ІІЛ
4»,,



1986
Настільна книга-календар
Для молодшого шкільного віку
КИЇВ • «ВЕСЕЛКА» • 1985


ГІМН СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ
СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК
Текст С. МИХАЛКОВА і Г ЕЛЬ-РЕГІСТАНА Музика О. В. АЛЕКСАНДРОВА Переклад М. БАЖАНА
Союзом незламним республіки вільні Навік об’єднала Великая Русь.
Хай квітне, народами створений спільно, Єдиний, могутній Радянський Союз!
Славимо велич Вітчизни свободної, Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная До комунізму нам вказує шлях!
Крізь грози світило нам сонце свободи.
І Ленін великий нам путь осіяв,
На битву за правду покликав народи, Натхнення на труд і на подвиги дав.
Славимо велич Вітчизни свободної, Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная До комунізму нам вказує шлях!
У звершенні славних ідей комунізму Ми бачим, країно, майбутнє твоє.
Червоному стягу своєї Вітчизни Народ наш несхитну присягу дає.
Славимо велич Вітчизни свободної, Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная До комунізму нам вказує шлях!
ГІМН УКРАЇНСЬКОЇ РСР
Текст ПАВЛА ТИЧИНИ І МИКОЛИ БАЖАНА Музика авторського колективу під керівництвом АНТОНА ЛЕБЕДИНЦЯ
Живи, Україно, прекрасна і сильна, В Радянськім Союзі ти щастя знайшла. Між рівними рівна, між вільними вільна. Під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла.
Слава Союзу Радянському, слава!
Слава Вітчизні навіки-віків!
Живи, Україно, радянська державо, В єдиній родині народів-братів!
Нам завжди у битвах за долю народу Був другом і братом російський народ. Нас Ленін повів переможним походом Під прапором Жовтня до світлих висот.
Слава Союзу Радянському, слава!
Слава Вітчизні навіки-віків!
Живи, Україно, радянська державо, В єдиній родині народів-братів!
Ми славим трудом Батьківщину могутню, Утверджуєм правду безсмертних ідей.
У світ комунізму — величне майбутнє Нас Ленінська партія мудро веде.
Слава Союзу Радянському, слава!
Слава Вітчизні навіки-віків!
Живи, Україно, радянська державо, В єдиній родині народів-братів!
ПАМ’ЯТНИК ІЛЛІЧЕВІ НА ВІННИЧЧИНІ
Біля пам’ятника Леніну, що коло Таврійської школи-інтернату, часто лунає сурма. Тут приймають у жовтенята, піонери, вручають юним комсомольські квитки. Звідси в часи фашистської навали добровольці йшли на фронт. Біля пам’ятника вождю вони присягали на вірність партії, клялися повернутися сюди з перемогою.
Монумент цей унікальний. Він один з найперших не лише на Вінниччині, а й у рес публіці- Вже понад шістдесят років височить він біля школи.
...Того далекого 1924 року стояли люті морози. Хуртовини позамітали дороги, важко було пройти від села до села, дістатися до райцентру. В ці січневі дні до Поділля долинула гірка звістка: «Помер Ленін...»
Тоді й задумали тиврівці увічнити пам'ять вождя і засновника Радянської держави. На кошти, зібрані трудящими, було вирішено встановити в центрі селища монумент.
Довго радилися на зборах партійного осередку цукрового заводу, перш ніж ухвалили проект. Тут же, на зборах, представники Гнівансі.кого гранітного кар’єру зобов’язалися вирізьбити з каменю пам’ятник Іллічу.
Наступного дня аматор Вікентій Радзіхов-ський приступив до роботи. Під його керівництвом і за особистою участю день у день працювали каменотеси. В спеку обливалися крижаною водою, в холоднечу розпалювали вогнище. Погрівши біля багаття закляклі руки, Радзіховський знову й знову брався за інструмент. Коли стомлювався, передавав різця Валеріанові Мисловському або Матвію Совкову.
Майже рік напружено трудилися добровольці, і невдовзі на території Тиврівської школи інтернату виріс чотириметровий монумент. Його п’єдестал — тесаний з граніту стовбур велетня-дуба, вузлувате, переплетене коріння якого сягає глибоко в землю.
Глибокий образ: могутній за життя дуб залишається непохитний і після смерті. Коріння його міцне, вічне, безсмертне. Воно даватиме нові пагони.
Вершину пам’ятника увінчує макет земної кулі. Барельєф обрамлено майстерно вирізьбленим з граніту вінком пшеничного колосся, на якому викарбувано:
«ЛЕНІН ПОМЕР —ЛЕНІНІЗМ ЖИВЕ.
22.04.1870 — 21.01.1924»
Над вінком палає п’ятикутна зірка, а внизу — серп і молот. На зрізі кам’яного дуба ще один напис: «Трудящі Тиврівщини на пам’ять незабутньому вождю».
1 травня 1925 року в Тиврові відбувся великий мітинг, на який прибули люди з усіх куточків району, делегації з райцентрів Вінниччини. Під урочистий спів «Інтернаціоналу» впало покривало — і в усій величі постав пам’ятник дорогому Іллічу.
В грізному 1941 році Вінниччину окупували фашисти. Дійшли вони й до Тиврова. Тоді вирішено було надійно заховати барельєф із зображенням В. І. Леніна. Працівниця Тиврівського дитячого будинку ім. В. І. Леніна О. С. Пронь з допомогою односельців зняла барельєф і всю окупацію, ризикуючи життям, переховувала священну реліквію.
За свідченням очевидців, фашисти спробували було зруйнувати гранітного дуба. Розповідають, що потворний хрестатий танк зачепив сталевим тросом гранітний постамент. Машина заревіла, рушила з місця, трос луснув, а монумент залишився незворушний.
...Височить біля Тиврівської школи-інтернату пам’ятник Володимиру Іллічу Леніну. Сюди приходить юнь. Дарують квіти вчителю і вождю, присягають гідно нести ленінські безсмертні ідеї.
ВАСИЛЬ РУЖИЛО
РУКАВИЧКИ
Оповідання
Вітер завиває в комині. Раз у раз шарпає двері, кидає у вікна сухим снігом.
Катруся тулиться до холодної печі, ближче підсовує каганець. Вічко за вічком нанизує пряжу та все приміряє: чи гарні будуть рукавички? Від її легенького подиху хитається вогник, і довга тінь погойдується на стіні. Дівчинці здається: хтось нечутно стоїть у неї за спиною і то сховається, то раптом вигляне з-за плеча.
Страшнувато одній у хаті. Мати пішла до комнезаму. Сказала, виходячи з дому: «Побудь, дочко, сама. Я хутенько справлюсь, послухаю, що там люди балакатимуть, та й назад. Хтось із повіту в село приїхав. На санках, з вишитим прапором. Про землю начебто говоритимуть, про допомогу одиноким солдатським жінкам. Може, й про нас з тобою щось скажуть». Мати подала їй маленьке сито, де в них лежали клубки пряжі: «Ось тобі нитки й шпиці. Сиди й доплітай рукавички: воно буде кло-потніше, не так сумно». Потім одяг-лась і побігла селом крізь бурю, обв’язавшись зверху теплою хусткою.
Катя хукає на пальці, бо почали мерзнути, і згадує, як вони прощалися минулої зими з рідним татом-кін-ногвардійцем. Він приїхав у село на два дні, привіз їм паляницю смачного солдатського хліба й повну коробку сірників,— мама так зраділа тим сірникам — буде в хаті вогонь, не треба бігати й позичати в людей по селі. А тато сказав стурбовано, іцо їхню кавалерійську дивізію перекидають на північ, ближче до Петрограда; там білі офіцери разом з німецькими генералами щось недобре замишляють, коли б не новий по
хід на Пітер. Попрощались вони за воротами, на вулиці; татко притиснувся до Каті колючим лоскітливим лицем і сказав поспішливо: «Ну, помагай матусі, дочко! Знаю, ти в мене більшовичкою ростеш». Поїхав тато. Довго кінь його бив копитами сніг на санній дорозі... Була від тата потім одна-єдина звістка з фронту, писав він про тяжкі бої під Псковом, а далі ні чуток, ні звісток, нічого. І стали маму називати в селі одиначкою або солдатською жінкою.
«Де ж той Псков? — думає Катя.— Десь за Москвою, кажуть. По дорозі до Леніна».
Уявляє собі Катя: от вона візьме вдягнеться тепло і вирушить в дорогу. Тільки доплете рукавиці, щоб не холодно в руки було. А в степах — кучугури снігу, замело хутори і села, тільки димарі стирчать. Все сховалось під глибокими заметами: ліси, станції, розбиті й голодні міста. По всій країні гуляє хуртовина. І в Москві ж, напевно, вулиці снігом засипало. Тато часто говорив про Леніна: простий він, душевний, найкраща людина для всіх бідняків на світі.
«Це ж і в Леніна у хаті холодно»,— з тривогою думає Катя.
Приміряє на себе рукавички. Теплі, хороші виходять. А що, як зробити їх більшими? Як на таткову руку, скажімо.
Бачить Катруся: не топлено в кімнаті, морозом замурувало вікна, а Ленін схилився над картою, про щось тривожне замислився. Мабуть, він думає про заводи, які лежать в руїнах, думає про дітей-сиріт і безпритульних, а після війни й розрухи стільки блукає голодних по всій країні! І, може, згадує Ленін Катрусину
маму: тяжко їй жити самій, без хліба, без конячини, а тут ще нове лихо звалилося — ні листів, ні звісток із фронту від господаря дому.
«А може,— подумала раптом Катя й схвильовано глянула на вогник,— а може, це він, Ленін, послав гінця у їхнє село? З повіту послав! На санях, з червоним прапором. Мама казала: про землю говоритимуть, про допомогу самотнім жінкам. Або ж ні — сам Ленін, може, приїхав! В газетах писали: він їздить! Він часто їздить на заводи. І в одне село під Москвою прибув якось з Надією Костянтинівною і на сходці виступав. Катя й фото бачила: благеньке пальтечко на Іллічу, простий селянський
картузик. А рукавиці? Ні, не бачила Катя рукавиць у Леніна.
Вона спохопилася, підсунула ближче каганчик. Замелькали шпиці в її руках, веселіше завертівся клубок.
Сипало снігом у вікна. Хитався вогник од хатнього вітру. А Каті ніби тепліше стало. Пальці зігрілись, добре й затишно їй на душі. Вічко за вічком нанизує вона пряжу та все приміряє: чи гарні будуть рукавички? І щасливо посміхається: теплі, пухнасті виходять! І великі, як на татову руку.
Червоною ниткою вишиває Катя слова: «Дорогому Іллічу».
ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ
«АРСЕНАЛ»
(Уривок з поеми «Сімейний альбом»)
«Арсенал» у снігу.
Б’ють вітри навскоси. Замерзає вогонь, як вода.
Наче буря грімка, наче вибух грози, Гримотить робітнича хода.
Тільки жилаві руки — сталеві вузли —
Не холонуть, підносячи стяг. Наче кров’ю своєю його налили, І, живий, він пливе на вітрах. Розспівався гудок — до роботи сигнал:
Честь і слава святому труду!
Як світанок — на темінь, повстав «Арсенал».
На підступну і хижу орду.
У вогні «Арсенал».
Десь далеко Москва,
Звідти линуть братерства слова.
В них яскравіє ленінська правда жива,
І наснага у них бойова.
У вогні «Арсенал». Дні і ночі в огні. Поклялись на безстрашність брати. Лиш сніжинки із вулиць влітають одні. Більш нікому сюди не пройти.
У вогні «Арсенал». Його чує Москва, Звідти поміч іде бойова.
Сяє прапор вгорі, він бійців зогріва, Наче ленінська правда жива.
ВАЛЕНТИН БИЧКО
ПОШАНА
Оповідання
Діти сказали батькові:
— Ми помітили, що, коли приходять бабуся й дідусь, ти підводишся і не сідаєш, доки вони не сядуть. Чому так?
— Батьки годували мене, одягали, навчали,— відповів батько.— За все це у мене до них пошана.
— А чому люди стоять, коли виконується Гімн СРСР? Теж з пошани?
— Так. Пошана до нашої Радянської Батьківщини. Ми дихаємо її повітрям, п’ємо її воду, їмо хліб, вирощений на її полях. Ми пишаємося її історією і сучасними справами, віримо в її прекрасне майбутнє. А гімн — це урочиста пісня Батьківщини. Як же не підвестися, коли виконується гімн!
— Ми завжди будемо співати гімн стоячи,— сказали діти батькові.
— Звичайно, — мовив батько. — Та з пошани до гімну треба ще вивчити його напам’ять. Коли люди співають гімн, вони урочисто обіцяють любити Батьківщину, бути вірними заповітам Леніна, працювати під керівництвом Комуністичної партії, щоб побудувати комунізм. А якщо ви не будете знати слів гімну, ви не зможете разом з усіма дати таку обіцянку.
АНАТОЛІЙ МИТ не В
СОРОК РОКІВ З ДІТЬМИ
Це здавалося неправдоподібним, у це годі було й повірити — школу, їхню рідну школу, німці перетворили на стайню. З колись таких затишних класів, де по стінах були розвішані портрети великих письменників, навчальні плакати і схеми, а біля дверей красувалися стіннівки з веселими малюнками, з класів, де Женя разом з друзями за сім років навчання провела стільки щасливих годин, тепер долинало коняче іржання, терпко тхнуло гноєм. Парти й столи витяглії надвір, звалили в закутку, з вікон шкільної бібліотеки викинули у двір і книжки.
Спалити їх першого ж дня фашисти чомусь не встигли. Можливо, їм просто подобалося ступати по книжках своїми важки ми чоботиськами, підфутболювати їх, розкидаючи і зриваючи обкладинки.
А в Жені, яка боязко визирала з-за рогу, стискалося серце. Як дивитися на таке! Ось широке копито величезного вгодованого жеребця вдавило в землю томик у бузковій обкладинці. Це ж — Чернишевський, роман «Що робити?».
На другий день, дочекавшись вечора і завмираючи від страху, Женя пробралась на
шкільне подвір’я, прислухалась і заходилася поспіхом збирати книжки в мішок. Вона ладна була всі їх забрати звідси, але і половину мішка ледве змогла завдати на плече.
Мама перелякалась:
— Господи, а якби побачили!
— Я ж тихенько, непомітно. Зараз знову піду.
— Та ти що, з глузду з’їхала! Не пущу! Собі і нам погибелі хочеш! І для чого тобі ці книжки?
— Як для чого? Думаєш, фашисти навіки? Повернуться наші — здамо в бібліотеку. Скоро повернуться, побачиш...
Скоро не вийшло. Майже три роки тяг-лося принизливе, страшне життя в окупації. Книжки довелося закопати в саду. Проню-хали б німці — вірна смерть. Не тільки Горь-кого, Марка Вовчка, Тургенєва, Гончарова, «Кобзаря» Шевченка і понівечений кінським копитом томик Чернишевського принесла в той вечір Женя Кучеренко — у мішку виявилось і двотомне видання Карла Маркса.
Тридцять два місяці окупації. Час страждань, втрат, сподівань і боротьби. Євгенія Маркіянівна і зараз, через сорок років з лишком, не може без глибокого душевного хвилювання згадувати ті роки. Втрата батька, матері, брата-партизана. Сама не раз була на волосок від смерті. Чудом врятувалася від фашистської неволі, з меншими бра тами переховувалась у скирті соломи.
Майже три роки... Важко було неймовір но. 1 все ж, страждаючи, поневіряючись, вона мріяла. Звичайно, понад усе мріяла про той день, коли нарешті прийдуть наші солдати і звільнять їх. А ще про те, як уже в мирний час буде вчити в школі дітей. Зможе нарешті закінчити педагогічний інститут, в якому не довчилася через війну.
Ще в третьому чи четвертому класі Женя твердо і остаточно вирішила стати вчитель кою. Хотілося бути такою, як їхня вчителька природознавства. Вона мешкала в затишній і чистій кімнатці при школі. Бувало, завітає до неї Женя з дівчатами в гості, а йти звідти не хочеться.
Так і сиділа б, слухала, гортала б альбом з фотокартками.
Вчилася вона охоче, інших оцінок, крім відмінних, у щоденнику в неї не було. Після сьомого, не вагаючись, поїхала вступати до Немирівського педтехнікуму. Нелегко було витримати іспити: з 12 чоловік, що приїхали разом з нею, зарахували лише її одну. І технікум Женя закінчила з відзнакою. Додому, в рідне село Качанівку, поверталась, як на крилах. Так хотілося попрацювати самостійно! Вперше увійти до класу і сказати: «Добрий день, діти! Я ваша нова вчителька!» Але не вийшло. Як відмінницю, її направили до Вінницького педагогічного інституту. Але все зламала, перекреслила ця страшна, проклята війна...
Качанівку звільнили після важкого бою в сорок четвертому, напередодні 8 Березня. Дивовижний, незабутній був час — бурхлива весна, сонце, свобода. Але скільки втрат, жертв, все зруйноване, спалене, розграбоване. І перше, з чого почали,— стайню знову переобладнали в школу. Чистили, скребли, білили, зносили з хат лавки і столи.
Але знов-таки не довелося працювати юній учительці — треба було закінчувати інститут. Тільки після Перемоги, в сорок шостому, здійснилась мрія Євгенії Маркія-нівни — увійшла до класу дипломованим викладачем української мови і літератури. Але не в своїй милій серцю Качанівці — одержала призначення в Рудне, що на далекій околиці Львова. Тут, на Західній Україні, тоді була особливо гостра потреба в молодих учительських кадрах.
Роботу свою Євгенія Маркіянівна любила до самозречення, готова була віддати їй всі сили і час. А для початку віддала в шкільний фонд книжки, врятовані нею колись від фашистського вогню і привезені у благенькому фанерному чемодані з дротяними петлями. Чемодан цей і зараз цілий — виставлений в музеї при Львівському Будинку вчителя. А книжки, передані молодою вчителькою школі, ще довго служили чи не єдиним посібником при вивченні творчості Коцюбинського, Марка Вовчка.
Зараз Євгенія Маркіянівна з усмішкою згадує свої перші шкільні кроки. Пам’ятає і перший у житті диктант, який довелося їй перевіряти. У ньому вона тоді нарахувала 99 помилок. І сміх і гріх. Діти були переростками, в навчанні відстали, в класах сиділо лише по 12—14 чоловік. Але їх потрібно було вчити, адже через кілька літ саме їм, недавнім дітям війни, довелося взяти на свої плечі важкі турботи по відбудові народного господарства.
Зростав учительський досвід Євгенії Мар-кіянівни, зростав її авторитет. На конференціях уже ділилася досвідом, виступала зі статтями в пресі. її, як вдумливу, творчу людину, залучали до створення методичних розробок, посібників і підручників.
А 1968 року в Москві, на Всесоюзному з’їзді вчителів, вона разом з іншими майстрами педагогічної справи була удостоєна високого звання Героя Соціалістичної Праці.
Сорок років віддала Євгенія Маркіянівна Кучеренко вчительській праці, досі викладає в тій самій Рудненській середній школі. Запрошували її працювати в інститут (у неї вчене звання кандидата педагогічних наук), пропонували й інші почесні посади, але ні, ніяк не може й не хоче покинути рідну школу, своїх учнів.
Щаслива й завидна доля такої людини, яка віддала дітям все своє життя.
ВОЛОДИМИР ДОБРЯКОВ
ВИДАТНІ ПЕДАГОГИ
ВЕЛИКИЙ СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ПЕДАГОГ
Уявімо собі, що ми в фантастичній машині часу перелетіли майже на чотириста років назад. Зупинка наша — в 16 столітті на землях Чехії і Моравії, де здавна жили чехи. Тоді ці землі перебували під владою австрійських королів Габсбургів, що непомірними податками розорювали місцеве населення і насильно його онімечували. Сво-бодолюбиві чехи не хотіли коритися і засновували протестантські общини ремісників та селян, які розгортали боротьбу проти загарбників.
У Південній Моравії, в місті Півниці, в сім’ї одного з представників общини «Чеських братів» мельника Коменського народився 28 березня 1592 року син, якого назвали Яном. Хлопчик змалку виявив великий потяг до навчання, і община спромоглася дати йому добру освіту. Ян Комен ський навчався спершу у братській школі, далі закінчив в місті Пршерові латинську школу, а потім вчився в Гернборському та Гейдельберському університетах.
Треба зазначити, що в ті далекі часи освіту могли здобути переважно представники вищих класів — дворянства та духовенства, школи перебували в руках церкви: навчання мало релігійний зміст, велося незрозумілою латинською мовою- Тож ремісники й
торговці, невдоволені церковними школами, що не давали практичних знань для трудової діяльності, почали організовувати свої, так звані цехові, школи, де діти навчалися читати й писати рідною мовою, одержували перші відомості з математики, лічби. Поступово ці школи перетворилися на початкові міські, поряд з ними з’явилися підвищені (латинські) та середні (колегіуми, гімназії) з 8—10-літнім навчанням, передовсім для дітей заможних батьків. Протестантські общини, як, наприклад, «Чеські брати», запроваджували загальне початкове навчання для дітей своєї громади в братських школах. Добре обізнаний з тодішньою системою освіти, під впливом вражень власного шкільного дитинства, Ян все більше розмірковував над вдосконаленням шкільної справи в рідному краї, почав глибше вивчати погляди видатних мислителів минулого, зокрема Т. Кампанелли, прагнучи запровадити нові методи в навчанні і мріючи викласти їх в окремій книжці.
Жорстоко переслідувані католицькою церквою і австро-німецьким дворянством, члени общини «Чеських братів» змушені були покинути батьківщину. Частина громади, очолена Яном Коменським, опинилася 1628 року на землях сусідньої Польщі і осіла в місті Лєшно. Тут Ян Йєменський, працюючи вчителем гімназії, нарешті написав чеською мовою давно вимріяну книжку «Дидактика». Тут же він створив підручники «Астрономія», «Фізика», «Відкриті двері до мов», переробив і переклав латинською мовою свою дидактику, назвавши тепер її «Магна дидактика», тобто «Велика дидактика», та написав перше в історії керівництво для сімейного виховання дошкільників «Материнська школа». Всі ці праці видатного педагога стали відомі серед слов’янського населення Європи та й в інших країнах і принесли йому світове визнання: його стали називати великим слов’янським педагогом, його вчення наслідували в інших країнах.
Як відомо, частина педагогіки, що розробляє теорію освіти й навчання, а також виховання в процесі цього навчання, називається дидактикою, що в перекладі з грецької мови означає — повчальна. Так-от, Ян Коменський своєю «Великою дидактикою» поклав початок новій науці — про освіту й навчання, про виховання дітей під час навчання.
Він поставив вимогу запровадити загальне навчання для дітей всіх верств населен
ня, до того ж з єдиною для всіх шкіл системою, за якою поряд з латинською належало вивчати рідну мову. А початкове навчання взагалі провадити лише рідною мовою. Організаційною формою навчання в школі вперше в історії обиралася класно-урочна система, вводився навчальний рік з чвертями, одночасний прийом учнів тільки восени, канікули, певна тривалість навчального дня, уроку і т. д., що збереглося донині в наших школах. Жорстоке фізичне покарання, дисципліна палиці, які до того панували повсюдно, рішуче заборонялися, натомість великий чеський педагог закликав учителів добре, й лагідно ставитись до учнів.
Нові прогресивні принципи чеського педагога знаходили зацікавлення в інших народів, і його запрошували в різні країни Західної Європи. Він виїздив до Англії, Голландії, Швеції, Пруссії, Угорщини. Зокрема в Угорщині Ян Коменський відкрив за своєю системою школу в місті Шарош-патеку, створив 1658 року славетну читанку «Світ чуттєвих речей в малюнках». Її можна вважати першою ілюстрованою енциклопедією для дітей, де в 150 коротких статейках з малюнками подавалися відомості про природу, діяльність людини, суспільне життя. Книжку цю переклали на багато мов світу, в тому числі і в Росії, і понад сто п’ятдесят років вона правила за перший хороший підручник для початкових шкіл.
Коли 1656 року під час шведсько-польської війни ворог спалив місто Лєшно — останній оплот общини «Чеських братів», Ян Коменський знайшов притулок в Голландії, в місті Амстердамі. Там він і помер 15 листопада 1670 року.
ЖАДІБНА СИНИЧКА
Оповідання
Коли випав перший сніг, діти в нашому дворі змайстрували годівничку. Тільки-но розвиднілося — прилетіла до неї жвава синичка. Схопила в дзьоб гарбузове насіння — й пурх на тополю. Всілася, притисла насіннячко до гілки лапками й ну його дзьобати. Та так спритно це в неї вийшло, що я й схаменутися не встиг, як вона спурхнула з дерева за другим. А тут і три горобці нагодилися. Вгледіла синиця непроханих гостей, заметушилася, пір’я настовбурчила. Присіла біля насіння, дзьобом сердито клацає.
Горобці, напевно, не хотіли сваритися. Подзьобали біля кормушки на’ землі крихт та й полетіли собі далі. А синичка наїлася вдосталь, надулася, ніби кулька, й нікого більше до годівнички не підпускає. Не часто стрінеш таку жаднюгу.
Всі знають, що синички взимку літають зграйками. Так легше добути їжу, зігрітися. А ця чомусь літала сама.
Може, якраз через цю жадібність птахи й не схотіли з нею дружити?
БОГДАН ЧАЙКОВСЬКИЙ
ВІКТОР ПРИХОДЬКО
«Немає нічого складнішого, ніж перевиховати людину, погано виховану».
«Вважай нещасним той день або годину, коли ти не засвоїв нічого нового й нічого не додав до своєї освіти».
«Читати й не розуміти — те ж саме, що не читати зовсім».
ЯН АМОС КОМЕНСЬКИЙ
н
ВЕСЕАИНКА *
* СТОРІНКА
НАРОДНІ ЗАГАДКИ
текло та й лягло під скло.
Текло,
гчень
15
Впаде
Впаде
з неба — не розіб'ється, в воду — розпливеться.
Доки батько народився, сміх по світу находився.
Прийшов хтось та взяв щось, бігти за ним — не знаю за ким, бо пішов туди — не знаю куди.
Сидить дід за подушками І стріляє галушками.
»

2 835-5
ДУМА ПРО ВОЇНА
їде воїн на коні
При червонім знамені, В нього зірка на шоломі, Гостра шабля на ремні.
В нього ленінський наказ: Ворогів прогнать від нас, Звоювати мир Вітчизні Назавжди, а не на час.
Кінь гарячий заіржав.
З чотирнадцяти держав Задушить Радянську владу Лад буржуйський поспішав.
Пан, барон і самурай
Топчуть, рвуть наш рідний край. Задимилися пожежі, Аж чорніє небокрай.
З прийшлим панством заодно
І Петлюра, і Махно
Підняли криваві лапи На червоне знамено.
Революція в огні.
Юний воїн на коні, Проти нього військо враже У гартованій броні.
Ой, чи вистоїть юнак?
В нього шабелька-тесак, А над ним не громовиця — Бомби кидає літак.
Що ж робити юнаку, Юнаку-більшовику?..
«Ти рости,— Вітчизна каже,— Всіх здолаєш на віку».
І почав юнак рости, Взявши в сонця висоти. Як підняв свою шаблюку, А вона на три версти.
Як махне! — пропав Махно, Врангель — в море аж на дно... А Петлюра розтрощився Об залізне стремено.
Як дістав юнак наган.
Зникли геть барон і пан
На землі, що з Прикарпаття Аж по Тихий океан.
І затих воєнний герць. Переміг герой-боєць, Бо у нього в грудях б’ється Сто мільйонів юних серць.
•
Він тепер не на коні, А у танковій броні, Він у зоряній ракеті Мир боронить в наші дні.
ПЛАТОН ВОРОНЬКО
СИМВОЛИ БАТЬКІВЩИНИ
ЧЕРВОНА П’ЯТИКУТНА ЗІРКА
Державний герб нашої Вітчизни вінчає п’ятикутна зірка в золотому облямуванні. У цього символу — своя пам’ятна історія.
Коли 1918-го року в боях громадянської війни народилася молода Червона Армія, на будьонівках її бійців з’явилося зображення червоної зірки. В одній з листівок того часу у дещо незвичній формі народного сказання так оповідалось про народження цього символу:
«Жили колись дві сестри — Правда і Кривда. На чолі Правди сяяла червона зірка, і всім людям на землі було світло і тепло. Але Кривда викрала зірку у сестри й вирішила її розбити. Велика зірка розсипалася на безліч маленьких зірочок, і кожному, хто бореться за Правду, дісталося по одній...»
7 жовтня 1918 року Реввійськрада Республіки спеціальним наказом оголосила червону зірку головним знаком радянських солдатів. І, проливаючи кров за свободу всіх пригнічених і знедолених, воїни молодої Країни Рад з честю несли цей символ нового життя. Тож сам образ червоної зірки викликав запеклу лють і ненависть ворогів революції. Вчиняючи розправи над полоненими та партизанами, вони вирізали зірки на їхніх тілах, але зломити мужність і героїзм радянських людей не могли-
Червона зірка повновладно увійшла в наше життя. Вона уособлює вільний від гніту новий світ, дружбу радянських народів. Водночас це і символ пролетарського інтернаціоналізму, готовності нашого народу поділитися досвідом з братами по класу в соціалістичних країнах, подати руку допомоги тим, хто стає на боротьбу за своє соціальне
і національне визволення на будь-якому з континентів планети.
Символом правди і миру світять усьому людству зорі Кремля. Першу з них було встановлено на Спаській вежі 1935 року. А незабаром рубіновими вогниками засяяли зорі ще на чотирьох Кремлівських баштах.
Червоні зірки не лише на касках радянських солдат і знаменах бойових частин та з’єднань. Вони — в серцях наших доблесних воїнів. Зірками позначали в роки Великої Вітчизняної війни льотчики кількість знищених ворожих літаків, а танкісти — підбитих фашистських «тигрів» та «фердинандів». І, мов почесні вартові, навічно вшановуючи героїзм відважних синів нашої Вітчизни, застигли зірки на обелісках.
Червона зірка супроводжує людину все її життя. Вона на першому твоєму документі — свідоцтві про народження громадянина Радянського Союзу. Вона на жовтенятській зірочці і на піонерському та комсомольському значках.
А коли юнак йде до лав Збройних Сил СРСР, його основним документом стає військовий квиток з зображенням п’ятикутної зірки.
З п’ятикутною червоною зіркою на своїх бойових і мирних знаменах наш народ перемагав протягом усіх десятиріч пожовтневої історії. З нею він йде до комуністичних висот. Берегти й шанувати цей священний символ — значить, цінувати все створене радянськими поколіннями, бути вірним комуністичним ідеалам, високо нести всеперема-гаюче ленінське знамено.
ІВАН МАЩЕНКО
«ВІД ШКІЛЬНОГО ПОРОГА...»
«Розкажу вам про один звичайний день у підземній школі... Групи дітей ідуть зруйнованою вулицею і дивляться в небо — чи не з’явиться фашистський стерв’ятник? Чи встигнуть вони добігти до школи.
Пройшовши трохи, зустрічаю своїх подруг... Щойно повернули на вулицю Таврійську — завила сирена. Тривога! А школа — поряд. Не змовляючись, біжимо до школи.
Аж раптом дзвоник. Звичайний шкільний дзвоник, що скликає на уроки. Заняття, незважаючи на тривогу, починаються вчасно.
Як завжди, так і того дня, на першому уроці — політінформація...
Урок історії вела Клав дія Іванівна Оглобліна. До нас долинають вибухи бомб, а Клавдія Іванівна, не підвищуючи голосу, говорить:
— Діти, запам’ятайте цей день. Ми зараз із вами не тільки вчимо історію, а й пишемо її. Ви живі свідки історії. Прошу вас, не забудьте, як підступний ворог намагається нас із вами стерти з лиця землі...
Дзвоник з уроку. І разом із дзвоником сигнал нової повітряної тривоги. Але паніки нема. Прийшов учитель математики, він же директор школи Степан Миколайович Влайков, і став нам задавати цікаві математичні задачі й головоломки. І так — аж до відбою тривоги.
— А тепер, дітки, додому. І — даремно не ризикувати, під бомби й снаряди не висовуватись, але й не відсиджуватися в затишку, коли необхідна ваша допомога. Пам’ятайте — ви севастопольці!»
Так описує один звичайний день навчання в обложеному Севастополі колишня учениця підземної школи. Двісті п’ятдесят днів оборонявся Севастополь від німецьких фа
шистів. Ворог нещадно бомбардував місто. Але школи працювали. їх було вісім. Вони містилися під землею — в штольнях, бомбосховищах.
Розповідь про севастопольські підземні школи ви знайдете у книжці «Від шкільного порога...», що вийшла у видавництві «Веселка». А ще ви прочитаєте в ній про лісові школи, які діяли в партизанських таборах Білорусії, на Поліссі. Діти не мали підручників, зошитів, олівців, ручок, чорнила. Паличками на піску виводили перші слова. Літери вирізали з дубової кори, з гілок і колодочок майстрували рахівниці. Кожен олівець, який щастило роздобути, розрізали на шматки. Кгжен зошит ділили по аркушику. Вчилися у кілька змін. Одні опановували шкільну науку, інші в цей час виконували завдання партизанів, ще інші — господарювали в таборі. Там, у лісових школах, просто неба, багатьох дітей прийняли в піонери.
У збірці «Від шкільного порога...» розповідається також про школи Києва, Мінська, Оболі, Могильова, про краснодонську школу № 4 імені Во-рошилова, в якій навчалися майбутні молодогвардійці: Люба Шевцова, Сергій Тюленін, Віктор Третьякевич, Ніна й Оля Іванцови...
Книжку створили українські та білоруські письменники, журналісти й присвятили її тим хлопчикам і дівчаткам, тим юнакам і юнкам, чий шлях від шкільного порога одразу проліг у війну. У Велику Вітчизняну.
Прочитайте цю книжку, і ви ще більше цінуватимете сьогоднішній мирний" день, можливість спокійно вчитися в гарних, світлих школах, ще більше шануватимете своїх дорогих учителів.
Лютий
20
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ДІЛО МАЙСТРА БОЇТЬСЯ
Є в центрі Києва школа № 135, у дворі якої влітку можна побачити машину з табличкою «Радгосп «Рубіжанський». Автомашини завертають сюди по запчастини для радгоспних тракторів. Дехто може здивуватися: школа — не база тракторних деталей. Так-то воно так, але є тут маленький секрет.
Два роки тому учні 135-ї школи працювали в таборі праці та відпочинку в радгоспі «Рубіжанський». І дізналися, що в господарстві скрутно з найпростішими запчастинами до тракторів — шайбами, втулками, стопорами. Робітники радгоспу не встигали вчасно впоратися з численними замовленнями трактористів, особливо в гарячу пору. Так народився договір про співробітництво між школою та радгоспом.
Сьогодні понад десять назв деталей для тракторів виготовляються в шкільних майстернях. Лише за один день — день комуністичного суботника — було зроблено для радгоспу тисячу деталей.
У дівчаток цієї школи — свій договір, з міською лікарнею № 22. На уроках праці вони шиють респіратори для медичного персоналу клініки.
І МЕХАНІЗАТОРИ...
В Олевському районі на Житомирщині є міжшкільний навчальний виробничий комбінат. Тут навчаються сільськогосподарським професіям понад вісімсот учнів сільських шкіл.
Є тут механізовані ланки овочівників та тваринників. Вони щорічно вирощують близько двадцяти тонн овочів і шести тонн
льону. А загін «Доярочка» на фермі радгоспу «Кашинський» дозволяє штатним дояркам влітку йти у відпустку. Дехто спершу боявся: а чи не знизяться в цей час надої? Але, як показала практика, на дівчаток цілком можна покластися.
...І МЕЛІОРАТОРИ
«Меліоратор» — так називається табір праці та відпочинку Олевської середньої школи № 1. Його створено на базі пересув ної механізованої колони 156. На меліора тивних роботах працюють сьогодні п’ятдесят школярів. Вони укладають дренажні трубки, обкладають дерном канали. Юні меліоратори виконали робіт на суму понад три тисячі карбованців.
ВЛАСНИМИ РУКАМИ
У працівників радгоспу імені Мічуріна, що на Тернопільщині, з гуртківцями рад госпного клубу «Юний технік» давня друж-ба. Дорослі переконалися: школярі в гурт ку зайняті серйозною справою. Багато практичної користі принесли господарству винаходи юних техніків. Учні придумали, як вдосконалити пристрій для додаткового розпушування грунту після оранки. Побудували термокамеру для дезинфекції бджіл при захворюваннях. Пасічники дуже задоволені новинкою. «Бджолина лікарня» працює без відмовко.
Цікаву установку для сортування помідорів придумали члени наддвірнянського гуртка сільськогосподарського моделювання. Запровадження цієї установки допоможе вивільнити робочі руки для інших сільськогосподарських робіт.
За замовленням Веселинівського інкубатора Миколаївської області гуртківці станції юних техніків створили модель автоматизованої лінії. Вона допоможе інкубатор-ським курчатам позбутися багатьох інфекційних захворювань.
Стали в пригоді юні винахідники й учнівським виробничим бригадам. Так, виробнича бригада Здовбицької середньої школи на Ро-венщипі вивела нещодавно на свою дослідну ділянку мінітрактор «Малятко». Трактор для своїх товаришів створили члени гуртка «Юний механізатор» цієї ж школи. Школярі вже випробували нову техніку. Трактор сподобався. Він простий, маневрений, ним легко керувати.
До 80-річчя з дня народження Агнії Варто
ЛЮБОНЬКА
Любонька-голубонька, Стрічечка в косі.
Хто не знає Любоньку? Знають Любу всі!
Осьде свято в школі.
Всі пішли в танець. Ходить Люба в колі, Наче вітерець.
Платтячко синеньке, Бантик у косі.
— Просто глянуть весело! — Гомонять усі.
Та як хто до Любоньки
В гості завіта —
Не впізнає Любоньку: Дівчинка не та!
Тільки зайде до кімнати, Вже гукає на ходу:
— Нам завдань дали багато, І по хліб я не піду!
Ось вона трамваєм їде, Не бере квитка собі.
— Ну й тіснота! Сісти ніде! — Пробивається в юрбі.
— Це,— гука,— місця дитячі! Йдіть, бабусю, на своє! — Бідна бабця ледь не плаче, Потихесеньку встає.
Любонька-голубонька, Стрічечка в косі, Ось така ти, Любонько, В усій своїй красі!
Трапляється, що дівчинка Буває дуже грубою, Хоч, може, груба дівчинка Не завжди зветься Любою...
АГНІЯ ВАРТО
Лютіш
До 80-річчя з дня народження Муси Джаліля
Муса Джаліль — відомий татарський поет, поет-воїн. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Джаліль пішов на фронт боронити рідну землю від фашистських загарбників. В одному з боїв його поранили, і він, непритомний, потрапив у полон. Два роки поневірявся поет у фашистських в’язницях і таборах смерті. Але й там він складав вірші, сповнені любові до Радянської Батьківщини. Джаліль закликав полонених не коритися загарбникам, боротися з ними до останнього подиху. Мужній поет не дожив до Перемоги. Вороги його стратили. Проте чесним людям вдалося зберегти Джалілеві твори. І тепер те, що він написав, читають і знають у всьому світі.
ЧЕРВОНА РОМАШКА
Пробудилися ромашки На світанні голубім. Очі в очі зазирали, Розмовляючи собі.
Пелюстки ласкали білі
І гойдали їх вітри,
І світанок на голівки Сипав роси їм згори.
Веселились радо квіти, Що діждалися весни, Рантом що це очі вздріли — Здивувалися вони.
їхня дівчинка-ромашка Не раділа, навпаки, І були на ній не білі, А червоні пелюстки.
Навкруги ромашки білі І подібні, як одна, То чого ж в багряну сукню Одягнулася вона?
— Ти чого змінилась, люба, Помінявши колір свій,
І така червона стала? — Мовили сестрички їй. •
Відказала їм ромашка: — Біля мене в час нічний Ворогів стріляв з гвинтівки Славний воїн молодий.
їх було п’ятнадцять в битві Проти нього одного.
На світанні оточили
І поранили його.
На мої пелюстки білі Кров текла з глибоких ран, І мене взяла до себе За сестру зоря Чулпан'.
Мій джигіт пішов з боями, Я ж зосталася в крові Сумувать за ним щоранку Між ромашками в траві.
МУСА ДЖАЛІЛЬ
1 Чулпан — ранкова зірка.
ФОТО НА ЗГАДКУ
Оповідання
Зібралися ми було в неділю з п’ятим «Б» у хокей зіграти. А тут така хурделиця знялася! Сніг мете, поземок по вулиці так і стрибає... По небу білі хмари летять, а за ними сонце блимає. І тоді сніг навкруги ніби сріблом спалахує...
До вечора вітер трохи вщух — і все наше село відразу білим-білим зробилося. Від снігу. Він лежав на дахах, на гілках дерев і на кущах, навіть дроти електричні обліпив. А на стовпах великі шапки з’явилися. Мов лелечі гнізда, тільки білі. Красиво!..
Але нам не до краси, бо ж охота в хокей зіграти. А як його грати, коли весь ставок у сніжних заметах. Тут чекати треба, поки та завірюха втихомириться і старшокласники з лопатами прийдуть лід чистити.
Одне слово, так і не зіграли ми в хокей у неділю.	(
А в понеділок наша Катя-ланкова прийшла до школи і каже:
— Треба нам у загоні тимурівську команду створити.
Я кажу:
— Навіщо нам ще й тимурівська? У нас уже хокейна є — і досить.
А Катя говорить:
— Я зараз повз хату тітки Оксани проходила. Там у неї повен двір снігу намело, то допомогла Оксані Іванівні доріжку розчистити. Вона ж старенька яка, важко їй самій поратися. Давайте тимурівцями станемо і їй допомагати будемо.
Вона ще щось додати хотіла, але тут уроки почалися. І поки Олексій Георгійович нам новий матеріал викладав, я подумав, що у Катьчиній пропозиції щось є. Про тимурівців, наприклад, часто в газетах пишуть. І фотографії їхні друкують, як вони
стареньким бабусям і дідусям допомагають. А про нас ще ніколи в газетах ніякої фотографії не було.
Тоді я на перерві до Васька підійшов і говорю:
— Васько, у тебе фотоапарат є. А знімати ти вмієш?
А Васько бутерброд жує й не відповідає.
Я кажу:
— Ти що — глухий? Тебе ж питають: вмієш фотографувати?
Васько мене за гудзика вхопив і каже:
— Жажаж!
— Що-що? — не зрозумів я.
Тут він нарешті свій бутерброд проковтнув і каже:
— Я тобі казав: зараз, почекай, поки я бутерброд з’їм. То про що ти питав?
— Розумієш, Васько, — кажу, — треба нам тимурівську команду створити. Ми підемо до баби Оксани і будемо їй допомагати по господарству. А ти все це сфотографуєш, і ми картонку в піонерську газету надішлемо. Щоб про нас надрукували. Второпав?
— Еге ж,— каже Васько’.— Второпав, що ти, Карпенко, дуже хитрий. Вас в газеті друкуватимуть, а я, виходить, тільки картонки для цього робити мушу?
Я кажу:
— Ти, Васько, не розумієш, що тобі слави буде ще більше. Бо під картонками завжди пишуть: «Фото О. Такого». І про тебе напишуть.
Бачу, Васько замислився. Тоді я продовжую:
— До речі, у фотоапараті автоспуск є. Ти тільки його поставиш і до нас побіжиш зніматися.
Лютий
24

Тут Васько розцвів, заусміхався і каже:
— Тоді гаразд! Коли до баби Оксани підемо?
— А от відразу після уроків. Тільки ти за фотоапаратом забіжиш, а ми тебе почекаємо.
Після школи я й кажу Каті:
— Ми тут з хлопцями порадилися і вирішили, що будемо тимурівцями. Зараз Васько з фотоапаратом прийде, ми все на картонки знімемо і в газету про нашу команду напишемо.
Катя наша брови підняла, дивується:
— Навіщо фотографуватися? Я читала, що Тимур і його команда все потай робили. Щоб ніхто із старих людей не здогадався навіть, хто це їм допомагає.
— Та, — кажу, — коли це було. А зараз треба тимурівський рух широко висвітлювати у пресі, на радіо і по телебаченню. Подивляться інші хлопці на нашу команду і теж захочуть у себе таку створити.
А тут саме й Васько з апаратом прибіг. І ми подались до баби Оксани. Всією ланкою. Ще й Зіна з Вірою пішли. Вони хоч і не з нашої ланки, але хороші дівчатка, працьовиті. Нехай, думаю, й вони сфотографуються.
Хата Оксани Іванівни недалеко від нашої школи, тому ми швиденько дійшли. Постукав я ввічливо в двері, баба Оксана відчинила, а я їй кажу:
— Здрастуйте, Оксано Іванівно! Наша тимурівська команда вирішила взяти над вами шефство. Будемо тепер вам допомагати по господарству. В магазин ходитимемо, в аптеку. Чи там підлогу помити.
Баба Оксана зраділа і каже:
— Синочку мій, дай-но я тебе обніму!
Але я говорю:
— Заждіть хвилиночку. Зараз наш
фотокореспондент свій апарат встановить, а тоді обнімайте.
А Васько вже апарат на штатив встановлює. Штатив — це така тринога. Ноги на землі стоять, а зверху на палку апарат закріплюється.
Поставив Васько свого апарата на автоспуск — і бігом до нас, щоб теж сфотографуватися. Апарат дзижчить, от-от клацне! Я тітці Оксані руку простягнув і в об’єктив дивлюся. І посміхаюсь. І бачу, як одна нога в штативі кудись по підлозі починає сунутися. А фотокамера нахиляється, нахиляється — і раптом: бемц! Але я теж — стриб! І впіймав апарат біля самої підлоги. А він у мене в руках — клац! — і сфотографував. Тільки не те, що нам потрібно.
— Ех ти,— кажу Васькові,— а ще фотограф. Такий кадр зіпсував.
— Нічого,— каже Васько,— зараз все повторимо. Головне, що камера вціліла.
Справді, камера не розбилася, зате розбився глечик з молоком. Я коли за апаратом стрибав, стіл зачепив, глечик і перекинувся.
— Не сумуйте, Оксано Іванівно,— кажу,— ми все зараз приберемо. От зробимо фото на згадку і приберемо. Ми ж тимурівці. Давай, — кажу Васькові,— швидше.
— Готово,— каже Васько.
І знову до нас біжить. Апарат дзижчить, баба Оксана мене обнімає, я посміхаюся і в об’єктив дивлюся. Апарат подзижчав-подзижчав — і замовк.
— О-о,— каже Васько,— та я ж забув затвір звести. Доведеться все ще раз повторити.
А Катя наша каже:
— Годі вам уже дурницями займатися.
Взяла ганчірку й заходилася молоко з підлоги витирати.
— Плутаєшся тут у нас під ногами. Не бачиш — діло робимо?..
Вона образилася і подалася кудись. А дівчатка всі — за нею.
Нарешті все вийшло як слід. Ми з бабою Оксаною обнімалися, я посміхався, апарат клацнув — і все мало бути дуже красиво.
Тоді я кажу:
— Ну, Оксано Іванівно, показуйте, що вам допомагати треба?
А вона нам:
— Зараз, мої голуб’ята, я вас чаєм напою з цукерками. Сідайте,— каже,— дітки, до столу.
Ми так розхвилювалися під час тих зйомок, що відразу погодилися. Треба ж перед роботою підкріпити свої сили.
Баба Оксана нам ще й варення поставила, і печиво. Ми аж по три склянки чаю випили. Ледь з-за столу піднялися.
— Щиро дякуємо, Оксано Іванівно,— кажу я.— Тепер давайте ми в магазин сходимо. Що вам купити треба?
А баба Оксана хитро так посміхнулася і каже:
— А в магазин вже Зіна сходила. Віра посуд помила, а Катруся на кухні прибрала. А більше сьогодні мені нічого робити.
Тепер зрозуміло, чого це дівчата чай не пили!
— Ну тоді,— говорю,— ми підемо плівку проявляти, бо вже вечоріє.
— Приходьте ще, дітки, — каже баба Оксана.— Приходьте, любі.
Подякували ми їй і пішли.
Наступного дня Васько фотокарточки приніс. Красиві! Наші там усі, як на дипломатичному прийомі. І ми з Оксаною Іванівною обнімаємося. Чудове фото! Ми його відразу в газету надіслали і всіх, хто на знімку, перелічили — зліва направо. Шкода тільки, що дівчаток на знімку не було.
І стали ми чекати, коли про нас в газеті напишуть. Але чомусь про нас не писали.
А вже навесні була у нас в школі урочиста лінійка. І наш директор Іван Кіндратович листа зачитав, якого баба Оксана надіслала. Мовляв, просить вона оголосити подяку нашим тимурівцям Каті, Вірі і Зіні. Вони, буцімто, щодня до неї приходять і по господарству допомагають.
Одне незрозуміло: чому вона про нас з Васьком нічого не написала? Ми ж у неї теж були. У нас навіть фото про це є. На пам’ять.
Дивно.
ВОЛОДИМИР чистяков
Лютий
27
Шофер не любить довго спать, із сонцем він встає і до машини поспіша — важливі справи є.
Його повсюди люди ждуть, тож рано він і встав, щоб цеглу і цемент возить, аби росли міста.
Ще всі навколо міцно сплять, та пекар встати встиг,
аби духмяним калачем ти смакувати зміг.
Маляр весіннім шалом барв нас радувати звик, тому і він так рано встав, веселий чарівник.
Спитай у сонця і в землі, спитай дзвінкий потік: — Хто починає день новий? — Робочий чоловік!
ЕД1 ОГНЕЦВЄТ
НЕ ХВИЛЮЙСЯ, МАМО!
— Глянь, мамусю, вітряк! Справжній, з крилами! А онде журавель. Ух і здоровенний! У криничку загляда. А ото що?
— То пасіка. Бачиш, вулики. В них бджілки живуть. А отой дідусь, що біля вуликів сидить, це пасічник.
— Ой, як цікаво!
Отак перемовляючись, непомітно поминули ми героїв дитячих казок, які так привітно зустрічають усіх, хто приходить сюди, в цей гостинний будинок. Онде він сяє крізь листя ясними вікнами! Навколо — дитячі майданчики. Як принадно порипують там гойдалки, як приємно жовтіє у пісочниках чистий пісок, як весело вилискує свіжою фарбою спортивне знаряддя! Одразу видно — до всього доторкнулися добрі, дбайливі руки.
Ось і ганок, блискучі двері. На синій дошці напис: «Дитячий дошкільний заклад...» Це означає, що живуть в цьому домі діти, які ще не пішли до школи. Веселий, безтурботний народ.
Заходимо в хол. Затишно ж як! І спокійно. Чисто, гарно. На стінах — полички. На поличках — саморобки. Поряд — малюнки в рамках, аплікації. Виставка. Чиї ж то чудові роботи? Хто їх зробив? Звичайно, діти разом зі своїми виховательками. Серед виховательок є справжні майстрині. Хто звірят потішних, ляльок з різних клаптиків робити вміє, хто аплікації з соломки, панно, композиції цікаві. І вихованців своїх навчають. І під час занять, і у вільну хвилинку. Отак щодня щось нове діти узнають, чогось навчаються. Бач, не такі вже вони безтурботні, дошкільнята!
Піднімаємося сходами на другий поверх. Заходимо в роздягальню. В другу. У кожній — дзеркало, на підлогах килимки, на вікнах квіти. Чистота, затишок.
— Яка краса! — мовила дочка.
Авжеж, справді гарно. Відчувається — і тут попрацювали турботливі руки.
До чого ж приємно зайти в таке приміщення! «Чи не важко стежити вам за чистотою?» — спитала колись старшу виховательку Ольгу Михайлівну Мельниченко, яка показувала мені садок. «Але ж дітям так краще», — ніби аж здивувалася вона. «А таки краще,— подумалося зараз.— Дружити з красою — завжди краще».
Затишно було і в кімнатах, і в спальнях. Все аж дихало чистотою, свіжістю, теплом рідного дому. І було ЯКОСЬ СВЯТКОВО; Це щораз мимохіть дивувало. «Чому так?» — спитала одного разу в Ольги Михайлівни. «А хіба може бути інакше? — знов здивувалася вона.— Коли працюєш з любов ю, коли щось або когось любиш, завжди хочеться, щоб поряд було свято».
Так, у цьому домі свято було завжди — і в будень також. Щоранку воно весело озивалося знадвору, де старші діти робили гімнастику, бриніло в залі, де співала й танцювала малеча, входило в садок разом з батьками в день відкритих дверей. І на сторожі його стояли чудові люди,— завідуюча, медсестра, вихователька,— які по-справжньому любили дітей, любили тих, хто прийшов сюди, ледь навчившись говорити, і тих, які вже підросли, подорослішали, готувалися стати першокласниками. А скоро дехто з виховательок стане чи не найсправжнісінькою вчителькою — адже шкільна реформа стоїть уже і на їхньому порозі!
«Цікаво, як тоді тут буде? Що зміниться за рік?» Отак замислившись, я й не помітила, що дочка втекла-таки на веселий майданчик.
— Не хвилюйся, мамо! — гукала вона вже знадвору. «А я й не хвилююся, доню!» — подумалося з теплотою. Хіба можна хвилюватися, коли поряд — такі хороші, такі справжні люди.
ЛЮДМИЛА ДАТ НОВА
ЗИМОВА ПІСЕНЬКА
У казкову зимну ніч Через поле, через ліс, Через поле, через ліс Тупа білий чоловік,— В нього люлька у зубах. Величезний чоловік На дітей нагонить страх.
Снігу-снігу намело! Снігу-снігу намело! Не пройти і не проїхать, В кучугурах все село.
Він тихесенько без стуку У будиночок заходить.
Він тихесенько, без стуку У будиночок заходить, Щоб зігрітися хоч трішки, Щоб зігрітися хоч трішки, Він швиденько шусть на пічку, На розпечену черінь.
Де й подівся відчайдух! Залишилась тільки люлька, Посеред калюжі люлька, І старенький капелюх...
ЖАК ПРЕВЕР
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
Одна з найяскравіших зірок розташована в сузір’ї Золотої Риби. Вона в мільйон разів яскравіша за Сонце, але знаходиться далеко від нас, її майже не видно неозброєним оком.
Найсамотніше дерево на світі — пальма, що росте в оазисі Торер в Сахарі. Найближче до неї дерево знаходиться на відстані 1000 кілометрів.
У Франції побудували школу, де класи не прямокутні, а в формі трапеції. Стіл вчителя стоїть біля широкої стіни класу, а для любителів сидіти на задніх партах лишається зовсім мало місця.
Що було до...
...зошита. Доки папір виготовлявся вручну й дорого коштував, школярі користувалися дощечками з аспідного сланцю — чорного каменю, що легко розколювався на пластини. Писали на ньому паличками, які виготовляли також зі сланцю, але іншого — грифельного. Тому й самі дошки також називали грифельними. Перед тим як зробити новий запис, старий стирали.
18
ІІШІІОІІ'

БЕРЕЗЕНЬ
З 835-5
НАРОД ПРИМІЧ А Є
ВЕСНА
У березні шість погід на дворі: сіє, віє, крутить, мутить, припікає й поливає.
Буває март за всі місяці варт. Уночі тріщить, а вдень плющить. Квітень з водою — травень з травою. Весна — наші батько й мати, а як не посієш — не будеш збирати. Май холодний — рік хлібородний.
і	—
МАМИНІ КВІТИ
Оповідання
Крім невеликого будинку на околиці міста, у нас ще є маленький яблуневий сад і городець, на якому ми виоощуємо для себе різну зелень — цибулю, часник, редиску, салат, петрушку, кріп, сельдерей...
А ще біля будинку під самими вікнами є квітник. За квітами доглядає мама, бо в неї до них, як вона сама каже,— хвороба.
Повертається мама увечері з роботи додому втомлена,— ну й посиділа б трохи, відпочила — так ні. Залишить на ганку сумку, зніме туфлі і — до свого квітника!
Зате квіти у неї — як ні в кого. Хто тільки йде мимо двору, неодмінно спиниться подивитися на них.
Сусідка, яка вирощує квіти для базару, заздрила мамі.
— Дивуюся, Лі до,— розводила вона руками,— чому твої квіти кращі? У мене ж і насіння сортове, і добрива не шкодую, а квітів, як у тебе, немає! Може, в мене земля не така?..
Не знаю, сусідонько, не знаю...— ніяковіла мама, ніби була в чомусь винна.
— Мабуть, у тебе вдача не така,— почувши їхню розмову, сказав тато, який недолюблював сусідку.
— До чого тут вдача? Скажеш таке!..
Траплялося, викине хтось із свого квітника якусь зачахлу, ледь живу рослину, мама підбере її, посадить. Мине якийсь час, і рослина оживе, випростається, а потім і зацвіте, що замилуватися нею можна.
Так сталося й цього разу.
Побачила мама, як сусідка викинула в’ялий, майже мертвий, але якийсь дивний кактус — самі колючі коржі.
— Навіщо його викинули? — запитала мама.
— Набрид,— відповіла сусідка.— Тільки місце займає...
- Але це ж якийсь незвичайний кактус?!
Мені казали, що незвичайний. Цвіте, мовляв, гарно. А я протримала цю колючку в себе шість років — і ні квіту, ні привіту...
— Можна, я його заберу? — запитала мама.
Бери. Будь ласка, бери.
Принесла мама кактус додому, приготувала для нього грунт, посадила у череп’яний вазон і поставила на підвіконня у моїй кімнаті.
— Тут йому буде добре. Кімната сонячна й тепла,— сказала.
Кактус не зразу ожив. Цілий місяць чи навіть більше видужував, поки знову зміцнів, зазеленів. А незабаром у нього на верхівці нові «коржі» з’явилися. Ніжні-ніжні й без ко
лючих голок. Мама пояснила: голки потім виростуть, коли молоді паростки постарішають.
Ми думали, що кактус після цього ще й зацвіте, бо в мами всі квіти, за якими вона доглядає, завжди цвітуть. Але минули літо, осінь, зима, настала весна, а він чомусь не цвів.
І раптом, коли ми вже втратили всяку надію, я, прокинувшись якось рано-вранці, помітив на ньому невеликі, з квасолину, пуп’янки. їх було багато, по кілька па кожному «коржі».
— Ура! — закричав радісно.
Чого кричиш? — заглянула в кімнату стурбована мама.
Кактус цвістиме! Он, подивись!
— Бачу, — відповіла мама, підійшовши до вікна.— Але чого кричати на весь дім?
Слідом за мамою в кімнату зайшов тато. Ми стояли біля підвіконня, розглядали на кактусі пуп’янки і вгадували, які будуть квіти — чер
воні, білі чи жовті, а може, оранжеві чи бузкові?
Але ніхто не вгадав...
Пуп’янки розпустились через тиждень. Розпустилися всі разом, уночі, коли ми спали.
Квіти, як і пуп’янки, я побачив також перший і також рано-вранці
Проснувся, розплющив очі, подивився на вікно і не закричав, як минулого разу, а онімів.
У вікні, освітлене яскравим ранковим світлом, сяяло якесь диво: веселка не веселка, новорічна ялинка — теж ні! Хіба що порівняєш з казковою жар-птицею?..
Кактус зацвів незвичайно. Квіти були зовсім не такі, як ми собі уявляли. Ні червоними, ні білими, ні жовтими, ні оранжевими, ні бузковими їх не назвеш, тому що кожна квітка мала не один, а кілька кольорів. Ось тому вони й видавалися просто казковими.
Коли я надивився досхочу на ди-во кактус, тихенько встав з ліжка і пішов покликати маму.
Мама довго милувалася дивовижними квітами. Потім узяла вазон і перенесла його на підвіконня в іншу кімнату, вікно якої виходило на вулицю.
— Навіщо це?..— не зрозумів я.
— Щоб усі бачили, бо таке чудо не щодня зустрінеш...
Цвів кактус усього три дні. І в ці дні на вулиці біля розчиненого вікна зупинялися перехожі й подовгу стояли — роздивлялися незвичайні квіти.
Побачила кактус і наша сусідка. Вона одразу впізнала його і прибігла до мами.
— Лідо, Лідо, давай я його продам! Запевняю: добрі гроші матимемо...
Але мама лише посміхнулася і нічого їй не відповіла...
БОРИС КОМАР
ВИДАТНІ ПЕДАГОГИ
УЧИТЕЛЬ УЧИТЕЛІВ
Так називають Костянтина Дмитровича Ушинського, основоположника педагогічної науки в Росії.
Він народився в Тулі 2 березня 1824 року. А дитинство провів на Україні, на березі чарівної Десни. У Новгороді-Сіверсько-му на Чернігівщині закінчив гімназію. Вчився добре, охоче. Любив читати. Згодом він напише: «Сьогодні в мене не одне свято, а багато: я іменинник, мені подарували книжку...» І так все життя: гарна книжка для нього завжди була святом.
Після гімназії Костя Упіинський вступив до Московського університету на юридичний факультет. Він був дуже працьовитий, мав добру пам’ять. Часто відвідував цікаві лекції на інших факультетах, довго просиджував у бібліотеці — читав, виписував. Учив філософію, історію, природничі науки, опанував три мови: німецьку, французьку, а пізніше й англійську. Займався самовихованням. Він поставив перед собою благородну мету — служити народові, бути йому корисним.
У двадцять три роки Костянтин Уніин-ський приїздить у Ярославль. Його призначено на посаду професора Демидівського ліцею. Разом з іншими молодими викладачами юний професор гаряче береться за роботу. Вже тут проявляється його педагогічний талант. Він привчав своїх студентів мислити самостійно. Зневажав безпринципність, відстоював переконання, був непримиренний до брехні й лицемірства. За такі якості педагогів не жалували в царській Росії. Ушинського звинуватили у вільнодумстві й звільнили з роботи.
Потім він викладав у Гатчинському сирітському університеті, був інспектором класів у Смольному інституті шляхетних дівчат у Петербурзі. І всюди з властивою йому енергією, рішучістю брався поліпшувати навчальний процес.
— Ми погано вчимо! Погано! — часто говорив він. І писав методичні посібники для вчителів, статті в журнали, працював над майбутніми творами з педагогіки. Свої думки про виховання, свій досвід він прагнув передати всім учителям.
Для дітей Ушинський написав дві книжки. «Дитячий світ» — це захоплюючі розповіді з життя дітей, про природу, історію. Він хотів бачити людей розумними і добрими, а «характер людини формується саме в перші роки життя».
Ще одна книжка для дітей — «Рідне слово». Її видавали 146 разів. По ній училося багато поколінь. В обох книжках чимало спогадів Ушинського з власного дитинства, яке минуло серед прекрасної української природи.
Коли вийшов маніфест про скасування кріпацтва в Росії, Ушинський зібрав старших вихованок Смольного інституту і виголосив полум’яну промову, закликаючи їх віддати свої сили для освіти народу.
Діяльність Ушинського в Смольному інституті була не до вподоби ні начальниці цього закладу, ні класним дамам. Щоб позбутися небажаного інспектора, його відрядили за кордон вивчати стан жіночої освіти
в інших країнах. «Це було як заслання!» — казав Ушинський.
За кордоном Ушинський вів наукову роботу, писав основну свою працю, що складалася з трьох томів,— «Людина, як предмет виховання».
В Ушинського було п’ятеро своїх дітей, їм першим він читав свої оповідання, казки, на них перевіряв методику навчання. В Швейцарії діти любили ходити з батьком на Женевське озеро, кататися на човні. Якось їх зненацька застала негода. Навколо човна вирували хвилі, а вони були далеко від берега. Діти страшенно злякалися, почали кидатися від борту до борту. Злякався й Ушинський, але не показав цього. Він посадив старших — Павла й Віру — на весла, сам узявся за кермо. Діти веслували, а Ушинський спокійно, розмірено командував: «Раз-два, раз-два...» Менші дивилися на брата й сестру, що змагалися з хвилями, і теж заходилися повторювати за батьком: «Раз-два, раз-два...»
Усе обійшлося щасливо, човен пристав до берега. Це був урок мужності, який діти запам’ятали на все життя. Часто потім, коли діти потрапляли в якісь складні обставини, Ушинський чув, як вони напівсерйозно-напівжартома повторювали: «Раз-два...»
Під кінець життя разом з родиною Ушинський переїхав до Києва. Тяжко хворий, він все одно працював: листувався з учителями народних шкіл, відвідував їхні уроки, писав статті. Ушинський обстоював право кожного народу на школу рідною мовою, побудовану на народних традиціях. І обурювався, що в школах України царизм заборонив вивчення української мови. Він збирався створити підручник для народних шкіл, але не встиг.
Помер Ушинський на сорок сьомому році життя. Поховали його в Києві на березі Дніпра під розлогим каштаном. Була в нього заповітна мрія — щоб навчання для всіх дітей стало обов’язковим.
Ця мрія збулася за Радянської влади.
ЛІАНА ДАХНЕНКО
УМІЙ ПОЧЕКАТИ
Казка
Жили собі брат і сестра — півник та курочка.
Побіг півник у садок та й почав клювати зеленісіпьку смородину, а курочка й каже йому:
— Не їж, півнику! Почекай, поки смородина достигне.
Півник не послухався, клював та й клював і наклювався так, що насилу додому дійшов.
Ох! — кричить півник. — Лишенько моє! Боляче мені, сестричко, боляче!
Напоїла курочка півника м’ятою, приклала гірчичник — і пройшло.
Видужав півник і пішов у поле: бігав, стрибав, зогрівся, спітнів і побіг до ручаю пити холодну воду. А курочка йому гукає:
— Не пий, братику, почекай, поки прохолонеш!
Не послухався півник, напився холодної води, — і тут почала його трусити лихоманка; насилу курочка його додому довела.
Побігла курочка до лікаря, прописав лікар півникові гірких ліків, і довго пролежав півник у ліжкові.
Поки хворів півник, вже й зима настала. Видужав півник і бачить, що річка льодом укрилася.
Схотілося півникові на ковзанах поковзатись, а курочка й каже йому:
Ой, почекай, півнику! Дай річці зовсім замерзнути, тепер ще лід дуже тонкий, втопишся.
Не послухався півник сестри: покотився по льоду; лід проломився, а півник — шубовсь у воду! Тільки того півника й бачили.
КОСТЯНТИН УІПИНСЬКИЙ
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
«ЗАХОДЬ, ОЛЮ...»
Веселий сонячний ранок визбирує останні клаптики туману над вулицями Дубни. В такий час Оля завжди поспішає до школи. Вона виходить з дому трохи раніше, щоб встигнути перед уроками забігти до Олександри Іванівни Яковенко. Останнім часом та трохи хворіє. Треба дізнатися, як вона себе почуває. І, може, щось треба зробити по господарству...
— Заходь, Олю,— вітає дівчинку стара вчителька.— Раненько ти сьогодні.
— Як ви? — питає дівчина.— Може, щось треба?
— Ні, ні, дякую,— Олександра Іванівна посміхається.— Вчора Іра з Танею принесли молоко і масло. Та й ліки купили. Я вже сьогодні трохи вийду, подихаю свіжим повітрям, годі лежати. Скільки в тебе сьогодні уроків?
— Шість,— каже Оля.
— Ну, біжи, бо запізнишся. А після уроків заходь, розповіси про свої новини.
Олександра Іванівна ніби відчувала, що новин у Олі сьогодні буде багато.
І справді, після уроків до класу зайшла старша піонервожата і оголосила.
— За активну роботу Дубнівський райком комсомолу нагороджує командира ти-мурівського загону Олю Кузнецову Почесною грамотою.
Всі вітають дівчинку, а вона, хоча й радіє, але, чесно кажучи, не розуміє, чому саме її нагородили. Нічого такого особливого вона не зробила. Дійсно, ходить до ветеранів, допомагає їм по господарству. Але ж у них в загоні 20 піонері в-тимурів-ців. І нікого не треба просити, щоб потурбувався про хворих або самотніх людей. Кожен розуміє свій тимурівський обов’язок. І не чекає, доки його покличуть.
От кілька днів тому підбіг до Олі Сашко з їхнього підшефного третього класу- Він давно вже проситься, щоб записали його у тимурівський загін.
— Ось, — простягнув хлопчик дівчині якийсь папірець.
— Що це? — здивувалась Оля.
— Прізвища ветеранів, які живуть у на гному мікрорайоні. Я всіх переписав. Треба взяти над ними шефство, у них же нікого з родичів немає. І старенькі вони.
Сашко умовляв, а Оля раділа. Ніхто ж не доручав хлопчикові складати цей список. А він, дивися, сам...
— Я вже у двох бабусь був,— продовжував Сашко.— І дрова їм порубав, і в мага зин збігав. Я тепер щодня до них заходжу.
— Молодець, Сашко,— похвалила Оля.— А за список спасибі.
Сашко побіг, а Оля дивилась услід і думала — такий маленький, а така в нього велика потреба про когось піклуватися. Адже ніхто не просив його ходити по квартирах, шукати ветеранів. Гарна людина Сашко! Справжній тимурівець.
ГАЛИНА СТОЯНОВА
Березень
39

НЕЗАБАРОМ 8 БЕРЕЗНЯ
мамине, бабусине, сестриччине свято. А може, й ваше? Жіночий день! Як приємно цього дня одержати подарунок! Та ще приємніше — повірте — зробити його самому, власними руками. Зробити і подарувати мамі, бабусі, сестричці, подружці.
Трохи терпіння, фантазії — і ось погляньте, який сюрприз можна підготувати для них.
Симпатичне котеня — дуже зручна подушка для шевських голок. Бачите: замість вусів у нього — голки та шпильки, які у майстрині завжди мають бути напохваті,
а спідничка — кишенька, в якій можна тримати наперсток і сантиметр. Таке саме призначення має і милий песик, якого ви бачите на малюнку.
На одному з малюнків зображено футляри. Ви ж знаєте, як часто бабусі гублять окуляри. Зробіть їм такі футляри, і їхні окуляри завжди лежатимуть на місці.
Сподобається мамі і бабуні й грілка на чайник. Така іграшка до того ж дуже прикрасить вашу кухню, якщо, звичайно, ви зробите її барвистою, яскравою.
Хай вам щастить!
ОЙ ДІБРОВО - ТЕМНИЙ ГАЮ!
Ой діброво — темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік...
Багатого собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом, Аж сам собі дивується На свою діброву...
Надивившись на доненьку Любу, молодую, Возьме її та огорне В ризу золотую І сповиє дорогою Білою габою,—
Та й спать ляже, втомившися Турбою такою.
Т. Г. ШЕВЧЕНКО
РОЗМОВИ ПРО ШКОЛУ
СКІЛЬКИ РОКІВ ШКОЛІ?
Ну-ну, не хвилюйся. Ти, напевне, вже здогадався скільки... Багато, дуже багато. Навіть якщо її тільки цього року збудували.
Слово «школа» виникло давно-давно. Ще в тих роках, які називаються «до нашої ери». Може, в історичному музеї ти бачив черепки колишніх амфор і ваз? А на табличках під ними написано час виготовлення. Приміром, «VII ст. до н.е.» Це означає: «Сьоме століття до нашої ери».
Давня школа, щоправда, відрізнялася від твоєї, сучасної. Наприклад, дівчатка тоді ще до школи не ходили — їх виховували в сім’ї. І домашніх завдань не було. Зате були тілесні покарання до порушників дисципліни на уроках.
І було це в Елладі, яку тепер називають Древньою Грецією. При родно, що і слово «школа» має грецьке походження.
Грецькі тата й мами, як і всі батьки, мріяли, щоб їхня дитина виросла гармонійно розвинутою людиною. Тому в давньогрецькій школі вчили читати, писати, лічити, співати і грати на музичних інструментах. Тільки зараз більшість дітей грають на фор
тепіано, а тоді в пошані були ліри, а також 7- і 9-струнні кіфари. Звісно, тодішнім хлопчикам кіфари були більше до вподоби. Крім того, в ті часи освічена людина мусила оволодіти мистецтвом кіфаредики — тобто вміти акомпонувати співу і не цуратися мелодекламації.
Ще в давньогрецькій школі вивчали політику, ораторське мистецтво, філософію. Велику увагу приділяли й фізичному загартуванню. Футболу тоді ще не вигадали, тому хлопчаки захоплювалися пентафлоном — це таке п’ятиборство, куди входили біг, боротьба, стрибки, метання диска і списа.
Заняття в школі проходили у формі наукових бесід. Двійок не ставили, але з поганими учнями обходилися так само, як і з порушниками дисципліни. Виховання юнаки одержували в школах відомих філософів і риторів, які були непоганими спортсменами (Піфагор, наприклад, навіть був чемпіоном Олімпійських ігор). Тож, напевно, школярі готувалися до своїх вчених бесід як слід.
Я прийшов додому раніше, ніж завжди. Мама висловила міркування:
— Мабуть, якась планета іншим боком до землі повернулася.
— Чого? — здивувався я.
— Що ти одразу ж після уроків додому з’явився.
— А-а-а...— сказав я. І подумав: «А чому б мені не стати зразковим? Що, Вася Костик гірший за інших? Ось дам собі слово... Вивчу уроки... Одразу ж... І тільки після цього піду гуляти...»
— Ти що, знову до школи збираєшся? — спитала мама. — Книжки перебираєш.
— Ні! — мамі не кажу нічого.— Просто складу акуратно...
Мама здивовано стенула плечима. І поставила мені їжу.
їм. Надворі сонячно. Горобці ганяються один за одним. Один подібний до Петька Софіяна... Петько, мабуть, вже на вулиці. І Вадим. А може, не починати з уроків?.. Я ж іще не дав собі слова. Я ще тільки збирався давати. І ніхто ж про це не знає. Я можу його ще переглянути. Почати не з уроків. Почати з прибирання квартири. Мама ось піде з обіду. Я візьмуся... Поприбираю геть усе. І спальню, і прихожу, і кухню... А поки вибіжу надвір...
Полегшено зітхнув. Ніби гора з плечей зсунулася...
Ганяємо м’яч. Вадим як вдарив — м’яч між гіллям на дереві зачепився.
Петько поліз. Відчахнув гілляку. І розірвав штани.
Тут наче з-під землі виросла Петь-кова мама. Почала лупцювати Петька і промовляти:
— Це за штани! Це за штани!
Віддалік стояв якийсь дядько. Сказав:
— А чому ви не кажете: «За дерево! За дерево!»? Штани можна завтра нові купити. А дерево двадцять років росте.
Петькова мама і дядько почали сваритися. Ми з Вадимом пішли. Він — додому. Я сів біля будинку на лавці.
І тут згадав, що дав собі слово поприбирати в квартирі.
А надворі так гарно. Квіти цвітуть. Бджоли літають. Пташки щебечуть. Зовсім не хочеться заходити в квартиру.
Може, сьогодні не починати перевиховуватися? Може, переглянути і це слово? Ніхто ж не знає, що я його давав. Я ж сам собі, а не по радіо. Чи в газеті...
Правильно! Почну із завтрашнього дня... З ранкової фіззарядки.
Знову ніби скеля з плечей зсунулася...
Дивно. Одне слово, а яке воно важке...
ЄВГЕН ДУДАР
Як селянин попа провчив
Українська народна казка
Було це за старих часів.
Везе раз один дядько попа кудись, а кобильчина у того дядька худа-ху-дюча, нещасна, тільки кістки та шкура — сказано, бідняк. Ну, а піп гладкий, товстий, так пудів вісім,— одним словом — піп, як і всі попи, що на людських хлібах вигодувались.
Ну, їдуть, але треба збиратися на велику гору, а тут ще грязько після дощу, важко кобильчині.
Дядько зліз з воза, а піп, сказано, як піп, — ледачий, не хоче злізти під гору.
Сидить така восьмипудова туша в рясі, а коняка з усіх сил моцується, бідолашна, і ніяк на ту гору не видряпається з возом...
Аж їде навпроти другий селянин — молодий та кріпкий. Зразу догадався, в чому тут справа. Зупи
нивсь, зняв люшню та до того дядька, що попа везе:
— А, сякий-такий, попався мені тепер?! А пам’ятаєш, як я віз попа, а ти мого попа почав люшнею бити? Тепер вже я тобі віддячу тим же!..
Та з тими словами до попа, що розлігся на возі, та люшнею по спині, та по товстому животі, та ще й приговорює:
— А то знай, як мого попа бити, а то знай, як мого попа бити!
А піп бачить, що непереливки, та як завиє з болю, та з воза, та драла — пішечки під гору вибіг.
А як дядько вже виїхав на гору, то піп і каже йому:
— Бачиш, Степане, який ти дурний. І нащо було тобі того попа зачіпати? А тепер тобі добре, як твого попа б’ють?
А дядько тільки усміхнувся.
КЕТІНО
Якось кажуть мама й тато: - Ми зібралися в кіно, ну а ти посидиш дома і доглянеш Кетіно.
Та пильнуй, аби не впала, ніж чи голку не взяла, по стіні не малювала -дуже любить це мала. До дверей хай не підходить, не сидить коло вікна застудитись їй недовго, як у двір гайне вона. Хай взуває черевики — починається зима.
Що ж іще?.. Та ти велика, здогадаєшся й сама. Сірників їй не давай і сервант не одкривай. Кришталеву синю вазу заховай подалі зразу. А квітки почне скубти -винувата будеш ти.
- Ні! -
кричу я мамі п тату.— Краще я піду в кіно, а ви — посидьте
з Кетіно!
НО ДАР ДУМБАДЗЕ
ПРО ДВОХ ЦАПКІВ
З одного берега йде до річки білий цапок, а з другого берега підходить чорниіі цапок.
І той хоче через річку перебратися, і другий. А через річку кладка. Така вузька, що тільки один може перейти, а двом тісно.
Не схотів білий цапок зачекати, поки перейде через кладку чорний, а чорний і собі не схотів заждати, щоб перейшов білий.
Ступили обидва на кладку, зійшлись посередині та й ну один одного лобами й рогами бити
Бились, бились та й обидва попадали в воду.
ДВІ КІЗОЧКИ
А дві кізочки — то були розумні шими. Стрілись вони на вузькій стежечці. З одного боку стежечки — глибокий рів, а з другого — висока та крута гора. Розминутися ніяк не можна.
Постояли вони, постояли, подума-ли-подумали, а тоді одна кізочка стала на коліна, перевернулась на бік, лягла на стежці і притиснулась до гори.
Тоді друга обережно переступила через неї, а та, що лежала, встала й пішла собі.
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
ДИВНІ ДОЩІ
Поблизу річки Амудар’ї є Долина Живих Дощів. Таку назву ця місцевість дістала після того, як над нею одного разу випав «дощ» з дрібних жаб, а другого — разом з потоками зливи на голови здивованих людей попадали риба й жаби.
Це розбійник-смерч, мов потужний атмосферний насос, висмоктавши воду з озера разом із його мешканцями, виливав усе на селище Дерганата, лякаючи й дивуючи людей.
* * *
Казковий світ відкривається перед людиною, яка опиняється у великій печері. І таких печер на землі дуже багато. Найбільша з них знаходиться у США, в штаті Кентуккі. Велетенські гроти цієї печери, величезні безодні вражають усіх. У ній багато підземних озер, дві великих ріки. Природний підземний палац з гротами й переходами простягається на 240 кілометрів.
Саме цю печеру описав Марк Твен у своїй книзі «Пригоди Тома Сойє-ра». Вона називається Мамонтова.
ВОРОЖІННЯ НА ОГІРКАХ
Ворожіння на огірках — одна з найцікавіших новорічних традицій у сільських жителів Швейцарії. Огірок розрізають на дванадцять однакових частин — за кількістю місяців у році, потім рясно посипають сіллю. З того, як кожний шматочок вбирає в себе сіль, визначають, які місяці в новому році будуть посушливі, а які — дощові.
УНІКАЛЬНИЙ ЕКСПОНАТ
В акваріумі Копенгагена виставлено унікальний експонат — так звану «блакитну рибу», яку вчені від7 носять до кистеперих доісторичних риб. В неї панцирна голова і плавці, схожі на кінцівки. Іхтіологи вважали цю рибу давно вимерлою. Але 1938 року її виловили біля берегів Африки. Це була справжня сенсація. Відтоді впіймали ще кілька екземплярів. Один з них і виставлено в столиці Данії.

КВІТЕНЬ
4 835-5
ВОЛОДИМИР ОРЛОВ
ПІСНЯ МАЙБУТНІХ КОСМОНАВТІВ
Гримлять космодроми, Могутній той клекіт.
В захмарні світи космонавти знялись. Сіяють над обрієм зорі далекі, Які ми з тобою відкриєм колись. Пливуть вони десь там Своїми шляхами, І ще невідомо їм навіть самим,
Що названі будуть вони іменами — І дуже можливо, твоїм і моїм.
Вітчизни простори У тиші щасливій.
Пильнує земля Космонавтів своїх. А нині Конструктор Закінчив, можливо, Проект зорельотів твоїх і моїх.
Опівночі зорі
Не йдуть спочивати
І манять
У лоно своє неземне. Нам вірить Вітчизна І любить, як мати, І тихо цілує тебе і мене.
ЩОБ КОЖНА ДИТИНА ЗРОСЛА СПРАВЖНЬОЮ ЛЮДИНОЮ
Андрійко влетів у свій клас і вигукнув: — Надія Василівна йде на урок!
По класу наче вітерець пробіг. Дівчатка похапцем чепурилися, хлопці прилизували свої непокірні чуби. Ось увійшов до класу вчитель історії Олександр Анатолійович. А згодом з’явилась і Надія Василівна, директор.
Почався урок. Кожен намагався відповідати якнайкраще. Особливо ж усі чекали кінця уроку, бо знали — Надія Василівна обов’язково вийде до столу й почнеться цікава розмова. Так було й цього разу.
Розмова почалася з теми уроку, а перейшла на іншу: що таке почуття громадянства. патріотизму. Приємно було почути семикласникам слова вдячності від директора на свою адресу та на адресу своїх друзів з клубу «Червона гвоздика». Школярі вже давно тримають зв’язок з музеєм «Косий капонір». Учні знають — якби не Надія Василівна, цього, зараз відомого в Києві музею, взагалі могло б і не бути. Це вона, повівши багато років тому тодішніх своїх учнів на екскурсію до «Косого капоніра», побачила, що місце це занедбане, захаращене сміттям, ніщо не нагадує про ті історичні події, свідком яких капонір колись був. 1 полетіли листи у різні установи. Надія Василівна та, наслідуючи її приклад, школярі не відступилися аж доти, доки не було прийняте рі
шення про організацію музею. А потім разом з військовослужбовцями працювали тут на суботниках.
Коли ти, друже, читатимеш ці рядки, київська школа № 173, у якій директором Герой Соціалістичної Праці Надія Василівна Онацька, невпізнанно змінить своє обличчя. Адже коли ці рядки пишуться, за вікнами директорського кабінету гуркотять двигуни, працює баштовий кран, який несе блок з вікном майбутнього класу.
Основний будинок 173-ї був зведений два дцять років тому, і розраховано його було на восьмирічку. Але пролетіли роки. Восьмирічка стала десятирічкою. Зросли вимоги до школи. Почала впроваджуватися в життя шкільна реформа. Старе приміщення зроби лося тісним. Тому й прийшли на територію школи будівельники. З першої цеглини наглядає за будовою Надія Василівна. І не просто наглядає, а й всіляко допомагає. Ад же вона депутат районної Ради народних депутатів, член райкому партії.
Надія Василівна розповідає, що чекає учнів в новій школі: це і найбільший в місті спортивний зал, і гарні кабінети фізики, хімії, математики, і навіть своя обсерваторія. Всі школярі вчитимуться в одну зміну.
А які гарні будуть майстерні для виробничого навчання! І це дуже важливо. Адже після впровадження реформи школа № 173 стала ще й підрозділом виробничого об’єднання імені Корольова.
Але, дбаючи про шкільні майстерні або слідкуючи за роботою табору праці й від починку в радгоспі Білогородський, Надія Василівна завжди пам’ятає про головне — щоб кожна дитина зросла справжньою людиною. Тому її непокоїть Володя з восьмого класу, який без поважних причин прогуляв кілька уроків. Дізнається вона, що в Сашка з шостого не все гаразд вдома, і викликає батьків до себе. Усіх «важких» учнів директор тримає під особливим контролем. І для багатьох з них вона на все життя залишається рідною людиною...
Любити працю Надію Василівну привчили і її батько — матрос легендарного броненосця «Потемкин»,— і мати, яка виховала п’ятьох дітей.
...Стоїть на столі у директора непоказна ваза, а в ній пшениця.
Дивлячись на ці золотаві колоски, я ду маю про те, що зерна добра, які стільки років засіває в душах дітей Надія Василівна Онацька, дають добрі сходи.
ЛЕОНІД СОРОКА
ТАЛАНТ ДОБРИЙ, ЖИТТЄРАДІСНИЙ
У народі мудро кажуть: доброта, життєрадісність, талант — то від батька й матері, від землі рідної. Небагатьом щастить поєднати в собі такі чудові, чи не найшановані-ші людьми риси. Таке щастя випало письменниці Оксані Дмитрівні Іваненко. І вона гордо, чесно, самовіддано пронесла ці риси через усе своє велике, непросте, бурхливе життя, збагатила й ояскравила, віддала свою доброту, життєрадісність, прекрасний багатогранний талант людям, особливо дітям, віддала з материнською сердечністю, щирістю і відповідальністю перед партією, народом, державою.
Багато побачила, відчула, пережила Оксана Дмитрівна. Та особливий спогад її пам’яті — роки праці в дитячій колонії імені Максима Горького, що нею керував видатний педагог, людина великого серця Антон Семенович Макаренко. Це там, під чулою батьківською рукою Антона Семеновича, вона назавжди полюбила дітей, зробила свій вибір у літературі, змужніла як громадянин.
Оксана Іваненко разом з Наталею Забілою, Степаном Васильченком, Олександром Копиленком, Марією Пригарою, Миколою Трублаїні стояла біля колиски української радянської літератури для дітей, зробила неабиякий внесок у її золотий фонд. Її літературна праця відзначена премією імені Лесі Українки, Оксана Іваненко нагороджена орденами й медалями.
Звільна гортаю п’ятитомник Оксани Іваненко — і вкотре потрапляю в чарівний полон її мужніх і ніжних, розмаїтих і барвистих творів. Перечитую книжки — і мене враз оточують добрі й сміливі їхні герої... Беруся за повість «Великий шум» — і переношуся в далеку Канаду, де так непросто живеться хлопчикам та дівчаткам... А «Тарасові шляхи» — роман про генія українського народу, революціонера демократа Тараса Шевченка — полюбився не лише радянським читачам, його перекладено на багато мов.
І все це написано для дітей.
Діти, як ніхто, відчувають, хороша чи погана людина стрілася їм. Мені не раз доводилося виступати з Оксаною Дмитрівною в школах, Палацах піонерів, у піонерських таборах. Виходить вона на сцену — і дитячі обличчя розквітають усмішками, аж палахкотять від збудження й нетерплячки почути щось надзвичайно цікаве...
Задля цього й працює самовіддано й натхненно Оксана Дмитрівна Іваненко. Щоб хлопчики й дівчатка вийшли у дорослий світ добрими й мужніми, чулими й працьовитими, освіченими й вірними в дружбі...
Недавно, напередодні ювілею письменниці, я потелефонував Оксані Дмитрівні, запитав, як здоров’я, настрій, і почув, як завжди, лагідний, життєрадісний голос: «Здоров’я нічого, і настрій такий — писати».
Хай же здоровиться вам, дорога Оксано Дмитрівно, хай незмінно щастить у вашій високій творчості!
ВІКТОР КАВА
СОРОКИ
Оповідання
Що робити Галочці чорненькій, щоб їй не хотілося на уроках розмовляти з Галочкою біленькою?
Скільки разів на день їм Олена Пилипівна каже:
— Татарська й Хижнякова! Не розмовляйте!
— Ну, давай мовчати! — каже Галочка біленька, і вони починають уважно писати: «Наша кішка Мура». Уважно-уважно кожну літеру виводять, Галочка чорненька навіть язика трошки висуне.
Раптом Галочка біленька шепоче:
-	А знаєш, наша кішка привела кошенят, гарненькі такі кошенятка, одно попелясте, а друге руденьке.
-	А наш Джойка вчора в садку вирив яму, побачив там черв’яка і хотів його відкопати,— пошепки від-, повідає Галочка чорненька, і літера «а» вже вилазить у неї за лінійки.
-	А в нас..,— продовжує Галочка біленька.
-	Татарська й Хижнякова, не розмовляйте! — знову каже Олена Пилипівна.
На другому уроці Олена Пилипівна розповідає про пташок: які відлітають, які лишаються.
— Останніми відлітають журавлі...— каже вона.
— А в мого дяді,— шепоче Галочка Хижнякова,— є живий журавель, такий кумедний, довгоногий.
— А в моєї тьоті,— не може втриматися Галочка Татарська,— є галка, жива приручена галка.
— Що ви там, цокотухи! — вже трошки сердито каже Олена Пилипівна.
— Ні, ні, ми нічого,— швидко говорить Галочка.— Галка тільки мені сказала, що в її дяді є живий журавель, а я сказала, що в моєї тьоті є жива галка.
- Ох, ви в мене дві галки,— похитала головою Олена Пилипівна.— Прямо не галки, а дві сороки! Все шу-шу-шу, шу-шу-шу.
От Галочка й задумалася. Що б їй зробити, щоб менше на уроках розмовляти?
Увечері вона підсіла до дідуся. З дідусем вона дружить, і коли що серйозне, треба обов’язково в дідуся спитати. Але зараз дідусь зайнятий. Він читає газети, а коли читає, то дуже не любить, щоб йому заважали. Все-таки Галочка питає:
— Дідусю, що б його зробити, щоб менше балакати?
А дідусь сміється й каже:
— Замочок на язичок повісити!
Галочка надула губки й відійшла, а потім уявила — так собі, як у казці: а коли справді замочок на губи — ідеш, а він теліпається. Фу, як противно! Тут якраз забігла тьотя Ліда. Вона завжди як вітер і завжди на хвилинку.
— Добривечір, дорогі! Дідусю, чи є у вас чистий папір? Вовка написав обіцянку тримати всі книжки й зошити, як новенькі. Подумайте, мій нечепура Вовка — і таке обіцяє!
Схопила папір, поцілувала Галочку і втекла.
Галочка звела брівки, зовсім як дідусь, коли він говорить про щось серйозне, і подумала: «Я теж напишу сама собі обіцянку не розмовляти на уроках». Але враз брівки безнадійно опустились. Якщо Галочка біленька почне шепотіти іцось цікаве, як тут їй не зашепотіти?.. Тут Галочка не витримала й вибігла в коридор до телефону:
— Це квартира Хижнякових? Покличте, будь ласка, Галочку, це я, Галочка Татарська. Галка, це ти? — закричала вона так, що з сусідніх дверей виглянула Інна Петрівна і сердито зауважила:
— Скільки разів уже казали, щоб діти не підходили до телефону!
Але Галочка заговорила швидко-швидко, міцно схопивши обома руками трубку:
— Це ти винна, що я все розмовляю! Як я? А хто про кішку почав? А хто про театр? Тепер я хотіла написати обіцянку, а ти однаково забалакаєш? Подивимося, хто перший! Що? Кажи голосніше. Разом? Ну, так ти прийди і ми вдвох напишемо! Швидше! Та ні, ще пів на восьму! Ну, так швидше, а то я сама мовчатиму!
Через десять хвилин Галочка біленька, ставши на пальчики і витягнувши руку, дзвонила тричі в квартиру Татарських, але втретє дзвоник не встиг пролунати, бо Галочка Татарська вже відчинила двері і тягла подругу в кімнату до столу.
Вони ще трошки пошушукалися, посперечалися, але дійшли згоди.
— Ти пиши, ти краще пишеш,— сказала Галочка чорненька, і Галочка біленька, почувши всю відповідальність такої справи, старанно почала виводити на білому аркуші: «Хто кого перемовчить на всіх уроках і на читанні, тому премія, а хто перший забалакає — той програв.
Галочка Хижнякова. Галочка Татарська».
Олена Пилипівна ніяк не може зрозуміти, в чім справа,— обидві сороки мовчать на всіх уроках, як води в рот набрали.
От вона розповідає, як живе верблюд у жаркій пустині. Галочці чорненькій дуже хочеться розповісти як вона каталася на верблюді в зоопарку, але вона прикушує язичок і мовчить: «Ні, справді, було б легше, коли б якийсь замочок висів, а то — ну, сам язик балакати починає».
У вікно видно — летить літак. Галочці біленькій так хочеться розповісти, що її двоюрідний брат — льотчик. Вона зиркає на сусідку, але одвертається і мовчить. Ох, як важко мовчати! Ще на письмових уроках нічого — там пишеш і вся захоплюєшся літерами або цифрами. А от коли читання...
Дуже важко було перші дні. А далі ще важче. Нарешті, субота — і останній урок.
Це був урок краснопису.
Галя і Галя старанно виводили літери. І раптом обидві побачили у Курянчика на парті свій папірець з обіцянкою не розмовляти про свої справи на уроках. Але, крім їхньої обіцянки, на папірці тепер ще нама
льовано було ДВІ дівчинки з довгими-довгими язиками і підписано було: «ДВІ СОРОКИ».
— Подивись! Подивись! — прошепотіли разом обидві Галки, подивилися одна на одну і обидві... за плакали.
— Ти перша сказала!
— Ні, ти перша!
— Це через того вредного Курян-чика! — вже голосно схлипували вони.
— Дівчатка, шо з вами? — підійшла до них схвильована Олена Пилипівна.
Дівчата, перебиваючи одна одну, розповіли, в чім справа.
— Ну, заспокойтесь! — сказала Олена Пилипівна.— Я справді помітила, що ви дуже добре стали сидіти, і писати без клякс, і помилок менше робити. Ви обидві виграли,— це вже Курянчик винний, що підвів вас.
Курянчику було соромно, бо з дівчаток ніхто не сміявся, а на нього діти розсердилися.
Галочки йшли з школи дуже веселі.
— Яку ж тобі премію дати? — спитала Галочка біленька.
— Яку хочеш,— скромно відповіла Галочка чорненька,— А тобі?
— І ти — яку хочеш.
— Знаєш,— сказала Галочка чорненька, — я тобі намалюю на пам’ять квіти для твого червоного куточка. Тобі ж мої подобаються!
— А я для твого Мипіки виплету таку ж шапочку, як у моєї ляльки Радусі.
ОКСАНА ІВАНЕНКО
МІЖНАРОДНИЙ ПРЕСЦЕНТР «ДМ»
ШКОЛА ПО-АНГЛІЙСЬКИ
Англійська газета «Обсервер» нещодавно повідомила:
«Наші школи лишаються єдиними в Європі, в яких і досі застосовуються тілесні покарання. Численні дані свідчать про те, що все це завдає дітям як фізичної, так і моральної шкоди і погіршує взаємини учнів з учителями».
Тілесні покарання в Англії узаконені. Учнів б’ють по долонях палицею, користуються також різками, ременем. Особливою жорстокістю відзначаються вчителі зі школи Р. Бекона в окрузі Розерхіт, підпорядкованої англіканській церкві. Там карають хлопчиків різками 400—500 разів на рік, дівчаток — в середньому 204 рази.
Та прилюдно б’ють дітей не лише у школах Великобританії. За даними опитування, проведеного газетою «Майніті», 76 процентів японських учителів теж застосовують різки та палиці. За свідченням професора Т. Бірмана (ФРГ), тут «кожну другу дитину б’ють учителі».
Діти в капіталістичних країнах швидко засвоюють, що кулак, груба сила — непоганий засіб для досягнення своєї мети, тому, намагаючись захистити свою гідність, вони також вдаються до грубої сили.
А маленький хлопчик з Колумбії якось звернувся до поліцейського: «Прошу, сер. відведіть мене до школи, де не б’ють 1 де можна чомусь навчитися».
До 100-річчя з дня народження С. М. Кірова
ВАНТАЖ ВРЯТОВАНО
Молодий червоноармієць зайшов у двір, де жив комісар Астраханського укріпрайону, і від подиву зупинився: голий до пояса Кіров робив зарядку. Побачивши червоноар-мійця, весело підморгнув і заходився розтиратися снігом. У бійця аж мурашки поповзли по спині. Він зіщулився, наче це до його тіла приклали сніг.
Увесь перший тиждень 1919 року лютував мороз, вітер жбурляв в обличчя пригорщі сухого, колючого снігу, а з Волги тягло вологістю, що пронизувала до кісток. В Астрахані тиф косив людей, не вистачало палива і продовольства. В будинках топили раз у два-три дні, навіть у штабі укріпленого району було так холодно, що сиділи в шинелях.
Білогвардійці захопили Терську область, готувалися повалити Радянську владу і в Астрахані. Більшовики закріпилися в місті й активно допомагали червоним партизанам та підпільникам Північного Кавказу, маючи на меті спільними зусиллями завдати ворогові нищівного удару. Кіров прибув до Астрахані з Москви з ешелоном цінного вантажу: кулемети, снаряди, патрони, медикаменти і гроші. Гроші в купюрах, що ходили в Терській області та інших місцях, захоплених білогвардійцями, були конче потрібні підпільникам.
Один з них, ризикуючи життям, перейшов лінію фронту і тепер чекав на Кірова у штабі. Червоноармієць доповів про це Кірову.
— Зараз іду.
Кіров жменями кидав на спину і груди сніг, енергійно розтирався. Міцне мускулясте тіло почервоніло й парувало, ніби він знаходився у лазні, а не на вулиці, де мороз і вітер примушували людей глибше натягувати кашкети, піднімати коміри пальт і шинелей.
Через п’ятнадцять хвилин вони прямували до штабу. На Кірові тонке осіннє пальто. Зустрічний вітер за-кРУчУвав поли, намагався зірвати шапку з голови. Перехожі проводжали поглядами вдягнутого не по сезону Кірова. Вони вже звикли до стрункої підтягнутої постаті комісара укріпленого району, але не переставали захоплюватися його загартованістю.
Ще до революції Кіров піднявся на вершину Казбеку, ставши одним з перших альпіністів у царській Росії, що відважилися підкорити цю перлину Кавказу.
Він очолював групу сміливців, яка вперто долала звивистий гірський маршрут. До вершини залишалося вже небагато, коли сніг під ногами змінився гладкою кригою. Вона була відшліфована вітром, який тут, на середині вершинного конуса, дув з особливою силою. Його потужні пориви штовхали людей униз. Утриматися було важко, під ногами ковзанка, а рухатися треба проти вітру.
— Рубати сходинки! — наказав Кіров і перший узявся за роботу. Крига, що міцністю не поступалася граніту, піддавалась поволі.
Квітень
56
— Облишмо це,— почувся чийсь голос.— Все одно не здолаємо!
Кіров уперто відвойовував у гірського панцира сантиметр за сантиметром. І ось з’явилася перша сходинка, друга, третя... Вже ніхто не пропонував припинити роботу. Останні метри до вершини Кіров пройшов на «кішках». Він стояв на вершині, щасливо всміхався, радіючи своїй спортивній перемозі.
А тепер потрібно було вирішувати справу серйознішу, доставити підпільникам частину вантажу, привезеного з Москви.
За круглим столом зібралися члени штабу, кожний пропонував свій план. Кіров слухав уважно, потім ставив кілька запитань, і одразу ж виявлялося, що в цих планах багато вад.
— Вантаж треба доставити терміново, тому без ризику не обійтися.— На лобі у Кірова прорізалися зморшки. Він хвилину подумав і сказав рішуче: — Треба прориватися на автомашині. З вантажем поїду я. Зі мною Атарбеков і Бутягін.
Георгій Атарбеков і Юрій Бутягін були наркомами Терської області, добре знали дорогу, не раз виявляли сміливість і мужність в боях з білогвардійцями. їхні кандидатури ні в кого не викликали заперечення.
У кузов грузовика поклали ящики з патронами і медикаментами, зверху поставили кулемет. Біля нього примостився Атарбеков. Бутягін сів на лаву під кабіною. На колінах він тримав саквояж, в якому було п’ять мільйонів грошей у царських купюрах.
Кіров сів у кабіну.
— Повний вперед! Курс — на Вла-дикавказ!
Грузовик рушив, підстрибуючи на вибоїнах. Злий січневий вітер шалено бив скло, проникав крізь щілини
в кабіну, забирався під одежу. Щоб скоротити шлях, вирішили їхати по кризі замерзлих рукавів Волги. Спершу все йшло добре, але коли переїздили один з рукавів, водій прогавив ополонку, крига під колесами затріщала й розійшлася.
Кіров і шофер блискавично вискочили з кабіни; добре, що крига поряд з кабіною була міцна.
За ними вистрибнули обидва наркоми. І зробили це вчасно. Через хвилину лише райдужні бензинові плями на чорній воді нагадували про те, що на цьому місці щойно стояла машина.
. Перший отямився Кіров.
— Де гроші?
Саквояж з царськими купюрами мав особливе значення серед вантажу, який вони везли. Бутягін, у поспіху вистрибуючи, залишив його в кузові.
Через день до Владикавказа спорядили другу машину з патронами, снарядами та медикаментами. А от грошей у царських купюрах більше не було. Кіров з водолазами прибув на місце аварії.
— Машини не знайдено! — відрапортував водолаз, що першим спустився на дно.— Тут течія. Віднесло, мабуть.
Пішов під воду другий водолаз, його змінив третій. Вони скаржилися, що від холоду зводить м’язи, важко довго триматися під водою, а в радіусі десяти метрів від спуску машини немає.
— Облишимо цю справу,— сказав начальник водолазного загону.—Час для водолазних робіт не підходящий. Не здолаємо!
Але Кіров запропонував водолазам попрацювати ще — адже гроші вкрай необхідні підпільникам.
— Ми розуміємо, товаришу Кіров,— водолаз, що першим спускав-
ся на дно, винувато розвів руками,— але ж зима, сильна течія...
— І костюми у нас тонкі,— перебив його начальник загону.— Ми раніш ніколи не опускалися під воду взимку.
Кіров мовчав, і тоді начальник загону ображено закінчив:
— Ви б самі хоч раз опустилися, тоді б зрозуміли, як там. Немов розпеченим залізом обпалює.
Він вичікувально замовк, розраховуючи, що Кіров знов почне умовляти вести пошуки далі. Але Сергій Миронович швидко скинув пальто і сказав:
— Дайте, будь ласка, водолазний костюм. Побачимо, що на дні робиться.
Начальник загону на мить розгубився, думаючи, що Кіров жартує. Але погляд Сергія Мироновича залишався серйозним, навіть суворим. І начальник жестом наказав водолазам допомогти Кірову надягти скафандр і шлем.
Кіров упевнено, наче робив це не раз, опустився під воду. Тепер його й начальника загону з’єднував канат, з допомогою якого водолази сигналізували, коли починати підйом.
Всі мовчали, слухали, як завиває вітер, підхоплюючи з криги сніг і розмітаючи його в усі боки. Начальник загону глянув на годинник і занепокоївся. Кіров перебував під водою значно довше, ніж найдосвідченіший водолаз. Може, з ним що скоїлося?
Він тричі смикнув за канат, запитуючи водолаза: «Як справи?» У відповідь канат тричі здригнувся в його руці: «Все гаразд!» Минуло ще кілька хвилин, і канат знову засмикався в руці начальника загону. Цього разу Кіров сигналізував: «Підйом!»
Троє водолазів швидко підскочили до каната і почали піднімати Кірова. Підтримуючи під руки, допомогли
вийти на берег. Швидко розгвинтили гайки, допомогли зняти шлем і скафандр.
— Змерзли? — Начальник, побачивши бліде, без кровиночки обличчя Кірова, подумки вилаяв себе за те, що запропонував йому особисто опуститися на дно.
— Змерз. — Кіров кілька разів ковтнув морозне повітря. — Але стверджую — працювати можна.
Він говорив спокійно, діловито, хоча від тупого болю розламувало скроні й потилицю, голова була така важка, ніби він не спав троє діб поспіль.
— Працюватиму разом з вами,— закінчив Кіров.— Вантаж треба обов’язково підняти. Надто саквояж із грішми.
— Що ви, Сергію Мироновичу,— заговорили водолази.— Ми самі впораємося.
— Отже, не припиняємо роботи?— на обличчі Кірова з’явилася усмішка.— Здолаємо?
Водолази весело загомоніли, а начальник загону, не кажучи й слова, першим одягнув скафандр і опустився на дно Мужність і наполегливість Кірова вплинули на нього сильніше за будь-які слова. Водолази змінювали один одного, від утоми під очима в них з’явилися темні кола, але ніхто не скаржився.
Нарешті канат засмикався: «Є. Знайшли!»
Ще кілька годин напруженої роботи — і на березі виросла піраміда ящиків з патронами та медикаментами. Потім підняли кулемет, а останнім — саквояж. Його Кіров вручив Бутягіну після того, як усе повантажили на машину:
— Тримай міцніше! Не загуби!
— Не загублю, Сергію Мироновичу! Будьте певні!
ФЕЛ1КС ГАЛЬПЕРІИ
Квітень
58
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ХЛОПЧИК І МУЗИКА
Чотирирічний Сашко радісно складав фі гури у шахівницю. Ще б пак: у дідуся виграв! А дідусь хвалився бабусі:
— Буде з малого шахіст, згадаєш моє слово.
Через рік «шахіст» виступав на сцені Бориспільського районного Будинку культури, і дідусь захоплено казав:
— Артист, справжній артист!
А ще через рік хлопчик попросив у дідуся ділянку землі. Посіяв пшеницю, доглядав сходи, з тривогою бігав і дивився — чи, бу-ва, не полягли під зливою?
— Може, в селекціонери піде? — питав дідусь.
Бабуся тільки усміхалася, бо поки що лише вона в родині Михайлюків знала, як вабило хлопчика до себе піаніно. Щоранку, коли всі розходились по роботах, а бабуся клопоталася по господарству, Сашко забирався на стілець. Повагом відкривав кришку інструмента й заворожено дивився на чорно-білий ряд гладеньких клавішів. Потім легесенько пробігав по них пальчиками, пробував підібрати ту чарівну мелодію, яку чув від мами, професійної піаністки. А тут і бабуся нагодилась з нотами в руках.
Відтоді Сашко забув про дитячі розваги. Навіть у шахи з дідусем менше грав. Самостійно за півроку хлопчик опанував нотну грамоту. Якось розучував Баха, а мама нечутно підійшла до інструмента і в іншій октаві почала підігравати синові. А як закінчили гру, спитала:
— Хочеш ходити до музичної школи?
— Авжеж, хочу! — зрадів Сашко.
Перед приймальною комісією Київської спеціальної музичної середньої школи імені
М. В. Лисенка Сашко Михайлюк впевнено, як конферансьє на концерті, оголосив:
— Йоганн Себастьян Бах, «Інвенції».
Викладачі перезирнулись. Та вже за хвилину сумніви розвіялися: твір виконувався досить вправно.
Вони ще не знали, як багато працював хлопець за інструментом. А скільки книг прочитав! Знає вірші Шевченка, сонети Шекспіра, фантастику Жюля Берна й Олек сандра Бєляєва, мудрі вислови Сервантеса, дотепи Марка Твена. Все це допомагає оригінально й сміливо виконувати твори багатьох композиторів.
— З Михайлюком легко знаходити спільну мову,— каже перший Сашків учитель М. Н. Карафінка.— Він має яскраві концертно-сценічні дані, абсолютний слух, прекрасну пам’ять, вміє працювати самостійно. А це — неодмінна умова для творчого зростання...
...Коли відбувалися Дні літератури і мистецтва Української РСР в Азербайджані, Сашко Михайлюк виступав там разом з такими визнаними майстрами сцени, як Анатолій Солов’яненко, Софія Ротару. Дев’яти річний піаніст виконував Перший концерт Гайдна для фортепіано з оркестром. А торік в Малому залі Київської консерваторії імені П. І. Чайковського відбувся концерт Олександра Михайлюка. До програми на два відділення увійшли твори Шуберта, Дебюссі, Мендельсона. Сашко грав пристрасно, і не вірилося, що музикантові лише дванадцять років...
Нещодавно хлопчика запросили до Центральної музичної школи при Московській консерваторії імені П. І. Чайковського по класу відомого в нашій країні професора Є. В. Малініна. Протягом літа Сашко підготував Перший концерт Рахманінова. З ним він виступить на сценах Москви та Києва.
Якось друзі запитали Сашка, ким би він хотів стати, якби не захоплення музикою.
— Піаністом. Музика робить людей кра щими, добрішими. Хто по-справжньому розуміє і любить музику, не може бути жорстоким,— відповів Михайлюк.
— Про що ти мрієш зараз? — питаємо його.
— Про Міжнародний конкурс піаністів імені П. І. Чайковського. А ще хочу навчитися грати так, як Рахманінов і Ріхтер...
Віриться: омріяне збудеться. Бо, як образно висловився один із його вчителів, хлопчик і музика — це як птах і політ.
ЛЮДМИЛА ЛІЩИНСЬКА
УЖЕ ВЕСНЯНЕ СОНЦЕ ПРИПІКАЄ
Уже весняне сонце припікає, вже сон-трава перецвітати стала. От-от зозулька маслечко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже
плавають
на чистім плесі каченята дикі.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
ПАРОДИСТ
Є в окремих людей особливий талант — копіювати голоси відомих артистів, співаків, а то навіть імітувати звуки поїзда, реактивного літака, плескіт води або пташиний спів...
Подумалось мені про це одного квітневого дня, коли йшов я знайомою стежкою понад лісовою річечкою. А подумалося тому, що оце щойно я був присутнім на ... концерті. Почалося все з того, що над головою раптом почув стрекотання сороки. Підвів голову — ніякої сороки й близько немає. Що за дивина?
Сорока закричала ще раз. Десь просто над головою, серед гілля молодого клена. Почав уважно придивлятися і побачив ... шпака. Увесь чорний, блискучий — ніби фрак одягнув. А сорочка — перламутрова, в крапочку. Пір’я так і мерехтить на грудях.
Шпаку, видно, сподобалося кричати сорокою. Та так майстерно він це робив, що повзик на сусідньому де
реві перебіг на другий бік стовбура, а синиці завбачливо розлетілися.
Мало того, шпак занявчав кішкою. Признатися, і я був здивований такими звуками. Хтозна, чи бачив шпак, чи чув живу кішку? Може, наслухався сойки. Вона теж вміє копіювати почуті голоси, а коли потривожити її, то верещить, ніби кішка, якій наступили на хвіст.
Якусь мить шпак мовчки сидів на гілці, чистив пір’я, яке й так бездоганно блищало. Ну справжній тобі артист перед виходом на естраду, який оглядає свій костюм — чи все гаразд.
Шпак меланхолійно підняв голову, трохи схилив її набік — і ось уже полинули з його широко розкритого дзьоба ніжні звуки флейти. Так співає іволга. Либонь, припала до душі йому її пісня. Заспівав раз, вдруге. А потім видав такі звуки, наче хтось заплескав у долоні. Отакої! Виходить, сам собі й аплодує. А що ж, по-вашому, мусить робити, коли немає слухачів?
Шпак помилявся. Мені теж хотілося заплескати у долоні -— подякувати майстерному пародисту. Але вчасно схаменувся. Шпак міг по-своєму зрозуміти мої емоції й полетіти геть. Мені ж хотілося дослухати до кінця його незвичайний концерт.
СТЕПАН МАЦЮЦЬКИЙ
РОЗМОВИ ПРО ШКОЛУ
СКІЛЬКИ НІГ У КОРИДОРА?
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
— Та ніскільки! — скажеш ти.— Жодної немає!
Прапильно, немає. Коли йдуть уроки немає. А коли урок закінчується і настає перерва,— тоді скільки?
Це дуже проста задачка на множення. Тут потрібно тільки кількість учнів у вашій школі помножити на дві ноги — і все. Відразу ясно, скільки ніг має коридор. Вірніше, скільки ніг тупотять по ньому одночасно, пересуваючись в різних напрямках.
Взагалі, якби по коридору ніхто не бігав, то він називався б не коридором, а якось інакше. Якщо це слово перекласти з латинської мови буквально, то вийде щось схоже на «біговисько». Походить це слово від латинського «сиггеге», а в Італії воно утворило слово «соггісіоге».
Є в Іспанії така гра, коли відважний тореро змагається в спритності з не менш від важним та ще й до того ж розлюченим биком. Називається ця розвага — корида. Звичайно закінчується вона тим, що під бурхливі оплески глядачів когось з оцих двох виносять з арени — чи то бика, чи то то реро.
Хоч «корида» походить від того ж кореня, що й «коридор», але поняття ці за значенням різні.
Та ось перерва закінчилася. В коридорах — тиша. Біг закінчився. До наступної зустрічі в коридорі.
«ВЕЛЬМИШАНОВНИЙ КЕДР...»
Саме так годилося б звертатися до прадавнього кедра, що росте на японському острові Ікс. Скільки ж йому років? Назвати точну цифру не можуть навіть фахівці. Адже проводити досліди над цим чи не найдревні-шим деревом заборонено. Є припущення, що кедру ... 7200 років!
«ТВОРЕЦЬ» ЖИВОЇ ВОДИ
Чабана Р. Доржпалама знають у Монголії як людину, котра вміє відшукати воду навіть у найзасушливіших степах. Як він знаходить джерело? На ніч закопує в землю порцелянову піалу, і якщо вранці її стінки зволожуються — значить, поблизу є вода. А ще він може знайти воду, постукуючи палицею грунти або за орнаментами паморозі на поверхні пісків. За останні сімна дцять років чабан жодного разу не помилився.
ХТО БЕШКЕТУЄ?
Таке запитання можна частенько було почути на автозупинці одного австралійського міста. Водіям нерідко доводилося в цьому місці заново налагоджувати свої насоси й накачувати шини. Бешкети тривали доти, поки водії спільними зусиллями не піймали «злочинця». Ним виявився ... місцевий папуга, який навчився відгвинчувати дзьобом ковпачки з вентилів.
Квітень
63
1 травня — День міжнародної солідарності трудящих.
9 травня — День Перемоги.
19 травня — День піонерії.
5 835-5

ПЕРШОТРАВНЕВА ПІСНЯ
Співають заводи і села, У кожному серці — весна! Бо світить нам сонце веселе, Бо наша дорога — ясна!
Наш прапор ніколи не згасне,
Наш стяг не померкне й на мить, Іскринка від нього — мій галстук,— Як сонце на грудях горить!
Живем ми в Радянськім Союзі — Міцний піонерський загін.
Привіт первомайський вам, друзі,— Брати з зарубіжних країн.
Зелені вітрила у травня, Червоні знамена у нас. Хай дружба об’єднує давня Трудящих всіх націй і рас!
Веселі пісні Первомая,
І зорі на баштах Кремля...
І кращої в світі немає, Як наша радянська земля!
ІВАН НЕХОДА
КРОКИ
Для серця найдальша околиця — близько.
Кордоном окреслена рідна земля. Та в селищі кожнім стоять обеліски, схожі так чимось на вежі Кремля...
Стоять обеліски над вічною пам’яттю, над вдовиною тугою, над глибінню води з такою ж зіркою п’ятипалою, спокійною й світлою, як завжди. Від якої червоно над землею, від якої недруги в лихоманці тремтять.
Солдати міняються біля Мавзолею, роздольно й могутньо їх кроки гримлять!..
... Під поглядом пильним живих — не забули! — з рішучістю долі в хуртечу і в дощ ідуть караули, стають караули біля пам’ятників посеред площі.
На плити скорботні бронза стікає, і люди стають
бронзовіші з лиця...
Є пам’ять, яку забуття не спіткає.
Т слава, якій не настане кінця.
РОБЕРТ РОЖДЕСТВЕНСЬКИЙ
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ПРИЛІТАЙТЕ, ПТАХИ! СМАЧНОГО ВАМ, ЗВІРЯТА!
На території Печенізького шкільного лісництва в Коломийському районі на Прикарпатті справляють щороку новосілля тисяча пташиних сімей. Бо якраз тисячу шпакі
вень та синичників розвішують в тутешніх лісах юні природоохоронці краю. Обов’язків у лісівників багато. Вони підгодовують звірят та птахів узимку. Для цього вони заготовляють влітку понад чотири тонни сіна та три тисячі тонн кормових віників. Аптекам гуртківці постачають щороку близько трьох центнерів плодів шипшини та сто вісімдесят кілограмів горобини.
УЧНІ ДОПОМАГАЮТЬ ВЧЕНИМ
Навколо Кортеліської середньої школи Ратнівського району на Волині лісів дуже багато. І шкільне лісництво, яке налічує 250 учнів, доглядає за 480 гектарами зелених насаджень. Тут школярі навчаються любити рідну природу, розумно використовувати її багатства. Щороку діти здають державі понад сто кілограмів лікарських рослин, десять тонн хвойної лапки.
Члени шкільного лісництва займаються також і дослідницькою роботою.
ВИКЛИКАЮ ВОГОНЬ
Михайлу Пилипенку довелося форсувати Дніпро двічі. Спочатку на північ від Києва, нижче від теперішнього залізничного мосту, у складі розвідгрупи, потім — в районі села Лютіж, разом із стрілецьким батальйоном.
Перед тим як переправитися, Михайло з товаришами ретельно обгорнули радіостан цію й телефонні апарати плащ-палатками, приладнали грузила до кабеля, щоб той опу стився на дно річки, зробили все для того, щоб барабани з кабелем оберталися нечутно.
Вони вже майже дісталися берега, але тут їх помітили фашисти й відкрили вогонь. Човен перекинувся, і до берега довелося брести по груди в крижаній воді. Коли солдати оглянули рацію, виявилось, що всю її розбито кулями і осколками. Проте кабель зв’язківцям все-таки вдалося прокласти. Прямо у воді, край берега, Пилипенко забив у дно дерев’яний кілок і прикріпив до нього кабель. Підключили телефонні апарати. Зв’язок було встановлено. Це допомогло скорегувати вогонь наших артилеристів, знищити ворожі вогневі точки
А назавтра одержали наказ — повернутися назад на лівий берег.
Знову під ворожим вогнем вони переправилися через Дніпро. А далі відправилися на північ від Києва на перегрупування до Лютізького плацдарму.
Знову переправа, важкі барабани з кабелем, крижана дніпровська вода, вибухи мін
і снарядів. Неглибоким яром вийшли до Лю-тежа.
Командний пункт третього стрілецького батальйону, до якого був прикомандирова-ний Михайло Пилипенко, розташувався в старому напівзруйнованому доті. Фашисти відкрили шалений вогонь. Вони намагалися будь-що вибити з доту наших бійців. Один за одним падали солдати. Загинув комбат. В живих лишився один Пилипенко. Прихилившись до амбразури доту, він побачив танки з хрестами і гітлерівських автоматників, що наближалися. І тоді Михайло передав по радіо: «Навколо нас фашисти, бийте їх! Викликаю вогонь на себе!»
Обізвалася наша артилерія, вдарили кулемети. Невдовзі палав один фашистський танк, потім другий, третій... Здригалася земля, гриміли вибухи. Здавалося, ніщо живе не вціліє. А Михайло вцілів в цьому пеклі. Після бою його викликали до командира дивізії генерала Ф. В. Карлова. Генерал міцно стис його в обіймах і схвильовано сказав: «Спасибі, молодець!»
Тепер Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант зв’язку Михайло Корнійович Пилипенко командує Київським вищим військовим училищем зв’язку імені М. І. Калініна.
З гордістю й теплотою згадує він тих, з ким йому довелося пройти тисячі кілометрів фронтовими дорогами, пишається немеркнучими подвигами воїнів-зв’язківців.
НАТАЛЯ ШЕВЧЕНКО
БЕЗІМЕННІ ВИСОТИ
Картина народного художника Української РСР, лауреата трьох Державних пре мій Тетяни Яблонської «Безіменні висоти» — звернення до людської пам’яті. «Я прагнула відтворити не якийсь певний момент, а відчуття вічності. Вічної пам’яті»,— розповідала художниця про свою картину.— Хотілося висловити величезну людську цінність цієї землі й безкінечну силу життя, що заруб цьовує найстрашніші рани, а також вічну пам’ять тим, хто загинув за Батьківщину».
Перед нашими очима на полотні один за одним ідуть, зникаючи десь на обрії, мальовничі пагорби. Відчуття щасливого спо кою мирного життя виражено барвами, колоритом, що створює враження весняної сві жості, незайманості молодої зелені... Але ця земля важко поранена. Що ж за рани на ній? Страшні ями — воронки від бомб і сна рядів. Довгі шрами, що перетинають її в різних напрямках,— то колись були окопи, траншеї, вириті солдатами. А онде серед високих дерев стоїть тихе село.
Як багато може розповісти цей пейзаж про жорстокі бої за це невеличке село, за
кожен клаптик рідного поля, що понівечене вибухами, напоєне кров’ю. Стільки років минуло. Земля заросла травою, квітами, а свої глибокі рани досі не загоїла. Та й не зникнуть вони, поки жива наша пам’ять. І ми не маємо права про це забувати. Бо таких безіменних висот було багато і всі вони — то наша Батьківщина, за кожну з них покладено не одне життя.
Вдивляючись у минуле, що відділене від нас десятиліттями, художниця прагнула розкрити велике історичне значення перемоги радянського народу в цій війні. Саме тому її полотно вирізняється глибоким змістом, силою почуттів.
Картина Тетяни Нилівни Яблонської «Безіменні висоти» — своєрідний реквієм загиблим воїнам; це гімн їхньому подвигу, мужності нашого народу і заклик до сучасників — не сотворити більше таких висот. Пейзаж народжує почуття відповідальності за все, що відбувається на землі, за щастя й спокій не тільки нашої країни, а й цілої планети.
ОЛЕСЯ АВРАМЕНКО
Т. Яблонська.
Безіменні висоти
УЧІТЬСЯ ТРИМАТИСЬ В СІДЛІ
Несеться із далечі Кінь бойовий.
Він мчався крізь роки, Грозу, буревій.
Він чесно і вірно Хоробрим служив,— Від наших дідів До батьків прилетів.
Несеться рисак — І дивується світ: Вогонь чарівний У коня з-під копит.
Дзвінкою луною Він небо потряс. Сьогодні той кінь Добігає до нас.
Позначивши слід За собою вогнем, Зметнулась ракета Казковим конем. Герої вчорашніх Міжзоряних трас З надією дивляться Нині на нас.
Ми чуємо поклик Могутній щодня: «Скоріше, скоріше Сідлайте коня!
Щоб гордо й крилато Прожить на землі, Учітеся, друзі, Триматись в сідлі!»
ВОЛОДИМИР ОРЛОВ
МІЙ КВІТНИК
Я візьму граблі й лопату Та зроблю грядки в саду, Посаджу на них я м’яту, Чорнобривці, резеду.
Ще й пахучого горошку Тут насію два рядки.
Посаджу тюльпанів трошки, А скраєчку — нагідки!
Пройде теплий дощ весняний, Гляне сонце золоте, Тепле літечко настане — І квітник мій розцвіте!
Будуть бджоли прилітати По медочок до квіток, Вийде мама, вийде тато Відпочити в холодок.
Прийдуть подружки гуляти — Теж в квітник їх поведу.
Буду квіти поливати, Щоб скоріш цвіли в саду!
МАРІЯ ПОЗНАНСЬКА
СІЛЬЦЕ СИЧАРІГ
По горі
Все вище й вище Вівці йдуть на пасовище. Біля двох гірських доріг Притулився Сичаріг. Сичаріг, мій друже, це Найчудовіше сільце.
Зверху хати, знизу хати... Спробуй всі порахувати. Он їх скільки: тридцять п’ять! Тридцять п’ять воріт риплять, Тридцять п’ять струмків дзвінких Звеселяють Сичаріг.
І якщо вже в Сичарозі Гість з’явився на порозі, Не мине й п’яти хвилин — Геть усіх побачить він.
Тим, що має, кожна хата Починає частувати.
І несуть з дворів усіх Диню, смажений горіх... Тридцять п’ять приносять глеків З катиком 1 — будь ласка, пий! Тридцять п’ять несуть чуреків, Кожен свіжий, запашний.
Майже тридцять п’ять сортів Винограду, яблук, слив.
І приходять до оселі Зразу тридцять п’ять родин. Чути вигуки веселі...
І село — як двір один.
ГУЛЬЧЕХРА СУЛЕЙМАНОВА
1 Катик — кисле молоко.
ОСТАННЯ ДВІЙКА
Оповідання
Для Ванька почалися справжнісінькі муки, коли в їхній четвертий «А» прийшла читати математику Віра Яківна.
Помітить, що списуєш чи підказуєш,— без балачок двійку ліпить, щоправда, не в журнал, а собі в зошит, на замітку. Звідки в неї тільки терпіння береться?
Писав їхній клас якось контрольну. Задача попалась така, що навіть відмінники черкали написане, потираючи пальцями впрілі лоби.
Ванько не дуже мудрував: він розраховував на Гриця. Той запросто лузав найскладніші задачі — розв’яже й цю. І Гриць приловчився таки передати Ванькові чернетку.
На другий день Віра Яківна сказала:
— Іванові Чорному і Григорієві  Туринському я поставила по одиниці, хоч задачу розв’язано на «відмінно».
Учні з подиву аж роти пороззявляли.
— Чому? — вела далі Віра Яків на.— Одному за те, що списав. Сумлінно, старанно, навіть граматичних помилок не минаючи. Другому — за ведмежу послугу.
— Я сам розв’язував! — вихопилось у Ванька.
— Сам? — усміхнулася вчителька, і в очах її змигнули лукаві іскорки. Ніби Віра Яківна була не вчителька, а учениця-однокласниця, що добре знає хлоп’ячі витівки, знає, та тільки мовчить.
— Ну, що ж, коли сам — сперечатися не буду. Кінчаться уроки — перевіримо. Я вам дам іншу, схожу на цю, задачу. Розв’яжете її — поставлю в журнал по п’ятірці.
Після уроків хлопці залишились. Віра Яківна посадила Гриця за останню парту, а Ванька за передню, та ще й біля свого столу. Написала на дошці задачу й сіла.
Ванькові страх як не хотілося ще одну двійку. Він повільно й ретельно переписав умову задачі. Глянув на стелю, на дошку, у вікно... Схилився над чернеткою і почав рахувати, хоч добре знав: сиди він тут бодай до третіх півнів, а задачі не розв’яже.
І списати ніяк.
Віра Яківна ніби й не помічала Ванька. Сидить, журнал гортає, а там, дивись, і кине оком непомітно та пильно на хлопців.
Ванько зітхнув полегшено, коли Віра Яківна встала і попрямувала до Гриця.
Через хвилину-дві пролунав її бадьорий голос:
— Що ж, у Гриші задача майже розв’язана, а в тебе, Баню...
Віра Яківна знову підійшла до Гриця, постояла, перевіряючи рішення, потім повернулась до Ванька.
Подивилася і відійшла на крок уперед.
Ванько спідлоба зиркнув на вчительку. Вона стояла до нього спиною і дивилася у вікно.
І раптом Ванько обімлів: під хлястиком учительчиного жакета на гачечку з тонюсінької дротинки висів аркушик паперу, а на ньому виведено великими літерами: «БЕРИ!»
Ванько миттю зняв папірець і поклав його під чернетку. Покрадьки заходився писати, не гаючи жодної секунди.
Тим часом учителька взяла Гриців зошит.
— Молодець, Грицю,— похвалила його.— А от у Чорного...
Та Ванько перебив її:
— Фу-у! Ну й задача, Віро Яківно! Машину зерна легше розвантажити, ніж її розв’язати. Беріть, будь ласка,— і простягнув зошит.
Учителька здивовано підвела брови: задача була розв’язана на «відмінно».
Що ж,—сказала Віра Яківна, задача розв’язана правильно. Ставлю вам п’ятірки, як і обіцяла. Я працюю у вас четвертий місяць, і мені дуже прикро, що ти, Іване, зневажав мене.
Ні, я вас поважаю! — Ванько не сказав, а ніби видавив із себе ці слова.
Так чому ж ти весь час двійки мав? Скільки часу з тобою марную, стараюсь, пояснюю... А ти, виявляється, тільки вдаєш, що не розумієш. Такий здібний, а навмисне двійки одержуєш, ще й однокласники тебе за нездару мають, насміхаються. Не личить, Ваню, піонерові так поводитись. Завтра я тебе викличу до дошки, і перед усім класом покажеш, на що ти здатний!
Ванькові стало ніяково..
Відчув: щоки пашать...
Може, Віра Яківна про все догадалась? Тільки ж ні, якби догадалась, то розсердилася б й одиницю в журнал уліпила. Нічого вона не знає. Думає, що насправді сам вирахував... А як дійсно до дошки завтра викличе? Нахвалялася ж. Оце потрапив у халепу...
Дома Ванько теж нудився. Довго гортав підручника з математики і дійшов висновку, що не розв’яже він самотужки жодної задачі, та ще й біля дошки.
А чому, власне, він списує?.. Спише та ще й задоволений, немовби якийсь героїчний вчинок зробив...
А хіба він не годен так розбиратись у математиці, як Грицько? Хіба він гірший за нього?..
Виходить, що гірший. І дівчата недарма насміхаються з нього.
* * *
Ванько прийшов до школи рано-вранці і як сів за парту, то й урок почався (математика була першою), а він незрушно сидів, схилений, принишклий, мовчазний. Кілька разів перехоплював на собі допитливий погляд Віри Яківни і весь аж тремтів, коли вона повільно так вимовляла, ніби кожну букву окремо: «А тепер піде-е до-о дошки розв’яже задачу... Хто тут у нас?..» Та щоразу Віра Яківна минала його і викликала когось іншого.
Ванькове обличчя аж зарясніло краплинами поту.
Ти чого? Захворів, чи що? — допитувався Гриць.
А-а. Температура. Вчора на льоду провалився.
Коли скінчився урок і Віра Яківна вийшла з класу, Ванько наздогнав її в коридорі.
Віро Яківно! — несміливо гукнув Ванько.
Що таке, Ваню? — обернулася вчителька.
Поставте мені двійку! — вирвалось у Ванька, і голос його затремтів.
Яку двійку, за віщо? — здивувалася вчителька.
— А за контрольну. Не треба п’ятірки. Хай буде двійка. Це буде остання моя двійка. Віро Яківно. Чесне піонерське.
СЕРГІЙ НОСАНЬ
ПРИКОРДОННЯ
Прикордоння, прикордоння. Таємничий грізний край, Наче все як на долоні, Але спробуй відгадай, Де, у чім його прикмети?.. Звичні гори і поля, А насправді — скрізь секрети. Засекречена земля.
Не шелесне чуйний морок, День здається звичним днем, Але хай поткнеться ворог,— Тиша вибухне вогнем: На чуже не роззявляйте. Вороги, неситий рот, А роззявили — тікайте, Од воріт вам — поворот!
Цій надійній охороні Недарма дали ім’я: НЕПОРУШНЕ ПРИКОРДОННЯ, НЕДОТОРКАНА ЗЕМЛЯ.
Що в прикордонника перед очима?
Вдень і вночі — небезпека незрима:
Ліс занімів... Очерет насторожі... Чи не почуються кроки ворожі?.. ТЦо в прикордонника над головою? Небо, в якому ні хвильки спокою.
Ловить напружено вухо радарне
В небі
чуже рокотання захмарне.
Що за плечима в бійця-прикордонника?
В лузі присонячнім музика коника.
В білому цвіті вишневий садок.
В школі — дзвінок, на заводі — гудок.
ІГОР МУРАТОВ
«СЕЗАМ, ВІДКРИЙ ДВЕРІ...»
«Мьі рожденьї, чтоб сказку сде-лать бьілью»,— співається в одній відомій пісні. Важко не погодитись. Слова правильні. Та якщо вдуматись та поміркувати...
Багато відкриттів і винаходів починалися з казок. Недаремно ж такий серйозний учений, як Костянтин Едуардович Ціолковський, батько космонавтики, твердив: спочатку була казка, потім за діло бралися вчені, а завершувала справу праця інженерів та робітників.
У цьому неважко переконатись.
Чим самохідна піч Омелька-дурни-ка не перший паровоз! Уявімо її лишень на мить: з високого комина валує дим, у чавунці в печі шумує кріп... Чим не паровозна труба і не казан, пара з якого приводить у рух колеса!
Згадаймо й Алі-Бабу. Заповітне слово «Сезам» відкрило йому вхід до печери. А сьогодні існують такі замки, які відмикає не ключ, а пароль або голос певної людини. Чужого такий замок зроду не впустить — з тисячі пізнає голос господаря! Щоправда, не впустить і господаря, якщо той захрипне. Тоді бідоласі не допоможе навіть коваль, який кував Бабі-Язі голос, щоб піддурила Івасика-Телеси-ка,— техніка штука надійна, її не одуриш.
А хто не пригадує казки про Чудо-Юдо та Івана — селянського сина! Зійшлися вони на герць при Калиновім мості. Стинає Іван Чуду-Юду голови, а перемогти ніяк не може: замість стятих голів одразу нові відростають. Гай-гай, не така вже це й казка, виявляється! Учені встановили, що не тільки в Чуда-Юда втрачені частини тіла відростають, мов у ящірки хвіст. Регенерація (так вони назвали цю дивовижну здатність)
властива й іншим тваринам. Так ученим вдалося відростити у мишей втрачені лапки. І вони нічим не відрізнялися від втрачених. Варто розкрити таємницю регенерації до кінця, як на світі не стане калік.
Або згадаймо билину про те, як новгородський купець Садко опинився у підводному царстві. А вже сьогодні успішно пройшли випробування будиночки, встановлені на морському дні. За їхніми стінами вчені мешкали декілька місяців: ставили досліди, відпочивали. Сьогодні — перші будиночки, а завтра на дні морів та океанів з’являться перші поселення і міста.
Навіть найвище досягнення сучасної техніки, космічний корабель, і той вперше стартував у... казці. Малим Сергій Петрович Корольов любив слухати казку «Летючий корабель». Вона зачарувала хлопчину і тим визначила його долю. Хлопчик виріс і став Генеральним конструктором космічних кораблів.
Якщо хтось забув, звідки в однієї жінки взялася Дюймовочка, не біда — нагадаємо. Жінка розжилася на ячмінне зерно у чаклунки, а з того зернятка чомусь виріс не ячмінь, а квітка, схожа на тюльпан, а в квітці вже була Дюймовочка. Подібним шляхом прямують сьогодні і вчені, котрі прагнуть створити штучний розум. Машини з дротинок та кристалів, що прийшли на зміну ламповим, уже не вдовольняють їх. І вони провадять експерименти, як ... вирощувати по частинах розумних помічників, створювати щось небачене на межі жи
вого й неживого. А якщо вже вони за щось беруться, то неодмінно досягають мети. Хоч би з якими труднощами випало їм зіткнутись.
У цікавий час ми живемо. Наука святкує перемогу за перемогою, і казкових див стає дедалі менше й менше. Здається, навіть Василиса Премудра, велика витівниця й майстриня на всякі дива, і та пішла працювати до якогось науково-дослідного інституту. І трудиться там над створенням скатерки-самобранки, котра нагодує мільйони голодних на планеті, або над шкурою царівни-жаби для дослідників Світового океану, щоб вони почувалися коли не як риби у воді, то принаймні як жаби. А може, вона подалася в медицину і не шкодує сил, щоб жива і мертва вода з’явилися в кожній аптеці. Або створює мову, з допомогою якої ми зможемо вільно говорити з тваринами...
' «Нема фантазії, яку воля й розум людини не могли б перетворити на дійсність»,—справедливо писав Максим Горький. Тому й розповідь про казкові дива, втілені у життя, варто на цьому зупинити. При бажанні кожен продовжить її й сам. Поміркуймо краще над іншим. Гаразд, скоро казки перестануть бути казками. Кажучи словами пісні, ми їх успішно перетворимо у дійсність. А що далі? Відповідь напрошується сама — треба складати нові казки. І негайно! Аби було що відкривати. Адже кожна казка — то крок до відкриття. Перший!
ТАРАС КІНЬКО
ГІРКЕ МОРОЗИВО
Оповідання
— Петрику, ти це куди біжиш?
— По морозиво,— підкидаючи на долоні монетку, похвалився хлопчик.
— Я теж з’їла б... — зітхнула Оленка.— Та ... грошей зараз немає...
— Ходімо, дам половинку,— запропонував Петрик.— Тільки потім віддаси цілу. Згода?
Оленка здивовано подивилася на Петрика. Ну й жаднюга! Але промовчала. Дуже вже хотілося їй морозива. А онде й лоток, біля якого товпилися люди.
— Постривай, Петрику! — дівчинка смикнула Петька за рукав і показала на дідуся, який штурхав костуром по землі, наче щось шукав.
— Дідуню, ви щось загубили? — спитала Оленка.
— Ой дітоньки, старість не радість. Поспішав ось по ліки, та спіткнувся і розгубив гроші. А окуляри дома забув, у піджаку. Тепер див-люся-придивляюся, а воно в очах все мерехтить і розпливається.
— Та ми вам враз допоможемо,— защебетала дівчинка і кинулася разом з Петриком збирати монети.
— Ну, от і все. Тримайте,— передаючи гроші старому, мовив хлопчик.
— От спасибі, от спасибі, мої голуб’ята! Виручили діда.— Дідусь задоволено посміхнувся у довгі вуса і почимчикував у бік аптеки, а діти— мерщій за морозивом.
— Дві порції дайте, — задихавшись від бігу, попросив Петрик.
— Як дві?—спантеличилася Оленка.— У тебе ж грошей було тільки на одну.
— Т-с-с-с! — Петрик приклав пальця до уст і озирнувся, перевіряючи, чи ніхто не почув.— Я, коли збирали монети, на одну наступив. Все одно дід недобачає. А нам зате обом по морозиву буде.
— Постривай. Я щось не розумію...
— Ой! Ну яка ти чудна! Ти ж хотіла морозива? Хотіла. Тепер бери і їж. І віддавати не будеш.
— А якщо дідусеві на ліки не вистачить. Ти подумав?
— Хе! Велике діло — двадцять копійок. А якби не ми, він би ще й досі їх шукав.
— Який сором,— обличчя дівчинки зашарілося, як ягоди горобини восени. Вона стояла розгублена, ладна втекти світ за очі або провалитися крізь землю.— Я не хочу такого морозива,— промовила рішуче. — Цеце гірке морозиво! — майже закричала. А далі благально: — Тітонько, нам тільки одну дайте. Одну.
— Морочите голову: одну — дві, дайте — віддайте,— пробурчала продавщиця, кидаючи на лоток двадцять копійок.
Оленка тільки цього й чекала. Схопила гроші і бігом до аптеки.
— От чудна,— розгортаючи пачку, знизав плечима Петрик.— А говорила, морозива хоче.
МИХАЙЛО КОНОНЧУК
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
ТВАРИНИ-ГІГАНТИ
Найбільші з усіх ссавців, які живуть нині на Землі,— кити.
Уявіть, що кит став на хвіст. Го
лова його при цьому сягала б даху десятиповерхового будинку. 33 метри — такий на зріст океанський велетень, синій, або голубий, кит. Важить він 150 тонн. Це 40 великих автобусів.
Для того щоб перевезти язик такого кита, треба мати дві машини-півторатонки, адже вага його три тонни! Серце, правда, значно менше — всього 700 кілограмів. А перекачує воно по величезному тілу понад 10 тонн крові.
По яких же судинах вона цирку лює? Найбільша з них — спинна артерія — сягає у поперечнику пів-метра.
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *
Що тут написано?
ПО ЩИРОСТІ
Придибашка1
Один господар прийшов з міста, дає синкові медівник та й каже:
— На, Васильку! Та поділися з Пет-риком по щирості!
— А то як діляться по щирості? — питає Василько.
— Отак, синку,— каже отець.— Як переломиш медівник, то даси більшу половину Петрикові, а собі лишиш меншу. Це називається по щирості.
— То дайте Петрикові медівник, хай він ділить по щирості.
ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ
1 Придибашка — пригода, випадок.


6 835-5
НАРОД ПРИМІЧАЄ
ЛІТО
Бджоли раді цвіту, а люди — літу.
Як сіно косять, то дощів не просять. Прийде літо — все розмаїто, прийде зима — нічого нема.
Влітку один тиждень рік годує.
Літо на зиму робить.
Що еліті вродиться — взимі пригодиться.
ОХ, ЯКЕ БУЛО БИ СВЯТО!
Ох, яке було би свято!
Хто би того не хотів, щоб на всій землі гармати заряджали конфетті.
Як раділи б мами й тата, коли б скрізь, на всій землі, йшли солдати в акробати, у шевці і скрипалі.
Та якби ще стратостати щедро сипали згори всякі ласощі на свята для земної дітвори.
Щоб гвоздиками стріляли міномет і кулемет.
І при тому ще би грали, як шарманка чи кларнет.
І щоб танки, вже не грізні, скрізь катали малюків.
І щоб в жерлах вили гнізда горобці, граки, шпаки.
І на честь такого свята (буде ж свято! Вже в путі!) ми зарядимо гармату кольоровим конфетті.
Хай веселі будуть діти!
Хай щасливим буде люд! Хай живе у всьому світі мир і злагода! Салют!
ІРИНА ЖИЛЕНК0
ЧУДОВИЙ ДНІПРО...
Чудовий Дніпро у тиху погоду, коли вільно і плавно мчить крізь ліси й гори повні води свої. Ані ворухнеться, ані загуркотить. Дивишся і не знаєш, іде чи не йде його велич
на широчінь, і здається, неначе увесь вилитий він із скла і неначе блакитний дзеркальний шлях, без міри в ширину, без кінця в довжину, плине і в’ється по зеленому світу. Любо тоді
й жаркому сонцю глянути з височини і опустити промені у холод скляних вод, і прибережним лісам яскраво відбитися у водах. Зеленокудрі! Вони припали разом з польовими квітами до вод і, схилившися, дивляться у них — і не надивляться, і не намилуються світлим образом своїм, і посміхаються до нього, і вітають його, киваючи гіллям. Всередину ж Дніпра вони не сміють глянути: ніхто, крім сонця й блакитного неба, не дивиться на нього. Мало який птах долетить до середини Дніпра. Розкішний! Немає рівної йому ріки на світі.
Чудовий Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає — і людина, і звір, і птах... Зірки горять і сяють над світом і всі разом відбиваються у Дніпрі. Усіх їх держить Дніпро у темному лоні своєму. Жодна не втече від нього; хіба що згасне на небі. Чорні ліси, унизані сонними воронами, і в давнину розламані гори, нависнувши, силкуються закрити його хоч довгою тінню своєю — марно! Немає нічого на світі, що могло б прикрити Дніпро. Синій-синій, рухається він плавним розливом, і серед ночі, як серед дня, видно його так далеко, як тільки може бачити людське око. Ніжачись і пригортаючись ближче до берегів від нічного холоду, дає він по собі срібний струмінь; і струмінь той спалахує, неначе дамаська шабля; а він, синій, знову заснув. Чудовий і тоді Дніпро, і немає ріки, рівної йому, на світі!..
м. в. гоголь
І
КРИНИЦЯ
Край стежки у полі В дзвінку косовицю В джерельці я викопав Людям криницю.
Зове перехожих: — Спиніться в путі, Такої води Не пили у житті! Прозора та чиста, Як небо, ясна, ТТТе й квітами, травами Пахне вона.
В ній райдуга стрічки Свої полоскала
І навіть, повірте, Гарнішою стала... Сюди прилітали ТТТе й диво-жар-птиці, Пили-смакували Водицю з криниці. Несли косарі На луги її вранці, Пили комбайнери, Спітнілі у праці. Скликає людей Студениця-криниця У сонячну днину Водиці напиться. Всі хвалять цілющу, В баклаги беруть І далі, Забувши про втому, Ідуть.
В людей веселіють. Яснішають лиця, їм сили вернути Зуміла криниця.
СТЕПАН ЖУПАНИН
ДЖМІЛЬ
Я тікав, тікав, тікав. Звір дзижчав, дзижчав, дзижчав
і мене наздоганяв. Я тікав, та враз спіткнувся, підсковзнувся і упав — на дорозі простягнувся і подумав: «Я пропав!» Я лежав,
лежав, лежав... Лютий звір дзижчав,
дзижчав:
— Дзи-дзи-дзи, ж-жахливо ж-жарко, і біж-жиш ти дуже шпарко.
Ти тут лежма не лежи, конюш-шина де, скаж-жи? Покаж-жи мені скоріш-ш
конюшину-медуванку, я її ш-шукаю зранку...— Швидко я махнув рукою — конюшина за рікою.
Розвернувся звір квапливо, знову рушив у політ, ніби жах-жахли-жахливий звірольотний вертоліт.
МУС А ГАЛІ
ЯК МИ ПОДОРОСЛІШАЛИ
Оповідання
Над нами шефствували Петро і Василь з заводської молодіжної бригади. Вони перші прийшли привітати нас, коли ми жовтенятами стали, подарували нам макет свого заводу.
А ще над нами шефствували піонери з шостого класу. Книжки нам читали. Пісні з нами співали. В походи за місто водили. Ми звикли, що ми — наймолодші в школі. Всі повинні про нас піклуватися, шефствувати над нами. І ось одного дня Юля Нилівна каже:
— Після уроків підемо в дитячий садок.
— Ми вже попрощалися з дитячим садком! — загорлав Бодька.— Чого раптом нам туди йти?
— А того,— відповідає Юля Нилівна,— що ми будемо шефствувати над малюками з дитячого садка.
Ми — шефи? А що ми можемо?
— Не лякайтесь, — підбадьорила нас Юля Нилівна.— Ось побачите, все буде гаразд.
Як завжди, ми йшли парами. Ніхто не штовхався, не кричав, не відставав.
— Що Це. .ви принишкли? — запитала Юля Нилівна.— Негоже шефам приходити з похмурими обличчями. Давайте нашу пісню заспіваємо.
Перші, заспівали Валерка з Ната-шею. Вони йшли в першій парі. На-таша високо і тонко, Валерка низько, в ніс, ніби в нього нежить. Це було дуже смішно. Ми засміялись і дружно підхопили нашу улюблену похідну.
Малюки в дитячому садку почули нашу пісню, поприлипали носами до вікон. Ми зрозуміли, що нас тут дійсно чекають. І ще ми збагнули, які ми великі. Порівняно з нами все
Червень
85
було таке маленьке: столи маленькі, стільчики маленькі, шафки маленькі і діти маленькі.
Вони — справжні малюки. А ми — великі. Ми — шефи!
Ми вчили малюків малювати і ліпити з пластиліну звірят. Ми їм розповідали казки й цікаві історії. Потім вирішили навіть у дворі погратись, там простору більше.
Малюки одягались дуже повільно, довелося їм допомагати.
Хлопчик, якому я допомагав, простягнув до мене ноги з натягнутими черевиками і попрохав так жалібно, так ввічливо:
— Будь ласка, з-ашнуруй!
Мене вкинуло в жар: зашнурувати я зашнурую, а от як бути з бантиком? Скільки мені вдома не показували, скільки бабуся не кепкувала з мене, бантики на шнурках я так і не навчився зав’язувати.
Врешті-решт мама купила мені чобітки без шнурків, засунув ноги — ніяких тобі бантиків. Але ж не поясниш цього хлопчиську, який з жалібним виглядом простягнув ноги в незашнурованих черевиках, чекає, щоб я йому бантики зав’язав. Він — маленький, дитсадківець, я — великий, жовтеня.
Я на нього накинувся:
— Ти що, такий великий, а черевики зашнурувати не можеш!
— Зашнурувати можу, бантики — ніяк!
— Шнуруй! — суворо сказав я.— Сам шнуруй, інакше ніколи не навчишся!
Крекче він, шнурує, а я думаю, що ж далі, коли до бантиків дійде? Хороший шеф: шнурки не зав’яже. Він на один вузол зав’язав, дивиться винувато — далі ніяк.
— Нічого важкого,— кажу я, як мені бабуся сто разів говорила.— Склади шнурок, щоб два вушки вийшло, тепер навхрест, та палець підклади...— Кажу, а сам йому на другому шнурку показую, ніби сам дав но вмію.— Тепер одне вушко в дірочку просунь, тягни за обидва!
І раптом у нас вийшло. У нього і в мене! Схопив він мене за руку і тягне у двір, адже в роздягалці вже крім нас нікого не лишилося. Приволік мене до виховательки і закричав:
— Олено Василівно, ось він, шеф наш, Мишко...— і ногу високо задирає, ледь не падає, черевик зашнурований з бантиком показує.
— Що, шеф Мишко тобі бантик зав’язав? — питає вона.— Молодець.
— Сам я зав’язав! А він навчив.
— Тоді вдвічі молодець. І ти молодець, Сергійку.
Так у мене з’явився мій підшефний Сергійко.
Потім ми часто до малят ходили. Концерти для них влаштовували. Ми дуже полюбили своїх підшефних малят. Адже поруч з ними так помітно, які ми великі, вмілі, майже зовсім дорослі.
Ми дуже потрібні малятам, а вони потрібні нам. Адже без свого підшефного Сергійка я так і не навчився б, напевно, шнурки зав’язувати.
МАЙЯ ФРОЛОВА
ВИДАТНІ ПЕДАГОГИ
ПЕДАГОГ І ПИСЬМЕННИК
Макаренко! Хто ж не знає про нього — педагога і письменника?
Справді, щаслива доля судилася цій людині. Минули роки, десятиліття, а він лишився пашим сучасником, порадником і другом.
Антон Семенович Макаренко народився 1888 року на Харківщині в сім’ї робітника.
Ще змалку, жвавий і допитливий, хлопчик виділявся серед ровесників, його самовіддано любили товариші, поважали за розсудливість і чесність дорослі. «Гарна робітнича зміна росте»,— казали. І ніхто, певно, не здогадувався, що Семенів син стане в майбутньому знаним у всьому світі вчителем і письменником.
Сімнадцятирічним юнаком почав торувати Антон свою педагогічну стежку, вчителюючи в початкових школах. У 1912 році закінчив Полтавський педінститут.
Та коли до революції А. С. Макаренко був просто досвідченим і високоосвіченим учителем, то його самобутній талант педагога-но-ватора, педагога-письменника по-справжньому розквітнув лише при Радянській владі. З 1920 року впродовж 15 літ керує він спочатку колонією неповнолітніх правопорушників у Полтаві, а потім комуною ім. Ф. Е. Дзержинського в Харкові. Тут особливо яскраво розкрилася його майстер
ність вихователя, сміливість думки у пошуках нового. Як письменник і педагог Макаренко формувався під впливом Максима Горького. Олексій Максимович один з перших належно оцінив його літературну обдарованість, принципове значення педагогічної праці. В одному з листів до Антона Семеновича Горький писав про книгу «Педагогічна поема», яку, до речі, сам і порадив написати: «На мій погляд, «Поема» вдалася Вам. Рукопис треба друкувати». А педагогічну діяльність вважав дуже важливою, котра, як він висловлювався, «має світове значення».
Виховання в колективі. Виховання в праці. Ось на чому особливо наголошував Антон Семенович Макаренко. Адже тільки в праці створюємо ми і матеріальні цінності, гартуємо волю, розвиваємо свої творчі здібності. Коротше, утверджуємо себе громадянами, будівниками і господарями комуністичного суспільства.
Надзвичайно цінною і актуальною була його «Книга для батьків», присвячена вихованню в сім’ї. Це оригінальна за жанром річ, в якій авторові пощастило поєднати оповідання, нариси, замальовки з теоретичними роздумами.
Книга не втратила свого педагогічного значення й в наш час.
Всю свою енергію, всі здібності віддав Макаренко вихованню нової людини. Він вірив у патріотизм і гуманізм радянської людини, вірив у щасливе майбуття. .
Літературний доробок, його педагогічні твори нині відомі не лише в Радянському Союзі, а й у всьому світі. Вони служать високим ідеалам виховання людини з великої літери.
МИКОЛА ШЕВЧЕНКО
«Труд завжди був основою людського життя і культури».
«Людина, котра прагне на кожному кроці ухилитися від роботи, котра спокійно дивиться, як працюють інші, користується плодами їхньої праці, така людина — най-аморальніша людина в радянському суспільстві».
«Якщо з людини не вимагати багато, то від неї й не одержиш багато».
А. С. МАКАРЕНКО
До 60-річчя з дня народження Олега Кошового
ПІОНЕРСЬКИЙ ГАЛСТУК
Оповідання
Одягти піонерський галстук стало мрією Олега Кошового. Від бабусі Віри, члена Комуністичної партії, Олег добре знав, до чого зобов’язує цей галстук. Це не просто галстук, це частина великого прапора, казала бабуся. Під червоним галстуком серце повинно бути чесне і щире.
Олег мав право бути піонером. Учився він добре, з дорослими був чемний, залюбки допомагав мамі вдома. Коли б не вчорашній випадок із Грицем, Олег би вважав, що він зовсім готовий надіти червоний галстук.
З Грицем Олег ще з весни посварився. Одного разу до гурту, де грався Олег, підбіг Гриць, чорноокий замазура з рогаткою в руці. Гриць був на два роки старший за дев’ятилітнього Олега і з малюками поводився не дуже чемно. Кому ногу підставить, а кому шапку закине або так «утре носа», що в малюка сльози виступлять. На цей раз чорноокий замазура став перед хлопцями і почав вихвалятися, який з нього добрий стрілець. Він запевняв, що може поцілити в горобця за десять кроків, а у велику ворону навіть на льоту. Хвастав, що такого снайпера, як він, у всьому Ржищеві не знайти.
Олег не мав рогатки і не любив бити пташок, але ще більше не любив він таких хвастунів, як цей Гриць. Не довго думаючи, він вихопив у Гриця рогатку, націлився на пташку, що сиділа на кущі, і випустив ка мінець.
— Влучив! — закричали Олегові товариші й кинулися до куща.
Олег лишився на місці.
— Тепер зміряй, скільки тут кроків,— сказав він Грицеві.
Як Гриць не розтягував кроків, до куща набралося їх аж сімнадцять.
Так Олег переміг хвастуна. Гриць більше не задирав носа перед Олеговими товаришами.
Але сам Олег не радів з своєї перемоги Він пошкодував, що згарячу вихопив у Гриця рогатку і поранив пташку. Він узяв пташку додому, пустив у клітку, а клітку повісив над вікном. З батькової товстої книжки, де були малюнки та описи всіх птахів світу, Олег дізнався, що його сіренький в’язень був соловейком, одним з тих, які щовесни поверталися з теплих країв на їхню Солов’їну вулицю.
Хлопець виходив свого бранця. Настав день, коли він виніс соловейка в садок, ска зав: «Лети!» — і підкинув угору. Пташка тріпнула крильцями, знялася над хлопцевою головою і щезла за деревами.
Олег дав собі слово більше не бити пернатих друзів. Він став їхнім захисником, робив для них гнізда, а в своєму дворі повісив на дереві шпаківню.
Грицеві Олег оголосив війну. Одного разу, коли Гриць полював біля пристані на птахів, Олег з своїми товаришами відібрав у нього рогатку і закинув її далеко в Дніпро.
Та Гриць не покаявся. Він зробив нову рогатку і продовжував бити птахів. Учора Олег сам мав нагоду переконатися в цьому. Він ішов парком і побачив, як Гриць націлювався на веселу синичку.
Олег рішуче ступив до нього.
— Віддай рогатку! — звелів він.
Гриць зробив крок назад.
— А вона твоя? — буркнув він.
— Віддай, кажу! По-доброму. А; то...
Червень
88
— Не віддам!
Тоді Олег кинув свій портфель з книжками на землю і вмить наскочив на Гриця. Вони почали боротися. Гриць не піддавався. Він був вайлуватий, але міцний, а Олег був легкий і спритний. Тоді Олег підставив ногу Грицеві, і той упав. Олег швидко опинився на ньому, вчепився за рогатку і вирвав її.
— Будеш? — замірився нею Олег.
У Гриця на очах заблищали сльози,
— Пусти,— попросив він.
Олег підвівся, відійшов убік і розломив рогатку надвоє.
Увечері він про все розповів бабусі Вірі. Він звик у всьому радитися з нею, ніколи не таївся ні від неї, ні від мами. Так і зараз. Хлопцеві було не по собі. Що провчив Гриця — то, може, й добре, але як він після цього дасть завтра присягу, Олег сам не знав.
Бабуся заспокоїла його:
— Про це не турбуйся, Олег. Піонерський галстук ти можеш носити. Я от думаю про інше: за птахів ти дбаєш, а за самого Гриця зовсім забув.
— Як це забув? — здивувався Олег.
— А так,— відповіла бабуся,— негарні у вас справи з Грицем. Гриць, може, непоганий хлопець. Може, з нього буде справжній снайпер або мисливець... От якби ти подружився з ним, замість воювати, та дізнався б, що він за хлопець...
Олег запротестував:
— Та він же хуліган.
— Який там з нього хуліган,—заперечила бабуся,— просто шибеник. Станеш піонером — берися за Гриця. Переконай хлоп’ят, щоб узяли шефство над ним. Тоді, коли й Гриць по заслузі одягне піонерський галстук, отоді вас кожен похвалить. Подумай, хлопче, над цим.
Вони сиділи поруч на дивані. Хлопець тримав бабусину худеньку руку і міркував над її словами.
— Гаразд,— сказав він, зітхнувши,— я подумаю.
І він багато думав про Гриця, підшукував у голові ті слова, з якими звернеться до нього, бачив себе разом з ним у парку, де найбільше буває птахів... Нараз Олег посміхнувся. Він знає, з чого почне! Він винесе татову товсту книгу, розкриє її на тій сторінці, де намальована пташка, яку хоче підстрелити Гриць, і скаже-
— Глянь сюди! Хочеш послухати про неї? Тут усе написано.
Гриць не втерпить, підійде до нього, а тоді вже Олег знайде, про що далі говорити.
Потім прийшла мама, засвітила лампу. Бабуся Віра дістала пакуночок у білому папері і розгорнула його. Блиснув червоний шовк.
— Це, Олег, я приготувала тобі на завтра.
Мама піднесла галстук до Олегових грудей і, милуючись хлоїщем, сказала:
— Бережи його. Будь завжди чесним і правдивим.
В день свята Великої Жовтневої революції Олег повертався з школи щасливий. Мама і бабуся, які прийшли з демонстрації раніше, побачили Олега у вікно. Хлопець ішов поважно. Ще в сінях розстебнув він пальто, щоб його червоний галстук було одразу видно, тільки він переступить поріг.
У хаті хлопця зустріли, як іменинника. На білій скатертині посеред столу лежав святковий пиріг, в кришталевій вазі красувалися яблука, а обіч, на тарілці, вабили око різнокольорові цукерки.
Олег підійшов до мами, пригорнувся до неї, потім узяв бабусину теплу руку і підніс її до своїх уст.
На всьому світі, мабуть, не було хлопця, щасливішого за Олега Кошового, який у цей день — 7 листопада 1935 року — вступив до піонерської організації.
ДМИТРО БЕДЗИК
ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ ТАЙМ
Оповідання
Вадим, капітан футбольної команди «Чайка», непокоївся. Передусім, два попередні матчі програли «Стрілі» — команді з вулиці Степової, отож пора б і перемогти; по-друге, час рушати на стадіон, а Руслаиа, лівого крайнього, досі немає. А без нього «Чайка» навряд чи виграє.
Хлопці завжди збираються біля Вадимового будинку. Намагалися не запізнюватися, бо капітан за недбалість карає просто, але суворо: тримає на лаві запасних. Невже Руслан думає, що йому, як визнаному форварду, все можна?..
— Де ж Руслан? — вже вкотре перепитує Вадим.
— Та прийде,— заспокоює капітана Дмитрик, воротар.
Він — у яскравому светрі, в рукавичках. Справжній голкіпер!
— Все! Годі! — рішуче говорить Вадим.— Гайда на стадіон!
— Руслан біжить! — вигукнув хтось.
— А летить... Ніби женуться за ним...
— Проспав, напевно.
— Хлопці, тут така справа,— Руслан навіть не привітався з товаришами.— Іду я зараз городами, навпростець. Раптом чую — в одному дворі голосно балакають. Прислухався. Знайомі голоси. Дай, думаю, гляну, що там таке. Крізь розчинену хвіртку бачу: стоять оті піжони із «Стріли», бабусю якусь оточили... І ніби про щось домовляються.
— Мабуть, агітували її повболіва-ти за їхню команду... Чи у нападі зіграти,— пожартував Генка.
— Та ти послухай краще,— нетерпляче обірвав його Руслан.— Чую, щось про матч торочать, мовляв, ні
коли нам, зайняті дуже... Далі про вугілля... А коли бабуся сказала їм щось про гроші, вони сказали, щоб чекала увечері. Я переждав, поки бабця зайшла до хати, прошмигнув у двір. Біля воріт бачу — купа вугілля отакенна, і все збагнув.
— Виходить, що в «Стрілі» не тільки задаваки, а й здирники,— задумливо мовив Вадим.— Так, так... Що ж робити? Гоголівська вулиця — це ж в нашій тимурівській зоні. Треба тих, із «Стріли», випередити!
— Отже, не грати? — невдоволено запитав Сенько.
Може, й не грати... А втім, який там номер будинку?
— Номер? Не пам’ятаю...— зніяковів Руслан.— Ворота високі, зелені... Поштова скринька на них...
— Гаразд, знайдемо. Тоді так.— запропонував капітан,— ти, Руслане, а також Генка і Павло гайда на Го-голівську. Може, дорогою хтось з ти-мурівців трапиться. Занесіть вугілля і через півгодини повертайтеся на стадіон. Перший тайм ми якось протримаємося...
— Тільки дивіться — не піддавайтеся тим задавакам! А ми свій тайм проведемо, засекречений!
На стадіоні хлопці зі Степової вже розминалися. Вадимову команду зустріли глузливо:
— Може, здастеся без бою?
— Замовляйте рахунок!
— Ви краще на свої ворота двох голкіперів поставте!
— Ги-ги-ги!..
Капітан «Стріли» Сашко підійшов до Вадима:
— А де ж це твої уславлені форварди?
— Прийдуть.
— То, може, матч перенесемо на завтра?
— Ні. Будемо грати.
— Овва! Сміливці які... Ну-ну...
«Чайка» та «Стріла» — давні суперники. В змаганнях виграють то одні, то другі. Проте у «Стріли» на кілька перемог більше. Ось тільки програвала «Чайка» з гідністю, а «Стріла» — навпаки. Сашкові хлопці після поразки лізли битися, лаялися, чіплялися до суперників.
Гра, як і завжди, розпочалася завзято. «Чайка» намагалася контратакувати, але «Стріла» йшла на ворота навально, сміливо таранячи оборону суперника. Але воротар «Чайки» стояв як цвях. Його рукавички, ніби магнітом, притягували до себе м’яч. Майже до середини першого тайму рахунок так і не було відкрито.
Та ось, майстерно обігравши захист, один на один з Дмитриком вийшов Сашко. Сильний удар -1- м’яч у сітці воріт «Чайки».
— Ну що — розмочили?..— глузували на перерві гравці «Стріли».
— Нічого, зараз посиплються...
— Як груші з верби! — огризнувся Дмитрик.
— Лишилося п’ять хвилин,— тихо сказав Сенько.— Де ж вони?
— Біжать, біжать, — повідомив хтось радісно.
— Встигли, капітане... — неголосно, щоб не почули Сашкові хлопці, сказав Руслан.— Вугілля занесли. Дівчаток наших у провулку зустріли. Вони нам допомогли. А Захарівна, так звуть бабусю, потім гроші нам тицяла. Думала, що ми ті, Сашкові здирники. На чай запрошувала. Але ми подякували і мерщій сюди... Що тут у вас? Один — нуль? Нічого, поборемося...
У другому таймі футболістам «Чайки» все вдавалося: і проходи по краю поля, і фінти, і точні паси,
і удари зблизька й здалеку. Супротивники занервували, скисли, їхня гра розладналася вщент.
Скоро Руслан зрівняв рахунок. А наприкінці матчу Генка вивів команду вперед.
Після гри Сашко вже примирливо сказав Вадимові:
— А твоїх не впізнати. Що — нову систему випробовуєш?
— Так, нову. Два виграші за один матч.
— Як це? — не зрозумів Сашко.
— А в нас був іще один тайм, засекречений, так би мовити. Він нам дуже поміг,-
— Жартуєш?
— Ні, не жартую. Втім, згодом побачиш і сам.
Сашко махнув рукою й подався доганяти своїх.
Напевне, вони поспішали на Гого-лівську вулицю.
АНДРІЙ КОЦЮБИНСЬКИЙ
Ну й мак же красивий зацвів серед поля! Такий, що повз нього не пройдеш ніколи.
Мурахи спинялись, і коники клякли од тої краси незвичайного маку.
і з кожним привітно і чемно вітався.
І кожний лиш кращого макові зичив, і всім веселіше ставало утричі!
І навіть завжди заклопотані бджоли літали повільно над маком по колу.
А макові — що?
Ну вродився такий.
Красою пишатись йому — не з руки.
Та й він не пишався, а всім усміхався
І все, що літало,— за мить заспівало!
І все, що стрибало й повзло,— заспівало!
Бо знали чудово, що добрій красі не заздрять, а тільки радіють усі.
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
ПРИНЦЕСА НА АСФАЛЬТІ
Оповідання
Принцеса, намальована кольоровою крей дою на асфальті, була казково гарна. Хто й коли її намалював — невідомо, але тут, на дитячому майданчику, вона «жила» вже кілька днів. Всі — й дорослі, й діти — зупинялися помилуватися на це диво «асфальтового» мистецтва. Діти оберігали свою прин цесу. І лише дощ міг її змити. Але літо видалося сонячним і теплим.
Особливо вподобала принцесу рудоволоса першокласниця Оля. Принцеса й дівчинка навіть були чимось схожі: такі ж розкішні золотаві коси, променисті голубі очі. усміхнені припухлі вуста. Оля частенько зупи нялася біля принцеси й пильно роздивля лася її. І хто знає, про що вона думала в ці хвилини? А невдовзі увесь двір облетіла звістка, що принцеса вночі оживає і творить дива!
Тепер все частіше можна було бачити навколо Олі принишклу дітлашню.
— ...І зачарована принцеса опинилася в нашому місті, далеко-далеко від своєї домівки. Злі чаклуни наказали їй жити намальованою на асфальті допоки...
Що буде далі, дівчинка обіцяла розповісти потім. І розчаровані малюки спершу довго скиглили, зітхали, але потроху роз-бредалися хто куди. Літо є літо, і кожен знаходив собі розвагу до душі. Проте по-думки діти часто згадували про принцесу. Тоді, коли дівчатка бавилися з ляльками, а хлопчики ганяли в сищиків-розбійників, Оля сідала в якомусь закутку, звідки добре було видно принцесу, і про щось довго думала...
Найменші, які не могли довго втерпіти, один за одним підходили до дівчинки й канючили:
— Олю, ну розкажи, розка-а-а-ж-ж и и...
Але та лише таємниче посміхалася і цим ще більше підохочувала малюків. Проте розказувати нічого не розказувала.
І ось одного сонячного недільного ранку Оля скликала дітлахів:
— Погляньте-но довкола... Це принцеса так причепурила наш майданчик: в пісочниці — розбила грудочки, розрівняла пісок, позбирала сміття, а забуті іграшки вимила й склала ось тут...
Але її перебив однокласник Дмитрик:
— От і неправда, не вигадуй. Моя мама
каже, що в нас дуже хороша двірничка. Це вона щодня прибирає подвір’я, поливає асфальт, доглядає квіти і навіть підбирає наші забуті іграшки... Мама сама у вікно бачила.
Але Оля не змигнувши оком відказала:
— Ех ти! Де тобі здогадатися, що принцеса... Що це принцеса обернулася в тьотю Машу. А то уявляєш, що б тут зчинилося, якби дорослі побачили живу принцесу?
Сперечатися Дмитрикові перехотілось, а малюки ще тісніше з’юрмилися навкруг Олі.
— І от коли споночіє, коли вже всіх-усіх зморить сон, принцеса оживає і порядкує в нашому дворі, бо вона найкраща і найла-гідніша принцеса у всьому світі... Вона зби рає наші осиротілі іграшки, загублені сандалики й шкарпетки, поливає квіти й дерева в нашому та сусідньому дворах, співає колискові немовлятам, аби солодше їм спалося.
— А я бачила біля сусіднього будинку багато-пребагато квітів,-- схвильовано прошепотіла п’ятирічна Галинка.— Це ж принцеса їх там порозкидала, правда?
— Ха-ха-ха! — знову не втримався Дмитрик.— Та це ж учора було весілля і вслід нареченому й нареченій кидали квіти — на щастя. Так мама сказала.
Але Оля спокійно промовила:
— Правильно, Дмитрику, квіти молодим — завжди на щастя. Але ж кидала їх принцеса, що зачаїлася у натовпі гостей. Це — її дарунок нареченим на довге й щасливе життя. Ось ходім, глянемо, квіти ще й досі, як живі, в краплинах роси, бо вони зачаровані...
А наступного дня, раненько, діти здиву валися ще більше: на глухій стіні універсаму, вчора ще такій буденній, в глибині двору, де вони любили погратися, шумів зеленим листям чарівний сад з надзвичайно гарними квітами, дивовижними птахами. А над синім-синім озером височів чудо-па-лац. Золотокоса Оля сказала:
— Це принцеса, це все вона...
Малюки знову оточили дівчинку;
— Що принцеса, що вона? Ну, розкажи...
— Що?.. А те, що це вона намалювала на стіні диво-картину. Принцеса вже знудьгувалася по домівці й намалювала її, щоб ми з вами довідалися, де вона живе і як там гарно. Гляньте пильніше — он її вікно
з мармуровим балконом, а під ним білі квіти. їх принцеса сама вирощує. А ондечки тією стежкою поміж квітів вона прогулюється...
Навіть Дмитрик не зміг нічого заперечити і промовчав.
Ніхто з дітей не помітив, як на першому поверсі ворухнулася фіранка і Андрій Петрович, художник, усміхнувся, спостерігаючи за дітьми біля картини.
А згодом Оля задумливо додала:
— Мабуть, принцеса скоро покине нас, це на згадку вона залишає нам свій палац з садом...
Вночі пройшов короткий, але рясний дощ. Під його шум дітям добре спалося, і кожен, звичайно, бачив уві сні принцесу.
Раненько, тільки-но сонце підсушило асфальт, всі одразу помітили, що принцеси на місці немає. Малюки, розмазуючи сльози, побігли до Олі. а та вже все знала. Діти збентежено і водночас з надією дивилися на дівчинку. А Оля, озирнувши стривожених малюків, неголосно промовила:
— Ну-ну, не рюмсайте... Просто принцеса повернулася у свій палац на березі си-нього-синього озера, де на неї вже давно чекають тато, мама й друзі... За терплячість і слухняність, за те, що не цуралася ніякої роботи, добрі чарівники звільнили принцесу з полону. А нам вона залишила на пам’ять цей сад, озеро і палац... Може, ми ще колись і побачимо її... Адже казка ніколи не кінчається.
Оля лагідно» усміхнулася принишклим малюкам. А ті наперебій заходилися згадувати;
— А принцеса принесла мій сандалик, який я згубила, і поклала під двері,— таємниче прошепотіла білява Іринка.
— І мою ляльку Катрусю знайшла,— сказала за нею Галочка.
— А ще мій велосипед відремонтувала,— промовив Василько.
І малюки ще довго говорили про красуню принцесу, намальовану на асфальті кольоровою крейдою.
А Оля дивилася на них і загадково всміхалася.
НАТАЛЯ СУ РІЧ
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
ДЕ НОЧУЄ ТУМАН
Ліс був незнайомий, і я за цілий ранок не знайшов жодного боровика.
Зате знайшов мальовничий виярок з товстелезними дубами й соснами. Та ще із сивим туманом, що досі не розсіявся з ночі.
І хоч у виярку не було білих грибів, але настрій покращав. Адже колись дід Іван казав:
— Боровики з туману силу п’ють. Де ночує туман, там неодмінно виростуть білі грибочки.
А я тепер знаю, де ночує туман.
ЄВГЕН ШМОРГУН


7 835-5
ПАМ’ЯТНИК ЗАГИБЛИМ КОРАБЛЯМ
Коли на захист рідної землі
Потрібно стати чи й життя оддати, На смертний бій виходять кораблі І часто умирають, як солдати.
Немало їх забрала глибина: «Сміливий», «Гнівний»,
«Гордий», «Невгамовний»!
Вчитайся в ті славетні імена —
Які вони значуще красномовні!
«Стрімкий»,
«Могучий», «Грізний»...
Недарма
Вони в пучини канули прозорі:
Червоний вимпел вгору підійма Багатомовний табір наш при морі.
У морі монумент устав із хвиль,— Загиблі ж кораблі — мов ті солдати Спинися, хлопче, скинь на хвильку бриль, Героям шану мусимо воздати.
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕНКО
Линеиь
ВИДАТНІ ПЕДАГОГИ
ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ ДІТЯМ
Не лише варшав’янин, а кожний поляк та й тисячі людей в усьому світі знають старий триповерховий будинок на вулиці Крохмальній у Варшаві — колишній Дім сиріт. Знають, що тут жив і працював лікар-педіатр, педагог і письменник Януш Корчак (1878— 1942). Знають, що нині тут міститься Державний Дім дітей ім. Януша Корчака, який відвідують шанувальники його педагогічних поглядів і художньої творчості.
Син заможного варшавського адвоката, Генрік Гольдшмідт вже на дванадцятому році свого життя зіткнувся з труднощами. Помер батько, і родина швидко зубожіла — довелось переселитися в бідняцький район на околиці Варшави. Сам ще школяр, хлопчина змушений був опікуватися хворою мамою і молодшою сестричкою. Однак він знаходив час для наполегливого навчання і навіть вступив згодом на медичний факультет університету. Саме тоді, надсилаючи на конкурс однієї варшавської газети свій перший твір, юний літератор обрав собі вигадане ім’я — Януш Корчак, на честь героя книжки польського письменника Ю. Крашевсько-
го. З тих пір під цим ім’ям виходять у світ його педагогічні праці, художні твори, а самовіддане життя заради дітей-сиріт і героїчна смерть від рук фашистів прославляють його на весь світ.
Закінчивши 1903 року вивчати медицину, Януш Корчак починає працювати лікарем-педіатром: вдень лікує дітей, а вечорами ба гато розмірковує про їхню долю, пише для них художні твори — повісті, казки, оповідання. Через рік його покликано на військову службу — молодий лікар прибуває на Далекий Схід, де тоді точилася війна з Японією. Тут він зустрічає бурхливі події першої російської революції. Якось, виступаючи на мітингу залізничників, Януш Корчак підкреслив, що революція розкріпачить люд ство, принесе щастя дітям. «Революцію не можна робити, не думаючи про дітей»,— проголошує він.
Як лікар Януш Корчак починає після демобілізації працювати у літніх дитячих колоніях, де скоро переконується, що тодіш ня система виховання калічила дітей, гнітила їхню свідомість і волю, що таку систе му необхідно змінити. Для здійснення своїх педагогічних поглядів Януш Корчак засно вує 1911 року Дім сиріт. Це був своєрідний педагогічний заклад: утримувався він, звісно, на кошти багатих благодійників, але ніхто з них не мав права втручатися в роз порядок життя вихованців. На сотню дітей у Домі сиріт було всього сім чоловік обслуговуючого персоналу, бо кожний вихованець мав права і обов’язки. Обов’язки у дітей були розподілені відповідно до уподобань, здібностей і можливостей дитини. Однак, взявшись за якусь справу, кожен вихова нець повинен був неухильно її виконувати. Для перевірки вводилась система «вечірніх звітів» вихованців перед своїми товаришами й вихователями. На чолі Дому сиріт стояли «рада самоуправління» і «товариський суд». У внутрішньому розпорядку було чимало елементів дитячої гри.
Як бачимо, педагогічні погляди і практичне їх здійснення багато в чому передували настановам та щоденному життю ко
мунарів — вихованців А. С. Макаренка. І не випадково, коли вийшла в світ його книжка «Педагогічна поема», вже немолодий Януш Корчак щиро нею захоплювався.
Під час першої світової війни Януша Кор-чака мобілізували до армії. Проте, перебуваючи на фронті як військовий лікар, він не забував про дітей-сиріт. Коли військова частина, в якій він служив, опинилася на Україні, йому вдалося з допомогою Всеросійського земського союзу домогтися призначення на посаду лікаря-педіатра у створених під Києвом сирітських будинках для українських дітей — жертв війни. Обслуговував Януш Корчак також інтернат для дітей польських біженців у Києві.
Повернувшись з України, ще не демобілізувавшись з армії, Януш Корчак почав знову працювати вихователем в Домі сиріт, який проіснував аж до окупації Варшави гітлерівськими загарбниками.
В серпні 1942 року німецькі фашисти розорили Дім сиріт і погнали Януша Кор-чака разом з його вихованцями на вокзал. Звідси їх мали вивезти у Концентраційний табір Треблінку. Комендант поїзда, якому в дитинстві випало щастя прочитати деякі книжки Януша Корчака, надумав урятувати письменника:
— Виходьте з вагона, ви можете не їхати...
— А діти? — спитав з тривогою Януш Корчак.
— Діти поїдуть...
— Помиляєтесь... не всі мерзотники.
І він вирушив зі своїми вихованцями на смерть.
Відомий український радянський педагог В. О. Сухомлинський у книжці «Серце віддаю дітям» написав: «Життя Януша Корчака, його подвиг дивовижної моральної сили й чистоти стали для мене натхненням. Я зрозумів: щоб стати справжнім вихователем дітей, треба віддати їм своє серце».
Саме так вчинив Януш Корчак — видатний польський педагог і письменник.
БОГДАН ЧАЙКОВСЬКИЙ
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ВУЛИЦЯ БЕЗ НЕСПОДІВАНОК
Хлопчик в охайній синій формі на перехресті двох доріг вправно розмахує смугастим жезлом. Автомашини й пішоходи слухняно скоряються найменшому порухові йог» руки.
Щодня зранку, коли діти йдуть до школи, і по обіді, коли уроки закінчуються, виходять на чергування юні інспектори руху 11-ї бердянської школи.
— Чергування на перехресті — то лише незначна часточка роботи, яку ми виконуємо,— кажуть члени загону ЮІР Оленка та Світлана.
Дівчатка вже три роки в шкільному загоні юних інспекторів руху. Оленка — командир загону, Світлана — начальник штабу.
Загін — чотириразовий переможець міських змагань з безпеки руху. І що найважливіше — за останні три роки в мікрорайоні школи значно поменшало випадків трав матизму на дорогах.
Є в школі агітбригада. її члени проводять цікаві вечори, ранки, лекції. Самі пишуть сценарії, ставлять спектаклі, виступають з концертами. Виходить в школі газета «Світлофор».
Члени загону — активісти автомістечка на бульварі Гайдара.
ВЕЛОСИПЕД
Оповідання
Сашко з Дмитриком стояли біля воріт садиби кращого колгоспного механізатора Никодима Петровича й у два голоси гукали:
— Дядьку Никодиме!
— Чи ви е, дядьку?
— Та вже ж що є,— озвався дядько Никодим, повагом простуючи назустріч хлопцям.— Що треба молодому поколінню?
— Металобрухт збираємо... Може, яку залізяку дасте,— заквапилися приятелі, заходячи у двір.
Двір Никодима Петровича був чистенький, підметений, нічого зайвого. Годі було сподіватися знайти тут якесь іржаве залізяччя.
— Чого немає, того немає,— розвів руками господар.— Самі бачите.
— Та бачимо...— сумно погодилися друзі.
— Ну ж бо заждіть хвилинку,— згадав раптом дядько.— Є в мене, здається, те, що вам треба... Виручу.
І за мить він виштовхнув з сарая старенький, потемнілий від часу й негоди велосипед.
— Оцього вам вистачить. Беріть,— поклав він перед хлопцями машину. І ніби між іншим додав: — Правда, коли б До нього роботящі руки та кмітливу голову, то... Та ви беріть, беріть...
Друзі були щасливі. Але коли котили знахідку мимо Дмитрикового двору, зупинилися.
— Слухай, Сашко. А може, спробуємо? Никодим Петрович недаремно натякав на роботящі руки,— сказав Дмитрик, обмацуючи велосипед.
— А чом би й ні? — підхопив Сашко.— А брухту ще знайдемо. Хіба ж можна таку річ — і на брухт...
Разом закотили велосипед на Дми-
трикове подвір’я. А потім кілька днів чистили його, шкребли, фарбували, клеїли. Деякі деталі довелося купи ти в крамниці.
Нарешті настала щаслива мить. Велосипед стояв, як новенький. А котився як! М’яко, нечутно. Та ще й слухняний, мов жива істота! Каталися друзі, каталися... Накататися не могли. Та якось зустріли вони дядька Никодима. Привітався він до них та й каже:
— Чув, чув, хлопці, що ви на моїй веломашині ганяєте. Ану покажіть, що ви сотворили з того металобрухту.
Дядько взяв велосипед, прискіпливо оглянув його, обмацав, а тоді звично поклав руки на кермо, став на педаль, відштовхнувся і... поїхав. Тільки шпиці заблищали.
У хлопців похололо всередині.
— От тобі й маєш,— прошепотів Сашко.— Забрав дядько велосипед...
В горлі в нього застряг якийсь клу бок, і його важко було проковтнути.
— Ну й нехай забирає,— закліпав очима Дмитрик.— Його ж машина. А ми вже накаталися...
Друзі бадьорилися, але обом лоскотало в очах, і будь-яку мить ладні були бризнути сльози.
Та ось у кінці вулиці знову весело заблищали на сонці спиці. Дядько Никодим, як досвідчений велогон щик, красиво розвернувся й різко загальмував. Хвацько зіскочив з сідла й сказав задоволено:
— Молодці! Хвалю. Я ще тоді побачив, що у вас і руки роботящі, і голови тямущі. Не помилився. Беріть свого коня. Справний. Тільки деякі шпиці підтягти треба...
ГРИГОРІЙ ПОВОЛОЦЬКИЙ
ЯКОГО КОЛЬОРУ СЛОВА
Оповідання
Небо чисте, по-молодому усміхнене. Воно синіє, наче там висіяно море волошок, і фіалок, і півників, і ще всячину квітів, що не в’януть, хоч би яка була спека, і не схилять голівок у жалобі, хоч би яке сонце пекло.
Мабуть, тому вподобав я дивитись на небо, що з-поміж усіх кольорів найдужче люблю синій. Він мені скрізь увижається, й коли я бачу щось синє — чи квітку, чи очі, чи дівоче плаття, чи просто чую. саме слово «синій»,— враз мені стає добре, я щасливий, і душа моя сміється й грає так, як грають проти сонця збиті на ставу бризки води.
Іноді все в цьому світі уявляється мені синім: ото начебто ростуть сині тополі над синьою дорогою, їдуть сині вози, запряжені синіми кіньми, перепадають сині дощі. І як було б цікаво, якби раптом посеред зими випав на наше село синій сніг, синя завірюха зухурделила-зареготала!
Але чомусь не можу уявити, щоб молоко нашої корови Лиски було синє. Ще можу припустити, що Лиска наша геть уся посиніла й великі очі її стали сині, а от молоко залишається для мене білим, хоч і як силкуюся побачити його синім. І чомусь так само сметана для мене біліє, і сир, і вареники з сиром.
А якого кольору слова?
Тихесенько вимовляю слово «зелений», і постає переді мною все зелене, і я вже чомусь не сумніваюсь, що й саме це слово зеленого кольору. Вимовляю слово «мама» — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, ли
бонь, не пов’язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук — і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори разом узяті.
А слово «осінь» — жовте, бо восени дозрівають усі грушки в нашому садку, всі яблука. Спершу вони світяться поміж листям молодесеньким жовтим полум’ям, потім починають потроху падати на землю, згодом усе рясніше... Й одного дня залишається на гіллі саме тільки жовте, недого-ріле листя.
Слово «осінь» туге й жовте, наче віск.
Слово «пролісок» — біле, й чомусь од нього пахне сніжком, який починає танути, й гострою весняною землею, й торішнім перепрілим листям. Слово «зозуля» якесь ніжне, зелененьке, мов пух на вербах, бо коли зозуля починала кувати в цьому році, то зелень на деревах була молода й свіжа, а вербовий цвіт опадав на воду, й здавалось, що вода зацвіла ніжним смарагдовим пушком.
Пролетіла над подвір’ям ворона, пронесла в дзьобі галузку, я подумав, що то вона понесла своє чорне слово. Бо слово «ворона» — чорне.
От цікаво — а ворона знає, що її звати вороною? А собаки знають, що вони собаки? А вівці, а воли, а коні?
А наша корова Лиска знає, що її звати Лискою!
ЄВГЕН ГУЦАЛО
дощик
Дощик, дощик голубий. Колосків не оббий Зливами-приливами, Хмарами-огнивами. Птицями-зірницями, В небі блискавицями! Ти спадай на межу. Я тобі таке скажу: — Понад ріки та ліси Хмари-вдари понеси.
Крапельками росяними, Над ланами вівсяними, Цебром-цебром, цебрицею Над нашою пшеницею, Лийся тихо вдалині На гречки та ячмені, На гречки та ячмені,— Буде весело мені!
АНДРІЙ МАЛИШКО
БІЛА МАРА
Оповідання
Не було ще такого літнього ранку,— хіба вже каміння з неба,— щоб дід Арсен, прозваний Бушлею, всидів дома. Де там! Як тільки над обрієм зажевріє велика досвітня зоря, вже Арсен на ногах. Почепить через плече стару шкіряну торбу з вареним зерном, що пахне кутею (рибі на принаду), убгає в кишеню круглу бляшану баночку з великими й малими рибальськими гачками, вудки в руки і — гайда до річки. Йде помалу, бо, як сам каже, ноги вже не козацькі — болять од старості.
А надворі світає й світає. На луках туманець при самій траві стелиться, вздовж болота лелеки походжають— як матроси: у чорних штанях та бі-лих-пребілих сорочках. Походжають, походжають на своїх тонких та довгих ногах, потім, дивись, ізнявся котрийсь, полетів, а в червоному дзьобі — жабеня: дітям своїм, лелеченятам, сніданок поніс.
— Ба! — скаже тоді Арсен, задерши голову до лелеки.— Ухопив, кажеш? Ну, неси, неси, погодуй своїх голопуцьків...
І чимчикує собі далі. Вудки на плечі колих-колих, гачки в баночці брязь-брязь... Уже й до річки недалеко. Вологою з лісу потягло та мокрою глиною з круч.
На річці теж туман. Та такий густий, що й води крізь нього не видно, а тільки чути, як вона шепелявить у кущах верболозу — течія сильна.
— Кахи, кахи! — закашляє Арсен, бо важко йому в тумані дихати.
А з-під кручі котрийсь ранній рибалка:
— Ану, діду, не кашляйте лишень, бо всю рибу порозганяєте! — жартує.
Постоїть Арсен трохи над кручею, погомонить з рибалкою та й покашляє далі. Тільки-но вибухає Арсен своє «кахи!», так поперед нього або сонний заєць підскочить і дремене геть, або припутень з гнізда зірветься, або вепр злякано хрокне й затріщить сухим хмизом, тікаючи... Бояться лісовики дідового кашлю.
Іти Арсенові недалеко: до того місця, де верба у воду впала, як він був ще молодий. Упала та й досі лежить, бо таки міцно вчепилася корінням за кручу.
Якої тільки риби не водиться біля тої верби дідової! Вдень соми-вусачі в корчакуватому гіллі сплять, уночі вайлуваті лящуки та дужі, як воли, коропи поміж тйм гіллям нишпорять, смакуючи варене зерно, що його дід на дно сипле для принади. А вранці ще й прудкі краснопери, в’язі навідуються — тож ловиться Арсенові рибка щоднини.
Тільки одного разу не прийшов Бушля до річки. Усі рибалки, що вудили в той ранок, страх як здивувалися. Міркували і сяк і так: може, занедужав старий, може, заспав, бо в таких літах на зорі тільки й спиться, а вночі думки всякі в голову лізуть та привиди — старече безсоння. Аж воно не захворів Арсен і не заспав.
А сталося от що.
Вставши, як і завжди, раненько, прихопив Арсен своє рибальське начиння та й пішов з двору. На небі, поміж хмарами, ще висів блідий ріжок місяця, а на сході вже біліла вузенька смужка світанку. Арсен пристояв біля повітки, обмірковуючи, що його робити: прийти до річки в отаку рань — поплавків на воді ще
не буде видно, до того ж попереду Крута балка. Про цю балку він за все своє життя наслухався таких жахів, що й зараз, на старості, побоювався вночі тієї чорної прірви при самій стежці до річки. То бачили в ній вовка, що ніс на спині ягня з колгоспівської кошари, то чули, як там щоночі плакав або реготів пугач на самотньому всохлому кленові... Арсен знав, що все те могло бути, знав і те, що справжній страх не такий уже й страшний, як вигаданий. Тож, зміркувавши так, вирішив іти: що буде, те й буде.
Крута балка починалася одразу ж за селом. На підході до неї Арсен, обзиваючи себе «боягузом» та «як малою дитиною», стишив ходу й ступив майже нечутно. Місяць стояв низько, вже не зазирав у балку, тому в ній панувала темрява і чаїлася якась недобра тиша. Аж раптом попереду, неподалік од Арсена, щось завовтузилося й зашелестіло. Старий зупинився і, затамувавши подих, уп’явся очима в те місце, звідки чулася вовтузня. Незабаром з балки виповзло на стежку щось біле, як шмат полотна. Завмерло на хвилю, потім обернулося на місці й посунуло просто на Арсена. Відчуваючи, як по спині мурахами побіг морозець, Арсен хутко скинув з плеча вудки й наставив їх перед себе.
— Ну-ну! — сказав ледве чутно, бо губи йому звело од страху.— Па-няй своєю дорогою, м-мара нещасна!
Мара зупинилася, пристояла трохи і знову рушила на Арсена.
— Свят, свят! — прошепотів старий за давньою звичкою і позадкував — швидше, й швидше, й швидше. Тоді окрутнувся на одній нозі, так що ледве не впав — ноги ж таки не козацькі,— й побіг до села, раз по раз озираючись на те біле чудовисько,
доки його й зовсім не стало видно. Біля крайніх хат зупинився і довго одхекувався. Тим часом надворі майже геть розвиднілося, з димарів поміж садами то там, то там піднімалися вгору червонуваті напроти сходу сонця дими —затопили люди печі.
— Що ж то воно за мара була? — сказав уголос Арсен і, повагавшись, рушив стежкою до річки: може, приверзлося? Може, там нічого не було? Проте не зробив і десяти кроків, як знову зупинився: мара поволеньки повзла йому назустріч... Ось вона все ближче й ближче... Цоп — стала, хрокнула тихенько. Арсен підступив до неї кроків зо два, тримаючи вудки напоготові, придивився пильненько і раптом затіпався од хрипкого старечого реготу. То була газета, проткнута в кількох місцях сизими голками, а з-під неї стримів гострий їжачий писок.
— То це ти, парубче, лякаєш діда, ге ж? — похлинаючись реготом, вимовив Арсен.— На гніздо собі тягнеш, чи що?
їжак сердито хрокнув, обминув старого й поволік газету до села. Слідом за ним, поклавши вудочки на плече, потупцяв і Арсен. Бо яка ж теперечки риболовля, як оно вже сонце з-за пруга вихопилося, а до річки ще йти та йти!
— Чого це ти сьогодні так рано вернувся? — здивувалася Арсениха, коли Арсен, поклавши вудки на кілочки під стріхою, висипав курям варене зерно.
— Та...— сховав очі під кошлатими бровами Арсен.— Води прибуло багато. Який же кльов, як вода прибуде? Ніякого...
І пішов у хлівець на сіно досипати недоспаної ночі.
ГРИГІР тютюнник
СИЛОМІР
Оповідання
У неділю приїхав до мене з села двоюрідний брат Федько. Пішли ми з ним до парку погуляти. Аж тут бачимо — юрба хлопчаків. Виявляється, поставили в парку силомір, і кожен хоче свою силу показати. Гупають по гумовому кружку дерев’яним молотком, але рідко хто до середини шкали стрілку підбиває.
— Давай і ми спробуємо,— кажу Федькові.
— Давай,— згодився він.
Стали ми в чергу, чекаємо. Дивлюся я на Федька — якась неспортивна в нього фігура! Не те що в мене. От я й питаю:
— Федю, ти займаєшся спортом?
— Аякже,— каже.— Води з колодязя принести чи дров нарубати — завжди я!
— Ха, рубати дрова — хіба це спорт? — сміюсь я.— От я спортом
займаюся по-справжньому! Гантелі вижимаю, еспандер розтягую, з «грушею» працюю... В тебе хоч «груша» є?
— Є аж дві. Одна цього року всохла. а друга, лимонка, ще родить.
— Та я не про дерево тебе питаю, а про боксерську «грушу»! Бачив, у мене в коридорі мішок з піском висить? Ото і є «груша». Я на ній удари відпрацьовую. Ось зараз дійде наша черга, побачиш, який у мене Удар!
Нарешті підійшла наша черга. Взяв я молоток у руки, розмахнувся і як вдарю по кружку! Стрілка більш як до половини підстрибнула.
— Отак! — кажу Федькові. — А тепер спробуй ти. Побачиш, наскільки в мене сильніший удар!
Він нічого не відповів, поплював на долоні, взяв молоток, розмахнувся і вдарив.
— Ого!—загукали хлопчаки. Дивлюсь — а стрілка аж на вершечку пікали опинилась!
Не чекав я такого!
— Ну й ударчик у тебе!—кажу.— Як це тобі вдалося стрілку аж під верх підбити?
Федько усміхнувся.
— А я уявив собі,— каже,— що у мене в руках не молоток, а сокира, а то не гумовий кружок, а сучкувате поліно, і мені конче треба його розколоти!.. Ну, що, ще по разу спробуємо?
— Ні,— кажу,— краще ходімо купимо морозива...
АНАТОЛІЙ САНЧУК
Линем ь
106
Українська народна казка
Був у одному селі піп, а в сусідстві з ним жив циган. Коли надійшла пора косити сіно, піп позвав цигана.
Домовилися так. Циган буде косити цілий день і за це матиме платню -- одну торбину кукурудзи.
Почав циган косити.
Косив цілий день, а коли сонце заходило. став говорити попові про розрахунок за роботу.
Піп йому і каже:
— Дивися! Ще день не минув, бо сонце хоч і заходить, але його брат — місяць — світить.
А це місяць уже зійшов був.
Бачить циган, що нічого не вдієш, і вирішив косити далі. Косив цілу ніч, аж поки місяць не зайшов. Тоді
піп позвав цигана, щоб дати йому платню.
Прийшов циган із торбиною та взяв із собою ще й мішок. Прорвав у торбині дно і наставив діркою над мішком.
Сипле піп у торбину кукурудзу, а вона через дірку у мішок висипається.
Помітив це піп і став на цигана кричати.
А циган і каже:
— Коли в сонця з’явився брат, що світив мені цілу ніч, я мовчав. А тепер, коли я взяв торбиного брата, тобто мішок, то і ви не кричіть. Треба шанувати родичів.
Так циган перемудрив зажерливого попа.
Оповідання
Проминувши город, хлопці вибігли на луки до лісу. Біля самого тину росли кущі бузини, терну, шипшини. Здіймалася вгору на тонких стеблах густа кропива. Тому між кущами лазити було небезпечно: кропива жалила ноги, руки, навіть обличчя. Хоч як обережно йдеш, однаково не врятуєшся.
Кропива мала страшних ворогів в особі Василя, Миколки та ще кількох хлопців, що вийшли бавитися на луки. В кожного з них у руках шаблюка, вирізана з деревини, з дротяною ручкою.
Тільки у Василька справжня, залізна.
Хлопці прийшли воювати зі своїм ворогом — з кропивою.
Вишикувавшись рівненько, піднявши шаблі, вони з бойовими вигуками кинулися вперед. Примчали до кущів і почали нещадно рубати зелені стебла кропиви. Вигукували:
Тепер будеш жалити? Будеш сверблячкою колоти, говори?
Але кропива мовчала, тільки голівки хилилися, зрубані хоробрими воя ками.
Знищивши в одному місці, Василь кинувся в друге й почав тут винищувати ворога. Кілька разів рубнув — так і повалилися голови кропив’яні. Розмахнувся ще раз і не рубнув. Рука спинилася, і Василь глянув здивовано.
У кропиві, просто перед ним, сиділо чорне галченя і спокійно дивилося на хлопця. Навіть не тікало. Потім, розглянувши добре Василя, галченя розкрило дзьоб з жовтими заїдами і писнуло.
— Хлопці, сюди! Впіймав пташеня! — крикнув Василько.
— Цур на всіх! — відповів Микола і примчав перший.
З ним прибігли інші хлопчики і спинилися здивовані. Перед ними сиділо гарненьке галченя і прохало їсти, розкривши широко дзьоб. Ми-колка швидко знайшов велику сіру гусеницю і поклав пташеняті в рот. Галченя з великим задоволенням проковтнуло. Але ця їжа тільки, мабуть, роздратувала пташеня, бо воно ще ширше роззявило свій дзьоб і забило крильцями, жадібно вимагаючи їсти.
Голодне! — крикнув Василь,— Лови, хлопці, жуків!
Кинулися хлопці на всі боки і почали носити пташці їжу. Галченя пожадливо хапало комах, черв’яків і похапцем ковтало. Це ще більше заохочувало дітей до роботи.
— Дивись, дивись, цілого коника проковтнуло! — кричав Василь.
— Живого?
— Живого!
І побігли хлопці знову по здобич. Зрештою, пташеня перестало з такою охотою їсти, а потім і зовсім не розкривало рота. Коли хтось з дітей підносив до дзьоба найсмачнішого жука, галченя не хотіло їсти, відвертало голову.
— Наїлося,— вирішили хлопці.
— Диви, дрімає. Очі заплющило,— звернув увагу Миколка.
Дійсно, пташеня присіло на травичці і дрімало після такого багатого і смачного обіду.
— Нехай відпочине, — промовив Василь.— Спи, Галю, спи.
Коли хлопець сказав ці слова, галченя подивилося на нього здивовано, і Василько з радістю крикнув:
— Розуміє своє ім’я, розуміє! На
зву галку — Галя. Галю, Галю! Житиме в мене разом з синичкою. Весело їм буде.
Хлопці не сперечалися. Забрав хлопець пташеня і поніс його додому. Тільки з’явився в хату Василь з галкою, мати побачила і сказала:
— Ти, мабуть, звіринець думаєш відкрити. Всіх птахів з лісу перетягнеш додому.
— А ви погляньте, мамо, яке галченя! Ручне, і звуть його Галя...— радісно відповів Василь.
Посадив Василько пташеня на гілку, де постійно жила синичка. Тепер синички не було в хаті, вона десь гуляла надворі. Ця пташка цілком приручилася, і траплялося так — увесь день немає її в хаті, гуляє в садку, лазить по деревах за вікном, а на вечір обов’язково приходить ночувати додому. Літати добре синичка
ще не могла, а лише перепурхувала на невелику відстань.
Але тепер синичка, мабуть, почула веселий шум у хаті і вже сиділа на вікні, хитро озираючи людей. Раптом побачила непроханого гостя — галку. Розлютована синичка засичала загрозливо і стрибнула на свою гілку. Галченя дивилося на неї спокійним поглядом своїх сіруватих маленьких очей.
Синичка рішуче підстрибнула до свого гостя і, роздратовано, люто запищавши, хоробро кинулась на нього. Маленька пташка вчепилась у голову галченяти кігтями і почала клювати йому потилицю.
Тепер і галченя перелякалося. Не встиг Василько розборонити птахів, як раптом почулося:
— Кра, кра, кра!..
Закрякало безпомічне пташеня, яке не навчилося ще битися й боротися з ворогами, і синичка перелякано відступила. Надто грізний голос мала молода галка.
— Галя перемогла! Перемогла! — закричав Василько.— Ти, Галю, не бійся! Кричи й клюй її, щоб не лізла... і будеш молодець! Ніхто тебе й не битиме.
Та через кілька днів пташки помирилися і мирно собі жили в кутку на одній гілці. Дуже втішна пара птахів!
Галя росла швидко. Вже за тиждень галка так звикла до Василька, що бігала за ним надворі, смішно махаючи крилами. Коли Галі не було ніде видно, Василько кричав:
— Галю, Галю, Галю!
І пташеня з’являлося негайно. їсти Галя приходила завжди своєчасно й бігала за своїм хазяїном, доки той не нагодує її.
Всі в дворі дуже любили Галю.
ОЛЕКСАНДР КОПИЛЕННО
НАРОД СКАЖЕ — ЯК ЗАВ'ЯЖЕ
ЛІСОВА СІМЕЙКА
Поховались за пеньки Хлопчаки-лісовики, У картузиках руденьких Називають їх ...
Умій сказати, умій і змовчати.
Давши слова — держись, а не давши кріпись.
Слово—не горобець, вилетить—не піймаєш.
Від теплого слова і лід розмерзає.
Гостре словечко коле сердечко.
Більше діла — менше слів.
БРАТИ

* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *
ЗІ ШКІЛЬНИХ ТВОРІВ
«Хлопчака, який ширяв у небі, помітив орел».
«В своїх чоботах я почував себе як удома».
«У Вови синець під оком, який йому дуже личить».
«Завіса відкрилася, й аплодисменти голосно заплескали».
ВІДГАДАЙ
Син мого батька, а не брат мені.
Що то за трава, що її і вночі знайдеш?
П'ять картоплин у каструлі зварилися за 20 хвилин. За скільки зварилася одна картоплина?
Липень
111
х

СЕРПЕНЬ
8 835-5
Де не глянь — колоски
Геп. простори які! Любо-мило землі: де не глянь — колоски та всі в злоті-сріблі.
Де не глянь — колоски проти сонця блись-блись... Лиш ген з краю ліски, ніби дим, простяглись...
ПАВЛО ТИЧИНА
НАШІ СЕЛЯНСЬКІ ЗОРІ
Оповідання
З далеких покосів, що за Гагауч-озером, Микитка з дідом Михеєм поверталися надвечір. Вузенький путівець знову звивався жовтою стрічкою серед осяяних сонцем зелених оксамитових лугів, широко відкритих жадібним Микитчиним очам. Ресорна бричка, запряжена прудконогим конем на прізвисько Балуй, м’яко котилася вперед, маслянисто поклацуючи втулками коліс. І вся ця поїздка, весь день були для Микитки, як чудесна подорож, як свято. Йому відкривалося стільки всього незвичайного, як може лише відкриватись людині, що вступає у велике життя.
Учись, учись,—говорив дід Михей.— Рости-виростай, призвичаюйся до нашої хліборобської праці.
На польовому стані Микитку й зустріли, й провели з великими почестями. Там він і на тракторі з батьком поїздив, навіть за важелі потримався. Батько без жартів сказав:
— Ну ось. ти вже й робітник, законно заслужив свій обід.
І повариха, весела тітка Мата, теж так сказала, пригощаючи Микитку пахучим польовим борщем. Дядьки, що сиділи за довгим столом, перегукувались весело: «Нашого полку прибуло! На одного богатиря-хлібороба побільшало!»
Микитці було ніяково, але відчував він себе своєю, не зайвою тут людиною.
Гожа літня днина згасала. Сонце червоним помідором опустилося на
зубці далекого бору. Пограло на прощання промінням і швидко почало падати в землю. Якийсь час ще червонів його окраєць, а вже зі сходу поспішали прохолодні хвилі вечірніх сутінок.
— Видно, на зміну погоди,— проказав дід Михей, проводжаючи захід сонця.— Хоч би дощу не принесло — перешкодить сінокосу.
А ось і висіялись у густо-синьому небі зірки — бузкові, голубі, зелені. Замерехтіли там жваво, зароїлись — очей не відірвеш.
Задивився Микитка на зорі і незчувся навіть, як дід Михей загорнув його кожухом, щось примовляючи, ніби заколисуючи. Але спати Микитці ніскілечки не хотілось. Та й як тут заснеш, коли над головою такі зірки? І згадались йому слова бабусі Васи лини. Говорила, що сам бог Саваоф, як тільки прибере з неба сонце, так і починає засвічувати лампадки, розвішуючи їх по всьому небу. І кожна лампадка-зірка — це душа людини, чка живе на землі. Згасне чиясь зірочка — і помре людина. Он воно як!
Раніше Микитка вірив бабусиним словам, а тепер засумнівався. Як же там тому богові Саваофу, якщо ондечки й супутники літають у небі, і космонавти? Куди ж тому богові від них заховатись? Та й розсердився б він, що спокій його божий порушують. Поскидав би на землю і супутники усілякі, і космонавтів А так...
Серпень
115
Вирішив поспитати у діда. Чи правда все це про бога?
Дід Михей спершу в небо навіщось глянув, пороздивлявся там щось, потім до Микитки повернув своє красиве обличчя, облямоване чорною бородою. Обличчя дідове засвітилося лукавою усмішкою, і він сказав:
— Значить, вогники бог засвічує? Як наш сліпий Яким свічки в церкві для баб богомільних? Ось і твоя бабуся Василина теж така. її тільки послухай. Вона навчить.
— А сам ти, дідусю? — піймав діда Микитка.— Що співаєш? Що бог на небі сидить і не працює.
Дід неголосно розсміявся.
— Ну й хитрун же ти! — сказав.— Так я ж про бога з насмішкою. Та й нема ніякого бога, Микитко. Вигадки все це старих, темних людей. Ну, й попівські побрехеньки. На бога складайся, а сам праці не цурайся. Второпав? А боги на землі живуть — це ж ми з тобою, всі люди. Руками людини все хороше, все добре на землі твориться. Ось як і батько твій чи та ж таки повариха тітка Маша. Ну, а зірки... Ти ось послухай...
Дід Михей помовчав, прокашлявся і почав розповідати:
— А було це, Микитко. в давні часи. Ще за царя Гороха, тоді у нашого брата мужика в хаті водились таргани та блохи, а хліба не було й трохи. Второпав? І земля тоді була не кругла ще, а пласка, як стіл чи двері. Ось і жив-був на пласкій тій землі, на клаптику її поміж дрімучих лісів і суцільних боліт бідний чоловік. Селянин, як і ми з тобою. Ну і трудяга
великий. І була в нього кривобока хатина та ще клишонога шкапина, а дітей — як маку. Ну так ось, сколупав мужик якось сошкою нивку за хатою, а вже й ніч насунула темна — хоч око вийми, не видно. Конче треба нивку засіяти, та як? А зерно ж те і просить: «Ти вже,— каже,— чоловіче добрий, вкинь нас у землицю. Нидіти без землі нам не можна. В ріллі ми скоренько проростемо й станемо для тебе і твоїх діточок булками та калачами. Сій, сій!»
ТТТо тут поробиш і як тут бути? І зморився дядько, і від голоду всередині смокче, а зерно в козубі нидіє, і діток годувати треба: помічниками батькові будуть.
Подумав, подумав мужик — та її будь що буде! Хоч і в темряві безпросвітній, а розкидаю по нивці зерно, раз воно так проситься. І став засівати смужку житом. Візьме з того козубка зерна жменю і так ось кидає. А куди воно летить, зерно оте, не добереш. Небо від сажі чорніше. Тоді ж бо ні зірок тобі ніяких, ні місяця. Нічого цього не було. Темінь і все тут. Лягай і дрімай собі до ранку. Так ні. Кому дрімай, а кому і теє... діло треба до кінця довести. Так ось біда: геть підупав на силі селянин той. Зіщулився весь над козубком та й просить: «Не можу я більше, не можу. Пробач уже мені, святий наш хлібе. На світанку вже все засію». А тут — дива! По тілу в мужика мурашки побігли. Очам своїм не вірить. Зерно ж теє в козубку світиться-сіяє. Золоте не золоте, а ніби як чарівне. От тобі й маєш! Та що ж це таке?
Серпень
Серпень
117
Отямився, та тут йому і вдарило в голову. Ану ж бо... ану ж бо!..
Обережно так узяв він з козубка того сонячного зерна та й сипонув по чорному небу. І тільки-но він сипонув — знову диво дивнеє: засвітились у небі зорі. Багато-багато зірок. І ясно від них скрізь селянинові, й нивку всю добре видно стало. Так він і засіяв її зерном тим чудесним. Ось воно як, онучку мій Микитко. Оце і вся моя розповідь. А зорі ж ото з тих пір так і горять-сіяють. І виходить, що зорі всі ці — наші, селянські зорі. Ось яка історія вийшла, Микитко. Правильна історія. І все учинено було у винагороду нашому брату селянину за його великий хлі боробський труд і терпіння. Ось так, дорогий онучку.
Мудрий дід замовк, а Микитка лежав, мов заворожений. Казок усіляких чував він від діда Михея, а тут...
Микитці так і кортіло запитати в нього: «Ну правда ж, діду, все це ти розповідав про себе? Правда ж?»
Дід Михей мовчав. Балуй не поспішав, ішов собі чвалом, теж, видно, думав про щось своє, коняче. А тут несподівано спалахнула в небі блискавка — широка й довга. Ніби з відра її вихлюпнули. Ніщо тільки не луснуло, не загриміло. Все було тихо-тихо. Блиснуло знову і знову, та так сліпуче, що все довкола осяяло: і темний ліс, і притихле вздовж нього пшеничне поле.
Микитка глянув на небо, а воно вже затягнуте чорними хмарками, і між тих хмарок, як в чистій воді, мерехтять зорі.
— Дідусю,— запитав боязко Микитка,— а чому грому нема?
— А це, Микитко, не гроза,— відповів спокійно дід Михей.— Це таке явище природи. Зірниці це. Вони хлібець зорять. Він, хлібець наш, і наливається золотим зерном. Тим самим, що і я тобі розказував. Подивись ондечки на поле, подивись.
Блискавка знову сяйнула по всьому небу, і Микитці здалося, ніби пшеничні колоски здригнулися, почали витягуватись і наповнюватись молочним сяйвом небесних зір. Оце-то та-ак!
— Щасливі ми з тобою люди, онучку,— каже дід Михей.— Урожай багатий буде, життя ще радісніше стане. Живе-емо!
Микитка дивився в небо, де все спалахували й спалахували зірниці і бузково горіли між хмар зорі. 1 думав Микитка про ці зорі з гордістю. Адже зорі ці його, селянські.
КОСТЯНТИН ДОМАРОВ
Серпень
118
ЩАСЛИВЕ ПОКЛИКАННЯ ВЧИТЕЛЬ
Що за диво — київський Печерськ! Скільки тут цікавого: і музеї, і театри, і навчальні заклади, і пам’ятники старовини А за тишний який — милуйся не намилуєшся його парками, скверами, вулицями. Одна з них. чи не найгарніша. носить ім’я Карла Лібкнехта, німецького революціонера, під ступно вбитого ворогами Є на цій вулиці будинок, у якому давно мріяла побувати. Міститься в ньому одна з київських шкіл сімдесят сьома. Багато хорошого розповідають про неї: про те, як цікаво живуть тут школярі, як добре вчаться, спортом займаються. Хто фехтуванням, хто плаванням, хто гандболом. Причому тренери приходять просто сюди, до школи. Зручно! Після уроків перепочив, пообідав в шкільній їдальні — і йди до спортзалу, зміцнюй своє здоров’я. І навчанню це іде на користь. Тому, мабуть, більшість випускників цієї школи вчиться далі — в інститутах, університетах, техніку мах. Крім усього у цій школі з першого класу дітей навчають англійської мови.
Приємно було все це чути, але й на власні очі побачити хотілося та й дізнатися кортіло, в чому ж тут секрет, чому ця школа зажила такої слави.
Чистотою сяйнув назустріч просторий вестибюль. Так само чисто було на сходах, в коридорах, у класах. Кабінети обладнані з любов’ю. Парти сяють. Але найбільше вразила мене поведінка учнів — так незвично спокійно вони поводилися.
Не раз бувала я в цій школі. Розмовляла
з учителями, учнями, батьками. І поступово зрозуміла, в чому ж той секрет. Є в цій школі справжня господиня. Розумна, вимоглива, справедлива. Допитлива й працьовита. Галина Євдокимівна Глущенко. Директор.
Понад чверть віку керує вона учительським колективом, і робить це так вміло й тактовно, що її колеги-вчителі роками пра цюють разом з нею. А вона вимоглива, ще й дуже. Та вони знають: раз Галина Євдо-кнмівна щось каже не прислухатись не можна. Всім директор за взірець — підтягнута, пунктуальна, обізнана. «І коли тільки вона все встигає читати? — не раз дивувалися вчителі.— Хто б про що не спитав — завжди відповість».
Галина Євдокимівна справді багато встигає, бо має одну конче потрібну людині ри су — зібраність. Жодної хвилини не змарнує. Змалку так звикла, від дитинства.
Росла вона в селі, на Вінниччині. В сім’ї було ще двоє дітей. Батьки працювали, і вся хатня робота була на дітях. Стомлювалась маленька Галя, але тільки-но випадала вільна часинка, брала в руки книжку.
Три класи скінчила дівчинка, коли поча лася війна. Окупація. Хіба до навчання бу ло? А вона вчилась. Самотужки. Добре, що підручники від старшої сестри лишилися, та й наполегливості їй було не позичати. Отак, коли війна скінчилася, пішла Галя не у четвертий клас, а в шостий. Ще два роки вчилась дівчина в школі, і оцінки в неї завжди були тільки відмінні. А потім — педагогічне училище, університет. І скрізь — наполегли ва й самовіддана робота, відмінні успіхи. Так формувався характер майбутньої вчительки, згодом завуча і нарешті директора школи Галини Євдокимівни. Як працює вона на цій посаді, судити неважко. За багаторічну самовіддану працю Галині Євдокимівні Глущенко присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Заслужена нагорода! Стільки років керувати таким великим колективом нелегко. а поєднувати цю роботу із складною і відповідальною громадською — нелегко поготів А Галина Євдокимівна вже двадцять років невтомно працює як депутат київської міської Ради. І про фах свій не забуває. Як і в юності, майже щодня входить вона в клас, щоб зустрітися із своїми учнями-стар-шокласниками, яких вводить вона в світ рідної літератури. Ці години чи не найщасли-віші для неї, бо вона переконана: немає щасливішого покликання, ніж покликання Вчителя.
МАРИНА КУТЬКО
Серпень
Скінчилися раз уроки, а вчителька наша і каже:
— Сашко Лісовий захворів, хто піде його провідати?
— Я! Я! Я! — посхоплювались усі.
— Якщо ви і в нього так кричати будете, — говорить вчителька, — то краще нікому не йти. Хворому потрібен спокій.
Ми запевнили її, що галасувати не будемо, а вчителька відповіла, що ми молодці, але все одно сьогодні хай підуть кілька чоловік, а завтра ще кілька і післязавтра теж.
— І пам’ятайте,— закінчила вона,— хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав з ліжка, розважте його як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.
Приходимо ми.
Лежить наш Сашко, горло замотане, книжку якусь читає.
— От добре,— мама його зраділа.— У мене саме обідня перерва кінчається. Там, на кухні, суп доварюється. Ви через десять хвилин з плити його зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.
— Ну як тобі,— ми в Сашка питаємо,— нудно, мабуть, лежати?
— Та ні,— одказує.— Зовсім не нудно. Я от книжку читаю. Цікава!
Але ми вирішили, що це він так говорить, із ввічливості. Спробуй-но сам-один полежати ввесь день!
— Нічого, — підбадьорюємо, — ми тебе зараз розважимо. От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.
— Чого це я буду співати ні з того ні з сього?! — Наталка нам,— Може, йому й не хочеться зовсім.
— Як це не хочеться?! Ех ти, подруга! Він же один тут. Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.
Стали ми посеред кімнати, відкашлялись і давай співати.
Співали-співали, аж захрипли.
— Що, — питаємо, — повеселішало тобі трохи?
— Авжеж, повеселішало,— Наталка за нього відповідає.— Так фальшивити, то краще вже зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?
Сашко промовчав, але ми зрозуміли, що це він так промовчав, щоб не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може йти мова, коли товариш хворий?!
— Давай, — Митько каже, — ми йому наш сюрприз відкриємо.
— Давай!
І стали ми тут матроський танок виконувати, який на святковий вечір готували. Підспівуємо собі, в долоні у такт плещемо, підборами по паркету — ух! Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілись обоє, вхекалися, але стараємось — для хворого ж товариша.
Серпень
Чуємо дзвоник у двері. Наталка побігла відчиняти. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.
— Це що за неподобство! — кричить.— Я поверхом нижче живу. У мене робота термінова, спеціально додому взяв, щоб не заважав ніхто, так ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись неможливо!
Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша.
А він:
— Нічого собі хворий! Таке витримати — здоров’я як у слона треба мати. Припиніть цей тупіт. Книжку йому краще почитайте!
Ми сказали, що книжку він і сам собі читає.
— Ну, то придумайте щось інше,— дядько каже.— Он ви на хлопця подивіться. Йому вже скоро млосно стане од ваших розваг.
І він пішов.
Сашко забивсь під стіну, і ми зрозуміли: йому цей дядько теж не сподобався.
— 0! — скрикнув я радісно.— Так у тебе ж магнітофон є. Чого ж ти мовчав?! — І натис на вмикач.
— Зроби голосніше, — гукнув Митько.— Воно, коли голосно, завжди веселіш.
Тут Наталка стала до чогось принюхуватись — і прожогом з кімнати.
Вбігає за мить.
— Ой,— кричить,— суп увесь википів і вже згорів.
Побігли ми на кухню. Справді, бачимо — в каструльці щось темне на самому дні залишилось і пахне зовсім не так, як суп. Ми туди на всякий випадок води долили, але смак виявився ще гіршим, ніж запах.
— Ех ви! — Наталка зітхає.— Через вас зовсім забули, що мама просила. Чим тепер хворого годувати?
Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукор, а чай шукали-шукали— ніде нема.
— Яка різниця,— Митько каже,— із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки. І так вип’є.
Скип’ятили ми воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові:
— Пий.
Сьорбнув він трохи.
— Не хочу,— каже.— Голова болить.
— Це в нього від голоду,— здогадавсь я.— Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти як любиш, смажену чи варену? А щоб ти поки не нудьгував, включимо магнітофон.
— Не треба,— він нам якось дивно відповідає,— ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.
— Здається, час нам уже додому,— поглянула Наталка на двері.
— Додому! — блимнув на неї Митько.— І полишити хворого товариша? Може, тобі заспівати? — допитується в Сашка.
— І співати не треба!
— Може, затанцювати ще разо чок? Нам не тяжко.
Тут Сашко як затруситься.
— Не треба,— кричить,— мені ваших танців і нічого не треба! Облиште мене! Лежала собі людина і горя не знала. У мене і так уже температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць лежати буду.
Нарешті ми таки зрозуміли, чого він хоче, і почали вдягатись.
— Ну, ти бачив таке? — мовив Митько вже надворі.— Друзі при йшли до нього, не шкодуючи ні сил, ні часу, розважити, щоб йому сумно не було, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє. Не буду більше його відвідувати. Хай собі книжки читає. Нахаба та й годі!
ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ
Серпень
«Самовіддана праця, героїчні подвиги радянських людей при захисті соціалістичної Вітчизни, виконанні інтернаціонального обов'язку, заслуги в боротьбі за мир і дружбу між народами, активна громадсько-політич
на діяльність, турбота про виховання дітей і молоді дістають високу оцінку і визнання Комуністичної партії і Радянської держави. Кращі з кращих представників радянського народу удостоюються звань Героя Радян-
Орден Червоного Прапора.
Заснован пй
1 серпня 1924 року.
Орден
Трудового Червоного Прапора.
Заснований 7 вересня 1928 року.
Орден Леніна. Заснований 6 квітня 1930 року.
Орден Червоної Зірки. Заснований 6 квітня 1930 року.
Орден «Знак Пошани». Заснований 25 листопада 1935 року.
Серпень
БАТЬКІВЩИНИ
ського Союзу, Героя Соціалістичної Праці, нагородження орденами і медалями, присвоєння почесних звань.
...Ордени, медалі і почесні звання СРСР є державними нагородами СРСР за особливі
заслуги в комуністичному будівництві, захисті соціалістичної Вітчизни, а також за інші особливі заслуги перед Радянською державок» і суспільством».
(Із «Загального положення про ордени, медалі і почесні звання СРСР»)
Медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу. Заснована 1 серпня 1939 року.
Золота медаль «Серп і молот». Героя Соціалістичної Праці Заснована 22 травня 1940 року.
Медаль «За відвагу». Заснована
17 жовтня 1938 року.
Медаль «За бойові заслуги». Заснована 17 жовтня 1938 року.
Медаль «За трудову доблесть». Заснована 27 грудня 1938 року.
Медаль «За трудову відзнаку». Заснована 27 грудня 1938 року.
Серпень
ГОРОБЕЦЬ ТА БИЛИНА
Прилетів якось горобець до билини та й просить:
— Билино, билино, поколиши мене, горобця — доброго молодця!
Билина каже:
— Не хочу!
Розсердився горобець. Полетів до кози:
— Іди, козо, билину гризти, бо не хоче билина поколихати горобця — доброго молодця.
Каже й коза:
— Не хочу!
Полетів горобець до вовка:
— Йди, вовче, козу їсти, бо коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця — доброго молодця.
Вовк каже:
— Не хочу!
Полетів горобець до людей:
— Ідіть, люди, вовка бити, бо вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця — доброго молодця!
Люди кажуть:
— Не хочемо!
Полетів горобець до вогню:
— Іди, вогонь, людей палити, бо люди не хочуть вовка бити, а вовк не хоче кози їсти, а коза не хоче би
лини гризти, а билина не хоче поколихати горобця — доброго молодця!
Так і вогонь каже:
— Не хочу!
Полетів горобець до води:
— Іди, водо, вогонь тушити, бо вогонь не хоче людей палити, а люди не хочуть вовка бити, а вовк не хоче кози їсти, а коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця — доброго молодця!
Так і вода каже:
— Не хочу!
Полетів горобець до волів:
— Ідіть, воли, воду пити, бо вода не хоче вогню тушити, а вогонь не хоче людей палити, а люди не хочуть вовка бити, а вовк не хоче кози їсти, а коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця — доброго молодця!
Так і воли не хочуть.
Полетів горобець до довбні:
— Іди, довбне, волів бити, бо воли не хочуть води пити, а вода не хоче вогню тушити, а вогонь не хоче людей палити, а люди не хочуть вовка бити, а вовк не хоче кози їсти, а коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця — доброго молодця!
Серпень
Довбня каже:
— Не хочу!
Полетів горобець до червей:
— Йдіть, черви, довбню точити, бо довбня не хоче волів бити, а воли не хочуть води пити, а вода не хоче вогню тушити, а вогонь не хоче людей палити, а люди не хочуть вовка бити, а вовк не хоче кози їсти, а коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця — доброго молодця!
Черви теж не хочуть.
Полетів горобець до курей:
— Ідіть, кури, ч.'рвей їсти, бо черви не хочуть довбні точити, а довбня не хоче волів бити, а воли не хочуть води пити, а вода не хоче вогонь тушити, а вогонь не хоче людей палити, а люди не хочуть вовка бити, а вовк не хоче кози їсти, а коза не хоче билини гризти, а билина не хоче по
колихати горобця — доброго молодця!
Так і кури кажуть:
— Не хочем!
Полетів горобець до шуліки:
— Йди, шуліко, курей хватати, бо кури не хочуть червей їсти, а черви не хочуть довбні точити, а довбня не хоче волів бити, а воли не хочуть води пити, а вода не хоче вогню тушити, а вогонь не хоче людей палити, а люди не хочуть вовка бити, а вовк не хоче кози їсти, а коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця — доброго молодця!
Шуліка до курей, а кури до червей, а черви до довбні, а довбня до волів, а воли до води, а вода до вогню, а вогонь до людей, а люди до вовка, а вовк до кози, а коза до билини, а билина тоді:
— Ко-о-о-лих, ко-о-о лих!
Серпень
125
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
Що було до...
...колеса. Поки не винайшли колесо, на санях їздили і влітку. Звичайно, тягти їх, коли на землі немає снігу, дуже важко. В таких випадках у віз на колодах звичайно запрягали двох неквапливих, але дужих волів. «Літні сани» можна було побачити навіть в нашому столітті на острові Мадейра біля берегів Африки. Але колесо, звичайно ж, придумали дуже давно. Воно було відоме на Древньому Сході вже в четвертому тисячолітті до н. е.
...млина. Колись зерно товкли на муку в ступі чи розтирали між двома каменями. Згодом верхній з них замінили жорном — насадженим на вісь кам’яним кругом, який крутили за прилаштовану зверху ручку. З’явилися пекарні — розмір жорен збільшився. Тепер їх обертали кілька чоловік разом або кінь, який ходив по колу. Пізніше будували водяні, вітряні й парові млини. А зараз вони -електричні, з металічними валками замість жорен. І мелють не тільки зерно. Є, наприклад, млини, які подрібнюють руду. Маленький млинок є, напевно, і у тебе вдома. В ньому мелють перець, каву...
РЯТУЮТЬ КАЖАНІВ
У Великобританії прийнято новий закон, що забороняє вбивати кажанів. Узято під охорону також їхні гнізда. Це, в свою чергу, рятує від знищення безліч старих дерев, у дуплах яких оселяються кажани. Порушникові, повідомляє агентство Ас сошіейтед Пресе, загрожує штраф у тисячу фунтів стерлінгів! Відомий англійський біоло Роберт Стеббінгс привітав новий закон. Учений заявив, що прийняття його дуже вчасне, позаяк кажани перебувають у ціп країні на грані зникнення. До цих надзвичайно корисних .тварин багато людей ставляться з упередженням і недовірою. Існує, сказав Стеббінгс, безглузда думка, що кажани — вампіри; Насправді ж вони абсолютно безпечні для людини.
НЕЗВИЧАЙНИЙ МУЗЕЙ
В Швейцарії в музеї «Фантазія» зібрані машини й речі, появу яких передбачили фантасти. Серед експонатів — автомобіль, телефон, макети космічних кораблів. До речі, в середині минулого століття фантасти вважали, що телефон винайдуть лише після 2000 року.
НЕВІДОМА ТВАРИНА
Два роки тому австралійські вчені в штаті Вікторія натрапили на невідомих тварин. Це були гризуни досить великих розмірів, і пересувалися вони на чотирьох лапах. Відчувши небезпеку, тварини миттю щезали в заростях. І все ж одну впіймали. Після ретельних досліджень зоологи дійшли висновку, що це невідомий досі вид мініатюрних кен гуру.
Серпень
І 26
< СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *
НА УРОЦІ ЛІТЕРАТУРИ
Вчителька. Розкажи нам про персонажі казок Салтикова-Щедріна.
Учень. Персонажами казок Салтикова-Щедріна найчастіше бувають звірі: лисиця, заєць, поміщик Соба-кевич...
НА УРОЦІ ІСТОРІЇ
Вчитель. Хто такий оратор?
Учениця. Це древньогрецький чоловік.
НА УРОЦІ ЗООЛОГІЇ
Вчителька. Розкажи, як добуває собі їжу дятел.
Учень. Він стукає дзьобом по дереву, і шкідливі комахи лякаються й виходять назовні.
Серпень

ВЕРЕСЕНЬ
9 835-5
мій.
НАРОД ПРИМІЧАЄ
Восени ложка води, а цебер грязі. Осінь збирає, а зима з’їдає.
Восени багач, а навесні прохач.
Восени і в горобця є питво.
Синиця пищить — зиму віщить. То сніг, то завірюха, бо вже зима біля вуха.
Держись, Хома, іде зима!
ВЧИТЬСЯ ВЕРЕСЕНЬ ЧИТАТИ
Вчиться вересень читати, вчиться літери складати.
Засміявся хитро вітер:
А склади-но ОСІНЬ з літер! Вдарив вересень тривогу: — Хто прийде на допомогу?!
Огірок озвався гречно: — «0» віддам я, безперечно, раз оказія така! —
Стала гірка з огірка.
Тут світання нагодилось, також чемно уклонилось: — «С» охоче віддаю, бо вітанням я стаю.
Ціле «ІН» індик приніс в подарунок: — Прошу, друже!..— Д и к, кабан великий дуже, навпростець побіг у ліс.
Мовить вересень до себе: — Ще м’якого знака треба! — 1 підходить до коня:
— Дайте знак пом’якшення!
— Що ж, бери! — промовив кінь, із коня зробився к і н...
ОСІНЬ — вересень читає і на радощах аж сяє.
Вітру ж — соромно, і вітер каже вересню: — Із літер Можу «І» віддать тобі!
— Пізно, вітре, далебі, віддавати «І» тепер, як тобі я носа втер!
ОКСАНА СЕНАТОВИЧ
Є СЕРЕД ЗНАНЬ ОДНЕ НАЙГОЛОВНІШЕ
По-різному називають XX століття — атомним, ' космічним, електронним. Кожне з цих визначень справедливе, оскільки в будь-якому випадку наше століття — століття Знань. Саме вони допомагають людині керувати ядерною енергією, опускатися на не доступні донині океанські глибини і понад півроку перебувати в космічному відрядженні. Саме знання роблять наше існування осмисленим, багатим і захоплюючим. І мені, як учителю, особливо приємно, що в житті радянських людей з’явилося таке співзвучне найвищим досягненням століття свято — День знань. Саме з праці педагогів починаються майбутні господарі країни — робітники й колгоспники, вчені й літератори, художники й музиканти.
Сьогодні мені хочеться поговорити про головне знання, яке повинен винести зі школи кожний юний громадянин країни. Заради цього головного я по закінченні Великої Вітчизняної війни, після 357 бойових вильотів, 140 повітряних боїв, після багатьох поранень став учителем.
Викладаючи історію, чи не на кожному кроці можна знайти місточок у пережите особисто. І я, звичайно, розповідаю про воєнне минуле, про своїх бойових товаришів, про ту високу місію, яку час доручив виконати радянським солдатам. І як, приміром, не згадати літо 1944 року, коли група наших «Яків» натрапила за лінією фронту на величезну колону дітей, яких фашисти гнали у свій тил. Дітей треба було негайно рятувати. 1 радянські льотчики із снайперською віртуозністю відрізали кулеметними чергами ворожий конвой. У пілотів є такий вислів «крутити бочки», отож вони й перевертали машини догори ногами, щоб діти, які лежали на землі, могли як слід розгледіти червоні зірки на крилах та здогадатися заховатися в сусідньому лісі. Ми врятували тих дітлахів, так само як і тисячі й тисячі було врятовано на інших фронтах Радянською Армією, яка принесла волю всій Європі, визволивши її від фашистського ярма. Хіба можна не розповідати про це?
Минула війна, історія соціалістичної Батьківщини — їх обов’язково треба знати, кож
ну сторінку, кожен бій. Тому невтомно розповідаю про події вогненних років протягом усього навчального року. А на канікулах їдемо разом зі школярами до Волгограда, Севастополя, Бреста, Мінська — тих місць, де довелося воювати. А ще організовуємо вечори пам’яті, вшановуємо героїв Великої Вітчизняної війни.
Мої учні, всі, хто вступає в життя сьогодні, повинні знати, в яких боях, якою ціною і від я к ої навали захистило наше покоління рідний край. Якою любов’ю й відвагою відстояли Вітчизну. Щоб ви навчилися любити Батьківщину тією самою любов’ю і працювати в ім’я її розквіту, зміцнювати її могутність, а в разі необхідності— зуміти її захистити з такою самою гідністю й силою духу. Це особливо важливо тепер, коли реакційні антиімперіалістичні кола, очолювані нинішнім американським урядом, оголосили новий «хрестовий похід» проти соціалізму, загрожують нам новою, термоядерною, війною — ще страшнішою й більш руйнівною, ніж та, яку ми пережили.
Термоядерна загроза... Вона також дітище XX століття. Ось вам приклад того, наскільки різним цілям можуть служити людські знання. Можна бути блискучим математиком, фізиком або хіміком — і працювати заради життя, в ім’я прогресу. І можна, засвоївши той самий обсяг знань, своїми винаходами штовхати людство до трагічного фіналу, катастрофи. Ви, друзі, повинні чітко розрізняти, яким цілям служать знання. І свято виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною, яка надала вам право безкоштовно оволодівати у найширшому обсязі паймирнішими, найгуманнішими знаннями.
І головна гордість радянських вчителів полягає в тому, що ми віддаємо своїм учням знання для добра й миру. Бережіть же їх. оволодівайте ними. І пам’ятайте про свій високий обов’язок перед Батьківщиною. Про обов’язок громадянина й патріота, якому треба вчитися — і вчитися в першу чергу.
ІВАН ВГГКОВСЬКИЙ,
вчитель сій № 143 м. Києва, Герой Радянського Союзу
Школярик
Це не вигадка, не казка, Що віднині я — школярик.
Ось портфелик мій, будь ласка, А в портфелику — букварик.
А в портфелі — акварелі Та ще й зошитів з десяток, Та дві книжечки веселі Про птахів і про звіряток.
Є там ручка, рахівниця Із кружальцями легкими, І щоденник, як годиться, Примостився поряд з ними.
А оцінок ще немає, Бо почав я вчитись тільки, Хоч сестричка вже питає, Чи носитиму п’ятірки.
ВАДИМ СКОМАРОВСЬКИЙ
Я йшов до школи
Я йшов до школи перший раз, Я йшов до школи в перший клас, За мною мчали горобці:
— Цвірілінь-ці... Цвірілінь-ці... За мною гналось навмання Моє маленьке цуценя.
І по шляху за мною вскач Котився мій новенький м’яч.
Ввійшов я в клас і всіх забув, Як тільки вчителя почув.
А потім книжку я розкрив І в ній побачив — горобців, Біжить за хлопцем навмання Моє маленьке цуценя.
А ще сторінка далі,— ач,— Стрибає мій новенький м’яч.
ВАЛЕНТИН БИЧКО
НАДКУШЕНИЙ ПИРІЖОК
Оповідання
Гришку Гонобобеля ви, звичайно, знаєте. Його всі знають. Його важко не знати. 0!.. Чуєте?..
Ні!.. То не землетрус, не пожежа, не стихійне лихо...
То Гришка Гонобобель розважа ється на перерві.
А от Антошу Дудкіна ви, мабуть-таки, не знаєте. Його рідна мама не дуже знає. Такий він тихий, скромний і непомітний. Ніколи не висовується, не підскакує, руку догори не тягне, як деякі. Сидить собі, як мишка, за партою і мовчить. Хоча коли б його вчителька Глафіра Павлівна не спитала, він завжди відповість, як треба. Не те що Гришка Гонобобель.
Але все одно Гришка Гонобобель— це Гришка Гонобобель. Ви його знаєте. А Антоша Дудкін — це Антоша Дудкін. І ви його не знаєте. І, може, ні я, ні ви так би не взнали Антошу Дудкіна, якби... Якби не Вася Лоб і не надкушений пиріжок.
Вася Лоб — семикласник. Але його обходять навіть дев’ятикласники. Таким здоровущим створила Васю матінка-природа.
У той день на другому поверсі по лінії «бережливих» мала чергувати друга ланка четвертого «А». Ви, звичайно. знаєте, що таке її чергування. Справа надзвичайно серйозна. Треба стежити, щоб був порядок, щоб ніхто нічого не розкидав, не колупав стіни, не відкручував для розваги в умивальнику кранів, а тим більше не
чвиркався водою, не вмикав без потреби електрику і так далі... Тут потрібні люди авторитетні, енергійні, а то й зубасті.
А в другій ланці, як на гріх, того дня були «перебої з кадрами». Наближалося Перше травня, і в усіх енергійних і авторитетних з другої ланки клопоту було вище голови — і стінгазета, і самодіяльність, і запрошення ветеранів, і всяке інше.
Одним словом, сталося так, що всі розбіглися і на чергування вийшли тільки Антоша Дудкін і Тая Тара-нюк, висока, худа, з довгою тонкою шийкою і у великих, наче з іншого обличчя, окулярах. Тая була така ж тихоня, як Дудкін. До того ще й страшенно сором’язлива. Кожні п’ять хвилин з будь-якої причини вона червоніла, причому так, що од випіків на щоках у неї виступали сльози.
Коли вони удвох вийшли на першій перерві з червоними пов’язками в коридор, Гришка Гонобобель аж покотився від реготу:
— Ой, тримайте мене! Ой, не можу!.. Ну й чергові!.. Парочка — Мартин та Одарочка!.. Ой, зараз лусну!
Тая спалахнула, як маків цвіт. А Антошка так насупив брови, що вони зійшлися в одну лінію.
Тим часом Гришка Гонобобель вже галасував на весь коридор.
— Ой! Це ж треба... Ну!.. Ой!..— розгублено шепотіла на ходу Тая.
Антоша йшов мовчки. Тільки губи закусував.
І от у цю мить з сьомого класу вийшов назустріч їм Вася Лоб.
В руках він тримав пиріжок. Вкусив, скривився і швиргонув надкушений пиріжок на підлогу під батарею. Тая охнула, схопила себе рукою за рота і рвучко одвернулася. Анто-ша теж охнув і завмер.
Щойно червоний, як помідор, він раптом став білий, як сметана. І від цього пов’язка на його рукаві здалася ще червонішою. Якось механічно він опустив на неї очі і...
В першу мить ніхто навіть не зрозумів, що сталося.
Антоша так швидко нахилився й підняв пиріжок, що не всі це й помітили. Всі побачили тільки раптом, що він тиче надкушений пиріжок прямо Васі в обличчя й каже:
— Ану доїж!
Це була потрясаюча картина: маленький щуплявенький Антоша тикав здоровенному, удвічі за себе більшому Васі надкушений пиріжок прямо в ніс і казав: «Доїж».
Це був просто кадр з мультфільму — заєць і ведмідь.
Вася так розгубився, що замість того, щоб одразу «врізати», спантеличено спитав:
— Що-о?.. З підлоги?
— А нащо кидав?
Тільки тут Вася нарешті отямився, мовчки коротким рухом вдарив Ан-тошу по руці, і пиріжок полетів назад під батарею.
Антоша теж нічого не сказав, повернувся, неквапливо підійшов до батареї, підняв пиріжок, дмухнув на нього і знову простягнув Васі:
— На!.. Доїж!
Хтось хихикнув (чи то Спасокуко-цький, чи то Кукуєвицький).
Вася Лоб нахмурився:
— Ти що, амеба, не розумієш?.. Ти ж усе життя лікуватися будеш...
Пиріжок тремтів у Антошиній руці, але Антоша вперто простягав його Васі. І тут Гришка не витримав:
— Та він жартує! Василь Васильович! Він жартує... Він у нас ко мік! — Гонобобель підскочив до Ан-тоші: — Ану давай сюди! — і хотів вихопити пиріжок.
Але Антоша не дав, ловко вивернувся ще й боляче тицьнув Гонобобеля ліктем у бік. У цей час Вася знову вдарив Антошу по руці, і знову пиріжок полетів на підлогу.
І коли Антоша знову за ним нахилився, Вася підняв ногу і здоровенною своєю лапацоною припечатав Антошу ззаду по штанях.
Антоша заорав носом і, розпластавшися по підлозі, як кошеня на льоду, проїхав кілька метрів аж до вікна.
Тепер уже весело захихикали і Спасокукоцький, і Кукуєвицький, і Галушкинський. А Вася Лоб чвиркнув крізь зуби і, метляючи довгими руками, пішов по коридору.
В цей час задзвенів дзвоник і всі кинулися по класах.
Тая допомогла Антош] підвестися й поспішливо обтрушувала його, примовляючи:
— От бачиш!.. Нащо ти з ним зв’язувався... Воно тобі треба... Ну, побігли!.. Швидше!.. Уже Глафіра Павлівна іде...
Антоша супив брови й сопів:
— Ну, біжи!.. Я сам... Біжи!..
Тая була зразковою ученицею, ніколи в житті не запізнювалася на уроки і нарешті не витримала, кинула Антошу й побігла в клас.
Коридор умить спорожнів, двері класів позачинялися.
Антоша хвилину постояв, тоді зітхнув і пішов до дверей класу. Тільки не свого, четвертого «А», а сьомого «Б».
Постукав, прочинив двері, пролепетав: «Вибачте!» — і зайшов.
Усі разом,— і вчитель, і семикласники,— здивовано повернулися до нього. Антоша пошукав очима, знайшов на задній парті Васю і рішуче попрямував туди. В очах у Васі мельнув переляк.
Антоша підійшов, мовчки поклав на парту перед Васею надкушений пиріжок і так само мовчки пішов назад.
Біля дверей знову пролепетав: «Вибачте!» — і вийшов...
... На наступній перерві про це вже знав увесь другий поверх.
У четвертому «А» гуло, як у вулику. Особливо кип’ятився, галасував і розмахував руками Гришка Гонобобель:
— Ну, Дуремар... От Дуремар!.. Ну-у... я йому не заздрю!.. Раз Лоб сказав, що все життя Дудкін тепер лікуватися буде,— значить, буде... Лоб — це такий кадр... будь здоров!.. Ну, Дудкін. І я ж його рятував, я ж рятував!.. А він мене — під дихало!., Дуремар!..
А після п’ятого уроку, як продзве
нів дзвінок і Глафіра Павлівна захлопнула журнал і вийшла з класу, і клас весело загаласував, збираючись додому, — у дверях раптом з’явився Лоб.
Всі дружно ахнули і завмерли.
Одразу стало чути, як дзижчить та б’ється об скло муха — така запала тиша.
Лоб мовчки крутив головою, обводячи важким поглядом клас. Брови його були насуплені.
Гришка Гонобобель стояв у проході між партами якраз перед Антош-кою, закриваючи його собою. Тому Вася Антошку не бачив. І продовжував мовчки похмуро озирати клас. Нерви у Гонобобеля не витримали.
— От він!.. Василь Васильович!..— вигукнув Гришка, обертаючись і виштовхуючи Антошку вперед.— Чого за мене ховаєшся?.. Ич!
Лоб, човгаючи ногами, попрямував до Антоші.
Четвертий «А» перестав дихати.
Вася протиснувся у прохід між партами впритул до Антоші. Заніс руку назад, наче для розмаху. Антоша зіщулився.
І раптом Лоб рвучко висмикнув руку і широко усміхнувся.
У руці в нього ... була цукерка.
— Нагороджую тебе «Тузиком»!.. За геройство.
Потім він обернувся до Гонобобеля:
— А ти — редиска! — і вліпив йому дзвінкого щигля.
Клас разом зітхнув і дружно засміявся.
ВСЕВОЛОД ВЕСТАЙВО
ПАРТА ГУГУЦЕ
Оповідання
Ось уже кілька днів Гугуце не видно в дворі. У нього справи до старших хлопців. Шукає книжки, з якими ходять до школи. Вже добув чотири читанки. У двоюрідного брата позичив ранець.
Увечері, напередодні першого вересня, Гугуце зібрав сусідську малечу і сказав, щоб шукали іншого товариша, а всі свої іграшки подарував сестричці. Навіть візка з дишлом та колесами й машину з шофером за кермом віддав.
Вклався спати зарані, проте заснути ніяк не міг. І чого-то собака загавкав? А що, як дідусь Єне, котрий носить дітям сни, забере його ранець. Довелося вставати Гугуце й чалапати відв’язувати Тарзана.
Ранком ранець лежав на місці. Тарзан, видно, добре пополаявся з дідусем Єне, бо тепер міцно спав на призьбі.
Гугуце вимив вуха, вбрався в новий костюм, закинув за спину ранець, дорогою зірвав квітку в садку й рушив до школи.
«З однією книжкою в перший клас ходять, з двома — в другий»,— міркував собі Гугуце.
На порозі школи його зустрів директор.
— Гугуце? — здивувався директор.— Та ти ж такий, як твій ранець! Тобі до першого класу рости ще на цілу шапку. Піди-но краще поїж кавунів на шкільному городі.
Гугуце ладен крізь землю провалитися від сорому. Отак на очах у всієї дітлашні його не прийняли до школи. Якби директор знав, що в нього повний ранець книжок, не посмів би посилати кавуни їсти!
Образився малий, повернувся додому. Директор зрозумів, що Гугуце сердиться, і увечері прийшов миритися. І так і сяк до хлопця підкочувався, та не на такого напав.
—. Слухай, Гугуце, як ти дивишся на те, коли б я дав тобі подзвонити шкільним дзвоником?
— Ніяк.
— А що б ти сказав, якби я запропонував тобі розказати на свята віршик зі шкільної сцени?
— Нічого.
З чим директор прийшов, з тим і пішов.
Вересень
136
Увечері Гугуце просить батька:
— Тату, зроби мені в дворі школу — А що на це скаже мама?
Мама сказала, що збудувати школу не штука, але тоді вже треба справжню, багатоповерхову. А де взяти стільки лісу, цегли і всього іншого?
— Тоді зроби мені парту,— поступається Гугуце.
— Що ж, парту можна,— каже батько.
Мама теж сказала, що парту можна.
За тиждень у саду Гугуце стояла нова-новісінька парта, точнісінько така, як у школі. Почує Гугуце дзвінок, сяде за парту і давай учитися. Вся сусідська дітлашня заздрісно дивилася на його парту. Чого б не дав кожний з них, аби мати таку ж! Гугуце добре розумів їхні погляди. Хай ідуть додому, миють руки, вдягають нові сорочки, беруть книжки й приходять по одному.
Чутка про парту Гугуце розлетілася по всьому селу «О, ще один розумний чоловік буде»,— раділи дорослі. І коли проходили повз хату Гугуце, неодмінно зазирали в садок або навіть заходили туди, щоб подивитися на його парту.
Одного разу, коли в Гугуце якраз була перерва, рипнула хвіртка. То був директор. Прийшов і він подивитися на парту Гугуце.
СПИРИДОН ВАНГЕЛІ
ШКІЛЬНИЙ МУЗЕЙ
Сьогодні у Людмили й Лізи відповідальний день. їхній шкільний музей став одним з маршрутів міського бюро подорожей та екскурсій, і вони, громадські екскурсоводи, готуються до зустрічі перших відвідувачів. Дівчатка хвилюються. До них приїздитимуть гості з інших міст, сіл, республік.
Люда з Лізою багато можуть розповісти про історію рідної школи. Адже за цими партами сиділи герої, які віддали своє життя за Батьківщину, цими коридорами ходили люди, життя яких стало подвигом. Це — М. Решетняк, О. Щербак, Г. Романова, М. Ходич, А. Ковтун.
В музеї криворізької школи № 15 імені Миколи Решетняка — особисті речі героїв, листи, газета «Комсомольская правда» за 1944 рік, де розповідається про подвиг кри ворізьких молодогвардійців. На стендах — фотографії, подарунки, картини.
Серед експонатів на почесному місці — книги. Вони допомагали юним героям зростати мужніми, любити свою Батьківщину.
Дівчатка розкажуть екскурсантам про пошукову роботу червоних слідопитів. Прочитають їм листи від рідних. Гості дізнаються про велику шефську роботу в школі, про допомогу ветеранам війни та праці.
Щороку 9 Травня, в День Перемоги, стають піонери 15-ї школи на почесну вахту. Стоять вони в Комсомольському парку біля могили героїв-підпільників, і, мабуть, кожен в цю мить відчуває, як міцно він зв’язаний з рідною школою, з її минулим, сьогоднішнім і майбутнім, з школою, яка відкриває перед своїми вихованцями двері в прекрасний світ, гартує волю й мужність, вчить любити рідну Вітчизну.
ГРИЦЕВА ШКІЛЬНА НАУКА
(Уривок)
Почалася наука. Професор говорив щось, показував якісь дощечки, що на них були намальовані якісь гачки та стовпки; хлопці час від часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нічого того не розумів. Він навіть не зважав на професора, а дуже смішними видались йому хлопці, що сиділи довкола нього. Один довбав пальцем у носі, другий іззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицеві у вухо, третій працював довгий час дуже пильно, микаючи зі свого старого кафтана латки, нитки та остроки; вже їх перед ним на спідній дошці лавки лежала ціла купа, а він усе ще микав і скуб зо всеї сили.
— Насцо ти микаєс? — спитав Гриць.
Буду дома з бовщем їсти,— відповів шепеляво хлопець, і Гриць довгий час думав над тим, чи, бува, не здурив його сей хлопець.
— Але-бо ти, Грицю-небоже, нічого не вважаєш,— крикнув на нього професор і покрутив його за вухо, так що Грицеві мимоволі аж сльози стали в очах, і він так перепудився, що довгий час не тілько не міг уважити, але й зовсім б-світі не тямив. Коли нарешті отямився, хлопці вже починали читати склади на подвиж-них табличках, які розкладав і складав професор. Вони невтомимо по сто разів співучими голосами повторяли «а-ба-ба-га-ла-ма-га». Грицеві, не знати чому, дуже це сподобалося, і він почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: «а баба гала мага». Професор уже готов був узнати його дуже пильним і здібним хлопчиком і, хотячи ще ліпше переконатися про це, переставив букви.
Несподіваним способом він виставив перед учениками букви «баба», але Гриць, не дивлячись на них, а тілько на професора, тонким співучим голосом крикнув: «галамага». Всі зареготалися, не виключаючи й самого професора, тільки Гриць, здивований, оглянувся і знов наголос сказав до свого сусіда: «Цому не клицис галамага?» Аж тоді бідолаха стямився, коли професор потягнув його за по-нятливість різкою по плечах.
— Ну, а чого тебе там у школі навчили? — спитав батько, коли Гриць уполудне вернув додому.
— Вцились-мося «а баба галамага»,— відповів Гриць.
— А ти вмів? — запитав отець, не входячи в те, що це за така дивовижна наука.
— Тазе вмів,— відповів Гриць.
— Ну, так мені справуйся! — заохотив отець.— Як тут у селі вивчишся, то підеш до міста до більшої школи, а відтак вийдеш на попа. Жінко, а дай-но йому що їсти.
— Ба,— відповів Гриць.
Минув якраз рік після того важкого дня. Блискучі надії батька на Грицеву будущину давно розвіялись. Професор просто сказав йому, що Гриць «туман вісімнадцятий», що ліпше зробить, коли відбере його додому і назад заставить гуси пасти. І справді, по році шкільної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком. Вправді, «а баба галамага» він вивчив докладно напам’ять, і не раз навіть у сні з уст його вилітало це дивовижне слово, що становило немов перший поріг усякої мудрості, якого йому не судилося переступити. Але
далі поза те слово Гриць у науці не поступив. Букви якось мішалися перед його очима, і він ніколи не міг спізнати їх з лиця, котре Ш, а котре Т, котре «люди», а котре «мисліте». Про читання вже ніщо й говорити. Чи причина тому була в його непо-нятливості, чи в кепськім навчанню професора, сього не знати; то тілько певно, що, крім Гриця, таких «туманів вісімнадцятих» між тогорічними школярами було 18 на ЗО, і всі вони під час того шкільного року зає.дно робили собі блискучі надії, як-то буде гарно, як вони увільняться від щоденних різок, позаушників, штуркан-ців, «пац» та «попідволосників» і як покажуться знов у повнім блиску своєї поваги на пасовищі.
А вже хто як хто, а Гриць запевне найбільше і найчастіше думав про це. Проклятий буквар, що його він за час цілорічної натуги над науко
вими питаннями пошарпав і пофала-тав 1 трохи не на січку, прокляте «а баба галамага» і прокляті професорські причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що він аж вихуд та поблід і ходив увесь час, мов сновида. Наконець змилувався бог і пі-слав місяць липень, і змилувався батько та сказав одного ранку:
— Грицю!
— Га?—сказав Гриць.
— Віднині вже не підеш до школи.
— Ба,— сказав Гриць.
— Здійми чоботи, капелюх і ремінь, треба сховати про неділю, а ти запережися личком, візьми лупку2 на голову та жени гуси пасти.
— Ба,—сказав радісно Гриць.
ІВАН ФРАНКО
1 Фалатати—шматувати, дерти на клапті.
2 Лупка — облуплена або поїдена міллю бараняча шапка.
«Книги — ріки, що наповнюють Всесвіт мудрістю» — ось яка похвала книгам дійшла до нас із давнини.
Справді, мудрість і знання, нажиті людьми в горі, труді, радості, дбайливо збираються і залишаються в книгах, наче мед, який бджоли носять з квіток у щільники.
Книги — ріки... Може, й справді в старовину їх можна було порівняти з ріками. Тепер книги — це море Скільки їх виходить у нас! Але і книжкове море, й книжкова ріка беруть початок, мов із джерельця, з од-нієї-єдиної, найпершої книги — з добре знайомого всім букваря.
Перший буквар побачив світ у 1574 році в Львові. Називався він «Азбука». Це також була одна з перших друкованих книг — до цього книги переписувалися від руки. Вона з’явилася завдяки Івану Федорову — засновникові книгодрукування в Росії і на Україні. То був перший під
ручник, за яким слов’яни вчилися читати.
Іван Федоров добре розумів, що його книжки неписьменній людині не потрібні. Її треба спершу навчити читати, і тільки тоді вона збагне, який скарб для людини — книга. Для цього він написав і видав свою «Азбуку».
Першодрукареві випало жити в складний час. Багато лиха він зазнав від попів, недоброзичливців, заздрісників. Часто гнаний, переслідуваний, він переїздив з міста до міста, однак не припиняв розпочатої справи. Першодрукар ніколи не прагнув ні почестей, ні багатства. Помер він у бідності. Друзям навіть довелося викупати його майстерню, яку могли забрати за борги.
Іван Федоров не нажив багатства. Зате зажив великої слави. І доки люди вчаться читати, доки беруть до рук буквар, його не забудуть.
ЛЕЛЕКИ
На старій вербі похилій, під дощем і спекою, Жила собі лелечиха із лелекою.
На болото вдвох літали, жаб в болоті ловили, Свого сина лелеченка жабами кормили.
Полетіла раз на лови вдень, як отепер би. Де взялася шуря-буря, похилились верби... Зруйнувала шуря-буря те гніздечко тихе. Де синочок?
Плаче батько, плаче лелечиха.
Діти знайшли лелеченка, відігріли: — Ач, ти!
Ось вам,— кажуть,— ваш синочок, нате і не плачте! — Ще й нове гніздо їм звили — колосок до колоса, А щоб буря більш не здула — положили колесо.
На старій вербі похилій, під дощем і спекою, Живе й досі лелечиха із лелекою.
ІВАН НЕХОДА
НАРОД СКАЖЕ — ЯК ЗАВ'ЯЖЕ
Людина без знань однаково що гриб: хоч на вигляд і міцний, а за землю погано тримається.
Не бійся, коли не знаєш; страшно, коли знати не хочеться.
Якщо за день нічого не вивчив, то весь день змарнував.
Учитись — однаково, що гребти проти течії: тільки перестав — і тебе понесло назад.
Знання завершуються тільки ділом. Знання — дерево, а діло — плоди.
З усіх скарбів знання найцінніше, тому що воно не може бути ні вкраденим, ні загубленим, ані знищеним.
Хто дає життя розуму і знанню, той не вмирає.
ПІДСЛУХАНА РОЗМОВА
- Ти промокатки не даси?
Не дам — проси, хоч не проси!
— Ну, коли так,— трусись над нею! Я промокну тоді своєю!
ПРО ГАВРИЛА І ЧОРНИЛО
— Що робить? — пита Гаврило.— Я ковтнув чорнила...
— Проковтни ще й промокатку,— Буде все в порядку!
ГРИЦЬКО БОЙКО
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *
ВЕДМІДЬ НА ПАСІЦІ
1.	В який час доби відбувається дія?
2.	Який вулик пограбував ведмідь?
3.	Скільки бджіл було в кожному вулику?
4.	З якого вулика бджола вкусила ведмедя?
ОЧЕРЕТ
Гойда-гоида, хить та хить — Щось на вітрі шелестить.
Гей, на вітрі, над водою Щось тріпоче бородою.
Та зелена борода Синє небо підміта!
Підмітає, шелестить:
Гойда-гойда, хить та хить!..
МИКОЛА ПЕТРЕНКО

10 835-5
СОЮЗ СЕРПА І МОЛОТА
Закінчувався перший рік Радянської влади. На величезних просторах нашої країни йшла громадянська війна. Республіка Рад напружувала всі сили, щоб дати відсіч ворогам революції. Напередодні першої річниці Великого Жовтня на одинадцяти московських площах запалали вогнища і в полум’я полетіли двоглаві царські орли — емблеми старого ладу. На багатьох будинках столиці були підняті нові зображення, що уособлювали нове життя. Серед перших емблем робітничо-селянської держави були серп і молот. І це не випадково, бо, поєднані разом, вони символізували непорушне братерство пролетарів міста і трударів села.
Протягом багатотисячолітньої своєї історії людство створило чимало знарядь праці. Однак якраз серп і молот конструктивно найменше змінилися.
З давніх-давен озброєна молотом людина уособлювала силу, яка приборкує вогонь. Як встановили фахівці з ономастики (науки про імена), найбільше прізвищ у всіх народів походять саме від слова «коваль»: російське Кузнецов, українське Коваль, угорське Ковач, польське Ковальський, німецьке Шмідт, англійське Сміт тощо. Тому не випадково основне із знарядь праці пролетаріату — молот — стало своєрідною класовою емблемою.
А одне з найдавніших знарядь праці землеробів — серп. Повага, з якою всі народи землі ставляться до хліба, з давніх-давен переносилася й на засоби виробництва, якими людина обробляла поле, збирала врожай. У скількох піснях опоетизовано працю жниці з серпом! Та в історії є багато свідчень про могутні селянські повстання, коли доведені до від
чаю панською сваволею і безправ’ям, майже беззбройні люди лише з серпами й косами піднімалися на гнобителів, щоб здобути землю й волю. Так серп в мозолястих руках сільських трударів теж ставав уособленням боротьби за свободу й майбутнє щастя. Тож цілком закономірно, що ці дорогі серцю трудової людини міста і села образи революційні художники в пожовтневий період почали зображати на панно і плакатах, ними стали прикрашати фасади будинків у дні пролетарських свят. А потім цей символ перейшов на державну печатку і Герб Російської Федерації, на Державний герб СРСР, став невід’ємною частиною гербів усіх союзних республік нашої Вітчизни.
З часу затвердження першого загальносоюзного Герба у 1923 році минуло понад шістдесят років. У житті нашої країни сталися величезні зміни, зокрема в її економіці. Серп і молот тепер далеко не головні знаряддя праці. І все ж, як і раніше, вони в Гербі СРСР і на Державному прапорі займають своє почесне місце. Бо символізують не техніку, а вічний і непорушний союз робітничого класу й селянства, єдність усіх радянських народів.
ІВАН МАЩЕНКО
ВИДАТНІ ПЕДАГОГИ
УЧИТЕЛЬ
У нашій країні вчаться усі. Більше того — діти зобов’язані вчитися. Партія і уряд піклуються про це, створюють усі умови. Та подекуди хтось задумається: а навіщо учитися. Відповіді можуть бути різними. Щоб бути корисним Батьківщині. Щоб цікавіше було жити. Щоб добре працювати. Видатний радянський педагог Василь Олександрович Сухомлинський на це відповідає так: «Людина повинна учитися тому, що вона людина». Як добре сказано — точно, коротко і влучно.
Він був Учителем. Так, так, саме Учителем (з великої літери). Бо він був великим Учителем. Його любили, прислухалися до його порад діти й батьки. Батьки школярів і ті батьки, що колись були його учнями. Багатьох він навчив, допоміг обрати вірний шлях у житті. І про все, чого сам навчився і знав, Василь Олександрович розповідав іншим. У своїх книжках, статтях, оповіданнях, казках. Усе своє доросле життя він учив. І лише тоді, коли почалася війна, учитель Сухомлинський залишив школу. Воював під Москвою, був поранений. Осколок ворожого снаряда уп’явся йому у груди і сховався біля серця. Сухомлинський через усе своє життя проніс ненависть до фашизму, війни, до всього злого і нелюдського.
Майже тридцять років працював він ди ректором сільської Павлиської школи на Кі ровоградщині. І не було в школі учня, якого б директор не знав по-справжньому: чим той живе, захоплюється, що хвилює його, з якими труднощами стикається.
В. О. Сухомлинський показав усьому світові, що радянська школа — школа добра, що вона поважає в школяреві людину і що вона може добре навчити, підготувати до щасливого, трудового життя кожну дитину, що наша школа відповідає всім вимогам двадцятого сторіччя. Отож не дивно, що багато ідей Сухомлинського увійшли до багатьох державних документів по реформі школи.
ОЛЕКСАНДР ЄФІМОВ
СУНИЦІ ДЛЯ НАТАЛІ
Оповідання
У третьому класі вчиться маленька дівчинка Наталя. Вона довго хворіла. Повернулась до школи бліда, швидко втомлювалась.
Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама сказала:
— Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьорою, червонощокою... Понеси їй суниць, Андрійку.
Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь соромно. Він так і сказав мамі:
— Соромно мені, не понесу...
— Чому ж тобі соромно? — здивувалась мама.
Андрійко і сам не знав, чому йому соромно.
Наступного дня він все ж таки взяв з дому пакуночок з суницями. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок з суницями й тихо сказав:
— Це суниці. Ти їж, і щоки в тебе будуть червоні.
Наталя взяла пакуночок з суницями. І тут сталося дивне. Щічки її стали червоними, немов мак. Вона ласкаво подивилась в очі Андрійкові й прошепотіла: «Дякую!..»
«Чому ж щічки в неї стали червоними? — з подивом думав Андрійко.— Вона ще ж не їла суниці...»
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ
ВТРАЧЕНИЙ ДЕНЬ
Оповідання
У одного батька троє синів — маленьких хлоп’ят.
Ввечері батько питає хлопчиків:
— Розкажіть, як ви сьогодні прожили день.
Юрко відповів:
— Я сьогодні посадив дерево.
Батько сказав:
— Ти сьогодні добре прожив день.
Микола відповів:
— Я сьогодні зайчика намалював.
— Ти теж добре прожив день,— сказав батько.
Петрик відповів:
— Я сьогодні... в м’яча грав... і морозиво з’їв...
— У тебе сьогодні втрачений день,— сказав батько.
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ
ЗОЛОТЕ КІЛЬЦЕ БАМу
Вранці ні п’ятикласниця Галинка, ні першокласник Дениско до школи не пішли.
Вони не запитували чому. Досить дорослі, щоб здогадатися. В останні дні весь Ургал жив передчуттям свята. І хоч свято мало відбутися далеко звідси, аж на станції Ку-анда, яка виросла, як і Ургал, на трасі Бай-кало-Амурської магістралі, його відгомін дістав і сюди.
Втім, свято — на всій Байкало-Амурській. В цей день на мало кому донині. відомому роз’їзді Балбухта під Куандою мали укласти останнє кільце залізниці. Якщо полічити, то це буде 19625-те кільце. Але воно — особливе з особливих. Назвали його золотим. Адже воно з’єднує нову залізницю в єдину магістраль, яка пролягла на 3509 кілометрів від річки Лени до річки Амуру.
У Галинки та Дениска велика карта Радянського Союзу, на якій татовою рукою позначена вся магістраль. Червоним кружечком обведено їхнє селище Ургал, яке спорудили будівельники з України. І Галинчин та Денисків тато — також. Його всі поважно називають Йосипом Петровичем. Або: товариш Павлів. А ще звуть старожилом. Хоч тато зовсім молодий. Але то правда — він старожил Ургала. Першу позначку на карті тато зробив давно-давно (це за Галинчини-ми мірками), коли вона була зовсім маленька. То було восени 1974 року. Тато поїхав разом з будівельниками прокладати в Сибіру нову залізничну магістраль, яку було названо «будовою віку». У Донецьку на пероні вокзалу сотні людей проводжали перших будівельників із загону «Донбас». Вагони були прикрашені червоними транспарантами, прапорами і стрічками, в руках у людей — букети квітів. Галинка сиділа на руках у ма тері і з цікавістю розглядала людей, які одночасно сміялись і плакали. Поряд стояла бабуся і також хустинкою витирала очі, а уста її всміхалися.
Єдине, що з того дня запам’ятала Галинка, це червоні прапори, квіти і татове обличчя
за вікном вагона. Тато махав рукою і щось казав, але Галинка нічого не чула за гамором, музикою і піснями. У піснях співалося про те, як колись проводжали добровольців на цілину. Адже про БАМ ще не було пісень.
Минув усього рік, і так само Галинка з бабусею проводжали на велику будову маму. Дівчинка засумувала за батьками, а бабуся заспокоювала:
— Що ж ти робитимеш у Сибіру? іам ще ні дитсадка, ні школи немає, навіть будинки дерев’яні. А які холодиська взимку — жах! Ось збудують твої батьки місто, тоді й поїдеш.
Але Галинка довго ждати не могла.
Невдовзі вона опинилася в Ургалі.
Ось тоді й побачила карту, де їхній маленький Ургал був так само, як Москва, обведений червоною фарбою. Хоча селише було в тисячу разів менше, ніж її рідний Донецьк, навіть менше, ніж село, в якому жила ще одна Галинчина бабуся. Але, ма буть, Ургал для тата і мами був таким же важливим у житті, як Москва для країни, якщо обвели його червоним кружечком.
За кілька хвилин тато показав їй усе селище. Власне, і показувати було нічого. Кілька дерев’яних будиночків гуртожитків, на одному з яких була прибита дощечка з написом: «Вулиця Київська». Ряд низеньких вагончиків. На одному вагончику був напис: «Вулиця Спортивна». Половину цього вагончика займали тато, мама та Галинка. їхня маленька половина була поділена на дві частини—спальню та кухоньку. У спаль ні було багато поличок з книжками. Серед книжок — і та, яку написав тато. А в кухоньці майже все місце займали татові прилади. Галинчин тато — астроном-геодезист. Він допомагає будівельникам прокладати через тайгу трасу залізниці і будувати місто. А вечорами пише книжки про найбільшу з усіх будов — Байкало-Амурську залізнич ну магістраль, про нове місто — Ургал.
Жовтень
149
Була в селищі одна будівля, яка найбільше сподобалася Галинці: дитячий садок «Гу-цулочка». Поруч з ним теслі майстрували стіни іншої будівлі. Галинка знала, що там буде перша в Ургалі школа. її збудують якраз тоді, коли Галинці настане час навчатися.
Але все тут росло так швидко, що в школі юні ургальці вже давно почали навчатися, а Галинка досі ходила в садочок. Ось уже і нову школу почали будувати, і не тимчасову, не дерев’яну, а простору, з цегли. В цю Галинка якраз встигне. Місця вистачить всім: аж на 1176 учнів розрахована школа. Он який «маленький» Ургал. Є в школі спортивний зал, плавальний басейн, інтернат для дітей з сусідніх станцій.
І ось збігло десять років, як тата проводжали з Донецька в Ургал, і на два роки менше, як сюди приїхала Галинка. Вона вже давно школярка. Є в Галинки братик Дениско. Звісно, він не пам’ятає, як тата проводжали з Донецька, бо народився в Ургалі. Корінний уроженець. В рік завершення будівництва БАМу він пішов до першого класу.
Ургал став великою залізничною станцією з багатоповерховими жилими будинками, школою, Палацом культури, спортзалом, залізничним вокзалом. Дороги й тротуари покриті асфальтом. А Галинка іноді згадує, як колись, тільки-но приїхала сюди, йшла насипом і раптом збоку побачила маленьку і червону, як жаринка, квітку. Кинулась до неї — і несподівано опинилась у міцних татових руках.
— Туди не можна,— злякано зупинив її тато.— В болото провалишся.
І розповів, що навкруг насипу з щебінки, на якому мали будувати місто, розкинулись болота. Навесні вони зверху тануть, а знизу — холодна вічна мерзлота.
Галинка тоді не повірила, що на замерзлому болоті можна побудувати тепле затишне місто.
А Дениско не вірить, що недавно тут була тайга — суцільне болото з вічною мерзлотою.
Щоосені, напередодні річниці Жовтня, святково одягнені ургальці виходять на вулиці селища. Старожили згадують, як в цю ж пору 1974 року на залізничному роз’їзді зупинився поїзд з будівельниками, а сюди, на будову, через снігові замети їх привозив всюдихід. Галинчині ровесники слухали і скептично всміхалися: «Розповідайте казочки...»
Але то — не казочки. За десять років розпростерла свої крила знаменита Байкало-Амурська магістраль. Вона покликана допомогти освоїти багатий на ліс та корисні копалини сибірський край. На вічній мерзлоті виросли сучасні міста. Пробито через гори і хребти десятки тунелів.
За десять років на БАМі народилося шістдесят тисяч малят — корінних бамівців. Серед них і Дениско Павлів. І хоч Галинка народилася в Донецьку, вона також вважає себе бамівкою. І запросто переносить сорокаградусні морози, які в Донецьку нікому й не снилися.
Настав час — і лінія залізниці на карті залишилася роз’єднаною тільки на маленькому проміжку. А потім вона стала єдиною суцільною лінією від Лени до Амуру.
Майже всі ургальці вийшли цього дня — 1 жовтня 1984 року — на вокзал. Гордо стояв молодий залізничник з піднятим прапорцем — шлях відкрито аж до Куанди, де буде прокладено останнє «золоте кільце» залізниці і забито в шпалу золотий костиль. Поїзди прикрашені червоними прапорами, транспарантами і стрічками, у вікнах вагонів видно щасливі, усміхнені обличчя будівельників. Як і тоді, десять років тому, на пероні в Донецьку. Тільки тоді будівельники їхали починати БАМ, а сьогодні — завершувати. І пісні цього разу лунали про БАМ. Багато гарних пісень.
І на всьому багатокілометровому шляху прикрашені поїзди проводжали так само урочисто, як і в Ургалі. БАМ будувала вся країна. І тепер, здавалося, вся країна рушила на своє свято.
АНАТОЛІЙ МИХАЙЛЕНКО
МІЖНАРОДНИЙ ПРЕСЦЕНТР «ДМ»
СКІЛЬКИ КОШТУЮТЬ ВІЙНИ
Уявіть собі велетенський браслет з коштовного металу. Втім, зробити це досить складно. Бо його розміри такі: ширина — 185 кілометрів, товщина — 10 метрів, довжина — земний екватор. Такий фантастичний браслет, що оперізує земну кулю, уявити справді важко. Але якщо вам все-таки це вдалося, поміркуйте, скільки б він міг коштувати. Виявляється не багато і не мало — 1 000 000 000 000 000 000 000 доларів.
На цьому прикладі хотілося показати вам, друзі, вартість матеріальних збитків, яких зазнало людство в 14513 великих і малих війнах (це лише тих, що відомі історикам).
Світові воєнні витрати зростають останнім часом дуже швидко. На 2000 рік, за підрахунками науковців, витрати на гонку озброєнь можуть вилитися у фантастичну суму — 820 мільярдів доларів.
Де ж вихід? Здавалося б, він простий: скоротити воєнні асигнування,
а гроші на війну використати в мирних цілях. Але мир має ще багато супротивників, насамперед у США. Там на повен хід іде будівництво нових ракет, бомбардувальників, авіаносців. І вся ця зброя накопичується для війни.
Прогресивні діячі в США підрахували, скільки коштує простим американцям така гонка озброєнь. Якби заплановану в США суму на озброєння подати в тисячодоларових купюрах, складених одна на одну, то вийшла б купа заввишки 103,5 милі. (У США сухопутна миля дорівнює приблизно 1700 метрам.)
Війни переслідують людство протягом усієї історії. За підрахунками швейцарського вченого Жан-Жака Бебеля, за останні п’ять з половиною тисяч років на нашій планеті мир панував усього 292 роки. На землі одгриміло майже 15 тисяч воєн, причому більше половини з них — в Європі. А кількість жертв у цих війнах примушує здригнутися. Але їх не можна порівняти з жертвами, яких зазнало б людство, якби стався ядерний конфлікт. Коли видатного вченого Альберта Ейнштейна запитали, якою зброєю воюватимуть у третій світовій війні, він відповів: «Не знаю. Але єдиною зброєю у четвертій буде кам’яна сокира». І це не перебільшення.
Чи є вихід із ядерної безнадії? Так, є.
Шлях до миру вказує людству Радянський Союз. Його зусилля знаходять відгук і розуміння всіх людей доброї волі.
ЕКСКУРСІЯ ДО МУЗЕЮ
ВОНИ БУЛИ ПЕРШИМИ
Сільською вулицею йдуть четверо. На них з ненавистю й насмішкою дивляться куркулі. Хто ж вони, ці люди, і чому їх так не люблять багатії?
Картина художника Білена Чека-нюка присвячена старшим братам жовтенят і піонерів — комсомольцям. І не просто комсомольцям, а найпершим з них, яким було найважче, адже вони створювали колгоспи, працювали і вчилися, коли поряд були вороги молодої Радянської Республіки. Куркулі погрожували комсомольцям, нерідко стріляли в них, але залякати не змогли.
Якраз такі сміливі люди й намальовані на картині художника Білена Чеканюка «Перший комсомольський осередок на селі». Придивіться до їхніх облич. Ось червоноармі-єць з перев’язаною рукою. Його поранено на фронті, коли він бився з білогвардійцями. Тільки-но скинули царя, прогнали поміщиків і капіталістів, іноземних загарбників, ще не загоїлись бойові рани, але відпочивати юнакові ніколи, треба їхати на село, будувати колгоспи, боротися з куркулями.
Поруч із солдатом йде дівчина, яку революція звільнила від важкої найманої праці на багатіїв. Тепер перед нею відкриті всі шляхи, вона може вчитися, може працювати для себе і для таких же простих людей, як сама.
Юнак у благенькій смушевій шапчині з презирством дивиться на багатіїв. А попереду цього невеликого загону сільських комсомольців крокує хлопчик-підліток з найбіднішої сім’ї. У нього нема навіть власної
одежини, мусить доношувати старе, латане материне пальтечко, яке до нього, напевне, носили його старші брати чи сестри.
Усі ці люди не тільки сміливі й сповнені рішучості, вони ще й дуже красиві. Навіть у скромному поношеному піджачку й вилинялій хустині дівчина-наймичка набагато красивіша від багачки у білій свитці й нових чоботях. Злість і ненависть до комсомольців спотворили обличчя куркулів.
...Сільською вулицею йдуть перші комсомольці. І хоч як їм важко, вони вірять в перемогу.
Комсомольці не тільки вчилися самі, але й навчали грамоти своїх односельців. У той час за шкільні парти сідали бородаті дядьки й сиві бабусі. На схилі літ їм важко було вчити те, що легко дається в молоді роки. Але комсомольці — люди наполегливі, і незабаром у селах не лишилося неписьменних.
Були побудовані колгоспи і радгоспи, не стало куркулів. Та інакше й бути не могло. Адже партії допомагали комсомольці — найпередові-щий загін радянської молоді.
Картина В. Чеканюка завжди викликає великий інтерес у глядачів як у нашій країні, так і за кордоном. Вона експонувалася на VII Всесвітньому фестивалі молоді і студентів, який проходив у столиці Австрії Відні. Картина була удостоєна однієї із найвищих нагород — срібної медалі Академії художеств СРСР. А побачити її можна в Музеї українського образотворчого мистецтва в Києві.
ГАННА ВОЛОДИМИРСЬКА
В. Чеканюк. Перший комсомольський осередок на. селі.
Жовтень
Як дивитися здалеку, то сорочка в Аурімаса нічим не відрізняється від сорочок інших хлопчиків. Але підійдеш до нього ближче — і побачиш, що вона спереду мокра, як віхоть. А чого? То від Аурімасових сліз. Цей хлопчик справляє реви від рання до смеркання. І чому? Та отож, як треба чи суп їсти, чи руки помити, чи надвір йти, а тоді знадвору вертатися, і так без кінця й краю і день у день. Тільки-но щось треба робити — і Аурімас уже слізьми вмивається.
Ось і цього вечора Аурімас ніяк не може стримати сліз: мама загадує йому перед сном зібрати й гарненько скласти в коробку розкидані по кімнаті іграшки.
— Та я вже стомився,— опирається хлопчик.— Та я так спати хочу, та я вже сплю...
Але мама на його відмови не зважає, і Аурімас, хоче чи не хоче, мусить дати лад іграшкам і тому, лягаючи в ліжко, реве, як теля. А мама, замість того щоб заспокоювати синочка, вимкнула світло й вийшла з кімнати... З такої кривди Аурімас заплакав ще жалібніше, і незабаром від його сліз змокла подушка.
— Ой, як же я спатиму на мокрій подушці! — рознюнявся Аурімас, і сльози покотилися в нього наче горох.
Скоро змокло й простирадло.
— Мама подумає, що я... що я...— перелякався Аурімас і ридма заридав. Сльози просочилися крізь ліжко, і на підлозі зробилася калюжка. У вікно світив повний місяць, і від того калюжка стала ніби сріблястою. Як побачив це Аурімас, то сльози з нього полилися мов з відра.
Калюжка, звісно, почала розпливатися все ширше й ширше, залила всю підлогу й затопила коробку з іграшками.
— Ой, мої іграшки втопляться! — перелякався Аурімас, захлинаючись від сліз.
А вода піднялася ще вище, і незабаром з коробки стирчала тільки довга жираф’яча шия з маленькою голівкою і скляними стривоженими очима.
— Що тепер буде?! — схопився ридаючи Аурімас.— Уже й моє ліжко тоне!
І справді: вода вже сягала матраца. Аурімас видерся на подушку і, заливаючись слізьми, зарепетував:

— Рятуйте, тону!
Та в домі всі спали, й ніхто не прибіг на його лемент. А вода ж підіймається!
Тепер уже й справді було чого нюняти, тепер, напевне, заплакав би й сміливий Буратіно, то чого ж сподіватися від плаксія над плаксіями Аурімаса? Просто важко було второпати, звідки в такого маленького хлопчика береться стільки сліз — адже вода вже була по саму шию. Ще б трохи — й Аурімас справді міг би втопитися у своїх власних сльозах, але, на щастя, він вгледів перед собою гумового м’ячика, що плавав недалечко. Хлопчик схопив його, обняв і поплив. Від страху сльози в Аурімаса текли струмками, і невдовзі вода досягла до підвіконня, а через вікно ринула надвір. Там водоспад розлився річечкою й полинув лугом далеко-далеко, а що Аурімас аж заходився від плачу, наче заведений, то й річечка робилася дедалі глибшою, потік міцнішав і ніс нашого плаксія швидше й швидше, неначе човника із шкаралупки.
— Ой-ой,—злякався Місяць,—цей плаксій мене втопить!
І він хутко скотився у Великий Віз і подався на інший край неба.
А тут річка, мов у весняну повінь, вийшла з берегів, залила луки з гніздами чайок, повалила вулики, в яких спали бджоли, тини, прихопила будку з собакою й навіть перекинула великого трактора, якого зоставили в полі. Нарешті річка досягла глибокого провалля, і там утворилося справжнє озеро.
Аурімас плавав з м’ячем на самій середині.
— Тепер вже я напевне втоплюся! — жахнувся хлопчик, і він щосили стиснув м’яча.
Мокрий м’яч не витримав—пах! — лопнув.
— Ай,— встиг ще вигукнути Аурімас, захлинаючись в солоній воді,— Рятуйте... йте!..
— Що скоїлося? — раптом почувся мамин голос, і Аурімас побачив її: мама нахилилася над його ліжком.
«Може, я вже втопився? — подумав Аурімас.— Може, це мені ввижається?»
— Щось тобі, синочку, страшне привиділося? — запитала мама й погладила його по щоці.— І личко в тебе мокре, чи ти часом не плакав уві сні?
Аурімас сів у ліжку, подивився навкруги. Кімната ще була залита місячним світлом, іграшки, як лежали, так і лежать в коробці, а зверху лежав цілісінький гумовий м’ячик. «То це мені приснилося?» — подумав хлопчик і вже зібрався заплакати, чого це йому приснився такий страшний сон, лихий сон, але стримався.
— Нічого, — сказав Аурімас мамі.— Все добре.
Мама вкрила його гарненько й пішла спати. Не встигли зачинитися двері, як Аурімас перегнувся через край ліжка., подивився вниз і побачив калюжку. Ту саму калюжку, що блищала проти місяця і тільки й чекала, щоб Аурімас заплакав. Тоді калюжка б знову розлилася,зробилася б річкою й понесла б Аурімаса в глибину темного озера...
«Ой! — Аурімас зі страху навіть зіщулився.— А що, коли то був не сон!»
І зі страху, іцо то був не сон, він знову запхикав, але сяк-так стримав сльози: хтозна, чи вдасться йому ще раз вирватися з глибини темного озера? Незабаром змучений хлопчик заснув — перед тим він на всякий випадок приніс і обняв свого гумового м’яча.
ВІТ АУТЕ ЖИЛІНСКАЙТЕ
Жовтень
156
КУДИ ВЕЗТИ ТОРОХТІЯ?
Молочний цідиться туман
У видолинки сині. Торохтія везем на лан, А з лану — стиглі дині.
Мчать вороні за куцим днем, На дуба хмара сіла.
Торохтія па луг везем, А з лугу — хуру сіна.
Вечірня зіронька сія, Та ще роботи досить.
Везти у степ торохтія Нас щедра осінь просить.
Капусту, моркву, огірки. Картоплю, помідори, Часник, цибулю, буряки Все звозим до комори.
Холоне в річці течія, Зима не за горою.
Куди везти торохтія?
Давайте — за зимою!
ЯРОСЛАВ БЕНЗА
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ	НАРОД СКАЖЕ — ЯК ЗАВ'ЯЖЕ
Що було ДО...
... мила. Стародавня людина замість мила використовувала пісок. Мешканці пустелі й нині інколи витирають ним бруд — але через нестачу води. Греки замість піску користувалися маслом. Бруд воно змивало, та тут виникала нова проблема — як очистити шкіру від жиру. Водою — нічого не виходить. І грек брав до рук скребок...
...віконного скла. Плівка бичачого міхура заміняла нашим предкам неіснуюче тоді віконне скло. Китайці надавали перевагу тонким пластинкам з рогу, мешканці європейських країн — навоскованому полотну, промасленому паперу, слюді.
Найкраща слюда на міжнародний ринок надходила з Росії. Один з мандрівників XVIII століття писав, що бачив на московському ринку «чудові віконниці» і «камінний кришталь, який не ламається, але вигинистий, наче папір». Згодом слюду почало витісняти скло.
Бджола мала, а й та працює.
Без труда нема плода.
Без діла жить — тільки небо коптить.
Ану вставай, чоловіче, третій півень кукуріче.
Праця чоловіка годує, а лінь марнує.
Зробив діло — гуляй сміло.
І-------------------------------------

И 835-5
ВСЕ ВІД ЖОВТНЯ ПОЧАЛОСЬ
СТЕПАН ОЛІЙНИК
оо
Те, що в братньому Союзі Нам звершити удалось,
Що в сім’ї одній ми друзі. Все від Жовтня почалось!
Те, що шириться величний (Хоч коробить це когось!) Устрій соціалістичний,— Все від Жовтня почалось!
Все, що зветься рідним краєм, Що під сонцем розцвілось, Що будуєм і що маєм,— Все від Жовтня почалось!
Те, що трудимось у мирі, Села квітнуть понад Рось І що ви в новій квартирі,-Все від Жовтня почалось!
Прапори його крилато В світ пливуть, мов кораблі. Стало рідним наше свято Всім трудящим на землі!
Є на світі свят багато (Календар не обмане!), Та Жовтневе наше свято В білім світі лиш одне.
Міст огні, сади, заводи, У полях — моря колось, Дніпрогеси, луноходи — Все від Жовтня почалось
НАПЕРЕДОДНІ БИТВИ
(Уривок з повісті «Битва з чорним бароном»)
Наближалось свято третьої річниці Великого Жовтня.
Кінчились тавричанські бойові шляхи і дороги, уперлись в непрохо-димий Сиваш, перетнулись нездоланними фортецями на Перекопі, обірвались перед зірваними і спаленими мостами на Чонгарі.
Після піврічних запеклих боїв з Врангелем у Перекопському степу, на підступах до Донбасу, велика армія вперше спинилася перед природними і розбудованими перепонами ворога. Напівроздягнені, у побитому на довгих маршах взутті, отаборились під відкритим небом, на сірих промерзлих солончаках, де й води прісної не вистачало.
А ранні морози сягнули вже нижче десяти градусів.
Другий день не топиться похідна кухня Демида Івановича — нічого варити. Стоїть кухня сиротою у дворі на околиці села Строганівки, мало не над самим Сивашем, задубіла від морозу, вже й не пахне варивом і ніби журиться теж.
Схудлі коні стоять за хатою біля напівпорожніх яселець, неохоче жують торішню солому, часто оглядаються на своїх господарів.
— Не журіться,— втішав коней Демид Іванович,— ось швидко завоюєм Врангеля, тоді Ярко попасе вас у Криму на свіжій наші, а ще, може, й вівса чи ячменю для вас роздобудемо.
Коні тихенько заіржали у два голоси, певно, подякували за смачну обіцянку.
— А коли почнемо воювати Врангеля? — пошепки запитав Ярко.
— Думаю, що швидко. По всьому
видно. Учора, як стемніло, сам Фрун-зе ходив з тутешніми селянами на берег Сиваша — шукати броду на той бік, до Врангеля.
— Знайшли? — загорівся Ярко.
— Аякже. У трьох місцях намітили. Можна буде перебрести, як ще трохи вітер воду зжене. На наше щастя, вітер повернувся з заходу і погнав воду з Сиваша в Азовське море. Фрунзе сказав: «Оце саме й треба бить по-гарячому, коли навіть вітер пішов у одну спілку з нами».
— Я побіжу на берег подивлюся, як вітер виганяє воду з Сиваша.
— Удень не треба вештатись на березі. Зрозумів чому?
— Щоб Врангель не побачив з того боку?
— Сам знаєш. Пішло все на сувору військову таємницю. Великі тисячі нашого брата червоноармійця розкидано скрізь понад Сивашем, а подивишся, то наче нікого немає. Хай собі думає Врапгель, що ми так потомились, що й ворухнутись не здужаємо.
— А далеко через Сиваш до вран-гелівців?
— Кажуть, що не далі двох-трьох верстов у цих місцях, якщо прямувать на їхній Литовський півострів з нашої Строганівки.
... Врангелеві в ту ніч і на думку не спадало, і не снилося, що осторонь Турецького валу, на відстані якихось п’ятнадцяти кілометрів, безсонний командувач Південним фронтом Фрунзе поставив на своїй бойовій карті червоні стріли через Сиваш на Литовський півострів і звернув їхні разючі вістря у потилицю Турецькому валу на Перекопі.
Сподіваючись, що червоні війська стомилися і не здатні до негайних атак, Врангель заходився переформовувати армію, поповнювати й доозброювати пошарпані у Таврії дивізії.
Напевне, спав спокійно у ту ніч, напередодні великого радянського свята — третьої річниці Жовтня,— коли задубілі, промоклі червоні сапери вимощували машинами дно Сиваша...
Ось уже й ворожий берег Литовського півострова... Ледь-ледь прорізаються крізь тьму й туман перші загороди з колючого дроту на похилих кіллях понад берегом. Далі дроти і окопи врангелівців ховає густий морок ночі...
Скрізь суворе безлюддя і пустельна тиша. Тихо сплескують запінені хвильки сиваської ропи, коли-не-ко-ли обережно зітхне вологий вітер, загойдає туманною завісою і з вкрадливим шелестом сховається в очеретах. Та іноді здаля несподівано розплющить велике око ворожий прожектор, походить, помацає жовтуватим більмом по непроглядній, густо-сірій завісі туману, сонно блимне раз, удруге і, заспокоєний, гасне...
У ці хвилини червоні сапери затамовують усяку роботу, низько схиляються до води, стають такими ж сірими, як Сиваш, і кожен з них тоді чує напружену, напористу роботу свого серця...
Ось Ярко подав останню в’язку соломи, і вона швидко пішла по конвейєру через Сиваш до Литовського півострова. Там її прийняв обома руками молодий широкоплечий і гінкий сапер-комсомолець з Донбасу, міцно затиснув у мул біля самого берега, випрямився і глибоко, полегшено Зітхнув. Все!.. Можна вертати до свого берега.
За ніч у Строганівку, ближче до Сиваша, прибуло ще більше війська.
Всі хати забиті людьми. Та не тільки в хатах, було повно червоноармійців по всіх оселях, де тільки малася стеля над головою і сякі-такі стіни, щоб хоч трохи захиститись від морозу і пронизливого вітру.
Ярко ледве протиснувся в свою хату і, за старою похідною звичкою, примостився біля печі у кочергах. Підібгавши ноги під себе, бо їх нікуди було випростати, притулившись головою до кочерг, Ярко заснув, як дитя після маківки. Нічого й не приснилося до краю змореному і зголоднілому на сон хлопцеві...
По обіді у Строганівку знову навідався командувач фронтом Фрунзе. Ходив до Сиваша. Розмовляв з саперами. Радився у штабній хаті з командирами частин.
Відбулась коротка, але гаряча, дружня зустріч Фрунзе з червоними полками.
Він коротко виступив перед військами. Енергійний і вольовий. Чіткий і упевнений в рухах. З відкритим лицем і ясними, проникливими очима. В них сяяли іскорки батьківської любові й поваги, коли він вдивлявся в червоноармійські обличчя, обпалені сонцем і морозом, обвіяні вітрами безконечних походів і жорстоких боїв...
Привітавши червоноармійців з днем Великого Жовтня, Фрунзе тихо пройшовся вздовж струнких рядів. Дивився так, ніби вперше бачив їх після довгої розлуки — вірних, надійних товаришів, перевірених роками друзів. Крайнім на лівому фланзі стояв Ярко.
Фрунзе помітив незвичайного чер-воноармійця і після команди «вільно!» попрямував на лівий фланг.
Ярко вгадав намір командувача, зніяковів і непомітно смикнув Деми-да Івановича за шинель, щоб той не йшов нікуди від нього...

— Ну, здрастуй, юний солдате революції! — привітався Фрунзе до Ярка і простяг йому руку.— Хто ж ти такий? Як тебе звуть?
— Ярослав Синиця...
— Синиця... Ярослав Синиця,— повторював Фрунзе, щось пригадуючи.— Зажди, ти часом не син того самого Синиці, що партизанив на Лівобережжі, а тепер у Криму не дає спокою Врангелеві? Зараз ми перевіримо...
По цих словах Фрунзе дістав з кишені записну книжку, перегорнув кілька сторінок.
— Батька твого як звуть?
— Антоном.
— Вірно, Антон Синиця! Але ж він мені казав, що його син дома, а ти чомусь тут опинився.
— Я шукаю батька...— тихо відповів Ярко.
— А на кого ж ти матір лишив?
— Немає вже матері... Гетьманці її побили, так вона зразу ж і померла...— журно одповів Ярко.
- Он воно як... Так от що, Яро-
славе,— Фрунзе підступив до Ярка.— Батько твій живий, і ви скоро зустрінетесь. Обіцяю показати його тобі в той день, як сам побачу. А тим часом, хочеш, я відправлю тебе... у Мелітополь, скажімо?
Ярко злякано глянув на Фрунзе. Зиркнув на Демида Івановича — шукав порятунку. І знов на Фрунзе подивився з благанням у збентежених очах.
— Я нікуди не поїду! — враз випалив Ярко. Губи у нього затремтіли і зблідли.— Я хочу біля Демида Івановича!..— І вхопився за полу друга, як за материну спідницю.
Яркова щирість і дитячий запал зворушили Фрунзе.
Він лагідно глянув на обох, осміхнувся:
— Давно товаришуєте?
— Більше року,— з гордістю відповів за обох Демид Іванович.
— Що робите в частині?
Поварюю, коли є що варить. А як немає, хватаємось за щось інше. Учора з Ярославом всю ніч солому та очерет возили на переправу.
— Як ваше прізвище?
Качуром пишусь, товаришу командувач.
— Ну що ж... Не буду вас розлучати. Бачу, ви — справжні, нерозлучні друзі.
Так точно, товаришу командувач фронтом, нерозлучні! — відрапортував Демид Іванович.
— Дякую вам...— сказав і Ярко, глянувши на Фрунзе щасливими очима.
І я тобі дякую за підготовлену переправу через Сиваш,— відповів Фрунзе і потис Яркові руку.—До побачення на березі моря!..
— До побачення..— ледве спромігся відповісти зворушений Ярко вже після того, як Фрунзе пішов далі.
ЛУКА ЛЯШЕНКО
МІЖНАРОДНИЙ ПРЕСЦЕНТР «ДМ»
«Я ХОЧУ ЖИТИ Й СТАТИ ДОРОСЛИМ»
Ці слова написав у Білий дім десятирічний Девіс Хайес — учасник руху дітей за ядерне роззброєння.
Цей рух виник чотири роки тому в Сполучених Штатах Америки. Його ініціаторами виступили підлітки з міста Плейнфілда.
Але чим діти можуть допомогти тим, хто хоче захистити нашу планету від ядерного безумства? Маленькі американці вирішили звернутися до президента США і закликати інших дітей Сполучених Штатів Америки направити йому листи.
Протягом чотирьох місяців було надіслано 2832 листи. Восени 1983 року група дітей вирушила до Ва-шінгтона, щоб передати листи представникові Білого дому, оскільки з канцелярії президента повідомили, що в Рейгана не знайшлося часу для зустрічі з ними. І тоді діти зачитали вголос листи своїх ровесників з різних штатів країни перед Білим домом, а потім вкинули їх до поштової скриньки.
Кампанія по збиранню листів ширилася. Згодом президент Рейган відповів дітям. Вибачившись, що «негарно з ними повівся», він не забув заявити, що США, мовляв, спо
чатку мусять зміцнити свою оборону, а тоді вже й виступати за роззброєння.
У відповідь з Плейнфілда надійшов лист від дітей, в якому говорилося: «Мир ніколи не був такий хисткий, як тепер. На Землі нагромаджено величезні запаси руйнівної зброї. Але в майбутній війні не буде переможців. Єдина можливість уберегти всіх від ядерного знищення полягає в тому, щоб провідні держави світу припинили створення бомб і почали думати про те, як знищити ті, що вже є. Всесвітнє ядерне роззброєння потрібне негайно!»
Звісно, відповісти на цей лист, так само як і на багато інших листів юних американців, Білий дім не спромігся. А листи все йшли та йшли. Листи дітей, сповнені страху й тривоги за майбутнє. «Мені дев’ять років, пане президент. Я хотів би знати, що буде зі мною, коли почнеться атомна війна. Минулого літа я дивився телепрограму, де показували, до чого призведе ядерний вибух. Цілу ніч після того мені ввижалися страхіття. Джон К.».
«Шановний пане Рейган. ми не хочемо ядерної війни. А якщо ви її хочете, то чому б вам не піти в пустелю й там вирішувати суперечки, замість того, щоб думати, як убивати мільйони людей. Ми не розуміємо, навіщо готуватися до ядерної війни. Ми не досягнемо нічого, крім того, що всі будемо мертві. Крісті, 9 років. Джеремі, 7 років».
Протягом трьох років до дитячого руху приєдналося 50 груп підлітків з різних куточків США. Вони організовують дискусії ; батьками, у школах, надсилають листи в газети та депутатам органів влади. Нещодавно філії організації виникли в ряді країн Європи — у Фінляндії, Швеції, Франції.
Листопад
16?
ЕКСКУРСІЯ ДО МУЗЕЮ
НАЗУСТРІЧ
Свою картину художник присвятив дуже важливій події — поверненню Володимира Ілліча .Леніна у Петроград (так раніше називалося місто Ленінград) у квітні 1917 року.
За рішенням партії більшовиків Ленін кілька років проживав за кордоном, де його не могла заарештувати царська поліція. Звідти Володимир Ілліч керував підготовкою збройного повстання в Росії. Та ось настав час, коли йому необхідно було повернутися на батьківщину і очолити соціалістичну революцію. Цей момент і зображений на картині Олександра Лопухова «До Петрограда (В. І. Ленін)».
Крізь ніч і вітер летить паровоз. Біля вікна, освітлений червоними відблисками вогню, зосереджений і готовий до дії, стоїть Ленін. Погляд його спрямований уперед. Поїзд мчить назустріч революції.
У невеликій кабіні разом з Володимиром Іллічем двоє людей — це машиніст і кочегар. Перший з них тривожно вдивляється в темряву ночі. Про приїзд Ілліча до Петрограда не повинні дізнатися вороги, інакше вони можуть заарештувати Леніна, перешкодити справі революції.
РЕВОЛЮЦІЇ
Кочегар схилився біля паровозної топки, лопатою підкидає вугілля, щоб поїзд мчав на всіх парах. Обличчя робітника напружене — Леніну якнайскоріше потрібно дістатися до Петрограда, там на нього чекають.
Ця картина — одна з найцікавіших і найвизначніших в українській живописній ленініані — серії робіт про Володимира Ілліча Леніна.
Для того, щоб написати її, художнику О. Лопухову потрібно було провести велику роботу. Він зустрічався з людьми, які знали Леніна, розшукав навіть старенький паровоз, на якому їхав Володимир Ілліч 1917 року в Петроград. Художник їздив на цьому паровозі, спостерігав за роботою кочегара і машиніста. Особливо уважно вивчав риси обличчя Леніна по фотокартках і малюнках, намагався уявити, як вітер розвіває поли Іллічевого пальта, як грає його краваткою.
І наполеглива праця художника увінчалася успіхом. Олександр Михайлович Лопухов зумів створити виразний і правдивий образ вождя революції.
ГАННА ВОЛОДИМИРОМ А
О. Лопухов. До Петрограда (В. І. Ленін)
Листопад
ПИСЬМЕННИК І КІНОМИТЕЦЬ
Микола Степанович Вінграновський — відомий український письменник — прийшов у літературу якось одразу, зрілим оригінальним майстром і ось уже понад двадцять років плідно трудиться на ниві мистецтва.
Талант письменника яскравий і різнобічний — М. Вінграновський і поет, і прозаїк, і кіносценарист, і актор.
Народився він у листопаді 1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині. Нелегке дитинство випало на його долю. Рано спізнався він і з людським горем, і злигоднями, рано зрозумів і те, що людина живе на світі для добра.
Закінчивши школу, вчиться в Інституті кінематографії. Видатний український письменник О. П. Довженко помітив обдарованого юнака, допоміг розквітнути його талантові. Зараз М. Вінграновський живе в м. Києві, працює на кіностудії.
Ного твори давно полюбилися читачам, вони перекладені на російську мову, мови братніх республік та зарубіжних країн.
Доброї' слави зажили його повісті, вірші та оповідання, адресовані юним. Вони патріотичні, гуманістичні, написані весело й дохідливо, відзначаються прозорою ліричністю
і ніжністю, сповнені добротою. Добротою до людини, до всього живого.
Згадаймо на мить його повість «Первін-ка», що не так давно вийшла у «Веселці». Ще зовсім близько шаленіє війна. А у звільненому селі відроджується життя. Малий Миколка вирушає до райцентру купувати корову: мати хвора, батько воює, хлопець сам за господаря. Він, ще зовсім дитина, уже усвідомлює свою відповідальність за долю інших, старається допомогти людям, не скривдити їх.
І нехай з часу описуваних подій минуло сорок літ, обновилася, розквітла земля, але, як і раніше, дорогі нам ті героїчні люди й незабутні часи. Вони учать нас, як любити, як захищати свою рідну землю, Вітчизну.
Прекрасна і друга його повість «Сіроманець» — хвилює розповідь про старого й сліпого вовка. Та головні герої твору, звичайно, люди, їхні стосунки, ставлення до навколишньої природи, їхні моральні й етичні переконання.
Зримі й життєво виправдані образи хлопчика Сашка, що опікувався сіроманцем, Че-піжного, який хотів знищити не лише конкретного вовка, що з’їв його козу, а й всіх його сіроманчиних товаришів «як на наших земних материках, так і на інших планетах!..»
М. Вінграновський, митець і людина, вболіває за дрібну билинку в полі, за безпомічне лисеня, за Миколок і Сашків, їхніх матерів і батьків. Вболіває за нашу країну, за свою землю, на якій так неспокійно й тривожно.
Широка й розмаїта тематика творчості Вінграновського, різноманітні й сміливі, новаторські художні засоби письменника.
За книги «На добраніч», «Літній вечір», «Літній ранок», «Ластівка біля вікна» в 1983 році Микола Вінграновський удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шев ченка.
Письменнику сповнюється 50 років, він у розквіті сил. І нехай збагачується його творчий доробок новими прекрасними творами.
МИКОЛА ШЕВЧЕНКО
Листопад
170
ВЖЕ НЕМИНУЧЕ БУДЕ СНІГ
Вже неминуче буде сніг З хвилини на хвилину... Завіє сніг і наш поріг, І в полі бадилину.
За ноги вхопить вітер дим, А сніг і дим завіє, Ще й білим язиком твердим Прилиже дим, як вміє.
Хвоста розпушить курці сніг І пожене за вітром,
Останні яблучка із ніг Зіб’є із віт над світом.
До айстр останніх припаде Губами сніговими — І тихо їм щось доведе, І забіліє з ними...
Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину...
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ
НАША РІЧКА
Сама собою річка ця тече. Маленька річечка, вузенька, як долоня, Ця річечка Дніпра тихенька синя доня, Маленька донечка без імені іще. Вона тече в городі в нас під кленом, І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно Солодкими хмаринами з дощем.
Ця річечка тече для клена і для мене, Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед люблю.
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ
Листопад
171
РАДІСТЬ ЗРОСТАННЯ
У Миколи Сингаївського, відомого українського радянського поета, доброго друга дітей, що написав для них не один десяток цікавих поетичних книжок, є коротенький вірш, у якому маленька дівчинка хвалиться:
Я вже виросла така — Дістаю до колоска. Він далеко від землі — На високому стеблі. Я навшпиньки стану — До вершка дістану Я росту, і вів росте — Колосок наш хлібний. Любим сонце золоте, Любим край наш рідний.
їй, Батьківщині, ми завдячуємо казковою неповторністю дитинства, радістю зростання й щасливого пізнання навколишнього диво-світу. Отож поряд з образами таких привабливих, старанних, роботящих, симпатичних малюків з віршів поета постає величний образ Радянської Вітчизни: вона — паша Мати, вона — наше Сонце. Тому-то залюбки беремося ми «мамі помагати... і на щастя неньці швидше виростати, щоб завжди пишалась Батьківщина-мати...» Поняття Матері й Вітчизни — одне, неподільне поняття!
А ще творчу увагу й палку поетичну уяву Миколи Сингаївського постійно привертає така важлива тема, як дружба дітей різних країв і континентів, дружба трудящих планети, бо то — запорука миру, щасливого зростання, творення. Отак би дружити народам світу — і не було б війн, і завжди та всюди дзвенів би радісний сміх. Сміх-бо важлива справа, без нього не може вирости людина. Вболіваючи за долю людства, малий герой Миколи Сингаївського пише «Листи до всіх» — у Польщу, Болгарію, Африку, Японію, Америку, Алжір, Сомалі:
Давайте сміятись. Давайте дружить. У дружбі нам весело Й сонячно жить!
Чимало книжок написав Микола Синга-ївський! І не тільки для дітей, а й для дорослих. Недарма він удостоєний Республіканської комсомольської премії ім. М. Ос-тровського.
І ми впевнені, що відомий поет напише ще не одну хорошу книжку, яка принесе радість і малим, і дорослим читачам.
Чи не правда, гарно? Сонячно, світло, ра дісно. Така вся творчість Миколи Сингаївського: дуже щиро говорить він про радість людського життя, про щасливе дитинство, про красу рідної землі, про всеосяжну любов
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕНЕО
нашу до прекрасного вчимося, мужніємо, стемо трудівниками, ками, дбайливцями, своєї Батьківщини,
світу, в якому живемо, мріємо, творимо — ро-хліборобами, будівни-добрими господарями
ЖИВА КРИНИЦЯ
У полі при долині, Як вийти за село, В живій криниці б’ється Прозоре джерело.
Воно, як сяйво, чисте — Веселе, дзвонкове.
Воно таке іскристе, Що в ньому
світ живе.
ЗАЙЦЕВІ
Уже в саду осінньому Гуляє листопад, І літо не повернеться, Не вернеться назад.
А небо часто хмариться, І хмуриться ріка.
Шукає заєць ввечері На грядці буряка.
У спеку хлібороби До нього часто йдуть. І радісно джерельцю, Що з нього воду п’ють.
Нехай вода іскриться, Холодний струмінь б’є. Нехай жива криниця Здоров’я нам дає.
МИКОЛА СИНГАІВСЬКИЙ
ТУРБОТИ
Чи листу капустяного Знайде на голубці...
Збирають огородину І птахи, і зайці.
Та ласощі кінчаються, І як тут не крути, Тобі, зайчиську, треба Кожуха одягти.
МИКОЛА СИНГАІВСЬКИЙ
Листопад
173
ПОЛЬОВА ДОРОГА
Червоним золотом із груші Останнє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив, А птиця стала на крило.
Давно відпахла медуниця, У підземеллі спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться Глевкій дорозі у полях.
Вона то журиться за колосом, Що відшумів, немов прибій, То пригадає перше колесо, Тї^о прокотилося по ній.
Згадалось літо урожайне, Коли джерелами з глибин Зерно із бункерів комбайнів Текло у кузови машин.
Та відшуміла косовиця, Тепер тут знову ні душі, Хіба що заєць чи лисиця Під небокраєм пробіжить.
Куди не глянеш — пусто, голо І на ріллі, і по ярах, Стоять лише дві скирти в полі, Мов кораблі на якорях.
Та ще ген-ген на виднокрузі Пасуться вівці за селом, Над ними вітер в лісосмузі Торохкотить сухим Стручком.
Надходять хмари-водовози
Із глибини рудих степів, І дощ цілує на дорозі Сліди людей і тракторів.
' АНАТОЛІЙ КАЧАН
НАРОД СКАЖЕ — ЯК ЗАВ'ЯЖЕ
Хто багато робить, той і багато знає.
Лінивому завжди ніколи.
Де господар робить, там і поле щедро родить.
Хліб — усьому голова.
Без охоти нема роботи.
Де сила не візьме, там розум допоможе!
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *
НА УРОЦІ ГЕОГРАФІЇ
— Що нагадує тобі Апеннінський
Стартували чотири спортсмени. Прослідкуйте по лініях і заповніть у кружечках порядковість, з якою вони фінішували.
— Гумовий чобіт.
— Правильно, чобіт. Тільки чому гумовий?..
— Таж Італія з усіх боків оточена водою!
ЗАСПОКОЇВ
Стоїть хлопчик біля клітки з левом. Побачив його працівник зоопарку й каже:
— Хлопчику, відійди від клітки.
— Не бійтеся, дядечку, я йому нічого не зроблю!
21 28
О грудня — утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
!5 грудня — 69-та річниця встановлення Радянської влади на Україні.
12 835-а
НАРОД ПРИМІЧАЄ
ЗИМА
До завірюхи треба кожуха.
Сонце блищить, а мороз тріщить. Такий мороз, аж зорі скачуть, Зимою деньок, як комарів носок. Місяць лютий спитає, чи взутий. Сонце на літо, а зима, на мороз.
ПЕРШИЙ СНІГ НОВОГО РОКУ
Оповідання
Посеред залу стояла ялинка. Така густа й пухнаста, що навіть стовбура не розгледіти. І прикрас на ній, звичайно, багато-пребагато. Над ялинкою, під самою стелею, висіла дивовижна куля. Вона була розміром з футбольний м’яч і вся обклеєна дрібними скельцями. Куля крутилася, і від неї в різні боки стрибали зайчики. Здавалося, що це різнобарвна хурделиця розгулялась у шкільному залі. А на вулиці хурделиці не було. Вітер гнав з моря дощ — не дощ. туман — не туман, а щось таке сіре, мокре й холодне. Примхи кримської зими.
У снігуроньці Денис і Юрко одразу ж впізнали старшу піонервож'ату Валентину Іванівну. Вона була надзвичайно гарна, посміхалась і виголошувала різні новорічні побажання.
Слухай, Юрко, а де ж Дід Мороз? — дивувався Денис.
А я звідки знаю,— здвигнув плечима Юрко.
А втім, сьогодні Денис Чупика і Юрко Уткін були зовсім не учнями 4—Б класу, а казковими богатирями в бойовому спорядженні. На списі у Дениса намальовано великими літерами «Ілля Муромець», у Юрка відповідно — «Добриня Микитович». Не вистачало тільки добрих коней та ще Альоші Поповича - для повної компанії. Та Юрко швидко зметикував, чим пояснити їхню відсутність.
Давай, ніби Альоша Попович наших коней стереже, а вони у чистім полі силу нагулюють,— запропонував він Денису, тобто Іллі Муром-Щр
— Що ж це — ми з тобою на святі, а Альоша, значить, у чистім полі. Це не по-товариському.
— Так все одно ж у нас немає ніякого Альоші. дивна ти людино! А так — ніби він є, але десь на варті.
— Може, й Дід Мороз на варті! Онде й Снігуронька вже хвилюється.
І раптом відчиняються двері, до зали увіходить Дід Мороз, а за ним другий і третій.
— Ого! — сказала класний керівник 4—Б Стелла Миколаївна. — Тепер зрозуміло, чому надворі така погода: адже там жодного Мороза не зосталося.
— Так точно! — хором сказали Діди Морози.
Вдягнуті вони були трохи дивно. Шапки, шуби, бороди — як ведеться, а от замість валянок — армійські чоботи. У одного Діда Мороза й вуса були не по формі — не білі, а чорні. Він вийшов наперед і оголосив:
— Привіт вам від прикордонних Дідів Морозів!
Дід Мороз говорив із справжнісіньким грузинським акцентом, і всі зрозуміли, що це не хто інший, як єфрейтор Зураб Гогешвілі, без якого не обходиться в школі жодне заняття ЮДГІ. І вуса у Зураба найсправж-нісінькі, а не приклеєні. І, звичайно ж, двоє інших Дідів Морозів теж не звідкілясь, а з застави.
— Ура прикордонним Дідам Морозам! — гримнули Ілля Муромець і Добриня Микитович і відсалютували хлопавками.
Різні талі Золушки, Шахматні королеви й Снігурки, одне слово, дівчатка, заверещали. Це вони робили вигляд, ніби страшенно перелякалися. а насправді зраділи з того, що на них з хлопавок конфетті посипалось. А географічна Адель Петрівна піднесла палець до перенісся, виправляючи окуляри, і промовила повчально:
— Чупика, Уткін, хіба ви не знаєте, що користуватись хлопавками й бенгальськими вогнями поблизу
ялинки забороняється правилами протипожежної безпеки?
— Гаразд, — зітхнувши, сказав другу Ілля Муромець,— інші бахнемо на вулиці. Хай поки в кишенях полежать.
Тим часом всі присутні почали за порадою чорновусого Діда Мороза утеплятися. Та не подумайте, що для цього кому-небудь потрібен був якийсь одяг. Найкраще зігріло всіх новорічне коло. Танцювали й Діди Морози, та ще й так старанно, що ледь не порозтавали. Вони змушені були познімати бороди й шуби і перетворилися на солдатів-прикордонни-ків.
Прикордонна застава тут-таки поруч зі школою, і хлоп’ята добре знають всіх, хто там служить. У двох інших Дідах Морозах вони впізнали рядових Тараса Горобця і Гунара Вінцюнаса.
До них раптом підійшла Тамара Антончикова з 4-А.
— А мій брат теж прикордонник,— зашарілася вона.— Я склала для нього пісню. Можна, я вам її заспіваю?
А коли проспівала, сказала:
— Це я тому грузинську пісню склала,— пояснила вона,— що Ігор служить неподалік від Батумі.
— О! — зрадів Зураб. — Поблизу від Батумі, так? Земляки ми з твоїм братом, генацвале! Я сам з Батумі! У мене там мама живе, сестра живе. Гарне місто, чудове!
— От здорово! — сказав Денис Юркові.— Томчин Ігор кордон охороняє в Грузії. А Зураб — навпаки, наш кордон охороняє.
— Нічого дивного. Кордон — він всюди наш! — виголосив Юрко, так ніби без нього ніхто цього не знає.
І тут двоє богатирів потрапили на очі Тарасу Горобцю.
— Кого я бачу! — вигукнув він і
взяв Іллю Муромця й Добриню Микитовича за руки.— Це ж наші колеги — перша прикордонна охорона! — відрекомендував він їх. — В давні часи ходили вони дозором, кордони землі російської від ворога охороняли. Тепер на заслуженому відпочинку, так?
Богатирі ніяково закивали. Вони й не знали, що, виявляється, несли службу в першій прикордонній охороні. І тепер навіть трохи запишалися. А Добриня вирішив уточнити:
— На відпочинку ми тимчасово, поки не виросли.
— Ну, зміна в нас бойова, нічого не скажеш! — вигукнув Горобець.— А сьогодні, може, заспіваєте нам або затанцюєте, добрі молодці?
— Заспіваємо, — погодились молодці. Що вони — гірші від Антончи-кової?
Баяніст грав так голосно, що співаки самі себе не чули. І це, може, було й на краще, тому що із співів у Іллі Муромця стояла в табелі тверда трійка.
їм довго аплодували й вручили по кульку з цукерками. Тамарі теж дали цукерки, і вона зразу ж заходилась їх жувати.
А Добриня мовив:
— Взагалі богатирі солодощів не люблять. Зате їх дуже полюбляють наші коні. Ось повернуться вони з чистого поля — і поласують.
— Вірно,— підтакнув Ілля Муро-мець.
Вони відійшли й повитягали з кишень хлопавки. Треба було звільнити кишені для цукерок. Не будеш же весь час носитися із кульком у руках: попереду ще розваги, танці, новорічний концерт. Зал знову потрясли вибухи хлопавок. Адель Петрівна зібралася було розсердитися, та хитрий Добриня додумався останню хлопавку подарувати їй зі словами:
— Це вам від нас!
І обидва богатирі швиденько пірнули в натовп. Адель Петрівна тільки посварилась їм услід хлопавкою. Та чомусь це в неї вийшло зовсім не сердито. Може, тому, що в скельцях її окулярів стрибали кольорові зайчики.
А Зураб Гогешвілі і Гунар Вінцю-нас знову повдягались у свої шуби, припасували бороди. Адже, що не кажіть а погоду на ялинці роблять Діди Морози.
— Ось зараз я їх поспитаю! — підморгнув Денисові Юрко. — Скажіть нам, будь ласка, ким важче бути: Дідом Морозом чи прикордонником.
— Це дивлячись де,— відповів за всіх Гунар.— У нас у Литві Дідом Морозом бути легко. А от у Криму, звичайно, доводиться попотіти для того, щоб ось така погода стала.— і він, посміхаючись, показав за вікно.
Там тихо падав лапатий сніг. Перший сніг Нового року.
ТЕТЯНА ПОЛЯКОВА
Гру ^ен ь
1*0
До 200-річчя з дня народження братів Грімм
ГОРЩИК КАШІ
Казка
Була собі одна дівчинка. Пішла дівчинка в ліс по ягоди і зустріла там бабусю.
— Добридень, дівчинко,— сказала бабуся.— Дай мені ягід, будь ласка.
Поїла бабуся ягід та й сказала:
— Ти мені ягід дала, а я тобі теж щось подарую. Ось тобі горнятко. Досить тобі тільки сказати:
— Раз, два, три. Горнятко, вари! —
Грудень
181
і воно почне варити смачну, солодку кашу. А скажеш йому:
— Раз, два, три. Більше не вари! — і воно перестане варити.
— Спасибі, бабусю,— сказала дівчинка, взяла горнятко і пішла додому, до матері.
Зраділа мати цьому горнятку. Та іі як не радіти? Без великих зусиль, без клопоту завжди на обід смачна, солодка каша готова.
Ось одного разу пішла дівчинка кудись з дому, а мати поставила гор нитко перед собою й каже:
•— Раз. два, три! Горнятко, вари!
Воно й почало варити. Багато каші наварило. Мати наїлася досхочу. А горнятко все варить і варить. Як його зупинити?
Треба було промовити: — Раз, два. три. Більше не вари! — та мати якось забула ці слова, а дівчинки не було вдома. Горнятко варить та й варить. Уже вся кімната повна каші, уже й у передпокої каша, і па ганку каша, і на вулиці каша, а воно все' варить та варить.
Злякалася мати, побігла но дівчин ку, та не перейдеш через дорогу гаряча каша рікою тече. Добре, що дівчинка недалечко від дому була. Вгледіла вона, що на вулиці діється, і бігом додому. Насилу прибилася, злізла на ганочок, відчинила двері іі вигукнула:
Раз, два, три. Більше не вари!
1 перестав горщик варити кашу. А наварив її він стільки, що той, кому доводилося із села до міста їхати, мусив собі в каші дорогу про їдати.
Тільки ніхто на це не скаржився: дуже вже була каша смачна та со лодка.
БРАТИ ГРШМ
НАРОД СКАЖЕ — ЯК ЗАВ'ЯЖЕ
Книга вчить, як на світі жить.
Мудрим ніхто не вродився, а навчився.
Не кажи — не вмію, а кажи — навчусь!
Чого навчився, того за плечима не носить.
І сила перед розумом никне.
УЗИМКУ
(Уривок з поеми <>Лілея>>)
Снить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засип...» І снилися мені все білі сни:
На сріблі сяли ясні самоцвіти, Стелилися незнані трави, квіти, Блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі Спадали з неба — білі, непрозорі І клалися в намети... Біло, чисто
Попід наметами. Ясне намисто
З кришталю грає і ряхтить усюди -Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадки Легенькі гаптували мережки, І мрії ткались золото-блакитні, Спокійні, тихі, не такі, як літні...
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
ПІСЕНЬКИ
СПИ, КОСЕНЬКЕ
Литовська народна пісенька
В зайця хата Не метена, Піч, лежанка Не топлені. По миснику і полицях Скачуть гави і синиці. А зайчиха Ні тепер, Ні в середу, Ні в четвер, Ні в п’ятницю. Ні в суботу
Не бралася за роботу.
І на мить не може встати, Відійти від зайченяти, Колисоньку колихае, Тихо пісеньку співає:
— Люлі-люлі, Люлі-люлі, баю-бай, Спи, косеньке, засинай.
НАРОДІВ СРСР
ГАРНЕ ЖИТО Я ПОСІЯВ
Латиська народна пісенька
Гарне жито я посіяв на озернім бережку. По воді танцюють хвилі, по житах танцюють хвилі, я не встою теж на місці, я кружляю у танку.
ОЙ ХОДИЛА ПАВОНЬКА
Білоруська народна пісенька
Ой ходила павонька по горі, Погубила пір’ячко по траві. Там Олеся гуляла, Пір’ячко збирала. Пір’ячко збирала, В подушечки клала.
ОЙ ТИ, КОТЕ СІРИЙ
Українська народна пісенька
Ой ти, коте сірий, Вимети нам сіни, А ти, білуватий, Прибери нам в хаті, А ти, коте рудьку, Та витопи грубку. А ти, коте чорний, Сідай в срібний човен, Лови рибки повен. Буде нам снідання І мамці, і няньці, І бабусі старенькій, І дитині маленькій.
Колись-то на півночі Англії жив могутній чаклун. Він володів усіма мовами, які тільки були, і знав усі таємниці світу. А ще мав грубезну книжку із залізними застібками на палітурках. Книжка лежала у нього в покоях, прикута до ніжки стола, а стіл був міцно прибитий до підлоги. Перш ніж читати книжку, чаклун одмикав її залізним ключем, якого завжди носив із собою.
От якось чаклунів учень, якому було заборонено навіть підходити до книжки, влучив мить та й прокрався в покої, коли господар пішов із дому. Бачить учень: у кутку стоїть дзеркало, та не просте — в ньому видно геть усет що робиться на світі. Була тут і чарівна мушля. Прикладеш до неї вухо — і чуєш, що тільки заманеться.
Та даремне учень вдивлявся в дзеркало — у ньому лиш хмари табунами пливли і дим клубочився. Даремне прислухався й до мушлі -в ній тільки шуміло щось та хлюпало, ніби морські хвилі.
Глянув учень на стіл — о радість! Лежить чаклунова книжка незамкне-на. Розгорнув її учень і, водячи пальцем, прочитав уголос один рядок. І щойно він це зробив, як за
двигтів увесь будинок, розступилися стіни і з’явилось величезне страховисько. Очі йому палали, із рота вихоплювалось полум’я.
Це був чаклунів служка.
— Наказуй! — заревів він.
Учень украй розгубився і, кивнувши на герань, вигукнув перше-ліп-ше, що спало йому на думку:
— Полий квіти!
Служка зник, та вмить вернувся з діжкою води. Вилив він ту воду на квітку й миттю приніс другу діжку з водою. Далі третю, четверту. Носить та поливає. Вже у кімнаті справжнісіньке озеро. Вже вода вікон сягає. А він ллє та ллє.
— Ой, годі! Годі! — благає учень.
А служка не зважає, бо, щоб зупинити його, треба було знати особливе слово.
Тим часом води ставало більше й більше. Учень виліз на стіл. А вода його й там дістала. Ось-ось накриє з головою.
На щастя, додому вернувся чаклун. Прочинив двері, побачив, що скоїлось, вигукнув потрібне слово. Т щез служка, ніби крізь землю провалився.
А учень довго ту воду вичерпував та відрами надвір виносив...

І
«**•»***
ОІші-«'‘™вий папір-
Лпл'К"Ц,Я:ко"ьорпаі о.ивці
Наближається Новий рік — улюблене свято дітвори. Канікули, святкові вистави, бали, ранки... І, звичайно, подарунки... На це свято ми посилаємо друзям, добрим знайомим вітальні листівки. Найчастіше ми їх купуємо. Л що. як спробувати зробити листівки самим? Мабуть, це буде цікаво. Ось вам кілька зразків, якими ви зможете скористатися. Але буде іце краще, коли ви придумаєте такі листівки самі. Спробуйте — не пошкодуєте!
А'ІЛІКаЧІЯ: Паиір,
ЦІКДВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
СЕСТРА МАУГЛІ
Шість років прожила в джунглях індонезійська дівчинка Імаята. Човен, на якому десятирічне дівча вирушило з рибалками в море, розбив шторм. Усіх, хто був з нею, вважали загиблими. Та нещодавно в джунглях річки Південна Самарта зловили дикунку, підперезану пов’язкою з листя. Батьки Імаяти впізнали в ній свою доньку, яка §а час розлуки забула свою рідну мову.
ХМАРИ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ЗЕМЛЕТРУС
Це явище поки що не зовсім розгадане. Але китайські вчені встановили, що за кілька діб до землетрусу на світанні та при заході сонця з’являються на небосхилі хмари незвичайних обрисів. Певний час вони непорушні, а потім безслідно зникають. Спеціалісти назвали їх сейсмічними і створили групу, яка складає щотижневі карти хмарності. На основі зібраних даних уже вдалося передбачити землетруси силою 6 балів у одній із провінцій.
ЧОМУ СПІВАЮТЬ ПТАХИ
Ранок у лісі. Перші промені сонця ніжно торкаються верхівок дерев, пронизують лісові хащі. І ось із глибини лісу долинуло тихе: «ку-ку, ку-ку...» Слідом за ним дрібно-дрібно застукотів дятел. Десь недалечко заспівав дрозд. Йому відповів другий, третій. Почався ранковий концерт.
В багатоголосому хорі пташок ви почуєте тріскотіння сороки, каркання ворони, співи соловейка...
Чому ж співають птахи, та ще й на різні голоси? Багато хто думає, особливо селяни, мисливці, пастухи, що птахи між собою розмовляють. Вже давно вчені-орнітологи висловлюють припущення, що пташине щебетання — це сигнали, з допомогою яких пернаті передають різноманітну інформацію: попереджають про небезпеку, повідомляють про місцезнаходження корму, подають команди пташенятам під час перельоту тощо. Але для того, щоб це довести, потрібно вивчити пташині голоси.
На допомогу вченим прийшли новітні прилади — звукоаналізатори, магнітофони, кіноапарати. Кінофільми допомагають вивчати повадки птахів, а магнітофонні записи — їхні голоси. Тепер вже немає ніяких сумнівів, що пташиний спів — це різноманітні сигнали. У кожного виду птахів, навіть у одного й того ж племені, ці сигнали свої, тільки їм властиві. Поки що вченим не пощастило розшифрувати пташині голоси. Але не за горами той час, коли на книжкових полицях з’явиться слов-ник-довідник пташиних сигналів. І це буде ще однією перемогою на шляху до пізнання мови тварин.
БОРИС РОЗЕН
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *
НОРОВИСТІ КОНІ
Норовисті коні в Льоні!
Не їдять нічого коні.
По землі не йдуть і край: Лід їм, бачте, подавай.
НАВВИПЕРЕДКИ
Завжди лежу
Я просто неба
Поміж хлібів і буйних трав.
Завжди біжу
поперед себе — Хоч як би ти не поспішав.
ПЕТРО РЕБРО
ЖАРТІВНИКИ
— Ти чого рюмсаєш? — підійшла до Юрка Ірина Василівна,класний керівник.
— А Славко б'ється! — шморгає носом Юрко.
— І за що ж він тебе вдарив?
— За підніжку!..
— А нащо ж підніжку йому підставив?
— Так собі... Що, вже й пожартувати не можна?
— Ясно, що можна. Тільки ти тоді й на Славка не ображайся.
— Чому? -— дивується Юрко.
— Бо ви обидва пожартували,— пояснила Ірина Василівна.— Ти йому жартома підніжку поставив, а він тобі за це жартома стусана відважив.
БОРИС КРЕКОТІН
ЗМІСТ
Гімн Союзу Радянських Соціалістичних Республік .....................................6
Гімн Української РСР ......	6
Ружило В. Пам'ятник Іллічеві на Вінниччині 7 Близнець В. Рукавички .	.	...	8
Бичко В «Арсенал». Уривок з поеми
«Сімейний альбом» ..........................Ю
Митясв А. Пошана............................ 10
Добряков В. Сорок років з дітьмв ....	11
Чайковський Б. Великий слов'янський педагог 13 Приходько В. Жадібна синичка.................14
Сторінкавеселиика	.... 15
Воронько П. Дума про воїна .	... 18
Мащенко І. Червона п’ятикутна зірка	19
«Від шкільного порога...» ....	.20
Справи піонерські — справи державні	21
Барто А. Любонька. Переклад з російської
Н. Забіли, М Пригари ......................22
Джаліль М. Червона ромашка.
Переклад з татарської В Зпбаштанського .	23
Чистяков В. Фото на згадку ...	.24
Огнецвет Е. Хто починає день? Переклад
з білоруської А. Костецького , . . .	28
Каткова Л. Не хвилюйся, мамо! .	29
Превер Ж. Зимова пісенька. Переклад
з французької О. Жу панського	.	ЗО
Цікавинки звідусіль .	... ЗО
Народ примічає............................. 34
Комар Б. Мамині квіти	34
Дахненко Л. Учитель учителів .	.	.	36
Ушинський К. Умій почекати .	...	38
Справи піонерські — справи державні	39
Незабаром 8 березня.........................41
Шевченко Т. Ой діброво — темний гаю! .	42
Скільки років школі ? .	.	.	.43
Дудар Є. Треба	44
Нк селянин попа провчив. Українська
народна казка ...	....	45
Думбадзе Н. Кетіно. Переклад з грузинської
А. Костецького.......................... .46
Коцюбинський М. Про двох цапків
Дві кізочки .............................. .46
Цікавинки звідусіль.........................47
Орлов В Пісня майбутніх космонавтів
Переклад з російської П. Засенка ...	50
Сорока Л. Щоб кожна дитина зросла справжньою людиною .	.	.	.	51
Кава В. Талант добрий, життєрадісний .	. 52
Іваненко О. Сороки .	...	53
Міжнародний пресцентр «ДМ»	.	. 55
Гальперін Ф. Вантаж врятовано	56
Справи піонерські — справи державні	59
Українка Л. Уже весняне	сонце првпікає .	60
Мацюцький С. Пародист	.61
Скільки ніг у коридора?	.	.	.62
Цікавинки звідусіль .	........62
Нехода /. Першотравень	.67
Рождественський Р Кроки.
Переклад з російської А. Седика .	67
Справи піонерські — справи державні	68
Шевченко Н. Викликаю вогонь на себе	69
Авраменко О. Безіменні висоти	70
Орлов В Учіться триматись у сідлі	.	71
Познанська М. Мій квітник	71
Сулейманова Г. Сільце Сичаріг. Переклад
з таджицької Л. Сороки	... 72
Носань С. Остання двійка .	73
Муратов 1. Прикордоння	73
Кінько Т. «Сезам, відкрий двері...»	...	75
Конончук М. Гірке морозиво	77
Цікавинки звідусіль .	... 78
Сторінка-веселинка	  79
Народ примічає.............................82
Жиленко І. Ох, яке було бя свято	.	82
Гоголь М. Чудовий Дніпро.. Переклад
з російської І. Сенченка	83
Жупанин С. Криниця	84
Галі М. Джміль	85
Фролова М Як ми подорослішали .	85
Шевченко М. Педагог і письменник	87
Бедзик Д. Піонерський галстук	88
Коцюбинський .4. Засекречений тайм	90
Кастецький .4. Добрий мак	.92
Сурич Н. Принцеса на асфальті	93
Шморгун Є Де ночує туман .	94
Сторінка веселинка .	.	95
Пархоме.нко О. Пам'ятник загиблим кораблям 98
Чайковський Б. Життя, віддане дітям	99
Справи піонерські — справи державні	100
Поволоцький Г. Велосипед	.	101
Гуцало Є. Якого кольору слова?	102
Малишко А. Дощик ...	103
Тютюнник Г Біла мара ,	,	104
Савчук А. Силомір ....	106
Піп І циган Українська народна казка . 107
Копиленко О. Галя .	...	108
Народ скаже—як зав’яже	. . .110
Сторінка-веселинка ....	.111
Тичина П. Де не глянь — колоски .	114
Домаров К. Наші селянські зорі .	115
Кутько М. Щасливе покликання — вчитель . 119 Стельмах Я. «Нахаба» .	.	120
Перші нагороди Батьківщини	.	122
Горобець та билина. Українська народна казка 124 Цікавиики звідусіль	126
Сторінка-веселннка	.	.	127
Народ примічає .	.	.	.	130
Сенатович О. Вчиться вересень читати .	130
Вітковський І. Є серед знань одне найголовніше............................. 131
Скочировський В. Школярик	132
Бичко В Я іішов до ніколи	132
Нестаико В Надкушений пиріжок	133
Ванзелі С. Парта Гугуце. Переклад
В. Запорожець.......................... 136
Справи піонерські — справи державні .	137
Франко І. Грицева шкільна наука	138
Найперший друкований підручник .	140
Нехода І Лелеки	-	141
Народ скаже - як	зав’яже	142
Сторінка веселинка	143
Маїценко І. Союз серна	і	молота .	146
Єфімое О Учитель	.	147
Сухомлинський В. Суниці для Наталі .	148
Втрачений день ........................... 148
Михайленко А. Золоте кільце БАМу .	149
Міжнародний прес-центр «ДМ» .	. . 151
Володимирська Г. Вони були першими .	152
Жилінскайте В. Озеро плаксія. Переклад
з литовської О. Гридаускенв	.	. 154
Бенза Я. Куди везти Торохтія? .	.	157
Цікавиики звідусіль........................158
Народ скаже — як зав’яже...................158
Сторінка-веселинка	. .	... 159
Олійник С. Все від Жовтня почалось .	. 162
Ляшенко Л. Напередодні битви. Уривок
з повісті «Битва з чорним бароном» .	.	. 163
Міжнародний пресцентр «ДМ» .	167
Володимирська Г. Назустріч революції	168
Шевченко М. Письменник і кіномитець .	170
Вінграновський М. Вже неминуче буде сніг.
Наша річка	....	.171
Пархоменко О. Радість зростання	172
Сингиївський М. Жива криниця. Зайцеві
турботи................. ... 173
Качан А. Польова дорога	174
Сторінка веселинка	.	175
Народ примічає .	.	17л
По пікова Т. Перший сніг Нового року .	178
Брати Грімм. Горщик каші. Переклад
з німецької С. Сакидоиа	181
Народ скаже — як зав'яже ...	182
Українка Л. Узимку. Уривок з поеми «Лілея» 183 Пісеньки народів СРСР ..... 184 Чаклунова книжка	185
Вітаємо зі святом .........................187
Цікавиики звідусіль	188
Розен Б. Чому співають птахи	188
Сторінка веселинка	189
Відповіді на загадки будуть вміщені в наступному випуску календаря.
Обкладинка і шмуцтитули Петра Анатолійовича Гулина та Надії Василівни Кирилової
Малюнки:
Бабенко Н. М., Вишинського І. А., Голембовської Л. С.,
Дзевель І. О., Євдокименка В. А., Євсеєнка А. В., Зубковської І. Г., Ільницького Є. О., Коркіщенко О. Є., Литвина І. І., Л ял юшко О. В., Масенко І. І., Міщенка О. М., Навроцького А. В., Померанцевої І. Ю., Походенка А. М., Сулими К. І., Тернавської О. Г..
Турновської Г. О.
ДВЕНАДЦАТЬ МЕСЯЦЕВ 1986
НАСТОЛЬНАЯ КНИГА КАЛЕНДАРЯ
(На украинском язьіке)
Для младшего іпкольного возраста
Киев «Взсзлка»
Редакційна колегія;
В. І. Кава, Т. П. Коломієць, А. Г. Костецький
В. 3. Нестайко, Б. Й. Чайковський
Редактор Т. Г. Каналова. Художній редактор К О. Музика Технічний редактор Ф. Н. Резник. Коректори Л. К. Скрипченко, М. 3. Волович.
ІБ № 2903
Здано на виробництво 15.05.85. Підписано до друку 24.09.85. Формат 84x108/1©.
Папір офс. № 1. Гарнітура звичайна нова. Друк офсетний. Умови, друк. арк.
20,16+1 вклд. (1,68) =21,84. Умови, фарб.-відб. 90,30. Обл.-вид. арк. 17,28+ + 1 вклд. (1,97) =19,25. Тираж 100 СЮО пр. Зам. 835-5. Ціна 1 крб. 70 к.
Ордена Дружби народів видавництво «Веселка» 252050, Київ-50. Мельникова. 63.
Львівська книжкова фабрика «Атлас», 290005, Львів-5, Зелена, 20.