Олекса
Воропай
ЗВНЧАк
Етнографічний
нарис
Київ
Акціонерне видавничо-поліграфічне товариство
«Оберіг»
1993
ББК 63.5 (2Ук)
В75
Відповідальний за випуск
І. А. Заславський
Текст друкується за виданням:
Воропай О. Звичаї нашого народу.
Етнографічний нарис.— Мюнхен:
Українське видавництво, 1966.
У цій книжці в основному збережені
лексичні, морфологічні особливості мови,
пунктуації першовидання.
Без змін подано бібліографію.
4702640105
В10-93
Без оголош.
І8ВИ 5-87168-028-3
© АВПТ «Оберіг», худ. оформ., 1993
Моїй матері,
що перша навчила
мене любити свій край,
від щирого серця
присвячую.
Автор
ВІД АВТОРА
Ця книга написана вже тут, на чужині, але мате-
ріали для неї я почав збирати в Україні з 1937-го року
і продовжував робити це до початку 1943-го. Перебу-
ваючи з 1944 по 1948-й рік у Німеччині, я продовжу-
вав записи фолкльорного та етнографічного матеріа-
лу від людей, які разом зі мною перебували в таборах
робітників зі Сходу і в таборах для переміщених осіб.
Беручися за опис українських народніх звичаїв,
я ставив перед собою завдання створити суцільний
образ народньо-календарних звичаїв протягом цілого
року. Для створення такого образу моїх записів та
спостережень було недостатньо, а тому я звертався
і до відповідної наукової літератури, перелік якої чи-
тач знайде в кінці книги.
Вся моя праця про народньо-календарні звичаї
розподілена за порами року, а саме: І-ша частина —
«Зима», ІІ-га — «Весна», ІІІ-тя — «Літо» і ІУ-та —
«Осінь».
З нагоди виходу в «Українському Видавництві»
(Мюнхен) перших двох частин «Звичаїв нашого на-
роду» я вважаю своїм приємним обов'язком з щирою
подякою згадати тут наших, нині вже покійних, вель-
ми авторитетних етнографів і фолкльористів — проф.
Л. Білецького та проф. 3. Кузелю, які в свій час пере-
глянули текст цієї праці і дали цінні вказівки щодо
її поліпшення.
Щиро дякую і всім тим особам, що безкористовно
допомагали мені збирати фолкльорні та етнографічні
матеріали вже тут, на еміграції. Сердечно дякую і
тим, хто спричинився до виходу цієї праці в світ.
Олекса В ор опай
2-го лютого 1958 року, Лондон.
4
ЗВИЧАЇ — СКАРБ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
(Замість вступу)
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціяльна гру-
па має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох
століть і освячені віками.
Але звичаї — це не відокремлене явище в житті наро-
ду, Це — втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприйман-
ня та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і сві-
товідчуття безпосередньо впливають на духову культуру
даного народу, що в свою чергу впливає на процес постан-
ня народньог творчости. Саме тому народня творчість не-
розривно зв'язана з звичаями народу.
Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається
народ не тільки в сучасному, а і в його історичному ми-
нулому.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського,
родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані за-
кони, якими керуються в найменших щоденних і найбіль-
ших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова — це
ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей
в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, вироби-
лися протягом усього довгого життя і розвитку кожного
народу.
В усіх народів світу існує повір'я, що той, хто забув
звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він
блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти
собі притулку та пристановища, бо він загублений для
свого народу.
У нашого, українського народу існує повір'я, що від тих
батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що
стають вовкулаками.
Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось неза-
доволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається
вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише
опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового
Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака,
бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми
не вітається і звичаїв людських не знає.
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до
України, як до матері, що вічно страждає, питається:
Чи їй рано до схгд-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей
звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх
не молитися Богові.
Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох
сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна били
розірвані різними державними кордонами. Живе на Украї-
ні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше
звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.
Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що зви-
чаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його
знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим
матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які
працюють на руйнування єдности нашого народу.
Усна народна творчість також може служити клясич-
ним прикладом єдности між усіма українськими земля-
ми. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими
вузлами, які зв'язували наш народ, коли він був штучно
поділений державними кордонами. Не випадково в Украї-
ні існує повір'я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, за-
бутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються
до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони,
кам'яні мури і залізні брами цьому перешкодити не
можуть.
Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символіч-
но об'єднує всіх людей, що належать до одного народу,
однієї нації.
Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру
наші пращури почали творити далеко до християнського
періоду на Україні. Разом із християнством Візантія при-
несла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не
культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна
культура, і Володимир Великий тільки додав християн-
ську культуру до своєї рідної, батьківської культури.
Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідно-
го з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких
потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми
маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки
зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і
християнської культур. Але ми до цього вже так звикли,
що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народніх
звичаях староукраїнське і де починається християнське.
Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших
звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Вели-
кодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, на-
віть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі
ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо
щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю,
а на «Андрія» хто з нас не кусав калети *) і яка дівчина
не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти,
бавлячись весною, співають:
«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Лад о, сіяли, сіяли..»
Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:
«Ой, дід, дід і Ладо...»
Все це — наша дохристиянська культура, наша най-
старша традиція. Кутя — це символ урожаю, писанка —
це символ народження весняного сонця. Зеленим гіллям
наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що
прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням
природи,— від русалок, мавок, перелесників... Купало —
це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськи-
ми атрибутами. Ладо — це поганський бог кохання і роз-
множення.
На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове,
колись, ще до християнства, на Україні припадало свято
зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на май-
бутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях
цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм
призначенням накликати добрий урожай у наступнім році,
багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для
мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для
парубка — дружинника князя або й самого княжича. Всі
*) Про «калету» див. далі, стор. 20.
7
стихійні сили природи умиротворяються та закликаються,
щоб не діяли на шкоду людям і худобі.
Про все це співається в колядках, що були відомі
далеко ще до початку християнських часів на Україні.
Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: два-
надцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закли-
кання на вечерю мороза, вовка, чорної. бурі та злих
вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.
Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не ма-
ють ніякого значення в житті людини, віють на серце
кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живу-
щим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.
Частина
І
ВВЕДІННЯ
Прийшла зима. Випав перший сніг, наступили морози
і покрилися кригою ріки. В селі всі господарські робо-
ти закінчено. Господарі ховають реманент, лагодять са-
ни, їздять до млина та готуються до Різдвяних свят...
Господині прядуть. Дівчата вишивають і щоранку
вмиваються «першим снігом» та витираються червоною
крайкою — «щоб були рожеві лиця». Парубки допомага-
ють батькам, а у вільний час заважають дівчатам ви-
шивати.
Наближається період угадування на майбутній рік,
а разом із цим надходить і час старих традиційних
розваг сільської молоді — розваг, що сповнені чаром
первісної поезії нашого народу.
Староукраїнські звичаї, що колись були пов’язані з
початком нового року наших далеких предків, пізніше
перейшли до християнських свят. Одна частина з них пе-
рейшла до сучасного Нового Року, а друга — до свята вве-
дення в храм Пресвятої Богородиці (4-го грудня за новим
стилем). Це свято в народній термінології звичайно на-
зивається Введіння.
Початок нового господарського року у введінських по-
вір’ях виступає досить виразно. Хто в цей день вранці
прийде першим до хати, той буде першим «полазником»
на новий господарський рік. За народнім віруванням,
перший полазник приносить до хати щастя або невдачу.
Якщо першим до хати ввійде молодий гарний чоло-
вік, а до того ще і з грішми — добра ознака: ввесь рік
у хаті будуть усі здорові і будуть «вестися» гроші.
Якщо ж увійде до хати старий кволий чоловік, а до того
ще й бідний — погана ознака: і хворі в хаті будуть,
і злидні заведуться... А найгірше, як увійде до хати
стара жінка— «то вже добра не жди...» Тому старші та
бідніші люди колись стримувалися заходити до чужої
хати в день Введіння — так само, як і на Різдво та Ве-
ликдень. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сто-
ронніх приходить що-небудь позичати.
10
У східних районах України ще донедавна зберігався
дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в
ніч проти Введіння. Ось як розповідає про цей звичай
очевидець С. Г~ка:
«Був колись я на Курщині, там ще багато наших лю-
дей — цілі села українські. Там у мене товариш був... „Ти
знаєш,— каже він,— що в цю ніч наші дівки-чарівниці бу-
дуть воду святити”. „Та чого ж,— питаюся,— вночі, що
їм — дня мало?” — „То ж,— каже,— чари, а чарувати
тільки вночі можна, бо, коли сонце на небі, чарівниці силу
втрачають. Як хочеш, то ходім зо мною, побачиш”. Пого-
дився я, і ми пішли... Отоді я бачив, як там дівчата зійшли-
ся на таке місце, де три води докупи зійшлися — три
струмки зливалися в одне русло. Набрали дівчата у гле-
чик води, запалили два поліна, а коли вогонь добре розго-
рівся, тримали їх над череп’яною мискою і лляли воду так,
щоб вона проходила поміж двома вогнями. Щось вони там
ще шепотіли, але що саме — не чув...» *)
Про таку «свячену» воду доводилося мені чути і на
Уманщині, і в інших місцевостях наддніпрянської Украї-
ни. Говорилося, що така «свячена» вода годиться на «при-
вернення» парубка до дівки.
«...У нашому селі Псярівці* 2) були колись такі жінки,
що опівночі проти Введіння сідали голі на порозі сінешних
дверей і пряли «самосівні» коноплі, щоб прядиво пішло на
руку...»
На Поділлі ранком на Введіння молодиці обсипали ко-
лись своїх корів сім’ям 3) та мастили маслом вим’я—«щоб
давали багато молока». В селі Кордишівці4) обкурювали
корів пахучим зіллям, примовляючи заклинання, щоб ні-
хто не відібрав «живности». Варили з борошна густу кисе-
лицю і давали коровам — «щоб була густа сметана».
У багатьох селах України ворожили по різних прикме-
тах, який буде врожай в наступному році Деякі з прикмет
оформилися в приповідки, як ось: «Скільки на Введіння
води, стільки на Юрія трави», «Як є на Введіння вода, то
буде в мисці молоко», «Як Введіння мостить мости, а Ми-
кола забиває гвіздки, то люта зима буде».
Були відомі колись нашим селянам «житійськії» прави-
ла, пов’язані з Введінням,— що можна і чого не можна
’) Записано від С. Г-ка у м. Вознесенськ у 1939 році.— О. В.
2) Село Псярівка на Уманщині Оповідання записане від Марії
С-к.—- О. В.
3) Насіння коноплі (СаппаЬіг).— О. В.
4) Вінниччина (Поділля).— О. В.
11
робити: «До Введіння можна копати лопатою землю, а від
Введіння до Благовіщення не можна, бо земля спочиває
і на літо сили набирається»; «Від Введіння до Дев’ятого
четверга 1) не годиться бити білизну на воді праником, бо
то шкодить ниві та приводить уліті бурю на поля»; «Коно-
плі треба потерти до Введіння, а той, хто їх тре по Введін-
ні, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу».
«...Ще як я дівувала,— згадує Горпина Око,— то ми,
дівчата, так уже пильнували, щоб усі коноплі потерти до
Введіння; котра то і вночі терла, бо ж боялася. Ще б пак!
Це могло попсувати дівці славу і мати небажаний вплив на
весілля...»
На Слобожанщині селяни кажуть, що в цей день Вог
відпускає праведні душі подивитися на своє тіло: «Душа
видить своє тіло, тому й Видіння». * 2)
У різних місцевостях святкують це свято по-різному,
але скрізь спостерігається одна тенденція — накликати ба-
гатство та добробут на майбутній рік.
За три дні по Введінні — день великомучениці Ка-
терини.
’) Дев’ятий четвер після Різдва Христового.
2) Це — один з численних прикладів народньої етимології. Введіння
там називають Видінням.— О. В.
«КАТЕРИНИ»
День великомучениці Катерини, чи, як звичайно це свя-
то в народі називається, «Катерини», є свято дівочої долі.
Напередодні цього свята колись парубки постили *), щоб
Бог послав їм добру жінку. В самий же день свят, сьомого
грудня, дівчата ворожать і закликають долю.
Ранком, до схід-сонця дівчина йде в садок і зрізує
гілочку вишні. В хаті дівчина ту гілочку ставить у пляш-
ку з водою і чекає свята Меланки. Якщо до «Меланки»
вишня розів’ється і зацвіте — добрий знак, бо й доля
дівоча цвісти буде. Засохне гілочка без цвіту — кепська
ознака.
В цьому випадку під «долею» дівчата розуміють шлюб:
є цвіт на гілочці — буде весілля, нема — восени доведеться
Покрову благати: «Свята мати, Покрівонька, покрий мою
голівоньку».
Увечорі дівчата сходяться до однієї хати і варять спіль-
ну вечерю — борщ і кашу. Приходять хлопці, починають-
ся розваги. Танцювати не можна, піст, але й без танців
весело — сміх, співи...
Опівночі, перед «півнями» * 2), дівчата беруть горня з
«вечерею», обгортають його новим рушником і йдуть «за-
кликати долю». Простують до воріт. Кожна з дівчат вила-
зить по черзі на ворота, тримаючи в руках горня з кашею
та борщем, і тричі гукає:
— Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Якщо в цей час заспіває півень, «доля обізвалася»; як-
що ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Журиться
дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуд-
нице моя!»
Та це ще пів лиха — не ціла біда, якщо доля оглухла.
Гірше, коли зірка з неба впаде. «Погасне доля!» — заляка-
но шепочуть дівчата.
’) Постували.
2) Тобто перед тим, як перші півні заспівають.
13
У житті здебільшого буває так, що гарні жінки не зав-
жди мають «добру» долю. Цей мотив часто зустрічається
в народніх піснях, оповіданнях і казках.
На Київщині біля Канева розповідають, що одного разу
посварилися між собою дві жінки — гарна і негарна. Не-
гарна розсердилась і каже до гарної:
— Хоч я і погана, зате моя доля хороша, а ти ось гарна,
а зате твоя доля погана!
Умовились вони перевірити. Зварила кожна своїй долі
борщ і кашу, прийшли опівночі на перехресну дорогу.
«Погана» перша вийшла наперед, розв’язала свої горщи-
ки, зверху поклала чисту ложку, відійшла трохи від хре-
ста і каже:
— Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Сказала вона раз, сказала і вдруге. За третім разом —
приходить панич, та такий же хороший, такий гарний, що
й надивитися на нього не можна. Взяв він ложку, попро-
бував спершу борщу, а далі каші Поклав ложку зверху,
загорнув у рушник гроші і не знати де подівся...
Погана жінка забрала горщики, взяла з рушника гроші
і каже до гарної:
— Ну, тепер ти клич свою долю вечеряти, як я
кликала!
Гарна жінка поставила свої відерні горщики, розв’яза-
ла їх, відійшла від хреста і гукає:
— Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Гукнула вона раз, гукнула й другий, а за третім разом
як піднявся вітер, буря. Пісок несе, дерева гне та ламає —
таке робиться, що Господи!.. Коли глип — виходить доля
гарної жінки: така ж погана!., обірвана, кудлата та ще й
з хвостом. Виїла все з горщиків, поперевертала їх, побила
і пішла собі геть.
Так виглядає доля жіноча. Чоловіча ж доля у народ-
ніх оповіданнях зображена жінкою. Доля-жінка буває
проворна або ледача — вона робітниця: працює на свого
власника.
Хоч «Катерини» — це свято жіночої долі, та все ж при
вечері хлопці люблять згадати і про свою долю. Свирид
Галушка розповідає таку казку:
Було собі два брати: один бідний, а другий багатий. Од-
ного разу вийшов бідний брат на поле багатого і бачить:
ходить по полі якась жінка, збирає колоски і кладе під ко-
пи. Він підійшов до тієї жінки і питається:
— Ти хто така?
— Я доля твого брата!
14
— А де ж моя доля?
— Он-о лежить під копою, спить!
— Що ж їй зробити, щоб і вона була така проворна,
як ти?
— Ось я тебе навчу,— каже доля багатого,— ти під-
крадься потихеньку, схопи її за коси і бий та приказуй:
«Оце тобі, лиха доле, лінощі! Оце тобі за те, що мене вже
злидні через тебе обсіли!»
Послухав бідний брат цієї ради і пішов ловити свою до-
лю. Підкрався, простягнув руку і хотів був схопити за ко-
си, а вона — верть! — та й втекла. Бігав бідний за своєю
долею, бігав — не піймав... Пішов бідувати далі.
Цікаво, що у Франції свята Катерина вважається патронесою старих
дівчат. День св. Катерини французи святкують 25-го грудня. Про це
знаходимо замітку в «Нью Йорк Гералд Трібюн» за 27 лютого 1946 року:
«В цей день, ранком усі неодружені паризькі дівчата, старші від
25 років, одягають капелюшки, прикрашені жовтими й зеленими стрічка-
ми, що означають надію на одруження, і виходять групами на вулицю.
Веселі „катеринетти”, як звуть цих дівчат, гуляють по вулицях, співа-
ють, розважаються, а в одній з церков відправляється Служба Божа, і
архієпископ паризький благословляє старих дівчат. Удень веселі процесії
несуть квіти до статуї св. Катерини, а ввечорі дівчата розважаються на
вулицях. В цей день старим дівчатам дозволяється багато вільностей: за
старою традицією чоловіки можуть цілувати на вулиці дівчат у жовто-
зелених капелюшках; але ніхто не дивується, коли і „катеринетти” охоче
цілують хлопців.
Війна внесла обмеження в святкування дня св. Катерини, і цей день
був уперше широко відсвяткований в 1946 році. „Катеринетти” навіть на-
лякали англійських вояків; американці швидше опанували ситуацію».
ДЕНЬ АНДРІЯ ПЕРВОЗВАННОГО
День св. Андрія Первозванного припадає на 13 грудня.
Стародавня християнська леґенда каже, що апостол Ан-
дрій Первозванний проповідував християнство в самому
Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях
нашої столиці — Києва.
В староукраїнському літописі, що датується ХШ сто-
літтям, знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Сино-
пі. Коли прийшов до Корсуня, побачив, що з Корсуня
близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніпрове гирло.
Відтіль поплив вгору Дніпром та принагідно прийшов і
став під горами на його березі Вставши вранці, сказав до
учеників, що були з ним: „Чи бачите ці гори? На цих Го-
рах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує
багато церков”. І вийшовши на ці гори, поблагословив їх
і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори,
де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром...» *).
Хоч Андрій Первозванний — християнський святий,
але в народній традиції звичаї і обряди в день цього свято-
го мають стародавній, дохристиянський характер: угаду-
вання майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання
«калети».
З усього циклу осінніх традиційних свят день Андрія
Первозванного — найцікавіший. Від нього віє чарівною
староукраїнською стихією.
Дівчата ворожать
З давніх-давен у ніч під „Андрія” дівчата ворожать.
Може, не зовсім щиро, та все ж десь там, „глибиною душі”
дівчина вірить, що „Андрієва ніч” допоможе їй пізнати
свою долю — дізнатися, чи вийде вона заміж, а чи дове-
деться знову дівувати цілий рік.
Ще звечора, як тільки дівчата зійдуться до хати воро-
жити, першим ділом вони печуть балабушки.
’) Українські перекази. Зібрав М. Возняк. Львів, 1944, стор. 5.
16
Балабушки — це невеличкі круглі тістечка з білого бо-
рошна. Воду на ці тістечка дівчата носять із криниці — не
відром і не глечиком, а.., ротом! Носять так, щоб хлопці не
бачили, бо як побачать бідак. „Ми, бувало,— оповідає
Свирид Галушка,— як побачимо, що дівчата по воду
пішли,— за ними і ну їх смішити: один виверне кожуха
і почне мекати по-козиному та перед дівчатами вихили-
сом ходити, другий удає з себе цигана, третій — жида,...
Таке виробляємо, що дівчата хоч-не-хоч, а розсміються
і води в роті не втримають. У нашому селі такі були
хлопці напрасливі, що біля кожної криниці поставлять
варту і дівчатам — де хоч бери води! Тоді дівчата просять
хлопців:
— Ідіть собі геть, хлопці, ми води наберемо!
-— А я, бувало, кажу: „Макітру вареників на стіл —
підемо! ”
— Та вже будуть вареники — їжте, хоч лусніть, тіль-
ки води дайте набрати!
Отак домовилися, хлопці йдуть до шинкаря по горіл-
ку, а дівчата, набравши в рот води, йдуть до хати місити
тісто на балабушки.
Коли вже балабушки спечуться і вистигнуть, кожна з
дівчат значить своє тістечко кольоровою ниткою або па-
пірцем. Потім вони розкладають їх рядочком на долівці —
звичайно на простеленому рушнику.
Як усе це зроблено, до хати впускають пса, що перед
тим цілісінький день був узачині і не дістав ніякої поживи.
Голодний пес «вирішує долю». Він хапає балабушки одну
за одною, боячись утратити смачну вечерю, а дівчата
з притишеним диханням слідкують за кожним наймен-
шим рухом пса. Ще б пак! Чию балабушку пес проковтне
першою, та дівчина перша і заміж вийде, а чию не заче-
пить, та сидітиме в дівках. Інколи пес візьме балабушку
і несе її десь у темний кут — так і доля занесе дівчину в
чужі краї, в далекі села. Найгірше, якщо пес не з’їсть бала-
бушку, а тільки надкусить її і покине...
Бігають ще дівчата попід вікна слухати.
„Оце підбіжить під вікно,— розповідає Марія1),— до тієї
хати, де багато дітей, стане і слухає. А в хаті саме розбеш-
кетувалися діти. Мати свариться на них:
— Сядь, Івасю!
Дівчина сердито відбігає від вікна, бо почути „сядь”
значить, що вона сидітиме ще «в дівках» цілий рік.
’) Марія К-ць — жінка понад 60 років з села Громи на Уманщині—
О. В.
17
Під вікном другої хати інша з дівчат почула, як госпо-
диня до свого чоловіка або сина сказала:
— Іди, Грицю, корові дай сіна!
Це добрий знак, бо сказане „іди” віщує весілля”.
Інколи дівчата не тільки слухають, а й гукають під
вікном:
— Дядьку, де ключі?
Господар, що хоче пожартувати з дівчатами, від-
повідає:
— У вівсі, щоб посивіли ви всі!
Але зараз же поспішає поправитися:
— Ні, ні, дівчата, у пшениці — щоб усі ви були
молодиці!
— Дякуємо!
І весела дівоча юрба з сміхом та вереском вибігає на ву-
лицю...
Для дівчини мало знати, що вона вийде заміж; вона ще
хоче довідатися, чи буде в парі з своїм судженим. Пізно
ввечорі, коли вже стемніє, дівчина набирає в пелену насін-
ня коноплі, виходить за хату, сіє на снігу і приспівує:
Андрію, Андрію,
Конопельку сію,
Спідницею волочу,
Заміж вийти хочу. !)
Потім набирає жменю снігу там, де сіяла коноплі, вно-
сить до хати і, коли сніг розтане, лічить насіння: якщо
кожна зернина має пару — добре, якщо ні — поганий знак.
Цікавиться дівчина ще й тим — хто буде її чоловік, якої
вдачі та якого фаху? Щоб це вгадати, вона посипає на до-
лівку трохи пшениці, наливає в мисочку води і ставить
люстерко. Коли все вже готове, впускає півня і слідкує за
ним: якщо півень нап’ється води — чоловік буде п’яни-
цею, клюне пшениці—господарем, а як гляне в люстер-
ко — паничем і ледарем.
Бігають ще дівчата до річки, набирають намулу з дна
і приносять до хати. В хаті цей намул уважно розглядаєть-
ся: якщо там є шматочок заліза чи цвях — чоловік буде
ковалем, тріска — теслею, скло — склярем, шкіра — шев-
цем, пісок — мулярем, а якщо, крім землі, немає нічого —
хліборобом!
Цікаво ще знати, як буде зватися чоловік. Виходить
дівчина на вулицю і питається першого зустрічного чо-
ловіка:
’) Записано в селі Вороновиця на Вінниччині від Доки М-ий, жінки
понад 50 років.
18
— Дядьку, як вас звати?
Наші люди цьому не дивуються, бо ж кожний знає, в
чому річ *). Почувши питання, прохожий дає відповідь, на-
приклад: „Михайло!” Це значить, що майбутній чоловік
теж буде зватися Михайлом.
Дівчина хоче бодай у сні побачити, як же той Михайло
виглядатиме. Для цього є інше ворожіння: лягаючи спати,
дівчина скидає з себе крайку, робить з неї хрест і кладе під
голову, шепочучи такі слова:
Живу в Києві на горах,
Кладу хрест в головах;
З ким вінчатись, з ким заручатись,
З тим і за руки держатись.* 2)
Якщо вночі їй присниться сон, що до неї підійшов пару-
бок, взяв за руку і повів до вінця, то це буде її суджений.
А то ще так ворожать: беруть півня і курку, зв’язують
їх докупи хвостами і накривають решетом, щоб спершу
заспокоїлись. За якийсь час випускають їх з-під решета
і дивляться: хто кого перетягне. Як півень перетягне кур-
ку, то «чоловікове буде зверху», а як курка півня, то жінка
буде верховодити над чоловіком.
Отак наші дівчата «вгадують свою долю» в ніч під Ан-
дрія Первозванного.
„Кадета”
Ввечорі на „Андрія” сходяться вже разом — і хлопці,
і дівчата. Сходяться до просторої хати — щоб було де роз-
бігтися для кусання калети. З цього кусання калети і по-
чинається „Андріївський вечір”.
Калета — це великий корж із білого борошна. Печуть
калету дівчата — всі разом, скільки б їх не було — хоч
десять, двадцять... Кожна повинна взяти участь у готу-
ванні калети. Місять тісто всі по черзі, починаючи від
найстаршої дівки і кінчаючи дівчуром років десяти або
й менше.
Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калету
сухими вишнями чи родзинками — „щоб гарна була”. Пе-
чуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було трудно —
*) Цей спосіб ворожіння дівчат поширений по всій Україні, не тільки
в селах, а й по містах. Мені не один раз доводилося спостерігати таке
ворожіння дівчат в ніч під «Андрія» або напередодні Нового Року
в Одесі.— О. В.
2) Записано в селі Кордишівці на Вінниччині від Галини С-к, молодиці
коло тридцяти років.— О. В.
19
на сухар. Посередині — дірка. В дірку всувають червону
стрічку і підвішують калету до сволока посередині хати.
Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами кале-
ту тільки тоді, як добре підстрибне. Крім того, один кінець
стрічки (іноді звичайного мотузка) довший і спущений до-
низу так, щоб можна було за нього смикнути — тоді кале-
та підстрибне вгору.
Біля калети стає вартовий— „Пан Калетинський”. Це
повинен бути веселий, жартівливий парубок, „душа вечо-
ра”. Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під
калетою і запрошує гостя:
— Я, пан Калетинський, прошу пана Коцюбинського
калету кусати!
„Пан Коцюбинський” (ним може бути кожний учасник
гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде
калету кусати. Під’їде до вартового і каже:
— Добрий вечір, пане Калетинський!
— Доброго здоров’я, пане Коцюбинський! Куди їдете?
— їду калету кусати!
— А я буду по писку писати!
— А я вкушу!
— А я впишу!
Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдан-
ня пана Калетинського — розсмішити пана Коцюбинсько-
го. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калету
тільки тоді, коли він „витримає” всі жарти Калетинського
і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам
сміється, розповідає веселі пригоди, може і співати, і тан-
цювати — все, щоб тільки розсмішити гостя і, розуміється,
все присутнє товариство. Всі сміються, один тільки „гість”
стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та
якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського,
то і тоді він калети не вкусить, бо ж тільки він підстрибне,
Калетинський смикає мотузок — і калета летить вгору.
Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський
його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить іти геть:
він програв своє право кусати калету. На його місце стає
інший учасник гри, новий «Коцюбинський», а Калетин-
ський звичайно не міняється протягом усього вечора. Як-
що трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто
до калети не приступить. Ця весела гра є основною «точ-
кою» Андріївського вечора.
Кінчається тим, що калету здіймають зі сволока і ді-
лять поміж учасниками гри. Причому дівчатам порції ка-
20
лети роздаються задурно, а хлопці платять гріш дівкам на
стрічки за те, що калету місили.
Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря...
На вечерю може бути багато страв, але першими на стіл
подаються вареники з капустою, бо ж — піст.
Вечерю готують дівчата, а хлопці купують горілку —
«дівкам на могорич за те, що калета була солодка».
В час калетинської вечері дівчина наливає в блюдце
вина, горілки або меду, розведеного водою, кладе на дно
перстень і примушує свого хлопця дістати той перстень
губами. Якщо дістане і носа не вмочить, то ожениться і бу-
де щасливий. Відбувається це ворожіння під загальний ве-
селий сміх.
Хлопці гуляють
В ніч під Андрія хлопці мають найбільші права —
єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди ви-
бачають.
Якщо парубок сердитий на батька своєї дівчини (не пу-
скає дочку на цілу ніч гуляти або каже: „Не ходи з ним,
ледарем!”), то такого батька треба „провчити”. Парубок
підмовляє хлопців, ставить могорич, і., хлопці гуляють?
Батьки дорослих дочок знають про це, самі ж колись
парубкували, але... „хлопців, як чорта,— не встережеш!”
І вранці: там віз на хаті, там ворота на річці плавають, а в
іншого господаря — він дуже вже дошкулив парубкам —
геть плота розібрали, і кілка не знайдеш.
„Гуляв і я, як був парубком,—каже Свирид Галуш-
ка.— Одного разу розсердився я на свого тестя (тоді він
ще тестем не був) і кажу хлопцям: „Відро горілки став-
лю, як старого Кудлая на добрий розум наведете!” І на-
вели,.. Довго згадував та все мене лаяв. „Шибеник ти,
Свириде,— казав,— чи ж то годиться хазяйському синові
так бешкетувати!” Та нічого, помирилися, і таке весілля
справив, що тепер і в сні не присниться”.
— Що ж ви йому зробили?
— Завдали клопоту старому: клуню розібрали! Сер-
дився, сварився, але... що зробиш? Парубоцьке право, на
те й «Андрій»!
Як звичайно, на «Андрія» ніч темна. Хлопці, що не ку-
сали калети (дівчата їх не запросили),розсердилися: «Ось
ми їм...» Назносять мотуззя, налигачів і переснують вули-
цю, де мають проходити дівчата. Переснують, заплу-
тають, а самі сховаються під тином і чекають. Дівчата
21
йдуть від «Андрія» гуртом; йдуть, весело сміються, спі-
вають,— а тут хлопці як вискочать десь з-під тину та як
гукнуть: «Пу-гу, козак з лугу!» Дівчата — врозтіч... і за-
плутаються в тому мотуззі. Хлопці їх розплутують, жар-
тують... Весело було — скільки тих жартів, сміху! Не те,
що тепер: ідеш селом — і пес не гавкне, і курка дороги не
перебіжить...
А то ще було й так: парубки виводять нову вулицю.
Назносять околоту, старих тинів, воріт і таке набудують,
що в темну ніч та ще напідпитку не розбереш, де ти:
вдома чи на десятій вулиці...»
Моя Килина, як була дівкою, ворожила: ключі виві-
шувала на стовпці під коморою і слухала, чи задзвонять.
Як дзвенітимуть — заміж вийде. А мені треба вкрасти ті
ключі, щоб, як оженюся, моє зверху було. Який я був
спритний, але й вона не ликом шита: ключі повісила, а са-
ма в коморі сховалась і дзбан води в руки взяла. Тільки
я руку простягнув ключі красти, а вона — хлюп — і вмила
мене. Така була, хай їй легко тикнеться, якщо жива ще.
Отак згадував Свирид Галушка «Андрія», згадував та
все казав: «Ех, минулося! Тепер пішов дрібний народ: ні
співати, ні гуляти, ба навіть горілки випити — і того добре
не вміють!»
«НАУМА»
На другий день після Андрія Первозванного, 14-го
грудня, святкували колись пророка Наума.
Тиміш Степанович Піддубний, згадавши про своє ди-
тинство, розповідав мені таке: «В цей день наука в шко-
лі на ум піде. Як був я ще малим хлопцем, школярем,
батько встануть, бувало, в цей день рано, ще сонце не схо-
дило, і будять мене:
— Вставай, Тимоше, та йди до школи. Сьогодні Нау-
ма: хай тобі наука на ум піде!
А далі пояснюють:
— Наум був чоловік мудрий. Дай, Боже, щоб і ти
в мене не дурний на світі ріс...
Відіславши сина до школи, батько йшов до церкви
і ставив свічку перед образом пророка Наума, промов-
ляючи: «Святому на пошану, а моєму синові на розум».
«В день святого Наума добре починати вчити дітей:
наука на ум піде» 1).
В ці дні вовки починають бігати зграями. Розженуть
їх перші постріли мисливців на «Йордані» під час водо-
свяття.
1) Н. Маркевич: «Обьічаи...». Стор. 22.
23
«ВАРВАРИ»
17~го грудня —день Варвари Великомучениці Народ-
на легенда, записана на Вінниччині, каже, що свята Вар-
вара Великомучениця була така мудра на вишивання, що
вишила ризи самому Ісусові Христові «Це ж вона нас ви-
шивати навчила!» !)
В день Великомучениці Варвари гріх прати, білити і
глину місити. «Можна тільки вишивати та нитки сука-
ти...» Беручись до вишивання, колись дівчата хрестились
і шептали: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи
шила і нас навчила».
«Варвари» — день повороту на весну. Приповідка ка-
же, що «Варвара ночі урвала, а дня приточила».
На другий день — преподобного Сави, а на третій —
Миколая. На Україні в цей час звичайно випадають вели-
кі сніги, починаються «справжні» морози, замерзають рі-
ки. З цього приводу в народніх приповідках говориться:
«Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною,
а Микола морозом придавить!» «Варвара мосте, Сава го-
стре, а Миколай гвозде!» «Варвара заварить, а Микола по-
ставить кола!»
Всі ці три дні наші селяни колись варили кутю та уз-
вар— «щоб хліб родив та садовина рясніла!»
!) Записано в селі Вороновичі від Марфи Г-нь.— О. В.
24
«МИКОЛАЯ»
Це — веселе народне свято. Колись господарі варили
пиво, скликали гостей: пили, гуляли, веселилися. А по обі-
ді, напідпитку запрягали найкращі коні в «козирки» і з
піснями та веселими вигуками їздили навколо села — «бо
ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав!»
Варити пиво на «Миколи» — звичай дуже старий. В од-
ній колядці це пивоварення представляється як один з тих
сакральних звичаїв, якими «держиться світ»:
«Чому так нема, як було давно,
Як було давно, а з первовіку:
Святим Миколам пива не варять...»
Далі в колядці говориться, що все лихо, яке є тепер по-
між людьми, постало тому, що «Святим Миколам пива не
варять...» Мабуть з «пивом» на цей день в’язалися колись
і музики. В одному народньому голосінні з Буковини доч-
ка, звертаючись до померлої матері, каже:
Мамко моя, голубко моя,
Коли ж вас ся надіяти,
Чи на Різдво з колядками,
Чи на Великдень з писанками,
Чи на Николая з скрипниками? ’)
Хто перший прийде ранком до хати, той буде першим
«полазником». На Поділлі «полазами» вважаються чоти-
ри дні в році: Введіння, Миколая, Анни і Різдво або Новий
Рік — четвертий і останній «полаз».
«Зле, якщо в ті дні хто інший — не господар — перейде
через подвір'я першим. Кожний господар встає в цей день
раніше, ніж звичайно, та йде дати худобі їсти. Прийшовши
до хліва, поздоровляє німину словами: „Дай, Боже, добрий
день, щобись худібонька здорова була та й я з тобою ще
й з своєю жоною! *» 2)
’) М. Грушевський. «Історія укр. літ.», ч. І., Київ-Львів, 1923.
Стор. 124.
Ч Записано в с. Яришево на Поділлі— О.В.
25
В народніх легендах та переказах святий Миколай бо-
ронить людей перед стихійним лихом, а найбільше — на
воді. Всі одеські рибалки в своїх куренях мали образ свя-
того Миколая. Виходячи в море на промисел, рибалки бра-
ли з собою образ святого чудотворця.
На Харківщині записана така легенда про святого Ми-
колая: «Святий Микола-Чудотворець на небі не сидить,
а тут, на землі, людям помагає. Не те, що Касян — за па-
нича убрався і до Бога пішов жалітися на людей: «Вони,—
каже,— Миколу шанують, почитають, на його ім’я церкви
будують, а мене й не згадують!»
Бог вислухав Касяна *) та й каже до янголів: «Поклич-
те мені святого Миколу. Скажіть, щоб зараз прийшов!»
— Нема його на небі!—кажуть янголи.
— А де ж він?
— Пішов на Чорне море людей рятувати!
— Почекай,— каже Бог до Касяна,— Микола прийде,
тоді поговоримо!
За якийсь час Бог знову посилає янголів за святим Ми-
колою.
— Нема його,— кажуть янголи,— на землі людей від
пожежі рятує!
Втретє посилає Бог янголів за святим Миколою.
— Нема його,—кажуть янголи,— він кайдани розби-
ває, козаків з турецької неволі визволяє!
Аж за четвертим разом з’явився святий Микола перед
Богом: в старій свиті, мотузком підперезаний, чоботи в бо-
лоті і руки в грязі.
— Де ти був? — спитав Бог, а святий Микола Йому
відповідає:
— Помагав мужикові воза з багна витягнути!
— Ось бач,— каже Бог до Касяна,— за що його люди
шанують? Він на небі не сидить, на землі діло робить, а ти
паном одягнувся і тут, на небі, кутки обтираєш. Іди геть від
мене!.. Будуть тебе люди боятись, але не будуть шану-
вати». * 2)
З інших народніх оповідань виходить, що святий Ми-
колай-Чудотворець опікується не тільки людьми, а й ди-
ким звіром.
«Один чоловік їхав лісом, і захопила його ніч. Мусів ночу-
вати. Випріг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко
від нього на пустирі звіряче збіговисько. Злякався чоловік,
’) Див. ч. II «Весна».
2) Записано від Тимоша С. з Охтирки на Харківщині.— О. В.
26
ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді., таке назбігало-
ся — страх глянути! Сидить заєць поруч з вовком і не
боїться його. „Що за дивовижа”,— думає собі чоловік.
А коли йому вже від серця відлягло, він пильніше приди-
вився і побачив: сидить поміж тією звіриною святий Ми-
кола — старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам
розказує, а вони слухають, розвісивши вуха». і)
В Галичині є така леґенда: «Опівночі надходить св. Ни-
колай з сивою бородою, і як свиснув, то всі звірі ся злетіли.
Він собі сів на престолі і так каже до медведя: „Ти маєш
завтра з’їсти Панькового вола; ти, лисе, маєш у Доцьки всі
кури поїсти; ти, дику, маєш знищити побережнику куку-
рудзу”. І так дальше, кожному звіреві назначив, що має
з’їсти. Вкінці звернувся до вовка і каже: „А ти маєш нині
досвіта з’їсти Процевого лисого коня, він пасе ся на сіножа-
ті під лісом”.»
А той Проць, як говориться далі в леґенді, чув наказ
св. Николая вовкові, але задумав обдурити вовка, а тим
самим і св. о. Николая. Він замастив болотом коневі ли-
сину. На другу ніч збіглися звірі до св. Николая і «здають
перед ним справу, що хто весь день робив. Говорив мед-
відь, лис, дик і аж підходить вовк: „Я не з’їв лисого ко-
ня,— каже вовк,— бо там його не було”.— „То з’їж самого
Проця,— каже св. Николай,— бо він тебе обдурив!” Як се
наш Проць учув, аж мало не злетів з дерева...» 2)
В Галичині св. Микола роздає дітям подарунки.
!) Записано в м. Умань від Михайла К-ць.— О. В.
2) В. Гнатюк: «Галицько-руські народні леґенди», том 1, стор. 165.
ВЕЧОРНИЦІ
Організація вечорниць
Після «Миколая» в селах України вже кожного вечора
збиралися колись вечорниці Спочатку сходилися дівча-
та, пізніше з’являлись і хлопці В будні дні на вечорницях
дівчата, бувало, працюють: прядуть починки, шиють со-
рочки або вишивають рушники собі на придане. Хлопці ж
залицяються до дівчат, розповідають їм різну буваль-
щину та небилиці, співають пісень, танцюють — зава-
жають дівчатам працювати.
Вечорниці — це свого роду клюб сільської молоді в
Україні, де молоді люди зближаються, пізнають одне од-
ного і, як наслідок, одружуються.
Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дів-
чата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це буває хата
самітньої вдовиці, «солдатки», або — це вже в крайньому
випадку — бездітного подружжя. За хату платилося пече-
ним хлібом, пшоном, борошном, полотном — але ніколи
грішми. «Гроші,— говорили колись наші селяни,— тільки
шинкар бере!»
Звертаючись до господині хати, всі учасники вечор-
ниць величали її паніматкою. Обов’язком паніматки
було тримати лад на вечорницях. З цього приводу була
колись і приповідка: «Паніматка — як сова, а очі — шу-
лічині!»
Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою
хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах було
не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що
ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи рідним
сестрам не годиться.
На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одру-
жені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не хо-
дили. Звичайно збиралися дівчата ввечорі, як тільки стем-
ніє. Прийшовши до хати, дівчата бралися за роботу і
якийсь час працювали мовчки. Розмов було мало, хіба що
28
одним-двома словами перекинуться... Але ось у жвавіших
терпець уривається: то одна, то друга зиркне у вікно, гля-
не на двері, почне співати; переб’є пісню розмовою, сміхом,
а потім знову всі притихнуть та ще енергійніше візьмуться
за працю.
Хлопці з’являються на вечорниці завжди пізніше дів-
чат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком
у вікно і гукає:
— Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився!
Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши у вік-
но, побачать, що це «свій», вони відчиняють двері Якщо ж
«чужий» — до хати не впускають. Чужий парубок му-
сить чекати надворі, поки прийдуть «свої» хлопці Він
може ввійти до хати тільки тоді, коли «свої» хлопці йому
дозволять.
Увійшовши до хати, парубок скидає шапку і вітається
до присутніх:
— Добрий вечір всім у хаті!
Йому відповідають:
— Доброго здоров’я!
Але це в тому випадку, якщо дівчата вже не працюють.
Якщо ж парубок застав дівчат за роботою, то замість при-
вітання говорив:
— Боже, помагай!
Йому відповідали:
— Спасибі!
Якщо дівчата і хлопці йшли додому опівночі «з пер-
шими півнями», то це були вечорниці, якщо ж, бувало,
засиджувались аж до третіх півнів, то це були до-
світки.
Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже
не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про
головніші події в селі: «той помер, той оженився, а той
хату купив». Обговорюються найдивовижніші чутки, яких
у наших селах завжди було багато. «А ви знаєте?
У Кобилянці дівка померла. Понесли ховати, а вона
прокинулась і каже: «Мамо, дайте води напитися!» —
«Е, що це! Ось у Потоках щось під греблею сидить
і людей лякає». Все це перемішане сміхом, дотепними
жартами і піснями.
Коли починався Великий Піст, вечорниці припиня-
лися — гріх. Вліті вечорниць не було, їх заміняла
«вулиця».
29
Небилиці
Саме тут, на вечорницях, виник і поширився особли-
вий тип жартівливих народніх оповідань, що відомий під
назвою небилиці.
Цей тип оповідань мало досліджений. Більшість наших
фолкльористів навіть не записувала небилиць, очевидно,
вважаючи їх не вартими уваги. З українських письменни-
ків і поетів, мабуть, тільки Степан Руданський використав
небилиці у своїй жартівливій поемі «Вір — не вір, а не ка-
жи „брешеш”».
Неувагу до небилиць з боку збирачів народньої твор-
чости я вважаю помилкою, бо зміст цих оповідань дале-
ко поважніший, ніж на перший погляд здається.
«...Слухайте, дівчата! Я вам розкажу, що колись зо
мною було, та тільки цур — не перебивати і „брешеш” не
казати, а то покину розказувати. Було це ще тоді, як мого
батька й на світі не було, а ми з дідом вдвох на печі жили,
та ще й добре жили, на комині хліб сіяли, та було в нас
п’ять курок дійних, сім півнів їжджалих.
От раз дід мені дав здоровенний гріш та й каже: «Піди
на ярмарок та купи там кобилу та сокиру!» Поїхав я на яр-
марок, купив найбільшого оселедця та в’язку бубликів:
поснідав гарненько, а далі купив кобилу та сокиру, ув’язав
сокиру в тороки і поїхав собі додому. Моя кобилка: трюх-
трюх, а моя сокира: цюк-цюк, та й відрубала кобилі ногу.
А я, бач, був собі хлопець не дурний. Зараз зліз з кобили,
взяв сокиру, зрубав що не на єсть вищу вербу та й прив’я-
зав її кобилі замість ноги. Сів ото я та й поїхав. їхав, їхав,
і зачепилася моя верба аж за самісіньке небо. Що тут його
робити? Поліз я по тій вербі, щоб — бач — її відчепити,
та й виліз аж на небо. Дивлюсь, а там циган лопатою
гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі. Коли
слухаю, аж це: телень-телень!.. «Ну,— думаю собі,— оце
чорти станового несуть — достанеться мені». Під’їжджає
ближче, дивлюсь, аж сам його благородіє в короні, а пись-
моводитель на пристяжці, а коні — бач — панами в кареті
сидять.
Іду дальше, дивлюсь: кум Стецько, що торік помер, в
казані сидить, а в тому казані смола кипить, а в Стецька
ще щось з носа сиплеться. Я його і питаю: «Чого це ти, ку-
ме, сюди забрався?» — «Але тобі,— каже,— чого?.. Оце за
те, що на тім світі табаку нюхав!» Я скоріше — у кишеню,
за ріжок, та як подую його з неба!.. «Хай тобі,— кажу,—
біс, а то й мені те буде!»
ЗО
Йшов я, йшов і дійшов аж до раю. А в раю річка смета-
ни тече, понад нею дерева ростуть, а на них все гречані ва-
реники,— та здорові? Попід тими деревами люди лежать,
та все в білих сорочках, а чоботи добрим дьогтем понама-
щувані, аж тече! От як тільки який їсти захоче, зараз рота
роззявить, а вареники з дерева та в сметану, а тоді просто
йому в рот. Я й кажу: «Чи не можна, панібратці, і мені ко-
ло вас прилягти?»— «Е,— кажуть,— ти ще не вмер, іди
собі додому!» Ото я й пішов назад.
Дійшов аж до того цигана, що гроші віє, дивлюсь: нема
моєї верби. Як же тепер з неба злізти? Випросив я у цигана
полови з грошей і давай з неї верьовку плести. Сплів таку
довгу, що як звісити, то аж до землі дістане, і поліз по тій
верьовці. Ліз, ліз,— уже до землі осталося гін з двоє або
й троє. Де не взялася чортова руда миша, перегризла мою
верьовку. Я як полетів та прямо в болото! Загруз, тільки
одну голову видно. Прилетіла дика качка, змостила на
моїй голові гніздо і нанесла яєць. Дивлюсь: іде вовчище та
з довгим хвостякою, і став він яєчка їсти. Я як ухватюсь
йому за хвіст, як тюкну!.. Він рвонувся, одірвав хвіст
і втік.
Стирчу я в болоті і горюю. Коли це приходить ведме-
дяка та ще з більшим хвостякою, як був у вовка, і теж став
яєчка їсти. Я і йому — як ухоплюся за хвіст, як тюкну, як
свисну!.. Він як рвонеться, та й витяг мене з болота, а то
оце може б і досі там кис». ’)
Від добродія Свирида Галушки я чув трохи інший
варіянт небилиці. Ось він: «...Виліз я на вербу, а верба
висока. Ото я й почав далі лізти: ліз, ліз, та й аж на небо
виліз. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздо-
ровкався з ним і пішов далі своєю дорогою. Коли слухаю,
аж це: телень-телень... «Ну,— думаю собі,— це чорти
станового несуть, дасть він мені на горіхи!» Під’їжджає
ближче, дивлюсь, аж це сам благородіє в короні: в шлеях
не простих, а золотих, та ще й загнузданий, мов жере-
бець. Письмоводитель на пристяжці—кумедія!.. А коні,
бач, панами в кареті сидять — понадувалися, тільки очима
лупають: чисте тобі панство!.. Я до них по-жереб’ячому
заржав: це так, як «добрий день» по-нашому, та й пішов
собі далі..
Іду, дивлюсь: кум Грицько, що торік помер, в казані
сидить, а в тому казані смола кипить,— такий сморід іде,
’) Див. П. В. Иванов, «Жизнь и пов-Ьрья крестьянть Купянскаго
уЬзда, Харьковской губерній». Харьковт». 1907.
31
аж у носі крутить!.. Добрий день,— кажу,—куме, як ви
тут, не змерзли?» — «Ба ні,— каже,— тут тепло, як на пе-
чі в гарячому просі!» — «А за що ж,— питаюся,— вам кара
така?»— «За те,—каже,— що в панів за ланового був».
«Хай йому біс,— думаю,— не піду більше до панів служи-
ти, бо ще й мені те буде»...
Пішов далі, йду та йду... Дійшов до самісінького раю,
а в раю річка сметани тече: така густа сметана, що аж
сама до рота проситься. Над річкою — дерева, замість
листя — гречані вареники: пухкі та свіжі, ніби тільки що
з печі мати витягнули. Під тими деревами люди лежать,
і, як тільки котрий їсти захоче — рота роззявив, а варе-
ник з дерева та в сметану — бовть! Впірнув, перевер-
нувся, а тоді прямісінько в рот; тільки встигай жувати.
«Ось,— думаю,— життя. Це, мабуть, той сіцілізм, !) що
про нього скубенти* 2) з міста говорили». Вирішив і собі
до них пристати. Підходжу до крайнього — таке розпас-
лося, що й дихати йому важко,— питаюся: «Чи не можна,
пане-брате, і мені коло вас тут прилягти?» А він —луп
очима та й каже: «А ти хто такий, твій батько чим
займався?» — «Та звісно,— кажу,— хлібороб». А він як
визвіриться на мене: «Іди геть звідси, тут самі нероби
лежать!..»
«Полтавський соцький »
У близькому зв’язку з небилицями стоять цікаві — теж
жартівливі -— народні пісні, що відомі під назвою «Полтав-
ський соцький». Таких пісень на Україні колись — не так
давно — можна було почути багато, співали їх парубки на
всіх вечорницях.
З’явилися ці пісні на Україні тоді, коли наші «грамотії»
пропагували ідею «раю на землі». Народ висміював їхні
«ідеї» — і в небилицях, і в піснях.
Найпопулярніша пісня цього типу була: «Коли б я був
полтавський соцький». Як більшість народніх творів, ця
пісня має багато варіантів. Майже кожний повіт, а, може,
й кожне село співали свого «Полтавського соцького».
На жаль, ми не маємо багато записів цієї пісні Нижче
друкуємо лише два варіанти, з яких перший записаний
в самій Полтаві, а другий, «південний» — у місті Возне-
сенськ на Одещині
*) Так наші селяни вимовляли слово «соціялізм».
2) Студенти.
32
І
Коли б я був полтавський соцький,
Багато б дечого зробив,
Зробив би так, щоби жилося
Всім людям добре, напримір:
Поставив би я скрізь дерева
З медових пряників самих,
І ніжки з холодцю, свинячі,
Щоб з часником росли на них.
Замість лози — росли б ковбаси,
А листя все було б — млинці,
Земля була б з самої каші
Та з добрих свіжих потрохів.
У Чорнім морі — запіканка,
Сивуха б у річках текла,
В Дунай би напустив слив’янки,
А дно зробив би я із скла.
Ставки б з сметаною стояли,
З лемішки з салом береги,
В ставках вареники б стирчали:
Товсті, гарячі і пухкі...
Усі криниці — з добрим квасом,
Та й на печі, щоб не ходить,
Щоб чоловік з похмілля часом
Міг до безтями його пить.
Одежі вже було б не треба,
Панам не треба кунтушів,
Ходили б, як святі по небі,
-В одних сорочках, без штанів.
Усі жінки і молодиці
Знову дівчатами були б:
Тонкі, високі, блідолиці.
Погані в світі не жили б.
А ми б сиділи та гойдались,
Мов діти в люльці уночі,
Спокійно б раю дожидались,
Задерши ноги на печі...
Ну, годі!.. Треба б замовчати,
Щоб хто ще шиї не набив...
Коли б я був полтавський соцький.
Усе б дочиста це зробив. ')
*) Записав М. Коломацький в Полтаві, імовірно в році 1940.
2 О Воропай
33
п
Коли б я був полтавський соцький,
Багато б дечого зробив:
Пампушки жирнії в сметані,
Плачинди *) б з кабаком я їв.
Насадив би всякої деревини,
З медових пряників самих,
А сливи падали би з неба,
Ніхто тоді не їв би їх.
У Чорнім морі—запіканка,
Дніпро давав би нам вино,
Дунай приносив би нам пиво,
Горілка де-не-де була б.
Криниці були б з добрим квасом,
Таким, щоб в носі закрутив,
Щоб чоловік з похмілля часом
Аж до упаду його пив.
Усі жінки і молодиці
Знову дівчатами були б:
Чорняві, гарні, круглолиці,
Неначе в полі ягідки.
Людям одежі тоді не треба,
Панам не треба кунтушів,
Ходили б, як святі по небі:
І без сорочки, й без штанів.
Коли б я був полтавський соцький,
Багато б дечого зробив...
Та прощавайте, добрі хлопці,
Щоб хто-будь шиї не набив. 1 2)
Гра в карти
Інколи (це вже в пізніші часи) хлопці грали на вечор-
ницях у карти; але це були, як сказав Свирид Галушка,
«чортзна-які хлопці на чортзна-яких вечорницях». Та все
ж таке траплялося.
Гра в карти колись на Україні вважалася «грішним ді-
лом», а тому народні оповідання про цю гру приймали ви-
гляд леґенд з релігійними мотивами, як ось:
«Юда зрадив Христа тому, що любив грати в карти.
-Одного разу ідр Юдя пізно ввечорі по вулиці, бачить крізь
1) Плачинда — печений пиріг у вигляді коржа, начинений кабаком
(СисигЬіІа тахіта). Плачинда — улюблена страва селян Південної
України,— імовірно, запозичення від сусідніх молдаван.
2) Записано в м. Вознесенськ у році 1939-му.
34
вікно: жиди сидять у хаті і грають у карти. Юда зупинив-
ся, став та й дивиться, а ті почали сперечатися, кричати,
лаятись... Помітивши стороннього чоловіка під вікном, ви-
бігли з хати, схопили його і почали допитувати: хто він
такий та чому дивиться у вікно. А він і каже їм, що він
Юда — ученик Христа, а зупинився подивитися тому, що
й сам любить грати в карти. Жиди почули від Юди, що він
любить карти, то й догадалися, що він любить і гроші, за-
пропонували йому тридцять серебраників, щоб видав їм
Ісуса Христа. Юда згодився, бо ж перед тим програв усі
гроші і думав відігратися тими серебраниками». ’)
Отже, як бачимо, і досвітки, і вечорниці — це традицій-
на форма організації молоді в побутових умовах україн-
ського села. Здавна відомо, що найкраща народня музика,
танці, народні пісні, перекази, леґенди, жартівливі опові-
дання, приповідки, прислів’я, загадки та інші види на-
родньої творчости великою мірою виникали саме тут — на
досвітках та вечорницях.
1) Записано в 1945 році від Ольги Д-ко, що походить із Харківщини.
Подібна леґенда записана П. В. Івановим в 1907 році Див. «Жизнь и
пов’Ьрья крестьянь Купянскаго уЬзда, Харьковской губерній».
2*
35
СКЛАДЧИНА
Крім звичайних вечорниць, була колись ще «складчи-
на». Складчина збиралася лише чотири рази на рік: на
третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговіли — пе-
ред Пилипівкою і Великим Постом.
Назва походить від того, що дівчата і хлопці «склада-
лись» і влаштовували спільну забаву з вечерею, музикою
і танцями.
Завдання дівчат було приготувати вечерю, а для
цього вони зносили до паніматки хто що мав: одна муки
на вареники, інша сиру, ще інша масла — всього, чого
треба.
Хлопці теж складалися, але вже не продуктами, а гріш-
ми. На ті гроші вони купували вина або горілки, а також
солодощів для дівчат: цукерки, медяники, марципани.
Крім того, хлопці ще наймали музикантів.
Інколи на складчини запрошувано хлопців з іншого се-
ла або з інших «кутків» того самого села. Але чужі дівчата
не запрошувались ніколи. Запрошені хлопці брали участь
у складчині як повноправні члени, і з ними поводились
чемно, гостинно: відступали їм перші місця за столом,
дбали, щоб їх добре почастували, шанували як бажаних
гостей.
Ось як згадує Марія Ткачук різдвяну складчину на
Слобожанщині ще в часи свого дівування — років з пів
сотні тому:
«Наступили Різдвяні святки. На третій день дівчата ще
з обіду зібралися до паніматки, де сходились вечорниці,
і — хто тісто місить на горішки та вареники, хто качає, хто
в печі розпалює, а хто побіг до крамниці за різними при-
правами. Коли вже все готове було, прийшли хлопці і при-
несли з собою горілки. Щось бони між собою пошепталися,
і один побіг. За якийсь час приходить і приводить музи-
кантів.
Музиканти ввійшли до хати, привіталися, посідали на
лавці та й питаються: «Що ж вам заграти?»— «Грайте
нам козачка!» — кажуть хлопці.
36
Музиканти заграли. Грали добре, хоч було їх тільки
троє: скрипка, бубон і дудка. Музиканти грали, а хлопці
пішли танцювати. Перетанцювали хлопці та й посідали
збоку. Тоді ми, дівчата, попросили. «Заграйте нам мете-
лицю». Вони і нам заграли, ми перетанцювали, а тоді
хлопці кажуть: «А тепер, дядьки, заграйте нам „общої”!»
Музиканти заграли «польку у два боки», і всі ми разом —
і дівчата, і хлопці — пішли танцювати. І так танцювали аж
до вечора.
Увечері, як світло засвітили, посідали за стіл. Кожна
дівка сіла з своїм парубком. Не сідали за стіл тільки стар-
ша дівка — отаманша і старший парубок — отаман.
Отаман взяв пляшку і чарку в руки, а отаманша — та-
рілку з горішками. 1) Першу чарку отаман підніс хазяїнові
хати, а отаманша йому ж — жменю горішків. Друга чар-
ка— паніматці, потім — музикантам...
Коли вже всіх почастували, то поставили пляшку з го-
рілкою на стіл і подали вечерю: вареники, кури смажені.,
та я вже й позабувала, що там ще було. Горілки випили
тільки по дві чарки, щоб кожний пару мав. Більше не пи-
ли, щоб не повпиватися. На закуску дівчата частували
хлопців «вареною» * 2), а хлопці дівчат — цукерками.
Як все поїли і попили, старша дівка каже: «Не гнівай-
тесь, люди добрі, якщо комусь недогода була, бо чим хата
багата, тим і рада!» Всі вийшли з-за столу, подякували
старшій дівці за вечерю, а старшому парубкові за горілку
і пішли в клуню. А в клуні музиканти ще трохи пограли,
ми потанцювали та й розійшлися — хто куди знав.
— А чого ж ви всі пішли в клуню танцювати?
— Бо в хаті було тісно, а надворі сніг ішов!»
’) «Горішками» на Слобожанщині називають солодке печиво, щось
на зр аз оі5 медяників.
?) «Варену» варили з цукру, розведеного теплою водою з перцем.
37
ДІВОЧІ ТА ПАРУБОЧІ ГРОМАДИ
Колись на Україні існували по наших селах та дрібних
містечках дівочі та парубочі громади. На чолі дівочої гро-
мади стояла старша дівка— «та, котра вела порядок між
дівчатами»; називали її отаманшею. На чолі парубочої гро-
мади був старший парубок — отаман.
Отаман та отаманша були довіреними представни-
ками своїх громад, вони залагоджували сварки, влашто-
вували забави та мали вирішальний голос у прийнятті нових
членів.
В обох громадах — дівочій і парубочій — були свої хар-
чові запаси і каси, які складалися з реґулярних внесків
членів. Ці каси мали на меті служити релігійним потребам
і покривати видатки при організації традиційних свят і
розваг.
До парубочої громади приймали захожих хлопців з ін-
ших сіл або молодняк («кашоїдів»), що, підрісши, заявляв
своє бажання парубкувати. Щоб прийняти нового члена,
треба було згоди всієї громади.
Процедура прийняття до парубочої громади «місцями
досі зветься „коронуванням” й імітує старе всажаннє на
коня, піднесеннє на князівство, на ватажківство і т. под.» і)
«Коронування» відбувалося так: кандидат у парубки
з’являвся на збори громади, «відважував» кожному чле-
нові низький поклін і давав обіцянку: «Горілку пить, до
дівчат ходить і всіх добрих парубочих звичаїв дотримува-
тись!» Громада підхоплювала свого нового члена на руки
і кілька разів підкидала вгору, співаючи хором:
Посіяли дівки льон...
Зв’язок цієї пісні з моментом «коронування», як думає
Михайло Грушевський, полягає в таких словах:
5) Михайло Грушевський. «Історія української літератури», ч. 1.,
1923. Київ-Львів. Стор. 218. В. Боржковский «Парубоцтво какь особая
группа в*ь малорусскомт» сельскомт» обществ’Ь», «К. Стар.», 1887, VIII,
стор. 767.
38
На конику удалець,
Що за диво удалець,
Наш Іван молодець!
Після цього ритуалу «коронований» ставив хлопцям
могорич: кварту горілки або барильце пива — це вже, як
громада вирішить. Після могоричу колишній безвусий
«кашоїд» набував усіх прав парубоцтва: він міг запускати
вуса, носити сиву шапку, заломивши її «пиріжком», і, най-
головніше, залицятися до дівчат і відвідувати вечорниць
Крім прав, парубоча громада мала ще й обов'язки пе-
ред сільською громадою. Найголовніші з цих обов’язків бу-
ли такі: будувати гойдалку на Великдень, колядувати з
«звіздою» на церкву під час Різдвяних свят і вирубувати
хрест на льоду для Водохрищь
До дівочої громади приймали без особливих ритуалів
і без могоричу, але з умовою, що кандидатка вже вміє ши-
ти, прясти та вишивати. Таке вміння було необхідне, бо ж
на вечорницях бути без діла не годиться.
Обов’язками дівочої громади, крім організації вечор-
ниць і «вулиці» 1), були ще такі: квітчати церкву перед ве-
ликими святами, впорядковувати самітні гробки на цвин-
тарі перед поминанням мертвих і допомагати працею ста-
рим та немічним у сель
У багатьох селах Київщини, Чернігівщини та Полтав-
щини дівочі і парубочі громади, хоч і в значно слабшій
формі, зберігались аж до 30-х років нашого століття.
1) Дивись другу частину: «Весна».
ДІТИ
Про звичаї наших дітей у «передколгоспній» Україні
можна було б написати багато цікавого, але це окрема те-
ма для дослідження не тільки етнографа, а й педагога. Та
все ж, говорячи про звичаї народу, не можна оминути й ді-
тей, Ми обмежимося тут лише кількома спогадами стар-
ших людей про свої дитячі розваги взимку.
«Дівчатка бавляться ляльками. Кожна лялька когось
представляє: „Це мама, а це тітка Наталка, а то бабуся”.
Про ляльок дбають, як дорослі про дітей: „Ось ми нава-
римо вареників та будемо обідати”. Вареники ліпляться
з м’якушки хліба. До ляльок дівчата говорять: „Ми підемо
в поле, а ви, діти, зоставайтеся вдома, та не пустуйте,
будьте чемні”. Або таке: „А ми підемо в гості та вам го-
стинці принесемо”.— Коли мені було років вісім, мама вже
привчали мене прясти на веретено — щось таке грубе на
мішки, на рядовину. Мама, бувало, зроблять з якихось гір-
ших конопель мичку, настромлять на гребінь, і ми з сест-
рою сидимо та крутимо веретеном.
Часом бігали на лід сковзатися — без ^коньків» (ковза-
нів), а тільки чобітьми. їздили санками, найбільше в свята,
як були у нас гості — тоді нам цілий день можна було їз-
дити на санках...» *)
«Я, бувши малим,— згадує Свирид Галушка * 2),— лю-
бив сковзатися. Було, змерзну: руки — як буряк, червоні,
а не йду до хати грітися. Коли матері терпець увірветься,
то вийдуть на поріг і сваряться на мене: „Ворохобнику,
ти,— йди до хати. Дивись, он-о вже «дядьки» під носом
блищать, а воно ще бігає!” Але, якщо мати сваряться, то
це нічого, ще можна сковзатися. Коли ж уже батько вий-
де з хати і тільки скаже: „Свириде!” — я все кидаю і біжу,
бо то вже непереливки.
___А. як, бувало, сніг іде, то ми залазило десь у повітку і
бавимося там у «тісної баби». Збереться хлопців з десять,
’) Записано від Марії Д-ко з села Діхтярі на Полтавщині.
2) Запис зроблений в 1947 році. Ім’я і прізвище оповідача дещо змінені.
40
а один стане коло стовба, упреться руками і ногами та й
тисне всіх у куток, а всі тиснуть його до стовба — ото й ви-
ходить «тісна баба».
— А в суботу, проти неділі, ми, хлопці, бувало, вибе-
ремо серед озера місце, де чистий, гладенький лід, прору-
баємо ополонку і застромимо туди жердку. А як мілко, то
візьмемо такого довгого кілка, щоб дістав дна та ще щоб
можна було його забити в землю. Лишимо це на ніч — во-
но замерзне. На другий день, у неділю ранком, викотимо
старе колесо, настромимо його на той кілок. До колеса при-
в’яжемо ланцюгом довгу жердку, а на другому кінці її при-
чепимо санки. Навколо колеса посиплемо піском, щоб
сковзько не було, а потім закладаємо дрючки в спиці і вер-
тимо колесо. Два-три хлопці вертять колесо, а решта —
дівчата і хлопці — посідають на санки і їздять. Якщо лід
чистий і рівний, а ’жердка довга, то санки летять, як на
крилах — аж дух забиває!
— Як нападає багато снігу, то вибираємо, де найкру-
тіша гора. В нашому селі була «Козацька гора». Як є ба-
гато снігу, ми його розрівняємо, вигладимо дерев’яними
лопатами, а тоді ще й водою зверху поллємо, щоб аж
льодом узявся. Ще й дошками пригладимо: гладенький
мусить бути, як скло. Це все робиться в суботу; а в неді-
лю, коли мороз добре його стягне за ніч, сковзаємось на
санках-самотужках. Сідаємо верхи, як на коня, а керуємо
ногами.
— А як хто санок не має, то не дуже цим журиться, бо
можна і на крижині їздити. Оце, було, вирубаєш на річ-
ці крижину, обрубаєш її — щоб довга була, як ночви. Збо-
ку дірку видовбаєш, щоб можна було мотузок прив’яза-
ти. Коли така крижина готова, то намостиш соломи, вдвох
посідаємо — летить крижина з гори ще краще, як санки!
— Була у нас ковганка. Ми з товаришем, було, підемо
на лід, вирубаємо круглу крижину, прорубаємо дірку, про-
сунемо лозину — це ковганка. Помостимо соломи, щоб си-
діти ліпше, і катаємось: один їде, а другий везе. Покатає-
мося на озері і йдемо спускатися з гори. Спускаємось, аж
поки ковганку не розіб’ємо — тоді на шматках їздимо. Оце
сядеш на шматок крижини і їдеш, посеред дороги крижина
розіб’ється або вислизне — їдеш на кожусі, гицаючи по
льоду тим місцем, звідки ноги ростуть.
— Як сніг випаде, то «воювалися» сніжками. Оце йде-
мо з школи, вийдемо на «Карлашову леваду», і я, було,
кричу до хлопців: «Давайте воюватися сніжками!» — «Да-
вай,— кажуть хлопці,— тільки вперед сніжки зробимо!»
41
Поділимось на два гурти, наробимо сніжок і як почнемо
ними битися — аж курява йде! А тоді збіжимось і борю-
каємось на снігу. А мороз — аж тріщить! Проте ми не чує-
мо його: у нас чуби мокрі.
,— Як на озері ляже первольодок — прозорий, як скло,
ми ходили на озеро рибу глушити. Візьмемо довбешки і
йдемо... Як вийдемо на лід, то розходимось — не ходимо
табуном, бо первольодок тоненький, гнучкий, так і ди-
вись— провалишся. Ходиш і дивишся, де риба завору-
шиться в зіллі; тоді довбешкою — бух!., а вона й перевер-
неться черевом догори. Сокиру з-за пояса візьмеш, лід
прорубаєш і рибу — за хвіст та в торбу. Глушили тільки
велику рибу, бо заради малої не варто й льоду рубати».
ЛЕҐЕНДА ПРО СВ. СПИРИДОНА
В день св. Спиридона *) сонце повертає на літо, а зи-
ма— на мороз. Починаючи з цього дня, селяни колись
різали птицю та кололи кабанів, готуючись до Різдвя-
них свят.
На Слобожанщині розповідали таку леґенду:
«Був колись такий чоловік, що не боявся відьом, на-
зивався Спиридон. Парубком був такий гарний, що дівки
так і бігали за ним. До нього горнулась одна дівка: вона
і так, і сяк, а він — ніяк!.. Одного разу він посварився
з нею, а вона була відьма і сказала: «Ось я тебе цю ніч
задушу!»
Настала ніч темна-претемна. Прийшла відьма душити
Спиридона, а він не спав і почув, що вона крадеться до
нього: в кішку обернулась і очима світить. Тільки скочила
кішка Спиридонові на груди, а він її — за хвіст та об зем-
лю — бух! Убив і в рів закинув.
Ранком люди знайшли тіло відьми, поховали і хрест
поставили. А відьми, звісно, громадою живуть і одна за
одну заступаються. Як довідалися відьми про таку подію,
постановили розірвати Спиридоца на шматки. Знову на-
ступила ніч —' ще темніша, як перша була. Спиридон пі-
шов на могилу, виліз на хрест і сів на ньому, щоб відьма не
встала з гробу.
Відьми зібралися, та що підуть до хати св. Спиридо-
на, а його вдома нема — на хресті сидить. А відьми на хре-
сті не можуть побачити.
Що підуть відьми до могили: ходять кругом, ходять —
не бачать нічого! Коли це убита відьма прорекла: «Сидить
на моєму хресті, і я не можу встати!» Як відьми те почули,
зразу догадалися, про кого річ. Почали раду радити, як
узяти до своїх рук св. Спиридона. От одна і каже: «Полеті-
мо до Києва, до київської відьми, вона нам скаже, як його
взяти!»
’) 25-го грудня за новим стилем.
43
Полетіли... Прилітають назад, прилетіла з ними і київ-
ська відьма *). А та відьма мудра була: походила, подиви-
лася, понюхала скрізь, та й каже: «Зберіть зараз дванад-
цять недогарків свічок, спалимо хрест і візьмемо св. Спи-
ридона».
Відьми почали збирати недогарки. Назбирали дванад-
цять недогарків, засвітили і почали палити хрест. Палять
ото вони та й палять той хрест, і скоро він уже впаде на
землю. Святий Спиридон бачить, що біда, та й каже: «Гос-
поди, Боже мій, укороти ночі хоч трошки, щоб хрест не
перегорів до ранку, а то мені — смерть!»
Тільки він це сказав, а півні: «Ку-ку-ріку!» Відьми й
розлетілися на всі боки — хто куди встиг, а святий Спири-
дон остався живий.
Ото Бог укоротив ночі для святого Спиридона, і так во-
но навіки залишилося». * 2)
!) «Київські відьми знані всьому світові з того, що вони вміють шту-
карити». «Українські перекази». Зібрав М. Возняк. «Укр. В-во», Кра-
ків — Львів, 1944. Стор. 44.
2) Записано від Марії Прокопчук, жінки понад 50 років. Походить з
Харківщини (назву села оповідачка назвати відмовилась). Подібна леген-
да є в книзі П. В. Іванова: «Жизнь и пов’Ьрья крестьянь Купянскаго
уЬзда...», Харьковт», 1907.
44
СВЯТ-ВЕЧІР
Зима. Навколо біліють сніги. Мороз ніби пензлем
розмалював вікна. Дерева обсипані інеєм і обліплені сні-
гом. Нерухомі, білі, немов кришталеві, стоять вони, як
у казці, і сяють самоцвітами від першого променя січне-
вого сонця.
Ранок. Над кожною хатою стовпом в’ється дим. Тихо.
Здається, що село ще спить: на вулицях нема нікого. Але
в кожній хаті давно кипить робота...
Сьогодні особливий день
З давніх-давен у нас на Україні словом і ділом, словес-
ним твором і магічним актом, всією обстановою люди ство-
рюють у цей день образ багатства, щастя, миру і спокою
у своєму домі
Ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув
у хату крізь замерзлі шибки, господиня приступила до
праці. Першою магічною дією було добування нового вог-
ню. Господиня дістала з покуття кремінь і кресало, які
останні дванадцять день лежали під образами. Вона пере-
хрестилася тричі і, ставши обличчям до схід сонця, викре-
сала «новий огонь». Цим вогнем вона розпалила в печі
дванадцять полін, що їх припасала та сушила дванадцять
днів останнього місяця.
Через кілька хвилин у печі вже палають сухі дрова; на
протилежній стіні кидається химерна тінь.
Господиня пов’язалася хусткою, засукала рукава і за-
ходилася готувати дванадцять свят-вечірніх страв: наста-
вила узвар, варить горох, квасолю, смажить капусту, ри-
бу, ліпить вареники, готує бараболю, гриби, кашу гречану
з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком
та кутю з товченої пшениці. В усьому їй допамагають діти,
а найбільше — старша дочка.
В цій багатій, але пісній вечері господиня представляє
найголовніші плоди поля, городу і саду. Ніби дає звіт ново-
му рокові за своє багатство в минулому році
45
В той час, коли господиня поралася біля печі, господар
напоїв худобу, підстелив свіжою соломою та дав їй свіжого
пахучого сіна. Потім він поодкидав сніг від хати, розчи-
стив стежки і уважно оглянув усе господарство. Все живе
і мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту
хвилину Свят-Вечора на своєму місці. Ніщо не може бути
в цей вечір поза домом, у чужих руках — позичене чи десь
забуте.
Всі члени родини теж повинні бути вдома. «Боже сох-
рани,— кажуть люди,— десь заночувати в цю ніч, цілий
рік будеш блукати по світі». Воронь, Боже, і сваритися в
цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у
новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. Та не завжди
господиня знає своїх ворогів, а, щоб не помилитися чи ко-
гось не забути, вона заворожує всіх разом. Для цього вона
затикає клоччям усі дірки в лавках та ослонах і заклинає:
«Не дірки затикаю, а роти моїм ворогам, щоб їх напа-
сті не зловили мене через увесь рік».
Та цього ще мало. Завзята господиня веде далі свою
боротьбу з ворогами, вона зав’язує ґудзі на мотузці —
стільки ґудзів, скільки має ворогів, а коли сідатиме вече-
ряти, то покладе той мотузок під себе, примовляючи:
«Щоб так мої вороги мовчали, як ці ґудзі мовчать!»
Щоб увесь рік жити багато...
І так у турботах проходить день. Сьогодні не снідають
і обходяться без обіду. Хіба дітям, що не можуть терпіти
голоду, мати дозволить дещо з’їсти, та й то лише в обід-
ній час.
Коли вже сонце схилиться до заходу, починається го-
тування домашнього вівтаря з найважливішого домашньо-
го знаряддя і снопа жита — символа врожаю. Господар
вносить сніп жита— «дідуха». Переступаючи поріг, він
скидає шапку і вітається з господинею, ніби вперше вхо-
дить до хати:
— Дай, Боже, здоров’я!
— Помагай Біг,— відповідає господиня,— а що несеш?
— Злато, щоб увесь рік ми жили багато! — говорить
господар, зупиняючись посеред хати. Тут він хреститься
і, звертаючись до родини, віншує:
— Віншую вас із щастям, здоров’ям, з цим Святим Ве-
чором, щоб ви в щасті і здоров’ї ці свята провели та других
дочекались — від ста літ до ста літ, поки нам Пан Біг на-
значить вік!
46
Повіншувавши, господар підносить «дідуха» високо
над столом і ставить на покутті під образами. Далі він пе-
рев’язує «дідуха» залізним ланцюгом і кладе біля нього
ярмо, чепіги від плуга і хомут. Господиня добуває із скрині
нову білу скатерку і все це накриває.
Від злсії сили...
Господар знову виходить з хати і вносить оберемок со-
ломи та сіна. Солому він розстеляє по долівці, а сіно ділить
на дві нерівні частини. Меншу кладе на покутній бік столу,
а з більшої робить копичку під столом. Зверху на копиці
сіна ставить черепок з жевріючим вогником, де куриться
ладан, наповнюючи хату святочними пахощами. Збоку ко-
ло сіна, під столом, господар кладе ще «заліззя» — леміш
від плуга, гистик без держака та сокиру. Діти по кілька ра-
зів торкаються тих речей босоніж,— «щоб ноги були твер-
ді, як залізо».
В цей «таємничий» вечір магічними діями і «заліззям»
господарі захищають свою господу від «злої сили», щоб
позбутися її не тільки на цей вечір, а й на весь господар-
ський рік.
Господар і господиня з новоспеченим «святочним» хлі-
бом, медом та маком обходять двір, комори та обкурують
все це ладаном. Біля обори, де стоять корови, господиня
густо посипає насінням дикого маку,— «щоб відьми, його
визбируючи, не могли приступити до худоби». На закін-
чення цього обходу господар «зарубує» поріг,— «щоб звір
не міг переступити». Йдучи в обхід, жінка вбирає собі на
голову чоловічу шапку,— «щоб цілий рік ходити просто-
волосою».
У хаті господиня кладе під скатерку на чотири кути
столу по голівці часнику,— «щоб, злу силу відігнати».
Свята, «багата» вечеря, виготовлена на «новім» огні
з різнородних плодів землі, з дотриманням відповідних
«законів», стає невичерпним джерелом магічної сили: на
утворення нового багатства в новім році, а також на від-
вернення всякої супротивної сили. Майже всі магічні акти
виконує голова родини — господар, а йому допомагають
дружина, діти і навіть гість, якщо такий у цей вечір наго-
диться до хати.
На сіно, що намощене на покутньому кінці столу,
«невинна душа» (дитина до семи років) кладе три хліби
або калачі, грудку соли і ставить велику воскову свічку.
Мати виставляє полумиски з вечерею на стіл, а на сіно,
47
що на покутті біля «вівтаря», ставить горщик з кутею
та узваром.
Хоч діти вже дуже голодні, все ж вони не відважують-
ся просити у матері їсти — терплять і крізь вікно пильно
дивляться на небо: чи не зійшла вже вечірня зоря, що має
сповістити всім людям про велике чудо — народження
Сина Божого!
Свята вечеря
До хати входить батько і урочисто сповіщає родині, що
Святий Вечір уже почався, бо на небі засяла вечірня зоря.
Але перш ніж приступити до вечері, йому треба нагодува-
ти худобу і «запросити гостей». Господар бере миску, під-
ходить до столу і набирає по кілька ложок кожної страви.
Господиня дає йому хлібину та черпак з медом, а для пса
окремо — окраєць хліба і грудку овечого лою. Тримаючи
в руках усі ці «дари», в кожусі, але без шапки батько
вийшов з хати. На порозі його зустрічає вірний прия-
тель і добрий вартовий господарства — кудлатий Сірко.
Передчуваючи приємність, він весело замахав хвостом
і голосно загавкав. Господар урочистим голосом говорить
до нього:
— Це той хліб і вівці, що ти доглядав мені весь Божий
рік. Як служитимеш вірно і в цьому році, то в наступному
Святому Вечорі ще більше візьмеш!
З цими словами він — не кидає, а кладе перед псом
хліб і лій, а сам іде до стайні. Сутеніє. Скрипить під ногами
сніг, мороз дошкульно щипає обличчя... Господар відсунув
примерзлі двері і ввійшов у стайню. Там тепло, щедро під-
стелено соломою, а за драбинами сухе зелене сіно пахне
луками. Корови й воли ліниво повернули голови і тихим
протяжним «Му-у-у!» привітали господаря. Коні тихо зар-
жали, а вівці у своїй загороді збилися докупи і, вижидаю-
чи, дивляться на господаря. Господар поставив миску з ве-
черею на вікно, а сам узяв у руки хліб і, підходячи до кож-
ної тварини, благословив її, тричі торкаючися хлібом
до голови:
— Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю
на тебе добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася
та щоб минали тебе чорні напасті!
Отак поблагословивши, він бере черпак із медом і ма-
лює хрестик межи очима кожної тварини. Після цього в
чисто вимите дерев’яне корито він сипле з миски вечерю,
кришить туди хліб, досипає борошна, солить сіллю, все це
48
добре перемішує дерев’яною кописткою і розділяє поміж
усіма тваринами, що є в господарстві
Вдарити сьогодні будь-яку тварину — великий гріх!
У цю ніч, опівночі, всяка німина людською мовою розмов-
лятиме з Богом. Бог запитає, як їй ведеться у господаря.
Якщо господар не б’є її і добре годує, вона похвалить його
перед Богом, а коли б худоба голодна була і заплакала,
то нехай потім нарікає такий господар сам на себе, якщо
йому не поведеться з худобою в наступному році
Після цього господар, якщо має пасіку, відвідує бджіл
і дає їм сити. Господиня тим часом відвідала курей,
качок, гусей і всіх їх нагодувала вареною пшеницею —
«кутею».
Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!
Повернувшись від худоби, господар знову набирає в
чисту миску по ложці всіх святвечірніх страв, зверху ста-
вить кухоль з медом та склянку з водою і кладе калач,
кілька горіхів і яблуко. Все це він тримає лівою рукою, а
праву озброїв бичем від ціпа; потім без шапки виходить за
поріг і стає під дверима. Господиня замкнула за ним двері
на засув, погасила світло і наказала дітям сидіти тихо, не
ворушитись. У хаті — напружений настрій. Кожний відчу-
ває, що там — за замкненими дверима, надворі має відбу-
тися щось таємниче.
Діти вірять, що батькові загрожує небезпека, що він
стоїть віч-на-віч із стихійними силами природи. До нього
може з’явитися «гість» в образі крижано-снігової потвори,
що тиняється в цю ніч по далеких степах, великих лісах та
страшних нетрях у супроводі цілої зграї голодних вовків.
Діти не один раз чули казку про старого лісника, що з вну-
ком — малим бешкетником Степаном жив десь у Чорному
лісі На Свят-Вечір вийшов лісник «закликати гостей», а
Степанкові наказав сидіти тихо. Внук не послухався діда
і вибіг із хати. Як тільки він вибіг,— піднялася завірюха,
завили вовки і велетенський крижаний дідуган у сніговій
кереї та ще й зі сніговим мішком за плечима з’явився
перед хатою лісника. Він схопив неслухняного Степанка
за чуприну та — в мішок! «Оце,— каже,— буде вовкам
на вечерю!»
Діти пам’ятають цю казку і бояться. Вони притулилися
в темній хаті до матері і мовчки тремтять, чекаючи кінця
страшної магічної дії, що там, за дверима, виконує їхній
батько.
49
Тим часом господар надворі з вечерею в руках та би-
чем викручувався «за сонцем», вдивлявся у безкраю
далечінь зоряного неба і тричі робленим басом гукав:
— Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!
Він на мить зупинявся, ніби вслухався у спокійну тишу
зимної ночі, і знову гукав:
— Морозе, морозе, йди до нас на вечерю!
Після третього разу він сердито погрожував бичем,
примовляючи:
— Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку
пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори,
а нам шкоди не роби!
Потім господар запрошував сірого вовка:
— Іди і ти на кутю, сірий вовче, а як не йдеш, то
не бери у нас ні телят, ні ягнят, ані малих поросят!
Нарешті господар просив чорні бурі та злі вітри. Він
щосили гукав у безмежну далечінь нічної темряви, ніби
справді хотів, щоб його почув цей, останній «гість»:
— Чорні бурі та злії вітри, приходьте до нас на Свя-
ту Вечерю! А коли тепер не прийдете на дари Божі, на
страви ситі, на горілки палені, на все велике добро, на яке
ми вас просимо, то не приходьте до нас і вліті та не робіть
нам шкоди на ярині і на житі!
Після цих запросин батько повернувся до хати, не
оглядаючись, і щільно зачинив за собою двері. До кінця
вечері вже ніхто* не повинен виходити з хати і двері
не можна відчиняти. «Хоч би там не знати що скоїлося,
а дверей, було, батько не відчинять»,— згадує Свирид
Галушка.
Спільна вечеря всього роду
Свята Вечеря — це спільна вечеря всього роду. Навіть
мертві родичі і безвісти загинулі — всі мають у цей вечір
зібратися разом, щоб трапезувати цілим родом.
Живі, пам’ятаючи своїх мертвих родичів, ставили для
них кутю та узвар на вікнах, розкидали варений біб по
кутках, залишали немитими ложки та миски після ве-
чері,-^- «щоб душі могли їх лизати для поживи». Сідаючи
на стілець чи на лавку, продували місце,— «щоб не при-
валити собою мертві душі», бо в цей вечір «мертвих душ
з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавках,
на вікнах, на столі та під столом...»
Господар запрошує всі мертві душі на Свят-Вечерю.
Він бере миску з кутею, ставить її на шматок полотна,
50
запалює свічку і ліпить її до миски. Все це він бере обома
руками і обходить тричі «за сонцем» навколо столу. Потім
ставить миску на стіл, а сам стає на коліна перед образами
і молиться за померлі душі Жінка і діти наслідують при-
клад батька і всі разом моляться вголос:
«Просимо Тебе, Боже, щоб і тих душ до вечері допу-
стив, що ми про них не знаємо; що в лісі заблудилися, у
водах утопилися, в темних нетрях задушилися. Молимось
Тобі, Боже, за тих, що ніхто про них не знає, лягаючи і
встаючи, і дорогою йдучи ніхто не згадає. А вони, бідні
душі, гірко в пеклі пробувають і цього Святого Вечора
чекають. Від нас у цей вечір молитви йдуть і мертві душі
спом’януть!»
Перехрестившися тричі, вся родина повторює за бать-
ком другу молитву— «за себе»:
«Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене гріш-
ного (ім’я рек) від віри поганої та від безвір’я — на росах,
на водах та на тяжких переходах. Дякуємо Богові Свято-
му, що поміг нам дочекатися у мирі і спокої цих Божих
свят. Та поможи, Боже, їх у радості відправити і від цих
за рік других дочекатись. Амінь».
Після молитви господар знову бере в руки миску
з кутею з полотном та свічкою і передає її господині,
кажучи:
«Ми всі, з усього щирого серця і з Божої волі, кличе-
мо праведні і грішні душі на святу вечерю, даємо їм усе,
що маємо, щоб вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Ми
дбаємо і за ті померші душі, що на світі погибли і порятун-
ку не мали. Нехай Бог прийме для них цю нашу вечерю.
Я їх стільки запрошую і закликаю на цю тайну вечерю,
скільки у цім полотні є дірочок та скільки зернин у солод-
кій куті Божій. Амінь».
Господиня бере з рук господаря миску, ставить на стіл,
і родина починає вечеряти. Спочатку їдять кутю, а по-
тім — голубці, вареники, смажену рибу, капусту — все, що
готувалось, а запивають узваром.
Буває так, що господарі вже поважні люди і їхні діти
розбрелися по світі або повмирали, а вони на старі літа
лишилися самітними. Осиротіла мати, сідаючи за Святу
Вечерю, згадує сина такими словами:
«Сину мій, синочку Свириде, хто сказав би, що ти вже
цього Свят-Вечора не будеш з нами вечеряти, а будеш
по світі блукати. Тут твоє місце порожнє стоїть, тут і твоя
ложечка лежить — тебе дожидає!»
Ііелегко такій матері стримати сльози...
51
Якщо на цей час трапиться сторонній чоловік, його теж
запрошують до столу. Гість на Святій Вечері, за віруван-
ням наших предків, приносив щастя в дім. У селі Млієво
на Київщині існує переказ про те, як невідомий чоловік,
що збився з дороги, потрапив на Святу Вечерю до великої
бідної родини. Хоч як було тісно біля столу, все ж сім’я
якось викраяла місце подорожньому. На другий день ран-
ком, коли подорожній уже мав знову вийти на шлях, він
показав тій бідній, але гостинній родині, де закопано доро-
гоцінний скарб. І з бідної великої родини зробилися багатії
на всю Гетьманщину.
Під час вечері виходити з-за столу не годиться, розмов-
ляти багато — теж не добре. Першу ложку куті госпо-
дар підкидає до стелі,— «щоб так ягнята стрибали, як
ця пшениця скаче від землі до стелі!» Другу ложку
куті підкидає,— «щоб телята рикали так, як це зер-
но стрибає від землі до стелі», а третю — «щоб бджоли
роїлися».
Кожна подробиця під час вечері має віще значення:
якщо тінь на стіні подібна до скирти — буде врожай на
хліб, до копиці — сіна буде багато, до дерева — садовина
вродить...
Якщо хлопець під час вечері захоче води напитися,
батько йому пити не дасть і скаже:
— Не пий, сину, води за Святою Вечерею, ти — козачо-
го роду. Як виростеш — у похід підеш слави здобувати,
а в походах всяко буває; буває і так, що спрага мучить.
Отож знай: витримаєш спрагу за Святою Вечерею — ніякі
походи не страшні!
Якщо син під час вечері пчихне — батько дарує йому
лоша, бо це знак, що козаком буде. Якщо ж пчихне дівчи-
на, то це знак, що вона в господині збирається, і батько їй
теля, буває, дарує — «на щастя».
На Великій Україні діти носять вечерю до своїх близь-
ких родичів: онуки — до баби і діда, племінники — до тіт-
ки і дядька, хрищенники — до хрищених батьків. «А як
я був малий,— згадує Свирид Галушка,— то носив вечерю
до баби-пупорізки, бо в нашому селі вона вважалася
за родичку тим, кого приймала».
Заносячи вечерю, люди ніби намагаються приєднати
живих членів роду до спільної, святвечірньої трапези.
Звичай цей відбувається так: діти, найчастіше хлопчик
з дівчинкою, йдуть до діда й баби з вузликом. Постукають
у двері, переступлять поріг, хлопчина скине шапку і гово-
рить:
52
«Добрий вечір, з Святим Вечором будьте здорові! Про-
сили тато й мама і ми вас просимо на вечерю — нате вам
вечерю!»
Баба візьме з дитячих рук вузлик, роздягне своїх ону-
ків — бодай скине з них кожушки — і посадить за стіл, ча-
стуючи солодкою кутею чи медяником. Дід звичайно наді-
лить їх горіхами та дасть по кілька дрібних монет. Потім
баба загорне їм у вузлик свій калач, кілька пиріжків
чи вареників — обмінює вечерю.
На Гуцульщині та на Покутті заможніші ґазди несуть
вечерю до бідніших. Цей звичай пов’язаний там зі споми-
ном про померлих родичів.
По вечері
По вечері починаються забави. Малі діти бігають по до-
лівці, тішаться ялинкою 1) — якщо є така, залазять під
стіл і там «квокчуть»,— «щоб квочки сідали». Мати їм
кидає за це в солому горішки та дрібні гроші
Поступово все затихає і наступає святвечірня тиша.
Малі діти, набавившись, лягають спати, а старші понес-
ли вечерю до діда і баби. Батько та мати в напівтемряві,
при мигтячому вогнику свічки, схилились над столом
і тихим голосом співають:
«Бог Предвічний народився...»
’) Звичай оздоблювати ялинку на Різдво Христове походить із Ні-
меччини. У нас на Україні цей звичай поширений у містах, а в селах, у се-
лянських родинах, ялинка в хаті на Різдво — рідкість.
КОЛЯДА
Колядувати починають не в усіх місцевостях України
одночасно: на Покутті*) діти ідуть колядувати вже нд
Святий вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській
Україні та в Гуцульщині — на перший день Різдва Христо-
вого, після того, як у церкві скінчиться Богослуження.
На Західньому Поділлі йдуть колядувати на другий день
свят ранком.
Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а в Гали-
чині інколи колядують і ґазди. Але по всій Україні перши-
ми йдуть колядувати діти. З дитячої коляди ми й почнемо
цей нарис. ,
І
Благословіть колядувати...
«Як були ми ще малі,— згадує Свирид Галушка,— зби-
раємось, бувало, на Різдво колядувати. Збираємось по
«кутках», бо село наше велике — понад тисячу дворів.
Сходилися однолітки. Бувало так, що в одній хаті три
колядники. їм доводилося ділитися — разом не підуть.
А мати, як мати — хоче, щоб малі були з старшими.
— Свириде,— було, питається мати,— з ким ти підеш
колядувати?
— З Дмитром!
— То бери й Грицька з собою.
— Його, малого, не треба. Він з нами не зійде, хай шу-
кає собі однолітків!
Батько саме ввійшов до хати знадвору, почув цю роз-
мову і каже до матері:
— Та малий ще й колядувати не вміє, куди йому йти!
— Ні, вмію! — обізвався Грицько.
— Вмієш? А йди лишень у сіни та заколядуй. Хай я по-
чую! — каже батько.
Грицько пішов, став під дверима і заспівав:
*) Покуття лежить на південь від галицького Поділля, між Карпата-
ми і Дністром.
54
Бігла теличка з березничка
Та до дядька в двір.
Я вам, дядьку, заколядую,
А ви дайте пирога.
Як не дасте пирога,
Візьму вола за рога,
Виведу на поріг
Та викручу правий ріг.
Буду рожком трубити,
А воликом робити,
Пужкою поганять,
Хліб-сіль зароблять.
Будьте здорові з празничком!
— Еге, та ти вже колядник у мене!.. Йди, колядуй —
та не заходь далеко!
Грицько взув мамині чоботи, насунув на очі татову
шапку, кожуха вже свого мав, а рукавиці взяв дідові —
там такі, що кіт, бувало, як змерзне, то залізе в рукави-
цю — тільки хвіст стирчить...
Отак одягнувшись, малий біг під вікно до сусіди або
до дядька — через вулицю і там співав своєї «Телички».
Ми ж, старші, нам уже років по дванадцять було —
все село обійшли з колядою. Підійдемо до хати, стане-
мо під вікном — нас було п’ятеро — та всі разом, в один
голос:
— Благословіть колядувати!
— Колядуйте!
— А кому?
— Господареві!
А що той господар Михайлом чи Іваном зветься, ми
вже знаємо, співаємо так, як треба:
Чи дома, дома цей пан-господар?
Цей пан-господар, на ім’я Михайло?
Челядь каже: «Нема вдома»,
А пан-господар собі, бай, дома,
Ще й сидить покінець столу,
А на тім столі три кубки стоять:
В одному кубку — медок солодкий,
В другім кубку — багрове пивце,
В третім кубку — зелене винце.
Медок-солодок — на челядочку,
Багрове пивце — на колядочку,
Зелене винце — та й до церківці,
Та й до церківці, бай, на престольці.
Коло престол а — святий Микола,
В дзвоники дзвонить, на Бога молить,
На райських дверях сам Господь стоїть,
Сам Господь стоїть, три служби служить:
Першу службочку — за господаря,
56
За господаря, за пана Михайла,
Другу службочку — за господиню,
За господиню, на ім’я Марію,
Третю службочку—за челядочку,
За челядочку, та сина й дочку...
Дай, Боже!
Рідко коли сам господар, а частіше господиня вийде
з хати, винесе по кренделю чи по копійці — радіємо!
Мовляв, заробили.
Йдемо далі.. А то зима: снігу по коліна, мороз —аж
носа пече. А проте не чуємо нічого — це ж бо коляда!
Один тільки раз на рік буває.
Йдемо і зустріли інших колядників. Питаємо їх:
— Хлопці, де кращі бублики дають?
— Що там бублики,— кажуть,— ви йдіть до Семена
Пупоня. Панич з міста приїхав — гроші дає!
Ми біжимо — навпростець, через городи, а там снігу
намело — не перелізеш...
У Семена, ми вже знали, треба співати:
Ой, краєм, краєм, краєм-Дунаєм,
Славен єси, Боже, у всьому світі...
Він любив цю колядку...
Була в нашому селі вдова—-бідна така... Хата — ко-
пиця сіна; як великий сніг, то й вікон не знати. Ми її теж
не минали, бо казали у нас: «Гріх обминути бідного!» Хоч
знали, що нічого не винесе, але співали,—співали їй
«вдовиної»:
А, чи вдома, вдома бідная вдова?
Немає вдома — пішла до Бога,
Бога благати, щастя прохати:
— Ой, дай, Боже, два лани жита,
Два лани жита та й лан пшениці,
Лан пшениці—на паляниці...
— Ой, дай, Боже, ще й трохи гречки,
Трохи гречки — на варенички...
Бувай здорова, вдово, з Ісусом Христом,
З Ісусом Христом та Святим Різдвом.
Дай, Боже!
Отак, було, співаємо колядки, аж поки вже геть-геть
смеркне».
.3'звіз Дою...
Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують
і дорослі парубки —ці вже ходять із «звіздою» та дзво-
ником.
56
«Звізду» роблять з дерев'яної обичайки та тоненьких
дощечок — шалівок. Рівно ж не п’ять і не шість, а сім, Звіз-
да декорується кольоровим папером, стрічками. В середи-
ні— образок «Народження Христа» і свічка.
Ватага колядників — п’ять осіб: береза, звіздоноша,
дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допома-
гати міхоноші.
Такі колядники колядують у хаті перед образами. Спо-
чатку підходять до вікна, і береза гукає:
— Пане господарю, благословіть Христа славити!
Інколи, як де ведеться, такого благословення випро-
шують усі —хором:
По цьому дому, по веселому,
Чи дозволите колядувати,
Колядувати, дім звеселяти,
Дім звеселяти, дітей збудити,
Христа славити??
— Просимо! — відзивається з хати господар, відчи-
няючи двері Хлопці заходять до хати, скидають шапки,
стають перед образами і під «дзеленькання» дзвоника
співають:
Нова радість стала,
Яка не бувала:
Звізда ясна над вертепом
Увесь світ осіяла.
Де Христос родився,
Там світ просвітився,
1 пастушки з ягнятком,
Перед Божим дитятком
На коліна припадають,
Царя-Бога вихваляють:
Ой, ти, Царю, наш Царю,
Ти, небесний Владарю,
Пошли, Боже, літа многі
Цього дому господарю,
Щоб і хліб родився,
Щоб і скот плодився,
Щоб цей пан-господар
Нічим не журився.
Зз таку колядку господар дає, бувало, цілого калача,
а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей.
Вип’ють по чарці, закусять — довго не сидять, та й по-
стають у пошані перед господарем. Береза віншує:
«За цим віншуємо вас, чесний та величний наш пане
Данило, усім добром, усім гараздом, що собі у Господа
Бога жадаєте та думкою думаєте, щоб так воно і сталося!
Поможи вам, Боже, ці свята мирно одпровадити та
других у радості й веселості щасливо діждати, а нам,
57
колядникам, ласкаві будьте не за зле мати, що у ваш чес-
ний та величний двір повернули. Поверни до вас, Господи
Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік! Сим вас
віншуємо, а самі усім чесним та ґречним низько кланяємо-
ся. Здорові будьте, в гаразді оставайтеся!»
Всі колядники низько вклоняються господареві, госпо-
дині, дітям, навіть наймитові, якщо він є. Отак поколяду-
вавши в одній хаті, ватага йде до другої.
Дівоча коляда
Увечорі, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Ді-
воча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або
зірки. Ліхтар дівчата носять не в руках, а прив’язують
до довгої тички, щоб здалека було видко: дівоча ватага йде!..
Дівчата до хати не заходять: співають на дворі, під ві-
кном. «Оце постаємо кружка під хатою, а всередині —
наша «береза» з ліхтарем — голосиста дівка, Наталкою
звалася, було, як заведе:
Ой, сивая та зозуленька
Усі сади облітала...
А ми, дівчата, підхопимо:
А в одному та й не бувала,
А в тім саду три тереми:
В першому — красне сонце,
В другому — ясен місяць,
В третьому — дрібні зірки.
Ясен місяць — пан господар,
Красне сонце — жона його,
Дрібні зірки — його дітки.
Добрий вечір!
Наколядуємо, бувало, і горіхів, і цукерків, грошей на
стрічки. Ідемо вулицею, а люди гукають: «Дівчата, до нас
ідіть!»...
Отак згадує свою «дівочу коляду» вже старенька Ли-
кера Степанівна, що доживає свій вік тут, на еміграції...
Прийшли’м до тебе раз у рік в гостину,..
На Західній Україні колядують і старші люди — найча-
стіше чоловіки, що належать до церковного братства.
Братчики, зібравшись, ідуть до панотця. Всі вони — а їх
буває чоловік десять або й більше — зайшовши до хати,
стають перед образами і співають:
58
Ой, господар-господаречку,
Прийшли’м до тебе раз в рік в гостину,
Раз в рік в гостину повіншувати,
Повіншувати, щастя бажати.
Панотець запрошує гостей до столу, частує оковитою,
дякує за привітання. Колядники не засиджуються довго
у панотця; вони виходять з-за столу, стають обличчям
до образів і співають:
А за цим словом у дзвоники дзвоним,
У дзвоники Дзвоним, низько ся клоним,
Низько ся клоним, Богу ся молим:
Ой, дай нам, Боже, золоті хрести,
Золоті хрести — ключі небесні,
Ключі небесні від Бога-Христа,
Щастя й здоров’я, прибутки добрі,
Прибутки добрі і з віком довгим,
І з усім домом, і з чесним двором,
І з паніматкою, і з челядою,
І з усім чадом, і з усім людом,
Святим Божеством — Божим Рождеством. ’)
Від панотця колядники йдуть до хати своїх братчиків,
вітаючи їх з народженням Христа.
Легінська колядка
Уже від «Святого Миколая» група леґінів— гу-
цульських парубків, готується до коляди. Готуватися тре-
ба поважно, бо ж колядницька ватага — двадцять осіб!
Вибирають «березу», «виборця» — скарбника, «коня» —
міхоношу, скрипника, трембітаря, кількох добрих пля-
сунів. Всі інші, що не мають «функції»,— звичайні коляд-
ники.
Старі «ґазди» разом з панотцем виробляють програму,
бо ж колядницька ватага стоїть під протекторатом церкви.
Коляда починається обходом навколо церкви і колядою
в панотця.
Колядницький похід дуже цікавий: попереду йдуть па-
рами плясуни з «бартками» (сокирами) на плечах. До
«барток» підв’язані дзвоники, що під час танку дзвонять
у такт плясунам. Таким «плясом» колядники і підходять
до кожної хати, де колядують,— і відходять.
Якщо «ґазда» хоче, щоб колядницька ватага йому «дім
звеселила», він виходить на поріг з калачем у руках,
а «ґаздиня» — з повісмом льону. До них підходить «вибо-
*) Записано від гуцула, п. Годованця — людини вже літньої, понад
6® років.
59
рець» і підносить їм дерев’яний різьблений хрест, щоб
цілували. Поцілувавши, ґаздиня перев’язує хрест повісмом,
а ґазда дає «виборцеві» калач і кидає гроші до скриньки.
Після цієї церемонії вся ватага заходить до хати. У хаті
колядників частують горілкою чи пивом — що ґазда має.
Під час частунку колядники «розвеселяють дім» — спі-
вають, оповідають веселі пригоди, танцюють з ґаздинею
чи ґазд свою дочкою...
Отак побавившись, ватага приступає до справжньої це-
ремонії коляди: сідає за стіл і колядує по черзі: господаре-
ві, господині, синові, дочці та всьому «живому і мертвому
достатку» — худобі, хаті, плугові, рогачам. Кінчається ко-
ляда віншуванням. Всі встають з-за столу, стають перед
ґаздою і ґаздинею, береза виходить наперед і каже:
«Віншуємо вас, аби у вашій загороді було стільки ове-
чок, скільки у сім домі дрібних кришок. Віншуємо вам
многая літа з цими святками, з цим Новим Роком та Свя-
тим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров’я!» Вся ватага коляд-
ників підхоплює хором:
— Дай, Боже!
— А в домі склінно!
— Дай, Боже!
— У кіннику коні!
— Дай, Боже!
— У кошарі вівці!
— Дай, Боже!
— У пасіці бджоли!
— Дай, Боже!
По віншуванні один із плясунів, підстрибуючи то на од-
ній, то на другій нозі, обходить по черзі всіх членів родини.
Танцюючи, він співає в супроводі всього хору:
Ой, пляшу, пляшу — знаю до кого,
Дасть мені ґазда пів золотого.
Ой, мало, мало — на цім не стало...
Ой, скачу, скачу, бо гроші бачу,
Як маєш сина, то давай сира,
Як маєш дочку — давай горілочку.
Ой, дай же, дай же, як маєш дати,
Не маєш дати — вигонь із хати:
Ой, хоч ожогом, хоч кочергою,
А хоч дівчинов коструботою... ’)
За цей «пляс» колядник дістає в шапку або в дзвінок
гріш від кожного, до кого танцював і приспівував.
’) Михайло Грушевський. «Історія укр. літератури», ч. І, Київ-Львів,
1923. Стор. 159.
60
Після цього всі колядники тричі вклоняються ґазді та
ґаздині і, танцюючи від столу назад плечима, виходять із
хати. За ниі^и виходять ґазда з ґаздинею. На подвір’ї вата-
га стає колом, оточуючи ґазду, ґаздиню і свого скрипаля.
Скрипаль грає, а колядники йдуть «рівної» — хороводять
то в один, то в другий бік, приспівуючи:
Аби ґаздам весело було
Через цілий рік жити...
За це ґазда частує колядників горілкою. Нарешті,
ватага зупиняється, випускає з кола ґазду з ґаздинею, ще
п9є по келішку оковитої і, пританцьовуючи, виходить
на вулицю.
Аби бджоли були веселі...
Якщо ґазда має пасіку, він веде колядників на те місце,
де вліті будуть стояти вулики. Прийшовши, колядники
стають колом, падають на коліна, на снігу перед собою
роблять хрест топірцем, потім складають топірці лезами
до середини, а держаком до себе, на топірці купою скла-
дають шапки: «бо то —як рій бджіл!»
Ґаздиня насипає в їхні шапки потрохи пшениці,— во-
на принесла її з собою в запасці Коли вже пшениця наси-
пана, колядники стають на ноги, беруться за руки і кру-
тяться «за сонцем»,— «щоб рої не втікали». При цьому всі
співають хором яку-небудь веселу пісеньку,—- «аби бджо-
ли були веселі».
Відспівавши, ватага знову падає на коліна і на згарцьо-
ваному снігу ще раз робить хрест топірцями. Після цього
знову стають на ноги, кожен бере свою шапку і висипає
з неї пшеницю ґаздині в запаску, виголошуючи побажан-
ня: «Дай, Боже, аби ся пасіка була така велика, як святки
були величні» або: «Дай, Боже, щоб бджоли роїлися
та меди лилися».
Весною ґаздиня чи ґазда, виставляючи пасіку «на па-
шу», посипає вулики тією пшеницею і промовляє:
«Абисьте були величні, як сі свята були величні, коли
я сю пшеницю збирала. Аби на вас так нічого не напа-
дало, як на сі свята на нас нічого не нападало...»
Як бачимо, гуцули ще й досі зберегли у своїх коляд-
ницьких звичаях чимало стародавніх, можливо ще навіть
дохристиянських релігійних ритуалів. Відчуваються тут
і залишки традиції стародавніх скоморохів. Це неабияка
заслуга гуцулів — дуже цікавої частини нашого народу.
61
Гой, сів сам Христос та й вечеряти...
В останній час в Україні були найбільше поширені релі-
гійні колядки. Ці колядки охоплюють своїм змістом бага-
то апокрифічних оповідань про життя, муки, смерть і во-
скресіння Христа, найбільше — про охрищення Христа,
вибір для нього імени і про Матір Божу, що шукає нічлігу,
ховає Ісуса перед жидами...
Одною з найкращих колядок цього типу є колядка про
те, як Мати Божа просить ключі у свого Сина, щоб пови-
пускати з пекла грішні душі:
Гой, сів сам Христос та й вечеряти,
Входить до Нього Божая Мати:
— Гой, дай мені, Сину, від пекла ключі
Повипускати грішні душі
— Ой, на ж тобі, Мати, від пекла ключі,
Повипускай ти грішні душі
Лиш одну душу, бай, не випускати,
Що зневажала батька та мати,
Що зневажала, словом вкорила,
Словом вкорила, судом осудила;
Ще й другу душу не випускати,
Що не прийняла бідного в хату,
Що не прийняла, не приоділа,
Нікому добра не приобріла;
Ще й третю душу не випускати,
Що йшла фальшивим свідком свідчати.
Тим трьом навіки у пеклі горіти,
У пеклі горіти, у смолах кипіти... *)
II
Саме слово «коляда» походить від назви Нового Року
у римлян — Саіепдае Дапиагіае, що припадав на тиждень
після веселих сатурналій, у другій половині грудня місяця.
Ця чужа назва «коляда», що сплелася із старослов’ян-
ським празником зимового повороту сонця і пізніше пе-
рейшла на наше зимове новоріччя, вказує на сильні греко-
римські впливи в чорноморсько-дунайській добі (IV—IX
віки), коли українська колонізація досягла берегів Чорного
моря і Дунаю, де вона зустрілася безпосередньо з греко-
римським світом. * 2)
’) Записано від Марії Ґ-ль, жінки понад 60 років, що походить з Ліво-
бережжяДсело назвати відмовилась). Запис зроблено в Німеччині року
1944. Дещо інший варіянт цієї колядки див. у А. Конощенка: «Збирньї-
чок*ь украинськихь писень зі» нотамьі», 1903, або у Філярета Колесси:
«Українська усна словесність», Львів, 1938. Стор. 199.
2) Філярет Колесса. «Українська усна словесність». Львів, 1938.
Стор. 38.
62
Цілком можливо, що наші предки разом із назвою «ко-
ляда» та деякими звичаями запозичили від греків та рим-
лян ще щось із мотивів величальних новорічних пісень ще
перед прийняттям християнства на Україні-Русі. Та все ж
немає сумніву,— як думає дослідник колядок акад. Короб-
ка’),— що греко-римські впливи зустрілися на східньо-
слов’янському ґрунті вже з виробленою новорічною обря-
довістю і величальними піснями місцевого походження.
«Дуже можливо, що ті старі новорічні пісні в нас нази-
валися власне щедрівками. Ця рідна, місцева їх назва, не-
знана поза українською етнографічною територією, сто-
їть, очевидячки, в якомусь зв’язку із щедрим, тобто бага-
тим вечором, що замикає різдвяний цикл празників, та із
тою щедрістю, багатством і достатком, який напророчують
колядки й щедрівки в бажаннях для господарів». * 2)
Традиційний характер організації колядницьких та
щедрівницьких ватаг на чолі з «березою» у багатьох ви-
падках нагадує стародавніх веселих скоморохів, що теж
«хату звеселяли» не тільки величальними піснями, а й
танцями та грою на музичних інструментах (згадаймо
колядницьку ватагу на Гуцульщині).
Цілком можливо, що від співців-скоморохів колядниць-
кі та щедрівницькі ватаги успадкували і традиційні форми
випрошування дозволу, як ось:
...Ци повелите колядовати,
Колядовати, дім звеселяти,
Дім звеселяти, діти збудити?
(В. Гнатюк, «Колядки...», І, ч. 9)
Сказане вище стосується і до випрошування плати
за колядування:
А йди ж за грішми та до комори,
Ключики бери, скриньки розмикай,
Скриньки розмикай, нам грошей давай.
Ой, давай, давай, не затинайси,
Ни маєш дати, ни підем з хати.
(В. Гнатюк, «Колядки...», І, с. І.)
Також імовірно, що звичай переодягатися та накладати
на себе машкару — характеризуватися циганом, жидом,
чортом, журавлем, ведмедем, козою — колядницькі та
щедрівницькі ватаги теж запозичили від скоморохів.
*) Коробка, «Кт» изучению малорусских'ь колядокь». Извйстія П Отд.
Акад.хНаукт», 1902. Томть III, кн. 3.
2) Філярет Колесса. «Українська усна словесність». Львів, 1938.
Стор. 39.
63
За традицією староукраїнських величальних пісень, ба-
гато колядок спрямовується до особи господаря, господині
або їхніх дітей — парубка чи дівки. Відповідно до цього
підбирається і зміст колядки. Імена величальних осіб
підставляються в тексті самої пісні, і тоді колядка вигля-
дає так, ніби спеціяльно складена для даної особи.
Щодо змісту, то колядки і щедрівки відзначаються ве-
ликою різноманітністю мотивів. Хоч і дуже умовно, можна
їх все ж поділити на шість окремих груп, а саме: колядки
і щедрівки з хліборобськими, мисливськими, військовими,
казково-фантастичними, любовними (краще сказати —
весільними) та біблійно-релігійними мотивами. Тут ми ко-
ротко розглянемо кожну з цих груп окремо.
1.	Хліборобські мотиви
Такі обряди на Різдво і Новий Рік, як замовлювання
морозу, чорних бур і злих вітрів, символічне орання, поси-
пання зерном, вгадування по різних предметах та прикме-
тах врожаю поля, саду та городу, ходження з косою («Де
коза рогом, там жито стогом...») і спеціяльне поводження
з худобою, що є в господарстві,— все це стародавня «гос-
подарська магія», яка ставить своєю метою накликати до-
бробут для господаря-хлібороба в наступному році.
До цієї «господарської магії» і стосуються колядки та
щедрівки з хліборобськими мотивами. Ці величальні пісні,
призначені для господаря й господині, творять чи не най-
більшу групу з усіх колядок та щедрівок, що до цього часу
записані Вони малюють образ багатства, спокою і родин-
ного щастя.
Господар — багатий, людьми і Богом шанований чоло-
вік— приймає значних гостей або й «Просить Боженька
на вечерейку», як ось у цій колядці:
А Святий Боже — на вечерейку,
На Святий вечір!
Ходить сам господар по світлиці,
Ставить столики у три рядойки,
Кладе убруси всім шовковиї,
Кладе тарелці всім среберниї,
Кладе ножики всім сталениї,
Просить Боженька на вечерейку.
Посадив Бога посеред стола,
Святу Пречисту при другім столі,
Усі святиї та коло неї;
Приймає Бога зеленим вином,
Святу Пречисту — солодким медом,
Усі святиї — шумнов горівков,
64
Свою челядку — чистов водов
І сам и’є воду з своєв женов;
Світить їм сонце во є дно віконце,
Ясниї зорі світять довкола. *)
В інших колядках цієї групи господар будить свою че-
лядь і посилає в поле орати або сіяти «золоте зерно». В со-
болевім хутрі сидить він кінець столу (або «скам’ї»), за-
ставленого золотим посудом, білими калачами, винами,
пивами та медами:
А в цього пана скам’я застлана,
Та на тій скам’ї три кубки стоять:
В першому кубці медок-солодок,
В другому кубці— кріпкеє пиво,
В третьому кубці — зелене вино.
Медок-солодок для пана того,
Кріпкеє пиво для жінки його,
Зелене вино для його діток.
У господаря, як співається в колядках, кедрові двори,
ковані скрині, наповнені добром, незліченні стада коней,
череди волів та отари овець — скрізь велике багатство, від
Бога милість, а від людей шана. У дворі господаря зупи-
няється небесна зоря, бо «на його дворі та в його хаті дві
радості є»:
Ішов, перейшов місяць по небу
Та й зустрівся місяць з ясною зорею:
— Ой, зоре, зоре! де в Бога була?
Де в Бога була, де маєш стати?
— Де маю стати? У пана Івана,
У пана Івана та на його дворі,
Та на його дворі, та у його хаті
А у його хаті дві радості є:
Перша радість — сина женити;
Друга радість — дочку оддавати;
Сина женити — молодця Миколу;
Дочку оддавати — молоду Наталку;
Бувай же здоров, молодий Миколо,
Та не сам з собою, з отцем і з матінкою,
Із милим Богом, ізо всім родом,
Ісусом Христом, Святим Рождеством. * 2)
’) «Народньїя пЬсни Галицкой и Угорской Руси, собранньїя Я. Ф. Го-
ловацкимь. Часть III. Разночтенія и дополненія. Обрядньїя пйсни». Изда-
нія Имп. Общ. Ист. и Древ. Россійскихт» при Моск. У-тетЬ. Москва,
1878 г. Стор. 5. До колядки дана примітка: «Запис. в* ЛюбичЬ Жолков.
окр. от-ь Андрея Навроцкаго».
2) «Обьічаи, повЬрья, кухня и напитки мал оросили*. Извлечено из*
ньшЬшняго бьіта и составлено Николаем* Маркевичем*». Кіев*. 1860.
Стор. 23.
З Ф. Воропай
65
Господиня в колядках та в щедрівках — це уособлен-
ня тихого і мирного родинного життя; вона гарна, спокійна
і найкраща в світі жінка, живе серед достатку й розкоші,
дає всьому лад і сама виконує деякі роботи: пряде золоті
нитки, шиє для чоловіка сорочку, вишиває золоті ризи,
біль білить, будить челядь і виряджає її до роботи. Най-
більше господиня шанує свого чоловіка, вона не дзвонить
ключами, щоб його не збудити. Нарешті господиня вби-
рається в пишну одежу і кількома возами їде до церкви, де
перед нею двері самі відчинились, як ось у цій колядці, що
записана в Буковині:
Гой, знати, знати, хто господиня:
В неї в світлиці, як в веселиці,
В неї челядка у золоті ходить,
У золоті ходить, у добрі бродить,
У неї вози все кованиї,
У возах коні все вороииї:
Рано в неділю до церкви їде.
Гой, на перший віз лиш світло клала,
А на другий віз проскури клала,
А на третій віз сама сідала.
Приїхала ж вона перед світлий двір,
Перед світлий двір, перед Божий дім:
Сами ся двери та й створили,
Всі ся єй святі та й уклонили,
Саме ся світло позажигало,
Самі ся книги та й розчитали:
На райських дверях сам Господь стоїть.
Сам Господь стоїть, три служби служить
В своїй святині за господиню,
За господиню, на ім’я Ялину,
За єй цілий дім, на здоров’я всім! ’)
Так оспівуються колядниками господар і господиня, по-
ставлені величальною піснею в ідеальне, вимріяне щастя
і багатство. Ідеалізація хліборобського побуту в окремих
колядках доходить кульмінаційної точки. В гіперболічних
величаннях господар наділений інколи рисами напівмітич-
ної істоти: він зображений сонцем, господиня — місяцем,
діти — зорями; до господарського двору приходить сам
Бог із святими і віщує врожай, благословляє доброю до-
лею; Бог і святі орють і засівають ниву господаря, а Мати
Божа приносить їм полудень.
Колядники цієї групи своєю ідеалізацією хліборобсько-
го побуту нагадують обжинки і, як думає Філярет Колесса,
мають зв'язок з лемківськими «царинними» піснями.* 2)—
*) «Народаьія п’Ьсни Галицкой и Угорской Руси, собр. Я. Ф. Головац-
кимь», 1878 р. Стор. 545-546.
2) Львів, 1938. Стор. 44.
66
2.	Мисливські мотиви
Зустрічається ще багато колядок і щедрівок з мотива-
ми полювання на куницю, «тура-оленя», розведення
бджіл; мовиться також про «золоті човни» та «срібні ве-
сельця», що, очевидно, є натяком на рибальство. Все це —
відображення староукраїнського побуту, імовірно побуту
княжої Руси-України, коли полювання та рибальство зай-
мало поважне місце в житті наших предків. Ось як в одній
з колядок із збірки І. Вагилевича г) господиня посилає
свою челядь на лови дивного звіра «тура-оленя»:
Стоїт, ми стоїт світлонька нова,
А в тій світлиці, гей, ґаздиненька,
Гей, ґаздиненька на ім’я Анна.
Вна собі ходить, з челядю говорить,
З челядю говорить, в кватирку сє дивит.
Дивит сє, дивит в чистоє поле,
В чистоє поле, під темний лісок.
Ой, висмотрила дивноє звіря,
Дивноє звіря, тура-оленя,
На головці ж му дев’ять рожечків.
Ой, крикнула ж вна на свої слуги:
«Служеньки мої найвірнійшії!
Беріть же собі шовкові сіти,
Другі заберіть ясненькі стріли;
Ой, виходіте в чистоє поле,
В чистоє поле, під темний лісок.
Одні ж завержте шовкові сіти,
Другі застрійте яснії стріли,
Чей спіймаєте дивноє звіря,
Дивноє звіря, тура-оленя.
Як спіймаєте, відразу вб’єте,
Відразу вб’єте, роги зщибете,
Роги зщибете, шубу здоймете.
Та повісите в новій світлонці,
Ой, принесете та повісите,
Та повісите в новій світлонці,
В новій світлонці та на стінонці.
Все ж тото буде, гей, ґаздинонщ,
Гей, ґаздинонці на ім’я Анна.
Маємо чимало колядок із вказівками на соколине по-
лювання, що — імовірно — було найбільш поширене на
Україні не пізніше ХП століття. Ось одна з таких
колядок із збірки Якова Головацькоге:
А в нашого пана три соколойки.
Соколе! Не літай рано-ранейк© на пале!
Єдин полетів в чистейке поле,
Другий полетів в бистри потоки,
Третій полетів в темни ЛІСОЙКИ.
’) Гнатюк: «Етнографічний збірник». XXXV, 23В, ч. 141. А.
З*	«7
Тот, што полетів в чистоє поле,
Приніс на обід перепелойку;
Тот, што полетів в бистри потоки,
Приніс рибойку та на снідання;
Тот, што полетів в темни лісойки,
Приніс він пану чорну кунойку,
З чорной кунойки паней шубайка. !)
(Записано в Кал ниці Саноцької округи).
Колядки, що співаються для сина господаря, малюють
ідеальний образ лицаря, який скликає своїх вірних дру-
зів (інколи братів) і наказує їм сідлати коні, брати зброю;
він і сам сідає на коня і на чолі хороброї ватаги мисливців
з хортами (інколи ще й з соколами) вирушає на полюван-
ня «куни» або дивного звіра, «тура-оленя».
Звичайно колядки мисливських мотивів (так само, як
і військових; про це — нижче), призначені для парубка,
мають «весільне» закінчення. Лицар відмовляється від
здобичі на полюванні, все віддає своїм помічникам, а собі
залишає... «дівку в теремі»:
Ой, рано, рано кури запіли,
А ще раніше Данило встав;
Данило встав, лучком забражчав,
Лучком забражчав, братів пробуджав:
— Вставайте, браття, коней сідлайте,
Коней сідлайте, хортів скликайте
Та підем, браття, в чистеє поле;
Ой, там я назнав куну в дереві,
А мені, браття, дівка в теремі. * 2)
3.	Військові мотиви
В колядках та щедрівках, що співаються для парубка,
перше місце займають військові мотиви — живий відгомін
лицарської доби княжої і пізнішої козацько-гетьманської
епохи.
Із-за гори, із-за кам’яної,—
Святий Вечір!
Та відтіль виступає великоє військо,
А попереду пан Івашко йде,
Івашко йде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем;
Та нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івашка.
Хвалиться стрілою
Перед дружиною;
’) «Народньїя пЬсни Галицкой и Угорской Руси, собр. Я. Ф. Головац-
кимт»». Часть ПІ. «Обрядньїя пЬсни». Москва, 1878. Стор. 6.
2) «Обьгчаи, пов'Ьрья... составлено Никол. Маркевичем*ь». Кієвь,
1860. Стор. 25.
68
Та нема у дружини
Такої стріли,
Як у нашого пана Івашка.
Хвалиться луком
Перед гайдуком;
Та нема у гайдука
Такого лука,
Як у нашого пана Івашка.
Та бувай здоров, пане Івапіко!
Та не сам з собою,
З отцем, з матір’ю,
Зо всім родом,
Із милим Богом
Святий Вечір!
(Зі збірки М. Маркевича).
Герой разом із своїми дружинниками вирушає на вій-
ну до Царгороду і облогою примушує царгородців дати
йому дорогий викуп:
А міщани ходять, все раду радять,
Що тому вояці за дари дати?
Вивели йому коня в наряді.
Він коника взяв — не подзінькував...
Міщани вдруге «раду радять, що тому вояці за дари да-
ти», і вирішили принести йому «полумисок злота»:
Він золото взяв, не подзінькував...
Нарешті за третім разом:
Ой, як б’є та й б’є на Царів город:
Царь ся дивує, хто то воює.
А міщани ходять, все раду радять,
Що тому паняті за дари дати?
Вивели ж йому панну в дрроні.
Він панну узяв та й подзінькував,
Тай подзінькував і шапочку зняв,
І шапочку зняв, ща й поклонився,
І поклонився, і покорився. ‘)
В інших колядках цієї групи оповідається про те, як
гордий воїн із своїми слугами женеться за ордою, відби-
ває полон і в лицарському поєдинку вбиває «турського»
царя «людям на хвалу, собі на славу»:
Ой, краєм, краєм, краєм — Дунаєм —
Славен єси, Воже, у всему світу і небі
їздить, поїздить гордоє панє,
Турського царя барз викликає:
«Ой, вийди, вийди, турецький царю,
Нехай ми собі поговоримо,
Свої коники випробуємо,
’) Антонович, Драгоманов: «Мсторические п&сни».
69
А ясни мечики вимочуємо».
Чий коник швидший і мечик тверділий?
Нашого пана, ой, пана Йвана,
Ой, коник швидший і мечик твердший.
Турського царя баре позневажав,
Ой, позневажав, під меч положив.
Зняв головочку на копієчку *)
Та й приніс єї у свої краї
Людям на хвалу, собі на славу.
Будь вам здоровий, ґречний паничу,
Не сам собою, з татом, з маткою,
З татом, з маткою, з всев челядкою.
Дай тобі, Боже, щістє, здоров’є,
Щістє, здоров’є на челядочку,
А на двір щістє на худобочку,
На роговую тай на всякую.
На худобочку на роговую,
Дай тобі, Боже, а в гумні стіжно,
А в гумні стіжно, на току мірно, ')
На току мірно, в городі зільно,
В городі зільно, в пасіці рійно,
В пасіці рійно, а в дому збрійно,* 2)
Аби ти ходив межи стогами,
Як ходить місяць межи звіздами.
А за цим словом будь же нам здоров!
Гнатюк. Етн. зб., XXXVI., ч. 186.
Дружинники після довгої служби у військових по-
ходах вимагають нагороди від свого ватажка, і він
щедро нагороджує їх містами, полями, кіньми та чер-
вонцями — великими багатствами, здобутими в успішних
походах.
Цими мотивами, а подекуди й казковим характером ге-
роїв, колядки цієї групи близько підходять до т. зв. билин.
Вони величають сміливість, удатність та лицарську славу
ватажка і співають про його достатки: шовкові намети, до-
рогу зброю, тугі луки, гострі мечі, сніпки стріл, перських
коней, тисові столи, кармазинові сукні, паволоки, хутра
бобрів, куй та соболів, золоті кубки, цинові миски, постави
сукна, кітари, гуслі 3)
Все це вказує на обстанову княжого чи боярського дво-
ра і підтверджує погляди багатьох дослідників нашої ста-
ровини, що в цій групі колядок збереглись уламки колись
багатого українського лицарсько-дружинного епосу, який
*) Копієчко— здрібніла форма від копіє (спис).
’*) Від слова «міра», що колись нею міряли зерно. Отже, «мірно» —
щоб було багато мір зерна, іншими словами: щоб був добрий урожай.
2) Від слова «зброя». Зброя фігурує тут не тільки як знаряддя війни,
а і в розумінні майна, багатства.
3) Див. Філярет Колесса. «Укр. усна слов.» Львів, 1938. Стор. 44.
70
ще в ранній княжій добі витворився серед військової вер-
стви дружинників на базі довголітньої боротьби з степови-
ками, а пізніше перейшов до нижчих верств населення,
селян, зв’язався з традиційними звичаями і ввійшов у
склад величальних пісень різдвяного циклу. ’).
На закінчення наведемо колядку, що, як нам здається,
є зразком величальної пісні пізнішого, козацького періоду:
Ой, заказано і загадано,—
Святий Вечір!
Всім козаченькам у військо йти,
Пану Івашко корогов нести.
А в його ненька
Вельми старенька,
Випроваджала
І научала:
Ой, синку мій, синочку!
Не попереджай вперед війська
І не оставайся позаді війська,
Держися ти війська все середнього
І козаченька все статечного.
Молодий ївасенько не послухав неньки,
У переді війська конем іграє,
А позаду війська мечем махає.
Коли він як гляне, аж тут і сам цар:
Ой, коли б я знав,
Чий то син гуляв,
Да я би за його і дочку оддав,
І половину царства йому б я оддав.2)
4.	Казково-фантастичні мотиви
Колядки з казково-фантастичними мотивами теж
мають деяку схожість із билинами. В цій групі колядок,
поруч з християнськими апокрифічними елементами, по-
мітний відгомін і передхристиянських вірувань та мітич-
них образів. Сюди належить зокрема такий мотив: сонце,
місяць і дощ у гостях у господаря вихваляються своєю
силою:
Спасибі тобі, пане господарю,
Що звелів нам колядувати.
Вимітай двори, застеляй столи,
Буде до тебе три гості разом, усі за разом: “
Перший гість — ясне сонце,
Другий гість — ясен місяць,
А третій гість та дрібний дощик.
’) Такі погляди на цю групу колядок ми знаходимо у працях В. Ан-
тоновича; М. Драгеманова, М. Грутпевського, Ф. Колесси і багатьох ін-
ших дослідників.
) Микола Маркевич, Київ, 1860. Стор. 24.
71
Як похвалиться ясне сонце:
«Як я ізійду рано в неділю, то зрадується
Увесь мир хрещений та ще й народжений».
Як похвалиться ясен місяць:
«Як я ізійду рано звечора, то зрадується
Риба-щука в морі, а козак в дорозі».
Як похвалиться дрібний дощик:
«Як я упаду тричі на мая, то зрадується
Жито, пшениця, усяка пашниця». ’)
Подібну колядку знаходимо і в збірнику В. Гнатюка:
«Ой, я вас прошу, три товариші
Ой, я вас прошу, на що ми Біг дав,
Ой, я вас прошу, їжте та пийте!»
Вихвалює ся перший товариш,
Перший товариш — ясний місячик:
«Ой, як я зійду звечора пізно,
Ой, я освічу гори-долини,
Гори-долини господаренька!»
Вихвалює ся другий товариш,
Другий товариш — світлоє сонце:
«Як же я зійду в неділю рано,
Я обігрію гори-долини,
Гори-долини, темні лісове,
Темні лісове, чистоє поле».
Вихвалює ся третій товариш,
Третій товариш — сам Біг небесний:
«Як же я спущу дрібного дожджу,
Зрадує ми ся весь мирний світок...»
(Гн. 172)
Колядковий герой (звичайно, це буває парубок) нази-
ває місяць своїм батьком, зірницю — матір’ю, а сонце —
братом:
В мене батенько ясен місяченько,
В мене матінка ясна зіронька,
В мене братенько ясне сонечко... * 2)
Крім того, в цій групі колядок вже помітний вплив хри-
стиянських елементів на пережитки поганського світогля-
ду. В наслідок цього впливу мітичні образи заміняються
християнськими святими. В одній з колядок цього типу
святі трубачі голосом своїх труб викликають зміни в при-
роді:
В святого Дмитра труба із срібла,
В святого Юра труба із тура.
_____________А як. затрубив ще й святий Дмитро,____________
!) Записано від Марії Кудлань у селі Вороновиці на Вінниччині, жінки
понад п’ятдесят років.
2) М. Грушевський, «Іст. укр. літератури». Том. І, Київ-Львів,
1923. Стор. 206.
72
То й покрив зимков всі гори біло.
Святий Юрій як се затрубив,
Всю кригу розбив, дерева розцвив... *)
До цієї ж групи належать також такі колядки, в яких
оспівується герой, що наміряється стріляти на змія, сокола
чи оленя, але не вбиває своєї жертви, бо вона випрошуєть-
ся у нього, обіцяючи багаті дарунки або поміч при сватанні
дівчини. Одну з кращих колядок цього типу записав Іван
Франко у селі Нагуєвичі коло Дрогобича. Ось вона:
Стоїть яворець тонкий, високий,—
Гей, дай Боже?
Тонкий, високий, в корінь глибокий.
А в коріненьку чорні куноньки,
А в середині ярі пчівоньки ’),
А на вершечку сив соколенько.
Сив соколенько гнізденце си в’є,
Гнізденце си в’є, бів * 2) камінь бере,
Бів камінь бере, все на спід кладе,
В серединоньку цвіт-калиноньку,
Вершок виводить сріблом-золотом.
Попід яворець здавну стеженька;
Наїхав нею ґречний панонько,
Ґречний панонько, чом Іванонько.
Під ним коничок темносивенький,
Темносивенький, барзо буйненький.
На тім конику ґречний панонько,
Ґречний панонько, чом Іванонько.
На нім сукенки кармазинові,
На нім чобітки сафіянові,
На тих чобітках срібні підківки.
На нім шапочка маґеровая,
А за плечима тугий лученько,
Тугий лученько, дрібні стрілоньки.
Ой, верг він оком на зелен явір,
Тай издурів він сива сокола.
Взяв добувати дрібні стрілоньки,
Взяв наміряти з тута лученька:
Ци під горленько, ци під крилонько?
Сив соколонько рік му словенько:
«Ой, пане, пане, не стріляй мене,
Не стріляй мене, не рубай мене!
Стану я тобі а в вислуженці,
А в вислуженці, а в вигодонцк
Як ти поїдеш за тихий Дунай,
За тихий Дунай по ґречну панну —
Твоїм боярам броди покажу,
*) Ф. Колесеа. Львів, 1938. Стор. 168.
Бджілоньки.
2) Біл, себто білий.
73
Броди покажу, мости поставлю;
Твою панночку сам перенесу,
Сам перенесу, вінка не зроню;
Тебе самого — на золотий міст,
На золотий міст, на срібну лавку.
За тим словеньком будь же ми здоров,
Будь же ми здоров, ґречний паноньку,
Ґречний паноньку, чом Іваноньку!
Дай же ти ’), Боже, а в поли* 2 3 4) полон.
А в поли полеж із усіх сторон,
Дрібні снопоньки, густі копоньки,
В оборі плідно, дома західно 8),
Дома західно та і радісно! *
Іноді в таких колядках оспівується чудодійна будова
золотого терема на рогах в оленя або будування церкви
з допомогою коня:
Рано в неділю кури запіли,
А хто раньше встав, три свічки всукав:
При першій свічці личко вмивав,
При другій свічці коника сідлав,
При третій свічці з двору виїжджав,
А був же того ґречний молодець,
Ґречний молодець на ім’я пан Дмитро
Хвалився конем перед королем:
«Нема в короля такого коня —
Золота грива всю землю вкрила,
Срібні копита камінь лупають,
Камінь лупають, церкву складають,
З трьома верхами, з трьома хрестами:
На першім хресті — сонечко в весні,
На другім хресті — місяць у креслі,
На третім хресті — зоря із моря,
Зоря із моря, два-три престола,
На тих престолах — Матка Христова,
Книжку читає, Христа благає
За вітця, матку, за всю челадку,
За челядочку, за худобочку *).
«Наскільки в колядках ціп групи грає ролю символіка
поетичних образів,— пише Філярет Колесса5),— чи глу-
хий відгомін із давніх мітологічних зображень,— це пи-
тання, вирішення якого тим трудніше, що на слов’янсько-
му грунті наступило поплутання християнських та
апокрифічних елементів із пережитками передхристи-
янського світогляду, наслідком якого було й переношений
,) Тобі.
2) В полі.
3) Щоб було коло чого заходитися.
*) Філярет Колесса. «Українська усна словесність». Львів, 1938.
Стор. 182—184.
4) «Русскія иародяьія пйсни вт» Буковині». Я. Ф. Головацкий. Час^ь
ПІ. Москва, 1876. Стер. 646.
5) Ф. Колесса. «Укр. уена сяов.», Львів, 1$38. Стор. 46.
74
мітологічних зображень на християнських святих (Юрія,
Миколу, Василія, Іллю) і творення нової, християнізованої
мітології».
5.	Весільні мотиви
Важливе місце в колядках займають і мотиви кохан-
ня, що стоять у зв’язку з різдвяним ворожінням дівчат
(інколи й парубків) про сватання та весілля. У цих ко-
лядках, призначених для дівчини або парубка, оспівується
дівоча краса, яка порівнюється з красою царівни або коро-
лівни, як ось:
Ой, рясна, красна в лузі калина;
А ще красніша (такого і такого) дочка;
По двору ходить, як місяць сходить;
В сінечки прийшла, як зоря зійшла;
В хату прийшла, пани стрічають;
Пани стрічають, шапки здіймають;
Шапки здіймають, її питають:
Чи ти царівна, чи королівна7
То ж не царівна, не королівна;
То дівчина, (такого і такого) дочка;
Ми ж її поважаємо,
Святим Різдвом поздоровляємо,
З отцем, із ненькою, і зо всім родом ’).
Співається ще в цих колядках про любовне ставлення
милого до милої, про мощення мостів, про те, як дівчина
стереже сад-виноград або «вино»:
Ой, гула, гула крутая гора,
Що не вродила шовкова трава,
Тільки вродило зелене вино;
Красная панна вино стерегла,
Вино стерегла, кріпко заснула.
Як налетіли райскіє пташки,
Обдзюбали зелене вино
Да й пробудили красную панну.
Ой, скоро ж вона теє учула,
Своїм рукавцем на їх махнула:
«Ой, шуги в луги, райскіє пташки,
А мені вина треба й самої:
Брата женити, сестру оддавати * 2).
Співається і про плетення вінків, і про сватання та ста-
ростів, про золоті персні, шовкові сукні та «перлові
!) «Обьгчаи, пов-Ьрья...» ...составлено Николаезмгь Маркевзкчє?^. Кіев*ь.
1860. Стор. 26.
2) Там же. Стор. 26.
75
нитки» — коштовне намисто, яке давнині дарує «милий»
або її брат:
Сама молода зарученая *)
Да чому ти, дівчино, гуляти не йдеш? —
Ой, як мені, дівчині, гуляти йти,
Що мої братики з війська приїхали;
Привезли мені три подарочка:
Перший подарок — золотий перстень,
Другий подарок — зелена сукня,
Третій подарок — перлова нитка.
Золотий перстень, як огонь, сяє,
Перлова нитка голову об’єзує... 1 2)
Ці колядки своєю символікою нагадують весільні пісні,
до яких вони наближаються ще й характером величання»
Типовим зразком «любовної» колядки є така величаль-
на пісня, в якій підкреслюється перевага милої або милого
перед батьком, матір’ю, сестрою або братом. Такі колядки
звичайно будуються за постійною схемою, а саме: дівчина
чи парубок — в залежності від того, кому співається ко-
лядка— знаходиться в скруті і потребує допомоги. І цю
допомогу не може подати ні батько, ні мати, ні сестра, ні
брат — тільки мила (милий). Найчастіше оспівуються такі
ситуації: дівчина топиться в Дунаї, і ніхто її врятувати не
може, рятує її тільки милий; козак просить викупу з нево-
лі — викуп приходить від милої; дівчина загубила золотий
перстень — всі шукали, але ніхто не знайшов, лише ми-
лий, і з низьким поклоном повернув його дівчині
В нижче наведеному прикладі — ситуація найпрості-
ша: дівчина нікому не хоче кинути яблуко, бо береже його
для милого:
За воротами на муравоньці
Зеленій, зеленій,
Яблунь червоні, ябка зрадила.
Там дівчина яблука вержить;
Вийшов до неї батенько єї:
— Ой, доню-душко, звержи яблушко!
— Ні, вам не звержу, бо милому держу!
Далі в колядці співається, що приходить до дівчини ма-
ти, сестра, брат, але всім вона відповідає те саме:
Тобі не звержу, бо милому держу...
1) «Обьічаи, пов^рья...» состав лей о Николаемь Маркевичем!». Кіевт»,
1860. Стор. 24.
2) Там же. Стор. 23.
76
Нарешті приходить милий:
— Мила душко, звержи яблушко!
— Ой, тобі звержу, бож тобі держу! ’)
Від сивої давнини в Україні існує повір’я, що золоти-
сто-зелене пір’я павича приносять щастя в коханні* 2). Ко-
лись дівчата вплітали пір’я павича у свої весільні вінки.
Цей звичай оспіваний в колядці, яку мені пощастило запи-
сати в одному з таборів у Німеччині:
По горі, горі павоньки ходять,
Ой, дай Боже, по горі, горі
За ними ходить ґречная панна,
Ой, дай Боже, ґречная панна.
Ґречная панна, панна Оксана,
Ой, дай Боже, панна Оксана.
Ой, ходить, ходить і пір’єчко збирає,
Ой, дай Боже, пір’єчко збирає.
Пір’єчко збирає, у рукав складає,
Ой, дай Боже, у рукав складає.
З рукава бере, на столи кладе,
Ой, дай Боже, на столи кладе.
З столика бере, вин очок вине,
Ой, дай Боже, виночок вине.
Вин очок вине, на голівку кладе,
Ой, дай Боже, на голівку кладе.
Та звилися буйниї вітри,
Занесли вінець на синєє море,
А там три рабалки рибу ловили,
Ой, дай Боже, рибу ловили.
Рибу ловили, вінець зловили,
Ой, дай Боже, вінець зловили.
«Та що ж нам буде та й за перейми?
Ой, дай Боже, та й за перейми?»
Першому буде шовковая хустка,
Ой, дай Боже, шовковая хустка.
Другому буде золотий перстень,
Ой, дай Боже, золотий перстень.
Третьому буде сама Оксана,
Ой, дай Боже, сама Оксана3).
Отже, всі колядки цієї групи мають на меті напроро-
чити щасливе весілля в домі, одружитись і жити в щасті
й достатках, як про це співається в колядці-віншуванні,
що призначена для парубка:
А за сим словом в дзвоники дзвоним,
В дзвоники дзвоним, тобі ся клоним,
Ґречний молодець, на ім’я пан Данило,
Тобі ся клоним, тебе шануєм,
*) Записано від Марії Баран, що походить з села Пау-
шівка біля Бучача (Галичина).
2) Цікаво, що в Баварії — навпаки: павич — символ нещастя.
3) Записано від Марії Б., молодиці коло 30-ти років.
77
Тебе шануєм, тебе віншуєм:
Щастям, здоров’ям і долев добров,
І долев добров, і віком довгим,
Т з вітцем, з матков, з усев челядков,
І з мил о в своєв нареченою,
Нареченою, зарученою;
В городі зело, в дворі весело,
В городі зілля, в дворі весілля,
А сам вийди к нам та подякуй нам,
Що те так красно защебетали,
Як соловейко у лузі в тузі,
Як зозулечка в вишневих садах,
Як ластівочка в побитих дворах,
Як златі гуслі, як срібні струни,
Стрілці молодці в мисливській думі!).
6.	Біблійно-релігійні мотиви
Починаючи приблизно з другої половини ХІХ-го сто-
ліття на Україні найбільше поширені колядки релігійно-
біблійного змісту. Ця група колядок охоплює багато
євангельських та апокрифічних оповідань про життя, му-
ки, смерть і навіть воскресіння Христа. Співається в цих
колядках і про вибирання імени для Народженного; про
Богородицю, що шукає нічлігу та ховає Христа перед жи-
дами; про грішне дерево «иву», що дало себе вжити для
мук Христових, і про те, як з кожної краплини Христової
крови виростають християнські церкви.
і
Там на річці, на Іордані
Пречиста Діва сина купає,
Сина купає, ченців питає:
«Гой, ченчики Васильчики,
Охристіте сина мого,
Сина мого єдиного!»
Они взяли, не христили,
На престолі положили.
«Яке ему ім’я дати?»
— «Яке дати, таке дати:
Хіба Петром єго назвати?»
Пречиста собі не злюбила,
Від престола відступила.
Стали ж они знов гадати,
Яке єму ім'я дати?
— «Яке дати, таке дати:
Хіба Павлом го назвати^»
Пречиста собі не злюбила,
’) «Русскія кародньїя пйсни вт» Буковині» з «Нар. я&ени Гал. и Угар.
Руси», собраомьія Я. Ф. Головацнимч». Насть Ш. Разиочтешя и дяижікія.
ОтдКіеиія II. Стор. 5&5—&бб.
7»
Від престола відступила.
Стали ж они знов гадати,
Яке єму ім’я дати?
— «Яке дати, таке дати:
Хіба Христос го назвати?»
Пречиста собі полюбила,
До престола приступила.
2
Гой, на річці, на Іордані
Пречиста Діва Христа купає;
Як купала, вповивала,
У зірниці колисала;
У зірниці колисала,
У місяці заховала.
Прійшли, прійшли всі жидове
Всі жидове, кагалове:
«Гой, ти, Діво, ти, Маріє,
Де ти Христа, бац, поділа?»
— «Ба я єго не дівала,
У Іордані заховала».
Пішли Іордань в’ни спускати,
Христа Бога в нім шукати:
Увесь Іордань ізшукали,
Христа Бога не спіймали.
«Гой, ти, Діво, ти, Маріє,
Де ти Христа, бай, поділа?»
— «Ба я єго не дівала,
У пшениці заховала».
Пішли жиди лани жати,
Христа Бога в них шукати:
Усі лани позжинали,
Христа Бога не спіймали.
«Гой, ти, Діво, ти, Маріє,
Де ти Христа, бай, поділа?»
— «Ба я єго не дівала,
У темний ліс заховала».
Пішли жиди ліс рубати,
Христа Бога в нім шукати:
Усі ліси до пня стяли,
Христа Бога не спіймали.
«Гой, ти, Діво, ти, Маріє,
Де ти Христа, бай, поділа?»
— «Ба я єго не діьала,
У зірниці колисала;
У зірнриц г.олисала,
У місяці заховала».
Стали жиди з книг читати,
Мусів місяць Христа дати.
«Ти, МІС’ЩЮ, гой, ти, змінний,
Дав ти Христа на невірних,
А в’ни єго зараз взяли,
Ва тяжїіиї муки дали;
Всяке древо в пушки били,
Ии одно єя не прмймилр,
79
Липі червива тая ива
В Бога тяжко прогрішила,
В Бога тяжко прогрішила,
Із-за нігтів кров пустила;
А де тая кровця кане,
Там церковця зараз стане,
Там сам Господь служби служить
За здорових, за недужих,
За багатих, за убогих,
За кроваві Христа ноги,
За кроваві сго руки:
Слава, Христе, ти за муки!» *)
Колядки біблійно-релігійного змісту звичайно співають
господареві, господині і взагалі старшим людям.
Отже, ми переглянули основні групи мотивів українсь-
ких народніх колядок. Це дуже короткий перегляд, але
він — як нам здається — вже показує, наскільки наша ко-
лядкова поезія багата і різноманітна, яке вона має глибоке
і міцне коріння в нашій історії, в побутових особливостях
нашого народу, яке в ній невичерпне багатство поетичних
образів.
’) «Народньїя ігЬсни Галицкой и Угорской Руси, собранньїя Я. Ф. Го-
ловацкимт»». Часть ПІ. Разночтенія и дополиенія. Отд’киенія II. Обрядньїя
пЬсни. Розділ «Русскія народньїя ігЬсни вь Буковині». Стор. 549—551.
80
ВЕРТЕП
Як пише Микола Маркевич, у день Різдва Христового
грамотні міщани, дяки, школярі та церковні співаки збира-
лись і носили по хатах відомий ляльковий театр під
назвою вертеп. *)
Походження вертепу, як думає Маркевич, можна від-
нести до часів гетьмана Конашевича-Сагайдачного, до
1600—1620 років, коли цей гетьман відновив київську
братську школу і Академію.
Польсько-український етнограф Еразм Ізопольський 2)
твердить, що вертеп на Україні виник і найбільше поши-
рився в роках 1591—1639.
Під 1666 роком ми знаходимо писану згадку про вер-
теп у матеріалах Львівського Ставропігіяльного братства.
Серед інших його видатків записано і видатки на збуду-
вання вертепу та на декорацію до нього. 3)
Отже, маємо підстави думати, що вже в ХУП-му сто-
літті виставляти на Різдво вертепну драму — це був
загальновідомий і по всій Україні поширений звичай.
Але, якщо про вертеп взагалі ми маємо згадки в нашій
літературі з ХУП-го століття, то тексти вертепної драми
дійшли до нас тільки з другої половини ХУПІ-го сто-
ліття. Причина цьому криється, мабуть, в «усній тради-
ції» вертепної драми. Текст вертепу напевно знали всі
бурсаки, дяки та співаки на тодішній Україні, а тому
записувати та ще й зберігати текст вертепу не було
потреби.
Найстарший відомий нам запис української вертепної
драми був зроблений гущинським дяком, Іваном Дажило-
*) «Обьгчаи, повіфья, кухня и напитки малороссіянь. Извлечено из*ь
ньін'Ьшняго народнаго бьіта и составлено Николаемь Маркевичем*!»».
Кіев*ь. 1860.
Еразм Ізопольський. «Васіапіа росіап Ішіи. РатЦікі Икгаіпу». На-
друковано в «Атенеї» Крашевського за 1843 рік.
3) Євген Маркерський. «Український вертеп». Розвідки й тексти. Ви-
пуск І. у Києві 3 друкарні Всеукраїнської Академії Наук. 1929.
81
вичем, у 1771 або 1776 році, але цей текст, на жаль, не
повний — це лише окремі виписки з вертепної драми. ’).
Другий текст, писаний польсько-українською мовою,
дійшов до нас з 1790 року; це не оригінал, а лише копія,
та й тій копії бракує початку. * 2)
Найповніший текст, що ми його маємо з ХУПІ-го сто-
ліття, це так званий «галаганівський» список, що був за-
писаний у селі Сокиренцях у 1770 році від київських
бурсаків; але збереглася лише копія, а про оригінал нічого
не відомо. 3)
З ХІХ-го століття ми маємо вже трохи більше текстів
вертепних драм. Найкращий з них — це вертеп Миколи
Маркевича, що був виданий у Києві в 1860 році. Далі
назвемо текст Славутинського вертепу запису В. Мошкова
року 1897, Батуринський вертеп запису Ю. Жалковського
року 1899 та вертеп Чалого, що був надрукований у
1889 році 4.)
З ХХ-го століття ми поки що маємо Житомирський
вертеп запису Василя Кравченка року 1927, Славутинсь-
кий вертеп запису В. Пруса року 1928 та Хорольський
вертеп, що теж записаний у 1928 році
Розуміється, що це не всі існуючі тексти вертепів. Тек-
стів вертепних драм є ще багато, але ми про них нічого не
знаємо. Наше завдання — завдання всіх, кому дорога
українська народня творчість та українська минувшина,
хто любить і цінить традиції нашого народу, розпитувати
людей та розшукувати в стародруках ще невідомі чи мало-
відомі тексти наших староукраїнських різдвяних вертепів.
Будова українського вертепу
Етнограф Микола Маркевич, якого ми вже згадували,
докладно описав вертеп другої половини ХІХ-го століття.
Подаємо цей опис у власному перекладі:
«Наш вертеп є похідний будиночок з двома поверха-
ми.. Зроблений він з тоненьких дощок і картону. Верхній
поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається
містерія: це Вифлеєм. На нижньому поверсі трон царя
Перетць В. И. «Кть истории польського и руссного народного теат-
рах. Изд. Отд. рус. язьїка и словесности Академии Наук 1905, І. Стор.
61—82.
2) Іван Франко. «До історії українського вертепу XVIII в». Зал. ЇЇТШ.
Том 72.
3) Євген Маркерський. «Український вертеп».
4) «Воспоминанія М. К. Чалого. Ч. І—II». Кіев. «Старина». 18в9.
82
Ірода; долівку обклеєно хутром для того, щоб не видно
було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку при-
кріплено до дроту; під долівкою є кінець цього дроту;
за цей кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводить й
в двері і водить у напрямку, який для неї необхідний.
Розмова від імени ляльок відбувається поміж дячками,
співаками і бурсаками то пискливим голосом, то басом —
відповідно до потреби. Вся друга частина вистави відбува-
ється на нижньому поверсі». )
Що ж до тексту вертепної драми, то це — цікаве поєд-
нання книжних елементів з елементами народними. Вер-
тепна драма складається з двох частин: різдвяної драми
і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтер-
медії. Перша частина вертепу, що іноді зветься «свя-
тою»,— більш-менш стійка, а друга, народня змінюється
в залежності від місцевих умов, історичного періоду та від
здібностей самого вертепника.
Обидві частини— «свята» і народня — різняться між
собою ще й мовою. Перша частина написана старою
«книжною» мовою з великою кількістю церковнослов’-
янізмів, а друга — створена народом і мало чим різниться
від сучасної української мови.
«Свята» частина вертепу
У вступі до вертепної драми Микола Маркевич пише
так: «...І Нає ух од оносора, і блудного сина, і вертеп напи-
сали, очевидно, українці, отже в Академії Київській».
Всі пізніші дослідники вертепної драми — В. І. Перетц,
М. Петров, Євген Марковський та інші — не заперечували
«книжного» (писаного) походження першої частини
вертепної драми. Крім того, всі погоджуються з тим, що
вертепна драма якщо і не була створена цілком в Академії
Київській, то в усякому разі дістала там поважне літера-
турне оформлення.
Про «книжне» походження «святої» частини вертепу
свідчить ще й те, що вона майже незмінна в усіх списках
відомих нам вертепів. Друга ж (народня) частина —
змінна. Правда, у пізніших записках текст першої частини
вертепу скорочений, а в окремих місцях дуже попсова-
ний — перекручений. Наприклад, у Хорольському вертела
хор співає:
«Обьічжи, новідеья, кухня и наїшткя малороссіян'ь. Извлечене яз'ь
ньінЬшняго нарсдеаг© бьіта и составлено Николаемт» Маркевичем1*». Ш-
ев%. 1І#в. Стер. М.
аз
Не плач, Рахіль, зрящого то тела,
Не умирай, а процвітай.
З новою кринню, ку Богу і сину
Не йміла причину.
(Є. Марковський, «Укр. вертеп». Стор. 192).
Такі перекручення можна легко пояснити. Справа в то-
му, що стара книжна мова була зрозуміла для спудеїв Ки-
ївської Академії, дяків, школярів та іншого «грамотного
люду» тогочасної України, але мало зрозуміла для ледве
письменних або й зовсім неграмотних дрібних ремісників
та селян, що пізніше зробилися спадкоємцями перших
освічених вертепників.
Так чи інакше, а «свята» частина вертепної драми ви-
конувалася всіма вертепниками і збереглася в усіх відо-
мих нам текстах. Кінчалася ця драма смертю Ірода, а після
смерти такого лиходія люд, звичайно, має радіти, весели-
тися. Отже, починається народкьо-побутова інтермедія —
друга частина вертепу.
«Народня» частина вертепу
Як уже сказано, друга частина — витвір самого наро-
ду. В цій частині вертепу ми спостерігаємо віддзеркалення
побуту населення України того часу, коли вертеп був ство-
рений. Так у Сокиренському вертепі ми бачимо побут
XVIII століття, тоді як Батуринський вертеп змальовує
нам кінець ХІХ-го століття, а вертеп, записаний у Хоролі,
дає нам яскраву картину 20-их років нашого століття.
Перш за все скажемо про одяг дійових осіб. У Соки-
ренському вертепі всі жінки мають на собі плахту, запа-
ску, карсетку та білі вишиті сорочки. Дівчина має заплете-
ні коси і стрічки на голові, а «баба» та Климова жінка —
очіпки. Навіть Рахіль в описі Галагана виступає в одязі
української молодиці. Запорожець — у повному одязі того-
часного козака-запорожця. На обох пастухах, Климові,
школяреві, дякові — на всіх ми пізнаємо одяги другої по-
ловини XVIII століття.
У Батуринському вертепі, що відноситься до кінця
ХІХ-го століття, ми бачимо вже дещо змінений одяг
дійових осіб. В IV сцені П частини читаємо таке: «На
сцену з’являється багато різноманітних фігур: генерали,
офіцери, солдати, купці, козаки, селяни та пани — всі
в одягах останнього часу»1)—тобто 1899-го року, коли
Євген Марковський «Український вертеп». 1929.
84
був записаний вертеп. Зрозуміла річ, що одяг кінця
ХІХ-го століття багато чим відрізнявся від одягу часів
козаччини.
У Хорольському вертепі ляльки одягнені так, що «коли
ці ляльки поставити поруч, то вони викликають спогади
про 1918 рік». 1)
Тепер перейдемо до дії персонажів. Як відомо, у
ХУПІ-му столітті, а особливо після поразки під Полтавою
року 1709, на Україні були «постої» російських військ, що
дуже допікали нашому населенню. Хоч населення моска-
лями було незадоволене, все ж у Сокиренському вертепі
ми не зустрічаємо такого гостро негативного ставлення
персонажів до москаля, як до поляка. Це, очевидно, тому,
що москалі, як окупанти України, могли контролювати
публічні виступи. Крім того, відогравали тут певну ролю
і віроісповідні мотиви.
Негативне ставлення Запорожця до поляків (а тому й
до «католиків», під якими розумілися «ляхи») — річ са-
мозрозуміла. Текст Сокиренського вертепу, як про це вже
згадувалось, був записаний у році 1770-му лише через два
роки після вибуху великого повстання населення Правобе-
режної України проти поляків. Це був час, коли на Україні
виникло прокляття: «Щоб тебе свята Кодма не мину-
ла! » * 2) Тоді ж в Умані, як говорить переказ, виникла і при-
казка: «Лях і москаль на один копил шиті!» 3)
Дивує нас брутальне ставлення Запорожця до «по-
па» — священика. Адже ж київські бурсаки — імовірні
автори і безсумнівні виконавці Сокиренського вертепу —
самі мали стати священиками — чому ж вони так нега-
тивно ставились до «попа»? Відповідаючи на це питання,
ми можемо висловити здогад, що і тут вертепники, оче-
видно, мали на увазі не «попа», а ксьондза — отже, знову
ж таки поляка. Та найкраще це місце «обійти» словами
того ж Запорожця:
’) Євген Марковський «Український вертеп». 1929.
2) Кодма (або Кодня) — містечко Житомирського повіту на Волині,
де року 1768 під проводом региментаря Стемпковського поляки перево-
дили суд над гайдамаками з нелюдськими карами на смерть та каліцтво.
(З Української Загальної Енциклопедії, том П, стор. 298^.
3) Цей переказ був записаний мною в 1937 році від Марії Г-к, жінки
понад п’ятдесят років, у селі Громах на Уманщині. Переказ розповідає, як
Іван Гонта і Максим Залізняк попрокидалися з похмілля у Трековому лісі
з пов’язаними руками, і ось тут Залізняк сказав до Гонти: «Бачиш, Іване,
лях і москаль на один копил шиті!»
85
«Доводиться з пісні слів не викидати,
А що було, то вже пройшло,
І прошу об тім лихом не поминати!»
Негативне ставлення до жида-шинкаря та цигана —
гандляра кіньми, на мій погляд, зовсім не свідчить про на-
ціональну нетерпимість, а є лише реакцією на соціяльні
відносини.
Що ж до монолог а Запорожця у 12-ій яві, то це — ці-
каве відображення політичної ситуації тогочасної України
взагалі і Запоріжжя зокрема. То був час, коли над Січчю
збиралися «чорні хмари». Запоріжжя зруйновано року
1775-го, отже, лише через п’ять років після того, як цей мо-
нолог був записаний у селі Сокиренцях.
Запорожець у цьому вертепі і співає, і б’є всіх підряд,
не минаючи й самого чорта, і танцює, але за цими весело-
щами все ж відчувається смуток. Тодішня козацька
старшина, козаки та й посполиті, дивлячись на «соки-
ренського» Запорожця, мали,— як нам здається,— більше
підстав до роздумування, аніж до сміху.
Дія Батуринського вертепу малює побут України, що
вже втратила будь-яку автономію і цілком залежала від
Росії. Запорожець тут те саме, що в Англії Панч, у Франції
Полішінель, а в Італії Пульчінелльо — народній блазень.
Він уже не співає патріотичних пісень, не виголошує про-
мов, над якими варто задуматись, а просто розважає
публіку своїми не надто влучними дотепами, танцями та
бійкою. Його постать утратила ту ідейну наснагу, яку мала
в часи козаччини. Але в цьому вертепі з’являються нові
і досить цікаві побутові сцени, як ось залицяння парубка
до дівчини, де вдало використовуються народні пісні. Ба-
чимо в ньому і моменти суто місцевого, батуринського по-
буту: тут з’являється чернець Крупецького манастиря і
Солоха — молодиця з села Осицьксго, Крупецький мана-
стир був тоді в селі Осицькому — за п’ять кілометрів від
Батурина. З’являються тут уже російські генерали, офіце-
ри, лікар у військовій уніформі
Цікаво, що козак-запорожець у Сокиреиському верте-
пі йде до «куреня віку доживати», бо ж Запоріжжя ще
існувало в ті часи; а вже в кжці ХІХ-го століття козакові
немає куди йти, бо ж Україна втратила і ту автономію, що
мала колись, а Запоріжжя було давно зруйноване моска-
лями. Козака в Батуринському вертепі вбиває кінь, а му-
зика грає по ньому сумну мелодію. На цьому друга дія Ба-
туринського вертепу й кінчається, бо Савочка-жебрак, що
86
з’являється після смерти козака, має дуже обмежену ро-
лю: він збирає гроші за виставу.
У Хорольському вертепі Запорожець не ліпший, ніж
у Батуринському, але, крім нього, з’являється Гайдамака,
що своїм виглядом нагадує вояка українського війська
1918—1920 років. Правда, роля цього Гайдамаки дуже об-
межена: він виходить, танцює гопака, зникає і більше на
сцені не з’являється. Але не забуваймо, що вертеп записа-
но в 1928-му році, коли вертепник не міг показувати Гай-
дамаку як позитивного героя, а показувати його в погано-
му освітленні, мабуть, не хотів і вважав за краще обмежи-
тися гопаком.
З’являється тут уже й донський козак, що б’ється з За-
порожцем; але Запорожець його перемагає і до самого
кінця вистави залишається живим. В цьому я вбачаю знак
пробудження національної свідомости і віри населення
України в те, що козацька слава невмируща.
Далі на сцені з’являються росіяни і співають «ча-
стушки» — дуже поширений жанр фольклору в часи
Визвольних Змагань на Україні, занесений до нас мо-
скалями.
Дуже характерну для тих років пісеньку співають на
сцені жид і жидівка:
Жидівкл:	Ой куди ж ти ідеш,
Куди шкандибаєш7
Жид:	У райком за пайком,
Хіба ж ти не знаєш? ’)
Як бачимо з прикладів Батуринського і Хорольського
вертепів, вертепні драми XIX і XX століть значно поступа-
ються перед старим Сокиренським вертепом часів ко-
заччини, поступаються не тільки під ідейним, але й під ми-
стецьким поглядом.
Є. МаркввОьтаві, «Увр. вергви».
ВІРШІ НА РІЗДВО ХРИСТОВЕ
Крім колядок і вертепів, був колись, а подекуди
зберігся й досі, звичай виголошувати вірші на Різдво
Христове.
Виголошувати вірші ходили, звичайно, хлопці-шко-
лярі, збираючись невеличкими гуртками по 2—3 особи.
Змістом різдвяних віршів були священні події,
про які звичайно згадує церква під час різдвяного Бого-
служення. Деякі з цих віршів були, очевидно, частина-
ми вертепних драм, повні тексти яких до нас не дійшли.
На «вертепне» походження цих віршів указує ще й той
факт, що іноді виголошувані віршів характеризують-
ся під пастухів, вояків царя Ірода, чорта та інших
персонажів вертепних драм. Крім того, різдвяні вірші
в окремих місцевостях України ще й досі називаються
вертепами.
Нижче ми подаємо, як приклад, кілька різдвяних вір-
шів з Слобідської України.
Будьте здорові та не лайте мене,
Чого я прийшов — питайте мене,
Чого прийшов, яким дотепом?
Не сам прийшов я, а з вертепом,
Щоб вам його показати і про все чудо розказати,
Що сам чув і що бачив;
Коли захочете питати, так цур, не перебиватй!
Як ми вчора пасли овець ватагу —
Та не дивуйтесь на відвагу:
Бо це було у теплому краю.
Корм придався зелененький,
Кошари були готовенькі —
Все, як на весні буває у маю,
Усе було гарно, нічого й казати.
Як стало вже смеркати,
Я дав раду: «Гоніть, хлопці, ватагу
Та варіть круту кашу з салом,
А, наївшись каші, гоніть ватагу на баз
Та запирайте добре ураз,
Щоб який варяга не причвалав
Та й нашої ватаги не вкрав!»
Тільки що поснули, збунтувалась уся ватага,
Вся від стіни: неначе у броварні брага.
88
«Яцько, Опанас, і ти, Тарас! беріть Добру дубину
Та спишіть варязі усю спину!»
Аж гульк: а воно сяє і крилами махає.
Яцько каже: «Це птах», а Панас: «Це пряха».
А я кажу: «Тю, дурні! Це янгол Божий,
Хіба ж ти не бачиш, який він гожий?!»
І почав питати, щоб почути від нього глас:
«Чого ти, янгол Божий, прилетів до нас?
Чи душі хочеш забрати,
Чи вівці у нас пооднімати?» —
«Я послан не за душами, а послан небесами
Повідать вам радісную весть:
Бог з неба прийшов і на землі днесь!» —
«Ой, лихо! Чи не за гріхи карати?*» —
«Про це нічого й помишляти:
Які і є, то Він хоче на себе забрати».—
«Гей-гей, яка чудасія, це збулася та професія,
Що дід Му сій колись казав!
Скажи ж нам, янгол Божий, де той дім пригожий?» —
«Я рад би вас проводить, та треба на небо летіть
І співать: «Діва днесь».
Дивіться на цю звізду пильненько,
Вас доведе вона пряменько».—
«Яцько, Панас, і ти, Протас! Беріть луччу ярку
Та понесім породілі Божій у подарку».
Взяли, пішли,— чого треба, те й знайшли.
Там сиділа породіля Божа, як ясочка хороша,
На руках дитятко держала, а Воно чуть не вимовляло.
Там стояло багато царів: аж цілих три,
І щось вони в подарунок принесли.
Вона від них те все прийнявши
Та разів з п’ять «спасибі» їм сказавши,
Додому відпустила.
А далі й ми приступили:
«Прийми від нас, Мати Божа, ягнятко
Та накорми своє дитятко!»
Вона від нас подарок узяла
І разів з п’ять «спасибі» нам сказала.
А ми тоді — хто вліво взяв, хто вправо взяв.
А я оце до вас попав,
Щоб вам усе це розказати
І вас з празником поздоровляти.
(Слобода Р.)
*
* *
Здоров були та з тим, пани,
З чим я ось до вас припхався.
Та не перечте лиш мені,
Бо я того не сподівався.
Скажу я вам вість чудну й дивну.
Та тільки жаль, що половину,
Майже забув, що бачив, а що чув,
Як по правді вам признатись,
А ви скажете, що було б і не братись.
89
Хоч смійтеся, а це не брехенька.
Не з себе вигадав я сам
(Бо, далебі, я бачив сам).
Нас там гурба була немаленька,
І був над ними я личман.
І звали нас: я — Опанас,
Яцько, Панько і був Протас
Та ще й Явтух, підпасич був у нас.
І овечат була ватага.
Та й не підходь, було, воряга,
А вже дамо парла, аби хто вчув.
А це ж було не серед літа,
Та тільки в теплому краю,
Ми пасли овечат до світа,
Як на весні бува в маю.
Корми задались зелененькі,
Кошари були готовенькі,
Привольє для всього було:
На тирло було де ставати,
Була й вода, щоб напувати;
Признатись, все до нас брело.
Деньок случився веселенький,
І вівці паслися гаразд;
Над вечір стало так хмарненько,
І дощик бризнув кілька раз.
І так уже повечоріло,
Не зоряно, а похмаріло,
То я Яцькові й заказав:
«Женіть лиш вівці ви з Протасом
Та й запирайте з викрутасом,
Та ще щоб хто там з вас і спав».
А ми пішли собі в верб’яжок,
Бож недалечко був лужок,
Панько, я та ще й Явтух,
А ось біжить Протас: трюх, трюх...
«А що, чи справився, Протасе?» —
«Та глянь лише, Опанасе,
Як на небі зоря погоріла,
Глянь, як уся заядріла!»
Я — гульк, аж, далебі, що так.
Дивлюсь, а ще щось ясніє,
Та й думаю: відкіля це взялось?
Та й зірниця не буває;
Ні, це щось дивне бути має!
А далі і хлопцям указав:
«Чи бачите,— я їм сказав,—
Чи бачили ви таку зірницю,
Хоть утреню, хоть вечорницю?
Бо, далебі, зроду бачу сам».—
«Дивись, наш Панько як дує!----
Явтух побачивши, сказав,—
Вже він недурно так пильнує?»
А далі ось і закричав:
«Сюди, Явтух і Опанасе!
Сюди, Яцько, і ти, Протасе!
Якийсь воряга причвалав до нас!»
90
Ми кинулись туди скоріше,
Змовлялись бить його дружніше,
Щоб уже більше він не крав.
Ми щоб туди — волосся дубом,
Якби од відьми, устає,
Ми — хто рачки, а хто путом,
Аби побачити, хто в кошарі є.
Дивимось: з краю в край шагає
Та ще велике щось літає,
Не чоловік, а бачте» схоже.
Панько сказав: «Це гарна птаха?!»
Явтух: «Ні, це, мабуть, пряха!»
Панас: «Е, тю, дурні! Це янгол Божий!»
Як вимовить оце Панас,
Так опустилось серце в нас,
Мороз по шкірі нас продрав.
А далі трохи об од рились:
Чого ж нам янгола бояться,
Він не кинеться кусаться:
Бач, який він гарний, так, як пан.
Тоді до нього причвалали,
А далі разом всі спитали:
«Що ти, пане, скажеш нам?» —
«Ідіть ви до Вифлеєма в стан,
Візьміть з собою і ягнятко,
Побачите там паню і дитятко,
Йому віддайте ви ягня,
Не думайте, що це брехня,
Бо цю ніч Христос народився,
Син Божий од Діви воплотився».
Стрепенувся, та й не стало.
Ну, що ж робити тут припало?
Тут і ума мого не стало:
А що янгол нам віщав, те треба робити.
Зараз іти у кошару ягнятко ловити.
Що лучне ягня то й піймалось;
Піймавши, як на релець, пхались
Та ще совітувались,
Щоб ще куди не заблудити:
Темна ніч, не видно, де ходити.
А далі наш Панько напхався,
Об стайню лобом як удрався
Та лежа слухає чмелів.
«А що, Панько, покотився?» —
«Але! На стайню нахватився
Та й гарно лоб свій підігрів».—
«Ідіть же, хлопці, в стайню
Та всі рівненько говоріть,
Щоб не розсердить Діву паню,
Як будемо ягня дарить.
Скоріш ідіть та не тащіться,
А як казати — вже не вчіться
І тільки в стайню що упхались
Т® зараз всі позатулялись:
Бо світ великий осіяв.
А далі трохи ободрилиеь,
91
Навколюшки усі упали,
Тому дитятку поклонились,
А ягнятко пані віддали:
«На,— кажемо,— тобі оце ягнятко,
Щоб не голодне було твоє дитятко!»
Потім вона веліла нам устати
І почала нас ласкаво вітати,
Як ніби знала нас давно.
Біля тії ж близенько пані
Стояв у жовтому жупані
Старенький дуже чоловік,
Як буцім прожив другий вік.
Біля того дядька близенько,
Понуривши голови низенько,
Тут же, у самих ясел
Стояв бичище і осел,
І вони глянули на нас, бурлак.
Дідок же, трохи поворчавши,
Щось Пані на вухо шептавши,
Балакав з нами сяк і так,
За тим сказав: «Ідіть ви в мир, проповідуйте,
Що це родився Божий син!» —
«Прощайте!» — ми сказали
І кланялись поряду всім.
Пішли відтіль, як не бували,
Ідучи, койщо розмовляли,
І по отари розділились:
Як нам було і що знайшли.
Тоді ми хто вліво, а хто вправо взяв,
Я оце до вас попав.
(Слобода Тарасівка на Слобожанщині.
Селянка М. Мозгова) !)
*
* *
Звізда світла з востоку гряде,
За собою трьох царів персицьких веде,
Поклін дати царю і пану,
Вишніх сил всього світу гетьману.
Король-Ірод дуже смутився,
Що Ісус Христос від Діви народився,
Велів питати, по всіх землях шукати,
Велів губити, малих діток ізбити.
Одних кіньми топтали,
Других в полі роздирали,
Матері їх гірко ридали,
Руки свої до Вога піднімали:
«О, Іроде безумний! Як ти в собі жалю не маєш,
З невинних младенців кров проливаєш!»
’) «Жизнь и повЬрья крестьянь Купянскаго уЬзда, Харьковской гу-
берній». П. В. Иваиов. Харьковь, 1907. XVII сборникь Харьковскаго
ИсторикоФилологическаго Общества.
92
«Трон.
В 1908-му році етнограф І. В. Бессараба записав тексти двох народніх
вистав — у містечку Нова Прага та в селі Іванівці на Херсонщині Обидва
ці тексти надруковані в одному з видань «Імператорської Академії
Наук» ’) і називаються вони «Трон» — імовірно, від трону царя Ірода.
В передмові до цього видання читаємо таке: «...кілька років тому в дні
Різдвяних свят можна було бачити на вулицях «переодягнених» хлоп-
ців, що заходили в заможніші доми і пропонували виставу». А далі
пож нення: «Трон» — це народня трагедія-містерія. Всі дієві особи в цій
містерії одягнені відповідно до тих ролей, які вони виконують; деякі
в машкарах і характеризовані. Для виконання характерів е й предмети:
царська корона, зброя втна, коса для смерти тощо... »
«Трон», як і вертеп, складається з двох частин: релігійної, де головну
ролю грає цар Ірод, і світської, де міг би проявитися народній (національ-
ний) характер. Але в обох текстах, записаних Бессарабою, ми нічого
українського не знаходимо. Натомість друга дія відкривається піснею:
«єздил, єздил русский царь».
В передмові до текстів обох вистав є така приписка: «...тепер (в останні
10 років), з наказу поліції, ця невинна народня містерія заборонена з ува-
ги на небезпеку протиурядової агітації в народі під виглядом «Трону». Це
дає нам підставу думати, що були й інші «Трони», без «русскаво царя»,
тексти яких, на жаль, до нас не дійшли.
1) «Матеріальі для зтнографіи Херсонской губерній». Собрал-ь И. В.
Бессараба. Сборникь отділенія русскаго язьїка и словесности Импера-
торской Академій Наукь. Петрограді», 1916.
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР
Вечеря
За тиждень після коляди, напередодні Нового Року —
Щедрий Вечір. Це — залишок стародавнього, імовірно,
дохристиянського звичаю. За християнським календа-
рем — це день преподобної Мелані! В народній традиції
обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір або
свято Меланки.
Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують
Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре
розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо
Щедрий Вечір у галичан — напередодні Водохрищів, тоді
як на Наддніпрянщині це — «Голодна кутя», Богоявленне
надвечір’я.
В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей
за пирогами — символом щедрости, багатства!
«Ввечорі, як зоря засяє, мати, було, запалять свічку пе-
ред образами, обкурять ладаном хату і поставлять череп’-
яну миску з пирогами на стіл. Тато сядуть на покутті і го-
лову прихилять — ховаються за пирогами. А ми, діти, вда-
ємо, що не бачимо їх:
— Мамо, а де наші тато?
— А хіба ж ви мене не бачите, діти?
— Не бачимо, тату!
— Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!
Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запро-
шують всю сім’ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у до-
статках і спокої других свят дочекати!»
Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щед-
рують:
Щедрий вечір, пане господар»,
Стережи, Боже, твого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матну.
Добрий вечірі»
»4
Отак згадує про Щедрий Вечір добродій Свирид Га-
лушка з Київщини.
Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однако-
ві: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать греча-
ні млинці на свинячому смальці, на півдні України фігуру-
ють бублики, а в гуцулів — вареники чи, як вони кажуть,
«пироги».
Коза
«Як було мені років дванадцять,— продовжує мій
співбесідник,— водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро
козоводів! Ми що дві-три хаті мінялися, бо ж кожному ці-
каво бути козою...
— Як же ви робили козу?
— Та як — оце вистружемо обруча з білолозу. На
грубшому кінці розколина — роги. Тоншого — вставляє-
мо в розколину і в’яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепе-
хою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні
ложки — вуха. На протилежному кінці обруча — ломачка
з віхтиком: це хвіст.
Кому припаде бути козою, одягає обруч — щоб ріжки
приходились на голову, а хвіст — за спину. Накидають
кожуха — вовною догори. Спереду запинають, щоб тіль-
ки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають до-
низу — це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза
тримається за ломачку і трясе віхтиком — «крутить
хвостом».
Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало —
це найменший з хлопців перебраний з кота з довгими ву-
сами. Він нявчить — просить сала.
Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна
з «козою» не ходять.
Оце вийдемо на вулицю і радимось:
— Куди підемо?
— Гайда до Свирида Карлаша, у нього дітей багато!
— Ходім!
Приходимо, один біжить під вікно і гукає:
— Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!
А дядько ніби відмовляється — так належиться по
звичаю:
—• Нема де тій козі розгулятися — тісно в хаті!
— Та пустіть, бо змерзла!
І так до трьох развв ксюовод проситься, а дядько від-
мовляє. Нарешті каже:
95
— Та я вже пустив би, але... що дядина скаже?
Козовод — до дядини:
— Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята по-
мерзнуть!
— Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати зби-
раються, налякаєте їх!
— Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!..
— Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку
зробите!
Коза знову: «Ме-е-е!»
— Та йдіть уже, йдіть... Тільки добре співайте!
Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними —
«кіт», а за «котом» — всі щедрівники.
Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали —
не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і
старший козовод починає:
Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вряду,
Я козу веду!
«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні — витанцьовують.
А діти смикають — то «козу» за хвоста, то «кота» зачвуса...
тйпаться! Щедрівники всі хором співають:
Наша козиця —
Вже стара щиця,
Недавно з Києва,
3 довгими кісьми:
— Ногами стопчу,
— Рогами сколю,
— Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк
Та козу натовк,
А вовченята — за козенята.
Де взявся заєць
Став козу лаять:
— Ой, ти, козиця,
Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скок!
Нажала сніпок
Та й змолотила,
Своїх діточок
Та й накормила!
Ой, не йди, коза,
У темні ліса,
Там стрільці-гонці
96
З острова Хортиці!
Що перший стрілець —
Козак-молодець,
Ударить козу під правоє вухо,
З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.
«Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. «Кіт» її
ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі*
Треба козиці три куски сала.
«Кіт»:	Мяу, мяу... сала!
Щоб коза встала.
Хор:	Ой, устань, козо.
Та й струсися!
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!
«Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:
Ой, слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть!
«Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:
Хозяїн іде, пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.
Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.
Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки —
Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!
Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до госпо-
дарів, кажуть всі разом — в один голос:
— Будьте здорові з празником!
Старший козовод — до «кози»:
— Кланяйся хазяїну й хазяйці!
«Коза» кланяється господареві, господині та всім ді-
тям — по черзі
Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п’ять
грошей. «Кіт» — до господині:
97
— Мяу, мяу... сала, щоб коза брикала!
Козовод:
— Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!
— Нема сала, миша вкрала! — говорить господиня.
Або: Сало — погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!..
Л «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки
та дасть йому шматок сала. Сало— «котові» в торбу, пи-
рії’ •— у мішок козоводові, а гроші— в скриньку скарбникові
Виходячи з хати, щедрівники кажуть:
— Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждали!
Вийшли на вулицю, оглянулись навколо — скрізь гем-
но... Село вже спить, тільки ген-ген, на горі світиться:
то дівчата «Меланки» справляють. Козовод:
— Хлопці, ходім!
Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Ме-
ланкою»,— поскидали мошкари, за стіл сідають. Ми всі разом:
— Ме-е-е!..
Дівчата, чуємо, гукають:
— Козоводи прийшли, пускайте їх до хати!
Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій
«дохід» — на стіл... Гуляємо всі разом!
Парубоча «Меланка»
За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки
викидати» — добре жартує.
«Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот не-
абиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею че-
рез плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель,
циган, циганка і чорт з ріжками.
Все це — в кожухах догори вовною, в машкарах, лах^ї- > і,
підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроб-
лені бороди, вуса, патли... Одним словом — хто як зумів!
Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом.
«Циганка» пристає ворожити, «циган» — коні міняти,
«ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипку, а «жура-
вель»— найвищий парубок у селі—вибиває в бубон.
Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та
й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись
на веселу кумпанію...
До кожної хати ватага не заходить — йде туди, де зби-
ваються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки—випро-
шують піснею під вікном:
Ой, господар, господаречку,
Пусти в хату Меланочку,
98
Меланочка чисто ходить,
Нічого в хаті не пошкодить.
Як пошкодить, то помиє,
їсти зварить та й накриє.
Добрий вечір!
— Просимо!
Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмі-
тає чоботи від снігу і заходить до хати:
— Добрий вечір вам у хаті!
— Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні,— щебечуть
дівчата,— і ведмідь, і коза... А Грицько який! Де це ти
таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?!
— Мовчіть, дівчата,— «Меланка» соромиться!
— Ха... Ха... Ха... Диви, як побіліла! Грицьку, чого
ж ти вуса не збрив?
Отак жартують над «Меланкою», а «вона» — байдуже:
шукає віника — сміття розкидати, свіжих глиняків —
припічок «мастить».
Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Ме-
ланка» не знайшла.
Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:
Наша Меланка — неробоча,
На ній сорочка парубоча...
Люди ідуть на жнива,
А Меланка — на пива!
Люди ідуть з серпами,
А Меланка — з шклянками!
Люди нажали по сім кіп,
А Меланка — один сніп!
Пішла Меланка на містечко,
Купила собі пасьминечко.
Пряла вона — від кур до кур,
Напряла починків — один гур!
Дала кицькам мотати,
Кицьки взяли — втікати!
Збіглися люди — дзвонити,
Кицьку з починком ловити!
А ловили — не вловили,
Нашу Меланку похвалили...
— Та годі вам! — обзиваються дівчата.— Якоїсь кра-
щої співайте! Козо! де ти?
В середину кола входить «коза» і починає вибрикува-
ти — танцює під спів хору:
Го-го-го, коза!
Го-го-го, сіра!
Го-го-гр, біла!
Ой, розходилася, розвеселилася
По всьому дому, по веселому!
99
Де коза ходить, там жито родить!
Де не буває, там вилягає...
Де коза — ногою, там жито — копою!
Де коза — рогом, там жито — стогом!
А в нас на Сандрівці усі хлопці — стрільці,
Встрілили козу у правоє вушко,
В правоє вушко — в саме сердечко!
Тут коза впала, нежива стала,
А міхоноша бере дудочку:
Надулась жила, коза ожила
Та й пішла коза, та й стрибаючи,
Та стрибаючи, гасаючи,
Своїх діток та шукаючи!..
Трррт, коза!
«Коза» тупнула ногою — аж шибки на вікнах задрижа-
ли, і танець зупинився.
— Добра «коза», гарно танцює!
— Гарно, тільки засапалася, як дід Марко у ярмарку.
Бач — роги помокріли!
— А ти що хотіла — вибити «козу» закаблуками і щоб
піт не виступив?!
— Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..
В середину кола ввійшов орач. Хор співає:
Твої воли,
Мої воли —
Гей, гей!
А впереді
Два ведмеді —
Гей, гей!
А в пригоні
Дві вороні —
Гей, гей!
В колесниці
Дві синиці —
Гей, гей!
Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги,
вистукує ногами в такт пісні
Після орача витанцьовує сівач, а далі — ведмідь, жура-
вель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато
сміху і влучних дотепів.
Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари
і на запрошення дівчат сідають до столу.
Дівоча «Меланка»
Водять «Меланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» має по-
важніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-по-
між себе і одягають її «молодою» — вінок, стрічки, багато
100
намиста... Друга з дівчат убирається за молодого, що
зветься Василем,— жупан, шапка, шаравари, чоботи...
Вся дівоча ватага іменується дружками.
Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не захо-
дять — щедрують під вікном:
Ой, на річці, на Йордані,
Добрий вечір на Мелані.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на сей вечір!..
Наша Меланка, як біль, біла,
Нашу Меланку журба з’їла.
Васильчику-чічільчику,
Посію тебе на городчику,
Та буду тебе шанувати-
Тричі на день поливати!
Тричі на день поливати
І в неділю підгортати!
Або ще заспівають «дністрянської Меланки»:
Наша Меланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий хвартух замочила:
— Повій, вітре буйнесенький,
Висуши хвартух тонесенький!
— Повій, вітре, туди-сюди,
Висуши хвартух межи люди?
— Повій, вітре, на болото,
Висуши хвартух, як золото!
— Повій, вітре, на дубині,
Висуши хвартух на дівчині!
Добрий вечір!
— А, здорові були, дівчата! Котра з вас «скарбник»?
Щоб Меланці «на вінок» гроші кинути?!.
Отак колись щедрували!»
Дівчата ворожать
Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу
«Меланку» частують вечерею, проте знаходять час пово-
рожити.
Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожи-
ли. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих
чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чо-
боти — куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде... Пе-
релічують кілки в плоті: «удівець, молодець»... Дівчата-
гуцулки зав’язують собі очі хусткою і навпомацки лічать
101
кілля в плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язують хустин-
кою і ранком дивляться: рівний, гарний — наречений
такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!..
На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Анд-
рія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша
заміж піде?»
На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вог-
нище на березі річки, на льоду прорубують ополонку
і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище
розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає
її в ополонку: затріщить вогонь на воді — за багатого
заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть —
за бідного!
Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля
«нечуй-вітер». Хто його знайде,— а росте воно в таких міс-
цях, що тільки чарівниці знають,— той може зробитися
«нечуваним і небаченим»...
Чародійна ніч...
Серед нашого народу існує поетичне повір’я, що ново-
річна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони
можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетво-
рення води на вино, каменя — на хліб, глини — на мід».
На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голо-
ву шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там
вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся
купає в воді, але я — в здоров’ї і силі!» Набираючи води
в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і ви-
но!..» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять -— ніхто ні-
чого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту
підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлі-
бом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий
Василь величний».
У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ран-
ком на Новий Рік вся родина вмивається тою водою, і це
«принесе щастя на гроші через увесь рік!»
Новорічна ніч на Гуцульщині— свято печі. «Цілий рік
вона робить службу, а на Василя йде в танець — вона ся
віддає!» — так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Мелан-
ки» ґаздині старанно змащують піч глиною —«аби не кля-
ла, що немащена!»... Ніхто тої ночі не спить на печі, не
сідає — «бо тяжко їй танцювати...» Звечора на піч кладуть
овес — «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста
на ґерць».
102
Ніч проти Нового Року наповнена магічними діями, ча-
рами. Все це — намагання розгадати своє майбутнє і за-
безпечити щастя й добробут на наступний рік.
На Лівобережжі про «нечуй-вітер» існує повір’я, що це зілля росте
взимку по берегах річок та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня
починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу
силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих,
бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» — він їм очі коле. Це
зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для риба-
лок.1)
Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось:
«Ой, поріс чебер під нечуй-вітром...»
’) Н. Маркевич, «Обьічаи...», 1860. Стор. 86. «Нечуй-вітром» нази-
вається кілька рослин української фльори. Ніегасіит ескіоісіез Ьитп —
уживається в народ, мед.: якщо укусить павук, то цим зіллям обкурюють
хворе місце; вживається воно і проти цинги. Ніегасіит рііозеїіа Ь.— в
нар. мед. вживається проти скаженини, пропасниці, запалення очей та
проти захворування тварин, а особливо свиней (Н. Анненков, Бот. слов.,
стор. 167). Гуцули «нечуй-вітром» називають Веіііз регепшз Б. (Шух., І,
21), що в інших місцевостях України називається «стократь» або «нагід-
ки». У словн. Б. Грінченка «Нечуй-вітер» — Ніегаіішп Ніозеїіа.
НОВИЙ РІК, АБО СВЯТО ВАСИЛЯ
«... Ще тільки починає, було, розвиднятися, а тато вже
будять мене:
— Вставай, сину, годі спати — пора посівати йти!
Я схоплююся з ліжка, швиденько одягаюся, умиваюся
та — за рукавицю дідову, а в ній повно зерна: пшениці,
жита, ячменю, вівса, гороху — всього по пригорщі і зміша-
не разом. Це я собі ще звечора приготував, щоб було чим
посівати.
— Спочатку вдома посівай,— каже батько,— а потім і
до людей підеш!
Я став перед образами, набрав жменю зерна з рукави-
ці, посівав і приказував: «На щастя, на здоров’я та на Но-
вий Рік, щоб родило краще, як торік — жито, пшениця та
всяка пашниця... Дай, Боже!»
— Спасибі тобі, сину, що ти нас обсипав щастям. На
ось тобі грош та будь завжди хорош!
Взяв я від батька гріш — перший «дохід» за посівання,
поплював на нього і сховав у кишеню — на щастя.
— А тепер можна і до людей,— каже батько,— людям
посівати!
І я пішов... Пішов до дядька через дорогу. В двері не
стукаю, бо ж знаю: в цю ніч не замикаються — люди посі-
вальників ждуть. Заходжу до хати, скидаю шапку і відра-
зу ж, з порога:
На Лівобережжі:
Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную,
Де замахне — жито росте,
Роди, Боже, жито, пшеницю,
Всяку пашницю;
У полі ядро, а в домі добро,
Дай, Боже!
— Спасибі, племіннику,— каже дядько,— гарно при-
мовляєш. На ось тобі трохи грошей на книжку — та вчи-
ся, щоб дурнем не був?
104
За це я дядькові руку поцілував: такий у нас був зви-
чай. Як я хотів уже йти з хати, то дядина — до мене:
— Чого ж ти, Свириде, вже ідеш?.. Сідай на лаві, хай
у нашій хаті все добро сідає: кури, гуси, качки, рої та... ста-
рости, бо ж маємо дорослу дівку!
Я сів, а щоб мені сидіти недурно, то дядина медяника
дали...»
Так згадує своє перше посівання наш старий знайомий,
добродій Свирид Галушка.
Перший посівальник на Новий Рік звичайно буває і
першим «полазником» — приносить до хати щастя. За на-
роднім віруванням, дівчата щастя не приносять — тільки
хлопці, а тому й посівати дівчатам не годиться.
На Слобожанщині першого посівальника господиня
просить сісти на порозі— «щоб кури сідали та курчат
висиджували ».
Зерно після посівальника збирають і віддають курям —
«щоб добре неслися», а горох зберігають аж до весни. Вес-
ною, коли повилуплюються гусенята, їх «загодовують»
цим горохом — «щоб великі росли».
Колись були такі добрі господині, що сміття з хати не
виносили від Святого Вечора аж до Нового Року —«щоб не
винести з ним і своєї долі». Ранком на Новий Рік те сміття
все ж таки виносили і сипали на одну купу в саду; там
його підпалювали, воно горіло, і вогонь той мав чудодійну
силу — ним обкурювали садові дерева, «щоб ліпше роди-
ли». Гуцули стрибають через такий вогонь, примовляючи
на врожай.
На західньому Поділлі від Різдва до Нового Року хату
замітають на дві половини. Частину сміття, що від середи-
ни до порога, виносять зразу ж, а те, що від середини до
покуття, зберігають до Нового Року. А ранком на Новий
Рік те сміття виносять із хати, висипають на воротях і за-
палюють; коли ж вогонь розгориться, стрибають через
нього всі: господар, господиня, діти від найстаршого до най-
меншого, а після дітей — кінь, корова, вівця, коза, свиня,
пес, кіт — всяке створіння, яке є в обійсті,— «щоб всяка
нечисть на вогні залишилась і в новий рік увійти чистими!»
На Київщині сіном, що було постелене на столі під
скатеркою на Святий Вечір, господар перев’язує ранком
на Новий Рік овочеві дерева в саду— «щоб нечисть на
деревах не заводилась».
Неродючі дерева «страшать»: стукають сокирою по
стовбуру та погрожують зрубати, якщо і далі не будуть
родити. Звичайно це роблять діти — брат з сестрою. Се-
105
стра — мале дівча — вилазить на грушу чи яблуню і від
імени цього дерева «проситься», а брат — хлопчак у та-
тових чоботах та в дідовій шапці, з сокирою в руках —
грає ролю господаря. І ось між ними відбувається такий
діялог:
— Не рубай мене, буду вже родити.
— Ні, зрубаю. Чому не родило?.. Кажи!
— Бійся Бога, не рубай. Буду родити краще від
усіх! — далі проситься плаксивим голосом «дерево».
— Гляди ж,— погрожує сокирою «господар»,— як не
вродиш цього року, то на той рік зрубаю і спалю!
Після такого «страшення» дерево перев’язують пере-
веслом. Іноді «для страху» дерево злегка надрубують.
У перший день Нового Року до всього уважно при-
глядаються, бо все має віще значення. Стоячи в церкві
під час утрені, селянин придивляється, як свічі горять
у панікадилі: якщо ґніт палаючої свічки зігнувся гач-
ком — буде врожай цього року; якщо ж ґніт стирчить
на свічці, ніби порожній колос на стеблі,— жди не-
врожаю.
Якщо ніч проти Нового Року тиха і ясна, буде щасли-
вий рік не тільки для людей, а й для худоби.
Якщо сонце весело зійде, ввесь рік буде щасливий,
а особливо добрий буде врожай садовини.
Якщо іней рясно вкриває всі дерева, буде врожай на
збіжжя.
Перед тим, як сісти за стіл обідати, батько синові дає
пиріг і каже: «їж, сину, та пам’ятай: якщо тобі трапиться
зимою збитися з дороги, то згадай, з чим ти їв на Новий
Рік пиріг — і відшукаєш дорогу».
Залежно від вдачі, люди говорять: «Піду до церкви,
щоб Господь сподобив цілий рік ходити до храму Божо-
го!» або «Нап’юся горілки, щоб цілий рік було за що
випити!»
«На Новий Рік не годиться пити по одній чарці, а все
по дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знай-
шли!»— так промовляють за новорічним обідом, коли
гостей приймають.
«Мій батько, царство йому небесне,— згадує Свирид
Галушка,— дуже любили вареники. На Новий Рік мама,
було, як наварять повну макітру — їж, скільки хочеш!..
Ото тато, бувало, перед тим, як узятися до вареників,
примовляють: «Вареники-мученики, сиром вам боки на-
бивали, маслом очі заливали, в чавуні кипіли — за нас,
грішних, такі муки терпіли!»
106
Якщо частина неба закрита на Новий Рік хмарами,
в тій стороні буде урожай збіжжя — звідти треба спо-
діватися щастя. Сніг випаде в цей день,— щасливий рік
буде.
Перший день нового року — свято Василя. «Мій стар-
ший брат був Василь,— згадує Тиміїп Степанович Піддуб-
ний.— В цей день, було, всі родичі до нього з’їжджалися
на обід — веселі то часи були! На столі таке стояло, що
тепер і на виставці не побачиш — шинка, ковбаси, всякі
припаси... Ех, та що й казати,— було до чого чарку
випити та «дай, Боже!» промовити. А по обіді запрягали
найкращі коні в «козирки» і з піснями та вигуками їхали
«на прогін». Коні-змії не чують під собою ніг — санки
летять, як на крилах, тільки сніг вихром розлітається на
всі боки»!
Тексти новорічних поздоровлень
Подаємо нижче кілька текстів новорічних поздоров-
лень, що ми їх записали в різних місцевостях України.
На Херсонщині:
А в полі, полі сам Господь ходив,
Сам Господь ходив, зерно розносив.
Діва Марія Бога просила:
«Уроди, Боже, жито, пшеницю,
Жито, пшеницю, всяку пашницю».
Сію, вію, посіваю, з Новим Роком поздоровляю.
Будьте здорові з Новим Роком і з Василем.
Дай, Боже!
На Київщині:
Сію, вію, посіваю, з Новим Роком поздоровляю.
На щастя, на здоров’я та на Новий Рік,
Щоб уродило краще, як торік,—
Жито, пшениця і всяка пашниця,
Коноплі під стелю на велику куделю.
Будьте здорові з Новим Роком та з Василем.
Дай, Боже!
На Поділлі:
Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця,
На щастя, на здоров’я та на Новий Рік,
Щоб уродило краще, як торік,—
Коноплі під стелю, а лен по коліна,
Щоб вас, хрищених, голова не боліла.
Будьте здорові з Новим Роком.
Дай, Боже!
107
На Буковині:
Сійся, жито, пшениця, всяка пашниця,
На цей Новий Рік, щоб ся вродило ліпше, як торік.
Дай вам, Боже, в щасті, в здоров’ї дочекати
Від Нового Року до Богсявгіння,
Від Богоявлшня — до ста літ,
Поки Пан Біг назначить вік!
Дай, Боже!
На Гуцульщині:
Сійся, родися, всяка пашниця: жито, пшениця,
Ячмінь, овес, гречка, горох, сочевиця,
Та на цей новий рік най вам дасть Господь Бог,
Щобисьте біди-смутку не знали,
В щастю, здоров’ю многі літа проживали,
А по смерті царство небесне оглядали.
Гаразд вам, мир Божий зо всіма вами!
«ГОЛОДНА КУТЯ», АБО ДРУГИЙ СВЯТ-ВЕЧІР
Напередодні Водохрищів святкується «Голодна кутя»
або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічо-
го не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє
вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви — смаже-
на риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя
та узвар.
По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати
і паліччям б’ють знадвору в причільний кут, примов-
ляючи:
Тікай, кутя, із покуття,
А узвар — іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А «дідух» — на теплий дух,
Щоб покинути кожух.
Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як
колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідан-
ня це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі
Кам’янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа
Омельченка:
«Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з
рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й
справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра
і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест вмачати в воду, то
вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Кам’янці
з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців.
— Чи сохранились ті пушки і тепер?
— Де вам сохранились? Начальство лоцманське давно вже їх захар-
пало,— ще я був парубком».1)
Уже геть увечері, як стемніє, виносять з хати «дідуха»,
несуть його на вигін або в садок — як де ведеться —
і палять: пускають на «теплий дух». Це — символічне
палення зими, щоб «покинути кожух» — накликати весну.
Коли все перегорить і нетривкий солом’яний жар погасне,
1) М. Драгоманов. «Малороссійскіе народньїе предания и рассказьі».
Кіевть, 1876.
109
дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город —
«щоб огірки родили».
В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви
по свячену воду, люди квітчають посуд — глечики, пляш-
ки, баньки— «безсмертником» або сухими васильками —
«щоб Бог милував від злої напасти».
На західньому Поділлі господиня або старша дочка
бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свя-
ченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює
хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі,
стайні та в інших господарських будівлях— «від нечис-
тої сили».
Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом
кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай, Боже,
і на той рік діждатися». Далі він іде кропити в сінях, у ко-
морі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пиро-
ги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях,
другий — в коморі, а третій — надворі
У місцевостях понад Дніпром — із лівого, і з пра-
вого боку — існує такий звичай: коли принесуть з церкви
свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило
і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім
комору, стайню, стодолу — всі господарські будови. За
господарем-батьком ходить хтось із дітей — хлопчик чи
дівчинка — і носить на тарілці пиріг, а в руці —
шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на
тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В ха-
ті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині,
на посуді — скрізь. У господарстві кропляться свяченою
водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на
хліборобському знарядді—на плузі, боронах, сівалках,
косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба —
корови, воли, вівці, коні Не кроплять лише свиней
та курей.
Що ж до пирога, то як де ведеться: в одній місце-
вості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста
повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога
і з’їсти. В інших — лише обносять пиріг, а після кроплення
вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з’їдає його,
примовляючи: «Дай, Боже, всього доброго нам і дітям
нашим».
Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а
зверху — хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі
«сама перевернеться», той умре.
110
Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям —
«щоб добре плодилися».
Вода, освячена в навечір’ї Богоявлення— «вечірня во-
да» — вважається святішою, ніж з Водохрищів, і вона
«зглидлива на всяке лихо».
Увечері, ще завидна, господиня світить лямпу—«щоб
кури неслися». В цей день не можна кликати курей голо-
сно, бо як почує зла сусідка і промовить: «Твої кури, мої
яйця», кури не будуть нестися.
На західньому Поділлі «Голодна кутя» святкується як
Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-Вечір, намощують сіна
на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи
до хати сніп жита, господар віншує:
«Віншую вас з щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечо-
ром, щоб ми в щасті й здоров’ї ці свята провели та других
дочекались від ста літ до ста літ — поки нам Пан Біг на-
значив вік!»
Перед вечерею батько «клячить» — стає на коліна пе-
ред образами і молиться Богові; за ним молиться і вся
родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запро-
шує сідати всіх у хаті присутніх — як це було і на
Свят-Вечір.
Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки
після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками — «де
пес забреше, туди заміж піду!»
В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедру-
вати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий.
Так, у селі Висока, Сандецького повіту, хлопці років по
Ю—12 співають під вікном таку щедрівку:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижики тримала:
«А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право — калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб’єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити».
Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий
оберемок гілок ліщини. За щедрівку — таку Дивну і мало
зрозумілу — ґазда виносив пригорщ вівса, намоченого
у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник
же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником
111
овес вважався найкращим «на розплід» > а гілка лі-
щини мала чародійну силу берегти худобу від «усього
злого».
Що ж до самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить
натяк на стародавній поганський звичай наших предків —
приносити в жертву волів («виженемо рогача...» *).
У Львівському повіті в цей вечір колись ходили щедру-
вати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і од-
на з них гукала:
Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
Дні діти побудити, самі веселими бути?
Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під
вікном:
Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю?
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько?
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню, білую ручку
В Дунаю? і т. д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т. д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т. д.
За нев матенька, братенько, сестричка — і т. д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т. д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуню, білую ручку!»
В Дунаю! і т. д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю?
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько’2)
На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять
вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедру-
вати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина.
Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не
заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано —
1) Про це див. у Якова Головацького «Галицкія народньїя піски»,
Сторінка 526.
Текст пісні взято з збірки Якова Головацького «Галицкія народньїя
пісни», стор. 142. «Касуня» — ім’я дівчини; мабуть, від Катерина.
112
«мусить ще на запічку кашу їсти». А під вікном хлопці
співають таку колядку:
Ой, на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
Рум’янеє личко мила,
До місяця говорила:
«Ой, місяцю, місяченку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати—
їдь, батеньку, біль збирати».
Батенько сі відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».
Далі Орися звертається до матері, сестри, брата — всі
відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:
Миленький сі не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».1)
Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «ко-
зи» галичани приспівують:
«Танцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого... »
Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж
на Наддніпрянщині або на Гуцульгцині.
Розмова тварин
На Щедрий Вечір, так само як і на Свят-Вечір, за ста-
рим народнім віруванням «тварини людською мовою гово-
рять», але підслухати цю мову гріх, і за це Бог карає.
В Галичині записано таке оповідання: «Чоловік мав па-
ру волів. І він чув, жи люди собі проповідують — худоба
говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить.
Господар дав бикам їсти, а сам си сховав і слухає. Слухає,
а бики кажуть один до другого: «Нам добре в нашого гос-
подаря, але ми його завтра повеземо на цвинтар». А його
*) Оповідання про цей звичай і текст щедрівки я записав у Німеччи-
ні (Авґсбурґ, «Сомме-Казерне») від групи селян з села Паушівки на
Чортківщині.
113
так Пан-Біг покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий
день той помер». !)
Подібне оповідання записане і на Київщині: «... за-
хотілось то йому послухати мови волів. На ніч заліз
той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав,— нічого
не чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує со-
бі жуйку. Лежали воли, лежали, а далі встає один. Встає,
а другий каже до нього: «Чому не лежиш, навіщо ноги
томиш?..» А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той,
що встав, каже: «Як то з нами дальше буде, хазяїн наш
щось дуже мало паші має. До весни ще далеко, чим він
нас догодує до весни?..» Хазяїн все слухає та дивом ди-
вується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять:
«.. Єсть ще в його ожеред соломи, що вже три роки, як він
стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде годувати до нової
паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б кордів зо два
жита взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо
скоро умре».2)
* *
*
Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату
«навхрест» свяченою водою, а по вечері обдаровує тварин
«пирогом» — хлібиною з хрестом зверху.
Взявши «пиріг», господар підходить до стайні і го-
ворить:
’) «Галицько-руські народні леґенди». Том І. Зібрав В. Гнатюк.
Л. 1902.
2) М. Драгоманов, «...преданія». К., 1876. В цих оповіданнях (їх є
кілька) говориться, що тварини розмовляють вночі під Новий Рік.
Цікаво, що вірування про розмову тварин людською мовою в ніч під
Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік здавна існує і в ін-
ших європейських народів, як ось у німців, англійців і французів.
Томас Штернберг у праці «Діялекти і фолкльор» подав таке оповідан-
ня про одну господиню з Бретанії: «Мала вона одного кота й одного пса.
Поводилася з ними кепсько і морила голодом. Коли одного року надійшов
Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від здивування, коли почула, як
пес сказав до кота: «Ну, надійшов час, коли ми маємо покинути свою гос-
подиню. Вона — стара скнира, і цієї ночі прийдуть розбійники і вб’ють її,
пограбувавши».— «Це буде добрий вчинок!» — відповів кіт. Перелякана
господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли грабіжники, по-
грабували і вбили». (За «Дейлі Мейл», 1946, Різдво).
В Англії є повір’я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то
можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у
цю ніч величальну пісню Різдву Христовому. (Роеіісаі ¥Уогк5 оі Біт XVаі-
іег ЗсоН, V. IV. Едіп£., 1823).
114
— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?
— Пиріг!
Після цього він заходить у стайню, благословляє тва-
рин хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає
скотині *) Іноді,— як де ведеться,— господар ще кропить
тварин свяченою водою, промовляючи: «Во Іордані кре-
щающуся Тобі, Господи».
В цей вечір виконують усі ті обряди, що й на «багату
кутю» — кличуть мороза, чорні бурі, сірого вовка; але
все це вже не так урочисто, як на Свят-Вечір.
Коли «кутю проженуть», батько присмалює дітям чу-
би— «щоб вовка не боялися!»2) Згадаймо приповідку:
«Не бачив ти ще смаленого вовка!» Ця приповідка стоїть
у зв’язку з обрядом «смалити чуби» в цей вечір. «То так,
як смалений вовк, тоді діти не будуть боятися».
’) П. Чубинський, III. Стор. 2—3.
В Шотляндії господар (фармер) береже пригорщ зерна з того збіж-
жя, що зжате останнім, з останнього його снопа, і роздає те зерно коням
і коровам ранком у день Різдва Христового — щоб скот не хворів.
(Роеіісаі А¥огкз ої 8іг 5¥а1іег 8соН, V. IV. Е<1іп£., 1823).
2) П. Чуб., ПІ. Стор. 3.
БОГОЯВЛІННЯ ГОСПОДНЄ
(ВОДОХРИЩА)
Опівночі перед Водохрищами вода в ріках, як вірили
селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі
таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище,
але... ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під
кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки
опівночі перед Водохрищами вода — цілюща; вона зберіга-
лась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення
або тяжкої хвороби.
Ще за тиждень перед Водохрищами колись парубоча
громада, а пізніше окремі господарі— «спеціалісти» про-
рубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий
хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим
квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж
з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових
або соснових гілок— «царські врата».
Ранком у церкві відбувається Богослуження. По Бого-
служенні весь народ іде процесією на річку до хреста. По-
переду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор
співає «Голос Господній...», за хором іде священик, при-
клавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ.
До річки на Водохрища йдуть усі: старі, молоді і діти.
Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці
ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, зала-
довані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще
козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді
чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козаць-
кому сиві шапки.
На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає
на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво
вимальовується на тлі білого снігового покривала.
Після недовгої відправи священик занурює в ополонку
хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещаю-
щуся Тобі, Господи...» У свою чергу мисливці стріляють із
рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою
літають над «Йорданню».
116
Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки
і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йор-
дань» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають
відрами з ополонки воду і напувають своїх коней —
«щоб хвороби не боялися та міцніші були».
Після водосвяття всі люди повертаються до своїх
хат...
Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати,
батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих василь-
ків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в гос-
подарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах,
сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сі-
дає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п’ють свяче-
ну воду.
По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йордан-
ській воді» — «щоб були рожеві лиця». На Гуцульщині
хлопці водять своїх дівчат до ополонки — « щоб сі умила та
красна була».
В місцевостях понад Дніпром було колись чимало віру-
вань та прикмет, пов’язаних з «Йорданню». Так, коли про-
цесія йшла на річку, то «знаючі» люди придивлялися: як-
що перед хоругвами пролетять горобці — нещасливий рік
для дітей, граки — для молодих людей, а як пролетять гу-
си, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й —
боронь Боже — вмиратимуть.
Якщо на Водохрищах дерева вкриті інеєм, то на-
весні у відповідний день тижня — в п’ятницю, чет-
вер і т. д.— треба сіяти ярову пшеницю: «вродить,
як гай!»
Якщо на Водохрища день ясний, соняшний, то хліба
в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите
хмарами — у хлібі буде багато «сажки» (зони).
Попіл після Різдвяних Свят не можна зберігати — ні
в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа»; ввечорі на Водохрища
його треба винести на річку і висипати на лід.
В той момент, як священик занурює хрест у воду, всі
чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і зали-
шається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не
прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опу-
ститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти,
що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не до-
зволяли своїм невісткам прати білизну на протязі цілого
тижня після Водохрища — «щоб більше вигибло нечистої
сили від водосвятських морозів».
117
«Моя теща,— згадує Свирид Галушка,— цілий місяць,
було, і сама на річку не йшла, і інших не пускала —
така була завзята проти чортів?.. Жінка не раз жартома
сперечалася з нею: «Та що вони вам, мамо, зробили ті
чорти — що ви на них так напосілися?» Де там!., і слу-
хати не хотіла, а тепер, мабуть, у пеклі за все те одвіт
держить.
— А може, в раю?
— Мабуть, ні, бо таким, як вона,— царство їй небес-
не,— і в пеклі тісно, а про рай — говорити нічого. Така
була!»
Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, налива-
ли у велику миску, на дно клали пучок калини або нами-
сто і вмивалися — «щоб лиця красні були».
На Слобожанщині є повір’я, що в день Водохрищ бу-
ває така хвилина, коли вода перетворюється на вино. Роз-
повідають: один купець їхав з ярмарку і заїхав на річку
коні напувати; але замість води він знайшов вино. Тоді
купець напився, набрав з собою в посудину і поїхав. Не
від’їхав він і однієї верстви, як захотілося йому знову
напитися вина; але не довелось, бо в посудині була вже
вода: вино знову перетворилось на воду.1)
Якщо перед обідом на Водохрища господиня місить
тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає
її, а йде в сад і обв’язує яблуневе дерево соломою, при-
мовляючи: «Щоби сь на той рік родили яблука такі до-
брі і м’які, як тісто».* 2)
На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий
звичай: по обіді на Водохрища сходилися на льоду хлоп-
ці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого
села і билися навкулачки — хто кого переможе! Пере-
можці забирали собі «орден» — хрест, вирубаний на
льоду.
На Полтавщині був колись звичай на Водохрища
вчити коней і молодих волів. Молодими кіньми їздили
доти, доки вони не вкривалися потом, а спітнілих
кропили «йорданською» водою — «щоб здорові і слух-
няні були».
Якщо ввечорі зустрінеться в лісі вовк, то треба ка-
зати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані
*) П. Чубинський, III, стор. 4.
2) Грубошевський повіт. За П. Чуб., III, стор. 4.
Цікаво, що в західній Англії в дні Різдва Христового господині
йдуть у сад і вклоняються яблуням, щоб ці дерева в наступному році
щедро родили. (Роеіісаі АМогкз оі 8іг ААГаїіег 8соіі, V. IV. Егїіп£., 1823).
118
христили?» Вовк злякається, втече і більше на очі не
з’явиться?)
У Буковині довго зберігався звичай серед парубків —
співати величальних пісень у хаті господаря:
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в дворі, як у раю:
В тебе верби груші родять,
В тебе дочки в злоті ходять,
В тебе сини в царя служать,
Царевочку собі дружать,
В царя дочку заручили
Та й додому пригостили.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в дворі, як у раю:
В тебе воли половії,
В тебе плуги золотії,
В тебе двори все кедрові,
В тебе столи калинові,
На них скати 2) все ллянії,
На них блюда циновії.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в полі, як у раю:
В тебе лани, як загаї,
В тебе хліби, як Дунаї,
На них жита, як жар, ситі,
А пшениця — як столиця,
В тебе вівси жубровії,
А ячмені золотиї.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в колі, як у раю:
В тебе коні все турецькі,
В тебе зброї все стрілецькі,
В тебе воли, як стодоли,
А корови, як бороги,
В тебе вівці гори вкрили,
В горах зруби без рахуби.
’) П. Чуб., III, 5. Як бачимо, в народніх віруваннях часто зу-
стрічається згадка про вовка. Цей хижак (Сапіз Іириз Ь.) має тотемічне
значення (тотем — тваринний або рослинний символ) не тільки в
українського, айв багатьох інших народів, в першу чергу народів
Східньої Европи, де вовки звичайно водяться. Колись вовки завдавали
неабиякої шкоди нашим селянам, нищачи свійських тварин. Поліщуки
ділять вовків на дві породи; великих — «конюхів» з сірим хутром
і малих — «свинятників» з хутром темнобурим. Зоологи не визнають
такого поділу і вважають, що це залежить від віку звіра: старші —
більші і сиві, а молодші — менші й темніші. Років з пів сотні
тому вовки в Україні майже зникли, шкоди від них великої не було, а
під час останньої війни, взимку 1942-го року, їх з’явилося знову багато,
і вони, як і колись, завдавали значної шкоди.
2) Скатерки.
119
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в скринях, як у раю:
В тебе скрині кованиї,
В них червоні небранії,
В тебе шуби соболеві,
Горностаї королеві,
А жупани — як у пана,
А контуші всі в кожусі
Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водицев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.
Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з ролями, ’), і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров’я, на літ много!
Дай, Боже!* 2)
За таке привітання господар обдаровував, бувало щед-
рівників грішми на церкву. Береза, дякуючи господаре-
ві, каже:
«Що ми казали, аби так воно і сталося — і вам, і нам,
і сему щасливому двору, і всему миру посполу. Най у вас
святиться, веселиться, святая йорданська водиця, як
нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік. Дай,
Боже!»
У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей
день святять «трійцю» — три свічки, зв’язані квітчастою
хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще
додають пучки червоної калини та сухих квітів — без-
смертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йор-
дань» переважно жінки і дівчата. Під час Богослуження
«трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі
Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому,
«трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбу-
валося свячення води.
Як бачимо, «Йордань» або Водохрища — це чисто хри-
стиянський звичай, що прийшов до нас на Україну разом
із християнством і зайняв одне з найповажніших місць се-
ред традиційних свят нашого народу.
’) Роями бджіл.
2) Я. Ф. Головацький. Часть III. Стор. 551—553.
ІВАНА ХРИСТИТЕЛЯ
На другий день після Водохрищ — Івана Христителя
або «посвятки». В цей день господар, вставши ранком,
брав у руки той хліб-сіль, що лежав під образами ще від
«багатої куті», ніс у стайню, ламав на шматки і роздавав
худобі разом з сіном, як останні різдвяні дари,— «щоб ско-
тина плідна була».
Від Різдва до «Івана» жінки ховали свої почин-
ки — «щоб лихий ниток не плутав» !). А на «Івана» вони
діставали свої кужелі, оглядали їх, але до роботи ще не
бралися. Молодиці йшли в шинок, там вони сходилися
«по родству» або «по кутках» — як де ведеться — і пили
горілку, співали веселих пісень та примовляли: «Тіль-
ки й притики, що починки превеликі!» Мовляв, час уже
братися й за роботу. Від Різдва до Івана Христителя
в шинок ходити гріх, бо ще вода не посвячена, а на «Іва-
на» вже можна.
В усі головніші свята — Різдво, Новий Рік, Водо-
хрища — жінкам не можна ходити по воду, бо це «гріх».
Цю роботу виконували за них парубки * 2); але на «посвят-
ки» молодиці ставили їм могорич — «за те, що воду носи-
ли справно».
’) В Англії в Різдвяні дні жінки, бувало, нізащо не залишали
на ніч куделі на прялках, щоб чорт не задумав сам сісти за роботу.
В. Скотт, т. IV.
2) Село Іваньківці на Переяславщині. За П. Чубинським, Ш, 5.
121
«РІЗДВЯНИЙ ДЕНЬ» *)
В цей день робити гріх — так само, як і на перший
день Різдвяних свят, але пити горілку можна. Колись,
ще за добрих часів, наші селяни цим правом користува-
лися в повній мірі.
«Розвозять в’язки перевесел з гречки, що була обмоло-
чена в різдвяний піст. Входячи до хати, говорять: «Нате
вам ковбасу». Потім і в цій хаті починається випиван-
ня, якщо його там не було від самого ранку, бо ж у цей
день звичайно всі п’ють» 1).
Пити і гуляти — це наша стара, хоч і не завжди
добра, традиція. Ще літописці відмічали «хлібосольство»
великого князя Володимира * 2), а наші гетьмани та козаки
під цим поглядом, мабуть, не мали собі рівних в усій
тодішній Европі.
І ось цю «славну» традицію перейняли наші селяни
і пильно зберігають її ще й досі. Прислів’я, приказки,
«припросини» та пісні—це цілий кодекс гостинности
наших селян.
Приймаючи гостей, господар до першої чарки виголо-
шував таку тираду:
«Помершим душам — царство небесне: батькам, мате-
рям, братам, сестрам та діткам маленьким. Нехай легень-
ко згадається і нашому синові, де він у світі повертається.
А нам пошли, Боже, вік і здоров'я, щоб цей празник одпро-
вадити та в мирі-покої із вами, здоровими, щастя діждати.
*) 21-го січня за новим стилем або 8-го за старим.
’) Село Іваньківці на Переяславщині. За П. Чубинським, III, 5.
2) В Макарівській минеї: «Памяти святьіх'ь вь церквах'ь творяще п’Ь-
ніемь и молитвами и праздноваше світло празднини Господ скія: и три
трапезьі поставляше, первую митрополіту еь епіскопьі, и сь черноризцьі
и сгь попьі, вторую нищим-ь и убогимь, третью себ’Ь и боярамь своимт» и
всЬм’ь мужем'ь своим'ь». Снег., І, 194.
А одна з билин починається так:
Во стольном бьіло городе во Києве,
У ласкова князя у Владимира,
Бьіло пированьице — почестньїй пир...
122
Сподоб, Господи, Боже наш, щоб Бог родив жито, пшени-
цю і всяку пашницю, а нам діждати жати, споживати та
людям честь віддавати!..»
— Дай, Боже! — відповідають гості.
Після першого побажання, що завжди виголошується
поважно, без будь-яких жартів, напідпитку вислов-
люється також чимало жартівливих побажань:
«Роди, Боже, жито, пшеницю, а в запічку дітей копицю».
«Роди, Боже, хліб, а до хліба опеньки!»
«Хай Бог хліб родить та скотину плодить».
«Приспоряй, Господи, Божу росу, щоб коровка доїлась».
У нас такий звичай, що гостей треба припрошувати, бо
«без припросин і чарка не мила!» Припросини звичайно
починаються після першої чарки: «Випийте по другій, щоб
на одній не скакали». «Ану лиш: чоловік на одній нозі не
ходить, а на двох!» А як по другій чарці вип’ють, то при-
прошують до третьої: «Без тройці й доми не строяться» —
«Бог тройцю любить, а четверту Богородицю, а п’ятий
Спас» — «По три дай, тоді питай» — «По чарці, по парці та
оп’ять по п’ять» — «Перед обідом не вадить, а по обіді
загладить» — «Пийте до дна, щоб очі не запалися» —
«Перший келішок, як по льоду; другий, як по меду, а тре-
тій — не питай, лиш давай!»
А вже після третьої чарки не припрошують, тільки при-
мовляють: «Я — такий чоловік, як візьму, то й вип’ю!» —
«Кумки та кумки — вип’єм по рюмки: бо як підем на той
світ, то там рюмок ніт!» — «Напиймося тут, бо в небі не
дадуть!»—«Від краю до краю-—всім добра желаю!» —
«І чарка нова, та горілки нема: хилю — не тече, коло серця
пече».
Тут починаються й співи:
Хто п’є, той кривиться,
Кому не дають — той дивиться,
А ми будемо пить і Бога хвалить:
І за нас, і за вас,
І за нашу неньку стареньку,
Що навчила нас горілочку пить...
Або:
Пошла, смерть, пошла проч,
Тепер мене не мороч,
Бо я часу не маю:
На празнику гуляю...
123
Про гостинність і гостювання є такі приповідки: «Який
гість, така йому й честь» — «Гість лави не засидить, а ліж-
ка не залежить» — «Клади перед людей хліб на столі, бу-
деш у людей на чолі» — «Дай, Боже, гостя в дім, то й я на-
п’юся при ній» — «Принеси, Боже, здалека родину, то ми
і в будень зробимо неділю» — «Межи людьми треба бути
людьми: не цурайся хліба й соли»—«Де люблять — там
не вчащай, де не люблять — там не бувай!»
«Як жили наші діди, то не було їм біди: бувало, глек
варенухи візьмуть, сидячи, п’ють та, як джмелі, гудуть;
а як нам прийшлося, жить довелося -— усе лихо докупи
зійшлося...» *)
’) Див. М. Номис, СПБ. 1864.
СВЯТИЙ ПОНЕДІЛОК
Перший понеділок після Водохрищ називається
«різдвяним» або «святим». «В цей день їдять пісне, хоч
у празники не дотримувалися постів — ні в середу, ні
в п’ятницю» !).
Але горілку пити і в «святий» понеділок можна. Існує
приповідка:
«Святий понеділку, не сварись на мене, що я п’ю го-
рілку!» * 2).
’) П. Чубинський, III, 5.
2) М. Номис, стор. 227.
125
ПЕТРА ВЕРИГИ *)
На Петра Вериги зима «або поставить, або поломить
криги» !). На Петра Вериги розбиваються криги» * 2).
За народнім віруванням — це останній день зими.
На цей день припадає чимало прикмет:
«Якщо напередодні Петра Вериги ніч місячна і на
небі видно зорі, літо урожайне буде, а рік — щасли-
вий. Якщо ніч понура, то й рік понурий: неврожай, по-
шесть на худобу».
«Як мороз у цей день, то літом — спека».
«Якщо дворова птиця — гуси, качки, сидячи на снігу,
машуть крильми, ніби пливають,— буде відлига. Те саме,
як пси качаються по снігу».
«Як уночі місяць обгородиться хмарами, буде вітер».
«Гайвороння кряче в цей день на метелицю».
В цей день — так уже здавна ведеться — люди розпо-
відають байки про зиму:
«У старих, звісно, все краще було. Вони й зиму вихва-
ляють, колись була, мовляв, сильнішою. Що це, кажуть,
за зима!.. Ось колись була зима: птиця на лету мерзла, у
скотини хвости відмерзали, а як линуть, бувало, вгору
воду, то відразу і замерзне — на землю шматки льоду
летять. То була зима!.. А тепер, бачите, як тепло — і не
похоже, що зима...»3).
На Петра Вериги не перуть.
*) 16-го січня за старим, а 29-го за новим стилем — поклоніння чес-
ним веригам (кайданам) св. апостола Петра.
!) Мат. до укр.-руськ. етнології. Том III, 1900.
2) М. Номис, 12.
3) Записано від Свирида Галушки.
126
ЩО Ж ТАКЕ КОЛЯДА?
Як ми вже зазначали вище, слово «коляда» походить
від назви Нового Року у римлян — саіепйае ]апиагіае. До-
казом цього може бути хоч би те, що ця назва зустрічаєть-
ся в багатьох (але не в усіх) народів, що в свій час зазнали
на собі впливу стародавнього Риму. Наприклад: у францу-
зів -— сііаіегкіез, у румунів — соїіпйа, у чехів, сербів та сло-
ваків — коїегіа, у словінців — коіеапіса або соїеда, у поля-
ків — ко1§йа, у росіян — коледа або коляда, а у нас, україн-
ців — коляда.
Але, крім цього, є ще й інші джерела, що кидають світ-
ло на походження цього слова. Першим з таких джерел
є слов’янська мітологія. Справа в тому, що існує кілька
вказівок на Коляду як на поганського бога.
Інокентій Ґізель !) у своєму творі «Синопсиса, или
краткое собраніе оть разньїхь літописцеві» пише таке:
«Коляда шестьій идоль, богь праздничньїй, ему же пра-
здникть велій місяць Декемврій вь 21 день составляху».
У Минеї* 2) Дмитра Туптала, в житті св. кн. Володимира
теж згадується Коляда як поганський бог зимових свят.
Московський історик Карамзін пише, що 24-го грудня
руські язичники (погани) славили Коляду як бога «тор-
жестві и мира» 3).
Польський мовознавець Лінде в своєму словнику пи-
ше, що Коляда — це «ім’я київського божка, який вва-
жався богом свята, як Янус *) у римлян; в Києві його
!) Ґізель Інокентій, укр. історик, народ, в Пруссії, учився в Києві і
Львові, чернець і професор Київської академії, 1646—56 ігумен братського
Микольського манастиря і ректор академії, від 1656 печорський архі-
мандрит. Помер в 1684-му році. Див. Укр. 3. Е., т. І, стор. 943.
2) Четії-Минеї в 1689—1709 рр. опрацював і видав Дмитро Туптало, або
Данило Тупталенко (1651—1709), укр. церковний діяч, письменник і про-
повідник, син київського сотника Сави Туптала. Укр. 3. Е., т. І, стор. 1106.
3) Карамзинь, И. Г. Р., т. І, стор. 61.
*) Янус (Іапиз), староіталійський бог бігу сонця й року, взагалі
всякого входу и переходу (іапиа — двері, ворота), зображуваний (найча-
стіше на монетах) із подвійним обличчям (що вказує, мабуть, на пере-
міну дня й ночі); йому присвячений був початок дня й року (відси
януарій — січень). Укр. Заг. Енцик., т. ПІ, стор. 1278.
127
святкували 24-го грудня з веселощами та розмовами, з чо-
го є ще сліди в іграх, танцях, піснях» 1).
В одному з додатків до «Судебника» від 24-го грудня
1636 року забороняється сходитись на «мирскіе игрища».
Мета заборони: «Коледьі бьі и Овсеня... не кликали» 2).
В околицях Москви в навечір’я Різдва Христового
кликали «Коледу и Усень» 3).
Снєґірьов пише, що в москалів коляда — це день перед
Різдвом Христовим. Тоді вони возили на санях «дівку»
в білій сорочці поверх одягу і співали:
Уродилась коляда
Наканунк Рождества...4)
Християнство, як відомо, прийшло на Московщину піз-
ніше, ніж на Україну, а тому поганські звичаї там трима-
лися довше і міцніше. Нам здається, що дівка в білій сороч-
ці на санях є не що інше, як залишок якогось поганського
звичаю, що в нас на Україні вже забувся, а на Московщині
тримається, можливо, ще й досі.
І нарешті, в Густинському літописі, крім богів, описа-
них Нестором 5), згадується ще кілька богів, імена яких ми
зустрічаємо в польських літописців: Позвід (Похвіст), Ла-
до, а також Купала і Коляда, що являють собою вже пізні-
ше уособлення двох великих всенародніх свят — літнього
і зимового. Імена Купала і Коляди продовжують і нині жи-
ти в устах народу ь).
Отже, є підстави думати, що наша коляда походить
від назви поганського бога зимових свят — Коляди.
8Іол¥пік і$хука роккіе£о ргхех Затиеіа Во£иті1а Ьіпсіе, 1856.
2) Фаминцьінь Ал. «Божества древнихт» славянь», 1884, стор. 210.
3) Сахаровт», «Сказан. Р. Н.», II, 99.
4) Снегирев, П, 29.
5) Під 980-им роком літописець Нестор пише таке: «и нача кня-
жити Володимерт» вт> Кіевк и постави кумирьі на холму вн*Ь двора
теремнаго: Перуна древяна, а главу его сребрену, а усь златі», и Хьрса,
Дажьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь. Жряху имт», нари-
чюще я богьі, привожаху сьіньі свои и дьщери, и жряху бксомт», осквер-
няху землю теребами своими, и осквернися кровьми земля Руска и
холмт» ОТ1>».
В житті св. Володимира, що написав чернець Яків (XI в.), під заголов-
ком «Память и похвала Владиміру» (по списку XVI в.) читаємо таке:
«Поганьскьія богьі, пачежт» и бксьі, Перуна и Хорса и иньї многьі попра,
и сь круши идольї и отверже всю безбожную лесть».
Як бачимо, Нестор про Коляду не згадує, але чернець Яків, в ХІ-му
віці, пишучи про поганських богів, каже, що крім Перуна і Хорса
були ще й «иньї многьі» — багато інших. Отже, міг бути й Коляда.
6) Ал. Фаминцьінт», стор. 37.
128
В римо-католицькій церкві є такий гімн:
«Соїіаигіетиз, соїіаисіетиз Сіігізіит ге§ет...»
А соїіаидо — це хвалити, вихваляти. З цього слова мо-
же походити і слово «колядки» — пісні, які вихваляють
народженого Христа, а потім і господаря дому, господиню
та їхніх дітей.
В церковному уставі за 1193 рік під словом «коляда»
дається пояснення, які це пісні і коли саме їх треба
співати: «на трапезі вь св. Пасху и вь праздникь Рож-
дества Христова...» ’)
Колись у римській церкві на Різдво Христове розда-
вано вірним печиво, що було зроблене з тіста і мало
форму ясел, пелюшок тощо. Це печиво називалося кален-
дами?)
Крім цих, вірогідних пояснень слова «коляда»», є
ще й інші — не надто поважні, на наш погляд. На-
приклад:
Відомий поет-перекладач XIX століття Гнєдич, що
народився в Полтаві і сам колись ходив з колядою, виво-
див слова «коляда» з грецького «Коїасіеіз», що значить
«кишка» або «ковбаса». Мовляв, співають же наші ко-
лядники:
«...грудочку кашки,
Кільчик ковбаски...»
Польський мовознавець Я інде, якого ми вже згадува-
ли, в своєму словнику, поруч з мітичним поясненням, дає
й таке: ой коїап пазгусЬ Рапи СЬгузіизо^і сіапіа тогету
зпайпіе ллтукіасіас зіохлго кої^сі^».
Тепер коротко згадаємо, що ж розуміють під словом
«коляда» різні слов’янські народи.
У лужичан «Коїесіа» — це релігійні обряди на Різдво,
а «ко1есіол¥аіі» — ходити по домах з піснями і танцями під
час Різдва.
У чехів, сербів і болгарів «коїіайа» або «коїесіа» — це
величальна пісня; «сЬосіііі ро коїесіе» — поздоровляти з
Новим Роком і за це одержувати подарунки.
!) И. И. Срезневскіи. «Матеріали для словаря древнерусскаго язи-
ка по письменними памятникамт»». СПБ, 1890. Стор. 1263.
2) Снег., II, ЗО.
5 О. Воропай	129
«Коїесіа» у словаків — це звичай священиків ходити
з хрестом по містах і селах в день Різдва і благословляти
доми. Цей звичай ще в XI столітті завів князь Бретіслав
після того, як наказав вигнати з своїх володінь усіх ча-
родіїв.
Хорвати й босняки під колядою розуміють подарунок
на Новий Рік.
На Московщині, як це ми вже бачили вище, колядою
називають звичай возити на санях дівку в білій сороч-
ці поверх одягу.
У нас, на Україні, слово коляда має аж три значення,
а саме:
Коляда — це Різдвяні свята:
«Будьте здорові з колядою!»
Коляда — це пісня, яка співається під час Різдвя-
них свят:
«Пустіть його до хати, він вам буде коляду
[співати!»
Коляда — це винагорода за величальну пісню:
«Он і пан іде, коляду несе:
коробка вівса, зверху ковбаса!»
Частина
II
ВЕСЦ4
ДНЕСЬ ВЕСНА КРАСУЄТЬСЯ...
(Вступ)
Разом з пробудженням природи від зимового сну на
нашій землі, в Україні, починається цикл народніх весня-
них свят, пов’язаних з стародавніми мітами та віруван-
ням, супроводжених піснями, іграми та хороводами.
Народ наш у своїх казках створив чудовий образ вес-
ни — гарної молодої дівчини з вінком квітів на голові. Во-
на, ця дівчина-весна — бажаний і довгожданий гість, її
закликають дівчата піснями-веснянками, її зустрічають ді-
ти з дарами — солодким печивом у вигляді пташок, її
уособлює найкраща з дівчат напередодні св. Юрія, «Ляля»
або «Леля», що одягає на себе білу вишиту сорочку, кладе
на голову вінок з весняних квітів, оперізується «зеленим»
поясом з трави і квітів і роздає дівчатам дари — вінки, що
вістять весілля.
Народній образ весни — це образ краси, сили і надії.
Головним святом весняного циклу є Великдень — най-
більше християнське свято нашої Батьківщини, коли ми
з глибокою вірою в серці висловлюємо слова: «Воскресне
Україна!»
Хороводи дівчат, «вулиця» сільської молоді, забави
дітей, зустріч птахів, що повертаються з вирію, трав-
неві свята і нарешті «зільник» — чарівна казка нашої
старовини. Все це — українська весна, голос предків на-
ших, дорога поезія нашої Батьківщини.
Наші предки, стародавні слов’яни, подібно до англосак-
сів, ділили рік на дві частини: зиму і літо або на зимове і
літнє сонцестояння — Коляду і Купала *). Ось чому в ста-
родавніх народніх казках з зимою бореться не весна, а лі-
то — гарна молода дівчина.
У предків теперішніх німців рік ділився на три части-
ни: зиму, весну і літо.
*) Див. част. Ш, «Літо».
132
Імовірно, що з розвитком сусідських стосунків слов’я-
ни запозичили від німців тричастинний поділ року, і тіль-
ки геть пізніше рік почав у нас ділитися на чотири части-
ни: зиму, весну, літо й осінь.
Тричастинний поділ року, мабуть, не прийшов відра-
зу, бо в старих писаних пам’ятках ми зустрічаємо слово
«пролЬтіе», тобто передліття, час напередодні літа:
«Прьвоносие пролітньїх'ь даровь».1)
Або: «Сия... зимі бьіше вь пролітное же вріме».* 2)
Або: «Мимо йде оуже зима, пролітіе же вниде».3)
В сербській і болгарській мовах весна і тепер називаєть-
ся «проліть», а в Боснії — «ргоіііуе» або «ргіта1еі]е».
У чехів і словаків перший день березня називається
«Ьеіпісе» або «Хепзка Ьеіпіскі».
Слово «весна» зустрічається вже в першій слов’ян-
ській Біблії, де описується земля після всесвітнього
потопу:
«Зима и знои, літо и весна, день и нощь не преста-
нуть». 4)
У старих писаних пам’ятках Руси-України слово
«весна» зустрічається часто, як ось:
* «Жатву и весну ть сьзьда».5)
«Ни єдина ластовица весньї творить, ни чрьта єдина
зем л емірьця ».6)
«Днесь весна красується, оживляющи земное естьст-
во».7)
«Весна убо украшаеть цвітьі землю». 8)
Що ж до походження самого слова «весна», то в науко-
вій літературі є кілька більш-менш імовірних при-
пущень. Так Карл Рейф у своєму словнику виводить слово
«весна» з санскритського «Уазапіа» — свято весни. В слов-
нику Крейзбра9) слово «весна» пояснюється індійським
«Вішну».
Дехто з дослідників вважає слово «весна» співзвучним
з гебрейським (старожидівським) «Иізап»— що означає
’) Хроніка Константина Манассія XIV в.: зберігається у Вати-
канській бібліотеці.
2) Временник Георгія Амартола. 1389 рік.
3) Сбор. поуч. XVI в. (Оп. II, 2, 659).
4) Бьіт. VIII, 22.
5) Изб. 1073 рік.
6) Гр. Наз. XI в. За І. Срезн.
7) Кирило Тур. 21. За І. Срезн.
8) Слово Данила Заточника.
9) Гг. КгеихЬг, «Ве1і£іопз де Ь’Апіідиііе...», Рагіз, 1825.
133
не тільки місяць березень, а й інші весняні місяці, з яких
квітень називається «Іаг». ’)
Снєґірьов висловлює припущення, що від ясности
(маси світла) цю пору року могли наші ж предки нази-
вати «ясна», а з додатком губного звуку «в» вийшло
«в-ясна» * 2 * 4).
В українській мові, як і в мовах інших слов’янських
народів, крім слова «весна», вживається і «ярь».
«Ярь— наш отець і мати, хто не посіє, не буде зби-
рати»^).
А звідси і «ярина», «ярове поле», «ярові хліба» і т. д.
Слово «ярь» *) імовірно споріднене з словом «Ирь» 5).
Початок і час тривання весни, як відомо, залежать
від кліматичних умов чи, краще сказати, від геогра-
фічного положення країни. Колись було багато спроб ви-
значити межі весни (її початок і кінець) для тієї чи ін-
шої місцевости. Так для України (імовірно, для Києва)
в рукопису XVI століття час тривання весни відзна-
чається так:
«Весна отть БлаговЬщеньева дни до Рожества Йвана
Предтечи, а вь ней 90 і день и четверть дни».
В рукопису 1637 року:
«Весна отть Благовіщеній до Рождества крестителя
Іоанна дній 90і/2 дни».
А в XVII столітті весна визначається так:
«Весна у бо начинается оть 24 марта луньї до
24 іюня» 6).
!) Див. «Рус. п. н. празн.», III, М. 1838.
2) Снеґ., III, 4. З приводу таких припущень та здогадів дотепно
писав колись Микола Надєждін (1804—1856): «Ніде не може бути
стільки простору для свавілля, фантазувань та натягання, як з звука-
ми. Слово цілком під нашою владою. Воно беззахисне. З слова можна
вимучити будь-який зміст етимологічними тортурами».
3) М. Рильський: «У. н. п.», Київ, 1955, стор. 95. Також Ном., стор. 12.
4) У далматському фолкльорі «ярь», як мітична істота, вихва-
ляється у весільних піснях. У скандинавських народів слова «Уаг»,
«Уог» — початок весни, у німців є «^Иг». У греків — «Єар», а в рим-
лян — «Уег».
5) «Духовная в. к. Владиміра Мономаха», СПБ, 1793., а також
І. Срезневський, «Словарь...», І. Видавці «Духовної» слово «Ирь»
вважають словом сарматським і пояснюють його як схід сонця і теплі
краї, куди перелітні птахи з України відлітають восени і повертаються
навесні.
6) Див. Знцикл. Слов. Брок. и Еф., том VI, стор. 108.
134
Залежно від кліматичних умов і періоду року зміню-
ється стан рослинного й тваринного світу — фенологічні
ознаки 1).
Існує народня фенологія і наукова. За народньою фено-
логією весна починається тоді, коли пташка-вівсянка за-
свище свою пісню: «Кидай сани, бери віз!», а щука-риба
хвостом лід розіб’є.
Наукова фенологія в переважній більшості будує свої
спостереження на рослинах. Наприклад, проф. В. А. Поґ-
ґенполь* і 2) на підставі своїх 22-літніх спостережень у
м. Умані встановив вісім фенологічних періодів у році: сім
у час веґетації і один — без неї (зима), а саме:
1.	Передодень весни—23-го березня. Починають цві-
сти ліщина звичайна (Согуїиз ауеііапа Ь.) і ті дерева
й кущі, які цвітуть перед появою листя.
2.	Рання весна — 22-го квітня. Починають цвісти
ясень звичайний (Егахіпиз ехсеїзіог Ь.) і ті дерева та ку-
щі, в яких цвіт і листя з’являються одночасно.
3.	Весна — 10-го травня. Починають цвісти каштан
кінський (Аезсиїиз Ьірросазіапит Ь.) і ті дерева та кущі,
в яких цвіт з’являється після листя.
4.	Раннє літо — 25 травня. Квітують жита, а також
цвіте багато кущів та трав’янистих рослин, дозріває че-
решня (Ргипиз ауіит Ь.), з’являються стиглі полуниці
(Гга§агіа ¥езса Ь.).
5.	Літо — 20-го червня. Починає цвісти виноград (Уі-
ііз ¥іпіїега Ь.). Дозрівають ягоди смородини (ВіЬез пі§-
гит Ь.) і бузини ( ЗатЬисиз пі§га Ь.). Квітують лугові
трави, в полі починаються жнива.
6.	Рання осінь — 6-го серпня. Листя на кущах і дере-
вах змінює свою барву, час повного дозрівання всіх
плодів, починається сівба озимих зернових культур.
!) Фенологія (від грецького «рЬаіпо» — являю, освітлюю, вияснюю
і «1о§О5» — наука) вивчає періодизацію явищ у житті рослин і тва-
рин залежно від кліматичних умов.
2) Поґґенполь В. А., Метод ведения точньїх фенолог, наблюдений.
«Краеведенне», 4, 1924. А також «Б. С. З.», т. 13, стор. 448.
135
Осінь — кінець асиміляційної діяльносте рослин
(дата не вказана).
8. Зима.
Періодизація фенологічних ознак встановлюється і
в інших частинах України (як і в усіх країнах світу),
бо це має велике практичне значення для сільського гос-
подарства.
ВЕСНА
Ще лютує зима хуртовинами, ще стоять тріскуні мо-
рози і лежать великі сніги, а в повітрі вже пахне вес-
ною. Здається, що зима хоче надолужити прогаяний час,
а тому й лютує; але дарма, бо вже йде не до Різдва, а до
Великодня...
— Лютий — це той місяць, що каже до людей: «Ех,
якби я такий дужий, як мій батько, то я б бику-третяку
роги скрутив!»
— А хто ж місяця лютого батько?
— Січень! — той був ще в повній силі; крутив, крі-
пив морозами, як хотів, а цей пнеться, дметься; а пройде
«Громиця»,— водою розіллється...!)
«Як, лютий, не лютуй, а на весну брів не хмар!»
«Вночі тріщить, а вдень плющить».
«Весна днем красна, а на хліб тісна» * 2).
«Весною сій, осінню збереш» 3).
]) Зап. на Уманщ.— О. В.
2) М. Рильськ., стор. 93—96.
3) Ів. Франко, Льв. 1901. стор. 151.
137
СТРІТЕННЯ
Дочекалися люди Стрітення Господнього — «Стрі-
чань». В цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо,
а літо — де була зима. По дорозі вони зустрічаються і го-
ворять між собою:
— Боже, поможи тобі, зимо! — каже літо.
— Дай, Боже, здоров’я! — відповідає зима.
— Бач, зимо,— дорікає літо,— що я наробило і на-
працювало, ти поїла і попила!
За народнім віруванням, літо зустрічається з зимою
двічі на рік: на Стрітення — 15-го лютого та в день
святої Анни — 3-го грудня восени.
Весною Зима — стара баба, а Літо — молода дівчина.
Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася,
трясеться і ледве йде. Кожух на бабі Зимі полатаний, чобо-
ти подерті, а в хустці на голові миші діри прогризли, і з тих
дір сиве волосся стирчить. В руках Зима несе надщербле-
ний горщик з льодом, а через плечі у неї — порожнісінька
торба.
У Літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена,
зелена плахта,— весела і вродлива дівчина. Літо несе
в руках серп і сніп жита, пшениці та всякої пашниці...
При зустрічі на Стрітення стара Зима і молоде Лі-
то сперечаються між собою — кому йти, а кому вертати-
ся? Якщо до вечора стане тепліше — Літо переспорило
Зиму, а якщо холодніше — Зима.
Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай
поля і роїння бджіл. Вітер — погана ознака. Відлига —
жди пізньої весни і бережи пашу та хліб, бо в поле
виїдеш нескоро.— «Як на Стрітення півень нап’ється води
з калюжі, то жди ще стужі!» Або ще кажуть так:
«Як нап’ється півень води, то набереться господар
біди!»
«...Та як би вона вже там не хвицалась, а як літо по-
сміхнеться, то сонце засяє, вітер повіє і земля про-
снеться!»— каже народня казка про зустріч літа з
зимою.
138
Хазяї ворожили на врожай, виставляючи на ніч та-
рілку з зерном надвір. Якщо ранком є роса — врожай,
нема роси — погана ознака.
В цей день колись в церквах України святили воду, а
разом з водою святили й свічі. Посвячені на Стрітення
свічки звалися «громичними», бо їх запалювали і стави-
ли перед образами під час грози, щоб оберегти людей і
худобу від грому. Ці ж свічі давали в руки вмираючо-
му при читанні одхідної молитви.
В день Стрітення, коли приходили з церкви, запалю-
вали «громичну» свічку—«щоб весняна повінь не по-
шкодила посівам і щоб мороз дерев не побив!»
Від «громичної» свічки і саме свято, крім «Стрітення»
або «Стрічання», називалося колись «Громиця».
Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води
в нову — ще не вживану — посудину, приносили додому
і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила.
За народнім уявленням, це — цілюща вода. Нею натирали
хворі місця і вірили, що «поможе». Найкраще ця вода ніби
помагала від «пристріту» — від хвороби, що її спричиняло
«погане» око.
Стрітенською водою ще кропили скот і давали йому
пити її—«щоб не хворів». Пасічники берегли цю воду
весь рік і кропили нею вулики кожну «першу» неділю —
першу на молодику.
Колись, як чумак виходив у дорогу, господар давав
йому хліб, сіль і кропив стрітенською водою волів, воза
і самого чумака, примовляючи: «Боже тобі поможи!»
Як син ішов на війну, батько, благословляючи, кро-
пив його стрітенською водою і примовляв: «Боже тебе
збережи!»
Віра в силу стрітенської води в багатьох селян зберег-
лася ще й досі.
«Коли на Громицю півень нап’ється водиці, то на Юрія
віл не наїсться травиці» !).
*) М. Номис, стор. 10.
139
«ВСЕЇДНИЙ» ТИЖДЕНЬ
Тиждень перед Масляною зветься «всеїдним». Якщо на
всеїдному тижні зі стріхи висять довгі льодові бу-
рульки, «бджола міднат) буде». Якщо на цьому тижні
курка нап’ється води з калюжі,— чекай теплої, погідної
весни. Виє хуртовина— «Всеїдна в гості їде!» Хуртовина
на Масляну — «Масляна з гостей їде!» А як хуртовина на
першому тижні Великого посту, то кажуть, що це «Мас-
ляна їде дитину шукати, бо, бач, загубила, коли п’яна з го-
стей їхала!»...
На Лівобережжі тиждень перед Масляною зветься
«рябий», бо в середу і п’ятницю треба постувати. «Всеїд-
ним» же зветься попередній тиждень, бо весь тиждень за
церковним уставом можна їсти скоромне.
Масляна складається з трьох частин: зустріч у поне-
ділок, кульмінаційна точка або «перелом» у «широкий»
четвер і «прощальна неділя».
«Не завжди котові Масляна!»
’) Від слова мід—мед.
140
МАСЛЯНА
Масляна — це останній тиждень перед Великим по-
стом. На перший день Масляної, в «м’ясопустну» неділю,
за стародавнім звичаєм готувався холодець з свинячих
ніжок; тому цей день ще називався «ніжкові заговіни».
— То неправда, що на «ніжкові заговіни» не можна пи-
ти горілки, бо завушниця буде,— розказує селянин з Чер-
нігівщини.— Що ж то за Масляна без питва?! Всі люди
п’ють, і ми, було, вдома п’ємо, а завушниці у мене ніколи
не було. Ще як був живий мій батько, царство йому небес-
не, було, прийдемо з церкви, посідаємо обідати, а він і ка-
же: «Давай, сину, чарки та вип’ємо, щоб усе було гоже,
а що не гоже — не дай, Боже!» Поналиває, бувало, і ми ви-
п’ємо по першій. Пили всі: і мати моя, і сестра, і брат, і гості,
коли траплялися... А як закусимо по першій, то тато по-
кладуть ложку на стіл і кажуть: «Ну, сину, піднось ще по
склянці, бо після однієї не обідають — гріх!» Я піднесу...
а тоді ще й по третій, четвертій... А коли вже вип’ємо по
останній до вареників, то тато заспівають, бувало:
Ой, вип’ємо, родино,
Щоб нам жито родаїло,
І житечко, і овес —
І зібрався рід увесь.
На Слобожанщині хлопці та дівчата після вечері
на «ніжкові заговіни» збирають зі столу кістки, вихо-
дять на подвір’я, стають під коморою і кидають кістка-
ми у ворота. Існує повір’я, що хто в цей вечір не докине
від комори до воріт свинячою кісткою, той до Великод-
ня не доживе.
Заміжні жінки увесь цей тиждень справляють «колод-
ку». В понеділок зранку вони збираються в корчмі «колод-
ку вати». Одна з них кладе на стіл невеличке поліно або
палицю — це колодка. Інші беруть по черзі і вповивають її
шматками полотна, потім знову кладуть на стіл. Це зна-
чить, що колодка народилася. Купують горілки, сідають за
стіл навколо колодки, п’ють і поздоровляють одна одну
з народженням.
141
Підпивши, жінки розходяться, а колодка залишаєте
ся в шинку до наступного дня. Так п’ють до суботи, бо ж
у понеділок колодка народилась, у вівторок христилась,
у середу похрестини, в четвер колодка помирає, в п’ятни-
цю її хоронять, а в суботу плачуть. Розуміється, ніхто за
нею не плакав, а пили й гуляли однаковісінько — як при
«народженні», так і при «смерті»...
Підпивши, жінки співають:
Масляна, воротися!
До Великодня простягнися,
Від Великодня до Петра,
А від Петра та до тепла...
Крім цього, в понеділок на Масляній заміжні жінки
ще ходять по домах, де є дорослі хлопці або дівчата,
і прив’язують матерям колодку до ноги. Це кара за те, що
не оженили синів чи не повіддавали дочок впродовж
останніх м’ясниць. Все це робиться з жартами, сміхом
і горілкою.
Дівчата теж в’яжуть колодку, але тільки парубкам,
і вже не до ноги, а до лівої руки. Дівоча колодка оздоб-
лена барвистими стрічками та паперовими квітами. Па-
рубки повинні платити дівчатам викуп за колодку гріш-
ми або подарунками: намистом, стрічками, шовковою
хусткою.
Як і молодиці, дівчата в цей день п’ють горілку і
співають:
Не пускає мене мати
На вулицю погуляти,
А хоч пустить, то пригрустить:
— Іди, доню, не барися:
У сінечки та й вернися!
Бо на дворі піст наступає,
А хто його проскаче,
Той Великодня не побаче...
В четвер на цьому тижні господині збираються ком-
паніями і спеціяльно п’ють та гуляють — «щоб телята
водились!» Вони ж і не прядуть на цьому тижні— «щоб
масло не гіркло!»
В п’ятницю — частунок тещі. Колись на Україні був
звичай двічі на рік частувати тещу — «щоб горло не
пересихало». Хто женився в осінні м’ясниці, той уро-
чисто віз тещу до себе в гості на другий день Різдвяних
Свят — якщо добра, або на третій — якщо зла. Хто ж
оженився в різдвяні м’ясниці, той возився з тещею в
п’ятницю на Масляну. Разом з тещею запрошувались ще
й інші родичі. Частуючи гостей, зять говорив: «Пийте,
142
люди добрі, по повній чарці, хай у моєї тещі горло не
пересихає!» (натяк на сварливість).
Погулявши отак цілий тиждень, наші люди говорили
колись:
«Масляна, Масляна, яка ти мала,—якби ж тебе сім
неділь, а посту одна!»
Головною їжею на Масляну є вареники з сиром і сме-
таною, але й гречані млинці на маслі або на смальці
смажені — теж обрядова їжа в ці дні на Україні Такі
млинці або щось подібне печуть і інші слов’янські
народи. Цей звичай ведеться здавен-давна, бо вже в
св. Письмі слов’янською мовою цар Давид народові
«даяша по млину сковородному».
Німці, крім ковбас, їдять на Масляну також оладки
з тіста.
Якесь ніби печиво з тіста (зрігас) приносили в жертву
Бахусові стародавні римляни. Все це, «імовірно, є сим-
вол... сонця» ').
!) Снеґ., П, 121.
СИРОПУСТНА НЕДІЛЯ
Вареники на Масляну годиться варити щодня: «варе-
ники доведуть, що і хліба не дадуть!» Але не всі цього пра-
вила дотримувались. На сиропустну ж неділю і «бусурме-
ни вареники їдять!» — а, мовляв, про нас, православних,
і мови не може бути.
Щоб побачити відьму, треба в сиропустну неділю при
вечері виколупати з останнього вареника сир, зав’язати
у вузлик, покласти в рот і так тримати до ранку. Ранком,
у «жилавий» понеділок, належить піти до церкви і вистоя-
ти всю обідню на одному місці, не поворухнувшись. Вдома,
після обідні треба сховати сир у гаманець і зберігати його
разом з грішми аж до Великодня. «На Великдень, як пере-
співають „Христос Воскрес”, стань на паперті. Котра з жі-
нок до тебе підійде, та і єсть відьма...» !)
Зберігши на запусти сир з вареника в роті, можна по-
бачити не тільки відьму, а й домовика. Ось як про це роз-
повідає Марія Д-ко, жінка понад 50 років з села Діхтярі на
Чернігівщині:
«Коли починалися довгі осінні вечори, то звичайно ма-
ма або бабуся розповідали нам казі$и про всякі страхи...
Я дівчинкою любила слухати про домовика і все хотіла
його побачити. А я знала, що для того, щоб побачити домо-
вика, треба на запусти залишити шматочок сиру з варени-
ка в роті і так тримати його цілу ніч, а на всеношній перед
Великоднем тримати його з собою у вузлику. Ранком на
Великдень, прийшовши з церкви, треба було вилізти на
хату і там можна було побачити домовика. Та все лихо бу-
ло в тому, що я ніяк не могла зберегти того сиру в роті Як
тільки, було, прокинуся ранком — сиру в роті вже нема.
Так я домовика і не побачила...»
На цей тиждень припадає багато прикмет. Кажуть:
«Яка погода на сиропустну неділю, така й на Великдень
буде», «Як сонце сходить рано, то й весна рання буде» 1 2).
1) 3 оповідань Свирида Галушки.
2) Записано від Євгена П-ка.
144
У вечорі на «постові заговіли» старі люди ходили
колись до рідних і знайомих «прощатися» — просити
прощення за «кривди» чи «гріхи», заподіяні на протя-
зі цілого року. Відвідують, бувало, і цвинтар, щоб і
померлі родичі простили їм.
Як ідуть, бувало, до живих, то, ввійшовши до хати,
вклоняються тричі кожному, не виключаючи і малих
дітей. При цьому відбувається такий діялог:
— Прости мені!
— Бог простить!
— І в другий раз прости!
— Бог простить!
— І в третій раз прости!
— Бог простить!
Колись вірили, що страшний суд відбуватиметься саме
в цей вечір. Богобоязливі люди на сиропустну неділю
з хати не виходили, горілки не пили, а сиділи вдома і
пригадували, чи багато гріхів наробили в цьому році...
На Слобожанщині чоловік не лягав спати з жін-
кою— «щоб вовк поросят не з’їв».
«Кінець м’ясниць справлялось не в м’ясопустну неді-
лю, а в сю. Ладять ліпшу вечерю. Бідніші купують ґе-
летку сира, вівчого чи коров’ячого, і діляться ним; ку-
пують теля, вечором ріжуть і розпаюють між себе. По
вечері казять єйця о чоло, переступають через поріг і
їдять, аби так борзо перейшов великий піст.
Який буде день на Пущення, такий буде Великдень.
Який буде перший понеділок посту, такий буде по Вели-
кодні. Так само повідають про вівторок, середу і т. д.
В перший понеділок посту рано не їдять, полочуть го-
рівкою зуби» І).
’) М. Зубрицький. Нар. кал. с. Мшанці Старомиського повіту. Ма-
те р. до укр.-русь. етнології, т. ПІ, Львів, 1900; стор. 40.
«ЖИЛАВИЙ» ПОНЕДІЛОК
Перший день Великого посту називається «жилавий»
понеділок, бо в цей день господині печуть житні кор-
жі— «жиляники». Крім цих коржів, ніякої страви не
готують, а їдять лише тертий хрін з буряковим квасом та
редьку.
«Моя мати, було, як почують дзвін у цей понеділок,
тричі перехрестяться і скажуть: «Хрін та редька!» Це
значило, що вони не забули, а добре пам’ятають про
піст». !)
Хоч і пісна страва в цей день була, проте їли її, запи-
ваючи горілкою. «Це,— казали колись люди,— ми зуби
полощемо після Масляної, щоб — борони Боже — не за-
лишилося поміж зубами чого-небудь скоромного!» А тому
цей понеділок ще називався «полоскозуб».
Господині, «полощучи зуби», пили горілку не чар-
кою, а новою покришкою від того горщика, в якому кашу
варили,— «щоб на пшениці зони не було!»
Була колись ще й третя назва для цього дня — «чистий
понеділок». Чистий тому, що господині обіду не варили
і їхні горщики зилишалися чистими. В одній з припо-
відок, що виникла з народніх прикмет, говориться: «Як
у чистий понеділок погода ясна, то й пшениця уродить
рясна!» * 2)
’) 3 оповідань Свирида Галушки.
2) Записано на Уманщині в селі Громах.
146
ДЕНЬ СВЯТОГО ВЛАСА
В кінці лютого місяця, 24-го за новим стилем, селя-
ни колись святкували день святого мученика Власа ’).
В народніх віруваннях святий Влас — покровитель ху-
доби, а особливо корів. В цей день селяни служили по
дворах молебні, вносили образ святого мученика в стай-
ню або загороду, де стояв скот, кропили худобу свяченою
водою та обкурювали ладаном — «щоб скот добре плодив-
ся та не хорів».
Як перший раз навесні вигонили худобу в поле пасти-
ся, то служили молебень не тільки святому Юрієві, але
й святому Власові.
Молодиці в день святого Власа ходили колись у ши-
нок і пили горілку—«щоб корови були ласкаві»1 2).
А як поверталися з шинку до хати, то били, бувало, своїх
чоловіків днищем 3) — «щоб воли були слухняні».
Коли Україна-Русь переходила від поганської віри до
християнства, подоби поганських богів були знищені,
але пам’ять про цих старих богів ще довго збереглася в
народніх піснях, переказах, назвах урочищ та в деяких
народніх віруваннях.
Зокрема зберігалася довго пам’ять про «скотья бога
Волоса» або Велеса, що згадується в «Слові о полку Іго-
ревім» разом з Дажбогом і Стрибогом:
1) На Волині покровителем худоби вважається святий Харлампій;
його день святкувався 23-го лютого.
Про св. Харлампія ми зустрічаємо згадку і в Чубинського
(т. III, стор. 7): «Св. Харлампій — покровитель свійських тварин.
В цей день багаті селяни — власники худоби наймають молебень. В тих
селян, які цей день святкують, худоба буде в доброму стані».
Чубинський документує свій запис селом Іваньківці на Переяс-
лавщині. Отже, св. Харлампія, як покровителя худоби, знають не тіль-
ки на Волині, а і на Полтавщині. Однак, згідно з відомостями, які
вже є в етнографічній літературі, св. Влас на Україні популярні-
ший, ніж св. Харлампій.
2) Див. П. В. Иванов, «Жизнь и повЬрья крест. Купянск. у-Ьзда.
Харьк. губ.».
3) Днище — це дошка, яка вживалася при прядінні льону. На один
кінець днища сідала пряха, а в дірку другого кінця вставлявся гре-
бінь або кужіль.
147
«... ВЬщей Бояне, Велесов внуче!» !)
Ім’я Велеса або Волоса зустрічається і в договорах,
що складалися поміж русами та греками в Х-му століт-
ті по Р. X. Так, у договорі 971 року читаємо таке:
«...да имЬемь клятву от бога, вь его же віруєм в
Перуна и ві Волоса, скотья бога...» * 2).
В рукоїшсі Великої Мине!’ Макарівської стоїть, що:
«...великій Князь Владимірь повель испроверщи, из-
бити кумирьі, овьі извіщи, а иньїя ижжещи; Волоса,
его же именоваху скотья бога, повелі в*ь Почайну
ріку врещи» 3).
Тобто за наказом великого князя Володимира подоба
бога Волоса 4), якого наші предки вважали покровителем
худоби, була знищена.
Нам відомо, що по християнізації України-Руси місце
поганських богів зайняли християнські святі. Згідно з на-
роднім уявленням, вони стали покровителями тих ділянок
людського життя, якими опікувались давніше поганські
боги. Так громовержця Перуна замінив святий пророк Іл-
ля, а Волоса — святий мученик Влас.
Легенда каже, що святий мученик Влас жив у IV сто-
літті по Р. X., що був він покровителем лісових зві-
рів і опікувався бідними людьми. На доказ такої опі-
ки розповідається, як святий Влас повернув бідній
вдові вепра, якого вкрав вовк 5).
На півночі, в районі ріки Вега 6), в лісах Вологородсько-
го і Архангельського повітів було багато церков і каплиць
в ім’я святого Власа. Празник на честь цього мученика се-
ляни відзначали тим, що приносили до церкви продукти
скотарства, а найбільше коров’ячого масла. Цей, дуже ці-
кавий звичай описав етнограф И. Снєґірьов:
«Донині (тобто до 1838 року.— О. В.), серед лісів,
стоїть древня церква в ім’я святого Власа, ікона якого
’) Судячи по «Слову о полку Ігоревім», Велес або Волос був покрови-
телем не тільки скотарства, а й мистецтва.
2) Фаминцьінь, «Божества древншсь славднь», 1884, стор. 33.
3) Див. И. Снегиревт», «Рус. простонар. праздники». 1838.
4) Народи скандинавських країн у своїх мітах теж мають вола-бога,
що зветься у них «Уаі-азз» або «Уаіі-азв». Див. «Е<Ма Баетипбіпа»,!. ІП.
5) «Верховажскія записки М. И. Мясникова вь рукописи», а також
«Нерехотскія записки М. Я. Дієва». Цитую за «Русскіе простонарод-
ньіе праздники и суев'Ьрньїе обрядьі». М. 1838.
6) Ліва притока Північної Двіни. Землі над Веґою підпали під
московське володіння в кінці XV ст. Перед тим були посілістю нов-
городських князів. При нагоді нагадаємо, що в цій місцевості, зокре-
ма в Архангельському повіті, було записано частину билин київського
циклу.
148
явилась 19-го січня (старого стилю.— О. В.), як пові-
дає місцевий переказ. В цей день з усієї Вельської
округи селяни з’їжджаються і сходяться молитись за-
ступникові своїх інтересів. Тоді парафіяльний
священик відправляє там обідню, потім служить за-
гальний і нарешті приватні молебні для молільни-
ків. Туди приносять коров'яче масло, яке з поклоном
кладуть перед образом св. Власа. За одне свято зби-
рається від ЗО до 40 пудів масла; частина його дається
священикові з причетом, а решта залишається на ко-
ристь церкви. В інших парафіях Шенкурської і
Вельської округ так само святкують день св. покровите-
ля скотарства в суботу перед св. П’ятидесятницею...
Як у празник св. мученика Флора і Лавра приводять
коней до церкви для окроплення їх свяченою водою,
так і до церкви св. Власа приводять корів, особливо
під час падежу, і співають обітні молебні. Цей
святий зображений на іконі (в одній із новгород-
ських церков) в оточенні худоби...» *)
Як бачимо з цього опису, на далекій півночі, де ідеї
християнства прищепилися і слабше, і значно пізніше,
поганські звичаї (навіть принесення жертви — масло!)
добре збереглися. Правда, ці звичаї християнізувалися
були вже настільки, що відбувалися перед християн-
ським святим мучеником Власом.
На закінчення цього короткого нарису про день свято-
го Власа згадаємо, що на Чернігівщині і в південних
районах Київщини «Власові морози» вважаються остан-
німи в році, а тому існує приповідка:
«Святий Влас збиває ріг з зими!»
На другий день після святого Власа, 25-го лютого —
день святого Мелетія. Існує прикмета: якщо на Меле-
тія гарна соняшна погода, то це віщує великі морози та
метелицю.
У місяці лютому колись господарі на Київщині,
Чернігівщині та Полтавщині нічого не робили вола-
ми в п’ятницю кожного тижня — гріх! Селяни говорили:
«Хто запряже воли в лютневу п’ятницю, то в того або во-
ли подохнуть, або руки відсохнуть!»
Господині, бувало, не прядуть починків і не шиють
сорочок у кожну п’ятницю лютого місяця — «щоб коно-
плі родили».
’) «Русскіе простонародньїе праздники и суевірньїе обрядьі». Ви-
пуск ПІ. 1838. Стор. 156. Переклад мій.— О. В.
ДЕНЬ ПРЕПОДОБНОГО ЛЬВА
Четвертого березня — день преподобного Льва. На Лі-
вобережжі та на Київщині було колись повір’я: якщо
хворий вночі перед цим днем побачить на небі падаючу
зірку, то він у цьому році помре. До такого хворого, як
до приреченого, сходилися всі рідні та знайомі про-
щатися. «Бо то його зірка з неба впала і вона з собою
душу забере!» — говорили селяни.
Проте віра ця не була надто міцною, бо існувало ба-
гато оповідань, що заперечували віщування падаючої
зірки, наприклад, таке:
«Був у нашому селі дід Мокій, здоровий, кремез-
ний — дуб, а не чоловік! А як було йому п’ятдесят років,
то схопило його за живіт — соняшниці напали чи там
що... Лежав на лаві і стогнав. Було це саме на преподоб-
ного Льва, а ніч була місячна, гарна... І ось тоді поба-
чив Мокій, що зірка з неба впала. Перелякався чоловік:
схопився з лави, крику наробив... Діти, жінка — всі
посхоплювались. «Що таке, що сталося?» — питають.
Жінка його вже хреститися почала — думала: «Нечистий
чоловікові приснився». А як почула про зірку, то й за-
голосила: «І на кого ти мене покидаєш?»—А Мокій
з того переляку і про хворобу забув, болячку — як рукою
зняло!.. «Хай йому біс,— казав,— не буду більше хво-
ріти». І не хворів. Ще п’ятдесят літ після того жив —
два дні за сто літ перетягнув, а хворим не був... Тільки
вже як помирав, то ліг на лаві і сказав жінці: «Зату-
ли вікно, Горпино, рядиною, хай своєї зірки не бачити-
му, як падатиме з неба». Таке було...» *)
Віра в падаючу зірку не скрізь однакова. Так на По-
діллі про падаючу зірку розповідають таку легенду:
«Зірки — це Божі свічі на небі. Диявол чи то, пак,
дідько по-нашому хоче, щоб і його свіча горіла разом
!) 3 оповідань Свирида Галушки.
150
з Божими. Як тільки той янгол, що свічі пильнує, ку-
дись відвернеться, дідько — тиць та й поставить свою
свічку. Але вона довго не горить, бо янгол ходить і огля-
дає, чи добре свічі горять,— побачить чортову свічку та
й скидає її додолу, і ото ми бачимо, як вона падає» *).
) С. Кордишівка на Поділлі
«ОБРЕТШНЯ» !)
Свято знайдення голови Івана Хрестителя або «обре-
тіння» стало в народі святом «обертіння». В цей день
«чоловік до жінки обертається, і птахи обертаються з
вирію». «Обертаються до нас головами, збираються леті-
ти до нас». «Діти — від хліба, а птахи — до гнізд»* 2).
«На обретіння прилітають з вирію птахи; це святий
Іван чудом своєї голови повертає їх назад додому» 3).
В цей час і справді відбувається масовий приліт
пернастих гостей. Першим прилітає жайворонок4 5) —
справжній благовісник весни в Україні. Він з’являєть-
ся на наших полях тоді, як сніг ще лежить на горбках
і долинах, але весна вже з кожним днем, з кожною годи-
ною все певніше перемагає зиму.
В одній з народніх веснянок про жайворонка дівчата
співають:
Чом ти, жайворонку, рано з вирію вилетів:
Іще по горах сніженьки лежать,
Іще по долинах криженьки стоять!
А жайворонок ніби відповідає їм:
Ой, я тії сніженьки крильцями розжену,
Ой, я тії криженьки ніжками потовчу!*)
Селяни по жайворонках ворожать на врожай: якщо
жайворонки летять високо над землею, то це вони «до Бо-
га летять молитися» — буде врожай на узбіжжя. Якщо ж
’) Перше і друге віднайдення Чесної Голови св. Івана Хрестите-
ля — 9 березня за новим стилем або 24-го лютого за старим.
2) Михайло Грушевський. «Історія укр. літератури», ч. 1. Київ-
Львів, 1923. Стор 166.
3) Запис від Ганни Г-к, с. Кордишівка на Поділлі.
4) Жайворонок польовий (Аіаида агуепзіз), з громади горобцевих. Зи-
мує в північній Африці або в Індії, прилітає до нас на початку бе-
резня, а відлітає в жовтні Живе в полях, там і в’є гніздо просто на
землі Кладе від 3 до 6 плямистих яєчок. Починаючи співати, жайво-
ронок швидким летом підіймається вгору, описуючи велику епіралю.
Згори летить спочатку повільно, а потім раптово складає крильця і
«каменем» падає додолу. Живиться комахами, хлібними зернами і на-
сінням бур’янів. П’є росу з лиця трави, і це дозволяє йому жити і в
посушливих степах південної України.
5) За П. Чубинським. ПІ, стор. 110.
152
жайворонки летять над землею низько, то це вони «загу-
били ціп по дорозі» — буде неврожай.
Прилітають веселі граки *) і відразу ж приступа-
ють до побудови своїх гнізд. Звичайно вони вибирають
для гніздування високі, рідко ростучі дерева, і на не-
величкій площі поселяється кілька сотень, а то й ти-
сяч граків. Одна пара в’є гніздо поруч з іншою парою, і
при цьому всі разом щось дуже голосно говорять між
собою чи, може, сперечаються за «будівельний мате-
ріал», який вони безсовісно крадуть один в одного.
У всякому разі граки підіймають такий галас і метуш-
ню на деревах, як циган на ярмарку, а звідси і народня
загадка: «Дорога розлога, на дубі — ярмарок».* 2) Відпо-
відь: граки на деревах.
Вслід за граками летять з вирію дикі гуси3). Во-
ни починають летіти дуже рано: ще сніг лежить на по-
лях, ще ставки й озера не розмерзаються. Летять вони в
цей час табунами, дуже високо і переважно вночі; їх
легше почути, ніж побачити, бо під час лету гуси іноді
кричать — перегукуються між собою.
Іноді трапляється так, що гуси летять одинцем або
парами — це вони, імовірно, відбилися від своїх табу-
нів. Такі гуси летять значно нижче над землею і пере-
важно вдень. Коли вже зробиться тепліше, розтане сніг
на полях, розіллються весняні води, замерехтить перша
зелень,— табуни гусей летять низько над землею і час
від часу сідають на полях десь поблизу води: відпочи-
ти, попоїсти, попливати...
Коли діти побачать вперше навесні диких гусей, то
підкидають угору солому і гукають: «Гуси, гуси, нате вам
на гніздечко, а нам на здоров’ячко!» або: «Гуси, гуси, вам
на гніздо, а нам на тепло!» Цю солому матері збирають і
кладуть на гніздо під квочку — «щоб курчата водились» 4).
«У нас, було, як летять дикі гуси з вирію, а діти по-
бачать їх, то гукають: «Гуси, гуси, зав’яжу вам дорогу,
щоб не втрапили додому!» 5)
«Навесні, як тільки на горбках сніг злізе, ми з бра-
том, бувало, бігаємо за село на вигін та виглядаємо гу-
сей, а як побачимо, то гукаємо: «Гуси, гуси, колесом — чер-
*) Граки (Согуиз £ги£і1е£и5).
2) М. Номис. Загадки. Стор. 292. «Укр. нар. припов. і таке інше».
3) На Україні водиться кілька видів диких гусей, але найбільш
розповсюджений вид — сірі гуси (Апзег апзег). Від цього виду похо-
дять і наші свійські гуси (Апзег сіотезіікиз). Всі види диких гусей на
Україні є лише літніми мешканцями, а на зиму відлітають у вирій.
4) Див. М. Номис. «Укр. приказки, прислівья и таке инше». 1864.
5) Запис, від Марфи М-к з с. Надлак на Херсонщині.
153
воним поясом!» Це щоб вони почули нас і почали круж-
ляти на одному місці» !).
В цей час летять з вирію і дикі качки: крякви, чир-
ки, крохалі та чубатий гоголь. Подібно до гусей, качки
спочатку летять великими табунами високо над землею,
що ще покрита снігом. Але, як тільки розтане сніг і
ріки звільняться від льоду, качки летять низько над
землею і сідають на ті місця, які їм сподобаються —
звичайно на ріки, ставки, озера...
Коли вже льоду на ріках нема і дикі качки з вирію
прилетіли, дівчата колись «замовляли» на тепло і на
щастя, викликаючи з сухого очерету птаха-гоголя. Ось як
розповідає про це добродійка Марія Г-ко * 2):
— Цього я вже сама не робила, а мої мама, було, розка-
зують, що як вони дівували, то оце йдуть ранком з коро-
мислом по воду, стануть над річкою і замовляють... Як
гоголь випливе з осоки чи з очерету, то це добре: весілля
буде або літо весело пройде, а як не випливе гоголь, то
це — казали — доля забарилася».
— А як же вони замовляли?
— Та як?., оце стануть і говорять: виплинь, гоголю,
винеси літо, щастя... Я вже все позабувала, як там вони
говорили».
Але замовляння птаха-гоголя відоме в етнографіч-
ній літературі3). Ось воно:
Ой, виплинь, виплинь, гоголю,
Винеси літо з собою,
Винеси літо, літечко,
Зеленеє житечко,
Хрещатенький барвіночок,4 5)
Запашний васильочок! 6)
*) Запис, від І. П. з Київщини.
2) Походить з південних районів Київщини. Село назвати відмовилась.
3) Див. М. Грушевський. «Історія укр. літ.» ч. 1. Київ-Львів,
1923. Стор. 166.
4) Існує три види барвінку: малий барвінок (ХТїпса тіпог Ь.), вели-
кий барвінок (Уіпса та]ог Ь.) і барвінок трав’янистий (Уіпса ИегЬа-
сеа XV. е1 К.). Всі ці три види зустрічаються в Україні. Всі види барвінку
мають сині квіти (Уіпза та]ог іноді зустрічається з білим цвітом) і темно-
зелене листя, що зберігається і взимку. За цю свою повсякчасну зеленість
барвінок у народній традиції вважається символом вічного коханця та
тривалого щастя і вплітається у весільний вінок молодої. Барвінок часто
згадується в українських народніх піснях, казках, переказах та закли-
наннях. Вживається в народній медицині. Квітка барвінку вважається
чародійною і в багатьох інших європейських народів, наприклад, в анг-
лійців, голляндців та німців.
5) Запашний васильок (Осітшп Ьазііісшп), рослина з роду губоцві-
тих, цвіте в липні і на початку серпня. Рослина ця вимагає багато теп-
ла, а тому поширена лише в південних районах України. На Херсонщи-
154
Ранньою весною повертається з вирію і чорногуз *) —
великий птах з довгою шиєю і довгими міцними ногами.
Коли він не летить, а крила його згорнені, то нам здається,
що він увесь білий, і тільки його хвіст (гуз) чорний. Коли
ж чорногуз випростує свої крила, ми бачимо, що це лише
кінці крил та довге покривне пір’я чорне, а хвіст, як і все
тіло, білий. Імовірно, що від «чорного гуза» походить і наз-
ва птаха. Але крім цієї, загальнопоширеної назви, у різних
місцевостях України чорногуз ще має такі назви: боцюн,
бусель, бусел(в), бузько, лелека.
Звичайно чорногузи гніздяться по лісах, десь побли-
зу озера, ріки, болота — там, де плодиться багато жаб, які
разом з гадюками та вужами є головною поживою для
цього птаха. Згадаймо прислів’я: «Ковтнув, як бузько жа-
бу!» і приповідку: «На кожній сіножаті і віл пасеться, і
бузько жаби ловить!» 2)
Але далеко не всі чорногузи гніздяться по лісах: вели-
ка їх частина селиться у близькому сусідстві з людиною
і є напівсвійськими птахами. У нас на Україні чорногуз в’є
своє гніздо на хаті, клуні або на великих деревах — дубі,
липі,— що ростуть на подвір’ї чи в саду. Гніздо в’ється не
на один рік, а на багато років. Кожної весни, коли пара
чорногузів повертається з далекої подорожі, вони лише
підправляють своє старе гніздо і там виводять звичайно
двоє пташенят.
Старі чорногузи — відважні і розумні птахи, вони не
бояться людей, до яких звикли. Молоді ж чорногузи, коли
вперше прибувають у незнайому їм місцевість, спочатку
боязкі, полохливі, завжди насторожені. Але як тільки вони
помітять, що люди поклали для них дерев’яне колесо на
даху будівлі або на вершині дерева (колесо звичайно буває
основою для величезного гнізда чорногуза), то відразу ж
догадуються, що це доброзичливе запрошення, і почи-
нають будувати гніздо. Розпочавши будівництво, чорногу-
зи вже не бояться людей, якщо — розуміється — люди їх
не турбують навмисно.
ні — у великій пошані в місцевого населення; там васильок росте і в ди-
кому стані, і плекається у квітниках. Вживається в народній меди-
цині, а добутий пахучий олієць іде на приправу горілки. Часто зга-
дується в народніх піснях.
!) Чорногуз звичайний або білий (Сісопіа аІЬа). Хоч і рідко, проте зу-
стрічається на Україні і чорний чорногуз або гайстер (С. пі£га). Цей
останній ніколи не гніздиться поблизу людських осель, а лише в лісах, на
високих, міцних деревах. Обидва види чорногузів зимують в Африці та
в Індії, прилітають до нас у березні, а відлітають у серпні місяць Перед
подорожжю у вирій чорногузи збираються великими табунами.
Див. М. Номис. «Укр. приказки, присл. и таке инше». Стор. 154.
155
За народним віруванням, господарство, в якому є гніздо
чорногуза, є щасливим!) і забезпеченим від пожежі:
«Чорногуз хату від лиха береже» — кажуть селяни на
Херсонщині. Руйнувати гніздо цього птаха — великий
гріх, та й небезпечно, бо «хто зруйнує гніздо боцюна, у то-
го хата згорить» — кажуть на Поділлі.
Колись на Поділлі, як господар, було, побачить бусла
вперше, то простягає до нього шматок житнього хліба і ка-
же: «Бусел, бусел, на тобі гальвоту, дай мені жита копу!»
Цим він накликав урожай на своє поле. * 2)
Якщо дівчина побачить вперше на весні бусла літаю-
чим, то це знак, що вона буде все літо веселитися; якщо
побачить, що бусел ходить або стоїть на ногах, то не мати-
ме великого успіху в своєму дівуванні ціле літо. Найгір-
шою прикметою для дівчини є те, якщо вона побачить
вперше на весні сидячого бусла: «сидітиме ще довго в дів-
ках». 3)
«... Як були ми ще дітьми, то навесні, бувало, побачимо
лелеку, коли вона летить і головою крутить — то в один
бік, то в другий: свого гнізда шукає. Ми махаємо руками
і кричимо їй: «Лелеко, лелеко,— до осени далеко, а де твої
яйця?!» — А вона ніби відповідає нам: «На бару!» — Тоді
кожен з нас кричить: «Я яєчка заберу, а кубельце потов-
чу! » — Буває так, що птах почне кружляти вгорі над на-
ми: літає колами, а нам здається, що це він нас просить,
щоб ми його яєць не брали...»4)
На Херсонщині діти, побачивши навесні чорногуза,
співають (точніше — вигукують) пісеньку:
!) Колись, у доколгоспній Україні, в селах Чернігівщини, Полтавщи-
ни, Київщини та Поділля селилося багато чорногузів. Якщо митці малю-
вали селянську хату, то завжди з гніздом чорногуза на даху, бо без цього
додатку хата не вважалася типово українською. Тепер же, у всякому разі
перед останньою війною, гніздо чорногуза на селянській хаті стало рід-
кістю. За нашим спостереженням, кількість чорногузів у селах України
різко зменшилася після тридцятих років — тобто після насильницької ко-
лективізації і голоду на Україні. Цікаво, чи звернули на це увагу орніто-
логи України, а якщо звернули, то чим і як вони пояснять зменшення
кількости цих корисних птахів?
2) Записано в селі Олександрівні, Хмельницького району на Вінниччи-
ні. У М. Номиса («Укр. приказки, присл. й таке инше», стор. 7) до цього
звичаю є така примітка: «Примовляє дітвора на Благовіщення, показую-
чи буслеві свячені хлібці».
3) В селі Кордишівці на Вінниччині
4) 3 оповідань Свирида Галушки. Між іншим, слід відмітити,
що чорногуз не видає ніяких звуків, крім хрипкого шипіння; але
своїм довгим дзьобом він досить голосно і виразно стукотить.
156
Чорногузу, дядьку,
Зроби мені хатку
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок!
А на Київщині про чорногуза і горобця співають жар-
тівливу пісеньку:
А горобець впився, з чорногузом бився,
Як ударив чорногуза, чорногуз звалився! ’)
На Чернігівщині, якщо хочуть висловити співчуття не-
щасливому мандрівникові, то кажуть: «Облітав, сердега,
море й землю, як лелека!» * 2)
В середній смузі України маленька жвава пташка ре-
мез 3) перша починає вити навесні своє гніздо. На Київ-
щині селяни кажуть, що саме в день Обретіння, коли інші
птахи тільки починають летіти з вирію, ремез уже в’є своє
гніздо-рукавичку. Ремезова «рукавичка» звичайно висить
на тоненькій галузці верболозу, що похилився над водою:
річкою або ставком.
Навесні дівчата співають про ремеза таку пісню:
Ой, ремезе, ремезоньку,
Не вий гнізда на льодонку;
Буде льодок розтавати,
Твоє гніздо забирати.
Увий собі в темнім лісі,
В темнім лісі, на орісі:
Будуть оріх оббирати,
Твоє гніздо оглядати...
Ось так дівчата радять ремезові горіх, а потім явір і сос-
ну, але в кожнім дереві знаходять якусь невигоду, і на-
решті радять таке:
Увий собі у дівиці,
У дівиці, у світлиці,
Там їй будеш приспівати,
Будеш її звеселяти...4)
*) Чубинський. Т. V., стор. 1124.
2) Б. Грінченко. Словник, т. П, 1907.
3) Ремез (Кешів, Ае^ііИаІиз, АиіЬозсориз) — рід синиць. Дрібна пташ-
ка з гострим, довгастим дзьобом, з довгими закругленими крильми та ко-
ротким хвостом. Гніздо ремеза — це по-мистецькому вив’язаний м’який
кошик з боковим вхідним отвором. Гніздо справді нагадує рукавичку, що
причеплена до гіллячки і висить над водою. В побудові гнізда бере участь
не тільки самичка, але й самець.
4) Потебня, а за ним і М. Грушевський в пісні про ремеза вбачають
паралелю до парубка, якому радять в одній з різдвяних колядок не ста-
вити світлоньки ні у кого, тільки у милої. Див. М. Грушевський, «Історія
української літератури», ч 1., Київ-Львів, 1923. Стор. 167.
157
Цими словами пісня робить натяк на тих дівчат, що зу-
стрічають весну самітними, без пари, їх — мовляв — не-
має кому розважати, то хай хоч ремез потішить засмуче-
них дівчат своєю піснею.
Пісня про ремеза імовірно була колись дівочою веснян-
кою, а в пізніші часи перейшла до різдвяного циклу як ве-
личальна пісня для дівчини.
КАСІЯНІВ ДЕНЬ
День преподобного Касіяна припадає на 29-те лютого
за старим стилем, отже — тільки на високосні (переходові)
роки.
В народніх приповідках і легендах Київщини та Ліво-
бережжя цей святий виглядає понурим і злим чоловіком.
«Чому ти Касіяном дивишся!» — кажуть дітям, що пози-
рають на людей з-під лоба. Або: «Касіян оком накинув —
не буде з цього народженого добра!» Останній вираз най-
частіше застосовується до телят, лошат та іншого молод-
няку свійських тварин; але інколи він стосується і до
дітей, що народилися в Касіянів день. «Гей, верни, Ка-
сян, ’) круто!» — кажуть тому чоловікові, що намагається
зробити комусь кривду, але при цьому виявляє свою безси-
лість.
В одній з леґенд, записаній на Харківщині, преподоб-
ний Касіян нагадує казкову особу «з довгими віями аж до
землі»: * 2)
«... У Касіяна такі довгі брови і вії, що він нічого не ба-
чить. Один раз на чотири роки Касіян підіймає свої вії і ди-
виться понурими очима. Лихо тому, на кого він гляне: гля-
не на людей — мруть люди, гляне на тварин — дохнуть
тварини, гляне на поля — все сохне...»
«У Касіяна брови довгі— нижче колін. В Касіянів день
не можна до схід-сонця виходити з хати, щоб він не гля-
нув, бо як гляне — помреш!
— А як треба до худоби вийти: напоїти чи їсти дати.
Як тоді?
— На Касіяна до схід-сонця і пес з буди не вилізе, а не
те, щоб чоловік з хати виходив. Касіян сердитий, не
милує!
— А чого ж він такий сердитий?
— Він, бач, сердиться на людей, що його день не праз-
никують, не шанують. Я від людей чув таку казку:
’) «Касіян» і «Касян» — в українській мові вживаються обидві ці
форми. Див. Г. Голоскевич, «Правописний словник». Нью-Йорк, 1952.
2) Цей образ використав Микола Гоголь у своїй повісті «Вій».
159
«З’явився Касіян перед Богом у капелюсі, в рукавицях,
з прутиком в руках — геть чисто, як наш панич, бувало,
ходить. Прийшов він до Бога і почав жалітися на людей,
мовляв, святого Миколу шанують, почитають, на його ім’я
церкви будують, а мене й не згадують...» !)
— Е, діду, ви таке говорите! Тож Касіян преподобний,
він же святий, він з чортами боровся. Від Ликери Походен-
чихи, що в чорницях була, я чув таку казку:
«Святий Касіян цілих три роки сидить над чортом і б’є
його по голові молотом. Б’є його на те, щоб не мав нечи-
стий часу обдумати свої пляни на людську згубу. Б’є чорта
Касіян день-у-день і не дає йому спам’ятатися. Цю роботу
Преподобний лишає тільки в день своїх іменин — один
раз на чотири роки, тоді він іде до церкви і молиться Бого-
ві, щоб Бог дав йому більше сили в боротьбі з нечистим.
З церкви Касіян повертається тоді, коли вже починає сві-
тати — цілу ніч молиться. А як з церкви прийде, то знову
береться за своє діло: молота в руки і— чорта по голові!..
В той час, коли преподобний Касіян молиться Богові, чорт
вільний. Він вилазить із безодні на поверхню землі, і все,
на що він подивиться, гине. Подивиться на худобу —
здихає, подивиться на людей — мруть люди, подивиться
на поля — все сохне, все гине від очей нечистого. Ось чому
на Касіянів день не можна з хати виходити саме тоді, як
розвидняється...»
Отже, не всі народні леґенди зображують преподобно-
го Касіяна таким страшним. Оповідання Ликери Походен-
чихи, що за молодих літ була в манастирі, як бачимо, ма-
лює Касіяна справжнім святим, який бореться з нечистою
силою.
Цікаво, що Тиміш С-ко — людина вже понад шостий де-
сяток — вислухав переказне мною оповідання колишньої
черниці, махнув рукою і сказав: «Е, на світі всякі казки
є — всіх не переслухаєш!» !)
!) 3 розмови з селянином Тимошем С-ко, що походить з Охтирки на
Харківщині. Продовження цієї казки — див. « Микол ая».
2) Про день преподобного Касіяна див: П. В. Иванов. «Жизнь и повЬ-
рья крестьянт» Купянскаго уЬзда, Харьковской губерній». Харьковь,
1907.
«явдохи»
І
Першого березня за старим стилем, а 14-го за новим —
це день преподобної мучениці Євдокії, або, як селяни ка-
жуть, «Явдохи». Згідно з народньою традицією — це пер-
ший день весни. В цей день бабак ’) прокидається від зи-
мової сплячки, виходить «на світ» і свище три рази. Свис-
нувши, він знову ховається в свою нірку, лягає йа другий
бік і буде спати аж до Благовіщення. А ховрашок * 2) тільки
перевернеться на другий бік.
В цей день — так вірили наші селяни — повертаються
з вирію ластівки. «Якщо побачиш ластівку,— повчала ко-
лись мати свого малолітнього сина,— то візьми жменю
землі, кинь за нею і скажи: «На тобі, ластівко, на гніз-
до! » — це щоб швидше весна приходила. Ластівка на своїх
крилах нам весну з вирію несе».
Дитина, що її обличчя всіяне веснянками, що інакше
звуться ще ластовинням, побачивши ластівку в цей день,
гукає: «Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені бі-
лянки!» Після цього біжить умиватися «весняною» во-
дою — «щоб ластовиння не було».
Господиня, побачивши вперше ластівку в цей день, бе-
ре в жменю грудку землі, кидає на грядку і каже: «Кріп
сію!» На тому місці ніби повинен вирости кріп.
«Ластівки вилітають — погоду обіцяють!» — каже на-
родня приповідка. Господарі, що вже думають про посіви
ранніх ярих зернових культур, по ластівках угадують
погоду: «стеляться» ластівки по землі — буде погода,
можна вже сіяти овес; «бояться» ластівки землі — ще буде
’) Бабак (Магтоіа ЬоЬас) — невеличкий гризун, до 40 см. довжини,
з густою буравою шерстю. Це — вимираюча тварина, зберігається ще на
цілинних землях південних степів. Шкірки бабака на Україні колись
уживалися на обшивку кожухів.
2) Ховрашки [Сіїеііиз) мають на Україні три види: краплистий, сірий
та західньоевропейський. Всі ховрашки — маленькі (їх довжина не пере-
вищує 23 см.) і є дуже шкідливими гризунами.
6 О Воропай
161
нещда. При цьому має значення і кількість ластівок, бо ж,
як відомо, «одна ластівка ще весни не робить».
Любов і пошана нашого народу до ластівки виявляєть-
ся в приповідках та прислів'ях. «Як ластівка з ластовеня-
тами» — кажуть про матір, що любить і шанує своїх дітей.
«Щебече, як ластівка» — говорять про лагідну і приємну
мову дівчини або молодиці «Горобець — молодець, а ла-
стівка краща!»
Ластівки в Україні в'ють свої гнізда під стріхами хат,
під самою стелею в коморі чи стайні, під бантинами
клунь — у господарських приміщеннях, поруч з людськи-
ми житлами. Руйнувати гніздо ластівки — великий гріх.
«Хто в руки ластівку або її яйце візьме, у того обличчя
вкриється ластовинням»—так матері лякають своїх ді-
тей, щоб вони не турбували ластівок у їх гніздах. *)
Городники «під Явдоху» сіють розсаду капусти, вірячи,
що вона вже не буде боятися морозів. Якщо розтає сніг і на
вулицях стоять калюжі, то пасічники вірять, що вони ма-
тимуть так багато меду, як води.
Господарі вгадують урожай: якщо вітер у цей день віє
з заходу або з півдня — буде врожай на збіжжя; якщо ж зі
сходу або півночі, то буде посуха, а тому і неврожай на
зернові культури. Якщо день соняшний — уродить пшени-
ця, якщо день понурий і небо захмарене — буде врожай на
просо і гречку. Теплий соняшний день віщує врожай льону
і коноплі. Якщо зранку соняшно, то ранні посіви будуть
урожайні; сонце в обід — можна надіятися на середні посі-
ви, а якщо цілий день небо захмарене і сонце визиратиме
тільки над вечір — пізні посіви будуть урожайні.
Якщо в цей день хуртовина, то селяни кажуть: «Явдо-
ха хвостом крутить — буде пізня весна!»
В цей день, ранком, перед сходом сонця дівки-чарів-
ниці заклинали колись ворогів: «щоб на дорозі не стоя-
ли та мене — хрищеную, нарожденную рабу Божу Окса-
ну * 2) — добрим словом поминали!»
Садівники зрізують сухе верховіття овочевих дерев,
щоб дерева краще родили і щоб на них нечисть не заво-
дилась.
’) У нас на Україні живе три види ластівок: сільська ластівка (Нігип-
сіо гизііса), міська ластівка (Нігипсіо игЬіса) і берегова ластівка або щурик
(Нігипсіо гірагіа). Сільська ластівка переважно гніздиться в селах,
міська — в містах, а щурик в’є своє гніздо в нірках, які він сам і риє на
стрімких берегах наших рік та озер. Зимують усі три види ластівок у
центральній Африці.
2) Кожна з дівчат вставляє своє ім’я.
162
У другу неділю Великого посту спостерігають погоду:
як вона в цей день тиха і ясна, то така й весна буде в цьо-
му році.
Весняне рівнодення, як відомо, припадає на березень
місяць — на 21-ше число за новим стилем. Цілком імо-
вірно, що саме з цієї причини аж до ХУ-го століття на
Україні березень уважався першим місяцем громадського
року ').
З цієї ж причини березень місяць був особливим, свя-
щенним у багатьох народів світу. Так індійці на початку
березня святкували мале свято богині Дурги. А велике
свято цієї богині індійці святкували в день осіннього рівно-
дення. У стародавньому Римі в березні було свято Кібели,
на якому її жреці оплакували Аттіса — символ сонця, що
поверталося на весну. На другий день після оплакування
Аттіса римляни зустрічали весняний поворот сонця всена-
роднім радісним святом.
В Єгипті в березні згадували похорон Озіріса, який був
для стародавніх єгиптян не чим іншим, як сонцем, що було
безсиле взимку, а навесні знов діставало свою потугу.
В цьому ж місяці відбувалася їзда на ослі. Верхи на осла
звичайно сідав, на розвагу народові, місцевий баляндрас-
ник. Подібний звичай був поширений і в країнах Західньої
Европи за середньовіччя.
Як свідчить Плутарх, в Атенах теж у березні було свя-
то «Вітконошення» — населення носило по майданах мі-
ста пальмове гілля. Цей звичай зберігся і понині в країнах
Близького Сходу, але тепер він в’яжеться там з весільни-
ми обрядами.
У стародавніх юдеїв у березні починався новий святий
рік, а у персів було в цім місяці свято новоліття. У чехів
і частково у німців перше число березня вважалося почат-
ком весни і першим днем світобудови.
Нарешті весняні свята поганського походження, що
відзначали зв’язок навколишньої природи з життям лю-
дини, в’язалися з обрядами, метою яких було прогнати
мертвущу зиму, тобто смерть. Подібні обряди були поши-
рені не тільки у нас на Україні, але знали їх і балтійські
слов’яни, а також у багатьох місцевостях — німці.
У скандінавських народів, особливо у стародавніх шве-
дів, за часів поганства на початку весни — теж у березні
’) На Україні день 1-го січня, як громадський новий рік, був уведе-
ний у 1700 році, а церковним (схід, церкви) новим роком залишається ще
й досі 1-ше вересня — місяць осіннього рівнодення (23 вересня). В XVI
і XVII вв. рік починався з вересня місяця.
6*
163
місяці — було велике свято. Це свято супроводилося жерт-
воприносинами, масовими іграми та торгами на протязі
цілого тижня.
У персів та в стародавніх слов’ян за часів поганства був
звичай улаштовувати врочистий обід — «тризну» — на
честь мертвих родичів. Такі тризни відбувалися на почат-
ку березня. Під час тризни наші предки оспівували кінець
зими і при цьому палили солом’яне опудало. Таке свято
ще й досі зберігається у південних шведів, лужичан та
чехів, і там воно проходить під знаком ослаблої зими і во-
скреслої весни. Поляки сьомого березня топили Маржану
і при цьому співали про смерть, що в’ється по парканах
і шукає собі поживи.
Білоруси і литовці ще й досі навесні, здається, в берез-
ні місяці несуть страву на могили своїх покійних предків
і там обідають — справляють тризну на честь цих предків,
але вже не оспівують кінця зими і не палять солом’яного
опудала.
На Україні така тризна — обід на гробах — теж відбу-
вається і досі, і теж навесні, але не завжди в березні, бо
цей звичай пов’язаний у нас з Великодніми святами. Цей
обід проходить теж без ритуальних співів і без палення
солом’яного опудала.
Щодо назви першого весняного місяця, то в сучасній
українській літературній мові вживається слово березень.
Про походження цієї назви не тяжко догадатися; походить
вона, очевидно, від береза *), назви дерева, яке в цьому мі-
сяці починає «вбиратися в сережки» — цвісти.
Хто, де і коли вперше вжив цю назву *) — не відомо,
але — оскільки ми знаємо — у фолькльорних матеріялах
слово «березень» вживається рідко та й то в найновіших
записках, як ось: «Сухий березень, теплий квітень, мок-
рий май — буде хліба урожай», «Березень сухий, а мок-
рий май — буде каша й коровай». * 2)
’) На Україні росте три види берези: біла або бородавчаста береза
(Веіиіа уеггисоза), пухнаста береза (В. риЬезсепз) і на болотах Полісся —
берізка [В. Иитиіиз).
2) Див. «Українські народні прислів’я та приказки». Під ред.
М. Т. Рильського. Київ, 1955.
*) Березозолт»— Бр’Ьзозоль— Бр’Ьзьнь м*Ьс. апр’Ьль. Четвероев. 1144
год. Березозола бо ві» к тьіи єдині» день настаеть весна. Толк. Бьіт. Синод.
Р. Всеволоді» же вниде в Києві» марта вт» 5 день Ип. л. За Сл. Срезнев., І,
70; II, 112.
164
Значно частіше в українській народній творчості зу-
стрічається назва «март» або «марець», як ось: «Буває
март за всіх варт», «В марець ще змерзне старець», «Бі-
лий, як в марці сніг», «Згинув, як марцевий сніг» 1). Якщо
в березні місяці часто міняється погода: то дощ, сніг, вітер,
то знову сонце і тихо — наші селяни кажуть, що це марто-
ві планети.
Проте слова «март» і «марець» зовсім не слов’янсько-
го походження; це латинський «Марс» — бог війни, яко-
му цей місяць був присвячений * 2).
*) Див. «Українські приказки, прислівья и таке инше». Спору-
див М. Номис. С. Петербург, 1864.
2) Див. «Укр. Загальна Енциклопедія», том II., стор. 645.
ДЕНЬ СВЯТОГО КОНОНА *)
На Лівобережжі селяни вважають святого Конона по-
кровителем коней. Колишній селянин з Харківщини* 2)
розповідає таке: «Колись, як ще колгоспів не було і люди
жили нормально, то — не те, щоб дуже святкували, а так:
ті, що кохалися в конях, збиралися та йшли в шинок і там
пили горілку за святого Конона, щоб коні брикали. Розпо-
відали тоді багато всякого. Чув я тоді від людей, що свя-
тий Конон був усім конюхам конюх: коні у нього були та-
кі, що самого святого Іллю в огняній колісниці по небесно-
му мосту возив. Як гримить, то мої тато, було, кажуть:
„Чуєш, то святий Ілля по небесному мосту калачі везе, а
кіньми править святий Конон! “»
П’ючи за святого Конона в шинку, впиватися не годи-
лось, бо «хто нап’ється п’яним, того коні поносять»,— го-
ворили селяни.
В день святого Конона селяни, бувало, чіпляють у стай-
ні до бантини застрілену сороку — «щоб домовик коней не
мучив». Віра в існування домовика була колись поширена
по всій Україні. Домовик в уявленні народу — це добрий
дух дому: «він дім зберігає».
«... Часом домовик дає про себе знати: стукає, гурко-
тить по закутках, товчеться на горищі... Найбільше він
господарює в стайні біля коней: котрого коня полюбить,
тому вночі гриву заплітає, пестить його. А якщо не злю-
бить домовик коня — біда тому коневі: їздить ним, ганяє
його. Ранком аж мило на коневі, ніби сто верств пробіг.
А щоб не їздив домовик конем і щоб не мучив його, колись
господарі цапів у стайнях тримали або чіпляли застрілену
сороку до бантини над кіньми, щоб він на цапові або сороці
їздив, а коня не зачіпав».
«... Колись моя бабця — царство їй небесне — на Єфре-
ма Сирина3) на ніч горня з кашею ставила на запічку для
*) 18-го березня за новим стилем.
2) С. Я-ко, тепер емігрант, робітник на фармі. Людина вже літня.
3) Препод. Єфрема Сирина — 28 січня за старим стилем або 10 лю-
того за новим.
166
домовика: „Хай,— було, каже,— живиться та хати тля-
дить!“ А на Івана Ліствичника *) кропила стара свяченою
водою горище над хатою і стайню, де коні стояли, щоб
домовик не бешкетував, бо як розбешкетується, то може
хату завалити».
«... А як переїжджали в нову хату, то баба й домовика
з собою взяла. В новий горщик жарину поклала, сухих
кизяків трохи, щоб чад був, і всі кутки й закутки в хаті
і в стайні обійшла та обкурила, шептала щось... Шкода їй
було розлучатися, бо — казала вона — домовик був доб-
рий». 0
Отже, домовики бували і добрі, і злі..
*) Препод. Івана Ліствичника ЗО березня за старим стилем або
12 квітня за новим.
2) 3 оповідань Свирида Галушки. Про домовика див. у М. Номиса:
«Укр. приказки, прислів'ья и таке инше», стор. 263.
«СОРОК СВЯТИХ»1)
В день сорока Святих Мучеників сорока кладе на своє
гніздо сорок прутиків, прилітає з вирію сорок жайворон-
ків, господині печуть сорок кренделів з медом у формі пти-
чок і роздають їх дітям — «щоб птиця водилася».
«...На цей день прилітає з вирію сорок жайворонків, а
баби печуть сорок „птичок“, розносять їх по хатах та роз-
дають дітям, щоб гуси неслися, щоб яйця не псувалися
і щоб гусенята плодилися». * 2)
На Переяславщині в цей день дівчата варили сорок ва-
реників з сиром і частували хлопців — «щоб мороз люби-
сток3) не побив». 4)
Ще має бути заметено снігом сорок закутків, і сорока
морозів ще можна сподіватися. «Та це тільки сподіватися,
бо їх насправді не буває, зима бо вже з сили вибиваєть-
ся». 5)
Якщо весна рання, то селяни починають сіяти горох.
В народніх оповіданнях про це існує протиріччя: одні ка-
жуть, що хто сіє горох на Сорок Святих, тому вродить по
сорок стручків на стеблині та по сорок зернин у стручині,
а другі твердять, що, навпаки, гріх сіяти в цей день, бо
свято.
На Харківщині з давніх-давен розповідають таку ле-
генду: «Сіяв чоловік горох у полі на Сорок Святих. Іде до-
рогою сорок чоловік і кажуть йому:
— Чого це ти сьогодні заходився горох сіяти? Сьогод-
ні ж свято, сорок Святих Мучеників!
— Нехай мені Бог простить,— каже селянин,— бо я за-
бувся, що сьогодні празник!
’) 22 березня за новим стилем або 9-го березня за старим.
2) Записано від Марії Т-ко з Київщини.
3) Любисток (ЬєуізНсшп оШсіпаїе) — рослина з родини окружкових.
Часто згадується в українських народніх піснях та переказах, колись
уживався в народній медицині та чарах. Любисток плекається в квітни-
ках по всій Україні.
4) Зап. від Килини П-к з Переяславщини.
5) Зап. від Марфи Г-нь в с. Вороновиці на Вінниччині.
168
— Ну, як ти каєшся, то вродить тобі горох по сорок
стручків на стеблині та по сорок зернин у стручині!
Діждався чоловік врожаю і бачить, що справді горох
уродив так добре, як пророчили оті прохожі люди.
На другий рік селянин знову виїхав сіяти горох на
Сорок Святих. Знов іде дорогою сорок чоловік і знову
кажуть йому, що гріх сіяти в цей день, бо свято.
— Е-е, розкажіть дідові своєму, а не мені. Я торік сіяв
у цей день, і вродило мені по сорок стручків на стеблині та
по сорок зернин у стручині!
А ті подорожні розсердились та й кажуть:
— Вродить тобі по сорок болячок на тілі, як ти такий!
Тільки вони це сказали, як чоловіка того геть боляч-
ками обкидало. Ледве додому доїхав...» *)
На Київщині ця легенда розповідається дещо інакше:
«Одного разу святий Петро йшов полем і бачить, що сіє
чоловік горох. Діло було на Сорок Святих. Петро підхо-
дить до того чоловіка і каже:
— Сьогодні ж празник, Сорок Святих, чого ж ти горох
сієш?!
— Прости, святий Петре,— каже чоловік,— я забувся,
що сьогодні гріх сіяти.
— Бог простить! — сказав святий Петро і зник.
Діждався той чоловік урожаю та аж за голову взявся
з радости: по сорок стручків на стеблині та по сорок зер-
нин у стручині. Намолотив сорок мішків гороху, як золота.
Діждався селянин другого року і думає: „Торік я сіяв
на Сорок Святих і зібрав сорок мішків гороху. Посію на
Сорок Святих і в цьому році». Тільки почав сіяти — трапи-
лося лихо: болячки руки обсіли, не може жменю зерна
взяти. Глянув на ноги, і на ногах болячки; лапнув за спи-
ну, і там болячки... Тоді той чоловік догадався, що це кара
за гріх. Скинув шапку, перехрестився та й каже: „Прости,
святий Петре, та болячки зніми“!» * 2).
«На Сорок Святих сорока іменинниця»,— кажуть на-
ші селяни. Скажемо і ми кілька слів про цю іменин-
ницю.
Сорока своїм виглядом і своїм характером вже давно
звернула на себе увагу наших селян. Вони нагородили її
епітетом «хитра» і створили про неї багато казок, прислів’-
їв, приповідок і загадок.
!) Зап. від Тимоша С-ка з Харківщини. Подібні леґенди — див.
П. В. Иванов «Жизнь и пов*Ьрья крест. Купянск. уЬзда, Хар. губ.», 1907.
2) Зап. від Семена К-ка з Київщини, людини понад шостий десяток.
169
Живе сорока у близькому сусідстві з людьми. Своє ве-
лике, міцно збудоване з дрібного гілля гніздо сорока в’є на
високих деревах, що ростуть окремо в садах, гаях та пар-
ках. Великих лісів вона не любить, не любить і голого сте-
пу; але охоче гніздиться у вузьких лісових смугах півден-
них степів.
Сорока, як і її близька родичка ворона, на зиму не від-
літає, а живе постійно в тій місцевості, де народилася.
З цього приводу є приповідка: «Живи з сороками, з воро-
нами, що в вирій не летять!» — мовляв, з тими, що по світі
блукають, не знайся.
Якщо люди сороку не ганяють, гніздо її не руйнують,
то вона постійно вештається в господарстві, біля якого по-
селилася. Її можна бачити здебільшого на плоті (згадаймо
прислів’я: «Сорока на плоті!»), бо на землі сидіти вона не
любить.
Існує чимало українських народніх приповідок, де в тій
чи іншій формі згадується про сороку і пліт. Наприклад:
«Живе так, як сорока на плоті — хто йде, сполохне», «Роз-
живемось, як сорока на лозі, а тінь на воді», «Вертишся, як
сорока на тину», «Пише, як сорока по тину лапою», «Одна
сорока з плота, а десять на пліт», «Примостився, як сорока
на колу».
Сорока ще любить сидіти в старих зарослях сливи або
терену; там вона, імовірно, знаходить для себе багату по-
живу, а звідси й прислів’я: «Сидить, як сорока в сливах!»
Одна з особливостей сороки — це її пристрасть до бли-
скучих речей і схильність красти ці речі. Звідси й при-
слів’я: «Гляди, бо сороки вкрадуть!» Так кажуть тій особі,
що забагато чепуриться.
Про'бідність у господарстві приповідка каже: «На голу
кістку і сорока не впаде!» Трапляється, що сорока краде
кістку у пса і шукає в ній поживи; звідси приповідка: «За-
глядає, як сорока в кістку».
Якщо хто-небудь каже щось і не доказує або робить і не
доробляє, то в такому випадку кажуть: «Загубила сорока
хвіст!» Зовнішність і характер сороки широко згадуються
в народній творчості. «Е, ще сорока не побіліла!» — мов-
ляв, цього тобі зробити не вдасться. Так кажуть тій особі,
що безпідставно нахваляється зробити якусь прикрість.
«Іще сорока не побіліла, щоб жінка чоловіка била!» або
«Отоді жінка буде старша, як сорока побіліє!» «Чи одна
сорока білобока?» «Лучче сороці без хвоста літати, ніж
письменному вміти читати та не вміти писати». «Сорока
на хвості принесла!» — кажуть про чутку. «Сорока летить,
170
а собака на хвості сидить!» — так, жартуючи, кажу ь про
жінок, які люблять говорити нісенітниці. «Жінки, як соро-
ки!» — мовляв, говорять забагато. «Ніхто сороці з-під хво-
ста не впав!» «Не роззявляй рота, бо сорока влетитт > або
«Роззявив рот — сорока б му влетіла!» — «Сорока скрего-
тала — гості казала!» або «Сорока скрегоче — гості каже!»
або ще «Сорока скрегоче — гості будуть!» — так жартом
кажуть, зустрічаючи несподіваних гостей. «Нема води, бо
сороки колодязь перевернули». «Не хоче? — Хай з’їсть со-
роче!» (імовірно, яйце). «Уроки на сороки, а пристріти на
їх діти» або «Уроки на сороки та на бабині діти!» або ще
«Пху, пху! уроки на сороки, а помисли на коромислі?» ’) —
так примовляють від «поганого ока», щоб хтось не зу-
рочив.
Загадки про сороку: «Чорне, як крук, біле, як сніг, про-
сте, як стріла, криве, як коса». «Чинжирочка невеличка,
а пиндик отакий!» — іншими словами, сама птиця неве-
личка, а хвіст довгий. «Скунда скаче, а ринда рис? » 1 2) —
сорока скаче, а свиня риє.
Сорока і ворона належать до однієї родини 3). Спосо-
бом життя і вдачею ці птахи подібні між собою: живуть
вони поблизу людських осель, не ворогують, а взимку на-
віть разом здобувають собі поживу.
В українському фолкльорі про сороку і ворону 4) є каз-
ки, приказки і дитячі приповістки. Наприклад:
«Ворона влітку хоч і добре запопаде на спожиток, то
все кричить: Гайно! Гайно! А взимку, як живитись уже
нічим, то вже хоч і нікчемне попаде, хоч кизяк мерз-
лий, усе кричить: «Харч! Харч!» або: «Ка-алач! Ка-алач!»
А сорока цехлить коло неї та все питає: «Чи кисле? Чи
кисле?..»
«На кого ворони, на того й сороки!» «Сорока сороці, во-
рона вороні... і піде чутка по селі». «Сокира, мотика, топі-
1) Всі вище наведені приповідки читач може знайти у М. Номиса:
«Українські приказки, прислів'ья и таке инше».
2) Див. «Українські народні загадки». Впор. Олекса Воропай Лон-
дон, 1954.
3) Воронуватих (Согуісіае).
4) На Україні найпоширеніший вид ворон — чорна ворона або гава
(Соеупз согопе). Не є великою рідкістю у нас і сіра ворона (С. согпіх). Жи-
ве у нас і великий ворон або крук (Согуиз согах).
Всі ці види ворон на зиму не відлітають. З усієї родини воронуватих
лише два види — перелітні птахи, а саме: грак (Согуиз 1ги£і1е£ис) і галка
(Соїаеиз топегіиіа); вони прилітають до нас у березні, а відлітають у кінці
серпня або на початку вересня місяця. Зимують переважно в Африці.
171
рець — сорока, ворона, горобець!» «З сороки почали, а на
ворони перевели!»
«Сорока, ворона, на припічку сиділа, діткам кашку ва-
рила, ополоником мішала, діток годувала: цьому дам і
цьому дам, і цьому дам, і цьому дам... а цьому не дам, бо
цей бицман дров не рубав, води не носив, хати не палив —
шуги, шуги... полетіли, на голову сіли!» *) Так примов-
ляють, бавлячись з дитиною.
І нарешті: «Куди орли літають, туди сороки не пу-
скають!» Отже, сорока, як бачимо, не користується вели-
кою пошаною серед нашого народу. * 2)
Що ж до того, чому саме сорока «іменинниця» на «Со-
рок Святих», то це, імовірно, один з випадків народньої
етимології. 3)
’) Див. «Українські приказки, прислів'ья и таке инше». Спор. М. Но-
мис.
2) Головне обвинувачення, яке наші селяни ставлять сороці, поля-
гає в тому, що вона руйнує гнізда дрібних комахоїдних пташок, їсть їх-
ні яйця, вбиває пташенят. При нагоді сорока може вкрасти і курча. Со-
рока — розбійник, це правда, але вона — як показали найновіші досліди
(див. В. И. Таращук «Птицьі полезащитньїх насаждений». Академія наук
Української РСР. Київ, 1953) — приносить величезну користь тим, що
знищує у великій кількості хлібну черепашку (Аеііа зр.) і цілий ряд ін-
ших. дуже шкідливих комах.
*) Етимологія (від грецького: еіутоз — справжній і 1о£оз — вчен-
ня) — розділ мовознавства, що вивчає походження слів. Народня ети-
мологія — це намагання пояснити ту чи іншу назву за звуковою її подіб-
ністю до іншого, вже відомого слова. В даному випадку «сорока» ніби по-
ходить від слова «сорок». Отже, цей птах за народнім поясненням «охри-
щений» на Сорок Святих, а тому й називається сорока. В українському
фолкльорі явища народньої етимології зустрічається досить часто. Напри-
клад, церковнослов’янське слово «обретіння» (див. вище) наш народ пе-
реосмислив як «обернення».
ХРЕСТИ
На Хрестя або на Хрестопоклінному тижні, в середу —
«середопістя» *) чи ще інакше— «поклони». На Київщині
та на Лівобережжі колись господині на цей день пекли хлі-
бини у формі хреста— «хрестопоклінний хліб». Одну ча-
стину тих хлібин споживали, а другу — зберігали в коморі,
зариваючи в зерно-насіння аж до часу посіву. Ідучи в поле
сіяти ячмінь, овес або ярову пшеницю, господар брав з со-
бою хрестопоклінний хліб. Ось як про це розповідають ко-
лишні селяни, тепер уже поважні віком люди, що зберегли
в своїй пам’яті звичаї старовини:
«...Колись, було, як господар їхав сіяти, то брав ті хлі-
бини з собою в поле.
— А що ж він робив з тими хлібинами в полі?
— Та як хто зумів, не всі однаково. Мій батько, було,
приїдуть на ниву, покладуть хліб на землю, моляться Бо-
гу, а тоді їдять кусник того хліба і примовляють: «Дай, Бо-
же, і на той рік їсти свій хліб». А мій дядько, мамин брат,
брав з собою в поле дві такі хлібини: одну їв, а другу зако-
пував на ниві в землю, щоб краще та земля хліб роди-
ла» 1 2).
«...А у нас на Київщині, ще як самі хазяйнували, то
тільки перший хліб, як витягнуть з печі, клали в зерно-
насіння, а всі інші хлібини споживали, як звичайно. Коли
виїдуть, бувало, в поле, то кладуть хрестопоклінний хліб
на ниві, стають обличчям до сонця, моляться, а потім на-
бирають жменю зерна з сівні, сіють зерном два рази нав-
хрест і примовляють: „Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Господи, поможи, Господи, благослови. Дай мені, Боже,
щастя! “ Сіючи першу сівню, жують хрестопоклінний хліб.
Бувало, весна пізня, і хліб зо два тижні лежить у зерні —
засохне, а то й поцвіте. Просто не вгризеш його; тоді роз-
мочували в свяченій воді і їли» 3).
1) Третя неділя Великого посту зветься Хрестопоклонна, тиждень —
Хрестопоклінний, а середа Хрестопоклонного тижня — середопістя.
2) 3 оповідання Івана Глуооока, чоловіка понад 60 років, родом
з Полтавщини.
3) Записано від Семена К-ка з Київщини.
173
«Якщо в цей день у полі над сівачем заспіває жайво-
ронок, буде добрий урожай на збіжжя. А як жайворонки
літають низько над землею і не співають,— жди по-
сухи» 1).
«...Я з-під Лубень. Наша родина була велика: батько,
мати, дві сестри і нас, синів, троє. Було, мати печуть „хре-
сти44 на Поклінну, а батько кажуть: „Спечи, Ялино, мені
і хлопцям на щастя!44 Ото мати й спечуть чотири „хрести44
окремо. В один, як виробляють хліб, вкладуть у середи-
ну гроші. Коли хліб спечеться, батько беруть ті чотири
«хрести», занесуть до комори і зариють у зерно. Як прийде
пора сіяти, батько беруть ті „хрести44, і ми, всі четверо, їде-
мо в поле. В полі обійдемо ниву навкруги, станемо облич-
чям до сонця, помолимось, а тоді кожен бере з воза один
„хрест44 і ламає: у кого „хрест44 з грішми, той щасливий,
тому й треба починати посів» * 2).
«...Щоб нива не заростала бур’яном, треба, їдучи на по-
сів, одягнути ту сорочку, в якій ішов до сповіді та прича-
стя. Тато, бувало, як прийдуть з церкви, то зразу ж ски-
дають сорочку і кладуть у скриню, щоб чиста була на той
день, як доведеться в поле на посів виїжджати...» 3)
У селі Кам’янка на Лівобережжі заривали в землю че-
реп’яний посуд з свяченою водою — «щоб посухи не бу-
ло». У селах Чернігівщини заривали, бувало, шматки по-’
лотна, яке лежало в церкві на плащаниці,— «щоб був до-
брий урожай на збіжжя» 4).
«Хто чесно постує у Великий піст, той на Хрестопок-
лонному тижні, опівночі з середи на четвер, може почути
шум і тріск — це піст переламався» 5).
«На Хрестя ворона хрест кладе, починає гніздо вити.
Скоро буде нестися...» 6).
’) Прикмети з Слобожанщини, Таврії та Херсонщини.
2) Зап. від Тимоша Чорнія.
3) Зап. від С. Я-ко з Харківщини.
4) Записано від Марії Г-ль з Лівобережжя.
5) Зап. від Марії Т-к з Київщини.
6) 3 села Стгфосілля на Чернігівщині. Про хрестопоклінний хліб —
див. П. В. Иванов «Жизнь и повЬрья крестьянь Купянскаго уЬзда, Харь-
ковской губ.» Харьковт», 1907.
«ТЕПЛОГО ОЛЕКСИ»
«Теплий Олекса» — так по-народньому називається
день святого Олексія, чоловіка Божого 1). В цей день па-
січник виставить бджоли на пасіку, вівсянка засвище свою
пісеньку: «Покинь сани, бери віз!», а щука-риба хвостом
лід розіб’є.
Якщо весна пізня і в цей день ще стоять морози, ле-
жать сніги і вуликів на пасіку виносити не можна, то па-
січник іде, було, в бджільник, де зимують бджоли, торкає
рукою вулики і примовляє: «Нуте, ви, бджоли, готуйтеся:
прийшла пора, йдіть та не лінуйтеся. Приносьте густі
меди, рівні воски та часті рої, Господеві Богові на офіру,
а мені, хазяїнові, на пожиток» * 2).
«Коли снігу вже немає і тепло, пасічник виставляє ву-
лики на пасіку. Виносячи вулики з бджільника, пасічник
бере, бувало, з собою образ Зосима і Саватія 3), ставить
його в дерев’яному кивоті, кладе на землю під кивотом ди-
шель від воза і примовляє: „Як уже цьому дереві на пні не
стояти, гілля не пускати, листом не зеленіти, з вітром не
шуміти, так і моїй пасіці, моїм роям, до трьох днів з віка не
летіти, чужих пасік не шукати, а мене, хазяїна, держати-
ся. Я вас, мої рої, буду в бджільнім домі збирати. При-
носьте, бджоли, віск Господеві на свічку, а мед людям на
пищу“. Крім цього, пасічник ще молиться, щоб Бог послав
„медове“ літо. Читає молитву і святому Олексієві, чоловіку
Божому, щоб той захищав бджіл від лиха та напасти вся-
кої» 4).
В одному старому рукопису, датованому 1720-им роком
і що його подав. І. М. Руденко Б. Грінченкові, ми знаходи-
мо цікаве «Сказання про бджіл» чи, краще сказати, про
!) 30-го березня за новим стилем або 17-го березня за старим.
2) Зап. від Пилипа Головацького з Херсонщини.
3) Ці святі є покровителями українського пасічництва.
4) Зап. від Пилипа Головацького з Херсонщини. Подібний звичай і
«заговір» бджіл записав у свій час і Дмитро Яворницький у селі Китавка
на Катеринославщині від 15-річного хлопця, який розповідав те, чого
вчив його дід-пасічник.
175
бджільництво. Це — ціла інструкція для пасічників, збірка
правил, які на той час були, імовірно, в широкому вжитку.
Автором «Сказання» є ієрей Данило Гирман.
В перекладі сучасною українською мовою, з граматич-
ними корективами, текст «Сказання» виглядає так:
«Цей переказ про бджіл, улюбленців святого Зосима,
чий — не знаю. Переказ і наука. На святий вечір Різдвя-
ний потрібно дістати рибу-щуку, відрізати їй голову, або
іншу рибу, аби була з ікрою, тільки щоб була жива. Вибе-
ри з неї ікру і сховай, висушивши. І як будеш бджіл году-
вати, розітри ту ікру, змішай з медом, чебрецем !) і з бор-
суковим салом * і 2) і трохи потруси льодовою сіллю, і те даю-
чи, треба мовити: „Як риба та по воді гуляє або в морі, або
в ріках, плідна й родюча, і весела Божим повелінням і свя-
того Зосима, амінь, так би мої бджоли веселі були без шко-
ди і пошкодження, за молитвами святого Зосима44.
На святий Богоявленський вечір, як святитимуть во-
ду, візьми ж тієї води наперед і мов так: „Як до тієї води
товпляться люди з охотою, веселячись, так би мої бджоли
радувалися і веселилися, з пасіки в поле по роботу йдучи,
а з поля до пасіки, аби міцні й здорові з Божою поміччю
і з молитвами святого Зосима“. Потрібно мовити: „Як без
тієї води люди не можуть обійтися, так би мої бджоли від
моєї пасіки не могли ніде відійти, тільки аби ся множили,
роїли і плодили, за молитвами Пречистої Богородиці і свя-
того отця Зосима44. І ту воду від року до року в пасіці своїй
*) Чебрець звичайний (ТИутиз зегруїіит Ь.) — трав’яниста рослина,
напівкущ, родини губоцвітих. Квіти зібрані у щільні голівки-суцвіття.
Пелюстки квітів пурпурово-червоного (рідко білого) кольору. Рослина ду-
же пахуча, багата на нектар, а тому й приваблює до себе багато комах,
а особливо бджіл. Цвіте чебрець на Україні з травня аж до самої осени.
Росте дико по сухих схилах і піскуватих місцях, на луках та в листяних
і мішаних лісах. Існує кілька видів чебрецю, в тому числі і чебрець
український (ТИутиз исгаіпісиз кіок. еі Зекозі). Цвіт українського чебре-
цю блідорожевого кольору. Чебрець часто згадується в українському
фолкльорі, вживається в народній медицині й чарах.
2 Борсук (Меіез іахиз) — нічний хижак з роду кунуватих. Живе в но-
рі. Живиться корінням рослин, ягодами, жолудями, горіхами, слимаками,
гусінню, жуками, а також жабами, вужами, гадюками і мишами. Отже,
це корисний звір для лісового господарства. Мед (на півдні ще й вино-
град) — найбільші ласощі для борсука, цим він подібний до ведмедя. На
ведмедя борсук схожий ще й зимовою сплячкою, яка починається в груд-
ні і продовжується аж до березня. М’ясо його споживне, а сало борсука
здавна вживається в народній медицині і— як бачимо з тексту «Сказан-
ня» — в чарах. Борсук поширений по всій Європі й Азії, але скрізь зустрі-
чається рідко. На Україні борсук водиться в усіх місцевостях, де є ліс, але
теж зустрічається рідко.
176
держати, а на кожний урочитий *) празник тією водою
окропляти.
А коли будеш випускати бджіл на святого Олексія, чо-
ловіка Божого, то посеред пасіки викопай дернину малу
і обнеси пасіку тією дерниною тричі. За третім же разом
торкнися тією дерниною до кожного вулика і мов так: „Як
тая земля не може рушити з цього місця і мислі тієї не має,
так би від моєї пасіки нікуди різно не мислили іти рій і по-
рій від мене, господаря свого, через Боже повеління і за
молитвами святого Зосима“. І положи ту дернину, де її ви-
копав, і прибий приколотнем тим, що коней припинають.
А коли будеш випускати, то випускай крізь щучу голову,
і мовити так: „Як тая риба в морі гуляє-буяє, родюча, пло-
дюча і весела, так би мої бджоли гуляли і буяли веселі,
плідні й родючі; як щуки-риби всяка риба боїться і ля-
кається, так би і від моїх бджіл чужі бджоли лякалися і
міцно втікали молитвами святого Зосима“.
А коли будеш випускати, то візьми вогню, на який по-
ложи ладану* 2), цвіту житнього; як вперше побачиш, то
нарвеш,— то туди ж із ладаном кинь і риб’ячу ікру ту, що
на Святий Вечір заховаєш, і покади кожний вулик, і мов:
«Господи Боже, прийди мені на поміч, і, всі святі, поможіть
мені також молитвами святого Зосима. А вас, бджоли, ви-
пускаю на всілякий цвіт, од Бога даний: ідіть Божим пове-
лінням на чотири сторони світу цього, аби ви гуляли з ра-
дістю і молитвами святого Зосима. Амінь». Якщо холодно
буде на святого Олексія виставляти бджіл, то, влізши в по-
гріб, поворуши злегка кожний вулик і мов: « Божою поміч-
чю святого Зосима нуте, бджоли, роботу зачинайте, бо уже
час вам прийшов зачинати діло Богу на офіру і мені на по-
житок».
На Благовіщення, коли дадуть проскуру всеношну, то
принеси до пасіки також і оливи природної,3) і треба маза-
ти вулик: «Господи Боже, коли благовістив Архангел діві
зачаття, і зачати (?) предвічне слово, так благослови і моїм
*) Урочистий (?) — О. В.
2) Ладан—пахуча живиця з рослин: ладановцю (МуггЬіз осіогаіа),
чиста крітського (Сузіиз сгеіісиз) та ладанового дерева (Воз5¥е-
Ііа).
3) Олива природна (в ориґ. «олива естественная») — імовірно,
оливкова олія, яка добувається з овочів оливкового дерева. Оливкове
дерево (Оіеа еигораса Ь. ) походить з південної Азії, але тепер плекаєть-
ся в південній Европі, а у нас — на побережжі Чорного моря та в Кри-
му. До бджіл оливкове дерево має той стосунок, що воно є одним з кра-
щих медоносів.
177
бджолам зачати діло робити на часті рої, на густі меди, від
вологи земної, і від роси небесної, і від всіх зел квітучих».!
держи тую проскуру в пасіці, і на Великдень освяти мед,
коли будеш загодовувати, то давай той мед для вроків !) і
для зносу.
На Воскресіння, що візьмеш дари і артоса * 2), то те су-
шити і, розтерши, бджолам давати і мовити: «Як тиснули-
ся люди до дарів і артоса, так би тиснулися до моєї пасіки
бджоли і рій; Божою поміччю і молитвами святого Зосима.
Амінь».
Коли побачиш вперше цвіт на житі3), то набрати в ху-
стку і держати. Коли купиш у кого бджоли, то, нахилив-
шись, заглянь у них і візьми трьома пальцями землі, і
кинь на них навхрест: «Я не землю то беру, але беру собі
з бджолами рій і порій до своєї пасіки; Божою поміччю і
молитвами святого Зосима, за Його святими молитвами,
спаси нас. Амінь». Кінець.»
Аж такий великий кодекс народніх вірувань щодо
бджільництва свідчить про те, що народ наш здавен-давна
надавав цьому зайняттю великої ваги. Не залишилася
байдужою до бджільництва і провідна верства старої ко-
зацької України. Тут же, на Лівобережжі, де ієрей Данило
Захарович Гирман записав своє «Сказание о пчелахь», у
XVIII столітті з’явився геній світового пасічництва Петро
Іванович Прокопович (1775—1850), 4) що перший у світі
створив наукові підвалини пасічництва.
II
Перший пташиний спів, який можна почути ранньою
весною, належить маленькій буруватій пташці з жовтим
черевцем — вівсянці5). Влітку вівсянка живе собі по лісах,
чагарниках, живоплотах, а в степу — в полезахисних лісо-
вих смугах. На зиму у вирій не летить — вона постійний
мешканець України; але свою літню резиденцію покидає
і перекочовує ближче до людських осель. Тут вівсянка, ви-
знаючи старе правило, що громада — великий чоловік,
!) Вроки — уроки.
2) Артос (з грецького) — хліб, що символізує хліб вічного жит-
тя — Ісуса Христа. Артос освячує священик на перший день Великодня,
а в Томину неділю розділяє його поміж вірними.
3) Жито (Зесаіе сегеаіе) цвіте в червні місяці. Цвіт жита часто зу-
стрічається в народніх віруваннях і зрідка — в народній медицині.
4) Див. М. Боровський. «Славний український пасічник». «Нові дні»,
ч. 72, 1955.
5) Вівсянка звичайна (ЕтЬегіга сіігіпеїіа Ь.).
178
приєднується до інших дрібних пташок: садової вівсян-
ки 1) — своєї близької родички, розмальованих щигли-
ків * 2), а то й до звичайних всюдисущих горобців3) —
утворюючи табунець чи, краще сказати, «мандрівну
капелю», яка вештається по селах, хуторах та міських
парках, шукаючи собі поживи. Більш-менш у середині
квітня «капеля» розлітається, а її члени повертаються
до літніх резиденцій і там приступають до виконання ро-
динних обов’язків.
І ось, вештаючися зимою в мандрівних капелях разом
з іншими птахами, тижнів за два перед закінченням манд-
рів, вівсянка вже відчуває наближення весни і починає
співати. Цей спів складається з двох і трьох окремих вигу-
ків, які дуже умовно можна записати так: «Чит-чит!..
Чит-чит-чирз-з-з?»
За стародавнім народнім віруванням, вівсянка вперше
співає свою пісню в день Теплого Олекси, не зважаючи ні
на сніги, ні на морози, які в цей час у нас на Україні іноді
ще бувають.
В українському фолкльорі пісня вівсянки імітується
словами так: «Діду, діду, сій ячмінь!» Або: «Кидай сани,
бери віз-з-з!.. та й поїдемо по рогіз-з-з!» Або ще: «Теле-
гіз-з-з!... покинь сани, бери віз-з-з!» 4)
Отже, пісня вівсянки — це перший звук весни, яка
тільки-но починає прокидатися.
«На Теплого Олекси щука-риба лід хвостом розби-
ває» 5).
’) Садова вівсянка — ЕтЬегіха Ьогіиіапа Ь. Довго держався погляд,
що обидві вівсянки — зерноїдні птахи, а тому й шкідливі для сіль-
ського господарства. Найновіші досліди показали, що це була помил-
ка. Вівсянки — корисні птахи не тільки для поля, але й для лісу, бо
нищать багато шкідливих комах. Зерном же живляться переважно восе-
ни і зимою, коли комах здобути тяжче.
2) Щиглик (Егіп§і11а сагсіиеііа Ь. сіп. Сагсіиеііз еіе^апз) — маленька,
гарно розмальована пташка, представник роду Сапіиеііз. Улюблені міс-
ця щиглика — листяні ліси та городи. Взимку наближається до людських
осель. Живиться щиглик переважно насінням берези, вільхи, будяків та
конопляним сім’ям. Взимку на Україні діти ловлять щигликів на сильце,
вживаючи конопляного сім’я, як примани. В неволі ця весела пташка по-
чуває себе добре і гарно співає майже цілий рік.
3) На Україні живе два види горобців: польовий горобець (Раззег топ-
Іапиз) та горобець домашній (Раззег (іотезіісиз Ь.).
4) Див. М. Номис, «Українські приказки, прислів'ья и таке инше».
Цікаво, що в фолкльорі інших народів пісня вівсянки теж імітується
словами. В Англії пісню цієї пташки імітують так:
«Вії о Ьгеасі ап(і по сЬее-е-е-ез»! (Див. «Гатіїіаг №11(1 Вігдз»
Ьу 8¥7ау§1ап(і. Том II, стор. 119).
5) Див. М. Номис, «Українські приказки, прислівья и таке инше».
179
«На Теплого Олекси, як розстане сніг на полях, то на
річці щука-риба хвостом лід розбиває. Це можна почути
і побачити, тільки треба вийти раненько на берег і при-
слухатися: буде тріщати — це щука хвостом лід розбиває.
Кажуть старі люди, що ту щуку можна піймати руками,
але це небезпечно. Один чоловік був такий, що піймав щу-
ку саме тоді, як вона лід розбивала — за три дні помер, а
як помирав, то все йому ввижалося, що щука-риба його по
тім’ю хвостом б’є...» р)
«...Як вийти рано-вранці на «Олексія» до річки і ти-
хенько стати на льоду, то можна почути і побачити, як
щука-риба хвостом лід розбиває. Її руками можна пійма-
ти, але — гріх! Хто піймає, тому вже не рибалити — не
піде риба на руку, тікатиме...» * 2)
Мабуть, ні одна з солодководих риб не користується
такою популярністю серед рибалок-українців, як щука.
Про цю рибу можна почути багато найдивовижніших
оповідань. В цих оповіданнях говориться і про неймовірну
силу цієї риби, і про її жадібність, і про її казкову до-
вговічність:
«Сто? Та де сто!.. Більше, як двісті років щука може
жити!» 3)
Найславніша щука своїми зубами. «Хоч щука вмре, то
зуби не вмруть» — каже народня приповідка. Горло таке
широке, що вона іноді ковтає насадку, грубшу за себе са-
му. Крім того, щука має великі проникливі очі, які здалека
бачать здобич. Приповідка: «На те щука в морі, щоб ка-
рась не дрімав!» цілком обгрунтована.
Щука викидає ікру вже на самому початку квітня
місяця, а як весна рання, то і в кінці березня. Отже,
більш-менш на Теплого Олекси. Імовірно, що саме то-
му вона й «розбиває хвостом лід» у цей час, іншими сло-
вами, «відкриває сезон» у солодких водах.
Рибалки святкують цей день, сподіваючися «на добрі
лови», бо «хто не почитає святого Олексія, чоловіка Бо-
жого, тому риба на руку не піде...» 4)
На цей день існують такі прикмети: тепла соняшна
погода віщує врожай на хліб і багаті рої. Якщо ранок
’) Запис, в селі Олександрівці на Поділлі від Тимофія Зуся, чоловіка
поважного віку.
2) Запис, від Івана Глушка з Полтавщини.
3) Ці слова теж належать Тимофієві Зусю. Про довговічність щуки
див. С. А. Аксаков «Записки обь уженьЬ рьібьі». Рекомендую увазі чита-
ча і чудесне оповідання Остапа Вишні «Щука».
4) Запис, від Тимофія Зуся.
180 .
ясний, рої будуть виходити ранками, а як вечір ясний, рої
будуть виходити вечорами.
«...Якщо хочеш, щоб ярова пшениця вродила, то на Яв-
дохи, Сорок Святих і Теплого Олекси, як вийдеш з церк-
ви, йди до комори і вибирай найкращі зерна для посіву:
вродить добре і буде чисте, як золото». ’)
«Колесом — над червоним поясом!»
«На дванадцятій вилітають журавлі з вирію».* 2)
«Як летять журавлі, так стань оце та кажи: «Веселик,
веселик, колесом, перев’яжи дорогу красним поясом!» Так
то люблять. Зараз так і почнуть кружком, кружком над
головою. А як скажи: «Журавель» — так не люблять». 3)
«Як були ми ще дітьми, то — бувало — летять наве-
сні журавлі ключем, а ми кинемо на землю червоний по-
яс, і журавлі не летять далі, тільки кружляють на одному
місці, а ми бігаємо та кричимо: „Колесом, колесом — над
червоним поясом"!» 4)
На Херсонщині, коли летять навесні журавлі, діти
кричать їм: «Журавлі, журавлі, я вам перейду дорогу!» 5)
«...У нас ще зав’язували вузли на хустці,— але це вже
тільки дівчата робили,— і кидали той вузол на землю по-
перед журавлів, щоб вони побачили. Як побачать, то не
полетять далі: покружляють, покружляють і сядуть...» 6)
«... Ще зав’язуємо, бувало, вузол на хустці або на по-
ясі, підносимо той вузол обома руками вгору і гукаємо:
„Журавлі, журавлі, я вам перев’язав дорогу!" Вони
кружляють, кружляють над нами, а тоді візьмуть та й по-
летять...» 7)
«Як дівчина вперше побачить навесні журавля, то ка-
же: „Веселики!" Бо як скаже: „Журавлі!", то буде жу-
ритися цілий рік».8)
«А у нас хлопці гукали так: „Журавель, скажи: пома-
гай Біг! як не скажеш, то перелетить дорогу біс"!» 9)
’) Запис, від Семена К-ка з Київщини.
2) На дванадцятій неділі після Різдва Христового. М. Веркіївка, Ні-
жин. пов. Див. Б. Грінченко, «Из усть народа».
3) Село Жеведь, Чернігівського пов., там же.
4) Тиміш С-ко з Харківщини.
5) П. Головацький з Херсонщини.
6) Марія Т-ко з Київщини.
7) Килина П-к з Переяславщини.
8) Галина М-к з с. Кордишівка на Поділлі.
9) Свирид Галушка.
181
«Журавлі, журавлі! Колесом, колесом, ваші діти за лі-
сом, за лісом!» Так кричать, щоб журавлі закрутилися на
одному місці і спустилися додолу.1)
«Журавлі прилетіли і полудень принесли». Пізно з ви-
рію прилітають журавлі, як уже такі дні стоять довгі, що,
опріч снідання, обіду і вечері, треба робочому чоловікові
ще й полуднувати.* 2)
«... А у нас розказують дітям таку казочку: журавель,
деркач і перепілка поле орали. Журавель ходив за плу-
гом, деркач воли поганяв, а перепілка воли водила. Пере-
пілка побачила пеньок та й каже: „Під пеньок! Під пе-
ньок’/4 Деркач каже: „Придерж-ж-ж! Придерж-ж-ж!44
А журавель іде за плугом та кричить: „Турли! Турли!44
Деркач з перепілкою як погнали воли, та й плуга пола-
мали».3)
Журавель часто зустрічається в народніх казках та
оповіданнях, де він зображується позитивним героєм, що
не тільки тримає лад поміж птахами, а і вміє розважати їх
жартівливими танцями.
Великі болота, що межують з полями,— це найулюб-
леніші місця для журавлів.4) На Україні таких місць є ба-
гато, а тому журавлі являють собою найзвичайніших пер-
настих мешканців нашої батьківщини.
Ходять журавлі розміреним, повільним кроком, далеко
заходять у воду, добре плавають, вправно і високо лі-
тають, а іноді й ширяють у небі, описуючи великі кола.
(Згадаймо народне прислів’я: «Як журавлі в небі!» 5) Так
кажуть про людину, що добре себе почуває на своєму ста-
новищі. Паралеля: «Як вареник у маслі!»).
Голос журавлів — гучний, пронизливий, і чути його да-
леко, а особливо навесні, в тиху, безвітряну погоду. Іноді
самих журавлів і не видно, бо летять вони дуже високо,
але їхні голоси, як звуки велетенської вальторні, чути ціл-
ком виразно. Але журавлі рідко користуються своїм голо-
’) М. Номис, «Українські приказки, прислівья и таке инше». Стор.
262.
2) М. Номис, там же, стор. 262.
3) Записано від Марії Г-ль з Лівобережжя. Подібну казку записала
Ніна Заглада в селі Старосілля на Чернігівщині. Див. «Матеріали до мо-
нографії села Старосілля». Київ, 1929.
4) Тут мова йде про сірого журавля (Сггиз £гиз Ь.) Степовий або ма-
лий журавель (Сггиз уіґ£о) у нас зустрічається рідко. Цей вид журавлів
водиться в середньоазіатських степах і в Криму.
5) М. Номис, Ор. сіі., стор. 261.
182
сом. Мовч^оьісгь журавлів знайшла своє відображення в
народній приповідці: «Не кричали журавлі, як з вирію ле-
тіли— не будуть же кричати, як і назад летітимуть».1)
Проте журавлі, хоч і рідко, все ж кричать, і їхній крик у
народньому віруванні має спеціальне значення: навесні
журавлиний крик віщує тепло, а восени — ранню зиму.
Журавлі — розумні і відважні птахи. Вони діяльні з са-
мого ранку і до пізнього вечора. Кілька ранішніх годин жу-
равлі здобувають поживу — комах, черваків, дрібну рибу,
а також бруньки дерев, насіння бур’янів, ягоди і навіть ко-
ріння. Після поживи розважаються. Журавлі цілком свідо-
мо організують свої власні розваги. У веселому настрої
журавель танцює; він весело підстрибує, робить жартівли-
ві рухи, приймає комічні пози. Збирає тріски або камінці
в землі, підкидає їх, на лету ловить і знову кидає — як це
звичайно роблять діти з м’ячем.* 2) Ця особливість журавля
відбилася в українському фолкльорі, а особливо в жартів-
ливих піснях і танцях. Наприклад:
«Журав грає, журав грає,
Журавочка скаче...» 3)
Про жартівливий танець «журавель» згадує Іван Кот-
ляревський в «Енеїді»:
«Тут інші журавля скакали,
А хто од дудочки потів...»
Образ «журавиночки» вживається в народній творчо-
сті як пестливий вираз для дівчини:
«Я не царівна, не королівна:
Батькова дочка, як ягодочка,
Матчина дочка — журавиночка».4)
Навесні, коли болота покриваються зеленню, а на ку-
щах і деревах з’явиться листя, журавлі починають вити
гнізда *). Десь на острівці серед озера, на підвищенні серед
болота або в чагарниках серед полів (завжди на сухому
’) М. Номис, Ор. сії., стор. 106.
2) Таким же способом журавлі підкидають вгору по кілька разів неве-
личких гадюк, вужів і ящірок перед тим, як проковтнути їх.
3) П. Чубинський, V, стор. 52.
4) П. Чубинський, III, стор. 396.
+ ) «Сірі журавлі в Україні гніздяться на Поліссі та в меншій мірі —
в лісостеповій смузі, а також в районах Сивашів— «на островах Куюк-
Туп і Чурук, та на островах Бірючий в Азовському морі сірі журавлі гніз-
дилися ще в 1932 р. У 1934 р. на острові Куюк-Туп гніздуючих журавлів
уже не було».
О. Б. Костяківський. Птахи. Київ, 1957 р. Вид. Акад. Наук УРСР.
Стор. 118.
183
місці) журавель з журавкою в’ють гніздо з сухої трави,
очерету або дрібного гілля. Журавка кладе два яйці і почи-
нає їх насиджувати.1) Журавлі вміють дуже добре ховати
від стороннього ока місце свого гнізда. Щоб не виявити
своєї присутности, самка вимащує своє попелясте пір’я бо-
лотом, і тоді її тяжко помітити, а особливо здаля.
Журавлі належать до тих птахів, що їх гнізда, за на-
роднім віруванням, руйнувати гріх: «У нас говорили, що
журавель — небесна птиця, і хто зруйнує його гніздо, того
Бог покарає».* 2)
Мисливці кажуть, що в день Теплого Олекси ведмеді *)
покидають своє лігво і йдуть шукати поживи.
«Медвідь з лігва виходить і в кущах ховається — йому,
бач, соромно, що худий — ребра знати. Зразу шукає ягід,
найбільше журавлини 3), а як нема, то мох4) їсть — воно
його прочистить, а тоді вже дивиться, де дуби ростуть —
жолуді любить, їсть гриби, лущить горіхи, а найбільше
любить мед. За медом він куди хочеш полізе...» 5)
Ведмідь знаходить свої ласощі більше по бджолиному
гуду в дуплі, ніж по запаху. Тепер трапляється, що й через
лісові гущавини прокладаються телеграфні лінії. Один ко-
лишній «обходчик», що мав обов’язок наглядати за такою
лінією на Поліссі, розповідав, що він не один раз бачив
«Михайла» на телеграфічному стовпі, обдуреного гудом
*) Самка не завжди насиджує яйця сама; частіше буває так, що жу-
равель з журавкою сидять на гнізді по черзі. Вільний від насиджування
птах ходить навколо гнізда, збирає поживу і вартує; в разі небезпеки го-
лосом попереджає другого.
2) Запис, від Галини М-ко з Поділля.
*) Ведмедів є кілька видів, але на Україні водиться лише бурий вед-
мідь (Игзиз агсіоз Ь.). В другій половині січня ведмедиця народжує одне
або двоє ведмежат, які залишаються сліпими цілий місяць. Після трьох
місяців від народження, коли ведмежата досить зміцніють (тобто в кінці
березня або на початку квітня), мати виводить своїх дітей з лігва і почи-
нає вчити їх лазити по деревах, розпізнавати ворогів та здобувати пожи-
ву. В цей час виходять з лігва і самці. Колись на Україні було більше вед-
медів, але тепер їх мало. У сусідній з нами Білорусі за даними на 1950—
1951 рік нараховувалось лише 80 ведмедів. Полювання на них заборонене
(И. Н. Сержанін, «Млекоп. Белорус. ССР». Вид. Білорус. Академ. Наук,
Мєнськ, 1955).
3) Журавлина або журавина (клюква) — Уассіпіит Охусоссоз Ь. сіп.
О. раїизігіз. Регз. Вічнозелений півкущ, що стелиться по землі. Плід —
червона ягода, достигає в жовтні Ягоди добре зберігаються під снігом, їх
можна збирати ранньої весни, що ведмеді й роблять. Ці ягоди здавна
вживалися в народній медицині, а тепер вживаються і в науковій (Вассае
Охусоссі). На Україні журавлина росте на торфових болотах північної ча-
стини Київщини та Чернігівщини і на Поліссі.
4) Мох, імовірно, торфник (8р1іа§пит).
5) Від Т. Піддубного, Поділля.
184
проводів. «Він, шибеник, лізе, зачепить лапою та й порве
провід».
Якщо ведмідь знайде дерево з бджолиним дуплом, він
зубами обгризає кору і луб, лапами роздирає стінки дупла
і не зважаючи на дошкульне жалення бджіл, добирається
до солодких стільників з медом.
Про любов ведмедя до ласощів народня приповідка ка-
же: «Як вели медведя ’) до меду, то вуха урвали, а як тяг-
нули від меду, то урвали й хвіст».
В народі є багато оповідань, казок та приповідок про
ведмедя. Наприклад:
«Ведмеді були колись людьми; вони жили собі в лісі
і нікого до себе не приймали,— ні з ким знатися не хо-
тіли. Одного разу заблудився в лісі чернець; блудив
він, блудив по лісі та й прибився до тих людей. Усе село
обходив — просився на ніч, бо вже смеркало. Ніхто його
до хати не пустив, ніхто дверей не відчинив. Чернець
взяв та й прокляв тих людей, ось вони й поставали вед-
медями».* 2)
Це так оповідають про ведмедів на Київщині; на По-
діллі ж — інакше:
«Ведмідь — це мельник, що хотів Ісуса Христа наляка-
ти. Він одягнув на себе кожуха догори вовною, заховався
під міст, де Ісус мав проходити, та як зареве, а Ісус Хри-
стос каже: „Щоб ти ревів так, поки світа й сонця! “ Ось
він і зробився ведмедем та й реве».3)
«Реве медвідь, а не знає чого».
«Коли на медведя мала галузка впаде, то бурчить, а як
велика, мовчить».4)
«Медвідь пиво варить»,— так кажуть гуцули, як поба-
чать, що Чорногора куриться.
Про неспритного чоловіка кажуть: «Повороткий, як
ведмідь за горобцями» або «Швидкий, як ведмідь до пе-
репелиць».
На Чернігівщині мисливці кажуть, що в день Теплого
Олексія лисиці5) переселяються з старих нір у нові і що
в перші три дні свого переселення вони сліпі й глухі: «хо-
дять, як у мариві; їм, бач, кури сняться».
!) Літературна форма: ведмідь.
2) Від Марії Т-ко, Київщина.
3) Поділля (Ушиця).
4) М. Номис, стор. 23.
5) Лисиця або лис (Уиірез уиірез Ь.).
185
Прокидаються лисиці з свого «курячого марива» не ра-
ніше, як аж тоді, коли їх почнуть клювати ворони. Отже:
«Відізвалися лисиці курячі сльози».1)
Лисицю (або лиса) на Україні знають скрізь, бо вона
водиться в усіх місцевостях, де є бодай невеличкі чагар-
ники. А там, де вона водиться,— курям біда: «Хоч як
пильнуй, а лис курку вкраде», бо ж усім відомо, що «лис —
це хитрий злодій». Так звичайно кажуть наші селяни про
цього хижака.
Саме хитрість та ще улесливість лиса є поширеною те-
мою народніх приповідок, як ось: «Дурний, як ворона, а
хитрий, як лис»; «Старого лиса тяжко зловити»; «Де не
стає вовчої шкури, настав лиса»; «У вічі—як лис, а за
очі — як біс»; «Дивиться лисицею, а думає вовком» 1 2) і ба-
гато інших.
«В цей день ворон 3) купає своїх дітей і відпускає їх на
волю, на самостійне життя».4)
«Крук благословляє своїх дітей, щоб чесно в світі жи-
ли,— щоб крук крукові очі не довбав».5)
«На Святого Олексія крук купається».6)
«Теплого Олекси. На кілько днів наперед вилетять
мухи (або бджоли), тілько днів потому буде студені по
Теплім Олексі.
На кілько неділь вилетять мухи перед Теплим Олек-
сою, на тілько сховаються по Теплім Олексі».7)
1) Чув від Сем. Дихтяра. Подібне вірування подає Сахаров («С. р. н.»,
І, стор. 48), наводячи таке пояснення: «Сліпота лисиць — оть куричьей
сліпотьі». Таке вірування про лисицю може бути основане на тому, що
ранньої весни лисиця линяє і в цей час хворіє; але не так, щоб її аж воро-
ни клювали.
2) Номис, «Приповідки...»
3) Ворон або крук (Согуиз согах Ь.).
4) Чернігівщина.
5) Київщина.
6) Поділля.
7) М. Зубрицький, «Нар. кал. с. Мшанка, Старомиського повіту».
ЗАКЛИКАННЯ ВЕСНИ
Одним з найцікавіших звичаїв стародавніх слов’ян, а в
першу чергу наших предків, є закликання весни.
Народня уява створила поетичний образ весни у вигля-
ді дівчини-«паняночки», що «десь у садочку шиє сороч-
ку», а інколи і у вигляді молодиці, що вже має або повинна
мати дочку:
Ой, весна, весна та весняночка,
Ой, де ж твоя донька, та паняночка...
Вона, ця вродлива дівчина або молодиця, дуже багата,
від неї люди сподіваються щедрих дарів, а тому й вигля-
дають її рано-вранці, до схід-сонця: вибігають на горби,
стають на воротях, лізуть на дах комори чи клуні — і за-
прошують, закликають її піснями:
Прийди, весно, прийди,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам збіжжя,
Принеси нам красок (квітів).
(Груш., І, 167).
Тут же допитуються і про дари:
Ой, весна красна, що нам винесла?
Ой, винесла тепло і добре літечко!
Малим дітонькам побіганнячко,
Старим бабонькам посіданнячко,
Красним дівонькам на співаннячко,
А господарям на роботячко.
(Чуб., ПІ, 109).
Або:
Принесла вам літечко
І зелене зіллячко:
Хрещатий барвінок,
Запашний васильок...
(Слобож., сб. хар.? XVII, 18).
Але й ті, що виглядають та закликають весну, що спо-
діваються від неї дарів, теж не залишаються в боргу перед
нею: вони приносять їй жертви-подарунки.
187
«В Україні навесні (так, як і в Греції) діти носять у ру-
ках зроблену з дерева ластівку, ходять з нею з хати до
хати і прославляють наступаючу весну».1)
«На „сорок мучеників" печуть з тіста пташків на
честь, мовляв, жайворонків, що тоді вилітають із вирію.
Це — жертва весні, яка в різних формах була відома ще
недавно в різних кутках слов’янства».* 2)
«Селянки на цей день, закінчивши ткати своє полотно,
виходять зі шматком його в поле, вклоняються на всі боки
і, обернувшись обличчям до схід-сонця, кажуть: „Ось то-
бі, мати-весна, нова обновка!" Після цього розстеляють
кусень полотна, кладуть на нього пиріг і йдуть геть з на-
дією, що льон і коноплі цього літа вродять добре...» 3)
Закликають весну звичайно жінки, дівчата і діти. Це не
завжди відбувається на «сорок мучеників»,— іноді і на
«Теплого Олекси», іноді на «Явдохи», а то й напередодні
Благовіщення. Імовірно, що час закликання весни зале-
жить від місцевости і від кліматичних умов року —
ранньої чи пізньої весни.
Закликання весни, приносниці життя, поєднане з ви-
гнанням зими — смерти. У стародавніх слов’ян навесні
відбувалась урочиста тризна з жертвоприношенням на
честь померлих. Ще й досі зберігаються залишки того уро-
чистого весняного свята, коли оспівується кінець зими і
при цьому палиться солом’яне опудало. Це свято в лужи-
чан та в чехів відоме як свято заморення зими і віднов-
лення весни. Чеські дівчата зустрічають весну піснею:
Стіг пезт зтгеї ге угау,
Иоує Іеіо (ІО УГ8І,
АУ]іеу, Іеіо ІіЬегпе,
ОЬіЦско геїепе.4)
Без сумніву, що і в нас на Україні був колись подібний
звичай; але пізніше одна частина його — палення вогню
для очищення землі — перейшла на «Чистий четвер», а
друга — поминання мертвих на гробах — припала на
«Проводи».5)
З закликанням весни кінчається перший період, період
виглядання весни, що обіймає собою перший весняний мі-
сяць — березень.
’) Снєґ., III, 12.
2) Грушевський, І, 167.
3) Сах., І, 50.
4) «Уже несемо смерть із села, а нове літо в село. Здорове будь,
літо ласкаве, багатство зелене».
5) Див. нижче.
ПЕРШЕ КВІТНЯ — ДЕНЬ ОБМАНІВ
Звичай обманювати в день першого квітня існує май-
же в усій Европі й Азії. Початок цього звичаю губиться в
сутінках старовини.
Індійці напередодні весняного рівнодення, що припадає
на початок квітня за стародавнім літочисленням Вед, свят-
кують — чи святкували — народження богині Сіти (або бо-
га Шіви). Це свято називається у них «Голі» або «Голак».
Святкуючи «Голак», індійці влаштовували сценічні ви-
стави, а в тих виставах обманювали один одного. Обма-
нюючи, стародавні індійці вірили, що цим вони умиротво-
рять своє божество.1)
У стародавніх жидів джерелом цього звичаю була ніби
облудна розмова, яка поширилася в Іудеї після воскресін-
ня Христа. Тіло Спасителя, як свідчить Матвій (XXVIII,
13), було вкрадене вночі з гробу його учнями. «Тоді жиди
навчили народ і воїнів жартома обманювати і при цьому
говорити: „Христос Воскрес!“ Другий на це відповідав:
„Перше квітня!44, що значило— „неправда44.» * 2)
Римський ретор і філософ Апулей (II-ге століття по
Христі) першоквітневий обман виводив з римського свята
на честь божества сміху — Візиз. Це свято відбувалося на-
весні, коли дні робилися довші. Апулей пише: «Забави (іг-
ри), які кожного року ми влаштовуємо на честь Сміху, за-
вжди мають яку-небудь нову вигадку. Ми — єдиний з усіх
народів, що уласкавлюємо забавами, веселощами та жар-
тами божество, яке називається Сміхом».3)
Ісляндські саги кажуть, що звичай обманювати в день
першого квітня введений асами (богами) в пам’ять Ска-
деї, дочки Тіясса.4) Цей звичай дуже поширений у Данії,
Швеції і Норвегії.
’) За І. Снєґірьовим: «Русскіе простонароднеє праздники и суев’Ьр-
ньіе обрядьі». М. 1937-39. Випуск ІП. Том І.
2) Церковний словник П. Алексєєва, ч. 3., М. 1816.
3) Ь. Ариіеіі. Меіатогріїозез, тес. Ег. Оисіепдогр, Ьи£сІ. Ваі., 1786—
1822.
4) Есісіа Ваетипсііпа, і. III.
189
В Англії перше квітня — це день усіх дурнів («аіі їооіз
йау»). Обманутий в цей день називається квітневим дур-
нем (аргіїооі). У Шотляндії першоквітневий обман нази-
вається «гонити шуліку» («Ьипііп§ і,Не §о\¥к»).
У французів обман у день першого квітня називаєть-
ся «квітневою рибою» — «роіззоп й’аугії». Походить ця
дивна назва ніби від того, що в день першого квітня втік
із в’язниці Людовік XIII. Він передягнувся в одяг селяни-
на і переплив річку, «як риба». Але таке пояснення викли-
кає сумнів, бо звичай обманювати в день першого квітня
значно старіший у Франції, ніж перша половина XVII сто-
ліття, коли жив Людовік XIII (1610—1643). Деякі з дослід-
ників уважають слово «роіззоп» зіпсутим «раззіоп» —
страждання і надають йому релігійного значення: страж-
дання Ісуса Христа.1) Який це має стосунок до обману —
невідомо.
У німців здавна існує звичай в день першого квітня по-
силати хлопця до сусідів чи знайомих, щоб він побачив
або попросив те, чого не можна ані побачити, ані попроси-
ти. Наприклад: голос якогось птаха або свист диявола. Це
у них називається «іп сіеп Аргії зсіїіскеп» (послати в кві-
тень). Обманутий таким способом називається «Аргії-
пагг».
Походження цього звичаю пояснюється тим, що за
середньовіччя в країнах Европи любили робити вистави
сцен св. Письма. Зокрема навесні, напередодні Велико-
дня, темою вистав були Страсті, а там водять Ісуса Христа
від Кайяфи до Пілата, а від Пілата до Ірода. Це ніби
дало підставу до виникнення німецької приповідки
«Детапйеп уош Рііаіиз гит Негойез зсЬіскеп». Вживає-
ться ця приповідка тоді, як хочуть сказати: «Послати
когось даремно».
У чехів і словаків кажуть: «Розіаіі коЬо з Аргіїет». Цей
же звичай відомий і в Польщі, і в Литві під назвою «Ргі-
таргіїіз». В цій назві є вказівка на римське походження
цього звичаю, бо ж по-польськи «квєцєнь», а не апріль. Це
дає підставу думати, що звичай обманювати на перше
квітня прийшов до Европи з Риму разом з назвою міся-
ця— «априль».
Якби ми мали більше відомостей про релігійні обряди
дохристиянського періоду, нам було б легше встановити
джерело — довідатися, звідкіля походить цей звичай.
Більшість дослідників погоджується з тим, що обманюва-
’) Епсусіоресііе сіез §епз сій тошіе, і. І., Рагіз.
190
ти в день першого квітня — поганський звичай, а до хри-
стиянства він приплетений лише штучно.
У нас, в Україні серед сільського населення цей зви-
чай зовсім невідомий. Міське населення його знає. Імовір-
но, до наших міст цей звичай принесли німці не раніше, як
у XVII столітті. В наших фолкльорних матеріалах звичай
обманювати в день першого квітня зовсім не занотований.
БЛАГОВІЩЕННЯ *)
— Це велике свято, таке велике, що не можна працю-
вати, навіть птиця не в’є свого гнізда в цей день.
«На Благовіщення і птиця гнізда не в’є».
«На Благовіщення і птиця не несеться і кубла не в’є». !)
«Зозуля тому й несе яйця в чуже гніздо, що колись ви-
ла кубло в день Благовіщення». * 2)
«Ніяка птиця не в’є гнізда в цей день, один тільки горо-
бець не знає свята Благовіщення, бо він, бач, бусурмен по-
між птицями».
«Якщо яка-небудь птиця проспить Благовіщенську за-
утреню або в цей день зів’є гніздо, тоді віднімаються у неї
крила на кілька день, і вона не може літати, а тільки бігає
по землі, розчепіривши крила. Цього ніхто не може бачити,
крім відьми, яка тоді не літає, а сидить тихенько вдома».3)
Колись вірили, що на Благовіщення, як і на Великдень,
сонце, виходячи з-за гір, грає.4)
«Благовіщення... уважається великим святом — але не
оргіястичного... а, навпаки, суворого, аскетичного характе-
ру: все, що належить до зачинання, породу і т. д., обстав-
лене різними суворими заборонами. Це — свято землі, су-
проти котрого наказується боязкий містицизм, щоб його
чимсь не споганити, не порушити...» 5)
Від Введіння до Благовіщення не можна порати зем-
лі, бо «земля відпочиває і сили набирається», а від Благо-
віщення можна працювати коло неї, бо в цей день Бог бла-
гословляє землю «і всяке дихання» або — як кажуть гуцу-
ли: «Бог вкладає голову в землю, щоб її розігріти, і від
того будиться вся живина, що спала в землі: муравлі, жа-
би, гади...» 6)
*) Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7-го квітня за новим стилем
або 25-го березня за старим.
') М. Номис, стор. 9.
2) Чуб., III, 10.
3) Від Св. Галушки, Київщина.
4) Терещенко Ол., VI, 22.
5) Груш., І, 167.
6) Там же.
192
Ранком, коли ще в церкві правиться служба Божа, ви-
пускають пташок з неволі— «щоб співали на волі, Бога
прославляли та просили щастя-удачі тому, хто їх випу-
стив». 1)
Випускати птиць в день Благовіщення вважалося че-
стивим ділом. Колись люди (переважно міщани) спеціяль-
но купували пташок, щоб у цей день було що випускати
на волю. 1 2)
Прийшовши з церкви, господар випускає на волю, на
сонце всіх тварин, навіть пса й кота вигонить на под-
вір’я — «щоб чули весну і самі про себе дбали». 3)
«Господар виганяє весь свій інвентар — худобу, дріб,
бджіл і навіть пса на сонце, на волю, щоб чули весну і самі
на себе старалися...» 4)
Якщо весна пізня, холодна, і в день Теплого Олексія
пасічник не виставив на пасіку бджіл, то в день Благо-
віщення він виставляє вулики на пасіку при будь-якій
погоді 5)
У церкві в цей день святять проскури. Годуючи бджіл,
пасічник висипає в мед потерту на порошок благовіщен-
ську проскуру — «щоб бджоли роїлися».
Товчену на порошок благовіщенську проскуру змі-
шують з землею і сіють по чотирьох кутах ниви — «щоб
дощова хмара ниви не минала».
Благовіщенську проскуру заривають у землю— «щоб
град посіву не побив».
Хворому на пропасницю дають благовіщенську проску-
ру як ліки.
1) Від Євд. С-к з Києва.
2) Вчені орнітологи протестують проти цього звичаю. Так Л. Б. Бо-
ме пише:
«Звичай випускати птиць «на волю» саме навесні — жорстокий
звичай. Рання весна (а Благовіщення — це початок весни) один з
найтяжчих періодів року в житті птиць... Випущені з кліток птиці на
100% стають жертвами хижаків, попадають під ноги коней або й лю-
дей, під колеса автомашин або, нарешті, просто гинуть від голоду».
«Жизнь птиць у нас дома», 1951, стор. 17.
Або:
«Особливо кепсько доводиться випущеним навесні з кліток зи-
муючим птицям. Влітку або навесні, коли немає ні ягід горобини, ні
насіння ясеня, коли кінський щавель не те, що не має насіння, але
ледве утворює зав’язок, коли обсипалось насіння кропиви, випу-
скають снігурів, які звикли взимку годуватися саме цими кормами».
В. Г. Дормідонтов, «Птицьі в неволе», 1930, стор. 18.
3) Поділля.
*) Груш., І, 167.
) Херсонщина.
7 О. Воропай
193
Благовіщенська проскура і стрітенська вода — цілющі,
а тому їх зберігають на божнику поміж святими образами.
Щука-риба, зловлена і зварена на Благовіщення, має
чародійну силу, бо ж це «благовіщенська щука». В кормо-
вий мед пасічник висипає на порох потерту голову бла-
говіщенської щуки, висушені й потерті на порошок мураш-
ки і перець — «щоб бджоли були зубаті, як щука, працьо-
виті, як мурашки, і сердиті, як перець». !)
«...У нашому селі був пасічник, дід Гордій; він, бувало,
як виставить колоду бджіл, то вкладе у вічко вулика череп
благовіщенської щуки, щоб бджола пролазила поміж зу-
бами: «Така бджола,— казав Гордій,— буде зубата і не
дасть себе в обиду».* 2)
«Різні повірки, магічні акти, ворожіння зв’язані з сею
основною ідеєю: розбудження землі і скритого в ній
життя».3)
В цей день рано-вранці молодиці йдуть в ліс, трясуть
березу і збирають насіння, вірячи, що з нього виросте роз-
сада капусти.
Господині до схід-сонця сіють розсаду — «щоб капуста
рано поспіла і головата була».
Не можна рукою торкатися до бурякового насіння, бо
виросте з нього редька. Не можна брати курячого яйця
в руки, бо вилупиться курча з двома головами.4)
Якщо хтось бажає мати шапку-невидимку, то повинен
взяти в цей день вужа, відрубати йому голову, взяти три
горошини і закопати їх разом з головою вужа на покуті.
До Великодня ці горошини проростуть; їх треба вирвати
і піти з ними до церкви. Там ходить дідько в золотій шапці
і всіх смішить, а його ніхто не бачить, бо то шапка-неви-
димка. Треба підкрастись і схопити ту шапку. Дідько буде
викупляти її, даватиме великі гроші, але брати не слід...5)
«бо ж звісно: дідькові гроші — черепки».
Все, що народиться в цей день,— погано ростиме, бо
«від благовісного теляти добра не ждати».6) Благовісне
яйце під квочку не кладуть.
Бог благословляє в цей день рослини, і все починає ро-
сти. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт,
ряст, сон-трава...
’) Слобожанщина й Полтава.
2) Київщина. З оповідань Св. Галушки.
3) Грушевський, І, 168.
4) Іваньківці на Переяславщині
5) Чуб., III, 10.
6) М. Номис, стор. 9.
194
«Як знайдеш у цей день ряст, 1) то зірви, кинь під но-
ги, топчи й промовляй: «Топчу, топчу ряст, дай, Боже,
діждати і на той рік топтати!». «Топтати ряст» — жити,
«не топтати рясту» — вмерти. «Мабуть, йому вже рясту
не топтати»,— кажуть про кволого чоловіка, що має ско-
ро вмерти. «Недовго з того часу стара ряст топтала — че-
рез тиждень чи що і вмерла». )
Те саме кажуть і про сон-траву: * 3) «Дай, БоЗДе, діжда-
ти сон-траву топтати!»
Якщо на Благовіщення, йдучи по воду, дівчцна знай-
де квітку первоцвіту,4) то це знак, що цього літа вона
заміж піде. «Первоцвіт — віщун дівочого весілля». Це — ча-
родійна квітка, і про теі скрізь, по всьому світі розпові-
дають багато казок, легенд та переказів.
Проліски 5) — символ надії, щастя, молодої краси. «Як
знайдеш пролісок на Благовіщення, зірви й поклади в па-
зуху. На Великдень, як заспівають «Христос Воскрес!»,
вийми з пазухи і поклади під святими образами на
щастя».6)
«На Благовіщення рано-вранці налий у миску холод-
ної води, поклади пролісок і вимийся — на красу».7)
На Благовіщення дівчата виводять по обіді коло церк-
ви перший весняний хоровід: «Кривий танець». Побрав-
шися за руки, дівчата довгою черідкою бігають поміж
трьома вербовими кілочками, застромленими в землю, і
співають:
Ми кривого танцю йдемо,
Кінця йому не знайдемо,
') Ряст — багаторічна трав’яниста рослина з підземною бульбою, з
подвійно трійчастим листям; квіти зібрані в гронах. В Україні відомі 7 ви-
дів рясту, а найпоширеніший в наших лісах ряст порожнистий (Согусіаіія
сауа 8с]туєі£). Квітки цього виду пурпурові або білі.
?) Грінч., П, 144.
3) Сон-трава або сон (РиІааііИа). Багаторічна трав’яниста рослина, з
кореневищем і прикореневими листками. На Україні відомо 6 видів, в то-
му числі «сон український» — Р. исгаіпіса (И^гіп.). Квіти українського
еону фіялкові або червонувато-фіялкові, ззовні пухнасті Див. «Фльора
УРСР», V, 89.
Первоцвіт (Ргіпшіа уєгів Ь.). Легенди про цю квітку надруковані
в журналі «Нові дні» за квітень 1952 — О. Воропай «Квіти». Тут лише
згадаємо, що квітка ця в Баварії (Німеччина^ теж віщує дівчатам весілля;
іноді цю квітку там називають «НеігаізасЬІйзаеІ». У Швейцари, навпаки,
первоцвіт — це квітка «УегасИтаИіег ЬіеЬе».
5) Пролісок (8сі11а ¥ета Ь.), род. лілійних — Ідііасеае. Трав’яниста
рослина з підземною цибулькою; квіти сині, п’ятипелюсткові, своїм ви-
глядом нагадують зірки.
6) Від Галини М-ко, с. Кордишівка на Поділлі.
7) Ольга Д-ко з Харківщини.
7
195
То в гору, то в долину,
То в ружу, то в калину...
...А ми кривому танцю
Не виведемо кінця,
Його треба вести,
Як віночок плести...
Виспівуючи ці слова, дівчата плетуться, в танці одна
поміж одною. Потім, знову побравшися за руки, йдуть хо-
роводом і співають:
Дівки-чарівниці терем будували,
Терем будували, вікон не виймали,
Щоб не вилетів сивий соколонько
Та щоб не виніс дівочої краси,
Дівочої краси, весняної роси...
Наприкінці хороводу дівчата ніби розмовляють з
весною:
Вже ж весна воскресла,—
Що ж ти нам принесла?
— Принесла вам росу,
Дівочую красу! ’)
«Кривий танець» — це не тільки зустріч, вірніше, при-
вітання весни — це ще й символ пробудженої життєвої
енергії.
До цього часу весну тільки «виглядали» та «заклика-
ли», а тепер вона вже тут, вона вже прийшла і вступила
в свої права. «Кривим танцем» дівчата ніби кажуть вес-
ні: «Добридень».
На цей день існує багато прикмет:
Якщо перед сходом сонця на Благовіщення ясно й
тихо, то буде добрий врожай на збіжжя.
Яка погода на Благовіщення, така й на Великдень
буде.
Якщо на Благовіщення лежить сніг, то літо буде невро-
жайне.
Якщо на Благовіщення мороз, то буде багато огірків. * 2)
Якщо ранком на Благовіщення туман, то це віщує
розлив ріки Бугу або повінь взагалі. 3)
«До Благовіщення зими не кляни!» —бо, мовляв, вона
ще може вернутись.
«До Благовіщення кам’яна зима!» 4)
’) Див. О. Степовий, «Українські народні танці», 1946, стор. 10. Там
цей хоровід описано докладніше.
2) Київщина.
3) Старокостянтинів.
4) Ів. Франко, «Гал.-русь. народ, приповідки», стор. 59.
БЛАГОВІСНИКА * *)
Благовісником наші селяни називають архангела Гав-
риїла. Народ вірив, що архангел Гавриїл— володар бли-
скавки. «Ілля — володар грому, а Гаврило — блискавки.
Обох, було, святкуємо, бо грім і блискавка страшні для
нас, хліборобів». Святкували Благовісника — «щоб Гаври-
ло хати не спалив».1)
За стародавнім віруванням, у день Благовісника грім
і блискавка прокидаються від зимового сну, а тому «після
Благовісника кожен день можна сподіватися грому».
В різних місцевостях України є багато казок і легенд
про грім і блискавку. В усіх цих оповіданнях народ на-
магається дати своє пояснення цього грізного явища при-
роди.
В селі Старосілля на Чернігівщині дітям кажуть: «Грім
і блискавка — це тому, що Бог Гаврилові золоті ключі пе-
редає небо відмикати, щоб дощ землю змочив». В тому са-
мому селі є й таке пояснення: «Це Бог Саваоф каменем як
кине, то камінь по небі котиться і гуркотить, аж іскри
летять — від того грім і блискавка».
На Київщині (с. Громи) пояснюють так: «Як збереться
велика хмара, то архангел Гавриїл сідає на неї, як на коня
верхи, і б’є золотою різкою — від того грім і блискавка».
Далі: «Грім і блискавка землю будять, щоб прокидалася,
бо вже весна».
У Літинському повіті на Поділлі є така леґенда: «Бли-
скавка — це хмари розриваються, щоб архангел Гавриїл
бачив, де чорти ховаються, та щоб міг слідкувати за стрі-
лою, яку пускає в нечисту силу. Чорт верткий; як біжить,
то крутиться — ото і стріла за ним викрутаси робить».
На Херсонщині, землях колишнього Запоріжжя, існує
своє «козацьке» пояснення грому і блискавки: «Коли чує-
мо, що грім гримить, то це з небесної гармати святий Юрій
*) Собор архангела Гавртла — 8-го квітня за новим стилем або
26-го березня за старим.
*) Від Г-ко, понад 60 р., с. Кожухів на Поділлі.
197
і архангел Гавриїл стріляють у нечисту силу. Святий Юрій
кулі закладає, а архангел Гавриїл ґніт запалює — від того
грім і блискавка».
На Вінниччині кажуть: «Як перед ударом грому з бли-
скавки робиться хрест, то це архистратиг Михаїл хрестом
благословляє, а архангел Гавриїл стріляє в чорта».
У Канівському повіті: «Як гримить, то це Ілля по небі
їздить, а блискає, то це Гаврило квіткою махає».
Навесні, коли вперше загримить грім, діти підпирають
плота — «щоб спина не боліла».
Господарі в день Благовісника носили в церкву хліб-
ні зерна для посвячення на посів. Прийшовши додому,
вони змішували зерна з насінням.
Від Благовісника починають сіяти ранні ярі зернові —
овес, ячмінь та ярову пшеницю. Отже, Благовісника свят-
кували перед першими яровими посівами.
В західньоукраїнських леґендах Благовісник наділений
ще більшою силою — там він володар сонця. А що сонце
найголовніше з усіх небесних світил, то й «Благовісник
старший від Великодня».
До цієї приповідки — «Благовісник старший від Вели-
кодня»— Іван Франко дає таке пояснення: „«Благовіс-
ник» — свято Благовіщене, але якось персоніфіковане.
Оповідають, що коли Благовіщене трапиться в той сам
день, що Великдень, то насамперед треба відправити
службу «святому Благовісникові», а тільки тоді можна по-
чинати Воскресеню. Раз трапилося десь так, що забули
се зробити: відправили «резурекцию», відчиняють хре-
стом церковні двері, чекають на схід сонця, щоб зачинати
воскресну утреню, а тут сонце не сходить. Чекають, че-
кають, уже й перелякалися, а сонце таки не сходить. Тіль-
ки тоді пригадали собі, що забули відправити що слід свя-
тому Благовісникові; відправили — і зараз розвиднилося
(чув у Нагуєвичах)“. 1)
В усіх цих народніх леґендах, як бачимо, Благовісник
або архангел Гавриїл наділений значно більшою силою,
ніж йому в християнській релігії належиться. Отже, за об-
разом Благовісника, імовірно, криється якесь стародавнє
божество. В дальшому ми зробимо спробу розв’язати
цю загадку.
*) Д-р Ів. Франко. «Галицько-руські народні приповідки». Львів,
1901 р., стор. 59. Пояснення: «Благовісник» — свято Благовіщене помил-
кове.
«ЯРИЛО»
В сусідній з нами Білорусі, де збереглося багато старо-
давніх звичаїв, була (а, можливо, існує ще й досі) традицій-
на забава дівчат п. н. «Ярило».
Забава відбувалася так: одну з дівчат, звичайно най-
кращу, іменували Ярилою, її одягали в білу керею (а як
не було, то обгортали білим покривалом), на голову кла-
ли вінок з весняних квітів і садовили на білого коня, що
був припнутий до стовпа десь у полі або на вигоні, де зем-
ля вже протряхла.
І ось навколо Ярила на білому коні дівчата водили хо-
роводи і співали веснянки, в яких вихваляли цього Ярила
за те, що він ходить по полях і
...гдзЬ жь іонь нагою,
Тамь жито копою,
А гдзЬ жь іонь ни зьірне,
Тамь колось зацьвице...
Я рилові, як бачимо, дається білий кінь, а це звичайний
атрибут мітичного бога сонця. А що забава на його честь
відбувається на початку весни, перед першими яровими
посівами — саме тоді, як ми святкуємо Благовісника, то це
дає нам підставу висловити припущення, що з приходом
християнства архангел Гавриїл замінив стародавнього
Ярила.
В мітології балтійських слов’ян був колись Яровіт, який
мав своїм завданням — як і білоруський Ярило — навесні
оживляти природу, бути плододавцем та володіти сонцем.
Але, крім цих обов’язків, Яровіт був ще й вояком, щось
на зразок грецького Ареса або римського Марса.
Наш Благовісник теж, як бачимо з леґенд, не тільки
відмикає небо, щоб дощ землю змочив, не тільки вимагає
для себе молитви, бо інакше сонце не зійде,— він ще й
воює з нечистою силою: пускає стріли в чорта, палить
з козацької гармати і взагалі дуже нагадує вояка.
Що ж до «білоруського Ярила», то він зовсім не нале-
жить тільки білорусам, бо походить він і з наших країв,
199
з України-Руси, він — киянин. На це маємо такі докази.
Літописець Нестор (XI століття) поруч з Перуном, Хорсом,
Дажбогом і Стрибогом назвав ще й Симарьгла. Ім’я це дов-
гий час було загадкою для дослідників слов’янської міто-
логії. Пізніше звернули увагу на те, що Христолюбець у
своєму «Слові», повторюючи за Нестором імена поган-
ських богів, ім’я Симарьгла розділив і записав так: «Ві-
рують в перуна... і в сима, і ве рьгла» (за списком
XIV стол.). З цього приводу Александер Фамінцин пише
таке:
«Вважаю, що найправильнішим з усіх читань цьо-
го загадкового імени буде Сима Ерьгла (або Сема Ерь-
гла). Замінивши ь г літерою ьі — а така заміна, при пе-
реписуванні, літери и двома літерами ь г, очевидно,
дуже легко могла трапитись,— ми одержимо Сима
Ерьіла (або Сема Ерьіла), тобто знахідний відмінок
від Симть (або Семь) Ерьіль або Ерьіла». ’)
І дійсно, ім’я Ерило, Еріло, Ярило, Яріло ще й досі живе
в устах усіх східньослов’янських народів: назва урочища
«Ярилове поле», народня забава «Ярило»...
Що ж до слова «Симь» (або Семь), то його пояснюють
сабінським *) «8ето» що значить геній або півбог.* 2)
Збереглася стародавня леґенда, імовірно, київського
походження. В цій леґенді говориться, що Великий Грім
прокидається навесні від довгого сну, сідає верхи на чорні
хмари, як на коня і, їдучи над землею, б’є її золотою
різкою-блискавицею.
Земля прокидається, одягається в розкішну сукню з
квітів і зелені— все навколо оживає: ліси, поля, діброви...
І почав тоді Ярило по ночах ходити. Де він ступить но-
гою — ярина виросте, як подивиться на поле — квіти за-
цвітуть, гляне в ліс — пташки защебечуть, а у воду гляне —
риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах,
хуторах і на кого гляне, у того серце коханням спалахне.
Торкнеться у сні молодого хлопця — кров закипить, дівчи-
ну зачепить — як іскра, спалахне. І виходять дівчата й
хлопці надвечір на Ярилове поле хороводи водить та пі-
сень співати. Не зчуються, не зоглядяться, як і ніч пройде,
’) Божества древнихт» сл звань, СПБ, 1884, стор. 223.
2) В «Лексикону славено-росского и ймень тлькованія», Київ, 1627,
Памва Беринда слово «Симь» пояснює, як «слава, достойносте», а старо-
винний «Азбуковникь» перекладає «Симь» словом «совершень».
*) Сабіняни — це староіталійський народ, сусіди латинців, жили в
гірській країні між Умбрією і р. Анієне (ст. Аніо), частково злилися з рим-
лянами. УЗЕ, III
200
як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах за-
сяють сльозинки роси...
Білоруси уявляють собі Ярила молодим гарним паруб-
ком, який їздить верхи на білому коні, в білій кереї, з він-
ком квітів на голові В правій руці він тримає людську
голову, а в лівій — сніп житніх колосків.
Наш Ярило ходить пішки в білій кереї з вінком маків
і хмелю на голові В правій руці він носить серп, а в лі-
вій — сніп жита, пшениці та всякої пашниці
Ранньої весни прихід Ярила відзначається хороводами
та піснями, а на початку літа, під час заговій на Петрівку,
буде похорон Ярила — весела забава молодиць, куди дів-
чат і хлопців не допускають. ’)
Отже, Ярило або Яр-хміль (так він іноді називається
в леґендах) — це чоловічий образ весни, ніби пара дівчині-
весні Поетична уява наших предків не допускала самот»
ности навесні, бо ж у такий веселий час все повинно бути
в парі
’) Див. «Літо», частина Ш.
ТРАВНЕВІ СВЯТА
Травень — май
У багатьох європейських народів місяць травень нази-
вається май. Існує кілька пояснень щодо походження цієї
назви. Виводять її від латинського «Ма]из» — релігійний
обряд стародавніх римлянна честь «Вопа Оеа»—доброї
богині, що мала ще й другу назву: «Маіа». Інші виводять
назву місяця з латинського «таіогез» — предки, бо в ста-
родавньому Римі в цей час згадували померлих родичів.
Ще в’яжеться це з ім’ям Меркурія — провідника душ
померлих, сина богині Маї.
Поза Римом провінційні латиняни теж мали свої боже-
ства з подібними назвами. Очевидно, всі міти про одно-
йменні божества могли створити разом назву «май» —
назву місяця і назву зелені.
Ось приклад, що в нашій мові слово «май» значить не
місяць, а зелень, найчастіше зелені гілки дерев: «І за обра-
зами май, і по гвіздочках май...» (з народньої казки). Або:
«а тут їде віз, повен маю...» У Федьковича: «Підгір’я,
що ся маєм крило, в шовкові трави спать ся клонило».
Маївка
Як відомо, в багатьох європейських народів ще й досі
зберігся звичай «маївки» — розваги, гуляння в гаю чи в
лісі. Цей звичай теж дуже старий. Уже римляни мали свя-
то «Марта» на пошану згаданої богині Маї.
Першого травня з самого ранку римляни виходили в
поле з музикою, співами. Там вони рвали квіти і трави,
в гаях ламали зелене гілля дерев і, принісши додому,
квітчали ним двері будинків своїх родичів або друзів.
В це ж свято (воно мало ще другу назву: «Ьисіі Пога-
Іез») римляни обливали один одного водою і купалися в рі-
ці Тібр, в яку весталки — жриці богині Вести (вони мали
обов’язок берегти «вічний вогонь») кидали очеретяні опу-
дала (згадаймо наших Купала і Морену на «Івана Купа-
202
ла»). Це робилося на честь Сатурна — бога весняних засі-
вів та родючости.
Та ще перед Римом, у стародавній Індії було свято
на честь богині Маї, матері природи. Індійці святкували
свої «маївки» в кінці квітня і на початку травня.
У франків (IV-V вік по Христі) був звичай у день пер-
шого травня карати тих чоловіків, що давали забагато волі
своїм жінкам.
У греків перше травня — веселе свято весни, подібне до
нашого Зеленого Свята. Хати квітчаються зеленню і квіта-
ми, долівки в хатах посипають свіжою травою. Все насе-
лення виходить у гаї, сади, левади і там влаштовує масові
забави.
В Швеції, Данії, Англії перше травня з давніх-давен бу-
ло радісним святом весни. Люди, переважно молодь, вихо-
дили в гаї і навколо «травневого дерева», звичайно берези,
виводили весняні хороводи (згадаймо наші «березини» та
гаївки). Травневе (майове) дерево було і в римлян, воно
звалося у них «Маіия, агЬог та]а1ів»; у данців воно зветься
«Маізігае», в англійців—«Мауроіе», у французів—«Ье
Маі», у німців— «МаіЬашп».
Колись у деяких європейських країнах селяни збира-
лися гуртами, сідали верхи на коні і їздили ватагами, три-
маючи в руках зелене гілля берези. В Німеччині й Данії це
звалося «привозити літо на конях у село». В цей же день
церковні братства влаштовували «Марбіїсіег» — веселі
забави з закускою і пивом.
У багатьох містах Франції був звичай в день першого
травня ставити «майове дерево» перед будинком міського
мера. За це мер улаштовував народні забави з танцями,
співами, жартами.
«Майові» королі і королеви
В Еспанії в день першого травня дівчата вибирають
найкращу з дівчат, одягають її в білий одяг, на голову кла-
дуть вінок із квітів і садовлять її на «трон» — стілець,
укритий живими квітами. При цьому дівчата збирають від
присутніх глядачів гроші для «Маї».
В Англії та в скандінавських країнах вибирають «майо-
вих королев» — теж вродливих дівчат чи молодиць, квіт-
чають їх квітами і водять навколо високої тички — «Мау-
роїе» або «Ма]8іо炙.
Шведський король Густав І іменував у 1596 році Івана
Маґнуса, упсальського архієпископа, майовим королем.
203
Такого майового короля, у вінку і з квітами в руках, води-
ли по вулицях міста з великими почестями. За це «травне-
вий король» давав бенкет королеві, придворним і народові
Польський етнограф Ґолембійовський у своїй праці
«Сту і хабару гбгпусЬ зіапото» (ААГагзхатоа, 1831) пише, що
в стародавніх мешканців Польщі була богиня Мая, яку
вони шанували в перший день травня; її й досі закли-
кають у піснях і танцях, якими слов’яни зустрічають весну
на мураві
У Литві хлопці та дівчата, зібравшись першого травня
на лузі, ставлять там зелене дерево і декорують його
різнобарвними стрічками і квітами. Вибирають богиню
Маю. Мая у вінку, вся в зелені, керує співами і хороводом
навколо «майового дерева».
«Майові рекреації»
Перше травня, як народне свято, на Україні не відоме.
Натомість це було веселе свято студіюючої молоді за ча-
сів «Гетьманщини святої».
У Києві в день першого травня всі спудеї і бурсаки
Київської Академії разом з учителями та «любителями
науки» виїжджали за місто, на гору Скавику, що поміж
ярами в урочищі Глубочиця.
Учителі поезії були зобов’язані щорічно «сочинять», як
пише автор «Описанія Кіево-Софійскаго Собора и Кіев-
ской Іерархіи»(Київ, 1825), комедії і трагедії спеціяльно
для «майских рекреаций». Отже, ставили п’єси «на лоні
природи» і співали хором не тільки «свєтскіє песні, но і
кантати», як пише автор цього «Опісанія».
Щодо «любителів науки», то це, як довідуємось з ін-
ших джерел, були не хто інші, як купці, дідичі, заможна
козацька старшина. «Любителів науки» спудеї приймали
до свого гурту не інакше, як «за подаяніє» на славу і роз-
виток «премудрості научной». Ішлося про бочку пива або
меду вареного; могли бути також смалений кабан, бодня
сала, свіжі паляниці та інші того роду докази прихильно-
сте до науки.
Такі шкільні «рекреації» (слово латинське, по-нашо-
му — перерва) відбувалися в травні аж тричі— 1-го, 15-го
і 30-го. Це були веселі дні для української студіюючої мо-
лоді Занепала ця традиція приблизно в часи насильниць-
кої ліквідації Гетьманщини —- в кінці XVIII століття.
Спогади та перекази про травневі «рекреації» ще
довго жили в пам’яті спудеїв і бурсаків.
204
Очевидно, на основі цих переказів письменник Мико-
ла Помяловський в оповіданні «Махілов» описав травневі
рекреації чернігівської духовної семінарії. Ось кілька
уривків з цього оповідання (переклад мій.— О. В.):
«...Почалася підготова до рекреацій. Семінаристи
зібрали коло сотні карбованців, приготували двоар-
шинну кулеб’яку, і черговий з гіршми та кулеб’якою,
в супроводі старших, подався до ректора. Ректор прийняв
гроші, які звичайно сам призначив на різноманітні
розваги семінаристів, і, поблагословивши пиріг, сказав
до старших:
— Ну, з Богом! Гуляйте, тільки не забувайтесь: беш-
кету щоб не було!
Вусаті діти посміхнулися, відважили низький поклін
і вийшли від ректора. Того ж дня богослови їли рекреа-
ційну кулеб’яку в їдальні на сніданок, якого в інші дні там
не буває.
Після сніданку вся семінарія, від горища до темних
підвалів, наповнилась турботами і діяльністю. В клясах
збиралися гроші; складалися партії; зошити і книги па-
кувалися на спочинок. В житлі сторожів теж рух: сторожі
виносили намети, які з давніх-давен купувалися і лаго-
дилися на складку серед семінаристів; туди ж переправ-
лявся весь буфет і куховарня.
Нарешті вся семінарія готова виселитись: збори і підго-
това закінчені Чернігівські семінаристи виправлялися на
рекреації, як вояки в похід, з гучними піснями на 900 голо-
сів, з танцями і музикою на всіляких інструментах...
Є щось молодецьке, безтурботне, одчайдушне в цій
рухливій масі. Немає жодного понурого обличчя: все
співає і все веселиться!.. Перед натовпом розкинулося ши-
роке поле, на якому семінаристи проводять свої безтурбот-
ні рекреації, на якому ще діди і прадіди їхні справляли
своє травневе гуляння і співали свої оглушливі пісні Рек-
реаційне поле — за сім верств від Чернігова. З одного боку
його ліс, з другого — річка, а здалека видніє місто.
Ціле передполуднє семінаристи розташовували і вста-
новлювали свої намети. Служба розташувалася над річкою,
недалеко від лісу; через півгодини там задимились під
котлами вогнища. Обід розношено по наметах. По обіді
приїхав ректор, обійшов намети і знову нагадав семінари-
стам «не забуватися». Він роздав старшим гроші, які на
цей раз були розміняні на мідяки,— кожному карбованців
по десять. Старші мали кидати ці гроші «на шарап» для
молодших. Ця розвага була призначена на вечір.
205
В Чернігові рекреація — свято не тільки для семінарії,
а і для всього міста. Годині о п’ятій вечора почали з’їж-
джатися купці, урядовці та дідичі Купець Чурило привіз
барилко вареного меду, дідич Кортученко прислав кілька-
надцять кулеб’як; асесор Шемидовський — віз кавунів
(мабуть, квашених.— О. В.); купець Тулинників — десять
голів цукру та цибик чаю, а Лопоренко, перший дідич Чер-
нігівської губернії, привіз свою оркестру; кожний відвіду-
вач зобов’язаний був принести що-небудь: інакше на рек-
реацію не допускали. «Приноси» звичайно приймав комі-
сар, вибраний із богословів товаришами і затверджений
на цій почесній і ситій посаді самим ректором.
Надвечір рекреації почали розгортатися. Сформували
три хори — чоловік по тридцять у кожному... В пригоді
стали і оркестра... і велетенська, повна сили і розмаху піс-
ня завмирала десь аж під небом... Кожний звук лягає
просто на душу... До хору приєднався другий і третій. Грім
і сила пісні зросли.
А в наметах тим часом ллється вино... Ось воно, щасли-
ве життя, повне безтурботносте, повне товариських весе-
лощів!..
На допомогу рекреації завжди з’являвся сам Вакх: або
у вигляді дарованого барилка меду-горілки, або в особі ві-
дерного божка. Він уже встиг справити свій вплив на деякі
голови чернігівських семінаристів. Ось біля річки, на до-
розі— танці під музику імпровізованої оркестри, в якій
високі ноти виграють «восьмушки», середні — штоф з пів-
штофом, а октаву тримає велетенська четверть.
Цією оркестрою керує Третинський... майстер на імпро-
візації подібного роду...— Рухайся, хлопці! — гукає він
на танцюристів, а сам дзвонить у порожні пляшки.
А ось тут, під липою, один семінарист під впливом хме-
лю плаче і цілує якогось купця в чоло і в потилицю...»
Розуміється, письменник у захопленні «пересолив»:
може, не такі вже п’яниці були чернігівські семінаристи.
Але в кожному разі рекреації були веселим святом, і вели-
ка шкода, що ця традиція серед нашої студіюючої молоді
втрачена.
Пізніше соціялісти разом з комуністами, як відомо, ого-
лосили перше травня, стародавнє веселе свято всіх наро-
дів, «днем міжнароднього пролетаріату», і цей день утра-
тив свій чар!..
ВЕСНЯНКИ
Весняні обрядові пісні й хороводи в Наддніпрянській
Україні називаються веснянками, а в Галичині—гаївка-
ми, ягівками або гагілками.
Веснянки співаються від Благовіщення аж до Зелених
Свят або доки не вийдуть у поле полоти просо. Співаються
вони скрізь: на вулицях села, на майдані під церквою, в лі-
сі, в полі, а найчастіше на зелених луках понад річкою
або ставком.
Гаївки в Західній Україні «грають» тільки на Вели-
кодньому тижні, на майдані під церквою або на гробках.
Веснянки й гаївки — це в переважній більшості пісні
дівочі Рідко де допускаються до участи в іграх хлопці;
звичайно вони тільки приглядаються до гри, прислуха-
ються до співу і час від часу, спровоковані насмішками
та дотепами дівчат, «впадають» поміж юрбу і на хвилину
переривають забаву.
Іноді побіч с дівочими гагілками чи веснянками хлопці
зводять свої ігри: борікаються, бігають навипередки, «бу-
дують вежу», стаючи один на одного, тощо.
Виходячи на вулицю співати веснянки або грати гаїв-
ки, дівчата вбираються в білі вишиті сорочки, а на голову
кладуть вінки або квітчають волосся квітами.
Співаючи веснянки, дівчата беруться за руки і творять
коло, півколо або ключ і так рухаються під ритм пісні
Темп руху залежить від темпу пісні, отже він швидкий
або повільний. Наприклад, співаючи веснянку:
По три шаги молодець,
По таляру дівка,
По тисячі жінка...
По три копи дівочка,
По чотири кісочка,
По грошику молодець,
Як печений горобець,
дівчата здебільшого творять «ключ» і рухаються швид-
ко — «бігають з підстрибом». А коли стануть у коло, то
рухаються повільніше і також повільніше співають:
207
Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде
Та до мене мій миленький вечяряти прийде.
Ой, чи прийде, чи не прийде на вечерю тую,
А я йому ранесенько снідати зготую.
Цвіли лози при дорозі синесеньким цвітом,
Ішов козак із вулиці білесеньким світом.
Не жаль тому козакові поснідати дати,
Що він іде із вулиці, як стане світати...
Коли і де, в якій країні виник звичай водити хорово-
ди, дослідити тепер уже тяжко, бо цей звичай належить
до глибокої старовини — початків культурного розвитку
людства. Відомо тільки, що хороводи були частиною по-
ганських звичаїв ще далеко до приходу християнства.
В Асирії і Вавилоні, ще за 2000 років до народження Хри-
ста, в час приношення жертви божкові Ваалу виконували-
ся хоровідні танці навколо жертовника.
У стародавніх греків релігійні обряди супроводились
урочистими танцями, що називалися «каравіно»; тоді ж
співались і гімни біля жертовника. Виконавцями цих спі-
вів і «каравіно» були лише цнотливі дівчата в білих сороч-
ках і з вінками квітів на голові
Але були в греків і мішані хороводи, що не мали зв’яз-
ку з релігійними відправами. Це були звичайні розваги
хлопців і дівчат. Опис такого хороводу знаходимо в Гоме-
ровій Іліяді (IX в. до Р. Хр.):
Тут разом і хлопці, і славні дівчата,
За руки побравшись, кругом танцювали.
На дівчатах були сорочки ллянії,
А на хлопцях були вишиті, крамниї,
І дівчата мали вінки трав’яниї.
А ті на припонах ножі золотії;
І вони то разом вертілися кругом,
Мов колесо теє в ганчаря вертиться,
Як він його силу хоче розпізнати, —
То одні до других рядами танцюють.
Народ позбирався цілою товпою
І дивиться, радий...
(Переклад С. Руданського)
А далі йде короткий опис ніби парубоцьких ігор, які
колись зводились і в нас поруч з дівочими веснянками
(про це вже згадано вище):
... співак межи ними
Грає і співає; і два вертопляси
Починають співи і самі танцюють...
208
Згодом і грецькі «каравіно» перетворилися лише на за-
баву молодих дівчат, які збиралися на лузі в святкові дні,
бралися за руки, співали пісень і танцювали. Пристрасть
греків до цієї забави була така велика, що навіть Аспазія
примусила одного разу поважного філософа Сократа взяти
участь у хоровідній забаві
На олімпійських іграх найкращі співачки й танцюрист-
ки виявляли свою умілість у хороводах. Як нагороду за
найкраще виконання, хоровідниці одержували вінки.
В стародавньому Римі хороводи були складовою части-
ною священних обрядів: там дівчата співали гімни вдяч-
ности перед зображеннями богів. Але згодом і тут хоро-
води швидко перейшли з священних обрядів у народні
забави.
Ні один з європейських народів, крім слов’ян, не засво-
їв хороводів і не зберіг їх у своєму народному мистецтві
І ніхто з слов’янських народів не розвинув хоровідних за-
бав так широко і різноманітно, як наш український народ.
У нас на Україні, як і в Греції та Римі, хороводи були
спочатку частиною обрядів поганської релігії. Виконуючи
хороводи, наші дохристиянські предки мали на меті про-
гнати зиму, накликати добрий урожай і започаткувати се-
зон сватання і весіль, а також відзначити проводи хлопців-
вояків у похід, що звичайно мав місце навесні
Гаївки — це дуже стара назва наших хороводів; імо-
вірно, вона збереглася ще від того часу, коли наші пращу-
ри виконували обрядові пісні й танці в заповітних гаях
навколо священних дерев.
Веснянки — це новіша назва, що — як можна догаду-
ватись — виникла в історичну добу, вже після того, як
слово «весна» ввійшло в ужиток нашої мови.
На початку християнства хороводи, як частина поган-
ських релігійних обрядів, переслідувалися церквою. Ось
чому, як думають дослідники нашої старовини, літописець
називає гаївки «бісівськими іграми».
В «Начальному літопису» записано:
«Схожахуся на игрища, на плясаніе и на вся б'Ьсовь-
скьія пЬсни».
Або: «Дізла оставльше, сьбираються на игрищи».
Гаївки і веснянки виявляють наверствування різних
історичних періодів і мітологічних вірувань.
Переважна більшість веснянок і гаївок — це драмати-
зована гра з розподілом роль і формою діялогу (два хори).
При їх виконанні навіть «грають» згадуваних у пісні пер-
сонажів.
209
Пісенні тексти завжди змістовні, вони розповідають
про якусь конкретну подію, але формою — прості й корот-
кі Пісня у весняних хороводах має лише другорядне зна-
чення; головне тут не пісня, а ритм і танці, що мають своїм
завданням підняти настрій, розбудити енергію і передати
її навколишньому світові, щоб збудити природні сили до
нового життя, дії, руху, піднесення. А тому й не дивно, що
переважна більшість гаївок і веснянок має веселий, опти-
містичний характер.
Розгляньмо тепер кілька прикладів найпопулярніших
в Україні гаївок і веснянок, найулюбленіших весняних за-
бав нашої молоді
Розлив води і зелений шум
Весняний розлив води і зелений шум — це вияви вес-
ни, що вже прийшла і розбудила природу. Веснянки на
цю тему поширені по всій Україні, вони є кращими зразка-
ми весняних обрядових пісень.
І
Розлилися води
На чотири броди.
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
У першому броді
Соловей щебече.
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
У другому броді
Зозуленька кує.
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
У третьому броді
Конечок заржав.
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
В четвертому броді
Дівчинонька плаче.
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
Соловей щебече,
Садки розвиває.
210
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
Зозуленька кує,
Бо літечко чує.
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
Конечок заржав,
Він доріженьку почув.
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
Дівчинонька плаче,
За нелюба йдучи.
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке! г)
Ця чудова веснянка цікава тим, що вона об’єднує, зби-
рає в собі всі головні теми весняних обрядових пісень:
збудження весняної природи; накликання літа птахами —
зозулею, солов’єм; весняні походи вояків—«конечок
заржав» і, нарешті, тема весілля, що не завжди буває
вдале, а тому й «дівчинонька плаче». Отже, веснянка «Роз-
лилися води» — це ніби вступ до всіх весняних обрядо-
вих пісень.
В іншому, т. зв. уманському, варіянті цієї пісні немає
згадки про «коня-мандрівку», натомість у «третьому броді
сопілочка грає», вона скликає «вулицю», іншими словами,
зустріч хлопців і дівчат, а далі й залицяння, сватання і
знову весілля, а потім широко розгортається образ невда-
лого шлюбу:
Дівчинонька плаче
За нелюба йдучи.
Гей, мати, лихо знати,
За нелюбом жити!
їдь до мене, доню,
За три роки в тості.
Дочка не слухала,
Та в рік приїхала.
Мати не пізнала,
З подвір’я зігнала.
Гей, мати, лихо знати,
За нелюбом жити!
’) За М. Грушевським, І, 173-4.
211
Сусідка пізнала,
Матері сказала.
Гей, мати, лихо знати,
За нелюбом жити!
А де ж твоє, доню,
Те білеє личко?
Гей, мати, лихо знати,
За нелюбом жити!
Де ж твої, доню,
Дорогі коралі?
В п’яниці в кулаці!
В шинкарки, в Парані!
А де ж твої, доню,
Воли та корови?
Гей, мати, лихо знати,
За нелюбом жити!
А де ж твої, доню,
Білії перини?
Гей, мати, лихо знати,
В шинкарки Марини!1)
Така сумна картина невдалого шлюбу малюється для
того, щоб попередити дівчат, щоб вони звернули свою ува-
гу на небезпеку, яка їм загрожує у випадку нещасливого
одруження. Таке попередження дуже доречне, бо ж вес-
на — це «найнебезпечніший» час для кохання.
II
Дівчата беруться за руки і творять два ключі — один за
одним, паралельно — і при цьому співають:
Ой, нумо, нумо,
В зеленого Шума.
А в нашого Шума
Зеленая шуба.
Після цього обидва «ключі» біжать вперед, а потім на-
зад і при цьому співають:
Ой, Шум ходить по діброві,
А Шумиха рибу ловить,
Що вловила, те пропила,
Своїй дочці не вгодила.
Постій, дочко, до суботи,
Куплю плахту і чоботи. —
*) Село Полянка, Уманського повіту. За П. Чубинським, III, 142.
212
Червоная плахта,
Зелена запаска —
Люби мене, козаченько,
Коли твоя ласка.
На Чорноморщині дівчата, виходячи «Шум», завер-
тають коло і пробігають під «аркою» рук останніх двох
дівчат, а ті, пропустивши всіх, самі під своїми ж руками
повертаються так, що їхні руки складаються навхрест. Та-
ким чином останні пари дівчат пробігають під руками на-
ступних пар і стають одна проти одної в дві лави, утво-
рюючи при цьому з своїх рук щось на зразок плоту. Заплі-
таючи такий пліт, дівчата співають:
Ой, нумо, нумо,
В зеленого Шума,
Огірки-жовтяки,
Женітеся, парубки,
Ось вам трясця — не дівка.
Трясця вам, а не нам,
Трясця нашим ворогам.
Ой, у того Шума
Зеленая шуба...
На сплетені руки ставлять босоноге дитя років п’яти
або шести, хлопця або дівчину — «аби шустре було, щоб
шкереберть не полетіло». Дитя ходить по живому «плоті
чи містку», а хор співає:
Шум ходить по діброві,
А Шумиха рибу ловить;
Що вловила, те й пропила,
Сукні дочці не купила.
Пожди, доню, до суботи,
Куплю сукню і чоботи.
Пожди, доню, понеділка,
Зів’ю вінок із барвінка.
Абож мені сукню крайте,
Абож мене заміж дайте.
В міру того, як «Шум» рухається вперед по руках хо-
ровідниць, залишені позаду пари дівчат перебігають на-
перед і знову сплітають з своїх рук «місток». Таким чином
«Шум» може йти і йти далі; так він звичайно рухається
доти, доки не обійде церкву навколо.
Як свідчать дослідники звичаїв 1), у північно-східних
слов’ян ще до початку цього століття існував хоровід
«Колосочок», який виконувався так само, як наш «Шум».
Різниця тільки в тому, що «Колосочок» — дівчина років
!) Див. Аничковт» Е. В. «Весенняя обрядная пісня на ЗападЬ и у сла-
вян*ь», ч. І, стор. 359—360. СПБ, 1903.
213
до дванадцяти — рухалась по «містку» з сплетених рук
хоровідниць не навколо церкви, а в напрямі поля — до
озимого посіву, і не навесні, а вже тоді, коли жито коло-
ситься. Дійшовши до ниви, «дівчинка-колосочок» зістрибу-
вала з «містка» на землю, заходила на ниву, виривала
жмут колосся і несла йога в село до церкви у супроводі хо-
ру дівчат. В церкві або під церквою вона кидала те колосся
на землю, і на цьому гра кінчалася.
Немає сумніву, що це залишок стародавнього звичаю
заворожувати колосся озимого посіву (жита або пшени-
ці) на врожай.
Отже, і наш «Шум», імовірно, був колись не чим іншим,
як теж заворожуванням, але не колосся, якого на початку
весни ще немає, а шуму зеленої весни: листя на деревах,
трав на луках, зелених врун на полях...
Про веснянку «Зелений Шум» М. Грушевський писав,
що вона відома тільки в незначних залишках, «і не зна-
ти, чи вдасться знайти по ній щось більше. Ми можемо
тільки інтуїтивно в самих сих виразах відчувати багат-
ство сього мотиву розбудженого космічного руху, шуму
зеленої весни:
Ой, нумо, нумо,
В зеленого Шума —
А в нашого Шума
Зеленая шуба.
А Шум ходить по діброві..
Потім ідуть уже жартівливі, пародійні рими. Очевидно,
колись на сміх подочіплювані до заспіву сього хороводу,
вони потім витиснули з уживання первісний текст, коли
хоровід зійшов на просту забаву». !)
В усіх європейських народів ластівка — це символ вес-
ни, що на своїх крилах приносить теплі еоняшні дні.
В Греції діти вже понад тисячу років кожної весни спі-
вають пісню про ластівку. * 2> В нашому українському
фолкльорі теж є пісня про ластівку, що прилітає і будить
господаря:
Ой, ластівонька та прилітає,
Господаренька та й пробуджає:
Ой, устань, устань, господареньку,
Побуди свою всю челядоньку
*) М. Груш., І, 173.
2) Аничковь, І, 217.
214
Та пішли ж її по обороньках —
Чи ся корови та -потелили?
Та пішли ж її по стаєнках —
Чи ся кобили пожеребили?
Та пішли її по нових хлівцях —
Чи ся овечки та покотили?
А сам си піди по пасіченьках —
Чи ти ся пчоли та пороїли,
Чи пороїли, попароїли (подвоїлися).1)
Ця пісня записана в минулому столітті як колядка, але
дуже імовірно, що вона колись належала до циклу весня-
них обрядових пісень.
Історичні мотиви
У весняних обрядових піснях збереглися згадки про
історичні події та персонажі і навіть згадки про княжу до-
бу на Україні. Прикладом такої веснянки може служити
«Воротар».
Дівчата діляться на два «ключі» — малий і великий.
«Малий ключ» — це дві учасниці гри, що з своїх рук тво-
рять «ворота», а «великий ключ» — це всі інші дівчата,
великий хор. Обидва «ключі» перегукуються піснею. Ве-
ликий хор починає:
Воротарю, воротарчику,
Відчини воротонька!
Малий хор запитує:
А хто воріт кличе?
Князеві та служеньки!
А що то за дар везуть?
Яриї та пчілоньки.
А це ж бо нам мало!
А ми вам додамо:
Молодую дівоньку
У рутянім віноньку! * 2)
При цьому «малий ключ» підіймає руки—«відчиняє
ворота», а «великий ключ» біжить попід руки «у ворота».
Останню дівчину з «великого ключа» воротарі затри-
мують і прилучують до себе. Гра починається наново.
!) Головацький, П, стор. 32.
2) Городниця, пов. Копиченці, Гнатюк, ХП, 37.
215
В інших варіантах «воротар» змінюється на «волода-
ря»; текст пісні теж трохи змінюється, як ось:
Володарю, володарчику,
Одчини та воріточки!
А хто воріт потребує?
Гетьманськеє дитя!
А в чім теє дитя?
В сріблі, злоті,
Червонім чоботі.
А цього нам мало!
А що ж ми додамо?
Яренької пчілки!
Після цих слів «великий ключ» пробігає через «воро-
та», і весь хор разом співає:
Плету, плету кошелі,
На парубоцькі лишаї
Та на дівоцькі
Срібні віночки! ’)
Ще в інших варіантах згадується ім’я Михайло (чи не
гетьман Михайло Дорошенко?), князь Роман, князеві діти.
В усіх варіантах згадуються «яренькі пчілки» — це спога-
ди про дань медом князеві Романові від литовських пле-
мен у ХШ столітті
На Лівобережжі був колись весняний хоровід про
шведку, що потрапляє до московського полону. Це — спо-
гад про шведсько-московську війну на початку ХУШ сто-
ліття. * 2)
До історичних весняних хороводів слід віднести і хоро-
від «Зельман» або «Жельман». Гра відбувається так: дів-
чата діляться на два «ключі» — великий і малий. «Малий
ключ» сидить на землі — це «родина Зельмана», серед них
і «панна Зельмана» з зав’язаними хусткою очима. Гру ве-
дуть тільки дівчата, хлопці участи не беруть.
Взявшися за руки, «великий ключ» творить лаву, що
ритмічним кроком підходить до «малого ключа» і співає:
Помагай Біг, Зельман,
Помагай Біг, його брат,
Помагай Біг, Зельманова,
І братова, і вся його родина.
!) П. Чуб., ІП, 40.
2) Ол. Терещенко, IV, 165.
216
«Малий ключ», сидячи, відповідає теж піснею:
Бодай здоров, Зельман,
Бодай здоров, його брат,
Бодай здоров, Зельманова,
І братова з усією родиною!
За чим, за чим, Зельман?
За чим, за чим, його брат?
За чим, за чим, Зельманова
І братова з усією родиною?
«Великий ключ» відповідає:
За панною, Зельман,
За панною, його брат,
За панною, Зельманова,
І братова з усією родиною.
«Малий ключ» знову питає:
На який ґрунт, Зельман?
На який ґрунт, його брат?
На який ґрунт, Зельманова
І братова з усією родиною?
«Великий ключ»:
На жидівський, Зельман,
На жидівський, його брат,
На жидівський, Зельманова
І братова з усією родиною!
«Малий ключ»:
А ми панни не маємо,
На такий ґрунт не даємо,
Ідіть собі геть! ‘)
Коли співається остання строфа, «великий ключ» вкло-
няється і відходить. Потім знову наближається до тих, що
сидять, вклоняється і знову співає спочатку, але замість
«на жидівський» співає «на королівський», «на попів-
ський» і т. д. На який «ґрунт» або «хліб» 1 2) бажає «малий
ключ» віддати панну, на той і віддає, співаючи:
А ми панну маємо,
На королівський грунт даємо!
1) За Шейковським: «Бьіть Подолань», стор. 38, а також Чуб., III, 54.
2) У варіянті з с. Чернелівки, Старокостянтинівського повіту на Во-
лині «малий ключ» запитує: «На який хліб, Жельман?» «Великий ключ»
відповідає: «На вівсяний, Жельман!» Остання строфа:
А ще панна не готовая,
А ще сукня не справленая,
Ідіть собі геть?
(Чуб., Ш, 55).
217
ПІСЛЯ ЦЬОГО «'Великий ключ» бере дівчину, розв’язує їй
очі, кладе на голову вінок і забирає її з собою. Гра почи-
нається наново.
В галицькому варіянті «Зельман» — це мішаний хоро-
від, беруть у нім участь і дівчата, і хлопці Дівчата, взяв-
шися за руки, ритмічним кроком підходять до хлопців,
співаючи:
їде, їде Зельман,
їде, їде його брат,
їде, їде Зельманова
І вся його родина.
В цей час з-за якоїсь будівлі чи дерева виходять два
хлопці і на своїх плечах («раменах») несуть третього —
«Зельмана». Дівчата, наблизившись до хлопців, так само
ритмічним кроком відходять назад на своє місце. Лава
хлопців підходить до дівчат і співає:
Чого хоче Зельман,
Чого хоче його брат,
Чого хоче Зельманова
І вся його родина?
Знову дівчата наближаються до хлопців і співають:
Панни хоче Зельман,
Панни хоче його брат,
Панни хоче Зельманова
І вся його родина!
«Зельман» наближається. Коли він уже «приїхав»,
його беруть поміж лави і утворюють коло. Взявшися за
руки, хор рухається навколо «Зельмана» і співає:
Єще панна не вросла,
Вже спідничку понесла...
(Черевички, панчішки, хусточку, літни-
чок, хвартушок тощо понесла).
А спідничка у кравця,
Черевички у шевця...
Переспівавши про весь одяг, хлопці вриваються в ко-
ло і виштовхують з нього «Зельмана» геть. Хор дівчат при
цьому співає:
Іди проч, Зельман,
Іди проч, його брат,
їда проч, Зельманова
І вся його родина.
Як бачимо з усіх цих пісень, Зельман або Жельман —
це не якийсь символ, а конкретна особа, та ще й «з усією
!) Головацький, ІП, стор. 1ВЗ—Г84.
218
родиною». І дійсно, як довідуємось з авторитетних джерел,
це був син дрогобицького кушніра Вольфа. В роках 1740—
1753 Зельман був фактором старостині Тарновської і голо-
вою жидівського кагалу в Дрогобичі. Зельман (від Хо-
Іітапп — митник) орендував старостинські доходи: пропі-
нації, млини, солярні, фільварки та села Дрогобицького
староства. Уславився своїми надужиттями та злочинства-
ми, за які його і стято року 1775-го. *)
Гра і пісня «Зельман» відомі лише в Західній Украї-
ні* 2) та на Волині Наддніпрянська Україна «Зельмана» не
знає. «Зельман» відомий також полякам і чехам. Для по-
рівняння наведемо текст чеського «Зельмана»:
СШарсі:
Деде, }е<іе, рап Лап,
Ле<іе, ]е<1е Хаїтап,
Леде, ]е<1е сеіе пазе
Вуіігзіуо.
ОеудеіА:
СеЬо йасіа рап «Гаа,
СеИо іасіа Хаїтап,
СеЬо ЗДсІа аеіе уайе
Вуііїзіуо.
Скіарсі:
«Гєшіи ралі кгазпои,
Лак о Ьу&хіи іазпои,
Леде рго пі сеіе пазе
Куііітзіуо.
Веусеіа:
Му уат ]і пе бате,
Му зі пескате,
Аї осЦесіе зеїе уа§е
Вугіїзіуо.
Тоіо оракиде зесіо іігеіісе: ро сігике Ьеге узі гтепу, аіе роігеіі зіоки ро
зіесіпі іакіо гт&йиіі:
’) Українська Загальна Енциклопедія, том П, стор. 45. Д-р М. Гоцій
пробує довести, що «Зельман» походить від Зальмакса — божества пле-
мени {‘етів (див. «ШП» за Великдень 1958 р.). Таке твердження ми вва-
жаємо за безпідставне.
2) В 1946 році я записав «Зельмана» від пані А-ч в Авґсбурзі, в «Сом-
ме-Казерне», Німеччина (див. О* Степовий «Українські народні танці»,
стор. 8; там же і фотоілюстрація), але текст пісні був не повний, бо пані
А-ч, як вона сама сказала, забула пісню, а тому переказала мені тільки
зміст. За її оповіданням виходила, що Зельмавгприїжджає в село, і народ,
побачивши його, радіє, що він нарешті відчинить церкву. Від того часу
я шукаю варіанту пісні з таким змістом, але поки що в етнографічних
збірниках я його не знайшов.
21»
Оеусеїа:
ТесГ ий уаш |і сі&те,
21аіе уепсе татег
Уетіе зі ]і зеїе уа§е
КуіігзЬго.
(РІ5П& а Кікасіїа. ЕгЬеп, зі. 68—69)
Культ предків
Як відомо, в старовину вірили, що навесні, коли оживе
вся природа, покійники виходять «на цей світ» і в часи
весняних свят розважаються, ба навіть бенкетують разом
з живими. З цим віруванням пов’язано багато звичаїв, і ми
ще будемо про них говорити: але і гаївки мають чи колись
мали тісний зв’язок з цим віруванням, з культом предків.
На це вказує звичай виводити гаївки на цвинтарі, «на
гробках» або біля церкви.
Крім того, коли дівчата й молодиці виводили гаївки «на
гробках», то в цей час і хлопці тут же, поруч жіноцтва, ве-
ли і свої «хлоп’ячі» гри, щоб тим самим догодити небіжчи-
кам і чоловічої статі
Все це дуже добре зобразив невідомий маляр на старо-
давньому малюнку?) Як свідчить підпис, це гаївки на свя-
тій неділі в Тернопільському повіті І на цім малюнку ми
бачимо, що жіночі гаївки і хлоп’ячі ігри відбуваються саме
на гробках поблизу дерев’яної церкви.
Хліборобські мотиви
Наші предки, як відомо, були хліборобами. Праця на
ріллі: оранка, сівба, збирання дозрілого збіжжя або плодів
саду та городу — все це було колись, як і тепер, головним
зайняттям переважної більшости населення України. Ціл-
ком природно, що і в звичаях, а зокрема у весняних обря-
дових піснях та іграх, хліборобські мотиви займають одне
з поважних місць.
Розгляньмо кілька прикладів.
Мішаний хоровід «Горошок».
Дівчата й хлопці беруться за руки і ходять навколо
церкви; чим більше учасників гри, тим хоровід кращий.
Починаючи з кінця, хоровід в’ється «під руки» — заплі-
тають «горошок», і так те «плетення» доходить аж до
!) 3 кн. Я. Головацького «Нар. ігЬсни Галицкой и Угор. Руси», ПІ,
1878 г.
220
«голови» хороводу, а «кінець» знову починає витися. І так
«в’ють горошок», аж поки не обійдуть церкву навколо.
В’ючи горошок, хор співає:
Вийся, горошку, в три стручечки,
В три стручки!
А роди, Боже, в чотири,
В чотири!
Щоб тебе черви не точили,
Не точили!
Щоб ся парубки женили,
Женили!
Так «в’ють горошок» у селі Браїлові на Поділлі На Лі-
вобережжі ця гра відбувається інакше. Дівчата й хлопці,
побравшися за руки, ходять повільним ритмічним кроком
у великому колі і, притупуючи ногами, співають:
Посіяв я горошок на зеленій нивці,
Купив же я черевички своїй чорнобривці;
Ще й горошок не зійшов, тільки лободочки,—
Витоптала черевички, тільки зап’яточки.
Ой, дівчино, чия ти? Чи вийдеш ти на вулицю гуляти?
Не питайся, чия я, коли вийдеш, вийду й я;
Коли ходиш, то ходи; коли любиш, то люби,—
Та не зводь мене з ума, коли думки нема. ’)
Дівочий хоровід «Огірочки».
Дівчата беруться за руки і творять довгу лаву, що
в’ється «попід руки» або «над головою» — «як огіркове гу-
диння». При цьому хор співає:
Ой, вийтеся, огірочки,
А в землі пуп’яночки—
Тож ся в’ю'ЧВ.
А другі ся приглядають,
Чи хороше розвивають—
Тож цвітуть.
Так «в’ють огірочки» на Поділлі * 2)
В селі Іспас, повіт Коломия, ця гагілка значно багатша
і барвистіша; там «огірочки» завивають дівчата й молоди-
ці разом. Вони держаться за кінці хусток і стають рядом:
один кінець ряду йде попід руки останньої пари другого
кінця, а потім попід руки передостанньої пари і т. д. Зави-
ваючи огірочки, хор співає:
!) Терещенко, IV, стор. 317.
2) Чуб., III, стор. 80.
221
Любі наші огірочки, завивайтесь,
А молоді молодички — напивайтесі!
Огірочки наші любі завиваютсі,
А молоді молодички напиваютсі.
Огірочки, як изродє, мемо продавати,
А передна як измилить, мемо сі сміяти.
Огірочки изродили, а ми продавали,
А передна ни змилила, ми сі ни -сміяли.
А не дивуй, товаришко, хоть би-м помилила.
Горівочка добра була, я сі понаїшла.
Та ми би вам, леґіники, по писанці дали,
Коби-сте нам огірочки не переривали.
Та ми би вам, леґіники, ще й по другі дали,
Коби-сте нам огірочки не переривали.
Та ми би вам, леґіники, торівки купили,
Коби-сте сі, леґіники, до нас не міщєли.
Та ми цего, леґіники, цілу зиму ждали,
Та щоби ми коло церкви огірки звивали.
Огірочки-пупіночки так сі в’ють,
А молоді молодички мід-вино п’ють.
Огірочки-пупіночки так сі завивают,
А молоді молодички медок попивают.
Та й у лузі зелененькім заиржало лошє,—
Та хто буде так співати, як ми віддамосі?
Та кувала зазулечка, та й буде кувати,
Та є другі дівчєточка, що мут так співати. 1)
Коли вже «завилися» всі пари і зробилося щось подібне
до ланцюга, тоді починають розвиватися в протилежний
бік. При цьому хор співає ті самі коломийки, тільки там, де
були слова «завивайтесі», «завиваютсі», співає «розвивай-
тесь або «розвиваютсі».
«Мак». У цьому хороводі теж беруть участь дівчата й
молодиці Всі учасниці гри беруться за руки і творять ве-
лике коло. В середину кола впускають кілька «дрібних»
дітей, але вже таких, що можуть співати хором і показува-
ти рухами те, про що співається в пісні І ось навколо цих
дітей хор ходить і співає:
При долині мак,
При широкій мак,—
Ой, мак чистий, головастий
І коренем коренастий.
1) Філярет Колесса, «Українська усна словесність*. Стор. 213—14.
Львів, 1938.
222
Молодії молодиці^
Завивайте головиці$
Станьте ось так,
Тут буде мак!
Або співають так:
Мак, мак, моя маковичка,
Золотая головичка.
При долині мак,
При широкій мак!
Станьте ви, дівки,
В червоний мак.
При долині мак,
При широкій мак!
Та не пускайте пана з хороводу,
Нехай дає мак.
При долині мак,
При широкій мак!
Як стали ж ми мак
Пахать та орать.
При долині мак,
При широкій мак!
Як став же наш мак
Цвісти-зацвітать.
При долині мак,
При широкій мак!
Як став же наш мак
Та спіть-поспівать.
При долині мак,
При широкій мак!
Як станем ми мак
Трусить-колотить.
При долині мак,
При широкій мак!
Так співають «мак» у селі Юринівці на Волині На По-
діллі співають дещо інакше, а саме:
Ой, на горі мак,
Під горою й так,—
Мої милі соколочки»
Станьте мені до помочі,
Станьте ось так,
Тут буде мак!
З цими словами хор зупиняється і питається тих, що
в колі:
223
Соловейку, пташку, пташку,
Чи бувесь ти в мачку, в мачку?
Чи видавесь, як на мак копають?
Діти в колі відповідають хором:
Ой, бував я в тім садочку,
Та скажу вам всю правдочку:
Ось так, так копають мак!
При цьому діти рухами показують, як копають лопа-
тою землю. Після цього хор знову йде в коловий танок,
співаючи: «Ой, на горі мак...» Далі хор знову зупиняється
і знову питає: «Чи видавесь, як мак сіють?» Потім питає,
як мак збирають, і нарешті, як мак молотять.
На Київщині цю гру виконують дещо інакше. Хор
співає:
Ой, на горі мак,
Під горою й так,
Маки, маки, маковички,
Золотії верховинки!
Постійте, дівчата,
Як мак на горі.
При цьому хор зупиняється і питає тих, що в колі:
— Чи виорано?
Діти відповідають:
— Виорано!
Хор знову ходить хором і повторює пісню: «Ой, на горі
мак»; потім знову зупиняється і питає: «Чи зараляно?»
Діти відповідають: «Зараляно!» Так продовжують, аж по-
ки не дійдуть до молотьби. Тут хор питає: «Чи пора моло-
тить?» «Пора!» — кричать діти. При цьому жінки й дівча-
та порушують коло, хапають дітей на руки, підкидають їх
вгору і співають:
Ой, так, так
Молотили мак! *)
Хороводи цього типу, імовірно, належали колись до
комплексу мімічно-магічних дій, які мали своїм завданням
розбудити, зміцнити, краще розвинути природні сили і
скерувати їх на збільшення врожаю. З часом елементи
гри, як розвага молоді, почали домінувати над елементами
магічної дії. Все ж, як бачимо з наведених прикладів, пер-
вісний елемент мімічно-магічної дії виступає ще досить ви-
разно в багатьох весняних обрядових піснях, іграх та хо-
роводах.
*) Чуб., ш, 50.
224
Весільні мотиви
Як ми вже бачили з наведених вище прикладів, весіль-
ні мотиви зустрічаються і в тих весняних обрядових піс-
нях, що ми їх віднесли до історичних: згадка про рутяний
віночок у «Воротарі» або про срібний віночок у «Волода-
рі», обидва варіянти «Зельмана». У гаївках, де перева-
жають хліборобські мотиви, майже завжди є згадка про
залицяння хлопців до дівчат чи навпаки — дівчат до
хлопців. Але є багато веснянок і гаївок, де весільні моти-
ви — залицяння, сватання, заклики одружуватись, проти-
ставлення милого нелюбові або молодого старому, «пе-
респівування» пар — творять головний зміст пісенних
текстів.
Ось кілька прикладів.
«Просо». Зібравшись на вигоні, дівчата вибирають двох
з-поміж себе: одну називають «матір’ю», а другу —«госпо-
динею». Всі інші учасниці гри називаються «дочками».
Зробивши такий вибір, дівчата стають в один довгий ряд.
Перша в ряді стоїть «мати». Господиня бере в руку довгу
палицю і стає збоку; потім вона підходить до «матері» і пи-
тає:
— Де твоя дочка?
Та відповідає питанням:
— Нащо вона тобі?
— Щоб ішла просо жати.
— Десь на тому кінці!
«Господиня» йде до другого кінця ряду, стає перед
крайньою з дівчат і каже:
— Казала мати, щоб ти ішла до мене просо жати!
— Яке?
«Господиня» підіймає палицю вище голови і каже:
— Таке!
— Не достану.
«Господиня» опускає палицю аж до землі, говорячи:
— Таке!
— Не нагнуся.
Тут відбувається діялог поміж «господинею» і «доч-
кою»:
— Куплю тобі сорочку.
— У мене є!
— Куплю тобі спідницю.
— У мене є!
— Куплю тобі хустку.
— У мене є!
8 О. Воропай
225
І так «господиня» перераховує весь одяг, який звичай-
но повинна мати дівчина, що збирається виходити заміж.
За кожним разом «дочка» відповідає: «У мене є!», тобто
показує, що вона вже готова виходити заміж. «Господи-
ня», почувши, що в дівчини все є, удає з себе сердиту, ніби
б’є дівчину палицею і гонить її до «матері», примовляючи:
«А, заміж! А, заміж!» Коли «дочка» заховається за «ма-
тір», «господиня» залишає її і знову звертається до «мате-
рі» з тим самим питанням: «Де твоя дочка?», і гра відбу-
вається заново. І так продовжується, аж поки «господиня»
не пережене всіх «дочок» до «матері», раз у раз приказую-
чи: «А, заміж!»
Так бавляться дівчата в «Просо» в селі Полонному на
Волині, але в інших місцях України така забава не відома.
Найпопулярніше «Просо», що його співають фактично від
Кубані по Сян, складається з двох хорів, що по черзі пере-
співуються («антифонний переспів»):
А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід Ладо, сіяли, сіяли.
А ми просо витопчем, витопчем,
Ой, дід Ладо, витовчем, витовчем.
А чим же вам витоптать, витоптать,
Ой, дід Ладо, витоптать, витоптать?
А ми коні випустим, випустим,
Ой, дід Ладо, випустим, випустим.
А ми коні переймем, переймем,
Ой, дід Ладо, переймем, переймем.
Та чим же вам перейнять, перейнять,
Ой, дід Ладо, перейнять, перейнять?
А шовковим неводом, неводом,
Ой, дід Ладо, неводом, неводом.
А ми коні викупим, викупим,
Ой, дід Ладо, викупим, викупим.
А чим же вам викупить, викупить,
Ой, дід Ладо, викупить, викупить?
А ми дамо сто рублів, сто рублів,
Ой, дід Ладо, сто рублів, сто рублів.
Не треба нам тисячі, тисячі,
Ой, дід Ладо, тисячі, тисячі.
А ми дамо дівчину, дівчину,
Ой, дід Ладо, дівчину, дівчину.
Ми дівчину візьмемо, візьмемо,
Ой, дід Ладо, візьмемо, візьмемо.
При цьому крайня з дівчат першого хору перебігає до
другого хору. Перший хор кричить: «Нашого полку убуде,
226
убуде!» Другий хор вигукує: «Нашого полку прибуде, при-
буде!» Гра починається наново. *)
Цікавий варіянт «Проса» подає Михайло Максимович.
За цим варіянтом після того, як хори переспівають пісню
і дівчина перебіжить від першого хору до другого, вона гу-
кає:
їдьте, їдьте до нас!
А ті їй відповідають:
Нема короля вдома,
Поїхав по дрова,
Пиво варити,
Сина женити,
Дочку віддавати,
Нас на весілля звати!* 2)
«Навчу я, навчу...» Дівчата беруться за руки і творять
коло. В середині кола стоїть дівчина і удає, що ніби пряде
з кужеля. Хор ходить навколо і співає:
Через село,
Через Бондарівну,
Поняв старий
Молодую жінку.
Іще ж не поняв,
Та хвалиться бити,
Та хвалиться з товаришем
Нагайку купити:
Навчу я, навчу
Молодую жінку;
Навчу я, навчу
Молодесеньку.
Поїхала жінка
Та до батька в гості.
Неділя минає,
Жінки немає:
Навчу я, навчу і т. д.
І друга минає,
Жінки немає:
Навчу я, навчу і т. д.
І третя минає,
Жінки немає:
Навчу я, навчу і т. д.
Четверта іде —
Жінка їде:
Навчу я, навчу і т. д.
') С. Надлак, Херсонщина.
2) Дни и міс. Максимовича. «Рус. Біс.», стор. 76.
8*
227
Жінки побоявся
В кропиву сховався:
Навчу я, навчу і т. д.
О
Бороною скрився,
Сінцем притрусився:
Навчу я, навчу і т. д.
®й, первоє лихо:
Кропива жале,
А другеє лихо:
Борона даве,
А третєє лихо:
Сінце коле—
Навчу я, навчу і т. д.
Четвертеє лихо:
Горобець скаче,
Жінці скаже—
Навчу я, навчу і т. д.
В той час, як хор співає, дівчина в колі показує руха-
ми, який то чоловік сердитий і як він буде вчити свою жін-
ку. А коли хор починає співати про те, як жінка повер-
тається додому, дівчина комічними жестами показує, що
чоловік злякався і ховається в кропиву. Гра весела і ви-
кликає багато сміху.
«Зося-чорнуся». Дівчата беруться за руки і творять ве-
лике коло. В середину заходить дівчина. Хор рухається
навколо дівчини і співає:
Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина в колі:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За столяра, за сина єго.
Дівчина:
рй, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде дошки стругати,
Мені скаже помагати.
228
Хор:
Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За шевця, за сина єго.
Дівчина:
Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде чоботи шити,
Мені скаже шкіру волочити.
Хор:
Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За муляра, за сина єго.
Дівчина:
Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде мурувати,
Мені скаже вапно подавати.
Хор:
Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
229
Хор:
За сідляра, за сина єго.
Дівчина:
Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде коні сідлати,
Мені скаже помагати.
Хор:
Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За рільника, за сина єго.
Дівчина:
Ой, я піду, матінонько,
Ой, я піду, ластівонько,
Бо він буде поле орати,
А я збіжжя засівати! ’)
Цікавий варіант цієї гаївки я записав від пані А-ч у
1946 році. Цей варіант називається «Чорнушко-душко» і
виконується він мішаним хором: хлопцями і дівчатами.
Всі учасники гри беруться за руки і творять велике коло.
В середину заходить дві дівчини: одна з них грає ролю
«матері», а друга — «дочки». Рухаючись, хор співає:
Чорнушко-душко,
Вставай раненько,
Вмийся, чешися,
Гарно вберися,
Хочуть тя люди взяти,
Хочу тя заміж дати.
«Дочка» робить вигляд, ніби вона розглядається нав-
коло, і співає:
Ой, за кого, матінонько,
Ой, за кого, ластівонько,
Чи за мазяра,
Чи за шматяра?
*) Головацький, ПІ, 184—186.
230
Не піду, матінонько,
Не піду, ластівонько!
«Мати», звертаючись до «дочки», співає:
Не за мазяра, не за шматяра,
А за Юрчика та й Петришина!
З кола виходить «Юрчик Петришин», якого назвала
«мати». Він підходить до «дочки», бере її за руку, і вони
крутяться в танці кілька разів, співаючи:
Ой, піду, піду, матінонько,
Ой, піду, піду, ластівонько.
Ця пара вважається вже «переспіваною». Вона стає в
коло, а з кола виходить інша дівчина, що починає грати
ролю «дочки». Гра починається наново. І так «переспі-
вують» кожну пару хлопців і дівчат, про яких знають, що
вони мають одружитися. Ніколи не «переспівують» випад-
кової пари.
Якщо «переспівана» на гагілці пара чомусь не по-
дружилася, то це вважається за великий гріх і сором.
Батьки після «переспіву» також не можуть висловлюва-
тися проти весілля, бо ж, мовляв, «молодих на гагілці пе-
респівали». !)
Чи не є це своєрідним відгомоном стародавнього зви-
чаю наших предків «умикати жен» на ігрищах?
В літопису Нестора, в т. зв. Лаврентіївському списку
його, записано таке: «Радимичи, Вятичи и С^веряне схо-
жахуся на игрищи, и ту умьїкаху женьї себЬ, с нею же
сьв’йщаваше». .
У сербів ще на початку цього століття був подібний
звичай, що називався «отміца».
На Лівобережжі, а також на Київщині ще донедавна
була поширена гра «Щітка», що — як нам здається — є
теж своєрідним залишком нашої стародавньої «отміци».
«Щітка» виконується так: хлопці й дівчата беруться
за руки і творять довгий ланцюг. Крайньою завжди стає
дівчина; вона стоїть нерухомо, міцно упираючись обома
ногами в землю. Всі інші учасники гри ходять навколо неї,
тримаючися за руки. Таким чином дівчина по деякім часі
обвивається «живим ланцюгом». Коли «ланцюг» навколо
неї вже замкнувся, вона починає бігати в тісному колі, по-
малу розсуваючи його, і співає:
‘) Див. О. Степовий, «Укр. народні танці». Авґсбурґ, 1946, стор. 11.
231
Щітка маленька,
Де твоя ненька?
На маківці сиділа,
Дрібен мачок дзюбила:
Дзюб, дзюб, дзюбанець,
Ходи, дівко, у танець,
А за нею молодець;
Не йди, дівко, у танець,
Лихо буде під кінець.
Коли дівчина переспіває пісню, виходить з кола пару-
бок, і між ним та дівчиною відбувається така розмова:
— Горю, горю, пень!
— Чого гориш?
— Щітки, гребінки, красної дівки!
— Якої?
— Тебе, молодої!
Після цього дівчина вибігає з кола і втікає, а парубок
кидається її ловити. Якщо дожене і спіймає, то веде в коло
і становить її поруч з собою. Якщо ж не дожене, то до-
водиться йому самому стояти в колі. На цьому гра кін-
чається. *)
«Мандрівочка пахне...»
Колись весна в багатьох народів була порою відновлен-
ня воєнної активности, початком військових походів.
У римлян тиждень від 17 по 24 березня був часом чищен-
ня зброї, а також періодом, коли відбувалися спеціяльні
військові танці, т. зв. салії.
У старогерманських племен військовий перегляд при-
падав на місяць травень. В поезії старих германців весна
оспівана як час, коли треба йти на війну і бити ворога.
В нашій українській традиції весна теж була часом, ко-
ли починалися військові походи. В одній з веснянок гово-
риться, що весна принесла дівчатам віночки, а
парубкам шабельки,
щоб ішли на війну.* 2)
В інших веснянках співається про мандрівку:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле,
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне.
*) Див. Чуб., Ш, 93, а також Терещенко, IV, 316-317.
2) Мат етн., ХП, стор. 146.
232
Помандрував козаченько
У чистеє поле,
За ним іде молода дівчина:
«Вернися, соколе!» *)
Або:
Ой, уже весна, ой, уже красна,
Пора розставати,
Пора нашим парубкам
Селом мандрувати.
Ідучи в походи, козаки молодшого віку залишали вдо-
ма своїх наречених. А це ж весна — час, коли все живе по-
винно бути в парі; тому й не дивно, що веснянки цього
типу переважно сумні Як ось:
З-під білого та каменя
Руда вода капле,
А нашому Василечку
Мандрівочка пахне.
Мандруй, мандруй, та Василечку,
Од Лук до Прилуки!
За ним іде та Галиночка,
Ломле собі руки:
Вернись, вернись, та Василечку,
Батько вмирає.
Що Васильку колосочок,
Купив поясочок;
Підперезав та Галочку
Глядить на станочок.
Ой, і десь же ти, та Галочко,
З кудрявої м’яти,
З ким стояла, говорила—
Підківоньки знати? * 2)
До цього типу веснянок належить ще така пісня:
Текла річка, дзвеніла,
Аж до парубків у сіни,
Туди парубки збиралися
По золотому складалися.
«Та клади, хлопче, більше всіх,
Краща дівчина твоя всіх,
На ній прибору більше всіх,
І прибірниї ворота,
І криниченька глибока».
Як повадилась дівчина
Рано по воду ходити,
Молодця-козака любити.
Як угледів же та козак:
«Ходи, дівчино, ще раньше,
Ходи, дівчино, ще раньше,
Мій тебе батенько полюбить,
І криниченьку обрубить,
’) Чернігівщина. Лисенко, «Збірка нар. пісень для учнів», стор. 9.
2) Чуб., Ш, 112.
233
І василечком обмете,
І барвіночком обплете,
І руточкою обтиче—
Собі дівчину прикличе». ’)
М. Грушевський * 2) вважає, що слова цієї пісні: «По зо-
лотому складались» є закликом до хлопців робити складку
на забаву з дівчатами. Але ці весняні сходини парубків «у
сінях» можуть мати ширше значення, ніж самі гулянки
з дівчатами. Це парубочий курінь вступає в новий сезон:
Прийде весна красна,
Буде вся наша голота рясна!
*) Чуб., Ш, 150.
2) Іст. укр. літ., І, 182.
ПЕРША БОРОЗНА І ПОЧАТОК СІВБИ
Польові роботи починаються весняною оранкою і сів-
бою. Від успіху цих головних робіт залежить добробут се-
лянина і його родини протягом усього господарського ро-
ку. Отже, зрозуміло, що початок оранки і сівби повинен
відбуватись урочисто. В нашій етнографічній літературі,
на жаль, дуже мало збереглося описів таких звичаїв і об-
рядів, які в’язалися б з першою борозною і першою сівбою.
Залишки стародавніх звичаїв накликання успіху при
оранці та сівбі ми маємо в різдвяному циклі: на «Малан-
ки» серед щедрівників з козою є й «орач», який носить з
собою чепіги від плуга і в супроводі хору співає відповідну
пісню. На Новий Рік «посівальники» обсипають святі обра-
зи зерном, примовляючи: «Щоб уродило краще, як торік».
Про звичай, що мав місце під час виїзду в поле з плу-
гом, ми маємо більш-менш докладний запис із Слобожан-
щини, який стосується до останніх років минулого століт-
тя. З цього довідуємося, що перед тим, як виїжджати в
поле, всі члени селянської родини збиралися в хаті, запа-
лювали свічі перед образами, молилися Богові, а потім
свяченою водою кропили волів, «щоб були благополушні».
При виїзді — а, можливо, і в полі під час оранки —
співали пісень напівжартівливого змісту, як ось:
Мої милі погоничі
Поїхали орати;
Вони не вміли поганяти
Та не вміли і кричати.
Волів плугатар потурив,
Погоничів порозгонив.
Став мій плугатар орати,—
Нікому волів поганяти;
Начав плугатар сердитися,
А погоничі збиратися,—
Поганяли і гукали,
Поки плуга поламали.
235
В понеділок поїхали,
А в вівторок приїхали;
Вранці в середу орали,
В четвер плуга поламали,
У п’ятницю волів погубили,
А в суботу волів знайшли
І додому пішли.
Тут прийшов і піп,
Щоб до церкви йти...
Коли доорювалися до дороги, то, як свідчать запису-
вачі цього звичаю, деякі орачі говорили такі слова: «Орав
я в чистому полі та доорався до дороги, найшов шапку, і
палицю, і попові ризи. Буде мені в полі орати,— піду я в
Полтав-город молитви давати. Зайшов я в перву хату,—
дають мені кусок сала, ще й паляницю, і копу грошей — за
те, що я піп хороший». 1)
Таке «замовляння» — не що інше, як прикликання со-
бі удачі «віщим словом», що — як знаємо — було і є зви-
чайним явищем у народній магії.
Цілком імовірно, що після першого дня оранки мав від-
буватися святковий обід або вечеря. Розпитуючи про це
старих людей, я почув таке оповідання: «Ще як був я
хлопцем, то їздив з батьком в поле орати. У нас коні бу-
ли, волів ми не держали, ото я й водив ті коні в плузі Я ко-
ні веду, а тато за плугом ходять — так і орали, тракторів
ще не було. Находишся за день та накричишся, що аж в
очах чорніє, та ще коні були вредні; ноги пообтоло-
чують — ледве додому ввечорі доберешся. А мати, було,
зустрічає нас на порозі з хлібом-сіллю, як гостей. До хоти
як увійдем, то вже на столі вечеря чекає: коржі з медом
і з маком, як на Маковія готують,— це, казали у нас, на
врожай, щоб хліб родив. Татові була й чарка горілки, а ме-
ні, погоничеві — якийсь подарунок: новий картуз, сороч-
ка, а одного разу то подарували нові чоботи». * 2)
Ранньої весни, як тільки зійде з землі сніг, селяни в
першу ж неділю або свято запрошували після обідні свя-
щеника, щоб він відслужив на площі молебень з посвячен-
ням хлібних зерен до близької сівби.
*) «Жизнь и творчество крестьян’ь Харьков. губ.», 1898, І, стор.
270. Зап. Г. А. і А. Калашнікови в слоб. Нікольська.
2) Від Тимоша С-ко з Харківщини.
236
Коли ж підсохло, то селяни, збираючись їхати в поле
сіяти, одягали на себе сорочки, в яких вони причащалися
під час останнього говіння в церкві Робилося це на те,
«щоб не було бур’яну і будяків поміж хлібом».
Перед сівбою — так само, як і перед оранкою — вся
сім’я молилася Богові Господар брав з собою «хрест», спе-
чений на «середохресному» тижні ’), сівню, насіння і виїж-
джав у поле. Приїхавши на ниву, він брав в руки «хрест»
і клав його в борозну «на завороті», де останній раз плуг
повернувся. Потім ставав обличчям до схід-сонця, читав
«Отче наш», брав сівню через плечі, набирав повні жмені
зерна, кидав його «навхрест» і примовляв: «Уроди, Боже,
і на чужу долю!» Тоді вже починав сіяти. * 2)
Закінчивши сіяти, селянин запрягав коні в борони і по-
чинав волочити. Обійшовши один раз ниву навкруги, гос-
подар зупинявся біля «хреста», брав його в руки, скидав
шапку і хрестився. А потім ламав «хрест» на шматки, мо-
чив у воді і їв сам та давав їсти всім учасникам сівби, не
виключаючи і тварин: коней, волів і пса, що звичайно біг
за господарем у поле.
В інших місцевостях України, як пише О. Терещенко,
господар перед тим, як узятися до сіяння, хрестився і з’ї-
дав благовіщенську проскуру. 3)
Засівати першу ниву годиться натщесерце, «щоб хліб
родив», і з молитвою — «щоб чиста нива була». А дехто
під час сіяння примовляє: «Уроди, Боже, добрий овес
на мій хрест» або «Уроди, Боже, з сівка та три мішка:
мірочку попові, коробочку дякові, а ківшик півникові
За те йому, що він пісеньку співає, хазяїна врожаєм роз-
веселяє».
Хто лається під час сівби, у того не хліб, а будяки ро-
дять. Бо колись вірили, що коли сівач лихословить, то за
ним слідом ходить чорт і сіє будяки.
Коли робота на ниві вже закінчена, господар молився
Богові, а потім говорив: «Нивко, нивко, верни мою силку!»
Ось так відбувалися перша оранка та перша сівба на
Лівобережжі На правому березі Дніпра, а особливо на По-
діллі, цей звичай відбувався дещо інакше; але скрізь це
’) Див. вище «Середопістя», Тут ще слід додати, що «хрести» вощін-
ні були зберігатися в коморі або в засіці поміж зерном. Існувало повір'я:
якщо до «хреста» доберуться миші і погризуть його, то це знак, що після
нового врожаю буде багато мишей.
2) В час, про який іде мова, селяни сіяли руками: сівалок тоді ще не
було.
3) Ол. Терещенко, VI, стор. 22.
237
була урочистість з молитвами до Бога і в почутті глибокої
пошани до своєї чесної хліборобської праці
В побуті інших європейських народів перший виїзд у
поле навесні теж відмічається традиційною урочистістю
з принесенням жертви хлібом або яйцем.
Так, у Німеччині при першій борозні переїжджають че-
рез глечик молока з хлібом і яйцем. Іноді переїжджають
тільки через шматок хліба або яйце. У Вестфалії плуг тяг-
не при цьому не кінь, а стара жінка. Перерізавши плугом
жертовний хліб, вона роздає шматки цього хліба всім
учасникам оранки. Це, як думають дослідники, залишок
жертовного бенкету, який відбувається при першій бороз-
ні в Шотляндії та в Італії.
Про цікаву форму жертви хлібом у Німеччині писав
Якоб Ґрімм. Він оповідає, що німці, замість колеса в плузі,
вставляли спеціяльно спечений відповідно до його розміру
круглий хліб.
Жертви яйцем відбуваються і в південних слов’ян —
сербів та болгарів. Яйце або лушпиння з яєць кладуть сіва-
чеві в торбу, коли він вперше виїжджає в поле. Те саме
роблять і німці; роблять це і в нас на Поділлі Звичайно
для цього вживають великодні крашанки, з якими пов’я-
зано багато прикмет.
Починаючи сіяти, сівач перекидає через голову першу
жменю насіння і при цьому закриває очі, щоб не бачити,
куди те насіння впаде. Тепер звичайно кажуть, що це для
птиць, щоб вони, мовляв, решту насіння не клювали;
а насправді—це традиційна жертва ниві *)
Цікавий хліборобський обряд виконують словінці в
середу на п’ятому тижні Великого посту. Цей день вони
називають «Уегкоупіса», «Уегкопса» або «Уегкоіса». Ця
назва походить від слова «уегкіо» (у різних місцях вимов-
ляють інакше) — це, здається, леміш. В день «верковні-
ци» селяни кидають «веркло» проти сонця і на тому міс-
ці, де воно впаде, заривають його в землю. Якщо «верк-
ло» до ранку не заржавіє, то це віщує врожай. Витягнене
з землі «веркло» обвивають плющем і вставляють у плуг.
Наступного ранку, коли їдуть у поле орати, на тому місці,
де було зарите «веркло», втикають гілку верби. * 2)
!) Цей звичай так закоренився в традиції всіх європейських селян,
що й тепер, коли сіють не руками, а сівалками, селянин, починаючи сівбу,
все ж бере з сівалки жменю зерна і кидає понад себе через голову. Мені
доводилося це спостерігати і в нас на Україні, і в Німеччині.
2) Ра]ек. Сгі. іг і §1. аіоу. 222.
238
Є тепер ще цілий ряд спеціяльних хліборобських об-
рядів, що починаються відразу ж після Різдва або ранньої
весни, ще далеко перед виїздом в поле, отже заздалегідь.
Звичайно ці обряди придатовано до якогось певного дня
або християнського свята. *)
Так, у Німеччині, в Гессені, був звичай робити десятого
березня дерев’яні зображення плуга, п’ятьох коней і ора-
ча. Все це виставлялося на солом’яний дах будинка, де во-
но залишалося протягом сорока днів.
В Мінерштадті в березні місяці молоді хлопці робили
маленький плужок, ставили на дошку і тягнули його з со-
бою від хати до хати, співаючи таку пісеньку:
Ба коттеп діє агтеп Рїіп£5іЬиЬеп тії Рйи§ шід ЗсЬаг
ипд \¥о11еп Ьіпаиз іп деп Аскег £акг.
В околицях Нойштадту в лютому місяці по селах тяг-
нули плуг від хати до хати молоді дівчата. * 2)
В Англії в перший понеділок після Водохрищ святку-
вали колись «Понеділок плуга» (Р1ои§Іі Мопдау). «ВгігізИ
Ароііо» пояснює назву цього свята так: «Понеділок плу-
га» — це провінційне слово, що вживається тільки селяна-
ми, бо в цей день вони звичайно проводять час де-небудь
у сусідстві за чаркою елю, щоб поздоровити один одного
і побажати доброго врожаю з великого посіву хліба (так
вони називають озиму пшеницю і жито) 3), а також поба-
жати Божої помочі в оранці, коли вони будуть готувати
землю під ячмінь та інші культури».4)
Англійський етнограф минулого століття, Томас Дай-
єр, описує «Понеділок плуга» так: «Це — сільське свято,
що відбувається в перший понеділок після Водохрищ5);
в Англії колись його дуже шановано, бо з цим днем віднов-
лялися роботи після Різдвяних свят. За часів католицт-
ва 6) плугатарі тримали запалені свічі перед зображенням
святих у церквах, щоб дістати благословення на свою ро-
боту. Вони ще мали звичай ходити в цей день процесіями
і збирати гроші на підтримання «плугового світла», як во-
ни це називали. Реформація 7) скасувала «плугові світла»
!) КоІЬе, Не55І8сЬе 8. ипсі СеЬг. стор. 52—53.
2) Рапгег, Веііг. 2. <1. МуіЬ. І, 239-240.
3) В оригіналі: «§геаі согп зо^п (аз Шеу саіі тоЬеаі апй гуе)».
4) ВгііізИ Ароііо (їоі. 1710, іЬ. 92).
5) Англійці цей день називають «ТшеІШі Вау». Отже, якби перекла-
дати дослівно, то це було б «Дванадцятий день»; у нас це Богоявлення
Господнє, або Водохрищі.
6) До середини XVI століття.
7) Від 1552 року.
239
в церквах, але не могла. знищити самого свята. Селяни
продовжували ходити процесіями в цей день і збирати
гроші, тільки ці гроші витрачалися вже не на «плугові світ-
ла», а на веселощі в шинках.
«Ще не так давно це було досить веселе і приємне ви-
довище. Плуг був удекорований барвистими стрічками та
іншими оздобами; це був «плуг-дурень» (ТИе £оо! р1ои§И).
Тридцять або сорок сильних сільських хлопців у сороч-
ках поверх піджаків, з удекорованими плечима і капелю-
хами, на яких виблискували барвисті стрічки, тягнули той
плуг від хати до хати, а попереду йшов один парубок у хи-
мерному одязі старої баби на ім’я «Веззу». Був там і «ду-
рень» у фантастичному одязі В деяких частинах країни
в процесії плугатарів брали участь і ті, що виконували
«тоггіз сіапсе» *), а також входив іноді у програму і старо-
винний скандінавський «танець меча». Все це робилося
для того, щоб виманити якомога більше грошей з кишень
васалів». * 2)
У південних слов’ян та румунів обрядовий обхід з плу-
гом відбувався на Різдво, а у нас, як про це вже згадувало-
ся вище, на Щедрий Вечір — на «Маланки».
Це обрядове водження плуга має цілком очевидний
зміст: накликати успіх при оранці ріллі, а тим самим і до-
бробут у господарстві.
Бурхливий розвиток промисловости за останнє століт-
тя, а в зв'язку з цим і перевага міста над селом, відбилися
негативно на збереженні старих добрих хліборобських
звичаїв.
В наш час, в період механізації сільського господарства,
старі звичаі зникають; але повинні народжуватися нові.
І у зв'язку з цим виникають такі питання: 1) Чи зберег-
лися бодай якоюсь мірою старі хліборобські звичаї в краї-
нах Европи і Америки? 2) Чи виникли нові звичаї? Якщо
виникли, то які саме?
Ми просимо наших шановних читачів відповісти на ці
питання якнайдокладніше і свої відповіді надіслати на ад-
ресу видавництва.
*) Танець в одягах героїв леґенди про Робін Гуда.
2) ТЬотаз Вуег, «Вгіїізії рориіаг сизіотз». Ьопсіоп, 1876. Стор. 37—39.
240
ДЕНЬ СВЯТОГО РУФА *)
«На Руфа все з землі рушиться: і трава, і всяка зелень,
і все, що посіяно і посаджено в цей день, піде рости вгору.
І всяка гадина полізе з землі, а птиця полетить із вирію».
Так говорять про день святого Руфа на Слобожанщині 1)
На Херсонщині вірять, що в цей день вилітає з вирію
зозуля — «ключниця того раю, де живуть взимку змії і
птиці».
Але головною прикметою цього дня, за народнім віру-
ванням, є те, що на Руфа не можна ходити в ліс, бо там
«повзають гадюки, і вони дуже кусливі в цей день, бо це,
бач, їхній день». * 2)
Якщо вже так трапилося, що гадюка вкусила, вона від-
разу біжить до води. Як добіжить вона швидше від того,
кого вкусила, і шубовсне у воду, то вже немає рятунку чо-
ловікові— мусить умерти. «Отож, як укусила тебе гадю-
ка, то все кидай і біжи до води — річки чи криниці; а при-
бігши, мочи те місце, де гадюка вкусила і промовляй: На
єнісейській горі совиняче гніздо, а в тім гнізді цариця-сови-
ця; виймай свої слуги, виймай свої зуби, і сірі і білі, смуга-
сті, полосасті, хатні, загатні, лугові, лісові, земляні і водяні
та жовті жовтениці. Так примовляти дев’ять разів
уряд». 3)
«А як укусить гадюка худобину яку, то теж треба мо-
чити вкушене місце водою і примовляти: „Розлилося си-
не море. На сьомому морі стоїть дуб: під тим дубом ле-
жить змія неусипущая. Загадай ти своїм панам, десятни-
кам і звели всім своїм нищим, нехай прийдуть, возьмуть
зуби і степовим, і луговим, і куцим, і самим злючим. Не-
хай прийдуть, возьмуть зуби од шерсти корови рябої". » 4)
Гадюка — це «бісове створіння», а тому все, що най-
гірше, є гадюче. «Гадюче, а бісове — те саме!» — каже
*) Святкується 21-го квітня за новим стилем або 8-го за старим.
’) В. В. Йванові», стор. 242.
2) С. Надлак.
3) Літинський повіт, Поділля.
4) Село Богданівна, Харківщина.
241
народне прислів’я. Глибока відраза до цього створіння
яскраво виступає в народніх приповідках, як ось: «Не грій
гадину в пазусі, бо вкусить», «Гадюка хоч не вкусить, то
засичить», «Гадина в його словах дихає!», «Гадину за па-
зухою має!», «Чужими руками добре гада ловити».
На Лубенщині Руф іменується святим гадюшником:
«На святого гадюпшика в ліс не можна ходити». *)
Отже, як бачимо, день святого Руфа присвячений змії.
Чи є подібні дні в інших європейських народів? Відповісти
на це тяжко, бо докладних відомостей про це ми в етногра-
фічній літературі не маємо. Знаємо лише, що в північній
Індії є такі дні, коли забороняється орати землю. Одним
з таких днів є Наагпанчан або свято змп. Перевертати
землю в ці дні — це значить турбувати Сешанаагу, велику
світову змію. * 2)
') Від Тимоша 4-го.
2) Сгоок, Е. Ь. ої потік. Іпдіа, II, Р. 293.
ВЕЛИКИЙ ПІСТ
В першу суботу Великого посту господині колись зби-
ралися до церкви, приносили з собою хліб, коливо й мед
і замовляли велику панахиду по рідних-небіжчиках. На
Херсонщині це називалося «давати мисочку».
В цю ж суботу, після причастя виходять з церкви, але
потім кожен поспішає повернутися до церкви знову, щоб
не спізнитися на молитву. А виходячи з церкви після мо-
литви, «знаменуються» — цілують хрест або ікону, вірячи,
що «хто без благословення і знаменування піде з церкви
геть, того молитва не прийметься і на небі не запишеть-
ся — все одно, як і не був у церкві». Люди, що говіли в цей
день і дотрималися всіх правил, називаються «спасенни-
ками». Спасенникам дозволяється випити вдома три
склянки горілки, але спати не можна, бо «ангели причастя
вкрадуть». Кожен, хто говів, повинен піти на вечірню, і це
називається: «віднести причастя». Якщо хтось на вечірню
не піде (після трьох склянок горілки декому піти не вда-
ється), то про того кажуть: «Він причастя вкрав!» ’)
Перша неділя Великого посту називається «неділя
збірна». В цей час на Україні звичайно вже починає роз-
тавати сніг, а тому кажуть: «Неділя збір —тече вода
з гір». Дівчата в цю неділю варили колись кашу з маком
і на короткий час закопували її в землю — «щоб недоля
пропала».
Четвертий тиждень Великого посту — «середохрес-
ний». В середу на цьому тижні — свято хреста. В цей день
господині печуть «хрести» з маком і мастять їх медом. Ча-
стину «хрестів» зберігають на час сівби. * 2)
На цьому тижні господині сіють мак, а також розсаду
капусти й помідорів. Щодо розсади, то існує повір’я, що її
конче треба сіяти в піст — «щоб морозу не боялася».
П’ятий тиждень Великого посту називається «По-
хвальний»; в суботу на цьому тижні—свято Похвали
’) Слоб. Нікольська на Слобожанщині Записали Калашнікови.
2) Докладніше про це див. вище: «Середохрестя» та «Перша бороз-
на і початок сівби».
243
Пресвятої Богородиці В цей день працювати не можна —
гріх. Не гріх тільки сіяти розсаду. На «Похвалу» сорока
яйцем похвалиться.
Шоста субота — Вербна або Лазарева. Це свято дітей.
Під час церковного обходу на вечірні діти носять вербу;
кому .трапиться найбільша гілка верби, той щасливим.
Колись на Україні існував звичай ходити з церкви до
церкви, несучи з собою свячене гілля верби. Вихованці ду-
ховних шкіл— «бурсаки», як свідчить Терещенко, брали
в цих походах з вербою жваву участь. *)
«В Київській губернії ще до цього часу (1837 рік) напе-
редодні свята Входу в Єрусалим, у вечірній час — як у мі-
стах, так і в селах — відбувається урочистий похід з гіл-
лям свяченої верби з однієї церкви до другої». 1 2)
У південних слов’ян, сербів і болгарів в цей день діти,
переважно дівчатка до дванадцяти років («лазаріци»), хо-
дять групами з хати до хати і співають «лазарівські піс-
ні» — щось на зразок наших' веснянок. 3)
Є підстави думати,, що і в нас на Україні був час, коли
вербна субота святкувалася дітьми урочистіше, ніж тепер.
1) О. Терещенко, VI, стор. ,85.
2) Сн., ПІ, стор. 175.
3) Аніч., І, стор. 196.
ВЕРБНА НЕДІЛЯ
Неділя за тиждень перед Великоднем називається
«Вербною», «шутковою» або «квітною», а тиждень перед
цією неділею— «вербним».
У Вербний тиждень, за народнім віруванням, не можна
сіяти конопель і городини, бо «буде ликовате, як верба».
Не сіяли колись і буряків, бо «будуть гіркі».
У Вербну неділю святять вербу. Під церкву заздале-
гідь навозять багато вербового гілля. Зранку на Богослу-
ження сходяться всі—старі й малі, бо «гріх не піти до
церкви, як святять вербу».
Коли кінчається відправа і священик окропить гілля
свяченою водою, то діти — одне поперед одного — ста-
раються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути
по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».
Як уже згадувалося, був колись на Україні звичай но-
сити свячену вербу з церкви до церкви. Це робилося
не тільки в суботу, а і в неділю. Так, у Харкові у Вербну
неділю учні разом з вихователями та вчителями урочисто
несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви
Святого Дмитра до «колеґіюму». А в слободі Котельва,
Охтирського повіту, народ, на чолі з духовенством, що-
річно носив вербу від Троїцької церкви до Преображен-
ської. *)
Колись господарі, повертаючися з церкви з свяченою
вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на горо-
ді по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі,
«щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток» 1 2);
1) Сн., Ш, стор. 175.
2) У північно-західній частині Бельгії (Фландрії) у Вербну неділю се-
ляни втикають гілля верби на кутах поля і при цьому висловлюють на-
дію, що їхнє поле буде забезпечене від злої напасти. Цей же звичай існує
і в Австрії, в околицях міста Земмерінґ. Імовірно, що садження верби у
Вербну неділю і в нас на Україні мало колись «очищуючий» характер;
у всякому разі малося на меті забезпечити поле «від злої напасти». Тепер
таке значення цього звичаю в народі призабулося.
245
а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на поку-
ті під святими образами.
Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що про-
спав заутреню, то били такого свяченою вербою, примов-
ляючи:
Не я б’ю — верба б’є,
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко!
Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще
й коло церкви, та й дорогою, як додому йшли; а б’ючись,
примовляли:
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!
В Галичині примовляли так:
Шутка б’є — не я б’ю,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень!
Свячена верба користується великою пошаною серед
нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а
тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося піс-
ля освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги
не потрапило.
Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше
навесні виганяють скот на пасовисько, то конче свяченою
вербою— «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше
того, викидають гілля свяченої верби надвір під час гра-
ду — «щоб град зупинився».
Верба має велике значення в народній медицині. Ко-
ли хворіють люди або тварини, то знахарі варять свяче-
ну вербу разом з цілющими травами і напувають тим ва-
ривом хвору людину чи тварину — у повній надії, що «по-
може». Виваром свяченої верби мочать голову і цим
лікуються від болю голови. Лікуються свяченою вербою
і від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку.
Товчене листя з верби кладуть на рани, а горілку, настоя-
ну на її листі, п’ють проти шлункових захворувань. *)
1) Верба (8а1іх аІЬа Ь.) має неабияке значення і в науковій медици-
ні. Ось як пише про це Юрій Липа: «Кора верби в легких напарах при-
дається в ревматичних хворобах суглобів і болях м’язів. Найліпше пити її
в мішанці, і то впродовж багатьох тижнів. Відвари з кори давати треба
в гарячкових станах і пропасниці, зв’язаних з побільшеною нервовістю.
Головний складень світової слави ліку на нерви «Пасифльорин», побіч
пасифльори — це кора білої верби». Див. д-р Ю. Липа: «Ліки під ногами».
Краків, 1943, стор. 47.
246
Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу
дивно звучить народна леґенда про козячу вербу — один
з видів верби. 1) Леґенда каже, що козяча верба проклята
Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому
розп’яли Спасителя: «за це її черви точать». Крім того, за
народнім віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й
прислів’я: «Закохався, як чорт у суху вербу!» * 2)
Відомо, що коли Спаситель їхав на ослі, то люди всте-
ляли Йому дорогу пальмовим гіллям. З цього і пішов зви-
чай святити гілля дерев у цю неділю. В південних країнах,
де росте пальма, святять пальмове гілля. У нас на Україні
пальма не росте, а тому довелося нашим предкам вибира-
ти якесь інше дерево. І цей вибір, незважаючи на леґенду
і прислів’я, як бачимо, впав на вербу.
Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в «Ізбор-
нику» (1073 рік) згадується «Праздьникь вьрбьньї». Зга-
дує про вербу і Данило Паломник (1095-1108), що відвідав
Єрусалим і там бачив «древіе много по брегу Іорданову
превьісоко, яко вербіе єсть и подобно». То були пальми, що
нагадали нашому землякові рідне чернігівське «вербіє».
’ ) Козяча верба (8а1іх саргеа Ь.) часто зустрічається на Україні, особ-
ливо в лісах і на левадах. Її характеризують коротке і широке листя, а та-
кож грубі «базоки» або «котики».
2) Уманщина, село Громи.
БІЛИЙ ТИЖДЕНЬ
Останній тиждень перед Великоднем називається бі-
лим або чистим. На цьому тижні віруючі люди дотри-
муються посту так само суворо, як і на першому тижні Ве-
ликого посту. Старі люди, колись бувало, сповідалися
вдруге.
Селяни вірили, що це найкращий час для сівби ранніх
ярих зернових культур і гороху — «буде колосисте і без
бур’янів».
Найважливішим днем цього тижня є четвер, який на-
зивається чистим, світлим, великим, страстним або жив-
ним.
Чистий четвер *)
Чистий четвер — це день весняного очищення. Ще
вдосвіта, до схід сонця селяни чистили в стайнях, комо-
рах, на подвір’ї, в хатах — все повинно бути чистим і ви-
глядати по-святковому. В саду і на городі господар згрі-
бав на купу торішнє листя, бадилля бур’янів та сухе рі-
щя і підпалював — «щоб очистити землю від морозу,
зими, смерті і всякої нечисти». Робилося це з спеціяльним
закликанням:
«Смерте, смерте, іди на ліси, іди на безвість, іди на мо-
ря. І ти, морозе, великий і лисий, не приходь до нас із своєї
комори. Смерть з морозом танцюрала, танцювала і спі-
вала, і за море почвалала!» *)
Існує повір’я, що в Чистий четвер, до схід сонця ворон * 2)
носить з гнізда своїх дітей купати в річці Хто скупається
раніше від воронячих дітей, той буде здоровий протягом
цілого року. Отож хворі люди купалися, бувало, вночі —
«поки ворон дітей не купає», щоб очиститись від хвороби.
Викупавшися, хворий набирав з свого купелю відро води,
*) Тут і далі ми вживаємо переважно назви «Чистий четвер» як най-
поширенішої в Україні.
‘) М. Груш., І, стор. 104.
2) Ворон або крук (Согуиз согах).
248
ніс ту воду на перехресну дорогу і виливав — «щоб там
усе лихо зоставалося». А дехто ще й примовляв:
«Господи, Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Бо-
же, здоров’я в ручки, в ніжки і в живіт трішки». !)
Обережні люди ранком цього дня з хати не виходили,
а як були в дорозі, то обминали перехресні дороги —«щоб
хвороба не вчепилася».
В Чистий четвер стрижуть, бувало, дітей — «щоб во-
лосся не лізло та щоб голова не боліла».
Вночі, перед світанком господиня сідала на порозі і ви-
водила з кужеля нитку, сучачи її навпаки: крутила вере-
теном пальцем від себе. Таку нитку змотували в клубок
і зберігали на те, щоб, коли в когось із родини «розійдеть-
ся» нога або рука, перев’язувати цією ниткою хворе місце.
Якщо в цей вечір перуть білизну з попелом, то попіл
зберігають, як засіб проти лишаїв на людях і худобі
У Чистий четвер господині, поруч з іншою роботою, го-
тували сіль для великоднього столу. Вони брали грудку
соли, загортали її в ганчірку і клали у піч. Коли ганчірка
вже обгорить, сіль збирали і зберігали до Великодня.
Вранці на Великдень, як прийдуть, бувало, з церкви і ся-
дуть за стіл розговлятися, господар клав цю сіль на хліби-
ну і все це ставив на покутті під образами. Цю сіль зберіга-
ли і давали худобі при шлункових недугах.
Ввечорі в церкві відправляються «Страсті». Колись у
наших селах, та і по містах, люди намагалися зберігати
урочистий спокій і додержувати тиші: ні сміху, ні співів,
ба навіть голосних розмов на вулицях в час, коли в церкві
читалися євангелії, чути не було.
Стоячи в церкві під час читання євангелії, не можна
куняти, бо «нечиста сила занесе в пекло». * 2)
Люди, повертаючися з церкви, намагалися донести до-
дому «страсну» свічку так, щоб вона не погасла. Для цьо-
го робили спеціяльні ліхтарі з кольорового паперу або
фарбованого скла. Червоні, сині, зелені ліхтарі у формі зір-
ки, місяця або церкви були колись гарною оздобою цього
вечора.
Полум’ям страсної свічки випалювали (вірніше — ви-
копчували сажею) хрест у хаті на сволоці— «щоб лиха
нечисть хату минала». Цей хрест залишався на сволоці до
«Оддання Великодня» 3), але не скрізь. Так на Харківщині,
’) Сл. Нікольська на Слобожанщині.
2) Терещенко, VI, стор. 100.
3) В середу на шостому тижні після Великодня. Цей день ще нази-
вається Преполовення або «Права середа»; тоді ж і Рахманськии Велик-
день. Див. нижче.
249
в слободі Критській було повір’я, що страсний хрест —
«корисний на випадок пожежі», а тому його не стирали
аж до наступного Чистого четверга. ’)
Хворі на пропасницю шкребли сажу з «страсного хре-
ста», розводили в свяченій воді і пили, як ліки.
Якщо полум’ям страсної свічки випалити хрест на во-
ротях, то в двір не забіжить «поганий собака», тобто «не-
чиста сила», що в цей вечір бігає по землі, взявши на се-
бе таку подобу.
Хто дуже хотів бачити відьму, той в кожний четвер Ве-
ликого посту робив борону з осикового дерева, а в Чистий
четвер кінчав її. Прийшовши з церкви додому, йшов з за-
паленою свічкою в коровник, сідав за тією бороною і тоді
міг би бачити відьму, якби вона прийшла до нього в ко-
ровник.
Протягом усього посту, щочетверга, кидали на горище
по одному поліну дров, а в Чистий четвер цими дровами
палили піч і сподівалися, що відьма прийде до хати проси-
ти вогню.
Прийшовши з церкви, йшли з свічкою в стайню і там
ніби бачили домовика. Так само ходили в клуню і в ко-
мору. * 2)
Страсна свічка в народному віруванні, як бачимо, мала
велику магічну силу. Крім того, народ вірив, що ця свічка
в скрутний час стає людям у пригоді; її запалювали перед
святими образами, коли на мешканців дому нападав
страх. Так, під час великої грози запалювали страсну свіч-
ку, «щоб грім хати не спалив». Тому страсна свічка ще на-
зивалася «громичною» або «громицею». Запалювали цю
свічку і при тяжкій хворобі людей або худоби, а також під
час тяжких пологів; давали в руки вмираючому. Пасічни-
ки з цією свічкою ходили до бджільника. В день Стрітен-
ня, коли «зима з літом зустрічається», запалювали «гро-
мичну» свічку — «щоб літо зиму побороло». Від цього
Стрітення ще називається «Громицею».
Страсні свічі селяни лили самі, бо «трудова свіча лучче
Богові вгодна». І лили їх такими, щоб вистачало надов-
го — бували свічі «в два аршини довжиною і до десяти
фунтів вагою». 3)
«Особливо велику силу має свічка, що горіла дванад-
цять Страстей — з року в рік. У кого є така свічка, той собі
!) В. Ів., стор. 748.
2) Чуб., III, стор. 13.
3) Терещенко, VI, стор. 100.
250
хату де схоче поставить, і всяке господарство буде йти
йому добре, і не пристане до нього ніяка нечисть. Тільки
треба ту страсну свічку розтоплювати в каганці і обкурю-
вати нею всі статки». Так думали в слободі Біло-Куракин-
ській на Харківщині; в інших місцях України вимоги до
страсної свічки були скромніші Вважалося, що як свічка
горіла в церкві три роки вряд на Страстях під час читання
євангелій, то така свічка вже мала достатню чарівну силу,
щоб «берегти хату від усього злого».
В четвер першого життя Великого посту треба йти в
ліс з сокирою і починати там робити осикові ворота,— але
так, щоб ніхто не бачив. Робити ті ворота треба протягом
усього посту четвергами. У Великий четвер належить за-
кінчити ворота, принести додому і поставити в непоміт-
ному місці Як стемніє, треба сісти за тими ворітьми і ча-
тувати. Відьма, йдучи дорогою, не зможе поминути тих
воріт і буде через них перелазити,— ось тоді і можна її впі-
знати. *)
В Чистий четвер, коли в церкві відправляються Стра-
сті, господині викидають на горище 12 сухих полін —«щоб
паска не запалася».
«В цей день селяни майже нічого не роблять. Вони за-
певняють, що в того, хто працює в цей день, виросте на ті-
лі „мертва кістка“ — тобто наростень, що його треба ліку-
вати так: коли дзвонять церковні дзвони, треба піти на
цвинтар, знайти яку-небудь кістку мерця і терти нею хво-
ре місце, аж доки не замовкнуть дзвони».* 2)
На Поділлі хлопчаки робили дерев’яні стукалки; їх на-
зивали також «довбешки» або «калатала». Як тільки за-
дзвонять при читанні євангелії дзвони, хлопчаки почина-
ли стукати у дзвіницю, якщо вона дерев’яна, в ограду або
в дошки — щоб «відганяти нечисту силу». Це стукання по-
вторювалося кожний раз, коли починали гудіти дзвони,
і уривалося разом з ними, триваючи таким чином до кінця
Страстей.
«Є такі селяни, особливо жінки, що, починаючи з Чис-
того четверга і аж до Воскресіння Христового, нічого не
їдять, а є такі, що й води не п’ють. Роблять це найчастіше
згідно з обітницею, що дається під час хвороби».3)
«В Живний четвер... коли потеплішає і є надія, що не-
задовго будуть люди яровати, ходять по селі насінники
’) Чуб., III, 14.
2) М. Олександрівна, Рівенського пов. За Чуб., III, 15.
3) Чуб., III, стор. 22.
251
з насінням. Се міщани з Старого міста і Хирова. В мішках
на плечах носять розсаду, морков, петрушку і т. д. і про-
дають жінкам бредзилію...»
«В Живний четвер приносять поєдні невісти на Страсть
фляїпки з сметаною і, коли дзвонять на євангелію, вони
ковтають фляшкою, роблять масло, аби через цілий рік
робилося». !)
На Покутті у Великий четвер дівчата заворожують собі
красу. Вони збираються перед світанком на берегах рік та
озер і там дожидаються сходу сонця. Як тільки сонце вий-
де з-за обрію, дівчата роздягаються, розпускають коси і
стрибають у воду, примовляючи:
Водане, на тобі русу косу,
Дай мені дівочу красу!
Навський Великдень
На Київщині, Поділлі та на Лівобережжі Чистий чет-
вер — це «Навський Великдень». За стародавнім народнім
віруванням, Бог тричі на рік відпускає мерців з «того сві-
ту»: перший раз у Чистий четвер, другий раз, коли кві-
тують жита, і третій раз на Спаса.
На Навський Великдень мерці відправляють своє Бо-
гослуження і каються в гріхах. У цей день вони не бояться
ні хреста, ні молитви, а як побачать живого чоловіка, то
душать до смерти. А щоб мерці не задушили, то треба об-
ливатися водою: «мерці мокрого бояться».
В Чистий четвер мерці встають опівночі з своїх гробів
і приходять під церкву на звук дзвонів, що б’ють тільки
три рази. Зібравшись, вони стають перед церквою. Вихо-
дить священик, теж мрець, і голосно проказує якусь мо-
литву, що від неї самі двері в церкві відчиняються. Мерці
входять до церкви, і священик починає Богослуження. Пе-
ред вівтарем стоять діти і тримають у руках крашанки,
наповнені клоччям. Як Богослуження скінчиться, всі мерці
христосуються, а потім виходять з церкви і стають перед її
дверима. Після того, як священик знову прочитає якусь
молитву, двері церкви самі замикаються, а мерці йдуть на
цвинтар і лягають у свої могили. 1 2)
Оповідають, що один чоловік мав дві дочки. Молодша
померла перед Великоднем; старша дуже тужила за нею
1) Зап. у Мшанці, Старомиського пов., Мат. до укр.-русь. етнології,
ІП, стор. 43. Л., 1900.
2) За Чуб., ІП, стор. 14.
252
і вирішила побачити її на Навський Великдень. Діждалася
вона цього свята і пішла на цвинтар о 12-тій годині ночі;
там вона побачила двох хлопців, що стояли і трубили в
труби, скликаючи мерців. Мерці встали з могил І пішли до
церкви. Дівчина пішла за ними; а коли вони входили дО
церкви, вона зупинилася біля паперті Останньою ввійшла
в церкву її покійна сестра. Побачивши свою живу сестру,
вона сказала: «Біжи додому, а то мерці тебе задушать^
Жива сестра побігла додому. Мерці погналися за нею, але
не догнали. Прибігши до хати, дівчина розповіла все, що
бачила, і відразу ж померла. ’)
На Херсонщині «Мертвецький Великдень» припадає не
на Чистий четвер, а на Жиловий понеділок. * 2) Там розпові-
дають таку бувальщину:
Були собі чоловік та жінка; та була у них стара баба.
Одного разу баба почала оповідати, що як заговіти на Ве-
ликий піст супроти Жилавого понеділка і сховати за губу
шматок сира з вареника, то відьма сама прийде до хати
і розкаже, де і в кого вона корови доїла. Чоловік послухав
це, взяв собі в тямки і каже: «Як діжду лущення, то не-
безпремінно зроблю так, як баба каже».
Надійшло пущення. Чоловік як напився горілки та
наївся вареників, то аж закуняв над макітрою, але про
відьму не забув: піввареника за губою лишив для неї. Десь
опівночі загули дзвони. Чоловік подумав, що то вже по
утрені дзвонять. Одягнув шапку та й пішов до церкви.
Ввійшов він в ограду, дивиться — аж там мерців повно:
дітей, дівок, парубків, та й старих досить... Дивиться
він далі: церква відчинена. Ввійшов він — і там повно
мерців, а всі такі нужденні і страшні І причепилися вони
до нього:
— Дай, дядьку, вареника! Дай, дядьку, вареника!
— Та відчепіться,— каже він,— люди добрі, де я вам
стільки вареників візьму!
А вони ще дужче до нього взялися, на цвинтар затягли
та як поначіплялися: комашня!..
— Давай,— кричать,— вареника, а то на шматки розі-
рвемо!
Воно, щоправда, народ легкий — звісно, мертвяки:
тільки кості і де-не-де шкіра теліпається. Але чоловік зля-
кався. Ще б пак! Піввареника має, а їх сила-силенна: як
тут обділити?!
’) Місто Олександр., Рівенс>кого повіту.
2) Див. И. В. Бессараба, «Мат. для атногр. Херсонской губ.», 1916.
,253
Він хреститься, він молиться — а вони не бояться. Що
ти, Господи, Боже мій, тут вдієш?! Коли це півень: кукурі-
ку! І все те не знати, де поділося!
Чоловік ковтнув половину того вареника, обтерся ру-
кавом та й пішов додому. «Хай йому,— каже,— біс та лиха
година, таке чоловікові скоїлося!»
Прийшов він додому, а люди кажуть йому, що в Жи-
ловий понеділок завжди Мертвецький Великдень буває.
«А я,— каже,— й не знав!»
То його баба так підвела: певно була відьмою! ’)
Великоднє порося з хріном
Колись наші селяни в Чистий четвер кабанів кололи,
бо ж на великодньому столі повинні бути шинка й ковба-
са. А що цей четвер «чистий», то «як заколоти кабана в
цей день, сало буде чисте».
«В Чистий четвер б’ють свиней і кажуть, що в салі цих
свиней ніколи не заведеться нічого — ні противного, ні
вредного». * 2)
Крім кабана, різали ще й поросятко, бо за старим зви-
чаєм на Україні, разом з паскою, в церкві святили й печене
порося з шматком хріну в зубах. Згадаймо Степана Рудан-
ського:
Несе мужик у ночовках
Додому свячене:
Яйця, паску і ковбаску
Й порося печене.
І порося — як підсвинок,
Та ще й з хріном в роті..
Здавалося б, що печена поросятина — така звичайна
річ. Але в нашій традиції і вона не випадкова.
В стародавні часи, коли народи Европи ще не знали
християнства, було поганське свято зимового повороту
сонця. У народів північно-західньої Европи це був час, коли
приносилися в жертву живі істоти. Данці, наприклад, при-
носили в жертву людей, а ґоти — кабана, бо ця тварина
була у них присвячена сонцю — так само, як кінь у пер-
сів. 3)
Пізніше, як знаємо, поганські свята були замінені на
християнські, і замість зимового повороту сонця почали
святкувати Різдво Христове.
’) Запис мій. О. В.
2) Село Пантюхи на Харківщині
3) Сн., II, стор. 20.
254
Перейшовши на християнство, мешканці північно-
західньої Европи— шведи, норвежці та інші — про с ого
кабана не забули і під час Різдвяних свят пекли з тіста ма-
леньких кабанців, ставили їх на стіл і не зачіпали до кінця
свят.
Англійці, як народ практичний, кабанцем з тіста не за-
довольнялися і під час Різдва ставили на стіл печену каба-
нячу голову в оцті з цитриною в зубах. Студенти Оксфорд-
ського університету ще й досі дотримуються такого зви-
чаю і при цьому співають стародавню обрядову пісню.
Наші предки запозичили цей звичай від старих меш-
канців Европи, але сприйняли його по-своєму. Перш за
все — свято сонця вони святкували не взимку, а навес-
ні — в день весняного рівнодення, а тому всі звичаї, що
стосувалися до цього свята, за християнства перейшли на
Великдень. Що ж до самих кабанців, то їх пекли,— але не
з тіста, а таки справжніх поросят, а то й підсвинків і стави-
ли на стіл з хріном у зубах. Крім того, печених поросят з
хріном святили разом з паскою і до кінця свят не чекали,
а їли відразу ж, коли приходили з церкви,— тобто, коли
розговлялися.
Цей звичай наших предків зберігався в Україні аж до
початку тридцятих років нашого століття. Жив би він і до-
сі, якби не колгоспне лихоліття.
Що ж до хріну, то існує така легенда. Хрін колись був
дуже отруйний, і жиди задумали отруїти ним Ісуса Хри-
ста. Натерли хріну, дали Спасителеві, а він з’їв і не отруїв-
ся. А потім поблагословив хрін і звелів християнам його
їсти. І тепер люди їдять хрін зокрема в Жиловий понеді-
лок, щоб на весь піст закріпитися. А на Великдень їдять
хрін з м’ясом— «щоб міцнішим бути». !)
Хрін * 2) справді робить людину міцнішою, бо він сприяє
доброму травленню шлунка, помагає при виділюванні
жовчі і взагалі є дуже корисним. 3)
Хрін часто згадується в українському фолкльорі, а най-
більше в приповідках, наприклад: «Хрін та редька живіт
упушили — мед та горілка все те потушили», «Хробак
уліз у хрін та й думає, що немає солодшого кореня», «Спо-
живай, Хведьку, то хрін, то редьку — бо більше нічого!»,
*) Сл. Нікольська на Слобожанщині.
2) Хрін (Агтогасіа гиєНсапа) — довгорічна зелиста рослина з родини
хрестоцвітних (Сгисіїегае), добре поширена по всій Україні; часто росте
дико, як бур’ян на городах. Хрін здавна вживається в народній медицині.
Корінь хріну (Кадіх Агтогасіае) вживається і в медицині науковій.
3) Див. М. Велигорський, «Наші лічні рослини», 1938. стор. 49.
255
«Хрін біду перебуде — одна мине, десять буде!» Жартів-
лива лайка: «Та хрін вас бери!» або «Нехай йому хрін!»
Корінь хріну росте дуже глибоко, іноді на кілька мет-
рів. Цю особливість відмічає народня приповідка: «Орел
летить найвище, а хрін росте найглибше!» 1)
Страсна п'ятниця
Віруючі люди в цей день нічого не їдять до виносу пла-
щаниці з вівтаря на середину церкви; а це звичайно бува-
ло коло другої години пополудні
У містечку Бар, на Вінниччині, як і в багатьох інших міс-
цевостях України, існував звичай у Страсну п’ятницю об-
носити плащаницю тричі навколо церкви. Це був гарний
звичай: в ограді біля церкви в кілька рядів стояли люди,
по-святковому одягнені, і панував спокійний урочистий
настрій.
В Галичині в Страсну п’ятницю дзвони замовкають.
У дзвіниці до бантини чіпляють грубу дерев’яну дошку,
і замість дзвонів дзвонар двома дерев’яними молотками
«виклепує» по цій дошці, сповіщаючи людей про службу
Божу. В момент виносу плащаниці діти також вистукують
спеціальними ручними калатальцями.
Повернувшися з церкви, родина звичайно сідає за стіл
обідати. Обід у Страсну п’ятницю — пісний, навіть риби
їсти в цей день не можна. Здебільшого обходяться городи-
ною: капустою, картоплею, огірками...
Ні шити, ні прясти в Страсну п’ятницю не можна. Ве-
ликий гріх рубати дрова або що-небудь тесати сокирою.
Колись наші господині в селах робили в цей день дві робо-
ти: пекли паски та садили капусту — вважалося, що це
робити можна, не гріх.
«В п’ятницю печуть паски. Як тільки господині поса-
дять паски в піч і загнітять їх свяченою вербою, вони
йдуть на город і садять розсаду — «щоб капуста була здо-
рова, як паска». Паски в печі вони накривають хусточка-
ми, які потім зберігаються і, як треба, вживаються на під-
курювання від бешихи. Якщо верх паски западе або вона
виявиться порожня всередині, то це віщує нещастя —
хтось, кажуть, помре в цьому році».* 2)
Самі ж паски пеклися так: робили опару на молоці, до
опари додавали муки та яєць і місили тісто. В тісто клали
’) Див. М. Номис та інші джерела.
2) Слоб. Нікольська на Слобожанщині.,
256
імбер 1) жовтий і білий; жовтий — для «краси», а білий —
для «духу». Додавали ще настоянки на шафрані. * 2) Вироб-
ляючи паски, клали їх у високі форми, а зверху накладали
хрест із тіста і «шишки». На якийсь час ці форми з паска-
ми ставили в тепле місце — «щоб паски посходили». Коли
паски вже посходили, їх садовили в напалену піч. Паски
пекли завжди з білої пшеничної муки і тільки один раз на
рік — на Великдень.3)
Поки паска не посвячена, їсти її не можна — гріх! На-
віть господині, коли вона витягне з печі паски, не вільно
розламати ні однієї з них, щоб покуштувати,— це було б
грубе порушення традиції.
В Західній Україні щодо печення паски існує такий
звичай:
«В п’ятницю над вечором разчиняють тісто на паску.
В суботу рано саджає ґаздиня до печі з того тіста паляни-
цю. Коли вже спечеся, виймає, всі в хижі кусають по кус-
никові; як прийде хто чужий до хижі, дають коштувати,
а навіть до сусідів несуть. Відтак саджає ґазда на широкій
лопаті, нароком під паску зладженій, паску до печі, а та-
кож пасчину посестру, робить лопатою хрест на повалі,
а далі злегка ударює нею кожного челядника по голові і
йде до стайні й ударяє кожну худобину». 4>
В Галичині та в Закарпатті паски печуть переважно
у вигляді круглого хліба з спеціальним орнаментом звер-
ху: жайворонок у традиційному вигляді, з складеними
«восьміркою» крильми, мотив геометричного колоса, «ба-
ранячі ріжки» та квіти. 5)
Трапляються ґаздині, що їхнє обрядове печиво на Ве-
ликдень зроблене з таким мистецьким смаком, що воно
могло б зодовольнити найвибагливішого критика.
’) Імбер (Хіп^іЬег оШсіпаїе) — зелиста рослина з короткими ши-
рокими листками, походить з східньої Індії, тепер плекається в усіх пів-
денних країнах. Коріння вживається до приправи городини та горілки,
а також кладуть його в тісто. Коріння є двох гатунків: жовте, що надає
тісту гарного жовтого забарвлення, і біле, що надає йому приємного за-
паху. Імбер плекається і в нас, у Криму.
2) Шафран (Сгосиз заііуиа Ь.) — зелиста рослина з синім ліліюватим
цвітом. Жовті пиляки вживаються для забарвлення масла, тіста, сиру то-
що. Настоянка шафрану надає тісту приємного запаху. Між іншим, ця
рослина має велике значення в пасічництві, бо ранньої весни дає цінний
для бджіл пилок. На Україні поширено багато видів цієї рослини. Один
з видів, що цвіте по горбах, як тільки зійде сніг, має народню назву
«брендуші».
3) За Чуб., VII, стор. 445—6.
4) Мат. до укр.-русь. етнології. Том Ш, стор. 44. Львів, 1900.
5) Нар. иск. Подк. Руси. Прага, 1925 г.
9 О. Воропай
257
За народнім віруванням, в Страсну п’ятницю не можна
співати — гріх. На Херсонщині кажуть, що хто співає в
Страсну п’ятницю, той на Великдень буде плакати.
Великодня субота
У Великодню суботу роблять крашанки, або, як кажуть
на Київщині, «галунять яйця», а в Карпатах — «сливчать
сливки».
За народнім віруванням, крашанки готуються в суботу
тому, що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються,
а, бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протя-
гом усіх свят.
Здебільшого фарбують у червоний, жовтий, синій, зе-
лений і золотистий кольори. Для червоного беруть у крам-
ниці червону фарбу і фуксин *); для жовтого вживають
суху торішню траву «свербель» * 2) або яблуневу кору; для
синього — варять проліски, а для золотистого купують
спеціяльні порошки. Вживають ще сушені ягоди бузини
чорної, лушпиння цибулі, кору з чорноклена. Яєць красять
13 (мають тут на увазі 12 апостолів і Спаситель). Найбіль-
ше готують червоних крашанок. Не годиться робити чор-
них, бо вони нагадують про кров «лукавого». Перше фар-
боване яйце зберігають і, як треба, підкурюють ним хворо-
го на пропасницю.
«Яйця фарбують здебільшого в червоний колір, бо це
нагадує про кров Спасителя. Вживають суху траву «сер-
пій», варять її, а потім кидають у навар яйця: він фарбує їх
у жовтий колір. Лушпиння з свячених яєць зберігають на
підкурювання людей і худоби проти пропасниці. Селяни
вірять, що в свяченому яйці є сорок милостинь і що в ньо-
му перебуває „Дух святий“.»3)
«Найбільше роблять червоних крашанок... Раніше ви-
пускали з яйця всю рідину, порожнє фарбували і вішали
коло ікон; тепер цей звичай майже вивівся, бо хтось ска-
зав, що тоді, коли гримить грім, „той, що під греблею си-
дить “, ховається в порожніх крашанках...» 4)
«В той день починають сливити сливки (сливчити) —
писати писанки чи малювати... Ті наливають в горнець
') Фуксин або фуксина — дьохтеве анілінове барвило; металево-зе-
лені кристали, що розпускаються у воді темночервоною барвою.
2) Свербель, свербило або ще свербигуз (Випіаз агуепаіз) — зелиста
рослина, росте дико, як бур’ян, але в Україні трапляється рідко.
3) Райгородок на Харківщині. В. Ив., стор. 538.
4) Сл. Критська, В. Ив., 1898, стор. 750.
258
найкраще квасцого борщу, бо добре, красне слив’ятьса
сливки, всилують бразилію і варять. В той відвар вкла-
дають яйця і по часі виймають готові сливки. У Велику
п’ятницю не слив’ять, бо свято, аж в суботу і інші дні до
провідної неділі... У велико дну суботу пускають скарлущі
з яєць на воду, аби рахмани спорзнилися». 1)
Писанки
Звичай робити писанки та крашанки виник у нас в
Україні дуже давно. У вісімдесятих роках XIX століття
при розкопах Кривушанської могили археолог Уваров
знайшов глиняні яйця. Такі ж яйця знайшов у 1908 році
і Хвойко при розкопах на Полтавщині Крім того, вчені
порівнювали орнаменти на посудинах, що були знайдені
при археологічних розкопах, з найстарішими орнамента-
ми писанок і довели, що звичай розмальовувати писанки
походить у нас на Україні ще з передхристиянських
часів.
Найстаріший орнамент на писанках подекуди збері-
гається ще й досі Він переважно геометричний: три-
кутники, спіралі, кола, сорококлинці, сорок гілок тощо.
Все це — знаки різних ритуалів або священні числа.
Колись, імовірно, все це в’язалося з атрибутами поган-
ських богів. У християнські часи це вже набрало іншого
змісту, і тепер число сорок, наприклад, пояснюється
сорокденним постом або існуванням сорока святих муче-
ників.
В наш час в орнаментах писанок шукають не тільки
історичного змісту, а й мистецтва. Тепер, крім традицій-
них, зустрічаються на писанках і нові, мистецьки доскона-
ліші орнаменти.
Для кращого з’ясування та вивчення всі щ орнамен-
ти вже давно намагаються класифікувати. Одна з таких
класифікацій належить проф. М. Ф. Сумцову, що поділив
орнаменти писанок на геометричні, рослинні, зоологічні,
антропологічні та побутові
Другий дослідник, К. В. Больсуновський, пропонував
прийняти в основу класифікації писанок такі назви, які
подають самі писанчарки, а саме: «трав’янки», «голубці»,
«гребінчик», «хрестик», «безконечник».* 2)
’) Село Мшанка, Старомиського повіту. Мат. до укр.-русь. етн., Ш,
стор. 43.
2) М. Валуйко; «Сяйво» за квітень 1913 р.
9*
259
Ще інші поділяють орнаменти писанок на такі групи:
а) історичні, що мають зв’язок з старовинним: орна-
ментом;
б) самобутньо-нові;
в) випадкові орнаменти, що свідчать про багатство
фантазії та високі мистецькі здібності нашого народу.
Ця остання клясифікація, здається, є найзручнішою
для вивчення писанок, і нею тепер користуються най-
ширше.
Що ж до самого звичаю писати писанки, то в Наддніп-
рянській Україні він, на превеликий жаль, занепадає. При-
чин цьому є багато, а найголовніша з них — економічний
занепад селян за останнє тридцятиліття. Завдала великої
шкоди і остання війна, бо найкращі зразки писанок, які
зберігалися в музеях, знищені. Так, у київському музеї
з колекції числом понад сім тисяч писанок не збереглось
ані однієї!
Тяжко сподіватися, щоб в умовах колгоспного села цей
вид мистецтва міг знову відродитися.
Західня Україна, а в першу чергу Гуцульщина, ще пле-
кають мистецтво писанок, і дав би Бог, щоб воно там збері-
галося якнайдовше. * 2)
Спосіб виготовлення писанок хоч і простий, проте ви-
магає неабиякого хисту, бо малювати на опуклій поверхні
яйця значно тяжче, ніж на рівній поверхні полотна чи
паперу.
Інструментом для виготовлення писанок є «кісточ-
ка» — це паличка з бляшаною трубкою на кінці. На сиро-
му яйці кісточкою вимальовують розтопленим воском ті
місця, що їх треба лишити незафарбованими: обвідки,
крапки та оперізування. Спочатку фарбують яйце в ясній
фарбі, наприклад, у жовтій. Після цього яйце виймають
з фарби і кладуть, щоб висохло. Коли воно висохне, на
ньому кісточкою наводять віск на ті місця, що мають ли-
шитися жовтими. Потім фарбують у другій, цього разу
темнішій фарбі. І так роблять доти, доки писанка не набе-
ре такого вигляду, якого хоче їй надати писанчарка.
Коли вже малюнок закінчений, писанки складають у
череп’яну миску і кладуть у піч, де повинна бути темпе-
*) Див. Бабенчиков, «Народное декор, искусство Украиньї», 1945,
стор. 86.
2) Гарні зразки писанок із Сокальщини вивіз на еміграцію проф.
Д. Горняткевич; він демонстрував їх на засіданні УВАН в Авґсбурзі (Ні-
меччина) 26-го січня 1946 року. Орнамент цих писанок — рослинний, а
виконання —* справді мистецьке.
260
ратура 35-40° Цельсія. Коли віск розтопиться і спливе
з яйця, писанка готова.
Дуже вправно роблять писанки гуцулки. Проф. Д. Гор-
няткевич розповідає, що йому доводилося спостерігати, як
одна вже літня жінка на Гуцульщині зробила тридцять
шість писанок впродовж одного дня, причому вона в цей
день не покидала і своїх щоденних господарських справ —
палити в печі, варити їсти, годувати тварини, доїти корів
та ще й бавити малу дитину. Все це не перешкодило їй
відтворити традиційний орнамент з високим мистецьким
хистом.
На Лемківщині писанки пишуться голівкою шпильки,
що гострим кінцем устромлена в патик. Пишуть кривуль-
ки і колісцята воском, що кипить у бляшаній коробці на
залізній блясі або над вільним вогнем на триніжках. По
писанні кидають до фарби. Краски роблять з лушпиння
цибулі, дубової кори, червоного, зеленого та блакитного
паперу. Як пише Юліян Тарнович, лемківські писанки не
багаті на вибагливий орнамент; вони простенькі, але гарні
Кругло писані пасочки (тоншим кінцем до середини) озна-
чають сонце, менші — зірки; іншими взорами є квіти, хре-
стики, цятки і легка проба мережок. Писанки звичайно
одно- або двокольорові. Багато фарб до писання писанок
лемки не вживають. })
Ще жива традиція писанок і в Закарпатській Україні
Що ж до мистецької якости, то вони, як нам здається, по-
ступаються перед писанками Гуцульщини і наближаються
до лемківських писанок.
Легенди
І
Про походження звичаю готувати на Великдень писан-
ки та крашанки існує багато леґенд. Наведемо деякі з них.
Леґенди, записані на Поділлі, кажуть, що коли Ісус
Христос воскрес, то він сказав воякам, які охороняли Його
гріб: «Ідіть і скажіть усім людям, що Христос воскрес, а
щоб вам повірили, то ось вам знак». При цьому Спаситель
узяв з свого гробу крашанку і дав воякам. Відтоді і пішов
звичай робити крашанки на Великдень.
Ніс убогий чоловік яйця в кошику на базар продава-
ти, а в цей час жиди вели Ісуса Христа розпинати. Хрест
!) Ю. Тарнович, Лемківщина. Краків, 1941, стор. 155.
Ж
був тяжкий, і Спаситель падав під його тягарем. Чоловіко-
ві стало жаль Спасителя; він лишив свій кошик на дорозі,
а сам пішов помагати Ісусові нести хрест — і ніс аж до
місця розп’яття. Коли ж чоловік повернувся до свого ко-
шика, то побачив, що яйця обернулися на писанки та кра-
шанки. *)
Після того, як Спаситель вознісся на небо, Марія
Магдалина прийшла до Риму, щоб там проповідувати
Євангелію. В Римі вона стала перед імператором Тіберієм
і піднесла йому червоне яйце, сказавши: «Христос Во-
скрес!» Так вона почала свою проповідь. 1 2)
На Київщині оповідають, що коли Ісус Христос ходив
з св. Петром по землі, то вони проходили через одне село,
а там жиди були; побачили вони Христа та й почали ка-
мінням та грудками шпурляти в Нього. І як торкнеться
камінь Ісусової одежі, зробиться з нього писанка, а як
торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Святий
Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав.
З того й пішов звичай готувати писанки та крашанки
на Великдень.
На Уманщині кажуть, що жиди та всякі недовірки спо-
кушали Христа, як Він ішов на страждання. Набрали в пе-
лену камінців і спитали Спасителя: «Що в пелені?» —
Христос каже: «Крашене та писане!» Вони відкрили
пелену, щоб посміятися, а там справді — крашанки та
писанки.
На Полтавщині є леґенда, що писанки писала Мати Бо-
жа ще тоді, як Ісус маленький був: «дитина дуже тіши-
лась тими цяцьками».
На Гуцульщині оповідають, що писанки писала Мати
Божа і дарувала їх Пілатові, щоб той змилувався над
її Сином. Коли Мати Божа писала писанки, то плакала
і слізьми обливала свою роботу, а тому й вони, гуцули,
коли пишуть писанки, то вимальовують цятки, подібні
до сліз.
На Гуцульщині ще є така легенда. Далеко в горах до
високої стрімкої скелі залізними ланцюгами прикутий
страшний нехрист. І той нехрист має дванадцять своїх
посланців, що ходять по селах та містах і придивляються,
як живуть люди. Все, що вони побачать або почують,
розповідають нехристові. Коли посланці кажуть, що
1) Ці дві леґенди я записав у селі Вороновиці на Поділлі в 1943 році від
Марфи Г-нь, але вони не нові: подібні леґенди були вже записані раніше.
2) Ця леґенда — грецького походження, датується X ст.
262
люди живуть бідно і сваряться поміж собою, нехрист ра-
діє і сміється так, що аж гори трясуться, а ланцюги його
слабнуть. Якщо ж посланці кажуть, що між людьми згода
й добро, нехрист сердиться, насуплює брови, а ланцюги
міцніше стискають його погане тіло. Та найстрашніша для
нехриста вістка, що люди ще пишуть писанки, що вони не
забули цього звичаю: він тоді реве, як звір, рветься з усієї
сили і б’ється головою об скелю так, що аж вогонь креше.
З того постають грім і блискавка, а ланцюги його роблять-
ся тоді такі міцні, що годі їх розірвати. ’)
II
У вечорі, після роботи, в добрих українських родинах
батько, бувало, збирав своїх дітей і розповідав їм стару
християнську леґенду про те, що на Великдень, під час ви-
носу плащаниці, саме тоді, коли весь народ хресним ходом
обходить церкву, ангели виводять Спасителя з гробу, а
святі сходять з образів і христосуються.
Колись цю леґенду розповідали дуже урочисто, при за-
палених свічах або при вогнику лямпадки.
♦ *
Була колись поширена в Україні ще така леґенда. Від
дня свого Воскресіння Спаситель посадив у підземелля,
під тією скалою, де був Його гріб, головного сатану Вельзе-
вула і наказав йому гризти 12 залізних ланцюгів, 12 за-
лізних дверей і 12 залізних замків. Якщо Вельзевул пе-
регризе все це від одного Великодня до другого, тоді буде
кінець світу. Сатана спочатку перегриз замки, потім двері
і ось-ось перегризе останній ланцюг — ще тільки один раз
треба стиснути зубами. А тут як заспівали люди «Христос
Воскрес», то всі замки, двері і ланцюги Вельзевула відразу
поновились, і він мусів гризти спочатку. А якби настав та-
кий час, що люди перестануть співати «Христос воскрес»,
тоді сатана перегризе останній ланцюг, і буде кінець
світу. 2)
’) Цю леґенду я записав у «Сомме-Казерне» (Німеччина) від гуцу-
ла середніх років, що мешкав у тому ж таборі. Він запевняв мене, що цю
«байку» знає старе і мале. Чи це правда — не знаю, бо на Гуцульщині я
не був.
г) Чув від Марії Іванів у м. Вознесенське в 1940 р. Подібну леґенду
наводить Терещенко, VI, стор. 104, вид. 1848 року.
263
У Канівському повіті є така леґенда:
Кажуть, що архангел Гавриїл об’явився Матері Божій
саме в суботу і сказав їй: «Твій син воскресне з мертвих».
Мати Божа саме снідала рибу: м’ясо об’їла, зосталися самі
реберця. Перехристилася вона та й каже: «Тоді мій Син
воскресне, як ця риба оживе!» А риба — плюсь, та й
ожила. *)
В Галичині поширена леґенда, що жид їв когута (пів-
ня), а прийшов до нього наймит і каже: «Христос во-
скрес!»— Жид відповів: «Тоді воскресне, як цей когут
оживе!» Як тільки він це сказав, кісточка до кісточки при-
чепились, і когут ожив. * 2)
♦ ♦
Є кілька леґенд на тему: чи на Великдень справді ве-
ликий день?
Був, кажуть, колись чоловік Свирид. Як дождався він
Великодня, то подумав собі: «Кажуть люди „Велик-день“,
а я ще побачу, чи й справді це день великий?» І ось на
перший день Світлого Празника запріг волів та й пішов
з наймитом орати. Люди в церкві Богові моляться, а він
оре. Тільки що почали, може, десяту скибу одкидати, аж
під землею щось загуло страшно — так, як часом далекий
грім загуркотить — і Свирид разом з плугом і волами так
і провалився крізь землю. А на тім місці стала могила. Во-
на й досі називається «Свиридова могила». Кажуть, що
коли прийти на ту могилу та прикласти вухо до землі, то
інколи наче чути, як хтось волів поганяє: «Гей, гей!» 3)
Великдень називається так тому, що в той час, коли
Христос родився, сильно світило сонце і стояли такі довгі
дні, що теперішніх треба сім зложити докупи, щоб був
один тодішній. Тоді, було, як зійде сонце в неділю вранці,
то зайде аж у суботу ввечорі. А як жиди розп’яли Христа,
дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві сто-
ять навстіж сім днів. Ось чому цей день і називається ве-
ликим. 4)
9 Село Дударі, Канівського пов. За Чуб., І. стор. 67.
2) Зал. від М. Б.
3) Пирятинськии повіт на Полтавщині. П. Куліш. Зал. о. Ю. Р., П, ЗО.
4) Сл. Біло-Куракине на Слобожанщині, В. В. Ив., 389.
2б<
Вірування
Серед народу є багато вірувань, які пов’язані з готу-
ванням великодніх писанок та крашанок. Наведемо деякі
з них.
На Поділлі вірять, що найкращий час починати роботу
з писанками — це другий день після Хрестопоклінної неді-
лі, а на Сорок Святих треба виписати сорок клинців.
У Вербну неділю та на Благовіщення з писанками нічого
не можна робити,— попсуються. Щоб писанки довго збері-
гались, їх треба варити в Чистий четвер.
Шкаралупу з крашанок треба поламати на найдрібні-
ші шматочки, щоб відьма не могла нею набрати роси, бо
тією росою вона може попсувати корів.
Якщо відьма вколе кого-небудь шкаралупою з писанки,
той захворіє і «висхне».
Хустку, якою обтирають писанки, ховають—«щоб
підкурювати нею бешиху».
Товчене на порошок лушпиння крашанки підсипають
до кормів курям — «щоб краще неслися».
Шкаралупу з писанок чи крашанок в одних місцях вики-
дають на стріху хати, а в других виносять на текучу воду.
Топтати ногами рештки пофарбованого яйця або писан-
ки — великий гріх. Хто буде товкти ногами свячене яйце,
того Бог покарає хворобою.
Майже по всій Україні є вірування, що шкаралупою
свяченої крашанки можна підкурювати хвору людину чи
тварину від пропасниці
Крашанка, а ще більше писанка, одержана на Велик-
день після першого христосування, зберігається—«бо
вона відвертає напасті злого чоловіка». Крім того,
така писанка «припинить пожежу». Дівчата вмиваються
з першою крашанкою— «щоб кращими бути». !)
На перший день Великодня вся нечиста сила пов’язана
і сидить по закутках. Якщо, прийшовши з церкви, піти з
згаданою вище крашанкою по закутках двору, котячи свя-
чене яйце по всіх темних закамарках, то можна натрапити
на чорта, який буде сидіти у шапці-невидимці «Як здобу-
деш ту шапку — щастя твоє, матимеш усе, що захочеш. Та
бережись, бо як схопить твою крашанку чорт — пропав
ти, задушить нечиста сила».
«Якщо на Великдень вистоїш у церкві всю ніч з кра-
шанкою в кишені і вислухаєш, не куняючи, утреню і
’) Сл. Кам’янка на Харківщині
265
обідню, то тоді тримай це яйце хоч і десять років — воно
не зіпсується. Якщо з тим яйцем вистоїш у церкві вели-
кодню службу вряд 20 років, будеш бачити всяку нечисту
силу, а найбільше відьми будуть чіплятися до тебе, щоб
виманити у тебе те яйце. Якщо ж підеш з церкви, не
вислухавши діяння і не діждавшись, поки дочитаються до
Христа, і покладеш крашанку на стіл, то після обідні вона
буде іншого кольору. Знай: відьма перемінила твою кра-
шанку». !)
В ніч проти Великодня кладуть у миску з водою кра-
шанку і мідний шаг — хто найраніше встане, тому шаг і
крашанка. Якщо в хаті є доросла дівчина, то всі старають-
ся робити так, щоб це дісталося їй,— «щоб вона була най-
краща в хаті». * 2)
Прийшовши з церкви, одне яйце відкладають окремо.
Після того, як розговіються, господар бере те свячене яйце,
йде з ним у стайню до тварин і, проводячи крашанкою по
спині кожної тварини так, щоб був хрест, каже: «Христос
воскрес!». Потім обчищають у хаті це яйце від шкаралупи,
кришать на дрібні частинки, змішуючи з висівками і да-
ють їсти худобі В інших випадках просиляють крізь це
яйце нитку і вішають його цілим під повіткою. І одне, і дру-
ге робиться на те, «щоб скотина була здорова». 3)
Свячені крашанки люди зберігають з року в рік і, як
трапиться пожежа, перекидають через вогонь, вірячи, що
вогонь погасне. Вживають свячені яйця і від різних хво-
роб: кладуть шкаралупу свяченого яйця на вогонь і димом
підкурюють хворого на пропасницю; від курячої сліпоти
теж підкурюють таким же способом. Вірять, що свячене
яйце може заспокоїти зубний біль. Хворі на пропасницю
зашивають свячене яйце в хустку і носять при собі доти,
доки хвороба не минеться. 4)
«Дороге яйце як крашене, а біле і в піст бачили, та ще
в Петрівку побачимо».5)
Всі ці вірування свідчать про те, якого великого зна-
чення надавали наші предки писанкам та крашанкам. Для
них це були речі, які мали магічну силу. Та це й не дивно,
бо вірування в яйце у всіх європейських і неевропейських
народів має свою дуже стару і цікаву історію.
’) Київщина, від Св. Гал.
2) Від Марії Прокопчук, Харківщина.
3) Київщина і Поділля.
4) Лівобережжя і Слобожанщина. Див. Ив., стор. 267.
5) Зап. від Килини П-к з Переяславщини.
266
Ще в стародавні часи, далеко до народження Христа,
азійські і семітські народи мали звичай класти на стіл ва-
рені фарбовані яйця в день, коли починався новий рік. Та-
кими ж яйцями в цей день вони обдаровували своїх благо-
дійників. Малювали яйця переважно на червоний колір;
можливо тому, що в кельтів цей колір вважався найкра-
щим з усіх інших. А кельти, як відомо, мали культурний
вплив і на малоазійські народи. Новий рік за тих часів по-
чинався з весняного рівнодення 1),— саме з того часу, коли
християни започаткували Великдень. * 2)
У персів день нового соняшного року починався 20-го
березня. В цей день вони вітали один одного крашанка-
ми. Такий самий звичай був і в європейських народів ще
з стародавніх часів — у Франції, Італії, Еспанії. Цей зви-
чай перейшов до Европи, як думають дослідники3), від
жидів, які під час свого «пасах-у» ставили на стіл варені
яйця, що символізували мітичного птаха зиз.
Природознавець Пліній 4) писав, що римляни вжива-
ли фарбовані яйця при народніх іграх, богослужбових
обрядах та очищенні від гріхів.
Плутарх 5), пояснюючи причину такого шанобливого
ставлення римлян до яйця, писав: яйце є символом
творця всієї природи, вседіючого і все в собі вміщаючого.
Єгиптяни уявляли собі всесвіт в образі яйця. З яйцем
вони пов’язували і своє уявлення про благодійне божество
Кнефу. Храм цього бога був на острові Еліфантіні, де стоя-
ла його статуя. На голові її сидів яструб — символ діяльно-
сти; а в роті цей бог тримав яйце — знак плодючости і всіх
щедрот. З цього яйця народився «фтас» — вогонь.
’) В Україні, як і в інших східнослов’янських народів, аж до ХУП
віку новий рік починався з березня, як у Римі, або з вересня, як у Візантії.
З 1492-го року в літописних джерелах переважає осінній новий рік.
З 1700-го року новий рік починається з 1-го січня; тоді ж почали і роки
лічити від народження Христа. Перед цим лічили роки від «створення
світу», яке ніби сталося за 5508 років перед нашою ерою.
*) Великдень був офіційно встановлений імператором Теодосієм П
(408-450) — Содех ТЬеосі. П, 8, 2. Рухомість Великодня пояснюється тим,
що це свято святкується за місячним календарем, який не сходиться з ка-
лендарем соняшним. Великдень повинен святкуватися в першу неділю
після весняної місячної повні — не раніше, ніж 22-го березня, і не пізніше,
ніж 25-го квітня за старим стилем.
3) Див. Терещенко, VI, стор. 92, а також ін. джерела.
4) Пліній старший — римський учений (23-79 по Хр.), загинув під час
вибуху Везувія. Його «Історія природи» (37 книг) була енциклопедією того-
часного знання про природу.
5) Плутарх — грецький філософ та історик (46-120 по Хр.). Головні
твори: «Етика» та життєписи визначних римлян і греків.
267
Єгипетське вчення про яйце переніс до Греції Орфей,
що жив за 1200 років до Р. X.
Стародавні перси вірили, що спочатку не було нічого,
крім божества. Нарешті народилося яйпе. Ніч покрила
його своїми чорними крилами, а любов ), старший син
Творця, заопікувався ним. Коли яйце дозріло, воно появи-
ло всесвіт.
Цей міт про створення світу прийшов до персів з сходу;
приніс його основоположник релігії старих іранців Зарату-
стра. * 2) Перси оспівували яйце у своїх священних піснях.
У них також був звичай фарбувати яйця, робити кра-
шанки. Крім того, у своїх храмах вони тримали ще й литі
або витесані з каменю яйця, як символ усього, що на-
роджується.
Археологічні розкопки в Україні, як про це вже згаду-
валося, виявляли не раз глиняні фарбовані яйця (на
Полтавщині та Київщині). Отже, можна здогадуватися,
що звичай робити крашанки, а можливо, й писанки, при-
йшов до нас від персів. Правда, цей звичай міг прийти
до нас двома шляхами — з сходу і з заходу.
Ніч під Великдень
Колись у селах України парубоцтво мало звичай в ніч
під Великдень разпалювати вогонь.
Вогонь розпалювали десь на горбі за селом або на май-
дані під церквою, щоб вогнище було видно на все село,
а ще краще — щоб його можна було бачити і в сусідніх
селах.
Для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або
в леваді сухий дуб чи суху вербу — «бо в сухому дереві
нечиста сила ховається». 3)
На Київщині звичай велів украсти в жида-шинкаря
стару бочку, діжу або колесо від старого воза — «щоб було
чим розпалити вогнище». На Поділлі парубки випрошува-
ли або теж крали якусь дерев’яну річ, але не в жида,
а в попа — «бо то святий вогонь». 4)
Що ж до самого вогню, то є таке народне пояснення:
«Вогнище під Великдень, то так, як Ісусові присвічува-
ли, коли Він мав воскреснути». 5)
Тут слово «любов» має бути чоловічого роду.
2) Див. Тер., VI, стор. 93.
3) Від Семена К-ка з Київщини.
4) Від Т. Піддубного, Поділля.
5) Від нього ж.
2$8
Але дослідники вважають, що цей вогонь стоїть у
зв’язку з весняним очищенням — так само, як і вогнище
на Чистий четвер. !)
Діти і старші люди, що залишаються вдома, спати не
лягають; а якщо й сплять, то де-небудь притулившись, бо
розстелювати ліжка не годиться — «щоб нечиста сила не
приснилась». Стараються, щоб світло не гасло, а горіло
цілу ніч — «бо янголи над селом літають». * 2)
На Лівобережжі в ніч під Великдень ходять на кладо-
вище просити прощення у батька і матері ті, кого прокля-
ли покійні родителі. Прийшовши на могилу, ці люди спо-
чатку христосуються з померлими родителями, а потім
просять прощення. Якщо в цей час загуде під землею, то
це знак, що батько чи мати простили і земля їх прийняла,
а до того не приймала — «бо гріх проклинати своїх дітей».
Якщо в ніч під Великдень на могилі з’явиться палаюча
свіча, то це знак, що душа покійника пішла до раю.
В слободі Никольській на Слобожанщині в ніч під Ве-
ликдень хоч і багато людей іде в церкву слухати діяння,
абе більшість залишається вдома аж до «благовіста».
В кожній хаті всю ніч горить вогонь. Ідучи до церкви,
кожний дорослий чоловік або жінка бере з собою по кілька
крашанок, якими буде обмінюватися з тими, з ким дове-
деться христосуватись. 3)
На Київщині існує повір’я, що в ніч під Великдень,
під час читання діянь усі закляті скарби «горять». 4)
На Харківщині йдуть шукати скарбів ранком, коли в
церкві проспівають «Христос Воскрес», бо тоді «земля
розкривається, і скарби виходять на поверхню». 5)
На Слобожанщині вірять, що в ніч під Великдень
над скарбами горять свічки. 6)
На питання, що таке скарб, нам ©повіли таке:
«Скарб — це закляті гроші, що їх кладуть усякі люди,
хрищені й нехрищені. Ховали їх у землю біля якоїсь
прикмети: кущ дерези, бузини, калини. Знаходять скарби
і біля могил: то, бач, давніше хтось клав. Шукати їх
трудно, але є люди, що на те вроджені; знахарки теж деко-
ли вгадують. Більше радять так, особливо там, де старі
скарби, ще від нехристів: треба стати побіч прикмети
’) Аничковт», І; М. Груш., І, 169.
2) Від Ольги Д-ко з Харківщини.
3) В. В. Ив., стор. 260.
4) Село Вел. Ситники, Васильк. пов. За Чуб., III, 22.
5) Від С. Я-ко з села Кам’янки на Харківщині.
е) Сл. Нікольська.
269
і дожидатися, поки сонце підніметься в ріст чоловіка. Тоді
йди і дивись: куди впаде тінь з твоєї голови, там і рий. Як
нема нічого, тоді дивись на ту тінь, що ляже від прикмети.
Пізнають чи, пак, примічають і по заходу сонця. При кінці
світу всі, де не є скарби, будуть являтися всім людям без
розбору, тільки тоді не треба їх буде... Гроші заклинають
на сто літ, а то й навіки. Тільки ті, що навіки, лежать під
камінням, як гори, завбільшки. Вони теж являються лю-
дям,— але не абияким, а тільки тим, яких позначив Бог.
Скарби являються козлом або котом, півнем, горять сві-
чею або виходять сопливим дідом і ждуть, щоб їх хто вда-
рив, і тоді вони розсипляться грішми. Та то тільки такі
гроші, що й не зоглядишся, як заплатиш за них голо-
вою». 1)
Цікаве, на наш погляд, ще й таке оповідання про
скарби:
«Один знахар розказав моєму братові, де є заховані
гроші, і навчив такої молитви, що він може де завгодно
гроші знайти, тільки без врем’я не може їх взяти.
«Отам,— каже,— де колодязь біля Зайців на Реп’яхівці,
цілий чувал заритий з грішми, а в Зрубі, що під Бунчаків-
кою, так там під липовим кущем, де починається ярок, сім
зрізів зарито з золотом; та тільки вони закляті. Брат ходив
туди; там дід сивий сидить, що знає всі твої мислі. Ось він
і каже моєму братові: «Що з того, що ти візьмеш, їм строк
ще не кінчився, і ти ними не поживишся!» А далі каже:
«Отам, де великий міст через річку, так там, як на сажень
відступиш, а на аршин вириєш, є казанок з грішми; тільки
їм строк через п’ять літ; як вийде, тоді візьмеш!» І він
правду говорив, бо як ідеш, бувало, на всеношну під Ве-
ликдень, так на тім місці завжди горить свіча». * 2)
Про скарби в Україні існує багато леґенд і переказів. Це
не дивно, бо скарбів у нашій землі є багато, і час від часу
декому щастить їх знаходити.
Ось, наприклад, повідомлення в газеті:
«На Мало-Житомирській вулиці (мова йде про Київ.—
О. В.) прокладали водопровідну маґістралю. На глибині
чотирьох метрів була знайдена кругла мідна чашка, в якій
стояла невеличка глиняна посудина. Зачищаючи стіни
траншеї, робітник випадково зачепив її, від удару лопатою
в ній утворилася тріщина, з якої посипалися старовинні
золоті і срібні речі». 3)
’) Від Тимоша С-ко з Харківщини.
2) Слоб. Біло-Куракино на Слобожанщині.
3) «Слідами древніх літописів», «Ліг. газета» за 18 квітня 1958 р., Київ.
270
ВЕЛИКДЕНЬ
В церкві
Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села
чи міста народ починав рухатися до церкви — хто пішки,
а хто й возом. Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто
не залишався. Кому не було місця в церкві, той спинявся
надворі під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до
кінця Богослуження.
«В перший день Великодня читають різними мовами,
під веселий гуд дзвонів, з євангелиста Івана Богослова:
„Вь началі бі слово"». !)
Староста або паламар наказував виносити хоругви. Всі
виходили з церкви. Парубоцтво звичайно виносило хоруг-
ви і хрест, а старші чоловіки брали образ Воскресіння Хри-
стового, євангелію та артос; чотири поважні дідусі вино-
сили плащаницю.
В цей час сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не
залишився всередині Коли всі вже вийшли, він замикав
двері і сам ставав на варті— «щоб відьма не взялася ру-
кою за замок».
Всі мітичні істоти, що відограють важливу ролю в на-
родній демонології — відьми, упирі та всяка «нечиста си-
ла» — у Великодні свята, а особливо під час Богослужен-
ня, за народнім віруванням, втрачають свою силу, а
тому їх у церкві — при певних умовах — можна бачити
і впізнавати.
«В той час, коли обходять навколо церкви, пригля-
даються, хто залишається в церкві, ховаючись по кутках.
Якщо жінка, то це відьма, а як чоловік, то це упир» * 2).
Під час заутрені можна бачити в церкві відьму з гле-
чиком на голові Для цього треба взяти шматок дерева
з труни мерця; але цей шматок повинен мати дірку від
випалого сучка. Треба дивитися крізь цю дірку, але так,
щоб не відділятися від натовпу, «бо відьми розірвуть».
’) Ол. Терещенко, VI, 93.
2) Слоб. Критська на Слобож. За В. В. Ив., 749.
271
Слідкують, бувало, за тими жінками, яких підозрі-
вають у відьомстві: «вони повинні торкнутися рукою свя-
щеника».
Хто прийде до церкви з першим вареником, сховавши
ще на Масляну, той побачить відьму. Відьми здебільшого
ховаються по дзвіницях.
Коли вперше заспівають «Христос Воскрес», мислив-
ці, які стоять з рушницями надворі, стараються в ту ж
хвилину вистрілити: «їхні постріли убивають чорта».
У селах Поділля парубки споруджували колись «гар-
мату». Для цього брали залізну трубу, ланцюгами при-
кріплювали її до дерев’яної колоди; міцно скручуючи ган-
чірки, робили «кулю», заганяли її в «жерло гармати» і на-
бивали «гармату» порохом. Як тільки священик в церкві
виголосить: «Христос Воскрес!», хлопці підпалювали
смолоскипом порох, і гармата вибухала.
Хто хотів розбагатіти, той ставав у куток, тримаючи
в руці срібну монету. На виголос священика «Христос Во-
скрес» він, замість «Воістину Воскрес», відповідав «Анта-
луз маю!». Вірили, що від цього срібна монета набирає ча-
родійної сили і, де б вона не була, все одно повернеться
до свого господаря та ще й нові гроші з собою приведе. 1)
Коли священик у церкві скаже «Христос Воскрес», ро
замість відповідати «Воістину Воскрес» можна чого-небудь
побажати собі — це бажання здійсниться. * 2)
Після утрені старі бабусі ходять на могили христосува-
тися з померлою ріднею. Така бабуся, стоячи над могилою,
називає на ім’я батька, матір, сина чи дочку і каже: «Хри-
стос Воскрес!» 3)
Селяни вірять, що, коли піти на кладовище і похристо-
суватися з померлими батьками саме в той час, як у церкві
вперше проспівають «Христос Воскрес!», то з могили
можна почути відповідь: «Воістину Воскрес!» 4)
Як бачимо з наведених прикладів, слова «Христос Во-
скрес» у народньому віруванні мають велику магічну силу.
♦
«По закінченні літургії коло церкви або в притворі свя-
титься «свячене», що складається з паски, сиру, яєць, по-
росяти, масла, сала та ковбаси. Яйця святять очищені, бо
бояться, щоб свячена шкаралупа не впала на землю і не
’) Село Громи на Уманщині.
2) За Чуб., Ш, 22.
3) Терещенко, VI, 104.
4) Лівобережжя, від Тимоша С-ка.
272
була потоптана ногами. Кістки «свяченого» закопують
у полі— «щоб град посівів не побив». 1)
«Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом з па-
скою для свячення беруть сало, яйця, порося з хріном у
роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і гол-
ку. Свячений хрін гризуть, як занудить або глисти напа-
дуть, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться
крізь вушко свяченої ГОЛКИ на схід сонця), хрестиком лі-
куються, коли «колька коле», ладаном підкурюють хворо-
го на бешиху, галун п’ють з свяченою водою від «завійні»
(болі в шлунку), а пшоно і сіль бере з собою хворий на про-
пасницю, йде на перехресну дорогу або в садок, кидає че-
рез голову і каже: „Вас, тітки, сімдесят сім, ось вам хліб-
сіль усім!“» * 2)
Поздоровляти з святами і христосуватися починають
уже після Богослуження. При христосуванні звичайно ці-
луються і обмінюються писанками чи крашанками. Яйце,
одержане при першому христосуванні, зберігається як
цінність, бо за народнім віруванням «воно має велику
силу». 3)
«Христосуються писанками і крашанками хлібороби
і всі стани населення, не виключаючи і шляхти; бувало,
не ввійдуть у хату без писанки або крашанки. Було б вели-
кою кривдою, якби після христосування не прийняв хтось
писанки».4)
Якщо Великодню службу Божу править не один, а
кілька священиків, то христосування починається в олтарі
поміж священиками. Потім вони виходять з олтаря з хре-
стом, євангелією та святими образами в руках, стають пе-
ред царськими ворітьми обличчям до народу, і найстар-
ший з них виголошує привітання:
— Христос Воскрес!
А народ відповідає хором:
— Воістину Воскрес!
Тепер повівся добрий звичай виголошувати це приві-
тання так:
«Христос Воскрес — Воскресне Україна!» 5)
*) Сел. Черниківка Старокостянтин. повіту на Волині.
2) Сл. Нікольська на Слобож.; за В. В. Ів., стор. 260.
3) Докладніше про це дивись вище — «Вірування».
4) Ол. Терещенко, VI, стор. 112.
5) Хто і коли ввів цей звичай, не знаю. Я особисто почув це привітан-
ня вперше в 1945-му році, вже на еміґрації, і воно справило на мене силь-
не і глибоке враження.
273
Вдома
«Як тільки прийдуть з церкви і принесуть паску, відра-
зу ж мастять натщесерце свяченим салом губи, .ніс і все
обличчя — «щоб уліті не боліло і не тріскалося від вітру та
сонця». В цей же час придивляються до паски, бажаючи
помітити на ній шерстину: якщо помітять білу, то це зна-
чить, що білий скот буде добре вестися в господарстві; як-
що чорну чи руду помітять, то такої шерсти скот і треба
заводити».
В західніх місцевостях України, прийшовши чи при-
їхавши додому, господарі відразу до хати не заходять. Во-
ни обходять всі будівлі, що є в господарстві, і посипають
навколо них свячену сіль — «щоб нечисту силу відігнати».
Після цього господиня йде до хати накривати стіл, а госпо-
дар заходить з «дорідником» до стайні привітатися з «ні-
миною». Тут ще звичайно буває темно, і господар запалює
освячену свічку та ставить її на полицю за яслами. Стайня
виповняється тьмяним світлом, і тепер видно, що корови,
вівці та коні занепокоїлись, почувши смачні запахи «до-
радника»». Корови потягнулися до «свяченого» і своїми
довгими шорсткими язиками намагаються його лизнути.
Господар скидає шапку, бере «дорадник» у руки і, підходя-
чи по черзі до кожної тварини, кладе «свячиво» їй на хре-
бет і примовляє: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав
такі телята (лошата, ягнята) красні». Не примовляє він так
тільки до свиней та пса.
Поздоровивши отак худобу, ґазда відрізує шматочки
свяченої паски, вмочає їх у сіль, дає по одному кожній
тварині і каже:
— Абись була така весела, як цеся Божа дора. * 2)
Наприкінці ґазда заходить ще до бджільника, тор-
кається «дорідником» головиці вулика і промовляє:
Чи ти, матко, спиш, чи чуєш?
Чи зробила матінник?
Чи ти вже ночуєш у матіннику?
Уставай, бо Ісус Христос воскрес!
Кілько я разів ковтну, тільки роїв аби ти, матко,
[пустила!
Як я тебе не забув, свяченої дари тобі даю,
Посвяти і ти свою родію, і сама себе.
Бо тебе би вже час випускати,
Аби ти йшла по світі старати,
’) Сл. Нікольська на Слобож. В. В. Ів., стор. 260.
2) Матеріали з Гуцульщини, за мат. до етнолог., том XV.
274
По всьому світу
І по всьому цвіту!
Абись була цвітна, як цвіт,
Тяжка з вощиною, як я здоров,
Абись несла меду на собі так, як я несу дору,
Абись віск робила на віддяку,
Ісусові Христові на посвіт,
Людям на розлучіннє душі з тілом,
А мід собі на уживаннє,
Людям на спомаганнє!
Як я з своєю ґаздинев роблю та працюю,
Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,
А від мене, порженого, абись не втікала!
Абісь сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся
[дора мене! !)
Отак привітавшися з бджолиною маткою, ґазда йде до
хати. Переступивши поріг, він скидає шапку і голосно ві-
тається:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — відповідають йому діти й
жінка.
Ґазда ставить «дорідник» із свяченим на стіл і христо-
сується з усією родиною, починаючи з ґаздині Похристо-
сувавшись, діти стають на коліна, а батько з матір’ю роз-
бивають над дитячими головами «дорідник» чи бесаги,
примовляючи:
«Аби вам розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги
скоро розв’язуються».
Якщо в хаті є дівка на відданні, кладуть їй паску на го-
лову і кажуть: «Абись у людей така велична, як паска
пшенична!»
Малу дитину кладуть у порожній «дорідник», примов-
ляючи: «Абись так скоро росло, як паска росте!»
Перед тим, як сісти за стіл, вся родина вмивається. Ма-
ти наливає у велику череп’яну миску холодної води, а на
дно миски кладе три червоні крашанки. Першою вми-
вається дівчина, потім хлопці і мати, а останнім — батько.
Після кожної особи воду міняють, але крашанки зали-
шаються ті самі. їх забирає дівчина — «щоб краща була».
Вся родина молиться Богові і сідає за стіл. Стіл застеле-
ний білим обрусом і заставлений найліпшими напитками
та наїдками, на які тільки міг здобутися господар: паски,
яйця, сир, масло, шинка, ковбаса. В пляшках — пиво, го-
рілка, наливки та настоянки...
*) Мат. етнол., т. УП, стор. 236. За М. Груш., І, 176.
2) Мат. до етнології, том XV, стор. 39.
275
Про розкіш великоднього столу в Україні, імовірно в
заможних родинах, з захопленням писав колись Олексан-
дер Терещенко:
«В Україні святкують Великдень веселіше і заможні-
ше, ніж на півночі. В кілька рядів ставлять на стіл паски,
що пеклися на різних солодощах та пахучому корінні Ра-
зом з паскою, в яку встромлена гілочка свяченої верби і
воскова свічка,— тарелі яєць, пофарбовані на різні кольо-
ри: жовтий, синій, червоний; начинене порося з хріном
у зубах, а по боках його — зелень і овочі; смажена гуска,
гиндик, телятина, вуджена свиняча шинка, ковбаса, сало,
шматок чорного хліба, солодкі пиріжки, сир, сметана, сіль,
карафка з горілкою, настоянки та наливки. Під вагою ве-
ликодніх наїдків та напитків гнуться столи, і все це не
здіймається протягом цілого тижня...» *)
В південних степах України, на Херсонщині, існує ціка-
вий звичай ставити на великодній стіл, поміж напитками
та наїдками, тарілку, на якій могилкою насипана земля
з зеленою травичкою, що росте з неї. Для цього здебільшо-
го сіють овес — за два тижні перед святами. Зелень повин-
на вирости так, щоб у ній могло сховатися яйце, отже
досягти 7—8 см.
Навколо цієї «могилки», поміж зеленню кладуть стіль-
ки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні.
Отже, це ніби символічна могила. Вона стоїть на столі по-
руч з паскою цілий тиждень, аж до Хоминого понеділка,
Коли, як кажуть селяни, «наш Великдень одходить»..* 2 з)
Це дуже гарний звичай, і його — на наш погляд — вар-
то б поширити і в інших місцевостях України.
Розговіни
Обряд розговіння у різних місцевостях України відбу-
вається по-різному. Найстарішою формою цього обряду,
на наш погляд, є такий. Господар обходить тричі навколо
столу, з мискою, наповненою «свяченим». Ставши облич-
чям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свяче-
’) Ол. Терещенко, VI, стор. 111.
2) В своєму нарисі «Великдень в Україні» (див. «Українська дум-
ка» від 2-го травня 1948 року, Лондон) я, описуючи цей звичай, поясню-
вав його так: «Зелень на столі нагадує пробуджену навесні природу».
Але після того я радився з своїми земляками з Херсонщини (Ьри зу-
стрічі або листовно) і прийшов до висновку, що «зелена могиґлка» на
великодньому столі є саме символічною могилою і стоїть у зв’язку
з поминками померлих, а не є лише символом пробудженої природи.
В етнографічній літературі пояснення цього звичаю я не зустрічав.
276
них яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину
яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини,
примовляючи:
«Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого праз-
ника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!»
Такий обряд розговіння ще й досі затримався на По-
діллі, Волині та в західній Галичині *)
В центральній та східній Україні розговляються
свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запи-
вають «оковитою», але без спеціяльного ритуалу. Розгов-
ляючися, стараються не ронити кришок «свяченого» на
Долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами.
Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь —
«щоб миші не поїли». Існує повір’я, що як миша з’їсть
«свяченого», то обернеться в кажана і буде літати над
головою того, хто впустив «свячене».
Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду —
в ріку чи в море: «вона попливе до рахманів і скаже їм,
коли Великдень». * 2)
На Слобожанщині обряд розговіння відбувається
так. Вся сім’я стає перед образами і молиться Богові
Після молитви сідають за стіл, і господар відломлює
від паски «шишку» та віддає господині Взявши «шиш-
ку», господиня або відразу несе її корові, або зберігає
і віддає корові тоді, коли та отелиться,— «щоб відьма
не спортила». Віддався «шишку», господар ріже паску
на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять
паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти;
звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити
горло горілкою чи якимось іншим питвом. Упиватися ж
під час розговін не можна, бо «як уп’єшся на розгові-
нах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так
тебе Бог покарає».
Та не скрізь і не завжди обряд розговіння відбу-
вається весело. Якщо господарі вже поважні люди і до-
рослі діти у них померли або пішли поневірятися по
світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й
примовляє:
Николаю мій, Николаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був,
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
1) Я сам особисто був свідком такого обряду 1944 р. в селі Дубровка
Руська, За три кілометри від м. Сянок.
2) 3 збір. Маркевича; за Чуб., Ш, стор. 22.
277
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо,
Николаю мій, Николаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Николаю мій, Николаю дорогий! *)
Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже
померли, і ще сподівається, що її діти повернуться по
святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої
паски та три крашанки. Все це вона загортає в рушник і
кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою мате-
ринкою— символом вічної надії. Цей дарунок від мате-
рі з великоднього столу зберігається до свята Вознесін-
ня Господнього і в цей день віддається бідним — «щоб
молилися за спокій душі загублених». * 2 3 4)
Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два
яйця і дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь
або в озеро. 3)
«Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на
вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде
удача. Якщо в цей день дощ або небо захмарене — буде
врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у
царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, пря-
місінько піде до раю. Дитина, яка народиться в цей день,
буде нещаслива.
На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і не-
знайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей
день навіть з ворогом!»5 6)
Після обіду ходять на кладовище христосуватися з по-
мерлими і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж
підбирають діти.5)
«Дівчата і невісти носять за пазухою сливки (писан-
ки), також малі хлопці. Дають парубкам або вони самі ви-
дирають. Також перемітують сливки через церков... Па-
рубки і молоді жонаті ходять оборога по цвинтарі Стають
чотири парубки або молоді ґазди, а два вилазять з плота
на їх плечі і так ходять по цвинтарі. Стає також по шість,
а нагору — по чотири». )
’) Святинщина, Зах. Укр., Етногр. зб., ХХХГ, стор. 224.
2) Село Надлак, Херсонщина.
3) Село Іваньківці на Переяславщині. За Чуб., Ш, 22. В Галичині вми-
ваються з крашанками перед розговлянням. Див. вище—«Вдома».
4) Зап. від Свирида Г-ки з Київщини.
5) Сл. Нікольська на Слобожанщині.
6) Мат. до укр.-русь. етнології, том Ш, стор. 44.
278
Великодні дзвони
На Великдень кожний селянин старався бодай кілька
разів смикнути за мотузок і вдарити в дзвін, бо це, за на-
роднім віруванням, приносило щастя, зокрема... родила
гречка.
«Після розговіння кожний поспішає першим вийти на
дзвіницю і задзвонити, будучи певний, що від цього буде
добрий урожай гречки на його ниві». *)
«На Великдень цілий день дзвонять. Хвалять собі, як
хто перший, укусивши паски або свяченого яйця, задзво-
нить. Проте молоді парубки, що ближче церкви сидять,
перебігаються, аби перший задзвонив. Коли з’їдять обід,
приходять до церкви і старі, і молоді». * 2)
Колись у нас на Україні були такі люди, що вміли дуже
гарно видзвонювати на дзвонах — «грати». Ось уривок із
спогадів про одного з таких дзвонарів, дзвонаря Андрія
з Полтавщини:
«Цей був манастирський послушник, жив у манастир-
ській келії. Він був дзвонарем-віртуозом. Кожної неділі, як
тільки світало, він уже був на манастирській дзвіниці і
дзвонив. Але як же він дзвонив! На тих дзвонах він вироб-
ляв чуда. Всі люди, де б вони не були, в Полтаві та в око-
лиці, вибігали надвір і, як зачаровані, стояли й слухали
дзвонаря Андрія,— то були справді божественні звуки, що
могли виходити тільки з-під рук Богом обдарованого генія.
Взагалі Андрій був чоловіком здібним, добре начита-
ним, в його келії було завжди багато книжок, що він їх чи-
тав у кожну вільну хвилину після праці А праця була
в нього тяжка, він ходив біля корів, коней та працював
У саду.
Було, як яке велике свято, як ось Великдень, Андрій
уже з самого досвітку на дзвіниці Він одягав на кожну но-
гу по вірьовці до п’ятьох невеличких дзвонів, а до п’ятьох
інших брав у руки, мотузки ж від трьох найменших дзво-
нів тримав у зубах. Понад нього у великий дзвін бив його
помічник, а два середні дзвони-підчаски допомагали дзво-
нити ще два хлопці І то було „тріо“, варте уваги самого
Бетговена!
Урочистий передзвін тривав півгодини, а як коли,
то й більше. Люди, що виходили з церкви, ніколи не
йшли додому доти, доки не замовкнуть дзвони. Було, всі
*) Село Семеново, Острозького повіту. За Чуб., ПІ, 24.
2) Мат. до укр.-русь. етнології, том Ш., стор. 44.
279
постають на площі, позадирають голови й дивляться, як
Андрій „грає на дзвонах".
Про дзвонаря Андрія тоді розходилася слава по всій
Лівобережній Україні, і письменні люди говорили, що він
міг би стати добрим композитором, якби йому дати належ-
ну школу. Але... в 1924 році, коли в келіях манастиря вже
засідав большевицький „жилкооп", Андрій заподіяв собі
смерть. Він запалив у своїй келії піч, закрив каглу і заду-
шився чадом.
Що ж залишилося бідному Андрієві? Він з дитинства
звик до церкви, до Богослуження, а дзвони — це була його
стихія, без них він жити не міг...».1)
Французький письменник ХІХ-го століття Франсуа
Рене де Шатобріян (1768—1848) описав цілу гаму найсвяті-
ших людських почувань, що пов’язуються з церковним
дзвоном:
«Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів його бать-
ківщини,— тих дзвонів, що радісно лунали над його ко-
лискою, вістили про його появу на світ, відзначали пер-
ше биття його серця, благовістили навколо про радість
його отця, про муки та ще більшу радість його матері. Чу-
дові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона,
вміщає все найдорожче для нас: релігію, родину, батьків-
щину, колиску, могилу, минуле й прийдешнє». * 2)
Під тяжкою рукою ворога замовкли дзвони України...
Наша батьківщина, слізьми й кров’ю полита, мовчить сьо-
годні в день Христового Воскресіння, вже не дзвонять пе-
редзвонами веселі дзвони. Важкий камінь неволі лежить
на грудях України. Але всі ми віримо, що той камінь най-
міцнішою рукою Правди буде скинений у вічне забуття, і,
як Христос воскресне, воскресне Україна!
«Сонце грає»
З давніх-давен існує в нас на Україні повір’я, що на Ве-
ликдень, під час сходу, сонце «грає». 3)
«Великдень — такий великий празник, що й сонце гу-
ляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі. Як ідеш
з обідні й дивишся, воно гуляє: парости по ньому, наче хто
мотає туди й сюди».4)
’) Відомості про дзвонаря Андрія взяті з листа до мене від п. М. К.
2) Шатобріян, «Дух християнства», опов. «Рене».
3) Подібне вірування існує і в німецьких та скандинавських народів.
4) Зап. Дикарьова з Вороніжчини. Див. мат. етн.. VI, стор. 176.
280
На Гуцульщині кожен, побачивши сходяче сонце, по-
божно здіймає накриття голови і, звернувшись обличчям
до сходу, віддає йому глибокий поклін, хреститься і шепче
слова молитви:
Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся
показало, праведне; слава тобі, просвященне! *)
На Волині вірять, що сонце— «цар неба», що світить
і гріє вдень, а вночі ховається за землю, обходить її і на ра-
нок знову з’являється на сході
На Поділлі кажуть, що сонце — це відблиск лиця Бо-
жого, і тому воно так яскраво світить. 2)
А в селі Забужжя є така казка: «Сонечко в полудень
не йде по небі, а трохи спочиває; під вечір іде на спочинок,
вночі спить, а раненько встає. На сході жила колись дуже
гарна дівчина і, як тільки сходило сонечко, вона його ви-
мивала, витирала гарненько; від того сонечко перше світи-
ло ліпше, ніж тепер». 3)
Колись в Ураїні дівчата молилися до сонця.
«У нас колись дівчата вставали раненько на Велик-
день, йшли в садок, ставали під яблунею, лицем до сходу,
і чекали сонця. Як тільки сонце появилося, дівчата склада-
ли руки, як перед образом, і молилися. Після молитви по-
значали дерево, під яким стояли, хрестиком на корі. Коли
дерево зацвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок і надівали
на голову, а потім той вінок берегли і ним чарували на лю-
бов». 4)
Молитва до сонця, щоб причарувати любов
Добрий день тобі, сонечко яснеє?
Ти святе, ти ясне, прекраснеє,
ти чисте, величне й поважне;
ти освіщаєш гори й долини, і високії могили,
освіти мене, рабу Божу, перед усім миром:
перед панами, перед царями,
перед усім миром християнським
добротою, красотою,
любощами й милощами;
щоб не було ні любішої, ні милішої
од раби Божої народженої, хрищеної, молитвеної
[Марії.
*) Мат. етн., XI, стор. 7.
2) За Чуб., І, 3.
3) Старокостянтинівський повіт.
4) Від Марії Г-ко з с. Громи на Уманщині.
281
Яке ти ясне, величне, прекрасне,
щоб і я така була ясна, велична, прекрасна
перед усім миром християнським на віки віків.
Амінь. !)
Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце,
люди відчиняють усі віконниці і відслоняють фіранки на
вікнах, а, краще сказавши, усувають все, що могло б не
пропустити до хати чародійного проміння великоднього
сонця, що, за народнім віруванням, приносить у дім щастя
і здоров’я.
Гойдалка
Був колись звичай на Великдень гойдатись на гойдал-
ці Я не відважуюся запевнити читача, що цей звичай був
поширений по всій Україні 3 певністю можу сказати лише
про Херсонщину, південну Київщину, Таврію та все Ліво-
бережжя з Слобожанщиною включно.
Будували гойдалку парубки. Це була досить проста
споруда: закопували в землю два стовпи, вгорі з’єднували
їх перекладиною, з допомогою залізних кілець чіпляли дві
голоблі, до яких внизу прикріплювали дошку.
Гойдалка на селі під час Великодня — це був центр
розваги всього села: від самого ранку до пізнього вечора
на перший, другий і третій день свят біля гойдалки рої-
лись, бувало, дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Тут
вже грали в крашанки.
Великодня гойдалка була не тільки в селах, а і в містах.
Так, в Одесі десь аж до 30-их років нашого століття
рік у рік на Великдень була гойдалка разом з каруселею
на «Куликовому полі», біля головного двірця. Сюди збира-
лася маса людей, а найбільше молоді.
Звичай гойдатися на гойдалці походить, як думають
дослідники, з сходу, де гойдалка була відома ще в старо-
’) Білецький— Дорошкевич, Хрестоматія, II, в. І, 96. Цит. за Ф. Ко-
лессою, «Укр. усна слов.», Львів, 1938, стор. 565. Цікаво, що в Чехії дівча-
та виходять перед сходом сонця у поле на Великодню п’ятницю, стають
на коліна і говорять:
Кало, гало, гапіско,
Вгіу пе2 уі§1о зіипедко,
2ісІе рала ^гізе ]а1і.
Оп зе ігаз, опі зе Ио ріаіі:
Рале та§ — Іі гітісі?
„Иетат, олей тііі Ьиде,
Кдо па той зтгі ратаіоуаі Ьшіе".
(ЕгЬеп, Рг. с. р. а г. І, зіг. 60). Аничковт», 100. Християнський характер
цієї молитви виник, без сумніву, пізніше. Текст молитви до сонця наших
дівчат старішого походження.
282
давні часи. До слов’янських країн цей звичай міг прийти
з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під ту-
рецьким впливом, гойдалка — найулюбленіша весняна
розвага.
Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього зви-
чаю була поважна мета: очищатися повітрям від усього
злого, що накопичилося за зиму. А звідси: хто очиститься,
той буде здоровий, а хто не очиститься — буде хворіти.
У Боснії, Герцеґовіні, Сербії, а частково і в нас, на півдні
Україні, існує повір’я, що хто погойдається на гойдалці
в Лазареву суботу (у нас, властиво, на Великдень), той весь
рік буде здоровий, а хто не погойдається, у того буде
боліти голова. ’)
Що цей звичай прийшов до слов’ян з нехристиянсько-
го сходу і колись вважався поганським, свідчить такий
факт. Патріярх Андріян у 1697 році в інструкції, що була
заадресована «старостам!» поповскимь», наказував не хо-
вати «ни на кладбищ’Ь, ни на убогомь дому, а на пол’Ь
и вь л*Ьсу тЬхі», которьіе играя утонуть или сь качели
убьются».* 2) Отже, якби цей звичай не вважався поган-
ським, то церква не протестувала б проти гойдалки, та
ще так суворо.
Пізніше гойдалка, як і багато інших поганських зви-
чаїв, пристосувалася до нових обставин і здобула хри-
стиянське тлумачення. Ось яке пояснення цього звичаю
записав Олександер Терещенко:
«Існує звичай чіпляти в стодолі гойдалку; і старий,
і молодий повинен погойдатися на цій гойдалці, на згадку
про те, що Юда повісився». 3)
Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у крашанки чи
писанки. Грає не тільки молодь, але й дорослі, жонаті чо-
ловіки. Жінки й дівчата в іграх участи не беруть.
Найчастіше грають в «навбитки», в «котка» та в
«кидка».
Гра «навбитки» полягає в тому, що один тримає в руці
крашанку, носком догори, а другий б’є носком свого яйця.
Потім б’є другий по кушці, тобто по протилежному кінці;
чия крашанка розіб’ється з обох кінців, той програв: він
віддає свою крашанку тому, хто виграв.
У «котка» грають так: з похилого місця, з перепоною
внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити
*) Аничковь, стор. 268—269.
2) Сн., І, стор. 38. Слово «качели» — старослов’янського походження,
тепер уживане росіянами.
З Ол. Терещенко, VI, стор. 108 і 116.
283
так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера.
Правило: хто частіше попадає, той більше виграє.
Гра в «кидка». Один з партнерів кладе дві крашанки на
такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло про-
котитися яйце; другий партнер стає на віддалі одного саж-
ня и кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно
в обидві — виграв, а як попаде в одну або не попаде в жад-
ну — програв.
Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну
з них — крашанку; хто відгадає, під котрою з шапок є кра-
шанка, той виграв, а не відгадає — програв.
Кладуть яйце на землю. В десяти кроках від нього сто-
їть один з партнерів, що хоче виграти яйце; йому зав’я-
зують очі хусткою. З зав’язаними очима він відміряє де-
сять кроків, розв’язує очі і має дістати до яйця, не сходячи
з місця. Якщо дістане — виграв, не дістане — програв.
Крім цих ігор у крашанки чи писанки, існує ще багато
інших; ми тут назвали лише найпопулярніші з них серед
населення центральної України.
Гагілки
«На Благовіщення й на Великдень, як дні гарні та ясні,
дівки ходять кругом села і співають, а за ними ідуть ма-
ленькі діти. Вийдуть на просторіше сухе місце, беруть
трьох малих хлопчиків (дівчаток ні), садовлять їх навкоси
(трикутником), один проти одного, а тоді беруться за руки;
одна заходить між дітей і виводить кривого танця; дійде
до задньої, тоді беруться задня з передньою за руки і вже
ходять кругом та співають пісню:
А у кривого танця
Да не виведу конця.
Буде його да виводити,
Йому конець да находити.
Як переспівають пісню, то всі дівчата спиняються,
обертаються до дітей, поділяються на три частини (кожна
частина стоїть кругом одного хлопця) і плескають руками
над їх головами та співають:
Ладки, ладки
Да веребчику...
Як закінчать пісню, то піднімають дітей на руки і під-
кидають угору (кожного хлопця) кілька разів і все на ру-
ках спускають та кричать: „ту-та-та“ — і так витають
хлопців».
284
Цей цікавий варіянт «кривого танцю» записала Ніна
Заглада в селі Старосіллі на Чернігівщині в 1928 ро-
ці ’) Це, імовірно, був останній рік, коли можна було спо-
стерігати і записувати великодні гагілки в Наддніпрян-
ській Україні
В Західній Україні гагілки на Великдень «грали» дівча-
та ще в 1944 році Найцікавіша з великодніх гагілок Гали-
чини, що символізує похорон зими, називається «Кост-
руб». Починаючи «грати» цю гагілку, дівчата беруться за
руки і утворюють велике коло. В середину кола заходить
дівчина і голосно гукає:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — відповідає хор.
— Чи не бачили мого Коструба?
— Бачили, пішов у старости!
Після цього перегукування хор іде в коловий танець,
співаючи:
Бідна моя голівонько,
Нещаслива годинонько!
Що я собі наробила,
Чом Коструба не злюбила?
Приїдь, приїдь, Кострубоньку,
Станем рано до шлюбоньку,
Рано, рано, пораненьку,
На білому камінейку.
Проспівавши цей текст, хор зупиняється, і дівчина зно-
ву гукає:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!
— Чи не бачили де мого Коструба?
— Поїхав по квітку! — відповідає хор і знову співає
«Бідна моя голівонько...», Після цього діялог повторюється
з відмінами: «Поїхав по напій», «Слабий» і нарешті «Вже
вмер!». Після кожного діялогу хор співає «Бідна моя голі-
вонько...»
Останній діялог:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!
— Чи не бачили де мого Коструба9
— Вже повезли на цвинтар’
Хор весело співає:
Слава Тобі, Божий царю,
Щ© мій Коструб на цвинтарю
Лежи, лежи, як колода,
Я молода, як ягода,
І мене для тебе шкода;
]) Мат. д© етнології, Г;^Стор. 157. Київ, 1929.
285?'
Лежи, лежи, щоб не встав,
Бо до мене інший пристав;
Ніженьками затоптала,
Рученьками заплескала.
Дещо відмінний варіянт «Коструба» знаходимо в Голо-
вацького !):
«Дівчата стають у хоровід, взявшися за руки; одна стає
всередині, а інші співають хором:
Приїдь, приїдь, Кострубоньку!
Стану з тобов до слюбоньку,
На травнику-биліську
І в подертім сірочиську!
Після цієї строфи дівчина, що стоїть у колі, питається:
«Христос Воскрес! Чи не виділисьте, люди, мого Костру-
бонька?»» їй відповідають: «Твій Кострубонько лежить
у недузі». Тоді ця дівчина, вхопившися за голову, починає
співати плачущим голосом:
Що ж я, бідна, учинила,
Кострубонька не любила!
Вслід за цим хоровід знову співає:
Приїдь, приїдь, Кострубоньку! і т. д.
Після цього дівчина повторює кілька разів своє питан-
ня, дістаючи відповіді: «Твого Кострубонька голова бо-
лить, ноги болять, руки болять, твій Кострубонько вми-
рає», нарешті: «Твій Кострубонько вже вмер». Тоді дівчи-
на, що в центрі кола, співає й пританцьовує:
Слава тобі, Христе Боже!
Коструб встати вже не може!
Нехай лежить, як колода,
Я молода, як ягода.
Фолкльорист Анічков, посилаючись на Афанасьєва, по-
дає кінцівку третього, нам не відомого варіянту «Костру-
бонька». Він пише:
«Щоб учасники гри розвеселилися, Кострубонько пови-
нен ще схопитися і бігати та ловити дівчат; тоді хор весело
співає:
Ожив, ожив наш Кострубонько,
Ожив, ожив наш голубонько...» * 2)
У звичаях наших найближчих сусідів, молдаван, фігу-
рує ідол-лялька Калаян або Траян. За тиждень до дня
!) «Народньїя ігЬсни», Ш, 167.
2) Аничков, І, 340; Афанасьев, Позтич. воззрен., Ш, стор. 763.
286
Святого Юрія дівчата ліплять з глини опудало на зразок
людини і одягають його в одяг селянина. Кладуть його
в труну, а на другому тижні, в п’ятницю, вони знову зби-
раються, запалюють біля Калаяна свічі і «плачуть» над
ним. Після цього вони ховають Калаяна де-небудь у глухо-
му закутку і просять послати дощ.
Нашого Кострубонька і молдавського Калаяна дослід-
ники порівнюють з старогрецьким Адонісом. Свято на
честь Адоніса греки святкували ранньої весни, в кінці лю-
того або на початку березня. Жінки плакали, співали спе-
ціальні пісні, били себе в груди; все це відбувалося під
акомпаньямент флейти над лялькою, що зображувала по-
мерлого Адоніса. Через день Адоніс прокидався, оживав,
і жінки з цього приводу раділи. Отже, святкування склада-
лося з двох головних актів: сумного і веселого.
Згодом цей ритуал відбувався в Александрії значно
урочистіше, бо там поруч з Адонісом фігурувала Афродіта.
Адоніс був коханцем Афродіти, і вона оплакувала його
смерть. Учасники цього обряду молилися, щоб Адоніс по-
вернувся до них у наступному році При виконанні ритуа-
лу особливу ролю відогравали «сади» Адоніса, що їх кида-
ли у воду. Це були невеличкі горщики з квітами, хлібними
культурами та городиною. ’)
В образі Адоніса, як думають дослідники, учасники ри-
туалу оплакували смерть природи в літню спеку або восе-
ни і раділи з приводу її воскресіння навесні Ось як пише
про це англійський етнолог, Джеме Фрезер:
«Під ім’ям Озіріса, Адоніса, Томуза, Аттіса та Айоніса
єгиптяни, сирійці, вавілонці, фретійці і греки уявляли собі
смерть і оживання рослинности через ритуал, що був
скрізь приблизно однаковий і паралелі до якого зустрі-
чаються у весняних і купальських обрядах сучасного євро-
пейського селянства».
’) Аничков, І, 343.
2) Егагег, (Іоісіеп Вои^К, І, рр. 278-279.
ВЕЛИКОДНІЙ ПОНЕДІЛОК
«Волочільне»
У великодній понеділок селяни ходять один до одного,
христосуються і обмінюються писанками. Цей день нази-
вається волочільним. Ходять з поздоровленнями (пере-
важно діти) до рідних, повитух, знайомих, священиків,
приносячи в подарунок «волочільне», що складається зви-
чайно з пшеничного калача і кількох крашанок. !)
«...се властиво було, може, найбільш людське, гуманне,
соціальне свято цілого річного кругу —*се обопільне обда-
рування „дорою“ (сей грецький термін досі живе місцями),
зв’язане з виявами зичливости і всяких добрих почувань
до „всього миру“.»1 2)
«Діти (до дванадцяти років) носять пироги до батька
хрищеного, до матері, до баби на другий день Великодня.
Хрищений батько дарує дітей, дає 3 копійки або 5 грошей,
батькова дружина насипле гостинців у хустку, дасть кра-
шанок зо дві. Мати хрищена грошей не дає, а дає гостинці
Як дитина приходить до хрищеного батька з пирогами на
Великдень, то каже: „Христос Воскрес, будьте здорові
з празником!" Хто є в хаті, каже: „Спасибі, также і вас по-
здоровляємо, хай великий (чи велика) ростеш! “ — і погла-
дить по голівці
«Дитина сама розв’язує хустку з пирогами, бере пироги
і кладе на стіл. Хрищена мати садовить дитину за стіл, по-
частує її. Насипле гостинця в хустку: насіння, цукерків,
бубликів, крашанок; дасть дитині в руки і скаже: „Іди, ди-
тинко, з Богом “».
«Принісши гостинці додому, дитина віддає матері,
мати ж висипає їх у решето (так зсипає гостинці всіх ді-
тей), а після обіду ділить їх дітям». 3)
Такі діти називаються «христосувальники», а подекуди
збереглася старіша назва—«волочебники». Подарунок,
1) Чубинський, Ш, стор. 24.
2) М. Грушевський, І, стор. 177.
3) Ніна Заглада, Мат. до етнол., І, стор. 157.
288
що його волочебники одержують, називається «волоче -
не» або «волочебне». Така назва існує чи колись існувала
не тільки у нас, українців, а і в білорус®, росіян, поляків та
литовців.
Найстаріша згадка про волочебншйв стосується до
ХУІ-го століття: Іван з Вишні у своїй проповіді гостро на-
падає на цей звичай як на поганський.
Імовірно, що внаслідок нападів з боку церкви цей та-
кий цікавий звичай у нас здрібнів і став дитячим христо-
суванням. У повнішій і старішій формі цей звичай зберігся
в білорусів. Там хор парубків зупиняється під вікном хати,
стає півколом і співає волочебні пісні Причому співає
один, акомпаньюючи собі на скрипці, а хор підхоплює при-
спів:
«Христос Воскрес, син Бо^еий!»
Як свідчать дослідники 1), білоруські селяни надають
великого значення обходові волочільників. Вони ШїЛЬМО
слідкують за тим, яка погода під час волочільного обходу:
якщо дощ і негода, то селяни вірять, що під час літніх ро-
біт у полі буде теж негода.
Що ж до самих волочільних пісень у Білорусі, то вони
мають характер ідеалізації селянського життя:
Почоагь жа значень яго даюрь?
Воколо згороду усе жалівньї тьіиь,
А шулочки муроваиньїе,
Вереюшки усе точенньїе,
Вороцики позлачонжме,.
Подморотница— біла рьіббя косьць,
А клямочки поалачош^щ^,
А замочки еерабраиньїе.
Або ще:
Да чи дома, дома слаутьій пане?
Коли дома, устань рано,
Устань рамо, умьійся біло,
Умьійся біло, утрися сухо,
Надзінь ботьі козловьіе,
Подпиражи поясь шелжжиш»кій,
Завяжм хусточку щиро злотную,
Надзімь шубу атласовую,
Одчжш окно, поглядай у гуми®,
Одними другеє, поглядам у поле... * 2)
Як бачимо, це вітання волочільниками господаря ана-
логічне до вітання колядниками. В Україні дай звичай
!) Шішл^скмй, «Волоч. вь Витебск. губ.», Рус. даефникь, 1369, І.
2) Шпмлевский, І. иом. 136 і 138.
10 О. Вор<жай
2Є0
держався ще в першій половині минулого століття а те-
пер відомий лише в деяких околицях Галичини, особливо
на Яворівщині, де такі величальні пісні на Великдень на-
зиваються «риндзівками». На українсько-білоруському
сумежжі, в Гроденському повіті вони відомі під назвою
«рогульки».
В 1870 році В. Гнатюк видав яворівські риндзівки з по-
ясненням, що ці пісні співають хлопці і парубки на другий
і третій день великодніх свят дівчатам і молодицям, які
повіддавалися в останній сезон, в «зимне пущеннє». Вони
приходять уночі громадою з 20—ЗО осіб, з одним музикою,
звичайно скрипалем (часом беруть і басиста), стають під
вікном і співають усі в один голос. Коли скінчать, дівчина
чи молодиця виносить їм за поріг кільканадцять писанок
і звичайно додає ще дві чи три дрібні монети на почасту-
вання; після цього парубки відходять і під вікном іншої
дівчини співають ту саму або іншу пісню. * 2)
Ось одна з яворівських риндзівок:
Ой, рано, рано куройки піли,
Же Христос, же воскрес, же воистину, же воскрес!
Єще ми раньше Ганунейка встала.
Ранейко встала, сад замітала,
Сад замітала, грідки копала,
Грідки копала, вино садила,
Вино садила, стиха говорила:
«Рости ж ми, вино, тонко, високо,
Тонко, високо, корінє глибоко,
Корінє глибоко, листе широко,
Листе широко, гилє високо».
Тоє ми вино сино заквило,
Сино заквило, мало зродило.*
Не зродило ж ми, но три ягодойці:
Єдна ягодойка — єї батейко,
Друга ягодойка — єї матінойка,
Третя ягодойка — сама молодейка,
Сама молодейка зарученая,
Зарученая аж до Любима,
Аж до Любима, за попова сина.
За поповим сином легко робити,
Легко робйти, мід-вино пити,
Мід-вино пити, ключі носити.
Бувай здорова, ґречная -панна,
Ґречная панна, красна Ганунейка,
Не сама з собою, з вітцем, з матінкою.
Тоді, Ганунейко, риндзівка,
а нам писанок кобівка.
Тобі, Ганунейко виґрадзанє,
а нам писанок ціле дзбане.
’) М. Груш., І, стор. 178.
2) За Мат. етн., XII, стор. 228.
290
Тобі, Ганунейко, красная піснь,
а нам писанок сорок і шість.
Й а в коморі на кілочку
висять писанки в ріжочку:
Нема кому встати, писанок дати. *)
На Гуцульщині волочільний понеділок— «се днина, в
яку парубки мають нагоду придивитись обстановам до-
машнім та наобзорити дівки на еватаннє (обзорини). Газ-
дині справляють у велике пущеннє у себе вечорниці, на
які сходяться парубки і дівки танцювати; кождий парубок,
що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свя-
та дістати писанку. За тими писанками ходять-волочать-
ся парубки від хати до хати, відки і сей день називається
волочільний понеділок. Писанками тими обмінюються па-
рубки між собою, як стрічаються на дорозі, при чім один
промовляє до другого: „Поможи нам, Господи, абих сі ви-
діли так на тім світі, як і сі тут видимо“. У хаті звичайно
угощують їх, а коли їх та дівчат набирається більше, гу-
ляють при скрипці». * 2)
На Слобожанщині другий день Великодня називається
днем Богородиці; існує звичай роздавати в цей день мило-
стиню «нижчій братії». 3)
Великодні вірші
Крім «волочебних» поздоровних пісень, на другий день
свят виголошувалися ще спеціяльні великодні вірші. Вірші
виголошували здебільшого діти, переважно хлопчаки, пе-
ред хрищеним батьком, матір’ю, дідом, бабою або іншою
ріднею. Ось приклад такого вірша з Херсонщини:
Христос воскрес, не сам я знес,
А сам з собою душу покою.
Прийняв Христос великі муки,
Взяли Його під Божі руки,
Його мати стояла, такі слова звіщала:
«Ой, синочку мій ясний,
Перед тобою світ красний,
Як будеш ти воскресати,
Будуть перед тобою янголи літати,
З святим Воскресінням поздоровляти».
За таке поздоровлення діти діставали від господині
крашанку, а від господаря гроші
*) Наконечне, пов. Яворів. В. Гнатюк, Мат. до етн., ХП, 223, ч. 172.
М. Груш., І, стор. 177.
3) Село Кам’янка на Харківщині.
10 *	291
На Слобожанщині діти «віршували» так:
Христос воскрес із мертвих,
Сонце святиться,
Ісус Христос на світ родиться.
Божа мати на камені стояла,
Криваві сльози проливала:
Пилате, Пилате!
Як нам Христове тіло зняти,
На престол положити,
Плащаницею укрити?
Там пташки латали,
Веселе а&вали,
Ісуса Христа звеселяли.
І ми будем ставати,
Ісуса Христа звеселяти.
Там громи гриміли,
Додолу упали.
Підіть, дати, підніміте,
Красним яєчком обдаріте.
Неви повий світ настане,
Земля потрясеться,
Камшь розпадається.
До треба не мався,—
Камінь розпався,
Христос воскрес із мертвих! ’)
Але вірші виголошували не тільки діти — займалися
цим і дорослі люди. Так, Олександер Терещенко писав, що
в його час (1848 р.) в Україні зберігався звичай, що не тіль-
ки діти, а й дорослі парубки ходили по домах на перший
і другий день Великодніх Свят і виголошували вірші Біль-
ше того, навіть коваки-запорожці виголошували вірші
на Великдень, поздоровляючи свою старшину.
Ось тенет вірша, що його склав Антін Головатий * 2) на
Великдень 1781 року:
Христос воскрес,
Рад мир увесь!
Дождалися Божої ласки.
Тепер уже всяк
Наївся всмак
Свяченої паски.
Всі гуляють,
Везхваляють
Воскресшого Бога,
Що вже тая,
’) Сл. Нікольська. В. В. Ив., стор. 261.
2) Антін Головатий, писар війська запорізького за кошового Кальни-
шевсьюого, вихованець Київської Академії. По зруйнуванні Січі 1775 року
разом з військом пШюв на еміграцію — «під турка», але 1787 року, під час
російсько-турецької війни повернувся на Україну і був одним з організа-
торів кубанського козацького війська. Помер 1797 року. Поет, йому при-
писують «Пісш® Чорноморського війська» — перший друкований твір ук-
раїнською наредаьою мовою. Дивись УЗЕ, том І, стор. 808.
292
Всім до рая
Протерта дорога.
Злиї духи,
Власні мухи,
Всі уже послизли!
Загнав Ісус,
В пекло покус,
Щоб християн не гризли.
А смерть люта,
Що нам тута
Вельми докучала,
По болотам,
Очеретам,
Біжучи, кричала.
Там суцига,
Тепер біта,
Як маленька,
Торопленька!
Бо Біг хрестом,
Чорта з хвостом
Прогнав, як собаку.
Сей чертельний
Змій пекельний
Із смертю злигався;
Во ад зажерти,
Всіх заперти,—
Так то ізмовлявся!
Вони тоє
Вкупі двоє,
Знюхавшись, танцюють, ’)
Хоть старого,
Хоть малого,
Де попав, глибцюють!
Була воля,
Хоть и кроля,—
Та в рай не пускають!
На всіх трактах,
Й по болотах,
Сторожі стояли.
Серед шляху,
За шияху
До пекла хватали!
Того святці,
Попи й ченці
Не минали шляху.
Хвилозофи,
Крутопопи,
Набралися страху.
Пропав сей страх,
Заріс той шлях
Куп’ям та болотом.
’) Цим віршем, як пише Терещенко, козаки поздоровляли фаворита
цариці Катерини II, Григорія Потьомкіна, того самого, про якого пізніше
говорили: «Щоб ти, Грицько, і на тім світі щастя не мав за те, що нам Січ
зруйнував!». В словах «Вони тоє вкупі двоє, знюхавшись, танцюють» —
натяк на Катерину П і Потьомкіна.
293
Де той злий дух
Глитав, як мух,
Ненаситним ротом.
Тепер скорий
Шлях просторий,
До раю протертий.
Без сторожей,
Всі навстежи,
Ворота отперті.
Уже велять,
Яблука рвать
Із райського древа,
Із якого не велів Бог,
А вкусила Єва!
Давно той уж
Кричав недуж,
Що спокусив Єву.
Висить, охляв,
Бо Бог прокляв
Лазити на древа:
За його гріх, що він
Так набрехав Єва.
Бідна Єва!
Одну із древа
Вирвала кисличку;
Збула власти,
Треба трясти
На гребені мичку!
За нею там
Бідний Адам
Щось, кажуть, спрокуди
Землю копать,
Ціпом махать
Бог з раю понудив.
За ту Єва біду
Заслужила сію
Честь Адаму,
Що із раю
Вибили у шию!
Глуха жона
Сама винна,
Яблука трощила:
За один плод
Увесь народ
В пекло потащила.
Біг милостив,
Єву простив,
Адаму пробачив.
Для визволу
Сам додому
Лізти з неба рачив.
Тож чортище,
Старий псище,
Не хоче смириться!
') Єву?
294
Но лиш тут Біг
Сам на поріг,
Він в пекло поточився!
Тут Вельзевул
Попустив мул,
З ляку прихилився,
Заревів грізно,
Як вовк, різно,
Голосом собачим.
Кричить пробу,
Що Христову особу
Побачив!
Не в такт хлости,
Що всі кости
Поламав
І роги — під ноги.
Нагнав труха
І самого злого духа
Підтоптав,
Аж очі опустив,
Кричить на пуп,
Що всюди ступ,
Нельзя і доторкнуться!
Надуло брюхо,
Заперло дух,—
Не дає повернуться!
А смерть-шлюха
Стоя слуха,
Що над дядьком
Стала трястись,
Мислить спастись,
От Юди укриться!
А сей Юда
З того студа
Звернувсь 'як макуха.
Так по ділам,
Бо тим слідом
Бере сокруха!
Прадід Адам
І дядько Хам
Давно в пеклі нудив?
Уже ж тепер
Пекло отпер,
Як Христа побачив!
І всяк узник
Крутив узлик,
З шиї розв’язали;
І все Христу,
Як на лету,
Усе розказали.
Єва згнута
Була тута
От презлого шайтана.
Сей гіокуса
Злійший пруса
І кримського хана!
295
Мучить дарма,
У них ярма
З шиї не злізали!
З ярма в хомут,
З узлами кнут,
Дротяниї пуги!
З шиї до п’ят,
На спині знать
Кривавиї смуги!
Щоб скакала,
Не брикала,
Кладуть в рот удила.
Понеділок,
Хоть не милок,
Так ему заслуга.
Змикулився,
Замулився,
Ледве утік з плуга!
Святий Афет
Узяв мушкет,
Як вистрілив на гасло!
Пошла з рая
Рад ость не малая,
Аж пекло загряхло!
Свята Сарра,
Хоть і стара,
Та жінка руча:
Вся голота,
Ішла в ворота,
А вони — куда луча!
Племінник Лот
Вкупі сирот
Як ізобрав бідних,
Так ні дверей,
Ні амаварій
Не остались мідних!
Мусій-пророк
Двері й замок
І мур пробив рогами,
А сплюндрував,
Помандрував
Пішими ногами.
Власний бугай
З комори в рай
Виперся голодний.
Уже тепер пекло отпер
І шлях протер,
До раю свободний.
Прадід Адам,
І дядько Хам
Із пекла удрав!
Авраам з Ісааком
Ледве скаком
І собі поплетав. ’)
’) Ол. Терещенко, VI, стор. 112—115.
296
Обливання водою
Великодній понеділок називається ще «обливаним по-
неділком», бо в цей день, за стародавнім звичаєм, хлопці
обливають дівчат водою або — це вже нова мода — парфу-
мами.
«На другий день свят обливають один одного холодною
водою».
«В Галичині, в перший понеділок Великодніх свят
хлопці ходять до дівчат і обливають їх пахучою водою —
в містах або чистою джерельною — в селах...» !)
«У цей же день парубки, зустрівшися з дівчатами, об-
ливають їх водою; за це дівчата дарують їм крашанки». *) .
На Поділлі звичай обливати дівчат водою або парфума-
ми у Великодній понеділок зберігся й досі В кожному разі
до останньої війни цей звичай можна було спостерігати май-
же в усіх селах Вінниччини, Кам’янеччини та в Галичині
На Гуцульщині «дівки того дня дають леґіням (паруб-
кам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за
пазуху, а леґінь відбирає від неї, звівши уперед з нею лег-
ку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє
водою, буває, що й скупає цілу». * 3)
Обливати когось або самого себе водою на Великодньо-
му тижні — це стародавній звичай, що стоїть у зв’язку з
весняним очищенням водою. Цей звичай існує або доне-
давна існував і в інших європейських народів. Так, серби
у Великодню суботу обливають водою будинки, в яких
живуть, вірячи, що цим вони виганяють «нечисту силу».
А в першу п’ятницю після Великодніх свят вони обми-
ваються «омахом» — водою з-під млинового колеса; при
цьому вони ще кладуть у воду великоднє яйце і зілля- « ми-
ло дух» або взагалі квіти. У Боснії’в цей день купаються
в джерельній воді. 4)
Чеські дівчата на Великодньому тижні мають звичай
«сЬодіі па кирапі» д співати спеціяльних пісень, в яких
уособлена «Уеікопос» обмиває водою свої руки і ноги.
Чешки співають:
Зтгіопоско, Уеікопоско,
Ксіе’з іак дІоиЬо Ьуіа?
— П зіийапку, и зіисіапку,
тисе, поЬу туїа.
’) Терещенко, VI, стор. 104, 111.
-2) Село Красносілка, Старокостян. пов. і Проскурівський повіт, Чуб.,
ПІ, стор. 24.
3) Зелениця в Надвірнянщині, М. Груш., І, стор. 177.
4) Лилек, 265—266. За Ан., 263.
297
У Польщі—так само, як і в Україні—в понеділок
на Великдень хлопці обливають дівчат водою або парфу-
мами.
У німців існує повір’я, що коли у Великодню неділю
мовчки зачерпнути води з струмка (за течією), то така во-
да набирає цілющої сили. І взагалі німці вважають, що для
здоров’я добре облити себе чи когось іншого водою, набра-
ною о 12-тій годині ночі проти Великодня. Так само цілющі
властивості німці приписували в XV і XVI століттях
ямайським» купанням. ’)
Був подібний звичай і в стародавніх римлян. На каме-
ні Неаполітанського музею, під ямайським календарем»
зазначено: яЬизігаїіо асі Питеп» (очищення текучою
водою). * 2)
Цілком імовірно, що звичай обливатися водою, та ще
й біля річки, як у гуцулів, з метою я очищення» прийшов
до нас із стародавнього Риму через західньоевропейські
країни. Очевидно, цей звичай трактувався — і у нас, і на
Заході — як поганський. Доказом цього, як і в багатьох
інших випадках, є протести з боку християнської церк-
ви. Так, один з пунктів Познанського собору 1420 року
забороняє на Великодньому тижні обливати водою чи
обливатися. 3 4)
У наказі яПравительственного сената» від 17 квітня
1721 року забороняється обливати водою, в день Велико-
дня тих людей, які не були присутні на заутрені *)
Серед українських народніх звичаїв, як і серед зви-
чаїв інших європейських народів, відоме ще одне обли-
вання або кидання у воду людей в одежі чи то симво-
лічних речей — з метою накликати дощ під час літньої
спеки. Докладно ми пишемо про цей звичай в іншій
частині цієї праці.5)
!) Стітт, О. М., 1808 і Ьетке, Уоікзіїї. іп Озірг., І, 14—16.
2) Ан., І, стор. 263.
3) Аничков, І, стор. 2X0.
4) Сахаров, II, стор. 175.
5) Див. «Літо».
ТРЕТІЙ ДЕНЬ ВЕЛИКОДНЯ
На третій день Великодніх свят селяни звичайно зби-
ралися в корчму на музики і веселилися — «відпроваджу-
вали свята».
В цей же день «для порядку в іграх молодь вибирає
з свого середовища одноголосно отамана й отаманшу, а та-
кож і підотамана та підотаманшу». *)
Отже, як бачимо з цього свідчення авторитетного етно-
графа, Павла Чубинського, в цей день відбувалися колись
по селах України перевибори керівних органів — як тепер
би сказали — молодечих громад. На жаль, в етнографічній
літературі ми не маємо докладних описів, як саме ці пере-
вибори відбувалися. Вислів П. Чубинського «одноголосно»
можна зрозуміти, що вибори вважаються дійсними лише
тоді, коли всі без вийнятку члени громади давали свою
згоду на вибір того чи іншого кандидата.
В Україні, як і в інших країнах Европи, характер і фор-
ми існування молодечих громад вивчені дуже мало.* 2) Ві-
домо, що організації молоді існували ще за античних часів,
хоч відомості про них дуже скупі, навіть щодо самої Греції.
Пізніше молодечі громади зустрічаються в Італії, в півден-
ній Німеччині, Паннонії3), Далмації, а ще пізніше — в бри-
танських кельтів. У цих країнах молодечі громади влаш-
товували спортові ігри, об’єднані культом якого-небудь
бога чи героя.
В ближчі до нас часи маємо відомості про організації
молоді, переважно хлопців, в Альбанії, Португалії та в пів-
денній Франції. Старовинний характер цих організацій
‘) П. Чуб., Ш, стор. 25.
2) Про молодіжні громади в Україні є така література: Бережков-
ський, «Парубочі та жіночі громади на Поділлі», Зтног. обоз., т. XI., і його
ж «Парубоцтво как особая трупна в малорусскомь сельском'ь обществ’Ь»,
К Ст. за 1887; Дикарьов М., Матеріали до укр.-русь. ет., том III, Львів,
1990, «Програма до збирання відомостей про громади і збірки сільської
мол.»; Савченко Ф., «Парубочі та дівочі громади на Україні», стаття в
«Е. В.» за 1930 рік.
3) Паннонія — римська провінція на території теперішньої південно-
західньої Угорщини і сусідніх країн.
299
довго зберігався на Балканах, і вони в свій час відограли
визначну ролю в боротьбі балканських слов’ян за визво-
лення з-під турецького ярма. В німецьких Альпах органі-
зації молоді ще й досі зберігають старі звичаї молодечих
громад.
Цікаві залишки старовинних форм парубочих організа-
цій ми знаходимо у Франції, в районі міста Ам’єн, у північ-
ній і середній Німеччині і в Україні,— згадаймо урочисте
садження хлопця на коня під час «коронування». ’)
В слабшій формі збереглися молодечі організації у сканди-
навських рибалок та у фінських мисливців.
У чехів буває щонайменше один день у році, коли пару-
боцтво має змогу урядувати у себе на селі. .
Дуже цікаві звичаї приймання молоді до парубочої гро-
мади існували, а, може, ще й досі існують, у французькій
провінції Пікардія. Тільки після того, як парубка прийняли
до громади, він має право носити сорочку з блакитним ко-
міром, що вважається за одяг дорослих чоловіків. Прий-
няття до громади тут відбувається опівночі, проти дня всіх
святих. Присутні бувають тільки чоловіки. Парубок по-
винен уміти читати і записати своє прізвище в книгу гро-
мади. Потім йому треба показати своє вміння поводитися
з сокирою, в’язати снопи, спиляти сосну. Крім того, він по-
винен уміти нагострити косу, нав’язати хмизу, в’язати сіт-
ку на рибу і скласти розібраний плуг. А потім йому треба
сісти на осла, щоб показати своє вміння їздити верхи.
В той момент, коли він зістрибне з осла, з’являються жін-
ки й дівчата, і йому належить вибрати одну з них; цю дів-
чину він має право обіймати й цілувати всю ніч, танцюва-
ти з нею, а потім провести додому. З цього часу він має
право женитися.
В Бравншвайзі хлопець повинен мати 17 років і підні-
мати два центнери збіжжя, щоб його прийняли у верству
робітників; прийнявши, йому дають нове ім’я.
У Вестфалії, а також у Бравншвайзі відбуваються па-
рубочі походи чи, краще сказати, процесії, коли вони ва-
дять укритих соломою «ведмедя» та «вовка». В Тюрінгії
і Гессені такі процесії уряджують на Зелені свята.
У Фінляндії та Естонії відзнакою зрілости є вміння їз-
дити верхи і піднімати певної ваги камінь. Парубка підні-
мають на руках і «вихають». Новоприйнятий купує*горіл-
ку на почастування парубочої громади. Отже, все відбу-
вається так само, як і в нас на Україні, за вийнятком
піднімання каменя.
’) Див. перший розділ цієї книги.
зм
Найповніше, здається, збереглися звичаї приймання до
парубочої громада в Магдебурзькому повіті, в Німеччині.
Там це відбувається переважно в суботу напередодні дня
св. Мартіна. Тут також треба піднімати мішок з пшеницею
та купувати горілку. Парубок обіцяє нікому не оповідати
про звичаї громада і взагалі про все те, що відбувається
в ній. Під час обіду на честь нового члена все на тарілках
не поїдається — трохи їжі залишається для котів і собак.
Дуже старовинною формою цього бенкету було пити лож-
ками пунш з миски, а закушувати медяниками. Парубка
залякували, що йому доведеться ходити по темному лісі;
але він повинен не боятися. Одна пісня, яка до цього сто-
сується, говорить про страшні примари. Такий парубок ні-
би вірить у далекі пригодницькі подорожі по чужих краї-
нах з непрохідними лісами, а також в існування вогненних
драконів. Він удає, що чує, як його кличе до себе дикий лі-
совий ловець — щось подібне до гуцульського чугайстра.
Далі йому проказували вірші або він сам декламував
шлюбний вірш. Відтоді вія уже мав право вибирати собі
дівчину. Все це кнгаалося веселими жартами.
Французький етнограф, В. Бужієль *), записав подібні
звичаї у косарів Польщі, що від 1830 до 1892 року значно
змінилися. Парубка, до якого приставляють «отамана» і
«ксьондза», називають «вовком»; він повинен працювати
разом з іншими косарями, які, оточуючи його, роблять
йому різного роду труднощі При цьому вони кричать:
«Вовк! вовк!». А при кінці, якби він зморився, кидають
його на землю і б’ють. Потім будують з чотирьох кіс курінь
і накривають його накошеною травою. Там на парубка че-
кають «отаман» і «ксьондз»; йому доводиться на колінах
повзти через розкладені колоди. Потім його нібито голять,
а насправді мастять обличчя масною сажею. Далі кладуть
йому на голову вінок з квітів, прив’язують хвіст, садов-
лять на солом’яний стілець. При всій цій церемонії пару-
бок кусається і виє по-вовчому: удає з себе вовка. Потім
ведуть його до садиби. Прибувши до оселі, парубок не по-
винен сміятися, говорити, їсти і пити. Пропонують йому
лише склянку води, але не дають у руки, а ставлять перед
ним на землю, він повинен напитися так, щоб не торкати-
ся склянки руками. Потім він повинен з’ясувати вжиток
різного господарського знаряддя. Нарешті одягає свіжу со-
рочку — це ознака, що він є новонароджений. В спеціяль-
’) ІІп гііе адгісоїе еп Роїо^пе. Виїї. еі тетоігез сіє 1а Зосіеіе сГАпШгор.,
X зегіе, VI, Рагіз, 1919.
ЗОЇ
ній промові з нагоди цього «свята» «ксьондз» і «отаман»
називають «вовка» гідним бути в громаді дорослих паруб-
ків і дають йому право танцювати з будь-якою дівчиною
і — розуміється — одружитися. Зміст пісень, що їх при
цьому співають парубки, в’яжеться з життям вовка в ку-
щах і має явно сороміцький характер.
Випроба і тортури «вовка» скорочуються в тому випад-
ку, якщо котрась з дівчат, що при цьому присутні, кине
йому хустку і запросить до танцю. Але по деяких селах це
виключене, бо жінок до цих церемоній не допускають.
Про дівочі громади як в Україні, так і в інших країнах
Европи, ми маємо відомостей ще менше. Можливо, тому,
що діяльність дівочої громади носила спокійніший харак-
тер і обмежувалась організацією вечорниць, «вулиці» та
інших розваг. Правда, в деяких місцевостях України (По-
ділля, Київщина) дівочі громади брали на себе опіку над
старими і немічними людьми; але це їхнє піклування носи-
ло випадковий характер і ніколи не переходило в певну
систему харитативної діяльности. *)
Перевибори отамана, отаманші і їхніх заступника та за-
ступниці відбувалися на третій день Великодніх свят: від
цього дня починається «вулиця». * і 2)
!) Цікаво було б придивитись до форм та характеру організації моло-
дечих громад (народніх, традиційних, а не «штучних») в європейських
і американських країнах нашого поселення. Нам здається, що це дало, б
користь для практичного життя наших молодечих організацій.
2) Див. далі
Частина
III
РАДУНИЦЯ І ПРОВОДИ
Другий тиждень після Великодня називається «поми-
нальним», або Томиним (Фоминим) тижнем; починається
цей тиждень Томиною неділею.
В старих писаних пам’ятках для цього тижня (чи тіль-
ки неділі, що нею починається тиждень) є ще й третя на-
зва: Радуниця, або Радунець, а ще — Радовниця.
Так, у Троїцькому літописі з 1372 року згадується, що
«Литва и ляхи Жемоть придоша изгономь (кь Переслав-
лю) по ВолицЬ дни на другой нед*Ьл*Ь во вторникь, на заут-
ріе по РадоницЬ».
В Новгородському літописі з року 1373 (6880) записано:
«Вь среду на завтріе по Радуници».
А. року 1556 (7063) записано таке: «МЬсяца апреля вь
22 день, вь понед’Ьлник'ь на второи нед’Ьли посл*Ь Велица
дни, канунь Радуници...»
В Стоглаві осуджується тих, котрі по «ВелицЬ дни
окличи и на Радуницьі вьюнець и всякое в нихь б*Ь-
сованіе...»
Або ще: «Апркля 7 на завтрея радуниць бьість гибель
вь солнцьі». (Псков. І л. року 1541 [7048]).
А в Київському літописі з року 1493 записано: «Тояже
весньї на Радуницу, апр&ля 16-го, погорд Москва...»
«Вь УстюгЬ Великомь, сь 1445 г. вь Радуницу бьгва-
еть крестное хожденіе на убогій домь при Іоанно-Пред-
течевскомь монастьір'Ь, а по совершеніи панахидьі, гу-
лянье вь сосновой рощЬ, вьіросшей на тамошмемь клад-
бищі...» *).
В церковному словнику з року 1773 читаємо таке:
«В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати по-
мерлих свояків з язичними обрядами, і той, хто згадував,
приносив на могилу вино, сичене пиво * 2), пироги, млинці,
і після відправи священиком литй, взявши чарку з вином
або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту
!) «С&верньїй Апхибі»», 1824. И. 17.
2) Від слова «світить* — підсолоджувати.
304
допивав ©ам; жішш в цей час плаксивим голосом причита-
ли добродійства покійника...» 3).
Радушщю знають і болгари: вони теж їдять, п’ють на
могилах рідних і причитають добродійства покійника 4.)
В Польщі «Кайопісе» практикується у Варшавському
ПОВІТЕ
У стародавніх слов’ян Радуницею (або «весняною ра-
дістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят —
час поминання мертвих, за стародавнім народнім віруван-
ням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом
живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили. Піз-
ніше, вже після введення християнства, Радуниця справ-
лялася лише один день — на другу неділю після Великодня.
«Весняні обряди колись, очевидно, ще більш багаті й
різнорідні змістом, ніж новорічні., припадали на великий
піст, що стояв у повнім контрасті з весняною „радістю*.
Через те дещо перекинулося на великодній тиждень...» 5).
Карамзин, пояснюючи слово Радуниця, твердить, що
в стародавніх слов’ян цією назвою визначалося будь-яке
свято 6 7).
В сучасних українських народніх звичаях слово «Раду-
ниця» вже не зустрічається. Обряд поминання мертвих у
«поминальний» тиждень після Томиної неділі, в залежно-
сті від місцевости, має такі назви: «гробки», «могилки»
(Поділля й Волинь), «бабський Великдень» (Київщина та
Лівобережжя), поминки (Херсонщина). Але скрізь, по всій
Україні, поширена церковна назва Проведи.
Назва Проводи, ймовірно, походить від події, про яку
в Євангелії записано так: «Когда при распятіи Готодаіж*ь
тЬлеса многих’ь святьіхь восташа и, по воскресати Его,
внидоша во святий градь: тоїда сихь-то евятьоть яшбьі
опять послі преадкика ешровождали (проводили) до гро-
бовь гражд&яе» і).
Застосування цма назви, як свідчзггь Максим Берлін-
ський 8), стосується часів Петра Могили (перша половина
ХУП століття), коли, як пише Снєґірьов, «нікоторьіе цер-
ковньїе обрядьі заведеньї бьіли изь подражаиія Поль-
скимь» 9),— точніше: західнім, на відміну від східанх.
3) «Новое приб. к*ь сл. церк.», 1818.
4) В сучасних болгарів цей звичай має назву «Задушиіца».
5) М. Грушевський, 1923, стор. 165.
6) И. Г. Р., ч. V.
7) За Сн. Ш.
8) М. Б. (1764—1848) — перший ии&веький аркеалог.
е) Си. Ш, 1838.

Сама відправа Проводів у Києві, десь наприкінці XVIII
століття, відбувалася так:
«...На гору Скавицю (або Щекавицю) збиралися для
поминання родичів найповажніші*) києвоподільські
горожани. Панахидні литії відправлялися священи-
ками над кожною могилою, потім кожна родина сіда-
ла колом біля своїх покійників і поминала їх тим
їстивом і напоями, що їх із собою приносила. А тим
часом школярі наспівували їм духовні пісні (псаль-
ми), іноді скрипачі награвали сумовитих мелодій. Під
час того частування були й найубогіші» {0).
Про Проводи на Слобідській Україні, вже в XIX століт-
ті, маємо таке свідчення Квітки-Основ’яненка (1778—
1843):
«...То було на самі Проводи, і треба було через кладо-
вище йти, де на гробках у той День усі поминають
своїх родичів».
Уже для пізніших часів (кінець XIX і початок XX сто-
ліття) про відправу Проводів «на гробках» у селах і містах
України зафіксовано такі оповідання:
«...Поминають померлих у Хомин понеділок, бо в
Проводи наш Великдень відходить, а тому, що зали-
шилося в нас, те треба дати їм, померлим» и).
«...На загальному обіді роздають коливо з медом,—
його треба їсти натщесерце» 12).
«...По закінченні обіду господарі йдуть до своїх родових
могил і кожний просить священика, щоб він відправив по
померлих панахиду.
На могилі кладуть три, або чотири, яєць. По закінченні
панахиди господар розбиває ці яйця об надгробний хрест
і віддає їх дідові, примовляючи:
— Помолись, дідуню, за померлих тата, маму і за се-
стру.
При цьому він каже дідові імена своїх померлих роди-
чів і свояків. Потім уся родина сідає колом біля могил обі-
дати. Голова родини промовляє:
«Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я
спочивати!»
*) В оригіналі «почетн’Ьйшіе».
Сн. ПІ, 1838.
,!) Місто Олександер, Рівенського повіту.
,2) Село Дедеркали, Кременецького повіту.
306
При цьому він викидає на могилу частину шкарлуп з
великодніх крашанок, кістки зі свяченого поросяти та свя-
чену сіль, а потім «обводить» могилу свяченою крейдою
і на останок виливає чарку горілки, примовляючи:
«їжте, пийте, споживайте і нас грішних споминайте!»
Після цього кожний учасник обіду випиває повну чарку
горілки, примовляючи:
«Дай нам, Боже, довго на цім світі проживати, в добрім
щасті панувати, а померлим — царства Божого діждати» |3).
«У нас напередодні Проводів люди гарно вбирають свої
х&ти, миють, мастять, перуть, готуються, як до великого
свята: печуть книші, роблять сир, б’ють масло, варять і
красять яйця,— все це зав’язують у два вузлики і кладуть
на стіл. Один із тих вузликів призначається для причету,
а другий для сімейства і старців. У день Проводів ті вузли-
ки приносять до церкви. Після відправи загальної панахи-
ди тут же, біля церкви в ограді, або на сусідньому кладо-
вищі, був загальний обід для всіх, хто хоче,— і для мирян
і для причету...» * 14).
Добре підгулявши, вже десь під вечір селяни повер-
таються до церкви, де священик, ніби з вдячности, виси-
лає їм до частування горілку. Після «попівського поча-
стунку» всі розходяться по своїх хатах і на цьому закін-
чуються поминки покійників 15).
Цього дня бувають іще гри й хороводи, що в них бере
участь не молодь, а заміжні жінки та навіть бабусі, з чого
й походить назва цього свята — «бабські проводи» 16 17).
Поминають ще так: на могилах христосуються з по-
мерлими, котять по землі крашанки й кажуть: «Святі ро-
дителі, ходіте до нас хліба й соли з’їсти!» Потім сідають на
могилі й закушують, а по їжі, звертаючись до померлих,
кажуть: «Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата
багата, тим і рада!» ь).
Про христосування з покійником «на гробах» згадує й
церковний словник (1773 рік), у якому читаємо таке:
«...В світлу седьмицю ... приходили на могилу померло-
го і, покотивши по ній червону крашанку, говорили: „Хри-
стос Воскрес! “, думаючи, що покійник відповідає йому в
могилі: „Воістину воскрес!“» 18).
,3) Село Іванья, Лубенського повіту, Волинь.
14), Записано від Марії Т-ко, Київщина.
,5) За Чубинським, III., стор. 29.
16) Там само.
17Х Село Малі Дедеркали, Крем, повіту, Волинь.
,й) «Нов. приб. кь сл. церк. Соч. П. Ал.», 1818.
307
Патершг Пітерський описує, як-то року 1463-го «...ті-
леса усоппжх’ь смтьпгь отвітствовшш на возглась свя-
вь Велюсь №%ь» и).
Для Проводів немає одного визначеного напостійно
дня,— цей день кожного року призначає священик. Таким
даєм може бути будь-який день поминального тижня.
У призначений день для Проводів увесь народ з хоруг-
вами, хрестами, церковним хором і священиками йде на
кладовище. Ставши поміж могилами, відправляють спіль-
ну панахиду, моляться за спасіння душ померлих, а потім
справляють на гробках обід-тризну.
Спільні тризни часто переходять у веселі забави, а най-
частіше у пісні та хороводи 19 20 21).
Згадуючи в «поминальному» тижні померлих предків,
не годиться їх називати небіжчиками, бо в ці дні «вони все
чують, яка про них мова мовиться». Найліпше їх називати
родичами, як от: «Нехай легенько тикнеться нашим роди-
чам на тому світі!» 2|).
В Білорусі, як правило, люди збираються на кладови-
ще у вівторок у Томин тиждень, о 2-гій годині по полудні,
і там «катають» червоні крашанки на могилах своїх рід-
них та свояків, а потім ті червоні крашанки віддають про-
шакам. По обіді, коли вже могила рідні «налита медом і го-
рілкою», її покривають білим столітником22) і ставлять
«суху» їжу, бо цей вівторок у них навивається «сухим».
Хто ж не може сам приготувати відповідний обід, щоб тим
самим відзначити пам’ять своїх родичів «задушевною тра-
пезою»,— тому при цій нагоді допомагають багатші
Перед тим, як сісти на могилу й почати свою трапезу,
голова родини каже:
«Святьіе родзицели, ходзице к нам хлеба-солі кушаць!»
А коли обід закінчиться, то господар знову звертаєть-
ся до покійників з такими словами:
19) За Сн., ПІ.
20) Запивано вад Семена К-ка з Київщини.
21) Записано від Килини П-к з Переяславщини.
22) Столітниками звичайно називаються рослини, які походять з
тропічних країн, як ось: «Аіое, А^ата», і розводяться у нас, та й у Білору-
сі, лише як декоративні; вони дуже рідко цвітуть, а тому й здобули собі
таку назву. Але с рослина, яиа по-англійськи називається «Сепіигу
ріалі», або «Зіагу зсаЬіоиз»; вона росте і в Білюрусі, а в Україні є навіть
спеціяльно український вид «ЗсаЬЇоза исгашіса Б.». Дуже ймовірно, що
саме цю рослину («ЗсаЬіоза Б.») білоруси називають столітником.
Польський етнограф Голебіовський, який записав цей звичай, латинської
назви не подає, а тому ми й не можемо точно визначити, про яку рослину
тут мовиться.
308
«М©и родзицели, вьібачайце, не дзивицесь, чем хата
багата, тем и рада!»
Після цього поминальники роздають залишки їжі про-
шакам, а самі йдуть до корчми, де п’ють і гуляють, ви-
правдуючи старе прислів’я: «Почали за упокій, а кінчили
за здоров’я!» 23).
На Московщині теж здавна ведеться звичай поминати
мертвих на кладовищі, здебільшого у вівторок у Томиа
тиждень.
Отже, як бачимо, і в нас, і в наших сусідів-слов’ян
поминання мертвих у «поминальний» тиждень — це вже
тепер добрий християнський звичай, але коріння цього
звичаю треба шукати ще в стародавніх дохристиянських
обрядах.
У Лева Калойського є таке свідчення: «Руси, наслідую-
чи язичеські звичаї греків, здійснювали жертви і возлиття
на честь померших».
Вище ми говорили про саму відправу поминання мерт-
вих «на гробках» у «поминальний» тиждень, а тепер ко-
ротко зупинимося на тому, як саме ті «гробки» підготовля-
лися до дня Проводів.
«...Ще заздалегідь ми, дівчата, сіяли, бувало, чебрець 24 *)
на материнських могилах; у нас цю траву називали мате-
ринкою. А як померла моя сусідка-ровесниця, то ми на її
могилі сіяли любисток і барвінок, бо то так, ніби на вінок
молодої» 2§).
«Помру сама на чужині, не буде кому й чебрецю по-
сіяти!» 26).
«Як помирав хтось із молодих хлопців, то в нас на Пол-
тавщині дівчата садили на могилі кущ червоної калини, бо
то так належало робити за козацьким звичаєм»27).
23) Ьші Роївкі р. Ь. Сго1еЬіо5¥8кіе£о. ^агзг., 1830.
24) Друга назва чебрецю («ТЬутие зегруНит Ь.») «материнка» або
«пахуча материнка». За стародавнім звичаєм сіяли цю траву на мате-
ринських могилах. Взагалі ця трава дуже популярна в народі; ще в до-
християнські часи наші предки на кострищах (вогнищах) палили чеб-
рець для «воскурювання фіміяму» богам. Про чебрець див. примітку
на сторінці 251.
2§) Любисток («Ьеуізіісит оШсіпаїе»). (Див. прим, на стор. 238); бар-
вінок (Утса тшог Ь.). За народнім звичаєм, ховаючи дівчину, вбрфають
її, як до вінця, й на її могилі сіють барвінок як символ вічної лнобови (бар-
вінок — вічнозелене зілля). Оповідання записане від Марії Головацької
з Херсонщини.
26) Так промовляла плачучи українка, яка від’їжджала з табору в
Німеччині до Канада.
27) Записано від Івана Глушка (біля 60 років).
ЗФ9
З народніх пісень знаємо, що козацькі могили й справді
позначалися кущем червоної калини 28). Наприклад, у піс-
ні про смерть козака в Московщині співається:
Ой, поїхав в Московщину козак молоденький:
Оріхове сіделечко і кінь вороненький.
Ой, поїхав в Московщину, та там і загинув,
Свою рідну Україну навіки покинув.
Казав собі насипати високу могилу,
Казав собі посадити в головах калину:
«Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,
Будуть мені приносити з України вісті...» 29)
Насаджувано калину й при дівочих могилах, як про це
читаємо в Т. Шевченка (-«Причинна»):
...А в головах у дівчини
Червону калину.
Ще за тиждень перед Проводами люди йдуть на кладо-
вище впорядковувати могилки, сіяти квіти, садити калину
та інші дерева; зокрема на Херсонщині існує звичай сади-
ти над могилами вишні.
На братських могилах та на тих гробках, що вже не
мають серед живих своїх опікунів,— працює молодь:
хлопці оглядають, чи бува не осунулася де могила, чи не
зіпсутий хрест або пам’ятник,— все лагодять, поправ-
ляють і приводять до належного вигляду. Дівчата ж сіють
квіти та садять кущі червоної калини. На Херсонщині та,
здається, і в інших місцях півдня України існує звичай —
на батьківських могилах сіяти ще запашний васильок30),
який в північніших районах України не росте. Дівчата ще
мають обов’язок сплести вінок та покласти його на «ко-
зацькій могилі».
Тож нехай і тут, на чужині, кожної весни, за нашим
стародавнім звичаєм, зацвітають квіти над тими україн-
ськими могилами, що по всьому світі тепер розкидані; не-
хай цвітуть над ними любисток, барвінок і чебрець, а восе-
ни нехай червоніє калина:
Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,
Будуть йому приносити з України вісті...
28) Калина звичайна («УіЬигпит ориіиз Ь.») — це кущ .дерева, що
•цвіте білим квітом, а восени на ньому — яскраво-червоні китиці ягід. По-
ширена по всій Україні Калина вживається в народній медицині й чарах.
Імовірно, за свої червоні ягоди, що нагадують краплини крови, стала в
народі рослинним символом пролитої козацької крови.
29) У Ф. Колесси («Укр. усна слов.», Львів 1938) кінчається словами:
«...од родоньку вісти».
Зб) Запашний васильок (Осішшп Ьазіїісит). Див. примітку на сторін-
ці 220.
310
КРАСНА ГІРКА
«22-го квітня !), напередодні Юрієвого дня, святкується
Ляля, або Красна гірка» * 2).
«Красна гірка...— це одне з народніх свят красної вес-
ни; з цього дня починаються хороводи, гри на горах і доли-
нах... починається весняно-літній сезон на весілля3).
Взагалі гори — це колиска людської цивілізації. «Куль-
турні рослини і людські племена мають однакові місця ви-
никнення— гірські системи земної кулі»; а звідси й ро-
биться висновок, що гірські райони були, ймовірно, первіс-
ними центрами виникнення цивілізації4).
Стародавні міста будувалися на горах, або горбах. Так,
Рим стоїть на семи горбах (зеріітопііит), а наш Київ — на
трьох. Ось як про це розповідає стародавній переказ про
заснування Києва:
«...Кий жив на горі, де сьогодні спуск Боричів; Щек
жив на горі, що сьогодні зветься Щековиця, а Хорив
на третій горі, відкіль назвалася Хоривиця. Вони по-
будовали городець в ім’я свого найстаршого брата і
назвали його Київ» 5).
Львів стоїть на узгір’ї гори Полтви.
За старим Завітом, на Синайській горі Бог надав жидам
Мойсеїв закон. Усі мітичні боги стародавньої Греції місти-
лися на горі Олімпи.
У народів Европи гори, а також гірки, горби, «горіци»,
«крутіци», «холми» були місцями поганських богослу-
жень, там стояли опудала богів, і так само було місце, куди
’) За старим стилем; 5-го травня — за новим стилем.
2) П. Чубинський, III., 29.
3), Сн,, ПІ., 1838 г. Зокрема щодо хороводів, то вони починаються й на
Благовіщення, й на Великдень, і на Красну гірку,— все це залежить від
місцевости й кліматичних умов року.
4) Щодо цього дивись: Ліппарт, «Ист. культури» пер. з нім., 1907 р.,
Вавілов «Центри происхождения культ, раст.», 1926, Ковалевский «Чел.
плем. и раст. культури», 1928 та інші джерела. Цікаво було б провести
спеціяльні студії наших Карпат.
5) Укр. перекази. Зібрав М. Возняк, 1944 р;, стор: 5.
311
приносилося криваві жертви. Крім того, на горах ховалися
мертві, горіли там «вічні» вогні, виконувалися ритуальні
обряди та гри. Так само на горах відбувалися суди та розп-
рави, а звідси й назви гір у франків: МаІІоЬегд, Ьд§Ьег£ б).
За словами св. Письма, погани «...сградиша сій ееб'Ь вьі-
сокая и столпьі и капища на всякомь холм% вьісоцкм’ь» 7).
У Києві, як пише літописець Нестор, «...на холм’Ь осквер-
ненном'ь кровми» пізніше була побудована церква святого
Василя.
Наш стародавній звичай — висипати високі могили над
визначними померлими постатями,— теж в’яжеться з ві-
руванням в особливе призначення гір 8).
За стародавнім віруванням, на Красних горах збира-
ються духи чоловічої статі: упирі, перелесники, харак-
терники, відьмаки; а на Лисих горах — духи жіночої
статті: відьми, чарівниці, русалки, мавки. Існує, напри-
клад, під Києвом Лиса гора, де, за народнім віруванням,
у ніч під Івана Купала злітаються всі відьми на чортівську
нараду.
Щодо Красних гір, то в Україні ще й досі зберігаються
старі урочища, здебільшого високі горби, з назвою Красна
гора, Красна гірка або Красне. В більшості випадків на та-
ких «красних горах» були побудовані християнські мана-
стирі або замки.
Так, у колишній Полтавській губ. був Красногорський
Чернуський пустинь9) (манастир); поблизу м. Гадяча,
вниз за течією Псла, на Красній горі стояв Красногорський
Миколаївський манастир, побудований у XV ст., а біля Зо-
лотоноші був Красногорський Золотоношський манастир.
У містечку Козельці, на Чернігівщині, торги називалися
«красними», з яких один (більший торг) збирався на Крас-
ну горку (5-го травня за н. ст.). У Ямпільському повіті є мі-
стечко Красне, там же на Красній горі був побудований
у XV стол. замок, що його року 1765-го зруйнували гайда-
маки.
У наших сусідів, і східніх і західніх, теж були красні
гори. Так, у Новгороді року 1415-го була побудована церк-
ва Воскресіння на Красній горі, а у Владимирівсмий губер-
нії був Красногорський Болдирів манастир. Недалеко Ар-
6) Див. Пеиізсіїе КесШз. Огітт. СоШпд, 1828; Огі^іпез сій 4гоіі Ега-
пдаіз..., М., МісИеІеі, Рагіз, 1837.
7) Див. Ш., Царстві», гл. XIV.
8) Про «високі могили» та про леґенди, які пояснюють виникнення
окремих могил, докладніше буде написано пізніше.
9) Пустинь — це манастир, який виник у безлюдній місцевості.
312
хангельська, на березі Пинеги, в гористій місцевості теж
був Красногорський манастир 10 * 12).
У Богемському місті Беруиеьк (Чехія) є «Кгаяпа Нога»,
а на Мадяргцині існують і місто, і містечко під назвою
«Кгатаа Вогка»,— за перекладом на мову німецьку:
«Бско.пЬег^»0 У Польщі та в лужицьких сербів (Силезія)
є гори, що називаються червоними («Схегигона §огка»).
В Моравії (Чехія) поблизу міста Брюна є гора «8ріе1-
Ьег£». На цій горі стояв храм Перуна поміж двома свяще-
ними дубами. Кам’яне опудало Перуна у правій руці три-
мало червоний сошник, а в лівій — спис із білим прапор-
цем. Тут відбувалися гри на честь поганських богів і звід-
си, ймовірно, й походить назва «Ігорна гора» н).
Дуби на горах, або «вершку могили», були відомі й на-
шим предкам. Це видно із стародавніх переказів про моги-
ли. Наприклад, переказ про «Могилу сороку» закінчується
такими словами: «...На вершку могили виріс височезний
дуб, а та йего-вершку поклали бляху, щоб на ній розпалю-
вати вогонь...» ^). Далі пояснюється, що той вогонь ніби
був потрібний «для остороги довколишніх мешканців пе-
ред ворогами», але таке пояснення могло виникнути вже
значно пізніше.
Ми знаємо, що вогонь і досі в народі вважають за свя-
тий, як ось у приповідках: «Огонь святий метаться, як
його не шануєш»; «З водою та вогнем не жартуй»; «Проти
вогню нехай не лютує»; «Біда, а гріх гасити» 13 (це коли
щось загориться від блискавки). Існує вірування, що на
вогонь гріх плювати, не можна й лаяти вогню, проклина-
ти його, бо «біда буде».
Крім того, майже по всій Україні ще й тепер існує гра,
що називається «горю-дуба», або «горю-горю пень».
На Слобожанщині дівчата, бавлячись, вигукують:
Ой, сухий дубе, гориш дуже,
З тебе полум’я паше дуже.
Паше полум’я через воду,
Через воду на слободу! 14)
А на Херсонщині15) під час забав дівчата перегу-
куються:
10) Сн., III.
и) Муі1ю1о£іе дег аііеп ВеиізсИеп иші Зіауу'еп, 1827.
12) Укр. перекази. Зібр. М. Возняк, Л. К., 1944.
13) М. Номис, 1864.
н) «Сборн. Харков. Инс. Фил. XVII», стор. 162.
|б) Село Надлак.
313
— Горю-горю пень!
— Чого гориш?
— Красної дівчини хочу!
— Якої?
— Тебе молодої!
Після цих слів «Красна дівчина» втікає, біжучи з гори
на долину, а «Горю-горю пень» переймає її, намагаючись
зловити. Якщо спіймає, то для цієї пари гра кінчається;
в гру вступає друга пара, і так продовжується аж доти, до-
ки вся група дівчат не буде переловлена.
Щоб виконувати «Горю-дуба», чи «Горю-горю пень»,
дівчата, звичайно, збираються на високі місця: десь на
горбі чи на пригорбку— «щоб можна було добре розбіг-
тися», як тепер пояснюють. Починається гра саме в час
«Красної гірки» й триває «аж. поки в полі просо заросте»;
«тоді ми, дівчата, йдемо в поле полоти просо і про гру за-
буваємо» 16).
Якщо розглядати «красне» як колір (в сучасній україн-
ській мові «червоне»), то воно подібне на кров і вогонь, а
тому можна здогадуватися, що Красними горками у на-
ших стародавніх предків називалися високі місця: гори,
горби, могили,— де горіли священні, чи «вічні» вогні та де
відбувалися поганські обряди жертвоприношення; тут же
могли відбуватися й народні гри, якраз весною, в час «на-
родження сонця». Той факт, що з приходом християнства
скрізь, чи майже скрізь, на Красних горах будувалися ма-
наєтирі,— може тільки підтверджувати наш здогад.
Цікаво відзначити, що й у Сицілії (Італія) є Красні гори
(Мопіі ГО88І), а також і в Англії; в провінції 8иггеу є містеч-
ко Кеб НіП, із стародавнім замком та церквою ще з нор-
манських часів (ХІ-го століття).
Отже, як бачимо, ще в дохристиянський період нашої
історії мешканці України-Руси мали, ймовірно, ті самі зви-
чаї та обряди, що й мешканці Західньої Европи.
,6) Записано від Марії Г-кої з Херсонщини.
314
ЛЯЛЯ, ЛАДА І ЛАДО
г
Разом із Красною гіркою, того самого дня, дівчата
«грають» Лялю, або Лелю — «для цього хороводи звичай-
но збираються о третій годині по полудні на чистому лузі
Вибравши	з дівчат, хоровідниці перев’язують їй
шию, груди, руки й ноги різним зіллям, а на голову кла-
дуть вінок із свіжих квітів» У такому вбранні садовлять
дівчину на дерновій лавці, на яку ставлять також глечик
з молоком, сир, масло та інший почастунок, ...кладуть
кілька вінків із свіжої зелені; дівчата танцюють навколо
Лялі і співають пісні. Коли пісні закінчаться, Ляля роз-
дає своїм товаришкам сир, масло та все, що біля неї по-
кладено; потім кидає їм вінки, дівчата намагаються їх схо-
пити на льоту. Вінки ці дівчата зберігають до наступної
весни» !).
В селі Забужжя на Волині Ляля (у них Леля) «справ-
ляється» трохи інакше, тут дівчата теж вибирають з-по-
між себе найкращу і вбирають її Лелею, вони плетуть ві-
нки з лісових або польових квітів; руки, ноги і ввесь стан
дівчини квітчають дрібними гілячками з липи чи дуба * 2),,
але так, щоб уся вона була вкрита зеленим листям, з ніг до
голови, щоб виглядала як лісова мавка.
Так убрана Леля сідає на пеньок або на спилене дере-
во, якщо це в лісі; на горбок чи на якусь дернину, якщо
це на лузі або в полі Поруч із Лелею дівчата кладуть
почастунок: дзбанок молока, грудку масла, шматок сиру
та червоні крашанки, а також вінки з свіжих квітів.
Вінків має бути стільки, скільки дівчат бере участь у цій
грі
’) Село Малі Дедеркали, Кременецького повіту. За П. Чуб., III.
2) Липа (Тіїіа) — найпоширеніший в Україні вид Т. £гаїі(3і£о1іа. Дуб
(Оиегсив) — найпоширеніший в Україні дуб звичайний Оиегсия редип-
сиШа. 'Обидва ці дерева мали ритуальне значення ще в стародавніх
слов’ян; і дуб, і .лжта часто зустрічаються в народніх піснях, легендах а
переказах; вживаються в народній медицині й чарах.
315
Коли вже все готово, дівчата беруться за руки і водять
Хороводи навколо Лелі, співаючи веснянки, де найбільше
згадується про милого та про весілля.
Коли хороводи закінчаться, дівчата по черзі підходять
до Лелі, а та кожній з них кладе на голову вінок і промов-
ляє:
Будь щаслива і гожа, як сонце;
весела, як весна;
робоча, як бджола;
багата, як земля!
Кожна з дівчат, одержавши евій вінок, відколупує
крихітку масла, сиру — все це кладе собі в рот і запиває
молоком; бере й червону крашанку. Отак «причастив-
шись», дівчина вклоняється Лелі і відходить, а на її місце
приходить друга, третя і т. д., аж поки всі дівчата мати-
муть на головах свої вінки.
Вінок від Лелі кожна дівчина зберігає до наступної вес-
ни, а те гілля чи листя, що ним була уквітчана Леля, дів-
чата несуть до річки і пускають на воду.
Іноді дівчат застає ніч, тоді вони розкладають вогнище
і при його світлі продовжують гру. Можна собі уявити, що
це справді чарівне, майже містичне видовище: спокійний
ліс, замріяні дерева, палаюче вогнище, миготливі тіні дів-
чат у коловому танці, білі сорочки, вінки на дівочих голів-
ках,— усе це мусить бути таке гарне, що жадні чужинець-
кі маскаради не годяться і в порівняння з цією чарівною
грою наших веселих українських дівчат.
Обидва варіянти цієї гри,— і Ляля, і Леля,— походять
з Волині, здається, що тільки в тій частині України ще збе-
рігається оця стародавня і така цікава гра.
Подібні забави дівчат напередодні св. Юрія ми зустрі-
чаємо і в інших слов’янських народів. Так, білоруси цей
день називають «лялєшніком»; там дівчата також виби-
рають найкращу в селі дівчину і наряджають її Лялею.
Ляля і там сидить в полі «на дернині», а дівчата, побрав-
шись за руки, водять коловий танець із піснями-веснянка-
ми навколо неї. Причому тут дівчата в своїх піснях, звер-
таючись до Лялі, просять у неї не тільки «милого» та «ве-
сілля», а ще й урожаю, про що наші дівчата не турбують-
ся. Крім того, зелене вбрання Лялі білоруські дівчата на
воду не пускають, а зберігають його разом із своїми вінка-
ми до наступної весни.
В Хорватії, в околицях Вораждіна, біля Карловця, дів-
чата теж непередодні св. Юрія виконують спеціяльну гру
і співають особливі пісні — «ладають», а самі вони через це
називаються в цей день «ладовицами».
316
Цікаве чарування виковують дівчата в Чехії напере-
додні дня св. Юрія; вони йдуть у ліс і там ловлять молодо-
го дикого голуба. Цього птаха дівчата тримають протягом
кількох днів у «великій таємниці», а потім випускають його
на волю через комин домашнього вогнища, і при цьому
співають спеціяльні пісні, які ніби мають забезпечити їм
щасливе весілля. На жаль, ми не маємо тексту тих пісень
і не можемо сказати, чи там згадується ім’я Леля, але є
підстави думати, що це ім’я чешкам відоме 3).
У народніх піснях-веснянках ім’я Леля згадується ча-
сто. Так, у Куп’янському повіті на Харківщині, виводячи
весняний хоровід «Просо...», дівчата співають:
Ой, там наші орали, орали —
Ой, Лелі, Ладо,— орали, орали!
Там наші просо сіяли, сіяли —
Ой, Лелі, Ладо,— сіяли, сіяли...
А в Терещенка записана така пісня:
Ой Лелю, молодая, о Лелю!
Ти вьюная, о Лелю!
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Покажи своє лице, о Лелю!
Та в віконечко, о Лелю!
Покажи нам молодая, о Лелю!
Свого-то вьюжця, о Лелю!
Та пожалуй-ко яєчко, о Лелю!
Єще красненькое, о Лелю!
Що на красному блюді, о Лелю!
При добрих людях, о Лелю!4)
В багатьох інших піснях-веснянках ім’я Леля зустрі-
чається в ріжних формах, як ось: Лелю, Лельо, Леле, Лелі,
Люлі. У сербських «кралицьких» піснях, які там співають-
ся під час Зелених свят, це ім’я зустрічається у формах:
Лелью і Лельо. У болгарських великодніх і лазарських піс-
нях це ім’я звучить як Леле.
Як припускають дослідники5), приспів з ім’ям Лелі, або
Лялі, відноситься до глибокої старовини.
Ще слід відмітити, що ім’я Леля (в чоловічій формі) зу-
стрічається і у віршах Т. Шевченка («Царі»):
Перед богами Лель і Ладо
огонь Рогніда розвела...
3) За Фаминц. (1884), стор. 194.
4) «Бьітт» р. н.», V, стор. 17. Слово «вьюная» — це зіпсуте «юная», Те-
рещенко, на жаль, не подає місця, де саме була записана ця пісня.
5) Див. Вс. Миллер, «Знцикл. сл. VI», стор. 108.	’
317
В поемі «Руслам і Людмила» російський поет Пушкін,
описуючи пир у князя Володимира (дія відбувається в
Києві), двічі згадує ім’я Леля:
...слушают Баяна:
И славит сладостньїй певец
Людмилу-прелесть и Руслана
И Лелем свитьій им венец.
А далі:
Огни погасли... и ночную
Лампаду зажигает Лель.
Крім вищеописаної забави в «Лялю», або в «Лелю», дів-
чата в цей день, напередодні св. Юрія, виконують ще й спе-
ціяльні хороводні гри. Пісні, що їх при цьому співають,
звичайно, супроводжуються приспівом «Ой, дід Ладо».
Ось як, наприклад, виконується хороводна гра, яка так
і називається: «Дід Ладо».
Дівчата беруться за руки і творять велике коло. В колі
ходить дівчина; під час хорового співу вона то підстрибує,
то присідає і рухами показує, які-то смішні та негарні і дід,
і баба, і хлопці; ось тільки, мовляв, дівчата добрі,— вони
найкращі за всіх.
Хор дівчат співає:
Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила:
Ой, Дід, Дід і Ладо!
«Повіджь, мужу, правду,
Як старі діди скачуть?»
Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила:
Ой, Дід, Дід і Ладо!
«Повіджь, мужу, правду,
Як старі баби скачуть?»
Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила:
Ой, Дід, Дід і Ладо!
«Повіджь, мужу, правду,
Як парубки скачуть?»
Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила:
Ой, Дід, Дід і Ладо!
«Повіджь, мужу, правду,
Як дівоньки скачуть?»
Інші хороводні гри, звичайно, імітують «полон» для
дівчини, тобто весілля. Вище ми вже згадували «Просо...»,
318
«Горю-дуб а» та «Горю-горю пень», а тепер опишемо «Мо-
сти» — гру, яка теж добре відома нашій молоді по всій
Україні. Зміст гри полягає в тому, що дівочий ключ доби-
вається перепустки від хлопців, які стережуть міст. Хлоп-
ці дівчат не пускають «до гір погуляти», вони хочуть вику-
пу. Нарешті вони дістають «найдорожчий викуп» — одну
дівчину, а інших дівчат пропускають через «ворота» —
підняті догори руки. Після кожного такого викупу гра по-
чинається заново, і це продовжується аж доти, поки пару-
боча громада, одну по одній, не забере до «полону» всіх
дівчат.
Гра відбувається так: хлопці беруться за руки, а дівча-
та стають за ними й співають хором:
Пустіте нас, пустіте,—
До гір погуляти!
Хлопці відповідають:
Не пустимо, не пустимо,—
Мости поламати!
Дівчата:
Як ми мости поломимо,
Ой, то ми за все заплатимо —
Срібними гривнями,
Срібними гривнями!
Хлопці гривнів не приймають, тоді дівчата пропонують
їм корову з телятком,— не хочуть; кобилу з лошатком,—
не хочуть; гуску з гусятком,— не хочуть; золотеє зернят-
ко,— не хочуть. Після кожної пропозиції хлопці співають
хором:
Не хочемо вашої заплати,
Не пустимо до гір погуляти!
Нарешті дівчата співають:
Заплатимо, заплатимо,
Тим крайнім дитятком!
Хлопці погоджуються на цей викуп і пускають дівочий
ключ крізь «ворота». Перед крайньою дівчиною руки опу-
скаються — «замикаються ворота», і вона залишається в
«полоні».
Хлопці співають:
Кого любиш, дівчино,
Кого любиш, красна?
Кого любиш, поцілуєш,
Наша панна ясна?!
319
Дівчина несміливо простягає руку до одного з хлопців,
а той має право її тричі поцілувати. Після цього гра почи-
нається заново.
В одному з варіянтів цієї гри хлопці називаються «ко-
ролями». Дівочий хор, звертаючись до них, співає:
Королі, королі,
Пустіть на війну воювати!
В іншому варіанті «царенко» з почотом їде сватати
«царівну», але по дорозі натрапляє на гурт дівчат, які йото
не пускають. І ось тут відбувається «переспів» двох хорів;
причому дівочий хор називається «царівнами»:
Хлопці:	Царівни, царівни, мостіте мости,
Ладо моє, Ладо, мостіте мости!
Дівчата:	Царенку, царенку, вже й помостили,—
Ладо моє, Ладо, вже й помостили,—
Хлопці:	Царівни, царівни, ми ваші гості,
Ладо моє, Ладо, ми ваші гості!
Дівчата:	Царенку, царенку, за чим ви гості?
Ладо моє, Ладо, за чим ви гості?
Хлопці:	Царівни, царівни, за дівчиною!
Ладо моє, Ладо, за дівчиною!
Дівчата:	Царенку, царенку, за котрою?
Ладо моє, Ладо, за котрою?
Хлопці:	Царівни, царівни, за старшенькою!
Ладо моє, Ладо, за старшенькою!
Дівчата:	Царенку, царенку, старшенька крива!
Ладо моє, Ладо, старшенька крива!
Хлопці:	Царівни, царівни, так ми підемо,
Ладо моє, Ладо, так ми підемо!
Дівчата:	Царенку, царенку, так вернітеся,
Ладо моє, Ладо, так вернітеся!
При цьому одна з дівчат, крайня в ключі, перебігає до
хлопчачого хору; після цього гра починається заново. Тут,
яків інших подібних грах, здебільшого беруть участь самі
дівчата, тільки одні з них грають ролю хлопців, а другі —
дівчат.
Слово «Ладо» зустрічається і в найстарішому поетич-
ному творі, в «Слові о полку Ігоревім» (кінець ХП століт-
тя). Там руські жінки, плачучи, примовляють:
«... Уже намт» своих'ь мильпсь ладь
ни мьіслію смьіслити, ни думою сдумати».
На стіні Путивля-града Ярославна, звертаючись до ві-
тру, питається:
«...Чему мьічеши Хьшовьекмя стр4лкьі
на моея ладьі вои?»
320
Потім вона звертається до Дніпра-Славути і просить
його:
«...В'ьзлел’Ьй, господине,
мою ладу кь мнЬ...»
Далі Ярославля звертається і до сонця:
«...Чему, господине, простре
горячюю свою лучю на лад’Ь вои?»
Тарас Шевченко, переспівуючи «Плач Ярославни»,
скрізь зберігає слово «ладо;» очевидно, як таке, що нічим
його замінити не можна,—
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Далі:
О мій Славутицю преславний!
Моє ти лад© принеси...
Ще далі:
Сонце пресвятеє...
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи...
Загинув ладо... Я загину!
У пам’ятках народньої творчости зустрічається й жі-
ноча форма цього шеки— «Лада».
За свідченням Костомарова, в його час (середина XIX
ст.) дівчата, закликаючи весну, співали:
Благослови мати,
Ой, мати, Лада, мати!
Весну закликати.6)
На Поділлі, біля містечка Межибіж, під час Великодніх
Свят дівчата, виводячи гагілки, співали про «Царівну Ла-
ду», «Велику Ладу», а в околицях Берестя Литовського —
про «Королівну Ладу»7)
«В деяких наших гагілках богиню Бабу звуть Золотою
Бабою, а то й богинею Ладою» 8).
«...В піснях епітет Ладі— мати, а в литовців Лада нази-
вається Золотою Панею, що тотожне з Золотою Бабою» 9).
6)	Н. Костомаров «Слав, миф.», Кіевь, 1847.
7)	«СЬв. Архив*ь», 1824, ч. З і 4; Макаров, П, 69; Сн., 1, 156.
8)	Гр. Лужницький, «Америка», Філядельфія, ч. 72, 16.4.1960.
9)	Кост. «С. М.», 31.
11 О. Ворапай
321
За свідченням Нарбута, литовці величали Ладу «золо-
тою», або «великою богинею» 10 *).
В Болгарії, в одній із народніх пісень, дівчата звер-
таються до «богині Лад*Ь» и).
Польський історик Стрейковський свідчить, що «на Ру-
сі», як і в Литві, Жмуді та в Ляпляндії, прославляють не
тільки «великого бога Ладо», але й Ладу.
В латино-чеському словникові Соломона (датується
ІХ-м ст.), що його знайшов Ганко в Празькій бібліотеці,
с пояснення мітичних імен, а серед них і таке: Венера-
Лада 12).
Вацерад в «Маїег уегЬогит» теж називає Ладу Вене-
рою. Чехи ще називають Ладу Красопанею («Красопані»),
а те опудало богині, яке було поставлене св. Людмилою ще
за часів поганства, називалося «Красина» І3).
В чеській мові «Лада» ще й тепер значить — красуня,
а в нашій мові прикметник «ладна» — значить гарна,
як ось:
Прибігаю до криниці,—
Беруть воду молодиці —
Беруть воду, дають пити;
Не жаль ладну зачепити! І4)
Або:
«Най він любить...
котра йому ладна!»15 *)
А звідси «Лада» — це кохана дівчина або дружина. Так,
у лемківському весільному обряді свашки співають:
Ні Лади, ні перини,
Ні найменшої дитини. и)
У Терещенка записаний весняний хоровод, де є такі
слова:
Я ищу себ'Ь Ладу милую,
Ладу милую — жену вернуто!
В іншій хороводній грі:
Ой дід мій, репей
Ой, Лада молода! І7)
10) КагЬиіі Міі. Ьіі. 40.
п) Каравелов, І, 204.
І2) За Сн., І, 131-2.
,3) Кгоп. Сгезка, 1541 (за Кост.).
н) Чуб., V., 143.
,5) Чуб., V., 16.
,6) Головацький, Ш., 380.
,7) Тер., IV., 218.
322
Інокентій Ґізель 18) у своєму «Синопсисі...» пише таке:
«...Такожде и матерь Лелеву и Полелеву Ладу поюще:
Ладо, Ладо...»
Отже, виходить, що Леля (ймовірно вона ж і Ляля) —
це дочка Лади, старослов’янської Венери. Тепер зрозумі-
ло, чому ролю Лелі, або Лялі, повинна виконувати най-
краща з дівчат,— це ж бо дочка богині краси?
Стає зрозумілим і зміст тієї гри, яку виконують дівчата
напередодні дня св. Юрія,— гри з вінками свіжої зелені,
з «причащанням», з висловами побажань: це не що інше,
як заворожування дівочої краси.
В Україні ще й донині існує прислів’я: «Гарна, як Ля-
ля» — іноді «Лялька»; у білорусів: «Пригожа, як Ляля».
Під словом «ляля» або «лялька» часто розуміють іг-
рашку, якою бавляться діти; але ж ляльки у наших селян-
ських дітей, де найбільше поширене це прислів’я, роблять-
ся з ганчірок або з качана кукурудзи і не виглядають аж
так привабливо, щоб з ними можна було порівнювати
аж красу наших дівчат. Це, без сумніву, Ляля з великої
літери.
Але роля Лади в слов’янській мітологй* значно більша
й відповідальніша, ніж бути звичайною собі богинею кра-
си. Микола Костомаров у своїй праці про слов’янську міто-
логію висловлює здогад, що Лада символізувала собою
природу, життєву основу, була матір’ю сонця в його втілен-
ні, богинею кохання, гармонійного співжиття, чюдружжя,
весілля, краси і всякого благополуччя, мати~кормильниця
світу, подательниця благ» 19).
Подібна символічна істота жіночої статі відома майже
в усіх жітожогіях. Так, в індійців була Бгавані, а на Коро-
мандельському побережжі була жінка з дитиною — Лак-
шімі; дитина вважалась за втілення світла. Єгиптяни мали
Ізіду; фрикійці, а потім римляни —матір Цибелу, на честь
якої відбувалося народне свято ранньою весною. В асирій-
ців була Милита, а в стародавніх греків, як думає Костсь
маров, праобраз нашої Лади можна бачити і в Гері — мате-
рі богів, і в Афродиті — богині краси, і в Минерві — роди^
тельниці сонця, і особливо в Латоні, яку греки здобули собі
з темної «гіперборійської» півночі і спочатку шанували її
під ім’ям Ілітії в Ефесі У прусів була богиня Жиза— явно
,8) Український історик, помер у 1684 р.; головний його твір— «Си-
нопсисі, или краткое собраніе оть разньїхь літописцеві», який витри-
мав 3® видань.
19) Костомаров, С. М~, 32-3.
11*
323
запозичена від слов’ян; у скандинавців — Фрігія, що теж
була слов’янського походження, бо називалась «ван-
дальською» 20).
Як Латона була матір’ю Аполлона і Діани, так і Лада ма-
ла двох дітей: Лелю і Полелю.
Ім’я Полеля ніде не зустрічається в народній творчості,
хіба що в приповідці, яка записана на Поділлі:
«Що ти ходиш лельом-полельом, наче тобі ступінь по
червшцю» 21).
Що ж до ім’я Леля, то воно зустрічається часто, але
важко визначити, якої воно статі: чоловічої чи жіночої?
Ці два близнюки були особливо шановані ліґійцями 22);
там, за свідченням Таціта 23), жрець, приносячи їм жертву,
одягався одночасно і в чоловічу, і в жіночу одіж. У народ-
ніх традиційних забавах подібне явище зустрічається
часто; у нас, наприклад, так одягається «Маланка»
на Щедрий Вечір.
Крім того, двостатеві мітичні істоти відомі і в інших мі-
тологіях. Так, індійці уявляють собі уособлений всесвіт
в образі двостатевого бога; щось подібне мають єгиптяни.
За Костомаровим, ця двостатева мітична істота уособ-
лювала собою природу первісну, таку, яка ще не вияв-
лялася у протилежностях, природу остаточну й абсо-
лютну... 24).
Та це трапилося не тільки з «дітьми», а й з «батьками»,
бо що таке Лад і Лада?
Ми знаєм®, що в старих пам’ятках поетичної творчости
(і народньої, й ненародиьої) Лад і Лада визначали чоло-
віка й жінку або коханого і кохану, але як воно було
в слов’янській мітології: чи це було два божества, чи
одно?!
Польський історик Стрейковський25) свідчить, що «Ді-
дис Ладо» фгіїізіз Ьайо) — це був великий бог, якому при-
і0) Костомаров, С. М., 32-3.
21) Грінченко, Сл. П, 10.
22) Ліґійці (Ід£іі) — старогерманський народ з родини свевів, жив до
ПІ. віку по Хр. між Вислою, Карпатами, Судетами і Вартою. УЗЕ, т. II,
стор. 489.
23) Таціт (Сегпеїіиз Тасііие) — найбільший римський історик П-го
століття по Хр.; крім інших творів, Таціт залишив по собі й географію та
етнографію старогерманських народів.
24) Костомаров, С. М. Стор. 34.
25) Отрейиовский (Вігуіко^зкі) Мацей, польський історик (1547—
1582),— автор хроніки, яка послужила джерелом для українських літо-
тисців Т. Сафоновича і Г. Граб’янки. УЗЕ, ІП, 206.
324
носили в жертву білого півня. Час шанування Дідис Лада
тривав від 25-го травня до 25-го червня; в цей час чоло-
віки, звичайно, збиралися в корчмах, а дівчата й молодиці
десь на лузі чи на вулиці. Там вони влаштовували танці
й, узявшися за руки та ставши в коло, жалібно приспіву-
вали: «Ьадо, Ьадо, Ьагїо Війіа шизи Вєхуіє» (Ладо, Лад®,
Ладо, великий наш боже!). «Це і тепер ще виконується
в Литві, Жмуді26), в Ляпляндії27) та на Русі», додає
той самий автор28 29).
Слово «тепер» стосувалося часів Стрейковського, тоб-
то другої половини ХУІ-го століття; але й у наш час, у по-
ловині ХХ-го століття, в Україні дівчата й хлопці сходять-
ся десь на лузі чи на вулиці, влаштовують танці та водять
хороводи і при цьому згадують «Дид Лада», як, наприклад,
в хороводній грі:
А ми просо сіяли, сіяли,—
Ой, Дид Ладо, сіяли, сіяли...
— це ж наша знаменита «Вулиця», про яку мова буде
окремо.
У латишів приспівові «Ладо» відповідає слово Ліґо (Ьі-
§Ьо) — бог або богиня кохання і веселості, що признається
ними в Іванову ніч, в піснях радости Цгешіепііесіег). Лит-
вини ж замість «Ліґо» приспівують «Ладо» 2д).
В старій приписці (дата не відома) на екземплярі Кро-
мерового літопису, який зберігається в ризькій бібліотеці,
зазначено:
«І вь наше время Литовцьі, равно какь и Леттьі и Ку-
рьі30), призьівають Ледо или Ладо около Иванова
дня» 31).
За свідченням Рези (КЬеза), стародавні мешканці Прус-
сії так само, як і литовці, напередодні Іванового дня під ли-
пами запалювали на честь Ліґо вогнища і всю ніч стрибали
навколо нього та приспівували: «Ліґо, Ліґо!»
26) Жмудь — це західня частина Литви, колись існувала як окре-
ма «Жмудська земля» (XII—ХШ ст.), а в ХУ-му столітті закріплена
за Литвою.
27) Ляпляндія, або Лівонія,— частина Балтійського поозір’я між
Ризькою затокою та озером Пейпус, заселена латишами й естонцями.
28) Кгоп. Роїз., 1, 146.
29) Кгиге. СгєзсЬ. ЕзШп., V. 50.
30 Кури — народ латинського племени; жив у Курляндії та
Східній Пруссії.
31) За Фамінциним, 256.
325
Мешканці Жмуді шанували бога Іл§іезмв’а завдан-
ням якого було творити і підтримувати серед людей згоду.
Отже, Лад, Ладо, Ліґо і Ліґічус — усе це були однакові
божества згоди, весни, радости й кохання. За своїм харак-
тером ці божества відповідають староіталійській Сапєог-
йіа і через неї, як твердить Фамінцин 32)„ зближаються
з іншими божествами, як от: Вона Веа, Маіиз і Маіа,
Гаиппз і Рашіа. Вшанування всіх цих божеств починалося
з наступом весни й закінчувалося днем Івана або Петра,—
в час, коли сонце стоїть найвище.
В Хорватії, при кінці минулого століття, була запи-
сана пісня, яку співали хором дівчата, танцюючи навколо
Іванівського вогнища; тут є звертання до «святого бога»
Ладо:
Ьері іує іег§а гоге
Тобі, Ьа<іо, Ьоге,
Еасіо, зінза.] паз, Паска.
Реу/ке, Пайо, реу/ато іі,
Зеска пазе у^кіапіато іі,
ЬасЬ, зіизаі паз, Бабо. 33)
В Словенії в минулому столітті дівчата весною також
співали пісню, в якій зверталися до «милого Ладо»:
Тгі СІ&УОІке 2ІІО 2ЄІО,
Ьасіе ті, Ьасіе, тіїе Ьасіе тор
Десіпа (1ги§оі ^оуогіїа,
Еасіе ті, Ьаде, тіїе Ьасіе то).
В Загребі ще донедавна дівчата під час Зелених Свят
ходили гуртами по місті, від будинку до будинку, й спі-
вали пісні, в яких часто повторялися слова:
Ьасі©,. Ьасіо, Іеро ]е Ьасіо.
Взагалі, ім’я Ладо, крім. У країни, відоме ще в Хорватії,
Далмації, Словенії, Сербії, Болгарії, Польщі, Росії, а також
у Молдавії та Румунії.
Отже, виходить, що «існувала» ціла мітична родина:
Ладо, Лада й їхнє чадо: Леля, або Лель, та ще якийсь
Полель.
32)' За Фамшциним, 256.
33> КоМаг. Маг. 2ріеу/., І, 417. В нашому перекладі це звучить так:
Гарний Іван зриває рожі
Тобі, Ладо, святий боже,
Ладо, слухай нас, Ладо.
Пісні, Ладо, співаємо тобі,
Серця наші приклоняємо перед тобою,
Ладо, слухай нас, Ладо.
326
На закінчення згадаємо, що чимало існує й географіч-
них назв, що пов’язані з ім’ям Лади або Ладо. Так, на
Холмщині є місто Більгорай, що стоїть на річці Лада—
притока Танви. На Київщині є містечко Ладижинка, а на
Вінниччині — У-ладів ка. Існують подібні географічні назви
й на інших слов’янських землях.
Та незважаючи на таку широку популярність цих
старослов’янських божеств, вони довгий час мали своїх
ворогів, які заперечували їхнє існування. Найбільше при
цьому діставалося саме Ладі— жінці. Ось, наприклад,
Ол. Терещенко (1348) писав:
«...Лада ніколи не існувала поміж руськими слов’я-
нами» 34).
Хоч ми, признатися, й симпатично ставимося до цієї
нашої богині краси (хто ж гарних жінок не любить?), та
все ж погоджуємося з Терещенком, що Лада галушок не
місила, борщу не варила, горілки не пила і свего «милого
Ладо» за чуприну не тягала. Інакше кажучи, вона ніколи
реально не існувала! Але, без сумніву, вона жила в уяві
наших далеких предків, була продуктом фантазії наших
пращурів,— так само, як будь-які інші поганські боги.
Крім Терещенка, існування Лади заперечував і Потеб-
ня 35), а за ним і німці: проф. Крек 36) і проф. Брикнер 37),
але з ними дискутувати ми не будемо, бо матеріял, яким
вони оперують, дуже обмежений і весь зводиться до чисте
філологічних прав.
34) Терещенко, «Бшть р. н.», ч. IV, стор. 304.
35) Потебня А., «Об'ьясненія малорусеких'ь и сродагьіхь народньїхь
ігЬсент»», т. І, 1877 г.
36) «Еіпіеіїші^ іп (Ііе ВІатівсЬе ЬіІегаШг^еясЬісМе», 2-ге вид.,
стор. 403.
37)	у. «АгсИіу Ійг зІатасИе РМ1о1о«іе >, і. XIV,
170—185.
327
РАХМАНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ
На двадцять п’ятий день після Великодня припадає
свято — Рахманський Великдень, що його ще називають
Перетловенням або «Правою середою».
«Як їдять крашанки на Великдень, то лушпиння зби-
рають і несуть до річки та вдають його на веду. Вода по-
несе те лушпиння десь далеко аж за моря до рахманів;
припливе воно до них на десяту п’ятницю, тоді й буде Рах-
манський Великдень» 1).
«...Обмінюються крашанками... пускають їх (у виді
шкаралущі) водою на другий світ „до рахманів"» * 2).
«...Шкарлупи з яєць, викинені на Великдень на воду,
допливають до якихось людей, що живуть за далекими
морями й називаються рахманами; вони не знають, коли
має бути Великдень і чекають крашанок з України...» 3).
«На Переполовення Мати Божа з Ісусом Христом пе-
репливали річку „на трісці" до Єгипту — „щоб Гирод не
вбив"» 4).
«При водосвятті в цей день обливають один одного во-
дою... Якщо в цей день буде облита водою відьма, то вона
не посміє затримувати дощів і літо буде врожайне» 5).
На Херсонщині існує повір’я, що в ніч на Рахманський
Великдень мерці сходяться до церкви на всеношну; спі-
вають, моляться, а потім розговляються тими дарами, що
були принесені їм у день Проводів, а тому тут Рахман-
ський Великдень називається Навським Великоднем 6).
Па Рахманський Великдень гріх працювати, а хто цьо-
го не дотримується, того Бог карає. Про таку «Божу кару»
в селі Боришпольці біля Кам’янця-Подільського існує
’) Записано від Івана Глушка з Полтавщини.
2) М. Грушевський, І, стор. 176.
3) Записане від Марії Т-ко з Київщини.
4) Село Солов’ївка, Радомиського повіту. За Чуб., III.
5) Данильченко, «Сб. Зтн. св&д. о Подольской губ.», 1869,1, стор. 36.
6) У стародавній слов’янській мові «навей», а в литовській «пауіе»
значить — мертвець. Болгарською мовою «навиваль» означає — вбив,
або переміг. Про Навський Великдень див. на сторінці 367.
328
леґенда, що колись-то давно на Рахманський Великдень
сестра з братом поїхали в поле орати, їх за це Бог покарав:
вони разом із волами та плугом увійшли в землю, і над ни-
ми виросла висока могила. «Тепер, якщо на Рахманський
Великдень піти в поле і лягти на могилі вухом до землі,
то можна почути, як сестра з братом воли поганяють:
„Гей!.. гей!..“ 7).
Найдавніша літературна згадка про «рахманів» або
«брахманів» зустрічається у літописі Нестора, але й цей
літописець покликається на Георга Амартолу 8). З цього
можна зробити висновок, що Рахманський Великдень —
це якийсь залишок стародавніх, ще дохристиянських
звичаїв.
7) Записано від Галини М. з Поділля.
8) Георг Амартол, або Георгій Монах, що в 2-гіи половині IX в.
написав хроніку (від початку світу до р. 842). Поруч хроніки Малали,
патріярха Никифора і Манасії,— це одно з найстаріших джерел нашої
історичної літератури.
«ВУЛИЦЯ»
Однією з найрозповсюдженіших розваг молоді в Украї-
ні була колись так звана «Вулиця» — своєрідні вечерниці
дівчат і хлопців просто неба.
«Вулиця», звичайно, збиралася в певному, заздалегідь
призначеному, місці- десь на майдані посеред села, на зе-
леному лузі над річкою чи на леваді,— це залежало від
місцевих обставин.
Починалася «вулиця» від Великодніх свят і тривала
все літо — аж до дня Семена Станника (14-го вересня за
новим стилем). До початку польових робіт молодь збира-
лася щовечора, а коли починалася робота в полі, то тільки
в неділю і в святкові дні. Звичайно, «вулиця» відбувалася
весело й жваво: з музиками, танцями, а найбільше було
пісень. Кожний вечір, коли відбувалася «вулиця», над се-
лом лунали пісні «Село весною — це справжнє море,
української пісні А вечорами та пісня переходила в сти-
хійну повінь. Довго вночі, до самого ранку, над селом
стоїть голосний шум»,— так писав Коломийченко про Чер-
нігівщину 1), а насправді так воно було й по всій Україні
Ввечорі, як уже смеркало, першими на вулицю збира-
лися дівчата, зачинаючи співати. Співали, звичайно, різ-
них пісень, але були й окремо призначені пісні для «вули-к
ці», як от:
Чом вуленька не широкая?
Чом травонька не зеленая?
Як мені зеленою бути,
Коли мене дівчата стопчуть
Жовтими чобітками,
Залізними підківками!
Чом вуленька не широкая?
Чом травонька не зеленая?
Як мені зеленою бути,
Коли мене молодиці стопчуть
Чорними чобітками,
Залізними підківками!
1) Ф. Коломийченкц, «Сільські вабави в Чернігівщині». «Матеріяли
до української етнографії», том XVIII, Львів, 1918, стор. 135.
330
Чом вуленька не широкая?
Чом травонька не зеленая?
Як мені зел єною бути,
Коли мене парубки стопчуть
Постолами-псстолищами,
Волоками-волочищами!2)
Як бачимо, пісня вихваляє дівчат і молодиць, а з хлоп-
ців насміхається, бо ж ходити в постолах — це був сором,
і парубки насправді постолів ніколи не носили.
Інша пісня вулиці вихваляє дівочу красу й насміхаєть-
ся над, парубочою:
Дівоча краса на Дунаю прана,
На сонці сушена,, на столі качана,
У скриню вложена, на ключик замкнена.
Парубоча краса в баюрі сі прана,
На вітрі сушена, на призьбі качана,
В кабицю вложена, терном пришпилена.
Та не завжди тільки дівчата насміхаються над хлоп-
цями в своїх піснях, буває часом навпаки: величають
хлопців, як от:
А на чужій вулиці сміття та полова,
А на нашій вулиці челядь чорноброва.
А на нашій вулиці все рівно та рівно,
Вигравали парубки вороними кіньми
А на чужій вулиці все яри та кручі,
Вигравали чорти куці з вулиці ідучи. 3)
Хлопці звичайно- сходяться на вулицю трохи пізніше
дівчат. Наближаючись до вулиці, хлопці співають:
Ой, лугами йдемо,
Берегами йдемо,
Пасуться качата,
Гей, пасуться качата.
Ой, туди ж ми йдемо,
Ой, туди ж ми йдемо,
Де гарні дівчата,
Ой, де гарні дівчата.
Ой, лугами йдемо,
Берегами йдемо,
Пасуться гиндики,
Ой, пасуться гиндики..
Ой, туди ж ми йдемо,
Ой, туди ж ми йдемо,
Де грають музики,
Ой, де грають музики.
2) Грушевський, «Історія української літератури», ч. І, Київ — Львів,
1923, стор. 267.
3) Там само, стор. 268.
33>
Ой, лугами йдемо,
Берегами йдемо,
А там вовки трублять,
Ой, там вовки трублять;—
Ой, туди ж ми йдемо,
Ой, туди ж ми йдемо,
Де нас вірно люблять,
Та де нас вірно люблять.4)
Прийшовши на вулицю, хлопці, як правило, не беруть
участи в дівочих співах, а стають гуртом збоку і спостері-
гають дівчат. Але часом, як дівчата їм дуже надокучають
своїми глузливими піснями, кидаються в дівочий гурт і ні-
би хочуть дівчат розігнати, а насправді все це закінчується
загальним сміхом, а потім музиками й танцями.
На вулиці ще співають багато пісень, які висловлюють
побажання одружитися й бути в парі з учасниками цієї
вулиці, називаючи їх за іменами:
Що житечко та пшениченька — один колосочок,
Що Іван да Марія — один голосочок.
Іван заговорить, як дзвін задзвенить,
Марія засміється—Дунай сколихнеться,
Дунай сколихнеться — вода розіллється,
Нехай тому Іванові легенько тикнеться.
Одна з найпопулярніших пісень в Україні, що її співали
колись дівчата на вулиці, змальовує журбу дівчини, котра
боїться вийти заміж за нелюба. Ця пісня — один з кращих
зразків ліричних пісень України:
Ой, на горі та город зряжен,
На городі виноград сажен,
Там Маруся ходила,
з виноградом говорила:
«Винограду, виноградочку,
Прошу тебе на порадочку,
Прошу тебе та не зрадь мене,
Молодую та порадь мене:
Як я піду за нелюба,
То не цвіти, виноград, красно,
Не роди та, виноград, рясно.
А як я піду за милого,
Прошу тебе ісходь рано,
Прошу тебе цвіти красно,
Та й уроди ягідок рясно:
Ви, віточки, посхиляйтеся,
•Ви, ягідки, посповняйтеся».
Тут же, «на вулиці», дівчата виводили й хороводи —
«кругові» та «ключеві». До кругових належали такі
4) Записала з уст народу Софія Тобілевич, Нар. тв. та етногр., 4, 1959,
стор. 142.
332
хороводи, в час яких одна з дівчат усередині утвореного то-
варишками кола зображувала рухами все те, про що во-
ни співали» Після закінчення пісні дівчина ставала в коло,
а на її місце виходила інша. До цього типу належали такі
хороводи: «Перепілочка», «Подоляночка», «Король», «Не-
люб», «Мак» та інші. Наведемо приклад з хороводу «Пере-
пілочка». Дівчата стають у коло, беруться за руки, повіль-
но рухаються і співають:
Тут була, тут була перепілочка,
Тут була, тут була невеличка.
А в перепілочки та голівка болить;
А в перепілочки та животик болить;
А в перепілочки та ніжка болить;
А в перепілочки та колінце болить...
При слові «болить» дівчина-перепілочка, що стоїть
у колі, кривиться й хапається за те місце, що «болить». Коло
співає далі:
А в перепілочки та старий чоловік,
Він із торгу йде, батога несе,
Батога несе, бородою трясе.
«Перепілочка» закриває рукавом очі і вдає, що плаче.
Хор, нарешті, співає:
А в перепілочки молодий чоловік,
Молодий як іде, черевички несе!
«Перепілочка» весело сміється, стрибає й намагається
вирватися з кола. Якщо це їй вдається, то на її місце стає
інша дівчина і гра починається спочатку.
«Ключеві» хороводи виводили дівчата довгою лінією —
«ключем». До таких хороводів належали «Кривий та-
нець», «Плетениця», «Зелений шум», а такий усім добре
відомий хоровід, як «А ми просо сіяли», виконувався
двома ключами 5).
Як приклад ключевого хороводу наведемо хоровод
«Вербовая дощечка». Дівчата стають парами в два ряди,
переплітають свої руки й утворюють живий «місток», по
якому ходить маленька дівчинка. Такий місток міг тяг-
нутися без кінця, бо та пара, по руках якої дівчинка вже
пройшла, переходила наперед і знову підставляла свої
руки. Цей хоровід супроводжувався піснею:
А вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка,
5) Докладніше про хороводи й весняні гри див. стор. 300—340.
333
Та цебром воду носила, носила,
Дібровоньку гасила, гасила.
Кілько у цебрі водиці, водиці,
Тільки дівкам правдиці, правдиці...
Крім пісень, танців і хороводів, під час «вулиці» вико-
нувалися ще й інші веселі забави, що їх так багато знала
наша молодь.
«Вулиця» в українському селі — це була дуже своєрід-
на форма традиційної розваги молоді. Там плекалася по-
шана до народньої пісні, народніх традицій; розвивалися
кращі товариські відносини і зароджувалась справжня
чиста людська любов.
ДЕНЬ СВЯТОГО ЮРІЯ
Святий великомученик і побідоносець Юрій, що заги-
нув у Нікомедії (Мала Азія) року 303 по Хр., вважається за
покровителя хліборобства й скотарства у всіх християн-
ських народів. Саме це ім'я, Юрій, у грецькій мові вимов-
ляється «ґеорґос», або «ґеоріос» (у латинській — Оеог^іиз),
що значить «землероб», або той, хто обробляє землю,—
хлібороб по-нашому.
В християнському іконописі Св. Юрій зображується
лицарем на білому коні зі списом у руках, що ним він за-
биває дракона. Цей святий лицар, за християнською ле-
ґендою, врятував невинну дівчину в лівійських степах.
Дівчина, за поганським звичаєм, була принесена в жерт-
ву драконові.. Сам дракон у християнській символіці — це
і є переможене поганство, на руїнах якого відродилася
християнська церква.
В стародавній західньоукраїнській леґенді-пісні, що
її записав Ян Колляр ця християнська символіка зобра-
жена так:
Святи Ири знамена Христа Спасителя,
А драк сатана, злеґо непрителя;
Панна Циркон святу знамена,,
Котра єсть крони. Христову викуплена.
День святого Юрія святкується в Україні в сімнадцято-
му тижні після Різдва, тепер це припадає на шосте травня,
а за старим календарем — на 23-тє квітня. Це свято в на-
шого хліборобського населення завжди було у великій
пошані. Ім’я святого лицаря Юрія зустрічається в багатьох
українських народніх піснях, переказах та леґендах.
За стародавнім народнім віруванням, у цей день «весна
сходить на землю». Перед тим люде тільки кликали її, за-
прошували, як бажаного гостя, зустрічали піснями й хоро-
водами, а тепер, мовляв* вона вже тут поміж нами, зійшла
’) Ян Колляр (Коїіаг, 1793*— Г852) — чеський і словацький поет, етно-
граф і фолкльорист. Мав великий вплив на Руську Трійцю, зокрема на
Шашкевича. Зібрав і видав «руські» народні іпень
№
на землю й починає господарювати: з’являються перші
сходи ярих, відживають о&имі посіви, зазеленіли гаї
й сади...
Святий Юрій відмикає землю і небо...
В одній з народніх веснянок, що записана на Волині,
співається:
Та Юрій мати кличе:
— Та подай, Мати, ключі відімкнути небо,
відімкнути небо — випустити росу,
випустити росу — дівочу красу.
Дівоча краса, як літня роса:
в меду потопає, з вином виринає 2).
А в стародавній коляді весняні та літні свята в’яжуться
з іменами церковних святих. Першим серед цих імен зга-
дується святий Юрій:
Перше свято — Святе Юр’є,
Друге свято — Святий Петро,
Третє свято — Святий Ілля.
Кожний ІЗ ЦИХ трьох СВЯТИХ уосібнюе В собі одну перу
року: весну, літо й ость. Відповідно де цього і розподі-
ляються обов’язки:
Святий Юрій землю відмикає,
Святий Петро жит® зажинає,
Святий Ілля у копи складає.
В іншій колядці святий Юрій протиставиться святому
Дмитрові — четвертому святому, який уосібшоє зиму:
У Святого Дмитра труба із срібла,
У Святого Юра — труба із тура.
Як затрубить Святий Дмитро —
Та й покрив зимков усі гори біло.
Святий Юрій як затрубив,—
Усю кригу розбив і дерева розвив.
Далі розгортається широкий образ чудотворної діяль-
ности святого Юрія:
А як затрубив пресвятий Юрій,—
Зазеленіли гори, долини,—
Гори, долини ще й полонини.
Пішли голоси по всіх низинах,
По буковинах, по всіх рівнинах,
Та по річинах, по керничинах.
2) II. Чубинський, Труди, ІП, 31.
336
Усі низини зазеленіли
Усі буковими сі заигаріли.
Та зозулечки повилітали,
Павилггали, защебетали,
Усі од річки порозмерзали,
Усі кериички новиповняли,
Пооблітало все лататтям.
Та всі овечки та й заблеяли
Усі ся вівчарі ізрадували3).
Вірування в те, що св. Юрій відмикає землю, існує і і
інших слов’янських народів. Так, у Чехії, в «окоіі 2аісе>
дівчата співають:
8уаіу Літ узіауа, гет осітукауа,
аЬу ігауа гозіїа, ігауіска хеіепа,
ги£іска бегуепа, ііаїка тобга4).
За моравським народнім віруванням, ключі має Марен*
і пісня звертається до неї з запитанням:
Неіб, Иеіб, та тіїа Магепо!
Котиз баїа кіісе?
або:
Магепа, Магепа,
Кдез іу кіисе родбіа? 5)
Далі, же випливає з пісні, Марена «па оіер зтагепа»
або сама відмикає землю, що трапляється рідко, або пе
редає ключі святому Юрієві, щоб він відімкнув небо й зем
лю та випустив на волю росу та свіжу зелену рослинність
Про Юрієві ключі співає й білоруська «волочобна
пісня:
Юрья, Юрья, Боже мой,
Подай ключи, землю одмикать,
Бьгчка напасать!
Лотшпі в своїх піснях запрошують Усіня:
Прийди, Усінь, прийди, Усінь!
Довго тебе сподівалися:
Коні ждуть^зеленої паши,
А парубки — веселих пісень.
І Усень прибув до них:
Сюди прибув панцероносець верхи,
Иа кам’яноподібному коні:
3) М. Грушевський, І, 183—4.
4) С. Ь., V, (1895), стор. 185—186.
б) Киїда, Мог. пат. роЬ., П, стор. 295; 8иШ, Мог. пат. різп&, 768.
337
Деревам приніс він листя,
А землі — зелену траву 6).
Уява про те, що святий Юрій приносить зелену траву
чи взагалі рослинність, у хорватів і словенців виявляється
тим, що: хор, який цього дня ходить від хати до хати з
привітальними піснями, водить з собою «Зеленого
Юрія» — молодого хлопця, з ніг до голови вкритого зеле-
ним гіллям 7).
Сербські жінки й дівчата в день св. Юрія ходять «за би-
лячки», за рослинами;, а потім тим зелом оздоблюють
церкви й свої житла, ніби тим самим показуючи, що Свя-
тий Юрій зелень їм таки приніс 8).
Збором ідемо...
В день Святого Юрія відбуваються традиційні обходи
полів: ідуть збором, всією громадою в поле, «на жита»,
і там відправляють молебні — спільні молитви за врожай.
У кожній місцевості України цей старий, але добрий, зви-
чай має деякі свої особливості. Так, люди з Уманщини
розповідають:
«У нас із зеленого жита дівчата плетуть вінки, святять
їх в церкві, а коли йдуть у поле хресним ходом, то кладуть
ті вінки на хоругви, бо то й гарно, і жйто,, кажуть, від того
ліпше родить. Часом дівчата кладуть зелені вінки собі на
голову, щоб галова не боліла»..
На Волині (е Носильці} «на Юрів день ходять на жита..
Після обддні священик іде з хресним ходом на поля,; пра-
вить молебень і кропить свіжу зелень свяченою ВОДОЮ.
Люди всі разом моляться за врожай. Потім просять свяще-
ника обійти поле кожного господаря, окремо, читати єван-
геліє та кропити ниви свяченою водою».
Люди з Поділля згадують про цей звичай так: «Ідучи
в поле, кожний селянин бере з собою крашанку й калач.
Протягом цілого дня люди п’їоть, їдять на полях, а дехто
й качається по посівах,, щоб жито родило... Наївшись
та напившись, люди закопують у землю ^свячене44, що
залишилось від Великодніх Свят: крашанку чи тільки
лушпиння з неї, шматок паски, кісточки зі свяченого
6) Трейланд — Бривземніан,. «Мат. те з®»., лат. ші. вь Сборн. антроп.
и зтн. статей Дашкова». Москва, 1873, кн. П, стор. 52, ном 190. Наводиться
і в Аничкова, І, стор. 315.
7) ’ Радек Сгі. сіиз. хііка §і. зіоуєпсєу.,. ствфи 63, наводиться в Аничкова,
ї, стор. 208.
Ястребов* стор. 14&

поросяти... Тут же в полі часом п’ють і горілку та промов-
ляють: ,уВодаі, Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю"
або „Рода, Боже, на всякого долю: бідного й багатого".
Прийшовши з поля додому, сім’я, звичайно, сідає обідати.
Тут знову п’ють по чарці й співають:
Ой, випиймо, родино,
Щоб нам жито родило;
І житечко, і овес,—
Щоб зібрався рід увесь...
А часом жартують:
І гречичка на крупи,—
Як не стане, то купи’..»
У нас на Херсонщині (с. Надлак), ще в тридцятих ро-
ках цього століття, перед колективізацією, такі обходи
поля відбувалися дуже врочисто,— це було справжнє свя-
то всієї сільської громади: відправлялося Богослуження,
співав хор, а потім обідали на полях. По обіді відбувалися
розваги... Діти качалися по озимих посівах — «на всі чоти-
ри сторони». Одні говорили, що це для того, щоб жито ро-
дило, а інші — «щоб зробитися дужими, здоровими, ніякої
хвороби не боятися».
На Лемківщині, обходячи поля — «царини», лемки спі-
вають:
Збором ідем©, полон несемо,
Молимося Богу а всі посполу,
Жеби нас тучі не заходили,
Злиї ветрове не пановали.
Оборони, Боже, гори, долини,
Гори, долини, наші царини.
Прийми, Божейку, труд дррожейку.
Же-<сме обійшли гори, ДОЛИНИ,
Гори, долини, наші царини.
Або:
Кади ідемо. Бога слідиме,
Бога слідаме, Бога просиме:
Жрода, Боже, гори й долини,
Гори й дежи, наші царини.
Наша царина преч *) поорана,
Сріблом-золотом цреч .засіяна,
Стріцовим* **) пірком заволочена °).
*) Вся чисто, до краю.
** ) «Струсьовим». Пір’я струся, як і пір’я павича, в нас прийнято вва-
жати за символ щастя.
9) Колесса Ф., «Українська уснаоговесшеть», Жвав, 1.&М, стер. 225.
Весняні обходи поля відомі й у інших європейських на-
родів. Болгари такий обхід називають «Крестноше», а сер-
би — «Заветина». Тут навколо поля йде довга процесія на
чолі з духовенством; несуть хрест, хоругви... Процесія зу-
пиняється на кожному розі або в кінці поля, і там свяще-
ник читає євангеліє. Обходячи поля, серби співають:
Чесне кресте ми понесемо,
Господи помилуі,
Господи помилу],
Амин!
Чесно кресте милог Бога,
Милог Бога Руіевита
Ру]евита сильног Бога.
Што нам би]е душмаиине,
Душманине Тартарине.
Шт@ нам да]е берргЬета
Бери'Ьета изобильа 10).
Отже, в пісні кажеться, що люди несуть хрест на угоду
Богові, з надаєю, що Бог пошле їм добрий урожай на полях.
Цього дня там же, в полі, дівчата водять хороводи,
а хлоиці високо вгору шпурляють каміння або грудки
землі й самі підстрибують якомога вище; таким чином
вони начебто наврочують високий зріст хліба.
В німецькій літературі весняний обхід поля відомий
з ХУІ-го століття; тогочасний письменник, Себастиян
Франк, описує цей звичай так: «Цього дня в багатьох міс-
цях люди йдуть із палицями навколо поля, тобто на-
вколо засіяних хлібів; священик їде верхи і везе з собою
святі дари в торбинці, що висить у нього на шиї; на певних
місцях він злізає з коня й тоді над засівом читає євангеліє,
відбуваються співи. Так робиться доти, аж поки не об’-
їдуть усі поля. В кінці процесії йдуть веселі, гарно одягнені
дівчата й співають; при цьому відбувається багато жартів,
біганини, розмов. Люди бажають і себе показувати, й на
інших подивитися» и).
Подібний обхід поля в Німеччині подекуди зберігся
й дотепер; німці називають цей звичай «ЕІигшпгШ». Ман-
гардт у свій час зібрав багато цікавих відомостей про цей
звичай з різних частин Німеччини й Австрії. Такий тради-
ційний обхід поля тепер відбувається в день Великодня,
в день Святого Духа або на 1-ше травня,— як де ведеться,
залежить від місцевости. Обхід, чи, краще сказати, об’їзд
починається дуже рано, ще до сходу сонця. Вершників
10) Ястребов, стор. 123; Аничков, стор. 355.
п) АУеИЬисЬ. (1534), 1. 131; Маппіі. 1. с. зі. 400.
349
називають у цей день Іібіеггеііег, або Зааігеііег; їхні коні
вкриті барвистими стрічками та іншими оздобами. В тако-
му об’їзді поля не завжди бере участь священик, часом на
чолі процесії йде хтось із сільської управи, а в Силезії, на-
приклад,— сільський суддя 1*).
Іноді при обході поля люди несуть у руках запалені
смолоскипи й тоді такий обхід називається Моїкепіопегз-
сііеп Ьгепиеп 12 І3 *). Із смолоскипами в руках обходять весною
свої засіви й селяни в Бельгії та у Франції н).
Весняні обходи полів були відомі і в стародавньому Ри-
мі Саме в кінці квітня та на початку травня там відбува-
лися обхідні процесії на полях: АтЬагуаІіа і КаЬі§а1іа. Це
останнє свято припадало на 25-те квітня й мало за своє
завдання очистити хлібні посіви від іржі, грибкової хворо-
би злаків (Риссіпіа §гашіпІ5 Регз.). Коли саме відбувалося
АтЬагуаІіа, точно не відомо, але напевно це було рухоме
свято, бо в північній Італії воно святкувалося 29-го травня,
а в південній — першого травня 15).
Як бачимо, в стародавньому Римі обхід поля весною
мав очищувальний характер. Дуже ймовірно, що і в інших
європейських народів цей звичай спочатку теж мав харак-
тер очищування, але з приходом християнства значення
його змінилося. У всякому разі, у наш час це є добрий
християнський звичай: спільно молитися за врожай.
*
* *
Для забезпечення врожаю як хліба, так і трави, потріб-
на насамперед волога, а тому треба накликати дощ; звідси
повівся звичай — у день святого Юрія обливати водою па-
стуха чи якусь іншу, окремо визначену для того особу.
Такий звичай з давніх-давен існує не тільки в нас, на Ук-
раїні, а й у інших народів: естонців, лотишів, греків, німців
та в усіх південних слов’ян. Найкольоритніше цей звичай
відбувається в Сербії. Одна з дівчат укривається з ніг до
голови зеленими гілками й листями; вона ходить по селу
у супроводі хору й перед кожною хатою її обливають во-
дою, а вона при цьому ще й танцює. Хор співає:
Ми йдемо преко села,
А облаци преко неба,
12) МаппЬ. 1. с. з. 397—402.
|3) МиУеїЖоН, 8. шід Ь. аиз 8сЬ1. N. 288.
|4) КеіазЬетд-ЬшіпдзїеИ, Саіепсігіег Ье1§е, І, рр. 141—143.
15) МагЬпапп, Вег Нот. Каїепвег, з. 135; Аничков, І, стор. 357.
341
А ми бржи, об лак б ржи,
Облаци наигь претекоше
Жито$ вино поросише.
(«Ми ідемо через село, а хмари через небо; ми швидше і хмари швидше.
Хмари нас перегнали, змочивши хліба і виноградники»).
Існує приповідка: «Як дощ на Юр’я, то буде хліб і в
дурня».
Приміти: Якщо в день святого Юрія сховається в жи-
ті ворона, то буде врожайне літо, а як горобцеві по коліна,
то, буде лиха година.
Якщо чути голос птаха або гримить грім під час мо~
лебеня в полі — погана прикмета на врожай.
Редьку треба сіяти на Юр’я — соковита буде.
На Юр’еву росу...
Святий Юрій, як співається у веснянках, просить свою
матір подати йому ключі, щоб відімкнути небо і випустити
росу. Отже, випускати весняну росу — це одно з важливих
завдань святого Юрія. За народнім віруванням, роса в цей
день має цілющу силу.
Колись наші селяни в цей день ранком, ще до схід сон-
ця, збирали росу і хворі промивали нею очі, дівчата вмива-
лися— «на красу», старші люди мочили голову,— «щоб
не боліла», а господині кропили цією росою домашню пти-
цю, «дріб»,— «щоб курчата плодилися». Та найголовніша
дія, яка в цей день відбувалася,— це вигін худоби на Юр’-
єву росу, і ця дія в’язалася з цілим рядом магічних актів,
роблених для того,, щоб «очистити» свійських тварин від
усього злого і те зло примусити увійти в якийсь сторонній
предмет або випалити його вогнем і тим самим забезпечи-
ти худобі щасливе перебування на полях, у лісах, на гір-
ських полонинах, а восени щасливо повернутися в госпо-
дарство на зимівлю. Отже, під виразом «вигонити худобу
на Юр’єву росу» насправді розумілося відкриття нового
сезону весняно-літнього випасу свійських тварин.
У різних місцевостях України перший вигін худоби від-
бувався по-різному. Так, у Куп’янському повіті на Харків-
щині, вигонячи худобу в цей день, господар розстеляв по
землі червоний пояс і через нього перегонив корів, овець
і всяку німину, потріпуючи над тваринами гілкою свяченої
верби.
В північно-західніх районах Київщини, де худоба, зви-
чайно, пасеться в лісах, як виганяють перший раз худобу
на випас, то беруть глечики від молока, крізь вушка
342
просувають ланцюг і замикають його колодкою. Той лан-
цюг із глечиками розстеляють посеред двору й женуть
худобу так, щоб кожна-з тварин через ті глечики пересту-
пила. Якщо тварина переступить і ногою не зачепить, то
не зачепить її в лісі ні звір дикий, ні злодій лісовий. Же-
нуть худобу в цей день свяченою вербою 16).
На Слобожанщині в цей день, вигонячи худобу в поле,
«знаючі» люди виголошують замову від вовків: «Святий
Ягорій Побідоносець їхав на Осіянській горі, на червоному
коні звір-вовків збирати, щоб не йшли моє стадо поїдати».
В Слободі Нікольській чабан, коли виганяє овець у цей
день на пашу, читає таку молитву:
Ставлю я, Господи, скотину на луки;
Вручаю Тобі, Господи, на руки,—
Святий Спас,
щоб ти мені скотину пас.
Святий Ягорій,
сохрани овець моїх від ябедників,
від ябедниць.
Заступи їх, Господи, чугунною лавою 17 18).
А виганяючи худобу на пасовисько, господар кропить
тварин свяченою водою й читає таку молитву:
Гоню я, Господи, скотину на луки,
Вручаю я, Господи, тобі на руки.
Святий Отче Спас,
Щоб Ти мою скотину пас;
Святий Микол ай, додому навертай;
'Святий Отче Ягорій, собак припинай
і лихих лиходіїв, щоб бистрими очима не всмотряли
ч лихих слів не вимовляли.
Зав'яжи їм, Господи, ^р©т на весь год білими хустами. .
Дай, Господи,
час добрий на всякий час, на всяке врем’я ,8).
Амінь.
У північних районах України, на межі з Білорусією, ви-
ганяючи худобу на Юр’сву росу, господар, звичайно, роз-
стеляє кожуха вовною догори, розкладає кілька крашанок,
що спеціально на це залишені з Великодня, і через це все
переганяє тварин: корів, овець і коней 19).
На Підкарпатті ранком у день святого Юрія ґаздиня
виносить коровам залишки свяченої паски чи хліба і го-
дує їх «на щастя». Ґазда вирізує кілька .дернин із зеленою
травою, кладе з обох боків воріт і застромляє в них гілки
Записано від Марії Т-ко.
!7) Иваясв В. В. «Жизнь и творч. крест. Харьк. губ.», Харків, 189В.
18) Иванов В. В., стор. 243.
’**) Записано від Семена Дихтяра.
343
квітучого терену (Ргипиз зріпоза Ь.). Крізь отак оздоблені
ворота виганяють худобу гілкою свяченої верби.
У південних районах Київщини, на Херсонщині, а ча-
стково і в Лівобережжі, виганяючи худобу на Юр’єву росу,
тварин проганяють поміж двома тліючими головешками
або обкурюють сухим святоянським зіллям (їїурегісит
регіогаіит Ь.).
На Гуцульщині ранком у день святого Юрія ґазди роз-
кладають ватри й поміж ними, як крізь ворота, проганяють
тварин на пасовисько, потріпуючи над ними гілками
свяченої верби 20).
Намагання «очистити» свійських тварин від усього зло-
го, примусити те зло перейти до якогось іншого сторон-
нього предмета,— відоме не тільки нашому, а й іншим
європейським народам. Перший день вигону худоби на па-
совисько, після довгого зимового періоду, саме й є найкра-
щою нагодою для цього.
Так, литовці й лотиші перед вигоном тварин на пасо-
висько обносять навколо отари овець, або череди рогатої
худоби, чорного півня, бо, згідно з народнім віруванням,
цей птах здібний приймати на себе все зло, а особливо на-
врочення злого відьмацького ока.
В Білорусі, в Гродневському повіті, коли виганяють ко-
рів з хліва на Юр’єву росу, то перед порогом розстеляють
кожух вовною догори й на ту вовну кладуть крашанку.
Щось подібне роблять і в Німеччині, в околицях міста
Бранденбурґу: там худобу переганяють через закопане
під порогом яйце, а в Брці пастух просто кидає яйця
коровам під ноги з тим розрахунком, щоб тварини раз-
чавмли їх.
Іноді тварин переганяють крізь спеціяльно збудовані
для цього земляні ворота, щось на зразок тунеля. Тварини
в цьому випадку ніби проходять крізь землю, і земля по-
винна очистити їх від усього злого. Такий спосіб очищення
худоби перед вигоном у поле на пасовисько відомий ба-
гатьом слов’янським і неслов’янським народам. Найстарі-
ша згадка про нього («Іегга Іогга^а») є в проповіді св. Єлегія
(VII стол. по Хр.) і стосується до півдня Франції21).
В Білорусі перед вигоном худоби на Юр’єву росу відбу-
вається магічний обхід. Найдокладніший опис такого обхо-
ду ми маємо з Ново-Алекоандрівського повіту на Ковель-
щині Згідно з тим описом, худобу спочатку випускають
20) Записано від Г. 3-го.
21) Сгішт, О. М., р. 1738; Мі£пе, Рагі., 1. і. 87, р. 528; зведено в Анич-
кова, І, стор. 325.
344
у загороду, а потім господар бере в руки тарілку, покриває
її серветкою чи рушником, ліпить свічі у вигляде трикіря,
кладе на тарілку образ, кілька крашанок і, тримаючи все
це в руках, обходить навколо зібраної худоби. Слідом за
господарем ходить і господиня, несучи в руках горня
з жевріючим вугіллям, а в хвартусі — святоянське зілля. За
господинею йде «стаддик», старший пастух, з гілкою свя-
ченої верби і злегка вдаряє кожну з зібраних тут тварин.
І ось так, обійшовши тричі навколо худоби, вони зупи-
няються на тому місці, з якого почали свій обхід. Тут стад-
них, дивлячись на гурт худоби, виголошує заклинання:
«Спасі, Господзі, наша стазда і усякую етачінінку
от усякьіґа гада бігучаго і от звЬря лихого!»
Після цього всі пастухи ©Вертаються спиною до чере-
ди — обличчям у поле, а стадник продовжує:
— А-ту яго!
Всі пастухи підхоплюють хором:
— А-ту яго!
При цьому «пастушок», наймолодший із пастухів, го-
лосно «тьохкає» батогом у повітрі. Стадник продовжує:
— Соль жну в вочі!
Пастушок шпурляє жменю соли у відкрите поле. Стад-
ник:
— Гьільївня жну у зубьі!
Пастушок кидає в поле жевріючу головешку. Після
цього останнього акту всі пастухи тут же, не відходячи від
цього місця, сідають колом просто на землю й починають
обідати 22).
Такий обхід навколо худоби мав на меті, очевидно, два
завдання, а саме: огородити тварин магічним колом від
усякого стороннього зла та наврочити таку вдачу, щоб під
час літнього випасу тварини не розбігалися, а трималися
купи.
Очевидно, з цією ж метою латиський пастух, обнісши
навколо гурту худоби камінь, кидав його в середину і цим
актом ніби об’єднував усю худобу в одно ціле23).
В естонців пастух застромляє палицю в землю, наді-
ває на неї свою шапку й тричі читає «Отче наш». Після мо-
литви він згуртовує худобу навколо палиці й тричі обхо-
дить згуртованих тварин 24).
22) Аничковт» Е. В., І, 1903, стор. 323.
2о) В оль терть, Мат. по зтн. лат. пл. З.И.Р.Г.О., XV, стор. 5.
24) А¥іейетапи, Аиз бет іпп. ипй аизз. ЬеЬеп йез Езіїєп, з. 358.
345
Але найміцнішим способом і найбільш надійним магіч-
ним засобом очищення худоби від усього злого був та ще
й досі с вогонь. У цім випадку худобу переганяють поміж
кількома розкладеними вогнищами або тліючими голо-
вешками, як це ми бачили і в нас в Україні на Київщині,
Херсонщині та в гуцулів. В ХУІП-му столітті це саме роби-
лося і в Шотландії та Ірляндії 25). Цей самий спосіб очи-
щення сягає аж до часів стародавнього Риму 26). Поза ме-
жами європейського фолькльору спосіб очищення худоби
вогнем спостерігається ще й досі в таких різних народів,;
як вотяки в російському Сибірі 27)та готентоти в південній
Африці^8).
В Англії обряд «очищення» корів перед першим виго-
ном їх на випас перетворився на веселу й досить своєрідну
забаву. Так, у селі Наззіп^іоп (КогШатрІопзЬіге) напере-
додні дня 1-го травня дорога, що веде на випас, перего-
роджується рейкою *), через яку кожна корова мусить
перестрибнути, щоб потрапити на пасовисько. Дуже ра-
но, ще як тільки починає світати, дівчата женуть своїх ко-
рів на перший випас.
Завзяті парубки ще звечора збиралися біля цієї рей-
ки, щоб бачити, яка з корів перестрибне цю перепону пер-
шою, а також яка буде остання.
Наслідки такого спостереження демонструються перед
усім селом цього ж пополудня. Робиться це так: корову,
яка перша перестрибнула через рейку, врочисто нодять п©
селі; її роги заквітчують барвистими стрічками та різними
оздббами. Інша ж з корів, що мала нещастя перестрибнути
через перепону остання, мусить нести на собі гілля бузи-
ни, а до її ріг прив’язують пучки кропиви та колючих бу-
дяків. Неприємність чекає й дівчину, котра ту корову-
доїть, бо вона мусить вислуховувати глузливі вигуки й
сміх, які хоч і спрямовані до корови, але часом зачіпають
і її шму 29)- '
*
Крім вогню, свяченої води, молитви, заклинання та ін-
ших традиційних засобів, до «Очищення» ще слід віднести
бсоііаікі апй Всо&теа іп іііе XVIII, с. їгот Ше 1И®5. оі Люки Кат-
зау, 1888, П, р. 445.
26) РгеІіег-ЛГогйап, В. М., І, з. 417; наведено в Аничкова, I, стор. 326.
27) «Новое слово», 1896, за січень, стор. З—4.
28) КоІЬеп, Ргезепі зіаіе ої Ше СаЬе о£ Соод йоре, І, р. 12$.
*) В ориґшалі «гаіі»—це, ймовірно, дерев’яна дошка аб© тичка.
2^) Иуег Т, Е., Вгііізії Рориіаг Силовая. Ьопдоп, 1891, рр. 254—255.
346
й легке биття тварин гілкою свяченої верби. Ми бачили,
що в Україні^ які б обрядові дії не відбувалися під час пер-
шого вигону тварин на випас, вони завжди кінчалися вжи-
ванням свяченої верби. Це саме спостерігається і в Боснії
та Герцоґовині, Болгарії, Білорусі, Німеччині, Франції та
в багатьох інших народів старої християнської Европи.
В Білорусі, наприклад, у вербну неділю, прийшовши
з церкви, господар іде до стайні й виганяє тварин спеціяль-
но для того, щоб вжити гілку свяченої верби 30).
У Боснії в день святого Юрія людина, котрій доруче-
но виконувати обряд, стає в дверях стайні й не дозволяє
пройти ані одній з тварин без того, щоб злегка не вдари-
ти її гілкою свяченої верби3*).
У Франції (в Солоньї), б’ючи корів свяченою вербою,
господар примовляє: «Я забороняю вовкові тебе їсти!» Всі
присутні підхоплюють хором: «Вовк її не з’їсть!» 32).
У Німеччині, у Вестфалії і Мекленбурзі, б’ючи телиць-
ялівок свяченою вербою, господар дає їм нове ім’я (клич-
ку) і при цьому каже, що коли вони стануть коровами, то
будуть давати багато молока33).
В Баварії гілка, що нею виганяють тварин на перше па-
совисько, є іншого походження: її приносить ще восени, в
день Святого Мартина *), пастух і дає господареві, а той
зберігає її ввесь час, доки тварини перебувають у стайнях 34).
Цікаво, що в стародавніх індусів теж існував звичай
уперше виганяти тварин на пашу гілкою т. зв. священного
дерева; це робилося для тогог щоб худоба була сильною
і молочною 35).
Німецький мітолог Кун **), покликаючись на Яйур-ве-
ди 36), пише, що в стародавній Індії жрець, щоб добути мо-
локо для жертвоприносу в часи новолуння, збирає, бува-
ло, щонайменше шість корів, яких ще ссуть телята, й гіл-
кою паласа***) вперше відлучає телят від матерів. Після
цього корів доїли й відтак добували молоко для жертви.
30) Іоаннь Бермант», «Календарі» по нар. пр. З.И.Р.Г.О.», том V, 1873;
«Зтн. Обозр.», 1894, И. І., стор. 129.
аі) Стаття Лиляка в Гл. 3. М., VI, 1894; Аничковт», І, стор. 329.
а2) Мет. йе РАсайате єеШдие, 1. П, рр. 205—217.
33) КиЬп, ЖеШ. 8а§еп, II, N. 445.
Святкується І1-го листопада.
З3 І. с. 8. 29Я—299; Аничков, І, стор. 328.
35) МуШоІо^ізеЬє зіиаіеп, з. 167; Ан., І, стер. ЗО.
**) Кун (Кшіп) Адальберт— німецький мітолог і ліяґвіст (1812—
1881), творець теорії про індо-германський пранарод, основоположник
порівняльної мітології.
36) ¥а]иг уейа (Уауа га пеуі-8аткіІа і ТаіШгІ£а-8атіїіІа).
***) РаїазЧгее (Виіеа Ігогкіоза ВохЬ.) їат. Ье^итіпозае.
347
Під час жертвоприношення жрець, звертаючись до гілки
священшюге дерева, що її він тримав у руках, виголошував
таку тираду:
«О, гілко паласа!.. збережи тварин, які приносять
жертву, які будуть бродити по лісі,— від страху зло-
дія, диких звірів і всякої напасти; корови під твоєю
охороною, гілко, безпомилково прийдуть додому»37).
Далі Кун наводить вірш із Ріґ Веди, де говориться про
те, як птах, що ніс із неба на землю божественний «зота»
(вогонь), загубив пір’їну. Впавши на землю, та пір’їна пе-
ретворилася на дерево палас.
Цей вірш підтверджує священність дерева «раїада» і
тим самим допомагає зрозуміти зміст обрядового биття
його гілкою 38).
Наш європейський звичай виганяти тварин гілкою свя-
ченої верби в день святого Юрія, очевидно, не має безпосе-
реднього зв’язку з староіндійським священним деревом,—
у нас є вже християнський звичай і він базується на хри-
стиянських віруваннях, але аналогія все ж таки цікава.
Тут при нагоді згадаємо, що обрядове биття гілкою свя-
ченої верби не завжди в’яжеться тільки з свійськими тва-
ринами,— воно часом застосовується і до людей.
Так, у Болгарії в день святого Юрія дівчата гойдаються
на гойдалці, а хлопці в цей час б’ють їх гілкою свяченої
верби; коли ж гойдаються хлопці, то їх б’ють дівчата 39).
. Наше— «Не я б’ю — верба б’є...» у вербну неділю —
теж стосується цього ж типу обрядового биття свяченою
вербою.
Обіди в полі
На Волині в день святого Юрія справляють у полі ро-
динні забави з випивками та закусками. По забаві парубки
та молоді чоловіки їздять верхи на конях, вірячи в те, що
разом із ними їздить й святий Юрій по полях на білому
коні— «об’їжджає багатирського коня» 40). З цим в’яжеть-
ся народна казка: «Коня багатиреві виїздить святий Юрій
Ото, бува, в табуні або де в стайні знайдеться такий кінь,
що як його не пильнуй, а він завжди втече. Там уже через
ніч чи через день або сам прибіжить, або люди де знай-
дуть його,— отож він бігав до святого Юрія в науку» 41).
37) КиІт, НегаЬкипЙ сіез Ееиегз, 5. 166; наведено в Ан., І, стор. 330.'
38) МуНх. зіийіеп, 55. 125—126 шкі 159.
39) Каравелов, Нам., стор. 213.
40) Записано від Волмяяка.
41) За Ів. Манжурою.
348
На Херсонщині парубки, що водять коней на нічний
вирас, у день святого Юрія беруть із собою в степи «ви-
пить і закусить так, щоб вовків не боятися» 42).
В Галичині пастухи в цей день варили в полі молоч-
ну кашу, смажили яєшню...43).
На Поліссі в день святого Юрія господарі дають, бувало,
пастухам, пироги з маслом, яйця й молоко 44).
У нас на Слобожанщині теж хлопці, а часом і дівчата,
випивали в поле Було ведемо коней пасти, понабираємо
повні торби яєць, сала. Горілки або пива теж наберемо і —
гуляємо! 45).
Подібні пири пастухів у полі практикуються й серед
інших народів. Так, лотиші в день святого Юрія ведуть ко-
ней на нічний випас уперше і там на пасовиську влашто-
вують вечерю, що складається з пива, м’яса і яєць. Пісні,
що їх при цьому співається, кажуть про жертвопринос
Усіню:
Сьогодні ввечорі, сьогодні ввечорі,
Поведемо, брати, коней в нічне,
Принесемо Усіню жертву —
Сотню яєць.
Я зарізав півня для Усіня,
Півень має дев’ять гребенів,
Нехай росте жито, росте ячмінь,
Щоб коні були ситі...46)
Усіня вважали за бога сонця, покровителя хлібороб-
ства і скотарства; за християнського періоду він був замі-
нений святим Юрієм. За повідомленням Вельтера 47), не
так давно лотиші клали жертву для Усіня в лісі на особ-
ливих пнях, окремо від вечері.
Дуже ймовірно, що гуляння в полі з випивкою і заку-
скою наших пастухів у день святого Юрія теж було своє-
рідним жертвоприносом.
Можна назвати жертвоприносом і оті обіди в полі ціли-
ми громадами, а особливо закопування в землю крашанок
й кісток зі свяченого поросяти, що ще й досі практикується
у нас на Поділлі.
В Сербії та Болгарії існує звичай, що забороняє їсти ба-
ранину до дня святого Юрія, а на цей день колять ягнятко.
Це ягня вважається за свячене; на його рогах запалюють-
42) Записано від П. Головацького.
43) Терещенко, VI, 1848.
44) Мартин С-ко.
45) Тим. Д-ко.
46) Аипіп£, і, с. N. 34; Аничков, І, стор. 312.
47) Вольтерь, «Мат. по зтн. лат. пл. З.И.Р.Г. Общ. XV», стор. 7—16.
349
ся свічі, його водять до церкви й там воно одержує благо-
словення від священика. Священик дістає шкірку з ягня-
ти, а м’ясо, приготоване особливим способом, з’їдається під
час врочистої родинної трапези. За повідомленням Кара-
велова, в Болгарії господар хати, виконуючи обряд «за-
кланіе курбана», проголошує: «Свят Герги на тя ягне!»,
а жінки при цьому ходять навколо й обмазують медом рот
ягняти48 49). З проповіді ігумена Краль-Маркового манасти-
ря, Пейчиновича, ми довідуємося, що народ вважав «ко-
лотне курбанов'ь» за справу, що входить у загальноприй-
нятий ритуал православної церкви, бо ж воно відбувалося
в самій церкві в присутності священика, а народ примов-
ляв при цьому: «Курбан*ь го прачамо Богу». Отець Пейчи-
нович намагається пояснити, що така дія є поганською й
вона не повинна толеруватися православною церквою 4&).
Фаминцьін 50 51) наводить свідчення Менеція (XVI століт-
тя) про прусів, литву і жмудь, де говориться про те, що в
день святого Юрія вони мали звичай приносити жертву
Пергрубіосові, котрого визнавали за бога квітів і рослин.
Жертвопринос відбувався так: жрець (засгШсиІия), якого
називано «вуршкайт», тримав у правій руці чашу, напов-
нену пивом, і, проказуючи ім’я бога (Пергрубіоса), пив за
його славу, виголошуючи:
«Ти проганяєш зиму, ти повертаєш чарівність весни,
ти шфиваєш зеленню поля й сади, вкриваєш листям гаї
й ліси».. Проспівавши ці слова, жрець схоплював зубами
чашу і, не торкаючись да неї руками, випивав пиво, а по-
рожню посудину кидав позад себе через голову.
Про те саме пише і Стрийковський; за його версією, мо-
литва жреця звучала так: «О, всемогутній боже, наш
Пергрубій! Ти проганяєш злу зиму і розмножуєш рослини,
квіти і трави: ми просимо тебе, роди хліб наш, що вже пе-
сіяний і той, який ми будемо сіяти; щоб він ріс колосистий,
а весь бур’ян витовчи» 54).
Молитва, ніби якогось напівхристияиського типу, як
бачимо, звернена до Пергрубіоса, але ж вона виголошуєть-
ся в день святого Юрія, а тому, логічно, повинна бути
звернена саме до цього святого.
48) Каравелов, Пам., стор. 211—212; Ан., І, стор. 309.
49) Книга сія зовомая Огледало оттсася... йуменомь Краль Марково-
го манастиря иже... Тетоець Пейчинович’ь... В*ь БудигтЬ тред& и т. д.
1816. Повідомлено Новоковичемь вь АгсЬ. £. зі. рк. XII, в. $03—307;
наведено в Аничкова, стор. 310.
50) Фаминцьін, «Бож. древнихь слав.», стор. 115.
51) Бігуікшлгзкі, Ктоп. Роїв. І, VI, 148; Ан., І, стор. ЗГО—ВИ.
56®
Подібна пісня-молитва, але така, що згадує лише ім’я
святого Юрія, збереглася в білорусів, проте ж вона вже
набрала напівжартівливої форми й* очевидно, є значно піз-
нішого походження:
На святого Юрья
Бьхла баба дурнемь,
Напякла нерапіечь
Поунюсеньку пьеч’ь;
Да навибирала
Двом ночовокь,
Часто сито.
Родзи Боже жито
Чисто ядронисто.
На колось колосисто,
Ядро з*ь ведро,
Колосокь зь пиражокь;
Да зь колосочка
Будзіе зт> поуосьминки.
Да судзи, Боже, ихь поживаци
И Юрья успоминаци 52).
І, нарешті, в так зв. «Иномь житіи св. Николая», що
його староруський переклад стосується XI століття, роз-
повідається, як сам мирлікійський чудотворець, св. Мико-
лай, колов биків на жертовниках святого Юрія53). Сучасні
хліборобські родини в Греції теж забивають якусь із
свійських тварин ддя святкування в день святого Юрія.
Отож обіди чи вечері в полі, на пасовиську; «закланіє
курбана»; пир на честь Усіня і жрецьке пиття пива на сла-
ву Пергрубіуса, аііаз святого Юрія,,— всі ці дії хоч і сто-
суються до різного часу й виконуються різними народами,
проте вони мають, як нам здається, один спільний харак-
тер, а саме: все це обрядовий жертвопринос, що в історич-
ному минулому мав місце в багатьох народів Европи.
Ч арівнгіці-лиходійниці...
В Конятині, над Білим Черемошем на Буковині,
о. В. Козарищюк записав таке заклинання:
Коровки-благунки спали собі у свого ґазди
в кошарах* в облогах:
встали рано, пішли собі пасти
не пасену травицю, не збиту росицю
і пити пречисту водицю».
52) Ш. Мюзкр., І, і, стор. 171* И. 159.
33) «Иное житіє св. Николая», изд. г. А. А. Трудьг Кіевской Дух.
Акад., 1869, іюнь, стор. 478; Аничковь, «Миколам Угодникть ж ев. Никог
лай».
351
Перебігли чарадійниці-лихедійниці,
травшцо загрузили, росицю збили,
водицю скаламутили
і в^обрали манну-сметану,
ладне молоко, товсту сметану,
густий сир, жовте масло.
Коровки-благунки,
єк зачали рикати-гикати,
до Бога три голоси пускати,—
ніхто того не вчюв,
учула Матзнка Божа
і зіслала Юрія святого:
«Іди, Юрію, перевідай, запитайся,
чого вони так ричут,
до Господа Бога кличут?»
Прийшов Юрійко і єн си питати:
« Коровки-б л агунки!
чого ви так ричете,
до Бога линете?»
— «Єк би ми не рикали,
єк би ми не гикали.
коли перебігли нас чарівниці-лжедійнищ,
та відібрали у нас манну, товсту сметану,
ладне молоко, густий сир, жовте масло!»
Юрію святзоі! пускаєш нори-нринори,
луги, береги, керниці-теплиці,-
тепер спусти нам так манну-сметану,
ладне молоко, густий сир, жовте маоло!
Тьфу, тьфу, тьфу! Зчізай!
Манну не віднімай?
І я чужого си не приймаю,
але свого не попускаю.
Пристріте, пристрітище,
зчізай у болотище!
А ви, коровки, а ви, благунки,
оминайте луги-береги,
куди погань ходила,
шьоби вас не зчередила
ні чередільниця, ні її сила!
А ти, солице, допомогай,
чередільниці пожирай!
зчізай! зчізай! зчізай! 54)
В селі Мшанці Старомиського повіту ґазда Грицаків
Гриць оповідав, що день святого Юрія — «се день чарів-
ниць, бусуркань і бусурменів; вони вночі перед Йірьом від-
бирають людським коровам молоко. Чарівниця має два
духи, як опир: єдин правидний, чистий, а другий нечи-
стий. Чистий дух не піде ніде. Як ляже опир, а го ся будять
54) Ф. Колесса, «Укр. усна слов.», Львів, 1938, стор. 566—568.
352
і не мож го збудити, то це другого духа нема в нім. Як би
го обернув, там де була голова, щоб були ноги, то би він
спав аж доки не вмер, бо злий дух не може ввійти в него,
не може потрафити».
В тому самому селі Мшанці, року 1893-го, було запи-
сане й друге оповідання про чарівниць: «На Йірья іде ча-
рівниця, опириця, під людські стайні і лупає тріску з обох
одвірків і клабука з гори, що над дверима. Раз під Йірьа
спав... під вікнами, гонив вночі кота і пса, а такой чарівни-
ця одлупила тріску над одвірком. Бодай хрестика, що ся
робить на другий святий вечір, облупить. На Йірька в
день, як ввійде ґазда до стайні, дивит ся на двері і видить,
що бодай малу тріску на одвірку відлупила. Бусуркані на-
проти ночі стягають дощ на Йірьа, щоби відібрати моло-
ко... Вночі набирають в скопиць води з бродів, куди худоба
ходить, а прийде на добиччьачий слід, бере з сліду глини
в скопиць. Переметуються в кота, пса. Мазярі, або олейкарі
привозять дьоготь, у них купують люди, або в місті в
крамниці, і вночі перед Йірьом намащують двері, роблять
хрестики, щоби бісурканя не взяла молока. Чарівницю
мож імити на нову борону. В Бон дарові., імив німець... пе-
ред стайнев кітку на борону. Борона була цілком нова і
зуби нові... Імив на шнурок, як гицель пса. Пробував вся-
кого, щоби ся перевернула в чоловіка, і не хтіла. Він відтяв
їй пазур, а коли вернула домів — не мала пальця, то була
його сусідка...» 55 56).
В інших місцевостях України, як свідчить Терещенко,
селяни оздоблювали стайні своїх корів гілками свяченої
верби й запалювали страсні свічі,— «щоб відьом і нечисту
силу відігнати». Більше того, окроплювали стійла свяче-
ною водою і обкурювали ладаном,— «щоб оборотні не хо-
валися по хлівах та загородах». Селяни вірили, що
знахарки й відьми на зорі дня святого Юрія виходили в
поле, розстеляли по росі полотнища, а потім накидали їх
коровам на роги, від чого корови ставали худими й недій-
ними. В Закарпатті виганяли худобу на Юр’єву росу і ві-
рили в те, що відьми не матимуть сили над коровами^6).
Подібні вірування існували і в інших народів. Так, серб-
ські жінки вночі, напередодні святого Юрія, верхи на пати-
ку, голими, або лише з накидкою на плечі, облітали своє
«бачило», щоб відьми не крали молока та щоб молоко не
псувалося від літньої спеки.
55) «Матеріали до українсько-руської етнології», за ред. Хв. Вовка,
том III, Львів, 1900 рік.
56) Терещенко, VI, 1848.
12 О Воропай	353
В Ісляндїї й Фінляндії селяни святкували день святого
Юрія з багатьма поганськими обрядами: чоловіки співали
пісень, а жінки молоком поливали священні дерева.
В тому самому селі, Мшанці, М. Зубрицький записав,
що в ден^ святого Юрія «бусуркані... збирають коріння,
щоб корови літили ся, жовте коріння свічок, щоб масло
було жовте». Отже, збирають зілля. Збирають зілля — хо-
дять «за билячки» — і жінки в Сербії, там при цьому спі-
вають і спеціальну «билярську» пісню, де зображена роз-
мова юр’євської квітки з квіткою купальською 57).
Що ж до самого зілля, то з запису Зубрицького важко
розпізнати, що то за рослини. «Жовте коріння свічок, щоб
масло було жовте» — це може бути Саііит уегит Ь. іат.
КиЬіасеае, коріння якого має в собі барвники, що ними й
справді можна зробити масло жовтішим. Мелашка Гро-
биха з Київщини казала про це зілля: «...Дають з хлібом
корові, щоб вона була молочна, щоб масло було жовте» 58),
але в Мшанці це могла бути й зовсім інша рослина.
Святий Юрій — покровитель звірят
За народнім віруванням, у день святого Юрія звірята
з одного гнізда сходяться докупи і розмовляють між со-
бою; розказує одно одному, як йому на світі ведеться, а по-
тім знову розбігаються світами. «Святий Юрій звірів пасе
та призначає здобич для них»; «не годиться в цей день
відбирати від звіря те, що він схопив, бо то йому святий
Юрій призначив». «Вовк — Юркова собака». Такі повір’я
існують в народі
Існує багато народніх оповідань про те, як святий Юрій
захищає інтереси звірів, а особливо вовків.
«їхав чумак степом, дивиться, а проти нього через до-
рогу біжить вовк і в зубах несе гуску. Чумак махнув бато-
гом і відбив ту гуску. Проїхавши ще трохи, чумак випріг
воли, пустив їх пастися, а сам оскуб гуску і почав варити
кашу. Каша кипить, а чумак цюка щось собі на дривітні;
чоку чи що робив. Коли щось як загуде коло нього,— він
глянув, аж де не взявся мисливець на білому коні, й собач-
ні коло нього сила. А далі чумак роздивився, а то не соба-
ки, а вовки; оточили мисливця ключем, як ото журавлі ле-
тять. Чумак так і завмер на місці, а той, що на білому коні,
каже:
57) Ястребов, стор. 144.
58) Див. вище: «Зільник».
354
— Ага, меткий який, уже й кашу варить. Добре, зна-
чить, їсти він хоче!
А далі звертається до чумака та й каже:
— А в мого хорта ти нащо їжу відняв?
А далі:
— Ти знаєш, хто я? Я святий Юрій, а це мої хорти. Те-
пер, коли хочеш ще жити на світі, то налигай свого най-
луччого вола, та веди в ліс; прив’яжеш там до дерева,
а сам, скільки можеш, утікай!
Чумак так і зробив, і тільки-но прив’язав вола, а сам
відбіг, як де не взялася тьма-тьменна вовків, і розметали
вола» 59).
«Вночі під Юрія повертався чоловік з міста. Була ніч,
коні потомилися й ледве плутали ногами. Треба було їхати
лісом. Місяць ще не сходив і було темно. Тишина й темря-
ва в лісі наганяли страх, і чоловік щохвилини озирався.
Раптом між деревами заблимав вогонь. Чоловік подумав,
що це теж подорожні отаборилися на ніч і запалили вогни-
ще. Не довго думаючи, він повернув коней і поїхав просі-
кою до вогню. Під’їжджає, дивиться, а там немає ні одні-
сінького воза, тільки сидить ще молодий чоловік, перед
ним горить свічка, а навкруги сила-силенна вовків. Усі во-
ни роти пороззявляли, язики повисолоплювали, наче пси
у велику спеку, та, як ті лагідні щенята, дивляться на того
чоловіка, що сидить серед них. Хоч подорожній дуже зля-
кався вовків, та проте святого Юрія пізнав відразу.
— Не бійся,— каже святий Юрій,— вовки тебе не за-
чеплять. Вони зібралися сюди скаржитися на тебе, що ти
від них здобич відбиваєш; шануйся, а то й сам для них
здобиччю станеш! Ось вони тепер на тебе дивляться і ти їм
здаєшся увесь облитий кров’ю, якби не я, вони б тебе
на шматки подерли...» 60).
Святий Юрій на гуцульських полонинах
Вівчарська коляда зображує нараду святих вівчарів, де
вони радяться про вигін овець на полонини:
Що в котру днину вівці мішати —
Будем мішати та й виступати,
Ой, із царини та в полонину,
Будем мішати та й трембітати61).
59) Слобода Преображенська на Слобожанщині, за П. В. Івано-
вим, 1907.
60) Записано в селі Громах на Уманщині року 1937. Подібні оповідан-
ня див. у розділі про св. Миколая.
61) Гнатюк, стор. 213; М. Груш., І, стор. 185.
12*
355
І святий Юрій на цій нараді отримує доручення трембі-
тати на виступ. Виступ на пасовисько в гуцулів в’яжеться
з багатьма своєрідними звичаями. Спільну череду женуть
вони на все літо на полонини. Днем раніше виряджають
туди ватага з пастухами для різної худоби: овець і корів.
Ідуть туди й майстрі, котрі вміють виробляти різні ґатун-
ки сиру та бриндзі.
Діставшись на місце, ватаг насамперед дає лад усьому
таборищу. Головною спорудою на таборищі є стая — довга
повітка, поділена на дві нерівні частини: меншу комору
для харчів, посуду та виробленого сиру, й більшу — ватер-
ник для вогнища з кругобіжним гаком для казана. Тут же
стоять стіл, лава та ліжка для пастухів. Ватаг, проказуючи
молитву, відчиняє двері, заходить за ватрище і б’є ліворуч
від себе обухом у стіну. З належним закляттям він кидає
на ватрище стару підкову, яка повинна охороняти все
таборище від грому і блискавки.
Далі ватаг бере загострене з обох кінців поліно сухого
дерева, зі шматочками ґнота й швидким тертям, із допомо-
гою реміня, здобуває «живий вогонь». Давши вогневі роз-
горітися, ватаг набирає жару і, нашіптуючи молитву, ки-
дає його в воду. Як жар у воді погасне, ватаг тією водою
кропить навхрест усі будівлі, маржину, якщо вона вже на-
дійшла, а решту тієї води переливає в пляшку і зберігає аж
до кінця літнього сезону. Все це своєрідне водосвяття, зви-
чайно, відбувається не в стаї, а на подвір’ї таборища. Після
закінчення цього ритуалу ватру врочисто заносять до стаї
і кладуть на ватрище, де вже лежить підкова. Цей вогонь
побожно підтримується аж до самої осени. Восени ж, відхо-
дячи додому, ватру не гасять, а дають ій погаснути самій.
Взявши з ватри розжарену головешку, ватаг знову
обходить усі будівлі, читаючи «Отче наш», і в кінці свого
обходу кладе ту головешку на воротях, через які мусить
увійти вся череда, що тим часом наближається до табори-
ща. Прийнявши череду та окропивши її водою з «живим
вогнем», розганяють овець по кошарах. А коли вже дадуть
всьому лад, варять кулешу та споряджають житло для
всіх пастухів.
Нарешті все готово. Ватаг трембітою скликає пастухів,
а коли вони зійдуться, підходить до свого місця біля ватри
й запрошує товариство до спільної молитви. Всі пастухи
стають на коліна й моляться за здоров’я всього народу
православного в світі сущого, а потім просять Бога засту-
пити та оборонити всіх християн та всі отари християнські
«на росах, на водах та на кожних переходах від усякого
356
Усі низини мзелешли
Усі буковиии сі зашаріли.
Та зозулечки повилітали,
Певизйгали, защебетали,
У<м зя річви порозмераали,
Усі керяички по виповняли,
Пообцвітало все лататтям.
Та всі овечки та й заблеяли
Усі ся вівчарі ізрадували3).
Вірування в те, що св. Юрій відмикає землю, існує і в
інших слов’янських народів. Так, у Чехії, в «окоіі 2аісе»
давчата співають:
Зуаіу ЛІН увіауа, зет осітукауа,
аЬу ігауа гозіїа, ігауіска геїепа,
гоііска сегуепа, Тіаїка тойга4).
За моравським народнім віруванням, ключі має Марена
і пісня звертається до неї з запитанням:
Неіб, йеіб, та тіїа Магепо!
Котиз даіа кіісе?
або:
Магепа, Магепа,
Ксіез іу кіисе росШа? 5)
Далі, же випливає з пісні, Марена «па оіе]і зтахепа»,
або сама відмикає землю, що трапляється рідко, або пе-
редає ключі святому Юрієві, щоб він відімкнув небо й зем-
лю та випустив на волю росу та свіжу зелену рослинність.
Про Юрієві ключі співає й білоруська «волочобна»
пісня:
Юрья, Юрья, Боже мой,
Подай ключи, землю одмикать,
Бмчка напасать!
Лотшпі в своїх піснях запрошують Усіня:
Прийди, Усінь, прийди, Усінь!
Довго тебе сподівалися:
Коні ждуть^зеленої паши,
А парубки — веселих пісень.
І Усень прибув до них:
Сюди прибув панцероносець верхи,
На кам’яноподібному коні:
3) М. Грушевський, І, 183—4.
4) 0. Б., V, (1895), стор, 185—186.
б) КиИа, Мог. пат. роК, П, стор. 295; 8и£і1, Мог. пат. різп&, 768.
337
ДІТИ-ПАСТУХИ
Колись, ще в доколгоспній Україні, після святого Юрія
вже кожний день діти-пастухи женуть, бувало, своїх
корів, коней, овець чи кіз на пасовисько.
Починали пастушити звичайно з семи років. Наймо-
лодші пасли гусей, старші—овець, а найстарші, 10—
12-річні, корів і коней. Усю худобу, звичайно, пасли на лу-
ках, на полях чи в лісах,— це залежало від місцевости й
пори року: весною, наприклад, там, де були ліси, пасли
в лісах, а де їх не було, то гонили на луки, незасіяні поля
чи на перелоги.
Описуючи побут селянських дітей села Старосілля на
Чернігівщині, Ніна Заглада зазначає, що коли вперше вес-
ною виганяли худобу на пасовисько, то брали червоний
пояс і розстеляли його на порозі хвіртки, а на нього клали
сокиру й ключ. Потім мати, або батько, свяченою вербою
виганяли худобу з кошари аж за ворота на вулицю, а там
віддавали вербу пастухові, примовляючи: «Щоб ти її при-
ніс додому!» Свячену вербу пастух носив перший день у
руках. Якщо поламається верба, то пастух її в торбу клав,
але не покидав, бо існувало повір’я, що хто загубить свяче-
ну вербу, то все літо буде губити свою худобу. Ввечері,
якщо верба була ціла, то ставили її на покуття, там вона
стояла ще три дні, а потім її виносили в комору або
застромляли у стріху хати *).
Пастухи з одної частини села («кутка») всю свою худо-
бу зганяли докупи і пасли разом.
«Як прижену пізніше худобу на пашу й не знаю, де
інші пасуть, то гукаю: „Хлопці, го-о-о!“ А вони як почують,
то так само відповідають: ,,Го-о-о!“».
Коли котрийсь із пастухів загубить худобу, то бігає по
лісій гукає: «Мань, мань, мань. Му-у-у!» Якщо корова або
віл почує, то обізветься, бо кожна худобина знає голос
свого пастуха. Або пастух біжить шукати свою згубу
й гукає: «Хлопці, го-о-о!» А ті відгукуються: «А чого-го-
’) Н. Заглада. Київ, 1929.
358
го?!»—«Чи не бачили моєї худоби?!»— «Осьо-о-о!» або:
«Нема-є-є!»
Якщо худоба розбредеться по лісі, то для того, щоб її
зібрати докупи, один із пастухів вилазить на найвище де-
рево й дивиться, чи не видно де згуби. Якщо видно, то він
подає з дерева команду іншим пастухам і таким способом
худобу знову зганяють до гурту.
Обов’язок пастухів — дбати про худобу, старатися
знайти для неї добру пашу й своєчасно напоїти, пильнува-
ти за тим, щоб худоба не робила шкоди в полі та на засія-
них галявинах у лісі, а крім того, щоб не розгубити худобу
й пригнати її ввечері додому. Виконувати ці обов’язки
пастухи допомагають один одному: старші опікуються
молодшими, а за те молодші слухають старших.
До малого пастуха-початківця батько, звичайно, «при-
прошує» старшого, «надійного» пастуха, кажучи: «Будь
ласка, гляди й мого пастуха, нехай він пасе з тобою. Не
жени його від себе. Загадуй йому, де й куди завертати».
Якщо початківець ледачий і не слухається, то старший і
досвідчений пастух, бувало, каже: «Не хочеш слухатися,
то я тебе вилучу від себе. Ти чув, що твій батько казав?!»
Цього буває досить, щоб уладнати всі конфлікти.
Якщо вдень треба приганяти худобу на обід, а годинни-
ка немає, то пастух угадує час по сонці. Стає спиною до
сонця, дивиться на свою тінь і спостерігає, куди вона сягає;
замічає те місце, а потім міряє ступнями: якщо тінь за-
вдовжки два ступні, то вже час худобу гнати на обід. Кож-
ний пастух знає з досвіду, що тінь зменшується до одного
ступня, а потім увесь час збільшується. Ввечері тіні не мі-
ряють, бо як сонце заходить, то вже й женуть худобу до-
дому.
Влітку на обід худобу женуть не завжди, часом зга-
няють її в одне місце, десь коло води: річки або озера, і там
стоять дві, а то й три години. Це місце зветься: тирло.
Кажуть: «Пожену свою корову на тирло» або: «Там коло
млина пастухи тирлують худобу».
Малим дітям часом набридає бути в полі, вони хочуть
швидше додому, дехто вже й за мамою скучив. Старші па-
стухи сміються з малих і кажуть: «Давайте будемо підга-
няти сонце!» Малі раді з цього, вони й справді гадають, що
сонце можна підігнати, щоб швидше сідало, і слухають
старших. Хтось із старших бере хусточку, зав’язує одному
з малих очі й починають бавитися в піжмурки. Бавлячись,
малі забувають про свій смуток і сонце, яке, як їм здає-
ться, сідає швидше.
359
Часом старші навчають малих, як треба вгадувати,
скільки годин до вечора. Бере пастух свою палицю, ста-
вить її стійма на вказівний палець правої руки й балянсує
рукою так, щоб палиця встояла на пальці якнайдовше, і
при цьому рахує: раз, два, три... Коли падає палиця, па-
стух авторитетно проголошує: «До вечора залишилося
три години».
В неділю чи в свята діти-пастухи чергуються, запові-
даючи: «Цієї неділі ти мої корови попаси, а я твої пастиму
наступної неділі!» Звичайно, в таких випадках пастухи
приходили до згоди.
Під час випасу худоби в лісі діти знаходять для себе
багато цікавих розваг. З білолозу2) або ошеляги 3) вони
роблять дудки і грають на них найпростіші мелодії. З лози
молодої ольшини 4 * б) роблять свистки. Весною, коли кора на
ольшині лупиться, то з тонкої деревини хлопці вирізують
довгу спіральну стрічку кори, а потім скручують її цівкою
й таким чином витворюється труба. Таку трубу пастухи
використовують і як музикальний струмент, і як рупор.
Найпростіші музикальні струменти, або пищики, пастухи
ще роблять з трави, стебла жита й гусячого пір’я. «Коли
гуси весною линяють, то гублять пір’я. Коли, бувало, ве-
лику пір’їну знайдеш, то колодочку з пір’ям відрізуєш,
а залишається тільки та частина, що була в тілі гуски.
Ножем прорізуєш уздовж рівчачок, береш у рот і дмеш,
а воно грає. Це зветься «гусяча дудка».
«Робили ще «лясочки». Оце зірвеш молодий листок, по-
кладеш у кулак, а долонею другої руки б’єш по листку.
Листок проривається стиснутим повітрям і видає звук
«ляскоту». Такі лясочки найкраще виходять з молодого
листя ольшини, дуба і клена»г).
Діти, а особливо хлопчаки, дуже люблять лазити по
деревах. Вилізе отакий бешкетник на ольшину, вхопиться
руками за вершок, а ноги звісить, і дерево згинається, на-
ближаючись до другого дерева; хлопчак охоплює ногами те
друге дерево й перелазить на нього, а потім — на третє
і так далі
На молодих деревах хлопці, бувало, «гнуть гнучки»:
вилізе котрийсь на тонку високу деревину, схопиться
руками за вершок, а ноги звісить, і деревина згинається
додолу. Коли ж ноги торкнуться землі, то хлопчак пускає
2) Білоліз — 8а1іх аІЬа Ь.
3) Ошеляга або шелюга — 8. асиШоїіа.
4) Ольшина — Аіпив. На Україні зустрічається два види А. ^Іиііпоза —
ольшина чорна і А. іпсапа — ольшина біла.
б) Записано від Семена Дихтяра з Чернігівщини.
360
вершок і дерево випростовується, роблячи шум і свист
у повітрі, з чого діти тішаться.
Лазячи по деревах, діти перегукуються, хваляться
один перед одним, «хто вище вилізе», і за такою забавою
їм швидко проходить час.
На високих гіллястих деревах у лісі діти, бавлячись,
часто роблять т. зв. кубла.
«Кубло робимо на вільшині Лізимо на дерево, де є ба-
гато гілля, і там мостимо. Ломимо гіллячки з листям й
кладемо на розкарячча. Так робимо доти, доки не накладе-
мо кубло таке велике, як чорногузове гніздо на хаті І коли
вже змостимо кубло, то сідається в нього й їсться хліб; по-
тім у тім кублі щось собі стружеш, крячеш по-воронячому,
на сопілці граєш або ляжеш та й спиш. Якщо мостить куб-
ло один хлопець, то один у ньому й сидить, а коли
вдвох — то обидва там проводять час, а часом і сплять»,—
згадує колишній пастух. Найчастіше діти мостять кубло
весною та на початку літа, коли зелень ще свіжа й запаш-
на. «Буває, що й заснеш у тому кублі, бо ж там спати
добре: дерево злегка похитується, гілля шумить, сонце не
пече, а є холодок; комарів там немає,— спиш собі спокій-
но... Якщо худоба піде в шкоду, то злазимо, завертаємо її
та й знову в кубло. Хлопці люблять, бувало, сидіти в кублі,
а дівчата ні, бо бояться...»
Якщо діти знаходять стару сосну, що її гілля звисає ма-
ло що не до землі, то беруться руками й гойдаються. Або
викопають довгий сосновий корінь, прив’яжуть його до
гілля, як гойдалку, сідають і гойдаються. А то ще кладуть
на колоду дошку чи спиляну деревину, таку, що можуть
підняти, а тоді сідають або стають один проти одного
на протилежних кінцях і так гойдаються.
В кущах і на деревах наших лісів, у садах і на левадах
живе багато різного птаства та дрібного звіря. Розлогі сте-
пи і просторі пахучі луки з численними озерами й річками,
що густо поросли бережиною, осокою, очеретом та дрібни-
ми й великими кущами,— теж дають добрий притулок
для великої маси дичини: тут багато водиться всякої пти-
ці, риби, диких бджіл та дрібного звіря; а тому й не дивно,
що наші діти дуже охочі ловити пташок, вудити рибу,
добувати дикий мед та полювати на звірят, переважно
на зайців.
Діти шукають пташиних гнізд на болотах, по кущах,
лазять на дерева. Знайшовши гніздо, вони, звичайно, руй-
нують його і забирають яйця або пташенят. Дорослих пта-
шок діти стріляють з лука. З цією дитячою жорстокістю
361
вчителі й старші люди ведуть систематичну боротьбу.
Масове навчання в школах за останні десятиріччя трохи
послабило цю жорстокість,! вже є багато таких дітей, котрі
захищають пташок і звірят від своїх товаришів-бешкет-
ників.
Гнізда співучих пташок діти не зачіпають. «Пастушка,
що за коровою ходить і хвостиком киває, теж не зачіпає-
мо, бо він нам корови пасе». Так говорять діти про трясогуз-
ку (Моіасіїїа аіЬа Ь.).
На плавнях та в густих очеретах і в лозах водиться ба-
гато диких качок. «Як пастух знайде, було, перший раз
качині яйця, то бере з того гнізда пір’їну, кладе в шапку
і так ходить з тією пір’їною цілий день,— щоб була вдача
знаходити качині яйця, щоб гнізда дралися».
Діти уважно спостерігають природу й свої спостере-
ження використовують при ловецтві. Про диких качок, на-
приклад, діти розповідають таке: «Качка-чирка є менша,
а качка-крижня більша. Качка сіра, а селезень сизий. Кач-
ка кладе свої гнізда на болотах поміж осокою або в кущах
верболозу: оце вигребе ямку і так несеться, а як нанесе
яєчок, то напустить із себе пуху так багато, що в шапку
всього не забереш. Яєчок качка несе від семи до сімнадця-
ти. Качка ще мостить гніздо в порожніх вуликах, що сто-
ять на деревах, десь недалеко від води. Несеться качка ще
в глиці: як лише сосну зрубають, пообчищають гілля й во-
но так на купі лежить, а глиця висохне, обсипиться і ле-
жить між гіллям. Качка залазить аж у середину, поміж
гілля, вигрібає в сухій глиці ямку й там несеться. Несеться
качка ще у воронячому гнізді. Змостить ворона кубло, а
качка або ворону прожене, або порожнє гніздо знайде, то-
рішнє,— і там несеться...»
«Хлопці дивляться, де селезень кружляє, і вже вони
знають, що там десь качки сидять і несуться,— туди вони
й бредуть... Качка, побачивши, що хлопці її гніздо шу-
кають, обманює їх: вискочить із куща, крила розпустить
і пливе так, ніби лізе. Це вона з себе вдає молоденьке каче-
ня, що нестися ще не може. Хлопці вже знають цю качину
хитрість та ще дужче шукають гніздо. Буває, що знайдуть,
а там тільки двоє або троє яєць, то їх не беруть. „Хай,—
кажуть,— ще більше нанесе". Якщо хтось із хлопців лапне
яйця рукою, то качка або покине їх разом із гніздом, або
перенесе на друге місце».
«Маленьких каченят не можна піймати, бо вони як
тільки вилупляться з яйця, то зразу ж із гнізда йдуть на
воду і пірнають... Як качка виведе каченят на дереві,
362
то зносить їх на землю: бере під крила або в рот і так
зносить, а як знесе всіх, то веде їх на воду».
«Як веде дика качка каченят далеко від води й на неї
нападуть хлопці, то вона обманює: впаде на землю й кри-
ла розставить, ніби не може літати, а то трохи підбіжить
і сяде; а то ще ляже і голову відкине, наче нежива. А каче-
нята тим часом тікають і ховаються в траву. Хто ще не
знає цих хитрощів, то побіжить за качкою і загубить каче-
нят, а качки все одно не впіймає, бо ж вона хитра: як їй
скрутно прийдеться, то здійметься і полетить,— дожени її
тоді!.. Пізніше, як хлопці підуть, то качка знову вернеться
на це місце, скличе каченят і поведе їх до води...»
Над озером діти шукають водяної курочки: бредуть по-
над озеро, а вона здійметься, летить і киркає,— тоді діти
знають, що там є яйця, й шукають їх. Курочка мостить
гніздо з лепихи в кущах, на купинах і між очеретом
на плеск
Чайки вигрібають ямку де-небудь на березі, просто на
землі; наносять ломаччя, сміттячка й тоді несуться. Як
людина наближується до гнізда, то чайка летить вгору й
кричить: по цьому узнають, де є гніздо.
Крички кладуть свої гнізда в болоті на лепесі або на ма-
леньких купинах. Як підійти до болота, то крички здій-
маються й кричать: по цьому пізнають, де їхнє гніздо.
Діти не зачіпають солов'я та його яєчок, так само не
займають ластівок і щурків, бо кажуть, що цих пташок
гріх кривдити.
Хлопці-пастухи стріляють птахів з лука. Підходять
тихо з-за куща, ціляться з лука й пускають стрілу; серед
пастухів бувають такі стрільці, що вбивають кілька птахів
за день. Здобувши здобич, пастух розкладає вогонь, обма-
зує птаха болотом, а потім пече і з’їдає. Так убивають ди-
ких качок, чайок і шулік. На дрібних пташок з лука не
стріляють.
Чайок ловлять прутиками. Вирізає пастух два прутики
й встромляє кінці кожного з них у землю навхрест, щоб
вони низенько прикрили гніздо так, щоб лише можна було
чайці пролізти в гніздо. Пастухи посідають за кущем і див-
ляться, як чайка прилетить і протискується поміж дугами
в гніздо. Коли чайка утиснеться й сяде, тоді хлопець бі-
жить до гнізда й бере чайку руками, бо вилізти з-під тих
прутиків чайка вже швидко не може. Звичайно, чайок не
вбивають. Хлопці потримають чайку в руках, натішаться
нею й пускають.
Одна з найулюбленіших розваг для дітей — це купання
в річці або в ставку. Як уперше весною діти починають
363
купатися, то скидають з себе всю одежу, біжать у воду й
кричать: «Христос купався, води не боявся, і я буду купа-
тись, води не боятись!»
Поки зозуля не закує, а соловейко не защебече, то ку-
патися не можна. Купаючись, діти, звичайно, качаються
в болоті, в піску; копають на березі ямки, ловлять малень-
ку рибку в річці й пускають до тих ямок. Кілька дітей стає
в коло і «бунтують» воду руками, а один із хлопців пірнає
в воду; інші згори ляскають по воді долонями. Хлопець
сидить під водою стільки, скільки зможе, а коли вирине, то
його питають:
— А як воно там, що там чути?
— Сильно шумить та ляскотить!
Тоді пірнає другий, третій... І так за чергою пірнають
усі й слухають, як воно там шумить під водою. Ще пір-
нають один через другого. Робиться це так: один стоїть
у воді по пояс, а другий береться ззаду за його плечі рука-
ми, перестрибує йому через голову і пірнає під воду голо-
вою вниз. Буває, що пірнають зі стрімкого берега, з верби,
що похилилась над водою, або з човна на глибокому місці
Починаючи пірнати, хлопці, звичайно, кажуть: «Ану, да-
вайте пірнати, хто дістане морського рака!» Пірнають аж
до дна й, щоб показати, що був на дні, хлопець бере трохи
землі в жменю з дна, виносить на поверхню й показує,
гукаючи:
«Ось, дивіться, хлопці, я дістав морського рака з дна!»
Одне з найбільших задоволень для дітей — це купати
коней або корів. Робиться Це так: хлопці роздягаються до-
гола, займають худобу з берега і женуть її в воду. Коні, ко-
рови і воли у воді добре плавають. Діти чіпляються рука-
ми за хвіст або за роги худобі й так бавляться у воді Тва-
рини, звичайно, знають свого пастуха й не відкидають його
від себе. Якщо ж до якогось вола чи корови вчепиться
чужий пастух, то худоба як тріпне головою чи хвостом,
то хлопець летить, як тріска.
Під час купання у вуха набирається вода. Вилізши на
берег, хлопець чи дівчина притискає свою долоню до вуха,
схиляє голову набік, стрибає на одній нозі й примовляє:
Коду, коду, вилий воду на колоду,
чи на дощ,
чи на грім,
чи на хмару,
чи на блискавку!
Якщо купалося кілька дітей разом, то й усі разом стри-
бають та примовляють, а потім, відірвавши долоню
364
від вуха, дивляться й відгадують: «У мене на хмару!» —
«А в мене на дощ!» — «Ні, у тебе не на дощ, а на грім.
Дивись, бачиш: синя долоня».
Серед дітей існує повір’я, що хто хоче добре плавати
й не тонути на воді, той повинен їсти цвілий хліб. Таке ві-
рування підтримують серед дітей старші, кажучи: «Сухий
цвілий хліб кинь на воду, то він плаває, не тоне. Отож їж
цвілий хліб, то будеш добре плавати!» Малий хлопчик,
котрий ще не навчився добре плавати, звичайно, просить
маму: «Мамо, не давайте мені свіжого хліба, дайте цвіло-
го, бо я не вмію добре плавати!»
Діти знають кілька способів плавби. Звичайно, при-
йшовши до річки, діти роздягаються й один одного питає:
— А як будемо плавати: на розмашки чи по-жаб’-
ячому?
— Будемо плисти на розмашки!
Роздягнувшись, хлопчик лягає на воду черевом і висо-
ко, замахнувшись рукою, гребе воду під себе. Це робиться
по черзі обома руками: то правою, то лівою. Так плавають
і дорослі чоловіки. Жінки й дівчата цим способом не кори-
стуються, бо для цього потрібна неабияка сила в руках.
Плавають ще хлопці горілиць, лягаючи на воду спиною,
а руками й ногами женуть воду під себе. Плавають «по-
жаб’ячому» — то значить лягають на воду черевом і рука-
ми гребують воду під себе, а ногами бовтають. Цим спосо-
бом плавають всі жінки, дівчата й малі хлопці, котрі ще не
навчилися плавати «на розмашки».— «Е, він малий,—
звичайно кажуть,— ще по-жаб’ячому плаває!» Або старші
хлопці питаються меншого: «Ти вже вмієш плавати на
розмашки?» — «Ні, ще не вмію!» «То не йди з нами купа-
тися. Як по-жаб’ячому плаваєш, то йди до дівчат!»
Весною після повені на Дніпрі вода поступово відхо-
дить у своє річище, залишаючись тільки в ямках та в до-
линках, де разом із водою залишається багато риби. Діти
ловлять ту рибу руками. Особливо люблять ловити щук;
бродячи по калюжах, діти ногами каламутять воду, а щу-
ки не витримують такої каламутної води й випливають на
поверхню «хапати повітря», тут їх і ловлять руками. Зло-
влену рибу пастухи сортують: велику печуть і їдять, а ма-
леньку несуть додому і віддають котикам.
«Як вода висохне у невеличких болотах, то в’юни зари-
ваються в болото й там живуть. Хіба що земля висохне
так, що аж потріскає, то тільки тоді вони пропадають, а то
живуть довго. Як піти, де болото підсихає, то там є густо
дірочок, нірок,— це в’юни зариваються в землю. Там ко-
365
паємо паличками й викопуємо в’юнів із нірок»,— розпові-
дають діти.
Весною, як риба нереститься, хлопці їдуть човном по-
над берегом і ловлять нерест. Як вода скотиться, то нерест
залишається по кущах і засихає, багато його гине. Пастухи
збирають той нерест і варять з молоком. Спочатку варять
у воді, воду відціджують, а тоді наливають молока; з моло-
ком нерест перекипає разів два, а потім загусне й стає ду-
же смачним. Окуневого та щучого нересту ловлять най-
більше, бо він найближчий до берега, звичайно, розвіша-
ний по лозі
Діти дуже люблять мед, вони забирають його у диких
бджіл і джмелів, а часом навіть висмоктують з квітів.
Якщо знайдуть діти джмелину нірку в землі, то вкри-
вають своє обличчя листям чи травою й обережно палич-
ками розкопують; розкопавши, забирають стільники з ме-
дом, а самі швидко втікають з того місця, біжучи проти ві-
тру, щоб джмелі не догнали, бо їм тяжко проти вітру
летіти. Але джмелі часом доганяють своїх грабіжників і
проти вітру, а догнавши, дають такого меду, що все облич-
чя спухне. Якщо джмелі покусають, тоді обличчя нати-
рається цибулею, щоб не боліло.
Джмелиний мед чорніший від бджолиного, але солод-
кий і дуже смачний. Стільники в джмелів більші й більше
меду в них6). У народній медицині джмелиний мед вва-
жається за найкращий лік на хворі очі, а тому дорослі се-
ляни якщо знайдуть джмелине кубло, то меду не їдять,
а зливають його в пляшечку й зберігають на випадок хво-
роби очей.
Якщо пастухи знайдуть диких бджіл в дуплі, то курять
димом і забирають мед, а рій віддають пасічникові.
Буває, що пастухи ловлять у полі чи в лісі зайченят,
вивірочок або їжаків. У таких випадках, як правило, стар-
ший брат приносить тих звірят додому для молодших
братів чи сестер, діти дуже тішаться молодими звірятами
й старанно їх доглядають. Зайченят, звичайно, годують
молочною кашею, капустою, морквою та іншими ласоща-
ми. Зайченята часто звикають до хатнього життя й вирос-
тають у дорослих зайців. Довго живуть у хаті й вивірочки.
Змалку годують їх молоком, а як уже виростуть, то дають
їм горіхів або соняшникового насіння. Вивірка (білка) у
6) Правильних стільників, як у бджіл, джмелі не роблять; їхні стіль-
ники виглядають як неправильне нагромадження окремих комірок. Джме-
лі дуже корисні комахи й їх треба зберігати; їхні гнізда руйнувати не
слід.
366
хаті стрибає по сволоку, по полицях,—- дітям це дуже ціка-
во. Буває, що білка в хаті й зиму перебуде, а в день Благо-
віщення все випускається на волю. Найдовше тримають
у хаті їжаків, бо вони мишей ловлять; звичайно кажуть:
«Хай миші половить, а тоді іде собі з Богом куди хоче!»
На Україні понад ріками та озерами водиться багато
жаб, але діти цих тварин шанують, не б’ють їх, бо вони
людям користь приносять: мух та всяких комах ловлять.
Ящірок теж не б’ють, тільки «гадючого хвоста» відні-
мають. Існує серед дітей вірування, що ящірка бере від га-
дюки хвоста, а тому як побачать ящірку, то бігають за
нею, перегороджують їй палицею дорогу й примовляють:
«Покинь гадючий хвіст!» Діти кажуть: «Якщо ящірку
вбити, то за нею буде сонце плакати».
Про гадюк діти-пастухи, звичайно, розповідають таке:
«Гадюки бувають вертильниці і прості гадюки; є гадюки,
що мають дві голови,— «двоголовки». Якщо побачиш вер-
тильницю, то втікай, бо вкусить; її дуже важко вбити, її
так треба бити, щоб вона не бачила; у неї немає ані голови,
ані хвоста; рот і очі у неї під животом. Якщо вона почує
якийсь шелест, то стає, а якщо побачить кого, то кидаєть-
ся. Як перебити її на шматки, то вона стуляється і знову
оживає. Вбити її не можна; коли шматки порозкидать
один від одного далеко, то вони все одно стуляться». Отак
фантазують діти про гадюку, що її рідко бачать і якої
бояться.
Якщо часом діти натрапляють на гадюку, то б’ють її
палицями, а як уб’ють, то палиці покидають, бо тою пали-
цею вже гріх бити худобу. Якщо гадючі яйця знайдуть, то
нищать їх,— ними не бавляться. Коли пастух вбиває гади-
ну, то бере на палицю й несе її в холодок, «щоб на сонці не
лежала, бо сонце буде плакати». Прийнято, що найліпше
кинути мертву гадюку в мурашник, щоб мурашки її з’їли.
Про черепаху діти розповідають таку леґенду. Коли
Бог створив черепаху, то вона літала, сідала на людей і
від’їдала їм носи. Тоді Бог розсердився й закував її в че-
реп’я. «На тобі кайдани,— казав Бог,— бо ти не достойна
бути на волі!» Ось тепер черепаха й тягне ті кайдани, й так
довго їх тягатиме, поки світу й сонця.
Понад ріками та понад озерами діти ловлять і деяких
комах, як от, наприклад, бабку7). Бабка має довгий і то-
7) Бабка — ЬіЬеІІиІа; по-англійськи — Ога£оп-Е1іе5. Існує два типи
цих комах: рівнокрилі, вони великі, масивні комахи. В народі їх ще нази-
вають «коромисло». Другий тип: рівнокрилі, вони менші, тендітніші; в
народі їх називають «стрілками» або бабочками.
367
ненький хвостик, а голова у неї велика; крильця тоненькі
й прозорі з синенькими жилками. Бабка шкоди не робить,
навпаки, вона корисна, бо ловить шкідливих комах і їсть
їх. Діти її не б’ють.
Бабочка така сама, як і бабка, тільки ще тендітніша і ко-
льором синіша. Вона літає над озером і п’є воду. Цю ко-
маху теж не б’ють. Спіймати її трудно, вона дуже швидка:
сяде на листочку, крутне хвостиком та й далі летить. Діти
примовляють до неї: «Бабочка, бабочка, сядь на тину, я
тебе пійму, побачу й пущу!» Як трапиться комусь з дітей
і справді піймати бабочку, то не вбиває, а завжди пустить
живою.
Метеликів ловлять і нищать їх. Сільські діти добре ро-
зуміють, що з метеликів виплоджується шкідлива гусінь.
Дуже шанованою є комаха «сонечко» 8). Дівчина як
знайде «сонечко», то кладе його собі на долоню й примов-
ляє: «Сонечко-комашечка, де я буду хазяйочка?!» Якщо
комаха здійметься й полетить, то дівчина слідкує за нею:
в який бік вона летить—ото туди дівчина й заміж вийде.
Цікаво спостерегти, чим харчуються діти-пастухи.
Крім тих харчів, що їх діти одержать від матері, вони
ще їдять багато такого, що знаходять собі в природі:
бруньки дерев і кущів, квіти, коріння, корневища, ягоди,
овочі, гриби, а за напої для них служать соки деяких
дерев.
Весною, коли розвивається верба, то на молодому гіллі
з’являються соковиті бруньки, їх діти зривають і охоче
їдять. На луках та в мілких озерах ростуть осікінь 9 * 11), рого-
за ї0) та лепиха11); весною ці рослини дуже соковиті, і діти
їх їдять з великим задоволенням: наривають цілі сніпки
цього зілля, чистять і їдять. З осікіння їдять тільки білу
середину, а все зелене вкриття зчищають і викидають
геть. Так само поступають і з рогозою. Листя лепихи ши-
роке, плескувате; діти здирають з неї дві шкірки аж поки
доберуться до білої смачної середини.
Коли озера вкриваються квітами водяних лілей, які
йнакше називаються лататтям 12) або маківками, то діти
зривають і їдять білі пелюстки та жовту маточку з цих
8) Сонечко — Соссіепеїіа 7-рипсШа; по-англійськи — ЬадуЬіпі,— це
дуже корисна комаха, що нищить тлю.
9) Осікінь або осока — Сагех уезісагіа Ь.
1б) Рогоза (Ігіз рзеийасогиз Ь.) в народній медицині вживається як лі-
карська рослина.
11) Лепиха або татарське зілля — Асогиз саіатиз Ь.
12) Латаття біле — Мутріїеа аІЬа Ь.
368
квітів, а зелене квітоложе викидають геть. З водяних лі-
лей діти ще їдять недозріле м’яке насіння, що називається
«жирівка». Один десятилітній пастух дав таке пояснення:
«...їмо ще з маківки жирівку. Як маківка вже відцвіте і
згниє, тоді відкидаємо весь гнилий цвіт, а там є така буль-
башка, наче яєчко,— це і є жирівка. Якщо жирівку розі-
рвати, то всередині є каша, ніби пшоно; коли воно виспіє,
то буває червоне або чорне. Котре старше, те й чорніше,—
цю кашку їмо».
Ще рвуть корневище з маківки. Здирають з того корне-
вища шкіру, обчищують гарно й їдять. Якщо озеро не гли-
боке, то діти позакачують штани, бродять по озері й зри-
вають маківки. По глибокому озері їздять човном або роз-
дягаються й пливуть «навимашки» за лататтям. «Коли
рвемо маківки, то хочеться, щоб аж від кореня відірвалось,
бо там вона грубше й смачніше. Коли рвемо, то примов-
ляємо: «Морень, морень, випусти корень!» Так повторює-
мо кілька разів і злегка тягнемо за вершок, щоб не відірва-
ти голівки».
— Що ж то за морень? — питає записувач.
— А це той, що у воді живе; він і над лататтям, і над
рибою господар. Морень, якщо захоче, то дасть і риби, й
латаття, а якщо не захоче, то нічого не дасть, і не візьмеш!
— У воді ж тільки русалки живуть.
— Е, ні. Русалки — це дівчата, а Морень — як чоловік,
тільки геть шерстю поріс. Кажуть, що він часом вилазить
з води, лягає на скелю й гріється проти сонця, тільки його
не побачиш.
Весною збирають діти в бору й на луках суниці. Влітку
їдять цвіт білої акації, зривають ягоди шовковиці, чорного
пасльону (глисника), а також їдять вишні й черешні.
Діти ще шукають і їдять рослину, що називається «су-
сай» 13). Стовбур цієї рослини діти відривають від кореня,
очищають його від кори, труть поміж долонями и примов-
ляють:
А сусай-молочай,
Та у мед укачай,
А із меду та в вино,
Щоб солодше було.
А вже коли їдять, то часом примовляють: «Свиням гір-
ке, а нам солодке!»
Восени діти їдять ще ягоди ожини, глоду та шипшини,
яка ще має назву «свербивус».
п) Сусай — ЗопсИиз аіегасеиз Ь.
369
Весною на стовбурах слив і вишень витікає з-під кори
сік і застигає; в народі це називається «ґлей», а діти
його називають медом: «А я на вишні меду знайшов!»
Цей древесний сік має високу поживну вартість, і діти його
їдять з великим задоволенням.
Весною на дубовому листі є невеличкі зелені нарости,
що їх у народі називають «зозулині сльози» 14). Коли ті на-
рости ще молоді, то вони за своїм смаком нагадують зелені
яблука, й діти їх їдять. Про ці «зозулині сльози» дітям роз-
повідають таку леґенду: жили собі в Україні чоловік та
жінка й мали вони дочку на ім’я Зозуля. Вона була дуже
розумна дівчина, тільки лінива: не хотіла нічого робити.
Одного разу послала її мати на леваду брати льон. Зозуля
льону не брала, а вилізла на дуба, сіла на гілляці та до
хлопців: «Ку-ку! Ку-ку!» Мати почула, розсердилась та
й каже: «А кувала б ти доки світу й сонця!» Зозуля почу-
ла материн проклін, заплакала, а її сльози покапали на ду-
бове листя та й застигли навіки; сама ж вона обернулася
на птаха, стрепенула крилами та й полетіла поміж птаха-
ми жити. Тепер зозуля-птах така сама ледача, як була дів-
кою: гнізда собі не в’є, дітей не годує. Літає зозуля по ді-
бровах та дітям угадує, скільки їм років, а дівчатам — коли
вони заміж підуть.
Весною з берези і клену діти добувають сік. Просверд-
люють дірку в корі свердлом, в ту дірку вставляють очере-
тину, й сік стікає по очеретині в підставлену посудину. Як-
що немає свердла, то кору підрізають ножем, але тоді гір-
ше підставляти посудину. Здобутий сік діти п’ють замість
води.
Живучи серед природи, діти-пастухи навчаються пізна-
вати лікарські рослини й у час потреби користуються ними.
«Як болить живіт, то шукаємо дикий часник 15), що
росте на лузі поміж травою; він має такі плескуваті лис-
точки, що їх рвемо й їмо, щоб живіт не болів»,— опові-
дають діти.
Якщо болить голова, то діти шукають листочки серпо-
різу і6), запихають їх у ніс, а потім двома пальцями труть
по ніздрі, щоб кров пішла. Коли виймуть траву, то з носа
капає кров і голова перестає боліти.
Буває, що пастух щось струже або хліб ріже гострим
ножем і вріже пальця, то тоді шукає листочка заячої ка-
14) Зозулині сльози — це нарости на листях дуба, викликані ко-
махою — « дубовою оріхотворкою ».
,5) Дикий або ведмежий часник — АПіит игзіпит Ь.
16) Серпоріз — під цією назвою відомо кілька рослин; тут імовірно
є — Еаісагіа зіоідез і В.) Азскегз.
370
пусти 17), прикладає до рани, зав’язує ликом з лози, і рана
швидко гоїться. Часом рану ще засипають порошком з
сухого деревію 18), а найкраще — прикласти до рани листя
подорожника і9). Подорожник ще прикладають до наривів.
«Часом буває проб’єш ногу стернею або в лісі тернину за-
женеш і починає наривати та дуже болить. Тоді найкраще
помагає подорожник; листочки треба помити водою, по-
мняти їх, щоб аж сік пустили, й прикладати до нариву:
два-три рази прикладеш і загоїться»,— кажеться в перека-
зах про подорожник.
Бавлячись, діти роблять собі шапки з листя, пояси з ко-
ри, взуття з лика. При цьому вони користуються замість
голки іглицями сосни, замість ниток — ликом, замість
шпильок — тернинами.
Влітку, звичайно в червні місяці, коли наростає листя
лопухів 20), хлопці рвуть те широке лопушине листя, ско-
люють тернинами докупи два великі листки, і з них вихо-
дить шапка. Одягнувши ті шапки на голови, діти хвалять-
ся один одному: «Чия краща». Старші хлопці показують
меншим, як ті шапки робити, або й самі роблять для них,
щоб вони забавлялися.
Дівчата рвуть вільхове21) або дубове листя, плетуть з
нього ланцюжки й обвивають собі голови: виходить щось
на зразок капелюшка. А щоб той капелюшок з голови не
спадав, його пришпилюють до волосся сосновими іглиця-
ми, як шпильками. Замість люстра дівчатам служить сто-
яча вода в ставку чи в копанці. Вбравшись у капелюшки,
дівчата вихваляють одна одну:
— О, як гарно тобі, Маріє. Дивись, а Ганні ще краще!
Ганю, де ти нарвала такого гарного листя? Скажи мені, то
й я нарву.
Коли є щось недобре, то одна одній поправляє й заува-
жує: «Не добре зачепила. Іглиці сирі, треба сухих налама-
ти!» Або: «Капелюшок нерівний, недобре прилягає до го-
лови. Дуб, мабуть, був дуже старий. Треба ліпшого листя
нарвати».
Пояси роблять з соснової або вільхової кори. Соснові
пояси — білі, а вільхові — червоні, тому й кращі Один кі-
нець такого пояса зарізують із боків, а на другому кінці
прорізують повздовжню дірку, щоб обидва кінці можна
’7) Заяча капуста — Зесіит їаЬагіа Косії.
18) Деревій — АсЬіІІеа тіїїеїоііит Ь.
19) Подорожник — Р1апіа£о Іапсеоіаіа Ь.
20) Лопух — Агсііит Іарра Ь. зіп. Ьарра та]ог Саегіїї.
21) Вільха або ольха, чи ольшина — Аіпиз. Див. примітку на стор. 360.
371
було зчепити. Під час негоди такими поясами оперізують-
ся, щоб тепліше було.
З лика лози плетуть «лозові черевики». Нарізують ло-
зи, деруть з неї лико й плетуть щось на зразок личаків.
Дівчатка таке взуття обплітають білими ромашками або
синіми волошками. Добре сплетені «черевики» іноді й
справді бувають гарними, їх носять не тільки «для краси»,
а й на те, щоб у ноги не кололо.
Дівчата ще плетуть собі вінки з квітів, роблять намисто
з ягід шипшини, горобини чи глоду. Таке червоне намисто
дівчата носять «для краси», а малим дітям роблять для
забави. Старша сестра до молодшої, звичайно, каже:
«Цить, Олю, я тобі гарне намисто зроблю, червоне таке.
Ягід я накрала у зайця, він побачив і біг за мною: хотів ви-
дерти, а я заховала в пазуху і принесла тобі». Така нехит-
ра казочка підвищує вартість подарунку й дає дитині бага-
то задоволення.
Весною й літом діти розмальовують свою одіж та одіж
своїх ляльок різноманітними візерунками; для цього вони
вживають зілля й ягід. Ягоди нестиглої шовковиці та су-
ниці дають їм червону фарбу, стигла шовковиця — синю;
трава та листя дерев служать матеріялом для зеленої фар-
би. Розстеливши хустку на пеньку спиленого дерева, така
малярка бере ягоду трьома пальцями і водить по полотні,
вимальовуючи якісь візерунки. На хвартухах дівчата ви-
водять дві-три смужки на тому місці, де, звичайно, дорослі
вишивають. Розмальовують рукава сорочки, якщо та со-
рочка біла й невишита.
Хлопці не захоплюються мальованим орнаментом на
своїй одежі, але рослинну фарбу вони використовують не
менше, ніж дівчата; вони розмальовують свої палиці, де-
рев’яні ручки ножиків та інше приладдя.
З березової або вільшаної кори хлопці роблять собі
маски: вирізують дірки для носа, очей, рота, внизу вирі-
зують борідку. Прив’язують маску до голови й так бав-
ляться.
Якщо діти пасуть худобу в лісі й застане дощ, то во-
ни ховаються під кущами або в дуплі старих дерев. Як-
що дощ без грому й блискавки, то стають під деревами,
а якщо гримить, то тікають далеко від дерев, на галяви-
ни, щоб громом не вбило.
Під час затяжних дощів діти будують курені. Курінь
будується так: вирізають дві сохи, забивають їх у землю.
З грубої вільхової гілляки вирізають сволок і кладуть його
на сохи. Крокви забивають у землю навскіс до сволока, по
372
парі. Все це накривається дрібним гіллям, травою або
листям.
Роблять ще такі курені: в густих кущах нахиляють
навколишню вільшину на одну купу; зв'язують перевес-
лом, а потім наламують дрібного гілля й накривають
зверху.
В куренях, звичайно, ховаються від дощу, але часом
курені використовуються й для захисту проти надокуч-
ливої комашні. Влітку, якщо комашні багато, то біля вхо-
ду куреня діти розкладають вогнище з сухих кизяків та
трухлявих старих корчів. Дим відганяє комашню, й діти
спокійно бавляться собі в курені
Коли дощ застає в полі або на лузі, то діти ховають-
ся під копицею сіна, під перевернутий догори дном чо-
вен або теж будують курені, якщо є з чого.
Оводи, комарі, мошка і мухи — вся ця «нужа» дуже
докучає дітям, а особливо перед дощем. З залізної ко-
робки та дротиків хлопці роблять собі кадильниці; на-
кладають туди сухих кизяків або сухого трухлявого де-
рева,— ходять і кадять. Нужа боїться диму й тікає геть.
Коли сонце сховається за хмару, то діти примовля-
ють: «Сонечко, сонечко, відчини Боже віконечко!» Якщо
сонце вийде з-за хмари, то кажуть: «Он-о, дивіться,
віконечко відчинилося!» Показувати пальцем на сонце
гріх, а як показав, то треба тричі прикусити того пальця,
щоб не всох.
Про плями на місяці кажуть, що то брат брата на вила
взяв. При цьому розповідають: «...Він на Різдво брав
вилами сіно в стодолі, а там брат відпочивав, ось він
його і взяв на вила разом із сіном. Бог за це його поста-
вив на місяці людям на пострах».
Кажуть, що скільки зірок на небі, стільки й людей
на землі «Десь там і моя, і твоя зірка є. Як чоловік
помирає, то зірка його до Бога летить і ми тоді бачимо,
що зірка наче падає».
Літом, коли дуже жарко, сонце пече, а вітру немає, то
діти свищуть, щоб вітер був.
Цікаві дитячі уявлення про надприродніх істот.
Так, діти вірять в існування русалок і уявляють собі
їх як гарних дівчат, одягнутих в довгі білі сорочки.
Імітуючи русалок, діти одягаються в біле й накрива-
ються білою наміткою або хусткою. В часи Зелених
Свят гілочку полину дівчатка чіпляють собі до нами-
ста або хрестика так, щоб було видно—«щоб русалка
побачила і втекла».
373
Чорта, що живе в болотах або в густому лісі, діти уяв-
ляють собі так: «Чорт голий, чорний і має маленькі ріжки,
довгого хвоста, що аж по землі волочиться; ноги у чорта
з копитами, як у коня. На руках — довгі пальці з гострими
лазурями». Чорт може міняти свій вигляд. Найчастіше
чорт з’являється перед людьми у вигляді панича. Коли
чорт злякається, то ховається в кущі або стрибає в озеро.
Якщо сховається в кущ, то кущ затріщить і земля аж за-
стогне, а якщо стрибне в озеро, то по озері підуть такі хви-
лі, що аж на берег вода летить.
Вішальник є такий самий як чорт, бо коли чоловік
повісився, то його душу забрали чорти. Діти бояться того
місця, де був вішальник. Дерево, яке б воно не було,
чи то дуб, чи хвоя, люди рубають, щоб воно більше не
росло, бо якщо ростиме, то на тому місці ще хтось пові-
ситься.
Про русалок, чортів і вішальників діти бояться оповіда-
ти найбільше о дванадцятій годині дня й опівночі, бо:
«дванадцята година є чортова, Бог подарував її нечистій
силі».
Не дай Боже, щоб усе те сталося, що пастухи бажають
своїм коровам, коли ті не слухаються й лізуть у шкоду.
Бог зробив так, що вся та лайка пристає не до худоби,
а до осики, через те, за повір’ям, на цьому дереві листя
тремтить.
Діти живуть під враженням подій, що відбуваються пе-
ред їхніми очима, а тому під час своїх розваг діти наслі-
дують дорослих. Важливу ролю при цьому відіграють такі
тварини, як кіт, пес, а теж птахи. Темами для розваг у ді-
тей, звичайно, бувають лови, рибальство, хліборобське
зайняття, як от оранка, сівба, жнива, сінокіс,— усе це діти
наслідують під час своїх забав; вони роблять собі маленькі
човники, плуги, борони, вози. Забавляючись, діти вдають,
ніби вони пливуть по озері й ловлять рибу, везуть дрова до
міста, орють, сіють, наслідують жнива, сінокіс. Так, дівчат-
ка збирають руками траву й при цьому вдають, ніби вони
жнуть жито, в’яжуть снопи, кладуть копи. По жнивах
возять снопи: кладуть пучечок трави на дощечку чи
якусь тріску, прив’язують мотузок і волочуть за собою —
«возять снопи». Під час сінокосу хлопці беруть сукуваті
палиці, ніби коси, і вдають, що косять траву, а за ними дів-
чатка з гілочками ніби загрібають. Далі хлопці загост-
рюють вила з гілляк і складають сіно в копиці; копиці зно-
сять у стоги, а потім на тих стогах борюкаються або ля-
гають і відпочивають.
374
Матеріалами для дитячих майструвань, звичайно, слу-
жить кора сосни, дуба, соняшникове бадилля, гарбузи та
інші м’які речі, що ростуть навколо. Хлопчики роблять із
цього матеріалу собі возики, трактори, авта, літаки. Дів-
чатка роблять для себе ляльки, піч, посуд і вдають з себе
господинь.
Отже, дитячі забави мають теж неабияке виховне зна-
чення, бо ж діти, бавлячись, готують себе до майбутніх
важливих завдань: хлопці — господарювати, а дівчата —
бути матерями й господинями.
ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛИ ЧУДОТВОРЦЯ
9-го травня за старим стилем (22-го травня за новим) у
церковних календарях відзначається як день перенесен-
ня мощей Святого Миколая Чудотворця з Лікії до іта-
лійського міста Бар. Уперше це свято було встановлене
папою Урбаном II, що жив у ХІ-му столітті, був папою в
роках 1088-99 *). Отже, це є свято Західньої Церкви й воно
не визнавалося греками, але в Україні цей день святкував-
ся. До українського церковного календаря це свято було
введене митрополитом Єфремом при кінці ХІ-го століт-
тя * 2). Між іншим, цей факт може свідчити про те, що ми
мали в той час дружні стосунки з Римом 3).
В народі Микола Чудотворець — популярний святий.
Колись у цей день господарі виводили коней у поле на пер-
шу пашу й з цієї нагоди на площі, посеред села, священики
служили молебні та кропили коней свяченою водою. В по-
лі вершники їздили верхи,— «щоб нечиста сила коней не
мучила».
З цим звичаєм — уперше виводити коней на пашу в
день святого Миколая — в’яжеться кілька народніх при-
повідок, як от:
«Прийшов Миколай — коней випасай»,
«Юрій з теплом, а Микола з кормом»,
«Святий Юрій пасе корів, а Микола коней».
Із цього дня колись в Україні починали стригти овець
і сіяти гречку, а звідси й приповідка: «До Миколи не сій
гречки і не стрижи овечки!»
*) Магііпоу. Аппиз ессіезіазіісиз. Вгихеїіез, 1863, р. 125. Аничков,
Е. В. «Вес. обряд. п’Ьсня на Зап. и у слав.», ч. І, 1903, стор. 57.
2) Єфрем— печерський чернець ХІ-го століття, українського по-
ходження, митрополит переяславський, здається, висвячений уже на
Україні, а не в Царгороді. Переклав для Теодосія Печерського сту-
дійський устав, який вивіз із Царгороду. Єфремові приписують авторство
«Чуда св. Миколая». В Переяславі збудував перший шпиталь. (За Укр.
Заг. Енциклоп. Том І, стор. 1274).
3) Ал. Терещенко, VI, стор. 46.
376
На Київщині та на Поділлі був колись звичай: у день
«весняного» Миколи робити заздравні обіди, які звалися
нікольщиною, а звідси й приповідка: «Понаставляли тих
мисок, як на нікольщині!»
За народнім віруванням, святий Микола Чудотворець
є покровителем мореплавців. Ось як Микола Сементовсь-
кий описує звичай козаків — вибиратися в далеку дорогу
морем: «Ранком перед днем відплиття козаки збира-
лися в церкву... Відслуживши молебень Богородиці, Угод-
никові Миколаєві, котрого козаки вважали за покровителя
мореплавців.., виходили на площу, пирували ввесь день,
а ранком, у день відплиття, випивши прощальний келих
меду і зав’язавши кожний у сорочку трохи рідної землі
для того, щоб наколи доведеться на чужині помирати, то
з рідною землею,— після всього цього сідали в байдаки і з
сумними піснями відпливали в море, де, як і серед степу,
дорогу пізнавали за сонцем і зірками» 4).
У віруваннях чорноморських моряків є два Миколи:
морський і мокрий. Морський Микола управляє корабля-
ми, а мокрий — водами. Обидва Миколи завжди є присут-
ні поміж моряками, але вони невидимі, їх бачити не мож-
на. Обидва Миколи мають таку владу на морях, що коли
не звертатися до них з обітницями, то буде певна гибель.
Обітниці полягають у тому, щоб оздобити образ Чудотвор-
ця, дотримуватися свят святого Миколая, а то й побудува-
ти на його честь церкву. Під час бурі на морі моряки мо-
ляться святому Миколаєві, щоб він рятував їх від неща-
стя. Коли наступає загроза, що корабель може потонути,
то моряки, бувало, виносять образ Миколи Чудотворця на
палубу й молять його про спасіння 5).
Серед одеських рибалок ще й досі живе вірування в ча-
родійну силу образу (ікони) святого Миколая Чудотворця.
4) «Старина...» Николая Сементовскаго, СПб, 1846, стор. 10. Микола
Сементовський (1819—79) — український письменник, автор роману «Ко-
чубей», історичної повісті «Мазепа», опису південного Криму — писав
про Київ і його пам’ятки. (За Укр. Заг. Енциклопедією, том 3, стор. 57).
5) Терещенко, VI, стор. 46.
«СИМОНОВЕ ЗЕЛО»
День св. Апостола Симона Зілота *) в народній традиції
є днем, коли наші чарівниці йдуть у ліс збирати зілля, що
його на Київщині називають: «Симонове зело», а на Ліво-
бережжі— «Симонове зило».
«В цей день ходять по лісах, збираючи зілля. Селяни
гадають, що Зілот дає цілющу траву і що він порядкує
рослинами» * 2).
«Симон Зилот — це Миколин батько... В цей день жін-
ки, а особливо знахарки, ходять по лісах та збирають ріж-
ні трави — «Симонове зило», яке від Зілота дістає цілющу
силу...» 3)
«...Звичайно, підійшовши до рослини, стаємо обличчям
до схід сонця, хрестимося з молитвою, а потім обертаємося
на захід, вириваємо рослину й приказуємо:
Мати Божа ходила,
Зілля родила,
Відром поливала,—
Нам на поміч давала!..» 4)
«На Симонове зело рвуть зілля, і всяке вирване в цей
день згідливе од усякої хвороби» *).
«На цей день як рвуть або копають зілля, то кажуть:
Миколин батько велів,
Щоб ти, зілля, було лікарством
Од всякої хвороби!
А як у кого хворіють свині, то той каже:
«Миколин батько велів, щоб ти, зілля,
вилічило моїх свиней».
Сказавши так, людина бере те зілля, варить його в горш-
ку, а коли вистигне, напуває свиней» 5).
«На Семенове зело баби стараються до схід сонця на-
збирати різних трав та нарвати коріння. Все це вони за-
10-го травня за старим стилем; 23-го травня — за новим.
2) Село Солов’ївка, Радомиського повіту. За Чуб. III, стор. 184.
3) За Іванов. Куп’янський повіт на Харківщині.
4) Записано від Марії Г-ль з Полтавщини.
*) Від Марії Т-ко з Київщини. О. В.
5) Записано від Тимоша С-ко з Харківщини.
378
сушують, а потім вживають від всяких хворіб: роблять
ванни, настої для пиття, дають жувати корінь і листя.
Коли рвуть траву, то примовляють:
Травка-травиця, красна дівиця,
Не я тебе садила, не я й поливала:
Господь тебе садив,
Господь і поливав,—
Всякому християнину на поміч давав?..» 6)
«На Симона Золота баби йдуть у ліс, шукають зілля:
п’ятилисник на чай, а далі копають маслянку; корінь у неї
жовтий, хороший,— його дають з хлібом корові, щоб вона
була молочна, щоб масло було жовте. Як рвуть зілля, то
примовляють:
Пресвятая діва Марія ходила по Святій горі,
Зіллячко копала, Симона Золота споминала,—
стань на помочі нам!
Після того баби й молодиці (молоді йдуть за старими та
вчаться) пиячать. Наготують ото ще зранку вдома млин-
ців, сала, вареників, принесуть це до лісу, сідають у бору
та й п’ють по чарці Коли нап’ємося, тоді йдемо додому,
качаємося, перекидаємося, тарілки поб’єм, щоб порожніми
додому не нести!» 7)
«На Зільника жінки збираються до одної хати, ніби до
товаришки. Печуть яєшню, свіжу рибу, варять вареники,
набирають ряжанки, ставлять кожна собі все це в кошик
і гуртом ідуть до лісу. Там рвуть ромашку, цвіт брата й сес-
три, п’ятилисник, матошник і потім сідають колом у лісі
й починають пирскать зілля самогоном чи горілкою, щоб
зілля мало силу; потім починається гульня, випивають і
приказують...»
Що саме приказують, то Яковиха так і не сказала Ми-
хайлові Гайдаєві, який записував від неї це оповідання.
В цьому ж селі (с. Українка на Київщині) інша моло-
диця, Настя Граб, заспівала пісню, яку, звичайно, жінки
співають під час гульні з приводу зібраного зілля,—
Копай, мати, зілля, а з-під зілля коріння,
Полощи на річці та мочи й у горілці,—
Мочи й у горілці, та клади на торілці,
Та клади на торілці, та давай своїй дівці.
А я дівці нараю: «Піди, дівко, до гаю,
Шукай зілля розмаю.
Гей-гей, ох-хо-хо,—
Шукай зілля розмаю.
6) Сл. Нікольська на Слобожанщині За Івановим. Стор. 243.
7) Мелашка Гробиха, 80 років, с. Українка на Київщині. Зап. М. Гай-
дай. Етногр. Вісник, кн. 3. Київ, 1927.
379
Ще й до гаю не дійшла,
Розмай-зіллячко знайшла,—
Гей-гей, ох-хо-хо,—
Розмай-зіллячко знайшла.
Дуже цікаве оповідання Явдохи Галян, 37 років, з села
Келеберда, Золотоноського повіту на Полтавщині; воно
цікаве передусім своєю повнотою й докладністю. Явдоха
розповідає:
На Симона Золота збираються до схід сонця баби й
молодиці, одягнені в чисту білизну, Копати зілля. Зби-
раються не всі баби села, а тільки ті, котрі трохи зна-
ють зілля всяке: то від цього, а то від голови, од живо-
та, золотухи, і щоб мити голову, щоб коси росли, й дітей
щоб купать, щоб сухотів не було, і для скотини, од уся-
ких наривів і од лишаїв. Знахарки рвуть зілля (яке са-
ме — не знаю) для всяких там любощів або якихось там
чарів; вони нікому не кажуть, яке саме зілля рвуть. Ко-
ли зберуться, ідуть у діброву чи на поле, на горби; ідуть
далеко від села, щоб ніхто не бачив і щоб там люди не
ходили, бо вони (знахарки) знають, де зілля росте.
«О, вже пішла відюга (відьма) по зілля!» — кажуть
по селу.
Є таке зілля, що рвуть листя, а на другому зривають
тільки квіточки, а то є таке, що коріння копають. Оце
прийшли до бору і як починають рвати зілля, то всі ски-
дають з себе всю білизну, становляться голі, бо кажуть:
«Як нарвеш в одежі, то не буде помагати од всякої
хвороби». Маленькі діти, якщо йдуть разом із матір’ю,
то їм можна рвати в одежі. Кожна баба, коли нахилиться
зілля рвати, приспівує (співає потихенько, щоб пастухи
не чули):
Святий Авраам на це зілля орав,
А Бог садив, а Спас родив,
Мати Божа поливала
І на поміч це зілля давала.
Якщо жінка хвора, то примовляє:
«...І хрещеній, народженій, рабі Божій це зілля на
поміч».
Може, ще які баби тайно собі щось шепочуть, а це за-
всіди тоді буває, то цього вже ніхто, крім їх самих, не знає.
У старих людей є такий вже знак: якщо вона вже дуже
стара, то вже як не ходить нікуди по зілля та шептати
(знахарувать), то тоді вже по просьбі, або там уже у неї
є такі рідні, що хотіли б навчитися,— то вона вже тоді
передає по секрету своє знахорство, бо як усі будуть
380
знати, то не поможеться, а їй умирать не можна, бо тоді
трудно буде вмирати їй,— вона ніяк не могтиме вмерти,
як не передасть свого знахарства, поки в стелі не зірвуть
дошки в тому куті, де ікони стоять, поки вона й умре.
Про це в нас кажуть іноді:
«...От не вмирає баба, бо вона відьма була, багато
знала шептати».
А як уже вмре, то кажуть:
«Мабуть, уже передала гріхи свої всі, що знала шеп-
тати».
Копають зілля до схід сонця, поки роса опаде на зіллі,
бо тоді вже не поможе од усякої хвороби. Коли накопають,
то забирають чи в кошики, чи в хустку й тоді несуть вже
додому. Котра баба живе близько, то забігає додому, зано-
сить, а котрі дальше живуть, то йдуть до одної баби, або
в садок, чи в хату, і вже приносять тоді горілки, варять ва-
реники, яєшню смажуть, їдять сметану, п’ють, танцюють
і співають пісень.
Зілля рвуть таке: Золототисячник, Череду (од золоту-
хи), Ведмеже ухо (від наривів; його мочуть у горілці і як
нариває палець, то листочком обкладають ранку й вона
загоїться); Ромашку — для дітей пити, Полинь — од жи-
вота, на горілці настоюють і голову ним миють; Деревій —
теж од живота: мнуть його з сухим пшоном і трішки туди
води вливають, і все мнуть його з сухим пшоном, і пшоно
й деревій тоді цідять крізь ганчірку й п’ють від болів живо-
та (це, кажуть, його сонячниці схопили!); Підбіль — лист-
ки круглі від чиряків, ран; Подорожник, Зіньовать — такі
кущі ростуть і рясно цвітуть жовтенько; в них од сухіт
дітей купають; Блекота — од зубів; підкурюють їх, щоб
не боліли; Маточник і Ракові шийки — корінь од жіночої
хвороби; Стосильник — травичка, цвіте ліловими квіточ-
ками (щоб був апетит, мочать цю рослину в горілці й п’ють,
ще як чай); Трилисник — зілля,— щоб у грудях не боліло;
Материнка — од кольки й від кашлю; Цінь — сухе жов-
теньке зілля, купають у ньому дітей од золотухи; Чи-
стець — прикладають до ран; Серпоріз — од порізів; Со-
кирки — п’ють од живота; Коровки — колючка: витира-
ють од ревматизму, настоюють на горілці або на оцеті8).
В селі Брітані на Чернігівщині той самий М. Гайдай за-
писав від баби Уляни Міни, в році 1927-му, таку примовку
до зілля:
8) М. Гайдай, «Етногр. Вісник», кн. 3. Київ, 1927.
381
«Золот Симон оре, а Спаситель сіє,
нехай приймається,
А я зілля нарву, хай помагається!»
На Звенигородщині, в селі Попівці, як розповідає Софія
Терещенко, баби й молодиці, без дівчат, збираються на
«Симона» вдень в однієї котроїсь удови. Варять вони всяке
зілля, виливають цю воду разом із зіллям у перерізь (ве-
лика широка діжка). Кладеться на столі хліб, а на нього —
рушник. Це все для самого «Симона». Вибирають котрусь
удову й вона зветься «Симоном»—її роздягають, садов-
лять у перерізь і купають. Одна жінка поливає на бабу, що
сидить у діжці, а останні жінки до цього приспівують. Далі
«Симона» витирають рушником, починаючи з рук. Як
«Симон» уже вилізе з води, то в тій воді купаються, роз-
дягнувшись, усі баби й молодиці по черзі Коли вику-
паються, всі йдуть у садок і там п’ють горілку й співають.
Ще звечора баби назносять сюди страви: курей, яєць, мас-
ла, сала... Самогон заправляють корінням. Та бабуся, в
котрої збираються, з самого ранку готує страву,— їй допо-
магають жінки.
Під цей час бабуся співає:
На шалвію окріп грію,
На тою — не буду.
Розсердила чор’зна кого,
Просити не буду.
Або:
В дзеньдзівері купалася,
В дзеньдзівері зросла,—
Проси Бога ти, Юхиме,
Щоб за тебе пішла9).
Пісні, як бачимо, нічого цікавого собою не являють;
це є, очевидно, лише залишки від колишніх обрядових
пісень. Сам обряд цікавий: що це за Симон, що його зу-
стрічають з хлібом, як високошанованого гостя? Більше
того, його обмивають у чистій воді з цілющими травами,
обтирають чистим рушником; влаштовують йому пир,
гуляння, і то не в хаті, а в садку поміж деревами. Хоча
про існування весняного, або рослинного, культу богів
у слов’ян ми докладних відомостей не маємо, то все ж,
як нам здається, можна висловити припущення про існу-
вання в наших предків подібного культу.
Фамінцин наводить свідчення Менеція (XVI століття)
про Прусів, Литву і Жмудь, де говориться: «...Вони мають
9) Е. В., кн. 3. Стор. 98.
382
звичай приносити жертву Перґрубіосу, котрого визнають
за бога квітів і рослин»
Наші предки теж могли мати свого бога квітів і рослин,
а з приходом християнства він міг бути замінений святим
Апостолом Симоном Зілотою. Така заміна поганських бо-
гів християнськими — факт давно і загально відомий. Не
останню ролю тут могла відіграти і т. зв. народня етимоло-
гія: незрозуміле чуже ім’я Зілот могло асоціюватися в на-
родній уяві зі словами «зілля» і «золото», а звідси — ці-
лющі трави й скарби, бо ж у цей день не тільки збирають
трави, а ще й шукають скарбів.
Правда, при нагоді слід відмітити, що покровителями
рослин у нашому фолкльорі виступає не тільки один Си-
мон Зілот, а виступають в цій ролі ще й інші святі, як от
святий Юрій, часом святий Миколай, а в одному випадку
й Онуфрій Великий.
Саме купання в місяці травні у воді з цілющими й
пахучими травами можна виділити зі звичаєвої обрядово-
сте дня Симона Зілота й пояснити окремо як звичай, що
стоїть у зв’язку з обрядом весняного очищення водою. Цей
звичай бере свій початок ще від часів стародавнього Риму.
На камені в неаполітанському музеї, під майськими кален-
дами, є викарбувані слова: «Іизігаііо ай їіитеп». Отже,
вже стародавні римляни «очищалися» водою. Серби й бос-
няки і тепер у день святого Юрія виконують обряд очи-
щення «омахом» — водою з-під млинового колеса й при
цьому вони кидають у воду великоднє яйце та зілля «ми-
ло дух» * 11) або інші трави. До цієї ж категорії весняного
очищення водою можна віднести й чеський звичай «СНо-
сій па кирапі». Ілюстрований французький календар
за 1439 рік, за місяць травень, подає малюнок, на якому
зображена жінка, що купається у ванні. З цього можна
зробити висновок, що купатися в травні місяці належало
до традиційного звичаю тодішньої Франції. Німецький
календар за 1573 рік теж радить купатися в травні, бо мі-
сяць травень шкідливий для здоров’я, а вода весною —
цілюща.
Звичай наших жінок у селі Попівцях — купати Симо-
на, а потім купатися й самим,— теж відбувається в травні,
а тому, крім інших пояснень, цей звичай можна пояснити
теж «очищенням водою». Трави, що їх при цьому кладеть-
ся у воду, мають, очевидно, завдання тільки збільшити
цілющу силу весняної води.
10) «Бож. др. слав.», 1884, стор. 115.
11) Наш любисток (Ьеуізіісит оШсіпаїе КосИ).
383
«ПЕРЕГОНИ» НА ЦУКРОВИХ БУРЯКАХ
Серед стародавніх хліборобських звичаїв України є
вже чимало й таких, які поволі відмирають, забувають-
ся й живуть лише в спогадах старих людей. До таких при-
забутих уже звичаїв належить і «перегоня» на цукрових
буряках.
Буряк звичайний (Веіа уиі^агіз Ь.) у дикому стані ро-
сте на побережжях Середземного, Чорного та Каспійсько-
го морів, а також у Середній Азії, Індії та Китаї. Як ово-
чеволистова та лікарська рослина, цей її вид був відомий
стародавнім асирійцям та вавилонцям ще задовго до на-
родження Христа. Але буряк почав культивуватися знач-
но пізніше; у всякому разі його вже добре знали в старо-
давній Київській Русі-Україні, бо в літературних джерелах
X—XI століть про буряк уже згадується як про культурну
рослину. Ось чому, коли на початку XIX століття була
введена цукрова форма буряка (В. уи1§агіз І. засЬагіїега),
то для наших селян це вже була добре відома рослина
і вони знали, як треба з нею поводитися та як її оброб-
ляти 1). Дуже ймовірно, що вже тоді існували народні
звичаї, що були пов’язані з культивуванням цієї рослини.
У всякому разі, на Київщині, де буряк був відомий уже
давно, існував звичай водити «перегоню» на плянтаціях
цукрових буряків.
В селі Росаві на Київщині Павлина Ляшенко, 65-літня
селянка, розповідала Олені Курило про «перегоню» таке:
«...Коли буряки поллють, то по роботі всі гуртом, дів-
чата й хлопці, водять „перегоню”: дівчину всю до ніг
обмотують червоними поясами, що їх із себе зні-
мають, залишаючи тільки місце для очей... Руки дів-
чина підносить над головою й долонями їх складає;
руки теж обмотують червоним поясом і між долоні *
*) Перша цукроварня в Україні почала працювати в Пужниках (Га-
личина) в 1823 році; на Київщині—в 1843 році.
384
вставлюють квітку. А шию обв’язують білою хуст-
кою, щоб знати, де голова. На таку дівчину кажуть
„перегоня”. Вона йде попереду й усе кланяється. Ко-
ло неї йде парубок, що зветься „козаком”. „Козак”
навхрест обв’язаний теж червоними поясами,— то
наче її, „перегоні”, муж. За „перегонею” йдуть дівча-
та й парубки, всі гуртом, співають, танцюють, музика
грає. „Перегоня” все їм кланяється, просить співати
й танцювати. Якщо „перегоня” дівка висока, то вона
пішки йде, а як невеличка на зріст, то вона стає на
плечах в одного невисокого парубка, а з двох боків її
піддержують двоє парубків, щоб не впала,— на тих
парубків кажуть — підпірки. Так „перегоню” несуть
у двір до пана, там вона панові кланяється. Пан їм
платить за роботу, а тоді вони розходяться. „Пере-
гонь” може бути кілька» 2).
У тому ж селі, Росаві, дід Віталій Кравченко інакше
розповідав про «перегоню»; він казав, що дівчину обмо-
тують, бувало, всю поясами, а голову обмотують стрічкою
чи хусткою, так, що пізнати дівчини не можна: видно тіль-
ки очі, ніс і рот. На голові вона має вінок із стрічок і польо-
вих квітів; за вінок застромляють дві, обмотані хусточка-
ми, ложки,— це наче роги, а вся дівчина на козу схожа.
Далі вибирають двох охочих хлопців; вони стають поруч
тієї дівчини-«перегоні», пригинаються до неї й «перегоня»
стає одному з парубків на праве плече одною ногою, а дру-
гою ногою другому парубкові на ліве плече. Парубки дер-
жать сапильна, і вона тримається за ті сапильна руками.
Позаду «перегоні» скрипач грає, а далі всуміж ідуть дівча-
та й хлопці, придержуючись рядків буряка, бо ж це все
відбувається на плянтації. А далі йдуть таким самим по-
рядком до панського двору. Там стають півколом, а «пере-
гоня» й скрипач посередині. Спочатку всі танцюють під
музику, а всередині півкола— «перегоня», стоячи на пле-
чах у парубків, «чудує» (робить різні чудні рухи). При кін-
ці й вона злазить із плечей та йде до пана. Пан їй дає гроші
в руку. Потім вона, як і всі інші, танцює; натанцювавшись,
усі розходяться.
Це оповідання діда Віталія Олена Курило записала
в 1922 році. Тоді ж він оповідав: «Перегоню» справляли
ще літ із 40 тому».
2) Записала О. Курило в 1922-му році. «Етногр. Вісник», кн. І, Київ,
1925.
13 О. Воропай
385
Коли «перегоню» водили в селі Росаві, то співали таких
пісень:
Ой, бив мене муж,
Ой, бив, волочив,
Прив’язав ниткою,
Бив соломинкою,
Та ще й не навчив.
А я з того зла
Та й спати лягла.
Устала раненько,
Вмилася біленько,
Та й поснідала.
З’їла вола,
З’їла барана,
Сім мішків горішків,
Сімдесят поросят,
Чотири качечки,
Горщечок кашечки,—
Голодна була!
Випила вина
Три бочки до дна,
Три мірки горілки,—
Не п’яна була!
Берегом ішла,
Коника вела,
За гриву держала,
До хлопців іржала:
Іго-го, га-га!
Іго-го, го-го,—
Матері його,
Перелюбила,
Переманила
Жениха мого.
Матінко моя,
Люблюся вже я.
— Любися, доненько,
То твоя воленька,—
Така була я!
В селі Семигорах, теж на Київщині, баба Степанида
Олихвиренко ще інакше розповідала за «перегоню» (во-
на каже «перогеня»). Дівчину обмотують червоними поя-
сами, не залишаючи місця для очей і рота, але вона все од-
но бачить, бо пояси в’язані, дірчасті «Перегони», хоч би
й була високого росту, стоїть на плечах у двох парубків,
і щоб вона не впала, двоє хлопців несуть попереду граблі,
що за них вона держиться, маючи не обмотані поясами
вільні руки. Вона у вінку. За словами баби Степаниди, «пе-
регоню» водили тільки там, де були фільварки, як от у селі
Миронівці, а в самих Семигорах «перегоню» не водили.
386
У селі ж Миронівці на Канівщині дід Рахолом Чемерес,
76 літ, казав, що «перегоні» давали в руки ложки, і вона
ними, йдучи у двір до пана, клацала. Той дід запевняв, що
«перегоню» водили й у свята, на Тройцю, на Спаса; його ж
дружина, баба Чемериска, заперечувала це й казала, що
«перегоню» водили тільки на буряках.
18-літня молодиця з Черкащини, що випадково була
в Миронівці, розказувала, що й у селі Сумках на Черкащи-
ні 10-12 років тому (отже, це десь років з півсотні від на-
шого часу) було щось подібне на «перегоню», як обжинки
справляли. Назви того звичаю вона не пам’ятала. По жни-
вах вибирають дівчину; вона стає й руки над головою зні-
має, сплівши їх пальцями. Всю дівчину обвивають рядном,
а руки, де вони пальцями сплетені, обв’язують хусточ-
кою,— це наче голівка. Де пояс, там дівчину перев’язують
перевеслом. Руками дівка «чудує» — робить різні рухи, то
згинаючи їх, то випростовуючи наперед, то здіймаючи їх
над головою,— для глядача це рух голівки. Дівка йде по
землі; поруч неї йде той, що несе вінок із пшениці. Так во-
ни всі гуртом ідуть до панського двору. Пан їм дає горілки,
й вони розходяться 3 4).
Як бачимо, на бурякових плянтаціях «перегоню» квіт-
чали червоними поясами, а зверху поміж долонями рук
вставляли зелену «квітку» — цим, очевидно, хотіли зроби-
ти подобу буряка, який сам червоний, а гичку має зелену.
«Тополя», яка водилася по селах і полях в Зелений
тиждень, теж була зелена з барвистими оздобами. Біло-
руський «кущ» був подібний на нашу «тополю». Зеле-
ним гіллям оздоблені були й хорватські, словінські, чеські,
еспанські та німецькі відповідні постаті. Отже, скрізь ми
маємо подібні мотиви, а саме: символічні постаті врожаю.
Ймовірно, що колись це був спільний звичай для всіх євро-
пейських народів; це було своєрідне накликання врожаю
й за це селяни платили подарунками.
На особливу увагу заслуговує свідчення про подібність
«перегоні» на козу, бо ж коза — це стародавній символ вро-
жаю,— згадаймо бодай із щедрівки:
Де коза рогом —
Там жито стогом,
А де не буває —
Там вилягає.
Отже, «перегоня», «тополя», «кущ» — все це цікаві за-
лишки стародавнього хліборобського побуту.
3) О. Курило, «Як водили перегоню». «Етн. Вісн.», І, 1925.
4) Про «тополю» і «кущ» див. у розділі «Зелені свята».
13
387
ЗЕЛЕНІ СВЯТА
Місяць по Юрію в римських календарях є святом
рож — розалії. Розалії в римлян були святом предків та
тим днем, що з нього починається літо. Від римлян це свя-
то перейшло на Балкани і там було розповсюджене серед
тракійського населення. З Тракії 1) свято рож перейшло і
до нас в Україну, а з приходом християнства було злучене
з Святою Неділею — Тройцею.
Тиждень перед Тройцею тепер називається «зеленим»,
«клечальним» або «русальним», а три останні дні цього
тижня і три перші дні троїцького тижня називаються «Зе-
леними Святами».
В час Зелених Свят цвіте жито й, за народнім віруван-
ням, прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди
квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими
травами; дівчата завивають вінки.
Наш опис Зелених Свят розподіляється на такі окремі
розділи: «Завивання вінків», «Клечальна субота», «Кле-
чальна неділя», або «П’ятидесятниця», «Русалки», «Про-
води русалок», «Поминання мертвих».
Завивання вінків
Зелений тиждень починається з четверга. В цей день
дівчата йдуть на поля, в левади чи в ліс і там «завивають
вінки — на всі святки» і при цьому співають:
Ой, зів’ю вінки та на всі святки,
Ой, на всі святки, усі празнички,
Бо в саду весна розвивається,
Дочка батька дожидається:
«Ой, мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,
В мене в тинові під ворітеньки
Синє море все розливається,
Ой, не море ж то розливається,
Пани-гетьмани із’їжджаються...
‘) Тракія — це південно-східня частина Балкану, розділена поміж
Туреччиною, Болгарією та Грецією (тепер Румелія і східня частина Маке-
донії).
388
В деяких місцевостях України дівчата ходять по селах
з вінками на голові Вінки в’ють з конвалії, незабудьок,
васильку, чебрецю, вплітають і полин. Ставлять стіл під
березою, а на стіл — випивку і закуску. Серед закуски
завжди є смажена яєшня.
По деяких селах, переважно в східніх районах України,
довго зберігався звичай завивати березку. Найповніший
запис цього звичаю ми знаходимо в Терещенка з села Бе-
резівки на Саратовщині. В четвер із самого ранку дівчата
печуть пироги, ріжні солодощі, готують яєшню, в полу-
день починається головна дія. Подвір’я, куди дівчата
зійшлися, чисто виметене. Посеред двору стоїть зрубана
молода деревина, а під нею — горщик із водою. Дівчата
ходять по дворі або сидять на лавах, на призьбі... Кілька
хлопчаків тримають у руках заготовлену їжу, а інші —
відра з пивом на палицях. Одна з дівчат відділяється від
гурту, підходить до дерева й перекидає горщик з водою,
а потім бере дерево в руки й заспівує пісню... З її голосом
з’єднуються голоси інших. Ворота відчиняються, і весь
гурт, оточивши дівчину з деревом, рухається по вулиці
в напрямку до лісу. В лісі розстеляють обрус, ставлять їжу
і питво. Сідають навколо й починають їсти й пити. По за-
кінченні пиру дівчата розсипаються по лісі й вибирають
одну з березок для завивання на ній вінків. Якщо дівчат
багато, то вибирають кілька березок такої величини, щоб
можна було дістати гілля, стоячи під деревом. Розділив-
шись по двоє, кожна пара з гілля берези в’є собі один ві-
нок, не відриваючи гілок від дерева. Як вінок уже готовий,
кожна пара кумується: одна одній через вінок дає жовту
крашанку. Обмінявшись крашанками, цілуються крізь ві-
нок. Після цього приступають до вибору старшої куми:
скручують свої хустки, кидають їх вгору і чия хустка
підлетить вище, та з дівчат і буде старшою кумою.
Після завивання вінків дівчата повертаються в село.
В неділю, в день Тройці, дівчата йдуть у той самий ліс, де
завивали вінки, щоб знову розвивати їх. Кожна пара огля-
дає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів’яв? По цьому су-
дять про своє щастя чи нещастя *). Про це співається і в
пісні:
Пусти мене, мати,
У гай погуляти,
До білої березоньки,
Про щастя спитати...» * 2)
]) Терещенко, 1848, VI, стор. 167.
2) Петров Н. стор. 39.
389
В Білорусі на другий день Зеленого тижня в березо-
вих гаях дівчата в’ють вінки, а потім їх розвішують по де-
ревах, співаючи:
Русалочки, земляночки
На дуб лєзлі, кору гризлі,
Звалилися, забилися,—
Тройця!
Завивши вінки, дівчата стрибають під деревом і, б’ючи
в долоні, співають:
Ми вінки завивалі,
Ми горєлочку попівалі
І яічніцу поєдалі...
На ознаку дружби обмінюються перснями. Потім стар-
ша з дівчат сідає на землю, її накривають хусткою і ніби
припинають до забитого в землю кілка. Вона робить ви-
гляд, що заснула. В цей час дівчата, взявшись за руки,
танцюють навколо «сплячої русалки»; раптом «русалка»
прокидається, підстрибує високо вгору й скаче в танці,
б’ючи дівчат по руках. Піднімається сміх, жарти, а. потім
починається частування вином. Частування супроводжує-
ться музикою3).
В неділю, в день Тройці, дівчата ворожать про довговіч-
ність батьків, сестер, братів і наречених. Ворожіння відбу-
вається при розвиванні вінків: чий вінок ще не засох, тому
довго жити. Отже, вінки були сплетені на батька, матір,
сестру, брата й нареченого. Зів’ялі вінки кидають у воду:
як попливе — щастя, а як потоне — біда!
На Харківщині та на Полтавщині в Зелений тиждень
дівчата водили колись «тополю»; для цього вони збирали-
ся до гурту, вибирали з-поміж себе найвищу на зріст дів-
чину, яка й повинна була зображати «тополю». Дівчина
піднімала руки догори, з’єднувала їх над головою; на руки
їй надівали намисто, стрічки, барвисті хустки,— все це так
було рясно поначіплювано, що з-під тих оздоб голови май-
же не було видно. Груди і стан теж оздоблювалися різно-
барвними хустками. Та не завжди «тополя» мала зв’язані
руки й не завжди піднімала їх догори над головою; часті-
ше біля пліч прикріпляли дві палички, а над головою їх
зв’язували під гострим кутом, і вже на ці палички чіпляли
барвисті оздоби.
Вбравши так «тополю», дівчата водили її не тільки по
селу, а й по полях, де в той час колосяться жита. Зустрів-
ши людей, «тополя» їм низько вклонялася, а господарі
частували дівчат і давали подарунки «тополі на стрічки».
3) Терещенко, VI.
390
Водячи «тополю», дівчата співали:
Стояла тополя край чистого поля;
Стій, тополенько, не розвивайся,
Буйному вітрові не піддавайся...4)
В Пінському повіті, в Білорусі, теж у Зелений тиждень,
дівчата водили «куща». Ролю того «куща» грала дівчина,
з ніг до голови уквітчана зеленим гіллям і квітами.
Водячи «куща» від хати до хати, дівчата співають:
Привели куста
Да й из зельоного клону;
Дай нам, пане,
Хоть по золотому,
Да вьїкоть, пане,
Три бутьілки горілки...
Далі йдуть пісні про майбутнє весілля або про побажання
доброго врожаю5).
Подібний звичай є тепер, чи був ще донедавна, і в ін-
ших європейських народів. Так, у хорватів і словінців
у день весняного Юрія хор молоді водить з собою хлопця,
що з ніг до голови покритий зеленим гіллям. Водять таку
заквітчану постать теж естонці, вони називають його
«Мауо», німці—«Еизіібе таі», а чехи—«Зеленого
Юра» 6).
Клечальна субота
Напередодні дня святої Тройці, в суботу ранком, до
схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля
рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер
і татарське зілля. Ввечорі цього ж дня квітчають свої хати
зеленим гіллям клену, липи, ясеня та осики. Перед двери-
ма будівель, на воротях, а також і в загороді, де ночує
скот, ставлять гілля зеленої осики.
Гілля й молоді деревця, зрубані в цей день для оздо-
би двору й хати, називаються клечанням, а весь тиждень
перед святою Тройцею — клечальним, зеленим або ру-
сальним.
В клечальну суботу вносять на ніч до хати зрубану
осичку, а ранком дивляться: якщо листя залишилося зе-
леним, хоч би й зів’яло за ніч,— всі в родині доживуть
4) Вперше цей звичай описав проф. Харківського у-ту Петро Гулак-
Артемовський (1790—1865). Див. Снегирев, «Прост.», IV, 1838. Подібний
звичай описав Семонтовський з Полтавщини в «Маяку» за 1843.
5) Булгаковський «Пинчуки», том XIII, вьіп. З, стор. 55.
6) За Ан., стор. 209.
391
до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє,
то буде мрець у хаті !).
«В задушну суботу вечором ідуть парубки і ґазди... ру-
бають галузи з лип і мають хижі і весь будинок. Вінці
закладають худобі на роги в задушну суботу по полудні.
Так замаєна худоба іде вечором домів» ^).
«У селі всі хати ще звечора вбиралися зеленим гіллям.
Стріхи хат у нашому селі квітчали кленом і листям ло-
пухів. У нас говорили, що то душі померлої рідні прихо-
дять до хати й ховаються в клечанні. Не квітчати хату —
було гріх» 3).
«Квітчаємо, було, хату в суботу ввечорі: за ікони буз-
ку, васильку накладемо... Засвічуємо лямпадку перед об-
разами або свічку запалимо. Долівку посипаємо татар-
ським зіллям, чебрецем, канупером, полином,— воно й
пахло добре, і гарно було. Жили, як люди...» 4).
Часом за клечанням доводилося ходити в ліс чи в ді-
брову, десь далеко; йшли разом з одного села цілими гур-
тами й тоді такі походи, звичайно, оберталися у веселу за-
баву. Так,. Терещенко пише, що йому не раз доводилося
бачити, як натовпи людей поверталися з лісу напередодні
святої Тройці, несучи цілі оберемки зелені; співали, вигу-
кували і навіть танцювали 5).
Подібні звичаї відомі і в багатьох інших європейських
народів. Так, в Данії, Швеції й Норвегії «Йшли в ліс,— як
пише один данський фолкльорист,— і кожний ламав собі
квітуче гілля. Навантажена зеленню молодь зі співами й
веселими вигуками, під звуки сопілок і бубнів, відбувала
свій урочистий похід. Здалека чути було наближення та-
кого походу й здавалося, що весь ліс рухається до міста».
Подібні звичаї були і в Німеччині6).
В Англії в ХУІ-му і ХУП-му століттях першого дня
травня ранком хлопці й дівчата з музиками і співами
йшли до лісу й теж ламали гілля, збирали квіти, а по-
вернувшись додому, квітчали двері й вікна своїх будівель.
З цими європейськими звичаями цікаво порівняти й ін-
дійські звичаї. Так, у Гіндукуші, на початку дощового
періоду, коли відбуваються посіви, з села посилають двох
’) Чубинський, ПІ.
2) Матер. до укр. етнології, ПІ.
3) Зап. від Сем. Дихтяра з Чернігівщини.
4) Записано від Марії Г-ко з Уманщини.
5) Терещенко, IV, 1848.
6) Віє аііеп погдізсіїеп ГгйИІіп^зІезіе. НасИ сієш ВапізсИеп йез Тго]еІ8-
Ьипа, уоп Роезііоп, X. І. Ук. Всі. ПІ (1891), с. 464-465.
392
дівчат, щоб принесли з лісу гілку священного дерева чілі
(сИіІІі). Прийшовши до лісу, дівчата обливають дерево
вином і олією; після цього відламують від нього гілку. Цю
гілку вони приносять у село й кладуть на камінь на березі
струмка. Починається жертвопринос перед священною
гілкою. Звичайно, для цього вбивають цапа. Після жерт-
воприносу відбуваються танці й народні ігрища.
В Інду-Куші, після врочистого принесення жертви свя-
щенній гілці «чілі», чоловіки повертаються додому й перед
тим, як переступити поріг, вступають у коротенький дія-
лог з дружиною, яка є в хаті Дружина питається його, що
приніс зі собою господар хати? Чоловік відповідає, що він
приніс хліб, худобу і дітей; тоді його впускають до хати
й він вносить у дім гілку священного дерева 7).
Як бачимо, внесення гілки священного дерева з лісу,
а потім і до хати — відбувається в індійців з особливими
врочистостями і має на меті забезпечити врожай хліба і
плодовитість тварин. Дуже ймовірно, що й наші звичаї —
вносити зелень в село, а потім до хати,— теж колись були
зв’язані з накликанням багатства і врожаю.
*
♦ *
Стародавні слов’яни, наші предки, молилися деревам,
а особливо дупляним; поклонялися березам, липам, ду-
бам. Під захистом предковічних лісів слов’яни виконували
свої таємничі обряди. Крім того, вони мали священні дерева
на полях, дорогах і поміж селами. Найсвятішим вважався
старий дуб; ніяка жертва не була принесена без того, щоб
не оздобити її гіллям священного дуба. Найважливіші
обряди виконувалися під дубами або липами. У наших
сусідів, стародавніх германців, навіть суди відбувалися
під липами; у прусів під липами запалювалися вогні
в честь бога весни Ліґо; у литовців липа була присвячена
богині Лайлю. Західні слов’яни своєму верховному богові
присвячували дерево ясень. У чехах, вже після введення
християнства, ще довго існував звичай шанувати священ-
ні дерева, на Зелені Свята нарід ходив до тих дерев відбу-
вати жертвопринос. Князь Брячислав ці обряди знищив
у році 1093-му, та проте ще й досі існує звичай у тій країні —
на Зелені Свята збирати квіти й плести вінки; це, звичай-
но, роблять дівчата. В четвер у Зелений тиждень і наші
7) ВісИиІрІї ТгіЬез о£ іИе Ніпди Коозії ор. 106 еі зц. наведено у Рга-
хег ОоИеп Вои&1і, І, р. 71-72; наведено і в Аничкова І, стор. 155.
393
дівчата йдуть у ліс, на поля та в левади, збирають квіти та
завивають вінки.
Вінки, як оздоба,— це теж залишок звичаїв старо-
давнього світу. Грецькі й римські жреці накладали собі на
голови вінки під час жертвоприносу. Вінки були сплетені
з тих дерев, які присвячувалися божествам. Звідси пішов
звичай увінчувати дубовими вінками відомих, заслужених
людей, як от переможців на олімпійських грах; тих, що
осягнули великих успіхів у мистецтві чи в науці та в гро-
мадських доброчинствах. Після смерті пам’ятники й моги-
ли цих людей обсипалися квітами й обкладалися вінками.
Отже, за великі успіхи та доброчинства рівняли людей з
божествами; увінчаний лаврами муж таким чином вва-
жався надприродньою істотою.
Вінки в українських народніх обрядах також є симво-
лом великої пошани, а також і символом молодости й чис-
тої, незаплямованої краси. За народнім звичаєм, дівчина,
що втратила невинність, не може одягнути на голову ві-
нок. Крім того, вінок з живих квітів, за народньою
уявою,— це оборона від злої напасти.
Клечальна неділя, або П'ятидесятниця
Неділя Зеленого тижня називається клечальною неді-
лею, або П’ятидесятницею — це п’ятидесятий день після
Великодня.
Ось як описує Олександер Терещенко цей святковий
день в українському селі середини ХІХ-го століття. «Там
куди не подивишся — все і скрізь зеленіє. Біля порога хати
поставлені зелені дерева; перед вікнами — зелень, тини
також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту ха-
ту — і там запашна зелень. На покутті стоїть зелене кле-
нове дерево, що відтіняє собою стіл, накритий білою ска-
теркою. На столі хліб-сіль, за образами — бузок і ґвозди-
ки; на стінах і на стелі теж бузок і ґвоздики. Долівка
встелена травою, а серед трави є запашний чебрець і гір-
кий полин від чародійства. В полив’яних горнятах і глечи-
ках, що стоять на вікнах і на столі, красуються пивонії, лі-
леї, фіялки, пижма і боже дерево. Перед іконами жевріє
лямпадка або воскова свічечка, тьмаве світло якої ледве
пробивається крізь густу зелень рослинности. Все це на-
віває на серце й почуття радости, і почуття благоговіння.
Випаливши в печі та попоравшись, що треба в хаті,
мешканці села вбираються в святковий одяг; потім сі-
дають по лавках і, склавши руки, з чистою набожністю
394
чекають благовісти Вдарив дзвін, всі повагом встали і пе-
рехрестилися. Дзвін пробив тричі: народ зашумів, засує-
тився і повалив до церкви. Біліють сорочки, радують око
барвисті запаски, іскряться дукати на запалених сонцем
дівочих шиях, блищать кольорові намиста, розвиваються
по вітру барвисті стрічки, вплетені в коси дівчат. Дівочі
голівки, крім стрічок, уквітчані ще й барвінком та іншими
квітами. В руках кожної дівчини жмутик полину, барвінку
і любистку.
Парубки в чорних і сірих суконних свитах, підтягнені
червоними, зеленими чи білими поясами, в чорних і сивих
смушевих шапках, з суконними або плисовими верхівками;
ідуть чинно, весело ступаючи. Всі вони, порівнявшися з
поважними людьми, скидають перед ними шапки, а ті ві-
тають їх:
— День добрий, будьте здорові з святою неділею!
Старші люди одягнені простіше, але теж чисто і охай-
но. Набожність просвічується в їхніх лицях; до церкви
вони наближаються поважним, рівномірним кроком.
Жінки похилого віку, в білих довгих свитках, з наміт-
ками на голові, ідуть скромно, подаючи собою приклад
дітям і внукам.
Після обідні піднімається радісний шум і говір. В сторо-
ні стоїть висока тичка, яка знизу догори увита зеленим
гіллям і квітами; біля тої тички насаджені в коло кленові,
липові та березові деревця. Сюди сходяться веселі гурти
молоді, роздаються пісні й починаються хороводи. Весело-
щі продовжуються до темної ночі» *).
В Україні існував звичай — у день П’ятидесятниці, піс-
ля літургії, йти хресним ходом до криниць і кропити їх
свяченою водою. На зворотному шляху священик обходив
усе село й теж кропив свяченою водою; ті з прихожан, які
бажали повного посвячення своїх будівель, виносили до
воріт стіл, покривали його скатеркою, а зверху клали хліб-
сіль. Священик зупинявся біля такого столу і, прочитавши
євангеліє, заходив до хати й кропив свяченою водою всі
стіни, а потім ішов і кропив усі інші будівлі, що були в гос-
подарстві. Таке посвячення домів, криниць і господар-
ських будівель було зв’язане з віруванням селян в існу-
вання русалок * 2).
Про вірування в «криничних русалок» згадує Терещен-
ко, він пише, що в Новгороді-Сіверському було джерело.
’) Терещенко, IV, 1848.
2) Н. Петров, «Трудьі», 1871.
395
яке називалося Ярославове, і криниці: Заручейська і
Сухомлинська. За народним віруванням, під час Зелених
Свят там сиділи русалки, які називалися «криничень-
ки» 3).
Про шанування нашим народом Зелених Свят навіть
під совєтською окупацією свідчать такі оповідання:
«У нас на Київщині Тройцю селяни шанували й тепер
за совєтів; квітчали в хатах клечанням, маїли хату знад-
вору, молилися Богу, бо це вважалося велике свято і його
люди шанували» 4).
«Дорогий Брате, ми Зелені Свята відсвяткували, як
колись; хату й подвір’я обмаїли шуваром, але радости тієї
не було...5).
Русалки
Весною, як тільки вкриються травами луки, розпус-
тяться верби й зазеленіють поля, тоді «з води на берег
виходять русалки».
За народною уявою, русалки — це дівчата або молоді
жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-ру-
салки на віки вічні відійшли від буденного земного буття
й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і
озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого
кришталю.
Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим пле-
скотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе
латаття, русалки виходять на берег. Русалки не мають на
собі одягу, вони голі, у них біле знекрівлене тіло, довге
хвилясте волосся, зелене, як трава; стан високий і гнуч-
кий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові
у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, ца-
рівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки
сідають на березі, розчісують своє довге волосся або бе-
руться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом,
хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються
на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчини пісні
небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований, підійде
близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе,
візьмуть в своє коло, будуть бавитися з ним, а потім за-
лоскочуть і затягнуть у річку, на дно.
3) Терещенко, 1848, IV.
4) Зап. від Мари Т-ко з Київщини.
5) «З дому неволі», «ПІП» за ЗО червня 1963, ч. 26.
396
З дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гой-
даючись на гіллі, русалки часом розважаються, вони роз-
мотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок,
котрі заснули без молитви. Часом русалки бігають і по
полях, засіяних житом; плещучи в долоні, вигукують:
«Ух, ух!.. Солом’яний дух!» Від клечальної неділі почи-
наючи, русалки вигукують і в лісах та сміються, аж хвиля
по лісі розходиться. Часом русалки розпалюють вогні,
що горять над могилами, в дібровах і лісах.
В одній з русалчиних пісень співається, що русалки
просять у жінок намітки, а в дівчат сорочки:
Сиділа русалонька на білій березі,
Просила русалка у жінок намітки:
«Жінки-сестрички, дайте намітки:
Хоч не тоненької, аби біленької».
Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка у дівчат сорочки:
«Дівчата-сестрички, дайте сорочки,
Хоч не біленької, аби тоненької».
В Україні довго зберігався звичай серед жінок — в ру-
салчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його
ніби русалки брали собі на сорочки. Ба більше: на вікнах
розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки
будуть ситі В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння
з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плава-
тимуть русалки й робитимуть шкоду людям. Не можна
сіяти муку просто в діжу, бо буде багато русалок.
В русалчин тиждень ніхто не відважується купатися
в річці, хіба що київські відьми,, бо лише самі вони не
бояться русалок. В Зелений тиждень, у четвер, ніхто не
повинен працювати, щоб не розгнівати русалок; щоб во-
ни не попсували домашньої худоби, птиці й усього госпо-
дарства. Цей день називається — Русалчин Великдень;
ранком, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле «на
жита» й беруть із собою хліб із житнього борошна, окремо
для цієї оказії спечений; міситься той хліб на свяченій во-
ді В полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, ділять-
ся ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де
росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок,—
«щоб жито родило».
Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс,
маючи при собі полин та любисток, і там у лісі кидають
завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих же-
нихів. У тих вінках, як думають дівчата, русалки бігають
по нивах і в лісах.
397
Починаючи з четверга Зеленого тижня, дівчата не
йдуть у поле по одинці і не купаються в річках,— «щоб
русалки не залоскотали». Дівчата носять при собі полин
і любисток, бо цього зілля бояться русалки. Якщо дово-
диться брести у воду, то спершу треба накидати полину
чи любистку, і тільки тоді вже можна заходити в воду.
За народнім віруванням, у цей день русалки виходять
на поверхню землі й дивляться, чи шанують люди їхню
пам’ять. Якщо хтось у цей день займається роботою у полі,
то русалки заважають працювати й насилають на посіви
якесь лихо, а ті, хто шанує це свято, надіються, що русал-
ки будуть берегти їхні поля від шкоди.
В цей день селяни варять просто неба різноманітні
страви і взаємно частуються. Господині поливають моло-
ком шлях чи стежку, де ходили їхні корови до водопою
або в поле на випас. На межах полів господарі кладуть, бу-
вало, по шматку хліба для русалок.
Серед русалок є й лоскотниці — це душі дівчат, що по-
мерли зимою; вони з’являються на полях і до смерти за-
лоскочують дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них.
Напередодні Тройці не можна дівчатам ходити в ліс, бо
там їх можуть зловити русалки й питати: «Полин чи пет-
рушка?». Якщо дівчина скаже «полин», то русалка на це:
«Сама ти згинь!» — і відпустить, а як скаже дівчина: «пет-
рушка», то русалка: «Ти ж моя душка!» — і залоскоче
дівчину до смерти.
Та не завжди русалка так розмовляє з дівчиною,— іно-
ді вона шукає розуму в дівчини, задаючи їй три загадки,
як про це співається в пісні:
Ой, біжить, біжить мила дівчина.
А за нею та русалочка:
«Ти послухай мене, красна панночко,
Загадаю тобі три загадочки.
Як угадаєш — до батька пущу,
А не вгадаєш — до себе візьму:
— Що росте без кореня?
— Що біжить без повода?
— А що цвіте без цвіту?
Панночка загадку не відгадала,
Русалка панночку залоскотала.
Часом трапляються дівчата, що відгадують такі загадки:
— Камінь росте без кореня,
— Вода біжить без повода,
— А папороть цвіте без цвіту! 1)
Така дівка й без полину може не боятися русалок. *
’) Чубинський, Ш, стор. 186.
398
В Русалчин Великдень, у четвер, русалки виходять з
води, бігають по полях та городах, розшукуючи своїх ма-
терів. Якщо родичі не поминали їх у суботу, то, впіймавши
свою матір, русалка починає лоскотати її, примовляючи:
«За те тебе лоскотала, що мене не поминала!» — і може
залоскотати до смерти. В цей день красять яйця на жовтий
колір і роздають їх дітям 2).
Н. Заглада, описуючи побут селянської дитини, подає
цікаві відомості про те, як діти уявляють собі русалок. Ав-
торка пише: «Дівчата носять полин на хресті, на нами-
стах, щоб видно було. Вони кажуть: «Якщо русалки поба-
чать полин, то втікають від нього». Дівчата обов’язково
беруть свіжий полин. Ще беруть пахучу лепеху. Хлопці
беруть у кишені, дівчата — в пучечок пахучу лепеху3),
шовкову траву4), любисток5), м’яту холодну6); це носять
із собою в руці Уявляють собі, що русалки цього бояться.
Переважно носять це на перший день Тройці та ще після
цього два дні Як Троїцькі свята минуть, то це лишають:
«Пройшло», кажуть, і вже не носять з собою. Кажуть діти:
«Якби цього не взяти, то русалки нападуть і залоскочуть».
Тепер у Троїцькі дні лякають діти дітей (пастухи). На-
приклад, один заходить у жито, якщо це на полі, а якщо
на лузі, то в траву або під кущ; переодягається в білу оде-
жу. залазить у траву, підходить ближче до дітей і кричить:
«Ой-ой-ой, матінко!» А інші кричать грубим голосом:
«Ой-ой, Боже!» — наче стогне, і діти лякаються: займають
худобу і женуть на чисте місце, в поле. Або залазить кот-
рийсь хлопець під кущ чи в траву й починає співати:
Коли б мені не хрест,
Коли б мені не полин,
Я б тебе задавив.
Коли б мені не трава,
Я б тебе ха-ва-ва.
Коли б мені не пісок,
Я б тебе на часок.
Або:
Тала, лала бух, бух,
На камені дух, дух.
Коли б мені не любисток та полин,
Та йди к бісу із ним.
Коли б мені не любисток,
То я б тебе за намисто.
2) Иванов В. В. «Жизнь и творч. крест. Харк. губ.», 1898.
3) Або татарське зілля — Асогиз саіатш Ь.
4) Або ковил пір’їстий — Зііра реппаіа Ь.
5) Ьеуізіісит оШсіпаїе.
®) Мепіііа рірегііа Ь.
399
Коли б мені не полин,
То я б тебе задавив.
Коли б мені не трава,
То я б тебе хавава.
Коли б мені не м’ята,
То була б тобі тут хата.
Діти між собою розмовляють про русалок, кажуть:
«Чого русалки хреста бояться?» А друга дитина каже:
«Мій батько (або мама) казали, що вони з нехрещених ді-
тей, які померли на Троїцьких святках, того русалки
бояться хреста, що вони нехрещені».
«Чому вони пахучої трави бояться: любистку, полину,
лепихи?» Тому, що та трава для хрещених людей дуже
пахуча, а для нехрещених — смердюча.
Діти питають: «А де русалки живуть?» Інші відпові-
дають: «У житах, у воді!» Кажуть: «На Тройцю в жито не
можна ходити, бо там русалки. Не можна купатися, бо в
воді русалки». Бувало, питають діти: «Ну, в житі і в траві
русалки, як люди... а в воді які вони?» А друга дитина ка-
же: «Мій батько казав, що бачив у воді такі здорові, як яб-
лука, качаються в воді; як підеш купатися, то ті яблука під
боки тебе штовхають і залоскочуть на смерть».
Діти на Троїцьких святках щавлю не рвуть, бо боять-
ся русалок, щоб у траві не залоскотали. Вони щавель хо-
дять рвати перед святками, в суботу,— тоді вони відразу
на всі святки наривають.
Діти уявляють собі русалок так, що вони ходять, одяг-
нуті в білу одежу, так як прибирають людину на смерть,
накривають наміткою і так вони в білому ходять, від голо-
ви до ніг покриті наміткою. Лосарка така, як людина, лише
біла, розпатлана (людина заплетена, а то розплетена), бі-
гає по житі та й голосить, людей лякає. Тому років два, на
перший день Тройці, покинула Д. у хаті хлопця та дівчину
(ще не ходила, тільки лазила), а сама пішла трави жати
теляті. Хлопець кинув дитину, а дитина полізла до цебра,
і там лосарки й залоскотали. Вона вбігла (чула, що крича-
ло), а дитина раком у цебрі, неживе, та синє-синє... Пальці
по всьому тілі було знати, що лоскотали. То Бог так пока-
рав, що то празник, а вона пішла жати.
Якщо помре хтось на Троїцькі свята, то баби журять-
ся. Якщо помре маленька дитина, то мати плаче і каже:
«Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за
великими; тебе будуть там щипати, лоскотати» 7).
7) Н. Заглада, стор. 146-147.
400
«Русалки ще уявляються семилітніми дітьми,— це ду-
ші дітей, які померли нехрещеними. Протягом семи років,
до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в
повітрі, а в день Тройці і Духів день просять собі хреста:
«Мене мати породила, нехрещену положила». Якщо хтось
із християн почує цей голос, то мусить сказати:
«Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Свя-
того Духа. Амінь»,—
і кинути рушник чи бодай хустку, тоді душа такої дити-
ни піде до раю й русалкою не буде. Якщо ж до семи років
отак не буде охрещена, то йде в русалки. Ці русалки-семи-
літки володіють особливою мудрістю, що виявляється в
розв’язуванні загадок...» 8).
Русалками стають діти, померлі нехрещеними або ті,
що народилися неживими, а також і утоплені Таких
дітей хоронять під хатнім порогом або під верхом 9).
Під порогом хоронять частіше, ніж в іншому місці, бо ду-
шам тих немовлят, що зариті під порогом, на тому світі
буває легше; їх хрестять і люди і піп, коли йде з хрестом,
або молитву давати, переступаючи через поріг 10 *).
«В Україні є повір’я, що діти, які померли без хрещен-
ня, обертаються в мавок, супутниць русалок. Злі духи
мучать цих немовлят, і тільки на Зелені Свята вони вільні
від тих тортур. До семи років душі немовлят літають
у повітрі й жалібно просять, щоб їх охрестили». Далі:
«Свята неділя — день мавок; в цей день вони виходять
з води повеселитися, гуляти й ховатися в траві, в житі
та в городі.. Що ж то за мавки? Маленькі діти, які по-
мерли нехрещені Душі, після їх смерти, переселяються
жити в ріки та озера, де вони плавають золотими рибками.
Іноді вони обертаються в дівчат і показуються на березі,
манять до себе перехожих, а коли хто наближається
до них, тоді вони ховаються в воду. Бувало, що мавки
заносили з собою на дно річки хлопців, з якими вони
люблять бавитися» 11).
«Потоплі під час купання дівчата, а за другими, без-
перечно пізнішими варіантами,— померлі нехрещені ді-
ти,— перетворюються в мавок або русалок» 12).
8) Н. Петров, стор. 36.
9) «Верх» — димова труба в сінях, комин.
10) Записав від С. Я-ко з Харківщини — О. В.
и) Терещенко, «Семик», 1848, VI.
12) Хв. Вовк, стор. 174.
401
На Гуцульщині нявки «по безводних далеких недеях
розводять свої безконечні танки» І3).
Подібні вірування ми знаходимо в сучасних греків;
грецькі телонії й чудесні жінки нагадують наших мавок.
Телонії — це теж діти, які вмерли без хрещення; вони ви-
ходять з пекла і живуть у ранкових туманах. Мати чує го-
лос свого немовляти в шумі південного вітру, і для заспо-
коєння тіні курить ладаном перед образом Божої Матері,
і той образ оздоблює білими ризами. Цілих сорок днів піс-
ля Великодніх Свят душі телокіїв літають над запашними
луками у вигляді барвистих метеликів, бджіл і комах;
вони харчуються соком квіток І4 15).
Подібні вірування є і в інших європейських народів.
У всіх мешканців Европи з давен-давна були відомі ру-
салки, тільки під різними іменами. Так, у Німеччині вони
називалися водяні німфи (^аззег-путріїе) і дунайські діви;
в Англії—морські дівчата (зеатаісі) і теж ^¥аіег~КутрИ;
у литовців — дугни. вундани і вілії (від ріки Вілія) та нім-
нянки (від Німан). У скандинавських народів нараховується
аж дев’ять різновидностей водяних дів: Нітій§1о£а, Виїа,
НасМа, Не£гі<1§, Іійиг, Нгойп, ВуІ£іа, Вага і Ко1§а; в Поль-
щі— свитезянки (від озера Свитезь), а в Сербії — віли,
що живуть у горах, в скелях і на берегах рік та озер; в уяві
сербів — це молоді, дуже гарні дівчата в білотканій одежі,
з довгим волоссям, що хвилями розвівається по спині і
пишних грудях; шкоди вони ніякої людям не роблять, а
при нагоді ще й допомагають де в чому. Серби, звичайно,
красуню порівнюють з вілою: «Вона чудова, як гірська ві-
ла»,— кажуть вони про дуже гарну дівчину. Віли мають
і деякі обов’язки: вони збирають хмари, готують блискав-
ку і грім, а часом збираються на розвагу й танцюють коло;
буває й так, що віли пророкують людям майбутнє. Отже,
сербська віл а — це ідеальний образ жінки.
В Европі майже до кінця ХУПІ-го століття твердо віри-
ли в існування русалок. Як свідчить Терещенко *5), барон
Волвазор запевняв, що він сам бачив, серед білого дня, во-
дяну жінку, що вийшла з ріки Лайбах і затягнула у воду
дитину. В північній Шотляндії, як повідомляв «В'Ьстник
Европьі» за 1809 рік, доктор Турель і вчитель Мойро два
рази бачили в Репмансі голу жінку, яка, сидячи на мор-
ському березі, розчісувала свою довгу косу.
13) М. Коцюбинський, «Тіні забутих предків».
и) «В’Ьстник Европьі», 1827, И. 7. Наведено у Терещенка, 1848.
15) «Бьггь рус. нар.» IV, стор. 126.
402
В усіх поганських релігіях вода була об’єктом обожню-
вання. Послідовники вчення Заратустри воду, окрім світ-
ла, визнавали за найчистішу життєву силу. Єгиптяни під
ім’ям води розуміли саму Ізиду, і посуд з холодною водою
був у них символом воскресіння Озіриса. Греки припису-
вали воді воскресальну силу; у них народилася з води Аф-
родита — всеохопна любов. Вода у греків мала цілющу
силу, і таку ж цілющу силу вода має і в наших укр. народ-
ніх віруваннях. Серед слов’янських народів, у Богемії
і в Польщі, шанували воду під ім’ям «дзівани», а в бал-
тицьких слов’ян під ім’ям «д’Ьвьі» і храм її був в «ДівинЬ-
градЬ», що його німці перейменували на Маґдебурґ (Ма£-
сіепЬиг§, Ма(1с1іепЬиг§ 16). В лужичан збереглося повір’я,
що в місячні ночі бігає з собаками по лісі «д’Ьвона» і лякає
звірів 17), а в нас, як ми вже бачили вище, русалки і мавки
бігають по лісах, гаях, дібровах. У нас русалки часом нази-
ваються «дніпровими дівчатами», як от у Шевченка.
І не зчулась, як зустріли
Дніпрові дівчата... 18)
Отже, вірування в існування русалок — це є загальне
вірування всіх європейських народів.
Проводи русалок
У «Десятий понеділок», на перший день Петрівки, а ча-
сом і на Вознесення відбуваються проводи русалок — це
спеціяльні обряди, щоб тих русалок позбутися. В ці дні
дівчата в полі, на житах, роблять спільний обід — тризну
в честь русалок. Після тризни дівчата ходять по полях з
розплетеними косами і вінками на голові, співаючи про-
води русалкам:
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.
Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой, там Галиночка гуляла,
Жемчуг-намисто обірвала.
Ой, туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати,
Жемчуг-намисто збирати.
,6) Сгаих, Нізіог. ессіезіазі, у Терещенка, IV, стор. 126.
17) Сггітт, ОеиізсИ. МуіИо1о£., 5. 706.
І8) Т. Шевченко, «Русалка».
403
Не зсідай, нелюбий, з коника,
Не з тобою гуляла,
Намисто порвала.
Ой, туди їхав миленький,
Став з коника злізати,
Намисто збирати.
Збирай, збирай, миленький,
З тобою я гуляла,
Дороге намисто порвала ’).
В сусідній із нами Білорусі, в Могилівському повіті, об-
ряд проводів русалок зберігся повніше; там на перший
день Петрівки, над вечір, дівчата плетуть собі вінки і виби-
рають з-поміж себе русалкою найкращу, високу дівчину, її
вбирають квітами й стрічками. Вечором, коли вже зійде
місяць, дівчата в білих сорочках і намисті, з розплетеними
косами і вінками на голові, беруться за руки й довгим клю-
чем ідуть за село на поля. Попереду йде русалка. Дівочий
ключ рухається так, як у хороводі: перша пара піднімає
руки і робить ворота, під якими, схилившись, проходить
увесь ключ. Вся ця процесія супроводжується русалчини-
ми піснями, в яких співається про те, що русалки просять
у дівчат сорочки, а в жінок — намітки.
Прийшовши в поле, дівчата розкладають вогнище і
стрибають через нього, як на Івана Купала. До дівчат
приєднуються й хлопці. В кінці забави дівчата спритно й
несподівано кидають свої вінки на хлопців, а самі розбі-
гаються. В цей час русалка ніби намагається когось із дів-
чат спіймати. Якщо зловить, то полоскоче й пустить, а по-
тім і сама повертається додому в село * 2).
Буває й так, що русалку не вибирають з-поміж дівчат,
а роблять її з соломи. Солом’яне опудало одягають в жіно-
чу сорочку й гуртом несуть у поле, на жита. Там, в житі,
з опудала стягають сорочку, розривають його на шматки,
а солому розсівають по полі.
Як бачимо, скрізь і у всіх випадках проводи русалок
відбуваються в полі, на житах. Тут, очевидно, не важко
догадатися, що колись це робилося для того, щоб наклика-
ти ліпший врожай збіжжя на полях, але пізніше та голов-
на мета обряду забулася; проводи русалок, якщо вони ще
десь відбуваються, є не що інше, як гарна і весела забава
дівчат.
’) Чубинський, ПІ, стор. 189. З рукописної збірки П. Куліша.
2) Шейн П. В., «Материальї», том І, ч. І, стор. 199. Нав. у Проппа
«Рус. аграрньїе праздники», 1963, стор. 79.
404
Поминання мертвих
У багатьох слов’янських народів Зелений тиждень ще
має назву русалії; так, у болгарів— «русальницьі»; у сер-
бів і хорватів — ги8а1]е, гизаЦі; у словінців — гізаіе; у сло-
ваків — гизасЦе; у чехів — гизаЛе. По-словінському гізаі-
бек навіть стало назвою місяця травня. В основі цієї термі-
нології лежать греко-латинські Возаііа, Козагіа; йіез Коза-
ііопіз, діез Возагит — свято рож 1).
У нас в Україні слово «русалії» відоме ще з ХІ-го сто-
ліття; вже в начальному літописі під роком 1067 «роу-
сальи» згадуються поруч із «скоморохьі» і «гоусльми».
Іпатівський літопис про русалії згадує вже кілька разів,
під роками: 1174, 1177, 1195 і 1262, а в слові і житії св. Ні-
фонта після перелічення різних атрибутів народніх розваг
говориться: «И нарекоша игрьі тЬ русалія». Докладніший
опис цих ігор знаходимо в «Стоглаві», де говориться таке:
«У троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі
й жони на жальниках (могилах) і плачуть на гробах з ве-
ликим криком, а коли почнуть грати скомарохи, гудці
і перегудниці, люди, перервавши плач, починають ска-
кати, танцювати і в долоні бити, і пісні сатанинські
співати».
У стародавніх римлян свято рож, Козагіа, мало ще й
другу назву — «Рагепіаііа» — свято предків. Ці два по-
няття в’язалися між собою тому, що був звичай у день
поминання предків гробниці й могили мертвих встеляти
квітами.
Поминальний характер русалій лежить в основі й віру-
ванні в русалок: на душі померлих перейшла назва свята.
Лишається тільки незрозумілим, чому покійники стали
уявлятися тільки в жіночих образах, чому характеристич-
ною рисою їх стала жіноча краса: довгі розплетені коси,
бліде обличчя, гнучкий дівочий стан; або в образі дітей —
мавки?
Ми бачили, що навіть клечання, зелене гілля, за на-
роднім віруванням, в’яжеться з мертвими предками:
«У нас говорили, що то душі померлої рідні приходять до
хати й ховаються в клечанні» (Чернігівщина, див. вище).
На Зелені Свята починають квітувати жита, а за на-
роднім віруванням, в час квітування хлібних злаків про-
кидаються мерці В стародавніх мешканців Европи, а зо-
*) Тотазскек, ПЬег Вгшпаїіеп ипд Возаііа, з. 377-379 (1869); Аничков, І,
стор. ЗОЇ.
405
крема у нас в Україні, квітування хлібів вважалося за най-
небезпечніший період; люди боялися, щоб із цвітом чогось
не сталося злого. Мертві ж предки — це охоронці інтересів
свого роду, за стародавнім віруванням, і ось до них у цей
небезпечний час живі зверталися, їх поминали, їм прино-
сили жертву, влаштовуючи на гробках тризни. Ось так
з давніх-давен встановився звичай поминати мертвих ро-
дичів у час Зелених Свят.
У «Зелену суботу» здавна існує звичай поминати са-
могубців та ще тих, що згинули без вісті десь на далеких
дорогах, в чужих невідомих краях, а таких у нас в Україні
завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше
вояки-герої, що гинули в боротьбі за честь, волю і славу
своєї батьківщини — України.
ДЕНЬ ОНУФРІЯ ВЕЛИКОГО
Двадцять п’ятого червня — день Преподобного Онуф-
рія Великого.
За народнім спостереженням в середній частині Украї-
ни ранкові приморозки часом трапляються аж до цього
дня, але пізніше вже їх не буває. З цим спостереженням
в’яжуться народні леґенди про Онуфрія Великого. Одну
з таких леґенд я записав у селі Кудлаях на Поділлі — там
кажуть, що одного разу польові квіти довідались від вітру,
що злий дідуган Мороз збирається їх поморозити. Квіти
поскаржилися Онуфрієві Великому. Преподобному жаль
стало квітів і він пішов до Мороза просити, щоб той не за-
чіпав їх, але Мороз був такий упертий, що Онуфрій не ви-
тримав: він розсердився, схопив сокиру і вдарив Мороза
обухом по голові. Відтоді Мороз хворів аж до самого Спаса,
а квіти в цей час спокійно цвіли й одцвітали.
В день Преподобного Онуфрія дівчата збирають у полі
сині волошки та червоні маки, несуть додому і квітчають
ними образи. Вмиваючись ранком, дівчата натирають
щоки пелюстками червоного маку,— «щоб завжди були
рожеві лиця». Червоним маком дівчата теж уквітчують
собі голови.
В цей день селяни не косять трави.
ЗАГОВИНИ НА ПЕТРІВКУ
У перший понеділок Петрівки — похорони Ярила.
Ярило, як відомо, поганський бог, що уособлював со-
бою родючу силу весняного сонця. Наші предки уявляли
собі, що в цей час Ярило ходив ночами по полях у білому
покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках но-
сив серп та дозріле колосся жита й пшениці. Перед Петрів-
кою Ярило ніби помер — плодюча енергія землі й сонця
досягла своєї кульмінаційної точки й пішла на спад. Похо-
рони Ярила в перший понеділок Петрівки символізують
це явище.
Молоді жінки відмічають похорони Ярила веселими
забавами. Забави відбуваються то з участю чоловіків,
то з повною їх відсутністю, як де ведеться. Ці забави
мають спеціальну назву: «гонити шуліку».
«Гонити шуліку» молоді жінки сходяться, бувало,
в шинок; там вони пили горілку, танцювали та співали
соромницьких пісень, що в інший час, звичайно, жінки
ніколи не роблять. У цій забаві беруть участь тільки
одружені жінки; вдовиці й самітні жінки «на шуліку»
не допускаються.
Дівчата в цей понеділок пускають на воду клечальні
вінки, що були виплетені ними першого дня Зелених
Свят.
Існує вірування, що першого дня Петрівки відбувають-
ся «звірячі розгри», а тому до лісу ходити небезпечно.
Свійських тварин цього дня годують ліпше, ніж звичайно;
особливо догоджають коровам,— «щоб більше користи
було».
СВЯТО ІВАНА КУПАЛА
Івана Купала — це день літнього сонцевороту, що те-
пер сходиться з християнським святом Різдва Святого
Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, 24-го
червня за старим календарем, або 7-го липня — за новим.
Як народне свято, день Івана Купала відбувається з ба-
гатьма своєрідними обрядами та піснями.
У старих писаних джерелах Купало характеризується
як поганський бог земних плодів, якому приносили
в жертву хліб — головний плід землі. Так, у Густинському
літописі записано таке: «Купало, яко-же мню, бяше богь
обилія, якоже у еллинь Цересь, ему-же безумньїи за оби-
ліе блегодареніе приношаху вь то время, егда имяше на-
стати жатва. Сему Купалу-бісу еще и доньїні по ніко-
ихь странахь безумньїи память совершають, наченше
іюня 23 дня, вь навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, да-
же до жатвьі и далій, сицевьімь образомь: сь вечера со-
бираются простая чадь обоего полу и соплетають себі
вінцьі изь ядомаго зелія или коренія, и препоясавшеся бьі-
ліемь возгнітають огнь; инді-же поставляють зеленую
вітвь, и емшеся за руці около, обращаются окресть онаго
огня, поюще свои пісни, преплетающе Купаломь; потомь
чрезь оньїй огонь прескакують» 1).
В «Житії Володимира» (ХУІ-те століття) свято Івана
Купала описується так: «Вь вечерь зобравши ся младенцьі
и панньї плетуть собі вінки изь зіля розного, которіе
кладуть на голову и опоясують ся имьі; кладуть зась
огонь и берут ся за руки и около огня одного скачуть, спі-
ваючи пісни, вь которьіхь часто споминають Купала,
а потомь презь оньїй огонь прескакують, бісу оному Ку-
палі офіруючи сами себе, и иньїхь много вьімьісловь бі-
совскихь бридькихь на той чась на оньїхь соборищахь
чинять» * 2).
’) П. С. Р. Л., II, стор. 257; наведено у Афанасьева: «Позт. в. с. на
прир.», 1869, III, стор. 714.
2) «Чтенія Київські», II, стор. 42—43. Цитата за М. Грушевським, І,
стор. 190.
409
В ХУП-му столітті український історик Інокентій Гі-
зель про Купала висловлювався так: «Идоль Купало, его
же бога плодовь земньїхь бьіти мняху и ему прелестью б*Ь-
совскою омраченіи благодараніе и жертву вь началі
жнивть приношаху» 3).
Польський ботанік Мартин, котрий описує собутки 4)
в кінці ХУІ-го століття, каже, що дівчата в його час прино-
сили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе.
В цей диявольський день, як він висловлюється, розводи-
ли вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято
було справді диявольське, що в ньому брали участь самі
демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від
радости дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали,
а Бога забували. В день святого Івана нікого не було в
церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими без-
чинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила
в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали
чудесну силу. Найголовніші з них були: Іванів цвіт5), ло-
пух 6), богородська трава 7) і ведмеже вухо 8). Дівчата пле-
ли з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті
вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші,
сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та
зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей, чи
тварин, напували хворих настоєм з зілля тих вінків. Цей
запис Мартина кінчається словами: «Такий звичай був і в
Червоній Русі» 9),— в Галичині
З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять
із села з радісними співами, розкладають вогнища на
горі або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того
вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають
ворожбицьких пісень і за різними прикметами примі-
чають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Ранком
до сходу сонця вмиваються «іванівською» росою на красу.
В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом з пахучих
трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі
на голови.
3) Наведено в Аничкова, І, стор. 115.
4) Так поляки називають свято Івана Купала.
5) Іванів цвіт або святоянське зілля (Нурегісшп регїогаішп Ь.).
6) Лопух — Агсіішп іотапіозшп.
7) Богородська трава, або чебрець (ТЬутиз зегруїіит Ь.).
8) Ведмеже вухо — УегЬазсит ІЬарзия Ь.
9) Терещенко, VII.
410
Купало і Марена
Головними атрибутами свята є Купало і Марена, що
в різних місцевостях України готуються по-різному. Так,
на Поділлі й Волині дівчата роблять «Купало» з гілки вер-
би; для цього вони беруть гілку, квітчають її квітами й він-
ками, а потім ходять навколо такого «Купала» і співають
пісень. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище,
але в співах вони участи не беруть.
Хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата.
За якийсь час, коли вже дівчата «Купалом» натішать-
ся, хлопці нападають на «Купала», обривають з нього він-
ки й квіти, а саму гілку кидають у воду. Розкладають
вогнище, й коли воно розгориться, то стрибають через во-
гонь усі присутні: хлопці, дівчата, жінки й чоловіки.
Молодиці приносять із собою вареники чи інший по-
частунок, а чоловіки й парубки — горілку; тут же, біля
вогнища, частуються, а потім починають танцювати.
На Полтавщині ввечері, напередодні Івана Купала, зби-
раються дівчата на умовлене місце з вінками на голові Ві-
нки плетуть із кануперу !), любистку2), зірок3), божого
дерева 4), сокирок 5), барвінку 6), васильку 7), м’яти 8), ру-
ти 9 10), резеди 1(Г) та інших пахучих трав.
Шапки й брилі хлопців теж уквітчані цими самими
квітами, але квітчають не вони самі, а ті дівчата, з котрими
вони любляться.
Зібравшись, дівчата беруться за руки і ходять навколо
«Марени» — гілки чорноклену або вишні, співаючи:
Ходили дівочки коло Мареночки,
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки.
Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили,
Дівка Марина в Дунаї втопилась.
На дівці Маринці плахта-чорнитка.
’) Тапасеїит Ьаізатііа Ь.
Ьеуізіісит оШсіпаїе Косії.
3) РіапіЬиз Ь.
Агіетізіа сотрезігіз Ь.
5) ПеІрИіпіит сопзоіісіа.
6) Уіпса тіпог Ь.
7) Осігпит Ьазіїісит Б.
8) МепНіа рірегііа Ь.
9) Киіа £гауео1епз Ь.
10) Кезеба одогаіа Ь.
411
Як дійшли слуги та до мачухи:
«Не жаль мені дівки Маринки,
А жаль мені плахти-чорнитки».
Як пішли дівочки в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили,
Дівка Маринка в Дунаї втопилась,
На дівці Маринці плахта-шовківка.
Як дійшли слуги та до матіньки:
«Не жаль мені плахти-шовківки,
А жаль мені дівки Маринки!»
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки 11).
Переспівавши пісню, дівчата зупиняються. Одна з них
бере солом’яне опудало, одягнене в жіночу сорочку, й ста-
вить під дерево або поруч із гілкою-«Мареною»; інші дів-
чата вбирають голову того опудала стрічками, а на шию
чіпляють намисто — це «Купало». Буває й так, що став-
лять опудало з дерев’яними руками, на які чіпляють пле-
тені вінки. Такого «Купала» обкладають купою соломи з
кропивою і запалюють. Коли вогонь розгориться, хлопці
й дівчата беруться за руки й перестрибують через вогонь,
а інші в цей час співають:
Ой, на горі, на горі,
Там горіли вогні.
То ж не вогні горять,
То дівоньки ходять,
Білу лозу ложать.
Коли б же я знала,
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Шипшину під боки,
Каміння в головки.
Коли б же я знала,
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Перину під боки,
Подушку в головки.
Часом дівчата застромляють у землю зрізане молоде
деревце, оздоблюють його квітами й вінками, а потім запа-
люють вогонь навколо того деревця так, щоб вогонь його
не пошкодив.
В інших селах, там же на Полтавщині, ввечері, напере-
додні Івана Купала, дівчата роблять опудало з соломи
11) Цей приспів повторюється після кожної строфи.
412
й називають його «Мара». Коло тої Мари кладуть купу
жалкої кропиви і перестрибують через неї босими ногами.
Пізніше на ту кропиву кладуть солому й запалюють,
а потім стрибають через вогонь і дівчата, й хлопці. В кінці
вечора, коли вже гра кінчається, Мару несуть до річки
й топлять у воді. Коли топлять Мару, то дівчата здіймають
з голови свої вінки й розвішують їх на деревах; буває
й так, що ті вінки дівчата несуть додому й вішають їх у ха-
тах або в стайнях як засіб охорони від нечистої сили
для людей і для тварин.
Ще в інших селах під зрубаним деревцем, «Мареною»,
замість солом’яного опудала садовлять дитя, котре вби-
рають квітами і вінками. Отже, тут дитя грає ролю Купа-
ла. Дівчата, взявшись за руки, ходять навколо «Марени»
й «Купала», співаючи:
Ой, купалочка купалася,
Та на берегу сушилася,
Та й тому люди дивувалися.
Ой, не дивуйтеся сему, люди,
Бо я бачила дивнішеє:
Щука-риба красно ткала,
А рак на байрак цівки сучить,
А муха-горюха діжу місить,
Комар пищить, воду носить.
Наспівавшись, дівчата йдуть до річки, купаються й там
топлять у воді «Марену». Далі розкладають вогонь, тут же
на березі, й, побравшись за руки, дівчата й хлопці стри-
бають парами через вогонь. Якщо при стрибанні пара не
розійдеться, то це знак, що вона подружиться. Веселі вигу-
ки й плескання в долоні супроводжують кожну пару, кот-
ра успішно перестрибне. Тут же біля вогню дівчата спі-
вають:
Ой, не стій, вербо, над водою,
Та не пускай зілля по Дунаю.
Ой, Дунай море розливає,
І день, і ніч прибуває,
У вербі корінь підмиває,
А зверху вершок усихає,
З верби листя опадає.
Стань собі, вербо, на риночку,
У крищатому барвіночку,
В запашному васильочку 12).
За спостереженням Н. Петрова, в другій половині
ХІХ-го століття на Київщині, в день свята Івана Купала,
І2) Терещенко, VII, стор. 86.
413
ранком, ще до сходу сонця, дівчата брали довгу тичку, на-
саджували на неї мітлу, вибігали на вулицю, розмахували
тою мітлою й співали касмішливих пісень на адресу
хлопців. Як ось:
Купала Івана,
Сучка в борщ упала.
Хлопці витягали,
Зуби поламали.
Дівчата граблями,
А хлопці зубами;
Дівчата палками,
А хлопці руками...
Хлопці, почувши глузливі вигуки дівчат, нападали на
них, віднімали тичку з мітлою, все це ламали на шматки
й розкидали по вулиці. Часом хлопці й самі брали тичку
з мітлою і теж вигукували глузливі слова, але вже на ад-
ресу дівчат 13).
По обіді дівчата, бувало, рвуть квіти й плетуть із них
вінки, а потім роблять із соломи опудало, насаджують на
палицю і доручають чотирьом дівчатам нести його на при-
значене місце; ті піднімають опудало на палиці й несуть,
а останні дівчата, скільки б їх не було, стрибають навколо
і співають. Коли ж прийдуть на призначене місце, то вби-
вають палицю з опудалом у землю, але так, щоб саме опу-
дало торкалося землі. Потім беруться за руки, ходять ко-
лом і співають купальські пісні. За якийсь час з’являються
хлопці, віднімають у дівчат те опудало, розривають його
на шматки й розкидають навколо, а якщо це коло річки, то
кидають у воду.
Роблять Марену ще так: беруть вишневу гілляку з трьо-
ма сучками, один з сучків — голова, а два інші — руки;
увивають цю гілку вінками, квітами, намистом, стрічка-
ми,— роблять ніби опудало на людську подобу. Потім од-
ній з дівчат кладуть на голову вінок і доручають їй нести
Марену за село, на призначене місце, звичайно, десь на
горбок. Дівчина несе Марену мовчки, а інші дівчата йдуть
за нею й співають. Прийшовши на місце, дівчата наси-
пають купу жовтого піску, ставлять на пісок Марену, а са-
мі, взявшись за руки, водять навколо неї хоровод. За
якийсь час з’являються хлопці, віднімають Марену, бе-
руть її в своє коло й собі стрибають навколо неї й співають
жартівливих пісень. Дівчата в цей час роблять нову Маре-
ну, але й цю другу віднімають хлопці. Часом буває так,
13) Петров Н. «Народньїе праздники». Трудьі Кіев. Дух. Акад., 1871.
414
що дівчатам доводиться робити кілька Марен протягом
цього дня, але вони на хлопців не сердяться, мовляв,
хлопці обманулися: забрали ту Марену, яка не гарна,
а ось тепер буде ліпша.
Коли вже починає вечоріти, дівчата збираються на за-
здалегідь умовлене місце і втикають у землю вільце,— не-
величку сосну, вбрану різними польовими квітами. Потім,
узявшись за руки, ходять навколо вільця, співаючи. Пере-
співавши кілька пісень, дівчата беруть вільце, несуть його
врочисто до річки й кидають у воду.
Н. Петров пише, що в його час (1871 рік) старі баби роз-
повідали, що тому років 50 (отже, років понад 140 від на-
шого часу) опудало Купала вбирали значно ліпше й сам
обряд відбувався врочистіше. В той час Купала робили
так: брали велику гілку будь-якого дерева, натягали
на неї всю жіночу одежу і ставили перед нею запалену
свічку, а потім, узявшись за руки, дівчата ходили навколо
й співали:
Зійди, сонечко, на Івана,
Стогни, земля, під Купалом!
Ой, ти наше дитя,
Прийми нас під своє накриття!
Далі Н. Петров наводить ще таку купальську пісню:
Як'пішла Ганна в Дунай по воду,
І ступила Ганна на хитку кладку,—
Ганна моя панна, ягода червона!
Кладка хитнулась, Ганна втонула,
Як потопала, тричі зринала,—
Ганна моя панна, ягода червона!
Ганнина мати громаду збирала,
Громаду збирала — усім заказала,—
Ганна моя панна, ягода червона!
Не беріть, люди, у Дунаї води,
У Дунаї вода — Ганнина сльоза,—
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї щуки,
У Дунаї щуки — Ганнині руки,—
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї сомів,
У Дунаї соми — Ганнині ноги,—
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ломайте, люди, по луках калини,
По луках калина — Ганнина краса,—
Ганна моя панна, ягода червона!
415
Не рвіть, люди, по луках терену,
У лузі терен — Ганнині очі,—
Ганна моя панна, ягода червона!
Не косіть, люди, по луках трави,
По луках трава — Ганнина коса,—
Ганна моя панна, ягода червона! 14)
П. В. Іванов, описуючи народні звичаї Куп’янського
повіту на Слобожанщині15), на самому початку нашого
століття, 1907-й рік, пише, що напередодні Різдва Івана
Предтечі, вечором по заході сонця, коли вже стемніє, дів-
чата й хлопці збираються святкувати Івана Купала. Зби-
раються, звичайно, десь над річкою, подалі від будівель.
На степових хуторах, звичайно, збираються десь на висо-
кому місці, на горбі. Зібравшись, хлопці й дівчата роз-
водять вогонь, здебільшого з соломи.
В самому місті Куп’янську та ще в деяких великих сло-
бодах вогню не запалювали, а клали купи жалкої кропиви,
або колючих будяків, чортополоху, і перестрибували через
ті купи. Це здебільшого робили підлітки,— доросла молодь
участі в цьому не брала.
В деяких слободах зберігся стародавній звичай купа-
тися в ріках перед тим, як стрибати через вогонь. Скупав-
шись, дівчата кладуть собі на голови вінки, сплетені з по-
льових і городніх квітів: з сокирок, барвінку, нагідок 16),
дзендзіверу 17) та дикої рожі18). Хлопці рубають молоде
деревце чорноклену. Дівчата надівають на чорноклен свої
вінки й несуть його на заздалегідь вибране місце, де вти-
кають у землю, а вінки знову кладуть собі на голови. Це
деревце називається «Купало».
Через вогонь, який тут розкладається, перестрибують,
звичайно, парами: хлопець із дівчиною. Перед тим, як
стрибати через вогонь, парубок здіймає з голови дівчини
вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свою шап-
ку. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають.
Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала»
й стає позаду інших учасників гри, розмінявшись шапкою
і вінком.
У слободі Арапівка 19) після того, як кожна пара пе-
рестрибне через вогонь три рази, хлопці вогнище гасять
,4) Н. Петров. Там само.
15) Иванов, «Жизнь и повЬрья...», Харків, 1907.
16) Нагідки — Саіепйиіа оНісіпаІіа Ь.
,7) Дзендзівер — Маїуа зііуєзігіз Ь.
,8) Дика рожа — АІНіаеа оИісіпаїіз.
,9) Иванов П. В. Там же.
416
і всі учасники гри розходяться по домах. Якщо ж стри-
бають через кропиву чи будяки, то цей бур’ян несуть до
річки й кидають у воду. Прийшовши додому з іванівсь-
кого вогнища, дівчата здіймають з голови свої вінки й одні
кидають їх через голову на дах хати, а інші зберігають на
горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, має ці-
лющу силу. Існує вірування, що, відходячи від «Купала»,
не можна оглядатися, щоб не догнала відьма, яка обов’яз-
ково є присутня на купальському грищі «Якщо бажаєте
довідатися, котра з бабів на селі відьма, то візьміть ку-
пальського попелу, зав’яжіть його у вузлик та йдіть додо-
му не оглядаючись. Другого дня відьма з’явиться до вас
і попросить: «віддай мені те, що в тебе є!», розуміючи під
тим «купальський попіл»,— так радять знатоки.
Ранком, у самий день Івана Купала, в цій же слободі
Арапівка, дівчата, одягнувши на голови купальські вінки,
йдуть у ліс, рубають гілку клену й несуть її в слободу.
В слободі роблять ляльку з трави, надівають на неї Дитячу
сорочку, намисто й прив’язують до гілки клену. І ось ця
лялька разом із гілкою називається «Марена».
На чистій площі, звичайно, на вигоні застромлюють
гілку з Мареною в землю, щоб стояла. Перед Мареною
ставлять стіл, покривають його білою скатеркою. На стіл
кладуть хліб із грудкою соли, потім усі беруться за руки
й ходять навколо столу і Марени, співаючи:
Три місяці ясних — три молодці красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Первий місяць — молодий Іванко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Другий місяць — молодий Федірко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Третій місяць — молодий Федотко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Перша зіронька — молода Катричка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
14 О Воропай	417
Друга зірочка — молода Маричка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Третя зірочка — молода Галинка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Іванко каже: Я Катрусю люблю,
я Катрусю люблю — черевички куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федірко каже: Я Марічку люблю,
я Марічку люблю — золотий перстень куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федотко каже: Я Галину люблю,
я Галинку люблю і за себе возьму.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Далі співали ще таку пісню:
Ой, славний город Куп’янка,
А ще славніпга Арапівка,
На чотири вулиці стояла:
Перва вулиця кропова,
Друга вулиця роменова,
Третя вулиця дубова,
А четверта вулиця калинова.
Що зелений кріп—мужички,
Біленький ромен — жіночки,
Зелені дубочки — парубочки,
Червоная калинонька — то дівочки!
Переспівавши ці пісні, дівчата беруть Марену й несуть
її вулицями через усе село до річки, співаючи тих самих
Іпісень. Прийшовши до річки, стають гуртом на березі,
роздягають Марену й кидають її у воду разом із гілкою,
. співаючи:
Потонула, Мареночка, потонула,
Наверх кісочки зринула...
В цей момент з’являються хлопці з горілкою і всі
сідають тут же на березі біля річки й починають пити го-
рілку, закушуючи тим хлібом, що лежав на столі перед
Мареною.
Повернувшись додому, дівчата здіймають свої вінки й
ховають їх до наступного року, але якщо зайде потреба
протягом року, то вживають ці вінки як ліки.
На хуторі Єгорівці20) солом’яну Марену садять на гілку
чорноклену, а часом і на патик будь-якого іншого дерева;
20) Иванов П. В. Там же.
418
носять навколо криниці, навколо ставка, співаючи ку-
пальських пісень, а потім несуть до річки і там топлять
у воді Іноді роблять опудало з шматка грубого дерева,
обмотавши його соломою. В цьому випадку до опудала
прив’язують камінь, бо ж як кинуть у воду, то Марена по-
винна втопитися, а не пливти зверху. Часом ліплять
опудало-ляльку з жовтої глини, обличчя намащують чер-
воним, а брови — сажею. Глиняну Марену теж кидають
У воду.
В слободі Преображенській ляльку Марену виносять
на вулицю й ставлять на стілець, до цього ж стільця при-
в’язують невеличке вишневе деревце. Поставивши Ма-
рену, дівчата співають:
А в бірку, в бірку,
Строїв Хведір комірку,
А до нього Маруся приходила,
Йому хороіпенько говорила:
— Роби, роби, Хведірко, комірку,
Та проруби віконечко в причілку,
Щоб до мене соловейко прилітав,
Щоб він мені хороіпенько заспівав
Та раненько розбуджав.
— Нащо ж тобі, Марусенько, соловейко?
Єсть у тебе, Марусенько, свекорейко,
Він же тебе ранесенько розбуде,
Вийде за воротеньки та й осуде!
Після цього починають носити Марену по селі, з вулиці
в вулицю і при цьому співають:
А в мого батька двір невеличкий,
Двір невеличкий — зілля велике,
А в тім зіллі вовки завили,
Вовки завили — нелюба з’їли.
А я за нелюбом три дні тужила,
Три дні тужила — піч хліба з’їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!
А в мого батька двір невеличкий,
Двір невеличкий — зілля велике,
А в тім зіллі вовки завили,
Вовки завили — милого з’їли.
А я за милим тиждень тужила,
Тиждень тужила — пів хліба з’їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягодаї
В містечку Куп’янське дівчата кидають у річку не
одну Марену, а разом із нею й Купала. Кинувши ці
14 *
419
обидва опудала в воду, дівчата й самі починають купа-
тися і співати:
Утонула Мареночка, утонула,
Тільки її кісотаа зрнжула.
Пішла Маренка топитися,
А за нею дружки подавитися.
Не топися, Мареиочко, не топися,
Оглянися та на своє дитятко подавися!
Але старші жінки кажуть, що купатися з Мареною не
слід, бо як тільки Марена пірне у воду, то налітає сильний
вихор: це нечиста сила з’являється за Мареною, бо ж
Марена — це старша русалка. Очевидно, й Ганна, про
яку пісня каже, що вона, втопившись, обернулася в різні
риби і різні рослини,— теж є русалка, імовірно, Ганна
і є Марена.
Як розійдуться з вулиці всі дівчата й хлопці, то вже
геть уночі, на тому місці, де стояла Марена, відьми зби-
рають листя, що обсипалося з тої гілки, на якій була Маре-
на; те листя «згідливе» від всякої хвороби.
В селі Дуфинівці під Одесою купальський обряд почи-
нається так: дівчата беруть гілку якого-будь дерева, вно-
сять до хати, де збирається багато дівчат. Хлопців до хати
не пускають. Гілку ставлять посеред хати й квітчають її
квітами й паперовими різнобарвними стрічками — це ку-
пальське гільце.
Під час квітчання гільця дівчата співають купальських
пісень. Хлопці в цей час намагаються ввійти до хати, але
двері замкнуті й дівчата їх не пускають.
Коли вже гільце готове, то дівчата з піснями йдуть до
моря. По дорозі хлопці обливають дівчат водою, щоб вони
покинули гільце. Гільце, звичайно, несе одна з найміцні-
ших дівчат, яка при потребі може відбитися від хлопців.
Буває так, що коли хлопці нападають, то одна з дівчат ви-
пустить гільце, а друга підхопить. Баби, котрі зустрі-
чаються по дорозі, свяряться на хлопців, щоб вони не об-
ливали дівчат водою. Коли вже прийдуть до моря, то
хлопці перестають нападати на дівчат і всі разом, хлопці
й дівчата, сідають на один великий човен і пливуть у море,
весело співаючи, а часом і граючи на гармонь чи якийсь
інший інструмент. Відпливши від берега, дівчата кидають
гільце в море.Потім усі разом повертаються до берега, й на
цьому обряд кінчається.
Через вогонь у Дуфинівці не стрибають і, як перека-
зують старі люди, не стрибали ніколи.
420
Купальські пісні тут співають такі:
Ой, купавсь Іван та в воду впав,
Було ж тобі, Іваночку, не купатися,
Зі старими бабами ревпращатися,
З молодими дівками цілуватися.
*
Ой, зо мною, Тетяна, зо мною,
Будеш мені молодою жоною,
Будеш моїй старій неньці слугою.
— Буду, буду, Іванку, жоною,
А не буду старій неньці слугою.
*
Ой, летять гуси чубатії,
Дуфнівські хлопці шмаркатії.
Ой, летять гуси сизокрилі,
Вапнярські2') хлопці чорнобриві
*
Ой, на горі лопух, лопух,
А у Секлети живіт напух.
Ой, на городі катран, катран,
Там сидить Іван як пан, як пан.
*
А в городі петрушечка,
Сидить Маруся як душечка.
Катран петрушку покриває,
Іван Марусю обіймає.
Катран з петрушкою катруються,
Іван з Марусею цілуються21 22).
Описуючи побут селянської дитини в селі Старосілля
на. Чернігівщині, Ніна Заглада пише, що ввечері проти Іва-
на Купала, а так само і на другий день, діти бавляться в
«Купайла». Нагрібають вони купу піску і в той пісок
устромлюють жмут кропиви; хлопці стають поруч проти
кропиви, а один із них стає ближче до кропиви (він нази-
вається «сторож») і всі разом починають співати:
На Івана хліб сажала,
А на Петра вибирала.
Треба по телята йти,
Дай, Боже, Василя знайти.
Коли закінчать співати, то хлопець, що стоїть перший
в ряді, біжить і перестрибує через «Купайла»,— через кро-
пиву; він пильнує, щоб не зачепити ногами кропиву, бо як
зачепить, то сторож «жарне» його кропивою по ногах. Бав-
ляться так діти і в селі, і в бору, а коли вже набавляться,
21) Вапнярка — сусіднє село.
22) Вісник Одеської Комісії Краєзнавства, И. 2—3, 1925.
421
то беруть кропиву й несуть до озера, кидають у воду
й кажуть: «Іван купався та й у воду впав!»
Роблять ще так: проти Івана Купала, крім кропиви,
беруть ще м’яту, любисток, рожу й різні лугові квіти.
Рвуть жмут високої трави, міцно її зв’язують, потім на-
бирають різних квітів, обвивають пучок трави тими кві-
тами, а зверху застромлюють кропиву, колючки, будяк,—
це і є «Купайло». Діти нагрібають навколо цього купу
землі, так, щоб він стояв, а потім перестрибують через
цього «Купайла». Хто побоїться перестрибнути, того «вар-
товий» жалить кропивою по ногах.
Ось так виглядає в селі Старосілля дитячий «Купайло».
Дівчата ворожать
Коли вже потоплять Купала й Марену, то дівчата тіка-
ють від хлопців, щоб ворожити. Звичайно, це вже буває
пізньої ночі Дівчата дістають з-за пазухи заздалегідь при-
готовлені свічі, запалюють їх, і кожна ліпить до свого
вінка, а потім ті вінки пускають на воду. І ось у темну ку-
пальську ніч на спокійній поверхні води пливуть десятки
вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю.
А дівчата в цей час ідуть понад річкою й співають:
В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
' Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку.
. Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...
«Як були ми ще дівчатами, то пускали на воду вінки.
Це робилося вночі на Купала. Запалюємо свічки й пус-
каємо, щоб вінки пливли за водою. То є така ворожба: як-
що вінок пливе добре і свічка горить, то дівка заміж піде,
а якщо вінок крутиться на місці — ще дівуватиме. Якщо
відпливе вінок далеко й пристане до якогось берега, то в
нас казали, що туди й дівка заміж піде» *).
Звичайно, хлопці слідкують за тим, як дівчата пуска-
ють на воду вінки; вони збираються на протилежному
березі річки, щоб дівчатам не заважати.
На Полтавщині пущений на воду вінок переймає «пе-
реємець» — наречений дівчини, що має женитися з нею.
«Коли вже парубок гуляє з дівкою, то старається зло-
вити її вінок. Часом хлопці й на човни сідають та пливуть
') Записано від Килини П-ко з Переяславщини.
422
ловити вінки. Парубок знає, котрий вінок пустила його
дівка: вона йому про це каже. Кожна дівка плете вінок,
щоб можна було його пізнати: вплітає велику квітку —
червону чи білу, а то часом стрічкою перевиває свій
вінок чи якесь листя вплітає, щоб можна було пізнати. На
другий день хлопці хваляться перед дівчатами тими
вінками» 2).
Пускаючи на воду вінки, дівчата на Полтавщині спі-
вають:
По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой паливши та й нащипаю,
Нащипавши, віночок зів’ю,
Віночок зів’ю, на воду пущу:
Хто вінок пійме, той мене візьме.
*
* *
День Івана Купала святкується і тепер в Україні 3 ре-
портажу Г. Максименка довідуємося, що в 1963-му році
в селі Вишняки на Полтавщині відбулися купальські за-
бави. Репортер пише: «З уквітчаної квітами вантажної ав-
томашини легко вистрибують дівчата у вінках, в барвисто-
му Українському одязі... Навколо сміх, жарти, музика...
Непомітно спадають сутінки... На високому стовпі, обви-
тому квітами й різнокольоровими стрічками, спалахує
смолоскип Купала. В ту ж мить у темряву неба злітають
червоні ракети, розсипаючись на гірлянди вогнів. Молодь
навколо смолоскипа співає старовинну пісню:
Ой, летіло помело
Через наше село —
Стовпом дим...
На святі є господарі — Іван і Оксана. Запаливши смоло-
скип Купала, Іван передає вогонь Оксані, а та запалює три
великі вогнища. Між ними хоровод дівчат у вінках співає
«Марену»...
Серед ріки спалахує ще одне вогнище (на плоту). Воно
яскраво освітлює «Русалку», що випливає на човні.
— Русалка, русалка пливе!
— Хто ж вона? Чи не хорольська дівчина яка?
— Та дивіться, то ж наша, вйшняківська...
2) Записано від Марії Г-ль з Лівобережжя.
423
«Русалка» сходить на берег. Хоровод зустрічає її
піснею:
Ой, у полі, де пшениченька,
Походжала там русалонька,
Русалонька, як та квіточка,
У віночку та й голівонька...
Випровадивши «Русалку», хоровод співає:
Ой, на Івана, ой, на Купала
Красна дівчина зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела,
Далі водою їх пускала.
— Плинь, віночку, по синій хвилі,
Поплинь, віночку, де живе милий!..
Не довелося віночкам далеко пливти. їх виловили
юнаки й кинулися розшукувати по них дівчат, бо, за умо-
вами свята, той, хто розшукає дівчину, має поцілувати її.
Та вже й не знаю, чи якомусь молодцю вдалося розшу-
кати вибрану, бо тих дівчат стільки, та все одна в одну,
гарні, попробуй, розберись при світлі вогнища, де яка!
А люду того, люду — не перерахувати! Де вже там кого
знайти...
Як закінчилась метушня з розшуками дівчат, почали
хлопці через вогонь стрибати...
...Догорають вогнища, літні потрошку розходяться,
роз’їжджаються. Вже пізно. На якусь мить притихла мо-
лодь, зачарована красою ночі. Раптом баяніст заграв ве-
селої вишняківської, і зірвалась до зірок запальна пісня:
Ой, заграйте нам, музики,
Щоб гриміли черевики;
Гей, дівчаточка — зірки,
Йдіть в таночок «вишняки»!
...А над луками все гриміла пісня — молодь не угава-
лася 3).
Зілля
Існує вірування, що в ніч напередодні Івана Купала
дерева переходять із місця на місце й шумом гілля роз-
мовляють між собою. Хто має цвіт папороті, той може
бачити, як розходяться дуби, й чути, як ведуть вони свою
тиху розмову; може зрозуміти мову всякого створіння;
може бачити, де заховані в землі скарби, і здобувати їх.
3) «Народна творчість та етнографія», 4, 1963, стор. 156-158.
424
Наші стародавні предки про спорові рослини, мабуть,
нічого не знали, а тому й вірили, що кожна рослина пошш-
на мати квітку, а що в папороті квітки ніжго ніколи не
бачив, то й виникло багато леґенд про таємничу квітну
папороті
В Літмнському повіті на Поділлі існує вірування, що
чоловік, здобувши цвіт папороті, стає всезнаючим і всеба-
чучим. Папороть цвіте дуже короткий час, тільки одну
мить у ніч під Івана Купала, а тому й здобути цю квітку
дуже тяжко; тим більше, що той цвіт бережеться від лю-
дей самою нечистою силою. Отже, хто хоче здобути цвіт
папороті, той мусить перемогти самого чорта.
Помітивши заздалегідь кущ папороті, звичайно, десь
у лісі, відважний чоловік, як розповідає переказ, ввечері
напередодні дня Івана Купала повинен піти до того куща,
розістлати скатерку, на якій святили паски на Великдень,
свяченим ножем накреслити коло, окропити кущ свяче-
ною водою і починати молитву. Як уже стемніє, то чорт
пробує різні засоби, щоб налякати чоловіка: стріляє, кидає
каміння, шпурляє паліччям... Радять не боятися чорта,
бо ж він має силу тільки до кола, що окреслене свяченим
ножем, а в колі — ні, і чоловік там може сидіти безпечно.
О 12-тій годині вночі папороть ніби розцвітає і блискуча
квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатерку,
яку треба швиденько звинути і заховати за пазуху.
В Грубешівському повіті вірять, що чорт завжди пере-
шкоджає людям здобути цвіт папороті, і при цьому роз-
повідають таку казку. Один чоловік загубив свої воли і ко-
ли він шукав їх, ходячи по лісі, йому в личак упав цвіт
папороті; чоловік зразу ж побачив, де його воли пасуться,
ба більше, він зразу ж побачив, де в лісі заховані скарби.
В той час, як чоловік ходив по лісі та плянував, як він здо-
буде ті скарби й розбагатіє, підійшов до нього якийсь пан,
добре одягнений, і запропонував свої блискучі чоботи на
личаки міняти. Чоловік зразу ж погодився, він сів на пе-
ньок, скинув свої вже старі личаки, взув чоботи й пішов.
Як тільки чоловік скинув личаки, то про все забувся:
забув, де його воли пасуться, забув і про скарби. А пан
той зник, бо то був не пан, а нечиста сила 1).
Микола Гоголь використав народні перекази про цвіт
папороті в своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Ку-
пала». На підставі надодніх вірувань письменник описує,
як мав би виглядати той цвіт папороті, він пише: «Ди-
’) Чубинський, І, стор. 77—78.
425
виться — червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жи-
ва, рухається. І справді дивної Рухається і стає все більша,
більша і червоніє, як жевріюча вуглина. Спалахнула зіроч-
ка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед його
очима, ніби полум’я, освітивши й інших біля себе».
Крім квітки папороті, існує ще багато леґенд і про інші
рослини. За народнім віруванням, лікарські трави тільки
тоді й виявляють справжню поміч, коли будуть зібрані
в ніч під Івана Купала або рано-вранці з «іванівською»
росою. Зібране зілля в цей час називається «Святоянським
зіллям» 2), колись наші селяни таке зілля святили в церкві
й зберігали його на покутті, під образами, а на випадок
недуги людей чи худоби вживали те зілля як ліки.
За народніми казками та оповіданням, цілющі трави
сіють русалки, мавки та інші «лісові планети» 3), вони ж
і доглядають за тими травами і знають, як і коли їх треба
вживати. Одне з таких оповідань було записане на Гу-
цульщині, а саме про те, що поміж горами Туркала і Чор-
ногорок» є таке озеро, що «коли б кинув до води камінь,
то за дві-три години знявся б вихор, буря, ви не втекли б.
Там є шпиця, туди канатом спускаються, а як там сі до-
брати, то є грядочки, там на свято Івана, до схід сонця
двох-трьох чесних богомільних людей може взяти всяких
трав на лікування. Ви якби побачили, то подумали б,
що там добрий городник,— то все ті лісні обробляють.
Як прийдете, подивитесь з гори в долину: красний город!.,
а вас страх забере і ви не доступите до нього, якщо Ви
лихий чоловік. Лісні — це лісові планети. Якщо ви зайшли
в ліс і заблудили, то ви ходите... і ходите... Нараз чуєте
голос... Не озивайтеся, а тихо сідайте на землю й переси-
діть ту хвилину. Якщо озветеся, то вона підійде до вас —
геть як жінка, тільки гола; без одежі Ви будете ходити
два тижні, а подумаєте, що дві-три години. Тоді пропа-
дете!.. Може бути і чоловік,— чугайстер» 4).
2) Ця назва, «Святоянське зілля», часом стосується і до окремої рос-
лини, що має ще й інші назви: «Іванів цвіт», «звіробій», «заяча кров».
Наукова назва цієї рослини — Нурегісит регіогаіит Ь.
3) Планета — від грецького «Ріапеіез», що значить «блукаючий».
Саме в цьому розумінні слово «планета» вживається в українському
фолкльорі. Іноді планетою називають долю, судьбу, згадаймо вираз: «Та-
ка вже моя планета». Доля теж, за народньою уявою, бродить, блукає:
«Де ти бродиш, моя доле...» Книжне «планета» — це небесні тіла, які
обертаються навколо сонця.
4) Оповідання записала моя дружина, Валентина Воропай, у той час,
як гуцул, пан Гець, розповідав, звертаючись до мене.
426
На Полтавщині існує повір’я, що хто зірве «переліт-
траву», той буде у всьому щасливий. Переліт-трава,
за народнім віруванням, має силу переноситися з місця
на місце, а цвіт у неї такий барвистий, як веселка. В ніч
під Івана Купала цвіт переліт-трави світиться зіркою.
Під назвою «переліт-трава» й справді існує кілька рос-
лин в Україні, але ні одна з них, розуміється, такого цвіту
не має.
Купало в інших народів
Подібні звичаї існували, або існують ще й тепер, і в ба-
гатьох інших індоєвропейських народів. Так, чехи роблять
з соломи опудало на людську подобу, піднімають його на
палиці, виносять за село, там топлять у воді або розри-
вають на шматки і розкидають навколо.
Німецькі парубки в Баварії роблять «РІіп£8І1» — це
теж солом’яне опудало на людську подобу, яке топиться
в криниці.
В Тюрінгії хлопчаки обходять селянські двори, зби-
рають солому, роблять з неї опудало, прив’язують його
до колеса, запалюють і пускають з гори.
Роблять солом’яне опудало і в Австрії та в багатьох
інших європейських народів.
Щодо купальських вогнів, то в свій час горіли вони по
всій Европі У великих європейських містах та в столицях
.вогнища розкладалися перед ратушами, а честь запалюва-
ти їх належала самому мерові (посадникові міста). Та най-
міцніше і найдовше зберігався цей звичай у слов’янських
народів. Так, білоруси в ніч на Івана Купала вбивають
у землю великий кіл, обкладають його соломою та костри-
цею і запалюють. Коли вогонь розгориться, господині ки-
дають на вогнище березові гілки й примовляють: «Кабьі
мой ленть бьілть также великь, какь ета березка!»
В Сербії напередодні Іванового дня пастухи запалюють
смолоскипи і обходять з ними овечі загороди та коров’ячі
стайні, а потім складають ті смолоскипи десь на най-
ближчому горбі й залишають їх догоряти в одній спільній
купі
Чехи запалюють змочені в дьогті мітли й бігають з ни-
ми по полях, розмахуючи ними в повітрі, в ніч напередодні
Івана Купала.
В словах пісні: «Купало! Грало сонечко на Івана» ви-
словлюється стародавнє вірування нашого народу в те, ще
в день Івана Купала сонце «грає».
427
Болгарська леґенда розповідає про те, як у день Іва-
на Купала сонце танцює, крутиться і розмахує шаблями.
Польські дівчата (в Силезії) на цей день печуть печиво,
що зветься «зіойсхеіа», виходять на ранішній зорі в поле,
розкладають те печиво на білому обрусі й примовляють:
<Сга], зіопсе, £газ, іиіаі 84 іауоі зіопсгеіа».
Серби і словенці кажуть, що Іванів день таке велике
свято, що «на ньего сунце на небу трипут од страха
стане».
У нас, як ми казали вище, дівчата свої купальські вінки
зберігають на горищі, вірячи в те, що зілля, з якого сплете-
ні вінки, має цілющу силу.
Болгари кладуть купальські вінки в кадильницю і оку-
рюють ними хворих.
Серби вішають купальські вінки під дахами хат і в хлі-
вах як захист від злих духів.
Щодо нашого купальського гільця (або вільця), то ми
знаходимо щось подібне аж в Індії, де хлопці й дівчата не-
суть у село молоде деревце «корма», ставлять його на пло-
щі посеред села й оздоблюють шматками барвистої мате-
рії або папером, а потім танцюють і бавляться навколо
нього.
Тут в Англії ввечері на святого Івана (8і. Доїш’з Еує)
люди йшли колись у ліс, ламали зелене гілля з дерев, нес-
ли додому і квітчали тим клечанням двері своїх будинків.
Це робилося з великими веселощами й радістю. Папороть
і тут грала визначну ролю в святоіванівеьких віруваннях.
Англійці тільки шукали не квіток, як у нас, а насінину цієї
рослини, вірячи, що знайдене насіння папороті може зро-
бити людину невидимою 1). *
’) Вгііізії Рор. Сизі. Т. Пуег, 1891.
428
СВЯТО ПЕТРА І ПАВЛА
Дванадцятого липня за новим стилем — день святих
Первоверховних Апостолів Петра і Павла, або, як кажуть
наші селяни, «Петра». В цей час у багатьох районах Ук-
раїни починаються жнива, а звідси й походить народне
вірування про те, що справа святого Петра — «жито за-
жинати».
В одній з народніх колядок святі Апостоли Петро і Пав-
ло виступають плугатарями, вони орють поле під осінній
засів:
Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло волоньки водить,
А сам Господь-Бог пшеничку сіє,
А святий Ілля заволочує.
На карпатських полонинах, де потепління наступає
пізніше, ніж в інших частинах України, з іменем святого
Петра в’яжеться найвищий розквіт літнього періоду.
В одній колядці співається, що святий Юрій трубить
в трембіту «листовую», а святий Петро— «в цвітовую»:
як затрубив святий Петро, то —
Пішли голоси по полонинах,
По всіх царинах, та й по всіх садах,
По виноградах, по пасіченьках —
Всі полонини у цвіту стали,
Всі полонини та всі царини,
Та й усі сади, та й виногради
Зродили цвіту по всьому світу,
А пчолоньки сі ба й ізроїли,
Та на цвіт спали, медок зібрали ’).
Святий Петро часто згадується в народніх віруваннях
та леґендах; так, на Херсонщині записано оповідання
про те, як Бог з Петром людей парували: «...Ідуть вони
в жнива; сонце пече їх..., жито стоїть, як стіна; те жито
дівка жне так, що й голови не підаімить. Петро й каже:
«Боже, поможи тобі, дівко!» Вона підняла голову, подя-
*) В. Гнатюк, стор. 214.
429
кувала та й знову жне. Пішли вони на другу ниву, а там
під копою в холодку дівка спить, аж хропе. Подивився
на неї Бог і святий Петро та й пішли далі. Дивляться:
стоїть віз одпряжений, а під возом спить парубок —
нап’яв собі холодок з ковдри та й спить. Хотів святий
ціпком оперізати, а Бог каже: «Не займай, Петре, ходім!»
Пішли вони й зайшли в пшеницю — як ліс стоїть пше-
ниця; парубок жне її, пече його сонце, а він працює й го-
лови не піднімить. Петро й каже: «Боже, поможи тобі,
хлопче?» Парубок підняв голову, подякував та й знову
жне. Відійшли вони, а Петро й каже до Бога: «Спаруй,
Боже, цього парубка та оту дівку, що жито жне, і тих ле-
дацюг спаруй». А Бог відповідає йому: «Старий ти, Петре,
та дурний. Як тих ледацюг спарувати, то вони й з голоду
помруть; цього парубка треба спарувати з ледачою дів-
кою». Так воно й буває в світі: як чоловік роботяга, то жін-
ка ледащо; а як жінка моторна, то чоловік вайло»2).
До свята Петра й Павла готувалися колись в Україні
як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушни-
ками стіни, вбирали подвір’я. Ранком у цей день, звичай-
но, всі йшли до церкви. Дівчата вбирали свої голови вінка-
ми з Польових квітів, а особливо червоними маками. По-
вернувшися з церкви, люди розгівлялися мандриками.
Мандрики — це пампушки печені з пшеничного тіста, яєць
і сиру. Сама назва походить ніби від того, що, мандруючи
по світі, Петро з Павлом живилися «мандриками». В цей
день зозуля перестає кувати; селяни кажуть, що вона
мандриками подавилася, бо ж украла в святого Петра одну
мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра
давиться мандриками й перестає кувати. А якщо кує зо-
зуля й після Петра, то це, за народнім віруванням, віщує
нещастя.
На другий день після «Петра» є теж свято, але наполо-
вину менше, і називається воно «Полупетра» або «Петро-
вого батька». На Слобожанщині колись у цей день різа-
ли трьох півників і варили борщ у трьох горнятах —«три
борщі, бо святий Петро три рази відрікався від Христа».
2) Бессараба І. В. Матеріали, 1916, стор. 50.
430
ЗАЖИНКИ
Коли жито, ячмінь і пшениця дозріють, то господиня
бере, бувала, хліб-еіль і громичну свічку 1) та йде в поле
зажинати ниву; вона жне серпом перший сніп пашні, несе
його додому і, як де ведеться,— в одних місцевостях
ставлять той сніп на покуття під образами, а в інших —
^у стодолі, де він стоїть аж до кінця молотьби. Пізніше цей
сніп обмолочують окремо й зерна з нього святять у цер-
кві, а перед засівом зміщують їх із насінням. Соломою
з першого снопа загодовують корів, щоб не хворіли. Часом
зажинки робилися в присутності священика.
Крім зажинок, робили ще й закрутку, щоб рука лихо-
дія і знахаря не могла зіпсувати хліба. Закрутка робилася
так: коли дозрівали хліби, тоді жінки йшли з піснями в по-
ле, і одна з них, взявши в жменю колосся, завивала їх вуз-
лом — це й була закрутка, інші в цей час співали хоровод-
ні пісні на завиття вінків, а потім усі разом з веселими
піснями поверталися додому * 2).
Очевидно, що в кожній іншій місцевості зажинки роби-
лися по-різному, але в етнографічній літературі матеріялів
про це, на жаль, дуже мало.
’) Див. стор. 198.
2) За Терещеиком, VI, 39.
431
ЖНИВА
Колись, та не так і давно, з півстоліття тому, єдини-
ми знаряддями для збирання хліба були серн і коса. Ком-
байни в Україні з’явилися лише в тридцятих роках нашо-
го століття.
Отож, за тиждень після «Петра» в Україні почина-
лися жнива, на полі з’являлися люди в широких білих
штанях, у полотняних сорочках, з мантачками за поясом
і з косами в руках,— косарі; вони вдаряли своїм гострим
знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба, й довгий
рівний покіс, як простелений рушник, лягав стрічкою
за кожною косою.
Дівчата й молодиці виходили на ниву з серпами; жнучи,
вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи, співали:
Вгору, сонечко, вгору,
Хай я нивоньку дожну.
Ой, лаие-ланочку,
Скажи ж мені правдочку,
Чи будемо ми в кінці,
Чи підемо ми в вінці?
Ой, будем, доню, будем,
Лише нивоньку дожнем!
А як ниву вже дожинають, то співають, бувало:
Дивувалися ліси,
Де поділися вівси,
Женчики позжинали
Залізними серпами,—
Залізними серпами,
Біленькими руками.
Увечері, коли вже зайде сонце, натомлені тяжкою пра-
цею женці йдуть, було, додому і співають:
Ой, заспіваймо, хай дома почують,
Хай нам вечерять готують.
Утомила нас та широкая нива,
Що тепер нам і вечеря не мила.
Ой, не так нива, як високії гори,
Ой, не так гори, як велике жито,
А вже ж нам спину як кілком перебито.
432
Колись давно нашим жінкам та дівчатам доводилося
жнивувати у панів. Якщо пан був поганий, то женці йому
співали:
Ой, в чужого господаря обідать пора,
А в нашого господаря ще й думки нема,
Ой, папочку наш, обідати час!
А в чужого господаря горілочку п’ють,
А в нашого господаря й води не дають,
Ой, паночку наш, обідати час!
А в чужого господаря полуднувать пора,
А в нашого господаря й на думці нема,
Ой, паночку наш, полуднувать час!
А в чужого господаря полуднували,
А в нашого, багатого, ще й не думали,
Ой, паночку наш, полуднувати час!
Коли вже кінчаються жнива і в полі дожали останню
ниву, дівчата співають:
Перепілонька мала,
Де ся будеш ховала?
Ми пшеницю дожали,
У снопи пов’язали,
В копи поскладали.
Одна копонька в стозі,
А друга в оборозі,
А третя в стодолі,—
Нам горілонька на столі!
Або так:
Ой, їздило пахолятко по полю,
Запрошало челядоньку до двору,
Ой, до двору, челядонько, до двору,
Не запалюй білого личенька на полю.
Дожинаючи ниву, женці залишають трохи недожатих
стебел з колосками «Спасові на бороду». Те недожате ко-
лосся вони зв’язують у пучок червоною ниткою або ви-
плітають колоссяну китицю, ніби бороду, й пригинають
колосся до землі— це і є «Спасова борода», яка в різних
місцевостях України називається по-різному. Так, на Під-
ляшші її називають «перепілка», а на Поліссі «перепели-
ця» — це ніби останйє пристановище для цього птаха, як
про це співається в пісні:
Не вилітай, сива перепілко,
Вже ми не підемо в твоє пілко!
Але перепелиця — це вже, ймовірно, пізніший додаток,
бо суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це
останній притулок польового духа, який у слов’янській мі-
тології уявлявся в вигляді кози. На Волині «борода» так
433
і називається — «коза». Там же, на Волині й на Підлшинм,
ту «бороду» оздоблюють стрічками й квітами. Потім обпа-
люють траву навколо «Спасової бороди», чи там «перепе-
лиці», чи «кози»,— це вже роблять скрізь, у всіх місцево-
стях. Далі виминають з колосся трохи зерна й закопують
в землі або просто сіють зерно поміж стеблами тої «боро-
ди». Подекуди, як ось на Чернігівщині, коло «бородя>
кладуть окраєць хліба, дрібку соли, баньку з водою
і співають:
Оце тобі, «борода»,
Хліб, сіль і вода!..
А потім ще й приказують: «Роди, Боже, на всякого
долю: бідного і багатого!» Парубкам кажуть пролазити че-
рез ту «бороду», щоб були багаті. Молодиці ворожать про
врожай, кидаючи назад себе серпа. Як серп, падаючи,
вдариться гострим кінцем об землю, то в наступному році
буде врожай, а як вдариться тупим або держаком,—
то це погана прикмета. Так ворожать тричі
Про «Спасову бороду» женці співають:
Сидить ворон на копі,
Дивується «бороді»:
Ой, чия ж то «борода»
Сріблом-злотом обвита?
Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!
Сріблом-злотом обвита,
Красним шовком Обшита —
Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!
Нашої пані «борода»
Сріблом-злотом обвита —
Ой, чуй, пані, *іуй:
Вечеряти нам готуй!
Сріблом-злотом обвита,
Красним шовком Обшита —
Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!
А чужої пані «борода»
Мочалкою обвита —
Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй! ’)
Як бачимо, дивується ворон, бо ж він птах бувалий,
скрізь літає, багато світу бачив, а такої гарної «бороди»,
ч...........
Див. А. Кримський «Волосова борода». Укр. АН. Збірник Іетор-
Філолог. відділу. Київ, 1923.
434
як. у нашої пані, не зустрічав* Замість ворона часом зга-
дують лісового гостя ведмедя —
Сидить ведмідь на копі,
Дивується «бороді»...
Але найчастіше пісня каже, що «сидить півень на копі
і дивується «бороді» — і це, здається нам, най дотепніше,
бо ж півень і сам має бороду і то не абияку, а червону,
і навіть він, мовляв, такої гарної «бороди», як у нашої пані,
не бачив.
Зустрічається ще й такий варіянт пісні:
Ходить Ілля по межі,
Дивується «бороді»... 2),—
бо в північній Україні зажинають саме на Іллю (20-го лип-
ня) 3], а в південній — вже в цей час кінчаються жнива.
Якщо жнива починаються швидше, то люди кажуть, бува-
ло: «Бач, як Ількові бороду розчісують,— косять!», і додає
записувач: «до Іллі так уже викосять жито, що й на боро-
ду Іллі не оставлять»,—
Ми-то, женчики, ми-то
Пожали всеньке жито,
А другі ліниві:
Стоїть жито на ниві!
Як уже всі хліба вижаті й женці кінчають складати
снопи в копи, то вони співають:
Ой, задзвеніли стодоли, стодоли,
Що не повні сторони, сторони.
Ой, не дзвеніте, стодоли,
Будуть повні сторони:
Скільки на небі зірочок,
Стольки на полі копичок.
Зіроньки небо світили,
Копоньки поле укрили.
Найближчі наші сусіди, білоруси, дожинаючи свої ни-
ви, теж заплітають «бороду» з недожатого колосся і при
цьому співають:
Сядзить козель на мяж'Ь,
Дзивуицца бородзЬ:
Чьія жь гзта борода,
Уся медомь улита.
Про білорусів Смоленщини ІПейн розповідає, що поле
женці не дожинають до кінця, а залишають недожатим
2> М. Грушевський, І, стор. 193.
3) За старим стилем.
435
невеличкий клаптик поля, називаючи його «бородою» того
господаря, на ниві якого жали женці. Всі женці сідають
навкруги «борода», ставлять перед собою «бабу» — остан-
ній вижатий сніп, одягнутий у жіночу сорочку й напнутий
хусткою,— і снідають. Потім усі разом із піснями відправ-
ляються додому, в двір господаря поля; попереду йде
дівчина чи молодиця й несе «бабу» в руках. Господар
зустрічає женців, як бажаних гостей, частує їх, а «бабу»
відносять у стодолу4).
Отже, білоруська «борода» багатша за нашу, бо має ще
й «бабу» в придачу.
*
* *
Збираючи врожай не тільки поля, а й городу чи саду,
за нашим народнім звичаєм годиться щось залишити
«на пні»,, в землі чи на дереві. Збираючи садовину, на-
приклад, наші селяни залишають на кожному дереві
по яблуку чи грушці, а вишні, звичайно, залишаються
на вершку дерева—«на розплід». Існує повір’я, що коли
забрати геть усе до краю, то наступного року не вродить.
Часом кажуть, що це залишається для птиць, бо ж Бог,
мовляв, родить не тільки нам, а й на їхню, пташину, долю.
Це — правда.
4) Див. П. В. Шейн: «Бкпорусскія народньїя ігЬсни». СПб 1874, а та-
кож «Матеріяльї для изученія бьіта и язьїка русскаго населенія сЬверо-
западнаго края». Томь І, частина І. СПб 1887.
ОБЖИНКИ
Жнива скінчилися. Поля густо вкриті копами. Високі
навантажені гарби, ритмічно поскрипуючи, везуть урожай
з поля додому. В той день, як скінчили жнива, дожали
останню ниву, женці ходять по полю, збирають колоски,
плетуть один спільний вінок з того колосся і співають:
Кінець нивочці, кінець,
Будемо плести вінець.
Добре нам було жати,
Бо було з ким розмовляти.
Ой, добре було жниво,
Бо була горілка й пиво...
Або:
Котився віночок по полю,
Просився у господаря в стодолу:
«Пускай, господаре, в стодолу,
Вже я набувся на полю,
Вже я на полю набувся,
Буйного вітру начувся,
Ранньої роеи напився.
Я не довію полежу,
Зараз на поле побіжу».
«Зараз на поле побіжу» — на овимий посів збирається
бігти вінок з ждаа-пшениці, щоб і в наступному році було
женцям чого жати.
На Поділлі, крім вінка, ще плететься «квітка» — це
п’ять чи шість окремих невеличких снопиків або пучків,
сплетені разом в одну цілість так, що зовні це все справді
нагадує велику квітку.
Коли «квітка» і вінок вже готові, дівчата й молодиці
вибирають з-поміж себе звичайно найкращу дівчину; кла-
дуть їй на голову вінок, дають «квітку» в руки і пускають
її вперед, а вже за нею на певній відстані йдуть женці,
співаючи:
Зашуміла діброва,
Залящала дорога,
Господареві женці йдуть,
Золотий вінок несуть.
437
	Місяце-місяченьку, Світи нам доріженьку, Щоб ми не заблудили, Віночок не згубили, Бо наш віночок красний, Як місяченько ясний; Іще вищий від плота, Ще дорожчий від злота; Іще вищий від гори, Ще ясніший від зорі.
Або:	Ой, весело, господарю, весело, Що ми віночок несемо, А ще буде веселій, Як положим на столі. Маяло житечко, маяло, Поки на полі стояло, Та не буде маяти, Як буде на столі лежати.
Усе це співається ще в полі, а як заходять женці в село,
: то співають таких пісень:
	Наше село веселе, Ми віночок несемо, Не з золота — з яриці, 3 озимої пшениці; Не з золота, а з жита, Нам горілка налита...
Або:	Сива пава літала, Крильми двір замітала, Сподівалася вінця До своєго гуманця. Замітайте двори, Застеляйте столи, Сподівайтеся вінця До своєго гуманця.
Підходячи До двору господаря, женці співають:
	Несемо вам полон Ізо всіх сторон, І з гір, і з підгір’я На господарське подвір’я. 3 подвір’я — до стодоли, 3 стодоли — до комори, 3 комори — на нивоньку, В щасливу годиноньку.
438
Часам співають ще й так:
Закотилось те сонечко за зелений бір,
Ми підемо вечеряти у багатий двір:
А в багатому дворі
Хліба-соли на столі,
І хліба і соли
І всього доволі:
Вареники в маслі,
Горілочка в пляшці.
Нарешті женці заходять на подвір’я господаря, стають
перед хатою й співають:
Вийди, господарю, в цей час,
Викупи вінок у нас:
Дай нам таляр битий
За цей вінок витий,
Бо то дівоньки плели,
Що горілоньку пили.
Віночок — на кілочок,
Нам горілочки дзбаночок.
Господар виходить з хати, бере «квітку» з рук дівчи-
ни й запрошує до хати всіх женців. У хаті вже накриті
столи і приготовлений смачний обід з горілкою. Обідаючи
та п’ючи горілку, женці співають:
А ми жито ізжали,
Щоб за рік знов діждали:
Скільки на небі зірочок,
Стільки на полі копичок.
Ой, обжинки, наш паночку, обжинки, ’
Дай нам ще меду й горілки...
Застольні пісні, що їх співають женці при обжинковому
обіді, цікаво змішують мотиви величальні з мотивами ве-
сільними. Якщо в обжинковому вінці приходить дівчина,
то їй бажають стати у церкві під весільний вінець.
Яків Головацький, подаючи обжинкові пісні села Тури,
Золочівського повіту, описав момент, як господар за-
прошує женців до хати.
«Тут виходить господар на подвір’я і дівчина з колосся-
ним вінком вклоняється і каже:
Дай вам, Боже,
Щоби ’сьте щасливо дочекали
На той рік сіяти, орати,
А ми здорові збирати!
Господар відповідає:
Дай, Боже, дочекати в добрім здоров’ю!
А ти, молода, Бог дай, здорова росла
І шлюбного вінця доросла!
439
Дівчина здіймає з голови вінок, віддає господареві
й каже:
Нате ж вінець,
А нам дайте на танець!
Господар дав їй кілька дрібних монет, приймаючи ві-
нок, а потім повісив той вінок у хаті на кілочку. Між тим
дівчата й молодиці продовжували співати:
Нива ся хвалила,
Що добре зродила;
Єще ся хвалила,
Ліпше буде родила.
З стріхи горіхи летіли,
Женці горілки хотіли:
Віночок на кілочок,
Горілка на столочок! ’)
На Чернігівщині по закінченні жнив женці обходять
ниву, збирають не зрізані серпом колоски і в’ють вінок,
а часом два вінки: один із жита, а другий з пшениці
Кожний вінок, звичайно, переплітається польовими кві-
тами: синіми волошками, червоними маками, білим ро-
мен-зіллям. Сплетений вінок кладуть на голову найкра-
щій із дівчат і всі гуртом ідуть на господарський двір,
співаючи пісень. Попереду йде хлопчик і несе уквітчаний
сніп жита чи пшениці. Підходячи до господарських воріт,
женці співають:
Одімкни, пане, нові ворота,
Несем віночок з щирого злота;
Ой, вийди, пане, хоч на ґаночок,
Ой, викуп, викуп злоти віночок...
Господар виходить на ґанок і зустрічає женців із хлі-
бом-сіллю, а потім запрошує до хати й частує обідом
з горілкою. Вінок і сніп даються господареві в руки зі
словами:
«Дай, Боже, щоб і на той рік уродився хліб!»
Цей сніп і вінок зберігаються в хаті на покутті під обра-
зами, а в день Спаса їх несуть до церкви й святять разом
із хлібом, що спечений з борошна нового врожаю.
Щоб узнати, котрий посів буде ліпший — ранній, серед-
ній чи пізній,— господарі колись ворожили так: відривали
від обжинкового вінка три колоски й закопували їх у зем-
лю; один із тих колосків мав визначати ранній посів, дру-
’) «Народньїя пісни, Часть III», стор. 195.
440
гий — середній, а третій — пізній. Потім дивилися, котрий
із цих трьох колосків швидше й ліпше давав зелені сходи,
і робили відповідні висновки. Розуміється, це була свого
роду традиційна гра, а не поважне втвшчення часу
осіннього посіву.
Всі ці обжинкові звичаї виконуються тільки з озимими
хлібами: з житом і пшеницею; закінчення жнив ярого
збіжжя не відзначається якимись спеціяльними обрядами,
хіба що слід згадати про «обкісіеи» в Західній Україні,
про які згадує Яків Головацький. Цей автор пише, що, зви-
чайно, хтось із косарів по закінченні жнив ярого збіжжя
приносить на косі невеличкий віночок з колосків ячменю,
вівса чи гречки. Здіймаючи з коси той вінок і передаючи
його господареві, косар виголошував таке побажання:
Дай вам Господь Бог
Обкісків діждати,
Єще вам дай, Боже,
Щасливо зібрати,
Звести, змолотити,
З Богом ся веселити,
І довгий вік прожити!
За це господар давав, звичайно, косареві кілька дрібних
грошей на пиво*).
Для порівняння коротко розглянемо жниварські зви-
чаї деяких інших слов’янських народів.
У лужичан, наприклад, великий сніп, перевитий по-
льовими квітами, установлюється на возі стойма, поверх
інших снопів, і так привозиться в село. За возом іде гурт
женців (це переважно дівчата й молодиці), одна з дівчат
несе на голові вінок з колосків, а інші мають у руках пучки
польових квітів. Далі все відбувається, як у нас: господар
їх зустрічає, нагороджує і запрошує до хати.
В Білорусі, на Смоленщині, останній сніп називається
іменинником, йому приробляють з соломи руки й одя-
гають в білу сорочку, а на «голову» кладуть кічку. З пісня-
ми й танцями несуть «іменинника» на господарський двір,
де вже є наготовлений для женців багатий почастунок.
При обіді «іменинник» стоїть на столі, а потім переносять
його на покуття й ставлять під образами 2 3).
Болгари роблять з останнього снопа опудало на людську
подобу і називають його «жатварка-царка» — жниварська
2) «Распред. и оглав. народ, пісень», 1878, стор. 8.
3) Афанасьев, «Позт. воззр'Ьнія слав, на природу. Народньїе праздни-
ки», стор. 766-767.
441
цариця, або «жатварка-мома». Опудало одягають в жіночу
сорочку й носять навколо села, а потім кидають у річку
або спалюють на вогні, а попіл розкидають по нивах.
У деяких місцевостях це опудало зберігають до наступних
жнив, і коли трапляється посуха, то носять його в хресно-
му ході, співаючи обрядову пісню:
Кать жатварка б'Ьгаше,
Тихі» в'Ьтрец'ь в’Ьєше;
Кога мома плачете,
Ситна роса росеше;
Мома-те са засмм,
Ясно сланце огр’Ья4).
4) «Сообщ. Каравеловьім’ь; Миладин., 524. Археолог. В^ст.», 1867, II,
57. Афанасьев, стор. 769.
ДЕНЬ СВЯТОЇ МОКРИНИ
Першого серпня за новим стилем 1) святкувався день
святої Мокрини; за народньою уявою — це останній день
літа. Існує приповідка:
«Свята Мокрина осінь приносить».
Колись господарі в цей день примічали погоду, бо існу-
вало вірування, що яка погода на Мокрини, така буде й
осінь. Якщо в цей день ішов дощ, то селяни чекали мокрої
дощової осени, а якщо було сухо й світило сонце, то це був
знак теплої й сухої погоди восени.
«Як на Мокрини дощ, то оріхи повимокають, а як су-
хо, то бджоли повилітають!» — тобто будуть ще роїтися.
Так говорять селяни на Київщині.
«Якщо на Мокрини дощ, то сій жито: буде врожай!» —
каже приповідка на Уманщині
’) 19-го липня за старим стилем.

Частина
IV
осіїаь
ДЕНЬ ПРОРОКА ІЛЛІ
Другого серпня святкується день Пророка Іллі!). За
народньою мітологією, Ілля є наступником громовика
Перуна, і з цим в’яжеться багато вірувань та леґенд,
як от:
«Грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній
колісниці їде».
«До Іллі дощ ходить зі своїм вітром: за вітром і проти
вітру, а після Іллі тільки за вітром».
«До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі — проти
вітру».
На південній Україні в цей час бувають «горобині
ночі» — нічні грози з блискавкою і громом: буревії такі
сильні, що й птицям заснути не дають.
Існує народня леґенда, що коли біси повстали проти
Бога, то Бог наказав Іллі прогнати нечисту силу з неба.
З того часу Ілля ганяється за бісами і пускає в них огненні
стріли: громи і блискавку.
Під час грози забобонні люди відганяють від себе ко-
тів і собак, вірячи, що в цих тваринах ховається нечиста
сила.
Якщо в цей час грім запалить хату, то селяни колись
вірили, що таку пожежу нічим погасити не можна, бо ж:
«Як Бог запалив, то чоловік не погасить!»
Під час грози селяни запалювали перед образами
«страсну свічку», щоб грім хати не спалив.
В одній із народніх колядок співається про Іллю, як він
проходить полями з житяною пугою в руці:
Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную:
Куди махне — жито росте,
Жито, пшениця і всяка пашниця * 2).
’) 20-го липня за старим стилем.
2) Чубинський, ПІ, стор. 452.
446
Інший варіант:
Ішов Ілля на Василя,
В його пужка житяночка,
Куди махне — жито росте.
Отже, тут Пророк Ілля виступає як сівач озимого по-
сіву. Після Іллі, звичайно, починається озимий посів жита
й пшениці
«На Іллі новий хліб на столі» — селяни в цей час уже
випікають хліб з нового врожаю.
ДЕНЬ СВЯТОГО ПАЛІЯ
Дев’ятого серпня — день св. Великомученика Панте-
леймона, або, як кажуть наші селяни, «святого Палія» ‘і.
За народнім віруванням, святий Пантелеймон вва-
жається за оборонця людей від вогню. Під час пожежі нав-
коло будови, яка горить, тричі обносять ікону святого Пан-
телеймона, вірячи, що пожежа припиниться. Найчастіше
це роблять тоді, коли пожежа виникла від груму.
В цей день селяни моляться святому Пантелеймонові
й перед його образом запалюють свічку,— «щоб у полі ко-
пи зберіг від пожежі». Існує вірування, що хто не шанує
цього святого, тому Палій копи спалить; він ще називаєть-
ся «Паликопа».
Знахарі в цей день збирають цілющі трави для ліку-
вання свійських тварин.
’) 27-го липня за старим стилем.
448
«МАКОВЕЯ»
Чотирнадцятого серпня за новим стилем святкується
день семи святих мучеників Маковеїв, або, як звичайно
кажуть в народі, «Маковея». В цей день у церквах святять
воду, квіти й мак. Ранком лине до церкви цілий карнавал
осінніх квітів. Дівчата, жінки, хлопці й чоловіки — всі
по-святковому вбрані йдуть до церкви й несуть на посвяту
великі китиці жовтих купчаків *), чорнобривців 1 2), василь-
ків 3) та великі достиглі голівки маку. Після посвяти квіти
й голівки маку кладуть за образами і це все там збері-
гається аж до весни. Весною мак розсівають по городі,
а сухі квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх
кіс,— «щоб не випадало з голови волосся».
Поміж звичайним городиш маком 4) дівки-чарівниці
часто святять ще й мак-видюк 5), що в народньому знахар-
стві вживається як засіб проти чародійства: цим маком
треба обсилати дім, і всі вроки та хитрощі відьми пропа-
дуть безслідно.
Обрядовою їжею на цей день є «шуліки». Готують їх
так: печуть коржі, ламають на дрібні шматочки в макітру
і заливають медовою ситою та розтертим маком. Ця їжа
досить смачна, а особливо її люблять діти,
Існує переказ, що в Києві до року 1890-го жила ста-
ренька бабуся, що називалася Козелецька; вона вже тоді
мала сто двадцять років і на диво добре зберегла свої си-
ли: до самої смерти вона могла дещо робити в хаті.
Пам’ять її теж добре збереглася, Козелецька пам'ятала ті
часи, коли на місці теперішнього Хрещатика були мало-
доступна хащі, що псфосли вітоими дубами та осокорами.
Вона ж розповідала, що тоді існував у Києві звичай — на
« Макове н» всі кияни сходилися та з’їжджалися на Дніпро
святити воду. Есе чоловіче населення повинно було з’ яв-
лятися на водосвяття в козацькому одязі6). Шкода,
що той добрий звичай не зберігся й досі
Свято Маковея ще називається в народі «Першого Спа-
са», або < Спаса на воді». Хворі пропасницею купаються
в річці, бо вода в цей день вважається цілющою.
1) Купчаки жовті або городні — Саіепдиіа оШсіпаІіз Ь.
2) Чорнобривці — Та^е^ез раїиіа.
3) Васильки — Осітшп Ьазіїісшп Ь.
4) Звичайно, це буває мак снотворний — Рарауег зотпііегшп Ь.
5) Дикий мак — Рарауег гііоеаз Ь.
6) Зап. від Марії Т-ко з Київщини.
15 О. Воропай	449
СПАСА
Дев’ятнадцятого серпня за новим стилем є свято Пре-
ображення Господнє, або Спаса. В цей день у церкві свя-
тять груші, яблука, мед і обжинкові вінки або жмут
колосся жита й пшениці.
Колись правовірні селяни до цього дня не їли садовини,
бо це вважалося гріхом. Повернувшися з церкви, родина,
звичайно, врочисто сідала за стіл і розгівлялася: їли яблу-
ка з медом і запивали виноградним або яблуневим ви-
ном,— «щоб садовина родила».
В середній смузі України від цього дня вже можуть по-
чинатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас,
держи рукавиці про запас?»
Перед Спасом є два тижні посту — «спасівка». Існує ле-
ґенда, що спасівка — це є продовження Великого посту.
Бог призначив для Великого посту дев’ять тижнів, а святі
отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для
людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог роз-
ділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Ве-
ликоднем і два тижні в кінці літа перед Спасом. Ось чому
за народнім віруванням у спасівку треба так само постити,
як і у Великий піст.
Спаса — це день поминання мертвих родичів; за на-
родньою мітологією, це третій виступ мерців на світ у вес-
няно-літньому сезоні: мерці з’являються на Страсний
Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.
450
«ПЕРША ПРЕЧИСТА»
Двадцять восьмого серпня є свято Успіння Пресвятої
Богородиці, або, як кажуть у народі, «Перша Пречиста».
Протягом осіннього періоду є три «Пречисті», що про
них у народі говориться так: «Перша Пречиста жито за-
сіває, друга — дощем поливає, а третя снігом покриває».
Отже, в період «Першої Пречисти» відбувається озимий
посів.
Після Першої Пречисти дівчата в селі вже звільня-
ються від тяжкої роботи. Приповідка каже: «Прийшла
Перша Пречиста — стає дівка речиста» — багато говорить,
бо немає вже що робити.
Після Успіння Пресвятої Богородиці господарі, що
мають дорослих дітей, готуються до весільного сезону.
В період Першої Пречисти в садах України відбуваєть-
ся збір врожаю. Залишаються ще тільки «зимові» сорти
яблук та деякі ґатунки груш. Збираючи садовину, дівчата
співають:
Пречиста по груші ходила,
Пречиста мішок загубила,
А Спас ішов, мішок знайшов.
«Спасику батьку,
Віддай мій мішочок,
Не буду ходити у твій садочок».
15
451
«ГОЛОВОСІКА»
Одинадцятого вересня є свято Всічення Голови свято-
го Пророка Предтечі й Хрестителя Господнього Івана, або,
як кажуть у народі, Головосіка.
В цей день не варять борщу і це є єдиний день протя-
гом цілого року, коли гріх їсти борщ. Віруючі люди в цей
день не беруть у руки ножа, навіть хліб ламають руками.
Нічого не можна рубати сокирою і пиляти пилою.
Цього ж дня суворо дотримуються посту. Не можна
різати нічого, що нагадує собою голову. «Якщо зрізати
головку капусти в цей день, то може потекти кров».
Збирають останній цвіт святоянівського зілля *), зали-
вають його горілкою й тримають, як ліки, протягом цілого
року.
’) Нурегісит рег£огаіит Ь.
452
«СЕМЕНА»
Чотирнадцятого вересня є свято Преподобного Симеона
Стовпника і матері його Марфи, а в народі кажуть —
«Семена».
Колись, ще в козацькій Україні, на Семена справляли
пострижини молодих лопців і вперше садовили їх на
коні Цей добрий звичай походив ще вщ княжих часів.
Молодих княжичів теж у цей день садовили на коні та
з великими церемоніями везли до церкви, а там, після
Служби Божої, пострижини виконував сам єпископ.
В ніч проти «Семена» було колись ще базарне київське
свято— «Весілля свічки», або «Свято свічки» з лялькою
на людську подобу. Це був своєрідний карнавал вогнів на
київських базарах.
У день «Семена» кінчається «Вулиця» і починаються
вечерниці.
Колись у старій Україні від цього дня ткачі встановлю-
вали свої верстати і починали ткати килими. Бралися
за роботу й усі інші сільські майстрі: столярі, стельмахи,
ковалі. Ввечері цього дня майстрі збиралися в шинок і «за-
сиджували вечір» з горілкою. Такі «засиджени» відбува-
лися цілий тиждень: від Семена до Другої Пречисти.
Існувало колись вірування, що в цей день горобці злі-
таються в очерета і там їх чооти міряють на мірки: все, що
в мірці,— чортове, а поза міркою — людське. Тому, мов-
ляв, після «Семена» горобців по селах стає менше.
Від «Семена» починають копати картоплі. В полі чи
в городі розкладають вогнище, печуть нову картоплю,
їдять і гріють руки — «щоб не мерзли зимою».
453
«ДРУГА ПРЕЧИСТА»
Двадцять першого вересня за новим стилем є свято
Різдва Пресвятої Богородиці, або, як кажуть у народі,
«Друга Пречиста». З цим святом в’яжеться день Роже-
ниць, коли жінки, в яких немає дітей, справляють, бувало,
обід і запрошують бідних,— «щоб молилися Богородиці за
її діти». Такі жінки наймають службу Божу в церкві,
а після богослуження запрошують людей до себе на обід.
В рукописах П. Куліша зберігся вірш на честь Богоро-
диці, записаний на Харківщині:
Похвалімо, похвалімо Царя Христа,
Прибитого, прибитого до хреста!
За нас, за нас страсти претерпівщий
І від вічних мук, від вічних мук визволивший.
Похвалімо, похвалімо Матір його,
Та ізбудеш, та ізбудеш огню вічного!
Матір його, Матір його пречистая —
Зірка у небі, зірка у небі пресвятая!
Скорая, скорая нам помошнице,
У бідах і скорбях наша заступнице,
Поручниця, поручниця за нас грішних,
Визволить, визволить нас від мук вічних!
Алилуя, воспіваймо,
Матір цареву, Матір цареву днесь величаймо *).
В цей час в Україні, звичайно, йдуть дощі, а тому й ка-
жуть: «Друга Пречиста дощем поливає!»
!) Чубинський, ПІ, стор. 255.
454
«ЗДВИЖЕННЯ»
Двадцять сьомого вересня за новим стилем є свято Воз-
движення Чесного і Животворчого Хреста Господнього,
або, як кажуть у народі, «Здвиження».
«На Здвиження земля движиться ближче до зими»,
а тому від цього часу наступають холодні дні і птиці вилі-
тають до вирію. Вирій, за народньою уявою,— це тепла
країна, де ніколи не буває зими і де живуть тільки птиці
й гади: птиці в долинах, а гади на горбах. Першою до ви-
рію летить зозуля, бо вона є ключницею вирію: «У неї зо-
лотий ключ від тієї країни». До вирію повзуть і гади,
а тому в день Здвиження небезпечно ходити в ліс.
На Київщині дітям кажуть, що в день Здвиження га-
ди заповзають у велику яму і там лижуть гадючий камінь.
Лякаючи дітей, щоб не ходили до лісу, розповідають таку
пригоду. Одна дівчина не послухалася мами й пішла в ліс;
там вона впала в гадючу яму, вилізти звідти не могла і так
прожила всю зиму аж до весни. Гадюки смоктали з неї
кров, а вона лизала гадючий камінь. На Руфа (4-го берез-
ня), коли все прокидається від зимового сну, а гадюки
вилазять зі своїх ям, вилізла й дівчина: вона була така
квола, що ледве дійшла до своєї хати. Вдома вона тільки
розповіла про свою пригоду і вмерла 1).
’) Зап. від Марії Т-ко з Київщини.
455
СВЯТА ПОКРОВА
Чотирнадцятого жовтня за новим стилем є свято По-
крови Пресвятої Богородиці, або, як звичайно кажуть,
«Покрови», чи «Святої Покрови».
На Запоріжжі була церква святої Покрови і запорізькі
козаки вважали святу Покрову своєю покровителькою.
В козацькій думі про Самійла Кішку співається:
А срібло-злото на три части паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського Спаса,
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали —
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.
Існує переказ, що після зруйнування Січі Запорізької
москалями в році 1775-му козаки, що пішли за Дунай під
ласку турецького султана, на еміграцію, взяли з собою
і образ Пресвятої Покрови.
В побуті села Покрова — це був саме сезон на сватан-
ня та весілля, а тому дівки, яким уже надокучило діву-
вати, молилися:
«Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби
не зісталася дівкою».
На Поділлі дівчата казали:
«Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи
в онучу — най ся дівкою не мучу?»
Господарі примічали погоду: якщо на Покрову вітер
віяв з півночі, то це знак, що зима буде холодна і з велики-
ми снігами, а як із півдня, то тепла.
Українська Повстанська Армія (УПА), що постала в час
другої світової війни як збройна сила проти гітлерівської
і большевицької окупації,— теж обрала собі свято Покрови
за день Зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богоро-
диці. Таким чином, Покрова святкується в нас не тільки як
народньо-релігійне, а й національне свято.
456
СВЯТОГО ДМИТРА
Восьмого листопада за новим стилем є день святого Ве-
ликомученика Димитрія, а в народі кажуть: «святого
Дмитра», або просто: «Дмитра».
Святий Дмитро вже приносить зиму. В народній ко-
лядці співається:
У святого Дмитра труба із срібла...
А як затрубив ще й святий Дмитро,
Та й покрив зимков усі гори біло...
У Дмитрову, або «родинну», чи ще інакше— «дідову»
суботу справляють осінні поминки померлих родичів.
Поминають парастасом у церкві та обідом вдома. Ось
як описує такий поминальний обід записка з Рівенського
повіту: «Хозяйка наготує якнайбільше страв, які люблять
діди. Обід буває пізніше, ніж звичайно, після полудня
або над вечір. За обідом з кожної страви по ложці одкла-
дають в окрему посудину, яку з ложками ставлять на ніч
на покуття. Тут ще в посудині ставлять воду і вішають
рушник, щоб уночі «душечки померлих помилися й по-
обідали» 1).
Існує повір’я, що в цю ніч на цвинтарі можна бачити
тіні померлих, як вони встають із гробів і розходяться
по хатах своїх родичів.
З уваги на недалекі пилипівчані запусти сезон сватан-
ня кінчається. Незасватані дівки вважають сезон за втра-
чений; з цього приводу існує народня приповідка: «До
Дмитра дівка хитра (перебирає женихами), а по Дмитрі
хоч комін витри», мовляв, годиться на все. *
’) Мат. до етнол. XV, стор. 55; Грушевський М., І, стор. 198.
457
ДЕНЬ СВЯТОЇ П’ЯТНИЦІ
Десятого листопада — день Великомучениці Параске-
ви, або святої П’ятниці.
В цей день жінки, бувало, не прядуть і не шиють. Існує
вірування, що свята П’ятниця з’являється людям у вигля-
ді дуже бідної жінки, її тіло пошпигане голками, понівече-
не веретенами, порізане ножами та попробиване цвяхами.
Це так її понівечили ті люди, котрі вдень святої П’ятниці
працюють.
В «Духовному реґламенті» записано, що «вь Малой
Россіи, вь полку Стародубскомь, вь пятокь водять жонку
простовласу, подь именемь, Пятницьі и водять вь ході
церковномь и при церкви честь оной отдаеть народь сь
дарьі и со упованіемь н&кія пользьі».
«Духовний регламент», як знаємо, був складений Тео-
фаном Прокоповичем перед роком 1721. Отже, як бачимо,
ще на початку ХУПІ-го століття день святої П’ятниці від-
значався в церкві з великими врочистостями.
В році є дванадцять п’ятниць, які були колись в особ-
ливій пошані серед жінок: це — п’ятниця перед Благо-
віщенням, десята після Великодня, перед Зеленими Свя-
тами, Успінням, Головосіком, Здвиженням, Покровою,
Введенням, Різдвом Христовим, Водохрищем та дві
Великопісні.
458
КУЗЬМИ-ДЕМ’ЯНА
Чотирнадцятого листопада за новим стилем — день
святих чудотворців Безсрібників Кузьми й Дем’яна, або,
як кажуть у народі, «Кузьми-Дем’яна».
За стародавньою традицією сільської молоді, в цей день
відбувається перша складка дівчат курми. Дівчата зносять
на вечерниці кури, ріжуть їх, смажать чи варять і ввечері
подають на стіл. Хлопці приносять горілки, і відбувається
почастунок— «чия курка смачніша!»
В народньому віруванні Кузьма й Дем’ян вважаються
за оборонців людей від зміїв. У цьому зв’язку розпові-
дається леґенда, що Кузьма й Дем’ян були ковалями,
й одного разу вони вбили змія, спалили його, а попіл роз-
сіяли за вітром. З того попелу розплодилося багато гаддя,
й тепер святі ковалі мусять боронити людей — «вони роз-
печеним залізом у зміїв жало випікають» 1).
Господарі примічають погоду: «Як вітер на Кузьми-
Дем’яна, то буде дорога санна»,— тобто буде сніг і треба
буде їздити саньми. *
5) Зап. від Тимоша С-ко з Харківщини.
459
ДІТИ ВОСЕНИ
Восени немає обставин для великої шкоди і худоба хо-
дить де хоче, а діти-пастухи мають більше часу бавити-
ся й збирати ягоди, гриби, жолуді та інший пожиток. Яго-
ди, звичайно, діти їдять сирими, а жолуді, гриби й картоп-
лю печуть на вогні. З грибів найсмачніші печені рижики !);
їх кладуть просто на жар, солять і так печуть. Опеньки *)
і маслянки 3) теж можна пекти, але вони не такі смачні,
як рижики, а тому їх діти вживають рідко, лише годі, коли
справді голодні. Печуть і картоплю. Найсмачніша картоп-
ля — спечена в піску. Це робиться так: розкладають діти
вогнище, у вогонь насипають піску; коли ж пісок добре
нагріється, тоді розсувають жар разом з піском і роблять
ямку. В ту ямку кладуть картоплю і зверху присипають
гарячим піском із жаром,— приблизно через півгодини
картопля готова.
Коли дозріють гарбузи, то хлопці роблять із гарбуза
опудало: зрізують вершок, вичищають середину, прорі-
зують ножем очі, ніс, здоровенного рота. В рот настром-
люють паличок і виходить, ніби це опудало вишкірює
зуби, а в середину ставлять запал єну свічку. Темного
осіннього вечора котрийсь хлопчак бере таке опудало і йде
туди, де бавляться діти. Підкрадається й виставляє з-за
плоту гарбуза з запаленою свічкою. Діти, несподівано по-
бачивши в темряві великі вогняні очі та величезну пащеку
3 вишкіреними зубами,— лякаються і з криком розбі-
гаються геть.
Восени ще роблять курище. Коли листя з дерев уже
нападає багато, то діти згрібають його на купи й підпа-
люють. Таке листя ще сире, воно не встигло ще висохнути,
а тому й не горить вогнем, а тільки тліє, даючи багато
3) Рижик (І.ас1агш5 сіеіісіозиз Ег.) росте в соснових і ялинкових лісах
2) Опеньок, осінній (АгтШагіа теїіеа [Кг.] (^иеі.) росте скрізь у ли~-
ствяних і міняних лісах.
3)	Нхосотш ІиІепБ [Рг.] С^иеі.) росте в еоеювих лісах, най-
частіше зустрічається в молодниках.
460
їдкого диму. Діти, бавлячись, перестрибують через це ку-
рище, качаються по ньому, а також змагаються, хто довше
витримає дим, стоячи в курищі.
Але восени часто буває так, що пастухам треба не ку-
рища для забави, а таки вогнища, щоб захищатися від хо-
лоду. Вогнище розкладають з сухого паліччя, листя та сос-
нових шишок, якщо це в лісі, та з сухого бур’яну, якщо
це в полі. Після дощу вогнище ще потрібне для того, щоб
обсушитися.
Тоді ж, восени, діти люблять підпалювати старі дупля-
ні дерева. Дупла часто трапляються в старих грушах,
вербах і дубах. Діти накидують у дупло сухого листя
у те листя тліючу головешку, і листя запалюється, а вже
від листя запалюється й дупло. Стіни дупла, звичайно,
бувають трухляві й вони горять дуже повільно, часом
кілька днів, а то й тиждень. Палити дупла заборонено,
і з цим шкідливим звичаєм борються не тільки дорослі,
а й свідоміша частина дітей.
461
ДЕНЬ МИХАЙЛА АРХИСТРАТИГА
Двадцять першого листопада за новим стилем — Собор
святого Архистратига Михаїла, або, як кажуть селяни,
«Михайла».
Святого Архистратига Михайла наш народ вважає за
патрона столиці України Києва. Стародавній герб Києва
оздоблений образом Архистратига з мечем.
У народній уяві Архистратиг Михайло — це мужній
лицар, який перемагає всі темні сили нашої землі. «Грім
гримить — це Архистратиг Михайло веде війну з чорта-
ми,— каже народня леґенда,— де б не заховався нечистий,
а стріла Архистратига знайде його скрізь».
«Іноді,— каже друга леґенда,— з блискавки робиться
хрест,— це Михайло благословляє, а Архангел Гавриїл
стріляє в чорта».
Мисливці в Україні вважають Архистратига Михайла
за свого покровителя. Восени під час щасливого полюван-
ня, десь у лісі біля вогнища, старі мисливці розповідають
багато цікавих переказів та леґенд про свого святого
зверхника.
Найпоширеніший переказ про святого Михайла в’я-
жеться з віруванням про те, що найкраща рушниця тільки
та, яка побувала в руках Архистратига. Ось цей переказ.
Одного разу чорт сказав Богові: «Я заховаюся так, що ти
мене не вб’єш». «Ні, вб’ю!» — відповів Б©г. «Я заховаюся
під людину». «А я вб’ю людину і дам їй царство небесне!»
Чорт перелічив усі предмети, під які він міг би заховатися,
а про кущ ліщини забувся. «Ось чому,— казав Тиміш Сте-
панович !),— як застане тебе буря в лісі, то ховайся під
ліщиною, бо там тебе грім не вб’є».
Один мисливець був на полюванні й захопив його дощ,
та такий — просто злива! А грім, а блискавка — пекло!
Що робить? — шукає ліщини. Знайшов — такий густий
кущ. Сів, як під стріхою; ні краплини, сухо! Недалеко
річки, під кам’яною скелею, сидів якийсь дивний чоловік:
*) Оповідач, від якого я записав усі мисливські оповідання.— О. В.
462
панич — не панич, так, щось, як опудало. Як тільки за-
тихав грім і припинявся дощ, панич вилазив з-під скелі,
задирав писок догори і бридко кривився. Це він драж-
нився з Архистратига Михайла. Мисливець той, бувши
не дурним, догадався, що то нечистий. Націлився на скелю
і жде. Тільки затих грім і панич вибіг з-під скелі,— бах!.,
і панича не стало. Мисливець пішов дивитися: немає
нічого, тільки трохи смоли на землі розлито. Але то вже
кожний християнин знає, що як чорта вбити, то з нього
ні крові, ні кісток... тільки смоли трошки. Дивиться мисли-
вець на смолу, аж підходить до нього Архистратиг Ми-
хайло з рушницею в руках і каже:
— Що ти, чоловіче добрий, хочеш за те, що вбив
чорта?
А той не розгубився та й каже:
— Міняймося, святий воїне, рушницями!
— Ні,— каже Архистратиг,— ця рушниця не підхо-
дить тобі, щось інше бажай!
— Та я, бачте, святий Михайле, мисливець. Полюю в
цих лісах ще змалку. Найкращий дарунок для мене, то це
ваша рушниця.
— Що ж,— каже Михайло,— як ти такий напасливий,
то бери, а мені свою давай. Та не забудь: як ця руш-
ниця тобі надокучить, то приходь на це місце,— роз-
міняємось!
«Добре!» — каже мисливець. Узяв рушницю та й пі-
шов. На що оком кине: бах! і є... Ні звір, ні птах, нічого від
нього не сховається.
А в тому селі був ставок; було це ще за старого режи-
му і ставок був панський. А мисливець як мисливець:
побачив на озері диких качок, стрілив і всі разом побив.
Зібрав у мішок, узяв на плечі та й поніс панові. Прихо-
дить, а пан питається:
— Де це ти набив стільки качок?
— На вашому ставку, пане!
— Скільки ж разів ти вистрілив?
— Один раз, пане!
— Та я чув, як грім гримів над нашим селом,— грім
серед ясного неба! — каже пан.
Мисливець злякався. «Піду,— думає,— розміняюся,
щоб якогось лиха не нажити».
Прийшов, розмінявся. Йде лісом зі своєю старою руш-
ницею. Побачив зайця: бах! — заєць і покотився. Летить
качка: бах! — каменем під ноги. На що не гляне,— вб’є!
— Чого ж то так, питаюся, в ремонті була, чи що?
463
— Е, який там ремонт! У Михайлових руках побувала,
а святий, то є святий... Людським розумом того не збагнути.
Крім цієї леґенди, є ще багато інших оповідань, де Ар-
хистратиг Михайло змальовується лицарем, суддею, обо-
ронцем і покровителем мисливців на полюванні. Тому-то
В цей день, на Михайла, колись у старій Україні мисливці
йшли до церкви й перед образом святого Архистратига
ставили свічку.
Мисливські оповідання
«А хіба ж ти не знаєш, що і птахи, і звірі, комашня —
й ті мають свого пастуха. Візьми бджолу — невеличке
Боже створіння, а й воно свій порядок знає. Бджіл багато,
а матка одна. Помре матка — весь вулик гине. Так, кажу
тобі правду: і заєць, і вовк, і ведмідь — все має свого стар-
шого, ніби пастуха, такого, що пасе їх, перегонить з місця
на місце, вчить, як треба на світі жити, їжу здобувати.
А воно, німина, слухає свого старшого. А якже, у них
гуляйпілля немає, порядок.
Ось зараз осінь, час на звіря полювати. Ти як думаєш,
німина не знає? Знає!.. Пастухи їхні вже всіх попередили:
стережись, мовляв, бо мисливець іде! На Спаса кожна зві-
рина від свого старшого такий наказ дістала. Я знаю, у лісі
виріс і постарівся».
Так повчав мене колись старий лісник Тиміш Степано-
вич Піддубний. Я знав його давно; знав, що все життя він
жив у лісі, був добрим мисливцем, а ще кращим оповіда-
чем. Знав, як кажуть, здалека: чув про нього, бачив його,
але близько знайомий не був. «Не було б щастя, та неща-
стя принесло'> — каже приповідка, так сталося і зі мною.
Одного разу восени я їхав верхи лісом. Спізнився. За-
хопила мене темна осіння ніч із дощем, з вітром. Блукав
я, блукав лісовими просіками та стежками... Змок, змерз...
Кінь мій теж стомився й ледве перебирав ногами. Вже
десь коло півночі набрів я на хату Піддубного. Старий
уже спав. Коли його пси загавкали, у вікнах заблимав
вогник і незабаром з ліхтарем у руках з хати вийшов ліс-
ник і гукнув:
— Гей, хто там?
— Подорожній,— кажу,— в лісі заблудився. Пустіть
переночувати.
— А ти хто такий?
— Аґроном з Мар’янівки. Ви мене знаєте!
— Ага, це та, хлопче. Заїжджай?
464
І так ми познайомилися ближче. Після цього випад-
ку я частенько бував у Тимоша Степановича і слухав його
цікавих мисливських оповідань. Ось вони.
Заячий пастух
Одного разу, коли був я ще молодим мисливцем, пішли
ми з Андрієм, моїм товаришем, іцо був старший за мене,—
на зайця. «Тиміш,— каже до мене Андрій,— як побачиш
великого зайця з довгими вусами, то не стріляй?» «А чо-
го?» — питаю. «То,— каже,— заячий пастух; його гріх би-
ти». Як він це сказав, мене цікавість розібрала; захотілося
побачити заячого пастуха.
Отож ідемо, а саме притрусило першим снігом. Ранок.
У такий час добре полювати: заєць ще до снігу не звик,
блукає. Добре видно сліди. Ходили ми, ходили: як навро-
чив хто, ні одного зайця. Собак із нами не було. Полювати
без собак—-час гаїти... Ходели ми довго, потомилися й
зайшли у Греків ліс відпочити. У лісі назбирали сухого ло-
маччя, накидали велику купу й запалили вогонь. Горіло
пиняво, бо дрова мокрі та ще й сніг почав іти. Андрій во-
зився з вогнищем, а я сів збоку на пеньок та й закурив
люльку. Сиджу, курю... Підняв голову, а перед моїми очи-
ма от-такенний заєць? Як добрий пес. а вуса аж на груди
йому звисають. Сидить на задніх лапах і дивиться на ме-
не. Я ледве не впав з того дива. А Андрій нічого: поди-
вився на того зайця і свиснув, як на пса. Заєць стрибнув
і сховався в кущах.
«Оце і є заячий пастух»,— сказав Андрій, а я йому на
те: «10кода, що з нами псів немає, вони б його попасли?»
«Не дуже-то.— каже Андрій,— бо розумний пес пастуха
не зачепить?»
Вовчий пастух
Це сі’Є за старого режиму. Я у нашого пана слу-
жив. їхав пан на полювання і мене взяв з собою за стар-
шого над гтчками. Полювали з собаками. Було їх у нашого
пана штхж тридцять; були і курляндські лисогони, і сибір-
ські вовкодави, і прості гончі пси всякі були. Я вже й за-
бувся, як там вони називалися. їздили ми на полювання
аж до Нсонсно лісу, за Цибульовою, може чув?
Гучки пішли, а я залишився на узліссі. Не пройшло
й години, біжить один гучок і гукає: «Біда, на вовчого
пастуха напоролися. З десяток собак покалічив... Що ро-
бити??» Тільки це він сказав, коли другий: «Тимоше, пан
465
казав, і цих собак давай. На якогось чорта напоролись!»
А тих псів було шкода; тепер таких і за золото не знайдеш.
Як гонить, бувало, доброго звіря, то через зайця переско-
чить, а не зупиниться. Сила така, що матерного вовка
брали відразу.
Вони мені кажуть, а я не спішуся, думаю собі: «Маємо
час, хлопці, зі звірячими пастухами не жартують. Краще
почекаймо». Коли це знову гукають з лісу: «Давай допо-
могу. Тимоше, де ти там?! Марка, Івана!» Крик підняли,
а собаки, чую, лементують. Ну, нема що: «Беріть,— ка-
жу,— хлопці собак та йдіть!» Вони пішли, а я зістався.
Пройшло ще години зо дві, звір із лісу не вибігає, пси його
вигнати не можуть. Лисиці, правда, вибігають; зайці теж,
але як таке діло, то на зайця ніхто вже не дивиться.
Чую: «ту-ту-ту...»— заграли по лісі. Такі перебори
пішли — душа радується. Так кілька разів. Собачий ле-
мент то наближався, то знову зникав. Раптом: «Бере-
жись!» Не встиг я оглянутися: зграя вилетіла з лісу та в
чисте поле... Попереду звірюка — сірий аж попилястий,
кудлатий, а збоків і під черевом червонястий. Бачив я
і степових, і лісових вовків; не дивина для мене матерній
вовк: усі вони — цуценята проти цього. Старі люди казали
тоді, що такі вовчі пастухи на нещастя з лісу виходять.
Як побачили його пси: остовпіли! Молодші голови дого-
ри та: «Ву-ву-ву...» -— завили не своїм голосом. А він вибіг
на поле, сів і зуби вишкірив. Пси обсіли його, а напасти —
ні один не відважиться. Найсміливіші вуха — сторч; пе-
редні лапи стрибають, а задні присідають і хвіст між нога-
ми. Подивився я на цю комедію та й сміх мене розібрав.
А вовчище сидить на задніх лапах, вуха зажав і клацає
зубами. Туди, сюди — головою метляє, а лобище: між
вухами четверті дві ляже. Сидів, сидів... Тоді встав та й пі-
шов не поспішаючи до лісу — просто лобом на псів. Пси
розступилися, мов перед великим паком: ні один з місця
не рушив, щоб побігти за ним. Ми й не посилали їх; хай
йому біс. Добре, що й так обійшлося.
Лісники казали тоді, що без людської крови, без неща-
стя такі зустрічі не обходяться. Бог, кажуть, велить тим
пастухам на світ з’являтися один раз на сто років.
Ведмежий пастух
А це вже було у Волинських лісах. Колись там більше
звіря водилось, ніж тепер.
Почув я ріг і подав сиґнал — усе рушило: одні крутять
тріскало, другі б’ють паліччям об стовбури дерев,, а треті
468
в бляху гатять. Таке піднялося, що й сам би сатана під-
нявсь та побіг із лісу.
А я так собі збоку крізь гущавину пробираюсь та роз-
глядаю по лісі. Підняв голову, дивлюся — а на сосні вед-
мідь сидить: видно, ховається від люду хрещеного. Та не
звичайний ведмідь — величезний! Вийшов я на галявину,
став, дивлюся і очам своїм не вірю: як тільки дерево тако-
го велетня тримає?!
Я дивлюся, а нечистий мені під вухо шепче: «Закри-
чи, закричи... Скликай людей, клич охотників...» А я не
піддаюся: стою на місці, дивлюся на звіря і мовчу. Вже й
облава пройшла, її й не чути. Раптом страшно зробилося...
Хотів крикнути та тільки рота роззявив, а ведмідь підняв
лапу і, як рукою, погрозив мені з дерева. У мене й ноги
підкосилися. Сів я на траву й сиджу... Ведмідь побачив, що
я сиджу, й знову махнув лапою, мовляв, «Іди собі, чоловіче
добрий, своєю дорогою...» Я встав, насунув шапку на лоба
та й пішов за облавою.
Того дня ми стільки дичини набили, що й довезти не
могли. Мабуть, то ведмежий пастух наслав нам стільки
звіря.
На другий рік. восени, саме на «Михайла», довелося
мені знову бути в тому ж лісі Отак собі йду та й нагадав
про ведмежого пастуха. Вечоріло, вже сутінки поміж дере-
вами лягали. Дивлюся: просто передо мною, з-за куща,
щось руде та велике піднімається. Я глянув і пізнав: вед-
межий пастух. Той самий, що я його від біди врятував.
Став на задні лапи, передні розставив і йде до мене, як го-
ра сунеться!.. Злякався я, чуприна дуба, а він наді мною
повис та як зареве: грім над головою. Я й сів. А він, бісової
віри звірюка, ще як зареве! Підо мною земля тряслася. Очі
зажмурив та й думаю: «Души вже, біс із тобою». Жду,
жду — не душить. Розплющив очі, а він пішов собі геть
лісом на задніх лапах, з боку на бік перевалюючись,— пів
дерева заввишки... Став я на ноги й дивлюся йому вслід.
Він відійшов сажнів на сто, обернувся до мене й махнув
лапою, ніби хотів сказати: «Іди собі, чоловіче добрий.
Ти мене не зачіпав, то й я тебе не зачіплю...»
Більше я з ним не зустрічався, хоч ходив по тому лісі
ще років три. Отож я й кажу: «Звірячого пастуха незачі-
пай, то й полювання буде добре і біди не знатимеш. А як
зачепиш, то звірина тебе й на печі знайде».
467
Звіряче кладовище
А то якось ми завели з Тимошем Степановичем таку
розмову: «Скільки я по лісі не ходив, не бродив, а ніколи
не бачив дохлої звірюки чи птаха. Де вони діваються, хто
їх ховає?» «А вони не здихають отак, будь де,— сказав ліс-
ник,— всяка німина йде на своє місце — звіряче кладови-
ще. Я його бачив». І почав оповідати: «Був я ще молодим
охотником, то саме на осіннього Михайла Архистратига
ми з товаришем випили по чарці, бо він Михайло був, та
й він пішов спати, а я взяв рушницю і — в ліс на полюван-
ня... Йшов я, йшов та й заблудився. Такий на мене блуд
напав, що три дні бродив по лісі. Не надіявся вже й світа
Божого побачити. Отоді мене й занесло аж до звірячого
кладовища.
Вийшов я на таку кругловину, десятин, може, сто, а мо-
же, й більше. Навкруги ліс — така гущавина, що й світа
не видно... Посеред круглявини озеро, а від того озера —
на всі боки потічки; вода в них чиста, як сльоза. Величезні
дерева лежать, їх геть із корінням повивертало — якийсь
буревій, чи що?.. Дивне те дерево! Дивишся: дерево мохом
поросло, а торкни його, то розсиплеться на порох. Кісток
там усяких видимо-невидимо... Цілі ворохи лежать. Деяке,
то ще у м’ясі лежить, а інший звір і шкіру на собі має,
в шерсті; видно — ось тільки зараз ліг і згинув на цьому
місці.
Став я під дубом та й дивлюся на це диво. Бачу: іде
з усіх боків різна звірина сюди помирати: заєць, лис,
вовк, ведмідь, скачуть дикі кози... Одне від старости,
друге від ран умирає... Кожна звірюка до води повзе,
до озера чи струмочка: води, бач, хоче напитися перед
смертю. Через те понад берегом найбільше кісток лежить
та рогів усяких. Там і пташине кладовище. Як підняв
я голову догори, глянув на дерева — аж злякався!.. Ви-
димо-невидимо різного птаха на гіллях сидить. Здряхліла
птиця від старости та й чекає своєї смерти. Там вони
вже не їдять нічого і не б’ються поміж собою. Мир і спо-
кій. Там шуліка, голуб, ластівка, горобець, орел, дика
качка — все на гіллі рядочком посідало; понадувалося,
поспускало крила і сидить, аж поки мертвим на землю
не звалиться. Падають птахи з дерева, як листя восени.
Я підійшов ближче й підняв дику качку за крило. Взяв,
а її й не чути в руках — геть висохла... Поклав я ту качку
на землю, а сам — до озера Не встиг підійти, як піднявся
рев, свист, скрегіт... У мене волосся дубом на голові стало!
468
А перед тим було тихо, тільки де-не-де якийсь звір застог-
не, чи трісне гілочка під чиєюсь лапою...»
«Чого ж та звірина рев підняла. Злякалася вас, чи що?»
«Не злякалася; вона вже там нічого не боїться. Тільки,
бач, хоч і німина воно, а почуло хрещену душу, що потур-
бувала вічний покій. Гріх турбувати й звіря перед смертю.
Я скинув шапку, перехрестився та й пішов геть».
*
* *
Якщо в цей час уже випав сніг, то люди кажуть: «Ми-
хайло приїхав на білому коні».
«ТРЕТЯ ПРЕЧИСТА«
Четвертого грудня за новим стилем — свято Введення
в храм Пресвятої Богородиці— «Введення» ’), або Третя
Пречиста.
У цей час в Україні вже, звичайно, випадає сніг, а то-
му й кажуть: «Третя Пречиста снігом покриває».
На цьому коло народньо-календарних свят зами-
кається.
’) Про Введення Див. вище.
470
ПІДСУМКИ
Праця «Звичаї нашого народу» має за завдання створи-
ти суцільний образ народньо-календарних звичаїв протя-
гом цілого року. Вона розподіляється на чотири частини
за порами року.
Книжка починається вступом «Звичаї — скарб україн-
ського народу», а потім іде перша частина—«Зима»,
що охоплює період від початку нового господарського
року, весь цикл Різдвяних свят, включно з новорічними
звичаями, й кінчається днем Петра Вериги.
Частина друга — «Весна» — після вступної статті
«Днесь весна красується...» починається описом Стрітен-
ня, коли, за народнім віруванням, «зима зустрічається
з літом»; охоплює ця частина весь період зустрічі весни
й кінчається Великодніми святами.
Частина третя— «Літо», де описано весняне поминан-
ня мертвих (Радуниця й Проводи), день святого Юрія,
«Симонове зело», Зелені Свята, свято Івана Купала
й кінчається «Обжинками» та днем святої Мокрини.
Частина четверта — «Осінь» — починається днем про-
рока Іллі, в нім описуються всі свята осіннього циклу
та кінчається мисливськими оповіданнями в зв’язку
з днем Михайла Архистратига.
Серед використанних матеріялів значне місце зай-
мають нові записи народніх оповідань, зібрані самим
автором.
В роботі показаний щільний зв’язок народніх звичаїв
з багатою і різноманітною природою української землі
При нагоді автор порівнює українські народні звичаї
зі звичаями інших європейських народів і показує куль-
ТУРНУ спорідненість нашого народу з народами Західньої
Европи.
А71
ТНЕ СН8ТОМ8 ОЕ ОИВ РЕОРЬЕ
Еззауз оп ІІкгаіпіап ЕіНпо^гарИу апд Гоїк-Іоге
Ьу
ОЬЕХА УГОВОРАУ
8ИММАКУ
„ТЬе Сизіотз о£ Оиг Реор1е“ Ьаз іЬе іазк оі с1е8СгіЬіп£
іке іоік-саіепсіаг сизіотз гіигт§ іке лукоіе уеаг. ТЬе Ьоок
із сііуісієсі іпіо іоиг сЬаріегз, ассогсііп§ іо іЬе Гоиг зеазопз
о£ іЬе уеаг.
ТЬе Ьоок Ье§іпз ¥УІіЬ іке іпігосіисііоп сопсегпіп§ іЬе
ітрогіапсе апсі рориіагііу о£ іЬе £о1к сизіотз. ТЬе Нгзі
сЬаріег, „АУіпіег“, сІезсгіЬез іЬе регіосі ігот „Ууесііітуа“ —
люЬісЬ іп іЬе оісі іітез тагкесі іЬе Ье§тпіп§ о£ а пел¥ а§гі-
сиііигаї уеаг — Іо СЬгізітаз апсі Ие\у Уеаг іпсіизіуеіу.
СЬаріег ішо5 „8ргіп£ііте“, Ье§іпз лллііЬ „8ігііеппуа“ —
ллгЬеп, ассогс!іп§ іо іЬе іоїк ігадіііоп, „л^іпіег тееіз зит-
тег“. Ткіз сЬаріег сіерісіз іЬе шЬоіе сусіе о£ іезііуаіз
соппесіед луііЬ іЬе шеісоте о£ зргт§. Іі епсіз шіШ Еазіег
Гєзііуііієз.
СЬаріег іЬгее, „8шптег“, ^Ьеге іЬе сизіот оі гетет-
Ьгапсе о£ іЬе сіеасі сіигт§ іЬе зргіп£ апсі зиттег ііте —
8і. Сгеог§е’з Вау, АУЬіізип, 8і. «ТоЬп’з Еує апсі оіЬег Гоїк
Гезііуаіз іп іЬе зиттег регіосі — аге сІезсгіЬесі.
СЬаріег іоиг, „Аиіитп“, Ье§іпз лл/ііЬ іЬе дау о£ 8і. Шуа,
гєуієлуз аіі іЬе іезііуаіз ої іЬе аиіитп ііте апсі епсіз шііЬ
Нипіег’з іаіез соппесіесі шііЬ 8і. МісЬаеГз Иау.
А сопзісіегаЬІе рагі о£ іЬе іпіогтаііоп изесі Ьу іЬе АиіЬог
іп іЬе Ьоок із пе^ апсі Ьаз Ьееп соїіесіей Ьу іЬе АиіЬог
ЬітзеІЕ
ТЬе АиіЬог шапіесі іо зЬош іЬе сіозе геІаііопзЬір оі іоїк
сизіотз шііЬ іЬе гісЬ апсі уагіесі паіиге о£ іЬе ІІкгаіпіап
Іапб. }УЬеге іі луаз роззіЬІе, Ье сотрагед іЬе ІІкгаіпіап іоїк
сизіотз шііЬ іЬозе о£ оіЬег Еигореап паііопз апсі аііетріесі
іо зЬош іЬе сиііиге аПіпііу о£ іЬе ІІкгаіпіап паііоп шііЬ па-
ііопз о£ Жезіегп Еигоре.
АУеіЬегЬу, „2аіузЬок“
Еп§1апс1
472
КМИМИї
НМЯ‘ІЗИ!ГИія4
ВСТУП
Приступаючи до розмови про український народній
одяг, ми розглянемо ті фактори, що мали і мають вплив
на формування народнього побуту взагалі і зокрема одя-
гу. Головніші з тих факторів такі:
Зовнішнє оточення або природні умови, де проходить
життя нашого народу: добрий клімат, багатство землі,
краса краєвидів — гаї, сади та широчінь степових про-
сторів.
Культурна спадщина, що її ми дістали від своїх пред-
ків: матеріяльні явища побуту та звичаї й обряди. Іншими
словами — матеріальна і духова традиція нашого народу.
Культурні зв’язки, взаємини, що складаються з інши-
ми народами. Головніший момент тих взаємин — вплив
сусідніх культур.
1, нарешті, останній, дуже важливий момент: мистецькі
здібності народу. Цей фактор — логічний висновок від
трьох попередніх.
Усе це разом являє собою могутню рушійну силу куль-
турного проґресу народнього побуту.
Але не всі ці чинники впливають з однаковою силою
по всій території України.
Якщо взяти народній одяг і розглядати його в окремих
частинах нашої батьківщини, то перше враження буде —
це одяг різних народів. Бо ж, гуцульські ногавиці і наддніп-
рянські шаравари, подільська сорочка і поліська сукня
мають чимало відмін!
Ця відмінність залежить від двох причин: природні
умови місцевости та запозичення від сусідів.
Одяг найрухливіший елемент з усього комплексу на-
роднього мистецтва, такий елемент, що не тільки легко
сприймає зовнішні впливи сусідніх культур, а й моду, но-
вини в одязі. Мода — вигадка міста, а місто — культурний
центр. Це робить вивчення одягу цікавим і в той самий
час — складним. Український народній одяг вивчати тяж-
ко ще тому, що народ наш живе на величезній території
з різними природніми умовами та неоднаковим впливом
474
сусідніх народів. Крім того, народ наш прожив складне
історичне життя повне боротьби і неспокою. Все це не
сприяло збереженню чисто національних прикмет по всій
території України. Найбільше відмінностей у пограничних
районах — вплив сусідів, а найменше у центральних міс-
цевостях України, де національних прикмет збереглося
найбільше.
Отже, приступаючи до розгляду українського народ-
нього одягу, ми заздалегідь сподіваємось, що той одяг
в окремих частинах України має на собі вплив народів,
з якими дана місцевість межує. Вийнятком є суміжні
райони з Росією, бо ж, як відомо, Московщина не мала
культурного впливу на Україну, навпаки: вона підпадала
сама культурним впливам нашої батьківщини.
Таким чином: Київщина, Полтавщина, Чернігівщина
та Запоріжжя являють собою частину України, яка най-
менше відчула на собі зовнішніх впливів. Крім того, ця ча-
стина української землі напротязі історичного життя на-
шої батьківщини мала найдовший період самостійного
культурного розвитку. Це колишня Гетьманщина та землі
Січі Запорізької. Тут, на цій території України, всі види
національного мистецтва розвивалися найкраще та з най-
меншим впливом чужинецьких культур. Розуміється, що
й народній одяг тут зберігся найліпше — одяг центральної
України. З цим одягом, цілком справедливо, і пов’язується
поняття про національний одяг. Всі ж пограничні тери-
торії — Кубань, Полісся, Волинь, Лемківщина, Бойківщи-
на та Гуцульщина й Буковина — мають свій народній
одяг; місцевий або регіональний.
Регіональний одяг
Український національний одяг має такі характерис-
тичні прикмети: нечисленність частин убрання, простота
крою, перевага білого кольору, спокійні барви прикрас
та відсутність зайвої оздоби — збережене почуття міри.
Це тг властивості нашого національного одягу, що надають
'Йому переваги перед народніми одягами інших народів.
Якщо ми переглянемо одяг наших пограничних місце-
востей, то побачимо таке. На Кубані в основі регіональ-
ного одягу є одяг центральної України, колишнього За-
поріжжя, але сюди вже увійшли елементи, запозичені від
сусідніх кавказьких народів, найбільший вплив черкесів.
На Сході, як я вже казав, ми не маємо особливих від-
мінностей в одязі. Слобідська Україна нічим особливим
475
не відрізняється від колишньої Гетьманщини; тут москалі
щодо народнього мистецтва ніякого впливу не мали.
На Півночі найхарактеристичніші властивості в одязі
виявлені на волинському Поліссі Чоловіки тут носять
сорочку «на випуск», носять теплі безрукавки, довгі
свити і навіть личаки. Жіноче ж вбрання зовсім подібне
до вбрання центральної України, але на тлі білого полотна
тут переважають яскраві червоні вишивки, що інколи
заміняються червоними тканними смужками. А це вже те,
чого немає в одязі центральної України, але є у білорусів
та поляків, звідтіля поліщуки і запозичили.
На Холмщиниі, на західній Волині та на північно-захід-
ньому Поділлі довгі свитки обшиті кольоровими стрічками
чи шнурівками, смугасті спідниці та деякі відміни накрит-
тя голови пояснюються сусідством з поляками. Одяг га-
лицького Поділля стоїть ближче до вбрання Наддніпрян-
щини, але й тут відчувається вплив сусідів. На Буковині,
Басарабії та узбережжі Дністра на Поділлі свити, кожуш-
ки та кептарі оздоблені барвистим орнаментом, вишиття
на рукавах і грудях жіночих сорочок мають на собі вплив
румунів.
Найскладніше та найяскравіше — народне вбрання гу-
цулів: хутряниці-кептарі, короткі свитки-гуні, що їх но-
сять наопашки та характеристична гуцульська манта. Тут
же і яскраві кольорові тканини, чудесні, високомистецькі,
речі! А оздоби зі шкіри, металеві ґудзики... Багато дечого
гуцули запозичили від мадярів та південних слов’ян.
У бойків багатство вбрання зникає. Бойківські довгі
кептарі та лейбики оздоблені скромніше. Одяг бойка бідні-
ший і значно простіший. Тут немає «гуцульських розко-
шів», але й немає багато запозиченого від сусідів. Правда,
у бойківському одязі збереглося найбільше прикмет старо-
винного слов’янського одягу, і це велика заслуга бойків.
У лемків, що живуть по сусідству зі словаками, ми
знайдемо жіночі легкі сукні та широкі білі накриття голо-
ви, що спадають на плечі Пишно вишиті груди на кепта-
рях— тут еони вже називаються «катанками». Чоловіки
носять «чуги» — верхній одяг з фальшивими рукавами.
Чуги лемки носять наопашки, так само, як гуцули гуні
Рукава чуги чоловіки на Лемківщині використовують
як торби, йдучи на працю до лісу чи худоби. Усе це те ж
саме, що можна бачити у словаків. Нарешті вбрання укра-
їнців Закарпаття у великій мірі змадяризоване, але не все!
Гуцули на Закарпатті ще добре зберегли культурну
традицію свого народу.
476
І ось ми обійшли все пограниччя української землі
і по дорозі дуже коротко переглянули регіональний одяг
кожної місцевости зокрема. Ми бачили відхилення місце-
вого одягу від одягу центральної України. Ті відхилення
пояснювали запозиченням від сусідів, але не завжди
їх можна так пояснювати. Якщо уважно придивитися
до вбрання поліщуків, що межують з білорусами, можна
бачити, що тут не запозичення чи не тільки запозичення,
а багато спільних рис у білорусів і українців не тільки
в одязі — в інших елементах побуту. Тут — не запозичен-
ня, а спільність культури на підставі глибокого етнічного
споріднення. Це те, чого ми не знаходимо ні на півден-
ному, ні на східньому, ні на західньому пограниччях.
Національний одяг
Національний одяг — це вище поняття, ніж одяг регіо-
нальний. Якщо місцевий одяг репрезентує собою тільки
одну частину України, якусь провінцію, то національний
одяг — всю Соборну Україну, націю!
Під чужинецьким пануванням наш народ зберіг націо-
нальний одяг — як символ, що його він проніс через всі
віковічні страждання й утиски, які довелося зазнати від
окупантів. У цьому факті — збереження національного
одягу — проявився здоровий народній інстинкт. Національ-
ний одяг, мова, віра та звичаї — все це надійний захист
від національного занепаду.
Основою мистецького стилю українського національного
одягу є стиль барокко. Цей стиль проявляється у перебіль-
шеннях основних форм — «бароккових перебільшеннях»,
як ось рукава жіночої сорочки. Крім того, національний
одяг — це естетична база, на якій народні митці створили
орнамент вишивок, мережива та спеціальну декоративну
тканину, плахту.
Артистичне багатство національного одягу ще вияв-
ляється у розвиненій гамі кольорів та в мистецьких фор-
мах. А разки червоного намиста й кілька барвистих стрі-
чок завершують ефект гармонійної цілости національного
одягу українських дівчат. Вишиття та мереживо на одя-
зі — свідоцтво мистецького смаку й артистичного досвіду
наших жінок, майстерність, що передається від покоління
до покоління, традиція! Той факт, що національний одяг
тепер, а особливо тут на еміґрації, не модний, ще не ви-
значає, що його естетична вартість не може бути на-
лежно оцінена не тільки нашими людьми, а й чужинцями.
477
Історична цінність українського національного одягу —
клясична!
Отже, збереження національного мистецтва, одягу — це
не відсталість, як іноді кажуть нам наші вороги. Навпаки,
це глибоке почуття батьківщини та вірности традиції своїх
батьків, дідів та прадідів. Це ознака кожного культурного
народу!
Національний одяг — це вияв святкового, врочисто під-
несеного настрою. Це культурно-історична спадщина на-
ших славних старокняжих і козацьких часів, щасливих
днів України!
Мистецькі оздоби
У мистецьких оздобах національного одягу ми знахо-
димо дві частини — змінну і незмінну. Візьмімо, для при-
кладу, вишиття на одязі. Змінною частиною є колір і де-
талі візерунків, але стиль і зміст вишиття залишаються
незмінними. Зміни залежать від зовнішніх впливів, від
враження, яке справили подібні речі на вишивальницю,
коли вона побачила їх вперше. Причиною ж сталости, по-
стійносте основного стилю є глибокий зв’язок з етнічними
особливостями народу. Наприклад, змінюючи, під впли-
вом міської моди, деталі орнаменту на вишитті сорочки,
наші вишивальниці не відважуються змінити розташуван-
ня вишивки: полики, комірчик, пазуха. Не відважуються
змінити старовинний зміст оздоби української жіночої со-
рочки. Борис Крижанівський 1) пише, що ще за його пам’я-
ті, понадпів століття тому, в Ольгопільськім повіті на По-
діллі вишивки з червоних перетворилися на червоно-чор-
ні, потім на зовеш чорні, а ще пізніше знову почали
повертатися до червоного кольору. Це була, як він думає,
зміна моди. Мода змінювалася на колір, а сам малюнок,
що нагадує заставки староукраїнських книг, лишався
непорушним.
У вишивках полтавських рушників за останні десяти-
ліття затратилася штрихівка. Орнамент зробився густим,
різко червоним, почала з’являтися техніка «хрестом», але
квіти, облямовані Гірляндою, незважаючи на всі перекру-
чення, ще міцно тримаються на рушниках.
У всіх подібних випадках можна відокремити нашару-
вання, зміни, бо вони нетривкі, легко минаючі, на тлі
1) Крижанівський Б. «Вивчення народнього мистецтва в етнологіч-
них дослідах». Етногр. Вісник. Київ, 1927, кн. 5.
478
національного стилю. Ці нашарування звичайно бувають
занесені від сусідніх народів, але не завжди. Є випадки,
коли такі аналогії зустрічаються не в сусідніх народів,
а в далеких країнах, серед племен, з якими вже тепер ні-
якого зв’язку немає. Прикладом такої аналогії може бути
оздоба дівчат на західніх землях України — «дробинка»
або «силянка», від слова «силяти», нанизувати. Це рід
намиста, що виплетене у вигляді стрічки з дрібних кольо-
рових намистин. На іншій українській території ця оздоба
цілком невідома. В Україні невідома, а на далекій півночі
у фінських племен вона є і називається «гайтан». Ще один
приклад. Коли вивчаємо зірчасті килими Полтавщини
і килими середньоазійські, бачимо, що вони генетично
пов’язані між собою.
Аналогії культур віддалених народів, при уважному їх
вивченні, ведуть нас у глибинні нетри давно минулої істо-
рії. Так, «дробинка» прийшла до Галичини з Мадярщини,
а до Мадярщини занесли її угри, які прийшли на цю тери-
торію у ІХ-му столітті по Христі. Що ж до полтавських
килимів, то елементи східньої культури в українському
народньому мистецтві—не рідкість. Україна ж колись
мала жваві торговельні зв’язки з східньоазійськими
народами.
Все це нам доводить, що немає на світі ізольованих
культур, та проте народне мистецтво, незважаючи на сто-
ронні впливи, завжди має свій стиль, своє коріння, що ся-
гає найглибших верств етнічних особливостей народу.
Мистецтво і побут
Народне мистецтво — мистецтво декоративне, воно має
прикладний характер, а тому тісно пов’язане з побутом.
Щоб зрозуміти основний зміст і закони розвитку народньо-
го мистецтва, потрібно вивчати його у зв’язку з народнім
побутом. Розглядаючи мистецтво тільки і виключно на за-
гальному тлі народнього життя, ми зможемо його зрозумі-
ти. Та не тільки зрозуміти, а й пізнати, яку величезну
вагу має народне мистецтво для етнологічних досвідів.
Особливо національний одяг, як мистецтво, не можна
розглядати ізольовано від побуту. А народній побут пов’я-
заний з фолкльором: піснями, казками, народнім повір’ям
та прислів’ями. Все це і буде фоном, тлом, на якому народ-
не мистецтво буде розглядатися у цій книжці.
479
МАТЕРІЯЛИ, З ЯКИХ виготовляється
НАРОДНІЙ ОДЯГ
Хутро
Клімат України, як відомо, досить суворий, і теплий
одяг нашому населенню завжди був потрібний не менше
як на шість, а то й на сім місяців у році. Ось чому в Україні
хутро завжди було найулюбленішим матеріялом для виго-
товлення верхнього теплого одягу, як для чоловіків, так
і для жінок. Колись наші предки вживали для одягу хутро
з диких і свійських тварин. З свійських найбільше вико-
ристовувались вівці, а з диких — ведмеді, лисиці та вовки,
а на узгір’ї Карпатських гір олені. Тепер здебільшого кожу-
хи шиють з овечих шкір і тільки вельми заможні люди
мають кожухи з лисиці. Вовки, ведмеді та олені вже рідко
зустрічаються в українських лісах, а тому й не диво, що
кожухи з хутра цих тварин стали великою рідкістю. На
оздобу теплого верхнього одягу завжди використовува-
лись хууїра дрібних диких тварин, як ось куниць, соболів,
горностаїв, бобрів та білок.
З старих літературних пам’яток відомо, що вже в IX—
XII століттях слов’янські племена платили данину своїм
і чужим князям куничим і білячим хутром. Так, з Лаврен-
тіївського літопису довідуємося, що хозари брали з полян,
сіверян та в'ятичів по білячій хутрині з двору, а варяги
брали з деоев’ян по одній чорній куниці. Наша княгиня
Ольга теж наказала дерев'янам платити їй данину хутром.
У тому ж літописі говориться, що Ігор, Ольга і Святополк,
коли сідали на княжий стіл, то роздавали хутряний одяг
і шкіри куниць своїм дружинникам. Автор «Слова о полку
Ігоревім», що жив у ХІІ-му столітті, нарікаючи на руських
князів, писав:
«А князі самі собі крамолу кували,
а поганмє самі з побщами рискаючи по русь-
]кіи землі,
данину взимали: зо всякого двора білку».
480
У тій же старокняжій поемі Ярославна, плачучи на
путивлівській стіні, примовляє:
«Полечу я зозулею по Дунаю,
омочу бобровий рукав у Каялі-ріці...»
З стародавньої народньої творчости довідуємось, що в
стародавній Україні кількістю хутра та хутряного одягу
визначалося багатство господаря. В одній колядці спі-
вається:
В тебе шуби соболеві,
Горностаї королеві...
А в галицькій щедрівці говориться про те, як багата
ґаздиня, відправляючи свою челядь на лови, наказує їй:
Тур-оленя вбийте,
Роги зщибите, шубу здіймите,
Ой, принесіте та повісьте,
Та повісьте в новій світлиці,
В новій світлиці та на стіночці,
Все ж то-то буде, гей, ґадзиночці.
І це, як видко із змісту щедрівки, є най багатший пода-
рунок ґаздині від її челяді
У Лаврентіївському літописі під роком 1068-м читаємо
таке: «Дворь жь княжь розграбиша, безчисленое мно-
жьство злата и сребра, кунами и бЬлью...» Як бачимо,
в стародавній Україні-Русі хутро розцінювалось нарівні
з сріблом і золотом.
Про стародавніх чинбарів та кожем’яків маємо багато
згадок у народніх казках та переказах. Найстарша та, ма-
буть, і найцікавіша з цих казок є казка про Кирила Ко-
жем’яку; тут Кожем’яка змальований як народній багатир-
силач, бо ж «він шкіри м’яв, а тому й багато сили мав...
а сили мав так багато, що й лютого змія поборов таки того,
що жив під Києвом та людей хапав». Саме тому, що такому
важливому героєві народньої казки приписується ремесло
кожем’яки, ми можемо бачити, яке велике значення
в стародавньому побуті мав одяг з вичинених шкір.
Тканини
Поруч з обрібкою хутра в Україні вже з давніх-давен
люди вміли виробляти тканини з льону, коноплі та з ове-
чої вовни. Всі ці тканини виробляються кустарним, чи,
краще сказати, домашнім способом.
Льон — це одна з найстарших культурних рослин, яка
плекалася на наших землях ще в період дохристиянської
16 О Воропай
481
доби. Конопля була запозичена нашими предками від
іранців, але теж дуже давно, бо насіння коноплі було знай-
дено в могилах, які датувалися періодом поганських часів.
Обидві ці рослини згадуються в церковних постановах
Ярослава Мудрого: «Аще человекь иметь красти коноплю
или лень и всякое жито».
Овеча вовна та вовняні тканини згадуються в літера-
турних пам’ятках уже з ХІ-го століття. Так, в «Ізборнику
Святослава» читаємо: «Оть вльньї сьі а не оть льну...»,
а в житії Теодосія Печерського літописець Нестор згадує
про «руками прядущю вльну...». Крім того, залишки вов-
няних тканин, як і тканин з льону, часто знаходять архе-
ологи, розкопуючи могили стародавніх слов’янських
поховань на території нашої батьківщини.
З чужинецьких, привізних тканин найпоширеніший
по всій Україні був шовк, що в старих літературних па-
м’ятках називається паволокою.
У староукраїнській перерібці повісті про Девґенієве
діяння *) знаходимо таке місце: «А теща подасть ему дра-
гих поволок зелених тридцять...» Шовк відігравав колись
визначну ролю в одязі заможнього українського населен-
ня. Починаючи з середини ХУІ-го століття, в Києві та в
Переяславі встановилася велика торгівля привізним чу-
жинецьким товаром. В подорожніх записках Михайла
Литвина, який був на Україні в році 1550-му, читаємо, що
в Києві «...така велика кількість дорогих шовкових одягів,
дорогоцінного каміння, соболів та інших дорогоцінних ху-
тер, що мені самому траплялося бачити шовк, який кош-
тував дешевше ніж у Вільні льон...» * 2).
Німецький лікар Самуель Ґотліб Ґмелін, що побував на
Україні в році 1770-му, писав у своїх записках: «...одяг но-
сять бавовняний, шовковий і суконний, міцно підперізу-
ються шовковими поясами» 3).
Одночасно з шовком на Україні було багато привезе-
ної з чужинецьких країн тяжкої золотої парчі, а також
і оксамиту. Про оксамит згадується у «Слові о полку
Ігоревім» —
«...помчаша (русичі) красніє дівки половецькіє,
а с ними злато і поволоки, і драгиє оксамити».
’) «Девґенієве дієніє», пам’ятка староукраїнського письменства, ві-
зантійська героїчна поема про героя візантійсько-арабської боротьби
X в. Василя Діґенія-Акрита, прийшла до нас, мабуть, у південно-слов’ян-
ській редакції і перетворилася в казку.
2) Січинський В.: «Чужинці про Україну». Прага 1942, стор. 48.
3) Сочинський В/, стор. 149.
482
Зустрічаються згадки і про олівір, тканий золотом.
В Іпатіївському літопису під роком 1252-м читаємо: «Ко-
жух олівіра грецького і кружеви золотими ошит...» Отже,
населення княжої та гетьманської України широко кори-
стувалося дорогоцінним матеріялом для свого одягу.
В кінці ХУПІ-го століття, коли російська цариця Кате-
рина ІІ-га скасувала Гетьманщину, зруйнувала Запорізьку
Січ та закріпостила осиротілих селян, населення України
збідніло. Тоді вже тільки шляхта та невеличка частина
міщан могли купувати дорогоцінні експортні тканини.
Переважна більшість українського населення, тобто селяни,
все менше і менше вживали для свого одягу шовк, оксамит
і парчу. Тканини власного виробу стали майже єдиним
матеріялом для вжитку українських селян. Але і тканини
власного виробу з льону, коноплі та вовни були досить
високої якости. Так, про українське сукно вже в середині
XIX століття добре відзиваються чужинці, які відвідували
Україну. Один із таких відгуків ми знаходимо в одного
з найбільших письменників Франції того часу, Оноре де
Бальзака, що в 1850-му році побував у селі Верхівцях
на Київщині. В своєму листі до рідних він писав: «Верхівці
мають досить велике населення, тут існує суконна фабри-
ка, дуже добра. Мені роблять кожух на сибірській лисиці
на зиму з тутешнього сукна, і це сукно варте францу-
зького» 4).
Що ж до українського селянського полотна, а особливо
полотна з льону, то його ще й тепер залюбки вживають
для чоловічих сорочок та жіночих суконь не тільки в
Україні, а й тут, за кордоном. Щодо грубости ниток се-
лянське домоткане полотно ділиться на три основні види,
а саме: найгрубшу рядовину, середню «десятку» та най-
тоншу «дванадцятку». Рядовина вживається на верхній
робітний одяг для чоловіків, з «десятки» шиють сорочки,
а «дванадцятка» йде переважно на жіночий одяг, рушники
та скатерки.
Тепер уже в Україні, як і скрізь по всьому світі, побудо-
вані нові текстильні фабрики з наймодернішим ткацьким
устаткуванням, але тканини домашнього селянського
виробу ще довго будуть існувати по наших мальовничих
селах та хуторах як одна з найулюбленіших галузей
народкього промислу.
4) Січинський В.: стор. 200—201.
16 *	483
ЖІНОЧЕ ВБРАННЯ
Рости, косо, до пояса,
я буду чесати.,.
Аби ся тримало...
На Гуцульщині дівчину заплітають тоді, як їй спов-
ниться шість років життя. Для цієї церемонії запрошують
«сахнівну», жінку, що належить до близької родини. Сах-
нівна заплітає волосся на голові дівчини навхрест, беручи
жмут волосся спереду, з потилиці, від правого вуха і від
лівого. Зв’язуючи всі чотири кінці на середині голови, сах-
нівна примовляє:
«Як зв’язую все волосся на тобі, аби ся тримало з усіх штирьох бо-
ків, так аби ся в’язали до тебе з усіх боків парубки, удівці, дідицькі сини
та й котрі найстарші парубки у краї; котрий тебе узрить, то так аби ся за
тобою умлівав, як риба за водою».
При цій церемонії звичайно бувають якщо не всі, то
бодай ближчі родичі, що з нагоди першого плетення ко-
си сідають за стіл, п’ють горілку і весело приспівують:
Ой, ще буде подобочка дівчинов ходити,
Та за своєв голівоньков косичку носити...
В селі Громах на Уманщині мені доводилося спостеріга-
ти кілька випадків, як перший раз заплітали косу дівчинці
дорослі дівчата, а не заміжні жінки, як на Гуцульщині
При цьому мати ставила дівчатам могорич, бо ж — «треба
косу поливати, щоб краще росла!» Ця церемонія відбува-
лася восени, перед тим, як дівчатка мали йти до школи.
Очевидно, і в інших місцевостях України перше пле-
тення дівочої коси чимось та якось відмічається, але в ет-
нографічній літературі про це мало відомо.
Руса коса до пояса...
Українські дівчата, як дівчата всіх інших слов’янських
народів, завжди ходили з непокритою головою — ознака
дівочої чести. Втративши честь, дівчина покривала свою
484
голову хусткою, а звідси і назва «покритка». В старій
Україні-Русі був звичай: якщо хлопець накинув на голову
дівчини намітку, вона ставала йому дружиною.
Коси наших дівчат були довгі, справді до пояса. Це вва-
жалося, як вважається ще й тепер в Україні, за одну з най-
головніших ознак дівочої краси. Довга коса — честь діво-
ча’ Колись у наших селах парубки за негідну поведінку
дівчини силоміць обрізали їй коси і це була ганьба... В се-
лах України наші дівчата ще й досі бояться обрізаних кіс.
Антося Яремчук з села Стетківці на Житомирщині як
«ОСТ-арбайтер» була у німецькій неволі, жила в таборі,
тяжко працювала і мусіла обрізати коси. З цього приводу
в своєму листі до товаришки вона писала:
«Коси я тепер обрізала, бо дуже вилазили. Щоб так мене мама поба-
чили таку, з обрізаними косами, то не знаю, що б вони мені сказали б?.. »
Що ж до звичаю, як саме заплітати косу, то є різниця
поміж Ліво- і Правобережжям. На Лівобережжі в будень
дівчата роблять рівний проділ, посередині голови, розчі-
сують волосся на два боки і заплітають у дві коси. Запле-
теними косами обвивають голову, ніби вінком. У неділю
або в свято дівчата сплітають все волосся в одну косу
і вплітають у неї кілька кольорових стрічок-кісників,
що разом з косою звисають вздовж спини.
На Правобережжі у будні дні дівчата так само обви-
вають голову кісьми, ніби вінком; у неділю ж чи свято за-
плітають не в одну, а в дві коси і ті коси звисають вздовж
спини без довгих стрічок. У дві ж коси заплітаються і дів-
чата-подолянки. Дівчата-гуцулки у своїх жартівливих
співаночках про косу співають:
Дивуються мені люди, що я дівонькою,
А я плота не городжу свею косонькою,
А я плота не городжу, ні кілля не гачу,
Я за свою косу-русу податку не плачу.
Рости, косо, до пояса, я буду чесати,
Десь мій милий у цісаря, я буду чекати...
У зв’язки та в колокілки...
Павло Чубинський 1), а за ним і Хведір Вовк * 2) відмі-
чають спеціально святкові зачіски дівчат на Київщині,
в Канівському повіті та частково на Чернігівщині. Таких
зачісок є дві: «у зв’язки» та «в колокілки». Обидві вимага-
ють сторонніх рук, а тому колись — ще як Україна не була
’) Трудьі зтногр. зкспед. в Зап.-русск. край. Том VII, 1873.
2) Студії з укр. етногр. та антр., Прага.
485
колгоспною — в суботу ввечері, або напередодні великих
свят, дівчата збиралися по кілька до одної хати, мили
голови і одна одній виплітала «зв’язки» або викладала
«колокілки». В часи Павла Чубинського та Хведора Вовка
«зв’язками» та «колокілками» запліталися дорослі дів-
чата. Мені ж особисто доводилося бачити так заплете-
них учениць, що їх заплітають ще матері, посилаючи
до школи.
Дрібушки
Понад Дністром в Галичині дівчата заплітають волосся
у чотири коси. Дві передні підплітають коло висків, а задні
розподіляють на кілька дрібних кісок — дрібушки. Дрі-
бушки викладають навколо голови вінком, а одну кіску
«перекидають» через голову.
На Полтавщині ж дрібушками заплітаються молодиці
перший рік після весілля. В одній весільній пісні з Лівобе-
режжя дівчата співають, звертаючись до молодої:
Оце тобі, Маріє, за тоє,
Щоб не плела кісоньки втроє.
Заплети кісоньки в дрібушки,
Бо вже ж тобі не ходити в дружки...
На Закарпатті дівчата заплітаються в одну косу, а спе-
реду напускають волосся на кути чола — начоси. Нижні
частини начосів заплітають у «дрібушки», маленькі кіски,
що є ніби орнаментом зачіски.
Козак буде розплітати,..
В одній народній пісні, що записана на Київщині, дівча-
та співають:
Ой, на горі жито — тоненькі покоси,
А хто буде розплітати дівчиноньці коси?
Козак буде розплітати, козак буде плести,
Козак буде дівчиноньку до шлюбоньку вести...
Найурочистішим моментом народнього весілля є роз-
плітання дівочої коси. Цей момент символізує собою кі-
нець дівування. Молоду садовлять на діжі, що застелена
кожухом вовною догори — символ щастя. Старша дружка,
звертаючись до старости, каже:
— Пане старосто, пане підстаросто, благословіть моло-
ду розплітати!
— Бог благословить! — відповідає староста.
486
Молодий підходить до невісти і розплітає їй косу. Роз-
плітає небагато, щоб тільки витягнути з коси стрічку і за-
брати її собі Далі вже цю церемонію довершують дружки
або свашки, як де ведеться. Прощаючись з косою, молода
плаче, а дружки співають:
Чого плачеш, чого жалуєш, молода Марусю?
Ой, чи тобі жаль батька старого, чи подвір’ячка його?
Ой, не жаль мені батька старого і подвір’ячка його,
Тільки жаль мені русої коси — дівочої краси;
Дівки гуляють, кісоньками мають, а мене не приймають...
І скільки ніжности, шляхетного почуття у піснях, яки-
ми молода прощається з косою, символом свого дівування:
Ой, на горі жито, а в долині просо,
Ой, жаль мені тебе, моя русо-косо!
Ой, просо, просо — волоття,
Ой, косо, косо — золоття!
Та не рік я тебе кохала,
Що суботоньки чесала,
Що неділеньки вмивала, —
За один ранок стеряла3).
Ой, сиділи лебеді на воді,
Та й полетіли на ріки —
Розпустили русу-косу навіки...
Або ще:
Перше було літечко, а тепер зима,
Посіяла чорнобривці, та вже не пора.
А вже ж мої чорнобривці розцвітають,
Уже мою русу-косу розплітають.
Уже мої чорнобривці розцвіли,
Уже мою русу-косу розплели.
Народня пісня порівнює дівочу косу 3 чорним ШОВКОМ,
а сльози, пролиті на прощанні з косою, з золотом:
Ой, матінко, ти голубонько,
Приснився мені сон дивненький:
З раю пташки вилітали,
Чорний шовк поснували,
Дрібне золото порозсипали...
З раю пташки — твої дружки,
Чорний шовк — твої кіски,
Дрібне золото — твої слізки...
На гуцульському весіллі не розплітають кіс молодої, а
відрубують. Цей обряд відбувається так: свекор бере кі-
нець коси своєї невістки в руки і прив’язує до дерев’яного
кілочка, що спеціально для цього забивається у стіну. Мо-
лодий, танцюючи з дружкою, повинен виявити стільки
3) Згубила.
487
сприту, щоб відрубати кінець коси молодої одним махом
топірця. Якщо йому не пощастить це зробити, то старі гу-
цулки — а вони до цього придивляються пильно — будуть
пророчити молодій нещасливе життя. Якщо ж кінець коси
відлетить з одного маху, то подружжя буде щасливе.
На північно-західній Волині косу молодої не розплі-
тають і не відрубують, а відрізують ножем. Коротке воло-
сся ховають під очіпок. Молодиця назавжди залишається
коротковолосою. Та цей волинський звичай є винятком
у загальноукраїнському звичаї.
В косі стрічка голуба...
У неділю та в свята дівчата вбираються в стрічки. Ви-
бравши одну найкращу стрічку, дівчина обвиває її навколо
голови, а до кінців, що звисають на спину, пришпилює всі
останні стрічки, скільки б їх не було. Поверх стрічки одя-
гається вінок. Щоб стрічка краще трималася на голові, ко-
лись дівчата робили з лубка обручик, покривали його
стрічкою і одягали на голову, як капелюшок. Влітку, йду-
чи в поле, дівчина збирала квіти і закладала їх за лубок,
покритий стрічкою. Виходило щось на зразок корони
з живих квітів.
По всій Україні серед хлопців ще й досі зберігся
старий добрий звичай дарувати дівчатам стрічки та на-
мисто. Такі подарунки звичайно робляться тричі на рік:
на Меланки, перед Новим Роком, на перший день Вели-
кодня та на Зелені Свята. У народніх піснях про це
співається:
Ой, по росі, сивий коню, по росі, по росі —
Від милого дарунок: стрічка у косі...
На Гуцульщині парубки співають:
Єдна шила на подвір’ю, друга на містечку,
Єдній куплю вобарінок, а другій стьожечку,
Не такую червоную, що в коси вплітати,
А такую біленькую, до шлюбу ставати...
Та не завжди в коси вплітаються червоні стрічки. Ми,
українці, як відомо, не захоплюємося яскравими кольора-
ми. Нам більше подобаються спокійні барви, а тому над
Дніпром парубки співають про дівчину, що у неї:
Руса коса до пояса,
В косі стрічка голуба...
488
ВИЙСЯ, ВІНОЧКУ, ГЛАДКО...
Дівочі вінки
Заквітчай голову дівочу
Лілеями та тим рясним
Червоним маком,..
Т. Г. Шевченко
Найкращою оздобою голови дівчини є вінок. Наші дів-
чата плетуть собі вінки з квітів маку, синіх волошок, біло-
го ромен-зілля, чорнобривців та дикої рожі... У плетенні
вінків нашими дівчатами досягнено не меншого мисте-
цтва, як у вишитті, тканні та мереживі. В залежності від
індивідуальних здібностей, дівчата так комбінують барву
і форму квітів у вінку, що вінок стає мистецьким твором
і підкреслює красу дівочого обличчя.
Одного разу літом, ще в Україні, я зустрів в полі
цілу групу дівчат. Це було в червні, саме наливалися
жита. Поміж збіжжям понад дорогою цвіло багато по-
льових квітів. Люди не були зайняті роботою, бо була
неділя.
— А ну, дівчата, розійдіться по житах та сплетіть
собі кожна вінок, але так, щоб одна в одної не піддив-
лялася!
— Навіщо вам наші вінки?
— А так,— кажу,— хочу знати, чи ви вже вмієте він-
ки плести.
Це були мої колишні учениці з «семилітки» в селі
Громи на Уманщині. Вони послухались і розійшлися по
житах...
За якусь годину я вже мав перед собою понад десять
вінків. Наслідки спроби були дуже цікаві: з одних і тих же
квітів у кожної дівчини були зовсім різні вінки.
— Килино,— питаюся одної з дівчат,— чому ви саме
так розташували ці квіти і підібрали саме цю комбінацію
барв?
Дівчина трохи засоромилась і відповіла:
— Бо це мені до лиця.
489
І справді, це їй було «до лиця». Червоні маки у гарній
комбінації з синіми волошками дуже пасували до її чорня-
вого, трохи хвилястого волосся.
Так наші дівчата в Україні завжди роблять: плетуть
собі вінки з живих квітів — «до лиця»! Зимою ж, коли не-
має квітів, перев’язують волосся, повище чола, червоною
або блакитною стрічкою. Паперових вінків та ще кепсько
зроблених ніколи собі на голову не клали...
Правда, вінки з паперових та воскових квітів були ко-
лись в старій Україні, плели їх черниці православних
манастирів і продавали на київських базарах, але то були
мистецькі вироби, твори справжніх митців. «Київські він-
ки» — так вони називались серед дівчат і близьких, і да-
леких околиць Києва — купувалися тільки перед шлюбом,
як шлюбні вінки. Купуючи «київський вінок», дівчина теж
вибирала собі «до лиця», який-небудь не брала.
З яких би квітів вінок не був, живих чи штучних, він
повинен бути невисокий і охайно прилягати до голови.
Строкаті ж, дуже високі вінки негарні... Вінки з квітів па-
сують тільки до свіжого, справді дівочого обличчя, а моло-
дицям хустка до лиця! Вінок з квітів — не тільки оздоба,
це ще й свідоцтво дівочости. Молодиця і «покритка»
не сміють класти на свою голову вінок. Такий звичай
є не тільки в нас, українців, а в усіх слов’ян.
З літературних джерел знаємо, що в 977-му році чехи
підняли ціле повстання проти своєї княгині Дубравки тіль-
ки тому, що ця княгиня, будучи старою бабою, відважи-
лась на свою голову покласти дівочий вінок. Отже, і для
княгині не було винятку з цього суворого правила.
Вінок з живих квітів захищав колись дівчину від на-
пасників. Народ вірив, що дівчина, маючи на своїй голові
вінок, володіє чарами, якими вона могла тяжко карати
кожного напасника.
Від нечистої сили...
Вінок захищав дівчину і від «лихого ока» та від нечи-
стої сили. Ось чому напередодні Святого Юрія, на Зелено-
му тижні, в ніч під Івана Купала (часи, коли, за народнім
віруванням, бродять тіні мерців, бігають мавки, з води на
берег виходять русалки, з’являється на землі всяка «нечи-
ста сила», що може пошкодити дівчині) дівчата не ски-
дають з голови вінків. Щоб посилити захисну силу вінка,
дівчата вплітають поміж квіти часник, полинь та люби-
сток — зілля, яке саме собою має чарівну силу проти вся-
кого «чортовиння».
490
В ніч під Івана Купала найбільшу силу має «тоя». У Ла-
тинському повіті на Поділлі розказують таку «буваль-
щину»:
Одна дівчина в купальському вінку пішла по ягоди до
лісу. Там вона зустріла парубка. Молодий, гарний,— він
став з нею *на розмову і почав залицятися. Жартував,
сміявся, потім каже:
— Скинь, дівчино, тою, то будеш моя!
Дівчина прийняла це за жарт та й каже:
— Тоя моя, а я не твоя!..
А той нарубок все своє:
— Скинь, дівчино, тою, то будеш моя!
Він так гарно її просив, що вона скорилася: взяла та
й скинула вінок. Тільки вінок скинула, в ту ж мить нею
заволоділа «нечиста сила». Під виглядом парубка був сам
дідько!
Цікаво, що в античній Греції, як пише про це проф.
В. Щербаківський, вінок відігравав ту ж саму апотропеїч-
ну ролю (захисника від усього злого), як і в Україні Коли
з Пірея в Атенах відпливали на кораблях колоністи до по-
бережжя Чорного моря, то їх проводжали з вінками. Кида-
ли вінки в море, щоб вони охороняли від’їжджаючих від
бурі та всякого іншого нещастя. Лавровий вінок за пере-
могу на олімпійських іграх тому так високо цінився,
що апотропеїзм цього вінка зміцнювався ще тим, що він
був зроблений з галузок лавру, який ріс біля храму Зевса
на Олімпі1).
Весільні вінки
В українському народньому весіллі вінок відіграє ту ж
ролю, яку в інших народів відіграє біле покривало: «фата»
по-московському, чи «вельон» по-польському. Це покрива-
ло повинно було охороняти «молоду» від «поганого ока».
У нашому звичаї цю ролю виконує вінок з «хрещатим бар-
вінком», символом тривалого кохання.
Напередодні весілля у «Дівич вечір» дівчата сходяться
на останню вечірку до хати «молодої». Там вони співають
ритуальних пісень, виплітаючи весільні вінки. Першою,
’) Див. В. Щербаківський: «Старовинний праукраїнський соціяль-
ний устрій на основі аналізи українського весілля». Літ. Науковий Вісник
травень 1948, стор. 66.
491
від імени «молодої» (сама «молода» на весіллі не співає)
співає старша дружка:
Вийте, дівоньки, собі й мені
Собі звийте з рути-м’яти,
Мені звийте з барвіночку...
Зелений барвінок — символ тривалого кохання. Навіть
куповані на базарі «київські вінки» перевивалися зеленим
барвінком.
Приступаючи до плетення вінка для «молодої», друж-
ки хором випрошують благословення.
В долину, дівчата, в долину
По червоную калину,
По хрещатий барвінок, —
«Молодій» на вінок...
Із руточки — дві квіточки,
Благослови, Боже,
І отець, і мати, —
Будемо вінок зачинати!..
На західніх землях України, в’ючи весільні вінки, дів-
чата співають:
Щаслива Маруся в Бога,
Стояли янголи у порога,
Просили панянок, просили,
Щоб їй віночок ізвили...
Коли «молода» вперше кладе на голову весільний ві-
нок, тоді дружки співають:
Ой, чи вогонь, чи полумен палає,
Чи на Марусі золотий вінець сяє?
А на неї і матінка зглядає:
«Ой, не зглядай, моя матінко, на мене —
Не сходила я кращого вінка у тебе.
Ой, не рік — не два, як ся Івась залицяв,
Ой, він мені золотий вінок обіцяв...»
Пригадуючи чарівну красу весільних вінків, я не один
раз ставив перед собою питання: що примушує наших дів-
чат нехтувати своїм, кращим, а перехоплювати чуже, гір-
ше? Я маю на увазі той сумний факт, що наші дівчата,
беручи шлюб, нехтують традиційний український вінок
і напинають собі на голову чужі, зовсім не наші «вельон»
чи «фату» — шматок білої прозорої тканини! На превеликий
жаль, найбільше захоплюються наші дівчата «вельонами»
тут на еміґрації, де навпаки треба шанувати звичаї свого
народу.
492
Вінки з пташиного пір’я
Колись в Україні, крім вінків з живих квітів, дівчата
плели собі вінки з пташиного пір’я. Найкращим пір’ям для
вінка є пав’яче пір’я. В одній старовинній колядці ми
знаходимо такі слова:
По горі-горі павоньки ходять...
За ними йшла ґречная панна...
Ой, ходить, ходить — пір’ячко збирає...
Віночок вине, на голову кладе.
Очевидно, і весільні вінки в стародавній Україні пле-
лися з пір’я. В одній з весільних пісень на Київщині
дружки співають:
Летів горностай через став,
Золотії пір’ячка попускав;
Та підіть, дружечки, позбирайте,
Марусі віночок звивайте...
Дівчата на Бойківщині ще й досі вплітають до вінків
з квітів пав’яче пір’я. У Старобільському повіті на Харків-
щині молодиці застромлюють пав’яче пір’я під хустку нав-
коло свого обличчя. На волинському Поліссі дівчата при-
крашають свою голову дрібним курячим пір’ям, пофарбо-
ваним у зелений колір. На галицькому Поділлі дівчата
оздоблюють своє волосся «качуриками» з хвоста селезня
(качура), вмочуючи їх перед тим у розтоплений, пофарбо-
ваний на зелене, віск. Колись на Київщині зелене пір’я
з хвоста селезня дівчата вшивали поміж двома стрічками,
а потім вив’язувались цією оздобою понижче вінка. Вибір
зеленої барви найлегше пояснити бажанням наподоблю-
вати рослин, але таке пояснення дуже непевне.
Вінці-діядеми
У північних слов’ян ще донедавна зберігалися гарні
вінці-діядеми—«кокошники». Археологічні знахідки на
Київщині та зображення на старокиївських мистецьких
виробах свідчать, що ті північні вінці-діядеми — це при-
краса наших, українських дівчат. Прикраса, що в свій час
була занесена на північ так само, як і билини та інші куль-
турні цінності княжої України-Руси.
Були вінці й у вигляді митри. На один з таких вінців,
як дівочу прикрасу, звернув увагу академік Кондаков,
вказуючи на зображення емальованих дармовісів, золотих
493
сережок т. зв. «лісківського скарбу». Ті сережки виготов-
лялися у Києві ще в XII столітті2). Пізніше, у козацькі
часи, в Україні теж були прикраси на зразок вінців-діядем.
Про це ми знаходимо у писаних згадках чужинців, що від-
відували тодішню Україну. Наприклад, у середині XVII
століття Павло Аленський, побувавши в Україні року
1656-го, писав:
«Дочки київських вельмож носять на головах кружальце, щось наче
перстень з гарного оксамиту, гаптоване золотом, прикрашене перлами
та самоцвітами, щось немов корона, вартості більше 200 золотих. Дочки
бідних роблять собі вінки з різних менших квіток...» 3)
Чільце
На Гуцульщині, крім вінків, ще й досі збереглося «чіль-
це» або «рясна» — підвішені до дротика вузенькі металеві
платівки, що мають вигляд маленьких стрючечків або пе-
люсток квітів. Чільце носять над чолом. Вбирає його «мо-
лода» на весілля або всі дівчата під час урочистих свят.
Гуцульське чільце — це, либонь, залишок тої староук-
раїнської оздоби, що була запозичена від Візантії в період
княжої доби в Україні. Це була діядема з березової кори,
обшита дорогою тканиною, а зверху покрита золотою або
срібною платівкою. Під платівкою внизу підвішувались
декоративні бляшки або намистини. Подібна оздоба жіно-
чої голови була знайдена археологом Хвойком у Броварях
на Полтавщині.
Пов’язку для голови, виткану з золотих та срібних ни-
ток, а також шнурок з намистинами знайшла пані Мель-
ник при розкопці могили старослов’янського поховання
на Харківщині.
Крім гуцулів, чільце ще зберегли серби та інші балкан-
ські слов’яни. Під турецьким впливом сербське чільце
складається з дрібних монет, спеціяльно для цього фабри-
кованих. Такі монети, здебільшого золоті, підвішуються
до шнурочка чи ланцюжка й одягаються на голову по-
вище чола.
Уплітки
До оздоб голови дівчини вживаються ще й уплітки,
у бойків та гуцулів. Уплітка — сплетені, ніби коси, гарусні
2) Кондаков Н. П.: «Русские кладьі. Древности великокняжого пе-
ріод а» .
3) Січинський В.: Там же, стор. 77.
494
нитки червоної барви. Вони приплітаються до кіс і в кінці
об’єднуються в одну велику китицю, що звисає мало не до
землі. Гуцулки оздоблюють свої уплітки мідними бляшка-
ми або декоративними ґудзиками. Найчастіше уплітки
обвивають навколо голови по кілька разів, утворюючи
з них своєрідний вінець.
Дівчата-наддніпрянки не знають упліток, у них, як це
ми бачили вище, ролю упліток виконують стрічки-кісни-
ки. На західніх землях України уплітки вже зовсім вихо-
дять з моди, їх можна ще зустріти лише в далеких гір-
ських селах.
ДІВОЧЕ НАМИСТО
Паничі —
Дукачів,
А поповичі з міста
Навезли намиста...
Т. Шевченко
Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити
ще з доісторичних часів. Вже в могилах зі спаленими тру-
пами, що стосуються до т. зв. доримської епохи, в місцях,
які були заселені слов’янами, археологи знаходять мета-
леві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окремих нами-
стин або й цілих разків. Одна з таких знахідок трапилася
Хвойкові поблизу Києва, а це свідчить про те, що жінки
і дочки наших предків уже в той час носили намисто.
В староукраїнських літературних пам’ятках намисто
під назвою «бисьрть» або «бисрь» зустрічається вже
в Х-му столітті На території нашої батьківщини в похо-
ваннях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять
срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті нами-
стини виготовлялися з прозорого скла, на поверхню клали
срібну або золоту платівку, а потім знову заливали скля-
ною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений
у княжій Україні-Русі. Бурштинові намистини також не
були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки
на побережжі Балтійського моря, а і в середній течії Дніп-
ра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще ме-
талеві, характеристичні для Волині, Київщини та Гали-
чини,— це т. зв. намистини минського типу, що мають
вигляд малинових ягід.
В археологічних знахідках серед намиста часто трап-
ляються нанизані на нитку маленькі раковинки типу
«Сургеа топеіа» і «Сургеа рапіііегіпа», що були в той час
предметом торгівлі. Це ще, між іншим, свідчить про те,
що княжа Україна-Русь мала торговельний зв’язок
з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Ін-
дійського океану.
496
Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні ма-
теріяли для намиста були в той час коштовною річчю і для
широких мас населення були недоступні Та навколишня
природа, така багата і різноманітна в Україні, давала бага-
то доброго матеріялу для намиста сільського населення;
гарні овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід або й самі
ягоди — це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку
сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцул ь-
щині дівчата й молодиці ще й тепер носять намисто з ово-
чевих коробочок рослини клокічки (8іарЬі1еа ріппаіа Ь.).
Восени по всій Україні діти, бавлячись, роблять собі черво-
не намисто з ягід шипшини, чи свербиусу (Воза сапіпа Ь.).
За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в
дочок козацької старшини та шляхти не бракувало й пер-
лів. В описі майна полковника Перехреста в році 1705-му
записано біля двох фунтів «жемчугу» — перлів 4). Це крім
коралів та всіх інших видів намиста. Тож не дарма, що,
згадуючи ті часи, збідніле тепер населення України каже:
«Були коралі та пішли далі, були перли та ся стерли!»
Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаноч-
ках:
Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі,
Питається богацький син, чи маю коралі.
Або:
Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,
Думав тобі на Рахмана коралі купити.
По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою
«доброго намиста» вважаються великою цінністю. В пое-
зії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про «добре
намисто», як ось:
У доброму намистечку
В садочку гуляє...
Або:
Ой, надіну я сережки
І добре намисто...
Було колись поширене в нас і гарне ґранатове намис-
то, що пізніше замінилося скляним наподоблюванням
природної Гранатової барви.
4) Єфименко Ал.: «Южная Русь. Старинная одежда и принадлеж-
ности домашнего бьіта Слабожан’ь». С. Петербург, 1905.
497
Намисто, як й інші предмети національного одягу, най-
краще збереглося на колишній Гетьманщині та в населен-
ня українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поши-
рені великі круглі намистини з венеційського скла,
що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки.
В будні дні при роботі дівчата одягають не багато нами-
ста, бо бояться, що нитка розірветься і не тільки пропаде
намисто, від цього велика шкода, а й треба сподіватися
якогось лиха, бо ж, за народнім віруванням, розсипане на-
мисто накликає біду. Про це згадується і в народніх піснях
Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,
Сумна вона, невесела — коралі згубила.
Коралини утонули, а хусточка плавле,
Ходить дівка попід воду, білі руки ломле.
Про це ж саме і в Т. Шевченка
Уночи,
Ходячи,
Намисто згубила...
Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і
в будень, бо існує повір’я, що намисто оберігає дівчину
від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок
намиста на шиї.
Колись, бувало, в разок намиста засилають ще один або
два вовчі зуби, «щоб берегли від злої напасти». В неділю
або в свято, йдучи до церкви, в сусіднє село чи до міста,
дівчата колись рясно оздоблювали себе намистом. Про це
співається і в пісне
Якби мені, мамо, намисто,
То пішла б я завтра на місто.
Із стародавніх часів на Україні існує добрий зви-
чай у наших хлопців дарувати своїм дівчатам намисто.
Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:
Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,
Купить мені коралини двадцять штири шнурки...
Серед народніх приповідок про намисто є такі
«Тряси мене, парубче, щоб намисто бряжчало»,
«Намисто — не тісто, в печі не спечеш» — мовляв, тре-
ба купити за гроші.
Намисто в Україні тепер, як і колись, служить оздобою
не тільки дівчат, а й молодих заміжніх жінок; лише бабусі,
498
якщо й носять намисто, то дуже небагато — один, два ра-
зочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж і молодиці нав-
паки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше
червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато
гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться
пошаною у свого чоловіка. Про це знаходимо в Т. Шевченка:
А жіночку свою любив —
І Господи єдиний!
Як те паня, як ту дитину,
У намистечках водив.
Дукачі
Серед намиста на окремих шнурочках, чи ланцюжках,
або й нанизані на нитку разом з намистом був хрестик
і був дукач. Дукачі — це золоті монети, що звалися дука-
тами. Колись в Україні дівчата носили справжні золоті
австрійські дукати, а пізніше були в ужитку і російські
золоті рублі або фальшиві дукати, що спеціяльно виготов-
лялися місцевими ювелірами.
Розуміється, що золоті та срібні дукачі —це вже була
дорога річ, що її могли собі дозволити тільки заможні
дівчата. Серед майна полковника Перехреста є один «чер-
воний», що зветься «одукат», і це була, очевидно, належ-
ність його дочки.
В одній із жартівливих пісень на Волині дівчина хва-
литься перед парубком, що у неї —
...батько багач,
Штири воли на оборі,
Ще й на шиї дукач...
А дівчина-гуцулка каже, що —
Хвалиться багацький син, що буде ходити;
Не маю я білих грошей на шиї носити.
Колись за добрих часів в Україні був звичай, за яким
хрищений батько дарував золотий дукач своїй похресниці
в першу річницю христин. Найкращий подарунок-дукач
вважався той, на якому був викарбуваний образ святої
Великомучениці, ім’я якої носила похресниця: Катерини,
Варвари, Марії Магдалини та інших. Цей звичай давно
вже занеханий, бо матеріяльний стан населення України
не дозволяє його підтримувати.
499
Зґарда
Зґарда — це намисто з литих мідних хрестиків, наниза-
них на ремінчик, шнурок або дріт. Зґарда і формою хре-
стів, і своїм характером зовсім подібна до срібного нами-
ста, що його знайшли археологи на території садиби
Михайлівського манастиря в Києві Це «михайлівське» на-
мисто також складалося з хрестиків грецького типу. Крім
того, археолог Ханенко знайшов у старослов’янському по-
хованні в селі Жукані Остерського повіту на Чернігівщині
зовсім таке ж саме бронзове намисто-хрестики.
У наш час зґарди збереглися тільки на Гуцульщині та
й то вже зустрічаються рідко. Дівчата й молодиці гуцулки
все більше і більше захоплюються купованим намистом,
а про зґарду — таку цікаву й архаїчну оздобу, на жаль,
забувають.
Археологічні знахідки свідчать про те, що зґарда була
загально відома жінкам і дівчатам на початку християн-
ського періоду княжої України-Руси.
Дробинка
Ця оздоба має ще й інші назви, як ось: лучка, голоч-
ка, ланка і силянка від слова «силяти», нанизувати. Це
оригінальна і зосвім несподівана шийна оздоба дівчат
із західніх земель України; в інших місцевостях України
цієї оздоби немає. Дробинка — це намисто, виплетене
у вигляді стрічки з дрібних кольорових намистинок —
«пацьорок», здебільшого на шовковій основі Для цього
вживається чорне намисто для поля та біле, жовте, черво-
не або зелене для орнаменту. На обох кінцях «дробинка»
має стрічки, що ними вона прив’язується до шш або поверх
волосся на голові. Орнамент «дробинкової» мережки
завжди геометричний, як і всі візерунки на вишитті
західньо-українських земель. Добре зроблена «дробинка»
буває дуже гарна і на білій дівочій шиї виглядає при-
вабливо.
Як матеріялом, так і способом виконання «дробинки»
дуже подібні до «гайтанів», що їх роблять деякі фінські
народи далекої Півночі. Як бачимо, географічно країни по-
ширення цих оздоб між собою не пов’язані Цей факт на-
водить на думку, що «дробинка» прийшла до Галичини
з Мадярщини, куди її занесли ще перші угри, які прийшли
на цю територію в ІХ-му столітті Христі5).
5) Див. Хв. Вовк: «Студії...», стор. 126.
500
ОЙ, ХУСТИНА, ХУСТИНОЧКА!..
Хустина в побуті
Ой, хустина, хустиночка!
Мережена, шита...
Т. Г. Шевченко
Дівчатам належиться ходити з відкритою головою, але
це не завжди можливо. Стужа взимку та спека влітку зму-
шують їх покривати голову хусткою.
На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку нав-
кісь трикутником і обмотують її навколо голови, а тім’я
залишають відкритим, «щоб волосся видко...» З лівого бо-
ку до хустки пришпилюється квітка рожі або гілочка зеле-
ного барвінку. Зимою дівчата якщо беруть хустку, то так
нею закутуються, як молодиці
На Правобережжі хусткою дівчата користуються лише
у випадку крайньої потреби. Коли вже беруть хустку,
то і літом, і зимою обгортають нею голову так самісінько,
як і жінки, але ззаду на спині з-під хустки повинна
визирати коса.
У галицьких селах, понад річкою Опір, ще й досі збе-
реглося старослов’янське дівоче вкриття голови — луб’я-
ний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий бі-
лою прозорою тканиною, ніби денце шапки. З-під вінка на
спину спускаються кілька кольорових стрічок та волосся,
заплетене у дві коси.
На всьому півдні України, в степах, де немилосердно
пече сонце і «запалює» обличчя, дівчата, боронячись від
«запалу», замотуються білою хусткою так, що ледве визи-
рають очі
На Херсонщині, під час роботи, і дівчата, і молодиці
«вив’язуються» білими хустками. Цей звичай, імовірно,
запозичений від сусідів.
Обрядове значення хустки
Крім побутового, дівоча хустка в Україні має ще
й обрядове значення. Так, при сватанні дівчина перев’язує
501
руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. У на-
родній пісні про це співається:
Ой, маю я одну хустку та їй нема року,
А то буде миленькому на осінь до боку...
В часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат:
коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дів-
чина своєму нареченому дарувала вишиту хустину як
символ вірности в коханні В Тараса Шевченка читаємо:
Дарувала шиту шовком хустину,
Щоб згадував на чужині..
На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі чи він
згине в бою, хустка від дівчини виконує важливу ролю:
нею вкривають обличчя козака, «щоб хижі птахи очей
не довбали, козацької крови не випивали...» У пісні про
це співається:
Дай же, дівчино, хустину,
Може в бою де загину —
Накриють очі темної ночі,
Легше в могилі спочину...
Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло
його клали в домовину, накривали червоною китайкою,
а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели
за домовиною —
Ведуть коня вороного,
Розбиті копита...
А на ньому сіделечко
Хустиною вкрите.
Так про цей звичай писав Тарас Шевченко у своїй пое-
мі «Хустина».
Хустка як мистецький твір
Колись хустки в Україні вишивалися шовком, сріблом
та золотом. Якщо вишивали шовком, то найбільше вжива-
ли червоних, синіх, зелених, жовтих та рожевих ниток.
Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки окремо ніко-
ли не вживалися, тільки в поєднанні з червоними.
Орнамент на хустках був колись переважно геометрич-
ний, а починаючи з XVIII століття навпаки: для хусток,
як і для рушників, увійшов у моду рослинний орнамент —
стилізовані квіти рожі, васильків, гвоздиків. Дуже рідко на
старих українських хустках можна зустріти зображення
птахів: півників, голубів...
502
Вишиті візерунки, як колись, так і тепер, розташо-
вуються на хустках по чотирьох кутах та посередині. Інко-
ли по кутах розміщуються головні фігури, а по всьому полі
хустки, у гарних комбінаціях, розкидаються дрібніші
деталі орнаменту.
Відомий художник Ілля Репін, готуючись малювати
великий образ: «Запорожці пишуть листа до турецького
султана», їздив по містах колишнього Запоріжжя. їздив
не сам, а з великим знавцем запорізької старовини Дми-
тром Яворницьким. Під час цієї мандрівки Яворницький
зібрав, а Рецін змалював багато дуже цікавих пам’яток
часів козаччини. Тоді ж Ілля Репін зробив малюнки з кіль-
кох вишитих хусток, що належали запорозьким козакам
і зберігалися у їхніх нащадків. З тих малюнків бачимо,
що козацькі хустки були вишиті квітами і мали довгі
китиці по краях.
До речі, кілька слів про малюнки Репіна. К. Чуков-
ський, переглянувши у 1915-му році альбоми Іллі Репіна,
писав таке: «Одних лише етюдів до „Запорожців44 було
у Репіна кілька сот і мені здалося, що у них навіть штрих
український: м’який, музикальний, ліричний...»
Ті малюнки мають для нас велике значення, бо ж там
задокументовані пам’ятки української старовини, що вже
тепер, мабуть, не існують. Там були змальовані оздоби за-
порозьких церков, ікони, рушники, хрести, посуд... Крім
того, такі речі, як рушниці, одяг, хустки, пояси, шаблюки.
Більшість із тих малюнків є розкидані по світі, бо сам Репін
був на еміґрації. Не виключена можливість, що частина
тих малюнків є десь у Франції, Італії або Швайцарії, краї-
нах, де бував сам мистець чи його твори.
Колір
Вишиті хустки в Україні завжди були білого кольору.
Ця особливість звертала увагу чужинців, що мандрували
по Україні. Навіть така «персона ґрата», як член швед-
ського посольства, що в 1657-му році їздив до гетьмана
Богдана Хмельницького, у своїх спогадах записав, що ба-
чив скрізь тільки «білі хустки з бавовни» *).
Архаїчний і національний характер української хустки,
як думає більшість дослідників, полягає саме в білому ко-
льорі. Барвисті хустки, що тепер стали модними на півдні
України, запозичені від південних слов’ян — болгарів, сер-
бів. А ці в свою чергу перейняли той звичай від турків
та персів.
') Сочинський В.: стор. 89.
503
Намітка
З Марусі здіймуть віночок,
Надінуть серпаночок —
Славна жона буде!..
З весільної пісні
У народньому весільному обряді, поруч з розплітанням
коси, стоїть обряд покриття голови молодої наміткою. На-
мітку приносить мати молодої з комори. У весільній пісні
співається:
Догадайся, Марусю, чого мати до комори пішла:
— Чи по рутяний віночок?
— Чи по біле завивайлочко?
— Чи по мед, чи по горілку?
— Чи по тонкую намітку?..
Коли свашки або мати (як де ведеться) підходять
до молодої, щоб покрити її голову наміткою, дружки
співають:
Марусю, догадайся,
Повивати не дайся...
Молода слухає поради своїх дружок і захищається від
намітки: борониться руками, плаче і тричі зриває з голови
намітку, кидаючи її до порога. Хор співає:
Покривальниця плаче,
Покриватись не хоче;
Серпанок — поганок,
Віночок — коханок...
Намітка у весільному обряді ще з’являється і другий
раз, коли мати молодої зустрічає свого зятя. Староста та
двоє бояр кладуть на тарілку калач, у якому є запечений
перстень молодої. Потім один з них тримає тарілку з кала-
чем, а двоє інших беруться за кінці намітки. Староста ви-
голошує привітання:
— Кланявся молодий молодій, бояри — дружкам, ста-
рости — старостам, музики — вухам, світилки — коцю-
бам, а цимбали — затикачам!
В цей час молода сидить у хаті на посаді, схилившись
над столом. Свашки покривають її наміткою і кладуть
на голову хліб та дрібку соли.
На Чернігівщині жартують: садовлять замість молодої
іншу дівчину, покривши її наміткою. Старший боярин,
помітивши це, дає дівчині гріш, щоб вона поступилася
місцем для молодої.
504
У словаків двічі пробують обдурити молодого, пока-
зуючи йому інших дівчат.
Покривши молоду наміткою, свашки співають:
Зробили-сь ми діло,
Аж нам чоло впріло:
З коржа — паляницю,
З дівки — молодицю...
Діставши таким способом намітку на весіллі, заміжня
жінка колись не розлучалася з нею ціле своє життя. Тіль-
ки коло хати та в будні дні на роботі була без намітки,
а скрізь, до церкви, в гості, «на смерть», жінки брали
з собою намітку.
Намітка — це біле полотнище, з обох кінців вишите
червоними нитками. У старих бабусь намітки були тем-
нодимчатої барви і або зовсім без вишиття, або з чорни-
ми хрестиками по обох кінцях.
Носити намітку — звичай не тільки українських жінок,
а всіх слов’янських народів. У поляків біла намітка дала
назву заміжнім жінкам «бялоґлова». На Словаччині
жінки, йдучи вперше, після родів, до церкви, накидають
на плечі біле покривало — намітку, але вони її називають
«уводніца».
В літературних пам’ятках ми зустрічаємо намітку на
всіх стародавніх малюнках; починаючи від «Ізборника
Святослава» з XII століття і включно до малюнків Ріґель-
мана (середина XVIII століття). В народніх піснях ми теж
зустрічаємось з наміткою. Наприклад, у русаліях, що спі-
ваються на Зеленому тижні:
Жінки-сестрички, дайте намітку,
Хоч не тоненьку аби біленьку...
Це ніби русалка просить, бо їй уже надокучило діву-
вати і вона хоче стати молодицею.
На звичай наших жінок носити намітку поверх очіп-
ка звертали увагу і чужинці. В 1709 році, за гетьмана Івана
Мазепи, старшина шведського війська, Вейга, що побував
на Україні, у своїх спогадах писав: «...Жінки носять на го-
лові щось схоже на шапку, цілком плоске, як тарілка,
і обвивають його довгою наміткою».
Намітки ткались з ниток льону, рідше з коноплі,
а на Київщині з білого шовку.
В 1923-му році етнограф Н. Заглада, пишучи про жі-
ночий одяг села Старосілля на Чернігівщині, згадала й про
намітку:
505
«...У старовину носили жінки на голові так звані „золо-
ті очіпки”, що шилися з парчі Очіпок запинався зверху
наміткою... У Старосіллі кілька старих жінок ховають „зо-
лоті очіпки” з намітками „на смерть”...»
В наш час у багатьох місцевостях України намітка
майже зникла. Зберегли моду на намітку тільки жінки
в західньому Поліссі На східніх землях України жар-
туючи молодиці кажуть: «Намітки баби забрали з собою
на той світ!» Цей жарт оснований на тому, що звичай
велить заміжніх жінок ховати у білій намітці
Півка
У бойків біле вкриття голови називається півкою. Пів-
ка — це досить великий чотирикутній шматок полотна чи
бавовняної тканини, один його край вишитий вузенькою
смужкою. Півку одягають на голову так, щоб вишита
смужка приходилась над чолом; іноді півку крохмалять,
і тоді в накрохмаленій півці наша бойкиня виглядає так,
як стародавня єгиптянка.
Кораблик
Кораблик — це невелика шапочка продовгасто-округ-
лої форми. Передні та задні кінці кораблика іноді бувають
подвійні, а через це на голові виходить щось на зразок чо-
тирьох вушок чи ріжків.
За козацьких часів кораблики шилися з дорогої парчі
або оксамиту, а відвороти робились з бобрового хутра. Це
була дуже гарна і тепла жіноча шапочка. Тепер кораблики
зустрічаються дуже рідко та й то тільки в стародавніх ко-
зацьких родинах на Полтавщині і в Слобідській Україні
як родинні реліквії.
Про кораблик згадує Тарас Шевченко в своїй повісті
«Близнюки». Характеризуючи поміщицю, що жила на ху-
торі, він пише: «...а якби у неї на голові замість хустки був
кораблик, то я подумав би, що це з’явилася переді мною
з того світу яка-небудь сотничиха чи полковничиха».
Очіпок
Як про це вже згадувалось, заміжні жінки колись хова-
ли своє волосся під очіпок. Очіпок має форму циліндричної
шапочки з плескатим дном, а на задній частині, що прихо-
диться на потилицю, має розтин на шнурівці. Одягнувши
506
на голову очіпок, жінка стягає його ззаду шнурком і зав’я-
зує, а тому він щільно прилягає до голови і волосся з-під
нього не випадає.
В залежності від достатків господині, очіпки бувають
з бавовняної матерії, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої
царчі Що ж до кольору, то очіпки також бувають різні: бі-
лі, сині, зелені; у дуже старих бабусь чорні, а у вдовиць,
що хочуть вдруге вийти заміж,— червоні В молодих гос-
подинь білі очіпки звичайно вишиваються і часом пере-
творюються на дуже гарне вкриття голови. В наш час
в Україні очіпки зустрічаються вже дуже рідко.
Обрус
Обрус — це також старовинне біле вкриття голови за-
міжньої жінки. Обрус значно коротший, але й набагато
ширший за намітку; його не зв’язують, а просто кладуть
на голову і кінці спускають на плечі Найбільше пошире-
ний обрус у лемків, частково в Галичині та на Волині
На Поділлі ж обрусом називають скатерку, що нею накри-
вають стіл. Дуже ймовірно, що й тут колись обрусом
накривали голову.
ЗАЧІСКА ВОЛОССЯ У ЖІНОК
У протилежність до дівчат, жінки в Україні завжди
ходили з покритою головою. На другий же день після ве-
сілля жінці покривали голову з відповідною обрядовістю
і вже після того «ходити простоволосою» або «світити
волоссям» колись вважалося непристойністю.
Хведір Вовк пише, що під час його антропологічних
дослідів в Україні він ніколи не натрапляв на труднощі,
якщо просив якусь жінку, наприклад, оголити коліно, але
коли він казав скинути очіпок, то майже завжди чув обу-
рення і протести; тільки завдяки втручанню місцевого
священика справа часом полагоджувалась позитивно2).
В грамоті князя Ярослава Володимировича за рік
1195-й записано, що накладається пеня на того, хто зірве
з жінки «повой». Саме тому, що волосся заміжньої жінки
повинно бути завжди закрите, жінки в Україні не мали
колись ніяких особливих зачісок. Вони звичайно закручу-
вали волосся у вузол і накривали голову очіпком.
На Київщині, Полтавщині та частково на Поділлі за-
міжні жінки, не заплітаючи кіс, ділили волосся на дві рівні
частини, а потім, скрутивши кожну з них, як джгут, на-
мотували на луб’яне кільце, що називалося кибалкою.
Зверху кибалки надягали очіпок, що був в основі вужчий,
а верхня частина його була розширена. Це, мабуть, і дало
причину шведові Вейге писати в своїх спогадах про щось
«цілком плоске, як тарілка» на головах українських
жінок3).
На Херсонщині та на всьому півдні України ще й те-
пер жінки закручують своє волосся «корзою» — високим
кільцем або горбком на задній частині тім’я над потили-
цею. Корза пришпилюється шпильками, після чого вся
голова покривається хусткою. На західній Волині після
весілля молоді жінки ще два тижні ходять з розпущеним
волоссям і непокритою головою. Після двох тижнів во-
2) Вовк Хв/. «Студії...», стор. 127.
3) Січинський В.: «Чужинці про Україну». Доба Мазепи. Стор. 127.
508
лосся підрізується, накривається наміткою і вже ніхто
ніколи зі сторонніх людей не побачить жінки просто-
волосою.
В Галичині волосся заміжні жінки підрізають «по ву-
ха», надягають очіпок, а поверх очіпка вив’язуються
хусткою.
Стародавній звичай стинати волосся дівчини перед
шлюбом ще й досі зберігається у гуцулів. Робиться це так:
косу «молодої» прив’язують кінцем до дерев’яного кі-
лочка, що спеціяльно для цього вбитий в стіну. Молодий
з одного маху відрубує кінець коси своїм гострим то-
пірцем. У бойків, а частково і в лемків жінки ховають все
волосся під «чіпець», залишаючи перед вухами два довгі
пасма волосся.
Суворий старослов’янський звичай, що забороняв за-
міжнім жінкам ходити без голов’яного вкриття, в пере-
важній більшості населення України вже належить до
історії. Наші жінки вже не дотримуються цього звичаю
і це дуже добре, бо ходити з відкритою головою зручніше
і здоровше. Крім того, плекання довгих кіс надає жінкам
кращого вигляду.
ЖШОЧА СОРОЧКА
Жіноча сорочка належить до найстаршої одежі наших
предків. Можна припускати, що за княжих часів на Украї-
ні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана
поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. У південних
слов’ян ще й тепер можна бачити жінок у такому одязі
На пам’ятнику в Адамкліссі4) жінки «варварів» зображені
в довгій, підперезаній сорочці, що біля шиї має багато
дрібних складок. Ті сорочки зі складками дуже подібні
на лемківські та бойківські сорочки, що існують і понині
За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали
приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки
Київщини та всього Лівобережжя. Про це ми знаємо не
тільки з малюнків Ріґельмана, а й з окремих експонатів
сорочок, що збереглися ще й до наших днів. Ті рідкісні
екземпляри жіночих сорочок козацького періоду потрапи-
ли разом з нами і на еміграцію. Наприклад, у Німеччині
на виставці народнього мистецтва (м. Авґсрубґ, липень
1945) серед виставлених експонатів були дві жіночі со-
рочки: одна з них мала вже понад сто п’ятдесят років,
а друга трохи менше. «Старша» сорочка була вишита
намиттям чорними і червоними нитками. Рослинний орна-
мент на поликах нагадував квітку соняшника з навко-
лишнім листям. «Молодша» була вишита тими ж кольора-
ми, але вже «зірочками», що теж нагадували стилізовані
квіти.
В травні 1947 року в таборі міста Ділінґен була ви-
ставлена гаптована золотом сорочка, яка колись належала
Мотрі Кочубеївні,— це був експонат-унікат, що йому те-
пер вже не можна скласти ціни, а тим більше за межами
України. Усі ці сорочки походили з Лівобережжя, вони бу-
ли без коміра, лише з вузенькою лямівкою по краю зібра-
ного на нитку полотна навколо вирізу для шиї. Такі ж самі
жіночі сорочки ми зустрічаємо і на Київщині, на правому
березі Дніпра. На іншій території Правобережжя (крім Ки-
4) «Адат-СІізі» або «Адат-КИззі» — село в Румунії, де збереглися
залишки Троянського монументу з 109-го року перед Христом.
510
ївщини) крій жіночих сорочок дещо інший; тут жінки ши-
ють сорочки з коміром стоячим або відкладним, а рукава
з манжетами та з оборкою на кінцях біля зап’ястків.
Обидва типи жіночих сорочок, Ліво- і Правобережжя,
шиються з розрізом посередині грудей. В лівобережній
сорочці пазуха не вишивається, а в правобережній майже
завжди вишита.
У всіх українських жіночих сорочках рукава є широ-
кі і довгі; звичайно ширина рукава дорівнюється двом
третім довжини. Цікаво, що в Х-ХІ-му століттях широкі
рукава жіночих сорочок були поширені у всіх мешканців
західньої Европи і цю моду Европа запозичила від півден-
них та південно-східніх слов’ян.
Звичайна довжина українських жіночих сорочок, що
носяться з плахтою або запаскою, повинна сягати по «кі-
сточки». Сорочки до спідниці шиються трохи коротші.
З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній виши-
тий край сорочки, що називається «поділ», або «подолик».
Українські жіночі сорочки у всіх місцевостях України
діляться ще на два типи: «додільна сорочка», яка шиється
з одного шматка полотна, і «сорочка з підтичкою» —
горішня частина сорочки шиється з тонкого полотна,
а долішня з грубілого. У бойків і лемків є сорочки, що
їх горішня частина шиється окремо від долішньої, тобто
сорочка шиється окремо від підтички. Цікаво, що в бой-
ків існує відповідна паралеля і в чоловічому одязі; там
чоловіки мають або дуже довгі, по коліна, сорочки, що від-
повідають додільним жіночим сорочкам, або дуже короткі,
до пупа, сорочки, що відповідають коротеньким жіночим
сорочкам з окремою пошитою підтичкою. У бойків і лемків
є ще жіночі сорочки з великою кількістю складок біля
коміра. Розріз у такої сорочки є не посередині грудей,
як це ми бачили в інших місцевостях України, а збоку.
Чоловічі сорочки лемків мають розріз ззаду, на спині.
Матеріалом для всіх жіночих українських сорочок
завжди було і є біле лляне, чи конопляне, полотно домаш-
ньої роботи або купована біла бавовняна матерія. Білий
колір українських сорочок — це найстарша й найхаракте-
ристичніша їх особливість.
Другою особливістю української жіночої сорочки є ви-
шивка. За вишиттям жіночі сорочки можна поділити на три
типи, а саме: наддніпрянські, галицькі та поліські Наддніп-
рянський тип сорочки вишивається червоними і синіми
або чорними нитками, а також сірими або білими нитками
по білому полотні; характеристичним орнаментом тут
511
є рослинний. Галицьке вишиття поширене майже по всьо-
му Поділлі та в мешканців Карпат; характеристичним
орнаментом для цього типу є геометричний і багатокольо-
ровий; тут для вишиття вживаються сині, червоні, зелені,
жовті та оранжеві кольори ниток. На Поліссі жіночі
сорочки або цілком не вишиваються, або вишиваються
тільки червоною заполоччю та й то дуже простеньким
орнаментом. Вишивками оздоблюються горішні частини
рукавів, що називаються «вуставками» або «поликами»;
вузенькою смужкою вишиваються рукава біля зап’ястків,
комір, якщо він є; часом вишивають пазуху, і завжди ви-
шивається долішній край сорочки «поділок». Інші частини
української жіночої сорочки ніколи не вишиваються.
Найбільше та найкраще вишиття на сорочках мають
дівчата, молодиці вже скромніше вишивають свої сорочки,
а старші жінки та бабусі найчастіше задовольняються ли-
ше вирізуванням або скромною однокольоровою, здебіль-
шого чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазуха
та комір є не вишиті. Найбільше праці та мистецького хи-
сту вкладається на полики, бо то є найважливіша частина
вишиття жіночої чи дівочої сорочки. На Наддніпрянщині
полики вишиваються або вирізуються (гаптуються) не-
густим рослинним орнаментом. На Поділлі та в Галичині
полик зашивається суцільною широкою смугою поперек
рукава різнокольоровим геометричним орнаментом. Про
жіночу сорочку є такі народні приповідки:
«Рукава як писанка, а личко як маків цвіт»;
«Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті»;
«У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна та
й та біла щодня».
Щодо крою, то жіночі сорочки, призбирані коло шиї,
можна поділити на дві основні групи: сорочки до уставок
і сорочки без уставок. Уставка — це вшиване плічко, що
з’єднує передню і задню частини сорочки і призбирується
коло шиї разом із станком сорочки. Типовий крій україн-
ської сорочки з уставками подаємо на схемі 1. Варіантом
цього крою є сорочка, де рукав і уставка викроюються з
суцільного шматка полотна. Рукава в сорочок з уставками
вшиваються під прямим кутом до станка «по підканню».
Вишивка звичайно кладеться на уставку, рукава і поділок;
часом вишивається і комір, чохли і пазуха.
Другий тип сорочки, без уставок, має суцільні рукава,
вшиті паралельно до станка сорочки «по основі». Горішній
край рукава призбирується разом із станком, утворюючи
512
шийний викот. Ці сорочки іноді не мають окремого при-
шивного коміра; рукава в них закінчуються призбиранням
над зап’ястком руки, як показано на схемі 2. Крім рукавів,
чохол та коміра, в цих сорочках вишиваються ще «погруд-
ки»; 2—4 подовжні смуги, розташовані по обидва боки па-
зухи. Вишиваються відповідно до «погрудок» і поздовжні
смуги на спині сорочки.
Крім цих основних кроїв українських жіночих сорочок,
на західніх українських землях існує кілька місцевих
кроїв. Наприклад, бойківська сорочка Довжанської доли-
ни (схема 3). У сорочки Яворівського району під Львовом
уставки вшиваються до скошених горішніх ріжків станка
(схема 4).
17 О. Воропай
513
514
На Буковині, крім сорочки, призбираної біля шиї, ши-
ються ще «хлоп’янки», які за кроєм мало чим відрізняють-
ся від чоловічих сорочок «вперекидку» (схема 5). В Тячів-
ському районі Закарпаття останнім часом поширилася
сорочка румунського крою «волошка», в якій станок при-
збирується і пришивається до багато вишиваної кокетки.
Подібний крій ми зустрічаємо і на Дніпропетрівщині5).
5) Колос, С.: «Українське народне мистецтво. Вбрання». Київ, 1961.
17 *	§15
ОДЯГ, ЩО НОСИТЬСЯ ПОВЕРХ СОРОЧКИ
Поверх сорочки, на долішню половину тіла, дівчата
і жінки колись в Україні одягали в будень до роботи запа-
ску або дергу, а в свято — плахту і попередницю; усе це
підперізувалося крайкою.
Запаска
Запаски бувають двох видів. Один з них — це чотири-
кутній шматок вовняної тканини з зав’язками на верхніх
кутах. Такі запаски одягаються по дві зразу: одну спереду,
а другу ззаду але таким способом, що з обох боків, де схо-
дяться краї запасок, трохи видно сорочку. Одна з таких
запасок вживається як попередниця до плахти. Другий
вид запаски являє собою один суцільний шматок вовняної
тканини, що ним обгортається стан навколо, але так, щоб
кінці його сходилися спереду. Поверх такої запаски одяга-
ють інший шматок тканини — попередницю. Запаску і по-
передницю разом підперізують крайкою, що її кінці у мо-
лодиці звисають ззаду або з лівого боку, а в дівчини
завжди спереду. Оперезавшись крайкою, дівчата й моло-
диці підсмикують сорочку догори наскільки, щоб знизу
з-під запаски і попередниці видно було вишитий поділ
сорочки.
Колір запаски буває чорний, синій, червоний і білий.
В українських селах Басарабії та Буковини запаски зви-
чайно роблять чорної барви з вишитою або обшитою
канвою по долішньому і боковому краю.
Гуцули і бойки мають запаски дуже вибагливого
ткання, переважно яскравих кольорів: жовті, червоні, си-
нь Тчуться ці запаски з вовни в суміші з шовковими, а ча-
сом і металевими (золотими, срібними) нитками. Ніякого
особливого орнаменту на гуцульських запасках немає;
вони тчуться горизонтальними смугами. На Холмщині
запаски носять з білого сукна. Наддніпрянщина знає
чорні, темносині і червоні запаски.
Серед народніх приповідок про запаску зустрічаємо
й таку: «Як були ми молодими, то ходили по дубині у чер-
51в
воних запасках і сивизна на висках». Ця іронія скерована
проти тих жінок, що занадто довго вважають себе молоди-
ми, бо ж червоні запаски носять дівчата та молоді жінки,
що недавно повиходили заміж.
Дерга
Для того, щоб зробити дергу, брали колись грубе сукно,
виткане з овечої вовни, перерізували його на три шматки,
зшивали вздовж і виходило полотнище, яке й називалося
дергою. Ідучи на роботу, жінки і дівчата такою дергою
обмотували свій стан навколо і підперізувались крайкою.
Подібні дерги часом зустрічаються ще й досі на Херсонщи-
ні та на Лівобережжі. В інших місцях України цей вид
одягу давно вже вийшов з моди.
Плахта
Плахта в два рази ширша, ніж запаска; своєю формою
вона зовсім проста — це два полотнища, зшиті вздовж до
половини. Перед тим, як одягнути на себе плахту, жінка
перегинає її вдвоє і обгортає нею свій стан, але так, щоб два
незшиті полотнища прикривали боки, а зшита полови-
на — зад. При цьому залишається тільки невеличкий
розріз спереду, який потім прикривається попередницею.
Що ж до кольору, то плахти бувають різні, але зав-
жди різнокольорові смуги проходять вздовж і впоперек,
утворюючи кратки, що нагадують собою шахівницю. Так
виткана плахта потім ще вишивається від руки барвисти-
ми шовковими нитками. В залежності від орнаменту та
переважаючої барви, кожна плахта має свою народню
назву, як ось: крижева, хрещатка, грушева, рогатка,
синятка, солов’їні очі, закладчина.
Плахти були найбільше поширені за козацьких часів,
коли український національний одяг досягнув найбільшої
краси і багатства. Для ткання плахт вживали тоді шовк,
вовну, а також і срібні та золоті нитки. В той час в Україні
були цілі села, що займалися спеціально виготовленням
плахт. Над Дніпром, недалеко Запоріжжя є село Успен-
ське; це село колись називалося Плахтіївка. Народній
переказ каже, що це село заснував колись козак-запоро-
жець Головко, який жив ще в кінці ХУП-го століття; він
був великим майстром ткати плахти, від нього навчилися
інші, і так за тим селом встановилася традиція виготов-
ляти плахти. В році 1775-му, за якусь провину перед
517
російським військовим начальством, все село було силоміць
переселене до Басарабії і Виробництво плахт припинилося.
На місце виселених приїхали переселенці з Херсонщини
і село з Плахтіївки перейменували на Успенське.
Після козаччини, коли населення України збідніло,
плахти почали ткати тільки з фарбованої вовни; в зв’язку
з цим збідніла і орнаментація плахти, знизилася її ми-
стецька вартість. Ті плахти, що ми тепер маємо на Лівобе-
режжі та на Київщині,— це лише залишки колишніх бага-
то кращих плахт. Павло Чубинський пише, що в його час
(сімдесяті роки ХІХ-го ст.) «запаска і плахта були ще у ве-
ликому вжитку в слідуючих місцевостях: в Полтавській
і Чернігівській губерніях, частково в Поліссі, а також
місцями в Київській і Подільській губерніях, де звичайно
старіші жінки, йдучи до церкви, одягають обов’язково
плахту» 6).
Що ж до походження плахти, то, судячи з орнаментації,
можна думати, що тут ми маємо справу зі старовізан-
тійським впливом. З усіх слов’янських народів плахту
мають ще тільки болгари. В деяких народніх приповідках
згадується про плахту, як ось:
«Не було в куми запаски, аж гульк: кума в плахті
походжає!»;
«Шовкова плахта не к будню, а к святу годиться»;
«Скочила з пенька плахта рябенька».
Попередниця
Необхідним додатком до плахти є попередниця, що
звичайно шиється з барвистої вовняної тканини. Долішня
частина попередниці оздоблюється вишивкою або поперек
нашитими стрічками. Колір попередниць підбирається під
колір плахти, а тому вони бувають червоні, сині, зелені
і біль Білі попередниці з червоним обрамленням поширені
в північній частині України. В останній час білі поперед-
ниці з різнокольоровою вишивкою на долішньому краю
поширені на Київщині та на Поділлі. На Волині поперед-
ниці тчуть на зразок маленького килимка з гарним гео-
метричним орнаментом. Добре оздоблені попередниці
зустрічаються на західньому Поділлі та в населення
українських Карпат; там їх шиють з чорного оксамиту
и вишивають шовковим намиттям та оздоблюють різно-
кольоровим намистом.
Попередниці при плахті носять однаково і дівчата, і за-
міжні жінки.
6) Трудм. VII, 1873, стор. 428.
518
Крайка
Плахта, запаска, дерга і попередниця — все це підпері-
зується крайкою. Жіночі крайки, як і чоловічі пояси, бу-
вають ткані і плетені Тчуться крайки з шовкових або
з вовняних ниток, а плетуться з бавовняних ниток і вовни.
Нитки розташовуються вподовж, а вовна впоперек. Жіно-
чі крайки значно вужчі і коротші від чоловічих поясів;
щодо кольору вони бувають червоні, сині, зелені та квіт-
часті з китицями з обох кінців.
Були колись поширені в Україні кролевецькі крайки,
що ткалися з бавовняних ниток з поперечними смугами
різних яскравих барв, вони нагадували собою старовинні
каламайкові пояси східнього походження. На обох кінцях
кролевецькі крайки мали розкішні китиці. Оперезавшись
крайкою, дівчата випускали її кінці з китицями спереду,
а одружені жінки з лівого боку або ззаду. Старі бабусі
крайок не носили.
Гуцулки носили вузький ремінний пояс—«букурій-
ку», поцяцькований мосяжними ґудзиками. В кінці XIX
та на початку ХХ-го століття гуцулки в свята підпері-
зувалися узорною крамною шовковою хусткою. Хустка
складалася косинкою і зав’язувалася ззаду, створюючи
спереду трикутник із звисаючими торочками.
В центральних областях України, крім кольорових
вовняних поясів чи крайок, підперізувалися і білими
лляними, перетканими червоними смугами, вузькими
рушниками. Такий білий пояс-рушник був обов’язковим
для молодої під час весілля.
Корсетка, або керсетка
Поверх сорочки на горішню половину тіла жінки та дів-
чата одягають корсетку. Корсетка шиється з тонкої вовня-
ної матерії, з оксамиту або шовку, на підкладці, без рука-
вів, без коміра, в стан (талію). Дівочі корсетки звичайно
бувають «гладкі«, а жіночі з «вусами». «Вуса» -— це склад-
ні чотириярусні складки; їх буває п’ять або сім, вони
надають одягові пишноти і легкости бароккового стилю.
Довжина корсетки буває по коліна або по пояс. Довші кор-
сетки носять на Полтавщині, а коротші на західніх землях
України. Шовкові та вовняні корсетки обшиваються чор-
ним або темновцшневим оксамитом. Оксамитові корсетки
обшиваються «кривулькою» з червоної або блакитної
стрічки.
519
Застібуються корсетки з лівого боку, але не скрізь, бо
на Уманщині, наприклад, жінки й дівчата застібають свої
корсетки посередині грудей на гаплики, а в галичанок
поли корсетки ледве сходяться посередині грудей і не за-
стібаються. Дівочі корсетки на західніх землях України
рясно оздоблюються (нашиваються) на полах і грудях
дрібним різнобарвним намистом.
Спідниця
Уже тепер нам досить тяжко сказати, коли саме на
Україні жінки запаску заміняли на спідницю; дуже імо-
вірно, що спідниця прийшла до нас з Заходу. Судячи
по малюнках Ріґельмана, спідниця з’явилася на східніх
землях України в кінці козацького періоду; отже, в кінці
ХУПІ-го століття. На західніх землях спідниця була
відома значно раніше. Польські автори, описуючи вбран-
ня русинок початків ХІХ-го століття, говорять уже про
спідниці з «дими» — саморобного полотна, вкритого візе-
рунком, що його витискали олійною фарбою. Такі спідниці
ще й тепер можна зустріти на Бойківщині.
Лемки подібну спідницю називають фарбаном. Лем-
ківський фарбан має багато складок, які надають йому
особливої пишноти. Коли такий фарбан ховається до скри-
ні, то його уважно і терпеливо складають по складках
і перев’язують мотузком, щоб ті складки не порушувалися.
На Волині носять спідниці, які називаються літниками.
Матеріял для літників спеціяльно ткався горизонтальни-
ми смугами з яскраво пофарбованих вовняних ниток.
В Галичині та на Закарпатті спідниці шиють з бавовняної
тканини з подовжніми барвистими смугами.
На Наддніпрянщині жінки любили колись шити свої
спідниці зі спеціяльної набивки темних кольорів, з вузень-
кою оксамитною стрічечкою внизу; ще й тепер такі спідни-
ці не є особливою рідкістю.
Жінки на Поліссі носять спідницю з доморобної ткани-
ни, що називається андарак. Андарак звичайно буває чер-
воного кольору, оздоблений в поділках вишиванням або
тканим різнокольоровим орнаментом.
Сукні
В літературних пам’ятках слово «сукня» вперше зу-
стрічається в XIV столітті На малюнках Ріґельмана ми
вже бачимо розкішні сукні українських шляхтянок; тоді
520
сукні шилися так само, як шиються і тепер: довгі, з довги-
ми вузькими рукавами, з відкладним коміром або з вели-
ким вирізом для шиї. Одягалися сукні через голову так са-
мо, як сорочки. Сукні вже в той час вишивалися шовком
або оздоблювалися барвистими стрічками.
Сукні з повним аж до низу розрізом називалися бай-
бараками. Байбарак шився з тонкої доброї вовняної ма-
терії і обшивався вишитими стрічками або дорогоцін-
ним хутром, звичайно бобровим. Під такий байбарак
шляхтянки одягали шовкові вишиті сукні або вишиті
сорочки.
Зовсім окремо стоїть сукня, що її носять жінки в
українському Поліссі. Поліська сукня не надто довга, бо
з-під неї ще повинна визирати червоно-смугаста вовняна
спідниця, що звичайно одягається під сукню. Сама ж сук-
ня біла з довгими широкими рукавами, що закінчуються
густими зборами біля самого манжету. Поліська сукня
не вишивається, а обшивається спеціяльно витканими
стрічками з червоних вовняних ниток. Такими стрічками
обшиваються рукава, пазуха та долішня частина
сукні.
ЖІНОЧЕ ВЗУТТЯ
Основним взуттям жінок були колись чоботи з сап’я-
ну — «сап’янці». Найулюбленішими були червоні са-
п’янці, які звичайно одягалися в неділю чи в свято,
як частина святкового одягу. «На нозі сап’ян рипить, а
в борщі півник кипить» — каже народня приповідка про
добру господиню.
Крім чобіт, завжди були в ужитку і черевики або чере-
вички7), які шилися не тільки з кольорової шкіри, а також
і з міцної дорогоцінної парчі та обшивалися «золотим узо-
роччям». Черевички більше вважалися дівочим взуттям,
а сап’янці — взуттям заміжніх жінок. В народній припо-
відці говориться: «Кому хустка на голову, тому й сап’ян
на ногу, а в кого стрічка в косі, в того й парча на нозі».
Але це не було твердим правилом, бо дівчата взувалися
і в сап’янці, а молодиці в черевички. Чоботи та чере-
вички — це є основне взуття жінок і дівчат і в сучасній
Україні.
Що ж до такого взуття як лапті, ходаки та постоли, то
затрималися вони ще тільки на крайній півночі в полі-
ських селах та в населення українських Карпат. На
східноукраїнських землях таке взуття хоч і відоме, та про-
те дуже нешановане, бо лапті чи постоли — це прикмета
великої бідности. Існує приповідка: «Впуталась, як Настя
в лапті» — так кажуть про дівчину чи молодицю, що
потрапила в якусь біду.
7) В українській мові «черевички» — це те, що по-московському
«туфлі» або пе-польськи «мешти».
522
ЧОЛОВІЧЕ ВБРАННЯ
Пострижини
З літописних джерел XII і XIII століть знаємо, що
в стародавній Україні-Русі малих княжичів, на третьому
або четвертому році життя, підстригали. Це був цілий
обряд і проходив він з великою врочистістю. У Лаврен-
тіївському літописі записано: «Бьіша постригьі у в. кн.
Всеволода; того же дни и на конь єго всади; и бьість ра-
дость велика в градй Суждали, ту сущю блаженному
єпископу Іоанну»1).
Як бачимо, пострижини виконував сам єпископ. Під-
стриженого княжича вперше садовили на коня, і він на чо-
лі процесії їхав аж до церкви, де відбувалося врочисте Бо*
гослуження. Отже, пострижини були не тільки світським,
а й церковним обрядом.
Обряд пострижин відбувався восени, в день Семена
Стовпника — 14-го вересня. У старому Києві в цей день,
у зв’язку з пострижинами княжича, було всенародне свято
з веселими розвагами и питвом, пир. На Семенів день ще
й досі в народньому побуті є приміта: «Стригти дітям пер-
ше волосся і варити кашу для рожаниць». Друга половина
цієї приміти, мабуть, в’яжеться з тим, що осінні свята ма-
ли характер культових трапез на честь «рода і рожаниць».
Отож, в день «рода і рожаниць» діти вперше підстригалися
і тим самим, як думають деякі дослідники, новий родовий
паросток, дитина, вводився до поколінних верств роду.
У слов’янському глаголітському требнику ХІ-го століт-
тя є молитва: «На постриженіє власов отрочати». У тому ж
требнику, як на взірець обряду пострижин, вказується
на стриження голови і нігтів Мельхіседека Авраама —
апокрифічне оповідання, записане у Палестині нашим по-
дорожнім ігуменом Данилом на початку XII століття.
При нагоді пострижин просять Бога послати все добре
хлопцеві та його «пострижному батькові», тій особі, що
’) Цитую за М. Грушевським: «Іст. укр. літ.», ч. І, 1923, стор. 220.
523
«подемлет власи». Молитва порівнює «подемлющего
власи» до Семена, який приймав Христа. Ця молитва вві-
йшла і до наших требників. До половини XVII століття
дотримувалися цього обряду по всій Україні. Обряд цей
виконувався священиком у церкві не тільки над
дітьми княжими, чи шляхетськими, а й «посполитими».
Пострижини, як церковно-релігійний обряд, були не
тільки в Україні, айв інших слов’янських народів. Та рап-
том, не відомо чому, вже у XVIII столітті з’являється на-
каз хорватських єпископів, щоб священики не брали уча-
сти в обряді «пострижин». Пізніше, в кінці XVIII століття,
пострижини — вже не церковно-релігійний обряд, а тільки
народний звичай. Цей звичай зберігся і до наших днів.
Скільки років повинна мати дитина, щоб відбути над
нею обряд пострижин? Наші народні звичаї на це питання
дають дуже неодностайну відповідь, а саме: на Холмщині
батько стриже дитину негайно після народження— «аби
не вилисіло!». Про Гуцульщину Шухевич пише так:
«У місяць по родинах стрижуть дитині волосся, аби росло найгуще
і аби було файне. Мати бере дитину на руки, кладе обтяте волосся у ву-
гол хати і каже: «Дивися, де я кладу волосся, абись на тім світі знов зна-
ло, відки його взяти». Бо ж за віруванням гуцулів, людина повинна
на «той світ» принести кожний кусник свого тіла: волосся, нігті...» 2)
У народніх звичаях східніх земель України стрижуть
по першім році життя — Уманщина, по другім році жит-
тя — Полтавщина та околиці Києва. Як сповниться дитині
два роки життя, батько простеляє кожуха вовною догори
посеред хати, садовить на кожух дитину і ножицями зрі-
зує пучки дитячого волосся навхрест: над чолом, потили-
цею та з обох боків над вухами.
Зрізане волосся кидають під худобу, розсівають по го-
роді або кидають на текучу воду.
З нагоди пострижин батьки скликають близьких роди-
чів та сусідів-гостей. Гості виносять на руках дитину, са-
довлять його на коня (мова йде про хлопчика), за поводи
коня бере мати або старша сестра і так усі гуртом пово-
зять «пострижника» по подвір’ї. Після цього йдуть до хати
і п’ють, «щоб Бог послав усе добре нашому козакові».
У три роки життя відбувають пострижини на Черні-
гівщині, як ми читаємо у матеріялах, що їх зібрав Марко
Грушевський: «В цьому часі (коло третього року) постри-
гають дітей на стать свою: хлопчика на чоловічу стать,
2) Шухевич В.: «Гуцульщина, І. Матеріяли до укр. етнології». Львів,
1899.
524
а дівчинку — на жіночу. Бувають і поштини цього часу,
могоричують. Але з бідности забувають тепер про це.
А за мене (оповідача) то ще гуляли, і мене стригли так,
мати розказують не раз, як, було, ходять гулять до хазяй-
нів на ці пострижини...».
З того ж матеріялу довідуємось, що в іншому селі «по-
стригають, здається, якраз на іменини, щоб шість літ рівно
було...». Далі: «Колись, було, в звичаю справляти бенкет
на закінчення дитячого віку, перед тим, як дитина йшла
в пастухи. Тепер то вже минулося... Минулося те, щоб мо-
горич пити, як чуприна відросте у дитини... 3).
На Херсонщині пострижини відбуваються на сьомому
році життя, і це пояснюється тим, що дитина у цей час ді-
стає нові зуби, а тому ніби відроджується та переходить
з віку дитячого у вік юнацький. Самі ж пострижини розу-
міється як жертва богам-опікунам роду. Якщо це дійсно
так, то пострижини — залишок дохристиянського віру-
вання.
Пострижини в інших слов'ян
Коротко розглянемо пострижини, як звичай, в інших
слов’янських народів.
У житії одного з чеських князів оповідається, що коли
прийшов час постригти княжича, то цю церемонію вико-
нав єпископ після Літургії перед вівтарем. У південних
слов’ян цей обряд зберігся в особливій церемоніальній
формі; він там називається «святими постригами». Вико-
нує цей обряд «пострижний батько» — близький родич
або добрий знайомий. «Пострижний батько» стриже дити-
ну і дає їй дарунки. Після цього він уже вважається опіку-
ном над «пострижним сином».
У сербів є цікаве оповідання, як навіть турки, щоб
зберегти себе від юнака-розбійника, запрошували його
на «пострижного батька» д© дитини. Юнак мусів іти, бо
від «святих пострижин» відмовитися не можна!
У поляків є стародавній переказ, як князь Попель скли-
кає приятелів на бенкет з нагоди пострижин двох синів.
Святі у вигляді бідних мандрівників приходять до князя,
але він гордий, не приймає їх. Тоді вони йдуть до бідного
селянина Пяста, який теж мав пострижини свого сина.
Святі наділяють Пяста багатством. Розбагатілий «хлоп»
тепер може запросити самого князя з усім його двором
3) Матеріали до українськл-руської етнології. Том УШ. Львів, 1506.
525
до себе на бенкет. Перехожі стрижуть Пастового сина,
дають йому нове ім’я та наділяють щасливою долею. Коли
ощасливлений син «хлопа» виросте, перейме княжий стіл
від роду Попеля.
З інших джерел відомо, що при польських княжих дво-
рах пострижини відбувалися на сьомому році життя. Хло-
пець при пострижинах діставав нове ім’я. При пострижи-
нах у волосся хлопця поляки клали колоски.
У народніх звичаях поляків, яків нас, у різних місце-
востях по-різному відбуваються пострижини. В одних по
першім році життя, у других по третім, п’ятім і сьомім. По-
стрижини робив сам батько мідним ножем, тримаючи ди-
тину у себе на колінах. Мати перед пострижинами клала
на голову дитині кілька житніх колосків та кропила свяче-
ною водою. Острижене волосся поляки клали у горщик
з гноєм бика, а потім, разом з горщиком, закопували
у землю.
Обряд пострижин у поляків однаковий для дівчини і
для хлопця, з тією лише різницею, що, стрижучи хлопця,
батько вимовляв «сакраментальні фрази», а дівчину стриг
мовчки.
«Під макітру»
Після пострижин, у нас, в Україні, у скільки б років во-
но не відбувалося, хлопчика підстригали так само, як і до-
рослого чоловіка. Колись, ще за часів козаччини в Україні,
городове козацтво стриглося — «під макітру». Дехто з ста-
рих людей в Україні ще й досі, сміючись, розповідає, як то
колись сільські цирульники, підстригаючи козака, на-
саджували йому на голову макітру і ножицями обрізали
все волосся, яке визирало з-під цієї посудини. Це звало-
ся— «стригти під макітру». Підстрижене таким способом
волосся розчісували гребінцем в такому напрямку, який
визначила йому сама природа.
Так підстригалося не тільки городове козацтво, а й
шляхта та більша частина селян.
Цікаво, що «під макітру» стриглися і в Англії. Так, на-
приклад, був підстрижений, як це видно на портреті, гер-
цог Пилип Добрий (1396—1469). Портрет роботи Рож’є
Ван-дер-Вайдена (1400—1467).
Тепер у нас мало хто підстригається «піц макітру» та
все ж на Київщині та Лівобережжі перед війною ще зустрі-
чалися діди та їхні онуки, хлопчаки 10—15 років, стриже-
ні таким способом. Правда, сучасні цирульники навчилися
526
обходитись і без череп’яної посудини, стрижуть краще,
як колись, але спосіб зберіг свою «історичну» назву— «під
макітру».
«Оселедець», або чуприна
Запорізькі козаки рідко коли стриглися «під макітру»;
вони носили «оселедець», або чуприну. «Оселедець» був
прикметою справжнього запорізького козака, що вже бу-
вав у походах. Молоді козаки, що ще не «нюхали пороху»,
не мали права носити «оселедця».
Мода на чуприни не почалася з Запоріжжя, бо ще сла-
ветний князь-завойовник Святослав мав на своїй голові
«оселедець». Грек Лев Діякон, що був при війську візан-
тійського імператора Василя (кінець X століття), бачив
князя Святослава і описав його так: «...брови мав густі, очі
сині, ніс короткий, борода голена, на верхній губі густе
довге волосся, голова зовсім оголена, а з одного боку висів
чуб, що визначав значний рід...» 4).
Як бачимо, князь Святослав виглядав зовсім так само,
як геть-геть пізніше запорізькі козаки: з довгими вусами
та з чуприною на голові. За княжих часів, якщо вірити
Льву Діяконові, чуб — ознака «значного роду», а пізні-
ше — запорізького козака. Князь Святослав — виняток
щодо свого зовнішнього вигляду, бо на мініятюрах і фре-
сках старої України-Руси князі наші і тодішній народ зо-
бражені з довгим волоссям і бородою. Більше того, у Суд-
ній Грамоті князя Ярослава Мудрого передбачена кара то-
му, хто обстриже іншому волосся або бороду: «Аще
пострижет кто кому главу іли бороду, митрополиту 12 гри-
вень, а князь казнить...»
Таку суворість можна пояснити тільки тим, що в ста-
ровину стрижене волосся у слов’ян було ознакою рабства.
Чотири способи...
До минулої війни в Україні чоловіки та парубки зна-
ли аж чотири способи підстригати своє волосся: «у кру-
жок», «до закаблука», «під скопку» та «під польку».
«У кружок» підстригають волосся рівно навколо голови.
Це щось близьке до «під макітру». Так підстригалися стар-
ші віком селяни на Чернігівщині. На Полтавщині, Київщи-
ні та Херсонщині старі люди підстригалися «під скопку»:
4) Січинський В.: «Чужинці про Україну». Прага, 1942, стор. 26.
527
над бровами волосся зрізується майже горизонтально, а на
висках та потилиці залишається довшим. У цих же місце-
востях була поширена мода стригтися і «до закаблука»:
над чолом залишали волосся довше, а на потилиці коротше.
Молоді чоловіки та парубки по всій Україні і тепер під-
стригаються «під польку»: довге волосся з підстриженою
та підбритою потилицею.
Зачіски
Що ж до зачісування волосся, то в Україні завжди іс-
нувало тільки два способи: «вгору» та «просто», в тому
напрямку, що його визначила сама природа. Зачісувати
волосся набік з проділом посередині українці не люблять.
Це типово російська звичка. Відомий етнограф Павло Чу-
бинський писав, що в його часи (60-ті роки минулого сто-
ліття) в Україні зачісувалися набік з проділом посередині
лише ті «дядьки», що десь потерлися у панських перед-
покоях, а тому і вважали себе «образованими».
Про довжину волосся всі етнографи пишуть однаково,
одначе всі погоджуються, що найкоротше волосся носять
степовики: Херсонщина, Таврія та Чорномор’я. Поділля,
Київщина та Лівобережжя, хоч і мають волосся, довше
за степовиків, та все ж стрижуться коротше, ніж чоловіче
населення західньоукраїнських земель.
Чи не найдовше волосся мають бойки, населення серед-
ніх Карпат. Літом 1944-го року я був у селі Лютовиськах
і там бачив старих бойків, що їхнє волосся довгими пасма-
ми спадало аж на плечі Так само, як і одяг, бойки і досі
зберігають цей старослов’янський звичай.
ДЕЩО ПРО БРИТВУ ТА БРИТТЯ
Якщо ножиці сучасного типу в археологічних знахід-
ках починають зустрічатися лише від X століття, то брит-
ва є знаряддям значно старшим. Перші знахідки бритви
в Европі, як пише Любар Нідерле *), стосуються до ранньо-
го періоду бронзової доби. Це тонкі, широкі, дуже гострі
ножі з бронзового стопу. На слов’янській території цей тип
бритви трапляється рідко. Натомість частіше зустрічаєть-
ся так зв. північний тип бритви, що має вигляд широкого
ножа з вигнутою черенкою.
Саме ж бриття наші прапредки не вигадали. Є здога-
ди, що першими цирульниками були народи Близького
Сходу. Звідтіля бритва перейшла до стародавньої Греції.
Від часів Олександра Македонського у греків поширився
звичай голити вуса і бороду. Після останньої Пунійської
війни (149—146 роки до Христа) ця мода з’явилася у Римі.
А вже з Риму перейшла на північ Европи до Ґалії (Фран-
ція) та Німеччини, а від німців до слов’янських країн.
Бриття, як і кожна зміна в побуті, спочатку не всіма
людьми сприймалося охоче. Відома анекдота про грецько-
го філософа Діоґена з Синопу, що жив у роках 413—323
до Христа. Цей філософ, зустрівши чоловіка з голеним
підборіддям, запитав його: «Чи не для того ти побрився,
щоб докорити природі в тому, що вона створила тебе
не жінкою, а мужем?»
Як відомо, на Московщині ще цар Петро І рубав соки-
рою боярські бороди, бо хотів привчити бояр до бритви.
Це йому не пощастило. Ще й досі борода — це характе-
ристична ознака росіянина.— «Як цап!» — казали наші
козаки на росіян. У російській мові «як» буде «как»,
а в сполученні зі словом «цап» створилася ота назва,
що нею ще й досі називають москалів^).
’) «Бьіт и культура древних славян». Прага, 1924.
2) Це народне пояснення (народня етимологія) слова «кацап»; на-
справді ж це слово походить з арабської мови і значить «м’ясник», або
по-нашому різник. Див. «Толковьій словарь...» Ушакова, 1935, том. І.
529
В Україні мода голитися та підстригати волосся роз-
винулася в часи прийняття християнства, бо, як пише Ні-
дерле, це була ознака, якою християни відрізнялися від
поган.
Перше голення
Як пострижини — обряд переходу хлопця з віку дитя-
чого до віку юнацького, так і перше голення — перехід від
юнацтва до стану дорослого чоловіка. При першому голен-
ні брили тільки бороду, а вуса, як ознака зрілости, зали-
шалися. Ще в гетьманській Україні та на Слобожанщині
перше голення бороди було врочистою церемонією, яку
гарно описав Квітка-Основ’яненко у повісті «Пан Халяв-
ський». Ось цей опис:
«Брат Петрусь, як всі великого розуму люди, був любовної комп-
лекси', але в зайняття такого роду, по тодішньому правилу, не міг пуска-
тися, тому що не брив бороди, бо ж ще не сповнилось йому шістнадцять
літ від роду.
Коли ж настав цей вельми бажаний для нього день, день народження
його, яким починалося сімнадцяте літо життя його, то запрошений був
священик, прочитана була молитва; Петрусь зробив три поклони до ніг
батенька та матусеньки, прийняв від них благословення на бриття боро-
ди і одержав від батенька бритву, «якою, як запевняли батенько, голився
ще пращур наш, військовий обозний Пантелеймон Халявський», і бритва
ця, переходячи із роду в рід по прямій лінії, вручена була Петрусеві з тим
же, щоб в нащадках його старший в родині, вибривши першовирощену
бороду, зберігав, як зіницю ока і передавав би її так само із роду в рід.
Матусенька ж благословила Петруся шматком грецького мила та
рушником, вишитим ріжними шовками руками також прабабусі нашої,
в подарунок прадідусеві нашому, для такого ж употребленія. Ось і доказ,
що рід Халявських один із древнєйших.
Церемонія була зворушлива. Самі батенько навіть всплакнули, а що
матенька, так ті навзрид ридали. Розуміється, дуже чувстзительно для
родителів бачити первенця шлюбу свого, що досяг повноліття, коли вже
по закону, чи звичаю він повинен був поповнювати дійство дорослих
людей. В теперішній час, де знайдеш цей похвальний звичай?.. Свята
старовина!
Прошу ж, що там на церемонії відбувається. По закінченні поклонів
і подарунків, Петрусь тут же був посадовлений в руки брадобрея, що бри-
ли ще дідуня нашого, оголили бороду Петруся, досить по чорноті волосся
помітну; батенько з великим чуттям дивилися на це важливе й урочисте
дійство; а матусенька лякалися всякого руху бритви, боючись, щоб бра-
добрей, по необережності, не перерізав горлянку Петрусеві, і тільки все
ахкали.
Коли закінчилося дійство (повинен об’явити, що вуса у Петруся, по
тодішньому звичаю, не були вибриті), тоді батенько почастували із своїх
рук брадобрея і Петруся, якому наказали випити свою чарку, сказавши:
«Ти тепер совершенний муж і тобі дозволяється на вся!» Потім був обід
святковий і після нього лакоминки ріжних сортів...»
530
Отак, іронічно, але з симпатією до наших старовинних
народніх звичаїв, один з кращих повістярів XIX століття
описав звичай першого голення; звичай, що був колись
в Україні обов’язковим для кожного юнака.
Вуса
Замилування українців до вусів висловлюється народ-
німи приповідками: «Вус балабанський, чуприна чер-
кеська — не вважай, мості-пані, же хвортуна кепська!» —
«У кого чорний вусок —х тому рибки шматок, в кого сива
борода — тому юшки шкода!» На старих портретах коза-
ків та гетьманів тільки Петро Конашевич-Сагайдачний
з бородою, а всі інші мають «козацькі» вуса.
Чоловіче населення на західніх землях України голить
і бороду і вуса. Хведір Вовк у своїх «Студіях...» пише,
що селяни в Галичині розповідали йому, що звичай голити
обличчя з’явився у них з 1848 року (знесення панщини
в Австрії), щоб тим виявити свою вірність австрійському
цісареві
Селяни на східніх землях України ще й тепер пле-
кають свої традиційні козацькі вуса.
За царювання Миколи І (перша половина XIX століт-
тя) у Росії «височайшим» указом було заборонено цивіль-
ним урядовцям носити вуса. Натомість військові повинні
були бути вусатими. Через це наш Тарас Григорович
у своїй повісті «Близнюки» іронічно називає російських
військовиків «усатое сословіє». Інший український пи-
сьменник, Олекса Стороженко, в оповіданні «Вуса» роз-
казує, як йому дісталося за його традиційні вуса від
російського начальника. Оповідання те довге, я обмежуся
кількома лише маленькими уривками:
«..,Молчать! — кричить: ви єщо осмєліваєтєсь разсуждать! Посмот-
рітє в зєркало, в каком відє ви явілісь к начальству!
Тут повів мене до дзеркала: дивлюся, жупан мій застібнутий на всі
гаплики, медалі висять; і прочеє де розірвалось — позашиване; все об-
стоїть благополучно...
— Что,— питає,— відітє?
— Нічогісенько,— кажу,— не бачу; чого вам од мене схотілося?
— Как, чєво! — знов закричав — на каком основанії ви осмєлілісь
явіться ко мене в усах? Ви тепєрь состоітє в гражданской службє, а пота-
му право ношенія у сов на вас не распрастраняєтся...
...Прийшов на кватирю, зараз дістав з шкатулки бритву, намилився,
черк, вдруге... так мої вуса, неначе скошена трава, і впали на рушник...
Перший раз, як живу на світі, довелося мені зголити вуса, лучче б було
і не дождать до сього лиха!., і пси не пізнали, і жінка ґвалту наробила,
і від сусідів довелося ховатися...»
531
Та виявилося, що начальник перестарався, бо по «висо-
чайшому» указу оповідач якраз мав право носити вуса.
І ось, коли вдруге вуса підросли, він узяв з собою «висо-
чайший указ» і пішов до начальника. Москаль його як по-
бачив:
«...что ето, мілостівий ґосудар мой,— крикнув,— ви укленяєтєсь от
служби і вторічно осмєлілісь явіться ко мне в усах!.. Не горячіться,—
кажу,— кров спортите, а ось подивіться! Та тиць в руки указ. Дивись,
думаю, хоч повилазять... Прочитав, якось чудно лупає очима, губи
дрожать...
— Хо... Хома П... Петрович! — каже, запиняючись: что ето такоє?
Хома наставив око:
— Височайший,— каже.
— Без вас знаю,— каже предсєдатєль,— а распространяєтся лі пра-
во ношєнія у сов?
Хома круть-верть, сюди-туди, нічогв робити.
— Распространяється,— каже.. »
Та проте українці завжди носили вуса, не зважаючи
на ніякі московські укази.
Шапки
В Україні існує вірування, що ходити під відкритим
небом з непокритою головою гріх для чесного чоловіка.
В народі виробилося прислів’я: «Без шапки мов злодій
ходить». За нашими звичаями, ходити з непокритою
головою можна лише на похоронах та біля церкви.
В хаті ж навпаки, переступаючи поріг, треба скинути
шапку.
З давен-давна чоловіче населення України носило хут-
ряні шапки: баранячі або ягнячі, з видри, зайця, з куниці
Такі «хутряниці» найліпше захищають голову від дощу та
снігу, а тому й збереглися ще й досі не тільки в Україні,
а й у всіх інших слов’янських народів. В період козаччини
шапка була одною з основних частин чоловічого одягу не
тільки зимою, а й літом. Гарна шапка колись була горді-
стю козака, а пізніше парубка й молодожона. «Жупан як
жупан, аби шапка добра!» — каже жартівливе народне
прислів’я.
З шапкою в’яжуться деякі народні вірування. Перед
Святою вечерею на Різдво господиня одягає чоловікову
шапку на голову і обходить увесь двір, стайні та комору,
все це обкурюючи ладаном. Виконавши цей магічний акт,
жінка набуває права ввесь рік ходити простоволосою.
Відомий міжнародній сюжет про піашсу-невидимку
теж в’яжеться з віруванням в магічну силу цього одягу„
532
З малюнків, описів і експонатів, які дійшли до нас від
Запоріжжя, бачимо, що козаки мали таку велику різнома-
нітність шапок, що тяжко встановити якийсь єдиний тип
запорожської шапки. Дослідник українського одягу В. С.
Познанський, як пише про це Хведір Вовк 3), мав нагоду
бачити справжній запорожський шлик в селі Покровсько-
му на Катеринославщині. Уважно розглядаючи цю рідкіс-
ну реліквію Запоріжжя, Познанський прийшов до виснов-
ку, що цей шлик, або, краще сказати, горішня його части-
на, суконний мішок, що становить дно шапки і звішувався
з голови,— був справжнім голов’яним укриттям у запо-
рожців, а висота самої шапки змінювалася відповідно до
моди або до смаку запорожця. Велика правдоподібність
цього факту, одначе, не виключає існування й інших типів
шапок, що їх за різних часів носили запорожці, як ось
шапка-кабардинка, шапка з бобрового, рисячого чи яко-
гось іншого дорогого хутра. Добрими шапками особливо
любила чепуритися козацька старшина, як про це зга-
дують у своїх щоденниках Хоненко та Маркович.
З шапок, що вживаються і в наш час в Україні, відо-
мі такі форми: стовбуваті, або круглі шапки, «мазниці»,
рідше трапляються «кучми», а найпоширеніші тепер
«вухаті» шапки. Всі ці види шапок, крім останньої, «вуха-
тої» шапки, робляться з чорного або з сірого смушку, тобто
відповідно обробленої шкірки молодого баранця. Найкра-
щі смушки для шапок виходять з «випорків» — шкурок
ягнят, вийнятих з утроби матки ще до народження. Під-
шивку шапки роблять зі шкіри овечого черева, де вовна
найтонша.
Ще з давніх часів по всій Україні славилися решети лів-
ські смушки. Про це згадує і в своїх подорожніх записках
німець Гільденштет, що подорожував по Україні в році
1774-му. Він пише: «...славні тутешні завивані смушкові
шкурки на цілій Україні вживаються для виробу шапок.
Сотня таких шкірок у Ромнах продається тепер по 60—
70 карбованців, раніше по ЗО карб.». Кінчаючи писати про
смушки, цей німець додає: «вони визначаються особливо
гарним виглядом» 4).
Стовбуваті шапки шиються високими і майже конічної
форми. Така форма шапок розповсюджена переважно на
Поділлі, а найбільше на Винниччині та Брацлавщині. Крім
того, стовбуваті шапки були колись поширені в степовій
3) Вовк Хв.: «Студії...», стор. 153.
4) Січинеький В.: стор. 153.
533
частині України, як ось на Січеєлавщині, Херсонщині
й Таврії. Круглі шапки мають форму циліндра, що трохи
вищий, ніж ширший, з- випуклим або плескатим дном, іноді
суконним, а найчастіше смушковим. Ця форма шапок роз-
повсюджена на Чернігівщині, Полтавщині та частково на
Київщині. Серед круглих шапок є особливий вид шапки,
що називається «сива шапка» — зшита з сірих молодих
«випорків». Це найкраща й найдорожча з усіх українських
шапок нашого часу. Сиві шапки відомі по всій Україні, але
найбільше розповсюджені в самому Києві, на Київщині
та на Полтавщині.
«Мазниці» — це чорні баранячі шапки з суконним
дном. У горішній частині ця шапка має збоку невеличкий
розріз, з якого визирає кольорова, здебільшого червона
стрічка. Форма цієї шапки є циліндрична, але через отой
розріз вона здається вгорі трохи ширша, ніж унизу. Сукно
для верхньої частини денця вживається, звичайно, синьо-
го або зеленого кольору. «Мазниці» розповсюджені на пів-
нічному Поділлі, Волині, Холмщині та в районі міста
Люблин.
На півночі України, над річкою Прип’ять, в районі мі-
стечка Петриків ще й досі збереглася старовинної форми
шапка, що називається «кучма», або «кучомка». Це висо-
ка, з випуклим верхом суконна шапка, що її долішня ча-
стина, приблизно до половини висоти, обшита хутром.
Такі шапки зустрічаються на малюнках київських князів.
В Ізборнику Святослава вся родина князя і сам князь
зображені в таких шапках. В такій шапці зображений
і князь Ярослав у Спасо-Нерецькому храмі, а також багато
образів святих князів Бориса і Гліба; нарешті славнозвісна
шапка Мономаха має теж форму сучасної надприп’ятської
кучми.
В останній час в Україні розповсюджені «вухаті» шап-
ки. Ця шапка шиється не з хутра, а з тонкого сукна чи
просто з цупкої матерії і вати. Хутром обшивають лише
долішню частину навушників і овальний виріз над чолом,
ніби пригнутий до голови дашок. Скоштувавши укра-
їнської зими в році 1942-му, німці й собі пошили «вухаті»
шапки, але пошили їх дуже незграбно, з великими кроля-
чими опушинами, що стирчали на голові як копиця сіна.
Стародавні плетені шапки, що ще й досі подекуди збе-
реглися на Україні, називаються маґерками або яломками.
В літературних пам’ятках ХІ-го століття такі шапки на-
зиваються клобуками. В житії Теодосія Печорського зна-
ходимо таке: «І рукама своима делахуть дело, оволи
534
копитьца плету щи и клобуки». Ці клобуки плів не тільки
Теодосій, а й багато інших ченців Києво-Печерського
монастиря.
Хведір Вовк пише, що він розпитував старих людей
і від них довідався, що ще пів століття тому селяни на Во-
лині самі плели такі клобуки з вовни. Робилося це так:
збиту вовну клали на полотно у формі довгих пасем, валя-
ли їх, а потім виплітали з них шапки у формі зрізаного
конуса. Мабуть, це і був той самий спосіб, що його практи-
кували київські ченці ще в княжій Україні-Русі6).
Сучасні клобуки-маґерки вже не плетуться, а шиють-
ся з грубої вовняної тканини і досить гарно оздоблюються
зеленими або червоними шнурками. Маґерки — це пере-
важно літні шапки, бо для зими та ще й на півночі України
вони мало придатні
Що ж до солом’яних брилів, то з історичної літератури
знаємо, що вже в Х-му столітті німці знали їх, бо в 946 році
численне військо саксів мало на своїх головах солом’яні
брилі. Слов’яни ж зпрадавна були хліборобами і, живучи
в близькому сусідстві з німцями, імовірно, теж вже давно
навчилися плести солому, бо брилі у нас на Україні, на-
приклад, це частина одягу дуже і дуже стара. В гарячі
соняшні дні влітку, а особливо під час жнив, всі косарі
та в’язальниці виходять в поле в брилях і так робилося
споконвіку.
Брилі плетуть переважно пастухй під час випасу ху-
доби в полі; звичайно це буває в Петрівку, коли ще жит-
ня або пшенична солома не пересохла. Хлопці йдуть в
жито чи пшеницю і гострим ножем ріжуть «дуд а лиці»,
або «стрілки» — це найдовша і найрівніша частина стебла
поміж двома останніми вузлами, рахуючи від колоса. На-
різані «дудалиці» зберігаються в холодку і змочуються во-
дою, щоб не пересохли. З заготовлених дудалиць плетуть
«плетінки», чи «плетиво». Плетиво — це довга солом’яна
стрічка, з якої вже шиється бриль.
Існує два способи плетення: в зубці й гладко, або про-
сто. В зубці плететься у чотири стрілки. Стрічка виходить
вузенька і з одного боку зубчаста. Бриль з зубчастої стріч-
ки виходить кращий і міцніший, а тому й довше носиться.
Гладко, або просто плететься з семи стрілок. Це плетення
значно простіше, стрічка виходить ширша, а тому й виплі-
тається швидше. Бриль з простої стрічки ціниться дешев-
ше та й носять його переважно старі діди і малі діти.
®) Вовк Хв.: «Студії...», стор. 154.
535
Брилі з дуже широкими крисами часом називаються
капелюхами. У карпатських українців капелюх називаєть-
ся «кресаня», хоч і саме слово «капелюх» їм також відоме.
Влітку гуцульські парубки люблять оздоблювати свою
кресаню квітами, як про це співається в співанках:
Під гайом зелененьким ходить Миколайцю,
За кресаню си зашпилив зелений розмайцю.
Нащо тобі, мій миленький, розмаю, розмаю,
Як я тобі за капелюх ружи наламаю.
Вовняні капелюхи в Україні менше поширені, ніж со-
лом’яні, але й про них населення наших міст і сіл знає.
Кашкети та картузи з дашками, що переважно шиють-
ся з вовняної матерії, в останній час в Україні все більше
і більше поширюються, витісняючи собою шапки, брилі
та капелюхи.
Чоловіча сорочка
Стародавні слов’яни, наші предки, що жили на тери-
торії сучасної України, носили довгі, по коліна або й нижче
колін, білі полотняні сорочки. Таку сорочку одягали безпо-
середньо на тіло і завжди поверх штанів «на випуск». Нав-
коло низенького стоячого комірця така сорочка мала бага-
то зборів. Розріз був посередині грудей. Рукава на чохлах
і теж зібрані в збори. Цей старослов’янський тип чоловічої
сорочки зберігся ще й досі в українському населенні
Карпат. На всій іншій українській території такий тип
сорочки давно вже вийшов з моди і залишився тільки
в народній пам’яті в формі жартівливих пісень, як ось:
Ой, я свого чоловіка нарядила паном;
Сорочина по коліна підв’язана валом...
За винятком Карпат та ще північно-західаьої частини
Полісся, в Україні тепер поширений інший тип чоловічої
сорочки, що вже скрізь відомий під назвою «українська
сорочка». Така сорочка теж шиється з білого полотна, але
вона вже значно коротша і при ношенні завжди вбираєть-
ся в штани. Звичай вбирати сорочку в штани є спільний
всім степовим народам і, як пише Хведір Вовк 6), був запо-
зичений від південно-східніх сусідів, а через це таку сороч-
ку ще називають степовою.
в) Вовк Хв.: стор. 161.
636
Комірець української сорочки низенький, переважно
стоячий, так зв. «чумарочний»; тільки на Західньому По-
діллі та на Волині часто зустрічаються і відкладні комірці.
Розріз української сорочки припадає посередині гру-
дей. Виняток становлять тільки чоловічі сорочки Лемків-
щини, що мають розріз ззаду, проти потилиці.
У матеріялах монографічного вивчення села Старосіл-
ля на Чернігівщині за роки 1922—23 про чоловічу сорочку
записано таке: «Давній тип сорочки має пазуху посередині
на грудях, з низьким стоячим коміром, з петельками для
застіжки та з чохлами на рукавах. Новіший тип сорочки
має вишиту маніжку та комір, що застібується на ґудзики
з лівого боку» 7).
Щодо застіжок, то на Київщині та на Чернігівщині їх
роблять з чорного шовкового шнурочка, а в степу і на По-
діллі — це здебільшого червона або синя стрічка. На схи-
лах середніх Карпат замість стрічки, чи шнурочка, чолові-
ки та парубки вживають «шпоньки» — це кругла оздоба
з люстерком або якимось образком.
Рукава нової української сорочки з стоячим комірцем
широко відкриті, а там, де шиють відкладні комірці, рукава
збираються в чохли. Комір чоловічої сорочки звичайно
буває вишитий сірими, чорними або синіми і червоними
нитками. Маніжка та кінці рукавів теж вишиті, але вже
іншим візерунком, ніж комірець.
Старі люди носять сорочки або зовсім не вишиті,
або тільки невеличкі мережки на маніжці та на рукавах.
Заполоч якщо і вживається, то тільки на комірець і то
небагато.
Мабуть, чи не найкраще є розвинене мистецтво виши-
вати чоловічі сорочки на Київщині та на Полтавщині. Гар-
но вишивають і на західньому Поділлі; тут вживається ба-
гато яскравих кольорів, а найчастіше чотири: червоний,
синій, жовтий та зелений. В степовій частині України,
а зокрема на Херсонщині та Січеславщині часто зустрі-
чаються сорочки з широкою маніжкою, що вишита лише
одними чорними нитками. Київщина, Полтавщина та Чер-
нігівщина найчастіше вживають для маніжок чоловічої
сорочки червону та синю заполоч.
На Закарпатті чоловіча сорочка називається «кошу-
ля» — це стародавня загальнослов’янська назва, що ще за-
трималась у поляків, сербів та в наших мешканців Кар-
пат. Закарпатська кошуля завжди шиється з стоячим
7) Заглада Н.: Моногр. вивч. села Старосілля. Київ, 1934.
537
коміром. Комір, маніжка та кінці рукавів, а також і до-
лішній край сорочки вишиті червоними і чорними нит-
ками. В деяких місцевостях, як ось в Ясині, рукава
трохи нижче пліч оздоблюються широкими вишитими
«вуставками». Носиться така кошуля поверх штанів
і підперізується кушаком, що досить гарно сплетений
з різнокольорових вовняних ниток. Зав’язується кушак
з лівого боку. Гуцули підперізують сорочку широким шкі-
ряним черевом.
Як уже згадувалось вище, українська сорочка шиється
тільки з білого полотна. Національний характер білої
сорочки підкреслюється в багатьох народніх приповідках,
як ось:
«К Великодню сорочка хоч і лихенька, аби біленька»;
«Як неділя, то й сорочка біла»;
«Як мати рідненька, то й сорочка біленька»;
«Перша Пречиста любить паляницю м’якеньку, а дру-
га— сорочку біленьку».
У відміну від українців росіяни захоплюються кольоро-
вими, а найбільше червоними сорочками. Звичай носити
кольорову сорочку москалі запозичили від татар.
Щодо крою, то чоловічі сорочки бувають з уставками
і стрілками. Сорочка з уставкою (схема 6) відрізняється від
жіночої сорочки такого ж крою лише меншою довжиною
та стриманішою орнаментацією. Стрілкова сорочка (схема 7)
має станок, так само призбираний біля коміра, але за-
мість уставки, має трикутній клин, розширений до коміра.
Цей клин — «стрілка» призбирується разом із станком.
Стрілку накриває вищивана смужка полотна завширшки
від 2 до 4 см. До стрілкових сорочок належить і лемківська
сорочка з розпіркою ззаду. Варіантом стрілкової сорочки
є сорочка з «настьолами» (схема 8). В ній смужка тка-
нини — настьол роздвоюється від середини й обрамляє
призбирану біля коміра стрілку з обох боків.
Західньополтавський варіант стрілкової сорочки ши-
ється трохи інакше (схема 9). Стрілки являють собою пов-
ний квадрат (як уставка) і накривають розходження
передньої та задньої пілок станка сорочки. Стрілкова
сорочка поширена і в Білорусі, а з деякими відмінами
і в Прибалтиці.
Чоловіча сорочка без зборів (крій вперекидку) пошире-
на на півдні України під назвою «чумачки». Ця сорочка
шиється вільно, з симетричним розташуванням швів —
з бочками (схема 10). На Дніпропетрівщині, в районі
538
порогів, така сорочка з рукавами в дві пілки завширшки
мала назву «лоцманської» (схема 11). Вишиваються ці со-
рочки на комірі, кінцях рукавів, пазусі, а подекуди на міс-
цях з’єднання станка з рукавом і навіть вздовж всього
рукава. «Курта» бойківська та закарпатська сорочка
являють собою коротенький станок ЗО—35 см. завдовжки,
поширений вперекидку (схема 12).
Що ж до сорочки з маніжкою, то вона не має якоїсь особ-
ливої конструкції. Маніжка може бути пришита і до со-
рочки з уставками, і до чумачки, і до сорочки міського
типу 8).
8) Колос С.: «Укр. нар. мистецтво. Вбрання». Київ, 1961.
539
Чоловіча корсетка
В Україні носили, а подекуди носять і тепер, безрукав-
ний одяг, що одягається поверх сорочки,— це корсетка,
або лейбик. Про таку чоловічу корсетку маємо цікаву згад-
ку в архіві поліційного управління міста Умані: «Предяві-
тель сєго... в малоросійском костюме... і чорною мужекою
кофтою, називаємою по малоросійскі корсетка» 9).
В селі Соловіївці на Київщині, після скасування кріпач-
чини, чоловіки почали носити лейбики, які шилися з чор-
ної або сірої матерії 10). Етнограф Н. Заглада про село Ста-
росілля на Чернігівщині в роках 1922—23 писала: «Жи-
летка шиється без рукавів, а іноді й з рукавами, з низьким
стоячим коміром, ззаду з хлястиком та з прорізаними
кишенями» и). В інших місцевостях замість «хлястика»
роблять багато складок.
9) Рудницький Є.: «Дєло о ношенії хлопоманського костюма». Київ,
1928.
10) Савченко І.: «Старое и новое в народном убранстве и одежде».
«Живая старина», Вьш. І., 1890.
и) Монографічне вивчення села Старосілля. Київ, 1925.
54а
Дуже імовірно, що чоловіча корсетка, лейбик, чи жи-
летка, беруть свій початок від козацького піджупанника,
який теж шився без рукавів і не був надто довгий; він не
завжди досягав колін. Сучасна корсетка, як і колишній
піджупанник, підперізується поясом.
Штани і шаравари
З давен-давна в Україні були відомі два типи штанів,
а саме: власне штани, вузькі, та шаравари широкі В Гали-
чині штани називаються «сподні», а в гуцулів вони звуть-
ся «ногавицями». Про ногавиці там є приповідка: «Не ви-
дав Гриць ногавиць: то ся вбірає, то розбірає». Згадується
про ногавиці і в співанках:
Ой, минуло три неділі тамтої п’ятниці,
Як ходили попід вікна биті ногавиці.
Вузькі штани звичайно шиються до паска і застіба-
ються на два ґудзики, а шаравари — до очкурні і під-
перізуються очкурем. Такої клясифікації можна лише
дотримуватися при умові, коли йде про штани чи шара-
вари з тонкого і доброго матеріялу. Якщо ж змінюється
матеріял, то звичайно змінюється очкур на пасок чи
навпаки.
«Штани до очкурні» — це ті, що мають на поясі широку
вшиту складку — «очкурню», в яку просовується очкур.
Одягнувши такі штани, застібують очкур на пряжку; віль-
ний кінець очкура обводять навколо стану і знову засті-
бують на пряжку, але так, щоб він був трохи «на ослабі».
Кінець очкура залишається звисати з правого боку. При
такому способі одягати штани утворюється багато складок
і якщо це полотно, тонка вовна або китайка, то це добре,
бо шаравари пишними складками облягають стан. Сук-
но ж для таких складок затяжке, а тому шаравари з груб-
ілого матеріялу доводиться шити «до паска».
Кожний з цих двох типів штанів відповідає якомусь
одному типові сорочки. Де носять довгу на випуск сороч-
ку, там і носять вузькі штани «до паска»; до нової україн-
ської сорочки, що вбирається в штани, одягають шаравари
«до очкурні».
Штани і шаравари зустрічаються в літературних пам’ят-
ках дуже давно. Грек Юлій Полідевк, що жив у другому
столітті по Христі, писав, що таври і скити мали штани
і називали їх шараварами. Про штани маємо згадку і в Про-
копія, грецького історика, що жив у УІ-му віці по Христі
541
і написав історію воєн Юстініяна. Значно пізніше, вже
в ХІ-му столітті, про штани згадують київські хроніки.
Всі ці згадки, як пише Хведір Вовк, дають нам право від-
кинути всякі сумніви щодо того, чи в історичні часи
слов’яни вже носили штани 12).
Широкі штани з назвою «шаравари» відомі майже всім
слов’янським народам, а в сербів та болгар вони подекуди
збереглися ще й досі. Ця форма штанів поширена і серед
деяких кавказьких народів, а зокрема в чеченців.
Старовинні козацькі шаравари шилися з чотири-
кутньою вставкою ззаду, що утворювала матню та об’єд-
нувала собою дві широкі штанини; ось чому ті козацькі
шаравари були такі широкі, як «Чорне море». Такі широкі
шаравари, що «матнею вулицю мели», ще й досі зустрі-
чаються в старих людей на Київщині та на Полтавщині,
в колишніх козацьких селах біля містечок Золотоноша,
Лубни, Черкаси та Переяслав — це наші заповідники щодо
стародавнього народнього одягу.
Про село Старосілля на Чернігівщині Н. Заглада пише,
що «деякі старі діди ще й тепер (1923-й рік) носять штани
до очкурні». Селяни шили колись шаравари «до очкурні»
з білого домотканого полотна «десятки», заможні люди —
з синьої китайки або з сірого черкасину, а козаки — з тон-
ких сукон, вовни та дорогоцінних шовкових тканин. Вузькі
штани «до паска» ще й тепер шиються з білого домо-
тканого полотна на Бойківщині, Лемківщині та північно-
західньому Поліссі. Гуцули свої ногавиці шиють з черво-
ного і рідко з синього сукна. Штани при чоботях ніколи
не випускаються поверх халяв, а ховаються в халяви.
Народні жарти та прислів’я про штани:
«Ой, гоп штани-шаравари, куповані у Києві на базарі?»
«Шаравари сині, а ще дома двоє в скрині!»
«Утяв Панька по штанях».
«Нате і мої штани в жлукту!»
«Ті ж штани та назад ґудзьом!»
Про очкур:
«У князя хевряза, а у нас очкур!»
«З переляку очкур луснув!»
«Очкуром підперезався та й зовсім зібрався».
«Ой, чумак дочумакувався,
Штанів нема, очкур обірвався!»
Щодо крою, то С. Колос ділить українські штани на
кілька типів, а саме: гуцульський, подільський, буко-
12) Вовк Хв., стор. 163.
542
15. Гуцульський тип 16. Подільський тип
винський, подніпрянський, степовий та його варіант —
закарпатський (схеми 15, 16, 17, 13 і 19). Еволюцію крою
штанів можна простежити на гуцульському вбранні XIX—
ХХ-го століть. Під час великих морозів гуцулки надягають
«холошні» — «поколінці» з білого грубого сукна. Сукняні
гуцульські гачі являють собою окремі холошні, об’єднані
трапецієвидною вставкою ззаду. Зшиті з конопляної тка-
нини, вони звуться «портяниці» (схема 15). Гуцульські гачі
не доходять до пояса сантиметрів на 15 і тримаються очку-
ром на клубах (крижах). Гачі заправляють в онучі або но-
сять поверх онуч і тоді відкочують на кінцях сантиметрів
на 10. Холошні по шву вишиваються різнокольоровою вов-
ною геометричним орнаментом.
543
В усіх родах українських штанів «матня» (з’єднуючий
обидві холошні шматок тканини) має симетричну по вер-
тикалі будову. До середини ХІХ-го століття всі штани ши-
лися і носилися до очкура. Пояс робився з крученого шну-
ра або з вузького реміня 13).
Пояси
Український народній одяг зверху оперізується поясом.
Пояси бувають шовкові, вовняні та бавовняні. В Іпатіїв-
ському літописі під роком 1288-м згадується про золоті та
,3) Колос С.: «Вбрання». 1961.
544
срібні пояси князя Володимира і його батька: «І розда
Владимира убогимь имение своє все: золото і серебро,
и камение дорогое и поясьі золотьіе отца своего и серебря-
ньіе и свои иже бяше».
За козацьких часів на Україні були поширені шовкові
пояси, що їх тоді привозили з Персії та інших країн дале-
кого і близького Сходу. Лубенський полковник Яків Мар-
кевич (1696—1770) у своїх «Дневньїх записках» писав, що
він доручив людям купити для нього в Персії «поясів су-
тих два». Серед майна охтирського полковника, Івана Пе-
рехреста, в році 1705-му, було багато поясів; все те були
турецькі, або «прості шовкові», а також «з золотом» чи
«з золотом і сріблом»; вони були різних розмірів: «більшої
руки» і «меншої руки». Переважний колір тих поясів був
червоний і зелений.
Вже в ХІХ-му столітті, як безпосередні зв’язки з Пер-
сією припинилися, у козаків були поширені т. зв. каламай-
кові пояси, що їх виробляли з міцної шовковистої тканини.
Пізніше каламайкові пояси уступили місце червоним воло-
ським поясам, що ще й досі вважаються найкращими
поясами, але трапляються вони дуже рідко.
Волоські пояси гарні на вигляд: по темночервоному тлі
вздовж проходять вузенькі смужки найрізноманітніших
барв. Ці пояси були колись поширені по всій Україні, але
найчастіше траплялися на колишній Гетьманщині та нав-
коло Запоріжжя. На Поділлі та в південній Волині теж по-
ширені червоні пояси, але там вони вже іншого ґатунку; ті
пояси плетуться таким способом, як плететься невід з бі-
лих ниток овечої вовни, а потім фарбується на червоне.
Щодо кольорів, то червоні і зелені пояси носили молоді та
середнього віку люди, а старі воліли чорні плетені пояси.
Особливою елеґантністю серед сільського парубоцтва
були зелені пояси з довгими китицями, до цього ще досто-
совувалася й сива шапка. Цікаво про це писав селянин села
Соловіївки на Київщині, Іван Савченко, в році 1890-му:
«З знесенням кріпацтва проґрес і мода одягів двинулася
вперед. Під час кріпаччини сивих шапок не носив ніхто,
а також не було і зелених поясів з купленої вовняної мате-
рії, а після скасування панщини зараз же з’явилися сиві
шапки і зелені пояси, але це був тільки шик парубків та
молодожонів» 14).
Були і білі пояси; вони ткалися з білих ниток, а на кін-
цях мережилися червоними та синіми нитками. Такі білі
14) «Живая старина», 1890, І, стор. 103.
18 О. Воропай
545
Способи підперізуватися поясом:
«По-козацьки»
пояси найбільше поширені на Поліссі, на Білоцерківщині
та на Поділлі понад Бугом.
Пояси звичайно були довгі, до десяти, а то й двана-
дцяти «ліктів», з китицями на кінцях.
Підперізуючись поясом, чоловіки та парубки обви-
вають собі стан навколо по кілька разів, а кінці пояса під-
такують так, щоб краї його з китицями звисали до низу.
Існує два способи підперізуватись поясом: «по-селянськи»,
з китицями, що звисають з обох боків, і «по-козацьки»,
коли обидва кінці звисають з одного боку. Поясом підпе-
різують іпаравари поверх очкурні, а також верхній одяг:
жупан, свиту, а іноді й кожух.
Попри пояс, були колись в Україні ще й старовинні
чумацькі череси, які ще й досі збереглися в гуцулів та
546
частково на Бойківщині. Черес — це довгий шкіряний мі-
шок з пряжкою на одному кінці та з ремінцем на другому.
В чересах чумаки зберігали свої гроші, а також підвішу-
вали кисет з тютюном та ховали туди ж свою нерозлучну
супутницю — люльку. Сучасні гуцульські череси бувають
досить широкі — до ЗО см. завширшки, з кількома гаман-
цями для грошей, місцем для люльки, вогнива та тютюну.
Ці череси гарно оздоблюються бляшками, цвяшками та ін-
шими візерунками. Гуцульський черес ще називається
«ремінь». Про такі ремені-череси співають гуцулки в своїх
співаночках, як ось:
Ой, той мені сподобав си в широкім реміні...
Або:
Ой, кувала зозуленька в лісі на криміні,
Я такого хлопця люблю, що в краснім реміні.
ЧОЛОВІЧЕ ВЗУТТЯ
Чоботи
Ще з найдавніших часів для населення України основ-
ним взуттям були чоботи. На малюнках X і XI століття
князі Святослав, Борис (промова Івана Златоуста), Яро-
слав Всеволодович на фресках Спасо-Нерецької церкви —
всі вони зображені в кольорових чоботях з гострими,
трохи загнутими догори носками. На фресках Святої Софії
в Києві також зустрічаються гостроносі кольорові чоботи,
але ще з відворотами на халявах. Такі ж червоні чоботи
археологи знайшли у старовинному слов’янському похо-
ванні біля містечка Шаргород на Київщині.
На старих портретах наших гетьманів та козаків ми
також здебільшого зустрічаємо кольорові гостроносі чобо-
ти, які шилися очевидно з добре вичиненої шкіри або
сап’яну. Дуже імовірно, що звичай носити кольорові чобо-
ти прийшов до нас із східніх країн, але чи безпосередньо,
чи через Візантію,— це сказати тяжко. Зовсім можливо,
що сталося і одне, й друге; тобто вплив старосхідніх куль-
тур прийшов на Україну безпосередньо зі Сходу та через
Візантію.
Кольорові чоботи, як чоловіче взуття, вже вийшли
з моди, але в наших жінок червоні сап’янці є невід’ємною
частиною національного одягу.
Основним взуттям для чоловіків на Україні і тепер
є чорні юхтові або хромові чоботи. Юхтові чоботи носять
селяни, а хромові — міщани і пани, а звідси прислів’я:
«Видно пана по халяві».
Ще й досі серед наших селян є багато таких, що вміють
чинити добру юхту для чобіт. Найкраща юхта виходить
з кінської шкіри, а воляча шкіра йде на підошви. Дуже
рідко та й то найбідніші селяни чинили колись для чобіт
шкіру свиней, але «свинячі чоботи» погані, вони про-
пускають воду, розкисають, а зимою в них мерзнуть ноги.
548
Про «свинячі чоботи» існує поговірка: «Не дай, Боже,
з Івана пана, з кози кожуха, а з свині чобіт!»
Серед наших селян в Україні трапляються добрі шевці,
що вміють шити не тільки прості, а й «рантові», або «пасо-
ві» чоботи. Прості чоботи звичайно шиються з юхти-само-
чину. Основні прикмети простих чобіт це такі: високі та
широкі халяви, одна підошва, носки овальної форми; за-
п’ятки (обцаси) півкруглі, широкі, низькі; пидбиті залізни-
ми цвяхами або підковами. Рантові або пасові чоботи
шиються з дещо кращого матеріялу, на двох підошвах,
з тупими носками, вужчими халявами та значно вищими
обцасами. Взагалі рантові чоботи охайніші і кращі; їх ча-
стіше можна було бачити у парубків, молодожонів та
в заможніших селян. Про пасові чоботи згадується в гу-
цульській співанці:
Ой, минуло дві неділі тамтої суботи,
Як ходили попід вікна пасові чоботи.
Ходаки і постоли
Крім чобіт, в Україні так само, як і в інших слов’ян-
ських народів, з давен-давна було відоме шкіряне взуття,
що складається лише з підошви, краї якої загнуті догори
і стягнені на підбитті ноги ликом, мотузком або ремінцем.
Такий рід взуття ще й тепер зберігся в мешканців україн-
ських Карпат, а також у південних слов’ян на Балканах.
Наші гірські мешканці це взуття називають морщенцями
або ходаками. Про ходаки згадується в гуцульських
співанках:
Я походив, поблукав коло мої кучі
І в червоних ходаках погубив онучі.
Крім цих назв, в Україні для цього роду взуття існує
й турецький термін «постоли», що поширився, здається,
лише за козацьких часів. Про постоли згадується в жар-
тівливій пісні:
Розгубив я постоли, розгубив онучі,
І неслави я набрався, від дівчат ідучи.
В лісових місцевостях є «личаки», що плетуться з ли-
ка, яке звичайно дереться з липової кори. На українському
Поліссі та в Білорусі личаки збереглися ще й досі; часом
вони називаються «лапті» і є символом бідности. Припо-
відка: «Гулі не одного в лапті взули».
549
Черевики
Черевики теж є дуже старим слов’янським взуттям.
Вперше термін «черевики» згадується в Х-му століт-
ті Костянтином Порфірородним як слов’янське взуття
в сербських слуг. В літературних пам’ятках княжої
України-Руси теж часто згадуються черевики. В «Повісті
временних літ» за 993 рік написано: «...преторже чревии
руками», а в Лаврентіївському літописі за 1074 рік чита-
ємо: «...стояше в пробошнях'ь, в черевтяхь». Очевидно,
черевики колись були таким же взуттям, як і постоли,
тільки виготовлялися з м’якої шкіри, що її вирізували
з черева тварин. Вже в ХІ-му столітті термін «черевики»
визначав низьке взуття, що доходило до щиколодок, або
лише підбиття ніг, і виготовлялося не тільки з шкіри,
а й з міцних тканин чи навіть дорогоцінної парчі. В Україні
ще й досі всі види низького взуття: ходаки, личаки,
постоли та навіть і черевики вважаються гіршими від чо-
біт, а часом це є символом бідности. Ось як про це гово-
риться в народніх приповідках:
«Як маєш кланятися лаптю, то краще вклонися чоботу»;
«Не лупне так ходак, як чобіт»;
«Куди ти вбрався на стіл з постолами?!»;
«Коли б мі гриз чобіт, то б і не жаль, а то ходак та
ще й не так»;
«Хай у постолах гречка родить».
СПІЛЬНИЙ одяг
ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ І ЖІНОК
Кожух
Зима в Україні, як відомо, жартувати не любить, а тому
ще з давніх-давен, готуючись до зими, мешканці України
шиють кожухи. «Завірюха — треба кожуха», або «трудно
літом без корови, а зимою без кожуха» — говориться у на-
родніх приповідках. Носити зимою кожух — це старовин-
ний український звичай. Вже у літературі ХП-го століття,
як ось в Уставі Студійському 1193 року, читаємо: «Оть
кожь устроєниє різи же і мантіє, яко кожюхи...»
В Іпатіївському літописі під 1252 р. написано: «Кожюхь
же оловіра грецького і кружіви златими плоскими ошить
і сапозі зеленого хьза шити золотомь», а в «Слові о полку
Ігоревім» зустрічаємо таке місце: «... япончицамі і кожюхи
начашя мости мостити по болотамь».
В період козаччини кожух був основним одягом коза-
ків зимою; «козак — муха без кожуха», говорили козаки
самі про себе. Швед Гільдебрандт, що подорожував по
Україні в 1657 році, писав у своїх спогадах про козаків, що
вони носять «...довгі кожухи без покриття та з великим
ззаду коміром із чорного смушку». Той же автор, згадавши
про жінок, написав: «...їх одежою взимку був довгий
кожух без покриття».
У роках 1670 і 1672 по Україні мандрував якийсь
У. Вердум, здається, також швед. У своїх подорожніх
записках він згадав і про кожух: «Селяни-козаки носять
літом опанчу з білого сукна, зимою з баранячих кожушин,
що сягають від шиї аж до ніг; вишивані на плечах візерун-
ками червоними, жовтими, гнідими та інших кольорів
шкірками, виглядають дуже добре. Та опанча називається
на їх мові кожухом (кохиске), зимою такий кожух є основ-
ним вбранням козаків» 1).
1) Січинський В. Там же, стор. 106.
551
Ще з прадавна на Україні відомі два терміни для визна-
чення теплого одягу, пошитого з хутра: кожух та шуба.
Кожухи переважно були домашнього виробу, саморобні,
що шилися з вичинених овечих шкір, а шуби — це вже
одяг пізнішого походження і шиються з лиса, а якщо ні, то
з якогось іншого дорожчого хутра. Крім того, шуби у відмі-
ну від кожуха зверху покриваються фабричним сукном.
Цікаво про це пише Гоголь у своїх «Вечорах...»: «Дивно
збудовано на нашому світі! Все, що не живе у ньому, все
силкується переймати та передражнювати один одного.
Колись, бувало, у Миргороді один суддя та городничий
розгулювали зимою у критих сукном тулупах, а все дрібне
чиновничество носило просто нагольні. Тепер же і засіда-
тель, і підкоморний відсмалили собі нові шуби із реше-
ти лівських смушок з суконною покришкою».
Кожухи, звичайно, носили колись козаки та селяни,
а шуби — пани.
«У кого кожух овечий, у того душа чоловіча, а шуба —
це згуба», або:
«Ми в кожусі та при своєму дусі, а хто в лиссях, той
у мислях» — говориться у приповідках.
Цікаву деталь з селянського побуту приводить Олек-
сандр Кошиць у своїх «Спогадах». Говорячи про знайомо-
го селянина з села Тарасівки, Івана Степановича, автор
спогадів пише: «Своїй молодій жінці зробив не кожуха,
а шубу з лисиці, криту матерією. Ця шуба особливо в’їлась
їй у печінки, коли після «європейської масляної» почався
звичайний «селянський піст» — трудове життя, та при-
йшлося вийти з возом і кіньми на возку буряків до заводу:
уся валка на весь голос виспівувала на її адресу експромт
Івана Бублія:
Будеш шуби надівать,
Будеш шуби, сиротино, надівать,
Будеш, серце, панувать,
Будеш, серце сиротино, панувать».
Саме слово «кожух», очевидно, походить від слова «ко-
жа» — шкіра, а слово «шуба», як доводить чех Любар Ні-
дерле, походить від мадярського «дгиЬЬа», що визначає
те ж саме, що і наш кожух.
Українські кожухи бувають довгі, чи власне кожухи,
та короткі, що звуться кожушанками. Довгі кожухи бу-
вають двох типів: «простий кожух» та «кожух тулуба-
стий». Прості кожухи косять селяни, а тулубастий замож-
ніші селяни та переважна більшість міщан. Тулубастий
552
кожух шиється довгий, без стану, без складок (бганок),
але з великим відкладним коміром. Цей кожух рідко
коли оздоблюється кольоровими шнурками або шматоч-
ками сап’яну, як це майже завжди буває з простим ко-
жухом, за те тулубастий кожух покривається зверху
сукном або черкасиком і тоді він подібний до «панської»
шуби.
Простий селянський кожух далеко складніший і кра-
щий за тулубастий, і зовсім не зрозуміло, чому він зветься
простим.
На Київщині та на Лівобережжі простий кожух шиє-
ться у стан, без складок, але з «вусами» або «в клинки».
У цього кожуха комір стоячий, обкладений з обох боків
дрібнесеньким чорним або сірим смушком. Горішня і до-
лішня частина коміра, права пола та весь долішній край
кожуха обшивається вузенькою смужкою хутра. Ця хут-
ряна оздоба зветься бабаком. Під самим коміром, на пра-
вій полі, пришивається маленький хутряний трикутник,
а до трикутничка — сплетеного шкіряного гудзика. На лівій
полі теж під самим коміром пришивають шкіряну петель-
ку. Більше до простого кожуха гудзиків не пришивається,
якщо треба, то оперізується довгим вовняним або полот-
няним поясом.
На Поділлі та на Херсонщині наші селяни носять ко-
жухи подібні до київських, але вже з бганками і великим
напівкруглим відкладним коміром з чорного баранця. По-
над Дніпром люблять оздоблювати свої кожухи барвисти-
ми шнурками та клаптиками чорного сап’яну. Оздоб-
люються переважно плечі і груди. Такі орнаментовані
кожухи носять як чоловіки, так і жінки.
На Волині існують кожухи трьох покроїв. Один із них
дуже подібний на волинську свиту з великим відкладним
коміром. Цей кожух вишивається на плечах, грудях та
майже на кожній шві. Другий волинський кожух шиється
з «станом», без складок і маленьким стоячим комірцем.
Цей кожух також обшивається сап’яном та барвистими
шнурками. Третій кожух на Волині шиється з «станом»
і малим відкладним коміром, з клинням унизу та збірка-
ми, що починаються від стану. Застібається на три ґуд-
зики або гаплики. Цей кожух своїм кроєм подібний на
чумарку. На кожний з таких кожухів потрібно від п’яти
до восьми гарно вичинених овечих шкір.
Кожушанки найбільше поширені на Полтавщині. За
довжиною вони ледве досягають колін. Комір стоячий,
з обох боків обкладений хутром, гарно вшитий стан,
553
ззаду складки. Дрібнесеньким сивим смушком обкладені
кінці рукавів, поли та ввесь низ. Ці кожушанки там звуть-
ся «венґерками».
Найкращим кольором кожуха для жінок вважається бі-
лий, бо й справді спеціяльно білені кожухи виглядають
дуже імпозантно, а особливо, коли вони ще розшиті кольо-
ровими шнурками та барвистим сап’яном.
Чоловічі кожухи, крім білих, бувають ще й червоні та
чорні. Чорні — дублені, вони хоч і не такі гарні, та проте
значно практичніші й витриваліші щодо води. Різниця по-
між чоловічим і жіночим кожухом буває хіба що тільки в ко-
льорі та й то не завжди. Правда, жіночі кожухи шиються
охайніше і барвисті оздоби трапляються на них частіше.
Про те, яке велике значення має кожух у селянському
побуті України, свідчать численні народні приповідки:
«До Святого Духа не скидай кожуха, а по Святому Дусі
ходи далі в кожусі».
«Обіцяв пан кожух, та тільки слово його тепле».
«Козячий кожух та вербові дрова — смерть готова».
«Іде зима, а кожуха нема, чоботи ледащо і купити нема
защо».
«Кожух та свита та й душа сита».
«Зимою без кожуха бере сукруха».
«Вітер каже: «гу-гу-гу! Сім свит продму!» А кожушана
латка лежить тихесенько в кутку та й каже: «А мене не
продмеш!» Тоді вітер розсердився та й, надувшись, відпові-
дає: «Мовчала б уже там, коли тебе ніхто не зачіпає. Тут
не про тебе річ!»
Кептар
Слово «кептар» походить від румунської мови і зна-
чить «груди». Кептар — це коротка кожушанка без рука-
вів. Такого роду одежу носить все українське населення
карпатських гір, як на східньому, так і на західньому схи-
лі. Такий же одяг носить гірське населення Семигороду,
Румунії та Сербії. Мешканці нашої Буковини оздоблюють
свої кептарі гарним різнобарвним вишиттям вовняними
або й шовковими нитками. Іноді замість вишивок трап-
ляється нашиття з ріжнокольорового сап’яну, що утворює
дуже вибагливий і пишний візерунок. Особливо великі
майстри орнаментувати свої кептарі сап’яном є гуцули і то
не тільки буковинські, а й галицькі та закарпатські. Бойки
носять менше оздоблений кептар, а в лемків орнаментація
на кептарях трапляється рідко.
554
Крім орнаментації, кептарі відзначаються у різних міс-
цевостях різним кроєм. Наприклад, гуцули шиють свої
кептарі з невеличким стоячим комірцем, без стану —
«мішком». Бойки часто шиють кептарі з відкладним комі-
ром, з чорної або білої кожушини і завжди в «стан»,
з короткими полами, що ледве доходять нижче пояса. Лем-
ківські кептарі подібні до бойківського крою.
Захищаючи від холоду спину, боки та груди і зали-
шаючи при цьому вільні руки для роботи, кептар став
постійною одежею протягом цілого року мешканців укра-
їнських Карпат. В умовах гірського життя при різкому
кліматі, де часто раптово змінюється вітер, опади і тем-
пература, кептар став дуже практичним одягом як для
чоловіків, так і для жінок.
Свита
Свита так само, як і кожух, є дуже стародавнім одягом,
і вже в ХІ-му столітті була поширена серед усіх прошарків
княжої України-Руси. З життя преподобного Теодосія до-
відуємось, що він «вт, единой свите си пребеваше», або
«одежа его бе свита...», а в Лаврентіївському літописі під
роком 1074 про якогось ченця Ісака говориться: «и облачася
вь власянину и на власянину свиту...»
На колоні Трояна в Римі «варвари» з півночі (треба
думати, що то були слов’яни) зображені в одному одязі,
яке нагадує нашу свиту. З малюнків Ріґельмана видно,
що у XVIII столітті селянська свита мала вже той самий
вигляд, що й тепер 2).
Сучасні українські свити можна поділити на три основ-
ні види, а саме: з вусами, з рясами та зі зборами. Свита
з «вусами» буде, мабуть, найстарша; тепер вона ще
затрималася тільки на Поліссі, зрідка трапляється в Гали-
чині та на Підкарпатті. Власне «вусами» називаються
клинці, які вставляються з обох боків свити. їх може бути
по одному або по два на кожному боці. Отже, «вусів»
у свиті може бути два або чотири: чим більше «вусів», тим
ширша свита. Другий вид свити — це свита з «рясами»;
ряси — це складки. Дуже імовірно, що мода на ці «ряси»
прийшла до нас з Персії або з Туреччини. В таких свитах,
) Ріґельман Олександер (1720-89) — український історик німецького
роду, в роках 1741-43 жив серед запорожців. Залишив працю: «Л-Ьто-
писное пов'Ьствование о Малой Россіи» (1778); велику цінність мають тут
малюнки українського вбрання з XVIII століття.
555
замість клинців, з обох боків вшивають шматок сукна,
зібраний у хвилясті складки — «ряси». В умовах селян-
ського побуту такі «ряси» колись виготовлялися досить
оригінальним способом. Склавши шматок сукна такими
«рясами», кравець змочував його водою і клав на дошку,
що лежала на гарячій печі, накривав другою дошкою,
а зверху навалював три мішки збіжжя. Під таким пре-
сом сукно висихало і складки загладжувались так міцно,
що вже ніколи не розходилися. Цей вид свити зустрі-
чається по всій Україні, а найбільше поширений понад
Дніпром. Третій вид свити — це свита зі зборами.
Ця свита найновіша і найбільше поширена, а особливо
на Херсонщині та на Лівобережжі Свита зі зборами
дуже подібна на чемерку, бо вона, як і чемерка, шиється
«у стан» з великою кількістю складок нижче талії.
Найдовші та найширші свити носять на Харківщині та
на Дніпропетровщині, а найкоротші та найвужчі — на По-
ліссі. Що ж до Галичини, то населення підніжжя Карпат
має довгі свити, а карпатське навпаки: ввесь одяг має ко-
роткий. Колір свити також не скрізь однаковий. На Поліссі
та на Лемківщині носять сірі свити, хоча є тут багато й бі-
лих свит. Павло Чубинський 3) визначив межу поширення
білих свит на півночі від лінії Житомир-Брестя-Литов-
ське. Цей кордон ще й досі не змінився та все ж слід відмі-
тити, що сіра свита все більше і більше витискає білу. Це
можна пояснити тим, що сіра свита практичніша і значно
дешевша.
Вся середня і південна смуга України знають тільки
чорну та темнобрунатну барви селянських свит, тобто
природній колір овечої вовни, чорних овець. Нова свита
зі свіжотканого сукна якийсь час буває чорна, а потім
під впливом сонця, вітру і дощу рудіє і стає темно-
брунатною. В Галичині фарбували колись свої свити,
очевидно з білої вовни, на червоний колір, а тому ця
частина України називалася «Червона Русь», як думають
деякі автори4 5). Матеріалом для фарбування домотканої
вовни була там марена красильна*), а також кошеніля6).
3) «Трудьі зкспедиции...», том VII, стор. 421.
4) Вовк Хв.г «Студії...», стор. 157.
5) Марена красильна (КиЬіа ііпсісгит Ь.), коріння цієї рослини багате
на олізорин та пупурин і дає гарну червону фарбу.
6) Кошеніля або черчик (Соссиз) — комашка з родини попелиць.
З висушених самичок добувають добру червону фарбу. На Україні живе
черчик кулястий на листях дуба, він дає червону фарбу «алькермес».
556
Орнаментація свит, оздоблювання вишиттям чи на-
шиттям теж не по всій Україні однакова. Наприклад,
на Лівобережжі свити не мають оздоб у вигляді вишивок,
барвистих шнурків, петельок чи спеціяльних ґудзиків,
лише іноді трапляється обшивка вузенькою шкіряною
стрічкою та ще «вилоги» на рукавах. На Київщині та на
Волині з’являється досить бідна орнаментація у вигляді
кольорових шнурків навколо кишень і коміра. На Поділлі
та на західній Волині ми вже зустрічаємо свити, роз-
кішно вишиті червоними шнурками, а в Галичині, крім
шнурків, на свиту нашивають металеві декоративні
гудзики.
Запинають свиту справа наліво, застібають з лівого бо-
ку на шкіряний ґудзик. На Київщині в останній час були
поширені «свити на гапликах», що застібалися на металеві
гачки. Комір свити високий стоячий, але не скрізь, бо в Га-
личині, наприклад, шиють свити з великим відкладним
коміром. Рукава рівні і одномірні: верхня і долішня части-
ни однакової ширини.
Все це опис чоловічої свити, а свита жіноча має деякі
свої особливості. Перш за все слід відмітити як позитив-
ний факт, що жіноча свита значно архаїчніша, ніж чолові-
ча. Це одна з прикмет позитивного консерватизму наших
жінок, що завжди уважно ставляться до звичаїв своїх
предків. Жіноча свита по всій Україні не знає ні «риз», ні
«зборів», а скрізь шиється тільки з «вусами». Виріз для
коміра жіночої свити робиться заокруглений та значно
ширший, ніж у чоловічій свиті, щоб видно було намисто та
дукачі. Сам комір стоячий, дуже низенький, а на кінцях
перед пазухою сходить нанівець. Відкладний комір до
свити пришивають не тільки в Галичині, а й на Київщині
Рукава жіночої свити ще й тепер часто шиються з виріза-
ними «закаврашами» (або «закарвашами»), але в більшо-
сті випадків обмежуються тільки невеличкою обшивкою
з чорної шкіри або червоного сап’яну. Поли жіночої свити
робляться широкими і скошуються так, щоб права пола
далеко заходила на ліву і прикривала її.
Улюблений колір свит для всіх жінок в Україні є білий,
хоча є багато і чорних свит, але чорна завжди вважається
гіршою. Жіночі свити ліпше оздоблені кольоровими шнур-
ками, ніж чоловічі. В Галичині та на Буковині жінки, а тим
більше дівчата вишивають свої свити кольоровою вовною;
вони кладуть невеличкі візерунки на комірі та ззаду на
«вусах».
557
Свита — це найстародавніший і найпоширеніший верх-
ній одяг українських селян, часто згадується в народніх
приповідках та в жартівливих дотепах, як ось:
«На панові шовчок, а в животі щолчок, а в нас хоч сви-
та, та душа сита»;
«Цур тобі, пек тобі, як запишався, що в нову свиту
вбрався»;
«На свиті вбогого стільки лат, як на селі хат»;
«Найкращий парубок Микита, що на ньому сіра
свита».
Крім свити, з саморобного овечого сукна наші селяни
ще шили й інший одяг, що його етнографи вважають за
різновидність свити.
Козачка. Коротка верхня одежа, що ледве доходить до
колін. На рукавах невеличкі «закавраші»; комір високий,
стоячий, а замість фалд дрібні збори. Козачки носять і чо-
ловіки, і жінки. Це дуже гарний і зручний одяг, а особливо,
коли він пошитий з тонкого фабричного сукна.
Семряга. На Волині, а особливо на західній її частині,
поширені сірі свити, покроєні зовсім так, як і полтавська
козачка, але кількість зборів «у стані» значно більша. Такі
свити називаються семрягами можливо тому, що шиються
з сірого сукна. Коли дивитися на семрягу спереду, то вона
своїм виглядом нагадує довгополий «європейський» сюр-
тук і відрізняється від нього лише тим, що вилоги на гру-
дях покриті зверху тонким сукном якоїсь яскравої барви:
червоної, синьої чи блакитної. Іноді барвисте сукно замі-
няється кольоровими шнурками, що утворюють вибагли-
вий гарний орнамент. Рукава семряги мають закавриші,
що теж, як і вилоги, обкладені барвистим сукном або ко-
льоровими шнурками. Крім того, на спині семряги по швах
проходять кольорові шнурки або тасьми, творячи своєрід-
ний візерунок.
Семряга згадується в народніх приповідках, як ось:
«Хоч у семрязі, аби в добрій зв’язі»;
«Своя семряга не важка».
Сукман. На Холмщині сіра або й чорна свита з черво-
ними вилогами, відкладними рукавами і червоною вишив-
кою на «стані» (талії) називається сукманом. Сукман
шиється з фалдами та з цілим шматком сукна, що прохо-
дить від коміра до самого долу свити. В останній час сук-
мани трапляються рідко, вони вже виходять з моди.
Манта. В північно-східній частині Басарабії ще й тепер
носять тулубасті, пошиті «мішком» свити, які називають-
ся мантами. Манта відрізняється від інших свит ще й тим,
558
що на спині до коміра пришивається великий чотирикут-
ний шматок сукна, що заміняє собою каптур на випадок
негоди.
Ґуґля. На Гуцульщині також шиють тулубасту свиту
з каптуром. Цю свиту гуцули називають ґуґля, або так са-
мо, як і в Бесарабії,— «манта». Гуцульська ґуґля шиєть-
ся з білого сукна і обшивається на швах жовтими шнурка-
ми. Кінці тих шнурків, які пришиті спереду, називаються
бовтицями. Бовтиці призначені для того, щоб тримати ґуґ-
лю на плечах, коли каптур відкинуто назад.
Ґуґля — це дуже старий вид одежі, що колись був у
щоденному вжитку нашіх предків, а тепер вживається на
Гуцульщині та й то лише, як ритуальний одяг на весіллі.
Молода на гуцульському весіллі повинна бути одягнена
в білу ґуґлю. Для молодого ґуґля хоч не обов'язкова, та про-
те бажана, а тому якщо є можливість, то й молодий пи-
шається ґуґлею.
Поза весіллям рідко коли носять ґуґлю, звичайно її пе-
реховують в родинній скрині як пам'ятку про шлюб.
Чуга. На Закарпатті ще й тепер улюбленим одягом, як
чоловіків, так і жінок, є чуга, або гуня. Чуга — це короткий,
не довший ніж по коліна одяг без коміра, а тільки з вирі-
зом для шиї, що обшитий шкірою або червоним сукном.
Рукава довгі і рівні без будь-яких оздоб. Чуга тчеться
з овечої вовни таким способом, що зверху виглядає як
велика овеча шкіра з довгою вовною, а всередині густа
тканина. Отже, чуга подібна на вивернений кожух. Чуги
робляться для жінок білі, а для чоловіків чорні Україн-
ська закарпатська чуга нагадує кавказьку бурку.
Лемківська чуга. Верхній одяг, що його лемки на-
зивають чугою, нічого спільного не має з чугою Закарпат-
тя. Лемківська чуга — це довга і широка свита та з довгим
коміром, що часом сягає аж до пояса. Той величезний ко-
мір, а іноді й рукава оздоблені білою бахромою з білої ове-
чої вовни. Сама ж чуга завжди шиється з чорного сукна.
Рукава лемківської чуги зшиті і в них руки не просовують-
ся, вони заміняють собою торби, в яких складаються харчі
та інші дрібні речі на випадок дороги. Отже, лемківську
чугу носять наопашки.
Колись на Слобідській Україні, ще за часів городового
козацтва, козаки носили так звану опошень, або опош-
няк — це було щось подібне на сучасну лемківську чугу.
Опанча. Колись опанча, або японча була поширена по
всій Україні як верхній дорожній одяг, а тепер вона затри-
малася лише на Поділлі. Це довга, аж по кісточки, свита
559
з каптуром, оздоблена кольоровими шнурками по швах на
спині та на полах, а також на кінцях рукавів і на каптурі
Одягається опанча тільки в дорозі, звичайно восени або
взимку.
Кобеняк, Це довга і широка тулубаста свита з капту-
ром і великим відкладним коміром. Одягається кобеняк
поверх кожуха на випадок великого снігу, морозу чи до-
щу. Тому, що цей одяг призначений для негоди, він ши-
ється з найгіршого грубого сукна, але сукна густо витка-
ного, щоб, потрапивши під дощ, кобеняк не пропустив во-
ду. Сама назва «кобеняк» імовірно східнього походження,
поширена на Київщині, Волині та частково на Поділлі. Ча-
сом кобеняком називають каптур, а самий одяг просто сви-
тою і тоді виходить уже не «кобеняк з каптуром», а «свита
з кобеняком».
На Херсонщині такий одяг називається «керея» — це
слово татарського походження. На Полтавщині таку сви-
ту шиють з сірого овечого сукна і називають українським
словом «сіряк». «Ні холодно, ні душно: як на святках у сі-
ряках» — каже народна поговірка, записана в селі Зіньків
на Полтавщині. Тут маються на увазі різдвяні Святки,
коли стоять великі морози, йдуть сніги, то сіряк поверх
кожуха і створює таку атмосферу, коли ні холодно,
ні душно.
Цікаво, що гетьман Кирило Розумовський у спеціаль-
ній шафі, яка стояла в його кабінеті, зберігав свій кобеняк
і сиву шапку, як спогад свого минулого. Проф. А. Брікнер 7)
пише про такий випадок: одного разу до гетьмана прий-
шов кравець з рахунком на велику суму грошей. Вияви-
лось, що гетьманич Андрій одних лише жилетів має кілька
сот. Розгніваний батько схопив сина за руку, повів його
у кабінет і показав йому свій кобеняк і сиву шапку. «Ось,
що носив я, коли був молодий,— сказав гетьман,— чи ж не
сором тобі так безглуздо тратити гроші на ганчір’я?!» «Ви,
тату, іншого одягу і носити не могли,— байдуже відповів
гетьманич,— згадайте, що між нами велика різниця: ви
син звичайного козака, а я син гетьмана України!» І це
була влучна відповідь.
Ще одна історія пов’язана з кобеняком. На відомій кар-
тині Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа до турецького
султана» намальований кобеняк. Російський публіцист
Олексій Суворій, що бачив кілька ескізів цієї картини без
кобеняка, на персональній виставці Репіна в Петербурзі
7) Брикнер А.: «Вбіть малороссійского дворянства XVIII века».
560
побачив останній варіянт картини з кобеняком — йому це
не сподобалось і він 1-го грудня 1891 року написав листа
до Репіна: «Хочеться звільнитися від враження, що зали-
шилося в моїй голові від картини старої редакції, де не бу-
ло... халата, що висить з правого боку. Бентежить мене
цей халат, і я питаюся себе, навіщо він тут і що він собою
зображує і яка його роля? Хочу пояснити собі і не можу».
Одержавши цього листа, Репін у той же день відповів:
«З правого боку висить не халат, а кобеняк з відлогою, ду-
же характеристична річ... Якби ви бачили всі метаморфо-
зи, що проходили в мене тут в обох кутах картини!.. Чого
тільки тут не було?! Була і кінська голова; була і спина в
сорочці; була чудова фігура, що сміялася,— все не задо-
вольняло, поки я не зупинився на цій дужій, простій спи-
ні — мені вона сподобалась і з нею я вже швидко привів
всю картину в повну гармонію... Я переконаний, що тепер
у цій картині не потрібно ні додавати, ні віднімати жадного
штриха».
Як бачимо, Репін добре розумівся на українському істо-
ричному одязі і це йому допомогло створити такий без-
смертний шедевр образотворчого мистецтва, як славно-
звісні « Запорожці. ..»*).
8) Яворнипкий Д. И.: «Как создавалась картина «Запорожців». Ре-
пни, том 2, 1949, стор. 66.
ВЕРХНІЙ ОДЯГ,
ЩО ШИЄТЬСЯ З КРАМНОЇ МАТЕРІЇ
Чемерка, або чумарка
Цей одяг значно пізнішого походження, ніж свити
в овечого сукна. В старих літературних пам’ятках ніде
не зустрічаємо подібних назв. Польський етнограф
Лукаш Голумбіовський, що досліджував український на-
родній одяг, твердив, що чемерка є одягом перського
.походження і потрапила до нас тоді, як Україна мала
посередній, через Кавказ, зв’язок з близьким Сходом,
а це було в період козаччини. Існує ще одне і, як мені
вдається, реальніше припущення, що чемерку принесли
в собою в Україну череміси, так називали колись кабар-
динців. Як свідчить Володимир Антонович, череміси були
переселені на початку XV століття до маєтку князя Витов-
та на річку Сліпород на Київщині і ось тоді вони й могли
принести з собою чемерку. Є ще й третє припущення,
що чемерку привезли з собою чумаки, які їздили на Дін
по рибу та в Крим по сіль, а через те, мовляв, цей одяг
ще називається «чумарка» від слова «чумак». Так чи інак-
ше, але чемерка, або чумарка добре відомий одяг по всій
Україні і давно вже він зробився народнім одягом.
Чумарка шиється з легкої тканини; звичайна довжина
чумарки дещо нижче колін. Рукава вузькі без відлогів,
комір стоячий. Головна прикмета чумарки — це добре
вшитий «стан» (талія) і навколо стану дрібні збори. Чу-
марка завжди буває однобортою і застібається посередині
грудей на гаплики.
В останній час в Україні було модно шити кожухи чумар-
кою з відкладним хутряним коміром. Автор цих рядків
з таким кожухом-чумаркою причумакував з України аж до
Лондона, а тут, щоправда, не модно носити такі кожухи.
Чемліт
Це теж одяг перського походження, що був відомий
в Польщі та в Україні вже в половині ХУІ-го століття.
562
Чемліт шиється з тонкого фабричного сукна білого кольо-
ру, з коміром та відлогами на рукавах, що оздоблені
чорним оксамитом, а часом і вишиті барвистими вовня-
ними нитками.
Чемліти були колись переважно жіночим одягом. Те-
пер цей одяг є великою рідкістю і трапляється тільки
в околицях Києва.
Полотнянка
Полотнянка — це свита, яка шиється не з сукна, а з по-
лотна. Найбільше поширені полотнянки в околицях Льво-
ва та далі на захід в Галичині Через те, що полотнянку
можна прати, її часом одягають і зимою поверх суконної
свити і це надає одежі святкового вигляду.
Юпка
Юпка — це верхній одяг жінок, що своїм виглядом
нагадує свиту, тільки вона шиється не з овечого сукна, а
з черкасину або китайки. Шиється юпка без коміра, з вузь-
кими довгими рукавами, а ззаду з «вусами» такої самої
будови, як у жіночої корсетки. Бувають юпки до трьох,
п’яти і до семи «вус». Колись ті «вуса» були прикметою
заможности: чим багатша жінка або дівчина, тим «вусів»
було більше. За козацьких часів юпка оздоблювалась «зо-
лотим узороччям», а тепер обшивається лише чорним або
темночервоним оксамитом.
Крій юпки дуже подібний на крій жіночої корсетки,
тільки юпка довша і шиється з рукавами, а корсетка, як
відомо, коротша і без рукавів. Про таку юпку згадує Мико-
ла Гоголь в «Ніч під Різдво», він пише: «А як піде, бувало,
Солоха у празник до церкви, надягнувши яскраву плахту
з китайчатою запаскою, а зверху неї синю юпку, на якій
ззаду нашиті були золоті вуса...»
Тепер уже юпки з «золотими вусами» не зустрічають-
ся зовсім, але юпки, оздоблені оксамитом, трапляються ще
досить часто на Київщині та на всьому Лівобережжі. Мож-
на сподіватися, що мода на такі юпки ще повернеться
в Україні, бо ж це одяг дуже гарний і вигідний, а особливо
для дівчат.
Колись були ще «байкові юпки», що їх шили з зеленої
або червоної байки. Така юпка обшивалася вся від гори
до низу «мушками» — клаптиками червоної матерії,
19*
563
якщо сама юпка була зелена, або навпаки — нашивалися
зелені «мушки», якщо юпка була червона. Цей досить ори-
гінальний вид юпки тепер уже є великою рідкістю.
Жупан
Жупан — це типовий одяг козацьких часів на Украї-
ні, що, на жаль, дуже мало зберігся серед сучасного на-
селення. Про походження назви цього одягу ще й досі не-
має певної думки: одні її виводять від латинського «іира»,
а інші від татарського «зубун» !). Останній варіянт правдо-
подібніший, бо ж жупан є одягом східнього, імовірно, іран-
ського походження. Український жупан подібний на беш-
мет, що є одягом іранських племен на Кавказі
Жупан шився з синьої китайки або з доброго сукна
фабричного виробу. Крій чоловічого жупана буває двох
видів: жупан без коміра, що нагадує свиту, і однобортий
жупан зі стоячим коміром, з «вусами» ззаду, шо нагадує
чемерку. Жіночий жупан був набагато кращий, ніж жупан
чоловічий, хоча жіночий жупан своїм кроєм подібний
до звичайної свити. Шився жіночий жупан з тонкого
сукна блакитного або темночервоного кольору, з двома
«вусами», що оздоблювалися золотими шнурками або
позументами. Такими ж оздобами іноді обшивалися
і всі шви на жупані Такі жупани були лише парадним
одягом, що вбирався з нагоди якоїсь небуденної оказії.
Комір жіночого жупана був відкладний, заокруглений
і обшивався чорним або темновишневим оксамитом, а ча-
сом були коміри і з бобрового хутра. Відвороти на грудях
обшивалися парчею або тим самим матеріялом, що ним
обшивалися закавраші на рукавах, найчастіше це був
оксамит.
Як жіночий, так і чоловічий жупан був не селянським,
а козацьким і шляхтянським одягом. Про це свідчать не
тільки малюнки Ріґельмана та старовинні портрети
української військової старшини і шляхти, а й народні
приповідки, що, як відомо, завжди відзначалися неаби-
якою точністю у визначенні. Отже, народні приповідки
про жупан є такі:
«По неволі пан у жупані ходить, бо свити не має»;
«Який пан, такий і жупан»;
«Знайте нас, що ми голі та в жупані ходимо»;
*) Вовк Хв.: «Студії...», стор. 158.
564
«Хоч поганий, та в жупані». Іншими словами: «Хоч по-
ганий, але пан».
«Вбрався в жупан та й думає, що пан»;
«Не жне, не косить, а жупан носить» — загадка.
Капота
Серед міщанок західніх земель України подекуди ще
й досі зберігся верхній одяг, що називається капота. Своїм
кроєм і виглядом капота подібна на жіночий жупан. Капо-
та так само шиється до двох «вусів» по боках спини і так
само розшивається позументами по швах, але має дуже
довгий і широкий заокруглений комір з сивої кожушанки.
Такою ж кожушанкою обшивалися і поли капоти та ввесь
низ навколо.
Шиється капота з сукна, але завжди темнішого ко-
льору, ніж жупан. Капота має великий викот біля шиї,
щоб видно було намисто та дукачі.
Каптан
Відомий дослідник запорізької старовини, Дмитро Явор-
ницький, у своїй цікавій праці «Запорожье в останках ста-
рини і преданиях народа» докладно описує запорізькі кар-
мазини, називаючи їх «каптани». Він пише: «З Нікополя
мені треба було їхати просто на захід, до місця бувшої, п’я-
тої з черги, Запорізької Січі, Чортомлицької. По дорозі я
завернув у село Лапиику, щоб побачити тут селянина Мо-
кія Лося, нащадка одного із запорізьких козаків, у якого
зберігався запорізький одяг. Мокія Лося я розшукав швид-
ко, та тільки не швидко домовився про відступлення мені
запорізького одягу. І то сказать, запорізький одяг у тепе-
рішній час вважався такою рідкістю, за яку можна було б
віддати великі гроші, щоб тільки подивитися на нього.
У всякому разі, щодо мене, то я шість років їздив по Запо-
ріжжю, шість років уперто шукав нагоди побачити запо-
різький одяг і тільки у Мокія Лося вперше побачив його,
але й то все ж таки не повністю. Мокій Лось зберіг два кап-
тани і пояс запорізький. Обидва каптани однакового по-
крою і ріжниця між ними тільки в розмірі: один зроблений
для козака високого росту, другий — для козака серед-
нього росту. Обидва пошиті з червоного сукна бурякового
кольору, на клітчатій, перського виробу, підкладці. Оби-
565
два дуже широкі в плечах і дуже вузькі в перехватах
(стан, талія), обидва застібаються на грудях з допомогою
шовкових петель і шовкових же ґудзиків. Рукава у капта-
нах взагалі досить вузькі, до кінця ще більше звужені;
у самому кінці, з нижнього боку, проти долоні, кожний
із рукавів має розріз у чверть довжини, а через те ці кінці
легко відвертаються назад (називаються «закавраші»);
вони обкладені темноблакитним оксамитом і застібаються
у розрізах металевими гапличками. З кожного боку капта-
на поміж швів вставлено по одній кишені. Покрій каптанів
до деякої міри нагадує каптан, що ще й тепер є в ужитку
у чорноморських козаків. Із двох каптанів більший збе-
рігся краще, менший гірше: він увесь майже з’їджений
міллю. Це ті самі каптани, що носилися запорожцями під
так званою черкескою2) або під контушем, довгим і широ-
ким одягом з відкидними рукавами або вилітами».
З цього докладного опису бачимо, що каптани-карма-
вини, або ще інакше вони називалися «піджупанники», бу-
ли досить гарним одягом запорозьких козаків. Був це одяг
тільки чоловічий; жінки піджупанників не носили.
В одеському публічному музеї старовини зберігалися
портрети двох братів-запорожців, Івана і Якова Шиянів.
На тих портретах обидва запорожці стоять з відкритими
головами і шапки тримають в руках; одягнені вони в такі
ж самі червоні каптани, які бачив Яворницький у Мокія
Лося. У Івана Шияна каптан підперезаний широким по-
ясом з червоного шовку, а зверху на каптан одягнутий
кунтуш. Другий брат, Шиян Яків, зверху каптана одягнув
жупан і теж підперезався червоним поясом, але у нього
підперезаний не каптан, а жупан.
Ці обидва портрети були свого роду документами, які
свідчили про те, яким насправді був одяг запорозьких коза-
ків. Було відомо, що портрети писані з натури в місті Ніко-
піль року 1784 — в той час, коли ще козацькі традиції були
живі в Україні Яка доля тих портретів тепер, не відомо.
Кунтуш
Кунтуш, як верхній одяг військового та шляхетського
станів, з’явився на Україні в середині ХУІ-го століття. Де-
хто з дослідників думає, що ми, українці, кунтуш запози-
чили від турків або від татар, і це нам здається дуже імо-
2) Жупаном.— О. В.
566
вірним, бо ж безпосередніх зв’язків з турками і татарами
в Україні ніколи не бракувало. Хведір Вовк вважає, що
кунтуш перейшов до нас від поляків.
Характеристичною особливістю кунтуша є довгі і вузь-
кі рукава з широкими прорізами повздовж. Через ці прорі-
зи просувалися руки, а самі ж рукава звисали додолу або
їх відкидали через плечі на спину. Шляхта і високі козацькі
старшини шили свої кунтуші з шовкових або парчевих до-
рогих тканин. Інші прошарки населення, для яких такі кун-
туші були задорогі, шили цей одяг з тонкого сукна. Сукон-
ні кунтуші обшивалися галунами та кольоровими шнурками.
Кунтуші були не тільки чоловічим, а й жіночим одягом.
Ріжниця поміж чоловічими і жіночими кунтушами поля-
гала в тому, що чоловіки одягали під кунтуш жупан або
піджупанник і вузькі рукава того одягу просовувалися
у подовжні розрізки кунтушових рукавів. Жінки під кун-
туш жупан не одягали, а пришивали додаткові вузькі
рукава з іншого матеріалу, іншого і якістю, і кольором.
Одягнувши додаткові рукава на руки, жінка просовувала
їх у подовжні розрізки кунтушового фальшивого рукава.
Отже, жіночий кунтуш мав аж дві пари рукавів: одна пара
справжніх, а друга фальшивих.
Кунтуші трималися в Україні досить довго, і тільки в
самому кінці ХУШ-го століття цей одяг вийшов з моди.
Люлька
Як ми вже згадали про одяг запорізьких козаків, то не
можемо поминути й люльки. Люлька в козака служила
не тільки знаряддям для курення, а була предметом гор-
дости та навіть символом козацької чести. То ж не даремно
Микола Гоголь, змальовуючи козака-лицаря, Тараса Буль-
бу, кульмінаційний момент свого оповідання завершує
люлькою:
«Стій! — випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька попала-
ся в руки вражим ляхам! І схилився старий отаман і почав шукати свою
люльку з тютюном, свою нерозлучну товаришку на морі; на горах і до-
лах, в поході і вдома».
Так сказав Тарас Бульба, вириваючись з польського
оточення, і через цю ж люльку потрапив до ворожого полону.
У своїй поемі «Гайдамаки» наш великий поет Тарас
Шевченко, змальовуючи пожарище в Лисянці, подає та-
кий образ:
567
«... кругом засвітило:
Ото Гонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють отак курить...»
А в стародавній пісні про славетного гетьмана Петра
Сагайдачного співається:
«... попереду Сагайдачний,
Що проміняв жінку на тютюн та люльку
Необачний!»
Один із найкращих знавців козацької старовини, Дмит-
ро Яворницький, писав колись, що запорожці знали два
види люльок: коротенькі люльки, що їх козаки називали
«носогрійками», і «люльки-обчиські» чи інакше люльки то-
вариські з чубуками в три аршини довжини. «Обчиські»
люльки вживалися запорожцями за часів спокою або на
довгих стоянках, коли козаки могли спокійно собі лежати
десь у вільному степу біля вогнища, розповідати цілі епопеї
своїх пригод та розкурювати люльки з довжелезними чу-
буками. У походах козаки курили з носогрійок, бо ці люль-
ки зручніші в дорозі і менше витрачають тютюну. В народ-
ній пісні співається:
А тютюн та люлька
Козаку в дорозі
Пригодиться...
Про люльку не забули і в народніх приповідках, як ось:
«Посідаймо на пеньки та закуримо люльки, щоб горіл-
ка пилась і вдома жінка не журилась!»
Люльки, як об’єкт народнього мистецтва, зберігаються
ще й досі на Гуцульщині, там вони робляться з мосяжної
і мельхіорової бляхи, зрідка трапляються і відлиті люльки.
Цікавим зразком є люлька-«путилівка», що виробляється
в селі Путилі, Чернівецького повіту.
Місце з’єднання кришки з люлькою іноді оздоблене
плоским гребенем або вінчиком. Вінчики звичайно закін-
чуються голівкою птаха або коника. Кришки люльки теж
бувають з прикрасою, зробленою з вузенького пояска бля-
хи «кучерями», що виконані дуже майстерно.
Невід’ємною частиною люльки є багатоорнаментована
протичка для проколювання туго набитого в люльку тю-
тюну. Протичка прикріпляється ланцюжком, «ретязком»,
до череса.
568
До предметів, що пов’язані з люлькою, належить і кре-
сало. Кресала звичайно бувають сталеві, вони підливають-
ся у вигляді песика, коника, або стилізованої гадюки,
чи птаха.
Гуцульщина — це, здається, єдине місце в сучасній
Україні, де ще народнім способом виробляються та гарно
орнаментуються люльки та все те, що до них потрібне.
ПРО УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНІЙ ОДЯГ
(Підсумки)
Вся праця про український народній одяг розподіля-
ється на такі розділи: Вступ; Матеріяли, з яких виготов-
ляється народній одяг; Жіноче вбрання; Чоловіче вбран-
ня; Спільний одяг для чоловіків і жінок; Верхній одяг,
що шиється з крамної матерії.
У вступі автор коротко розглядає ті фактори, які зви-
чайно мають вплив на формування народнього побуту вза-
галі, а на одяг зокрема. Найголовніші з тих факторів такі:
зовнішнє оточення, або природні умови, де проходить
життя народу; культурна спадщина, тобто духова і мате-
ріальна традиція народу; вплив сусідніх культур; ми-
стецькі здібності народу. Але не всі ці чинники з однако-
вою силою впливають по всій території України, а тому
одяг так само, як й інші види народнього мистецтва, має
місцеві відмінності Найбільше відмінностей зустрічається
в пограничних районах, де вплив сусідніх народів є най-
більший. Центральні ж райони України найповніше збе-
регли національні прикмети, як в народньому одязі, так
і в інших видах мистецтва.
Український національний одяг має такі характери-
стичні риси: нечисленність частин убрання, простота
крою, перевага білого кольору, спокійні барви прикрас та
відсутність зайвих оздоб, а найголовніше те, що в усьому
відчувається почуття міри.
Основою мистецького стилю українського національно-
го одягу є стиль барокко.
У розділі: «Матеріяли, з яких виготовляється народній
одяг» автор звертає увагу на те, що клімат України є до-
сить суворий і населення потребує теплого одягу не мен-
ше, як на шість місяців у році. Найважливішим матеріа-
лом для верхнього одягу завжди було хутро свійських
і диких тварин. Для одягу щоденного вжитку використо-
вуються тканини з льону, коноплі та овечої вовни.
570
В Україні завжди широко вживалися шовкові тканини,
а також парча й оксамит.
У розділі: «Жіноче вбрання» автор говорить про те, що
за нашим народнім звичаєм дівчата завжди носили довгі
коси. Перше плетення коси відбувається з урочистими об-
рядами, коли дівчині сповняється шість років життя.
А найурочистішим моментом українського народнього ве-
сілля є розплітання дівочої коси.
Поверх заплетених кіс дівчата в Україні носять вінки
З живих квітів. Оздобою шиї дівчат і молодиць є намисто
і дукачі. За старим українським звичаєм, хрещений батько
дарував золотий дукач своїй похресниці в першу річницю
христин.
Далі говориться про такі частини жіночого одягу: со-
рочку, яка звичайно вишивається барвистими нитками;
плахту — рід нижнього одягу, що заміняє спідницю; попе-
редницю, або фартух; корсетку; традиційне жіноче взут-
тя — червоні чобітки з сап’яну.
В розділі: «Чоловіче вбрання» автор розповідає про
стародавній звичай першого підстригання хлопця у віці
від чотирьох до шести років і про врочисте голення боро-
ди, коли юнакові скінчилося 16 років. Підстригання — це
символічний обряд переходу від дитячого віку до юнаць-
кого, а перше голення — перехід від віку юнацького у вік
дорослого чоловіка. Далі говориться про такі частини
чоловічого народнього одягу: шапка, чоловіча вишила
сорочка, чоловіча корсетка, штани і шаравари, пояс,
чоботи.
В розділі: «Спільний одяг для чоловіків і жінок» автор
одиСує такий вид одягу, що його носять взимку або і в літ-
ній час в період негоди. До такого одягу належить кожух,
про який згадують історичні хроніки ще з 1193 року.
Шиються фожухи з ведмежих, лисячих або овечих шкір,
вовною всередину. Кожухи носяться тільки в час зими
па всіх місцевостях України.
Кептар — це коротка кожушина без рукавів. Цей вид
одягу носить все українське населення Карпатських гір.
Кептар ще зустрічається у гірського населення Семигоро-
ду» Румунії та Сербії.
Свита — це дуже стародавня форма одягу; про нього
згадується в історичних хроніках за 1074 рік. Цей одяг
у великому вжитку населення України є ще й тепер. Свит
є кілька типів і кожний з тих типів має свою окрему назву.
Всі типи свит в стародавній Україні шилися з грубого
овечого сукна домашнього виробу.
571
В розділі: «Верхній одяг, що шиється з крамної мате-
рії» автор описує ті форми українського традиційного
одягу, які шиються з тонкого сукна фабричного виробу,
а також з таких матеріалів, як шовк, оксамит і парча. Цей
тип одягу є значно пізнішого походження і початок його
в Україні сягає не далі ХУ-го століття. Такий тип одягу
носила переважно українська шляхта та козацька старши-
на. Кінчається цей розділ описом люльки, яка була колись
нерозлучною супутницею старого українського козака
і яка часто згадується в українському фолкльорі та в тво-
рах українських письменників. Тепер в Україні люлька
вже давно вийшла з моди.
Автор уважає, що український народній одяг не мож-
на розглядати ізольовано від народнього побуту і на-
родньої творчости, а тому всі розділи цієї праці розгля-
даються в тісному зв’язку з народніми звичаями, тради-
ційними обрядами і фолкльором.
Лютий, 1966 року.
«Затишок»
УГеікегЬу, ¥огкз
Еп§1апсі
ПРАЦІ АВТОРА З ДІЛЯНКИ ЕТНОГРАФІЇ
ТА ФОЛКЛЬОРУ
1.	«Вогні в церкві». Українські народні леґенди, записані в Україні
в 1942—1943 рр. Авґсбурґ (Німеччина), 1946. Стор. 16.
2.	«Українські народні танці». Етнографічний нарис. 29 ілюстрацій на ок-
ремих вкладках з підписами українською, німецькою та англійською
мовами. Стор. тексту 32. Авґсбурґ, 1946.
3.	«Ясир». З німецької неволі. Стор. 64. На чужині, 1947.
4.	«Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Різдвяні свята
(скорочений текст). Малюнки Василя Залуцького. Стор. 34 (фото-
друк). Авґсбурґ.
5.	«Звичаї нашого народу». Великодні свята (скорочений текст). Малюн-
ки Василя Залуцького. Стор. 32 (фотодрук). Авґсбурґ. Примітка:
на всіх цих працях підпис —
Олекса Степовий.
6.	«Українські народні приповідки». Впорядкував Олекса Воропай.
Лондон, 1952. Стор. 64.
7.	«Українські народні загадки». Олекса Воропай. Видання «Меркуріюс
пресе». Лондон, 1954—1955. Стор. 56.
БІБЛІОГРАФІЯ
Алферов А. и Грузинский А. «Допетровская литература и народная поз-
зия». Из-ние 9-е, 1917.
Ал. П. «Новое прибавление к*ь слов. церковному», 1818.
Аничков Е. В. «Весенняя обрядовая песня на Западе и у славян».
Ч. І. «От обряда к песне». СПб., 1903.
Аничков Е. В. «Язичество и древняя Русь». СПб., 1914.
Аничков Е. В. «Микола угодникть и св. Николай». Опьіть литературной
критики вь области народних’Ь сказокь и ігЬсен'Ь». 1892.
Аненковь Н. И. «Ботанический словарь». СПб., 1878.
Афанасьевь А. Н. «Позтические воззрения славян на природу». Том II,
1868; том Ш, 1869.
Арциховский А. В. «Культурное единство славян в средние века». «Сов.
зтнография» І, 1946.
Берман І. «Календарь по народним приметам. Зап. Импер. Русск. Геогр.
Общества». Том 5, 1873.
Бессараба И. В. «Материяльї для зтнографии Херсонской губ.». СПб.,
1916.
Бодянский О. М. «Краткое описание о КозацкомЬ малороссійскомт» народЬ,
собранное... нрезь... П. Симоновского». СПб., 1946.
Булатов Г. О. «Украинский народ в своих легендах и религиозних воз-
зрениях и верованиях». Вип. І, Київ, 1909.
Булгаковский Д. Г. «Пинчуки. Зтногр. сборник Зап. Рус. Геогр. Об-ва по
от-нию зтнографии». Том ХШ, вип. З, СПб., 1890.
Буслаевь Ф. И. «Русская народная поззия. Исторические очерки русской
народной словесности и искусства». Том І, СПб., 1861.
Василенко 3. І. «Жартівливі пісні Народня творчість та етнографія».
4, 1959.
Веселовский А. «Сравнительная мифология и ее метод». Вестник Евро-
пьі. Октябрь, 1873.
Веселовский А. «Три глави из исторической позтики». Жур. М.Н.П., 1898.
«Великдень у Подолян». Основа, СПб., 1861.
Ветухов А. В. «Из зтнографических материялов по Харьковской губ.».
Харьков, 1905.
«Вісник Одеської Комісії Краєзнавства». 2-3, 1925.
Вовк Хв. «Студії з української етнографії та антропології». Прага.
Вольтерь. «Материяльї по зтнографии латишских племен». Зап. И.Р.Г.О.
XV.
Гайдай М. «Зільник». Етнографічний Вісник, кн. З, Київ, 1927.
Гнатюк В. «Гаївки. Матеріяли до української етнології». Том ХП. Львів,
1909.
574
Гнатюк В. «Галицько-руські народні леґенди». Етногр. збірник, XII, ХШ.
Гнатюк В. «Знадоби до української демонології». Етн. збірник, XV.
Гнатюк В. «Етнографічні матеріали з Угорської Руси». Етн. збірник,
XXV.
Головацький Я. Ф. «Народньїя ігЬсни Галицкой и Угорской Руси». Ш,
1878.
Грінченко Б. «Изь усть народа». Черніговь, 1901.
Грінченко Б. «Зтнографические материальї, собранньїе в Черниговской
и соседней с ней губерниях». Вв. 1-3, Чернігів, 1895-97.
Грушевський М. «Історія української літератури». Ч. 1, Київ-Львів, 1923.
Данилов В. В. «П’Ьсни села Андреевки, НЬжинского уЬзда». 1904.
Дашкевич М. «Вопрос о происхождении и развитии зпоса о животньїх по
изслЬдованіям послЬдняго тридцатилетия», Київ, 1904.
Добровольский В. Н. «Смоленский зтнографический сборник». Ч. І, СПб.,
1891.
Добровольский В. Н. «Данньїе для народного календаря Смоленской губ.
в связи с народньїми верованиями». Живая старина, вьіп. 3-4, 1898.
Драгоманов М. «Малорусскія народньїя преданія и разсказьі». Київ, 1876.
Елеонская Е. Н. «Сельскохозяйственная магия». Москва, 1929.
Ермолов А. «Народная сельскохозяйственная мудрость в пословицах, по-
говорках и приметах». Томьі І-ІУ, СПб., 1901-1905.
Ефименко П. С. «О Яриле, язьіческом божестве русских славян». 1869.
Завойко К. Ю. «Етнографічні матеріали, записані на Переяславщині».
Архів Етногр. комісії Укр. А. Н., 1925.
Заглада Н. «Село Старосілля. Відділ монографічного дослідження села».
Київ, 1930.
Зубрицький М. «Народній календар. Записано у Мшанці, Старомиського
повіту і по сусідніх селах». Львів, 1900.
Иванов П. В. «Жизнь и повЬрья крестьянь Купянскаго уЬзда, Харьков-
ской губернии». Харків, 1907.
Иванов В. В. «Жизнь и творчество крестьянь Харьковской губернии».
Харків, 1898.
Иващенко П. С. «Сл’Ьдьі язьіческихь варованій вь южно-русскихь шеп-
танияхь». Трудьі III. Археологического СьЬзда вь Рос. Том І, Київ,
1878.
Кагаров Е. Г. «О значений некоторьіх русских и украинских народньїх
обьічаев». Изв. П. отд. Акад, наук, том 23, кн. 2, 1918.
Кагаров Е. Г. «К вопросу о классификации народньїх обрядов». Докл.
А. Н. СССР, сер. В, И. 10, 11, 1928.
Кагаров Е. Г. «Классификация и происхождение земледельческих обря-
дов». Известия Общ. археологии, ист. и зтнографии при Каванском
университете. Том 34, вьш. 3-4, 1929.
Колмачевский Л. «Живой зпос на ЗападЬ и у Славян». Казань, 1882.
Колесса Ф. «Українська усна словесність». Львів, 1938.
Колесса Ф. «Галицько-руські народні пісні». Львів, 1902.
Колесса Ф. «Людові вірування на Підгір’ю в с. Ходоровичах, Стрийськоге
повіту». Зап. НТШ, том V.
Коломийченко Ф. «Сільські забави в Чернігівщині. Матеріали до Україн-
ської етнології», том ХУШ, Львів, 1918.
575
Комаров. «Зтюдьі в областю мифов и народних преданий». Москва, 1886.
Коробка. «Весенняя игра-ггЬсня «Воротарі»» и п&сни о кн. Романі». Изве-
стия отд. русского язика, 1899.
Костомаров Н. «Славянская мифология». Київ, 1847.
Кравченко В. «Звичаї в с. Забрідді, Житомирського повіту на Волині».
Житомир, 1918.
Крачковский. «Бьіть подолянь». Київ, 1878.
Кримський Аг. «Волосова борода. Збірник Історично-філологічного відді-
лу И. 57. Українська Академія Наук». Київ, 1928.
Курило О. «Як водили перегоню». Етнографічний Вісник, кн. І, Київ,
1925.
Левченко М. «З поля фолкльористики й етнографії». Київ, 1927.
Левченко М. «Казки та оповідання з Поділля». Київ, 1928.
Максимович М. «Дні и мЬсяцьі украинского селянина». Михайлова го-
ра, 1858.
Максимович М. «Украинские народньїе пЬсни». Москва, 1834.
Манжура Ів. «Казки та приказки і таке інше». Твори. Київ, 1955.
Маркевич Н. «Обьічаи, поверья, кухня и напитки малороссіянь». Київ,
1860.
Никифоровский Н. «Очерки простонародного житья-бьітья в Витебской
Белоруссии и описание предметов обьіходности». Вітебськ, 1895.
Никольский Н. М. «Дохристиянские верования и культьі днепровских
славян». Москва, 1929.
Никольский Н. М. «Жьівельї у звьічаях, абрадах і вераньнях бел ару ска-
та селянства». Працьі сзкцьіі етнографії инст. гисторьіі А. Н. БССР,
вьш. З, Мінськ, 1933.
Номис М. «Українські приказки, прислів-ья и таке инше». СПб., 1864.
Ом-ский А. «Из народних поверий о черте». Киев. старина, т. VII,
ноябрь, 1883.
Петров Н. «Народньїе праздники». Трудьі Кіевской Духовной Академии,
Кіевь, 1871.
Поггонполь В. А. «Методьі ведения точних фенологических наблюде-
ний». Краеведение, 4, 1924.
Познанский Н. Ф. «Заговорьі. Опьіт исследования происхождения и раз-
вития заговорньїх форм». Зап. филолог. ф-та Петрогр. у-та, 1917.
«Полное собрание рз/сскихь летописей». Том І, СПб., 1846.
Потебня А. «Обь малсроссийской поззии и сродньїхь пЬсен-Ь». Том II,
1926.
Потебня А. «Обтяснения малорусскихь и сродньїхь народньїхь пісень».
Том І, 1877.
Потебня А. «О мифичєском значений некоторьіх обрядов и поверий».
Чтения Общ. ист. и древн. Российскихь», кн. 2, 1865.
Пропп В. Я. «Русские аграрньїе праздники». Изд. Ленинградекого уни-
версит., 1963.
Романов Е. «Белорусский сборник». Вьш. V, Вітебськ, 1891; вьш. ¥Ш,
1912.
Роздольський О. «Галицькі народні казки». Етн. збірник, І, УП.
576
Сахароз И. П. «Сказання русского народа о семейной жизни своих пред-
ков». Народний дневник, 1885.
«С’Ьверньїй архивь». И. 17, СПб., 1824.
Снегирев И. «Русские простонародньїе праздники и суеверньїе обряди».
Вип. І, 1837; вип. 2-3, 1838; вип. 4, 1839.
Срезневский И. «Святилища и обряди язического богослужения». Хар-
ків, 1846.
Срезневский И. «Материяльї для словаря древнерус. яз.». 1890.
Степовий О. «Звичаї нашого народу, ч. 3. Великодні свята». Авґсбурґ, Ні-
меччина, 1946.
Степовий О. «Великдень в Україні». «Українська думка», 2-го травня,
1948.
Строев П. «Краткое обозрение мифологии славян Российских». Москва,
1815.
Тарнович Ю. «Лемківщина. Матеріяльна культура». Краків, 1941.
Терещенко А. «Бить русскаго народа». Том IV, СПб, 1848.
Фаминцин А. «Божества древних славян». СПб., 1884.
Франко Ів. «Галицько-руські народні приповідки». Львів, 1901.
Черепнин Л. В. «Русская хронология». М., 1944.
Чернявская С. «Обряди и лЬсни с. Бклозорки, Херсонской губ.». 1893.
Чубинский П. «Труди зтнографическо-статистической зкспедиции в За-
падно-Русский край, снаряж. ИРГО. Юго-зап. отдел. Материяльї
и изслед., собранньїя д. чл. П. П. Чубинскимь». СПб., 1872. Народний
дневник, том ІП.
Чугуевец. «Зтнографические разсказьі и заметки». Харьковь, 1889.
Шарко Е. О. «Из области суеверий малороссов Черниговской губ.». Зтно-
графическое обозрение, І, 1891.
Шейн П. В. «Материяльї для изучения бита и язика русского населения
северо-западного края». Тт. І-Ш, СПб., 1887-1902.
Щапов А. «Исторические очерки народного мировоззрения и суеверия».
Журнал М-ста народного просв. І, 1863.
Ястребов В. Н. «Материяльї по зтнографии Новороссийекого края, соб-
рач. в Елисаветградском и Александровском уездах Херсонск. губ.».
Летоп. Истор.-Филолог. Общ. при Новоросс. У-те. Том III, Одесса,
1894.
Ястребов В. Н. «Обьічаи и п&сни турецкихь сербовь». СПб., 1887.
Стооке. Ай Іпігобисііоп іо іке Рориіат Веіі^іоп с-3 Е. Ь. о І Иоікегп ІпЛа.
1894.
Вуег Тп. Вгііізк рориіаг сизіотз. копбоп, 1876.
Егк-ВоЬте О. Ьп. Егк. Ь. Леи^зскез ІЛебегІїогі кег, V. ВоЬте. Вегііп.
1870'53.
ЕгЬєп. Рі оБіопагодпі сезке рівне а гісакіа, V. Ргахе, 1882.
Егазег. Сої-іеп Воидп. Ьопсіоп, 1890, 2-по есі 1901.
577
Сго1еЬкиузкіе£о Ь. Іллі Роїзкі. А¥агзга^а, 1830.
Сгітт 3. Оеиізске Муі1іо1о£іе. Уег1а£ Е. Н. Меуег’а, 1878.
Ко1Ьег£. Іллі, 2^усга]е, зрозбЬ гусіа, тотоа, родапіа, рггузіодуіа, оЬг-
геду, £из1а, гаЬатоу, ріезпі, тигука і іапсе. І-ХШ. АУагзга^а, 1857-
1897.
КоІЬе. Неззізске Уоікз ЗіНеп ипд СеЬгаиске. МагЬиг£, 1888.
КоІЬе. Неісіпізске АЬіегікитег іп ОЬегІеззеп. МагЬиг£, 1881.
КгеигЬг Гг. Ве1І£Іоиз де Ь’Апііциііе. Рагіз, 1825.
Ьетке. Уоікзіитііскез іп Озіргеиззеп. Мокгип^еп, 1884.
Магііпоу. Аппиз ессіезіазіісиз. Вгихеїіез, 1863.
Муі1іо1о£іе дег аііеп Веиізсіїеп ипд Зіачлгеп, 1827.
Ра]ек «І. Сгіісе І2 дизеупе^а гііка Зіадегвкісії Зіоуєпсєу. [Маїіса 81а-
уепзка]. V ЬзиЬЦапі, 1884.
Рапгег. Веііга£ гиг деиізсіїеп Му11іо1о£іе. Мйпскеп, 1848-1855.
8со11апд апд Зсоізтеп іп іке XVIII с. Ігот іке Мзз. оі ТоЬп. Ватзау.
ТотазсЬек. ОЬег Вгитаїіеп ипд Козаііа, 1869.
ПІСЛЯМОВА
КАЛЕНДАР ПЕРЕДКОЛГОСПНОЇ УКРАЇНИ
XX століття в історії українського села — століття горя й смерті. Три
революції, дві війни, коли всі воювали проти всіх або коли фронт двічі
випрасував цю землю — туди й назад. По два боки від цих катаклізмів
зовсім різні образи, зовсім різне життя.
Старе село уявляється наприкінці далеких доріг, де після дощу бува-
ло й не проїхати. Неспланована річка, дзеркало якої коливалося залежно
від сезону. Білі мазанки під соломою, тип яких не змінювався протягом
віків, бо в матеріалі й формах залежав від природи й підсоння. Однако-
вий побут диктував однакове планування: піч ліворуч, стіл під вікном,
образи праворуч. Ці елементи комбінувались у безліч варіантів: тала-
новита господиня й хазяйка-нечупара надавала житлу безкінечно різних
відтінків — від обмальованої можливими й неможливими квітами, за-
вішаної рушниками й килимками повної чаші до пустки, де останнє
вже занесено до корчми й де могло жити тільки озлоблення й заздрість.
Жінки часто вагітніли й народжували багато дітей. Із них багато
вмирало. Жінки тримали хату за три вугли, чоловік — за один.
Стрижень життя — городньо-польові роботи, де землеробські поко-
ління накопичили дивовижні знання про властивості природи — знання,
на жаль, толком ніколи не записані. Ці роботи мали свою календарну
періодичність, коли життя людини вслуховувалося в життя рослин. «Ан-
тонич був хрущем і жив колись на вишнях». Захворівши, споживали
помічне зілля, й здоров’я верталося.
Другий стрижень — церква, куди село сходилося щонеділі і з якою
були пов’язані найважливіші події людського життя: хрестини, вінчання
й похорон. Церква зобов’язувала своїм окремим календарем. До єван-
гельських оповідань священик щоразу накреслював паралель у щоденно-
му житті й конкретному думанні своїх парафіян, і це повторювалося що-
року. Протягом року прочитувалося ціле Євангеліє, і людина неминуче
підносилася від одного циклу до наступного вище й вище вгору. Крім
того, церква являла собою такий витвір, таку пам’ятку, де синтезува-
лись мистецтва, де люди вдосконалювали душу на архітектурі, ма-
лярстві, співах, ораторському мистецтві, навіть елементах театрального
дійства.
Зрештою, ритуалізоване життя само перетворювалося на театр. Ве-
сілля скидалося на п’єсу в кількох діях із чіткими ролями. Етнограф Хри-
зант Ящуржинський 1896 року надрукував статтю «Весілля українське
як релігійно-побутова драма» («Киевская старина», листопад). І хоч би як
пригнічувала селян соціально-економічна формація й політичний лад,
а найбідніший чоловік хоч раз на віку бував князем, коли над ним і його
обраницею тримали вінці.
Дитячі казки закладали в людині моделі світобудови й коди поведін-
ки. Вечорниці, «вулиця» вчили конкуренції й ніжності Матримоніальні
проблеми вирішували батьки, що знали життя краще. Результат вихо-
див парадоксальний: молодята не розлучалися. Спільна праця на полі
й спільне свято, де разом співали,— об’єднували роди. Смерть перед-
чували,— годилося відійти, попросивши пробачення й попрощавшись.
579
Так текло ПРАВИЛЬНЕ життя, де ріс «садок вишневий коло хати».
І якщо в тривожні віки, що переламувались війнами, татарськими напа-
дами чи ще чим іншим, таке життя, виявилося, здатне оновлюватись, то,
очевидно, питомі його підстави були здорові
Прийшло життя інакше — антитеза до органічного, питомого, при-
родного. Людей почало тримати в суспільстві не внутрішнє, а назовнє,
примус. Знання передаються не за традицією в процесі спільної діяльно-
сті, а викладаються в школі, де можна знати на «трійку». Люди пере-
йшли до цегляних будиночків — міцніших, але безхарактерних. Рідко ко-
ли живуть у прадідівській садибі, на справді своїй землі. Людей розмело.
Родичі— по різних місцевостях і навіть республіках (країнах). Внутрішні
стежки до сусідів позаростали. Тримаються більше своєї хати, хазяйства,
де є що випить і де є телевізор, що показує сни про чуже красиве життя.
Своєї меблі не стало, до хати заноситься куповане, державне, щоб було
«як у городі». Землю отруєно хімікатами, а над головою завис жах радіа-
ції. З’явились області, де вмирають більше, ніж народжуються. Люди ча-
стіше хворіють.
Але як трапилося, що селянин відмовився від старого побуту? Що
з людиною сталося? Що сталося з українським селом?
По Україні пройшла чорна буря. І це стосується не лише села. Типо-
логічне зіставлення покаже культурну деградацію і в українському місті.
Українське село було запрограмоване добре. У традиційному ритмі
воно могло тривати ще тисячі років. Село витримало польских панів, ви-
тримало напади кримських татар, витримало постої московських солдат.
Знову звільнившися, воно розцвітало ще буйніше. Але як китайці у XIX
столітті, українці не передбачили, що десь там уже формується агресивна
потуга, яка їх погромить.
Тож між двома українськими селами — старим і сучасним — проляг-
ла прірва. Там, у тій прірві, українське село опинилось наприкінці два-
дцятих років, коли почалась колективізація. Потім голод виморив земле-
робів, людей, предки яких годували стародавній Єгипет. Потім була ще
одна війна.
З кожного села забирали всіх кращих господарів в їхні родини. У зи-
мову стужу людей вивантажували просто в сибірський сніг. Спогади про
хресну дорогу «розкуркулених» видрукував у 1958—66 роках у журналі
«Український самостійник» один з них, Кудьма Каздоба. 1974 року вони
вийшли в світ у мюнхенському Інституті ім. ихайла Ореста великим
томом під назвою «Заметений шлях». Під час голоду на півдні мандрува-
ли групи людей, що нападали на тих, хто опинявся сам десь на полі.
Жах тих років — не для мого пера. Подумаймо, що могло лишитись.
І як співвідноситься те, що ми бачимо тепер зі старого народного ми-
стецтва, із тим, що зберігалось у перед колгоспному селі до революції, за
умов «тюрми народів».
По церквах «на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво
1930 року влаштували масове спалення ікон, книжок, зокрема стародру-
ків, предметів релігійного культу. В одному із сіл Слобожанщини — Ку-
рульці—організували зразково-показове аутодафе. У два прийоми спа-
лили понад чотирі тисячі пам’яток іконопису.
Систематично руйнували храми. По Україні на 1936 рік лишилося
9,01 відсотка церков.
Як і що могло зберегтись у духовному світі селянства? І як співвідно-
ситься теперішнє селянство з тим, що жило свого часу в українському
селі до цього всього?
Щастя, що вчені зберегли те, що могли. Хоч могли, мабуть, і більше.
1856 року в журналі «Русская беседа» Михайло Максимович видав
чверть річного календаря—«Дні й місяці українського селянства#,що
580
увійшли згодом до другого тому його «Зібрання творів». Це весна — бере-
зень, квітень і травень. В основу цієї праці, крім літературних джерел,
лягли власні записи вченого і його особисті спостереження. Як писав Пав-
ло Попов, це «критично перевірене й граціозно викладене зведення вели-
чезного матеріалу з українського народного календаря, свого роду енцик-
лопедія побуту». До 60 сторінок тексту 1947 року Попов додав ще ЗО —
місяць червень, записи, що лишались у рукопису.
Подія за подією з життя природи відбивались у свідомості людей.
Пісня за піснею, прикмета за прикметою, один за другим різні види робіт
простежив М. Максимович увесь побут селянина.
Праця Максимовича лишалась незакінчена, і сто років не знаходи-
лось іншого вченого, що подужав би її завершити.
Це зробив Олекса Воропай. Він народився 9 листопада 1913 року
в Одесі.
1940 року закінчив Агрономічну академію із званням ученого-агроно-
ма. 1957 року став доктором слов’янської етнології. 1961 року в Україн-
ському вільному університеті в Мюнхені захистив дисертацію на звання
доктора природничих наук. Мешкав в Англії.
Згідно ялтинської угоди аліянти мали передавати Сталінові колиш-
ніх громадян СРСР. Громадяни надто добре знали, що на них чекає
в СРСР, тому уникали репатріаційних комісій як нечистої сили. Вигаду-
вали собі псевдоніми, які тепер вилазять боком історикам: повоєнну пресу
майже неможливо розуміти.
В Авгсбурзі під псевдонімом «Олекса Степовий» О. Воропай видруку-
вав сім книжечок— «Вогні в церкві» (Українські народні легенди, запи-
сані в Україні 1942—43 рр.)», «Українські народні танці», «Ясир», «Звичаї
нашого народу», «Звичаї». Це типові видання переміщених осіб (так зва-
них ді-пі), випущені на найгіршому папері, часом просто на ротаторі.
Книжечки О. Воропая нагадували людям про рідний край, який вони во-
станнє бачили у вогні найбільшої з воєн. Але принаймні «Ясир» має
й історичну вагу. Тут опубліковані листи, писані з німецької неволі, вірші.
Події другої світової війни Воропай міфологізував. Епіграфи з Дайте,
Гоббса виявляють напругу страждання. А мотто до своєї книжки він узяв
з народної пісні: «Коли турки воювали, Білу челядь забирали». В один
страшний ланцюг пов’язуються страдницькі муки України XX ст. з її
стражданнями XVI — XVII ст. Про це й назва книжки «Ясир». Серед
опублікованих тут листів найбільше належить 18-річній Антосі Яремчук
із с. Стецьківці на Житомирщині. Ось лист від 26 квітня 1944 р.: «Мару-
сю, ти писала, щоб тобі пояснити, що то таке 21 лагер. Як тобі сказати?
Це таке, як совітська тюрма або примусова праця. Там дуже б’ють і по
чотири годині всього сплять на добу, а то увесь час тяжко працюють. Во-
дять їх під рушницями».
Переїхавши до Англії, Воропай видав у 1952—-55 роках «Українські на-
родні приповідки» й «Українські народні загадки». На сторінках лондон-
ського журналу «Визвольний шлях» уже під своїм справжнім прізвищем
надрукував статті «Етнографія — наука про націю», «Цілюще зілля»,
«Процеси видотворення в концепції Т. Д. Лисенка», «Генетика і мічурін-
ський напрямок в біології». Виявився белетристичний талант Воропая.
Він написав жваві й вигадливі «Пригоди Марка Чубатого» (Лондон, 1954,
обкладинка Роберта Лісовського). Книга вийшла про те, як мусив чоловік
крутитися, коли вся мерзота життя йшла проти нього. Видав О. Воропай
і спогади про голод «В дев’ятім крузі» (Лондон, 1953), на які 37 разів по-
кликається в своїй книжці Роберт Конквест.
Але головна праця Олекси Воропая — двотомник «Звичаї нашого на-
роду». Те, чого не зробили вчені в Києві, він виконав на вимушеній
еміграції.
581
Свої матеріали він почав збирати ще на Україні 1937 року. У 1944—
48 роках робив широкі записи в таборах робітників-остарбайтерів і табо-
рах для переміщених осіб. Від страху перед репатріаційними комісіями
імена людей, щоб їм не пошкодити, він зашифрував. У роботі йому допо-
магали філолог Леонід Білецький і етнолог Зенон Кузеля. Так на далекій
чужині український вчений створив пам’ятку по традиційному передкол-
госпному селу, зібрав те, чого разом вже ніде немає. Навіть там. Бо якщо
раніше громади жили в плині цих звичаїв, то тепер окремі пісні можна
хіба що розучити. А це — вияв української ментальності, нам воно
дороге.
Народні уявлення про світобудову нерівноцінні. Є в них примітивні
зіставлення, коли схоплювали лише якісь зовнішні аналогії, що насправді
вартості не мали. Скажімо, сухий цвілий хліб не тоне. Отже — переказу-
вали,— якщо його їсти, добре плаватимеш. На другий день після
Андрія Первозванного, 14 грудня, святкували пророка Наума, і темні лю-
ди тлумачили його сенс так: «Уставай, Тимоше, та йди до школи. Сьогод-
ні Наума: хай тобі наука на ум піде!» Це настільки закорінилося, що Мак-
симович написав «Книжку Наума про великий Божий світ» (М., 1933), де
відомості з космографії й географії переказує саме освічений селянин
Наум. На Наума починали навчання дітей! Цікаво, що росіяни мали спе-
ціальну ікону Божої матері «Подательницу ума», що зберігалась у храмі
міста Рибинська. Перед нею молилися нездалі до наук діти чи їхні бать-
ки. Святкування припадало на 15 серпня.
А поруч фіксувалися глибинні багатосезонні спостереження, що вті-
лювали народну мудрість: «Якщо в день Св. Юрія сховається в житі во-
рона, то буде врожайне літо, а як горобцеві по коліна, то буде лиха годи-
на». Високопоетичними уявленнями оточено Теплого Олексу —
березневий день Св. Олексія, чоловіка Божого або майові рекреції 1 трав-
ня, свято любителів науки. Коли Чорногора крутиться, гуцули кажуть:
Медвідь пиво варить. А собутки (Івана Купала), виявляється,—
день Сатанинський: тоді нікого немає в церкві, усі проводять собутки
з бісами!
Де зберігається нині, після смерті О. Воропая і його дружини, архів
вченого, поки що не відомо. Його документи, підготовчі матеріали до не-
виданих праць, листування не вивчені. Зрештою, не знаєм і докладного
його життєпису. Поки що вивчати біографію дослідника, обставини його
праці та творчі плани можна за його листами до видатного археолога
й історика Петра Курінного (1894—1972). За можливість працювати з ар-
хівом Курінного приношу сердечну подяку п. Юрієві Денбському
(Мюнхен).
Листів і вітальних листівок О. Воропая зараз відомо дев’ять. Крайні
дати — 22 червня 1960 і 20 серпня 1968. Є ще недатований лист від берез-
ня — початку квітня 1958 р., що відразу вводить нас у клопоти британ-
ських українців: «Аж сьогодні мені пощастило докладно вияснити справу
зі спадщиною покійного проф. В. М. Щербаківского. Отже, справа вигля-
дає так: Похоронний Комітет виділив комісію в складі проф. Р. Лісов-
«ького, п. Чорного і п. Федченка. Ця комісія переглянула всі речі покій-
ного, склала списки всіх речей, рукописів і листів. Ніякої останньої волі
не знайшла комісія. Всі виявлені речі зараз ще лежать замкнуті в кімнаті,
де жив покійний. (... )
Покійний В. М. Щербаківський був на утриманні СУ Б—Союз
Українців у В. Братанії, а проф. В. Шаян вибраний головою Об’єднання
Українців в В. Британії — це різні організації і поміж собою не надто
дружні, але в останній час відносини покращали».
Другий лист, від 22 червня 1960 р., найбільше стосується нашої те-
ми, бо містить цілу програму робіт. Великою несподіванкою для нас буде
582
повідомлення, що виданий у Німеччині двотомник — це лише початок
великої праці, розрахованої на сім томів:
«Щодо мого наміру залишити етнографію, як Ви пишете, то це не зо-
всім так, бо я зовсім не маю наміру залишати фах, який я люблю і на
який я затратив так багато часу, праці та енергії. Навпаки, я тепер пра-
цюю над 2-гим томом «Звичаїв...», а далі мої плани такі:
3-й том «Родинно-побутові звичаї»;
4-й том «Рослини в звичаях і віруваннях українського народу»;
5-й том «Тварини і птахи в звичаях і віруваннях українського нар.
(оду)»;
6-й «Побут і звичаї української провідної верстви»;
7-й том «Історичні народні перекази та легенди».
Матеріали до всіх цих тем я вже в більшості маю, а те, чого у мене ще
немає, я намагаюся дістати. На всі ці теми я зібрав досить солідну біогра-
фію і, розуміється, працюю над цим даль Я виписую з Києва журнал «На-
родна творчість і етнографія», систематично переглядаю «Советскую зт-
нографию» та інші матеріали.
Біологію, зокрема ботаніку, в якій я спеціалізуюсь, теж люблю.
Я збираю гербарій братійської флори; маю свій власний мікроскоп
(німецький «Цайс») і виконав солідну роботу по цитології і анатомії
рослин.
Біологія не шкодить моїй етнографії, навпаки, дуже допомагає. Та у
нас є й така традиція; адже Михайло Максимович був професор ботані-
ки і в той же час не кепський етнограф, а особливо фольклорист; та й
Хведір Вовк був за фахом біолог.
А крім всього іншого, на біологію можна надіятись як на шма-
ток хліба, чого аж ніяк не може дати українська етнографія на емі-
грації.
(...) Моя дружина працює, ось уже третій рік, завідуючою російським
відділом при Британській Національній Бібліотеці (...)».
У наведеній програмі привертає увагу четвертий пункт, оскільки пра-
цю з такою назвою О. Воропай видрукував на сторінках «Наукових запи-
сок» Українського технічно-господарського інституту (Мюнхен, 1968,
том XVII — XX). Обсяг цієї праці трохи перевищує чотири аркуші Мож-
ливо, це лише начерк проектованого четвертого тому, бо стаття має дещо
частковий характер; її присвячено дневі Симона Зілота, Зільника, коли
сільські знахарки збирали цілюще й чарівне зілля.
Третій лист (6 травня 1961 р.) цікавий тим, що знову повертається до
осіб Вадима Щербаківського та самого Петра Курінного:
«При цьому посилаю Вам фотографію з моєї промоції і Ви, як і нале-
житься, вийшли найліпше. Хоч самі фотографії не є найкращими, але це
вже не моя вина.
Минулої суботи, 29-го квітня ц. р. я захистив дисертацію і по біології;
тепер уже буду трохи вільніший з часом, хоч справи переїзду все більше
й більше стають актуальними.
Мені говорили в СУБ-і, що будуть писати до Вас у справі переїзду до
Лондона і (пропонувати) взяти на себе керівництво по організації музею.
Музей вони хотять організувати таки тут, у Лондоні, а не в Оселі. Може,
це й ліпше; все ж в столиці ліпше, ніж на провінції.
Говорив мені ред. Драбат, що він буде звертатися до Вас з проханням
редагувати праці покійного В. Щербаківського, бо навіть сам Щербаків-
ський заповідав, щоб його роботи підготовляли до друку саме Ви, а ніхто
інший».
19 листопада 1966 р. О. Воропай повідомляв, що саме працює над тре-
тім томом — «Родинно-побутові звичаї», але що робота рухалася дуже
помалу.
583
Перспективи дальших студій широкі. Оскільки, як казали старі
книжники, «постепенность— основа всякого течения», освоєння Воро-
паєвого календаря дасть підставу піти далі, щоб ознайомитися з іншим,
пера Степана Килимника, педагога й публіциста з Поділля, що жив
у Канаді,— «Український рік у народних звичаях в історичному освіт-
ленні».
Заслуговує на краще знайомство і особа Олекси Воропая.
Сергій Білокінь.
ЗМІСТ
Стор.
Звичаї — скарб українського народу.......................  .	5
ЗИМА
Введіння......................................................10
«Катерини»....................................................13
День Андрія Первозванного ....................................16
Дівчата ворожать..........................................17
«Калета»..................................................19
Хлопці гуляють............................................21
«Наума».................  .	. ...............................23
«Варвари».....................................................24
«Миколая»...................................................  25
Вечорниці.....................................................28
Організація вечорниць.....................................28
Небилиці................................................  ЗО
«Полтавський соцький» . . ................................32
Гра в карти...............................................34
Складчина.....................................................36
Дівочі та парубочі громади....................................38
Діти..........................................................40
Леґенда про св. Спиридона.....................................43
Свят-Вечір....................................................45
Сьогодні особливий день...................................45
Щоб увесь рік жити багато.................................46
Від злої сили.............................................47
Свята вечеря..............................................48
«Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!»...................49
Спільна вечеря всього роду................................50
По вечері.................................................53
Коляда........................................................54
1 Благословіть колядувати.....................................54
З звіздою.................................................56
Дівоча коляда.............................................58
Пришли’м до тебе раз у рік в гостину......................58
Леґінська коляда..........................................59
«Аби бджоли були веселі...»...............................60
«Гой, сів сам Христос та й вечеряти»......................62
П. І. Хліборобські мотиви.....................................64
2.	Мисливські мотиви......................................67
3.	Військові мотиви.......................................68
4.	Казково-фантастичні	мотиви.............................71
5.	Весільні мотиви........................................75
6.	Біблійно-релігійні мотиви..............................78
585
Вертеп.......................................................81
Будова українського вертепу...............................82
«Свята» частина вертепу...................................83
«Народня» частина вертепу.................................84
Вірші на Різдво Христове.....................................88
«Трон»....................................................93
Щедрий вечір.................................................94
Вечеря....................................................94
Коза......................................................95
Парубоча «Меланка»........................................98
Дівоча «Меланка».........................................100
Дівчата ворожать.........................................101
Чародійна ніч.............................................102
Новий рік, або свято Василя.................................104
Тексти новорічних поздоровлень...........................107
«Голодна кутя», або другий Свят-Вечір.......................109
Розмова тварин...........................................113
Богоявління Господнє (Водохрища)............................116
Івана Христителя............................................121
«Різдвяний день»............................................122
Святий понеділок............................................125
Петра Вериги.................................................126
Що ж таке коляда?...........................................127
ВЕСНА
Днесь весна красується......................................132
Весна . ....................................................137
Стрітення...........................................*	. . . 138
«Всеїдний» тиждень..........................................140
Масляна......................................-..............141
Сиропустна неділя...........................................144
«Жилавий» понеділок.........................................146
День св. Власа..............................................147
День преподобного Льва......................................150
«Обретіння»...............................................  152
Касіянів день ..............................................159
«Явдохи»....................................................161
День св. Конона.............................................166
«Сорок святих»................,.............................168
Хрестя..................................................... 173
«Теплого Олекси»............................................175
«Колесом — над червоним поясом!».........................181
Закликання весни............................................187
Перше квітня — день обманів.................................189
Благовіщення................................................192
Благовісника................................................197
«Ярило».....................................................199
Травневі свята..............................................202
Травень—май..............................................202
Маївка...................................................202
586
«Майові» королі і королеви..............................203
«Майові рекреації»......................................204
Веснянки...................................................207
Розлив води і зелений шум...............................210
Історичні мотиви........................................215
Культ предків...........................................220
Хліборобські мотиви.....................................220
Весільні мотиви.........................................225
«Мандрівочка пахне».....................................232
Перша борозна і початок сівби..............................235
День св. Руфа..............................................241
Великий піст...............................................243
Вербна неділя..............................................244
Білий тиждень..............................................248
Чистий четвер...........................................248
Навський Великдень......................................252
Великоднє порося з хріном...............................254
Страсна п'ятниця........................................256
Великодня субота........................................258
Писанки.................................................259
Легенди.................................................261
Вірування...............................................265
Ніч під Великдень.......................................268
Великдень..................................................271
В церкві................................................271
Вдома...................................................274
Розґовіни...............................................276
Великодні дзвони........................................219
«Сонце грає»............................................280
Ґойдалка................................................282
Ґаґілки.................................................284
Великодній понеділок.......................................288
«Волочільне»............................................288
Великодні вірші.........................................291
Обливання водою.........................................297
Третій день Великодня......................................299
ЛІТО
Радуниця і Проводи.........................................304
Красна ґірка...............................................311
Ляля, Лада і Ладо..........................................315
Рахманський Великдень......................................328
«Вулиця»...................................................330
День святого Юрія..........................................335
Святий Юрій відмикає землю і небо.......................336
Збором ідемо............................................338
На Юр’єву росу..........................................342
Обіди в полі............................................348
Чарівниці-лиходійниці ................................  351
587
Святий Юрій — покровитель звірят ........... 354
Святий Юрій на Гуцульських полонинах...................355
Дівчата ворожать про женихів...........................357
Діти-пастухи..............................................358
День святого Миколи Чудотворця............................376
«Симонове зело»...........................................378
Перегоня на цукрових буряках..............................384
Зелені Свята..............................................388
Завивання вінків.......................................388
Клечальна субота.......................................391
Клечальна неділя, або П'ятидесятниця...................394
Русалки................................................396
Проводи русалок........................................403
Поминання мертвих......................................405
День Онуфрія Великоґо.....................................407
Заґовини на Петрівку......................................408
Свято Івана Купала........................................409
Купало і Марена........................................411
Дівчата ворожать.......................................422
Зілля..................................................424
Купало в інших народів.................................427
Свято Петра і Павла.......................................429
Зажинки...................................................431
Жнива.....................................................432
Обжинки...................................................437
День святої Мокрини.......................................443
ОСШЬ
День Пророка Іллі.........................................446
День святого Палія........................................448
«Маковея».................................................449
Спаса.....................................................450
«Перша Пречиста»..........................................451
«Головосіка»..............................................452
Семена....................................................453
«Друга Пречиста»..........................................454
«Здвиженяя»...............................................455
Свята Покрова.............................................456
Святого Дмитра............................................457
День святої П’ятниці......................................458
Кузьми-Дем’яна............................................459
Діти восени...............................................460
День Михайла Архистратига.................................462
Мисливські оповідання..................................464
Заячий пастух..........................................465
Вовчий пастух..........................................465
Ведмежий пастух........................................466
Звіряче кладовище . ...................................468
«Третя Пречиста»..........................................470
Підсумки..................................................471
Зиттагу...................................................472
588
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНІЙ ОДЯГ
Вступ......................................................474
Матеріяли, з яких виготовляється народній одяг.............480
Хутро...................................................480
Тканини.................................................481
Жіноче вбрання.............................................484
Аби ся тримало..........................................484
Руса коса до пояса......................................484
У зв'язки та в колокілки................................485
Дрібушки................................................486
Козак буде розплітати...................................486
В косі стрічка голуба...................................488
Вийся, віночку, гладко.....................................489
Дівочі вінки............................................489
Від нечистої сили.......................................490
Весільні вінки..........................................491
Вінки з пташиного пір'я.................................493
Вінці-діядеми...........................................493
Чільце..................................................494
Уплітки.................................................494
Дівоче намисто.............................................496
Дукачі..................................................499
Зґарда..................................................500
Дробинка................................................500
Ой, хустина, хустиночка....................................501
Хустина в побуті........................................501
Обрядове значення хустки................................501
Хустка як мистецький твір...............................502
Колір...................................................503
Намітка.................................................504
Півка...................................................506
Кораблик................................................506
Очіпок..................................................506
Обрус...................................................507
Зачіска волосся у жінок....................................507
Жіноча сорочка.............................................510
Одяг, що носиться поверх сорочки...........................516
Запаска.................................................516
Дерга...................................................517
Плахта..................................................517
Попередниця.............................................518
Крайка..................................................518
Корсетка, або керсетка..................................519
Спідниця................................................520
Сукні...................................................520
Жіноче взуття ............................................ 522
Чоловіче вбрання...........................................523
Пострижини..............................................523
Пострижини в інших слов'ян..............................525
589
«Під макітру»...........................................526
«Оселедець», або чуприна................................527
Чотири способи..........................................527
Зачіски.................................................528
Дещо про бритву та бриття..................................529
Перше голення...........................................530
Вуса....................................................531
Шапки...................................................532
Чоловіча сорочка........................................536
Чоловіча корсетка.......................................540
Штани і шаравари........................................541
Пояси...................................................544
Чоловіче взуття............................................548
Чоботи................................................. 548
Ходаки і постоли........................................549
Черевики................................................550
Спільний одяг для чоловіків	і жінок........................551
Кожух...................................................551
Кептар..................................................554
Свита...................................................555
Верхній одяг, що шиється	з	крамної матерії..........562
Чемерка, або чумарка....................................562
Чемліт..................................................562
Полотнянка..............................................563
Юпка....................................................563
Жупан...................................................564
Капота..................................................565
Каптан..................................................565
Кунтуш..................................................566
Люлька..................................................567
Про український народній	одяг (підсумки)...................570
Праці автора з ділянки етнографії та фолькльору............573
Бібліографія...............................................574
Післямова..................................................579
Літературно-
художнє видання
Олекса Воропай
ЗВИЧАЇ
НАШОГО НАРОДУ
ЕТНОГРАФІЧНИЙ
НАРИС
Художник
Н. В. Московська
Технічний редактор
Б. Я. Лерман
18 01.93. Підп. до друку 12 04 93 Формат 84 X 108і/;
Папір друк. № 2 Друк високий. 31,08 ум.-друк арк, 31,84 ум-
відб , К,42 обл-вгд арк. Типаж 200 000 пр (1-й завод 1 510 000 пр
Зам. 3-35
Акціонерне видавничо-
поліграфічне товариство
«Оберіг» 252050, Київ-50,
вул. Пзрхоменка, 3.
Книжкова фабрика імені М. В. Фпунзе
318057, Харків, вул. Донець-Захаржевського, 0/8.