Не уступим пiтьмi поля - Довгалюк П.М., Головаха І.П., Микитась В.Л.

Автор: Довгалюк П.М. Головаха І.П. Микитась В.Л.
Теги: художня література
Год: 1983
Похожие
Твори
Вибрані твори
Телефонуй мені, говори зі мною
Львів - Шахова столиця України
Текст
                    НЕ  УСТУПИМ
ППЬМІ
ПОЛЯ
 КИЇВ
 ВИДАВНИЦТВО  ПОЛІТИЧНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ  УКРАЇНИ
1983

У
 Н38
 В  сборнике  помещены,  полностью  или  в  сокращен¬
ном  виде,  художественные  и  публицистические  произведе¬
ния  выдающихся  украинских  писателей  прошлого  и  сов¬
ременных  писателей,  в  которых  разоблачается  реакцион¬
ная  деятельность  Ватикана  и  греко-католической  церкви
на  украинской  земле,  показывается  роль  Брестской  и
Ужгородской  уний  в  социальном  и  духовном  угнетении
трудящихся.
 Рассчитан  на  широкие  читательские  круги.
 Упорядник  тексту,  автор  приміток,
коментарів  та  словника
кандидат  філологічних  наук
Я.  М.  Довгалюк
 Автор  вступної  статті
доктор  філософських  наук,  професор
/.  Я.  Головаха
 Рецензент
доктор  філологічних  наук
В.  Л.  Микитась
 „  4700000000—1240у| 	- 	,Лво
 ~М201(04>—83 	©Політвидав 	України, 	1983

БОРЦІ  ПРОТИ  ЗЛОВІСНОЇ
УНІЇ
 ТА  КАТОЛИЦЬКОГО
ЕКСПАНСІОНІЗМУ
 Історія  українського  народу  досоціалістичної  доби  була
історією  його  героїчної  боротьби  за  соціальне  та  національ¬
не  визволення.  Особливо  тяжка  доля  випала  трудящим  ма¬
сам  Галичини,  Волині,  Закарпаття  й  Буковини,  які  в  XIV  ст.
були  загарбані  польськими  магнатами  та  угорськими  фео¬
далами.  Чужоземні  поневолювачі  цих  одвічно  українських
земель  піддавали  українське  населення  жорстокому  соціаль¬
но-економічному  і  національно-релігійному  гніту,  від  якого
найбільше  терпіли  трудове  селянство,  міські  та  козацькі
низи.
 Експлуататорська  феодальна  верхівка  Речі  Посполитої
й  Угорського  королівства  за  допомогою  Ватікану  намагали¬
ся  насадити  серед  українців  католицизм,  який  поряд  з  ін¬
шими  засобами  був  у  руках  панівного  феодального  класу
Польщі  й  Угорщини  знаряддям  економічного,  політичного
і  культурного  гноблення  українського  трудового  люду.
Папський  престол  усіляко  підтримував  шовіністичну  політи¬
ку  іноземних  держав,  спрямовану  на  покатоличення,  полоні¬
зацію  й  мадяризацію  українського  населення.
 Насаджуючи  католицизм  на  українських  землях,  угор¬
ські  і  польські  феодали  дотримувалися  в  основному  двох
методів.  Щодо  українських  магнатів  та  верхівки  православ¬
ного  духівництва  використовувалися  головним  чином  фак¬
тори  політичного  й  економічного  характеру,  зокрема,  обі¬
цянки  зрівняти  їх  у  правах  з  польською  та  угорською  шлях¬
тою  і  вищим  католицьким  духівництвом  у  разі  прийняття
католицької  віри.  А  до  знедолених  трудящих  мас  та  нижчо¬
го  православного  духівництва  застосовувався  в  основному
розгнузданий  терор,  повне  зневажання  будь-яких  прав  і  зви¬
 1*
 З

чаїв,  наруга  над  українською  культурою.  Все  це  підпоряд¬
ковувалося  єдиній  меті  —  економічно  закабалити,  духовно
поневолити  трудящих  України,  розірвати  їх  тісні  зв’язки
з  братнім  російським  народом,  який  створив  на  той  час  мо¬
гутню  централізовану  державу.
 Підступним  знаряддям  загарбницької  щодо  східних  сло¬
в’ян  —  насамперед  українців  і  білорусів  —  політики  като¬
лицької  церкви  і  польської  шляхти  було  підписання  напри¬
кінці  XVI  ст.  (1596  р.)  Брестської  церковної  унії.  Цей,  за
словами  І.  Франка,  «силуваний  з  Римом  шлюб»  являв  со¬
бою  класову  угоду  польської  шляхти  та  єзуїтів,  з  одного  бо¬
ку,  і  верхівки  українських  феодалів  та  православного  ду¬
хівництва  —  з  другого,  укладену  з  метою  більш  жорстокої
експлуатації  і  гноблення  трудящих.  їх  покатоличення  й  де¬
націоналізація  мали  також  своєю  метою  створення  на  за¬
гарбаних  землях  зручного  плацдарму  для  подальшої  като¬
лицької  експансії  в  напрямі  російських  земель.  Своєрідним
логічним  «продовженням»  Брестської  унії  була  Ужгород¬
ська  унія,  нав’язана  в  1649  р.  закарпатським  українцям
угорськими  феодалами.
 Народні  маси  не  визнавали  унії,  чинили  опір  її  запро¬
вадженню,  яке  здійснювалося  насильницькими  засобами,
нерідко  навіть  з  допомогою  меча  і  вогню...  Єзуїти,  спонуку¬
вані  Ватіканом,  силою  захоплювали  й  навіть  руйнували  пра¬
вославні  церкви  та  монастирі.  Це  призводило  до  народних
повстань  проти  особливо  запопадливих  поширювачів  уніат¬
ства.  Так  сталося,  наприклад,  у  1623  р.,  коли  повстале  пра¬
вославне  населення  міста  Вітебська  вбило  Йосафата  Кун¬
цевича  —  ревного  прислужника  Ватікану,  душителя  білору¬
ського  народу.
 Гостра  боротьба  проти  унії,  католицизму  та  Ватікану  ве¬
лась  і  в  ідеологічній  сфері,  зокрема  в  галузі  літератури.  Ук¬
раїнськими  і  білоруськими  письменниками,  громадськими
діячами,  публіцистами,  починаючи  з  кінця  XVI  ст.,  тобто  з
часу  насильницького  насадження  Брестської  унії,  була  ство¬
рена  література,  в  якій  на  різносторонньому,  конкретно-іс¬
торичному  матеріалі  доводилася  неправомірність  укладен¬
ня  унії,  її  ворожість  інтересам  східнослов’янських  народів.
Йдеться,  зокрема,  про  творчість  таких  полемістів,  як  Іван
Вишенський,  Христофор  Філалет,  Захарія  Копистенський,
Мелетій  Смотрицький  (першого  періоду  своєї  діяльності.—
/.  Г.),  Василь  Сурожський  та  ін.  Твори  цих  визначних  пись¬
менників  і  громадських  діячів  відкрили  славетну  сторінку
в  історії  ідеологічного  опору  українського  народу  католиць¬
 4

кій  реакції,  намаганню  польських  магнатів  та  шляхти  на¬
віки  уярмити  народи  загарбаних  ними  земель.
 Полемічні  твори  української  літератури  кінця  XVI  —  по¬
чатку  XVII  ст.  мали  не  тільки  антикатолицьке  спрямування.
В  них  звучить  протест  проти  польсько-литовського  проник¬
нення  і  проголошується  ідея  братерського  єднання  з  росій¬
ським  народом.  Ця  ідея  була  провідною  в  тогочасній  поле¬
мічній  літературі.  Автори  багатьох  полемічних  творів,  гнів¬
но  тавруючи  унію  як  політичне  відступництво,  обстоювали
ідею  об’єднання  східних  слов’ян,  звеличували  славну  істо¬
рію  Русі,  подвиги  її  народу  і  героїв.  Разом  з  тим  українські
письменники-полемісти  викривали  болячки  тогочасного  сус¬
пільства,  засуджували  бояр  та  інші  заможні  верстви  насе¬
лення  за  втрату  ними  почуття  обов’язку  перед  батьківщи¬
ною,  зраду  інтересів  свого  народу.
 У  XVII—XVIII  ст.  проти  католицької  експансії  виступи¬
ла  плеяда  видатних  письменників,  мислителів,  державних
і  громадських  діячів  —  Лазар  Баранович,  Іоаникій  Галятов-
ський,  Інокентій  Гізель,  Георгій  Кониський,  Феофан  Проко¬
пович,  Григорій  Сковорода  та  ін.  XIX  ст.  ознаменувалося
полум’яними  виступами  проти  релігії  взагалі,  католицизму
та  унії  зокрема,  Тараса  Шевченка,  Івана  Франка,  Лесі  Ук¬
раїнки,  когорти  представників  революційно-демократичної
думки,  які  затаврували  експансіоністську  політику  Ватіка¬
ну,  реакційну  роль  унії  в  історії  українського  і  білоруського
народів.
 Пристрасним  викривачем  унії,  католицизму  й  Ватікану
був  Тарас  Шевченко.  У  своїх  геніальних  творах  він  тавру¬
вав  папство  як  одвічного  ворога  українського  та  інших  сло¬
в’янських  народів.  Великий  Кобзар  доводив,  що  братовбивчі
війни  між  слов’янськими  народами  провокувалися  Ватіка¬
ном,  що  папи  нацьковували  польську  шляхту  на  волелюбний
український  народ.  «До  унії,—  писав  Шевченко,—  козаки
з  ляхами  мирилися  і  якби  не  єзуїти,  то  може  б  і  не  різалися».
 З  такою  самою  пристрастю  і  відвагою  боровся  проти  ка¬
толицької  церкви  та  уніатства  Іван  Франко.  У  творах  «Ка¬
толицький  панславізм»,  «Воскресеніє  чи  погребеніє?»,  «Наш
погляд  на  польське  питання»,  «Дві  унії»,  «Місія»,  «Чума»,
«Радикали  і  попи»  та  багатьох  інших  він  нещадно  викривав
Ватікан,  єзуїтів  та  їх  союзницю  —  уніатську  церкву,  яка  до¬
помагала  отруювати  свідомість  трудящих  в  інтересах  чужих
і  «своїх»  експлуататорів.
 За  нещадне  викриття  Франком  антинародної,  реакційної
ролі  католицизму  й  унії  їх  адепти  «платили»  йому  лютою
ненавистю.  Це  добре  показано,  зокрема,  в  романі  П.  Колес-
 &

ника  «Поет  під  час  облоги»,  уривок  з  якого  друкується  у
цьому  збірнику  \  Патер  Вікентій  —  агент  католицької  церк¬
ви,  шпигун  єзуїтського  монастиря  в  Галичині  —  ставить  сво¬
їм  завданням  «зламати»  атеїстичні  переконання  Івана
Франка,  який  вважався  єзуїтами  «найнебезпечнішим  воро¬
гом  церкви»,  «навернути»  його  в  лоно  католицизму  або  уні¬
атства.  Він  передає  пріору,  що  послав  його  в  Підгір’я  з  шпи¬
гунською  метою,  вірш  Франка  «Ех  піЬііо»,  який  має  підза¬
головок  «Монолог  атеїста»  (написаний  1885  р.).  У  цьому
програмному  творі  великого  Каменяра  стверджується  ідея
про  те,  що  бога  нема,  говориться  про  реакційну  роль  будь-
якої  релігії  взагалі,  католицизму  —  особливо,  про'необхід¬
ність  будувати  своє  життя  на  засадах  передової  науки,  а  не
на  релігійних  догмах  і  повчаннях.  Зустрівшись  віч-на-віч
з  поетом,  патер  Вікентій  —  син  знедоленого  галицького  се¬
лянина  —  під  впливом  залізної  логіки  переконаного  атеїста
врешті-решт  завершує  своє  життя  трагічно  —  він  кінчає  са¬
могубством,  а  можливо,  його  вбивають  агенти  Ватікану  за
«зраду»  католицизму,  яка  знайшла  свій  вираз  у  визнанні
правоти  Івана  Франка,  як  це  й  показано  в  нарисі  «Гріх»  па¬
тера  Вікентія»,  побудованого  за  згаданим  романом  П.  Ко¬
лесника.
 Неперевершені  сатиричні  образи  уніатських  душпастирів
створив  Лесь  Мартович.  Кожен  з  уміщених  у  збірнику  тво¬
рів  видатного  українського  сатирика  —  «Винайдений  руко¬
пис  про  руський  край»  та  «Лумера»  —  має  величезну  разю¬
чу  силу  і  неповторну  красу  мистецьку.  Найближчий  друг
Мартовича  Василь  Стефаник  називав  ці  та  інші  його  твори
«геніально  злосливими».
 Лесь  Мартович  не  обмежувався  критикою  уніатського
духівництва.  В  його  творчості  значне  місце  займає  викриття
релігії  як  реакційної  ідеології,  що  виправдовує  й  освячує
капіталістичний  лад.  Письменник  гостро  засуджував  тер¬
піння  пригнобленого  експлуататорами  й  ошуканого  церквою
трудового  люду.  «...Чи  може  бути,—  з  гіркотою  писав  він
у  памфлеті  «Винайдений  рукопис  про  руський  край»,—  щоби
людина  дала  над  собою  так  знущатися  та  й  не  скинула  з
себе  ганьблячого  ярма?!»  2  А  це  вже  заклик  до  насильниць¬
кого  повалення  людиноненависницького  експлуататорсько¬
го  ладу.
 Учень  і  однодумець  Івана  Франка  Василь  Стефаник  у
вміщеній  у  збірнику  статті  «Молоді  попи»  мовби  ілюструє
 1  Див.:  Петро  Колесник.  Поет  під  час  облоги.  К.,  1980.
 2  Цей  збірник,  с.  15.
 6

загальнофілософські  думки  свого  вчителя  про  реакційну
суть  і  антинародну  спрямованість  релігії  взагалі,  католи¬
цизму  та  уніатства  зокрема.  Молоді  попи,  зазначає  в  ній
письменник,  викриваючи  їх  запопадливість  у  служінні  силам
реакції  і  мракобісся,  «надто  смішно...  виглядають  у...  своїй
боротьбі  з  радикалами  і  з  мужицькою  безбожністю»  *.  Сте-
фаник  має  на  увазі  ту  обставину,  що  населення  («мужики»)
краю  різко  негативно  ставилося  до  католицизму  та  унії,  чи¬
нило  їй  впертий  опір.
 Основний  зміст  збірника  складають  твори  видатних  ук¬
раїнських  письменників  Степана  Тудора  та  Ярослава  Гала¬
на  —  полум’яних  борців  за  щастя  народу.
 Тудор  був  глибоким  мислителем,  філософом-матеріалі-
стом,  який  твердо  стояв  на  позиціях  марксизму-ленінізму,
все  своє  свідоме  життя  боровся  проти  клерикальної  реакції,
українського  буржуазного  націоналізму,  утверджував  свої¬
ми  творами  високі  принципи  комуністичної  ідеології,  про¬
летарського  інтернаціоналізму.  Його  повість  «День  отця
Сойки»  —  один  з  найкращих  творів  світової  художньої  ате¬
їстичної  літератури.  Це  видатний  філософський  твір,  гост¬
рий  політичний  памфлет,  а  понад  усе  —  високохудожнє  від¬
творення  в  живих  образах  сил  світового  клерикального  ан-
тикомунізму,  які  реально  відчули  свою  приреченість  і  ладні
знищити  світ,  аби  тільки  спинити  переможну  ходу  кому¬
нізму.
 Михайло  Сойка,  син  поміщика-здирника,  вбитого  повста¬
лими  наймитами,  убрався  в  попівську  рясу  не  з  релігійних
переконань.  Вибір  Сойкою  попівської  «професії»  був  зумов¬
лений  егоїстичним,  цинічним  розрахунком  —  використати  її
для  особистого  збагачення.  Все  в  його  житті  підпорядкову¬
валося  одержанню  прибутку  («ренти»).  «Є,—  зауважує  Ту¬
дор,—  одна  властивість  у  багатогранній  постаті  отця  Сойки,
яка  перш  за  все  звертає  нашу  увагу:  це  його  холодний,  про¬
низливий,  деяким  цинізмом  забарвлений  інтелект  —  прик¬
мета,  що  дозволяє  отцю  Сойці  вникати  в  поточний  хаос
речей  і  подій...  розділювати  в  них  істотне  (для  Сойки)  від
припадкового  й  розділене,  й  упорядковане  —  переключати
на  рейки  сподіваної  рентовності,  на  шляхи  родової  сойків-
ської  загарбливості  й  розквіту...»  2.
 Саме  таким  виховала  Сойку  католицька  церква.  Навча¬
ючись  у  Григоріанському  університеті  він  до  кінця  пізнав
і  засвоїв  науку  єзуїтів.  Наслідуючи  своїх  попередників  з  се¬
 1  Цей  збірник,  с.  29—ЗО.
 2  Цей  збірник,  с.  52.
 7

редовища  вищих  католицьких  ієрархів,  Сойка  використовує
релігію,  церкву,  бога  з  суто  здирницькою,  людиноненавис¬
ницькою  метою  —  для  захисту  підвалин  капіталістичного
ладу,  непорушності  та  вічності  приватної  власності,  нічим
не  обмеженої  експлуатації  трудящих.
 Отець  Сойка  є  також  уособленням  тих  сил,  на  які  робив
ставку  Ватікан  у  своєму  прагненні  покатоличити  Схід.  Ве¬
ликі  надії  у  цьому  плані,  про  що  пише  Тудор,  верховоди  ка¬
толицької  церкви  покладали  на  уніатських  священнослужи¬
телів,  вихідців  з  експлуататорських  верств,  які  докладали
гарячкових  зусиль,  щоб  приглушити  революціонізуючий
вплив  Великого  Жовтня  на  трудящих  західноукраїнських
земель,  зупинити  переможну  ходу  марксистсько-ленінських
ідей.  Але  їхні  потуги  виявилися  марними.
 Другом,  однодумцем  і  соратником  С.  Тудора  був  видат¬
ний  письменник-комуніст  Ярослав  Галан.  Найбільшим  под¬
вигом  його  життя,  передчасно  обірваного  уніатсько-банде¬
рівськими  злочинцями,  є  полум’яні  антиуніатські,  антиваті-
канські  памфлети,  що  відзначаються  класовою  чіткістю,
партійністю,  історичною  правдивістю,  художньою  доверше¬
ністю.  Він  гнівно  затаврував  Ватікан,  католицизм  та  їх  вір¬
ну  служницю—  уніатську  церкву,  що  несли  західноукраїн¬
ському  трудовому  людові  посилення  національного  і  релі¬
гійного  гніту,  соціального  гноблення,  смерть  і  руїну.  У  пам¬
флетах  «Що  таке  унія»,  «Годі!»,  «Присмерк  чужих  богів»,
уміщених  в  цьому  збірнику,  та  інших  він  викрив  злочинну
роль  уніатської  церкви,  її  союз  з  фашизмом  та  його  буржу¬
азно-націоналістичними  лакузами.
 За  своїм  змістом  і  формою  викладу  памфлет  «Що  таке
унія»  являє  собою  глибоке  наукове  дослідження,  в  якому
широко,  на  багатому  конкретно-історичному  матеріалі  вис¬
вітлено  «передісторію»  та  історію  Брестської  унії,  розкрито
«механізм»  дії  цього  реакційного  знаряддя  в  руках  поль¬
ських  панів  та  католицької  церкви,  показано  його  неминучу
історичну  приреченість.  У  структурі  цього  твору  читач  зна¬
ходить  розділи,  в  яких  характеризуються  соціально-історич¬
на  обстановка  та  ідейні  передумови  виникнення  унії,  вик¬
ривається  загарбницька  політика  Ватікану,  підступні  дії
католицької  церкви  взагалі,  що  спрямовувалися  на  ідеоло¬
гічне  й  політичне  підкорення  східнослов’янських  земель,  на¬
самперед  України  і  Білорусії.  Чимало  місця  присвячено
конкретним  планам  і  практичним  діям  Ватікану,  який  у  со¬
юзі  з  польськими  магнатами  та  шляхтою  насильно  нав’язав
ненависну  народові  унію.  Уніатська  церква  народилася  в
атмосфері  зради,  писав  Ярослав  Галан.  Зрадниками  і  най-
 8

жорстокішими  катами  свого  народу  були  Потій,  Терлець-
кий,  Кунцевич,  Шумлянський  та  інші  насаджувачі  унії,  що
їх  клерикально-націоналістичні  писаки  зображували  мало
не  національними  героями.  В  цій  атмосфері  унію  й  спостиг¬
ла  смерть.  «Прокляття  ганебного  минулого,—  писав  Га¬
лан,—  йшло  за  нею  через  усю  історію,  прокляття  багатьох
поколінь  українського  народу  висить  над  нею  як  невблаган¬
ний  вирок»  *.
 У  памфлеті  «Годі!»,  який  є  фактичним  і  логічним  продов¬
женням  памфлету  «Що  таке  унія»,  висвітлюється  ганебна
історія  Ужгородської  унії.  Населення  Закарпаття,  як  і  тру¬
довий  люд  Галичини,  чинило  впертий  опір  насильницькому
запровадженню  уніатства,  відмовлялося  прийняти  унію,  під¬
німалося  на  активну  боротьбу  проти  неї.  Видатний  полеміст
Михайло  Андрелла  виступив  з  низкою  творів,  в  яких  затав¬
рував  унію  як  зраду  інтересів  власного  народу,  акт  насиль¬
ства  над  ним  з  боку  угорських  магнатів  та  єзуїтів.  1949  ро¬
ку  Ужгородська,  як  і  Брестська  унія,  волею  самих  віруючих
була  назавжди  ліквідована.  Скликаний  на  початку  1946  р.
собор  уніатського  духівництва  і  мирян,  що  відбувся  у  Льво¬
ві,  одностайно  прийняв  ухвалу  про  цілковитий  розрив  з  Ри¬
мом  і  до  цього  закликав  усіх  віруючих.  Уніатська  церква
вмерла  через  рік  після  смерті  митрополита  Шептицького,
свого  найревнішого  заступника.  Про  ганебний  життєвий
шлях  Шептицького,  шлях  зради,  запроданства,  прислуж¬
ництва  фашизму  говориться  у  памфлеті  «Присмерк  чужих
богів».
 До  памфлетів  Я.  Галана  за  своїм  змістом  і  призначен¬
ням  примикає  вміщений  у  збірнику  твір  відомого  радян¬
ського  письменника  В.  Беляева  «Чому  митрополит  рабина
врятував?»  В  ньому  переконливо  показано,  що  не  людяні¬
стю  чи  іншими  високими  мотивами  керувався  митрополит
Шептицький,  який  під  час  тимчасової  німецько-фашистської
окупації  Львова,  коли  гітлерівські  недолюдки  «вирішували»
«єврейське  питання»  шляхом  поголовного  знищення  євреїв,
надав  притулок  сину  головного  рабина  Львова  Іцкоху  (Кур¬
ту)  Левіну  та  львівському  рабинові  Давиду  Кагане.  Його
спонукав  до  цього  класовий  інстинкт  експлуататора.  Незва¬
жаючи  на  відмінність  релігій  митрополита  з  рабинами  об’¬
єднувала  спільна  ненависть,  яка  й  сьогодні  об’єднує  уніат*
ських  ультра  та  їх  націоналістичних  полигачів  з  міжнарод¬
ним  сіонізмом.  Адже  сьогодні  платформою  змикання  уніат¬
 1  Цей  збірник,  с.  261.

сько-націоналістичних  верховод  з  запеклими  сіоністами  є
антикомунізм  й  антирадянщина.
 Талановите  художнє  слово  завжди  було  в  руках  народу
гострою,  разючою  зброєю.  Воно  піднімало  трудящі  маси  на
боротьбу  проти  чужоземного  гноблення  та  релігійного  мра¬
кобісся  і  разом  з  ними  здобувало  перемоги.  Уніатська  церк¬
ва,  ревно  прислуговуючи  іноземним  поневолювачам  західно¬
українського  населення,  цькувала  прогресивних  письменни¬
ків,  забороняла  або  не  «рекомендувала»  читати  їх  твори.
Давно  пішли  в  небуття  ті,  хто  нищив  книги,  хто  намагався
денаціоналізувати  українську  культуру.  А  безсмертні  твори
прогресивних  українських  письменників  живуть  і  борються
сьогодні,  утверджують  високі  ідеали  правди  і  добра.
 І.  П.  Головаха

ЛЕСЬ
 МАРТОВИЧ
 ВИНАЙДЕНИЙ
РУКОПИС
ПРО  РУСЬКИЙ  КРАЙ:
 ПЕРЕДНЄ  СЛОВО
 Недавно  тому  увінчалася  праця  філологів  величавим  ус¬
піхом:  винайдено  древній  римський  рукопис,  котрий  —  без-
спірно  —  розповідає  про  наш  край...  Без  сумніву,  рукописів
подібного  змісту  мусило  бути  більше,  та  вони,  мабуть,  поги¬
нули  всі  через  те,  що  новітні  народи  не  розуміли  їх  і  мали
ті  дивовижні  фантазії,  котрими  й  наш  рукопис  грішить,  за
щось  не  гідного  передання  пам’яті  нащадків.
 Наш  рукопис,  котрий  ми  недостойною  рукою  зважилися
на  руський  язик  перевести,  має  в  собі  також  багато  таких
фантазій,  однако  ж,  попри  то,  подає  деякі  прикмети  нашого
краю  й  народу,  з  чого  можна  заключати,  якою  великою
культурою  дихала  в  ті  давні  часи  наша  рідна  сторона.
 Не  все  далося  дословно  перевести;  а  слова  шиззісиз,  рап-
пиз,  рорриз  лишили  ми  зовсім  не  переведені,  через  те  що  не
могли  поняти  значення  їх.
 ПЕРЕВІД
 Десь  там  далеко-далеко,  на  півночі,  за  зеленими  ліса¬
ми,  за  горами  й  за  скалами,  є  країна,  для  своїх  же  жителів
ворожа.
 Ні  виноград,  ні  дерево  оливне  там  не  прозябає.  Ріки  й
озера  покриті  через  більшу  часть  року  сивим  мертвим  льо¬
дом.  Ліси  та  й  луги  не  оживлені  співом  різноперих  птиць  і
гамором  звірів.  Стоять  ті  ліси  понурі  й  недоступні,  дерева
їх  позагортані  в  грубі  кори;  земля  їх  вислана  зів’ялим  лис¬
тям;  проживають  у  них  дикі  воли,  що  живляться  тим  ли¬
стям.
 11

А  котора  звірина  або  котора  птаха  заженеться,  необач¬
на,  від  нас  в  ту  країну,  то,  поражена  безнадійним  овидом
тої  країни,  з  остраху  тікає  назад  до  нас.
 Отже,  проте,  жиють  там  люди,  що  їх  мабуть,  воєнне
ремесло  абощо  в  давні  часи  туди  загнало,  та  й  вони  не  мог¬
ли  потрапити  назад  між  люди.  Не  мають  вони  багато  втіхи,
бо  природа  надто  вже  неприязна:  голубе  небо  не  розвеселяє
серця  тих  людей,  а  бог  Аполлон  їздить  своєю  колісницею
понад  густі  чорні  хмари,  що  пожирають  сонячні  промені.
 Та  боги  винагородили  жителям  тої  країни  непривітне
життя  в  інший  спосіб.  Дали  їм  мудру  й  робочу  скотину,  що
працює  сама  без  погону.  Ця  скотина  зветься  муссікус.
 Подорожники,  котрі  величаються,  що  були  в  тих  краях,
розказують  про  муссікусів  чудні  речі,  що  їм  і  повірити  годі.
Отже,  ми  чули  на  власні  вуха  від  одного  (впрочім,  дуже
достовірного)  оповідача,  як  він  клявся  на  все  найсвятіше,
оповідаючи  чудні  й  дивовижні  речі  про  тих  муссікусів.  Чи
раз  доводилося  нам  і  нашим  товаришам  та  й  приятелям  чу¬
ти  оповідання  високопоставлених  осіб,  которих  воєнне  ре¬
месло  аж  у  тії  краї  загнало.  Оповідачі  часто  один  за  одного
нічого  не  знали,  оповідання  ж  їх  у  найменших  майже  дріб¬
ницях  годилися.  Нам  взагалі  не  довелося  почути  супереч¬
ностей  в  оповіданнях  об  тих  муссікусах.
 Ті  муссікуси  з  обличчя  дуже  ніби  схожі  на  людей:  вони
ніби  й  справляють  собі  одіж,  і  ходять  у  ній,  будують  навіть
собі  хати.  Що  більше,  муссікуси  ті  ніби  й  говорити  знають
і  називають  людей  паннус  або  поппус.
 Одначе  хоть  не  можна  сумніватися,  що  Юпітер  усякий
скот  обдарував  бесідою,  то  не  можна  і  йняти  віри,  щоби
скотську  бесіду  розумів  чоловік.  Отже  ж,  оповідачі,  звіщаю¬
чи  про  це,  клялися  страшними  клятьбами,  що  воно  правда.
 Розповідають  дальше,  що  ці  муссікуси  приносять  людям
велику  прислугу  —  більшу,  як  нам  коні  або  воли,  або  мули,
або  осли.  Тільки  м’яса  з  тих  муссікусів  не  їдять:  кажуть,
що  дуже  тверде  й  несмаковите.
 Ці  міссікуси  ніби  орють,  і  сіють,  і  збирають  збіжжя,  а  зі¬
бране  віддають  людям,  собі  ж  нічого  не  лишають,  як  хіба
тілько,  щоби  жити;  більше  ніколи,  менше  дуже  часто.
 Ці  муссікуси  жиють  ніби  посполу  з  кіньми,  волами  й  вів¬
цями  та  й  дбають  також  про  них  більше,  як  про  себе.  Бо
збіжжя  те,  що  не  дадуть  людям,  то  дають  коням,  або  волам,
або  вівцям,  собі  ж  нічого  не  лишають,  як  хіба  тілько,  щоби
жити;  більше  ніколи,  менше  дуже  часто.
 Через  то  ці  муссікуси  запрацьовуються  на  смерть,  і
смерть  завсіди  находить  їх  при  роботі.
 12

Прирівнюють'їх  пильність  до  бджолячо!  або  муравлиної.
Та  тут  тільки  є  та  різниця,  що  бджола  або  мурашка  боро¬
нить  чоловікові  відбирати  собі  своє  добро,  муссікус  же  сам
охотно  віддає  все  своє  чоловікові,  собі  ж  нічого  не  лишає,
як  хіба  тілько,  щоби  жити;  більше  ніколи,  менше  дуже
часто.
 Отож  чоловік  нічим  не  журиться,  бо  муссікус  усе  для
нього  приготує:  і  збіжжя,  і  молоко,  і  м’ясо,  і  воли,  і  коні,
і  вівці.  Сам  усе  з  власної  волі  віддає  і  тим  лишень  живе,
щоби  чоловікові  помогти.
 Досвіта  —  ще  в  нас  і  птаха  не  встає  —  муссікус  же  схоп¬
люється,  будить  коні,  воли  й  вівці,  щоб  ураз  іще  до  сходу
сонця  добре  наробитися.  Кажуть,  що  муссікус  роботою  тіль¬
ки  й  жиє  та  й  що,  якби  його  спер  від  роботи,  так  він  би  по¬
мер  на  безробіття.
 Муссікуси  ховаються  парами.  Самець  і  самиця  звивають
собі  кубелечко  та  й  будують  мешкання  для  коней,  волів  і
овець.  Будують  і  задля  себе  з  соломи  і  з  глини  низькі  й  тіс¬
ні  мешкання.  Для  коней  же,  волів  і  овець  просторі  будівлі
з  дерева.  Така  би  то  ніби  ласкава  й  добросердна  скотина
той  муссікус.
 Єсть  у  тім  краю  один  місяць  у  році,  в  котрім  не  можна
працювати,  одно  тому,  що  дуже  короткі  дні,  а  друге  тому,
що  спадають  великі  сніги.
 Під  цю  би  то  пору  паруються  муссікуси  й  плодяться.  Са¬
миця  не  висідає  молодих  з  яєць,  але  родить  їх  живими,  най¬
частіше  лиш  по  одному,  однако  ж,  трапляється,  що  самиця
родить  по  двоє  або  й  по  троє  молодих.
 Молоді,  як  тільки  беруться  ходити,  оказують  велику  охо¬
ту  до  роботи.  Зате  мають  уроджений  жах  перед  чоловіком.
Доста  тільки,  щоби  чоловік  показався,  так  молодиці  підно¬
сять  великий  крик,  плачуть,  голосять  і,  трясучися,  тікають
урозтіч  на  всі  боки.  За  роботу  беруться  молоді,  як  тільки
трохи  підростуть,  і  багато  їх  іще  замолоду  вмирає  з  тяжкої
праці.
 Живиться  ж  муссікус  недоїдками.  Віддає  іменно  все
збіжжя  людям,  волам,  коням  і  вівцям,  а  собі  лишає  самий
послід.  Послід  той  мочить  би  то  в  воді,  або  квасить,  або  на¬
віть  і  варить,—  бо  й  з  вогнем  би  то  вміє  обходитися,—  і  так
споживає.  їсти  —  їсть,  однако  ж  перед  сходом  сонця  або
по  заході,  бо  дниною  через  роботу  не  має  коли  їсти.
 Кажуть,  що  ніби  муссікуси  й  гроші  заробляють:  така-то
понятна  скотина.  Іменно  продають  вони  буцім  ті  землеплоди
людям,  що  лишають  собі  до  життя.  Продають  буцім  також
людям  ту  домашню  скотину,  своїх  товаришів,  що  помагають
 ІЗ

їм  у  тяжкій  роботі.  Отож  відривають  собі  та  й  своїм  моло¬
дим  поживу  від  рота,—  самі  ж  страшенно  голодують,—  і  мі¬
няють  ту  поживу  й  своїх  робучих  товаришів  у  людей  на  гро¬
ші,  бо  ніби  дуже  люблять  коштовний  і  блискучий  метал,  на¬
че  сорока  або  крук.
 Ті  гроші,  однако  ж,  по  якімсь  часі  вертають  назад  лю¬
дям.  Та  на  це  мусять  люди  вживати  всіляких  дивних  і  хит¬
рих  способів.  Ми  чули  лишень  про  три  такі  способи  (а  є  їх
ніби  більше)  та  й  дивувалися  дивним  дивом,  слухаючи  про
них,  і  годі  нам  було  повірити  цьому,  хоть  як  оповідачі  впев¬
няли  нас,  що  це  правда.  Перший  спосіб  такий:
 Люди  передають  муссікусам  маленьку  карточку  папіру-
са  (в  котрім,  мабуть,  є  таємна  сила),  тоді  всі  муссікуси,
несучи  гроші  в  кулаках,  сходяться  і,  плачучи,  репетуючи
й  дрижачи,  віддають  коштовний  і  блискучий  метал  людям
на  вжиток.  Цей  спосіб  зветься  адміністрація.  Другий  спосіб
такий:
 Люди  витискають  із  збіжжя  муссікуса  руками  ж  муссі-
куса  дивне  пійло,  заправляють  його  пекучими  зелами,  сір¬
кою  й  солею  так,  що  пійло  те  дістає  дуже  пекучий  і  палаю¬
чий  смак.  Муссікус  буцімто  віддає  за  те  пійло  свої  гроші
людям.  Або  знов  коли  муссікус,  віддавши  все  збіжжя  лю¬
дям,  голодує,  тоді  люди  подають  йому  всілякі  відпадки,  бе¬
ручи  за  те  в  нього  гроші.  Цей  спосіб  називається  індустрія
й  торговля.  Третій  спосіб  такий:
 Люди  будують  по  оселях  муссікусів  руками  ж  таки  мус-
сікусів  великі  будівлі  та  вішають  усередині  всілякі  блиску¬
чі  предмети  зо  скла,  нерідко  також  і  з  срібла,  золота,  міді
й  заліза,  запалюють  там  свічки,  дзвонять  у  великі  дзвони,
на  голос  котрих  збігаються  муссікуси  часто  з  дуже  великих
віддалень,  біжать  на  голову,  задихані  скорим  бігом,  і  по  до¬
рогах  тручаються,  б’ються  й  калічаться,  бо  кождий  хоче
перший  убігти  до  тої  великої  будівлі.  У  тих  будівлях  люди
вбирають  на  себе  маски,  виправляють  усілякі  дивні  скоки,
викрикують  цілу  купу  незрозумілих  слів  і  дзвонять  при  тім
раз  у  маленькі,  то  знов  у  великі  дзвони.  Цеї  штуки  навчи¬
лися,  мабуть,  тамошні  люди  від  греків,  у  котрих  —  як  звіс¬
но  —  театральне  мистецтво  високо  стоїть.  Муссікуси  на  вид
такої  акції  так  страшенно  забуваються,  що  тратять  притом¬
ність  і  мимохіть  наслідують  голос  і  рухи  актора.  До  таких
отуманених  муссікусів  підходять  люди  та  й  відбирають  від
них  усі  гроші.  Цей  спосіб  зветься  культура.
 Ще  чудніші  дива  розповідають  про  тих  муссікусів  так,
що,  слухаючи,  не  хочеться  своїм  вухам  вірити.  Ось  ми  тут
перекажемо  все,  що  тямимо:
 14

Люди  буцімто  приучують  цих  муссікусів  і  до  воєнного
ремесла.  І  муссікуси  б  то  настільно  мають  розвинений  змисл
нюху,  що  пізнають  по  запаху,  котрий  свій  чоловік,  а  котрий
неприятель.  Муссікуси  сповнюють  ніби  службу  рядових  воя¬
ків,  а  люди  —  сотників  і  вождів.  Ці  муссікуси  ніби  дуже
мужественно  борються,  сміло  нападають  на  неприятеля,  не¬
зважаючи  ні  на  біль,  ні  на  чорну  смерть,  і  радше  гинуть  від
неприятельської  зброї,  ніж  би  мали  в  соромлячий  спосіб
піддатися  або  втікати.  Люди  беруть  муссікусів  до  війська
в  дуже  дивний  спосіб.
 Висилають  до  їх  осель  кілька  карток  червоного  папіруса
(в  котрім,  мабуть,  також  є  таємна  сила  притягаєма).  На  це
сходяться  всі  муссікуси,  вибирають  уже  дорослих  молодих
самців,  здирають  із  них  одежу  та  й,  голих,  окривавлених
і  розхристаних,  відводять  силоміць  до  людей.  При  тім  усі
муссікуси  з  цілої  оселі  підносять  страшенний,  серцероздира-
ючий  рев,  і  скажений  плач,  і  нарікання.  Голосіння  їх  роз¬
лягається  на  кілька  миль  навкруги.  Достоту,  начеб  на  них
найшла  страшну  смерть  розносяча  заразлива  пошесть  або
начеб  усі  були  смертельно  ранені,  таке  голосіння  підносять!
Самці  й  самиці  з  розпуки  б’ють  головами  до  дерев  і  до  ка¬
міння,  рвуть  на  собі  волосся  й  одіж,  отже-таки,  проте,  од¬
нако  супроводжають  силоміццю  молодих  самців,  голих,  дри¬
жачих  із  переляку,  поміж  вояків,  щоби  вони  своїм  здоров’ям
і  життям  боронили  людей.
 Будуче  покоління!  Наші  нащадки!  Он  кілько  звісток  про
те  чудо,  тих  муссікусів,  задержала  для  вас  слаба  наша  па¬
м’ять!
 Чи  все  воно  правда,  що  розповідають  про  тих  муссіку¬
сів,  годі  знати.  Одначе  ми  думаємо,  що,  може,  й  не  все,
але  ж  таки  багато  є  тут  правди.  Коли  можуть  бути  центав-
ри,  сирени  й  прочі  чудовища,  то  чом  же  б  і  таким  муссіку-
сам  не  бути  десь  на  світі.  Адже  ж  боги  не  тільки  добре  й
красне  сотворили,  але  сотворили  також  усяку  дивну  й  стра¬
шну  погань.  А  хто  ж  годен  збагнути  далеко  й  глибоко  сяга¬
ючі  замисли  богів?!  Не  один  чудується,  чому  це  або  те  так
є,  а  воно  в  богів  найзвичайніша  річ.
 Дехто  думає,  що  муссікуси  це  також  люди.  Одначе  цьо¬
му  не  може  бути  правда.  Невже  ж  може  бути,  щоб  людина
людину  ж,  себто  брат  брата  (бо  всі  ми  браття),  зважилася
так  оскорбляти  й  понижати.  Щоб  людина  людині  ж  робила
таку  пакість.  А  з  другого  ж  боку  —  чи  може  бути,  щоби
людина  дала  над  собою  так  знущатися  та  й  не  скинула  з
себе  ганьблячого  ярма?!  Адже  всім  нам  відома  древня  істо¬
 15

рія  нашої  імперії,  який  бунт  і  яку  різню  справили  невільни¬
ки,  коли  стало  їм  тісніше  жити.
 Справді  коли  муссікус  чоловік,  за  кого  ж  нам  мати  та¬
мошніх  людей,  що  ніби  муссікуси  кличуть  їх  паннус  або  поп¬
пус?  Або  де  ж  це  може  бути,  щоби  чоловік  допускався  та¬
кого  звірства  й  так  зневажав  свого  ж  брата.  Дійсно,  наколи
муссікуси  люди,  так  тамошніх  людей  уважати  б  нам  хіба
за  скажених  вовків!
 Авжеж,  боги  не  коїли  би  людям  такого  лиха  та  й  не  по¬
ганили  б  так  людської  породи.

ЛУМЕРА
 Посвята  М.  Павликові
 І
 Жав  Іван  Притика  із  своєю  жінкою,  Аницею,  на  попів¬
ськім  лані  за  снопи.  Сонце  вже  зайшло,  а  вони  все  не  по¬
кидали  роботу,  бо  ті,  що  жнуть  за  снопи,  раді  би  ще  хоч
кілька  снопів  докинути.  І  в  гадці  собі  не  мають,  що  сьогод¬
ні  лиш  раз  їли,  як  коли  ті  пани  не  зважають  на  ціну  напит-
ків,  чи  вони  дешеві,  чи  дорожчі,  але  п’ють  загалом,  як  уже
розсмакують.  По  Аниці  так  не  пізнати  було,  що  вона  змар-
галася  роботою,  але  зате  Іван  лиш  зуби  вишкірив.  Він  був
такий  май-май  у  літах  (це  у  нього  друга  жінка)  та  слабо¬
витий,  а  що  не  їв  нічого  від  самого  ранку,  то  так  ізголоднів,
що  ледве-ледве  дотяг  до  вечора.  Скільки  раз  уже  його  охота
забирала  шпурнути  серпом  та  хоч  побалакати  за  їду  (усе
відвів  би  душу),  так  же  не  міг  ізважитися,  бо,  видить,  жінка
жне  й  раз  не  застогне;  хіба  ж  йому  до  неї  з  їдою  підходити?
Ніяково,  чи  з  гіркою,  чи  з  якою  вже  там  бідою  діждався
Іван  сумерку,  а  про  їду  й  словом  не  натякнув.
 Отже,  як  уже  вертався  додому,  то  хоч  як  намагався  ба
за  це,  ба  за  те  гадати,  ба  за  це,  ба  за  те  говорити,  а  оце  таки
не  втерпів,  але  запитався  жінки:
 —  Чи  є  що  в  нас  дома  перекусити?
 —  А  що  ж  би  було,—  говорить  Аниця,  —  хіба  ранішній
борщ,  та  й  то  без  хліба.
 —  Най  би,  —  каже,—  був  і  здохлий  пес,  лиш  аби  їсти,
бо-м  такий  голоден,  аж-єм  ісплас!
 Правда,  полегшало  трохи  Іванові,  як  учув  за  борщ,  але
зате  він  йому  в  голові  так  і  застряг,  що  Іван  намагає  мір¬
кувати  за  снопи,  кілько  зажав,  що  хоче  звести  бесіду  на
паця,  що  його  купив  за  50  крейцарів,  так  не  йде:  стоїть  борщ
у  нього  перед  очима  в  великій  макітрі,  а  в  нім  застромлена
 17

ложка,  як  коли  той  полоник.  Іван  на  таке  про  свої  дні  за¬
буває:  лиш  от  —  посяг  би  за  ту  ложку  велику,  як  коли  по¬
лоник.
 «Гріх,  відай,—  міркує,—  таке  гадати,  а  то  би  з  радої
душі  за  те  поговорив».
 По  цім  його  аж  досада  забирає  на  Аницю.
 «Чому  ж  би  їй,—  каже  в  собі,—  хоч  май  не  згадати  за
борщ,  що  такий  він  і  такий:  студений  або  трохи  теплий,  бу¬
де  того  з  макітря,  чи  з  півмиски,  чи  як  там  уже...  А  то:  зду-
дурила  серп  на  плечі  та  дрібоче  ногами,  неначеб  у  неї  не
така  душа,  як  у  мені.  Може,  воно  тому,  що  вона  молода,  а
я  старий!»
 Так  собі  Іван  гадкує,  а  сам  такий  сердитий,  як  пес  жир¬
ний,  як  вовк  голоден.  А  Аниця  ні  гадки  собі  —  йде  та  роз¬
повідає  за  пшеницю,  що  «буде  нашої,—  каже,—  піввоза,  а
зажатої  пів:  якось,—  каже,—  перезимуєм.  Лишень  здалося
би,  каже,—  острішок  поправити,  бо  завсіди  затікає».  Іван
на  це  бовтне,  що  бовтне,  а  всередині  аж  кипить:
 «Що  ця,—  говорить  д’собі,—  розбалакалася,  як  із  храму
йдучи?  Тото  я  їй  зараз  хавку  заткаю.  Та  що  ж  бо  я  (сам  се¬
бе  уговкує),  жінка  тут  не  винувата.  Ігі!  (так  сам  на  себе).
Воно  мені  з  голоду  так,  чи  що?  Це,  відай,  не  голова  моя
таке  прибандурює,  але  жолудок!»
 По  такій  гадці  стало  Іванові  омпно.  Він  ухнюпився,  за¬
мовк  як  води  в  рот  набрав  та  й  мовчки  приплентався  домів.
 II
 Дома,  що  Аниця  стає  поратися  коло  хати,  а  Іван  за  нею
снується,  як  тінь,  та  все  гадає:
 «Що  ця?  Забула  за  мене?  Так,  гей  вона  сама  тут  у  хаті:
і  не  згадає  за  їду».
 Аниця  з  хати,—  він  за  нею,—  Аниця  до  хорім,—  він  за
нею,  Аниця  до  пацяти,—  він  за  нею  ходить  та  вже  таки  до¬
поминається:
 —  Дай  та  дай  мені  того  борщу,  най  хоч  похлептаю.
 —  Та  погодіть  (Аниця  своєму  викала,  бо  така  проти  ньо¬
го,  гей  донька),  погодіть,—  каже,—  най  попрячу.
 —  Ти  собі  тото  відтак,  а  мені  давай  борщу.
 Аниця,  щоби  скараскатися,  насипала  в  миску  студеного
борщу,  поставила  на  стіл,  а*  сама  стала  горнець  вимивати.
 їй!  Як  прихопився  чоловік  до  борщу,  як  узяв  тевкати,  як
коли  добрий  кінь  із  вагою  під  гору  вдирає.  Що  як  він  із
вагою  тягне  помало  рівненькою  дорогою,  а  під  гору  як  уп¬
реться  з  усієї  сили  та  задрібоче  ногами,  так  іще  його  й
 18

стримувати  приходиться...  Але  зате  на  самій  горі  стає  від¬
дихуватися.  Так  і  Іван:  виїв  борщ  та  й  віддихується-відди-
хується,  аж  ізгоді  говорить:
 —  Відки,  варе,  це  в  тебе  біб?
 —  Що?  Який  біб?  —  запиталася  Аниця.
 —  Як  який?  У  борщі!  Щось  із  троє  зеренців  було.
 —  Хрестіться?  Та  то  голий  борщ,  де  йому  до  бобу?
 Іван  лиш  вилупив  очі  та  дивом  дивним'іздивувався.  По
 його  обличчю  так  і  пізнати  було,  що  він  щось  багато  в  сво¬
їй  голові  міркує.  Та  й  таки  багато  міркував  і  ось  до  чого
доглупався.
 —  А-а-а,—  проговорив  до  своєї,—  я  дивувався,  чо  це  то
біб  подрашпав  мені  язик,  гей  шкрабками.  А  то  воно,  аді,
таргани.  А  я  ще  й  розкусював.  Цебра,  Аничко,  цебра,  пи-
луй!  О-ох,  кишки  в  собі  пірву!
 Кинулась  Аниця  до  цебра,  а  Іван  не  ждав:  зігнувся  в
каблуку,  затулив  рот  долонею,  та  до  дверей,  та  надвір,  та
до  плота.  Уймився  обома  руками  за  колик,  пустив  голову
межи  руки,  подав  ноги  назад  та  й  таки  —  минається  чоло¬
вік.  Це  все  сталося  за  малу  хвилинку,  як  от  слово  сказати,
заки  він  добіг  ід  плотові.  Але  коло  плота  то  таки  добрий
час  помучився,  бо  одно,  що  з’їв  борщу  повну  миску,  а  друге:
за  кождим  разом,  як  лише  мигне  з  нього,  так  він  і  нагадає
собі  тарганів,  як  їх  розкусював,  що  ще  йому  дуже  вритно
стає.  Таке-то!  Яка  надія  була  на  борщ,  а  він  от  як  ізмарну-
вався.  Не  одно  на  світі  так  марно  проходить!
 Аниця  ж  покинула  цебер  та  стала  посеред  хати  ні  жива
ні  вмерла.
 Бідний  мій  світку!  Що  тут  робити  та  що  тут  діяти?
 Вибігла  вона  до  чоловіка  та  й  таки  доправди  не  знає,
як  собі  порадити:  заткати  його  не  заткає,  а  конечне  щось  та
треба  робити.  Отож  вона  стала  навкруг  нього  ходити  та
відказувати:
 —  Най  господь  бороне  та  заступить  усіх  ірщених  та  й
нас.  Це  якесь  наслання.  Це  пороблено.  Хтось  і  нам  завидує,
не  діждав  би  днинки  святої  побачити!
 А  Іван  як  викинув  із  себе  борщ  аж  десь  до  тогідної  пас¬
ки,  то  взяв  стогнати.  Постогнав-постогнав,  пустився  колика
та  трохи  не  впав  до  землі,  але  Аниця  піддержала  та  й  уве¬
ла  до  хати.  Іван  висадився  на  піч,  ляг  на  заді  та  й:
 —  Відай,—  каже,—  вже  не  дочекати  до  завтра.
 Аниця  й  собі  зажурилася,  забула  й  про  вечерю,  не  спить
 усю  ніч,  бо  то,  як  той  каже:
 На  печі  на  заді  сидить  потіха,
 З  неї  ся  суне,  як  просо  з  міха.
 19

НІ
 Занедужав  Іван,  із  печі  не  встає,  а  Аницю  вже  й  робота
не  береться.  Переказує  піп  через  людей  до  Івана,  щоби  йшов
дожинати,  ба  й  посилає  нарочно  наймита,—  не  йде  ні  Іван,
ні  його  жінка.  Отець  Кабанович  розсердився.
 —  Що-то,—  каже,—  мужик  гнилий!  Не  йшла  би  тота
жебрачія  робити,  але,  пані,  п’є  дома!  Пішов  би  я,—  каже,—
сам  до  нього  та  порозгонив  би  лайдаків  (бо  це,  пані,  заги¬
бель  народа),  але  тепер  ніяк:  така  духота  надворі,  що  прий-
деться  пропасти!  Та-бо  ця,  пані,  духота  не  лиш  мені  шко¬
дить,  але  й  моїй  пшениці,  бо  десь  песі  мужики  тепер  нічого
не  роблять,  десь  один  із  другим  зайшов  у  кукурудзи  в  холод
та  й  спить,  а  робота  пропадає  (геть  руський  нарід,  пані,
ледачіє:  піде  до  крамарів  у  найми).  Коби  ж  я  так  міг  вихо¬
питися  в  поле,  я  ж  би  їм  показав,  якби  якого  не  застав  при
роботі.  Але  тепер,  пані,  неможлива  річ  вийти,  а  вечором  хоч
і  вийду,  то  мужики  холодом  візьмуться  до  роботи.  Але  ж
духота!  Кортить  мене  в  сад  у  холод,  та  й  ніяк.  Най-ко  до  пе-
редвечора;  не  піду  в  поле,  то  хоч  до  того  Йвана  навідаюсь.
 Упередвечорі  по  тій  дорозі,  що  попри  Иванову  хату,  так
то  не  бочка  котиться,  не  віз  із  снопами  сунеться,  це  отець
Кабанович  не  то  качається,  не  то  йде;  неначе  та  в  байці,  що
одного  часу  та  якось,  бачу,  таку  штуку  втяла,  що  ні  їхала,
ні  йшла,  ні  летіла,  ні  пливла;  отак  і  отець  Кабанович.  Прав¬
да,  зблизька  придивитися,  якось  він  тими  ногами  перебирає;
так  же  не  двома:  тим  двом  помагає  ще  палиця,  груба-пре-
груба  бучяла.  Отець  не  носить  палицю  з  ласки  та  на  втіху,
але,  очі  видять,  йому  її  треба,  так  як  у  сльоту  під  вагу  тре¬
тього  коня.  Та  доправди  ішов  він  так,  як  слабі  конята  з  ва¬
гою  болоттям:  пройде,  що  пройде,  та  й  стає  віддихуватися.
Та  й  усотався  ж:  лице  йому  посиніло,  очі  наверх  вилізають,
голова  аж  убік  перекривилася  так,  що  крихітку  було  й  шиї
видко  (а  це  дуже  рідко  лучається).  Таку-то  жертву  зробив
із  себе  отець  Кабанович,  заки  зайшов  перед  Іванову  хвірт¬
ку.  Та  тут  лиш  рукою  махнув:
 —  Це,—  каже,—  й  гадки  нема  пропхатися.
 Отже,  він  віддихався,  уймив  палицю  в  обі  руці  ціпко,
припер  долішній  кінець  до  землі  та  й  увалив  на  неї  всю
ваготу  свого  тіла.  Дарма,  що  палиця,  груба-прегруба  бучя-
ла,  аж  угризлася  в  землю,  ще  й  угнулася  під  ним.  Таке  собі
отець  Кабанович  прибрав  місце  та  й  заверещав  на  все  гор¬
ло  так,  аби  аж  до  хати  голос  дійшов:
 —  Чому  ви  на  роботу  не  йдете?  Пияки,  злодії!  Я  вас  у
кримінал  віддам!
 20

Якраз  у  цей  час  Аниця  поралася  коло  печі:  готовила  ве¬
черю  для  Йвана.  Випросила  у  сусіда  трохи  молочка,  бо  на
неї  такий  час  найшов,  що  хоч,  як  то  кажуть,  за  боки  та  нав¬
присядки:  є  вода,  ще  коби  муки,  та  й  готова  кулеша.  Сама
Аниця  жила  пісною  барабулею,  а  для  Йвана  то  десь  омасті  •
випросить,  то  борщик  забілить,  а  тепер  ось  приспособила
молочка,  бо  з  Іваном  щось  недобре  коїлося.  Він  від  самого
досвітку  раз  у  раз  йойкав  та  приповідав:
 —  Тото  ми!  Тото  ми!  йой,  тото  ми!
 —  Та  як  вам,—  допитується  Аниця,—  болить?  Гірше
вам?
 А  Іван:
 —  Тото  ми!  Йой,  тото  ми!
 Аниця  в  гадках  стала  та  в  голову  заходить:  «От,  умре...
бідний  мій  світку!..  Недоїдає.,  це  від  лихого  харчу...  а  то  не¬
ма,  хоть  гинь!  Скочити  хоч  де  молочка».
 Сюда-не  туда  постаралася  вона  того  молочка  та  й  як¬
раз  у  ту  хвилю,  коли  піп  ізверещав  коло  хвіртки,  готовила
його,  та  на  крик  покинула,  а  сама  з  хати.
 Як  узріла  попа  коло  хвіртки,  то  так  гейби  їй  поза  шкіру
мурашки  пополазили.
 «Ага!  Це  на  роботу»,—  погадала  Аниця,  пустилася  по¬
пові  до  рук  та  й:
 —  Так  і  так,—  уповідає,—  знемагає  мій  чоловік.  Оноді
ізТв  студеного  борщу,  а  там  лучилося  щось  із  троє  зеренців
бобу...  чи  що,  ізбридив  собі  та  й  заслаб.
 Вона  вже  й  не  розповідала  за  свою  догадку,  що  то  по¬
роблено,  бо  отець  Кабанович,  великий  народолюбець  (і  «Ді¬
ло»  пренумерує),  нищив  у  народі  забобони.  Не  раз,  піди  хто
до  ворожки  або  хоч  натякни  що  за  відьми,  так  піп  зараз:
«Ти  грішнику,—  каже,—  бог  за  тебе  всіх  русинів  карає.  За
покуту,—  каже,—  принесеш  мені  на  церков  гарнець  раків
та  й  два  дні  підеш  на  толоку».  А  відтак,  по  такім  патріотич¬
нім  подвизі,  сам  пускає  безіменно  дописи  в  газети,  що  в  та-
кім-то  і  в  такім  селі  жиє  такий  і  такий  священик,  отець  Ка¬
банович,  великий  патріот  і  народолюбець,  що  нищить  тем¬
ноту  межи  народом  і  засіває  зерна  просвіти.  Слава  ж  йому,
мовляв,  за  те;  дай  боже,  аби  такі  люди  й  на  камені  роди¬
лися!
 Одначе  хоч  Аниця  й  промовчала  за  пороблення,  то  попо¬
ві  й  та  бесіда  не  була  по  душі.
 —  От  який  мені,—  крикнув,—  пан  вельможний,  ізбриди-
лося  йому!  Аді,  жебрачія:  збридилося!  Знаю  я  вас,  дармої¬
дів:  лінь,  не  хоче,  пані,  робити  або  де  перепився.
 Аничка  на  це  борзенько  залепетала:
 21

—  Бігме,  паноченьку,  правду  вам  кажу.  Дай  господоч-
ку  милосердний,  аби  я  з  оцього  місця  не  рушилася,  аби  ме¬
ні  руки  покрутило,  аби  мені  ноги  відоймило,  аби  мені  очі
повилазили,  аби  мені  мову  умкло,  як  брешу.  Бігме,  пано¬
ченьку,  ізбридив  собі  та  й  заслаб.  Я  вже  собі  гадкувала  й
до  знахарки,—  вирвалося  Аниці,  але  вона  зараз  перестала.
 Так  же  піп  не-в  тім’я  битий  —  його  не  обдуриш:
 —  То  так?  Тобі  до  знахарки  захочується,  тобі  до  дияво¬
ла?  Того  ти  так  бідуєш:  то  все,  пані,  кара  божа.  Прийди-но
ти,  сарака,  до  сповіді,  бо  як  ізволікатимеш,  то  я  тобі,  пані,
й  покути  не  дам.
 Аничка  спудилася:
 —  Я,  паноченьку,  більше  не...  те,  я...  От  я  із  своїм  ради¬
лася,  чи  нам  до  знахарки,  чи  службу  наймити!  Та  мій  ста¬
рий  не  похочує:  «То,—  каже,—  до  знахарки  треба  на  друге
село,  та  й  то  ще  їй  треба  щось  і  дати,  а  в  нас  дасть  біг,  а
службу,—  каже,—  в  своїм  селі  мож  наймити,  та  й  то  відро¬
биться;  а  воно,—  каже,—  однако  помагає».
 —  Службу,—  каже  піп,—  то  й  я  радив  би  тобі,  лиш  іще
здалося  би  й  до  лікаря  поїхати.  Чоловік  повинен  уживати
земських  способів  на  слабість,  та  й  на  духовні  не  забувати,
бо  всяка  слабість  із  допусту  божого.  Тому  тобі  треба  й  лі¬
карської  помочі,  і  службу  божу  наймити.
 —  Та  я  рада  би,  паноченьку,  до  дохторя,  бо  кажуть,  що
помагає,  але  в  мене  нема  й  крейцера,  паноченьку,  нема.  Я  би
просила  ласки  божої  та  й  вашої,  чи  ж  би  ви  нас  не  запомог¬
ли  хоть  левом,  а  ми  би  відробили.  Та  й,  може  би...  конинку,
паноченьку!  Бігме,  паноченьку,  я  би  й  відробила,  і  щосвята
церковного  на  толоку  ходила  бих,  а  взимі  то  й  у  будню
днину.
 Панотець  призадумався.
 —  Вас  варто  запомагати?  Тепер  ти  мені  і  з  цим,  і  з  тим,
а  як  я  тогід  посилав  за  тобою  на  толоку,  то  ти  ще  й  писок
розпустила:  «Не  піду,—  каже,—  на  попа  робити,  най  собі
найме!»  А  тепер  ось  як:  і  відроблю,  і  на  толоку,  і  це  і  те.  Ні!
Посіяла,  збирай:  наймав  я,  найми  ж  і  ти.  Гадала-сь,  багато
мені  лиха  вдієш,  аж  це  прийшла  коза  до  воза.
 Аничка  аж  до  землі  кланяється,  та  зозулею  просить,  та,
неначе  та  дитина,  оправдується:
 —  Бігме,  паноченьку,  не  казала  я  таке.  То  вам  понабрі¬
хували.  Не  пішла-сми  тогід,  бо  ніяк  було,  ба  цесе,  ба  тото.
А  тепер,  бігме,  паноченьку,  правду  вам  кажу,  ходитимем
обоє,  коли  загадаєте.  Бо  і  що  ж?  Коло  хати  в  мене  роботи,
що  за  нігтем,  а  то  аби  перегодуватися  хоч  дома,  хоч  у  доб¬
рих  людей.  Я  готова  коло  вашої  роботи  й  днювати  й  ночува¬
 22

ти,  чи  в  полі,  чи  коло  хати,  бо  я  вже  гадкувала,  коби  на
службу,  а  воно  однаково:  аби  перегодуватися.
 Піп  ніби  знехочу  заговорив:
 —  Та  вже...  аби  не  говорили  люди,  що  я  без  милосердія.
Та  прийди.  Лиш  мені  все  щось  гейби  шептало,  що  ти  мене
обдурюєш.
 Аниця  хотіла  говорити,  та  піп  не  дав:
 —  Но,  но,—  сказав,—  не  ляпай.  Ти  хоч  кого,  то  перегово
рила  би:  масненька  ти  на  язик.  Пам’ятай  же,  щоби-сь  від¬
робила,  бо  я  обезвічив  би  тебе.  Уже  тобі  дам  лева  та  й  ту
кобилу.
 По  цім  слові  покотився  піп  додому,  а  Аниця  побігла
в  хату  доготовлювати  вечерю.
 IV
 Та  й  для  отца  Кабановича  готовилася  дома  вечеря.  Про
неї-то  собі  й  міркував  отець,  вертаючи  додому:  «Як  то  доб¬
ре  вийти  де  на  хвильку  з  хати:  от  прийду,  вечеря  буде  вже
готова  та  й  смакувати  буде  мені,  бо  я  трохи  протрясся.
А  славні  шницлі  знає  моя  пані  приготовляти,  дуже  славні,
тільки  чоловікові  приїдається,  усе  м’ясо  та  м’ясо.  Взагалі
все  приїдається.  От  у  піст  риба  зразу  така  смачна,  а  відтак
уже  не  теє».
 Так  гадкуючи,  не  стямився  отець  Кабанович,  коли  вчи¬
нився  перед  дверима  своєї  хати.  Пересадився  через  поріг  до
світлиці,  сів  на  крісло  та  й  нудиться;  а  зіпрів,  як  коли  ті
змолотники  серед  літа  вполудне.  Продуває  отець  навкруг
себе,  роздягається,  обтирає  піт:  нічого  не  помагає.  Закли¬
кає  отець  до  себе  жінку.
 —  Чи  тобі,—  питає,—  не  так  душно,  як  мені?  Я  вже,
бігме,  не  можу  витримати.
 —  Тото  мені  дивно,—  говорить  попадя,—  ти  не  багато
ситший  від  мене,  а  такий  слабий  на  духоту.  От  я  й  пона-
двірку  кручуся,  і  коло  печі  пораюся,  а  все  якось  витримую.
 —  Тим-бо  то,—  каже  отець,—  тобі  не  штука  витримува¬
ти,  коли  маєш  щось  до  роботи:  при  роботі  за  все  забува¬
ється.
 —  А  ти  пішов  би  іскупатися,—  радить  попадя.
 —  Так  я  й  сам  над  цим  гадаю.  Та-бо  тяжко,  бо  дуже
далеко:  заки  зайдеш  у  гай,  то  розтопишся.  Поміркуй  лиш:
іти  дорогою  —  дуже  далеко,  а  стежкою  невигідно.  Відси
мені  не  горе  перейти  через  дорогу  до  церкви,  але  там  треба
перелаз  перелазити.  Та  ще  й  високий  то  перелаз!  Мушу  ска¬
зати,  пані,  в  неділю  на  службі,  аби  його  вменшили.
 23

—  Та  ти  взяв  би,—  радить  попадя,—  газети  відчитувати.
Не  мудра  я  на  цім,  але  бачу,  що  газетами  мож  так  забави¬
тися,  як  і  картами.
 —  На  лиха  мені  твоїх  газет:  не  хочеться  мені  з  ними  за¬
ходити,  бо  то  не  по  моїх  переконаннях.  Донедавна  прену-
мерував  я  «Червоную  Русь»,  то  прозивали  москалофілом.
А  отець  Філемон  радив  «Діло»  брати:  «То,—  каже,—  ліпше
за  нашою  справою  стоїть;  от,—  каже,—  помістило,  ще  й
осібною  відбиткою  видало  «Відозву  краківських  взаїмних
убезпечень»,  а  «Червоная»  і  словом  не  згадала».  Я  й  узяв
«Діло»,  та  не  хочеться  читати:  не  по  моїх,  пані,  переконан¬
нях.  Десь,  чую,  по  інших  краях  кождий  стан  має  свій  орган,
а  русини  на  таке  не  можуть  здобутися.
 —  То  я  зіправди  не  знаю  тобі  порадити,—  говорить  по¬
падя,—  може  би-сь,  писав  що  до  газет.
 —  От,  правда,—  каже  піп,—  я  ще  до  «Діла»  не  допису¬
вав...  Але  ні,  серце,  уліті  я  не  тото...  я  й  до  «Червоної»  вліті
не  дописував;  узимі  так  —  інша  річ.  Я  би  радше...  От  я  зро¬
бив  би  тобі  одну  пропозицію.  Коби  ти  коло  мене  посиділа.
Покинь,  серденько,  роботу  та  посидь  ізо  мною.
 А  попадя:
 —  Таже  я,—  каже,—  не  тото...  Лишень  що-м  розчал  а  ве¬
черю,  а  наймичка  сама  зі  шницлями  не  дасть  собі  ради.
 —  От  ти  скажи  наймичці,  най  ізробить  намість  шницлів
(бо  й  так  приїдаються)  печеню,  а  сама  заходи  до  мене.
 Попадя  зайшла  у  кухню  та  й  почала  сварити  наймичку:
 —  Дівко!  Дівко!  Що  ти  на  світі  божім  гадаєш?  Та  ти
до  цього  часу  ще  не  знаєш  шницлі  робити?  Кілько  я  тебе
вчу  та  все  гадаю:  от  буде,  кажу,  поміч.  А  то  ти  задурно  їси.
Я  осьде  слаба,  не  можу  в  кухні  сидіти,  та  хіба  вже  й  не  роз¬
пинати  шницлі,  хіба  спечи  те  м’ясо,  та  й  уже!
 —  Таже  я,  їмосць,  уже  знаю  шницлі  робити,  —  гово¬
рить  наймичка,  —  як  їмосця  слабі...  лиш,  господи,  з  чого
би  це?
 —  Пантруй  свого!  Не  допитуйся!  —  крикнула  попадя.—
Бери  та  спечи  тото  м’ясо.  Лиш  озьми  та  попсуй.  Я  ж  би  то¬
бі  показала!  Ні  я,  ні  панотець  не  могли  би  їсти,  бо  обоє  щось
знемагаєм.  Засунь  берзенько  м’ясо  та  й  обходься  без  мене.
А  якби  мене  доконечне  було  треба,  то  через  двері  заклич.
Лиш  якби  я  не  виходила,  то  ти  не  чипи  під  дверима  та  й  не
зазирай,  але  берися  сама  до  роботи...
 По  цих  словах  попадя  пішла  в  покої.
 24

V
 «Тота»  кобила  мала  вже  тридцять  рік  без  одного:  шіст¬
десятого  й  першого  року  у  дев’ять  день  побачила  сонячне
світло.  Брикала  вона,  кілько  брикала,  а  відтак,  як  то  в  кін¬
ськім  роді  водиться,  пішла  в  шлею.  Зразу  ходила  в  бричці,
та  відтак  таскала  плуг.  Аж  під  саму  зиму  життя  прозвали
її  «Галеною»  та  й  призначили  під  верх  попові.  Але  прий-
шлося,  часи  змінилися:  кобила  на  одно  око  осліпла,  а  на
друге  ще  перед  тим  не  виділа,  а  піп  не  міг  уже  в  теплу  дни¬
ну  возити  свого  черева,  бо  воно  ані  руш  не  браталося  з  сон¬
цем.  Та  й  відтепер  піп  заситів  у  покоях,  а  кобила  заклякла
в  стайні.  Там  вона  й  на  одну  ногу  вкалічіла  та  й  зовсім  іс-
тратила  свою  давню  вдачу.  Тепер  годується  лиш  соломою:
для  мене,  старої,  мовляв,  і  цього  доста.  Так  же  ж  їсть  ту
солому  раз  попри  раз:  молодим  гуляти,  а  мені,  старій,  мов¬
ляв,  за  смерть  гадати.  Не  йде  вже  й  до  шлеї;  мені,  старій,
мовляв,  час  уже  спочивати,  а  молоді  най  світ  перевертають,
її  солома  з  ясел  іде  під  молодих  коней  на  стеління:  це,  мов¬
ляв,  яйце  береться  мудріше  від  курки.  Підупала,  сарака,  на
здоров’ю,  кашляє,  іспала  з  тіла:  по  ребрах  міг  би,  неначе
по  драбині,  лазити;  та  й  красу  свою  стратила:  зшибла  лівий
клуб.  Зате  ж  вона  статтю  височенна,  під  саму  стелю:  не  з
будь-якого  роду.
 На  другий  день  по  розмові  попа  з  Аницею  зайшла  зміна
в  дотеперішнім  житті  кобилячім:  досвіта  прийшла  Аниця
з  батогом.  Заки  Петро,  попів  наймит,  пішов  до  колешні,  та
вивів  Галену,  та  запряг  до  старого  воза,  Аниця  вимучила
через  руки  в  попа  лева,  сіла  на  віз,  узяла  віжки  в  руки  та
й  займила.  Сухоребра  Галена  неначе  чобана  пішла:  її  зад
пересовувався  з  боку  на  бік.  Мухи  роєм  кинулись  на  неї,
а  вона  спустила  вуха  та  лиш  хвостом  іноді  махне,  гей  від
нехочу.  Принеслася  якось  перед  Іванову  хату,  стала  та  й
дожидає,  заки  газда  вийдуть  із  хати  та  примістяться  на
возі.
 Аниця  виводила  Йвана,  як  старця:  лице  його  почорніле
застелилося  сивими  пишками,  очі  запалися,  ноги  не  служи¬
ли,  а  до  того  Аниця  одягла  його  в  старий  дірявий  сардак,
підперезала  перевеслом  із  околота  та  й  веде  босого.  Сама
Аниця,  наче  його  донька  (лиш  трохи  поблідла)  убралася
в  новий,  великодній  сардак,  у  перемітку  та  й  у  чоботи  (усе
своє  придане).  Чоботи,  правда,  не  були  лишень  її,  але  Йва¬
нові.  Через  літо  вони  дурно  стояли,  зате  взимі  ішли  або  на
Аницю,  а  тоді  Йван  дома  сидів,  або  на  Йвана,  а  тоді  Аниця
в  хаті  лишалася.  На  возі  Аниця  за  погонича  сіла  спереду,
 25

а  Йвана  примістила  іззаду.  Він  уполовині  сидів,  а  вполови-
ні  лежав;  ноги  його  були  накриті  старою  веріткою.
 Гонить  Аниця  сліпу  кобилу,  кобила  сопе,  як  три  міхи,
шпотається  та  ступає  непевно,  як  коли  би  земля  мала  під
нею  провалитися.  Бо  то  воно  не  штука  говорити:  цей  їде
сліпою  кониною,  той  їде  сліпою  кониною,  але  як  їде?  Тут
треба  в  сліпу  кобилу  перекинутися  та  пізнати,  що  вона  собі
гадкує.  Отож  вона  йде,  нічого  перед  собою  не  видить,  лиш
темноту  і  темноту,  та  й  здається  їй,  що  вона  десь  на  кінець
світу  зайшла,  що  далі  вже  землі  не  стає.  Так  вона  заки
ступить,  то  все  трібує  —  є  ще  земля  чи  вже  ні?  Отак  коби¬
ла  випробувала,  що  земля  є  аж  за  село,  а  тут  —  западаєть¬
ся;  тож  вона,  небагато  гадаючи,  бере  та  й  стає:  от  уже,  мір¬
кує,  від’їхала-м  своє.  Та  тут  Галену  як  уперезав  батіг  по
крижах,  то  на  ній  аж  шкіра  стряслася:  не  знала,  дурна
конина,  що  тут  не  земля  западається,  але  гора  починається,
так  треба  спускати.  Аниця  піймала  ціпко  віжки  та  й  дер¬
жить,  аж  подається  назад.  Кобила  штульгук-штульгук,  звер¬
нула  з  дороги  та  й  беркиць  в  окіп!  І  ні  гадки  вставати:  на¬
ткнулася  мордою  на  траву  та  й  гризе,  аж  грузею  заїдається.
Що  Аниця  бідкається,  що  в’єкає,  що  січе  кобилу,—  ані  суди,
боже!  Скочила  вона  до  крайньої  хати,  упросила  добрих
людей  помогти:  здоймили  Галену  на  друках,  та  й  гайда  в
божу  путь.  Аниця  вже  не  сідала,  але  вела  конину  в  руках.
Отже,  їзда  не  дуже  борзо  йшла,  бо  Галена  тягне,  кілько
тягне,  а  нараз  стає  собі,  як  молода  на  весіллі,  робить  із  се¬
бе  кавулю,  згинає  шию  вбік,  дістає  мордою  аж  до  задньої
лопатки,  гризе  та  й  кланцає  зубами.  Дарма  що  до  міста
була  несповна  миля,  вони  приїхали  там  десь  в  обід.
 У  місті  майже  нічого  не  зорудували  в  хосен  Івана,  а  тіль¬
ки  довідалися,  що  за  лева  ліку  не  найти.  Лікар  узяв  за  ог¬
лядання  70  кр.  та  й  записав  рецепту.  Аниця  гадала  зразу,
що  то  ліки,  що  ту  картку  має  Іван  проковтнути,  та  й  запита¬
лася  лікаря,  чи  то  з  хлібом  із’їсти,  чи  з  водою  випити.  Але,
як  їй  лікар  роз’яснив,  що  це,  каже,  лиш  такий  квиток,  а  на
нього  в  аптеці  ще  треба  ліки  брати  та  й  то  ще  за  них  запла¬
тити,  тоді  Аниця  привела  Йвана  до  воза,  посадила  його  зза¬
ду,  сама  сперлася  на  полудрабок  та  й  трохи  не  з  плачем
проговорила:
 —  Я  цього  надіялася:  скоро  піп  справляє,  то  вже  воно
щось  не  так.  йому,  бачу,  мало,  що  в  нього  каса  позичкова,
але  ще  хоче  з  кождої  хати  по  дві  шістки  на  якусь  ніби  чи-
тарню.
 Із  цею  читальнею,  що  за  неї  набилює  Аниця,  отак  було:
жалувався  раз  піп  перед  попадею,  що  таки  вмру,  каже,
 26

з  нудів.  Тож  попадя  нарадила  йому,  щоби  заклав  у  селі
читальню,  то  все  буде  розривна.  Піп  зараз-таки  в  неділю
сповістив  у  церкві,  що  най  кождий  мужик  зложить  по  20  кр.,
то  заведуть  собі  читальню,  дуже  хосенне  діло  і  богу  миле.
Одначе  згоді  покинув  ту  гадку  —  раз  тому,  що  вліті  ходити
би,  а  друге:  відрадив  йому  дідич.
 VI
 Вертаючи  додому,  Аниця  не  втерпіла  та  й  повернула  на
друге  село  до  знахарки.  Знахарка,  славна  баба  при  полозі
на  цілу  околицю,  обізріла  Йвана  та  й  запиталася  про  при¬
чину  слабості.  Йван  було  хотів  говорити,  та  Аниця  не  дала:
 —  Ви,—  каже,—  мовчіть,  я  сама.  Вони  в  мене  маломов¬
ні,  так  уже,  бачу,  змаленьку.  Слабі  вони  й  до  роботи  й  до  бе¬
сіди  неговірки.
 Тепер  Аниця  стала  розповідати  геть  усе  від  свого  под¬
ружжя.  Скільки  раз  і  Йван  хотів  до  бесіди  своє  слівце
втрутити,  то  Аниця  все  казала  йому  мовчати,  а  сама  до  зна¬
харки  приповідала:  вони  в  мене  маломовні.
 З  тої  бесіди  довідалася  знахарка,  що  Аниця  віддалася
за  Йвана  тому,  що  її  кревні  радили,  бо  парубок,  казали,  їй
не  лучиться,  а  за  вдівцем,  дасть  біг,  може,  й  чого  доробить¬
ся.  А  Йван,  маломовний  він  та  й  слабий  до  роботи,  тілько
робить,  що  знемагає  раз  у  раз.  Та  Аниця  й  на  це  не  жалува¬
лася  би,  але  в  них  є  хатчина  та  й  помірочок,  то  не  тілько
цього  хісна,  кілько  короводів  за  податки.  Давно  вже  Аницю
гадки  збирали  на  службу,  так  же  жаль  покидати  усе:  хоч
маломовні,  та  щире  в  них  серце.  На  щастя,  дітей  у  них  нема.
Та  хоч  вороги  й  підоймають  їх  на  сміх,  що  це  дєдя  з  донь¬
кою  жиє,  хоч  гірко  їм  хліб  приходить,  то  вона  все  собі  не
міркувала  би,  лиш  коби  не  слабість.  А  то  й  оноді,—  тут  Ани¬
ця  розповіла  за  таргани.
 Знахарка  вислухала,  вислухала  все  дочиста  та  й:
 —  Не  бійтеся,—  каже,—  воно  перейде.  Це,  відай,  на  про¬
пасницю  заноситься,  але  бог  помилує,  перейде.  Нате  вам  це
зілля,  киньте  пучку  до  окропу  та  й  дайте  на  ніч  напитися  —
на  поти.  А  я  би  вам,  любко,  таки  радила  на  службу,  тепер,
однако,  далі  по  роботах,  у  нашого  професора  нема  наймич¬
ки,  там  би  вам  було  святе  життя.
 Іван  та  й  Аниця  згодилися:  повернули  до  професора,  та
й  за  тиждень  Аниця  мала  прийти  на  службу.
 27

VII
 Минув  тиждень,  Іван  понадвірку  походжає...  ба  ні,  то
так  було.
 СІонце  стояло  над  заходом.  Освітило  жовто  Иванову  ха¬
ту,  Йванів  пліт,  Иванове  паця  та  й  Йвана  самого,  що  сидів
на  приспі  та  й  сокотив  паця,  аби  до  хорім  не  забігло.
 —  Ти,—  говорив  Йван  до  пацяти,—  пасися  чемно,  та  й
не  будь  пацям:  не  пхайся,  де  тебе  не  просять.
 Аниця  за  той  час  віднесла  попові  пшеницю.  Це  за  коби¬
лу  та  й  за  того  лева.  Аниці  лучилася  добра  служба,  тому
Йван  віджалував  пшеницю.
 Та  з  попом  нелегка  справа.  Він  як  учув,  що  Аниця  заду¬
мує,  так  таки  трохи  не  сказився.  Та  й  мав  за  що:  тут  Аниця
присягала,  що  відробить  та  на  толоку  ходитиме,  а  то  —  при¬
носить  збіжжя.  Піп  прямо  не  міг  цього  порозуміти:
 —  Як  таки?  Плакала,  благала,  та  й  обдурила!  Гей,  люди
добрі,  де  ж  тут  уже  правда  на  світі?!  Тут  небезпечне  хтось
проти  усього  святого  бунтує  нарід,  а  він  без  того  дикий!
 Дарма  що  літо:  отець  Кабанович  виготовив  на  ту  тему
допис  до  «Діла».  Незабавки  вийде.
 Дістала  там  Аниця,  що  дістала,  але  збіжжя  лишила  та
й  вернулася  додому.  Застає  Йвана  на  приспі.
 —  А  що  казав  піп?
 —  А  що  ж  би?  Казав,—  каже,—  що  мужик  крутнею  жиє.
 —  Неправда!  Не  крутнею  мужик  жиє,  а  знаєш  чим?
 —  Чим?  Хіба  правдою!
 —  Де  там  правдою!  Ні  правдою,  ні  крутнею  мужик  не
жиє,  а  знаєш  чим?
 —  Чим?
 —  Лумерами,  коли  хоч  знати.
 —  Як?  Якими  лумерами?
 —  Такими!
 —  Що  це  ви  вигадуєте?  Якими  лумерами?
 —  А  ось  як:  кождий  мужик  має  свої  дев’ятеро  лумерів.
Перше  лумеро  —  мужик  оре;  друге  лумеро  —  мужик  воло¬
чить;  третє  лумеро  —  мужик  сіє;  четверте  лумеро  —  мужик
жне;  п’яте  лумеро  —  мужик  в’яже  та  й  звозить;  шосте  луме¬
ро  —  мужик  молотить;  сьоме  лумеро  —  мужик  віє;  осьме  лу¬
меро—  мужик  несе...  ба  ні!  Гидно:  тут  знов  інакші  лумера:
перше  лумеро  —  мужик  несе,  де  кажуть;  друге  лумеро  —
мужик  несе...  третє...  та  цих,  мой,  таких  лумерів,  що  звізд
на  небі,  що  піску  в  морі!

ВАСИЛЬ
СТЕФАН  И  К
 МОЛОДІ
 попи
 Радикали  вже  кілька  років  як  сточили  війну  з  попами.
Лишилася  лишень  слава,  що  мужики  насиділися  по  ареш¬
тах  за  образу  церкви  або  обряду,  що  попи  відтогди  страти¬
ли  віру  серед  народа.  Де  мужики  більше  сиділи  в  арешті,
там  менше  є  доходу  попові.  Нині  піп  і  мужики  не  є  прия¬
телями,  але  жиють  коло  себе,  як  можуть.  А  ті  молоді  попи,
що  ще  не  засмакували  війни  з  мужиками,  що  тепер  наста¬
ють  по  селах  —  то  вони  пускають  перші  стріли  до  нової
війни.
 У  повіті  снятинськім  є  таких  попів  кілька.  Вони  прикли¬
кають  поєзуїчених  василіян  на  місію  і  закликають  не  чита¬
ти  радикальних  часописів,  не  єднатися  в  радикальні  това¬
риства  і  не  товаришувати  із  знаними  радикалами.  Зато
закладають  братства  серця  Ісусового,  присилають^свої  кни¬
жечки  і  газету  місійну.  Якби  вже  не  шкода  очей  аби  ті  книж¬
ки  читати,  то  шкода  того  скупого  часу,  який  мужик  має  на
читане.  А  найбільша  шкода  таки  того,  що  таких  релігійних
товариств  і  книжок  мужики  довго  не  хотять  держатися.
 І  виходить  молодому  попові  ясно  як  на  долоні,  що  хтось
 мусить  ті  товариства  розбивати  і  що  мужики  є  дуже  непо-
божний  народець.  А  як  так  є,  то  війна  мусить  бути.  І  зач¬
неться  знов  заволікати  мужиків  до  арешту,  а  доходи  попові
ще  гірше  спадуть.  О.  Вакулінський  у  Русові  і  о.  Салі  в  Сте-
цевій  станули  вже  до  війни  з  мужиками  за  те,  що  братства
серця  Ісусового  розпадаються.  О.  Салі  навіть  револьвер
 з  собою  носить,  бо  вигадав  собі,  що  ті,  котрі  не  хотять
«архиримського  братства»,  конче  наважилися  його  життя
взяти.
 29

Більше  не  буду  писати  за  сих  молодих  попів,  бо  надто
смішно  вони  виглядають  у  тій  своїй  борбі  з  радикалами  і  з
мужицькою  безбожністю.  Василіянин  Ортинський  говорив
десь  промову  місійну  коло  Стрия,  але  так,  що  аж  мусів  кри¬
чати  на  цісаря  Иосифа  II,  що  забрав  черцям  землі  і  села  і
не  позволив,  аби  величезні  маєтки  йшли  на  бездітних  лю¬
дей.  За  то  Ортинського  чіпнув  прокуратор.  Але  василіянин
сказав,  що  недомагає  щось  на  голову,  що  як  розбіжиться
з  бесідою,  то  сам  не  знає  що  говорить.  Лікарі  мають  тепер
осудити,  чи  Ортинський  має  голову  на  місці.  Якби  радикали
так  пробували  говорити,  а  потім  прокураторові  казати,  що
то  дурна  голова  винна,—  то  донині  відай  всі  сиділи  би  в
шпиталях  для  варіатів.  Тому  кажу,  що  борба  сих  молодих
попів  з  радикалами  смішна.  Ми  зварійованих  людей  ще  не
напудилися.
 А  сі  закиди,  що  попи  роблять  радикалам,  то  чиста  на¬
пасть.  Кажуть  попи,  що  радикали  хотять  змінити  релігію  і
довести  нарід  до  безвірства.  Тимчасом  давні  попи  хотіли
конче  православія,  теперішні  поскидали  трираменні  хрести,
позаводили  братства  зегса  Легизо^едо1  і  хотять  церкву
спольщити.  О.  Курпяк  у  Карлові  доти  воював  з  людьми,  до¬
ки  не  зачали  хрестити  діти  по-православному  і  хоронитися
з  попом  православним.  Не  міркують  наші  попи,  що  се  їх
найліпший  упадок,  бо  за  православієм  іде  як  тінь  штунда  —
безпопівство.  Чи  радикали  винні  сьому?
 Така  сама  напасть  і  з  мужицькою  безбожністю.  У  всіх
наших  церквах  щонеділі  повно  мужиків.  Багато  з  них  дрі¬
має  з  утоми,  але  се  найліпше  свідоцтво  побожності.  Панок
якби  був  такий  утомлений,  то  пішов  би  спати,  а  наш  без¬
божний  мужик  іде,  сарачьи,  до  церкви  і  хоть  дрімає,  а  сло¬
ва  божого  рівно  слухає.  Напасть  та  й  годі.
 Але  в  сій  напасті  є  одна  правда.  Попи  не  годні  зважити¬
ся  сказати,  що  радикальна  партія  їм  тому  така  немила,  що
вона  єднає  в  собі  всіх  бідних  і  покривджених  і  терплячих.
Не  м2ють  ще  так  відваги  як  о.  Ортинський  перед  прокурато¬
ром.  Але  чи  борше,  чи  пізніше  вони  мусять  се  сказати  і  тог-
ди  не  будем  уже  писати  за  попів  як  за  смішних  і  напасли¬
вих  людей.  Тогди  будемо  мати  явних  ворогів  —  а  се  нам
ліпше.
 1  Серця  Ісуса  (польськ.)

ПЕТРО
 КОЛЕСНИК
 „ГРІХ“
ПАТЕРА
ВІКЕНТІЯ
 (За  романом  «Поет  під  час  облоги»)
 ...По  обіді  пріор  зайшов  до  себе  відпочити.  Скинувши  ре-
веренду,  він  перехрестився,  не  роззуваючись,  ліг  горілиць
на  ліжко  й  одразу  ж  пірнув  у  звичну  солодку  дрімоту.  Всі
турботи  дня  відходили  кудись  далеко,  ставали  дрібними  й
непотрібними.
 Але  це  тільки  здавалось.  Чого  найбільше  в  світі  боявся
пріор,  що  висіло  над  ним,  як  дамоклів  меч,  і  ніколи  не  випа¬
дало  з  пам'яті,  це  —  доноси,  що  їх  у  монастирських  колах
ще  звуть  невинним  словом  «реферати».  Сам  ставши  пріором
завдяки  підступним  інтригам  проти  свого  попередника,  він
страшенно  боявся,  що  й  йому  хтось  скрутить  в’язи,  і  в  кож¬
ному  ченцеві  бачив  як  не  дійсного,  то  потенціального  доно¬
щика.
 Тривалий  час  все  йшло  гаразд.  Але  рік  тому  без  види¬
мої  на  те  причини  двох  членів  монастирського  конвенту  бу¬
ло  викликано  до  Кракова.  На  їхнє  місце  прислали  вчених
єзуїтів,  виучеників  римського  колегіуму  де  рутено.  Після
того  все  й  почалося.  Посипались  на  голову  пріора  від  вищо¬
го  начальства  всілякі  догани,  попередження  та  нагани.
Хтось  таємний  і  злостивий  почав  копати  під  ним,  копати
грубо,  але  з  диявольською  хитрістю  й  підступністю.  Одра¬
зу  ж  постало  пекуче  питання:  хто?  Хто  з  двох  надісланих
святенників  —  донощик?  Чи  наївно  прямодушний,  відданий
церкві  до  фанатизму  фратер  Фелікс,  що  із  скаженим  захва¬
том  береться  за  будь-яке  доручення  і  виконує  його  з  сата¬
нинською  винахідливістю,  точністю  і  жорстокістю  шпи-
ка-професіонала?  Чи  лагідний,  добрий,  мислячий  фратер
Вікентій,  що  до  всього  ставиться  із  скептичністю  вченого
 31

книжника,  покірно,  але  неохоче  береться  за  будь-яке  дору¬
чення  і  ніколи  як  слід  його  не  виконує?..  Як  же  дізнатися?
 Свого  часу  найсвятіший  папа  Урбан  VIII  заповідав  на¬
вернути  на  католицьку  віру  схід  Європи.  Тепер,  після  остан¬
ньої  енцикліки  папи  Лева  XIII,  справа  ця  остаточно  спливла
на  поверхню  політичного  життя.  В  зв’язку  з  нею  знову  по¬
стало  питання  про  уніатів,  цих  дволиких  янусів,  які  із  зна¬
ряддя  окатоличення  слов’янських  народностей  перетворили¬
ся  в  гальмо.  Щоб  зміцнити  свої  сили  в  Галичині,  Ватікан
вирішив  реформувати  орден  василіан,  поставивши  діяль¬
ність  його  під  контроль  закону  Ісусового  імені.
 Раз  уже  на  те  пішло,  пріор  і  вирішив  для  блага  церкви,
а  значить  і  блага  власного,  використати  зусилля  двох  рица¬
рів,  які  так  і  рвуться  на  бій.  Так  фратри  Фелікс  і  Вікентій
стали  розвідниками  єзуїтського  монастиря  в  краї.
 Щоб  відвернути  будь-яку  підозру  щодо  своїх  намірів,
пріор  зумів  відповідно  обставити  таємне  відрядження  сво¬
їх  агентів.  Виряджаючи  в  путь,  він  говорив  їм  урочисто:
 —  Вчені-астрономи  восени  цього  року  передбачають  по¬
яву  на  нашому  небі  комети.  Треба,  щоб  надбання  науки
послужили  справі  віри.  Розворушіть,  брати  мої,  василіан!
Пройдіть  дике  Підгір’я  з  кінця  в  кінець  і,  де  треба,  прове¬
діть  розвідку  на  славу  нашої  матері  церкви  й  на  поруганіє
диявола!..
 —  Амен!..—  сказали  в  один  голос  зворушені  фратри.
І  пішли  у  грішний  світ  як  воїни  церкви.
 А  тим  часом  кожен  крок  розвідників  пріор  заздалегідь
поставив  під  пильний  контроль  своїх  людей.  Кожен  промах
у  їхній  місії  буде  помічений  і  зафіксований.  Так  слід  про¬
вадити  облогу  ворога.  І  вже  перші  відомості  про  здійснен¬
ня  скандальної  місії  пріор  має.  Цікаві  відомості.  Але  фігу¬
рує  в  них  поки  лише  фратер  Фелікс.  Фратер  Вікентій  лиша¬
ється  сфінксом  нерозгаданим.  Добре  маскується  диявол  у
реверенді!
 В  череві  щось  загуло,  загуркотіло,  взяло  спазмом  стра¬
вохід,  боляче  сіпнуло  його  вниз,  і  пріор  несподівано  гикнув
і  насторожено  прислухався:  чи  то  йому  так  здалось,  чи  й
справді  хтось  у  двері  постукав.
 —  Хто  там?  Ввійдіть!  —  крикнув  він,  вивалюючись  з
ліжка  на  підлогу.
 Тримаючись  лівою  рукою  за  поперек,  з  натугою  підвівся.
Коло  порога,  затінені  глибокою  нішею  тісних  дверей,  сто¬
яли  його  розвідники.
 —  А-а...  вже  повернулися,  реверендіссіме?  —  кривлячись
від  болю,  силувано  всміхнувся  пріор  і  приступив  до  столу.
 32

Однією  рукою  підхоплюючи  реверенду,  пріор  другою  запо¬
падливо  підсуває  стільці:
 —  Сідайте,  реверендіссіме,  сідайте!  Ви  так  несподівано
нагрянули  до  мене...  хе-хе-хе...  Ну,  які  там  вісті  з  Дрогоби¬
ча?  Як  там  ведеться  отцям  василіанам?..
 —  Кларіссіме!..—  сказав  патер  Фелікс.—  Василіани  всі
до  одного  схизматики...  їх  не  реформувати  слід,  а  розігна¬
ти  бичем,  як  Христос  розганяв  міняйлів  з  храму!..  Це  не  во¬
їни  святої  церкви,  а...
 —  Ну  а  ви,  фратре,  що  скажете  про  наших  братів  васи¬
ліан?..—  перебив  його  пріор.
 Патер  Вікентій  здригнув.  Це  був  невеличкий  на  зріст,
гарний  з  лиця  і  весь  якийсь  підкреслено  охайний,  він  ди¬
вився  в  загратоване  вікно  келії.  Погляд  великих  чорних
очей,  здавалось,  виносив  його  думку  за  межі  похмурої  ка¬
м’яниці,  туди,  де  вирувало  життя,  де  схрещувались  у  жор¬
стокій  боротьбі  людські  пристрасті.
 —  Що  я  скажу,  кларіссіме?..  «Хто  говорить,  що  він  у
світлі,  а  ненавидить  брата  свого,  той  у  темряві  аж  досі»,—
відповів  словами  з  соборного  послання  Іоанна  Богослова.
 Отак  завжди.  На  запитання,  поставлене  прямо,  патер
Вікентій  викручується  афоризмами  із  «святого  письма».
Пріор  глянув  скоса  на  патера  Фелікса,  і  недобра  усмішка
черкнула  його  губи.  Дурень,  він  і  не  розуміє,  що  патер  Ві¬
кентій  стріляє  саме  в  нього.  А  може,  тільки  удає,  що  не  ро¬
зуміє?  Що  ж  тоді  криється  за  вдаваною  брутальністю  одно¬
го  і  мовчазною  безсторонністю  другого?
 Пріор  знає,  що  в  той  час,  як  патер  Фелікс  гасав  по  Під¬
гір’ю,  терся  серед  ремісників  Дрогобича,  пірнав  у  саму  ріп¬
ницьку  гущу  безбожного  Борислава,  заглядав  під  чорні  стрі¬
хи  убогих  хлопських  халуп,  ганяв  чортів  і  чинив  скандали,
вдирався,  мов  тать,  у  тихі  попівські  плебанії,  нарешті,  ска¬
кав  у  гречку,—  патер  Вікентій  бив  байдики,  ведучи  вчені
розмови  в  колі  студентської  молоді,  заявляючи  скрізь  і
всюди  свої  русинські  симпатії.  І  це  тоді,  коли  шалена  ді¬
яльність  одного  лише  попа  Наумовича  варта  того,  щоб  на
неї  звернути  пильну  увагу.  Цілі  села,  підбурені  Наумови¬
чем,  переходять  у  православіє.  І  це  не  випадково!..  Ех,  як-
би-то,  якби-то  фратер  Вікентій  попався  на  чомусь  недозво-
леному,  учинив  якусь  п’яну  бреверію  чи  впав  у  перелюбство,
як  несамовитий  його  брат!..
 На  червоному  виді  пріора  ворухнулись  круті  вилиці  і  по¬
мірно  випнулось  товсте  надбрів’я.
 —  Прошу  негайно  ж  подати  писані  звіти  про  виконання
моїх  доручень,  не  приховуючи  ні  публічних  скандалів,  до
 2  з-ізб
 33

яких  ви  спричинилися,  ні  тих  зустрічей  з  академічною  мо¬
лоддю,  які  ви  мали,  хоч  вони  й  не  передбачались  доручен¬
ням....  Я  не  виправдую  фратра  Фелікса  за  скандал,  спричи¬
нений  його  нерозсудливістю  в  дрогобицькому  костьолі.  Але
з  тих  відомостей,  що  маю,  він  побував  у  самому  лігві,  де
діє  найлютіший  ворог  церкви  —  Франко...  А  де  ви  були,
фратре?  Що  ви  зробили?..
 Патер  Вікентій  спокійно  витримав  глумливий  погляд  сво¬
го  наставника  і  так  само  спокійно  вдарив  його  у  найвразли-
віше  місце:
 —  До  свого  рапорту  преосвященному  отцю  провінціало¬
ві,  кларіссіме,  ви  не  зможете  прикласти  газетні  плітки,  що
їх  без  сумніву  викличе  запопадлива  діяльність  фратра  Фе¬
лікса  і  в  дрогобицькому  костьолі,  і...  в  домі  пана  Мотиць-
кого...
 Патер  Фелікс  люто  шарпнувся  з  місця,  але  пріор  влад¬
ним  рухом  руки  осадив  його.  Ліниво  розсунувши  зморщені
шторки  червонуватих  повік,  він  якийсь  час  сидів  мовчки,
дивився  в  темінь  келії,  ніби  прислухаючись,  як  чубились  за
вікном  безжурні  лайдаки-горобці.  Так,  недарма  ж  цю  хит¬
ру  бестію  сам  генерал  ордену  рекомендував  колись  на  мі¬
сіонерську  роботу  у  Холмщині.  З  місії  тієї  вийшов  пшик,
але  від  того  патер  Вікентій  не  попав  у  немилість.  Начальст¬
во  не  зважає  на  його  байдикування,  тримає  вірника  свого
в  резерві.  Чим  же  міг  заслужити  таку  прихильність  вищого
начальства,  як  не  доносами!..  Але  стій,  дорогесенький  мій,
я  ще  доберусь  до  тебе!  Я  обставлю  тебе  такими  пастками,
які  ніколи  тобі  й  не  снились!..  Але  як  тут  бути?  Що  робити?
Адже  досить  начальству  довідатись  про  пригоди  фратра  Фе¬
лікса,—  не  всидіти  пріорові  на  теплому,  добре  обжитому
місці.
 Пріор  оглядає  воїнів  своїх  лагідними  очима,  ніби  обки¬
дає  їх  з  ніг  до  голови  багном  прихованого  презирства,  і  ти¬
хо  мовить:
 —  То  правда,  фратре  Вікентію,  що  до  свого  рапорту
я  не  зможу  прикласти  газетних  пліток,  як  речовий  доказ
успішної  діяльності  фратра  Фелікса  на  славу  церкви.
Тоді,  може,  ви  дасте  які  докази,  що  уславлять  вашу  діяль¬
ність?..
 Патер  Вікентій  вийняв  учетверо  складений  аркуш  грубо¬
го  паперу  і  поклав  на  стіл:
 —  Ось  перший  доказ,  кларіссіме.  Решту  буде  викладе¬
но  в  письмовому  звіті.
 Такого  повороту  справи  пріор  ніяк  не  чекав.  Все  відбу¬
вається  зовсім  не  так,  як  він  намагається  планувати  собі
 34

наперед,  а  навпаки.  Він  підхоплює  тремтячими  пальцями
таємничий  папір,  розгортає  його,  і  перші  ж  рядки  калігра¬
фічно  виконаного  письма  обдають  його  пекельним  полу¬
м’ям:
 Нема,  нема  вже  владаря  грізного,
 Нема  помічника  в  тяжкій  потребі,
 Нема  того,  що  світ  створив  з  нічого,—
бога  на  небі!
 Пріор  довго  вчитується  в  текст  листівки.  Потім  замовкає
і  розгублено  озирається  по  келії.
 —  Хто  писав  ці  богомерзкі  слова?  —  тихо  запитав  він.
 —  Франко...—  відповів  поблідлими  устами  патер  Вікен¬
тій  і  з  острахом  глянув  на  свого  наставника.—  Цей  твір-ли-
стівка  розповсюджується  серед  учнівської  молоді  Дрогоби¬
ча  в  рукописних  списках,  кларіссіме...
 Де  й  подівся  гнів  грізного  пріора.  Він  акуратно  згортає
безбожницьку  листівку,  кладе  її  на  стіл  і  впритул  підходить
до  своїх  вірних  помічників.
 —  Фратрес  ділекті,—  гаряче  заговорив  він,  благословля¬
ючи  їх  ласкавими  руками.—  Ідіть  і  пишіть  свої  звіти!  Не¬
хай  спокій  і  певність  не  покидають  ваші  серця!  Незабаром
ви  станете  до  нового  діла  на  славу  святої  церкви!
 —  Амен...—  вклонилися  фратри  й  одразу  ж  вийшли.
 Довго  ще  стояв  пріор  на  місці,  вслухався  в  тишу,  що
 запанувала  довкола.  Все  йде  якнайкраще.  Нехай  в  серцях
фратрів  закипає  гнів  взаємної  ненависті  і  страх  підозри.
Він  організує  подвійні  лови,  в  яких  сам  буде  доїжджачим,
а  хортами  —  брати  розвідники.  Патер  Вікентій  полюватиме
з  його  волі  душу  безбожника  Франка,  а  патер  Фелікс  ітиме
по  сліду,  як  вірний  пес.  Пріор  побожно  звів  очі  на  невеличке
розп’яття,  що  кам’яніло  в  кутку,  замкнувши  в  собі  всі  його
сподівання.
 Глухо  хряпнули  важкі,  оковані  залізом  двері  пріорової
келії.  Розвідники  воюючої  церкви,  наче  після  швидкого  бігу,
спинилися  і  мовчки  перевели  віддих.  В  їхніх  розпалених
внутрішньою  тривогою  поглядах  не  було  любові.  Тільки  ста¬
ранно  маскована  неприязнь,  що  отруює  душу,  кам’янить
серце...
 ...Сьогодні  ж,  зараз  патер  Фелікс  сяде  складати  «рефе¬
рат».  В  тому,  освяченім  самим  генералом  ордену,  доносі
дістанеться  всім,  а  найбільш  дорогому  наставникові.  Три¬
майся  ж,  товстопузий  пріоре!..
 ...Натужно  чахкав  паротяг.  З  кожним  поворотом  поїзда
колеса  вагона  починали  неприємно  скреготати  й  вищати  на
 2*
 35

контр-рейках.  А  вирвавшись  на  рівну  колію,  вони  легко  й
ритмічно  знову  постукували  на  стиках.  Іван  випростався,
розправив  закляклі  ноги.  Спав  він,  мабуть,  довго  і  міцно,
бо  не  помітив  появи  в  купе  не  зовсім  звичайного  пасажира*
То  був  патер  Вікентій,  який  з  волі  господа  бога  і  отця  пріора
повинен  був  так  само  їхати  до  Львова.
 За  вікном  розгулювався  сонячний  ранок,  і  в  вагоні  було
світло  й  затишно.  Розглядаючи  збоку  свого  сусіда,  Іван
тільки  тепер  зрозумів,  що  інтерес  його  до  осіб  цієї  соціаль¬
ної  породи  був  не  звичайний  обивательський,  а,  так  би  мо-
вити,  природничо-історичний,  об’єктивно-дослідницький.  Йо¬
му  цікаво  було  не  просто  вивчати,  а  «анатомувати»  психіку
служителя  культу,—  чи  це  був  піп,  ксьондз,  мулла,  рабин,
шаман  чи  стародавній  язичеський  жрець.
 З  давніх-давен  польська  шляхта  називала  Галичину
країною  «попів  і  хлопів».  І  справді,  так  звану  інтелігентну
верхівку  становили  тут  головним  чином  попи.  Суспільство
Галичини  нагадувало  струхлявілу  будівлю  феодальної  го¬
тики,  безладно  обліплену  з  усіх  боків  різними  модерними
прибудовами,  мов  дикими  наростами  й  лишаями.  Громад¬
ська  думка  являла  собою  каламутну  мішанину  з  клерика¬
лізму,  вузькоглядства,  консерватизму  та  мертвої  схоласти¬
ки,  наскрізь  пройнятої  й  активізованої  новочасним,  капіта¬
лістичним  духом  наживи.  Такий  собі  середній  сучасний
інтелігентний  «галичмен»,  що  здавна  звик  на  всяку  передову
думку  наклеювати  ярлик  «аморальності»,  давно  вже  плю¬
нув  на  людську  мораль,  будучи  глибоко  переконаний  в  то¬
му,  що  «гроші  не  пахнуть».  Хто  ж  брався  повалити  цей
страшний  світ  жорстокого  насильства,  духовного  мракобіс¬
ся  і  морального  здичавіння,  той  неминуче  ставав  соціалі¬
стом  і  матеріалістом-безбожником.
 Щоб  бити  ворога,  треба  його  знати.  Ось  чому  Іван  з
товаришами  ще  з  юнацьких  літ  взявся  пильно  студіювати
одну  з  важливих  суспільних  наук,  яку,  глузуючи,  називав
«зоологією  попів».  Спеціально  ж  його  цікавили  єзуїти  —  ця
войовнича  рать  чорної  реакції,  яка  з  часів  іспанських  конкі¬
стадорів  і  каравел  зуміла  пронести  у  вік,  осяяний  генієм
Дарвіна  і  Маркса,  у  вік  науки  й  техніки,  телефону  й  теле¬
графу  людинозненависницький  дух  Торквемади.
 Іван  дивився  на  свого  випадкового  супутника  і  намагав¬
ся  з  його  зовнішності  уявити  внутрішній,  духовний  його  об¬
раз.  Невеличкий  на  зріст,  але  добре  складений,  з  гарним,
трохи  блідим  обличчям  і  м’яким  поглядом  чорних  втомле¬
них  очей,  він  справляв  враження  симпатичної  людини,  з
якою  цікаво  буває  поговорити  й  посперечатися.  Не  зважа-
 36

ючи  на  спортивну  зовнішність,  яка  так  не  в’язалася  з  гро¬
мадським  становищем  ченця,  Іван  все  ж  чомусь  не  міг  уя¬
вити  свого  супутника  в  уніформі  військового  або  урядового
чиновника.  Щось  було  в  рисах  його  обличчя,  у  виразі  його
очей  таке,  що  примушувало  бачити  в  ньому  саме  ченця  та
ще  й  ісусового  чину.
 —  За  годину  —  Львів,—  низьким  голосом  проказав  єзу¬
їт,  ніби  сам  до  себе,  пильно  вдивляючись  у  вікно...
 ...—  Яка  краса!..—  прошепотів  він  зворушено  і,  наче  зля¬
кавшись  власних  слів,  глянув  на  мовчазного  сусіда.
 «Добре  володіє  собою»,—  подумав  Іван,  всміхаючись,  і
прийняв  виклик.
 —  Ви  інтригуєте  мене,  отче.
 —  Я?..  Чим,  пане?..—  звів  той  здивовано  брови.
 —  Замилування  красою  природи  так  не  в’яжеться  з  сві¬
торозумінням  ченця  ісусового  чину,  вірніше,  з  громадським
становищем  його,  що...
 Продовжуючи  дивитися  у  вікно,  патер  Вікентій  говорив,
наче  думав  уголос:
 —  Захоплюючись  красою  природи,  людина  пізнає  і  ус¬
лавлює  велич  творця.  Сутана  не  заважає  мені  бути  люди¬
ною...  Людство  знає  великих  філософів  і  поетів,  які  були
ченцями.
 —  Так?  Я  не  знаю,  кого  саме  ви  маєте  на  увазі,  отче,
але  таких  ченців-філософів  і  поетів,  як  Джордано  Бруно,
Бекон  Веруламський,  Тома  Кампанелла,  та  й  наш  Іван  з  Су¬
дової  Вишні,  церква  давно  прокляла  саме  за  те,  що,  оспі¬
вуючи  красу  природи,  вони  підносили  велич  людини,  а  не
творця.  Церква  лишила  в  лоні  своєму  поетів  людинознена-
висництва  —  Тому  Аквіната  і  Торквемаду...
 Єзуїт  сів  і  по-дружньому  глянув  Іванові  в  обличчя:
 —  Тепер  я  розумію,  пане,  чому  ви  так  різко  розме¬
жували  два  поняття:  громадське  становище  й  світорозу¬
міння.
 —  Тому,  що  перше  ви  демонструєте  своєю  зовнішністю,
а  друге  з  різних  причин  приховуєте  за  сімома  замками  обе¬
режності.
 —  Отже,  ви  вважаєте  мене  за  людину  нещиру...
 —  А  які  можуть  бути  у  мене  підстави  думати  про  вас
інакше?..
 Вагон,  мов  сани  на  обкатаній  дорозі,  різко  занесло  вбік,
потім  з  залізним  скреготом  вирівняло.  Поїзд  знову  плавно
й  ритмічно  застукав  колісьми  на  стиках.  Єзуїт  заплющив
очі,  вперся  руками  в  лаву,  подавшись  усім  корпусом  напе¬
ред,  і  почав  скандувати,  ніби  думати  вголос:
 37

Все  те  лиш  сон  був,  помилка  кривава,
 Твір  недоумства  твого,  чоловіче!
 Прокинься!  Вже  зоря  встає  яскрава,
 Вже  ніч  утіче!
 Прокинься!  Час  на  власні  ноги  стати
І  бачити  себе  самим  собою,
 Час  свою  велич  і  слабість  пізнати
Ясно  в  спокою...
 Легка  тінь  настороженості  промайнула  по  Івановому
обличчі,  як  тільки  прозвучали  перші  слова  вірша.  Але  він
швидко  оволодів  собою,  слухав  знайомі  рядки  з  чужих  і,
певне,  ворожих  йому  уст  цілком  спокійно,  навіть  з  зацікав¬
ленням.
 —  Як  я  заздрю  тому,  хто  писав  оці  дерзновенні  рядки,—
проговорив  патер  Вікентій.—  Скільки  треба  мати  сонця  в
душі,  любові  до  людей,  щоб  з  такою  прямотою  і  силою  пе¬
реконання  говорити  з  простим  народом  про  речі,  які  нале¬
жать  до  компетенції  святої  конгрегації  і  пропаганда  яких...
 —  Ви  надто  звіряєтесь  на  мене,  отче,—  нетерпляче  пе¬
ребив  його  Іван.—  Я  вас  не  знаю!..
 —  Зате  я  вас  добре  знаю,  пане...  пане  Франко!..
 Вони  разом  звелись  на  ноги  і  мовчки  дивилися  у  вічі
один  одному.
 —  Ви  гадаєте,  що  я  буду  відмовлятися,  як  боягуз,  від
авторства?  —  тихо,  весь  паленіючи,  проговорив  Іван.—  По¬
миляєтесь,  реверендіссіме...
 —  Ні,  я  так  не  думаю...
 —  То  чого  ж  лізете  мені  в  душу?..
 —  Я  тільки  хотів...  попередити  вас,—  зауважив  єзуїт,  по¬
мітно  бліднучи,—  мимо  них  пройшов  патер  Фелікс.—  Подіб¬
ними  прокламаціями  ви  накликаєте  на  себе  біду,  пане...
 —  Ха-ха-ха!..—  зареготав  Іван.—  Схоже  на  те,  що  ви
лякаєтесь  тієї  біди  більше,  ніж  я!..—  Очі  його  одразу  по¬
світліли,  блиснувши  з-під  насуплених  брів,  мов  відточена
сталь,  руді  вуса  настовбурчились,  і  губа  під  ними  дрібно
затремтіла.—  Дайте  мені  спокій,  чоловіче  божий!  Коли  по¬
дібні  до  мене  люди  не  пускатимуть  у  світ  таких,  як  ви  зво-
лите  казати,  прокламацій,  вся  ваша  братія  ризикує  лишити¬
ся  без  роботи.  Адже  прокламації  й  з’являються  на  світ  для
того,  щоб  на  них  полювали:  одні  з  любов’ю,  інші  —  з  нена¬
вистю.  У  зв’язку  з  цим  я  нагадаю  вам  два  дуже  корисні  жи¬
тейські  правила  з  старих  моралістів.  Перше:  «Трус  не  почи¬
нає  діла,  бо  боїться  перешкоди;  ледар  розпочне  й  покине  в
першій  же  нагоді».  Друге:  «Не  починать,  чого  зробить  не
можна,—  се  перший  знак  ума;  звершити  до  кінця,  що  роз¬
почате,—  се  другий  знак  ума».  Амен!..
 38

Пролунав  гудок.  З  гуркотом  і  шипінням  поїзд  підходив
до  станції  Львів.  Не  прощаючись,  Іван  нашвидку  одягся,
підхопив  свої  речі  і  пішов  до  виходу.  В  тісному  тамбурі  він
лицем  до  лиця  зіткнувся  ще  з  одним  бійцем  воюючої  церк¬
ви.  Іван  на  мить  заплющив  очі.  Але  перед  ним  був  не  при¬
вид,  а  реальність  в  образі  другого  —  довготелесого  єзуїта.
Розставивши  свої  чоботища,  він  дивився  на  Івана  скажени¬
ми,  сторч  поставленими  очима.
 ...Іван  відчиняє  двері  тихого  флігелька  і  спиняється  в
нерішучості.  Назустріч  йому  випливає  завжди  жвава  і  ве¬
села  пані  Федоровичева.  За  нею  поважно  ступає  молодий
стрункий  єзуїт...  Іван  легко  підхоплює  тверду  маленьку  ру¬
ку  і  допомагає  пані  зійти  східцями  вниз...
 ...Якийсь  час  усі  троє  йдуть  мовчки.  Іванові  було  відомо
вже,  що  до  Федоровичів  кілька  днів  тому  приїхав  гість  —
член  конвенту  монастиря  ісусового  чину.  Причин  появи  та¬
ємничого  гостя  він  не  знав.  Інтригувало  тільки,  що  єзуїт
робить  вигляд  сторонньої  людини.  А  втім,  обличчя  його
здалось  Іванові  знайомим.
 —  Ах,  бож-же  мій!  —  скрикнула  пані  Федоровичева,  ні¬
би  вгадуючи  думки  Франка.—  Яка  ж  я  справді  неуважна!
Я  ж  іще  не  познайомила  вас!  Будь  ласка...
 Пильно  вдивляючись  єзуїтові  в  обличчя,  Іван  не  без  ці¬
кавості  запитав:
 —  А  ми,  здається,  вже  знайомі?..
 —  Так,  пане...
 Лице  патера  Вікентія  помітно  зблідло.
 —  Тільки  не  пам’ятаю,—  продовжував  Іван,—  де  б  ми
могли  з  вами  зустрітися?
 —  В  залізничному  вагоні,  прошу  пана,—  з  готовністю
пояснив  патер  Вікентій  і  усміхнувся.—  Я  ще  читав  тоді,  па¬
м’ятаю,  ваші  чудесні  безбожницькі  строфи.  Ви...
 Але  Федоровичева  безцеремонно  ввірвалася  в  розмову
двох  мужчин  і  стала  порядкувати  в  ній  на  свій  лад.  Вона
була  ще  в  тій  порі  жіночого  цвітіння,  коли  хочеться  і  мож¬
на  грати  роль  вередливого  дівчиська,  якому  все  прощається.
 —  То  ви  вже  знайомі?..—  сплеснула  вона  радісно  доло¬
нями,  хоч  добре  про  це  знала.—  Як  гарно!  Тепер  ми  разом
будемо  молитися  й  читати  ваші  безбожницькі  вірші,  пане
Франко!..  Пригадуєте?
 Люди,  люди!  Я  ваш  брат,
 Я  для  вас  рад  жити,
 Серця  свого  кров’ю  рад
Ваше  горе  змити.
 А  що  кров  не  зможе  змить,
 39

Спалимо  огнем  то!
 Лиш  боротись  —  значить  жить...
 Уіуєгє  тешепіо!
 Іван  засміявся.
 —  Але  ж,  пані!..  Які  ж  се  безбожницькі  вірші?  Се..*
 Та  Федоровичева  завжди  вірна  собі.  Підхопивши  під
 руки  своїх  незвичайних  кавалерів,  вона  переходить  на  зов¬
сім  конфіденціальний  тон:
 —  Так,  усі  ваші  писання  безбожницькі!  В  них  надто  ба¬
гато  людського,  багато  від  плоті  і  крові.  А  церква  того  не
любить,  вважає  за  гріх...
 —  Ей,  пані!  Так  не  годиться!..  Чи  не  хочете  ви  пересва¬
рити  своїх  гостей?..—  сміючись,  вигукнув  Іван.—  Що  може
подумати  про  мене  представник  воюючої  церкви  після  такої
милої  рекомендації?..
 Федоровичева  щиро  розсміялась:
 —  Дорогий  поете  мій!  Сей  представник  воюючої  церкви
давно  вже  марить  Франком.  Він  член  конвенту  єзуїтського
монастиря,  се  так.  Але  ж  він,  прошу  вас,  русин  і  мій  кузен.
А  се  щось  має  означати!..
 Всі  весело  засміялись.  Не  змовляючись,  вони  спинилися
на  перехресті  з  центральною  алеєю  парку,  що  вела  до  пан¬
ського  дому.  Було  вже  зовсім  темно.  Довкола  стояла  така
тиша,  що  чути  було,  як  десь  в  оборі  важко  зітхають  корови
і  нетерпляче  дзвякає  ланцюгом  бугай.  Доторкнувшись  злег¬
ка  Іванової  руки,  патер  Вікентій  раптом  проказав:
 —  У  мене  є  підстави  шанувати  вас  і  довірятися  вам,  па¬
не.  На  жаль,  цього  мало,  щоб  заслужити  право  на  взаєм¬
ність.  Тоді  дозвольте  хоча  б  авансом  розраховувати  на  ва¬
шу  одвертість...
 Іван  усміхнувся.
 —  Тімео  данаос  ет  дона  ферентес  —  боюсь  данайців,  що
приносять  дари...
 —  Не  довіряєте,  значить!..—  з  хвилюванням  у  голосі
промовив  спантеличений  патер  Вікентій.—  Мені  відомий
прихований  зміст  Вергілієвого  афоризму.  Що  ж,  давайте
й  закінчимо  на  цьому...
 Федоровичева  тактовно  зауважила:
 —  Пан  Франко  стільки  прикростей  зазнав  у  своєму  не
дуже  солодкому  житті...
 —  Е,  ні!  Так  не  піде!  —  похопився  Іван,  роблячи  засте¬
режливий  жест.—  Пані  очевидно  боїться  «кровопролиття»
і  намагається  локалізувати  суперечку,  щоб  ліквідувати  саму
її  можливість?  І  все  ж  сутичка  неминуча,  навіть  бажана,
потрібна!  Тим  більше,  що  патер  Вікентій  шукає  її.  Ну,  що  ж,
 40

виклик  приймається,  хоч  і  невідомо,  якою  зброєю  орудува¬
тиме  мій  супротивник...
 Іван  замовк,  збираючись  з  думками.
 —  А  які  у  вас  підстави,  пане,  вважати  мене  за  свого  су¬
противника?  —  не  витримує  єзуїт.
 —  Підстави?..—  Хотілось  обірвати  розмову,  але,  підда¬
ючись  якомусь  внутрішньому  голосу,  що  завжди  поривався
з  його  серця,  Іван  продовжив:  —  Повірте,  я  ніколи  не  був
прихильником  сліпого  упередження  до  тих,  хто  носить  рясу
чи  сутану.  Ченцями  були  такі  вчені-гуманісти,  як  Роджер
Бекон,  Джордано  Бруно  і  Томазо  Кампанелла.  Перед  велич¬
чю  їх  людство  схиляє  голову.  Однак  церква  устами  таких
негідників,  апостолів  людинозненависництва  і  циніків,  як
Боніфацій  VIII  чи  Олександр  VI  Борджія,  прокляла  їх.  Про
папу  Боніфація  VIII  сучасники  не  випадково  говорили,  що
до  влади  прийшов  він,  як  лис,  керував  цілою  Європою,  наче
лев,  а  помер,  мов  пес  бездомний!..  А  життя  цілого  роду
Борджія  чи  не  яскравий  приклад  людського  падіння?
 У  темряві  пролунав  протестуючий  голос  патера  Вікен-
тія:
 —  Але  ж  все  те  було  в  минулому!..
 Він  помітно  хвилювався,  від  чого  голос  його  незвично
хрипів.  Пані  Федоровичева  насторожено  чекала,  час  від
часу  щулячись  від  вечірньої  прохолоди.  Та  Іван  ніби  не  по¬
мічав  погано  стримуваної  нетерплячки  свого  незвичайного
опонента  і  провадив  далі:
 —  З  юнацьких  років  я  цікавлюсь  однією  з  тих  новочас-
них  суспільних  наук,  яку  в  студентському  середовищі  жар¬
тома  називають  «зоологією  попів».  І  от  після  тривалих  сту¬
дій  я  прийшов  до  такого  висновку.  В  наші  часи,  після  гені¬
альних  відкриттів  Маркса  і  Дарвіна,  під  сутаною  може
ховатися  або  вбогий  духом  дурень-фанатик,  або  ж  деморалі¬
зований  вкрай  політичний  спекулянт  і  банкрот,  для  якого
нічого  нема  святого  не  тільки  на  землі,  але  й  на  небі...
 —  Ні!.*  Ви  надто  жорстокі  й  несправедливі  в  своїх  суд¬
женнях!..—  знову  пролунав  у  темряві  протестуючий  голос.
І  в  тому  голосі  почулося  щось  рідне  і  близьке  йому,  щось
давно  знайоме.  І  болісне,  як  рана.
 —  Зачекайте,  реверендіссіме,—  хвилюючись,  промовив
Іван,—  я  ще  не  скінчив.  Не  поспішайте  вважати  мене  за
людину  злу  і  безтактну.  Навпаки,  ви  викликаєте  у  мене  гли¬
боку  симпатію.  Не  розумію  —  чому,  але  се  так!  Ви  здаєтесь
мені  героєм  однієї  з  тих  людських  трагедій,  на  які  завжди
була  багата  кривава  історія  церкви...  Чи  знаєте  ви,  що
в  стародавньому  Римі  у  великій  пошані  був  занесений  зі
 41

Сходу  культ  Мітри,  який  потім  дав  поштовх  розвитку  хри¬
стиянства.  Так  от,  у  підземних  храмах  Мітри  пильно  обері¬
галась  печера,  вхід  до  якої  простому  смертному  був  суворо
заказаний.  Щоб  ввійти  до  тієї  санкта  санкторум  і  дізнатися
про  її  таємницю,  треба  було  пройти  сім  великих  випробу¬
вань.  Кожне  таке  випробування  вимагало  від  посвяченого
повної  віддачі  фізичних  і  духовних  сил.  Тільки  дорогою  ці¬
ною  багатолітніх  поневірянь  він  міг  піднятися  ще  на  один
ступінь  до  пізнання  істини.  На  сьомий,  найвищий,  ступінь
посвячений  ставав  уже  на  схилі  віку,  коли  всі  починали  на¬
зивати  його  батьком...  Зі  страхом  і  трепетом  ішов  великий
терпеливець  похмурим  підземеллям  храму.  Все  життя,  всі
роки  нелюдських  випробувань  він  нетерпляче  ждав  «свого»
часу.  І  час  той  наставав.  Важка  хода  старого  була  настіль¬
ки  впевненою,  що  від  камінного  гулу  її  стрясалося  низьке
склепіння  храму.  Урочистий,  неземний,  одухотворений,  він
ставав  на  поріг  таємниці  своєї,  скрикував  і...  падав,  смер¬
тельно  зранений  в  серце:  в  печері  була  порожнеча!..  З  нічо¬
го  ніколи  не  може  постати  щось.  Екс  нігільо  нігіль!..  У  та¬
ємничому  присмерку  храмів,  за  мармуром  і  багетом  святих
олтарів  крилась  і  криється  завжди  страшна  бездушна  по¬
рожнеча.  Це  та  елементарна  істина,  яка  була  і  є  основою
людської  трагедії.  За  торжество  тієї  істини  ще  й  досі  зма¬
гається  наука  проти  церкви.  Тепер  ви  розумієте,  реверендіс-
сіме,  чому  я  так  боюсь  данайців,  що  приносять  дари.  Церк¬
ва  не  прощає  тим,  хто  стає  на  її  путі!..
 Патер  Вікентій  мовчав.  Страшне  збурення  панувало  в
його  душі.  Треба  було,  очевидно,  сказати  щось,  спростува¬
ти  чи  пояснити  цій  людині,  котрій  він  чомусь  так  безмірно
довіряв.  Але  що  і  як  сказати?  Як?
 ...Після  тривалої  мовчанки,  ніби  продовжуючи  перервану
розмову,  патер  Вікентій  проказав:
 —  Мене  завжди  притягувало  й  хвилювало  вольтерівське
зухвальство  ваших  публічних  виступів,  пане  Франко.  І  я
радий  нагоді  ближче  з  вами  познайомитись...
 —  Як  так,  то  й  так,  дорогий  фратре!..—  В  підкресленій
чемності  Івана  чувся  легенький  глум.  Сьогодні  він  дуже  не-
вдоволений  з  себе.—  До  ваших  послуг,  кларіссіме!..  Тільки
даруйте,  що  так  скажу.  Тепер  кожен  дідич  удає  вольтеріан-
ця.  Бога  нема!  Але  щоб  сіре  бидло  тримати  в  страсі  й  по¬
слушенстві,  бога  треба  вигадати...  Що  ж  до  себе,  то  я  одне
тільки  й  можу  напевне  сказати:  в  публічних  виступах  моїх
коли  й  чується  якесь  зухвальство,  то  це  мужицьке  зухваль¬
ство  Жана  Мельє!..
 —  Жана  Мельє?  —  В  голосі  патера  Вікентія  чувся
 42

справжній  переляк,  хоч  як  він  намагався  опанувати  со¬
бою.—  Ви  маєте  на  увазі  безумного  абата  з  Етрепіньї?..
 —  Так.
 Розмова  несподівано  урвалася.  З  тераси  панського  до¬
му  чувся  вже  голос  пані  Федоровичевої.  Гостей  кликали  на
гербату...
 ...Видно  було,  що  пан  Федорович  явно  недолюблює  мо¬
лодого  кузена  в  реверенді  й  свідомо  намагається  поставити
його  в  незручне  становище.
 —  Панове!  Чули  новину?..  У  Львові  спіймано  якогось
вченого  єзуїта  на  порушенні  целібату.  Може,  дорогий  кузен
має  докладніші  відомості  тої  скандальної  історії?..
 Долаючи  неприємну  паузу,  пані  Федоровичева  докірли¬
во  зауважила:
 —  Але  ж,  Владку!..  Звідки  кузенові  тото  знати?..
 Та  молодий  патер  знав  собі  ціну  й  сторонньої  допомоги
не  потребував.  Він  умів  триматися  з  гідністю  і  грубі  дотепи
чванькуватого  господаря  ігнорував.
 —  Надаремно  пані  турбується,—  схилив  він  красиву  го¬
лову  в  бік  Федоровичевої.—  Чого  ж!  Якщо  пан  Володислав
хоче,  щоб  саме  я  задовольнив  його  цікавість,  то  прошу!  Сам
факт  порушення  целібату  єзуїтом  мені  відомий.  Про  причи¬
ни  ж  тої  «скандальної  історії»,  як  тут  сказано,  я  нічого  не
знаю...  Якщо  ж  пана  цікавлять  різні  обивательські  плітки,
то  до  послуг  пана  газета  «Діло»...—  І  патер  Вікентій  спокій¬
но  передав  розгубленому  Федоровичеві  акуратно  складений
газетний  аркуш.
 ...Розвіяти  напругу,  що  охопила  компанію,  довелось  Іва¬
нові.
 —  Панове,  я  уважно  читав  ту  замітку  в  «Ділі»,  то  чи  вар¬
то  вдруге  влаштовувати  її  читання  та  ще  й  публічне?  Па¬
тер  Вікентій  назвав  те  газетне  повідомлення  «плітками».  Ну,
і  що  тут  такого?  Я  сам  дописую  до  «Діла»  і  морально,  так
би  мовити,  відповідаю  за  це  видання.  Але  скажіть  мені  на
милість,  яка  сучасна  європейська  ліберальна  газета  відмо¬
виться  друкувати  «плітки»,  героєм  яких  виступає  духовна
особа?  Інтимне  життя  ченців  завжди  було  пікантною  темою
буржуазної  преси.  «Діло»  нічого  сакраментального  не  вчи¬
нило,  тільки  новину  про  порушення  целібату  супроводило
кількома  суперечливими  чутками,  з  яких  видно,  що  мирні
обивателі  різних  станів  нашого  суспільства  якось  хочуть
пояснити  для  себе  цей  незвичайний  факт.  Ось  ті  чутки:  ніби¬
то  якийсь  безбожник  стріляв  у  богородицю,  а  попав  у  себе;
нібито  якийсь  граф  вислідив  свою  жінку  на  сходинах  з  єзу¬
їтом  у  сповіднику,  стріляв  у  неї,  а  потім  у  себе;  нібито  якась
 43

панна  високого  роду  сповідалась  у  суботу,  кинулася  з  пі¬
столетом  на  пана,  що  підслуховував,  а  поранила  єзуїта;  ні¬
бито  звичайний  собі  робітник  стріляв  у  єзуїта,  що  звів  його
жінку-красуню;  нібито  якийсь  єзуїт  високого  роду  з  невідо¬
мої  причини  застрелився  чи  повісився  в  сповіднику  і,  на¬
решті,  найсенсаційніше:  нібито  якісь  соціалісти  чи  нігілісти
хотіли  під  час  богослужіння  зробити  авантюру  —  висадити
костьол  у  повітря,  але  намір  їхній  не  вдався...  От  і  все,  па¬
нове!..  Газета  лише  точно  переказала  те,  чим  живе  жадібний
на  сенсації  львівський  обиватель.  Коли  б  серед  тих  «соціа¬
лістів»  чи  «нігілістів»  виринуло  раптом  ім’я  Франка,  я  б  не
здивувався.  Адже  ж  за  даними  преси  я  стільки  разів  висад¬
жував  у  своєму  житті  будинки,  костьоли  і  каплиці,  стільки
разів  порушував  спокій  «мирних  горожан»,  що  коли  б  скла¬
сти  усі  ті  плітки  докупи,  то  вийшла  б  справжня  соціальна
революція.  Але  революції,  хвалити  бога,  не  сталося.  Я  на¬
віть  зумів  зберегти  своє  алібі.  А  на  сей  раз  сам  господар
дому  може  підтвердити,  що  Франка  під  час  того  скандалу
у  Львові  не  було!..
 Всі  дружньо  зареготали.  Зареготав  і  пан  Федорович  під¬
водячись.
 —  Ну  й  хитрий  ви  з  біса,  пане  Йване!..  Вам  юристою  б
бути,  а  не  поетом  і  денникарем...
 —  Ні,  з  таким  юристою,  як  я,  ви  не  виграли  б  процесу
за  пасовисько,  пане  господарю!..
 —  Га-га-га!..  Все  жартуєте?..  Ну,  та  то  все  пусте!  —  Фе¬
дорович  смачно  позіхнув  у  жменю.—  Збирайтеся,  мій  дру¬
же,  в  дорогу.  Післязавтра  їдемо  у  Яблонів  до  Чарторийсько-
го.  Там  ми  ще  не  так  пожартуємо!..
 Потім  все  зникає  з-перед  очей.  Грубий  регіт  Федорови¬
ча  віддаляється,  пропадає,  і  Йван  дуже  виразно  чує  кро¬
ки  —  тихі,  сторожкі,  скрадливі.
 —  Хто  там?..
 Але  навколо  флігелька  тиша  і  спокій.  То,  мабуть,  кров
бухає  в  скронях...  Іван  випростовується  за  столом  і  починає
міряти  кімнату  нерівними  кроками,  то  спиняючи,  то  приско¬
рюючи  ходу.  ІЦе  одна  безсонна  ніч  іде  в  небуття!
 ...Від  її  камінного  безмежжя  стає  моторошно.  Наче  зов¬
сім  втрачено  відчуття  часу  й  простору  і  ти  стоїш  перед  віч¬
ністю.  Іван  стискає  руками  палаюче  чоло,  тамуючи  тупий
біль  у  скронях...  Як  все-таки  важко,  майже  неможливо  від¬
ділити  особисто  пережите  від  домислу,  часом  правдивішого,
ніж  сама  дійсність.  Виношуючи,  наприклад,  образ  героя,  що
особисте  щастя  шукав  у  щасті  мільйонів  і  під  ударами  жор¬
стокої  дійсності  спинився  на  порозі  в  ніщо,  Іван  ніби  думав
 44

про  себе,  про  свої  шукання,  сумніви  й  розчарування.  Чи  не
стоїть  і  він  на  порозі  в  ніщо?  Чи  не  нагадує  і  він  того  лица¬
ря  з  Ламанчі,  що  запал  свій  геройський  розтринькав  марно
в  сутичках  з  примарами?  Ще  вчора,  розповідаючи  молодому
єзуїтові  стародавню  легенду  про  захланного  аскета-подвиж-
ника,  він  не  міг  утриматися  від  ноток  особистого  жалю.  На¬
че  не  аскет,  а  він,  Франко,  пройшов  сім  ступенів  нелюдських
випробувань...  І  так  завжди.  Бумеранг,  націлений  у  супро¬
тивника,  з  фатальною  закономірністю  повертається  назад  і
ранить  серце.  Кому  ж  він  тепер  вручить  свою  квітку  —  Не¬
забудь?  Де  його  любов?..  Нема  її!..  І  раптом  з  нічної  тиші
чується  гарячий  шепіт:
 —  Любов  вшановує  лише  звитяжців  —  роздертих  сумні¬
вами  закидає  камінням!..
 Іван  здригається  й  різко  повертається  на  місці.  Погляд
його  втомлено  заклякає  на  чорній  постаті  єзуїта,  що  ледве
виділялась  із  сутінок  розчинених  дверей.
 —  Се  ви,  реверендіссіме?  Я  сподівався  вашої  появи  в
цей  тяжкий  для  мене,  неурочний  час.
 Поки  патер  Вікентій  причиняв  двері,  Іван  зняв  із  свічки
нагорілий  гніт,  затулив  її  переносним  щитком-екраном,  щоб
світло  не  падало  у  вічі,  і  поставив  зручніше  стільці.
 —  Сідайте...  бо  в  ногах,  однак,  нема  правди!  —  І  сам
умостився  проти  гостя,  розставивши  ноги  і  впершись  рука¬
ми  в  коліна.  Деякий  час  вони  мовчки  розглядали  один  од¬
ного,  не  зважуючись  повалити  мур  відчуження,  що  незримо
стояв  між  ними.—  Чи  не  здається  вам,  реверендіссіме,  що
останнім  часом  ми  надто  активно  шукаємо  шляхів  до  збли¬
ження?..  Чи  не  пора  вже  нам  порозумітися?..
 —  Давно  вже  пора,—  промовив  патер  Вікентій  охрип¬
лим  від  стримуваного  хвилювання  голосом.  Він  уважно  роз¬
глядав  свої  міцні,  призначені  природою  для  хлопської  ро¬
боти,  руки  і  не  смів  глянути  своєму  бесідникові  в  вічі.
 Іван  машинально  розправив  руді  настовбурчені  вуса.
 —  Коли  говорити  правду,  то  я  рад  нашим  зустрічам,  тим
більше,  що  вони  відбуваються  якось  нагло,  несподівано.  Ви
з’являєтесь,  аки  тать  в  нощі,  там  і  тоді,  де  й  коли  найменше
цього  сподіваєшся.  Про  себе  скажу:  маю  до  вас  інтерес
професійний.  Може,  я  помиляюсь,  але  мені  здається,  що  ви
були  б  добрим  прототипом  героя  давно  задуманої  мною  по¬
еми.  Але  який  може  бути  в  єзуїта  інтерес  до  хлопського  по¬
ета  й  журналіста?  Чого  ви  полюєте  на  мене?  Мовчите?..  То
правда,  що  нашим  галицьким  змертвихвстанцям  я  давно
вже  став  кісткою  в  горлі.  Знаючи  лицарів  воюючої  церкви,
зовсім  не  здивуюсь,  коли  однієї  темної  ніченьки  хтось
 45

ошелешить  мене  із-за  рогу  каменем  по  голові,  всадить  в
спину  ножа  чи  пустить  в  серце  кулю...
 —  Ні,  ні!..  Цього  не  може  бути!..—  аж  скрикнув  патер
Вікентій,  судорожно  хватаючись  руками  за  царгу  стіль¬
ця.—  Я  знаю,  вони  не  посміють!..
 —  Хто  ви?  —  тихо  запитав  Іван  і  підвівся  з  місця.—
Мовчите?  Вам  тяжко,  вам  трудно.  А  мені  не  тяжко?  Мені  —
не  трудно?..—  Іван  ходив  по  кімнаті  від  столу  до  порога  й
назад  і  все  говорив,  говорив.—  Ви  кажете  —  не  посміють!
Ті,  кого  я  маю  на  увазі,  посміють!  Хвала  богові,  що  ми  не
ті  люди,  на  яких  чинять  замахи!  Ми  —  не  державні  діячі,
а  скромні  собі  робітники  на  полі  народному.  Для  нас  не
потрібна  Шарлотта  Корде.  З  нами  може  легко  впоратися
перший-ліпший  жандарм...—  Іван  хвилину  ходив  мовчки,
потім  спинився  і  потеплілими  очима  глянув  на  свого  нічного
гостя:  —  Хочете?  Я  допоможу  вам  розкрити  психологічний
зміст  вашої  появи  тут?..  Останнім  часом  мене  почали  брати
в  облогу  незреалізовані  творчі  задуми.  Я  втратив  сон,  я  не
можу  систематично  працювати,  щоб  жити.  Взяти  хоча  б  од¬
ну  з  трагедій  сучасного  суспільства  —  доля  молодого  поко¬
ління...  Мене  завжди  хвилює  звичайна  галаслива  юрба  діт¬
лахів,  що  поспішає  ранковими  вулицями  Львова  до  школи.
Яка  тут  суміш  облич,  голосів,  убрань,  інтересів  і  вдач!..  Во¬
ни  нагадують  ніжні  пуп’янки,  якими  важко  не  милуватись.
Та  наше  замилування  затьмарюється  тривогою:  то  пуп’янки
ще  невідомої  квітки,  отже,  й  невідомого  плоду.  В  однома¬
нітній,  здавалося  б,  юрбі  школярів  ми  помічаємо  різні  соці¬
ально-психологічні  типи  майбутніх  людей.  Ось  добре  одяг¬
нені,  але  бліді,  виховані  в  атмосфері  неробства,  лінощів,
погорди  до  праці  й  до  людей  праці,  панські  діти.  Вони  не
вчаться,  бо  щиро  переконані,  що  все  належить  їм  по  праву
народження,  отже,  й  право  командувати  життям.
 Поряд  із  цими  майбутніми  конкістадорами  пильне  око
спостерігача  помітить  живі  обличчя  тих,  хто  готується  до
життя,  як  до  безперервного  бенкету.  Навчання  в  школі  для
таких  —  одна  морока,  яку  все  ж  таки  треба  подолати.  Прий¬
маючи  навчання  як  сумну  необхідність,  вони  приносять  до
школи  той  запах  свіжого  здоров’я,  що  грає  в  їхній  крові.
І  наука  для  них  стає  не  злою  мукою,  а  шляхом  до  нових
утіх.
 І  тільки  осторонь  від  гомінкого  натовпу  школярів  то  ма¬
лими  купками,  то  самотою  йдуть  ще  інші.  Ці  нічого  не  по¬
мічають  довкола  себе.  Голови  їхні  похнюплені,  обличчя  блі¬
ді,  хода  повільна  й  хистка,  як  у  голодного.  Вони  завжди
спокійні,  зосереджені  в  собі,  ніби  прислухаються  до  гоготу
 46

того  полум’я,  що  яриться  в  їхньому  нутрі,  пожирає  його
і  зветься  жадобою  знання.  Для  них  наука  стала  матір’ю,
вітцем,  родиною,  світом...
 Аж  ось  парадний  вхід  до  школи  зачиняється  —  і  юрба
школяриків  щезає  в  гулких  її  коридорах.  А  тривога  в  серці
не  згасає.
 На  яку  дорогу  школа  виведе  всіх  цих  дітей?  Одні  з  них
стануть  богові  й  череву  служить,  вчити  народ  покори,  пос¬
луху,  сліпої  віри.  Інші  підуть  панам  за  гріш,  за  ситий  хліб
служить,  продавши  багатим  свій  розум  світлий  і  руки  золо¬
ті.  Ще  інші  за  щедрі  гроші  й  хрести  підуть  боронити  вогнем
і  мечем  інтереси  держави  панів,  народ  давити  в  ім’я  зако¬
ну,  саджати  непокірних  у  тюрми,  судити  їх,  карать  і  милу¬
вать...
 Іван  рішуче  сів  на  своє  місце,  ніби  прислухаючись  до  бу¬
рі,  що  бушувала  в  ньому.  Несказанний  жаль  спирав  йому
віддих.
 —  Мовчите?..  Очевидно,  вас,  ловців  людських  душ,  як
і  розбійників  з  великої  дороги,  такі  питання  просто  не  об¬
ходять?
 —  У  тому  й  щастя,  що  обходять,—  твердо  сказав  патер
Вікентій.  їхні  погляди  зійшлися.—  Дозвольте  розбійникові
з  великої  дороги  зауважити,  що  задум  вашого  майбутнього
роману  так  і  залишиться  задумом,  ідейним  недоноском,  ко¬
ли  ви  забудете  про  тих  в  юрбі  школярів,  для  кого  наука
стала  матір’ю,  вітцем,  родиною,  світом!  —  Він  говорив  уже
спокійно,  парируючи  Франкову  нестримність  підкресленою
тактовністю.—  А  куди  ж  підуть  ваші  аскети  молодії,  гарячі
голови?  Яка  зоря  поведе  їх  за  собою  в  далеку  путь  життя?
Чи  вистачить  у  них  снаги  звільнитися  від  пут,  що  в’яжуть
нас  з  вигодами  життя?  Чи  зможуть  вони  стати  до  бою  ве¬
ликого,  що  йде  круг  нас  і  в  нас  самих?  Чи,  запряжені  в  слу¬
жбове  ярмо,  опутані  клопотами  родинними,  вони  пройдуть
над  життям  свого  народу,  мов  хмара  без  дощу  над  спраг¬
лою  землею?..
 —  Це  трагедія  мого  покоління!..—  вигукнув  Франко,
вражений  послідовністю  міркувань  єзуїта.
 —  Нашого  з  вами  покоління,—  поправив  патер  Вікен¬
тій.—  Ми  тільки  боїмося  усвідомити  це...
 —  Хто  ж  тоді  ви?..
 —  Я  —  розтерзаний  сумнівами  безбожник  у  реверенді.
Ваш  щирий  друг  під  маскою  ворога.  Я  той,  що  розставляв
на  вас  сіті,  щоб  самому  потрапити  в  них.  Щоб  мати  змогу
зустрічатися  з  вами,  я  вчинив  на  вас  донос,  передавши  прі¬
орові  листівку  з  вашими  безбожницькими  віршами.  Щоб
 47

імітувати  боротьбу  з  Франком,  я  сам  популяризував  серед
студентської  молоді  його  твори.  Тепер  я  виконую  спеціаль¬
но  шпигунську  місію,  Я  повинен  зблизитися  з  вами,  про¬
никнути  у  вашу  душу,  оволодіти  нею,  зламати  ваші  переко¬
нання,  навернути...
 —  Мене?..  Навернути?..  Але  ж  це...  ха-ха-ха!..
 Потік  дивних  зізнань  патера  Вікентія  викликав  у  Фран¬
ка  невтримний  регіт.  Він  ходив  навколо  свого  гостя,  розма¬
хував  руками  і  реготав  до  сліз,  до  нестями.
 —  Ну  і  що  ж?  Ха-ха-ха...  Навернули?  Ха-ха-ха!..  Невже
все  це  правда?..  А  ви,  пане  Вікентій,  не  без  гумору...  Невже
пріор  єзуїтського  монастиря  міг  дати  вам  таке  безглузде
доручення?..  Ха-ха-ха...
 —  Я,  пане  Франко,  говорю  про  це  з  тяжким  серцем.  Тут
мені  було  не  до  сміху,  запевняю  вас.  Адже  завбачливий  прі¬
ор  доручив  іншому  своєму  агенту  стежити  за  тим,  як  я  ви¬
коную  свою  місію.  Мені  стало  легше  на  душі,  коли  не  ви  до
мене,  а  я  до  вас  потрапив  у  полон.  Ярмо  праці  для  людей
стало  мені  смолоскипом,  а  тягар  ваших  ідей  —  легким.
Я  щасливий  з  того,  що  все-таки  належу  з  вами  до  аскетів
молодих,  гарячих  голів.  Для  вас,  мабуть,  нема  нічого  страш¬
нішого  —  пройти  над  життям  рідного  народу,  мов  хмара  без
дощу  над  спраглою  землею.
 ...І  тут  патер  Вікентій  розповів  історію  своїх  поневірянь,
високих  злетів  і  низьких  падінь,  історію,  яка  давно  вже  три¬
вожила  творчу  уяву  Франка.
 —  Народився  я  у  невеличкому  підгірському  селі  Гали¬
чини  в  сім’ї  бідного  хлопа  Сидора  Миколайчука.  Була  по¬
шесть,  і  я  втратив  батьків.  Мене  пригріла  родина  багатого
дрогобицького  міщанина-чинбаря,  далекого  родича  пані  Фе-
доровичевої.  Все  це  пройшло  в  житті,  наче  сон.  Я  навіть  не
пам’ятаю  серед  своїх  названих  родичів  дівчинки,  яка  потім,
ставши  панею  Федоровичевою,  на  злість  своєму  мужеві  по¬
чала  називати  мене  своїм  кузеном,  запрошувати  в  гості  й
вести  зі  мною  розмови  на  філософські  теми.  Важко  було
сказати,  що  в  тих  розмовах  переважало  —  філософія  чи  ко-
кетерія...  Виростав  я  серед  вонючих  шапликів,  де  мокли,
залиті  вапном,  ялові  шкури,  серед  слизьких  кобилиць,  на
яких  робітники  тупими  стругами  зганяли  з  шкур  шерсть
і  миздру.  Особливо  ж  я  любив  дворище,  де  під  високим
піддашшям  ненастанно  гуркотіла  дробарка  —  примітивний
пристрій  на  одну  кінську  силу,  на  якому  сікли  й  товкли  доб¬
ре  висушену  дубову  кору.  Забруднений  здубицею,  пройня¬
тий  кислими  випарами  дубильного  квасу,  робітник,  що  сте¬
жив  за  роботою  дробарки,  брав  малого  погонича  на  руки,
 48

піднімав  угору  й  обережно  саджав  охляп  на  стару-престару
шкапу  Хаву.  Вчепившись  обома  руками  за  облисілу  мозо¬
лясту  холку,  я  ганяв  тварину  по  колу,  поки  мені  не  ставало
нудно...  А  коли  я  підріс,  відвезли  мене  на  виховання  в  єзу¬
їтський  інтернат  у  Львові.  Здібний  до  наук,  схильний  до
самостності  і  добре  дисциплінований,  я  був  справжньою  зна¬
хідкою  для  педагогів.  Потім  коледжіо  рутено  у  Римі,  місіо¬
нерська  практика  на  сході  Європи  —  і  син  бідного  хлопа-ру-
сина  Іван  Миколайчук  перетворюється  на  патера
Вікентія  —  воїна  католицької  церкви.
 Але  сталося  чудо.  Єзуїтське  виховання  не  тільки  не  вби¬
ло  в  мені  мужицької  допитливості  і  тверезого  глузду,  а  ще
більше  загострило  їх.  Ставши  вченим  богословом,  я  зрозу¬
мів,  що  всі  писання  отців  церкви  нагадують  диспут,  на
якому  опонент  сидить  з  кляпом  у  роті...
 —  Стоп!..  Ви  розповідаєте  зміст  моєї  майбутньої  пое¬
ми!..—  вигукнув  Іван.—  Так  не  водиться.  Тепер  моя  черга
кінчати  монолог.
 —  Я  вас  не  розумію,—  зупинився  патер  Вікентій.—  Чи
так  може  бути?..
 —  Може  бути!..—  не  спиняючись,  вів  своє  далі  Іван.—
І  я  почав,  мов  бджола  нектар,  збирати  краплини  вільнодум*
ства.  Де  тільки  дух  людський  вривався  на  заказане  поле
релігії,  де  чувся  бунт  проти  тиранства,  догм,  попівських  це¬
ремоній,  де  сумнів  —  висока  здатність  розуму  людського  —
підкопував  основи  бога,—  я  йшов  туди  й  збирав  у  міцний
кулак  надбання  наукової  критики:  Лукрецій  Кар  і  Джор¬
дано  Бруно,  Сервет  і  Соцін,  Таціт,  Ціцерон,  Вольтер  глум¬
ливий  і  Мельє  нещадний,  Коперник,  Кеплер,  Тіхо  Браге,
Дарвін,  старі,  нові  й  новітні  вільнодумці,  відкривачі,  дослід¬
ники  природи  —  ось  нині  спільники  мої  й  учителі,  майстри
розкованої  мислі!..  Я  гартував  своє  завзяття  в  крові  валь-
денсів,  альбігойців  та  морісків,  на  кострищах  безумств
Торквемади,  безстрашно  йшов  як  розвідник  у  ворожий  та-,
бір,  вривався  у  світ  Магомета,  Будди,  Зороастра,  Ваала  і
Мелькарта,  Озіріса  й  Ізіди,  вивчав  Конфуція  і  Тао,  аж  поки
привид  той  столикий  і  кривавий,  що  досі  звався  Ра,  Єгова,
Аллах,  Брама,  Зевс  і  Бог,  на  порох  не  розпався...  І  стало
моторошно  й  самотньо  від  того,  що  мені  відкрилось.  Немов
з  найбільшої  вершини  Гімалаїв  я  глянув  у  безодню:  бог  нег¬
рів  був  чорний,  бог  людожерів  —  людожер,  бог  многожен-
ців  —  многоженець,  злодіїв  бог  —  крав,  а  бог  філософів  пус¬
кав  ману  високих  дум  під  флером  тонких  афоризмів.  І  я  в
нестямі  закричав:  «Люди,  знайте!!.  Нон  деус  гомінем  сед
гомо  деум  екс  нігільо  креавіт!..»  Не  бог  людину,  а  людина
 49

бога  з  нічого  сотворила!..  Всю  правду,  що  мені  відкрилась,
я  підхопив  і  поніс  між  люди.  У  серці  грали  сурми  перемо¬
ги!..  Нема,  нема  вже  господа  на  небі!..  Нема  творця,  ані  са¬
модержця!..  Нема  того,  що  всемогучим  словом  усе  з  нічого
вивів!  Екс  нігільо  —  нігіль!  Бога  зіпхнуто  зі  шляху  поступу,
як  гнилу  колоду.  Люди,  знайте:  світ,  що  в  ньому  досі  ми
жили,  мов  гості,  мов  сироти  убогі,—  віднині  наш  і  в  ньому
наше  щастя!  Не  поза  ним,  а  в  ньому  своє  життя  нам  треба
будувати!..
 Іван  замовк  і  якийсь  час  ішов  далі  мовчки.  За  ним  не¬
відступно,  мов  загіпнотизований,  простував  патер  Вікентій...
Він  відкрив  своє  серце  цьому  чоловікові,  щоб  іти  за  ним,
як  за  вчителем  і  провідником.  Чому  ж  серце  Франка  зам¬
кнулось?  Чому?
 ...Спинившись  біля  флігелька,  вони  якусь  хвильку  погля¬
дали  з  тривогою  на  грозовий  фронт,  що  невпинно  наближав¬
ся,  збільшуючись  у  своїх  розмірах.  Він  нагадував  величез¬
ного  птаха,  що  розпростовував  на  все  небо  чорні  крила,  за¬
грожуючи  полонити  сонце.
 —  Як  ви  гадаєте,—  поцікавився  Іван,—  буде  дощ  з  цієї
великої  хмари?..
 —  Злива!..—  вигукнув  патер  Вікентій,  сповнений  віри
в  своє  одужання.
 —  Нічого  не  буде...—  похмуро  процідив  Іван.—  Гора  ро¬
дить  мишу!..—  Після  паузи  сердито,  катуючи  себе  і  свого
бесідника,  додав:  —  І  поеми  моєї  не  буде!..
 ...Сидів  Іван  у  Федоровичів,  наче  яку  кару  одбував...
Нудно  й  тоскно.  Щось  давно  не  потикається  в  садибу  еле¬
гантний  кузен  пані  Федоровичевої  —  патер  Вікентій,  цей
безбожник  у  реверенді.  Ось  з  ким  можна  було  б  схрестити
шпаги,  одвести  душу!..
 ...Розгортаючи  свіжий  номер  «Кур’єра  львівського»  Іван
одразу  помітив  статтю  Павлика  під  назвою  «Москофільство
і  українофільство  між  людом  руським  в  Галичині»...  Швид¬
ко  проглянув  статтю:
 —  Ну,  що  ж!..  Маємо  досить  несправедливе  розхвалення
Наумовича,  дуже  делікатне  поганьблення  Володимира  Бар-
вінського,  що  талантом  не  доріс  до  Навроцького  і  став  по¬
пулярним  властиво  аж  по  смерті;  недоладна  замітка  про
Франка,  що  з  галицьких  письменників  сімдесятих  років
перший  звернувся  до  народної  мови.  І  нічого  більше!..
Нічого?..
 Хапаючись,  Іван  почав  одягатися:  до  Львова!..  Негай¬
но  ж  до  Львова!..  Руки  його  тряслись,  коли  згортав  жужмом
папери  і  кидав  до  куферка.  Стук  у  двері  вдарив  його,  мов
 50

молоток  по  голові.  Якусь  хвилю  він  прислухався.  Але,  крім
руху  власної  крові,  нічого  не  чув.
 —  Ввійдіть!..
 На  порозі  спинився  адвокат  Карпенюк.
 —  Пане  Франко!..  —  Від  хвилювання  голос  Карпенюка
був  хрипким.—  Пані  Федоровичева  просить  вас  негайно  зай¬
ти  до  неї...
 —  Щось  сталося?  —  цілком  автоматично  запитав  Іван,
підхоплюючи  свій  куферок.
 —  Сталося  непоправне!..  Сьогодні  в  Тернополі  застре¬
лився  кузен  пані  Федоровичевої  патер  Вікентій!..
 —  ІДо-о-о?..
 Мов  охоплений  полум’ям,  Іван  кинувся  в  двері,  збіг  схід¬
цями  вниз  і  спинився,  щоб  загорнути  шию  в  кашне  й  застеб¬
нути  своє  благеньке  пальто...  Чого  біжиш,  чоловіче?..  Куди
біжиш?..  Що  сталося,  те  знову  відстатися  не  може...  Він
рушив  поволі,  а  довкола  нього  кружляв  нетерплячий  Кар¬
пенюк,  щось  розповідав,  розмахував  руками.
 Надворі  холодно.  Сіре  небо  пахне  снігом.  Першим  сні¬
гом.  З  півночі  підтинає  ноги  крижана  поземка  і  гонить  по¬
перед  нього  сухе  листя,  брудно-жовтими  жмутами  здіймає
його  вгору,  закручує  у  вихор  і  висне,  погойдуючись,  у  по¬
вітрі,  мов  зачарована  флейтою  кобра...

СТЕПАН
 ТУДОР
 ДЕНЬ  ОТЦЯ
СОЙКИ
 ПЕРШИЙ  ТОМ
ОТЕЦЬ  СОЙКА  РОСТЕ
 ...Що  таке  один  день  нашого  життя,—  наше  «сьогодні»?  —  Не
більше,  мабуть,  не  багато  більш,  як  джерело,  крізь  яке  наш  учо¬
рашній  день,  побіджений  або  побідний,  бурлить  у  наше  майбут¬
нє...  І  чи  тільки  наш  день?  —  Кожний  мент  нашого  життя
вплітається  в  дні  нашої  доби,  як  уплітається  очко  в  простягнуту
на  щоглах  сітку  рибака:  торкніть  ви  одне  очко  —  й  ціла  сітка
заб’ється  суперечливими  рухами  —  від  щогли  до  щогли...
 Є  одна  властивість  у  багатогранній  постаті  отця  Сойки,
яка  перш  за  все  звертає  нашу  увагу:  це  його  холодний,  про¬
низливий,  деяким  цинізмом  забарвлений  інтелект  —  прик¬
мета,  що  дозволяє  отцю  Сойці  вникати  в  поточний  хаос
речей  і  подій  (хаос  прецінь,—  ні?),  розділювати  в  них  істот¬
не  (для  Сойків)  від  припадкового  й  розділене,  й  упорядко¬
ване  —  переключати  на  рейки  сподіваної  рентовності,  на
шляхи  родової  сойківської  заграбливості  й  розквіту...
 Внаслідувана  ним  від  старих  сойчівських  предків,  буй¬
них  святоокопівських  пачкарів,  ошліфована  й  витончена  в
особистому  досвіді  отця  Сойки,  становить  вона  основну  вла¬
стивість  його  характеру,  проймає  собою  всі  його  думки  й  по¬
ступки,  надає  особливий  стиль  його  життєвому  шляху,  його
зовнішній  і  внутрішній  особовості...  Чи  не  лежить  у  стилі
тієї  прикмети  хоч  би  те:  що  на  тридцятому  році  свого  жит¬
тя  сидів  уже  отець  Сойка  як  парох  і  власник  у  цвітучій  Но¬
вій  Климівці,  в  тому  «Версаю»  південного  Поділля,  в  спо¬
конвічній  резиденції  отців  і  дідичів  Климовичів,  що  не  да¬
вали  до  себе  доступу  якій-будь  сіровині?  Або  те,  що  ціпка
й  тонкокоста  рука  отця  Сойки  лежить  сьогодні  владно  на
церковному  й  громадському  житті  климівського  деканату,
 52

що  її  міцний,  по-сойківськи  настирливий  вплив  чується  в
усіх  сусідніх  деканатах  Кальнянського  повіту?..
 В  усіх  трудніших  хвилинах  життя  Кальнянщини,  коли
знайдеться  під  загрозою  реальне  добро  церкви  й  «наро¬
ду»,—  силою  своєї  властивості  (не  тільки  її,  очевидьки)  ви¬
сувається  отець  Сойка  на  чоло  «національної»  акції:  скуп¬
чує  всі  певні  сили  повіту  в  своїх  долонях,  кидає  їх  проти  на¬
спілої  загрози  й  опановує  її,  й  ліквідує  нехибно,—  ліквідує
прецінь,—  ні?..  В  такі  хвилини  чується  отець  Сойка  найкра¬
ще  в  своїй  ролі:  його  холодний,  тонкий  інтелект  урізується
у  вир  боротьби  як  двосічна  зброя,  його  пожадлива,  по-сой¬
ківськи  ненаситна  воля  розпалюється  й  ранить  дошкульно:
за  реальне  добро  церкви  й  «народу»,  за  реальнішу  участь
сойківщини  в  цьому  добрі!..
 І  коли  наш  день,  день  отця  Сойки,  випаде  на  час  такої
загроженості  й  національної  акції,  тим  краще  для  справи:
це  збагатить  нас  масою  живого  досвіду,  ще  розкриє  нам
далекі  перспективи  речей  і  подій,  у  яких  знайде  собі  пожи¬
ву  й  наша  власна,  не  менше  пожадлива  й  ненаситна  уява
й  воля...
 ...Було  літо  1912  року,  балканський  котел  кипів  пере¬
хресними  боями,  й  над  цілою  Європою  вставала  вже  загра¬
ва  недалекої  великої  пожежі.
 На  літній  терасі  в  своїх  Калдубах,  з  видом  на  сад  і  ріку,
сиділи  три  брати  Сойки  і  перекидалися  рідкими  словами
на  тему  наймолодшого  з  них,  новоспеченого  матуриста  Ми¬
хайла.  Сухолиций,  стрункий,  з  широко  розставленими  очи¬
ма,  сидів  він,  стуливши  коліна,  в  низькій  плетінці  й  кругли¬
ми  своїми  зіницями  з-під  розкинутих  брів  дивився  запитую¬
че  на  братів.  А  ті  отягалися,  очевидьки,  збуваючи  поки  що
жартома  свою  відповідь.  Тяжкуватий  Микола  розсаджував
своїми  широкими  раменами  плетені  плічка  кресла  (був  у
цьому  як  би  далеким  відгуком  «діда  Петра  —  сажневі  пле¬
чі»)  й  посміхався  одним  кутком  губ.
 —  Сойка  в  спідниці,—такого  ще  не  виділи  від  Калду-
бів  до  Святих  Окопів...  А  то  була  б  потіха!..
 А  гнучкоплечий  Мар’ян  нахилявся  вперед  у  свойому
сидінні  й  щулив  на  Михайла  свої  рисячі  очі.
 —  Скажи  правду,  Міську,—  тікаєш  від  війська  в  реве-
ранду?..  Не  пахне  тобі  порох?..  А  варто  понюхати!]  На  війні
так  же  можна  заробити...  На  всім  можна  заробити...
 І  так,  прикриваючись  жартами,  кожний  на  свій  спосіб,
різними  дорогами  старалися  проникнути  у  властиві  наміри
того  дітвака  з  холодними  очима...  Що  мав  на  думці  з  тим
чудним  планом?  Чи  не  жартував,  як  вони,  не  підходив  їх
 53

жартома?..  Що  могло  штовхнути  його  молоді  наміри  на  той
шлях?  Запал  у  вірі?  Бухнули  б  сердешним  сміхом  на  таке
слово...  Вистало  глянути  в  холодну  сірість  його  очей,  щоб
пізнати,  як  мало  тепла  знайдуть  у  його  серці  небесні  сили...
Був  прецінь  Сойкою,  з  молодих  Сойків,  кість  із  кості  на¬
щадків  святоокопівських  пачкарів...  Упродовж  тижня  води¬
ли  Сойки-пачкарі  сіробоких  волів  подільськими  ярами
(воли,  як  стирти,  й  не  все  певного  походження,  а  в  неділю
приймали  в  своїх  хоромах  жовтогривих  російських  погра-
ничників  і  втовкали  їм  у  їх  розкидисті  чуби:  про  нічного  коз¬
ла  з  вогняними  очима,  що  ходить  на  Чорнім  Закруті  (пач-
карська  тропа!),  про  небіжчика  графа  Жепальського,  що
на  білому  коні  перебігає  в  темні  ночі  дорогу  при  Джерелах
(пачкарські  сходини!)...  Пограничники  вірили  —  не  вірили,
але  минали  пачкарську  тропу  опівночі  й  хрестилися  здале¬
ка...  А  вже  Сухий  Яцко,  батько  Михайла,  сидів  власником
на  Калдубах  у  долині  Серету  й  виводив  власних  волів...
Здитинілий  отець  Завалка,  парох  Калдубів,  вступався  пе¬
ред  ним  за  мореними  халупниками,  а  Сухий  брав  його,  мов
кліщами,  за  лікоть  і  повертав  на  ганок.
 —  Єгомость,—  говорив  скоромовкою,—  -тиждень  мій,  а
неділя  божа...  Таке  є  моє  право...
 І  впородовж  тижня  дер  шкуру  з  халупників  на  своїх
ланках,  а  в  неділю  по  євангелії  брав  у  захристії  широку
тацю  і  з  пишноокою  війтихою  збирав  між  вірними  «на  бо¬
же»...  Та  й  раз  у  рік,  перед  вербною,  гнав  своїх  форналів
лягою  до  сповіді  й  накивував  отцю  Завалці  з  церковного
порога:
 —  По  тисячі  поклонів  єгомость:  нехай  товчуть  лобами,
нехай  знають,  як  тягати  панський  ячмінь!..
 ...З  трьох  синів  Сухого  Яцка  —  Микола  «сповідав»  уже
сам  своїх  форналів  тяжкою  рукою,  а  гострозубий  Мар’ян
відлякував  отців  від  порога  своїм  цинічним  дотепом...  Що¬
до  Михайла...
 На  літній  терасі  з’явилася  Сойчиха-мати  (з’являлася
сюди  на  хвилю  рухлива,  дрібна,  щоб  кинути  крадьком  очи¬
ма  на  свого  найменшого).
 Михайло  піднявся  з  плетінки  й  сказав,  обтягаючи
одежу:
 —  Йду  на  теологію,  мамо...
 Глянула  на  нього  від  дверей  й  сказала,  як  усе,  сухо:
 —  Як  гадаєш,  сину...
 І  кутками  очей  спинилася  на  свойому  найстаршому.
 Микола  здвигнув  плечима:
 —  Як  хоче,  мамо.

А  Мар’ян  добавив,  скалячи  зуби:
 —  Тане  як  борщ...  Микола  на  тім  заробить...
 І  тут  була  властива  підстава  їх  ніби  непевної,  а  проте
вдоволеної,  дарма  що  притаєної,  згоди...
 Ніхто  з  них  не  усвідомлював  собі  в  той  день,  які  влас¬
не  мотиви  гнали  того  зрілого  дітвака  на  його  дивні  задуми:
розпалена  амбіція,  що  шукала  заспокоєння  в  незвичайних
можливостях?..  Особливий  блиск  духівницьких  верхів,  що
мали  відчинитися  перед  здібним  сойчуком?  (Був  гордістю
своїх  учителів,  хоч  і  ранив  своєю  обрахованістю  і  холодною
беззглядністю)...  Але  чи  не  міг  задоволити  своїх  амбіцій
на  інших  дорогах,  більш  прибуткових  і  відповідніших  для
шляхетської  жаги  Сойків?..  Десь  у  половині  літа  наспіла
до  Калдубів  відомість,  що  підборянський  графчук,  молодий
Команицький  іде  на  богословію,  й  тоді  брат  Микола  завор¬
котів  ліньки,  як  обласканий  ведмідь:
 —  Що  на  те  скажеш?..  Таке  повітря  на  панів...
 І  хоч  Михайло  посміхався  на  таку  мову,—  так,  власне,
або  приблизно  так  розумів  він  своє  рішення,—  йшло  це  на
нього  з  повітря...  Чув  таке  внутрішнє  покликання,—  як  би
десятки  сойківських  предків  заговорили  нараз  у  його  моло¬
дій  крові.  І  з  перших  днів  своїх  богословських  студій  зна¬
йшов  у  собі  в  такому  виді  те  покликання:  за  діда  Петра  —
сажневі  плечі,  за  батька  —  Сухого  Яцка  й  обох  братів,  за
всіх  минулих  й  майбутніх  Сойків  мав  дати  відповідь  на  пи¬
тання:
 —  Що  таке  бог?  Яка  істота  релігії?
 У  властивій  мові  сойківщини  це  звучало:
 —  що  з  тим  можна  зробити?
 І  в  більш  відкритій,  Мар’яновій:
 —  що  з  тим  можна  заробити?
 І  так,  як  би  це  були  нові  грунти,  які  належало  підбити
й  долучити  до  ланів,  що  становили  вже  святі  й  непоруш¬
ні  посілості  сойківщини,—  молодий  Сойка  накидався  на  по¬
ставлені  собі  питання  з  захопленням,  якого  не  віщувала  в
нім  ні  холодна  підступність  його  думки,  ні  одностайна  сі¬
рість  його  розставлених  очей.  Був  наймолодшим  зі  сойків¬
ських  окупантів,  чув  у  собі  ненасичену  жагу,  тільки  що
розпалену  до  підбоїв,  тільки  що  розбуджену  до  самостійної
акції  в  сойківському  імені.  І  хотів  бути  майстром  у  тій
акції,  як  у  всьому,  за  що  мав  коли-будь  узятися  в  імені
Сойків!..
 А  ось  поодинокі  етапи  його  богословських  осягнень:  по¬
чатковий  курс  філософії  пробіг  не  оглянувшись,  але  не  зна¬
йшов  у  ньому  ні  смаку,  ні  точок  зачіпу  для  задоволення
 55

своїх  шукань  («а  то  мертвота!»).  З  трохи  злісною  легкістю
отрясався  від  обов’язкових  лекцій  і  водночас,  по  дорозі,  від
третього  семестру  своїх  студій  пускався  на  самостійні  роз¬
шуки.  Відкидаючи  на  бік  чужі  коментарі,  вглиблявся  в
основну,  оригінальну  літературу,  в  святих  отців  і  великих
схоластів  і,  як  свіжоокий  нурець,  виринаючи,  виносив  на¬
верх  блискучі  відламки  глибини,  що  вдоволяли  його  само¬
го  й  звертали  на  нього  увагу  його  виховників...  Були  то  зде-
більша  питання,  уривки  проблем,  що  в  них,  як  у  коротких
проривах  світла,  прохоплювалася  назверх  настирлива  ціка¬
вість  молодого  сойчука.  Була  в  них  усіх  інстинктова  по¬
в’язаність  і  спрямованість,  і  всі  вони,  як  світла,  розставле¬
ні  по  одній  лінії,  визначили  вкінці  напрямок  богословських
шукань  сойчука,  злилися  для  нього  в  одній  проблемі:
 —  яке  є  звичайне  відношення  між  богом  і  світом  мате¬
рії?  Докладніше:
 —  які  є  актуальні,  доступні  для  змислів  прояви  небес¬
них  сил  у  світі  матерії,  у  світі  речей  і  змислових  ставань?
 Були  це  перші  східки  в  теоретичних  шуканнях  молодого
Сойки,  і  як  же  відразу  по-сойківськи  поставлені!..  В  своїй
побідній  заграбливості  знають  Сойки  тільки  те,  що  дається
схопити  в  долоні  (ціпко  схопити!),  що  дається  кинути  на
вагу  («яка  ціна?»)  або  висловити  в  одиницях  землі  («скіль¬
ки  моргів?»)...  І  якщо  існує  бог  (якщо  існує!),  чи  не  заслу¬
говує  він  на  сойківську  увагу  як  предмет,  гідний  зацікав¬
лення?  Оскільки  дається  вловити  в  об’єктах  матеріального
світу?  («Що  з  ним  можна  зробити?..»  «Що  заробити?»).
 В  зимових  місяцях  чотирнадцятого  року  появилися  в
місцевій  богословській  пресі  перші  друковані  спроби  релі¬
гійних  шукань  рухливого  Сойки  (теми:  «Освячення  матерії
в  тайні  святої  євхаристії»,  «Надмірна  ревність  єпископа
Берклея,  або  як  є  шкідливо  поборювати  матеріалізм»),
і  на  той  час  припадає  зближення  Сойки  з  молодим  профе¬
сором  Григоріянського  університету,  гарячооким  єзуїтом-
італійцем,  монсиньйором  д’Есте.  Тільки  для  вибранців  з
останніх  років  були  призначені  лекції  римського  професора,
й  тільки  переломивши  різні  труднощі,  молодий  Сойка  зна¬
йшовся  між  небагатьма  учасниками  його  практичних  занять
з  католицької  філософії...  Рим  —  великий  Рим!..  Жадібно
бажав  сойчук  торкнутися  його  бодай  у  віддиху  захопленого
єзуїта...  Всю  свою  сойківську  хитрість  зібрав  на  те,  щоб
звернути  на  себе  увагу  блискучого  професора.  Звичайну
свою  настирливість  вігнав  у  своє  нутро  й  надягнув  маску
скромної  талановитості,  що  вміє  щиро  захоплюватись  і  —
коли  треба  —  скромно  протиставитись.  З  дотепною  зручніс¬
 56

тю  під  час  дискусій  вливав  у  гарячий  струмок  ідей  отця
д’Есте  прозорі  струйки  своїх  спокійних  калькуляцій,  і  тоді
зливалася  гаряча  темінь  опуклих  очей  монсиньйора  з  хо¬
лодною  сірістю  його  розставлених  зіниць.  І  тут,  як  усе,  був
молодим,  підступним  окупантом,  а  об’єктом  його  заборчос-
ті  —  вразливе  серце  отця  д’Есте.  І  чи  не  здобув  його  в  той
час,  коли  здавалося,  що  сам  піддається?  В  довгих  сердеч¬
них  розмовах,  у  тихій  келії  бернардинського  монастиря
оформлювалось  ступнево  завдання,  в  якому  мали  збігтися
перші  наукові  зусилля  уздібленого  ученика.  Виросло  воно
з  душі  Сойки,  було  тільки  логічним  розгорненням  питання,
якому  він  служив  усіма  силами,  яке  горіло  потайки  в  його
нутрі:  «Яке  є  відношення  між  богом  і  світом  матерії?»  Бог
був  предметом  віри,  світ  матерії  —  предметом  наукового
знання:  «Яке  є  відношення  між  вірою  й  знанням?..»
 —  Стара,  а  проте  як  же  вічно  нова  проблема!  Чи  не
розказали  б  ви,  мій  друже,  як  ви  дійшли  до  неї  і  що  вас
у  ній  захоплює?
 Виросла  вона  в  душі  Сойки  й  була  тільки  зовнішнім  ви¬
явом  питань,  що  горіли  в  його  нутрі,  але,  прийнявши  маску
стримуваного  подиву,  оповідав  молодий  сойчук,  як  займа¬
лася  та  проблема  в  його  душі  протягом  лекцій  отця  профе¬
сора,  як  унаслідок  прихильних  розмов  розвивалася  й  з’яв¬
лялась  у  різних  перспективах,  як  відчинялася  щодо  мож¬
ливих  розв’язок...
 —  Розв’язка  мусіла  йти  за  прийнятою  згори  тезою...
 •—  Очевидно,  мій  друже!
 —  В  першій,  історичній  частині  мала  вона  показати
благодатні  наслідки  гармонійного  співжиття  знання  й  віри
під  покровом  святої  церкви,  наслідки  їх  злиття  в  чолових
мужах  християнського  середньовіччя,  в  святого  Августина,
Томи,  Миколи  Кузанського...
 —  Три  різні  доби,  різні  аспекти,—  це  слушно...
 —  В  другій,  основній  частині  належало  розглянути  го¬
ловні  здобутки  новітнього  природознавства  й,  не  запере¬
чуючи  в  дрібницях  їх  позитивних  вартостей,  показати,  що
в  загальному,  в  відірванні  від  метафізичних  основ  католи¬
цької  віри,  не  могли  вони  дійти  до  іншого  висновку,  як  ді¬
йшли:  до  скептичного,  глибоко  зневіреного,  єдино  в  тих  об¬
ставинах  можливого:  «Не  знаємо  й  не  будемо  знати!..»
 —  Знаменито,  мій  любий!..
 Отець  д’Есте  взяв  собі  долоні  Сойки  в  свої  руки  й  при*
хилив  його  до  себе.  Сиділи  близько  себе,  коліно  об  колі¬
но,—  монсиньйор  гладив  сухі  руки  сойчука  й  говорив  зі
шляхетною  теплотою:
 57

—  Молодий  ви,—  ще  майже  дитина,—  не  погніваєтесь,
коханий?  Трудно  припустити,  щоб  говорив  із  вас  якийсь
особливий  досвід,—  маєте  це,  мабуть,  уже  в  крові,  як  не
один  із  нас:  що  відчуваєте  потреби  святої  церкви,  що  ваші
думки  й  наміри  складаються  так,  як  би  ви  йшли  тільки  за
покликом  тих  потреб...  Будемо  благословити  вас  у  тій  ро¬
боті,  на  славу  божу,  на  ваше  особисте  щастя  і  вдоволення...
Передумуєте  вже  програму  вашої  праці,  відчуваєте  її  нерв,
маєте  вже  відповідний  заголовок?..
 У  цьому,  власне,  вагався  Сойка...  То  ж  у  заголовку  від¬
кривається  живий  нерв  праці!..  Чи  не  повинен  він  бути  та¬
кий,  щоб  у  ньому  відбився  характер  обох  частин  роботи’
глибока  скромність  досконалого  християнського  знання  й
трагічне  положення  нових  природничих  наук?
 —  Не  прийде  вам  це  так  легко,  мій  любий:  кількома
словами  схопити  цілу  суперечливість  змісту...
 О,  Сойка  мав  щось  відповідне  на  увазі!..  Не  своє,  прав¬
да,  позичене...  із  цього  саме  виростало  його  вагання:  чи
вільно  скромному  алюмнові  робити  позички  у  майстрів
християнської  науки?
 —  Коли  йде  про  добро  святої  церкви,—  лишня  скром¬
ність,  коханий,  лишнє  вагання...
 —  Тоді  що  скаже  отець  професор  про  такий  заголовок:
«Ое  сіосіа  ідпогапііа»  —  «Про  вчену  невідомість»?
 —  О,  так!  Був  такий  термін  у  християнській  науці,  у  ве¬
ликого  майстра  пізньої  схоластики,  Миколи  з  Кузи:  «Вчена
невідомість»  —  найвища  ступінь  релігійного  пізнання,  сві¬
доме  упокорення  в  обличчі  бога,  в  містичному  єднанні  з
тайнами  потойбічного  світу...  «Вчена  невідомість»  —  це
слушне,  коли  йде  про  християнське  знання,  з  тим  можна
погодитися,  це  правда,  ...але  що  до  природничого?..
 Спинивши  свої  очі  на  сірих  зіницях  Сойки,  отець  д’Есте
прислухався  в  очікуванні.  Вловив  тиху  посмішку  в  лиці
сойчука,  сплеснув  у  долоні.  Відкинувся  на  бильце  крісла  й
засміявся  сердешно:
 —  О,  мій  коханий  насмішнику!..  Чудово!..  Очевидно:
нічого  кращого  не  вдасться  подумати...  «Вчена  невідо¬
мість»  —  такий  є,  власне,  характер  нових  світських  наук,
такі  їх  досягнення...  Століття  велетенських  зусиль,  сотки
геніальних  задумів  і  відкрить  і,  накінець,  зневірене  при¬
знання:  не  знаємо!  —  не  будемо  знати!  «Вчена  невідо¬
мість»  —  це  правда,—  так  їм  треба...
 Отець  д’Есте  гойдався  в  своїм  кріслі  й  сміявся  молодо-
заливчато.  (Молодий  був,  на  десять  —  не  більше  —  літ
старший  за  свого  ученика).  Нараз  спинився  в  свойому  роз¬
 58

бавленні  й,  нагнувшися  в  бік  Сойки,  з  останками  сміху  в
очах  приглядався  його  обличчю.
 —  А  знаєте,  ніхто  не  подумав  би,  що  сидить  у  вас  та
жилка  іроніста...  Ніхто  не  повірив  би...  І  не  є  це  зле,  мій
коханий,  коли  взяти  під  увагу  всю  різнобокість  завдань,
які  має  сповнити  свята  церква  на  землі,—  не  є  це  зовсім
зле...
 Сойка  сидів  проти  нього  зі  скромною  посмішкою  на  ли¬
ці,  з  наклоненою  до  плеча,  головою.  В  такі  хвилини  доспіва¬
ла  в  ньому  його  істота,  виростав  молодий  хижачок,  готовий
до  великого  скоку...  Бо  чим  радувалася  душа  гарячоокого
монсиньйора:  що  оце  знову  гордовиті  висновки  світського
знання  стануть  в  обличчі  непорушних  правд  святої  віри  й
осудяться  як  слід,  на  славу  божу,  незгірш,  як  видно,  осу¬
дяться!..  А  тиха  посмішка  Сойки,—  двосічна,  як  і  заголовок
його  праці,—  говорила  від  себе:
 —  Шукаю  осуду,  але  навпаки...—  Що  таке  грудка  зем¬
лі  (подільської  масної  землі!),  це  я  знаю;  що  можна  схо¬
пити  її  в  руки  (міцно,  на  все  схопити!)  й  розтерти  в  доло¬
нях  і  знайти  хімічну  формулу,  з  якої  виникало  би,  що  з
нею  можна  зробити,—  це  я  знаю...  Але  я  прагну  знати:  що
таке  бог?..  Чи  можна  його  схопити  в  тій  грудці  землі  (міц¬
но  схопити!)  й  розтерти  в  долонях,  і  знайти  хімічну  форму¬
лу,  з  якої  виникало  би:  що  з  тим  можна  зробити  (що  заро¬
бити),—  це  хочу  знати!..
 Такого  осуду  шукав  Сойка,  навпаки,—  це  хотів  знати!..
І  бажав  бути  майстром  у  тому  знанні,  як  у  всьому,  за  що
коли-будь  мав  узятися  в  сойківському  імені!..
 З  упертим  захопленням,  яким  підбивав  собі  серце  отця
д’Есте,  зі  скромною  настирливістю  експлуатуючи  його
дружню  прихильність,  весною  чотирнадцятого  року  присту¬
пив  Сойка  до  збирання  початкового  матеріалу  праці.  Був
глухий  на  воєнні  алярми,  що  спалахували  довкола,  посмі¬
хався  на  докори  деяких  отців-виховників,  що  гляділи  з  не¬
хіттю  на  його  сердечне  зближення  з  гарячооким  єзуїтом...
Так  прецінь  думав:  що  всі  люде  й  усі  випадки,  монсиньйо-
ри  й  воєнні  алярми  повинні  служити  йому  в  його  сойків¬
ській  справі...  І  чи  не  діялось  саме  так?..  Вибух  світової  вій¬
ни  був,  наприклад,  тільки  щасливим  рушієм  для  успішного
розвитку  його  студій.  Частину  літніх  ферій  провів  він  у
львівських  бібліотеках,  вишукуючи  найстарших  отців  церк¬
ви,  а  російська  окупація  відкинула  його  з  деякими  церков¬
ними  ієрархами  на  далекий  австрійський  захід,—  спершу  до
Відня,  згодом  до  відомого  осередку  теологічних  студій,  аль¬
пійського  Інсбруку.  Знайшовся  там  і  монсиньйор  д’Есте,  що
 59

зближався  помалу  до  границь  своєї  римської  батьківщини.
Прийняв  він  сойчука  радісно  й  просто,  як  би  очікував  тут
його  приїзду,  і  з  перших  днів  побуту  передав  його  під  опі¬
ку  славного  ботаніка  —  єзуїта,  професора  Вайсбарта.  Пов¬
них  сім  місяців  перебув  Сойка  під  його  суворим  доглядом,
знайомлячися  з  основами  і  методами  новітнього  природо¬
знавства.  Працював  жадно  від  досвітку  до  ночі,  перемага¬
ючи  тугий  матеріал,  протягом  тижня  опановуючи  те,  що
планувалося  на  місяці.  (Рвалося  прецінь  усе  вперед,  як  у
пропасть,  і  Сойка  не  відставав  від  того  поспіху!..)  Вислідом
тих  занять  були  два  короткі  відчити,  виголошені  сойчуком
у  «Католицько-науковому  товаристві»  на  тему  «Промовчу-
ваних  заложень  новітнього  природознавства».  Були  це  —  як
показалося  —  суто  безбожницькі,  грубо  матеріалістичні  за¬
ложения,  хоч  і  забарвлені  об’єктивною  науковістю.  Покла¬
дені  мовчки  в  основу  нових  природничих  наук,  проймали  во¬
ни  собою  майже  все  наукове  пізнання  світу,  крок  за  кроком
виключаючи  зі  світу  участь  небесних  сил,  заперечуючи  ін-
геренцію  бога...
 «Антропоморфізм  відступив  у  свій  останній  за¬
хист,  у  людину.  Але  наука  наступає  на  його  стіни  й
філософи  зброяться  до  боротьби  за  останню  пробле¬
му,  найбільшу  з  усіх  філософічних  проблем:  чи  люд¬
ська  істота  має  в  собі  якийсь  незалежний,  своєвіль-
ний,  справді  антропоморфічний  елемент,  чи  тільки
являється  найтоншим  механізмом  природи?..»
 Стояло  відкрите  питання:  чи  має  впасти  під  натиском
матеріалізму  останній  захист  божих  правд  на  землі  —  ду¬
хова  істота  в  людині?  Бо  в  його  упадку  знайшли  би  вороги
церкви  останній  аргумент  на  заперечення  божого  існуван¬
ня,  на  знищення  релігії  в  серці  людини...  Йшла  велика  бо¬
ротьба  за  святий  захист  бога  в  людині,  і  коли  матеріалізм
наступає  під  гаслом  найсуворіших  метод  і  здобутків  нау¬
ки,—  що,  крім  нового  наукового  узброєння,  можуть  йому
протиставити  оборонці  божої  правди  на  землі?..
 Думки  реферату  були  ніби  відомі,  правдиві,  не  все  при¬
ємні  для  велебного  слуху  отців...  Але  було  в  них  стільки  га¬
рячої  наполегливості  й  переконливості  й  так  часто  сковза¬
ли  вони  по  самому  березі  матеріалістичної  загрози,  що  про¬
тягом  обох  годин  тримали  слухачів  у  щімкому  напруженні
і  в  кінцевих  висновках  здобули  майже  загальне  й  тепле
признання.  Чорноокий  монсиньйор  переглядався  вдоволено
з  професором  Вайсбартом,  ботанік  похитував  непевно  тяж¬
ким  обличчям...  Схиливши  голову  до  плеча,  зі  скромною
посмішкою  прислухався  молодий  сойчук  до  дискусії,  що  оп¬
 60

ливала  його  звідусіль:  як  зручно  бродила  вона  по  вершках
нової  науковості,  як  вихоплювалася  рівчачками  на  боки,  як
збігала  вкінці  з  усіх  похилостів  у  кам’яне  річище  непоруш¬
ної,  святої  догми...
 День  згодом  знайшовся  Сойка,  покликаний,  у  кабінеті
отця  професора  —  монсиньйор  д’Есте  був  уже  тут,—  водячи
тяжкими  щоками  й  кидаючи  зрідка  уривки  слів,  говорив
старий  ботанік:
 —  Не  бавитися  з  вогнем...  Передусім  думати  про  святу
церкву...  Узброюватись...  працювати...  Віддано,  в  покорі  й
послусі  для  святої  церкви  працювати...
 Й  тоді  наче  десь  з-за  плечей,  з  повітря  капнуло  само  со¬
бою  металеве  слово:  Рим...
 Рим!  —  таємний  задум  молодого  Сойки,  мрія,  що  мовч¬
ки  текла  в  усіх  його  дотеперішніх  задумах!..
 Рим,—  міцний  поклик  його  снів,  вогонь  його  бажань  і
всіх  хитрощів  і  обрахунків!..
 Хіба  не  висять  там  усі  пекучі  питання  в  просяяному
повітрі,  оконечно  розв’язані  й  доспілі,  як  м’яскі  овочі,  що
тужать  до  його  спраглих,  гострих  зубів?
 Тільки  сягнути  —  зірвати  —  вкусити!..
 І,  сціплюючи  щоки,  щоби  не  прорватися  з  радістю,  що
підносила  вже  його  груди,  з-під  закруглених  повік  спогля¬
дав  Сойка  непевно-пожадливо  на  отця  д’Есте.  А  той  при¬
такував  головою:
 —  Якщо  бажаєте,  коханий...  Це  майже  постановлене...
 —  Якщо  бажає!..
 ...В  другій  половині  березня  п’ятнадцятого  року,  в  од¬
не  ясне  пообіддя,  в  одному  купе  з  отцем  д’Есте  зближав¬
ся  молодий  Сойка  до  вогнища  своїх  обрахованих  мрій,  до
мрії  всіх  сутан  і  всіх  вірних,  до  великого  Риму...
 Вперше  побачив  його  в  гарячих  очах  блідощокого  мон-
синьйора,  жадібно  вдивлених  у  даль  і  майже  хоробливо
стужених.  Ще  заки  виринуло  місто  на  хвилястому  обрію,
розкладене  на  сімох  горбах,  блискуче  копулами  й  заквіт¬
чане  гребінками  кипарисових  гаїв,  уже  палало  в  сливку-
ватих  очах  отця  д’Есте,  вставало  в  них  жовтим  полум’ям,
зовсім  близьким,  майже  тілесно  дотикальним...
 Нахилившись  гнучким  туловом  до  молодого  Сойки,
вгортаючи  його  сухі  пальці  в  свої  гарячі  долоні,  говорив
йому  отець  д’Есте  в  саме  обличчя:
 —  Ви  його  побачите,  мій  любий...  найперше  мусите  йо¬
го  побачити,  пізнати!..—  Ви  його  пізнаєте  —  й  полюбите,
як  я,  як  кожний,  хто  його  зблизька  й  направду  пізнав...
 61

І  Сойка  пізнав  його,  і  полюбив,—  не  як  кожний,—  по-
свойому,  по-сойківськи...  І  як  же  складний  (а  може,  й
простий)  був  шлях  тієї  любові,  що  доспівала  жмутками,
нерівно,  але  вперто,  впродовж  усього  побуту  Сойки  в  ста¬
рому  Римі,  усього  зближення  його  до  земської  істоти  цьо¬
го  міста:  величного  й  як  же  складного  (а  може,  й  просто¬
го)  в  своїх  шляхах  і  бездоріжжях  міста!..
 Заходами  невтомного  в  своїй  прихильності  отця  д’Есте,
з  дозволу  префектів  «Руської  колегії»  замешкав  молодий
Сойка  в  конвікті  братів  Картузів,  в  останку  їх  колишньої
монастирської  посілості  недалеко  церкви  святої  Марії  Ян¬
гольської.  Був  саме  весняний  перестанок  у  шкільних  за¬
няттях,  і  цілий  майже  вільний  час  проводив  Сойка  в  то¬
варистві  прудкого  монсиньйора,  на  довгих  розмовах  із
і:им,  у  мандрівках  по  святому  місту.  Оба  молоді,  оба  за¬
тягнуті  в  тонкі  сутанки,  вдвох  обіч  себе  перебігали  вони
сонячні  площі  з  водограями,  запускалися  в  спадисті  ву¬
лички  надтібрянських  кварталів,  поринали  в  тінисті  гале¬
реї  музеїв  і  абсиди  церков.  І  весь  той  час  уловлював  мо¬
лодий  Сойка  опліч  себе  невгавне  захоплення  тонколицьо¬
го  монсиньйора,  якусь  здригливу  в  свойму  запалі,  майже
хоробливу  мішанину  пишноти  й  відданості,  гордовитої
владності  й  покори.  І  водночас  завважував,  як  у  нього
самого  займалося  й  виростало  якесь  нове  почуття,  нове,  а
наче  здавна  відоме,—  непевне  щодо  своєї  істоти,  а  проте
близьке,  свійське,  як  би  йшло  з  подільських  ланів,  що
дихали  на  нього  солодким  і  дохідним  гамором  у  час
жнив...
 Було  це  в  першу  неділю  після  їх  приїзду,  відвідували
вони  матірню  церкву  отця  д’Есте,  «Іль  Джезу».  Зійшли¬
ся  раннім  ранком  на  Венецькій  площі,  тільки  рідкі  моліль¬
ники  виринали  з  бічних  улиць  і  йшли  в  напрямку  святинь...
 ...Над  останками  великого  форуму,  оточеного  колона¬
ми  Веспасіана,  здіймався  на  заході  Капітолій,  старовин¬
ний  храм  богів  і  обожаних  цезарів.  Над  тим  храмом,  у  да¬
лині,  по  той  бік  Тібра  вгрузала  в  небо  стрімка  копулиста
маса,  обнята  червоним  заходом.  Сонце  опускалося  на  її
верх,  і  під  його  дотиком  розділювалася  вона  на  дві  поло¬
вини  й  хватала  його  боками,  як  простягнутими  варгами.
Проковтувала  помалу,  приймала  в  своє  нутро,  розбухала
від  нього  й  тремтіла  пожадливо...
 —  Собор  святого  Петра?
 —  Так,  любий,—  собор  світу,  храм  папи,  отця  й  воло¬
даря  земного  світу...
 —  Цілого  світу!..
 62

Отець  д’Есте  підняв  обі  долоні,  як  би  важив  у  них  тя¬
гар  цього  світу.
 —  Глядіть!..  Чи  сама  природа  не  виявляє  нам  тої
правди?  Чи  не  складає  вона  образів,  у  яких,  як  у  симво¬
лах,  відчиняє  нам  цілий  глузд  земного  буття,  всю  його  да¬
леку,  але  неминучу  долю?..
 —  О  так,  мабуть,  так!..
 —  Те  сонце  поринає  в  соборі,—  та  копула  приймає  йо¬
го  в  своє  нутро,  як  би  там  був  кінець  його  мандрівки,
його  мета  й  вічний  відпочинок»..  Який  символ  святої
церкви!..
 —  О  так,  мабуть,  так!..
 ...Цілу  ніч  переспав  Сойка  гладким  і  спокійним  сном,
і  рівним,  високим  плесом  плила  під  поверхнею  його  сну
спокійна  чуйність,  звернена  на  завтрашній  день.  Уранці,
перед  умовленою  годиною,  знайшовся  він  на  горішньому
Борго,  перед  блискучою  колонадою  святого  Петра...  Було
тут  іще  тихо,  в  глибині  площі  мигтіли  два  водограї,  роз¬
квітаючи  безголосо.  І  тільки  як  знайшовся  під  колонами,
вгорі  між  капітелями  збудився  м’який  водяний  шелест  і,
ніби  скроплюючись,  спливав  по  шовковій  гладкості  стов¬
пів...  Було  щось  близьке  в  тому  шелесті,  щось  свійське,  як
би  він  був  продовженням  нічного  сну...  І  відчув  Сойка,  яка
вразлива  була  чуйність  його  сну,  який  сторожкий,  хоч  і
впевнений  його  спокій...  Минувши  площу  з  водограями,
піднявся  по  сходах  тераси  й  спинився  під  фронтоном  собо¬
ру.  Обернувся.  Цілий  овал  площі  лежав  перед  ним  у  ра¬
нішньому  сонці,  замкнутий  почвірним  поясом  колон,  що
спліталися  з  собою  верхами.  Хтось  саме  проходив  між
стовпами  внизу  і  був  там  як  дрібний  муравель,  що  підняв¬
ся  на  задні  ніжки.  Сойка  посміхнувся  переможно  й  обняв
очима  цілий  сонячний  простір  перед  собою.  Не  чувся  ма¬
лим  у  цьому  оточенні,  що  ніби  розгорталося  з  його  сну:
стрункі  колони  наче  виростали  з  його  власного  нутра,  бе¬
ручи  з  нього  шовкову  розрахованість  своїх  ліній,  а  срібні
кущі  водограїв  були  як  пливка,  невловна  в  своїй  рухли¬
вості  зматеріалізованість  його  неосвідомлених  ще  настро¬
їв.  І  стрімка  маса  собору,  що  виростала  з-за  плечей,  не
пригноблювала  своїм  тягарем,  тільки  підхоплювала  вверх,
як  би  в  її  лініях  було  щось  із  обрахованої  поривчастості
його  молодої  сойківської  природи...
 Не  виглядаючи  отця  д’Есте,  Сойка  повернувся  у  бік
портика  і  ввійшов  у  двері  собору.  Було  тут  усе,  як  спо¬
дівався.  В  далекій,  імлистій  від  сонця  перспективі  маячив
золотий  вівтар,  затоплений  у  блесках,  що  помножували
 63

його  віддалення.  Могутні  подвійні  сходи  провадили  до
нього,  підіймаючись  широкими  ступнями,—  правдива  до¬
рога  народів,  обрамлена  невгасними  вогнями.  Обабіч,  між
колонами,  склепилися  бічні  трансепти  й  хори,  як  осібні,  ве¬
ликі  церкви,  вковані  в  барвистий  мармур.  Усе  було  коване
в  чистому  мармурі,  барвистому  й  зеркально  гладкому,  і  в
зеркальності  тій  повторювались  далекі  перспективи  й  роз¬
ширялися,  й  губили  свої  межі.  Над  головним  кораблем  під¬
носилося  велетенське  склепіння,  а  осередня  копула  зводи¬
лася  над  головою,  як  живе  линзне  небо,  в  якому  не  було
запину  ні  очам,  ні  уяві.  Сойка  присів  на  одну  з  бічних  ла¬
вок  і  вслухався  у  спокійний  гомін  собору...  В  тому  заслу-
ханні  застав  його  й  монсиньйор  д’Есте,—  знерухомілого,  на¬
стороженого,  трохи  наче  нетерп’яского:  як  би  ловив  щось
думками  в  свойому  оточенні  й  був  близький  досягнення,  а
проте  висковзало  воно  з  його  рук,  як  пливке  літнє  марево...
 Кладучи  йому  руку  на  плече,  сказав  отець  д’Есте  впів-
голос:
 —  Можна  би  позавидувати  вам  того  святого  скупчення,
якби  не  те,  що  й  сам  я  за  кожним  разом  переживаю  зно¬
ву  найглибший  чар  цього  єдиного  в  своїй  величі  місця.
 Сойка  відповів  згодом,  підносячи  до  нього  своє  сторож¬
ке  обличчя:
 —  Майже  не  відчуваю  того,  що  знаходжуся  в  замкну¬
тому  місці...  Таке  враження,  як  би  я  сидів  над  велетенським
шляхом,  що  його  оба  кінці  ховаються  за  недоглядним  об¬
рієм...
 —  Яке  правдиве  спостереження!..
 —  Чую  довкола  себе  якийсь  пригаслий  гомін,  —  пли¬
ве  він  з  глибокої  віддалі,—  не  знаю  джерела  його  по¬
ходження...
 Отець  д’Есте  повернув  голову  й  послухав.
 —  Це  органи,  мій  любий...  Десь  правлять  службу  божу
при  бічних  вівтарях...
 Сойка  продовжував:
 —  Міг  би  це  также  бути  гомін  племен,  що  пройшли  тим
шляхом  і  сховалися  за  обрієм...
 —  О  так!..
 —  ...або  тих,  що  тільки  мають  прийти,  і  гомін  їх  кроків
щойно  будиться  в  другому  кінці  шляху...
 —  О  так,  коханий!..
 Отець  д’Есте  підняв  обличчя,  його  опуклі  очі  полискува-
лись  від  унутрішнього  вогню:
 —  Усе  минуле  й  майбутнє  народів  повинно  зійтися  на
цьому  шляху!..  Отут  є  мета  всіх  мандрівок  людства,  тут
 64

його  кінець  і  заспокоєння...  Чи  не  про  це  думав  Мікелан-
джело  в  свойому  «Творенні»  і  в  «Остаточному  суді»?..
 Пройшли  згодом  довгі  галереї  й  широкі  королівські  схо¬
ди  внутрі  ватіканських  палат.  Повернули  ліворуч  і  зна¬
йшлися  в  Сікстинській  каплиці.  Тонка  мармурова  бар’єра
ділила  її  на  дві  частини,  тонкі,  тілисті  фрески  ясніли  під
карнизом...  Мармурова  ложа  для  хору  ліворуч,—  суворий
папський  престол  на  підвищенні  —  обіч  вівтаря...  Очі  вгруз¬
ли  на  хвилю  в  барвисту  сутінь  над  вівтарем  і  нараз,  як
би  штовхнуті  внутрішнім  вибухом,  кинулись  уверх  і  пото¬
нули  в  копулистому  склепінні.  Найшло  це  на  Сойку  майже
несподівано...  Як  би  вибулькнув  нараз  із  темної  глибини  й
побачив  у  денному  світлі  те,  що  плило  дотепер  у  його  сто¬
рожкій  підсвідомості:  що  впродовж  цілої  мандрівки  в  свя¬
тому  Римі,  в  обличчі  багацтв  і  розкошів  його  будівель,  не
піддавався,  не  п’янів,  думав  про  одне:  про  родючі  поділь¬
ські  лани,  що  дихали  пшеницями,  про  млини,  що  відкида¬
ли  мірчук  (масний,  сойківський  мірчук),  про  каменоломні
в  ярках,  що  дзвеніли  під  обушками...  І  що  над  усім  тим,  над
пшеницями,  що  взгрузли  заборчо  в  сусідські  поля,  над  ло-
токами,  що  шуміли  вниз  річки  Серету,  над  усім  сойківським
гніздом  на  південному  Поділлі  носилася  вогняна  легенда
сойківщини:  про  сойківського  предка,  діда  Петра  —  сажне¬
ві  плечі,  грізного  пачкаря,  що  «гнув  грати,  як  ту  лозину»,
що  жахом  і  підступами  наповняв  святоокопівську  долину  й
молоду  сойківську  кров  запалив  жадобою  без  границь  і  без
наситу...
 «Переправляв  дід  Петро  воли  з  кам’янецького
боку,  куповані  —  не  куповані,  а  ніч  темна,  підхмар¬
на,  хоч  око  виколи.  Йшла  тяжка  туча  з-над  Покут¬
тя,  громами  погуркувала,  серед  неба  стала,  блискав¬
ками  посвічувала...  Доглянули  пограничники  з  того
берега,—  ну  стріляти...  Б’ють  громи  здалека,  кулі
б’ють  зблизька,  йде  дід  Петро  знайомим  бродом,  не
здригнеться,  волики  поганяє,  в  бороду  сміється...  —
Плавайте,  волики  сіробокі!..
 Вибралися  воли  на  близький  берег,  поставали,
хребтами  стріпують,  водою  опливають.  А  найбіль¬
ший,  найспірніший  припав  на  задні  ноги,  не  стріп¬
неться,—  хребет  кулею  поцілений,  кров’ю  заливаєть¬
ся...—  Йдіть,  сірі  волики,  яром-бічницею,  а  я  за  вами  .
 Піддав  дід  Петро  плечі  під  сіру  тушу,  двигнув
плечима,  підняв,  пішов  —  не  спотикається...  Б’ють
громи  від  Покуття,  кулі  б’ють  з  кам’янецького,—  йде
вночі  гора  —  не  гора,  йде  дід  долиною,  не  зігнеться,
 8  3.130
 €5

на  волики  покрикує,  в  бороду  сміється...—  Йдіть,  во¬
лики  сіробокі,  вже  близько!..
 Скриплять  ворота  в  старому  дворі  під  дібровою,—
прокидаються  молоді  сойчуки,  виходять  у  пороги...
Гремить  туча  над  верхами,  дубами  потрясає,  блис¬
кавками  посвічує,  зливою  налітає...  Йдуть  у  двір  во¬
ли  ширококрижі,  лобами  посхилялися,  боками  сти¬
скаються,  з-під  зливи  поспішають...  А  в  воротах,  під
дубами,  гора  —  не  гора  стоїть,  земля  вгинається:
стоїть  дід  Петро  —  сажневі  плечі,  на  плечах  не  ко¬
па—  віл  крижистий,  щонайбільший,  найспірніший,
кров’ю  опливає,  тужно  помукує,  до  двора  голову  по¬
вертає...  Стоїть  дід,  не  зігнеться,  борода  на  вітрі  хи¬
тається,  дід  у  бороду  сміється...»
 Не  дід  —  легенда...  Стара,—  сойківська,—  невигасла...
Злинула  за  молодим  сойчуком  у  надтібрянську  столицю,—
йшла  за  ним  у  слід,  не  покидаючи  на  хвилю.  На  широких
соняшних  площах,  у  глибоких  старих  вулицях,  серед  порос¬
лих  гаями  руїн  і  в  розкішних  абсидах  церков  ішла  за  ним,
як  опікунка  й  провідниця.  Напоювала  подихами  поділь¬
ських  вітрів  італійське  повітря,  надихала  знайомістю  всю
складність  життя  церковної  столиці,  всю  могутність  її  сла¬
ви  й  багатств.  Остуджена  в  поколіннях  сойчуків,  гляділа
вона  холодною  сірістю  з  очей  Михайла,  придивлялася  до
всього,  прицінювалась  (купити  —  не  купити,—  яка  ціна?)...
Спокійним,  але  прудким  потоком  текла  в  глибині  його  ду¬
мок,  напоювала  собою  його  сни  й  його  яву.  Вкінці  вибухну¬
ла  барвистим  стовпом  у  стінах  Сікстинської  каплиці  й,  під¬
нявшись  уверх,  ціле  склепіння  залюднила  рвучким  племе¬
нем  Сойків,  запаленим  у  пожадливому  русі...
 ...Дванадцять  буйних  молодців  тремтіло  в  нетерп’яско-
му  ожиданні  над  гзимсами  стін,  перегинаючись  жадібно
в  бедрах.  Чотирьох  їх  братів,  буйніших  за  всіх  і  найбільш
непосидючих,  вихопилося  в  розгоні  на  луки  склепінь  і,  роз¬
кинувши  захватно  рамена,  кричало  в  надмірності  сил,  на¬
пруженими  стопами  потрясаючи  в’язання  мурів...  Самітний
богатир-бородань  крутнувся  нагально  на  церкву,  й  була
така  потуга  в  його  русі,  що  повітря  завирувало  над  ним
і  скрутило  перстенями  одежу.  І  другий,  з  зігнутим  тулубом,
з  відкинутою  на  плечі  головою  гримів  могутнім  голосом,
притискаючи  до  грудей  п’ястуки...  Ціле  склепіння  вгорі  ки¬
піло  буряними  поривами,  вибухало  пристрастями,  що  роз¬
палювали  бажання:  ціле  залюднювалось  тілами,  накидани¬
ми,  як  гори,  поскручуваними  жадібно  в  хребтах,  позгинани¬
ми  в  м’язах...  А  над  усім  тим  кипінням  —  як  пан  і  господар,
 66

розтягнутий  владно  в  просторах,  як  вожай  досвідчений  і
хитроокий,  грізний  своєю  силою  й  грізніший  підступом,—
летів,  рознявши  рамена,  не  хто:  дід  Петро  —  сажневі  плечі,
буйна  пачкарська  сила,  могутній  Саваоф...  Летів,  і  посмі¬
хався  в  тучу-бороду,  і  вгортав  світи  в  свої  обійми,—  жад¬
ними  очима  визначував  межі  своїх  посілостей,—  він  вічний
заборливець,  нестримний  окупант,  початок  і  кінець  усіх  за-
борливців,—  Сойка  над  Сойками,—  міцна  легенда  сойків¬
щини,—  могутній  Саваоф!
 Зціпивши  руки  на  бар’єрі,  стояв  молодий  Сойка  з  під¬
нятим  обличчям,  глибоко  потрясений  і  захоплений  водно¬
час,  повний  пекучої  допитливості,  що  розсаджувала  йому
груди...  («Рим,—  його  мрія,  поклик  його  снів,  вогонь  його
бажань  і  розрахунків!..  Хіба  не  висять  там  усі  пекучі  пи¬
тання  в  просяяному  повітрі,  оконечно  розв’язані,  доспілі,  як
м’яскі  овочі,  що  тужать  до  його  гострих  зубів?..»)  І  оце  сто¬
яв  він  у  серці  Рима,  в  папській  каплиці,  і  в  той  час,  як  унут-
рі  його  горіла  жадібна  допитливість,  сойківська  релігійна
допитливість,—  з  глибини  високого  склепіння,  як  з  пропасті
неба,  сколоченого  бурею,  гриміла  йому  в  відповідь  власна
сойківська  кров,  кричав  у  буйну  бороду  пачкар  пачкарів,
загарбливець  світів  і  планетарних  просторів...
 —  Сойка  над  Сойками...
 —  Легенда  цілої  сойківщини...
 —  Дід  Петро  —  сажневі  плечі,—  великий  Саваоф!..
 ...—  Чи  це  та  правда,  якої  шукав?..  Чи  так  є?!.
 Відривався  насилу  від  Анджелівської  бурі,  що  йшла
 йому  назустріч,  припадав  до  очей  тонкощокого  монсиньйо-
ра,  поривав  їх  нагально  з  собою,  кидав  у  планетарний  про¬
стір  склепіння...—  чи  так  є?!  —  хотів  знати!..  За  всіх  мину¬
лих  і  майбутніх  Сойків,—  за  саму  істоту  сойківщини:
 —  Хотів  знати!
 І  хотів  бути  майстром  у  тому  знанні,  як  у  всьому...
 ...Жив  з  того  часу  як  правдивий  монах,  увійшов  зовсім
у  лагідну  регулу  братів  Картузів.  Отрясаючись  легко  від
поточних  алюмнівських  занять  у  Колегії,  замикався  на  свій
день  у  високій  келійці  в  кутку  монастиря  й,  обнятий  щіль¬
ною  мовчанкою,  поринав  у  отцях  церкви,  що  шкіряними
хребтами  виповнювали  книжкову  заглибину  його  кімнатки.
 Лискучі  вершки  кипарисів  у  міцній  синяві  неба  й  м’який
шелест  водограю  в  саду  були  єдиним  голосом  світу,  що  про¬
никав  у  його  луковате  вікно  від  ранку  до  вечора.  На  годи¬
ну  перед  смерканням  виходив  у  монастирське  подвір’я,
 З*
 67

замкнуте  тонкою  колонадою,  й  поспіль  із  іншими  братами
працював  біля  грядок,  що  покривалися  молодою  яровиною:
яснолистою  салатою,  зібраною  в  пучки,  картоплею,  що  про¬
бивала  землю  цупкими  паростями,  полуницями,  що  розки¬
далися  в  чіхраті  рядки...  Надходив  вечір,  всі  збиралися  в
рефектарі  під  кружганком  і  споживали  вечерю,  вислухую¬
чи  чергових  глав  з  «Правильника  покірливості»  або  з  «Жи¬
тій  святих».  По  вечірній  молитві  в  каплиці  розходилися  до
келій,  і  тоді,  серед  глибокого  нічного  спокою,  робив  моло¬
дий  Сойка  підрахунок  свойого  дня  і  вкладав  поодинокі  до¬
сягнення,  як  живі  клітини,  в  зв’язку  будівлю  своєї  праці...
 ...Говорив  вогняний  картагенець,  недавній  поганський
ритор  Тертуліан:
 —  Що  може  єднати  філософа  й  християнина,  приятеля
й  ворога  блуду,  фальшівника  й  орудника  правди?—Відко¬
ли  є  Христос,  нам  не  потрібна  цікавість...
 —  (Згесіо  сіиіа  аЬзиггіит!  —  Вірю,  бо  це  абсурд!..
 —  Звучало  це,  як  тверда  криця,  а  було—як  клубок
скривавлених  жил,  стягнутих  перелогою.  І  що  окривалося
в  глибині  цього  навіженого  визнання?  Була  це  злісна  від¬
повідь  зимнокровним  розумникам,  що  з  байдужою  по¬
смішкою  в  лиці  прислухалися  до  дитячого  лепету  нової
віри?  Чи  був  це  клич  згірдливої  нехіті,  кинутої  одновір¬
цям  за  те,  що  ніяковіли  за  дитинячість  своєї  віри  й  ста¬
ралися  вгорнути  її  в  гладку  мову  філософічних  систем?
А  може,  був  це  розпучливий  крик  унутрішнього  змаган¬
ня,  зойк,  що  мав  заглушити  стоголосу  мову  землі,  цього
живла,  що  вривалося  в  молитви  недавнього  ритора...  Бо
вірив  Тертуліан,  як  стоїки:  що  бог  є  тілесний,  що  всякий
дух  —  тілесний  і  земля  промовляла  в  його  нагальних  сло¬
вах,  як  у  мові  свойого  сина...  То  чи  не  мусили  здаватися
абсурдом  в  обличчі  землі  всі  правди  нової  віри?  Але  го¬
лосив  Тертуліан:
 —  Огесіо  ^иіа  аЬзигсІит!  —  Вірю,  бо  це  абсурд!..
 Звучало  це,  як  криця,  але  могло  бути  клубком  скри¬
вавлених  жил,  стягнутих  перелогою.  І  яка  могутність  ар¬
гументів  мусила  міститися  в  інших  отців  церкви,  щоб  пе¬
ремогти  смертельні  висновки,  що  плили  з  Тертуліанового
крику!..
 ...Була  подібна  хвилина  в  недалекому  його  минулому,
дрібніша  змістом,  а  проте  однаково  емоційно  розпалена,
збудилася  в  ньому  тепер  і  діяла  з  цілою  своєю  мате¬
ріальною  живістю...  Відбувався  черговий  дискусійний  ве¬
чір  у  Львівському  товаристві  теологічних  студій,  профе¬
сор  богословії  Ж.  повідомляв  про  нову  свою  працю,  новий
 68

доказ  правдивості  божого  об’явлення.  «Система  божого
об’явлення  в  християнській  релігії  становить  таку  спаяну
одноцілість,  що  заперечення  якої-будь  істотної  її  части¬
ни  веде  невідхильно  до  заперечення  всякої  релігії  й  етики,
всякого  суспільного  порядку  й  права.  Але  ніхто  не  може
згодитися  на  такі  наслідки,  хто  не  є  найрадикальнішим
ворохобником.  Через  те  без  найменшого  застереження  на¬
лежить  прийняти  систему  божого  об’явлення,  як  правди¬
ву...»  Так  говорив  отець  Ж.,  і  ціле  його  звідомлення,  як
і  сама  праця  \  були  тільки  історично-догматичною  ілю¬
страцією  нового  доказу.  По  відчиті  відбулася  всебічна
дискусія  при  участі  всіх  головних  членів  богословського
товариства,  й  всі  їх  змагання  з  різною  живістю  й  захоп¬
леністю  й  усе  з  однаковою  впертістю  були  скеровані  на
те,  щоб  потвердити  слушність  нового  силогізму,  щоб  но¬
вим,  формальним  і  фактичним  матеріалом  зміцнити  силу
його  переконливості  в  справах  віри  й  об’явлення.  І  у  цілій
дискусії—-ні  одної  критичної  завваги!..  Було  це  видови¬
ще,  яке  до  самого  грунту  потрясло  істотою  молодого  сой¬
чука.  Сидів  у  середніх  рядах,  здвигнувши  несвідомо  плечі,
й,  чуткий  майже  до  болю,  ловив  кожний  звук  слова  й  те,
що  ховалося  поза  словом...  Десятки  тисяч  церков  ударять
завтра  в  небо  недільним  криком  дзвонів,  і  мільйони  моли¬
товних  рук  підіймуться  в  синяву  неба,  вміщаючи  там  спов¬
нення  своїх  молитов...  А  тут  десятків  два  майстрів  у  бо¬
жих  справах  метушилось  над  клаптем  людської  вигадки,
вбогої  і  як  же  забавної  в  своїй  повазі,  вигадки!..  Й,  мнучи
її  з  заїлістю  професійних  кожум’яків,  силувались  витисну¬
ти  з  неї  ясну  млу,  що  піднялась  би  в  синє  небо  й  запов¬
нила  би  собою  порожнечу,  в  яку  підносяться  з  молитвою
руки...
 Сойка  сидів  і  слухав,  і  в  той  час,  як  його  круглі  зіниці
звужувались,  мов  сірі  леза,  в  нутрі  його  скалила  зуби
скаженість,  повна  їдкої  задирливості  й  образи.  І  тоді  впер¬
ше  (і  не  востаннє)  спалахнула  в  його  думках  поривиста
й  по-сойківськи  гризька  забаганка:  здійняти  в  очах  тих
отців  учнівську  рясу  з  плечей  і,  кинувши  їм  її  в  обличчя,
сказати:
 —  Візьміть,  що  ваше!.,  й  шукайте  дурнів  поза  Сой¬
ками...
 Але  приковували  його  до  місця  злісна  цікавість  і  щось,
як  тінь  лоскітної  непевності,  з  якою  оглядав  ті  обличчя:
 1  Вийшла  осібною  книжкою  в  1912  році  п.  з.  «Об’явлення  як  одно-
цільна  система».  (Прим,  автора).

худі,  обтягнуті  смаглою  шкірою,  з  пергаміновою  сухістю
на  губах,  і  другі:  ситі  й  наповнені,  з  молочною,  по-дівочо¬
му  чудною  рожевістю  на  всю  щоку...  й,  спиняючись  на
кожному  з  них  на  одну  мить,  упивався  в  них  зі  злісною
допитливістю:
 Чи  думають  так  направду?..  Чи  думають  направду?
 Не  знаходив  у  них  відповіді,  хоч  як  нагальна  й  на*
стирлива  була  пожадливість  його  очей.  Зате,  мабуть
уперше,  так  живо  усвідомив  собі  одну  властивість  тих
облич,  яка  тільки  неясно  вчувалася  йому  в  дотеперішньо¬
му  зіткненні  з  ними:  була  якась  здерев’яніла  безпечність
у  їх  виразі,  якась  спокійна  відчуженість,  що  ніби  відго¬
роджувала  їх  від  пливкої  змінності  зовнішнього  світу.
Здавалося  йому,  наче  й  тепер,  під  час  живої  дискусії,
підносилася  вона  з  їх  нутра  й  осідала  розплавленим  кау¬
чуком  у  їх  підшкірних  м’язах,  застигаючи  в  них  пружкою,
змертвілою  верстовкою...  Звідкіля  бралася  в  них  та  зде¬
рев’яніла  безпечність?..  Очевидьки,  не  з  тих  логічних
вигадок,  якими  тут  захоплювався  отець  Ж...  Мусіли,  ма¬
буть,  лежати  в  її  основі  якісь  інші,  позалогічні  мотиви,
в  яких  плавали  всі  ті  розумові  аргументації,  як  жмутки
блискучої  ряски  в  зарослому  літньому  плесі...
 І,  вихилившись  зі  свого  сидіння,  молодий  Сойчук  від¬
шукав  у  передніх  рядах  тонкоплечу  постать  отця  д’Есте
й  послав  йому  по  руках  таку  записку:
 «Існують,  очевидно,  также  інші,  міцніші  підстави  прав¬
дивості  божого  об’явлення,  чим  докази  отця-професо-
ра  Ж.»
 Отець  д’Есте  віднайшов  і  його  очима,  а  як  скінчила¬
ся  дискусія  й  осталися  вони  вдвох  у  склепленому  вікні
монастирського  будинку,  монсиньйор  спитав  досить  сухої
 —  Які  маєте  завваги  до  нового  доказу  отця  профе¬
сора  Ж.?
 Сойка  ще  кипів  унутрі  почуттям  особистої  ображено-
сті  й  не  дуже  стримувався  в  слові.
 —  Вважаю,  що  це  є  сумний  привид  доказу,  а  не  до¬
каз  самий...  По-перше,  яка  ж  то  аргументація,  коли  вона
не  зобов’язує  всіх,  коли  отець  Ж.  увільняє  від  неї  ради¬
кальних  ворохобників?
 —  Можна  цей  доказ  оформити  логічно  так,  щоб  він
обов’язував  і  ворохобників.
 —  По-друге,  —  тільки  доповнивши  його  рядом  інших
преміє,  можна  перейти  до  його  висновку...  Але  всі  ті  пре-
міси  були  б  фальшиві,  —  ціла  підстава  доказу  була  б
фальшива...
 70

—  То  нічого...
 Отець  д’Есте  зітхнув  і  перевів  очі  в  вікно.
 ...—  То  не  порушує  самого  доказу...  Пригадую  вам  ло¬
гічне  право:
 —  «АсІітроззіЬіІе  зе^иііи^  яиосШЬесі».  З  фальшу  вини¬
кає  все»...  отже  —  й  правда...  Висновок  може  бути  прав¬
дивий...
 Сойка  підняв  на  отця  д’Есте  сірий  погляд  і  принишк
заслухано.  Верхня  його  губа  здригнулась  тричі,  показуючи
білий  краєчок  зубів.  Смикнув  кутками  очей  і  вибухнув  сі-
каною  скоромовкою:
 —  Чи  так  є  зле  з  божим  об’явленням,  що  треба  відкли¬
катися  до  фальшу,  щоб  доказати  його  правдивість?..
 Хвилину  стояли  мовчки,  зціпившися  очима.  Біліло  над
ними  склепіння  вікна.  Потім  їх  очі  сплелися  з  собою,  як
дві  пари  теплокровних  звірків,  і  посміхнулися  одним  ус¬
міхом,  одним  і  тим  самим  усміхом,  як  би  роз’яснилася
одна  істота  двома  парами  різнобарвних  очей.  І  в  тій  хви¬
лі  зблизилися  до  себе  дружньо  й  надовго  (й  не  без  ко¬
ристі...)  ...
 ...Ніколи  не  пригадував  собі  Сойка,  —  не  міг  усвідоми¬
ти,—  коли  в  нього  почався  той  не  видний  для  ока,  але
наскрізь  сойківський,  невідхильний  процес:  коли  внутріш¬
ня  його  вигорілість  і  порожнеча,  знерухоміле  почуття
ображеності  й  обридження  почали  опливати  холодними  кап¬
лями  розумових  висновків  і  калькуляцій,  —  перемінювати¬
ся  в  холодний  досвід  віків,  що  мали  служити  Сойкам...
Збиралося  це  в  його  нутрі  якось  потайки,  як  підшкірна
вода,  й  тільки  згодом  піднялося  своїм  плесом  до  межі  сві¬
домості...
 ...Верталися  якось  з  отцем  д’Есте  з  ватіканської  сторо¬
ни  й  на  площі  Траяна  наткнулися  на  вінок  добірної  публі¬
ки,  що  оточувала  колом  цілу  площу.  Як  міцна  мідяна  тя¬
тива,  перетинали  те  коло  дві  батареї  гірських  гармат,  з
вояками  при  лафетах.  Посередині  тятиви,  на  степениці,  пе¬
ред  накритим  обрусом  лафетом  стояв  духівник  у  білій
комжі  й  відправляв  упівголоса  польову  службу  божу...  Був
ясний,  трохи  вітряний  день,  листки  євангелії  моталися  на
вітрі,  на  лафеті  стояв  хрест  із  розп’яттям,  а  над  ним,  у
його  продовженні  жовтіло  мідяне  дуло  гармати,  зі  шкіря¬
ним  чіпцем  на  вершку...  Капелан  молився  впівголос...
Хилився  перед  святими  тайнами,  підіймав  обі  руки  вгору...
Пой&ртався  повагом  від  лафетів  і  благословив  вояків:
 —  Мир  вам!..
 71

Обабіч  полискували  мідяні  дула  гармат,  і  були  вони  як
гладкі  стовпи  божого  храму,  що  виріс  на  лафетах...
 І  зійшло  на  Сойку  з  того  храму  раптове  об’явлення,—
несподіване  просяяння,  що  білими  дорогами  світла  впало
на  досвід  віків...
 —  Пробі!  Чи  не  було  це  щось  для  Сойків?!
 ...Отець  д’Есте  обминав  площу,  стурбованими  очима
 покликаючи  за  собою  молодого  Сойку.  А  він  стояв  на  під¬
вищенні  хідника  і  як  би  вріс  у  каміння...  Дивився  жадібно
в  бік  престола...  М’язи  його  лиця  тремтіли  на  сухих  що¬
ках,  як  металеві  грудки,  сухі  ніздрі  ходили  неспокійними
пружинками.  В  тонкій  лінії  губ  звивалось  якесь  слово,  а
коли  монсиньйор  закликав  його  тихо,  Сойка  потряс  по-
ривисто  головою...
 —  Пробі!  —  Чи  не  в  тому  власне  річ,  монсиньйоре,—
чи  не  в  тому  річ?!
 Темніло  розп’яття  на  лафеті,  обабіч  полискували  струн¬
кі  дула  гармат,  як  гладкі  стовпи  божого  храму...  Духівник
хилився  перед  лафетами,  підіймав  обі  руки,  благослов¬
ляв:
 —  Мир  вам!..
 ...Чи  не  в  тому  річ?!..
 Навчали  індійські  закони  Ману:
 —  Господь  сотворив  різні  класи  людей  з  різних  частин
свойого  тіла:  брамінів  з  голови,  щоб  знали  його  тайни  й
відкривали  їх  у  потребі  несвідомим;  вояків  з  крові  свойого
серця,  щоб  були  гарячі,  як  вона,  й  не  знали  страху  смерті;
а  нечистих  паріясів  з  західних  частин  свойого  тіла,  щоб  бу¬
ли  нечисті,  як  вони,  й  жили  в  людській  погорді...
 Так  хоче  господь:  щоб  нижчі  класи  покорялися  вищим
і  щоб  ніколи  не  повстала  в  їх  головах  противна  думка,  ані
в  серцях  противне  бажання...  І  щоб  це  було  незмінне,  як
незмінно  приходить  по  зимі  весна  й  по  літі  осінь...
 —  Слухайте,  паріяси,  й  приймайте  до  вірування!..
 •
 Говорив  старий  Ціцерон:
 —  Релігією  здобули  ми  світ...  Що  ми  не  думали  би  про
неї,—  належить  зберегти  релігію...
 Запитував  хтось  жреця  в  розмові  про  богів:
 —  Трудно,  либонь,  заперечувати,  що  існують  боги?
 Жрець  відповів:
 —  Очевидно!  —  коли  знаходимося  серед  народу,  але
між  собою,  в  домашній  розмові,—  що  може  бути  легшого?
 А  коли  зійшла  мова  на  пророцтва:
 72

—  Говорячи  між  нами,  пророцтва  —  це  дурниця,  як  і
запитування  богів.  Але  ми  не  нарушуємо  їх,—  для  кори¬
стей,  які  вони  приносять  нашій  владі.
 І  додав,  зітхаючи:
 —  Хоч  яка  слаба  оборона  в  тих  пророцтвах,  коли  нема
інших  засобів,  а  ворохобники  натискають  з  усіх  боків,  на¬
лежить  і  їх  зберегти...
 І  зберігали  їх  так:
 коли  хтось  з  плебеїв  простягав  руку  на  уряд,  виступали
жерці  й  говорили:
 —  Не  вільно  тобі  думати  про  цей  уряд,  бо  в  законі  на¬
писано:  хто  займає  те  місце,  має  поклонятися  прилюдно
богам.  А  відколи  існує  Рим,  не  було  такого  права,  щоб  пле¬
бей  поклонявся  прилюдно...
 А  коли  збирався  народ,  щоб  ухвалити  таке  право,  жерці
вступали  на  святі  горби  й  дивилися  на  небо.  Потім  сходи¬
ли  цниз  і  сповіщали  врочисто:
 —  Злі  знаки  появилися  на  небі,—  боги  противні  ниніш¬
ньому  зібранню...
 І  народ  розходився  по  домах,  аж  боги  стануть  при¬
хильні...
 ...І  ще  зберігали  їх  так:
 Майбутній  імператор,  молодий  Октавіан,  наслідував  у
гурті  молодих  патриціїв  бенкети  олімпійських  богів...—
«Були  в  його  грі  такі  сцени,  що  від  них  боги  закривали  свої
обличчя,  а  старий  гріховод  Юпітер  покидав  Капітолій,  щоб
не  згіршитися  тим  видовищем»...
 Октавіан  був  шляхетним  циніком,  а  боги  становили  вже
тільки  тіні,  що  їх  поети  викликали  на  потіху  голодній  тов-
пі...  Але  став  потім  Октавіан  імператором,  і  пригадалися
йому  слова  старого  патриція  Луцілія:
 —  Релігію  встановили  державні  мужі,  й  за  те  нале¬
житься  їм  подяка:  нема  кращого  способу,  щоб  втримати
людей  у  послусі...
 І  радив  йому  вчитель  Діон:
 —  Поклоняйся  богам,  як  велить  народний  звичай,  і  си¬
луй  інших  поклонятися,  як  сам  робиш...  І  нікому  не  доз¬
воль  бути  безбожником...
 І  думав  Август,  як  старий  Луцілій,  і  чинив,  як  дораджу¬
вав  йому  Діон...
 Боги  були  тільки  тінями,  а  він  повернув  їм  життя.  По¬
клонявся  їм  дома  й  прилюдно  й  наказував  патриціям:  щоб
бачив  плебс  і  наслідував  їх  у  побожності...  Святині  богів
були  в  звалищах,  а  він  підняв  їх  з  руїн  і  наповнив  міста
новими  храмами...  Відновив  народні  грища  на  славу  богів...
 73

Плекав  поетів  і  поезію,  щоб  оспівували  ті  часи,  коли  бо¬
ги  були  ще  молоді,  як  Рим,  а  Юпітер  опускався  вночі
з  Олімпу,  щоб  запліднити  римлянку,  кращу  за  богиню
Юнону...
 Не  було  в  той  час  двох  жерців,  щоб,  зійшовшись  на
службі  богові,  не  кпили  собі  з  неї  ввічі.  А  Октавіан  підняв
їх  з  упадку  й  наділив  привілеями,  в  яких  влада  святинь  єд¬
налася  зі  світським  правом...
 По  цілій  імперії  з’єднав  нероздільно  владу  Юпітера  й
імператора,  жерця  й  тирана,  як  би  вони  були  злучені  від
віків  на  смерть  і  життя...
 ...І,  довершивши  свого  діла,—  відбудовник  імперії  і  вла¬
ди  патриціїв,  визвольник  і  тиран,  безбожник  і  обожува¬
ний,—  сам  засів  між  богами:  віддавши  їм  живучість  свого
тіла,  прийняв  від  них  імлисту  безсмертність  олімпійців  і  та¬
ємність  небес...
 Упродовж  трьох  віків  живились  олімпійські  боги  полі¬
тичною  мудрістю  богорівного  Августа,  а  його  престольні  на¬
щадки  входили  на  Олімп  за  хитрими  його  слідами  в  божих
справах.  І  так  засіли  між  богами:  Клавдій  і  Нерон,  Веспа-
сіан  і  Тит,  Траян  і  Калігула  й  жорстокий  Доміціан...  Але
Веспасіан  посміхався  дотепно  з  свойого  боготворення,—
вмираючи,  говорив  до  оточення:  —  «Дивіться,  це  постає
бог!»  ...А  злочинець  Нерон  послав  на  Олімп  свою  любовни-
цю  Попею,  вбивши  її  ударом  ноги.  І  коли  задумував  убити
матір  Агрипіну,  радив  йому  веселий  приятель:
 —  Не  вагайся,  обожаний!  —  буде  це  найкращий  вияв
синівської  любові;  збудуєш  матері  храм,  поставиш  її  між
богами...
 І  коли  звіролобий  Калігула  послав  на  Олімп  свойого
коня  й  велів  поклонятися  йому  як  Юпітерові,—  що  остава¬
лося  богам,  як  покоритися  й  відійти  в  небуття?..  Обезлюд¬
нів  Олімп,  як  на  початку  віків.  «Святині  богів  зробилися
місцями  політичних  зборів,  а  товариства  жерців  —  органі¬
заціями  торгівців  що  єдналися  для  оборони  своїх  при¬
вілеїв»...
 Але  говорив  Плутарх:
 —  Легше  збудувати  місто  в  повітрі,  як  утримати  держа¬
ву  без  релігії...  Так  само  думав  Костянтин  Великий,  і,  коли
вмерли  старі  боги,  прийняв  під  свою  опіку  нового,  полум’я¬
ного  й  лагідного,  що  велів  «богові  віддавати  боже,  а  кеса¬
реві  кесареве»...  Віддав  свойому  богові  старі  римські  бази¬
ліки  й  признав  владу  найвищого  жерця  його  римському
заступникові.  Як  великий  Август  Октавіан,  бажав  спасти
 74

імперію  живлом  нової  релігії  й  розширив  її  законами  до
всіх  границь  своєї  держави.  Така  була  його  воля:
 —  Щоб  усі  громадяни  вірували,  як  вірив  кесар  і  як  учив
апостол  Павло  на  площах  Рима...  («Сам  поклоняйся  при¬
людно  й  усім  вели  поклонятися,  як  сам  це  чиниш»...)
 А  проте  імперія  впала...
 •  ••
 Коли  Костянтин  залишив  Рим,  шукаючи  захисту  в  схід¬
ному  Царгороді,  на  горбах  святого  міста  сидів  самітний
старець,  верховний  жрець  нового  бога,  єдиний  володар  міс¬
та..  Що  думав  великий  старець,  сидячи  на  самітних  горбах
святого  Риму?
 ...Нова  віра  піднялася  на  хребті  римського  велетня,  але
не  прийняла  його  загибелі,  не  впала  разом  з  ним.  Молода
й  пожадлива,  повна  жагучих  обіцянок  і  надій,  опустилася
знову  в  низи  й  розбіглася  тисячними  струмками:  на  схід,
захід  і  північ...  Нащупувала  нові  землі,  шукала  опертя...
Наткнулася  на  молоду  силу  франконської  держави  й,  оп¬
лівшись  на  ній,  сп’ялася  вгору  разом  з  її  піднесенням.  Слу¬
жила  їй  своїм  державним  досвідом,  манила  її  блискучою
спадщиною  римського  цісарства.  Вкоронувала  Піпіна  Мо¬
лодшого  за  те,  що  розбив  її  ворогів  ломбардів  і  передав  їй
ключі  здобутих  міст.  Благословляла  криваві  підбої  Карла
Великого,  а  як  підкорив  їй  багаті  краї  й  народи,  вінчала
його  короною  римського  імператора...
 Говорила  устами  великого  папи,  Григорія  II:
 —  Всі  народи  заходу  звернули  очі  на  нашу  покору  й
уважають  нас  богом  на  землі...
 —  Бог  на  землі!  —  Про  це  думав  великий  старець,  си¬
дячи  на  самітних  горбах  святого  Риму...
 Коли  зм’ягчілі  Каролінги  змарнували  могутність  нового
цісарства,  знизилась  теж  на  хвилю  горда  сила  нового  бога.
Римські  шляхтичі  торгували  владою  найвищого  жерця,  ду¬
хівництво  поринало  в  розпусті  й  темноті.
 Але  над  Рейном  виростала  вже  молода  німецька  держа¬
ва,  й  на  неї  звернула  церква  свої  надії.  Помогла  Оттонові
Великому  своїм  досвідом  у  його  боротьбі  з  васалами  й  бла¬
гословляла  його  походи  проти  данців  і  угрів.  Хрестила  не¬
вірних  його  побідним  мечем  і  своїм  святим  словом,  призна¬
чувала  єпископів,  що  виконували  його  волю.  А  коли  з’явив¬
ся  в  розпущеному  Римі  й  зломив  сваволю  римських  шлях¬
тичів,  прийняла  його  як  свого  суверена  й  вінчала  короною
на  відновлене  цісарство...  Покорилася  йому  з  радістю,—
чи  думала  про  вічну  покору?
 75

—  Щоб  бути  богом  на  землі,—  про  це  думала...
 Стояла  на  ступнях  цісарського  престола  й  обростала
новою  силою.  Фанатизмом  клюнівських  монахів  очистилася
від  унутрішнього  розладдя,  знайшла  послух  в  Іспанії  й  у
Франції,  руками  Вільгельма  Завойовника  сягнула  на  Бри¬
танські  острови.  Створила  власну  державу  в  південних  кра¬
ях  Італії  й,  міцна  вже  й  упевнена,  під  суворою  рукою  мона¬
ха  Гільдебранда  готовилася  скинути  маску  покори...
 Була  догідна  хвиля  в  молодій  задирливості  нового  ко¬
роля  Генріха  IV.  Коли  він  увійшов  у  боротьбу  зі  своїми
феодалами,—  чи  помогла  йому,  як  колись  Оттонові,  чи  під¬
тримала  проти  князів?  —  Не  підтримала...
 Осудила  сердешних  дорадників  короля,  а  коли  постав
проти  її  осуду,  викляла  його  й  звільнила  підданих  від  по¬
слуху  королеві.  І  не  було  вже  покори  на  її  лиці,  а  владна
її  рука  простягалася  до  королівських  голов.  На  новому  все¬
ленському  соборі  проголосила  свою  незалежність  від  світ¬
ської  влади  й  словом  і  мечем  перевела  свою  постанову  між
народами.  І  буллою  «Єдина  свята»  подала  королям  і  наро¬
дам  до  відома  свою  найвищу  волю:
 що  єдина  католицька  церква  —  це  універсальна  держа¬
ва  світу;
 що  папа  —  голова  церкви,  голова  королів  і  народів  —
єдине  джерело,  з  якого  випливає  всяка  влада  на  землі;
 що  всі  володарі  мають  підлягати  волі  папи  й  як  його
світське  рам’я  діяти  між  народами:  вести  й  зміняти  політи¬
ку  за  його  святими  намірами,  встановляти  й  відкликуватп
закони;
 що  мають  панувати  або  відходити  згідно  з  волею
папи;
що
 бог  на  землі!..
 А  проте  прийшов  упадок  бога...
 Підносилася  вже  в  містах  Європи  нова  сила,  новий  мі¬
щанський  стан,  що  ослаблював  сваволю  феодальних  панів
і  їх  господарську  потугу.  І  виростала  на  їх  ослабленні  мо¬
гутність  монархів-королів,  для  яких  не  могла  бути  легка
суверенна  рука  римської  церкви...  Філіпп  французький  по¬
лонив  папу  Боніфатія  й  переніс  його  столицю  до  Авіньйону.
І  сім  десятків  літ  служила  римська  церква  знаряддям  по¬
туги  й  влади  французьких  королів.  А  заздрив  їм  старий
Рим,  жадний  прибутків  і  слави,  і  встановив  власного  папу,
а  церква  лягла  розбита  між  двома  намісниками  Христа:
між  папою  й  антипапою,  богом  і  антибогом,  антихристом.
 76

...І  була  продажня,  як  її  верховоди,  торгувала  небом  т
землями,  гріхами  й  розгрішеннями,  спротивом  і  послухом
для  королів...  Кривавилася  папська  столиця  злочинами  ро¬
дини  Борджіїв,  задихалася  проступною  пристрастю  Олек¬
сандра  VI,  папи  й  його  дочки-любовниці  Лукреції,  пройма¬
лася  жахом  від  нелюдських  жорстокостей  його  сина  Чеза-
ря...  А  папа  Юлій  II  плекав  тонке  богохульство  на  святому
престолі  й  учив  столицю  ласувати  в  мистецтві  й  земних
утіхах...
 Але  вже  з  далекої  півночі  підносився  суворий  голос  бри¬
танця  Вікліфа,  а  в  чеській  Празі  спалахував  вогняний  гнів
Івана  Гуса,  гомонів  перший  клич  селян-безцерковників,  хо¬
робрих  таборитів...  Та  який  глузд  було  вмирати  богові,  ко¬
ли  ще  тисячі  вірних  поклонялися  йому  й  приймали  його
земне  слово?..
 І  вже  Лев  X  метався  між  могутніми  цього  світу  й  шу¬
кав  у  них  допомоги  проти  упадку  церкви...  Робився  прия¬
телем  своїх  ворогів,  коли  їх  була  перемога,  і  ворогом  своїх
приятелів,  коли  вони  падали  переможені.  І  хоч  відійшов,  як
пес,  від  отруї  («втиснувся  ти,  як  лис,  рядив,  як  лев,  а  від¬
ходиш,  як  пес,  зі  світа»),  оставив  Лютера  в  вюрцбурзькій
в’язниці,  а  границі  своєї  держави  розширив  Пармою,  Пія-
ченцою  й  Медіоланом.
 ...І  вже  за  Климентія  VII  піднялося  папство  проти  іс¬
панського  насилля,  боролося  з  ним  у  хитрих  задумах  Пав¬
ла  III  і  в  воєнній  задирливості  папи  Юлія  III.  І  коли  загуб¬
лене  в  грі  світських  сил  лягло  під  ударами  повідного  цісар-
ства,—  чи  думало  про  покору?—  Не  думало!..
 ...Втягнулося  тільки  в  границі  своїх  посілостей  і,  звер¬
нувши  очі  в  своє  нутро,  шукало  в  собі  джерел  своєї  слабос¬
ті.  Вогнем  святої  інквізиції  очистилося  від  хитань  і  внут¬
рішнього  непослуху.  З  заїлим  фанатизмом  Павла  Карафи
впало  на  голови  розпусних  кардиналів  і  баронів.  Скасува¬
ло  торгівлю  божими  ласками  й  пануванням  папських  родин
у  Ватікані.  Знайшло  між  шляхтою  полум’яних  лицарів  очи¬
щення  й  захисту  віри  проти  хлопського  гніву  протестантиз¬
му...  Здобувши  собі  прихильність  королівських  дворів,  за  їх
владною  волею  на  тридентському  соборі  накинуло  єдність
і  послух  цілій  церкві.  Й,  відновлене  внутрі  й  спаяне  в  ієрар¬
хічній  єдності,  під  кермою  могутнього  старця  Сікста  V,  на-
віженого  й  незміряного  в  своїх  задумах,  рушило  на  підбій
світу...
 —  Щоб  бути  богом  на  землі!  —  про  де  думало...
 Святим  словом  і  дзвінким  золотом  підготовляло  свої  за¬
бори;  прокладалося  в  ворожі  краї  підземними  річками
 77

єзуїтської  пропаганди,  невловної,  як  живе  срібло,  й,  як  во¬
но,  проникливої;  обняло  її  раменами  високе  шкільництво  й
домашнє  виховання  князів  і  шляхти;  захопило  кафедри  во¬
рожих  проповідників  і  тайни  сповідальниць;  проникло  в
канцелярії  й  алькири  володарів,  зробилось  їх  дорадником
і  недокучливою  совістю;  оточувало  їх  блиском  своєї  обрядо¬
вості,  наділювало  духівницькими  атрибутами:  виявляло  їм
спільноту  монарших  і  божих  інтересів  і,  принаджуючи  їх
єдністю  світської  й  церковної  влади,  робило  королів  зна¬
ряддям  своїх  задумів  і  своєї  волі...
 —  Щоб  бути  богом  на  землі,—  про  це  думало  папство.
 З  навіженістю  скупаря  руками  Сікста  V  нагромаджува¬
ло  грошові  засоби  в  папському  скарбівці.  Основувало  лих¬
варські  банки  в  святому  Римі,  підвищувало  податки,  мно¬
жило  продажні  уряди  й  бенефіції,  відкликалося  до  сердець
і  кишень  вірних.  Протягом  десятьох  літ  наповнило  золотом
замок  святого  Янгола  на  ріці  Тібрі  й  стало  найбільшим
банкіром  королів  і  держав.  Тоді  підняло  золоту  кабзу  над
головами  вірних,  і,  потрясаючи  нею  заманливо,  в  ім’я  боже
й  своє  закликало  до  хрестоносного  походу  проти  пекельного
зла  реформації.  Мечем  і  підступами,  полум’ям  кострів  і
тайним  злочином,  насиллям  і  облесністю  проводило  свою
волю.  Військами  дрібних  князів  здавило  реформацію  в  пів¬
денних  краях  Німеччини,  спинило  її  цісарськими  декретами
в  наддунайських  провінціях;  ударивши  від  двох  границь,
від  Іспанії  й  Австрії,  знищило  її  в  гористих  кантонах  Швей¬
царії;  надихнуло  фанатичною  ненавистю  іспанські  полки
князя  Альби  й  у  крові  й  вогні  затопило  вільнолюбну  нідер¬
ландську  країну;  збудило  злочин  і  лють  у  серці  Катерини
Медічі  й  звернуло  її  Варфоломіївською  местю  на  приспа¬
них  похміллям  гугенотів.  Вождя  їх,  хороброго  Генріха,  за¬
манила  на  своє  лоно  й,  примиривши  його  з  Філіппом  іспан¬
ським,  з  двох  королівств  створила  собі  силу,  непереможну
в  зброї  й  у  вірі...  В  кривавій  повені  втопило  непокірну  че¬
ську  державність...  Об’єднаними  військами  рушило  побідно
на  північ  і  схід,—  закріпилося  в  шляхетській  Польщі,  сягну¬
ло  її  полками  у  Швецію  й  царську  Росію...  Далекими  стеж¬
ками  «Пропаганди»  обняло  обі  півкулі  землі  й,  сите  вже  й
ненаситне,  покірне  й  палене  незміряною  гордістю,—  в  нау¬
ці  Парсона  й  Беларміна  відновило  засади  енцикліки  «Єди¬
ної  святої»:
 про  універсальну  державу  світу  —  святу  церкву;  *  ^
 про  належну  покірність  королів  і  їх  обов’язок  служити
церкві  світським  рам’ям;
 78

про  папство  —  владу  влад  і  джерело  всякої  суверен¬
ності;
 про  те,  що:
бог  на  землі!..
 Майже  приголомшений  величністю  церкви  і  водночас
повний  захоплення,  осліплений  і  ясновидючий,  летів  моло¬
дий  Сойка  за  її  підбоями,  як  би  то  його  власний,  сойків-
ський  бій  ішов  над  державами  й  до  його  власних  ніг  хили¬
лися  в  покорі  переможені  країни...  Бачив  це:  дух  нена¬
ситної  окупації  горів  у  всіх  папських  змаганнях,  живий
дух  великого  старця  Саваофа...  що,  ширяючи  плавно  під
зорями,  розмахом  дужих  рамен  загортав  світи  в  своє
посідання...
 Довкола  нього  палав  клекіт  велетенських  тіл,  поскручу¬
ваних  у  боротьбі,  стояв  шум  анджелівських  грудей  і  хреб¬
тів,  що  підносились,  як  гори,  й  опадали  обривисто.  І  в  рит¬
мі  тих  опадань,  як  їх  далекі  відгуки  вміщалися  тепер  моло¬
дому  Сойці  знайомо:  шуми  подільських  ланів,  що  прийшли
за  ним  зі  сойківскою  легендою;  золота  розкіш  Ісуса  й  жа¬
гуча  заборчивість  очей  отця  д’Есте;  і  велич  Каракалових
термів,  і  занадлива  краса  королеви  всіх  Марій,  Марії  Мад-
жоре;  і  непроглядне  склепіння  базиліки  святого  Петра,  цього
собору  світу,  що,  рознявшись  з  Ватікану  над  містом,  заг-
рібав-загрібав-загрібав  усі  народи,  землі  в  своє  посі¬
дання...
 —  Про  це  йшло,  власне,—  про  це  йшло!..
 —  І  це  було  щось  для  Сойків!..
 ,..В  початку  шістнадцятого  століття  загрожували  владі
папського  Риму  дві  протилежні  сили:  могутність  католи¬
цького  цісаря,  нестерпна  тягарем  своєї  суверенності,  й  бун¬
тарський  дух  реформації,  що  вдаряв  у  підстави  католициз¬
му  як  правдивої  віри.  Папа  Климентій  VII  покорився  на
якийсь  час  цісарській  владі,  щоб  через  неї  вигубити  смер¬
тельне  зло  реформації.  Але  цісар  Карло  V  забажав  бути
суддею  над  обома  вірами  і  велів  скликати  собор,  щоб  ста¬
нути  над  ними  як  спільний  суверен...  Чи  могло  бути  щось
більш  ненависне  папі  Климентієві  VII?—«На  першу  згад¬
ку  про  собор  упала  в  значній  мірі  ціна  всіх  купованих  уря¬
дів  папського  двора».  І  папа  Климентій  спротивився  собо¬
рові.  Через  короля  Франції  порозумівся  з  противниками  в
вірі,  протестантськими  князями,  й  кинув  їх  на  цісарські  по¬
сілості  в  півночі.  Здобув  через  них  Вюртембергію  і  обділив
їх  церковними  добрами.  В  той  спосіб  відчинив  дорогу  своїм
противникам  у  вірі  на  всю  Німеччину.  Зранив  тим  ім’я
 79

боже,—  чи  не  так?..  Міг  потерпіти  отець  небесний.  Не  могла
терпіти  єдина  владність  римського  бога  на  землі...
 ...За  понтифікату  Павла  III  збудилася  реформатська  ту¬
га  серед  провідних  католиків  Італії.  Проповідували  вони
відновлення  в  вірі  й  порозуміння  з  молодим  рухом  рефор¬
мації.  Павло  III  призначив  кардинала  Контарінія  в  Ратіс-
бону  на  розмови  з  лютеранськими  вченими.  В  деяких  голов¬
них  сумнівах  дійшли  до  порозуміння;  і  могла  католицька
церква  знову  піднятися,  з’єдинена,  згідна  й  міцна  відновле¬
ною  вірою.  Але  в  тій  єдності  зросла  би  нечувано  могутність
австрійського  цісаря,  що  об’єднав  би  в  своїй  владі  всю  Ні¬
меччину.  Тому  повстали  проти  згоди  католицький  король
Франції  й  католицькі  князі  німецьких  країв.—  «Вороги  ці¬
саря,  що  боялися  його  великості,  почали  сіяти  кукіль  незго¬
ди  між  богословами»  —  і  Павло  III  прихилився  до  сіячів
кукілю,  бо  й  йому  була  ненависна  могутність  католицького
цісаря,  й  відкликав  Контарінія  з  Ратісбони,  заперечуючи
уступки  лютеранам.  Ранив  тим  ім’я  боже,—  чи  не  так?..
Міг  потерпіти  отець  небесний.  Не  могла  терпіти  єдина  влад¬
ність  римського  бога  на  землі..
 ...Гарячий  серцем  Карафа,  папа  Павло  IV,  у  спілці  з  ко¬
ролем  Франції  рушив  проти  Карла  V,  щоб  відбити  італій¬
ські  міста  й  зламати  політичну  перевагу  католицького  ціса¬
ря.  Але  цісарські  війська  пройшли  побідою  вниз  Італії  й
облягли  під  князем  Альбою  святе  місто.  Довкола  оборон¬
них  мурів  гомоніли  релігійні  пісні  гарячих  католиків  іспан¬
ців,  а  в  розбитих  церквах  святого  Риму  гуляли  папські
наемники,  швейцарські  кальвіни,  що  глумилися  над  католи¬
цькими  святощами.  Палкий  Карафа  благословляв  з  Квіри-
налу  кальвінських  богохульників  і  виклинав  богомільних  іс¬
панців,  що  благали  в  нього  дозволу  поцілувати  папську
стопу.  Ранив  тим  ім’я  боже,—  чи  не  так?..  Міг  потерпіти
отець  небесний,—  не  могла  терпіти  єдина  владність  рим¬
ського  бога  на  землі...
 ...Світським  рам’ям  великого  старця,  Сікста  V,  була  по-
бідна  зброя  іспанського  короля  Філіппа  II.  З’єднавши  меч
із  хрестом,  підготовляли  війну  проти  єретика  на  французь¬
кому  престолі,  Генріха  Наваррського  й  зближалися  до  того,
щоб  цілий  християнський  світ  з’єднати  під  одною  владою.
Тоді  Сікст  V  спинився  в  своїх  намірах:  побідили  би  з  іс¬
панцем  королівського  єретика,  це  правда,—  але  чи  не  була
би  це  побіда  політичної  суверенності  Філіппа  над  християн¬
ським  світом,  над  могутністю  римського  бога  на  землі?..
І  папа  спинив  приготування  до  війни  й  увійшов  у  зв’язки  з
Генріхом  Наваррським  і  з  єретиками  Англії.  Католицький
 60

світ  дивувався:  збижалася  побіда  над  злісним  блудом  ре¬
формації,  сходило  об’єднання  віри  в  єдиній  римській  церкві.
Іспанський  посол  домагався  анафеми  на  Генріха  Наваррсь¬
кого  й  позбавлення  його  престолу.
 —  Коли  святий  отець  цього  не  зробить,  католицький  ко¬
роль  відмовить  послуху  його  святості...
 Відмовить  послуху!..  Отож  власне!..  І  папа  зміцнився  в
своїй  думці  й  спинив  об’єднання  християнського  світу...  Ра¬
нив  тим  ім’я  боже,—  чи  не  так?..  Міг  потерпіти  отець  небес¬
ний,—  не  могла  терпіти  єдина  владність  римського  бога  на
землі!..
 ...Едиктом  1629  року  здавив  цісар  Фердінанд  II  останки
протестанської  єресі  в  своїй  державі.  Сповняв  волю  като¬
лицької  церкви,  був  її  найкращим  сином  між  монархами.
А  проте  папа  Урбан  VIII  ненавидів  цісарської  потуги;  в
спорі  за  Мантуанське  князівство  станув  на  боці  Франції  й
закликав  її  війська  проти  іспанської  залоги.  А  коли  полки
Валенштейна  прийшли  на  поміч  іспанцям  і  загрозили  само¬
му  Римові,  звернувся  папа  до  хороброго  протестанта,  свойо¬
го  противника  в  бозі,  Густава  Адольфа  й  спонукав  його  до
війни  з  Німеччиною.  Вступив  хоробрий  швед  у  німецькі
краї  і  побідний  й  нестримний  перейшов  їх  від  півночі  до
півдня.  Всюди  вставала  за  ним  реформація  й  касувала  нас¬
лідки  недавніх  католицьких  перемог.  А  цісар  Фердінанд
звертався  з  розпачливими  закликами  до  папи  Урбана.
Але  «серед  пожарів  католицьких  церков  і  монастирів
папа  лишився  невблаганний  і  холодний  як  лід».  Ранив
тим  ім’я  боже,—  чи  не  так?..  Міг  потерпіти  отець  небес¬
ний,  —  не  могла  терпіти  єдина  владність  римського  бога  на
землі!..
 А  проте  прийшов  упадок  бога...
 Спокусила  його  нова  жадоба,  якій  він  віддався  зі  зви¬
чайною  невгамовністю.  Було  це  видовище  гідне  уваги,  як
просто  й  природньо  перейшов  Ватікан  від  планів  усесвіт¬
ньої  суверенності  до  нових  форм  заборчивості,  до  товаро¬
вої  господарки...  Майстрами  й  учителями  нової  форми  були
чуткі,  як  усе,  провісники  римських  задумів,  дотепні  й  пал¬
кі  у  вірі  отці  єзуїти.  їх  службові  установи  вкривали  сіткою
цілу  Європу  й  частину  Нового  Світу,  а  вони  переключили
їх  на  новий,  дохідніший  лад  товарової  продукції.  Заклада¬
ли  фабрики  й  великі  рільні  господарства,  захопили  банкові
операції  й  торгівлю  в  великих  містах  у  свої  руки.  Збагачу¬
вались  і  вчили  других  багатіти.  Вчили,  як  можна  для  се¬
бе  зробити  легким  христове  ярмо,  як  можна  грішити,  не  об-
 81

ражаючи  бога,  як  обходити  суворі  вимоги  віри,  покликую-
чись  на  протилежні  опінії  отців  церкви...
 Творили  нову  католицьку  мораль  для  нового  світу  за-
борливців,  що  доспівав  по  містах.  Але  той  світ  йшов  своїми
дорогами  й  був  повний  згірдливої  нехіті  до  єзуїтських  ви¬
нахідників  у  моралі...
 Ніколи,  мабуть,  повага  духівництва  не  стояла  так  низь¬
ко,  як  у  ті  дні.  В  половині  сімнадцятого  віку  становила  пап¬
ська  курія  відкритий  для  всіх  ринок,  на  якому  йшла  тор¬
гівля  церковними  урядами.  За  понтифікату  Інокентія  X
рядила  ватіканським  двором  братова  папи,  Олімпія,  що  ви-
наймала  посади  за  місячною  оплатою,—  «Двір  був  повний
наємників,  що  тільки  гляділи  доходів  і  вважали  себе  за
купців,  не  за  службовців».
 Брат  папи  Олександра  VII,  дон  Маріо,  дійшов  до  ве¬
ликих  маєтків,  як  суддя,  торгуючи  своїми  присудами  в
Борго.  По  цілій  Італії  й  Іспанії  відбувалася  торгівля  ду-
хівницькими  урядами,  а  їх  ціна  хиталася  разом  із  дохід¬
ністю  бенефіцій...  За  словами  Гріманія,  в  ті  часи  —  «навіть
збанкрутований  крамар  соромився  би  вдягнути  попівську
рясу».
 Найперше  відкинув  свою  залежність  від  Риму  францу¬
зький  король  Людовік  XIV,  що  встановив  суверенність
собору  над  владою  римського  папи  й  відновив  давні  галлій-
ські  традиції  в  церковному  житті  Франції.  Іспанська  й  ав¬
стрійська  рука  паношилася  в  італійських  провінціях  і  зно¬
сила  в  них  старі  ленні  права  папського  двора.  Протестант¬
ські  народи  півночі  й  східні  схизматики  дивились  на  Рим
як  на  джерело  облуди  й  морального  упадку.  По  всій  Європі
ширилась  вільнодумна  література,  що  заперечувала  церк¬
ву  й  релігію  взагалі.  Останніми  фанатичними  оборонцями
папського  абсолютизму  були  єзуїти,  й  проти  їх  звернувся
палкий  гнів  народів  і  політиків.  Єзуїти  були  митцями  в  ло¬
гічних  тонкощах  і  плетінках,  і  тонке  плетиво  нової  логіки
стягнулося  міцною  петлею  довкола  їх  закону.  Вони  показу¬
вали  шляхи  нового  господарського  розвитку  й  забору  й  від
нових  заборливців  світу,  банкірів  і  промисловців,  прийшло
домагання  позбутися  єзуїтів  з  границь  держав...  Найперше
прогнали  їх  з  Португалії  за  торгівлю  і  змову  проти  короля.
Прогнали  з  Франції  за  банкові  операції  й  посягання  на
владу.  Вигнали  з  Іспанії,  Неаполя  й  Парми...  Суворий
австрієць  Иосиф  II  скасував  дві  тисячі  монастирів  і  піддав
духівництво  під  державну  адміністрацію.  Уступаючи  перед
загальним  гнівом,  папа  Климентій  XIV  розв’язав  єзуїт¬
ський  закон  і  позбавив  себе  тим  останнього  захисту  в  сво¬
 82

йому  абсолютизмі...  Німецькі  князі  домагалися  відновлення
первісного  стану  політичної  немочі  римського  папи,  фран¬
цузькі  янсеніти  проповідували  поворот  римської  церкви
до  вбогості  первісного  християнства...  Вбогості  земного
бога!..  Чи  не  накликували  в  той  спосіб  до  смерті  цього
бога?..
 Прийшла  Велика  французька  революція  й  відкрила
церкві  дорогу  до  стану  політичної  немочі  й  убогості...  До¬
рогу  до  смерті!..  Останками  сил  зв’язалося  папство  з  про-
тиреволюційною  спілкою  шляхти  й  королів  і  боролося  з
волею  визволеного  народу...  Побідні  війська  директорії
війшли  в  папську  державу,  зайняли  Рим  і  вивезли  папу  в
границі  нової  Франції...  В  останньому  році  XVIII  віку  вмер
на  чужині  папа  Пій  VI...  І  здавалося,  що  вмерло  папство
раз  на  все...  Що  була  це  смерть  бога  на  землі...  Смерть  бога
взагалі...
 Це  було  через  революцію,  що  Сойка  відчув  уперше  мож¬
ливість  смерті  богів  на  землі...  І  було  це  через  можливу
смерть  богів,  що  Сойка  відчув  уперше  революцію...  І  коли
впала  революція  й  збірні  цісарські  війська  війшли  в  Па¬
риж,  а  папа  вернувся  до  Рима  в  тріумфі,  як  новий  бог,  мо¬
лодий  Сойка  відчув  цей  поворот  як  близький,  як  рідний,
як  майже  свій.
 ...З  колючою  посмішкою  в  очах  спостерігав  він  облесну
метушню,  з  якою  горнулися  до  папського  престолу  стриво¬
жені  монархи;  ще  майже  вчора,  заздрі  як  божки,  наввипе¬
редки  підривали  вони  підстави  папської  сили  на  землі:  шма¬
тували  церковну  державу,  обмежували  непорушні  права
папи  внутрі  святої  церкви,  заперечували  його  божеську
суверенність;  а  нині  хилились  до  ступнів  Ватікану,  як  би
прагнули  на  своїх  хребтах  підняти  могутність  папи...  Був
один  люд,  грізний,  революційний,—  чи  не  один  мусив  буги
бог,  оборонець  проти  гнівного  люду?..  І  всі  володарі,  всяких
обрядів  і  вірувань,  спішилися  наввипередки,  щоб  присл>-
житися  для  слави  одного  бога  на  землі:
 —  І  цар  російський,  що  взяв  під  особливу  опіку  папські
привілеї,  й  король  Швеції,  й  англійський  князь-правитель,
і  также  король  Пруссії,  що  під  час  усіх  умов  приймав  сто¬
рону  папи...
 Ще  майже  вчора  відносились  вони  з  погордою  до  гріш¬
ної  жадоби  Риму,  «нового  Вавілону»,  а  нині  відкривали
свої  границі  для  поширення  римської  віри,  цього  «твору
небес  і  віків,  королів  і  предків»...  Приймали  облесливо  від¬
новлений  закон  єзуїтів  і  віддавали  під  нагляд  церкви
 83

особисте  й  родинне  життя,  суспільний  побут  і  виховання  мо¬
лоді.  В  упадку  релігії  бачили  джерело  всіх  соціальних
заворушень,  а  в  її  піднесенні  шукали  найпевнішої  підстави
суспільного  послуху  й  порядку...  І  знову  Рим,  столиця  світу,
був  столицею  королів  і  вірувань,  і  з  його  вічних  верхів
йшов  понад  землею  сухий  і  владний  голос:
 «Через  мене  говорить  апостол,  на  якому  збудува¬
ли  церкву...  я  живий  авторитет,  що  в  усіх  сумнівах
рішає  непомильно...  з  Петрової  столиці,  як  із  дже¬
рела,  випливає  єдність  духа...  увесь  світ  вірних  не¬
хай  згромадиться  довкола  мене»...
 Нова  народна  революція  вдаряла  в  границі  папської
держави,  й  на  вулицях  святого  міста  спалахувала  вже
гнівна  воля  народу.  Але  цісарські  французькі  жуави  спи¬
няли  наспілу  злість  папських  підданих,  а  папа  кидав  про¬
кляття:
 на  волю  совісті  й  слова,  віри  й  навчання;
 на  піднесення  розуму  над  об’явленням  у  новітніх
 науках;
 на  блудну  всевладність  люду,  що  підіймалася  з  тих
наук  і  що,  сіяна  в  серцях  убогих,  нарушувала  при¬
родний  порядок  світу  й  грозила  загибеллю  королям
неба  й  землі...
 Відійшли  французькі  жуави,  й  вулиці  Рима  наповни¬
лися  грізним  галасом  гарібальдійців.  Але  в  той  час,  як  по¬
відні  пісні  карбонаріїв  ударяли  вже  в  вікна  Ватікану,—
під  гуркіт  грому  й  сяйва  блискавок,  голосами  вселенського
собору  сповістив  папа  світові  нові  догми:
 про  непомильність  папи  в  справах  віри  й  моралі;
про  абсолютну  владу  його  над  церквами  всіх  народів
і  країв;
про  те,  що:
 бог  на  землі!..
 ...В  продовженні  бібліотечних  сіней  тягнулася  «Гале¬
рея  пап»  з  погруддями  святих  отців  у  заглибинах  проти
вікон.
 Праворуч,  у  глибині,  темніла  в  тінях  «Галерея  канде¬
лябрів»,  складниця  імператорів  і  богів,  відгребаних  у
пісках.
 По  той  бік  вікна,  на  лагідному  спаді  ватіканських  са¬
дів,  на  доріжці,  розбухлій  в  сонці,  як  жовток,  стояв  дрібно-
тілий  старець  у  білій  киреї  й  нагинався  до  куща  винограду
над  доріжкою.  Протягав  дрібну  руку  до  зелені  й  спішними
рухами  сухих  пальців  ощупував  вогкі  паростки...
 84

—  Так  само  Ісус  виконував  щоденні  роботи  в  домі  своєї
матері,  як  про  це  розказує  євангеліст  Лука...  Так  —  вели¬
ке  проявляється  в  малому,  а  вічне  в  дочасному...
 —  О  так!..
 Дрімке  пообіднє  сонце  сипалось  сухою  потопою  на  цілу
околицю:  на  бурі  виноградники  в  саду,  на  старця  серед  піс¬
кової  стежки,  на  чотири  нерухомі  постаті  біля  лектики,  що
стояла  на  склоні  праворуч...
 —  Є  щось  божеське  в  самій  зовнішності  тієї  постаті,—
чи  не  знаходите,  коханий?
 —  О  так,  отче  професоре!..
 —  Дві  тисячі  літ  життя  апостольської  церкви  лежать
на  її  ясних  плечах;  від  неї  йдуть  у  майбутнє  всі  дороги
людства,—  невідхильні  дороги  святої  церкви,  що  її  доля
зв’язана  з  долею  людства,—  чи  не  знаходите,  коханий?
 —  О  так,  о  так!..
 ...Спитав  якось  у  розмові  отець  д’Есте:
 —  Що  поробляєте,  коханий?..  Стільки  ясного  вдоволен¬
ня  бачу  в  ваших  очах,  чим  наповняєте  свої  теперішні  дні?
 Сойка  відповів  просто:
 —  Плаваю  в  бозі...
 І  не  було  ніякої  містики  в  його  словах,  ніякої  символі¬
ки...  Була  в  них  жива,  [майже  матеріальна  правда:  плавав
у  бозі!..
 Такий  був  реальний  зміст  його  теперішніх  настроїв,  та¬
кий  глузд  його  мандрівок  по  святих  горбах  Рима:  в  берез¬
невому  сонці,  що  було  наче  продовженням  його  настроїв,  у
липкій  весняній  зелені,  що  наче  виприскувала  з  його  си¬
тості,  з  м’якого  вдоволення,  що  виповняло  його  по  вінця
його  вій...
 Був  ситий  богом,  так,  це  відчував...  Бог  був  для  нього
як  земля,  якої  м’якість  уловлював  спокійним  дотиком  своєї
стопи;  як  повітря,  що  приносило  йому  ситі  запахи  далеких
ланів;  як  води,  що  бухнявіли  глухо  після  теплих  весняних
злив...  Ту  землю  обробляли  плугами,  й  вона  звертала  на¬
сіння  сам-тридцять  (Сойкам  звертала,  ні?);  повітрям  на¬
снажували  кров  і  розпалювали  її  жадобою,  сойківською
жадобою,  що  не  знала  ситі,  ні  заспокоєння;  а  водами  на¬
повнювали  лотоки,  що  трясли  тисячними  ковшами  й  відки¬
дали  тисячні  мірчуки,—  в  чиї  засіки?  —  в  сойківські,  оче¬
видьки,  розбухлі,  як  ті  води,  й  як  вони  заграбливі...
 Бог  був  для  молодого  Сойки  живою  реальністю:  як  уро¬
жай  сам-тридцять,  як  мірчуки,  як  ненаситна  жадоба  вро¬
жаїв  і  мірчуків...  Простягав  руку,  як  пливак,  і  знаходив  йо¬
го  під  своєю  долонею,—  так  це  власне  відчував...  І  якої
 85

треба  було  сліпоти,  щоби  не  добачувати  його  існування],
якої  сліпої  задирливості,  щоб  заперечувати  божу  силу!..
 ...Був  один  з  перших  тижнів  великого  посту,—  молодий
Сойка  вертав  з  братом  Альбертом  від  святого  Петра  в  Мон-
торіо,  з  Янікульського  горба,  вниз  Трастевере.  Ще  мав  у
собі  м’який  шум  водопадів  сріблистої  Аква  Паола,  в  очах
потахали  йому  замкнуті  горами  обрії  святого  міста.  Здовж
Тібру  внизу  підносилися  вже  жовті  сумерки,  і  в  кінцях  Сік-
стинського  моста  запалювалися  бліді  ліхтарі...  Десь  із  на-
бережжя  праворуч  зближався  тягучий  спів  літаній  і  згодом
висунулось  з-поміж  кам’яниць  ліниве  чоло  процесії  й  уві¬
ткнулося  хрестом  у  стару  каплицю  над  берегом.  Ціла  не¬
велика  площа  над  Тібром  задвигтіла  від  юрби  молільників,
що,  спливаючи  з  вулиць,  зі  свічками  в  руках  розповзалися
рідкою  масою  здовж  набережної.  Перед  освітленим  престо-
ликом  каплиці  з’явився  духівник  у  ризах  і  почав  нову  літа-
нію,  а  юрба  підхопила  молитовні  слова  й  розвела  їх  у
млісну  мелодію,  що  тягнулась  між  хоругвами.  Два  інші  ду¬
хівники,  в  чорних  рясах,  із  тацями  в  руках  пробиралися
між  юрбою  й,  приспівуючи  разом  з  нею,  просили  мідяків
«для  терп’яскої  мадонни  в  каплиці»...
 Був  саме  час  фабричного  файранту,—  перекликалися  ще
спізнені  гудки  по  той  бік  Тібру.  Від  Сікстинського  моста
надходили  гуртки  робітників,  що,  перетинаючи  розмолену
товпу,  щезали  в  вуличках  Трастевере;  перемовлялися  між
собою,  несучи  перші  відгуки  неспокоїв,  що  будилися  в  ро¬
бітничих  кварталах,  обмінювалися  жартами,  стурбованими,
як  їх  хода...  Надійшов  від  моста  гурток  молодих  вантаж¬
ників  й  вігнався,  як  п’ястук,  у  середину  процесії.  Захита¬
лася  в  тому  місці  юрба,  сколотилася  літанія;  злісні  оклики
вривалися  в  слова  молитви...  Розгорнувши  товпу,  пропхав¬
ся  наперед  духівник  із  тацею  й  зайшов  вантажникам  до¬
рогу.
 —  Назад,  гільтяї!  Шапки  геть  перед  мадонною!..
 Але  вже  його  окружили  щокасті  обличчя  й  загулюкали
 різноголосо:
 —  Тю,  тю,  годованцю!.,  віддай  зібрані  п’ятачки,—  від¬
дай  п’ятачки  вдовам!..
 І  хтось  ударив  тацку  з-під  дна,  й  мідяки  полетіли  вгору
понад  голови  молільників.
 Хвиля  збентеження  покотилася  юрбою  вверх  площі  й
вернулася  назад,  і  тоді  здавлена  гнівом  товпа  наперла
грудьми  на  молодих  зухвальців.
 Даремний  був  усякий  спротив,—  тягар  самої  безвлад¬
ності  товпи  стинав  робітників  з  ніг  і  серед  криків  і  літанії

зносив  їх  з  набережної  в  бік  моста...  І,  коли  вже  бурхливе
чоло  маси  втискалося  в  причілок  моста,  з  гущі  людських
голов  вихопився  вгору  молодий  вантажник  і  вскочив  на
кам’яну  бар’єру.  Морякував  колись,  очевидьки,  рештки  ма¬
троської  блузи  вкривали  широкі  плечі,  а  гранчасте  обличчя
полискувало  ще  смаглістю  морських  вітрів.  Рубнув  широ¬
ко  рукою  над  головами  юрби  й  кинув  понад  її  гнівні  вибухи
своїм  моряцьким  криком.
 —  Жінки!  Матері!  Сестри!..
 Мав  перед  собою  цілу  площу  облич,  жіночих  здебільша,
з  надтібрянських  убогих  дільниць,  обличчя  дрібних  крама¬
рок,  прислуг  і  ремісницьких  жінок.  І  ціляв  у  них  своїм
криком,  як  у  своїх.
 —  Жінки!  Матері!  Сестри!  Чого  ж  ви  самі  під  тими
хоругвами,—  де  ж  ваші  сини,  брати  й  чоловіки?..  Де,  ска¬
жіть!..  В  альпійських  дебрах  ваші  сини,—  розсівають  свої
білі  кості,  в  болотах  Піяви  ваші  брати,—  топлять  свої  го¬
лови...  Посилають  їх  на  смерть  пани-буржуї,  а  благослов¬
лять  оті  годованці  в  рясах,  на  смерть  благословлять,  а  вас
на  нужду,  на  сирітство,  на  вдівство...  Гей,  жінки,  відчиніть
уже  раз  очі,  скиньте  свою  сліпоту,  плюньте  на  те  попів¬
ське  шахрайство  й  розітріть  у  поросі...
 —  Бог  розітре  тебе  в  порох,  негіднику,—  диявол  гово¬
рить  твоїми  устами,  й  чути  вже  тебе  смолою  пекла...
 Йшли  ті  слова  від  престола  в  каплиці,  і  в  той  бік  звер¬
нувся  цілим  тулубом  гарячий  моряк:
 —  Брехня  твій  бог,  чорноризнику,  як  і  ціле  твоє  ремес¬
ло...  Отам  на  таці  твій  бог,  між  удовиними  п’ятачками,
між  подачками  бідаків,  ошукуваних  жорстоко,—  там  він,
чи  ні?..
 И  вантажник  підняв  обі  руки,  як  би  рухом  надіявся  ви¬
рвати  бурхливе  притакнення  з  нутра  юрби...  Але  нагальний
зрив  обурення  був  відповіддю  товпи  на  моряцькі  слова.  Ти¬
сяча  здавлених  п’ястуків  протягнулося  вгору,  націлюючись
у  груди  робітника...  Захиталися  старі  хоругви,  як  вихоп¬
лені  з  коріння,  й  серед  зойкоту  й  крику  й  млісного  затяган¬
ня  літаній  рушила  юрба  вперед,  на  відкритий  причілок
моста...  Сунула  вниз,  як  обірвана  стіна  Янікульського  гор¬
ба,  як  осліплене  гнівом  живло,  нестримне,  жорстоке,  по*
ривисте...
 І  це  був  бог,—  Сойка  це  бачив.
 У  збитій  масі  легенів,  що  рвалися  від  ошалілого  крику,
в  потопі  очей,  що  виступали  з  орбіт,  налитих  кров’ю,  в  лісі
скарлючених  рук,  що  тягнулися  до  горлянок:  —  там  був
бог...
 87

І  в  тому,  як  подалося  на  боки  гірло  причілка  й  захрум¬
тіли  кам’яні  бар’єри,  як  тонкі  кості  під  напором  кам’яної
гори:  —  там  був  бог...
 І  в  сухому  дуднінні  моста  під  кованими  копитами,  і  в
блиску  жандармських  табель,  що  збраталися  з  хоругва¬
ми,—  табель,  піднятих  над  головами  вантажників:  —  там
був  бог,—  Сойка  це  бачив...
 Близький  був,  як  земля,  як  вода,  як  запалене  повітря,—
вистало  протягнути  руки,  щоб  почути  його  під  своїми  до¬
лонями...  І  якої  треба  було  сліпоти,  щоб  не  заважати  його
реальності,  якої  божевільної  задирливості,  щоб  заперечува¬
ти  його  страшну  силу!..
 Чи  давно  був  той  час,  коли  він  сам,  Сойчук,  шукав  його
матеріальних  проявів  у  зовнішньому  світі,  жагуче  шукав,
по-сойківськи?..  Коли  бунтувався  згірдливо  проти  всіх  блуд¬
них  кіл,  якими  старалися  доказати  бога  його  розумові,  про¬
ти  отруйних  трясовин  містики,  якими  бажали  зблизити  бога
його  крові?...  Тепер  знаходив  його,  не  шукаючи,  на  всіх  стеж¬
ках,  що  ними  бродила  його  думка:  в  шкіряній  колибі  якут¬
ського  шамана,  як  і  в  золотому  престолі  святого  Петра  з
Ватікану;  в  різьбленому  природжінні  бога  Шіви,  як  і  в
Анджелівському  образі  творця  всіх  віків;  у  мрячному  за¬
клинанні  сільського  знахаря  і  в  величній  великоденній  лі¬
тургії  в  соборі  святого  Петра;  всюди  вибухала  для  нього
одна  й  та  сама  божа  сила,  темна,  як  ніч,  і  як  ніч,  догідна
для  здобутків.  Глибоким  і  темним  корінням  уросла  в  люд¬
ську  масу,  була  вона,  як  та  маса,  рухлива  й  тяжка,  змінна
й  збережлива,  посушлива  й  плідна,  тисячоформна  й  на  ти¬
сячу  ладів  золотодайна...
 Чи  давно  був  той  час,  коли  він  сам,  Сойчук,  блукав  з
отцем  д’Есте  по  святих  храмах  Рима  й  даремне  шукав  у
них  першого  заспокоєння  своєї  сойківської  жаги?..  Тепер
знаходив  у  них  ситий  спокій,  тепер  були  вони  для  нього
знерухомілими  тілами  живого  бога,  кам’яними  обличчями,
в  яких  шукала  собі  вияву  жива  божа  сила.  І  так  оглядав
бога  в  тяжкій  будуарній  пишності  єзуїтського  храму  Ісуса
й  у  суворих  луках  святої  Марії  Народу;  віддихав  богом,
як  повітрям,  між  колюмнами  святої  Марії  від  Янголів,  що
зберігала  ще  в  собі  теплі  запахи  Діоклетіанових  купалень;
кормився  його  тілесною  красою  у  величному  білому  кораб¬
лі  Івана  Латеранського  і  в  голих  іонійських  колюмнах  Ма¬
рії  Великої;  знаходив  його  в  суворих  постатях  твердих  ві¬
зантійських  дівиць  з  безплідно  обвислими  грудьми  і  в  га¬
рячій  змисловості  «Святої  Терези»  Бернінія,  що  «висохла
від  полуміні  й  плачу,  виглядаючи  свого  коханця»...
 €8

Цілими  годинами  снувався  по  музеях  —  складницях  люд¬
ських  вірувань  —  і  ставав  перед  пам’ятками  погаслих  релі¬
гій,  як  би  вони  були  уривками  його  власного  бога  (були
прецінь,  ні?)...  Молодий  фавн  вихилявся  перед  ним  у  п’яно¬
му  танці,  потрясаючи  виноградним  листям  у  волоссі;  семи-
груда  богиня  землі  посміхалася  млісно,  торкаючи  очима
вершки  своїх  грудей;  Аполлон,  бог  струнконогий,  привозив
на  землю  золотий  день  у  колесниці,  як  і  страхітний  китай¬
ський  божок,  перед  яким  утікала  ніч  з-під  рижових  долин...
І  були  боги-фараони,  «добрі,  великі  боги,  сини  сонця»,  від
людей  небесно  відгороджені;  і  були  римські  боги-цезарі,
сини  землі,  людські  й  божеськи  нелюдяні:  між  їми  великий
Август  —  митець  у  справах  неба,  холодний  рахівник  з  хи¬
мерними  устами  дітвака;  й  змисловий  божок  Антоній,  ла¬
сун  на  жінок  і  вино,  невмілий  коханець  Клеопатри;  й  жор¬
стокий  Тіберій,  відлюдок  із  Карпеї,  що  наповнював  жахом
літа  свойого  володіння;  й  недоумний  Клавдій,  якого  обожи¬
ла  жінка,  вгостивши  стравою  з  отруйних  грибів;  і  солодкий
митець  у  злочинах  Нерон,  і  холодний  Веспасіан,  що  вийшов
на  Олімп,  жартома  посміхаючись;  і  сумовитий  мудрець
Аврелій,  і  нелюдський  Каракала,  братовбивець  з  головою
хижака;  й  Тит  —  «любов  людського  роду»,  й  «більший  за
Юпітера»  Калігула,  що  велів  поклонятися  свойому  коневі,
піднесеному  між  богів...
 Валерій  Максим  говорив  про  свій  час:
 —  Інших  богів  ми  тільки  чули,  а  тих  бачимо,  в  інших
ми  тільки  вірили,  а  тих  зробили...
 І  це  Сойці  подобалося:  —  власне,  «зробили»...  Не  тільки
тих,  інших  теж...  І  з  гарячою  пожадливістю,  що  тут  же  на¬
сичувалась,  углиблявся  він  у  ті  далекі  часи,  в  чудні  дні
упадку  старинного  світу,  коли  людська  гуща  була  плідна
на  богів,  як  плідний  грунт,  підбитий  перегноєм;  коли  легко,
як  на  виграшку,  обожувались:  цезарі  й  їх  піддані,  прияте¬
лі  й  великі  вороги,  святі  й  злочинці,  вільні  й  невільники,
реальні  люди  й  гарячі  мрії  про  невідомих  людей,  бажаних
серцю...  Як  би  травлена  процесом  загнивання,  в  гарячкових
привидах,  шукала  людська  маса  вспокоєння  своїх  надій,
як  би  помноженням  небесних  сил  сподівалася  спинитися
над  берегом  своєї  загибелі...
 «  ...Отець  д’Есте  обійняв  поглядом  далекий  Рим  і  заго¬
ворив  по  хвилі,  а  голос  його  вагався  між  легкою  меланхо¬
лією  й  стриманим  оживленням.
 —  Як  дуже  виріс  з  того  часу  світ  й  як  збільшилося  Хри¬
стове  стадо!  Але  химерна  й  трудна  зробилася  людська  ду¬
ша  й  глибоко  ускладнилися  дороги,  якими  мало  б  прийти

боже  царство  на  землю...  А  проте  воно  йде,  наближається,—
й  хто  зна,  чи  не  в  тяжких  допустах  наших  днів  з’являються
нам  його  перші  провісники...
 Отець  д’Есте  поклав  руку  на  плече  Сойки  й  звернув  на
нього  свої  довгасті  очі.
 —  Певне,  й  ваші  думки  кружляють  довкола  випадків
останніх  днів  —  і  як  же  би  інакше?
 —  Яких  саме  випадків,  отче  професоре?
 —  Російських  революційних  подій  —  найважнішої,  ко¬
ли  не  милюся,  події  нинішніх  днів...  Що  думаєте  про  них,
мій  друже?..
 Сойка  посміхнувся  трохи  ніяково:
 —  Не  думаю  нічого  або  майже  не  думаю...
 Отець  д’Есте  відмахнувся  обома  руками:
 —  Не  повірю,  аж  ніяк  не  повірю!..
 Дивився  в  обличчя  Сойки,  відкинувши  голову,  перечив
гаряче  всіма  рухами  свойого  тіла...  А  проте  це  була  прав¬
да:  Сойка  не  думав  дотепер  про  російську  революцію,  або
майже  не  думав...  Чи  був  це  наслідок  релігійної  ситості,
що  виповнювала  його  вщерть  і  знечулювала  на  все  інше,
в  чому  не  міг  плавати,  як  у  бозі?..  А  може,  не  знаходив
іще,  не  вспів  знайти  живого  місця  зачіпу  між  революцією
й  одиноко  для  нього  важною,  одиноко  живучою  долею  сой-
ківщини?..  І,  може,  не  зворушували  його,  не  існували  для
нього  великі  події  дня,  коли  не  здавались  великі  в  обличчі
матеріальних  задумів  сойківщини?..
 ...Отець  д’Есте  говорив  оживлено,  а  в  його  словах,  як
у  далеких  обріях,  в  обличчі  святого  міста  відчинялися  ті
вигляди,  що  давали  йому  право  до  радості,  не  до  смутку,—
до  надій,  не  до  мрячної  безнадійності...
 —  Революція?  Очевидьки,  в  кожній  революції  знайде¬
мо  елементи,  що  дають  підстави  до  побоювань:  розбурхані
пристрасті  мас,  що  шукають  собі  нагального  заспокоєння;
злоба  партійників,  що  розпалюють  усе  найнижче  в  тих  при¬
страстях  і  звертають  їх  проти  освячених  норм  суспільного
життя  й  моралі;  і  нерозумний  бунт  проти  земних  терпінь,
і  ненависть  до  тих  терпінь,  жадоба  задоволення  й  насичен¬
ня  вже  тут,  на  землі,  в  дочасному  житті,—  все  це  складові
елементи  революційних  випадків,—  є  в  них  дещо  неспокій¬
не  для  нас,  дещо  загрозливе  для  завдань  святої  церкви  на
землі,  для  непорушних  основ  суспільного  порядку  й  по¬
слуху...
 А  проте,  чи  не  буває,  власне,  іноді  так,  що  страшний
землетрус  закидає  старі  й  безплідні  вже  грунти  й  відкри¬
ває  неторкані  землі,  які  дають  поживу  для  невиданої,  буй¬
 90

ної  й  благословенної  ростинності?  —  Чи  не  на  звалищах  ви¬
ростає  іноді  нове  життя,  що  своєю  силою  й  повнотою  не
вміщалось  би  в  старих  границях?..
 —  Так  у  зовнішніх  суперечностях  цього  світу  здійснює¬
ться  єдиний  і  несуперечливий  у  собі  глузд  життя,  в  якому
об’являється  нам  одвічна  й  незмінна  воля  творця,  єдиний
і  несуперечливий  у  собі,  найдосконаліший  намір  божого
провидіння...
 —  І  в  революції  здійснюється?
 —  А  що,  коханий?..  Чи  одну  революцію  має  за  собою
людство  й  чи  не  підносилося  по  кожній:  з  нетрів  хаосу  й
злочину  до  ладу  й  морального  відновлення,  з  дна  розпачі
зближення  до  бога  й  його  святої  правди?..
 Ось  наспівають  до  нас  перші  вістки  про  захитання  схи-
зматицької  церкви  в  вогні  російської  революції,  про  те,  що
революційна  маса  відноситься  з  великою  ненавистю  до
представників  російського  духівництва,  що  жандарм  і  піп  —
найбільш  погорджувані  особи  поваленого  режиму,  най¬
більш  зненавиджені!..  («Жандарм  і  піп  —  одна  недуга»).—
Жандарм  і  духівник!  —  яке  божевільне  зіставлення  осіб
і  функцій!  Стільки  жахливої  ненависті  мусило  зібратися  в
серцях  тієї  маси,  щоб  із  них  могла  вибухнути  така  образа!..
 —  Чи  не  була  вона  оправдана,  отче  професоре?
 —  Не  легко  цьому  притакнути,  мій  друже,  а  проте  так
воно  в  великій  мірі  було...  Занадто  часто  ставила  себе  ро¬
сійська  церква  в  положення  покірного  органу  царського
режиму,  занадто  явно  й  грубо  сповняла  його  волю,  щоб
оминула  її  тепер  розпалена  ненавиоть  мас!..  А  революційна
ненависть  мас  має  свої  права,  вона  кормиться  революцією,
як  і  революція  нею,—  вона  плідна  й  заграблива  й  любить
жадно  охоплювати  щораз  нові  простори,  побільшувати  свої
об’єкти,  нестримно  їх  помножувати!..  І  чи  не  можна  очіку¬
вати,  мій  друже,  що  й  ненависть  російських  мас  до  їх  ду¬
хівництва  буде  жадна  й  заграблива,  що  вона  пошириться
з  осередків  революції  на  далекі  провінції  і  пройде,  як  по¬
жар,  по  безмежних  просторах  російської  держави  і  вини¬
щить  із  них  схизматицьку  недугу,  випалить  цей  образ  згрі-
шення  й  блуду  в  вірі,  як  випалюється  зло  злістю  й  пекель¬
ний  блуд  вогнем  пекла.
 —  І  постане  в  них  релігійна  пустка?..
 —  Ні,  любий,—  досвід  минулого  навчає  нас,  що  маса
боїться  релігійної  пустки,  вона  скоро  затужить  за  новою
церквою,  новою  системою  віри,  що  була  би  системою  її
надій  і  прагнень  і  оправдувала  би  її  терпіння  на  землі,  да¬
вала  би  їм  глибокий  глузд  і  святе  призначення...  А  хто  ж
 91

більше  приготований  до  оправдання  тих  терпінь,  як  свята
католицька  церква,  хто  більше  покликаний  до  заспокоєння
тих  надій,  на  просторах  російської  держави,  як  столиця
святого  Петра,  як  свята  воля  Риму?..
 ...Минули  саме  групку  старих  крислатих  оливок,  підби¬
тих  шипшиною,  і  спинилися  на  опуклості  кам’яної  дороги.
Зачиналася  тут  легка  похильність,  у  бік  Тібру  видніли  вже
далекі  передмістя  Рима.  Отець  д’Есте  спинив  коляску,  й  за
хвилю  сиділи  вже  в  її  затишному  нутрі  й  колихалися  м’яко
за  рухом  коліс...  Сиділи  плече  об  плече,  отець  д’Есте  три¬
мав  холодні  пальці  сойчука  в  своїй  долоні;  відхилився  на
м’яке  опертя  й,  примкнувши  очі,  хитав  мрійливо  головою.
 —  Уявляєте  собі,  коханий:  захопити  цілий  великий  схід
Європи,  простягнути  могутнє  рам’я  понад  Урал,  у  глиб
Азії,  ген  —  аж  по  край  Далекого  Сходу,  до  берегів  Тихого
океану,  обгорнути  ним  усі  азійські  народи!.,  і  все  те  під
святу  церкву  апостола  Петра,  під  одну  керму  і  волю!  щоб
один  пастир!  і  одне  стадо!  («один  бог  на  землі!»)...  чи  уяв¬
ляєте  собі,  коханий?..
 Чи  уявляв  собі?..  Уявляв,  очевидно...  І  хто  ж  міг  би  це
краще  зробити,  як  він,  сойчук,  міцне  насіння  сойківських
окупантів,  сам  ненаситний  заборливець,  нащадок  буйної
легенди  сойківщини,  діда  Петра  —  сажневі  плечі  («бог  Са¬
ваоф,  що  світи  вгортає  в  своє  посідання»):  —  схід  Євро¬
пи—  Урал  —  береги  Тихого  океану  —  муравник  народів
унутрі  Азії,—  бачив  це,  обгортав  уявленою  жадобою,  за¬
хоплював,  як  би  то  були  лани,  що  виглядали  сойківського
заграбливця,  як  долини,  що  манили  запахами  шафранових
сін,  як  річки,  що  гонили  турбінами  —  не  на  чиї,—  на  сойків-
ські  ненаситні  засіки...
 Сиділи  так,  відкинувшись  на  опертя,  плече  об  плече,
рука  в  руку,  погойдувались  за  рухом  коліс  з  опущеними
очима..  Отець  д’Есте  говорив  з  перестанками,  як  би  при¬
слухався  до  своїх  думок,  а  в  словах  його,  як  у  далеких
обріях,  відчинялися  аспекти,  що  давали  право  на  радості,
не  до  смутку,  до  надій,  не  до  мрячної  безнадійності...
 —  Далекий  це,  на  сотки  літ  обрахований  процес,  але
шлях  до  нього  відкритий,—  відкритий  прецінь,  ні?..  І  при¬
ймім  навіть,  що  він  спиниться  у  перших  віках  на  межах
російської  держави,  на  російських  народах:  сто  шістдесят
мільйонів  нових  вірних!  Чи  не  вистачило  б  це,  щоб  від
перспективи  того  здобутку  п’яніло  серце  вірного  сина
церкви?
 І  коли  б  тільки  до  цього  обмежилася  в  своїх  наслідках
російська  революція,  чи  не  належало  б  вітати  її,  належа-
 92

ло  б  викликати  революцію,  а  наші  нащадки  залічили  б  її
до  найбільших  подій  світу?..
 —  Сто  шістдесят  мільйонів  нових  вірних?!..  Чи  відчу¬
ваєте,  коханий,  тягар  тієї  маси,  всю  її  історичну  вагу  для
долі  світу?..
 Чи  відчував?..
 Підняв  круглі  повіки,  посміхався  в  стелю  коляски.
 ...Відчував,  очевидно...  І  хто  ж  міг  би  це  краще  вчинити,
як  він,  сойчук,  що  пізнав  живого  бога,  що  плавав  у  ньому,
як  у  морі,  що  мріяв  уже  про  механіку  живого  бога,  з  фор¬
мулами  виміру  й  орудування  божою  силою,  як  орудується
розгоном  гірського  водопаду,  як  напруженням  електричної
снаги!..  Сто  шістдесят  мільйонів  нових  вірних!..  Як  сто
мільйонів  нових  механічних  сил!..  Як  сто  мільйонів  воль¬
тів!..  Пробі!  —  то  була  сила!  На  стільки  мало  зрости  тіло
живого  бога,  на  стільки  збільшитися  його  потуга!..  Мій
боже!  Був  прецінь  Сойкою,  волів  мати  до  діла  з  силою,  що
росте,  не  що  маліє,—  за  себе,  за  братів,  за  всіх  майбутніх
і  минулих  Сойків  волів  мати  до  діла  з  богом,  що  росте,
не  що  падає,  що  здобуває,  не  втрачає..
 Уявляв  —  очевидно!..  Дивився  в  стелю  коляски  закруг¬
леними  очима,  похитувався  за  плавким  рухом  коліс  і  слі¬
див  за  своїми  думками,  що  виринали  й  потахали,  як  жмут¬
ки  блискавок,  і  освітлювали  йому  на  мить  незміряні  пер¬
спективи  й  знову  вдаряли  в  лице  темінню,  як  тяжким
подихом  ночі...
 Рим  —  це  сила,  це  досвід  віків,  якому  ніхто  не  проти¬
ставить  рівного!..  Тисячами  доріг  проникатиме  він  у  сколих¬
нуті  російські  простори,  нестримний,  підступний,  жадний,
непохитно  спрямований  на  свою  ціль:  сто  мільйонів  нових
вірних,—  це  одна  ціль,  ближча,  а  дальша  —  потужне  рам’я
понад  Уралом,  до  границь  Далекого  Сходу,  до  берегів
Тихого  океану,  в  муравник  азійських  народів,  не  азійських,
усіх,—  усіх  під  одну  волю  Риму,  щоб  —  один  пастир  —  і  од¬
не  стадо  —  один  бог  на  землі!  —  Далека,  далека  дорога,
але  відкрита,  ніхто  не  заперечить,  що  відкрита,—  це  так!..
 Але  й  те  сказав  чорноокий  монсиньйор:  що  масова  не¬
нависть  має  свої  права,  що  вона  жадна  й  заграблива  й  лю¬
бить  поширюватись  на  нові  об’єкти;  і  що  кормиться  вона
революцією,  як  революція  нею,  й  як  вона,  йде  тисячними
дорогами,  не  дорогами,—  незміряними  просторами,  як  сте¬
повий  пожар...  І  хто  може  його  впевнити,  що  не  станеться
таке:  що  підхопить  вона,  як  своє  те  божевільне  гасло:
«Жандарм  і  піп  —  одна  недуга!»  —  і  підійме  його,  як  по¬
лум’яне  знам’я,  й  перенесе  пожаром  на  інші  вірування,  на
 93

справи  бога  взагалі...  І  що  вросте  та  божевільна  формула
в 	кров  людських  мас,  як  сама  революція, 	й 	розкинеться
 з 	нею,  як  пожар,  і  вибухатиме  з  людських 	сердець 	ошалі¬
 лим  криком:
 —  Жандарм  і  піп  —  одна  недуга!..
 —  Жандарм,  і  піп,  і  бог  —  одна  недуга!..
 Сто  шістдесят  мільйонів  ошалілих  людських  сердець:
 —  Жандарм,  і  піп,  і  бог  —  одна  недуга!..
 Далека,  далека  дорога,  але  відкрита,—  хто  запевнить
його,  що  не  відкрита?..
 ...Сідало  вже  сонце  за  Янікульським  горбом,  його  про¬
зора  червінь  стелилася  владно  над  долинами  здовж  Апієвої
дороги.  Червоною  плахтою  вникало  воно  в  замкнуте  нутро
коляски  й  лягало  на  обгорнуті  рясами  коліна  обох  богосло¬
вів...  Отець  д’Есте  погладжував  холодні  пальці  сойчука,
а  Сойка  мовчав  і  слухав...  Жмутками  блискавок  вибухали
в  ньому  палючі  висновки  з  думок  і  з  дійсності  (західне  сон¬
це  всякало  в  чіхраті  горби  Рима,  як  розріджена  кров),
а  коли  блискавки  потахали,  вкидаючи  його  в  глибоку  те¬
мінь  ночі,  з  челюстей  тієї  ночі  підносився,  як  повінь,  росту¬
чий  гомін  революційної  маси,  розбухав  божевільний  крик,
що  грозив  загибеллю:  церквам,  богам  і  Сойкам,—  также
Сойкам!  —  Сойкам  теж!..
 ...Так  через  революцію  відчув  Сойка  вперше  можливу
смерть  богів...  І  через  смерть  богів  відчув  уперше  рево¬
люцію...
 ...При  кінці  квітня  отримав  Сойка  від  отця  д’Есте  дріб¬
ну  записку,  якою  монсиньйор  запрошував  його  до  себе  на
завтрашній  день,—  «на  коротку,  але  важну  для  його  особи
розмову».
 Розмова  була  недовга,  а  щодо  важності  її,—  чи  мав
Сойка  про  неї  думати  на  підставі  чудної  поведінки  отця
д’Есте?..  Вперше  за  ціле  їх  знайомство  прийняв  його  мон¬
синьйор  стримано  й  майже  холодно;  німим  рухом  руки  про¬
сив  його  сідати  по  той  бік  стола;  сказав  по  хвилі:
 —  Бажає  вас  бачити  прелат  Льотті.
 —  Прелат  Льотті?..
 Сойка  підняв  луковаті  брови,  впираючись  очима  в  об¬
личчя  д’Есте,  але  монсиньйор  не  зм’якшив  своєї  поведінки.
Проговорив  згодом,  поспішаючись:
 —  Явитись  належить  сьогодні,  о  п’ятій,  в  будинку  «Про¬
паганди»,—  вхід  із  вулиці  ді  Каполе;  зголосившись  наперед
у  отця  дежурного.
 І  вже  як  Сойка  прощався,  провів  його  очима  до  двёрей
і  сказав  з  деякою  теплотою  в  голосі:
 94

—  Одна  приязна  вам  порада  до  цих  відвідин:  не  відмов¬
ляється  в  нічому  отцю  Льотті,—  немає  в  Римі  такого  духів¬
ника  —  й  не  тільки  в  Римі  —  щоб  у  чому-будь  відмовив  от¬
цю  Льотті...  Та  й  прийміть,  це  запрошення  як  позитивне
відзначення  для  своєї  особи,  не  кожному  воно  дається  в  ва¬
ших  молодих  літах...
 ...Прелат  Льотті?..
 ...«Пропаганда»?..
 Ціле  передобіддя  провів  Сойка  в  щімкому  напруженні
(не  терпів  практичної  непевності,—  кидався  внутрішньо,  як
хижак  у  клітці),  а  з  обіду  сидів  у  його  малій  келійці  брат
Альберто  й  говорив  упівголос:
 —  Це  ніби  другий  Ватікан,—  «Пропаганда»,  —  тільки
має  вона  в  своїй  владі  багато  більше  країн  і  народів...  Гово¬
рять  тут  про  червоного  папу  (не  я  говорю,—  інші),  то,  влас¬
не,  він,  префект  святої  конгрегації  для  пропаганди  віри...
 Тридцятьох  кардиналів  і  двох  прелатів,  яких  іменує  папа
на  ціле  життя,  становлять  склад  конгрегації.  Під  її  про¬
водом  працюють  у  Римі  сотки  урядовців  у  рясах,  тисячі
злучників  снуються  між  Римом  і  провінціями,  десятки  ти¬
сяч  місіонерів  перемірюють  усю  землю,  пробиваючись  у
найдальші  нетрі  й  пустарі.  Довбають  там  серця  найменших
дітей  божих,  наївних  поган  і  дикунців,  щоб  зробити  з  них
знаряддя,  послушне  для  христової  правди  і  для  влади
Рима...
 Як  працюють?  —  О,  не  багато  з  того,  як  працюють,  до¬
ходить  до  людського  відома.  Трудяться  в  тайні,  як  велів
Христос,  як  ті  підземні  потоки,  що  жолоблять  землю  в  тем¬
ноті  й  невідомості  й  тільки  іноді  пробиваються  назверх,
виявляючи  свою  прудкість  і  силу...
 Змінні  є  умовини  праці,  як  змінні  звичаї  й  племена,
серед  яких  працюють.  У  нетрях  Африки  вчать  туземців  бу¬
дувати  дімки,  й  засівати  поля,  й  розказують  легенди  про
Христа,  що  «вмер  на  хресті  за  дітей  негрів,  а  голова  його
обвисла,  як  тяжкий  колос».
 Індійським  брамінам,  що  ставлять  високо  шляхетність,
уродження,  говорять  про  Христа  як  про  Давидового  сина,
з  племені  королів,  брамінів  над  брамінами.
 Китайську  замкнутість  перемагають  останніми  здобут¬
ками  знання  й  практичними  вмілостями,—  в  неспокійній
Японії  слідять  за  боротьбою  партій  і,  стаючи  в  слушний
час  на  бік  сильнішого,  знаходять  у  ньому  опіку  й  оборону
своєї  апостольської  місії...
 Таке  в  них  розумне  правило:  не  вагатися  в  доборі  спо¬
собів  до  обставин,  а  передовсім  дбати  за  прихильність
 96

наставників  і  володарів,  бо  немає  коротшої  дороги  до  сер¬
дець  і  скарбниць  вірних,  як  через  слово  наставника...
 Сойка  спинив,  питаючи:
 —  Хто  такий  прелат  Льотті?
 Альберто  підвівся  з  сидіння,  а  його  ясні  очі  затрима¬
лися  чуйно  на  лиці  Сойки.
 —  Чого  про  це  питаєш,  Михайле?
 А  коли  почув  про  недалеку  візиту  Сойки  в  будинку
«Пропаганди»,  присів  знову  на  стільці  й  узяв  руки  прия¬
теля  в  свої  долоні.
 —  Вже  надоїв  тобі,  бачу,  той  милий  спокій,  що  його
ми  зазнали  з  тобою  в  недокучливій  приязні...  Чи  знайшов
ти  щось  шляхетніше  й  гідніше  уваги,  як  спокійне  оглядан¬
ня  людей  і  старих  пам’ятників,  або  тонкий  смак  вина  отця
Амбросія?
 Але,  завваживши  нетерпеливість  у  очах  Сойки,  Альбер¬
то  нахилився  до  нього  й  заговорив  ласкаво,  як  би  хотів
огорнути  його  теплотою  свойого  голосу:
 —  Послухай  мене,  Михайле...  Мріяв  і  я  колись  про  апо¬
стольську  діяльність  у  далеких  краях  і  готовився  до  посвяти
для  найменших  в  грісі,  несвідомих  дітей  божих.  Але  багато
всяких  завдань  належить  до  місійної  праці  в  чужині,  й  не
кожний  знаходить  у  собі  конечну  зважливість  для  них  і  си¬
лу...  Не  все  те  миле  богові,  що  доконується  в  ім’я  боже,—
оце  та  невеличка  мудрість,  якою  завершилися  мої  мрії  про
місійне  апостольство...  Припускав  я,  що  ти  відчуєш  тиху
резигнацію  мойого  серця,  й  притакнеш  їй,  і  приймеш  вислі¬
ди  мойого  скромного  досвіду...
 Сойка  похитав  головою,—  нетерп’яский,  майже  злий  ус¬
міх  спалахнув  і  погас  на  його  смаглому  лиці:
 —  Чи  аж  така  є  небезпека,—  що  боїшся  за  мне,  Аль¬
берто??..
 ...І  оце  —  неповних  дві  хвилини  —  мав  перед  собою
обличчя  отця  Льотті,  а  вже  пульсувало  воно  в  його  дум¬
ках  і  крізь  ціпку  настороженість  з  дороги  пробивалося
вже  струмками  жартівливої  безпеки...  Тонкоплечий,  дріб¬
ний,  обтянутий  тонкою  рясою,  як  шкірою,  прелат  Льотті
перебігав  прудко  глибину  кімнати  й  приглядався  відкри¬
то  смаглому  обличчю  сойчука.
 —  Он  ви  який!  —  проговорив  дзвінко,  затримуючись  на
півкроку  від  гостя.  Придивився  хвилину  мовчки,—  сама
його  мовчанка,  здається,  відкликалася  чіткою  дзвінкістю.
 —  Передав  мені  професор  д’Есте  багато  найкращого
про  вас,—  маєте  в  ньому  сердешного  опікуна,  й  не  тільки,
мабуть,  в  ньому...
 96

—  Не  зовсім,  може,  заслужено...
 Грала  ще  в  Сойці  бойова  зачіпливість  з  дороги,  тонка
посмішка  тремтіла  в  кутках  очей.
 Отець  Льотті  перехопив  ту  посмішку,  й  дивлячись  ку-
дись  понад  голову,  кинув  ніби  нехотя:
 —  Це  вам  найкраще  знати,  приятелю,—  та  й  кому  б,  як
не  вам?..  Один  бог  читає  вільно  в  серцях  людей,  а  для  нас,
смертних,  кожна  нова  людина  —  як  нова  грамота,  якої  му¬
симо  вчитися  від  початку.
 Вернувся  очима  до  лиця  Сойки,  ще  приглядався  хвили¬
ну,  як  би  перегортав  у  ньому  нову  сторінку...  Говорив  з  чіт¬
ким  поспіхом:
 —  Є  в  нас  прихильні  опінії  про  вашу  працю,  друковану
в  «Анналах»,—  не  мав  я,  на  жаль,  нагоди  переглянути  її
до  кінця,—  небагато  лишнього  часу  остається  мені  після
моїх  занять  у  тих  шістьох  стінах...
 Обвів  рукою  оба  довгасті  крила  свойого  кабінету  (в  од¬
ному  з  них  знаходилась  підручна  бібліотека,  в  другому
біліли  полиці  й  між  ними  великі  карти  різних  країн)  і,  взяв¬
ши  Сойку  під  руку,  повернув  його  в  глиб  бібліотеки:
 —  Оце  мій  світ,  як  бачите,  моє  життя,  якому  я  відда¬
юсь  неподільно...
 —  Як  це  на  перший  погляд  не  дивно,  а  проте  так  воно
є:  що  тільки  віддаючись  чомусь  одному  неподільно,  не
собі,—  знаходимо  вкінці  себе  самих,  зовсім  і  неподільно...
Є  велика  радість  у  такому  віддані,  як  і  знаходження  себе
треба  тільки  знайти  об’єкт,  що  збудив  би  в  нас  гарячу  го¬
товність  до  цього  віддання  й  сердешне  захоплення...
 —  До  речі:  чи  знаходите  вдоволення  в  своїй  науковій
праці  й  чи  скоро  знайдемо  її  продовження  в  «Анналах»?
 І,  почувши,  що  в  роботі  зайшов  перестанок,  отець  Льотті
підхопив  живо,  як  би  крізь  матеріальну  масу  слів,  що  на¬
кидалися  йому  з  чудною  легкістю,  змагав  до  одної,  йому
тільки  відомої  мети:
 —  Маєте  слушність,—  у  такій  праці  не  належить  спі¬
шитися,—  вистоялі  думки  набирають  сили,  як  старе  вино,
й,  як  воно,  діють  на  дальшу  мету...  А  йде  нам  про  далекі
мети,  не  про  сьогоднішні,  правда,  сину?..
 Доходили  до  великого  стола  в  вершку  кімнати  й,  зро¬
бивши  поворот,  скерували  свої  кроки  в  глибину  бібліо¬
теки...  Проходжувались  у  ній  уверх  і  назад,  рука  об  руку,
узгіднюючи  свої  кроки,  й  у  тій  їх  механічній  мандрівці,  в
її  спокійному  ритмі  розтоплювались  останки  насторожен-
ня,  й  розмова  їх  плила  легка,  жива,  нічим  наче  не  зв’язу¬
вана  й  спокійна...
 4  з-ізб
 97

—  Зробили  ви  за  свій  короткий  побут  у  нас  немало,
й  це  оправдувало  б  вас  зовсім,  коли  було  б  потрібне  вза¬
галі  якесь  оправдання...  Всього  ж  два  роки  в  нас,—  якщо
не  милюся...
 -—  Минуло  в  березні  два  роки.
 —  Капля  часу,—  я  ж  говорю...  і  як  чуєтесь  у  Римі?  —
фізично,  бачу,  досконало...
 —  Духовно  теж  («плаваю  в  бозі!»)...  Взагалі  не  можу
собі  уявити,  як  виглядало  б  моє  життя  без  цього  побуту
в  Римі...
 Гарні  слова,—  не  часто  їх  приходиться  чути  від  мо¬
лодих  людей,  що  прибувають  до  нас  на  студії...  Деякі  ваші
земляки  не  витримують  у  нас  свойого  часу,  мовляв,  через
маляричну  околицю  й  невластиву  поживу.  А  я  думаю,  що
це  радше  слабість  душі,  як  шлунка  або  легенів...  Рим
треба  розуміти,  треба  вміти  його  бачити,  тоді  його  околиця
дихає  весняними  пахощами,  а  наші  макарони...  білі  мака¬
рони  смакують,  як  найкращі  солодощі  цього  світу...  Лю¬
бите,  сину,  макарони?..  А  я  люблю,  старий  ласун,  маю  той
гріх,  нема  чого  таїти...  Але  так  я  думаю:  невеличкі  слабості
вільно  нам  мати,—  це  нас  зберігає  від  великих  покус,  по¬
дібно  як  малі  щеплення  захищають  нас  від  великих  зараз
і  недуг...
 Чи  не  є  слушне  це,  мій  сину?..
 Отець  Льотті  сміявся  забавно,  відкидаючи  блискучу  го¬
лову,  оба  сміялися  забавно:  отець  Льотті  розсипчато,  лос¬
кітно,  трохи  надтріснуто  на  високих  тонах,  молодий  Сойка
рівно,  трохи  стримано,  а  проте  ясно  поблискуючи  білими
гризунами,  як  вовчик...  Мовчали  хвилину,  смакуючи  свій
сміх,  а  згодом  спитав  отець  Льотті,  легко  зітхнувши:
 —  Не  тягне  вас  у  рідні  сторони?..  Маєте  якісь  зв’язки
з  родиною?
 А  довідавшись,  що  рідні  околиці  Сойки  лежать  у  фрон¬
товій  смузі  й  переходять  часто  в  ворожі  руки,  зітхнув  спо¬
чутливо:
 —  Бідна  країна!..  До  неї  все  звертається  вразливе  й
сторожке  око  Ватікану...  Не  треба  тратити  надії,  сину,—
в  тому  лежить  наша  сила,  що  в  нашому  серці  немає  місця
для  розпуки  й  зневіри...  Життєва  мудрість  нас  навчає,
що  людське  терпіння  має  свої  границі,  що  приходить
укінці  день,  коли  доля  людини  виходить  із  ночі  болю
й  повертає  на  день  радості  й  заслуженого  спокою...  Зда¬
ється  нам,  що  день  такого  повороту  надходить  і  для
вашої  країни,  що  буде  він  історичною  подією  для  ва¬
шого  народу  і  вашої  церкви,  святої  церкви  взагалі..-

Слідкуєте,  очевидьки,  за  революційними  подіями  на  сході
Європи?
 —  Віднедавна  —  і  майже  без  ніякого  успіху...
 —  Як  це  розуміти?
 —  Не  добачаю  нічого  в  тій  революційній  завірюсі,  крім
непроглядного  хаосу:  скажена  метушня  подій,  людей,  кли¬
чів...  Одно  з  двох:  або  така  є  справді  та  революційна  дійс¬
ність,  або  в  мойому  знанні  знаходиться  якась  велика  про¬
галина,  що  не  дозволяє  мені  доглянути  чогось  істотного
в  тих  подіях,  ані  впорядкувати  їх  істотним...
 —  Воліли  би  ви,  мабуть,  першу  з  тих  двох  можливостей?
 —  О  так!  З  різних  мотивів...  Але  боюся,  що  заходить
власне  друга.
 —  Хвалиться  вам  ваша  скромність...  Але  належить  її
перемогти  в  цьому  випадку,  належить  усунути  причини,  з
яких  виростає...
 —  Заповнити  прогалину?
 —  О  так,  заповнити  прогалину,  яка  ослаблює  ваш  зір,
коли  вам  потрібна  його  найбільша  гострота,—  завершити
знання...
 Отець  Льотті  задумався  на  ході,  потім  пристанув,  по¬
вернувся  живо  до  Сойки:
 —  Чи  знаєте  соціалізм?
 —  Прослухав  лекції  отця  Шульца,  не  більше...
 —  Отож-то,  як  звичайно...  Шульц  —  серце  невинного  яг¬
няти,  але  мозок  теж.  А  соціалізм  —  тверда  штука...
 —  Найфальшивіша  й  найбільш  ворожа  для  основ  като¬
лицької  віри  наука  про  суспільство!..  Але  методою  —  не¬
згірша...  І  коли  її  з  цього  боку  прийняти  —  на  спробу,  на
«нібито»,  як  фікційне  знаряддя  наукового  досліду,  не  одне
суспільне  явище  порядкується  для  наших  очей  і  стає  зро¬
зумілим...  Хоч  би  сама  революція...  або  соціалізм...
 —  А  це  належить  пам’ятати:  грунтовне  пізнання  соціа¬
лізму—  перша  й  необхідна  умова  його  знищення!..  Пізнати
соціалізм,  щоб  його  знищити,—  чи  не  значить  це  зробити
властивий  ужиток  з  діалектичної  методи  соціалізму?..  Це
наша  діалектика  в  відношенні  до  нього,  й  вона  нам  опла¬
тяться  вам  теж,  будьте  спокійні!..
 Отець  Льотті  засміявся  впівголос,  зробив  пару  спішних
кроків  уверх  кімнати,  повернувся:
 —  Є  в  вас  цими  днями  трохи  вільного  часу?
 —  О  так  (плаваю  в  бозі!),  ніщо  мене  тепер  не  займає.
 —  Тоді  я  вас  займу,  добре,  сину?..  Заповнимо  спільними
силами  ту  прогалину,  яку  ви  знаходите  в  свойому  знанні...
 4*
 99

О,  ви  зрозумієте  революцію,  вона  ще  впорядкується  вам
перед  очима,  ви  схопите  її  істоту,  ви  її  пізнаєте...
 Отець  Льотті  підійшов  до  полиці  з  книжками,  кількома
живими  рухами  вхопив  пару  книжок  із  рядків,  перебіг  до
іншої  полиці,  вийняв  іще  пару...  Подався  з  вантажем  до
стола  між  вікнами  й  посмішкою  з-під  безбрового  лоба  по¬
манив  до  себе  Сойку.
 —  Тут  будете  пити  з  самого  джерела,  першого  й  най-
правдивішого...  А  це  вам  моя  дружня  порада  щодо  читан¬
ня:  забудьте  на  хвилю  всі  дитячі  закиди  отця  Шульца,  як
і  те,  що  соціалізм  —  найбільший  ворог  святої  церкви...  Під¬
дайтеся  на  хвилю  його  ідеям  просто  і  без  спротиву,  як  би
соціалізм  мав  стати  вашим  власним  світоглядом,  як  би  от
завтра  (перше  травня!)  мали  ви  виступати  перед  масою
засліплених  ненавистю  робітників  і  проповідувати  їм  ту
хворобливу  ідею...  Тоді  ви  вникнете  в  самі  основи  тієї
теорії,  пізнаєте  і  відчуєте  її  до  глибин,  і  якщо  схочете  потім
її  поборювати  (а  схочете,  будьте  певні!),  вдарятиме  ваше
хотіння  в  саме  коріння  соціалізму  й  ранитиме  його  не  на
хвилину,  а  на  смерть...
 А  це  вам  приблизний  порядок,  у  якому  належить  позна-
йомлюватись  з  його  ідеями...
 І,  перегортаючи  сторінки  й  розділюючи  їх  полотняними
закладками,  визначував  отець  Льотті  чергу,  яку  мав  пере¬
йти  Сойка  на  шляху  до  джерел  соціалізму.
 За  його  власним  досвідом  —  належало  зачати  від  Ен-
гельсового  «Людвіга  Фейербаха»  і  розділів  про  природу
в  його  «Анти-Дюрінгу»,—  в  них  знаходились  головні  тези
філософічного  матеріалізму,  який  формулює  соціалістичні
погляди  на  природу  взагалі  й  на  людину  як  особливу  част¬
ку  природи.
 Відсіля  належало  перейти  до  «Критики  політичної  еко¬
номії»  Маркса,—  до  її  розділів  про  товар  і  гроші  й  допов¬
нити  їх  другою  частиною  «Анти-Дюрінга»,—  це  мало  дати
огляд  соціалістичного  розуміння  новітньої  економіки,  огляд
її  постання  й  розвитку,  як  і  законів,  яким  вона  з  натураль¬
ною  конечністю  в  свойому  розвитку  підлягає.  В  тій  частині
містився  ключ  до  розуміння  суспільного  світогляду  соціа¬
лістів,  історичного  матеріалізму,  що  обіймав  їх  погляди  на
історію  людства,  на  минуле  й  майбутнє  людини,—  так,  і  на
майбутнє!  —  бо  задля  нього  й  створена  та  найоблудніша
наука:  бо  так  вона  дивиться  на  своє  покликання  на  землі:
що  не  про  те  йде,  щоб  лише  зрозуміти  наш  світ,  але  щоб
його  революційно  змінити...
 100

В  «Комуністичному  маніфесті»,  де  ті  погляди  знайшли
своє  перше  оформлення,  в  передмові  до  «Критики  політич¬
ної  економії»  й  у  третій  частині  «Анти-Дюрінга»  належало
шукати  образу  тих  доріг,  якими  мало  йти  людство  в  своє
майбутнє,  в  соціалістичне  життя,  що  мало  оконечно  міс¬
титися  в  призначенні  людства...
 —  ...а  це  була  річ,  якою  належало  завершити  початкове
познайомлення  з  соціалізмом.  Наша  доба  —  доба  імперіа¬
лізму—  була  в  ній  просвітлена  головними  висновками  со¬
ціалістичної  теорії,  а  розуміння  нашої  доби  пекельним  спо¬
собом  зливалося  в  ній  з  практичними  висновками:  з  пере¬
конанням,  як  цю  добу  треба  змінити,  революційно  змінити  ..
 —  Оце  вам  автор  тієї  праці,—  запам’ятайте  собі  те  м’$ї-
козвуке  ім’я,  звучить  воно  тонко  і  солодко,  як  бачите,  а  па¬
лахкотить  перед  нашим  поглядом  як  вершок  полуміні,  що
проривається  з  пекла...
 —  І  зверніть,  сину,  увагу  на  почуття,  які  займуться
у  вас  при  цій  лектурі,—  якість  і  сила  почувань  буде  для  вас
нехибним  знаком,  чи  дійшли  ви  до  самого  коріння  соціа¬
лізму,  чи  торкнулися  його  живим  серцем,  яке,  надіюся,  ке
останеться  холодне  в  обличчі  тієї  науки...
 Звернувшися  всією  постаттю  до  молодого  Сойки  і  по¬
даючи  йому  книжки,  отець  Льотті  підняв  на  нього  свої  во¬
дяні  очі:
 —  Тиждень,—  вистане  вам  на  перше  пересилення  тієї
фортеці?.,  (на  жаль  —  фортеці,  сину!)...  Скажім,  замало
вам  буде  цього  часу,  або  забажаєте  поділитися  думками
перед  терміном,—  заходьте,  будь  ласка,  зголосившись  пе¬
ред  тим  у  отця  дежурного...
 І,  не  чекаючи  на  згоду,  отець  Льотті  взяв  руку  Сойки
в  обі  долоньки  й  потряс  нею  сердечно  на  прощання  («отож
за  тиждень!  —  і  з  богом!»)...
 І  провів  Сойку  поглядом  до  самих  дверей,  а  його  водя¬
ні  зіниці  зайшли  голубими  плівками,  як  у  наїдженої  птиці...
 І  було  так,  що  Сойка  не  витримав  назначеного  термі¬
ну,  з  ревності  чи  з  гризливої  нетерплячки.
 На  третій  уже  день  зголосив  він  своє  бажання  моло¬
дому  монахові  в  дежурній,  а  на  четвертий  з  полудня  йшов
за*.сірим  габітом  у  сутінках  вузького  коридору,  що  в  його
кінці  розгорнувся  світлявий  кабінет  прелата  Льотті.
 Прелат  очікував  його  за  робітнім  столом,  ціпкий  і  про¬
стий  у  високому  кріслі,  лискучими  тафельками  окуляр  на¬
цілений  на  вхідні  двері.  Коли  в  них  з’явився  молодий  Сойка,
м’яке  личко  прелата  стягнулося,  як  губка,  і  вповзло  гру¬
дочками  під  сліпучі  тафельки  на  очах.  Трудно  було  сказати:
 101

терпить  отець  Льотті  від  невчасної  візити  чи  морщиться
від  лоскітного  вдоволення  на  вид  сойчука,—  цілий  глузд
його  личка  висмоктувався  шкляними  тафельками  й  замер¬
зав  у  їх  сліпучій  нерухомості.
 Отець  Льотті  простягнув  руку  понад  стіл  і  спитав  упів-
голос:
 —  Щось  особливе  сталося,  мій  сину?
 Було  щось  забавно  не-сойківське  в  цілому  вигляді  сой¬
чука:  як  би  якась  велетенська  рука  вхватила  його  за  міцний
чуб  і,  рвонувши  нагально,  одним  рухом  вихопила  всі  його
кістки  з  молодих  суглобів.  Тепер  вони  верталися  за  кож¬
ним  кроком  у  свої  сідельця  і  знову  з  них  висковзали  з  м’я¬
ким  хрупотом...  Сойка  підійшов  до  стола  й,  знайшовши  на
ньому  вільне  місце,  положив  принесену  лектуру.
 —  Якась  перешкода  в  читанні?
 Сойка  заперечив  мовчки  й  посміхнувся  безсило:
 •—  Читання  я  скінчив  —  ще  вчора  з  ночі...
 —  І  нерозумно!..
 Отець  Льотті  сплеснув  у  долоні  і  заметушився  в  сво¬
йому  кріслі.
 —  І  зовсім  нерозумно!..  Якого  успіху  ви  надіялись  від
такої  лектури?..  Це  не  роман  вам  ані  поезія...
 Сойка  відмахнувся  нехотя:
 —  Не  читаю  поезії...
 —  Маркса  читаєте,  як  поезію!..
 Сойка  посміхнувся  знову  блідо,  але  була  вже  тінь  яко¬
гось  терп’яского  глузду  в  його  посмішці.
 •—  Забагато  пошани...
 —  Для  Маркса?
 —  Ні,  для  поезії...
 Отець  Льотті  відкинув  голову  й  засміявся  розсипчато.
 —  Оцінили  ви  його,  бачу,  не  згірш,  хоч  і  з  поспіхом...
 —  О  так...
 Сойка  притягнув  до  себе  крісло,  вмістився  в  ньому  не¬
прошено,  оплів  пальцями  головки  поручок.
 —  Прийшло  це  на  мене  нагально,  як  живло...
 —  Мусило  бути  також  темне,  як  живло?..
 —  Коли  б  так!..
 —  І  хаотичне?..
 —  Коли  б  так!..
 Сойка  подався  вперед,  пучки  його  пальців  збіліли,  втис¬
каючись  у  гладке  дерево.  Тонка  ломана  б’ючка  кидалась
над  його  скронею,  розсаджуючи  смаглу  шкіру.  Як  би  хва¬
таючись  за  несподіваний  приплив  волі,  Сойка  подався  впе¬
ред  і  заговорив  з  нагальним  поспіхом:
 102

—  Чи  можу  просити  деяких  пояснень  у  отця  прелата?
 —  Будь  ласка,  сину,—  така  була  між  нами  умова...
 І  Сойка  почав  скоромовкою,  а  слова  його  падали  жмут¬
ками,  як  збиті  пожаром  жужлиці.
 —  Виходять  вони  в  своїй  теорії  від  погляду  про  вічну
змінність  усіх  речей  цього  світу...
 —  Всякого  світу,  бо  світ  у  них  один,  матеріальний,  і  в
ньому  все  пливе,  панта  рей,—  стара  правда...
 —  Та  змінність  відноситься  теж  до  суспільного  життя,
до  його  господарського  й  політичного  положення,  яке  роз¬
вивається  від  одної  суспільної  формації  до  другої...
 —  Від  суперечності  до  суперечності,  від  тези  до  анти¬
тези,—  така  їх  діалектика  дійсності,—  це  правда...
 —  В  основі  всіх  змін  природи  лежать  рухи  матерії,  а  в
суспільному  житті  зміни  в  засобах,  якими  люди  здобувають
усе  потрібне  до  життя  й  як  його  розділюють...
 —  Це  слушне,—  зміни  в  матеріальних  засобах  суспіль¬
ства,—  загальний  матеріалізм,—  такий  на  це  їх  погляд.
 —  Усі  ті  зміни,—  натуральні  й  суспільні,—  відбувають¬
ся  за  властивими  їм  законами,  що  діють  з  однаковою  не¬
обхідністю  —  в  суспільному  житті,  як  і  в  природі...
 —  Власне:  загальний  детермінізм,—  не  залишає  він  міс¬
ця  ні  для  актів  божої  волі,  ні  для  гріха...  (світ  без  гріха!  —
уявляєте  собі,  мій  сину,  таке  чудо,  той  загальний  стан  зде-
термінованої  святості?..)
 Обличчя  Сойки  шарпнулося  нетерплячкою,—  синя  б’юч-
ка  закидалася  рвучкіше  над  скронею...  Передихнувши
хвилину,  штовхнувся  він  знову  в  слова,  як  би  пустився
берега.
 —  Але  й  наша  доба,—  доба  капіталізму,—  підлягає  вла¬
стиво  законам  і  змінам...
 —  То  ж  ясне,—  чому  не  мала  б  підлягати,—  немає  ви¬
їмків.
 ...—  при  чому  всі  її  зміни  відбуваються  з  невиданою
дотепер  скорістю,  а  її  закони  діють  як  живло,  сліпо  й  не¬
стримно...
 —  Це  слушно,  мій  сину,—  все  це  властиве  для  нашої
доби.
 —  В  цьому  свойому  розвитку  не  сміє  капіталізм  спи¬
нитися,  якщо  не  має  загинути...
 —  Але  й  не  спиняючись...
 ...—  але  й  не  спиняючись,  несе  він  у  свойому  нутрі  зав¬
датки  змін,  що  доведуть  до  повної  його  перебудови...
 ...—  до  загибелі,  мій  сину,—  нащо  маємо  заслонювати
слова,—  до  повної  загибелі  капіталізму.
 103

...—  до  знесення  приватної  власності  —  на  землю  («мої
Калдуби!»),  на  води  («мої  млини!»),  на  фабрики...
 —  Це  слушне!
 ...—  до  скасування  всіх  класових  різниць  у  новій  су¬
спільності...
 —  Так  має  бути!
 ...—  до  комунізму...
 —  Це  правда:  як  антитези  капіталізму,  слушне,  так
має  бути...
 —  Як  має  бути?!..
 Сойка  нагнувся  вперед,  зліг  грудьми  на  стіл,  аж  берег
тріснув...  Витягнув  понад  блят  сухе  обличчя  й  кинув  перед
себе  лайким  словом,  як  грудкою  лайна...
 (—  Дзуськи!)...
 Відхилився  твердо  назад,  вирівняв  плечі.  Втягнув  гли¬
боко  повітря  й  видихнув  крізь  зуби  впівголос  і  з  просви-
стом:
 —  Не  сміє  бути  правда!..  Не  сміє  бути!..
 ...Сойка  мав  за  собою  три  перші  дні  сонячного  травня,
й  були  це  перші  глибоко  болючі  дні  його  молодого  життя...
В  дійсності  не  було  ніякого  поспіху  в  його  лектурі,  як  це
думав  веселий  прелат;  був  тільки  рвучкий  потік  нестримно¬
го,  гарячкового  пережиття,  що  протягом  трьох  днів  і  ночей
виповнював  цілу  особовість  Сойки,—  так  виповнював,  що
межі  тієї  особовості  заломлювались  хвилинами  як  у  при¬
марному  сні...
 Почалося  все  під  добрими  признаками...  До  лектури
підійшов  він  за  методичною  порадою  отця  Льотті:  спинив¬
ши  в  собі  духа  критики  й  спротиву,  віддавшися  на  час
чужим  і  ворожим  ідеям,  як  би  вони  мали  стати  його  влас¬
ним  поглядом  на  світ,  як  би  от  завтра  (перше  травня!)  мав
він  виступити  перед  масою  засліплених  ненавистю  робіт¬
ників  і  проповідувати  їм  ідеї  соціалізму...  Але  вже  від  пер¬
ших  карток  почало  в  Сойці  вигасати  методичне  наставлен¬
ия  отця  Льотті,  а  згодом  розплилось  зовсім,  як  слаба  греб¬
ля,  розмита  напором  рвучких  вод...  Міг  цього  сподіватись
і  отець  Льотті:  що  така,  власне,  буде  реакція  молодого
Сойки  на  саму  методу  соціалістичного  вчення;  що  після
метафізичного  мряковиння  святих  отців  і  богословів  не
втримається  він  проти  живої  й  поривчатої  рухливості  но¬
вого  світу  ідей.  Було  так  справді:  Сойку  захоплювала  пал¬
ка  розумова  активність  філософічного  матеріалізму,  змис¬
лова  рвучкість  і  настирливість  його  аргументації,—  йому
вчувалася  в  ній  заграблива  рухливість  його  власного  інте¬
 104

лекту  (захватна  калькуляція  ідей,  як  калькуляція  прибут¬
ків!)...
 Врешті  захоплювала  його  не  тільки  внутрішня  актив¬
ність  матеріалістичних  думок;  здавалося  йому  хвилинами,
як  би  вся  та  рвучка  аргументація  плила  з  його  власного
нутра,  була  його  власною,  сойківською  мовою.  І  майже  не
було  в  цьому  самоомани:  як  усі  дотеперішні  Сойки  —  в  гли¬
бині  своєї  істоти  був  Сойка  матеріалістом;  з  самих  інстин¬
ктів  молодої  сойківщини  вибухало  в  ньому  жагуче  бажан¬
ня:  щоб  уся  дійсність  була  тут,  по  цьому  боці,  принципово
доступна  для  рук  і  для  сойківської  заграбливості!..  Щоб
увесь  світ,  у  найглибшій  своїй  істоті,  не  був  нічим  іншим,
як  можливим  об’єктом  невпинного  сойківського  привлас¬
нення!  —  така  була  кровна  жадоба  молодої  сойківщини;
таке  жадібне  переконання,  що  плило  з  глибини  її  пачкар-
ської  легенди  («бог  —  Саваоф,  дід  Петро  —  сажневі  плечі,
що  світи  вгортає  в  своє  посідання!»).  І,  коли  та  жадоба
наткнулася  тепер  на  живі  докази  абсолютної  матеріаль¬
ності  всього  дійсного,  чи  могла  вона  не  притакнути  гаряче
тим  аргументам?..  (Притакувала  їм  і  так,  перед  усякими
розумовими  аналізами,  з  глибини  свойого  практичного,  за¬
гарбницького  розгону  притакувала!)...
 ...Це  вперше  в  науці  про  суспільство  знайшов  Сопка  для
себе  такі  ідеї  й  прийняв  їх  з  цинічним  задоволенням  і  зро¬
зумів  по-свойому  (зрозумів  прецінь,  ні?)...  Пробі!  —  чи  не
було  це  щось  для  Сойків?..  Як  слизький  бруд,  відпливало
тепер  м’яке  скигління  про  надмірний  визиск  робітників  і
злидні  нуждарів,  про  людяність  і  потребу  змін  у  розділі
багатства...  І  вся  холодна,  цинічно  беззглядна  жадібність
Сойки  уявлялася  тепер  як  натуральний  (очевидьки,  оправ¬
даний)  рефлекс  економічних  процесів,  як  суб’єктивний
відгомін  великого,  могутнього,  все  ширшого  в  своїй  захват¬
ності,  продукційного  механізму.  Все  тут  ішло  своїм  шля¬
хом,  підіймаючись  по  залізній  спіралі,  й  якщо  за  кожним
поворотом  закони  руху  скидали  прибуток  у  сойківську  каб-
зу,—  така  вже  доля  сойківщини  (золота  доля),  й  тим  гір¬
ше  для  тих,  кому  згідно  з  законами  призначено  згинути  в
колових  поворотах  спіралі!..
 >г  Повний  цинічного  притакнення,  поринав  Сойка  в  рух¬
ливу  масу  понять,  що  вловлювали  невпинне  кружляння
товарів,  ішов  за  нею  вслід  по  всіх  клітинах  суспільного
життя,  заслуханий,  сторожкий  і  очарований  водночас.  Ціле
суспільство  являлося  йому  тепер  як  один,  ціпкими  проце¬
сами  виробництва  і  привласнення  перейнятий  організм,  у
якому  все  було  спаяне  зв’язками  нерозривної  конечності
 105

й  у  якому  особливими,  благословенними  клітинами  розмі¬
щувалися  родові  гнізда  Сойків;  минулих,  сучасних  і  май¬
бутніх,  з  усіма  їх  посілостями  й  правами,  з  усіма  здобут¬
ками  й  планами,  з  цілою  їх  заграбливою  активністю,  що
знаходила  собі  основу  й  розгін  у  матеріальних  відносинах
суспільства.  В  б’ючках  того  організму  кружляла  холодна
кров  купна-продажі,  в  його  серці  пахтів  невтомний  мотор
солодкого  прибутку,  й  з  кожним  ударом  мотору  розбухали
й  паношилися  клітини  живої  сойківщини...  Був  тяжкий  ритм
у  товчках  того  серця,  і  тут  уперше  відчув  Сойка  його  сухий,
механічно  розставлений  крок  у  громадському  житті...
Й  кружляння  його  власної  крові,  й  удари  власного  серця,
й  невловимі  зв’язки  його  думок  здавалися  йому  тільки  від¬
гуками  того  ритму,  сухого  ритму  купна-продажі,  що  від¬
мірював  собою  пливкі  години  громадського  життя...  Було
це  незвичайне,  єдине  в  дотеперішньому  досвіді  Сойки  по¬
чуття,  чудне  й  не  зовсім  доступне  йому,  а  проте  лоскітно
поневолююче:  почуття  велетенської,  суперечливої  в  собі
єдності,  що  охоплювала  людину  звідусіль,  і  діяла  в  ній
владно,  як  у  свойому  елементі;  почуття  необ’ємного  й  не¬
стримного  руху  вперед,  що  гнався  вперед,  як  загальна
повінь,  і  в  своїй  масі  й  похилості  носив  закони  свойого
напрямку  й  оконечної  мети...
 І  десь  тут,  у  якомусь  менті  того  почуття  збудилася  в
Сойці  вперше  летюча  тінь  тривоги,  набігла,  як  тінь,  і  ми¬
нулася,  заки  ще  вспіла  ранити  його,  як  тривога...  А  зго¬
дом  налітала  частіше  й  лишалася  на  довше...  Стояла  вона
в  очевидному  зв’язку  з  тим  почуттям  велетенської  єдності,
що  обіймала  його  звідусіль,  *з  враженням  того  руху,  що  пе¬
репалював  його  своїми  законами...  Чи  не  була  це  єдність,
у  якій  Сойки  обростали  товщем,  як  бобри  в  масному  лісі,
чи  не  був  це  той  самий  рух,  що  за  кожним  своїм  поворо¬
том,  з  фатальністю  природних  законів  (хай  благословить¬
ся  така  фатальність!)  скидав  пахучий  профіт  у  сойківську
кишеню?  А  прецінь  це  в  зв’язку  з  ними,  в  химерному,  не-
оправданому  зв’язку  будилася  в  Сойці  та  тривога...  Налі¬
тала,  як  тінь,  миналася,  знову  налітала...
 ...Була  це  примарна,  глибоко  разюча  хвилина  в  житті
молодого  Сойки:  коли  він  спостеріг,  що  його  неспокій  ви¬
ростає  з  глибини  тієї  ж  фатальності,  з  якої  росла  невпин¬
на  прибутковість  сойківського  роду;  коли  радісне  пізнання
невідхильного  розвитку  й  розквіту  сойківщини  переміни¬
лося  в  його  крові  в  почуття  неминучої  загибелі  сойків¬
щини...
 106

Не  було  це  холодне,  абстракне  пізнання  науковця,  що
залишає  в  свідомості  спокійний  слід,  не  потрясаючи  її  до
дна...
 Не  було  в  ньому  нічого  з  прилипчатого,  хиткого  пізнан¬
ня  проміжника-інтелігента,  що,  працюючи  «в  різних  ідеях»,
не  знає  ідей,  які  вбивають  або  пробуджують  зі  смерті...
 Своєю  разючою  силою  нагадувало  воно  класове  само¬
пізнання  робітника,  що  в  науці  й  в  практиці  соціалізму  зна¬
ходить  виявлений  глузд  власного  життя,  історичний  глузд
класу,  що  несе  в  собі  долю  майбутнього  людства...  Але  все
в  цьому  пізнанні  було  навпаки:  що  для  робітника  станови¬
ло  день,  для  Сойки  було  непросвітньою  тьмою,  що  в  нього
було  гаслом  незламного  пориву,  в  Сойки  було  вибухом  без¬
пам’ятної  розпачі  й  люті...
 На  все  життя  залишиться  в  споминах  Сойки  важкий,
гнітучий  сон,  що  зійшов  на  нього  вдосвіта,  в  останню,  недо¬
спану  ніч  перед  побаченням  з  отцем  Льотті.
 ...Було  широке,  рівне  поле,  стратоване  тисячами  ніг,  і
серед  його  рівнини,  прикований  невидною  силою  до  землі,
лежав  він,  Сойка,  простягнутий  і  голий,  як  була  гола  під
сірим  небом  сама  земля...  Полями  йшли  в  різних  напрям¬
ках  тяжко  збройні  колони,—  йшли  без  початку  й  без  кін¬
ця  й,  тратуючи  землю  ногами,  втоптували  в  неї  молоде  тіло
сойчука...  Наступали  на  м’язи  і  втоптували,  находили  і  втоп¬
тували...  А  він  лежав  у  стратованій  землі,  сам  чорний,  як
вона,  й  силувався  піднести  руку,  щоб  спинити  той  похід  і
відвернути  його  від  своїх  грудей...  Але  його  рам’я  було
безвладне  й  німе,  як  би  не  його  рам’я...  И  ціле  його  тіло  було
безвладне  й  німе,  як  би  не  його  тіло,  а  інше...  А  проте  він
містився  в  цьому  тілі,—  згортався  цілий  в  грудній  клітці
й  спалювався  з  болю,  збирався  там  жмутком  німого  крику
й  спалювався...
 Велів  йому  отець  Льотті  звернути  увагу  на  почуття,  що
їх  викличе  в  ньому  остання  річ  у  його  лектурі,  «Імперіа¬
лізм  як  остання  стадія  фінансового  капіталу»...  це  мав  бути
для  нього  нехибний  знак,  чи  сягнув  він  у  глиб  соціалізму,
чи  торкнувся  його  живим  серцем,  яке  не  повинно  б  остатися
холодним  в  обличчі  тієї  хибної  науки...  Не  осталося  холод¬
не,  о  ні!..  Досвітній  сон  молодого  Сойки  був  зойком  його
серця,  викладником  його  почувань,  послівним  і  жорстоким..*
 ...Отець  Льотті  вміщається  тугіше  в  поручках  крісла,
підносить  на  очі  блискучі  тафельки  окуляр  (як  блискучу
заслону)  й  говорить  гладким  і  рівним  голосом,  інтимно  сти¬
шеним,  а  проте  невідхильним...  Сойка  піддається  його  зву¬
кові,—  відчуваються  йому  крізь  нього  якісь  нові  вигляди
 107

дійсності,  нові  боки  ідей  і  подій...  Піддається  їм  з  м’якою
довірливістю,  притакує,  заслухується,  підхоплює,  мов  свої
власні,  притакує...
 ...Належить  мати  на  увазі,  з  якої  точки  погляду  підхо¬
димо  до  оцінки  якоїсь  правди:  з  погляду  фактів  чи  з  погля¬
ду  непохитної  норми.  Не  все  те,  що  приймаємо  за  правду
з  погляду  фактів,  буває  водночас  правдою  з  погляду  нор¬
ми.  Наприклад:  ніщо  не  видається  нам  слушніше,  як  ідея
про  вічну  змінність  і  минучість  усіх  речей,  ідея  про  те,  що
все  на  світі  знаходиться  в  невпинному  процесі  народження
й  зникання;  і  що  в  усій  дійсності  немає  такого  місця,  в  яко¬
му  можна  би  поставити  кінець  мізинця  й  сказати  слушно:
оце  залишається,  не  минає  ніколи...  говорив  іще  старий  Ге-
ракліт:  «Усе  пливе;  все  зміняється  й  ніде  не  затримується».
І  це  є  слушне,  з  погляду  фактів,  це  правда,  але  (як  чудово
ви  це  сказали!)  не  сміє  бути  правда,  з  погляду  норми  не
сміє  бути  правда!  —  чому?  —  бо  це  противиться  незмінності
божої  істоти,  як  і  постулатові  незмінної  й  єдиної,  від  віків
людині  призначеної,  божою  ласкою  для  неї  встановленої
мети:  вічного  спасения  людського  роду,  відкуплення,  до
якого  людина  повинна  прямувати  невідхильно,—  через  усю
змінність  земних  речей,  через  смерть  власного  тіла,  щоб
обсягнути  вічне  життя  в  обличчі  творця,  незмінного  й  віч¬
ного  над  усе...
 Або  таке,  мій  сину:  —  що  може  видаватись  слушніше,
як  спостереження,  що  в  лоні  новітньої  господарки  постає
так  зване  усуспільнення  праці,  її  колективність  і  впоряд¬
кованість;  що  сам  продукт  праці  в  істоті  своїй  приймає  че¬
рез  те  характер  збірного,  суспільного  продукту  і  що  сам
капітал  підлягає  процесові  невпинного  усуспільнення,  бо
в  вищих  формах  виробництва,  в  акційних  спілках  і  трестах
відривається  від  поодинокого  власника,  здобуває  собі  но¬
вого,  збірного  господаря  й  нового  керівника,—  все  це  слуш¬
но;  з  погляду  фактів,  це  правда,  але  не  сміє  бути  правда  з
погляду  норми,  не  сміє  бути  правда,—  чому?  —  бо  це  не
відповідає  непорушному  принципові  приватної  власності,
тому  натуральному  праву  людини,  що,  маючи  свій  початок
у  законі  божому,  становить  логічний  висновок  найпершого
права  людини:  права  до  себе  самої,  до  своїх  фізичних  і  ду¬
ховних  здібностей,  до  всього,  що  з  них  у  праці  виникає;  бо,
заперечуючи  той  принцип,  ми  захитуємо  найперші  основи
суспільного  порядку  й  спокою,  того  спокою,  що  є  матір’ю
всіх  чеснот  і  що  в  ньому  тільки  можуть  процвітати  заслуги
добрих  діл  і  вічного  спасения...
 108

Ще  приклад  —  з  соціального  життя:  слушне  видається
й  те,  що  закони  розвитку  новітнього  суспільства  приводять
до  нагромадження  надмірних  багатств  на  одному  бігуні
людства  й  надмірних  злиднів  і  терпінь  на  протилежному;
що  на  цьому  грунті  виростає  серед  народних  мас  гірка  не¬
нависть  до  посідачів,  вибухають  неспокої  й  заворушення,
постають  теорії,  що  осуджують  нинішній  лад  і  домагають¬
ся  скасування  різниць  у  розподілі  багатства,  як  головної
причини  матеріальних  злиднів  і  терпінь,—  усе  це  так,  все
це  слушне,—  з  погляду  фактів,  це  правда,  але  не  сміє  бути
правда  з  погляду  норми,  не  сміє  бути  правда!  —  чому?  бо
це  заперечувало  б  святому  призначенню,  яке  з  божого  про¬
видіння  сповняє  в  житті  людини  всяке  дочасне  терпіння;
бо  не  може  бути  правдива  ідея,  яка  закриває  перед  очима
людей  той  фундаментальний  факт:  що  всякий  дочасний
біль,  прийнятий  у  покорі,  відчиняє  перед  нами  найпевні-
ший  шлях  до  осягнення  повної  безболісності;  що,  зсилаючи
на  нас  злидні  й  недостатки,  боже  провидіння  дає  нам  наго¬
ду  вже  тут,  на  землі,  очиститися  терпінням  від  гріхів  і  за¬
служити  собі  вічну  щасливість  по  той  бік  земного  життя...
Не  заперечуємо,—  є  багато  шляхетності  в  ідеях,  що  дома¬
гаються  перебудови  суспільного  ладу  для  облегчения  жит¬
тя  народних  мас,  але  заки  притакнем  хоч  одній  з  тих  ідей,
розважмо  наперед,  які  зміни  в  моральному  стані  цього  сві¬
ту  принесло  б  з  собою  їх  здійснення  в  суспільному  житті...
Скасування  різниць  у  розділі  багатств?  О  так!  —  виглядає
це  на  вчинок  соціальної  справедливості  й  мало  б  довести
до  морального  уздоровлення  людства...  Але  чи  розважили
визнавці  тих  ідей,  що,  відібравши  в  посідачів  лишки  їх  ба¬
гатств,  вони  позбавили  б  їх  водночас  виконування  одної  з
найшляхетніших  чеснот  цього  світу:  чесноти  милосердя
й  милостині  супроти  ближніх?..  Який  убогий  був  би  цей  світ
і  яке  жалюгідне  його  щастя,  коли  б  у  короні  його  чеснот
забракло  тих  найдорожчих  перлин  нашого  духа:  чуткого
милосердя  й  милостині!..  Чи  аж  такою  ціною  бажали  би
поліпшити  своє  земне  життя  вбогі  народні  маси?..
 Найсолодша  ласка  терпінь!.,  не  часто  зазнають  її  щас¬
ливі  посідачі,—  вчинки  милосердя  й  милостині  становлять
іноді  для  них  єдину  можливість  очиститися  від  гріха  й  за¬
служити  собі  на  спасения  душі...  Чи  аж  так  далеко  сяга¬
ла  би  класова  ненависть  народних  низів,  щоб,  відібравши
посідачам  ту  єдину  можливість,  замкнути  перед  ними  бра¬
ми  спасения  й  вічної  щасливості?..
 О  ні!  —  «спасения  душ  —  найвищий  закон!»..  Що  було  б
варте  дочасне  щастя  мільйонів,  коли  б  через  нього  втратила
 109

вічне  спасения  хоч  одна  людська  душа?..  І  що,  як  не  пу¬
стий  звук,  злісний,  шкідливий  звук,  була  б  усяка  правда,
що  проповідувала  б  таке  щастя  мільйонів,  хоч  би  за  неї
промовляли  всі  факти  цього  світу,  всі  логічні  висновки  з
тих  дійсних  фактів?!..
 «Коханий  отець  Льотті!  Коханий,  веселий  отець
Льотті!..»
 ...Від  хвилі  вже  сидів  Сойка  в  своєму  кріслі  вирівня¬
ний,  ціпкий,  заслуханий  ще  довірливо,  але  вже  сам:  Сой¬
ка!..  Обличчя  його  загострилось  у  рисах,  нутро  його  зіниць
налилось  міцною  сірістю,  що  холодніла  й  полискувала  од¬
ностайно.  І  як  би  та  сірість  вибризкувала  назовні  очей  —-
у  продовженні  його  повік  з’являлася  хвилинами  сріблиста
сітка  посмішки,  що  набігала,  як  брижка  на  воді,  несподі¬
вано,—  здмухувалась  і  знову  набігала...
 «Коханий  отець  Льотті!  Коханий,  забавний  отець
Льотті!..»
 Вчувалося  Сойці,  наче  крізь  дзвінку  мову  прелата  тор¬
кається  він  нових  боків  релігії,  вловлює  її  в  тисячних  но¬
вих  властивостях...
 Колись  обурювався  проти  химерних  парадоксів,  на  які
налітав  у  гарячих  пошуках  за  матеріальним  об’явленням
бога...—  «Сгебо  яиіа  абзигсіиш!»  —  «Вірю,  бо  це  абсурд!»
Всупереч  усім  фактам  цього  світа,  всім  логічним  виснов¬
кам  з  фактів  —  «вірю!»...  О!  як  розумів  тепер  парадоксаль¬
ну  жагу  палкого  Тертуліана!..  Крізь  дзвінку  гладкість  прс-
латових  думок,  крізь  його  власний,  недавній,  трагічний
досвід  перетоплювалась  ціла  парадоксальність  релігії  й
мигтіла  перед  очима  прозорим  струмком  соціальної  оправ-
даності  й  корисності...  Вкладав  долоні  в  той  струмок,  вби¬
рав  у  себе  його  цілючість:
 —  Пробі!  Це  було  щось  для  Сойків!..
 І  відкривалася  йому  нова  сторона  релігії,  нова  для  ньо¬
го  функція  її  в  громадському  житті:  релігії  як  системи  норм
і  постулатів,  з  погляду  яких  можна  було  заперечувати  всі
небажані  факти,  всі  уривки  дійсності,  непевні  або  й  за¬
грозливі  для  щасливих  посідачів;  не  на  словах  заперечу¬
вати,  а  в  живій,  захватній  практиці,  подаючи  те  запере¬
чення  до  вірування  людській  масі;  проголошуючи  його  як
чесноту  й  заслугу  перед  богом;  розпалюючи  його  до  вогню
ненависті  в  людській  масі  й  звертаючи  проти  загрозливої
дійсності,  проти  неї  перш  за  все!  —  на  поборювання  її,  на
побідне  її  заперечення!  —  пробі!—це  було  щось  для  Сой¬
ків!—  для  веселих  прелатів  теж!  —  для  всіх  щасливих  по¬
 110

сідачів,  що  не  хотіли  зазнавати  на  собі  найсолодшої  ласки
терпінь  і  злиднів!..
 «Коханий  отець  Льотті!  Коханий,  веселий  отець  Льот¬
ті!..»
 Блискучі  тафельки  окулярів  націлювалися  на  молодого
Сойку,  широкі  рухливі  губи  висовувались  м’яко  вперед,  як
би  торкались  чогось  допитливо...
 —  Чи  не  думаєте  так  само,  любий  сину?  Чи  нема  в  цьо¬
му  правди?..
 Морозяна  сірість  зіниць  Сойки  висипувалась  назовні
очей,  у  продовженні  його  повік  з’явилась  рухлива  сітка
посмішки;  набігла,  як  брижка  на  воді,  й  здмухнулася,  зно¬
ву  набігла  грайливо...—  О,  думаю  так  само!.,  і  як  ще  ду¬
мав!..  Відповідав  отягаючись,  із  посмішкою,  як  би  смакував
те  своє  слово,  як  би  грався  сам  зі  собою:
 —  О,  все  це  правда,  отче  прелате,  з  погляду  святої  нор¬
ми,  все  це  правда,  а  щодо  фактів...
 —  Чого  бажаєте  від  фактів,  любий  сину,  що  маєте  ще
сказати  про  факти?
 —  Щоб  були  послушні  святій  нормі,  щоб  підкорялися
їй,  коли  треба...
 Зчепилися  очима,  як  гачкуватими  пучками,  похитували¬
ся,  сміялися  впівголос...  Схиливши  голову  до  плеча,  отець
Льотті  затягнув  тонкими  плівками  бліді  очі,  слідив  з-під
опущених  повік  за  лицем  Сойки,  сміявся  впівголос...
 —  А  проте  факти  —  вперта  річ  —  і  непокірна,—  о!  —
вперта  й  непокірна!  як  і  теорії,  що  з  них  виростають,  як
їх  ідеї!..
 Вмістившись  тугіше  в  бильцях  крісла,  отець  Льотті  зіт¬
хає  глибоко...  Протирає  блискучі  зеркальця  окулярів,  за-
слонює  ними  очі.  Говорить  знову  гладким  і  рівним  голосом,
дещо  приспішеним  уже,  а  все  інтимно  стишеним,  незапе¬
речливим...
 А  Сойка  піддається  його  звукові,  спішить  за  ним  думка¬
ми,  заслухується...  Грайлива  брижка  з’являється  в  кутках
його  очей,  а  він  спихає  її  в  глиб  лиця,  спішить  думками...
Піддається...  заслухується...
 ...—  виринає  в  певному  часі  в  людському  середовищі
якась  опінія,  ідея,  зовсім  нікчемна  в  своїх  початках,  не-
визначена,  нейтральна  щодо  правдивості  або  й  фальшива
в  очах  сучасників  і  взагалі  фальшива...  Але  складаються
такі  обставини,  суспільні,  моральні  перш  за  все,  що  ця
ідея  знаходить  собі  послух  серед  мас,  зростає  з  дня  на  день
у  тому  послусі,  захоплює  собою  цілі  верстви  й  народи,
 Ш

вкорінюється  в  них  усе  глибше,  стає  їх  власністю,  їх  доб¬
ром,  їх  абсолютом...  У  самому  походженні  тих  ідей,  як  і  в
способі  їх  існування,  міститься  багато  проблем,  що  можуть
принаджувати  історика  людської  свідомості,  а  проте  нас
спиняє  тут  одне  питання:  яке  було  б  відношення  тих  ідей
до  правди  й  неправди,  як  належало  б  їх  оцінити  з  погляду
правдивості  їх  або  фальшу?
 —  Якщо  вони  фальшиві  в  своїх  початках,—  чи  могли
б  змінитися  в  цьому  відношенні  згодом,  коли  вже  стали
власністю  мас?
 —  А  проте  таке  є,  власне,  моє  питання:  чи  могли  б  змі¬
нитися?..  Щоби  нам  краще  розуміти  щодо  самого  питан¬
ня  —  оцей  стіл,  наприклад:  як  належало  б  його  оцінити  з
погляду  правдивості  або  фальшивості  стіл,  як  матеріаль¬
ний  об’єкт,  як  частку  матеріальної  дійсності?
 —  Думаю,  що  ніяк:  він  є,  існує,  тільки  всього,—  це
йому  вистачає,  це  є  щось  більше,  як  правда  або  фальш...
 —  Отож-то,  про  це,  власне,  йде:  щось  більше,  як  правда
або  фальш!  —  і  як  уважаєте,  чи  не  так  само,  або  приблизно
так,  мається  річ  з  поглядами,  які  стали  власністю  мас?.,
чи  й  про  них  не  можна  було  б  сказати,  коли  б  ішло  питання
про  їх  правдивість:  вони  є,  вони  існують,  тільки  всього,—
це  їм  вистачає,  це  є  щось  більше,  як  правда  або  фальш?..
 —  Можна  би  так  сказати,  й  це  було  б  слушне.  І  з  цього
погляду  масові  ідеї  нагадували  б  нам  об’єкти  матеріально¬
го  світу,  матеріальну  дійсність  взагалі...
 —  Так,  мій  любий...  Це  спостеріг  у  свій  час  і  головний
будівник  соціалізму:  що  ідея,  яка  опановує  маси,  стає  ма¬
теріальною  силою  й  існує,  як  вони,  й  діє  через  ті  маси...
Такій  ідеї  байдуже,  чи  хтось  робить  її  предметом  логічної
оцінки,  чи  хто  потверджує  або  заперечує  її  правдивість:
вона  є,  існує,  тільки  всього,—  цього  їй  вистачає,  це  щось
більше,  як  людське  притакнення  або  заперечення...  І  коли
ви  наткнетесь  на  таку  ідею  й  спалахнете  —  як  сьогодні  —
гнівним  обуренням  («яка  правда?!  не  сміє  бути  правда!»),
як  уважаєте:  чи  заперечите  своїм  словом  саму  ідею,  чи
ослабите  або  й  знищите  її  матеріальну  силу?
 —  Це  про  соціалізм,  отче  прелате?
 —  Про  нього,  мій  сину,  на  жаль,  про  нього...
 ...—  Маси?
 —  Отож-то:  маси,  мій  любий,  від  них  було  починатися...
Звідси  живе  тіло  ідеї,—  не  було  більшої  помилки,  як  при¬
пущення,  що  та  облудна  ідея  випарує  з  осліплених  нею
мас  за  першим  подувом  воєнного  захоплення.  Можна  вия¬
вити  всю  парадоксальність  її  й  суперечність  з  основними
 112

правдами  життя,—  це  вб’є  саму  ідею  в  головах  її  теорети¬
ків;  але  в  масах  вона  залишається  вперто,  як  би  була
теплом  їх  крові,  невідлучним  від  їх  життя;  і  живе  в  них
і  здійснюється  всупереч  своїй  парадоксальності  й  проти
всякого  здорового  глузду...  Чи  не  заперечували  всі  події
останніх  воєнних  літ  ідей  соціалізму,  чи  не  нищили  їх  на
наших  очах  і  розумово  й  фактично?  А  проте  —  глядіть,  си¬
ну,  саме  в  тих  подіях  останніх  літ  міг  би  соціалізм,  вихо¬
дячи  від  своїх  фікційних  тез,  очевидно,  знайти  деяке  по¬
твердження  своєї  діалектики...  І  розумове  й  фактичне  по¬
твердження...  Приймім,  наприклад,  на  хвилю,  їх  теперішню
тезу:  що  в  основі  великої  світової  війни  лежить  запекла
боротьба  за  сфери  господарського  впливу  на  землі;  що  під
гаслами  оборони  батьківщини  розливається  в  дійсності  кров
за  сирівці  й  ринки  збуту,  за  нові  простори  колоніальних
прибутків  монопольного  капіталу,  за  його  економічне  па¬
нування  над  світом;  і  коли  водночас  візьмем  під  увагу,  що
до  тієї  боротьби  зумів  капіталізм  утягнути  всі  майже  наро¬
ди  світу,  найбільш  віддалені  від  себе  й  не  все  ворожі  собі,
не  все  свідомі  великих  завдань  тієї  війни!..  Підняти  цілий
світ  на  жертву  життя  й  крові,  для  осягнення  власних  зав¬
дань,  для  заспокоєння  своїх  вимог!  —  чи  не  можна  цього
вважати  за  вершок  розвитку  новітньої  системи  світу,  за
вияв  найбільшої  її  могутності  й  влади  над  світом?!..  І  от
уявіть  собі,  любий  сину...
 Отець  Льотті  метушиться  хвилину,  шугає  поглядом  десь
понад  голову  Сойки,  спиняється  блідими  зіницями  на  його
очах...
 ...—  уявіть  собі,  що  власне  з  вершка  могутності  тієї
системи,  всупереч  усім  фактам  і  сподіванням,  але  згідно
з  законами  соціалістичної  діалектики,—  на  наших  очах  ви¬
бухає  практичне  її  заперечення,  повне,  активне  заперечен¬
ня,  що  проголошує  смерть  самій  системі!..
 —  Це  революція?
 —  Так,  сину,—  російська  революція,—  грізна  соціальна
буря,  що  може  захитати  самими  основами  нинішнього
світу...
 —  Соціальна  революція?
 —  Так  її  дехто  розуміє,  сину...
 —  Соціалісти?
 —  Не  всі  соціалісти...
 —  Російські  соціалісти?
 —  Не  всі  російські...
 Отець  Льотті  дивиться  в  лице  Сойки,  посміхаючись,—
є  щось  м’яке  й  котяче,  м’яко  причаєне  в  тій  його  посміш¬
 113

ці...  Прудкими  крочками  переходить  він  до  свойого  крісла,
вміщає  Сойку  по  той  бік  стола...  Нахиляється  вперед  і  вти¬
кає  свій  риб’ячий  погляд  у  очах  Сойки.  Передихає  хвили¬
ну  —  й  просто  з  віддиху  впадає  в  прудкий  потік  слів,—  як
би  крізь  їх  матеріальну  масу  спішився  в  кінці  до  одної,
обрахованої,  одному  йому  відомої  мети...
 • 	• 	• 	І 	• 	• 	1 	» 	♦ 	* 	ї 	* 	Т 	* 	І 	• 	* 	1
 «Був  день  шістнадцятого  квітня  цього  року,  зближався
хмарний  весняний  вечір...  З  пограничного  потягу  на  петро-^
.градському  двірці  висів  непоказний  —  на  погляд  —  чоловік,
якого  прийшли  вітати  тисячі  робітників  й  жовнірів,  з  де¬
легатами  головного  органу  революції,  столичної  Ради  ро¬
бітничих  і  селянських  депутатів  на  чолі.  Зустрічали  його
в  великій  залі  двірця,  призначеній  колись  для  володарів
і  їх  родин,  а  з  вітальним  словом  виступив  голова  петроград¬
ської  Ради,  Чхеїдзе,  старий  революційний  діяч,  визнавець
поміркованого  соціалізму.—  «Вітаємо  вас,—  говорив  він,—
у  Росії  в  імені  Ради  й  цілої  революції.  Але  ми  думаєм...»—
і  тут  він  пояснив,  що  думають  про  революцію  помірковані,
як  він,  соціалісти.  Тим  часом  чоловік  розглядався  жваво
й  трохи  нетерпеливо  в  свойому  оточенні,  спиняв  короткий
і  пильний  погляд  на  обличчях  жовнірів  і  робітників.  А  коли
Чхеїдзе  скінчив  вітання,  він  повернувся  лицем  до  збитої
маси  й  промовив  до  неї  тими  словами:
 «Дорогі  товариші,  жовніри  й  робітники.  Я  щас¬
ливий,  що  можу  повітати  в  ваших  особах  побідну
російську  революцію,  повітати  вас  як  авангард  про¬
летарської  армії  цілого  світу...  Незадовго  вже  проб’є
година,  коли  народи  відгукнуться  на  клич,  кинутий
нашим  товаришем,  Карлом  Лібкнехтом,  і  звернуть
свою  зброю  проти  своїх  визискувачів  капіталістів...
Російська  революція,  яку  ви  довершили,  стала  по¬
чатком  нової  доби.  Нехай  живе  всесвітня  соціалі¬
стична  революція!»...
 —  Хто  він  такий?
 Прелат  здвигнув  плечима:
 —  Не  все  вам  одно,  хто  такий?..  Ви  тільки  слухайте:
після  привіту  вояки  панцирного  дивізіону  запросили  при--
бувшого  на  головний  панцирник  відділу,  й  на  ньому  в’їхав
вш  у  столицю  революційної  країни...  Зійшла  тим  часом
ніч,—  панцирники  погасили  свої  світла...  й  тільки  один,  чо¬
ловий,  що  на  ньому  знаходився  прибувший,  кидав  у  ніч
перед  собою  снопи  ясного  світла,  в  якому  виринали  вулиці
й  площі  великої  столиці.  На  площах  стояли  юрби  зброй¬
ного  люду  й  вітали  прибувшого,  а  він  виголошував  до  них
 114

короткі  мови,  і  кожна  з  них  закінчувалася  одним  і  тим
самим  кличем:
 —  Нехай  живе  всесвітня  соціалістична  революція!
 Сойка  перепитав  знову:
 —  Хто  він  такий?
 Прелат  здвигнув  плечима:
 —  Не  все  нам  одно,  хто  він  такий?..  Ви  тільки  слухай¬
те,  тієї  ж  ночі  зустрівся  прибувший  зі  своїми  однодумцями
в  палаті  б.  балетниці  Кшесінської  й  у  двогодинній  промові
виложив  їм  свої  погляди  на  характер  і  завдання  російської
революції.  Ті  свої  думки  повторив  він  найближчого  дня  на
з’їзді  своєї  партії,  а  ввечері  розвинув  їх  на  спільній  нараді
з  представниками  поміркованих  соціалістів,  на  якій  роз¬
глядали  можливість  об’єднання  двох  противних  напрямків
російського  соціалізму.  А  зміст  його  поглядів,  що  стали  вже
поглядами  його  партії,  був  приблизно  такий:
 —  Республіка,  що  її  створила  березнева  революція,  не
наша  республіка,  а  війна,  яку  вона  веде,—  не  наша  війна;
 стоїть  завдання:  звалити  імперіалістичний  уряд  росій¬
ської  буржуазії  й  установити  владу  мас,  яка  здійсниться
в  диктатурі  свідомого  пролетаріату;
 перший  наш  крок:  відкрити  масам  буржуазний  характер
Тимчасового  уряду  й  виявити  дволичну  роль  поміркованих
соціалістів,  які  облудними  кличами  ослаблюють  волю  мас
і  здобувають  їх  довір’я  для  влади  ліберальних  діячів  і  ка¬
піталістів;
 відчинимо  очі  мас,  і  маси  підуть  за  нами:  бо  немає  іншої
для  них  дороги,  бо  такі  є  закони  революції,  що  здійснюють¬
ся  через  волю  мас,  неосвідомлену  поки  ще  й  загублену  в
шуканнях;
 зриваємо  зв’язки  з  міжнародним  капіталізмом;  прого¬
лошуємо  його  тайні  імперіалістичні  умови  й  звертаємось  до
пролетаріату  цілого  світу,  щоб  зірвав  з  власними  буржуа¬
зіями  й  зробив  кінець  імперіалістичній  війні;
 перший  етап  революції  привів  до  влади  російських  па¬
нів,  а  ми  перейдемо  до  другого  етапу,  який  установить
владу  робітників  і  незаможних  селян;  російська  револю¬
ція  —  це  початок  міжнародної  революції,  це  відкриття  до¬
роги,  що  виведе  світ  за  межі  капіталістичного  ладу,  на¬
зустріч  соціалізмові...
 Нечуване  було  враження  цього  виступу.  Ось  як  зано¬
товує  його  один  із  учасників  конференції,  поміркований
соціаліст:
 «Ніколи  не  забуду  тієї  громовладної  мови,  що  по¬
трясла  й  зачудувала  не  тільки  мене,  єретика,  але  й
 115

усіх  однодумців...  Було  таке  враження,  наче  всі  жив-
ла  вирвалися  на  волю  й  дух  загального  знищення  ви¬
тає  над  головами  вірних,  не  признаючи  ніяких  пере¬
шкод,  ні  сумнівів,  ніяких  труднощів,  ні  людських  об¬
рахунків»...
 І  більшість  учасників  спільної  конференції,  ПОМІрКОч
ваних  соціалістів,  прийняла  виступи  чоловіка  за  насмішку
над  слухачами  або  за  гарячкові  маячення...
 —  Чи  не  було  в  цьому  щось  більше,  отче  прелате,—  чи
не  було  це  божевілля?
 Отець  Льотті  повів  рукою  по  лиці,  як  би  згортав  вог¬
кість,  що  виступила  на  скронях.
 —  Просім  бога,  щоб  так  було,  мій  сину...
 Ще  провів  рукою  по  лиці,  з-під  його  долоньки  виповзла
вогка  й  розслаблена  посмішка.
 —  Був  час,  що  й  я  думав  так  само  —  і  здавалося  ме¬
ні—  слушно  думав,  оправдано...  Зближався  третій  рік  сві¬
тової  війни,—  соціалізм  лежав  у  руїнах,  його  партійні  верхи
віддавались  національній  обороні  —  не  за  страх,  а  за  со¬
вість...  Мали  ми  перед  очима  невиданий  упадок  ідеї,  фізич¬
ний  і  моральний  занепад  руху,  який  ще  вчора  вважав  себе
непобідним,  а  сьогодні  розпадався  на  очах,  як  дитяча  ілю¬
зія.  Всі  знаки  неба  і  землі  свідчили  про  те,  що  прийшов
кінець  соціалістичного  руху,  що  немає  для  нього  виходу
з  тої  загибелі,  нема  рятунку...  І  в  той  саме  час,  у  малому
містечку  Швейцарії  один  чоловік  укладав  тези  про  що?  —
про  близький  упадок  капіталізму,  про  кінець  його  імперіа¬
лістичної  влади  над  світом,  про  сили,  які  в  різних  частинах
земної  кулі  дозріли  до  його  ліквідації;  і  звертався  з  зак¬
ликом  до  міжнародного  робітництва,  щоб  було  готове  до
революції,  до  боротьби  за  владу  пролетарів,  за  здійснення
нового,  безкласового,  на  спільній  праці  і  власності  оперто¬
го,  соціалістичного  суспільства...  Це  було  в  той  час,  коли
капіталізм  панував  над  усіма  народами  світу,  а  пролетарі¬
ат  приносив  йому  жертву  своєї  крові,—  без  спротиву  при¬
носив,  іноді  навіть  з  захопленням!..  В  той  час  можна  було
вважати  погляди  того  чоловіка  за  гарячкові  маячення,  за
божевілля  —  коли  хочете...  І  так  ми  про  них  думали,  всі
майже  так  думали...  Але  сьогодні...
 Отець  Льотті  похитувався  в  кріслі,  оперши  борідку  на
п’ястучку.  Ходив  задуманими  очима  по  лиці  Сойки,  вагав¬
ся...  Схилився  до  одної  шухлядки  свойого  стола  й  вийняв
із  неї  довгасту  теку  в  шкіряних  палітурках.  Пробіг  долонь¬
ками  по  верхній  обкладинці,  відчинив  металевий  замок.
Відімкнувши  теку,  перегорнув  у  ній  жмуток  картонів  й  спи-
 116

нився  на  одному.  Розгладив  його  долоньками,  поманив  до
себе  молодого  Сойку:
 —  Що  скажете  на  це  обличчя?
 Сойка  нагнувся.  Верхню  половину  картону  займали  ви-
дівки  одного  й  того  самого  лиця,  долішня  була  заповнена
шифровими  нотатками,  що  ніби  обривалися  на  півслові.
Сойка  перебіг  очима  декілька  світлин  і  сказав  механічно:
 —  Дуже  просте...  Той  знає,  чого  хоче...
 Отець  Льотті  відкинув  блискучу  голову  й  вибухнув  ве¬
село:
 —  Ха-ха!..  І  чого  треба  хотіти,  теж  знає,—  будьте  певні!..
 І,  притягнувши  Сойку  ближче  (голови  їх  зіткнулися  над
 картоном),  заговорив  з  дивним  оживленням,  майже  захли-
пуючись  рвучким  потоком  своїх  слів:
 —  Ви  тільки  вглибіться  в  те  лице,  війдіть  у  його  нут¬
ро...  Чи  не  відчуваєте  цього:  наче  вкладаєте  руки  —  геть
аж  по  лікті  —  в  сиру  степову  землю  й  завважуєте,  як  на¬
раз  вас  опливають  її  студені  цілинні  струмки...  Або  наче
ви  бродите  босоніж  по  досвітній  росі  й  проймають  вас  до
костей  її  морозяні,  гарячі  шпильки,—  хто  має  здорові  кості,
знаходить  приємність  у  такому  бродженні...  Чи  не  знахо¬
дите  й  ви  цього,  мій  сину?
 Сойка  ще  нахилився,  злягаючи  грудьми  на  стіл.
 —  Це  від  тої  посмішки  в  кутках  його  очей...
 —  А  бачите!..
 Отець  Льотті  вирівнявся,  затер  долоньки,  знов  нахилив¬
ся...  М’якість  його  лиця  пашіла  гарячо  при  щоці  молодого
Сойки.
 ...бачите,—  це  та  його  посмішка!..  Зверніть  увагу!...  Як
сірий  їжачок,  зібралася  вона  в  кутках  його  очей  і  ніби  во¬
рушить  гострими  кільцями...  Чи  не  хочеться  вам  самому
зібратися  їжачком  під  тим  поглядом,—  чи  не  сиплеться  вам
морозяний  присок  здовж  хребта?..
 Отець  Льотті  зібгався  в  плечах,  похитувався  мовчки...
Стиснувши  ручки  між  колінами,  перевів  очі  на  вікно  й  за¬
сміявся  впівголос,  по-дитячому...
 —  Яке  це  дивне  —  і  яке  забавне...  Ідем  через  життя,  як
щільно  замкнута  посудина,  що  наповнюється  своїми  днями
знутра.  Ніщо  з  неї  не  вихлюпується,  ніщо  не  протікає...
А  сколихне  нас  що-небудь,—  і  чуємо  всі  наші  дні  в  собі,
як  би  всі  вони  були  в  нинішньому  дні,  на  його  світляній
поверхні...—  Такий,  наприклад,  ранок  —  надколотий  дзві¬
нок  скликає  на  молитву  до  старої  каплички...  Холодна
кам’яна  стежка  під  босими  ногами,  на  плечах  шкільний  ра¬
нець...  Заглибиною  від  села  йде  черідка  овець,  а  п’ять  кро¬
 117

ків  поперед  неї  —  малий  Тітто,  сільський  пастушок,  син  од¬
норукого  сторожа  з  панського  двору.  Стоїмо  рядком  над
заглибиною  й  широкими  очима  проводимо  міцного  Тітта  з
черідкою  вверх  дороги...  Далеко  за  склоном  вгорі  мигтить
окраєць  Альбанського  озера,—  над  ним  купається  в  імлі  вер¬
шок  стрімкого  Монте-Каво...  Десь  там,  говорять,  ранками
вибігає  на  скелю  однорогий  козел  з  вогняними  очима,—
він  блеє  на  всю  долину,  й  за  кожним  блеєнням  золоті  клуб¬
ки  диму  виходять  з  його  горла...  Стоїмо  над  заглибиною
доріжки,  кожний  з  нас  думає  про  вогняного  козла  й  боїться
думати;  бо  Тітто  проглядає  нас  наскрізь,—  він  стане  від¬
далік  і  дивитисьме  в  наш  бік,  його  губи  зійдуться  в  кутках
стрілками,  а  в  кінцях  очей  збереться  сірий  їжачок  і  вору¬
шитиме  гострими  кільцями...  Тоді  кожному  з  нас  схочеться
згорнутися  сірим  їжачком,  а  здовж  хребта  посиплеться,  як
гарячий  присок,  гусяча  шкірка...  Ніхто  з  нас  не  сміє  рів¬
нятися  з  мізинцем  міцного  Тітта,  нашого  ровесника:  Тітта,
що  входить  на  мрячні  верхи  Монте-Каво,  як  хто-будь  з  нас
на  материні  коліна;  Тітта,  що  плигає  зі  скелі  в  Альбанське
озеро,  як  хто-будь  з  нас  у  плиткий  ставок  за  двором;  Тітта,
що,  станувши  на  виступі  скали  Монте-Каво,  бачить  далекі
кораблі  на  західному  морі,  де  для  наших  очей  тільки  небо
стикається  з  землею...
 Під  вечір  уже,  перед  смерканням  збігаємо  ми  на  майдан
перед  каплицею  й  здіймаємо  голосний  регіт  на  ціле  село.
Старий  учитель  виглядає  в  вікно  й  погрожує  нам  дисцип¬
ліною,  молоді  матері  виходять  у  хвіртки  й  перекликаються
весело...  О-гей!  О-ге-ей!..  І  враз  наш  крик  обривається,  як
би  змахнув  крилом,  кожний  з  нас  присідає  на  землю,  де
стояв...  Дивимось  —  не  дивимось  у  той  бік,  а  проте  всі
знаємо,  що  в  кінці  стежки  від  двора  стоїть  міцний  Тітто
й  сверлить  зіркатими  очима  в  наш  гурток...  Підійде  чи  не
підійде?..  Сидимо  й  наслухуємо  з  потахлими  серцями.  Якщо
підійде  й  ускочить  в  наш  гурт,  як  у  свою  черідку,  зойкнемо
з  радості  й  зірвемось  на  рівні  крила:  такий  розкішний  глузд
увійде  з  ним  у  нашу  забаву,  такою  мрією  спалахне  наше
коло:  станемо  табуном  молодих  жеребців,  узятих  у  золоті
шори;  летітимемо  понад  мрячний  верх  Монте-Каво  й  клик¬
немо  вітання  однорогові,  що  дихає  вогнем,  і  глибокому
Альбанському  озеру,  що  відчиняється  під  нами...  О-ге-ей!..
Якщо  підійде!..  Але  міцний  Тітто  не  підійде,  певне  ні...  Він
стоятиме,  як  дубок,  у  кінці  двірської  стежки  й  дивитисьме
звичайно  в  наш  бік;  у  кутках  його  очей  збереться  їжачком
сіра  посмішка  й  ворушитиме  гострими  колючками...  Кож¬
 118

ний  з  нас  відчуватиме  ті  колючки  на  свойому  хребті  й  згор¬
неться  на  землі  їжачком:  бо  кожний  знатиме,  що  Тітто  про¬
глядає  нас  наскрізь  і  бачить  наші  потахлі  серця  й  пригаслу
мрію  про  лет  над  Монте-Каво;  проглядає  наскрізь  і  посмі¬
хається...  Міцний  Тітто,  що  бачить  далекі  кораблі  на  захід¬
ному  обрію,  правдиві  кораблі,—  де  для  наших  очей  тільки
небо  стикається  з  землею...
 Отець  Льотті  підняв  хребет  і  повів  рукою  по  світлинах
на  картоні:
 —  А  це  вам  міцний  Тітто  півночі,  з  далекої  столиці,  з
Петрограда...
 —  Це  він?
 Отець  Льотті  засміявся  дразливо:
 —  А  він,—  громовладний  промовець  з  північної  столиці,
бурхливе  живло,  що  вирвалося  на  волю...  Дух  загального
знищення,  що  витає  над  головами  людей  і  не  признає  нія¬
ких  сумнівів,  ні  перешкод,  ніяких  труднощів,  ні  людських
обрахунків...  І  коли  вже  йде  про  те  мова,—  пригляньтеся,
мій  любий,  зверніть  увагу...  Чи  є  щось  гарячкове  в  тих
очах,  щось  здібне  до  ілюзії?  Чи  не  подібні  вони  радше  до
очей,  що  проглядають  наскрізь,  що  бачать  далекі  кораблі
на  обріях,  правдиві  кораблі,  де  для  інших  очей  тільки  небо
стикається  з  землею?..
 —  Той  знає,  чого  хоче,—  не  зміню  свого  слова...
 —  А  бачите,  мій  любий...  Нехай  нас  бог  має  в  своїй
опіці!  Хто  знає,  чого  хоче,  обраховано,  ясно  знає,  той  на
половину  осягнув  своє  бажання.  Чи  маю  вам  пригадувати,
чого  хоче  міцний  Тітто  півночі?
 А  проте  кажу:  божевільні  бажання!..
 —  І  чого  хочуть  маси,  яким  проповідує  Тітто  півночі?
 —  Маси?..
 —  Так,  сину!..  Так  на  це  дивиться  міцний  Тітто  півночі:
що  його  розуміння  революції  —  це  розуміння  самих  мас,
що  його  бажання  —  це  бажання  мас,  неосвідомлені  ще,  але
реальні,  що  його  ідеї  й  кличі  —  ідеї  й  кличі  мас,  їх  добро,
їх  власність,  їх  абсолют...
 —  Не  може  цього  бути!..
 —  Так,  сину,—  це  його  слова:
 —  маса  говорить:  республіка,  яку  створила  березнева
революція,  не  моя  республіка,  а  війна,  яку  вона  веде,  не
моя  війна...
 —  Ні,  отче!..
 —  Так,  сину,—  це  його  слова:
 —  маса  говорить:  Тимчасовий  уряд  —  це  уряд  панів,—
а  помірковані  соціалісти  закривають  його  істоту  перед  мої¬
 119

ми  очима  й  облудними  словами  здобувають  моє  довір’я  для
влади  панів...
 —  Ні-ні,  отче!..
 —  Так,  це  його  слова:
 —  маса  говорить:  перший  етап  революції  віддав  владу
ліберальним  панам  а  я  переходжу  до  другого,  що  встано¬
вить  владу  робітників  й  незаможних  селян...  Моя  револю¬
ція  —  початок  міжнародної  революції,  я  відчиняю  шляхи,
що  виведуть  світ  з  лабет  капіталізму,  назустріч  новому,  со¬
ціалістичному  світові!..
 —  Не  може  цього  бути!..
 —  Так,  сину,—  такі  мають  бути  бажання  мас,  така  їх
ідея...
 —  Проступні,  злочинні  бажання!..
 —  О,  так!
 —  Божевільна  ідея!..
 —  Так,  це  правда!..
 Отець  Льотті  простягнув  обі  ручки  до  Сойки  й  повер¬
нув  їх  долоньками  вверх:
 —  Але  що  з  того,  любий  сину?!..  Пам’ятаєте:  —  «Вони
є,  тільки  всього  —  як  оцей  стіл,  як  кожний  матеріальний
предмет,  кожна  ідея,  що  опановує  маси!..  Байдуже  їм,  чи
хтось  їм  притакує,  чи  їх  заперечує,  чи  називає  їх  слушними
чи  божевільними,—  вони  є,  тільки  всього!..»
 —  Не  сміють  бути!..
 Сойка  зліг  на  стіл,  аж  берег  тріснув,  його  лице  простяг¬
нулося  понад  блят  і  заграло  щелепами:
 —  Не  сміють,  не  сміють  бути!..
 —  Оце  є  слово!..
 Отець  Льотті  відкинувся  на  бильце  крісла  й  передих¬
нув  глибоко.  Повів  долонями  по  лиці,  як  би  згортав  з  нього
осілу  мряку.
 —  Оце  властиве  слово  сина  церкви!  мужнє  слово!..  Па¬
м’ятайте:  говорили  ви:  не  сміє  бути  правда!..  І  ще  гово¬
рили:  —  божевільна  ідея!..  А  яке  є  властиве  слово  сина
церкви  в  цій  грізній  суматосі?
 —  Не  сміє  бути!  Нехай  згине!..
 —  Коли  появиться  ідея,  ненависна,  як  це,  і  варта  про-»
кляття,—  байдуже:  правдива  чи  фальшива  вона,  здорова
чи  божевільна,—  яке  є  слушне  слово  в  відношенні  до  неї?
 —  Не  сміє  бути!  Нехай  згине!..
 —  Коли  ця  ідея  здобула  людське  серце,  вразливе  серце
мас,  і  погрожує  здійснитися  через  нього,  заіснувати  як  ма¬
теріальна  сила,—  байдуже:  шляхетне  те  серце  чи  злочин¬
 120

не,  кривджене  чи  само  джерело  кривди,—  яке  є  слушне
слово  в  відношенні  до  нього?
 —  Не  сміє  бути!..  Нехай  згине!..
 —  Оце  є  слово  сина  церкви  —  слово-меч!..  Постало  во¬
но  в  вас,  як  меч,  разючий  і  нестримний,  відчуваєте  ви
його,  як  своє,  до  глибини  всіх  думок  і  почувань  своє  слово?
 Сойка  підносить  обличчя,  його  сірі  щоки  спалахують
гарячо,  зіниці  міняються  розпаленою  сіриною:
 —  Так,  отче  прелате!
 («пшеничні  лани  й  мірчуки,  й  дзвінкі,  як  сталь,  каме¬
ноломи!..  І  ото  підноситься  з  півночі  ненависна  рука  міц¬
ного  Тітта  й  нависає,  як  буря,  над  ланами  й  каменолома¬
ми,  над  Калдубами,  як  дух  загального  знищення,  що  не
знає  вагань,  ні  людських  обрахунків!»):
 —  Так,  так,  отче  прелате!..
 —  Чи  готові  ви  підняти  той  меч  і  вдарити,  де  звелить
свята  церква?
 («за  Калдуби!  —  за  лани!  —  за  золоті  мірчуки,  що  пли¬
вуть  у  засіки»):
 —  Так,  отче  прелате!
 —  Без  сумнівів  ударити,—  без  вагань,—  як  безсумнівна
є  правда  святої  церкви!..
 («за  молодий  розквіт  сойківщини,  за  її  істоту,  за  життя,
за  буйне  існування!»):
 —  З  повної  душі  кажу:  —  Так,  отче  прелате!..
 Отець  Льотті  підноситься  повагом,  простягає  собі  доло¬
ні  понад  стіл.  Приймає  в  них  кістляві  руки  сойчука  й  стис¬
кає  їх  протяжно...  Посміхається,  як  крізь  млу,  а  його  бліді
очі  заходять  плівкою,  як  у  наїдженої  птиці:
 —  Мій  сину!..
 —  Мій  отче!..
 Так  молодий  Сойка  став  учасником  занять  отця  Льотті...
 Була  це  дрібна,  не  блискуча,  нічим  не  показна  участь,—
майже  як  насмішка  виглядало  супроти  неї  дзвінке  слово
прелата  про  меч,  який  належало  підняти  за  святу  справу.
А  проте...
 Протягом  тижня  наспівали  різними  дорогами  на  руки
отця  Льотті  звідомлення  про  події  в  російській  державі:
статті  й  дрібні  вирізки  з  преси,  звіти  з  масових  зборів  і  та¬
ємних  нарад,  листи  зі  столиць  і  провінцій,  відписи  з  чужих
листів  і  документів,  телеграми,  що  обб[ігали  земну]  кулю,
характеристики  осіб  і  подій,—  завданням  Сойки  було  по¬
рядкувати  цей  матеріал,  зв’язувати  в  одне,  щоб  із  кінцем
тижня  поставав  з  нього  сирий,  а  проте  повний  образ  рево¬
люційних  випадків  на  далекій  півночі.
 121

Отець  Льотті  посміхався,  даючи  йому  вступні  пояс¬
нення:
 —  Як  бачите,  сину,—  легке  й  не  клопітне  завдання,—
облегшує  вам  його  знання  слав’янських  мов,  як  і  те,  що
самі  належите  до  народу,  обнятого  в  великій  більшості  вог¬
нем  революції...  Не  мине  двох-трьох  тижнів,  зживетеся  з
революційними  гаслами  й  головне  —  з  афектами  й  парадок¬
сами  революції,—  тоді  вся  робота  даватиметься  вам  майже
механічно,  не  займатиме  ваших  думок  ні  почувань,  не  від-
тягатиме  вас  від  головних  ваших  замилувань,  якщо  вони
в  вас  знову  прокинуться...  (А  проте)...
 З  однаковою  слушністю  міг  прелат  обіцювати  молодому
Сойці,  що  —  не  пройде  двох-трьох  тижнів,  і  буде  він  меха¬
нічно  вкладати  руки  в  кипучий  котел...—  «Не  займатиме
ваших  думок  і  почувань»...  Була  це  жорстока  насмішка  от¬
ця  Льотті  чи  неосвідомлена  іронія?..  Чи  існував  якийсь
більш  обрахований  спосіб:  щоб  потрясти  все  нутро  моло¬
дого  Сойки,  щоб  сколихнути  й  підняти  в  ньому  все,  що
лежало  ще  неусвідомлене  на  дні  його  душі?..  Не  отримав
у  руки  меча,  це  правда,  не  підносив  його  і  не  вдаряв  іменем
святої  церкви,  не  засуджував  на  справедливу  смерть  люд¬
ського  серця,  охопленого  божевільною  ідеєю.  Порядкував
актуальні  відомості  з  далекої  півночі,  тільки  всього...
 А  проте...
 Коли  сидів  так  у  напівпорожній  кімнатці  обіч  кабінету
отця  Льотті  й  у  тиші  велетенського  будинку  схилявся  над
новими  матеріалами  (було  ще  їх  чути  далекими  дорогами
й  бездоріжжями),  розтріскувалася  над  ним  німа  мовчанка,
як  піднята  землетрусом  земля,  й  усіма  її  щілинами  врива¬
лася  до  нього  гаряча  топіль  революції  й  захльостувала  його
з  головою...  Мав  її  в  собі  —  ту  кипучу  топіль,—  границі  йо¬
го  особи  розширялися  від  неї,  й  ціла  його  істота  переміня¬
лася  в  дике  побойовище,  по  якому  перевалювались:  збройні
вояцькі  колони  й  розгукані  народні  маси,  бурхливі  кличі
й  пристрасті,  геройство  й  низька  заляканість,  розпалені  по¬
риви  й  таємні,  підлі  підступи,  що  заквітали  чадними  злочи¬
нами...  Тут  кресалися  мечі,  що  вдаряли  без  сумнівів  і  хи¬
тань,  тут  займалися  костри,  на  яких  мали  згоряти  ненависні
Ідеї  Й  ЛЮДСЬКІ  серця,  ЖИВІ  НОСИТЄЛІ  ТИХ  Ідей. 	і 	1
 ...Коли  з  кінцем  тижня,  в  суботній  вечір,  отці  прелати
вислухували  звідомлення,  що  його  відчитував  отець  Льотті,
вчувався  їм  клекіт  велетенського  котла,  під  яким  саме  пек¬
ло  розкладало  вогонь,  обхоплював  їх  і  проймав  наскрізь
млісний  дух  припалюваного  тіла:  як  би  вони  сиділи  довкола
велетенського  костра  на  севільській  площі  Таблада  і  при-
 122

слухувалися  жадібно  до  божевільної  мовчанки  єретиків,  що
згоряли  в  кам’яних  «пророках»  Торквемади...
 В  тому  клекоті  й  задусі  відбувався  останній  молодечий
ріст  сойчука,  болючий,  шарпливий,  нагальний  ріст,  іноді
майже  смертельно  разючий,  як  би  в  ньому  розпадалася  жи¬
ва  особовість  Сойки...  Вгризався  тоді  в  себе,  як  би  нама¬
гався  пробудитися  з  божевільного  сну,  в  який  на  його  очах
розтоплювалася  жива  довкільна  дійсність.  Заціплювався
в  собі,  віднаходив  себе,  відростав,  знову  загублювався...  Був
диким  побойовищем,  що  по  ньому  перевалювалися  збройні
маси,  тратуючи  землю  й  усю  живину:  натовплювались  і  зно¬
ву  перевалювалися  й  ішли,  йшли  без  кінця,  як  у  недавньому
примарному  сні...  А  над  ними,  над  збройними  юрбами,  з
півночі  підіймалася  громовладна  рука  міцного  Тітта  й,
кружляючи,  як  коршун  у  повітрі,  визначувала  їм,  витичу¬
вала  границі  їх  руху  вперед...  Кружляла  над  ними  й  зву¬
жувала  в  повітрі  свої  кола,  кружляла  й  звужувала...  Ви¬
зорювала  місця  атаки...
 ...9,  10,  11  листопада  кабінет  отця  Льотті  був  недоступ¬
ний,—  блідий  монах  у  сірому  заходив  молодому  Сойці  до¬
рогу  й  приймав  його  непевними  словами:
 —  Прелата  Льотті  немає...
 Але  Сойка  вертався  в  звичайні  години  своїх  занять  і
за  кожним  разом,  бачивши  заперечливий  рух  блідого  мо¬
наха,  передихав  глибоко  і  затримував  гарячий  клубок,  що
підносився  йому  до  грудей...
 ...Був  сірий,  вогкий  день  12  листопада,—  від  моря  йшов
сирий,  важкуватий  вітер  і  котив  м’які  звали  мли  понад
містом,—  молодий  Сойка  вийшов  з  монастиря  й,  минувши
Марію  Янголів,  нирнув  у  масовий  людський  гомін,  що  йшов
хвилями  від  площі  Термів...  У  широкому  просвіті  площі
перевалювалася  тисячоголова  юрба,—  рухлива,  брудна,  як
повінь,  маса,  що  з  клекотом  опускалася  в  спадисте  гирло
Національної  вулиці.  Коли  Сойка  зблизився,—  з  гори,  від
площі  П’ятисот,  вігналася  в  товпу  жандармська  кінна  сте-
жа,  а  з  бічних  вулиць  натискали  ряди  пішої  поліції,  вгри¬
заючись  у  боки  простягнутими  штиками.  Юрба  згущувалась
під  їх  напором  і  розгорталася,  як  пружина,  й  відкидала
в’їдливі  ряди,  як  хвиля  відкидає  піну,  що  хватається  її
стіп...  Так  само  згущувався  й  розгортався  тілистий  клекіт
юрби,  а  іноді  вихоплювався  з  його  нутра  тягучий,  гнучкий
оклик,—  червоний  язик  полуміні,  що  підіймався  в  сиру  млу,
як  гаряча  погроза  маси,  як  змовницький  знак  або  вітання,
кидане  в  далекий  світ  понад  крівлями  міста...  В  якомусь
менті  вчулося  молодому  Сойці  щось  знайоме  в  тому  гнуч-
 123

кому  оклику,  щось  знайомо  дошкульне  й  грізне,  й  як  би
вогняна  змійка  побігла  здовж  його  хребта...  Сойка  при-
спішив  кроку  й,  незважаючи  на  осторогу  («на  бік,  синьйо¬
ре,  є  небезпека!»),  побіг  вздовж  поліційного  кордону,  спус¬
каючись  до  площі  з  гомінкою  юрбою...  Вігнався  в  гирло
Національної  вулиці  й  насилу  спинився  в  якомусь  портику,
злігши  плечима  на  кам’яну  колону...  Мигали  йому  перед
очима  засмаглі  робітничі  обличчя,  хитались  сутулі  плечі,
шуршали,  як  суха  рінь,  сколочувані  кроки...  Десь  у  низу
вулиці  стукнув  алярмовий  стріл,  і  в  цю  мить  ліс  тяжких
п’ястуків  вибухнув  понад  голови  маси  і  водночас  вистрілив
угору  знайомий  гнучкий  оклик:  знайоме  вогняне  ім’я,  що
лопотіло  над  Римом,  як  зухвала  погроза  сколихнутої  маси...
 —  Не  Петроград,—  не  Невський  проспект,—  Національ¬
на  вулиця  в  святому  Римі...  З  гори,  від  двірця,  сиплеться
рясний  цокіт  кінських  копит,  з  бічних  заулків  виблискують
нові  штики  й  подвоюють,  потроюють  свій  натиск...  Ще  па¬
дають  стріли  внизу  кварталу...  А  маса  пливе  в  кам’яних
стінах,  не  маса,—  розтоплене  живло,  нелюдське,  чуже,  й  за
кожним  вистрілом  вибухає  вгору  вогняними  язиками:
 —  Еууіуа-а!
 —  Еууіуа-а!
 ...Молодий  монах  не  спиняв  сьогодні  Сойки  при  вході,
провів  його  тільки  в  глибину  коридора,  закриваючи  бліди¬
ми  повіками  сонні  зіниці...
 Отець  Льотті  сидів  у  свойому  кріслі  з  підібганою  но¬
гою  й,  повернувши  голову  до  вікон,  прислухався  в  бік  міс¬
та...  Мовчки  запросив  Сойку  сідати  й  підняв  дрібну  до¬
лоньку  вгору:  —  хвилину  мовчанки...
 Не  був  це  м’який  шум  вогкого  вітру,  що  торкав  високі
вікна  будинку,  не  він  один...  Якийсь  людський  глузд  містив¬
ся  в  цьому  шумі,—  як  би  велике  людське  слово  взялося  віт¬
ром  й  летіло  понад  місто,  ударяючи  в  дахи  й  стрімкі  вікна.
Отець  Льотті  наслухував  цього  слова,  знерухомлений,  як
статуйка.  Хвилинами  тільки  здригався  всім  тільцем,  у  да¬
лекому  гомоні  над  містом  стукали  сухо  стріли,  як  розриванії
міхурці,—  тоді  отець  Льотті  стискав  міцніше  колінка,  а
дрібне  його  личко  шарпалось  під  опуклостями  чашки,  як
би  в  нього  вдаряли  мініатюрні  блискавки  з  нутра  голови**
В  якійсь  хвилині  спокою  отець  Льотті  крутнувся  на  рухо¬
мому  сидінні  в  бік  Сойки  й  спитав  з  пригаслим  поспіхом:
 —  Ви  там  були?  Це  в  вашій  околиці...
 —  Вони  йдуть  від  площі  П’ятисот,  до  середмістя...
 —  З  залізнодорожних  варстатів,—  ми  знаємо...
 Не  така  велика  їх  сила...
 124

-—  Не  бачив  я  ні  початку,  ні  кінця  їх  походові,—  як  би
йшли  без  кінця...
 —  Таке  враження...
 ...—  йдуть  у  центральні  квартали  («не  дійдуть,  не  до¬
пустять»)  на  всю  ширину  вулиці,—  на  атаки  і  постріли  від¬
повідають  чудним  криком  захоплення...
 —  Що  саме  кличуть?
 —  Еууіуа  Ьепіп!
 —  Еууіуа  Ьетп!
 Веселий  прелат  засміявся  в  борідку  й  схрестив  на  гру¬
дях  долоньки...  Скулився  й  запався  в  себе,  як  западається
земля,  коли  в  її  нутрі  відчиняється  нараз  глибока  пустка.
 —  Таке  слово...
 —  Звідкіля  воно  тут,  отче  прелате?
 —  Таке  слово,  мій  сину,—  рефлекс...  Як  сигнал  земле¬
трусу,  перебігає  воно  сьогодні  земну  кулю  й  потрясає  її
поверхню,  як  своєю  шкірою...  Відгомін  страшного  ката¬
клізму,  що  доконався  на  півночі,—  звідтіля  воно  тут...
 —  Катаклізму?
 —  Так  це  тут  нині  відчуваємо,—  таке  враження...  Влада
більшовиків...
 —  Захопили  владу?
 —  Так,  сину,  взяли  її  з  захопленням,—  у  столиці  —  і  у
Москві...  Візьмуть  у  цілій  державі,—  так  бодай  видно...
«Усім!  —  Усім  —  Усім!»  —  чи  не  звучить  це  як  зухвале  гас¬
ло  побід,  кидане  понад  всі  границі,  й  чи  не  слухають  його
вже  задимлені  варстати  старого  Рима?..
 —  Слухають!..
 —  Іде  пекло...
 Сойка  зігнувся  й  охопив  руками  бильце  крісла,  здава¬
лося,  кров  бризне  з-під  здавлених  нігтів...  Зіниці  його  мі¬
нилися,  як  розтоплене  олово,  пашіли  майже  чутно,  здава¬
лося:  кинь  їх  каплями  на  кам’яну  плиту  —  й  перейдуть  її
наскрізь  зі  своєю  розпаленою  гіркістю...
 —  Йде  пекло!..  Як  це  діється,  отче  прелате?
 Отець  Льотті  змінився  під  цим  поглядом,—  здвигнув
плечима.
 —  Було  багато  різних  помилок,—  ніхто  не  заперечить:
тактичних  і  основних,  важких  схиблень,  яким  маючі  вер¬
стви  віддавалися  з  дивною  впертістю  й  сліпотою...
 Вмістився  вигідніше  в  сидінні,  здвигнув  плечима.
 —  Якась  фаталістичність  у  помилках,  якесь  злісне  за¬
сліплення:  наче  б  ті  верстви  були  носителями  невідомої  їм
законності,  виконавцями  чужої  непереможної,  смертельно
для  них  ворожої  волі!..
 125

—  Не  розумію!..
 Отець  Льотті  засміявся  стримано,  відвів  очі.
 —  Але  вони  це  розуміють  —  й  гаразд  (задля  себе)
розуміють...  Слухайте  тільки  їх  пояснення:
 маючі  верстви  буржуазного  суспільства  мусять  загину¬
ти,  як  і  громадський  лад,  ними  створений,—  такий  немину¬
чий  напрямок  історичного  розвитку,  така  його  об’єктивна
законність...  Класова  ж  обмеженість  і  засліпленість  горіш¬
ніх  верств,  їх  фатальна  впертість  у  помилках  —  це  тільки
суб’єктивна  відбитка  тієї  законності,  тільки  її  відгомін  у  сві¬
домості  верстви,  призначеної  на  загибель...
 —  Класова  впертість  у  помилках,  як  упертість  історич¬
них  законів?
 —  Так  сину,—  в  той  спосіб  мали  би  маючі  верстви  слу¬
жити  завданням  революції,  своїми  помилками  й  сліпотою...
 —  Власній  загибелі  служити?  —  це  божевілля!..
 —  Очевидно,  мій  сину,—  це  божевілля...  Але  чи  не  ви¬
глядає  так,  наче  б  російська  буржуазія  потверджувала
своєю  поведінкою  те  божевілля?
 —  Слабодухі  серця,  що  зломились  під  тягарем  випад¬
ків,—  глупота,  що  випадково  знайшлася  при  кермі  історич¬
них  подій!..
 —  Глупота,  як  необхідне  звено  в  історичному  розвит¬
ку,—  випадок  на  службі  історичної  конечності,—  чи  не  зда¬
ється  вам,  що  є  деякий  глузд  у  такому  поясненні,  що  не
можна  йому  відмовити  деякої  слушності?
 Сойка  здригнувся  й  зібгав  плечі,  як  би  почув  морозя¬
ний  струмок  у  лійках  своїх  костей:
 —  Тільки  хто  чує  смерть  у  своїй  крові,  може  прийняти
таке  пояснення.  А  я  живий,—  живе  думаю!..
 Отець  Льотті  зітхнув  крадькома,—  бліда  посмішка,  як
відблиск  пригаслої,  німої  блискавки,  майнула  по  його  лиці...
 ...—  хто  чує  смерть  у  своїй  крові,—  правда,  любий  си¬
ну?  —  А  ми  з  вами  живі,  живе  думаємо...  Для  нас  мусить
існувати  інше  пояснення,  мусить  інше  знайтися...
 —  Таке,  що  осолодило  б  нам  гіркість  тієї  дивної  закон¬
ності,  що  в  самій  своїй  істоті  несло  би  для  нас  надію  на
щасливу  розв’язку  грізних  подій,  на  оконечну  перемогу
правди  й  божого  царства  на  землі...
 —  Чи  існує  таке  пояснення,  отче  прелате?
 —  О  так,  сину!  І  коли  думаю  про  нього,—  коли  оглядаю¬
ся,—  не  знаходжу  кращого,  як  оце:  що  всі  ті  грізні  події  ле¬
жать  у  таємних  намірах  божого  провидіння;  що  не  де,  як
у  вічному  божому  плануванні,  знаходять  собі  місце  й  оправ¬
дання:  слабодухість  поміркованих  у  революції  й  дитяча  за-
 126

сліпленість  горішніх  верств,  їх  упертість  у  помилках  і  не¬
вгасна  жадоба  й  нестриманість  у  постановах...
 —  І  злочини  сліпої  маси  й  поразки  людей  доброї  волі?
 А  що,  мій  сину?
 —  І  наруги  над  релігією  й  перемога  найлютішого  во¬
рога  святої  церкви  —  більшовизму?
 —  А  що,—  а  що,  мій  сину?
 Не  розумію,  отче,  не  прийму  цього!
 —  Яка  заслуга  в  розумінні,  сину?  Вірити  треба,  не
розуміти!..
 Отець  Льотті  нахилився  вперед,  його  водяні  очі  вп’яли¬
ся  в  сірі  зіниці  Сойки,  були  як  ссавці,  що  мають  висмок¬
тати  з  них  усю  волю.
 —  І  чи  не  є  це  одна  з  найбільших  заслуг  перед  богом:
вірити  серед  найтяжчих  суперечностей,—  не  захитатися  в
них,  не  допустити  розпуки  ані  сумнівів  до  стурбованого
серця?..  Така  вже  є  мудрість  божих  намірів  у  цьому  світі:
що  в  самих  актах  міцної  віри  знаходимо  свою  заплату!..
Існують  ситуації,  мій  сину,—  вірте  мойому  досвідові:  існу¬
ють  положення,  в  яких  нам  нічого  не  остається,  крім  непо¬
хитної,  міцної  віри;  в  яких  вразливий  наш  інстинкт  підказує
нам  одну  дорогу:  вірити,  що  все,  що  діється,—діється  з
найглибших  намірів  божого  провидіння;  що,  привівши  нас
на  край  безодні,  бог  —  найчуткіший  наш  батько  —  покаже
нам  дорогу  від  загибелі!..  Вірити,—  хоч  би  земля  розсту¬
палася  під  нашими  стопами!  —  хоч  би  небо  розтріскувалося
над  головою!  —  це  іноді  єдина  розумна  метода,  це  половина
шляху  до  спасения,—  майже  цілий  рятунок!..  Чи  знаходите
у  собі  силу  до  такої  віри,  мій  сину?
 —  Слухаю,  отче  прелате...
 —  Може,  справді  знайдетеся  в  обставинах,  коли  «земля
розступиться  під  вашими  стопами  й  небо  розтріснеться  над
головою»,—  чи  не  захитаєтесь  у  своїй  вірі,  сину?
 —  Ні,  отче  прелате...
 ...—  коли  на  ваших  очах  валитимуться  самі  основи  ни¬
нішнього  порядку  світу,—  божого  порядку  й  спокою  на  зем¬
лі,—  чи  не  захитаєтесь  у  своїй  вірі?
 —  Слухаю,  отче  прелате...
 ...—  коли  хвиля  знищення  підійде  до  границь  вашого
серця  й  нависне  загибеллю  над  усім,  що  дороге  вашій  кро¬
ві  й  вашому  найгарячішому  прив’язанню,—  чи  не  зломи¬
тесь  у  свойому  серці  й  не  ослабнете  у  вірі?
 —  Слухаю,  отче  прелате,  слухаю...
 Отець  Льотті  вирівнює  тонкі  плечі  й  уростає  ними  в
тверде  опертя  крісла...
 127

—  В  останньому  тижні  листопада  від’їжджає  на  схід
Європи  наша  таємна  місія,—  гурток  наших  молодих  ви-
бранців,  що  проведуть  якийсь  час  у  вогні  російської  револю¬
ції...  Будуть  там  оком  і  ухом  святого  Риму,  творитимуть
плетінку  інформації,  що  служитиме  святому  післаництву
нашому  на  просторах  російської  держави...  Опіка  чуйного
Ватікану  спочиватиме  цілий  час  на  долі  своїх  вибранців,
а  по  доконаній  місії  не  мине  їх  особлива  ласка  святого
престолу...—  Чи  не  взяли  б  ви,  сину,  участі  в  тій  довіреній
місії,—  частина  її  від’їжджає  на  українські  землі,  обняті
революцією,—  чи  не  віддали  би  ви  свойого  досвіду  й  мо¬
лодого  запалу  на  службу  рідній  справі  з  волі  святого
Петра?..
 Надумайтесь,  мій  сину,—  ждемо  на  вашу  відповідь  до
позавтрашнього  вечора...  І  я  надіюся...
 Водяні  очі  прелата  спиняються  на  очах  Сойки  й  неру¬
хоміють  на  хвилю.
 ...—  надіюся,  що  ви  не  відмовитесь  від  участі  в  тому
післаництві  («не  відмовляється  в  нічому  отцю  Льотті!»...
«отець  Льотті  все  знає  ...все  може!..»).
 «... 	....... 	...«і..
 Уся  кров  збігла  з  смаглого  обличчя  Сойки,  а  щоки  йо¬
го  зсіріли,  як  сухий  попіл.  І  це  була  перша  відповідь  сой-
чука  на  пропозицію  прелата,  міцна,  непозавтрашня  від¬
повідь:
 —  Ні,  о  ні!..
 Вгруз  твердо  в  своє  крісло,  повіки  його  збігалися  вузь¬
ко,  а  в  тонкій  щілині  між  ними  засіріло  студене  лезо  зі¬
ниць.  Дивився  майже  спокійно  в  обличчя  отця  Льотті,  а
водночас  його  замкнуте  нутро  мигтіло  блискавками,  що
освітлювали  всі  заглибини  його  думок  і  невідмінних  по¬
станов.
 —  Ні,  о  ні!..
 ...Десь  —  там  —  далеко,—  на  суворій  півночі  знялося
шалене  полум’я  комуни,  було  воно  за  горами,  за  морями,
на  другій  майже  півкулі  землі;  а  проте  тут,  на  площі  Тер-
мів,  палахкотять  сьогодні  його  вогняні  рефлекси,  вистрілю¬
ють  тонкими  язиками  й  похитуються,  й  погрожують
(«Еууіуа  Ьепіп!»)  ...прецінь  так?!
 —  Ні,  о  ні!..
 ...П’ять  день  —  не  більше  —  шаліє  в  далині  те  полум’я
комуни,  відгороджують  його  від  світу  залізні  окопи  війни
й  міцніші  за  них  загороди  класової  спаяності  посідачів...
А  проте  Сойка  передбачує,  чуйним  сойківським  інстинктом
передчуває:  проникнуть  язики  тієї  полуміні  крізь  усі  заго¬
 128

роди,  простягнуться  хижо  до  родового  гнізда  в  долині  Се¬
рету,  обіймуть  його  звідусіль  й  нависнуть  гарячим  подихом
смерті,—  нависнуть  прецінь,  ні?..
 —  Ні,  о  ні!..
 ...Нехай  благословляться  універсальні  завдання  святої
церкви  в  обличчі  революції,  нехай  цвітуть  і  завершуються
найкращі  задуми  Риму  проти  комуни...  коли  хоч  один  із
них  має  розірвати  сердечну  зв’язаність  Сойки  з  родовими
посілостями,  коли  хоч  клинчик  сойківської  землі  (поділь¬
ської  тучної  землі)  має  пропасти  для  Сойків  через  ту  ві¬
дірваність:
 —  Ні  —  ні,—  о  ні!..
 ...Сойка  начхає  на  всі  універсальні  завдання  й  заду¬
ми!  —  в  обличчі  великого  бажання  він  начхає  на  всі  про¬
блеми  неба  й  землі!  —  він  тільки  прагне,  смертельно  прагне
злинути  на  свої  родові  посілості,—  він  розіпнеться  на  ме¬
жах  своїх  ланків  і  захистить  їх  або  згине,—  в  тілесній  зв’я¬
заності  з  ними  —  захистить  їх  тілесно  або  згине!..
 І  в  той  час,  коли  банькуваті  очі  прелата  торкають  до¬
питливо  його  обличчя,  а  власне  його  нутро  кипить,  як  кот¬
ловина,  налита  гарячим  вихром.  Сойка  сидить  спокійно,
застиглий  у  шаленому  зусиллі  волі,  а  в  тонких  звоях  його
мозку  з  блискавичною  скорістю  насотується  холодна  стяж¬
ка  думок,  що,  розвинута  згодом,  проникне  в  майстерну  пле¬
тінку  задумів  отця  Льотті  й  прорве  її  по  всіх  в’язаннях
і  визволить  молодого  Сойку,  нехибно  визволить  —  прецінь
так?
 Сойка  схиляє  обличчя  й  торкає  дрібно  губами,—  отець
Льотті  впадає  спішно  в  той  його  рух:
 —  Щось  маєте  сказати,  сину?
 Сойка  схиляє  обличчя  й  говорить  упівголос:
 —  Аж  надто  я  свідомий,  що  тільки  ласкавій  прихиль¬
ності  отця  прелата  завдячую  незаслужене  покликання  до
тої  місії...  І  ніщо  мене  в  цю  хвилю  так  не  болить,  як  при¬
пущення,  що  своїм  рішенням  міг  би  я  вчинити  найменшу
прикрість  вашій  велебності...
 Прозорі  очі  прелата  лягають  льодовими  каплями  на  опу¬
щені  повіки  сойчука:
 —  Хочете  відмовитись,  молодий  друже?..—  Надумайтесь,
не  поспішайте,—  заки  важитесь  відмовитися,  надумайтесь,
мій  сину...  (не  відмовляється  отцю  Льотті)...
 Сойка  ще  опускає  обличчя,  повіки  його  стягаються
здригливо.
 —  Звольте  ласкаво  вислухати  мене,  отче  прелате...  І  ко¬
ли  в  моїх  словах  не  буде  й  крихти  слушності,  я  без  най¬
 б  3-136
 129

меншого  спротиву  покорюся  й  піддамся  волі  Вашої  ве-
лебності.
 —  Говоріть...
 І  Сойка  говорить  упівголос,  а  слова  його  в’ються  з  шов¬
ковим  шелестом  змії,  що  нащупує  місце  для  свойого  жала.
 —  Банальністю  було  б  нагадувати,  як  глибоко  останні
російські  події  потрясли  думками  й  совістю  всіх  вірних  си¬
нів  церкви,  взагалі  всіх  людей  доброї  волі...  Години  стають
нам  за  місяці,  й  один  який-небудь  день  приносить  нам  біль¬
ше  досвіду,  як  роки  дбайливої  обсервації  в  спокійні  часи...
 —  Це  слушне...
 —  Тільки  що  наспіли  сюди  непевні  вістки  про  більшо¬
вицьку  револьту  в  Петрограді  («п  е  в  н  і  вістки,—  не  май¬
те  ніяких  ілюзій»),  а  в  найменшого  з  нас,  найменш  навіть
покликаного,  виринають  уже  десятки  турботних  питань:
куди  йти?  що  належить  робити?..  І  хоч  не  багато  між  від¬
повідями  на  них  знайдеться  вартісних  і  гідних  уваги,—  ні
одній  з  них  не  можна  відмовити  гарячого,  з  глибини  серця
йдучого  прагнення:  послужити  в  цей  грізний  час  нашій  ма¬
тері,  святій  церкві,  помогти  через  неї  цілому,  тяжким  блу¬
дом  загроженому  людству...
 —  В  тому  й  річ...
 Сойка  перемовкае  хвилину,—  його  повіки  підносяться
на  мить  і  опадають  плавно...  («Калдуби!  —  мої  Калду-
би!»)...
 —  Коли  я  не  помиляюся  в  цьому,  коли  я  хоч  трохи  зу¬
мів  покористуватися  шляхетним  мистецтвом  отця  прелата  в
громадських  справах,—  ніщо  не  було  б  хибніше,  як  думка,
що  більшовицький  рух  —  це  справа  локального,  російського
характеру,  що  своїми  причинами  й  наслідками  він  обме¬
житься  до  одного  краю  й  народу...  Вистане  усвідомити  собі
їх  теорію,  їх  уперту  й  зв’язку  практику,  щоб  пізнати,  як  по¬
милкове  було  б  таке  припущення...  Прецінь  кожне  їх  сло¬
во—  це  слово,  адресоване  до  цілої  землі  («усім!»  «усім!»),
кожний  їх  крок  —  це  крок  понад  границі  країв  і  націй...
Закликаючи  робітників  одної  фабрики  взяти  провід  у  під¬
приємстві  в  свої  руки  й  стати  його  господарями,—  чи  не
звертаються  вони  до  робітників  усіх  країв:  щоб  узяли  про¬
від  світової  економіки  в  свої  руки,  щоб  стали  господарями
світу?..
 —  Це  правда.
 —  Така  є,  мабуть,  істота  більшовизму:  що  становить  він
найбільш  універсальну,  найбільш  загрозливу  економічну
ідею  світу,—  що  це  єдина  світська  самим  пеклом,  мабуть,
підказана  ідея  організації  цілого  людства...
 130

—  Це  правда,  сину,—  такий  універсалізм  лежить  у  при¬
роді  більшовизму..
 —  Коли  ж  це  так...
 (Сойка  передихає  лапчиво,  його  повіки  закруглюються
й  відслонюють  гарячу  сірість  його  зіниць).
 ...коли  така  істота  цього  руху,—  чи  не  зближаємось  ми
тут  до  властивих  доріг,  що  ведуть  до  перемоги  над  біль¬
шовизмом?..
 —  Говоріть,  сину...
 —  Позбавити  комунізм  його  універсалістичного  харак¬
теру!..  Проголосити  й  зробити  його  локальним,  московським
плодом,  суспільним  злочином,  що  виріс  з  варварського  ду¬
ху  азіятчини!..  Заблокувати  більшовизм  у  його  теперішніх
нетрях,  перекопати  всі  можливі  дороги  його  поширення  на
інші  краї;  на  сусідні  передовсім  («Калдуби!  —  мої  Калду-
би!»),  це  та  метода,  що  вдаряє  в  саму  істоту  більшовизму,
ранить  його  смертельно,  раз  і  на  все...
 —  Говоріть,  сину,  говоріть...
 —  Свідомий  я,  як  дуже  переступаю  в  тих  моїх  думках
вузькі  границі  мойого  досвіду...
 —  Лишіть  це,  сину...
 ...але  йдучи  в  них  за  поривами  свойого  серця,  так  я  це
бачу:  що  саме  тут  б’є  джерело  майбутніх  перемог  над  біль¬
шовизмом;  що  з  тієї  основи  повинна  виходити  кожна  акція
проти  більшовицьких  сил  на  сьогодні  й  на  завтра...  Яких
саме  сил?  на  кого  можна  в  них  лічити?..  Перша  й  найближ¬
ча,  найбільш  технічно  приготована  —  це  мілітарна  сила
держав,  загрожених  більшовизмом  (а  кому  він  не  загро¬
жує?)...  І  хоч  сьогодні  два  ворожі  союзи  держав  стоять
напроти  себе,  засліплені  війною,—  час  і  старання  досвід¬
чених  мужів  повинні  довести  до  того,  щоб  з  двох  протилеж¬
них  таборів  утворився  один:  узгіднений  і  свідомий  своєї
мети,  великим  зусиллям  волі  звернений  проти  спільного
ворога  всіх  держав,  проти  російського  більшовизму!..
 —  Воєнно-політична  блокада  більшовиків,  а  в  слушний
час  воєнна  інтервенція  проти  них,—  це  мета,  на  сьогодні
й  на  завтра,  якій  повинні  посвятити  себе  всі  мілітарні  сили
загрожених  держав!..
 —  Але  війна,  ...але  зброя...
 Сойка  передихає  помалу,  нагинається  плечима,  як  би
пробував  вагу  близького  тягару.
 ...—  бачили  ми,  яка  двосічна  в  своїй  істоті  зброя  —  вій¬
на...  як  легко  з  війни  проти  революції  переміняється  вона
в  революційну  війну  проти  закону  й  суспільного  спокою.  Це
 б*
 131

ті  парадокси  бурхливого  часу,  та  химерна  діалектика  мас,
об  яку  так  несподівано  розбиваються  всі  найшляхетніші
заміри,  найкращі  обрахунки  проти  революції...
 —  Чи  існує  можливість  якоїсь  оборони  проти  парадо¬
ксів  революції,  чи  є  якась  сила,  що  її  можна  би  протиста¬
вити  тій  пекельній  діалектиці?..
 —  Більшовизм  —  це  світогляд,  це  передовсім  ідея,—  ми
бачили,  яка  вміла  й  уперта  в  своїх  владних  змаганнях  та
ідея...
 ...і  як  легко  достосовується  до  діалектичних  скоків  унут-
рі  мас,  правда,  сину?
 —  Наче  б  діалектика  була  натуральним  живлом,  що
об’єднує  маси  з  тим  світоглядом,—  це  ми  бачимо...
 Сойка  нахиляється  цілим  тулубом,  на  його  щоках  гра¬
ють  тонкі  м’язи,  як  би  пробували  силу  свойого  стиску  («за
Калдуби!  за  Сойків!»)...
 —  І  тут  є  основне  завдання  всякої  протибільшовицької
акції:  більшовизмові  як  світоглядові,  як  ідеї  належить  про¬
тиставити  іншу  ідейну  силу:  незмінну  в  своїх  принципах
(проти  змінності  й  рухливості  його  основ),  абсолютну  й  не¬
погрішну  в  свойому  походженні  (проти  приземності  й  реля¬
тивності  його  джерел)  ідею,  що,  не  вступаючи  більшовиз¬
мові  в  його  вмілості  і  упертості,  незміряно  перевищувала
би  його  універсальністю  й  святістю  своїх  завдань,  як  і  си¬
лою  свойого  вкорінення  в  народних  масах...
 —  Одна  релігія  становить  таку  силу...
 —  Одна  католицька  церква  як  виразниця  релігійної
правди,  тільки  вона...
 Сойка  підноситься  зі  свойого  крісла,—  попеляста  смаг-
лість  його  лиця  спалахує  гарячим  полум’ям.  Вершки  його
вузьких  губ  здригаються  непомітно,  як  здригається  натяг¬
нута  тятива  перед  випущенням  стріли  («за  Калдуби!  —  за
Сойків!  за  всю  майбутність  живої  сойківщини!»):
 —  Ідейна  блокада  більшовизму  під  проводом  святої
католицької  церкви  —  це  така  акція,  що  повинна  лягти  в
основу  мілітарного  й  політичного  відгородження  більшови¬
ків!  —  це  діяльність,  що  повинна  перепалити  собою  всі  ма¬
теріальні  заходи  проти  комуни,  освятити  їх  неземністю  сво¬
його  походження  й  своїх  завдань!..  Замкнути  ідейно  біль¬
шовизм  у  його  найвужчих  межах,—  підняти  довкола  нього
неперехідний  вал  найвищого  релігійного  захоплення!  —  це
та  метода,  що  захистить  землю  перед  більшовицьким  зали¬
вом,  певніше  за  мілітарні  й  політичні  санкції  захистить:  бо
вдарить  у  саме  серце  більшовицької  системи,  бо  знищить
 132

універсальну  природу  більшовицького  післаництва,  бо  вб’є
більшовизм  як  такий!..  І  якщо  не  помиляюся  в  цьому...
 —  Ні,  сину,—  говоріть...
 —  якщо  я  хоч  трохи  зумів  покористуватись  високим  ми¬
стецтвом  отця  прелата  в  релігійних  і  політичних  питаннях...
 —  О  так,  мій  сину,  мабуть,  так...
 —  ...тоді  там,  у  сумежних  з  Росією  державах,  повинні
знайтися  найвідданіші,  найбільш  підготовлені  молоді  сили
католицизму:  в  провінціях,  найболючіше  наражених  на  трій-
ливе  зіткнення  з  більшовицькими  ідеями  («Калдуби!  —  мої
Калдуби!»),  в  тамішніх  народних  низах,  що  в  їх  довір¬
ливих  серцях  має  бути  покладений  найпевніший  захист  про¬
ти  більшовицької  зарази:  захист  міцної,  непохитної  віри!..—
Так  це  я  бачу:  в  найширших  народних  низах,  зусиллями
найнижчих  у  церковній  ієрархії,  малих  і  скромних  сільсь¬
ких  духівників  розв’яжеться  одна  з  найважливіших  дилем,
що  нависли  тепер  над  світом.
 —  Яка  дилема?
 —  Бог  або  комуна!
 —  О  сину!..
 —  Чи  є  щось  грішне  в  моїх  словах,  отче  прелате?
 —  Ні,  либонь,  ні,  сину!
 —  Чи  не  стає  така  дилема  перед  людством  і  чи  не  така
важлива  вона  своїми  можливостями?
 —  Так,  сину,  мабуть,  так...
 І  тут,  ніби  повалений  надмірністю  перспектив,  падає
Сойка  в  крісло,  злягає  ліктями  на  бильця  й,  узявши  облич¬
чя  в  долоні,  передихає  важко...
 Мовчить  довгу  хвилину,  а  коли  знову  підносить  обличчя
(дрібні  капельки  поту  біліють  здовж  волосся),  говорить
слабим  голосом,  а  те,  що  говорить,  ніби  від  віків  постанов¬
лене  й  немає  такої  сили  на  землі  («Сойка  є  Сойка,  немає
такої  сили...»),  щоб  змінила  його  рішення:
 —  Там  хочу  служити  богові,  серед  подільських  селян  —
земляків,  на  пограниччі  Росії,  в  самій  народній  масі,—  для
захисту  її,  для  бога  і  святої  церкви...
 —  Нехай  так  буде,  сину...
 —  Війна  їх  знищила,  й  дідичне  малоземелля  може  зро¬
бити  їх  вразливими  на  облудні  ідеї...
 —  їдьте,  мій  сину...
 —  ...національний  наш  материк  знаходиться  в  межах
революції,  й  від  нього  простий  шлях  для  тих  ідей  у  наші
вбогі  маси...
 —  їдьте,  мій  сину,  їдьте...
 133

Сойка  передихає  глибоко,—  дрібні  капельки  поту  збіга¬
ють  вздовж  гранок  його  чола...
 —  Чи  можу  надіятись  на  поміч  отця  прелата  в  цьому
повороті?
 —  Так,  любий,  зроблю,  що  зможу...
 ...Не  стримувана  вже  нічим  радість,  буйна  й  прорив-
часта,  вибухає  з  грудей  сойчука  («отець  Льотті  все  може!.,
все  знає!»...  і  «Калдуби!  —  мої  Калдуби!»)...
 І,  як  би  підхоплений  тим  стрімким  вибухом,  Сойка  зри¬
вається  з  крісла  й,  минувши  великий  стіл,  кидається  отцю
Льотті  на  груди:
 —  Мій  отче!..
 Відповідає  отець  Льотті:
 —  Мій  сину!..
 Тиждень,—  не  більше  —  всі  формальні  перешкоди  пе¬
реможені,—  молодий  Сойка  стоїть  перед  отцем  прелатом
(«веселий  прелат,—  прелат  Чик!»)  і  обмінюється  останні¬
ми  словами  прощання:  —  на  все,  мабуть,  на  все!..
 Отець  Льотті  оживлений,  більш  як  оживлений,—  його
рухливе  тільце  щемить  у  тонкій  сутані,  як  у  затягнутій  шкі¬
рі;  яркі  дитячі  п’ятна  пашать  у  неспокійній  м’якоті  його
лиця,  а  велика,  гладка,  нерівними  опуклостями  розіпхана
голова  мигтить  між  двома  вікнами,  як  полірована...  Стис¬
каючи  руки  сойчука  своїми  гарячими  долоньками,  отець
Льотті  нахиляє  голову  до  плеча  й  говорить  з  меланхолійним
поспіхом:
 —  Оце  б  і  все,  мій  сину...  їдьте,  куди  вас  манить  ваше
глибоке  покликання,  але  ж  не  забувайте,  що  залишаєте  в
нас  по  собі  сердечний  жаль  і  щире  батьківське  прив’язан¬
ня...  А  щодо  тієї  дилеми,—  важкої,  як  слушно  говорите,—
дилеми,—  не  є  вона  з  тих  популярних  питань,  що  надають¬
ся  до  прилюдного  обговорення  перед  вірними,—  у  самому
її  настановленні:  бог  або  комуна  —  міститься  деяка  небез¬
пека  й  покуса  для  невироблених  і  несвідомих  малих  душ...
Але,  між  нами  кажучи,  це  правда,—  стоїть  така  дилема
перед  людством  у  цілій  реальності,—  ніби  сам  об’єктивний
розвиток  подій  поставив  її  перед  нами...
 —  І  боюся,  мій  сину...
 Отець  Льотті  затягає  опуклі  очі  повіками  й  посміхає¬
ться  водянисто:
 —  ...боюся,  сину,  що  божому  провидінню  подобається
залишити  нас  самих  у  практичному  рішенні  цього  питання;
що  від  нашого  власного  розуму  й  від  сили  нашої  волі  за¬
лежатиме  дочасний  вислід  цього  змагання  між  небом  і  злом
 134

землі...  Було  ж  подібно  в  першу  трагічну  хвилину  історії
людства:  в  день  упадку  людини  в  пута  диявола,—  в  смер¬
тельний  первородний  гріх...  Межі  божого  милосердя  є  не-
об’ємні,  але  й  мудрість  божа  не  має  границь...  І  коли  диявол
простягає  нам  солодкий  овоч  знання  й  земної  радості  (знає¬
мо,  що  це  водночас  овоч  упадку  й  смерті),  бог  наче  гово¬
рить  людству:  «В  твоїх  руках  твоє  спасения,—спасайся
само!»...  Одним  подихом  свойого  слова  могло  б  боже  про¬
видіння  змінити  цілу  долю  людства  й  спинити  його  перед
смертною  загибеллю...  Але  який  тоді  глузд  мала  би  історія
людського  роду?.,  й  яку  ціну  людське  спасения?..  «Спасай¬
ся  само!»  З  тим  і  їдьте,  мій  сину...
 ДРУГИЙ  том
ОТЕЦЬ  СОЙКА  ДІЄ
 ...Злігши  на  стіл  грудною  кліткою,  заслуханий  і  вод¬
ночас  повний  злісного  неспокою,  кидає  отець  Сойка  корот¬
ко,  крізь  зуби:
 —  Говори,  Цвень,  говори...
 І  коли  Цвень,  тремтюча  мишка,  в  шугастих  по-мишачо-
му  бистрих  словах  розказує  про  вчорашню  мандрівку  чер¬
воного  Стельмаха  по  околишніх  селах,  і  коли  старий  Ге-
лета,  втягнувши  голову  в  плечі,  хрипить  у  віхті  вус:
«Готується  комуна...»,—  крізь  увесь  скажений  вибух  своїх
переживань  отець  Сойка  чує  з  чудною  ясністю,  як  живо,
як  міцно,  кровно  й  м’ясисто,  як  певно  й  просто  сидить  у
ньому  колишнє  слово  про  бога  й  комуну,  почуте  від  отця
Льотті.  Чи  тільки  від  отця  Льотті?  Очевидно,  не  тільки.
Чотирнадцять  літ  тому,  за  тиждень  перед  його  від’їздом
з  Рима,  слово  те  вибухнуло  з  його  власного  нутра,  коротке,
нагальне,  чітке,  як  короткий,  нагальний,  жагуче  гнаний
груповим  сойківським  інстинктом,  був  історичний  досвід,
що  його  осягнув  молодий  Сойка  під  проводом  веселого  пре¬
лата.  Чотирнадцять  літ  тому!  Спершу  навіть  не  усвідомлю¬
вав  собі  тоді  молодий  Сойка,  скільки  в  тому  його  вибуху
було  зі  справжнього,  обдуманого  переконання,  а  скільки
з  підступної,  родової,  по-сойківськи  розрахованої  наміре-
ності:  осліпити  всемогутнього  отця  Льотті  незвичайністю
аргументів,  приглушити  його  жахливістю  перспектив  і  вкін¬
ці  вихопитися  з  закинутих  на  Сойку  сітей  римської  «Про¬
паганди»  й  місійної  неволі.  І  тільки  коли  отець  Льотті  при¬
 135

такнув  тому  слову,  методично  й  упевнено  («маєте  слуш¬
ність,  мій  сину,  така  дилема  стоїть  дійсно  перед  людст¬
вом»),  молодий  Сойка  принишк  несподівано  й  заслухався
в  себе  самого  з  трохи  тривожним  очікуванням:  —  чи  було
так  дійсно?  —  Очевидно,—  було  так  дійсно.  З  блідих,  риб’я¬
чих,  поведених  тонкою  посмішкою  очей  прелата  Льотті  гля¬
дів  на  нього  досвід  тисячоліть,  професійний,  жрецівський
досвід  у  справах  бога  й  людей,  а  в  його  власному  нутрі  го¬
ворив  класовий  інстинкт,  якому  трудно  було  не  вірити.  Було
так  дійсно,  про  це  остаточно  переконався  Сойка  протягом
чотирнадцяти  літ  своєї  церковної  й  позацерковної  практи¬
ки,  в  якій  завершилося  вкінці  його  свідоме,  сойківське  на¬
становлення  на  світ  і  людей.  Були  то  роки,  впродовж  яких
у  досвіді  Сойки  відбувався  двоякий  процес,  два  різні,  од-
нобіжні  процеси,  зв’язані  з  собою  нерозривно,  як  світло
й  його  заломаний  відблиск,  як  предмет  і  його  подоба:  з  од¬
ного  боку,  його  власний,  унутрішній  ріст,  у  якому  колишнє,
льоттівське  слово  про  комуну  розгорталося  в  його  нутрі,
обростало  новим  досвідом,  ставало  вогнем  його  крові,  пе¬
кучим,  загостреним  гаслом  його  активності  й  боротьби;  з
другого  боку,  об’єктивний  розвиток,  що  відбувався  в  зов¬
нішньому  світі,  бурхливий,  революційний  процес,  що  в  ньо¬
му  все  людство  йшло  назустріч  практичному,  трагічно  для
сойківщини  загостреному  розв’язанню  дилеми:
 бог  або  комуна.
 Бог  —  це  була  вічна  незмінність,  абсолютна  постійність
і  непорушність,  що  в  дочасному  світі  мала  для  себе  відпо¬
відник  у  незмінності  й  непорушності  основних  засад  і  форм
людського  життя,  основних  дібр  і  цінностей,  що  здобували
собі  освячення  в  святих  намірах  божих;
 бог  —  це  були  абсолютний  спокій  і  лад,  абсолютне  уз-
гіднення  всіх  суперечностей  і  спротивів,  досконала  й  не¬
змінна  гармонія,  що  знаходила  свій  відгук  у  законності
дочасного  буття,  в  домаганнях  суспільного  порядку  й  спо¬
кою,  в  наказах  земної  влади,  що  силою  законів  і  натиску
вгортала  людські  незгідності  в  границі  порядку  й  спо¬
кою;
 бог  —  це  було  найдосконаліше  щастя  й  добро,  найвища
й  оконечна  мета,  що  в  її  обличчі  марніли  й  никли  всі  болі
й  терпіння  цього  світу  й  що  на  лоно  її  переносилося  оста¬
точне  заспокоєння  всіх  земних  потреб  і  недостатків,  усіх
соціальних  нерівностей  і  тягарів,  усіх  несправедливостей
і  крив[д]...  І  це  було  щось  для  Сойків:
 незмінність  і  непорушність  основних  форм  і  засад  люд¬
ського  життя  («все  були  бідні  й  багаті»,  «приватна  влас¬
 136

ність  є  свята  й  невідлучна  від  людської  природи»);  поря¬
док  і  спокій,  як  головні  вимоги  братніх  взаємин  між  людь¬
ми,  як  передумови  розумного  облегшення  всіх  соціальних
нерівностей  і  тягарів  («блаженні  ті,  що  творять  спокій,  бо
вони  синами  божими  назовуться»,  «наперед  успокоения,  по¬
тім  реформи»);  похвала  терпіння,  злагіднення  всіх  земних
болів  обіцянкою  блаженства  на  другому  світі,  перенесення
всіх  соціальних  порахунків  з  землі  перед  обличчя  найви¬
щого  судді  («хто  терпен,  той  спасен»,  «мені  лишіть  відпла¬
ту,  й  я  віддам»,  «протився  злому;  але  хто  вдарить  тебе  в
твоє  праве  лице,  настав  йому  й  друге;  і  хто  схоче  судитися
з  тобою  і  взяти  в  тебе  сорочку,  віддай  йому  й  верхню  оде-
жу»),—  пробі!  —  це  було  щось  для  Сойків,  це  було  як  зем¬
ля  для  сойківських  ніг,  як  повітря  для  їх  легенів,  як  світло
для  їх  очей!  Це  був  бог,—  а  комуна?
 Комуна  —  навпаки:  вічна  змінність  і  рух,  невпинне  ви¬
явлення  й  діяльне,  революційне  розв’язування  всіх  супе¬
речностей,  принципове  перенесення  всіх  людських  цілей  і
завдань,  як  і  всіх  соціальних  вирівнянь  і  порахунків  сюди,
на  земну  твердь;  і  міцний,  не  по-людськи  майже  гордови¬
тий  постулат:  щоб  тут,  на  землі,  задоволити  всі  потреби
й  вимоги  людини,  заспокоїти  всі  її  болі  й  терпіння,  тут,  на
землі,  зробити  людину  вільною  й  досконало  щасливою;
 комуна  —  змій,  що  простягає  людству  солодкий  овоч
знання  й  радості,  й  якщо  є  він  водночас  овочем  загублення
й  смерті,—  чи  для  всіх?  —  не  для  всіх,  отче-прелате,  не  для
всіх.
 Комуна  —  смерть  для  сойківщини!
 Це  знає  отець  Сойка.
 І  тому  в  цьому  саме  широкому,  не  по-сойківськи  наче
розпливчатому,  а  як  же  боляче  для  Сойків  загостреному
кличі:
 —  щоб  був  бог  і  не  було  комуни!  —
 в  цьому  трагічному  для  них  постулаті  виразився  в  отця
Сойки  весь  важкий  зміст  його  життя,  цілий  глузд  його  жа¬
гучої,  окупантською  сойківською  жадобою  смагної  діяль¬
ності.
 —  Щоб  був  бог!
 Ніхто  так,  мабуть,  як  Сойка,  не  відчував  універсаль¬
ного,  історично  значучого  характеру  цього  клича.  (Йшло
тут  про  долю  світу,—  це  було  йому  відоме.)  Але  ніхто  теж,
як  Сойка,  не  чхав  би  так  легко  на  цю  універсальність,  як
і  на  всяку  іншу,  коли  б  вона  не  спливала  в  кабзу  Сойків
дзвінкою,  дрібною  в  порівнянні  зі  світом,  але  доступною
для  дотику  монетою,  коли  б  не  те,  що  в  виконанні  або  в
 137

запереченні  цього  універсального  клича  містилася  водночас
майбутня  доля  сойківщини,  всіх  Сойків:  на  Калдубах,  на
шляхетній  Климівщині,  на  лісистій,  гомоном  тартаків  роз¬
гойданій  Коропцівщині.
 Сойка  є  Сойка!  Розгін  і  сила  його  ідей  вимірюються  хи¬
таннями  його  поточного  прибутку.  И  коли  той  прибуток  е
смертельно  й  назавжди  загрожений  й  тільки  універсальне
потрясения  світу  могло  би  спинити  його  загибель,  тоді  ли¬
ше  Сойка  підноситься  до  верхів  світу  й,  узявши  в  своє  по¬
сідання  його  проблеми  й  кличі,  наповнює  їх  своєю  універ¬
сально  розширеною  тривогою:  за  проценти,  за  межі,  за  мір¬
чуки  по  гомінких  млинах.
 Був  такий  час,  що,  працюючи  під  рукою  отця  Льотті,
молодий  Сойка  тримав  чуткі  долоні  на  подіях  і  проблемах,
що  потрясали  світом.  Усіма  властивостями  своєї  душі  на¬
давався,  здавалося,  Сойка  якнайкраще  до  цього  завдання:
як  жадною,  захопливою,  гостро  пронизливою  активністю
свойого  інтелекту,  так  і  не  менше,—  коли  не  більше,—  жад¬
ною,  ненаситною,  вічно  діяльною  загребущістю  своєї  волі.
А  проте  навіть  у  хвилинах  найвищого  піднесення  думки,
коли  вдвох  з  отцем  Льотті  вони  ширяли  понад  обмеження
століть  і  країв,  душа  молодого  Сойки,  як  душа  найглухі-
шого  подільського  селюха,  була  не  більш  як  посудина,  з
якій  шумів  подільський  ярок,  червоніючи  кам’янистими
берегами  (золото  —  не  камінь,  півсотки  кубічний  метр),  або
золотився  пшеничний  ланок,  скапуючи  в  кабзу  зерном,  як
рентою.
 А  от  сьогодні  чи  не  здається  якраз  навпаки?  Сьогодні,
чотирнадцять  літ  згодом,  коли  отець  Сойка  витискає  з  куп¬
ця  ціну  на  новий  збір  пшениці-климівки  («я  не  спішуся,
пане  Блюм,  цілий  світ  спішиться  наперед,  як  у  пропасть,
а  я  не  спішуся,  витримаю»);  або  коли  передає  Цвеневі  но¬
вого  стадника  до  расової  коров’ячої  обори  («що  за  голова
в  нього,  які  крижі;  то  є  раса,  Цвень,  раса  є  грунт,  расою
переб’ємся  й  здобудем  світ!»);  або  коли  приймає  зголо-
шення  на  заповіді  від  молодих  майбутніх  новоженців  («зі-
стаєшся  при  батькові,  Василю?  —  І  добре  робиш.  В’яжеть¬
ся  не  тільки  чоловік  з  жінкою,  а  грунт  з  грунтом...  Грунт
до  грунту  —  то  сила...  Не  хочу  я  мати  дідів  у  селі...  Тільки
сильним  помагає  бог»),  у  всіх  тих  дрібних  випадках  його
буденщини,  як  у  цілій  його  щоденній  життєвій  практиці,
крізь  поволоку  розрахованої  діловитості  пробивається  на-
зверх  ніби  присутність  чогось  незвичайного,  великого,  важ¬
ного,  й  у  цілій  поведінці  отця  Сойки  є  щось  таке,  ніби  ті
дрібні  події  його  дня:  ті  заповіді  куркулят,  та  нова  ціна  на
 138

пшеницю,  новий  стадник  у  дворі,—  були  тільки  дрібними,
незв’язаними  для  ока  актами  одного  таємного  обряду,  ніби
це  були  поодинокі,  розірвані  для  слуху  слова  одної  за¬
гальної  молитви,  в  якій  скупчувалися  сили  задля  спасения
світу.
 Це  було,  власне,  те,  що  чутка  на  синове  поведения  Сой-
чиха-мати  з  турботною  шанобою  вловлювала  як  присут¬
ність  особливих,  таємних,  позасойківських  наче  завдань  у
вчинках  сина,  а  що  сам  отець  Сойка  іноді  переживав  як
піднесення  до  найзагальніших  питань  світу,  як  свою  по¬
кликану  участь  у  розв’язанні  проблем  і  кличів,  що  таким
чи  іншим  вирішенням  своїм  вирішать  долю  світу.
 А  проте  —  тут  і  там:  Сойка  є  Сойка.  Коли  є  мова  про
всесвітнє:  світ  є  для  Сойки  тільки  великі  Калдуби,  міжпла¬
нетні  простори  —  це  велика  Збруч-річка,  на  якій  управляє¬
ться  дохідне  пачкарське  ремесло;  а  якщо  піднімаються  уні¬
версальні  проблеми,  чи  не  йде  в  них  остаточно  про  те,  щоб
запевнити  збут  сойківській  пшениці-климівки  або  підняти
рентовність  нових  грунтів,  у  яких  передчуваються  майбутні
каменоломні.
 Так  це  все  переживає  отець  Сойка.  І  коли  вкінці  пока¬
зується,  що,  рішаючись  на  службу  богові,  він  пішов  за
мудрим  покликом  найчуткішого  сойківського  інстинкту;  що
в  нетрях  релігії  лежать  і  збираються  сили,  які  найуспіш¬
ніше  можуть  бути  зужиті  на  вирішення  болючої  дилеми:
бог  або  комуна  (бог  —  світло  сойківських  очей,  повітря  для
легенів!),—  Сойка  є  гордий  за  свій  нюх  і  службі  богові
віддає  всю  свою  майстерну,  розраховану  вмілість,  увесь  свій
хижацький  запал,  усю  ненаситну,  племінними  сойківськими
інстинктами  смагану  активність.
 Які  є  головні  напрямні  поточної  практичної  роботи  отця
Сойки  в  його  церковній  службі?
 Вся  духівницька,  як  і  вся  інша  зв’язана  з  нею  щоденна
діяльність  отця  Сойки  пробігає  на  тлі  одного,  загального,
спільного  для  всіх  поодиноких  його  вчинків  почуття,  при¬
ємного  позитивного  почуття,  з  якого  між  іншим  виростає
значна  частина  його  ніби  незламної  впевненості  й  безпеки
в  поведінці  з  людьми;  є  це  почуття  приналежності  до  ве¬
ликої,  зімкнутої  спільноти  фахівців  у  божих  справах,  яке
в  нього  виникає  зі  свідомості,  що  в  кожній  хвилині  його  ду-
хівницької  практики,  по  всьому  земному  глобі,  тисячі  тисяч
професійних  жерців:  від  блискучого  в  своїй  теологічній
в’юнкості  отця  єзуїта  до  напівдикого  бушменського  шамана,
від  майстерно  вкладеного  в  високу  ліберальну  культуру
англіканського  пастора  до  епілептичного  лапландського
 139

знахаря-чаклуна,  в  одному  загальному  зусиллі,  тисячками
різних  доріг  усі  прямують  до  здійснення  одного,  спільного
для  всіх  жерців  клича:
 —  щоб  був  бог!
 У  самого  отця  Сойки  те  плідне  в  своїх  наслідках  почут¬
тя  загострюється  ще  свідомістю,  що  належить  він  до  най¬
кращої  з  відомих  у  світі  спільнот  жерців-чаклунів,  до  мо¬
гутньої  католицької  церкви,  яка  в  своїй  духовній  практиці
з’єднала  найдобірніший  досвід  усіх  історичних  релігій,  а
голошену  святість  і  правдивість  свою  окружила  такою  ве-
селчаною  млою  тонких  аргументацій,  що  найпроникливіше
око  спиняється  перед  нею  до  часу,  як  перед  найсубтельні-
шим  сплетенням  краси  й  логічності.  Чи  не  було  так,  що  й
сам  Сойка  дав  себе  на  хвилю  осліпити  тій  переливній  грі
аргументів,  коли  слідив  її  в  шляхетній  системі  янгольського
доктора,  святого  Томи  з  Аквіну?  Було  так  дійсно,  але  й
так,  що  він  проглянув  ту  мистецьку  імлу  наскрізь,  що  вгли¬
бився  в  істоту  релігії,  наскільки  це  було  потрібно  для  його
сойківських  інтересів  («що  таке  бог?»  —  це  значить:  «що
можна  з  ним  зробити?»)  і  що  в  зв’язку  з  тим  у  тій  най¬
кращій  спільноті  жерців  належав  він  до  верстви  шляхетних
вибранців,  які  знали  ціну  привидам  і  що  їх  у  своїй  домаш¬
ній  сойківській  мові,  в  протиставленні  до  сірої  маси  наїв¬
них  божих  слуг,  називав  він  майстрами  в  божих  справах».
 Сталося,  що  на  одному  з  деканальних  соборчиків,  у  дис¬
кусії  над  діяльністю  Католицької  акції  в  деканаті,  отець
Сойка  виступив  проти  невмілих  метод  стосування  тієї  акції
на  селі,  а  один  з  прихильників  тих  метод,  молодий  целебс
Благітка,  спитав  його  у  гарячій  дискусії:
 —  Які,  на  його  думку,  завдання  має  в  сучасну  хвилю
свята  католицька  церква  на  селі?
 И  на  це  відповів  отець  Сойка  спокійно:
 —  Будити  бога  в  серці  людей.
 —  Занадто  загальне,  від  віків  уже  ставлене  завдання,—
перечив,  заворушившись,  отець  Благітка.
 —  Всі  важніші  завдання  святої  католицької  церкви  є
загальні  і  від  віків,—  сказав  спокійно  отець  Сойка,  байду¬
жий  на  притакання,  що  піднялися  довкруги.
 Він  дивився  на  приблідлого  целебса,  відкинувши  голо¬
ву,  в  глибині  його  широко  розставлених  одностайно  сірих
очей  таївся  холодний  смішок,  по-сойківськи  колючий  смі¬
шок,  що  часто  з’являвся  в  його  очах  у  зіткненні  з  сірою
масою  довколишнього  рядового  духівництва.
 Отець  Благітка  мав  слушність.  «Будити  бога  в  серці
людей»,—  це  звучало  надто  розпливчато,  ніби  трохи  пое-
 140

тично,  не  по-сойківськи,  не  чітко,  скалькульовано.  Але  так
це  було  тільки  для  інших.  У  розуміння  отця  Сойки  й  для
нього  самого  мали  тґ  поетичні  слова  зовсім  дослівне,  кон¬
кретне,  майже  технічне  значення,  так  само  як  конкретне,
дослівне,  чітке  було  для  нього  в  свойому  значенні  те  ос¬
новне  гасло  жерців,  що  до  його  здійснення  змагали  всі
церкви  світу:
 —  щоб  був  бог.
 Річ  у  тому,  що  бога  не  було.  Таке  —  як  знаємо,—  було
оконечне  в  теології,  атеїстичне  переконання  отця  Сойки.
Бачили  ми,  як  у  свій  час,  у  гарячому,  настирливому,  по-
сойківськи  розрахованому  шуканні  перебрів  молодий  Сой¬
ка  всю  майже  доступну  для  людського  знання  дійсність  у
всіх  її  напрямках  і  вимірах,  але  не  знайшов  у  ній  нічого,
крім  одностайного  у  своїй  істоті  світу  матерії,  який  випов¬
нював  усе,  так  що  в  ньому  не  було  ніде  точки  зачіпу  для
потойбічності,  ні  місця  для  бога,  ані  якої-будь  оправданої
рації  на  те,  щоб  його  припустити.  Бо  так  само  настирливо
й  докладно  переміряв  молодий  Сойка  все,  що  тільки  теоло¬
гічна  думка,  в  межах  розуму  або  почуття,  зібрала  й  вида¬
ла  для  обоснування  божої  дійсності;  проте  й  тут  не  знай¬
шов  він  розумної  підстави  для  притакнення  богові:  ні  в
розумі,  який  у  всіх  спробах  доказати  правдивість  божого
існування  заплутувався  в  сітках  блудних  логічних  кіл,  ані
в  містиці,  яка,  очевидьки,  була  тільки  недугою  почувань
і  в  якій  хоробливе,  до  екстазу  доведене  «піднесення  духа»
спліталося  в  одно  з  незмірним  упадком  людської
істоти,  з  потопою  розпусти  й  злочинності,  яких  подібність
могла  з’явитися  тільки  в  божевіллям  покривленому  дзерка¬
лі  людської  уяви  й  волі.  Чи  мав  молодий  Сойка  притакну¬
ти  пустому  слову  святої  теологічної  догми?  («Я  є  твій
бог...»)  Сойка  є  Сойка!  Сойка  хотів  знати,  з  ким  мав  до
діла,  коли  йшов  на  службу  богові.  Й  хотів  бути  майстром
у  тому  знанні,  як  у  всьому  іншому.—  Що  таке  бог?  —  це
для  Сойки  значило:  що  з  тим  можна  зробити?  —  або  пев¬
ніше:  скільки  це  дасть,  висловлене  в  одиницях  моргів,  або
корців,  або  дзвінкої  монети?  Бог!  —  це  було  для  молодого
алюмна  Сойки  як  новий,  майбутній  лан,  на  який  могла  пі¬
ти  жати  жадна  сойківська  жниварка.  Чи  був  хтось  такий
божевільний,  що  надіяв  би  ся  переконати  Сойку,  щоб  жав
він  у  фікції,  навіть  коли  б  це  була  божеська  фікція?
(«Ваагез  Сеісі!»  —  пане  боже»,—  таке  є  принципове  стано¬
вище  Сойки.)
 А  проте  Сойка  пішов  на  службу  богові.  І  був  майстром
у  тій  службі.  Чи  не  противилось  цьому  його  основне  атеї¬
 141

стичне  переконання,  як  і  його  річове,  практичне,  на  доти¬
кальний  прибуток  скероване  настановлення  на  світ?  Нав¬
паки;  такий,  власне,  був  остаточний,  на  калькуляції  й  істо¬
ричному  досвідові  розвинутий  погляд  отця  Сойки  в  тій
справі:  що  тільки  пізнавши  фікційність  божого  існування,
можна  було  єдино  розумно  й  доцільно  служити  божій  спра¬
ві,  й  що  тільки  відірвавши  релігію  від  неба  й  опустивши  її
на  земну  твердь,  можна  було  поводитись  у  ній,  як  поводи¬
ться  у  свойому  дворі  досконало  свідомий,  на  ясних  дохід¬
них  калькуляціях  школений  господар-фахівець.  Звучало  це
майже  як  парадокс;  але,  роздумуючи  над  історією  католи¬
цької  церкви,  дійшов  отець  Сойка  до  переконання,  що  дійс¬
но  віруючі,  осліплені  своєю  вірою  отці  церкви  були  несві¬
домим  гальмом  і  перешкодою  в  розширенні  віри;  і  що  саме
абсолютні  безвірники  на  церковному  престолі,  великі  папи-
циніки,  великі  безсовісники  доводили  могутність  церкви  й
віри  до  їх  найбільшого  розвитку  й  піднесення,  до  найтрив-
кішого  утвердження  бога  на  землі.  И,  розглядаючи  смер¬
тельну  силу  небезпек,  що  насувалися  в  останній  час  (час
кризи)  на  справи  бога  й  сойківщини,  й  свідомий  того,  яку
великість  захисту  й  оборони  дає  собою  могутня  спільнота
церкви  під  розумним  і  вільним  від  фікції  проводом,  отець
Сойка  проривається  в  бік  божеської  сили  словами  глибоко
переконаної,  хоч  трохи  забавної  молитви:
 —  Дай  нам,  боже,  великого  безбожника  на  святий  пре¬
стол.
 Колись,  захоплюючись  революційною  вмілістю  велико¬
го  Тітта  з  Півночі,  найбільшого  між  безбожниками,  весе¬
лий  прелат  Льотті  зітхав  меланхолійно:  «Такого  би  нам
папу  в  цей  час!»  —  Чи  не  те  —  між  іншим  —  мав  тоді  на
думці  отець  Льотті?...
 Річ  у  тому,  що  бог  був.  Такий  був  оконечний,  на  поза-
теологічному  досвідові  й  обсервації  опертий  погляд  отця
Сойки.
 Свойого  часу,  ще  під  час  побуту  в  Римі,  розглядаючи  з
отцем  Льотті  різні  способи  існування  ідей  і  їх  систем,  дій¬
шов  молодий  Сойка  до  пізнання  так  званих  ідей-фактів,
думок,  що  незалежно  від  того,  чи  є  вони  правдиві,  чи
фальшиві,  відповідає  їм  що  в  об’єктивному  світі  чи  ні,
ввійшли  в  свідомість  людських  мас,  опанували  їх,  зроби¬
лися  власністю  мас,  їх  добром,  їх  абсолютом.  Байдужі  до
того,  притакує  їх  людський  розум  чи  їх  негує,  вглибив¬
шись  раз  у  психіку  мас,  врісши  в  їх  тіло  й  розплавившись
у  їх  крові,  як  самі  ті  людські  маси  стають  вони  матеріаль¬
ною  силою,  фактами,  стають  дійсністю,  що,  раз  пущена
 142

в  рух,  діє  з  усіма  майже  властивостями  важкої,  невичер¬
паною  енергією  наладованої  матерії.  Оставляючи  на  боці
питання  про  їх  слушність  або  фальш,—  чи  не  вистане  ска¬
зати  про  ті  ідеї  слушно:  вони  є?
 Такою  ідеєю-фактом,  власне  системою  таких  ідей,  які
широкістю  опанованих  мас  і  глибиною  свого  вкорінення
перевищили  дотепер  усі  інші  ідеї,  бо  віками  вростали  в
нутро  мас,  бо  зробилися  теплом  їх  дихання  й  гарячим  ру¬
хом  їх  сердець,—  такою  системою  ідей-фактів  є  в  очах  от¬
ця  Сойки  кожна  історична  релігія.  Очевидьки,—  є  вона
системою  ідей-фікцій,  думок,  яким  не  відповідає  ніщо  до
них  подібне  у  світі  об’єктивних  предметів;  але  здійсню¬
ючись  через  широку  людську  масу,  для  якої  релігія  зро¬
билась  абсолютом,  наділяє  вона  тією  дійсністю  всі  порожні
фікції,  що  становлять  її  склад:  усі  «другі»,  нематеріальні
світи,  що  маячиться  в  її  розбурханій  уяві,  всі  чудні  по¬
статі,  якими  вона  заселює  ті  світи,  всі  дивоглядні  події,
що  відбуваються  в  її  уявлених  світах.  У  той  спосіб,  у  нутрі
людських  мас,  у  голодному  й  стривоженому  людському
серці  стають  майже  матеріальною  дійсністю  всі  ті  маячли¬
ві  предмети,  що  їх  через  безглуздість  їх  і  внутрішню  супе¬
речливість  здоровий  людський  розум  виключає  з  об’єктив¬
ного,  матеріального  світу.  Так  у  вбогій  і  обмеженій  людській
душі  підноситься  сім  хрустальних  склепінь  чарівного  неба,
розспіваного  сьома  хорами  янгольських  духів,  просвітлено¬
го  сьома  степенями  несказаного  блаженства,  що  його  до¬
знають  покірні  й  лагідні  терпенники  земного  світу;  так  у  тій
самій  душі  відчиняється  в  один  час  скалиста  пропасть  пек¬
ла,  вогняна  челюсть,  що  дихає  в  людину  чадним  матеріаль¬
ним  вогнем,  проймає  її  наскрізь  полум’яними  язиками,  па¬
лить  і  переслідує  в  тяжких  снах  і  наяву,  запаюється  страш¬
ними  диявольськими  машкарами  в  нетрях  лісів  і  в  безоднях,
затягує  у  вічну  загибель.  І  в  той  спосіб  постає,  стає  майже
матеріальною  дійсністю  спільний  володар  усіх  релігій,  усе-
присутній  бог,  пливка  вогняна  маса,  що,  втілюючись  у  най-
різніші  постаті:  від  статевого  чоловічого  органу,  почитано¬
го  жінками  з  Бенаресу,  до  субтельної,  безмежно  одуховне-
ної  нічогості  індуських  аскетів,—  заполонює  собою  всю
істоту  людини,  кружляє  полумінню  в  крові  її  вчинків  і  теп¬
лі  її  думок,  проймає  її  потоками  надземного  щастя  або
нелюдського  безмежного  жаху,  постає  в  ній  пекучим  бичем
сумління  й  гарячою  лоскітною  принадливістю  неба,  вклада¬
ється  в  ній  тисячами  заказів  і  норм,  осторог  і  обіцянок,  ма¬
нить  її  і  заразом  лякає  жорстоко,  приласкує  і  болюче  ка¬
рає,  поки  не  зробить  її  безмовною  посудиною  своєї  волі...
 143

Було  це  незвичайне  й  захватне  для  отця  Сойки  видови¬
ще,  як  у  перспективі  віків  та  божа  фікція  обростала  жи¬
вим  тілом  реальності,  як,  поставши  в  нутрі  людських  мас,
протиставилася  їм  з  сирою  впертістю  дійсної  реальної  сили,
усамостійнювалась  й  наповнялася  особистою  владною  во¬
лею,  як  силою  тієї  волі  оформлювалась  і  підносилась  над
своїм  джерелом,  як  підбивала  нові  для  себе  землі  й  наро¬
ди,  як  побільшувалась  із  тими  підбоями  й  зростала  в  своїх
власницьких,  заборчих  апетитах,  насичувалась  ненаситною
жадобою  й  набиралася  нестримного  розгону,  як,  уміцнив-
шись  заздрісно  на  землі,  простягала  свої  заборчі  долоні  в
надземні  простори,  покоряла  під  себе  планети  й  сонця,  нес¬
лася  від  світу  до  світу,  загортала  їх  і  увласнювалась  на  них
неподільно  і,  гнана  безграничною  ненаситністю,  ломила  всі
межі  простору  й  часу  й,  розширившись  заборчо  на  весь  світ,
оглядалася  й  утверджувалась  оконечно:  як  величний  воло¬
дар  світу,  всевладний  і  неподільний  окупант,  всемогучий  і
всеприсутній  пан,  безмежний  і  вічний  посідач,  єдиний  закон¬
ний  посідач,  потужний  космічний  Сойка,  дід  Петро  —  саж¬
неві  плечі  —  великий  Саваоф!..
 Пробі  й  тисячу  раз  пробі!  —  це  було  щось  для  Сойків!..
 І  чи  є  щось  у  тому  дивне,  навпаки:  чи  не  е  ця  річ  на¬
туральна,  що  молодий  Сойка  став  фанатиком  такого  бога,
глибоким  і  щирим  його  відданцем,  фанатичним  служебни¬
ком  його  культу  на  землі?  Був  теж  і  майстром  в  цьому  фа¬
натизмі,  як  у  всьому,  за  що  коли-будь  узявся  в  сойківсь-
кому  імені.  Належало  це  до  його  сойківської,  класової
істоти,  що  під  дотиком  його  рук  усі  живі  й  складні  явища
цього  світу  перемінялися  в  чітку  й  прозору  схематику  цифр
(«Рафаель?  —  П’ять  тисяч  фунтів  стерлінгів!  —  як  меду!»),
на  якій,  як  на  протисонячній  плахті  хмар,  усіма  кольорами
веселки  грала  принадна  шкала  можливого  сойківського
прибутку.  Чи  мала  б  бути  від  цього  вільна  жива  божеська
сила,  коли  раз  стала  об’єктом  калькуляційної  сойківської
дбайливості?
 В  свій  час  на  старинній  підримській  дорозі,  в  передвечір¬
ній  розмові  з  отцем  д’Есте,  коли  вперше  над  Римом  про¬
неслися  вістки  про  велику  революцію  в  Росії,  молодому
Сойці  проблиснула  вперше  свідомість  можливої  калькуля¬
ційної  механіки  божої  сили  на  землі.  Чи  не  було  так,  що
бог  здійснювався  тільки  через  віру  людей,  що  втілювали
його  в  свойому  серці?  Отже,  в  механіці  божеської  сили  од¬
не  віруюче  людське  серце  було  для  отця  Сойки  рахунком
вою  одиницею  тієї  сили,  а  сума  всіх  вірних  одиниць,  спая^
на  єдністю  традицій  й  єдністю  масової  релігійної  практики,
 144

становила  всю  актуальну  божеську  силу,  була  самим  здій¬
сненим  богом  на  землі.  Так,  наприклад,  сучасний  бог  ка¬
толиків  виносив  більш  трьохсот  мільйонів  «механічних
божеських  сил»,  а  бог  вимираючого  індійського  племені
в  лісах  Бразілії  клигав  остатками  неповної  тисячки  м.  б.  с.
І  так  кожний  прибуток  нової  людської  одиниці  в  масі  ві¬
руючих  був  зростом  їх  бога  на  1  м.  б.  с.,  як  і  кожний  відхід
вірного,  кожна  його  втрата  через  смерть  чи  через  зневірен-
ня  був  частковою  смертю  цього  бога  на  1  м.  б.  с.  І  подібно
всякий  великий  приплив  і  відплив  віри  в  серцях  людей  був,
очевидно,  масовим  зростом  і  відмиранням  самого  бога,  його
великим  хитанням  між  смертю  й  буттям,  а  всяка  ідея  або
рух  між  людьми,  що  ставили  собі  як  ціль  заперечити  або
знищити  релігію,  були  водночас  посягненням  на  реальність
даного  бога,  на  його  дійсне,  практично  діюче  існування  на
землі,  взагалі  існування.
 І  коли  в  наші  дні,  дні  отця  Сойки,  піднявся  могутній  ма¬
совий  рух,  почала  своє  практичне  здійснення  ідея,  що  самою
своєю  істотою,  в  самій  механіці  свойого  руху  несла  оконеч-
ну  загибель  усяким  віруванням,  несла  смерть  богові  взага¬
лі,  чи  не  була  тисячу  разів  слушна  колишня  відповідь  отця
Сойки  блідому  целебсові  Благітці?  —  Будити  бога  в  серці
людей,—  це,  власне,  було  завдання,  що  виступало  тепер
у  всій  своїй  конкретній,  дослівній,  гарячо  кричучій  гостро¬
ті,  що  повинно  зібрати  біля  себе  цілий  глибоко  потрясений
інстинкт  самозбереження  святої  церкви,  цілу  її  майстерну,
на  тисячолітньому  досвідові  оперту  технічну  вмілість  у
справі  людських  мрій  й  людських  душ.
 Йшло  прецінь  про  те,  щоб  бог  був.  У  той  час,  як  ліс
твердих  і  впертих  рук  із  низу  підносився  на  те,  щоб  зня¬
ти  з-над  землі  мрячну  й  роздмухану  опону  бога,  коли  на
одній  шостій  земної  кулі  бог  лежав  уже  на  землі,  порожній
й  плоский,  як  велетень-пухир,  що  з  нього  випустили  дух,—
чи  не  йшло  в  ті  дні  конкретно  й  кричуче  дослівно  про  те
тільки:  щоб  він  був?  (Щоб  був  бог  і  не  було  комуни,  щоб
у  величній,  трагічно  для  Сойків  загостреній  дилемі:  бог  або
комуна  —  всі  ясні,  як  і  темні,  всі  взагалі  доступні  для  сой-
ківщини  сили  кинулися  на  здійснення  одного,  спільного
для  них  гасла:  бог!..  Бог  —  єдиний  великий  володар,  не¬
стримний  окупант,  неподільний  і  вічний  посідач,  могутній
космічний  Сойка,  дід  Петро  —  сажневі  плечі,  великий
Саваоф!..)
 Трудно  сказати,  скільки  було  в  цьому  племінного  сой-
ківського  інстинкту,  що  діяв  на  дальшу  мету,  а  скільки  зви¬
чайної  для  Сойків,  свідомої,  на  близький  інтерес  скерованої
 145

калькуляції,  коли  в  практичній  своїй  духівницькій  роботі
молодий  Сойка  постановив  зійти  в  найширші  народні  низи
й  як,  зламавши  всі  перешкоди,  по  кількох  літах  тимчасової,
сотрудницької  служби  опинився  вкінці  як  парох  (і  дідич)
у  серці  південного  Поділля,  в  сусідстві  старих  сойківських
гнізд,  на  старій  Новоклимівській  парохії,  золотій  климови-
чівській  дідиччині  (тепер  сойківській,  на  все,  навіки  сойків-
ській,  сойківській  взагалі!).
 Останню,  трохи  несподівану  перешкоду  знайшов  молодий
Сойка  вже  в  краю,  в  Святоюрівській  митрополичій  пала¬
ті,  коли  з’явився  в  ній  у  день  свойого  повороту  з  чужини.
Мав  за  собою  трудний,  далекий  шлях  через  горючу  Європу:
Італію,  Швейцарію,  цілу  Австрію,  був  ще  переповнений
чадним  клекотом  воєнного  котла,  в  якому  варилася  прий¬
дешність  світу,—  яка,  чия,  через  чию  загибель?  —  Стояв
перед  митрополитом  стрункий,  засмаглий,  сухий,  замкне¬
ний  у  собі,  як  би  стягнутий  внутрішньою  судорогою,  майже
механічно  й  дещо  сухо  відповідав  на  питання,  що  йшли  до
нього  з  гладкою,  спокійною  ласкавістю:
 —  Чи  маєте,  сину,  якісь  ближче  означені  наміри  щодо
своєї  духовної  майбутності?
 —  Так,—  відповів  коротко.
 —  Що  думаєте  про  можливість  висвячення  в  целібаті?
 Здригнувся  й  цілий  насторожився.  Але  заки  вспів  ска¬
зати,  що  думає  (й  як  сказати!),  м’який  голос  продовжував,
знизившись  і  не  чекаючи  відповіді:
 —  Хотів  би  я  вас  мати  в  свойому  ближчому  оточенні,
для  обопільного  нашого  добра,  передовсім  для  добра  на¬
шої  святої,  на  тяжкі  проби  виставленої  тепер  церкви...
 А  Сойка  вже  скупився  в  собі  (Сойка  є  Сойка!  —  нема
такої  сили  на  землі...)  й,  піднявши  повіки,  глянув  відкри¬
то  в  очі  митрополита.  Знав  уже  ті  ясні  очі,—  була  в  них
якась  особлива,  солодка  й  м’яка,  майже  змислова  прониз¬
ливість,  що  легко  підбивала  собі  серця  вірних.  Проте  чут¬
ким  своїм,  сторожко  загостреним  інстинктом  Сойків  улов¬
лював  за  тією  солодкою  пронизливістю  щось  як  тінь
глибокого,  розкладового  тління,  притаєного  органічного
тління,  що  просвічувалося  в  очах  нагрітою  мішаниною  хит¬
кості,  посміхненого  скепсису  й  спокійної,  розслабленої  зва¬
жливості  на  все.  Й,  віткнувши  в  ті  теплі  очі  свої  ціпкі,  сту¬
дені,  одностайно  сірі,  широко  розставлені  зіниці  молодого
хижака,  Сойка  проговорив  з  настирливим  спокоєм:
 —  Прошу  ласкавого  благословення  для  праці  на  селі.
 Митрополит  посміхнувся  по-батьківськи  й  запитав:
 146

—  Господь  велів  нам  уживати  наших  талантів  оправда¬
но  й  доцільно,—  чи  для  тієї  праці  на  селі  помножували  ви,
мій  сину,  свої  здібності  й  знання  у  святій  Петровій  столиці?
 Тоді  Сойка  подався  всім  сухим  тілом  уперед,  його  сірі
очі  підсмикнулися  хижацьки  в  кутках  (ще  в  ньому  гудів
пекельний  воєнний  котел,  у  якому  варилася  чиясь  загибель;
і,  як  вогняні  стріли,  що  опоясували  всю  землю,  летіли  з  го¬
рючої  півночі  червоні  бунтарські  кличі:  всім,  всім,  всім...;
а  в  самій  глибині  Сойки  з  блискавичною  швидкістю  йшла
бурхлива  й  забавна  калькуляція:  целебс?  бездітний?  —  а
всі  церкви  світу,  й  усіх  богів  на  додачу  —  за  одне  живе
сойченя,  за  живого,  в  тілі  й  крові  носителя  сойківського  за-
борчивого  сімені,  великого  майбутнього  сойківського  оку¬
панта,—  Сойку  —  посідача!..)  і,  вгризшися  в  солодку  м’я-
кіть  митрополичих  очей,  молодий  сойчук  сказав  холодно-
нахабно:
 —  Так,  екселенціє.  Йде  прецінь  такий  час,  що  князі
церкви  й  уся  мудрість  Рима  будуть  сходити  в  низи,  щоб
боротися  за  одну-єдину  людську  душу...
 Митрополит  притакнув.  І  благословив  згодом.
 І  майже,  чи  не  він  сам  це  був,  великий  феодальний  маг¬
нат  у  сутані,  що  натякнув  молодому  Сойці  на  новокли-
мівську  шамбелянівну,  шляхетне  нащаддя  старого  роду
Климовичів,  єдину,  мабуть,  наслідницю  золотого  климови-
чівського  гнізда  (тепер  сойківського,  навіки  сойківського,
сойківського  взагалі...).
 Свідомо  чи  несвідомо  йшло  йому,  очевидьки,  про  те,
щоб  практично  знайтися  там,  де  відбувається  поточний
процес  пробуджування  бога  в  серцях  людей,  де,  в  безпосе¬
редньому  зіткненні  з  масою,  всю  свою  племінну  жагучість
у  роботі  і  всю  особисту,  у  велетенському  римському  досві¬
дові  набуту  шліфованість  і  вмілість  міг  би  він  прикласти
в  великому,  єдино  для  сойківщини  спасенному  процесові:
роблення  бога.
 Ось  деякі  напрямні  професійного  майстерства  отця  Сой¬
ки  в  божих  справах:
 належить  заякорювати  бога  в  натуральних  слабостях  і
нахилах  людини.
 Наприклад:  належить  довести  до  того,  щоб  село  пиша¬
лося  своєю  церквою,  щоб  було  горде  на  свойого  священи¬
ка.  Коли  твій  парафіянин  говорить  перед  чужими:  «наша
церква»  або  «наш  отець»,  нехай  те  його  слово  буде  повне
самохвальби  й  прив’язання,  тоді  вся  жива  сила  й  уся  ре¬
альність  його  почуття  перенесеться  на  його  традиційне  при¬
в’язання  до  бога,  на  бога  самого.
 147

Як  і  всі  інші  тактичні  вимоги  в  духівницькій  роботі,  так
і  ту  стосував  отець  Сойка  найперше  до  себе  самого,  крім
того,  вважав  її  за  глибоко  доцільну  в  духівницькій  прак¬
тиці  взагалі,  й  коли  якийсь  із  парохів  не  має  сили  здійсни¬
ти  її,  бодай  у  відношенні  до  своєї  особи  («наш  отець!»),
такого  лічив  він  за  непотріб,  а  навіть  за  шкідника  на
священичому  уряді  («божий  партач!»).  Щодо  себе  отець
Сойка  не  знайшов  майже  ніяких  перешкод  у  виконанні  сво¬
його  постулату,  навпаки,  всі  об’єктивні  й  особисті  його,  внут¬
рішні  обставини  складалися  ніби  на  те,  щоб  уможливити
йому  це  й  навіть  облегчити  в  обличчі  його  стада.  Перш  за
все  був  він  духовним  (і  світським)  наступником  на  старій
климовичівській  резиденції,  тоді  як  красива,  велична  церква
лежала  в  непорушній  традиції  аристократично-попівського
роду  отців  і  дідичів  Климовичів.  З  примерхлої  глибини  ві¬
сімнадцятого  століття,  обіч  інших  культурних  уподобань,
винесли  Климовичі  также  свій  власний,  ніби  фамільний
стиль,  а  саме  шляхетно  пристосоване,  витончене  українське
барокко  (отець  Сойка:  «моє  барокко!»),  яке  зі  спокійною,
трохи  засклепленою  дбайливістю  передавали  між  собою  з
покоління  на  покоління,  плекаючи  його  в  загальній  домаш¬
ній  обстанові,  як  і  в  формах  товариського  поведения  («кли-
мовичівська  круглість!»),  і  особливо  в  усіх  церковних
побудовах,  що  становили  родову  й  професійну  гордість  Кли¬
мовичів,  попів  і  коляторів  у  одній  особі.  Давнішній  і  шля¬
хетніший  зразок  цього  стилю  являє  собою  первісна  матір-
кя  церква  в  Старій  Климівці,  теперішньому  осідкові  отця
Євстахія,  декана  й  шамбеляна,  останнього  в  довгому  роді
климовичівського  духівництва.  Щодо  церкви  в  Новій  Кли¬
мівці  (колишньої  дочерньої,  тепер  самостійної,  в  майбутньо¬
му  матірної  в  відношенні  до  староклимівської,—  такий  є  ра¬
хунок  отця  Сойки),—  була  вона  майже  досконалим  зразком
органічного  об’єднання  бароккової  пишності  з  прозорою
легкістю  староукраїнського  церковного  стилю,  була,  ма¬
буть,  найкращим  прикладом  перетоплення  важкої  буйності
пізнішого  барокко  в  стрункому  піднесенні  стін,  у  гнучкій
лінії  гранкуватих,  тужливо  витягнутих  бань,  що  своїми
шпилями  ніби  вціловувались  в  небо.  Сойка  з  першого  по¬
гляду  зумів  оцінити  шляхетну  красу  свойого  майбутнього
храму  й  у  своїх  тактичних  калькуляціях  призначив  йому
одну  з  перших  безпечних  щодо  свойого  висліду  прибутко¬
вих  позицій.  Коли  він  у  1923  році  опинився,  нарешті,  на
новоклимівській  плебанії,  як  парох  і  пан,  подвійний
і  подвійно  у  своїй  роботі  запалений  господар-окупант,  на
стінах  столітньої  новоклимівської  церкви  лежав  одностай¬
 не

ною  копіттю  пухкий  порох  минувшини,  що,  як  і  м’яка  пос¬
мішка  отця  Євстахія,  говорив  про  невідхильний  упадок
роду  попів  Климовичів,  про  їх  лагідний  відхід  у  тінь  і  не¬
буття.  Але  приходив  і  не  думав  (не  думав!)  відходити  Сой¬
ка.  Й  цей  його  прихід,  сойківський  прихід,  повинні  були
відчути  як  різкий,  пронизливий  продув:  і  земля,  що  розлі-
нивилась  під  м’якою  рукою  панів  Климовичів,  і  парафіяни,
що,  очевидьки,  ослабли  в  своїй  вірі,  й  передовсім,  забута
церква,  що  носила  на  собі  потрійні  сліди:  й  лінивства  зем¬
лі,  й  ослаблення  в  вірі,  й  нестримного  руху  часу,  що  злягав
м’якою  копіттю  на  її  стінах  і  прикрасах.  І  така,  власне,
була  найперша  постанова  отця  Сойки  на  його  новій  духівни-
цькій  господарці:  відновити  новоклимівську  церкву  від  ос¬
нови  до  хрестів,  видобути  її  коштовну  красу  з-під  пороху
минувшини  й  збудити  знову  локальну  гордість  климівчан,
що  колись  пишалися,  й  слушно,  своїм  храмом.
 Коли  Сойка  заговорив  про  це  зі  старим  шамбеляном,
більше  для  форми,  як  для  дійсної  поради,  отець  Євстахій
спинив  його  лагідним  рухом  руки  й  спитав  ніби  жартом:
 —  Пахнуть  тобі  довги  на  початок?
 На  це  Сойка  відповів  майже  байдуже:
 —  Бог  заплатить  мені  десятерицею.
 В  живих  рухливих  очках  старого  шамбеляна  з’явилося
найперше  легке,  трохи  докірливе  здивування;  потім  вони
понялися  хмаркою  летючого,  недовірчивого,  также  трохи
докірливого  підозріння;  вкінці,  наче  б  це  вперше  станула
перед  ним  суха,  костиста,  а  проте  витончена  в  свойому  про¬
філі  постать  молодого  Сойки,  з  їх  карої  глибини  виринула
наверх  і  спинилася  м’яка,  допитлива,  по-дитячому  свіжа  й
весела  цікавість.  Якесь  забавне  питання  хиталося  на  тон¬
ких  губах  шамбеляна  й,  несказане,  осідало  м’якою  посміш¬
кою  в  їх  кутках.
 А  між  тим  у  відповіді  отця  Сойки,  як  і  в  цілій  його
поведінці,  не  було  ні  підступу,  ні  жарту,—  була  в  них,
навпаки,  глибока  натуральність  і  твереза,  майже  суха,
купецька  діловитість.  Бо  так,  власне,  думав  тут  отець
Сойка:  коли  говорив  «бог»  і  говорив  «заплатить»,  мав  на
думці  дослівно  чесну  купецьку  заплату  («Ваагез  Сеісі!»,
пане  боже!)  і  мав  при  тому  живе,  конкретне  почуття  дзвін¬
кого  струмка  монети,  що,  перепливаючи  його  долонями,  на¬
буває,  зростає,  десятериться  добре  заслуженими  відсотка¬
ми.  Й  ніхто,  як  Сойка,  не  знав,  що  те  почуття  було  кальку¬
ляційно  слушне  й  оправдане.
 Незалежні  від  отця  Сойки  випадки  приспішили  неспо¬
дівано  саме  здійснення  його  постанов,  вияснюючи  питання
 149

про  фонд  на  відновлення  церкви.  В  той  час,  як  отець  Сой*
ка  був  занятий  розглядом  приблизних  планів  і  коштів  ре
ставрації,  наспіли  до  нього  перші  вістки  про  недалекий
конкордат  між  Римом  і  польським  урядом,  про  ту  умову
конкордату,  що  для  «покращення  господарського  й  суспіль¬
ного  положення  рільничого  населення  й  для  тим  більшого
скріплення  християнського  миру  в  краю»  постановляла
примусовий  викуп  державою  частини  церковних  земель
задля  їх  парцеляції  між  довколишнім  селянством.  Сойка,
як  ніхто  інший,  розумів  потребу  християнського  миру  для
успішного  процвітання  всіх  божих  (як  і  сойківських,  оче¬
видно)  справ  на  землі.  Але  він  чхав  сердечно  на  всякий
мир,  теж  християнський,  коли  той  мав  здійснюватися  на
кошт  хоч  би  одного  клаптика  сойківської  або  сойками
успадкованої  землі.  Не  закон  це  був,  коли  порушував  свя¬
тість  сойківського  посідання,  тільки  насилля,  не  мир,  а  вій¬
на.  І,  не  чекаючи,  поки  наспіє  противник,  щоб  сягнути  по
землю,  сам  чуйний,  як  хижак,  і  хитрий,  як  змія,  вибрався
отець  Сойка  на  воєнні  звідини,  що  мали  принести  йому  по-
біду,  заки  прийде  поразка,  й  дати  безпечний  прибуток  на
місце  наготовленої  страти.  І  заки  з’явився  загрозливий
конкордат,  своїми  зв’язками  й  підходами  в  консисторії  й  у
земельному  уряді  («отець  дідич?  прошу,  щось  видумаєм!»)
осягнув  отець  Сойка  дозвіл  на  продаж  частини  ерекціо-
нальної  землі  (п’ятнадцять  з  лишнім  моргів)  «на  відбудо¬
ву  новоклимівського  храму,  який,  як  цінна  пам’ятка  цер¬
ковного  будівництва,  заслуговує  без  сумніву  на  реставра¬
цію  й  належну  опіку».  Була  це  одна  з  правдиво  мистецьких
сойківських  трансакцій,  по-сойківськи  скалькульована,  в
якій  одним  дотепним  потягненням  отець  Михайло  посів
три  різні  здобичі:  по-перше  —  роздобув  фонди  на  віднов¬
лення  церкви;  по-друге,  зберіг  частину  грошей  за  лишки
церковної  землі  перед  відпливом  до  єпархіальної  каси,  по-
третє,—  отож-то  по-третє...  В  писаному  дозволі  на  продажу
тієї  землі  знаходило  одне,  лагідне  обмеження:  «бажано  є,
щоби  призначена  на  продажу  земля  перейшла  до  рук  одно¬
го  (чи  кількох)  із  довколишніх  рільників,  можливо  малозе¬
мельного,  того,  очевидьки,  хто  дасть  більше».  Тим,  хто  дав
більше,  виявилася  під  час  купна  не  хто  як  стара  Сойчиха,
що  належала  —  за  вимогою  —  до  околишніх  рільників,  пра¬
цюючи  на  грунті  Михайла,  й  була  теж,  очевидьки,  малозе¬
мельна,  оскільки  в  своїх  мандрівках  переходила,  не  заси¬
джуючись,  від  сина  до  сина.  І  так  земля,  що  мала  відійти,
вернулася  до  Сойків.  І  чи  тільки  земля?
 150

Надвечір,  після  завершення  акту  купна  (святого  для
Сойки  акту  присвоєння!),  сидячи  з  матір’ю  одинцем  у  сво¬
йому  кабінеті,  отець  Михайло  Сойка  мав  з  нею  таку  роз¬
мову:
 —  Правду  кажучи,  мамо,  ці  морги  дісталися  нам  так,
як  задурно.
 —  Три  тисячі  доларів,  сину,  яке  дурно?  Так  платиться
в  тих  околицях,  небагато  більше.
 —  Не  те,  мамо,  мав  я  на  думці,  а  те,  що  ті  гроші  не  від¬
ходять  від  нас,  тільки  остаються  дальше  в  господарці.
 Сойчиха  передихнула  й  торкнулася  сина  кутками  очей:
 —  Чи  не  йдуть  на  церкву?
 —  Власне,  йдуть  на  церкву,  але  то  все  одно,  церква  є
наша...
 Сойка  відкинув  голову  й  глянув  на  матір  просвітленими
очима.  Був  повний  зворушення,  майже  хвилювався  й  трем¬
тів  внутрі:  це  вперше  підводив  свою  матір  до  тайни  свойо¬
го  ремесла,  підходив  до  нього  здалека,  тільки  натяками,
тільки  торкаючи  злегка  заслону.  Йшло  йому  так  жагуче
про  те,  щоб  осягнути  від  матері  притакнення,  загальне  при-
такнення  для  свойого  шляху,  для  своєї  духівницької  кар’є¬
ри.  Говорив  м’яко:
 —  То  є  все  одно,  мамо,  то  як  якби  ми  вклали  ті  гроші
в  землю,  або  в  обору,  або  віддали  на  проценти.  І  то  на  доб¬
рі  проценти,  мамо,  будьте  спокійні.
 Хвилину  помовчав,  потім  сказав  тихіше,  з  посміхом,  ні¬
би  сам  до  себе:
 —  Бог  є  добра  локата  грошей,  то  я  можу  сказати.
 Тут  Сойчиха  глипнула  на  нього  коротким  грібким  по¬
глядом  (перехопив  це  й  спалахнув  легко)  й,  відвівши  очі
на  бік,  заговорила  бистро:
 —  На  завтра  бракує  четверо  до  молотилок,  а  Цвеня  не
чути.
 Отець  Сойка  вирівнявся,  встаючи,  й  проказав  так  само
бистро  й  весело  (така  мати,  тисячу  разів  кохана  мати!):
 —  Цвень  не  повернеться  перед  ніччю.  До  молотилки  ста¬
не  Гнатко  й  Сагайдаків  трьох  —  вернуться  тоді  від  весілля,
Гнатко  покличе...  Підуть  молотилки  зранку,  підуть,  мамо...
 Весною  1925  року  знайшлися  біля  новоклимівської
церкви  перші  робітники  й  майстри  з  малярами,  а  на  спаса
прийдешнього  року,  в  храмовий  празник  новоклимівської
парафії,  очам  вірних  своїх  і  приїзних  (тьма-тьменна  при-
їзних)  уперше  відкрилося  величне  нутро  оновленої  церкви,
сонячно  ясне  і  блискучо  золоте,  осліплююче  своєю  велич¬
 151

ністю  і  водночас  пройняте  чимсь  близьким,  своїм,  майже
домашнім,  що  тягнулося  до  обличчя  з  усіх  розбілених  стін,
з  нових  обрамлень  святих  в  іконостасі,  з  високих  під  небо
склепінь,  наповнених  м’якими  кольорами.  Коли  в  протязі
літургії  піднявся  отець  Сойка  на  амвон,  щоби  проповіду¬
вати,  тисяча-друга  облич  звелося  з  ним  угору,  одностайних
у  виразі,  оп’янілих  і  простих,  а  в  стаях  закруглених  очей
тремтіли  правдиві  сльози,  просяяні  й  відкриті,  що  скупчува¬
лися  між  червоними  повіками,  зривалися  з  вій,  збігали  по
лиці  блискучими  доріжками...  И  тут  був  тріумф  отця  Сойки.
 В  тих  сльозах  тремтів  йому  назустріч  живий  гарячий
бог,  живою  кров’ю  тих  сердець  насичений  і  нагрітий,  про¬
буджений  ним  із  тяжкої  охлялості  й  освіжений,  ним  майже
створений,  ним  покликаний  до  життя...  Це  був  перший  вели¬
кий  тріумф  отця  Сойки  в  обличчі  своїх  вірних.  Але  й  дру¬
гий.  І  третій.
 Коли  в  цей  пам’ятний  день  отець  Сойка  вийшов  по
службі  з  захристії  і  пробирався  крізь  святочну  товпу,  що
переливалася  по  сонячному  цвинтарі,  якась  сторонська  ба¬
буня  заступила  йому  дорогу  й  сказала,  складаючи,  як  до
молитви,  долоні:
 —  Отож-то  красно,  татунцю,  у  вашій  церкві,  як  у  тім
небі!
 Отож  отець  Сойка  знав,  що  не  саму  тільки  церкву  мала
на  гадці  сторонська  бабуня,  коли  заходила  йому  дорогу,
що  не  від  самої  краси  й  величі  храму  взялося  її  здитиніле,
нестримне  захоплення.  Знав  з  власного  досвіду,  що  значна
частина  тієї  зачарованості  й  оп’янілості,  яку  бачив  у  під¬
несених  до  себе  очах  вірних  під  час  богослужения,  походи¬
ла  від  його  богослужебної  тактики,  від  його  майстерства  в
церковних  видовищах,  у  якому  він,  досконалий  актор  і
режисер  в  одній  особі,  пануючи  обраховано  над  кожним
своїм  рухом  і  словом,  володів  через  них  настроями  й  почу¬
ваннями  свойого  стада,  запалював  його  й  остуджував,  коли
треба,  тривожив  і  заспокоював,  поки  зачарованого  й  по¬
слушного  не  доводив  своєї  мети  —  до  міцно  бажаного  бо¬
га.  Отець  Сойка  був  того  свідомий,  яка  велика  магічна  си¬
ла  скривається  в  самому  богослужебному  церемоніалі,  у
цілому  тому  блискові  престолу  й  його  оточення,  в  золото¬
му  сяйві  риз  і  літургійного  приладдя,  в  усій  тій  мистецьки
продуманій  системі  рухів  і  слів,  що  окутували  вірного,  при¬
сипляли  його  розум  і  волю,  й  навпаки,—  доцільно  розгой¬
дували  почуття,  в  яких  теплилася  людська  істота.  Знав,  яку
силу  впливу  можна  було  здобути  серед  глядачів  і  учас¬
ників  усіма  тими  блискучими  видовищами  й  як  дбайливо,
 152

до  болю  пекуче  належало  здобувати  той  вплив  у  наші  дні.
Тоді  як  належало  пояснити  той  глибокий  брак  зрозуміння,
ту  байдужість,  що  їх  виявляло  в  відношенні  до  церковного
церемоніалу  майже  все  низове  духівництво?  Була  це  пси¬
хічна  тупість  чи  лінь,  чи  звичайна  охлялість  у  виконанні
актів  віри,  для  яких  ані  серце  не  знаходило  в  собі  належ¬
ного  тепла,  ані  тіло  —  акторської  зручності?  Отець  Сойка
казився  на  цей  вид  («кого  закопують?  Себе  закопують!»),
а  його  язик  наповнювався  їддю,  яка  з’являлася  в  ньому  в
обличчі  всякої  нездарності  й  партацтва  в  роботі.  Було  так,
що  поза  кількома  ясними  виїмками,  яких  нараховував  отець
Сойка  в  Кальнянському  повіті,  все  довколишнє  духівництво
(й  чи  тільки  довколишнє?)  відносилось  до  своїх  богослу¬
жебних  діянь  як  до  звичайних,  ремісницьких  занять,  зме-
ханізованих  і,  очевидьки,  нудних  у  виконанні,  що  задля
частого  повторювання  вистигли  з  усякого  почуття  й  свідо¬
мого  логічного  змісту,  що  від  віків  нанизані  на  одні  й  ті
самі  формули  доконувалися  поточно  на  тлі  властивих,  кон¬
кретних  думок  («вдасться  захопити  сіно  перед  дощем  чи
не  вдасться?»  —  «а  їмость  переплатила  за  шкіри,  то  факт»),
або  перебігали  в  повній  психічній  порожнечі,  як-от  швець,
уганяючи  кілки  в  підошву,  лає  сердечно  жінку  або  теж
виводить  тягучу  мелодію,  що  висотує  всі  думки  з  голови.
(Так  і  називав  їх  отець  Сойка  в  своїй  інтимній  мові:  «бо¬
жі  шевці»,  а  найгірших  з-поміж  них  «божими  зерами»,—
було  їх  —  на  жаль  —  немало.)  А  прецінь  не  про  кілки  тут
йшло,  тільки  про  бога.  Коли  священик  стояв  у  ризах  перед
престолом,  проти  нього  підносився  кивот  у  вінку  зі  свічок,
а  в  кивоті,  на  золотому  дискосі  знаходився  святий  агнець
божий,  власне  —  сам  бог  у  формі  хліба,  найбільша  свя¬
тість  християнства  і  тайна  тайн  цього  світу.  И  коли  духів¬
ник  куняв  біля  престолу,  а  від  кивота  розходилася  по  цер¬
кві  сердечна  нудьга,  від  якої  хилялися  голови  вірних,  як
прив’ялі  колоски,  що  мали  думати  вірні  про  бога  в  кивоті,
про  святість  святостей  і  тайну  тайн  цього  світу?
 Це  з  погляду  на  таких  духівників  («божих  шевців»)  у
отця  Сойки  з’явилася  друга  тактична  вимога  його  власної,
як  і  всякої  іншої  духівницької  роботи:
 не  виставляйте  бога  на  пробу  нудьги,  бо  не  витримає.
Не  витримували  ж  живі,  конкретні  творіння  (не  фікції)?
Зразком  такого  духівника  в  околиці  Кального  був  отець
Флінт  із  Долини  (отець  Фліт  —  у  термінології  Сойки),  про
якого  ходив  анекдот  (коли  б  тільки  анекдот),  що  під  час
його  проповідей  у  цілій  околиці  здихали  мухи,  як  від  мо¬
ру.  й  позитивно:  належить  рахуватися  з  психологічними
 153

законами  поставання  й  притуплювання  людських  почувань,
зосібна  з  законом  психічної  втоми.  Кожна  церковна  відпра¬
ва  повинна  бути  живою,  захватною  цілістю,  що  розгорта¬
лась  би  своїм  власним  унутрішнім  вогнем,  що  давала  би
учасникам  можливо  найбільше  релігійне  піднесення  й  на¬
повняла  би  їх  почуттям  живого  бога  аж  до  найближчого
з  черги  богослужения.
 Так,  власне,  дивився  отець  Сойка  на  свої  богослужебні
діяння:  як  на  професійні  нагоди  —  наладувати  своїх  пара¬
фіян  живим  богом,  наситити  їх  реальним  страхом  божим,
що  діяв  би  в  них  бодай  до  найближчої  святочної  відправи.
І  на  це  саме  скеровував  отець  Сойка  свою  майстерну
вмілість  у  божих  справах:  щоб  той  божий  ладунок  був
«можливо,  якнайміцніший,  щоб  діяв  на  найпевнішу  мету,
щоб  у  кожній  потребі  протягом  буднів  можна  було  його  пе¬
ремінити:  на  протикомуністичний  виступ,  коли  такий  приго¬
диться,  на  дармову  робітню  повинність  на  церковній  землі
(«послухаєм  татунця!»)  або  просто  на  дзвінку  монету,  що
припливала  в  кишені,  як  парафіяльне  приношення  за  треби.
 Не  приходила  отцю  Сойці  ця  його  майстерність  з  майже
ніякою  трудністю:  з  одного  боку,  він  був  свідомим  жрецем-
облудником,  для  якого  в  усіх  тих  церковних  відправах  не
було  нічого  непорушного  й  святого,  який  чувся  в  них  як
зовсім  вільний  експериментатор  і  митець,  майже  творець,
що  доконував  у  них  різних  режисерських  спроб  і  пересу¬
нень,  різних  насвітлень  і  тінювань,  обрахованих  холодно
на  те,  щоб  найпевніше  осягнути  свою  мету:  збудити  бога  в
серцях  людей;  з  другого  боку  —  навпаки  —  був  загорілим
фанатиком  у  божих  справах  («щоб  був  бог!»,  «щоб  не  було
комуни!!»),  свідомим  того,  що  йде  про  смерть  або  життя
всієї  сойківщини,  про  її  бути  або  не  бути  (а  Сойка  є  Сойка:
Сойка  хотів  бути,  він  мусив  бути,  силами  всіх  богів  цього
світу  мусив  бути!),  й  ця  його  свідомість  була  тим,  що  роз¬
палювало  його  почуття  під  час  відправ  до  білого,  що  прой¬
мало  його  признаками  глибокої  щирості  й  надавало  його
церковним  виступам  непереможної  суггестивної  сили.  Як
вогняна  течія,  плив  той  релігійний  фанатизм  отця  Сойки  в
його  церковних  діяннях,  і  під  його  палючим  дотиком  сухі,
змертвілі  формули  щонедільної  літургії  перемінялися  в
пливке,  гаряче  живло,  оживали  й  наповнювалися  б’ючкою
кров’ю,  й  кожного  свята  й  неділі  перед  очима  вірних  роз¬
вивалася  свята  літургія  як  нова,  вогняна  містерія,  що  не
передакнювалась  і  не  вгасала,  що  все  горіла  перед  престо¬
лом,  однаково  жива  й  просяяна,  однаково  захоплююча  й
переможна.  («Сойка  править,  як  вогнем  пече»).
 154

Отець  Сойка  знав,  як  мало  зрозуміла  для  вірних  в  та
вся  складна  символіка  богослужебних  відправ,  увесь  їх
зміст,  закутаний  у  млу  старої  церковнослов’янщини  (кпив
собі  врешті  сердечно  з  усіх  наївних  спроб  зблизити  народ
до  того  зрозуміння,  через  народну  мову,  через  пояснення;
зрозуміти  бога,  чи  не  значило  це  заперечити  його  всією
істотою?  Знав  це  по  собі!),  й  через  те  всю  силу  свойого
фанатичного  почуття  й  усю  свою  акторську  вмілість  укла¬
дав  у  зовнішню  сторону  відправи,  в  те,  що  було  безпосе¬
редньо  доступне  для  змислів  вірних,—  для  ока,  для  вуха,
для  віддиху.
 Чи  не  була  це  найпростіша  дорога  до  наївних  сердець
вірних,  найпевніший  спосіб  збудити  бога  в  тих  серцях?
 Належало  тільки  осліпити  очі  учасників  золотим  блис¬
ком  барв,  заколисати  їх  слух  одностайним  хитанням  мело¬
дій,  напоїти  їх  віддих  млісними  запахами  кадил,  а  їх  до-
вірчиве  нутро  відчиниться  на  прийняття  бога,  як  би  він
був  дійсною  матеріальною  поживою,  приємно  пожаданою
й  смертельно  потрібною  для  життя.  В  тому,  власне,  була
одна  з  тайн  богослужебного  успіху  отця  Сойки:  яким  спо¬
собом  сухі,  застиглі  формули  церковних  відправ,  задубілі
від  старості  й  постійного  вжитку,  перетопити  в  очах  пара¬
фіян  на  акти  гарячої  віри,  акти  приявності  живого  бога,
що  об’являвся  в  них  вірним,  викликаний  з  нічого  магічною
силою  жерцівського  чарування.  Кожна  велика  літургія
становила  в  руках  отця  Сойки  такий  акт  приявності  живо¬
го  бога,  основний  акт  його  духівницької  влади  над  вірни¬
ми,  що  від  нього,  як  від  первісного  джерела  його  впливу,
брали  свій  початок  майже  всі  буденні  задуми  отця  Сойки,
громадські  й  приватні  його  поступки,  всі  його  духові  й
матеріальні  планування.  Сама  літургія  творила  в  свідомій
режисерії  отця  Сойки  (опертій  —  зрештою  —  на  офіційному
розумінні  цього  чину)  органічну  єдність  із  двох  дій,—  що  з
них  одна,  початкова,  спішила  до  об’явлення  живого  бога
в  словах  святого  євангелія,  тоді  як  друга,  головна,  була
чудовим  актом  святої  євхаристії,  найвищим  недоступним
для  людського  розуму  актом  тілесної  присутності  бога,  що,
опустившись  на  землю,  з’являв  своїм  вірним  під  матері¬
альними  видами  хліба  й  вина.  Була  це  дія,  в  якій  актор¬
ська  штука  отця  Сойки,  перепалена  фанатичним  почуттям,
досягала  верхів  свойого  майстерства,  взагалі,  мабуть,  була
верхом  усього,  що  в  цьому  відношенні  створила  жерцівська
вмілість  католицьких  майстрів  церемонії.  Духівник  і  хор,
і  настрій  вірних  (не  всіх,  очевидно)  становили  тут  живу,
 155

нерозлучну  цілість,  що  потрясена  до  глибини,  з  ваганням
і  страхом,  з  покорою  й  захопленням  приближалася  до  най¬
більшої  тайни  світу,  до  акту  святої  переміни.
 Щодо  хору:  з  цілої  дієцезії  отець  Сойка  одинокий  усві¬
домив  собі,  що  хор  не  є  для  концертування  під  час  відпра¬
ви  в  церкві,  що  богослужебний  спів,  хоч  би  й  найкращий,
повинен  бути  тільки  субтельним  учасником  того,  що  діється
біля  престолу,  ненастирливим  і  скромним  насвітленням  по¬
одиноких  актів  літургії,  повинен  будити  бога,  а  не  змисло-
ве,  мистецьке  вдоволення  в  серцях  людей.  І  Цвень  це  зро¬
зумів,  Цвень  —  вишкрабок  святоюрський,  Цвень  —  тремтю¬
ча  мишка,  що  досконало,  як  усе,  війшов  у  наміри  отця
Сойки  і  виконував  їх,  як  митець,  своїми  залізними  лапками.
Той  день,  коли  вперше  заступив  у  новоклимівській  церкві
місцевий  хор  Цвеня,  невеличкий,  із  вісьмох  співаків  (між
ними  Гнатко,  золотий  тенор,  теж  золоті  руки,  як  довбеньки,
це  знає  отець  Сойка),  послушний  і  м’який,  як  зелена  лоза,
оплетений  довкола  гнучкого  пня  літургії,  той  день  був  днем
потрійного  тріумфу  отця  Сойки,  потрійно  відкритого  дже¬
рела  його  духівницької  влади  над  вірними,  яку  він  зберігав
потім  неприступно  й  суворо.
 Після  літургії  оглашенних,  що  ясною,  по-земськи  радіс¬
ною  й  розспіваною  течією  молитов  підносилася  до  слів  свя¬
того  євангелія,  після  великого  входу  з  дарами  й  особливо
від  хвилі,  коли,  піднявши  руки,  отець  Сойка  проспівував
натхненне:  —  Горі  імієм  сердця!  —  в  поведінці  отця  Сойки
з’являлося  щось  позаособове,  нетутешнє,  неземне,  всі  його
рухи  й  слова  проймалися  якоюсь  нематеріальністю,  про¬
світлювались  наскрізь,  ставали  полум’яними  символами,
що,  як  рухомі  знаки,  впікали  у  відкриті  серця  парафіян.  Ці¬
лий  храм  зближався  до  чуда.  Коли  скупчений  у  собі  аж  до
болю,  ніби  зібраний  у  одну  вогняну  точку,  отець  Сойка  про¬
голошував  сакраментальні  слова  переміни:
 —  Прийміте,  ядіте,  сіє  єсть  тіло  моє,  єже  за  ви  ломимое
во  оставленіє  гріхов...
 І  згодом:
 —  Пійте  от  нея  всі,  сіє  єсть  кров  моя  нового  завіта,  єже
за  ви  і  за  многи  ізливаємая  во  оставленіє  гріхов...
 Голос  його,  безмежно  віддалений  і  кровно  близький,
грізний  і  солодко  пожаданий,  приходив  з  самої  небесної
копули,  це  був  голос  самого  бога,  що  з  недоглядної  дали¬
ни,  таємний  і  грізний  і  разом  з  тим  повний  чудної  добро¬
ти,  жертвував  своє  тіло  вірним,  щоб  їли,  й  свою  кров,  щоб
пили,  на  очищення  від  гріхів.  (І  їли  незадовго  й  пили.  Як
говорив  про  це  старий  насмішник  Вольтер:  —  Був  це  культ,
 !56

у  якому  найважливіший  релігійний  акт  полягав  на  тому,
щоби  з’їдати  власного  бога.)
 Був  це  майже  жостокий  успіх  отця  Сойки,  він  був  цього
свідомий.  Коли  згодом,  повернутий  лицем  до  своїх  вірних,
піднявши  чашу  понад  голови,  бачив  їх  там  унизу:  дядьків,
що  простягали  покуцьорблені  руки,  жінок,  що  гляділи  очи¬
ма,  горючими  від  сліз,  дітей,  що  згорталися  головками,  як
ягнята,  повні  страху  й  цікавості,  тоді  здавалося  йому  іноді,
як  би  він  стояв  на  краю  пропасті,  що  від  неї  кружляє  го¬
лова,  бо  ж  ті  гудзуваті  руки  простягалися  в  порожню,  і  сліз
тих  гарячих  ніхто  не  вислухував,  а  той  діточий  страх  був
найбіднішим  страхом  на  землі,  страхом  без  предмета,  пе¬
ред  уявленням,  перед  нічим...
 І,  стоячи  так  на  ступнях  престолу  й  благословляючи
чашею  («Твоя,  от  твоїх,  тобі  приносим  о  всіх  і  за  вся»),
отець  Сойка  мав  іноді  те  рідке,  але  міцне  пережиття,  наче
знаходиться  він  водночас  у  безконечній  перспективі,  роз¬
двоєний:  Сойка  й  не  Сойка,  й,  дивлячись  понад  голови  лю¬
дей,  посміхається  мовчки  й  забавно...  («А  якби  побачили
порожню!»)
 На  загал,  у  поточному  житті,  отець  Сойка  не  був  над¬
звичайно  вимогливим  супроти  своїх  вірних  у  справах  релі¬
гії.  Це  він  висловлював  в  той  спосіб:  не  може  бути  людина
сім  раз  на  тиждень  свята.  Ані  также  одного  разу  ні.  Свя¬
тість  —  це  є  особливе  нещоденне  уздібнення  людської  ду¬
ші,  особливе  (ненормальне,  як  думав  приватно  отець  Сой¬
ка,  варіяткувате)  настановлення  уяви  й  волі,  яка  знахо¬
дить  у  собі  силу  спалитися  на  божому  престолі;  але  з
поточним,  нормальним  станом  релігійності  вона  не  має  ні¬
чого  спільного.  Зосібна  в  житті  селянина  релігія  має  ста¬
новити  натуральний  складник  його  буденного  побуту,  по¬
винна  входити  в  його  життя,  як  входить  у  нього  законне
чергування  сонячних  змін  у  природі,  повинна  текти  в  ньому
гладкою,  натуральною  рікою:  від  свята  до  свята,  від
колядів,  через  гагілки,  до  Купала,  від  хрестин  до  хрестин,
до  вінчання,  до  похоронів.  Чи  не  бачимо,  як  просто  й  упер¬
то  сидить  у  житті  селянина  забобон,  від  віків  поборюваний
і  не  переможений,  спокійний  і  мовчки  діючий?  Отож  релі¬
гія  повинна  плисти  з  забобоном  однією  течією,  він  стано¬
вить  натуральну  підставу  її  буття,  з  нього  підносяться  до
релігії  живі  соки  потойбічних  уявлень,  що  кружляють,  як
кров  у  її  нутрі.  Для  себе  формулював  це  отець  Сойка  в
той  спосіб:  хвіст  відьми  є  кращим  аргументом  на  існування
бога,  як  усі  докази  теологів,  а  місток,  під  яким  страшить,
є  певнішим  розсадником  віри,  як  не  одна  церковна  казаль-
 157

ниця.  Не  була  це  гра  слів  з  боку  отця  Сойки,  ані  саме  тіль¬
ки  теоретичне  припущення.  В  присілку  до  Нової  Климівки,
в  темному  зарослому  ярку  над  рікою  сиділа  споконвіку  на¬
лежна  до  парафії  родина  Хортаків,  дідичних  епілептиків,
що  в  кожному  свойому  поколінні  видавали  німцуків,  па-
дальників  або  просто  тихих,  блідих  молільників,  блажен¬
них  во  Христі.  Хортаки  жили  майже  в  повному  фізичному
й  духовному  відосібленні,  в  їх  садибі  щось  вічно  товклося
й  лякало,  самі  вони  дивилися  на  себе,  як  на  навіщених  та¬
ємними  силами,  що  боролися  в  них  за  їх  душі.  Отець  Сойка
не  думав  розвівати  тої  легенди,  що  творилася  довкола  Хор¬
таків,  навпаки,—  підтримував  її  різними  способами.  Двічі-
тричі  на  рік  освячував  їх  садибу  проти  злих  сил,  над  одним
з  молодих  Хортаків,  що  терпів  від  особливої  падучки,  від¬
правив  у  церкві  чин  прогнання  злого  духа,  після  чого  від
хворого  наче  справді  відступило.  І  з  мовчазним  задово¬
ленням,  з  мало  не  матеріальною  докладністю  спостерігав
отець  Сойка,  як  з  темного  яру  від  Хортаків  підносилася
густа  мла  забобону,  як  розповзалася  по  околиці  й  осідала
в  серцях  парафіян...  І  водночас,  по  всій  майже  околиці
зростала  маса  сповідальників  у  церквах,  побільшувалася
кількість  свічок,  спалених  перед  образами,  помножувалася
частість  і  обильність  парастасів.  Чи  не  виходило  це  все  на
славу  бога  на  землі?  І  Сойків  теж,  очевидно...
 Коли  отцю  Сойці  звертали  увагу  на  потребу  постійного
підношування  релігійних  настроїв  у  масах,  згідно  з  вимо¬
гами  апостольської  столиці,  постійного  їх  напружування  й
нагрівання,  Сойка  посміхався  згірдливо  і  пригадував  дво¬
ма  словами  відому  в  околиці  історію  отця  Благітки.
 Яка  саме  історія  пригодилась  отцю  Благітці?
 Хирлявий  целебс  з-під  руки  єпископа  Хомишина,  здо¬
бувши  настоятельство  в  глухому  сільці  в  кінці  повіту,  отець
Благітка  віддався  з  гарячою  ревністю  новика  поширенню
Католицької  акції  на  селі,  установленню  великого  чину
світського  апостольства  між  своїми  парафіянами.  І,  йдучи
за  розумною  традицією  католицької  церкви  (а  може,  теж
за  деякими  потребами  фізіологічної  натури),  отець  Благіт¬
ка  розпочав  свою  набожну  діяльність  від  місцевих  жінок  і
дітей,  що  їх  найперше  надіявся  пройняти  духом  піднятої
релігійності,  й  що  від  них  ідея  світського  апостольства
мала  розширитися  на  батьків,  на  братів,  на  синів,  на  ближ¬
чі  й  дальші  сусідські  парафії.  Отже,  протягом  року  поста¬
ли  в  селі:  Марійські  дружини  жінок  і  дітей,  Товариства
апостольської  молитви.  Товариства  поклонниць  найсвяті-
шого  серця  Ісусового,  і  в  усіх  них  закипіла  нескладна,  але
 158

жива  й  гаряча  робота,  що  віддзеркалювала  в  собі  ціле  внут¬
рішнє  горіння  молодого  целебса.  Щонеділі  й  щосвята  хо¬
дили  малі  діти,  одягнені  під  янголів,  у  біле,  зі  свічками  в
руках,  по  селу  й  по  полях,  від  хреста  до  хреста,  від  каплиці
до  каплиці  й,  клячучи  перед  ними  годинами,  співали  ма¬
рійські  пісні  й  молилися  вголос.
 Для  дорослих  дружинниць  уладжував  отець  Благітка
на  буднях  осібні  відправи,  зі  сповіддю  й  причастям  що¬
тижня,  з  безконечними  співами  й  молитвами,  з  благосло¬
венням  найсвятішими  дарами.  Пускався  з  ними  в  далекі
прощі  до  відпустових  місць,  де  в  голоді  і  спразі,  для  особ¬
ливих  інтенцій,  на  колінах  вислухували  довгих  відправ,
омлівали,  лежали  хрестом  на  холодних  каміннях,  освячу¬
вались...
 У  кінці  другого  року  в  селі  збожеволіла  дитина  на  ре¬
лігійному  тлі,  а  згодом  пішла  серед  жінок  хвиля  масової
істерії  з  привидами  й  сороміцькими  екстазами,  які  напов¬
нювали  тривогою  все  село  й  понеслися  по  всій  околиці  ли¬
хою  славою  про  антонівських  бабів.
 Одного  осіннього  ранку  з’явилася  на  плебанії  товпа  не¬
балакучих  дядьків  і,  вимівши  блідого  целебса  з  кімнат,
мовчки  провела  його  за  село  й  пустила  з  горба  вниз  доро¬
гою:
 —  Ідіть,  отче,  звідки  прийшли,  й  дивіться,  не  вертайте¬
ся  назад.
 «Католицька  акція!»  Тільки  церковні  недоростки  вроді
отця  Благітки  могли  доглянути  в  ній  як  головну  ціль  роз¬
палювання  релігійних  почувань,  унутрішнє  духовне  доско-
налення  наївних  дядьків  з  Поділля.
 Так  це  зі  свого  боку  розумів  отець  Сойка  й  чи  тільки
розумів?  З  жагучістю,  яку  знаходив  у  собі  тільки  для  най-
пекучіших  для  сойківщини  справ,  крок  за  кроком  слідив
він  усю  доступну  для  людського  ока  діяльність  апостоль¬
ської  столиці,  всі  особисті  виступи  голови  церкви  Пія  XI
і  майже  з  тремтінням  шукав  у  ній  відповіді  на  питання:  чи
доріс  Рим  до  усвідомлення  трагічної,  на  все  майбутнє  люд¬
ства  розтягнутої  важності  теперішньої  хвилі  й  чи  вся  го¬
ловна  практика  римської  курії  відповідає  такому  усвідом¬
ленню?  Було  це  смертельно  важливе  для  отця  Сойки
питання,  бо  ж  у  руки  церкви  віддав  він  майже  всю  долю
сойківщини,  і  взагалі  був  того  свідомий,  що  від  умілості  ка¬
толицизму,  того  вінця  всіх  оформлених  вірувань  цього  сві¬
ту,  в  великій  мірі  залежатиме  майбутнє  світу.  Проте,  як  до¬
тепер,  нічого,  крім  радісного  й  діяльного  притакнення,  не
знаходив  у  собі  в  обличчі  загальної  політики  папського
 159

Риму.  Невже  мала  сповнитися  його  парадоксальна,  але  як
же  глибоко  відчутна  молитва?  (—  Дай  нам,  боже,  великого
безбожника  на  престол!)
 Деякі  потягнення  Риму  збуджували  в  отцю  Сойці  за¬
хоплений  подив,  інші  виглядали  так,  як  би  виростали  з
правдивого  сойківського  нутра,  стільки  в  них  було  холод¬
ної,  дотепно  прихованої  обрахованості,  стільки  досконалої
гармонії  з  близькими  й  дальшими,  з  поточними  й  загаль¬
ними  турботами  й  інтересами  цілої  сойківщини.  В  усьому
дотеперішньому  понтифікаті  Пія  XI  скупчували  на  собі  за¬
хоплену  увагу  отця  Сойки  три  особливі  події,  доконані  вже
або  тільки  доконувані,  три  велетенські  стовпи,  на  яких  опи¬
ралася  вся  непроглядна  будівля  сучасної  практики  й  нау¬
ки  римського  католицизму;  були  це:  перше  —  відновлення
суверенної  папської  держави  на  дрібній  території  Чівітта-
Веккіа;  друге  —  установлення  й  урухомлення  Католицької
акції,  як  організованого  апостольського  руху  між  вірними,
нового  світського  рамені  римської  церковної  ієрархії;  й
третє  —  проголошення  енцикліки  «Сорокового  року»,  як
підстави  християнського  суспільного  ладу,  збудованого  на
основі  міжкласового  замирення  й  євангельської  любові  й
справедливості...
 Коли  вперше  між  місцевим  духівництвом  пройшла  чут¬
ка  про  близьке  відновлення  незалежної  церковної  держа¬
ви,  про  латеранські  умови  з  італійським  урядом,  в  отцю
Сойці  достоту  завмерло  дихання  від  несподіванки  й  подиву:
яку  ціль  мітив  Рим  у  акті  тієї  відбудови,  що  скривав  він
для  себе  в  глибині  цього  історичного  почину,  який,  очевидь¬
ки,  оживляв  призабуті  перспективи  минулого,  захоплюючі,
привабливі  перспективи?  Прецінь  тільки  почув  про  це  отець
Сойка,  як  зразу  в  його  душі  відтворилися  мов  живі:  той
постійний  приплив  і  відплив  державної  потуги  римської
церкви,  той  ріст  і  упадок  її  світської  владності,  той  чудний
ритм,  у  якому,  втягнувшися  на  якийсь  час  під  ударами  в
своє  духовне  нутро,  пристосувавшись  і  очистившись  в  очах
вірних,  відновлена,  вирушала  церква  на  новий  підбій  сві¬
ту,  на  нову  спробу  установлення  неподільної  влади  Риму
на  землі.  Коли  востаннє,  півсотні  літ  тому,  переможена,  від¬
ступила  вона  перед  революційним  народом  і,  обездержавле-
на  й  наче  відхоплена  від  землі,  замкнулася  в  жовтих  мурах
Ватікану,  чи  не  здавалося  тоді,  що  вже  на  все  втягнулася
вона  в  свою  духовість,  що,  огірчена  й  гнівна,  повік  відмови¬
лася  від  зрадливих  посягань  до  земської  влади?  І  от  минуло
піввіку,  і  відчинився  Ватікан,  і  папський  Рим  зійшов  на
землю  й  утвердився  на  ній  державною  стопою,—  з  якими
 160

вамірами,  для  чого?  —  Чи  й  тепер  мариться  йому  новий
похід  на  світ,  новий  приплив  державної  могутності  папів,
нове,  побідне  й,  може,  оконечне  змагання  за  суверенну  вла¬
ду  бога  на  землі?  Шоста  часть  світу  встає  переорана  рево¬
люцією  й  заперечує  саме  бога,  а  п’ять  інших  частей  здрига¬
ється  в  кризових  перелогах,  що  в  них  з  дня  на  день  може
зірватися  така  ж  заперечлива  революція,—  чи  не  було  би
це  безглуздя  для  Риму  —  марити  про  новий  похід  на  світ?
 І  заки  Сойка  знаходить  відповідь,  з  Риму  падає  клич,
короткий  і  ясний:
 —  Так  бог  хоче.
 І  є  в  тім  така  відповідь,  що  Сойка  вдруге  завмирає  від
несподіванки  й  подиву.
 —  Так  бог  хоче.
 Сім  століть  назад  великий  папа  Григорій,  побідний  су¬
верен  держав  і  королів  Європи,  тим  простим  кличем  під¬
няв  хрестоносні  походи,  щоб  зламати  ними  загрозливу  ос¬
манську  силу  й  володарною  стопою  станути  на  інших  ма¬
териках.  Сьогодні,  як  тоді,  над  крівлями  Ватікану  спала¬
хує  той  клич  і,  як  тоді,  закликає  народи  до  хрестоносних
походів,  за  перемогу,  за  владу  Риму,  за  здійснення  по  всій
землі  «Христового  спокою  в  королівстві  Христа».
 —  Чи  справді  як  тоді?  Та  й  сьогодні?
 І  повний  ще  щімкого  хвилювання,  отець  Сойка  віддає¬
ться  жагуче  рвучким  калькуляціям  і,  як  би  йшло  тут  про
найістотнішу  сойківську  справу,  вкінці  притакує  гаряче:
Власне,  сьогодні  чому  ні?  Світ  є  сьогодні,  як  котел,  повний
горючих  суперечностей.  З  кризи,  що  опливає  світ  вогняни¬
ми  потоками,  може  здійснитися  пожар,  що  в  ньому  згорять
усі  боги  й  усі  вірування  землі,—  це  Сойка  знає,  це  є  слуш¬
не.  Але  й  те  є  слушне,  що  з  нетрів  тієї  кризи,  як  і  з  джерел
забобону,  підноситься  над  людську  масу  мрячна,  таємна
тривога;  що  осідає  вона  в  розгублених  серцях  містичним
страхом  перед  невідомими  силами,  стає  містикою  незем-
ських  потуг,  химерних  і  недоступних  обрахункові;  що,  раз
поставши  в  нетрях  кризи,  ця  містика  сама  про  себе  може
вчинитися  підставою  релігійного  оживлення,  гарячкового
й  неспокійного  в  своїй  жадності,  як  те,  що  колись  лягло  в
основу  заборчих  задумів  великого  окупанта  в  Христі,  папи
Григорія  VII.  Так-то  в  котлі  сколихнутої  сучасності  варять¬
ся  обіч  себе  загибель,  як  і  відродження  богів,  і  від  тисячів
схрещених  сил  і  тисячів  слабостей  залежатиме  здійснення
одної  з  тих  можливостей.  І  який-то  голова  церкви,  який  на¬
місник  бога  на  землі  був  би  настільки  непритомний,  що  не
 6 	3-136
 161

очікував  би  здійснення  власне  другої  з  них?  І  що  всіх  своїх
сил  і  всіх  здатностей  не  кинув  би  на  річ  того  здійснення?
І  що  заздалегідь  не  готовив  би  ся  на  заволодіння  всіма  пло¬
дами  того  здійснення,  на  їх  неподільне  спожиття  в  утробі
своєї  церкви?
 Сказано:  так  бог  хоче.
 Це  був  клич,  що  в  його  обличчі  ставали  перед  отцем
Сойкою  наче  просвітлені  наскрізь,  ясні  й  захоплюючі  своєю
доцільністю,  два  інші  філяри  церковної  й  світської  політи¬
ки  ватіканського  збору:  «Католицька  акція»  й  енцикліка
«Сорокового  року»  й  через  них  уся  дальша  будівля  склад¬
ної  діяльності  й  науки  сучасного  католицизму.  І  як  чудово
доповнювали  себе  щодо  цілей  ці  два  стовпи  ватіканського
промислу!  Енцикліка  «Сорокового  року»  мала  за  мету  вти¬
хомирювати  й  присипляти  розбурхані  пристрасті  теперіш¬
ньої  класової  боротьби;  з  одного  боку,  належало  притупити
болючу  настороженість  найширших  мас,  голодних  на  хліб
і  працю,  з  другого  —  піднести  чуйність  соціальних  верхів,
що  є  загрожені  в  свойому  володінні;  з  відомої  євангельсь¬
кої  поради:  «Будьте  лагідні,  як  голуби,  і  розумні,  як  змії»,
лагідність  належало  підсунути  робітникам,  а  мудрість  змії
зробити  неподільною  власністю  господарів;  належало  від¬
чинити  перед  очима  нуждарів  осяйні  й  гарантовані  погляди
на  блаженство  небесне  й  на  можливість  спокійного  й  скром¬
ного  посідання  в  цьому  житті,  а  дійсних,  великих  посідачів
навчити  злагіднювати  надмірність  своїх  апетитів,  поки  не
зляжеться  гнів  голодних  і  не  вигаснуть  вогнища  соціальних
потрясень,  що  загрожують  світові.
 «Коли  цього  не  підіймете  й  не  виконаєте  негайно,  нехай
ніхто  не  думає,  що  можна  буде  захистити  порядок  і  спо¬
кій  людської  суспільності  перед  розсадниками  нових
ідей»  *.
 Такий  є  майстерно  прихований  зміст  енцикліки  «Соро¬
кового  року».  А  щодо  «Католицької  акції»?
 «Католицька  акція»  є  участю  організованих  світських
католиків  у  ієрархічному  апостольстві  церкви».
 Отець  Сойка  захоплювався  досконалою  простотою  й  не¬
винністю  тієї  дефініції,  а  походила  вона  від  творця  самої
акції,  папи  Пія  XI.  «Апостольська  церква»,—  чи  не  дихало
це  вчинками  найчистішої  любові  й  милосердя  з  часів  діяль¬
ності  перших  апостолів  християнства?  В  листі  до  предсід-
ниці  Міжнародної  унії  католицьких  жінок  Пій  XI  розширив
трохи  границі  свойого  визначення.  І  тут  Католицька  акція
 1  Енцикліка,  с.  19.  (Прим,  автора).
 162

е  участю  світських  в  ієрархічному  апостольстві  церкви,  а
служить  вона  для  оборони  релігійних  і  моральних  основ,
як  теж  для  розвитку  здорової  й  пожиточної  соціальної  ак¬
ції  під  керуванням  церковної  ієрархії...  «Здорова  і  пожи¬
точна  соціальна  акція!»  —  це  було  щось  більше,  як  первісне
апостольство  церкви,  щось  безконечно  більше  й  вимовніше
в  очах  отця  Михайла  Сойки.  З  правдивою  інтелектуальною
радістю,  а  также  з  класовим,  практично  заінтересованим
задоволенням  слідив  отець  Сойка,  як  ступінь  за  ступнем
розгорталися  перед  його  очима  властиві  завдання  Като¬
лицької  акції,  відкриваючи  водночас  істотний  глузд  модер¬
ного,  до  новітніх  обставин  пристосованого  апостольства
церкви.  В  кованій  мові  статуту  італійського  відділу  Акції
Католицька  акція  була  «об’єднанням  організованих  като¬
лицьких  сил  для  проповідування,  ширення,  здійснювання
й  оборони  католицьких  основ  в  одиничному,  родинному  й
суспільному  житті,  згідно  з  наукою  церкви,  з  напрямними
святої  столиці  і  в  залежності  від  відповідної  духовної  вла¬
ди».  В  практичному  насвітленні  генерального  асистента  Ка¬
толицької  акції  на  Італії  монсиньйора  Піццарда  була  вона
закликом  до  католиків  доброї  волі,  власне:  воюючих  като¬
ликів,  «що,  залишаючись  у  світі,  серед  своїх  родин,  вико¬
нуючи  приватні  професії  або  займаючи  публічні  уряди,  схо¬
тіли  би  віддати  в  розпорядження  духівництва  весь  свій  фа¬
ховий  і  суспільний  авторитет  і  всю  релігійну  активність  для
того,  щоб  побідило  царство  Христа  в  одиницях,  родинах  і
суспільстві».—  «Схотіли  б  віддати  в  розпорядження  духів¬
ництва»  —  це  звучало  цупко  й  загарбливо  й  було  як  стале¬
вий  крючок,  запущений  церквою  в  людську  масу,  це  було
отцю  Сойці  під  смак.  І  чи  тільки  «схотіли  би»?  Щодо  цього
така  була  непорушна  воля  папи  Пія  XI:  щоб  Католицька
акція  становила  конечний  чинник  пастирського  уряду  кож¬
ного  духівника  і  щоб  не  було  католика,  що  не  вважав  би
її  за  свій  життєвий  обов’язок.  Через  те  слушно  один  із  от¬
ців,  провідних  її  учасників,  назвав  її  загальною  мобіліза¬
цією  всіх  католиків,  а  монсиньйор  Піццардо  пояснив  авто¬
ритетно:  «Творить  вона  як  би  змобілізовану  армію,  що  має
поодинокі  відділи  артилерії,  піхоти,  летунів  і  т.  д.,  а  кожний
відділ  має  свойого  начальника.  А  понад  тими  поодинокими
начальниками  є  головний  вождь,  що  має  за  завдання  піз¬
нати  й  визначити  спільні  об’єкти  й  спрямувати  діяльність
кожного  відтинка  до  спільної  мети».—  Від  апостольства
церкви  до  змобілізованої  армії,  від  актів  чистої  любові  й
милосердя  до  поодиноких  відділів  артилерії,  піхоти,  лету¬
нів,  що  йдуть  до  спільної  мети,—  це  Сойка  розумів,  це  був
 6*
 163

розвиток  мови,  що  кращий  від  нього  не  виникнув  би  з  най¬
глибшої  істоти  самої  сойківщини.  І  до  якої  мети?  Мон-
синьйор  Мармаджі,  папський  легат  на  євхаристичний  кон¬
грес  у  Познані,  говорив  у  цьому  питанні:
 «В  XI  віці  очі  цілого  світу  зверталися  до  Святої  Землі,
де  святий  гріб  Христа-пана  знайшовся  в  руках  поганців.
Католицький  світ  охопило  гаряче  бажання:  забезпечити
святі  місця  перед  зневагою.  Утворилися  хрестоносні  похо¬
ди,  всі  краї  перебігали  посли,  що  закликали  до  участі  в  бо¬
ротьбі  за  святі  місця  словами:  «Так  бог  хоче».  Сьогодні
настала  подібна  хвиля.  Сьогодні  папа  закликає  вас  до  но¬
вого  хрестоносного  походу,  всіх  вас,  віруючих  католиків...
і,  закликаючи  до  нього,  благословить  вас,  кличе  до  нього
вас  словами:
 —  Йдіть  і  апостолуйте,—  так  бог  хоче».
 Хто  ті  нові  поганці,  що  проти  них  мають  звернути  нові
хрестоносні  походи?  Листом  до  кардинала  Пампілія  Пій
XI,  вождь  акції  й  намісник  бога  на  землі,  визначив  спі¬
льний  об’єкт  хрестоносних  походів  і  спільну  мету  всієї
акції.
 «До  глибини  зворушують  нас  страшні  й  святотатські
злочини,  що  повторюються  і  збільшуються  кожного  дня
проти  бога  й  проти  душ  незчисленного  населення  Росії...
Від  першої  хвилини  нашого  понтифікату,  йдучи  слідами
попередника  нашого  бл.  п.  Венедикта  XV,  помножували
ми  наші  зусилля,  щоб  стримати  страшні  переслідування  й
віддалити  великі  нещастя  від  тих  народів...  Але  святотат¬
ська  безбожність  звернулася  зі  своєю  фурією  не  тільки  про¬
ти  духовних  і  дорослих  віруючих...  організатори  атеїстич¬
ної  боротьби  і  «антирелігійного  фронту»  забажали  перш  за
все  згіршити  молодь...  Супроти  тих  надужить,  які  ми  не
один  раз  з  болем  підчеркували...  не  переставали  ми  щоден¬
не  молитися  самі  й  накликували  до  молитов  за  ті  мільйони
душ,  відкуплених  кров’ю  Христа  і...  змушуваних  до  безче-
щення  свого  хрещення...  Згодом,  щоб  запевнити  собі  спів¬
працю  в  наших  змаганнях  проти  такого  великого  зла,  вста¬
новили  ми  осібну  комісію  для  справ  Росії,  віддаючи  її  про¬
від...  нашому  дорогому  синові  —  кардиналові  Людовікові
Сінчеро.  Зараз  у  перших  тижнях  нашого  понтифікату  ми
затвердили  й  наділили  відпустами  з  глибини  серця  пли¬
вучий  акт  «Спасителю  світу  —  спаси  Росію»,  а...  в  остан¬
ніх  місяцях  два  тексти  молитов,  у  яких  російський  народ
віддає  себе  під  опіку  солодкій  чудотворниці  з  Лізіє,  св.  Те-
резі  від  Дитяти  Ісус.  Так  само  затвердили  ми  піднятий
минулого  листопаду  почин  нашого  інституту  орієнтальних
 164

студій,  щоб  уладити  наукові  й  на  документах  основані  від-
чити,  для  того,  щоб  познайомити  широкий  загал  зі  свято¬
татськими  починами,  що  їх  переводить  ліга  бойових  без¬
божників  на  безмежній  російській  території...  Але  прилюд¬
не  й  офіціальне  згрішення,  що  пливе  з  такої  скількості
звірств  і  безбожності,  вимагає  ще  загальнішої  направи  й
винагороди  тих  нечуваних  шкод...»
 І  розпорядком  із  цього  листа  папа  Пій  XI  установив  день
19  березня  1930  року  днем  першого  молитовного  походу
цілого  християнського  світу  проти  безбожницької  в  своїй
істоті  влади  більшовизму  на  шостій  частині  земної  суші.
Це  був  день,  у  якому  найміцніше  у  свойому  дотеперішньо¬
му  житті  відчув  отець  Сойка  страшну  силу  велетенської
спільності,  обнятої  одною  владною  волею.  Коли  стояв  так
на  високій,  тимчасово  спорудженій  проповідниці  серед  но-
воклимівського  цвинтаря,  заповненого  плече  в  плече  трьо¬
ма  сусідніми  парафіями,  й  своїм  дзвінким,  металічним  те¬
нором  кидав  понад  товпу  колючі  слова  про  червону  заразу,
що  йшла  на  світ  зі  сходу,  не  терпів  фрази  про  червоного
Антихриста,  якою  послуговувалися  наївні  в  своїй  ревності
довколишні  й  інші  отці  в  таких  ситуаціях...  На  кого,  крім
епілептичних  Хортаків,  лічили  вони,  виговорюючи  її  в  наш
час?  І,  по-друге,—  й  головне:  чи  не  в'язалася  з  тим  уява
про  близький  кінець  світу?  Знав,  очевидно,  що  про  це  ду¬
мати.  А  прецінь  сам  звук  тих  слів  будив  у  ньому,  проти
волі,  шалений,  парадоксальний  у  своїй  нагальності  спро¬
тив,  який  зводив  на  диби  всю  його  сойківську  істоту.—  На
кінець!  На  кінець!!  —  чи  нема  Сойків?..  В  один  мент  спа¬
лахнула  в  ньому  свідомість,  що  охопила  все  його  тіло  май¬
же  болючою  радістю  й  закрутила  голову  солодким  оп'янін¬
ням:  була  це  тільки  свідомість  того,  що  в  той  самий  день  і,
може,  навіть  у  ту  саму  хвилину,  по  всій  землі,  де  тільки
піднялося  знам’я  хреста,  по  всіх  церквах  і  каплицях,  кида¬
не  досвідною  рукою  й  скероване  однією  владною  волею,
падає  в  серця  мільйонів  зерно  ненависті  до  комуни  (щоб
був  бог!  —  і  не  було  комуни!)  і  злягає  в  них,  щоб  зрости
й  дати  овочі...  Крізь  солод  зворушення  відчув  живо  всю  ди¬
явольську  обрахованість  і  зручність  того  ватіканського
кроку,—  й  те,  що  сам  брав  у  ньому  участь,  один  із  тисячі
духівників,  і  що  діялося  це  все,  кінець  кінцем  для  найістот¬
нішого  інтересу  сойківщини,  для  «бути  чи  не  бути»  всіх
Сойків,—  ця  думка  будила  в  ньому  не  вперше  це,  проте
ніколи  так  міцно  не  переживане  почуття:  що  слушний  був
його  вибір  життєвої  дороги,  що,  йдучи  на  духівницьку
професію,  ішов  він  за  чутким  сойківським  інстинктом,  за
 165

голосом  діда  Петра  —  сажневі  плечі,  що  діяв  у  ньому,  як
усе,  нестримний,  жадний,  хоч  тонко  вигладжений...
 Отець  Сойка  не  робив  собі  дитячих  ілюзій,  наче  від  са¬
мої  молитви  звалиться  влада  комуни.  Але  не  був  теж  дітва¬
ком,  щоб  не  добачувати  всього  значення  молитовних  похо¬
дів,  масових  «з  глибини  серця  пливучих  актів:  —  Спасите¬
лю  світу,  спаси  Росію!..»  Не  посміхався  зовсім,  читаючи
в  листі  Пія  про  солодку  чудотворницю  з  Лізіе,  святу  Тере¬
зу  від  Дитяти  Ісус,  якій  під  опіку  віддав  папа  безбожниць-
кі  простори  страшної  комуни.  По-перше  —  відома  була
йому  могутня  сила  ідеї,  що  опановує  маси  й  діє  через  них
з  матеріальною  впертістю  й  спроможністю.  По-друге  —
знав  він  здавна  всю  скриту  суспільну  механіку  таких  моли¬
товних  походів,  з  їх  мотивами  і  плануваннями.  Коли  для
Римської  імперії  відчинялися  можливості  нових  воєнних
підбоїв  або  з’являлися  воєнні  погрози  над  її  межами,  чи  не
були  це  понтіфи  й  авгури,  що  за  наказами  консулів,  масо¬
вими  молитвами  й  ворожбами  випереджали  збройну  акцію
побідних  легіонів?  —  Після  упадку  держави'  франків,  в
центрі  Європи,  в  X  й  XI  віці  утворилася  могутня  німецька
потуга,  що  заборчими  війнами  на  схід  й  захід  розширюва¬
ла  свої  границі,  а  її  передвісниками  були  світські  духівни¬
ки  й  німецькі  монахи,  що  молитвами  й  хрестом  відкривали
дорогу  перед  цісарськими  військами.  Коли  в  другій  поло¬
вині  шістнадцятого  століття  збройними  силами  Філіппа
іспанського  й  кривавої  Катерини  Медичі,  як  і  німецьких,
і  австрійських  князів,  відновлений  католицизм  піднявся  для
знищення  протестантів,  загонами,  що  випереджували  зброю,
були  форпости  єзуїтів,  учителів  і  майстрів  проповіді,  що
явно  й  потайки  підступали  й  фанатичним  запалом  прони¬
кали  в  краї  реформованих  противників  і,  покривши  своїми
станицями  всю  Європу,  всюди  прочищували  шлях  для  при¬
ходу  узброєних  папістів.  І  сьогодні,  в  час  імперіалістичних
заборів  у  колоніях,  чи  не  є  це  біла  тонзура  місійного  мона¬
ха  й  м’який  стукіт  молитовних  чоток,  що  проникають  у  не¬
торкані  землі  тубільців  перед  приходом  окупаційних  шоло¬
мів  й  перед  цокотом  рахувальних  машин,  що  підсумовують
прибутки?  Папа  Юлій  II,  великий  безбожник  на  престолі
Петра,  любив  носити  меч  замість  хреста.  Чи  не  був  като¬
лицьким  папою  і  чи  не  хрест  був  його  жерцівським  зна¬
ком?  —  Коли  його  запитали  про  це,  він  вийняв  меч  із  піхви
й  підніс  його  за  лезо  вгору.  Руків’я  меча  —  хіба  не  воно
було  досконалим  хрестом?  Хрестом  присипляли  противни¬
ка,  мечем  здіймали  йому  голову,  коли  не  покорився.  Вся
 166

вмілість  державника  і  папи  полягала  в  знанні:  коли  меч
переміняти  на  хрест  і  навпаки...
 В  день  19  березня  1930  року  відкрив  Пій  XI  перший  мо¬
литовний  похід  католицизму  проти  влади  комуни.  Чи  думав
водночас  про  хвилю  переміни  хреста  на  меч  методами
Юлія,  про  світське  апостольство  церкви  при  участі  артиле¬
рії,  піхоти,  летунів?
 Очевидно,—  така  є  внутрішня  механіка  молитовних  по¬
ходів.  В  листі  до  кардинала  Пампілія  Пій  XI  так  говорив
приховано  про  ті  речі:
 «Маючи  певність,  що  в  вибраній  ним  хвилі  провидіння
боже  приготує  й  подасть  конечні  способи,  щоб  направити
моральну  й  матеріальну  руїну  тих  безбожних  просторів...
з  душею,  повною  запалу,  будемо  тривати  в  тій  благальній
молитві,  яка,  маємо  ту  надію,  збудить  боже  милосердя  над
російським  народом».
 Приготує  й  подасть...  Провидіння  боже  на  землі,  це,
власне,  папа,  сам  бог  на  землі.  Чи  не  йому-то  грозить  за¬
гибеллю  комуна,  найпершому  з  земних  богів?  І  тому  всі
його  кроки,  всі  загальні  й  дрібні  поточні  заходи  скеровані
на  те,  щоб  у  вибраній  ним  хвилі  приготовити  й  подати
конечні  способи  для  направи  безбожних  просторів,  для  зни¬
щення  комуни.  Такий  теж  був  найближчий  глузд  трьох
головних  споруджень  політики  божеського  провидіння:  від¬
новлення  папської  держави,  енцикліки  «Сорокового  року»
й  установлення  Католицької  акції  серед  загалу  вірних.  Як
три  стіни  трибічної  будівлі,  доповнювали  вони  себе  взаємно
й  змикалися  досконало.  Державна  суверенність  створюва¬
ла  незалежний  простір  для  руху,  для  приготовления  конеч¬
них  способів,  подавала  вільну  площину  відскоку  хрестонос-
них  походів.  Енцикліка  «Сорокового  року»  мала  втихоми¬
рити  й  приспати  гнівну  настороженість  мас,  можливого
спільника  комуни  поза  країною  Рад.  Католицька  акція
мала  створити  нове  світське  рам’я  церковної  ієрархії,  змо¬
білізовану  армію  вірних,  що,  віддавши  себе  в  розпоряджен¬
ня  святої  церкви,  в  призначеній  на  це  хвилі,  захоплена  й
досконало  послушна,  готова  була  б  вирушити  хрестоносним
походом  проти  одного  ворога,  до  однієї,  самим  богом  виб¬
раної  мети.  («Щоб  був  богі  —  І  не  було  комуни».)
 Так  це  бачив  і  розумів  отець  Сойка  й,  захоплений  унут-
рішньо  зв’язністю  й  соціальною  спрямованістю  тієї  роботи
(це  було  щось  для  Сойків!),  віддавався  їй  з  усією  власти¬
вою  для  себе  жагучістю  й  розрахованістю.  Наче  з  повітря
вловлював  заздалегідь  її  напрямні  лінії.  Коли  вперше  дій¬
шли  до  його  слуху  вістки  про  основи  й  методи  Католи¬
 167

цької  акції,  то,  притакнувши  їй  з  горячою  готовістю,  він  ра¬
зом  із  тим  сказав  гордовито-самовдоволено:
 —  Це  я  роблю  від  перших  днів  мого  священства!
 І  говорив  правду.  Не  було  ще  вісток  про  Католицьку
акцію  між  найбільш  втаємниченими,  як  отець  Сойка  сто-
сував  уже  в  своїй  діяльності  її  головну  засаду,  що  була
водночас  одною  з  найважніших  вимог  його  духівницької
тактики  на  селі.  А  саме:
 релігія  повинна  опановувати  все  життя  селянина.  її
основні,  як  і  її  буденні,  практичні  принципи  повинні  про¬
никати  весь  його  індивідуальний  і  громадський  побут,  його
мораль  і  господарче  життя,  його  всі  нескладні  культурно-
національні  й  групові,  суспільні  погляди  й  планування.
 Як  і  саме  село,  отець  Сойка  відносився  з  деякою  нехіт¬
тю  до  всіх  організаційних  новин  у  суто  релігійному  житті,
до  всіх  тих  способів  «внутрішнього  досконалення»,  що  їх
розсаджували  по  селах  новопосвячені  целебси.  («Для  гі-
стеричних  пань  по  містах,  прошу  дуже!  Але  для  мозолистих
дядьків?..»)  Тому  в  практичному  переведенні  останньої  ви¬
моги  опирався  він  на  традиційні  постаті  релігійної  органі¬
зації  села,  на  церковному  братстві,  що  ніколи  не  вигасало
в  Климівці  під  рукою  отців  Климовичів  і  що,  переходячи
з  покоління  на  покоління,  вросло  в  звичаї  села  й  стояло
в  ньому  на  межі  між  побутом  і  релігією.  Лив,  очевидно,  в
старі  міхи  молоде  вино  своєї  невсипучої  сойківської  енер¬
гії  й  пристосовував  їх  майстерно  до  виконання  поодиноких
завдань  Католицької  акції  на  селі.  Климівчани  незчулися,
як  між  ними  затяжіла  діяльна  рука  новітньої,  по-новому
активної  церкви,  що  їх  же  власними  поступками  вникала
в  усі  болючі  питання  їх  буднів  і  їх  свят.  Притягнувши  до
участі  в  роботі  братства  найповажніших  і  найбільш  неус-
тупчивих  у  селі  господарів,  незамітно  для  них  самих,  ступ¬
нево  передав  отець  Сойка  під  їх  суворий  нагляд  усе  одинич¬
не  й  родинне  життя  парафіян,  усі  хатні  й  міжсусідські  спра¬
ви,  що  відтепер  розглядалися  в  нутрі  братства  й  що  їх
вирішенню  піддавалися  місцеві  селяни  звичайно  без  спроти-
ву.  (Суд  дорогий,  а  тут  дядьки  затиснуть.)  У  полюбовному
суді  при  братстві  згромадив  отець  Сойка  майже  всі  маєт^
кові  суперечки  між  парафіянами  й,  беручи  живу,  хоч  при-*
ховану  участь  у  способі  їх  полагодження,  як  і  в  усіх  інших
економічних  питаннях  села,  здобував  він  ступнево  міцний
вплив  на  самий  нерв  селянського  життя,  на  всі  майже  гос¬
подарські  зміни,  які  відбувалися  в  границях  його  парафії,
йдучи  в  цьому  проти  традиції  села,  всіма  доступними  йому
способами:  через  економічні  й  освітні  організації  села,  че-
 168

рез  натиск  з  двора  й  церкви,  старався  він  спинити  грізний
процес  роздрібнювання  сільської  посілості  в  межах  міцні*
ших  родин,  процес  обідніння  села  й  його  масової  пролета-
ризації.  Така,  власне,  була  загальна  лінія  економічної  полі*
тики  отця  Сойки  на  селі:  звернувши  виключну  увагу  й  най*
пильнішу  дбайливість  на  засібніші  елементи  села,  нале*
жить  створити  з  них  сильний  економічно  селянський  стан,
свідомий  себе  і  врослий  певно  в  землю,  який  єдиний  міг
би  послужити  в  недалекому  майбутньому  як  надійна
опора  проти  посягнень  сільської  голоти,  проти  соціальної
й  культурної  більшовизації  українського  села.
 В  питаннях  культурно-освітнього  руху  на  селі  виходив
отець  Сойка  кожночасно  від  конкретного  стану  речей,  який
заставав  на  місцях  свойого  парохування.  Основний  його
погляд  у  тих  справах  був  такий:  історичний  досвід  пока¬
зує,  що  кожному  розвиткові  знання  відповідає  одночасний
упадок  віри  в  бога,  й  кожне  поширення  знання  серед  збід¬
нілих  мас  у  своїх  оконечних  висновках  веде  до  заперечен¬
ня  існуючого  ладу,  до  соціальної  революції.  Відсіля  прос¬
тий  висновок  для  церкви  й  для  Сойків:  стримувати  об’єк¬
тивний  розвиток  знання,  обнижувати  його  вартість  у  очах
людини,  не  допускати  його  до  народних  низів,  для  яких
темнота  —  найпевніший  задаток  спокою  й  задоволення.
«Блаженні  вбогі  духом,  бо  їх  є  царство  небесне»  \  Або,  як
говорив  Бертрам  де  Мандевіль:  «Господь  створив  світ
щасливим,  а  люд  задоволеним,  навіть  зі  свойого  мізерного
положення,  для  цього  потрібно,  щоб  величезна  більшість
людей  вірила  не  в  науку,  а  в  бога.  Знання  поширює  й  по¬
більшує  наші  бажання,  а  чим  менше  бажає  людина,  тим
легче  можна  її  задовольнити...»  Батько  отця  Сойки  говорив
про  це  так:  «Навчи  дядька  думати,  а  додумається  до  поді¬
лу  двірської  землі...»
 Проте  раз  уже  освіта  прорвалася  широким  потоком  у
сільські  маси,  всіма  зусиллями  належить  опанувати  її,  на¬
лежить  перемогти  її  натуральні,  протиправові  й  протирелі-
гійні  тенденції  й,  відібравши  їй  об’єктивний  характер,  ске¬
рувати  її  в  русло  страху  божого  й  пошанування  спокою  й
чужої,  хоч  би  й  великої  власності.
 В  такому  напрямку  й  проводив  отець  Сойка  освітню  ро¬
боту  в  культурних  організаціях  Нової  й  Старої  Климівки:
в  обох  читальнях  «Просвіти»  й  у  «Драматичних  гуртках»,
в  освітніх  відділах  кооперативи  й  «Сокола»,  обсаджуючи
їх  своїми  братчиками,  впливаючи  через  них  на  добір  книж-
 1  Від  Матея,  гл.  V,  3.  (Прим,  автора).
 169

нової  лектури  й  на  склад  преси,  організуючи  відповідні  ім¬
прези,  що  часто  зливалися  в  нього  з  обходами  чисто  релі¬
гійного  характеру...
 Подібно  від  існуючого  стану  речей  виходив  отець  Сойка
в  своїй  національно-політичній  діяльності  між  своїми  па¬
рафіянами.  В  найглибшій  своїй  сойківській  істоті  отець
Сойка  кпив  сердечно  з  національного  засліплення,  яке  зна¬
ходив  у  свойому  низовому  оточенні.  Був  українцем,  це  ясне.
Значило  це  для  нього,  що  сидів  на  землі,  яка  повинна  бути
для  нього  предметом  найближчого  й  найлегшого  забору,
й  сидів  серед  народу,  який  повинен  бути  йому  джерелом...
[нрзб]  можливіше  дешевого  вростання  в  прибутки  й  пось
лості.  Був  українцем,  це  яснб.  Але  водночас  не  був  на  це
сліпий:  спостерігав  буйний  культурний  розквіт  в  умовах
більшовизму:  буйний,  незнаний  дотепер  на  землях  України
розвиток  українського  друкованого  слова,  високого  й  се¬
реднього  шкільництва,  українського  театру,  письменства  й
мистецтв  взагалі...  Чи  не  було  це  все  національне,  україн¬
ське?  —  Очевидно.—  Але  разом  із  тим  —  і  це  бачив  —  усією
своєю  істотою,  всім  змістом  несло  воно  загибель,  не  кому:
Сойкам-землякам,  усім,  як  є,  Сойкам  по  цей  і  по  той  бік
Збруча,  несло  смерть  усій  сойківщині  світу,  як  такій...  Було
ніби  своє  самою  зовнішністю,  але  як  же  чуже,  смертельно
вороже  й  чуже  для  всіх  Сойків  своїм  суспільним  глуздом!—
І  навпаки:  коли  іноді  тут,  серед  багатих  подільських  ланів
підносився  дух  більшовизму,  коли  він  з’являвся  на  межі  са¬
мих  сойківських  посілостей,  дошкульно  вриваючись  у  роз¬
рахунки  роботи,  чи  не  була  це  місцева,  державна  влада,
що  налітала  на  нього  узброєною  рукою,  що  його  носителів
заганяла  в  в’язниці  й  у  землю,  що  своїми  законами  захи¬
щала  не  кого:  Сойків-українців  перед  руїнною  пропаган¬
дою,  перед  гнівними  посягненнями  своєї,  одномовної  голо¬
ти.  Була  та  влада  ніби  чужа  самою  зовнішністю,  але  як
же  своя,  кровно  своя  й  спасенна  для  Сойків  своїм  суспіль¬
ним  глуздом!  Через  те  —  між  іншим  —  Сойка  кпив  собі
сердечно  в  свойому  нутрі  з  національного  захоплення,  яке
так  часто  зустрічав  у  свойому  оточенні.  А  проте,—  а  проте
в  своїй  громадській  практиці  йшов  у  крок  з  тим  сліпим,  на
його  думку,  захопленням,  йшов  так,  як  би  це  було  його
власне,  найширіше,  найбільш  готове  до  посвяти  національне
почуття.  Такий  був,  власне,  практичний  вислід  його  сойків¬
ських  розрахунків:  що  не  слід  легковажити  ніякою  масовою
силою,  як  тільки  її  можна  повернути  на  свої  мливні,  нена¬
ситні  лотоки;  що  не  слід,  зосібна,  легковажити  живим  на¬
ціональним  захопленням,  почуттям,  яке  найуспішніше  на**
 170

дається  для  того,  щоб  створити  враження  національної  єд¬
ності  всіх  верств,  щоб  у  потоках  національного  протесту,  в
привидах  національної  революції  втопити  всі  вогні  класо¬
вого  незадоволення,  всі  зародки  соціальної,  проти  посідачів
зверненої  революції.
 Коли  отець  Сойка  в  1923  році  переїхав  як  парох  до  Но¬
вої  Климівки  (як  дідич  теж),  національні  настрої  між  се¬
лянами  мали  всі  признаки  піднесеної  революційності,  ак¬
тивного  спротиву  й  нехіті  до  шляхетської  окупації  в  Схід¬
ній  Галичині.  В  цілій  околиці  відбувалися  акти  групового
саботажу  на  державних  предметах  і  на  об’єктах  дідичів-
ської  посілості,  й  ніщо  в  тому  русі  не  вказувало  на  те,  щоб
той  народний  гнів  мав  спинитися  перед  непорушними  посі-
лостями  дідича-українця.  Чи  отець  Сойка  звернув  свій  ду-
хівницький  авторитет  проти  подібних  настроїв  серед  пара¬
фіян?  —  Навпаки:  різними  сторонами  своєї  громадянської
роботи  давав  він,  кому  треба,  відчути  свою  опозиційність
до  окупаційної  влади  й  свою  прихильність  до  загостреної
національної  акції  й  не  спинявся  в  тих  проявах  своїх  пат¬
ріотичних  почувань,  доки  не  придбав  собі  майже  повного
довір’я  селян,  не  став  майже  своїм  чоловіком  серед  актив¬
ного  молодняка.  Всі  дальші  роки  духівницької  й  громад¬
ської  роботи  отця  Сойки  в  Климівці  й  околиці  були  наза-
гал  майстерним  показом  того,  як  належить  орудувати  наці¬
ональним  живлом,  як  можна  звести  його  в  лагідне  русло,
призначене  збірному  життю  святою  церквою,  й  як  відвер¬
нути  його  революційну  гостроту  від  святих  установ,  влас¬
ності  церкви  й  держави.
 На  церковних  полях  по  тому  боці  річки  Климівки,  на
горі,  званій  Косовою,  знаходилася  збірна  стрілецька  моги¬
ла  з  18-го  року,  один  зі  слідів  сумного  відвороту  галицької
армії  після  кальнянської  офензиви.  Стрілецька  могила!  Чи
не  був  це  найкращий  об’єкт  для  шляхетного  національ¬
ного  запалу,  чи  не  на  могилу  належало  звернути  всю  ро¬
мантику  революційної  боротьби,  що  кидалася  по  бездоріж-
жях,  що  в  змаганнях  з  державним  противником  зривалася
часто  на  тяжкі  проступки  соціального,  класового  характе¬
ру?  («Навчи  хлопа  думати...»)  Протягом  двох  перших  літ
свойого  урядування  в  Климівці  зумів  отець  Сойка  зосере¬
дити  майже  всю  увагу  активного  сільського  молодняка  на
стрілецьких  могилах,  зумів  зробити  їх  предметом  особли¬
вої  дбайливості  села  й  локально-національної  гордості.
В  кінці  1924  року  піднявся  на  Косовій  горі  величний  дубо¬
вий  хрест  у  терновому  обрамленні  в  зв’язку  майстер¬
ність  отця  Сойки  в  його  духівницькій  і  іншій  роботі.
 171

Не  очікував,  очевидно,  отець  Сойка,  щоб  усе,  ані  навіть  при¬
близно  все  в  його  [1  нрзб]  практиці  відбувалося  згідно  з  йо¬
го  плануваннями.  Але  була  це  одна  з  його  найболючіших,
трагічно  забарвлених  турбот,  що,  власне,  в  найпевніших
його  калькуляціях,  де  ніби  саме  чергування  випадків  підда¬
валося  струнким  лініям  його  холодних  думок,  якась  химер¬
на  сила  прохоплювалася  у  клітини  його  розрахунків  і,  роз¬
риваючи  їх  міцну  спаяність,  відбирала.  їм  їх  надійність,  їх
упевненість  і  господарський  глузд.  Звідкіля  це  приходило?
Іноді  мав  отець  Сойка  живе  почуття,  наче  у  всіх  своїх  каль¬
куляціях  він  оставався  не  більше,  як  на  шкаралущі  речей,
наче  в  усіх,  навіть  найкраще  відомих  йому  випадках  його
знайомість  сковзала  тільки  по  поверхні  подій,  тоді  як  у  їх
глибині,  поза  границями  його  спостереження,  відбува¬
лися  якісь  таємні  процеси,  може,  властиві  процеси  подій,
для  яких  у  нього  немає  глузду  й  які  ніколи  не  дадуться
схопити  ціпкими  лініями  його  холодної,  на  постійний  при¬
буток  спрямованої  волі.  Це  вони,  мабуть,  чудні  й  химерні
сили,  проривалися  від  часу  до  часу  на  шляху  його  логічних
передбачувань.  Це  в  їх  рухливій  масі  розпливалися  цупкі
клітини  його  надійних  калькуляцій,  як  би  це  були  хрупкі
льодові  споруди,  що  впадали  несподівано  в  розпалене  жив-
ло.  В  таких  хвилинах  —  не  все,  очевидно  —  отець  Сойка
спинявся  в  трагічній  безпомічності,  й  тоді  іноді,  рідко,  а
проте  ясно,  в  найтайнішому  кутку  його  істоти  підносився
проти  його  бажання  забавний  смішок,  чудний,  невідомий
дотепер  у  житті  сойківського  племені  смішок,  що  від  нього,
як  від  зачарованого  пункту,  віяло  в  душі  отця  Сойки  безко¬
нечними  сніговими  просторами,  глухими  й  непробудними.
 Чи  не  була  Нова  Климівка  одним  з  найобачніших,  най¬
більш  забезпечених  проти  морального  упадку  селом  і  чи
не  було  це  вислідом  суворого,  планового,  матеріально  обо-
снованого  догляду  отця  Сойки,  який  діяв  у  селі  твердими
руками  старшин-братчиків,  найперших  господарів  і  старо¬
го  типу  батьків?  А  проте  —  річ  майже  неймовірна  —  з  року
на  рік  мав  отець  Сойка  в  своїй  парафії  три-чотири  пари
молодят,  що  жили  на  віру,  без  шлюбу,  й  що  з  незрозумілою,
наче  живловою  впертістю  (не  було  це  наслідком  якогось
освідомлення)  затверділи  в  свойому  безправстві,  не  подаю-
чися  на  вговорювання  отця  Сойки,  ані  на  більш  промовис¬
тий  господарський  натиск  дядьків  із  братства.  Так,  ніби
це  висіло  в  повітрі  й  падало  злим  насінням  у  голови  людей
і  пускало  паростки,  яких  отець  Сойка  не  в  силі  був  випо¬
лоти,  ані  заглушити,  ані  опанувати  в  рості...
 172

Чи  не  була  Нова  Климівка  селом  найбільше  зрівнова¬
женим  у  національному  відношенні,  не  угодовським,  ані
теж  не  поривчастим  проти  сили,  розумно  пристосованим
до  минучих  —  дасть  біг  —  обставин  хвилі,  розумно  очи¬
щеним  від  колишніх  революційних  настроїв  і,  навпаки,
матеріально  заінтересованим  (свято  на  Косовій  горі!)  в  спо¬
кійному  перебігу  місцевого  життя?  І  от  —  наче  поза  види¬
містю  сільських  випадків  що  проходили  під  посереднім  до¬
глядом  отця  Сойки  й  установили  для  нього  повноту  сільсько¬
го  життя,  десь  у  підгрунті  села  плила  таємна  річка,  що  діяла
в  ньому  з  непереривною  тяглістю,  вперто  й  упевнено,  визна¬
чаючи  напрямок  сільських  випадків  й  становлячи  власти¬
ву,  хоч  приховану  для  ока,  дійсність  села,—  в  найважніших
у  організаційному  житті  Климівки  хвилинах,  при  виборах
до  різних  народних  установ,  поза  волею  самого  отця  Сойки
(й  за  чиєю  б  волею?)  до  проводу  установ  входили  елементи,
що  жили  в  постійних  конфліктах  з  органами  суспільної  без¬
пеки  і  в  самому  отцю  Сойці  будили  болюче  для  його  госпо¬
дарської  амбіції  почуття  ненависті  й  неспокою.  (Гелета:
«То  дід,—  з  такого  все  може  бути»).
 І  щодо  свята  на  Косовій:  чи  не  дійшло  воно  в  міцних
долонях  отця  Сойки  до  такої  ступені  впорядкованості  й
безпеки,  що  поліційні  державні  органи  майже  в  усьому
здавалися  на  справність  добровільної  новоклимівської  вар¬
ти,  вишколеної  в  місцевому  «Соколі»?..
 ...А  проте  два  роки  згодом,  на  останнього  саме  спаса,
випадок  повторився  вдруге,  й  прикріший,  бо  сполучений
з  масовим  протирелігійним  виступом  («демаскуємо  торга¬
шів  у  ризах,  що  гандлюють  кістками  несвідомих  жертв  бур¬
жуазної  війни»!),  явищем  невідомим  ще  в  тих  околицях...
проте  властиві  ініціатори  акцій  осталися  недоступні  й  для
органів  справедливости,  й  тільки  своїми  вже,  пароховими
засобами  дійшов  отець  Сойка  до  прикрої  відомості,  що  са¬
мого  джерела  виступу  належить  шукати  не  де,  а  в  Новій
Климівці,  серед  каменярської  голоти  на  тому  березі  («на
горі»),  серед  так  званих  у  селі  довбеньок.  І  хоч  перечував
уже  дещо  отець  Сойка  давніше,  то  побіч  непевності  на
долю  самого  свята  (десять  тисяч  і  більше!)  та  відомість
була  найболючішим  за  останні  роки  ударом  для  отця  Сой¬
ки,  достоту:  ударом  під  серце.  Був  уже  факт:  комуна  засіла
в  його  парафії,  в  селі  Сойки,  Сойки  —  неперевершеного
майстра  в  божих  і  людських  справах,  Сойки  —  заборливця
й  посідача...
 Так  що  не  все  йшло  без  перешкод  у  духівницькій  і  ін¬
шій  роботі  отця  Сойки...
 173

*  *  *
 —  Життя-а-а  вже  не  стає-є!
 —  Ере-е-тик!
 —  Ісу-у-!..
 —  Де  консисто-о-о-рія!
 —  Та  ге-ей,  отці  добро-о-дії,  спокій-но!
 Спокійні  в  цілій  тій  ошалілій  метушні  були  дві  постаті:
старого  декана  Лавришина,  що  сидів  у  свойому  кріслі  тро¬
хи  пригорблений,  з  ліктями  на  бильних  опертих,  і  друга  —
отця  Здановича,  що  стриміла  в  самій  середині  тієї  метуш¬
ні,  як  цвяшок,  забитий  нерухомо  серед  кипучого  горшка...
Опустивши  на  груди  сиву  бороду,  отець  декан  приглядався
крадькома  тій  чудній  і  самітній  появі,  що  сиділа  там  прос¬
та  й  пригладжена  і  з  таким  виразом  лиця,  як  би  ні  один
звук  з  того  хаосу  не  доходив  до  її  свідомості.  Трохи  при-
горбившись  («а  прецінь  заговорили!»),  старий  Лавришин
перевів  погляд  на  свойого  заступника  і  водночас  підняв  і
простягнув  у  бік  зібраних  суху  долоню.  Галас  у  хаті  приляг,
і  з  нього  піднісся  й  пішов  широкою  стопою  шорсткий,  трохи
скрипучий  голос  віце-декана  Івахова:
 —  Нехай  не  думає  отець  Зданович,  що  нам  іде  про  самі
треби,  хоч  бог  свідком,  як  тяжко  не  одному  з  нас,  що  має
діти  в  школах  і  почувається  до  сякого-такого  народного
обов’язку,—  як  тяжко  —  кажу  —  не  одному  з  нас  відмови¬
тися  від  того  грейцара,  що  прецінь  є  гірко  запрацьований
і  слушно  нам  належиться...  Не  про  той  гріш  іде  тут,  отче
Зданович,—  тільки  про  основи  моральності  в  народі,  про
добро  й  повагу  святої  церкви,  про  непорушні  підстави  віри,
які  ви  своїм  поступованням  захитуєте...
 —  Слухайте!  —  слухайте!  —  загомоніло  захоплено  віду¬
сіль,  а  очі  Здановича  порушилися  й  спинилися  на  широко¬
лобому  лиці  віце-декана.  Отець  Івахів  продовжував,  обтер¬
ши  піт  з  верхньої  губи:
 —  Жиєм  ми,  як  жили  цілі  покоління  наших  попередни¬
ків,  світлих  не  раз  і  гідних  наслідування  постатей  у  свяще-
ничому  стані,  в  старих,  добрих  звичаях,  у  добрій  злагоді
з  народом,  проповідуючи  слово  боже  й  підтримуючи  віру
в  народі  по  своїй  силі  й  змозі.  Аж  от  приходите  ви,  моло¬
дий  отче,  й  заводите  тут  різні  новості  й  цілим  своїм  життям
говорите,  що  всі  ті  проповідники  божого  слова  —  фарисеї
й  вороги  народу,  п’явки,  що  жиють  його  кров’ю,  здирники,
що  тягнуть  з  нього  сьому  шкіру,  замість  того,  щоб  віддати
йому  свою...  («Ох,—  власне!»).
 174

—  І  як  ви  думаєте,  отче  Зданович:  чи  понижуючи  нас
так  у  очах  народу,  не  понижуєте  ви  разом  з  тим  повагу  до
святої  церкви,  чи  не  нарушуєте  підстав  християнської  мо¬
ралі,  не  захитуете  самої  віри  в  бога  в  народі?
 Два  десятки  очей  повисли  на  лиці  отця  Здановича,  який
спитав  серед  мовчанки:
 —  Як  можу  захитувати  віру  в  бога,  коли  я  тільки  спов¬
няю  боже  слово?
 —  Яке  то  слово  ви  сповняєте,  сину?  —  перепитав  хрип¬
ко  отець  Лавришин.
 —  «...І  післав  їх  проповідувати  боже  царство  й  оздо¬
ровляти  слабих.  І  сказав  їм:  —  нічого  не  беріть  на  дорогу,
ні  палки,  ні  торби,  ні  хліба,  ні  грошей  і  не  майте  по  дві
одежі».
 —  А-а-а-а!  —  проспівали  згідно  й  різноголосо  всі  отці,
відкидаючись  у  сидіннях.
 А  з  середнього  ряду  підскочив  юркий  підліський  попик
і,  взявшись  у  боки,  проговорив  бистро  до  Здановича:
 —  Щодо  палки,  й  торби,  й  двох  одеж,  то  ви  вже  сповни¬
ли,—  не  маєте.  А  може  б,  ще  оздоровляли  слабих?
 А  з  задніх  крісел  хтось  пропіяв  фальцетом:
 —  Ісу-у-сик!  —  прости  боже!..
 І  багато  отців  захіхікало,  захлипуючись  у  кулаки.
 Отець  Лавришин  скартав  суворо  всю  невластивість  жар¬
ту  й  сміху,  а  тоді  повернувся  до  Здановича  й  спитав  м’яко,
ховаючи  в  бровах  злий  полиск  своїх  невеличких  очей:
 —  Як  думаєте,  сину:  чи  всі  ми,  самі  духовники,  знаєм
те  місце  з  євангелія  святого  Луки,  чи  не  знаємо?
 —  Думаю,  що  так,—  відповів  тихо  Зданович,—  а  в  його
очах  стояла  вже  заслуханість  і  деяка  сторожкість.
 —  І  ми  так  думаємо,  сину...  А  як  уважаєте:  коли  хто
з  нас,  проте,  має  хліб,  і  дві  одежі,  й-га!  —  може,  й  який
гріш  у  кого  там  знайдеться,  чи  порушуємо  ми  тим  боже
слово  й  не  слухаємо  заповідей?
 —  Не  хочу  я  судити.
 —  І  не  можете  судити,  молодий  отче,  не  маєте  підста¬
ви...  Бо  коли  вже  так  вірно  берете  букву  закону,  то  чи  не
говорить  святий  апостол  Павло  в  першім  посланні  до  ко-
рінфян:  «Який  жовнір  служить  коли  своїм  коштом?  Хто,
посадивши  виноград,  не  їсть  овочів  з  нього?  Хто,  пасучи
стадо,  не  їсть  від  стада  молока?»  1  —  І  «чи  не  маємо  ми
влади  їсти  й  пити?»  2.
 1  Перше  послання  до  корінфян,  гл.  IX,  7.  (Прим,  автора).
 2  Т  а  м  с  а  м  о,  гл.  IX,  4.  (Прим,  автора).
 175

—  «їда  не  приближав  нас  до  бога»  1.—  І  «краще  не
їсти  м’яса,  не  пити  вина  й  не  робити  нічого  такого,  від  чого
твій  брат  потикається,  або  спокутується,  або  спадає  зі
сил»  2.
 —  Чим  же  ми  спокутуємо  брата?  —  «Коли  ми  посіяли...
духовне,  чи  це  багато,  коли  ми  пожнем...  тілесне?»  3.
 —  «Даром  отримали,  даром  давайте»4.
 —  «Хіба  не  знаєте,  що,  хто  править  у  святині,  живиться
зі  святині?  Хто  служить  при  жертовнику,  бере  частку
з  жертовника?  —  Так  і  господь  повелів  тим,  що  пропові¬
дують  євангеліє,  жити  з  проповідування»  5.
 —  Але  «За  що  мені  нагорода?  За  те,  що,  проповідуючи
євангеліє,  благовіщу  о  Христі  без  заплати  й  не  маю  корис¬
ті  з  влади  проповідування»  6.
 —  «Хто  працює,  є  гідний  нагороди  за  свій  труд»7.
 —  «Маючи  страву  й  одежу,  будемо  задоволені.—  Бо
хто  хоче  збагачуватися,  впадає  в  покуси  й  засідки  й  у  всякі
нерозумні  й  шкідливі  поступки,  що  вводять  чоловіка  в  біду
і  в  загибель.—  Бо  корінь  усіх  лих  є  любов  до  срібла,  якій
віддавшись,  дехто  відійшов  від  віри...»  8.
 Старий  Лавришин  зігнувся,  а  його  очі  заграли  вогника¬
ми  з-під  білих  брів.
 —  Таке  нам  закидаєте?  За  те  осуджуєте?
 —  Не  хочу  я  нікого  судити,—  сказав  удруге  Зданович
і  був  уже  спокійний.
 —  І  не  маєте  права!
 Отець  Лавришин  підпер  боки  долонями  й  зітхнув  гли¬
боко.
 —  Гадав  я  полагодити  справу  по-доброму,  як  у  родині,
але  бачу,  що  добром  тут  не  викоріню  зла  і  що  зло  є  біль¬
ше,  як  було  моє  перше  припущення...  Скромні  ви  й  тихі,
на  перший  погляд,  отче  Зданович,  і  самі,  певне,  за  такого
себе  вважаєте,  тим  часом  є  то  диявол  гордості  й  самоза-
люблення,  що  водить  вас  новими  ніби  дорогами...  Здається
вам,  що  йдете  вірно  за  словами  святого  євангелія,  але  на¬
гадую  вам,  що  нема  правдивого  розуміння  святого  письма
поза  згідним  з  церковною  традицією  й  цілістю  католицької
 1  Перше  послання  до  корінфян,  гл.  VIII,  8.  (Прим,  автора).
 2  Послання  ап.  Павла  до  римлян,  гл.  XIV,  21.  (Прим,  автора).
 3  Послання  до  корінфян,  гл.  IX,  11.  (Прим,  автора).
 4  Від  Матея,  гл.  X,  8.  (Прим,  автора).
 6  Послання  до  корінфян,  гл.  IX,  13,  14.  (Прим,  автора).
 6  Послання  до  корінфян,  гл.  IX,  18.  (Прим,  автора).
 7  Від  Луки,  гл.  X,  7.  (Прим,  автора).
 8  Перше  послання  до  Тимотея,  гл.  VI,  8—10.  (Прим,  автора).
 176

науки  й  практики...  А  ви  —  чим  міряєте  правдивість  своїх
поступків,  коли  йдете  одинцем  і  проти  звичаїв  свого  обря¬
ду?  —  «По  овочах  пізнаєте  їх.  Чи  збирають  із  терну  вино¬
град  або  з  реп’яха  смокви?»  1  А  які  овочі  принесло  дотепер
ваше  поступовання?  —  Гнів  і  обурення  між  духівництвом
(голоси:  «Камінь  би  тут  обурився!»),  шкідливий  заколот
між  народом  («Сваряться  за  кожний  грейцар,—  хоронять
без  священика!-»),  нарушения  поваги  святої  церкви  й  захи-
тання  віри...  Чи  не  пізнаєте  в  тому  знаку  гріха  й  злого
духа,  що  водить  вас  по  блудних  дорогах?  —  Бо  я  пізнаю
й  не  сумніваюся  в  тому...  І  як  той,  що  відповідає  перед  бо¬
гом  і  своєю  ієрархією  за  добро  церкви  в  тому  деканаті,  пи¬
таю  вас,  отче  Зданович,—  і  напоминаю:  чи  усвідомляєте  ви
свої  помилки  й  чи  маєте  добру  волю  змінити  своє  поступо¬
вання  згідно  з  духом  нашої  святої  церкви  і  з  вимогами  на¬
шої  традиції?
 Отець  Зданович  був  знову  замкнутий  і  наче  далекий  і
як  усе  притуплено-спокійний.  Він  схилив  голову  й,  випнув¬
ши  вперед  свій  невеличкий,  вузький,  рівно  з  волосся  вису¬
нутий  лобик,  сказав  ніби  до  себе:
 —  Що  роблю,  те  буду  робити  й  не  поступлюся  проти
моєї  совісті.
 Тоді  старий  Лавришин  підвівся  на  всю  висоту  й,  здви-
нувши  плечима,  зробив  руками  жест,  наче  вмивав  долоні...
 Ще  в  кінці  того  літа  була  від  обох  деканатів  делегація
у  львівській  архієпархії,  а  три  місяці  по  ній  переїздив  отець
Зданович  з  цілим  своїм  добутком  (жінка  й  синок-мандрів-
ник;  і  —  «ні  палки,  ні  торби,  ні  двох  одеж»)  на  нову  самос¬
тійну  адміністрацію,  серед  жовтих,  хрупких,  потрушених
рідким  сніжком  сокальських  пісків.  Були  тут  свої  отці-су-
сіди  й  теж  отці-декани,  й  усе  йшло  своєю  чергою,  й  не  ми¬
нуло  й  двох  літ,  як  отець  Зданович  знаходився  знову  в  до¬
розі,  й  тихі  колеса  його  вбогого  візка  розгортали  біліший
тепер  і  сипкий  пісок  по  той  бік  Сяну,  в  північній  Ярослав-
щині.  Ще  рік  згодом  служив  він  божу  службу  далеким  лем¬
кам  на  кам’янистому  підгір’ї  й,  слухаючи  їх  співної  говір¬
ки,  ділився  з  ними  сухим  вівсяником,  бульбами  й  крихтою
призбираної  омасті.  Двічі  в  той  час  викликали  його  до
єпархії  на  розмови  й  після  другого  приїзду  й  послуху  («Яке
ваше  останнє  слово,  отче?»  —  «Що  роблю,  те  буду  робити
й  не  поступлюся  проти  совісті»),  в  рік  перед  світовою  вій¬
ною  слід  отця  Здановича  губиться  в  церковній  службі  й
 1  Від  Матея,  гл.  VII,  16.  (Прим,  автора).
 177

ціле  його  життя,  на  роки,  як  би  не  було  його,  зникає  з  на¬
ших  очей...
 Коли  дванадцять  літ  згодом  отець  Зданович  з’являється
в  Кальнянському  повіті  як  адміністратор  парафії  у  Плугів-
цях,  тримається  він  просто,  як  колись,  і  реверенда  лежить
на  ньому  гладкими  складками,  але  є  щось  нове  в  тій  глад¬
кості  й  простоті,  як  і  в  цілій  поведінці  отця  Здановича.  Го¬
лову  носить  він  рівніше,  як  колись,  і  трохи  відкинуто,  й  у
цілій  постаті,  сухорлявій,  стрункій,  крізь  очевидну  дбайли¬
вість  і  навіть  елегантність  появи  пробивається  деяка  задир¬
ливість  і  наче  насмішкуватість.  Міцно  вже  шпакувате,  гус¬
те  його  волосся  причесане  ріжками  на  боки,  а  невеличкий,
вузький,  колись  опуклий  лобик  зібрався  й  застиг  твердими
грудочками,  як  буває  в  дитини,  що  її  настрій  закляк  на
хвилю  між  гіркою  образою  і  готовістю  до  жарту.  Так  само
було  щось  докірливо  дитяче  в  цупкій  лінії  його  губ,  що  віт-
кнулися  кутками  в  бороду,  як  і  в  нерухомому  піднесенні
брів,  що  підпирали  лобик.
 Обличчя  Здановича  було  сухе  й  затягнуте  смаглою  шкі¬
рою,  а  на  вилицях  його  і  крилах  тонкого  носа  виступали
сіткою  сині  жилки,  як  мокрі,  сплутані  волосинки.  Подібні
жилки  виступали  теж  у  білках  його  очей,  тільки  ясніші  й
опуклі,  й  були  тут,  як  мініатюрні  струмки,  налиті  голубим,
тихо  горіючим  плином.  Отець  Зданович  запивався  по¬
трохи...
 Жив  він  у  Плугівцях  одинцем  і  майже  в  самоті,  відда¬
лік  від  духівницького  оточення,  яке  відлякував  від  себе  бі-
сикуватою  посмішкою  просто  в  лице.  Життя  його  було  чуд¬
ною  мішаниною  гладкої  впорядкованості  і  вигадливості,
майже  чудаковатості,  що  не  спинялася  перед  ніякою
святістю  ні  повагою.  («Що  роблю,  те  буду  робити  й  не  по¬
ступлюся...»)  Перший  тиждень  у  місяці  проводив  отець  Зда¬
нович  у  селі,  на  плебанії  запиваючись  (у  міру)  зі  своїм
дячком,  дідком  Падаличною,  єдиною  близькою  для  себе
душею,  своїм  «підскарбим  і  підчашим».  Падаличка  був
маленьким,  пухкеньким  дідком  із  дрібним  баб’ячим  личком,
у  свята  й  неділі  співав  він  на  крилосі  солодким  тоненьким
фальцетом,  закинувши  голову  й  замкнувши  з  захоплення
очі  (знав  усі  тексти  напам’ять),  а  в  будень  тупцював  галас¬
ливо  по  порожньому  приходському  дворищі  й  «господарю¬
вав»  до  ночі,  ганяючи  сусідських  курей  і  полохаючи  блуд¬
них  псів,  що  закрадалися  на  ніч  до  порожніх  стодол.
У  перший  понеділок  місяця,  під  вечір  приносив  Падаличка
під  пахвою  білий  настільник  до  плебанії,  а  в  ньому  дві
пляшки  міцної  житнівки,  боханець  чорного  хліба  й  два  кіль*
 178

ця  закіпченої  хлопської  ковбаси,  що  тхнула  старим  поли¬
ном  і  густим  березовим  димом.  Настільником  застелював
він  кінець  великого  стола  в  їдальні,  накраював  хліба  й  ков¬
баси  й,  розставивши  тарілки  й  чарки  на  столі,  підходив  на
пальцях  до  дверей  від  канцелярії  й  шкрябав  у  них  жовтим
нігтем.
 —  А  просимо,  чесні  татунцю,  а  просимо!  —  проспівував,
як  на  весіллі.
 Двері  відчинялися  з  тонким  скрипом,  і  в  них  з’являвся
отець  Зданович,  посміхнутий,  простий,  шпакуватим  і  глад¬
ким  розділом  на  тімені  сягаючи  низького  одвірка.  З  під¬
нятими  забавно  бровами  давав  він  Падаличці  руку  до  ці¬
лування  й  займав  місце  в  кінці  стола,  на  старомодному
кріслі  з  високим  і  різьбленим  оплічком.  Благословив  по¬
вагом  божі  дари  й  говорив  упівголос:
 —  Зачинай,  реєнтий.
 —  Е-е,  татунцю,—  морщився  звичайно  Падаличка,  туп¬
цюючи  весело  на  місці,—  як  можна,—  ваша  перша...
 —  Зачинай,  Падаличка,  не  кривляйся,—  я  тут  господар.
 Падаличка  наливав  чарку  й  підносив  її  побожно  проти
 світла.
 —  В  ваші  чесні  руки,  татунцю!
 —  Дай  боже,  Падаличка!..
 Перші  три  чарки  вихиляли  мовчки,  повагом,  закусуючи
і  принюхуючись,  а  потім  поглядали  на  себе  кутками  очей
і,  підморгнувши  весело,  перекидались  текстами  вчорашньо¬
го  євангелія.
 —  «І  сказав  отець  своїм  невільникам  —  принесіть  кра¬
щу  одежу  й  одягнуть  його,  й  дайте  перстень  на  його  руку
й  узуття  на  ноги...»ч  («В  ваші  руки,  татунцю!»)
 —  «І  приведіть  угодоване  теля,  й  заріжте;  будемо  їсти
і  веселитися...»  («Дай  боже,  Падаличка!»)
 Потім  бралися  на  пробу  в  вірі,  й  отець  Зданович  запи¬
тував:
 —  Реєнтий  Падаличка,  чи  віриш  ти  в  святе  євангеліє?
 —  Аякже,  татунцю,—  святе  слово,  як  не  вірити?  Та  й
реєнтий  я...
 —  І  все  признаєш  за  правду  й  не  відмовишся  ні  від
титли?
 —  Все  правда,  татунцю,—  хоч  би  мене  вогнем  палили!..
 І,  стискаючи  непевно  кулачки,  бив  себе  м’ягенько  в
 груди.
 —  То,  може,  мені  скажеш,  реєнтий,  хто  були  перші  апо¬
столи  Христа  й  де  знайшлися?
 179

—  Аякже:  Симон-Петро  і  його  брат  Андрей,  і  були  вони
над  Галілейським  морем;  як  говориться  в  Матея,  глава
четверта:  «Переходячи  коло  Галілейського  моря,  лоба-
чив  він  двох  братів,  Симона,  званого  Петром,  і  Андрея,
його  брата,  що  закидали  сіті  в  море,  бо  були  рибалками.
И  говорить  їм:  ідіть  за  мною,  і  я  зроблю  вас  ловцями
людей.  І,  лишивши  сіті,  зараз  пішли  за  ним...»
 —  А  може,  то  не  був  Андрей,  тільки  Яків  і  Іван,  сини
Заведея,  і  було  їх  трьох,  як  говорить  апостол  Лука  в  п’я¬
тій  главі?
 —  Ой  правда,  татунцю,  таки-так!
 І,  відкинувши  голівку,  як  маківку,  й  примкнувши  чер¬
воні  очка,  Падаличка  проказував,  як  у  церкві:  «Побачив¬
ши  це,  Симон-Петро  припав  до  колін  Ісуса  й  сказав:  —  Ві¬
дійди  від  мене,  господи,  бо  я  грішний  чоловік.—  Бо  страх
обняв  його  і  всіх,  що  були  з  ним...  Так  же  Якова  й  Іва¬
на,  синів  Заведея,  що  були  товаришами  Симона...  І,  витяг¬
нувши  обі  лодки  на  берег,  лишили  все  й  пішли  за
ним...»
 —  І,  може,  то  не  було  над  Галілейським  морем,  як
каже  Матей,  тільки  в  Вітаварі,  над  Йорданом,  бо  так
говорить  апостол  Іван  у  першій  главі?
 Падаличка  кліпав  припухлими  повіками  й  бив  себе  до¬
лоньками  по  боках:
 —  Ой  правда,  татунцю,  щоб  я  тріс,—  правда!
 —  А  що  прадва,  реєнтий:  те,  що  в  Матея  сказано,  чи  в
Луки,  чи  в  Івана?
 Тут  Падаличка  перехиляв  голівку,  й  шкрібався  жовтим
нігтем  у  лисий  чубок,  і  морщився  міцно,  якби  збирався
пчихнути.  А  за  хвилину,  ніби  втікаючи{з-під  погляду  отця
Здановича,  відвертав  очка  в  куток  і,  хитро  посміхуючись,
розказував  таку  історію:
 —  То  раз,  татунцю,  була  пропала  корова  в  Гаях,  у  ста¬
рого  Зозуляка,  небіжчика  вже,  що  був  за  отця  Павловсько-
го  провізором...  І  був  у  нас,  у  селі  ніби,  свій-таки  злодій¬
чук,  Іван  Хапко,  Інакше  ніхто  й  не  кликав:  Хапко,  та  й  го¬
ді...  А  в  Наконечного  Василя  була  невістка,  Настя,  нічого
собі  молодичка,—  так  же  вже  небіжка,  молодо  вмерла,  за
дитиною,—  та  й  каже  рано  на  сусідах:  «Виділа  я  досві¬
та,  через  вікно,  Хапко  гнав  ту  корову,  бігме,  виділа...»
А  так  недалечко,—  третє  подвір’я,  —  сиділа  вдова  Мокри-
на,—  вийшла  потім  до  Ставчан,  за  олійника,—  та  й  та  со¬
бі  хвалиться:  «І  я,—  каже,—  виділа,  до  курей  досвіта
вийшла,  глянула  з-під  шіпки:  йде  Хапко  й  тягне  корову  за
собою...»  Знайшли  якось  Хапка,  привели  до  гміни,  пита-
 180

ють:  «Брешуть,—  каже,—  я  навіть  у  селі  не  був  тої
ночі».—  Взяли  його  шандарі,  повели  до  міста.  Прийшло  на
суд,  кличуть  свідків,  заприсягнули.  Питають  Настю  На¬
конечного:  «Кажи,  що  виділа».  —  «Так  і  так,  —  каже,—
встала  я  чогось,  іно  світало,  —  дивлюсь  в  вікно,  —  пішла
дорогою  корова,  а  за  нею  Хапко».  —  «Яка,  —  питають,  —
була  та  корова?»  —  «Чорна,  —  каже,—  так,  як  тепер  ба¬
чу,—  вся  чорна».  Кличуть  зі  сіней  Мокрину.—  «Ти  що?»  —
«Так  і  так,  —  каже,  —  вийшла  я  вдосвіта  до  курей,  крича¬
ли  чогось,  а  я  сама,  без  хлопа,  ніхто  не  догляне..  Коли
глянула  з-під  шіпчини,—  йде  Хапко  дорогою,  а  за  ним  ко¬
рова...»—  «Яка  була  та  корова?»  —  «Біла,  —  каже,  —  так,
як  тепер  виджу,—  вся  біла...»  А  Настя  ззаду:  «Коли  ж  бо
чорна!»  —  «Біла,  —  кричить  Мокрина,  —  присяй-бо  біла,—
що  я,  сліпа,  чи  що?»  —  «Бігме  чорна!»  —  «Присягай-бо  бі¬
ла!»  Насміялися  собі  пани,  випхали  бабів  за  двері  й  Хапка
пустили  додому...
 —  Вкрав  чи  не  вкрав  корови?
 —  Либонь,  украв,  татунцю,  і  баби  правду  казали...  Але
як  то  баби:  Настя  виділа  корову  від  хвоста,  а  Мокрина  від
голови,  а  корова  була  періста:  від  хвоста  чорна,  а  від  го¬
лови  біла,  аякже...
 —  Ой  Падалична!..
 Отець  Зданович  сміявся  тихо  й  похитував  головою.
 —  Періста  твоя  правда,  як  та  корова...
 Падалична  перехиляв  голівку  й  знову  морщився,  як  би
збирався  чхнути.  А  отець  Зданович  підморгував:
 —  Слухай,  реєнтий:  а  може,  взагалі  не  було  корови  й
бабам  тільки  привиділося  спросоння?
 Падалична  прилягав  пухкою  щічкою  до  настільника  й
хіхікав  тоненько.  Морщився  й  хіхікав  солодко.  Потім  під¬
моргував  на  отця  Здановича  очком  і  казав,  підтягуючи
синім  носиком:
 —  Корова  мусить  бути,  татунцю,—  а  що  ж  би  ми  дої¬
ли,  якби  не  корова?..
 Потім  співали  недільні  тропарі  й  кондаки  й  відправляли
єктенії,  а  тонкий  голосок  Падалички  все  більше  збивався
на  весільне  й,  почавши  херувимську,  збігав  дрібушечкою
на  бабські  сороми,  що  грілись  під  сорочкою.  В  половині
другої  пляшки  пухкеньке  личко  реєнтого  пучнявіло,  як
губка,  й  збігало  масним  потом,  як  нагрітим  єлеєм.  Тоді
отець  Зданович  підносився  й  відгортав  чарки:
 —Йди,  Падалично,  до  старої,  проспися...
 Падалична  хитався  край  стола  й  підводився  на  хиткі
ніжки.
 181

—  Не  дійду,  татунцю,  бігме,  не  дійду  до  старої...  десь
впаду  по  дорозі  коло  молодички...  і  согрішу,  бігме,  со¬
грішу...
 З  неділі  виїжджав  отець  Зданович  до  Кального,  «на
ярмарок»  і  пропадав  там  цілий  тиждень.  У  суботу,  під  ве-і
чір  притьопував  туди  своїми  шкапенятами  реентий  Пада¬
личка  й  «відпитував»  татунця  по  місту.  Знав  уже  свою
дорогу,  як  малу  єктенію,  й  не  милився  ніколи.  Найперше
спиняв  конята  під  світляною  кав’ярнею  Саковича  в  серед-
місті  й  довгими  бічними  сіньми  дріботів  до  заднього  ходу.
Вештався  тут  усякий  народ,  а  Падаличка  безпечно  доби¬
рався  до  шкляних  дверцят  і,  відхиливши  їх  трохи,  просо¬
вував  свою  лису,  веселу  голівку.  Всередині  стояв  теплий,
м’який  шум  аж  під  високу  стелю,  на  підвищенні  ліворуч
грала  музика,  а  в  глибині,  під  дзеркалами,  довкола  кругло¬
го  стола  сиділо  знайоме  товариство  військових  і  пань,  і  так
молоді,  й  між  ними  Падаличка  радісно  знаходив  довгасте,
сухе,  шпакуватими  ріжками  заквітчане  обличчя  отця  Зда¬
новича.  Татунцьо  сидів  просто,  як  усе,  з  піднятими  під
лобик  бровами,  перед  ним  червоніла  надпита  чарка  на  тон¬
кій,  як  стебло,  ніжці,  він  сидів  і  посміхався  збиточно,  слу¬
хаючи  ясної  панійки,  що  щебетала  йому  понад  стіл.  Тоді
й  Падаличка  посміхався  широко,  він  іще  просовував  голів¬
ку  в  двері  й,  кривлячись  на  різні  способи,  притягав  до
себе  очі  отця  Здановича.  Підносив  пухкий  пальчик  і  вима¬
нював  його  з-за  стола.
 —  Я  вже  є,  татунцю,  аякже...
 Як  не  було  Здановича  в  кав’ярні,  Падаличка  поганяв
дальше  й  повертав  у  бічну  вуличку  проти  монастиря  Бер¬
нардинів  і  ставав  перед  пивничкою  Шраппа.  Шість  кам’я¬
них  ступнів  збігало  тут  униз,  як  у  льох,  і,  станувши  на
третьому  східці,  реєнтий  бачив  у  щілину  між  занавісками
всю  глибину  кімнати.  Пивничка  була  довга  й  вузька,  як
дудка,  під  круглим  її  склепінням  хиталась  хмара  синього
диму,  здалека  доходили  крикливі  згуки  скрипки  й  бляшок
й  дудіння  ніг  по  дерев’янім  помості.
 В  малій  заглибині  ліворуч,  довкола  довгастого  столика
сиділо  знайоме  товариство:  горбатенький  суддя  з  облич¬
чям  сухої  мишки,  молодий  поштовий  емерит,  тонкий  і  гір¬
ко  п’яний,  лікар-брюхач  із  каси  хворих,  два  молоді  по¬
ручники;  і  в  кутку  шкіряної  софки,  трохи  відкинувшись
на  плечі,—  отець  Зданович  у  сутані,  приблідлий  і  збиточ¬
но  посміхнутий.  Між  столиками  снували  дівчата  в  білих
чіпчиках  на  волоссі  й  у  білих  тонких  хвартушках,  що
облягали  їм  животи,  як  друга,  запаслива  шкіра.  Коли
 182

одна  з  них  приходила  з  напитками  до  стола  в  заглибині,
горбатенький  суддя  садовив  її  собі  на  колінах  і  скрику¬
вав:  —  Прозіт!  —  Дівчина  становила  йому  тацю  з  напит¬
ками  на  голові,  й  тоді  всі  руки  від  стола  збігалися  тут
і  підносили  вгору  чарки.  І  дівчина  кидала  ногами  в  такт
музики  й,  хиляючись  у  бік  отця  Здановича,  кричала:
 —  Ксьондза  хочу,  ксьондза!
 Тоді  реєнтий  Падаличка  просовував  голівку  в  двері  й,
кривляючись  і  підстрибуючи,  виманював  Здановича  з-за
стола:
 —  Я  вже  е,  татунцю,  аякже...
 Як  не  було  Здановича  в  пивничці  Шнаппа,  поганяв
Падаличка  на  Старе  Місто  й  заїздив  просто  на  подвір’я
веселої  вдовички  по  інженері,  пані  Вагнерової  Нюти,  «ко¬
ханої  Вагнерки».  Був  тут  реєнтий  як  свій,  і  коли  його  лиса
голівка  з’являлася  між  тяжкими  котарами  в  дверях  ві¬
тальні,  загальний  веселий  сміх  вибухав  йому  назустріч  і
невідомо  чиї  руки  втягали  його  до  середини.  Падаличка
кланявся  низенько:  великій  білій  пані  Вагнерці  з  грудьми,
як  дві  білі  лебеді,  великому  широкоплечому  отцю-капелано-
ві  від  уланів,  що  мав  дрібну  голівку,  стовбчиком  уверх,  ру¬
м’яну,  як  дитина,  отцю-капеланові  від  стрільців,  тонкій,  як
лозина,  пані  з  тяжкими,  чорними  очима,  дрібненькому,  як
на  сміх  зробленому,  лікареві  з  корпусу  пограничників.  Отець
Зданович  сміявся  збиточно,  гладячи  волосся  чорнявки
(«Ти  вже  є,  Падаличко?»),  й  усі  були  міцно  напідпитку,
й  сам  Падаличка  був  незадовго  напідпитку  й,  сидячи  на
круглому  дзиглику  серед  хати,  проказував  притчі,  що  від
них  пані  спланувалися  ревними  сльозами,  сміючись.  Потім
отець-капелан  від  уЬанів  розказував  кавалерійські  історії,
а  рум’яненький  отеїіь  від  стрільців  —  випадки  з  життя  мо¬
нахинь  і  монахів.  Падаличка  слухав  і  кліпав  червоними  по¬
віками  і  прицмокував  губами,  а  вкінці  не  витримував  і
сплескував  у  долоньки:
 —  Ой  татунечку  милий,  а  ви  звідки  тото  так  добре
знаєте?  То  так,  гей  би  ви  не  в  семінарії  вівчилися,  а  —  не
при  нас  кажучи  —  в  монахиньки  під  придолом!—Усі  ре¬
готалися  з  реєнтового  здивування  й  пили  його  здоровля,
співали  сороміцькі  пісні  й  знову  пили.  Біла  Вагнерка  си¬
діла  в  отця-улана  на  колінах  і  тулила  дрібненького  ліка-
рика  між  своїми  лебедями.  Тонка  чорнявка  вилася  в  ногах
отця  Здановича  й  воркотіла,  як  кішка,  аж  Падаличку  бра¬
ло  за  серце.  («Та  згляньтеся  вже  раз,  татунцю,  а  гріх  пе¬
ред  богом!»)  Але  Зданович  посміхався  збиточно  й,  кла¬
дучи  їй  обі  руки  на  чорні  кучері,  говорив  тихо:
 183

—Йди  в  мир  і  не  гріши...
 Вже  в  пізню  ніч,  цілим  товариством  проводили  отця
Здановича  по  сходах,  до  фіри.  Кам’яні  ступні  вгиналися
їм  під  ногами,  як  тісто,  а  місяць  хилявся  на  небі,  як  би
йшов  по  слизькому.  Дідок  Падаличка  рачкував  між  коле¬
сами  й  лапав  по  землі  віжки,  що  втікали  з-під  рук,  як  в’ю¬
ни.  Отець-капелан  від  уланів  гудів  над  драбиною:
 —  Зданович,  холеро,  не  ікай  так,  —  прецінь  маєш  нині
службу  божу...
 А  Вагнерка  спиняла:
 —  Прецінь  не  ікає,  то  ти  сам...  І  не  кажи  «холеро»,—
він  коханий...
 Чорнявка  з  тяжкими  очима  цілувала  Здановича  в  до¬
лоню,  а  він  говорив,  заперечуючи  головою:
 —  Ісусик?..  Нема  Ісусика...  повісили...
 Іноді  «находило»  щось  на  отця  Здановича  й  він  про¬
падав  направду,  й  не  знаходив  його  Падаличка  ні  в  Шнап-
па,  ні  в  Вагнерки,  ні  в  іншому  місці  Кального  ані  повіту.
Щезав,  як  під  лід,  і  надовго...  Коли  вкінці  з’являвся  в
Плугівцях,  чути  було  його  далекою  дорогою,  а  в  притом¬
лених  очах  грали  бісики,  як  тахлі  іскри.  Падаличка  терся
коло  нього  й  поплакував  з  радості  й  трохи  з  докором,  а
Зданович  кидався  на  постелю  й  говорив,  потягаючись:
 —  Іди,  Падаличка,  хочу  спати...
 А  в  неділю,  по  службі,  вилазив  Падаличка  на  камінь  під
дзвіницею  й,  заклавши  ручки  на  грудях,  говорив  до  зі¬
браних  плугівчан:
 —  Татунцьо  вже  є,  куми  й  сусіди,—  вони  приїхали  від
єпископа,  аякже,  й  привезли  вам  благословення...  І  тепер
будуть  цілий  тиждень  удома  й,  кому  що  треба,  приходьте,
куми,  й  залагоджуйте,  щоб  не  було  амбарасу...  Хто  має
вмерти,  нехай  борше  вмирає,  справимо  йому  ладний  похо¬
рон,  як  попові...  А  ти,  Хвесько,—  буде  вже  ходити  з  тим
животом,  розсипайся  здорова,  охрестимо  тобі  хлопчика,
як  би  то  була  панська  дитина,  а  не  сліпого  Демка  робота,
аякже...  Й  приносьте,  люди,  що  хто  має,  чи  в  торбі,  чи  в
кишені,  бо  татунцьові  треба,  татунцьо  кліпають  за  вас
очима  перед  богом,  а  каже  апостол  Матей:  «Хто  кліпає
очима,  достойний  є  нагороди  за  свій  труд...»
 Люди  бралися  за  боки  від  сміху,  що  церква  відгукала¬
ся.  Але  на  тижні  тягнулися  до  плебанії  гуськом  і  полагод-
жували,  що  кому  треба.  Приймав  їх  найперше  реєнтий  Па¬
даличка  в  порожній  кухні  й  відбирав  тут  приноси,  торгую¬
чись  з  кумами,  як  за  власну  шкіру.  Хто  був  неуступчивий,
 184

того  пропихав  у  двері  канцелярії  й  кликав,  задихаю¬
чись:
 —  Нехай  татунцьо  скажуть!  Я  не  мо-о-жу!..
 А  Зданович  говорив,  посміхаючись  бісикувато:
 —  Плати,  Василю,  плати,  —  думаєш  дурно  бога  за  но¬
ги  злапати?..  Клади  гроші  на  стіл,  бог  любить  готівку,  а
Шнапп  также...
 Весною  останнього  року  відбувалась  єпископська  візи¬
тація  в  Кальнянському  повіті,  й  по  дорозі  до  Старої  Кли-
мівки  заповів  владика  свої  відвідини  в  плугівецькій  пара¬
фії.  Падаличка  заклопотався  стривожено  («Татунечку!  —
та  то  треба  бандеру  вислати  за  село,  а  хлопці  —  лайда¬
ки—  не  схочуть!..  І  чим  ми  будемо  дзвонити,—  пропали
дзвоники  в  москаля,  хоч  бери  й  у  горшки  тарабань  перед
єпископом!..  І  ні  тарілки  людської,  ні  ножа...).  І  Падалич¬
ка  біг  у  розпуці  на  село,  розмахуючи  полами,  а  Зданович
виходив  на  подвір’я,  спершись  на  хвіртку,  посміхався  до
себе  й  пускав  голубі  кільця  диму  на  дорогу...
 Колендянські  кіннотчики  проводили  єпископа  до  почат¬
ку  плугівецької  парафії  й  затрималися  між  крайніми  ха¬
тами  разом  з  цілим  почетом.  Було  тут  звичайно,  як  у  бу¬
день,  тихо  й  порожньо,  жмуток  чіхратих  дітей  тулився
віддалік  під  плотом;  у  глибині  вулиці  стояла  самітно  ка¬
рета,  запряжена  в  два  білі  коні,  а  від  неї  йшов  назустріч
старий  Климович,  що  прибув  проводжати  єпископа  в  гра¬
ницях  свого  деканату.  Він  посміхався  трохи  сумно,  стяг¬
нувши  очі  трикутничками,  й,  поклонившися,  сказав  за¬
мість  привіту:
 —  Не  погнівайтеся,  владико,  народ  чекає  зібраний,  не
тут,  а  в  Ставчанах  і  в  мене,  в  Климівці...
 Єпископ  роздивлявся  по  вулиці,  кидаючи  спішно  повіка¬
ми,  а  його  тяжке,  баб’яче  лице  тремтіло  від  ледве  здавлю¬
ваного  гніву.  Він  пройшов  мовчки  до  карети,  що  під’їхала
вслід  за  Климовичем,  і,  підтримуваний  двома  клериками,
вмістився  грузько  в  сидінні.  Віддихувався  хвилину,  випи¬
наючи  м’ясисту  долішню  варгу,  а  потім  сказав  голосно,  на
все  оточення:
 —  Сповню  свій  обов’язок  супроти  пароха,  хоч  він  за¬
був  свій  супроти  єпископа...
 Карета  рушила  м’яко  й  покотилася  вверх  вулиці.  Оба¬
біч  бігли  дітлахи,  потрушуючи  штанятами,  в  вікнах  чапі¬
ли  баб’ячі  голови,  як  соняшники  серед  листя.  На  порозі
своєї  хати  стояла  стара  Падаличиха,  й,  ламаючи  руки,
заводила,  як  по  мерцеві.  Був  саме  перший  тиждень  міся¬
ця,  а  отець  Зданович  з  Падаличною  не  вміли  зміняти  своїх
 185

звичаїв.  Довкола  старої  плебанії  було  тихо,  як  на  пустарі,
й  тільки  з  відчинених  настіж  сіней  доходили  сюди  шматки
приглушеного  гомону,  не  то  обривки  співу,  не  то  сміху.
Єпископ  пройшов  ганок  і  темні  сіни,  і  як  постукав  жезлом
у  двері,  що  за  ними  було  чути  голоси,  з  середини  відгук¬
нулося  гнучке  й  веселе:
 —  Про-зіт!
 І  по  хвилі  долучилося  до  нього  співне  й  тягуче,  хоч,
очевидьки,  розслаблене:
 —  А  про-о-сим...
 Стрижений  клерик,  що  тримав  руку  на  клямці,  глянув
на  єпископа  з  ваганням,  і  теж  отець  Євстахій  підняв  не¬
певно  брови.
 —  Вернемося,  владико...
 Але  єпископ  сапнув  гнівно,  й  його  обвисле  лице  потяг¬
нулося  нетерплячкою.
 —  Хочу  видіти,  що  там  діється...
 І  так  увійшли  досередини,  а  як  привикли  до  хатніх
сумерків,  побачили  в  глибині  кімнати  таке  видовище:  час¬
тина  великого  стола  в  їдальні  була  прикрита  білим  обру-
сом,  і  на  ньому,  в  забавному  перекиді,  валялися:  порожні
пляшки  з  горілки,  головки  часнику,  шматки  ковбаси  поруч
із  ламаними  корками,  окрайці  чорного  хліба.  Віткнувши
ручки  в  ту  суміш,  просто  лицем  у  хлібі  лежав  реєнтий  Па¬
даличка  й  кліпав  одним  оком  на  гостей,  ікав  і  свистів,  як
у  дудку.  Обіч  крісла,  в  кінці  стола,  стояв  отець  Зданович
і,  хиляючись  на  ногах,  весело  оглядав  усіх  пришельців.
Перебрав,  очевидьки,  мірку,  чуприну  мав  скуйовджену
над  чолом  і  розіпнуту  до  грудей  реверенду.  Піднявся  на
пальці  ніг  і  вклонився  в  бік  єпископа:
 —  Прош-шу,  владиче!..
 Пустився  непевно  від  крісла  й  змахнув  рукою  на  стіл:
 —  Прош-шу!..  «Або  ми  не  маємо  влади...  їсти  й  пити?»
Сказано:  «Хто  править  у  святині...  той  дудлить  зі  святи¬
ні»...  Апостол  Павло,  глава  дев’ята...
 Засміявся  збиточно  й  ікнув  з-під  серця.  Непевною  ру¬
кою  відгорнув  чупринку  з-над  брів  і,  нахиливши  вперед
лобик,  приглядався  довго  до  єпископа.  Кривився  й  хмурив¬
ся  гірко  й  посміхався  забавно  в  той  сам  час.  Його  бліде
лице  було,  як  чутке  плесо,  на  яке  падають  жмутки  химер¬
них  подмухів,  що  збивають  саму  його  поверхню  в  різних
напрямках...  Зіщулив  міцно  очі  й,  протягнувши  тонку
шию,  проспівав  несподівано,  тихо  й  тягуче:
 —  Ссу-уссик!..
 186

Ще  поступився  пару  кроків  і  моргнув  знайомо  до  Па-
далички.
 —  Прозіт!..
 Піднявся  на  пальці  й,  засміявшися,  як  дитина,  хитнув¬
ся  й  цвиркнув  крізь  зуби  єпископові  під  ноги...
 Тиждень  по  тім  отримав  з  єпархії  наказ  про  здачу  па¬
рафії  новому  духівникові  й  покликання  на  суд  у  консис¬
торії.
 Посміявся  сердечно  й  звернув  листа  з  допискою  на
адресі:
 «Переслати  —  Кальне,  пивничка  Шнаппа».  Від’їхав
справді  до  Кального  й  гуляв  там  шалено  й  уперто,  потря-
саючи  скандалами  все  місто.  Цілим  товариством  від  Шнап¬
па  й  Вагнерки  злетів  на  плугівецьку  плебанію  й  наповнив
старі  стіни  вибухами  непритомної  гульні  й  пиятики...  По¬
тім  спав  непробудно  два  дні  й  дві  ночі,  а  як  збудився  од¬
ного  ранку,  покликав  до  себе  Падаличку,  що  чекав  за  две¬
рима,  й  спитав,  звертаючись  до  вікон:
 —  То  десь  зелені  свята  на  днях,  чи  не  так,  Падалично?
 —  Ой  так,  татунцю,  та  ж  завтра,—  а  дивіть,  як  зеленіє
за  вікнами.
 Щулив  припухлі  очі  й  потирав  рукою  грудкуватий
лобик.
 —  Процесія  на  поля,  благословення  нивок,—  чи  не  так?
 —  Аякже,  татунцю,  аякже...
 Перевів  погляд  на  Падаличку,  й  між  повіками  заграли
в  нього  м’які  бісики.
 —  Візьмеш,  реєнтий,  дівчат  на  селі  й  замаїш  мені  церк¬
ву,  як  під  вінець...
 —  Так,  татунцю.
 —  Кленовими  гіляками  прибереш  іконостас  1  двері,  а
землю  застелиш  шуваром,  аби  пахло...
 —  Так,  татунцю.
 —  Завтра  прийдеш  раненько  й  збудиш  мене,  коло  п’я¬
тої,  а  гляди,  не  заспи  коло  старої...
 —  Е-е,  де  вже,  татунцю,—  стара,  та  ще  під  свято...
 —  А  тепер,  будь  здоров,  реєнтий  Падаличка,  Здано¬
вич  хоче  спати...
 І,  провівши  Падаличку  очима  до  дверей,  посміхнувся
й  замкнув  тяжкі  повіки...
 Як  прийшов  Падаличка  вранці  на  плебанію,  двері  від
сіней  і  кімнат  були  настіж  повідчинені,  в  кімнатах  було
повно  зеленкавого  ранішнього  сонця  й  пташиного  співу,
але  отця  Здановича  не  було.  Падаличка  обійшов  подвір’я
з  коморами,  гумно,  глянув  по  саду,  що  осипався  вогким
 187

цвітом.  Вернувся  на  плебанію  й,  пройшовши  порожні
сіни,  подався  бур’янистим  городом  на  цвинтар  і  до  церкви.
В  дверях  до  захристії  стремів  ключ,  двері  були  напіввід-
чинені,  й  Падаличка  війшов  досередини.  Пахло  тут  шу-
варом  і  в’ялим  кленом,  на  столі  під  вікном  лежали  жмут¬
ком  ризи,  а  в  ногах,  на  землі  валялась  чорна  ряса,  як
скинута  шкіра...  В  глибині  церкви  стояли  ще  сутінки,  на
престолі  горіли  дві  свічки  тихим  полум’ям,  а  в  надбитому
віконці  над  вівтарем  ляскотів  самітний  горобець,  б’ючи
об  рами  крильцями.
 ' 	—  А  пташа-на!  —  кликнув  упівголос  Падаличка  й  змах¬
 нув  руками.
 В  церкві  не  було  нікого:  ні  біля  престолу,  ні  перед  цар¬
ськими  воротами  в  храмі  вірних,  ні  в  темному  притворі.
Листки  шувару  хрумтіли  сиро  під  ногами,  й  пахло  мліс-
ною  вогкістю  боліт  під  теплий  ранок.  Реєнтий  Падаличка
стріпнув  гіллячки  зі  свого  крилоса,  обтичив  краще  май
при  образі  святої  Варвари.  Дияконськими  дверми  про¬
йшов  іконостас  і  вернувся  знову  до  престола.  Постояв
хвилину,  послухав,  було  тихо.  Пустився  довкола  престола
здовж  стіни,  й  тоді  в  сутінках,  за  вівтарем,  наткнувся
лицем  на  босі  ноги,  що  гойднулися  в’яло  в  повітрі.  Відсту¬
пив  під  стіну,  протягнув  перед  себе  руки  й  налапав  знову
ноги.  Були  студені,  ціпкі,  й  це  був  отець  Зданович.
 Висів  він  на  свічнику  над  горішнім  сідалищем.  Був  дов¬
генький,  стрункий  і  зовсім  голий.  Тільки  тяжкий  єпітра-
хиль  звисав  зі  шиї  й  накривав  груди,  живіт  і  соромні  час¬
тини.  Не  було  нічого  страшного  ані  прикрого  в  цілій  поя¬
ві.  З  круглого  віконця  вгорі  йшло  денне  світло  й  лягало
перстенем  на  гладкій  зачісці  над  чолом.  І  чоло  вирівня¬
лось  і  опуклилося.  Вузеньке  й  гладке,  як  колись,  висову¬
валось  воно  рівною  лінією  з-під  волосся  й  націлювалось
на  престол  у  штучних  квітах.  Одне  око  синіло  ясно  з-під
брови  й  посміхалося,  очевидьки.
 Реєнтий  Падаличка  опускається  тихо  здовж  стіни  й
присідає  на  п’ятах.  Міцно  пахне  шуваром,  у  збитому  вікні
лящить  срібно  горобець.  Реєнтий  підносить  до  вікна  лич¬
ко  й  махає  спішно  руками:
 —  Пташа-на!
 Бідно  посміхається...
 Як  тільки  вихоплюються  з  Плугівець,  з-між  горбків
на  чисте  поле,  отець  Євстахій  не  спиняється  більше  й  ви¬
бухає  з  незвичайною  для  нього  живістю:
 —  «Не  витримає!»  —  Що  тут  маєш  на  думці,  Михайле?
 188

Повертається  ще  до  Сойки  й,  відкинувшися  трохи  в
сидінні,  дивиться  на  зятя  в  ціле  обличчя:
 —  Неможливе  є,  щоб  ти  не  розумів  усіх  тяжких  наслід¬
ків  тих  двох  слів...  Отже,—  що  власне  думаєш?
 Сойка  сидить  туго,  віткнувши  кулаки  з  віжками  в  су¬
хі  коліна.  Кутки  його  очей  підсмикаються  зіркато  вверх,
як  у  яструба,  що  чигає,  дрімаючи,  а  тонкі  губи  стиснулися
з  химерною  впертістю,  що  має  в  собі  щось  жорстоке  й  ве¬
селе  в  один  час.
 —  Чи  розуміє?..  —  Очевидно!..
 Цілий  час,  як  проїжджають  Плугівці,  від  того  кутка,
коло  цвинтаря  й  попри  плебанію,  що  в  її  пустарі  вчуває¬
ться  ще  пустий  жарт  отця  Здановича,  й  тут  уже  між  горб¬
ками,  всю  дорогу  сидить  старий  Климович  майже  не  ди¬
хаючи,  в  напруженні,  в  горючім  очікуванні,  а  Сойка  це  чує
й  мовчить,  і  щулить  очі,  як  яструб,  що,  дрімаючи,  підпус¬
кає  до  себе  добичу,  й  чигає  сонно,  й  грається  уявлюваним,
близьким  скоком...
 —  Чи  розуміє?
 Сойка  це  знає:  в  цілій  широкій  околиці  на  сто  знайо¬
мих  духівників  знайдеться,  або  й  ні,  один-двох,  що  не
поклали  би  руки  в  вогонь  за  певність  його  віри.  Є  така
міцна,  безпереривна  зімкнутість  у  всіх  ділянках  його  ду-
хівницької  роботи,  така  сувора  вимогливість  у  своїх  обо¬
в’язках,  така  гарячозахоплена  ревність  у  всіх  прилюдних
актах  віри,  що  тінь  сумніву  не  збуджується  щодо  нього  в
його  оточенні.  Сойка  це  чує  й  цінить  собі  високо,  й  на
цьому,  як  на  скалі,  будує  всю  успішність  своєї  позадухів-
ницької  акції,  своєї  особистої  сойківської  долі...  А  проте,
як  правдиве  чортівське  навіщення,  находить  на  нього  іноді
майже  непереможна  жажда:  погратися  з  вогнем,  походити
на  вістрі  меча;  на  волосинку  зблизити  когось  видющого
до  себе  й  блиснути  йому  перед  очима  тією  світляною  бе¬
зоднею  безвір’я,  що  була  властивою  правдою  його  душі
й  що  з  неї  як  вогонь  з  міцних  зимових  подувів,  чудними,
довкільними  дорогами  вбирала  свою  силу  вся  знадвірня
жагучість  його  віри,  вся  палка  ревність  і  зціпленість  його
духівницької  активності.  І  от  є  такий  час,  що  Сойка  під¬
дається  тій  чортівській  покусі,  як  навіжений  іде  за  її  солод¬
кою  принадою.  Є  це  складне  химерне,  навіть  безглузде  з
погляду  сойківської  калькуляції  пережиття,  якого  коріння
сидять  глибоко  десь  у  нутрі,  ховаючись  перед  пронизли¬
вими  очима  самого  Сойки.  Коли  приглянутись,  діє  тут,  ли¬
бонь,  найперше  гарячий  поклик  газарту,  що  його  носить
 189

Сойка  в  своїй  пачкарській  крові  й  що  парадоксальними
зв’язками  таємно  пливе  в  глибині  всіх  сойківських,  дрібних
й  більших,  найхолодніше  продуманих  планів  і  калькуляцій.
По-друге,  є  тут,  мабуть,  щось  із  чудної,  безрозумної,  а  про¬
те  живлової  для  Сойки  потреби:  відслонитися  на  хвилю
зовсім,  блиснути  перед  очима  глядача  своєю  внутрішньою
правдою,  на  хвилю,  на  мить,  щоб  кинути  його  в  остовпіння
й  оставити  на  все  в  непевності:  чи  був  це  привид,  чи  дійс¬
ність.  По-третє,  є  в  тім  так  же  свідома,  трохи  цинічна  на-
півакторська  тяга:  глянути  на  себе  збоку,  чужими  очима,
станути  з  собою  прилюдно,  віч  на  віч,  як  із  другим,  і  не
засміятися,  не  кліпнути  повіками...  Крім  того  —  Сойка  це
завважує:  цілий  той  клубок  химерних  потягів  і  потреб,  уся
та  непереможна  жага  будиться  і  підноситься  в  ньому  зви¬
чайно  в  хвилинах  особливих  внутрішніх  потрясінь:  ко¬
ли  сам  він  зближається  до  якихось  об’єктивних  пропас¬
тей  і  коли  треба  напружити  всі  сили,  щоб  пройти  над
ними  з  успіхом,  пройти  легко,  мов  граючись,  як  у  за¬
баві...
 Є  це  щось  як  жартівлива  проба  сил  перед  труднощами,
майстерний  перегляд  їх  гнучкості  й  справності,  їх  послуху
й  доцільної  розпланованості...  И  чи  є  щось  у  тому  дивно¬
го,  що  та  нерозумна  на  перший  погляд  жага  збудилася  в
Сойці  сьогодні;  коли  самий  ранок  не  щадив  йому  надій  і
болючих  зворушень  і  цілий  ще  прийдешній  день  стояв  пе¬
ред  ним  повний  можливих  побід  і  поразок,  блискучих  ус¬
піхів  і  невдач?  І  коли  свідком  тих  його  зворушень  і  гля¬
дачем  його  химерної,  жагучої  гри  був  не  хто,  а  старий
Климович:  старий,  шляхетний  скептик  з  вразливим  інте¬
лектом,  якому  «ніщо  вже  в  житті  не  осталось,  крім  дитя¬
чої  цікавості»,  трохи  недовірчивої  й  чутливої,  й  що  його
самого  отець  Сойка  підозріває  в  лагідному  й  тихому,  обря¬
довою  традицією  пригладженому  атеїзмі...
 І  Сойка  піддається  лоскітній  покусі  й  має  вже  в  грудях
солодку  млість  альпініста,  що  балансує  вміло  над  про-
пастю...
 Оповідають  «Діяння  апостолів»: 	був  такий  день,  —
 стояли  христові  благовісники  перед  синедріоном  в  Єруса¬
лимі  й  судили  їх  за  те,  що  проповідували  боже  царство.
Тоді  встав  між  суддями  один  чоловік,  Гамаліїл  на  ім’я,
вчитель  закону,  й,  згадавши  їм  про  Тевду,  який  теж  бла¬
говістив,  а  сліду  по  йому  немає,  й  про  Юду  Галілеянина,
що  мав  послух  і  учнів,  а  діло  його  впало,—  вкінці  сказав
від  себе  таке  слово:
 190

—  «І  нині,  говорю  Вам,  оставте  тих  людей  у  спокою  й
залишіть  їх;  бо  коли  те  починання  й  те  діло  є  від  людей
то  воно  впаде;  а  коли  від  бога,  то  ви  не  зможете  його  зва¬
лити...»  *.
 —  Сьогодні  підноситься  новий  Гамаліїл,  і  Сойка  чує
від  нього:
 —  Комунізм,  який  побідить,  буде  вогняною  пробою
для  християнства:  або  воно  витримає  ту  пробу,  й  тоді  по¬
твердиться  його  божеське  походження,  або  не  витримає  й
тоді...
 І  Сойка  говорить  твердо  й  упевнено:
 —  Не  витримає!..
 І  так  зачинає  свою  гру  й  блискає  вперше  світляною
пропастю  свойого  нутра.
 Отець  Євстахій  відхиляється  в  сидінні  й  дивиться  на
нього  в  ціле  обличчя:
 —  Що,  власне,  маєш  на  думці,  Михайле?
 Сойка  сидить  туго,  віткнувши  п’ястуки  в  сухі  коліна,
його  очі  підтягнуті  кутками  вверх,  як  у  яструба,  що  дрі¬
має,  а  по  тонких,  міцно  стиснутих  губах  ходить  жостока
посмішка,  як  німа  змійка.
 Що  має  на  думці?..  Відповідає  на  те  своєю  мовчанкою,
глибокою  й  головоломною,  як  і  сама  проблема.  Відповідає
своєю  посмішкою,  що  є  як  тонка,  холодна  змійка,  яка  пов¬
зе  по  самому  краю  світляної  безодні...
 І  Сойка  ще  підгортає  тонку  лінію  губ  і  з  колючим  за¬
доволенням  прислухається,  як  росте  обіч  нього  й  побіль¬
шується  жадна  нетерпеливість  старого  шамбеляна.  Коли
здається  йому,  що  вона  вже  загострилася  майже  до  болю,
подається  вперед  і  кидає  спішною,  трохи  ніби  знудженою
скоромовкою:
 —  Хто  каже  альфа,  нехай  каже  й  бета...  Хто  признає
конечну  побіду  комунізму,  нехай  также  приймає  всі  необ¬
хідні  наслідки  тої  побіди...
 Отець  Євстахій  ніби  гасне  після  тих  слів  і  осідає  м’яко
всім  тілом.  Дрібне  його  лице  тратить  неспокійну  гостроту,
а  з  його  глибини  виринає  й  розбігається  по  всіх  рисах
якесь  нове,  як  би  з  нового  джерела  почате  оживлення.
 —  То  правда,  що  ті  молодці  признають  конечний  прихід
комунізму  й  навіть  —  на  свій  спосіб  —  пропагують  його?
А  чи  вважаєш  це  таким  певним,  що  комунізм  приведе  до
повного  упадку  християнства?
 —  Так  треба  думати...
 1  Діяння  апостолів,  глава  V,  38—39.  (Прим,  автора).
 191

—  Ой,  чи  не  забагато  в  тім  сказано?
 Отець  Євстахій  відводить  обличчя  й  вагається  хвилину.
 —  Бо  прецінь  то  значить  мати  гріховний  сумнів  щодо
божеського  походження  християнства...
 Сойка  мовчить  і  посміхається...
 —  І  взагалі  —  значить  то  сумніватися,  чи  існують  якісь
природжені  людині  принципи  й  тенденції,  якісь  вічні  й
незмінні  прагнення  людської  душі,  —  й  між  ними  найго¬
ловніше:  прагнення  до  бога,  до  правдивого  пізнання  бога,
до  правдивої  й  спасенної  в  своїх  наслідках  віри  в  нього...
Сойка  мовчить  і  посміхається...
 —  Відчуваєш,  либонь,  цілий  комізм  такого  припущення
мїж  нами...
 —  Хто  каже  альфа,  нехай  каже  й  бета,—  говорить  бай¬
дуже  Сойка  й  вгрузає  назад  у  свою  мовчанку.
 Отець  Євстахій  кидає  на  нього  кутками  очей  і  зітхає
трохи  докірливо.
 —  Маєш  якусь  нехіть  до  тої  теми,  Михайле?
 —  Навпаки,  тату...  То  ж  є  питання  нашого  життя  й
смерті.
 —  От  бачиш...
 Отець  Євстахій  заворушується,  й  його  дрібне  лице  прой¬
мається  новою,  свіжою  радістю,  ніби  розбурханою  жи¬
вістю.
 ...—  Чи  можна  дивуватися,  що  вона  так  захоплює  тих
молодців,  що  мають  іще  ціле  життя  перед  собою,  й  пору¬
шує  так  же  нас,  старих,  що  доживають  решти  своїх  днів
і  хотіли  би  ще  в  них  можливо  найбільше  зобачити  й  зро¬
зуміти?
 Шамбелян  усадовлюється  вигідніше,  й  його  лице  на¬
бирає  ясної,  майже  молодечо  напруженої  готовості.
 —  Знаємо,  що  комунізм  є  нині  незаперечним  ворогом
християнства  і  взагалі  релігії,  бо  дивиться  на  неї  як  на
знаряддя  в  руках  заможних  верств,  як  на  моральну  під¬
ставу  їх  —  скажім  —  переваги  над  бідними.  Але  приймім,
що  комунізм  направду  побідив  і  здійснив  свій  соціальний
лад  на  всій  землі,—  чи  припускаєш,  що  й  тоді  він  зберіг
би  своє  вороже  відношення  до  релігії  й  старався  би  її
знищити  всіма  способами?
 —  Так  я  думаю,  тату.
 —  ...хоч  не  існувало  би  класу  панів  і  не  могла  би  уже
релігія  бути  знаряддям  їх  влади?
 —  Очевидно.
 —  Вважаєш,  либонь,  що  є  щось  таке  в  самій  природі
 192

комунізму,  що  протиставить  його  всім  релігіям  і  виклю¬
чає,  щоб  вони  існували  обіч  нього?
 —  Так  є  в  дійсності,  тату,  хоч  того  —  на  жаль—не
бачать  деякі  вчені  отці  й  блудні  католики.
 Сойка  підводить  голову  й  спиняється  поглядом  на  лис¬
кучому  хребті  Гнідого,  що  пливе  рівно  над  сніговою  до¬
рогою,  його  одностайно  сірі,  широко  розставлені  очі  миг¬
тять  білявим  блиском,  а  стяжні,  густі  брови  підносяться
міцними  луками,  як  крила  яструба,  що  завис  на  хвилю
в  повітрі.  Сойка  говорить,  торкнувши  дрібно  губами:
 —  Пригадую  наші  розмови  з  татом  про  статті  Вяче¬
слава  Липинського  на  тему  релігії  й  церкви  в  українській
історії...  На  погляд  Липинського,  головна  роль  релігії  ле¬
жить  у  тім,  що  вона  організує  глибокі  містичні  сили,  які
стоять  в  основі  всіх  наших  важніших  бажань  і  поступків,
визначує  їх  межі  й  напрямки,  є  знаряддям  їх  послуху  й
дисципліни...  часом  ті  сили  вихоплюються  з-під  влади  ре¬
лігії  й  діють  самі  собою,  неопановано,  без  контролю,  на¬
гально,—  тоді  людині  здається,  що  вона  сама  є  джерелом
усіх  своїх  спроможностей,  що  може  творити  чуда  й  зале¬
жить  це  тільки  від  степені  розвитку  її  знання,  її  вмілості,
науки...  «Убивши  своєю  гордістю  свою  релігію,  людина
віру  в  бога  заміняє  вірою  в  себе  й  свою  чудодійну  силу,
містицизм  релігії  вона  заміняє  містицизмом  магії».  На
грунті  містицизму  магії  повстають  матеріалізм  у  філософії
й  природничих  науках,  революційні  напрямки  в  суспіль¬
ному  житті,  соціалізм  і  комунізм.—  «Той  містицизм,—  го¬
ворить  Липинський,—  не  відповідає  песимістичній  дійс¬
ності  нашого  земного  буття  і  в  результаті  не  задовольняє
вродженої  людям  потреби  —  віру  в  життя  будуче,  загроб¬
не...»  —  Не  відповідає  песимістичній  дійсності  земного
буття!  Подібно  висказується  архієпископ  Кордач  у  сво¬
йому  пастирському  посланні,  коли  говорить  про  соціальні
напрямки  наших  часів:  «Джерело  соціалістичної  утопії
лежить  у  браку  віри  в  дегенерацію  людського  роду  в  пер¬
вородному  грісі...»  І  я  думаю,  що  тут  сказано  майже  все
про  істотні  людські  складники  релігії  й  комунізму...
 —  А  саме?
 —  Що  в  глибині  релігії  лежить  песимістичний  погляд
на  вартість  земного  буття,  песимістична  віра  в  дегенерацію
людського  роду,  в  те,  що  земля  є  падолом,  повним  терпінь
і  різних  недостатків,  і  що  тільки  через  смерть,  у  загроб¬
ному  житті  можна  здобути  щастя  й  заспокоєння  бажань...
 —  А  комунізм?
 ? 	3-136
 193

—  Комунізм  —навпаки:  —  як  слушно  каже  отець  Кор-
дач  —  він  не  вірить  у  дегенерацію  людського  роду,  ані  в
первородному,  ані  якомусь  іншому  грісі,  в  його  глибині  ле¬
жить  поганська,  наскрізь  оптимістична  віра  в  землю  й  лю¬
дину,  в  те,  що  своїми  власними  силами  людина  є  здібна
творити  чуда,  й  що  та  здібність  залежить  тільки  від  сте¬
пені  розвитку  її  знання,  її  вмілості,  науки.  Віру  в  бога  ко¬
мунізм  заступає  вірою  в  людину,  в  людську  спільноту,
яка  тут,  на  землі,  мала  би  змагати  до  заспокоєння  всіх
своїх  потреб  і  бажань,  і  землю  —  паділ  терпіння  —  мала
би  вкінці  перемінити  на  місце  повної  ситості  й  задово¬
лення...
 —  Чи  справді  признаєш  слушність  такого  протистав¬
лення?
 —  О,  так,  відчуваю  його,  сказати  б,  власною  кров’ю.
Є  воно  абсолютне  й  ніколи  не  дасться  злагіднити...  Прига¬
дується  мені  одно  пережиття  з  часу  побуту  в  Римі,  нічого,
зрештою,  особливого,  але  думка  моя  звертається  до
нього,  скільки  разів  заходить  мова  на  подібні,  як  наша,
теми...  Мав  я  там  при  кінці  моїх  студій  одного  приятеля,
картуза,  яснодухого  фра  Анджеліко,  підримського  таки
вродження,  і  з  ним  ми  відбували  вдвох  досить  далекі  про¬
гулки  по  довколишніх  селах  і  містечках,  відвідували  зна¬
йомих  фра  Анджеліко,  добродушних  отців-парохів,  мона¬
хів,  осілих  на  албанськім  підгір’ї,  селян-виноробів...  Фра
Анджеліко  був  уже  в  літах  і  вразливий  на  вино  та  й  часто
заночовував  у  знайомих,  а  я,  трохи  з  повинності,  а  більше
з  охоти  до  пригод,  вертався  звичайно  пішки  додому,  блу¬
каючи  по  дорогах  Кампаньї...  В  часі  одного  такого  поворо¬
ту  смеркалося  мені  ще  яку  добру  милю  до  міста,  серед  чис¬
того  поля,  на  вузькій  пішній  доріжці,  що  мала  мене  вивести
на  битий  шлях,  а  потім  на  Аппієву  дорогу.  Присмерок  пе¬
ремінився  скоро  в  ніч,  з  заходу  надійшла  чорна  хмара,  яка
з  властивою  для  тих  сторін  нагальністю  затягнула  цілий
небозвід,  по  самий  обрій,  і  скоро  довкола  мене  замкнулася
темнота,  і  в  ній  злилося  в  одно  —  небо,  земля  і  ціле  ото¬
чення.  Була  то  майже  абсолютна  темінь,  як  шовк  чорна
й  густа  й  ніби  дотикальна,  в  якій  я  тільки  чуттям  налапу¬
вав  доріжку,  збивався,  падав,  вставав,  проходив  десяток
кроків  навмання,  знову  падав.  По  якійсь  хвилі  такої  блу¬
канини  завважив  я,  що  гладка  твердь  моєї  стежки  втекла
мені  з-під  стіп  і  мої  ноги  пішли  в  сплутаній,  ціпкій,  при¬
в’ялій  за  день  траві,  а  високе,  доспіле  бадилля  зашелестіло
по  моїх  колінах.  І  куди  я  не  повертався,  коліна  мої  натрап*
ляли  на  той  сухий  шелест,  а  мої  ноги  все  глибше  запада-
 194

лися  в  м’якіть  трави,  що  змикалася  густою  стіною  перед
ними.  Я,  очевидьки,  збився  з  дороги.  Спинявся,  наслуху¬
вав,  вибирав  новий  напрямок,  знову  заплутувався.  Ставав
безрадний  і  чув,  як  страх  підходить  помалу  під  серце  й
відбирає  силу  всім  членам.  Тоді  я  підняв  лице  в  темінь
неба,  як  це  роблять  сліпі,  й  пішов  перед  себе,  навпростець,
в  одному  напрямку.  Йшов  живо,  налітав  на  якісь  купини,
падав,  підносився,  знову  йшов  перед  себе.  Я  вірив,  що  там
десь  далеко,  в  кінці  мойого  напрямку,  за  краєм  ночі  зна¬
ходиться  велике  світло  Рима,  яке  мені  відкриється  колись,
і  в  якому  я  знайду  спокій  для  очей  і  спочинок  для  тіла,
змученого  тяжкою  мандрівкою...
 Коли  я  думаю  про  ті  справи,  то  бачу,  що  таке,  або  при¬
близно  таке,  є  положення  людини,  що  визнає  правдиво
якусь  релігію:  глибока  темінь  довкола,  густа,  майже  абсо¬
лютна  ніч  аж  по  обрій,  по  берег  людського  життя;  тяжка
мандрівка  в  тій  ночі;  людина  йде,  спотикається,  падає,
ранить  ноги  й  руки,  підноситься,  йде;  падає,  йде  і  вірить,
що  там,  далеко,  за  обрієм  темноти,  за  берегом  її  життя
знаходиться  велике,  несказане  світло,  яке  вона  осягне  ці¬
ною  своїх  упадків  і  ран  і  яке  дасть  несказану  радість  її
очам  і  заслужений  спокій  її  душі...  Байдуже,  що  —  як  це
є  в  фальшивих  релігіях  —  те  світло  є  тільки  ілюзією,  ма¬
ною,  й  що  людина  його  ніколи  не  осягне,  але  людина  ві¬
рить:  тут  темінь  і  біль,  а  там  світло  й  окуплена  муками
радість,—  і  йде,  падає,  йде;  —то  є  релігія...
 —  А  комунізм?
 —  Комунізм  —  навпаки...  І  то  є  та  абсолютна  проти¬
лежність:  комунізм  каже,  що  джерело  світла  знаходиться
тут,  на  землі,  в  самій  людині,  а  довкола  нього  є  темінь,  по¬
ставлена  природою  як  межа  людського  розуму  й  людської
волі...  И  що  та  межа  є  змінна  й  до  поборення...  Що  з  роду
в  рід  має  людина  побільшувати  своє  джерело  світла  й
обіймати  ним  все  дальші  кола  природи  й  щораз  нові  пред¬
мети  робити  добичею  свого  розуму  й  своєї  волі...  й  що
те  все  відбувається  тут,  на  землі,  в  межах  матеріальної
дійсності,  яка  є  одиноким  предметом  людських  старань  і
радості,  а  на  те,  що  знаходиться  поза  берегом  життя,  поза
границями  матеріальної  дійсності,  —кажучи  його  власним,
грубим  способом,  —  комунізм  чхає...  То  є  та  протилеж¬
ність...
 —  Я  розумію...  Можна  би  то  висловити  так  же  в  такій,
припустім,  формі:  в  релігії  все  є  звернене  до  бога  і  в  бозі
щасливо  закінчується;  навпаки  —  в  комунізмі  все  є  звер¬
нене  до  людини  й  людської  громади  і  в  ній  знаходить  своє
 7*
 195

завершення  й  оформлення...  Комунізм  —  то  щось,  як  оста¬
точний,  до  межі  доведений  гуманізм,—  чи  так  ти  думаєш?
 —  Приймім  це...
 —  Отож,  тоді  не  є  для  мене  зрозумілим,  для  чого
комунізм  мав  би  бути  тою  вогняною  пробою,  якої  не  витри¬
мало  б  християнство  і  взагалі  релігія?
 —  А  хоч  би  як  її  істотне  противенство...
 —  Ну,  так,  але  чи  не  існують  обіч  себе  найбільші  про¬
тивенства?
 —  її  побідне  —  згідно  з  заложенням  —  противенство...
 —  Ну,  так...
 —  Противенство,  яке  з  природи  своєї  домагається  для
себе  повної  відданості  цілої  людини,  цілого  людства,  аб¬
солютно  й  недоцільно...
 —  Ну,  так...  припустім,  що  все  те  здійснилося  й  кому¬
нізм  опанував  неподільно  душу  людини...  Тоді  —  навіть
беручи  з  чистого  ляїцистичного,  найменше  корисного  для
релігії  становища  —  можна  прецінь  сумніватися,  чи  люди¬
на  довго  витримає  в  тій  своїй  відданості,  чи  не  прийде  та¬
кий  час,  що  вона  захитається  й  бодай  у  сфері  духа  відійде
від  комунізму.
 Сойка  посміхається:
 —  Чому  не  мала  би  витримати?
 —  Знаєш,  прецінь,  Михайле,  —  бо  це  наше  заняття,—
які  непереглядні,  незміряні  просто  перспективи  відкри¬
ває  релігія  перед  очима  бідної  людини,—  незміряні,  як  за¬
гробний  світ,  про  який  людині  оповідає,  як  бог,  що  до
нього  її  скеровує...  І  як  відносить  і  заспокоює  її  надіями,  що,
проживши  в  терпінні  своє  життя,  вона  осягне  той  світ,
сповнить  свої  бажання,  побачить  у  лице  бога...
 —  В  тім  є  сила  релігії...
 —  І  тож-то...  Отже,  постає  такий  сумнів:  коли  зали¬
шити  людину  самій  собі,—  як  то  було  би  в  комунізмі,—  чи
була  б  вона  в  силі  ту  незміряність  перспектив  заступити
чимось  бодай  приблизно  рівновартісним,  чи  змогла  б  вона
викресати  сама  з  себе  завдання,  які  хоч  у  приблизній  до
тамтих  степені  могли  б  захопити  її  своїми  вимірами,  під¬
нести  й  запалити  подібними  надіями  досягнень  і  заспо¬
коєння?—  А  коли  ні,  то  чи  не  оглянеться  людина  назад
у  часи  релігії,  чи  не  затужить  до  надій,  які  тамта  колись
будила  перед  її  очима?
 —  Марна  надія,  тату...
 —  Чому,  Михайле?
 —  Бо  як  же  ж  то  було  дотепер?.,  з  тими  перспективами,
що  їх  відкривала  перед  людиною  релігія?
 196

Сойка  поводить  головою  й  стримує  тонку  посмішку
в  кутках  губ.
 —  Коли  вже  ПІДХОДИТИ  з  ляїцистичного  —  не  тільки,
зрештою,  ляїцистичного  —  становища,  то  чи  не  в  самій
людині  з’явилися  ті  незміряні  завдання,  що  їх  знаходимо  в
релігії,  чи  не  через  людину  вони  усвідомилися  й  оформи¬
лися  на  всі  віки?..  Чи  не  в  людині  говорив  голос  старого
й  нового  завіту,  не  людським  тілом  послужилося  боже
об’явлення?
 —  То,  либонь,  слушне,  Михайле...
 —  І  де  є  те  найвеличніше  навіть  завдання,  найбільша
мрія,  що  прийшли  би  до  нас  іншою  дорогою,  як  не  через
нас  самих?
 —  То  є  слушне,  Михайле,  щодо  того  не  буде  в  нас  біль¬
ше  сумнівів...  Але  що  ти  скажеш  на  таку  трудність?  Зго¬
дишся,  очевидно,  на  те,  що  кожне  наше  завдання,  кожне
змагання  має  свій  предмет,  до  якого,  власне,  скеровується,
і  що  не  чим  іншим,  як  великістю  того  предмету  й  його
значністю  для  нас,  визначується  великість  самого  завдання,
ступінь  захоплення,  яке  воно  в  нас  викликає?
 —  Річ  ясна.
 —  Отже,  не  тяжко  зрозуміти,  як  могли  в  серці  віруючої
людини  відчинитися  ті  незміряні  перспективи,  ті  величні
надії,  що  їх  будила  релігія,  що  об’єктом  тих  надій  був  —
як  учить  релігія  —  безмежний,  вічний  бог  і  вічне  життя
в  ньому...  Але  комунізм  заперечує  бога,  як  і  все  інше  поза
світом  матерії...  І  як  ти  думаєш:  коли  людина  обмежить
цілу  дійсність  до  речей  цього  світу,  до  світу  фізичної
природи,—  чи  знайде  вона  тут  щось  таке,  що  хоч  при¬
близно  нагадувало  би  безмежність  загробного  життя  і,  як
воно,  потягало  би  й  захоплювало  би?
 —  Думаю,  що  так.
 Сойка  встає,  й  сідає,  й  розпирає  міцно  сухі  коліна.
 —  О,  так!—думаю,  що  так,  що  знайде!..  Так,  тут  я
можу  дещо  сказати,  сердечно  сказати!..
 Він  потрясає  гранчастою  головою  й  торкає  гнівно  щеле¬
пами.
 ...—  І  хто  надіється,  що  комунізм  заломиться  від  того,
що  обмежить  думки  людини  до  речей  цього  світу,  той  має
марну  й  зовсім  нужденну  надію!..  Обмежить  до  речей  цьо¬
го  світу!..
 Сойка  сміється  забавно  й  трясе  головою.  Зігнувшись
понад  візок,  він  робить  рукою  рух,  як  би  хватає  щось  із
землі,  й  вирівнює  плечі.
 197

—  От  вам  грудка  примерзлої  землі,—  тримаю  в  доло¬
ні...  А  може,  я  тримаю  власне  безмежність?!..  А  може,
то  грудка  чистого  золота?!..  А  може,  то  батарея,  якою
я  виб’ю  планету  з  її  орбіти,  й  підсуну  до  сонця,  й
зроблю  з  неї  свій  фільварк,  і  засію  пшеницю?!..  (Сойка,
о  —  Сойка!)
 А  кілько  ж  тих  грудок  на  землі,  а  кілько  над  землею?..
 Сойка  підводить  руку  й  робить  коло  над  головою.
 —  Безмежність!..  Чи  з  неї  то  вичитувала  людина  вели¬
ке  лице  бога,  коли  шукала  бога?..
 —  Либонь,  так,  —  говорить  тихо  отець  Євстахій  і  зби¬
рає  трикутничками  очі.
 —  Безмежність!..  А  може,  я  піду  по  ній,  як  по  своїй
землі,  і  собі  повитичую:  тут  буде  тютюн,  тут  цукровий  бу¬
ряк,  а  тут  баштан  з  виноградом  і  з  трускавками?!..
 —  Ой  сину!..
 —  Обмежити  до  речей  цього  світу?..  А  може,  то  значить
узяти  людське  серце  й  кинути  його  в  ту  безмірність  і  —  за¬
грібай,  людське  серце,  загрібай,  загрібай!..
 —  Може,  й  так...
 —  Загрібай!  Загрібай!  Бери  в  правне  посідання,  бо  то
ще  нічиє,  і  лети  дальше  й  загрібай!
 —  Може,  й  так,  може,  й  так...
 —  Лети,  й  загрібай,  і  роби  межі,  поки  твоє,  лети  й  за¬
грібай!..
 —  Може,  й  так...
 Сойка  стихає  й  наслухує,  а  тоді  нагинається  в  бік  отця
Климовича  й  питає  вкрадливо:
 —  І  як  же,  тату:  витримаєм  вогняну  пробу,  чи  не  ви¬
тримаєм?
 Отець  Євстахій  опускається  м’яко  й,  зітхнувши,  гово¬
рить:
 —  Нехай  діється  божа  воля,  Михайле...
 —  Як  же  то?
 Отець  Євстахій  ще  осідає  й  говорить  м’яко:
 —  Нехай  діється  божа  воля...
 Тоді  Сойка  відкидається  помалу  на  плечі  й  починає  ти¬
хо  сміятися...  Сміх  той  дзвінкий,  хоч  тихий,  і  як  злий,  без¬
вітряний  мороз  проникає  до  самих  костей.  Здається,  що
він  стинається  в  повітрі  тонкими  льодовими  шпильками  й
розходиться  в  довкіллі,  їдкий  і  колючий,  не  знаходячи  ні¬
якого  спротиву  в  матеріальних  предметах.  Коли  отець  Єв¬
стахій  повертається  на  його  звук,  він  бачить  лице  отця
Сойки,  стягнуте  в  відкритій  насмішливості,  твердій  і  вод*
ночас  морозняно  легкій,  до  болю  їдкій  і  повній  розбавле¬
 198

ної  скаженості,  в  якій  крізь  легкий  метал  сміху  вразливе
вухо  отця  Євстахія  вловлює  без  сумніву  рідкі,  але  глибо¬
кі,  притаєні,  в  потоці  побідної  насмішливості  розтоплені
блиски  диявольської  розпуки.
 Отець  Євстахій  питає  трохи  стурбовано:
 —  В  чім  річ,  Михайле?
 Тоді  Сойка  переломлюється  вперед  і  кидає  йому  в  лице
з  нескриваною,  звуково  тільки  опанованою  брутальністю:
 —  Був  такий  вішальник...  —  Хай  діється  божа  воля,  —
сказав  і  вложив  у  петлю  голову...
 —  Що  за  мова,  Михайле?
 —  Хай  діється  божа  воля!  —  і  вложив  у  петлю  голову...
 —  Що  за  мова!
 А  Сойка  нахиляється  до  нього  й  говорить  лице  в  лице:
 —  Чи  не  так  я  зрозумів,  тату?..  Чи  не  така  та  божа
воля?..
 І,  відкинувшись  на  опертя,  сміється  довго  й  не  так
стримано.
 Якийсь  час  дивиться  отець  Євстахій  мовчки  на  те  лице:
на  ті  білі,  відкриті  в  сміху  зуби  з  круглими  іклами  по  бо¬
ках,  на  ті  крючкуваті,  вигнуті  ніздрі,  що  ходять,  як  жадні
пружинні  черпачки.  Хвилину  йде  в  ньому  очевидне  ваган¬
ня,  щось  як  тінь  нехіті  й  утоми  проходить  по  його  тонкому
лиці;  потім  воно  оживляється  нараз  і  займається  все  тією,
дещо  недовірливою,  трохи  іронічною,  а  проте  ясною,  по-
дитячому  гострою  допитливістю.
 —  А  ти,  Михайле,  що  сказав  би  ти  в  подібній  ситуації?
 Старий  Климович  ще  оживляється  й  повертається  всім
 тілом  до  Сойки.  Невеличкі  його  рухливі  карі  очі  міняються
в  жовтих  білках,  а  хребет  горбкуватого  носа  засітчується
дрібно  з  нетерпеливості.  Говорить  приспішено,  обривками,
а  проте  м’яко  закруглюючи  фрази:
 —  Як  тобі  вияснити  моє  питання?..  Старий  вже  я,  оче¬
видно,  не  тільки,  либонь,  кількістю  моїх  особистих  літ,  але
й  минувшиною  нашого  роду,  який  перейшов  таки  довгу  до¬
рогу  та  й  зближається  в  мені  до  свого  спокійного  кінця...
Потішаю  себе,  що  то  говорить  з  мене  досвід,  позбираний
предками,  але  мусить  тут  бути  так  же  дещо  зі  змучення,
яке  мені  вже  таки  належиться...  Не  чую  вже  в  собі  того
живого  прив’язання  до  землі,  яке  напевне  мали  мої  діяль¬
ні  антенати  й  яке—як  бачу  —  в  такій  сучасній,  міцній,
подиву  гідній  формі  виступає  в  тебе,  власника  й  господа¬
ря...  Є  в  тім,  певне,  трохи  особистого,  старечого  вже  егоїз¬
му,  ...але  єдине,  що  мене  ще  оживляє  в  тім  моїм  тихім
 199

кутку,  то—як  сам  ти  колись  слушно  завважив  —  нічим
не  заспокоєна,  трохи,  може,  й  неладна  в  моїх  літах,  але
й  непереможна  цікавість:  чим  то  все  скінчиться,  куди  той
наш  світ  іде,  в  чім  знайде  свою  розв’язку?..  Іду  вже  пре¬
цінь  до  кінця  моїх  днів,  чи  не  можу  собі  позволити  на
таку  платонічну  цікавість?..  Та  й,  поминувши  те,  —  чи  не
подібний  я  в  тому  до  решти  моїх  сучасників,  чи  не  є
так,  що  всі  ми  нині:  від  убогого  халупника  й  до  найбіль¬
шого  магната  —  стоїмо  перед  одним  і  тим  самим  питан¬
ням:  куди  то  все  йде  й  чим  скінчиться?..
 —  Не  є  то  платонічне,  а  кров’ю  вже  писане  питання...
 —  Тим  більше,  Михайле,  тим  цікавіше...  Отже,  не  візь¬
ми  мені  за  зле  й,  коли  можеш,  відповідж  просто,  так,  як
питаю,—  а  ні,—  не  погнівайся  за  турботу.
 —  Ні,  я  слухаю,  тату.
 —  Отож,  приймім,  сину,  на  хвилю  теоретично,  що  той
наш  світ  іде  направду  до  загибелі  й  що  ніхто  з  нас,  до  того
покликаних,  не  має  сили  ані  способу,  щоб  спинити  його
або  звернути  на  іншу  дорогу...  И  приймім,  що  існує  між
нами,—  не  між  нами,  докладно  беручи,  а  проти  нас,—
цілий  суспільний  напрямок,  великий,  скажім,  і  моло¬
дий...
 —  Скажім:  комунізм...
 —  Не  хотів  би  я  так  нав’язувати  до  часу,  але  скажімз
комунізм,  чи  інший  напрямок  ...який  ставить  кличі  й  по¬
стулати,  не  зовсім  приємні  для  нас  з  тобою  і  навіть  досить
прикрі...
 —  Скажім:  петля  на  шию...
 —  Скажім  трохи  суворо:  петля  на  шию,—  але  який
єдиний  зі  всіх  суспільних  напрямків  має  деякі  дані  на  те,
щоби  спинити  той  наш  світ  перед  загибеллю  й  навіть  по¬
вернути  його  —  як  сам  признаєш  —  на  дорогу  необмеже¬
ного  розвитку...  І  приймім,  сину,  що  тобі  було  би  дане
право  вибору,—  не  погніваєшся,  Михайле?..
 —  Ні,  ні,  тату,  я  розумію...  Прошу  не  вагатися...
 —  Що  ти  мав  би  рішитися  за  нас  усіх  на  одну  з  двох
можливостей...  І  по  довгій  розвазі  й  надумі  з  глибини  тво¬
го  серця  —  яке  було  би  твоє  остаточне  слово?
 —  Я  розумію,  тату!..  Сердечне  й  остаточне  моє  слово
було  би:
 —  Нехай  загине  світ,  щоби  не  було  комуни!..
 —  Навіть  коли  б  світ  мав  направду  від  того  загинути?
 —  Сердечне  й  останнє  моє  слово:  —  нехай  загине  світ,
щоби  не  було  комуни!..
 200

Отець  Євстахій  збирає  трикутничками  очі  й  трохи  бо¬
лісно  підносить  кутки  брів.
 —  Ну,  так...
 А  Сойка  карбує  з  їдким  спокоєм:
 —  І  це  було  би  слово  всіх  сильних  з-поміж  нас,  усіх,
що  цікавляться  не  тільки  платонічно...
 —  Ну,  так,  Михайле...
 —  І  так  же  всіх  віруючих  з-поміж  нас...  Бо  чи  не  кажу
я  тим  словом:  нехай  загине  світ,  щоби  був  бог?
 —  Ну,  так,—  ну,  так...
 ...Коли  знаходяться  на  пологому  вершку  піднесення,  пе¬
реділеного  гостинцем,  ліворуч,  унизу,  здовж  пониклої  в
глиняних  берегах  річки  простягаються  Глинки,  з  великою
біловерхою  церквою  посередині;  на  північ  від  Глинок,  у  чо¬
тирьох  кілометрах  віддалі,  видніється  Старий  Оглядин,  се¬
ред  піль,  як  на  долоні;  а  праворуч  від  Оглядина,  вдалині,
вже  при  самому  гостинці  лежить  розкидиста  Любча,  запов¬
нюючи  собою  широкий,  зі  ставком,  видолинок...
 Глинки,  Оглядин  і  Любча  —  три  найпевніше  в  соціаль¬
ному  відношенні  поставлені  села  околиці,  найкраще  збере¬
жені  від  комуністичних  посягнень  і  впливів.  Отець  Сойка
залюбки  приглядається  різним  способом  громадської  ді¬
яльності  отців-духівників  у  тих  селах,  знаходить  у  ній  де¬
які  складники  свойого  священичого  майстерства,  дещо  не
вагається  прийняти  як  нове  до  власних  метод  праці.  Глин-
ківський  парох,  отець  Воробець,  рухливий,  живий,  з  неве¬
личкою,  як  у  горобчика,  меткою  головою  послуговується
в  своїй  культурно-освітній  роботі  способами  локального
суперництва  («То  для  них  як  батіжок,  отче-колего,  як  га¬
рячий  батіжок!..»).—  У  якому  селі  найперше  обходять  ро¬
ковини  великого  Кобзаря  України?
 —  Та  в  Глинках!
 —  Чий  хор  робить  найкраще  враження  на  співацькому
змаганні  «Просвіт»  у  повіті?
 —  Та  глинківський!
 —  Чий  аматорський  гурток  виготовляє  найбільше  чис¬
ло  вистав  протягом  одного  року?
 —  Читальняний  у  Глинках!
 —  Яке  сокільське  гніздо  виставляє  найбільше  рухови-
ків  на  повітовому  сокільському  святі  в  Кальному?
 —  Та  глинківське!
 Запалюючи  до  такого  місцевого  змагання  сільську  мо¬
лодь  і  господарів  і  втягаючи  до  нього  шляхом  ласки  й  при¬
нуки  также  незаможні  елементи  села,  вміє  отець  Воробець
з  року  на  рік  утримувати  своє  село  в  різнородному,  все
 201

новому  напруженні,  вміє  зуживати  в  ньому  всю  небезпечну
енергію  села,  заглушувати,  коли  не  заспокоювати,  гіркі
кризові  турботи,  притуплювати  податкові  й  позичкові  на¬
тиски,  злагіднювати  заборчість  багачів  і  спротив  бідноти.
Правдивою  гордістю  сільської  молоді  зробив  руханкове
товариство  «Сокола»,  захоплене  муштрою  й  одностроями,
в  військовому  послусі  утримане,  абсолютно  йому  віддане
й  готове  до  виступу.  И  коли  на  соборчику  або  так,  у  то¬
вариській  гутірці,  отець  Воробець  чув  постійні  нарікання
на  сельроб  і  комунізм,  що  несподівано  поширюється  на
села,  покручуючи  рухливою  голівкою,  хвалиться  він  за¬
служено:
 —  До  мене  комуна  не  підступить,—  придушу...
 Парох  Оглядина,  отець  Курпіта  («Гайдамака  —  не
отець»)  бере  своє  село  буйним,  новітнім  «хлопоманством».
Великий,  плечистий,  у  широковерхій  баранковій  шапці  на
потилиці,  в  високих  холявистих  чоботах  на  підковах,  у  ви¬
шиванці  й  вогняній  гарасівці,  не  пропускає  він  ні  одного
гучнішого  весілля  в  своїй  парафії,  ні  одних  хрестин  чи  по-
минків,  ні  одних  зводин  чи  іншої  толоки...  П’є  чарку  з  гос¬
подарем  і  гостями,  співає  весільної,  обкручує  молоду  в
скаженій  метелиці,  аж  вітер  стіни  обсмалює  («Ану  там,
музики,—  для  егомостя  нашого  чесного,—  гарячіше,  а-ну-
у!»);  на  зводинах  підкладає  широком’язе  плече  під  на-
ріжняк  і,  як  надхриплий  дзвін,  б’є  своїм  горлом:  «А  гей
там,  зводи-зводи-и!  Ану,  разом  —  руп!  —  та  й  ще  руп!»
І  як  моргне,  коли  треба,  на  хлопців:  «Бийте!»  —  хлопці
б’ють.  І  як  кивне  бровами:  «Гоніть!»  —  хлопці  гонять...
Дрібна,  як  курочка,  їмость  усе  возиться  з  курми  або  з
крижмовим  полотном  по  містах,  а  оглядинці  хваляться
перед  сусідами:
 —  В  нас  єгомость  —  правдивий  хлопський  піп,  не  пань¬
кало,—  за  таким  егомостем  хоч  би  в  вогонь  і  в  воду!..
А  старий  соромітник,  отець-канонік  Обертас,  як  знайдуться
в  своїй  компанії,  плеще  оглядинського  попа  в  плече  й  хва¬
лить  сердечно,  по-свойому:
 —  Молодець,  Курпіта,—  тримаєш  село,  як  за  цицьку!..
 В  Любчі  радить  молода  любчанська  їмость,  широкобро-
ва  Сідельничка,  рвучка,  загониста,  вихованка  василіян-
ського  інституту,  згрубша  тесана  й  голосна,  широка  в  русі
й  слові,  трохи  розтріпана  й  незадалека  в  думках,  а  проте
вміло  розрахована  в  практичних  своїх  поступках  старосам-
бірська  купцівна.  В  свій  час  активна  націоналістка,  трохи
не  співробітниця  УВО,  відколи  вийшла  за  отця  Миколу  Сі-
 202

дельника,  відомого  католицького  поета,  соловія  подільських
рівнин,  усю  майже  дбайливу  загонистість  своєї  душі  від¬
дала  натхненному  вибранцеві,  перенесла  на  його  солодко
розспівану  творчість,  на  складення  найкращих  можливих
умов  його  літературної  праці...  Чи  не  підносилася  у  той
спосіб  понад  сіру  зацофаність  і  вбогість  провінціального
життя  попадей,  понад  курячі  клопоти  й  будні  таких  Кур-
пітих,  Воробчих  або  Павлюкових.  І  коли  йде  про  святий
національний  обов’язок,  якому  присягалася  на  вірність  від
шкільної  лавки:  чи  не  сповняла  його  в  його  найшляхетні-
шій,  найбільш  піднеслій  формі,  стараючись  за  національ¬
ного  поета,  оточуючи  його  життя  пошаною  й  спокоєм,  спо¬
нукуючи  його  ласкаво,  але  й  успішно,  до  все  нової,  все
обильної  творчості?  («Пиши,  Микольцю,  пиши...»)  І  чи
не  виходить,  нарешті,  на  своє?  Чоловіка  знають  і  цінять
у  католицькій  літературі  («м’який,  розливний  вірш,—  яс¬
ність  і  певність  світогляду»),  що  якийсь  час  щось  капне
таки  з  гонорару,—  та  й  головне:  є  особлива  прихильність
консисторії,  в  молодому  віці  —  коло  тридцятки  —  сидить
отець  Микола  на  одній  з  кращих  парафій  Кальнянського
повіту,  а  щодо  будуччини  —  чого  скривати  —  є  надія  на  одне
з  підльвівських,  інтратних  місць:  ближче  видавництв  і  ре¬
дакцій  і  взагалі  культурного  життя.
 (—  «Належалось  би  то  мені,  Славусю,  як  думаєш?
 —  Ох,  так,  Микольцю,  кому  ж,  як  не  тобі?
 —  Коли  б  тільки  спокою!..
 —  Та  й  пиши,  мій  любий,  пиши!..»)
 І,  відсилаючи  крикливих  дітлахів,  трьох  круглолобих,
ціпких,  каблуконогих  хлопчаків  (четверте  в  колисці)  в
найдальший  куток  саду  на  забави  й,  наказавши  кухаркам
роботу  на  гумні  («а  рейдайте  мені  там,  язикаті!»),  нена-
ситра  Сідельничка  замикає  богом  їй  даного  поета  в  при-
тульній  тишині  плебанії  й,  майже  на  пальцях  колуючи  в
дворі,  по  господарці,  з  чутливою  ревністю  й  заслуханістю
споглядає  на  тихі  вікна  канцелярії:
 —  Пиши,  Микольцю...
 А  як  западе  пізній  вечір,  дітваки  сплять,  як  суслики  в
сусідньому  алькирі,  а  помучені  до  впаду  наймички  від¬
правляються  на  вишки,  в  солому,  широкоброва  Сідель¬
ничка  вмощується,  як  хребтата  кітка,  в  м’якій  подруж¬
ній  постелі  й,  оперши  на  долоні  лице,  8  тепло  задуманими
очима  слухає  ритмів  і  римів,  що,  як  тонкі  нитки  павутиці,
снуються  між  стінами  спальні.  Чоловік  читає  плавним,
солодким  голосом,  схиливши  до  плеча  голову,  ніжна
 203

ніякова  посмішка  блукає  на  його  лиці,  дрібні  його  губи
складаються  хвилинами  як  до  м’якого  радісного  свисту...
І  сприймаючи  те  все  одним  слухом  і  думаючи  водночас
про  десятки  інших,  турботних,  звичайно,  а  проте  якось
приємно  нагрітих  речей,  Сідельничка  —  як  би  бачила!  —
уявляє  собі  сніжно-білі  картки  столичного  журналу  з  най¬
ближчого  місяця  й  на  перших  його  сторінках  (не  інак¬
ше!)  довгі,  чіткі,  як  низки  однакових  зерен  поскладані
рядки  поезії,  під  відомим,  м’яким,  шляхетно  вигадливим
іменем  її  чоловіка:  М.  Золотолипенко!..  І  те,  що  з-за  його-
то  гладкого,  лагідно  відкинутого  чола  й  за  її  ласкавою
спонукою  з’явилися  ті  божі  рядки  на  ясний  світ  і  що
тисячі  (не  інакше,  як  тисячі)  далеких  і  незнайомих
очей  —  так  же  жіночих  —  спочинуть  на  них  в  один  день,
як  пчоли  на  липовому  цвіті  («Читали  новий  вірш  Золо-
толипенка?»  —  «Що  за  питання!  —  Очевидно,—  і  який!»),
та  одна  свідомість  захоплює  її  глибше,  як  не  зовсім  до¬
ступна  їй  краса  поезії,  й  наповнює  її  теплою  радістю,  в
якій  приємно  нагріваються  всі  прикрі  турботи  сьогодніш¬
нього  й  усі  сподівані  неспокої  завтрашнього  дня.  И  коли
між  тихими  стінами  спальні  злягають  останні  слова  нового
твору  й,  опустивши  до  плеча  голову  й  примкнувши  повіки,
з  м’якою  посмішкою  на  лиці  очікує  зворушений  поет  на
притакнення  першої  слухачки,  Сідельничка  зітхає  знемо-
жено,  наче  зойкає,  й,  витягнувши  м’ясисті  рамена,  бере  в
них  поетичного  чоловіка,  як  він  є:  в  рясі,  то  в  рясі,  чи  в
пристосованому  до  творення  халаті,  й,  облапавши  його  жа¬
гуче  долонями,  вгортає  його  в  своє  широке  тіло,  як  у  на¬
грітий  футерал.  А  коли  забувається  в  такий  час  і  дає  гаря¬
чий,  нестримуваний  послух  своїй  рвучкій  природі  («твоя
то  вина,  Микольцю!»),  дев’ять  місяців  згодом  з’являється
на  цей  світ  новий  плід  поетового  натхнення,  білоголовий
Сідельничок,  крикливий,  ціпкий,  з  кривими,  як  обіддя,
ногами...  Не  заперечує  того  Сідельничка  перед  собою:  ро¬
зуміється  краще  на  тих  чоловікових  творах,  на  їх  крикли¬
вій  красі  й  тілесній,  невтримній  рухливості,  але  коли
старий  безстидник,  канонік  Обертас,  на  любчанському  річ¬
ному  празнику  перепиває  до  молодого  господаря:  «Кинь,
отче  Миколо,  ті  нудні  рими,—  бігме,  аж  нудить,—  римуй
краще  хлопчаків,  от  які  вони  в  тебе  виходять!»,  —  широ-
коруха  Сідельничка  б’є  долонями  в  стіл  і  налітає,  як  ка-
ня,  на  насмішника:  «Зависть,  отче  каноніку!  Зависть  з  вас
пре,  що  самі  не  вмієте  так  римувати!»
 Старий  канонік  Обертас  відсахується  з  виразом  най¬
глибшої  образи  й  сплітає  піднесені  руки:
 £04

—  Ах,  господи!  —  А  то  ж  ви,  сусідко,  з  неба  впали?
А  хто  ж  тут  найбільший  римотворець?!
 І  оглядається  довкола  зі  смертельним  здивуванням,  і  ку¬
ди  падає  його  зір,  сердечний  і  дикий  регіт  вибухає,  як
буря,  з  розбавлених  горлянок.  Але  Сідельничка  не  чує  того
реготу,  вона  простягається  всім  тілом  понад  стіл  до  сво¬
його  посміхнутого  чоловіка  й  покриває  всю  бурю  своїм
грудастим  дзвінким  голосом:
 —  Не  слухай  Микольцю,  не  слу-у-хай!..  Пиши!..
 Весною  останнього  року  з’являється  черговий,  п’ятий
 том  Сідельниковського  поетичного  дорібку  (п’ять  раз  по-
десять  аркушів,  іп  диагіо;  в  зв’язку  з  тим  є  така  розмова
між  веселим  каноніком  і  плідним  автором:
 —  Заводи,  отче  Миколо,  телятник,  хоч  на  п’ятдесят
штук...
 —  Чому  телятник,  отче  каноніку?
 —  П’ять  куф  літнього  молозива!  Бійся  бога,—  а  то  ж
тим  усі  любчанські  телята  можна  вигодувати!..).
 А  на  кінець  осені  цього  року  підготовляє  рвучка  Сідель¬
ничка  велике  народне  свято  в  своїй  Любчі:  посвячення  й
відкриття  нового  кам’яного  будинку  серед  села,  освідку
всіх  культурних  і  господарських  установ,  стилевої  по¬
верхової  будівлі,  що  світить  у  бік  сусіднього  гостинця
золотим  написом:  «Народний  дім  у  Любчі,  імені  М.  Зо-
лотолипенка...»  Так  власне  розуміє  молода  Сідельничка
свою  національно-громадську  діяльність  серед  рідної  паст¬
ви:  як  належне  обрамлення  літературної  творчості  свойо¬
го  вихованця-чоловіка,  як  плідний  відгук  його  слави,  як
шляхетне  її  доповнення  в  обличчі  бога  й  народу.  Й  чи
не  було  найбільш  виправдане  й  природне  сподівання,  щоб
усюди,  де  тільки  проходила  духівницька  нога  отця  Сідель¬
ника,  можна  було  почути  між  народом:  тут  був  душпа-
стирем  Золотолипенко,  то  є  сліди  його  роботящого  побуту
в  тих  околицях,  матеріальні  й  духовні  сліди,  яких  не  за¬
бере  ні  час,  ні  ворог...
 Та  й  чи  не  виходить  з  тим  усім  Сідельничка  на  своє*
люди  не  відпадають  від  церкви,  як  то  діється  по  інших
парафіях,  треби  —  те  найчуткіше  місце  в  доходах  ниніш¬
нього  духівництва  —  стоять  поки  що  на  належній  висоті,
народ  послухає,  коли  треба,  всі  більші  роботи  в  господар¬
стві  виконуються  старанням  толоки.  Своїм  купецьким,  по-
жіночому  вразливим  інстинктом  доходить  Сідельничка  до
усвідомлення,  яке  дається  взагалі  духівникам  і  потвер¬
джується  усім  болючим  досвідом  минулого:  що  коли
вже  відбувається  рух  у  низах,  освітній,  господарський
 205

і  політичний,  у  всіх  своїх  проявах  нехай  він  допанується  під
опікою  церкви  й  плебанії:  тільки  так  утримується  він  у
межах  безпеки  й  спокою,  тільки  так  ослабляться  й  зне-
шкідливляться  ті  його  істотні  напрямні,  що  з  природи
речей  звертають  його  проти  віри  й  традиції,  проти  інте¬
ресів  плебанії  й  церкви...  І  так  щохвилі  відкриваючи
суспільні  сторінки  в  своїх  особистих,  сідельницьких  інтере¬
сах,  суспільним  освячуючи  особисте  й  особистим  розпа¬
люючи  свою  громадську  роботу,  з  властивою  для  себе  за¬
гонистістю  й  оживленістю,  трохи  розтріпана,  як  усе,  й  не¬
далека  в  думках,  а  проте  вміло  розрахована  в  практичних
завданнях  своєї  діяльності,  протягом  недовгого  часу  сво¬
його  побуту  в  Любчі  широкоруха  Сідельничка  опановує
й  розбурхує  по-свойому:  читальню  «Просвіти»  й  місцевий
«Союз  українок»,  Марійське  товариство  жінок  і  захорон-
ку  для  дошкільників,  споживчу  кооперативу  й  молочар¬
ню,  й  щорічний  зимовий  курс  для  господарського  дорос¬
ту  села  й  околиці.  І  як  на  завершення  тієї  її  діяльності,
як  живий  символ  нерозлучного,  по-купецьки  дотепного
сплетення  особистого  й  національного  інтересу,  на  під¬
вищеному  місці  проти  гостинця,  коштом  і  руками  найрух-
ливіших  любчан  підноситься  останньої  осені  високий
одноповерховий  будинок,  у  національному  стилі  витрима¬
ний,  здовж  фронту  золотими,  по  синьому,  буквами  роз’яс¬
нений:  «Народний  дім  імені  М.  Золотолипенка...»
 Коли  однокінка  отця  Сойки  з’їжджає  з  пригірка  в  Люб-
чу,  на  площі  перед  Народним  домом  стоїть  декілька  возів,
між  якими  Сойка  легко  пізнає:  крилату,  добре  намощену
бричку  отця  Сідельника  й  порожній,  дрянкий,  старим  бо¬
лотом  обхляпаний  візок  отця  Івановського  з  Телятинець.
Отець  Сідельник  сидить  уже  в  бричці,  готовий  до  від’їзду,
тонкоплечий,  хрупкий,  хоч  у  футрі,  як  усе  з  деякою  вишу¬
каністю  в  одежі  й  цілому  вигляді.  М’який  попелястий
шаль  обгортав  його  шию  й,  говорячи  з  кількома  селянами,
що  стоять  обіч  брички,  отець  Микола  прикриває  кінцями
пальців  уста  й  покашлює  зчаста.  Кожної  осені  і  ранньої
весни  отець  Сідельник  занепадає  на  горло.  Тоді  Сідель¬
ничка  саджає  його  в  шкіряному  кріслі  проти  вікна  й  з
домашньої  аптечки  виймає  шерстяний  пензлик  і  ляпіс.
Отець  Микола  водить  за  нею  голубими  очима,  й  його
зрожевіле,  ніжне  лице  покривається  капельками  поту.
 —  Боюся,  Славусю!..
 —  Не  бійся,  Микольцю,—  втихомирює  його  рівним  го¬
лосом  Сідельничка,  —  ти  ж  мужчина...
 То  правда,  очевидна.  Але  за  кожним  разом,  як  жінка
 £06

зближається  до  нього  зі  знаряддям  лічення,  отця  Миколу
опановує  одне  настирливе,  страшне,  просто  панічне  уяв¬
лення:  що  пензлик  вихопиться  під  час  мазання  з  рук  жін¬
ки  й  застрягне  поперек  у  його  горлі.  І  тільки  як  жінка
присяде  проти  нього  й,  віткнувши  собі  в  рот  пальці,
на  його  очах  виляпісуе  собі  горлянку,  страх  отця  Миколи
пропадає,  як  рукою  відняв,  і,  відхиливши  взад  голову,  він
спокійно  дає  вимазати  й  собі  мигдалки  й  язичок.
 Зачувши  дудніння  на  гостинці,  отець  Сідельник  повер¬
тається  в  цей  бік  і  кланяється  с  деяким  поспіхом  і  водно¬
час  м’яко  стримано:  поспіх  належиться  суспільній  позиції
обох  климівських  панотців,  а  тонка  стриманість  —  це  є
дань  для  власної  творчої  гідності  й  талану...  З  крамниці
Народного  дому  з’являється  в  той  час  сама  Сідельничка
й  спиняється  на  порозі.  Вона  змахує  вбік  гостинця  рукою
й  скрикує  на  привітання.  І  в  тому  її  русі,  як  і  в  крику,
і  в  цілій  постаті,  ширококостій,  напиристій,  цупкій,  вчу¬
вається  отцю  Сойці  щось  близьке,  споріднене,  своє,  на
сойківський  лад  жадне  й  заборчиве...  Дехто  з  довколиш¬
ніх  отців  посміхається  іронічно  з  наївності  напису  на
фронтоні  любчанського  Народного  дому.  А  Сойка  захоп¬
люється  ним  по-свойому: 	наївний? 	—  Очевидьки,  —  але
 чи  не  в  тій-то  наївності  проривається  назверх  нестримна
жага  захватника-власника,  розпаленого  в  своїй  ненаситі
посідача,  що  на  всім  силується  поставити  свою  присвой-
ницьку  п’яту:  на  землі  й  на  овочах,  на  праці  й  продуктах,
на  величних  матеріальних  і  духовних  спорудах  людини,  як
і  на  дрібних,  серед  подільських  рівнин  і  ярків  розкиданих
написах  на  Народних  домах...  Недалеке  це  в  останньому
випадку,—  Сойка  це  знає  і,  приглядаючись  залюбки,  хоч
і  з  віддалі,  до  громадської  рухливості  голосної  Сідельнич-
ки  й  здибаючися  з  самою  віч-на-віч,  завважує  Сойка  зви¬
чайну  ту  вузькогляду  самовпевненість,  з  якою  вона  наки¬
дається  на  людей  і  на  події  в  своїй  роботі,  спостерігає
ту  простодушну  вимогливість,  з  якою  очікує  наглядних
і  близьких  наслідків  своєї  праці,  ту  неперебірчиву  в  засо¬
бах,  ніби  тваринну  ненависть,  що  з  нею  поривається  на
перші  з  черги,  найближчі  для  руки  противності  й  пере¬
шкоди.  Але  хто  знає...  хто  знає,  чи  не  глибокі  рації  кри¬
ються  в  тій  вузькоглядості  в  наші  дні?  В  той  час,  повний
суперечностей  і  парадоксів,  що  дає  нам  у  ньому  ясна  про¬
низливість  і  далекозорість?  Чи  не  відчиняється  хвилинами
дно  смертельної  пропасті  перед  видючими  очима?  Чи  не
повторяється,  не  приходить  усе  частіще  такий  мент,  коли
Сойці  хочеться  сціпити  повіки,  як  зуби,  й  ринути  перед
 207

себе  сліповіч,  забуваючи  про  прірви,  що  вчуваються  під
ногами,  про  кам’яні  вістряки,  що  жадно  чигають  спереду
на  хрупкий  удар  чола?..  Так  власне  робить  Сідельничка
в  своїй  наївній  несвідомості,  широкоруха  Сідельничка,  що
нею  захоплюється  отець  Сойка,  як  би  вона  була  кістю  від
його,  сойківської  кості,  кров’ю  від  його  крові...
 ...Сойка  знає,  що  отець  Павлин  бреше...  Так  просто
бреше,  як  дихає  або  шкірить  зуби...  І  отець  Сойка  має  не¬
переможну  охоту:  сягнути  понад  площу  рукою,  й  узяти
Павлина  за  обшивку,  й  потрясти,  щоб  відізвалось  у  п’я¬
тах...  За  кожним  разом,  коли  з’явиться  йому  десь  отця
Павлина  лице,  довгоброве,  жовтооке,  з  западинами  на  сі¬
рих  щоках,  нахабне  й  цинічно  посміхнуте,  права  рука  отця
Сойки  свербить  пожадливо  й  сухі,  костисті  пальці  про¬
тягаються  й  змикають,  як  би,  власне,  хватали...  Був  такий
[нрзб]  момент  у  взаїмному  відношенні  між  отцем  Сойкою
и  отцем  Павлином.  Гидкий  спідничник!  В  усій  околиці,
в  цілій  південній  частині  Кальнянського  повіту  не  було
молодої  попаді,  до  якої  не  підлазив  би  Івановський,  де  не
старав  би  ся  скубнути,  коли  з  чужого,  хоч  і  дружнього,
сусідського  городу.  Що  не  спинився  з  тим  перед  високими
климовичівськими  (власне  —  сойківськими)  порогами,  що
однієї  днини  зважився  сягнути  рукою  в  бік  молодої  ді¬
дички  Сойчихи,—  це  було  тільки  мірою  його  нестримного
цинізму,  його  нахабної  сласності,  що  не  знала  границь
свойого  заспокоєння  й  усяке  знадніше  жіноче  тіло  робила
предметом  своєї  пожадливості  й  посягання.  На  другий  або
третій  рік  після  переїзду  отця  Сойки  до  Нової  Климівки,
загостив  якось  отець  Івановський  до  климівської  ре¬
зиденції  й,  покликуючись  на  далеке  споріднення  з  Кли¬
мовичами  по  жінчиній  лінії,  й  прислуговуючи  Сойці  гос¬
подарськими  і  іншими  інформаціями  (мав  дійсно  найперші
відомості  з  повіту,  хоч  немилосердно,  живлово  майже  пе¬
реплітав  правду  з  брехнею),  принадився  до  сойківського
двору  й  забував  у  ньому  в  потребі  й  без  потреби,  як
удома.  Пронюхував  здалека,  коли  Сойки  не  було  в  дворі,
заскакував  несподівано.  Крутився  довкола  Дорки,  скалив
жовті  зуби.  Вкінці  зважився...  Ввечері,  не  торкнувши
бровою,  байдуже,  як  усе,  двома-трьома  словами  розка¬
зала  Дора  чоловікові  про  забаганку  отця  Івановського.
А  найближчого  разу,  як  задудніла  з  дороги  мандрівна
бричка  Павлина  й  спинилася  перед  ганком  резиденції,
отець  Сойка  вийшов  у  сіни  й  станув  у  вхідних  дверях,
серед  порога.  Стояв  тут  зі  зломаними  до  перенісся  брова-
ми,  а  вершок  його  стиснутих  губ  здригався,  як  гострий
 £08

зазубень.  І  коли  отець  Павлин  пішов  на  нього  просто,
франтуватий,  гойдкий,  з  весело  заскаленими  очима  («Є
інтерес,  отче  дідичу,  бігме  добрий  інтерес!»),  Сойка  підняв
руку,  й  його  кістляві,  сухі  пальці  цупко  й  дослівно  лягли
на  посвячену  богові  Павлинову  обшивку...
 Зустрічаються  з  того  дня  тільки  здалека,  й  за  кожним
разом,  коли  побачить  Сойка  в  свойому  оточенні  те  лице,
довгоброве,  сковзьке  і  [нрзб]  сірими  западинами  на  щоках,
у  його  нутрі  підноситься  їдка  й  пекуча  нехіть,  яка  —  від¬
чуває  це  сам  з  неприємністю  —  постійно  хитається  між  по¬
гордою  й  майже  болючою  ненавистю,  між  обридженням  і
ледве  стримуваною,  все  однаково  гнівною  кортячкою:
простягнути,  як  тоді,  сухі  пальці  й,  злапавши  за  франтува¬
ту  обшивку,  рвонути  й  потрясти,  щоб  відгукнулося  в  летю¬
чих  п’ятах...  І  є  щось  більше  в  тій  нехіті,  як  почуття  осо¬
бистої  ображеності,  це  Сойка  знає.  І  щось  більше,  як  нуд*
ке,  непереможне  обридження,  що  його  викликає  в  отці
Сойці  сама  фізична  зовнішність  Івановського;  нудка  гид¬
ливість,  ЩО  ПІДНОСИТЬСЯ  В  ЙОГО  сухій  у  статевому  ВІДНО'
шенні,  холодно  обрахованій  природі  («Троє,  Дорко,  —  як
три  пальці:  хлопець,  дівчина,  хлопець,—  не  більше!»),  на
вид  вічної  сласності,  що,  як  вогка  тягуча  слизь,  покриває
собою  у  всякий  час  жовтощоке  обличчя  Павлина...  Коли  б
тільки  в  самій  гидливій  зовнішньості  річ!  Або  хоч  і  в  осо¬
бистій  образі,  яка  прецінь  глибоко  вразила  родове  сойків-
ське  самопочуття  («Як  посмів!—така  хвойда!»).  Не  був
би  Сойкою,  коли  б  така  особистість,  як  Івановський,  на
довго  й  тривало  могла  сколихувати  його  внутрішньою
впорядкованістю,  могла  чуттєвими  мотивами  вриватися
в  інтересовану  холодність  його  рахунків  і  планувань...
Але  усвідомлює  це  собі  отець  Сойка,  більше:  всім  своїм
нутром,  усім  сторожким  сойківським  інстинктом  уловлює
й  відчуває,  що  не  в  особі  отця  Павлина  тут  річ,  не  в
відірваній  його  моральній  і  взагалі  духовій  розхристаності
й  розпусті;  що  сам  собою  отець  Павлин  —  це  тільки  мутна
й  розхитана  хвиля,  що  її  від  часу  до  часу  вихльостує
таємна  ріка  на  твердий  берег  людського  досвіду;  що  та
піниста  хвиля  —  це  тільки  сигнал  тяжкого  й  неспокійно¬
го  руху,  що  відбувається  в  закритій  для  ока  глибині,  мут¬
ного  й  розхитаного,  як  вона,  повного  нечисті  й  гнилі,
нерівного  й  задушливого,  як  нетрі,  що  в  них  він  котиться,
як  вони  прірвистого  й  примарного,  неврахованого  й  грізно
нестримного,  мабуть,  неминуче  пагубного  в  своїх  наслід¬
ках...  І  що  той  неспокійний  і  мутний  рух  мав  би  відбу¬
ватися  не  де,  а  в  глибині  святої  католицької  церкви,  —
 203

одне  те  припущення  вкидає  отця  Сойку  в  мороз  і  про¬
пасницю:  всю  майже  свою  вмілість  і  силу,  всю  гарячу
снагу  своєї  родової,  сойківської  активності  віддає  Сойка
свідомо  й  обраховано  великим  і  як  же  важким  у  ці  дні
справам  релігії  й  церкви,  —  невже  на  протилежному  боці
тих  справ,  на  їх  вивороті  доконується  водночас  нестрим¬
ний  і  загрозливий  процес  загнивання  тієї  церкви?  —
Невже  в  індивідуальному  надгниванні  таких  отців,  як
Івановський,  Волох,  Вербицький,  мала  б  утворюватись
та  щербина,  що  нею,  як  вирвою  в  греблі,  мали  би  відпли¬
вати  й  загублюватись  у  порожні  всі  міцні  задуми  отця
Сойки,  все  його  тонке,  шліфоване  майстерство  в  божій
службі,  вся  його  захоплена,  стрімка,  невтишною  сойків-
ською  жадобою  розпалювана  ревність  у  справах  віри?..
І  Сойка  випростовуеться  й  насторожується  болюче,  й
майже  під  унутрішнім  його  поглядом  те,  що  недавно  ще
було  в  ньому  особистою  нехіттю  й  гидливістю  в  відно¬
шенні  до  отця  Павлина,  спалахує  нараз  новою,  позаосо-
бовою,  об’єктивною,  наче  зречевленою  ненавистю  й  гні¬
вом  і  поймається  гризькою  й  загостреною  турботою,  що  в
ній,  як  лійки  в  замкнутій  течії,  відчиняються  хвилинами  й
прорізуються  в  глиб  віконця  притаєного  й  повного  три¬
воги  неспокою...  І  мало  не  на  очах  отця  Сойки  те,  що  з
початку  здавалося  індивідуальними  витівками  отця  Пав¬
лина,  виростало  й  видовжувалося  поза  границі  зів’ялого
його  в  розпусті  тіла,  й  поодинокі  його  поступки,  бридкі  й
нікчемні  звичайно  й  негідні  людської  уваги,  ставилися
наче  сигналами  з  темних  глибин,  яркими  й  далековидни-
ми,  об’єктивно  вартісними  знаками  таємних  і  грізних  змін,
що  пробігали  в  нетрях  суспільності,  хоч  доконувались  у
людській  гущі,  були  ніби  відхоплені  від  волі  людини,
недоступні  рахункові  й  контролю  й  тим  більше  тривожні  й
грізні  в  своїх  наслідках...
 В  половині  великого  посту  двадцять  восьмого  року  за¬
йшов  був  у  селі  отця  Івановського  випадок,  який  глибоко
й  надовго  стурбував  був  усе  довколишнє  духівництво,  а  са¬
мого  отця  Сойку  вкинув  був  у  стан  їдкої  скаженини,  що
шарпала  й  ранила  довкола  себе  і  вкінці,  як  зуб  скорпіона,
вгризалась  у  власне  тіло.  Така  притичина!  Дрібний  —  в
істоті  речі  —  випадок,  одна  з  тих  дрібних  подій,  що,  як
тонке  вістря  флорету,  пронизують  навиліт  і  здовж  удару
відчиняють  і  зраджують  слабку  м’якість  проколеного  на¬
скрізь  тіла...  Носителем  тієї  події  був  молодий  піддячий,
отця  Івановського,  телятинський-таки  хлопчина,  сирота,
вихованець  єпархіяльної  дяківської  школи,  що  майже
 210

самотужки,  через  свій  співний  голос,  вихопившись  у  свій
час  зі  села,  всі  складні  тайни  дяківського  мистецтва  при¬
йняв  з  властивим  для  себе  захопленням,  з  жадібно  роз¬
кинутими  очима,  як  дар  твердий  і  вимогливий,  але  ласка¬
вий,  незаслужений  благословенний  для  самітнього  бідака.
Вразливий  з  природи  й  чуткий,  трохи  хворобливий,  зі
змалку  розвинутими  нахилами  до  особливого  й  таємничо¬
го,  під  фаховим  і  вмілим  проводом  отця  наставника  (що¬
ранку  служба  божа,  щонеділі  причастя,  щомісяця  —  спо¬
відь;  і  невтомний,  суворий,  шорсткий  і  водночас  глибоко
вкрадчивий  духівний  нагляд  отця  Іринея,  катехита  з  чина
святого  Василія)  з  усього  дяківського,  напівдухівницького
знання  присвоїв  собі  хлопець  найгарячіше  саму  містичну
сторону  церковних  обрядів:  незглибну  таємність  перемін
під  час  святої  літургії  («Прійміте,  ядіте,  сіє  єсть  тіло
моє,  єже  за  ви  ломимоє...»),  солодко  зворушливі  настрої
вечірніх  відправ  («Світе  тихий,  святия  слави,  безсмертно¬
го  отця  небесного...»),  гнітучу,  тяжку  і  водночас  як  би
гарячим  смерканням  просяяну  поезію  похоронних  пісень
(«Як  цвіт  в’яне  й  як  тінь  минається,  розкладається  кож¬
ний  чоловік...»)...  Віддавався  їм  усією  молодою  дзвін¬
кістю  свойого  горла,  цілим  горючим  запалом  новака  в
службі,  усією  чуткою,  непритертою  ще  в  ремеслі,  трохи
хворобливо  живою  зворушливістю  свойого  серця.  Зберігав
у  теплій  крові  заповітні  слова  отця  Іринея,  що  їх  при¬
йняв  на  від’їзнім  зі  школи  («Будьте  співаками  Христо¬
вої  слави  між  вірними,  служіть  ревно  й  покірно  святій  ка¬
толицькій  церкві  й  духовним  отцям;  помагайте  їм  плекати
духа  апостольства  в  народі,  як  то  нам  наказує  святий
отець;  бо  зближаються  дні  страшної  проби  й  покуси  на
всіх  людей,  але  й  дні  великої  й  вічної  заслуги  перед  бо¬
гом...»).  Уміцнившися  й  здобувши  перший  послух  на  селі
як  умілий  диригент  церковного  хору,  відсунувши  помалу
старого  й  порохнявого  вже  діда  —  реєнтого  в  тінь  («Не  ті
часи  тепер,  пане  реєнтий,—  не  такі  гласи!..»),  найметкі-
ший  між  парафіянами  в  усіх  церковних  повинностях  і
обходах,  сліпий  на  духівницьку  розпущеність  і  в’ялість
отця  Івановського  і  тільки  розпалюваний  у  своїй  ревності
релігійною  байдужістю  телятинської  молоді,  з  перших
днів  своєї  менш-більш  самостійної  служби  на  крилосі
взявся  жагуче  до  виконання  прощальних  слів  отця  Іринея:
кидався,  як  бліде  полум’я,  від  душі  до  душі,  наговорював,
обіцював,  зогрівав,  заскакував  і  приголомшував  своїм  міс¬
тичним  запалом,  відпихав  і  прив’язував  до  себе...  Неве¬
ликі  були  —  назагал  —  успіхи  його  апостольської  рев¬
 211

ності  між  краянами,  але  коли  вдавалося  йому  прихилити
одного-двох  нових  членів  до  церковного  братства,  коли
вспівав  притягнути  одну-дві  дівчини  до  частішої  сповіді
й  причастя,  благословив  такий  день  і  тішився  ним,  як
божим  даром...  З  глибоким  хвилюванням  у  душі  прислу¬
говував  панотцеві  в  захристії  до  святої  проскомидії,  того
літургійного  діяння,  де  в  тайні  й  поза  очима  вірних
приготовлялася  матеріальна  підстава  для  найсвятішого
акту  в  Христовій  вірі:  явлення  живого  бога  в  чині  святої
літургії;  з  молитвами  й  зітханнями  (зітхав  прецінь  отець
Івановський),  серед  вибраних  формулой  зі  святого  письма
викроював  духовний  отець  хлібні  частиці  з  білих  проску¬
рок,  майбутнє  живе  тіло  Христа,  самого  бога  в  хлібному
тілі:  найперше  викроював  євангельського  ягнеця,  що  висо¬
кою,  білою  гранкою  лягав  посеред  золотого  дискоса;  по¬
тім  трьохкутню  частину,  на  честь  пресвятої  богородиці,  що
займала  місце  праворуч  ягнеця;  за  нею  дев’ять  менших
частиць,  на  дев’ять  різних  рядів  угодників  божих:  предтеч,
пророків,  апостолів,  святителів,  мучеників,  безгрішників,
праведних  Иоакима  й  Анни  й  інших  поденних  святих;  за
ними  дві  останні  частиці  —  за  здоровля  живих  і  душі  усоп¬
ших.  До  золотої  чаші  вливав  отець  вина  й  води,  майбут¬
ньої  крові  Христової.  Окутував  усе  солодким  димом  з
кадильниці.  Ставляв  звіздицю  над  ягнецем  і  накривав
поверх  покровцями.  Молився,  зітхав...  Трохи  віддалік
стояв  молодий  дячок  з  блідим,  дещо  хворобливим  облич¬
чям  і  широкими,  майже  невидючими  очима  поглинав  таку
відому  йому,  а  проте  все  ніби  нову,  таємну  зовнішність
усіх  тих  рухів.  Розумів  їх  унутрішній  зміст,  у  самому
серці  носив  їх  глибоку,  захоплюючу  містику.  Крізь  їх
матеріальну  видимість,  крізь  м’який  гомін  молитви  й  бі¬
лість  прісного  хліба  вчувалося  йому  незглибне  в  своїй
тайні,  а  проте  доступне  очам  зближення  самого  бога...
Знав  це  (хіба  не  знав?):  прийде  й  займе  місце  на  освіт¬
леному  престолі  й  явиться  вірним  під  час  святої  літургії,
й  принесе  себе  в  жертву.  («Прійміте,  ядіте,  сіє  єсть  тіло
моє...»;  «Пійте  от  нея  вси,  сія  єсть  кров  моя...»)  З  дріб¬
ними  дзвінками  в  одній  руці  і  горючою  свічкою  в  другій,
сам  дрижкий,  як  те  полум’я,  піде  молодий  дячок  перед
ним  від  престолу.  Великим  півколом  клячітимуть  причас-
ники  перед  царськими  воротами.  Коли  зблизиться  до  них
золота  чаша  з  тілом  і  кров’ю  Христа,  складуть  на  грудях
руки  й,  піднявши  обличчя,  відкриють  широко  уста  назу¬
стріч  святій  поживі.  І  срібний  зойкіт  дзвінків  сповіщатиме
 212

за  кожним  разом  усім  вірним  про  довершення  найчудні-
шого  акту  на  землі:  про  утробне  прийняття  живого  бога
в  людській  плоті,  про  тілесне  з’єднання  з  богом  під
змисловими  видами  хліба  й  вина...  Тайна  таїн  і  радість
радостей!..
 Четверта  неділя  великого  посту  мала  бути  днем  першої
великої  радості  й  тріумфу  дячка  в  його  католицькій  ак¬
тивності  (Якби  бачив  отець  Іриней,  якби  бачив!):  перше
збірне  причастя  загітованих  хлопців  і  дівчат  під  час  літур¬
гії,  перший  крок  до  створення  гуртка  католицької  молоді
в  його  селі,  майбутніх  молодих  ревнителів  святої  євха¬
ристії...  Останні  два  дні  тижня  від  досвітку  до  смеркан¬
ня  перебував  хлопчина  в  постійному  внутрішньому  го¬
рінні,  в  солодкій  метушні:  від  причасника  до  причасника,
по  братчиках,  на  збори  в  читальні,  на  плебанію  для  на¬
ради  з  їмостю:  а  які  взяти  одяги  —  щоб  і  радісно,  й  не
порушити  смутку  великого  посту,  а  як  стояти  —  гурт¬
ком  —  під  час  літургії,  а  як  зі  співами,  а  додаткові  свіч¬
ки...  В  суботу  по  відправі  вже  геть  під  вечір  забіг  іще
з  останніми  радісними  вістками  до  самого  отця,  на  пле¬
банію.  Не  було  власне  отця  дома,  вийшли  перед  хвили¬
ною...
 —  На  село?
 —  А  ні,  либонь,  до  церкви...
 До  церкви...  Знайде!  Очевидьки  знайде!..  Легкий,  як
вітер,  перелітає  стежку  за  плебанією,  дорогу;  минає  хвірт¬
ку  до  цвинтаря,  старі  ясені  над  парканом,  дзвіницю...  Ко¬
ли  знаходиться  на  половині  дороги  до  захристії,  затри¬
мується  раптом,  як  би  спотикнувся  на  щось.  Наслухує
довкола  себе...  Старі,  спокійні  ясені  підносяться  вгору
вогкими,  в  пучках,  гілляками.  Праворуч  сіріє  висока  стіна
церкви  з  виступцями  по  кутках,  з  погаслими  в  заглиби¬
нах  вікнами.  Позаду,  проти  заходу,  темніє  дзвіниця  з
ясними  вирізами  під  дашком.  Здовж  стіни  церкви,  аж
сюди,  по  цвинтарі  й  до  німих  ясенів  над  парканом,  у
вогкій  тишині  вечора  похитується  забавна  танкова  мело-
дійка,  без  слів,  одним  ритмом,  здриглива,  хилька,  трохи
безглузда  в  свойому  порожньому  хитанні:
 —  Ті-ті-та,  ті-ті-та,
 ТітІ-та,  тіта,  тіта...
 І  є  щось  у  ній  знайоме,  настирливо  знайоме...  Тільки
що?..  Дячок  насторожується;  оглядається  позад  себе,  пере¬
бігає  спішним  поглядом  дорогу,  плебанію,  садок,  уявляє
на  одну  мить  своїх  завтрашніх  причасників,  ще  прислу-
 213

хається...  І  от  ледве  стримує  вибух  сміху  й  майже  ду¬
шиться  в  собі:  так  раптово  це  проривається  в  його  пам’яті
й  так  комічно  впадає  в  його  святковий  піднесений,  прозо¬
ро-чистий  настрій:
 —  Ті-ті-нка,  ті-ті-нка,
 Я  бачу  твої  ко-лі-нка,
білі  ко-лі-нка...
 Така  вуличниця!..  Притерлася  колись  на  хідинках  ста¬
рого  міста  до  його  слуху,  впилася  в  пам’ять.  Противився
їй,  як  усякій  нечисті,  цілою  душею,  й  коли  іноді  з’являла¬
ся  потайки  в  дяківській  бурсі  й  похитувалась  крадькома
по  кутках,  ставився  окунем  проти  похабних  товаришів
і  блідий,  з  горючими  очима  добивався  вкінці  послуху,
А  прецінь  з’являлася  знову...
 ...білі  ко-лі-нка,
 І  бачу  трохи  ви-ще,
 Щораз  бли-жче,
 І  бли-жче,
 І  ближ!..
 Сміється  ніяково,  трохи  стурбований  такою  причіпли-
вістю  своєї  пам’яті:  прецінь  теж  завтра  йде  до  причастя!..
І  спохоплюеться  гарячо  й  жадними  очима  шукає  в  вечір¬
ній  тишині  джерела  тієї  співної  вуличниці...  Вищупує  слу¬
хом:  дзвіниця,  дорога,  садок,  паркан  з  тихими  ясенями,
цвинтар...  І  напіввідчинені  двері  захристії...  Ще  раз:  дзві¬
ниця,  садок,  паркан  з  ясенями,  цвинтар...  І  знов  —  напів¬
відчинені  двері  захристії...  Затримується  на  них  поглядом
і  завмирає.  Якась  гаряча  легкість  виповнює  нараз  усе  ті¬
ло,  а  на  блідому  лиці  осідає  порожній,  безвільний  усміх.
Дячок  зітхає  хлипливо,  як  би  щось  лоскотало  його  в  гру¬
дях,  наслухує.  Потім  згинається  в  плечах,  підсмикується
й  довгими  кроками  навшпиньках  скрадається  в  напрямі
захристії.  Доходить  до  східок  перед  дверима,  підноситься.
Протискається  плечима  в  щілину  й  стає  тісно  при  одвір¬
кові...
 Було  майже  поночі  в  захристії  й  затишно,  як  удома.
В  закіпченому  ліхтарі  під  вікном  горів  старий  обрубок
свічки,  облитий  теплим  воском,  як  пеньок  навесні.  У  хит¬
кому  світлі  при  столі  стояв  сам  отець  Павлин,  у  реверенді,
з  вечірні,  з  підкоченими  за  кістки  рукавами,  й,  соваючи
ножем  по  дощинці,  викроював  хлібні  частиці  для  святого
причастя...  «Проскомидія»...  Притримував  гнучкими  пуч¬
ками  білу  проскурку,  як  грибок,  і,  повертаючи  під  ніж,
відрізував  бічний  окраєць.  Відсовував  його  плазом  ножа
 214

на  край  дощинки,  знову  повертав,  відрізував.  Смикав  за¬
бавно  білявими  бровами  й,  похитуючи  головою,  підспіву¬
вав  упівголос:
 —  Ті-ті-на,  ті-дрі-на,
 Ті-ті-на,  ті-на,  ті-на,
ті-на,  ті-ті-на-а...
 Ще  повернув  проскурку,  відкроїв.  Вийняв  з-поміж  дріб¬
них  окрушок  чотирикутню  білу  гранку,  обдмухнув  з  усіх
боків,  понюхав.  Положив  на  рівній  долоні,  підняв  проти
світла,  оглянув:  ягнець  божий!  («На  другий  день  бачить
Йоан  Ісуса...  й  говорить:  —  Оце  ягнець  божий,  що  бере  на
себе  гріхи  світу...»)
 ...тіна,  ті-дрі-на,
ті-ті-на...
 Поставив  готову  гранку  на  жовтий  таріль  обіч  дощинки.
Обтряс  руки.  Заложив  долоні  на  потилицю  й,  потягнувши¬
ся  міцно,  розняв  уста  й  позіхнув  широко,  сердечно,  на  всі
груди...
 (...Срібні  дзвінки  від  престола...  Довкола  тетрапода  мо¬
лоді  причасники:  дівчина,  хлопець,  дівчина,  хлопець...  Але
як  одягнутись?  —  щоб  і  радісно...  й  піст...)
 ...тіна,  ті-ті-на...
 Пройшов  до  шафки  за  столом,  ще  вийняв  дві  білі  прос¬
курки,  як  два  покладки  в  долоню.  Розгорнув  кришки  на
дощинці  й  положив  їх  на  чистому.  Заклав  руки  за  поти¬
лицю  й  ще  потягнувся.  Висунув  долішню  варгу,  як  чер¬
пачок,  і  засвистав  упівголос:
 —  Фі-фі-фа,  фі-фі-фа,
фі-фі-фа,  фіфа,  фіфа,
фіфа,  фі-фі-фа...
 —  Ага!
 (—...твій  білий  пуп-чик,
білий  пуп-чик...)
 —  Ага!  —  ага-а-а!..  —  Хлопчина  стояв  на  порозі  й  про¬
стягнутою  рукою  показував  на  отця  Павлина.
 —  А-га-а!
 Хитався,  очевидьки,  на  ногах,  права  його  рука  літала  по
одвірку,  як  по  гарячому.  Хрипів  протяжно  замість  крику,
ціле  його  лице  було  стягнуте  в  розпучливому  скривленні
 215

й  наче  потріскане  по  всіх  рисах.  У  всіх  його  заглибинах
летіли  річками  сльози,  як  злива  по  розбитому  шклі,  зали¬
ваючи  йому  бороду  й  збілілі  варги...  Спорскував  їх  злісно
й  наспіх,  як  непотріб,  і,  трясучи  перемоченими  губами,
хрипів  захоплено:
 —  А-га-а,  а-га-а-а!..
 Була  якась  чудна  мішанина  страждання  й  горючого  за¬
хоплення  в  його  витиснутих  з  орбіт  очах,  усе  його  тіло
проривалося  метушливо  й  розгублено  вперед  себе.  Відхо¬
пився  в  кінці  від  одвірка  і  з  простягнутою  гостро  рукою
пустився  до  отця  Івановського.
 —  А-га-а!..
 Ступив  два  кроки,  хитнувся...  Ще  два  непевні  кроки...
Замахнув,  як  підкошений,  раменами  й,  хлипнувши  повіт¬
ря,  впав  просто  лицем  на  кам’яну  підлогу...
 ...Чотири  повні  неділі  пролежав  потім  у  ліжку,  мотаю¬
чись  у  високій  гарячці,  між  життям  і  смертю.  Потім
двигнувся  нараз,  як  би  взяв  розмах  у  недузі,  й  у  перший
тиждень  по  великодні,  в  Томину  неділю,  був  уже  на  служ¬
бі  божій  у  церкві.  Стояв  знизу,  між  людьми,  не  на  хорах,
ані  на  крилосі,  як  звичайно,  не  брав  ніякої  участі  ні  в
молитвах,  ні  в  співах,  ані  в  інших  діяннях  вірних  під  час
літургії.  Було  щось  як  би  застигле  й  знерухоміле  в  цілій
його  поставі,  витягнутій  після  лежання,  й  тільки  під¬
смикнуті  в  кутках,  по-новому  загострені  очі  слідили  за
кожним  літургійним  рухом  отця  Павлина,  як  би  вперше
його  бачили.  Оживилися  вони  й  спалахнули,  коли  отець
Павлин  зняв  ризи  обіч  престолу  й  пішов  на  казальницю,
щоб  проповідувати.  Проводили  його  скісним  поглядом  по
сходах,  нагору.  Причаїлися  заслухано,  коли  говорив  ци-1
тату  з  недільного  євангелія...  («Прийшов  Ісус,  як  двері
були  зачинені,  й  став  посеред  них  і  сказав:  будьте  спо¬
кійні.  Потім  говорить  до  Томи:  —  Подай  твій  палець
сюди  й  оглянь  мої  долоні;  подай  твою  руку  і  вложи  в
мої  ребра;  і  не  будь  невіруючий,  тільки  віруючий...»)
 А  як  отець  Павлин  зітхнув  промовисто  й  підняв  облич¬
чя,  щоб  проголосити  перші  врочисті  слова  проповіді  («І  не
будь  невіруючий,  тільки  віруючий»),  дячок  поступився  на¬
перед  і,  піднісши  руку  до  проповідниці,  сказав  уголос:
 —  Засвистіть,  отче!..
 Івановський  нагнувся  сполохано  й  забігав  по  церкві
очима:
 —  Що  таке?  —  Хто  говорить?
 Дячок  опустив  руку  й  сказав  примирливо:
 —  Засвистіть  проскомидію...
 216

Люди  розступилися  довкола,  потім  здвигнулись  наперед.
А  отець  Івановський  кричав,  кидаючись  до  казальниці:
 —  Тримайте  його!  Тримайте  і  виведіть!  Геть  з  церкви!..
 Дячок  відповів:
 —  Сам  вийду!
 Але  ще  пройшов  наперед  І,  станувши  на  ступні  біля
тетрапода,  повернувся  лицем  до  людей.  Зібрав  на  собі  всі
погляди  й  посміхнувся.  Простягнув  руку  в  бік  проповід¬
ниці  й  сказав  дзвінко:
 —  Свищуть!..  На  все  свищуть!..  А  дурням  кажуть  ві¬
рити!..
 І  вийшов  з  церкви...
 Ввечері  цього  ж  дня  з’їхала  до  села  базарівська  поліція
й,  погомонівши  на  плебанії  з  отцем  Павлином,  арештувала
молодого  дячка  і  відставила  спішно  до  Кального.  Того  са¬
мого  вечора,  трохи  згодом,  у  своїй  крихітній  келійці-скрин-
ці,  в  новоклимівській  малій  плебанії  доповідав  дячок
Цвень  отцю  Сойці  про  дивні  випадки  в  Телятині.  Сидів
зціплений  на  низькому  стільці,  віткнувши  між  колінка  су¬
хі  лапки  й  своїми  закругленими,  як  вугілля,  розпаленими
очками  слідив  за  отцем  Сойкою,  що  ступав  по  кімнатці.
Тремтів  дзвінко  всім  тілом,  від  ніг  до  голови,  як  мишка  зі
сталевої  пружини,  й  за  кожним  жмутком  слів  стискав  зу¬
би  й  ковтав  лоскітний  клубок,  що  підбігав  йому  з  грудей
під  горло...  Ніколи,  мабуть,  ще  не  бачив  татунця  в  стані
такого  розлючення:  як  хижак,  палений  з  нутра,  кидався
він  між  недалекими  стінами,  сухе  його  обличчя  зібгалося
грудами  в  щелепах,  посеред  широкого  чола  бриніла  гіл¬
ляста  жила,  що,  здавалося,  трісне  за  хвилю,  заливаючи
ціле  лице  гарячою,  як  вогонь,  пасокою...  Коли  дрібний
Цвень  дійшов  у  свойому  звідомленні  до  випадку  під  час
проповіді  отця  Павлина,  Сойка  крутнувся  впівдороги  й,
ударяючи  долонями  в  стіл,  закричав  оскаженіло:
 —  Шуя!  —  Шуя!—Шуя!..
 В  понеділок,  на  ярмарку  в  Кальному,  все  духівницьке
кубло  гуділо  вже  поміж  себе  про  телятинську  подію  («Не¬
приємна  річ,  отче  колего,  дуже  неприємна»),  а  отець  Сой¬
ка  метався  в  тому  гудінні,  як  усе,  повний  активності  й
передбачувань,  поривистий  і  вміло  розрахований,  і  водно¬
час  шарпаний  колючою  злістю,  що  вибухала  в  ньому  на-
зверх,  скільки  разів  зустрічався  з  м’якою  примирливістю
в  тій  справі.  («Неприємне,  то  правда  —  але  не  треба  га-
рячитися,  само  присохне!»  —  «Присохне!»)  Як  блискавка
носилася  вже  над  південною  частиною  повіту  лиха  відо¬
мість  про  виступ  блідого  дячка  з  Телятина,  і  як  перший
 217

удар  тієї  блискавки,  не  грізний,  правда,  але  глибоко  в’їд¬
ливий,  при  якомусь  зіткненні  отця  Флінта  з  яглівецькими
комуністами  впало  цинічно-веселе  гасло:
 —  Засвистіть,  отче,  проскомидію!..
 Належало  знівечити  те  гасло;  загородити  живий  потік
тих  нахабних  вісток  і  скаламутити  в  ньому  воду;  опанува¬
ти  саме  джерело  тих  відомостей  —  телятинську  подію  і
ввігнати  її  у  властивий  для  неї  зміст  і  границю;  взяти  під
чуйний  догляд  її  дальший  розвиток  і  визначити  найдогід-
ніший  спосіб  її  розв’язки  —  такий  був  глузд  усіх  най¬
ближчих  потягнень  отця  Сойки  в  тій  справі,  така  загаль¬
на  лінія  його  поведінки  в  майбутньому...  Війшов  у  тісний,
хоч  посередній  зв’язок  з  поліційними  й  судово-слідчими
органами;  домігся  відокремлення  в’язня  внутрі  в’язниці;
познакомився  з  першими  вислідами  допиту  й  тримав
сторожкі  пучки  на  всіх  подробицях  його  дальшого  пере¬
бігу;  відчував  легко  всю  правду  в  зізнаннях  блідого  дяч¬
ка  й,  заціплюючи  зуби,  відлущував  у  них  що  хиткіше  й,
перемішавши  на  скору  руч,  пускав  чутками  на  села.  Пере¬
мірював  тричі  дорогу  між  Климівкою,  Кальним  і  Теляти-
ном,  усе  вигадливий  і  повний  неспокійної  рухливості,  а
іноді  спинявся  нараз  у  тій  метушні,  на  шляху,  серед  чис¬
того  поля  й,  передихнувши  глибоко,  прислухався  болюче
до  напруженої  порожні,  що  відчинялася  в  його  нутрі;
була  там  якась  одна  невловна  думка,  що  билася,  як  тяж¬
кий  джміль  під  шкляним  кльошем,  і  не  могла  визволитися,
товклася  об  гладкі  стіни  й  гуділа  в  порожні,  товклася  й
падала...
 В  суботу  перед  обідом  відбувалася  в  резиденції  базарів-
ського  декана  перша  нарада  запрошених  отців  у  справі
телятинського  проступку.  Були  тут:  сам  отець  Довганов-
ський,  духівницький  наставник  отця  Павлина;  отець  Сой¬
ка  й  отець  Воробець  з  новоклимівського  деканату,  отець
Сук  з  Яглівеччини,  ще  пару  молодих  отців  з  довколишніх
парафій...  Саме  скінчив  говорити  отець  Сойка,  що  дав
короткий  підсумок  дотеперішніх  випадків  і,  спершись
п’ястуками  на  стіл  (кістляві  чиколодки  війшли  майже  в
глиб  полірованого,  твердого  дерева),  з-під  зламаних  брів
дивився  вижидаюче  в  лице  отця  Павлина...  Івановський
сидів  у  кріслі,  заклавши  ногу  на  ногу,  й,  піднявши  фран¬
тувато  долоні,  пригладжував  геометрично  рівний  розділ
посеред  довгастої,  масної  голови.  Скалив  з-під  ліктів  довгі
зуби  й  відповідав  весело,  без  запину:
 —  Звар’ював  хлопець,  даю  слово...  Грипа  кинулася  на
мозок,  не  витримав...  Комплікація...  Зрештою  то  в  них  ро¬
 218

динне,  його  батько-небіжчик  так  же  вмер  на  запалення
мозку...
 —  Родинна  грипа,-—  сказав  хтось  з-поміж  отців,  а  отець
Івановський  засміявся  сердечно:
 —  Щось  такого,—  даю  слово:  родинна  грипа!..
 І,  погладжуючи  долонею  свіжо  виголену  щоку,  він  літав
своїми  опуклими  очима  по  обличчях  зібраних  отців  і  по¬
сміхався  вдоволено  й  весело.
 КІСТЛЯВІ  чиколодки  отця  Сойки  ще  війшли  в  тверду  по¬
верхню  стола,  а  його  одностайно  сірі,  широко  розкинуті  очі
розбіглися  вглиб,  як  би  дивилися  на  міцно  віддалений  і
неясний,  а  проте  близько  пожаданий  предмет...  Було  якесь
роздвоєння  в  напруженому  виразі  його  лиця:  в  тому  гост-
ролукому  переломанню  брів,  що  в’їдалися  скажено  в  пере¬
нісся;  і  в  тому  заслуханому  розкиданні  зіниць,  що  дивили¬
ся  вдаль  і  як  би  губилися  в  безмежній  порожні.  Були  тут
як  би  два  Сойки,  розрізнені  якістю  почувань  і  водночас
об’єднані  з  собою  одним  предметом  тих  почувань:  особою
отця  Івановського.  Й  тоді,  як  один  із  них  націлювався  в
неї  скаженими  луками  брів  і,  слухаючи  її  веселої  папля-
нини,  сичав  унутрішньо  згірдливо  («Шуя!  —  шуя!  —
шуя!»),  другий  кружляв  здалека  довкола  отця  Павлина
й  приглядався  йому  напружено  й  непевно,  й  наче  в  тому
кружлянні  шукав  визволення  для  думки,  що,  як  тяжкий
і  недолугий  джміль,  товклася  в  його  нутрі  й  падала  грузь¬
ко,  не  знаходячи  виходу  в  ясну  свідомість...  І,  наче  про¬
довжуючи  свою  мову  й  прислухаючись  до  свого  голосу,  як
до  чужого,  говорив  отець  Сойка  до  зібраних:
 —  Арештований  поводиться  в  в’язниці  спокійно,  й  коли
він  дійсно  ненормальний,  треба  очікувати,  що  суд  ви¬
пустить  його  без  процесу  і  що  одного  дня  він  з’явиться
знову  в  нашій  околиці...  Тоді  ніхто  не  перешкодить  йому
розказувати  те,  що  він  оповідає  в  своїх  зізнаннях  перед
суддею,  а  мушу  сказати  отцям,  що  хлопець  говорить  зов¬
сім  до  речі  й  подібно  до  правди...
 —  Бреше!..
 Отець  Павлин  відкинув  голову  й  засміявся  на  всю  хату.
 —  Бреше,  аж  куриться  за  ним,—  даю  слово,  що  бреше!..
 Але  хтось  з  отців  перебив  йому  спокійно:
 ■—  Треба  на  одно  рішиться,  отче  Павлине:  або  варіат,
або  бреше...  Два  гриби  в  борщі  посваряться...
 Отець  Івановський  підняв  свою  довгоплечу  постать  і,
кладучи  руку  на  грудях,  повернувся  до  отців.
 —  Щоб  я  свистав  над  проскурками!  Проскомидію!  А
де  ж  знайдеться  такий  варіат,  щоб  у  те  повірив?!
 219

Тут  устряг  у  мову  густий  басок  отця  Сука:
 —  Я  перший  у  те  повірю...
 І  отець  Сойка  сказав  дзвінко:
 —  А  я  другий...
 І  засміявся  оживлено...  Чому  не  мав  би  повірити?..
 Перевів  очі  від  Івановського  до  отця  Сука,  що  сидів  у
задньому  ряді,  як  усе  насуплений  і  похмурий.  Вернувся  до
Івановського,  посміхнувся.  Відняв  долоні  від  твердої  по¬
верхні  стола,  відгорнув  поли  сюртука  й  засунув  руки  в  ки¬
шені...  Чому  не  мав  би  повірити?  Прецінь  сам  міг  би  за¬
свистати  проскомидію!..
 Сойка  зітхнув  і  оживився,  як  би  вкінці  щось  визволене
прорвалося  в  його  нутрі.  Перебіг  сірими  очима  ціле  те  зіб¬
рання:  від  злісно  замкнутої  в  собі,  приземкуватої  постаті
отця  Сука  до  цинічно  відкритого,  скалозубого  обличчя  от¬
ця  Івановського,  й  коли  звернувся  думкою  до  себе  самого,
чув,  як  його  усміх  збігається  ліниво  між  повіками  й  за¬
стигає  там  колючими  стрілками...  Знав  це,  як  і  другі:  з
усіх  присутніх  отців  (і  не  тільки  з-поміж  них)  був  він
найперший  у  справах  віри,  найпильніший  і  найбільш
вимогливий  у  своїх  духівницьких  обов’язках,  так,  як
Івановський  був  у  тих  речах  останній  (просто:  шуя)...
А  проте,  подібно  як  Павлин,  він  міг  засвистати  проско¬
мидію...  Зовсім  спокійно  й  правдиво,  подібно  як  Павлин,
міг  засвистати  проскомидію...  Прецінь  міг!..  Чому  ні?
(«Свищуть!.,  на  все  свищуть!..»)  І  в  тому  часі,  як  стояв
він  так,  з  руками  в  кишенях,  з  колючими  стрілками  по¬
смішки  між  повіками,  в  його  нутрі  доконувався  чудний,
хоч  і  не  зовсім  чужий  для  нього  процес,  лоскітний  і  вод¬
ночас  болючий  процес  самовідчуження,  в  якому  сам  він
з’являвся  собі  як  річ,  як  об’єкт,  як  предмет  між  іншими
предметами  зовнішнього  світу...  Так,  наче  дивився  на  себе
з  далекої  перспективи  й  бачив  себе  вглибині,  повній  зв’яз-
кого  й  зціпленого  руху,  й  сам  знаходився  в  тому  русі
поруч  із  іншими,  з  Івановським,  але  сам  був  не  сам,  як
і  Павлин  не  Павлин,  а  щось  третє...
 І  чув,  що  в  тому  третьому  були  вони  оба  зближені  з
собою,  як  два  сусідні  виплески  однієї  течії,  як  дві  гранки
одного  колеса,  що  котиться  вниз  по  похилості...  Парадок¬
сальне  й  майже  образливе  почуття!..  Бо  чи  не  сидів  ото  пе¬
ред  ним  отець  Івановський  у  власній  і  так  різній  особі:
нахабно  розкинута  постать,  прилизана,  з  масним  і  сласним
полиском  на  довгатому  лиці,  з  баньками  під  очима,  з  м’я¬
кими,  рухливими  ніздрями,  що  вдихали  однаково  запах
ягнеця  божого,  як  і  житнього  сухого  хліба  після  міцного
 £20

шніта;  з  м’якими  розв’яленими  губами,  що  «на  все  свиста¬
ли»,  що  всвистували  «Тітінку»  в  служебні  акти,  як  би  це
були  акти  її  буденних  змислових  походеньок;  достоту:  шлю¬
ха  в  рясі,  абсолютна  фізична  й  духовна  протилежність  до
отця  Сойки,  предмет,  гідний  живлового  обридження  й  прав¬
дивої  погорди...  А  проте,  коли  дивитися  на  нього  в  тій  чуд¬
ній  перспективі,  в  тому  дивному  акті  самовідчуження,  що,
як  ряд  рівних  блискавок,  відкрив  на  якийсь  час  перед  Сой¬
кою  об’єктивний  зв’язок  речей,  —  чи  не  зближалися  там  ті
протилежності:  Сойка  й  Павлин,  чи  не  вгризалися  там  у
себе,  не  пронизували  одна  одну,  як  би  розтоплювались  у
живому  потоці  дійсності?  І  все  вгрунтовувалось,  і  наче  ви¬
правдовувалось,  і  знаходило  своє  місце  в  тому  потоці  речей:
і  скалозуба,  відкрита  брехливість  отця  Івановського,  й
його  масна,  змислова  сласність,  що  збиралася  баньками
під  очима,  й  цинічна  рухливість  його  ніздрів,  що  вдихува-
ли  запах  ягнеця  божого,  як  би  то  був  запах  житнього  хлі¬
ба  після  чарки.  Й  майже  матеріально  відчував  ще  отець
Сойка,  хоч  відштовхувався  живцем  від  того  почуття:  що
в  глибині  тієї  перспективи,  в  самій  основі  того  об’єктив¬
ного  потоку  речей  (духівницьких,  передовсім,  речей)  пли¬
ве  не  його  власна  запалена  ревність  у  справах  віри,  й  не
гнівлива  й  замкнута  суворість  отця  Сука,  тільки  пливе
там  абсолютний  цинізм  отця  Павлина,  його  змислова  по¬
жадливість  і  духова  розбещеність,  що  не  знала  зупину
перед  ніякими  порогами,  що  сороміцькими  ритмами  вли¬
валася  в  діяння  святої  літургії,  що  в  найглибшій  істоті
своїй  свистала  на  все,  а  дурням  веліла  вірити...  Були  це
особливі  для  отця  Сойки  хвилини,  коли  сірий,  загостре¬
ний  його  погляд  переходив  з  лиця  на  лице  по  той  бік
стола  й  з-за  кожної  живої  маски,  з  глибини  їх  виринало
перед  ним  заскалене  в  цинічну  посмішку,  запале  на
щоках  обличчя  Івановського.  Це  його  перетлілі  риси  гля¬
діли  на  Сойку  з.  дрібного  й  рухливого,  живими  складками
стягнутого  обличчя  отця  Воробця  й  зі  злісно  замкнутого,
підібраного  в  бороді  лиця  отця  Сука,  й  зі  шляхетно  роз¬
слабленого,  як  би  згаслого  В  своїй  глибині  обличчя  отця
декана  Довгановського.  І  щодо  нього  самого,  щодо  Сойки:
чи  не  вчувалося  йому,  наче  з  його  власного  нутра  підій¬
малася  та  скалозуба,  прилизана  маска,  як  би  то  вона  була
найкращим  виявом  його  істоти?..  З  усіх  довколишніх
отців  він  був  найперший  у  справах  віри,  найревніший  у
своїх  духівницьких  обов’язках,  так,  як  отець  Павлин  був
у  тих  речах  останній  (просто:  шуя...).  А  проте  —  подіб¬
но  як  Павлин,  міг  засвистати  проскомидію...  Зовсім  спо¬
 221

кійно  і  просто,  подібно  як  Павлин,  міг  засвистати  проско-
мидію...  Прецінь  міг!..  Чи  не  так?..
 І  в  той  час,  як  стояв  тут,  з  руками  в  кишенях  і  з  по¬
смішкою,  як  би  забутою  між  повіками,  з  очима,  встромле¬
ними  трохи  зчудовано  в  Івановського,  в  середині  його  скла¬
далася  й  остаточно  оформлювалася  та  в’язка  почувань,  що
він  їх  матиме  на  все  в  відношенні  до  Івановського;  були  в
ній,  як  і  давніше:  фізичне  обридження  й  загальна,  живло-
ва  нехіть  і  гризька,  згірдлива  злість,  що  спалахувала  іноді
шматками  пекучої  ненависті;  але  все  те  було  тепер  як  би
зречевлене  й  ціпке,  майже  матеріально  розміщене,  як  би
не  в  його  сойківській  крові  пробігали  ті  почуття,  а  поза
ним,  у  тому  просторі  самовідчуження,  де  все  становилося
предметом  між  предметами  й  де  найрізніші  людські  осо¬
бовості  були  як  близькі  виплески  одної  й  тої  самої  течії,
що  плила  під  землею...  Було  щось  гнітучо  спокійне  й
розміряне  в  тих  об’єктивних  почуттях...  І  тільки  довкола
їх  обрисів,  як  відблиски  далекої  пожежі,  що  злягають
смерканням  на  поверхні  речей,  спливали  потічки  особис¬
тої  стурбованості  й  неспокою,  й  були  вони  як  розтаяне
тепло  його  власної,  сойківської  крові,  що  підіймалася
тепер  часто  й  займалася,  й  горіла  не  по-сойківськи,  не
все  в  пору  і  проти  волі...

ЯРОСЛАВ
 ГАЛАН
 ЩО  ТАКЕ
УНІЯ
 ПЕРШІ  КРОКИ
 Боротьба  українського  народу  проти  католицизму  бу¬
ла  боротьбою  за  його  елементарні  права,  за  право  на  жит¬
тя,  на  хліб  і  на  волю.
 Вона  почалася  вже  на  початку  XV  століття,  коли
доля  Західної  Русі,  отже,  і  земель  колишнього  Галицько-
Волинського  князівства,  опинилася  в  руках  польського  ко¬
роля  Владислава  Ягайла.  Цей  король,  бувши  великим  кня¬
зем  литовським,  заради  свого  честолюбства  н§  тільки  зрік¬
ся  віри  своїх  прадідів,  але  й  позбавив  свою  батьківщину
незалежності,  приєднавши  її  до  Польщі  на  правах  «мен¬
шого  брата».
 Коли  цей  ренегат  дістав  польську  королівську  ко¬
рону  і  прийняв  католицизм,  настав  страхітливий  час  для
під'яремної  Русі.  Ягайло  скасував  старовинну  православ¬
ну  єпископську  кафедру  в  Галичині,  а  соборний  храм  в
Перемишлі  був  перетворений  в  католицький  костьол,  при¬
чому  посіпаки  короля  не  пощадили  навіть  трупів:  з  трун,  що
знаходились  у  храмі,  вони  викинули  кістки  українців...
 Не  краще  поводився  Владислав  Ягайло  і  на  своїй  бать¬
ківщині—  Литві.  В  одній  із  грамот  він  писав:  «Я  дав  зарік
і  клятву  закликати,  залучити,  навіть  примусити  до  послуху
римській  церкві  всіх  литовців  обох  станів  і  всякого  зван¬
ня,  хоч  до  якої  б  віри  вони  належали».
 Коли  два  православні  литовці,  які  займали  високі  по¬
сади,  відмовилися  зрадити  свою  віру,  Ягайло  віддав  їх  на
муки  і  на  смерть.  На  так  званому  Городельському  сеймі,  що
відбувся  в  1413  році,  у  православних  було  відібране  право
займати  будь-які  державні  посади.
 223

Але  це  був  тільки  початок  тернистого  шляху  православ¬
них  українців,  білорусів  і  литовців,  шляху,  яким  довелось
іти  протягом  усього  кількасотрічного  панування  шляхетсь¬
ко-королівської  Польщі  на  наших  землях.
 ВО  ІМ’Я  ЇСУСА...
 Католицизм  майже  з  самого  початку  свого  існування
був  —  на  відміну  від  православної  церкви  —  воюючою  церк¬
вою,  церквою-державою,  голова  якої,  папа  римський,  мав
необмежену  владу,  вогнем  і  мечем  намагаючись  поступово
підкорити  собі  всі  народи  світу.
 Історія  католицької  церкви  —  це  історія  кривавих  за¬
войовницьких  походів,  насильств,  грабунку.  Папа  і  його
ченці  не  гребували  жодним  засобом,  якщо  тільки  він  міг
зміцнити  їх  владу  та  збільшити  їх  багатство.  Вони  охо¬
че  об’єднувалися  із  загарбницькими  державами  і  допома¬
гали  їм  завойовувати  й  поневолювати  сусідні  некатолиць-
кі  країни,  зберігаючи  за  собою  право  спільного  висмокту¬
вання  крові  уярмлених  народів.
 Папа  та  його  ченці  організовували  всіляких  пройди¬
світів  і  шибайголів  у  спеціальні  озброєні  ордени.  Один
із  таких  орденів  —  орден  хрестоносців  —  пролив  море
людської  крові.  Він  винищив  до  останньої  людини  числен¬
ний  колись  народ  пруссів,  він  цілі  століття  терзав  безнас¬
танними  нападами  наших  братів  —  литовців.  З  ним  дове¬
лося  вести  нещадну  боротьбу  також  і  нам,  українцям,  ро¬
сіянам,  білорусам  та  полякам.  До  речі,  цей  розбійницький
чернечий  католицький  орден  був  батьком  сучасної  імпе¬
ріалістичної  Німеччини,  держави,  яка  залила  нашу  краї¬
ну  і  всю  Європу  ріками  крові  і  сліз.
 В  той  час,  як  хрестоносці  змушували  цілі  народи  під
загрозою  смерті  приймати  католицизм  і,  таким  чином,
присягати  на  вірність  Риму,  папа,  його  кардинали  та
єпископи  потопали  в  пияцтві  і  розпусті.  Гроші  в  них  на
це  були,  вони  пливли  до  Риму  з  усіх  кінців  Європи.  Пап¬
ські  посли  вештались  з  країни  в  країну,  збираючи  скрізь
податки  для  «Христового  намісника»,  і  горе  було  тому,  хто
насмілювався  не  платити  їм  цієї  данини.  Крім  того,  ченці
і  ксьондзи  за  великі  гроші  продавали  по  містах  і  селах
так  звані  індульгенції,  тобто  грамоти,  покупцям  яких  від¬
пускалися  всі  гріхи  і  забезпечувалось...  царство  небесне,
У  них  можна  було  також  купити  пера  з  крил  архангела
Гавриїла,  щаблі  з  драбини,  якою  Иосиф  уві  сні  піднімався
 224

до  неба,  а  з  проданих  ними  кусків  дерева  «з  хреста  Ісуса»
можна  було  збудувати  кілька  великих  міст...
 Для  зміцнення  своєї  влади  і  свого  впливу  католицька
церква  не  цуралась  ніяких  засобів.  Одним  з  таких  засобів
був  кривавий  терор,  скерований  проти  всіх,  хто  не  підко¬
рявся  папі  і  не  згоджувався  з  католицькими  догмами.  Про¬
ти  цих  непокірних  папа  організував  так  звану  «святу  інк¬
візицію»,  своєрідне  попівське  гестапо.  Ця  страхітлива  ус¬
танова  за  час  свого  існування  спалила  живцем  сотні
тисяч  людей,  піддавши  їх  перед  смертю  жорстоким  тор¬
турам.
 Хто  з  нас  не  знає  про  Варфоломіївську  ніч  25  серп¬
ня  1572  року,  коли  папські  горлорізи  вбили  в  Парижі
кілька  тисяч  протестантів,  вбили  тільки  за  те,  що  вони
не  визнавали  зверхності  папи!  Коли  звістка  про  цю
різанину  дійшла  до  Риму,  там  на  радощах  влаштували
святкову  ілюмінацію  «во  славу  римсько-католицької
церкви».
 Жертвою  інквізиції  полягло  також  немало  вчених.  Ка¬
толицькі  мракобіси  особливо  жорстоко  переслідували  тих,
хто  досліджував  явища  природи.  Геніальний  італійський
математик  і  астроном  Галілей  розплатився  за  своє  вчення
про  сонячну  систему  тюрмою  й  тортурами.
 Т.  Г.  Шевченко  в  поемі  «Іван  Гус»  оспівує  трагічну
долю  цього  великого  чеського  патріота  і  передової  люди¬
ни  свого  часу,  замученої  папськими  бузувірами.
 Намагаючись  тероризувати  підлеглі  Риму  народні  ма¬
си,  католицьке  духівництво  влаштовувало  так  звані  про¬
цеси  «відьом»  і  «дітей  диявола».  Коли  нещасна  жертва,
незважаючи  на  страхітливі  катування,  відмовлялася  виз¬
нати  себе  винною  в  «стосунках  із  сатаною»,  її  кидали  у
глибоку  воду.  Коли  вона  потопала,  її...  виправдовували,
коли  щасливо  допливала  до  берега,  її  живцем  спалювали,
бо,  мовляв,  тільки  диявол  міг  її  врятувати  від  утоплення.
Так,  лише  у  Франції  протягом  кількох  років  було  замуче¬
но  близько  40  тисяч  ні  в  чому  не  винних  жінок.
 Але  найбільш  жорстоким  загоном  воюючого  католи¬
цизму  був  орден  єзуїтів,  заснований  у  1540  році  іспанцем
Ігнатієм  Лойолою.  Основним  лозунгом  цих  кровожерних
лицемірів  було:  «Мета  виправдовує  засоби»,  тобто  всі  за¬
соби  були  добрі,  якщо  вони  приводили  до  зміцнення  па¬
нування  католицької  церкви  та  збільшення  багатств  її
служителів.
 Вже  через  29  років  після  заснування  цього  чорного
ордену  до  Польщі  прибули  перші  єзуїти,  викликані
 8  з-ізб
 225

польським  королем  для  хрестового  походу  проти  право¬
славних.
 З  того  часу  для  нашого  народу  починається  криваве
лихоліття,  з  якого  й  народилася  так  звана  унія.
 ПЛАНИ  І  ДІЙСНІСТЬ
 Дехто  міг  би  подумати:  навіщо  було  єзуїтам  їхати  з
далекої  Іспанії  та  Італії  до  України  і  Литви  і  працювати
там  заради  інтересів  польських  магнатів?  «Де  Рим,  а  де
Крим»?
 Ба,  в  тому-то  й  справа,  що  в  цьому  випадку  інтереси
папського  Риму  і  шляхетської  Варшави  були  спільні.
Варшаві  йшлося  про  те,  щоб  відірванням  народів  Захід¬
ної  Русі  і  Литви  від  православної  віри  та  їх  окатоличен¬
ням  цілком  відірвати  ці  народи  від  Москви,  цієї  найсиль-
нішої  опори  і  захисту  православ’я  і  православних  народів,
бо  тільки  таким  чином  Варшава  могла  розраховувати  на
те,  що  їй  вдасться  назавжди  уярмити  українців,  білорусів
і  литовців.
 Папському  Риму  окатоличення  цих  народів  не  тільки
створило  б  джерела  нових  прибутків,  не  тільки  зміцнило  б
його  політичні  позиції,  але  й  дало  б  можливість  здійснити
вже  давно  плекані  мрії:  розпочати  великий  хрестовий  по¬
хід  проти  могутньої  в  той  час  турецької  імперії  та  здобу¬
ти  її  незліченні  скарби.
 Перша  думка  про  унію,  тобто  про  притягнення  право¬
славних  під  скіпетр  папи  римського,  виникла  в  єзуїтів  під
час  панування  польського  короля  Зигмунта  III,  відомого
своїм  католицьким  фанатизмом.  Правда,  були  і  раніше
спроби  приєднати  православних  до  римської  церкви.  Але
всі  ті  спроби  були  невдалі.  У  XVI  столітті  багато  народів
Європи  збунтувалось  проти  папи,  внаслідок  чого  виникла
так  звана  Реформація,  тобто  релігійний  рух,  ворожий  папі
та  його  церкві.  Протягом  короткого  часу  цей  рух  охопив
Німеччину,  Францію,  Швейцарію.  Народи  один  по  одному
залишали  католицизм,  незважаючи  на  скажений  єзуїтсь¬
кий  терор.
 Перша  спроба  була  зроблена  єзуїтами  в  Москві.  Пап¬
ський  посол  єзуїт  Антоніо  Поссевіно  довгий  час  намовляв
царя  Івана  Грозного  об’єднати  православну  церкву  з  рим¬
ською,  посилаючись  на  флорентійську  унію.  Цар  відповів
єзуїтові:
 «Знаємо  ми  про  ту  унію  і  про  той  собор  несправедли¬
 226

вий,  що  його  відкинули  і  греки,  і  наші  предки.  А  хоч  би
й  були  якісь  греки,  що  прийняли  колись  ту  унію,  то  ми
віримо  Христу  і  Євангелію,  а  не  тим  грекам.  Знаємо  ми  й
те,  що  були  в  Римі  й  папи  —  єпископи  правовірні,  благо¬
честиві  і  навіть  святі;  тих  ми  й  поважаємо.  Але  згодом  папи
із  своєю  римською  церквою  відпали  від  єдиної  православ¬
ної  вселенської  церкви,  почали  гнути  кирпу  і  сваволити,
запровадили  різні  нові  вчення,  противні  вірі  православній.
Цих  пап  ми  не  визнаємо  справжніми  намісниками  святого
апостола  Петра,  владі  їх  не  підкоряємось».
 Поссевіно  хоч-не-хоч  довелося  повернути  з  порожніми
руками.  На  нараді  єзуїтів  у  Вільні  він  заявив:  «Нема  чого
й  думати  тепер  про  унію  в  Східній  Європі  або  Московсь¬
кій  Русі.  Там  цар  і  народ  однієї  віри.  Надійніша  ця  унія
в  Західній  Русі,  що  підлягає  польському  королю,  який  сам
належить  до  римсько-католицької  церкви.  Тим-то  його  вла¬
дою  можна  скористатися  з  цією  метою;  треба  ще  вплинути
на  руських  князів  і  попів,  щоб  їх  намовити  до  унії».
 НАРОД  НА  ХРЕСТІ
 Православне  населення  загарбаної  польськими  короля¬
ми  Західної  Русі  знало,  яка  небезпека  загрожує  йому.  Воно
усвідомлювало,  що  унія  —  це  міст  до  латинства,  а  потім  і
до  цілковитого  спольщення.
 Захист  православної  віри  і  руської  народності  взяли
на  себе  так  звані  братства,  тобто  організації  православ¬
ного  міщанства,  які  виникли  по  наших  містах  ще  в  XVI  сто¬
літті.
 Особливо  великі  заслуги  в  боротьбі  українського  наро¬
ду  за  право  на  життя  мало  Львівське  братство.  Галичина
значно  раніше,  ніж  інші  українські  землі,  потрапила  під
панування  Польщі,  і  гніт  тут  був  жорстокіший,  ніж  в  ін¬
ших  районах  України.  Галицька  православна  єпископська
кафедра  була  скасована  вже  в  першій  половині  XV  століт¬
тя.  Православним  духівництвом  завідували  світські  осо¬
би—  польські  чиновники.  Православних  священиків  при¬
значав  львівський  магістрат,  який  складався  виключно  з
католиків  німців,  що  проявили  себе  найзапеклішими  воро¬
гами  православ’я  і  православних.
 Вони  заборонили  православним  священикам  ходити  по
місту  до  хворих  з  дарами  і  ховати  покійників  в  церков¬
ному  уборі  із  дзвоненням.
 Православні  не  мали  права  свідчити  перед  судом,  їм
було  заборонено  займатись  ремісництвом  і  купецтвом,  для
 8*
 227

них  було  навіть  створене  в  місті  невеличке  гетто  з  суво¬
рою  забороною  проживання  в  іншій  частині  Львова.
 Та,  незважаючи  на  всі  ці  утиски,  львівські  українці
не  здавалися.  «Ставропігійське  братство»  давало  мужню
відсіч  намаганням  магістрату  окатоличити  православне  на¬
селення,  хоч  братчикам  доводилось  терпіти  за  це  всілякі
знущання.
 Нарешті,  Львівському  братству  за  великі  гроші,  ви¬
трачені  на  хабарі  для  короля  та  його  двірських,  вдало¬
ся  дістати  дозвіл  на  відновлення  у  Львові  православної
єпархії,  і  в  1539  році  архімандрит  Макарій  Тучапський
був  посвячений  на  єпископа  львівського.
 Та  тим  часом  над  православними  почали  збиратися
нові  хмари.
 ЯК  ВОНИ  ГОТУВАЛИ  УНІЮ
 У  1569  році  шляхта  вирішила  скасувати  й  ті  нечис¬
ленні  вольності,  які  ще  мали  поневолені  нею  народи.  Ко¬
роль  скликав  у  Любліні  з’їзд  представників  польських,  ли¬
товських  і  руських  земель.  Польські  шляхтичі,  яких  на
з’їзді  була  переважна  більшість,  запропонували  політичну
унію,  тобто  цілковите  злиття  Литви,  Білорусії  та  України
з  Польщею.
 Представники  православних  народів  нізащо  не  хотіли
на  це  погодитися,  і  незабаром  значна  частина  їх  залиши¬
ла  Люблін.  Однак  польська  шляхта  на  чолі  з  королем  ви¬
рішила  будь-що  провести  унію.  Побачивши,  що  останні
представники  східних  земель  виїжджають  додому,  вона  втя¬
ла  таку  штуку:  своїми  власними  голосами  почала  приєд¬
нувати  до  Польщі  одну  руську  область  по  одній.  Спочатку
було  «приєднане»  таким  способом  Підляшшя,  далі  Волинь,
за  нею  Поділля,  а  там  прийшла  черга  й  до  Києва.
 Політична  унія  була  завершена.  Тепер  можна  було  при¬
ступати  до  релігійної  унії...
 Готували  її  довго  і  старанно.  За  давно  вже  випробува¬
ними  методами,  почали  з  посилення  терору  проти  право¬
славного  населення  та  його  духівництва.  Досить  було,  щоб
православний  митрополит  і  єпископ  подали  королю  скаргу
на  кривди,  заподіяні  їх  пастві,  щоб  шляхта  відповіла  на
цю  скаргу  такими  знущаннями,  що  їх  до  того  часу  право¬
славній  церкві  та  її  вірним  не  доводилося  ще  переживати.
Луцького  єпископа  Терлецького,  наприклад,  панські  гай¬
дуки  на  сам  Великдень  зачинили  на  декілька  днів  у  церк¬
 228

ві.  В  притворі  церкви  з  наказу  старости  гайдуки  влашту¬
вали  танці  з  музикою,  і  п’яні  розважались,  стріляючи  в
храм  з  мушкетів.
 Приблизно  в  той  же  час  королівські  війська  вдерлися
в  село  князя  Костянтина  Острозького  Крупне,  вибили  цер¬
ковні  двері,  пограбували  вівтар  і  потоптали  ногами  тіло
Христове.
 Ці  утиски  насамперед  мали  на  меті  налякати  служи¬
телів  православної  церкви  і  примусити  хоч  би  частину  з
них  зійти  на  шлях  запроданства,  на  шлях  унії.  Охочим
зректися  віри  свого  народу  король  обіцяв  усякі  блага,  об¬
дурював  їх  надією,  що  після  прийняття  ними  унії  він
дасть  їм  право  засідати  разом  з  польськими  єпископами
в  сенаті  Речі  Посполитої.
 ПЕРШІ  ЗРАДНИКИ
 Єпископом,  що  перший  запродав  свою  віру  і  свій  на¬
род,  був  той  же  Кирило  Терлецький,  який  ладен  був  забути
заподіяні  йому  образи,  щоб  тільки  домогтися  почестей  і
багатства,  його  побратимом  по  зраді  став  єпископ  Іпатій
Потій,  що  походив  з  багатого  поміщицького  роду.  Погро¬
зами  й  обіцянками  ці  прислужники  єзуїтів  і  шляхти  спо¬
нукали  також  ряд  інших  єпископів  піти  їхніми  слідами.
Врешті-решт  їм  вдалося  спокусити  й  самого  митрополита
Михайла  Рагозу.
 Робилося  все  це  тихцем,  крадькома,  щоб,  чого  добро¬
го,  вірні  не  дізналися  про  зраду  єпископів.  У  1595  році
король  відрядив  Терлецького  і  Потія  до  Рима,  де  папа
Климентій  VIII  прийняв  їх  дуже  урочисто.  На  радощах
папа  сказав  їм  навіть:
 «Я  не  хочу  панувати  над  вами,  хочу  нести  на  собі
тяготи  ваші...»
 Терлецький  і  Потій  прилюдно  зреклися  православної
віри  і  прийняли  всі  догми  римсько-католицької  церкви.
Кайданів  вони  не  приймали  —  ці  кайдани  були  виготов¬
лені  Римом  і  Краковом  не  для  них,  а  для  їх  народу...
 Та  цей  народ  ще  не  сказав  свого  слова.
 ГОЛОС  НАРОДУ
 Перший  заговорив  князь  Костянтин  Острозький.  Після
повернення  зрадників  з  Риму,  коли  справа  стала  вже  яс¬
ною,  він  звернувся  до  православних  Литви  й  Західної  Русі
з  такою  відозвою:
 229

«З  молодості  моє!  я  вихований  моїми  славетними  бла¬
гочестивими  батьками  в  правдивій  вірі,  в  якій  з  божою
допомогою  й  досі  перебуваю  і  сподіваюся  непохитно  пе¬
ребувати  до  кінця  життя.  Я  навчений  і  переконаний
благодаттю  божою,  що,  крім  єдиної  правдивої  віри,
заведеної  в  Єрусалимі,  нема  іншої  правдивої  віри.  Але  в
нинішні  часи,  зломудрими  витівками  вселукавого  диявола,
найголовніші  начальники  нашої  правдивої  віри,  спокусив¬
шись  славою  світу  сього  і  затьмарившись  пітьмою  ласунст-
ва,  наші  гадані  пастирі,  митрополит  з  єпископами,  пере¬
творилися  на  вовків  та,  зрікшись  єдиної  правдивої  віри  й
святої  східної  церкви,  відступили  від  наших  вселенських
пастирів  та  учителів  і,  приклавшись  до  західних,  приховую¬
чи  лише  в  собі  внутрішнього  вовка  шкірою  свого  лице¬
мірства,  наче  смухом,  вони  таємно  домовились  між  собою,
окаянні,  як  христопродавець  Юда  з  юдеями,  відірвати  бла¬
гочестивих  християн  тутешньої  області  без  їх  відома  і  по¬
тягти  з  собою  на  загибель,  як  і  найбільше  сокровенні
писання  їх  об’являть...  Що  може  бути  більш  безсоромним
та  беззаконним?  Шість  чи  сім  поганих  чоловіків  по-злодій¬
ському  домовились  між  собою  і,  залишивши  пастирів  своїх
святійших  патріархів,  якими  були  поставлені,  насмілюють¬
ся  самовільно,  по  власній  волі,  відірвати  всіх  нас,  право¬
вірних,  наче  безсловесних,  від  істини  і  кинути  нас  усіх
у  згубу.  Яка  нам  може  бути  від  них  користь?  Замість
того,  щоб  бути  світлом  світу,  вони  стали  тьмою  і  соблаз¬
ном  для  всіх...»
 Протестувало  проти  зрадницьких  витівок  Терлецького
і  Потія  також  православне  священство.  В  листі  до  ново-
градського  воєводи  духівництво  Вільни  писало:
 «Ми  —  все  православне  віленське  духівництво  —  протес¬
тували  перед  богом  і  всім  християнським  народом  як  у
Книгах  наших  духовних,  так  і  у  всіх  світських  урядах,
що  ми  про  таке  відступлення  від  наших  святійших  пат¬
ріархів  не  мислили  і  не  знали,  і  на  те  не  давали  своєї
згоди,  і  зобов’язуємось  непохитно  стояти  при  всьому  бла¬
гочесті  святої  східної  соборної  церкви».
 Та  всі  ці  голоси  протесту  були  голосами  «вопиющих
в  пустыне».  Король  та  його  шляхта  й  не  думали  відмов¬
лятися  від  здійснення  своїх  планів.  Справа  унії  була  вирі¬
шена.  Залишилося  тільки  оформити  її  офіційно  на  спеці¬
ально  з  цією  метою  скликаному  соборі.
 230

БРЕСТ
 Цей  собор  був  скликаний  митрополитом  Рагозою  6  жовт¬
ня  1596  року.  Заходами  православних  у  Брест  прибули
уповноважені  від  двох  найстарших  патріархів:  від  констан¬
тинопольського  —  Никифор  та  від  александрійського  —  Ки¬
рило.  Вони  разом  з  іншими  православними  священиками
вирішили  зібратись  в  якій-небудь  церкві  і  там  чекати  від
митрополита  запрошення  на  собор.
 Проте  всі  церкви  з  наказу  Потія  були  зачинені.  Як
виявилося  згодом,  зачинені  були  також  двері  в  примі¬
щення,  де  відбувався  собор,  бо  уніатські  верховоди  волі¬
ли  засідати  в  своєму  невеличкому  гурті,  в  якому,  до  речі,
були  три  латинських  єпископи,  чотири  єзуїти  і  три  королів¬
ських  комісари...
 Чотири  дні  тривав  цей  собор  нечестивих,  і,  нарешті,  ко¬
ролівським  комісарам  увірвався  терпець:  вони  наказали
Рагозі,  Терлецькому  і  Потію  кінчати  справу.  її  закінчили
в  латинському  польському  костьолі,  де  відступники  ще  раз
поклялися  вірно  служити  папі  та  його  церкві.
 Православні  відповіли  на  цю  обурливу  комедію  зая¬
вою,  яку  підписали  всі  прибулі  на  собор  священики  і  ми¬
ряни.
 «Ми  даємо,  —  говорилося  в  цій  заяві,  —  зарік  віри,  со¬
вісті  й  честі  за  себе  і  за  наших  нащадків  не  слухати  тих,
засуджених  соборним  (православним)  вироком,  митропо¬
лита  і  владик,  не  підпорядковуватись  їм,  не  допускати  їх
до  влади  над  нами,  навпаки,  по  змозі  протиставитись  їх
окресленням,  діям  і  розпорядженням  і  стояти  твердо  в
нашій  святій  вірі  та  при  правдивих  пастирях  нашої  святої
церкви,  особливо  при  наших  патріархах,  дбайливо  збері¬
гаючи  гарантований  законами  загальний  спокій  і  супро-
тивлячись  усім  утискам,  насильствам  і  новизнам,  що  ними
стали  порушувати  цілість  і  свободу  нашого  богослужін¬
ня,  яке  правимо  за  старовинним  звичаєм...»
 Розуміється,  ці  протести  нічого  не  змінили  і  не  могли
змінити,  бо  на  боці  відступників-уніатів  стояло  польське
королівство  з  усією  своєю  силою.  Унія  була  спечена,
православні  фактично  опинились  поза  законом.
 ТЕРОР
 Чи  не  першою  жертвою  Брестського  собору  став  па¬
тріарший  посол  Никифор,  якому  шляхта  і  єзуїти  не  могли
забути  його  стійкості  в  обороні  православної  церкви.
 231

Його  було  поставлено  перед  судом  і  засуджено  нібито  за
те,  що  він  був...  турецьким  шпигуном.
 Незважаючи  на  протести  всього  православного  світу,
нещасного  Никифора  вивезли  в  Мальборг,  де  його  в  тюр¬
мі  й  замучили.  Коли  про  це  розійшлася  звістка,  ренегат
Потій  заявив  на  радощах:  «Никифор  у  Мальборгу  здох!..»
 Папа  і  король  взялися  перетворювати  православні  церк¬
ви  і  монастирі  на  уніатські.  Королівські  чиновники  про¬
тягом  короткого  часу  лише  в  Білорусії  закрили  12  пра¬
вославних  монастирів.  Монахів  було  вигнано,  а  монастир¬
ське  майно  разом  з  церквами  було  передано  уніатським
підлабузникам.
 Були  також  спроби  захопити  й  Києво-Печерську  лавру
та  інші  київські  монастирі.  Але  київське  православне  ду¬
хівництво  мужньо  відстояло  свої  церкви.  Вони  відповіли
королівському  посіпаці:
 «Знаємо,  чого  ти  приїхав  та  які  листи  маєш  від  коро¬
ля;  тих  листів  і  чути  і  бачити  не  хочемо  і  монастир  наш
будемо  міцно  охороняти.  Король  нічого  не  має  до  нас,  і
ми  не  мусимо  його  слухати,  бо  він  порушує  наші  права  і
вольності».
 Тільки  Софіївський  собор  вдалося  захопити  уніатам,  та
й  то  ненадовго.
 Православних  священиків  насильно  стригли,  били  і  ка¬
тували.  Найбільше  знущався  з  них  зрадник  Іпатій  Потій.
Літописці  тих  часів  розповідають  про  випадок  дикого  на¬
сильства,  що  його  вчинив  Потій  над  священиком  церкви
св.  Василія  у  Володимирі-Волинському  —  Мартином.  За  те,
що  той  не  переставав  правити  літургію  по-православному,
слуги  Потія  вдерлися  до  церкви,  коли  Мартин  правив  ут¬
реню,  і  потягли  його  до  свого  пана.  Той  вдарив  його  власно¬
ручно  по  обличчю,  а  потім,  наказавши  відвести  священика
назад  до  церкви,  відібрав  йому  публічно  чашу,  наказав
зняти  з  його  священичий  убір  і  ножицями  остриг  йому  во¬
лосся.
 Інший  уніатський  єпископ,  відомий  нам  Кирило  Тер-
лецький,  вчинив  ще  жорстокішу  розправу  над  вірним  пра¬
вослав’ю  священиком  Стефаном  з  Луцька.  Коли  той  по¬
вертався  додому,  посіпаки  Терлецького  схопили  нещасного
і  спустили  під  лід  у  ріку  Стир.
 Всі  ці  і  подібні  до  них  бешкети  чинилися  цілком  без¬
карно.  Королівські  суди,  як  правило,  відхиляли  всі  скарги
православних...
 232

ГОЛОС  ІВАНА  ВИШЕНСЬКОГО
 В  цей  час  в  українському  народі  здобув  собі  славу  наш
земляк  галичанин  Іван  Вишенський,  чернець-пустельник  з
Афонської  гори,  про  якого  таку  натхненну  поему  написав
Іван  Франко.
 На  далекій  чужині  Вишенський  не  забув  про  свій  на¬
род,  він  вболівав  над  його  долею  і  кров’ю  серця  писав
на  Україну  послання,  в  яких  закликав  народ  з  безмежною
відданістю  боронити  свою  народність  і  віру  від  зазіхань
шляхти,  єзуїтів  та  уніатських  запроданців.
 В  одному  з  цих  послань  Іван  Вишенський  писав:  «...Де
ж  між  язичниками  бачено  такі  плоди  нечестивості,  як  нині
в  землі  польській?  Не  скорбіть:  господь  з  вами;  майте  віру
і  надію  на  нього  непохитну,  на  панів  же  ваших  руського
роду,  на  синів  людських,  не  сподівайтесь:  в  них  нема  спа¬
сіння,  вони  відступники  від  бога  до  єретичної  приваби...
Хай  будуть  прокляті  владики,  архімандрити,  ігумени,  що
монастирі  спустошили  і  фільварки  собі  з  місць  святих  по¬
робили,  із  слугами  своїми  та  приятелями  скотське  життя
в  них  ведуть,  гроші  збирають  і  на  прибутки,  призначені
для  богомольців  Христових,  дочкам  своїм  посаг  готують,
синів  одягають,  дружин  прикрашають,  слуг  помножують,
приятелів  збагачують,  карети  споруджують...  Владики  без¬
божні  замість  правила,  книжного  читання  і  науки  в  законі
господньому  день  і  ніч  над  статутами  сидять  і  брехнею
весь  свій  вік  займаються...»
 Послання  патріота  Вишенського  доходили  в  найдальші
закутки  землі  руської  і  скрізь  будили  волю  до  опору  роз¬
бещеним  посіпакам  короля  і  папи.
 УНІАТСЬКИЙ  СВЯТИЙ
 Верховоди  унії  довгий  час  билися  над  тим,  кого  б  це
з  уніатських  діячів  зробити  святим.  Завдання,  яке  вони
поставили  перед  собою,  було  дуже  важке,  бо  й  справді  —
як  же  прославляти  ренегата,  що  зрікся  свого  народу  і
своєї  церкви  та  пішов  служити  чужим  богам  і  чужим,  во¬
рожим  рідному  народові  панам?  З  такого  «святого»  стіль¬
ки  хісна,  що  з  цапа  молока,  або,  як  каже  про  таких  «свя¬
тих»  народ:  «Святий  та  божий,  а  псиною  з  душі  тхне...»
 Нарешті  вони  знайшли  його,  як  і  треба  було  сподіва¬
тися,  серед  найлютіших  ворогів  руського,  отже  й  україн¬
ського  народу.  Цим  щасливим  обранцем  став  Йосафат
 233

Кунцевич,  народжений  в  1580  році  у  Володимирі-Волин-*
ському.
 Ще  бувши  уніатським  єпископом  у  Вільні,  Кунцевич
здобув  собі  сумну  славу  відданого  слуги  єзуїтів  і  шляхти.
У  1618  році  його  було  призначено  єпископом  полоцьким*
З  того  часу  прокльони  православних  сипалися  градом  на
його  голову.
 Сповнений  ненависті  до  свого  народу  і  бажаючи  при¬
пасти  до  вподоби  своїм  римським  і  варшавським  повели¬
телям,  Кунцевич  дедалі  більше  скаженів.  Він  заковував
православних  священиків  у  кайдани,  кидав  у  льохи,  а  церк¬
ви  закривав  або  перетворював  на  уніатські  святині.
 Ось  що  писали  про  діла  Кунцевича  його  сучасники:
 «...Діло  страшне,  неймовірне,  варварське,  люте:  мину¬
лого  року,  в  тому  ж  білоруському  місті  Полоцьку,  той  же
апостат  єпископ,  щоб  ще  більше  дошкулити  громадянам,
навмисне  наказав  викопати  з  землі  християнські  тіла,  не¬
давно  поховані  в  церковній  огорожі,  і  викинути  з  могил
на  з’їдень  псам,  наче  якесь  падло...»
 Кунцевич  не  задовольнявся  закриттям  православних
храмів:  він  найсуворіше  забороняв  православним  священи¬
кам  правити  літургію  навіть  у  халабудах  за  містом,  а
тих,  хто  не  підкорявся  його  наказам  і  заборонам,  жорсто¬
ко  карав.
 Зрозуміло,  що  білоруси  всією  душею  зненавиділи  цьо¬
го  лютого  уніатського  ката.  Ще  в  1618  році,  коли  Кунцевич
вирішив  «ощасливити»  своїми  відвідинами  місто  Могильов,
все  населення  вийшло  йому  назустріч,  вітаючи  осатані¬
лого  апостата  криками  та  прокльонами,  й  радило  йому
завчасно  повернути  голоблю.  Кунцевич  так  і  не  доїхав  до
міста  і  був  змушений  мерщій  податися  назад.
 Він  жорстоко  помстився  на  жителях  Могильова.  На
скаргу  Кунцевича  до  короля  той  відповів  численними
смертними  вироками,  і  не  одна  білоруська  голова  покоти¬
лася  тоді  від  удару  катівської  сокири.  Жадоба  крові  в  Кун¬
цевича  була  заспокоєна...
 Ця  холопська,  лакейська  запопадливість  ревного  уні¬
ата  вже  набридла  й  деяким  польським  магнатам,  які  бо¬
ялися,  що  дикі  знущання  Кунцевича  з  православних  під¬
німуть  таку  хвилю  народного  гніву,  що  вона  затопить  усю
польську  державу.
 Канцлер  Лев  Сапєга  неодноразово  звертався  до  Кун¬
цевича  з  листами,  в  яких  він  застерігав  його  щодо  наслід¬
ків  його  політики.  В  одному  з  листів  до  уніатського  мит-
 234

рополита  Рутського  Лев  Сапєга  дає  таку  характеристику
майбутньому  уніатському  «святому»:
 «Не  один  я,  але  й  інші  гостро  засуджують  те,  що
ксьондз-владика  полоцький  занадто  жорстоко  почав  по¬
водитися  в  справах  віри  і  дуже  набрид  і  остогид  народові
як  у  Полоцьку,  так  і  скрізь.  Давно  я  застерігав  його,  про¬
сив  та  умовляв,  щоб  він  не  діяв  так  жорстоко;  та  він,  маю¬
чи  свої  міркування,  більш  уперті,  ніж  розсудливі,  не  хотів
слухати  наших  порад.  Дай  боже,  щоб  наслідки  його  лю¬
тих  вчинків  не  пошкодили  Речі  Посполитій...  Будь  ласка,
ваша  милість,  тримайте  його  на  припоні».
 Кунцевич  намагався  виправдати  себе  перед  ясновель¬
можним  канцлером.  Відповідь  Сапєги  на  його  лист  спов¬
нена  безмежного  презирства  до  гайдука  в  єпископській
рясі:
 «Не  хотів  би  я,  —  пише  канцлер  12  березня  1622  року
з  Варшави,—  вступати  з  вашим  преосвященством  в  лис¬
тування  і  суперечки;  але,  бачачи  впертість,  з  якою  ви  від¬
стоюєте  свої  гадки,  незважаючи  ні  на  які  умовляння,  зму¬
шений  відповідати,  всупереч  моєму  бажанню,  на  нероз¬
судливого  вашого  листа.  Признаюсь,  що  і  я  сам  заходився
коло  унії...  (ще  б  пак!..  —  В.  Р.),  але  мені  ніколи  й  на  думку
не  приходило  те,  що  ви  будете  притягати  до  неї  такими
насильними  засобами...  Хіба  вам  не  відоме  ремство  обу¬
реного  народу  і  виявлене  ним  бажання  краще  прийняти
турецьке  підданство,  ніж  терпіти  такі  утиски  своєї  віри  і
благочестя?  Керуючись  не  стільки  любов’ю  до  ближнього,
скільки  суєтою  й  особистими  користями,  ви  зловживанням
своєю  владою,  своїми  вчинками...  запалили  ті  небезпечні
іскри,  які  всім  нам  погрожують  згубною  й  нищівною  по¬
жежею...  Якщо,  борони  боже,  вітчизна  наша  потрясеться
(ви  своєю  суворістю  промощуєте  до  цього  шлях),  що  тоді
буде  з  вашою  унією?..»
 Здається,  краще  схарактеризувати  унію,  ніж  це  зробив
Сапєга,  було  б  важко.  Цими  словами  він  явно  визнавав,
що  унія  трималася  тільки  на  шаблях  її  матері  —  польсь¬
кої  шляхти.
 Проте  честолюбний  лакей  не  вгамовувався.  Наприкінці
жовтня  1623  року  Кунцевич  наказав  своїм  слугам  схопити
вітебського  православного  священика  Іллю  і  запроторити
його  в  тюрму.  Це  була  остання  крапля  гіркоти,  яка  пере¬
повнила  чашу  терпіння  білорусів.  Вітебщани  вдерлися  до
будинку,  в  якому  жив  Кунцевич,  вбили  цього  ката  і,  при¬
в’язавши  до  його  шиї  камінь,  кинули  труп  у  хвилі  ріки
Двіни.
 235

За  цю  справедливу  розправу  з  уніатським  виродком
жителів  Вітебська  спіткала  люта  кара.
 Дізнавшись  про  смерть  свого  єпископа,  римський  папа
Урбан  VIII  закликав  польського  короля  до  кривавої  помс¬
ти  на  православних.  Він  писав  королю:
 «Хай  буде  проклятий  той,  хто  стримає  меч  від  крові
православних!..»
 Король  охоче  виконав  волю  папи.  Дев’ятнадцять  вітеб-
щан  було  покарано  на  смерть,  сто  чоловік,  що  втекли,
було  заочно  засуджено  до  страти,  а  майно  їх  конфісковане.
Місто  позбавили  всіх  прав,  ратушу  зруйнували,  православ¬
них  поставили  поза  законом.
 Єзуїти  та  їх  уніатські  прихвосні  всіляко  намагалися
реабілітувати  Иосафата  Кунцевича.  Вони  розповідали  про
«чудеса»,  які  нібито  сталися  після  його  смерті,  та  не  могли
вигадати  нічого  кращого,  як  те,  що  одна  шляхтянка  з  міста
Ушач,  в  якої  по  дорозі  загинув  кінь,  воскресила  цього  коня
молитвою  до...  Кунцевича.  Та  марні  були  всі  намагання.
Кунцевич  залишився  в  пам’яті  білорусів  і  українців  як  один
з  найлютіших  катів  свого  народу.
 І  такого  ката  папа  Пій  IX,  на  просьбу  шляхти,  ого¬
лосив  «святим»  —  за  «апостольські  труди  на  користь  унії»...
 ШЛЯХ  МУЧЕНИЦТВА  НАРОДУ
 Про  тодішнє  становище  православних  у  шляхетській
католицькій  державі  аж  надто  переконливо  свідчить  ме¬
моріал  представників  православного  населення,  з  яким  во¬
ни  звернулись  до  польського  сейму:
 «У  нас  ще  в  1596  році,  зараз  же  після  Брестського
собору  (автори  мали  на  думці  собор  православних,  що
відбувся  одночасно  з  уніатським.—  В.  Р.),  який  скинув  усіх
владик-відступників,  що  прийняли  унію,  було  відібрано  ар¬
хієрейські  кафедри  і  маєтки,  і,  незважаючи  на  всі  наші
просьби  протягом  багатьох  років,  на  неодноразові  ухвали
сеймів  і  обіцянки  короля  повернути  нам  забране,  вони  досі
залишилися  за  уніатами...  Потім  почалися  нестерпні  утиски
нашої  совісті  і  порушення  наших  прав.  У  нас  було  відібрано
чимало  монастирів  і  церков,  деякі  з  них  і  досі  запечатані,
і  нам  не  дозволялось  молитись  богові  навіть  у  халабудах.
Тих  з  нас,  хто  служив  у  ратуші,  виганяли  з  ратуш  і  по¬
збавляли  права  займатися  торгівлею,  а  в  королівських  міс¬
тах  нам  заборонено  навіть  мати  садибу».
 «В  Києві  церква  св.  Софії  та  інші  спустошені,  —  читає¬
мо  далі  в  меморіалі,—  так  само,  як  і  Видубецький  монас¬
 236

тир,  знаходиться  у  володінні  уніатів.  У  Луцьку  церкви  по¬
вернені  на  корчми.  В  Холмі,  Львові  та  інших  місцевостях
заборонено  ходити  відкрито  із  святими  тайнами  до  хворих
і  проводжати  тіла  вмерлих  християн  до  могили.  У  Вільні
церкви  перетворені  на  корчми,  кухні,  готелі;  православних
вигнали  з  магістрату  і  цехів,  людей  невинних  кували  в
кайдани,  садовили  в  підземні  тюрми  ратуші;  якщо  хтось
записував  по  духовному  заповіту  що-небудь  на  церкву,  за¬
боронено  було  приймати;  на  шляхетських  грунтах,  на  підс¬
таві  королівської  грамоти,  не  дозволяли  будувати  кам’яну
церкву;  наказами  з  надвірних  судів  та  іншими  позвами
людям  невинним  чинили  всілякі  турботи  і  робили  їм  утис¬
ки  та  кривди  різними  іншими  способами».
 «В  Мінську  церковну  площу  віддали  під  татарську  ме¬
четь.  В  Полоцьку  змушували  до  унії  кайданами,  а  інших
вигнали  з  міста.  В  Турові  насильно  відібрали  церкви  з  їх
майном  і  православного  владику  вигнали  з  міста.  В  Пінсь¬
ку  священиків-неуніатів  забивали  в  бочки  й  мучили.  В  Ор-
ші,  Могильові,  Мстиславі  та  в  різних  інших  містах  церкви
запечатували  і  не  дозволяли  молитися  богові  навіть  у
куренях.  У  Ковні  церкву  пограбували  і  церковні  землі  ві¬
дібрали.  Монастирі  Тройський,  Лавринівський,  Гроднянсь-
кий  та  Інші  —  вкрай  спустошені.  В  Бєльську  оголошено
такий  декрет:  якщо  хто-небудь  з  міщан  не  піде  за  процесі¬
єю  з  церкви  до  костьолу,  буде  покараний  на  смерть.  У  Мят-
зелі  люди  грецької  віри  були  насильно  змушені  до  унії
тамтешнім  старостою  і  засуджені,  подібно  як  аріани,  до
вигнання  з  міста...»
 На  доповнення  цієї  страхітливої  картини  згадаємо  ще
про  події,  що  відбулися  в  Луцьку  в  1634  році.  Коли  римсь¬
ко-католицька  процесія  проходила  повз  Крестовоздвижен-
ський  монастир  Луцького  православного  братства,  юрба,
очолювана  десятком  єзуїтів,  вдерлася  до  церкви  зі  зброєю
в  руках,  поламала  і  потоптала  все,  що  в  ній  було,  а  потім
кинулася  на  монастир,  б’ючи  і  калічачи  хлопців-учнів,  мо¬
нахів  і  старих  немічних  людей  з  притулку.
 Католицькі  бузувіри  розбили  скрині  з  грішми  та  цін¬
ностями  і  розікрали  все,  що  в  них  було.
 Влаштований  незабаром  єзуїтами  погром  перекинувся
на  вулиці  міста.  Католики  і  уніати  били  й  шмагали  різка¬
ми  надибаних  українців  і  при  цьому,  з  благословення
ксьондза  Ласького,  замордували  під  вікнами  його  кварти¬
ри  жителя  Луцька  Івана  Лозинського.
 Скарги  переслідуваних  православних,  з  якими  вони  звер¬
талися  до  королівських  судів,  не  тільки  залишалися  без
 237

відповіді,  але  й  погіршували  їх  становище,  і  часто  той,  хто
підписував  таку  скаргу,  тим  самим  підписував  собі  смерт¬
ний  вирок...
 Яскравий  приклад  шляхетсько-єзуїтської  сваволі  дає
нам  трагічна  доля  вірного  сина  православної  церкви,  на¬
місника  Куп’ятицького  монастиря  Афанасія  Филиповича.
 Після  того  як  уніатський  архімандрит  із  своїми  слуга¬
ми  побив  і  пограбував  ченців  Филиповича,  той  поїхав  із
скаргою  до  Кракова.
 Але  тільки-но  Афанасій  встиг  повернутися  з  Кракова
додому,  як  його  було  заарештовано  й  вивезено  до  Варша¬
ви,  де  він  понад  рік  промучився  в  тюрмі.  Після  звільнення
Филипович  поїхав  у  Брест,  проте  тут  його  знову  кинули  в
каземат  і  пекли  вогнем,  вимагаючи,  щоб  він  пристав  до
унії.
 Але  відданість  Филиповича  своїй  вірі  і  своєму  народові
була  сильніша,  ніж  любов  до  життя.  Монах-патріот  зазнав
мученицької  смерті,  але  не  зрадив  своєї  батьківщини.
 Перед  смертю  Филипович  сказав:
 «Звичайно,  відступники  від  святої  віри,  пихаті  ложною
мудрістю,  ще  довгий  час  переслідуватимуть  ісповідників
істини  небесної,  та  прийде  час,  коли  в  Бресті  і  в  усій  краї¬
ні  процвіте  православ’я,  і  слава  його  не  затьмариться,  і
підступи  апостатів  залишаться  безсилими».
 Це  були  пророчі  слова.
 НАСТАВ  ЧАС
 Одним  з  найвидатніших  захисників  руської  православ¬
ної  віри  був  архімандрит  Києво-Печерської  лаври  Петро
Могила,  обраний  згодом  митрополитом.  Ставши  опікуном
Київського  братства,  Могила  заснував  при  ньому  вищу
школу,  названу  згодом  за  його  ім’ям  Могилянською  акаде¬
мією.  Ця  перша  на  Україні  академія  не  тільки  давала  мо¬
лоді  знання,  але  й  кращих  на  той  час  борців  за  волю  уярм¬
леного  народу.
 Шляхта  і  єзуїти  не  раз  зазіхали  на  Київське  братство
та  його  школу.  Та  руки  їх  були  закороткі,  бо  братство  ма¬
ло  опікуна,  який  у  майбутньому  відіграв  вирішальну  роль
у  боротьбі  українського  народу  проти  іноземного  гніту.
 Цим  опікуном  було  українське  козацтво  —  Запорізька
Січ.
 Ще  на  початку  XVII  століття,  коли  королівські  коміса¬
ри  намагалися  захопити  для  уніатів  Києво-Печерську  лав-
 238

ру,  грізний  голос  козацтва  дав  киянам  змогу  відстояти  свою
святиню.
 Коли  уніати  хотіли  примусити  православних  священиків
Києва  правити  молебні  за  здоров’я  папи  і  в  разі  непослуху
загрожували  карами,  кияни  звернулися  по  допомогу  до  За¬
порізької  Січі.
 В  ті  роки  гетьманом  Січі  був  палкий  оборонець  право¬
славної  віри  Петро  Конашевич-Сагайдачний.  Дізнавшись
про  нахабні  вимоги  прибічника  уніатського  єпископа  Потія,
Сагайдачний  писав  київському  воєводі  від  імені  всього  за¬
порізького  війська:
 «Ми  не  дозволимо  тому  розстризі  і  беззаконникові  чини¬
ти  насильство  нашим  духовним  у  Києві,  хочемо  обороняти
їх  всіляко;  всі  ми  за  нашу  церкву;  за  нашу  віру  східну  пра¬
вославну  ми  готові  й  голови  свої  покласти;  говоримо  це
перед  богом  і  перед  вашою  милостю,  пане.  А  про  того  без¬
законника  ми  вже  поклали,  що  хоч  де  б  його  надибали,  так
уб’ємо,  наче  собаку».
 У  1620  році,  по  дорозі  з  Москви,  прибув  до  Києва  кон¬
стантинопольський  патріарх  Феофан.  Гетьман  Сагайдачний
вислав  назустріч  йому  козаків,  які  й  супроводили  його  до
самої  столиці,  щоб  охоронити  його  від  шляхетських  посіпак.
 В  Києві,  біля  будинку,  в  якому  зупинився  Феофан,  ко¬
заки  тримали  варту.  Про  це  говорить  хроніка:  «Акі  пчели
матицю  свою,  тако  святійшого  отца  і  пастиря  словесныя  ов¬
цы  его  стражаху  от  волков  противных».
 Після  того  як  патріарх  Феофан  таємно  поставив  право¬
славних  єпископів  на  захоплені  уніатами  церкви,  козаки
охороняли  гостя  під  час  його  подорожі  до  Константинопо¬
ля.  Зворушливе  прощання  козаків  з  патріархом  відбулося
в  прикордонному  волоському  місті  Буш.  Феофан  закликав
Сагайдачного  і  все  військо  запорізьке  й  надалі  боронити
православну  віру  та  умовляв  їх  не  брати  більше  гріха  на
душу  походами  проти  єдиновірної  братньої  Москви.
 Шляхта  та  єзуїти  сподівалися,  що  після  смерті  Сагай¬
дачного  козацтво  перестане  бути  опорою  православної
церкви.  Та  вони  жорстоко  помилилися.
 Через  короткий  час  після  того,  як  Сагайдачний  попро¬
щався  із  світом,  козацький  ватажок  Павлюк  закликав  запо¬
рожців  підняти  повстання  проти  шляхетсько-єзуїтського
гніту.  В  його  відозві  читаємо:
 «Дійшла  до  мене  певна  звістка,  що  вороги  нашого  хрис¬
тиянського  народу  руського  і  нашої  старовинної  грецької
віри  —  ляхи,—  задумавши  лихо  і  забувши  страх  божий,
ідуть  на  Україну  і  на  Дніпро  та  хочуть  як  військо  його
 239

королівської  величності,  так  і  підданих  королівських  кня¬
жих  і  панських  звести  внівець,  пролити  кров  християнську,
вчинити  наругу  над  дружинами  й  дітьми  нашими  та  цілком
нас  поневолити;  тим-то  іменем  моїм  та  іменем  всього  війсь¬
ка  запорізького  наказуємо  вам  і  умовляємо  вас,  щоб  ви  всі
однозгідно,  від  малого  до  великого,  хто  тільки  називає  себе
товаришем  і  зберігає  святу  благочестиву  правдиву  віру,  ки¬
нули  всі  свої  заняття  і  не  гаючись  зібралися  до  мене».
 На  жаль,  козацьке  повстання  на  цей  раз  не  вдалося.
Верховоди  шляхетського  війська  Конєцпольський,  Потоць-
кий  і  зрадник  Ярема  Вишневецький  вміло  скористувалися
незгодами  між  окремими  козацькими  ватажками.
 За  допомогою  запроданця  Адама  Киселя  вони  підступ¬
но  захопили  Павлюка  та  інших  керівників  повстання  і  після
довгих  знущань  покарали  їх  лютою  смертю:  відрубали  го¬
лови  і  настромили  їх  на  палі.
 З  благословення  єзуїтів  та  їх  уніатських  підсобників,
шляхта  накинулася  на  нещасну  Україну,  намагаючись  вто¬
пити  її  в  крові  синів  та  дочок  її.  Шляхетські  звірства  не
знали  меж.  Селян,  козаків,  православних  священиків  коро¬
лівські  посіпаки  били  до  нестями,  терзали  живцем,  а  потім
вішали  або  настромляли  на  палі.  Православні  церкви  ворог
безчестив,  перетворюючи  їх  на  корчми  і  хліви.
 Тепер,  як  і  в  минулому,  православна  церква  поділяла
гірку  долю  свого  народу...
 Значна  частина  українських  селян  тікає  на  Лівобережну
Україну  і  у  володіння  царя  московського,  де  знаходить  під¬
тримку  й  допомогу.  Проте  українське  козацтво  не  здаєть¬
ся.  Воно  й  далі  веде  жорстоку,  нерівну  боротьбу  із  шлях¬
тою  та  її  мерзенними  уніатськими  прихвоснями.  Воно,  як
і  весь  український  народ,  вірить,  що  настане  час  справед¬
ливої  помсти,  що  проб’є  ще  для  розп’ятого  народу  година
визволення.
 І  ця  година  пробила,
 ЗА  УКРАЇНУ  ТА  її  ВІРУ
 Богдан  Хмельницький,  сотник  Чигиринського  полку,  не¬
одноразово  брав  участь  у  козацьких  повстаннях  і  вже  тоді
відзначався  своєю  хоробрістю  і  відданістю  рідній  Україні,
Хмельницький  все  життя  ділив  долю  й  недолю  свого  на¬
роду.  Довелося  йому  пережити  й  одну  з  незліченних  осо¬
бистих  трагедій,  що  їх  переживали  уярмлені  шляхтою
українці.  Чигиринський  польський  староста  Чаплинський
 240

напав  зненацька  на  хутір  Хмельницького,  забрав  його  дру¬
жину,  а  наймолодшого  сина  замучив.
 Коли  нещасний  батько  звернувся  зі  скаргою  до  суду,
суд  посадив  у  тюрму  не  Чаплинського,  а  Хмельницького,
а  найстаршого  Богданового  сина  було  публічно  відшмаго-
вано  на  чигиринському  ринкові.
 Звільнившись  з  тюрми,  Хмельницький  спробував  ще  шу¬
кати  справедливості  у  Варшаві.  Але  король  відмовився  до¬
помогти  йому.
 І  Хмельницький  зрозумів:  тільки  гостра  козацька  шаб¬
ля,  тільки  повсталий,  озброєний  народ  покладе  край  віко¬
вічній  кривді  України.
 Повернувшись  на  рідну  землю,  Хмельницький  закликав
народ  на  збройну  боротьбу  з  шляхетськими  гнобителями.
Він  говорив:
 «Невже  ж  і  далі  терпітимем?  Невже  залишимо  в  лихій
годині  братів  наших  руських,  православних?  Проїжджаючи
по  Україні,  скрізь  я  бачив  страшні  утиски,  тиранство;  не¬
щасний  народ  благає  допомогти  йому;  всі  готові  взятись  за
зброю;  всі  обіцяють  стати  з  нами  заодно».
 Він  звернувся  з  палким  закликом  також  і  до  україн¬
ського  духівництва:
 «Хай  буде  вам  відомо,  що  я  вирішив  мститись  на  па-
нах-ляхах  війною  не  за  свою  лише  кривду,  але  за  потоп¬
тання  віри  української  і  за  наругу  над  народом  українсь¬
ким.  Я  безсилий,  та  ви,  брати,  мені  допоможіть!..»
 Священики  відповіли  йому:
 «Кожночасно  благаємо  бога,  щоб  він  послав  кого-небудь
для  визволення  нас  від  лиха.  Приймай  зброю,  станемо  з  то¬
бою:  підніметься  земля  руська,  як  ніколи  ще  не  підійма¬
лася!»
 Ця  діяльність  Хмельницького  не  могла,  звичайно,  при¬
пасти  до  вподоби  шляхті.  Польський  гетьман  Потоцький  на¬
казав  своїм  жовнірам  заарештувати  бунтаря.  Та  Хмельни¬
цький  був  уже  в  Січі,  під  опікою  війська  запорізького,  і  там
еіяв  святе  слово  правди:
 «Поругана  свята  наша  віра;  у  чесних  єпископів  і  ченців
відібрано  хліб  насущний;  над  священиками  глумляться,
уніати  стоять  з  ножем  над  шиєю;  єзуїти  з  безчестям  пере¬
слідують  нашу  віру  батьківську.  З  просьб  наших  сейм  глу¬
зує,  відповідаючи  нам  поносним  презирством  до  імені  схиз¬
матиків  (так  називали  католики  православних.—  В.  Р.)...
Подивіться  на  мене,  писаря  війська  запорізького,  старого
козака:  я  вже  чекав  відставки  і  відпочинку,  а  мене  гонять,
переслідують  тільки  тому,  що  так  хочеться  тиранам;  сина
 241

в  мене  по-варварському  побили,  дружину  зганьбили;  має¬
ток  забрали,  позбавили  мене  навіть  похідного  коня  і,  надо-
бавок,  засудили  мене  до  страти.  Немає  для  мене  іншої  на¬
городи  за  кров,  пролиту  для  їх  же  користі;  нічого  не  зали¬
шається  для  тіла,  вкритого  ранами,  крім  невинної  смерті
під  рукою  ката.  До  вас  злинаю  душею  й  тілом:  сховайте
мене,  старого  товариша,  захищайте  самих  себе:  і  вам  те  ж
саме  загрожує!»
 Запорожці  відповіли  одностайно:
 «Приймаємо  тебе,  Хмельницький  пане,  хлібом-сіллю  і
щирим  серцем!»
 Хмельницький  був  обраний  гетьманом  козацького  вій¬
ська,  і  скоро  вся  Україна,  від  краю  до  краю,  піднялася  на
смертний  бій  з  шляхетсько-єзуїтською  державою.
 Навесні  1648  року  Богдан  Хмельницький  завдав  нищів¬
ної  поразки  шляхетським  військам  над  Жовтими  Водами  й
під  Корсунем.  Вперше  за  довгі  століття  уярмлена,  понево¬
лена,  збезчещена  єзуїтськими  помічниками  Україна  ви¬
просталась  і  зітхнула  на  повні  груди.
 В  цю  грізну,  вирішальну  історичну  годину  православні
священики  йшли  разом  з  народом.  Вони  кликали  його  до
бою  пристрасними  словами:
 «Наспіла  година,  бажана  година...  Час  повернути  волю
і  честь  нашої  віри!  Століття  минали,  і  православна  віра
терпіла  соромітне  приниження.  Нам  не  давали  навіть  при¬
тулку  для  молитви.  Всі  наші  парафії,  церкви,  монастирі,
єпархії,—  в  руках  латинян  та  уніатів...  Повставайте  за  своє
життя!  Бог  благословить  вас  і  допоможе  вам».
 Народ  чуйно  прислухався  до  слів  своїх  священиків-пат-
ріотів  і  брався  за  зброю,  гнав  панів  та  їх  прихвоснів  з  Ук¬
раїни,  раз  у  раз  завдавав  важких  поразок  шляхетському
війську,  поразок,  які  згодом  переломили  хребет  державі
шляхетсько-єзуїтського  гніту.
 Пани  магнати  при  кожній  нагоді  жорстоко  мстилися  ук¬
раїнському  народові  за  його  волелюбність.  З  особливою
жорстокістю  розправлявся  з  українськими  селянами,  коза¬
ками  і  священиками  ренегат,  відступник  від  православної
віри  Ярема  Вишневецький.  Та  цими  страхітливими  муками
пани  ще  дужче  розпалювали  вогонь  священної  народної  не¬
нависті.  Незабаром  переможні  війська  гетьмана  Богдана
Хмельницького  опинилися  поблизу  Варшави.
 Але  цілком  здолати  ворога  власними  силами  Україна
була  не  в  силі.  Коли,  до  того  ж,  після  програної  козаками
битви  під  Берестечком,  шляхта  з  допомогою  татарської  ор¬
ди  знову  залила  Україну  кров’ю  і  сльозами,  український
 242

народ  звернув  очі  туди,  куди  не  раз  уже  звертався  у  важ¬
ку  годину  по  допомогу:  на  північ,  до  Москви,  до  братнього,
єдиновірного  російського  народу,  до  народу,  з  яким  він  те¬
пер  піде  в  історію,  як  рівний  з  рівним,  добувати  славу  і  кра¬
щу  долю.
 БРАТНІЙ  СОЮЗ
 Православні  українці  і  білоруси  з  самого  початку  їх  бо¬
ротьби  проти  єзуїтів  та  унії  бачили  у  єдиноплемінній  Моск¬
ві  свого  природного  союзника.  Звідти  вони  черпали  втіху  в
своєму  великому  горі.
 Допомагали  царі  московські  православним  братам  у  За¬
хідній  Україні,  особливо  Львівській  ставропігії,  а  історія
побудови  величного  храму  св.  Успення  у  Львові  тісно  зв’я¬
зана  з  ім’ям  царя  Федора  Иоанновича.  Подавали  царю  Ми¬
хайлові  Федоровичу  скарги  на  гірку  долю  українського  на¬
роду  єпископи  Копинський  та  Борискович,  і  цар  давав  їм
підтримку,  допомагаючи  під’яремній  Україні  будувати  церк¬
ви,  братства  і  школи.
 Чималу  роль  у  розвиткові  української  культури  і  пра¬
вославної  церкви  в  Галичині  відіграв  син  Москви  першо¬
друкар  Іван  Федоров,  який  найбільш  плодотворні  роки
свого  життя  провів  у  Львові  і  тут  вперше  надрукував
«Апостол».
 Звичайно,  Варшава  та  її  уніатські  прислужники  робили
все  можливе,  щоб  не  допустити  будь-яких  зв’язків  України
з  Москвою.  Та  це  їм  не  вдалося.  Коли  ж  Московське  цар¬
ство  зміцніло,  а  Україна  піднялася  на  нещадну  боротьбу
проти  шляхти,  не  було  вже  сили,  яка  могла  б  перешкодити
об’єднанню  двох  братніх  народів.
 Ще  у  1652  році  Богдан  Хмельницький  писав  до  царя
Олексія  Михайловича:
 «...Нічого  не  виконують  пани,  що  з  нами  постановили:
святі  божі  церкви,  які  обіцяли  віддати  нам  з  унії,  не  від¬
дали  та  ще  перетворюють  на  уніатські  й  ті,  що  залишились
у  нас.  Вони  хочуть  викорінити  православну  віру  в  народі
нашому  і  для  того  зібрали  на  нас  війська  свої;  вони  глум¬
ляться  над  святинею,  мучать  християн  православних  духов¬
ного  й  світського  чину  і  чинять  такі  звірства,  що  вашій  цар¬
ській  величності  й  слухати  буде  важко.  Зі  сльозами  проси¬
мо  твою  царську  величність,  не  дай,  великий  государю,
клятвопорушникам  і  мучителям  зруйнувати  нас  дощенту;
прийми  нас  під  свою  міцну  руку»,
 243

І  в  той  час  коли  Україна  стогоном  стогнала  від  шляхет-
ських  знуЩань,  у  Москві  засідала  під  проводом  царя  так
звана  Земська  дума,  на  якій  було  зачитано  скарги  гетьмана
Богдана  Хмельницького  та  його  просьбу  прийняти  Україну
з  її  столицею  Києвом  під  опіку  держави  Московської.  При¬
сутні  на  засіданні  Думи  бояри,  міщани  й  священики  одно¬
стайно  висловили  думку  про  те,  що  треба  рятувати  Украї¬
ну  від  цілковитої  загибелі.
 А  порятунок  був  тільки  в  найтіснішому  об’єднанні  двох
народів-братів.
 8  січня  1654  року  в  присутності  московських  послів  від¬
булася  в  м.  Переяславі  велика  Рада,  на  якій  з  промовою
виступив  Богдан  Хмельницький.  Він  сказав:
 «Панове  полковники,  осавули,  сотники,  все  військо  за¬
порізьке  і  всі  православні  християни!  Усім  нам  відомо,  як
нас  бог  визволив  з  рук  ворогів,  що  переслідують  церкву  бо¬
жу,  роз’ярюють  все  християнство  нашого  східного  право¬
слав’я,  хочуть  викорінити  нас  так,  щоб  і  імені  руського  не
згадувалося  на  землі  нашій.  Годі  нам  усім  це  терпіти,  і,
видно,  ніяк  не  можна  нам  жити  більше  без  царя.  Тим-то  ми
зібрали  сьогодні  Раду,  явну  всьому  народові,  щоб  ви  з  на¬
ми  вибрали  собі  господаря  з-поміж  чотирьох,  кого  захочете*
перший  —  цар  турецький,  який  чимало  разів  закликав  нас
під  свою  владу  через  своїх  послів;  другий  —  хан  кримський,
третій  —  король  польський,  який  тепер  може  прийняти  нас
у  свою  милість,  якщо  самі  схочемо;  четвертий  цар  —  право¬
славний  Великої  Русі,  цар  східний,  якого  вже  шість  років
ми  безнастанно  благаємо  бути  нашим  царем  і  паном.  Кого
хочете,  того  вибирайте!  Цар  турецький  —  бусурман.  Усі  ми
знаємо,  якого  лиха  зазнають  наші  брати,  православні  греки,
і  яких  утисків  терплять  вони  від  яничарів.  Кримський
хан  —  також  бусурман;  хоча  ми  в  потребі  й  завели  з  ним
дружбу,  однак  зазнали  через  те  нестерпної  біди,  полону  й
нещадного  пролиття  крові  християнської.  Про  утиски  від
польських  панів  не  треба  й  говорити:  самі  знаєте,  що  вони
більше  поважали  собаку,  ніж  нашого  брата-християнина.
А  православний  християнський  цар  східний  —  одного  з  на¬
ми  грецького  благочестя,  одного  сповідання;  ми  з  правос¬
лав’ям  Великої  Русі  —  єдине  тіло  церкви,  що  має  главою
Ісуса  Христа.  Цей-то  великий  цар  християнський  змилосер¬
дився  над  нестерпним  лихом  православної  церкви  в  нашій
Малій  Русі,  не  погордивши  нашими  шестирічними  благан¬
нями,  прихилив  до  нас  своє  милостиве  царське  серце  і  при¬
слав  до  нас  своїх  великих  ближніх  людей  з  царською  ми¬
лістю.  Возлюбимо  його  щиро!  Крім  його  царської  руки,  ми
 244

не  знайдемо  спокійнішого  пристановища.  Хто  нас  не  хоче
послухати,  той  нехай  іде,  куди  хоче;  вільна  дорога!»
 У  відповідь  на  гетьманську  промову  народ  вигукнув:
 «Волимо  під  царя  східного!  Краще  нам  умерти  в  нашій
благочестивій  вірі,  аніж  доставатись  ненависникові  Хрис¬
товому,  поганому!»
 «Чи  всі  так  соізволяєте?»  —  поспитав  у  народу  переяс¬
лавський  полковник.
 «Усі!  Боже  утверди,  боже  укріпи,  щоб  ми  навіки  всі  бу¬
ли  єдино!»  —  присягалися  тисячі  учасників  Ради,  а  за  ни¬
ми  присягалася  вся  Україна.
 З  того  дня  доля  України  пішла  іншим  шляхом,  широким
шляхом.  Наша  батьківщина  перестала  з  того  часу  бути  «ди¬
ким  полем»,  по  якому  гасали,  на  свою  вподобу,  різношерс¬
ті  загарбники,  що  перетворювали  життя  нашого  народу  на
земне  пекло.
 На  жаль,  не  вся  ще  Україна  визволилася  від  ворожого
ярма.  Частина  нашої  батьківщини  все  ще  лишалася  під
шляхетським  ярмом,  і  народ  Правобережжя,  Галичини  і  Во¬
лині  був  змушений  довгі-довгі  роки  вести  криваву  боротьбу
за  своє  визволення.
 В  УКРАЇНСЬКОМУ  МІСТІ  ЛЬВОВІ
 З  поневолених  шляхтою  українських  земель  найдовше
трималась  своєї  віри  Галичина.
 її  народ,  який  перший  відчув  на  собі  ярмо  іноземного
панування,  мав  уже  за  собою  великий  досвід,  здобутий  ці¬
ною  крові  і  сліз  багатьох  поколінь.  Він  добре  знав  підступ¬
ні  методи  своїх  ворогів,  він  усвідомлював,  що  найбільш  не¬
безпечні  вовки  —  це  вовки  в  рясі  католицького  ченця.
 Тим-то  минуло  сто  років  з  дня  Брестського  собору,  а
унія  ніяк  не  могла  собі  звити  гнізда  у  Львові,  дарма  що  са¬
ме  тут  гніт  був  найсильніший,  найжорстокіший.  Про  тодіш¬
ню  долю  львівських  православних  українців  сучасники  пи¬
сали:
 «Пригноблені  ми,  народ  руський...  ярмом,  гіршим  від
єгипетської  неволі,  що  нас  без  меча,  але  гірше,  ніж  мечем,
з  потомством  вигубляють,  заборонивши  нам  пожитків,  і  ре¬
месел,  і  обходів  усіляких,  чим  би  тільки  людина  жити  мог¬
ла,  того  не  вільно  українцеві  на  рідній  землі  своїй  україн¬
ській  в  тому-то  українському  місті  Львові».
 Символом  терпінь  українського  народу  в  Галичині  була
Волоська  церква,  збудована  наприкінці  XVI  століття.  Ма¬
 245

гістрат,  в  якому  засідали  тільки  німці  й  поляки,  довгий  час
не  погоджувався  на  її  будування.  Коли  ж  нарешті  за  великі
хабарі  було  куплено  дозвіл,  магістратські  райці  знаходили
тисячі  засобів,  щоб  тільки  не  допустити  завершення  будо¬
ви,  а  підбурювана  католицькими  ксьондзами  юрба  закида¬
ла  робітників  каменюками  і  поганила  місце,  призначене
під  вівтар.
 Справжні  страхіття  довелось  переживати  львівським  ук¬
раїнцям  під  час  всенародного  повстання,  керованого  Богда¬
ном  Хмельницьким.  Напередодні  першої  облоги  міста  тіль¬
ки  в  монастирі  бернардинів  жовнірами  і  ченцями  по-зві¬
рячому  було  вбито  понад  500  чоловік  православних  льві¬
в’ян...
 Безнастанні,  щораз  жорстокіші  переслідування  право¬
славної  людності  Західної  України  повинні  були  рано  чи
пізно  привести  до  занепаду  українського  культурного  жит¬
тя  на  цих  землях,  повинні  були  послабити  опір  оборонців
віри  і  народності,  тим  більше,  що  найбільш  свідомі  і  актив¬
ні  з-поміж  галичан  люди  виїхали  на  Схід,  де  взяли  діяльну
участь  у  повстанні  Хмельницького.  Згодом,  після  Переяс¬
лавського  договору,  багато  з  них  висунулося  на  чільні  по¬
сади  в  державному  апараті  та  церковній  ієрархії  Росії  і
України.  Згадаємо  тут  тільки  про  галицьку  сім’ю  Яворсь-
ких,  член  якої  став  згодом  головою  російської  православної
церкви  і  найближчим  співробітником  Петра  Великого.
 Проте  жителі  Західної  України  й  далі  стійко  обстоюва¬
ли  б  православну  віру,  якби  не  підступи  і  зрада.
 Зрадником,  що  став  у  пригоді  шляхті  та  єзуїтам,  був
львівський  єпископ  Иосиф  Шумлянський.  Бажаючи  зроби¬
ти  кар’єру,  він  ще  за  молодих  років  тишком-нишком  прий¬
няв  унію,  але  потім,  намовлений  хитрими  єзуїтами,повер¬
нувся  до  віри  предків  з  тією  лише  метою,  щоб  бути  призна¬
ченим  православним  єпископом...
 Засівши  на  львівському  владичому  престолі,  Шумлян¬
ський  злигався  з  такими  ж  самими,  як  і  він,  запроданцями,
що  полювали  на  єпископські  посади:  Інокентієм  Винниць¬
ким  та  Варламом  Шептицьким.  Честолюбний  Шумлянський
не  задовольнявся  єпископським  скіпетром,  він  мріяв  про  те,
щоб  з  ласки  польського  короля  й  римського  папи  стати
львівським  митрополитом.
 Король  був  ладен  допомогти  Шумлянському  здійснити
свої  наміри,  але  той  переконав  короля,  що  таке  призначен¬
ня  Насторожило  б  православних  і  зірвало  б  усі  плани  запро¬
вадження  унії  в  Галичині.  Він  радив  діяти  обережно,  в  гли¬
бокій  таємниці,  а  тим  часом  посилити  терор  проти  право¬
 246

славних  і  водночас  різними  подачками  прихиляти  до  унії
людей  слабої  волі.
 Ця  облудна  політика  принесла  шляхті  та  єзуїтам  деякі
плоди.  Кількість  запроданців  збільшилася  так,  що  Шум-
лянський  уже  не  почував  себе  самотнім.  Тепер  можна  було
скинути  машкару:  в  1700  році  Шумлянський  офіційно  про¬
голосив  унію.
 Але  за  Шумлянським  не  пішов  ніхто  з  народу,  а  Львів¬
ське  братство  й  надалі  боронило,  як  могло,  віру  наших
прадідів.  Тоді  Шумлянський,  йдучи  за  традиціями  інших
уніатів,  вдався  до  насильства.
 З  допомогою  солдатів  польського  гетьмана  Яблонов-
ського  він  розбив  двері  Волоської  церкви,  побив  і  наказав
викинути  на  вулицю  православного  священика,  що  саме  то¬
ді  правив  літургію,  сам  став  на  його  місце  та  проголосив
святиню  уніатською.
 Проте  Львівське  братство,  хоч  і  позбавлене  церкви,  не
підкорилося  насильникам.  Тоді  вороги  нашого  народу  вда¬
лися  до  іншого.  Скориставшись  облогою  Львова  шведами,
польський  магістрат,  за  порадою  уніатів,  примусив  братст¬
во  заплатити  із  своїх  фондів  120  тисяч  злотих  контрибуції,
яку  шведи  наклали  на  місто.
 Вщент  пограбоване  й  позбавлене  Шумлянським  будь-
яких  джерел  прибутків,  Львівське  братство  цілком  занепа¬
ло  і  в  1708  році,  після  більше  як  сторічної  завзятої  бороть¬
би  за  українську  віру  і  народність,  було  змушене  скласти
зброю.
 Унія  в  Галичині  «перемогла»,  перемогла  руками  невбла¬
ганних,  найлютіших  ворогів  українського  народу,  руками
шляхти,  єзуїтів  і  зрадників.  Тавро  насильства  і  зради  лежа¬
тиме  тепер  на  унії  протягом  усього  її  ганебного  існування,
і,  як  показала  історія  наступних  століть,  хто  служив  унії,
той  служив  ворогам  України...
 ВІДІРВАНІ  НАСИЛЬСТВОМ  —
 З’ЄДНАНІ  ЛЮБОВ’Ю
 Із  занепадом  Польщі  та  поверненням  більшості  білору¬
ських  і  українських  земель  до  єдиної  сім’ї  руських  народів
унія  на  цих  землях  втратила  будь-який  грунт  під  ногами.
Виявилось,  що  уніатська  віра  могла  триматися  лише  на  іно¬
земних  багнетах.  Коли  ж  зникли  ці  багнети,  мусила  зник¬
нути  також  і  унія.
 Так  воно  й  сталося.
 247

Як  тільки  російський  уряд  оголосив  цілковиту  свободу
повернення  уніатів  у  лоно  православної  церкви,  три  міль¬
йони  уніатів,  тобто  більше  ніж  половина  їх,  знову  прийня¬
ла  віру  своїх  предків.
 Слідами  вірних  пішло  й  уніатське  духівництво.  12  лю¬
того  1839  року  в  місті  Полоцьку,  тобто  там,  де  колись  ска¬
женів  лютий  кат  Йосафат  Кунцевич,  зібрались  усі  уніат¬
ські  єпископи  та  видатні  священики  і  склали  урочисту  зая¬
ву,  в  якій  між  іншим  читаємо:
 «...Хитра  політика  колишньої  Речі  Посполитої  і  згідний
з  нею  напрям  місцевого  латинського  духівництва,  що  не
терпіли  духу  руської  народності  і  старовинних  обрядів  пра¬
вославного  Сходу,  скерували  всі  сили  свої  до  винищення
по  змозі  навіть  самих  слідів  первісного  походження  нашо¬
го  народу  і  нашої  церкви.  Від  цього  сугубого  зусилля  пред¬
ки  наші  після  прийняття  унії  зазнали  найгіршої  долі.  Дво¬
ряни,  обмежені  в  своїх  правах,  переходили  в  римське  іспо-
відання,  а  міщани  й  селяни,  що  не  зраджували  звичаїв
предків,  які  ще  збереглися  в  унії,  були  тяжко  пригноблюва¬
ні...  Нині,  з  ласки  всещедрого  бога,  ми  знову  наблизилися
до  православної  східної  церкви,  і  треба  вже  не  так  відно¬
вити,  як  висловити  нашу  з  нею  єдність.  Тим-то  ми  вирішили
твердо  й  незмінно  визнати  знову  єдність  нашої  церкви  з  пра¬
вославною  східною  церквою  і  тому  перебувати  віднині  вку¬
пі  з  довіреною  нам  паствою  в  єдинодумстві  з  святішими
східними  православними  патріархами  і  в  послухові  святі¬
шому  синоду».
 Під  цією  заявою  підписалися  уніатські  єпископи  і  1326
уніатських  священиків.
 Слідами  своїх  священиків  пішли  й  вірні.  14  травня
того  ж  року  в  м.  Вітебську  відбулася  величезна  маніфес¬
тація  мирян,  які  нарешті  дістали  можливість  розірвати
з  ненависною  й  осоружною  їм  унією,  цим  символом  гніту
й  рабства.
 Найдовше  трималася  унія  на  Холмщині,  де  натиск
шляхти  та  єзуїтів  був  дуже  сильний  і  тривав  ще  довгий
час  після  приєднання  холмської  землі  до  Росії.  Але  й  там
світло  правди  поступово  розсіяло  уніатську  пітьму.  В  1875
році  холмські  уніати  теж  об’єдналися  з  православною  церк¬
вою.
 В  кігтях  унії  залишилася  ще,  на  превелике  лихо  її  на¬
роду,  тільки  Галичина.
 248

ПІД  КРИЛАМИ  ОРЛА
ГАБСБУРГІВ
 Як  відомо,  в  1772  році  Галичина,  а  з  нею  Львів  були
зайняті  військами  австрійської  імператриці  Марії-Терезії  із
того  часу  аж  до  1918  року,  тобто  до  розвалу  Австро-Угор-
ської  імперії,  земля  Данилова  перебувала  під  австрійським
пануванням.
 Могло  б  здатися,  що,  здихавшись  шляхти,  українці  Га¬
личини  дістали  можливість  покінчити  з  унією  та  повернути¬
ся  до  своєї  православної  віри.  Та  ні.
 Це  було,  по-перше,  тому,  що,  спекавшись  шляхетської
держави,  галицькі  українці  й  надалі  залишилися  під  гнітом
шляхти,  підтримуваної  на  цей  раз  австрійським  урядом,  а
по-друге,  тому,  що  австрійський  уряд  був  так  само  зацікав¬
лений  у  насаджуванні  унії,  як  і  польські  королі.  Для  авст¬
рійських  цісарів  унія  була  таким  самим  засобом  ізолюван¬
ня  західних  українців  від  православного  Сходу,  яким  була
вона  раніше  для  Варшави.  Унія  в  їх  руках  мала  бути  ки¬
тайським  муром,  що  повинен  був  відокремити  галичан  від
їх  зазбручанських  братів  і  не  допустити  їх  об’єднання.
 Тим-то  негайно  після  встановлення  австрійської  влади  в
Галичині  Відень  вжив  усіх  заходів,  щоб  зробити  уніатське
духівництво  своїм  слухняним  знаряддям.
 Вважаючи,  що  найкращий  шлях  до  сердець  уніатських
служителів  проходить  через  кишеню,  імператор  Иосиф  ство¬
рює  із  скасованих  ним  монастирів  так  званий  релігійний
фонд  і  прибутки  з  нього  віддає  уніатським  священикам  у
вигляді  щомісячної  плати.  Крім  того,  він  засновує  у  Львові
уніатську  духовну  семінарію,  яка  мала  випускати  священи¬
ків,  вимуштруваних  у  вірності  Австрійській  імперії.
 Бажаючи  розірвати  всякі  зв’язки  між  західними  і  схід¬
ними  українцями,  цісар  Франц  І  вирішив  ліквідувати  за¬
лежність  галицького  духівництва  від  його  київської  митро¬
полії  і  з  цією  метою  створив  окрему  митрополію  у  Львові.
Само  собою  зрозуміло,  що  галицькі  уніатські  митрополити
призначалися  австрійськими  цісарями  з  найбільш  відданих
їм  людей.
 Вже  перший  такий  митрополит,  спечений  в  австрійській
кухні,  Антін  Ангелович,  виявився  вірним  слугою  імператора
Австрії.  Під  час  війни  Австрії  з  Наполеоном  Ангелович  по¬
казав  себе  таким  запеклим  австрійським  «патріотом»,  що
був  змушений  втекти  від  гніву  розлючених  львів’ян.  Зате
коли  небезпека  для  Австрії  минула,  цісар  нагородив  Анге-
ловича  великим  хрестом  Леопольда,  а  його  помічника
 249

Гарасевича  ощасливив  німецьким  титулом  «барона  фон
Нойштерн»...
 Не  випускали  уніатів  з  поля  зору  також  і  папи  римські,
голос  яких  чимало  важив  в  політиці  Австрії,  яка  після  зник¬
нення  з  політичної  карти  Європи  Польщі  зайняла  її  місце
в  поширюванні  унії  на  Схід.
 Папа  Лев  XIII  особливо  пильну  увагу  звернув  на  уніат¬
ський  чернечий  орден  василіан.  Цей  орден,  заснований  ко¬
лись  польськими  королями  з  допомогою  єзуїтів,  позбавле¬
ний  після  окупації  Галичини  Австрією  опіки  Варшави,
дуже  занепав.  Василіани,  цей  уніатський  варіант  єзуїтів,  бу¬
ли  ненависні  українському  народові  як  найвірніші  посіпа¬
ки  магнатів  і  папи.  Вони  були  передовим  загоном  у  поході
католицизму  на  Схід.  Вони  були  найжорстокішими  мучите¬
лями  православних.  Тим-то  ніхто  з  українців  не  плакав,  ко¬
ли  василіани,  вигнані  із  захопленої  ними  за  допомогою
польських  жовнірів  Почаївської  лаври,  нудили  світом  по
галицьких  задвірках,  чекаючи,  поки  можновладці  пригада¬
ють  їх  і  закличуть  знову  до  юдиної  роботи.
 Папа  Лев  XIII  згадав  про  них.  І  оце  у  вісімдесятих  ро¬
ках  минулого  століття  папа  при  підтримці  австрійського
імператора  витягає  василіан  з  мороку  минулого.  Він  вирі¬
шує  реорганізувати  орден  і  реорганізацію  його  віддає  в  ру¬
ки  наших  старих  знайомих,  давно  вже  проклятих  україн¬
ським  народом  єзуїтів...
 З  відновленням  цього  чернечого  ордену  уніатська  церк¬
ва  входить  у  новий  період  своєї  історії.  В  новий  і  найбільш
ганебний.  Ланцюгові  пси  були  вимуштровані,  нацьковані
на  український  народ  і  спущені  з  ретяга.
 АНДРІЙ  ШЕПТИЦЬКИЙ
 Переможна  для  Прусії  війна  1870  року  та  об’єднання
дрібних  німецьких  держав  в  імперію  народили  в  серці  Єв¬
ропи  нову  велику  державу.  Бурхливий  розвиток  німецької
промисловості  дав  можливість  німецьким  імперіалістам
створити  одну  з  найсильніших  армій  світу.  Кайзери  та  юн¬
кери  починають  мріяти  про  світове  панування.  Передумо¬
вою  цього  панування  вони  вважають  завоювання  слов’ян¬
ського  Сходу,  в  першу  чергу  багатих  земель  України.
 На  перешкоді  здійсненню  цих  німецьких  планів  стояла
Росія  —  єдина  слов’янська  держава,  спроможна  захистити
слов’янський  світ  від  зазіхань  німецьких  грабіжників.  Цей
фактор  визначив  усю  майбутню  політику  Німеччини,  яка,
 250

особливо  після  смерті  стриманого  й  обережного  Бісмарка,
була  побудована  на  підготовці  збройної  розправи  з  Росією
та  її  народами.
 Австро-Угорщина,  неодноразово  раніше  бита  Пруссією,
запалала  любов’ю  до  Німеччини  Вільгельма  II.  Цих  колиш¬
ніх  противників  об’єднало  спільне  почуття  ненависті  до  Ро¬
сії  і  до  слов’янського  світу.  Австрія,  цей  зліпок  народів,
швидкими  кроками  наближалася  до  природної  смерті,  роз¬
хитувана  уярмленими  нею  слов’янами.  Союз  з  Німеччиною
мав  гарантувати  Австрії  дальше  панування  над  ними.
 Австрійські  політики,  які  мріяли  поступово  завоювати
весь  слов’янський  Південь,  знали,  що  Росія  робитиме  все
можливе,  щоб  не  допустити  поневолення  Австрією  Сербії  й
Чорногорії.  Тим-то  і  в  цьому  випадку  австрійська  орієнта¬
ція  на  Німеччину  мала  свої  підстави.  Віденським  політикам
здавалося,  що  союз  з  Німеччиною  не  тільки  паралізує  вся¬
кі  спроби  Росії  перешкодити  походові  Австрії  на  Балкани,
а  й  забезпечить  їй  у  майбутній  війні  цілковиту  перемогу
над  Росією,  отже  й  над  усім  слов’янським  світом.
 До  цього  чорного  союзу  пристав  ще  й  третій  спільник  —
папа  римський,  який  сподівався,  що  розгром  Росії  відкри¬
ває  можливість  проникнення  католицизму  далеко  на  схід,
аж  до  Тихого  океану.  І  Ватікан  злигується  з  австро-німе-
цькими  імперіалістами  та  підтримує  кожний  їх  виступ  на
міжнародній  арені,  коли  тільки  цей  виступ  звернений  своїм
вістрям  проти  слов’янського  Сходу.
 Те,  що  Вільгельм  II,  а  з  ним  більшість  німців  були  про¬
тестантами,  пап  не  бентежило.  Хай  і  з  дияволом,  аби  лише
проти  православ’я...
 Ця  антиросійська  коаліція  знайшла  навіть  спільний
плацдарм.  Цим  плацдармом  мала  стати  Галичина;  на  її
порівняно  невеличкій  території  вороги  слов’янського  світу
сподівались  створити  свою  військову  й  політичну  базу  для
війни  проти  Росії.
 Унія  стала  їм  у  пригоді.  Вже  проведена  папою  реорга¬
нізація,  або  так  звана  реформа  ордену  василіан,  вказувала
на  те,  що  у  ватіканській  кухні  щось  готується.  Ишлося-бо
про  те,  щоб  уніатська  церква  була  спроможна  виконати  зав¬
дання  трикутника  Берлін  —  Відень  —  Ватікан.  З  цією  ме¬
тою  треба  було  муштрувати  численний  загін  авантюристів
у  рясах,  які  б  не  шкодуючи  сил  працювали  для  здійснення
антиросійських  планів  німецьких  авантюристів.
 І  «зреформовані»  таким  чином  василіани  взялися  за
роботу.  З  амвонів,  з  кафедр,  з  принагідних  трибун  посипа¬
лася  дика  лайка  на  адресу  Росії,  російського  народу,
 251

російської  культури,  на  адресу  православної  віри.  За  авст-
ро-німецькі  гроші  ті  ж  самі  василіани  заходилися  випускати
книжки  та  брошури,  пройняті  отрутою  зоологічного  шові¬
нізму  й  релігійної  нетерпимості.  Зрадник  і  ворог  свого  на¬
роду  Йосафат  Кунцевич  перетворився  в  їх  змалюванні  ма¬
ло  не  на  національного  героя...
 Так  уніатські  ченці-василіани  стали  батьками  україн¬
ських  націоналістів  —  цих  найлютіших  ворогів  українського
народу.
 Правда,  не  все  уніатське  духівництво  Галичини  було  в
той  час  охоплене  яничарським  шалом.  Були  й  благородні
винятки,  які  не  могли  погодити  з  своєю  совістю  політику
уніатської  церкви,  ті  шукали  виходу  в  поверненні  до  віри
предків.  Найбільш  відомим  з  них  був  Іван  Наумович,  який
не  тільки  сам  прийняв  православну  віру,  але  палкими  сло¬
вами  закликав  вірних  піти  його  слідами.  За  це  Рим  жорсто¬
ко  розплатився  з  нещасним  Наумовичем:  папський  агент
отруїв  його.
 Були  серед  уніатських  священиків  також  такі,  що  хоч
і  не  розривали  з  унією,  та  все  ж  засуджували  злочинну  по¬
літику  своїх  «князів  церкви»  і  прагнули  до  об’єднання  Га¬
личини  з  Росією.  Але  їх  помилкою  було  те,  що  не  з  росій¬
ським  народом  шукали  вони  спільної  мови,  а  з  ворожим
цьому  народові  царським  урядом.
 Наприкінці  XIX  століття,  коли  сутичка  Австрії  і  Німеч¬
чини  з  Росією  стала  тільки  питанням  часу,  антиросійська
гарячка  в  Галичині  доходить  до  зеніту.
 Після  смерті  нагородженого  титулом  кардинала  львів¬
ського  митрополита  Сильвестра  Сембратовича  Рим  і  Відень
посадовили  на  митрополичий  престол  людину,  яка  мала  всі
дані,  щоб  задовольнити  своїх  господарів  —  графа  Андрія
Шептицького,  багатого  поміщика  із  спольщеного  роду.
 З  призначенням  Шептицького,  ще  недавно  офіцера  авст¬
рійської  кінноти,  уніатська  церква  стає  явною  агентурою
австро-німецьких  імперіалістів.  Це  Шептицький  проводить
основну  роботу  по  реорганізації  ордену  василіан,  це  він  роз¬
гортає  скажену  кампанію  проти  православних  «єретиків»,
це  він  закликає  до  збройного  походу  проти  народів  Росій¬
ської  імперії.
 Цей  дипломат  єзуїтського  типу  зберігав  спокій,  коли  нав¬
коло  нього  розпалювалися  політичні  пристрасті,  щоб  у  від¬
повідний  момент  виступити  в  ролі  арбітра  і  таким  чином
здобути  для  себе  славу  безсторонньої  людини...
 Та  не  тільки  таким  способом  будував  новий  митрополит
свій  авторитет.  Прихильник  поступової  латинізації  уніат¬
 252

ського  обряду,  він  водночас  засуджував  латинізадійні  за¬
ходи  підлеглих  йому  єпископів,  а  потім,  коли  захоплені  ним
наївні  парафіяни  втомилися  вже  славослов’ям  на  честь
«вірного  нашим  обрядам»  митрополита,  Шептицький  тиш¬
ком-нишком  сам  латинізував  церкву.  Кращим  доказом  цієї
дволичності  графа  була  його  тактика  в  справі  так  званого
целібату.
 Шептицький  залюбки  займався  філантропічною  діяльніс¬
тю,  вважаючи  її  найкращим  шляхом  до  здобуття  впливів
серед  бідного  населення  Галичини.  За  гроші  австро-німе-
цької  каси  та  з  прибутків,  що  їх  приносили  величезні  влас¬
ні  маєтки,  Шептицький  збудував  у  Львові  музей  і  лікарню
та  розподіляв  грошову  допомогу  серед  галицьких  художни¬
ків,  публіцистів,  намагаючись  завоювати  таким  чином  їх
прихильність  і  підтримку  в  своїх  політичних  заходах...
 Поступово  Шептицький  прибирає  до  рук  також  і  все  еко¬
номічне  життя  Галицької  України,  а  Український  «Гіпотеч-
ний  банк»,  де  майже  чотири  п’ятих  основного  капіталу  були
капіталом  митрополита,  відіграє  важливу  роль  не  тільки  в
господарському,  але  й  у  політичному  житті  Галичини,  ви¬
рішальним  чином  впливаючи  на  погляди  продажних  політи¬
канів.
 Так  були  забезпечені  впливи  Шептицького,  і  скоро  на¬
став  час  скористуватися  ними.
 У  ВОГНІ  Й  КРОВІ
 Війна  проти  Росії  висіла  на  волоску.  Для  митрополита
Шептицького  наближався  довгожданий  час.
 Ця  гонориста  людина  не  задовольнялася  вже  митропо¬
личим  престолом  у  Львові,  її  вабили  райдужні  перспективи
на  випадок  перемоги  Німеччини  і  Австрії.  Посада  екзарха
всієї  України  і  Росії  була  йому  обіцяна,  залишалося  тіль¬
ки...  забезпечити  її.
 Шептицький  бере  активну  участь  у  підготовці  війни,  він
стає  одним  із  засновників  і  протекторів  націоналістичних
парамілітарних  організацій,  члени  яких  під  батьківським
оком  розвідувального  відділу  австрійського  генерального
штабу  вчились  яничарського  ремесла  у  славу  австрійського
та  німецького  імператорів.
 У  садибі  митрополита,  в  святоюрському  будинку,  буду¬
валися  плани  завоювання  Сходу  німцями  й  уніатськими  мі¬
сіонерами,  тут  докладно  обговорювалися  заходи  розкладу
російського  тилу.
 253

І  коли  нарешті  пробила  година  світової  різанини,  Шеп-
тицький  благословив  австро-німецькі  полки,  що  довжелез¬
ними  колонами  маршували  на  Схід  і  Північ.  Та  не  підня¬
лася  рука  митрополита  до  благословення,  коли  австрійські
жандарми  вели  повз  його  палац  сотні  й  тисячі  залитих
кров’ю  скатованих  українських  селян  та  інтелігентів  і  серед
них  багатьох  священиків,  що  перебували  під  опікою  митро¬
полита.  Шептицький  волів  не  бачити  тих  нещасних.  Адже
австрійські  власті  обвинувачували  їх  у  сприянні  росіянам,
а  цього  було  досить,  щоб  граф  не  чув  ні  скрипіння  незлі¬
ченних  шибениць,  ні  передсмертного  зойку  розстрілюваних
українців...
 Проте  у  першій  фазі  війни  австрійцям  не  пощастило,
і  Андрій  Шептицький  відчув  це  на  своїй  шкурі.  Російські
війська  займають  Львів.  З  наказу  російського  командуван¬
ня  Шептицького  заарештовують  як  небезпечного  агента  во¬
рожої  держави.  Починається  так  залюбки  оспівуваний  на¬
ціоналістичними  звеличниками  унії  «тернистий  шлях»  Шеп¬
тицького.  Його  вивозять  в  Курськ,  потім  у  Суздаль  і  Ярос¬
лавль,  та  умови  його  ув’язнення  зовсім  не  нагадують  тюрми:
митрополит  весь  той  час  живе  в  комфортабельних  кварти¬
рах,  а  його  стіл  нічим  не  відрізняється  від  львівського...
 Та  імператори  Австрії  й  Німеччини  не  забувають  про
свого  вірного  слугу  і  з  допомогою  свого  «нейтрального»
спільника  Альфонса  іспанського  наполягають  на  уряд  кня¬
зя  Львова,  і  той  звільняє  Шептицького.
 Звільнений  «мученик»  не  відмовляється  від  своїх  че¬
столюбних  намірів,  і  вже  через  кілька  днів  після  звіль¬
нення  ми  бачимо  його  в  Петрограді,  де  він  клопочеться
перед  Тимчасовим  урядом  про...  легалізацію  уніатської
церкви  в  Росії.
 При  цьому  він  почуває  себе  так  самовпевнено,  що,  не
чекаючи  на  рішення  уряду,  призначає  уніатського  екзар¬
ха  Петрограда,  а  потім  виїжджає  до  Києва.
 Тут  він  також  нашвидкуруч  пече  екзарха  й  веде  довгі,
більш-менш  таємні  розмови  з  діячами  Центральної  ради,
що  приймають  його  як  почесного  гостя.
 Та  Шептицький  не  довго  затримується  в  Києві.  Він  по¬
спішає  до  Львова,  на  той  бік  фронту,  де,  як  він  сподіваєть¬
ся,  є  сила,  здатна  задушити  грядущу  революцію  на  Україні
і  в  Росії.  Там,  де  готувалися  ці  сили  до  вирішального  уда¬
ру  на  революційний  Схід,  і  було  місце  Шептицького.
 Але  марні  були  його  надії.  Австро-німецька  окупація  на
Україні  була  надто  короткочасною,  щоб  призначений  Шеп¬
тицьким  уніатський  екзарх  заснував  хоч  би  одну  уніатську
 254

парафію,  і,  тільки  митрополит  встиг  вдруге  виїхати  до  Киє¬
ва,  його  австрійська  і  німецька  опікунки  наказали  довго
жити...
 Честолюбний  граф  опинився  над  розбитим  коритом.
 ПІД  ПОКРОВОМ  ВАРШАВИ
 Після  кількох  місяців  впертої  боротьби  за  самовизна-
ченнй  Західна  Україна  потрапляє  під  панування  Польщі,
а  варшавський  диктатор  Пілсудський  стає  продовжувачем
політики  Владислава  Ягайла,  політики  завойовницького
походу  на  Схід.
 Уніатська  церква  дістала  можливість  повернутися  до  ро¬
лі,  яку  вона  виконувала  перед  1772  роком.  Проте  часи  змі¬
нилися,  і  нові  часи  вимагали  зміни  тактики.  На  схід  від
Збруча  народилась  Українська  Радянська  Держава,  на  яку
з  надією  в  серці  дивилися  гноблені  маси  західноукраїн¬
ських  земель.  Тим-то  будь-яка  відкрита  політика  союзу  уні¬
атської  церкви  з  Варшавою  була  заздалегідь  приречена  на
провал.
 Треба  було  вибрати  золоту  середину.  Митрополит  Шеп¬
тицький,  не  кокетуючи  явно  з  Варшавою,  дає  водночас  зро¬
зуміти  своїм  вірним,  що  вся  власть  —  від  бога...
 А  втім,  уніатська  церква  вже  призвичаїлась  до  більш
сильного  опікуна  —  Німеччини  —  і  на  відновлення  її  могут¬
ності  покладала  всі  свої  надії.
 Тим  часом  Шептицький  гуртував  усі  реакційні  сили  на
Західній  Україні,  створюючи,  таким  чином,  базу  для  нового
збройного  походу  на  Схід,  цим  разом  уже  на  радянський
Схід,  зненавиджений  всіма  темними  силами  світу.
 Для  зміцнення  контролю  над  політичним  життям  Захід¬
ної  України  граф  засновує  свою  «понадпартійну»  партію
«Український  католицький  союз».  Орган  цієї  «християн¬
ської»  партії,  щотижневик  «Мета»,  аж  ніяк  не  приховував
своєї  скаженої,  зоологічної  ненависті  до  радянського  на¬
роду.
 В  номері  від  17  квітня  1932  року  «Мета»  дала  таку  кар¬
тину  справжніх  намірів  уніата  Шептицького,  який  не  ви¬
падково  так  палко  звеличував  свого  далекого  попередника
Йосафата  Кунцевича:
 «Український  націоналізм  мусить  бути  приготовлений
на  всякі  засоби  боротьби  з  комунізмом,  не  виключаючи  ма¬
сової  фізичної  екстермінації  (винищення),  хоча  б  і  жерт¬
вою  мільйонів  людських  екзистенцій  (існувань)».
 255

Як  бачимо,  яблуко  від  яблуні  в  цьому  випадку  впало
недалеко...
 Дуже  характерною  була  політика  Шептицького  щодо  то¬
дішньої  Польщі.  Восени  1930  року  Шептицький  влаштував
у  підвалах  свого  палацу  госпіталь  для  селян,  покалічених
каральниками  Пілсудського.  Це  не  перешкоджало  йому  ке¬
рувати  політикою  послів  УНДО  так,  що  вони  стали  слух¬
няним  знаряддям  у  руках  того  ж  самого  Пілсудського  і  зро¬
били  йому  безліч  послуг  у  сеймі  й  поза  сеймом,  допомагаю¬
чи  прибрати  до  рук  не  тільки  польську,  але  й  українську
опозицію...
 Із  захопленням  Гітлером  влади  в  Німеччині  святоюр-
ський  корабель  почав  пливти  під  чорними  вітрилами  фа¬
шизму.  В  міру  зростання  мілітаристської  сили  Німеччини
орієнтація  Шептицького,  а  з  ним  і  всього  українського  на¬
ціоналізму  на  Берлін  набирає  щораз  яскравіших  форм.
 Гроші  для  фашистської  ОУН  пливуть  через  митрополи¬
чий  палац.  Тут  довгий  час  проживає  під  виглядом  адмініст¬
ратора  маєтків  митрополита  тодішній  верховод  ОУН  Анд¬
рій  Мельник.  Звідси  він  розсилає  інструкції  і  накази  зграї
своїх  головорізів.
 Шептицький  бере  чимдалі  діяльнішу  участь  в  організо¬
ваному  гітлерівським  Берліном  і  папським  Римом  антира-
дянському  цькуванні.  Він  та  його  безпосередній  інструктор
віденський  кардинал  Інніцер  стають  керівниками  антира-
дяяської  пропаганди  в  усій  північно-східній  Європі,  а  під¬
легле  Шептицькому  духівництво,  особливо  його  молодша,
вимуштрувана  митрополитом  частина,  пропагує  на  всі  лади
хрестовий  похід  проти  Країни  Рад.
 У  1936  році,  коли  німецькі  юнкерси  влаштували  гене¬
ральну  репетицію,  змітаючи  з  лиця  землі  цілі  квартали  іс¬
панських  міст,  коли  льотчики  Гітлера  вчилися  розстрілюва¬
ти  з  бриючого  польоту  беззахисних  жінок  і  дітей  Мадріда  й
Барселони,  Шептицький  оголошує  «пастирський  лист»,  в
якому  закликає  українську  молодь  іти  слідами  «левів  Аль-
казара»,  тобто  фашистських  душогубів  із  зграї  німецького
ставленика  в  Іспанії  —  генерала  Франко.
 І  це  діялося  в  той  час,  коли  тисячі  кращих  патріотів  За¬
хідної  України  —  робітників,  селян,  інтелігентів  —  на  полях
Іспанії  проливали  свою  кров  у  нерівній  боротьбі  з  ватагами
генерала  Франко  та  їх  італо-німецькими  протекторами.  Ну,
що  ж,  вони  вмирали  за  свободу,  таку  ненависну  уніатсько¬
му  митрополитові!..
 256

УДАР
 Величезним  ударом  був  для  Шептицького  похід  на  За¬
хідну  Україну  Червоної  Армії  замість  довгожданої  ним  —
гітлерівської.
 Пам’ятна  нам  радість  народна  історичних  вересневих
днів  була  для  графа  трагедією.  Єдиною  втіхою  для  нього
була  надія,  що  мир  між  Німеччиною  і  Радянським  Союзом
не  триватиме  довго  та  що  рано  чи  пізно  Гітлер  піде  війною
на  Радянську  країну.
 Чим  більше  ця  надія  митрополита  переростала  у  впев¬
неність,  тим  нахабнішим  ставав  святоюрський  штаб  реак¬
ції.
 У  1940  році  виходить  з  друку  нелегально  випущена  кан¬
целярією  митрополита  брошура  «Головні  правила  сучасно¬
го  душпастирства»  з  інструкціями  про  те,  як  повинні  пово¬
дитися  уніатські  священики,  щоб  їх  антинародна  політика
не  впадала  у  вічі  органам  Радянської  влади.  Ця  антидер¬
жавна  брошура  —  документ  нечуваного  лицемірства  —  за¬
кінчується  таким  «побожним»  зітханням:
 «Дай  боже,  щоб  цей  винятковий  стан  (читай  —  Радян¬
ська  влада.—  В.  Р.)  не  тривав  довго!..»
 Як  бачимо,  автор  брошури  О.  И.  С.  (чи  не  Иосиф  Слі¬
пий?),  розраховуючи  на  близьку  війну  і  на  перемогу  гітле¬
рівської  Німеччини,  перейшов  усі  межі  нахабства.
 В  цей  час  загарбаний  гітлерівцями  Краків  був  головним
осідком  українських  націоналістичних  шпигунів  і  диверсан¬
тів.  Святоюрський  палац  був  центром  зв’язку  між  ними  та
їх  місцевою  агентурою.  Сюди  йшли  з  гітлерівського  заходу
обіцянки,  які  будили  пригаслі  вже  було  надії  безмежно
честолюбного  митрополита.
 У  відозві  до  підлеглого  йому  духівництва  у  1940  році
він  писав:
 «...Многим  з  нас  бог  дасть  ту  ласку,—  проповідувати
у  церквах  В.  України,  Право-  і  Лівобережної,  аж  по  Кубань
і  Кавказ,  Москву  і  Тобольськ».
 Сьогодні  ці  мрії  можуть  здаватися  нам  божевільними.
Але  в  той  час  віра  Шептицького  та  його  уніатських  при¬
хильників  у  всесильність  Гітлера  й  непереможність  його
армії  була,  мабуть,  сильніша,  ніж  їх  віра  в  догми  уніат¬
ської  церкви...
 і/2  3-136
 257

МРІЇ  І  ДІЙСНІСТЬ
 Нарешті  так  довго  очікувана  графом  година  пробила...
Гітлерівські  війська  вдерлися  на  територію  нашої  Батьків¬
щини.
 Не  встигли  ще  погаснути  викликані  німецькими  бомба¬
ми  пожежі,  а  Шептицький  вже  молився  за  «побідоносну  ні¬
мецьку  армію»  і  благословляв  бандерівський  «уряд»  із
Стецьком  на  чолі.
 Щиросердечно  вітаючи  німецько-фашистські  полчища,
Шептицький  поспішав  водночас  запевнити  гітлерівських
генералів  у  безмежній  відданості  всієї  уніатської  церкви
справі  фюрера,  а  в  оголошеному  за  кілька  днів  посланні
закликає  свою  паству  подавати  всебічну  допомогу  німець¬
кій  армії.  І  не  тільки  армії,  але  й...  гестапо.  В  цьому  по¬
сланні  читаємо:
 «Треба  також  звернути  увагу  на  людей,  які  щиро  слу¬
жили  більшовикам...»
 Граф  запопадливо  допомагає  німецьким  окупантам  гра¬
бувати  українських  селян:  він  дозволяє  уніатським  свяще¬
никам  у  святкові  дні  правити  літургію  після  заходу  сонця  і,
таким  чином,  дати  можливість  завчасно  зібрати  врожай  для
німецької  армії.
 Після  таких  послуг  в  Андрія  Шептицького  було  досить
причин,  щоб  сподіватися  нагороди.  Але  Гітлер  не  квапився.
Більше  того,  він  заборонив  галицьким  уніатським  священи¬
кам  виїздити  за  Збруч,  а  благословенний  Шептицьким  уряд
Бандери  розігнав  на  чотири  вітри.  Чому?  Бо  Гітлер  та  його
кліка  так  зарозумілися,  що  визнали  за  краще  обійтися  без
співробітництва  націоналістичних  джур...
 І  Шептицький  вже  вдруге  опинився  над  розбитим  кори¬
том.
 Та  прийшов  Сталінград,  і  Гітлер  знову  згадав  про  своїх
жовто-блакитних  прислужників.  За  його  дорученням,  гали¬
цький  губернатор  Вехтер  оголошує  набір  у  так  звану  диві¬
зію  СС  «Галичина».  Для  цього  стали  потрібні  наганячі.  Гіт¬
лер  знову  знайшов  їх  на  завжди  вірній  Берлінові  святоюр-
ській  горі.
 На  сигнал,  поданий  з  цієї  гори,  значна  частина  уніат¬
ського  духівництва  взялася  не  за  страх,  а  за  совість  вико¬
нувати  роль  постачальників  гарматного  м’яса  для  знекров¬
леної  армії  Гітлера.
 Прихильним  оком  дивився  Шептицький  на  цю  каїнову
роботу.  Та  коли  треба  було  вирядити  в  дорогу  капеланів
цієї  дивізії  ландскнехтів,  рука  знемощілого  Шептицького
 258

не  піднялася  вже  до  благословення.  Його  охоче  виручив  у
цьому  тодішній  ректор  уніатської  духовної  семінарії  і  май¬
бутній  митрополит  Йосиф  Сліпий.
 Прогітлерівська  діяльність  багатьох  уніатських  свяще¬
ників  не  обмежувалась  вербуванням  у  ряди  яничарів.  Вони
ще  допомагали  німцям  полювати  на  молодь  та  вивозити  її
на  німецьку  каторгу.  Вони  збирали  продукти  й  одяг  для
гітлерівських  розбійників.  Водночас  вони  підтримували  тіс¬
ний  зв’язок  з  бандитською  УПА  і  подавали  значну  допо¬
могу  її  харцизам,  заплямованим,  як  і  їх  німецькі  господа¬
рі,  кров’ю  багатьох  тисяч  замордованих  жінок  і  дітей.
 Досить  згадати,  що  з  32  гітлерівських  делегатур  у  Львів¬
ській  області—  15  були  очолені  уніатськими  священиками.
Звичайно,  ці  делегатури  були  в  той  же  час  агентурами
кривавого  Бандери.
 «ІЗ  ГЛИБИНИ  ВОЗЗВАХ...»
 Трагедія  Шептицького  починається  з  хвилини,  коли  він
зрозумів,  що  уніатська  церква,  ставши  на  послуги  ненавис¬
ній  цілому  світові  гітлерівській  Німеччині  та  її  націоналіс¬
тичній  агентурі,  втратила  в  масах  будь-який  моральний  кре¬
дит.  Злий  дух,  що  його  так  легкодушно  випустив  честолюб¬
ний  граф,  загрожував  поглинути  не  тільки  плоди  його  по¬
над  50-річної  праці,  але  й...  його  самого.
 Він  знав  уже,  що  дні  фашистської  Німеччини  злічені
і  що  тягар,  який  він  узяв  на  себе  та  свою  церкву,  ставши
підсобником  Гітлера,  мусить  скінчитися  катастрофою,  з
якої  унія  вже  не  підніметься,  як  не  підніметься  більше  і  її
берлінський  протектор.
 Правда,  був  час,  коли  Шептицький  намагався  надоуми-
ти  фюрера:  він  писав  до  нього  благальні  листи,  в  яких  за¬
кликав  його  створити  на  благо  Німеччини  принаймні  види¬
мість  якогось  українського  Маньчжоу-Го.
 Але  Гітлер  затуляв  вуха.  Він  категорично  відмовлявся
пустити  націоналістичних  гелотів  та  їх  уніатських  жерців
далі  свого  порога.
 Граф  переконався,  що  всі  його  замки,  так  довго  і  з  та¬
ким  трудом  будовані,  були  тільки  будинками  з  карт.  Союз
з  німецьким  фашизмом  не  тільки  не  дав  йому  бажаної  сла¬
ви  й  панування  над  душами  багатомільйонного  Сходу,
але  й  знищив  усі  мости,  які  б  дали  Шептицькому  та  його
церкві  можливість  втекти  з  зачумленого  фашистського
острова.
 */«•
 259

Перед  очима  Шептицького  гестапівці  та  їх  жовто-бла¬
китні  помічники  вбивали  сотні  тисяч  невинних  людей,  серед
них  і  безпомічних  немовлят.  Аристократичні  нерви  графа
не  витримували  млосного  смороду  з  безлічі  спалюваних
людських  тіл,  що  вдирався  з  вітром  у  найглухіші  завулки
Львова.
 Водночас  митрополит  дізнався  про  нечувані  звірства,
чинені  його  вихованцями  з  ОУН  і  УПА,  цими  галицькими
«левами  Альказара»,  які,  проте,  більш  нагадували  шакалів
і  гієн,  ніж  імпозантного  короля  пустині...
 І  ось  Шептицький  намагається  реабілітувати  себе,—
якщо  вже  не  перед  сучасниками,  то  принаймні  перед  істо¬
рією.  Він  вирішує  рятувати  рештки  і  без  того  сумнівного
престижу  уніатської  церкви.
 Граф  щораз  частіше  виступає  з  докорами  на  адресу  бан¬
дерівців,  він  публічно  констатує,  що  «в  багатьох  громадах
живуть  люди,  душі  і  руки  яких  заплямовані  невинно  про¬
литою  кров’ю  ближніх».  Та,  на  жаль,  автор  цих  слів  не  міг
або  не  хотів  зрозуміти,  що  ці  люди  були  його  учнями  і  що
проповідувана  ним  стільки  років  ідея  людиноненависницт¬
ва  і  «фізичної  екстермінації  мільйонів  людських  екзистен¬
цій»  не  могла  дати  інших  результатів.
 Ще  далі  йде  Шептицький  у  посланні,  оголошеному  на¬
прикінці  1942  року,  де  цитує  такі  рядки  з  Давидових  псал¬
мів:
 «Рана  душі  вбивці  смердить  та  гниє  в  його  живучому  та
ходячому  ще  по  світу  трупі.  Він  вибрав  прокляття,  і  про¬
кляття  впало  на  нього...  Дні  його  будуть  короткі,  хтось  ін¬
ший  забере  його  маєток,  діти  його  стануть  сцротами,  а  жін¬
ка  його  —  вдовою».
 Але  більшість  уніатського  духівництва,  деморалізовано¬
го  спілкою  з  німецьким  дияволом  і  бандерівським  вельзе¬
вулом,  не  хотіла  слухати  розсудливого  голосу  свого  митро¬
полита.  Хворий,  одряхлілий  граф  констатує  свою  остаточну
поразку:  його  підлеглі  щораз  явніше  бойкотують  скликува¬
ні  ним  собори,  вони  щораз  сміліше  саботують  розпоря¬
дження  ще  недавно  такого  популярного  «князя»  уніатської
церкви...
 Наближався  кінець.
 ОСТАННІ  КРОКИ
 Немічний  Шептицький  почував  себе  самотнім.  Він  не  до¬
віряв  уже  своїм  найближчим  співробітникам  —  Иосифові
Сліпому  та  управителеві  луцької  уніатської  єпархії  Миколі
 260

Чарнецькому,  людям,  кар’єра  яких  була  виключно  заслу¬
гою  графа...
 Липень  1944  року.  Червона  Армія  звільняє  Львів.  Доте¬
перішні  покровителі  уніатської  церкви  —  розбійники  з-під
знака  диявольської  свастики  —  тікають  що  є  сили  в  ногах
на  захід,  назустріч  своїй  загибелі.
 Довго  думав  думу  покинутий  усіма  своїми  вчорашніми
звеличниками  митрополит.  І  достроково  скликає  архіепар-
хіальний  собор.  На  ньому  він  виступає  з  промовою,  яка  бу¬
ла  його  лебединою  піснею.  Він  називає  по  імені  криваві
злочини  бандерівської  зграї  і  закликає  присутніх  до  лояль¬
ності  щодо  Радянської  влади.
 Проте,  як  і  треба  було  чекати,  знаючи  деякі  методи  Ва¬
тікану,  на  цих  словах  пісня  Шептицького  обірвалася...  Він
вмирає  таємничою  смертю,  яка  багато  в  чому  нагадує  тра¬
гічний  кінець  Івана  Наумовича.
 Більшість  уніатського  духівництва  не  прийняла  до  ві¬
дома  прощальних  слів  свого  митрополита.  Більше  того,
наступник  Андрія  Шептицького  Иосиф  Сліпий  подбав  про
те,  щоб  промова  покійного  не  дійшла  до  вірних,  поклавши
її  в  архів  митрополичої  канцелярії...
 Зате  таємнича  рука  знову  почала  розповсюджувати  по
церквах  брошуру,  позначену  ініціалами  О.  И.  С.
 Значна  частина  уніатського  духівництва,  вірна  принци¬
пові  своїх  батьків  Потія  і  Терлецького  —  «завжди  проти
народу»,  бере  активну  участь  у  кривавій  каїновій  роботі
бандерівських  шибайголів,  допомагаючи  їм  безпосереднім
співробітництвом:  постачанням  бандам  харчів,  одягу,  гро¬
шей,  ховаючи  харцизів  від  справедливої  кари  в  парафіяль¬
них  будинках  і  церквах,  і  навіть  в  мурах  митрополичого
палацу.
 *  *  *
 Уніатська  церква  народилася  350  років  тому  в  атмосфе¬
рі  зради.  В  цій  самій  атмосфері  вона  сьогодні  вмирає.  Про¬
кляття  ганебного  минулого  йшло  за  нею  через  усю  її  істо¬
рію,  прокляття  багатьох  поколінь  українського  народу  ви¬
сить  над  нею  як  невблаганний  вирок.
 Радянська  держава  не  втручається  в  релігійні  почуття
і  переконання  своїх  громадян.  Радянська  Конституція  га¬
рантує  їм  цілковиту  свободу  сумління.  Але  ж  свобода  сум¬
ління  —  це  не  є  свобода  вбивства,  грабунку  і  шкідництва,
Ті  служителі  уніатської  церкви,  які  служать  фашистським
богам  і  далі  ведуть  війну  проти  власного  народу,  це  не  свя¬
 0-|Л/а 	3-136
 261

щеники.  Це  —  розбійники,  які  носять  рясу  лише  тому,  що
під  нею  легше  сховати  ніж.
 350  років  унії  —  це  350  років  голгофи  західної  гілки  ук¬
раїнського  народу.  Ця  голгофа  скінчилася  з  визволенням
Західної  України  Червоною  Армією,  з  встановленням  на
ній  Радянської  влади.  Наша  земля  перестала  бути  предме¬
том  торгів,  інтриг  та  підступів  іноземних  загарбників,
і  більше  не  повторяться  тут  ні  погроми  української  люд¬
ності,  влаштовані  єзуїтами  та  їх  підсобниками  —■  уніатами,
ні  кривавий  терор,  що  його  застосував  колись  до  народу
уніатський  інквізитор  йосафат  Кунцевич.
 Дякуючи  Радянській  владі,  дякуючи  Радянській  Консти¬
туції,  нащадки  тих,  що  колись  боролися  і  терпіли  за  право¬
славну  віру,  мають  сьогодні  нічим  і  ніким  не  обмежену
можливість  повернутися  до  віри  предків.  Немає  вже  такої
ворожої  сили,  яка  була  б  спроможна  роз’єднати  об’єднаний
український  народ,  немає  такої  сили,  яка  б  могла  перешко¬
дити  віруючим  українцям  виправити  вікову  кривду,  вікове
насильство  над  людським  сумлінням.
 Папський  Рим  та  його  уніатсько-єзуїтські  ставленики
вписали  себе  кривавими  літерами  в  книгу  буття  нашого  на¬
роду.  Диким  терором  та  підступами  вони  приневолювали
наших  предків  приймати  чужу  й  осоружну  їм  віру,  яка  слу¬
жила  інтересам  ворогів  нашого  народу.  Цією  вірою  була
унія.
 Ми  були  свідками  загибелі  ворогів  українського  народу.
Ця  сама  доля  чекає,  неминуче  чекає,  й  дітище  цих  воро¬
гів  —  унію.
 Інакше  бути  не  може,  бо  на  нашій  українській  землі  пе¬
ремогла  правда.

ПРИСМЕРК
ЧУЖИХ  БОГІВ
 Історія  знала  держави,  що  гинули  разом  з  своїм  воло¬
дарем.  Не  знала  такого  випадку  історія  релігійних  культів.
Прецедент  створила  тільки  уніатська  церква.  Через  де¬
кілька  місяців  після  смерті  митрополита  Андрія  Шепти¬
цького  Брестська  унія  канула  в  Лету,  а  її  твориво  —  плід
400-літніх  розпачливих  зусиль  ворогів  України  —  розпало¬
ся  в  порох,  не  залишивши  по  собі  нічого,  крім  тьмяних
спогадів  і  запаху  тліні.
 Початок  кар’єри  графа  Шептицького  припадає  на  80-ті
роки  минулого  сторіччя.  В  перших  кроках  молодого  маг¬
ната  не  було  нічого  надзвичайного:  граф  Андрій  здобуває
шпори  австрійського  кавалериста.  Аристократичне  похо¬
дження,  багатство  й  імпозантна  зовнішність  полонять  сер¬
ця  не  лише  гарнізонних  дам  та  їх  великосвітських  супер¬
ниць.  В  цьому  стрункому  офіцері  є  щось  таке,  що  відразу
прихиляє  до  нього  найближче  оточення  імператора  Франца
Иосифа  І,  в  тому  числі  й  папського  нунція.  Несамовите
честолюбство  розпирає  груди  молодого  офіцера.  Це  пта¬
шеня  з  породи  яструбів  Вишневецьких  відчуває,  що  йому
до  снаги  діла,  про  які  говоритиме  цілий  світ.
 Магнатський  космополітизм  допомагає  графові  мірку¬
вати  тверезо.  Він  не  хоче  повторювати  помилок  своїх  пред¬
ків,  що  вперто  переоцінювали  значення  фізичної  сили.  Чого
не  могло  зробити  насильство,  того  доможеться  слово,  окри¬
лене  вірою,  фанатичною  вірою,  єдине  джерело  якої  б’є
в  долині  ріки  Тібр.  Там,  під  сінню  Колізею,  почнеться  шлях
графа  до  уявної  величі.
 9+1/,*
 263

Але  поки  граф  зробить  вирішальний  крок,  він  прова¬
дить  старанну  розвідку  з  результатом,  що  перевершує  най-
сміливіші  сподівання.  Владущі  кола,  як  і  Ватікан  в  особі
віденського  нунція,  виявляються  гарячими  прихильниками
ідеї  Шептицького.  Дізнається  про  честолюбні  плани  графа
й  папа  римський.  Дізнається  й  —  після  довгої  розмови  з
ним  віч-на-віч  —  благословляє.
 Кістки  були  кинуті,  Шептицький  прощається  з  мунди¬
ром  та  їде  до  Рима,  де  нетерпляче  жде  його  «студіум  ру-
тенум»  —  спеціально  створений  для  уніатських  українців
теологічний  інститут.  В  аристократичних  салонах  відбува¬
ється  щось  на  зразок  короткого  замикання;  друзі  й  подру¬
ги  молодого  графа  не  знають,  що  й  думати.  Коли,  до  то¬
го  ж,  розійшлася  чутка  про  переміну  цим  польським  зубром
національності,  скоївся  світський  скандал,  який  у  певних
колах  триватиме  аж  до  останніх  днів  Шептицького.
 НА  ЗЕМЛІ  ПРАДІДІВ
 У  1891  році  граф  у  скромній  рясі  священнослужителя-
монаха  повертається  на  землю  своїх  прадідів.  Світ  по¬
ки  що  мовчить,  але  незабаром  він  почне  про  нього  гово¬
рити.
 Шептицький  приїжджає  до  Галичини,  обтяжений  місією
особливої  ваги.  Впродовж  короткого  часу  він  завершує
розпочату  ще  кардиналом  Сембратовичем  грунтовну  ре¬
форму  уніатського  монашого  ордену  василіан,  перетворю¬
ючи  цей  прогнилий  залишок  минулого  на  табір  воюючого
католицизму,  збудований  за  всіма  правилами  єзуїтської
техніки  та  стратегії.
 Вісім  років  по  тому  голову  «отця  Андрія»  прикрашує
вже  єпископська  митра,  а  на  другий  рік  єпископ  Андрій
під  дзенькіт  святоюрських  дзвонів  розташовується  на  мит¬
рополичому  престолі.  З  формальною  стороною  питання
було,  таким  чином,  покінчено;  тепер  від  нового  митрополи¬
та  чекали  діл,  що  мали  зробити  його  абсолютним  волода¬
рем  дум  і  душ  підлеглої  йому  пастви.
 Вже  перше  враження  було  приголомшливе.  Пишнота
графської  корони,  що  засяяла  на  горі  св.  Юрія,  опроміню¬
вала  плебейські  голови  тодішніх  представників  української
Вандеї,  збуджуючи  в  них  надію,  бадьорість  і,  найголовніше,
віру  у  власне  значення  й  призначення.  Гордовита  постава
і  водночас  підкоряюча  ввічливість  світської  людини,  зво¬
рушлива  простота  в  зносинах,  істинно  монаша  лагідність,
 264

утримана  в  рамках  достойності  владики,  і  при  всьому  тому
непоганий  український  акцент  —  ці  речі  не  могли  не  зваб¬
лювати  галицько-українських  націоналістів,  що  страждали
почуттям  неповноцінності.
 Звістка  про  повернення  магната  до  національності  пред¬
ків  запалювала  уяву  простачків,  німб  самопожертви
сяє  над  головою  митрополита.  Цей  німб  засяє  ще  яскраві¬
ше,  коли  орган  польських  шовіністів  «Слово  польське»  ви¬
бухне  лихослів’ям,  возводячи  графа  мало  не  в  ренегати...
 Багато  чару  додає  церковному  достойникові  факт,  що
він  є  одним  з  найбагатіших  поміщиків  Галичини.  Серед  тих,
що  поклонялися  йому,  не  було  нікого,  хто  недооцінював  би
цього  факту;  вмів  скористатися  з  нього  й  сам  митрополит.
Делегації,  які  відвідують  митрополита,  розмальовують  пе¬
ред  ним  соковиті  картини  галицьких  злиднів,  індивідуальні
чолобитники  нарікають  на  свою  власну  долю.  Для  кожного
з  них  знайдеться  у  Шептицького  добре  слово,  підкріплене
відповідною  цитатою  з  Євангелія,  і  пастирське  благосло¬
вення.  Шкатулку  граф  відмикає  часто,  але  розсудливо.  Охо¬
че  подає  матеріальну  допомогу  талантам,  ще  охочіше  —
установам.  Згодом  він  стане  головним  акціонером  Іпотеч¬
ного  банку  та  негласним  співвласником  багатьох  підпри¬
ємств,  у  першу  чергу  тих,  які  перетворюють  гроші  на  полі¬
тику.  Він  збудує  лікарню  і  музей,  в  окремих  випадках  дасть
фонди  на  купівлю  церковних  дзвонів,  а  фінансовані  ним
газети  та  журнали  ретельно  співатимуть  хвалу  своєму  до¬
бродійникові.  Наче  удільного  князя  з  роду  Естів,  оточить
його  придворна  плеяда  літераторів  і  художників,  що  благо¬
говійним  шепотом  вимовляють  ім’я  свого  мецената.
 Як  і  личить  володареві  з  божої  ласки,  граф  Шептиць¬
кий  уникає  прямого  втручання  у  внутрішньополітичну  бо¬
ротьбу,  воліючи  роль  арбітра.  Правда,  у  вирішальні  хвили¬
ни  граф  втрачає  самовладання,  і  тоді  устами  митрополита
говорить  плантатор,  не  на  жарт  стривожений  зростаючою
хвилею  народного  обурення.  Вбивство  студентом  Січин-
ським  цісарського  намісника  у  Львові  (1908)  до  тієї  міри
потрясло  сумління  Шептицького,  що  він  без  найменшого
вагання  прирівняв  смерть  графа  Потоцького  до  мучениць¬
кої  смерті  Христа.  В  той  самий  час  він  не  знайшов  у  своєму
словнику  ні  слова  осуду,  коли  жандарми  Потоцького  по-
звірячому  забили  ні  в  чому  не  винного  селянина  Каганця
та  його  товаришів  по  боротьбі  за  елементарні  права  на
працю  і  хліб.  28  років  по  тому,  після  львівського  крива¬
вого  четверга,  Шептицький  також  не  знайде  слова  осуду
 265

для  фашистських  убивць  робітників,  їх  дружин  та  дітей;
ба,  ще  більше,  в  широко  розповсюдженій  відозві  він  усю
свою  лють  обрушує  на  жертви  масового  розстрілу...
 АПОСТОЛИ  НЕНАВИСТІ
ПОСПІШАЮТЬ
 Та  в  основному  весь  тягар  політичної  роботи  митропо¬
лита  падає  на  спину  прелатів  та  реформованих  василіан.
Особливо  розперізуються  останні.  їх  скрізь  повно,  вони  про¬
повідують  трохи  не  на  кожному  розі.  З  церковних  амвонів,
з  вівтарів  і  шкільних  кафедр,  з  наспіх  збитих  місіонерських
трибун  вони  жбурляють  у  душі  пастви  слова-насіння,  от¬
руєні  ідеєю  несамовитої  ненависті  до  православних,  до  ро¬
сіян.  Монастирська  друкарня  в  Крехові  випускає  десятки
тисяч  строкатих  брошур,  журнальчиків,  газет,  календарів,
причому  комерційна  калькуляція  не  грає  тут  великої  ро¬
лі,—  для  богоугодної  справи  шкатулка  митрополита  від¬
микається  кожної  хвилини...
 Апостоли  зоологічного  націоналізму  поспішають.  Бал-
канські  конвульсії  віщують  катаклізм,  мобілізація  умів
відбувається  пожвавленими  темпами  —  офіцери  генераль¬
них  штабів  Німеччини  і  Австрії  вдень  і  вночі  сліпають
над  картами  західних  провінцій  Російської  імперії.  Душа
митрополита  сповнена  тривожних  надій,  його  очі  блукають
по  зеленій  плямі  Євразії.  Думки  графа  переплигують  ву¬
зенький  Збруч,  ковзають  по  Уральському  хребту,  розправ¬
ляють  крила  над  безмежною  широчінню  Сибіру,  відпочи¬
вають  на  березі  Охотського  моря.  На  хвилину  його  увагу
приковує  Київ,  але  тільки  на  одну  хвилину.  Київ  глибоко
чужий  йому,  так  само  як  і  Москва,  як  і  Тобольськ.  Він
думає  про  нього,  як  про  етап,  неминучий  етап  на  шляху  до
його,  Шептицького,  величі.  Жителів  цих  просторів  він  знає
переважно  з  розповідей  і  літератури.  Він  додержується
думки,  що  при  вмілій  тактиці  ці  багатомільйонні  маси  ві¬
руючих  стануть  у  його  руках  чудовим  знаряддям,  насампе¬
ред  знаряддям  розчленування  Росії,  без  якого  Шептицький
не  уявляє  собі  перемоги  унії  на  Сході  й  здійснення  своїх
сокровенних  мрій  про  східне  папство.
 Ця  людина  не  любить  залишатися  в  межах  мрій.  Поки
слово  стане  плоттю,  митрополит  зробить  чимало  такого,  що
хоч  і  не  годиться  робити  главі  церкви,  зате  наближає  жа¬
даний  день  проголошення  «східного  патріархату».  Пере¬
одягнений  комівояжером,  з  виданим  австрійськими  властя¬
 266

ми  підробленим  паспортом  у  кишені  митрополит  неодно¬
разово  виїжджає  до  Росії  й  там  тихцем  закладає  фунда¬
мент  свого  майбутнього  царства.  В  Москві  він  призначає
своїм  уповноваженим  єзуїта  Вєрцінського,  якого  чотири
роки  по  тому  царська  контррозвідка  викриє  як  німецького
шпигуна.  В  Петербурзі  Шептицький  є  жаданим  гостем  ка-
толичествуючих  князів  Оболенських  і  з  їх  допомогою  будує
під  містом  першу  уніатську  каплицю.  Опіку  над  нею  й  над
нечисленною,  зате  прекрасно  забезпеченою  паствою  дору¬
чає  певному  Лейбнеру.
 Під  час  однієї  з  таких  екскурсій  митрополит  попадає¬
ться.  В  Вітебську  його  впізнають  і  затримують.  Царський
двір  не  міг  не  знати  про  тісні,  майже  дружні  зв’язки  графа
з  австрійським  наслідником  престолу  Францом  Фердінан-
дом  та  герцогом  Максом  Саксонським,  зв’язки,  зумовлені,
головним  чином,  тотожними  намірами  й  спільними  цілями.
Ця  обставина  виручила  Шептицького:  справу  не  розголо¬
шують,  агенти  охранки  люб’язно  проводжають  графа  до
кордону.
 БОГИ  ЖАДАЮТЬ  КРОВІ
 Наспів,  нарешті,  довгожданий  день,  освячений  кров’ю
Фердінанда  Габсбурга.  Палац  митрополита  нагадує  тепер
військову  штаб-квартиру.  З  Відня  й  Ватікану  надходять
накази,  з  підвідомчої  території  —  рапорти.  Ці  рапорти  не
завжди  бувають  приємними,  деякі  з  них  ставлять  митропо¬
лита  в  досить  незручне  становище.  Цісарсько-королівські
власті  влаштовують  масові  облави  на  русофілів.  Через  брак
вільних  місць  у  тюрмах  в  розпорядження  тюремників  від¬
даються  школи.  Осатаніла  юрба  б’є  камінням  конвойова¬
них,  у  Перемишлі  п’яні  солдафони  по-звірячому  вбивають
на  вулиці  коло  50  заарештованих,  жертвами  різанини  па¬
дають  навіть  дівчата-підлітки.  Військові  трибунали  працю¬
ють  без  відпочинку;  як  правило,  вироки  гласять:  розстріл,
шибениця.
 Серед  заарештованих,  катованих  і  страчених  багато,  до
незмоги  багато,  греко-католицьких,  уніатських  священиків.
Митрополит  не  схвалює  цього  привселюдно,  але  й  не  за¬
суджує.  Він  просто  вмиває  руки.
 Та  й  нема  коли  займатися  йому  цими  «дрібницями».
Граф  приймає  делегації,  делегації,  делегації,  без  винятку
ультралояльні,  віддані  до  нігтів  Габсбургам  та  їх  державі.
З’являються  перед  його  лицем  одягнуті  в  нові  мундирчики
 267

перші  «січові  стрільці»,  з  ласки  старезного  монарха  органі¬
зовані  в  окрему  частину.  Князь  уніатської  церкви  чинить
над  ними  знак  хреста,  прощається  з  ними  словами  любові
й  заохоти.  Бажає  їм  скорої  перемоги  в  ім’я  боже,  Габсбур-
гів  і  неньки  України.
 Та  поки  що  події  не  сприяли  задумам  Шептицького:
війська  Радко-Дмитрієва  й  Брусилова  підходять  до  рога¬
ток  Львова.  Митрополит  вирішує  лишитись  при  своїх  овеч¬
ках.  Нічого  особливого  йому  не  загрожує:  дім  Романових
звик  поводитися  в  таких  випадках  пристойно.
 В  перші  дні  після  приходу'росіян  митрополит  мовчить,
чекаючи  бурі.  Однак,  всупереч  побоюванням,  буря  не  зня¬
лася.  Шептицький  поквапно  використовує  необачність  оку¬
паційних  властей.  У  найближчий  святковий  день  він  з  ам¬
вона  закликає  вірних  молитися  за  перемогу  австро-німець-
кої  зброї...
 Терпець  властей  увірвався;  за  ініціативою  генерала
Брусилова,  графа  Шептицького  заарештовують.  Таким  чи¬
ном,  до  німба  приєднується  тернистий  вінок,  зрештою,  до¬
сить  вигідного  фасону.  Курськ,  Суздаль,  Ярославль  —  ось
етапи  мандрівки  митрополита  в  умовах,  які  нічим  не  нага¬
дують  звичайні  умови  життя  арештантів;  етапи,  які  згодом
будуть  піднесені  простачкам  як  новий  варіант  страсного
шляху  господнього...
 Жадоба  діяльності  не  покидає  Шептицького  й  на  за¬
сланні.  Він  налагоджує  зв’язки  зі  своїм  старим  знайомим,
православним  архієпископом  Антонієм.  В  адресованих  йо¬
му  листах  граф  угадує,  перестерігає  та  —  пропонує.  Особ¬
ливо  турбує  його  доля  ордену  василіан  і...  поміщицьких  ма¬
єтків  у  Галичині  (в  переважній  частині  —  польських).  В  од¬
ному  з  листів  до  Антонія  він  настійливо  вимагає  «збере¬
ження  в  Галичині  ордену  василіан  й  підтримки  прерогатив
поміщицького  прошарку  як  вірної  опори  державності  й  по¬
рядку...».
 Але  справжню  активність  виявляє  Шептицький  тільки
після  Лютневої  революції.  Почесний  в’язень  стає  почесним
гостем  петербурзьких  салонів.  Пригнічена  подіями  аристо¬
кратія  гарячково  шукає  нової  релігії,  переконана  в  тому,
що  православна  не  витримала  іспиту.  Граф  уміє  цим  поко-
ристатись.  Цей  підданий  ворожої  держави  неодноразово
відвідує  прем’єр-міністра  Тимчасового  уряду  князя  Льво¬
ва,  дякує  йому  за  повернену  волю  й  розмовляє  як  рівний
з  рівним.  Ба,  що  більше,—  він  вимагає!  Вимагає  легаліза¬
ції  уніатської  церкви  в  Росії,  легалізації  офіційної  і  безза¬
стережної.  В  особі  князя  граф  здобуває  уважного  слухача.
 268

Князь  ладен  би  йому  небо  прихилити,  та  руки  князя  вже
занадто  короткі.
 Шептицький  розуміє  його  становище.  Відмовившись  від
формальностей,  він  самовільно  призначає  уніатських  екзар¬
хів  Петрограда  та  Києва,  він  консультує  їх,  знайомить  з
впливовими  колами,  нарешті,  з  розчуленням  благословляє
і  виїжджає  до  Києва.  Там  його,  як  дорогого  гостя,  приймає
Центральна  рада,  що  вже  встигла  злигатися  з  німцями.
 Фундаменти  східного  віце-папства  закладено,  можна  бу¬
ло  подумати  й  про  повернення  додому.  Спонукуваний  Кар¬
лом  Габсбургом,  Вільгельмом  Гогенцоллерном  та  папою,
іспанський  король  Альфонс  успішно  клопочеться  через  сво¬
го  посла  в  Петрограді,  і  незабаром  остаточно  звільнений
митрополит  повертається  на  святоюрську  гору.  Тріумфаль¬
ну  браму  прикрашує  химерно  сплетена  терниста  корона...
 У  ЗБРОЇ  ХРЕСТОНОСЦЯ
 Однак  і  на  цей  раз  виявилося,  що  шлях  через  тріум¬
фальну  браму  не  завжди  веде  до  тріумфу.  Переможна
Жовтнева  революція  створила  нові,  непередбачені  трудно¬
щі  в  здійсненні  планів  Шептицького;  крах  центральних
держав  позбавив  ці  плани  реальних  підстав.  Не  була  та  й
не  могла  бути  для  нього  компенсацією  нововиникла  Поль¬
ща.  Кривава  боротьба  за  Львів  і  жорстокий  урядовий  те¬
рор,  що  настав  після  неї,  створили  атмосферу,  в  якій  будь-
яка  спроба  опертися  на  Варшаву  неминуче  викликала  б
цілковиту  втрату  популярності.  А  втім,  Шептицький  не
переоцінював  можливостей  післяверсальської  Польщі.  Цей
вихованець  «Колегіум  рутенум»  уважно  стежив  за  розвит¬
ком  подій.  Він  досить  рано  прийшов  до  висновку,  що  смерть
головного  протектора  була  ілюзорною,  що  раніш  або  піз¬
ніш  політика  Лондона,  Парижа  й  Вашінгтона  дасть  плоди,
й  Берлін  повернеться  до  ролі  усмирителя  і  завойовника
слов’янського  Сходу.  Граф  леліє  надію,  що  кон’юнктура
повториться  —  кон’юнктура  тим  більше  сприятлива,  що  на
цей  раз  війна  матиме  характер  хрестового  походу,  а  це  до¬
зволить  уникнути  роздрібнення  антирадянських  сил.
 Поки  це  станеться,  граф  Шептицький  присвятить  мак¬
симум  зусиль  підготовчій  роботі.  Насамперед  зробить  ог¬
ляд  наявних  сил  і  на  Західній  Україні,  і  в  Америці  —  у
великих  скупченнях  української  еміграції.  Особливу  приєм¬
ність  справить  йому  перегляд  нового  поповнення  серед  під¬
леглого  кліру;  в  майбутньому  він  зробить  усе  можливе  для
 269

того,  щоб  такого  роду  поповнення  стало  ядром  уніатського
духівництва.  Це  здоровенні,  кремезні  парубійки,  що  носять
рясу  з  грацією  поручика  драгунського  полку.  Політичне
«вірую»  цих  новоспечених  священиків  не  залишає  жодних
сумнівів.  В  минулому  вони  з  достатньою  переконливістю
продемонстрували  його  в  рядах  «січових  стрільців»,  УГА
та  петлюрівської  армії;  в  майбутньому  вони  продемонстру¬
ють  його  ще  переконливіше  в  фашистському  підпіллі  УВО
та  ОУН.  Посіяне  василіанами  насіння  принесло  багатий
урожай.  Тепер  завдання  графа  полягало  в  тому,  щоб  не
дати  йому  вкритися  цвіллю.
 Підстав  для  побоювання  не  було.  Вже  «Католицька
акція»  давала  деяку  змогу  витрачати  нагромаджену  в  сол¬
дафонах  енергію.  Чимало  зусиль  вимагала  боротьба  з  ро¬
бітничо-селянською  опозицією  в  кооперативному  русі  й  у
«Просвіті»,  боротьба,  багата  на  методи  й  епізоди  цілком
світського  характеру,  не  виключаючи  кровопролиття.  Для
координації  сил  та  зусиль  уніатського  кліру  митрополит
засновує  свою  власну  партію  —  «Український  католицький
союз»  з  її  органом  —  тижневиком  «Мета».  Це  аж  ніяк  не
партія  в  загальноприйнятому  значенні  цього  слова,  але
щось  на  зразок  «надпартії»,  що  об’єднує  членів  різних  по¬
літичних  угруповань  —  від  ультралояльного  по  відношенню
до  Варшави  УНДО  до  офіційно  «нелояльної»  ОУН.  За  ме¬
ту  своїй  партії  Шептицький  поставив  регулювання  русла
політичного  життя  української  Вандеї  таким  чином,  щоб
жодна  другорядна  ціль  не  прикривала  головної  нещадної
боротьби  з  революційним  Сходом  і  того,  щоб  перше  й  ос¬
таннє  слово  в  стратегії  цієї  боротьби  лишалося  незмінно
за  його  преосвященством  та  безпосередніми  його  натхнен¬
никами.
 По  суті,  в  «стратегії»  Андрія  Шептицького  не  було  ні¬
чого  нового,  крім  кровожерливості,  в  якій  цей  служитель
церкви  перевершує  навіть  великого  інквізитора  Томаса  де
Торквемада.  В  передовій  «Мети»  від  17  квітня  1932  року
читаємо:
 «Український  націоналізм  мусить  бути  приготований  на
всякі  засоби  боротьби  з  комунізмом,  не  виключаючи  масо¬
вого  фізичного  винищення,  хоча  б  і  жертвою  мільйонів  люд¬
ських  фізичних  існувань».
 Розвиток  подій  в  Європі  сприяв,  здавалося,  намірам
старого  митрополита.  В  січні  1933  року  імперіалістична
загарбницька  Німеччина  повертається  до  ладу,  повертає¬
ться  в  формі,  що  перевершує  найбільш  райдужні  надії  гра¬
фа.  У  важкому  тупоті  коричневих  батальйонів  йому  вчува-
 270

ються  кроки  його  другої  молодості.  Невиліковна  хвороба
(елефантіазіс)  приковує  його  до  крісла,  проте  граф  діє
тепер  з  подвоєною  енергією.  Його  палац  стає  резиденцією
Андрія  Мельника  —  правої  руки  полковника  Коновальця
й  агента  німецької  розвідки,  що  фігурує  в  картотеці  німе¬
цького  полковника  Ніколаї  під  красномовною  кличкою
«Консул  І».  Посада  управителя  маєтків  графа  полегшує
«консулові»  роботу  на  місцях,  а  митрополитові  —  зв’язок
з  Берліном.  В  рамках  «Католицької  акції»  відбувається
у  Львові  зліт  націоналістичної  молоді,  скликаний  митропо¬
литом  під  лозунгом  «Молодь  —  Христові».  Багатотисячна
юрба  підлеглих  Коновальця  й  Мельника  пройшла  в  той
день  перед  Шептицьким,  радуючи  його  очі  своїм  войовни¬
чим  виглядом.  Цей  огляд  сил  українського  фашизму  нага¬
дував  Берлінові,  що  в  грядущому  конфлікті  на  Сході  тери¬
торія  між  Збручем  та  Сяном  буде,  мовляв,  для  нього  іде¬
альним  плацдармом  у  поході  німецьких  дивізій  на  Київ.
 У  зв’язку  зі  складенням  польсько-німецького  пакту  на¬
ціоналістичні  терористи  припиняють  напади  на  окремих
представників  польської  адміністрації;  під  впливом  митро¬
полита  «нелояльна»  ОУН  укладає  пакт  взаємної  допомоги
з  ультралояльним  УНДО.  Правда,  постріли  з-за  рогу  все
ще  лунають,  але  тепер  ллється  виключно  кров  українських
революційних  діячів,  кров  робітників,  селян  та  прогресив¬
них  інтелігентів.
 Політичні  симпатії  й  антипатії  графа  набирають  оста¬
точного  вигляду  під  час  громадянської  війни  в  Іспанії.  По¬
штовхуваний  ними,  він  пише  й  опубліковує  адресоване  до
української  молоді  «пастирське  послання»,  в  якому  богом
закликає  її  діяти  за  прикладом  франківських  горлорізів...
Про  «гітлерюгенд»  він  поки  що  мовчить:  ці  свої  симпатії
граф  явно-славно  продемонструє  тільки  в  1941  році,  після
загарбання  гітлерівцями  Львова.
 Однак  на  шляху  до  цієї  такої  радісної  для  нього  події
чекає  його  ще  важке  випробування,  що  його  аж  ніяк  не
можна  порівняти  з  переживаннями  1914—1917  рр.,  хоч  на
цей  раз  «терниста  корона»  й  не  оздобить  його  сивини.  За¬
мість  сподіваних  графом  нацистських  військ  до  Львова
входять  частини  Червоної  Армії.
 271

В  СПОДІВАННІ
 І  все  ж  таки  Шептицький  не  втрачає  бадьорості.  Для
нього  не  підлягає  найменшому  сумнівові,  що  війна  Німеч¬
чини  проти  СРСР  є  лише  питанням  часу,  і  він  свято  вірить
в  перемогу  Гітлера.
 Цей  період  непохитної  віри  стає  джерелом  гідної  подиву
самовпевненості.  Митрополит  та  його  уповноважений  в  особ¬
ливо  важливих  справах  ректор  Львівської  духовної  семіна¬
рії  Иосиф  Сліпий  поводяться  щораз  визивніше.  Вони  пи¬
шуть  складені  в  тоні  дипломатичних  нот  протести:  проти
передачі  монастирських  земель  селянам,  проти  легалізації
комсомолу  на  території  Західної  України,  проти  відкриття
у  Львові  Палацу  піонерів.  Під  прозорими  ініціалами:
«Й.  С.»  з’являється  пильно  розповсюджувана  нелегальна
брошура  «Головні  правила  сучасного  душпастирства»,  щось
на  зразок  короткого  курсу  саботажу.  Остання  фраза  бро¬
шури  звучить  як  бойовий  лозунг:  «Дай  боже,  щоб  цей  ви¬
нятковий  стан  не  тривав  довго...»
 Митрополит  іде  ще  далі.  В  пастирському  посланні,  опуб¬
лікованому  весною  1940  року,  він  не  лише  возводить  в  му¬
ченики  спійманих  на  гарячому  священиків-диверсантів,  але
й  інструктує  ще  не  спійманих,  яким  чином  вони  повинні
продовжувати  антирадянську  діяльність  на  можливому  за¬
сланні.  Користуючись  нагодою,  він  висловлює  глибоку  віру
в  скоре  осягнення  своїх  цілей.  На  цей  раз  граф  вже  не
приховує  їх  грандіозності:
 «...Багатьом  із  нас  бог  дасть  ту  ласку  —  проповідувати
в  церквах  В.  України,  Право-  і  Лівобережної,  аж  по  Ку¬
бань  і  Кавказ,  Москву  і  Тобольськ».
 ПІД  ЗНАКОМ  СВАСТИКИ
 22  червня  1941  року  ця  віра  перетворюється  на  впевне¬
ність.  Тиждень  по  тому  глава  уніатської  церкви  тремтячою
від  радісного  хвилювання  рукою  благословить  грабуючих
Львів  солдатів  Адольфа  Гітлера.  Він  підписує  відозву,  в
якій  від  усього  серця  вітає  «переможну  німецьку  армію»
і  в  урочистій  обстановці  декларує  свою  підтримку  оперет¬
ковому  «урядові»  Стецька  Бандери.  В  посланні  до  духів¬
ництва  він  рекомендує  відслужити  повсюдно  молебні  за
перемогу  німецької  зброї.  Разом  з  тим  граф  закликає  паст¬
ву  допомагати  гестапівцям:
 272

«Треба  також  звертати  увагу  на  людей,  які  щиро  слу¬
жили  більшовикам...»
 З  цього  шляху  митрополит  не  зійде  до  кінця,  незважаю¬
чи  на  розчарування,  які  йому  довелося  пережити  (розігнан¬
ня  німцями  уряду  Отецька,  нездійснені  надії  на  створення
гітлерівцями  українського  протекторату,  приєднання  Гали¬
чини  до  генерал-губернаторства,  заборона  українським
священикам  виїзду  за  Збруч  тощо).  Коли  Гітлер  відповість
на  вірнопідданого  листа  графа  зневажливим  мовчанням,
той  спокійно  проковтне  образу.  Зненависть  до  комунізму,
до  Радянського  Союзу  заглушує  в  Шептицькому  інші
почуття.  Те,  що  гітлерівці  воюють  проти  Країни  Рад,  ли¬
шається  для  нього  фактом  вирішального  значення,  в  за¬
лежність  від  нього  він  поставить  усі  свої  вчинки,  всю
свою  енергію.
 Коли  неминучий  розгром  гітлерівської  Німеччини  став
уже  очевидним,  митрополит  запопадливо  підтримує  кола¬
бораціоністський  «Український  центральний  комітет»,  а  ве¬
теран  німецької  розвідки  й  верховод  так  званого  «Комі¬
тету  допомоги»  Володимир  Кубійович  буде  частим  і  бажа¬
ним  гостем  графа.
 В  найтяжчі  хвилини  Кубійович  шукає  допомоги  на  свя-
тоюрській  горі  й  завжди  знаходить  її.  Коли  проводжена
«Комітетом  допомоги»  мобілізація  робочої  сили  для  німець¬
кої  воєнної  промисловості  натрапить  на  розпачливий  опір
народних  мас,  митрополит  всебічно  підтримає  зусилля  «Ко¬
мітету».  Коли  такі  самі  перепони  виникнуть  перед  Кубійо-
вичем  при  хлібозаготівлях  для  німецької  армії,  Шептиць-
кий  тут  же  скомпонує  відповідну  відозву  до  селян,  а  під
час  жнив  дозволить  священикам  правити  богослужіння
після  заходу  сонця,  щоби  вдень  дати  можливість  хліборо¬
бам  попрацювати  на  благо  й  во  славу  третьої  імперії.
 Ще  більшу  запопадливість  виявить  Шептицький  у  квіт¬
ні  1943  року,  коли  Кубійович,  за  дорученням  самого  фюре¬
ра,  приступить  до  створення  дивізії  СС  «Галичина».  Не
маючи  змоги  через  хворобу  бути  особисто  присутнім  на
всіляких  оглядах,  парадах,  вербувальних  зборищах,  митро¬
полит  пошле  туди  гідне  представництво:  очолить  його  рек¬
тор  Сліпий,  а  три  імениті  священнослужителі  надягнуть
прикрашені  блискавками  мундири  есесівських  капеланів.
 Однак,  незважаючи  на  всі  зусилля  й  насильства,  при¬
плив  добровольців  до  дивізії  СС  «Галичина»  був  не  таким
масовим,  як  цього  чекав  патрон  дивізії  губернатор  Вехтер.
Виявилися  необхідними  термінові  заходи.  Уніатський  клір
пропонує  свої  послуги.  Церковні  амвони  нагадують  тепер
 273

вербувальні  бюро.  Де  не  помагають  умовлювання  й  обіцян¬
ки,  там  на  голови  неслухнянців  валяться  погрози,  які  ві¬
щують  вічні  муки  на  тому  світі  й  незавидну  долю  на  цій
юдолі.
 Це  діється  в  період  масового  винищування  гітлерівцями
євреїв,  а  бандерівцями  —  польського  населення.  Певна  річ,
це  злочин,  та  сумління  митрополита  спокійне.  Врешті-решт,
не  він  же  особисто  вбиває;  та  й  жертви  вбивства  не  нале¬
жать  до  підлеглої  йому  церкви...  В  даному  випадку  немає
для  нього  ніяких  аналогій  з  1940  роком,  отже,  нема  ніяких
підстав  для  протестів.  На  все  є,  мовляв,  свій  час  і  місце...
 ОСТАННЯ  ДІЯ
 І  ось  приходить  неминуче:  Радянська  Армія  виганяє
гітлерівців  зі  Львова.  Після  короткого  періоду  зрозумілого
замішання  життя  на  святоюрській  горі  набрало  звичайного
вигляду.  Відсутність  очікуваних  репресій  заспокоює  і  під¬
бадьорює.
 Корисно  впливають  на  самопочуття  святоюрців  також
звістки  з  периферії.  Укладений  весною  1944  року  договір
Бандери  з  гестапівськими  чиновниками  Вітіскою  та  Паппе
набирає  чинності:  озброєні  німцями  банди  т[ак]  зв[аної]
УПА,  починають  діяти  в  тилу  радянських  військ,  кров’ю
жінок  і  дітей  обагрюючи  свій  шлях,  тероризуючи  населен¬
ня  віддалених  сіл,  активізуючи  й  гуртуючи  навколо  себе
куркульські,  націоналістичні  елементи.  Святоюрська  гора
стає  знову  місцем  паломництва  ентузіастів  Бандери  й  Мель¬
ника,  а  митрополича  курія  —  їх  єдиним  легальним  центром.
Граф  знову  приймає  чолобитників,  він,  як  і  раніше,  благо¬
словляє,  втішає,  підбадьорює,  заохочує  й  допомагає.  Розу¬
міється,  не  всім.  Коли  прийдуть  до  нього  члени  Державної
комісії  по  розслідуванню  німецьких  звірств  з  пропозицією
підписати  протокол,  митрополит  категорично  відмовиться
це  зробити,  посилаючись  на  свою  некомпетентність  у  цих
справах...  і...  «на  відсутність  вірогідних  відомостей».
 Вкрай  натягнута  струна  може  кожної  хвилини  лусну¬
ти,  тим  паче  що  частішають  випадки  явної  співпраці  уні¬
атських  священнослужителів  з  бандерівськими  вбивцями.
Шептицький  відчуває  напруженість  ситуації.  На  нашвидку
скликаному  архідієцезіальному  соборі  він  зачитує  промо¬
ву,  в  якій  засуджує  бандерівські  звірства.  Водночас  скла¬
дає  витримане  в  цьому  ж  дусі  пастирське  послання,  при¬
чому  копію  його  негайно  скеровує  властям.  Ректор  Сліпий
 274

з  таким  самим  поспіхом  ховає  оригінал  послання  в  довгий
ящик,  відрізуючи,  таким  чином,  словам  митрополита  шлях
до  пастви...
 Зрештою,  це  був  останній  акт  глави  уніатської  церк¬
ви.  За  кілька  місяців  перед  зустріччю  союзних  армій  на
Ельбі  граф  Андрій  Шептицький  кінчить  свою  земну  манд¬
рівку.
 Після  урочистих  похоронів  ключі  від  греко-католиць-
кої  церкви,  згідно  з  останньою  волею  померлого,  приймає
Иосиф  Сліпий  (єпископи  виїхали  з  гітлерівцями).  Він  ро¬
бить  розпачливі  зусилля,  щоби  впоратися  із  завданням,
у  всьому  —  до  найменших  дрібниць  —  наслідуючи  свого  по¬
передника.  Зовнішні  ознаки  пошани,  яких  йому  не  шкоду¬
ють  прохачі  з  націоналістичного  підпілля,  породжують  у
ньому  ілюзії:  йому  здається,  що  заодно  з  владою  він  одер¬
жав  у  спадщину  й  авторитет  покійного  графа.  Сп’янілий
від  власного  честолюбства,  Сліпий  бреде  щораз  дальше,
погрузає  щораз  глибше:  святоюрський  енклав  стає  знову
місцем  темних  контактів  і  контрактів,  а  його  закамарки  —
ідеальним  сховищем  для  «договірних  сторін».  Про  осудливі
проповіді  на  адресу  бандерівських  убивць  Сліпий  уже  й  не
думає...
 Настає  неминучий  фінал:  Сліпий  притягається  до  від¬
повідальності,  а  святоюрські  будівлі  зазнають  грунтовної
дезинфекції,  завершеної  введенням  домової  книги.
 Через  деякий  час  у  Львові  виникає  організований  не-
розкладеною  частиною  уніатського  духівництва  «Ініціатив¬
ний  комітет»,  очолюваний  доктором  теології  Костельником,
який  три  роки  по  тому  загине  від  куль  агента  Ватікану.
Метою  комітету  є  визволення  від  брестських  пут  і  надання
українському  народові  Галичини  можливості  повернутися
до  релігії  предків.
 Скликаний  на  початку  1946  року  собор  уніатського  ду¬
хівництва  однозгідно  приймає  ухвалу  про  цілковитий  роз¬
рив  з  Римом  і  до  цього  ж  закликає  вірних.  Уніатська  церк¬
ва  вмирає,  вмирає  через  рік  після  смерті  свого  найретель-
нішого  заступника.
 Це  була  смерть  виключно  безболісна;  не  було  поміче¬
но  жодного  випадку  «мучеництва»  або  хоч  би  навіть  про¬
тесту.  Виявилося,  що  пацієнт  вмер  задовго  до  того,  як  було
констатовано  його  смерть.
 Так  безславно  загинула  народжена  зрадою  церква.
 275

ГОДІ!
 ЗА  ЗЕМЛЮ  ПРАДІДІВ,
 ЗА  СВОБОДУ
 Історія  закарпатської  вітки  нашого  українського  наро¬
ду  —  це  історія  невпинної,  запеклої  і  героїчної  боротьби  за
найелементарніші  і  водночас  найсвященніші  права  людини,
за  її  волю,  за  її  гідність.
 Ворогів  було  багато,  і  були  вони  сильні.  Інколи  зда-
залося,  що  не  під  силу  цьому  невеличкому  гірському  пле¬
мені  ставати  на  прю  з  озброєними  до  зубів  ворожими  пол¬
чищами,  але  патріотизм  і  незламна  віра  в  справедливість
своєї  справи  кінець  кінцем  перемагали,  а  лютий  ворог
ламав  собі  зуби  на  передгір’ях  Карпат.  І  ось  крізь  муки
сторіч,  крізь  пекло  страждань,  через  море  злиднів  народ
Закарпаття  дійшов  до  своєї  мети:  в  народів  вільних  колі
він  знайшов  і  жадану  волю,  і  щастя  творчої  праці,  і  багат¬
ство,  і  славу,  і  силу.  Збудована  над  Карпатами  арка  дер¬
жавної  єдності  з  Радянською  Україною  і  всім  Радянським
Союзом  поклала  край  800-річному  закарпатському  лихоліт¬
тю.  Горе  тому,  хто  наважиться  підняти  руку  на  цю  єдність,
 А  охочих  на  це  діло  є  чимало...  Сіллю  в  оці  ворогам  на¬
шим  є  могутність,  слава  нашої  великої  Батьківщини.
 Кожен  уродженець  Закарпаття  знає,  хто  споконвіку  за¬
зіхав  на  його  землю  і  волю  та  з  ким  доводилося  нашим
предкам  раз  у  раз  вести  смертну  борню:  це  німецький  фео¬
дал  та  римський  годований  чернець.  Це  вони  сплюндрували
нашу  країну,  це  вони  віддали  народ  Закарпаття  в  кабалу
мадярським  поміщикам  і  жандармам,  це  вони  вогнем  і  ме¬
чем,  брехнею  і  підступом  намагалися  позбавити  нас  нашої
рідної  мови,  це  вони  хотіли  відділити  нас  китайським  муром
від  наших  єдинокровних  братів  по  той  бік  Карпатських  гір;
 276

це  вони  разом  з  українськими  панами  і  підпанками  кинули
наших  селян  у  безпросвітні  злидні.
 Радянська  Армія  розгромила  імперію  Гітлера  і  визво¬
лила  Закарпатську  Україну  з-під  фашистського  ярма.  Смер¬
тельні  вороги  нашого  народу  аж  ніяк  не  хочуть  примири-*
тися  з  цим  фактом,  прагнучи  знову  надягти  на  нас  фео¬
дально-папське  ярмо.  Однією  з  головних  агентур  світової
реакції  лишається,  як  і  була  в  минулому,  греко-католицька,
тобто  уніатська,  церква.  Служителі  цієї  церкви,  у  величез¬
ній  більшості  —  вовки  в  овечій  шкурі  —  століттями  обду¬
рювали  й  баламутили  наших  людей.
 Інтереси  нашого  народу,  нашої  держави  їм  чужі;  вони
й  лишаються  тим,  чим  були  весь  свій  вік:  агентами  інозем¬
ної,  ворожої  нам  сили,  а  їх  політика  —  це  політика  Ваті¬
кану  й  усіх  зв’язаних  з  ним  реакційних  держав.
 Добро  нашого  народу,  майбутнє  наших  дітей  вимага¬
ють  від  нас  нещадного  викриття  ватіканської  агентури,
цього  гадючого  кубла,  яке  впродовж  свого  існування  несло
нам  тільки  руїну  і  смерть.
 Крайня  вже  пора,  щоб  сліпі  прозріли,  а  видющі  сказали
своє  рішуче  слово.  Треба  розповісти  збаламученим  усю
правду  про  уніатську  агентуру  ворога,  бо  лише  таким  чи¬
ном  вони  зрозуміють  правду,  й  це  допоможе  їм  визволитися
від  впливу  Ватікану.
 Боротьба  закарпатських  українців  за  національне  ви¬
зволення  здебільшого  набирала  форми  релігійної  бороть¬
би,  бо  споконвіку  вірою  закарпатців  була  православна  ві¬
ра,  а  іноземні  завойовники  нав’язували  їм  католицьку  віру
і  зверхність  римського  папства.  Православна  церква  була
противником  римських  узурпаторів,  і  її  вони  ненавиділи
якнайлютіше,  бо  за  нею  йшли  народні  маси.
 «Святі  отці»,  ці  безсоромні  лицеміри,  користолюбці  й
здирники,  що  на  їх  руках  ніколи  не  висихала  неповинна
людська  кров,  від  незапам’ятних  часів  умовляли  католиць¬
ких  королів  винищувати  православні  народи  й  руйнувати
їхні  держави,  обіцяючи  їм  за  те  загарбані  ними  землі  і
маєтки.  Вже  в  1352  році,  тобто  майже  600  років  тому,  папа
Климентій  VI  написав  угорському  королеві  Людовіку  листа,
в  якому  він  заохочує  його  піти  війною  на  «шизматиків»
(так  називають  папи  православних)  й  обіцяє  йому  за  це
«всі  ті  області,  міста  й  села,  що  їх  він  з  допомогою  божої
дёснищ  відбере  у  православних  та  невірних».
 Зрозуміло,  що  першою  жертвою  цієї  політики  Риму  мав
впасти  невеликий  карпатський  народ,  стиснутий  з  двох  бо¬
ків  мадярськими  й  польськими  феодалами.  В  1471  році  папа
 277

Сікст  IV  шле  свого  кардинала  до  мадярського  короля  Ма¬
твія  Корвіна,  і  папський  агент  умовляє  короля  «викоренити
й  винищити  в  Угорщині  всіх  руських  єретиків,  кожного  зо¬
крема  і  всіх  в  сукупності,  звідки  б  вони  не  походили».
 На  щастя,  не  вдалося  ні  папі,  ні  угорському  королеві
«викоренити  й  винищити»  наших  предків.  Навпаки,  були
роки,  коли  католицьким  тиранам  доводилося  в  паніці  вті¬
кати  від  справедливого  народного  гніву.  Так  було  на  почат¬
ку  XIV  століття,  так  було  й  через  200  років  після  того,  під
час  повстання  угорських  і  карпатських  селян,  очолюваних
Юрієм  Дожею.  Лише  після  довгої  боротьби  шляхті  пощас¬
тило  втопити  в  крові  ці  повстання.  Юрія  Дожу  єзуїтські
садисти  живцем  спекли  на  розпеченому  залізному  кріслі,
а  інших  ватажків  повстання  нагодували  перед  стратою  м’я¬
сом  замученого...
 НАРОДЖЕННЯ  ЗРАДИ
 ...На  Закарпатті  уніатська  зрада  звила  собі  кубельце
набагато  пізніше,  ніж  на  півночі  від  Карпат.  Значна  час¬
тина  пануючих  тут  угорських  феодалів  порвала  зв’язки
з  Римом  і  приєдналася  до  Реформації.  В  1526  році  ерцгер¬
цог  Фердінанд  Габсбург  коронував  себе  на  короля  Угор¬
щини,  але  оволодіти  всією  Угорською  країною  йому  так
і  не  вдалось.  Угорщина  розпалася  на  дві  частини:  Габсбур¬
ги  володіли  північно-західною  її  частиною,  а  південно-схід¬
на  (Семигород  тощо)  мала  свого  короля,  підтримуваного
турецькими  султанами.
 Як  і  треба  було  сподіватися,  Габсбурги  розпочали  своє
панування  з  нещадного  переслідування  іновірців,  головним
чином  протестантів  і  православних.  У  1561  році  на  мадяр¬
ські  землі  прибувають  єзуїти  з  готовим  планом  фізичного
винищення  всіх  «єретиків».  їх  звірства  викликали  завору¬
шення:  Угорщина  запалала  вогнем  повстань  проти  німець¬
ко-папської  навали.  В  1606  році  протестантські  повстанці,
серед  яких  було  чимало  синів  нашого  Закарпаття,  змусили
Габсбургів  піти  на  поступки.  Семигород  зміцнив  свою  Не¬
залежність,  а  наявність  його  збройних  сил,  які  кожночасно
могли  обрушитися  на  голови  занадто  вже  пильних  поши¬
рювачів  католицизму,  змусила  єзуїтів  вдаватися  частіше  до
підступу,  ніж  до  ножа.
 Кардинал  Петро  Пазман,  що  в  той  час  очолював  угор¬
ську  контрреформацію,  звернув  увагу  на  багатого  помі¬
щика,  власника  Гуменянської  домінії,  графа  Юрія  Другета.
 278

Між  єзуїтом  і  графом  почалися  розмови  віч-на-віч.  Аргу¬
менти  Пазмана  були,  мабуть,  дуже  переконливі,  бо  в  ре¬
зультаті  відвідин  кардинала  граф  Другет  прийняв  католи¬
цизм.  Які  це  були  аргументи,  показали  дальші  події,
Новонавернений  католик,  проінструктований  як  слід  карди¬
налом,  отруює  свого  родича,  володаря  Ужгородської  до-
мінії,  графа  Валентина  Другета  та  його  малолітнього  сина
Стефана.  Результати  цього  вбивства  задовольняли  і  вбив¬
цю,  і  його  натхненника:  Ужгородська  домінія  перейшла
у  руки  спадкоємця  —  Юрія,  а  кардинал  позбувся  в  осо¬
бі  покійного  одного  із  значних  представників  Реформа¬
ції.
 Спільний  злочин  визначив  спільну  політику.  Тепер  Дру¬
гет  слухняно  виконуватиме  доручення  Пазмана.  Він  видо¬
буває  гроші  з  гамана,  засновує  в  Гуменному  єзуїтську
колегію  та  привозить  з  Перемишля  уніатського  єпископа
Крупецького,  який  має  прищепити  уніатську  заразу  на  за¬
карпатському  грунті.
 Та  не  так  склалося,  як  бажалося.  І  Крупецький,  і  під¬
куплена  ним  купка  православних  священиків  не  тільки  не
домоглися  жодного  успіху,  а  й  були  змушені  втікати  від
народного  гніву.  Посіпаки  Другета  насилу  вирвали  Кру¬
пецького  з  рук  розлюченої  юрби.
 Граф  Іоанн  Другет  був  гідним  сином  свого  батька.  Він
також  вірно  служить  Римові,  він  також  запопадливо  ро¬
бить  усе,  що  велять  йому  єзуїти.  На  їх  вимогу,  він  у  1640
році  переводить  єзуїтську  колегію  з  Гуменного  до  Ужго¬
рода,  де  ця  фабрика  зрадників  і  ренегатів  накоїть  згодом
багато  лиха  нашому  народові.
 Перша  спроба  запровадження  на  Закарпатті  унії  га¬
небно  провалилася.  Габсбурги  і  єзуїти  вчинять  незабаром
іншу  справу.
 На  цей  раз  вони  закинули  вудочку  на  мукачівського
єпископа  Василя  Тарасовича,  вихідця  з  Галичини.  Дзень¬
кіт  дукатів  та  сподівання  великих  почестей  зробили  своє
діло:  Тарасович  збирається  покинути  свою  садибу  і  разом
з  кількома  спільниками  влаштувати  офіціальне  ухвалення
унії.  Однак  в  останню  хвилину  семигородські  власті  за¬
арештовують  Тарасовича,  й  невдалий  засновник  закарпат¬
ської  унії  відправляється  за  грати.
 Виручають  його  Габсбурги.  На  просьбу  Фердінанда  III,
Тарасович  звільняється  з  тюрми  й  чимдуж  поспішає  під
крила  свого  німецького  господаря  та  покровителя.  200  зло¬
тих  річної  пенсії  забезпечують  відступникові  спокійне  жит¬
тя.  Але  ненадовго.  На  старість  Тарасович  зрікається  унії.
 279

Але  єзуїти  не  здавалися.  Вони  знали,  в  якому  жахли¬
вому  становищі  перебуває  православне  духовенство,  вони
знали,  що  православний  священик  був  таким  самим  кріпа¬
ком,  як  кожний  селянин,  так  само  мусив  орати  панську
землю  й  возити  на  неї  гній  і  що  його  спину  шмагав  той  са¬
мий  канчук,  який  шматував  тіло  інших  кріпаків.  Кандидат
на  православного  священика  не  мав  навіть  школи,  де  б  він
міг  придбати  якесь  знання,  бо  сильні  світу  цього  навмисно
не  допускали  його  до  освіти.
 Зовсім  інакше  жило  римсько-католицьке  духовенство.
Були  латинські  єпархії,  які  мали  по  ЗО  або  50  тисяч  гектарів
землі:  католицький  священик  був  чудово  забезпеченим  і  ото¬
ченим  почестями  державним  службовцем,  ще  користувався
всіма  привілеями,  і  чим  вірніше  він  служив  Римові  й  імпе¬
раторові,  чим  пильніше  допомагав  їм  тримати  народ  у  ярмі,
тим  вище  піднімався  він  по  щаблях  ієрархічних  східців.
 Розрахунок  єзуїтів  був  дуже  простий.  Грошима  й  обі¬
цянками  треба  було  відірвати  православне  духовенство  від
народу  й  таким  чином  запрягти  його  до  папсько-цісарсько¬
го  воза.  І  єзуїти  починають  діяти.  Разом  з  двома  галиць¬
кими  василіанами  Петровичем  та  Косовичем  вони  умовля¬
ють  священиків  Ужгородської  домінії,  обіцяючи  їм  за  зраду
золоті  гори.  Та,  незважаючи  на  обіцянки  й  погрози,  справа
просувається  вперед  дуже  повільно.  Де  не  допомагає  умов¬
ляння,  там  встряває  сама  власниця  домінії  —  вдова  Іоанна
Другета,  з  національності  хорватка.  Нарешті,  з  великими
труднощами  їм  вдалося  назбирати  63  охочих  піти  шляхом
відступництва,  причому  більшість  з  них  були  кріпаки  Ан-
ни  Другет.
 Як  бачимо,  результати  заходів  єзуїтських  ловців  душ
були  дуже  скромні:  серед  800  православних  священиків
вони  знайшли  лише  63  іуди.  Ця  цифра  була  занадто  скром¬
на,  щоб  навколо  неї  зчиняти  багато  галасу,  тим-то  народ¬
ження  зради  відбулося  в  конспіративній  тиші  ужгородсько¬
го  замку,  за  його  товстелезними  мурами,  в  єдиному  місці,
де  можна  було  оголосити  унію,  не  рискуючи  потрапити  в  ру¬
ки  розгніваного  народу.
 Це  сталося  24  квітня  1646  року.
 ЄЗУЇТИ  ДІЮТЬ
 Перед  організаторами  закарпатської  унії  постала  необ¬
хідність  створення  уніатської  єпархії.  Вимуштрувані  своїми
спокусниками,  ренегати  «обирають»  першим  уніатським
 280

єпископом  галицького  василіанина  Парфенія  Розтопчин-
ського.  Але  все  лихо  в  тому,  що  новообраному  єпископові,
так  само  як  і  тим,  що  його  «обрали»,  було  незручно,  небез¬
печно  й  невигідно  діяти  на  очах  народу.  Потрібний  був
трюк,  потрібний  був  вовк  в  овечій  шкурі,  що  ввів  би  народ¬
ні  маси  в  оману.  І  ось  Парфеній  Розтопчинський,  вже  після
комедії  з  його  «обранням»,  починає  прикидатися  палким
прихильником  православ’я.  Ба,  що  більше,  в  1652  році  він
їде  до  православного  єпископа  в  Альба  Юлія  (Трансільва¬
нія)  й  тут  дає  себе  рукоположити  у  владики.  Походивши
отак  три  роки  у  православних  єпископах  і  здобувши  деяку
популярність  серед  віруючих,  лукавий  василіанин  раптом
«кається»,  оголошує  себе  уніатом  й  дістає  вже  тепер  єпис¬
копську  посаду  з  рук  папи  римського...
 Так  ото  й  на  Закарпатті,  коло  колиски  унії,  стояли  не¬
відступно  її  батьки:  підступ  і  шахрайство.
 В  результаті  всіх  цих  єзуїтських  махінацій  у  закарпат¬
ській  церкві  стався  розкол.  Східна  частина  цієї  країни,
трансільванська,  мала  православного  єпископа,  а  західна,
що  належала  Габсбургам,—  уніатського.  Один  з  них  мав
свою  резиденцію  в  Мукачеві,  другий  —  в  Ужгороді.
 Впоравшись  з  Ужгородом,  Рим  взявся  за  Мукачево.
Трансільванське  князівство  давно  стояло  на  заваді  заво¬
йовницьким  планам  Австрії,  не  кажучи  вже  про  те,  що
Семигородщина  була  кріпостю  протестантства  у  Східній
Європі.  До  того  часу,  поки  на  семигородському  престолі
сиділи  протестанти,  угорський  католицизм,  а  разом  з  ним
і  німецька  влада  Габсбургів  трималися  тут  на  тоненькій
ниточці,  яку  раз  у  раз  обривали  підтримувані  Семигород-
щиною  повстання.  Мечем  не  можна  було  нічого  зробити  хоч
би  тому,  що  за  спиною  семигородського  князя  стояла  мо¬
гутня  *ще  тоді  Туреччина.  Тим-то  Ватікан  і  тут  вдається  до
хитрощів.  В  результаті  довгих  зусиль  єзуїтським  зрадникам
вдається  одружити  трансільванського  князя  Юрія  II  на  ка¬
толичці  Софії  Баторій.  Після  досить  несподіваної  смерті
Юрія  II  Софія  запрошує  єзуїтів  і  з  їх  допомогою  покатоли-
чує  свого  сина,  наслідника  престолу.  З  огляду  на  його
неповноліття,  вся  влада  над  Семигородщиною  та  її  провін¬
ціями  переходить  в  руки  Софії  Баторій.  Для  православних
Мукачівської  єпархії  пробила  чорна  година.
 На  вимогу  єзуїтів,  княгиня  вигнала  православного  єпи¬
скопа  Зейкана,  а  на  його  місце  призначила  запроданця
Розтопчинського.  Таким  чином,  троянський  кінь  унії  по¬
трапив  також  і  в  мури  Мукачева.
 281

Правда,  радість  єзуїтів  та  їх  уніатських  прихвосників
недовго  тривала.  Коли  закарпатці  почули  про  повстання
словаків  проти  німецько-католицьких  гнобителів,  вони  й  со¬
бі  піднялися  на  боротьбу.  Мукачівський  монастир  повер¬
нувся  в  руки  православних.  Разом  з  католицькими  феода¬
лами  втекли  під  опікунські  крила  Габсбургів  і  уніатські
ренегати.
 В  1685  році  турки  під  командуванням  Кара  Мустафи
облягають  Відень.  Здавалося,  настав  кінець  пануванню  па¬
пи  та  Габсбургів.  Смертельно  наляканий  Ватікан  мобілізує
всю  свою  агентуру,  він  закликає  всі  католицькі  держави  по¬
спішати  на  допомогу  Габсбургам.  Єзуїтам  вдається  умо¬
вити  також  наляканого  могутністю  Туреччини  польського
короля  Яна  III  Собєського,  і  той  з  великим  військом  іде
на  виручку  Габсбургові.  Турки  зазнають  нищівної  пораз¬
ки.  Німецькі  війська  вдираються  до  Угорщини  й  чинять
криваву  розправу  з  некатоликами.  В  місті  Еперієс  імпера¬
тор  Леопольд  винищує  майже  всіх  його  жителів,  там  же
він  карає  на  смерть  всю  протестантську  верхівку.  Прагнен¬
ня  мадярського  народу  до  визволення  від  німецько-рим¬
ського  ярма  були  потоплені  в  крові.
 На  черзі  було  Закарпаття.  Три  роки  тривала  героїчна
оборона  обложеного  ворогом  Мукачева,  три  роки  цісарські
війська  ламали  собі  зуби  об  його  мури.  Але  ні  здобуття
міста,  ні  жорстока  розправа  з  його  жителями  не  зламали
духу  народу.  Через  15  років  народ  знову  піднімається  на
боротьбу  за  свободу,  на  цей  раз  під  прапорами  останнього
семигородського  князя  Франца  Ракоція  II,  який  у  1703  році
в  околицях  Мукачева  організовує  повстання  проти  інозем¬
них  гнобителів.  На  цей  раз  повстання  охоплює  всю  Угор¬
щину.  Ракоцій  веде  у  бій  селян,  ремісників,  дрібну  шляхту;
іноземних  загарбників  підтримують  лише  магнати  й  като¬
лицьке  духовенство.
 Повних  п’ять  років  австрійський  імператор  збирає  з  усіх
усюдів  сили,  проте  придушити  повстання  він  неспромож¬
ний.  Тоді  Габсбург,  за  прикладом  єзуїтів,  вдається  до  під¬
ступу.  Граф  фон  Гайстер  по-зрадницькому  нападає  на  вій¬
сько  Ракоція  під  Тренчином  і,  незважаючи  на  запеклий
опір  повстанців,  завдає  їм  поразки.
 Надії  закарпатців  на  визволення  з-під  німецько-като¬
лицького  гніту  і  на  цей  раз  не  збулися.  Тепер,  після  лікві¬
дації  Семигородського  князівства,  Закарпаття  було  оточе¬
не  самими  лише  ворогами.
 З  заходу,  півдня  та  сходу  душив  його  смертельний  во¬
рог  —  німецький  феодал  і  його  пособники  —  мадярські  фео¬
 282

дали;  з  півночі  натискала  на  нього  магнатська  ультрака-
толицька  Польща.  На  додаток,  щораз  більше  давався  взна¬
ки  й  внутрішній  ворог  —  уніати.  В  той  час  як  народ  стікав
кров’ю  у  нерівній  боротьбі  з  папсько-німецькими  навалами,
з  підкинутих  єзуїтами  зозулиних  яєць  зради  і  запроданства
встигли  вже  вилупитися  численні  уніатські  попи,  які,  де
тільки  могли  і  як  тільки  могли,  робили  свою  юдину  роботу.
 В  1692  році  імператор  Леопольд  оголошує  свій  «дип¬
лом»,  яким  він  звільняє  уніатських  (лише  уніатських)  свя¬
щеннослужителів  від  панщини  і  надає  їм  нібито  рівні  пра¬
ва  з  латинським  духовенством.  Розчулені  подачками  з
цісарського  столу,  уніатські  лакеї  пнуться  тепер  зі  шкури,
щоб  довести  свою  вірність  габсбургському  катові  народів.
Під  час  повстання  Ракоція,  коли  вся  Закарпатська  Украї¬
на  вирушила  на  священну  війну  з  споконвічним  ворогом,
уніатські  священики  плазували  перед  Габсбургами  й  вико¬
нували  їх  доручення  як  шпигуни  й  диверсанти.  Тепер,  коли
єзуїти  вирішили  знищити  рештки  православ’я  на  Закарпат¬
ті,  їх  з  успіхом  виручила  уніатська  агентура.  На  просьбу
уніатського  єпископа  Івана  Гродемарського,  австрійські
війська  заганяють  до  Мармарошського  Сигота  60  право¬
славних  священиків  і  змушують  їх  силою  прийняти  унію.
 Православні  Мармарощини  обирають  нового  єпископа,
архімандрита  Досіфея.  В  боротьбі  з  ним  уніатське  духо¬
венство  не  гребує  ніякими  засобами,  але  народ  підтримує
й  захищає  свого  духовного  владику.  Тоді  уніати  пишуть
до  Відня  донос,  і  імператорські  власті  кидають  Досіфея  до
темниці  хустського  замка,  де  нещасний  після  п’яти  років
фізичних  і  моральних  мук  помирає,  а  з  його  смертю  зникає
й  Закарпатська  православна  єпархія.
 Унія  стала  офіціальною  релігією  Закарпаття.
 «ПЛЮЮ  НА  НЕЇ»
 Але  фактично  релігією  цієї  країни  й  надалі  залишалася
православна.  Народ,  нещасний,  зацькований,  неймовірно
бідний  і  нещадно  експлуатований,  ненавидів  унію  та  уніа¬
тів,  як  ненавидів  і  їхніх  господарів,  католико-німецьких  і
католико-мадярських  феодалів  та  їх  цісаря.  Кожна  чесна
людина  з  огидою  відверталася  від  накиненої  ворогами  ре¬
лігії  та  від  ренегатів,  що  цій  релігії  служили.
 Ця  народна  ненависть  доходила  до  умів  і  сердець  на¬
віть  деяких  уніатських  священнослужителів  і  змушувала
їх  спокутувати  свою  вину  перед  власним  народом.  Найбільш
 283

відомим  з  них  був  Михайло  Андрелла.  Він  виховувався  на
чужині,  у  Відні  й  Братіславі,  і  цим,  мабуть,  треба  пояснити
факт,  що  Андрелла  потрапив  в  уніати.  Та  після  повернення
Михайла  на  батьківщину  в  нього  розкрились  очі.  Він  наочно
переконався  в  тому,  яке  лихо  несе  народові  унія,  він  зро¬
зумів,  чиїм  інтересам  вона  служить.  Як  чесна  людина,  він
не  міг  перебувати  в  рядах  смертельних  ворогів  його  народу,
і  от  Андрелла  разом  з  двома  братами  повертається  до  пра¬
вослав’я  і  починає  боротьбу  проти  унії.
 За  цей  свій  мужній  крок  Андрелла  жорстоко  поплатив¬
ся.  Всіх  трьох  братів  було  сковано  ланцюгами  й  кинуто  до
тюрми.  Латинські  й  уніатські  попи  викликали  Михайла  на
допит,  обіцяли  йому  золоті  гори  за  відступництво,  погро¬
жували  смертю,  наругалися  над  його  людською  гідністю.
Даремно.  Мужній  Андрелла  не  злякався  погроз,  не  дав
спокусити  себе  обіцянками.  Хто  знає,  яка  доля  чекала  б
його,  якби  не  народ,  який  з  першого  дня  ув’язнення  відваж¬
них  братів  демонстрував  свою  солідарність  з  ними.  Це  збен¬
тежило  католицьких  узурпаторів,  і  налякані  прелати  були
змушені  звільнити  братів  з-під  варти.
 Опинившись  на  волі,  Михайло  Андрелла  вирішив  при¬
святити  все  своє  життя  служінню  народові.  Справедливо
вважаючи,  що  одним  з  найбільш  небезпечних  ворогів  його
народу  є  папський  Рим,  він  віддає  все  своє  знання  і  весь
свій  талант  боротьбі  з  ватіканським  дияволом  та  його  по¬
ріддям  —  унією.
 За  своє  довге  й  страдницьке  життя  Андрелла  написав
чимало  творів,  у  яких  нещадно  бичує  ворогів,  бичує  словом
влучним,  дотепним  і  гострим,  як  шпага.  Багато  з  тих  кни¬
жок  збереглося  до  наших  часів,  і  завдяки  цьому  ми  маємо
сьогодні  яскраву  й  переконливу  картину  релігійної  бороть¬
би  на  Закарпатті  наприкінці  XVII  й  на  початку  XVIII  сто¬
ліття.  Михайло  Андрелла  писав  так,  як  відчував  і  думав
народ,  і  саме  в  тому  найбільша  цінність  книжок  цього
непримиренного  ворога  унії.  Сповненими  гніву,  презирства
і  глибокої  ненависті  словами  говорить  письменник-борець
про  Рим  та  його  уніатську  витівку:  «Сам  ваш  отець  лжі
папеж  (папа)  той,  которий  у  старом  Риму  покойне  до  часу
сидить,  яко  медвезвір».
 З  їдким  сарказмом  характеризує  Андрелла  уніатське
і  латинське  духовенство.  Про  уніатського  лжеєпископа,  іно*
земця  Иосифа  де  Камеліса,  він  пише:  «Одеждами  различ-
ними  одетий  Йожефусь,  тот  бісовський  ваш  біскуп,  власте¬
лин,  владика  мукачевский  униатом  вам,  давние  нечистим
 284

человеком;  ще  в  нечистоту  ту  упал,  егда  ся  тело  его  вродило
на  краткий  сей  мир».
 Палко  протестує  Андрелла  проти  уніатських  слуг  Ва¬
тікану:  «Чому  ж  волокут,  тягнут  нашу  церковь  і  ради  би
вони  мне  погибнути,  скоро,  барзо,  просят,  молят  мя  обра-
титися.  На  що?  На  унию  их.  Пге!  Плюю  на  неї,  не  хочет
ниже  одежда  моя,  а  ни  кость,  а  ни  прах  одежди  моеі,  не
потрібна  мені  бога  їх».
 Приблизно  в  той  самий  час  великою  популярністю
користувався  на  Закарпатті  вірш  невідомого  автора.  Цей
вірш  показує,  як  ставився  народ  до  уніатського  духовен¬
ства:
 Тісен  путь  к  раю,  врата  узкіє;
людям  показуєш  посты  твердые,
а  сам  ешь-пиешь  стравы  дорогыи,
глубоко  спишь  —  пробудися,  заблудив
есь  —  навернися,  о  попе,  покайся.
 Звичайно,  піп  не  покаявся...  навпаки,  чим  далі,  тим  вір¬
нішими  німецькими  слугами  ставали  уніатські  священно¬
служителі,  хоч  власть  імущі  давали  їм  на  кожному  кроці
відчути  їх  «неповноцінність».  Доля  священика-відступника
залежала  від  першого-ліпшого  латинського  «плебана»,  за¬
ступником  якого  він  вважався  й  накази  якого  був  змуше¬
ний  беззаперечно  виконувати.  Уніатський  єпископ  був  став¬
леником  латинського  єпископа,  за  його  рекомендацією  він
призначався,  його  інструкції  й  розпорядження  він  викону¬
вав.  Коротше  кажучи,  всі  ті  розтопчинські  і  камеліси  були
лише  адміністраторами  єпископів  мадярів  і  німців.  Зрозу¬
міло,  що  цей  факт  у  чималій  мірі  зумовив  ставлення  уніат¬
ського  духовенства  до  народу...
 У  1760  році  на  Закарпатті  спалахнуло  ще  одне  всена¬
родне  повстання  проти  зненавидженої  унії.  Очолювані  пра¬
вославним  ієромонахом  Софронієм  повстанці  виганяли  уні¬
атських  попів.  Протягом  короткого  часу  з  749  насильно
переведених  в  унію  парафій  416  повернулося  до  православ¬
ної  віри.  Але  й  на  цей  раз  сили  виявилися  занадто  нерів¬
ними,  селянські  вила  й  сокири  мусили  податися  назад  під
вогнем  цісарських  мушкетів  та  гармат.  Повстання  було
придушене,  унія,  підтримувана  цісарськими  багнетами,  пе¬
ремогла.
 285

ПІД  ЗАЛІЗНОЮ  П’ЯТОЮ
 Фатальні  наслідки  перемоги  унії  виявилися  тільки  зго¬
дом.  Руська  мова,  яка  до  того  була  єдиною  позацерковною
книжною  і  загальнонародною  мовою  на  Закарпатті,  лиши¬
лася  тепер  виключно  мовою  селян.  Про  розвиток  рідної
літературної  мови  і  культури  в  таких  умовах  і  думати  не
доводилося.  Це  було  першим  кроком  до  мадяризації  та
понімечення.  Після  зникнення  з  поверхні  громадського  жит¬
тя  православного  священика,  зв’язаного  з  народом  спіль¬
ністю  долі  і  спільністю  багатьох  інтересів,  його  місце  зай¬
няв  «душпастир»,  доля  й  інтереси  якого  були  зв’язані  з  до¬
лею  й  інтересами  смертельних  ворогів  народу...
 Тепер  між  духовенством  та  мирянами  не  було  вже  і  не
могло  бути  і  спільних  національних  прагнень,  на  їх  місці
виникла  прірва,  яка  чим  далі,  тим  більше  поглиблювалася.
Колишнього  священика-кріпака  заступив  тепер  священик-
поміщик,  експлуататор,  на  сторожі  інтересів  якого  стояла
ворожа  селянським  масам  держава.  Ця  держава  зобов’я¬
зала  селянина  віддавати  уніатському  священикові  частину
урожаю  («коблина»  та  «роковина»)  й  деяку  кількість  днів
у  році  безплатно  працювати  на  його  полі.  Зайво  було  б  під¬
креслювати,  що  уніатське  духовенство  поквапно  викори¬
стовувало  надане  йому  німецькими  феодалами  право  гра¬
бувати  селянина,  яким  воно  користувалося  понад  200  ро¬
ків,  тобто  майже  до  наших  днів.
 Не  менш  злочинну  роль  відіграли  уніатські  панотці  й  у
національному  житті  Закарпаття.  В  цьому  питанні  вони  та¬
кож  діяли  на  руку  нашим  ворогам,  здавна  вже  стурбованим
таким  природним  тяжінням  народу  Закарпаття  до  своїх
північних  братів.
 Незважаючи  на  кордони,  культурні  й  політичні  зв’яз¬
ки  Закарпаття  з  Північчю  існували  з  найдавніших  часів.
Сюди  надходили  рукописи  з  Київської  й  Галицької  Русі,
а  після  татарської  навали  культурним  центром  для  закар¬
патців  стала  Москва.  Коли  спалахнуло  повстання  україн¬
ського  народу,  очолюване  Богданом  Хмельницьким,  народ
Закарпаття  з  тремтінням  серця  чекав  і  собі  сигналу  до
збройного  виступу.
 Ці  симпатії  закарпатців  до  своїх  північних  братів  не
були  таємницею  для  Габсбургів,  знав  про  них  і  папа.  Ім¬
ператриця  Марія-Терезія  забороняє  привіз  на  Закарпаття
книжок  з  Росії.  Водночас  вона  вживає  заходів,  щоб  з  уні¬
атських  священиків  зробити  найвірніших  жандармів,  які
вбили  б  у  народі  його  сокровенні  прагнення  до  возз’єднання
 286

з  єдинокровними  братами  й  перетворили  цей  народ  у  тем¬
ну,  інертну  масу  безбатченків,  в  Іванів  без  роду  і  племені.
 З  цією  метою  австрійська  імператриця  засновує  у  Відні
школу  уніатських  яничарів,  т[ак]  зв{аний]  «Барбареум»  (се¬
мінарія  св.  Варвари).  Заснованій  в  Ужгороді  уніатській
єпархії  вона  дарує  кілька  маєтків,  у  тому  числі  ужгород*
ський  замок,  а  також  колегію  й  монастир  єзуїтів.  Це  був
золотий  ланцюг,  який  мав  остаточно  приручити  уніатських
сторожових  псів  династії  Габсбургів.
 Марія-Терезія  не  помилилася.  Розчулене  И  щедрістю,
сите  земних  благ  уніатське  духовенство  позбулося  решток
сумління  й  сорому.  Незабаром  воно  забуває  навіть  рідну
мову,  й  кілька  десятків  років  по  тому  даремно  було  б  і  з
свічкою  в  руках  шукати  уніатського  священика,  який  не
вважав  би  своєю  рідною  мовою  мову  мадярську.  Ба,  що
більше,  ці  змадяризовані  й  понімечені  лакеї  в  рясах  ста¬
ють  у  руках  угорських  і  німецьких  феодалів  на  зразок  Шен-
борна  знаряддям  мадяризації  Закарпаття...
 Правда,  у  XIX  столітті  ми  бачили  групу  уніатських  свя¬
щеннослужителів,  які  в  більшій  або  в  меншій  мірі  відхи¬
ляються  від  традиційного  шляху  ренегатів.  Це  насамперед
Духнович,  Павловський,  Ставровський-Попрадов,  Дулішо-
вич,  Сільвай-Метеор.  Уніатські  мастодонти  охоче  посила¬
ються  на  них,  ось,  мовляв,  не  всі  уніати  були  запроданцями.
Авжеж,  Духнович  ним  не  був,  але  не  був  ним  тому,  що  в
глибині  душі  він  ненавидів  унію...  Про  це  свідчить  хоч  би
така  фраза  з  його  «Літургічного  катехізису»:  «Хай  латин-
ствуючі  віденські  каноніки  вірують,  як  хочуть,  я  ж,  Дух¬
нович,  так  вірую  й  ісповідую,  нізащо  не  відступлю  від  пе¬
реказів  св.  отців  і  вчення  св.  східної  церкви...»
 А  втім,  далі  такого  лагідного  протесту  Духнович  не  пі¬
шов,  не  пішли  й  інші  закарпатські  «будителі».  При  всій
добрій  волі  цих  людей  вони  не  мали  ні  сили,  ні  бажання
порвати  з  середовищем,  у  якому  вони  виросли  й  вихова¬
лися.
 На  ділі  ж  вони  закликали  народ  лише  до  того,  до  чого
в  Галичині  закликав  його  Наумович:  «Молися,  учися,  трез-
вися».  їх  спеціальне  становище,  становище  збирачів  «коб-
лин»  і  «роковин»,  зумовило  їхній  світогляд.  В  їх  творах  не
знайдете  заклику  до  боротьби,  бо  вони  знають,  що  народ-
борець  пішов  би  війною  проти  класу  експлуататорів,  з  яким
вони  зв’язані  тисячами  ниток.  Вони  люблять  по-своєму  цей
народ,  але  люблять  його  поблажливою  любов’ю  лібераль¬
них  аристократів,  що  хотіли  б  якомога  найдешевшим  кош¬
том  помирити  вогонь  з  водою.  Навіть  свої  твори  вони  пя-
 287

шуть  двома  мовами:  коли  звертаються  до  «простолюдинів»,
користуються  народною  мовою,  в  інших  випадках  пишуть
незрозумілою  для  народу  дивовижною  сумішшю  російських,
церковнослов’янських,  польських,  ба  навіть  і  мадярських
слів,  хаотичним  жаргоном,  що  його  вони  називають  «літе¬
ратурною  мовою»,  мовою  обраних.  Часто  вони  гнівними
словами  картають  будапештський  уряд  і  протиставляють
йому  віденський,  а  відданість  угорському  королеві  намага¬
ються  заступити  відданістю  австрійському  імператорові,
дарма  що  функції  угорського  короля  і  імператора  Австрії
виконує  одна  і  та  сама  особа...
 Однак  і  ця  жменька  «честивих»  була  винятковим  яви¬
щем  серед  уніатського  духовенства,  цілковито  запроданого
австро-угорським  графам  та  баронам.  Типовим  представни¬
ком  цього  духовенства  був  єпископ  Стефан  Панкович,  який
у  розмові  з  Сільваєм  висловив  таке  «вірую»  свого  кліру:
 «Якщо  ми  живемо  тепер  під  владою  мадярів,  то  ми  і  по¬
винні  стати  мадярами,  якщо  запанують  німці,  то  будемо
німцями».
 Влучну  характеристику  цього  духовенства  дав,  зрештою,
у  свій  час  Духнович:  «Заводять  наші  священики  бідний  на¬
род  до  пропасті  на  свою  користь».
 Тим  часом  становище  цього  народу  гіршало  з  кожним
роком.  Уже  на  початку  XVIII  століття  мадярські  власті
констатують,  що  основною  поживою  закарпатських  селян
є  суміш  гречаного  борошна,  бруньок  дерева,  висівок,  жо¬
лудів  та  буквиці.  Згодом  стало  ще  гірше.  Такий  протектор
унії,  як  граф  Шенборн,  мав  138  728  гектарів  найкращої  зем¬
лі,  мав  200  сіл  з  70  тисячами  жителів.  В  той  же  час  селяни
мали  в  своєму  розпорядженні  всього-на-всього  20%  землі,
причому  землі  найгіршої,  скелястої,  здебільшого  майже
зовсім  неродючої.  Коли  ж  до  того  врахувати  нечуваний
соціальний,  національний  і  релігійний  гніт,  то  стане  зрозу¬
мілим  небувале  за  своїми  розмірами  явище  масової  емі¬
грації  карпатських  селян  до  Америки.
 Це  діялося  в  той  час,  як  відгодовані  й  самовдоволені
уніатські  «душпастирі»  мадярською  мовою  співали  много^
ліття  шенборнам  і  димом  кадил  оповивали  портрети  «най-
яснішого  пана»  Франца  Иосифа  І.
 СВІТЛО  ЗІ  СХОДУ
 Народ  шукав  виходу  з  цього  пекла.  Оточений  навколо
ворогами,  він  линув  думкою  на  Карпати,  до  могутнього
«руського  брата».  Там,  на  широких  просторах  Росії  й  Ук*
 288

раїни,  він  шукав  підтримку,  визволення  від  нелюдських
страждань.  Але  тодішні  умови  не  сприяли  його  прагненням
і  надіям:  над  народами  Російської  імперії  свистів  канчук
Романових.  І  поготів,  царські  власті  цікавилися  Закарпат¬
тям,  але  це  було  зацікавлення  імперіалістів,  радих  пожи¬
витися  ще  одним  шматком.  Багатющий  поміщик  граф  Боб-
ринський  не  міг  мати  жодних  спільних  інтересів  з  батраком
графа  Шенборна,  навпаки,  і  граф  Бобринський,  і  граф  Шен-
борн  були  зацікавлені  в  тому,  щоб  їх  батраки  не  підняли,
чого  доброго,  голови.
 Але  надія  на  визволення  зі  Сходу  не  завмирала  в  на¬
родній  душі.  Закарпатська  біднота  свято  вірила,  що  наста¬
не  час  і  народи  імперії  Романових  скинуть  з  себе  ярмо,
встановлять  народну  владу  й  під  проводом  великого  росій¬
ського  брата  понесуть  світло  волі  всім  знедоленим.  Проте
чекати  склавши  руки,  поки  це  станеться,  не  можна  було,
бо  це  загрожувало  загибеллю.  І  народ  починає  організова¬
ну  боротьбу  іїроти  вкрай  знахабнілих  гнобителів.
 Ця  боротьба  виявилась  в  єдиній  можливій  на  той  час
у  закарпатських  умовах  формі  —  в  формі  організованого
повернення  селян  в  лоно  православної  церкви.  Таким  чи¬
ном,  народ  не  тільки  демонстрував  проти  накиненої  йому
ворогами  релігії,  а  й  проти  самого  режиму  ворогів,  режиму,
складовою  частиною  апарату  якого  була  уніатська  церква.
І  не  тільки  те.  Повернення  до  православ’я  було  водночас
демонстрацією  релігійної  й  національної  єдності  з  братами
над  Дніпром  і  виявом  незламного  прагнення  українського
народу  Закарпаття  до  державного  об’єднання  з  рідною  сі¬
м’єю  трьох  руських  народів.
 Це  був  народний  рух.  Ідея  боротьби  народилася  в  на¬
родних  низах,  і  першими  хоробрішими  в  цій  боротьбі  були
представники  сільської  бідноти.
 Почався  він  майже  одночасно  і  на  Закарпатті,  і  за  оке¬
аном  у  великих  скупченнях  закарпатської  селянської  емі¬
грації.  його  центром  було  село  Іза,  де  протягом  короткого
часу  повернулося  до  православ’я  90%  жителів.  Звістка  про
це  налякала  мадярські  власті  і  викликала  паніку  в  уніат¬
ських  колах.  З  амвонів  посипалися  погрози,  але  безрезуль¬
татно.  Кількість  православних  по  селах  зростала,  рух  по¬
ступово  охоплював  всю  територію  Закарпатської  України.
Селяни  бойкотували  уніатських  панотців,  а  за  відсутністю
православних  священиків  самі  хрестили  дітей  та  самі  хо¬
вали  покійників.  Організовувалися  групи  паломників,  які
відвідували  Почаївську  та  Києво-Печерську  лаври,  деякі
 289

молоді  селяни  ідуть  до  Росії  і  там  вступають  до  духовних
семінарій.
 Для  уніатської  консисторії  створилося  грізне  станови¬
ще.  З  допомогою  угорської  жандармерії  мадярони  у  рясах
переходять  до  контрнаступу.  В  селі  Іза  з’являється  агент
жандармерії,  уніатський  піп-місіонер  Андрій  Азарі  і  про¬
водить  розслідування:  нишпорить  по  хатах,  випитує,  виню¬
хує,  никає  по  чужих  шафах  та  скринях  і  нарешті  знаходить
видану  в  Америці  протиуніатську  брошуру  «Де  треба  шу¬
кати  правди».  Він  пише  донос  до  консисторії,  після  чого
в  Ізу  прибуває  загін  жандармерії,  який  проводить  масо¬
ві  арешти.  Скованих  селян  запроторюють  у  сиготську
тюрму.
 Через  деякий  час  відбувається  1-й  мармарошський  про¬
цес.  Підсудних  обвинувачують  у  намаганні  відірвати  Закар¬
патську  Україну  від  Угорщини  і  приєднати  її  до  Росії.  Ар¬
гументи  захисту  відскакують  від  судейських  голів,  як  горох
від  стіни.  Обвинуваченим  оголошують  вирок*  ізянські  се¬
ляни  дістають  по  рокові  тюрми  і  більше...
 Однак  репресії  не  допомогли,  було  вже  запізно:  затур¬
каний  і,  здавалося,  вкрай  уже  зацькований  народ  Закар¬
паття  прокидався.
 ДРУГИЙ  МАРМАРОШСЬКИЙ
 Мармарошський  вирок  не  дав  Будапештові  бажаного
ефекту.  Навпаки,  він  викликав  таке  обурення  мас,  що  те¬
пер  уже  не  допомагали  найжорстокіші  репресії.  Як  Закар¬
паття,  довге  і  широке,  одним  голосом  заговорило  село:  «Не
хочемо  більше  клятої  унії.  Не  хочемо  мадярських  і  мадя-
ронських  п’явок».
 Та  п’явки  вперто  творили  своє  діло.  Кабани  й  олені
графа  Шенборна  безкарно  толочили  селянські  нивки,
а  графські  лісничі  й  лісники  безкарно  розстрілювали  се¬
лян,  які  насмілювались  ввійти  у  графський  ліс.  Провокатор-
чорноризник  публічно  закликав  до  посилення  терору,  і  жан¬
дарми  вістрями  багнетів  підганяли  селян  до  уніатських
церков.  Греко-католицькі  слуги  Ватікану  по-мадярськи  чи¬
тали  селянам  Євангеліє  і  мадярським  «Дігертессек  Єзус
Крістус»  змушували  своїх  парафіян  вітати  один  одного...
 Але  й  цього  було  п’явкам  мало.  За  домовленістю  з  Бу¬
дапештом,  вони  готують  грандіозну  провокацію.
 Як  і  треба  було  чекати,  роль  головного  агента-провока-
тора  було  доручено  людині  найпевнішій.  Став  ним  син  уні¬
 290

атського  попа  Арнольд  Дулішкович.  Його  завдання:  будь-
що  встановити  зв’язки  православного  населення  Закарпаття
з  Росією  й  таким  чином  створити  привід  для  масового  про¬
цесу.
 Провокатор  виїжджає  до  Росії  і  через  деякий  час  по¬
вертається  з  готовими  «доказами»:  йому,  мовляв,  те  і  те
сказав  граф  Бобринський.  Водночас  жандармерія  прова¬
дить  серед  населення  поголовні  обшуки  і  знаходить  нові
«докази  державної  зради»!  надруковані  в  Росії  книжки  су¬
то  релігійного  змісту...
 Селян  заарештовують  десятками  й  сотнями,  їх  б’ють,
катують  і  ледве  живих  женуть  у  відому  вже  мармарошську
тюрму.  Два  роки  по  тому  на  лаву  обвинувачених  садовлять
94  чоловіки  (виключно  селян)  —  героїв  другого  мармарош-
ського  процесу.  Обвинувальний  акт  закидає  підсудним  дер¬
жавну  зраду,  бунт  проти  держави  та  агітацію  проти  мадяр¬
ської  нації  й  греко-католицької  (тобто  уніатської)  церкви.
 Головним  обвинуваченим  був  православний  священик
Олександр  Кабалюк,  що,  дізнавшись  про  масові  арештй
своїх  парафіян,  повернувся  з  еміграції  й  добровільно  сів  на
лаву  підсудних.  Такий  самий  селянин,  як  і  його  товариші
по  тюрмі,  він  хотів  ділити  з  ними  долю  й  недолю...
 Важкий  це  був  хрест  і  кривавий.  На  суді  виявилося,  що
не  було  знущань,  яких  не  зазнавали  б  в’язні  під  час  дво¬
річного  «слідства».  В  результаті  тортур  підсудні  Бабінець,
Борканюк  і  Вакарів  збожеволіли...
 Суд  був  сущою  комедією.  Ні  судді,  ні  прокурор  не  зна¬
ли  української  мови,  а  підсудні  не  розуміли  по-угорському.
Перекладач  безсоромно  перекручував  зізнання  й  відповіді
підсудних,  викладаючи  їх  так,  як  цього  хотів  прокурор.
Головним  захисником  був  мадярон  Баторій,  юрисконсульт
уніатської  консисторії,  тобто  людина,  цілком  запродана  за¬
пеклим  ворогам  підсудних  селян.  Було  покликано  200  зав¬
часно  проінструктованих  властями  свідків.  Ось  як  відбува¬
лося  це  «інструктування»:  «X.  наказав  жандармам  бигга
людей,  поки  змучені  не  кидалися  навколішки  й  не  обіцяли,
що  вже  будуть  вірними...  Жандарми  тримали  в  облозі  ціні
села  й  мучили  там  людей,  щоб  ці  свідчили  так,  як  до  впо¬
доби  властям».
 А  ось  фрагменти  із  зізнань  підсудних.  На  питання,  чого
вони  хотіли,  вони  відповідали:  «Ми  хотіли  більш  дешевих
і  більш  християнських  священиків.  Наші  мадяри  знають
нас  лише  тоді,  коли  йдуть  видерти  у  нас  із  рота  останні#
шматок  хліба.  Ні  любові  вони  не  мають,  ні  поуки,  ні  втіжй
не  дають...»
 191

Суддя  запитує  підсудного  Сабоваї
 —  Ви  знаєте,  в  чому  вас  обвинувачують?
 —  Не  розумію,  в  чому  моя  вина,  коли  я  нічого  не  зро¬
бив,  лише  те,  що  прийняв  православну  віру.  І  так  я  вже  си¬
дів  за  це  два  роки,  перебуваючи  під  слідством,  хоч  мене  й
не  засудили.
 —  Чому  ви  покинули  свою  віру?
 —  Як  же  не  покинути  церкву,  де  так  поводяться  з  на¬
ми?  І  тепер,  на  різдво,  вдерлися  до  наших  хат  жандарми
і  гнали  всіх  до  уніатської  церкви.  Я  лежав  хворий  у  посте¬
лі,  а  вони  стягли  мене  з  ліжка  й  поволокли  до  церкви.
 —  Хто  у  вас  в  Ізі  головна  людина?
 —  У  нас  головна  людина  жандарм.
 Цієї  гармонійної  співпраці  уніатського  кліру  з  жандар¬
мами  не  міг  приховати  навіть  чиновник  з  хустського  старо¬
ства,  свідок  Бела  Рішко:
 —  Проти  тих,  про  яких  ми  знали,  що  вони  хочуть  пе¬
рейти  у  православ’я,  ми  розпочинали  слідство  за  санітарні
провини  й  тому  подібні  речі.  І  ми  карали  їх...»
 Словацький  буржуазний  політик  Мілан  Годжа  (згодом
прем’єр-міністр  Чехословацької  республіки),  якого  аж  ніяк
не  можна  запідозрити  в  нехоті  до  католицизму,  дав  під  час
мармарошського  процесу  вбивчу  характеристику  уніатської
церкви  (газета  «Слованськи  тижденник»  від  З.Х.  1913  р.):
«Там,  на  Закарпатті,  церква  греко-католицька,  без  самоуп¬
рави,  цілком  підлегла  урядові,  з  допомогою  своїх  єписко¬
пів  винищила  у  закарпатського  духовенства  всі  кращі  на¬
хили.  Уніатські  священики  майже  всі  мадяризовані  й  ді¬
ють  рука  в  руку  з  чиновництвом...  Довгі  роки  люди  терпіли
все  те  («коблину»  й  «роковину»).  Нарешті,  доведені  до  роз¬
пачу,  вони  почали  звертатися  до  православної  церкви».
 А  через  три  місяці  Мілан  Годжа  пише:
 «Русини  —  голодуючий  народ.  Вони  голодують,  бо  не
мають  що  їсти,  і  голодують  душевно,  бо  відстали,  як  ні
один  народ  в  Європі.  Смокчуть  їх,  як  тільки  вони  з’являть¬
ся  на  світ,  мадярський  священик  та  лихвар,  а  державні  ус¬
танови  обом  допомагають.  Земля  у  них  найгірша...  Зі  ста
дюдей  читати  вміє,  може,  п’ять  чоловік  або  десять.  Інтелі¬
генцію  відібрала  у  них  мадяризація».
 Нарешті  за  кілька  місяців  перед  першою  світовою  вій¬
ною  тьмяна  мармарошська  комедія  скінчилася.  Оголошено
вирок.  32  чоловіка,  тобто  третину  підсудних,  було  визнано
винними  в  державній  зраді  й  засуджено  до  кількох  років
тюрми  кожного.
 Прелати  й  каноніки  з  ужгородської  консисторії  на  ра*
 £92

дощах  потирали  руки  й,  мабуть  для  увіковічення  цієї  події
замовили  образи  божої  матері  з  мадярською  королівською
короною  на  голові.  Запізно.  Події,  що  розгорталися,  не  во¬
рожили  цій  короні  довгого  віку...
 ПО  ПОХИЛІЙ  ПЛОЩИНІ
 На  початку  серпня  1914  року  почалася  світова  війна.
Закарпатські  спільники  львівського  митрополита  Шептиць¬
кого  вирішили,  що  в  огні  цієї  війни  їм  вдасться  спекти  свої
каштани.  Впевнені  в  перемозі  австро-німецької  зброї,  вони
й  собі  вже  готували  місіонерів  для  Києва  і  Москви.  Водно¬
час  вони  вирішили  скористатися  законами  воєнного  часу
для  остаточної  розправи  з  народом  та  православною  церк¬
вою.  За  списками,  складеними  в  тиші  консисторських  хоро¬
мів,  угорська  жандармерія  б’є,  заарештовує  й  засилає  до
концентраційних  таборів  сотні  селян.  Уніатський  архієпис¬
коп  Чернох  скликає  конференцію  підлеглого  йому  духовен¬
ства,  і  це  зборище  нечестивих  вирішує  скасувати  на  Закар¬
патті  кирилицю  і  на  її  місце  запровадити  латинський  шрифт
з  мадярською  фонетикою.
 Те  ж  саме  зробив  і  мукачівський  мадярон  єпископ  Ан-
тоній  Папп.  Мерзенним  зрадникам  здавалося,  що  таким  чи-
ном  вони  протягом  короткого  часу  перетворять  закарпат¬
ських  українців  на  мадярів  і  тим  самим  викопають  непро¬
хідну  прірву  між  Ужгородом  та  Києвом,  і  Москвою...
 Однак  молитви  греко-католицьких  священиків  до  коро¬
нованої  ними  божої  матері  не  здалися  ні  на  що,  така  люба
цим  лакейським  серцям  імперія  Габсбургів  спускалася  на
дно.
 В  перші  дні  листопада  1918  року  імперія  Габсбургів  на¬
казала  довго  жити.  Факти  були  проти  уніатських  ренегатів,
але  ренегати  сказали  собі:  «Тим  гірше  для  фактів».  19  лис¬
топада  вони  створюють  т[ак]  зв[ану]  «Раду  рутенів  Мадяр-
щини»,  яка  оголошує  такий  «маніфест»:
 «Рутенський  народ  притримується  своєї  старої  батьків¬
щини  (Мадярщини)  та  її  територіальної  недоторканості,
водночас  він  протестує  проти  всіх  спроб,  які  є  скеровані  на
відрив  рутенів  Мадярщини  від  їх  мадярської  правітчизни
або  загрожують  Мадярській  державі».
 Але  мрії  ужгородських  панотців  про  «недоторканість»
їх  мадярської  «правітчизни»  так  і  лишилися  «мріями  від¬
рубаних  голів».  Уярмлені  Віднем  і  Будапештом  народи  ски¬
дали  свої  кайдани.
 293

Перед  уніатськими  зрадниками  постало  питання:  що  да¬
лі?  Мадярська  опора  їх  влади  та  впливів  зникла,  а  від  пів¬
ночі  підходила  близько  хвиля  Жовтневої  революції,  якої
із  затаєним  подихом  і  з  надією  в  серці  чекали  трудящі  За¬
карпаття.  Чимало  закарпатських  українців  пліч-о-пліч  з
трудящими  мадярами  боронили  свою  Радянську  владу  під
час  угорської  революції  1918  року.  Проте  реакції  тоді  вда¬
лося  придушити  повсталий  народ.  Не  покидаючи  мрії  про
відновлення  угорського  панування,  греко-католицькі  мадя-
рони  вирішили  пристосуватися  до  нового  становища.  Вони
прикладали  всіх  зусиль,  щоб  Закарпаття  окупувала  буржу¬
азна  Чехословаччина,  єдина  в  той  час  сила,  яка  могла  вря¬
тувати  запроданців  від  суворого  й  справедливого  народного
суду.
 Занадто  вже  скомпрометовані  ренегати  відходять  у  тінь,
на  першому  плані  з’являються  маловідомі  досі  фігури,  се¬
ред  них  деяка  кількість  цивільних  осіб,  які  повинні  створю¬
вати  враження,  що  за  греко-католицькою  церквою  «стоять
маси».  Вони  навіть  поділяються  на  кілька  партій,  що  бу¬
дуть  димовою  завісою,  за  якою  уніатським  ренегатам  зруч¬
ніше  буде  готувати  відновлення  мадярського  панування.
«Масонська»  Чехословаччина  їх  не  задовольняє,  вони  зна¬
ють,  з  якою  нехіттю  ставиться  Ватікан  до  нащадків  Івана
Гуса  й  Івана  Жижки.
 Зрештою,  мадярони  не  вірять  у  тривале  існування  цієї
республіки.  Вони,  як  і  їхні  галицькі  побратими,  сліпо  вірять
зате  у  відродження  «Німецької  імперії»  і  на  цій  вірі  бу¬
дують  усю  свою  політику  змови  проти  Чехословацької  рес¬
публіки.  Правда,  не  всі  вони  молилися  тепер  на  Будапешт;
деякі  з  них  прийшли  до  висновку,  що  рука  німецьких  фаши¬
стів  цупкіше  триматиме  народ  за  горлянку.  Та  одні  і  другі
вважали  Чехословаччину  «сезонною  державою»,  явищем
тимчасового  порядку.  З  огляду  на  те,  однак,  що  це  явище
мало  суто  буржуазний  характер  та  що  владу  на  Закарпатті
здійснювали  представники  найреакційнішої  чеської  партії,
уніатські  шальвіри  визнали  за  потрібне  використати  цей
факт  для  заспокоєння  своїх  апетитів.
 І  використали.  Запеклий  уніат  Жаткович  дістає  посаду
губернатора  Закарпаття.  Другий  ревнитель  унії,  Баскид,
поки  стане  й  собі  губернатором,  одержує  від  празького  уря¬
ду  2  тисячі  угрів  родючої  землі.  Такий  самий  подарунок
дістає  інше  «світило»  закарпатського  уніатства  гітлерів¬
ський  найманець  Августин  Волошин,  священик,  педагог  і  де¬
магог  в  одній  особі.  Каноніки  й  прелати  жили  тепер  не
гірше,  ніж  за  часів  панування  мадярів.
 294

Інакше,  зовсім  інакше  поставилися  чехословацькі  власті
до  закарпатської  бідноти.  В  результаті  парцеляції  маєтку
графа  Шенборна  селяни  дістали  всього  ЗО  тисяч  угрів  зем¬
лі,  решту,  200  тисяч  угрів,  дістала  швейцарська  капіталі¬
стична  фірма  за  казково  дешеву  ціну  —  35  мільйонів  чесь¬
ких  крон  —  при  дійсній  ціні  300  мільйонів  крон.  Отже,  посі¬
паки  Шенборна  стали  посіпаками  «Латоріци».
 Авжеж,  зубри  закарпатської  реакції  не  мали  особливих
причин  для  нарікання  на  нових  господарів.  Навіть  «кобли-
на»  й  «роковина»  пережили  своїх  мадярських  опікунів,
і  тільки  боротьба  трудящих  мас,  очолюваних  Комуністич¬
ною  партією  Закарпатської  України,  змусила  уряд  скасува¬
ти  згодом  цю  ганебну  спадщину  панщизняного  минулого.
 Коли  перед  уніатськими  «світилами»  Ужгорода  й  Мука-
чева  виникла  загроза,  що  вони  можуть  лишитися  генерала¬
ми  без  війська,  на  допомогу  їм  прийшли  реакційні  елемен¬
ти  Чехословаччини.
 На  другий  день  після  того,  як  мадярські  жандарми  зник¬
ли  з  Закарпаття,  селяни  взялися  виганяти  уніатських  пан¬
отців  і  масово  приймали  православну  віру.  Вони  вірили
в  те,  що  проголошена  в  чехословацькій  конституції  «свобо¬
да  совісті»  дасть  їм  змогу  позбутися  уніатських  запродан-
ців-паразитів.  Незабаром  вони  гірко  розчарувалися.  Аргу¬
менти  уніатських  верховодів  були  для  чеських  реакційних
елементів  більш  переконливими,  ніж  волевиявлення  закар¬
патської  селянської  бідноти.  Проти  селян  празький  уряд
вислав  поліцію  і  військо,  які  жорстоко  розправлялися  з
«бунтівниками»,  і  вигнаних  уніатських  попів  під  охороною
багнетів  вселяли  знову  до  їхніх  колишніх  садиб.  Те  саме
робили  вони  й  з  церквами,  що  їх  селяни  відібрали  були
в  мадяронів.  Власті  повернули  їх  уніатам,  і  було  таке,  що
мадярон  служив  літургію  в  порожній  церкві,  в  той  час  як
народ  слухав  православну  відправу  під  голим  небом...  Так
було,  наприклад,  у  семи  уніатських  церквах  Ясині,  так  бу¬
ло  і  в  чисто  православному  селі  Іза.
 Однак,  незважаючи  на  перешкоди  і  терор,  уже  в  ЗО  році
третина  жителів  Закарпаття  порвала  всі  зв’язки  з  церквою
зради  й  запроданства  —  з  уніатською  церквою.
 Минають  роки,  імперіалістична  загарбницька  Німеччи¬
на  знову  стає  на  ноги,  на  цей  раз  під  командою  людожера
Гітлера.  Ватікан  поквапно  укладає  з  Гітлером  конкордат,
тепер  папа  і  фюрер  під  чорним  прапором  фашизму  виру¬
шать  разом  на  завоювання  світу.  Знову,  як  і  в  XVI  столітті,
мобілізується  орден  єзуїтів.  Його  завдання  —  в  найтіснішій
співпраці  з  гестапо  та  італійською  політичною  поліцією
 295

ОВРА  прокладати  фашизмові  шлях  до  перемоги.  Гітлерів¬
сько-ватіканський  ставленик  генерал  Франко  з  допомогою
німецько-італійських  військ  топить  в  крові  іспанську  демо¬
кратію.  У  всіх  щілинах  Європи  оживають  осині  гнізда,  тем¬
ні  сили  папсько-фашистської  реакції  організовують  п’яті
колони,  де  тільки  можуть.
 Вони  не  забувають  і  про  Закарпатську  Україну.  Тут  го¬
ловним  організатором  п’ятої  колони  і  головною  агентурою
фашистських  сил  стає  церква,  керівники  якої  давно  вже  на¬
били  собі  руку  на  всіляких  підступах,  інтригах,  провокаці¬
ях.  Підпорядковані  їй  партії  —  це  шпигунські  кубла,  а  вер¬
ховоди  цих  партій  працюють  не  за  страх,  а  за  совість  для
розвідок  і  контррозвідок  гітлерівської  Німеччини,  хортист-
ської  Угорщини  і  панської  Польщі.
 Головною  політичною  опорою  уніатських  єпископів  за
чеських  часів  був  т[ак]  зв[аний]  «Автономний  землеробський
союз».  Під  цією  скромною  вивіскою  діяла  зграя  мадяронів-
ревізіоністів,  які  мали  підготувати  грунт  для  відновлення
мадярського  панування  на  Закарпатті.  Очолювали  зграю
старі  уніатські  свічкогаси  і  довірені  особи  капітули  Куртак
та  Бродій.  Останній  —  з  «автономної»  компанії.  Цей,дяк
та  учитель  уніатської  церковної  школи  став  уже  змолоду
платним  агентом  Будапешта  і  запеклим  мадяроном.  Після
1918  року  він  видає  в  Кошицях  мадярську  ревізіоністську
газету,  а  трохи  згодом  ми  бачили  його  вже  на  посаді  гене¬
рального  секретаря  «Автономного  землеробського  союзу»
(АЗС).
 Партія  Бродія  з  перших  днів  свого  існування  була  субси¬
дована  угорським  урядом.  Гроші  для  неї  йшли  таємним
каналом:  з  Будапешта  вони  мандрували  до  Ватікану,  звідси
їх  надсилали  (щомісяця  по  50  тисяч  чеських  крон)  до  Уж¬
города  на  руки  єпископа  Стойки,  а  цей  уже  вручав  їх  Бро-
дієві.  Всі  ці  темні  махінації  юдиними  грішми  робилися  під
прикриттям  т[ак]  зв[аного]  «Фонду  оборони  віри»...
 ...В  1903  році  Волошин  у  редагованому  ним  «Місяцесло-
ві»  називає  «українізм  і  радикалізм»  «страшною  заразою,
яка  русина  відчужує  від  церкви».  Тринадцять  років  по  то¬
му,  коли  за  ініціативою  уніатської  церкви  Будапешт  запро¬
ваджує  в  українських  школах  латинсько-мадярську  азбуку
на  місце  забороненої  кирилиці,  Волошин  поквапливо  видає
ряд  підручників  у  мадярській  транскрипції...  Взимку  1919—
20  року  ми  бачимо  цього  спритного  комбінатора  на  посаді
«президента»  ефемерної  «директорії»,  яку  очолює  ставле¬
ник  чеських  реакціонерів  Жаткович.  Чуючи  носом,  де  що
лежить,  Августин  Волошин  прислужує  чеській  реакції  і
 296

стає  одним  з  керівників  «Центральної  руської  народної  ра¬
ди»  (ЦРНР)  і  в  нагороду  за  свої  «труди»  одержує  від  уря¬
ду  величезний  земельний  наділ.
 Згодом,  коли  західні  вітри  принесли  запах  відбудованої
німецької  казарми,  Волошин  злигується  з  галицькими  наці¬
оналістами  типу  Шептицького  й  Коновальця.  Через  деякий
час  після  призначення  Адольфа  Гітлера  канцлером  Німеч¬
чини  Августин  Волошин  призначається  резидентом  гестапо
на  Закарпатті.
 Треба  згадати  про  ще  одне  поріддя  закарпатського  уні¬
атства,  фюрера  «русских  националистов»  Степана  Фенцика.
Цей  перевершив  у  «працелюбності»  і  Бродія,  і  Волошина.
В  той  час  як  Бродій  служив  у  мадярській  розвідці,  а  Воло¬
шин  у  німецькій,  Фенцик  умудрився  виконувати  одночасно
функції  таємного  агента  Угорщини  та  Польщі...  Господарів
Фенцика  нітрохи  не  бентежить  факт,  що  їх  підопічний  має
за  собою  грішки  чисто  кримінального  характеру,  і  Фенцик
стає  майже  щоденним  гостем  польського  консула  в  Ужгоро¬
ді  пана  Халупчинського.
 Трохи  згодом  цей  кандидат  у  закарпатські  муссоліні
одягне  своїх  парубків  у  чорні  сорочки,  а  коли  Мадярщина
знову  оволодіє  Закарпаттям,  він  віддасть  їх  у  розпоряджен¬
ня  угорської  контррозвідки,  яка  покористується  цим  набро¬
дом  для  розправи  з  патріотами.  Всі  ці  три  фюрери  і  їх  пар¬
тії,  незважаючи  на  різницю  в  оперенні,  працювали  під  одні¬
єю  командою  і  діяли  за  одним  планом,  виробленим  фашист¬
ським  Берліном  і  Ватіканом  та  схваленим  їхніми  тодішніми
сателітами  —  Угорщиною  Хорті  і  Польщею  Бека.  Цей  план
віщував  людству  кров  і  кайдани,  і  цього  було  досить,  щоб
уніатська  церква  з  запалом  узялася  його  здійснювати*
 КРОВ  І  КАЙДАНИ
 Гвалтована  Гітлером  Європа  билася  в  конвульсіях,  мо¬
рок  фашизму  окутував  усе  нові  і  нові  країни.  Біснуватий
фюрер  з  благословення  Ватікану  й  англосаксонської  плу¬
тократії  поглинув  Австрію  і  готувався  до  стрибка  на  Чехо-
словаччину.  Очолювані  уніатською  церквою  темні  сили
Закарпаття  також  підняли  голову.
 Треба  сказати,  що  можливості  цих  сил  були  значно
менші,  ніж  двадцять  років  тому.  За  цей  час  на  Закарпат¬
ській  Україні  виросла  нова  сила  —  сила  організованого  і
свідомого  своєї  мети  пролетаріату  міста  й  села.  Авангард
цих  сил  —  Комуністична  партія  Закарпатської  України  —
 10  з-ізб
 297

зуміла  згуртувати  навколо  себе  трудящі  маси  і  об’єднати
їх  на  рішучу  боротьбу  з  експлуататорами  та  їх  прихвосня-
ми.  В  безповоротне  минуле  відійшли  часи,  коли  зацьковані
злидарі  Закарпаття  безпомічно  оглядалися  навкруги,  шука¬
ючи  сили,  яка  б  поклала  край  їхнім  мукам.  Тепер  за  їх  спи¬
ною  стояла  велика  і  могутня  країна  соціалізму  —  Союз
Радянських  Соціалістичних  Республік.  Вони  знали,  що
прийде  час,  і  батьківщина  трудящих  подасть  їм  руку  допо¬
моги.  Свідомість  цього  підбадьорювала  їх  у  найчорніші  ро¬
ки  фашистської  неволі  і  додавала  їм  сил  у  важкій,  нерівній
боротьбі  з  фашизмом.
 Реакція  була  змушена  зважити  на  цей  факт,  і  вона  мо¬
білізувала  проти  народу  все,  що  тільки  мобілізувати  було
можна.  Використовувала  і  те,  що  Бродій  був  слугою  Буда¬
пешта,  танцював  під  берлінську  дудку  і,  виконуючи  накази
Хорті,  виконував  тим  самим  накази  Гітлера.  І  бродіївців,
і  волошинівців  об’єднувала  спільна  ненависть  і  спільний
страх,  а  їх  натхненниками  й  ідеологами  було  зборище  ста¬
рих,  досвідчених  ворогів  народу,  синедріон  мракобісів  з  вер¬
хівки  уніатської  церкви,  цієї  школи  зради  і  запроданства.
Закарпатська  п’ята  колона  однією  зграєю  йшла  проти  на¬
роду.
 Те,  що  уніатська  церква  Закарпаття  і  Галичини  пішла
шляхом  одвертого,  нічим  не  замаскованого  фашизму,  не
було  якимсь  винятковим  явищем.  Першим  фашистом  у  світі
був  папа  римський,  а  Ватікан  —  першим  кублом  фашизму.
Бенедікт  XV  та  його  кардинал  Ратті  були  учителями,  меце¬
натами  і  натхненниками  Беніто  Муссоліні,  їх  протеже  був
Адольф  Гітлер,  це  ж  Ватікан  підготував  і  благословив  бунт
кривавого  генерала  Франко.  «Святоапостольський»  Рим  до¬
поміг  Гітлерові  оволодіти  Австрією,  це  він  був  хресним
батьком  Мюнхена.  Це  він,  нарешті,  всіляко  заохочував  Гіт¬
лера  піти  вогнем  і  мечем  на  батьківщину  трудящих  —  Ра¬
дянський  Союз.  Саме  він,  Ватікан,  діяв  як  найзапекліший
і  невблаганний  ворог  людства,  саме  він  ділить  сьогодні  в
повній  мірі  відповідальність  за  нечувані  злочини  фашизму.
 Отже,  немає  нічого  дивного  в  тому,  що  політика  уніат¬
ської  п’ятої  колони  на  Закарпатті  була  така  узгоджена.  Го¬
ловний  диригент  сидів  у  Берхтесгадені,  а  уніатські  «музи¬
канти»  грали  з  нот,  записаних  у  Ватікані.  Мета  їх  була
одна:  скувати  народ  у  кайдани,  а  потім  кинути  його  до  ніг
сучасних  послідовників  династії  Габсбургів.  Ідеологічної
різниці  між  окремими  зграями  не  було,  а  якщо  існувала  різ¬
ниця  в  політичних  орієнтаціях,  то  це  був  лише  єзуїтський
маневр  для  замилювання  очей  масам.
 298

Бродій  і  Волошин  уже  влітку  1938  року  знали,  яку  долю
готує  Закарпаттю  Берлін,  однак,  за  інструкціями  своїх  гос¬
подарів,  вони  зберегли  дипломатичне  мовчання,  і  кожний
з  них  від  імені  своєї  «ради»  вимагав  нібито  автономії.  Ко¬
ли  Берлінові  був  потрібний  максимальний  натиск  на  празь¬
кий  уряд  зсередини,  бродіївці  і  волошинівці  об’єднуються
в  одну  т[ак]  зв[ану]  «Національну  раду»  і  скеровують  до
Праги  вимоги  ультимативного  характеру.
 Післямюнхенський  чеський  уряд,  справедливо  прозваний
чехами  «урядом  національної  зради»,  віддає  Закарпаття  на
поталу  бродіям  і  волошинам.  Але  «карпаторуський  прем’єр-
міністр»  цим  не  задовольняється.  Нова  інструкція,  на  цей
раз  з  Будапешта,—  і  Бродій  вимагає  вже  плебісциту,  який,
мовляв,  покаже,  що  населення  Закарпатської  України  хоче
повернутися  під  ярмо  мадярських  феодалів...
 В  результатах  плебісциту  Бродій  не  сумнівається,  він
і  його  спільники  з  допомогою  мадярських  і  мадяронських
озброєних  ватаг  прикладуть  усіх  зусиль,  щоб  результатами
«голосування»  Хорті  був  задоволений.
 За  першим  сигналом  уніатське  духовенство  приступає
до  роботи:  воно  масово  фабрикує  «списки  селян»,  охочих
взяти  на  свою  шию  мадярський  хомут.  В  ужгородській  кон¬
систорії  готуються  вже  зустрічати  хлібом-сіллю  угорських
«переможців»...
 Чехи  заарештовують  вкрай  знахабнілого  Бродія,  але  це
ситуації  не  міняє.  За  поквапною  згодою  Чемберлена  і  Да-
ладьє,  Берлін  уже  вирішив  долю  Чехословаччини.  До  того,
як  її  цілком  ліквідує  —  відірве  від  неї  Словаччину,  а  з  За¬
карпаття  зробить  засіб  шантажу  і  принаду  для  своїх  угор¬
ських  васалів.
 2  листопада  1938  року  Ріббентроп  і  Чіано  влаштовують
у  Відні  «арбітражну»  комедію.  Західну  частину  Закарпат¬
ської  України  вони  дарують  Угорщині,  а  східну  Берлін  ли¬
шає  тимчасово  в  своєму  розпорядженні,  бажаючи  таким  чи¬
ном  заохотити  Будапешт  дати  згоду  на  остаточне  приєднан¬
ня  до  воєнної  осі  Берлін  —  Рим.  Поки  це  станеться,  роль
адміністратора  Східного  Закарпаття  виконуватиме  «уряд»
Августина  Волошина,  виконуватиме  за  вказівками  та  ін¬
струкціями  німецького  консула  в  Хусті  —  Гофмана.
 І  ось  в  той  час,  як  уніатське  духовенство  Ужгорода
й  Мукачева  урочисто  вітало  вояк  і  жандармів  Хорті,  «сві¬
тило»  тієї  ж  уніатської  церкви  Августин  Волошин  хазяй¬
нував  у  Хусті  зі  зграєю  «січовиків»,  одягнутих  у  німецьку
есесівську  форму  і  озброєних  німецькими  гвинтівками  та  ку¬
леметами.  Хазяйнував  за  методами,  цілком  запозиченими
 ю*
 299

в  Гітлера  і  Гіммлера.  З  допомогою  свого  спільника  Ю.  Ре-
вая  він  насамперед  організовує  сітку  концентраційних  та¬
борів,  куди  «січовики»  запроторюють  тисячі  селян  і  робіт¬
ників,  у  першу  чергу  членів  та  прихильників  Комуністичної
партії.  З  вигуками:  «Січ  вам  радість  несе  —  нація  понад
усе»  січові  есесівці  вдираються  до  сіл  і  чинять  криваві  беш¬
кети.  Очолює  цей  набрід  випускник  Львівської  уніатської
духовної  семінарії  Іван  Рогач.
 До  невеличкого  Хуста  хмарою  сунули  «закордонні  коре¬
спонденти»,  серед  них  більшість  —  німці.  В  реакційній  пре¬
сі  США,  Англії  та  Франції  з’являються  «телеграми  від
власних  кореспондентів»,  які  сповіщають  про  виникнення
на  Закарпатті  «грізного  антирадянського  П’ємонту».  Слі¬
дом  за  «консулом»  Гофманом  прибуває  кореспондент
«Фолькішер  беобахтер»  Бегал.  Обох  їх  вшановує  Волошин
гучним  бенкетом:  в  особах  Гофмана  і  Бегала  «Карпатська
Україна»  дістала  гітлерівських  намісників,  а  «уряд»  —  вер¬
шителів  своєї  долі.
 Майже  водночас  з  цими  гітлерівцями  прибуває  з  Берлі¬
на  до  Хуста  агент  Мельника  Галаган  з  20  досвідченими  ди¬
версантами.  Штати  були  укомплектовані,  можна  було  при¬
ступити  до  створення  фашистської  «держави».
 Насамперед  Волошин  розпускає  всі  партії,  а  на  їх  міс¬
це  організовує  чисто  фашистську  партію,  на  зразок  НСДАП,
так  зване  «Українське  національне  об’єднання»  (УНО).
Очолює  цю  партію  також  запеклий  уніат,  брат  Юрія  Ре-
вая  —  Федір.
 Тепер  «уряд»  може  оголосити  уже  вибори.  Усвідомлю¬
ючи  вороже  ставлення  мас  до  цього  фашистського  маскара¬
ду,  Волошин  видає  розпорядження,  за  яким  списки  канди¬
датів  треба  подати  протягом  48  годин.  За  такий  короткий
час  ніхто  з  противників  волошинської  зграї  скласти  списку
не  встигає,  а  якщо  дехто  і  встигає,  то  парубійки  Рогача  і
Галагана  список  тут  же  анулюють.  В  результаті  лишаються
тільки  кандидати  УНО.
 Настав  час  «виборів  до  сейму»,  але  виборці  нітрохи  не
квапилися  до  урн.  Волошин  мобілізує  «січ»  та  чеських  жан¬
дармів  Берана.  Селян  женуть  під  багнетами  до  приміщень
виборчих  комісій,  та  часто-густо  і  це  не  допомагає:  селяни
замикаються  на  цілий  день  у  церквах  або  чинять  фізичний
опір  уніатсько-фашистським  терористам.  В  Гендеровиці
і  Яблонові  доходить  до  серйозної  сутички,  ллється  кров.  До¬
велось  Волошинові  вдатися  до  останнього  засобу  —  масо¬
вого  підкидання  готових  бюлетенів.  «Сейм»  був  обраний.
 Однак  він  так  і  не  встиг  попрацювати.  Хорті  віддає
 300

Угорщину  в  цілковиту  кабалу  Берліна,  і  Гітлер  нагороджує
свого  паладина  східною  частиною  Закарпатської  України.
Німецькі  війська  окупують  Чехію,  а  мадярські  —  вируша¬
ють  на  Хуст.  Августин  Волошин  та  іже  з  ним  ділять  між
собою  «державні»  гроші  й  щодуху  подаються  до  Словаччи¬
ни,  а  звідти  до  Берліна.  Бефель  іст  бефель...
 В  Берліні  Волошин  звертається  до  Ріббентропа  з  прось¬
бою  прийняти  його,  однак  гітлерівський  міністр  не  має  для
Волошина  часу.  Невдалий  диктатор  змушений  задовольни¬
тися  розмовою  з  меншими  шишками:  Скоропадським  та
Мельником.  Лаври  його  колеги  по  професії,  також  като¬
лицького  попа,  Тісо,  не  дають  Волошинові  спокою.  Тісо  з
ласки  Гітлера  став  «президентом»  Словаччини,  а  з  ласки
папи  римського  одержав  титул  «монсеньйора»  за  річки  про¬
литої  ним  невинної  людської  крові.  Волошинові  лишається
одно  тільки  —  вірити,  що  його  година  також  іще  проб’є.
А  поки  що  треба  служити  і  терпіти,  бо  що  ж:  лише  хто  в
службі  не  буває,  той  горя  не  знає...
 Червона  Армія  визволяє  Західну  Україну.  Кілька  тиж¬
нів  по  тому  Волошин  разом  з  своїм  «урядом»  пише  до  Ріб¬
бентропа  доповідну  записку,  в  якій  просить  приєднати  За¬
карпатську  Україну  до  Словаччини  та  окупувати  її  німець¬
кими  військами,  бо,  мовляв,  лише  таким  чином  можна  буде
унеможливити  масову  (50%)  втечу  мобілізованих  мадяра¬
ми  українців  на  радянську  територію...
 Ріббентроп  не  відповів.  Минає  деякий  час,  і  щастя  зно¬
ву  всміхається  Волошинові,  а  разом  з  ним  і  всій  уніатській
церкві.  Гітлерівська  Німеччина  по-розбійницькому  нападає
на  Радянський  Союз.  До  Волошина,  який  жив  тоді  в  Празі,
приїжджає  з  Кракова  відомий  гітлерівський  агент  і  довіре¬
на  особа  глави  уніатської  церкви  в  Галичині  митрополита
графа  Андрія  Шептицького  —  Кубійович.  Після  довгої  роз¬
мови  віч-на-віч  «отець»  Августин  Волошин  негайно  запро¬
шує  до  себе  зв’язкового  гестапо  «професора»  в  Пардуби-
цях  —  Гренюка,  і  той  влаштовує  йому  зустріч  зі  своїм
шефом,  гестапівцем  Ернстом,  тим  самим  Ернстом,  якого  Во¬
лошин  і  його  «уряд»  давно  вже  благають  стати  протектором
Закарпатської  України.  В  результаті  наради  було  вирішено
написати  спільного  листа  до  Гітлера.  Ернст,  який  перебуває
в  близьких  відносинах  з  фюрером,  вручить  листа  особисто.
Гестапівець  з  запалом  береться  за  справу,  яка  віщує  йому
запаморочливу  кар’єру...
 Пише  листа  Гренюк,  «уряд»  Волошина  схвалює  його
одноголосно,  зміст  листа  свідчить  про  неабияку  амбіцію
відправників: 	вони  пропонують  призначити  Волошина
 301

президентом  України  та  «фюрером  українського  народу»,  а
монархом  України  уклінно  просять  оголосити  одного  з  крон¬
принців  «великої  німецької  імперії».
 Далі  цитую  дослівно:
 «Кронпринц  вступає  на  престол  князя  Володимира  і
князя  Ярослава  Мудрого,  він  приймає  українське  ім’я  та
грек  о-к  атолицьку  віру  (підкреслення  моє.—/.  С.)».
 7  пункт  цього  «меморандуму»  не  менш  цікавий:
 «Старі  руські  церкви  скасувати  і  на  місце  схизматизму
оголосити  державною  церквою  греко-католи-
цьку  (підкреслення  моє.—  /.  С.),  яка,  на  основі  союзниць¬
ких  традицій,  зв’язує  нас  з  святою  римською  церквою».
 Знаючи  справжні  наміри  Гітлера  щодо  України,  запобіг¬
ливі  уніатські  каїни  заздалегідь  прирікають  український
народ  на  колоніальне  рабство  і  запевняють  німецького  лю¬
дожера  в  10  пункті  свого  листа,  що  створена  Берліном  (ци-
тую):
 «...українська  держава  не  буде  розвивати  важку  промис¬
ловість.  Це  було  б  непотрібною  пролетаризацією  країни  й
піддало  б  небезпеці  європейського  робітника  (читай:  німець¬
кого  капіталіста.—  /.  С.)».
 Відповідь  на  цей  лист  також  не  надійшла,  дарма  що  за
спиною  Волошина  стояла  така  фігура,  як  митрополит  Шеп¬
тицький,  Гітлер  був  краще  за  них  поінформований  про  стан
речей  на  Україні,  бо  вже  перші  тижні  війни  навчили  його,
що  клімат  Радянської  України  згубний  для  всякого  роду
маріонеточних  урядів  та  їх  протекторів.
 Цей  лист  був  завершенням  кар’єри  Августина  Волошина.
Наступні  події  скинули  «прем’єр-міністра»  в  прірву  не¬
буття.
 Але  повернімось  на  Закарпатську  Україну.  Ще  не  роз¬
віявся  кадильний  дим,  що  ним  уніатські  священики  обкурю¬
вали  мадярських  солдафонів,  як  над  бідняцькими  хатами
піднялися  інші  дими,  дими  пожеж  і  крові,  а  гомін  по-свят¬
ковому  розхитаних  церковних  дзвонів  не  міг  заглушити
крику  катованих.  Майже  6  років  тривала  окупація  Закар¬
паття  мадярами,  але  за  цей  порівняно  короткий  час  буда¬
пештські  протектори  й  меценати  уніатської  церкви  встигли
тут  замучити  понад  85  тисяч  чоловік  мирного  населення,
в  тому  числі  також  і  дітей.  Понад  50  тисяч  встигли  посади¬
ти  до  концтаборів,  а  грабунками  й  руйнуванням  завдали  на¬
шій  країні  збитків  на  суму  3  мільярди  карбованців.  Ц  е
цифри,  яких  не  можна  забути  і  яких  ми  ніколи
не  забудемо,  не  забудемо  ні  посіпакам  Хорті,  ні  укра¬
їнським  слугам  фашистського  людожера  Гітлера.
 302

В  страшні  роки—  1939—1944  —  ці  лакеї  перевершили
в  злочинах  своїх  попередників.  Вони  з  рабською  запопадли¬
вістю  схвалювали  і  хвалили  все,  що  робили  окупанти,  вони
благословляли  кожний  їх  злочин.  Не  було  такої  брудної,
кривавої  справи,  в  якій  вони  не  були  б  запопадливими  по¬
мічниками  й  спільниками  мадярських  окупантів.
 На  другий  день  після  вторгнення  орди  Хорті  ми  бачимо
найбільш  відомих  уніатських  каноніків  на  посадах  «полі¬
тичних  комісарів»  при  мадярських  комендатурах  і  «радни¬
ків»  при  цивільних  мадярських  посіпаках.  Мадяризатор  ук¬
раїнських  шкіл,  канонік  Маріну,  ветеран  угорської  розвід¬
ки,  тепер  допомагає  угорському  командуванню  втихомирю¬
вати  українців  Закарпаття.  Канонік  і  папський  пронотарій
Ільницький  незмінно  подвизається  в  ролі  консультанта  гу¬
бернаторів  Закарпаття  —  регентських  комісарів,  а  поряд
з  ним  в  т[ак]  зв[аній]  консультативній  комісії  засідають  уж¬
городські  панотці  Іванчо,  Грабар,  Кабацій  та  Данкулінець.
 За  розпорядженням  єпископів,  церковні  хори  змушені
щонеділі  й  щосвята  співати  в  церквах  мадярський  гімн,
а  коли  Гітлер  і  Хорті  пішли  війною  на  Радянський  Союз,
ці  брудні,  продажні  душі  влаштовують  урочисті  молебні  за
перемогу  нацистів  над  нашою  радянською  Батьківщиною...
 їх  раболіпство  перед  власть  імущим  Будапештом  не  ма¬
ло  ні  меж,  ні  дна.  В  1943  році  Будапешт  натякає  на  те,  що
він  хотів  би  призначити  для  Мукачева  єпископа-мадяра.
Для  каноніків  мукачівської  капітули  навіть  найлегший  на¬
тяк  Будапешта  має  силу  Євангелія,  тим-то  й  тепер  вони,
зігнувшись  у  три  погибелі,  просять:  «Хай  прийде  і  володіє
нами».  Мадяр  Дудаш  став  єпископом  української  Мукачів-
щини.
 А  ось  іще  букетик  екземплярів  з  галереї  уніатських  іуд.
 Олександр  Дем’янович  —  уніатський  піп  у  Рахові.
В  1922  році  севлюшський  поміщик  Айтлер  пропонує  йому
службу  в  угорській  розвідці.  Стати  шпигуном  мадярського
диктатора  Хорті?  Для  служителя  унії  це  велика  «честь»,
Дем’янович  з  радістю  погоджується  на  пропозицію.  Він
навіть  дістав  кличку:  літеру  «Д»  —  і  під  цією  літерою  регу¬
лярно  надсилає  мадярам  шпигунські  відомості.  В  нагороду
за  вірну  службу  Дем’янович  одержує  від  Айтлера  симво¬
лічний  подаруночок:  кошик  винограду.  Більш  реальна  наго¬
рода  чекає  його  тільки  згодом...
 В  другій  половині  1938  року  Дем’янович  дістає  від  Айт¬
лера  дуже  серйозне  завдання,  завдання,  яке  віщує  йому  не¬
абияку  кар’єру.  Він  організовує  в  Рахові  протичеське  і  про-
мадярське  «тимчасове  управління»,  а  через  деякий  час,
 303

після  нової  інструкції  з  Будапешта,  «Мадярсько-руську  на¬
родну  раду»,  яку  сам  і  очолює.  Водночас  з  мадярських  та
мадяронських  диверсантів  і  терористів  він  створює  озброє¬
ну  фашистську  організацію  військового  типу  «Собод  чо-
ботош».
 Після  приходу  угорських  окупантів  Дем’янович,  як  зре¬
штою  й  інші  уніатські  священнослужителі,  править  подяч¬
ний  молебень  і  вже  явно-славно  приймає  від  своїх  фашист¬
ських  горлорізів  присягу:  «Я,  член  терористичної  органі¬
зації  «Собод  чоботош»,  даю  цю  клятву,  що  чесно  і
сумлінно  (підкреслення  моє.—  /.  С.)  виконаю  свій
обов’язок...»
 За  ділами  прийшла  нагорода.  Дем’яновича  призначають
членом  угорської  «Верхньої  палати».
 Наближається  день  розгрому  гітлерівських  сателітів,
у  тому  числі  й  хортистської  Угорщини.  Частина  наляканих
ходом  подій  депутатів  будапештського  парламенту  вимагає
завчасного  виходу  Мадярщини  з  війни.  Але  Дем’янович  ви¬
являється  запеклим  салашистом,  він  закликає  й  надалі  вою¬
вати  во  славу  Гітлера  й  Ватікану.  Як  личить  послідовному
служителеві  унії,  він  засновує  в  Рахові  салашистську  пар¬
тію  «Мадярське  життя».
 Така  відданість  уніатського  духовенства  фашизмові  не
могла  пройти  непоміченою  в  Будапешті.  Один  з  кореспон¬
дентів  газети  «Уй  мадяршаг»  забрів  також  до  Дем’яновича,
і  ось  що  почув  він  від  рахівського  ревнителя  унії:
 «З  1904  року  я  живу  в  Рахові.  Я  був  щасливий  мати  змо¬
гу  повідомити  пана  полковника  Унгерна,  що  угорці  можуть
спокійно  прийти  сюди,  бо  їх  чекає  не  зброя,  а  вже  готова
тріумфальна  брама...  Прошу  Вас,  пане  редактор,  не  пишіть
слова  «русин»,  а  пишіть  —  «рутен»,  бо  ми  не  русини,  а  ру-
тени.  Русин  той,  хто  в  думці  своїй  переходить  кордон,  ми  ж,
рутени,  бажаємо  назавжди  лишитися  в  цій  нашій  тисячо¬
літній  вітчизні,  й  ніяка  думка  нас  не  зможе  від  цього  від¬
вести...  Більшості  рутенів  автономія  не  потрібна.  Адже
автономія  означає  відокремлення  від  держави,  а  ми,  руте¬
ни,  визнаємо,  що  нам  слід  прагнути  до  найбільшої  єдності  з
Мадярською  державою...  Наприклад,  я  після  різдва  поста¬
раюся  тут  організувати  МЕП  (фашистська  партія.—  /.  С.).
Ми  бажаємо  цілком  злитися  з  мадярством».
 Як  відомо,  бажання  Дем’яновича  не  збулося,  і  цьому
кавалерові  мадярського  хреста  «Народної  оборони»  дове¬
лося  бути  свідком  краху  всіх  своїх  надій...
 Інша  уніатська  каналія  —  ужгородський  священик  Еме-
рик  Ортутай,  настоятель  цегельнянської  церкви,  член  ульт¬
 304

рареакційної  промадярської  і  пронімецької  партії  «христи¬
янсько-суспільних».  Призначений  депутатом  угорського
парламенту,  цей  лакей  у  реверенді  в  1943  році,  під  час  стра¬
хітливого  терору,  коли  Хорті  намагався  кулями  й  шибени¬
цями  ліквідувати  партизанський  рух,  коли  десятки  тисяч
чоловіків,  жінок  і  дітей  Закарпатської  України  гинули  в
газових  камерах  Освенціма,  говорив  з  парламентської  три¬
буни:
 «Те,  що  ми  бачимо  з  боку  уряду  у  відношенні  до  наших
національних  меншостей,  це  такий  великий  факт  угорської
великодушності,  так  би  мовити,  спалахнення  угорського
духу,  романтики,  що  в  підкарпатському  розумінні  ми  звик¬
ли  говорити:  «Акції  русинів  котируються  вище,  ніж  акції
мадярів...  Ми  не  бажаємо  нічого  більше».
 Третя  фігура  з  уніатського  злочинного  світу,  менша  за
чином,  але  рівна  по  підлоті,—  церковний  староста  з  Іршав-
ського  округу,  куркуль  Григор  Бенце.  Він  був  довголітнім
головою  бродіївського  АЗС,  і  за  це  Будапешт  платив  йому
регулярно  щомісяця  295  пенго.  Коли  нечисть  Хорті  вдерла¬
ся  на  Закарпаття,  Бенце  стає  платним  порадником  військо¬
вого  коменданта  і  доносить,  доносить,  доносить...  Результат
«діяльності»  Бенце  був  такий,  що  за  час  окупації  мадярами
було  замучено  в  Іршавському  округу  1535  патріотів.  Прав¬
да,  за  ці  злочини  Бенце  не  діждався,  як  словацький  мон¬
сеньйор  Тісо,  монсеньйорського  чину,  але  і  його  заслуги
для  фашизму  Ватікан  зумів  оцінити,  подарувавши  йому
папський  орден  «За  віру»...
 Ще  один  з  численної  зграї  уніатських  каїнів  —  свяще¬
ник  соборної  церкви  в  Ужгороді  Василь  Пушкаш.  31  липня
1942  року,  коли  мадярські  кати  вивели  на  подвір’я  військо¬
вої  казарми  по  вул.  Добрянського  6  чоловік  засуджених  до
страти  партизанів  (Планчака,  Ленька,  Вінерова,  Шембер-
гера,  Еснера  та  Шимковича),  Пушкаш  навіть  перед  лицем
смерті  цих  героїв  не  посоромився  виступити  в  ролі  катів¬
ського  помічника  і  виголосив  промову,  в  якій  всіляко  ви¬
хваляв  «справедливий  вирок».
 ГРОНА  ГНІВУ
 1944  рік.  Радянська  Армія  в  переможному  марші  просу¬
вається,  як  буря,  на  захід  і  південь.  її  дивізії  на  спині
ворога  перевалюють  через  Карпатський  хребет,  і  ось  у  ву¬
лиці  Ужгорода,  Мукачева,  Севлюша,  Хуста  і  Рахова
влітає  не  чуваний,  не  бачений  ще  ними  вихор  свободи.
 305

Угорсько-німецька  «цивільна»  шушваль  втікає  в  паніці,  од¬
нак  лише  небагатьом  пощастило  наздогнати  розбиті  гітле¬
рівські  війська.  Не  вдалося  цього  зробити  і  більшості  уніат¬
ських  тузів.  Окопавшись  у  своїх  храмах,  монастирях  і  пле-
баніях,  вони  знітились,  наполохані,  й  чекали,  що  буде  далі.
Але  недовго  чекали.  Гарантовану  Радянською  Конституцією
свободу  віросповідань  вони  зрозуміли  по-своєму,  а  гідну
подиву  толерантність  радянських  властей  ототожнили  зі
слабістю.
 Такий-от  короткий  перелік  злодіянь  служителів
церкви,  заплідненої  нашим  ворогом  і  породженої  зрадою,
така-от  коротка  історія  ганьби,  ім’я  якій  —  унія.
 Наш  народ  —  великий  радянський  народ  —  нічого  не
забуває  і  нічого  не  прощає.  Розтерзана  колись  ворогами
українська  земля  його  волею  стала  єдиною,  неподільною
державою,  вона,  «рівна  з  рівними  і  вільна  з  вільними»,  ввій¬
шла  в  могутню  братню  сім’ю  народів  Союзу  Радянських
Соціалістичних  Республік.  Тяжкий  і  тернистий  був  шлях  до
нашого  щастя,  политий  кров’ю  наших  кращих  людей,  засі¬
яний  їх  кістками.  І  саме  тому  ми  повинні  берегти,  як  зіницю
ока,  наше  щастя,  щастя  вільної  творчої  праці.  Це  наш  свя¬
щенний  обов’язок  перед  нашими  братами  і  перед  тими,  які
прийдуть  після  нас,  щоб  продовжувати  нашу  велику  спра¬
ву,  справу  Леніна.  Ворог  знову  зазіхає  на  нашу  країну,  без¬
сила  лють  приреченого  штовхає  його  на  все  нові  й  нові  про¬
вокації.  Він  гарячково  запрягає  до  своєї  колісниці  всі  най-
темніші  сили,  насамперед  ті,  що  мають  за  собою  довголітній
досвід  боротьби  проти  народу.  В  цьому  запрягу  ворога  опи¬
нилася  уніатська  церква,  та  сама  церква,  яка  з  першого  дня
свого  існування  чинила  жителям  Закарпатської  України
одно  лише  —  тяжку,  непоправну  і  незабутню  кривду.
 Радянський  народ—великодушний  народ,  але  горе  то¬
му,  хто  зловживає  цією  великодушністю.  Керівники  уніат¬
ської  церкви  вперто  продовжують  антинародні  традиції
своїх  проклятої  пам’яті  попередників.  Що  ж,  вони  знають,
що  все  має  свої  межі  —  великодушність  народу  також.  Сьо¬
годні  ми  кажемо  —  годі!  Грона  гніву  достигли.

ВОЛОДИМИР
 БЄЛЯЄВ
 ЧОМУ  МИТРОПОЛИТ
РАБИНА
ВРЯТУВАВ?
 Незабаром  після  закінчення  війни  в  одному  з  таборів
для  німецьких  військовополонених  було  впізнано  старого
гестапівця  Пітера  Крістіана  Крауза.  Вже  після  суду  над
ним  адміністрація  табору  запропонувала  мені  поговорити  з
цим  материм  гітлерівцем.  Розмова  тривала  довго.  Серед
численних  визнань  Крауза  було  й  таке.
 —  Якби  у  нас  в  гестапо  не  працювало  кілька  агентів  з
числа  сіоністів,  що  потрапили  в  гетто,  ніколи  ми  не  змогли  б
спіймати  і  знищити  таку  кількість  євреїв,  що  жили  за  фаль¬
шивими  документами  і  під  чужими  прізвищами.  Ми  випус¬
кали  агентів  на  волю,  вони  бродили  вулицями,  а  за  ними
йшли  наші  співробітники.  Впізнаючи  євреїв,  агенти  пода¬
вали  умовний  знак,  і  тоді  в  діло  вступали  мої  «чисті»  спів¬
робітники.
 Хто  ж  були  ці  люди,  пособники  фашистів?  Це  були  ра-
бини,  судді,  керівники  і  члени  так  званих  юденратів  («єв¬
рейських  рад»)  і  єврейських  громад,  такі,  як,  скажімо,
Иосиф  Ландесберг  або  доктор  Юзеф  Парнас.  До  гетто
Львова  було  зігнано  ортодоксальних  рабинів  і  суддів:  док¬
тора  Ізраїля  Вольсберга,  Мойше  Елхунена  Альпера,  Абета
з  міського  рабинату  і  рабина  Натана  Лайтера.  З’явилися
там  і  судді  Шмельке  Раппопорт  і  Сімхе  Раппопорт,  міський
суддя  Мойше  Ернштейн,  реббе  Ершель  Розенфельд  і  суддя
з  Жовкви  Аншель  Шрайбер,  Калма  Хамайдес  і  багато,  ба¬
гато  чинів  іудаїзму,  на  яких  рівнялася  і  яких  беззаперечно
слухалася  єврейська  біднота.  Підла  і  страшна  своїм  циніз¬
мом  їх  роль  не  розкрита  ще  й  досі.
 307

У  світлі  історії  вони  несуть  відповідальність  за  знищен¬
ня  мільйонів  не  меншу,  ніж  гестапо,  айнзатцкоманди  та  інші
каральні  органи  гітлерівського  рейху.  І  справа  зовсім  не  в
тому,  що  вони  послідовно  і  беззаперечно  грабували  за  вка¬
зівкою  фашистських  властей  своїх  же  одноплемінників,
«душили»  їх  численними  контрибуціями,  відбирали  у  них
останні  теплі  речі  під  час  так  званих  «хутрових  акцій»,  за¬
ганяли  в  брудні  підвали  по  двадцять-тридцять  чоловік,  де
бушував  висипний  тиф.  Справа  в  тому,  що  до  останньої
хвилини  існування  нещасних  ці  проповідники  єврейського
націоналізму  і  ортодоксального  іудаїзму  прищеплювали  їм
слухняність,  сліпу  покору  властям,  підштовхували  силу-си-
ленну  людей  до  свіжих  могил  обеззброєними  не  лише  фізи¬
чно,  але  й  морально.  Вони  прищеплювали  віру  в  те,  що
представники  «культурної»  німецької  нації  рано  чи  пізно
схаменуться  і  збережуть  їм  життя.
 Ці  зрадники  і  провокатори  нашіптували,  що,  можливо,
одержавши  різні  контрибуції,  гітлерівці  виявлять  нарешті
своє  «благородство»  і  збережуть  життя  хоча  б  частині  єв¬
рейського  населення.  Обдуривши  таким  чином  трудящих
євреїв,  ці  зрадники,  по  суті,  психологічно  готували  загибель
тисяч  людей.
 А  тим  часом  вони  могли  (особливо  коли  львівське  та
інші  гетто  ще  не  були  огороджені)  вирватися  в  сусідні  ліси,
на  Волинь,  де  згодом  почали  діяти  партизанські  загони  і
з’єднання  полковника  Дмитра  Медведева,  дяді  Петі  —  Ан¬
тона  Бринського,  Юзефа  Собесяка,  Василя  Бегми,  Віктора
Карасьова,  Миколи  Прокопюка  та  інших  активних  борців
проти  фашизму.  Адже  можна  було  взятися  до  зброї...
 Треба  нагадати,  що  версію  про  можливе  благородство
фашистів  гітлерівські  найманці,  які  раніше  гуртувалися
навколо  антирадянської  газети  «Хвиля»,  разом  з  представ¬
никами  рабинату  поширювали  ще  влітку  1940  року  у  Льво¬
ві,  коли  туди  приїхала  з  Німеччини  комісія  по  переселенню
німецьких  колоністів  з  Волині  і  Галичини  в  рейх.  Вони  па¬
ралізували  волю  людей,  їх  прагнення  до  опору.
 Того  літа  у  передгрозовий  час,  розповідали  мені  львівські
євреї,  через  «зелений  кордон»  з  німецького  боку  пробрав¬
ся  до  Львова  родич  відомого  львівського  багача,  власника
пасажу,  Гаусман.  Обходячи  квартиру  за  квартирою  своїх
знайомих  євреїв,  він  розповідав  їм,  що  в  «генерал-губерна¬
торстві»  живеться  не  так  вже  й  погано,  як,  мовляв,  «тру¬
бить»  про  це  на  всі  голоси  світова  преса,  і  насамперед
«більшовицька  пропаганда».  Гітлерівці,  улещував  своїх  зем¬
ляків  лазутчик  Гаусман,  хоч  і  суворі  люди,  але  насамперед
 308

культурний,  освічений  народ.  Правда,  вони  недолюблюють
євреїв,  але  зате  у  них  зразковий  порядок  і  дисципліна.  Во¬
ни  широко  підтримують  приватну  комерцію,  дають  можли¬
вість  торгувати  всім,  дозволяють  мати  приватні  магазини  і
крамниці.  Якщо  ж  виконувати  всі  їх  накази,  можна  жити
на  тому  боці,  за  Бугом  і  Саном,  зовсім  непогано.
 Можливо  піддавшись  порадам  і  цього  «пропагандиста»,
на  повернення  в  Польщу,  окуповану  гітлерівцями,  лише  в
самому  Львові  записалося,  як  це  не  жахливо  пригадувати
тепер...  вісім  тисяч  євреїв.  Вже  у  німецькому  Перемишлі
гітлерівці  відокремили  чоловіків  від  жінок,  провели  їх  сан¬
обробку,  а  потім  почали  організований  грабіж.
 Цілком  очевидно,  що  Гаусмана  спеціально  завербувало
гестапо  і  послало  його  на  радянський  бік,  щоб  переманити
за  допомогою  цього  «побожного»  єврея  в  «генерал-губер¬
наторство»  заможних  євреїв,  які  мали  золото  і  коштовності.
 «Навіщо  ці  багатства,—  міркували  гітлерівці,—  зберіга¬
тимуться  на  радянському  боці?  Адже  краще  ми  купувати¬
мемо  на  них  у  нейтральній  Швеції  вольфрам,  кольорові  ме¬
тали  і  нафту  в  арабських  країнах,  таку  потрібну  нам  для
майбутнього  нападу  на  Радянський  Союз».
 Поряд  з  унікальними  документами  часів  окупації  я  збе¬
рігаю  у  своєму  особистому  архіві  номер  сіоністської  газетки
від  4  серпня  1941  року,  яка  видавалася  у  Кракові  польською
мовою.  На  першій  сторінці  газети  було  зображено  знак  іу¬
даїзму  —  зірку  Давида  —  і  вміщено  «радісне»  повідомлен¬
ня:  «Німецькі  літаки  протягом  останньої  ночі  бомбардували
військові  об’єкти  Москви...  В  районі  Києва  німецькі  війська
вдень  31  серпня  продовжували  переможний  наступ  на  біль¬
шовицькі  позиції...»  А  на  третій  сторінці  продажні  писаки
«підтримували  дух»  тисяч  людей,  загнаних  у  краківське
гетто,  такими  повідомленнями:  «...роботи  по  відновленню
Відділу  релігійних  культів  закінчуються,  і  найближчим  ча¬
сом  цей  відділ  починає  функціонувати.  Тим  самим  буде
відновлено  рабинат  релігійної  єврейської  громади,  який  не
діяв  з  початку  війни.  Відділ  у  справах  релігійних  вірувань
функціонуватиме  у  колишньому  своєму  приміщенні  по  ву¬
лиці  Глібовській,  будинок  №  26/28...»
 Такі  сліди  діяльності  сіоністських  журналістів  в  лихоліт¬
тя  окупації,  коли  над  сотнями  тисяч  євреїв  нависла  загроза
цілковитого  і  нещадного  знищення.  Як  правило,  саме  бага¬
тим  людям  єврейської  національності  вдавалося  відкупитися
великою  сумою  грошей,  купити  собі  за  золото  «ліві  доку¬
менти»,  які  засвідчували,  що  їх  власник  =  справжній  арі¬
 309

єць,  або  знайти  сховище  в  бункері,  де  вони  просиділи  весь
період  окупації.
 Відомий  фашистський  злочинець,  вбивця  багатьох  десят¬
ків  мирних  євреїв  голландський  мільйонер  Пітер  Ніколаас
Ментен  мав  у  своєму  розпорядженні  як  експерта  в  справах
мистецтва  Юзефа  Штегліца,  який  тоді  жив  у  Кракові,  а  те¬
пер  благоденствує  в  Ізраїлі.  Ментен  забезпечив  Штегліцу
через  гестапо  особисту  охорону,  постарався  дістати  для
свого  підопічного  такий  аусвайс,  маючи  який  Штегліц  міг
ходити  без  єврейського  розпізнавального  знака  і  жити  в  са¬
мому  центрі  Львова.  У  свою  чергу  Штегліц  відбирав  для
особистого  користування  Ментена  цінні  речі.  Приїхавши  до
Львова,  Пітер  Ментен  оселився  у  квартирі  щойно  розстрі¬
ляного  німцями  хірурга  професора  Тадеуша  Островського,
на  вулиці  Романовича,  5.  Юзеф  Штегліц  походжав  разом  зі
своїм  шефом  по  кімнатах  професора,  знімав  зі  стін  цінні
картини  світових  майстрів  живопису,  допомагав  їх  упако¬
вувати  —  одне  слово,  був  спільником  свого  шефа  у  гра¬
бежах.
 А  біднота,  яка  не  мала  ні  цінностей,  ні  високих  покро¬
вителів,  гинула  сотнями,  тисячами,  якщо  на  її  дорозі  не
траплялися  безкорисливі  люди  різних  національностей,  які
допомагали  приреченим.  Робота  в  Надзвичайній  комісії  по
розслідуванню  гітлерівських  злодіянь  допомогла  мені  знай¬
ти  таких.
 Якось,  коли  я  обідав  у  щойно  відкритому  у  визволено¬
му  Львові  ресторані  «Жорж»,  до  мого  столу  підсів  худор¬
лявий  інженер,  як  виявилося  пізніше,  єврейської  національ¬
ності,  зобов’язаний  своїм  порятунком  його  колишній  хат¬
ній  робітниці-українці.  Коли  ми  розговорилися,  інженер
сказав:
 —  Я  читав  усі  ваші  статті  про  знищення  моїх  земляків-
львів’ян.  Розкрити  ці  жахливі  злочини  —  благородне  зав¬
дання.  Але,  знаєте,  що  я  зробив  би  для  того,  щоб  гасити  по¬
жежу  націоналістичної  ненависті,  язики  якої  час  від  часу
ще  спалахують?  Я  більше  писав  би  про  благородних,  чес¬
них  людей  інших  національностей,  які,  не  боячись  ні  роз¬
стрілів,  ні  інших  репресій,  йшли  у  цей  тяжкий  час  проти
течії  і,  незважаючи  ні  на  що,  рятували  нещасних,  перехо¬
вували  їх!
 І  відразу  ж  розповів  мені  історію  про  те,  як  троє  робіт¬
ників  львівської  каналізації  —  росіянин,  поляк  і  украї¬
нець  —  врятували  тринадцять  євреїв  в  останні  трагічні
хвилини  остаточної  ліквідації  гетто.  Коли  вже  горів  і  вибу¬
хав  останній  квартал  будинків  на  Полтвяній  і  охоплені  по-
 310

лум’ям  діти  з  жахом  вискакували  з  бункерів  під  кулі
німецьких  автоматів,  троє  простих  трудівників  Львова  —
Соха,  Коваль  і  Врублевський  —  пробили  ломами  отвір  з
бетонної  труби  каналізації  у  підвал,  де  ховалися  від  геста¬
півців  останні  полонені  гетто.  Робітники  перетягли  трина¬
дцять  приречених  у  підземний  канал,  де  протікала  ріка  Пол-
тва;  провели  нещасних  над  її  підземним  руслом  майже  че¬
рез  все  місто,  під  монастир  ордену  бернардинців.  Вони
влаштували  там  сховище,  в  якому  врятовані  просиділи
з  літа  1943  року  до  27  липня  1944  року  і  вийшли  лише  тоді,
коли  на  вулицях  загуркотіли  гусениці  радянських  танків.
На  гроші,  виручені  від  продажу  речей,  на  мізерну  зарпла¬
ту  робітники  годували  підземних  своїх  підопічних  і  вряту¬
вали  їм  життя.
 Ця  історія  схвилювала  мене  так,  що  кілька  місяців  я
узнавав  її  подробиці  від  врятованих,  вони  приходили  до  ме¬
не  додому  і  цілими  вечорами  розповідали  про  такі  факти,
яких  не  вигадати  найдосвідченішому  літератору.  В  резуль¬
таті  народилася  документальна  повість  «Світло  у  темряві»,
що  витримала  вже  кілька  видань  і  не  робить  тепер  ніякої
приємності  сіоністам,  які  хотіли  б  начисто  приховати  випад¬
ки  такого  людського,  а  найголовніше,  безкорисливого  бла¬
городства.
 Крім  цієї  історії,  я  довідався  про  багато  подібних  їй.
Так,  полька  Ядвіга  ховала  у  підвалі  протягом  усієї  окупа¬
ції  професора  права,  який  став  згодом  моїм  другом,  майбут¬
нього  ректора  Торунського  університету  Кароля  Корані.
Я  пам’ятаю  багато  подробиць  того,  як  інша  полька  вряту¬
вала  відомого  режисера  польських  театрів  Олександра
Бардіні.  Засновник  польського  театру  Арнольд  Шіфман  у
своїй  книзі  «Мої  воєнні  мандри»  докладно  описав  історію
свого  порятунку.
 А  от  ще  інші  факти  з  історії  тих  далеких  і  тривожних
років.  Друг  письменників  Ярослава  Галана,  Петра  Козла-
нюка  і  мій,  доктор  наук,  делегат  першого  Всесвітнього
конгресу  фізіологів  у  Ленінграді,  що  відбувався  під  голову¬
ванням  академіка  Івана  Павлова,  поляк  Здіслав  Бєлін¬
ський,  знаючи,  що  йому  за  це  загрожує  смерть,  вивіз  із
львівського  гетто  професора  Адольфа  Бека...
 Але  були  й  інші  випадки  врятування,  на  яких  тепер
активно  спекулюють  наші  недруги,  перетворюючи  хитрих,
далекоглядних  єзуїтів  у  ніжних,  благородних  миротворців.
Про  одне  таке  «врятування»  мені  й  хочеться  розповісти  док¬
ладно.
 ЗП

За  дуже  загадкових  обставин  «вирвався»  з  львівського
гетто  відомий  усьому  місту  Іцкох  (Курт)  Левін  і  знайшов
притулок  у  резиденції  митрополита  графа  Андрія  Шептиць-
кого  на  Святоюрській  горі.  Владика  добре  знав,  що  діє,
приймаючи  втікача.  Адже  батько  Іцкоха,  головний  рабин
Львова,  Ієзекіїль  Левін,  ще  у  1924  році  різко  засудив  львів¬
ського  комсомольця  Нафталі  Ботвина,  який  застрелив  на
Трибунальній  вулиці  відомого  провокатора  Цехновського,
за  доносами  якого  панська  поліція  знищила  Рутковського,
Гібнера,  Багінського,  Вечоркевича  і  багато  інших  польсь¬
ких  комуністів.  Шептицький  в  думках  аплодував  Левіну,
коли  йому  доповіли,  що,  виступаючи  з  проповіддю  в  синаго¬
зі,  Левін  проклинав  Нафталі  Ботвина,  який  «запродався
Москві».  Прокляття  талмудистів  линули  навздогін  Ботвину,
коли  його  повели  на  розстріл.  Він,  відмовившись  від  послуг
священнослужителя-рабина,  сказав:  «Релігія  існує  для  ра¬
бів,  а  я  не  раб!»  Під  дулами  гвинтівок  Нафталі  Ботвин  ки¬
нув  в  обличчя  катам:  «Хай  живе  соціалістична  революція!»
 Цієї  соціалістичної  революції  боявся  не  лише  Ієзекіїль
Левін,  а  й  митрополит  Шептицький.  Незважаючи  на  відмін¬
ність  релігій,  їх  об’єднувала  спільна  ненависть  до  комуніз¬
му,  та  сама  знавісніла  ненависть,  яка  й  сьогодні  на  очах
у  всього  світу  об’єднує  українських  націоналістів  з  буржуаз¬
ними  націоналістами  всіх  мастей.
 І  тоді,  у  роки  окупації,  агенти  гестапо  адвокат  Гойлігер,
Руперт  та  інші,  що  працювали  таємно  у  львівському  гетто,
знаючи,  як  ласкаво  прийняв  Шептицький  Курта  Левіна,  до¬
помогли  пробратися  до  митрополита  і  рабину  Давиду
Кагане.  Саме  він  за  різних  обставин  закликав  віруючих  по¬
кладатися  на  ласки  Єгови  і  ні  в  якому  разі  не  чинити  опору
карателям.
 У  червні  1966  року  бандерівський  журнальчик  «Україн¬
ський  самостійник»,  що  виходить  у  Мюнхені,  повідомив  своїх
читачів:  «Однієї  червневої  ночі  бродяга,  одягнутий  в  лах¬
міття,  подзвонив  біля  входу  в  палати  митрополита  Шеп-
тицького,  пастиря  уніатської  церкви  і  разом  з  тим  шановно¬
го  господаря,  яким  був  Шептицький  для  українців  Західної
України.  На  вулицях  Львова  було  безлюдно,  лише  несли
караульну  службу  патрулі  з  числа  есесівців  і  українських
поліцаїв.  Незнайомий  перехожий  ніс  перед  собою  величез¬
ний  пак  (зверніть  увагу  на  цю  деталь!  —  В.  Б.).  Було  вже
далеко  за  північ.  Переляканий  священик  виглянув  у  вікон¬
це  в  дверях.  Людина  в  лахмітті  сказала:
 —  Повідомте  його  ексцеленції,  що  рабин  Кагане  про¬
сить  допомоги!
 312

Священик  боязко  причинив  віконечко.  Наступні  хвилі
чекання  здалися  рабину  вічністю.  Але  ось  відчинилися  две¬
рі,  і  Кагане  увійшов  у  палати  митрополита.  Священик  про¬
вів  його  коридорами  у  величезну  бібліотеку  і  сказав:  «Його
ексцеленція  бажає,  щоб  ви  були  його  гостем;  ми  будемо
дбати  про  всі  ваші  потреби».
 Ці  сторінки  не  випадково  передрукувала  з  націоналі¬
стичного  журнальчика  «Український  самостійник»  того  ж
червня  1966  року  ізраїльська  сіоністська  газета  «Гаарец»
(«Країна»).  Дивовижна  ідилічна  перекличка  через  Серед¬
земне  море  органу  катів-бандерівців  і  газети  ізраїльських
сіоністів,  якій  годилося  б  пам’ятати  шість  мільйонів  євре¬
їв,  знищених  гітлерівцями  та  їх  поплічниками  —  українськи¬
ми  націоналістами.
 Проте  хто  ж  так  вправно  на  сторінках  «Мети»,  «Нової
зорі»,  «Часу»  та  інших  клерикальних  видань  українських
буржуазних  націоналістів  впливав  на  зростання  антисемі¬
тизму  і  погромів,  які  забушували  з  небаченою  силою,  тіль-
ки-но  фашистська  армія  ЗО  червня  1941  року  вдерлася  у
Львів?  Цей  натхненник  —  митрополит  граф  Андрій  Шеп¬
тицький.
 Безпрецедентну  гостинність,  виявлену  Шептицьким  у  ро¬
ки  окупації  рабину  Кагане  і  синові  головного  рабина  Льво¬
ва  Курту  Левіну  та  іншим  таким  самим  іменитим  євреям,
цілком  можна  пояснити.
 Надамо  слово  самому  ієрарху  тієї  церкви,  яка  нібито
«ніколи  не  втручалася  в  політику»:
 «його  високопревосходительству  фюрерові  Великоні-
мецької  імперії  Адольфові  Гітлерові.  Берлін.  Рейхсканце-
лярія.
 Ваша  ЕксцеленцієІ  Як  глава  Української  греко-като-
лицької  церкви,  я  передаю  Вашій  Ексцеленції  мої  сердечні
поздоровлення  з  приводу  оволодіння  столицею  України,
златоглавим  містом  на  Дніпрі  —  Києвом!..  Бачимо  в  Вас
непереможного  полководця  незрівняної  і  славної  Німець¬
кої  Армії.  Справа  знищення  і  викоренення  большевизму,
яку  Ви,  як  Фюрер  Великого  Німецького  Рейху  взяли  за
мету  в  цьому  поході,  забезпечує  Вашій  Ексцеленції  подяку
всього  Християнського  світу.  Українська  греко-католицька
церква  знає  про  історичне  значення  могутнього  руху  Німець¬
кого  Народу  під  Вашим  керівництвом...  Я  буду  молити  Бога
про  благословення  перемоги,  що  стане  запорукою  тривало¬
го  миру  для  Вашої  Ексцеленції,  Німецької  Армії  і  Німець-
 313

кого  Народу.  3  особливою  пошаною  Андрей,  граф  Шеп-
тицький  —  митрополит»  1.
 Мабуть,  жоден  з  ієрархів  найрізноманітніших  церков  і
сект,  що  діяли  за  межами  гітлерівського  рейху,  не  написав
у  роки  другої  світової  війни  такого  вірнопідданського,  я
сказав  би,  просто  холуйського  послання  на  ім’я  біснува¬
того  фюрера  Адольфа  Гітлера.  Але  ж  крім  цього  докумен¬
та  є  й  багато  інших  виявлених  документів,  послань,  про¬
хань,  підписаних  Андрієм  Шептицьким  на  адресу  Гітлера,
що  залив  кров’ю  землі  Західної  і  Східної  Європи.  А  скільки
таких  холуйських  документів,  в  яких  простежується  тісний
зв’язок  греко-католицької  церкви  з  фашизмом  і  прагнення
її  ієрархів,  спалено  і  не  виявлено?  Як  багато  таємних  змов,
нарад,  законспірованих  зустрічей  уніатських  ватажків  з  фа¬
шистськими  карателями  нам  ще  не  відомо?
 У  Центральному  державному  історичному  архіві  у  Льво¬
ві  зберігається  ще  один  цікавий  документ,  який  має
безпосереднє  відношення  до  головної  теми  нашої  розмови.
Існував  до  1947  року  на  Львівщині,  в  селі  Суховоля  Горо-
доцького  району,  жіночий  монастир  святого  пророка  Іллі,
що  належав  ордену  василіан  і  був  підпорядкований  Шеп-
тицькому.  Крім  ігумені  Ігнатії  Слободян  в  ньому  було  ще
17  черниць.  Особливо  виділялася  своєю  містичною  екзаль¬
тацією  літня  черниця  Авксентія,  яка  за  документами  митро¬
поличої  консисторії  вважалася  пророчицею  і  перебувала
у  постійному  контакті  з  Шептицьким,  зустрічалася  з  влади¬
кою,  писала  йому  листи.
 Ось  один  з  них:
 «Ваша  Ексцеленціє,  Високопреосвященні  Архієрею,
Владико  і  наш  Найдорожчий  Батьку!
 На  відповідь  Вашої  Ексцеленції,  за  котру  дуже  сердечно
дякую,  хотіла  бим  подати  до  перечитання  усі  мої  дотепе¬
рішні  записки,  які  я  робила  через  цілі  майже  два  роки,  що¬
до  Німецької  Держави  та  її  Славного  Вождя  Гітлера  і  в
злуці  з  ним  України.  ...Гітлер  —  Божий  Вождь,  й  та  війна  —
то  є  війна  Божа.  Тут  не  б’ється  чоловік,  але  Бог  в  чоловіці,
рука  божа  іде  вперед  і  побиває  ворога...  Хоче  Господь  наді¬
лити  Єго  ще  великою  ласкою  і  славою,  як  великого  і  могу-
чого  Цара  світла,  якщо  виповнить  то,  що  Господь  від  него
бажає...  Ось  тут  вичислю  прочі  бажання  Господні  до  нього:
 1. 	Щоб  був  правдивим  вповні  католиком,  злученим  з  Па¬
пою,  який  мав  би  надати  усі  потрібні  релігійні  йому  при-
 1  Цит,  за  кн.:  Дмитрук  К.  Свастика  на  сутанах.  К.,  1973,  с,  154,
 314

писи,  а  на  кінці  золоту  корону  наложити  на  його  голову
і  іменувати  Єго  Царем  цілої  Європи.
 2.  Щоб  побудував  церкву  наперід  своєї  Палати  під  на¬
звою  «Мати  Божої  опіки».  Матір  Божа  з  дитятком  Ісусом
(образ)  має  бути  з  самого  золота,  уміщена  в  головному
престолі.
 3.  Щоб  знищив  усюди  безбожництво  в  своїй  державі,  де
завоює;  безбожників  не  тримати  в  жадних  урядах,  ні  по¬
садах.  Євреї  щоб  мали  своє  місце,  а  не  були  поміж  христи¬
янами,  бо  зневажали  Божий  закон,  і  щоб  не  належали  до
жадних  урядів,  а  були  як  найнижчий  клас  робітників.
 4.  Щоб  дозволив  розвиватися  всюди  християнству,  свя¬
щенству,  монашеству  і  прочим  релігійним  установам.
 Дуже  Він  багато  діставав  Божого  Благословення  і  мо¬
литов.  Мати  Божа  рятувала  Єго  кораблі  на  морі,  а  ворожі
затоплювала  через  його  військо.  І  мати  Божа  сказала:  що
Україна  має  бути  схоронена  під  опікою  і  силою  Німецькою,
під  її  протекторатом...  Одного  разу  благословилам  Вождя
Гітлера  тим  великим  хрестом  і  так  молиламся  за  Него:
«Боже,  благослови  Єго  і  Єго  військо,  будь  сильний,  вожде,
в  своїй  державі  і  твоє  військо,  де  підеш  —  там  побіди,  поси¬
лаю  тобі  Вождя  України  Святого  Архістратига  Михайла  з
своїм  небесним  військом  на  поміч».  Піднесла  духом  вгору
Вождя  Гітлера,  просячи  Отця  Небесного  для  Него  о  по-
біду...
 Чую,  щоб  німецьке  військо  ніц  не  щадило  в  Росії,  ні
міст,  ні  замків,  ні  сіл,  бо  Господь  не  хоче,  щоб  там  щось
остало.  Росія  має  ся  відбудувати  наново  і  міста  і  села,  бо
то  усе  є  заражене  гріхом  —  нечисте.  З  грузів  російських
домів  і  першої  п’яди  землі,  яка  має  ся  зібрати,  заповниться
Чорне  море,  мов  неначе  мається  зробити  міст  на  морі  з  гру¬
зів,  а  Росія  по  війні  має  ся  називати:  Нова  Земля...  Цілую
ручки  і  ноги  і  прошу  о  благословеніє  і  молитви.
 Слуга  в  хресті  с.  Авксентія,  ч.  св.  В.  В.  Суховоля»  !.
 Українська  буржуазія,  керівники  «організації  україн¬
ських  націоналістів»  та  інших  націоналістичних  партій  дов¬
гі  роки  вважали  Шептицького  наймудрішою  людиною,  на¬
зивали  його  підлабузницьки  «українським  Мойсеєм».  Як  же
цей  Мойсей  прореагував  на  листа  черниці  у  роки  окупації,
коли  навколо  лилася  кров?  Коли  тисячі  вихованих  ним  ук¬
раїнських  націоналістів  і  поліцаїв  знищували  сотні  тисяч
євреїв,  підпалювали  синагоги  і  останні  будинки  львівського
та  інших  гетто,  закидали  ручними  гранатами  підвали  цих
 1  Цит,  за  кн.:  Дмитрук  К.  Свастика  на  сутанах,  с,  148—149.
 315

будинків,  у  яких  переховувалися  діти  гетто,  і  коли  у  нього
в  будинку  переховувалися  син  головного  рабина  Львова
Курт  Левін  і  рабин  Давид  Кагане?  Шептицький  шле  Гіт-
леру  разом  з  листом  Авксентії  своє  чергове  послання:
 «Фюрерові  й  Рейхсканцлерові  Великонімецького  Рейху
Адольфові  Гітлерові.  Берлін.
 Ваша  Ексцеленціе!
 Нижчепідписаний  український  архієпископ  Візантійсь¬
кого  обряду  у  Львові  протягом  довгих  років  знає  одну  жін¬
ку,  яка  вже  багато  років  пишається  Фюрером  і  завжди  мо¬
литься  за  Нього.
 Ця  жінка  є  пророчицею  і  часто  бачить  таємничі  видіння,
які  за  принципами  міфічної  теології  можуть  уважатися  сло¬
вами  Всевишнього.  Ця  жінка  просить  мене  написати  листа.
 Я  роблю  це  з  охотою  в  опінії,  що  цим  виконую  свій
обов’язок  перед  Вашою  Ексцеленцією.  Пророчиці  Богом
сказано:  «Гітлер  у  покорі  просив  мене  про  перемогу.  Він
буде  вислуханий  і  приведений  до  найвищої  земної  слави,  як¬
що  він  зробить  те,  що  я  від  Нього  вимагаю.  Він  повинен  у
повній  одностайності  із  Вселенським  Главою  Християнства
Папою  Римським  допомогти  християнству  одержати  пере¬
могу».
 Якщо  Ваша  Ексцеленція  бажає  одержати  більш  доклад¬
ні  відомості,  я  і  надалі  залишаюсь  до  Ваших  послуг.  Вашої
Ексцеленції  відданий  слуга  Андрей  Шептицький  архієпи¬
скоп.  Львів,  3  березня  1942  року.  Площа  св.  Юра,  5»  \
 Таким  є  ще  один  доказ,  який  спростовує  неодноразові
твердження  уніатів,  нібито  церква  «не  втручалася  у  політи¬
ку».  Ще  одна  вірнопідданська  обіцянка  бути  інформатором
і  порадником  Адольфа  Гітлера  у  будь-якому  питанні,  під¬
твердження  того,  як  поводила  себе  уніатська  церква  в  ли¬
холіття  окупації.
 Ну,  а  як  же  все-таки  узгодити  з  цими  листами  той  факт,
що  Шептицький  переховував  у  себе  втікачів  з  львівського
гетто?
 А  справа  в  тому,  що  Шептицький  хотів  застрахувати  се¬
бе  на  випадок  зміни  політичної  ситуації,  йому  було  відомо  у
роки  війни,  який  процент  сенаторів  єврейської  національ¬
ності  засідає  у  конгресі  Сполучених  Штатів  Америки  і  скіль¬
ки  серед  них  сіоністів.  В  усякому  разі,  ці  два  врятованих  —
син  рабина  Левіна  і  рабин  Кагане  —  зможуть  засвідчити,
який  був  добрий  «князь  церкви»,  і  допоможуть  забути,
скільки  їх  собратів  було  знищено  з  благословення  митропо¬
 1  Цит.  за  кн.:  Дмитру  к  К.  Свастика  на  сутанах,  с.  150—151,
 316

лита  головорізами  з  ОУН.  Так  воно  і  сталося.  У  сутані
священнослужителя  уніатської  церкви,  одержаній  з  цейхга¬
узів  консисторії,  рабин  Кагане  втік  на  Захід,  а  потім  пере¬
брався  до  Ізраїлю.
 У  1952  році  Давид  Кагане  був  головним  рабином  ізра¬
їльських  військово-повітряних  сил,  благословляючи  і  під¬
готовляючи  «духовно»  тих  самих  льотчиків,  які  під  коман¬
дуванням  одноокого  «яструба»  Моше  Даяна  у  червні
1967  року  нещадно  палили  напалмом  мирні  арабські  се¬
ла  і  міста.  Пізніше  Давида  Кагане  було  відпущено  за
океан  і  він  став  головним  рабином  Аргентіни.  Нерідко  він
зустрічається  в  Буенос-Айресі  з  воєнним  злочинцем,  колиш¬
нім  гестапівцем  Вальтером  Кучманом.  Як  відомо,  учасники
злочинів,  вчинених  у  Львові  в  ті  страшні  липневі  ночі
1941  року,  штандартенфюрером  СС  Ганс  Гейм,  Пітер  Мен-
тен  і  Вальтер  Кучман  кинулися  врізнобіч:  Ментен  —  в  Гол¬
ландію,  а  Вальтер  Кучман  —  ще  далі,  за  океан.  Хоча  руки
у  Кучмана  в  крові,  Давид  Кагане  охоче  зустрічається  з  зем¬
ляком,  з  іншими  українськими  націоналістами,  які  окопали¬
ся  в  Буенос-Айресі.  «Друзі»  згадують  минулі  дні  і,  зокрема,
створюють  міф  про  «доброго,  людинолюбного  рятівника  єв¬
реїв  Андрія  Шептицького».  Рабин  Давид  Кагане  охоче  спри¬
яє  поширенню  цього  міфа.
 Таким  чином,  взаємні  контакти  сіоністів  з  українськими
буржуазними  націоналістами  й  уніатами,  їх  спільні  заяви
про  «дружбу»  і  «співробітництво»  свідчать  насамперед  про
єдину  класову  експлуататорську  основу  та  ідейну  спорідне¬
ність,  про  їх  готовність  в  ім’я  антикомунізму  і  надалі  слух¬
няно  діяти  за  вказівкою  імперіалістичної  реакції.

ПРИМІТКИ
 Лесь  Мартович
 Винайдений  рукопис  про  руський  край.  Памфлет  написаний  у  1897  р.,
але  через  цензурні  умови  тогочасної  Галичини  не  був  надрукований.
Уперше  опубліковано  лише  в  1943  р.  Подається  за  виданням:  Мартович
Лесь.  За  межу.  К.,  1968,  с.  50—55.
 Лумера.  Подається  за  виданням:  Мартович  Лесь.  За  межу,  с.  32—45.
 Василь  Стефаник
 Молоді  попи.  Подається  за  виданням:  Стефаник  Василь.  Повне  зібр.
творів  в  трьох  томах.  К-,  1953,  т.  II,  с.  70—71.
 Петро  Колесник
 «Гріх»  патера  Вікентія.  Уривки  з  роману  «Поет  під  час  облоги»
(К.,  1980).
 Степан  Тудор
 День  отця  Сойки.  Повість,  над  якою  Тудор  працював  з  1932  р.  до
своєї  трагічної  загибелі  від  фашистської  бомби  22  червня  1941  р.,  була
задумана  як  широкоплановий  епічний  твір.  У  1941  р.  він  власноручно
передрукував  на  машинці  перший  том  повісті,  внісши  багато  змін,  попра¬
вок,  переробок  у  рукописну  редакцію  твору.  А  другий  том  так  і  лишився
в  рукописній  редакції  і  не  був  закінчений.
 Під  час  війни  значна  частина  рукопису  була  втрачена.  З  271  сторін¬
ки  автографа  збереглася  лише  161  сторінка.  Трохи  краще  збереглася  дру¬
га—  машинописна  редакція  першого  тому,  хоча  й  з  нього  втрачено  ба¬
гато  сторінок.  Так  і  не  вдалося  заповнити  прогалину  в  середині  другого
тому,  де  не  вистачає  37  сторінок  автографа.
 Повість  подається  у  скороченому  вигляді  за  виданням:  Тудор  Сте¬
пан.  Твори.  К.,  1982.
 Ярослав  Галан
 Що  таке  унія.  Випущено  окремою  книжкою  в  1946  р.  Львівським  об¬
ласним  книжково-журнальним  видавництвом  під  псевдонімом  Володи¬
мир  Росович.
 Подається  у  скороченому  вигляді  за  виданням:  Галан  Ярослав.  Тво¬
ри  у  чотирьох  томах,  К.,  1977,  т,  2,  с,  442—486,
 318

Присмерк  чужих  богів.  Подається  за  виданням:  Галан  Ярослав.
Твори  у  чотирьох  томах,  т.  2,  с.  516—529.
 Годі!  Вперше  надруковано  під  заголовком  «Кровь  и  цепи»  в  газ.
«Советское  Закарпатье»  від  7,  10—12,  18  і  19  травня  1950  р.  Наприкін¬
ці  1950  р.  Держполітвидав  України  випустив  цей  памфлет  українською
мовою  окремою  книжкою  під  псевдонімом  Ігор  Семенюк  і  назвою
«Годі!».
 Подається  у  скороченому  вигляді  за  виданням:  Галан  Ярослав.
Твори  у  чотирьох  томах,  т.  2,  с.  540—575.
 Володимир  Беляев
 Чому  митрополит  рабина  врятував?  Подається  за  виданням:  Беля-
ев  В.  П.  Я  звинувачую!  К.,  1980,  с.  96,  99—106.
 КОМЕНТАРІ
 Август  Октавіан  (63  до  н.  ери  —14  н.  е.)  —  перший  римський
імператор.  Використовував  релігію  в  інтересах  рабовласників,  для  вста¬
новлення  військово-політичної  диктатури;  владу  імператора  прирівняв
до  влади  Юпітера.
 Августин  Аврелій  (354—430)  —  єпископ  з  Гіпона  (Півн.  Африка),
християнський  теолог  і  церковний  діяч,  фанатичний  проповідник  нетер¬
пимості  й  насильства  в  насаджуванні  релігії.  Святий,  один  з  отців  церк¬
ви  у  католиків.  Його  твір  «Про  місто  боже»  становить  основу  ортодок¬
сального  католицизму.
 Аквінський  Фома  (1225—1274)—середньовічний  християнський  бо¬
гослов,  віровчнтель,  філософ-схоласт,  визначний  ідеолог  західноєвропей¬
ського  феодалізму,  ревний  поборник  зміцнення  папської  влади  над
світом.
 Альбігойці  —  учасники  єретичного  руху  ХИ—XIII  ст.,  спрямованого
проти  засилля  католицької  церкви  в  економічному  і  духовному  житті
середньовічного  міста  у  Франції,  Німеччині,  Італії.  Були  остаточно  ви¬
нищені  інквізицією  в  XIII—XIV  ст.
 сАннали  св.  Петра»  —  Ватіканський  журнал  (щорічник),
 Аріани  —  послідовники  аріанства  —  течії  в  ранньому  християнстві,
визнаної  єретичною  на  Нікейському  соборі  (325  р.).
 Белармін  Роберт  (1542—1621)—кардинал,  теолог,  намагався  при¬
мирити  папство  з  абсолютизмом  світської  монархії,  обгрунтовував  пра¬
во  папи  втручатися  в  державні  справи  католицьких  країн.
 Бенедикт  XV  —римський  папа  (1914—1922).  Після  перемоги  Вели¬
кої  Жовтневої  соціалістичної  революції  проголосив  «хрестовий  похід»
проти  комунізму,  був  одним  з  натхненників  походів  Антанти  проти  Ра¬
дянської  країни.
 Берклі  Джордж  (1685—1753)—англійський  єпископ,  філософ,  суб’¬
єктивний  Ідеаліст,  ворог  матеріалізму.
 Вальденси  —  послідовники  середньовічної  антипапської  єресі,  що  ви¬
никла  в  Ліоні  бл.  1175  р.,  коли  купець  П’єр  Вальд  організував  релігій¬
ну  громаду  «Ліонських  бідняків».  Рух  вальденсів  охоплював  Францію,
Італію,  Швейцарію,  Чехію,  Німеччину.  Нині  існують  невеликі  групи
вальденсів  у  Швейцарії  та  Італії.
 319

Варфоломіївська  ніч  —  ніч  на  24  серпня  1572  р.  (день  св.  Варфоло¬
мія),  протягом  якої  католики  у  Франції  учинили  масову  різню  проте-
стантів-гугенотів.  Тільки  в  Парижі  було  вбито  близько  5  тис.  чоловік.
Загальна  кількість  убитих  у  країні  досягла  ЗО  тисяч.  Папа  Григорій  XIII
схвально  поставився  до  цієї  кривавої  розправи  і  встановив  спеціальну
медаль.  Варфоломіївська  ніч  стала  символом  віроломства  та  релігійного
фанатизму,
 Василіани  —  ченці  східного  обряду  в  католицькій  церкві.  Виникнув¬
ши  у  Візантії,  орден  василіан  перебазувався  згодом  у  Західну  Європу,
але  помітного  впливу  на  церковне  життя  не  справляв.  Найактивніша
діяльність  василіан  припадає  на  період  після  укладення  в  1596  р.  Брест¬
ської  унії.  Зазнавши  реорганізації,  він  перетворився,  по  суті,  в  уніат¬
ський  орден,  який  проводив  політику  римських  пап,  спрямовану  на  по¬
католичення  населення  Литви,  Західної  України  і  Білорусії.  Нині  мізерні
закордонні  уламки  прихильників  цього  ордену  прислуговують  імпері¬
алістичній  реакції,  виступаючи  з  націоналістичною  пропагандою.
 Вишенський  Іван  (нар.  між  1545—50  —  пом.  біля  1620)—україн¬
ський  мислитель  і  громадський  діяч,  чернець,  автор  високохудожніх,
пристрасних  творів  —  проти  унії  й  феодально-католицького  свавілля.
Був  одним  з  перших  поборників  возз’єднання  України  з  Росією.
 Вікліф  Джон  (бл.  1320—1384)—англійський  релігійний  реформа¬
тор;  виступав  за  створення  в  Англії  окремої  церкви,  незалежної  від
Ватікану,  засуджував  церковне  землеволодіння,  торгівлю  індульгенція¬
ми,  втручання  духівництва  в  судові  справи.  Ватікан  оголосив  його  єре¬
тиком.
 Гільдебранд  —  папа  Григорій  VII  (1073—1085).  Ревний  поборник
папської  теократії;  не  тільки  проголосив  папство  найвищою  і  єдиною
владою  над  усім  християнським  світом,  а  й  активно  втручався  у  внут¬
рішні  справи  багатьох  країн  середньовічної  Європи,  організовував  хре¬
стові  походи.
 Григоріанський  університет  —  вищий  духовний  навчальний  заклад
католицької  церкви  у  Римі.  Заснований  в  XVI  ст.  Ігнатієм  Лойолою,
засновником  ордену  єзуїтів.
 «Діло»  —  західноукраїнська  газета  ліберально-буржуазного,  а  по¬
тім  буржуазно-націоналістичного  напряму.  Виходила  у  Львові  в  1880—
1939  рр.
 «Енцикліка  сорокового  року»  —  послання  папи  ПІя  XI  від  15  трав¬
ня  1931  р.  до  всіх  католиків  світу,  в  якому  він  повторив  положення
енцикліки  папи  Лева  XIII  «Про  нові  речі»  (1891  р.):  гостро  осудив
комунізм,  революційні  рухи  трудящих,  закликав  до  класового  миру  в
ім’я  збереження  «христового  супокою  в  світі  божому»,  тобто  капіталі¬
стичного  ладу.
 Зигмунт  III  (1566—1632)  —  король  Речі  Посполитої  (з  1587  р.),  фа¬
натичний  католик,  насаджував  унію  на  загарбаних  Польщею  українсь¬
ких  та  білоруських  землях.
 Католицька  акція  —  численні  католицькі  світські  організації  в  бага¬
тьох  країнах  світу,  призначення  яких  пропагувати  войовничий  антико-
мунізм,  ширити  вплив  церкви  на  всі  сторони  громадського  життя,  про¬
тидіяти  революційному  рухові  трудящих.  Створені  наприкінці  XIX  ст.  за
вказівкою  папи  Лева  XII.  Пій  XI  перетворив  ці  організації  в  пан¬
ській  Польщі  20—30-х  рр.  на  знаряддя  войовничого  антикомунізму.
 Конашевич-Сагайдачний  Петро  Кононович  (пом.  1622)—гетьман
українського  реєстрового  козацтва,  талановитий  полководець,  держав¬
ний,  політичний  і  культурний  діяч.  Спочатку  вів  угодовську  політику
щодо  польсько-шляхетського  уряду,  але  згодом,  з  1620  р.,  рішуче  об¬
стоював  єднання  з  Росією;  у  1620  р,  відновив  православну  церковну
 320

ієрархію,  яка  була  ліквідована  після  укладення  Брестської  унії.  Здійсню¬
вав  значні  освітні  заходи.
 Константин  І  —  римський  імператор  (306—337).  Прихильно  ставив¬
ся  до  християнства.  Перед  смертю  офіційно  прийняв  християнську  віру,
вбачаючи  в  ній  могутню  силу,  на  яку  може  спиратися  держава.
 Корде  Шарлотта  (1768—1793)  —  французька  дворянка,  яка  підпала
під  вплив  жірондистів.  У  1793  р.  вбила  Ж.  П.  Марата  —  видатного  діяча
Великої  Французької  революції.  Страчена.
 Кузанський  Микола  (1401—1464)  —німецький  філософ  і  теолог,  ма¬
тематик,  астроном,  кардинал  католицької  церкви,  один  з  попередників
космології  Коперника.
 «Латеранські  умови»  —  три  угоди,  підписані  Пієм  XI  і  Муссоліні
11  лютого  1929  р.  в  Латеранському  палаці  (Рим).  Ними  відновлено
світську  владу  папи  над  Ватіканом,  створено  карликову  теократичну
державу  Ватікан.
 «Латоріца»—  лісопромислова  фірма  на  Закарпатті  у  20—40  рр.
XX  ст.
 «Леви  Альказара»  —  штурмовики  Іспанського  фашистського  генера¬
ла  Франко  в  30-ті  роки.
 Літописець  1690-х  років  —  Михайло  Андрелла  (бл.  1637—1710)  —
український  письменник-полеміст.  Був  деякий  час  уніатським  священи¬
ком  на  Закарпатті,  зрікся  унії  і  боровся  проти  неї  до  кінця  свого  життя.
 Мандевіль  Бернард  (1670—1733)—англійський  письменник.  Автор
відомої  сатиричної  байки  «Збентежений  вулик,  або  шахраї,  що  стали
чесними»,  в  якій  дотепно  висміяв  святенництво  англійських  буржуа.
 Ману  —  легендарний,  міфічний  автор  поширених  в  Індії  законів,
правових  і  етичних  повчань.
 Маньчжоу-Го  —  маріонеткова  держава  у  Північно-Східному  Китаї,
створена  японськими  окупантами.  Проіснувала  з  березня  1932  до  серп¬
ня  1945  р.
 Марамароиіський  Сигот  —  місто  на  р.  Тисі,  тепер  м.  Сігет  в  Соціа¬
лістичній  Республіці  Румунії.
 Марія  Терезія  (1717—1780)—імператриця  «Священної  римської
імперії»  (з  1748)  з  династії  Габсбургів.  За  її  правління  Австрія  загарба¬
ла  більшу  частину  Галичини  (1772),  Буковину  (1774),  де  запровадила
жорстокий  колоніальний  режим,  насильницьке  онімечення  українського
населення,  дала  простір  єзуїтському  мракобіссю.
 Могила  Петро  Симеонович  (1596—1647)  —церковний  і  освітній  діяч
України,  митрополит  Київський  і  Галицький,  автор  багатьох  антиуніат-
ських  і  антикатолицьких  творів.  Засновник  першої  на  Україні  вищої
школи  —  Киево-Могилянської  академії.  Дбав  про  розвиток  друкарської
справи  на  Україні.  Написав  ряд  підручників.
 Непогрішимість  папи  —я  1870  р.  І  Ватіканський  собор,  скликаний
Пієм  IX,  затвердив  догмат  про  непогрішимість  римських  пап  у  питаннях
віри  й  моралі.
 Павлюк  Павло  Михнович  (пом.  1638  р.  —  гетьман  українського  не¬
реєстрового  козацтва,  керівник  селянсько-козацького  повстання  проти
польсько-шляхетського  гніту  в  1637  р.  Страчений  у  Варшаві.
 Пуємонт  —  Північно-Західна  провінція  Італії,  де  в  середині  XIX  ст.
згуртувалися  патріотичні  сили,  які  покінчили  з  іноземними  загарбника¬
ми  і  об’єднали  італійські  землі  в  одну  державу.  Українські  буржуазні
націоналісти  лицемірно  називали  «Українським  П’ємонтом»  Галичину,
сподіваючись  «об’єднати»  всі  українські  землі  за  допомогою  військової
сили  західних  імперіалістів.  «П’ємонтом»  проголошували  українське  За¬
карпаття  гітлерівські  маріонетки.
 Пій  XI  (1857—1939)  —  папа  римський  (1922—1939).  Підтримував
сили  крайньої  імперіалістичної  реакції,  у  1930  році  закликав  до  «хре-
 321

стового  походу»  проти  СРСР.  Рядом  договорів  закріпив  союз  Ватікану
з  фашистськими  державами  (у  1929  р.  Латеранські  угоди,  в  1933  —
конкордат  з  гітлерівською  Німеччиною).  У  роки,  що  передували  другій
світовій  війні,  намагався  не  допустити  участі  трудящих-католиків  в
єдиному  антифашистському  фронті.
 сПропаганда»—  конгрегація  (міністерство)  пропаганди  у  Ватікані,
що  відає  місіонерською  діяльністю,  пресою,  готує  кадри  місіонерів.
 «Просвіта»  —  культурно-освітня  організація  на  Західній  Україні,
створена  в  1868  р.  Засновувала  сільські  читальні  і  бібліотеки,  видавала
українською  мовою  популярну  літературу,  шкільні  підручники  тощо.
З  кінця  XIX  ст.  підпала  під  вплив  буржуазно-націоналістичних  та  кле¬
рикальних  елементів.  КПЗУ  вела  наполегливу  боротьбу  за  посилення
свого  впливу  в  «Просвіті».
 Ріббентроп  і  Чіано.—  Перший  —  міністр  закордонних  справ  фашист¬
ської  Німеччини,  другий  —  міністр  закордонних  справ  фашистської
Італії.
 «Руська  колегія»  —  «надзвичайна  комісія  у  справах  Росії»,  створена
папою  Бенедиктом  XV  (1914—1922)  для  підривної  контрреволюційної
роботи  в  СРСР.
 Ставропігійське  братство  —  релігійно-національна  організація  укра¬
їнських  міщан  у  Галичині,  заснована  у  Львові  в  XV  ст.  Мала  школи,
сприяла  книгодрукуванню,  розвиткові  культури.  Вела  боротьбу  проти
національно-релігійного  гноблення  з  боку  польської  шляхти  та  уніатів.
Виступала  проти  необмеженої  влади  церковних  феодалів  —  православ¬
них  єпископів.  У  1708  р.  братство  перейшло  до  унії.
 Терту  ліан  Квінт—(близько  160  —  після  220)—ранньохристиянсь¬
кий  богослов  і  письменник.  Проповідував  містику  і  сліпу  віру,  твердив,
що  євангеліє  усунуло  потребу  в  науці.  Йому  належить  висловлення:
«Вірю,  бо  це  абсурд».
 Торквемада  Томас  (бл.  1420—1498)—глава  іспанської  інквізиції,
спалив  на  вогнищах  десятки  тисяч  людей,  обвинувачених  в  єресях.
 УНДО  (Українське  національно-демократичне  об’єднання)  —буржу¬
азно-націоналістична  організація  на  Західній  Україні,  створена  в  1925  р.
у  Львові.
 Федоров  Іван  (бл.  1510  —  1583)—російський  першодрукар,  заснов¬
ник  друкарень  у  Львові  й  Острозі,  видавець  знаменитої  «Острозької
біблії»  й  «Апостола».
 Юлій  //  —  римський  папа  (1503—1513).  Один  з  найцинічніших  без¬
божників  на  папському  престолі.  Вів  грабіжницькі  війни,  сам  очолював
військо  в  походах.  У  1506  р.  заклав  перший  камінь  собору  св.  Петра.
 словник
 МАЛОВЖИВАНИХ  СЛІВ  І  ТЕРМІНІВ
 Абсида,  апсида  —  півкруглий  або  гранований  у  плані  виступ  будівлі;
 у  християнських  церквах  —  вівтарна  частина.
 Ади,  аді  —  а  диви,  а  дивись.
 Алюмн  —  вихованець  вищого  духовного  навчального  закладу.
 Алярм  —  тривога.
 Анафема  —  церковне  прокляття,  відлучення  від  церкви.
 Анклав,  енклав  —  територія  або  частина  території  держави,  повністю
оточена  територією  іншої  держави,
 322

Антенати  —  предки.
 Асмодей  —  нечистий,  злий  дух.
 Аутодафе  —  буквально:  акт  віри;  спалення  на  вогнищі  єретиків  (від¬
ступників  від  панівної  релігії)  та  єретичних  книг.
 Вааге5  ОеШ  (нім.)  —  готівка.
 Базиліка  —  християнський  храм  прямокутної  форми,  розділений  на  кіл¬
ка  частин  рядами  колон.
 Бандера  —  почесна  кінна  варта.
 Бенефіція  —  винагорода  духовної  особи  прибутковою  церковною  посадою,
Бефель  іст  бефель  (нім.)  —  наказ  є  наказ.
 Бонза  —  буддійський  жрець.
 Борше  —  швидше.
 Брамін  —  жрець  бога  Брами  —  одного  з  найвищих  (поряд  з  Шівою
і  Вішну)  богів  у  брахманізмі  та  індуїзмі.
 Бреверія  —  скандал.
 Булла  —  розпорядження,  послання,  звернення  римського  папи,  скріпле¬
не  круглою  печаткою.
 Б’ючка  —  пульс,  жила.
 Варе  —  ніби,  геть;  чи  невже.
 Варіат  —  божевільний.
 Варувати  —  пильнувати.
 Вис  лід  —  результат.
 Відай  —  мабуть,  либонь,  може.
 Вікарівка  —  хата  при  церкві;  житло  вікарія  —  заступника  священика
в  уніатській  та  католицькій  церквах.
 Вритний  —  гидкий,  обридлий,  противний.
 Габіт  —  верхній  чернечий  одяг.
 Декан  —  старший  священик,  адміністратор  десяти  парафій.
 Денникар  —  газетяр,  журналіст.
 Дефініція  —  коротке  визначення  якогось  поняття.
 Дієцезія  —  територіально-адміністративна  одиниця  (округ)  в  системі
управління  католицькою  церквою.
 Едикт  —  особливо  важливий  указ  імператора  чи  короля.
 Ексцеленція  —  найвищий  титул  духовних  і  світських  осіб.
 Емерит  —  пенсіонер,  чиновник  у  відставці.
 Ерекціональна  земля  —  церковна  земля.
 Ерупційна  сила  —  проривна,  вулканічна  сила.
 Євхаристія  —  таїнство  причастя,  містичний  акт  перетворення  хліба  й  ви¬
на  в  тіло  і  кров  біблійного  Ісуса  Христа.
 Єресь  —  релігійне  вчення,  що  заперечує  догмати  та  організаційні  форми
панівної  церкви.
 Живло  —  стихія.
 Здудурити(ся)  —  здутися,  стирчати.
 Зелот  —  палкий  прихильник  нової  віри,  ідеї.
 Змаргатися  —  дуже  змучитися.
 Ізгоді  —  згодом.
 Імагінація  —  уява,  вигадка,  привид.
 Імпреза  —  виступ.
 Інгеренція  —  втручання,  вплив  божих  сил.
 Іспласнути  —  схудцути.
 Імосць  —  попадя.
 Кабат  —  мундир,  тут  —  австрійський  солдат*
 Кабза—  гаманець,  гроші.
 Канонік  —  священик,  член  капітулу  (колегії  духовних  осіб  при  кафед¬
ральному  соборі)  —  дорадчого  органу  при  єпископі.
 Каня  —  шуліка.
 Капелан  —  католицький  військовий  священик,

Кардинал  —  найвищий  після  папи  духовний  сан  у  католицькій  церкві.
Катехіт  —  вчитель  «закону  божого».
 Кивот,  ковчежець  —  скриньки,  в  яких  зберігаються  церковні  святощі.
Коблина  і  роковини  —  податі.
 Колешня  —  повітка,  конюшня,  стайня.
 Колятор  —  поміщик,  який  за  правом  патронату  затверджував  на  посаді
сільського  священика.
 Комжа  —  літургійне  вбрання  католицького  священика.
 Комплікація  —  заплутаність,  ускладненість,
 Конквіт  —  монастирський  гуртожиток.
 Конклав  —  збори  кардиналів,  що  скликаються  після  смерті  папи  рим¬
ського  для  обрання  нового  папи.
 Конкордат  —  угода  між  папою  римським  цк  главою  католицької  церкви
і  урядом  певної  держави  щодо  діяльності  католицької  церкви  в  цій
країні.
 Консисторія  —  адміністративний  орган  церковного  управління.
Контемпляційність  —  замисленість,  заглибленість  у  собі.
 Короводи  —  клопоти.
 Котара  —  завіса,  портьєра.
 Кпити  —  глузувати,  насміхатися.
 Кревняк  —  родич.
 Курія  папська  —  сукупність  центральних  ватіканських  установ  для  уп¬
равління  католицькою  церквою.
 Куфа  —  бочка  з  покришкою.
 Куферок  —  валізка.
 Ленні  права  —  феодальне  земельне  право.
 Лилик  —  кажан.
 Літанія  —  в  католицизмі  —  коротка  молитва,  що  її  читають  або  співа¬
ють  під  час  урочистих  релігійних  процесій.
 Лумеро  —  номер,  число.
 Ляга  —  нічна  пора.
 Ляїцистичний  —  не  церковний,  світський.
 Май  —  дуже,  ще.
 Матурист  —  той,  хто  одержав  атестат  зрілості,
 Машиновий  кріс  —  кулемет,
 Меценас  —  адвокат.
 Мигнути  —  вирвати.
 Монсеньйор  —  титул,  до  якого  вдаються  при  звертанні  до  вищого  като¬
лицького  духівництва.
 Набилити  —  натякнути.
 Негу  вати  —  заперечувати.
 Нунцій  —  постійний  дипломатичний  представник  папи  римського  при
урядах  держав,  з  якими  Ватікан  підтримує  дипломатичні  відносини.
Обезвічити  —  дуже  скривдити,  скалічити.
 Омасть  —  масло,  олія,  смалець.
 Омино  —  ніяково.
 Оноді  —  недавно.
 Парія  (паріяс)  —  у  переносному  розумінні  —  пригноблена,  безправна
людина.
 Парцеляція  —  поділ  землі  на  дрібні  ділянки,  їх  продаж  дрібним  влас¬
никам.
 Патер  —  у  католицизмі  —  священик;  чернець,  що  має  сан  диякона  або
ієрея.
 Пачкар  —  контрабандист.
 Пилу  вати  —  квапитися,  поспішати,  пориватися  (до  чогось),
 Пишки  —  короткі  волосинки.
 Плебанія  попівська  садиба,
 324

Помірок  —  земельний  наділ,  нива.
 ПЬнтифікат  —  влада,  діяльність,  період  (від  обрання  до  смерті)  прав-і
ління  папи  римського.
 Прелат  —  почесна  назва  вищого  католицького  духівництва.
 Преміє  —  підстава  для  певних  висновків.
 Пренумерувати  —  передплачувати  (газету).
 Прецінь  —  адже.
 Пріор  —  ігумен  невеликого  католицького  чоловічого  монастиря,
Провінціал  —  крайовий  керівник  ордену  єзуїтів.
 Профіт  —  вигода,  прибуток,  зиск.
 Райці  —  радники.
 Реверенда  —  ряса,  верхній  буденний  одяг  священика  з  довгими  широки¬
ми  рукавами.
 Регули  —  правила,  норми  чернечого  життя.
 Реентий  —  регент,  керівник  церковного  хору.
 Рефектар  —  кімната  відпочинку,  їдальня.
 Сабат,  сабаиі  —  свято;  за  народним  повір’ям  —  відьомський  шабаш,
тобто  день  зборища  відьом  і  чортів,  де  вони  віддаються  розпусним
ігрищам.
 Санкта  санкторум  (лат.)  —  святилище,  «святая  святих».
Сакраментальний  —  священний.
 Сарака  —  нещасний,  бідний.
 Сардак  —  верхній  одяг  з  грубого  сукна.
 Сокотити  —  берегти,  наглядати,  стерегти.
 Спудитися  —  перелякатися.
 Степениця  —  загальна  (гуртова)  трибуна  на  видовищах,
 Субтильний  —  витончений,  ніжний,  тендітний.
 Сугестивна  сила  —  невідворотно  впливаюча  сила.
 Тане  як  борщ  —  дешевше  від  борщу.
 Тогід  —  торік.
 Трансепт  —  поперечний  неф  церковної  будівлі.
 Трібувати  —  пробувати.
 Угр  —  міра  земельної  площі,  приблизно  0,75  га.
 Файрант  —  кінець  роботи  на  фабриках  і  заводах.
 Ферії  —  канікули.
 Форналь  —  наймит.
 Форум  —  тут:  площа  у  старому  Римі,  на  якій  відбувалися  народні  збо¬
ри,  влаштовувалися  торги  і  здійснювався  суд.
 Фратер  —  брат  (звертання  у  католицьких  ченців),
 Фратрес  ділекті  (лат.)—любі  брати.
 Футерал  —  футляр.
 Халупник  —  безземельний  селянин,  що  має  тільки  хату.
 Хороми  —  сіни.
 Хосен  —  користь.
 Целебс  —  священик,  що  дав  обітницю  безшлюбності.
 Целібат  —  обов’язкова  безшлюбність  для  всього  католицького  духівни¬
цтва.
 Чипіти  —  довго  чекати.
 Чобан  —  танець.
 Шніт  (нім.)  —тут  у  розумінні  міцний  напій.
 Шпотатися  —  спотикатися.
 Штандартенфюрер  —  полковник  військ  СС  у  фашистській  Німеччині.
Шувар  —  татарське  зілля,  рогоза.
 Шуя  —  мерзотник.

ЗМІСТ
 Борці  проти  зловісної  унії  та  католиць¬
кого  експансіонізму.  Вступна  стаття
/.  Я.  Головахи
 ЛЕСЬ  МАРТОВИЧ
 Винайдений  рукопис  про  руський  край
Лумера
 ВАСИЛЬ  СТЕФАНИК
 Молоді  попи
 ПЕТРО  КОЛЕСНИК
 «Гріх»  патера  Вікентія 	« 	•
 СТЕПАН  ТУДОР
 День  отця  Сойки
 ЯРОСЛАВ  ГАЛ  АН
 Що  таке  унія
 Присмерк  чужих  богів  .  ♦  .  .  !
 г°дН 		 .  .  .  .
 ВОЛОДИМИР  БЄЛЯЄВ
 Чому  митрополит  рабина  врятував?  ,
 Примітки
 Коментарі
 Словник  маловживаних  слів  і  термінів
 З
 11
 17
 29
 31
 52
 223
 263
 276
 307
 318
 319
 322
 326

Не  уступим  пітьмі  поля  /[Упоряд.  П.  М.  Довга-
Н38  люк;  Авт.  вступ,  статті  I.  П.  Головаха.—  К.:  Політви-
дав  України,  1983.—  327  с.
 У  збірнику  вміщені,  повністю  або  у  скороченому  вигляді,  художні  А
публіцистичні  твори  українських  письменників,  в  яких  викривається  реак¬
ційна  діяльність  Ватікану  та  греко-католицької  церкви  на  українській  зем¬
лі,  показується  роль  Брестської  й  Ужгородської  церковних  уній  в  соціаль¬
ному  і  духовному  гнобленні  трудящих.
 н  4700000000  124  84  83 	У+86.1
 М201(04)—83

НЕ  УСТУПИМ
 поля
 ТЬМЕ
 Составитель  текста,
автор  примечаний,
комментариев  и  словаря
Петр  Никитич  ДОВГАЛЮК
 Автор  вступительной  статьи
Иван  Петрович  Головаха
(На  украинском  языке)
 Киев
 Издательство  политической
литературы  Украины
 Редактор  В.  Я.  Богданьок
Художник  В.  А.  Снігир
Художній  редактор  Я.  /С.  Личак
Технічний  редактор  С.  М.  Скуратова
Коректори  М.  Я.  Іванова.,  С.  Т.  Пітунова
 Інформ.  бланк  Яй  3291
 Здано  до  набору  30.03.  83.  Підп.  до  друку  19.08.  83.
Формат  84X108732.  Папір  друк.  №2.
 Звич.  нова  гарн.  Вис.  друк.
 Ум.  друк.  арк.  17,22.  Ум.  фарб.-відб.  17,64.
Обл.-вид.  арк.  19,11.  Тираж  115  000  пр.  Зам*  3  136.
Ціна  1  Крб.  70  к.
 Політвидав  України,  252025,
 Київ-25,  вул.  Десятинна,  4/6.
 Київська  книжкова  фабрика
252054,  вул,  Воровського,  24