Автор: Кава В.І. Коломієць Т.П. Забіла Н.Л. Карпухіна О.С.
Теги: дитяча література календар
Год: 1983
Текст
ДВАНАДЦЯТЬ
МІСЯЦІВ
Настільна книга-календар
Для дошкільного
та молодшого шкільного віку
VII ЇВ ВЕСЕЛКА 1983
Видавництво
♦ Веселка*, 1983
„ 4803010000— 222
М М206(04)—83 76 83
СІЧЕНЬ
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ нд
І
2 3 4 5 6 7»
9 10 II 12 13 14 15
16 17 18 19 2» 21 22
23 24 25 26 27 28 29
ЗО ЗІ
1 січня — Новий -рік. 21 січня — День пам’яті В. І. Леніна.
ГІМН
СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ
СОЦІАЛІСТИЧНИХ
РЕСПУБЛІК
Текст С. МИХАЛКОВА і Г. ЕЛЬ-РЕГІСТАНА
Музика О. В. АЛЕКСАНДРОВА
Переклад М. БАЖАНА
Союзом незламним республіки вільні
Навік об’єднала Великая Русь.
Хай квітне, народами створений спільно,
Єдиний, могутній Радянський Союз!
Славимо велич Вітчизни свободної,
Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная
До комунізму нам вказує шлях!
Крізь грози світило нам сонце свободи,
І Ленін великий нам путь осіяв,
На битву за правду покликав народи,
Натхнення на труд і на подвиги дав.
Славимо велич Вітчизни свободної,
Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная
До комунізму нам вказує шлях!
У звершенні славних ідей комунізму
Ми бачим, країно, майбутнє твоє.
Червоному стягу своєї Вітчизни
Народ наш несхитну присягу дає.
Славимо велич Вітчизни свободної,
Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная
До комунізму нам вказує шлях!
ГІМН
УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ
СОЦІАЛІСТИЧНОЇ
РЕСПУБЛІКИ
Текст ПАВЛА ТИЧИНИ і МИКОЛИ БАЖАНА
Музика авторського колективу
під керівництвом
АНТОНА ЛЕБЕДИН ЦЯ
Живи, Україно, прекрасна і сильна,—
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.
Між рівними рівна, між вільними вільна,
Під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла.
Слава Союзу Радянському, слава!
Слава Вітчизні навіки-віків!
Живи, Україно, радянська державо,
В єдиній родині народів-братів!
Нам завжди у битвах за долю народу
Був другом і братом російський народ.
Нас Ленін повів переможним походом
Під прапором Жовтня до світлих висот.
Слава Союзу Радянському, слава!
Слава Вітчизні навіки-віків!
Живи, Україно, радянська державо,
В єдиній родині народів-братів!
Ми славим трудом Батьківщину могутню,
Утверджуєм правду безсмертних ідей.
У світ комунізму — величне майбутнє
Нас Ленінська партія мудро веде.
Слава Союзу Радянському, слава!
Слава Вітчизні навіки-віків!
Живи, Україно, радянська державо,
В єдиній родині народів-братів!
Січень
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
СТОРІНКА.,
З БІОГРАФІЇ
Ім’я Леніна було присвоєно піо-
нерській організації 1924 року, в
дні, коли народ прощався зі своїм
вождем. Про той час розповідають
сторінки історії Комуністичної пар-
тії, документи, спогади, книжки,
картини.
Присвоєння імені Леніна піонерії
невіддільне від усіх подій того
пам’ятного року.
...Ленін помер 21 січня 1924 року,
о 18 годині 50 хвилин. В ніч з 21 на
22 січня зібрався екстрений Пле-
нум ЦКРКП (б).
«Я вперше бачив, як старі більшо-
вики плакали»,— згадував Є. М. Яро-
славський.
Звідси, з Москви, столиці нової
держави, творцем і керівником якої
був Ілліч, тоді, у важку хвилину, на-
род чекав точного, вірного, мудрого й
бадьорого слова, яке дало б силу
вистояти в цьому горі і сміливо пі-
ти вперед. На газетних сторінках,
по радіо, зі стощцок спеціальних лис-
тівок Радянська влада говорила в
ті дні з кожним, кому дорогі її за-
воювання. Одинадцятий з’їзд Рад
РРФСР ^прийняв відозву «До всіх
трудящих». Центральний комітет
РКСМ — до всіх членів РКСМ, всіх
молодих робітників та селян СРСР.
І одночасно з цими історичними до-
кументами, в одному ряду з ними
вийшла траурна листівка: «До всіх
дитячих комуністичних груп, до
всіх пролетарських дітей Союзу Ра-
дянських Соціалістичних Республік»
З повним довір’ям нарівні з комуніс-
тами й комсомольцями наших дітей
закликали стати до лав борців за
ленінську справу. На молодших, так
само як і на увесь народ, покладала-
ся висока відповідальність — берег-
ти і відстоювати завоювання револю-
ції.
В листівці говорилося:
«Ілліч — великий піонер проле-
тарської боротьби! Ілліч — великий
вожатий робітників усіх країн на
їхньому шляху до комунізму!
Всі пролетарські діти повинні
знати життя й боротьбу Ілліча...
Пленум Центрального Комітету
Комуністичної Спілки Молоді поста-
новив перейменувати комуністичні
дитячі організації СРСР в комуніс-
тичні дитячі групи юних піонерів
імені Леніна.
Ви повинні бути тепер гідними
того великого імені, яке написане на
вашому прапорі...»
Січень
НА МОСТУ
Оповідання
Ніч була чорна, грізна. Ліхтарі на
вулицях не світились. На Неві тем-
ним громадищем височів більшо-
вицький крейсер «Аврора». Вогні на
ньому були погашені, а дула гармат
обернені до Зимового палацу.
В темряві розлягались далекі по-
стріли, тріскотіли мотоцикли, з гур-
котом сновигали по бруку вантажні
машини; на них стояли з гвинтівка-
ми солдати й матроси.
Горіло багаття на вулицях. Черво-
ногвардійці грілись біля вогню, него-
лосно перемовлялися, ждали наказу і
наступати. Загони озброєних робіт-
ників на той час уже зайняли всі
мости через Неву.
На одному мосту стояв молодий
петроградський робітник Андрій
Крутов. З ним разом охороняли міст
іще восьмеро червоногвардійців. Ко-
мандував ними старий більшовик,
якого вони всі звали Василем Івано-
вичем.
Двічі за ніч той міст обстрілювали
білогвардійці, але червоні одігнали
їх пострілами, не сходячи з місця.
Через міст можна було ходити лише
із спеціальними перепустками.
Та в одного чоловіка перепустки
не було, і все-таки його пропустили.
Коли він підійшов аж до застави,
Василь Іванович ступив до нього з
револьвером у руці й спитав суворо:
— Ваша перепустка!
Чоловік зупинився й відгорнув
піднятий комір пальта. Щока в нього
була туго підв’язана хусткою. Він ти-
хо сказав щось Василеві Івановичу.
Той відійшов убік і взяв під кози-
рок.
Чоловік з підв’язаною щокою про-
йшов швидким кроком повз Андрія
на міст і зник у темряві.
А начальник застави повернувся
на своє місце, став біля Андрія. Він
не мовив ні слова і все поглядав у
той бік, куди подався незнайомий.
Там, за рікою, часом глухо гриміли
постріли.
Нарешті Крутов не витримав і спи-
тав:
Що ж, показав він тобі пере-
пустку?
Василь Іванович відповів повагом:
Ні. Він не встиг її одержати.
Він переховувався весь час... Спочат-
ку в Фінляндії, потім тут. А зараз
іде ось до Смольного.
Потім додав, і Андрієві причувся
у нього в голосі страх:
Подумай тільки: він пройшов
сюди повз війська білогвардійців.
Його ж могли... ти розумієш, його
могли вбити!
Вперше чув Андрій, щоб його ко-
мандир говорив таким голосом.
Він зазирнув Василеві Івановичу
в обличчя і спитав:
— Та хто ж це був?
І командир червоногвардійської
застави відповів:
Володимир Ілліч Ленін.
ОЛЕКСАНДР КОНОНОВ
Січень
6
До 80-річчя від дня народження А. П. Гайдара
ТИМУР І ЙОГО КОМАНДА
Уривок з повісті
На подвір’я того будинку, звідки
зникла коза, привезли два вози дров.
Лаючи недбалих візників, що аби-
як скинули дрова, стара, крекчучи
та охкаючи, почала укладати їх у
штабель. Але ця робота була їй не
під силу. Відкашлюючись, вона сіла
на сходинку, віддихалась, взяла по-
ливальницю і пішла на город. На
дворі залишився тепер тільки три-
річний Нюрчин братик,— людина, як
видно, енергійна та працьовита, бо
тільки-но баба зникла, хлопчик під-
няв палку і почав гатити нею по лав-
ці і по перекинутих догори дном
ночвах.
Тоді Сима Симаков, який щойно
полював на втікачку-козу, що стри-
бала по кущах та ярах не гірше за
індійського тигра, залишив одного
хлопця зі своєї команди на узліссі,
а з чотирма іншими вскочив вихо-
ром у двір.
Він сунув малюкові в рот жменю
суниць, дав йому в руки блискуче
перо з крила галки, і вся четвірка
рвонулась укладати дрова в штабель.
Сам Сима Симаков побіг кругом
огорожі, щоб затримати па цей час
бабу на городі. Спинившись біля пар-
кану, поблизу того місця, де до нього
щільно підходили вишні та яблуні,
Сима заглянув у шпарку.
Стара набрала в пелену огірків
і збиралася йти на подвір’я. Сима
Симаков тихенько постукав по дош-
ках паркану.
Бабуся насторожилася. Тоді Сима
підняв палицю і почав ворушити нею
гілки яблуні.
Бабі зразу ж здалося, що хтось
тихенько лізе через паркан по яблу-
ка. Вона висипала огірки на межу,
висмикнула великий жмут кропиви,
підкралася до паркану і зачаїлася.
Сима Симаков знову зазирнув у
шпарину, але баби вже не побачив.
Занепокоєний, він підстрибнув, схо-
пився за край паркану і став обе-
режно підтягатись.
Але в той самий час баба з пере-
можним вигуком вискочила зі своєї
засідки й спритно шмагонула Симу
Симакова по руках кропивою.
Розмахуючи пожаленими руками,
Сима помчав до воріт, звідки вже
вибігла четвірка, закінчивши свою
роботу.
На подвір’ї знову залишився тіль-
ки малюк.
Він підняв з землі тріску, поклав
на край штабеля, потім поволік туди
шматок березової кори.
За цією роботою і застала його ба-
ба, повернувшись з городу. Витрі-
щивши очі, вона спинилася перед
акуратно складеним штабелем і спи-
тала:
— Це хто без мене працює?
Малюк, кладучи кору у штабель,
поважно відповів:
— А хіба ти, бабусю, не бачиш -
це я працюю.
У хвіртку ввійшла Нюрка.
— Нюрко,— спитала її баба,— чи
ти не бачила, хто до нас зараз на
подвір’я забігав?
— Я козу шукала,— похмуро від-
повіла Нюрка.— Я весь ранок по лі-
су та по ярах сама бігала.
Січень
Я
— Украли,— сумовито пожалілась
баба молочниці.— А яка була коза!
Ну, голуб, а не коза. Голуб!
— Голуб! — відступаючи від баби,
огризнулась Нюрка.—Як почне шпи-
няти рогами, не знаєш, куди й діва-
тись. У голубів не буває рогів.
— Мовчи, Нюрко! Мовчи, роззяво
безголова! — закричала баба.—Воно,
звичайно, коза була з характером.
І я її, кізоньку, продати хотіла. А те-
пер ось моєї голубоньки й немає.
Хвіртка з рипінням відчинилась.
Низько опустивши роги, у двір вбіг-
ла коза і кинулась просто на молоч-
ницю.
Підхопивши важкий бідон, молоч-
ниця з вереском скочила на ганок, а
коза, вдарившись рогами об стінку,
спинилась.
І тут усі побачили, що до рогів
кози міцно прив’язаний фанерний
плакат, на якому великими літерами
написано:
Я коза-дереза,
Всіх людей гроза.
Хто Нюрку буде бити,
Тому кепсько буде жити.
А за парканом реготали задоволені
хлопчаки.
Встромивши в землю палку, при-
тупуючи навколо неї і пританцьову-
ючи, Сима Симаков гордо проспі-
вав:
Ми не зграя і не банда,
Не ватага молодців,
Розвесела ми команда
Піонерів-смільчаків.
У-ух, ти!
І, як табунець стрижів, хлопчики
швидко й безшумно помчали геть.
АРКАДІЙ ГАЙДАР
Січень
9
ПИСЬМЕННИК-ВОЇН
Я часто їжджу по Україні, щастить бу-
вати і в братніх республіках. Звичайно ж,
під час цих поїздок зустрічаюся з читачами.
І де б я не виступав — на заводі, в проф-
техучилищі, в Будинку культури, у школі,—
при згадці про Юрія Збанацького виникає
пожвавлення. Негайно ж угору злітають ру-
ки, дзвінкі голоси називають книжки Юрія
Збанацького, його героїв... Повісті, романи,
збірки оповідань письменника ось уже май-
же сорок років не залежуються на полицях
магазинів, на них черги в бібліотеках.
В чому ж секрет його нев’янучої популяр-
ності?
Юрій Збанацький сам якось відповів на
це питання, коли виступав перед школя-
рами на Чернігівщині, в містечку Ріпках.
Зал не міг вмістити всіх бажаючих, стояли
в проходах, сиділи на підвіконнях... Там
і запитала одна* дівчинка, як стати справж-
нім письменником. Юрій Олефірович всміх-
нувся: «Дуже просто. Треба знати й любити
життя, людей».
Природа подарувала Юрію Збанацькому
яскравий, багатогранний талант. Та він би
не зміг розвинутися на всю широчінь, якби
письменник не пройшов справжньої, муж-
ньої школи життя. До Великої Вітчизняної
війни він був активним комсомольцем, пре-
красним педагогом, всюдисущим журналіс-
том. Коли настав час грізних випробувань,
Юрій Збанацький став народним месником,
очолив партизанський загін, який нагоняв
жах на фашистів. Це його загін восени 1943
року навів переправу через Десну й допо-
міг наступальному поривові Радянської Ар-
мії, яка йшла на Київ,
Згодом, коли відгриміли залпи війни,
Юрій Збанацький відтворив всі ті події в
своїх оповіданнях, романах, повістях... З-під
його пера вийдуть хвилююча повість «Єди-
на» — гімн радянській матері, шкільний ро-
ман «Малиновий дзвін», улюблені повісті
юних читачів «Таємниця Соколиного бору»,
«Лісова красуня», «Між добрими людьми».
Вони пройняті ненавистю до ворога й вели-
кою любов’ю і шаною до радянських людей,
котрі збороли фашизм.
Звичайно, побаченого й пережитого Юрієм
Збанацьким до війни і особливо під час вій-
ни йому — людині спостережливій, надзви-
чайно пам’ятливій і чулій — вистачило б для
творчості на все життя. Але не такий він
письменник, щоб залишитися в спогадах
юності. Юрій Збанацький багато їздить, зу-
стрічається з цікавими людьми, прагне під-
німати у своїх творах важливі злободенні
проблеми. Великого розголосу набув роман
«Хвилі», де гостро прозвучала тема вихо-
вання молоді. Широку картину життя шко-
ли-інтерпату змалював Юрій Збанацький у
чесній, високопедагогічній повісті «Курилові
острови». Тонко, ненав’язливо, з доброю
батьківською усмішкою показав читачам
життя нинішніх сільських хлопців у повісті
«Героподвія».
Взагалі, слід особливо наголосити на вели-
кій увазі, яку приділяє Юрій Збанацький
творам для юних читачів. Вони пройняті ро-
мантикою, лагідною усмішкою, багаті на об-
разне слово. 1 наскрізь пронизані любов’ю
і турботою про підростаюче покоління.
За свій ратний подвиг Юрій Збанацький
удостоєний високого звання Героя Радян-
ського Союзу, нагороджений орденами і ме-
далями. За талановиту творчість відзначений
Державною премією УРСР імені Т. Г. Шев-
ченка, премією ЦК ЛКСМУ імені М. Остров-
ського, республіканською премією імені Лесі
Українки.
Юрієві Олефіровичу Збанацькому — сім-
десят... В це важко повірити. Бо він, як
і раніше, невтомний у добротворстві, молодо
блищать його очі, на столі — новий руко-
пис... Хай же здоровиться й натхненно пра-
цюється чудовому письменникові й прекрас-
ній людині на радість мільйонам читачів!
ВІКТОР КАВА
Січень
1О
Якось уночі пішли ми з товаришем
у розвідку. Ніч була’ темна, дорога
незнайома. Листям увесь час шару-
дів вітер. Нам доводилось часто зу-
пинятися і прислухатися. Ми боя-
лися, щоб зненацька не наткнутися
на ворога.
Та не вбереглись.
Тільки вийшли з лісу, ще й десяти
кроків не ступили на галявину, як
враз:
— Хальт!
Ми кинулись назад, а вони по нас
з кулеметів та з автоматів. Кулі, як
мухи, так і задзижчали біля вуха.
Кроків на сто відійшли ми від во-
рогів, уже гадали, що все обійдеться
щасливо. Та саме в той час я відчув,
що хтось ніби ударив мене палицею
по нозі. Я впав. Спробував підвес-
тись і не зміг. Ворожа куля пробила
ногу.
Спираючись на товариша, сяк-так
дибав я на одній нозі з півкілометра.
Далі йти не було сили. Ще з кіло-
метр проніс мене на плечах товариш.
А далі просуватися вже ні я, ні він
не мали змоги.
Ми поповзли у густий хмизняк.
— Що ж,— сказав я товаришеві, -
йди в загін, а я залишусь.
- А коли фашисти по сліду пі-
дуть? — перелякано глянув на мене
ДРУГ.
Та вже нічого не зробиш,— від-
биватимусь, поки будуть патрони...
— А тоді?
— А тоді? Що ж, тоді...
Я не доказав. І так було зрозу-
міло.
Січень
//
Товариш не хотів лишати мене од-
ного. Тільки тоді, коли ми перекона-
лися, що вороги нас не переслідують,
він рушив у партизанський загін.
А я залишився чекати.
Так проминув день. Пройшла ніч.
Дошкуляв біль у нозі, і проймала
густа холодна осіння мряка. А по-
тім — голод і особливо спрага. Мене
всього палило, я міг би випити не
кухоль, а ціле відро води, а її не бу-
ло і краплинки. Осіння мряка тільки
змочила одяг і землю, на якій я без-
вільно розпластався, і не давала мені
ні краплини води.
Я знав, що товариш мій повернеть-
ся з партизанами хіба днів через чо-
тири. Але здавалося, що сил не ви-
стачить навіть для того, щоб пере-
жити день.
На світанку неподалік від мене
щось зашелестіло листям. Я тільки,
міцніше стиснув автомат, бо не бу-
ло сили підвестися. Прислухався.
Тріснула суха гілка, ще виразніше
зашелестіло листя. Я зрозумів — то
не людина. Мабуть, якась тваринка.
Я не помилився. Кроків за два від
мене пройшов круглий нашороше-
ний їжачок. На його голках я запри-
мітив якісь зеленкуваті кульки.
їжачок пробрався в густий кущ
і довго чогось там вовтузився, гос-
подарював.
Згодом я побачив, як він вийшов
з куща і кудись подався в своїх
справах.
Я здогадався, що в кущі їжачкове
житло. Підповзаючи на ліктях, я до-
брався до куща. Справді, тут була
їжачкова комора.
Перше, що мені потрапило під ру-
ки, це були дикі лісові грушки-гни-
лиці.
Довелося взяти з десяток грушок,
хоч і шкода було кривдити трудягу-
їжачка. Поївши, я відчув себе знач-
но краще і був дуже вдячний їжач-
кові.
Згодом їжачок знову повернувся
до своєї комори. Він був увесь при-
крашений невеличкими лісовими
грушками. Якусь хвилину зачудова-
но дивився на мене з-під насуплених
брів, потім пройшов до своєї схован-
ки. Коли вийшов звідти, знову гля-
нув на мене маленькими оченятами.
Видно було, що їжачок не помітив
пропажі, а може, й не розгнівався на
мене за свої груші.
Весь день і ніч їжачка не було.
Я вирішив, що він більше не повер-
неться до своєї комори. Та на сві-
танку він повернувся з трьома яблу-
ками, наколотими на голки. Піді-
йшовши зовсім близько до мене,
хуркнув. Мені здалося, що то він за-
просив мене поласувати яблучком.
Я охоче прийняв подарунок щедрого
їжачка.
Так було і наступного дня. їжачок
ніби взявся постачати мене їжею
носив то яблучка, то груші.
Нарешті прийшли партизани,
їжачка в цей час не було вдома. Ме-
не поклали на ноші і підняли на
руки. Пішли лісом. Забуваючи біль,
я весь час вдивлявся в кущі. Мені
дуже хотілося ще раз побачити щед-
рого їжачка, що так гостинно приві-
тав мене у своєму лісі і врятував від
голоду.
ЮРІЙ ЗВАНАЦЬКИЙ
Січень
12
перший президент
Село Монастирське в Туру хансько-
му краї було при царизмі місцем
заслання революціонерів. Жорстокі
морози й люті вітрюгани повинні бу-
ли, на думку царя та його жандармів,
зламати здоров’я та волю революціо-
нерів, примусити їх відмовитися від
боротьби. Але засланці знали, що
фізична слабкість призводить до сла-
бості духу й намагалися не піддава-
тися суворому кліматові Турухан-
ського краю.
Місцеві жителі влаштовували
взимку катання на санках з крутого
берега Єнісею. Але жоден із мешкан-
ців Монастирського не наважувався
спуститися з п’ятдесятиметрового
урвища над рікою. Одна маленька
похибка — і санки разом з вершни-
ком летіли шкереберть. Усі спроби
підкорити цю підступну складну тра-
су закінчувалися невдачею.
Якось прибула в село чергова пар-
тія засланців. Увагу монастирчан
привернув до себе молодий чоловік,
одягнутий надзвичайно легко. Неви-
сокий на зріст, худорлявий, він з
веселою посмішкою спостерігав за
спробам!., саночників підкорити ур-
вище.
А потім рішуче підійшов до котро-
гось із місцевих.
Позичте, будь ласка, санки.
Селяни здивовано оглянули непо-
казну постать молодого чоловіка.
Адже щоб втримати санки в покорі,
потрібна неабияка сила. А тут?
Затамувавши подих, спостерігали
люди, як стрімко летять по майже
вертикальній крижаній доріжці сан-
ки з відчайдушним вершником. Ось
доріжка наближається до найнебез-
печнішого повороту, який поки що
не пощастило проскочити жодному
із бажаючих. Зараз, зараз, іще секун-
да, і сміливець пошкодує, що взявся
не за своє діло. Але... санки не пере-
вернулися! Вони чітко фінішували
біля підніжжя гори. Монастирчани
були вражені.
— Хто ж він, цей одчайдуха? —
запитували у засланців зацікавлені
селяни.
— Свердлов! Яків Михайлович!
А незабаром з’ясувалося, що Яків
Михайлович не лише безстрашна.
але й винятково загартована фізично
людина. Крига іще тільки скресала
на Єнісеї, а він уже купався в холод-
нющій воді.
Гімнастика, ігри, прогулянки
сприяють зміцненню нашого здо-
ров’я, особливо в суворих умовах за-
слання, — переконував товаришів
Свердлов.— Але найкраще загарто-
вує вода, плавання. Потрібно обо-
в’язково плавати. Це і задоволення,
і загартування.
Знаходячись в Петербурзькій в’яз-
ниці, Яків Михайлович писав: «Ку-
ди б не заслали, буде ріка. Якщо пе
Об, то Єнісей, або Лена, всі повно-
воді, а мені більше нічого й не по-
трібно».
Свердлов дуже любив > плавати,
гребти, і завжди знаходив можли-
вість займатися улюбленими видами
спорту. Всі, кому доводилося бути
з Яковом Михайловичем на засланні
або у в’язниці, відзначають незви-
чайну працездатність і бадьорість
Свердлова. Він легко переносив мо-
рози, майже не хворів. Часто разом
з місцевими жителями, де відбував
заслання, ходив на полювання, і, не-
зважаючи на короткозорість, стріляв
дуже точно.
Після перемоги Великої Жовтне-
вої соціалістичної революції Якова
Михайловича Свердлова було обрано
головою Всеросійського Центрально-
го Виконавчого комітету — ВЦИКу,
він став першим президентом моло-
дої Радянської республіки.
Свердлов дуже багато працював,
але тільки-но випадала вільна годи-
на, їхав у ліс, на річку. Прогулянки
по стежинах, напоєних пахощами лі-
су, плавання повертали сили, бадьо-
рість, відновлювали енергію для ро-
боти.
ФЕЛІКС Г \ЛЬПЕРІН
Січень
14
Г Ю 7ГГТ1 БАР8ИСТЛ
ЗАГАДКИ ПРО ВОДУ
Тече, тече — не витече, біжить,
біжить — не вибіжить.
Що угору корінням росте?
Удень скло розбите, а за ніч
вставлене.
Тонкий, довгий та цибастий, а се-
ред трави не видно.
Розділіть циферблат годинника
двома паралельними лініями. Сума
цифр в кожній частині має бути од-
наковою.
СТФГІМКА СЖЕСГИП
Скільки років має кожна ялинка?
ЖАРТІВЛИВІ ЗАПИТАННЯ
Який рік найкоротший — усього
один день?
Що можна побачити із заплюще-
ними очима?
Що важче: сто кілограмів пір’я
чи сто кілограмів заліза, чи один
центнер зерна?
Яка із сторін активніша?
ічень
1.)
о
о
лютий
12 3 15
О 7 8 9 10 11 12
ІЗ II 15 10 17 18 19
20 21 22 23 24 25 20
27 28 29
23 лютого — День Радянської Армії
та Військово-Морського Флоту.
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
СТОРІНКА
З БІОГРАФІЇ
Автор цих спогадів Іван Тимофійович
Артеменко — кадровий військовий. З
перших днів Великої Вітчизняної війни
на фронті. У серпні 1945 року під час боїв
з японськими мілітаристами Іван
Тимофійович був уповноваженим і
парламентером радянського командування
у штабі Квантунської армії. Після війни
І. Т. Артеменко продовжував службу в
лавах Радянської Армії. Нині він на
заслуженому відпочинку.
Пропонуємо розповідь Івана Артеменка,
яку записав журналіст Сергій Давидич.
Вихором увірвалася революція в
повітове містечко Ананьєв, що по-
близу Одеси.
Підхопив той потік і мене, десяти-
річного хлопчака. Вже в цьому віці
добре знав я. що є на світі багаті й
бідні. Несправедливість, жорсто-
кість, брехня втілилися для мене в
людях ситих і безпечних. На мітин-
гах репетували анархісти, блазнюва-
ли меншовики, «самостійники». Во-
ни обіцяли все, крім землі та миру.
Разом з іншими фронтовиками по-
вернувся додому і мій батько. Він
розказав мені про більшовиків:
— Справжній це народ. До бідно-
ти — всім серцем. І найголовніший
у більшовиків — Ленін. От за їхню
правду варто боротися, синку.
Та не довго майорів червоний
прапор. Настали чорні дні німецької
окупації. Розрізнені червоноармій-
ські загони відступали з боями. Пі-
шов з кавалеристами на північ і мій
батько. З’явилися в Ананьєві петлю-
рівці, денікінці, махновці, налітали
різні банди. Влада переходила з рук
в руки іноді по кілька разів на день.
Восени 1920-го підійшли до Ана-
ньєва загони Червоної Армії. Після
дводенного бою ворогів було розбито.
Ще носилися по полю коні без вер-
шників, а ми, хлопчаки, вже бігли
розшукувати поранених червоноар-
мійців. Того дня вивезли на підводах
двадцять сім бійців
На ранок у місто вступили кавале-
ристи. Попереду в сірій венгерці та
червоних галіфе на вороному коні
їхав Григорій Іванович Котовський.
У колоні котовців побачив я свого
батька.
Ранньою весною 1921 року Котов-
ський одержав телеграму з Москви,
і кавалерійська бригада вирушила
до Тамбовської губернії, щоб приду-
шити есерівський заколот Антонова.
Частини відправлялися із залізнич-
ної станції Жеребково, що за десять
верст од Ананьєва. Ми допомагали
відправляти на підводах продоволь-
ство і фураж. Завантажували ваго-
ни А перед самим відправленням
ешелону зібрав нас на станції Григо-
.7 юти й
/<У
рій Іванович і міцно, як дорослим,
потис нам руки:
— Молодці! Виконали наказ! Ви
справжні юні комуністи. — Трохи
помовчавши, спитав:
— А є серед вас юки?
Ми спантеличено перезирнулися.
Котовський розповів нам, що юки
(юні комуністи) —чудовий народ. Во-
ни допомагають будувати і захищати
Радянську владу. Така організація
вже є у місті й знаходиться в колиш-
ньому притулку для сиріт. Він витяг-
нув з планшета папірець, швидко
щось написав. Згорнув вчетверо і пе-
редав Володі Лисинецькому, бо той
Люш иїі
19
виглядав найстаршим. Потім попро-
щався й додав:
— Хочу, щоб були ви юними кому-
ністами. Думаю, не підведете!
До юків наважилися піти Володя
Лисинецькпй, Ваня Непомнящий,
Коля Покровський, я і мій тезко Зо-
рич. Будинок, у якому колись був
сирітський притулок, стояв на горі,
за містом. Ми не наважилися зайти
одразу, а припали до щілини в пар-
кані. І перше, що побачили,— була
колона хлопців, які крокували на
майдані. На грудях у кожного черво-
ніла стрічка.
...Досі пам’ятаю вручення піонер-
ського значка. Це був червоний бант
з картонкою посередині, на якій кра-
сувалися літери «ЮК». А потім ми
давали клятву. «...Бути вірним спра-
ві робітничого класу. Чесним, скром-
ним, дисциплінованим. Любити пра-
цю і ніколи не занепадати духом...»
Скільки літ минуло, а слова ці жи-
вуть у пам’яті й досі...
Читали цікаві книжки, говорили
про революцію, її завдання. Розучу-
вали «Інтернаціонал», «Сміло у ногу
рушайте», «Варшав’янку». Вчилися
ходити строєм. Багато уваги приді-
лялося військово-спортивній підго-
товці.
Щодня загін юків (а нас вже бу-
ло близько ста чоловік) виходив з
розгорнутим прапором. .Ми крокува-
ли центральною вулицею, співаючи
революційних пісень. Співали голос-
но і завзято. Збиралася дітвора, під-
ходили і дорослі. Ми обов’язково
проходили повз чоловічу гімназію,
у дворі якої юрмилися бойскаути.
Інколи й вони виходили на вулицю.
Гриміли барабани, звучав скаут-
ський гімн. І тоді загони крокували
назустріч один одному. Нашим зав-
данням було не поступитися стеж-
кою. Одягнені в синю форму, вгодо-
вані синки колишніх багатіїв зде-
більшого не витримували і розбіга-
лися. Інколи справа доходила й до
бійки. І хоч ми були молодші, однак
часто перемагали.
Та головним нашим завданням
було агітувати, розповідати своїм ро-
весникам про юних піонерів, залуча-
ти їх в організацію. Проводили агі
тацію й серед скаутів. Згодом ми ос-
таточно перемогли скаутів. їхня ор-
ганізація розпалася. А колишня гім-
назія стала трудовою школою.
1924 року мені знову довелося зу-
стрітися з Г. І. Котовським. В Ума-
ні, на зльоті піонерів. Герой грома-
дянської війни був почесним гос-
тем. З трибуни прозвучали його по-
лум’яні слова. Він закликав юних
ленінців бути вірними справі рево-
люції, зміцнювати дружбу, добре
вчитися, займатися спортом.
Минули роки. Загинули на фрон-
тах Великої Вітчизняної війни Во-
лодя Лисинецький і Коля Покров-
ський. По-різному склалися долі ін-
ших юків. Але всі вони витримали
випробування часом. І насамперед
тому, що перше загартування одер-
жали в лавах юних комуністів.
СЕРГІЙ ДАВИДІ1Ч
.ІИІІІІІІІІ
20
БУДЬ ГОСПОДАРЕМ
Про бережливість
Хто сказав, що слова лише пи-
шуться або вимовляються? Мовляв,
головне написати без помилок, а го-
ворячи, наголос правильно постави-
ти. Ой, ні! Слова мають великий
смисл. За багатьма з них стоїть дов-
га історія народного життя, бороть-
би. А ще слова бувають сильними,
добрими, теплими... Не вірите? А вду-
майтесь, лишень, у це слово — «бе-
режливість». Справді-бо — слово доб-
ре, тепле і водночас сильне. Є у
нього слова-друзі, слова-родичі: бе-
регти, бережливий, ощадливий, еко-
номія, економний і т. д.
Може, хтось з читачів здивується:
чого це нам розповідають про такі
дорослі речі? Не поспішайте, давай-
те поміркуємо разом. Сьогодні наша
держава дружно взялася за вико-
нання Продовольчої програми. Вся
країна, працюючи, будуючи і виро-
щуючи, думає про господарське став-
лення до суспільного добра, про
вміння повністю розумно використо-
вувати усе, що маємо. А це і є бе-
режливість, ощадливість. Отож, що-
до цих слів, то крім написання і ви-
мови, дуже важливо пам’ятати про
їхній зміст в житті. І не тільки па-
м’ятати, а кожному з нас, радян-
ських людей, і дорослим, і малим,
по-справжньому бути господарем
країни. А господар — це і означає:
бережлива, трудолюбива людина.
О, здається, знов чується: а при
чому тут ми, діти? Ми ж іще малі.
Нам усього — одному сім, другому—
вісім, дев’ять років. Ми ж не працю-
ємо, що ж тоді нам берегти, коли ми
не маємо справи з пальним, металом,
дровами і таке інше? Ну що ж, коли
виникають подібні питання, то слу-
хайте, читайте, думайте.
Люпі ий
21
Як зберегти час ?
До цього питання ще можна до-
дати: а навіщо це робити, коли відо-
мо, що як не крутись, а в році 365
днів, у добі 24 години, в годині 60
хвилин, в уроці 45 хвилин...
Правильно. Але щоб наша розмо-
ва була предметнішою, аби відчути
справжню ціну часу, вдумаємось і в
таке.
Час! Як іноді марнотратно стави-
мось ми до нього. А він такий доро-
гий, так потребує до себе поваги,
ощадливості. Усюди—на заводі, фаб-
риці, на полях, в інститутах, в шко-
лі. А школа, навчання — це теж ду-
же важлива, потрібна праця. Ваша
головна праця. Усе починається з
дитинства. І бережливе ставлення до
часу, до кожної хвилини. То скіль-
ки ж коштує та хвилина, що її так
поважають? Дорожче за золото. Фак-
ти? Вудь ласка. Кожну хвилину ву-
гільні шахти нашої країни видобу-
вають тридцять вагонів вугілля. За
ті ж шістдесят секунд маємо стільки
нафти, що нею можна заповнити два-
дцять величезних цистерн. І за хви-
лину із вогненних печей ллється
сталь. Стільки, що з неї можна зро-
бити триста легкових машин. Що-
хвилинно в нашій країні народжу-
ються дві з половиною тисячі кни-
жок. Одна хвилина — це півтори
тисячі пар взуття, вісімнадцять кіло
метрів тканин, двадцять сім тонн
м’яса, сто шістдесят тонн молока...
Для школяра втрачена хвилина —
це нерозв’язані задачі, ненаписані
вправи, непрочитані книжки.
1 ще одна цікава деталь. Час на
уроці. Сестра Володі Ульянова
А. І. Ульянова-Єлізарова згадувала,
що навчання давалося йому легко.
Велика уважність, разом, звичайно,
із здібностями, давала Володі мож-
ливість добре засвоювати ще в класі
кожний новий урок. Ви помітили,
що ніяких слів про бережливість тут
немає. Але йдеться якраз про ощад-
ливе ставлення Володі до часу.
Уважно слухаючи вчителя на уроці,
він економив свій вільний час, який
щедро використовував для читання
книжок, для праці, спорту.
Отож і виходить, що вихідний день
і канікули це не тільки час для «від-
починку» (лежання на дивані, біля
телевізора чи бігання на футбольно-
му майданчику з ранку до вечора).
Відпочинок — це час. І його стане
більше, якщо заповнити години різ-
номанітно, цікаво й насичено книж-
ками, корисною працею, спортом, за-
няттям у гуртках, екскурсіями тощо.
ОЛЕКСАНДР ЄФ1МОВ
Лютий
З ЛЮБОВ’Ю ДО ДІТЕЙ
Далеко від фронтів Великої Вітчизняної
війни знаходилося невелике шахтарське мі-
сто Анжеро-Судженськ, що в Кемеровській
області РРФСР. Туди не долинали вибухи
снарядів і бомб, але війна відчувалася й
там. У молодої жінки Лариси Михайлівни
Письменної, що евакуювалася з України в
Анжеро-Судженськ, загинув чоловік, а не-
вдовзі тяжко захворів малий син; хворіла
й вона сама... Куди податися, що робити?..
У кожного — своє нещастя, своє горе... До-
помогли у військкоматі. Запропонували жін-
ці організувати садочок для дітей офіцерів
фронтовиків. І якою захоплюючою вияви-
лась та робота! Вона трохи зцілила рану
серця, вгамувала біль. А згодом вихователь-
ка Лариса Михайлівна Письменна, працю-
ючи в дитсадку, заочно закінчила Кемеров-
ське дошкільне педагогічне училище й з
новою, улюбленою спеціальністю, повер-
нулася після війни на Україну.
Тягло жінку па батьківщину, в село
Чоповичі на Житомирщині, де 11 лютого
1914 року народилася вона в сім’ї фельдше-
ра і де вже змалку випало їй чимало поман-
друвати й побачити, бо батька часто пере-
кидали з села в село по службі. Та не так
склалось, як гадалось: довелось оселитися
в Черкасах. Тут і почала працювати в ди-
тячому садочку. Робота була добре знайома
й подобалася, та, не маючи під руками по-
трібної художньої літератури, щоб читати
вихованцям, Лариса Михайлівна змушена
була взятися за перо сама. Згадала, як під
час навчання в Білоцерківському фінансо-
вому технікумі захоплювалася поезією, про-
бувала й собі віршувати, а один товариш
якось навіть надіслав її вірша «На світан-
ні» до Харкова, де й побачив він світ на
сторінках журналу «Трактор».
Згодом Лариса Письменна стала студент-
кою Київського лісотехнічного інституту,
спочатку несміливо, а потім все впевненіше
і впевненіше пробувала писати...
Її величезний життєвий досвід, знання
з різних галузей народного господарства, ви-
ховательське вміння — такі необхідні у твор-
чості для дітей — а головне, щира любов
до малечі надихнули Ларису Михайлівну
Письменну на її перші оповідання, підка-
зали їй тематику. З часом вона зважилася
надрукувати їх в журналах, надіслати до ви-
давництва. І ось 1955 року у видавництві
«Молодь» побачила світ перша книжка опо-
відань для дітей, на обкладинці якої худож-
ник вивів такі приємні для авторки слова:
«Лариса Письменна. Томка з Боготола». То-
го ж року на республіканському конкурсі
письменниця здобула заохочувальну премію
за пригодницьку повість під назвою «Скарб
Вовчої криниці». Цю книжку було надруко-
вано 1957 року.
Отак прийшла в дитячу літературу нова
письменниця, що ось уже протягом тридця-
ти літ написала й видала для вас, юні чи-
тачі, десятки захоплюючих книжок опові-
дань, казок та повістей. Цього року
письменниця відзначає свій сімдесятий рік
народження.
Побажаймо ж їй довгих літ жигтя і вели-
ких творчих успіхів на ниві дитячої літера-
тури, а собі приємного знайомства з її
новими книжками.
БОГДАН ЧЛЙКОВСЬКИИ
Лютий
23
ЯК Я БУЛА ДІДОМ МОРОЗОМ
Оповідання
Ох, стомилася... А присуньте-но
мені отого ослінчика під ноги. Ось
так, одразу й полегшало.
Бач, скільки вас зібралося в ме-
не — аж у хаті тісно! Та я люблю,
коли в мене веселенько гомонять.
Сідай, Яринко, під грубку, і ти, Анд-
рійку, присувайся ближче. А отой
здоровезний паруб’яга чого носом
підшморгує? Змерз? Ходи ближче...
О, та це ж наш Сашуньо! І не впі-
знала відразу, зовсім дорослий хлоп-
чина. А пам’ятаєш, як ти було з ма-
мою диб-диб у дитячий садок? Всіх
вас пам’ятаю отакісінькими, всі ви
на моїх очах на ноги зіп’ялися.
А пригадуєте, як «Морозиво» на мо-
єму лотку вперше прочитали? Я ж бо
вже років з десять продаю тут, на
площі, поміж дитсадком і школою,
морозиво. Тільки й чуєш: «Бабусю
Морозівно. мені вершкового! Бабусю
Морозівно, а мені шоколадного!»
Питаєте, чому мене Морозівпою
кличуть? Ні, ні, не тому, що моро-
зиво продаю. А тому, що колось
паш Сашуньо-богатнр тоді ще пішки
під стіл мандрував - була я Дідом
Морозом. Ось не пирхайте, бо таки
була. Хочете — розповім?
Сталося це взимку, під Новий рік.
Холоднеча, вітрисько шмагає такий
пекучий, що аж-аж-аж! Не стала я
продавати морозиво - хто купувати-
ме? Так ото була я того дня вдома
і чую, що сусіда мій, Петро Степано-
вич, з роботи повернувся раненько.
Стінка у нас тонка, то й чую: все він
ходить та кашляє.
Петра Степановича всі ви добре
знаєте, бо він же на нашій вулиці
найголовніший Дід Мороз. Щороку
до дитячого садка за Діда Мороза
ходить. Дарма, що з себе такий су-
хенький та делікатний, а як вдяг-
неться у білий кожух та причепить
ватяну бороду з вусами, то живісінь-
кий вам Дід Мороз!
А як заговорить, та все віршами—
аж серце сміється.
І того вечора мав мій сусіда до
дитячого садка за Діда Мороза йти.
Та чую — стогне так жалібно... За-
йшла я до нього. «Що з вами, Петре
Степановичу?» — питаю. А той уже
в ліжку лежить, горло теплою хуст-
кою обмотав. Побивається, що ніяк
йому у дитячий садок за Діда Моро-
за піти.
«Ось покиньте стогнати,— прошу
його, - кажіть краще — чим допо-
могти зможу?»
Попросив він мене піти мерщій і
дитячий садок і сказати, що Дід Мо-
роз застудився на хурделиці.
Ну, пішла я. Побачили мене маля-
та, зраділи, думали в гості до них
завітала. А я моргнула тихенько ви-
ховательці, вийшли за двері, я все їй
і сказала. Засмутилась вона, мало не
плаче: що робити без Діда Мороза,
де тепер такого справного, як Петро
Степанович, дістанеш? Бо ж ялинка
без Діда Мороза, мов та пісня без
голосу.
Подумала я, подумала та: «Не жу-
ріться, давайте вже я вам за Діда
Мороза побуду. Хоч і не знаю я вір-
шиків Морозових, але своїх примовок
вдосталь маю, якось обійдемось. Ще
й затанцюю, аби лишень підлога піді
мною не проломилася. Одного боюся,
що не налізе на мене Морозячий ко-
жух, бо я людина дебела та й зрос-
том нівроку,— Петро Степанович ма-
ківкою мені тільки до плеча сягає».
• І ют кй
24
Так і вирішили — бути мені Дідом
Морозом. Припасували довгу ватяну
бороду, вуса, наліпили брови, ледве
нацупили на мене поцяцькований
срібними зірками кожух, дали в ру-
ки добру палицю... Ох, та й дідуган
з мене вийшов! Насилечки в двері
протиснулася.
А в залі, біля ялинки, вже діт-
лашки мої знайомі Діда Мороза ви-
глядають.
Набрала я повні груди повітря та
басом як загримлю від порога: «День
добрий вам у хату!»
Матінко моя, що тут сталося! Як
порскне малеча в різні боки та як
заверещить з переляку! Зроду ж та-
кого здоровенного дідиська не ба-
чили.
Тямлю — лихо, дітей налякала. То
я швидше бороду з себе — смик, ву-
си — скуб, ціпок геть відкинула і
вже не чужим, своїм звичайним
голосом гукаю:
— Та куди ж ви, мої малесенькі?
Та чого ж ви полякалися, мої рід-
несенькі? Та це ж я, хіба ви не ба-
чите?
Визирають вони з-за ялинки, мов
зайчата з кущів. Поволеньки посмі-
ливішали, а як упізнали мене, то
знову — як заверещать! Тільки вже
не з переляку, а з радощів. Кинулися
до мене, сміються, обняти намага-
ються. Тільки ж — як мене обнімеш?
Хіба що навколо оббіжиш...
Отак я й була Дідом Морозом. Не-
довго, а таки була!
І з того часу стали всі на нашій
вулиці називати мене бабусею Мо-
розівною.
Ну що, голуб’ята, зігрілися? А те-
пер — шугайте мерщій по домівках,
бо вже геть звечоріло. А взавтра до
бабусі Морозівни по морозиво при-
ходьте.
ЛАРИСА ПИСЬМЕННА
МЕДАЛЬ
Оповідання
Молодий, необстріляний солдат
Кузьма Шапкін під час бою коло
ріки Римник злякався й увесь день
просидів у кущах.
Не знав Шапкін, що Суворов його
запримітив.
На честь перемоги над турками до
суворовської армії надіслали ордени
й медалі.
Вишикували офіцери свої полки
й роти.
Прибув до військ Суворов, почав
нагороди роздавати.
Стояв Шапкін у строю й чекав, аби
швидше все це скінчилося. Совісно
було солдатові. І раптом... Шапкін
здригнувся, вирішив, що не дочув.
— Гренадер Шапкін, до мене!
закричав Суворов.
Стоїть солдат, наче в землю нога-
ми вріс, не ворухнеться.
- Гренадер Шапкін, до мене! -
повторив Суворов.
— Іди ж бо, йди,— підштовхнули
Кузьму солдати.
Вийшов Шапкін, опустив очі, по-
червонів. А Суворов раз — і медаль
йому на сорочку.
Ввечері посідали солдати біля на-
метів, почали згадувати подробиці
бою, перераховувати, за що й кому
які нагороди. Капелюхові за те, що
придумав, як у турків окопи відбити.
Жакетці — за турецький штандарт.
Диндіну за те, що сам-один не сто-
ропів перед десятком турків і хо-
ча знеміг од ран, а в полон не
дався.
Лютий
26
— Ну, а тобі за що ж медаль? —
питають солдати Шапкіна.
А тому й одказати нічого.
Носить Шапкін медаль, та спокою
собі не знаходить. Товаришів цу-
рається. Цілими днями мовчить.
— Тобі що ж, медаль язика при-
чавила?! — жартують солдати.
Минув тиждень, і зовсім ізгризла
солдата совість. Не витримав Шап-
кін, пішов до Суворова. Увіходить до
намету й медаль повертає.
— Воронь боже! — вигукнув Су-
воров.— Нагороду назад!
Опустив Шапкін голову низько-
низько, до самої підлоги, і в усьому
зізнався Суворову.
«Ну,— думає,— пропадай моя го-
лова».
Розреготався Суворов, обійняв сол-
дата.
— Молодець! — промовив.—Знаю,
брате, без тебе все знаю. Випробува-
ти хотів. Справний солдат. Пам’я-
тай: героєм не народжуються, героєм
стають. Іди. А медаль, гаразд, нехай
полежить у мене. Тобі заслужити.
Тобі й носити.
Не помилився Суворов.
У наступнім бою Шапкін перший
увірвався в турецьку фортецю, за-
служив і медаль, і велику славу.
СЕРГІЙ АЛЕКСЄЄВ
Іютий
27
ЧЕРГОВА
Я сьогодні чергова! —
Хвалиться Маринка.—
В мене, бачите, нова
Біла фартушинка!
Встала я раніш за всіх,
Квіти поливала.
Потім курочок малих
Просом годувала.
А як діти підвелись,
Раді та .веселі,
Я дивилася — чи скрізь
Прибрані постелі.
Скатертинками столи
Гарно повкривала.
Діти снідати прийшли,
А я подавала.
На тарілку клала хліб,
Витирала ложку.
До борщу кришила кріп,
Чистила картошку.
Потім добре підмела
Двір навколо хати.
Тільки в нас така мітла —
Важко підмітати!
Ще й нарвала для прикрас
Квітів у садочку,
Щоб було в кімнаті в нас
Наче у віночку.
От і ніч надходить знов,
Зірочки іскряться.
Ой, як швидко день пройшов
У веселій праці!
НАТАЛЯ ЗАБІЛА
ЯК ЗАХОЧЕШ—
БУДЕ ВСЕ!
Заявив я вчора тату:
— Я страшенно
хочу мати
годівницю на вікні.
Хай птахи
свистять мені!
— Що ж! —
примружив тато очі.—
Непогана думка, син.
Буде все,
як дуже схочеш,—
це давно відомо всім...—
З того часу я ходив —
і хотів, хотів, хотів,
їв — хотів.
Співав — хотів.
Навіть спав —
і теж хотів.
Зранку зиркав у вікно,
як робив зарядку,
думав:
«Буде, як в кіно: клац!—
і все в порядку!»
Але скільки не дивився -
не з’являлась годівниця... *
І тоді я так сказав:
Тато помилився!
Краще я змайструю сам
гарну годівницю.—
Взяв цвяхів
у тата трошки,
пилку взяв,,
соснову дошку,
годівницю вправно збив
і раптово — зрозумів!
Он воно у чому справа,
не подумав я про це!
Адже справді
тато — правий,
дуже-дуже тато правий:
як захочеш — буде все!
АНАТОЛІЙ КОСТЕ ЦІ,НИЙ
Лютий
28
Послала мати Олега на вулицю: із
килимка пилюку вибити, доріжки по-
витрушувать.
На вулиці мороз рип-рип, так за
пальці й хапає. Спробував Олег тру-
сити в рукавицях, але хіба то робота?
Тут саме вийшов з хати дід Іван.
Учора він цілий вечір лагодив уп-
ряж, а це несе її в мішку на кол-
госпну конюшню.
— Е,— каже дід Іван до Олега,—
так у тебе нічого не вийде. Доріжки
добре витрушувати тоді, як добудеш
друге тепло.
— А як його добути? — питає
хлопчик.
— Коли знаєш — то просто. Але
це не розказувать, а показувати
треба.
— То покажіть.
— Гаразд,— погоджується дід. —
Тільки спершу допоможи мені від-
нести упряж на конюшню.
Взяли вони мішка — внук за гич-
ку, дід за роги — та й понесли. А ко-
нюшня аж за селом, на горбку. Поки
дісталися, кілька разів мінялися
місцями: то один попереду, то дру-
гий.
Як прийшли, дід Іван усміхнувся:
— Тепер зрозумів, як добувається
друге тепло?
— Здогадався! — відповів Олег.
І рукавом витер спітнілий лоб.
ЄВГЕН ШМОРГУН
. /ют ий
ЗО
ИЖ-МЯГ-1 БАРВИСТА
В кружечках цього трикутника
треба розставити дев'ять цифр від
1 до 9 так, щоб їхня сума на кожній
стороні дорівнювала 18.
ьТОЙНКА (ШКСЯМС
Лечу, кручу, на весь світ бурчу.
Діти сидять один проти одного
і сперечаються. Один каже, що напи-
сано цифру 6, а другий твердить, що
то 9. Хто з них правий?
ЖАРТІВЛИВІ ПИТАННЯ
Що жаба їсть взимку?
Куди зимою зникають комахи7
Без рук, без ніг, а до хати лізе.
Білі мухи на поле сіли.
Гуляє в полі, та не кінь.
Літає на волі, та не птиця.
З дванадцяти сірників склади 3 ква-
драти, як це показано на малюнку
Потім переклади їх так, щоб вийшло
5 квадратів.
.Іютий
:и
БЕРЕЗЕНЬ
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ нд
12 3 1
5 6 7 8 9 10 II
12 ІЗ 14 15 16 17 III
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 ЗО ЗІ
8 березня — Міжнародний жіночий день.
ВЕСНА
До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.
Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.
Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні,
Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука.
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
БАБУСІ
Оповідання
До нас на класну годину прихо-
дила моя бабуся. Вона вчила нас май-
струвати новорічні іграшки А потім
раптом виявилося, що моя бабуся
зовсім не бабуся, а вчителька. У неї
навіть наша Юля Нилівна вчилася,
коли була такою, як ми.
Коли бабуся погладила нашу Юлю
Нилівну по голівці, як маленьку дів-
чинку, ми розгубилися. Я ладен був
кинутися до бабусі й схопити її за
руку: хіба можна гладити по голівці
вчительку?
Але Юля Нилівна поцілувала ба-
бусю і все нам пояснила. Я радів
страшенно. А мій друг Сергійко за-
смутився.
— Щастить тобі,— сказав він.—
Бабуся — і раптом учителька. А ось
моя бабуся — просто бабуся.
— У тебе хороша бабуся,— не по-
годився я. Сергійкова бабуся завжди
пригощала мене пиріжками, клала
мої мокрі рукавички на батарею, на-
тягала на ноги товсті вовняні шкар-
петки, поки просихали мої чере-
вики.
— Я сам знаю, що хороша,— від-
повів Сергійко.— Але ж — не вчи-
телька і Юлію Нилівну по голівці не
може погладити
— А раптом і твоя бабуся — вчи-
телька? Адже я про свою теж не
знав. Ходімо запитаємо.
Бабусю, ти вчителька? — гук-
нув з порога Сергійко. Я навіть «до-
бридень» не встиг сказати.
— Як це — вчителька? — не зро-
зуміла бабуся.
— Ось у Мишка бабуся була вчи-
телькою, навіть наша Юля Нилівна
в неї вчилась. А ти? — грізно запи-
тав Сергійко.
А я на заводі працювала,—
усміхнулася бабуся.
— На якому ще заводі? — фирк-
нув Сергійко.
Бабуся образилася. Перестала
усміхатися. Сказала суворо:
— А на тому заводі, де і батьки
твої працюють,— на заводі штучного
волокна. І килим цей я своїми рука-
ми ткала в нашому цеху. Мені його
за хорошу роботу подарували, коли
я на пенсію йшла. І грамоту дали.
Мені хотілося вибачитися перед
Сергійковою бабусею, щоб вона не
ображалася. А Сергійко стоїть як
пень. Я його кулаком у бік штурх-
нув. Він кинувся до бабусі, міцно
обхопив її руками, забурмотів:
— Бабусю, не сердься, я ж не
знав, ти мені не розповідала!
— А ти не питав...
Наступного дня, тільки-но Юля
Нилівна увійшла до класу, Сергійко
підняв руку і гордо заявив:
— Моя бабуся не гірша за Миш-
кову! Вона працювала на заводі, у
неї червона грамота є і величезний
килим!
Відразу за Сергійком вискочив
Бодька. Хіба він міг погодитися, що
хтось його обскакав:
У мене теж бабуся і вона...
Але тут його неввічливо перебила
наша ввічлива Наталка:
А моя бабуся на фронті була.
І в неї медаль «За бойові заслуги».
Всі почали кричати про своїх ба-
бусь. Виходило, що в усіх бабусі пра-
цювали на заводі, вчили дітей у шко-
лі, воювали на фронті.
А Валерка сказонув:
Зате моя бабуся була льотчи-
цею і могла б навіть у космос
полетіти!
Всі засміялися й галасувати пере-
стали. Юля Нилівна сказала:
Я все зрозуміла: пора познайо-
митися з вашими бабусями.
І дідусями! — знову вихопився
Бодька.
— І дідусями,— погодилась Юлія
Нилівна.
Як ми старалися! Щодня вчили
воєнні пісні, вигадували танці. Всім
бабусям і дідусям написали запро-
шення. Нам допомагали батьки. По-
тай від бабусь вони принесли фото-
графії, наклеїли їх на довгий аркуш,
зверху написали: «Наші дорогі ба-
бусі». А під кожною фотографією —
чия це бабуся. Адже на фотографіях
були зовсім не бабусі, а молоді дів-
чата. Хіба впізнаєш?
Народу в клас набилося стільки,
що ми сиділи по четверо за однією
партою.
Разом із бабусями прийшли і ма-
ми, й тата. А дідусів було всього
троє. Багато дідусів, коли вони ще
були не дідусями, а солдатами, по-
лягло на війні. Я теж ніколи не ба-
чив свого дідуся.
На грудях у дідусів дзвеніли ме-
далі.
І у Наталчиної бабусі були медалі,
навіть не одна, а цілих три, даремно
Наталка від нас приховувала. І над
Валеркою ми даремно сміялися: його
бабуся дійсно була льотчицею, і в неї
теж медалі, хоча вона в тилу на ци-
вільному літаку перевозила пошту й
різні потрібні вантажі.
Багато цікавого ми дізналися про
своїх бабусь. А коли ми для них ста-
ли пісні співати, вони співали з на-
ми. І навіть танцювали, хоч було й
тісно. Такі бойові виявилися бабусі.
Коли ми з’їли всі пиріжки й кор-
жики, яких вони з собою понаноси-
ли, бо звикли пригощати дітей сма-
чненьким, Сергійкова бабуся ска-
зала:
— Спасибі, наші дорогі онуки, що
не забули нас! Ми ваше коріння,
а ви наші паростки. Ми старалися
жити чесно, працювали, дітей рости-
ли. І ви живіть чесно, і ви старай-
теся, щоб була наша загальна справа
міцною, щоб хороші плоди зростили
ми для країни, для всього народу!
МАЙЯ ФРОЛОВА
березень
36
До 170-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка
ТЕЧЕ ВОДА З-ПІД ЯВОРА...
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина,
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпочуться качаточка
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
До 50-річчя від дня народження Ю. О. Гагаріна
ЗОРЯНА АЛЕЯ
Тато Ігоря веселої вдачі людина. Та
скільки пам’ятає його син, ще ніколи не
бачив він батька таким урочистим, радіс-
ним.
Навіть тоді, коли сім’ї вручали ключ від
нової квартири.
Не встигли вдома поцікавитися, що то за
причина такої особливої піднесеності, як
Михайло Григорович, не адресуючи комусь
конкретно, а ніби звертаючись до всіх,
сказав:
— їду в Зоряне! Сад веземо!
В голосі Михайла Стеценка було стільки
почуттів, немов його посилали не до космо-
навтів, а замість котрогось із них в кораблі
до далекої Галактики.
Тоді Ігор лише опановував буквар і мало
що знав про космонавтів.
Нині ж до нього, як до екскурсовода, при-
ходять діти із сусідніх квартир.
Люблять гості слухати Ігореві розповіді,
роздивлятися фотографії.
Осьде Михайло Григорович біля пам’ят-
ника Юрію Гагаріну в Зоряному містечку.
А ось — фото з Павлом Поповичем, Євгеном
Хруновим, Валерієм Биковським, Георгієм
Шоніним.
Додому, як-то кажуть, зворотним ванта-
жем, привіз він тоді берізки із Зоряного
містечка. Місцеві дотепники жартували спо-
чатку:
— На ірдинському болоті, либонь, нако-
пав, а видаєш за космічні.
Та коли повесні висаджені біля дому
славнозвісного помолога Левка Платоновича
Симиренка московські берізки запізнилися
викинути бруньки, хвилювання охопило
всіх: «Невже перемерзли?»
А коли нарешті з’явилися листочки, пові-
рили таки, що берізки нетутешні: природа,
мовляв, своє знає.
Березова алея, яку тепер залюбки назива-
ють космічною, росте ввишину й поповню-
ється новими насадженнями. Привезла бе-
різку зі Смоленщини мати першого космо-
навта планети Ганна Тимофіївка Гагаріна.
Посадили свої дерева Георгій Гречко, Віктор
Горбатко, Віталій Жолобов, Георгій Берего-
вий. А поруч з білокорою алеєю тягнуться до
сонця молоденькі яблуні. їх тут близько сотні.
Що ж це за сад такий незвичайний? А от
послухайте.
У космосі науково-дослідний комплекс
«Союз» —«Салют-6». Черговий сеанс радіо-
і телезв’язку. На п’ятому місяці перебуван-
ня на орбіті космічні довгожителі Валерій
Рюмін та Володимир Ляхов сповістили на
землю:
— У нас велика радість. Пробудилися
живці яблунь, передані мліївськими садів-
никами з шевченківського краю. Все йде
нормально.
Приземлившись, ще з космодрому, зоре-
прохідці телеграмою, а потім листом повідо-
мили: науковий експеримент успішно за-
вершено, живці й насіння доставлені на
Землю.
Близько року чаклували над яблуневими
зернятами мліївські науковці. Всі зернята
дали пагінці.
І ось прийшло у Мліїв свято. Свято золо-
тої осені, щедрих дарів фруктових. Скільки
з’їхалося гостей. Тут і головні винуватці цієї
події—мати першопрохідника космосу Ган-
на Тимофіївка Гагаріна і небесний довго-
житель Володимир Панасович Ляхов. Перші
деревця посадили вони, найпочесніші гості
Млієва. А Володимир Панасович, обробивши
лунку і поливши своє деревце, не передав
лопату по естафеті, а посадив дерево за
свого зоряного побратима Валерія Рюміна,
який у цей час ніс космічну вахту. Про це
Володимир Ляхов повідомив космонавтів те-
леграфним рядком з Млієва.
— Домовилися. На черговому оберті за-
глянемо у ваш сад, оцінимо роботу,— від-
жартувався командир комплексу Леонід Іва-
нович Попов.
...14 залів колишнього Симиренківського
дому займає тепер музей. В одній з кім-
нат — експозиція «Сад і космос». Тут і фо-
топанорама Зоряного містечка, і знімки з
космосу, зроблені зоряними розвідниками,
і дарунки родини Гагаріних, і ... лопата, на
держаку якої автографи почесних садівни-
ків.
Тих, чиїми руками створено цей унікаль-
ний сад.
Сіра доріжка асфальту вкочується в ганок
Будинку науки, де жив засновник дослідної
станції садівництва Лев Платонович Сими-
ренко. З обох боків доріжки білим пункти-
ром з охайними зеленими шиньйонами не-
чутно поспішають вниз берізки. Більші з них
біля порога, немов у задумі, уповільнили
ходу. Менші ладні вискочити наперед, на
простір.
Йдуть діти Зоряною алеєю, немов залом
музею.
Урочисті.
Піднесені.
Горді.
ВОЛОДИМИР ТИЩЕНКО,
почесний садівник-симиренківець
„ВЕСЕЛЦІ»
«Веселка»— це твоє, друже, видавництво. На багатьох книжках,
які ти читав, стоїть маленька марочка — дівчинка у віночку з роз-
горнутою книгою. Це — емблема видавництва. Своє літочислення по-
чинає «Веселка» з 1934 року. Сьогодні з нею дружать діти не тіль-
ки України, а й всього Радянського Союзу. Знають і за рубежем —
адже книжки, які видає «Веселка», експортуються майже в 100 кра-
їн світу.
Видавництво — це ніби своєрідна школа, тільки класи тут —
спеціальні кімнати, а учні (вони ж і вчителі) — колектив фахівців:
літературних, технічних, художніх редакторів, коректорів, інженерів-
виробничників, плановиків. Кожен з них має свою відповідальну ді-
лянку роботи.
Працюють ці люди разом з письменниками, художниками, пере-
кладачами.
Починається все на робочому столі автора. Написав хтось вірші
чи оповідання — це ще тільки рукопис. Складний, а часом і трива-
лий шлях має пройти він, доки перетвориться в книжку. І отой про-
цес творення проходить у видавництві. Потім відредагований і виві-
рений рукопис разом з малюнками потрапляє в друкарню. А друкар-
ня — велике й цікаве підприємство з мудрими машинами, що вміють
і літери складати, і ілюстрації перефотографовувати, й друкувати та
зшивати книжки. Гарно, швидко. Отож, якщо придбав ти книжку,
шануй її, —вона не лише твій друг і порадник, вона — людська
праця, а людську працю треба шанувати.
250 назв випускає щороку видавництво «Веселка»— книжок для
дошкільнят, школярів молодших, середніх та старших класів — за-
гальним тиражем понад 40 мільйонів примірників. А скільки ж їх
вийшло за 50 років! Багато і різних. Це — мудрі народні казки
братніх народів Радянського Союзу і народів світу, чудові твори ві-
домих письменників-класиків Тараса Шевченка й Олександра Пуш-
РОКІВ
кіна, Івана Франка і Льва Толстого, Лесі Українки й Важи Пшаве-
ли, Жюля Берна й Вальтера Скотта... Це — прекрасна поезія і про-
за Володимира Маяковського, Павла Тичини, Самуїла Маршака, На-
талі Забіли... Та не вистачить у нас місця, аби назвати всіх тих, хто
вклав своє серце в твори для тебе, юний читачу!
Дбайливими руками письменників, художників, перекладачів
вирощено великий і розкішний книжковий сад — різновеликий і
різнобарвний, де на кожному деревці — золоті яблука знань.
До речі, за найкращі малюнки на міжнародній виставці книж-
кової ілюстрації, що проходить через кожні два роки в місті Бра-
тіславі в Чехословаччині, встановлені різні премії, і одна з найпочес-
ніших так і називається «Золоте яблуко». Цією нагородою відзначено
малюнки художника Володимира Голозубова до книжки «Два пів-
ники».
Чимало й інших відзнак та дипломів одержали видання «Ве-
селки» на республіканських, союзних та міжнародних виставках. А
заслуженому діячеві мистецтв художникові Георгію Якутовичу у
1983 р. за його ілюстрації до книжок для дітей було присуджено
Державну республіканську премію ім. Т. Г. Шевченка.
Не раз відзначалися й твори українських письменників для ді-
тей. Лауреатами Республіканської літературної премії імені Лесі
Українки стали Наталя Забіла, Іван Багмут, Оксана Іваненко, Юрій
Збанацький, Платон Воронько, Валентин Бичко, Марія Познанська,
Марія Пригара, Дмитро Ткач, Григір Тютюнник, Всеволод Нестайко,
Володимир Малик.
Немало нагород за роботу отримала й сама «Веселка».
Приємно колективові видавництва, коли книжки з його маркою
нагороджують дипломами, коли про них пишуть в газетах і розпові-
дають по радіо. Але найбільше щастя — коли вони полюбляться
читачам, коли їх читають з насолодою і користю.
МИКОЛА ШЕВЧЕНКО,
заслужений працівник
культури УРСР.
БУРУЛЬКА
Дзюрчать-дзвенять
струмочки,
І птах вітає птаха...
Мала, хрустка бурулька
Додолу впала з даху.
Промовила бурулька:
- Заслабла я, ой нене:
Гарячий промінь сонця
Долинув і до мене!
Від сонця я розтану,
Розтану — не загину:
Ввіллюся у струмочок
І побіжу в долину.
Мене нап’ються трави,
І стануть наче вмиті...
Хоч мало,
Та не марно
Я прожила на світі!
ЛІДІЯ КОМПАНІЄЦЬ
ВІРШІ, З ЯКИМИ
ХОЧЕТЬСЯ ДРУЖИТИ
«Сіють хлопці жито»—так назвала свою
збірку поетеса Лідія Компанієць... Вже ба-
гато років дружить вона з дівчатками й
хлопчиками, знає їхні радощі і смутки, знає,
чим живуть їхні батьки й матері, як працю-
ють вони на колгоспних ланах та на фер-
мах — колгоспні трударі.
Ловка вдача у матусі,
Руки вправні
І вона
Кожен гвинтик «Бел ару сі»
На зубок, як кажуть,
зна.
Може, дехто з читачів запитає: «А звідки
ж Лідія Компанієць так добре знає село,
знає життя? Чи справді вона так багато
бачила?» Запитання було б цілком доречне:
Лідія Компанієць дійсно багато мандрува-
ла, багато чого надивилася, довго працюва-
ла журналісткою.
Народилась вона в Запорізькій області в
селі Новогригорівці. Та ледве закінчила
семирічку, переїхала до Ленінграда і там
незабаром почала працювати в молодіжних
і дитячих газетах. Де тільки не їздила піс-
ля цього поетеса! Працювала в Нікополі, в
Грозному, в Караганді й нарешті приїхала
до Києва.
її нариси й вірші можна відшукати май-
же в усіх газетах цих міст, але для дітей
вона почала писати вже в Києві. Важко
уявити, як багато дало поетесі її «ходіння
в життя».
Коли вона пише:
Ганна Кузьмівна в артілі
Здавна порає телят.
Погляд в неї добрий-добрий,
Вік у неї довгий, довгий —
Щось уже за шістдесят,—
можете бути певні, що вона бачила Ган-
ну Кузьмівну на власні очі й розмовляла
з нею так само, як з мамою-бригадиром, що
водить «Бєларусь», та з ковалем, котрий,
«наче лікар, без утоми хворі лагодить плу-
ги». І ще з багатьма-багатьма такими ж
трударями.
1 ще одна характерна риса поетичних
творів Лідії Компанієць — це глибока лю-
бов до природи, до її краси й глибока по-
шана до хліба, про який вона пише:
Кажуть в народі
Правдиві слова:
«Хліб-годувальник —
Всьому голова».
Напевно, читачам цікаво буде дізнатися,
які ж книжки написала Лідія Компані-
єць,— а вони в неї виходили одна за од-
ною.
Першою побачила світ хороша книжка
«У всіх у нас діла», за нею — «Працьовита
в нас сім’я», «Гнав я ранком каченят», «Ми-
гунці», «Біжімо стрічати весну»— і ще ба-
гато інших збірок.
Писала Лідія Компанієць і для дорослих,
а її фільм «Доля Марини» обійшов весь
Радянський Союз, демонструвався і за кор-
доном.
Та що б не писала поетеса — твори її
сповнені глибокої щирої любові до своїх ге-
роїв, малих і великих, до їхніх роботящих
рук, до природи. Через те кожний її рядок
западає в серце.
МАРІЯ ПРИГАРА
ХЛІБИНА
Тільки-но з печі —
Скоринка в золі —
Свіжа хлібина
Лежить на столі.
День починається
З цеї хлібини...
В ній — наш достаток,
Могутність країни,
Наших морів
нестривожена синь,
Шлях до зірок
У космічну глибінь.
Кажуть в народі
Правдиві слова:
«Хліб-годувальник —
Всьому голова!»
ЛІДІЯ КОМПАНІЄЦЬ
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
МІЖНАРОДНИЙ ПРЕСЦЕНТР «ДМ»
ЛЬОДОВИКИ
НА ЗГАРИЩІ СЕЛА СОНГМІ
Зараз на Землі льодовики збереглися на
високих горах, в Арктиці та в Антарктиді.
Найбільший із них, антарктичний, завтов-
шки 2,5 кілометра, займає площу 14 міль-
йонів квадратних кілометрів. Саме з Ан-
тарктиди і пливуть крижані гори — ай-
сберги, що відриваються від велетенського
льодовика. А назустріч їм від крижаних бе-
регів Гренландії пливуть айсберги північні,
які несуть величезні запаси прісної води.
А були часи, коли гігантський льодовик
укривав майже всю північну й середню Єв-
ропу та більшу частину Північної Америки.
Завтовшки до 3 кілометрів, повільно спов-
зав він на південь, зрізаючи гори, вирива-
ючи глибокі западини, переносячи мільйони
тонн кам’яних уламків, піску, глини, брили
вагою понад тисячі тонн.
Потім льодовик розтанув. Заповнив во-
дою западини, що стали озерами, розтікся
бурхливими річками, покрив піском і кам я-
ними уламками рівнини та плоскогір’я.
Сліди льодяного велетня можна побачити
й досі аж до околиць Дніпропетровська.
ВОЛОДИМИР УТКІН
Во Тхі Лін ніколи не забуде того
дня 16 березня 1968 року, коли рота
американських десантників під ко-
мандуванням лейтенанта Уїльяма
Коллі вдерлася в її рідне село. Від-
тоді назва Сонгмі зробилася для
в’єтнамців таким самим символом,
як для білорусів Хатинь, францу-
зів — Орадур, іспанців — Герніка.
Всіх, хто не встиг сховатися в джун-
глях, американці вигнали з хат і
розстріляли.
Понад 600 жінок, дітей, стариків
загинуло від рук катів. Село спали-
ли з вогнеметів.
Во Тхі Лін втратила батька, матір,
сестер. Усього 13 родичів.
Після війни Лін разом з тими, хто
залишився живим, будувала в Сон-
гмі нові житла, цегляний завод, фаб-
рику по виробництву мінеральних
добрив. Вона допомагала звільняти
поля від бомб, які не розірвалися,
мін та снарядів. Землю провінції
Нгіабань, де розташоване село, аме-
риканці буквально нашпигували ви-
бухівкою. Сім років, які минули від
дня закінчення війни, ця вибухівка
/>> резени
продовжувала вбивати та калічити
людей.
Американці зруйнували дамби,
знищили на величезних площах усю
рослинність до останньої билинки.
Вони занапастили цілі плантації ко-
косових пальм, якими раніше слави-
лися тутешні місця. Тому перше, що
зробили селяни, повернувшись із
джунглів на рідне згарище,— поса-
дили нові плантації. Це було п’ять
років назад. А сьогодні пальми про-
вінції дають урожай близько 10 міль-
йонів горіхів.
- Нам аж ніяк не важче, аніж
решті мешканців центрального узбе-
режжя,— говорить Во Тхі Лін.—Але
ми стараємося зробити все, щоб на-
шим дітям жилося краще.
Із цегли, яку почав виробляти цег-
ляний завод, мешканці Сонгмі побу-
дували школу і дитячий садок. Це
були перші цегляні будівлі в селі.
Важка мотика, серп, коромисло, на
яке підвішують корзини, — ось
і увесь сільськогосподарський рема-
нент землеробів Сонгмі. Але вони
трудяться на землі, политій кров’ю
їхніх близьких. І це завжди в па-
м’яті.
Приїздіть до нас років через
п’ять,— запрошує Лін,— ви тоді не
впізнаєте нашого села.
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
ПІСЛЯ ДОЩИКА...
Частенько, обіцяючи щось комусь,
ми говоримо: після дощика в четвер.
Це означає, що ця обіцянка ніколи
не буде виконана.
А от у Лондоні цей вислів набуває
останнім часом дещо іншого, цілком
конкретного звучання. Бо коли про-
аналізувати метеозведення за багато
років підряд, то виявиться, що саме
в четвер у англійській столиці випа-
дає опадів набагато більше, ніж в
будь-який інший день тижня.
ВОДОСПАД ЗУПИНИВСЯ
Сотні й тисячі років з гуркотом
падає з прямовисного урвища Ніа-
гарський водоспад. І мало хто знає,
що якось він «зупинявся» майже на
ЗО годин.
Вночі 29 березня 1848 року меш-
канці містечка Ніагара-Фолс проки-
нулися від незвичної тиші. Люди,
які прибігли до Ніагари з факелами
та ліхтарями, побачили, що на ске-
лях немає води. А через добу водо-
спад знову ожив.
Виявляється, сильний вітер зру-
шив кригу на озері Ері й тисячі її
тонн забили верхів’я річки Ні-
агари.
їЩЖЖИі АГ*И С ТА
В родині п’ять братів. Кожен з них
має сестру. Скільки дітей у цій ро-
дині?
Не відриваючи олівця від паперу,
намалюй такий конверт. Двічі прово-
дити по одній лінії не можна.
СКОРОМОВКИ
Полкан попав у капкан.
Панкрат та Кіндрат принесли дом-
крат.
Йшов Сашко по шосе.
Малюнок-жарт
сторінка имоаново
— Я люблю літати по школі, як ре-
активний літак. Це можна?
— Еге ж. Але випадково можна
вилетіти зі школи.
♦ * *
— Чи можна вдома робити уроки
й одночасно дивитися по телевізору
«Очевидне — неймовірне»?
— Можна. Але завтра біля дошки
ти нестимеш неймовірні дурниці й,
очевидно, одержиш двійку.
* * *
Юля спитала маму: «А чи знаєш
ти, що важливіше — сонце чи мі-
сяць?»—і сама відповіла: «Звичайно,
місяць. Бо він світить уночі, коли
темно, а сонце лише вдень, коли й
так видно».
КВІТЕНЬ
ПП ВТ СР ЧТ ПТ СБ нд
1
2 3 4 5 0 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
ЗО
12 квітня — Всесвітній день авіації та космонавтики.
22 квітня — день народження В. І. Леніна.
...ІЕНІ“
Оповідання
Фатьма все їхала.
Байрам минув, дні губилися у
спеці.
Живіт знову наче проростав чи-
мось, а срібні метелики все дзвеніли
блискучими крильцями.
їжі не було.
Фатьма лежала в куточку і бажа-
ла вмерти. Мову вона загубила, бо
не було того, хто б розумів.
Лиш заплющить очі, а вже бачить
велику-велику хлібину і губами ше-
поче вперто:
— Утмек, ізряк утмек! (Хліба,
трошки хліба!)
Але не тільки утмек панував. Бу-
ло слово, яке переливалось у Фатьми
з кров’ю. Слово, яке вона шепотіла
ніччю і вдень. Слово, якому вона мо-
лилась.
Було слово — «Лені».
Фатьма оніміла. Всі її запитання
не знаходили відповіді, і завжди за-
мість того яка-небудь рука лягала
на її голову, мовчки гладила, щоб
наприкінці сказати: «Бідна дитина!»
Але що це означало,— Фатьма не
знала.
Надія вся була на Лені, що бала-
кає її мовою, «він все знає», бо як би
інакше його розуміли обідрані татар-
ські «тамар» (товариші)?
А що це так — Фатьма певна.
На станції ходила до залізного
коня.
Хотіла побачить, як ним правує
тамар самого Лені.
Коли вона рушила до дверей,
якась жінка запитала:
— Куди це, дівчино?
Фатьма озирнулась. Слів вона не
розуміла, але подумала: «Вона не
дозволяє виходити».
— Тіточко добра, я хочу побачить
тамар самого Лені. І залізного ат
(коня). Я не підійду близько, він
мене не вдарить.
Жінка нічого не сказала, вийшла
з Фатьмою, чекала коло вагона, куди
та піде.
Фатьма брела до краю поїзда.
Кінь був великий, чорний, угору
। з димаря йшов дим, ніг не було —
колеса.
Якийсь, як сажа, чоловік вигля-
дав з віконця.
— Вам не важко правувати таким
великим ат?— запитала ввічливо
Фатьма.
Чоловік подивився на неї і сказав:
— Не розумію.
Фатьма побачила, що попала не до
того, бо тамар самого Лені повинен
був зрозуміти, і продовжувала:
— Я хочу бачити тамар улькум-
бая (великого начальника) Лені. То-
го, що правує цим ат і везе дітей.
Чоловік з чорним обличчям при-
дивився до Фатьми.
— Ах ти ж! Вона й про Леніна
знає! Товаришу,— звернувся він до
середини «коня»,— ось тут дівчинка
Леніна питає!
З вікна виглянув другий засмаг-
Квітень
Л о
лий чоловік. Він глянув на Фатьму
і сказав:
— Звідки ти взялося, циганча?
— Я не знаю, що ви кажете. Бала-
кайте, як я,— протягнула Фатьма.
— Убий мене грім, як я хоч слово
зрозумів,— відповів машиніст, — ти,
певно, не наша?
Фатьмі було соромно, що він не
розуміє.
«Лені ще не вспів навчитись, ма
буть. Бо зразу всього не поробиш:
і багатих подолай, і про бідних ду-
май, і дітей годуй, і свого тамар та-
тарської мови вчи!»
— Ви самі і є тамар улькум-бая
Лені?
— О, це по-нашому! Леніна кож-
ний знає!
Машиніст зліз з «коня» до Фатьми.
Чогось вона йому здалася рідною
і навіть нагадала дочку. Він сів на
драбинці і притягнув її до себе.
Фатьма не лякалась: тамар Лені —
свій чоловік.
— Так ти хочеш побачить товари-
ша Леніна?
— Лені, Лені,— тільки повторю-
вала Фатьма.
— Можна, можна. Петре, винеси
мені календар. Треба показати. Час
маємо: пари ще не досить.
Петро подав якусь книжку.
Машиніст почав показувати:
— Оце ось товариш Маркс, це Ен-
гельс, а ось і той, кого ти хочеш,—
сам Ілліч, Ленін...
Фатьма вхопилась за книжку.
— Улькум-бай Лені?
— Ленін, Ленін. А що там ти ще
додаєш — ні бельмеса не розберу.
Фатьма придивлялась до малюнка.
Так, так. Вона таким собі і уявля-
ла. Він стоїть на якомусь яблуці
і простягнув руку: кличе когось. Ма-
буть, своїх тамар — бідних.
А одіж на вітрі в’ється. Сильний
вітер, видно... Це його змалювали, як
він на чарівному яблуці літає по сві-
тові...
...А обличчя суворе й добре. Одне
око прищурив, наче каже: «Іди й ти,
мала Фатьмо, до мене!..» Це дійсно
«той Лені».
Фатьма вхопила книжку і притис-
нула до грудей.
Машиніст чомусь витер очі і роз-
мазав піт на чолі.
— Петре, кинь мені кусок хліба!
Помічник подав щось чорне, як
земля.
— На, їж, донько!
Фатьма не повірила:
«Невже утмек?»
Але ніхто не дурив.
«Він, мабуть, і справді од Лені»,—
промайнуло в думці.
Вхопила хліб: гризла.
Чоловік у чорній шкірі крикнув
рушать.
Машиніст поцілував Фатьму, ви-
рвав сторінку з Леніним, дав їй і по-
біг драбинкою всередину «коня».
Фатьму підхопила жінка з вагона.
ЮРІЙ ЯНОВСЬКЙЙ
Квітень
З!
ВЕСНА
Бубнявіють вербички,
Дзюркочуть потічки,
Виспівують синички:
— Чу-ки,
— Чу-ки,
— Чу-ки...
Така теплінь надворі!
Кожух і шапку — вбік.
Останній сніг ще вчора
Налякано утік.
Сховавсь він за будинком
Від сонця, та дарма:
Той сніг, як павутинка,
Торкнешся і — нема.
На вулицях, на ганках,
Із кожного вікна,
З самісінького ранку:
— Весна!
— Весна!
— Весна!
ВІКТОР ЖЕНЧЕНКО
НАШ
ГАГАРІН
Розповідати про Гагаріна легко й
складно.
Звичайна, приємна, усміхнена лю-
дина.
Це так.
Однак не просто веселий, не прос-
то мужній, не просто вольовий.
У ньому була прихована величезна
енергія різнобічно обдарованої лю-
дини.
Коли я думаю про Гагаріна, я при-
гадую не перші дні нашого знайом-
ства, коли ми готувалися до першого
польоту «Востока». Я пригадую день,
коли ми приїхали разом з ним на
стартовий майданчик космодрому.
Минуло понад двадцять років, а дум-
ки й почуття так само свіжі в па-
м’яті, буцімто це відбувалося вчора.
Вже збігли хвилини підготовки до
старту, і стрілка годинника набли-
жалася до вирішальної цифри. Че-
кати ставало з кожною секундою все
тривожніше.
По радіо лунали останні вказівки.
Стартова команда доповіла, що під-
готовку закінчено... Настала тиша.
Всі чекали доповіді Гагаріна. Ми
приготувалися почути його голос,
але, тільки-но увімкнувся зв’язок,
усі мимоволі здригнулися: він допо-
відав чітко і впевнено:
— Усі прилади корабля працюють
нормально! До старту готовий!
І знову тиша. Напруження зро-
стало. Юрій Гагарін готувався зараз
завершити зусилля усього людства
в боротьбі з таємницями природи,
завершити титанічний труд учених,
інженерів, робітників, які створили
космічний корабель «Восток», здійс-
нити вікову мрію людей, прагнучи
подолати земне тяжіння.
Квітень
Тишу розітнуло слово: «Пуск!»
Страхітливе гуркотіння, вогонь,
дим і знову вогонь прокотилися сте-
пом.
Срібляста ракета страшенно по-
вільно і начебто знехотя пішла в не-
бо. Потім її швидкість почала зрос-
тати.
Ось вона вже мчалася блискучою
кометою.
А далі зникла з очей...
Таким я запам’ятав ранок косміч-
ної ери.
Мені пригадується квітневий вечір
1961 року — вечір після польоту
Юрія в космос. Ми блукали з ним
берегом Волги. Я помітив, що він за-
мислився.
— Ти про що? — запитав я його
й пожартував: — Напевно, мрієш, як
люди гулятимуть по місячних кра-
терах і милуватимуться нашою ма-
тінкою-Землею?
— А цей час,— серйозно відповів
мені Гагарін,— не такий вже й да-
лекий...
В ім’я цієї мрії Юрій Гагарін жив,
в ім’я цієї мрії він здійснив свій
подвиг.
ГЕРМАН ТИТОВ,
Герой Радянського Союзу
льотчик-космонавт СРСР
Квітень
БУДЬ ГОСПОДАРЕМ
Вдома
Де і як економити? Де ж проявля-
ти бережливість? Про це часто мір-
кують школярі і, на жаль, не завжди
знаходять відповідь. А вона є.
Гасіть світло, коли виходите. Ві-
домі слова, на які ми подекуди реа-
гуємо так: це, мовляв, дрібниці. Ні!
Ось вам і резерв економії, ваш осо-
бистий вияв бережливості. Берегти
електроенергію — це означає слідку-
вати, чи не горять без потреби в кім-
натах, коридорах будинку лампочки,
а побачите це в парадних або на ву-
лиці, повідомте в ЖЕК чи погасіть
самі. Буває і таке: телевізор, радіо
працює, а їх ніхто не дивиться і не
слухає. Тут вихід простий: як диви-
тесь чи слухаєте — хай працюють,
а коли зайняті чимось іншим — вим-
кніть. Хай відпочивають. А в цей час
енергія марно не витрачається.
Зробіть вдома такий дослід. Ледь-
ледь відкрийте кран, щоб вода ли-
лась тоненькою цівочкою. Підставте
літрову банку. І вже через п’ять хви-
лин банка наповниться. А тепер під-
рахуйте, скільки води марно витече
за і годину, за 5... А вона ж так не-
легко дістається з річки. Скільки
людей, скільки різних машин, насо-
сів, очисних споруч працюють для
того, щоб вода прийшла в кожну
квартиру!
ОЛЕКСАНДР ЄФ1М0В
ЯК ТАМ НА ВУЛИЦІ?
Оповідання
Зранку, в неділю, Пилинко нудив-
ся. Просто не знав, куди подітися.
Увімкне телевізора — мультфільм
не показують.
Візьме книжку, погортає — не чи-
тається...
Давай, думає, піду до Петька —
той зібрався літака робити, і ще в
нього є колекція марок. Але Петька
вдома не застав — пішов з батьком
рибалити.
Геть зажурився Пилипко.
Правда, можна б ще провідати
Вовку. Але Вовка — задавака, яких
світ не бачив. Одразу почне вихва-
лятися своїми значками, гляди, ще
кине зверхньо: «Тобі ніколи стільки
не зібрати!»
Завернув у сквер, став роззира-
тися, що робиться навколо. Ходять
люди, про щось балакають, усміха-
ються весняному сонцю.
Нецікаво.
На дерево сіла якась пташина —
чорна-пречорна, а дзьоб— як шило.
Перестрибнула легко з гілки на гіл-
ку, покрутила допитливо туди-сюди
голівкою.
Що в ній цікавого?
Далі пішов Пилипко. На розі весе-
ла тітка морозиво продає:
— Кому морозиво, кому морозиво?
Є «каштан», «пломбір», «ескімо»,
плодоягідне...
Але сьогодні Пилипкові навіть мо-
розива не захотілося.
Перейшов Пилипко вулицю, а на-
зустріч йому — Маринчин батько.
— Здоров будь, козаче! Куди ро-
зігнався?
А Пилипко не знає навіть, що від-
повісти.
— Та так... гуляю...
— А я ось в аптеку,— каже Ма-
Квітень
55
ринчин батько.— Маринка моя при-
хворіла...— І по хвилі:— Може б, за-
йшов до неї, провідав, га? Все-таки
однокласники.
Зам’явся Пилинко. Що цікавого в
тому — провідувати хвору Маринку?
Але ж батько просить...
— Добре,— кивнув головою,— за-
йду.
Прийшов Пилипко до Маринки.
А дівчинка в ліжку лежить, горло
шарфом замотане, обличчя бліде.
— Привіт,— усміхнулася кволо.
— Привіт, — відповів Пилипко
і присів поруч.— Чого ж це ти хво-
рієш?
— Не знаю, — ніби вибачається
Маринка.— Може, тому, що в струм-
ках у неділю набрьохалася, от і про-
студилася.
— А-а...
— А як там на вулиці? — питає
Маринка.— Тепло, гарно?
Пилипко махнув рукою.
— Так собі.
— Все одно розкажи,— просить
Маринка. І голос її звучить так бла-
гально.
Стенув плечима Пилипко.
— Що там розказувати? Я просто
гуляв.
- А ти розкажи. Я вже третій
день лежу.
Пилипко навіть потилицю почу-
хав: про що ж розповідати, коли все,
що бачив, нецікаве. Та коли вже Ма-
ринка просить...
— Ну, йду я, значить, до Петь-
ка,— почав.— Прийшов, а його вдо-
ма немає. Вони з батьком рибалити
десь на Дніпро подалися... Завернув
у сквер
— 1 що?.. Що там? - нетерпе-
ливиться Маринці.
— У сквері? Нічого... Люди хо-
дять... Та ще якусь пташку бачив.
Більша за горобця і чорна-пречорна.
На дереві крутилася. Дзьоб гострю-
щий...
Шпак,— аж засміялася Марин-
ка.— Це ж він з теплих країв повер-
нувся додому!
То ми для нього і для інших
шпаків робили в майстерні дереви-
ні будиночки?
— Атож. Тепер вже чекай —
ось-ось прилетять і ластівки. Тільки
їм не треба робити будиночків — во-
ни самі будують собі гнізда. Ліплять
їх під дахами, на карнизах...
— Ну, це я знаю,— киває Пилин-
ко.— Сам торік бачив.
— Ото як ластівки прилетять,—
веде далі Маринка,— то одразу стане
тепло. Бо ластівки їдять комах. А ко-
махи тепло люблять. Це мені тато
розповів.
— Оце добре, — пожвавішав Пи-
липко.— Бо я вже за літом скучив.
Хочеться в м’яча пограти.
Квітень
•"і (і
А Маринка вже квапить Пилинка.
Розказуй, мовляв, далі.
— А що — й справді цікаво? —
дивується Пилинко.
— Аякже!
— Ну, ще на розі якась весела
тітка торгувала морозивом...
— Це тітка Катря. Я в неї завжди
беру морозиво... А знаєш, що тітка
Катря — підпільниця?
— Яка підпільниця? — не зрозу-
мів Пилипко.
— Вона у війну підпільницею бу-
ла. Фашисти одного разу її спіймали
і катували, щоб вона своїх товаришів
виказала. Але вона нічого не сказа-
ла. Потім партизани її визволили...
Мій тато з нею знайомий...
— Ти диви! — ошелешено заклі-
пав очима Пилипко.— А я й не знав.
Думав: продає собі тітка морозиво —
та й усе...
Помовчали трохи Пилипко й Ма-
ринка.
— А далі? — запитала по хвилі
Маринка.
Пилипко тільки розвів руками.
А далі я ось до тебе зайшов.
Маринка розчаровано подивилася
на Пилипка. Зітхнула:
— Шкода, що ти так мало гуляв.
— Так це ж не страшно,— зірвав-
ся з місця Пилипко.— Ти полеж тро-
хи, почекай, а я піду ще погу-
ляю. Я геть усе видивлюся. А потім
вернуся до тебе — і розповім,
добре?
— Добре,— і Маринчині очі радіс-
но сяйнули.— Тільки ти повертайся
хутчіш...
АНАТОЛІЙ ТАРАН
ДО 40-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ
УКРАЇНИ
ТОДІ, ПІД ХАРКОВОМ
їх називають широнінцями. По імені ко-
мандира взводу — лейтенанта Петра Ши-
роніна. Двадцять п’ять гвардійців з 8-ї роти
78-го стрілецького полку.
Тут, під Харковом, після поразки в Ста-
лінградській бцт^і ворог просто знавіснів.
Жорстокий бій зав’язався на залізничному
переїзді біля мало кому відомого містечка
Таранівки.
«Особливо відзначився стрілецький взвод
лейтенанта П. Широніна. П’ять діб відби-
вали вони атаки ворога, знищили ЗО танків,
бронемашин і штурмових гармат. Більшість
захисників загинула смертю героїв. Усі два-
дцять п’ять воїнів удостоєні звання Героя
Радянського Союзу». (З «Історії другої сві-
тової війни».)
Тоді, одразу ж після важкого бою в Тара-
півці, представляючи їх до нагороди, коман-
дир дивізії повідомив: двадцять чотири во-
їни загинули, один — Петро Широнін —
важко поранений. Але пізніше з’ясувало-
ся, що залишилося в живих іще четверо
бійців.
Є в Харкові вулиця Гвардійців-широнін-
ців. Тут, в будинку № 77, і живе єдиний, хто
залишився сьогодні в живих з бійців-вете-
ранів 8-ї роти, Іван Григорович Верниго-
ренко. А раніше він жив і працював у місті
Новошахтинську. Але коли одній з вулиць
Харкова присвоїли ім’я Гвардійців-широнін-
ців, обком партії запросив Івана Григоро-
вича переїхати сюди.
— Чи потрібно казати, як розчулила мене
ця увага!— розповідає колишній воїн.—
Жити на вулиці, названій ім’ям моїх бойо-
вих побратимів, пам’ять про яких для мене
священна,— це висока нагорода і честь...
Іван Григорович дістає з шухляди по-
жовклий від часу папірець — лист за під-
писом командира дивізії, в якому бать-
кам сповіщалося, що син їхній, Іван Григо-
рович Вернигоренко, загинув смертю хороб-
Квітень
57
рих і йому присвоєно посмертно звання
Героя Радянського Союзу.
На щастя, батьки на той час вже знали,
що Іван живий, що після поранення його
демобілізували й направили в Ростовську
область відбудовувати шахти. Туди й пе-
реслали йому рідні повідомлення про висо-
ку нагороду. Пішов Іван до військкомату,
потім його викликали до Москви.
— ...Отоді-то я й дізнався, що всім два-
дцяти п’яти широнінцям в один день при-
своєно звання Героя Радянського Союзу.
І подумав з надією: може, й у інших життя
перекреслить страшне слово—посмертно...
Згодом я з радістю довідався, що лишився
наш командир та ще троє моїх товаришів.
І побачитися нам пощастило. Наговорилися
тоді, згадали всіх... А в 1960 році в священ-
ному для нас місці — Таранівці—відкрили
пам’ятник широнінцям і я, звичайно, поїхав
туди...
Іван Григорович закашлявся—перехопило
горло. Трохи помовчав.
Як же це було?
— Коли черговий хрестатий танк підповз
зовсім близенько, був, може, за якихось
п’ять метрів від окопу, я швиргонув під
нього протитанкову гранату. Останнє, що
пам’ятаю,— страхітливий вибух. Я знепри-
томнів і отямився лише в госпіталі. Хто
мене виніс з поля бою, не знаю й досі...
Розмову про сам бій ми залишили на
завтра: хотілося почути розповідь Івана Гри-
горовича не тут, у затишній квартирі, а
там, на колишньому полі бою, куди ми зби-
ралися поїхати.
Вийшовши з машини, колишній солдат
так і залишився стояти на місці. Видно бу-
ло, що минуле, таке незабутнє, але вже та-
ке далеке, знову підступило до нього...
— А позаростали окопи,— глухо вимовив
він нарешті і показав рукою:—Отут, посе-
ред цієї галявини, був окоп мого третього
відділення. Окопи ми викопали добротні, та
й взагалі як слід підготувалися до зустрічі
з ворогом. Пригадую, наш командир лейте-
нант Широнін зібрав нас перед самим боєм.
«Друзі,— сказав він нам.— Нагадую кожно-
му закон гвардії: там, де обороняються гвар-
дійці, ворогові не пройти». Ми сприйняли
його слова як наказ.
Зранку налетіли фашистські літаки, по-
чався артобстріл. Потім усе вщухло. І тут
ми почули гудіння моторів і брязкання гу-
сениць—он звідти, з боку радгоспу. Це по-
повзли ворожі танки. Ваня Сєдих заходився
лічити вголос. Нарахував декілька десятків.
А в нас—одна-однісінька гармата. З неї ми
й ударили по першій машині. Почалося
справжнє пекло. У моєму відділенні в пер-
шій атаці загинув найстарший солдат ко-
муніст Скворцов. Загинув, як герой: коли
танк прорвався до окопу, він на наших очах
кинувся з гранатами під його колеса і ціною
власного життя зупинив машину. Вже піз-
ніше я довідався, що його подвиг повторили
й інші широнінці—Павлов, Сєдих, Болтуш-
кін. Пляшкою із запалювальною рідиною
підпалив і я один танк. Другий гранатами
зупинили мої бійці. Але з танка безперервно
стріляв кулемет. Тоді я підповз до нього
якомога ближче, схопив уламок відірваної
гусениці, видерся на танк і цією важкою за-
лізякою щосили гахнув по стволу кулемета.
Так садонув, що ствол погнувся і кулемет
замовк. Але перепочинку вони нам, прокля-
тущі, не давали. Все нові й нові танки су-
нули на наш окоп...
Незабаром я був тяжко контужений
вибуховою хвилею і знепритомнів. Да-
лі — госпіталь, робота на шахтах, мирне
життя...
...Коли поверталися з колишнього поля
бою додому, заїхали в Таранівську серед-
ню школу. Хотілося подивитися на експози-
ції шкільного музею. Як багато, виявля-
ється, вдалося зробити юним слідопитам з
Таранівки! Це вони розшукали свого часу
тих небагатьох широнінців, які залишилися
живими, це вони роздобули їхні фотографії,
документи, трикутники листів до рідних...
Ніхто не забутий, ніщо не забуте!
Квітень
БАРВИ ЖИТТЯ
Як навчитися малювати?
Таке запитання постало перед Любою По-
чатко, коли вона, підрісши, довідалася, що
її батько, військовий художник, загинув на
війні.
Вступити до художньої школи? Однак в
Лубнах, на Полтавщині, де вона народилась
і живе донині, в ті далекі післявоєнні роки
художньої школи не було. Її відкрито знач-
но пізніше.
Тоді взяла дівчинка до рук аркуш білого
паперу та кольорові олівці — і почала ма-
лювати. Зіпсувала один аркуш, другий, тре-
тій... Малювала все, що бачила. Але біда
в тому, що бачила Люба не так вже й ба-
гато: під час війни вона важко захворіла
і тепер майже не вставала з ліжка. І мати,
щоб хоч якось розважити доньку, прино-
сила до хати то букетик свіжих, з росою
квітів, то шматочок жовтого щільника, на-
повненого іскристо-янтарним медом, то гі-
лочку калини, по якій повився розквітлий
хміль, або ж ставила на стіл, у куток, стару
батьківську скрипку, єдине, що залишилося
від нього. І здавалося дівчинці, що та скрип-
ка ще зберігає тепло батькових рук, а тугі
струни тихо бринять-звучать, як його гаряче
серце...
Чимало років минуло, багато зусиль було
докладено, перш ніж на папері чи на де-
реві (Люба ще й навчилася випалювати)
життя заграло живими теплими барвами
і глядачі оцінили її працю. І коли це ста-
лося, коли в нових просторих залах міської
картинної галереї поряд з творами найвідо-
міших художників Києва, Львова, Полтави,
Кишинева та інших міст країни було ви-
ставлено і її картини, вона відчула себе
і щасливою і потрібного людям.
її натюрморти, пейзажі та портрети не
раз демонструвалися також у Полтаві, в Ки-
єві, в Москві на виставках самодіяльних ху-
дожників. 1 звідти в невелику хатину, що
па вулиці Червоних казарм, незмінно при-
бували грамоти, дипломи, премії... Невтомна
праця принесла свої плоди. У ній, у праці
для загального добра, знайшла Любов По-
чатко і смисл життя, і справжнє творче
щастя.
ВОЛОДИМИР МАЛИН
Квітень
Ліі
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
АРТИСТИ
Заздалегідь, ще зимою, зробив я шпаків-
ню, повісив її під вікном на березі: на ній
минулої весни двійко шпаків звили гніздо.
Повернуться — ото зрадіють хатинці!
Горобці вже тут як уродилися: «Цвірінь-
цвірінь! Цвіріпь-цвіріпь!» Потягли до шпа-
ківні все, що погано лежить: пір’я, різні
клаптики, соломинки, вату. Аби тепло було
взимку. Обжили шпаківню, знайшли собі
притулок.
А в квітні прилетіли шпаки. Торішня па-
ра. Заметушилися горобці. «Цвірінь-цві-
ріпь!» Яке там «цвірінь» — звільняйте квар-
тиру: господарі повернулися.
Нічого не вдієш — відступили горобці пе-
ред дужчими птахами.
Зазирнули птахи в житло — розсердились,
заклацали дзьобами: «Н-ну! Н-ну!»
Заметушилася парочка — полетіло вниз
гороб’яче дрантя. Бруд!
За такий безлад у хаті горобцям слід хво-
сти повисмикувати!
Забігали шпаки в полі: чогось шукають,
а знайти не можуть. З’явилися на городніх
грядках біля будинку перші стрілочки ци-
булі та часнику — шпаки зраділи та й ну
на городі бешкетувати: смик зелене сте-
бельце — і в свою оселю. Пагінців іншої го-
родини не займають — подавай цибулю та
часник!
Ах ти, думаю, хоча б кожного овоча по
стебельцю — не так помітно. А то повисми-
кують цибулю й часник — що мені мати
скаже? «Знімай,— заявить,— шпаківню: роз-
бійники твої шпаки!»
Вранці з грядок позганяю — вони надве-
чір своє візьмуть.
Застав мене лісник Дмитро Іванович за
цим дурним ділом — сміється:
— І чого вас у школі вчать? Все одно
шпаки повидирають цибулю з часником —
потрібні вони птахам для дезинфекції.
— Яка ще дезинфекція?
— Горобці взимку в шпаківні жили? —
питає.
— Жили.
— Шпаки їх витурили?
— Ще б пак!
— 1 мотлох гороб’ячий викинули? Ти по-
дивись, що в ньому — аж кишить паразита-
ми-пухоїдами. Щоб знову вони не завелися
в шпаківні, пташки вистилають дно житла
шаром м’яти й полину — гострого духу цих
трав паразити не терплять. Мабуть, не зна-
йшли шпаки трави,— отож і взялися за ци-
булю з часником: ці овочі теж мають гост-
рий запах. Хай не такі вони хороші, як
м’ята й полин, але згодяться. Ходім пошу-
каємо м’яти з полином. Поклади траву біля
шпаківні, птахи самі знають, що з нею ро-
бити.
Поки збирали траву, довідавсь я від ліс-
ника, що не всі птахи такі чистьохи, як
шпаки. Чого тільки немає в гнізді у коршу-
на! Цей хижак провадить дезинфекцію на
сонці: розпушить крила — кожну пір’їну під
ультрафіолетове проміння.
Полюбляють птахи не лише в пилюці «ку-
патися». Залізуть у мурашник — і радіють.
Сполохаються мурахи та й ну обливати не-
проханих гостей їдкою кислотою. А пташ-
кам цього тільки й треба: кислота вбиває
наповал паразитів-пухоїдів.
Крім м’яти з полином, птахів рятує дубо-
ве, березове листя, хвойно-смолисті дерева.
Але в кожної пташки своя трава-рятівниця,
своє дерево-помічник.
Зробив я, як порадив Дмитро Іванович,—
шпаки залишили город, дали йому спокій.
До травинки перенесли м’яту й полин у
свою оселю.
Влаштувалися, як видно, непогано: ледь
сонце зійде, виспівують на березі — де й сон
дівається.
— Чи на добре це — чого ото шпаки ви-
співують? — занепокоїлася мати.
Розповів я їй усе — здивувалася:
— Скільки років прожила, а не знала!
Пішла на город перевіряти розсаду — чи-
мало шпаки повисмикували.
— Нехай уже... Коли б не Дмитро Іва
нович, мабуть, усю цибулю з часником по-
видирали б,— посварилася мати пальцем у
бік шпаків.— Артисти!
ВІТАЛІЙ костнлев
ІівІтеїіЬ
60
НЕ ЖАРТОМА, А ВСЕРЙОЗ
ДВІЙКА...
ЗА СИСТЕМОЮ
Коли вчитель сідає до столу і, див-
лячись у класний журнал, починає:
«А зараз до дошки піде відповіда-
ти...», у класі стає тихо-тихо. Вчи-
тель мовчить, обираючи кандидата
на відповідь, а учні гарячково пере-
гортають сторінки підручника, споді-
ваючись миттєво увібрати в себе всю
її премудрість...
Хтось, звичайно, і руку вгору тяг-
не. Хтось, навпаки, під парту нама-
гається сховатися — аби тільки на
очі вчителеві не потрапити!..
А Василь Чопенко сидить собі спо-
кійно, ніби й байдуже йому — викли-
чуть чи ні?.. Він і справді такий спо-
кійний, бо знає напевне: викли-
чуть — буде двійка, не викличуть —
не буде.
Аж ось учитель каже: «Відповіда-
тиме Коваленко»,— і всі полегшено
зітхають. Коваленко, похнюпившись,
іде до дошки, а Василь дістає з порт-
феля підручник алгебри. На наступ-
ному уроці алгебра, тож Василь і по-
чинає до неї готуватися... А на
алгебрі він готуватиметься до істо-
рії. А на історії — до української
літератури...
— Це у мене така система,—гордо-
вито розповідає він сусідові по парті
вже на перерві.— Навіщо, скажи ме-
ні, ті домашні завдання виконувати
і правила завчати? Я ж і на поперед-
ньому уроці все встигну. Трієчку по-
ставлять,— а мені більше і не треба!
Наступного дня вони вже вдвох не
підготувалися — і Василь, і сусід йо-
го. За Васильковою системою. А їх
обох уже на першому уроці — на
географії — викликали і по двійці
вліпили.
Пів-уроку вони біля карти в Ат-
лантичному океані «плавали» і ге-
ометрію списати не встигли. А їх
знову викликали... І на фізиці...
Одне слово, принесли вони додому
по цілому портфелю новеньких чер-
воненьких двійок. І двійок не яки-
хось там випадкових, а чесних, за
системою одержаних.
А може, недосконала система їх-
ня... Як ви гадаєте?
ВОЛОДИМИР чистяков
Квітень
ІЦГПЛООЬАГВМСТЛ СТОРІНКА
II
Перед вами два ребуси. Коли розбе-
ретеся в них, прочитаєте два слова.
Грайте в слова «Ланцюжок».
Правила гри: хтось називає будь-яке
слово. Наступний гравець називає
слово, що кінчається на букву, якою
кінчається попереднє, і так далі. На-
приклад: куб-бублик-кіт-телевізор-
ріг-гриб...
СКОРОМОВКА
Не любила
Мила мило,
Мама Милу
Милом мила.
ЖАРТІВЛИВІ ЗАПИТАННЯ:
Який годинник показує вірно час
лише двічі на добу?
Якщо сьогодні о дванадцятій годи-
ні йде дощ, то чи можна сподіватися,
що через 72 години буде сонячна по-
года?
Порівняй ці два малюнки. Знайди
в них відмінності.
Квітень
ТРАВЕНЬ
ПН ВТ СР чт ПТ СБ НІ
І 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
II 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 ЗО 31
1 травня — День міжнародної солідарності трудящих.
9 травня — День Перемоги. 19 травня — День піонерії.
ПЕРШОТРАВНЕВА
Сьогодні свято праці і весни,
Братання й дружби світлий день
сьогодні.
Сховайся, чорний привиде війни!
Хай буде мир! Цвітіть, серця
народні!
З підземних надр, з надхмарних
височин
Єдиний клич, єдина пісня лине:
Братайтеся, трудящі всіх країні
Хай славиться безсмертний труд
людини!
Плече з плечем сьогодні ми йдемо,
Плече з плечем — і тільки так іти
нам!
Навіки рабства скинувши ярмо,
Лети, народе, льотом соколиним!
Народів вільних дочки і сини,
Теплу — дорогу! Геть, вітри холодні!
Сьогодні свято праці і весни!
Любові день і щастя день сьогодні!
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
ТРАВНЕВІ
УСМІШКИ
Вийшов травень з лісу,
лугові вклонився,
од вітрів і сонця
луг зазеленівся.
Вийшов травень з гаю,
нивам усміхнувся.
Потім на стежині,
як хлопчак, роззувся.
А до нього трави
у полях прослались.
А до нього з гаю
птиці озивались.
А за ним у лузі
зацвітали квіти.
Травень вчився босим
по землі ходити.
МИКОЛА СИНГАІВСЬКИЙ
Травень
66
СУРМИ ЗОРЮ
СУРМАЧУ
Сурми зорю, сурмачу,
Співати пісню час.
Хто має нашу вдачу —
Збирайтеся до нас!
А піонерська вдача —
От слухайте яка:
Як пломінь, будь гарячий,
Нестримний, як ріка.
Зогрів навік нам груди
Наш ленінський костер.
Той перший буде всюди,
Хто зветься — піонер.
Хто в нашому загоні,
В майбутньому — боєць,
І галстуки червоні —
То вогники сердець.
Ми вийдем без тривоги
У довгі і важкі
Незвідані дороги,
Несходжені стежки.
ВАЛЕНТИН БИЧКО
Травень
До 40-річчя визволення України
НАЙПАМ ЯТНІША ДАТА
День 9 Травня радянський народ відзначає як найсвіт-
лішу дату. В усіх куточках нашої величезної країни, у кож-
ній сім'ї це свято зустрічають з глибоким душевним хвилю-
ванням, з почуттям світлої печалі, вдячності мільйонам ра-
дянських людей, які віддали своє життя в ім'я миру на
зємлі.
Минає вже тридцять дев'ята мирна весна, стають істо-
рією грізні роки війни; але подвиг радянського народу по-
стає перед людством все більш величним і героїчним. У
кожному місті і селі нашої країни височать пам'ятники і
монументи воїнам-визволителям — свідчення того, що ні-
хто не забутий і ніщо не забуте.
1. Пам’ятник, присвячений Корсунь-Шевченків-
ській битві.
2. Меморіал в Ново-Петрівцях.
3. Музей Великої Вітчизняної війни 1941—1945 ро-
ків у Києві (фрагмент).
4. Пам’ятник М. І. Кузнецову в місті Ровно.
5. Монумент оборони Севастополя 1941—1942 років.
БУДЬ ГОСПОДАРЕМ
В школі
макулатури на паперовій фабриці
одержують 750 кілограмів паперу.
Крім того, знай: якщо ти зібрав 60
кілограмів макулатури,— ти зберіг
одне дерево. Його б спиляли, аби ви-
готовити папір. Отже, спасибі тобі
від лісу, від людей, держави!
І якщо ти дбайливо ставишся до
підручників: обгортаєш їх, не кида-
єш, не рвеш і не розмальовуєш сто-
рінок,— значить, ти хороший, береж-
ливий господар. І після тебе хтось
інший зможе користуватися підруч-
никами, які держава дала тобі без-
платно.
ОЛЕКСАНДР 6ФІМОВ
Так само і в школі можна берегти
і електроенергію, і воду. А ще...
Першого вересня ви приходите в
чисту, охайну, відремонтовану шко-
лу. Усе так красиво, аж блищить
і радує око, створює святковий на-
стрій. А вже десь за місяць-два ди-
вишся — ой лишенько!— стіни бруд-
ні, на партах — сліди од чорнила,
олівців. І це вже не дрібниці, бо на
ремонт пішло багато будівельних ма-
теріалів. Сюди ж треба додати роботу
бригади малярів, витрати на тран-
спорт. І вийде чимала сума грошей.
А внаслідок байдужого ставлення до
майна летять на вітер і державні гро-
ші, і тонни матеріалів, і труд робо-
чих.
А усього цього могло і не бути.
Можна навести і протилежні фак-
ти. Припустимо, що ваша школа зда-
ла за учбовий рік 20 тонн металево-
го брухту і 2 тонни макулатури (до
речі, цифри цілком реальні). Багато
це чи мало? Не про це зараз мова.
Країна одержала з вашою допомогою
15 тонн металу і півтори тонни висо-
коякісного паперу. Бо, як відомо,
тонна металевого брухту дає 800—
900 кілограмів сталі, а з однієї тонни
Травень
70
ЛІСОВА СТОРОЖКА
Оповідання
Як одспіває хурделицями зима, як
віддзвонить вона ожеледцем — то-
ненькою і блискучою, мов кришталь,
кригою на кущах та деревах, і сонеч-
ко вгріє землю та води, збирається
Данило Коряк до лісу, до своєї сто-
рожки. Там він має оберігати од уся-
кої напасті цілий лан лісової розса-
ди: дрібненьких дубків, що недавно
ще спали у жолудях, а весною про-
клюнулися із землі двома-трьома
листочками та й пішли в ріст, бері-
зок, в’язків, кленочків, осичок і при-
земкуватих пухнастих сосонок, схо-
жих на їжаків.
Збирається Данило довго, бо треба
йому взяти з собою чимало всякого
начиння. А зібравшись, вирушає в
дорогу, кликнувши за собою малого,
зате бідового песика Кузьку — він-
бо справді як той жучок, що живе на
колосках,— рудий та криволапий.
І йдуть.
За плечима у Данила напханий
усячиною лантух та рушниця, на но-
гах поклеєні великими латками (щоб
не протікали) гумові чоботи, а на
ремінні поверх старенького піджа-
ка — шкіряні торбинки з набоями.
Дорога до лісу низова, де-не-де пе-
релита повінню, хоч і не глибоко:
Данилові можна перебрести, а Кузь-
ці треба оббігати кружка, по сухому,
якщо старий не візьме його під пах-
ву та не перенесе. Проте Кузьці ду-
же подобається оббігати, бо по доро-
зі можна буде погавкати на лелек,
що, немов сажнями, обмірюють кро-
ками калюжки, шукаючи поживи.
Кузьки вони не бояться, знають уже
його жартівливу вдачу: підбігти
близенько й погавкати. Адже вони
щовесни прилітають сюди, а Кузька
щовесни йде в ліс, то й звикли до
нього. Тож коли Кузька підкочуєть-
ся до них на своїх кривих, як дуж-
ки, лапках, заливаючись дзвіночком,
вони тільки для годиться роблять
два-три широких кроки, тоді обома
ногами відштовхуються од землі і злі-
тають. Відлетять трохи і знову —
тупць об землю: сіли.
А Данило сердиться на Кузьку за
тоті жарти, зупиняється й каже су-
воро:
— Чого ти до них в’язнеш? Во-
ни ж тебе не займають? Не займа-
ють. От і нехай собі пасуться. *
Аж ось і ліс. Він зустрічає Дани-
ла, .як тата: гілля немовби одхи-
ляється з-понад стежки, щоб він
часом не вдряпнувся, пеньки немовби
одступають від неї, щоб він часом не
спіткнувся. А сонечко сіється крізь
молоде листя та цвіт диких яблунь
на стежку, і вона весело ряботить
Кузьці в очах. Можна б гайнути по-
між кущами, зайця вигнати чи на-
скочити на їжака, покачати його ла-
пою по траві та погарчати не серди-
то, граючись. Але в кущах роса, а
мокнути Кузьці не хочеться, і він
смирно чимчикує за Данилом, при-
гадуючи сторожку: дим од багаття,
од якого йому чхалося, смачні риб’я-
чі голови, якими його щовечора ча-
стував Данило, теплий затишок під
поріжком у сіні, де він спав уночі,
а як хотілося, то і вдень. Спомин цей
звеселяє Кузьку, йому кортить швид-
ше до сторожки, то він вискакує по-
перед Данила, дріботить лапами,
швидко-швидко виляє хвостом і ди-
виться на господаря так благально,
нцмов каже йому: «Гайда біжка!»
— Не спіши з-поперед батька в
Травень
71
пекло,— розважливо мовить Данило,
проте йде швидше, бо й сам скучив
за своїм лісовим житлом і самому
нетерплячка побачити його.
Коли ж опиняються на просторій
галявині, вкритій рівненькими ряда-
ми саджанців — старші деревця ви-
щі, середульші нижчі, а наймолодші
зовсім при землі,— Кузька, забачив-
ши сторожку, мчить до неї, вже не
озираючись на Данила, й тонюсінько
гавкає, не гавкає, а дзяволить.
Тим часом підходить Данило, ски-
дає з плечей лантух на лямках з мо-
тузка, знімає і ставить під стіну сто-
рожки рушницю, одмикає двері, про-
мовляючи до Кузьки:
— Ну, от ми й дома, Кузько.
Тепер будемо хазяйнувати вдвох...
Доки Данило порається біля зам-
ка, Кузька нетерпляче витанцьовує
коло його ніг, тоді стає на задні лапи,
а передніми упирається в двері, ніби
хоче підсобити старому ті двері од-
чинити, бо за зиму вони поіржавіли
в петлях, набрякли і подаються не-
охоче.
Та Данило налягає на них плечем,
Кузька — лапами, і вони, гучно за-
рипівши, відчиняються.
У сторожці сутінь та вистояний за
зиму холод, що причаївся тут ще
з осені. Кузька хутко обнишпорює
темні покутки й натрапляє на своїх
давніх знайомих: залізні граблі, ло-
пату, сапу, ящичок з цвяхами, що
пахнуть іржею, старий розплесканий
молоток та коритчатка з насінням,
від яких сходить дух берези, дубка
й сосни.
Тим часом Данило виносить на
сонце стару ковдру, щоб теплий ві-
терець вивіяв з неї холод, згрібає
в оберемок вологе сіно з ліжка й теж
виносить надвір: хай сохне. З обе-
ремка випорскують дрібні мишенята
й сірими грудочками розкочуються
по долівці.
— Ти ба! — дивується Данило, ви-
соко зводячи брови.— Сиплються, як
горох.
Кузька погнався був за одним, але
не догнав.
Оббігав усюди — немає, то спинив-
ся посеред сторожки, широко роз-
ставивши передні лапи й здивовано
глипаючи на Данила: куди ж вони
поділися?
— Ти не за своє діло не берися,—
каже йому Данило.— Ти ж не киць-
ка? Отож. Ходімо краще робити опу-
дала.— Дістає з-під ліжка в’язку
всякого ганчір’я і по черзі розпинає
в руках подрані сорочки, штани, під-
жаки, кофти, примовляючи:
— З цього рам’я зробимо, Кузю,
мене, бо це моя одіж; з цього бабу
Оксьоншу, бо це вона дала кофту й
фартушину; а з оцього — діда Мико-
лайчука, бо це його піджак.
Кузька повискує од захоплення, бо
впізнає і стару Данилову сорочку,
що геть розлізлася на спині од поту,
і кофту крикливої баби Оксьонши,
до якої він частенько бігає взимку
у двір, щоб поласувати там шматоч-
ками хліба, впізнає й піджак діда
Миколайчука, що завжди свариться
на Кузьку, як десь його побачить, та
гримає: «Пш-ш-шов вон! Ти курча
задушив? У-у-у, я т-тобі!„»
Кузька не займав Миколайчуко-
вого курчати, його взяла сорока, то-
му, коли побачить діда, женеться за
ним і гавкає скільки здужає: щоб
знав, як нападатися ні за що!
Назбиравши побіля сторожки ся
кого-такого паліччя, Данило знову
сідає на поріжку і заходжується
клецькати молотком та цюкати со-
кирчиною: стукне по гвіздочку, тесне
раз-удруге, пововтузиться з ганчір-
кою, доки напне її на шалиці, хек!
і застромить у землю біля порога
«себе», у своїй драній сорочці та кар-
тузі, в якому виходив йівжиття.
Травень
Пововтузиться трохи—виходить «ба-
ба Оксьонша»; ще трохи— і є «дід».
Ні «Данила», ні «баби Оксоньиіи»
Кузька не займає, тільки бігає на-
вколо них та вищить. Коли ж Дани-
ло встромить у землю «діда Мико-
лайчука», Кузька враз хапає його за
полу піджака й смикає сюди-туди,
доки не звалить усю споруду.
Данило, дивлячись на те, смієть-
ся й каже:
— Годі, Кузю, годі, бо поламаєш
мені мою роботу.
Тоді бере на плечі всі опудала,
несе на ту грядку, де недавно зійшли
молодюсінькі дубки, вербички та бе-
різки - - ними люблять ласувати гай-
ворони й вепри,— і розставляє: з од-
ного краю грядки «себе», з другого
«діда Миколайчука», а посередині -
«бабу Оксьоншу». І пояснює Кузьці:
— Баба хай отут стоїть. У неї го-
лос такий, що в усі кінці буде чути,
як закричить.
І тихенько сміється, бо як же та
«баба» буде кричати, як то не вона,
а тільки опудало, вбране у неї...
По тому Данило обходить увесь
лан, часто зупиняється або присідає
навпочіпки, хитає головою, прицьмо-
кує язиком, айяякає і каже до
Кузьки:
— Бач, що наробили, кляті роз-
бишаки, ай-я-я... Пропало деревце.
Кузька обнюхує свіжозриту землю,
пооуч якої лежить дубок з одгризе-
ни.и корінням, підгинає хвоста і жа-
лібно скімлить: боїться, бо земля
пахне вепрячими писками...
Коли розсадник обійдено, Данило
повертається до сторожки, збирає
дрівця, наладнує триніжок і розкла-
дає багаття. Дим від нього підні-
мається у гілля дерев, і тоді здаєть-
ся, ніби не тільки дика груша, що бі-
ля сторожки, цвіте, а й усі до одного
дерева цвітуть.
Набігавшись за день та нахвилю
вавшись. Кузька лягає біля багаття,
кладе голову на передні лапи й, клі-
паючи, дивиться на вогонь. А сонце
сідає й сідає за гору, поволі змовка-
ють пташки в лісі — заходить вечір.
Так починається лісове життя Да-
нила та Кузьки.
григір тютюнник
Травень
74
Унадивсь колись-то давно один
страшний змій десь у якусь слободу
людей їсти та й виїв чисто всіх, зо-
стався один тільки дід.
— Ну,— каже змій,— завтра то-
бою поснідаю.
А через ту слободу ішов один бід-
ний хлопець та й зайшов до того діда,
проситься ночувати.
- А хіба тобі жити надокучи-
ло? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій
усіх людей переїв і оце завтра його
з’їсть.
— Е,— каже хлопець,— не з’їсть.
От уранці прилітає змій, побачив
хлопця та:
- О, це добре,— каже,— був один,
а тепер двоє.
А хлопець:
Гляди, щоб не завадило!
Змій і дивиться:
- Як,— каже,— хіба ти дужчий
за мене?
— Авжеж.
Який же ти дужий? Я он,
бач...— Та взяв камінь, як здавив,
так з каменя мука й посипалась.
Е, це дурниця,— каже хло-
пець,— здави так. щоб з нього юшка
потекла.
Та тут-таки взяв з мисника воро-
чок сиру, як натисне, так із нього
сироватка й потекла.
— Отак,— каже,— дави.
— Ну, ходім,— каже тоді змій,—
за товариша будеш.
А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
— Іван-Побиван,— каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб
ще мене,— думає,— не побив».
Стало на обід, змій і каже:
Піди ж ти, хлопче, та принеси
сюди вола, будемо обід варити.
Пішов хлопець, та куди там, хоч
би одну ногу доніс. От він ходить по
змієвій череді та зв’язує волів хво-
стами докупи. А змій ждав, ждав, та
й не діждався, побіг сам.
Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду я тобі по одному носи-
ти, я всіх зразу хочу забрати.
Узяв змій вола сам та й поволік.
От дає він хлопцеві волову шкуру.
Іди,— каже,— води повну шку-
ру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу-наси-
лу дотяг до колодязя, та як упустив
туди, то вже й не витягне. Тоді зро-
бив собі невеличку дерев’яну лопату,
Травень
та й ходить кругом криниці, підко-
пує її.
Прибігає змій.
— Що ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду но-
сити! Я зачеплю всю криницю та й
приволочу.
— А щоб тебе,— каже змій, а сам
злякався хлопцевої сили. Поніс сам
шкуру.
— Піди ж,— каже,— хлопче, дров
принеси; вирви там сухого дуба, та
й буде з нас.
— Е, буду я тобі трошки носить!
Якби дубів двадцять заразом, то б
так!
Та й удав, ніби розсердивсь, не
пішов.
От змій наварив, сів і їсть, а хло-
пець ніби сердиться і обідати не йде, .
бо ж як піде, то змій зразу дога-
дається, що він не такий сильний, як
побачить, що хлопець менше його
їсть.
А як зосталось небагато, то тоді
хлопець сів і собі посьорбав та й
каже:
— Мало.
— Ну,— каже змій,— коли мало,
то ходім тепер до моєї матері, вона
нам вареників наварить.
А як іти, то йти,— каже хло-
пець, а сам думає: «Тепер я пропав».
От як почали їсти,— а вареників
стоїть бочок двадцять,— то змій все
їсть та їсть, уже й наїдається, а хло-
пець усе за пазуху та в штани ховає,
усе ховає.
Вже казанів з двадцять подали, а
він одно ховає. Як поїли, то змій
і каже:
Ходім на камінь крутитись.
- А як іти, то йти,— каже хло-
пець.
Змій як крутнувся — аж огонь пі-
шов.
— Дурниця,— каже хлопець,— ти
так крутнись, щоб юшка потекла.—
Та як притисне до каменя ті варени-
ки, що в його одежі, а з них юшка
і бризнула.
— От так,— каже,— крутись!
Та ще, та ще:
— От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякався Іва-
на-Побивана.
Але ще каже:
— Ану, давай, хто сильніше за-
свище.
— Давай.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева
пригнулись.
«Ну, — думає Іван-Побиван, — що
його робити?» А тут лежала одна
залізяка. Глянув Іван на неї та до
змія:
— Зажмур очі, бо я як свиста-
тиму, то тобі можуть очі посліп-
нути.
Змій і зажмурив, а Іван-Побиван
як огріє змія тією залізякою межи
очі, то той аж здригнувсь.
— Правду кажеш,— каже змій,—
ледве справді очі не посліпли.
Та вже щоб хоч не бути з Іваном
укупі, то побудував ото йому хату
на одшибі; хлопець і живе собі. А
змій давай з матір’ю радитись, як
би їм його звести зі світу.
Давай,—кажуть,—його спалим.
А хлопець підслухав це та десь
і сховавсь на цю ніч. От як спалили
ту хату, хлопець прийшов, став коло
попелу й струшується, ніби тільки
що виліз.
Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живий?
- Живий, тільки цієї ночі мене
щось ніби комар укусив.
«Ну,— думає змій,— од такого тре-
ба подалі». Та як дременув з тих
країв, то тільки його й бачили.
Травень
ЩО ЗА ДІМ І ХТО ЖИВЕ В НІМ?
Цілий ранок, цілий ранок
Тягне стружку мій рубанок:
З дідусем ми цілий день
Дім будуєм для людей,
Дім на тисячу людей!
Дім без вікон, без дверей!
Тільки є у домі вічко.
Вічко зовсім невеличке,
Є з вощиною і рами —
Пахнуть цвітом і медами.
Ми ладнаєм дах на дім,
А хто житиме у нім?
МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ
Травень
28
СМАЧНА КОРЗИНА
Кролик сплів нову корзину
З соковитої лозини,
З золотої шелюги,
З молодої сісняги.
— Ось куплю я капустину,
Покладу в нову корзину,
Понесу мерщій до хати,
Буду діток годувати —
Дітки з’їли капустину,
Швидко схрумкали корзину,
Кажуть:
— Тату, принеси
Ще корзину із лози.
Хай в корзині буде пусто,
Ми з’їмо і без капусти.
ПЛАТОН вороньки
\
ЮЖИ БАГІИСТА СТОРІНКА ОМШО
Знайди п’ять квіточок з п ятьма пе-
люстками.
ЖАРТІВЛИВІ ЗАПИТАННЯ
В якому числі стільки ж цифр, як і
букв?
Яке число має таку ж кількість лі-
тер при написанні, скільки й означає?
ТОМУ Й ДВІЙКА
— Знову у тебе з математики
двійка!— докоряє батько Андрійкові.
— Еге ж, двійка... Бо мене переса-
дили до Павленка! А з нього мате-
матик, як з козячого хвоста віник.
СКОРОМОВКИ
Ходить квочка коло кілочка, во-
дить діток коло квіток.
їхав Прокіп з Прокопихою ще й з
маленьким Прокопенятком.
ЯК ВІДГАДАТИ
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ?
Фокусник каже: «Напиши на папері,
якого числа ти народився. Збільш це
число вдвічі. Одержану суму помнож
на 10 і додай 73. Суму помнож на 5,
до добутку додай порядковий номер
місяця народження. Від одержаної
суми відніми 365. Перші два знаки
(або один) покажуть число, а два ос-
танні — порядковий номер місяця
народження».
Подивися на малюнок і скажи: яка
зараз пора року, де південь, куди те-
че річка, є ітер чи ні?
Травень
ЧЕРВЕНЬ
І 2 З
4 5 6 7 8 9 10
II 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 21
25 26 27 28 29 ЗО
1 червня — Міжнародний день захисту дітей.
15 червня 1914 року народився
Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР
ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ АНДРОПОВ
РАДЯНСЬКУ ЛЮБИМО ВІТЧИЗНУ
Радянську любимо Вітчизну,
Як матір, любимо її.
За неї у годину грізну
Не раз ходили у бої.
Безкраїй твій,
Вітчизно, простір —
Поля, моря, гірські шпилі...
Безкраїй простір — ціла шоста
Планети нашої — Землі!
Твій прапор любимо крилатий
В проміннях сонця золотих...
Вітчизно, ти—не просто мати,
А мати — краща від усіх!
Ми всюди в шані і привіті,
Бо вільні ми, бо — без ярма!
Ніде, ні в кого більше в світі
Такої матері нема!
Ми Леніну співаєм славу!
Це він в Жовтневий славний час
Створив Радянську нам державу -
Вітчизну сонячну для нас!
Ми славимо Комуністичну,
В труді гартовану, в бою,
Могутню, рідну, героїчну,
Велику Партію свою!
Своє ми бачимо майбутнє
З висот Московського Кремля...
Сіяють зорі п’ятикутні,
Тримає Партія руля.
Вона говорить:— Так тримати!
До комунізму берегів...—
Живи в віках, Вітчизно-мати,
Найкраща мати з матерів!
ІВАН НЕХОДА
Червень
82
1 червня — день захисту дітей
ВСЕ КРАЩЕ-ДІТЯМ
Юні друзі! Першого червня відзначається
Міжнародний день захисту дітей.
Дуже неспокійно сьогодні в світі. Є сили,
що прагнуть посіяти розбрат між країнами,
підбити їх на війну, від якої найбільше
страждають діти. З допомогою американ-
ських імперіалістів ізраїльські агресори
відібрали в дітей Палестини найдорожче—
батьківщину. Ллється кров дітей у Лівані,
на півдні Африки. Та лиходіям цього ма-
ло — вони не криються, що прагнуть роз-
в’язати війну і проти нашої Вітчизни. Во-
ни глухі до вимог простих людей відверну ги
загрозу світової війни. Ось про що пише
президентові Рейгапу американський хлоп-
чик: «Мені вісім років. Прошу, не починай-
те війни. Я так хочу дожити до десяти ро-
ків». Ці слова зворушили весь світ. Та пре-
зидент лишився до них байдужий, як і до
листа іншої дитини, котра просила дати
таткові хоч якусь роботу... Дітям потрібні
мир, навчання, житло, медична допомога.
Словом, те, що дає безкоштовно Радянська
влада кожному з нас.
Комуністична партія Радянського Союзу
невтомно провадить велику миролюбну полі-
тику. Вона пропонує зупинити гонку озбро-
єнь, заборонити раз і назавжди війну.
У своїх відповідях па запитання газети
«Правда» 27 серпня 1983 року Юрій Воло-
димирович Андропов сказав, що саме Ра-
дянський Союз запропонував знищити всі
ядерні засоби, але США і розмовляти про це
не хочуть.
Твоє право на щастя, юний друже, закріп-
лене в Конституції СРСР. Основний Закон
враховує усе, що для цього потрібно. Та це
накладає на кожного і певні обов’язки. Поки
ви малі, від вас великого і не вимагають.
Ростіть патріотами Батьківщини, яка по-
материнськи дбає про вас. Добре вчіться,
змалку любіть працю, будьте дисциплінова-
ні. Все це допоможе в майбутньому про-
славити нашу Вітчизну, зробити її ще міц-
нішою, багатшою, щасливішою.
ІРИНА ХОМЕНКО,
заступник міністра освіти УРСР,
заступник голови комітету
захисту миру УРСР
Червень
В УСІХ-УСІХ РЕСПУБЛІКАХ
Хлопчик з Грузії, Захарія,
у листі писав: «Панас,
приїзди-бо на канікули,
влітку хороше у нас!»
А Панас його запрошує,
з України шле листи:
«Дуже я тобі радітиму,
генацвале, приїзди!»
Сталось так: як до Захарії
в гості вирушив Панас,
а дружок його із Грузії -
до Панаса, у Донбас.
Вдалину експреси линуть,
Швидше, швидше кожну мить.
З них один — на Україну,
другий — в Грузію спішить.
За вікном земля квітує,
як же хороше навкруг!
Кожен з хлопчиків міркує:
«Чи ж мене чекає друг?»
На станції
зустрілись поїзди.
— Захарія?
— Панасе?!
— Ти куди?
- До тебе їхав, друже мій
Панас.
Тепер поїдем в Грузію
до нас!
А друг йому:
— Товаришу, стривай!
Спочатку ти до мене
завітай.
Тим часом
вдаль промчались
поїзди.
- Куди ж тепер поїдемо,
куди?
І тоді рішили хлопчики:
- В путь до третього дружка!
В Волгоград, на Волгу їдемо,
до Васильєва Сашка.
Потім втрьох — у Білорусію,
потім — в Грузію, в Донбас,—
бо в усіх-усіх республіках
рідні друзі є у нас!
БОГДАН ЧАЛИЙ
ЛИСТ ВІД ІНШІ
Прилетів лелека
Аж із України.
Звісточка Шарорі
Від подружки Інни.
У листі: «Шароро!
Стрінемося скоро!»
Знову до Артеку
Запросив лелека.
У Шарори в домі
Біля ліжка — фото.
А на нім дівчатко.
Угадайте — хто то?
Очі — чорні зорі.
У волоссі стрічка.
Може, у Шарори
Ще одна сестричка?
Схожа на Шарору
Носиком, бровами.
Про киянку Інну
Не сказать словами.
Знов Артек повіяв
Ласкою здалека.
...Із листом у Київ
Полетів лелека.
МАВДЖУДА ХАКИМОВА
Переклав БОГДАН ЧАЛИЙ
Червень
ВСЬОГО СЕБЕ-КНИГАМ
Книжки, прочитані або прослухані в ди-
тинстві, лишаються з людиною на все жит-
тя... Вже не в одного покоління читачів
лежать у пам’яті дзвінкі й дотепні казки
Б. Чалого про відважного Барвінка, мудрі
балади, прекрасні вірші, про які писали й
говорили К. Чуковський, С. Маршак, Л. Кас-
сіль, Агнія Варто... Так, доробок письмен-
ника, який присвятив своє життя і творчість
дітям, нараховує чимало десятків книжок.
Недаремно С. Михалков писав про нього:
«Що б не виходило з-під пера Б. Чалого,—
а він успішно виступає не лише в жанрі
поезії, але й як прозаїк, казкар, драматург,
кіносценарист,— все одухотворено непідроб-
ною закоханістю в дитинство, в невгамовних
хлопчаків і дівчаток, що живуть у всіх рес-
публіках нашої неосяжної країни та за її
межами».
24 червня цього року лауреату Республі-
канської комсомольської премії ім. М. Ост-
ровського, володарю Почесного диплома
ім. Г. X. Андерсена Богдану Йосиповичу
Чалому виповнюється шістдесят років.
Народився Б. Чалий у Києві, в родині ме-
дичних працівників, але дитинство його про-
йшло в древньому мальовничому Ізяславлі.
Дід поета працював у лісництві, тож не
дивно, що змалечку Богдан припав душею
до шепотіння лісу, до привітних співів пта-
шок, яких завжди було повно в домі. Та
тримали їх не просто для насолоди — їм да-
вали притулок на зиму, щоб навесні випус-
тити на волю. Батько Богдана, хірург, кож-
ну вільну часинку охоче приділяв сипові
(мама в той час училася в Київському ме-
дичному інституті), розповідаючи малому
безліч казок, які сам і вигадував. Оця вся
атмосфера не могла не вплинути на хлоп-
чика, тож невдовзі його потягло до пера.
Сприяла цьому й неабияка пристрасть до
читання.
І от — перші вірші. Вчителька української
мови та літератури віднесла їх у газету
«Більшовицькі колгоспи». Надрукували їх
у першотравневому номері. Згодом вона по-
тай од Богдана декілька віршів надіслала
на республіканський конкурс, і юного літе-
ратора преміюють поїздкою до Ленінграда!
Та шлях, що вже почав був вимальовува-
тися, перетнула війна, яка крізь бої, важке
поранення, урядові нагороди за відвагу на-
решті привела письменника в Берлін, до
Перемоги! Саме в цей час Б. Чалого при-
ймають до лав комуністів! А далі — факуль-
тет журналістики Київського університету,
Перша всесоюзна нарада молодих письмен-
ників у Москві в 1947 році, радість спілку-
вання з побратимами по перу — і книги,
книги, книги: вірші, казки, нариси, пере-
клади, які заслужено принесли автору не
лише всесоюзну, а й світову славу. І зви-
чайно — численні поїздки: мало не увесь
Радянський Союз, Франція та США, Канада
та Сінгапур, Індія та Японія... І майже після
кожної подорожі — знову нова книга! А бу-
де їх іще немало. Про це свідчить хлопчача
невсидючість та молодеча завзятість ювіля-
ра. І, звичайно, його невичерпний талант
і духовна щедрість!
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
ч, їм
ВІРНИЙ ДИТИНСТВУ
Трудна робота в сільського кореспондента.
У будь-який день, за будь-якої погоди мусить
він кидати свої особисті справи і вирушати
у найглухіший, найвіддаленіший закуток
району, якщо там сталася подія, цікава для
читачів газети. А Іван Іванович Кирій лю-
дина спокійна, лагідна, до постійних манд-
рів, на перший погляд, не пристосована.
Тим-то й дивно, що двадцять п’ять років
свого життя віддав він цій клопітній, бен
тежній роботі. І любив цю роботу з моло-
дих літ: був і в школі членом редколегії
стінної газети, і допомагав випускати стін-
нівку у тракторній бригаді свого рідного
села Пасківщина Згурівського району на
Київщині, де 12 червня 1924 року він наро-
дився. У дванадцять років Іван Кирій уже
був кореспондентом республіканської піо-
нерської газети «На зміну», а семикласни-
ком надрукував своє перше оповідання.
А потім була війна, тяжкі роки окупації...
Після перемоги, як тільки з’явилася мож-
ливість, повертається Іван Іванович до ко-
респондентської роботи, тепер уже в газеті
«Прапор Леніна» свого рідного Згурівсько-
го району. З часом він стає редактором цієї
газети.
Важкі були післявоєнні часи. Молодому
кореспондентові часто доводилося добира-
тися у далекі села пішки і в осінню сльоту,
і в зимову холоднечу. Але як би він не сто-
мився в дорозі, обов’язково навідувався у міс-
цеву школу, розпитував про навчання, давав
поради юнкорам.
Міцна дружба із школярами і спонукала
Івана Івановича Кирія до роботи над тво-
рами для дітей. У своїй першій книжці
«Ключі до щастя», яка вийшла у 1958 році,
він розповів читачам про дитячі та юнацькі
роки Івана Франка. І, мабуть, саме серед
таких друзів — сільських дітлахів — не раз
зустрічав Іван Іванович героїв своїх май-
бутніх книжок — і діяльного, вигадливого
та дотепного хлопця, який став головним
персонажем книжки «Пригоди Касі-Васі
Гармаша», і метикованих п’ятикласників, що
діють у повісті «П’ята осінь».
Героїню повісті «Хай не падають зорі»
Іван Іванович теж знайшов у своїх корес-
пондентських мандрах. Власне, не її саму,
а пам’ять про неї, бо жителі Переяславщи-
ни і досі пам’ятають відважну піонерку,
партизанську зв’язкову Прісю Ворону, яка
загинула у боротьбі з німецько-фашистськи-
ми загарбниками. Про її подвиги і розповів
Іван Кирій своїм читачам.
Крім повістей, Іван Іванович написав ще
багато оповідань, вони час від часу вихо-
дили книжками — «Як ми їздили в Кахов-
ку» (1960), «Сигналісти» (1964). «Пташкам
літати в небі» (1968), «Катруся і Майка»
(1973). Гумористичні оповідання пише Іван
Кирій і для дорослих.
Але для дітей Іван Іванович Кирій пише
набагато більше і охочіше
ІРИНА МАЦЕНКО
Червень
80
ПРИГОДИ КАСІ-ВДСІ ГАРМАША
Уривок з повісті
Не знаю, як воно завжди так вихо-
дить, що цікаві думки, всякі пропо-
зиції народжуються не в моїй голові,
а в Касиній. Я лише підтримую його
в усьому.
Якось Кася загулявся в мене до
самісінького вечора, аж поки не по-
вернувся з роботи мій тато. Він агро-
номом у колгоспі працює. Вмившись,
тато сів під грушею вечеряти та й
бідкається мамі, що на зернову ку-
курудзу в одному полі напала сажка,
треба посилати жінок, щоб пообри-
вали.
Ми з Касею почули цю розмову,
але я якось пропустив її мимо вух,
а Кася, бач, одразу проявив ініціа-
тиву.
- Давай і ми підемо сажку зби-
рати. Тільки щоб ніхто про це не
знав. Займемо ділянку й очистимо
від сажки. Прийдуть жінки її обри-
вати, а сажки там уже немає. Хто
обірвав? Коли? От здорово буде!
Якщо ти, читачу, нічого не знаєш
про сажку, уперше чуєш про неї, то
я розповім. Сажка — це захворюван-
ня кукурудзи. Вона з’являється на
стеблі в тому місці, де має рости ка-
чан, виростає разом з ним і заражає
зерно. На зараженій сажкою куку-
рудзі вже не буде повноцінних кача-
нів. Виростає ця сажка у вигляді пу-
хирця з чорною масою, від чого й має
назву — пухирчата сажка. Щоб вря-
тувати кукурудзу від сажки, її треба
своєчасно із стебел зірвати.
Тоді гайда до хлопців!— ско-
мандував Кася, коли я згодився.
Хлопцям пропозиція сподобалась,
і вони одразу ж пристали на неї.
Другого дня вранці, взявши з со-
бою чималий запас їжі, ми вируши-
ли в поле.
Та за селом раптом зупинилися:
куди ж іти? Де та кукурудза? Ніхто
з нас не знав.
- Ось тобі й на,— сказав Коля •
Бабань.—Йдемо туди, не знаєм куди.
— Ви б же були у батька спита-
ли,— з докором глянув на нас із Ка-
сею Толик Довгаль.
- Спитали, спитали!—розсердив-
ся Васько.—Адже це наша таємниця!
Ходімо, самі знайдемо! — І бадьоро
закрокував шляхом.
Йшли ми довго, а кукурудзи ніде
не було видно. Вже давно закінчи-
лась пшениця і почався горох. Потім
дорогу перетнула густа лісосмуга, за
якою одразу ж почалися соняшники.
Стій, Касю! — знову не витри-
мав Коля Бабань (він у нас взагалі
нетерплячий).— Де ж та твоя куку-
рудза із сажкою?
Я бачив, що Васько вже також
трохи розгубився, але виду не по-
давав.
Чого кричиш? — обернувся до
Колі. — Сказав знайдемо, значить,
знайдемо. Ось давай тільки добре
розглянемось навколо.
І ми стали розглядатись. Ген-ген
праворуч, під лісосмугою, виднівся
тракторний стан, а вліво зеленів степ
і степ аж до сусіднього села Богда-
нівни. Кася запропонував піти вліво
попід лісосмугою. Туди якраз тягну-
лась вузенька доріжка.
Не пройшли ми тією доріжкою й
п’яти хвилин, як справді почалася
кукурудза.
- Ось бачите,— зрадів Кася.-
Я ж казав — знайдемо!
Щоб не гаяти часу, вирішили од-
разу ж і починати. Зайняли по два
рядки і... тут же спохватилися:
куди ж збирати сажку? У що?
Червень
Треба ж було щось узяти з дому. Тор-
бинки чи кошики. От гави! їсти, бач,
не забули взяти, а про це не поду-
мали. Нікому дома і на думку не
спало, що сажки не можна кидати на
землю, як бур’ян, бо вона має вла-
стивість знову заражати рослину. її
треба виносити далеко від ділянки й
закопувати.
Тепер Коля Довгаль напався на
Колю:
— Ех ти, агроном! Все знаєш, а
про це забув!
А при чому тут я? — огризнув-
ся Коля.— Це ось вони все із саж-
кою придумали,— кивнув на нас із
Касею.
Василько нічого не сказав йому на
це, щось обмірковуючи, а потім став
швидко стягувати із себе сорочку.
Знявши її, він хутко зав’язав рука-
вами комір, і вийшла непогана тор-
бина.
- Ну, Кася! — мов по команді ви-
гукнули ми і заходилися й собі стя-
гувати сорочки.
Збираємо сажку, перемовляємось
між собою, аж раптом чуємо, хтось
гукає нас від лісосмуги:
Ге-ей, хлопчики! Що ви там
робите? А йдіть-но сюди!
Вирішили йти.
Під лісосмугою, в тіні від дерев,
стояв мотоцикл, а біля нього молодий
дядько.
- Здрастуйте, хлопці! — першим
привітався він до нас.— То що це ви
там робите, в кукурудзі?
-- Сажку збираємо,— за всіх від-
повів Кася.
Дядько здивувався:
— Сажку? Хто ж це вам дору-
чив?
— Ніхто, самі вирішили,— втру-
тився в розмову я.
— Ай, молодці!— похвалив нас
дядько.— Справжні молодці! А чиї ж
ви будете, що я вас жодного не знаю?
Ми по черзі назвали свої прізви-
ща, і раптом дядько голосно роз-
сміявся:
- Ха-ха-ха-ха! Так ви, друзі мої,
з «Червоної зірки»? Як же ви потра-
пили в нашу кукурудзу? Заблуди-
лись?
Нас ніби хто водою холодною об-
лив. Ми аж роти пороззявляли від
подиву.
- Як у вашу? — нарешті отямив-
ся Кася,
Дядько знову весело розсміявся
і пояснив:
А так, що ця кукурудза нашого,
богданівського, колгоспу імені Лені-
на. Бачите оцей рів за лісосмугою?
Ото межа. Від неї вже починаються
наші поля.
Мабуть, усі ми мали такий жалю-
гідний вигляд, що дядько одразу ж
став заспокоювати нас:
- Та ви не переживайте, що за-
блудилися. Це з кожним буває.
Але ж праця ваша не загинула мар-
но. Нашому колгоспові допомогли.
І я, його агроном, виношу вам за це
подяку.
Він потиснув кожному з нас ру-
ку, «осідлав» свого двоколісного «ко-
ня» й помчав вузенькою польовою
дорогою.
Ми довго дивилися йому вслід, аж
поки мотоцикл не розтанув у зеленій
гущавині лісосмуги й кукурудзи, а
потім утрьох накинулись на Касю,
що завів нас на чуже поле.
Кася слухав нас мовчки. А потім,
як ми виговорились, обвів нас спо-
кійним поглядом і промовив:
— Ви собі як хочете, а я ще піду
збирати сажку.
Сказав і пішов назад у кукурудзу.
Коля, Толик і я мовчки перегля-
нулись і теж рушили слідом за ним.
Бо хіба ж це погано — допомогти
сусідньому колгоспові?
ІВАН КИРІЙ
Червень
88
ДВА ІВАНИ
Казка
Були собі два Івани. Два мрійни-
ки. Хотіли для людей добро зробити,
щоб героями їх назвали.
От перший Іван мріяв-мріяв та й
вирішив — час починати. Вийшов на
високу гору — щоб його всім видно
було, сів на камінь і чекає, коли лю-
ди на подвиг покличуть.
А другий Іван пішов собі на ши-
рокі простори. Гукнув його Іван зі
своєї високої гори:
Що ти робити надумав?
— Садок хочу посадити, щоб смач-
ні яблука .виросли.
Хе, знайшов справу! Та це —
найлегше. Мабуть, самому яблучок
захотілося. За таке героєм не ста-
неш.
І знову всівся чекати.
Довго чи ні казка складалася,
швидко чи повільно час минав. І ось
з гори гукнув Іван друга:
Гей, Іване! Які яблучка ви-
росли?
А йому відповідають люди:
Солодкі, соком-здоров’ям нали-
ті. Спускайся, сам скуштуй — дуж-
чий станеш.
— Часу немає,— поважно відпові-
дає на те Іван.— Чекаю, коли ви
мене на подвиг покличете.
Чекай, чекай! — усміхаються
люди.— От твій друг далеко вже від
тебе пішов.
— Гей, Іване! — затурбувався
Іван зі своєї високої гори.— Де ти,
що поробляєш?
— Вугіллячко в шахті рубаю! -
почулося здалека.— Вогник людям
дарую! Спускайся й ти сюди, якраз
, у забій підемо!
Е, ні!—хитро посміхнувся Іван
зі своєї високої гори.— Це звичайна
праця, а я подвиг бажаю звершити.
Почекаю ще — люди неодмінно по-
кличуть!
А час біжить.
Минає рік, другий.
Ось і третій закінчується.
Стурбувався Іван на своїй високій
горі: не кличуть його люди, про под-
виг не згадують, і друг невідомо де
й що поробляє.
Іване! Де ти? — гукнув, що мав
сили, Іван з високої гори.— Куди по-
дівся?
Нікуди я не подівся, глянь, ось
над тобою пролітаю!
Підвів голову Іван — а в небі кос-
мічний корабель летить, і керує ним
друг його.
А люди на землі радіють:
— Слава Іванові!
Слава зоряному героєві!
Чому ж ти мене не покликав,
на подвиг із собою не взяв? — розгу-
бився Іван на своїй високій горі.
А йому з піднебесся:
Ти все подвигу чекав, а я пра-
цею зайнятий був. Бачу я звідси -
твоя гора величезні скарби приховує.
Поміркуй, як узяти їх і людям пода-
рувати. Всім Іванам на землі діло є!
ЮРІЙ ЯРМІІШ
Червень
<>о
Ну й дівчата! Не встигли ми на при-
шкільних ділянках впоратись, ще й не ді-
зналися гаразд, хто що робитиме на каніку-
лах, як вони одна поперед одної: «Яким
був твій найрадісніший день? Давайте зараз
про це твір напишемо, а найкращий наді-
шлемо до дитячого журналу».
Теж мені літератори!
Ми з Петьком хотіли відмовитися: кому
потрібна ота писанина? А тоді подумали-по-
гадали і пристали до них. Що не кажіть,
а відбиватися од колективу не годиться...
Твір вирішили писати вдома. Витратив я
на нього майже увесь вихідний. Сусідські
хлопці хто на рибалку подався (саме карасі
добре брали), хто в ліс по суниці пішов,
по телевізору то мультики, то футбольний
матч показували, а я мудрував над аркушем
паперу. Не так вже й легко, виявляється,
визначити найрадісніший день. Якби най-
невдаліший — будь ласка: це тоді, як ми
з Петькою посварилися через велосипед.
А було так. На день народження дістав
я від мами з татом подарунок — справжній
гоночний велосипед. «Спорт» називається.
З трьома передачами, що регулюють швид-
кість, і гальмові ручки, як належить спор-
тивному велосипеді,— на рулі; колеса без
щитків — то, мабуть, щоб вага була менша.
Куди тому Петьковому драндулету, на яко-
му ще його дідусь їздив!
До педалей діставав я лише носками. До-
велося татові опустити сідло якомога нижче.
Та це мене не засмучувало. Що вдієш, адже
такий велосипед не на один рік купляється.
А я росту швидко!
Тільки-но виїхав я «Спортом» па вулицю,
Петько одразу ж прискочив до мене і по-
просив дати покататися. Хіба шкода? Ка-
тайся! Мій друг раз вздовж вулиці проїхав,
другий, а тоді завернув у провулок — тільки
його й бачили...
З’явився Петько десь через півгодини —
розпашілий, задоволений. Ось тут я і всипав
йому перцю! Ще й насварив. Петько обра-
зився, сів за руль свого драндулета та й гай-
нув собі геть. Два дні ми не розмовляли.
Навіть батьки наші про те дізналися. Не-
вдовзі Петькові теж купили нового велоси-
педа, тільки не гоночного, а дорожнього.
І ми помирилися.
Тепер разом їздимо, через день міняємо-
ся велосипедами.
Та що це я сентименти розводжу, як каже
мій старший брат? Хоча стривайте, хіба той
день, коли батьки купили велосипеда, не був
для мене найрадісніший? Ось і напишу про
той день...
Твір, гадаю, вдався. На двох аркушах на-
писав я про те, як ходив з мамою і татом
до магазину, як велосипед вибирали, які пе-
реваги у гоночного велосипеда перед дорож-
Черв* нь
нім. Закінчив надвечір. Саме й Петько на
моєму «Спорті» примчав. Цікаво, чи й Петь-
кові день купівлі велосипеда найрадісніший?
Однак не мовив другові жодного слова, ви-
вів його «Минск» з двору, і ми подалися
кататися на стадіон.
...Твори читали в понеділок після роботи
на пришкільї.ій ділянці. Ніхто, правда, не
хотів розпочинати перший. Це манера така
у нашому класі. Мнуться-мнуться, а тоді не
зупиниш. Я не став огинатися, як інші,
і першим прочитав свій твір. Першому, знаю,
завше щастить. Однокласники слухали уваж-
но, не перебиваючи. Потім читали свої тво-
ри дівчатка.
Олена Неділько описала той день, коли
помирилася зі своєю подружкою Танею
Панько, Світлані Гучек у той день подару-
вали сіамське кошеня, Рита Музика — на-
вчилася плавати, Віра Новак —стала першо-
розрядницею з гімнастики. Хлопчики також
од них не відстали: Сашко Судак того дня
впорався з авіамоделлю, що принесла йому
першість на змаганнях, Славко Залізняк
вперше надрукувався в піонерській газеті
(бачив я тоді його «статтю» — кілька рядоч-
ків про те, як ми збирали металобрухт),
Васько Січкар навчився їздити на мотоцик-
лі... Яких тільки радощів не спізнали мої
однокласники! І всього за один день!
Тут слово взяв Петько. Ану ж, чи збі-
жаться наші радощі.
Петько розгорнув зошит і став читати:
«Марія Дмитрівна — наша перша вчитель-
ка. Як прийшли ми до першого класу, то
майже нічого не вміли. Однак Марія Дмит-
рівна завше нас розуміла і вчила усього:
читати, писати, рахувати, а ще водила в кі-
но, на екскурсії, навіть до театру. Ми швид-
ко звикли до Марії Дмитрівни й приходили
до неї і з радощами, і з невдачами.
Та якось Марія Дмитрівна занедужала.
Довго її не було в школі, майже місяць. Ми
гуртом навідувалися до неї в лікарню. У па-
лату нас, на жаль, не впускали. Але дозво-
ляли передавати вчительці виноградний сік,
який, ми знали, вона любить.
І ось одного разу відчинилися класні две-
рі й зайшла нарешті Марія Дмитрівна.
Схудла, бліда, та, як завше, усміхнена. Ми
спершу заніміли від несподіванки, а тоді
повискакували із-за парт і кинулися вітати
нашу вчительку з одужанням.
Така була моя найбільша радість у цьому
році...»
Ледве Петько закрив зошит, як зчинився
неймовірний галас. Я спершу й не здога-
дався, чим незадоволені мої однокласники.
Адже Петько написав чудовий твір! Справді,
що таке велосипед, сіамський кіт або марка
з далеких островів у порівнянні з одужан-
ням Марії Дмитрівни?! Прислухався й збаг-
нув, що схвилювало моїх друзів.
— То не тільки Петькова радість! — гу-
кала Таня.
— Ми тоді не менше од Петька раділи! -
вторив їй Славко.
І ось тоді я голосно вигукнув:
— Нехай це буде наша спільна радість!
Ти ж, Петре, не будеш заперечувати?
Усі зааплодували й оточили мого найкра-
щого друга Петька, а я тихцем вибіг з кла-
су, щоб якомога швидше написати про все,
що сталося, до редакції. Першому, переко-
наний у тому, завжди поталанить.
Надрукуйте мого листа в журналі!
АНАТОЛІЙ ДАВИДОВ
Черепиь
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
ХВОСТОМ НАПЕРЕД
Родина колібрі налічує близько трьох ти-
сяч видів. Усі знають, що це — найменші
птахи в світі. Довжина їх — від 6 до 20 мі-
ліметрів. Деякі з них важать усього лише
два грами. Колібрі живуть на волі в Аме-
риці, а на інших континентах переважно
в неволі. Харчуються нектаром і дрібними
комахами. Однак найцікавіше те, чого немає
в жодного іншого виду птахів—колібрі вмі-
ють літати хвостом і спиною вперед.
НАЙМЕНШИЙ ЧЕРЕВИК
Швець з міста Пірмазенс (ФРН) Берндт
Шварц твердить, що йому вдалося пошити
наймініатюрніїний у світі черевичок: його
довжина становить лише десять міліметрів.
Проте виготовлений він за всіма правилами
шевської майстерності. Як свідчить автор,
попередній рекорд «взуттєвої мініатюри» пе
ревершепо на два міліметри.
ПРАЦЬОВИТІ ТКАЧІ
Дуже довго вчені не йняли віри записам
російського дослідника Міклухо-Маклая про
те, що папуаси ловлять рибу сітками, які
плетуть... павуки. Англійський природозна-
вець Претт вирішив нещодавно перевірити
цей факт. Під час роботи в Новій Гвінеї він
побачив на власні очі, як робляться папу- |
аські сіті. Люди сплітають лише їхню осно-
ву. Потім «напівфабрикат» чіпляють між
деревами. Місцеві павуки, павутина яких
особливо міцна, довершують роботу над сіт-
кою за пару тижнів.
МАЛЮНК И —Ж А Р Т И
Червень
44
□ШШ Гаріисгд
сторінка ПХДДСПЮ
Парта—карта
Ліс—лис
Лук—луг
Серп—серб
Ці слова різняться між собою лише
однією літерою. Спробуй придумати
подібні пари слів.
СКОРОМОВКИ
УСЕ НА «С»
Старий Семен сказав синам: «Ско-
сіть сіно». Сини скосили сіно.
Старий Семен сказав синам: «Спа-
сибі!»
Піонерський загін стояв біля доро-
ги й чекав свого автобуса, щоб їхати
на екскурсію. По дорозі їхали авто-
мобілі й велосипеди. Нарахували 40
автомобілів і велосипедів, а всього
проїхало 100 коліс. Скільки було ав-
томобілів і скільки велосипедів?
Коли ми дивимося на цифру 40, а
кажемо 20?
Лежить мужичок в золотім жупані,
підперезаний, а не поясом,
не піднімеш, то й не встане.
Росло-виросло, з куща вилізло,
по руках покотилося, на зубах опи-
нилося.
Червень
ЛИПЕНЬ
пн ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
І
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 ІЗ 11 15
10 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
ЗО 31
29 липня — День Військово-Морського Флоту.
БЕРЕГ ВІТЧИЗНИ
Коли акацій буйний цвіт
Запах на березі крутому,
З далеких мандрів теплохід
Вертався поночі додому.
За бортом — хвилі вороні,
І море в темряві гуркоче...
Та ось. як вогник у вікні.
Маяк заблимав серед ночі.
Він випромінював тепло,
До себе кликав крізь негоду.
І битись дужче почало
Залізне серце теплохода.
Світив цей вогник-трудівник
І моряку біля штурвала,
Але дивитися в той бік
Сльоза солона заважала.
Бо це горів для моряка
І цвів на вітрі, мов жарина,
Не просто вогник маяка,
А перший вогник Батьківщини.
АНАТОЛІЙ КАЧ \Н
.7 ь
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
МОВОЮ ЦИФР 1 ФАКТІВ
Всесоюзна піонерська організація імені
В. І. Леніна підтримує зв’язок зі 100 дитя-
чими та юнацькими організаціями з 80 країн
світу.
Понад 5 000 000 тимурівців діє зараз в на-
шій країні.
Всесоюзна військова гра «Зірниця» об’єд-
нує 16 000 000 піонерів та школярів.
П’ять мільйонів сільських школярів бе-
руть участь в операції «Зернятко».
Тисячі дітей нашої країни опановують
залізничними професіями на 44-х дитячих
залізницях.
В загонах ЮДПД (юнацькі добровільні
пожежні дружини) навчається понад 2 міль-
йони піонерів та школярів країни.
„ВЕТЕРАН ЖИВЕ ПОРЯД *
«Ми живемо в місті дуже молодому, йому
виповнилося всього двадцять років. І все ж
нам пощастило розшукати ветеранів. Дмит-
ро І ванович Лебедєв — ветеран війни та
праці. Він важко хворий, зовсім не встає
з ліжка. Його дружина три роки як осліпла.
Ми приходимо до них через день. Приби-
раємо, ходимо до магазину, читаємо книжки.
Пенсіонерів у нашому місті майже немає.
Але недалеко, кілометрів за два-три від нас,
є село Посуньки. Це село старе. Після війни
багато посунчан не повернулися додому. Ми
написали листа в сільраду з проханням
знайти такі сім'ї, яким потрібна допомога.
Тепер ходимо в село всі разом, один раз на
тиждень. Працюємо в садах, на городах.
Є в селі могила невідомого солдата. Ми
взяли над нею шефство, хочемо взнати прі-
звище воїна.
Тимурівці м. Вольногорська
Дніпропетровської області».
«Коли ми прийшли до бібліотеки Палацу
піонерів, то побачили, що в ній немає ката-
логи. Ми вирішили його зробити, почали ви-
писувати картки. А щоб не нудно було пи-
сати, оголосили змагання.
Зараз ми написали 7 000 карток. Наш
кращий математик Юрко підрахував, що
коли розкласти ці картки в один ряд, то
вони опережуть центральне кільце нашого
міста.
Тимурівці школи № 36, м. Севастополь».
«У цьому році в наш загін прийшов хлоп-
чик. Декілька років він погано вчився, ті-
кав з інтернату. Ми взяли його до себе в
загін.
Тепер він учиться без двійок, не пропу-
стив жодного уроку, став командиром від-
ділення. Виявилося, що він непоганий хло-
пець.
Тимурівці загону «Вершник», м. Керч».
«Допомагаємо ветеранам Великої Вітчиз-
няної війни. Ходимо в аптеку, до магазину,
читаємо книжки та газети».
«Часто буваємо у друзів з підшефних сіль-
ських шкіл. Допомагаємо їм оформити піо-
нерські кімнати і класи, працюємо в колгос-
пах».
«Шефствуємо над дитячим садочком «Бі-
лочка». Лагодимо їхні іграшки, ремонтуємо
меблі».
(З листів тимурівців м. Канева
Черкаської області).
.ІНПг
40
НЕ ЖАРТОМА, А ВСЕРЙОЗ
НЕ ЗАХВОРІЙТЕ, БУДЬ ЛАСКА
Є таке слово «нудьга». Означає
воно настрій у житті людини, коли
зовсім нічого робити і взагалі нічого
робити не хочеться. Коли людина
нудьгує, вона найчастіше лежить на
дивані і робить вигляд, що читає
книжку. Інколи навіть ліньки й
книжку до рук взяти — просто ле-
жить собі людина на дивані, дивить-
ся у стелю й сумлінно нудьгує. Якщо
на дивані лежати не дозволяють, то
тиняється по двору і скиглить, що їй
нудно.
Гадаю, ви зрозуміли, що таке нудь-
га? Можна навіть сказати, що це
хвороба, і хвороба вельми небезпеч-
на. Нудьгувати можна поодинці, і
вдвох, і втрьох, і цілим загоном. І як-
що ви захворіли на нудьгу, лікувати-
ся треба терміново, не гаючи часу.
От про те, як вилікувалися ми, я
вам і розповім.
Взагалі наш піонерський загін ду-
же дружний. Ми навіть влітку вирі-
шили відпочивати разом, в одному
піонерському таборі, ще зимою домо-
вилися.
І так нам весело було спочатку.
Купалися в ставку, загоряли, грали
у волейбол. Вечорами концерти орга-
нізовували.
А одного ранку ми прокинулися,
подивилися на небо — а там хмари
чорно-сині дощем сіють. Одразу ж
увесь наш хороший настрій де й по-
дівся. І так сумно усім стало — адже
в похід збиралися.
Цілісінький день ішов дощ. І дру-
гого дня також. І третього. А коли
на четвертий сонечко визирнуло, нам
все одно вже нічого робити не хоті-
лося. Навіть купатися.
Тут наша вожата прийшла, Неллі
Степанівна. Подивилася на нас і ка-
же:
Так. Бачу, що ви занедужали.
— Та ні, Неллі Степанівно,— від-
повідаємо.— Ми здорові. Просто нуд-
но якось.
Ось я і кажу, що захворіли:
нудьга — це хвороба небезпечна. Од-
не слово, наказую об одинадцятій
годині нуль-нуль хвилин розпочати
операцію «Суріпка».
Тут ми трошки розгубилися. Я вва-
жала, що суріпка — це якийсь новий
сорт ріпки. Але Марійка, наша від-
мінниця, сказала, що суріпка — це
зовсім інша рослина. В Афганістані,
в Індії, в наших середньоазіатських
республіках суріпку вирощують як
олійну культуру і називають по-нау-
ковому і дуже урочисто: «Брасіка
кампестріс». А у нас, на Україні,—
це звичайнісінький бур’ян, який за-
важає рости помідорам.
Неллі Степанівна погодилася з Ма-
рійкою і сказала:
Кілька днів тому величезне
військо хижих суріпок напало на по-
ле помідорів, що ростуть поруч з та-
бором, і взяло їх у полон. Наказую:
сьогодні провести операцію по визво-
ленню помідорів.
І ми подалися па поле. А воно все
жовто-зелене. Рядок жовтий, рядок
зелений, жовтий, зелений, жовтий...
Колгоспний бригадир Артем Мико-
лайович навчив нас, як підібрати за
зростом зброю проти суріпки, сапку
./ні-
ЮО
тобто, і визначив для кожного з нас
рядок. І ми кинулися в атаку.
Суріпка виявилася високою росли-
ною з дрібними жовтими квіточками.
Вона прилаштувалася біля темно-зе-
лених кущиків помідорів, на яких
уже висіли дрібнесенькі немічні по-
мідорчики. Наші хлопці відчайдуш-
но врізалися в зарості, під корінь,зрі-
заючи бур’яни, однак і дівчатка не
пасли задніх. А за нашими спинами
в’янули на сонці зрізані бур’яни і
чіткими рядками тяглися вгору ви-
зволені помідори.
Іще ніколи їжа не здавалася нам
такою смачною. А бачили б ви, з
якою радістю показували ми одне од-
ному свої напрацьовані долоні.
Але найцікавіше те, що в той день
ми перемогли не лише суріпку, але
й свою нудьгу. І тепер, коли комусь
із нас раптом зробиться нудно, ми
згадуємо нашу операцію і неодмінно
знаходимо якусь термінову справу.
А я з того дня зацікавилася біоло-
гією (згодом, у вересні, записалася
в предметний гурток). І почала зби-
рати гербарій польових рослин. Пер-
шим експонатом у ньому стала су-
ріпка, або, по-науковому, «Брасіка
кампестріс».
ВАЛЯ СЕМЕНЕЦЬ,
Кіровоградська область
МІЖНАРОДНИЙ ПРЕСЦЕНТР «ДМ»
ЩО ДОРОЖЧЕ?
Виявляється, що відомий «лондон-
ський смог» буває не тільки в Лон-
доні. В турецькій столиці Анкарі в
безвітряні дні дітям і старим не ре-
комендують виходити на вулицю.
В лікарні везуть з важкими отруєн-
нями, сердечними приступами й ле-
геневими хворобами людей з усього
міста. Не кожен здатен дихати по-
вітрям, в якому вміст вуглекислого
газу в двадцять чотири рази переви-
щує санітарні норми.
А справа в тому, що в Анка-
рі немає центрального опалення,
в котельнях використовується низь-
косортне вугілля і мазут, очи-
щувальні споруди й димопоглиначі
практично відсутні. Додайте ще до
всього вихлопні гази, і ви одержите
атмосферу, яка за рік забирає до чо-
тирьох тисяч людських життів.
Однак міська влада нічого не ро-
бить для того, щоб очистити повітря
столиці. У них просто немає коштів.
Економісти розрахували, що на всі
очисні роботи необхідна сума, яка
дорівнює вартості ескадрильї бомбар-
дувальників. Нещодавно таку ескад-
рилью Туреччина закупила в СІНА.
Бомбардувальники турецькому уря-
ду, напевно, важливіші, ніж здоров’я
мешканців Анкари.
Липень
/О/
підйом
З камінчика на камінь
Струмочок
, плиг та плиг...
Це лісові співа він
Про тисячі доріг.
Прокинемося рано,
Ще навіть сонце спить,
А дощ, як в барабани,
В намети стукотить.
Підйом! На зорці чистій,
Що піднялась з трави,
Нам виграють горністи -
Дрозди та солов’ї.
Для сильних, витривалих
Немає перешкод.
І бадьорить піснями
Пташиний нас народ.
Запахли квіти медом —
їм радість — дощик пить...
Чудово жить в наметах!
Чудово в лісі жить!
МИКОЛА АЛТУХОВ
ЖИВА КАЗКА
Оповідання
Якось дідусь Микола сказав Сер-
гійкові: «Ходи над річкою тихо, як
ходить сонечко, і ти побачиш живу
казку...»
І ось Сергійко на зеленому березі.
Тихо присів на траву, пильно при-
дивляється і уважно прислухається.
Раптом у воді щось булькнуло,
і над поверхнею, втікаючи, застриба-
ла маленька краснопірка. За нею
гнався смугастий окунь, настовбур-
чивши колючки свого плавця. В цю
мить біла лілія підставила рибці зе-
лений листочок, схожий на долоню.
Краснопірка вистрибнула на нього
і завмерла, а окунь стрілою промчав
мимо.
Ква-а-ах! — зітхнула полегшено
жаба. Краснопірочка почала підстри-
бувати на листку. «Танцює!» — вирі-
шив зелений коник, гойдаючись над
водою на тонкій травинці. Він дістав
свою жовту скрипочку. «Ті-лі-лінь,
ве-се-лінь»,— зазвучала ніжна пі-
сенька. Почувши її, звідкілясь узя-
лися метушливі пуголовки, жук-во-
долюб виринув з глибини, навіть
жук-вертячка застиг, заслухався...
Стомилася рибка танцювати, чем-
но вклонилася товариству і пірнула
У воду.
Тут і скрипочка затихла. Артистам
аплодували прозорокрилі бабки, схо-
жі на вертольоти.
Сергійко теж хотів зааплодувати,
але згадав дідусеву пораду ходити
над річкою тихо, як ходить сонечко.
Закотивши холоші, хлопчик нав-
шпиньки перейшов неглибокою про-
токою до маленького острівця. Рап-
том біля куща він побачив видру.
Вона тільки-но вийшла з води.
«Ти-хо!.. Починається ще одна жи-
ва казка»,— радісно прошепотів сам
до себе Сергійко.
Правду дідусь казав: ходити над
річкою треба тихо.
ВАСИЛЬ СТРУТИНСЬКИИ
Липень
102
У горобців зовсім так само, як і в
людей: дорослі горобці й горобчи-
хи — пташки нудні і про все гово-
рять, як у книжках написано, а мо-
лодь — живе своїм розумом.
Був собі жовторотий горобчик,
звали його Пудиком, а жив він над
вікном лазні, за верхньою шалівкою,
у теплім гніздечку з клоччя, моши-
нок та інших м’яких матеріалів. Лі-
тати він ще не пробував, та вже
крильцями махав і все виглядай з гні-
зда: хотілося швидше дізнатися, що
таке світ і чи годиться він для нього.
— Що, що?—питала його горобчи-
ха-мама.
Він стріпував крильцями і, див ля- •
чись на землю, цвірінькав:
— Чорна-чорнісінька!
Прилітав татусь, приносив кузьок
Пудикові і вихвалявся:
— Чи я цінь?
Мама-горобчиха хвалила його:
— Цінь, цінь!
А Пудик ковтав кузьок і думав:
«Чим чваняться — черв’яка з ніжка-
ми дали,— чудо!»
І все висувався з гнізда, все роз-
дивлявся.
— Чадо, чадо,— непокоїлася ма-
ти,— гляди — беркицьнешся!
— Чим, чим? — питав Пудик.
— Та не чим, а впадеш на землю,
кішка — чик і — злопає! — пояснив
батько, відлітаючи на полювання.
Так усе і йшло, а крила рости не
поспішали.
Дмухнув якось вітер — Пудик пи-
тає:
— Що, що?
— Вітер дмухне на тебе — хух! —
і скине на землю — кішці! — поясни- »
ла мати.
Це не сподобалося Пудику, він
і сказав:
— А навіщо дерева гойдаються?
Хай перестануть, тоді вітру не буде...
Пробувала мати пояснити йому,
що це не так, але він не повірив -
він любив усе пояснювати по-своєму.
Іде повз лазню чоловік, махає ру-
ками.
— Чисто крила йому кішка обі-
рвала,— сказав Пудик,— самі кісточ-
ки лишились.
— Це людина, вони всі безкрилі! —
сказала горобчиха.
— Чому?
— У них такий чин, щоб жити без
крил, вони завжди на ногах стриба-
ють, чуєш?
— Чому?
.1 нпені.
104
Були б у них крила, так вони б
і ловили нас. як ми з татком кома-
шок...
Казна-що! — сказав Пудик. -
Казна-що, дурниці! Всі повинні мати
крила. Адже на землі гірше, ніж у
повітрі!.. Коли я виросту великий, я
зроблю, щоб усі літали.
Пудик не вірив мамі: він ще не
знав, що, як мамі не вірити, це скін-
читься лихом.
Він сидів на самім краю гніздечка
і на все горло виспівував віршик,
який сам склав:
Ех, двоногий чоловік,
В тебе крил немає,
Хоч ти дужий, а тобі
Мошка дошкуляє!
А я, бач, вродивсь малим.
Зате сам я мошок їм.
Співав, співав та й випав з гнізда,
а горобчиха за ним, а кішка — руда,
зелені очі — мов тут була.
Злякався Пудик, розчепірив кри-
ла, гойдається на сіреньких ніжках
і цвірінькає:
— Честь маю, маю честь...
А горобчиха відштовхує його вбік,
пір’я в неї настовбурчилося, страш-
на, хоробра, дзьоб розкрила — в око
кішці націляється...
— Геть, геть! Лети, Пудику, лети
на вікно, лети...
Страх підняв з землі горобчика, він
підстрибнув, замахав крильцями —
раз, раз і — на вікні!
Тут і мама підлетіла — без хвоста,
але надзвичайно рада,— сіла поряд
з ним, клюнула його в потилицю й
каже:
— Що, що?
Ну, що ж! — сказав Пудик.—
Всього відразу не навчищся!
А кішка сидить на землі, зчищає
з лапи горобчишине пір’я, дивиться
на них — руда, зелені очі — і з жа-
лем нявчить:
- М’яке-е-енький такий горобчи-
чок... наче ми-ишка... Ну-у-у...
І все скінчилось щасливо, якщо не
згадувати про те, що мама лишилася
без хвоста...
М\КСИМ ГОРЬКИЙ
Липень
ПІСНЯ З ВЕРХОВИНИ
На високій полонині
Вівчар грає в дуду.
Там, у брата, я ще нині
До обіду буду.
Гей, дуду, дуду,
До обіду буду!...
Герої численних творів Володимира Ла-
дижця — маленькі гуцули, майбутні госпо-
дарі свого вільного краю, надійна зміна тру-
дівників-батьків. Усе, чим живуть малі й
дорослі верховинці (а їхні мрії й помисли
такі ж, як і у всіх радянських людей), зна-
ходить відгук у серці поета, набуває форми
високохудожнього, зігрітого теплою усміш-
кою вірша.
Закарпаття—край неповторної чарівності,
славних простих людей, що люблять працю
і пісню, що вмілими руками й щирими сер-
цями, разом з усім радянським народом,
звеличують нашу Вітчизну.
І живе в тім пісеннім краї Володимир
Іванович Ладижець — талановитий письмен-
ник,— поет і прозаїк,— якого добре знають
по всій країні малі читачі, бо написав він
для них не один десяток цікавих книжок
віршів, оповідань, казок, що так припали
їм до серця й запам’яталися чи не на все
життя.
Володимир Іванович, щоправда, народився
на Хмельниччині, а в Закарпаття приїхав
на журналістську роботу по закінченні на-
вчання в 1949 році. Але скоро так зріднився
з Верховиною, що вже й не уявляв собі без
неї життя. Вся його творчість тісно пов’я-
зана з казково прекрасною Гуцульщиною,
з її людьми, прекрасною своєрідною приро-
дою. Через те вірші його нерідко нагадують
задушевну закарпатську співанку,— такі ж
прості й дотепні, світлі й радісні, повиті за-
чарованістю гірських плаїв та полонин:
За рікою у саду
Праця закипіла.
У садок я теж піду
Через кладку сміло.
Бригадирові скажу:
— Ставте до роботи.
Я без діла не сиджу,
Працювать охота.
Радість праці, братерство народів Країни
Рад, прагнення миру, краса рідної землі,
причетність юних громадян до справ дорос-
лих, шкільне й піонерське життя, щастя,
що його принесло Закарпаттю возз’єднання з
Радянською Україною,— це і є найголовні-
ші мотиви, які визначають зміст усієї твор-
чості поета.
Понад тридцять років пише для дітей
Володимир Ладижець, багато написано ним
книжок. І ще буде немало написано. Воло-
димиру Івановичу Ладижцеві нині шістдесят
років, і він повен творчої енергії й праг-
нення радувати вдячних читачів новими
творами,— а що може бути для дитини до-
рожче над гарну книжку!
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕНКО
НА ПОЛОНИНІ, НА ВЕРХІВЦІ
На полонині, на верхівці
Кому доводилось бувати?
Пливуть хмарки внизу,
як вівці,
Ще по-весняному кудлаті.
І сонце пішки йде по плаю,
Збирає роси-намистини,
На гори небо напинає,
Немов гаптовану хустину.
А під ногами — трави, квіти,
Цимбалять весело потоки.
— Гей, гей!— озвалися трембіти
На всі чотири боки.
Де маю скрізь братів і друзів,—
У гості кличу всіх я нині!
Живу в Радянському Союзі,
На кучерявій Верховині!
ВОЛОДИМИР ЛАДИЖЕЦЬ
Липень
ПРОСТО НЕБА
Яких тільки музеїв немає в світі!
В одних зібрані картини, в інших — ста-
ровинні годинники, є навіть музей-аптека...
Але, напевно, найцікавіший серед них —
музей під відкритим небом. Тому, що в ньо-
му є і картини, і годинники, і навіть цілі
будинки.
В Київському музеї народної архітектури
й побуту можна побачити не лише минуле
нашого народу і його сучасне, а й зазирну-
ти в майбутнє. Україною в мініатюрі на-
зивають цей музей. І це правда: всього
за дві години ви зможете обійти цілу рес-
публіку.
Отже, екскурсія почалася. Давайте зайде-
мо до музею в тому місці, де стоять вітряки,
і вийдемо повз поля стиглої пшениці на
Співацьке поле. З різних міст і сіл України
приїжджають сюди люди, щоб показати, як
вони уміють співати народні пісні. Вони спі-
вають з естради, а їм підспівують глядачі...
І тоді стає зрозуміло, чому так названо це
поле — Співацьке.
А потім усіх раптом закружляє україн-
ський гопак — та такий запальний, що ніяк
не встояти на місці.
І так тут весело та цікаво, що навіть йти
звідси не хочеться. Але нам треба поспі-
шати.
Попереду ще багато несподіваного і не-
звичайного.
Ондечки біліє селянська хатина-мазанка.
А па тину біля неї вигрівають боки гладу-
щики, горнята, макітри.
У дворі сидить гончар і обертає ногами
гончарний круг.
— Ну, хто хоче спробувати?— припро-
шує він глядачів.
Здавалося б, ну що тут особливого? Роби
все так, як майстер,— і глечик готовий. Од-
нак — ні! Виявляється, що глина чомусь не
слухається тебе і розлазиться в усі боки.
Але, як то кажуть, не святі горшки ліплять:
дивись, і під твоїми руками оживає матеріал.
А з кузні, що навпроти хати гончара, лунає
перестук молотків по ковадлу, і час від часу
тяжко зітхає міх. Він подає повітря у піч,
щоб вогонь горів сильніше й краще нагріва-
лося залізо.
Так працювали в селах ковалі з давніх-
давен.
Хочете допомогти ковалеві? Тоді візьміть
обценьками заготовку, розжарену в печі,
і тримайте її міцніше, доки коваль надава-
тиме їй погрібної форми.
Втомилися трохи? Ну, нічого. Зараз ми
з вами вийдемо на свіже повітря і відпочи-
немо.
А нас уже, бачите, запрошують до іншої
хати:
— Заходьте до світлиці, сідайте,— посмі-
хається нам бабуся-доглядачка. Голос у неї
лагідний, співучий — неначе струмочок бри-
нить.
Ми влаштовуємося на лавах і одразу ж,
ніби в чарівній казці, з’являються перед
нами навдивовижу гарні рушники. Чого ли-
шень па них не вишито — і коні, і червоно-
чорні півні, які, здається, от-от заходяться
дзьобати зерно, а потім заголосять: «ку-ку-
рі-ку!», і надзвичайної краси квіти...
Є в музеї і школа, але вона аж ніяк не
схожа на ту, в якій ви вчитеся сьогодні.
В ній усього один клас, де за партами сиді-
ли колись одночасно і старші, й молодші
учні. Писали вони не в зошитах, а на спе-
ціальних грифельних табличках крейдою
(як на дошці!). А в кутку стояли різки для
тих школярів, хто не вивчив уроку або пу-
стував.
Важко вам сьогодні уявити собі таку
школу?
Важко, але так було.
Однак нам вже час повертатися додому.
Екскурсія закінчилася. Якщо вам сподоба-
лася наша подорож — приїздіть до нас в му-
зей разом із друзями, батьками, зі своїми
однокласниками.
Ласкаво просимо!
ГАННА ВОЛОДИМИРСЬКА
.Ііінень
ГОЯ
ХОДИТЬ ГАРБУЗ
Українська народна пісня
Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
Ой чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?!
Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня:
Іще живі і здорові
Всі родич^гарбузові.
Обізвались огірочки,
Гарбузові сини й дочки:
Іще живі і здорові
Всі родичі гарбузові.
Обізвалась морковиця.
Гарбузовая сестриця:
- Іще живі і здорові
Всі родичі гарбузові.
Обізвалась бараболя,
А за нею і квасоля:
Іще живі і здорові
Всі родичі гарбузові.
Обізвався старий біб:
— Я іздержав увесь рід.
Ой ти гарбуз, ти перистий,
Із чим тебе будем їсти?
Миску пшона, кусок сала -
От до мене вся приправа.
баргиста
СТОРІНКА ПЛСШХІГІ
Впиши в клітинки назви плодових
дерев.
Що тут написано?
-•••*» Г г * / * г • *<ГГС<ГГ *'*' < < < « < < г
ПРЯМА МОВА
— Що таке пряма мова? — запитує
вчителька Василька.
— Ну, це коли людина про щось
говорить відверто!
— Наприклад?
— Я не вивчив уроку.
Сашко запізнився до школи й ви-
правдовується:
— Даруйте, Іване Івановичу, але
мама сьогодні проспала.
Знайди двох однакових метеликів.
— Скільки учнів у вашому класі?
— З учителькою —тридцять п'ять.
— Отже, без неї тридцять чотири!
— Е, ні! Без учительки в класі не
залишиться жодної душі!
СКОРОМОВКА
Біля броду
Бусол ходить,
Бусленя з собою водить.
СЕРПЕНЬ
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ нд
12 3 4 5
6 7 8 9 10 II 12
ІЗ 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 ЗО ЗІ
У пшеничній зернині
Більше як сто казок,—
У пшеничній зернині
Схований колосок.
А в тім колоску — півжмені
Зерна.
А з того зерна колоски
довжеленні
Знову добуде сила земна.
А з тих колосків — решето зерен,
А з решета зерен — зерен мішки.
А далі, а далі світ ясен і зелен
Вінком обів’ють золоті колоски.
І хліб наш, і хлібом осяяна пісня,
1 місто, й веселка нового моста,
І все те, що є і що буде опісля,
В зернині було і з зернини зроста.
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
Серпень
П4
БУДЬ ГОСПОДАРЕМ
Скільки добрих, світлих і радісних
слів, в яких — сама любов народна,
зберігається у народних прислів’ях
та приказках про хліб і хліборобську
працю.
Послухайте-но: «Зима без снігу —
літо без хліба», «Як у травні дощ на-
дворі, то восени хліб у коморі», «На
чорній землі білий хліб родить», «Сій
вчасно — вродить рясно», «Не той
урожай, що на полі, а той, що в ко-
морі», «Зернятко пуд береже»,
«Хліб — всьому голова», «Крихта
хліба на землю впала — менше хлі-
ба на крихту стало».
Втрата одного лише колоска зда-
ється теж дрібницею людині, що не
вміє лічити. А вчені засвідчують:
якщо з кожного квадратного метра
хлібного поля країни підняти один
(лише один!) загублений колосок.
додатково збереш півтора мільйона
тонн зерна. Такої кількості досить
для постачання хлібом протягом ро-
ку кількох мільйонів людей.
А коли додати до цього недоїдені
в шкільному буфеті булочки, розки-
дані шматки хліба, цифра значно ,
збільшиться. /
То велике діло — вміти бачити
і лічити.
Ось маленька розповідь з дуже
малими цифрами, які, коли вдумати-
ся, стають величезними.
На гектар поля висівається близь-
ко двох з половиною центнерів зер-
нових, або десь сім мільйонів зерен.
Колос важить півграма (запам’я-
тав?). І от школярі, щоб скоротити
шлях із школи до вигону, де вони
грали у футбол, проклали через те
поле стежку завширшки усього в
тридцять сантиметрів.
Маленька така стежечка і вузень-
ка!
Спробуй-но підрахувати, скільки
хліба втоптали у землю, знищили
оті шибеники!
Стежка у полі — це збитки.
Трапляється, і по центнеру зерна
з гектара з’їдає незапланована сте-
жина.
Недарма в народі кажуть: «Раз
полем пройдеш — кілограм хліба
вкрадеш». Говорять... Але сьогодні
важливо не тільки говорити, а па-
м’ятати, тримати в серці народну
мудрість, керуючись нею щогодини,
щодня, завжди. Цього вимагає Про-
довольча програма, життя, наша со-
вість.
ОЛЕКСАНДР ЄФІМОВ
Серпень
ПОРУШНИК
Оповідання
Ні, загалом військову гру я люблю.
Особливо «Затримання порушника
кордону». Але сьогодні мені просто
не пощастило: сиджу в секреті з Лен-
ником. До речі, це Вірка, його сестра,
вигадала таке ім’ячко. Насправді ж
Ленчика звуть Олексієм. Та мені од-
наково. Головне, що він цілісіньку
годину знущається наді мною.
— Слав, га, Слав,— і шморгає,—
може, про нас забули?
— Не теревень,— кажу.— Стеж.
А він знову канючить:
— Слав, я їсти хочу...
От морока з цією малечею! Зви-
чайно, ми б його ніколи до гри не
прийняли. Адже тільки цього року
він уперше піде до школи. Але бать-
ки доручили Вірці наглядати за Лен-
ником. Що ж, виходить, через нього
і їй вдома сидіти? От ми й вирішили
взяти над ним шефство. Вирішити,
звичайно, вирішили, а перепадає за
всіх мені. Вірка хоч і дівчина, одна-
че кращий слідопит нашого загону.
У лісі тихо. Справжня прикордон-
на тиша. Але я знаю, яка вона оман-
лива. Зараз на галявині, яку добре
видно з нашого схову, нема нікого.
Але будь-якої миті па ній може з’я-
витися порушник кордону. І навіть
не один. Цікаво, хто у нас сьогодні
за порушника? Одного разу мені до-
велося бути. Упіймали. Кажуть, що
погано ховався. А я і не хотів добре
ховатися. За прикордонників уболі-
ваю, тому і порушник з мене кеп-
ський. Коли виросту, піду служити
на заставу. Прикордонники — най-
сміливіші люди.
— Слав, га, Слав! — сіпає мене за
рукав Ленчик.
Занудний же ти! Так би й дав по
потилиці, щоб не псував мені нерви!
— Слав, та дивись же!..
Оце номер! Через галявину летить
Вірка. Коси у неї по плечах стриба-
ють. Обличчя червоне і занадто вже
серйозне. Так і є. Вірка—порушник!
Я шепочу:
— Молодець, Ленчику! Зараз ми
її затримаємо!
І вискакуємо із гущавини перед
Вірчиним носом:
— Руки вгору!
А вона:
— Ой, хлопчики, добре, що я вас
знайшла!
— Оце такої,—кажу,— «знайшла»!
Ти затримана при спробі порушити
кордон.
— Хлопці,— сказала Вірка,— кор-
дон перейшов справжній порушник.
Його розшукують прикордонники
і весь наш загін ЮДП.
Ми аж остовпіли.
— А ти не той... не жартуєш? —
запитав я нарешті.
— Які там жарти?! — розсердила-
ся Вірка.— Ходімо, Ленчику, я тебе
додому відведу.
Ленчик як упреться: не піду, і все!
І шмиг од Вірки в кущі. Ми за ним.
Він маленький, верткий такий. Я на-
віть здивувався: не так просто, вихо-
дить, упіймати його.
Нарешті Вірка взяла Ленчика за
одну руку, я — за другу. Він мовчки
пручається, а ми його до галявини
тягнемо. Але не встигли ми з кущів
на галявину вийти, дивимося — сто-
їть незнайома людина. Високий, пле-
чистий дядько в джинсах і картатій
сорочці. За кущами він нас не бачить
і дивно якось місцевість оглядає,
ніби вирішує, в який бік іти.
Серпень
І НІ
На мить ми застигли від несподі-
ванки. Як у грі «замри-відімри». Вір-
ка першою схаменулася.
— Бачив? — пошепки запитує
мене.
У мене від хвилювання в горлі пе-
ресохло. Тому я нічого не зміг від-
повісти. Лише кивнув. Уперше в
житті я бачив живого порушника, та
ще так зблизька. І навіть розгубився.
Та не розгубилася Вірка. Наказала
нам з Ленчиком сісти й слухатися
кожного її слова. А сама вийшла на
галявину назустріч незнайомцеві.
— Ой, дядечку, добридень,— ка-
же.— Як добре, що ми вас зустріли!
— Добридень, — відповів він. —
А що, власне, скоїлося?
— Скоїлося!— схлипнула Вірка,
і я здивувався, як це чудово у неї
вийшло. Артистка, та й годі!..— Бра-
тик мій ногу підвернув. Іти не може.
Дядечку, допоможіть нам, будь лас-
ка, дійти до автобуса,— і Вірка знову
схлипнула,
Не можу сказати, що я боягуз, але
коли Вірка з незнайомцем опинили-
ся поруч мене — гидко защеміло під
грудьми й аж у піт кинуло. Глянув
на Ленчика. Ох, як він, бідолашний,
зблід!
— Здорово, орли! — привітався
незнайомець, побачивши нас.
— Це Славко, мій двоюрідний
брат,— відрекомендувала мене Вір-
ка.— Ми живемо в сусідніх селах.
Ходили до Славка в гості й хоті-
ли повернутися додому через ліс.
А тут...— вона розвела руками.
Я промимрив щось не зовсім ви-
разне, мовляв, так воно й було. А не-
знайомець уже присів коло Ленчика.
Налагодився йому ногу оглядати. За-
питує, яка болить.
Серпе н ь
117
Я заплющую очі. Ну, думаю, все!
Де такому маленькому здогадатися,
яку ми хитру гру затіяли. Викаже,
це точно. Раптом Ленчик як заплаче:
— Ой, боляче, боляче!
І сльози найсправжнісінькі по що-
ках розмазує. Тут уже й ми з Віркою
злякалися.
Подумали, що в Ленчика справді
щось болить. А він ногу руками об-
хопив.
— Не треба,— репетує,— черевик
скидати!
Зрозумів, отже, що треба робити.
А розплакався, напевне, зі страху.
Вірка каже:
— Вивиху нема, я дивилася. Ма-
буть, зв’язки дуже розтягнув.
— Доведеться нести тебе, герою,—
мовив незнайомець і підхопив Лен-
чика на руки. Обернувся до нас
з Віркою: — Показуйте дорогу. Та
ходімо швидше, бо поспішаю.
— До шосе зовсім близько,— каже
Вірка.— Є стежина.
Йдемо, гомонимо.
— Ви, напевне, геолог? — запитує
Вірка.
— Вгадала! А звуть мене Олек- 1
сандр Єлисейович.
— Я—Віра, а це Ленчик... А вам,— І
запитує,— куди їхати, Олександре
Єлисейовичу? ‘
Треба ліки для одного товари-
ша купити. Отже, до найближчого
села, де є аптека.
— Тоді нам по дорозі. До нашого
села одна зупинка, а там є і лікарня,
й аптека.
Ліс рідшає. Ось уже за деревами
просвічується шосе, і за кілька хви-
лин ми стоїмо біля автобусної зу-
пинки..
Вірка дивиться на мене, я — на
Вірку.
— Знаєте що,— кажу,— я, мабуть,
з вами не поїду. Дома хвилювати-
муться, що мене довго нема.
Серпень
118
— Звичайно, повертайся, — пого-
дилась Вірка.— Без тебе дістанемо-
ся. Адже ми не самі,— і міцно стис-
ла мою руку.
Вони поїхали автобусом, а я нав-
простець стрімголов кинувся на за-
ставу. Вірка, безумовно, постараєть-
ся якомога довше протримати по-
рушника в лікарні. Не знаю тільки,
як це їй удасться. Я ж будь-що по-
винен встигнути.
До чого ж важко бігти лісом! Ко-
ріння усіляке під ноги потрапляє,
листя торішнє заважає.
Попереду шосе замаячило. Воно
лісом звивається, отож я до нього
знову вийшов, тільки вже на іншому
кілометрі. По шосе бігти було б зруч-
ніше, але набагато довше. Краще
вже через ліс, навпрошки. Перети-
наю шосе, бачу — газик їде. Далі
було все, як у кіно: дивовижний збіг
обставин.
Виявилося, що це газик прикор-
донників. Я його відразу впізнав,
став посеред дороги і давай руками
махати.
Звернув газик на узбіччя. Див-
люся, поруч з шофером — лейте-
нант Зайцев, заступник начальника
застави. Він у нас часто заняття
ЮДП проводить.
— Ти чого,— запитує мене,— під
колеса лізеш?
— Я не лізу,—кажу,—ми, Миколо
Степановичу, осьде порушника упій-
мали!
— Якого порушника?! Де?!
Найсправжнісінького, якого ви
шукаєте.
Стривай, — каже лейтенант .—
Ти щось плутаєш. Ми справді сього-
дні шукали порушника. Учбового.
Але вже давно знайшли. Зараз він,
мабуть, обідає на заставі. А ти про
кого говориш?
Я вже ні про кого не говорив. Мені
мову відібрало. Стою, роззявивши
рота, і думаю: «Ну ж і потрапили в
халепу!»
Автобус ми на газику наздогнали.
Біля самої зупинки. Так що не до-
велося Олександру Єлисейовичу Лен-
чика до лікарні нести. Коли він
дізнався, що ми його мали за поруш-
ника кордону і яку комедію розігра-
ли, ох і сміявся ж! І лейтенант Зай-
цев сміявся. І навіть Ленчик. Тільки
нам з Віркою не до сміху було. Со-
ромно стало, що про хорошу людину
погане подумали.
Потім лейтенант каже:
— Що, Олександре Єлисейовичу,
молодці наші юдепенята?
— Авжеж, молодці! — і запросив
нас зайти при нагоді до нього на чай.
Ми неодмінно зайдемо. Хто ж від-
мовиться познайомитися із працею
геологів! Та й Олександр Єлисейович
обіцяв розповісти і показати багато
цікавого.
А в тому, що сталося сьогодні, ми
не винні.
Це у нас гра така була—«Затри-
мання порушника».
ТЕТЯНА ПОЛЯКОВА
Серпень
119
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
СТОРІНКА З БІОГРАФІЇ
55 років тому, 18—25 серпня 1929 р.,
в столиці нашої Батьківщини Москві від-
бувся І Всесоюзний зліт юних піонерів.
В роботі зльоту взяло участь майже 7000
піонерів з усіх союзних республік нашої
країни, 70 представників дитячих організа-
цій з Німеччини, Румунії, Чехословаччини,
Англії, Франції, Італії, США та інших
країн.
Делегати прийняли «Наказ піонерського
зльоту», в якому були визначені завдання
піонерської організації Радянського Союзу
в боротьбі за побудову соціалізму в нашій
країні.
ГОСТІ
НАШОЇ
РУБРИКИ
НА «ТРЕТЬОМУ ПОЛЮСІ» ПЛАНЕТИ
З давніх-давен мріяли люди підкорити
обидва полюси Землі — Північний і Пів-
денний. А коли століття тому вони визна-
чили, що Еверест — найвища гора, то бага-
тьом заманулося побувати й на цьому,
«третьому полюсі» планети. Перші сміливці
ступили на Північний, а потім і на Півден-
ний полюси на початку XX століття. А гор-
дий Еверест усе беріг свою неприступність.
І лише три десятиріччя тому, 29 травня
1953 року вершина була підкорена ново-
зеландцем Едмундом Хілларі та непальцем
Норгеєм Тенсінгом.
Відтоді близько ста експедицій з різних
країн готувалися штурмувати Еверест. Од-
нак небагатьом пощастило підкорити його.
Тому яких тільки назв не удостоїлася най-
вища вершина світу! У Тібеті вона відома,
наприклад, як Джомолунгма — «Богиня Ма-
ти Землі», у Непалі її називають Сатармат-
ха — «Володар неба».
Понад сто чоловік за три десятиліття під-
корили Еверест. Приблизно стільки ж зем-
лян стали космонавтами...
Радянські альпіністи планували зійти на
Еверест ще в 1958 році. Однак з різних при-
чин штурм «третього полюсу» планети до-
велося відкласти майже на чверть сторіччя.
І ось травень 1982 року. Позаду півтора
місяці складних підготовчих робіт до штур-
му вершини. Вони проводилися на підкоре-
них схилах Евересту учасниками радянської
гімалайської експедиції. Спочатку треба
було створити п’ять базових таборів, куди
знизу доставлялося обладнання. А зробити
це було нелегко. Радянські альпіністи обра-
ли собі шлях, яким ще ніхто й ніколи не
піднімався — південно-західний схил з його
прямовисними скелями. Це — найскладні-
ший з усіх можливих маршрутів. Навіщо?
Бути першим у будь-якому виді спорту -
це значить здійснити те, що раніше вважа-
лося недосяжним, неможливим.
П’ятий, завершальний табір на висоті ві-
сім з половиною тисяч метрів випало закла-
дати москвичу Едуарду Мисловському і ле-
нінградцю Володимиру Балибердіну. До
найвищої вершини світу залишалося звідти
всього 348 метрів. На землі ви звичайним
кроком можете подолати цю відстань десь
за дві-три хвилини. Уявіть же собі, якими
складними і важкими були останні три з по-
ловиною сотні метрів для радянських альпі-
ністів. Вони долали їх вісім годин!
Заключні десятки метрів до вершини
Е. Мисловському і В. Балибердіну довелося
дертися по прямовисних скелях, та ще зрад-
ливий сніг замаскував усі підступні трі-
щини.
Першим на найвищу точку планети під-
нявся Володимир Балибердін. Через півго-
дини за ним досяг вершини і Едуард
Мисловський.
Та коли вони повільно поверталися назад,
в апараті у Мисловського закінчився кисень,
крім того, він обморозив руки. Сили зали-
шали його. І хоч уже сутеніло, на допомогу
друзям вирушили харків’янин Сергій Бер-
шов і донеччанин Михайло Туркевич. Через
три години обидві «двійки» зустрілися. Ба-
лони з киснем, теплий чай і компот, дружня
допомога надали нових сил Балибердіну
і Мисловському, й вони рушили далі вниз.
Серпень
і 20
А для Бершова і Туркевича до заповітної
вершини залишалося всього якихось сто
метрів. Але ж на гори вже спустилася ніч...
[ такої пори ще піхто не наважувався штур-
мувати Еверест. На це першими у світі пі-
шли два українські альпіністи! У казковому
місячному освітленні перед очима Сергія
і Михайла відкрилася неповторної краси гір-
ська панорама. Все, що є на землі, було під
ними. На півдні — Центральні Гімалаї, увін-
чані піками Лхоце та Макалу. На півночі —
білосніжні шапки вершин Тібетського хреб-
та. А поруч — пурпуровий стяг нашої Віт-
чизни, встановлений на найвищій точці пла-
нети на честь 60-річного ювілею Союзу РСР.
У наступні дні ще сім радянських альпі-
ністів підкорили Еверест. Останнє сходжен-
ня завершилося 9 травня — у пам’ятний
День Перемоги.
Навіщо люди, долаючи такі неймовірні
труднощі, нерідко ризикуючи життям, під-
порюють неприступні вершини? Це запитан-
ня нерідко звучало і під час зустрічі київ-
ських школярів з Володимиром Балиберді-
ним та активним учасником гімалайської
експедиції ленінградцем Володимиром Шо-
піпим (зроблені ним кінозйомки і фотогра-
фії сходження бачили мільйони людей).
— Певне, для того ж, заради чого виру-
шають і в космос або ж спускаються в оке-
анські глибини,— сказав В. Балибердін.—
Перш за все, щоб випробувати свої можли-
вості. А вони безмежні! Окрім того, схо-
дження на найвищі вершини планети дозво-
ляють вченим і медикам віднаходити шляхи
пристосування людського організму до най-
суворіших природних умов. Адже подібні є
і в інших куточках планети, хоча б у тій
же Якутії. А ще кличе всіх нас в гори ро-
мантика...
Потім з рук в руки школярі передавали
невеличкий синювато-сірий камінець. Він
звідти — з піднебесся. Його взяв з вершини
«третього полюсу» нашої планети Володи-
мир Балибердін. Вчені стверджують, що за
своєю будовою камінець нагадує ті, якими
встелено дно світового океану та поверхня
Місяця.
ІВАН МАЩЕНКО
Серпень
121
ПО СЛІДАХ
ГЕРОЇНІ
Розповідь членів клубу «Пошук»
Ужгородського Палацу піонерів
Вони сиділи в затишній квартирі і з хви-
люванням слухали розповідь немолодої вже
людини. З портрета, що висів на стіні, по-
сміхалася їм дівчина, майже їхня ровесни-
ця. Відкрите обличчя, щира усмішка, вели-
кі карі очі.
— Трохи на тебе схожа,— прошепотіла
Оксана Любі.— Такі ж очі і коси.
А Люба подумала про те, що вони могли
б і не побачити цього портрета і нічого не
знати про цю дівчину. Якби не випадкова
зустріч з її батьком. Так, випадкова, бо
вони могли б і не постукати в двері квар-
тири Леоніда Новикова.
Того дня Люба і Оксана прийшли на
Руську вулицю. От уже кілька днів захо-
дили вони в будинки, розташовані на цій
вулиці, розмовляли з мешканцями. Ціка-
вилися ветеранами війни та праці. Справа
в тому, що члени клубу «Пошук» вирішили
зробити альбом «Історія вулиці Руської».
В одній з квартир літня жінка сказала
дівчаткам:
— А у Леоніда Кузьмича з нашого будин-
ку донька з війни не повернулася.
Так вони познайомилися з Новиковим і
почули розповідь про Олю.
...Вона рвалася на фронт вже з перших
днів війни. Потай від батьків закінчила
курси медсестер. Навчилася володіти збро-
єю.
І ось настав день, коли Оля Новикова по-
їхала на фронт. Того дня батьки бачили її
востаннє.
Теплі, гарні листи писала вона додому.
Підбадьорювала батьків, розповідала про
друзів-однополчан. Батьки й зараз їх збе-
рігають. І коли важко, завжди перечиту-
ють їх.
А потім листи перестали надходити. І
одного чорного дня Новикови одержали по-
відомлення, що їхня донька пропала без-
вісти. Довго ще батьки сподівалися, що
трапилася помилка, що ось-ось відчиняться
двері й на порозі стане Оля — весела, жва-
ва, енергійна.
Але роки минали, і надій залишалося все
менше.
— Загинула наша Оленька,— закінчив
розповідь Леонід Кузьмич,— Знати хоча
б, де її могила.
— Звідки ви одержали останній лист? —
поцікавилися піонери.
— Із Сталінграда.
...На першому ж засіданні клубу «По-
шук» Оксана і Люба розповіли друзям про
Олю Новикову. І слідопити вирішили до-
помогти Леоніду Кузьмичу знайти могилу
І доньки.
Довго йшли піонери по слідах Ольги.
Писали у військкомати, зв’язалися зі сво-
їми ровесниками майже всіх районів Вол-
гоградської області. Запитання в усіх лис-
тах було одне: «Чи не воювала у Ваших
краях дівчина, схожа на Олю Новикову?»
Одного дня надійшла відповідь, яка,
здається, наближала піонерів до мети.
«У визволенні нашого району від фа-
шистських загарбників брала участь вій-
ськова частина, де медсестрою служила
дівчина Ольга,— писали піонери восьми-
річної школи села Самофалівка Дубівсько-
го району Волгоградської області.— Мож-
ливо, це була Оля Новикова?»
Через деякий час група ужгородських
слідопитів виїхала у Волгоград. Звичайно,
хлопчики і дівчатка хвилювалися, чи справ-
дяться надії, які вони покладали на цю
поїздку?
Учні побували на Мамаєвому кургані,
пройшли місцями колишніх боїв. 1 на одній
з братських могил нарешті побачили ім’я
Ольги Новикової.
Так батько Олі Леонід Кузьмич Но-
виков дістав змогу побувати на місці заги-
белі своєї доньки.
Закінчився ше один пошук, один з бага-
тьох, які ведуть ужгородські піонери.
ГАЛИНА СТО Я НОВА
Серпень
НЕ ЖАРТОМА, А ВСЕРЙОЗ
ВЕЛОСИПЕД
Оповідання
Все почалося з того, що Мишкові
купили велосипед. Мишко його ще
не бачив,— це йому батько у листі
написав. Ми з ним зараз у одному
загоні.
А взагалі вчимося в одному класі
і навіть в одному дворі живемо.
Так от, Мишкові купили велосипед,
а мені саме час було написати про
нього фейлетон у стіннівку. Ще коли
він за обідом почав кидатися хлібом,
я сказав:
— Мишко, ти знаєш, що мене об-
рали редактором стіннівки. То я тобі
як другові роблю попередження.
А будеш далі кидатися хлібом, нама-
люю на тебе карикатуру.
Більше він хлібом не кидався.
Тільки, коли ми пішли купатися на
ставок, він чомусь образився на Ок-
сану з третього загону і покидав її
сандалі у воду.
Я кажу:
- Мишко, я напишу допис про
твій негідний вчинок.
— А я,— відповідає,— тобі більше
яблук не дам.
Яблука йому з собою мати дала —
великі, червоні, солодкі... Мабуть, мі-
чурінські.
— Добре,— кажу,— роблю тобі ще
одне попередження.
З’їли ми по одному яблуку, а він
недогризок просто на доріжку кидає.
Поруч урна стоїть, а він — на доріж-
ку. Дівчата її вранці піском поси-
пали, а він кидає!
— Знаєш, — кажу, — Мишко, я
тобі роблю останнє попередження, а
потім надрукую про тебе фейлетон.
А він мене як лясне по плечу і го-
ворить:
Що ти причепився зі своєю га-
зетою! Ми зараз гратимемо з третім
загоном у футбол. Гайда, я тебе у за-
хист поставлю.
Він у нас капітан команди... Спо-
чатку ми грали добре, а потім я загу-
бив окуляри і зрізав м’яч у власні
ворота, і ми почали програвати. Тоді
Мишко розсердився і закинув м’яч
на дерево, і гра припинилась, бо м’яч
у гілках застряв. Так ми і не дограли
до кінця.
Потім Мишко не прийшов на репе-
тицію хору, бо, мовляв, це справа для
дівчисьок, а сам пішов у намет і по-
клав їжака під подушку Валі Тур-
чак.
Потім прийшов без галстука на лі-
нійку.
Коли ми лягли спати, витяг
пір’їнки з подушок і розкидав їх по
кімнаті.
Потім...
Одне слово, я зробив йому най-
останніше попередження, а після
цього він не пішов на зарядку і втік
на ставок. Я вже почав писати фей-
летон, але саме в цей момент він
одержав листа від батьків про вело-
сипед.
І ось я вже третій день ламаю собі
голову: писати про Мишка фейлетон
чи не писати? Ми ж з ним в одному
дворі живемо. Може, зробити йому
найнайнайостанніше попередження?
ВОЛОДИМИР чистяков
Серпень
123
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
ЛЕТЮЧІ ПЛАЗУНИ
Є таке прислів’я: «Народжений плазува-
ти — літати не може». Та, мабуть, райська
змія, що живе у джунглях Індонезії, не чула
його, бо літає. Правда, не так добре, як
птах, та все ж літає. Ця красива, барвиста
змія має дуже витягнуті та рухливі ребра.
Вилазить райська змія на дерево, втягує че-
ревце, розпрямляє ребра і планерує. Може
пролетіти аж декілька десятків метрів.
Вміє літати й тропічна ящірка — летючий
дракон. Цей уже має справжні крила-пере-
тинки, схожі на крила метелика. На думку
деяких учених, саме так, як летючий дра-
кон, виглядали давні предки птахів.
Виявилось, що вміють літати навіть жаби-
веслоноги оранжеві. І не за допомогою качок,
як це зробила героїня казки В. Гаршина
«Жаба-мандрівниця», а самостійно. Ця див-
на жаба живе на деревах, де з листя будує
собі гніздечко. Дощова вода заповнює гніз-
дечко, а жаба відкладає туди ікру. Пуго-
ловки, які виводяться з цієї ікри, так і жи-
вуть у штучних водоймищах, доки не ви-
ростуть з них маленькі жабенята. Заманеться
жабі полетіти, розправить вона перетинку,
що з’єднує витягнуті пальці, і планерує не
гірше, ніж вивірка-летяга.
Он скільки, виявляється, є ще літунів на
Землі.
Та й у воді їх немало. Деякі риби, каль-
мари літають над поверхнею океану, і хоч
не махають крилами, часто обганяють своїх
пернатих колег.
ВОЛОДИМИР УТКІН
Серпень
НАПИСАВ ЛИСТА
ПАНАС
Написав листа Панас
І послав до «Зірки»:
«БудИ вчитЕся наш клас
ТількІ на пітірки.
Я про це уже казав
В піонЄр загоні.
Всі мИні, як виступав,
Плескали в долоні.
Вчора в класі говАрив
Я на зборах знову,
Щоб нИхто з нас не робив
Помілок у мові.
Я завжди про це кажу,
Виступаю всЬоду!
Обіцяю і пишу —
Всім за пріклад буду!
Тож і прошу вас одне:
У своїй газеті
Ви, як кращого, й мИне
ДайтИ на пАТреті.
Не одмовить прошу вас!
АктивИст
Карась Панас».
Наша відповідь проста —
Так писати стидно.
Твій портрет уже з листа
Нам, Панасе, видно.
СТЕПАН ОЛІЙНИК
НІХТО НЕ ЧУВ,
ЯК КОМАР ЧХНУВ
Ішли колгоспники сіно косити по-
над озером. їздовому Іванові схоті-
лося чхнути. І він так чхнув, що всі
жаби поховалися у воду, а Комара
ледве з листочка не здуло.
Спочатку Комар був злякався —
1 чи крильця цілі. Махнув ними — ні,
не пом’яті. Тоді він і каже:
— Хіба ж так чхають, як той їздо-
вий Іван? Ось я як чхну, так у Пол-
таві одгукнеться!
І чхнув.
Але косарі йшли не обертаючися,
жаби на болоті спокійно грілися про-
ти сонечка, а в Полтаві й пір’їнка
не зворухнулася.
Ніхто й не чув, як комар чхнув.
ІВАН СЕНЧЕНКО
Серпень
/?Л
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
НАЙ...
НАЙперший в світі літак було створено
російським інженером Олександром Федоро-
вичем Можайським. Перший його політ від-
бувся 20 червня 1882 року.
НАЙпершим російським повітроплавцем
був штабс-капітан Кушинський. Він здійс-
нив свій політ на кулі 24 червня 1805 року.
КАКТУСИ-ВЕЛЕТИ
Цей кактус-велет знайомий кожному, хто
мандрував по Мексіці чи південно-західних
районах США. Здалеку стовбур і гілки са-
гуаро — так називають рослину місцеві жи-
телі — скидаються на постать людини, яка
підняла руки до неба. Але, незважаючи на
свій велетенський розмір, кактус — одна з
рослин, яка росте дуже поволі. Перших де-
сять років стовбур виростає менше ніж на
два сантиметри на рік і не дає бічних гілок,
доки не досягне заввишки п’яти метрів. По-
тім колючий страж пустелі, підростаючи за
рік на два з половиною сантиметри, досягає
висоти 15 метрів. Цвісти ж починає у віці
п’ятдесяти років. Найстарішим рослинам
200 років, і важать вони майже десять тонн.
ПІИМПАНЗЕ-САНІТАР
Унікальний санітар працює у ветеринар-
ній клініці лікаря Уоями в японському місті
Фукуока. Йому 8 років, і заробіток свій він
отримує бананами. Це — мавпа-шимпанзе за
кличкою Хозуке. Мавпочка, яку лікар ку-
пив своїм дітям як веселу домашню тварину,
часто спостерігала за роботою господаря і...
вирішила допомагати йому. Вона навчилася
професіонально тримати, наприклад, хворих
собак, коли їм роблять уколи або міряють
температуру, відводити до кліток тварин...
Лікар Уояма дуже задоволений своєю вихо-
ванкою. «Вона розуміється на тваринах
і легко знаходить з ними спільну мову»,—
каже він.
НАЙпершою жінкою-пілотом стала Лідія
Галанчикова. В 1913 році вона встановила
світовий рекорд висоти польоту — 2400 мет-
рів.
Серпень
/26
□ХЕІШіАрвиста Канікули—прекрасна пора. 1 не лише для ігор, купання, але й читан- ня книжок. ПОЗМАГАЙТЕСЯ Хто згадає більше книжок, у назвах яких є квіти. В назвах яких книжок — прізвиська собак? ЖАРТІВЛИВІ ПИТАННЯ: Що буває в кінці літа й на початку осені? Який дзвоник не дзвенить? Якого камінчика немає в морі? За допомогою дзеркальця прочи- тай слово. ^7 сторінка ідрттггтг г—- , I I — (ч<| / \ *2 1 /Ж ' Що зайве на цій картині? 3 ШКІЛЬНИХ ТВОРІВ «Троянда — прекрасна квітка. Вона £хожа на капусту». «Дякуючи невтомному піклуванню Герасима, Муму швидко перетвори- лася з дворняжки в собаку іспанської породи».
Серпень
127
ВЕРЕСЕНЬ
пн ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
І 2
З І 5 6 7 II 9
10 II 12 ІЗ 14 ІЗ 10
17 18 19 20 21 22 23
21 25 26 27 28 29 ЗО
1 вересня — початок навчання в школі.
ЛЕГКА ЗАДАЧА
Оповідання
Хто йде дорогою, а я стежкою —
навпростець. Оля вже виглядає мене
коло хвіртки. Ми прямуємо городами
до горба,— там наша школа.
— У тебе вийшла задача? —, питає
мене Оля.
— Звичайно, — кажу. — У мене
з нею не було ніякої мороки.— Я на-
віть засміялася.— Уже забула й про
що та задача!
— Тобі добре, твоя мати вчитель-
ка! Я мало голови не зламала, а від-
повідь так і не зійшлася,— мовила
Оля й зітхнула.
Віра Панасівна — моя мама. Вона
учить нас третій рік. Вдома строга
вчителька Віра Панасівна робиться
звичайнісінькою мамою: пере білиз-
ну, пересаджує квіти, підрублює
рушники, порається на кухні, а в
обідню пору гукає нам із татом:
— Егей, хлопці-дівчата, до столу!
Обідання наше таке жваве, ніби
за столом сидить увесь третій «Б».
А нас тільки троє. Тато й мама за-
чинають справжні тобі переговори,
наче вони хтозна-скільки не бачили-
ся. Можна подумати, що обідній
стіл — найкраще місце для розмов
про школу. Мама розказує татові про
третій, тобто наш, клас, а тато ма-
мі — про свій, дев’ятий. Вони гомо-
нять і сміються, а я за ними регочу,
бо збоку все видається набагато ку-
медніше. Часом я кажу крізь сміх:
«Почав обід — мовчи, як кіт». Та що
з того?! Тато підморгує мені й ви-
правдовується:
— То, Полю, наша мама наварила
веселого борщу!
Що веселого, то веселого! Ще тро-
хи — і підуть згадки про те, як вони
вперше відвели мене до школи і я
стала там Поліною Тимчук, а мама—
Вірою Панасівною. Гадаєте, легко
з цим звикнутись? Уже першого дня
посеред уроку я не втерпіла й попро-
сила на весь голос:
— Мамо, поки Юрко витирає дош-
ку, можна, я з їм пиріжок?
Усі засміялися. І Оля, що сиділа
поруч, теж сміялася, хоча й сама
шукала у своїй торбинці щось по-
їсти: чи то пиріжок, чи яблуко. Бо
урок такий довгий, як день.
Мама усміхнулася й промовила:
— На уроках їсти не годиться.
Для цього є велика перерва.
Спершу я ніяк не могла змири-
тись, що маму всі у нашому класі
називають Вірою Панасівною. Потім
звикла, нічого. А от Юркові важче.
Він, може, й досі не звик до свого
прізвища. Тепер він у нас відмінник,
відмінніший за мене, а перше, було,
прийде додому, в сльозах увесь, і хва-
литься своїй мамі:
— Чого мене учителька обзиває
«горобець» та «горобець»? Хіба я не
такий, як усі?
Ото, мабуть, було тій мамі мороки,
щоб розрадити хлопця і щоб він утя-
мив: Горобець — не дратівня, а прі-
звище, так само, як Тимчук чи Сав-
ченко. Ну, нехай смішніше. То це ж
здорово! З таким прізвищем весело
живеться!..
Чого тільки не почуєш за обідом!
Надто тоді, коли мова йде про вихо-
вання в дітей, тобто у нас, самостій-
ності. Мама одно повторює: «Дитину
видно з того, як вона робить уроки:
сама чи сподівається на підказку.
Добре, підкажеш їй раз, два, три...
сім... десять разів, і доведеться під-
казувати, може, й усе життя. Дитина
змалечку повинна привчатися до са-
мостійності». Так мовить мама, так
мовить і тато. Тому ніколи не стоять
паді мною. Було тільки спитають:
— Уроки поробила?
— Давно...
А тоді знову розмови, розмови,
розмови... Тато ніби для них і наро-
дився. Та всьому є край, є край і на-
шому обідньому бенкету. Мама, як
на те, ще й підганяє нас: «Гайда на-
двір!» Тато враз схоплюється:
- Бери, Поліно, вудочки та ході-
мо на річку. Мені з тобою рибка ло-
виться!
«Еге, рибка»,— думаю сама собі,
але з татом іду. Гарно над річкою
восени. Ходимо собі та дивимося на
пригаслу стьожку піску по березі,
на рівну, кольору снігових хмар, во-
дяну гладь...
Оце й зараз — ввійшла з Олею до
класу, а в мене такий настрій, що
сіла б десь тишком-нишком і знову,
хоч подумки, повторила вчорашню
мандрівку до річки. На душі — ні-
якого тобі клопоту: і вірш вивчено,
і задачку розв’язано. Онде Оля щось
до свого зошита переписує. Ну, не-
хай Оля, а Юрко? Каже, відповідь не
зійшлася, зробив, та не так, от і спи-
сує. Це ж уперше в житті списує.
Бо не знає Юрко, що вчителька ви-
кличе його до дошки й після того, як
він прочитає розв’язання задачі, за-
питає клас:
— А в кого інакше?
Ніхто й не ворухнеться.
— Поліно Тимчук, а що в тебе?
Я підводжуся й кажу голосно і
певно:
— У мене теж відповідь зійшлася,
бо задача легка...
Та мамин голос зупиняє мене:
— Задача розв’язана невірно. Не
розумію, як могла у вас усіх одна-
Нгрееень
131
ново зійтися відповідь, коли в під-
ручнику просто помилка?!
Юрко стоїть ні в сих ні в тих, пере-
ступає з ноги на ногу, ніби йому рап-
том замуляли черевики. А на мене
дивиться так, мовби й не впізнає.
«Ага, Юрку,— питаю його очима,—
то хто мені задачки розв’язує? Ли-
бонь, Віра Панасівна? А може, вони
вдвох із татом? Ото посадять мене до
столу та й диктують: «Пиши, Полін-
ко, перше питання таке... А друге
таке... Ну от і відповідь... Задачу роз-
в’язано на дві дії...»
— Подумаємо гуртом,— каже Ві-
ра Панасівна.
Юрко бере крейду й заходжується
писати на дошці нове розв’язання.
Своє.
Мама пильно дивиться на мене й
усміхається. Я знаю — вона мене
зрозуміла. Отож, мамо, нелегко, ой,
нелегко бути донькою вчителів! Ба-
чиш, яка то дивина і Олі, й Юркові,
усім-усім! Бо кожен із них переко-
паний, що вдома, тільки-но я беруся
за книжки й зошити, до мене підсі-
дає мама. Так-то воно так: часом сі-
даємо ми з мамою до одного ртолу
водночас. Вона з одного кінця, я -
з другого. Але з уроками я справ-
люся набагато швидше. Поки мама
перевірить наші контрольні, я всти-
гаю прочитати дві або три пригоди
Вінпі-Пуха. Вже збираюся спати, а
мама ще сидить, сидить... «Усе га-
разд?» — спитає. «Атож»,— відказую
я, і на цьому закінчується перевірка
домашніх завдань. Мама гадає: коли
дитина не навчиться усе робити сама
змалку, то ніколи не стане самостій-
ною в житті і всюди житиме на під-
казках. А я хочу бути самостійною.
Я не хочу жити на підказках. Ні
Оля, ні Юрко того не знають. Ніхто
не зна...
Сиджу я, рада-радісінька через ту
помилку.
Нехай їх більше не трапляється ні
в якому підручнику, але ця... таки
стала мені в пригоді.
Я пишу до зошита нове розв’язан-
ня, позираю на маму, строгу вчитель-
ку Віру Панасівну, і здогадуюся за-
рані, що й сьогодні вона зварить
веселий борщ.
От так от, Олю! От так от, Юрку!
Егей, хлопці-дівчата, до столу!
ГАЛИНА КИРПА
Вересень
132
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
НА «0» ПОЧИНАЄТЬСЯ
Інна влітає до кімнати:
Тату, вгадай, що я тобі при-
несла!
Де мені вгадати! — відповідаю.
Починається на букву «о»,—
підказує донька.
— Може, обруч?
Який ти нездогадливий: осінь!..
І кладе мені в долоню... великого
лискучого каштана.
ЄВГЕН ШМОРГУН
ВІТАЄМО ДРУЗІВ
23 вересня 1944 року була створена піо-
нерська організація Болгарії. Називається
вона «Септемврійче» («Вереснятко») і но-
сить ім’я вождя болгарського народу Геор-
гія Димитрова:
ДЕВІЗ ЮНИХ ВЕРЕСНЯТ:
«За справу соціалізму, за щастя нашої
батьківщини будь напоготові!»
УРОЧИСТА ОБІЦЯНКА
БОЛГАРСЬКИХ ПІОНЕРІВ:
«Я, син (дочка) волелюбного героїчного
народу, перед народом і своїми товаришами
обіцяю, що буду невтомно боротися
за справу Вітчизняного фронту, за справу
Георгія Димитрова. Обіцяю вчитися
і працювати так, щоб стати гідним
громадянином Народної Республіки
Болгарії і захисником своєї прекрасної
батьківщини»
Вересень
133
ЛЮБІТЬ КНИГУ
Оповідання
Не дуже любив книгу Василько,
І не дуже чемно з нею поводився.
...От одного вечора ліг він спати
та й узяв книжку перед сном почи-
тати. А Василько знав, що, як ле-
А потім ухопили Василька-книж-
ку Миша й Вова та давай на ньому
різні дурниці писати: «Читав Вова»,
«Цікава книжка», «Колька-дурак» -
отже понаписували. Так ніби хтось
жачи книжку читати, псується зір
і псується книжка. Лежить Василь-
ко, читає і задрімав. А книжка —
бух на підлогу. Аркуші в книжці й
пожмакалися. Добре заснув Василь-
ко, так кріпко, що й од «бух!» не про-
кинувся.
І сниться Василькові, що він сам
книжка.
От бере його, книжку-Василька,
у грязюку перо вмочив та й бруд-
нить, грязнить Василька-книжку.
А потім позакладав якийсь мара-
ло-художник у книжку пензлі...
Далі ще гірше!
Оленка почала Василька-книжку
ножицями різати — малюнки виріза-
ти... Болить Василькові, аж «рятуй-
те!» хочеться крикнути...
Тільки-но Оленка ножиці прийня-
Оленка, що теж не дуже поважає
книжку, бере, читає і водночас обі-
дає. Борщ із ложки — кап та й на
Василька-книжку. Йому пече, йому
неприємно, що на нього борщ капає,
та нічого не вдіє Василько, бо він
ла, як хтось гарячого праса поставив
на Василька-книжку. Горить Василь-
ко-книжка, дим із нього йде! Пече
йому...
Уже Василько-книжка не книжка,
книжка.
а саме шмаття, в яке загорнула
Оленка свій сніданок!
Так гірко та так боляче зробилося
Василькові, що він аж прокинувся!
— Ой, що зі мною зробили?!
А потім, здогадавшіїся, що то був
тільки сон, зітхнув легше.
А зітхнувши, подумав та й гасло
про книжку склав:
— Бережи книжку—це твій друг!
І ніколи вже не псує Василько
книг та й товаришів соромить, коли
хтось із них не береже книжку.
ОСТАП ВИШНЯ
Вересень
1І34
ТВОРЧІСТЬ юних
ПОГОЖИЙ ДЕНЬ
Наче дзвін, безкрає небо
Наді мною лунко б’ється.
Свіжим вітром
День сміється,
Ніби кличучи до себе.
А навколо пролітають
Сонце, люди і дерева.
І неначе грива лева —
Кущ калиновий за гаєм.
МАРІЙКА ГУБКО,
м. Київ.
ВІД кого?
Вийшла з хати.
Ну й хороша
Ця погода золота!
Вітер нині листоноша:
Він приніс мені листа.
Лист кленовий,
звідки, звідки
Ти проклав до мене путь?
Клени в жодної сусідки
На подвір’ї не ростуть.
І від кого?.. Ну від кого...
Вітер далі полетів.
А у мене ще ніколи
Не було таких листів.
ОЛЕНА КРЕСАН,
с. Чапаєвка
Золотоніського району
Черкаської області.
МОРОЗЕЦЬ
Пахне перший мороз, як лимон,
Сніг на лавах, дахах, на газонах.
Тільки цвіт, синій-синій, як льон.
Квітне проти зимових законів.
Вже лунає зими бубонець,
Кришталево видзвонює іній.
Лиш цвіте пізній квіт-морозець —
На морозі безсмертник синій.
ОЛЕНА ВОЙТЕНКО.
м. Київ
І ДИТИНСТВА ЩАСЛИВОГО
ЩЕБЕТ
Батьківщино моя світанкова,
Ти — мереживо дивних казок,
Ясенова колиска знайома
І росою умитий бузок...
Мирні зорі у чистому небі,
І задумливий синій Дніпро,
І дитинства щасливого щебет —
День ясний, мов жар-птиці перо.
ОЛЕСЯ ПЕРЕКУПКО,
м. Київ.
Вересень
І'.І.Ч
ВАШ ДОБРИЙ ДРУГ -
ПОЕТ І КАЗКАР
Григорій Усач— письменник. А точніше—
поет, прозаїк і драматург. А ще точніше —
талановитий письменник, тому що він уміє
розмовляти не тільки з дорослими, а й з
дітьми різного віку, навіть з тими, кого ще
називають малятами. Кожному з них у ньо-
го є що сказати. І не просто сказати, а по-
радити, навчити, розважити. Отак просто
собі він не пише, просто так не розповідає:
до всякої думки в нього є приклад, порів-
няння, жарт або приповідка. Ось, напри-
клад, у його збірці «Весняний зошит» косий
весняний дощик робить небо схожим на
зошит у косу лінійку, і молода природа, ожи-
ваючи, немовби вчиться писати. Ну зовсім
як першокласник! А з вірша «Рипливі бра-
тики» ми дізнаємося, чому хлопчик Петрик
у своїх черевичках «то пройдеться, як ли-
сичка, то почне стрибати. Сам о цін гуляє
хлопчик, а поглянеш збоку: це і зайчик,
і горобчик, білочка й сорока...» Виявляється,
це тому, що вночі його черевички бігали до
лісу і там їх приміряли на свої ланки зві-
рята й пташки. Дуже дотепно, чи не так?
Подібних прикладів не перелічити. Григорій
Усач чудово знає дорогу в дитячий світ,
у казкові, як він сам каже, «село Калейдо-
скопіль» і «місто Сміхоград»... Його фанта-
зія весела, тепла і лагідна. Через те багато
його віршів стали піснями.
Григорій Усач народився 14 вересня 1934
року в м. Немирові Вінницької області.
В юності працював вантажником, токарем.
Після школи закінчив Вінницький педаго-
гічний інститут і дванадцять років працю-
вав журналістом у комсомольській газеті.
Перший свій вірш він надрукував 1948 року
в піонерській газеті «Зірка». А перша його
збірка віршів вийшла 1958 року. Відтоді
Григорій Усач видав 17 книжок поезії
і прози.
Особливе місце у творчості Григорія Уса
ча посідає драматургія. Його п'єси для ді-
тей «Хлопчик із зеленого стручка», «Я -
курчатко, ти — курчатко», «Наш веселий
Колобок», «Райдужна казка», «Женчик-
брепчик — два вершки» (а всього шістна-
дцять п’єс) увійшли до репертуару багатьох
лялькових театрів країни й виконуються за
рубежем. Деякі казки Григорія Усача стали
веселими мультфільмами. ї ще він працює
над перекладами віршів та п'єс з мов бата
тьох народів.
Багато зробив для юних читачів Григорій
Усач. А скільки ще нових прекрасних заду-
мів таїться в його письменницькій душі,
таїться і проситься на папір! Нехай же всі
вони здійсняться!
ЮХИМ ЧЕИОВЕЦЬКИЙ
РИПЛИВІ БРАТИКИ
Як лягає. Петрик спати.
Мас добру звичку:
Він під ліжко почувати
Ставить черевички.
Та не відає хлопчина,
Що у темну нічку
Погуляти із хатини
Вийдуть черевички.
Тупці правий,
Тупці лівий
Аж дзвенять підбори,
Не вже братики рипливі
Ходять коло бору.
Вересень
136
І до них спішать зайчата.
Білочки, лисички:
Узувати-приміряти
Гарні черевички.
В них сорока-білобока
Міряє полянку,
Ходять скоком -перескоком
Горобці до ранку.
Потім братики тікають
Прямо на дорогу,
Бо па них уже чекають
Петрикові ноги.
Взує Петрик черевички,
Вибіжить із хати:
То пройдеться, як лисичка,
То почне стрибати.
Сам-один гуляє хлопчик,
А поглянеш збоку:
Це і зайчик, і горобчик,
Білочка й сорока.
Може, сів би на хвилину! -
Хлопця люди просять.
Та хлопчину
Без упину
Черевички
Носять.
Тупці правий,
Тупці лівий,
Біґають-стрибають,—
Нічку
Братики рипливі
Довго пам’ятають.
ГРИГОРІЙ услч
ЦІКАВА КОНЯЧИНА
Оповідання
В ті далекі часи, коли я тільки
вчився літати на планері, найбільш
поширеним був запуск планерів
з амортизатора. Що ж воно за шту-
ковина, отой амортизатор?
На ділі з’ясувалося, що це просто
довжелезний гумовий жгут, обплете-
ний зверху товстим шаром ниток.
Посередині амортизатора було мета-
леве кільце, яке чіпляли за гачок на
носі планера. А на кінцях цього
амортизатора, що відходили від апа-
рата, мов довгі вуси, ставали по чет-
веро ми, курсанти, і за командою
інструктора щосили розтягували гу-
му. По команді «Старт!» курсант на-
тискував у кабіні на невеличкий
важілець, що звільняв прив’язаний
тросик на хвості планера, й наша ма-
шина, як з рогатки, вистрілювала в
небо. І так, бувало, натягаєшся за
день того амортизатора, що надвечір
руки аж горять від мозолів.
А був у мене приятель, Тимко —
витівник і веселун неймовірний. Як
задумає, бува, щось, то навіть руде
ластовиння палахкотить від збу-
дження. Отак було й того разу.
В одне з тренувань помітив наш
Тимко поруч з планеродромом неве-
лику конячку з хомутом на шиї,
яка спокійно пощипувала тра-
вичку.
— Хлопці! — загорлав він. — Та
це ж спеціально для нас тяглова
сила!
Приманив він конячину шматком
хліба, поставив попереду планера й
каже: «Прив’язуйте кінці амортиза-
тора до хомута, швидше!» Він ква-
пився й нетерпляче позирав на нас:
«Невже не зрозуміли?»
Але ми таки второпали, чого він
хоче.
— А що? Можна спробувати!
І почали прив’язувати амортиза-
тора. А потім довготелесий Льока,
який був у нас за старшого, взяв ко-
нячину за вуздечку, а Тимко, як ви-
нахідник нового способу старту в
одну кінську силу, в кабіну планера
сів.
— Н-н-но-о! — крикнув Льока.
І конячина покірно зрушила з міс-
ця, розтягуючи амортизатор.
— Ур-ра-а! — закричали ми від
захвату (як-не-як, а з’явилася у нас,
нарешті, можливість трохи відпочити
від тяжкої роботи). А конячина спо-
чатку легко, а потім все повільніше
розтягувала гуму, міцно впираючись
копитами в землю.
Ми ж тим часом нашому винахід-’
нику всілякі поради даємо. Колька
Зловибатько серйозно радить Тим-
кові:
— Ти ж дивись, обережно! Не за-
чепися за хвіст кобили. А то бачиш,
як вона енергійно ним розмахує.
<. І все, напевно, обійшлося б добре,
якби конячина наша не виявилася
такою цікавою. Розтягла вона амор-
тизатора до половини та й вирішила
назад оглянутися: що ж воно там та-
ке важенне, що не пускає її вперед?
І тільки конячина голову повер-
нула, як хомут під силою гуми —
хвить з її шиї! Конячка від несподі-
ваної легкості аж на коліна впала...
А хомут з усього розмаху — хр-рясь
по планеру!..
Все це сталося так несподівано,
що ми й перелякатися не встигли.
А коли вляглася курява, бачимо: ка-
біна планера вщент розтрощена, а в
ній — ошелешений Тимко з хомутом
на шиї сидить!
Ми так і полягали зо сміху.
Вересень
138
А Тимко піднявся, підтримуючи
злощасний хомут, і протягнув заїка-
ючись:
— Н-ну, ч-чого г-гиги-ч-чете?
3-зраділи...
А Льока почухав потилицю—чого,
мовляв, натворили — і вже серйозно
скомандував:
Досить! Повеселилися!.. А те-
пер — гайда планер ремонтувати!
І наступного дня ми знову натягу-
вали амортизатор, бадьоро відрахо-
вуючи кроки,— раз. два, три...
ВІКТОР ГОНЧАРЕНКО
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
поєдинок
Оповідання
Лісник Маркіян Васильович, на-
прочуд щирий і гостинний чоловік,
часто запрошує мене до себе на ви-
хідний. Звичайно, не лише для того,
щоб погомоніти за щедрим обідом.
Найдорожчим для нас кожного разу
стають мандрівки лісовими стежка-
ми. Стариіі лісник неквапливо роз-
повідає мені цікаві бувальщини зі
свого лісового життя. Полюбляє Мар-
кіян Васильович розказувати про де-
рева і трави, про птахів і звірів. За
своє багаторічне лісникування він.
здасться, знає геть-чисто все, чим
живе ліс.
От і сьогодні я приїхав до нього
дуже рано. Проте він уже ждав мене,
зрадів моєму приїзду. Ще до снідан-
ку ми вирішили походити трохи по
узліссю.
Ми йшли мовчки, милувалися лі
сом. щойно розбудженим від сну,
вслухалися в чарівний спів жайво-
ронка. Той малий птах тріпотів кри-
лами високо над нами і снував вели-
чаво-радісну мелодію між небом та
зі1 м лею.
І враз цю ранкову благодать по-
тривожив розпачливий писк, схожий
на зойк дитини. Ми остовпіли від не-
Вересень
140
сподіванки. До писку долучився див-
ний клекіт і лопотіння. Я занепокоє-
но поглянув на Маркіяна Васильо-
вича. Він показав рукою в траву
неподалік.
— Сова, — пояснив. — На зайця
нападає.
І справді, з того місця знялася роз-
лючена сова, підлетіла вгору й каме-
нем упала на землю. Повторилися
той самий розпачливий писк і розлю-
тований клекіт.
Ми підбігли ближче п побачили:
заєць лежить па спині й ланами від-
чайдушно відбивається від напад-
ника.
Сова па нас анітрохи не зважала.
Вона жадала одного: скоріше ухо-
пити кігтями здобич. Та заєць, не
перестаючи лементувати, вправно
відбивав її атаки.
Ось вона знову майнула в небо.
Заєць, мабуть, побачив мене і Мар-
кіяна Васильовича й обережно, на
боці, став підповзати до нас.
Ми закричали на сову, замахали
руками, а їй хоч би що. Ще лютіше
накинулася на зайця, але він знову
відбився і продовжував повзти.
І ось уже заєць біля наших ніг,
причаївся між мною і Маркіяном Ва-
сильовичем. Тремтить, бідолаха. Сер-
дечко так стукотить, що я ногою від-
чуваю той стукіт.
Сова шугає понад нами, злісно
клекоче і б’є крильми. Врешті зрозу-
міла, що поєдинок програно, і зало-
потіла в ліс.
Заєць пильно стежив за нею, а як
вона зникла, стрепенувся, стрибнув
убік, став на задні лапи. Настовбур-
чив вуха свічками, потім кілька разів
прищулив їх, ніби дякував за поря-
тунок.
ІЦо. радієш? — засміявся Мар-
кіян Васильович. Молодець! Захи-
щався ти геройськії...
Заєць, мабуть, справді радів, бо
зигзагами ще пострибав неподалік,
а потім, наче про щось важливе зга-
давши, чкурнув до лісу.
ГНАТ М ХЙСТРЕНКО
Вересень
141
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
Іде загін жовтенят у похід. Йдуть
парами. Поглянув Сашко назад — за
ним чотири пари, а поперед нього —
ще три. Скільки ж усього жовтенят
у загоні?
ЗАОЩАДИТИ ПАПІР
ДОПОМАГАЄ ЧОРНИЛО
Останнім часом багато країн поча-
ли відчувати нестачу паперу. Щоб
зарадити біді, вони розширюють під-
приємства по переробці макулатури,
іншої вторинної сировини. Пропону-
ють численні, іноді несподівані спо-
соби економії. Один з них розробили
токійські хіміки: вони створили чор-
нило такого складу, що за 24 години
після нанесення на папір барвник
повністю розкладається, і написані
рядки стають невидимі. Звичайно,
користування таким чорнилом ско-
ротить витрачання паперу. Але що
робити, коли зниклий запис знадо-
биться післязавтра?..
СИРОВИНА ДЛЯ ПАПЕРОВОЇ
ПРОМИСЛОВОСТІ
Індійські вчені зробили цікаве
відкриття. Вони винайшли спосіб, як
можна виготовити папір з... трави.
Уявіть тепер, скільки гектарів лісу
буде врятовано від знищення.
Цікава закономірність
37 X 3 = 111
37 X 6 = 222
37 X 9 = 333
37X12 = 444
Спробуй тепер 37 помножити на
15, 18, 21, 24, 27.
Назвіть п'ять днів поспіль, не нази-
ваючи ані числа, ані днів тижня.
[ І.’.П 1.11П БАРВИСТА СТОРІНКА ПХЖГТГИ
Летіли гуси, а назустріч гусак.
«Здрастуйте, сто гусей»,—каже. «Нас
не сто, а щоб було сто, треба ще
стільки, та півстільки та чверть стіль-
ки і ти один». Скільки було гусей?
На яких тварин схожі ці написи?
Які це злаки?
ЖАРТІВЛИВЕ ПИТАННЯ
Що буває в кінці і на початку уроку?
ЗГУБІТЬ І ЦЮ...
Хлопчик знайшов новеньку шкіря-
ну рукавичку.
«От шкода, що одна,— подумав
він.— Якби дві. Піду пошукаю другу».
Коли гульк — іде чоловік, а на
руці така ж рукавичка.
— Дядьку!
— Га!
— У вас одна?
— Одна!
— А де ж друга?
— Згубив!
— Згубіть і цю!
— Навіщо?
— У вас все рівно одна! А я зна-
йду, і в мене буде дві.
МИКОЛА КОЛЕСНПКОВ
ЖОВТЕНЬ
IIН ВТ СР чт ПТ СБ нд
12 3 4 5 6 7
8 9 Ю II 12 ІЗ 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 ЗО ЗІ
7 жовтня — День Конституції СРСР. 7 жовтня — День учителя.
29 жовтня — День народження комсомолу.
МИ ДОПИШЕМ ЛЕГЕНДУ СВОЮ
Квітне зала, мов сонячна чаша,
у розповні снаги і краси.
Під акорди бадьорого маршу
я знайомі ловлю голоси.
Комісари, бійці, будівничі,
сходять зорі у ваших' очах.
Ваші мужні, суворі обличчя
бронзовіють на юних вітрах.
Мов на сповіді — я перед вами,
ані слова од вас не таю.
Я стояв і стоятиму прямо
у дзвінкім комсомольськім строю.
Юні хлопці мої і дівчата,
посивілі мої вчителі,
простелились дороги хрещаті
рушниками по нашій землі.
Нам повік не звикати до тиші
у дзвінкім комсомольськім строю.
Наша юність на бронзі допише
непоборну легенду свою.
Хай же вітер жбурляє в обличчя
пилом спеки, снігами зими...
Нас нескорена молодість кличе
золотими устами сурми!
ПЕТРО ПЕРЕБИЙНІС
іііовтен ь
146
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ВИПАДОК, ЩО СТАВСЯ
В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
КОМСОМОЛУ
Це тільки для сторонньої людини всі те-
лята здаються схожими одне на одного. Але
не для Васька. Він розпізнає їх навіть по
характерах. Ось цей білолобий — пустун,
тільки-но побачить Василька, починає ви-
брикувати по загінці. Василько назвав його
Сніжком. І той навіть відгукується на це
прозвисько. А он те, руденьке, спокійне, на-
віть трохи мляве, має прозвисько Лиска.
Є тут і задерикуваті, і вперті, і боязкі,
і слухняні — різні. Але до всіх до них Ва-
силь ставиться з ніжністю, бо в хлопцеві
ще змалку живе оця любов до тварин. Адже
батьки Василькові працюють на тваринни-
цькій фермі.
— З любов’ю,— каже батько,— найважча
праця до серця, а якщо робота не до душі —
хай вона буде найлегша та найчистіша -
важким тягарем лягає па людину. Це, ма-
буть, і є сенс усього життя — робити те, що
любиш та любить те, що робиш.
Саме про це, про вибір майбутньої спе-
ціальності, йшла мова того дня в школі на
зустрічі з комсомольцями рідного колгоспу
«Ленінець», які прийшли до піонерів з на-
годи Дня народження комсомолу. Щоправда,
вони не були багатослівні. Бо ж орв’янн-
цьких піонерів не треба агітувати, вони самі і
кого завгодно загітують — змалку допома-
гають батькам і у полі, і на фермі. В міру
своїх сил, звичайно.
Але буває, коли виникають надзви-
чайні обставини, як у випадку, про який
піде мова.
І тоді вони здійснюють вчинки цілком
дорослі.
Тож повернемося до святкового 29 жовт-
ня.
Того дня Василь Борщ, учень Орв’яни-
цької восьмирічної школи Дубровицького
району на Ровенщині після урочистої зустрі-
чі з гостями-комсомольцями домовився зі
своїм другом Вячеславом Фесяновим разом
готувати уроки у Василя.
Хлопці зайшли до хати. Роздягліїся.
— Ти поки що підготуй підручники,—
сказав Василь Славкові.— А я подивлюсь,
що там смачненького наготувала мама...
Прийшов на кухню, зупинився біля столу.
Підняв кришку каструлі і випадково поди-
вився у вікно
— Славко,— загукав до товариша,— бі-
гом сюди! Подпвися-но, що за курява
така над оборою?
- Може, вогнище десь палять?
— Наприкінці жовтня? Не може бути.
Невже пожежа?
Обидва не змовляючись вискочили з хати.
Коли наблизилися до телятника, то зрозу-
міли — треба негайно щось робити.
Иіовтени
147
Язики полумя виривалися з-під даху. А
вітер усе дужче роздмухував вогонь, та ще
такий холодний і пронизливий. 1 дув він не
в бік села, а в протилежному напрямку. То-
му, мабуть, там іще не дізналися про не-
щастя.
Василь і Славко квапливо відчинили во-
рота і забігли всередину. Під дахом шлей-
фом закручувався дим. Телята позбивалися
докупи. Жалібно мукали. Хлопці одразу ж
кинулися у той бік, де полум’я було до те-
лят найближче. Там Василь побачив Лиску,
яка покірно стояла біля виходу. Він під-
штовхнув її трохи. І теличка побігла на ву-
лицю.
Василь почав швидко виштовхувати з
приміщення телят.
А в сусідньому загінку те ж саме робив
Славко.
Швидше, швидше! Ось уже звільнився
другий загінок...
Але пі, онде у кутку притулилося до
стіни ще одне. Здається, Сніжок. Василь
потягнув його за шию:
- Тікай, дурненький, бо загинеш, тікай!
Полум’я сповзло вже майже до підлоги.
Забивало дихання.
Виїдало очі.
Коли майже половина телят була надворі,
з’явилася допомога. Прибігли люди, примча-
ли пожежники.
На «газику» приїхав голова колгоспу Гор-
дій Кирилович Кредепсир. Дізнавшись про
мужні дії хлопчиків - юних бійців ЮДПД
Василя Борща та Вячеслава Фесяпова,—
він міцно потис їм руки.
Що було потім?
Звичайне шкільне життя.
Навчання, суспільно корисні справи. А
згодом Василь Борщ та його друг Вячеслав
Фесяиов були нагороджені згідно з Указом
Верховної Ради УРСР медалями «За отва-
гу на пожаре».
Так, нагорода це дійсно висока І її треба
заслужити.
ЛЕОНІД СОРОКА
РОСІЇ
Ти не за горами,
ти не за лісами.
Ти у нашій думі,
в пісні, поруч з нами.
Чуємо тебе ми
біля серця близько,
Сестра паша рідна,
сторона російська!
Всі мости до тебе -
і малі й великі.—
Бо течуть від тебе
чисті наші ріки!
Всі серця до тебе
в радості й любові,
Бо братерство й дружба
у твоєму слові!
Нас не розірвати
рокам і століттям,
Ми зрослись корінням,
ми сплелися віттям!
ВАЛЕНТИН БИЧКО
Жов
БУДЬ ГОСПОДАРЕМ
У дворі, в лісі
Тут можна навести багато прикла-
дів бережливого, любовного ставлен-
ня до народного добра, до всього, що
нас оточує.
Корисна робота «голубих» і «зеле-
них» патрулів, шкільних лісництв,
вивішування шпаківень, синичників,
охорона водоймищ, підгодівля птахів
і звірів взимку...
Та, на жаль, і слідів безгосподар-
ності маємо чимало. І часто у цьому
вппні школярі.
Йдете лісом. Нарвали цілий обере-
мок квітів, а вони швидко пов’янули.
Викинули. То що — це така вже ве-
лика шкода? Велика. І квіти, зірва-
ні у великій кількості і без особливої
необхідності, і залишені після себе
кострища, зламані гілки кущів і де-
рев, зруйновані мурашники — усе це
незаперечні сліди безгосподарності,
байдужості, марнотратства.
Навесні так красиво цвітуть «ко-
тики». Не рвіть самі і не дозволяйте
іншим ламати вербові гілки для бу-
кетів чи корзин. Верболіз — вели-
кий друг і помічник річок. Він зміц-
нює береги — запоруку довгого здо-
ров’я ріки.
І сама річка теж чекає на вашу
увагу, вашого господарського ока,
дбайливих рук.
Взимку пробийте лід на річці, озе-
рі, киньте в ополонку гілок чи жмут
сіна: дихати рибі буде легше. А зна-
чить і навесні у водах річки з’явить-
іІІоетеч ь
/50
ся чимало мальків. І тоді вони знов
чекатимуть иа вас. Допомагайте до-
рослим, об’єднуйтесь у загони «живе
срібло». Рятуйте мальків!
Влітку багато сільських дітей
уважно обстежують дороги, якими
возитимуть зерно. Побачать ямку,
вибоїну—засиплють. Зерно не роз-
сиплеться. От вам і бережливість.
З малих зусиль — велика користь!
ОЛЕКСАНДР 6Ф1М0В
До 80-річчя від дня
народження Миколи Островського
ДИТИНСТВО
ПАВКИ КОРЧАГІНА
(Уривки з роману
«Як гартувалася сталь»)
Вокзальний буфет торгував безперервно
цілу добу. Залізничний вузол з’єднував п'ять
ліній.
Вокзал був тісно наповнений людьми
і тільки на дві-три години вночі, в перерві
між двома поїздами, затихав. Тут, на вок
залі, сходились і розбігались в усі напрями
сотні ешелонів.
З фронту, на фронт. Звідти з пока-
ліченими, понівеченими людьми, а ту-
ди з потоком нових людей у сірих, однома-
нітних шинелях.
Два роки попокрутився Вавка на цій ро-
боті. Кухня й посудомийня — оце й усе, що
він бачив за ці два роки.
У величезній підвальній кухні — гарячко-
ва робота. Працювало понад двадцяті, чоло-
вік.
Десять офіціантів снували з буфету до
кухні.
У гарячі для буфету години Павка мотав
ся, мов очманілий, з підносами, стрибаючи
через чотирп-п’ять сходинок униз, до кухні,
й назад.
Ночами, коли вщухала метушня в обох
залах буфету, внизу, в комірчинах кухні,
збирались офіціанти. Починалась одчайдуш
па азартна гра: в «очко», в «дев’ятку». Ба-
чив Вавка не раз кредитки, що лежали па
столах. Не дивувався Павка з такої кіль-
кості грошей, знав, що кожен з них за добу
свого чергування діставав чайових по три-
дцять-сорок карбованців. По полтипичку, но
карбованчику збирали. А потім напивалися
й різалися в карти.
Злостився на них Павка.
«Наволоч клята! — думав він.— Он Ар-
тем — слюсар першої руки, а одержує сорок
вісім карбованців, а я — десять; вони за одну
добу гребуть стільки — і за віщо? Піднесе
віднесе. Пропивають і програють».
Иіовпіі нь
Кінчилась Павчина служба раніше, ніж
він сподівався, і так кінчилась, як він і не
гадав.
Одного морозного січневого дня добував
Павка свою зміну й збирався йти додому,
але хлопця, що зміняв його, не було. Пішов
Павка до хазяйки й заявив, що йде додому,
але та не пустила. Довелося стомленому
Иавці відбувати другу добу, і до ночі він
зовсім знесилився. Під час перерви треба
було поналивати куби й закип’ятити їх до
тригодинного поїзда.
Викрутив крап Павка — вода не бігла. Во-
докачка, мабуть, не подала. Лишив кран
ві (крученим, ліг на дровах і заснув: утома
здолала.
За кілька хвилин забулькотів, забурчав
кран, і вода полилася в бак, наповнила його
до краю і побігла по кахляних плитках на
підлогу посудомийні, де, як звичайно в цей
час, нікого не було. Води наливалося дедалі
більше. Вона залила підлогу й просочилася
попід дверима до зали.
Струмки підтікали під речі й чемодани
носнулих пасажирів. Піхто цього не помічав,
і тільки тоді, коло вода залила пасажира,
що спав долі, і той, схопившись, зарепету-
вав, усі кинулися до речей. Зчинилася ме-
тушня.
А вода все прибувала й прибувала.
Прохошка. що прибирав зі столу в другій
залі, кинувся на крик пасажирів, стрибаючи
через калюжі, підбіг до дверей і щосили
шарппув їх. Вода, стримувана дверима, по-
током ринула до зали.
В посудомийню повбігали чергові офіціан-
ти. Прохошка кинувся до заснулого Павки.
Удари один по одному сипалися на голо-
ву зовсім очманілого від болю хлопчика.
Він спросоння нічого не тямив. В очах
спалахували сліпучі блискавки, і пекучий
біль проймав усе тіло.
Побитий, ледве доплентався додому.
Вранці Артем, похмурий, насуплений, роз-
питував Павку про все, що сталося.
Павка розповів усе, як було.
- Хто тебе бив? — глухо спитав Артем.
— Прохошка.
— Гаразд, лежи.
Артем одяг кожух і, не кажучи ані слова,
вийшов.
МИКОЛА ОСТРОВСЬКИЙ
ВІРШІ
ПРО РЕМЕСЛО
Човен зробив я,
Потім весло...
Так Починалось
Моє ремесло.
Його здобувають
У праці завжди.
А потім помалу
Я дім спорудив.
Та налетіла
Неждано біда.
Дім на світанку
Змила вода.
Човен розбила,
Весло занесла.
Лиш не добралася
До ремесла.
Лишилось зі мною
Моє ремесло.
Човен зробив я,
Потім весло.
Поклав на галяві
В покоси траву.
Дім спорудив
І в ньому живу.
Живу і лелію
Своє ремесло.
...А ви не стругали,
Хлоп’ята,
Весло?
Можна без човна
Прожить,
Без весла.
Та кепсько
Мужчині
Без ремесла.
МИКОЛА ПАЛАТ) ТА
Жовтень
152
Я ВИРОЩУ ВНУЧКУ, ДІДУСЮ
Оповідання
У садку росте стара вишня. Ма-
ленький хлопчик Олесь побачив не-
далеко від неї маленьку вишеньку
та й питає дідуся:
- Дідусю, де взялася ця маленька
вишенька?
З кісточки виросла,— відповів
дідусь.
То це донька старої вишні?
Так, донька.
А внучка у старої вишні буде?
Буде, Олесю, — відповів ді-
дусь,— якщо ти викохаєш оцю ма-
леньку вишеньку, діждешся з неї
ягідок, посадиш кісточку, то з неї
й виросте внучка старої вишні.
В очах Олеся дідусь побачив ласку
і тривогу.
Я вирощу внучку цієї старої
вишні,— сказав Олесь.
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ
ДЕВ’ЯТЬ БРАТІВ І ДЕСЯТА
СЕСТРИЦЯ ГАЛЯ
Уривок з казки
Сонечко пломенисто гралося у не-
бі, вітрець жвавенько хитав дерева-
ми, що попадалися де-не-де по до-
розі, і шумів у міських садочках;
народ гучно валив улицями; вози
якось веселенько рипіли один по дру-
гому — ледве можна було пробитися,
протискатися між рябенькою купою
людською; у голові аж крутилося. То
мигопе проти тебе просто розшитий
рукав тонкий, то ледве не зачепить
тебе колесом, то одсахнешся од пари
очей грізних, то па шиї у себе чусш
морду волову... Люди, обличчя, оде-
жина, різноголоса птиця у садках,
квітки, кошики, сіно, риба, овощ,
дошки, вірьовки, дьоготь, ягоди, ві-
ники — усе движить, мішається, ми-
готить, зникає і знов показується
проти очей.
Нема ж бо дива, що у вдовиних ді-
тей очі розбіглися й серденятка шви-
денько колотилися від втіхи, й що
не можна було розібрати гаразд, чи
то від переляку, чи то від радості.
Галя раз у раз гука та погукує. От
вони вже дочапали до самого плацу
на другім кінці міста, де ярмарок
став. Тут уже Галя затулити аж му-
сила вічкп на якийсь час, та й брати
теж не знали, де мусили дивитись
наперед, навіть і старший брат був
спершу поразивсь. Тут ворохи солод-
ких пряників — медовиків, в’язки
бубликів, гора й груда горіхів, сухих
грушок, купи й кучі сластьоп... От-от
чоботи з червоним закотом,— такі
самі чоботи, як-як треба!
— Мамо! Мамо! — жебоніла Га-
ля.— Купи мені, купи мені хутенько
того великого медовика. Ох, мамо,
купи мені отаку хустку! Ох, от цю!
Цю рябеньку, славненьку! Або цю
червоненьку! Он те намисто мені! Ох,
намисто мені!
Менший син теж почав прохати:
«Мамо! Купи мені шапку!» І другі
брати теж просять: «Мамо, чоботи
купи! Мамо, свитку купи!»
Не можу! Не можу,— каже удо-
ва усім діткам потихесеньку.— Не-
ма за що, дітки! Нема...
Сипи замовкли і разом спинилися
й подивилися на матір і старшого
брата. У неньки обличчя начеб по-
корчувалося й уста наче трусяться
трохи, як вона вимовля: «Не можу,
нема!»— і погляда на їх усіх жаліб-
ненько.
Старший брат стоїть і втупив очі
в землю по своєму звичаю,— такий
самий він тепер, як тоді, коли вигна-
ний повернувсь від хазяїна,— так
само лице збіліло, так само уста стис-
нулися.
Сини більш уже нічого не прохали
й як стали, то так і стояли, мовчки
дивлячись навкруги.
Галя ще, може, двічі прикрикнула
та охнула, та, може, кілька разів пе-
репитала: «Чому? Чому нема?» -
коли спинив її менший брат.
— Галю! Годі прохати! — каже
пошептом.
— Чому?
— Не проси, Галю,— знов каже
менший брат,— нема за що купува-
ти,— тільки турбуєш.
Галя втихла і знов було стрепену-
лася, і скинула на всіх очі й знов
втихла.
млрко вовчок
'іііовїііени
/54
Вчені „бавляться66
Дехто гадає, що ігри й іграшки—
то для дітей. Даремно! Не поспіша-
ють розлучатися з ними й дорослі.
Шлях від іграшок до винаходів і від
ігор до відкриттів — не така вже й
рідкість.
Почнемо з іграшок.
Російський адмірал Макаров лю-
бив пускати у дитинстві паперові
кораблики. Іграшкові, вони допо-
могли йому конструювати справжні
кораблі, серед них — і перший кри-
голам «Ермак».
Або Франклін, винахідник громо-
відводу. Хлопчиком він захоплював-
ся повітряними зміями, а ставши
вченим, з їхньою допомогою встано-
вив електричну природу блискавки.
А Кулібін? Малим майстрував млин-
ки й вітрячки, а став видатним меха-
ніком...
Видатний вчений Вуд також вра-
жав своїм хлоп’яцтвом. Якось він
зробив довжелезну, схожу на трембі-
ту, трубу. Сказане в неї пошепки до-
літало до людини за десятки метрів.
Аж підскочить людина, бувало, од не-
сподіванки: навколо нікогісінько, а
чийсь голос на вухо промовляє! Вче-
ний жартував, що його відкриття -
це теж витівки, тільки наукові.
А чого варте зізнання великого
Ньютона на схилі літ: йому здавало-
ся, що протягом усього життя він
залишався маленьким хлопчиком,
котрий на березі океану збирає, гра-
ючись, барвисті камінці.
Виходить, це тільки діти поспіша-
ють стати якщо не вченими, то при-
наймні дорослими. А вчені чомусь,
навпаки, прагнуть залишатися зви-
чайнісінькими дітьми. Що ж вабить
їх? Безмежна дитяча фантазія. Адже
так, як діти, не вигадує ніхто. Фізик
Ейнштейн, чи то всерйоз, чи то жар-
тома запевняв, що свої відкриття
він спочатку... вигадує, а вже потім
доводить їх або спростовує.
Недаремно вчені створили теорію
ігор. Адже гра таки частенько до-
помагає їм. Уявіть собі ситуацію.
Немов за неприступним муром, схо-
валося від учених розв’язання важ-
ливої проблеми. Як бути? Військові
беруть таку перешкоду штурмом.
Вчені — теж. Тільки по-своєму. Зій-
дуться разом і починають гру, яка
називається «мозковий штурм>>: ви-
гадують, не соромлячись, найневіро-
гідніше. 1 раптом серед загального
фантазерства зблисне думка, що ста-
не ключем до розв’язання!
А чом би й нам не погратися... у
вчених, якщо вчені граються... в ді-
тей? Чом би не дати волю уяві, не
придумати чогось на користь людям?
Хіба перелічиш, де потрібна уява,
якою славляться люди саме в дитя-
чому віці. Не біда, якщо ваші перші
проекти у грі «мозковий штурм» по-
чинатимуться словами «От якби...».
Це великі слова. З НИХ ПОЧИНА-
ЄТЬСЯ ВСЕ.
ТАРАС КІНЬКО
Жовтень
156
шланг
лежав,
за шланга
перестав,
розправив,
і встав.
далі
Зажурений
На подвір’ї
Бо шланга
Ніхто не вважав.
Одні перехожі
Його обминали,
А другі багнюку
З чобіт витирали,
Бо шланг просто так
На подвір’ї лежав,
І шланга за шланга
Ніхто не вважав.
Та якось Сергійко
З садочка ішов,
І шланга сумного
Сергійко знайшов.
Подумав Сергійко:
«Біда без роботи!
Він — шланг.
І йому
працювати охота.
Візьму із собою
Я шланга сумного.
Не хочу його
Залишати самого».
Ой, що тут зчинилося!
Диво та й годі!
Той шланг підстрибнув
При усьому народі!
Зажурений шланг
Сумувать
Він плечі
Рвонувся
А далі, а
Послухай, що сталось:
Під душем із шланга
Малята купались,
Запилені спини
Тролейбуси мили,
По воду до шланга
Машини ходили.
Вмивалась травичка,
Вмивалися квіти.
Раділи, сміялись
Дорослі і діти.
В 1ЛЕНТИНА Б ІЙКОВІ
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
РИБА-АРТИЛЕРИСТ
Бічя берегів Індії і Австралії водиться
незвичайна рибка. Вона полює не на під-
водних мешканців, а па різних мух і мете
ликів, які необачно сідають на гілки побли-
зу води. Варто метелику потрапити в поле
зору смугастого мисливця, якого малайці
прозвали рибою-тигром, - і тонкий струмінь
води збиває здобич.
У цього «снайпера», риби-бризкуна, рот
має заглибину. І коли бризкун притискує до
неї язика, вона перетворюється на вузький
канал. Крізь нього риба і проштовхує стру-
мінь води. \ тиск створює, коли різко зачи-
няє жаберні кришки.
«Стріляє» бризкун завжди з усіх сил, не
зважаючи, далеко чи близько сидить здобич.
Іноді бризки летять на чотири з половиною
метри. Збити комаху з першого «пострілу»
не завжди вдається, тому бризкун робить
до семи «залпів» підряд. Після цього він
дуже ВТОМЛЮЄТЬСЯ й обов’язково повинен від-
почити...
РЕКОРДУ НЕ СТАЛОСЯ
1979 року Міжнародне товариство спор-
тивної риболовлі зареєструвало як світовий
рекорд упійману щуку вагою 26 кілограмів.
Однак, як з’ясувалося нещодавно, рекорд був
недійсний. Колишнього чемпіона дисквалі-
фіковано з ганьбою. Швейцарська преса по-
відомила, що колеги претендента-невдахи на
світову першість викрили його. Виявляється,
він таємно купував щук і вигодовував їх,
а потім демонстрував свої «успіхи».
Порівняйте ці два малюнки. Чим
вони відрізняються?
Жовтень
158
{ШХШЯбЛРВИСТА Цифри 1, 2, 3 розстав по клітинках так, щоб в усіх напрямках сума чисел дорівнювала 6. т £ І і:3 >я яЬ = ’ г 1 % І Позмагайтеся, хто згадає більше слів, які закінчувалися б на -ОРТ. Умови гри: додавати можна лише одну літеру. сторінка пстхшгп Список прочитаних книжок: Дюй При. Незн. Мамин. Казки Отаке ми прочитали в зошиті од- нієї дівчинки. Спробуй відгадай, про які книжки йдеться. А як ти ведеш облік прочитаних книжок? «Навкруги стояли розгублені об- личчя». «Бики — це найстрашніші корови в череді». «Його руки з такою ж швидкістю, як і язик, місили тісто». «Герасим набрав для собачки мо- лока і увесь час тикався туди мор- дочкою».
Ніовінен ь
139
ЛИСТОПАД
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ нд
12 3 1
5 6 7 6 9 ІО II
12 ІЗ 14 15 16 17 1»
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 ЗО
7 листопада — 67-ма річниця Великого Жовтня.
СПАДКОЄМЦІ
В музейнім залі
Тиша пахне димом.
Вона несе
на бистрих крилах
Час.
Батьки й діди
Очима молодими
Із фотографій дивляться
На нас.
І давні марші
Знов тривожать душу.
Карбують крок
Дивізії й полки.
Застигли перед нами
Непорушно
Відвагою відточені
Клинки.
І полум’я шугає
В тихім залі.
Гримить «Ура!»,
Ідуть у бій сини.
Осколками посічені
Медалі,
Овіяні безсмертям
Ордени.
Країну рідну
Ми також готові
Собою затулить
Від ворогів.
Ми — спадкоємці.
Значить, серцем, кров’ю
Онуки ми
Революційних днів.
ВОЛОДИМИР ОРЛОВ
. / игтопчо
/6‘?
ДО 40-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ
БИТВА НА ДНІПРІ
Радянські війська завдали фашис-
там нищівних ударів. У грудні 1941
року вони розгромили гітлерівців під
Москвою, зимою 1942—1943 років —
під Сталінградом і погнали назад, ви-
зволяючи рідну землю. Восени 1943
року червонозоряні воїни вийшли до
Дніпра.
Могутні укріплення побудували
фашисти біля Києва. Крім того,
дніпровські кручі їм теж здавалися
неприступними, і вони сподівалися
зупинити переможний наступ армії-
визволительки.
Але зробити це було вже немож-
ливо, як неможливо спинити схід
сонця. Наприкінці вересня наші
війська підійшли до Дніпра біля
Києва.
Багато воїнів просилося, щоб їм
доручили першими перебратися че- ।
рез ріку. Ця честь дісталася чоти-
рьом молодим солдатам: Миколі Пє-
тухову, Івану Семенову, Василю Си-
солятіну і Василю Іванову. Усі чет-
веро були росіянами, але заявили, що
не пошкодують свого життя для виз-
волення столиці братньої України.
Юнаки дістали невеликого рибаль-
ського човна і на південь від міста
переправилися через могутню ріку,
їх було всього четверо проти цілого
гарнізону гітлерівців. Та це не зля-
кало воїнів. Вони почали нерівний
бій, щоб відвернути на себе увагу во-
рога і дати можливість своїм товари-
шам переправитися через Дніпро.
В цьому бою загинув Пєтухов, був
поранений Сисолятін. Але своє за-
вдання комсомольці виконали. За
подвиг усіх їх було удостоєно звання
Героя Радянського Союзу.
Радянська Армія захопила плац-
дарм на правому березі Дніпра ниж-
че Києва. Його назвали Букрин-
ським. А вище міста, поблизу Люте-
жа, було створено другий плацдарм.
Вони повинні були забезпечити пере-
праву через Дніпро основних бойо-
вих частин для вирішального штур-
му. Головний удар спочатку перед-
бачалося завдати з Букринського
плацдарму. Та фашисти зосередили
тут великі військові сили. І місце-
вість була незручна для наступу —
всюди яри, горби.
Тоді радянське командування пі-
шло на воєнну хитрість. На південь
від Києва і далі велися бої, пере-
правлялися деякі військові підрозді-
ли, а більшість дивізій потайки, но-
чами переводилася на північ.
Фашисти чекали, що ось-ось по-
чнеться наступ від Букрина, а ра-
дянські війська несподівано вдарили
з півночі. Блискавичний удар з Лю-
тізького плацдарму був для гітлерів-
ців як сніг на голову.
Наші танки, ламаючи оборону во-
рога, нестримно просувалися на
Київ. Одним із перших прорвався до
міста старшина розвідувальної роти
Никифор Шолуденко. Мужній воїн
загинув із словами: «Київ — наш!»
Столицю України визволяла вся
країна. Понад 700 воїнів — пред-
ставники більш як тридцяти націо-
нальностей Радянського Союзу — бу-
ли удостоєні звання Героя Радян-
ського Союзу.
Нападаючи на Радянський Союз,
фашисти сподівалися, що їм вдасть-
ся посіяти ворожнечу між радян-
ськими народами. Але ленінська
дружба народів-братів перемогла.
павло познак
.інсіпопад
У ІЗ
БІЛЕНЬКИИ ФАРТУШОК
Оповідання
Окопи проходили через город, який
спускався до зелених луків. Такі ж
ямки було видно і по другий бік річ-
ки. Солдати, що лежали на вгороді,
називалися червоні, а навпроти були
білі. Час від часу вони стріляли,
і повз хату, в якій жила білява Яв-
дошка з своєю мамою, пролітали ку-
лі. Вони дзижчали, наче справжні
бджоли.
Одна влучила в шибку й зробила
дірочку.
. — Батькові в лоб твоєму,— сказа-
ла Явдощина мама сердито.
— Це наші стріляють? — спитала
Явдошка.
— Чого б це вони стріляли по
своїх? Денікінці стріляють.
— Чому стріляють?
— Мабуть, царя свого шкода.
— А чого їм шкода?
— Що люди скинули його, душо-
губа, з престолу.
— І татко мій скидав царя?
— Може, й татко скидав. На фрон-
ті солдати теж збурилися проти царя,
щоб народ сам собі правив. З того
й поділилися: пани за царя, за свою
власть, народ за свою—і давай чуба-
ритись, воювати.
У цей час десь на городі розлігся
вибух, аж здригнулася земля, а роз-
бита шибка дзенькнула і брязнула
на долівку.
Явдошка зробила великі очі й гля-
нула на матір. Мати схопилася за
серце й посірілими губами зашепо-
тіла:
— Ляж, ляж на долівку! — сама
знеможено опустилася на лаву. —
Дай води!
Явдошка вибігла з кухлем у сіни,
де стояла діжка з водою.
У розчинені двері було видно, як
на подвір’я падали скалки від снаря-
дів.
Вони гупали, як груші, і там
здіймався тоненький пилок.
Із городу вийшов якийсь чоловік.
Він був у старій шинелі без хлясти-
ка, на зім’ятому кашкеті жовтіла
зірка. На одному плечі в нього висіла
гвинтівка, з другого звисав пошма-
тований рукав, і по ньому стікала
кров.
Солдат був худий, високий і заріс
давно не голеною бородою. Побачив-
ши Явдошку, він повернувся до сі-
ней.
Дай, дитино, водички напи-
тись,— сказав він побілілими губа-
ми,— все пересохло в роті.
Явдошка не зводила очей з його
розпанаханого рукава.
— Ой, як кров біжить,— прока-
зала вона, а сама аж зсудоми-
лась.— Рука тільки на чуточці дер-
житься.
Солдат сам набрав у кухоль води
і випив її до дна.
Від того, мабуть, і в очах мені
темніє, дочко. Аби можна було кров
зупинити, так нічим.
— Ой, дядю, як дзюрчить. А як
зупинити?
— Ти ще мала, донечко, а де твоя
мама?
— Мама зрушила серце, вона бо-
їться війни, а я не боюсь, я вам пере-
в’яжу руку, вона й перестане.
Солдат дивився на Явдошку ласка-
во, наче хотів погладити її по голові,
тільки здорового рукою треба було
підтримувати гвинтівку.
Явдошка зиркнула по кутках сі-
ней, але нічого не побачила, що б
.7 истоїчп)
164
годилося для перев’язки; тоді вона
зняла з себе біленький фартушок
з вишитими півниками внизу й по-
чала обмотувати ним закривавлене
плече.
Щоб їй зручніше було, солдат тро-
хи нагнувся, а сам все дивився на
дівчинку, аж доки в очах йому пока-
залися сльози.
Як тебе звати, донечко?
— Явдошка, а маму — Онипка.
— Явдошка! От спасибі тобі, Яв-
дошко, зразу полегшало. Наче з
своєю Галочкою побалакав.
Гвинтівка зсунулася на край пле-
ча, і солдат так скривився, що аж
застогнав.
— Покиньте її, дядю! — замахала
руками Явдошка.— Вона важка.
— Не можна, донечко, над нею
трудилися люди. У ній сила велика...
Ти її перевісь на друге плече.
Явдошка аж почервоніла від нату-
ги, доки переклала гвинтівку на дру-
ге плече.
Солдат звівся й пішов на вулицю.
Плечі йому опустились, а ногами
ледь пересував.
Явдошці було й шкода дяді, і ра-
дісно, іцо йому стало легше, як пе-
рев’язала рану, і вона аж підстриб-
нула.
Із хати вийшла мати>
— З ким ти балакала, доню? І тобі
не страшно?
Явдошка вказала на солдата, який
виходив уже на вулицю:
— Тому дяді відбило руку. Він во-
ди просив.
Від цих слів мати знову схопилася
за серце.
— Отак десь, може, й батько наш...
А де ж ти поділа фартушок?
Явдошка враз ніби згасла, похню-
пилась, потім скривилась і запла-
кала.
— Мабуть, замазала фартушок?
То відпереться, доню, не плач.
Але Явдошка заплакала ще дужче:
— Я щоб зцілити руку дяді...
Я більше не буду, не бийте...
Мати заплакала й собі, але рука
не переставала гладити дочку по бі-
лявій голівці.
ПЕТРО ПАНЧ
Листопш!
165
ДОБРИЙ ДЕНЬ
Від землі Білорусі
в час ранкових пісень
всім народам Союзу
я кажу:
— Добрн дзень!
Вранці нива росиста,
далеч світла, ясна,
відгукнеться Росія:
— Здравствуй! —
скаже вона.
Голос рідний прилине
і у серце ввійде.
Промовля Україна:
Добрий день!
— Добрн дзень!
Слово дружби до сонця
полетить на зорі.
— Тере! —
скажуть естонці.
— Лабас! —
скажуть в Литві.
І куди не поїду —
в ті чи інші краї,—
всюди словом привіту
стрінуть друзі мої.
Слово наче й не наше,
зрозуміле ж і нам.
— Свейкі! —
в Ризі нам скажуть,
а в Ташкенті:
— Салям!
Я своїм почуваюсь
і в далеких краях,
бо мене привітають
і киргиз, і казах.
«Бути в дружбі народам!» -
палко вірив мій дід.
В революцію гордо
йшов за Леніним вслід.
У туркменській пустині
брат канал будував.
Батько мій Україну
боронить помагав.
Білорусію рідну
піднімали з руїн
росіянин привітний
і товариш-грузин.
Через гори та ріки
чую дружби слова.
Назавжди нас, навіки
поріднила Москва.
В дружбі, щастям зігрітий,
в час ранкових пісень
всім народам у світі
я кажу:
— Добрьі дзень!
ВАСИЛЬ ВИКА
Листом а о
166
ПЛАВАННЯ ПРИНОСИТЬ КОРИСТЬ
В 1890 році великий російський
письменник Антон Павлович Чехов
здійснив подорож на Сахалін. Кілька
тисяч кілометрів від Москви до Са-
халіне проїхав він у кареті, стійко
витримавши і пекуче сонце, і пекель-
ні вітругани. Але назад вирішив по-
вертатися на кораблі.
Годинами простоював Антон Пав-
лович на палубі, милуючись неокраї-
ми морськими просторами. А коли
перетинали Індійський океан, він
раптом звернувся до капітана з про-
ханням дозволити йому скупатися.
Що ви, що ви...— перелякався
капітан.— Зупинити корабель? Ніза-
що! Ми й так запізнюємося.
— А не потрібно зупиняти,— за-
спокоїв його Чехов.
— Поряд з кораблем будете плив-
ти, чи як? Навипередки? — капітан
не втримався від іронії.
Він був певен, що письменник
жартує. Але побачивши, що Антон
Павлович абсолютно серйозний, по-
просив розгублено:
— Поясніть, будьте ласкаві, як ви
збираєтесь все-таки плавати? Це ж
небезпечно.
Довго ще переконував капітана
Антон Павлович, і той нарешті здав-
ся. Але розмова ця не залишилася
таємницею для пасажирів. Незаба-
ром майже увесь корабель знав, що
відомий російський письменник зби-
рається купаться в Індійському оке-
ані. Всі каюти за мить спорожніли.
І І коли високий худорлявий Чехов
відчайдушно стрибнув з носа кораб-
ля в воду, на палубі дружно охнули.
Через декілька секунд голова
письменника з’явилася на поверхні
океану. А далі він швидко поплив по-
ряд з кораблем. Коли Чехов зрівняв-
ся з кормою, матроси миттю кинули
йому канат, за який він спритно ухо-
пився. Капітан полегшено зітхнув,
пасажири зааплодували. А старший
боцман, міцно потиснувши Чехову
руку, захоплено вигукнув:
— Тридцять років плаваю, але та-
кого ще не бачив. Навряд чи хто
з матросів цієї посудини зважиться
повторити таке купання.
Антон Павлович подякував усім,
а потім, помовчавши, сказав:
— Мені здається, що нічого особ-
ливого в цьому немає. Кожна люди-
на, якщо вона змалечку навчиться
плавати, а потім буде постійно тре-
нуватися, зможе однаково вільно по-
чуватися і в річці, і в морі, і в океані.
А ще як лікар запевняю вас, що пла-
вання приносить людині величезну
користь.
ФЕЛІКС ГАЛЬПЕРІН
Листопад
167
ПІСЕНЬКИ Н
БІЖИТЬ ЗАЙЧИК
ДОРОГОЮ
Українська народна дитяча
пісенька
Біжить зайчик дорогою
Та й скаче,
Затуляється лапками
Та й плаче:
«Усі ж бо я та й городи
Обійшов.
Ніде ж бо я капустиці
Не знайшов».
ГОРЩИКИ
Чеська народна пісенька
Через яр-долину,
По горі
В гарбах везли горщики
Гончарі.
Раптом їхні коні
Сполошилися.
Горщики — торох —
торох! —
І побилися.
ЧОМУ
СМІЯЛОСЯ
ГОЛУБЕ
ЗАЙЧЕНЯ
— Ой мамочко, яких симпатичних звірят
показувала нам Олена Юріївна! Такі вони
гарненькі, зовсім наче живі, мені навіть
здалося, що вони посміхаються!
— Ну, ти завжди щось як вигадаєш, Га-
лочко! Хіба ваші звірята можуть посміха-
тися?
— Не віриш? Посміхалися! І їжачок,
і мавпочка, і котик. А голубе зайченя на-
віть сміялося!
Ця розмова так зацікавила мене, що я не
витримала і непомітно озирнулася. За мною
сиділа молода жінка з рум’яним білявим
дівчам.
— Вибачте, будь ласка,— звернулась я до
своїх попутниць,— про яких це ви звірят
балакаєте?
— О, то цікаві звірятка! — посміхнулась
жінка.— Роблять їх самі діти, гуртківці Дар-
ницького Будинку піонерів. І керівниця їх-
ня, Олена Юріївна, звичайно. Галочка, може,
трохи й перебільшує, але іграшки в них
справді чудові.
— І нічого я не перебільшую,— оберну-
лася до мене дівчинка.— Вони справді як
живі, і посміхалися. А мама не вірить! У нас
ще там є Томас, песик такий, так от він —
серйозний, а зайченя — веселе... Якби ви по-
бачили, то самі б сказали...
«А чому б мені й справді не подивити-
ся? — подумала я.— Не так часто випадає
нагода побачити іграшкових звірят, що вмі-
ють посміхатися».
І я вирішила будь-що познайомитися
з Оленою Юріївною і її вихованцями, поба-
чити їхні незвичайні іграшки.
Наступного тижня ми з Галочкою та її
мамою прийшли на заняття гуртка разом.
У світлій кімнаті нас зустріла гладенько
зачесана жінка.
— Добрий день, Олено Юріївно! — приві-
талася до неї Галоччина мама.— Дозвольте
нам посидіти на заняттях.
— Будь ласка,— лагідно посміхнулася
Олена Юріївна і пішла до свого столу.
Я роззирнулася. Рівні ряди столів. За сто-
лами — дівчатка й хлопчики різного віку.
Всі натхненно працюють голками, стиха,
якось по-домашньому перемовляються, і я
Листопад
!7О
чомусь одразу відчула себе тут затишно
І СПОКІЙНО-
ВІДТОДІ минуло чимало часу. Я близько
познайомилася з вихованцями гуртка, їхньою
наставницею Оленою Юріївною Макаренко
і зрозуміла — оте відчуття спокою, домаш-
нього затишку, що з’явилося в мене під час
перших відвідин, не випадкове. Повпе взає-
морозуміння, доброзичливість, бажання до-
помогти одне одному панували в цьому ко-
лективі. Але головне, що єднало, гуртувало
його,— це дух справжньої творчості...
Діти там не просто копіюють готові іграш-
ки, вони самі їх вигадують.
Дуже цікавих звіряток зробили вони з
простих геометричних фігур: кульок,
конусів.
Ця робота для них—творча розминка. Піс-
ля неї всі беруться шити своїх улюбленців.
Олекса — песика, Наталочка — їжачка, а
Оля — котика. Та не простого, сіамського —
мордочка в нього коричнева, а очі голубі.
Красень, та й годі.
Якби зібрати іграшки, зроблені гуртківця-
ми, скажімо, за рік, вийшла б чудова ви-
ставка. Хоча чому — вийшла б? Такі ви-
ставки були, і не раз. І не тільки в Києві,
а і в Парижі.
Та гуртківці працюють не лише на вистав-
ки. Дуже. багато іграшок роблять вони до
свят — щоб подарувати їх гостям свого Бу-
динку, дорослим і дітям. А нещодавно при-
думали таке: влаштувати ярмарок, а виру-
чені кошти переказати у Фонд миру.
Отак живуть і працюють вихованці Олени
Юріївни Макаренко, талановитого художни-
ка й педагога. Олені Юріївні є чого навчити
дітей, бо її творча фантазія справді неви-
черпна. Всі тваринки, зроблені її руками,
мають свою вдачу, вони як справжні, живі.
І пес Томас, і трудівниця бджілка, і кумедне
голубе зайченя.
Тож не дивно, що стільки дівчаток і хло-
п’ят поспішає після школи до свого Будинку
піонерів, до своєї наставниці. Вони знають,
настане час — і під їхніми руками також
оживе казка.
ЛЮДМИЛА КАТ НОВА
Листопад
171
ТРИ МІХИ ХИТРОЩІВ
Казка
Було це восени. Біжить Лисичка
польовою дорогою та й зустрічає
їжака.
— Добрий день, їжаче-небораче! —
крикнула Лисичка.
— Здорова була, Лисичко-сестрич-
ко! — відповів їжак.
— Знаєш що, їжаче, ходім зі
мною!
— А куди ж ти зібралася?
— Та йду отуди до саду їсти ви-
нограду.
А не кислий він, Лисичко?
— Та де там кислий! Розповідала
Сорока-білобока, що чула від Куниці,
молодої дівиці, що та бачила, як гос-
подар куштував і хвалив, що солод-
кий, пора збирати. Ходімо наїмося,
ще й дітям по грону принесемо.
— Ні, Лисичко,— каже їжак,— не
піду з тобою, боюся. Той господар
хитрий, силець понаставляв, ще злов-
люся.
— Не бійся, їжаче-небораче! —
сміючись каже Лисичка.— У мене є
три міхи хитрощів, то вже я не я
буду, коли тебе з сильця не виз-
волю.
— Ну, коли так, то нехай буде й
так!
Пішли удвох, влізли до саду, на-
їлися винограду і вже хотіли назад
вертати, аж тут смик! Лисичка сту-
пила необережно та й зловилася в
сильце. Смикнула раз, смикнула дру-
гий раз — куди тобі! Не пускає
сильце, держить за ногу.
— Ой, їжаку-братику, — кричить
Лисичка,— рятуй!
— Як же я тебе, Лисичко, поря-
тую? — мовив їжак.— Добувай свої
три міхи хитрощів і рятуй себе сама.
— Та де там мої міхи! — лементує
Лисичка, а сама аж тремтить зі стра-
ху.— Бачиш, скакала через річку,
і всі три міхи урвалися і впали у во-
Лнсніон
1< *
ду. їжаку-братику, подумай ти, може,
у тебе якась хитрість знайдеться?
У мене є одна, — відповів
їжак,— та не знаю, чи буде тобі до
смаку. Лягай на тім місці, де злови-
лася, і лежи... Господар побачить те-
бе і подумає, що ти вже загинула, та
й викине за пліт.
Послухала Лисиця їжачкової ра-
ди, притаїлася, лежить, немов давно
загинула. Прийшов господар, поба-
чив її та аж носа затулив.
От шкода! — промовив він.—
Не був кілька день коло сильця, а
тут, бач, яка гарна лисиця зловилася
та вже й гнити почала. Що тепер
з неї за пожиток? Викинути за пліт,
та й кінець.
І він відчепив Лисицю з сильця,
взяв обережно за хвіст та й шпурнув
за пліт у кропиву. А Лисиці тільки
того й треба було. Як дасть ногам
ходу, як чкурне, лиш у бур’янах за-
шелестіло.
Минуло два дні, чотири дні, біжить
знов Лисичка польовою дорогою і зу-
стрічає їжака.
— Добрий день, їжаче-небораче!
— Здорова була, Лисичко-сестрич-
ко,— відповідає їжак.
— Ходім зі мною до саду їсти ви-
нограду.
— А не страшно, Лисичко, після
позавчорашнього?
— Е, що там! У мене є три міхи
хитрощів, якось виплутаюся.
Пішли удвох, влізли до саду, на-
їлися винограду і вже хотіли назад
вертати, аж тут смик! їжак-неборак
якось недодивився та й спіймався в
сильце.
— Ой Лисичко-сестричко! — за-
кричав бідолаха. — Спіймало мене
сильце і не пускає. Ану добувай свої
три міхи хитрощів і визволяй мене
із зашморга.
— Ой небоже.— мовила Лисич-
ка,— пропали мої хитрощі всі до
одної. Скакала через річку, і всі
три міхи вирвалися і булькнули
У воду.
— Га, то вже, видно, така моя до-
ля, що тут мені вмирати. Прощавай,
Лисичко-сестричко! Пробач мені за
все, чим я тебе обидив та образив!
— Прощаю тобі, їжаче,— мовила
Лисичка, витираючи сльози з очей,—
прощаю тобі од всього серця.
— А йди, Лисичко-сестричко, обі-
ймемося ще раз на прощання!
Лисиця обняла їжака, хоч і як їй
було не до смаку.
Та що, неборак на смерть лаго-
диться, то як же йому не вволити
останню волю?
— Поцілуй мене, Лисичко-сестрич-
ко,— просив їжак.— Адже ми вік
звікували, як брат з сестрою.
Нахилилася Лисичка до їжака,
щоб його поцілувати, та ледве до-
торкнулася своїм язиком до його зу-
бів, а їжак тільки клац! Ухопив її
зубами за язик та й держить. Що
вже Лисиця крутилася, вертілася,
що вже скавучала й плакала, їжак
держав зубами за язик, поки не при-
йшов господар. Побачивши, що їжак
спіймався в сильце і держить Ли-
сицю за язик, він розсміявся, впій-
мав Лисицю, а їжака відпустив на
волю.
ІВАН ФРАНК О
.Іиеіноїтн
173
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
ЦІКАВОГО ПОТРОХУ
Щосекунди на землі відбувається
близько 100 грозових розрядів.
Не виключено, що деякі метеорити
являють собою уламки марсіанських
порід.
РОБОТ-ХУЛІГАН
В лондонському порту провадили-
ся випробування чергової моделі ро-
бота-пожежника. За рогом пакгаузу
запалили бочку з пальним, а робот
повинен був самостійно виявити міс-
це пожежі й загасити вогонь. Однак
у робота чогось «не було настрою»:
його датчики ніяк не реагували на
вогонь. Нарешті розстроєний вина-
хідник, потішивши численних гляда-
чів, дав стусана своєму автоматизо-
ваному дітищу. Робот несподівано
«зосередився» й негайно рушив у по-
трібному напрямку. Проте на цей
час вогонь уже згас, а з-за хмари
вперше за цілий день визирнуло сон-
це. Робот блискавично розвернувся
й направив на нього потужний піня-
вий струмінь... який геть зіпсував
пальта та капелюхи членів комісії.
Це його й згубило.
,/її то нам
ТЮПО '^Р«ИСТА СТОЯНКА ЛЮТХЦі
Дві дівчинки побачили цікаву книж-
ку. Але виявилося, що у Тані не ви-
стачає 5 копійок, щоб її придбати,
а у Олі—2 копійки. Подумали по-
дружки і вирішили скласти свої гроші
й купити книжку, одну на двох. Купи-
ли. І в них ще залишилося 4 копійки.
Скільки коштувала книжка?
ЯЛИНА
~ ЛЕНЬОК
_££РЕЗа
З перших літер того, що намальо-
вано на цьому малюнку, склади
слово.
СКОРОМОВКИ
Бабин біб розцвів у дощ.
Буде бабі біб у борщ.
Ніс Гриць пиріг через поріг,
став на горіх, упав на поріг.
Відомо, що в цьому лісі є парти-
занська землянка, в якій піонерський
загін намітив провести збір. Необхід-
но розшукати галявину, де знахо-
диться землянка. Діти знають, що на
північ від галявини росте ялинка, на
півдні — дуб, на сході — берізка, на
заході є пеньок.
1 ік-пюин')
і;л
0
ГРУДЕНЬ
ПН ВТ СР чт пт СБ ' нд
І 2
З 4 5 0 7 О 9
10 II 12 ІЗ 14 15 10
17 18 19 20 21 22 23
24 25 20 27 28 29 ЗО
31
25 грудня-встановлення Радянської влади на Україні.
ЗО грудня — утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
♦ * *
Вже перший сніг кружляє
над землею.
І тихо падає. Уже вода
Замерзла на озерах. Опада
Останнє листя і яснить алею.
Останній сніг, там бурий,
там блакитний,
Іще лежить в окопах та ярах,
Ще в пам’яті
метелиць білий жах,
Ще сонце спить,
Ще пролісок не квітне.
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
Мати зайшла знадвору в хату і, по-
клавши оберемок дров біля печі, ска-
зала:
— А мороз уже сідає.
Василько вдягнувся, взув теплі ва-
лянки й гайда за поріг: цікаво, як
сідає мороз?
Дим із комина сусідньої хати вчо-
ра ввечері вився догори сивим то-
неньким ручаєм, а сьогодні опустив-
ся донизу й слався, тремтів над зем-
лею, немов м’яка борода.
Гілля молодої вишні рясно обни-
зали снігурі, наче то вишня взимку
зацвіла жаристими квітками. Ціка-
вий Василько ступив під вишню, щоб
ізблизька подивитись, і тоді яскраві
квітки, змахнувши живими крильми,
вмить зірвалися з гілля й полетіли.
Дружно всілись на яблуні в садку,
й тепер уже яблуня зацвіла посеред
зими — снігурами, їхніми святкови-
ми кольорами.
Потім Василько задивився, як ме-
тушаться щиглики біля воріт на су-
хому віниччі та на всохлих стеб-
лах чорнобривців, що стриміли з-під
снігу.
Та це ж вони викльовують насін-
нячко, бо голодні!
Коли Василько підійшов до торіш-
нього квітника, то щиглики відлетіли
на бузиновий кущ. Хлопець обереж-
но став притоптувати сніг біля сте-
бел, а деякі просто руками дістав із-
під снігу. Скоро з холодної неволі на
світ появилось багато стебел усіля-
ких квіток, на яких позоставалось
чимало насіння.
Прилітайте, щиглики! Прилітайте,
снігурі! Прилітайте і клюйте, під-
кріплюйтесь, щоб не замерзнути від
голоду і холоду.
А мороз, видно, й справді сідає.
Сідає інеєм на кожній гілочці і бади-
линці, сивими візерунками на шиб-
ках по хатах. Сідає на пухнастий сніг
і сердито так посварюється під ва-
лянками Василька, що йде на город.
Ось забута капустина ледь-ледь
виглядає з-під снігу, то Василько по-
топтався довкола неї. Далі руками
розгріб качан, за ним другий. Це ж
і зайці забігають із поля в село, щоб
десь бурячок чи морквинку знайти.
Не обминайте Васильків город, зна-
йдете поживу тут для себе, а стов-
бурці молодих яблуньок та вишеньок
не обгризайте, бо ж дерево живе, за-
мерзнути може.
Вдарив дятел міцним дзьобом по
сухій яворовій гілці, і той перестук
повис у повітрі, наче довгий, лункий
разок намиста.
Горобець заспівав:
Цвірінь-цвірінь! Цвірінь-цвірінь!
А Василькові почулося:
— Скоро весна! Скоро весна!
А мороз сів і вже цього тихого ран-
ку сидів скрізь — на городі примо-
стився покрадьки, на яблуневому
гіллі білів несміливо, тихенько по-
сварювався під Васильковими валян-
ками.
ЄВГЕН ГУЦАЛО
Грудень
/7.9
ТЕЛЕФОН
Іменини — гарне свято.
Ось приніс для мене тато
Подарунок, наче сон,
Іграшковий
Те-ле-фон.
Алло!
Алло!
Алло!
Дивую все село.
Трубку сміло піднімаю.
Друга Вітю викликаю,
Хоч гулять йому кортить —
Хай за мене вірші вчить.
Алло!
Алло!
Алло!
Кричу на все село.
Задаваці нашій Тані
Хитре ставлю я питання:
— Де зимують... комарі? —
Хай міркує до зорі.
Алло!
Алло!
Алло!
Притихло все село.
Онде йде з роботи тато,
Вийду батька зустрічати.
Розкажу, як я гуляв,
Всім доручення давав.
Алло!
Алло!
Алло!
А щастя відпливло.
Бо збагнув сьогодні тато,
Хто у двійках винуватий.
Зник чудесний
Телефон...
Зник, розтанув, ніби сон.
Алло!
Алло!
Алло!
Спокійно спить село.
ВАЛЕНТИН ЛУКША
Грудень
180
Маска — хто ти?
Важко уявити собі новорічне свято
без красуні-ялинки, бенгальських
вогнів, карнавальних костюмів і,
звичайно ж, без масок. Хто з вас не
водив веселий танок у масці зайця,
лисички, білочки чи клоуна? Від сло-
ва «маска» походить і назва самого
свята — маскарад.
Беручи до рук новорічну маску,
ти, напевне, ніколи не замислювався,
яка багата і древня її історія. Маска
виникла дуже давно і була зовсім не
схожа на сучасну. Ще первісні люди
надягали маски, виконуючи священ-
ні танці.
У давньоєгипетській піраміді вчені
знайшли золоту маску фараона Ту-
танхамона, який жив понад три ти-
сячоліття тому. Від таких масок на-
родилося мистецтво скульптурного
портрета. Древні майстри намагали-
ся точно відтворити зовнішність лю- ।
дини, з якої ліпили маску.
Завдяки масці ми познайомилися
і з єгипетською красунею Нефертіті,
яка усміхнулася нам крізь тисячо-
ліття.
З давніх-давен маски використову-
ють у театрі. Актори Стародавньої
Греції грали у масках, які зобража-
ли найрізноманітніші почуття: ра-
дість, горе, гнів.
Відтоді символом театру так і ли-
шилися дві маски: весела — комедії
і сумна — трагедії. Але давньогрець-
ка театральна маска була ще й рупо-
ром, що підсилював голос. В отвір
для рота вставляли глиняну чи ме-
талеву трубку, і кожне слово актора
було чути в найдальшому куточку
грецького театру. Так у ті часи люди
заміняли сучасні мікрофони.
В Африці робили страшні воєнні
маски. Воїни надягали їх, щоб наля-
кати своїх ворогів, які, ледь забачив-
ши грізні маски, кидалися навтіки.
Ну, а в наш час? Ти знаєш, що у
хокейного воротаря є маска, але во-
на потрібна йому не для того, щоб
вистукати в театрі чи лякати грав-
ців команди-суперника. Вона захи-
щає обличчя спортсмена від випадко-
вих ударів шайбою.
Маскою зі скляним віконцем ко-
ристуються під час роботи зварю-
вальники, щоб іскри розплавленого
металу не обпалили обличчя.
Аквалангісти пірнають під воду в
спеціальних масках, щоб краще роз-
дивитись підводне царство.
Кисневі маски надягають льотчи-
ки-випробовувачі, лікарі користують-
ся білими марлевими напівмасками.
Словом, у сучасної маски багато про-
фесій, усіх їх і не перелічиш.
ВІКТОР КАЛАШНИКОВ
Грудень
181
ОКРАИЧИК
Казка
Це було давно, а може, й недавно.
Ішов собі по землі старий-престарий
чарівник на ім’я Добродій.
От ішов він, ішов і раптом угледів
таке — аж занімів од жаху. Перед
ним на шляху, прямо в пилюці, ва-
лявся викинутий кимось окрайчик
хліба, ще зовсім свіжий, бо дуже вже
приємно та смачно пахнув.
Добродій був добрим чарівником,
але такого стерпіти не зміг. Підняв
обережно хліб, здмухнув із нього
пил, загорнув у хустину та й поклав
до кишені. Потім тричі сплеснув у
долоні й гукнув:
Гей! Той, хто посмів викинути
хліб! Яким би ти найстрашнішим
страховиськом не був, з’явись переді
мною!
І враз здійнявся стовп куряви, й
постало перед ним не чудовисько за-
морське, а звичайнісінький хлопчик
на прізвисько Пончик — товстун та
лінивець, ласун та замазура.
Добродій очам своїм не повірив.
Це... це ти викинув хліб?
Я, а що? — задерикувато відпо-
вів Пончик.
Ах ти ж капосний хлопчись-
ко! — вигукнув чародійник. — Для
чого ти це зробив?!
Бо не люблю хліба. Він — не-
смачний. От мед — то інша річ,— ла-
сун облизався.
Добродій так розгнівався — аж
підняв руку, щоб перетворити зу-
хвальця в камінь, але поволі опустив
її. Бо перед ним було не заморське
страховисько, а хоч і поганий, та
все ж таки хлопчисько. А старий ча-
рівник дуже любив дітей. Тому лиш
зітхнув і, похитавши головою, мовив:
— Ти у мене взнаєш по-справж-
ньому, що таке хліб. А щоб не було
соромно з тобою скрізь ходити, зроб-
лю тебе, замазуро, чистим.
Він сплеснув долонями — й Пон-
чика, викупаного, причесаного, в на-
прасованому одязі, просто не можна
було пізнати.
- Віднині,— оголосив чародій,—
їстимеш, що тільки забажаєш, окрім
хліба. Цей ріг,— він дістав із кишені
золотий ріг,— даватиме все, що зама-
неться. Ні в чому не знатимеш від-
мови. Лише хліб тебе цуратиметься.
І з цими словами повів хлопчиська
у білий світ.
«Пхі,— радо подумав Пончик, що
спочатку дуже злякався.— Обійдуся
без хліба. Я його все одно не люблю».
Довго вони йшли селами й міста-
ми, лісами й полями. І таки добряче
притомились. Пончик узагалі ледве
ноги переставляв. Та й їсти так хо-
тів, що здавалося йому, нібито живіт
до спини присохнув.
Бачу, бачу, — сказав Добро-
дій,— ти втомився, ще й їсти хочеш.
Ану, ріг, нагодуй мені хлопця.
Чого тільки не висипав чарівний
ріг! Тисяча людей наїлася б. Наки-
нувся Пончик на їжу — те вкусить,
те вхопить, те ковтне. І все таке
смачне — пальчики оближеш. Про-
те раптом у нього зник апетит.
А чого — сам не знає. Допався до
меду, та й меду не зміг багато з’їс-
ти—нудить. Коли це йде чоловік.
— Здоровенькі були, люди добрі! —
каже.— Бачу — у вас їжі вдосталь.
Чи не можна з вами пообідати?
То й сідай,— одказує йому ча-
рівник.— Людина ти чемна, їж на
здоров’я.
Як став неборака хапати і те, і се!..
Швидко все зникло. А хліб — шма-
ток за шматком у рот кладе.
Грудень
/.V?
А коли з’їв усе до крихти, вкло-
нився Добродієві й Пончику:
- Спасибі, люди добрі, за хліб-
сіль. Бувайте здоровенькі.
Та й хотів іти, аж Пончик його
й питає:
— Скажіть, як же це так? їли ви
багато чого, а дякуєте лише за хліб
і сіль?
- А хіба ти, хлопчику, й досі не
знаєш, — здивувався подорожній, —
що для людей хліб, сіль та вода —
найголовніша їда?
Помандрували Добродій з Пончи-
ком далі.
В одній далекій країні застали во-
ни велику журбу. Не чути було
музики. Ніхто не співав, не сміявся.
Навіть діти ходили сумні й запла-
кані.
- Що за біда в цих людей? — за-
питав Пончик чарівника.
- Третій рік підряд у цій країні
не родить хліб,— одповів той.
А знаєте що, діду Добродію?
А що?
Давайте подаруємо цим людям
хліб. У нас же є чарівний ріг.
Бачу, ти не такий уже й пога-
ний хлопець,— усміхнувся старий і
дав жителям того краю рівно стільки
хліба, скільки їм треба було до но-
вого врожаю.
За якусь мить людей не впізнати
було, так повеселіли. Стали вони дя-
кувати Добродієві. І Пончику теж.
Уже не здивувався хлопчик, коли
найстаріший на цій землі чоловік,
який ледве придибав до них, аби
вклонитись за поміч, зі сльозами на
очах поцілував паляницю й мовив:
— Хліб — наш батько!
А наймудріший погодився з ним:
— Хліб — усьому голова!..
Попрощалися з ними мандрівники
та й рушили у дорогу.
Так вони майже всенький білий
світ обійшли. У багатьох землях по-
бували. І скрізь бачили, як нелегко
дістається людям хліб, як від зорі до
зорі клопочуться на полях, доки його
виростять і зберуть.
Чим далі чарівник з хлопчиськом
ішли, тим сумнішим ставав Пончик.
Щоразу, коли, зголоднівши, сідали
вони перекусити, малий менше й
менше їв. Колишнього товстуна не
можна було впізнати — так схуд.
Він давно зрозумів — без хліба
людина жити не може. Та що міг
удіяти, адже був зачарований. Хліб
цурався його. Пробував нишком взя-
ти окраєць, але той до рук не да-
вався.
Дідусю Добродію! Дуже вас
прошу — дайте мені, будьте ласкаві,
хоч трошечки хліба,— жалібно по-
просив він якось чарівника.— Я
більше ніколи, ніколи не викину.
Подивився пильно на нього Добро-
дій і запитав:
— А ти, хлопче, правду кажеш?
Найправдішу правду! — гаряче
запевнив Пончик.
Він так благально заглядав Добро-
дієві в очі, що той не витримав. По-
ліз рукою до кишені й дістав хусти-
ну. Вийняв із неї черствий окрайчик,
подав Пончикові. А це був той самий
хліб, який пожбурив колись на шлях
нерозумний хлопчисько.
Пончик ухопив його обома руками
й поспішно почав їсти — наче бояв-
ся, що чарівник одбере назад. І ви-
дався той черствий окраєць йому та-
ким смачним, що годі і порівнювати
з чимось. Немов нічого ліпшого
скільки живе не куштував.
Побачив усе те Добродій і зрозу-
мів — пізнав малий справжню ціну
хлібові. Та й зняв із нього чари.
А хлопець відтоді любить і шанує
хліб, ще й інших цьому навчає.
І Пончиком його вже ніхто не про-
зиває.
ГЕОРГІЙ ХІМ1Ч
Г рудень
/А'Л
ДІД МОРОЗ І ДІТИ
Оповідання
Розлютився Дід Мороз на дітей
неймовірно: не дають спокійно поле-
жати, будять своїми дзвінкими піс-
нями і веселим сміхом. І завірюху
посилав їх утихомирювати, і засипав
дахи товстелезним шаром снігу, а ді-
тям хоч би що: знай собі галасують
та регочуть.
Навіть малий Володя не боїться
холоднечі.
Надибав якусь кривульку, гасає
по вулиці, сніжки підбиває — в хо-
кей грає.
«Позаганяю всіх до хат!— вирі-
шив Дід Мороз.— Постираю з ваших
лиць усмішки!»
Схопив він увечері всюдихід-само-
кат, вискочив зі свого крижаного па-
лацу та й гайнув полями і лугами,
лісами і долинами. Трусить рукава-
ми, хукає студеним вітром, колючою
булавою розмахує. То гірлянду інею
на березу кине, то стовбур дерева
з тріском розчахне, то погойдається
на дротах, то завиє в комині. А на
ранок вгамувався-таки, присів пере-
почити на даху однієї хатини. При-
хилився до димаря і почув розмову,
яка ще дужче його розлютила. Знову
ці шибайголови! Той капосний Воло-
дя тільки-но очі розплющив, а вже
надвір лаштується! Просить, щоб та-
то ковзани купив.
Зіскочив Дід Мороз із даху, гуп-
нув спересердя булавою по стіні і
бурмоче собі під ніс: «Зажди-но, за-
жди, завтра я тобі такого сіверка на-
пущу — носа з хати не вистромиш,
сидітимеш зі своїми ковзанами на
печі».
А вранці Володю розбудив дзвін-
кий голосок Наталчиної подружки
Яринки (Наталя — то сестричка Во-
лодина):
— Оце так морозище! Аж вії зли-
паються.
Ця новина спочатку засмутила Во-
лодю: адже навряд чи захоче сестра
повести його на ковзанку в отаку хо-
лоднечу.
Але Наталя погодилася. І діти ви-
скочили надвір.
Дід Мороз виглянув із-за рогу,
примружився: «Зараз, бешкетнику,
я тобі покажу, що таке справдешній
холод». Він склав трубочкою товсті
губи та як дмухне — нібито крижані
голки пропекли Володю до самих
кісточок.
Хлопчик аж заточився. Його тягло
то в один, то в другий бік. І раптом,
втративши рівновагу, він з розгону
гепнувся носом у сніг.
Мороз вдоволено посміхнувся, по-
тім змахнув полами кожуха — і сту-
дений вітер обпік холодом щоки і ніс
хлопчика.
Володя підвів голову, стер з об-
личчя сніг рукавичкою і... як розре-
гочеться—Дід Мороз навіть рота від
несподіванки роззявив.
Оце так діти пішли: нічим їх не
діймеш! Тут плакати треба, а він...
сміється.
Підійшов Дід Мороз до хати, при-
слухався. І там регочуть! Спересер-
дя уперіщив палицею по стіні та й
уліз до криниці. Заморозив воду, по-
вісив бороду на цямрині, розлігся на
льоду.
Мама хотіла води дістати — де
там: крига ніби залізо. Повернулася
до хати, вийняла з печі чавун окро-
пу, вилила у відро, вийшла надвір
та бух окріп у криницю. А тато взяв
тичку та давай лід ламати.
Як підскочить Дід Мороз, як ви-
стрибне з криниці! Навіть бороди
Грудень
184
шматок відірвав. Перетворилася во-
на на пару н піднялася над цямри-
ною, Діда шукає. А той з переляку
аж у сусідню криницю вскочив, при-
чаївся там.
Наносили Володині батьки води
і посідали з дітьми обідати.
А Мороз — той зовсім очманів:
у будинку замурував суцільним візе-
рунком шибки, розписався кругом на
одвірках, спробував навіть воду у
відрах на кухні заморозити. Ну і що?
Дитячі личка розквітали веселими
усмішками. Ніяк їм той Мороз до-
шкулити не може. Ось посідали діти
перед телевізором, дивляться, як
Зайчик-фігурист на льоду витанцьо-
вує.
Начіпляв Мороз на антену гірлян-
ди інею, навіть сам усівся на неї, а
телевізору хоч би що! Зайчик і Вовк
сміються разом з дітьми.
Аж завив зі злості Дід Мороз. За-
кружляв разом з Хурделицею—світу
білого не видно. Ухкають, грюкають,
висвистують.
Піднялося Сонце, глянуло на село
й засмутилося: живої душі на вулиці
не видно. Заходилося Сонечко сніги
зігрівати, шибки протирати, в хати
заглядати.
Втомився Мороз, втихомирився
трохи, ледве переставляючи ноги, по-
чвалав до своїх льодових палаців.
Навіть Хурделицю покинув, і вона
заблукала десь у лугах.
Знову ожили вулиці й двори. Сміх,
регіт, вигуки залунали скрізь. Галас-
ливим гуртом бігають діти, сковза-
ються.
Серед них і Володя.
Заплакав Дід Мороз від безсилля
свого. Потекли буйні сльози по його
бороді, і з кожною сльозою вона все
коротшала. І кожух його почав роз-
тавати. Злякався Дід Мороз, побіг
ховатися від Сонця в яри та нетрі.
Тільки вночі вилазив із своїх схова-
нок та втікав усе далі й далі на пів-
ніч.
А діти весело гралися й чекали
весну.
ВАСИЛЬ РУРСЬКИЙ
Грудень
183
СКАЖЕНА ШУБА
Уривок з книги
«Пригоди барона Мюнхаузена»
Одного разу погнався за мною ска-
жений собака.
Я чимдуж подався від нього на-
втіки.
Але на плечах у мене була важка
шуба, яка заважала мені бігти.
Я скинув її на бігу, вскочив у бу-
динок і причинив за собою двері.
Шуба так і лишилася на вулиці.
Скажений пес кинувся на неї й
почав люто її кусати. Мій слуга ви-
скочив з будинку, схопив шубу і по-
вісив її у тій шафі, де висів мій одяг.
Другого дня забігає в мою спальню
і перелякано гукає:
— Вставайте, вставайте! Ваша
шуба сказилася!
Я зірвався з ліжка, відчиняю ша-
фу — і що я бачу?! Весь мій одяг
подертий на клапті!
Слуга сказав правду: моя бідолаш-
на шуба сказилася, бо вчора її поку-
сав скажений пес.
Шуба люто накинулась на мій но-
вий мундир, і від нього тільки клап-
тики полетіли.
Я схопив пістолет і вистрілив.
Скажена шуба вмить вгамувалася.
Тоді я наказав своїм слугам зв’язати
її й повісити в окремій шафі.
Відтоді вона вже нікого не кусала,
і я одягався в неї без ніякого страху.
ЕР IX РАСПЕ
Грудень
!.Ч(і
ЗИМОВИЙ РАНОК
Я люблю веселий ранок
Холоднючої зими,
Як на двір, на стіни, ганок
І на шлях за ворітьми
Упаде із неба промінь,
Дим пов’ється з димарів,
На току підніме гомін
Зграя галок і граків.
Сніг ясним кришталем блище,
Лютий холод допіка;
Сонце вгору плине вище,
Та не гріє здалека...
яків щоголів
СНІЖОК
Скоромовка
Я взяв мішок,
Накрив стіжок.
Пішов сніжок,
Накрив мішок.
Я змів сніжок,
Підняв мішок.
Тоді сніжок
Накрив стіжок.
Я змів сніжок
Поклав мішок.
І знов сніжок
Накрив мішок.
Я змів сніжок,
Підняв мішок.
Тоді сніжок
Накрив стіжок.
Я змів сніжок,
Поклав мішок...
— Та перестань же
Йти, сніжок!
КОСТЬ ДЯЧЕНКО
Знайдіть дві однакові сніжинки.
Під яким номером фінішував ко-
жен лижник?
Грудень
188
□СВИС32 БАРВИСТА
Знайди на малюнку гравця з чужої
хокейної команди.
Назви, в яких чотирьох станах бу-
ває вода. Впиши відповіді в клітинки.
Взимку важко розпізнати дерева.
І чсе ж коли ти добре поміркуєш,
то зможеш відгадати, що це за де-
рево.
Хто з літературних героїв заховався під масками?
Грудень
189
ЗМІСТ
Гімн Союзу Радянських Соціалістичних Рес-
публік . . . . •.....................«... 4
Гімн Української Радянської Соціалістичної
Республіки 4
Справи жовтенятські — справи державні . . 5
Кононов О. На мосту. Переклад з російської
Ільченка О. 6
Гайдар А. Тимур і його команда. Переклад з
російської Ященко Л...................... 8
Кава В, Письменник-воїн ....................10
Збанацький Ю. Щедрий їжачок ...... 11
Гальперін Ф. Перший президент...............13
Барвиста сторінка 15
Давидич С. Сторінка з біографії.............18
Єфімов О. Про бережливість ...... 21
Чайковський Б. З любов’ю до дітей .... 23
Письменна Л. Як я була Дідом Морозом . . 24
Алексєєв С. Медаль. Переклад з російської
Горлач Г. . . . •.......................26
Забіла Н. Чергова..........................28
Костецький А. Як захочеш — буде все . . 28
Шморгун 6. Друге тепло..................ЗО
Барвиста сторінка ..............* . . • 31
Павличко Д. Весна.................... . . 34
Фролова №. Бабусі. Переклад з російської
Яремійчук О. ..............................35
Шевченко Т. Тече вода з-під явора .... 37
Тищенко В. Зоряна алея ....... 38
Шевченко №. Веселці — 50 років .... 40
Компанієць Л. Бурулька ....................42
Пригсура №. Вірші, з якими хочеться дружити 42
Компанієць Л. Хлібина . . •................43
Віконце в природу . •......................45
Уткін В. Льодовики . .....................45
Міжнародний пресцентр «ДМ» ...... 45
Цікавинки звідусіль...................• . 46
Барвиста сторінка . . •............. . . 47
Яновський Ю. «Лені».................- . . 50
Женченко В. Весна ..................52
Титов Г. Наш Гагарін ..................52
Єфімов О. Вдома ....-.•....................54
Таран А. Як там на вулиці? ....... 55
Тоді, під Харковом ........................57
Малик В. Барви життя ..................59
Костилєв В. Артисти ..................60
Не жартома, а всерйоз . . •.............62
Чистяков В. Двійка... за системою...........62
Барвиста сторінка . . 63
Рильський №. Першотравнева ...... 66
Сингаївський №. Травневі усмішки............66
Бичко В. Сурми зорю, сурмачу ..... 67
Найпам’ятніша дата..........................68
Єфімов О. В школі ..........................70
Тютюнник Г. Лісова сторожка.................71
Іван-Побиван. Українська народна казка 75
Стельмах №. Що за дім і хто живе у нім . . 78
Воронько П. Смачна корзина 78
Барвиста сторінка . . ............ . . 79
Нехода І. Радянську любимо Вітчизну . . 82
Хоменко І. Все краще — дітям................83
Чалий Б. В усіх-усіх республіках .... 84
Хакимова №. Лист від Інни. Переклад з
таджицької Чалого Б.........................84
Костецький А. Всього себе — книгам ... 85
Маценко І. Вірний дитинству.................86
Кирій І. Пригоди Касі-Васі Гармаша . • • . 87
Ярмиш Ю. Два Івани .........................90
Давидов А. Радість..........................92
Цікавинки звідусіль 94
Барвиста сторінка . . •............ . . 95
Качан А. Берег Вітчизни.....................98
Справи піонерські — справи державні . • • 99
Не жартома, а всерйоз ........ 100
Міжнародний пресцентр «ДМ».................101
Алтухов №. Підйом . . . 102
Струтинський В. Жива казка.................102
Горький №. Горобенятко. Переклад з росій-
ської Пригари М. . . • •...................104
Пархоменко О. Пісня з Верховини .... 106
Ладижець В. На полонині, на верхівці . . 107
Володимирська Г. Просто неба ••.... 108
Ходить гарбуз. Українська народна пісня . . 110
Барвиста сторінка . . •.................-..111
Павличко Д. Зернина........................114
Будь господарем • •........................115
Полякова Т. Порушник.......................116
Справи піонерські — справи державні . . 120
Не жартома, а всерйоз ................123
Віконце в природу..........................124
Уткін В. Летючі плазуни • •.............124
Олійник С. Написав листа Панас.............125
Сенченко 1. Ніхто не чув, як комар чхнув . 125
Цікавинки звідусіль . ..............126
Барвиста сторінка . . •.................. 127
Кирпа Г Легка задача ......................130
Справи піонерські — справи державні . • • . 133
Шморгун 6. На «О» починається..............133
Вишня О. Любіть книгу . 134
Творчість юних.............................135
Чеповецький Ю. Ваш добрий друг — поет і
казкар . • •...............................136
Усач Г. Рипливі братики • •................136
Гончаренко В. Цікава конячина ............ 138
Майстренко Г. Поєдинок................ . . 140
Цікавинки звідусіль . ..............142
Барвиста сторінка . . • ................ . 143
Перебийніс П. Ми допишем легенду свою . . 146
Справи піонерські — справи державні . 147
Бичко В. Росії ............................148
Будь господарем....................• . 150
Островський М Дитинство Павки Корчагіна.
Уривок з роману «Як гартувалася сталь» . . 151
Палагута М. Вірші про ремесло ...... 152
Сухомлинський В. Я вирощу внучку, дідусю 153
Вовчок М. Дев’ять братів і десята сестриця
Галя. (Уривок з казки) ....................154
Кінько Т. Вчені бавляться................ 156
Байкова В. Казочка про зажурений шланг . 157
Цікавинки звідусіль........................158
Барвиста сторінка ........• . . 159
Орлов В. Спадкоємці....................... 162
Позняк П. Битва на Дніпрі................. 163
Панч П. Біленький фартушок.................164
Вітка В. Добрий день. Переклад з білоруської
Костецького А- ............................166
Гальперін Ф. Плавання приносить користь . 167
Пісеньки народів світу.....................168
Каткова Л. Чому сміялося голубе зайченя . . 170
Франко І. Три міхи хитрощів ..............172
Цікавинки звідусіль . • •..................174
Барвиста сторінка ........................ 175
Рильський М. «Вже перший сніг кружляє над
землею...»...................... . . 178
Гуцало Є. Мороз сідає • ..............179
Лукша В. Телефон. Переклад з білоруської
Кирпи Г. • . ..........................180
Калашников В. Маска — хто ти?..............181
Хімич Г. Окрайчик......................... 182
Рурський В, Дід Мороз і діти...............184
Распе Е. Скажена шуба. Уривок з книги «При-
годи барона Мюнхаузена» Переклад з німе-
цької Тютюнника Г. . . ...............186
Щоголів Я. Зимовий ранок . . і . . . . 187
Барвиста сторінка . . •............ . . 189
ВІДГАДКИ
Ст. 15 Річка
Бурулька
Крига в ополонці
Дощ
Цифри 10, 9, 3, 4 потрапляють між
двома паралельними лініями
Поміркуйте самі
Роки визначають по кількості ярусів
гілок
Новий рік
Сон
Однаково
Ст. 31 9, 8
5, 2, З
4, 1, 6, 7
Секрет в крапці
Жаба спить узимку
Віхола
Мороз
Сніг
Вітер
Поміркуйте самі
Сплять
Ст 47 Шестеро
Поміркуйте самі
Ст. 63 Сорока
Сім'я
Зіпсований
Через 72 години буде ніч
Ст. 79 Сто
Три
Поміркуйте самі, порівняйте
свою відповідь з відповідями
товаришів
Ст. 95 Коли дивимося на годинник
20 автомобілів і 10 велосипедів
Сніп
Горіх
Ст. 111 Вишня, груша, черешня
Підкова
Банан
Ст. 127 Буква «О»
Квітка
Сухого
Ракета
М'яч
Ст. 143 16 жовтенят
36 гусей
Просо
Пшениця
Овес
ГречкаА
Дзвоник
Ст. 159 По горизонталі: 1, 2, З
2, З, 1
З, 1, 2
Дюймовочка
Пригоди Незнайка
Мамин-Сибіряк. Казки
Ст. 175 П копійок
Дружба
Четвертий ряд знизу, третій квадрат
ліворуч
Ст. 189 Пара, вода, сніг, лід
Дуб
Обкладинка 1 шмуцтитули
Геннадія Івановича Ясинського
Малюнки:
А. П. Василенка, Г. Г. Глинської, В. А. Євдокименка,
В. Л. брмолаєва, О. 0. Животкова, В. М. Ігнатова,
Є. 0. Ільницького, Н. І. Козакової, М. І. Компанця,
Є. Є. Котляра, Є. 0. Коркіщенко, 0. І. Кошеля,
Ю. І. Криги, Г. Ю. Кузнецова, 0. В. Лялюшко,
І. І. Литвина, 0. П. Сосновської, А. М. Лоходенка,
Л. Л. Харлампієва, В. Г. Ширяєва,
К, В. Щепкіної
ДВЕНАДЦАТЬ МЕСЯЦЕВ 1984
НАСТОЛЬНАЯ КНИГА-КАЛЕНДАРЬ
(На украинском язьіке)
Для дошкольного и младшего
школьного возраста
Киев «Веселка»
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Н. Л. Забіла, В. І. Кава, О. С. Карпухіна,
Т. П. Коломієць, В. 3. Нестайко, Б. Й. Чайковський
Редактор Т. Г. Качалова. Художній редактор І. І. Литвин
Технічний редактор Ф. Н. Резник. Коректор В. В. Богаєвський
Інформ. бланк № 2712
Здано на виробництво 16.04.83. Підписано до друку 14.09.83. Формат 84x108/^.
Папір офс. № 1. Умови, друк. арк. 20,16-|-1 вкл. (1,68) =21,84. Умови, фарб.-
відб. 93,66. Обл.-вид. арк. 17,3+1 вклд. (2,56) =19,86. Тираж 100.000 пр.
Зам. 715-3. Ціна 1 крб. 80 к.
Видавництво «Веселка», 252050, Київ-50, Мельникова, 63 Львівська книжкова
фабрика «Атлас». 290005, Львів-5, Зелена, 20.