Текст
ВАНДЦЦЯ
МІСЯЦІВ
1991^
& & & 4? -іг Ь & & & &
^у -І7 ЧУ ^7 ’&г ’Сг ІГ & <г ЧУ
ДВАНАДЦЯТЬ
МІСЯЦІВ
1991
Настільна книга-календар
Для молодшого шкільного віку
Упорядник
Михайло Слабошпицький
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1990
1 СІЧНЯ — Новий рік
7
14
21
1
8
15
2
9
16
З
10
17
4
11
18
СБ НА
5 6
12 13
19 20
22 23 24 25 26 27
28 29 ЗО 31
СІЧЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Мокрий, з відлигами, січень — жди
холодного літа.
Кричать голосно галки — буде від-
лига. З цього приводу в народі ка-
жуть: «Галки тепла накликали».
Сіра ворона при заході сонця само-
тиною сидить на верхівці найвищо-
го дерева — чекай лютого морозу.
Пес на снігу згортається калачи-
ком — на мороз, а витягується,
розкидає лапи — на відлигу.
Якщо пес спить більше, ніж звичай-
но, знехотя рухається, перестає гав-
кати — бути потеплінню.
Раннього морозяного вечора друж-
но розспівалися півні — чекай від-
лиги.
Якщо вдень свійська птиця від-
сиджується в курнику — неодмінно
збільшиться мороз.
Взимку без вітру шумить ліс — бути
хуртовині.
Потемніла зимона діброва — на від-
лигу з вітром.
Ясного дня з’являється лапатий та
голкастий іній — чекай різкого по-
холодання і хуртовини; якщо був
іній уночі — сніг удень не йтиме.
Якщо після Нового року хмари пли-
вуть проти вітру, то буде сніг.
Сильно рипить під ногами сніг —
буде мороз.
Увечері в ясну погоду дроти ви-
грають, наче струни,— на негоду.
Далеко чути погук тепловоза — на
відлигу.
Вечірній зіркопад — на нічний мо-
роз.
Вовки виють неподалік жител — до
морозу.
Неодмінно заморозить, якщо дим
з димаря в’ється стовпом, ранкова
зоря дуже яскрава, а зірки в нічно-
му небі надмірно поблискують.
Січень
ЗАДАЧНИК
Оповідання
Діти бідняків рідко потрапляли
до гімназії, але все-таки деякі
потрапляли.
У класі, в якому навчався Воло-
димир Ульянов, був один такий
хлопчик — Мишко Кузнецов.
Батько Мишка працював у ресто-
рані — прислуговував за столом ба-
гатіям. Він заробляв зовсім мало.
Для того, щоб заплатити за Мишко-
ве навчання в гімназії, йому доводи-
лося працювати дні і ночі.
Формений одяг для Мишка купи-
ли на ринку, старий, поношений, а
купити одразу всі підручники гро-
шей не вистачило.
Якось на уроці арифметики учи-
тель суворо сказав, звертаючись до
Мишка:
— Кузнецов, ідіть-но сюди й ска-
жіть нам, чому ви не розв’язали
задач, які були задані додому?
Мишко вийшов до дошки і став
там перед усім класом.
Худенький, блідий, у широкому
не по зросту костюмі, він стояв,
похнюпивши голову, і нічого не від-
повідав на запитання вчителя.
— Чому ж ви мовчите? Будь
ласка, відповідайте, коли вас запи-
тують,— сказав учитель.
Мишко почервонів, на очах у ньо-
го з’явилися сльози.
— У мене нема задачника,— від-
повів він ледь чутно.
— Ага, задачника немає? Ви чує-
те, панове? Але чому ж у вас його
немає? Гімназист зобов’язаний мати
всі підручники!
— Тато купить,— зі сльозами в
голосі пробурмотів Мишко,— він
сказав... Неодмінно купить, як тіль-
ки одержить гроші...
— Мене не цікавить ні ваш тато,
ні те, чи є у нього гроші! — крик-
нув учитель.— Щоб сьогодні ж був
задачник! І назавтра всі задачі по-
винні бути розв’язані, інакше ви бу-
дете покарані.
Мишко поплентався на своє місце,
з сумом думаючи про те, як роздобу-
ти грошей на задачник.
Під час перерви до Мишка піді-
йшов Володя.
— Ось,— сказав він, простягую-
чи Мишкові свій задачник,— візь-
ми, і нехай він буде в тебе, аж поки
ти придбаєш свого.
Мишко дуже зрадів, схопив
книжку, та раптом знітився:
— А ти? Як же ти без задачника?
— Про мене не турбуйся,— від-
повів Володя,— я вже записав зада-
чі і дома розв’яжу. Бери, бери, не
бійся.— І, помовчавши трохи, до-
дав: — Ну й дивак же ти, чому ра-
ніше не сказав?
Повз них проходили Петько з Вік-
тором. Вони зупинились неподалік.
— І чого це Ульянов завжди
няньчиться з цим му ж лаєм? —
сказав Петько навмисне голосно,
так, щоб Володя і Мишко чули.
— Грошей ні копійки. Навіть
підручника купити не можуть, а
туди ж, у гімназію лізуть,— підтри-
мав його Віктор.— Тільки гімназію
ганьблять.
— Мій тато каже,— раптом швид-
ко повернувшись ДО них, голосно
сказав Володя,— що в гімназії вчи-
тися повинні всі діти! Ходімо, Миш-
ку,— звернувся він до зніяковіло-
го, розгубленого Кузнецова, який
мовчки стояв збоку,— не зважай на
них!
ЛІДІЯ кон
Січень
7
Є ТАКА НАУКА —
ЕКОЛОГІЯ...
Мабуть, у багатьох із вас є вдома аква-
ріум. А в ньому — рибки, равлики і, зви-
чайно, різні рослини. В акваріумі може
жити все, що живе у відкритих водоймах —
ставках, річках, озерах, морях, океанах.
Для того, щоб у акваріумі рибам було
добре, їх треба не тільки годувать чи під-
тримувати в ньому необхідну температуру.
В воді мусить бути кисень. Звідки ж береть-
ся в акваріумі кисень? Його виділяють
рослини, які тут живуть. Для існування
рослин вкрай потрібне світло. І це ще не
все. Рослини повинні чимось живитися.
А живляться вони добривами. Добрива —
це рештки нез’їденої рибами їжі, від-
мерле коріння й листя рослин, равлики,
мінеральні солі, що е у воді й піску на
дні акваріума.
Можна сказати, що акваріум — це дім
для рибок і равликів або куточок справж-
ньої природи, створений людськими рука-
ми. Бо там все пов’язане між собою, як у
живій природі. Рибки й равлики дихають
киснем, який виділяють рослини. Самі ж
рибки й равлики видихають вуглекислий
газ, що під впливом світла поглинаєть-
ся рослинами. І саме завдяки цьому в листі
відбувається складний процес, який учені
назвали фотосинтезом. Фотосинтез дозво-
ляє рослинам рости...
А тепер зробимо невеличку мандрівку на
ставок. Це теж — великий акваріум, ство-
рений самою природою. З ранньої весни й
аж до пізньої осені в ньому вирує життя.
Рослини живляться рештками тварин та
мінеральними солями, що є в намулі на
дні ставка, хижі тварини поїдають фіто-
фагів (тварин, які харчуються рослинами),
мікроби руйнують рештки живих орга-
нізмів та рослин і в свою чергу служать по-
живою для простих істот та мікроскопіч-
них рачків...
Подібні процеси відбуваються й на су-
ші — в степу, в лісах, на луках. Кожна тва-
рина й кожна рослина залежить од інших
тварин чи рослин, жодна істота не може
жити сама по собі, без інших, без навко-
лишнього середовища — води, світла, повітря.
Уже первісна людина на Землі зрозумі-
ла: для того, щоб вижити, щоб не загину-
ти, потрібно знати явища природи. Земля—
не просто наш дім, це середовище, в яко-
му живемо. І ось уже понад сто років
існує наука, що вивчає всі взаємозв’язки в
природі. Називається вона екологією. На-
зва ця походить від двох грецьких слів:
«ойкос» — житло, сховище, оселя, «ло-
гос» — слово, вчення. Отже, екологія —
вчення про наш дім, оселю в широкому
розумінні, тобто середовище існування.
Звичайно ж, ця наука не обмежується
вивченням тільки взаємозв’язків між жи-
вими істотами та навколишнім середови-
щем. Вплив діяльності людини на природу,
забруднення водойм, грунтів і його вплив
на живі істоти, на здоров’я людини — ось
широка програма інтересів екології, однієї
з найпопулярніших наук нашого часу.
Ми живемо в складний для існування
природи час. Тому кожна культурна люди-
на повинна знати бодай основи екології.
А для цього необхідні знання.
Кожен із вас ще в ранньому віці помічає
різноманітність природного світу. Вже на-
віть першокласник може, наприклад, налі-
чити понад сто різних рослин, починаючи
від дерев, овочів, домашніх та польових
квітів і закінчуючи сільськогосподарськи-
ми культурами. А якби хтось захотів
перелічити назви всіх рослин планети й
витрачав на кожну назву півтори секун-
ди, то це забрало б у нього добрий десяток
днів та ночей, бо на Землі існує півмільйона
Січень
8
видів рослин. Для переліку ж видів тварин
планети потрібно було б цілий місяць, бо
їх аж півтора мільйона!
Всі представники рослинного й тварин-
ного світу живуть у трьох сферах Землі.
В гідросфері (від грецького «гідрос» —
вода), тобто в усіх водоймах. В атмосфері
(від грецького «атмос» — пара), тобто в га-
зоподібній сфері, в повітрі. В літосфері
(від грецького «літос» — камінь), тобто в
твердій частині планети, на суші.
Воду називають частиною неживої при-
роди, природним ресурсом. Водночас во-
на — одна із необхідних частин усіх живих
істот — рослин, тварин, мікробів. Ви добре
знаєте, що всі тварини, які живуть на суші,
п’ють воду. Знаєте, що рослини треба поли-
вати. Де немає води — немає й життя.
Інші тварини й рослини живуть безпо-
середньо у воді (згадайте акваріум, ставок,
річку, море...) Але не кожний із вас знає,
що загальна кількість води на Землі впро-
довж багатьох мільйонів років постійна.
А чи багато її на планеті? Звичайно, дуже
багато — он скільки на ній рік, морів, озер,
океанів. А скільки води всього? Уявіть собі
посудину у вигляді куба, де кожна сторона
дорівнює кілометру. В таку посудину мож-
на вмістити один кубічний кілометр води.
Для того, щоб вся вода планети вмістила-
ся в таких посудинах, їх потрібно 560 000!
Повітря — теж природний ресурс, части-
на неживої природи. В ньому є кисень,
необхідний для дихання всіх тварин, рос-
лин і людей (тільки деякі мікроорганіз-
ми можуть жити без нього), вуглекислий
газ, потрібний для фотосинтезу рослин, га-
зоподібний азот, що служить багатьом ви-
дам рослин, та деякі інші гази, які загалом
не мають значення для існування. Крім
того, повітря служить опорою для польоту
птахів, комах і розповсюдження спор,
рослинного пилку, насіння рослин.
У грунті — теж природному ресурсі й
частині неживої природи — є всі мінераль-
ні елементи: азот, фосфор, калій, натрій,
залізо, сірка, марганець та інші. Вони
необхідні для існування всіх живих істот та
людей. Грунт — середовище життя тварин,
рослин і мікроорганізмів.
Отже, вода, повітря, грунт — три стихії
природи, без яких немислиме життя на пла-
неті. А ще воно немислиме без тепла і
світла. Ця енергія йде на Землю від Сонця
і дарує всьому сущому на планеті життя.
Як ви вже, певно, знаєте, повноцінне
життя всіх істот — і людини, звичайно,
теж — можливе тільки серед чистої при-
роди. Але, на жаль, сьогодні на Землі
майже неможливо знайти хоча б невели-
кий клаптик такого чистого середовища.
Не випадково в останні десятиліття вчені
укладають червоні книги, в яких реєстру-
ються всі види тварин і рослин, яким
загрожує цілковите зникнення.
Якщо раніше, ще кілька десятків років
тому, екологи займалися тільки вивченням
взаємозв’язків між живими істотами й не-
живою природою, то нині їм роботи знач-
но додалося. Доводиться вивчати, як жи-
вуть і чи взагалі зможуть вижити ті чи інші
види рослин у забрудненому навколишньо-
му середовищі, а також, що треба зробити,
аби припинить подальше забруднення при-
роди. Це дуже важлива, складна й важка
робота. І вимагає вона участі не тільки вче-
них-екологів, а всіх людей на Землі. Бо
це справді стосується всіх без винятку.
Нині на нашій планеті живе 5 мільярдів
і понад 200 тисяч людей. А до двохтисяч-
ного року кількість населення сягне шести
мільярдів. Уявімо, скільки нових проблем,
разом із старими, буде в людей нашої
планети! І найголовніша серед них —
здоров’я природи. Бо здоров’я природи —
це здоров’я всього людства, кожної окре-
мої людини. Отож, ким би ви не хотіли
стати в майбутньому, екологія все одно
має найбезпосереднішу причетність до ва-
шої діяльності, до вашого життя. Вона —
це не тільки теорія, а й конкретна, прак-
тична робота, й культура всього нашого
життя.
МИКОЛА БІДЗІЛЯ,
кандидат біологічних наук
Січень
9
ЧЕРВОНИХ СОНЦЬ
ПРОТУБЕРАНЦІ
«Ах, скільки радості, коли ти любиш зем-
лю, коли гармонії шукаєш у житті!»
Так писдв на початку свого творчого
шляху — шляху великого й драматичного,
шляху, що розтягся на шість десятиріч! —
славетний поет нашого народу Павло Гри-
горович Тичина.
Жити йому довелося в дуже нелегкі ча-
си. Він почав писати за десятиріччя до
Жовтня, у чорні літа заборони україн-
ського слова. Розквіт його таланту при-
пав на дні революції та перше пореволю-
ційне десятиріччя. В це десятиріччя поет
явив себе світові як істинний геній. А по-
тім настали невимовно тяжкі тридцяті
й сорокові роки, коли гинуло чи плюндру-
валося все краще в нашій культурі,
коли важкий чобіт сталінщини пройшовся
по поезії й душі Павла Тичини... І все ж
навіть у розгойданому, невлаштованому
світі поет любив рідну землю й боровся
за гармонію в житті... Останнє десяти-
річчя творчості Павла Тичини пройшло під
знаком благотворних перемін, під знаком
першої перебудови, проголошеної XX з’їз-
дом Компартії...
Його називали й називають співцем чут-
тя єдиної родини, і це правильно, адже
саме Павлові Тичині належить цей знаме-
нитий крилатий вислів. Адже саме Пав-
ло Тичина, який вільно володів п’ят-
надцятьма мовами, так багато зробив у
справі перекладу на рідну мову шедеврів
братніх та зарубіжних літератур! Його на-
зивали й називають сонячним кларнети-
стом революції, і це теж відповідає дійсно-
сті, бо ж своїми «Сонячними кларнетами»
поет передвістив революцію. Його ще нази-
вають Плугатарем (по асоціації з Кобза-
рем — Шевченком та Каменярем — Фран-
ком). І це не тільки тому, що одну з
найкращих книг своїх він назвав «Плуг», а
й тому, що він невтомно трудився на ниві
рідної літератури, переорюючи плугом
своїм найважчі перелоги...
Усе життя поет дивувався. Дивувався
радості й неповторності кожного людського
життя. Дивувався красі й довершеності
природи. Вже в одному з найперших своїх
віршів шістнадцятирічний Павло Тичина
пише про те, як блакить його душу обвіяла,
як душа його сонця наміряла, як серце
вигукує світові: «Добридень!» А напри-
кінці життя, в поемі «Срібної ночі», він
пише про вічне тяжіння творчої душі бо-
ротися за прекрасне, найсвітліше, про
незнищенне прагнення «і в хаосі творить
скарби». І цей мотив єдності людини й
природи, Землі і Космосу пронизує твор-
чість поета від початку до кінця.
Він безмежно любив природу й бачив її
дивовижну мудрість. Ось герой його гран-
діозної поеми «Сковорода» (над цією пое-
мою-симфонією поет трудився понад два
Січень
10
десятиріччя!) так звертається до навко-
лишнього світу:
— Природо!
Як ти всього мене кругом наповнюєш —
щедро-щедротно!
Пролий душі моїй силу,
і муст *, і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя! —
І рута пахуча зразу ж десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
О натуро!
Що може бути краще,
як та гармонія душі?!
Так само й Тичина, як його герой, міг
розмовляти з комашкою чи метеликом,
чути дзвін золотих голосних арф у весня-
ній природі, відчувати «настрій сонця»,
відбитий у озерах, відчувати плин безкі-
нечної ріки часу, що відбивається в куванні
зозулі...
Павло Тичина був великим новатором.
Він все хотів сказати по-своєму, несподі-
вано. Справа не тільки в тих неповторних
словах, які він придумував, і не лише в но-
вих ритмічних знахідках або у відсутності
розділових знаків... Новаторство, переду-
сім, у вмінні побачити світ незвично, по-
новому і передати це на папері. Тут Пав-
ло Тичина був неповторний. Кожний його
твір — ціла лабораторія, це розсипище ди-
вовижних образів, музичних та кольорових
асоціацій, складних і прозорих думок.
Дещо з цих творів ми й подаємо вам,
юні друзі! Зауважимо при цьому, що чи-
мало поезій, які тут друкуються, довгий
час було невідомо читачам — тільки після
смерті великого поета їх було знайдено
в його архіві.
Отже, запрошуємо вас до вічно юного і
вічно прозорого й чистого джерела поезії
геніального Павла Тичини!
СТАНІСЛАВ ТЕЛЬНЮК
1 Муст — молоде вино.
Січень
11
ПРЕМ'ЄРА РУБРИКИ «КНИЖКА В КНИЖЦІ»
Павло Тичина
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
СЛОВО
(Скорочено)
Слово наше рідне!
Ти сьогодні зазвучало
як початок, як начало,
як озброєння всім видне,
слово наше рідне!
Тож цвілась калина,
червоніла, достигала,
всьому світу заявляла:
я — країна Україна —
на горі калина!
Ось уже для стількох поколінь
людей звучить його лірика дзвінко-
голосими сонячними кларнетами...
У новій рубриці «Дванадцяти мі-
сяців» ми публікуємо своєрідну
книжку вибраних творів поета. Вчи-
тайтеся в ці рядки, в яких художньо
яскраво розказано про таїни життя
природи і людської душі, про всю
неповторність великого й незбаг-
ненного світу.
Віримо, що слово поета допоможе
багатьом із вас побачити довкола се-
бе те, чого ви не помічали досі. Не
випадково ж поетичне слово нази-
вають магічним кристалом, який до-
помагає спостерегти те, що не дано
спостерегти звичайним людським
зором.
Читаючи ці поезії, прислухайтеся
до своєї уяви, в якій неодмінно
вималюються і зазвучать дивною
музикою чарівні, світлі, а подеколи
й тривожні картини.
І хай зустріч ваша зі словом Ти-
чини не забудеться ніколи.
Хай стане воно супутником усього
вашого життя.
А Вкраїни ж мова —
мов те сонце дзвінкотюче,
мов те золото котюче,
вся і давність, і обнова —
українська мова...
Гарне ж ти на вроду!
Бо ти єсть не всепрощення:
ти в боях пройшло хрещення---
слово мужнього народу,
що не дрогне зроду.
Ми в тобі знаходим:
блиски гроз і цвіт задуми,
пісні дзвін, моральність думи,
ми в похід з тобою ходим —
все в тобі знаходим.
* * *
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав -
Добридень я світу сказав!
Струмок серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують
поля
Добридень тобі, Україно моя!
1907
Січень
12
ЯКБИ КИЇВ ЗАГОВОРИВ...
...То він би голосно гукнув:
— Егей! Де ви є, мої родичі на землі?
Не цураймося. Признаваймося. Гей-гей,
отзовіться!
І що ж? Чи не загуло б розкотисто,
як із-під землі:
— Чую тебе, брате мій. Першим озиваю-
ся, бо, мабуть, таки ж я найближчий
тобі.
— Це хто ж ти є? — запитав би Київ.
— Як хто? Я твій менший брат. Київець
на Дунаї.
— На Дунаї? Та це ж не така вже й
далечінь. Це ж західний кордон України.
А чого ж твій голос такий слабкий, наче
він долітає із-за гір високих, із-за морів
глибоких?
— А тому, брате, що я говорю з дале-
кого праминулого. Із тих часів, про які
оповідається в найстарішому літописові.
У «Повісті минулих літ»... Не через гори
й долини, а крізь віки лине мій голос.
— Знаю, брате, і пам’ятаю,— промовив
би Київ.— Ти не набагато молодший від
мене.
— Як діти одного батька, так і ми з то-
бою, брате,— похвалився б Київець, той,
що стояв колись на Дунаї.— Князь Кий
мене збудував і нарік своїм іменем, як і
тебе, брате Києве. Він і жив якийсь час
тут. А тоді повернувся до Дніпра, на ви-
сокі кручі.
— Так і повинно бути. Де ж йому вік ві-
кувати, як не в отчому краї.
— Та вже ж. То його святе право, батька
нашого. Йому було вибирати, фля якого
сина голову на старість прихилити. Як
доля розсудила, так тому й бути. Я вже
відгуляв, відспівав своє на землі. Тепер
живу тільки в історії. Лише в людській
пам’яті. Прощавай, мій старший брате.
Щасти тобі!
Розтанув би негучний голос. Як і не Дуло
його. Але тут другий почувся б. Дзвінкий.
Живий.
І
Січень
— А як мені до тебе звертатися, Києве?
Як мені тебе називати?
— Скажи спершу, хто ти? Тоді вже й
поміркуємо разом, ким ти мені доводишся.
— Я озеро. Моє наймення — Кийове. Го-
лубію я на околиці Москви. Як під’їхати
поїздом до станції Лобня, то й мене можна
побачити. На моїх берегах гніздяться тися-
чі чайок. Навесні злітаються сюди вони з
усього Підмосков’я. Дуже полюбилися їм і
густі зарості, і широке плесо.
— Коли ж тебе стали так називати —
Кийове?
— Не відаю. Скільки пам’яті, кличуть
мене люди — озеро Кийове. Російською мо-
вою — Киево.
Задумався б Київ. Став би міркувати,
яким же родичем доводиться йому озеро
Кийове, що в Москві. Та ніколи розмислю-
вати. Вривається дужий голос ще з подаль-
шого краю. Із самісінької Півночі. З Архан-
гельської області.
— І моє ім’я від того ж самісінького ко-
реня. І чи ж не від твого батька, Києве?
— А як це? Що за ім’я в тебе? Хто
ти? — поцікавився б Київ.
Він же небайдужий до свого роду-пле-
мені. Розхвильований. Зворушений. Кор-
тить йому знати, де ж є на білому світі
ті, хто рідний, близький. Відгук з далекої
далини бентежить груди.
— Хто я? Суди сам. Споконвіку нази-
вають мене Кий-острів. Іншого імені я не
знаю. Ні від кого не чув. То чи ж і я не
твій родич, Києве на Дніпрі? А може, і
твій тезко. Може, ми одного віку?..
Що тут відповісти Києву? Яку раду
дати?
— То це ж ти з краю славнозвісних
поморів, Києве-острове? — гукнув би через
тисячі кілометрів Київ з дніпрових круч.—
Та мені ж дорогі мудрі й мужні помо-
ри. Вони дали світові геніального сина
Михайла Ломоносова. Неблизька дорога
від берега Льодовитого океану до мене, до
13
Києва на Дніпрі. Але селянський син Ми-
хайло не з таких, щоб чогось лякатися.
Пішки прийшов до російської столиці, до
Москви, аби тільки вчитися. Добувся і
сюди, до осереддя подніпровського краю.
Навчався в Києво-Могилянській академії.
Засиджувався тут у бібліотеці над книга-
ми. Подекуди позалишав збоку на сторін-
ках свої власні позначки. Тоді молодого
хлопця-спудея за це хтось міг і посварити.
А тепер слова, написані тим, хто відомий
у всьому світі, є безцінними реліквіями.
— Наш Михайло, мабуть, ще малим,
тільки-но починав говорити й розуміти,
знав тебе й чув тебе, Києве,— зауважив
би Кий-острів.
— Як це могло бути? — здивувався б
Київ.
— А таки могло,— запевнив би Кий-
острів.— У нас неподалік від Архангель-
ська, на березі повноводної річки Північна
Двіна, є музей дерев’яного зодчества. То
знаєш, Києве, яка там цінна річ збері-
гається?
— Кажи, нехай усі чують, мій північний
брате,— як луна пішла б через безмежні
рівнини й несходимі ліси від Києва.
— А ось який експонат є в музеї. Улам-
ки чаші, яка називається «кап дія». Вона не
золота й навіть не срібна. А з міді. Тільки ж
на ній зроблено напис, дорожчий від золо-
та. Древньою слов’янською в’яззю вкарбо-
вано, як у вічність: «Сия кандия отлита...
на Кий-острове...»
— І коли ж її відлито? Ось що багато
важить,— одразу спохопився б Київ.
— У давні часи, як відтепер дивитися,—
запевнив би Кий-острів.— Ще тоді, як на-
шого Михайла Ломоносова на світі не було.
Спасибі майстрам, указали, коли закін-
чили роботу: 1650 року.
— То це ж дуже цікаво,— згодився б
Київ.— Але як же Ломоносов ще малим
про мене дізнався?
— Могло бути, що хтось йому міг по-
відати про напис на чаші-кандїї,— доб-
розичливо усміхнувся б Кий-острів.—
На моїй крем’яній спині майстри не тіль-
ки чаші відливали, а й дзвони. Помори
дуже полюбляли гучання дзвонів. Вірили,
що густий подзвін відганяє зло та лихо.
І що виліковує від глухоти та всіляких
інших хвороб. А як весну зустрічали, то
співали в хороводах під музику дзвонів.
— Здається, тепер здогадуюсь,— почав
би Київ.
— Так, брате,— порадів би Кий-ост-
рів.— Відлиті на моїй тверді дзвони гучали
і для Михайла Ломоносова, може, ще від-
тоді, як мати в колисці його колисала.
— Будили його, малого,— не приховав
би посмішки Кий.
— Будили чи заколисували, а чув хлоп-
чик їх, дзвони з Кий-острова. Дзвони,
відлиті на Кий-острові. Отже, мовби голос
самого Кия змалечку чув Михайло Ломо-
носов, син трударів-поморів на Далекій
Півночі.
— Так воно було чи ні, а хочеться віри-
ти в це,— щиро зізнався б Київ.
Певно, він хотів би ще щось сказати
своєму побратимові з архангельського
краю. Але тут устряє до розмови ще один
голос. І вже з протилежної сторони. З
півдня.
— Еге-е-й! — лине від теплого берега
Адріатичного моря, з Балкан, де Югосла-
вія.— А чи знаєте, що і я озеро. І що моє
наймення — Кийове. Тільки ніколи не за-
мерзаю, як те, що під Москвою. Моя
вода ніколи не буває такою холодною, як
довкола Кий-острова в архангельському
краї. У мене теплінь.
— То добре ж тобі. Ясне сонце над тобою
високо сходить і щедро гріє,— обізвався
б з Далекої Півночі Кий-острів.
— І пече, й палить. Часом надміру,—
зав’язалася б жвава розмова.— Тільки я не
скаржуся. Тут благодатна земля. Нази-
вається Далмація. Скільки моєї пам’яті,
стільки й чую від людей, що я — озеро
Кийове. Дивлюся собі в небо неподалік
від славнозвісного міста Спліта. Як стався
тут якось землетрус, то російські моряки
допомагали потерпілим, рятували тих, хто
опинився під руїнами.
Січень
14
Січень
'\\\ і роз на шибі чудував світлицю.
^У.Л4<пилась паморозь пером жар-птиці.
і склі предивна папороть розквітла.
йнь мирний віщувала пальма світла.
> водоспаду сине пасмо радує,
І, аж узяв би, кетяг винограду є.
' чого той мороз художник здібний:
кам’яного віку — мамонт срібний!
пам’яті намалював. При зорях.
Ьдень зірками світяться узори.
Краса то є, але вона холодна,
:би ще дров,— зітхнула піч голодна.
15
— Братове роду слов’янського,— почу-
лося уже із західного боку.— Прийміть і
мене до свого кола.
_____ Та ми не проти. Ми з щирою душею.
Тільки ж назвися. Хто ти є?
— Не цурайся мене, роде мій. Я не місто.
Не озеро. Не острів. Я — Кийовське поле.
— А звідки ти? Де ти є?
__ Та де ж бути полю, як не під селом?
— Ну й ну. Спробуй угадати: під селом.
Мільйони сіл на світі. А ти де?
___ у сусідній з Україною Чехословаччи-
ні. По той бік Карпат, якщо ВІДИМ,
дивитися. На Створити й розуміти, (
мальовниче, як і 1 Києве,— зауважив
А назва промови^
прилягає КийовсЬри? — здивувався б і
— Як добре по® (
ного, що в тебе її. запевнив би Кий- і
ливо сказав би Кі.лік від Архангель- ]
ка Україні, як рі;дної річки Північна
людям не пригорілого зодчества. То ч
— Так ось якам ціННа річ збері-
му світі! — в оді- (
Кийове озеро в МуютЬі мій північний ]
далік Льодовитог<а б через безмежні і
Словаччині. іси від Києва. і
Але тої ж миті рат є в музеї. улам-
ло б звідусіль: ;я «кандія». Вона не я
— Гай-гай! А п^_ д 3 міді Тільки ж і
не знаєте, НІКОЛИ дорожчий ВІД ЗОЛО- ' ]
— А що ж викою в’яззю вкарбо- і
зринуло б запита^д кандия отлита... і
ГОЛОСИ б ВИХОПЗГКпт».—— „--------------
ним. Бо линули б вони із Краснодарського
й Ставропольського країв, з Далекого Схо-
ду, Сибіру, Приамур’я. Тільки б і вирізня-
лося серед загального галасу, що однакові
географічні назви: Київ, Київка, Київське,
Київщина... І важко було б розібрати, що
ж саме й ким саме мовиться.
Тоді б Київ по праву старшого навів лад:
— Прошу тихше, роде мій. Тихше! Ви-
словіть, що в кого на серці, один по одно-
му. Кому першому дамо слово?
— Та, певно ж, не комусь, як нам? —
покотилося б з Кубані.— Ми чи ж не стар-
ші. Наші козаки тоді, як царські посіпа-
ки зруйнували Січ Запорізьку, прийшли в
степи під горами Кавказу та й отабори-
лися. Оселилися. А нові станиці називали
по-старому. Серед них і такі, що від імені
тоді, як мати в схожа>_ почулося б у
- Будили його, ма_Щедореволюціїпере.
би посмішки Кий. . люди в незнані краї.
- Будили чи заколі собою принесли.
чик їх, дзвони з Кі.о на долю нарікати,-
відлиті на Кий-островіс.х тих зовсім юні голо.
самого Кия змалечку краю Тут перелого.
носов, син трударів-п трударі 3 усіх наших
Півночі. ої волі та а охотою їха-
- Так воно було чии з україни. Принесені
ти в це,- щиро пізнав поселень обіймалися з
Певно, він хотів биами^ казахськими та на-
своєму побратимові Дк заспіваємо всі
краю. Але тут устряє інтернаціональний хор.
ГОЛОС. І вже З проти То х-0а ж ми не сімеєч.
ПІВДНЯ. уі родини діти! — услід
_ Еге-е-й! — лине і пораділи б і Кийові
Адріатичного моря, з . Кийове поле та ще
вія.— А чи знаєте, що
наймення Кийове. Т ачеб грім загуркотів і
мерзаю, як те, що і Загримів би, як бли-
вода ніколи не бува; Кия:
правнуки й праправнуки мої! Усі ми —
одного роду-племені. Усі ми — єдиного сло-
в’янського роду.
От яке диво сталося б, якби Київ заго-
ворив.
ВАДИМ ПЕПА
Січень
16
2 Дванадцять місяців
Січень
17
ВІРШІ ДЛЯ ТЕБЕ
Мабуть, є в тому певна закономірність,
що Оксана Сенатович стільки зусиль віддає
творчості для дітей. В родині сільських пе-
дагогів на Тернопільщині, де виростала
майбутня поетеса, багато говорилося про
проблеми виховання, про значення книг у
житті юних. Батьки Оксани Павлівни були
справді талановитими вчителями й відда-
вали своїй нелегкій роботі всю душу. Ціл-
ком зрозуміло, що їхні професійні клопоти
не закінчувалися тоді, коли вони виходили
зі школи. Ті клопоти були з ними завжди.
Ними переймалася й Оксана.
Минуть роки, й багато з того, про що
говорилося в сільськім учительськім домі,
оживе в творах Оксани Сенатович, яка
стане так активно писати для дітей. 1962
року вона закінчила Львівський політех-
нічний інститут. Працювала спершу на за-
воді, а потім у науково-дослідному інститу-
ті інженером. Здавалося б, раз і назавжди
визначилася в житті. Але Оксана писала
вірші. 1968 року виходить її поетична збір-
ка «Стебло», а вже 1970-го з’являється
перша книжка для дітей «Червоні лелеки».
За нею пішли «Вісім сотень колобків»,
«Вчиться вересень читати», «Непрочита-
ний лист», «Сніговик», «Живемо в одному
домі»... Скоро вона стала одним із найвідо-
міших у республіці дитячих поетів. Знають
її твори й поза межами республіки, бо
вони часто друкуються в перекладах
на братні мови. Особливо ж популярною
серед юних читачів стала повість О. Се-
натович «Не виростуть хлопці без дощу», в
якій з героями відбуваються різні — веселі,
сумні й повчальні — пригоди, одне слово, в
книжці живе все те, без чого просто не
буває дитинства — цієї найкращої пори
людського життя. Тим же відзначаються і
її поезії. В них поряд ідуть і ліричні, і
гумористичні мотиви. Бо поетеса вважає,
що весна людського життя — це не тільки
задума, мрії про майбутнє, а й дзвінкий
безтурботний сміх, дотепна вигадка...
Окрім книжок для дітей, Оксана Сенато-
вич видала поетичні збірки «Діапазон вес-
ни» та «Голубий голос», які добре знають
дорослі читачі. Критика часто згадує ці
книги, заводячи мову про здобутки укра-
їнської поезії. Багато сил віддає львів-
ська письменниця художньому перекладу,
відтворюючи українською мовою вірші сло-
в’янських поетів. Можливо, тобі потрапля-
ла до рук книжка сербського поета
И. Иовановича-Змая «Малий велетень».
Якщо ж ні — знайди ЇЇ в бібліотеці і прочи-
тай. Цікава, чудова книжка. А переклала
її Оксана Сенатович.
...Нині на робочому столі письменниці
два рукописи. Один — для дорослих, дру-
гий — для дітей. Отже, невдовзі ти зустрі-
нешся з її новими віршами, написаними
спеціально для тебе.
ВАЛЕНТИНА ПАЩЕНКО
Січень
18
МИ РОЗБИЛИ СКЛЯНКУ
З ЧАЄМ
— Ти розбив!
— Ні, ти розбила!
— Ти штовхнув!
— А ти впустила!
— Ти тюхтій.
— А ти незграба.
— Баобаб!
— Ти баобаба!
Вже школярка, наче хмарка,—
очі повні сліз.
Школярка
дмухає на пальчик свій.
— Обпекла?
— А ти радій!
Та школярик посмутнів:
— Я... ти вибач, не хотів,
я штовхнув.
— А я впустила.
— Я розбив.
— Це я розбила.
ВЕСЕЛИЙ СНІГ
Падав сніг,
падав сніг —
для усіх,
усіх,
усіх:
і дорослих, і малих,
і веселих, і сумних.
Всім, хто гордо носа ніс,
він тихцем сідав на ніс.
А роззяві, як на сміх,
залетів до рота сніг.
Вереді за комір вліз
і довів його до сліз.
А веселі грали в сніжки —
сніг сідав їм на усмішки
і сміявся з усіма:
— Ой, зима,
зима,
зима!
ОКСАНА СЕНАТОВИЧ
Ганна Чубич народилася в січні того ро-
ку, коли квітучого червневого літа розпо-
чалася Велика Вітчизняна війна.
Вона не пам’ятає свого батька, тому що
їй не сповнилося й півроку, як він став
солдатом, пішов захищати Батьківщину і
не повернувся з кривавого бою.
Вона росла в сільській хаті без батька,
але знала, що скрипка, захована в дубо-
вій скрині, то батькова скрипка.
Дівчинка виймала скрипку із заповітного
сховку, торкалась її струн, скрипка озива-
лася до неї таємничим срібним голосом,
але не могла відповісти на питання Ганну-
сі, коли ж повернеться батько.
А як виросла і почала писати вірші,
несподівано відчула, що в душі бринить
голос батькової скрипки. Тоді з-під її пера
лягли на папір такі слова:
Відголосила, відридала скрипка,
Блука луна по збайдужілій тиші.
Заснув скрипаль
І так спокійно дише,
Що не здригнеться ніч його велик .
На той час минуло багато років після
війни. Ганнуся закінчила школу в рідному
селі Плоске на Вінниччині, здобула вищу
освіту в Українському поліграфічному ін-
ституті, працювала в Києві: як казала
її мати, перейшла на власний хліб. Това-
риші по роботі все частіше зверталися до
неї не «Ганнусю», і навіть не «Ганно», а
так незвично й величаво: «Ганно Тана-
сівно!» Вона подумала: це добре. Адже
кожного разу, коли так звертаються до неї,
згадують батькове їм’я.
Вже стільки літ,
Як ти востаннє бачив
Сади квітучі під веселим небом!
Вже стільки літ, як ми живем без тебе
І як ця скрипка струнами не плаче!
Вже стільки літ... спокійних і трагічних,
Як бродять звуки лунами по тиші,
Як спить скрипаль під білим цвітом вишень,
І — не здригнеться ніч його довічна...
Може, Ганна Танасівна випадково поста-
вила в кінці три крапки, а скоріше — ні.
Бо після вірша «Батькова скрипка» вона
продовжила розмову з «Пам’яттю про вій-
ну», про дорогу ціну нашої Перемоги, на-
писавши в наступні роки багато гарних
поезій на цю тему. Велика, очищаюча
душу Пам’ять присутня і в тих її віршах,
де постають чарівні картини природи рід-
ного поетесі Поділля, де бринить радість
і печаль першого кохання, зустрічей і
розлук, де пахне звабливими просторами
мандрівок, які неодноразово здійснювала
Ганна Танасівна і по нашій неозорій країні,
і далеко за її межами. І де б вона не
була, про що б вона не писала, ніколи не
забуває:
Я — не жінка з великого міста.
Я — журавка з подільського жита.
Таке дивовижне відчуття пронизує не
тільки першу її книжку «Журавка», що
була опублікована ще в 1970 році. Світ
краси і мрії, що зародився у відкритій
душі сільської дівчинки Ганнусі, щедрими
барвами перехлюпує і в наступних книж-
ках, таких, як «Жниця», «Ожинові бере-
ги», «Заповіти землі», «Срібна шибка»,
«Листи з криниці», «Літо без осені», в ба-
гатьох піснях на слова поетеси, у віршах
для дітей.
«Йшла синичка до кринички» — так
називається одна з книжок Ганни Тана-
сівни, в якій вона відкриває дітям свій не-
повторний світ добра і краси.
А щоб у цей світ могли потрапити і
найменші читачі, письменниця написала
для них у віршах книжечку-азбуку, де
сяють букви, як зорі її дитинства, і до
кожної букви Ганна Танасівна виготовила
для малюків чарівний віршований ключик.
Кілька років тому поетеса видала книж-
ку під назвою «Святкую день». Ці слова
доречно нагадати їй нині, коли письмен-
ниця відзначає свій перший ювілей. «Свят-
кую день»! І разом з вами, Ганно Тана-
сівно, святкуємо ми й підносимо Вам квіти
найсердечніших, найщиріших слів пошани
й любові.
З роси і з води!
ПЕТРО ОСАДЧУК
Січень
20
НАИРІДНІШІ ГОЛОСИ
«Дозвольте вас, бабусю,
Колись намалювати.
У вас красиві очі
І руки вузлуваті!»
«Авжеж,—бабуся мовить,—
Малюй, моя дитино!
Дивилась в небо довго —
Та й маю очі сині.
Робила всю роботу —
Та й руки вузлуваті.
Сідай тамо, навпроти,—
Та й будем малювати!
Охоту, як роботу,
Не можна відкладати».—
Малює моя доня.
Позує моя мати.
Портрет —
Немов ікона
В кутку сільської хати.
КОТИЛАСЯ ТОРБА
Котилася торба
З високого горба.
А в тій торбі
Хліб-паляниця,
З ким захочеш,
З тим поділися.
ІШОВ КІТ
Ішов кіт
Через сто воріт,
До КІНЦЯ ДІЙШОВ,
Котеня знайшов,
Няв!
ПОВЕРНУЛИСЯ
ГУСОНЬКИ РАНО...
ХОДИЛА КВОЧКА
Повернулися гусоньки рано,
А земля ще в біле убрана. '
Повернулися гуси додому,
Принесли з моря краплю солону. V?.
Посідали
І мовчки голосять — Л
Позмерзали у ніженьки босі.
Ой ви, гуси,
Гусяточка сірі, Л
Чом так рано
Сюди прилетіли? І|Т
Гуси низько V
Голівоньки хилять. ЇЯ
Гуси тихо N
У відповідь квилять: х_
«Як журитися у/Р
В краї чужому,
Краще мерзнуть
У рідному домі».
ГАННА ЧУБАЧ
Січень
Ходила квочка
Коло кілочка,
Водила діток
Коло кліток,
Квок, квок.
ПОКОЛОЛО, ПОКОТИЛО
Покололо, покотило,
По дорозі волочило
Сонце, МІСЯЦЬ і зірки,
На кілочку вийдеш ти.
У ЩО ВІРИЛИ
НАШІ ПРЕДКИ?
Кожна людина з дитинства й до
старості перебуває в полоні тради-
ційних уявлень народу, висловле-
них у піснях, казках, прислів’ях
та приказках, легендах і переказах.
До системи народної творчості
входять і повір’я, які передають дав-
ні-предавні уявлення народу про
природу, її явища, час, пори року,
про людину та її діяльність.
Наші далекі предки вірили, що на
небі існує стільки зірок, скільки лю-
дей на землі; що в кожної людини
є своя зірка: як людина на-
роджується, то в небі засвічується
нова зоря, а як помирає, то зірка
гасне, «падає».
Віддавна люди глибоко шанували
землю, називали її: «мати», «свята
земля», «годувальниця наша»; зем-
лею клялися. Землю уявляли жи-
вою істотою, яка відчуває біль;
її не можна бити, обпльовувати...
Згадаймо казкових богатирів, які
втрачають силу, якщо відриваються
від землі, і, навпаки, варто богати-
реві полежати на землі, як до нього
знову повертається незвичайна,
фантастична сила.
В українського народу збереглося
багато повір’їв про воду, вогонь,
місяць, блискавку, сніг тощо. За
первісними уявленнями вогонь та
вода, як і земля, також мали чудо-
дійну силу: «Вода як візьме — дру-
гому дасть, а вогонь — то пропало».
Люди шанували ці дві стихії, а тому
застерігали: «З вогнем не жартуй,
воді не вір», «Вогонь і вода добрі
служити, але лихі панувати».
Існувало безліч повір’їв про світ
рослин. Колись люди вірили, що
папороть цвіте лише одну мить у ніч
на Івана Купала (з 6 на 7 липня)
і що той, хто зірве й збереже квітку
папороті, буде щасливим, володіти-
ме даром ясновиддя. Заклятим дере-
вом вважалася осика, на якій зав-
жди тремтить листя.
Тваринний світ викликав силу-си-
ленну спостережень: розгадана по-
ведінка тварин часом рятувала лю-
дям життя. Тварини чудово пе-
редбачають погоду. Надзвичайно ці-
каві повір’я та звичаї, пов’язані
з коровою, конем, козою, собакою,
котом. Одного східного мудреця за-
питали: «Чи правда, коли чорний
кіт перейде дорогу, то мандрівника
спіткає невдача?» — «Правда,— від-
повів мудрець. І додав: — Якщо цей
мандрівник не людина, а миша».
Великий цикл повір’їв пов’язано
із птахами. Особливо тут виділяють-
ся ластівка, зозуля, ворон (ворона),
сова, а також домашні птахи —
півень та курка. Наприклад, півень
виконував роль домашнього обере-
Січень
22
га. І нині в країнах Західної Євро-
пи — ФРН, Нідерландах, Бельгії та
інших на дахах будинків можна до-
сить часто побачити фігуру півня.
Виникнення повір’їв, пов’язаних із
півнем, пояснюється тим, що він
уособлював світло й вогонь, був про-
вісником сонця і дня, ворогом нечи-
стої сили. Люди вірили: якщо в
обійсті не мати півня, то заведеться
сатана.
Подаємо повір’я про природу, про
тварин, птахів.
ЗЕМЛЯ. Земля тримається на воді
завдяки великій рибі: кожні сім ро-
ків риба то опускається, то підій-
мається, тому бувають роки мокрі й
сухі.
Землетрус буває тоді, коли риба,
що тримає землю, перекидається на
інший бік.
Не бий по землі, бо їй болить.
СОНЦЕ. Сонце — «цар неба», який
вдень освітлює і зігріває землю, а
вночі ховається за землею, «обхо-
дить» її і на ранок з’являється на
сході. Сонце уособлюється у вигляді
живої істоти... Сім’ю сонця скла-
дають місяць і зірки.
Не показуй пальцем на сонце, бо
усохне палець.
Не дивись на сонце, бо станеш
косооким.
ВОГОНЬ. Вогонь колись вважали
святим і при ньому не сварилися.
На вогонь не можна плювати, бо
ноприщить губу, «вогники» будуть.
Січень
23
ЧИ СУМУЮТЬ
ТВАРИНИ?
Вчені спостерегли, що навіть най-
примітивніші створіння важко пере-
носять самотність, особливо коли
вони звикли жити гуртами. Осе-
ледець в окремому акваріумі бук-
вально «марніє» від суму. Гусінь
шовкопряда неминуче загине, якщо
її ізолювати. В неї зникне апетит,
порушиться обмін речовин. Та варто
«сумній» гусені показати через скло
її родичів, як вона зразу ж оживе.
Цікаво, що бджоли та мурахи мо-
жуть нормально жити лише в ком-
панії з 25 комах. Якщо ж їх ви-
явиться менше, то комахи «засу-
мують». А на самоті просто заги-
нуть.
ХТО ЩО ЖУЄ
Історія жуйки, яка звично спри-
ймається як винахід XX століття,
має глибоке коріння в давнині.
Солдати Александра Македон-
ського жували гілки дикої м’яти
(гумкою це не назвеш, але навики
жування вироблялись стійкі). Ескі-
моси жували (і жують) китовий жир
і китову шкіру. Мешканці Західної
Африки жували горіхи дерева кола.
В деяких областях Східної Аф-
рики було прийнято жувати ла-
дан — ароматну смолу ладанного
дерева.
Андські індіанці жували листя
коки. Китайці — корінь женьшеня.
ГАРБУЗ ЗАМІСТЬ ГРОШЕЙ
Чи знаєте ви, що звичайнісінькі
гарбузи виконували свого часу роль
грошей?
А було це на початку XIX століт-
тя на Гаїті. Правитель північної
частини острова присвоїв собі моно-
польне право користуватися плода-
ми гарбуза й оголосив про те, що
кожний плід прирівнюється до 20
су. Щоправда, сьогодні гарбуз у цій
країні — всього лише гарбуз, але на
пам’ять про його роль у минулому
грошова одиниця Гаїті називається
гурд. Це слово запозичено із фран-
цузької мови, де воно означає гар-
буз, а в романські мови «гурд» —
у викривленому вигляді — при-
йшло із латини, де воно звучало як
«кукурбіта». Перекладається це
слово так само: гарбуз.
ГАСОВІ ГОРІХИ
На Філіппінських островах у Ти-
хому океані росте дерево, яке дає
плоди, схожі на горіхи. Ці плоди
філіппінське населення називає га-
совими горіхами. Назва дана не
дарма — горіхи мають запах гасу і
в сухому вигляді легко спалахують
від запаленого сірника. В цих пло-
дах міститься речовина гептан, що
входить до складу бензину.
Січень
24
Січень
25
2
23 лютого — День Радянської Армії
та Військово-Морського Флоту.
ПН ВТ СР чт ПТ СБ НА
1 2 З
4 5 6 7 8 9 Ю
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28
- «V
ИИІМЕ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Сніг сіється, мов крупа,— чекай мо-
розу протягом тижня.
Півень волочить хвоста — буде сні-
гопад.
Багато інею взимку — влітку бага-
то роси.
Вранішня зірниця швидко гасне —
на мороз.
Йде лапатий сніг — на тривалу не-
году й сльоту.
Дрова в печі займаються з кутка
й погано горять — на відлигу.
Придивіться до візерунків на шибі:
якщо їхні пагони спрямовані вго-
ру — морози триватимуть, а коли
вниз — бути відлизі.
Сильний сніг уночі та на світанку
при слабкому вітрі віщує сонячну
погоду вдень.
Глибокий сніг узимку — на дощове
літо.
Грім напровесні на голе дерево —
погано вродять зернові.
Свиня рохкає, хоч і сита,— на мо-
роз.
Пес лежить на снігу — невдовзі по-
теплішає, качається — буде заві-
рюха.
Якщо розсіл у діжці із квашеною
капустою зменшується — на мороз,
прибавляється — до відлиги.
Великі бурулі на піддашках — буде
добрий урожай кукурудзи.
Якщо зайці чутливо сплять й зда-
леку чують мисливців, стоятиме су-
ха морозяна погода, а коли вибі-
гають з-під ніг — на тривалу від-
лигу.
Не скинув листя дуб — буде люта
зима.
Снігурі туляться до оселі — на ве-
ликий снігопад.
Басок на скрипці за ніч попустив-
ся — чекай відлиги.
І
Лютий
28
* ❖ *
* * ❖
Білявий день втомився і притих,
І з глибини блакитного спокою
Прямує сонце тихою ходою
До роздоріжжя вечорів смутних,
Недовгий час спиняється у них,
Поломеніє пізньою красою,
Немов на обрій зводить за собою
Примари мрій криваво-золотих.
І дня нема. Та променисто-ніжний
На ясне небо, на простір
надсніжний
Розлився світ і не пускає тьми;
Лиш місяць срібний тихше і
смутніше
Ті ж візерунки темно-сині пише
На білих шатах пишної зими.
Падуби, закуті в панцири зимові,
Під замети стали в сніговій обнові.
М’язуватим тілом підійнявши
кроння,
Розметавши в небі чорне
гайвороння.
Солов’ї над ними щебетали літом,
Атомна ракета пролетіла світом.
Молоденький місяць
став шляхи верстати,
Щоб могла людина ріг його дістати.
АНДРІЙ МАЛИШКО
КУЛЕМЕТ
Оповідання
Ой, які ж то часи були! І зараз,
як згадаю, робиться мені радісно й
хвильно. Які ж то часи були? Мій
тато казав: «Це незабутні дні».
А й справді, хіба можна їх за-
бути? Я так усе пам’ятаю — дарма
що мені було тоді сім років...
Ось хоч би про кулемет... Наче
зараз він стоїть переді мною на колі-
щатах — такий чорний, такий заліз-
ний, такий... ну, який же ще? Ма-
буть, страшний такий, невідомий...
А моєму братові Костеві (йому
тоді п’ять років було) кулемет здав-
ся чомусь плужком. Чому? Може,
тому, що на коліщатах. Кость так і
сказав: «Ого, який плужок на ко-
ліщатах».
Цього кулемета вкотив у нашу ха-
ту червоноармієць і поставив біля
порога. Засміявся і сказав:
— Приймайте гостей до хати. Нас
двоє — я та мій товаришок.
Та так очима на кулемет пока-
зує — ось він, мовляв, цей товари-
шок.
Засміявся й тато.
— Просимо, радий гостям.
— День у вас,— каже червоноар-
мієць,— постоїмо, а тоді підемо на
банду.
Аж ось того дня надвечір чуємо:
тріскотять за селом постріли. Ближ-
че й ближче... (А ми, дітвора, теж
уже добре знали тоді, що то —
стрілянина. Не раз її до того чули,
як були біля нашого села бої.)
— Діти, на піч! — гукнув батько.
А постріли вже, чуємо, в самі-
сінькому селі. Раптом двері —
грюк. Розчинилися навстіж. Про-
жогом ускочив у хату наш черво-
ноармієць.
— Банда наскочила! — гукнув
він та, схопивши кулемет, хутко
потяг його до порога.
І тут скоїлося те, чого я відразу й
не зрозумів. Червоноармієць упав.
Тато підскочив до нього, а він
хрипло так: «Кулемет заховайте...»
Тільки й устиг сказати.
Трохи згодом я догадався, що йо-
го забила куля. Вона, мов оса, влеті-
ла в розчинені двері...
Дивлюсь я — схопив тато того ку-
лемета на плечі, поставив до нас
на піч, відкотив у куток і запнув
рядном.
— Мовчіть же! — гримнув на
нас.
І такий він тоді незвичайний був,
мій тато, такий... Ну, як це сказа-
ти? Незабутній він був... І голос у
нього був такий, і очі такі — неза-
бутні...
І тільки що сховав тато куле-
мет, чуємо — гуп-гуп, гуп-гуп! Бі-
жать. Важкі чоботища гупають ось
уже під самісіньким вікном.
Вскочили в хату. Двоє. Шапки на
них кудлаті-кудлаті, ніби нашого
Рябка хвіст. І рушниця в кожного
в руках. Я зразу зрозумів — не
наші, бандити.
— Зброя є? — гукнув один. (Я
добре запам’ятав цього першого —
зубами білими блискав усе.)
— Де там вона взялася? — відпо-
вів батько.
А тоді другий бандит озвався:
— Гляди, знайдемо — застрели-
мо...
Як почув я це — затрусився. Ось
хочу не труситись — не можу. Са-
мо тіло сіпається. Руки сіпаються,
ноги. Пальці танцюють. Коли це
чую, братик Кость (він виліз напе-
ред) голосно так, на всю хату:
Лютий
ЗО
— А в нас плужок на печі єсть!
Я так і скам’янів. А потім, не
знаю, як це сталося, сіпнув Костя,
штовхнув його. Захлипав він. Я ж
тихцем поліз у куток та й затулив
кулемет своєю спиною...
А бандит питає:
— Який там плужок? Він не стрі-
ляє часом?
Чую: поперхнувся тато словом —
мабуть, хотів удати посмішку.
— Ат,— відказує,—патякає щось
дитина.
Бандит підійшов і заглянув на
піч.
— Тут їх двоє, жовторотих (це
про нас),— вимовив.
Вийшли вони з хати, не помі-
тивши кулемета. А тато... тато схи-
лився на стіл і схлипнув...
Я подумав, що йому шкода вбито-
го червоноармійця.
Справді, шкода було... Ой, як шко-
да...
Коли бандитів другого дня про-
гнали з села, був похорон. На труні
червоноармійця стояв кулемет. Він
був перевитий червоними стрічка-
ми. Той самий кулемет, що його звав
братик мій «плужком». І вже не
здавався він мені тепер таким
страшним і невідомим.
ОЛЕКСАНДР ДОНЧЕНКО
31
лось
Оповідання
Якийсь чоловік, уже підстаркува-
тий, ішов через зимовий ліс. Це
був лісник, котрий подався в обхід,
щоб оглянути своє господарство.
Був початок березня, але весною ще
й не пахло. Злежаний сніг пори-
пував під валянками, тугенький
морозець обпікав щоки.
Підстаркуватий лісник поминув
гурт молодих ялин, вийшов до за-
сніженої річечки — і вкляк... Він
угледів, що неподалік на березі
лежить, впавши на бік, великий ро-
гатий лось, а йому в шию вчепився
вовк. Мабуть, попадали вони щойно,
а перед цим у них кипіла боротьба.
Обоє — лось і вовк — помітили
людину, а тому на мить позавми-
рали, стежачи за нею. Тоді лісник
підніс угору дубову палицю і, по-
грозливо замірившись, пішов упе-
ред. Вовк іще якийсь мент тримав-
ся зубами за лосеву шию, далі
відпустив її і прожогом метнувся
на лісника. Не встиг той навіть опу-
стити палицю вовкові на голову, як
вовк важким ударом свого тіла зва-
лив його на сніг і вже б учепився
зубами, та лісникові пощастило обо-
ма руками вхопити вовка за шию.
Намагався здушити звіра якомога
сильніше, але вовк дряпав його па-
зурами, викручувався. Це був ду-
жий і хижий звір. Лісник відчував,
що сила полишає його, що за мить-
ДРУгу вже не зможе боротися з на-
пасником.
Та ось із лісникових рук щось
миттєво вирвало вовка. Отетерілий
лісник звівся, думаючи, що вовк,
мабуть, знову кинеться на нього, й
побачив лося, що підскочив до вов-
ка, вдарив його рогами й знову
підкинув угору.
«Так ось хто мене врятував,—
подумав лісник.— Я вступився за
нього, а він за мене».
А лось, який убив вовка й таким
чином віддячив лісникові за свій
порятунок, прудко побіг уздовж бе-
рега й скоро сховався поміж дере-
вами.
Лісник підібрав на снігу свою па-
лицю і, все ще побоюючись, сто-
рожко підійшов до вовка. Торкнув
його палицею — мертвий.
— Що ж, сіроманцю, важив ти на
чуже життя — позбувся свого.
Лісник узяв вовка за задні лапи й
потягнув додому. Вовча голова по-
верталася то в один бік, то в другий,
ніби ще хотіла злякати когось у лісі
своїми ощиреними зубами.
А лісник поглядав між дерева —
чи не побачить безстрашного лося,
що врятував йому життя.
ЄВГЕН ГУЦАЛО
Лютий
32
З Дванадцять місяців
Лютий
33
ЩО ПРИСНИЛОСЯ
КАТРУСІ
Оповідання
Якось Катруся сказала Василь-
кові:
— Васильку! Чуєш, Васильку!
Давай гратися в піжмурки.
— Добре. Давай гратися,— по-
годився Василько.
І почали вони гратися в піжмур-
ки. Тільки як заховається Катруся,
то Василько відразу і знайде її. А як
Василько заховається, то Катруся
бігає-бігає, а знайти його не може.
Стало Катрусі дуже кривдно від то-
го, і вона сіла в саду й гірко запла-
кала. Доти плакала, що аж спати
схотілося.
Раптом чує Катруся — хтось об-
зивається до неї:
— Чого ти, дівчинко, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли
тільки-но я заховаюся, то Василь-
ко зразу мене й знайде. А як Василь-
ко заховається, то я шукаю, шукаю,
і знайти його не можу,— відпові-
ла крізь сльози Катруся.
— Не плач, дівчинко,— каже той
самий голос,— я тобі допоможу так
заховатися, що Василько тебе
ніяк не знайде. Ось лізь сюди!
Підводить Катруся очі, і що вона
бачить? Ніжно-блакитну, красиву-
прекрасиву квітку. Глянула на неї
Катруся і запитала:
— Як же я влізу в тебе, коли
ти зовсім малюсінька й ніжна?
— Дарма, ти тільки простягни
вперед руки і тоді сама все зро-
зумієш,— мовила квітка.
Простягла Катруся руки до квіт-
ки, і квітка одразу почала більша-
ти, більшати. А може, то лише так
здалося Катрусі, а насправді вона
сама стала меншати. Ось заховали-
ся у квітці пальці, ось уже не видно
й рук по лікті, ось і плечі уже там.
Потім і вся Катруся опинилася у
квітці, сіла в ній, сидить і роздив-
ляється.
У квітці так гарно, затишно,
І пахтить чимось приємним-приєм-
ним. А коли поглянула Катруся
через пелюсточки в сад, то в ньому
І всі дерева — і яблуні, і груші, і
сливи, і вишні, і абрикоси — були
блакитні, такі, наче вона дивилася
на них через прозоро-блакитне
скельце.
«Еге,— подумала Катруся,— та
тут таки й справді чудова хован-
ка. Тепер нехай Василько пошукає
мене, нехай побігає!»
А воно так і було. Василько скрізь
бігав, зазирав за кущі, за горбоч-
ки, аж упрів, бідолаха, аж чуб у
нього став мокрий, але Катрусі все
одно не може знайти.
Катруся ж сидить у квітці, по-
сміхається, радіє...
Коли це чує вона — до квітки
щось летить. І так гуде, як ото літак,
а саме волохате, страшне. Підлеті-
ло, сіло край пелюсточки, а потім
полізло у квітку. Катруся злякала-
ся, як замахає руками, як закри-
чить:
— Ой, боюся, боюся!..
Спинилося воно, побачило її у
квітці й каже:
— Чого ти, дівчинко, кричиш?
Лютий
34
Ти не кричи і не бійся мене. Я —
бджола.
Придивилася Катруся — і справ-
ді бджола перед нею. Хоч і воло-
хатенька, зате чепурненька, славна.
Тоді Катруся й питає бджолу:
— А ти не вкусиш мене?
— Ні, що ти! — відповідає бджо-
ла.— Тільки посунься трохи й сиди
смирненько.
Катруся відсунулася набік, бджо-
ла пролізла повз неї, випустила свій
носочок, встромила його в саме
денце квітки й почала смоктати
квітковий сік — нектар. Носочок у
бджоли прозорий, і Катруся бачить,
як по ньому підіймається чистий-
пречистий, мов сльоза, і, мабуть, со-
лодкий, як мед, нектар. Катруся
засовалася, облизала губи та як за-
пхикає :
— Пхи, пхи, пхи...
— Чого ти? — питає бджола.
— Еге, чого! Того, що мені теж
хочеться солодкого,— відповіла Кат-
руся.
— То летімо до мене додому. Там
є чим тобі поласувати. Меду в
нас — скільки душа твоя заба-
жає! — мовила бджола.
Лютий
35
Усміхнулася Катруся. Але враз
і засмутилася, сказала:
— Як же я полечу, коли в мене
крилець немає?
— А ти на мене сідай, і удвох
полетимо,— запропонувала бджо-
ла.
— А це не страшно? — запитала
Катруся.
— Ні. Сідай, не бійся,— відпові-
ла бджола.
Катруся сіла на бджолу, міцно
ухопилася руками їй за шию.
Бджола замахала крилами, загула
й полетіла.
І прилетіли вони до бджоли до-
дому. Будиночок у неї дерев’яний
з продовгуватими дверима-входом і
з скляним невеличким віконечком.
Сам він червоний-червоний, а дашок
зелений. І як тільки долетіли до
цього будиночка, так і запахло ме-
дом.
— А чого тут так медом пахне? —
поцікавилась Катруся.
— Бо тут ми з нектару мед роби-
мо,— пояснила бджола.— Ходімо,
подивишся.
Як зайшла Катруся всередину бу-
диночка, то аж зойкнула, бо в ньому
стільки тих бджіл, стільки того ме-
ду було!
Стоїть вона, дивиться, а слинка
у неї так і тече.
— Ну, так хочеш меду покушту-
вати? — питає бджола.
— Еге, хочу,— відповідає Кат-
руся, і каже це тихенько й несмі-
ливо.
— То добре. Сідай отут,— пока-
зала бджола на восковий стілець
біля невеликого, теж із воску, сто-
лика.
Катруся присіла, і бджола при-
несла їй миску меду і велику лож-
ку. І ложка, і миска також були з
воску.
— Ну, бери їж,— сказала бджо-
ла.
Взяла Катруся воскову ложку,
набрала в неї меду, їсть. А мед та-
кий солодкий, такий смачний, що
вона не помітила, як і шматочок
ложки відкусила.
От коли наїлася, от коли наласу-
валася меду Катруся! До несхочу!..
Потім вона посиділа трохи, поду-
мала і згадала про Василька.
— Ой, лишенько! Та це ж він,
бідолашний, бігає скрізь та шукає
мене, а я й забула про нього.
Шкода стало Катрусі Василька.
Підхопилася, виглянула у скляне
віконечко та як загукає з усієї
сили:
— Васильку! Васильку! Я осьдеч-
ки!
І... прокинулася. Бо, бачте, все
це — і про квітку, і про бджолу,
і про мед — їй приснилося.
Василько, коли Катруся розпові-
ла, який приснився їй сон, теж
хотів, щоб і йому таке приснилося.
Та Василькові таке не сниться, бо
його не люблять квіти. Він їх шаб-
лею своєю січе. А Катруся береже,
доглядає квіти.
Але якщо Василько та й усі хлоп-
ці будуть робити так, як вона, Кат-
руся, то, може, і їм присниться
такий сон. Звичайно, присниться.
ІВАН СЕНЧЕНКО
Лютий
36
Лічилка
ЧИЖИК, чижик
НА ЯСЛАХ
Чижик, чижик на яслах
У червоних постольцях.
Хто не йде, хто не йде,
То все чижика дере.
Був собі журавель
Та журавочка,
Накосили сінця
Повні ясельця.
Наша пісня гарна й нова,
Починаймо її знова:
Був собі журавель...
БУВ СОБІ ЖУРАВЕЛЬ
Жартівлива українська
народна пісня
Лютий
37
ЕКОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
ЗНАЙОМТЕСЬ: КНИЖКА
АЛЕЛОПАТІЯ. Ти, звичайно, знаєш запах
квітів — фіалок, троянд, лілей, гіацинтів,
або ж запах помідорів, огірків чи свіжої
розрізаної дині. Це приємні аромати. Є й
інші, менш приємні: часнику, цибулі,
гіркого перцю... Всі запахи — це газопо-
дібні хімічні сполуки, що йдуть від рослин
у повітря, а крім того, ще й виділяють
різні хімічні сполуки в грунт (від корін-
ня). Ці хімічні сполуки позитивно або
негативно впливають на ріст інших рос-
лин, приваблюють чи відганяють від себе
різних комах, тварин. Така хімічна взає-
модія рослин між собою й зветься алело-
патією.
БІОС — від грецького «життя». Корінь
цього слова — «б і о» — є початком, пер-
шою частиною складних слів, що так чи
інакше пов’язані з поняттям «життя». Ти
вже чув або читав такі слова, як біологія,
біосфера, біогеографія тощо. Всі вони по-
чинаються з «біо».
БІОГЕОГРАФІЯ. Африканські слони жи-
вуть в Африці, індійські — в Індії, кенгу-
ру — в Австралії, баобаби ростуть в Аф-
риці, каліфорнійська секвойя — в Каліфор-
нії, сибірський кедр — в Сибіру... Багато
видів рослин і тварин живуть майже у
всіх куточках Землі, а деякі — тільки в
певних географічних місцях. Наука, яка
вивчає закономірності поширення, розпо-
ділу на Землі тварин і рослин, зветься
біогеографією. Вона, зокрема, складаєть-
ся з фітогеографії.
БІОЛОГІЯ. Навколо тебе — люди, рослини,
тварини, мікроорганізми. Всі вони на-
роджуються, живуть, ростуть, старіють,
хворіють і помирають. Всі вони взаємо-
діють між собою, впливають одне на одно-
го. Наука, яка вивчає живу природу, за-
кономірності життя всіх живих істот, в
тому числі й людини, зветься біологією.
Це — комплексна наука про життя. Сюди
входять: зоологія, ботаніка, мікробіологія
тощо.
МОВО РІДНА, СЛОВО
РІДНЕ!..
Напевно, до кожного з нас слово
прийшло з маминим голосом іще
над колискою. Мова — великий дар
природи, це «найбільше й найдо-
рожче добро в кожного народу,—
так думав про рідну мову Панас
Мирний,— ота жива схованка люд-
ського духу, його багата скарбниця,
в яку народ складає і своє давнє
життя, і свої сподіванки, розум,
досвід, почування». А хто ж це —
народ? Це — ми з вами, дорослі
й діти. І від кожного з нас зале-
жить — виживе чи вмре наша мова,
одна з найспівучіших мов світу.
ПРИГОДИ НА ЗЕМЛІ
ТА ПІД ВОДОЮ
Чому травень трави жене? Хто
взимку в лісі спить? Багато вини-
кає питань, особливо якщо ти уваж-
ний до навколишнього світу. А ще
важче спостерігати за життям під
водою. От і вирушаймо разом з
братами-соменятами хоч і в небез-
печну, проте цікаву подорож по річ-
ках та озерах.
Книжка І. Прокопенко начебто
казкова, та придивіться все ж таки
до того, що з цих казок у нашо-
му реальному житті можна зали-
шити і чим можна скористатися.
Лютий
38
ЖИТЛА ЗВІРІВ
Коли довго ходиш лісом, неодмін-
но натрапиш то на дупло, то на
нірку чи нору, а в Карпатах,
може, навіть і на ведмежий барліг.
Житла потрібні звірові й на випа-
док негоди, і для захисту від хи-
жаків, і щоб вивести потомство, і
щоб десь перепочити.
Найпоширеніше звірине помеш-
кання — нора. Величезні лабіринти
споруджують, наприклад, під зем-
лею борсуки. Попервах їхня нора
має вигляд невеликого тунелю, що
закінчується гніздом. Але минають
роки, десятки й навіть сотні років, і
наступні покоління борсуків по-
глиблюють та розгалужують своє
житло, перетворюють його у
справжнє підземне місто. В таких
«містах» живе подекуди ціла коло-
нія борсуків, по 2—3 родини. Вони
знайомі між собою, ходять один до
одного в гості, спілкуються.
Селиться борсук там, де сухі-
ше,— на південному схилі гори чи
яру, в мішаних лісах і перелісках,
у порослих кущами балках та яру-
гах, між кам’яними брилами скель.
Обжиті нори мають два-три повер-
хи, кілька входів-виходів, вентиля-
цію, віднірки-закутки, тут — і ко-
мори, і спальні, і їдальні, і дитячі
кімнати, і пункти особистої гігієни.
На своїй мисливській ділянці бор-
сук робить тимчасові, простіші но-
ри, а в кінці листопада — на по-
чатку грудня борсуки забивають
входи в нору листям, травою, мо-
хом і залягають у зимовий сон.
Риють власні або займають чужі
нори лисиці, тхори, горностаї, ла-
ски, норки, видри, дрібні гризуни.
Ондатри і бобри також живуть в но-
рах. Однак там, де у річок, озер і
ставків береги низькі й заболочені,
будують хатки. Ця конусоподібна
споруда, складена у ондатр з дрібно
нагризеного очерету, осоки та інших
водяних рослин, у бобрів — з недо-
гризків гілок, трави, водоростей,
мулу. Всередині хатки в житловій
камері є вихід під воду.
Кулеподібні гнізда з дрібних гі-
лочок, смужок лика, стебел трав
споруджують білки, вовчки, деякі
гризуни. Селяться вони також в
дуплах, в шпаківнях, часом вико-
ристовують старі гнізда ворон, со-
рок. Білки мають по кілька гнізд,
змінюють їх при потребі, зокрема
через комах.
Куниця постійного житла-дупла
тримається тільки тоді, коли виво-
дить малят. Увесь інший час вона
блукає лісом, відпочиває там, де
застане її день.
Лютий
39
Лосі, олені, косулі, зайці постій-
них сховищ не споруджують, від-
почивають на землі, на снігу. Кіль-
ка разів підряд одне й те ж лігво
можуть використовувати дикі свині.
Щоб його влаштувати, вони розпу-
шують лісову підстилку, нагортають
хмиз, листя, траву і вмощують-
ся в центрі спорудженої купи.
Самиці перед опоросом влашто-
вують іноді закриті лігва висотою
до 1,5—2 м і діаметром 2—3 м, з
боковим входом. Вони сплять там з
поросятами. Малі лежать щільно,
гріються одне біля одного, крайні
час від часу пробираються всередину.
У найглухіших куточках Карпат,
в хащах, під вивернутим деревом,
поваленим стовбуром, старим пнем,
під скелею, просто в густому мо-
лодняку влаштовує барліг ведмідь,
вистеляє його гілками смереки та
ялиці, мохом, листям. Вхід до бар-
логу він закриває верхівками моло-
дих дерев, які нахиляє або обла-
мує. Зимою в занесеному снігом
барлогу видно тільки невелику від-
душину, що утворюється в снігу від
дихання звіра.
Ідучи лісом, не слід виявляти над-
мірної цікавості, заглядати без по-
треби в різні потаємні місця — в
дупла, печерки, гущавину. Хтось
там, напевно, живе, затаївся, приго-
тувався дати відсіч кожному, хто
вторгнеться на його територію...
ВОЛОДИМИР БОНДАРЕНКО
СТОРОЖОВІ осли
На двох біологічних станціях в
американському штаті Віргінія на-
укові співробітники відмовилися від
послуг собак, які стерегли під-
дослідних тварин, і замінили їх ...
ослами. Поки що надії адміністра-
ції справджуються: осли виявилися
прекрасними сторожами. По-перше,
їх оглушливе ревіння «вмикається»
справніше за сирену, по-друге, осли
зовсім не терплять бродячих собак.
Якщо експеримент у Віргінії вия-
виться успішним, американські зоо-
логи спробують замінити ослами і...
вівчарок, що стережуть отари овець.
* * *
Спроби захищатися від блискавки
відомі ще задовго до початку нашої
ери. Це довели археологічні розкоп-
ки в Єгипті, де на стінах зруйно-
ваних храмів були знайдені цікаві
написи. Вони свідчать, що встанов-
лені навколо храму щогли служили
«для захисту від небесного вогню».
Давньоримський письменник і
вчений Пліній Старший повідомляє
в своїй відомій енциклопедичній
праці, що жерці під час обрядів
переводили блискавку в землю, ви-
користовуючи для цього високі ме-
талеві жердини. Наукове ж пояснен-
ня блискавковідводів, які в побуті
неправильно називають громовід-
водами, з’явилось лише в середині
XVIII ст. в працях Ломоносова,
Франкліна та інших учених.
Лютий
40
Лютий
41
8 березня — Міжнародний
жіночий день.
пн вт СР ЧТ ПТ СБ нд
1 2 З
4 5 6 7 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 ЗО 31
БЕРЕЗЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Ранній грім у березні — чекай по-
вернення морозів.
Перший грім при північному віт-
рі — холодна весна, при східно-
му — суха й тепла, південному —
тепла, західному — мокра.
Червоний колір місяця в березні —
ознака швидкого похолодання, по-
силеного вітру, але ненадовго.
Тополя пізно розвивається — літо
буде прохолодне.
Хмари пливуть високо — погода бу-
де добра.
Якщо береза опушиться раніше за
клена — літо буде сухе, а пізні-
ше — дощове.
Якщо з берези тече багато соку —
літо буде дощове.
У березні посилення вітру віщує
потепління й рясні опади: вітер
вночі — вода вдень.
Зацвіла ліщина — час виставляти
вулики на пасіку.
Великі роси — на добрий врожай.
Рання весна — ознака того, що вліт-
ку буде багато негожих днів.
Сухі листки тютюну стають воло-
гими і не розтираються в паль-
цях — на відлигу.
Свиня тягає солому в зубах — на
вітер, і то — сильний.
Якщо в березні сніжок за видо-
линками — врожай на городину і
ярину.
Березень
44
ОЧІ МОЄЇ НЕНЬКИ
В поле вибігла раненько:
Що за диво —
Казка,
Сон?
Чи ласкаві очі неньки,
Чи нараз прокинувсь льон
І полився по долині,
Наче повідь навесні?
Зустрічать такої сині
Не доводилось мені!
Від берізки, що у житі,
До верби біля ставка
Золотистої блакиті
В небо хлюпнула ріка!
Скільки радості та ласки
В пелюстках лляних
бринить,
Що сама я склала казку
Про очей твоїх блакить.
ВІТ АУТ АС БАРАУСКАС
ои чого ти,
ЖАЙВОРОНКУ
— Ой чого ти, жайворонку,
Рано з вирію вилітав?
Ще по горах сніженьки
лежать,
По долинах криженьки
стоять.
— А я тії сніженьки
Крильцями розмечу,
А я тії криженьки
Ніжками потопчу.
МІЙ ШЕВЧЕНКО
У 24 роки — ще кріпак. У 47 — ака-
демік і — смерть. І поміж ними 10 років
пісків, нудьги і виття за любов’ю...
Коли ж ти жив, наш гордий поете, коли
ж ти, господи, написав те, що тобі було
заборонено писати? З якої такої бомаги ти
зробив собі сіру книжечку і ховав її за
халявою, носив з собою у чоботі, складав
слово до слова в самотині, в глухій оди-
нокості, наче той вовк-сіроманець, огля-
дався, і завмирав, і боявся за неї? Коли
і як в твоїх безнебних ночах там, у піс-
ках, приходили до тебе очі такого ж моло-
дого, як і ти, поета ♦ Слова о полку
Ігоревім», приходили і стояли перед то-
бою тисячі і тисячі душ забутих і зовсім
невідомих співців, розсіяних по чорних по-
пелищах часу? Як було тобі, незатишно-
му і молодому, там, у пісках, коли ти вже
чув ще німі уста Франка, Стефаника,
Коцюбинського, Лесі Українки, Довжен-
ка?
Як ти був із собою? Скільки і яких питань
ти задавав собі?
Караюсь, мучуся... але не каюсь...
Не каюсь за народ, не каюсь за все,
що написав і, може, ще напишу, не каюсь
і за тих, що були до мене, кого знаю, та
більшості і ні, та словом своїм вони ствер-
дили мене. І не каюсь, не мучуся, не ка-
раюсь, бо дала мені доля в моєму най-
коротшому з усіх світових поетів вільному
житті, дала мені доля спокійну велич
і вроду мого народу, його чистий, живий ро-
зум і відкрите лагідне серце. І не вбили
мене ні хула, ні хвала, ні хитрі заборони,
ні ще хитріші поклоніння, і не став я
ідолом, хоч як хотіли мене ним зробити.
А залишаюся я живим серцем свого на-
роду, живу я його радощами і горем,
його болями і надіями, разом з ним у
сім’ї братніх народів, у сім’ї світовій.
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИИ
Березень
45
СПІВЕЦЬ УКРАЇНИ
«Чиї сини? яких батьків?..»
Так, як Тарас любив свою зем-
лю — Україну, можна любити тіль-
ки неню. Шевченко силою слова
свого відродив прадавнє ім’я рідної
землі — повернув своїй батьківщи-
ні законне ім’я, що довгий час пе-
ребувало під великодержавними
заборонами. Повернув ім’я своєму
народові й засвідчив його історич-
не право на рідну землю. І поста-
вив перед самосвідомістю кожного
українця питання:
— Чиї сини? яких батьків?
Ким? За що закуті?..
Україна — одна з небагатьох
країн у світі, прадавня назва якої
походить, на мою думку, не від імені
народу, а має астральне, сонячне,
походження (як, наприклад, Авст-
ралія, Австрія, Аргентіна), і вже від
неї походить етнонім українці —
так почав називати себе народ, що
живе в ній споконвіку й гене-
тично споріднений з її природою.
Первісне сонячне значення слова
Украніа — Україна — в нашій мов-
ній старовині прочитується як зем-
ля предка журавля. Це пов’язано
з сонячним світоглядом наших
предків-хліборобів, буття яких під-
порядковувалося Сонцю — джере-
лу земного життя. Від прадавньої
назви Сонця — Ор, Ра — походить
самоназва наших прапредків —
аріїв, оріїв — орачів, які орали-
осонцювали землю, і назва сонячного
І
Березень
46
птаха-тотема — круна, крана — жу-
равля, якого вони обожнювали як
свого предка-покровителя, бо він
єднав їхню землю, їхнє буття з жит-
тєдайною силою Сонця. Отже, Ук-
раїна мислилась як предківська
земля сонячної благодаті. Згодом це
наймення набуло значення просто
предківського краю. В епоху за-
гарбницьких нашесть на квітучу
хліборобську землю її прадавня
назва була відповідно переосмис-
лена як украяна, тобто відвойована
мечем у напасників. А в процесі
імперської централізації Україну
позбавлено автономії й наречено ок-
раїною Російської держави — Ма-
лоросією.
Шевченко звертався до всіх «в
Україні сущих», аби кожен усвідо-
мив себе сином цієї землі, вивчив
її мову прадавню й прочитав її
справжню історію. І що глибше
ми закорінюватимемося в історич-
ний грунт, то далі сягатимемо ду-
ховним зором у майбутнє, яснішою
буде перспектива нашого поступу.
Це стане гарантом нашої духовної
взаємодії, взаєморозуміння з інши-
ми народами світу.
На Україні споконвіку жили різ-
ні племена і народи — творили
своє життя у взаємодопомозі й зла-
годі на противагу хаотизуючій
ворожнечі. І як наслідок тієї бага-
товікової культурної селекції нам
у спадщину дісталася багатюща
українська мова, непереверіпена на-
родна поезія, ритмічно розмаїта
музика й ясний миротворчий сві-
тогляд високої хліборобської куль-
тури. Як писав добрий Шевченків
знайомий, український і російський
фольклорист князь М. А. Цертелєв
у передмові до своєї книги «Опьіт
собрания старинних малороссий-
ских песней», в українських піснях
«видно піїтичний геній народу, дух
його, звичаї описуваного часу і, на-
решті, ту чисту моральність, якою
завжди відзначалися українці і яку
ретельно зберігають до цього часу
як єдину спадщину предків своїх».
Українська народна поезія й народ-
на культура — великі вчительки-
плекальниці Тарасового поетичного
таланту й могутнього світлоносного
ДУХУ.
Поезія в нашого народу зароди-
лася в прадавні часи як пісня —
гімн Сонцю. її позачасова неми-
нуща моральна вартість у зверне-
ності до одвічної життєдайної си-
ли природи — світлої сили творен-
ня. Тому наша народна пісня є
найвищим критерієм істинності для
всієї нашої словесності; і тільки до-
вершене поетичне слово стає піснею.
З давніх-давен творців пісенного
слова — піснетворців-відучих — на-
зивають у нас співцями. Цим свя-
щенним ім’ям народ наш наймену-
вав кобзарів і Шевченка, слово
якого має моральну силу одвічної
народної пісні.
ОЛЕКСАНДР ШОКАЛО
* * *
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
И лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти.
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
. ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Березень
47
ТВОРЧІСТЬ юних
* * *
рідній мові
Мій краю, рідний диво-краю,
Пропахлий квітами навкруг!..
Роса, мов золото, палає,
Коли корови йдуть на луг.
Ось під горою — ліс зелений,
Прозорі там біжать струмки,
Ідуть дуби, берези, клени
До синіх берегів ріки.
Ріка струмує під горбами,
В далеке море спів несе...
Село, уквітчане садами...
І навкруги в серпанку все...
Минають дні, літа, віки минають:
їм так призначено — минать.
Щось на землі живе, щось відмирає,
Ти ж не повинна відмирать!
Як не любить землі своєї мову?
Як жить, її не знавши, без стида?
В тобі промінням зріє серця слово,
Що діамантом з вуст моїх спада.
Як не любити, як не пам’ятати
Оті предивні, золоті слова,
Які тобі співає рідна мати,
Коли в колисці ніжно сповива?
Щасливий той, хто, рідну мову
взнавши,
Віддасть Вітчизні всю свою
любов.
В душі твоїй повинна жити завжди
Ця найрідніша з найрідніших
мов.
Співуча, солов’їна мово-мамо,
Перед тобою — сонячні мости!
Я вірю, що в серцях людських
садами
Безкраїми ти будеш знов цвісти!
НАТАЛКА ШУТЕНКО
ПЕРЕДЗИМ’Я
Мов ні сонця, ні неба немає —
Тільки мжичка лишилась сама...
Царство суму покірно чекає:
Де ж вона, королева — зима?
І прийде вона, фея прекрасна,
Темний смуток впаде їй до ніг —
І осиплеться білими айстрами
На холодний асфальт перший сніг...
Березень
48
ВЕСНЯНЕ
Звідкіль цей вальс узявся? І чому
Так ніжно він дзвенить?
І пахнуть вишні,
І вітерець, що віє крізь пітьму,
Гілки, облиті цвітом, ледь колише...
Нечутно облітають пелюстки,
І кожна — диво-човник
швидкоплинний.
А в сутінках кружляє вальс палкий
І цвіту білого духмяна хуртовина...
МИРОСЛАВА КРИЖАНІВСЬКА
4 Дванадцять місяців
Березень
49
юля
Бувальщина
Я зі своїми товаришами-пись-
менниками відкривав свято книжки
в просторому й затишному Палаці
хіміків древнього Чернігова. За його
великими дзеркалистими вікнами
хвилями плинув холодний сивий ту-
ман, з нього то ціркало дощем, то
летіли сніжинки. А в залі було теп-
ло, аж сонячно від дитячих усмі-
шок.
Коли я вийшов на щедро освітле-
ну сцену, то одразу помітив у пер-
шому ряду маленьку дівчинку з ве-
ликими уважними очима. Читаючи
оповідання, раз у раз зиркав на дів-
чинку — в її очах відбивалося все
те, що діялося в оповіданні...
Як скінчилась урочиста частина й
ми спустилися в зал, щоб разом
з дітьми дивитися концерт, дівчинка
посунулася й благально подивилася
на мене. Я сів поруч неї.
— Я — Юля, а це — моя мама,—
тихо мовила вона й смикнула за
рукав високу гарну жінку.— Я хочу
з вами дружити, бо ви мені сподо-
балися...
Юлина мама почервоніла, та й я,
признаюся, трохи зніяковів.
— Ви пробачте, Вікторе Івано-
вичу,— обізвалася Юлина мама,—
вона в нас така: що думає, те й
каже.
— Я трохи не так думала,—
закопилила губу дівчинка,— я ду-
мала, що дівчинка Марійка, про яку
ви написали, дуже хороша, то, ма-
буть, і ви хороший...
Юлина мама і я засміялися.
І одразу нам трьом стало просто
й легко.
Нагомонілися ми тоді досхочу.
Дізнавсь я, що Юля в першому кла-
сі й має «всі оцінки», бо непоси-
дюща і «з характером». Буває, добре
знає урок, але не сподобається їй
вчительчин тон — мовчить, наче
язик проковтне...
Як виходили із залу, Юля ска-
зала мені свою адресу і попроха-
ла написати їй листа.
— Ми тепер друзі, правда? —
глибоко зазирала мені в очі.—
Тож у листі пишіть все-все! І я вам
геть усе напишу.
— Правда, правда! — розчулено
ствердив я.
Але не написав я за два роки
жодного листа — забув адресу, кло-
поти обсіли з усіх боків... Однак
не забувалася Юля, теплим про-
мінням сяяла в пам’яті...
І коли знову запросили нас до
Чернігова на свято, я перший зго-
лосився.
Йдучи до Палацу хіміків, хви-
лювався: чи прийде Юля на зу-
стріч?
Вийшовши на сцену, я одразу по-
вів очима по залу. Хутко помітив
Юлю. Тепер вона сиділа в шостому
ряді, на її грудях яскравів гал-
стук. Спідлоба дивилася на мене...
Я вибачливо всміхнувся, помахав
їй рукою. І з її обличчя мовби
вітром здмухнуло похмурість, очі
спалахнули радістю.
Того дня я говорив тільки для
Юлі...
Ми з Юлею поволі йшли понад
Десною. Танув сніг, дзюркотіли
струмки, кваплячись у ще застиг-
лу в синій кризі Десну, молодо
голубіло небо. Десь позаду йшла
Юлина мама: Юля попрохала її
відстати, щоб ми «побалакали по
секрету». Спершу довго мовчали.
Нарешті Юля глянула на мене.
Березень
50
— От ви, дядю Вітю, казали тоді,
що ми друзі. Але якась дивна ця
дружба... Ви поїхали в Київ на ці-
лих два роки і не приїздили. Ну,
я знаю, що в усіх дорослих бага-
то роботи, мама он вечорами аж зі-
тхає — так її завалили книжками в
бібліотеці... От аби мене завалили
книжками!.. Та могли б листа напи-
сати, як домовлялися. Я вже давно
добре читаю. Звичайно, вашого ли-
ста швидко прочитала б і одразу ж
відповідь написала б, без поми-
лок... майже...
— Чому — майже? — зацікавле-
но спитав я.
— Та... характер у мене такий...
Наша вчителька Поліна Семенівна
каже, що коли я бодай одної помил-
ки не зроблю в диктанті, то не буду
спокійно спати. Турбується, що з ме-
не буде, як виросту...
— А справді, ким ти хочеш ста-
ти?
Юля замислилася, навіть тонень-
ка зморщечка зібралася на лобі.
— Ким? Чесно сказати чи як у
класі на зборах?
— Звичайно, чесно!
— На зборах я сказала, що хочу
бути космонавткою, полетіти на
Марс. Знаєте, як усім це сподоба-
лося, навіть хлопцям! А мені,—
стишила голос,— хочеться робити
на фабриці ляльки з величезними
блакитними очима. І щоб казали
«мама» й «тато»...
Швидко зиркнула на мене.
— А коли ще чесніше, то позавчо-
ра я передумала свою мрію... Моя
сестра Віолетта вже вчиться в ін-
ституті, жах, яка вона красива!
Знаєте, скільки хлопців крутиться
навколо неї?.. І коли до інституту
готувалася, не відставали. І Вовка
Андрощенко, красивий, кучерявий
такий, і Толик Маценко, худий, в
окулярах, зате розумний, це відхо-
Березень
51
дили від неї, вночі, мабуть, на клум-
бі під нашими вікнами спали...
І що ж ви думаєте — обидва в
армію пішли! А Віолетта до інсти-
туту вступила, інженером буде!
От!
Перевела подих, облизала губи.
— Бо красива! І я хочу бути кра-
сивою жінкою. Красивою жінкою
бути в житті краще, ніж некраси-
вою... Може, мене, коли виросту кра-
сивою, і в космонавти візьмуть...
Я бачила по телевізору — в космо-
навти відбирають самі чоловіки. Хі-
ба ж наважиться якийсь чоловік
відмовити красивій жінці?
Я лише руками розвів. Швидень-
ко перевів тему на інше.
— Слухай, Юлю. а що там у тебе
за історія з портфелем була?
— Це вже вам моя мама нашеп-
тала? — осудливо похитала голо-
вою.— І коли вона встигла?.. А
історії ніякої не було, то мама вига-
дала...
Пильно глянула на мене.
— Дядю Вітю, ви ще пам’ятає-
те, що це таке — після уроків спу-
скатися з гори?
Я кивнув — таке не забувається...
— От і ми зимою після уроків
подалися на гору. А вона виковза-
на — блищить уся. Додому прибре-
ла я геть упарена, під вечір. Мама
сердита, аж іскри з очей скачуть.
«Де це ти тинялася до ночі? —
кричить.— Де твій портфель?» Я
дивлюся на неї, не збагну ніяк:
«Який портфель?» Знаєте, на гірці
я геть про все забула. «Твій! Твій
портфель!» Глип я на свої руки —
справді, немає портфеля. Велике го-
ре! «Там, на гірці, лишився,— ма-
хаю рукою.— Ух і здорово ми, ма-
мо, поспускалися на портфелях!»
Мені весело від згадки, а мама ки-
пить, гнівається.
«Ти що? — жахається.— А як за-
бере хтось? Біжи негайно на свою
кляту гірку!» Я тільки здивовано
подивилася на неї. Ну, скажіть,
дядю Вітю, кому потрібен школяр-
ський портфель? От і заявила я
мамі: «Мамочко, кому він потрі-
бен? І в кого з дорослих совісті
стане дитячий портфель брати?»
Мама аж ногами затупала: «Біжи,
не розмузикуй!»
Юля озирнулася назад, де поволі
ступала її мама.
— Ви, дядю Вітю, не думайте не-
гарно про мою маму. Вона хороша,
дуже хороша! Просто за нас із Віо-
леттою переживає, ну, і трохи...
не сучасна... Все вечорами товсті
книжки читає, іноді навіть плаче
нишком... Я не витримала якось,
кажу їй: «Чого ти все дома та
дома сидиш, до тих книжок при-
пала? Піди на танці, в кіно — я не
маленька, сама побуду. Може, яко-
гось чоловіка зустрінеш... Чоловіка
можна знайти, про це ми в класі
балакали з дівчатками, як тато пі-
шов від нас... Це тато і мама одні
на все життя...» А вона дала мені
ляпаса й бігом на кухню — рюм-
сати...
Юля замовкла на хвильку, зади-
вилася на Десну. Труснула головою,
мовила удавано бадьорим голосом:
— Я швидко повернулася з цілі-
сіньким, тільки зачовганим портфе-
лем. Показую мамі: «От бачиш,
моя правда. Там не тільки мій
портфель лежав, а ще кілька.
І якийсь дядечко стовбичив біля
них, смішний — вусатий, черева-
тий, він так шумно дихав: пережи-
вав, щоб наші портфелі не поцупив
хтось. Звичайно, я подякувала
йому, а самій так реготати закорті-
ло, ледь встигла рота затулити...»
Враз Юля зупинилася, глянула
вперед, де два хлопчаки брьохали-
ся навпрошки через кучугури снігу.
Березень
52
— Хочете, я познайомлю вас
із моїм другом Сергійком? — не-
голосно мовила, дивлячись в зем-
лю.— Ви не кепкуватимете з мене?
— Чого це я буду кепкувати? —
щиро здивувався я.
— Та... він молодший за мене.
На цілий рік... Зате хороший хло-
пець: відмінник, книжки цікаві ме-
ні дає, цукерки приносить, у ляльки
зі мною грається...
Зиркнула на мене серйозно.
— Звичайно, у наш час різниця
у віці не грає великої ролі, та все ж
незручно перед подругами. Вони всі
позакохувалися в старичків-п’яти-
класників. А ті й не дивляться на
них...
Юля знову глянула на хлопців,
але ті вже щезли в кущах.
— Пхе, треба він мені, той ма-
люк! — недбало махнула Юля ру-
кою.— Бачте, так кучугурами за-
хопився, що й мене не помітив...
Коли я виїздив до Києва й ми
попрощались біля автобуса, Юля
тицьнула мені в руку маленьку
ляльку.
— Це вам подарунок. Носіть його
завжди при собі. На щастя. Я таку ж
ляльку й мамі дала.
Глянула на мене трохи сумними
очима.
— І щоб згадували мене, листи
писали. Знаєте, я така, як мама:
коли мені хто подобається, то на все
життя...
ВІКТОР КАВА
ВЕДМІДЬ ЧХНУВ
Байка
Весною в лісі спалахнула епіде-
мія грипу.
— Кха, кха, кха! — бухикав у
норі Борсук.
— Хр-рю-с-с, хр-рю-с-с! — сякав-
ся в лопуха Дикий Кабан.
— Пить, пить, пить! — жалісно
попискувала Білочка, прикута до
дупла високою температурою.
Одне слово, було клопоту лісовим
лікарям Єнотові й Дятлу: кого
настоями чебрецю та ромашки на-
поять, мохом укутають, кому чаю
малинового заварять. Та діло своє
вони знали добре, старались на
совість — і незабаром перестав
кашляти Борсук, одужав Дикий Ка-
бан, знову весело застрибала по гіл-
ках Білочка... Тут би й квит, аж
раптом ну стрекотати зловісниця
Сорока:
— Рано радієте, грип уже й най-
дужчих боре! Я оце на власні вуха
чула, як чхнув Ведмідь.
Сполошилися лікарі геть: чим же,
думають, самого Ведмедя порятує-
мо? Звичайні лісові засоби — то для
інших, йому треба чогось особли-
вого, такого, що хтозна-де й добу-
деш. Хвалити бога, згадав Єнот про
свого колегу, який завжди мав у за-
камарку рідкісні ліки. Негайно
відрядили прудконогого Зайця. Па-
няй, кажуть, бо кожна хвилина до-
рога. І ось вони, нарешті, чудодійні
препарати, самі назви чого варті:
ведмедол, михайломіцин, сульфа-
діведмедин... Тепер життя хворого
врятовано. Але все було дарма.
— Геть! — заревів Ведмідь.— Я
здоровий, як ведмідь. До чого тут
грип, телепні? Я просто чхнув...
ОЛЕКСАНДР ЛУК'ЯНЕНКО
Березень
53
КВІТИ ДЛЯ МАМИ
КВІТИ ТА БУКЕТИ
Слово «букет» французького по-
ходження й означає «красиво зібра-
на група квітів». Сучасні букети
складають із невеликої кількості
вільно розміщених рослин. Великі,
набиті квітами, букети негарні.
Квіти не повинні тіснитися, інакше
вони втрачають свою привабли-
вість.
Вази для квіткових композицій,
якщо трішки пофантазувати, можна
зробити самому. Потрібно мати
лише ножиці, гострого ножа і клей
(приміром БФ). А ще — пластикові
флакони з-під шампуню або інших
господарських товарів.
Для створення оригінальних квіт-
кових композицій можна викори-
стати деревну кору, гриби-трутови-
ки, шматки дерева.
ПОДИХ ЛІТА
А й справді — ніби літом війну-
ло від духмяного букетика із сухого
різнотрав’я. Серед засушених квіток
і трав, що ти назбирав на луках та в
лісі влітку, особливо привабливо
виглядає дубова гілочка, що збе-
регла свою природну форму. Але в
чому ж секрет — хочете дізнатися?
Для об’ємного засушування гілок
з листям (можна дуб, барбарис,
чорноплідну горобину) використо-
вують розбавлений гліцерин (1 ча-
стина гліцерину та 2 частини теплої
води). Очищені й розщеплені кінці
свіжих гілок (зрізати їх ліпше на-
прикінці літа) неглибоко зану-
рюють у банку з розчином на мі-
сяць, раз на тиждень поновлюючи
зріз. За цей час вони стануть
темнішого кольору з матовим по-
лиском. Після такої обробки росли-
ни не втрачатимуть еластичності
протягом кількох років.
Березень
54
Березень
55
ІСТОРІЯ з
ГЕОГРАФІЄЮ
(Сценка)
Класна кімната. Лариса схлипує. Лесик потирає щоку. Федько
набурмосений. Оленка дивиться у вікно. Заходить вчителька.
Вчителька. Так що тут скої-
лось, розповідайте.
Лариса. А він, він...
Лесик. Що «він»? Сама... Я...
Вона... Я ішов, а на підлозі лежала
книжка... «Географія». Я наставив
ногу і питаю, чи можна пересту-
пити. Тут мене Оленка штовхнула...
Оленка. Переступити?! Та ти
наступити на неї хотів... А я тебе не
чіпала!
Лесик. І чіпала! Чіпала!.. Я й
не думав наступати на книжку,
пожартувати хотів...
Л а р и с а. Не думав, а наступив!
Добрі мені жарти!
Лесик. Кажу ж — не ви-нен!
Причепилася... То все Оленка...
Оленка. Що — Оленка?..
Вчителька. Так. Нумо по по-
рядку. Ти, Ларисо.
Лариса. Я... я кинула на Федь-
ка «Географію», бо він мене шарп-
нув за косу, коли я... ну... ручку не
віддавала...
Федько. Ось бачите, Надіє Ми-
колаївно, з Лариски все почалося:
ручку заграбастала та ще й паль-
цем у вухо влучила... Подряпала
осьде...
Лариса. От-такої! Подряпала?!
Вухо!.. От вигадник!
Федько. Вигадник?! Стою собі,
нікого не чіпаю, а мене хтось —
хрясь по вусі. Зирк — а то Лариска.
Б’ється, дряпається ще й регоче.
Вчителька. Чому ж, одначе,
книжка опинилася на підлозі?
Березень
56
Лариса. Федько смикнув мене
за косу, а я хотіла дати здачі і...
не попала «Географією». А Лесик
безсердечно потоптався по ній бруд-
ними черевиками.
Лесик. Еге, а ти мене опісля
стукнула? Стукнула. Мою «Алгеб-
ру» до дошки жбурнула? Жбур-
нула.
Лариса. А ти мене штовхнув
та ще й щоденника аж на шафу за-
кинув. Взагалі, знай: додому я не
піду, доки ти мою книжку не по-
чистиш.
Лесик. Раджу звернутися до
хімчистки. Дати адресу?
Лариса. Туди слід здати б тебе
самого!
Вчителька. Однак я хочу ді-
знатись: хто почав першим?
Лариса. Безумовно, Лесик!
Оленка. А я вважаю, Федь-
ко!
Лесик. Не будемо сперечатись!
Тільки Лариса!
Федько. Та й Оленка добра...
Вчителька. Годі! Тут мені
загалом все ясно. Але як ви пово-
дилися, поясніть, на уроці Жанни
Петрівни? З’ясовували далі стосун-
ки? Ось ти, Ларисо, увесь час якаєш.
Отже, й підеш до Жанни Петрівни
вибачатися за всіх. Домовилися?
Лариса. А чому це я, цікаво?
Хай Лесик іде. Він у нас найрозум-
ніший!
Федько. При чому тут Лесик,
тобі слід іти або Оленці.
О л е н к а. -Красненько дякую за
пораду!
Лесик. Якщо справедливо чи-
нити — то вибачатись повинна все-
таки Лариса.
Всі четверо кричать, махають руками.
Німа сцена.
АНДРІЙ КОЦЮБИНСЬКИЙ
НЕ ХОЧУ!
Метелика
ловити
я не хочу:
він —
квітка неба,
хай живе собі!
Хай крильцями
барвистими
тріпоче,
щоб радісно було
мені
й тобі!
І квітку лісову
не стану рвати,
її додому
я не понесу,
бо вдома їй
джмеля
не погойдати
і не попити
ранками
росу!
І ні стеблинку,
гілку
чи травинку
я не ображу:
це —
страшенний гріх!
Бо в кожній
з них
живе
тремка
живинка,
що світиться
довірою
до всіх...
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
Березень
57
ДОМАШНЬОМУ ВМІЛЬЦЮ
Мабуть, твоя старенька бабуся
вже не раз спотикалася об плитку
пластику, що здулася й відстала
від підлоги. Та й ти сам одного разу
перечепився і мало не впав. Щоб
цього не траплялося, зроби так. Очи-
стивши підлогу від сміття, поклади
плитку на місце, накрий її чистим
аркушем паперу і добряче відпра-
суй сильно нагрітою праскою (спо-
чатку швидко, далі повільніше).
Плитка вирівняється і надійно при-
вариться до свого місця.
* * *
Двері до кімнати не зачиняють-
ся... Візьми шматок гумової трубки
потрібного діаметра і закріпи на од-
вірку. Трубка пружна і тому надій-
но утримує двері. До того ж і сти-
рається вона менше, ніж будь-який
інший матеріал.
* * *
Твоя гордість — домашній аква-
ріум, а от зручної годівниці для
рибок немає. Просвердли отвори у
старій поліетиленовій кришці — і
58
вихід знайдено. Плавуча годівниця
легко миється і помалу віддає риб-
кам корм.
* * *
«Чи не почистив би ти рибу?» —
просить мати. Цю трудомістку ма-
лоприємну роботу можна вдоскона-
лити: закріпи на дерев’яній планці
заглибленням догори металеві проб-
ки від пляшок лимонаду чи пепсі-
коли — і зручний пристрій для чи-
щення риби готовий.
ГОСПОДИНІ
ЦІЛЮЩИИ ЧАИ
Хочете почастувати своїх бли-
зьких та друзів незвичайним чаєм?
Запашним, з вітамінами. Тоді звер-
немося по допомогу до «зеленої
комори». Можна використовувати
як свіжі, так і висушені квіти,
листя, корінці. Сушити їх необхід-
но в затінку. Зберігати найліпше в
паперових пакетах чи картонних
ящичках. Соснову та ялинову гли-
цю — у полотняній торбинці.
Дуже своєрідний аромат у чаю з
ясмином. Байховий чорний чай змі-
шати з сушеними квітками ясмину
у пропорції 1:1. Заварювати як
звичайний чай.
Можна добавляти в чай листя
яблуні, вишні, чорної смородини,
ожини, малини, пелюстки троянди.
Змішують чай і з травами — м’я-
тою, звіробоєм, чебрецем. Свіжий лі-
совий аромат нададуть чаю соснова
та ялинова глиця. Пропорцію для
змішування компонентів підбирати
залежно від бмайу.
Березень
59
ХОЧЕШ — ВІР, А ХОЧЕШ — ПЕРЕВІР
ВЕСЕЛКА. Веселка — це зігнута труба,
яка своїми кінцями усмоктує воду з морів,
рік, озер і виливає у хмари. Вона всмоктує
з водою все, що потрапляє: каміння, жаб,
черв’яків тощо, а тому часто із хмар падає
всяка всячина.
Це повір’я до того загальновідоме, що
навіть хлопчаки, побачивши веселку, ска-
жуть вам: «Утікайте, а то втягне вас дуга».
має силу тільки до кола, окресленого но-
жем. Опівночі папороть начебто зацвітає —
і квітка вмить злітає на розстелену ска-
тертину, яку відразу ж треба згорнути і
сховати за пазуху.
КІНЬ. Дуже хороших коней любить до-
мовик. Він заплітає їм гриву в кіски і
їздить верхи цілу ніч у конюшні так, що
зовсім заганяє, й кінь псується. А тому в
конюшні разом з кіньми ставлять козла
чи прив’язують до стелі вбиту ворону,
сову або сороку: на них домовик і їздить.
Якщо в дорозі форкають коні, то мандрів-
ників з великою радістю приймуть там, ку-
ди вони їдуть. *
Якщо кінь, виїжджаючи з двору, почне
упиратися чи спотикнеться, то буде не-
вдача.
Кінь спить стоячи — на холод, лягає —
на тепло.
ПАПОРОТЬ. Папороть цвіте лише одну
мить у ніч на Івана Купала, а тому зірвати
цю квітку дуже важко; тим паче, що її
завжди охороняють від людей чорти. Той,
хто бажає заволодіти квіткою папороті,
мусить перемогти самого чорта. До зазда-
легідь приміченого куща папороті сміли-
вець вирушає ввечері... Він розстеляє біля
рослини скатертину, окреслює ножем нав-
коло себе й навколо папороті... Після де-
в’ятої години чорт випробовує різноманітні
засоби, щоб настрахати сміливця: стріляє
в нього, кидає каміння, валить дерева,
наїжджає кіньми... Сміливцеві не треба
боятися загроз чорта і озиратися, бо чорт
Березень
60
Березень
61
12 квітня — Всесвітній день
авіації та космонавтики.
22 квітня — 110 річниця
з дня народження
В. І. Леніна.
пн ВТ СР чт ПТ СБ НА
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 ЗО
КВІТЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Вранці проти сонця туман — дощу
не буде.
Закумкали жаби — можна сіяти
кукурудзу.
Жаби не квапляться розпочинати
свої перші весняні концерти — ще
повернеться холод.
Ластівки заходилися лаштувати
гнізда — настало стійке тепло.
В який бік лягає тварина спиною —
звідти повіє вітер.
Якщо в морозяний день заспіває
півень — потепліє.
Якщо кури злітають на найвищі
місця в курнику чи на подвір’ї —
чекай опадів.
Згадай, коли вперше заспівав жай-
воронок: якщо вранці й у хмарну
погоду — літо буде дощове й вро-
жайне.
Якщо горобці сидять настовбурчив-
шись — незабаром збереться на
дощ.
Ранній виліт бджіл — ознака, що
наступить тепла весна.
Якщо у квітні кропивниця сідає
на вулики — буде медовий рік.
Великі роси — на добрий врожай.
Сині хмари — на тепло й опади.
У квітні вітер з південного заходу —
чекай тривалої негоди.
Якщо весна була маловітряна, то
літо буде сухе.
У квітні ясні ночі закінчуються при-
морозками. .
Ні холодніший од березня, ні теплі-
ший од травня квітень не буває.
Квітень
64
ВИПЕРЕДИВ
Оповідання
Льонька купався в Пахрі. В цей
час на березі ріки з’явився Ленін.
За суворим наказом лікарів прибув
Ленін у Горки для негайного від-
починку.
Задивився Володимир Ілліч на
Льоньку — так уже спритно хлоп-
чисько плавав. Перекидався в воді,
пірнав. Лягав на спину. Плив за
течією, проти. Від берега до берега і
знову назад повертався без будь-
якого перепочинку.
І Льонька помітив Леніна. Тільки
не знав він, що це Ленін. Приїхав
Льонька в Горки недавно, подумав,
що то якийсь простий дядько.
Коли хлопець виліз на берег, Ле-
нін спитав:
— Ну, як вода?
— Мокра,— бовкнув Льонька.
Був хлопчина не дуже балакучий.
— Кажеш, мокра? — посміхнув-
ся Володимир Ілліч. Проте хлопець
чимось йому сподобався.
Сів Ленін на трав’янистий поло-
гий схил, глянув на воду, на Льонь-
ку, знову на воду, потім обернувся
до хлопця і раптом сказав:
— Давай наввипередки.
— Можна,— поважно відповів
Льонька.
Льонька добряче плавав. Але й
Володимир Ілліч був чудесним
плавцем. Адже він волжанин. Рідко
кому вдавалося у воді випередити
Леніна.
Попливли Володимир Ілліч і
Льонька. І сталося так, що хлопець
випередив Леніна.
Повертався Володимир Ілліч до-
дому засмучений.
— Погані наші справи. Здаємо.
Старіємо... Старіємо... Сила вже не та.
Зіпсував Льонька того дня наст-
рій Леніну. Сам же Льонька дуже
задоволений. Вернувся він у Горки і
всім розказав, що випередив на Пах-
рі одного міського дядечка.
— Який він? — полізли дітлахи.
— Та так, невисокий на зріст,
середній.
— З борідкою?
— З борідкою.
І — 3 вусами?
— З вусами.
— Лоб високий, майже на дві до-
лоні?
— Еге.
— Оце-то дядько,— закричали
діти.— То ж Ленін!
Льонька аж рота роззявив.
Ніяково стало Льоньці: і Леніна
випередив, і розмовляв з ним не
вельми чемно. Надумав він випра-
вити свою помилку.
Другого дня хлопець знову по-
мчав на Пахру. Вертівся там до
самого вечора. Та Ленін не при-
йшов. Більше тижня ходив Льонька
до ріки. Аж на десятий день знову
побачив він Леніна.
— Ну, як вода? — спитав Воло-
димир Ілліч.
— Тепла,— закричав Льонька.—
Тепла. Страх яка тепла, Володими-
ре Іллічу. Аж гаряча!
І — Кажеш, гаряча? — усміхнув-
ся Володимир Ілліч.
Хочеться Льоньці заманити
швидше Леніна у воду.
— Пречудова нині вода. Пухова...
Домовилися Ленін і Льонька зно-
ву позмагатися. Кинули у воду па-
лицю. Попливли. Льонька тільки
того й ждав.
Пливе Льонька, а сам хитрує, аби
відстати, тільки робить це непоміт-
но, щоб не видати себе. Для го-
5 Дванадцять місяців
Квітень
65
диться навмисне хекає важко. Та
Ленін все ж помітив. Обернувся
він до Льоньки:
— Е, ти щось хитруєш!
— Та що ви, Володимире Іллі-
чу! — виправдується Льонька.
Бреше, самому Леніну бреше і
не червоніє.
Розуміє Ленін, що Льонька бреше.
Вирішив вивести на чисту воду
хлопчиська.
Поплив Володимир Ілліч трохи
тихіше. Дивиться — Льонька й собі
трохи тихіше. Ленін взяв та ще
тихіше. Дивиться — і Льонька ще
тихіше. Пливуть вони так, і що
ближче до палиці, то повільніше та
повільніше. Ось-ось зупиняться. Зу-
пинився Ленін і до Льоньки:
— От і попався!
Розуміє Льонька, що він попався,
похнюпився.
— Недобре так, Льоню,— уже по-
тім на березі сказав Володимир
Ілліч.— Непорядно. Доведеться нам
повторити.
Знову кинули палицю. Знову пли-
вуть. Ясно Льоньці: не вийде в нього
обман. Довелося пливти на повну
силу. Пливе він, і що ж? Відстає
хлопчисько від Леніна. Натужився
Льонька, хотів випередити Володи-
мира Ілліча, бачить — не може.
Ще дужче забив руками — знову не
може. Вже не придурюється, а на-
справді хекає, а все ж наздогнати
Ілліча не може.
Повертався додому Володимир
Ілліч задоволений.
— Виходить, не здає ще наша.
Виходить, наша ще побореться...
Іде Володимир Ілліч по сте-
жинці:
— Це ж просто чудово! Можна,
виходить, закінчити відпочинок, є
ще порох у порохівницях.
СЕРПИ АЛЕКСЄЄВ
МЕЛОДІЇ КРИЛОСА
Свіжі дитячі голоси розсували стіни ве-
ликої класної кімнати, линули туди, на
волю, до високих смерек, що підпирали
небо, на поля й луки.
Слухала спів дітей, і щось стискало
серце, сльози підступали до очей — так
урочисто, щиро, безпосередньо співали учні
Крилоської восьмирічки пісню про рідний
Галич.
Крилос — серце, центр Галицького дав-
ньоруського князівства. Зараз ведуться
археологічні розкопки, в яких активну
участь беруть учні ніколи. Знахідки —
саркофаги, скалки скляних жіночих бра-
слетів, що носили галицькі жінки 800 ро-
ків тому, плитки, ЦІЛІ композиції їх жов-
того, вишневого, блакитного кольорів, які
залишилися від підлоги старовинної церк-
ви, срібні браслети з танцюючими фігур-
ками.
Незвичайна школа в селі. Дерев’яна, во-
на найдавніша на Прикарпатті. Її, за свід-
ченням літопису, в середині XII століття,
майже 800 років тому, заснував князь
Ярослав Осмомисл. Свого часу колектив
надсилав Іванові Франкові вітання з наго-
ди ювілею — 25-річчя літературної праці.
Нинішнє покоління вчителів і учнів гідно
продовжує славні традиції своїх поперед-
ників.
У тяжкі повоєнні часи, 1949 року, при-
йшов до школи Богдан Володимирович
Самотулка. Разом із дружиною Володи-
мирою Петрівною створив для молодших
дітей хоровий і танцювальний гуртки,
на основі яких утворився вокально-танцю-
вальний ансамбль, що згодом одержав
назву «Сопілочка». Вчитель піднімав дух
дітей, придучав їх до чистого джерела на-
родного мистецтва.
В селі кажуть, що ця людина була
завжди взірцем людяності, створила куль-
туру цілого покоління. Щороку 1 вересня
діти несуть квіти на його могилу. Минуло
не одне десятиліття, а ім’я Самотулки за-
лишається ідеалом вчителя, наставника,
старшого друга.
Не випадково з цього села вийшло бага-
то художників, поетів!
Квітень
66
Ігор Михайлович Коваль, нинішній ди-
ректор Крилоської школи, розповідає, що
репертуар ансамбля тяжіє до давньору-
ської епохи, фольклору гірських і при-
гірських районів.
На чудовій прикарпатській землі, де з
глибин сивої давнини доноситься голос
Ярославни, живуть вікові традиції. У шко-
лі немає жодного педагога чи учня, які
б не брали участі в гуртках художньої
самодіяльності. Марія Іванівна Урбанович,
вчителька співів,— прекрасний акомпа-
ніатор шкільного ансамбля, його незмін-
ний керівник. Веде гурток і на селі.
Цимбали, скрипки, сопілки, бубни, бая-
ни — все це створює неповторний музи-
кальний колорит, притаманний цьому
краю.
Зараз відкрили музичну студію в селі.
В роботі їй допомагають колишні учениці
школи, вчителі Галицької музшколи Ірина
Федорняк, Ольга Габурак. Вчать гри на
баяні, на бандурі, незабаром почнуться за-
няття на скрипках та трубі. Росте шкільний
ансамбль «Ярославна». Близько 90 учнів
четвертих — восьмих класів складають йо-
го основу.
Ліричний хоровод для дівчаток, танець
пастушків у традиційних гуцульських ко-
стюмах, танці «Півторак», «Крилоська
полька», * Веснянка», вокально-інструмен-
тальна композиція «Вишиванка». Багато-
голосся, поліфонічне звучання хору. Су-
часні й стародавні коломийки, гаївки,
щедрівки.
А скільки запального гумору в старо-
винному українському вертепі «Маланка»!
Тут і ведмідь, і всіляка звірина, і циган.
Відроджується забуте. Все частіше звер-
таються діти до старих людей, щоб роз-
повіли, нагадали старі звичаї, обряди...
Алла Олександрівна Зібаровська, заслу-
жений діяч культури УРСР,— таланови-
тий хореограф. Вона чимало зробила для
відродження чудових, темпераментних і
водночас ліричних танців Прикарпаття.
Зворушують виступи дітей на святі Хлі-
ба. Кожний клас готує окремий номер.
Діти випікають з батьками і роздають
присутнім свій хліб. Все це супроводить-
ся коломийками, піснями.
Шевченківські свята, участь у народно-
му святі фольклорної пісні восени, висту-
пи на підприємствах, на випускних ве-
чорах...
— Несе СВОЇ ХВИЛІ
Спокійно і гордо
До самого моря
Дністер голубий.
І Галич наш давній...
Проникливо звучать слова про рідне мі-
сто. Музика пісні — народна. Слова —
Алли Олександрівни Зібаровської.
Габурак Ольга, Фіголь Люда, Капусник
Леся, Атаманчук Ірина, Урбанович Ліда,
Зельманович Іван, Ковалишин Леся... Во-
ни не уявляють себе без народної пісні,
жартівливої коломийки, без нев’янучого,
невмирущого світильника народного ми-
стецтва.
Ось і сьогодні вони пропонують вам,
друзі, ігри, коломийки, що записали від
своїх бабусь.
ГАННА МАКАРЕВИЧ
Квітень
67
КНИЖКА В КНИЖЦІ
ПАВЛО ТИЧИНА
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
ПРОЛІСОК
Я бачив, як зірниця впала,
Як на снігу вона палала,
Як сніг, біліший від лілеї,
Вночі іскрився біля неї.
Де в темноті зоря згоріла,
З’явилась вранці квітка біла,
І сонце стало ніби вище,
І сніг лежав, як попелище.
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
КВІТЕНЬ
Він іде до нас тоді,
як голі вербиченьки
по коліна у воді,
як очі травиченьки
нам сміються молоді.
* * *
Жайворонка спів
понад водами,
понад рядом острівків,
переходами
і проходами.
Це що за диво з нашою вербою?..
Ще звечора вона біля ставка
По-мертвому сіріла над водою,
А це, диви, зелена вся яка!..
Хіба що, може, вискочивши миттю
Вночі з води, ретельний водяник
її обкинув рясковою сіттю
І знов собі десь під водою зник?!
ІВАН ВИРГАН
Квітень
68
ЯК ДНІПРО НАРОДИВСЯ
До чого ж привільний та гарний
Дніпро біля Києва! І тепер його рус-
ло широке, а течія сильна. Не слаб-
не, хоч і крутить невпинно вели-
чезні турбіни потужної гідроелек-
тростанції. Хоч і перегороджено річ-
ку трохи вище від міста велетен-
ською греблею, об яку розбиваються
хвилі рукотворного моря.
А було колись, що весняні повені
підступали під самісінькі кручі,
заливали Поділ і низький берег ген
до обрію. Дніпро плинув до Чорного
моря двома рукавами. Посередині
піднімалися, коли повінь спадала,
острови.
Колись же мав і народитися Дні-
про. Так само, як і його притоки.
В народній пам’яті є про те поетич-
ні легенди.
Дніпро і Десна — рідні. Брат і
сестра. Десні дуже хотілося бути
першою. Вона прудко побігла до
моря, щоб випередити брата. Але як
не поспішала, Дніпро перегнав
сестру. Перетнув дорогу.
Стала Десна притокою Дніпра.
Влила свої води в його могутню те-
чію.
Зачувши про змагання брата й
сестри, і Сож спохопився. Пустився
щодуху через пущі й нетрі, через
непролазні болота й темні ліси.
Розмиває трясовини, поглиблює
яруги, рве коріння дубів. Спішить
навперейми Дніпру.
Побачив те яструб та й сказав
Дніпрові, аби той біг швидше. Пли-
не Славута, гори перерізає, кам’яні
пороги розриває. Ніяких перешкод
не обминає.
Тоді Сож покликав на поміч во-
рона. Умовив його летіти, скільки
є сили, та обігнати Дніпро. А як ви-
передить хоч трохи, то щоб каркнув
тричі та повідомив, чи ж далеко
Дніпро від Сожу втік?
Ну, а сам тим часом в землю захо-
вався, перепочить вирішив, сили на-
братися, поки ворон голос подасть.
Але тут яструб важким каменем
впав на ворона. І той закаркав
раніш, аніж випередив Дніпро.
А Сож, не відаючи, що там і до
чого, вихопився з-під самої землі й з
розгону вскочив у Дніпро.
Ось як завершилося змагання
братів і сестри.
Ось так Сожу, як і Десні, випала
доля стати притокою Дніпра.
А що ж заховано в цій назві —
Дніпро? Що ж означає його ім’я —
Дніпро-Славута? Про це — наступ-
ного разу.
ВАДИМ ЇІЕПА
Квітень
69
НЕЛИНЬ
Оповідання
Старе глинище геть обсів вербо-
ліз. Тала вода затопила копанки.
Колюньо сидить на горбочку й
кидає камінці у воду. На поверхню
вихлюпують прозорі бульбашки,
спалахують, відлунюючи навсібіч.
— Скільки тобі казати: глина
мокра, сповзеш у воду,— гнівається
батько.— Йди сюди!
Хлоп’я заховало усмішку і на-
швидкуруч заповзялося жбурляти
решту камінців. У воді знову заря-
ботіло.
— Тат, га, тат, давайте наріжемо
оцих дубців, я бабусі кошика спле-
ту, бо ж, як спаде вода, їх вже тут
не буде...
Батько підійшов до Колі й потяг
за руку:
— Будуть і дубці, як не слухати-
мешся, та й не якісь там лозові, а
справжнісінькі дубові!
Коля зиркнув на кремезного ве-
летня, що порозкидав свої руки-
гілля аж до самих глинищ.
— Хе-е,— пирхнув вдоволено,—
так на ньому ще літошнє листя
теліпається. Навіщо воно дубові, га,
тату?
— Теліпається, бо нелинь,— від-
казав, а в самого серце тіпнулось:
вчора його теж назвали нелинем.
— А що таке «нелинь»?
— Той, що не линяє...
«І хто б міг подумати,— засту-
котіло у скронях,— вчорашній сту-
дент, що тільки-но приїхав учите-
лювати, так і сказав йому, дирек-
торові школи: «Ви, Петре Макси-
міліановичу, тримаєтесь за старе, як
торішнє листя за дуба...»
— Тат, а чому він не линяє, вже
ж і весна ось?..
— Чому та чому! А тому, що не
хоче,— вже мимоволі розсердився
батько, бо й справді, як йому зна-
ти, чому не линяє нелинь — він
же математик, а не біолог.
«Одначе все-таки цікаво,— ди-
ректорові знов пригадалися слова
молодого вчителя,— чому так цупко
тримає своє листя отой старезний
дуб, чому? «Ви ось забороняєте про-
водити п’ятикласникам диспут «Що
таке дружба, кохання», але ваші
побоювання — то данина вчораш-
ньому дневі...»»
— А чому не хоче? — не вгавав
Колюньо.
«Отак і сказав: ви наче отой не-
линь. Цікаво, який: оцей, що стоїть
тута, чи, може, ондечки його сусі-
да? Але ж ні, на ньому листя
немає».
Оглянувсь ще — теж не видно
нелинів, все без листя стоять ду-
би...
— Тат, а чому?
«А він тобі: «нелинь»... Молодь
пішла ж! А таки спробую, що воно
за дерево дивне». Підійшов, нахи-
лив гілля, сіпнув бляшаного ли-
сточка — та де там! Тримається
міцно, хоч вже й весна, небавом
Квітень
70
зазеленіють нові листочки, а в ньо-
го ще торішнє.
— Ходімо додому! — сказав він
із серцем, а згодом вже м’якше
додав: — У мене ще роботи багато,
до завтрашніх уроків треба підготу-
ватися.
До села йшли мовчки. Тільки руде
листя доносило свою бляшану озву-
ку. Нелинь не міг розпрощатися зі
старим торішнім вбранням.
ВАСИЛЬ СКУРАТІВСЬКИИ
ЗАПОВІДНІ КУТОЧКИ УКРАЇНИ
УСІМ САДАМ САД
Група екскурсантів повільно йде
тінистою алеєю. Гід пояснює: «Пра-
воруч від нас — кедр ліванський.
Ліворуч — кедр алтайський. А оце
ось — софора японська...»
Ми в Криму, в Нікітському бо-
танічному саду. Знайомство з зе-
леним дивосвітом вражає, захоплює.
І хоч ми, ясна річ, ознайомилися
тільки з невеличкою часточкою
мешканців цього казкового куточка,
однак відвідини запам’ятаються на-
довго. Адже Нікітський ботанічний
сад не лише один з найстаріших
і найбільших у нашій країні (існує
з 1812 року), а й має багатющу
колекцію — понад п’ятнадцять ти-
сяч видів, різновидів, форм і сортів
рослин.
Державні ботанічні сади створю-
ються для збереження і вивчення
різноманітних рослин з метою їх
найефективнішого наукового, куль-
турного і господарського викори-
стання. На території нашої респуб-
ліки таких садів тринадцять.
ЄВГЕН ШМОРГУН
Квітень
71
З ТОЇ ДОВОЄННОЇ
ВУЛИЧКИ
Щоб дізнатися, де виростала поетеса
і що їй запам’яталося з тих далеких
днів, треба прочитати її вірш «Вуличка
мого дитинства». Є там такі рядки;
Я ходила до дитсадика.
А за мною котик Лис.
А в зелених палісадниках
синьо півники цвіли.
Пахло кропом з магазинчика,
півень радісно кричав,
а бабусі на ослінчиках
колисали онучат.
А дорослі все балакали
про незрозуміле нам.
І частенько мами плакали,
бо була тоді війна.
Ірина Жиленко народилася того року,
коли почалася війна з німецькими фаши-
стами. їй виповнилося тільки чотири,
коли прийшла перемога. Решта літ дитин-
ства припала на нелегке повоєнна, оскіль-
ки війна ще довго нагадувала про себе
сирітством, інвалідами на вулицях, об-
паленими спогадами. Не випадково тих
дітей, дитинство яких обікрала війна,
назвали «дітьми війни». Ірина Жиленко
належить до цього покоління. У тому ж
вірші вона образно сказала про непоправ-
ну втрату дитинства своїх ровесників:
«...рідна вуличка не вернулася з війни»,
тобто зловісний вихор подій зніс із рідних
місць багато дорогого серцю. Війна лиши-
лася, сказати б, чорними дірками пам’яті.
Київ — рідне місто Ірини Жиленко. І та
вуличка, про яку вона писала,— київська
вуличка. И один із своєрідних героїв її
творів — Київ. Тут вона виросла, закінчи-
ла університет. Працювала вихователь-
кою у дитячому садку, а потім у редакціях
газет і журналів. Тут виходять її книги.
А пише вона і для дорослих, і для ді-
тей. Шанувальники поезії добре знають
збірки Жиленко «Соло на сольфі», «Ав-
топортрет у червоному», «Концерт для
скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під
каштаном», «Ярмарок чудес». Про них
часто пише критика, називаючи їх поміт-
ними подіями літератури. Популярні у
юних і її книжки: «Достигають колосоч-
ки», «Казки буфетного гнома», «Ново-
річна історія про двері, яких нема, і про те,
як корисно іноді помилитися номером».
Ірина Жиленко — не тільки поетеса. Оче-
видно, багато з вас читали її майже
казкову повість «Двічі по два дорівнює
кульбабці». А хто ще не читав цю книж-
ку, повинен неодмінно її прочитати, якщо
він любить усякі неймовірні пригоди. А від-
бувається там таке:
«Веселий Скляр ішов містом:
— Кому шиби? Кому шиби?
Я вибігла до нього:
— Добридень, Веселий Скляре!
— Добридень, господинечко!
— Вчора хлопчаки розбили м’ячиком
мою шибку...
— Не біда... Цьому лихові легко зара-
дити...— Веселий Скляр зайшов у дім і зняв
з плечей важку ношу.— То які шибки бу-
демо ставити, господинечко?
— Та які ж? Звичайні!..
— Звичайні? Шкода...— засмутився Ве-
селий Скляр.— Я приготував для вас
кольорове скло. У нас з вами є спільний
друг. Не пам’ятаєте?
І раптом сонце якось дивно і різноколір-
но спалахнуло у склі, і воно тихо задзво-
нило : тільді-тільді-тільді-дзень!»
І тут у повісті починається найцікаві-
ше. Що саме? Про це ви дізнаєтеся, про-
читавши її.
Отак ви можете й подружитися з цією
книгою Ірини Жиленко. А потім — із
іншими. І завжди після цього шукатимете
у бібліотеці книжки саме цього автора.
МИХАЙЛО МАР’ЯНІВСЬКИЙ
Квітень
72
ВУЛИЧКА МОГО ДИТИНСТВА
Це була звичайна вуличка.
Липи. Лави. Квітники.
Школа. Біля школи —
«Булочна».
Блиск веселої ріки.
І моя маленька вуличка
спалахнула з краю в край —
школа, біля школи —
«Булочна»,
двір, і липи, і сарай.
Пофарбовані парканчики,
і кульбаби, і коза,
і морозиво в стаканчиках,
і фонтанчик, і базар.
Я ходила до дитсадика.
А за мною — котик Лис.
А в зелених палісадниках
синьо півники цвіли.
Як будинки з криком падали
в палісадники лицем!
Я боюсь про це і згадувать.
Я боюсь писать про це.
Я живу на іншій вулиці.
Знову мир. І тиша знов.
В синім небі розгорнулися
паруси новобудов.
Пахло кропом з магазинчика,
півень радісно кричав,
а бабусі на ослінчиках
колисали онучат.
А дорослі все балакали
про незрозуміле нам.
І частенько мами плакали.
Бо була тоді війна.
Що таке війна — збагнула я
в літній день біля ріки,
коли небо затягнулося
чорнохмар’ям літаків.
Та іноді серце все-таки
озирається назад.
Де дівчатко у беретику?
Де фонтанчик? Де базар?
Школа. Біля школи —
«Булочна».
Сквер синичками дзвенить.
Я зітхаю: рідна вуличка
не вернулася з війни...
ІРИНА ЖИЛЕНКО
ЗНАЙОМТЕСЬ: КНИЖКА!
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
ЇЖАКОВА КНИЖКА
Ви мабуть, уже читали вірші,
поеми Миколи Сингаївського, чули
його пісні. Сподіваємося, що вам
сподобаються і його оповідки — про
пригоди казкового й водночас ре-
ального їжачка.
Здавна мовиться в народі: «колю-
чий, мов їжак», «їжакуватий».
А ще: «їжачок-хитрячок, їжачок-
добрячок, їжачок-хазяйничок»...
«Отже, як бачимо уже з самих
прикмет, їжак — це передовсім ха-
рактер. І звичайно ж, мій улюбле-
ний звірок,— зізнається сам пись-
менник.— Про їжакові пригоди я не
раз розповідав нашій любій малечі.
І вже певен, що мій звірок подо-
бається всім без винятку.
«ЦОК-ЦОК, МОЛОТОК!»
Книжка ця вже знайома тим, хто
любить майструвати, хто захоп-
люється творчими пошуками. Але
ж про все цікаве, звісно, не розпо-
віси в одній невеличкій книжці. То-
му й зробили кілька її випусків.
Чи може звичайний сірник літа-
ти? Як виготовити саморобну тор-
педу або пересувну годівничку для
птахів? Тим, хто любить спорт,
потрібен домашній спортзал? Не
лякайтесь! Тренажери, які займуть
мало місця, ви зробите самі.
І
КАТОРЖНА РОБОТА
Чи складно це — зрубати дерево?
Звичайно, що все залежить від
вміння та вправності лісоруба. Інак-
ше навіть осика, зрубана в чистому
полі, може вбити недбайливця.
Однак важливо ще й те, в якому
місці виросло дерево. У тропічному
лісі, скажімо, робота лісоруба — то
справжнісінька каторга. Справа в
тому, що гіганти тропічного лісу
мають грубе й довге коріння, а воно
дає дереву велику стійкість. До то-
го ж стовбур на рівні людського
зросту такий товстелезний, що не
перерубаєш і через кілька днів. Ви-
ходить, аби піднятися якомога ви-
ще, де стовбур тонший, треба бу-
дувати високі помости.
Ну, гаразд, поміст збудували,
можна рубати. Рубаємо. Закінчили.
Але дерево не падає: його крона
так міцно переплелася із сусідні-
ми, що ті не дають дереву впасти.
Виходить, треба вирубувати усе
довкола...
Ну то як — легко чи складно зру-
бати дерево?
74
Квіт?.
75
5
1 травня — День міжнародної
солідарності трудящих
усього світу.
9 травня — День Перемоги.
19 травня — День піонерії.
ПН ВТ СР чт ПТ СБ НД
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 ЗО 31
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Коли хмарно й помірний вітер —
заморозки малоймовірні.
Зеленуватий місяць — на дощ,
ясний — на негоду.
Збільшення вінців навколо сонця й
місяця віщують суху та ясну травне-
ву погоду.
Якщо місяць народився і водою об-
лився (вночі пройшов дощ), то на-
довго задощить, коли ж молодик без
опадів, то стоятиме суха погода.
Якщо краплинки роси звисають
уранці на кінчиках листя й трави —
припустить дощ.
Тиха й світла ніч без роси — на-
ступного дня занегодить.
Часто зірниці в травні — на добрий
урожай.
Дуб розпустив листя раніш від
ясена — на сухе літо.
Рясно цвіте осика — на врожай вів-
са, сильна зав’язь на ліщині — доб-
ре вродить просо.
Черемха цвіте перед останніми вес-
няними приморозками.
Рясно цвіте вишня — добре цвісти-
ме жито.
У травні два морози: коли зацвітає
черемха й коли розпускається дуб.
Як гостро пахне м’ята — чекай до-
щу.
Як вівці веселі і б’ються — на дощ
із грозою.
Худоба пожадливо їсть траву, а коні
форкають і хропуть — погода зі-
псується.
Пізня весна дарує сухе гоже літо.
Весною літає багато павутиння —
на спекотне літо.
За сухим травнем йде сухий чер-
вень; якщо в травні багато дощів,
то їх обмаль буде у вересні (і нав-
паки).
Якщо травневий дощ починаєть-
ся великими краплинами, то він
ненадовго.
Травень
78
БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА
Він стоїть... Кам’яне мовчання
Поглядає на нас з висоти...
Зникла в мами надія остання:
Не повернеться син із війни.
І тепер уже мама не випере
Для синка кам’яну сорочку,
її вітер гарячий висушить
І дощі у росі прополощуть.
Він зостався — гранітний велетень
Між будинків цементних і сірих.
Та для мами він — білий лебідь,
Що ніяк не повернеться з вирію.
МИКОЛА СТАНОВИЧ
КЛИЧУТЬ СУРМИ
Зашепотіло літо зеленою смерекою,
Смарагдовими краплями прозорого
дощу.
І кришталеві сурми знов кличуть
нас далеко,
Де сосни і ялини у світлу вись
течуть.
Знамено, ніби сонце, а сонце, як
знамено,
Цілує землю лунко і плещеться
в росі.
Прикрило синє небо, немов щитом
черленим,
І гори осіяло у зоряній красі.
О зорі світанкові, чудові літні зорі,
Ви сходите в долинах на синій
небозвід,
А нас вершини кличуть у далі
неозорі,
І пісня піонерська скликає у похід.
АНАТОЛІЙ ОСТАШКО
Травень
79
ЯК ГАИДАР ПІДВІВ
піонерський журнал,
АБО ЧОМУ ХОЛОДНІ
«СИНІ ЗІРКИ» ЗАСВІТИЛИСЯ
НІЖНИМ СВІТЛОМ
Тепер, у добу перебудови, ми багато
дізнаємося, переосмислюємо. Деякі ко-
лишні «герої» сходять з п’єдесталу в не-
буття. А з глибини вітчизняної історії
постають нові імена, незнайомі особи,
стають близькими і рідними долі справж-
ніх героїв нашої Вітчизни. А що ж Гай-
дар? Невже він герой тільки свого часу? —
замислюються члени численних загонів і
дружин, що носять його ім’я.
«Гайдар крокує попереду!»—впевнені
великі знавці біографії і творчості пись-
менника пермські тимурівці з штабу «Чер-
воний вершник». Так, крокує, як і раніше,
попереду свого часу! — підтримуємо ти-
мурівців ми. Наше сьогоднішнє знання про
непрості тридцяті роки дозволяє глибше
зрозуміти улюбленого з дитинства пись-
менника. Перечитайте уважно його відомі й
маловідомі, часом незакінчені із загадко-
вих причин твори...
* * *
...Головний редактор журналу «Пио-
нер», друг Аркадія Петровича, Боб (Б. А.)
Івантер був розгніваний і розгублений.
Він дорікав собі за те, що почав друку-
вати ще не закінчену повість Гайдара «Си-
ні зірки». Після того, як було обнаро-
дувано два з обіцяних трьох розділів,
публікація повісті з вини автора припи-
нилася. Такого в історії журналу ще не
було! Не було подібного і в письмен-
ницькому житті Гайдара. Він, хто понад
усе не любив підводити людей (тим паче
дітей — своїх читачів), не міг притьмом
написати жодної сторінки!
А сталося ось що. У Москві напри-
кінці 1933 року замислив Гайдар напи-
сати для дітей повість на злободенну на
той час куркульсько-шкідницьку тему.
У голові письменника швидко склалися об-
рази героїв: куркулів-бандитів, їхніх спіль-
ників і, звичайно, пильних піонерів. І ось
уже в перших номерах журналу «Пио-
нер» за 1934 рік з’явився початок по-
вісті «Сині зірки». Але тут, знудьгував-
шись за сином Тимуром, Гайдар раптово
від’їжджає до нього з Москви в селище
Івня Курської області. Аркадій Петрович
поринає з головою в сільське життя і неспо-
дівано для себе виявляє, що його москов-
ські уявлення про село не відповідають
дійсності. У робочому щоденнику пись-
менника з’являється перший тривожний
запис: «Мабуть, «Сині зірки» мусять
бути закриті хмарами».
Гайдар не вмів і не хотів обманювати
своїх читачів. Він зумів побачити страшну
правду сталінізму — насильство над се-
лянством, підлі доноси, страждання міль-
йонів людей.
Через деякий час у листі до друга він
мужньо визнає: «Сині зірки» засвічуються
вже іншим світлом... І взагалі ніяких
куркульсько-шкідницьких сенсацій».
У 1935 році з’являється ліричне опо-
відання А. Гайдара «Голуба чашка» про
любов і довір’я. Але ж у цей час у країні
нагніталася загальна недовірливість. Ді-
ти зрікалися батьків, дружини — чолові-
ків, брати — сестер. А Гайдар уголос заго-
ворив про довір’я! Маленька Світ ланка,
героїня оповідання, розвіює тривожний на-
стрій батька. Вона знаходить розумні, доб-
рі слова для того, щоб довести, як сильно
їх обох любить мама. Оповідання сповнене
світлом і теплом, поезією життя. Сині ко-
льори змінюються ніжно-голубими. І за-
мість холодних «Синіх зірок» юний читач
одержує «Голубу чашку», перлину твор-
чості Гайдара.
ВАЛЕНТИНА ТАРАСОВА
Травень
80
КНИЖКА В КНИЖЦІ
ПАВЛО ТИЧИНА
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
* * *
В гаю, в маю, у розмаю в квіти-
дзвони задзвоню —
О які хороші!
В мовчазливому огню,
В бур’яній розкоші.
В полі, полі, на роздоллі шум світів
я осягну —
Гей пахучі шуми!
Тільки з вами я збагну
Сонячнії думи.
Уночі над річку вийду — зорі,
зорі, височінь,
Плюскіт з-під туману!
Славлю духа глибочінь,
Шлях до океану.
Йду від слави, йду на села: кобзарі
там і старці,—
Слухайте, народи!
Лиш поети, лиш творці
Є предтечі згоди.
ХОР ЛІСОВИХ
ДЗВІНОЧКІВ
Ми Дзвіночки,
Лісові Дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм,
Дзвоном зустрічаєм
День!
День.
Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу тінь,
Сни розкішні,
Все гаї затишні:
Тінь!
Тінь.
Линьте, хмари,
Ой прилиньте, хмари,—
Ясний день
Окропіте,
Нам нашелестіте:
День!
День.
Хай по полю,
Золотому полю
Ляже тінь.
Хай схитнеться,—
Жито усміхнеться:
Тінь!
Тінь.
р Дванадцять місяців
Травень
81
ЛАН
Оповідання
Довгий такий та широкий дуже,
що оком зіздріти 1 не можна. Пли-
ве у повітрі, в сонці потопає. Люд-
ські ниви заливає. Як широкий,
довгий невід. Виловить нивки, як
дрібоньку рибу. Отой лан.
Пересохле бадилля бараболі ше-
лестить на нім. Під корчем 2 мала
дитина. І хліб ще, і огірок, та й
мищина. Чорний цвіркун дотулився
ніжки та й утік. Зелений коваль
держиться подалеки. Мідяна жуже-
лиця борзенько3 оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадил-
ля. Та й звернулося і впало. Впало
ротом до корча. Б’є ніжками, дуже
пручається і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів
спить мама. Як рана, ноги, бо пока-
лічені, посічені, поорані. Прив’яза-
на чорним волоссям до чорної землі,
як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на
її лиці покласти. Не може її під-
вести та й за хмару заходить.
Чорний ворон знявся, облітає та й
кряче.
Врешті зірвалася. Наслухає, на-
слухає.
— Ото я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль і копає, раз попри
раз корчі розриває.
— Добре, що спить. Така мука,
така мука йому та й мені з ним. А
заробити треба, бо взимі ніхто не
дасть...
Нагнулася та й копає, борзо, хут-
ко. А той корч обминає. Тільки спо-
кою, доки спить...
1 Зіздріти — осягнути.
2 Корч — тут: кущ бараболі (картоплі).
3 Борзо, борзенько — швидко, швиденько.
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
Травень
82
свято
Оповідання
Хто як, а Олекса свят не любив.
Чому саме — пояснити не міг навіть
самому собі. Знав твердо одне: жод-
не з них не буває таким, яким хоті-
лося б його пережити. А хотілося
Олексі не так вже й багато. Ска-
жімо, не думати, що завтра свята не
буде. Сьогодні ось воно: батько з
матір’ю втиснулись в одне крісло і
дивляться телевізор, сестра з учо-
рашнього дня з класом у турпоході,
в квартирі затишно, на кухні що хо-
чеш, те їж. Проте завтра все одно
настане. Воно вже заглядає у вік-
но — сонцем, яке за годину-другу
сяйне востаннє під козирком балко-
на, поверне вітальні її звичайну
урочистість, і не встигнеш озирну-
тися, як вигулькне збоку лоджії,
щоб опускатися повільно за Дніпро.
Так буває, коли над Дніпром немає
хмар.
Але обходиться без хмар рідко.
Вдень їх наче й не видно; промайне
одна, по якомусь часі інша... Влас-
не, їх тому й бачиш, що спочат-
ку віконне скло непомітно темніє,
так ніби в ньому, а затим і в течії
Дніпра хтось вимикає світло, і вже
опісля з’являється хмара. Ближче
до вечора все міняється: хмара на
небі густішає, навздогін малим по-
чинають повзти важкі й великі, за
річкою їх чи то спиняє щось, чи
самі вони втомлюються, бо майже
всі стають на спочинок. Тому й
сонце заходить не за будинки на
овиді, а за суцільний за ними мур.
Посидиш, подивишся, як той мур
ізсередини займеться і згасне, і
все — свята нема. Закінчилося, як і
почалося,— одним лише днем. Тим
тільки й схожим на попередні, що
не треба йти до школи, а опісля —
на корт і шліфувати там нескінчен-
не число разів подачу, без якої, ка-
же тренер, в майстри спорту не ви-
б’єшся. Ну й нехай, біда велика... То
батьківська забаганка, щоб Олекса
став тенісистом. Він вже ним став, а
яка з того користь? Возять зі зма-
гань на змагання. І між ними му-
чать. Крім хіба свят.
Відірвавшись від думок, Олекса
оглянувся позад себе. Якщо добре
вигнути шию, то з його кімнати
можна побачити вітальню. Батьків
там вже не було, хоч телевізор пра-
цював. Видно, пішли доїдати качку.
Або нишком від нього курять. Бу-
цім він не знає про той їхній секрет.
А ще колишні спортсмени: мама —
чемпіонка Союзу, а батько грав за
юнацьку збірну з баскетболу. В
команду не пішов, пішов у науку.
З Олекси зробив-таки динамівця.
Мовляв, це улюблений його клуб.
Олекса теж до нього небайдужий —
київське «Динамо» в усьому світі
одне. Але до чого тут теніс? Віддали
б у футбольну школу, він, може, й
не опирався б. А так плакав щодня.
Поки не звик.
Олекса почув, як двері позад ньо-
Травень
83
го тихо причинилися. Це означало,
що починається якийсь там фільм
або цікава передача і тато зараз
підсилить звук. Добре, хоч до качки
не покликали... Дещо батьки все-
таки розуміють. Знають, що саме
він в такі дні любить спокій. Не
заради читання, хоча читати він лю-
бив. Але ж це можна робити і в мет-
ро, і в готелях. Олексі подобалося,
коли в ньому самому западала ти-
ша. Яка приходить у парі з дуже
щемним, ненав’язливим жалем. Той
заводить її в кімнату і, щоб не
заважати, ховається на самому ден-
ці грудей і жде. Не каже чого, але
Олекса здогадується — заходу сон-
ця. Тоді в квартирі спалахує світло,
з’являються гості або сестра з по-
другами, і починається гвалт. За-
чувши його, жаль виплигує з нагрі-
тих ним грудей, бере за руку тишу
і розчиняється у вуличних сутінках.
А на його місце приходить сум,
який народжується з голосних роз-
мов за дверима або з магнітофона
сестри, яка, провівши подруг, почи-
нає снувати по квартирі і то про
щось питаєть, то береться розпові-
дати, де була, що бачила. Чудна, він
об’їздив півкраїни, але ні до кого не
лізе з балачками про змагання,
збори, грамоти, які одержує сам чи
з командою. Це ж не справжнє
життя, а суєта. Від батька він чув...
Чекай, як це одного разу батько ска-
зав на кухні? А-а! Суєта суєт і всі-
ляка суєта. Всіляка і до сліз одна-
кова. У свята від неї спочити б, а
вони все шумлять, метушаться. Що
тут, що в телевізорі... І нікуди від
цього не втечеш. На вулиці ще
гірше — там хлопці тільки те й
роблять, що ганяють м’яча або тере-
венять про все, що спаде на думку.
А йому хочеться помовчати. Всі
оті теревені здаються йому не-
справжніми. Вся ота суєта просто
дратує. Не хоче він робленої слави.
Не хоче, щоб його підпихали в чем-
піони. І через силу нічого робити не
хоче. Та й заради чого всі оті грамо-
ти, подарунки, додаткові талони,
коли вони фальшиві й не зігрівають
ні душу, ні розум?
Олексі згадався останній його ви-
їзд до Львова, де він у фіналі грав з
хлопцем, на два роки від нього стар-
шим. Як той грав! Ракетка просто
літала в його руках. А Олекса тіль-
ки й того, що виїхав на хитрощах.
Всім було ясно, що тенісист той
хлопець кращий. А повернувся він
додому, як і був, з першим юнацьким
розрядом, Олексі ж присвоїли дру-
гий дорослий. Ще й в Грузію на
тому тижні посилають. Ніби він про
це когось просив. Ніхто не питає,
про що ти, Олексо, мрієш? Знають
лише, чого хочуть самі.
З вітальні після подвійного кла-
цання перемикачем почулося бага-
тоголосе ревисько, крізь яке комен-
татор щось говорив про Сабоніса.
Олекса зітхнув — тепер це ревисько
не стихне до ночі: дорослих в такі
дні годують спортом досхочу.
Може, лягти й подрімати? Він
перейшов на ліжко, підклав під
голову манюпусіньку вишиту по-
душку і через хвильку несподівано
заснув. І одразу ж навалилися сно-
Травень
84
видіння. Приснилося, буцімто він —
велет Сабоніс, довкола якого під-
стрибують такі ж, як Олекса, хлоп-
чики, намагаючись відібрати смуга-
стого баскетбольного м’яча. Сабоніс
від них відбивався, зиркав прохаль-
но на Олексиного тренера, мовляв,
заберіть їх від мене. А тренер у
відповідь кричав своє звичне:
«Стойку! Стойку тримай!» Сабоніс
здвигував розгублено плечима, а
Олекса напружено кулився, так на-
че й справді мав брати подачу, од
якої залежить перемога... Потім роз-
слабився, повернувся на другий бік
і опинився між хмар. Вони згори
блищали і мовби дихали, викидаю-
чи час од часу у доземну синяву
тоненькі смужки пари, яка срібля-
сто розтягувалася і непомітно ще-
зала. Хмар ставало все більше й
більше, од них повіяло холодом,
який Олексу і збудив. Він розтулив
повіки, що пам’ятали іще сновидне
те світло, і заплющив їх знову. Отже,
він проспав мало не до ночі й салют
прогавив? Це єдине, що він любив у
веснянім цім святі — небо, яке
пульсувало далекими різноколірни-
ми вибухами, згодом — глухува-
тий звук залпу і знову веселкове
спадисте сяйво...
Тепер — вже точно по святі. Олек-
са потягнувся, вдаючи, що не помі-
чає щемливого жалю, який стиснув-
ся у грудях, коли тіло скам’яніло,
і розтікся по ньому знову, тільки-но
Олекса видихнув затримане повіт-
ря. Ні, краще звестися, бо можна
долежатися до сліз. Коли вже ті
сльози в ньому висохнуть? Не ма-
лий начебто, а варто побути довго
самому — й очі набухають. В якійсь
виставі по телевізору він чув, як
сивий старий актор, що грав про-
фесора, сказав сам до себе: «А далі
що?.. А далі нічого...» І теж хотів
тоді заплакати. Невже і в дорослих
буває так само: невідомо чого ці-
лими місяцями ждеш, сподіваєш-
ся — зі снігом чи з весною воно
прийде. А та проминає і нічогі-
сінько з собою не приносить. І лі-
то нічого не принесе. Крім суму за
ним. Яке гарне слово: сум...
Олекса обережно, щоб не, розпле-
Травень
85
скати того гіркуватого суму, скинув
ноги на паркет, відшукав ними кап-
ці і відчинив двері до вітальні.
Там не було нікого. На кухні і в
решті кімнат теж. Виходить, в квар-
тирі він сам. Котра ж зараз
година? Ет, пусте, краще, поки ніхто
не прийшов, посидіти в лоджії. Там
повно неба. Його він майже не
бачить. Тільки з вікна, коли готує
уроки. На кортах не до нього.
Про всяк випадок він іще раз за-
глянув до спальні: може, мати по-
їхала до баби з дідом, а батько в
темряві спить? Ні, обидва ліжка за-
стелені. Біля бильця крайнього з
них штора відхилена. Невже вони
там? Олекса нечутно підкрався і
заглянув до лоджії. Біля серця
відлягло — порожньо. Ну й добре.
Та що там добре — здорово!
Стримуючи нетерплячку, він по-
вернувся на кухню, погасив там
світло і з кімнати сестри ступив...
у продовження свята. Гадаючи, що
насолоджуватися ним буде в повній
самотині. Та коли звів трохи наля-
кані од несподіваного щастя очі уго-
ру — зрозумів, що помилився. Зро-
зумів не одразу: спочатку він зви-
кав до зір, а зорі — до нього. Зір бу-
ло невимовно багато. Засіяних ніби
без жодного ладу. Але він знав, що
це не так. І вже готувався бодай
дещицю хоч перевірити — знайти
Велику і Малу Ведмедиці, видиви-
тися, скільки дозволить лоджія,
Чумацький Шлях, розшукати су-
зір’я Оріона. Але нічого цього не
встиг. Навстріч йому, як він трохи
заспокоївся і став дихати рівніше,
з-поміж мерехтливих цяток кину-
лась одна, схожа на бджілку, що ну-
дилась над цим величезним містом,
а вгледіла Олексу — й ожила.
Олекса, якби було перед ким,
заприсягнувся б, що не тільки по-
бачив, а й відчув її раптове про-
будження. Він теж ніби пробудився
од хтозна-якого давнього сну, по-
сміхнувся бджілці, і та, стріпонув-
ши крильцями, підлетіла ближче. А
може, то він подався вперед?
Дива та й годі! Далі перил лод-
жії він, хоч і хотів би, ступити не
міг, однак зірка, переконавшись, що
Олекса не зводить з неї очей, вже
перетворилась на золоту пташку,
яка виблискувала тільки для нього.
І щось силкувалася сказати. Що?
Якби не гуркотнява міста, він,
безперечно, почув би. Та й без
цього чув.
— Ти забрала мій сум,— подяку-
вав він мовчки зірці.
— Ні,— так само нечутно відпо-
віла та з синьої височини.— Я його
визолотила. Віднині він буде сяя-
ти... З ним ти не заблудишся...
— А де я міг заблудитися?
— В собі. Без отаких от вечорів
там знову стьмяніє. Не забувай
про мене! Не забудеш?
— Ніколи.
Так йому принаймні здалося. Бо
закортіло глянути в кожне з вікон,
що не світилися. Може, й крізь них
хтось дивиться вгору? То хай від-
чує, що він не самотній. І в космосі,
і на землі.
ГРИГОРІЙ штонь
Травень
86
ОЗЕРО
Не шелесне осока,
Жаба глухо кумка.
Причаїлася вертка
В очереті щука.
Впали зорі на траву.
Тут у ніч погожу
Вудить зорі сом на вус
І зловить не може.
ЙОСИП СТРУЦЮК
БАТЬКОВІ ДЖЕРЕЛА
Оповідання
Стоїть батькова хата над яром, на
високому підсипку між рясним кле-
чанням саду і світить звідти на ву-
лицю білими латками стін. Від хати,
старої, кособокої,— стіни повтина-
лися під вагою рудої од моху стрі-
хи: не видно струмка в яру і
жовтих купин з осокою не видно.
Але як перейти вулицю й минути
розлогі черешні діда Степана,—
його обійстя навпроти,— гостро
блисне кривизна ручаю внизу, ніби
серп, зронений кимось у зарості
жалкої кропивки. Де-не-де поміж
отими купинами розкидані блакит-
ні люстерка — то над силу дихають
до неба замулені джерела. Віддав-
на, ще од війни, б’ється їхня знерво-
вана нетерплячість жити, а люди
минають байдуже. Ніколи, мабуть,
людям.
І щоразу, як приїжджаю вряди-
годи до брата на коротку гостину,
гіркий щем закрадається в серце, бо-
лять мені ті джерела. То кожного
досвітку, тільки-но благословиться
на день, іду за хату й дивлюся
на яр із серпом ручаю, що жебо-
нить тихцем, бо не хоче чомусь ви-
схнути. Сягаю поглядом далі, за
росяні видолинки,— немовби ди-
тинство шукаю. Там воно, коло тих
очей землі, початкувалося і тут, по-
біля хати, з батькових долонь спи-
налося у світ, повний незнаної зва-
би.
А потім, як прокидається село,
б’ють мене почуті слова маленьких
пастушат — женуть череду пасти:
— Завертай на Романів ставочок,
Андрію, там паша в коліно...
І мені з якогось продива вви-
жається батько: вертає з роботи,
темний лицем і з темними руками,
пахнуть вони залізом і вугільним
димом. Минуло з тих пір багато
літ, а проте, як стріну ненароком
у дорозі оті запахи, тужавіє серце:
не вивітрився з них батько. При-
гадую, як старанно зливав йому на
руки. Він з хруском намилював
пальці, вони не відмивалися, бо то
були слуги коваля: з вічними по-
дряпинами, які, заживаючи, лиша-
лися синіми, як у шахтаря.
Утирався він білим, мов лебедине
перо, рушником (на рушнику куку-
рікали чудернацькі півні з двома
головами, про щось веселе трубили).
Втирався швидко, аж лице й груди
йому пашіли, а потім підкидав мене
високо, вище стріхи, дужий, в роз-
христаній сорочці, на грудях ко-
ричневий клинчик засмаги. І хоч
заходилося серце від ляку-захвату,
я, уже птах, сягав зором струмка в
яру, і мені хотілося туди, в його
кришталеву прозорінь.
— Кортить мені, сину, душу ви-
студити. Напеклася вона біля горна,
як у печі,— казав батько і садовив
мене на плечі.
В яру він довго ходив з лопатою
пообіч ручаю і в «штанях» (так на-
зивали місце між двома пагорбами,
де ножицями сходилися видолинки)
іноді ставав на коліна, виривав з
масної землі шпичасту сосонку
а чи лапатий підбіл і пильно роз-
глядав проти сонця коріння у
дрібних грудочках. Чаклував отак
не раз, аж поки не знаходив потріб-
ну місцину. И брався копати.
Я дивився на свіжу виїмку зачу-
довано: лопата в батька чарівна,
бо звідки могло з’явитися на сухому
Травень
88
оте джерело! А батько копав та й
копав, кидаючи на мене веселі по-
зирки, і сорочка йому темніла на
плечах.
— Ще штих-півтора — і буде
водичка,— казав упевнено.
А таки й справді, вода незабаром
починала іскритися йому в ногах,
джерело вигравало піщинками, ви-
несеними звідкись із далекої глиби-
ни, а земля довкола мовчала, збита
копитами коней і спрагло всмокту-
вала струмочок, який ледве вихлю-
пувався на волю, і не могла його
випити.
— Підростеш, сину, навчу й тебе
воду під землею бачити. Хитра це
штука, але в роду нашому всяк
Травень
89
знайти її умів. Ось накопаємо кіль-
ка криничок, бо з одного струмочка
ставок не витчеш — захлинеться
джерело. А тоді й за греблю візь-
мемось...
Вечеряти він сідав у садку, під
розлогим волоським горіхом. Нали-
вав спершу терпкого вишняка з
плескатої карафи у склянку й мру-
жився при тому вдоволено, при-
цмокуючи губами. В садку гойдала-'
ся настояна на стиглих папіровках
м’яка прохолода, над головою в
батька жебоніло горіхове листя, а
він неквапливо вибирав мальова-
ною «кацапочкою» ярий борщ з гли-
няного полумиска, смачно відку-
суючи од цілушки з блискучою
скоринкою.
Думав про щось своє, доросле, й
мовчав.
А вже бухикав натужно коло во-
ріт старий Клим Мантачечка і
тпрукав на сивого, як власна боро-
да, низенького коника:
— Стій, босяцюро гемонська! Не
хвицайся, кажу, все ’дно вівса не
вициганиш... Романю, чуєш? —
озивався нарешті до батька— На-
кладай на візок не дуже багацько,
бо ти, бач, загребущий, як той
джміль. Упаде з ніг мій годуваль-
ник, то й вишняком од діда не від-
купишся, гаплик тоді Климові. А
хто глини бабам з Білилівки при-
везе? — казав ще Клим скоромов-
кою для строгості й дивився через
вориння на бджілок у льотках вули-
ків, хитав головою. Осудливо і з жа-
лем водночас.
— Оце, Романю, дивлюсь на бо-
жу твар, то аж мені нудить, а вона,
дурна, носить той мед гіркий, та
все комусь. Чи то, чоловіче, ра-
дість — не собі, а дядині? От і в
тебе розум легкий: нащо тобі той
ставок іздався? Ну скупаєшся, як
запотиться карк. А рибки — зась.
Не твій ставок буде, бо на чужій
землі.
Батько наливав у жерстяну кварт-
ку терпкого вишняка, ставив її край
столу. У в очах у нього чорні цяточ-
ки билися як піщинки у джерелах...
— Діткам буде розкіш об літній
порі, діду,— казав батько білозу-
бо.— Не мають же й калабаньки
поблизу.
У яру батько пускав Сивка па-
стися й брався до діла: накидав
у візок землі, а як він виповнювався
вщерть (забував тато Климів наказ),
ішов поряд з конем. Роботи багато,
гребля мала бути височенькою, щоб
ставочок вийшов, а не калюжка.
Працював батько до смерку і все
мугикав пісню про гору, «що стоїть
високая, попід горою гай...». М’язи
на оголених руках пружно горбили-
ся, як підважував лопатою землю і
кидав масну брилу на візок.
— Закінчимо, сину, наріжу вер-
бових гілок, позабиваємо кілочки
уздовж греблі, то, як розпагоняться,
житиме вона не один десяток літ.
Я чомусь не запам’ятав, як ми
купалися. Бачу тільки дужу батько-
ву постать на березі, обличчя —
з широко поставленими карими очи-
ма... І вчувається мені його грімкий
голос після того, як вихопив мене
з буруна:
— Вчися триматися на воді, сину.
Не завжди тобі з татом за руку.
А сам — сумний-сумний, ніби
вістувала йому душа близьку біду
чи розлуку нагальну. Я дивився на
його обличчя, бачив острішки мо-
крого волосся на білому чолі, і
жаль виповнив мене ущерть. Руки
самі потяглися до нього, ніби страх
узяв, що послизнуся зі стрімкої
гаті й холодна вода поглине мене.
Батько стояв наді мною, міцний і
надійний, гладив широкою долонею
плечі, я відчував особливе, незбаг-
Травень
90
ненне тепло, від якого у грудях
наростав незрозумілий стогін: хоті-
лося тихенько, тільки у собі, запла-
кати.
Так було й того ранку, коли бать-
ко стояв на току з торбиною за пле-
чима, а з вулиці гукав до нього
дядько Панас:
— Ходімо, Романе. Німці вже на
Вербовому шляху.
Батькова долоня застигла в мене
на плечі. Він присів навпочіпки й
зазирнув у вічі: зблизька, око в
око, ніби у душу хотів заглянути.
— Маленький ти ще в мене, сину.
Рано тобі без тата.— І притулився
до мого лиця колючою щокою.—
Пий воду з наших джерел. Швид-
ше виростеш, сину...
Пішов батько у яр, не озираючись.
Уже з материних рук я побачив,
як дядько Панас, хекаючи, рубав
сокирою «монаха», і по невеликім
часі почувся сердитий клекіт звіль-
неної води. Батько забрів у ставок
по коліна й довго вмивався, похлю-
пуючи собі в обличчя. Відтак дві
постаті піднялися на пагорб, пома-
хали нам руками й зникли за ста-
рими вербами зозулинецького го-
стинця.
...Стою досвітками за старою
батьковою хатою і шукаю серп ру-
чаю між купинами жовтої осоки на
драговиську, дзеркальця джерел у
заростях жалкої кропивки. Серце
плекає надію: може, з’явиться на
пагорбі татова постать, як колись
з’явився дядько Панас? Стою і рап-
том здригаюся, мов од громовиці:
— Завертай на Романів ставочок,
Андрію, там паша в коліно...
Маленькі пастушата женуть че-
реду пасти.
А ставочка давно нема. Я беру в
брата лопату і йду до яру. Довкруж
грузько, за стільки літ тут утвори-
лася багнюка з нанесеного чорно-
зему; брат приносить мені дві
дошки. Кидаю їх перед собою. Але
чи то лопата моя не відає батькових
чарів, чи брат каже правду: «Дво-
ма руками годі змагатися з драго-
виною, я вже пробував»,— я довго
й намарне бабраюся в болоті. Кри-
нички одразу затягує твань. Якщо
занурити палець, можна відчути
поштовхи живого бурунчика, та він
не має сили пробитися крізь товщу
намулу...
ОЛЕКСАНДР РИЖА
Травень
91
* * *
Праворуч на клумбі —
тюльпановий пан.
Ліворуч на клумбі — тюльпанова
пані.
Тюльпановий пан витина в барабан.
Тюльпанова пані нам гра на баяні.
Малі тюльпанята не схуднуть від
книг,
Підпанки-тюльпанки — усі непосиди.
Лиш пані і пан відвернулись од них,
Дивись — опинились на клумбі
в сусіда.
Ще мить — і далеко розбіглись
селом,
Штурмують автобуси, лізуть
в трамваї...
Та неслухам цим як на зло
повезло —
Усі їх голублять
І зовсім не лають.
НАДІЯ КИР’ЯН
РОЗМОВА ХМАРОК
Відпалало сонце жарко —
в надвечір’ї — ніжні хмарки.
Хмарка-Лев
і хмарка-Кіт
розмовляють край воріт.
Тільки що це — Кіт не слуха.
У Кота
пропали вуха.
Кіт підвівся в повен зріст:
— Де подівся Левів хвіст?
Каже Кіт:
— Ходімо в дім! —
Каже Лев йому:
— Ходім! —
Лев і Кіт зайшли у дім
і розтанули, мов дим.
НАДІЯ КИР’ЯН
ЧИЯ ГАЛЯВИНА КРАЩА?
Оповідання
Уранці, одразу після сніданку, за-1
гони вирушили до лісу на прогулян-
ку. Вітя Карацунька шукав чудер-|
нацькі гілки, сухе коріння, схоже чи'
то на голову оленя, чи на зайця, чи
на «лісового царя». Сергійко знавем
на лікарських рослинах і заохочу-
вав інших збирати «лісову аптеку».
Відпочивали завжди на улюбле-
ній галявині.
Якось хлопці, що гасали кругом
галявини, прибігли до вожатої:
— Людмило Миколаївно, а там
четвертий загін...
— Що четвертий загін? — стри-
вожилась вожата.
— Вони букети збирають, ота-а-
кецькі! — розвів руками Сергійко.
Тут уже й Марина з подружка-
ми схопилися:
— Давайте й ми збирати! Давай-
те, Людмило Миколаївно!
— Стривайте, дівчатка! — спи-
нила їх вожата.— Навіщо? Ну на-
рвемо ми квітів, а потім що?
— Сплетемо вінки! — не вгавала
Марина.
— Дорогою квіти пов’януть, ви їх
повикидаєте, а галявина без квітів
залишиться.
Жовтенята понасуплювались, про-
те довелося послухатись.
Наступного дня загін знову про-
ходив лісом.
— Дивіться, як сумно на їхній
галявинці! — загукала Оля.
— А в нас — мов живий ки-
лимок,— похвалилася Марина.
— То що, Марино, може, сьогод-
ні оберемки квітів понариваємо? —
спитала Людмила Миколаївна.
Дівчинка зашарілася й опустила
очі.
ОЛЕКСАНДР ЄФІМОВ
Травень
92
6
1 червня — Міжнародний
день захисту дітей.
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 ЗО
ЧЕ?]іЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Рясно вродила малина — буде теп-
ле літо.
Листя папороті скручується дони-
зу — перед ясною погодою, випро-
стується — на негоду.
Не розкрилися вранці білі квіточки
зірочника — в обід піде дощ.
Небо хмарне, а квіти жовтцю від-
криті — дощу не буде.
Рясно зацвіла акація — на врожай-
ний рік.
Сильно пахнуть квіти жовтої акації,
а довкола них густо літають кома-
хи — на дощ і негоду.
Зацвіли калина, шипшина і суни-
ці — скоро з’являться сироїжки.
Рясно цвіте гречка — на спекотне
літо.
Листя клена починає «плакати» —
через троє-четверо діб збереться на
ДОЩ.
Сонце при сході яскраво-червоне,
але незабаром заховається за хма-
ру,— невдовзі занегодить.
Круті роги у молодика — на него-
ду, положисті — на гожу днину.
Повний місяць — на зміну погоди,
щербатий — на дощ.
Як місяць збільшується і дме «пла-
ксун» (західний вітер), то неодмін-
но буде дощ.
і
Кулик залишає болото й літає по
полю — на ясну, теплу погоду.
Журавель танцює — на потепління.
Граки пасуться на траві — невдовзі
задощить.
Зранку в пилюці купаються гороб-
ці — по обіді буде дощ.
Ворони каркають — на негоду.
Червень
96
чужий хліб
Оповідання
Це трапилося в ті далекі роки, ко-
ли йшла війна, а мені було зовсім
мало літ — вісім чи дев’ять. І як
завжди у війну в усі віки, пора
стояла голодна, хліб був на вагу зо-
лота. їсти хотілося постійно. І часом
мені так гірко ставало від думки про
те, що до війни в нас було стільки
хліба — цілі буханці, а я, дурень,
все їв без хліба.
У школі на великій перерві черго-
вий приносив на дерев’яній таці ку-
пу тоненьких кусників хліба. У кла-
сі миттєво наставала тиша. Кож-
ний брав по куснику і не їв — свя-
щеннодійствував. «Ось якби цей
малесенький кусничок, прозорий,
як аркуш паперу, і пахучий до не-
притомності,— думав я,— розріза-
ти на десять шматочків, а кожен з
них зробився б знову таким самим
кусником у сто грамів — ось тоді б
я наївся!» Нам не вірилось, що
ми коли-небудь наїмося хліба до-
схочу.
Але одного разу така нагода мені
випала.
Прийшовши до школи, я, як
завжди, сів на своє місце, засу-
нув під парту портфеля,— а там
щось є... Помацав — бачу: сітка,
авоська, а в ній згорток шарудить,
а в згортку — я відразу збагнув —
шматок хліба! Грамів на триста, а
може, й на всі п’ятсот... Мені аж
дух забило: це ж більше, ніж нам,
школярам, дають на цілий день!
Але радість моя відразу й потьма-
рилась, бо я здогадався, звідки тут
хліб: вечорами в нашому класі си-
дять дорослі.
Вдень або вночі вони працюють,
а ввечері вчаться. Забув хтось.
Звичайно, про свою знахідку слід
було сказати вчительці, про це я
зразу ж подумав, і хотів уже сказа-
ти, але... мені дуже кортіло хліба.
І це бажання перемогло в мені всі
інші бажання, почуття й думки.
Та й Вовка, мій сусід по парті, до-
відавшись про знахідку, вибалушив
очі й очманіло вигукнув:
— Цур, на двох!
— Це ж хтось забув,— промовив
я хрипко, бо мені зненацька здави-
ло горло. І, щоб зняти з себе хоч
крихту відповідальності, про всяк
випадок запропонував:
— Може, віддамо вчительці?
— Зрозуміло, що хтось забув,—
невдоволено прошепотів Вовка і не-
терпляче проковтнув слину.— Але,
може, той хтось не прийде: забув —
то й забув...
— Може,— погодився я. І ми по-
змовницьки перезирнулися.
Ми добре розуміли, що шукаємо
собі виправдання, хитруємо, але
дуже вже нам хотілося хліба.
Вчителька щось розповідала,
щось писала на дошці, але нас
усе це не зачіпало, ми були ніби на
іншій планеті.
— Може, й не прийде,— повто-
рив я охоче, хоча не дуже в це вірив,
а скоріше й зовсім не вірив.
Пальці мої вже самі розламали
під партою хліб навпіл. Навпо-
мацки я визначив, що один шматок
все-таки більший. Я б узяв його собі,
якби Вовка не бачив,— адже це я
згорток знайшов. Але Вовка не зво-
див з мене очей. І тоді я заховав
хліб за спину.
— В якій руці?
— У правій! — сказав Вовка по-
спіхом і одержав більший шматок.
Ми відламували його маленьки-
у Дванадцять місяців
Червень
97
ми, зовсім крихітними шматочками.
і клали до рота, підставляючи дру-
гу долоню, щоб не зронити на під-
логу жодної крихти. Хліб танув у
роті, як цукор.
Не пам’ятаю, про що тоді був
урок. І який урок. Що нам вчитель-.
ка розповідала. Кого викликала.
Кому що ставила. Ми були на сьомо-
му небі від щастя! Наїлися хліба
майже досхочу. Чужого, правда,
але ми про це не хотіли дума-
ти.
Ум’явши за милу душу хліб, задо-
волено перезирнулись. Потім ще
раз, наче чогось соромлячись. Нам
було і добре, і якось ніяково, і трохи
тривожно: ми ніби чогось чекали.
Ні-ні, та й поглядали на двері.
І раптом наприкінці уроку в двері
хтось постукав, тихенько так, ледь
чутно, напевно, не всі почули на-
віть. Тільки вчителька та ми. На-
ступної миті двері прочинилися, і
до класу зазирнула молода, дуже
худа жінка в голубому береті.
— Вибачте, будь ласка, я тут
вчора сітку забула, можна забра-
ти?
Вчителька кивнула, жінка за-
йшла і попростувала до нас, до на-
шої парти. Спокійна така, ввічлива.
Видно, дуже добра. І винувато
усміхається: пробачте, мовляв,
що вас потурбувала, я зараз піду,
тільки сіточку свою з хлібом
візьму.
Я сиджу ні живий ні мертвий.
Прокляв уже все на світі. Згорів від
сорому. Зараз вона порівняється зі
мною, засуне руку під парту — і...
Що я скажу їй? Як у вічі гляну?
Червень
98
А що потім говоритиму вчительці?
Чому я раніше не подумав про це?
Я навіть очі заплющив.
Коли вона підійшла, я витяг свій
портфель. Жінка й мені винувато
усміхнулась, нахилилась, провела
рукою під партою і дістала звідти
порожню сітку-авоську, темно-зеле-
ну, місцями заплетену чорними нит-
ками. Міняючись на обличчі,
глянула на мене, але не вибухнула
гнівом і навіть нічого не спитала
про хліб: де він і куди подівся?
Ніби його тут і не було. Тільки гля-
нула ще раз так, що мені аж у серце
шпигонуло. Ні, зовсім не сердито
дивилася вона, а якось хворобливо
й гірко, так, що погляд її я запам’я-
тав на все життя. Глянула і мовчки
пішла собі.
— Пробачте,— сказала вчитель-
ці й тихенько причинила за со-
бою двері.
Урок продовжувався, а я сидів,
як пень, і куди б не подивився:
на парту, на дошку, у вікно, за яким
весело пурхали горобці,— скрізь ба-
чив перед собою очі тої жінки. На
вчительку я не міг дивитися. А на
Вовку не хотів.
Мені тоді нічого не хотілося, хіба
що провалитися крізь землю. Я си-
дів і думав про те, що жінці цій
теж, мабуть, кортить їсти. Вона, на-
певно, прийшла оце просто з роботи,
з нічної зміни, як і моя мати. На-
певно, як і мама, вона цілу ніч роби-
ла снаряди і, як у моєї матері, у неї
є такі ж пацани, як і ми з Вовкою.
І той хліб вона несла для них.
А ще я подумав про те, що те-
пер вона скаже своїм дітям: чому
не принесла хліба?
ВАСИЛЬ ОМЕЛЬЧЕНКО
ЮЛЯ, СОНЦЕ
І РІКА
Оповідання
Юля тоді ще не знала річки.
Вона жила у великому-великому
будинку на вулиці великого-вели-
Ікого міста. У місті було повно авто-
бусів, тролейбусів, машин і незна-
йомих людей.
Незнайомих людей багато було і
в будинку. Вони їздили в ліфті,
ходили в дворі, вечорами сиділи на
лавках біля під’їзду.
Якось Юля побачила по телеві-
зору. велику річку. На берегах її
стояли високі-високі дерева. А над
нею літали зграї веселих птахів.
І Річка пливла кудись у незнаний
світ, і з нею пливли білі кораблі.
Юля подивилась-подивилась у те-
левізор, а тоді заплакала й сказала:
— Я хочу жити біля річки, ди-
витися на кораблі і махати рукою
птахам.
Тато й мама довго не могли її
заспокоїти, бо гіркі сльози в Юлі
текли й текли, і вона гірко промов-
ляла:
— Я ніколи-ніколи не бачила річ-
ки! Тільки в кіно бачила! Я не зна-
йома з жодним птахом... Я щодня
дивлюся у вікно, а там — тільки бу-
динки, машини й автобуси...
І тоді тато сказав:
— Ось буде в нас відпустка —
поїдемо гуртом до річки.
— Справді? — недовірливо запи-
тала Юля, і сльози враз висохли
на її очах.
— Справді,— відповів тато.—
Хіба ж я можу тебе обманювати?
. — Не можеш.
Червень
99
— Ось так і зробимо! — сказав
тато весело, бо, мабуть, і сам зра-
дів, що так воно буде.
І настав той день, коли вони
втрьох з рюкзаками за плечима
їхали прудкою електричкою через
села й міста, через поля й ліси.
їхали через тепле літо, що всміха-
лося до них сонцем із високих не-
бес, пролітало раптовим дощиком,
вривалося гарячим подихом у вікна
вагонів.
Такого літа Юля ще не знала.
Нарешті вони приїхали на ма-
леньку станцію, де стояли низенькі
будиночки і зовсім не такі, як у мі-
сті, автобуси. Бо там автобуси вели-
кі і неповороткі. А це — начеб
іграшкові.
І знову була дорога. Маленький
автобусик гурчав через зелений ліс,
а йому назустріч махали гілки де-
рев. Дерева стояли під високим не-
бом, а по ньому в усі боки літали
птахи. Вище над птахами, наче хви-
лі, пропливали хмари.
Коли вони вийшли з автобусика,
річка розлилася перед їхніми очи-
ма — широка, мовчазна і ще гарні-
ша, ніж та, яку Юля бачила по
телевізору. Бо на її хвилях блища-
ло багато маленьких сонечок і по-
гойдувалися хмари.
— Ось тут ми й житимемо ці-
лісінький місяць,— сказав тато і
захоплено окинув поглядом водну
просторінь.
Вони довго стояли задивлені на
річку і слухали пошум дерев.
І день над ними був великий і не-
скінченний, мов оця ріка. Він ніби
починався десь високо в небесах
і плив разом з рікою і хмарами
в далекий, неозорий світ, про який
Юля навіть і не знала, що він там
є, бо ніколи його не бачила.
А потім вони поставили посеред
зеленого лісу зелений намет.
У верховітті високих дерев прогу-
лювався вітер, і дерева горнулися
одне до одного, листок перемовляв-
ся з листком, а їхні голоси глуху-
вато відлунювали в товстелезних
стовбурах. І здавалося, що в ті голо-
си й у той гул услухається велика
ріка. Вона навіть перестала текти у
далекий світ, зупинилася і завмер-
ла. Та ось на ній озвався протяж-
ним гуком далекий пароплав, і вона
знов ожила, хлюпнула в берег хви-
лями, потекла між високих берегів
туди, куди Юля не знає.
Коли після вранішніх туманів з
глибини річки на небо вихоплюва-
лося сонце і листя дерев аж тремтіло
від пташиного щебеття, Юля ви-
пурхувала з намету й бігла до річ-
ки вмиватися.
Стоячи на березі, довго дивилась у
прозору воду. Бачила, як у ній про-
пливають маленькі рибки, кумедно
ворушачи хвостами, і погойдуються
на дні потривожені ними травини.
А по воді вистрибом гуляють соняч-
ні зайчики.
Сонце ж, мов золотий птах, здій-
малося вище й вище і завмирало аж
до вечора на самісінькім вершечку
неба. Звідти йому було видно все:
і Юлю, і вигинисту річку, і паропла-
ви на ній, і ліс, і жовтохвостих
білок, і колючих їжаків, і настов-
бурчені вуха зайців, і роботящих
мурах, і кумедні голівки грибів...
Юля дивилася на сонце і розу-
міла, що воно знає найбільше за
всіх у світі, бо йому геть усе-усе
видно. А ще Юля зрозуміла: сонце
Червень
100
потрібне всім-усім, бо невідомо, як
би вони й жили без нього. Це ж
така радість — дивитися на сонце і
слухати на собі його теплий подих!
Ні з чим не порівняти ту радість.
Навіть з морозивом чи шоколадом.
Бо морозиво або шоколад з’їла —
і все. І — нема. А сонце — є. Сві-
тить, гріє, сміється, навіть весело
підморгує інколи.
...Раннього ранку вони від’їзди-
ли.
Тато з мамою закінчували розби-
рати намет.
Юля терла заспані очі й дивила-
ся вниз. Туди, де лежала огорнута
голубим туманом ріка. Тихо хлю-
пали хвилі.
Пологим берегом Юля спустилася
до води.
Стояла і прислухалася.
І раптом їй здалось: ріка ледь
чутно щось сказала.
Може, щоб Юля приїздила знову?
Маленький автобусик петляв між
дерев. Вузенька лісова дорога кіль-
ка разів вибігала на берег річки.
Юля бачила, як далеко вниз
попливли по ній тумани і з-під них
виглянула чиста вода. А з неї по-
вільно почав здійматися догори зо-
лотий птах сонця.
Вона подумала, що сонце теж їй
щось сказало.
Не могло ж воно промовчати на
прощання.
Тільки Юля не розчула того за
гурчанням мотора.
Може, воно сказало, щоб Юля ні-
коли не забула ці дні?..
МИХАЙЛО СЛАБОПІПИЦЬКИИ
Червень
101
ЛЕЛЕЧЕНЬКИ
Оповідання
Юрко, сидячи на товстій гілляці
старої шовковиці, дивиться на ши-
рокі зелені луки, на сіру смугу
асфальтової дороги, на сизі схили,
за якими сховалося містечко. Але
ось його погляд зупиняється на
їжакуватому гнізді, що на хліву.
Частина хліва вкрита толем, решта
ж вистелена старезною, аж почор-
нілою, соломою. Дід Клим наполя-
гав увесь хлів укрити толем, баба
вже було й згодилася, так онук за-
протестував: це ж так гніздо зруй-
нується. Сусіди теж підтримали
хлопчика: веселіше в селі, коли є
гніздо з довгоногими чорно-білими
господарями. Це ж через них неве-
лике село стало ніби знаменитим:
хто б не їхав — у машинах, автобу-
сах — усі дивляться, чи є ще гніз-
до, чи не покинули його горді
птахи.
Юрко щовесни чекає зустрічі з
Ним і Нею. Він знає звички цих
птахів, запам’ятав, що вони роблять
уранці, в обід, увечері. Хлопчик
любить мовчки дивитися, як вони,
широко розпростерши крила, плав-
но кружляють над луками або як
годинами незрушно стоять у своєму
гнізді. Та найбільше в них турбот,
коли з’являються лелеченята.
А цієї весни Юрко з особливим
нетерпінням виглядав лелек. Хотів
їм розповісти, що восени йде до
першого класу. Уже тепер, навесні,
отак поза городами, понад став-
ком бігає до сільської двоповерхової
школи, спинається на носки, зази-
рає у великі вікна, бачить там че-
пурних школярів, які уважно слу-
хають учителів.
А одного разу, коли в школі ні-
кого не було, задивився через шиб-
ку в порожній клас. Там сонячні
зайчики дрімали на партах, на чи-
стій підлозі, біля вхідних дверей.
До хлопчика підійшов нечутно
дід Улас, шкільний сторож. Юрко
так злякався, що й слова не міг ви-
мовити. Але той не сварився. Лише
спитав:
— Учитися хочеш?
— Х-хочу!
Взявши за руку, дід Улас повів
хлопчика по довгому шкільному ко-
ридору. Потім простягнув йому
дзвоника. Юрко спершу боязко, а
потім сміливіше задзвонив. Мали-
новий звук заповнив ущерть кори-
дор, усі класи.
Червень
102
— Восени проведуть електродзво-
ник...— сказав сторож і погладив
пальцями потемнілу мідь.
— А до нас лелеки прилетять
незабаром! — похвалився хлопчик.
— Ти скучив за ними?
— Аякже.
— Значить, прилетять. Правда,
цього року пізня весна, вони й заба-
рилися.
Невдовзі була перша весняна гро-
за. Мигавиці так освітлювали бабу-
сину хату, що видно було, як удень.
Юрко шаснув під ковдру, при-
тулився до бабусі і стурбовано за-
питав :
— А якщо лелеки попадуть під
грозу?
— Вони сховаються під якимось
деревом.
— А коли кругом буде степ? —
не вгавав Юрко.
— Тоді сховаються в якійсь до-
линці, в густій траві. Не хвилюйся,
все буде гаразд,— з цими словами
бабуся поправила на онукові ковдру.
Юрко полегшено зітхнув і, вже
заспокоєний, міцно заснув.
Уранці у вікно, вмите грозовою
зливою, зазирає веселе сонце. Юрко
поспішає надвір, босоніж біжить по
росяному споришеві, бризками з до-
щової калюжі лякає курей і цуцика
Пуфика, котрий дрімав собі побіля
будки.
І раптом почув знайомі звуки.
Глянув на гніздо й завмер: у ньо-
му — Він і Вона.
— Лелеченьки! Де ж ви ховалися
від грози? — спитав у птахів.
Ті у відповідь заклацали довгими
дзьобами, мабуть, вітаючись із
Юрком.
ПЕТРО ШВЕЦЬ
ХОЧЕШ —ВІР, А ХОЧЕШ —ПЕРЕВІР
ЗОЗУЛЯ. Кажуть, що той, хто вперше
навесні почує зозулю, проживе стільки ро-
ків, скільки вона накує.
Першою летить у вирій і прилітає остан-
ньою зозуля. На це є дуже вагома при-
чина: в зозулі зберігаються ключі, вона —
ключниця вирію.
ГУСИ. Як летять дикі гуси, <го треба
підкинути угору трохи соломи й сказати:
«Гуси, гуси, нате вам на гніздо!» Потім
тую солому збирають, роблять із неї гніздо
для квочки. Тоді квочка висидить стільки
курчат, на скількох яйцях була підсипа-
на. Жодного розбовтка не буде.
Не стукай, як сидить гуска на яйцях, бо
позавмирають гусенята.
Червень
103
ХТО У ЛІСІ — ОЗОВИСЯ!
Лісова «комора» здавна рятувала
людей від голоду. І лобода, і
щириця, і кропива були для наших
пращурів не бур’яном, як тепер.
Вони були цілком їстівними, тим-то
й поширені вони поблизу людських
селищ. Серед ласощів, які спожи-
вають герої «Енеїди»,— «...рогіз,
паслін, кислиці, козельці, терен,
глід, полуниці...»
З дикоростучих їстівних рослин
від ранньої весни і до пізньої осені
можна готувати салати, супи, буль-
йони, холодні борщі. Для салатів
збирають, в основному, молоді
частини рослин — листя, пагінці,
проростки, кореневища, квіткові
бруньки. Ось далеко не повний пе-
релік того, що придатне для сала-
тів: кульбаба, кропива, свиріпа,
конюшина, медунка, гравілат, подо-
рожник, лобода, дзвоники, щириця,
яглиця, молоде листя липи. Салати
з кількох рослин, а особливо якщо
до них додати овочів, смачніші,
поживніші.
Багато рослин можна використо-
вувати не тільки для салатів, а й
варити, солити, квасити, марину-
вати, використовувати як добавку
до вінегрету, як приправу. Серед
них кропива жалюча, глуха кропи-
ва, грицики, осот жовтий, гусяча
цибулька, яглиця, петрів батіг,
королиця, молодило. Для аромату
до бутербродів, у салати, перші й
другі страви можна додавати дуд-
ник лісовий, мелісу, м’яту польову,
полин, астрагон, квасеницю.
Варене листя кульбаби вживають
як шпинат, підсмажене її коріння
за смаком схоже на каву. Коріння
лопуха печуть або підсмажують,
воно солодкувате, нагадує картоп-
лю. М’які стебла борщівника євро-
пейського обпарюють, солять і
їдять, корінці іван-чаю використо-
вують для супу. У сирому вигляді
можна споживати коріння козель-
ців, дзвоників, молодий очерет,
молоді кореневища і нижню части-
ну стебла рогозу...
Запашний і цілющий чай можна
приготувати з листя, квітів та інших
частин суниці, чорниці, чебрецю,
малини, ожини, м’яти, іван-чаю,
смородини, горобини, глоду, липи.
Справжніми лісовими ласоща-
ми є березовий сік, горіхи ліщини,
різноманітні ягоди. В липні дости-
гають суниця, малина, лохина, ожи-
на, чорниця, черемха. В серпні
відходить суниця, але з’являються
брусниця, глід, горобина, кизил,
шипшина. У вересні — жовтні —
листопаді збирають брусницю, ка-
лину, обліпиху, горобину, шипши-
ну, глід, терен. Від вересня і до квіт-
ня наступного року можна збирати
журавлину (клюкву).
ВОЛОДИМИР БОНДАРЕНКО
104
Червень
105
ЗАПОВІДНІ КУТОЧКИ УКРАЇНИ
УРОЧИЩЕ ГУКИ
Є в Рожнятівському районі на
Івано-Франківщині урочище, де
карпатський праліс зберігся у своїй
первозданній красі. І бродять тим
пралісом перегуди-перегуки: то під-
співають пташині, то підгудуть віт-
рові, то підтріпочуть листові. Через
те така горда постава у вікових
ялин, ялиць та буків. Через те ряс-
ниться трав’яний килим, вигойдую-
чи ніжноквітні лісові лілеї.
Це урочище заповідне, називаєть-
ся воно Гуки. Площа його порів-
няно невелика — всього 14 гектарів
залишилося такого пралісу. Зате
урочище донесло до наших днів гук
далеких століть рідної землі.
До державних заповідних уро-
чищ належать лісові, степові, бо-
лотні та інші природні зони. За-
повідають їх задля збереження в
природному стані. На Україні має-
мо понад 550 державних заповідних
урочищ.
КОЗАЦЬКИЙ ДУБ
Певно, про жодне з дерев на Ук-
раїні не складено стільки легенд,
як про дуб, що у Верхній Хортиці на
Запоріжжі. І не тільки тому, що це
дерево красиве й могутнє, що воно
вже сотні років зеленіє. А насам-
перед тому, що його, за переказа-
Червень
ми, вельми шанували запорозькі ко-
заки, що сам гетьман Богдан Хмель-
ницький відпочивав у його тіні
перед походом на ворога.
Хортицький дуб є державною па-
м’яткою природи. Він охороняється
державою з 1972 року.
Всього ж на Україні на сьогодні
оголошено державними пам’ят-
ками природи понад 2600 окремих
природних об’єктів та місцевостей,
що мають особливу цінність. Вони є
незвичайними або ж типовими для
нашої республіки чи її окремих
районів. Вони оберігаються для
наукових і культурно-освітніх ці-
лей. А ще для того, щоб довго-довго
люди могли милуватися їхньою
красою.
106
28 липня — День
Військово-Морського Флоту.
пн
1
8
15
22
29
ВТ СР чт ПТ СБ нд
2 3 4 5 6 7
9 10 11 12 13 14
16 17 18 19 20 21
23 24 25 26 27 28
ЗО 31
ЛИПЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Дощ почався при сході сонця —
припиниться аж надвечір.
Чим дрібніші краплини дощу, тим
довше він ітиме.
Злива при сонці, завтра буде дощ.
Потемніла в річці вода — чекай гро-
зи.
Вода в криниці змінила смак —
на зміну погоди.
Каштан розвився раніше за яб-
луню — на сухе літо.
І
Липень
110
Зацвіла шипшина — почалося літо.
Пізно розцвіла горобина — на довгу
грибну осінь.
Якщо корови, йдучи на водопій,
брикаються й форкають — на не-
году.
Одсиріло в покосах сіно — на дощ.
Дощове літо — гнила зима.
Якщо з дерев у суху погоду па-
дають гілки — буде дощ.
Сосна дзвенить, а дуб стогне —
на бурю.
Багато комарів — врожай на ягоди,
а мошки — на гриби.
Комарі літають роєм — на гарну
погоду.
Бабки вранці сидять крильцями на
схід, у полудень — на південь, а
ввечері — на захід.
Бобри перед дощем працюють цілу
ніч, а жаби вилазять на берег.
Увечері голосно цвіркочуть кони-
ки — на добру погоду.
Як цвіркун цвіркоче, а пугач кли-
че «пугу» — на гожу днину.
Згадайте, які метелики весною виле-
тіли першими — білі чи червоні.
Якщо червоні — літо буде багате на
мед і сухе, а білі — мокре й щедре
на молоко.
БЕРЕГ ВІТЧИЗНИ
Коли акацій буйний цвіт
запах на березі крутому,
з далеких мандрів теплохід
вертався поночі додому.
За бортом — хвилі вороні,
і в морі в темряві гуркоче...
Та ось, як вогник у вікні,
маяк заблимав серед ночі.
Він випромінював тепло,
до себе кликав крізь негоду,
і дужче битись почало
залізне серце теплохода.
Світив той вогник-трудівник
і моряку біля штурвала,
але дивитися в той бік
сльоза солона заважала.
Бо це горів для моряка
і цвів на вітрі, мов жарина,
не просто вогник маяка,
а перший вогник Батьківщини.
АНАТОЛІЙ КАЧАН
КНИЖКА В КНИЖЦІ
ПАВЛО ТИЧИНА
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
ЩО МІСЯЦЮ ЗІРОНЬКИ
КАЖУТЬ...
Що місяцю зіроньки кажуть
ясненькі?
Що шепчуть квітки уночі над
рікою?
Про що зітха вітер? Що чують
тумани,
Коли гай зелений цілують-милують?
Хотів би я знати, про що той
струмочок
У мріях своїх гомонить між травою?
Що листячко шепче, мов дише, в
садочку?
Про що очерет пісню сумную
дзвонить?
Хотів би я знати,— та хто теє скаже!
Хто скаже мені, що могили
гадають...
Чого реве вітер північний в діброві,
Чого він лютує, чому він радіє?
Скриплять і ридають дерева під
вітром...
Чого? Болить серце чи доля їх гірка?
Чи давлять важкії, понурії хмари?
І плаче травиця сама при дорозі...
Що бачить у сні став глибокий,
таємний?
Кому усміхаються рожі червоні?
А роси! Хто скаже, чиї вони сльози,
Такі дивні, чисті, мов перли
коштовні!
1910
Липень
111
НІБИ ЕТЮДИ ХУДОЖНИКІВ...
Кілька років тому у «Веселці» була вида-
на книжка оповідань і казок Василя Чух-
ліба «Олень на тому березі». У передмо-
ві до неї Юрій Збанацький розповідає
про такий епізод із часів війни радянського
народу проти фашистських загарбників.
Якогось дня до партизанського загону,
що діяв між Десною та Дніпром, прибуло
подружжя колишніх сільських учителів.
На них усі відразу ж звернули увагу:
«В руках у чоловіка — гвинтівка, а в жін-
ки — торбина за плечима, а в ній —
хлопчик малий. Йому там зручно, а мамі
легше його так носити. Круглими чорними
оченятами стривожено й зацікавлено ди-
вився дволітній Василько на озброєних
людей у лісі...»
Звичайно ж, ніхто не міг тоді й уявити,
що те хлопченя стане колись письменни-
ком. Але минуло кілька десятиліть, і вчи-
тельський син із села Лебедівки Козе-
лецького району на Чернігівщині видав
свою першу книжку. Називалася вона «Чер-
воні краплини вишень». Сталося це 1975
року. На той час Василь Чухліб став
уже зовсім дорослою людиною. За його
плечима стояло прожитих тридцять чотири
роки. Він устиг закінчити школу, мовно-
літературний факультет Київського пед-
інституту, працював у редакціях газет на
Чернігівщині, Донеччині, Київщині, зу-
стрічався з тисячами людей. Адже журна-
лістська професія — це дороги і люди, най-
несподіваніші зустрічі, прочитані сторінки
людських доль...
Очевидно, під впливом отих зустрічей
і почав журналіст писати не тільки те,
чого вимагала газета, а й художні твори.
Він облюбував жанр, який критики нази-
вають ліричною мініатюрою. Щось подіб-
не до етюдів у художників. Автор змальо-
вує яскравими словесними мазками вираз
людського обличчя, деталь із буднів чи
пейзаж природи. Така проза вимагає від
письменника неабиякої спостережливості
і зосередженості при вгляданні в дійсність.
Як засвідчила книжка «Червоні краплини
вишень», Василь Чухліб, щедро надаро-
ваний такими дорогоцінними якостями,
вміє вияскравити для погляду уяви читача
те, на що багато хто з нас просто не звер-
тають уваги або ж і взагалі не помічають
його. І особливо це стосується природи.
Подеколи ми звикаємо до неї, мовби до
свого одягу: все є, все на місці, отож і не
завважуємо тих чи тих її змін. Лиш по-
мітимо, наприклад, що вже випав сніг чи
на деревах з’явилося листя...
Ліричні мініатюри Василя Чухліба — то
здебільшого своєрідне вікно в природу. Йо-
го герої живуть у дружбі й злагоді з дерева-
ми, травами, ріками, з домашніми і дикими
тваринами, відчувають красу навколиш-
нього світу і бережуть її. Чи й треба казати
наскільки це важливо сьогодні, коли приро-
да просить у людей захисту, коли кожен із
нас повинен допомагати їй вижити. І я
вірю, що багато читачів після знайомства з
книгами Василя Чухліба стали охоронця-
ми природи. Ось назви тих книг, які в різ-
ний час з’явилися у «Веселці» : «Хто встає
раніше», «Безкозирка», «Тарасикова зна-
хідка», «Чи далеко до осені», «Пісня то-
ненької Очеретини», «Пілотка ліщинових
горіхів», «Жарини на снігу», «Олень на то-
му березі».
...Сьогодні за плечима письменника вже
п’ятдесят прожитих літ. Ще більше доріг,
людей і зустрічей. Звичайно ж, про них ми
ще прочитаємо в його майбутніх книгах.
МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИИ
Липень
112
ТОЙ, ЩО ЖИВЕ НА БАШТАНІ
Оповідання
Баштан був далеко від села, серед
неозорого степу. Довкола башта-
ну — поля золотої пшениці, кві-
туючих соняшників, високої, як ліс,
кукурудзи. На баштані вилежува-
лися проти сонця смугасті кавуни,
жовтобокі дині, день за днем повни-
лися солодким соком.
Господар баштану — дід Матвій,
курінь якого он на пагорбку. Час від
часу дід обходить баштан, оглядає
свої володіння, а потім всідається
біля куреня й плете солом’яного
бриля. Тихо на баштані, спокійно.
Тільки стрекочуть віддалік у траві
коники, дзеленчить у високості
жайворонок та іноді прошелестить
крилами лелека, що летить до сте-
пового озера.
Одного разу дід Матвій обходив
баштан і раптом помітив: кавун,
який ще вчора був цілий-цілісінь-
кий, тепер лежав надгризений. Та і
який же кавун — чи не найбільший
на баштані! Дід замислився.
— Ге, це, либонь, тушканчик за-
явився. Той, якого називають єму-
ранчиком. Схожий на зайця, тільки
набагато менший,— гомонів сам до
себе.— Люблять ці ємуранчики ка-
вуни та дині. От біда! Так він мені
половину баштану перепсує. Один
кавун не сподобався, за іншого візь-
меться.
І дід пішов по баштану, пильно
вдивляючись, аби знайти ємуранчи-
кову нору. А виявити її не так про-
сто. Бо ємуранчик добре маскує вхід
до нори, перед світанком закриває
його земляною пробочною.
Довго ходив дід Матвій по башта-
ну, та врешті помітив в одному місці
свіжу пробочну. Він сидів над нею й
примовляв:
8 Дванадцять місяців
Липень
113
— Бач, заховався? Цілий день
спатимеш, а вночі знову виберешся
з нори й чинитимеш шкоду?
Дід Матвій знав: якщо він почне
розкопувати нору, ємуранчик виско-
чить через запасний вихід, яких не
один, а кілька. І хутко вириє нору
в іншому місці. Упіймати ємуранчи-
ка просто неможливо.
Дід Матвій був мудрий, як і всі ді-
ди. Коли обідав кавуном, то з’їв
кілька скибок, а решту поклав біля
входу до ємуранчикової нори.
Ємуранчик весь день солодко спав
у прохолодному підземеллі. А коли
баштан почали огортати сутінки,
він прокинувся, відіткнув пробочку
й вибрався на поверхню. Прислу-
хався, принюхався. О, пахне каву-
ном. Та ось він лежить, розрізаний,
ніби світиться проти місяця. Єму-
ранчик поласував кавунцем, а зер-
нята повибирав і відніс у нору. Не-
хай будуть про запас, потім він їх
полузкає. Кавунячі зернята — сма-
кота!
Уранці дід Матвій, як завжди,
оглядав баштан. Біля ємуранчико-
вої нори побачив тільки шкуринку
від кавуна. Усміхнувся й пішов да-
лі. Усі кавуни та дині на баштані
були цілі.
Тепер щодня сторож, коли їв ка-
вуна чи диню, залишав частину для
ємуранчика.
Ємуранчик завше виходив з нори,
коли баштан оповивали густі сутін-
ки. Повечеряє залишеними дідом
наїдками й гуляє по баштану. Пли-
гає туди-сюди й усе чує, все бачить.
Он вийшов на полювання вухатий
їжак, чатує на комах та жуків.
Он польова миша на високій лободи-
ні оббирає насіння. Прошмигнула
прудка ящірка. Пролетіла над баш-
таном птиця дрімлюга. Дрімає вона
вдень, а вночі вилітає по здобич.
А хом’як-товстунець чого це сюди
приплентався? Він же біля пше-
ничного лану живе, теребить з коло-
сків зернята, набиває ними кишень-
ки за щоками.
А як почує ємуранчик шелест со-
виних крил чи лисячий запах, од-
разу ховається в нору, закриває її
пробочною. Бо і сова, і лисиця —
то його вороги.
Однієї темної ночі вибрався єму-
ранчик з нори, підхарчувався трохи
й сів, нашорошивши великі вуха
й глипаючи своїми зіркими очиця-
ми, які й у темряві бачать. Він і
зараз бачив, як вилискують крути-
ми боками кавуни, що вночі здають-
ся казковими велетнями. Чув, як
дихають вони теплом, яке за день
увібрали від сонця. На пагорбку в
курені покашлював дід Матвій. А
потім старечого кахикання не стало
чути — мабуть, дід задрімав. Над
баштаном залягла заколисуюча
тиша.
У цій тиші ємуранчик раптом уло-
вив якийсь шелест. Долинав він з
кукурудзи і все ближчав та ближ-
чав. Ємуранчик не міг розгадати,
що за звір то йде. Він наструнив
свої довгі вуха-вібриси, втягнув
носом повітря. Звіром ніби не пахло.
Ємуранчик принишк за великим
кавуном. Та якби він сидів і на від-
критому місці, хто його, такого ма-
лого, та ще й у темряві, розгледів
би? А ємуранчик розгледів їх.
На баштан вийшли дві великі чор-
ні постаті. Постояли, прислуха-
114
лись. А потім, пригинаючись, поча-
ли нишпорити по баштану. Тихо
зривали і кидали в лантухи най-
більші кавуни. Ємуранчик спочатку
не міг збагнути, в чому річ. Якщо
люди приїздили на баштан, то
вдень, і дід Матвій частував їх ка-
вунами, потім допомагав вантажити
кавуни та дині на машину, і вона
везла їх до села. А ці самі потаємно
порядкують. А дід Матвій не бачить
і не чує.
Чорні постаті наближалися до
ємуранчика. І тут він звівся на довгі
лапи й засвистав щосили. И тієї ж
миті шмигнув у схованку.
Він уже не бачив, але й під землею
почув, як вибіг з куреня дід Матвій
і залементував:
— А хто це тут шастає? Стій,
стрілятиму! — І бабахнув у небо з
дробовика.
Крадії кинулися в кукурудзу, на
баштані залишилися лантухи з ка-
вунами. Сторож переносив їх до ку-
реня й картав себе:
— І як же це я задрімав? От
халепа! Чекай, а хто ж це свистав
так, що я прокинувся? Не злодії
ж свистали? — І тут збагнув: —
Та це ж ємуранчик мене розбудив!
Ну й молодчина!
Наступного вечора ємуранчик ви-
йшов із нори й побачив біля входу
дві половинки спілої, пахучої дині.
Такої солодкої дині він ще ніколи не
їв...
Був і ще випадок, коли забрели на
баштан козулі. Хтозна-де той ліс, а
вони, видно, по річці, по очеретах
аж сюди заблукали. Ємуранчик од-
разу своїм свистом підняв на ноги
сторожа.
Отак і стерегли вони удвох кол-
госпний баштан — дід Матвій і єму-
ранчик — аж до пізньої осені.
А сонце гріло все скупіше, хоч
дні були ще теплі, та вночі пові-
вало холодом. З баштану вивезли
майже весь урожай. Одного дня зно-
ву приїхала із села вантажівка. Мо-
лодий шофер загукав:
— Збирайтеся, діду, та поїхали
додому! Чи зимувати тут зібрали-
ся? Так у хаті все ж тепліше.
Удвох з дідом вони розібрали ку-
рінь, повантажили його в кузов.
Позбирали також останні, де кращі,
кавуни.
— Сідайте, діду, в кабіну,— при-
прошував водій.— Що ви там длу-
баєтесь? Жалко з баштаном своїм
розставатися?
— Зачекай, хлопче, я зараз,—
сказав дід і пішов у другий кінець
баштану.
Він віднайшов ємуранчикову но-
ру і поклав біля неї якогось вузли-
ка.
Вантажівка повільно виїхала з
баштану й помчала до села криву-
лястою дорогою, обабіч якої розля-
гався тепер уже опустілий степ...
Ємуранчик кілька ночей ще виби-
рався зі свого помешкання, плигав
по непривітному баштану, збирав
рештки кавунів. А коли зовсім по-
холодало, коли пішли холодні дощі,
він забрався глибоко в нору й заснув
до весни. Під головою в нього лежа-
ла подушечка — залишений дідом
Матвієм вузлик. Нагорі розгулюва-
ла хурделиця, тріщав мороз, а в норі
було затишно й тепло. І снилися
ємуранчикові солодкі сни — про те,
як прийде нова весна, а за нею —
літо, зазеленіє, заквітує степ, і він
знову разом з дідом Матвієм стерег-
тиме баштан. А як прокинеться
ємуранчик навесні від сплячки, то
на перший сніданок йому будуть
смачні кавунячі зернята, які зали-
шив дід Матвій у вузлику...
ВАСИЛЬ ЧУХЛІБ
Липень
115
ВЕРБЛЮД І ХЛОПЧИК
Оповідання
Байир — це верблюд. Байир озна-
чає «гора», такий він сильний і ве-
ликий.
Коли Байир постарів, йому пере-
стали давати роботу, думали, що так
краще, а Байиру було погано, він
сумував.
Але якось до Байира підійшов син
дядька Кули, Мурад. Він дав йому
шматок коржа.
— Мене звати Мурадом,— сказав
хлопчик верблюду,— а тебе — Бай-
ир. Давай дружити.
Мурад приходив до верблюда
щодня, пригощав його, гладив по
шиї. А верблюд, щоб зробити другу
приємне, лягав на землю. Так він
запрошував Мурада покачатися.
В кінці травня, коли трава в пу-
стелі вигоріла, Мурад взяв з собою
Байира збирати дрова. Пухнаті в’яз-
ки тонкого степового дерева були
неважкі, але старий верблюд носив
їх на собі, пишаючись, відкинувши
голову й випнувши груди. Адже він
знову працював, він знову допома-
гав людям.
Пішли вони якось до далекого
саксаульника. Тут було багато су-
хих гілок. Мурад працював доти, до-
ки сонце не піднялося в зеніт. Зроби-
лося жарко, як у печі. Мураду захо-
тілося пити, і тут він пригадав, що
забув баклагу з водою. Додому да-
леко, і він вирішив завернути доро-
гою до великого такира. Такир —
тверда, рівна земля, де весною зби-
раються весняні води. Мурад знав,
що на такирі є ями, де вода збе-
реглася. Такир було видно здалеку.
Він виблискував на сонці, як дзерка-
ло. Це виступила сіль.
Байир спочатку йшов по такиру, а
потім зупинився.
— Дивися,— попереджав його
Мурад,— додому далеко, без води
погано буде.
Він хотів було сам піти до ями з
водою, але Байир взяв його зубами
за сорочку й потягнув до себе.
— Який ти чудний сьогодні! —
здивувався Мурад.— Це від спраги,
ходім нап’ємося.
Байир не послухався друга.
Земля вгиналася, як засохле звер-
ху тісто, але хлопчик не звернув
на це уваги. До ями з водою залиша-
лося не більше десяти кроків, як
раптом Мурад провалився по колі-
на. Смикнувся — і не зміг витягну-
ти ногу. І раптом відчув, що про-
валюється дедалі глибше. Ліг живо-
том на землю, але підступна земля
ввігнулася, із тріщин почала просо-
чуватися вода.
— Байир! — закричав Мурад
розпачливо.
Верблюд ступнув декілька кроків
по нерівній землі такира, потім ліг
на живіт і поповз.
Земля просідала під Байиром, але
він підібрався до Мурада ближче,
схопив його зубами за сорочку і
потягнув, відповзаючи назад від
страшного місця.
Трясовина захлюпала, але Мурад
вже був на волі.
Він підповз до Байира, обняв, по-
Липень
116
терся головою об його смішну верб-
люжу голову.
— Пробач, Байир,— сказав хлоп-
чик своєму мудрому другові.— Хо-
дімо звідси хутчіш!
Верблюд дивився на Мурада сум-
ними добрими очима й не рухав-
ся. І тут Мурад помітив, як прогну-
лася навколо Байира земля. Трясо-
вина відпустила хлопчика, але зі-
бралася проковтнути верблюда.
— Байир, миленький, потерпи! —
Мурад зірвав з його спини в’язку
саксаулу, підіткнув гілки верблюдо-
ві під живіт і, не оглядаючись, не
гаючи ані хвилинки, помчав додо-
му.
Він не пам’ятав, скільки разів
падав. У нього вистачило сил відчи-
нити двері кибитки й прошепотіти: _
— Врятуйте Байира, він врятував
мене...
Вранці, отямившись, Мурад поба-
чив, що в кибитці немає нікого.
— Байир!— згадав хлопчик і
встав. Ноги слухалися погано, в
голові наморочилося, але Мурад до-
брався до дверей і вийшов на ву-
лицю.
Верблюд стояв біля кибитки, і пе-
ред ним лежав оберемок трави.
Байир перестав жувати й повернув
до хлопчика голову. І Мурад за-
сміявся: сіно в роті Байира стри-
міло в усі боки, неначе вуса.
КАЮМ ТАНГРИКУЛІЄВ
Липень
117
ВЕЧІР
Чорніє смерека,
мовчить,
Зірничка далека
блищить —
То злото зірничка
пряде,
Тихесенька нічка
іде...
Хвиля легко дише
в імлі,
Лист вітрець колише
У СНІ,
Явір ся схиляє
в саду;
Сопілочка грає
ду-ду...
Сопілочка дзвонить,
як чар,
Вітрець звуки гонить
У яр,
І звук в тихій тузі
летить,
Аж калина в лузі
тремтить.
МАРІЙКА ШДГІРЯНКА
ЕКОЛОГІЧНИЙ словник
БОТАНІКА. Від грецького «ботані», що
означає трава, пасовисько. Ботаніка —
наука про рослини, складова частина нау-
ки біології. Вивчає будову рослин, їхню
життєдіяльність і розвиток, умови існу-
вання, зв’язок рослин із зовнішнім середо-
вищем, класифікацію, походження і ви-
користання в народному господарстві.
ГАЛОФІТИ. Навколо нас — найрізнома-
нітніші рослини. Але ти міг помітити, що
деякі з них ростуть на болотах, інші в воді,
ще інші — на дуже сухих грунтах. Є рос-
лини, що живуть тільки на грунтах з висо-
ким вмістом різних солей. Такі грунти
бувають на деяких узбережжях морів і
океанів, а також у пустелях, де колись
в давнину було море або озеро. Вода по-
ступово випарувалася, а в грунті залиши-
лось багато солі. Рослини, що можуть існу-
вати на таких занадто засолених грунтах,
звуться галофітами. Це, наприклад, сакса-
ули — невибагливі мешканці пустель. Га-
лофіти — рослини-індикатори, вони вка-
зують, що грунт солоний.
ГІДРОБІОЛОГІЯ. Ти вже знаєш, що вода
є однією із складових частин біосфери,
що в воді живе дуже багато різних жи-
вих істот — риби, морські та річкові звірі,
рослини. Можливо, ти бачив у кіно чи по
телевізору коралові рифи. Це ціле казкове
царство: сотні видів різних за формою та
кольором рослин, дрібні й великі риби,
багато молюсків, морські зірки та їжаки,
восьминоги, що можуть міняти забарвлен-
ня, краби й лангусти та безліч інших
тварин. У воді живуть також дрібні од-
ноклітинні водорості — фітопланктон і
мікроскопічні тваринки — зоопланктон.
Наука, яка займається вивченням всіх мор-
ських і прісноводних живих істот, зветься
гідробіологією. Гідробіологія — складова
частина біології.
Липень
118
РЯБЕНЬКИЙ КОНИК
Волинська сміховинка
Іду я та йду, молоденький,
Аж стоїть коник рябенький;
Я на нього хотів сісти,
А він мене хотів з’їсти;
Я на нього таки сів,
А він мене таки з’їв.
Кепська штука, пане-брате!
Треба думати-гадати,
Як з коника утікати!
Отже, в конику лежу,
Разом з коником біжу,—
Куди коник, туди я —
Така доленька моя!
Скаче коник зо всіх ніг
Та в зелений гай забіг.
В гаю ж дрова хтось рубав,
Сокирочку там поклав,
Устромив її в колоду —
Сам пішов, мабуть, по воду.
Взявши хутко ту сокирку,
В конику пробив я дірку.
Дірку в боку прорубав,
На світ божий виглядав;
Та як звідти вилізав,
З коника на землю впав!
Цілих три дні там лежав,
І ніхто того не знав —
Ані отець, ані мати
Про біду свого дитяти!
Та таки я щастя мав,—
Ось мене хто рятував:
Прилетіла муха,
Принесла хліба пів-окруха;
Прилетів жук,
Приніс меду горнук;
Як я того хліба покушав,
То трошечки одужав.
Як я того меду скуштував,
То й зовсім на ноги встав.
Отака була пригода,
Не забуду за три года!
Вас прошу про те мовчіте
Та нікому не кажіте!..
ОЛЕНА ПЧІЛКА
Липень
119
* * #
На білу гречку впали роси,
Веселі бджоли одгули.
Замовкло поле стоголосе
В обіймах золотої мли.
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
ЗНАЙОМТЕСЬ — КНИЖКА
ЗЕМЛЯ СВІТЛЯЧКІВ
Повість-казка відомого україн-
ського радянського письменника
Віктора Близнеця про життя лісо-
вих чоловічків — стовусів та триву-
сів, які в запеклій боротьбі перемог-
ли печерних страховиськ.
...З усіма своїми родичами
Сиз XII належав до мирного лісово-
го народу, а лісовий народ, як вй
знаєте, вдень — од сходу до заходу
сонця — спить, а вночі виходить на
службу.
Як тільки за лісом сідало сонце,
десь здалеку лунав густий, немовби
розлитий у самому повітрі, розло-
гий вечірній дзвін:
Бом!
Бо-о-м!
Бом!
То сторож лісу сповіщав про те,
що день закінчився і що всім лісо-
вим стовусам і тривусам пора про-
кидатися... Сиз XII, він же від роду
Стовус, відчиняє двері свого знаме-
нитого музею і запрошує вас у гості.
Ну, а якщо на сходах стукотіли кро-
ки і хтось із гостей навідувався до
нього в галерею... О, ви самі побачи-
те, як оживав тоді наш мудрий Сиз
і що з ним робилося в такі хвили-
ни! А треба сказати, що Сиз XII був
неперевершеним у світі колекціоне-
ром. Що він зібрав і чим страшенно
пишався, ми поки що залишимо в
таємниці.
Липень
120
Липень
121
ПН ВТ СР чт ПТ СБ НА
12 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 ЗО 31
СЕРПЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Багато ягід на горобині — осінь бу-
де дощовою, малосухою.
Багато горіхів — голодний рік.
Риба виграє біля самої поверхні, а
ловитися на вудку не хоче — не-
вдовзі піде дощ.
Зі ставка пахне свіжою рибою —
чекай дощу.
Перед зливою раки виповзають на
берег і зариваються в пісок.
Коли літньої пори в прохолодну по-
году чути грім, то така погода стоя-
тиме тривалий час.
Багато павутиння в серпні — на
довготривалу й гожу осінь.
Якщо бур’яни влітку ростуть особ-
ливо високі — зима буде сніжна.
Якщо шпаки не одлітають на пів-
день — осінь видасться тривалою й
сухою.
Квітоніжки картоплі згинаються
донизу, а квітки начебто в’януть —
на негоду.
Зелена дощова жаба змінює своє
забарвлення на коричневе — чекай
дощу.
Перед дощем реп’ях розкриває свої
колючки.
Якщо квітки білої водяної лілеї до
восьмої ранку не піднімуться над
поверхнею — по обіді буде дощ; ко-
ли ж не з’являться зовсім — на зли-
ву чи похолодання.
Якщо влітку на вишні з’являється
цвіт — на теплу й суху осінь.
На каштановому листі виступили
липкі краплини соку — за добу піде
ДОЩ.
Якщо по вербових гілках стікає
сік — за день чекай на негоду.
Багато жолудів на дубах — на теп-
лу зиму.
Серпень
124
СЛІПНИ дощ
Дозріли жито і пшениця,
Комбайн спішить на косовицю.
І, як навмисне, в день такий
Прийшов на поле дощ сліпий.
Йому кричать: «Не заважай
Збирати людям урожай!
Іди собі гуляти в ліс!»
А дощ пішов на сінокіс.
І тут йому не раді теж:
«Ти наше сіно зіпсуєш!
Іди собі на болота!»
А дощ вертається в жита.
Іде і журиться, що всюди
Женуть його із поля люди,
Хоча раніш не проганяли,
А скрізь, як гостя, зустрічали.
КНИЖКА В КНИЖЦІ
ПАВЛО ТИЧИНА
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
ДЕ ТОПОЛЯ РОСТЕ...
Де тополя росте,
Серед поля стою.
І шумить, і співа
Жито думку свою.
Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п’янить...
АНАТОЛІЙ КАЧАН
Жито шепче мені,
Як привільно навкруг,
І тремтить вдалині
И потопа виднокруг...
Гей, простори які.
Любо-мило землі:
Де не глянь — колоски
Та всі в злоті-сріблі.
Де не глянь — колоски
Проти сонця блись-блись...
Лиш ген скраю ліски,
Ніби дим, простяглись...
Лише скраю ліски,
А то все, все жита,
Колоски, колоски,
Тиха думка свята.
1911
Серпень
125
УПЕРТЕ ТЕЛЯ
Оповідання
Тільки-но Роман усівся в садку
під шовковицею і заходився при-
лаштовувати до ракети вузенькі
алюмінієві крильця, як з хати ви-
йшла мати й сказала докірливо:
— Бач, сам так у холодочок схо-
вався, а телятко нехай на сонці
мліє!
— Зараз перепну,— буркнув Ро-
ман.
— Та не забудь і казанок з водою
переставити.
— Не забуду...
Романові дуже не хотілося відри-
ватися од своєї роботи, але що
вдієш — треба. Це ж бо його обов’я-
зок — доглядати за телям.
Поскладав у коробку крильця й
пішов через город на леваду, де було
прип’яте теля.
Сонце підбилося високо в небо і
пекло так, що заледве волосся на го-
лові не присмалювало. Усі господа-
рі вже перевели в холодок під верби
своїх телят, кіз, свиней. На леваді
залишилися тільки їхній бичок і
сусідська льоха. Та льосі що, їй бай-
дуже, їй не дошкуляла спека. Вона
перекинула чавун з питною водою,
розвалилася в калюжі й від задово-
лення рохкала і мружила очі. А
ось бичкові справді було жарко. Він
не пасся, лежав, уткнувши голову в
лопушиний кущ, і важко дихав.
Роман розхитав довгий дубовий
прикорінь, витяг його із землі, вхо-
пився за мотузяний припинач і гук-
нув невдоволено до теляти:
— Ану, вставай! Швиденько вста-
вай! Морока мені з тобою...
Бичок підвівся й здивовано вту-
пився у Романа, не розумів, за що
він на нього гнівається.
— Чого витріщився? — сердито
смикнув Роман за вірьовку.— Хо-
дімо в холодок!
Та легко сказати — «ходімо»! Би-
чок, хоч як йому було жарко на
сонці, не захотів іти за Романом.
Мабуть, образився, що той грубо з
ним повівся. Хіба він міг знати, що
в Романа є важливіша справа, ніж
ото водитися з телям. Стояв, дур-
ний, як укопаний, з місця не зру-
шиш.
Тоді Роман дужче смикнув до
себе припинач. Але бичок уперся і
потягнув його в протилежний бік.
— Ти диви, ще й капризує! —
обурився Роман.— Ось зараз я тебе
приборкаю!..
Проте що вже тільки він не робив:
і сидячи цупив за вірьовку, і лежа-
чи, де там — бичок виріс за весну,
набрався сили, тепер його не поду-
жаєш.
А сонце, мов нарочито, ще жаркі-
ше пекло, припікало. Роман упрів,
аж піт з нього котився градом і над
ним кружляли надокучливі кусючі
гедзі, яким анітрохи не заважала
спека.
— Ну, бицюро, я ж тебе провчу,
ох і провчу!..— зовсім розлютився
Роман.
Міцно намотав на руку вірьовку,
в другу взяв прикорінь і підійшов до
теляти. Не встигло воно й оглядіти-
ся, як він з усього розмаху луснув
його прикорнем по спині.
— Оце тобі, щоб знало, як...
Далі не доказав. Бичок, чи то від
болю, чи то від переляку, так
кинувся од Романа, що трохи руки
йому не відірвав. А потім як неса-
мовитий помчав з левади, тягнучи
за собою хлопця.
Роман напружився, спробував зу-
Серпень
126
пинити теля, але його уже ніяка си-
ла не могла втримати. Хотів звіль-
нитися од вірьовки, яку необачно
накрутив на руку, і цього не міг
зробити: вона була натягнута, мов
струна.
Останнє, чим сподівався він уга-
мувати теля,— це ласкавим і бла-
гальним:
— Бицю, бицю, бицю...
Але «биця» вже не вірив у Рома-
нову доброту і ще швидше втікав.
Напевно, думав, що він женеться за
ним, щоб знову полупцювати.
Утративши всяку надію зупинити
теля, Роман старався не відстати від
нього, не спіткнутися, за щось не
зачепитися. Бо тодім направду воно
або ж руку йому відірвало б, або
ж волочило по землі.
— Куди це ти біжиш? — гукали
з дворів здивовані сусіди.
Та Романові не було часу поясни-
ти — мчав далі за навіженим бич-
Іком туди, куди тому заманулося
бігти.
Коли б Романа оце тепер спитали,
де він тоді з ним побував, не зміг би
як слід і відповісти. Пам’ятав лише,
що біг городами, розкидаючи в усі
боки жовті соняшникові голови, які
безжально гамселили його, трощив
високі стебла кукурудзи, шорстке
листя якої боляче шмагало по об-
личчю, петляв поміж деревами в са-
дах, плигав через канави й огорожі.
Серпень
127
Навіть дивувався, як поперестрибу-
вав через них. Зараз нізащо не зумів
би!
Погасавши вволю, бичок врешті
стомився і сам, без принуки, пішов
під вербу в холодок. Бери спокій-
ненько й припинай його там!
Але Романа після всього, що до-
велося пережити, пойняла така об-
раза на теля і така жалість до себе,
що він не стримався і заплакав.
Зачувши плач, мати прибігла на
леваду.
— Ну, чого ти, чого? Що, з хлоп-
цями побився?
А Роман ще дужче, ще жалібніше
заплакав.
— Та хто ж тебе? Хто?..— допи-
тувалася мати.
Не перестаючи схлипувати, Ро-
ман з ненавистю поглянув на бичка
і розповів, як він поглумився над
ним.
— То, кажеш, прикорнем його
вдарив? — перепитала мати.
— Угу,— кивнув Роман.— Упер-
ся, в холодок не хотів іти.
Мати осудливо похитала голо-
вою:
— Та навіщо ж було його бити?
Вирвав би травички, показав, по-
кликав би лагідненько, так він би
за тобою не то в холодок, на край
світу пішов би... Бач, ракети вмієш
складати, а до такої простої речі не
додумався...
Вона нахилилася, зірвала в горо-
ді на межі жмутик трави. І справді:
бичок, як загледів у материній руці
зелень, одразу підбіг до неї.
Проте Роман уже не чекав, поки
мати покаже йому, як бичок може
іти «на край світу». Все одно не
повірив би, що то не вперте, а
звичайне собі теля. Витер сльози й
пішов у садок під шовковицю скла-
дати ракету.
БОРИС КОМАР
* * *
... Так пахнуть тільки у дитинстві
Гречаний вистояний мед,
І теплі руки материнські,
І неба зоряний намет,
І паленіючі морелі,
І місячний холодний пил,
І хліб на писаній тарелі,
І тирса з-під гарячих пил.
Так пахне світ. І сонце пахне
Так неповторно, свіжо так...
І серце знов і знову прагне
Злетіти вгору, наче птах.
Зірвалося і полетіло
У літо... У мої літа.
Де небо палахкоче біло
І грає липа золота
Од бджіл... Коли ж я засинаю,
Воно, втомившись, присіда
Побіля мене тихо скраю
І до світанку повіда,
Як пахнуть мокрі стебелини,
Як ходить вітер між зелом
І сніг кружляє тополиний
Над тихим маминим чолом.
РОМАН ЛУБКІВСЬКИИ
Серпень
128
ЛІСОВІ БАЛАКУНИ
Казка
Якось насварилися птахи на ві-
домих лісових балакунів:
— Хоч би хвилинку помовчали!
А то Сорока цілісінький білий день
скрекоче — плітки переказує, Зо-
зуля все перераховує — та часом і
помиляється. Пугач вночі лякає,
спати не дає. А Болотяний Бугай у
річку дзьоба пустить та й гуде
собі так, що аж на тому боці чути!..
Засоромились балакуни. Зібрали-
ся докупи, кажуть:
— І ми мовчати вміємо. Відте-
пер аж доки нас не покличете, ми
ані пари з дзьобів...
І коли сонечко за ліс покотилося,
Сорока, Зозуля, Пугач усілися на
високу сосну, а Болотяний Бугай —
поблизу на березі річки, в очереті,
і замовкли.
Аж тут із нори під сосною вилізли
руді Лисенята та й почали грати-
ся — борюкаються, один одного на-
здоганяють, ще й голос вчаться по-
давати — гавкають тоненько, по-
вискують, мов щенята.
Пугач не втерпів, витріщив свої
банькаті очі:
— Пугу! Пу-гу-у! Ану геть звід-
си, не заважайте нам мовчати!
Почувши це, Болотяний Бугай аж
ревонув спересердя:
— Що ти за птах, Пугачу! Одразу
порушив слово.
А Зозуля швидко перерахувала:
— Ку-ку! Ні, не один, це ви обид-
ва розбалакалися. Ку-ку!
Тоді Сорока, що спостерігала за
всім цим з вершечка сосни, аж за-
скрекотіла в захваті:
— Лише мені одній вдалося про-
мовчати.
ЮРІЙ ЯРМИШ
д Дванадцять місяців
Серпень
129
ЧАРІВНІ КАМІНЦІ
Коли моя доня була маленька, вона якось спи-
тала мене:
— А як з яйця виходять пташенята?
Поки я згадувала зоологію, вона сама й відпо-
віла:
— Мабуть, яєчка — просто чарівні камінці.
Зізнаюсь, я не стала її розчаровувати: чарів-
ні, то й чарівні, так навіть цікавіше.
Але, уявіть собі, через кілька років я зустріла
чоловіка, від якого дізналася, що не тільки моя
дочка думала так про яєчка, а всі-всі наші пращу-
ри. Щоправда, було це тоді, коли люди й уявлення
не мали про зоологію, та й не тільки про неї...
Це було в ті далекі часи, які можна назвати ди-
тинством людства.
Так от, чоловік цей вивчав усе, пов’язане з істо-
рією України, цікавився життям людей, які жили
у нашому краї в давнину, їздив на розкопки.
Ви скажете: «А, він археолог!» Ні, не археолог.
«Тоді історик!» І не історик. Він, уявіть собі, лікар.
А ще — дослідник, а ще — художник, а ще —
мандрівник, а ще... Ви вже здогадалися, що го-
ловне — він небайдужа, цікава до багатьох речей
людина. Про таких кажуть — талановитий до
життя. їх не так мало на світі і, зрештою, кожен
з вас може такою людиною стати. Так от, Ераст
Володимирович Біняшевський цікавився і ціка-
виться багато чим, але найбільше — життям
свого народу. І не просто цікавився, а намагався
дізнатися якомога більше, їздив з археологами
на розкопки, вивчав історію, мандрував. Років
тридцять тому захопився писанками — розписни-
ми яєчками, почав їх збирати, вивчати, малювати.
Оді гарні малюнки, які ви бачите зараз, зробив
він — Ераст Володимирович, добрий лікар і ху-
дожник. А чому він мандрівник? Дуже просто.
Цілий рік Ераст Володимирович допомагає хво-
рим, а навесні, коли пробуджується природа і
на Україну приходить стародавнє, правічне с^я-
то Великдень (великий день пробудження при-
роди), він вирушає у мандри. Ходить по горах і
долах, заходить у сільця і села й скрізь питає: а
чи немає у кого писанок? Чому саме на це свято,
спитаєте? Бо так повелося з правіку: саме до цього
свята люди розписують «чарівні камінці» —
яєчка, після чого вони й стають писанками, чи
галунками.
Але якщо ви думаєте, що художники малюють
на яєчках, що їм заманеться, ви дуже по-
миляєтеся. У кожну рисочку, кружальце чи
хрестик закладено особливий, таємний смисл: за
допомогою цих знаків, які звуться тотемними, або
знаками заклинання, наші пращури просили-
заклинали своїх охоронців, помічників, допомог-
Серпень
130
ти їм вижити у повному небезпек світі. Жили ж
вони не у містах і селах, а по лісах і горах, у хиж-
ках і печерах, і буря, повінь, завірюха, дикі звірі
несли їм загибель.
Звичайно, багато хто з художйиків зараз уже не
пам’ятає, що означають усі ті гачечки та загогули-
ни, але кожен напевно знає, що відступати
від традиційного малюнка не можна, бо так запо-
віла бабуся чи дідусь, які передали їм своє вміння.
Отже, такі самі писанки, що ви бачите на
малюнку, тримали в руках люди, котрі жили на
нашій землі більше двох тисяч років тому.
От яке чудо доніс до нас з вами Ераст Володи-
мирович! Він постарався передати всі відтінки
кольорів, які вживали давні художники. А ство-
рити ту чи іншу фарбу, дати той чи той колір
їм було ой як нелегко: колись же фарби були са-
моробні, і робили їх з кори та плодів дерев, трав
і квітів. Природні фарби не дуже тривкі, з часом
вицвітають. Так от, щоб побачити, якими вони
були спочатку, Ераст Володимирович удавався до
мікроскопа: у порах яєчка зберігався початковий
колір. Що то небайдужа людина! І не лінива.
А отже — щаслива. Недаремно ж кажуть, що лі-
ниві та байдужі щасливими не бувають...
Думаю, ви вже роздивилися малюнки, нами-
лувалися ними. Зауважили, що у різних куточках
України яєчка розписують по-різному? На Київ-
щині малюнок крупний, такий самий на Терно-
пільщині, Закарпатті. А на писанках Гуцульщи-
ни — дрібненький. Чому так? Достеменно не знає
ніхто, але можна припустити, що гуцули просто
намагалися помістити на яєчку якомога більше
знаків заклинань...
А звернули увагу на розпис? Які назви! «Вазо-
нок», «Круторогі», «Волове очко»... Гарно, прав-
да? Так от, щоб ви знали: у кожній з цих
назв закладений особливий, тотемний смисл. «Ва-
зонок» — то символ Дерева Життя... «Волове
очко» — тотем прадавнього бога Велеса, охо-
ронця лісів, «Круторогі» — знак Сонця, що ру-
хається по небу.
Отакі вони — «чарівні камінці». Прості й водно-
час незвичайні, як і багато що в нашому житті.
Треба тільки вміти побачити.
ЛЮДМИЛА КАТКОВА
Серпень
131
ХТО У ЛІСІ — озовися
КОЛИ ИТИ ПО ГРИБИ
На світі існує понад 100 тисяч
видів грибів, але їстівних серед них
небагато. В лісах України росте
близько ста видів.
Коли ж збирати гриби і в який ліс
вирушати з кошиком?
В квітні — травні на порубах,
вздовж доріг і канав, у місцях,
де порушена лісова підстилка, виро-
стають зморшки та строчки. В кін-
ці травня з’являються підберезови-
ки (бабки), інколи маслюки. Чер-
вень — пора сироїжок (синьо-зеле-
ної, рум’яної, красивої, вицвітаючої,
їстівної, медово-болотної та інших),
лисичок, маслюків, моховиків, підо-
сичників (червоноголовців), білих
грибів. На Україні росте понад 15
форм білого гриба: дубова форма —
в дубовому лісі, соснова — в сосно-
вому, смерекова — в смерековому і
т. д. Всі вони мають чіткий сітча-
стий малюнок на ніжці.
В липні до червневих видів і форм
приєднуються літні опеньки, пече-
риці, польські гриби, дощовики ве-
летенські, синяки. Всі вони ростуть
в серпні і у вересні, отже, й збір
їхній ведеться протягом цих міся-
ців. У вересні, крім того, збирають
грузди, підгрузди, рижики, зелени-
ці, осінні опеньки, вовнянки, рядов-
ки. З жовтневого асортименту гри-
бів вибувають тільки дощовики.
І
Серпень
132
В листопадовому лісі найчастіше
зустрічаються опеньки, але трап-
ляються й маслюки, й рядовки.
Завершують грибний сезон зелениці
та зимові гриби, їх можна назбира-
ти ще й в грудні.
Кожному, хто вирушає з козуб-
ком до лісу, неодмінно треба навчи-
тися розпізнавати отруйні гриби —
спершу по малюнках, а потім
і в лісі. Отруйні гриби ростуть
так само від ранньої весни до піз-
ньої осені, отруїтись можна й зи-
мою — сушеними отруйними гри-
бами.
Найкраща пора для збирання гри-
бів — світанок. Рано-ранесенько,
коли під наметом лісу ще немає
сонячних зайчиків, гриби помітні-
ші. Легко їх розшукувати також
при росі — намокла шапинка бли-
щить, і її можна помітити здалеку.
Гриб найкраще зрізати ближче до
землі, якщо ж виривати, то можна
пошкодити грибницю, а нові гриби
виростуть на пошкодженій грибниці
не скоро. В пошуках грибів не тре-
ба переривати лісову підстилку, так
теж можна пошкодити грибницю.
Крім того, змінюється ще й темпе-
ратурний режим, вологість грунту, і
гриби на цьому місці довго не рости-
муть. Не слід брати дуже дрібні
гриби, по них можна прийти через
день-два, коли вони підростуть. Не-
їстівні, сумнівні, отруйні, а також
старі гриби збивати і роздавлювати
недопустимо: їх поїдають лосі, біл-
ки, глухарі, сойки та інші лісові
тварини.
Гриби збирати можна, на жаль, не
всюди. Там, де територія після ава-
рії на Чорнобильській АЕС забруд-
нена радіоактивними елементами,
збір забороняється (карти забрудне-
ності друкуються в газетах).
ВОЛОДИМИР БОНДАРЕНКО
РОСЛИНИ-БАРОМЕТРИ
У природі кожен організм якось
реагує на зміни у навколишньому
середовищі. Це здавна помітили лю-
ди. Радимо поспостерігати й вам.
Зверніть увагу, наприклад, на
ялину. На похмуру дощову погоду її
гілки опускаються донизу, на пого-
жу днину — піднімаються, дерево
«веселішає». Якщо ви поставите
вдома гілочку, а поряд покладете
шишку, то вони також підкажуть
вам погоду.
Гілочка похилиться перед него-
дою і випрямиться на хорошу по-
году, а шишка стулятиме або
розтулятиме свої лусочки.
Помітили, що багатий урожай го-
робини — на морозяну зиму. А от
якщо забарилися у лісі гриби, зга-
дайте: «Пізній гриб — пізній сніг».
Отже, не скоро земля вкриється
пухнастим білим покривалом.
СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА
Серпень
133
1 вересня — День Знань.
пн вт ср чт пт сб на
1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
ЗО
ВЕРЕСЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Під- час дощу плетуть свої тенета
павуки — дощ невдовзі припинить-
ся.
На рослинах багато павутиння —
на тривалу теплу погоду.
Лягає горілиць опалий лист — на
теплу зиму й добрий урожай на-
ступного року.
Добре вродив щавель — буде тепла
зима.
Високо летять гуси — чекай трива-
лої осені.
І
Вересень
136
Якщо шишки на ялинах виросли
знизу — будуть ранні морози, а зго-
ри — пізні.
Чим тепліший і сухіший вересень,
тим пізніше прийде зима.
З’явилися опеньки — скінчилося лі-
то.
Розтуркотілися голуби — встановиться
хороша погода.
Бджоли у вуликах щільно затя-
гують вічка — на холодну зиму.
Хмари рухаються проти вітру —
погіршиться погода.
Вітер вночі — завтра чекай дощу.
Дощ уранці, що бабині танці, дощ
в обід — запрягай, додому їдь!
Якщо вітер посилюється під час
дощу і напрямок його змінюється
проти годинникової стрілки — че-
кай швидкого потепління.
Побачив у небі кілька веселок —
збирайся по гриби.
Опало листя з верхів’їв дерев — на
ранню зиму.
Багато грибів восени — чекай не-
врожаю.
Літо з дощами — осінь з грибами.
Вересневий дощ, що почався вранці,
довго не йтиме.
Якщо в дощову ніч сова часто пу-
гикає — бути завтра добрій погоді.
НІЧИЯ КВІТКА
Оповідання
Сьогодні в школі святковий день.
Зібралися всі школярі, щоб приго-
тувати свої класні кімнати до за-
нять, бо завтра починається на-
вчальний рік.
Біля колодязя — десять нових
горщиків. У кожному — квітка! Це
для класів. Десять класів — десять
квіток. Поруч з десятьма новими
горщиками стоїть ще й маленьке
горнятко — старе, вилиняле. І в гор-
няткові тому посаджена маленька,
квола квітка.
Школярі рознесли нові горщики з
квітами по класах. Поставили на
вчительських столах. Стало в кла-
сах затишно — немов у домівці, по-
руч з матір’ю.
А маленьке горнятко з кволою
квіткою залишилось біля колодязя.
Кому потрібна маленька, слабенька
рослинка — кілька листочків...
Шкода стало Вірі-першокласниці
маленької квітки. И горнятка ста-
ренького жалко. Взяла Віра горнят-
ко з кволою квіткою, понесла до
свого класу, поставила на вікні в
куточку, полила.
Вчителька запитала дітей:
— Чия це квітка? Якого класу?
— Нічия,— відповіли діти,— во-
на залишилась біля колодязя,
а Віра взяла її і принесла...
— Це моя квітка,— сказала Ві-
ра.— Хіба може бути квітка ні-
чиєю?
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИИ
ОСІНЬ
(Уривок)
Висне небо синє,
Синє, та не те!
Світить, та не гріє
Сонце золоте.
Оголилось поле
Од серпа й коси;
Нігде приліпитись
Крапельці роси.
Темная діброва
Стихла і мовчить;
Листя пожовтіле
З дерева летить.
Хоч би де замріла
Квіточка одна;
Тільки й червоніє,
Що горобина.
Здалека під небом,
В вирій летючи,
Голосно курличуть
Журавлів ключі.
ЯКІВ ЩОГОЛЕВ
ОСІНЬ
Давно вже попрощали нас
З-під неба журавлі,
Пташки замовкли у гаях,
І втихло на землі.
Вже ліс убрав багровий стрій,
Зів’ялий лист паде,—
В гостину з півночі до нас
Грізна зима іде.
Припали квіти до землі,
Туман наляг кругом,
Ще день, ще два — і всі поля
Заснуть глибоким сном.
Лиш розгулялися вітри,
Лісами зводять шум,
На нивах стебла гнуть сухі
І ломлять, мов на глум.
У хату діточки біжать:
«Де ділася весна?
Чому вже сонечка-тепла
І радості нема?»
Вже темна осінь надійшла,
Зів’ялий лист паде,
По листю повагом до нас
Вересень
138
ЧИПАЛАК
Казка
Я розкажу вам казку про Чипа-
лака — хитрого, бешкетного хлоп-
чиська. Дуже полюбилась ця казка
моїм синам — Санжарові та Аска-
ру. Отож слухайте.
Були собі дід та баба, а в них
хлопчик завбільшки з мізинець —
Чи па лак.
Дід з бабою все його просять до-
ма сидіти, бо як забіжить куди,
то де тоді й шукати. А Чипалак
на своєму стоїть — він, мовляв, хоч
і дрібненький росточком, а скривди-
ти себе нікому не дасть. От через те
і попадав він не раз у халепу.
Якось зустрів Чипалака вовк.
— Що воно за комашина? —
дивує.— Візьму-но її та й злизну.
А Чипалак:
— Не чіпай мене, вовче, бо зроб-
лю з тебе собаку.
— Хо-хо-хо! — зареготався вовк.—
Де то чувано, щоб вовк собакою
обернувсь! Та за таку зухвалість
тут-таки тебе з’їм!
І проковтнув Чипалака. Проковт-
нув та й забув. Тільки відтоді не
стало йому життя вовчого. Зачне
підкрадатися до овець, а Чипалак
усередині як закричить:
— Гей, пастухи, не дрімайте! Це
я, вовк-вовцюга, крадуся, щоб бара-
на зарізати!
Вовкові невтямки, що й робити.
Кусає себе за боки. По землі ка-
чається. А Чипалак знай своєї:
— Агов, сюди! Бийте мене, луп-
цюйте!
Пастухи з палюга ми до вовка.
Вовк — від них. Женуться пастухи,
дивом дивують, чи не з глузду вов-
чисько зсунувся — біжить і репе-
тує:
— Доганяйте, братці! Лупіть, не
жалійте!..
Хоч куди поткнеться вовк — скрізь
його підводить Чипалак. Звідусіль
його гонять. Скрізь глузують. Охляв
вовк з голоду, самі шкура й кості.
Клацає зубами, скавулить:
— Що ж це за напасть така?
А Чипалак нашіптує йому:
— Біжи до Ташмата — в нього
вівці жирні. Біжи до Ермата —
там пастухи сплять.
А вовк сидить і хниче:
— Нікуди я не піду. Краще вже
за собаку наймуся.
ЧИНГІЗ АИТМАТОВ
ЖАРТ
Оповідання
Зрештою вийшло якраз те, чого
він так побоювався. Доки вони
його мили, доки вони забивали йому
баки різними потрібними і непотріб-
ними порадами, доки він дістався
до школи — запізнився. Треба ж :
у перший же день і запізнитися!
Постоявши трохи в коридорі,
тремтячи, як листок на осиці, він
нарешті умудрився, коли вчителька
писала щось на дошці, швиденько
прошмигнути у прочинені двері і
сісти на останню парту. Та, напев-
не, вчителька вже встигла пораху-
вати першокласників, бо як тільки
відвернулась від дошки, то зразу ж
побачила його на задній парті.
— А ти, малий, звідки взявся?
Бобочел довго й серйозно зби-
рався з думками.
— А звичайно ж — увійшов че-
рез оті двері. Як же інакше сюди
пройти?
— Ну, якщо ти вже тут, то, може,
скажеш, як тебе звати? Щоб я могла
записати до журналу.
— Можу й сказати. Бобочел мене
звуть. Андрій Бобочел.
— Як-то — Бобочел? Прізвище ж
твого батька Бобок.
— Та це ж, коли людина вже
зовсім доросла, а поки вона ще
маленька, ну як їй скажеш Бобок?
Сміятимуться ж усі. їй треба Бо-
бочел казати.
— Цікаво, і хто це тебе всього
цього навчив?
— Та ніхто. Сам додумався.
— Гаразд, запишу тебе так, як ти
хочеш, та тільки ти потім підкажеш
мені, коли знову треба буде випра-
вити прізвище на Бобок.
— А чого це я вам буду підказу-
вати — самі побачите. Подивитесь,
як я вчитимусь, як ростиму...
Вчителька сіла за стіл, взялася за
ручку і раптом так красиво і дзвінко
розреготалася на весь клас, що всі
учні почали сміятися услід за нею.
«Нічого, якось переживемо»,—
подумав Бобочел.
Його батько не раз казав, що спо-
чатку треба з’ясувати, чи розуміє
людина жарти, чи не розуміє. Якщо
розуміє, то це таки справжня лю-
дина. А тут не те що одна людина,
а двадцять з гаком душ разом з
учителькою реготалися. Отже, всі
були справжні люди.
ИОН ДРУЦЕ
Вересень
140
ЙОГО РІВНА И ДОВГА
БОРОЗНА
Коли з його рідного села виїхати на
трасу, замиготять назви: Збараж, Почаїв,
Кременець... Кожне з цих міст північного
сходу Тернопільщини має славну й по-
вчальну історію. Під Збаражем стояло
військо Богдана Хмельницького, фортецю
на кременецькій горі Боні намагалися взя-
ти приступом, але не взяли турецькі на-
падники. Боронилась од них і Почаївська
лавра, біля якої й досі є видолинок, де, за
переказами, бусурманська рать щезла,
начеб її не було... А ще далі на північ
лежить легендарне Берестечко. Там до
останнього подиху стояли супроти ворога
козаки. Посічені шляхетськими шаблями,
лягли вони в сиру землю, але перемо-
жені не були.
Про все те Борис Харчук і чув, і читав
змалку. А виростав він серед задавнених
конфліктів місцевого люду з польськими
осадниками, які вбачали в кожному ук-
раїнцеві свого раба. Згодом про все те
він написав у багатьох своїх творах, а
найдокладніше розповів про долю краю у
чотиритомному романі «Волинь», події
якого завершуються початком Великої
Вітчизняної війни. До речі, на той час,
1941-го, Борисові Харчукові було лише
десять літ. Але тему війни і людей війни
він переживав, осмислював і постійно
повертався до неї впродовж усього свого
творчого життя.
Жив і працював Борис Харчук у Киє-
ві, але часто й надовго приїздив у рідне
село. Йому необхідно було зустрічатися з
тамтешніми людьми, милуватися рідними
й близькими його серцю краєвидами. Адже
майже всі його книги — про них, про край
свого дитинства, про далеке й недалеке
минуле. Працював Борис Микитович дуже
активно й устиг написати цілу бібліотеч-
ку. Тут і книжки повістей та оповідань:
«Посип з гроша здачі», «З роздоріжжя»,
«Станція «Настуся», «Школа», «Зазимки і
весни», «Горохове чудо», «Помста», «Ма-
теринська любов», «Невловиме літо», «По-
дорож до зубра», і романи — «Довга гора»,
«Майдан», «Кревняки», і чимало інших
книг. Охоче писав Борис Харчук для ді-
тей — мабуть, половина його книжок ство-
рена саме для них.
Звичайно, в кожному творі — своя тема,
свій сюжет, свої герої, але є в усіх книгах
Бориса Харчука те, що їх об’єднує. Це
пристрасний заклик письменника до чита-
ча бути чуйним і добрим до всього рідно-
го: річки, поля, лісу, до батька-матері,
пісні, мови. Все це ми одержали в спадщи-
ну од багатьох поколінь людей, які жили
до нас, і мусимо передати далі тим, хто
прийде потім. Бо такий людський обов’я-
зок маємо в цьому світі і перед минулим,
і перед майбутнім. Обов’язок, як відомо,
завжди виражено в речах конкретних. От
про них і йдеться в багатьох книгах цього
прекрасного письменника.
Є у Бориса Харчука повість з пісенною
назвою — «Ой Морозе-Морозенку...» Во-
на про життя і смерть одного із спо-
движників Хмельницького — Нестора Мо-
розенка, чия могила поруч із Лозами — у
Збаражі. І є в цій повісті епізод, де сла-
ветний ватажок повстання народного по-
вертається думками до витоків власного
духу, які запахли йому... степовим поли-
ном. Згадавши цей запах, герой «поба-
чив себе малим хлоп’ям на порозі хати
під солом’яною стріхою. Йому пригада-
лося, як батько взяв його у поле. Орав плуг,
тяглася борозна. І Морозенко думав:
«Я вродивсь, начеб виорався з тієї борозни.
Ми всі начеб виоралися з борозни — бать-
ко, мати...»
Отака своєрідна борозна пролягла через
усе життя Бориса Харчука, що теж міг
би повторити слова свого героя: «Я вро-
дивсь, начеб виоравсь з безкінечно довгої
борозни діянь і дум рідного народу, з
неї вийшов і в неї пішов...» Бо жив і писав
він — ніби вів за собою важку і рівну
борозну через широке й довге поле...
ГРИГОРІЯ штонь
Вересень
141
БУЗЬКИ
Оповідання
Переночувавши в повітці на сіні,
ми з Петром Мартинюком до світу
вирушили на озеро. Це був русявий,
синьоокий коріняк-поліщук — пра-
внук Лесиного дядька Лева, яких не
перестає родити талановита земля.
В його товаристві не було сумно.
Лікар, хірург за професією, він, про-
те, ніколи не вдавався в нудні опо-
віді про хвороби й немочі, вислов-
люючись про них, як про кривизну,
лишаї й гнилі дупла на могутньому
й безсмертному древі людського
роду,— його обходило глибинне,
першопричини різних болячок, що
вражають центри й периферію орга-
нізму, чому і присвячував свої
досліди, ставши кандидатом наук.
Словом, любив докопуватись першо-
основ — брати бика за роги.
Кругом висів туман — стояла се-
редина серпня, якраз та пора, коли
найліпше ловити рибу, бо вона на-
розкошувалася за весну й виросла
за літо. Туман не був густий, без-
просвітний і холодний, а легкий,
сизий і теплий.
Озеро з одного боку обіймав ліс,
а з другого, відразу за очеретами,
його облягали осушені болота. Нічо-
го цього не було видно за тума-
ном. У ньому стіною подрімували
сосни: ліс начеб не виявляв ознак
свого життя, а біля нього сонно
дихало озеро, зупинившись у своїх
берегах. Врочиста тиша й солодка
непорушність огортали світ, як це
завжди буває перед сходом сонця.
Раптом там, в очеретах, а чи за
ними, щось стрепенулося, так вітер
гонить хвилю, а чи великий птах
змахує своїми дужими крилами.
Я подумав, що це ненаситна щука
шукає собі здобич, мені відразу за-
хотілося її зловити, але Петро Мар-
тинюк узяв мене за рукав, і ми зу-
пинилися.
— То не щука,— прошепотів він
і насторожився.
Та все начеб завмерло: знов було
тихо. Лікар не відпускав мого ру-
кава, обережно поклав свої снасті,
кивнув, щоб я поклав свої, а тоді
повільно, крок за кроком повів мене
берегом озера. Дійшовши до очере-
тів, подав знак лягти. Ми поля-
гали. Тоді він знов подав знак —
повзти поповзом. Я був перекона-
ний, що шелеснуло в озері, але Пет-
ро Мартинюк тяг мене від води, сам
пильно вдивляючись у затуманене
поле. Нічого не помічаючи, я вихо-
пився вперед, але він мене зупинив,
простяг свою руку, і його рука за-
висла в повітрі.
— Так і є — вони...— ледве про-
шепотів.
Те, що я побачив у тумані, під
його рукою, змусило мене прилягти
до берега, до росяної трави. Ком-
байни давно відшуміли, поле було
виоране, чорніла чорна рілля, і на
ній, прямо перед нами, повиті сизим
туманом, який спадав, загусаючи,
великим колом стояло безліч бузь-
ків. Вони поопускали голови, кожен
стояв на одній нозі й начеб думав
велику думу. Я почав їх лічити:
«Один, два, три...» Дорахувався до
тридцяти, збився, обережно блим-
Вересень
142
нув на лікаря, німо запитуючи йо-
го: «Хто тих бузьків скликав, нака-
зав стояти колом? Чому?» Мій то-
вариш повільно опустив свою про-
стерту руку. Його очі були усміхне-
ні, ясні й вологі: мабуть, йому вже
не раз доводилося спостерігати по-
дібне видовище. Він мовчав, але не
тільки його усміхнені очі, увесь
він, принишклий, одначе збудже-
ний і зосереджений, засвідчував,
що зараз ми станемо свідками не-
ймовірного.
Проте сподіване довго не почи-
налося. Туман рідшав, окреслюва-
лася хвиляста рілля, і на ній вже
добре стало видно бузьків, їхні
червоні дзьоби, червоні лапи, їхнє
пір’я — біле й чорне, як ознаки жит-
тя й смерті. Птахи все стояли,
кожен на одній нозі, правильним
колом, начеб хтось обвів його для
них циркулем, і всі разом думали
свою велику думу.
А коли засвітало, коли туман зни-
кав, рожевіючи чи то від сонця, яке
ще не зійшло, але зарум’янило край
неба, чи то від червоних пташиних
дзьобів і лап,— на полі-ріллі роз-
почалося справді неймовірне. У
центр кола, на чорну ріллю, вихо-
див із буслиного ряду бузько. Він
виступав повільно й поважно, по-
гордливо несучи свою голову. Став
у самісінькому центрі кола, і всі
бузьки підняли голови. Він шляхет-
но глянув ув один бік, у другий—на
всі чотири сторони, начеб вклонився
товариству. Тоді розправив широкі
крила й граціозно розпочав свій
шляхетний танець. Той бузько був
гарний, як лебідь. Він був гарніший,
ніж лебідь, у своєму нестримному,
героїчному танці. Підіймав одне
крило вгору, другим черкав по ріл-
лі. Розганявся, ніби пориваючись
злетіти, і хоч не відривався від зем-
лі, та здавалося, що весь час ширяє
в повітрі,— був легкий, стрімкий і
недосяжний, виробляючи такі ви-
хиляси, які не снилися професій-
ним виконавцям гопака й метелиці.
Нарешті він заклекотав на все поле
і зупинився: показав усім, який він,
і знову шляхетно глянув у в один
бік, у другий — на всі чотири сторо-
ни і такий же невтомний пішов з
центра кола на своє місце.
— Вибирають вожака,— сказав
Петро Мартинюк.
Я спостерігав таке вперше. Бузьки
стояли густим колом, старі і молоді.
Вони стояли попарно, подружжями,
і треба було бачити, як кожна бусли-
ха з нетерпінням чекала, коли при-
йде черга танцювати її буслові.
Як вона хвилювалася, коли він ви-
ходив у центр кола, щоб виявити
свою силу, волю й здібності! А бузь-
ки цілою громадою пильно, неосуд-
ливо й безкомпромісно оцінювали
кожен найменший рух нового тан-
цюриста. Бувало, що недотепуватий
невдаха, задихавшись, падав, роз-
пластавшись: тоді він волікся на
своє місце, як побитий.
— Лягайте, як вам зручніше,—
сказав мені лікар.— Можна й пере-
мовитися: тепер бузькам не до
нас...— І він почав розповідь про
бузьків.
Лежачи на березі озера й спосте-
рігаючи дивний, начеб ритуальний
танець, я слухав не менш дивну
історію.
— У нашому селі завжди мости-
лися бузьки. Хати під солом’яною
стріхою. Винесуть колесо на дах, от
Вересень
143
вони й мостяться. Так повелося. Лю-
ди і птахи були нероздільні. Не-
дарма бузьків у народі вважають
священними: за переказами, вони
приносять малих дітей — щастя,—
вів Петро Мартинюк.— Але бузьки
вивелися з нашого села. Чому?
Слухайте...— гірко посміхнувся.—
Я вже їх не застав,— і зітхнув.—
Не подумайте собі: тому, що переве-
лися хати під соломою, і тому, що
ніхто не виносить колеса. Ні! Хіба
бузьки, лелеки не кладуть гнізд на
телеграфних стовпах, на кудлатих
вербах? Ні, вони просто відцурали-
ся нашого села. А було так: однієї
весни пара бузьків, відремонтував-
ши гніздо на хаті нашого сусіди,
заходилися виводити молодняк.
Коли знайшлися яйця, шибайголів-
ський сусідський хлопчак видерся
на дах і заради звичайнісінької
цікавості взяв собі одне буслине
яйце, підмінивши його на качине. За
те його потім і прозвали Підміни-
яйце. Це смішне прізвисько пере-
йшло нащадкам. Ще й досі цілий
куток називають Підмінияйце.
— Що ж сталося з тим, качи-
ним, підкиненим? — обірвав я Пет-
ра Мартинюка.
— Отож і сталося...— відповів
він.— Бусли не помітили, що яйце
не їхнє. Буслиха сіла на яйця, а
бусел тільки те й робив, що году-
вав її: носив ретельно жаб, вужів —
усе, що повзає. Вивелися молоді —
тоді й сталося лихо. Аж тепер
бусел доглянув, що у їхньому гнізді
негаразд: одна дитина як дити-
на — бусленя, а друга — каченя,
щось чуже. Він день і ніч гасав
по гребені даху зі страшним клеко-
том, мовби виклекочуючи одне й те
ж: «Зрада! Зрада!» А буслиха стоя-
ла край гнізда й мовчки умирала.
Потім він знявся угору, злинув у
небо, що його не стало й видно і,
склавши крила, каменем упав на
подвір’я. Через хвилину те ж саме
зробила й буслиха. Заплатили
смертю за легковажність отого ши-
байголови Підмінияйце. З того са-
мого часу бузьки й вивелися з на-
шого села,— закінчив він.
А на чорній ріллі в проміннях
ранкового сонця далі продовжува-
лося обрання вожака, який би по-
вів буслину зграю через море, а по-
тім, з новою весною, привів її на-
зад, у рідні краї. Виходили нові
й нові кандидати. Кому ж випаде
здійснити цю важливу місію, повну
не лише сили, але й мудрості?
Чиїм крилам доручить себе бусли-
на зграя?
Я дивився на свого товариша:
у його білястому чубі снив туман,
а його очі синіли, спиваючи ранко-
ве небо.
Ми забули 'про свої рибальські
снасті. За нашими плечима таємни-
че пробуджувався ліс, і пробуджу-
валося мінливе озеро.
БОРИС ХАРЧУК
Вересень
144
... ДОБРОМ ПРИГОЩАТИ
Майже кожен з наших хлопців має
якийсь свій особистий талант. Хтось добре
малює гуашшю чи аквареллю. Хтось чудо-
во грає в футбол. Хтось вміє прекрасно
декламувати вірші і навіть сам потихень-
ку пише. Хтось просто вміє полагодити або
відремонтувати праску...
Всі ми різні і зовсім не схожі одне на
одного. Але є у нас один спільний хист —
ми співаємо.
Ми — це хор хлопчиків та юнаків Дер-
жавної чоловічої хорової капели УРСР
імені Ревуцького. Співаємо професійно, сер-
йозно, натхненно. Коли ми всі разом, то
нам підвладна і народна музика, і класи-
ка: від щедрівки до «Високої меси сі мі-
нор» І. С. Баха. Тож цілком зрозуміло,
яку працю ми вкладаємо в свої співи і яку
працю вкладає в нас наша Аїда Набіївна!
Вона працює з хором вісім років. А вза-
галі ми існуємо вже понад двадцять років
і спочатку називалися хор хлопчиків
«Дзвіночок». Добре пам’ятаємо, як нас в
1987 році, на наше двадцятиріччя, приго-
щали тістечками, квітами і говорили різ-
ні теплі слова!
Аїда Набіївна Зайцева — це наш худож-
ній керівник і головний диригент. Ми вже
давно звикли до її вимогливості на репети-
ціях і сердечності на відпочинку. Кожно-
го з нас вона знає, як свою власну
дитину. А вимогливість її і суворість лише
на користь загальній справі: наш хор став
лауреатом багатьох республіканських, все-
союзних і міжнародних фестивалів і кон-
курсів. Ми двічі на рік їздимо на гастро-
лі: були майже в усіх великих містах на-
шої країни, виступали з концертами у
Польщі, Чехо-Словаччині, НДР, Угорщині,
Італії. Запрошують нас в Болгарію та
СІЛА.
Здавалося б: от яке радісне життя —
їздь собі та співай на здоров’я досхочу!
Але ж ні, не досхочу — а скільки дозво-
лено за станом здоров’я і за нашими музич-
ними та віковими можливостями. Ось чому
такі вимогливі до нас наші вихователі та
хормейстери; на кожній репетиції треба
спочатку розспіватися, розігріти звуками
горло, розправити легені, привести в на-
лежний співочий стан весь організм. І ва
це йде з добрих півгодини кожної репетиції.
А вже після цього можна переходити до
самих занять хоровим співом. Це дуже ці-
каво і дуже складно. У нас є твори, які ми
співаємо на вісім голосів,— це ж усе вивчи-
ти треба, запам’ятати. Ще й слова не за-
бути!
Найважче, звичайно, доводиться малю-
кам: репертуар дуже складний, в музич-
них виразах важко розібратися, нотна гра-
мота у них ще слабенька. Але старші хлоп-
ці терпляче ждуть, поки малюки-дисканти-
ки засвоять свою партію: самі ж такими
були, розуміють, як це важко спочатку...
Зате потім, коли партія вивчена, коли всі
разом пробуємо і затим співаємо на повну
силу, а дисканти вливають в загальний
хор свої найвищі кришталево-прозорі го-
лосочки,— от тоді на концертах чи гене-
ральних репетиціях можна побачити, як
дорослі крадькома витирають свої очі ху-
сточками... Для нас це і є найвища наго-
рода за нашу роботу. Бо недарма люди ка-
жуть : гарно співати — добром пригощати.
АЛІМ ОСИПОВ.
учасник хору хлопчиків та юнаків
Державної чоловічої
хорової капели УРСР їм. Ревуцького
10 Дванадцять місяців
Вересень
145
ХОЧЕШ —ВІР, А ХОЧЕШ —ПЕРЕВІР
ЛЕЛЕКА. Кажуть, що не можна руйну-
вати гніздо лелеки, бо тоді не уникнути
нещастя. Лелека неодмінно спалить хату.
Існує також повір’я, що те місце, де в’є
гніздо лелека, дуже хороше й приносить
велике щастя господарю.
ЛАСТІВКА. Звиті ластівками гнізда в бу-
динку віщують щастя, тому руйнувати їх
не можна.
Яєць ластівки краще не чіпати, бо буде
ряботиння.
Коли хтось хоче зігнати з лиця веснян-
ки, нехай, коли вперше побачить навесні
ластівку, тричі скаже: «Ластівко, ластів-
ко! На тобі веснянки, дай мені білянки!»
Коли скупалась ластівка, то можна ку-
патися всім.
ЛАСТІВКА
Через скельце неба золочене
Задивилась ластівка на мене.
Крила розпустила. І тріпоче.
Я давала хліба їй — не хоче.
Лиш голівка схилиться печально —
И знову профіль пташечки овальний
На краєчку, на вершечку долі,
На зеленій гілочці тополі.
Від людини нікуди подіться,
Ніби ж звикла врешті, а боїться.
Ледве чутно не співає — тенька,
Що ж тут дивуватися... Маленька.
Носиться з холодними вітрами
В небі, перевиданім дротами.
Що їй треба? Крихту чи зернину?
До гнізда тоненьку соломину?
Дивиться, мов хоче розказати:
Душно мені. Треба відлітати.
Важко і з тобою. І без тебе.
...Порошинка в оці і у небі.
Проведи рукою — і зітреться,
Тільки мені іноді здається:
Та душа безпомічна, крилата —
Найдорожче, чим земля багата.
НАТАЛЯ ДЗЮБЕНКО
Вересень
146
ПІСКУ.
КОЛОТИЛОСЬ
КАЛАТАЛО 3
ТА й УПАЛО НА ПІСОК
-дО'-КАТА-Лиед-'
КАЗАЛИ '
котик; %Чт?
КЛАВА х //О
і візок>. \ в
Є1РИИ
ЧЛМм 6,зку-
^А^олеєо
ю
6 жовтня — День учителя.
ПН ВТ СР чт ПТ СБ НД
7 жовтня — День Конституції СРСР.
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 ЗО 31
ЖОВТЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Спориш довго не змінює восени сво-
го кольору — на щедрий врожай
зернових наступного року.
Білка високо мостить гніздо — на
теплу зиму, низько — на люту.
Якщо молодик припаде на дощовий
день, то весь наступний місяць буде
дощовий.
Пізній гриб — пізній сніг.
Якщо польові мурашки витягли ви-
сокі купини, то осінь і весна будуть
дощовими, з буйним водопіллям.
Якщо кроти роблять входи до нори
з півночі — до теплої зими, з пів-
дня — до холодної, зі сходу — до
сухої, а із заходу — до мокрої.
Польові миші переселяються до
людських жител восени — на суво-
ру зиму, а весною — на мокре літо.
Якщо болотяні миші влаштовують
поверх купин гнізда — на мокру
весну й часті повені.
Зайці рано нагуляли жиру — на хо-
лодну й сніжну зиму.
Білий вогонь у печі — на відлигу,
червоний — на мороз.
Грім у жовтні — на малосніжну,
м’яку й коротку зиму.
Жовтень
150
УЧИТЕЛЬ І УЧНІ
Оповідання
Під гіллястою липою сидів Ста-
рий Учитель, записував до школи
дітей. На зеленій галявині було ти-
хо. Новачки ніяковіли, чувся стри-
маний шепіт батьків.
До Вчителя підійшов сивий ді-
дусь. Учитель пильно подивився на
дідуся, заплющив очі на мить і зно-
ву глянув йому в вічі. Він пізнав
свого першого учня. Шістдесят ро-
ків тому під цією липою він запи-
сував його до школи.
— Остапе, це ти? — тихо запитав
Старий Учитель.
— Я, Вчителю... Привів внука...
малого Остапа.
Старий Учитель і його перший
школяр обнялися й поцілувалися.
Остап зітхнув і тихо промовив:
— Роки йдуть, Учителю.
Старий Учитель заплакав. Задум-
ливий, схвильований, з тремтячими
сльозинками в очах, він довго сидів
мовчки, дивився на маленького Оста-
па.
Над гіллястою липою синіло синє
небо, в квітках хмелю гули бджоли,
на далекому обрії тремтів синій ліс—
як і шістдесят років тому.
— А тепер, мої любі учні,—
промовив Старий Учитель рівним,
тільки трохи схвильованим голо-
сом,— хто ж мені скаже, для чого
людині треба вчитися?
Першим підвів руку... дідусь
Остап. Підвів і зніяковів.
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ
Жовтень
151
АЙСТРИ
* * *
Сонце в хмарі. Пахне зв’ялим
листом,
Всохли квіти, що цвіли колись;
А на грядці килимом барвистим
При негоді айстри розцвілись.
Дощ дрібненький падає росою,
Мокрі пелюстки в саду летять;
Горді, гарні, сяючи красою,
На морозі айстри ті тремтять.
НАДІЯ КИБАЛЬЧИЧ
Уже зоря золоторога,
де полинами зацвіло,
кладе на огненні пороги
своє сивіюче крило.
На тротуарах не лілеї
й не лебединий в небі крик,—
дзвінка безодня над землею
чолом задуманим горить.
В поля з пахучої долоні
червінці осінь просіва...
А десь біжать залізні коні
і пахне холодом трава...
ВОЛОДИМИР СОСЮРА
* * *
ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ
Ой, розлягався та понад морем
Білий туман.
Ой, набирав він з синього моря
Цебра води,
Ніс він ту воду на круту гору
В степ голубий,
Щоб остудити, щоб напоїти
Отари хмар.
І напилися сизі отари
І не лягли!
В довгу дорогу степом погнали
їх чабани.
Жовтень
152
ПЕРША П’ЯТІРКА
Оповідання
До школи Наталя взяла з собою
ляльку Катю. Посадила поруч з
собою й сказала:
— Сиди тихо й слухай, що ка-
же вчителька.
Але Катя не могла довго всиді-
ти на місці. Тільки-но поверталася
Наталя, поверталася й Катя. Та
мало того, що поверталася. Щоразу
іще й плакала.
— Хто це плаче? — запитала
вчителька.
— Катя,— відповіла Наталя.
— Вона ще маленька,— погла-
дила ляльку по голові вчителька.—
їй поки що рано до школи. Її треба
віддати до дитячого садочка.
Нещодавно Наталя сама ходила
до дитячого садка. Гарно в садочку,
весело. Але як віддати Катю? Сум-
но Наталочці. Однак іншого виходу
немає. Назавтра, по дорозі до шко-
ли, вона забігла до дитячого садка
і попросила:
— Нехай Катя у вас побуде, по-
ки я в школі...
Завідуюча Марія Антонівна по-
сміхнулася і сказала так само, як
завжди говорила мамам:
— Будьте спокійні, громадяноч-
ко...
І Наталя весело побігла до школи.
Сидячи за партою, дівчинка старан-
но виводила букви. їй ніхто тепер
не заважав:
«Мама»,— написала Наталя.
Вчителька подивилась і сказала:
— Молодчина! — і попросила на-
писати ще раз.
І Наталя, вже більш упевнено
натискаючи на перо, ще раз вивела
дороге слово. Вчителька схилилася
над Наталоччиним зошитом і черво-
ним олівцем поставила п’ять. Це бу-
ла перша Наталчина п’ятірка.
Тільки закінчилися заняття в
школі, Наталя помчала додому.
— Я п’ятірку несу! — загукала
вона з порога.
— За що, доню? — зраділа мама.
— За маму,— відповіла Ната-
ля.— За тебе, матусю...
І лише увечері, коли потрібно
було сідати за уроки, Наталя спо-
хопилася:
— Ой, а Катю я ж залишила в
дитсадочку. Побіжу заберу.
— Пізно, доню. Катя вже спить.
Шкода було ляльки, але Наталя
згадала слова Марії Антонівни: «Будь-
те спокійні, громадянко...» — і од-
разу ж заспокоїлася. Вона розкри-
ла буквар і почала вчити урок.
ВАСИЛЬ ВГГКА
Жовтень
153
ТІНЬ ВОРОГА
Новела
На маленькій видовженій галяві
за густими чагарями дикої малини
вони зупинилися. Найстарший се-
ред них високо звів гіллясту корону
й прислухався. Враз голова його
поникла. Передньою ногою він став
гребти пісок, і вся сім’я оленів, від-
чувши, що небезпека минулася, по-
легшено зітхнула.
Нарешті вщухла невпинна вте-
ча від цього незнаного дикуна, що
ось уже вкотре ще вдосвіта прихо-
дить сюди, у їхнє чарівне царство
природи, і кроки його чути на всі
Карпатські гори. Вже не раз зустрі-
чалися вони із його недобрим погля-
дом, і в очах його єдина жадоба —
їхньої крові. А їм так хочеться жи-
ти. Тут вони виросли, тут їм легко
дихається, тут відчули вони свою
вроду... їхня кров потрібна йому,
аби втамувати спрагу вовка.
Олень чимало пожив на світі,
він навчився обдурювати ворогів,
але такого ще не випадало йому.
Олень робив усе, що вмів: виводив
стадо по молодому снігу на стрімкі
кручі, в гущавину, а тоді тими ж
таки слідами вертав назад. І подру-
га, і двоє молодих оленят добре
володіли цим умінням — обдурю-
вати ворога, та той був хитріший
і невідступно простував по справж-
ніх слідах. Оленю зовсім не хоті-
лося загинути і родину свою згуби-
ти. Йому зробилося втішно, що й
цього разу пощастило перехитрува-
ти нападника. Тут, у затишку, мож-
на спочити, а там невдовзі сонце
зверне до заходу, настане ніч, і вони
зможуть уникнути небезпеки.
Молоді олені ще стежили, як
поводир гребе копитом, розгадува-
ли знаки, хоч і так вже відчували
полегкість: погоня, здається, мину-
лася. Раптом найстарший олень
здригнувся. Тієї ж миті він зали-
шився сам на галяві, а вся сім’я
кинулась врозтіч. Олень наче ска-
м’янів, спроквола повів головою
ліворуч. Він тільки тепер зрозумів
свою помилку — зі сходу до галяви
пролягала нерівна вузька просіка.
Нерівна, непомітна для звичного
погляду, і все ж він мусив би її
побачити. Звідти пролунав постріл,
там, над чагарником, ще не розвія-
лась хмаринка диму від пороху. За
нею щось хруснуло, і затремтіло
віття ялиці. Звідтам виходив ворог,
звідтам могла вилетіти ще одна
куля. Олень злякався, страшно було
б побачити ще раз ті очі, а ще страш-
ніше спіймати кулю. Олень зрушив
з місця і, відчувши, що ноги його
цілі й легкі, як і до пострілу, пішов
велетенськими стрибками, тільки
віття шелестіло.
Невдовзі опинився у свіжому
сховку. Тепер вже було важко від-
дихатися, і те довколишнє затишшя
його не заспокоювало, Не знав, де
його сім’я, де подруга, чи зможе
вона зібрати дітей і вивести у без-
печне місце, та й чи вдасться йому
відшукати їх до ночі. Олень ще не
втрачав надії.
Він прагнув відшукати бодай най-
менший слід когось із своїх, най-
більше переживав за подругу. Ба-
чив по її очах, як стомила її та
безперервна гонитва. Дати б їй спо-
Жовтень
154
кій бодай на день, щоб могла
добре виспатись, погуляти на волі,
надивитись на зелені гори, синє не-
бо, чисті води у ріках-бистрицях.
Довго не витримають оленята. Бо-
лять їм ноги, ще не в силі робити
вони шалені перегони, розтягуються
жили. Олень бачив, які засмучені
в них очі, що ніби запитували: «Чо-
го ми мусимо так довго втікати, що
йому треба від нас?» И
Тепер вони десь блукали, ще дуж-
че налякані, стомлені й голодні.
Олень вперто йшов, оддалік ми-
наючи низькі дерева й кущі. Тіні
видовжувались, непомітно плазува-
ли по землі, беручи в свій полон
долини та узгір’я, червоне вогняне
світило хилилося все нижче. Ще
трохи — і воно торкнеться темного
обрію, а темрява вмить поглине йо-
го, і тоді олень подасть голос, бо не
витримає на самоті: вже нестерпно
пекла рана, куля все-таки зачепила
його, і підкошувалися ноги. Сила
виходила разом із кров’ю, поли-
шала його, ще недавно такого ду-
жого, невловимого і нестримного,
що міг, здавалося, із дітьми й подру-
гою легко промчати туди, за пере-
вал, куди вже не дійти злому напад-
никові.
Десь поблизу шуміла ріка, несло
від неї холодом, оленеві хотілося
пити. Здавалося, що хтось вистежує
його. Може, вовки — ця дрібна по-
гань, може, той ворог із зброєю...
Так, то був ворог. Олень ледве
переставляв ноги. Він знав, що за
ним полюють, і не поспішав, у голо-
ві наморочилося. Думав, аби швид-
ше дійти до ріки. Там він нап’ється
води — і сила знову виповнить його
тіло, він розженеться, перестрибне
ріку й легко втече, знову стане
дужчим і розумнішим за ворога.
Води, води... Ось уже видно берег,
запінену хвилю. Як багато води, а
йому аби один ковток. Впав на
Жовтень
155
передні ноги, невдовзі підкосилися
задні. Олень не вірив, що таке може
статися з ним. Дивився великими
очима на ворога. Той поволі набли-
жався, вдоволено вищиривши зуби.
Йому зоставалося зробити ще яки-
хось тридцять — сорок кроків, як
з гір, десь з-під самого неба, пролу-
нав голос: «Зупинись!»
Ворог здригнувся, невдоволено
глянув туди, на гірську стежку, по
якій збігав чоловік. Олень відразу
впізнав його, то був лісник. Колись
вони зустрілися віч-на-віч. Олень не
мав тоді куди втікати, бо лісник вже
стояв перед ним. Однак лісник ска-
зав йому: «Ти не повинен боятися
мене, я тобі друг. Живи собі та знай,
хто твій ворог, і бережись його».
Тепер олень так зрадів цій несподі-
ваній появі, що навіть спромігся
підвестися на ноги. Ось йому тільки
дійти до берега і напитися води,
та дужість знову полишила його, і
він впав.
— Не вбивай його! — голосно за-
говорив лісник.— Бачиш, він зне-
силений.
Ворог тільки відмахнувся, рукою
даючи знак, щоб лісник ішов геть.
— Ти не вб’єш його. Чуєш, цей
олень, може, найбільша окраса Кар-
пат.
Той знову змахнув рукою. Він вже
наближався до оленя. Вийняв із-за
пояса ніж.
— Зупинись, кажу! Це підло —
вбивати. Хто ти такий, звідки
з’явився, що тут господарюєш? Ану,
марш звідси! — лісник вже кричав
на повний голос.
Той зневажливо глянув на нього,
примружуючи очі. Лісник бачив,
як роздуваються його широкі ніздрі,
спрагло вдихаючи повітря. Мокре
руде волосся обліпило низький лоб,
а по вилицюватому обличчі збігав
піт. Він, так і не сказавши жодного
слова, знову пішов у наступ на
пораненого оленя.
— Я тебе під суд віддам, що ти
робиш? Стій, ще один крок — і стрі-
ляю!
Одначе першим вистрілив той
знавіснілий ворог. Олень бачив, як
він підступно, аби лісничий не по-
мітив, в одній руці стискаючи ніж,
другою потягся до зброї. Промах-
нувся. Постріл лісника зупинив йо-
го. Тепер ворог подався в глибину
лісу, уникаючи лісника, який не-
відступно простував за ним.
Олень вдячно дивився вслід своє-
му рятівникові. Сонце якраз сідало
за обрій. Тепер, залишившись на
самоті, він думав про вовків, що мог-
ли вистежити його: ця загроза ще
дужче налякала, виповнила жахом.
Олень спробував підвестися, і ноги
послухалися, знову стали струн-
кими. Дійшов до берега, напився во-
ди і подався назад своїми ж сліда-
ми, хоч тепер не потрібно було
хитрувати. За першою галявою в гу-
щавині щось ворухнулося, олень
насторожився та враз зм’як, із чага-
рів до нього вийшла вся сім’я.
Подруга привела дітей, вона перша
прискакала до оленя, облизала його
рани, притислася до нього і знову
повела дітей до схованки. Олень
ступав позад неї, сльози заливали
йому очі. Хотілося води, але верта-
тися було далеко. А довкола все
біліло від снігу. Він теж був чистий
і свіжий, як та вода у бистрині.
ОЛЕСЬ ЛУПШ
Жовтень
156
ШАРКО
Оповідання
У дворі в нас один хлопчак три-
має песика Шарка на ланцюгу —
ще цуциком його посадив, зма-
лечку.
Виніс я йому одного разу курячих
кісточок, іще теплих, пахучих, а тут
саме хлопчик спустив бідолаху по-
бігати двором. Сніг на дворі пухна-
стий, щедрий, Шарко вистрибує, як
заєць, скаче то на передні лапи, то
на задні, із закутка в закуток, з кут-
ка в куток, і морда в снігу.
Підбіг до мене, волохатий, мене
обстрибав, кістки понюхав — і зно-
ву геть, брьохати животом по снігу!
Не треба мені, мовляв, ваших кі-
сток — відпустіть лишень на во-
лю!..
ВАТРА І КОМАШНЯ
Оповідання
Я підкинув до вогню трухляву
дровиняку, недодивився, що зсере-
дини вона густо заселена комаш-
нею.
Затріщала дровина, висипали му-
рашки і у відчаї забігали, замету-
шилися нагорі і корчилися, зго-
раючи в полум’ї. Я підчепив осма-
лену головешку і викотив її на
край.
Тепер багато мурах порятува-
лося — збігали на пісок, на соснові
колючки. Але ж дивно: вони не
тікали від ватри. Ледве перемагаю-
чи власний переляк, вони заверта-
ли, крутилися,— якась сила вела
їх назад, до покинутої батьківщи-
ни! — і знайшлося багацько таких,
що знову збігали на палаючу голо-
вешку, металися по ній і гинули
там.
ОЛЕКСАНДР СОЛЖЕНІЦИН
Жовтень
157
ПРОЩАННЯ
Журавлику мій сірий,
Ти вже летиш у вирій...
Курли-курли-курли —
Побачимось коли?!
Тобі услід кричу,
От-от і сам злечу.
Та голос долина:
— Жди, як прийде весна!
Вернусь, коли нова
Почне рости трава.
ТЕТЯНА МАИДАНОВИЧ
ХТО ЦЕ ТАКИЙ?
Хоча й осінь надворі, горобина ще
не достигла. Та Мишкові байдуже:
йому вже і в роті терпко, а він знай
жвакає. Знизу ягоди пооб’їдав, а ті,
що вгорі, не може дістати. «Ану
ж,— гадає собі,— на дерево вилі-
зу». Тільки-но сп’явся, а тонкий
стовбур як похилиться, ведмідь —
бух у кущі!
Тепер ходить лісом — і сяк-так
спереду, а ззаду хтозна на кого ски-
дається, так йому кожуха задерло.
— І що воно за опудало? — пе-
ремовляються звірята.
— Мабуть, то не з нашого лісу.
ЮРІЙ СТАРОСТЕНКО
ГУСЕНЯ
А все-таки ми з вами ще застали
Барвінку трошки й пісню про коня,
Незорані низинки біля ставу,
І чисту воду, й дике гусеня.
Оте, останнє, заднє, що над силу
Летіло, озираючи лани,
Уже не вбереглися од прицілу
Передні, найсильніші табуни.
Ви ж гусеняті не побийте пір’ячко,
А ще й пшінця насипте під крильце,
Бо хто ж до вас додому, на
подвір’ячко,
З страшної казки внука принесе?
Щоб наші внуки теж отак сказали
Якогось неприкаяного дня:
— А все-таки ми з вами ще застали
І чисту воду, й дике гусеня.
ВІКТОР ТЕРЕН
Жовтень
158
Жовтень
159
11
74-та річниця Великої Жовтневої
соціалістичної революції
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НА
1 2 з
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 ЗО
ЛИСТОПАД
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Якщо в листопаді з’являються кома-
хи — зима буде теплою.
Кури стріпують хвостами — буде
вітер.
Якщо кури гуляють до смерку —
наступного дня чекай негоди.
Перед дощем індички «горбляться».
З’явилися комарі в листопаді — зи-
ма буде теплою.
Пізній листопад — до суворої й три-
валої зими.
Яка погода в листопаді, така і в квіт-
ні.
Бурхливий листопад — на сувору
зиму.
Після листопадових заморозків —
грудневий мороз.
Червона вечірня зірка віщує вітер,
світло-жовта — дощ.
Небо має чистий яскраво-блакит-
ний колір — утримається гарна по-
года.
Червоне коло навколо місяця вказує
на мокрий сніг з вітром.
У дуба й осики найпізніший падо-
лист; рано опало листя на липах —
зима буде люта.
Ранній сніг на ранню весну.
Перший тривкий сніг випадає на
ніч; денний сніг довго не затри-
мається.
Якщо перший сніг упав на мокру
землю — залишиться, на суху —
скоро зійде.
Рано замерзне — довго не розтане.
Ожеледиця починається з туману.
Від першого снігу до санного шля-
ху — півтора місяці.
Побачиш наприкінці осені побілі-
лого зайця, то не забаришся побачи-
ти й «білих мух»: білі зайці без
снігу довго не ходять.
Листопад
162
ВПЕРЕД!
Ні слова про спокій! Ні слова про втому!
Хай марші лунають бадьорі й гучні...
Хай ніч облягає — та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні...
Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті!
Єднаймо отсталих плечем до плеча!
Гей, хто нам посміє шляхи замикати?
Горять наші очі, як вістря меча.
Ми вийшли давно вже у путь нам відому,
Хай кулі ворожі назустріч летять.
Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!
Вмремо,— а здобудем ключі від життя.
ВАСИЛЬ БЛАКИТНИЙ (ЕЛЛАНСЬКИИ)
1917, Київ
КОЛИ ТИ ЛЮБИШ РІДНИИ КРАЙ ...
Коли ти любиш рідний край,
Радій, співай!
Прийшла пора, прийшла година —
Сміється Київ, сяє Львів!
Ярмо одвічних ворогів
Скидає вільна Україна!
Але, козаче, позір май,
Коли ти любиш рідний край.
Коли ти любиш рідний край,
В ряди ставай!
Гори відвагою святою!
Бо тільки меч — а не слова —
Здобудем нації права
У ворогів її розвою.
Вперед же сміливо рушай,
Коли ти любиш рідний край!
Коли ти любиш рідний край,
То тям і знай,
Що гук війни, вогонь Перуна —
Дочасні, як і свист бича,
І щастя дасть не блиск меча,
А вільна школа і трибуна,
Про це, про це найбільше дбай,
Коли ти любиш рідний край,
Коли ти любиш рідний край,
Гори, палай!
Коли в огонь живої мови
Чуття святого надаси,
То станеш лицарем краси,
І визволення, і любові.
За честь і правду все віддай,
Коли ти любиш рідний край!
МИКОЛА ВОРОНИЙ
1917, Київ
І
Листопад
163
КНИЖКА В КНИЖЦІ
ПАВЛО ТИЧИНА
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
* * *
Листя
падає
Осінь листопадує
По доріжці на дній ніжці
вітер робить па
вітер
па
* * *
На мить склеплю я вії —
забуду сніговії,
далеке, молодече
сниться мені сном:
мов ластівка щебече
за моїм вікном?
О ні, то буря грає,
віконниці хитає.
Вітри летять, регочуть,
віконниці скрегочуть
і шибка торохтить.
1941—1942
ЯКБИ ПОСЛУХАТИ
ДНІПРО
У казках все на світі може заго-
ворити — і тварини, й рослини, а
то й неживі предмети. Що ж до рі-
чок, то їм сама природа повеліла
не мовчати: і шумлять, і гудуть, і
ревуть, а коли й стогнуть.
Шкода тільки, що мови річок ми
не розуміємо. Скільки б вони могли
повідати про те, що було за найдав-
ніших часів і як саме було.
Хоча б і Дніпро Славута. Або Дні-
про Словутець, як у «Слові о полку
Ігоревім» його названо. Чи ж не
перед його очима історія нашої зем-
лі содіювалася? Скільки ж він пере-
бачив та скільки знає! Почути б, про
що оповідає, коли тихо шепочеться
з берегами, з верболозами...
Чи не питає часом: люди добрі,
та що ж ви досі не здогадуєтеся,
звідки походить моя назва?
Ось у Києві, на Подолі, перед
моїми очима повивішувано афіші.
Метровими літерами понаписувано:
«Дане», «Дансінг».
Слова з якимось заморським по-
дзвоном. Наче вони хтозна-де вро-
дилися, а до нас з’явилися з блиском
і шиком, щоб похизуватися, щоб
здивувати.
Воно й справді, ніби з чужозем-
ним полиском: «дане», «дансінг».
Або ще й «брейк-данс». А добудь-
мося до первосутності! Що ж воно
означає — «дане»?
Піти б оце на перший-ліпший кон-
церт самодіяльних митців із При-
карпаття чи Закарпаття, одним сло-
вом, із Західної України. Та й при-
слухатися: чого ж це ті, хто вихо-
дить на сцену, називають танець
«данчиком»? Звідки таке слово —
«данчик»?
А з прасивої давнини. Із тієї ж
Листопад
164
далекої праминувшини, з якої —
слова «хор» і «хоровод» та похідні
від спільного кореня — «хороми»,
«храм».
Справа в тому, що в древньогре-
цькій міфології сонце обожнюва-
лося, уподібнювалося красеню-чо-
ловікові, а ім’я його було Хор.
На півсвіту це поширилось: Хор —
Сонце. І в мову наших предків,
праслов’ян, це поняття прийшло в
сиву давнину, тоді, коли наші пра-
щури вклонялися небові, сонцю, во-
ді, землі, місяцеві, зорям... І за ті
вірування наших предків називали
язичниками. Бо вони сповідували
язичницьку віру. Тобто шанували
природу, вклонялися, як богам, її
могутнім силам.
Щовесни, як сонце повертало на
літо, наші прапрапрадіди влашто-
вували гучні свята. Люди спі-
вали, уславляючи сонце, яке несло
тепло, а з ним — квітування й дозрі-
вання всього, що росте на землі.
Хоровод — ото й був танець зі спі-
вом на честь сонця. Звеличували
його та дякували йому за щедру
теплінь, за благодать. Бо ж розумі-
ли, що без сонця не було б життя на
землі.
А данчик? Тобто танець. У ті ж
далекі часи, коли мова творилася,
вода уявлялася людям в образі
красуні-жінки. Ім’я тієї богині води,
як у древньогрецькій міфології, так
і в прадавніх язичницьких віру-
ваннях слов’ян, було Дана. Мож-
ливо, данчик саме звідси? Як на-
весні крига скресати починала,
люди на радощах танцювали. Точ-
ніше, свято з танцями й співами
влаштовували. Раділи з того, що
тепло настає, що все квітуватиме
й родитиме. Що всього буде доволі.
Танець на честь весняної води —
ось що таке данчик. Не одну тися-
чу років тому люди співали так, як
і нині на Західній Україні, приспі-
ву ючи й пританцьовуючи: «Ші ді рі
ді дана!» Дослідники знають, що
це означає. Зміст цього вислову
можна передати так: «вона річкою
розливається, Дана». Бо ж Дана —
вода. їй — слава!
«Слава, від якої моє друге ім’я —
Славута»,— так сказав би Дніпро.
Та ще й додав би: «З води й роси —
здоров’я». Так мовиться по-народно-
му.
За тисячі й тисячі років стільки
хороводів, стільки данчиків на бере-
гах Дніпра відшуміло, що чого б
йому, Дніпрові, не знати, як саме йо-
го назва складалася.
Було й так, що називали сивого
діда уклінно — Данапріс. І що ж
то за «пріс»? А рівнозначне давньо-
руському слову «прісно», що озна-
чає — вічно, завжди.
Он яким було у наших предків
уявлення про Дніпро. Він же — Да-
напріс. Так його древні греки нази-
вали. Тобто, вічна вода. Незнищен-
на.
ВАДИМ ПЕПА
Листопад
165
БІЛИЙ КОТИК
Оповідання
Мама каже, щоб ми з братом жи-
ли мирно, а в мене ніяк не виходить.
От і сьогодні: закотився під диван
мій м’ячик. Я татовою лінійкою
пошурхала — з-під дивана кубик
висунувся, колесо від машини і зо-
шит для малювання. Струсила я з
зошита порох, дивлюсь, а він майже
чистий, тільки на першому аркуші
пароплав намальований. Дим із
труби чорний-чорний, хвилі сині-
сині, а вгорі здоровенне жовте
сонце сяє.
Захотілось і мені такий намалю-
вати. Тільки сіла, олівці розіклала,
аж тут Вадик із школи прибігає.
Побачив зошит.
— Де ти взяла? — закричав.—
Це мій!
— Чого він твій? Я його знайшла
під диваном!
Вадик кинувся віднімати, а я
втекла і зошит сховала в коридорі
за вішалкою. І чого б це я віддава-
ла? Однаково той зошит Вадикові
аж ніскілечки не потрібен. Він увесь
час зі своїм котом панькається. Ма-
ма казала, що на тому котові мікро-
бів — цілий мільйон! Вадик же його
на смітнику знайшов. Ще й хвалить-
ся:
— Його собаки мало не розірва-
ли. Тузик, Жучок і Тарзан! А я всіх
розігнав. Диви, який гарний котик!
Білий-білий!
А він і не білий зовсім, а якийсь
сірий. Брудний, облізлий та ще й
глухий. Вадик каже, що білі коти
всі глухі, та хто ж йому повірить?
Це він просто з досади вигадав.
Мама кота як угледіла — аж у до-
лоні сплеснула:
— Що це за погань! Атпрусь!
Та не встигла віника вхопити, як
Вадик за руку вчепився:
— Мамусю, прошу тебе, не ви-
ганяй! Я його від смерті врятував!
І таки ублагав! На радощах мо-
лока котові налив, повне блюдеч-
ко, ще й півкотлети своєї віддав.
Потім зробив йому постіль у куточ-
ку в ванній і ящик з піском поста-
вив.
Отак і живе у нас кіт уже третій
день. Вадик, до школи йдучи, у ван-
ній його замикає, а Як .додому при-
ходить, одразу до кота.
— Поглянь,—каже мені,— який
він гарний став! Весь вилизався,
причепурився, білий як сніг!
А я навмисне:
— Поганий, поганий! Старий,
глухий та ще й хвіст обліз!
Насправді ж мені котик і самій
подобається. Коли ж Вадик його й
погладити не дозволяє.
— Не чіпай,— каже,— а то по-
дряпає.
— А тебе не дряпає!
— Я — то інша річ! Я вже вели-
кий!
Чи й не великий! У третьому
класі.
Як ми з Вадиком за той зошит
посварилися, так він з котом грати-
ся почав. На злість, звичайно. А
мені вже й малювати розхотілось.
А що, коли віддати Вадикові його
зошит, думаю собі. Може б, він до-
зволив хоч трохи з котом побави-
тись?
Аж тут до нас хтось постукав.
Відчиняю — Ліда! Ми з нею із самої
зими не бачилися, бо вона в лікарні
лежала. Я так їй зраділа — просто
страх! Вбігли ми до кімнати, іграш-
ки витягли та й ну гратись. Коли
це брат увіходить, а за ним —
кіт.
— Ой,— гукнула Ліда,— та це ж
наш Біланчик! Як він до вас потра-
пив?
І вже хотіла котика на руки взя-
ти, так Вадик не дав.
— Це мій кіт! — кричить.— Я
його від собак урятував!
— Ні, наш,—править своєї Лі-
да.— Він у нас три дні тому про-
пав!
Тоді Вадик кота під пахву — і
в ванну.
Ліда мене за рукав шарпає:
— Скажи йому, хай віддасть! Він
же твій брат!
— Ну й що,— кажу,— ми з ним
посварились.
Чую, Ліда засопіла вже. Так і є,
плаче! Я хочу її втішити, а вона
встала і йде.
— Куди ти, Лідо? — доганяю аж
у коридорі.
— Додому,— каже вона крізь
сльози.
Раптом двері із ванної — рип! На
порозі Вадик, з котом у руках.
— Якщо він твій, то бери вже,—
буркнув сердито і кинув кота просто
Ліді під ноги.
Ми з Лідою так і остовпіли. А він
повернувся і знов у ванні сховався.
Кинулася Ліда до Біланчика, при-
тулила до себе і мерщій побігла до-
дому. А я оце стою та й думаю: як
би його з братом помиритися?
ШНА ХРИСТЕНКО
6.
ЦВІРКУН
Легенда
Ріс собі на світі хлопчик. І дуже
люди того хлопця любили, бо умів
він співати, як ніхто на світі.
Вечорами, після денної роботи, коли
можна було трохи спочити, сходи-
лися старі й малі послухати пісню.
Кожен, хто чув хоч раз той спів, ні-
би набирав у груди сили й снаги, ні-
би пив живу воду з цілющого джере-
ла. Співав хлопець про сонце, про
квіти-трави, про землю. І кожна йо-
го пісня славила рідний край. Ті
пісні хлопчина складав сам. А коли
в нього питали, як це йому вдаєть-
ся, відповідав, що все те — від кві-
тів, дерев, води, птахів та звірів.
Якось прийшло в цей край лихо.
Про співучого хлопчика прочули
злі вороги й вирішили викрасти
його. Темної ночі, коли він наслухав
пісню місячного сяйва, щоби потім
переспівати його людям, схопили
вони його й понесли в свої землі.
Володар тої країни хотів мати спі-
вучого раба. Та хлопець йому не
співав. Просили його — мовчав, би-
ли — мовчав. Тільки одного разу,
змучений вкрай, завів тужну-тужну
пісню. Від тої пісні німіли люди,
а каміння плакало. Була вона про
розлуку з рідною стороною.
Злий володар наказав відвезти
хлопчика в його землю і, якщо він
там співатиме, убити. Тільки-но
ступив хлопчик на рідну землю,
одразу в нього вирвалася пісня.
Котрийсь із ворогів замахнувся
шаблюкою, щоб виконати наказ во-
лодаря, але шабля свиснула в повіт-
рі, а хлопця не стало. Лише в зеле-
ній траві застрибало маленьке
чорненьке створіння. І задерикува-
то заспівало.
Відтоді й повелися на нашій землі
веселі цвіркуни. їхні пісні славлять
рідну землю, звеселяють смутних.
А хто понад усе любить батьків-
щину, той чує в пісні маленького
цвіркуна слова про красу нашої
землі.
АНТОНІНА ЛИТВИН
Листопад
168
ДЯТЛОВА КУЗНЯ
Оповідання
Над нами бентежно гуде бір.
— Тату,— зіпершись на старий
сосновий стовбур, Олесь напружено
дивиться вгору.— Тобі не лячно?
— Від чого, синку?
— Чуєш, як гніваються дерева?
Чому це?..
— Весною завше так буває.
Ми йдемо далі; під ногами пру-
жинить яглице ва долівка. Ураз
Олесь зупинився.
— Хто це?
— Де? — перепитую.
— Вистукує...
Принапружую слух, і крізь моно-
тонне шумовиння дерев докочуєть-
ся чітке: стук-стук, стук-стук...
— Гм,— осміхаюся,— це так дят-
лик полуднує. Бачиш, ген-ген сос-
на. То там він собі кузню вподобав.
— Як це кузню? — не вгаває
Олесь.
Ми украдьки підходимо ближче.
Червоноголова птиця жваво викльо-
вувала соснову шишку, прилашто-
вану у вузькій продзьобині стовбу-
ра. Згодом, як шишка вже спо-
рожніла, дятел, оглянувшись довко-
ла, фурнув геть, а ми тим часом
підходимо ближче: під сосною на-
чебто хтось упустив мішечка, і зі-
брані шишки розсипались долі.
Олесь присів біля купки, перебираю-
чи розчепірені пластівці шишок:
вони нагадували насторожених їжач-
ків.
— Тату, а хто це їх порозгублю-
вав?
— Ніхто,— кажу,— це дятлова ро-
бота. А ось і його кузня. Тутки
він із шишок зернятка видзьобує...
— Цікаво як! — сплеснув доло-
нями Олесь.— Я вперше бачу таке!
У роздовбаній дірочці межи двох
розрослих стовбурів міцно тримала-
ся порожня шишечка — щойно тут
кувадлив лісовий господар. Ми
постояли обіч, обдивилися дятлове
господарство й пішли собі. Лишень
як дісталися галяви, до нас знову
долинуло знайоме: стук-стук, стук-
стук...
Ми вже знали — до лісової кузні
щойно повернувся коваль.
ВАСИЛЬ СКУРАТІВСЬКИЙ
Листопад
169
ХТО У ЛІСІ — ОЗОВИСЯ!
МАЛЕНЬКЕ ДЕРЕВО
Маленьке дерево...
Хто його візьме за гілочку,
У ялиновий, буковий, вільховий
Світ поведе, познайомить
Із дубом, ясеном, липою?
Хто навчить його в лісі рости
Серед більших і менших,
Серед вищих і нижчих,
Серед листяних й шпилькових?
Хто навчить всіх таких, як воно,
Стовбурцями до сонця спинаючись,
Віковий, білокорий, могутній
Ліс утворити?
Маленьких дерев на гектарі лісової
площі буває часом понад мільйон. Спо-
чатку — це проростки, самосів, і кожний з
них росте сам по собі. За світло, воло-
гу, навіть за клаптик землі змагаються
вони з мохами, з травами. Найкраще
ростуть ті, що потрапили в сприятливі
умови, встигли піднятися над травою.
Маленькі дерева майже беззахисні перед
морозами, спекою, посухою, різними захво-
рюваннями.
Молодими соковитими рослинками охо-
че ласують птахи, комахи, різні тварини,
і тому багато молодих дерев так чи інакше
гине. Витриваліші, сильніші поступово
розростаються, дужчають, починають впли-
вати одне на одного. Знову хтось із них
виривається вперед, краще розвивається,
обмежує можливості інших дерев. Заступає
їм світло. Слабші не витримують, гинуть,
простір, де вони росли, займають сильніші.
Доки ліс росте, доки молодняк змі-
ниться стиглим деревостаном, відмирає
95% дерев, а якщо рахувати від самосіву,
то 99,9%. В абсолютних цифрах — це 9999
з 10 000 штук.
Під наметом лісу, в місцях, де трохи біль-
ше світла, частина маленьких дерев може
жити довго — п’ять, десять, двадцять, на-
віть тридцять років. Верхівка у них мало
не щороку всихає, вони майже не ростуть,
але якщо до них почне надходити вдосталь
світла — розростуться й стануть велики-
ми деревами.
ЯБЛУКО
На галузці яблуко висіло;
Каменем я кинув — перебив
Гілочку, аж серце заболіло:
І навіщо я таке зробив?
Не подумав. Лютий недотепа.
За добро я розплатився злом.
І стоїть коло дороги щепа,
Наче птах з підстреленим крилом.
Яблунько моя зеленокрила,
Може, ти й заплакала тихцем.
Ти для мене яблуко вродила,
Я ж у тебе кинув камінцем!
Засихає перебита галузь
І в душі горить, немов батіг
Совісті, а яблуко зосталось,—
Мій важкий, хоч недостиглий
гріх.
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
* * *
Осінній сад ще яблука глядить,
листочок-два гойдає на гілляках.
І цілу ніч щось тихо шарудить,
і чорні вікна стигнуть в переляках.
Між стовбурами пробігає тінь...
А у світанків очі променисті.
То білий кінь,
то білий-білий кінь
шукає літо у сухому листі.
ЛІНА КОСТЕНКО
ЕКОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
СКОРОМОВКИ
Коваль кував коня,
Кінь коваля копитом,
Коваль коня кнутом.
Пилип посіяв просо,
Просо поспіло,
Пташки прилетіли,
Просо поїли,
Пилип плаче.
ФІТО... (від грецького «фітос» — рослина,
пагін) — перша частина різних складних
слів, що вказує на зв’язок такого слова з
поняттям «рослина». Наприклад: фіто-
географія, фітофаги, фітоценоз тощо.
ФІТОПЛАНКТОН — сукупність малих
рослин, як правило, одноклітинних водо-
ростей, що ростуть, розмножуються і віль-
но плавають з течією у верхніх, теплих,
шарах водойм. Таких рослин дуже бага-
то, і вони служать кормом для різних
морських та прісноводних тварин. Маса
фітопланктону в морях і океанах щоро-
ку складає мільйони тонн. Без фіто-
планктону та зоопланктону в водоймах не
було б риби.
ФІТОФАГИ — різні тварини, які живлять-
ся рослинною їжею. Це свійські тварини —
вівці, коні, корови, кози... Це й різні
риби — коропи, карасі, білий амур то-
що. Це комахи — хрущі, сарана, колорад-
ський жук, листоїди, тля, квітоїди... Це й
дикі тварини — лосі, кози, олені, дикі сви-
ні, зайці...
ФЛОРА — сукупність усіх видів рослин на
нашій планеті. Нині на Землі їх майже
півмільйона видів.
ЧЕРВОНА КНИГА. Так зветься великий,
товстий том, до якого внесено назви різних
видів рослин і тварин, які внаслідок діяль-
ності людини (або з інших причин) зни-
кають чи знаходяться під загрозою заги-
белі. Такі види рослин і тварин потрібно
особливо ретельно берегти і сприяти їх
розмноженню. Існує міжнародна Черво-
на книга, а також Червона книга окре-
мих країн та регіонів. У нашій країні є
Червона книга СРСР, Червона книга УРСР,
до яких внесено назви всіх видів тварин і
рослин, що існують на території країни та
республіки і які перебувають під загро-
зою зникнення. Кожна республіка Радян-
ського Союзу має свою Червону книгу.
Сів шпак на шпаківню,
Заспівав шпак пісню півню:
— Ти не вмієш так, як я,
Так, як ти, не вмію я.
Листопад
172
Пн ВТ СР ЧТ ПТ СБ НА
1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
ЗО 31
ГРУДЕНЬ
НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР
Миші вилазять з-під лісової під-
стилки і бігають по снігу — на
відлигу.
Галки збираються великими зграя-
ми і сильно кричать — на ясну пого-
ду і мороз.
Віконниці або журавель взимку
скриплять — буде відлига.
Якщо спекотним був липень, то
грудень буде морозяним.
Кіт шкрябає підлогу — на вітер і
завірюху, дере стіну — на негоду,
лежить черевцем догори — на від-
лигу, згорнувся в клубочок і вткнув-
ся писком в лапки — на мороз.
Снігурі прилетіли в грудні — зи-
ма буде суворою.
Узимку кінь лягає на землю — пе-
ред снігопадом, а перевертається че-
рез спину — на відлигу.
Горобці ховаються в затишок —
на мороз і заметіль.
Пізно ввечері голосно співає хатній
цвіркун — завтра буде тихий, без-
вітряний день, а мороз послабшає.
Чистий блакитний колір неба
взимку — ознака стійкої ясної по-
годи.
Якщо снігопад припиниться після
полудня або ввечері без прояснення
неба — назавтра знову чекай сніго-
паду.
Перший сніг щільний і мокрий —
на вологе літо, сухий і легкий —
на сухе.
Дзвенить у вухах — на відлигу.
І
Грудень
176
ЗИМА
ХАТИНКА У ЛІСІ
Кравці лисицям хутра шиють,
вітри на бурю грізно трублять.
О доле, стережи в завію
і людські, і звірячі кубла.
Кличе теплий дим в хатинку .
тихе світло у вікні.
Геть засніжені ялинки
посміхаються мені.
У ста млинах зима пшеницю
на сніг сріблясто-синій меле.
Назустріч бурі ніч іскриться,
приваблюючи небом села.
Ти зайди скоріш у хату
в темнім лісі не блуди.
Випий чистої води,
що дзвенить і пахне святом.
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
Хай горять веселі шишки —
наче зорі сипле ніч.
Місяць небом ходить пішки,
і теплом зітхає піч...
НІНА ІБРАКАЄВА
22 Дванадцять місяців
Грудень
177
ГРИГІР ТЮТЮННИК: «Я люблю
стареньких і малих — і тих, і тих
за мудрість і доброту».
Можливо, сьогодні ти, юний друже,
вперше читатимеш твір видатного україн-
ського письменника Григора Михайлови-
ча Тютюнника. Моя тобі порада: читай
уважно, вдумливо — і перед тобою поста-
не дивовижний світ добра й краси. Ти
звернеш увагу на те, чого раніше не по-
мічав, схвилюєшся тим, до чого був бай-
дужий досі, пізнаєш радість, яка вже ніко-
ли тебе не полишить.
О. М. Горький писав, що є люди, які ге-
ніально пам’ятають своє дитинство. Григір
Тютюнник належить саме до таких людей,
хоч дитинство його було дуже тяжким.
Він народився в селі Шилівка на Полтав-
щині 5 грудня 1931 року. А в 1933-му
на Україні був страшний голод, що забрав
мільйони людських життів. Маленький
Григір «перестав ходити, сміятися й бала-
кати»,— так він сам згодом про це напи-
ше. Але вижив.
Однак у 1937 році на нього впало нове
горе — його батька, простого селянина, за
підлим наклепом було заарештовано й за-
слано до сибірських концтаборів, де він і
загинув. Григір поділив долю мільйонів
дітей, яких осиротив жорстокий тиран
Сталін, що майже тридцять років теро-
ризував нашу країну.
З тавром «син ворога народу» й жив
майбутній письменник аж до смерті
«вождя», до 1953 року. А ще він пере-
жив жахну війну з фашистами й повоєнне
лихоліття, про що пізніше з пронизли-
вим болем розповів у прекрасних творах
про «дітей війни». Це його гіркий досвід
відбився в долях підлітків Харитона з
«Облоги», Климка з однойменної повісті,
Ігоря Човнового зі «Смерті кавалера». Це
ж він, як і Климко, одинадцятилітнім
хлопчиком ішов окупованою фашистськи-
ми загарбниками рідною землею з Дон-
басу на Полтавщину, голодував і старцю-
вав, і мало не загинув у дорозі, це він,
як і Ігорко, холодними імлистими ранками
бігав у благенькій одежині до ремісничого
училища, це він, як і його герой з новели
«Три зозулі з поклоном», сумував і тужив
за безневинно скривдженим батьком,—
отож можна сказати, що він був і героєм,
і творцем багатьох своїх книжок. Але
цілком слушно скаже Григір Михайлович в
одному листі: «Ні, не свої жалі дитинства,
не свій голод, не свого без вини винного
батька хотів я згадати, а жалі всього мого
покоління і багатьох без вини винуватих
І батьків».
Та власні нещастя не озлобили душу Гри-
гора Тютюнника — вона була в нього чи-
ста, світла, аж промениста, співчутлива
до чужого горя й радісно усміхнена до
добра й краси. Тому-то й твори його спов-
нені людського тепла, ласки й милосердя
до всього живого й сущого.
[Особливо втішався Григір Михайлович,
коли виривався за місто — до озера, річки,
лісу а чи в степ, поле. Тут його душа
просто розчинялася в навколишньому світі.
У листі до свого товариша з містечка
ІТетієва, що на Київщині, він писав: «Коли
я ходив по тетіївському ставку біля рад-
госпу увечері й ранками і слухав, як гухає
лід спідсподу, як дихає риба крізь очере-
тяні душники, душа тихесенько співала
і любила кожен кущик понад берегами,
кожну зірку в небі».
Взагалі з природою в Григора Михайло-
вича були, ніжні, сердечні, як з доброю
людиною, стосунки. Дозволю собі невелич-
кий спогад. Якось ми вийшли з будинку
літераторів і подалися не через парадний
вихід, а через двір. Двір був геть захараще-
ний, порослий бур’яном. Ураз Тютюнник
зупинився й радісно-здивовано вигукнув:
«А ти як тут опинився?» Він присів біля
хирлявої рослинки з тонкими стебельцями
й білими голівками і почав лагідно, обе-
режно погладжувати їх. Це був деревій —
дорога його серцю квітка, що дала назву
Грудень
178
одному з чудових оповідань і цілій книжці
Григора Михайловича. Він підвівся, усе ще
зачудовано дивлячись на неї, ще раз, схи-
лившись, торкнув її рукою й сказав: «Ну,
тримайся!» Одійшовши кілька кроків,
озирнувся усміхнений.
Оця душевна злагода з природою відчут-
на у всіх творах письменника, надто ж
у тих, що адресовані юним читачам. І в
казках, і в оповіданнях — люди з одного
боку, а з другого — звірі, птахи, дерева,
трави, води,— все ніби одне ціле, все
єдине і все, сказати б, освячене добром.
От як в оповіданні «Ласочка». Старий
рибалка Арсен ловив рибу. Якось з’яви-
лося на березі навпроти його човна лисеня.
Воно хотіло їсти. Арсен кинув йому рибину.
Звірятко почало приходити щодня. Звикло.
І Арсен до нього звик. І тепер, коли він,
зморений спекою, засинав у човні й не ба-
чив, як тонув поплавець, лисеня почина-
ло дзявуліти і будило старого. Так і ловили
далі удвох. А потім на друге літо лисеня
стало лисицею і привело на берег уже своє
дитятко. І стали вони рибалити втрьох.
У цій нехитрій оповідці так багато
житейського, одвічного смислу: живи у
злагоді з усім живим, живи добром — і бу-
деш щасливий.
Самозабутньо любив Григір Михайлович
рідну землю, землю своїх батьків — Украї-
ну. Вона приходила йому в сни, коли
служив в армії далеко від домівки, він
думав про неї, коли писав, вона завжди
була з ним і в ньому — як останній приту-
лок й остання надія. І не випадково одна
з його книжок має таку промовисту назву —
«Батьківські пороги», а друга — «Корін-
ня». Тому-то такими близькими були йому
пронизливі рядки Сергія Єсеніна, які він
згадав у статті про В. Шукшина:
Но более всего
Любовь к родному краю
Меня томила,
Мучила и жгла.
Перші читачі Тютюнникових казок і
оповідань давно стали дорослими, і вже
їхні діти читають його твори,— так і пере-
ходитиме від покоління до покоління ча-
рівне слово митця.
За твори для дітей та юнацтва Гри-
гір Тютюнник був удостоєний премії імені
Лесі Українки, а вся його творчість 1988
року відзначена (посмертно) найпочесні-
шою мистецькою нагородою нашої респуб-
ліки — Державною премією УРСР імені
Т. Г. Шевченка.
І я знову звертаюся до тебе, юний дру-
же: читай твори Григора Тютюнника —
це той письменник, який допоможе тобі
стати Людиною, Сином рідної землі.
АНАТОЛІЙ ШЕВЧЕНКО
Грудень
179
ГРОМОВИК
Казка
Над річкою і лісом засинювалось
небо: здалеку-предалеку, погуркую-
чи та поблискуючи, накочувала гро-
за. Потемніла вода в річці, зашумі-
ли дерева, заметалися птахи. А бус-
ли лячно замахали крильми то тут,
то там по лісових болітцях.
І враз усе стихло. Стогін лісу по-
дався далі й далі від грози. У висо-
кості сухо шелеснуло. Синьо спа-
лахнула річка. І ліс осяявся синьо.
То хмара, чорна і низька, пустила
із себе першу стрілу-блискавицю.
У надрах хмари зарокотало, спершу
неголосно й нестрашно, а далі голос-
ніше й потужніше. І раптом ліс
охнув від жаху — так по ньому вда-
рило згори.
Аж тоді прокинувся в своєму дуп-
лі сич-громовик. Прокинувся, заво-
рушив крильми, видряпався з дупла
і пішов по гілці сухого береста вго-
ру та вгору, сонно поводячи сюди-
туди головою. Дощ мив йому ма-
ленькі гострі вушка, спинку та кри-
ла і лоскотав клинчик хвоста. Крап-
лі води котилися по кривому дзьо-
бові і скапували вниз. Сич повів
очима в один бік, у другий — ніде
ані пташини, ані дрібної миші! —
й подумав спогорда й похмуро:
«Боягузи!.. Жевжики!»
Блискавиці пролітали йому над
самісінькою головою, громами коти-
лися по його спині й розбивались
об неї на громенята... Знову вродив-
ся вітер, похитнув сича на кінчику
гілки, і сич зареготав з нього... «Хо-
хо-хо-хо-о-о-о!» А кігті ще глибше
увігналися в дерево. Вітер ще раз
спробував похитнути птаха, але не
похитнув і подався далі. А сич ди-
вився у спину вітрові та синьо-
чорній хмарі й реготав... Йому ще й
ще хотілося громів і блискавиць,
що жили у хмарі, йому ще й ще хо-
тілося дощової купелі. Але тут ви-
зирнуло молоденьке сонечко і сказа-
ло сичеві: «Годі! Зась!» Він перестав
реготати і, відчувши в очах різь,
заплющився.
Він так і до дупла пішов по гіл-
ці — заплющений. Перед дуплом,
на порозі своєї хижі, сич струснув
із себе краплі дощу і повільно,
вайлувато побрався на постіль з
пір’я та сухого листя.
ГРИГІР тютюнник
Грудень
180
Грудень
181
БУРШТИН НА ЗГАДКУ
Невигадане оповідання
Людину, якій випало пожити се-
ред іншого народу, неодмінно запи-
туватимуть, що ж то за народ
такий, з яким тебе бодай ненадов-
го звела доля.
Можна розповідати про міста, зу-
стрічі, дороги, розмови, згадати пра-
цю, побут, літературу тощо. В усіх
виявах життя втілюється характер-
не, національне. Але ж,зрозуміло,
не так однозначно, як вказує, ска-
жімо, назву міста чи села напис
при в’їзді в нього. їдеш і бачиш:
це — Екабпілс, це — Добеле, це —
Елгава...
Знання про народ здобуваються
складніше.
Коли ж мене запитують про ла-
тишів і я розумію, що відповісти
мушу дуже коротко, розповідаю ли-
ше про один випадок з подорожі.
Міг би згадати їх значно більше,
але знову обираю саме цей.
...У Вентспілс, найбільший лат-
війський порт на Балтиці, приїхав
уранці. Після багатьох хмарних
днів (та й узагалі, за свідченням
метеорологів, більша частина року
в Латвії похмура) проглянуло сон-
це, наче продзвеніло по червоних,
вкритих черепицею, дахах ста-
рого міста, склу вікон та вітрин,
мокрих від підталого снігу бруківці
та асфальтові вулиць.
Море теж сяяло під сонцем! Сві-
тилися широкий піщаний берег, па-
роплав на обрії, маяк в кінці довго-
го молу, білі крила чайок, що з гала-
сом здіймалися над світло-зеленими
хвилями.
Щоразу, відступаючи од берега,
хвиля залишала на піску розсипи
різнокольорових камінців. Якусь
мить їх ще мовби розгойдувало мо-
ре, вони, здавалося, жили іншим
життям, загадковим настроєм тих
безмежних глибин, звідки винесло
їх сюди, на поверхню. Але наступна
хвиля вже не могла відірвати камін-
ців од берега — вони ставали зви-
чайною собі галькою, обсихали на
сонці, назавжди втрачаючи рай-
дужний блиск таємничості.
Так само, очевидно, виплескує
море на берег і бурштин (або
янтар), один із дивовижних своїх
витворів,— згустки прадавньої смо-
ли, тьмяні, прозорі й напівпрозорі
камінці, які — зрозуміло ж! — лег-
ко вирізняються поміж усіма інши-
ми, навіть у ту першу мить, коли
хвиля відступає од берега.
Красу бурштину помітили ще
древні жителі узбережжя. Три й чо-
тири тисячі років тому пращури ла-
тишів навчилися виготовляти з ньо-
го різноманітні прикраси. У музеях
та художніх салонах Латвії мовби
поєдналося минуле й сучасне бурш-
тинового промислу, що вже сам со-
бою символізує Прибалтику, її уз-
бережжя.
Бурштин Балтики здавна розхо-
дився по світу. Знали цей коштов-
ний мінерал ще у древній Візантії.
Таємниця походження бурштину
хвилювала давньогрецьких філосо-
фів. Софокл, наприклад, вважав, що
бурштин утворився із сліз птахів,
які оплакували відважного воїна
Грудень
182
Мелеагра. Сльозами уявлявся бур-
штин і філософу Есхілу, але за його
твердженням — це сльози сестер,
що ніяк не могли забути свого за-
гиблого брата Фаетона. А от Нікей,
теж філософ, але жив він пізніше
за Есхіла, доводив: бурштин —
концентрат сонячних променів, який
час від часу накопичується в
морі.
Блукаючи берегом холодної Бал-
тики, я мимоволі дивився собі під
ноги. Дуже хотілося знайти хоча б
малесенький, але бурштиновий ка-
мінчик — на згадку про подорож,
про край, який припав до душі з
першого погляду, про цей сонячний
і вітряний день над морем, про
Латвію, красиву навіть узимку.
Але мені так і не пощастило. Море
наче випробовувало моє терпіння —
і перемогло. Пошукова зухвалість
поступово згасала. День і так був
надто гарний, аби сподіватися ще й
на везіння.
Згодом пішов до Вентспілського
краєзнавчого музею. Знову невда-
ча — зачинено. Готується нова
експозиція.
— Але виставка діє, ви можете
подивитися картини,— запропону-
вала мені працівниця музею, літня
вже, сива жінка.
Погода змінилася. Небо потемні-
шало, важкі хмари зависали над мі-
стом.
Йшов мокрий сніг. І, напевно,
саме тому в світлому залі, серед
Грудень
183
ЕКОЛОГІЧНИЙ словник
картин, було по-справжньому за-
тишно.
Жінка розповідала мені про кар-
тини й музей. Мимоволі згадав і я
свою прогулянку вздовж моря, з гу-
мором згадав, але і з причаєною
гіркотою, мабуть.
Ніяк не відгукуючись на жартів-
ливий тон, співбесідниця сказала:
— Бурштин море приносить пере-
важно восени, з водоростями, і
переважно біля Лієпаї, а не в нас.
Та зачекайте хвилину,— вона зали-
шила мене, перейшовши в іншу кім-
нату.
За хвилину повернулася, так само
стримано й, здалося, навіть ніяково,
простягнула три камінці на долоні:
— На згадку про море. Це —
справжній бурштин, такий ви, ма-
буть, і хотіли знайти.
Один камінець був майже зовсім
прозорий, світло-жовтого кольору,
другий — темніший, з надщербле-
ними краями, третій — найменший,
але найкрасивіший. Він мовби сві-
тився зсередини! Здалося, що всі ці
камінці я сам знайшов на березі
моря, тільки-но відступила хвиля й
пінистий слід за нею увібрав пісок.
Але поруч стояла жінка, й мені
захотілося обов’язково дізнатися її
ім’я.
— Інга Апмане. Але хіба це так
важливо?
— Звичайно ж! — гаряче запев-
нив я, хоча й не знав у ту хвили-
ну, що коли мене розпитуватимуть
про латишів, буду згадувати саме
цю історію, в якій, безперечно, ні-
чого виняткового й не відбулося.
АНАТОЛІЙ СКРИПНИК
ГІДРОСФЕРА — це сукупність усієї води,
що є на Землі: моря, океани, ріки, озера,
ставки, болота, підземні (або грунтові)
І води, льодовики й водяна пара, що є в
атмосфері, хмари. Вчені підрахували, що
загальна сукупність всієї води на землі
дорівнює близько 560 тисячам кубічних
кілометрів. Вся ця вода й складає гідро-
сферу. Вода — один із основних складових
компонентів життя. Без неї не може існу-
вати жодна жива істота. Гідросфера — це
частина біосфери.
ЕПІФІТИ — рослини, що живуть на інших
рослинах і використовують їх як опору,
І але не паразитують на них. Це, перш за
все, різні види ліан.
ЖИВА ПРИРОДА. Люди, рослини, твари-
ни, мікроорганізми, які існують у повітрі,
на землі, під землею і у воді, всі живі
істоти, що населяють біосферу і складають
собою живу природу.
ЗАБРУДНЕННЯ НАВКОЛИШНЬОГО СЕ-
РЕДОВИЩА — внесення, викидання в во-
Ідойми, на поля, в повітря різних отруйних,
токсичних речовин, шкідливих газів, побу-
тового сміття, нафтопродуктів, відходів
промислового та сільськогосподарського
1 виробництва, радіоактивних речовин, вна-
слідок чого гинуть рослини і тварини,
хворіють і передчасно старіють люди.
КСЕРОФІЛИ — це різні рослини і тварини,
що живуть у засушливих місцевостях.
Це, як правило, представники пустель,
де немає річок тощо. Звичайно, ці рослини
і тварини теж не обходяться без води, але
їм потрібно її дуже мало, вони легко пере-
носять засуху. Ти знаєш, що верблюди
можуть обходитись без води багато днів і
навіть тижнів?
Грудень
184
АКРОСТИХ
УКРАЇНА
У мене є одне кохання,
Котре не зраджу я вовік;
Росло воно не день, не рік,
А і зо мною виростало
І квіткою рясною стало...
Не одцвіте моє кохання,
А буде в серці до сконання.
ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО
РІДНИЙ КРАЙ
У всіх людей одна святиня.
Куди не глянь, де не спитай.
Рідніше їм своя пустиня,
Аніж земний в пустині рай.
їм красить все їх рідний край.
Нема без кореня рослини,
А нас, людей, без батьківщини.
МИКОЛА ЧЕРНЯВСЬКИЙ
Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай!
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?
І в щасливій й злій годині
Ми для неї живемо,
На Вкраїні для Вкраїни
Будем жити й помремо...
Не змогли нас супостати
Взяти в кайдани свої:
Ми бороним наші хати,
Наші тихії гаї.
Не вмирає наша слава,
Не вмирає наша честь,
Бо живе в нас сила жвава,
Бо робітники в нас єсть.
Гей, хто хоче всім свободи,
Поєднаймось, як брати!
Сонцем правди, світлом згоди,
Боже, шлях нам освіти!
Хай забудеться недоля
Грудень
185
МАЛІЙ ГОСПОДИНІ
Приємно, коли страви на столі
мають привабливий вигляд. При-
красити їх зовсім не складно. Спро-
буймо?
ТРОЯНДА З БУРЯКА
Зварений буряк розрізати по вер-
тикалі навпіл. Половинку буряка
покласти на дощечку зрізом донизу
й нарізати тоненькими пластинка-
ми, а потім викласти їх у вигляді
троянди.
РОМАШКА З ВАРЕНОГО ЯЙЦЯ
Зварити круто яйце і, не виймаю-
чи жовтка, акуратно нарізати по
колу тонкі пластиночки білка. По-
тім їх згорнути у вигляді квітки.
Такі ромашки ефектно виглядають
на фоні зеленого горошку, одну го-
рошину можна покласти всередину.
ПИРІГ З ЯБЛУКАМИ
Це дуже простий рецепт пирога.
Його можна приготувати за 40 хви-
лин. Необхідно розігріти сковороду,
змастити її невеликим шматочком
вершкового масла, тонким шаром
насипати розтерті сухарі (можна бі-
лий хліб або бублик), потім покла-
сти мілко порізані яблука. Готуєте
суміш три яйця (разом білки і жовт-
ки) і склянку цукру й добре зби-
ваєте. Якщо немає міксера, зби-
вають до піни ложкою. Додайте дві
ложки борошна, змішайте. Цією
сумішшю заливаєте яблука в сково-
роді. Духовку необхідно запалити
раніше (коли починаєте готувати
пиріг) — щоб нагрілася. Ставите ту-
ди сковорідку, вогонь мусить бути
невеликий, інакше верхівка підго-
рить, а середина не пропечеться.
Випікати 25—ЗО хвилин.
Грудень
186
КВІТИ ДЛЯ МАМИ
ЖИВІ КВІТИ ВЗИМКУ
Уявляєш, за вікном заметіль, а в
тебе в руках — розквітла ніжна гі-
лочка вишні, бузини чи калини...
І зовсім не обов’язково для цього
мріяти про чарівну паличку.
Зріжемо гілочку ясмину, вишні,
яблуні, калини, айви японської або
верби й поставимо у вазу з водою.
Якщо гілка зрізана морозної днини,
необхідно спершу занурити її в хо-
лодну воду — щоб відтанула. Лише
після цього її можна ставити в теп-
лій кімнаті.
Тижнів через три-чотири бруньки
розпустяться. А якщо ви хочете
прискорити цвітіння, гілку треба
щодня збризкувати водою кімнатної
температури. Можна додати у воду
ще й кілька крапель нашатирю. Ко-
рисно, крім того, занурити гілочки
в теплу, ЗО—35 °, воду на 9—12 го-
дин.
Грудень
187
СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА
ЯК ВОЛОДЯ
НА САНЧАТАХ
ПРУДКО
З ГІРОЧКИ ЛЕТІВ
На санчата сів Володя,
Прудко з гірки полетів.
На мисливця наш Володя
Із розгону налетів.
2
Ось мисливець
І Володя
На санчатах вдвох сидять,
Прудко з гірочки летять.
Прудко з гірочки летіли —
На собачку налетіли.
З
Ось собачка,
І мисливець,
І Володя
На санчатах втрьох сидять,
Прудко з гірочки летять.
Прудко з гірочки летіли —
На лисичку налетіли.
4
Ось лисичка,
І собачка,
І мисливець,
І Володя
На санчатах всі сидять,
Прудко з гірочки летять.
Прудко з гірочки летіли —
І на зайця налетіли.
Ось і заєць,
І лисичка,
І собачка,
І мисливець,
І Володя
На санчатах всі сидять,
Прудко з гірочки летять.
Прудко з гірочки летіли —
На ведмедя налетіли!
І Володя наш з тих пір
Не з’їжджа з високих гір.
ДАНИЛО ХАРМС
ЗМІСТ
Народний календар ........................... 6
Кон Л. Задачник .............................7
Бідзіля М. Є така нау — екологія .... 8
Тельнюк С. Червоних сонць протуберанці . . 10
Тичина П. Слово.........................12
Пепа В. Якби Київ заговорив.............13
Вас плашко В. Зимова казка...................17
Пащенко В. Вірші для тебе....................18
Сенатович О. Веселий сніг....................19
Сенатович О. Ми розбили склянку з чаєм ... 19
Осадчук П. Батькова скрипка..................20
Чубач Г. Найрідніші голоси...................21
Чубач Г. Повернулися гусоньки рано .... 21
Лічилки .....................................21
Дмитренко М. У що вірили наші предки? ... 22
Цікавинки звідусіль..........................24
Пригоди Андрійка та його друзів..............25
Народний календар............................28
Филипович П. «Білявий день втомився і притих...» 29
Малишко А. «Падуби, закуті в панцири зимові...» 29
Донченко О. Кулемет.........................ЗО
Гуцало Є. Лось . 32
Сенченко І. Що приснилося Катрусі .... 34
Українські народні дитячі пісеньки .... 37
Екологічний словник.........................38
Знайомтесь: книжка..........................38
Бондаренко В. Житла звірів..................39
Цікавинки звідусіль.........................40
Пригоди Андрійка та його друзів.............41
Народний календар...........................44
Бараускас В. Очі моєї неньки .... .45
Ой чого ти, жайворонку......................45
ВінграновськийМ. Мій Шевченко...............45
Шокало Олександр. Співець України .... 46
Шевченко Т. «Тече вода з-під явора...» ... 47
ШутенкоН. «Мій краю...».....................48
Шутенко Н. Рідній мові......................48
Крижанівська М. Передзим’я..................48
Крижанівська М. Весняне.....................49
Кава В. Юля.................................50
Лук'яненко О. Ведмідь чхнув.................53
Квіти для мами..............................54
Коцюбинський А. Історія з географією ... 56
Костецький А. Не хочу!......................57
Домашньому вмільцю..........................58
Хочеш вір, а хочеш — перевір................60
Пригоди Андрійка та його друзів .... 61
Народний календар...........................64
Алексеев С. Випередив.......................68
Макаревич Г. Мелодії Крилоса................66
Тичина П. Квітень.........................68
Павличко Д. Пролісок......................68
Виреан І. «Це що ж за диво...»............68
Пепа В. Як Дніпро народився...............69
Скуратівський В. Нелинь...................70
Шморгун Є. Усім садам сад.................71
Мар’янівський М. З тої довоєнної вулички . 72
Жиленко І. Вуличка мого дитинства .... 72
Знайомтесь — книжка!......................74
Цікавинки звідусіль.......................74
Пригоди Андрійка та його друзів . . . .75
Народний календар ......................... 78
Станович М. Біля пам’ятника...............79
Осташко А. Кличуть сурми..................79
Тарасова В. Як Гайдар підвів піонерський
журнал......................................80
Тичина П. «В гаю, в маю...».......... 81
Тичина П. Хор лісових дзвіночків .... 81
Стефаник В. Лан ............................82
Штонь Г. Свято............................83
Струцюк И. Озеро..........................87
Гижа О. Батькові джерела..................88
Кир’ян Н. «Праворуч на клумбі...» .... 92
Кир’ян Н. Розмова хмарок..................92
Єфімов О. Чия галявина краща..............92
Пригоди Андрійка та його друзів ... 93
Народний календар................. 96
Омельченко В. Чужий хліб............. 97
Грудень
190
Слабошпицький М. Юля, сонце і ріка .... 99
Швець П. Лелеченьки........................102
Хочеш — вір, а хочеш — перевір.............103
Бондаренко В. Лісові ласощі................104
Заповідні куточки України..................106
Пригоди Андрійка та його друзів. . . . 107
Народний календар ........................ 110
Качан А. Берег Вітчизни.....................111 І
Тичина П. Що місяцю зіроньки кажуть.........111 І
Слабошпицький М. Ніби етюди художників... . 112
Чухліб В. Той, що живе на баштані.... 113
Тане рику ліев К. Верблюд і хлопчик . . . .116
Підгірянка М. Вечір.........................118 І
Екологічний словник . 118
Пчілка О. Рябенький коник..................119
Рильський М. «На білу гречку впали роси...» . 120
Знайомтесь: книжка.........................120
Пригоди Андрійка та його друзів . . . .121
Народний календар..........................124
Качан А. Сліпий дощ........................125
Тичина П. Де тополя росте..................125
Комар Б. Уперте теля.......................126
Лубківський І. «Так пахнуть тільки
у дитинстві...»............................128
Ярмиш Ю. Лісові балакуни...................129
Каткова Л. Чарівні камінці.................130
Бондаренко В. Коли йти по гриби............132
Сторінка-веселинка.........................133
Народний календар ........................ 136
Сухомлинський В. Нічна квітка...............137 •
Воробкевич С. Осінь............... . . 138
Щоголів Я Осінь............................138
Айтматов Ч. Чипалак........................139
Друце И. Жарт..............................140
Штонь Г. Його рівна й довга борозна .... 141
Харчук Б. Бузьки...........................142
Осипав А. Добром пригощати.................145
Хочеш — вір, а хочеш — перевір . . . .146
Дзюбенко Н. Ластівка..................... . 146
Скоромовки....................... . . 147
Народний календар ........................ 150
Сухомлинський В. Учитель і учні .... 151
Кибальчич Н. Айстри........................152
Олесь О’. «Ой, розлягався та понад
морем...»..................................152
Сосюра В. «Уже зоря золоторога...» .... 152
Вітка В. Перша п’ятірка....................153
Лупій О. Тінь ворога . . 154
Солженіцин О. Шарко. Ватра і комашня . . .157
Майдановий Г. Прощання.....................158
Терен В. Гусеня............................158
Старостенко Ю. Хто це такий? . . . . 158
Пригоди Андрійка та його друзів............159
Народний календар ........................ 162
Еллан (Блакитний) В. Вперед!...............163
Тичина П. «Листя падає...».................164
Тичина П. «На мить склеплю я вії...» .... 164
Пепа В. Якби послухати Дніпро..............164
Христенко І. Білий котик. . . . . .166
Литвин А. Цвіркун..........................168
Скуратівський В. Дятлова кузня.............169
Бондаренко В. Маленьке дерево..............170
Павличко Д. Яблуко.........................171
Костенко Л. «Осінній сад ще яблука
глядить...»................................171
Екологічний словник........................172
Скоромовки.................................172
Пригоди Андрійка та його друзів . . . .173
Сторінка-веселинка.........................173
Народний календар ........................ 176
Антонич Б.-І. Зима . . 177
Ібракаева Н. Хатинка у лісі................177
Шевченко А. Григір Тютюнник................178
Тютюнник Г. Громовик.......................180
Скрипник А. Бурштин на згадку..............182
Екологічний словник . . 184
Чернявський М. Рідний край ..... 185
Самійленко В. Україна......................185
Самійленко В. Акростих.....................185
Малій господині.......................... 186
Хармс Д. Як Володя на санчатах прудко з гірочки
з’їжджав. Переклад з російської А. Костецькоео . 188
Грудень
191
Обкладинка та шмуцтитули
КИРИЛОВОЇ НАДІЇ ВАСИЛІВНИ
Малюнки:
ВЕРШИН А. П„ ГУРТАЮС М. С„ ІЛЬНИЦЬКОГО є. о.,
КОВАЛЬЧУК М. А., ЛИТВИНА І. І., МАМАЄВОЇ О. О.,
МОСКВІТІНОЇ Г. О., МЯГКОВОЇ О. В., ТКАЧЕНКО ю. г„
СЕМЕНДЯЄВА С. К.
Л нтературно-художественное издание
ДВЕНАДЦАТЬ МЕСЯЦЕВ
1991
Настильная книга-календарь
(На украйнєком язьіке)
Для младшего школьного возраста
Составитель
Слабошпицкий Михаил Федотович
Киев «Веселка»
Завідуючий редакцією
О. Є. Шевченко
Редактор
Т. Г. Качалова
Художній редактор
Д. ТІ. Кацнельсон
Технічний редактор
Ф. Н. Резник
Коректори
Н. ТІ. Ромашок. Л. В. Осипова
ИБ № 3826
Здано на виробництво 22.05.90. Підписано до друку 20.09.90. Формат 84Х 108/16.
Папір офсетний № 1. Гарнітура шкільна. Друк офсетний. Умови, друк,
арк. 20,164- вклд. (1,68)-21,84. Умовн.-фарб. відб. 89,88-}-Обл.-вид. арк
17,634-вклд. (2,27)= 19,9. Тираж 100 000 пр. Зим. 675—0. Ціна 1 крб. 80 к.
Ордена Дружби народів видавництво «Веселка»,
252655, Київ, МСП, Мельникова, 63.
Львівська книжкова фабрика * Атлас»,
290005, Львів-5, Зелена, 20.