Ярослав Мельник
Телефонуй мені,
говори зі мною
Темпера


Присвячую моїм батькам Наталі та Йосипу


Ярослав Мельник
Телефонуй мені,
говори зi мною
Оповідання, повісті, роман
Київ
«Темпора» 2016


УДК 821.161.2-3 ББК 84-4(4УКР) М48
Г
Бібліотека
«ЛітАкценту»
Редакція: В. Панненко
Коректура: А. Колесник
Дизайн, верстка, обкладинка: Ю. Жарков
М48 Ярослав Мельник. Телефонуй мені, говори зі мною. Оповідання, повісті, роман (Серія «Бібліотека „ЛітАкценту"»). — К.: Темпора, 2016. — 224 с.
ISBN 978-617-569-287-5
Ярослава Мельника, людину химерної долі, закордонна критика називає містиком і неосимволістом. У книзі прози цього українського письменника, який мешкає між Литвою і Францією, читач зіткнеться з гіпнотичним зсувом знайомої нам щоденної реальності, завдяки якому стає можливим духовне звільнення й вихід — через катарсис — в іншу, «паралельну» реальність.
Будинок, у якому зникають кімнати; кіносеанс, якому немає кінця; батько, який говорить із сином невідомо звідки... Інтелектуальна насиченість сюрреалістичної прози Я. Мельника дозволяє вийти на відображення архетипів Батька, Бога, Матері, Вітчизни. Прикметні риси повістей та оповідань Ярослава Мельника — напружений сюжет, тонкість психологічного аналізу та рідкісна в наш час «класична» завершеність форми.
УДК 821.161.2-3 ББК 84-4(4УКР)
ISBN 978-617-569-287-5
© Темпора, 2012, 2016


Зміст
Книга мого життя 4
Алюмінієва ложка 10
Кінець 18
А.А.А.  23
Христос 33
В дорозі 37
Не можна взяти живого Бога 44
Книга доль. Повість 54
Телефонуй мені, говори зі мною. Повість 71
Рояльна кімната. Повість 124
Іде вічно. Роман 151
Ярослав Мельник: «Я — людина лісу». Замість післямови...211


Ярослав Мельник
%нига мого* життя
і.
Я взагалі не зрозумів: ми жили душа в душу, одна істота, можна сказати, тільки з різними тілами. І ми робили все, щоби ніхто, жодна чужа сила не вторглася в наш дім, в наш «тихий рай». І ось вона лежить, Галя, у цій жахливій, що тхне чомусь хлоркою, палаті, а я приходжу до неї як якийсь «відвідувач». Вона «пацієнтка» тепер, а я «відвідувач». Нісенітниця якась. І лікарі говорять мені: «Вже пора». Галя плаче. Чому? Чому ж? Я хочу бути з Галею: і вона хоче бути зі мною.
Мене ніхто не любить: мій брат мені не пише, моя сестра мені не пише, мої батьки мені не пишуть. У них своє життя.
Коли я приходжу додому — там уже Галя. Без трубок біля носа. З трьох одне: або вона втекла, або це моя фантазія (те, чого я хотів би: бачити її знову тут), або минув час. Минув час, і Галю виписали. Вилікували і виписали.
В останні роки у мене щось із часом. Повні провали. Як ніби не було тижня, місяця, року.
— Ти давно вдома?
— У якому смислі?
Вона не зрозуміла: значить, минув час.
4


Книга мого життя
— Коли ти вийшла з лікарні?
— З якої лікарні?
— Коли ти лежала з інсультом.
— Років три пройшло.
Вона дивиться на мене здивованим поглядом, не випускаючи з рук недомиту тарілку.
Коли встигло пройти три роки? Я тільки сьогодні вранці був у неї в палаті: вона ледве дихала, худа, за крок до смерті. Рідна.
Тепер у неї підборіддя. Сало, що наросло під щелепою. Це додає їй схожості зі свинею. Що сталося з моїми почуттями? Я не відчуваю до неї рідності.
— Картоплю приніс?
— Так.
— Почому кілограм?
Почому кілограм картоплі? Муха дзижчить над вухом: це серпень? І тоді був серпень, три роки тому.
Мої ноги чомусь тремтять, я сідаю у м яке крісло. Раптом мені — ні з того ні з сього — добре. Надворі все залито сонцем, а тут прохолодно — промінь світла пробивається між зсунутими шторами і перерізає навскоси кімнату. Пахне чомусь мускатом. Свіжо, як після вологого прибирання (але я не пам’ятаю, щоб я — чи хто-небудь — його робив). Галі немає — немає взагалі (вона померла?). Чи вона просто кудись вийшла? Я намагаюся згадати. У пам'яті — порожньо. І — якась радість, що там порожньо. Радість незнання. Я її любив, потім ненавидів. Було всього. Але я не пам'ятаю послідовності. Може, я спочатку ненавидів, а потім полюбив? А потім знову ненавидів: але вже по-іншому, ніж перший раз? Хіба не буває різної любові? Різної ненависті?
Час зупинився в цій тиші. Я навіть не знаю — не можу згадати, — де я. Це сліпуче сонце за вікном вже було. І була ця затемнена кімната. Я люблю контраст. Люблю бути в темряві, коли за вікном світло. У повній тиші, коли за вікном шум.
5


Ярослав Мельник
Я підходжу до штор, трохи відсуваю їх і відкриваю пласти- кове вікно: виск гальм, крики дітей, завивання поліцейської машини. Я різко закриваю вікно і засуваю штори. Ні, занадто темно — я дозволяю променю сонця пробігти через кімнату і впертися в книжкову шафу. Паркет під моїми ногами скрипить.
Можливо, я в Парижі? Я був там колись. Я його так і не покинув? Або повернувся через багато років? Пам’яті немає. Але дивно: не пам'ятаючи ні про що, я відчуваю незвичну свободу. Як ніби я тільки що народився. Скільки у мене грошей: тисяча доларів? Сто? Десять тисяч? Я не знаю, не пам'ятаю. І ці питання мені здаються смішними. Як і думки про моїх дітей: є вони у мене (були?), немає... Можливо, вони є, можливо, їх немає. Можливо, вони були. Або будуть. Що я зробив у житті? Чи достатньо у мене «праць»? Все це смішно. Смішно. Смішно. Все це не потрібне, зайве.
Якась книга в шкіряній обкладинці лежить на столі. Я простягаю руку і беру її. У темряві нічого не видно і немає сенсу її читати. Я не знаю, що це за книга. Можливо, це Біблія (Біблії часто бувають у шкіряній обкладинці). Можливо, це справжня порнографія. Богохульство. Або звичайний телефонний довідник. Рецепти страв. Вірші. Або там просто чисті аркуші (що було би найкращим). Мені все одно: я підношу її до носа й вдихаю запаморочливий запах шкіри. Мої пальці ковзають по виступах тиснених візерунків. Ось що для мене ця книга — цей запах і ці візерунки. І я не хочу знати, пам'ятати, що там всередині. Книга мого життя.
2.
Стукіт меблів угорі. Хтось переставив крісло. Я піднімаюся і виходжу в коридор: там теж напівтемно, пахне деревом, старим паркетом. Нібито все знайоме.
6


Книга мого життя
Я не можу пригадати, в себе я чи в гостях. Господарі пішли і залишили мене поспати? Або вони мені дали пожити тут, до повернення з відпочинку. Або з зарубіжної місії. Все це дивно: немає пам'яті. Якщо вони зараз зайдуть — я їх упізнаю? Згадаю? Можливо, я потрапив в аварію, мене збила машина — я прийшов додому, заснув і, прокинувшись, виявив, що нічого не пам'ятаю? Як я можу дізнатися? Якщо у мене зникла пам'ять, то я не можу пам’ятати і аварії. Все може, могло бути. Все і нічого.
У кімнаті праворуч сидить якась жінка, на ліжку. У нічній сорочці. Її витягнуті руки складені разом і заховані між колін: тканина натягнулася, сорочка облягає стегна, живіт.
— Галю?
Жінка чомусь мовчить. Я не пам'ятаю нічого. Я підходжу і опускаюся на коліна перед нею, вона дивиться на мене зверху вниз. Її голі груди в декольте ледве рухаються, як медузи.
Ми дивимося в очі одне одному. Дивимося. Дивимося.
Раптом жінка закриває очі і валиться на бік. Вона спить. Я піднімаюся і вкриваю її іншим кінцем ковдри. Уві сні люди більш чутливі до холоду. Ніби це Галя, — але в темряві не дуже розбереш. Можливо, зовсім інша жінка. Я був з нею? І цього не знаю. Вона спить, розкидавши руки, незручно вигнута, ноги звисають, голова відкинута вбік. З напіввідкритого рота виривається тепле дихання. Я наближаю обличчя — бачу її зуби, подекуди підточені карієсом, вологе верхнє піднебіння. Дихання має запах — воно пахне, як пахне дихання будь-якої нестарої жінки.
Я випрямляюся. Ні, я не маю жодного бажання володіти цим тілом. До мого бажання дуже далеко: треба переплисти сім морів, подолати дев'ять гір.
Я закидаю її ноги на ліжко (які вони в неї важкі). Ще раз вкриваю ковдрою.
У кутку лежить відкрита валіза. Я нагинаюся, беру гаманець. У ньому — якісь документи, гроші. Відкриваю паспорт.
7


Ярослав Мельник
У напівтемряві я бачу лише загальні риси чоловічого обличчя. Щось говорить мені, що це я, я сам. Але я не співвідношу це зображення із собою. Під фотографією — прізвище, ім'я, дата народження. Я можу підійти до вікна і прочитати їх, але навіщо? Що від цього зміниться? Називаюся я Петренком чи Іваненком. Дмитром чи Павлом. Я кидаю паспорт у валізу двома пальцями, як жабу. Я втомився, втомився бути кимось у цьому житті: ось що я пам’ятаю! Цю втому. Можливо, тому Бог відібрав у мене пам’ять.
3.
У ванній я повільно, дуже повільно роздягаюся. Коли останній одяг лягає мені до ніг, я зі здивуванням дивлюся на себе в дзеркало. Це біле тіло. Очі. Я дивлюся в свої очі. Дивлюся довго. Дуже довго. До з’яви жаху. Коли приходить жах, я дивлюся далі: мені цікаво, що буде. Я збожеволію? Нехай. Мені все одно. Щось зсувається в моїй свідомості, зміщуються якісь пласти — моє «я» втрачає обриси, я кудись провалююся. Замість мене живе щось. Щось. Я присідаю і обхоплюю голову руками: так краще. Шум струменя, що розбивається об воду. Я залізаю в наповнену піною ванну.
Тепер я знову в собі, душа повернулася в тіло. Де я був? Можливо, це й було те відчуття себе, яке в мене буде, коли я помру? У цю хвилину я чомусь беззастережно вірю в своє безсмертя. Тільки це вже буду ніби не я. Щось. Цього тіла у мене не буде. Ні тіла, ні близьких. Якесь абстрактне «я». Чистий дух, що втратив земну конкретику, зв’язок. Ніщо.
М'язи солодко ниють — тепло добирається до самих глибин: не хочеться ворушитися. Не хочеться нічого.
На якусь мить прокидається щось схоже на пам’ять: жах — вже інший — входить у мене. Галя померла, я з іншою
8


Книга мого життя
жінкою в готелі в якомусь чужому іспанському містечку, всіма забутий, без грошей, втікаю від боргів, нікчемний, нікчемний, нікчемний...
Що це було? Наслання чи правда? Не згадати. Не згадати. Не згадати нічого. Не пам'ятати себе. Я боюся втратити щось важливе, набагато важливіше, ніж спогади (в чому їх сенс?). Я занурююся глибше у воду, зісковзуючи лопатками по ванні — піна закриває мені груди, лоскоче підборіддя. Ще глибше. Вода закриває моє обличчя.
У цей час я чую кроки. Крізь воду вони лункіші. Кроки наближаються. Повільно, все ближче. Хтось нахиляється наді мною (я зіщулююся). Хтось простягає руку до затички, смикає її на себе. Вода виривається на свободу. Я не розумію: я не відчуваю холоду, який мав би відчувати в міру оголення тіла. Мені так само тепло і спокійно. Води у ванні все менше, але я не відчуваю холоду, не бачу тіла, яке мало би виступати з води. Ось і остання вода втікає в отвір. І тільки тоді я розумію, що ванна порожня. В ній нікого немає. Той, хто спустив воду, стоїть і дивиться на чорний отвір. І я боюся поглянути на нього.
Потім він іде, грюкає дверима, і я чую клацання вимикача. Мені так само тепло і знову спокійно. Все більше. Настають повна темрява і тиша. І останній звук — дзижчання мухи — розчиняється в небутті.
9


Ярослав Мельник
-Алюмінієва ложка
Туристичний автобус зупинився в якомусь містечку — воно було дуже на щось схоже: на що — Петренко не міг згадати. Десь він уже це бачив. Може, в якомусь фільмі? Є такі містечка, які кінорежисери вибирають як типові.
— Будемо стояти тут. У вас дві вільні години. Можна оглянути стару церкву, залишки замку за нею. Там же знайдете і супермаркет. Відправлення о четвертій тридцять. Прошу не запізнюватися, як минулого разу.
Молодий самовпевнений гід відняв від уст мікрофон і повернувся до туристів спиною.
Петренко став у чергу до виходу із салону. Низькорослий, повний, трохи косоокий, він ледве проштовхував своє тіло між крісел.
Надворі стояла страшенна спека. Петренко за звичкою погладив вусики під носом, вийняв із сумки на плечі кепку і натягнув на майже вже лису квадратну голову.
Він не любив гуляти з групою. Перебуваючи в дорозі вже тиждень, він не перекинувся словом ще з жодним із туристів. А ті, помітивши його небажання спілкуватися, і не лізли до нього.
Пройшла, весело щось обговорюючи, група дівчат і хлопців з його автобуса. Повернула наліво. Петренко повернув направо.
10


Алюмінієва ложка
Вузька довга вуличка, по обидва боки якої вишикувалися невеликі, обгороджені високими, вище людського зросту, парканами одноповерхові будиночки, бігла вдалечінь. Не дуже усвідомлюючи, куди, власне, він іде (все одно треба згаяти час), Петренко попрямував уздовж занурених у зелень будинків.
Він ішов уже десять хвилин, але не зустрів жодної людини. Здавалося, в будинках ніхто не живе. Може, сьогодні у них вихідний день? Петренко не міг згадати, який день сьогодні: чи це не неділя? Але вони, здається, святкують суботу.
Він не пам’ятав, скільки часу пройшло, коли раптом по- бачив провулок і повернув у нього. Провулок був ще вужчий, ніж вуличка — власне, стежка між будинками. Дивно, але тут уже високих парканів не було, лише звичайні по пояс — і будиночки були трохи менші, іноді нагадували знайомі йому з дитинства хати. Невже в цій далекій країні теж будують такі хати? Місто ніби скінчилося, тому що Петренко побачив луки і річку вдалині. І міст через неї. І, незважаючи на сонце, що нависло вгорі, було чомусь уже не спекотно, а свіжо і сиро, як ніби змінився клімат.
Наближаючись до лугу, проходячи повз останні хати, Петренко зловив себе на якомусь тривожному почутті. Це була навіть не тривога — це був страх. Так, справжнісінький страх. Але це був такий страх, якому йдеш назустріч. Не можеш не йти. Це були страх і потяг одночасно. Так полум’я тягне до себе метелика. Так тягне до себе страшна істина.
Раптом, проходячи повз останню хату, Петренко ніби краєм ока побачив стіл у дворі, за ним сиділи якісь люди. Він уже хотів пройти мимо, але якась сила змусила його повернути голову і подивитися на них. їх було троє. Зрілі чоловік, жінка і молодший чоловік. Вони мовчки їли й дивилися в тарілки.
Петренко відчинив хвіртку і пішов до цих людей.
— Доброго дня, — сказав Петренко, підходячи до столу.
11


Ярослав Мельник
«Навіщо я сюди зайшов? — думав Петренко, спішно підшукуючи причину. — Що я їм скажу? Щось же треба запитати, щоб не відчувати себе дурнем. Як краще пройти до річки?».
Сивочола жінка з розгладженим спокійним обличчям підняла голову, і тільки тепер Петренко зрозумів, хто перед ним. Дивно, але в нього це не викликало подиву, як ніби якимось чином уже знав, що це за будинок і хто тут живе.
«А, це ти, — сказала жінка, усміхнувшись, — сідай їсти». Петренко сів, і йому налили тарілку червоного бурякового борщу. Петренко зітхнув і почав їсти. Мовчки, як і вони. Це був його улюблений червоний борщ. У ньому плавали обрамлені кільцями жиру невеликі прожарені шматочки сала. Стіл стояв у тіні величезної яблуні. Гули бджоли над головою. Петренко їв і боявся чомусь дивитися на двох чоловіків поруч. Чув лише звуки, що породжувалися їхніми ложками, коли вони черпали суп.
«Може, ще сметани?» — сказала жінка. «Ні, мамо, дякую», — сказав Петренко, продовжуючи їсти. Бджола покружляла над столом і сіла на круглий надрізаний хліб на столі. Якісь птахи цвірінькали над головою в гілках. Пахло медом.
Петренко їв і думав: «Скільки зараз часу? Я можу спізнитися на автобус». Якщо автобус поїде, він може залишитися тут назавжди. У цій чужій далекій країні, де він був уперше в житті. «Втомився?» — запитала раптом мати. «Втомився». Вона не підійшла, не притулилася до нього, не поцілувала. Просто Петренко відчував її присутність, її близькість. І ця близькість було те тепло, яке виходило з неї, хвилею огортало його з голови до ніг, проникало в кожну його клітину. Це була його мати. — «Іж, синку». — «Я їм, дуже смачно, мамо». «Іж на здоров я».
«Чи надовго?». Це вже говорив сивий чоловік, що їв справа. Петренко підняв голову і вперше подивився на його обличчя: воно було до болю знайомим. «Не знаю. Ще не знаю», — він дивився на чоловіка, а чоловік весь час дивився в тарілку. І мати
12


Алюмінієва ложка
весь час дивилася в тарілку. Але від них ішло тепло. А під яблунею було дивно прохолодно, свіжо. «Залишся», — сказав батько. — «Я хочу залишитися». — «Залишся».
Десь далеко промукала корова. З далекого лісу долинало ледве помітне «ку-ку». «Скільки років зозуля нарахувала?» — запитав Петренко, аби щось сказати. «Не говори про це», — сказав раптом батько. «Добре».
Борщ в тарілці скінчився, і Петренко поклав ложку широкою частиною — заглибленням униз — на край тарілки. Ложка була з алюмінію, напівзігнута, зі знайомою, що нагадує за формою еліпс, вм'ятиною на ручці. Він узяв її й довго розглядав, потім нащось засунув до кишені шортів, як ніби вона щось значила. Тепер він сидів, поклавши руки на коліна. Чому ніде немає людей? Він ще не бачив жодної людини. Що це за місто, що за вулиця, на яких не видно людей?
Батьки теж поїли і тепер сиділи, поклавши руки на коліна — мовчки, як і він. Дивилися не одне на одного, а кудись удалечінь, туди, де лежали луки, річка, а за нею темною стіною чорнів ліс. «Вже пізно», — чи то констатував, чи то запитав Петренко. «Ніколи не буває пізно», — відповів батько. Мати продовжувала мовчати. Було якось незручно. Петренко не знав, що робити далі. Час біг. Бджола, яка сиділа на хлібі, задзижчала, піднялася, повисіла над столом і, як вертоліт, пішла навскоси вгору, зникла разом із дзижчанням за яблунею. «Все буде добре, — сказала мати. — Не переживай, синку». «Я не переживаю». «Ти тільки не переживай» — повторив луною батько. «Я люблю вас», — сказав ні з того ні з сього Петренко і раптом відчув, як якась сила передушила горло, а на очах виступили крупні сльози. «Ми знаємо, — сказала мати. — Все буде добре». Але не підійшла, не обняла.
Петренко подивився на годинник: залишалося півгодини — якраз, щоби добігти до автобуса. «Я розумію, що це звучить
13


Ярослав Мельник
по-дурному, — сказав раптом Петренко, намагаючись непомітно змахнути сльозу, — але...» «Що?» — підняла нарешті голову мати. «Просто...» «Що, синку?». Тепер вони обоє дивилися прямо на нього. І від їхніх очей не було куди подітися. Вони дивилися, і якийсь страх опановував його все більше і більше. Вони бачили його наскрізь. «Просто мені дивно». «Що ж дивного?» — запитав і собі батько. «Просто... я знаю, що... як це сказати...». Він знову замовк. «Так що ж? Що ж ти знаєш?» — спитав знову батько. І тоді Петренко сказав: «Я знаю, що ви... ви... коротше, ви померли, і ось... Ні, пробачте, я говорю якісь дурниці...» Він не знав, що говорити далі, тому що перед ним були цілком живі люди — він їх бачив, чув їхні голоси, обідав з ними. Але думка про те, що його батьки давно померли, прорвалася в нього з якихось заборонених глибин. Нащо? «Нащо?» — мати вперше встала з-за столу. Встав і батько. Петренко здивувався, як легко він це зробив — у нього були обидві ноги, а не одна, яким він його завжди пам'ятав. І не було милиць. І мати була ще дивно молодою і свіжою, як для свого віку. Без великої бородавки на щоці, якої вона завжди соромилася. «Я...» — Петренко раптом відчув, що зробив щось не те, здійснив якусь жахливу помилку. «Нащо? — запитав у свою чергу, батько. — Нащо, синку?! Навіщо ти це сказав?! Не треба було...». «Тепер усе, — сказала, ніби з докором у голосі, мати. — Тепер, синочку, все». «Але...». «Ні-ні, — сказала мати. — Тепер вже немає шляху назад». «Немає шляху», — сказав батько. «Тепер уже йди, синку», — твердо сказала мати.
Тоді Петренко, вставши з-за столу і задкуючи, зрозумів, що йому треба зробити ще щось: обов'язково потрібно це зробити. Він не може просто так піти, не зробивши цього, яким би страшним це не здавалося. Він повернув голову і подивився на другого чоловіка — низькорослого, майже лисого, повного, з невеликими вусиками під носом. Той теж стояв і не зводив
14


Алюмінієва ложка
з нього погляду. «Ти...» — сказав Петренко, ступивши до нього крок назустріч. «Так, я, — відповів з якимось викликом чоловік. — Ти йди. Іди краще звідси». Петренко вдивлявся в це до дрібниць, до нудоти знайоме обличчя: он шрам від падіння з велосипеда в дитинстві, он родимка біля лівого ока, ледь помітна косоокість.
«Але...». «Ти вже йди», — сказав майже лисий чоловік. «Не треба було тобі цього говорити, синочку, — почув він знову голос матері. — А тепер прощай». «Так, прощай», — сказав батько. «Іди і більше не повертайся», — повторив майже лисий чоловік. «Не проганяйте мене, — заплакав Петренко, зрозумівши, що його проганяють. — Простіть мене! Я такий самотній! Я поїхав, щоби втекти від себе. Я проклятий, проклятий! Я все втратив. Все! У мене нікого більше немає. Нікого не залишилося. Не проганяйте мене...» Він упав на коліна, головою у високу траву, і плакав, ридав, як дитина, не соромлячись своїх сліз. «Бідненький, — почув він раптом ніжний голос матері. І її тепла важка рука вперше торкнулась його лисини, залишку волосся. — Бідненький мій хлопчик. Ти прости мене». «Прости нас», — сказав батько. Деякий час ніхто нічого не говорив. Тільки було чути тихий плач Петренка. «Ми зустрінемося» — почув він знову голос матері. «Так, синку, ми зустрінемося», — повторив луною батько. А той інший чоловік мовчав. «Ні, це ви пробачте», — прошепотів вже зовсім тихо, захлинаючись від сліз, Петренко. «Це потрібно» — сказав батько. «Мамо, мамо...» — продовжував шепотіти, як очманілий, Петренко, відчуваючи цілком реальний дотик її руки до своєї голови, божевільну близькість з нею.
Раптом, в якусь мить, він зрозумів, що йому потрібно йти. Точно так само, як раніше він зрозумів, що йому потрібно звернути з вулиці і зайти в цей двір, він зрозумів, що тепер йому потрібно встати і піти. Так має бути. Як повинна була бути ця
15


Ярослав Мельник
поїздка в далеку країну, яку він обрав випадково два тижні тому, в туристичній агенції на розі вулиць Зеленої та Авіамоторної, відчувши, що йому потрібно кудись поїхати. Виїхати зі свого міста. Зі своєї країни. З цього жахливого, нестерпного життя. Щоби врятувати себе.
Рука матері ще лежала на його голові, але він уже готовий був встати і піти. Він чекав, поки мати прибере цю руку. І вона, як ніби маючи з ним глибинний зв'язок, тут же прибрала її.
Петренко піднявся і вперше подивився матері в очі. Це була вона, його мати, жива: він ні миті в цьому не сумнівався (думки про її смерть здавалися недоречними і блюзнірськими). Просто незвично умиротворена і досить молода. Від неї йшло потужне світло, в якому Петренко купався, відчуваючи приплив якихось нових, йому не зрозумілих сил. «Вона любить мене, — подумав Петренко. — Боже, як вона любить мене». Хоч хтось любив його. І цієї впевненості, що вона жива і що вона любить його, було йому достатньо, щоби на душі вперше за багато місяців, років стало спокійно. «Це просто перетнулися часи, — промайнуло в голові у Петренка. — Але все це насправді. Просто не можна пояснити. І не треба». Він відступав, задкуючи, не в силах повернутися до них спиною. Вони стояли втрьох під до болю знайомою яблунею, біля до болю знайомого будиночка. Стояли й дивилися на нього, ні слова не кажучи. Не прощаючись, а проводжаючи поглядом. Мовчки благословляючи.
Опинившись на вулиці, Петренко востаннє окинув поглядом двір, будинок, луг та річку з лісом вдалині, різко повернувся і побіг. Він не міг іти. Він міг тільки бігти. Хати мелькали одна за одною, поки він вибіг на більш широку вулицю з будинками, оточеними високими парканами. Він весь час біг і біг, поки не побачив перших людей на площі, — і там стояв його автобус, уже працював мотор. Чекали тільки на нього. Він ускочив
16


Алюмінієва ложка
всередину, навіть не вибачившись, забився в кут на своє сидіння в кінці автобуса.
Не встиг він сісти, як автобус рушив з місця. Замелькали будинки, дерева, пропливла стара церква, — і містечко залишилося десь далеко позаду, зникло, начебто його й не було. Вони довго їхали через якісь поля, повз ліси, поки знову не почали проноситися села і містечка. Петренко дивився і дивився, намагаючись уявити життя цих людей-комашок, що вовтузилися біля своїх будинків, що говорили своєю, чужою йому і неприємною, мовою. Тут все було для нього чужим, все, а для них — рідним. І Петренко не міг цього зрозуміти.
Потроху він забувся, і йому знову стало добре і спокійно. Коли вже почало вечоріти і величезне червоне сонце з'явилося зліва над горизонтом, оточене рожевими кулястими хмарами, що пливли окремо одна від одної, Петренко якось незручно повернувся і відчув біль у боці. Він довго не міг зрозуміти, звідки цей біль. Потім він засунув руку в кишеню і витягнув вигнуту алюмінієву ложку. Вм'ятина на ручці нагадувала еліпс. Сусідка, що сиділа поруч — надута в роках панночка з яскраво нафарбованими губами, — втупила погляд у нього, витріщивши сірі свинячі оченята, поки Петренко не зрозумів, що потрібно сховати ложку назад до кишені. Він відвернувся до вікна і закрив очі, вдаючи, що засипає. Біль відразу ж повторився, Петренко знову хотів вийняти ложку, але біль був дуже сильним, він охоплював тепер не лише бік, а й ділянку серця і лопатку. Він хотів відкрити очі й покликати на допомогу, але тут по ньому пройшла тепла хвиля і червоне сонце, що світило крізь повіки йому в очі, перетворилося в чорне. Дивовижна легкість наповнила його тіло. «Так має бути», — подумав спокійно Петренко. Він усміхнувся і полетів назустріч цьому сліпучому чорному світилу, яке кликало його до себе з усієї сили в свої вічні обійми.
17


Ярослав Мельник
Німець
Нікодімовій було вже шістдесят років, коли вона помітила виділення у себе крові. Спочатку вона не надала цьому значення, як раптом у неї розгладилася шкіра біля очей. Сама собою. Нікодімова була приємно здивована. Хотілося якось жити і радіти. Пташкам, весні. Вранці, приймаючи душ, вона, дивуючись, знаходила у себе тіло. Не зовсім молоде, звичайно, з подекуди відвислою від кістки шкірою, але все ж зі збереженими формами, досить пружинисте, гнучке. Тримаючи ноги випрямленими, вона діставала пальцями до носків, і водяний струмінь приємно тарабанив їй по хребцях і попереку, стікаючи теплою хвилею по сідницях на стегна.
Деякий час Нікодімова самій собі не зізнавалася в тому, що вона відчуває задоволення від свого тіла. Все-таки у неї були син і дочка, самі батьки, і їй належало бути бабусею і тільки. І соромно, ганебно любити своє шістдесятирічне тіло під душем. Тепла вода, стікаючи між грудьми, на живіт і між стегнами, пестила Нікодімову, як справжній коханець. Так, у неї відродилася чутливість певних ділянок шкіри, безсумнівно. І захотілося навіть чогось безумного. Казна-що, якщо подумати.
І Нікодімова продовжувала зовні жити, не звертаючи уваги. Боячись нової себе, боячись зруйнувати свій образ бабусі й матері в очах тих, для кого вона тільки й існувала.
18


Кінець
Але незабаром донька Марина помітила зміни, по обличчю й ході. «Ти щось молодієш, мамо», — сказала з якимось неприємним подивом. І Нікодімова забігала, заметушилася, не знаючи, куди себе подіти. Кволою старою виглядати їй теж було ні до чого, але і молодицею поряд з дочкою бігати непристойно якось.
І свої пакети жіночі, які вона знову стала купувати в аптеці, вона ховала від усього світу, щоби, не дай Бог, ніхто не дізнався. Ненормально, в шістдесят ото років.
А тим часом баб'ячі западини на сідницях її зникли, груди трохи, але піднялися, стали підтягнутими і твердими. Нікодімова стала привабливою, хоча не хотіла цього. «Мамо, ти якось непристойно ходиш», — сказала якось, не витримавши, дочка. А у Нікодімової так само виходило, що стегна красиво округлилися і стали перекочуватися туди-сюди під спідницею, як два невеликих кавунчики. А оскільки спина її останнім часом прогнулася (лопатки над сідницями — як двійко крилець), то краса руху сама по собі стала невимовною, а місце перекочування кавунчиків — надзвичайно кидатися в очі. Як пройде Нікодімова вулицею — так відразу чоловіки її виокремлять, подивляться інстинктивно, а то ще й зупиняться. Для Нікодімової це ганьба (хоча і серце чомусь гупає, як шалене). Спочатку її віку і трохи молодші, а потім і зовсім молоді чоловіки. Сусідки «шу-шу», «шу-шу». Сором.
Через рік вона подивилася на себе в дзеркало й ахнула. Зморшок зовсім не було. Страшно зізнатися, але вона виглядала майже, як дочка, тобто років п'ятнадцять — з пліч. Диво якесь. І ці дні жіночі — щосили тепер, як в молодості. З природними болями і з усім, що належить. Лікарі теж нічого не розуміють. Говорять щось про мозок, про гормони.
Сорокарічною Нікодімова походила рік або трохи більше, лякаючи знайомих і родичів. Отримуючи радість від свого тіла, молодості, але страшенно переживаючи психологічно. Всі прямо ахають, як побачать її. І чомусь трясуться від страху.
19


Ярослав Мельник
Бо невдовзі всі помітили, що вона виглядає молодшою за дочку, набагато. Щоки стали рожеві, очі — блищать здоров'ям, на губах завжди сама собою усмішка. Великі раніше груди, що висіли аж на талії, зовсім уже підтягнулися вверх, зменшившись до непристойних дівочих розмірів. Соски вгору стирчать, як у шістнадцятирічної. Дочка з сином вже не знають, що і говорити. Онуки тільки очі вирячують на бабусю-дівчину. Суцільне подивування і жах у всіх.
Нікодімова знову звернулася до фахівців — знову нічого. Кажуть, якийсь «процес у зворотному напрямку пішов», порушений механізм старіння і таке інше. А зробити нічого не можуть. Так що — Нікодімовій вішатися? Все-таки не смертельна хвороба, а в якомусь сенсі навіть навпаки. А тут якийсь хлопець до неї причепився, зовсім молокосос, молодший від її сина. Називає не інакше, як «Лєночка» і не дає проходу. Плаче, страждає від кохання. Йому вже пояснювали, скільки їй років — для нього це порожні слова. Він вірить своїм очам і більше нічому. Одного разу, сидячи з ним на лавці (все-таки підстеріг у парку), Нікодімова раптом зрозуміла, що вона зовсім збожеволіла. Тому що вона відчула себе саме тією «Лєночкою», до якої так старанно звертався і яку любив хлопець. Як ніби не було у неї дітей і онуків, не було нічого. І, як із кручі у воду, кинулася вона, плачучи, на шию цьому хлопчині, який гладив її руку. Він цілував її ніжно, в очі і в шию, а Нікодімова завмирала від щастя, що шаленіло в її серці. Вона молода! Молода! Вона любить! Вона живе! Знову!
Й оскільки далі так тривати не могло: щоби жити молоденькою дівчиною поряд з дочкою, що годиться їй у матері, — Нікодімова зібрала валізи і поїхала, куди кликав її Альоша, той хлопчина. І її близькі, хоча і були шоковані таким її вчинком, все ж таки в глибині душі зраділи і навіть схвалили. Тому що вже було не під силу витримувати увагу і здивовані крики оточуючих. Всі чомусь жахалися, побачивши Нікодімову двадцятип'ятирічною дівчиною.
20


Кінець
У місті Н., куди втекла Нікодімова, вона жила повноцінним статевим життям, зі своїм Альошею щоночі кричачи від примітивного, фізіологічного, але зате такого сильного, такого справжнього щастя. І Альоша був у захваті. Однак незабаром він помітив, що Нікодімова стала зовсім молоденькою, набагато молодшою від нього: так що він уже ледве знаходив у темряві її груденята, а її стегна втратили свою жіночу привабливість, усе більше нагадуючи хлоп'ячі. То тут, то там випиналися кістки.
Нікодімова розгубилася. Жалюгідна, вона плакала, дивлячись на своє майже підліткове знежирене тіло, з худими довгими кінцівками, запалими очима. Але що вона могла зробити? Незабаром вона виявила, що її дні стали знову нерегулярними, а одного разу, ввімкнувши світло, Альоша закричав від жаху. У його ліжку лежала неповнолітня, майже дитина, і дивилася на нього відданими собачими очима. «Що з тобою відбувається?» «Не знаю, Альошечка, — заплакала Нікодімова. — Не кидай мене». «Як я буду з тобою жити? Ти ж зовсім дитина». «Не кинь мене, прошу тебе».
Альоша не кинув Нікодімову, але жити з нею як з жінкою поступово перестав. Нікодімова настільки зменшилася і настільки стала дівчинкою, що нічого власне жіночого, чим можна було би користуватися, у неї не залишилося. Груденята й стегна зникли, а решта жіночої природи не відповідала ні віку, ні росту Альо- ші. Альоша ще деякий час няньчився з Нікодімовою, знаходячи в цьому якесь суто батьківське задоволення. Але потім все-таки не витримав: коли Нікодімова стала зовсім дитиною, пояснивши абияк ситуацію, він, плачучи, здав Нікодімову в дитбудинок, а сам одружився незабаром на дочці банкіра.
Свідомість Нікодімової стрімко змінювалася. Хоча вона пам'ятала все своє життя, все ж, граючись разом з іншими дітьми в кубики, вона не могла почуватися ні бабусею, ні матір'ю. Це все, хоча й було, здавалося якимось далеким сном. Маленьке
21


Ярослав Мельник
тіло її жило своїм життям: вимагало величезного руху, радості. І Нікодімова цілими днями з великим задоволенням носилася по двору разом із іншими дітлахами, билася, лазила на дерева (за що була сильно вилаяна вихователькою). Вона якось забувала, хто вона, що є сили насолоджуючись здоров’ям і життям. Тільки зрідка зупинялася, прошита стрілою свідомості: і тоді ставала не схожою на інших дітей. Як ніби та, далека бабуся Нікодімова, стукала з минулого і просовувала у двері свою баб’ячу голову. Але ось увага її знову мимоволі переносилася на дітей, які бігали поруч, і на довгий час будь-яка свідомість зникала.
Незабаром Нікодімову перевели в молодшу групу, тому що вона сильно зменшилася в розмірах. Але й там вона була недовго. Ще через рік спеціальна комісія, порадившись, направила Нікодімову до дитячого будинку немовлят. Тобто до будинку, де утримувалися зовсім малюки, аж до новонароджених. Нікодімова ледве ходила, падаючи. А через який місяць перейшла на повзання рачки. Тепер від її минулої свідомості майже нічого не зосталося. Коли її годували з соски, вона вже нічого не розуміла: не пам’ятала ні своїх дітей, ні онуків, ні Альошу.
Найдивніше, що Нікодімова незабаром взагалі зникла з будинку дитини. Як засвідчила няня, Нікодімова була схожа на щойно новонароджену в той вечір. Відмовлялася брати соску. Коли ж наступного ранку до неї підійшли — ліжечко було порожнім.
До цього моменту омолодження Нікодімової йшло в межах загального нормального перебігу часу, хоча і навпаки. Але віднині зрозуміти і пояснити що-небудь стало взагалі неможливим. Тому що Нікодімова аж ніяк не зникла тілесно, як можна подумати. І відчуття, і почуття, і якісь проблиски свідомості в ній збереглися. Тільки вона не бачила світла, блаженно погойдуючись в затишному теплому мішку, в такт руху істоти, більш могутньої, ніж вона сама.
22


А.А.А.
Лист із пропозицією вибрати між переломом хребта, інсультом, цирозом печінки і кровоточивою виразкою шлунка прийшов уранці рівно місяць тому Коли почали надходити перші листи, я подумав, що це розіграш. Я, звичайно, завжди розумів, що є Бог і що все моє життя перебуває в його руках. Але Бог для мене завжди був лише здогадкою, його реальність була не така, як реальність всього іншого: скажімо, моєї роботи, сім'ї, цього столу, дерева за вікном. Це були як ніби дві різні реальності.
І тут, років десять тому, я отримую найзвичайнісінький лист із поштовим штемпелем, у якому написано конкретною мовою, що настала черга приємним змінам у моєму житті, але мені пропонується вибір: народження дитини, виграш суми, що дорівнює моїй п'ятирічній зарплаті, несподіване посадове підвищення, затвердження мого архітектурного проекту міжнародною радою з архітектури в Брюсселі. Я просто розгубився. Наскільки я розумів, в тому й сенс долі, що вона сама вибирає конкретне втілення щастя і нещастя. Це і жахливо, і якось одночасно легко. Якщо тобі на дорозі зустрічається гора, то тут уже нічого не поробиш. Ти ж не Господь. Це ось гора, а це ось ти біля її підніжжя.
23


Ярослав Мельник
Але тут якесь інше розуміння долі. Наскільки я можу судити, загальна лінія моєї долі витримується і я проходжу всі потрібні етапи. Різниця тут в іншому: мені дається певна свобода у виборі щасливих і нещасливих подій. Років десять тому я, подумавши, вибрав дитину, сина. Хоча дуже хотілося затвердження архітектурного проекту в Брюсселі, визнання. Що стосується виграшу суми, яка дорівнює моїй п’ятирічній зарплаті, а також підвищення по роботі, то я готовий був відмовитися від них із самого початку. Як і будь-який смертний, я трохи мріяв про мільйони і кар’єру, але не настільки, щоби хотіти їх більше, ніж сина чи визнання моїх праць.
У результаті в мене народилася дочка. Тому що в листі, підписаному умовним «А.А.А.», у пункті третьому значилося «Народження здорової дитини». Я тоді, як і пропонувалося, підкреслив рядок, а в дужках вказав: «Хочу сина, якщо можна». Проте рівно через дев’ять місяців після надіслання відповіді поштою моя дружина, яку вважали безплідною, народила мені дочку. Я, звичайно, спочатку несвідомо запротестував, але, поміркувавши, заспокоївся. І справді: відповіді, що я отримаю саме сина, не було. Адже я висловив лише своє додаткове побажання, не більше. А в тому листі не вказують, що задовольняються і додаткові побажання. Зі мною вели себе більш-менш чесно.
Таким чином, я залишився на тій же рядовий посаді, з тим же сміховинним рахунком у банку і все так само нікому не відомим. Зате у мене була дочка. І слава Богу (а кому ж іще?). Росла вона здоровою, як і було обіцяно. Простудами хворіла, але в листі ж не уточнювалося, що вона взагалі не буде хворіти, навіть на нежить. Під «народженням здорової дитини» малася на увазі, звичайно ж, відсутність яких-небудь серйозних, фатальних захворювань.
Я ось що думаю: в якомусь (дуже вузькому, звичайно) сенсі я — Бог. Оскільки, так виходить, я викликав до буття нову
24


А.А.А.
людину, причому визначив здоровий статус тіла цієї людини. Якщо Бог передає тобі хоча б частину своїх рішень, то частково ти вже стаєш ним. Бентежило і бентежить мене тільки одне: що спілкування зі мною відбувається шляхом, гідним швидше спілкування між платником податків та управлінням по збору податків, а не спілкування з боку вищої сили. Я маю на увазі письмовий характер контакту. Хіба Бог може користуватися послугами звичайної світської пошти? Це по-перше. І по-друге: чому листи, які мені приходять, настільки по-людськи неохайні? Я вже думав про це. Скажімо, лист, в якому пропонувався вибір між нескладним переломом ноги у дружини, пожежею, яка знищить мої праці з архітектури, розлученням з моєю дружиною і смертю шанованої мною тітоньки. Цей лист було надруковано на звичайній машинці, на пожмаканому листку. До того ж, на такій відпрацьованій стрічці, що деякі букви, особливо літеру «А» (збіг?), було ледве видно. Особливо дивними виглядали виправлення друкарських помилок, зроблені від руки, синіми чорнилами: як ніби звичайний коректор вичитував і правив текст, готуючи його до набору. Наприклад, у пункті
1. «Нескладний перелом ноги у вашої дружини» було три помилки: слово «нескладний» було написано роздільно, слово «перелом» виглядало як «перелам», а в слові «вашої» була пропущена буква «а» (знову ж таки — випадковість?). І так по всій сторінці: помилка на помилці.
Як пояснити все це? Як випробування моєї віри? Мого розуму (мовляв, здогадайся сам, чому так)? Або як проста неохайність з боку вищої сили (або сил): що, втім, важко допустити. У будь-якому випадку, чи міг цей факт форми «послань зверху» нічого не означати? Чи може взагалі в божественних справах бути хоча б що-небудь, що не має прихованого, вищого значення? Якщо таке послання приходить до тебе чомусь звичайною поштою, на звичайному пожмаканому листку, все помережане
25


Ярослав Мельник
коректорською правкою — то як все це, на перший погляд, абсурдне, не може мати глибокого, прихованого значення?
Я вже помітив: щоразу мені пропонуються важкі завдання. Якщо б, скажімо, мова йшла про перелом моєї власної ноги, то я б, не замислюючись, погодився на перелом, аби не зникли праці мого життя, моя сім'я (розлучення!) і моя нехай і не «палко кохана», дещо віддалена і немолода, але все-таки тітонька, сестра мого батька. Але «там», видно, добре розраховували: я повинен був ввергати у біль і в шок — свідомо — мою дружину. Що я, врешті-решт, не маючи іншого вибору, і зробив. При цьому я виходив з таких міркувань. Виступити, по суті, вбивцею свого, нехай і не життєво важливого для мене, але близького родича, тітоньки, я не міг. І той факт, що тітонька і так помре, якщо не завтра, то років через десять-двадцять, не був для мене аргументом. Нехай вже Бог вирішує питання життя і смерті, у нього совісті, вибачте (маю на увазі «людську»), нема і бути, в теорії, не може. Що ж стосується розвалу нашої дружної сім’ї — то навіщо мені тоді все? Праці мого життя будуть збережені, а що в мене буде на душі? І навіщо тоді моїй дружині здорова, не зламана нога? Згодилася б вона, щоби ми жили окремо, лиш би не проходити через біль і шок перелому? З іншого боку, уявити своє життя ніби прожите даремно у творчому плані (зникнення всіх моїх напрацювань), я теж не міг. Починати з нуля в такому віці? Хоча це був єдиний пункт, що стосувався особисто мене, мого суто особистого нещастя: але якого! Якби там перелом ребер-рук — я би погодився, не думаючи, і все витерпів би (вважаю себе мужчиною). Але мова йшла про сенс життя мого як суспільної особистості.
Коротше, я вибрав «нескладний перелом ноги у дружини», виходячи з тієї думки, що це, нехай і болюча, жорстока подія, але все ж єдина, яка не веде до незворотних наслідків. Тітоньку не воскресиш, сім’ю (відповідно до «листа зверху»: там ця
26


А.А.А.
можливість не вказана) не відновиш, праці життя з попелу не відродиш. А ось нога дружини зростеться. І я подякував Богові (як же його ще назвати?), що перший пункт був складений з урахуванням моїх людських можливостей. Адже міг він звучати і так: «Перелом ноги у вашої дружини, що веде до важкої і невиліковної інвалідності». Що б я тоді робив? Я би збожеволів.
Відповідь я відіслав, як і вимагалося, в місячний термін. Тільки дописав (хоча і знав, що дописувати що-небудь немає смислу), підкресливши, в першому пункті: «Прощу, щоб не перелом стегна і щоб не відкритий». Чомусь мені здавалося, що перелом стегна — більш жахливий, ніж перелом нижче коліна. І, звичайно ж, дуже не хотілося, щоби зламані кістки вилізли назовні. Це ж якийсь жах. Нерозумно, звичайно. Сказано ж було: перелом «нескладний». А це ж головне. А не те, що «не в стегні» і «закритий». Як ніби закриті переломи «не в стегні» не можуть бути складними і жахливими за наслідками, а відкриті і в стегні — легкими і без особливих наслідків. Але хіба натуру людини зміниш? Ти йому гарантуй «нескладний перелом», а він все одно буде вписувати свої нікому не потрібні (і безглузді) прохання.
Тому я і не здивувався зовсім, коли через тиждень після відсилання листа (так довго йде «на небеса»? — не можу утриматися, щоб не поставити дурне, але допитливе запитання), моя дружина з відкритим переломом у ділянці стегна була доставлена у травматологічний пункт третьої міської лікарні. Про що мені повідомили телефоном з приймальні. Кістка прорвала м'які тканини і гострими зубами стирчала назовні. Жах. Що я повинен був відчувати? Втрата свідомості від болю, несамовитий крик при поверненні до себе, град сліз. За що їй такі муки? О, як я ненавидів у ту мить себе, свої «труди життя», свою — що пашіла здоров’ям — тітоньку, яка як на зло приперлася «співчувати і допомагати» і, звичайно, не могла зрозуміти причини моєї ненависті до неї.
27


Ярослав Мельник
Однак зуби зламаної в стегні кістки («незрозуміле» падіння зі сходів на роботі) досить легко (під рукою хірурга) увійшли в зуби іншого відрізка кістки, так що на рентгенівському знімку не спостерігалося жодних зсувів. А м'які тканини заростали так «незрозуміло» швидко, що чергові лікарі не переставали дивуватися «швидкому процесу заживання» (я ж то, поглядаючи на небеса, все розумів). Гіпс зняли через два місяці, а через півроку дружина вже бігла поруч зі мною у своєму рожевому спортивному костюмчику по парку, наче й не було нічого. І, дивлячись на її здоров’я і втішаючись думкою про свої праці, сім'ю і здорову тітоньку, я дякував Богові за саме таку — що, як виявилося, піддавалася вирішенню, — задачку долі: і за те, що він дав мені розум і інтуїцію для єдино правильного вибору.
Хоча думки «А чи не можна було взагалі не мучити мене задачками?» і «Навіщо цей процес взагалі потрібен?», не буду приховувати, мені не давали спокою. Але тут же, знову ж таки, «сама собою» (від Бога?) приходила відповідь: «Це потрібно для духовної роботи. Щоб не спав дух і сяяло духовне життя». Якась частина моєї натури, знову ж таки, говорила: «Та навіщо воно потрібне, таке важке, тобто духовне життя?» Якась частина бажала бездуховного, легкого і приємного життя. Без зусиль і напруги, без цих «висот» і «глибин», що добуваються ціною зубів, які стирчать зі стегна рідної дружини. Але Бог, він не рахувався з цією частиною людської натури, а послідовно проводив лінію «на долю» і «на вибір». Він просто нав'язував людині (тобто мені) долю. Пропонуючи вибирати і спостерігаючи: що там у моїй маленькій душі коїться, яка боротьба сил, мотивів і так далі. Бог — мучитель? Ні, просто так задумана людина: не тільки пиріжки жувати, але ще й працювати совістю-розумом, гурчати духовним, а не лише тілесним шлунком. На відміну від тварини, що не знає духовного сяйва.
Що я повинен відповісти тепер на лист, такий же невмолимий, як і лаконічний?
28


А.А.А.
Просимо вас вибрати між*-
1. Перелом хребта з не(виліковною інвалідністю /за часткового відновлення, в майбутньому,/здатності пересуватися/.
2. Інсульт^/з втратою мови, пам’яті
і одерев’янінням ніг. Часткова реабілітація мови, пам’яті і повна реабілітація ніг у майбутньому/.
3. Цироз печінки, що веде до швидкої
смерті.
ОЮ
4. Виразку шлунку /чотири складних ^у
операції, життя на суровій дієті в наступні -\»
роки/. ^
Відповідь просимо надати^як завжди^ в місячний термін.
А.А.А.
Цього разу всі чотири пункти (чому завжди чотири? — повинно ж і це мати вище значення) стосуються мене одного. Але від цього не легше. Я вже начебто заспокоївся — в останні роки багато що вдалося в житті. Мене як архітектора потроху визнають, купили будиночок під містом, дочка розумниця. Навіщо знову — «духовне життя»? Знову цей лист? Приходить завжди, коли не чекаєш. Виймаєш його випадково з купи щоденної кореспонденції і кам'янієш. Від чергового жаху перед долею. Навіщо нагадувати про себе (це я Богу?) таким дивним чином? Якщо вже я вибраний як особливий, чи що, екземпляр — чому ж не можна явити диво? Голос який-небудь з небес, явлення неземної істоти в кутку, сяючої, коли я один у кімнаті. Тоді б я, можливо, повірив по-справжньому: не тільки розумом (бо жодного разу лист не збрехав), а й почуттями. Ні, потрібно обов'язково все знизити до конкретної вульгарності, до описок
29


Ярослав Мельник
і виправлень у тексті. До убогого канцелярського стилю, яким пишуть не Боги, а роботизовані чинуші-апаратники. Але кому пред'явиш свої претензії? Побачити на власні очі вищу силу я не можу: єдиний зворотний контакт, якого я удостоєний, — відсилання листа назад з підкресленим одним пунктом. Я взагалі не розумію, навіщо ламати цю комедію зі мною. Раз ти Бог — то ти і так, безпосередньо, без пошти — все знаєш, про все можеш дізнатися. Тут, звичайно, якийсь вищий сенс (можливо, випробування мене на віру?), який я не можу осягнути.
Сьогодні останній день для відсилання. Я можу взагалі не відсилати. Це теж вибір. І ніде не написано, що я повинен відповідати, що не маю права не брати на себе відповідальність за долю. Але в такому випадку я ризикую: віддаючи долю цілком у руки Бога. Це і краще і гірше, володіти самому частково своєю долею. Я заздрю людям, на яких діти, мільйонні виграші, переломи кісток і кровоточиві виразки шлунка звалюються самі собою, без їх найменшої участі (я маю на увазі, що не всяке бажання мати дітей рівнозначне його здійсненню). Вони нічого не відають про рівновагу щастя і нещастя (одного разу я відмовився від перемоги на міжнародному конкурсі з архітектури в Цюріху, яка пропонувалася замість, знову ж таки, уникнення великих непорозумінь в сім'ї). їм не потрібно з кращого вибирати краще. З гіршого — менш погане. Але в той же час я маю ту перевагу, що частково, у вузьких межах, можу впливати на вищі рішення, що стосуються моєї долі. Я завжди можу запобігти найгіршому: хоч і довго повинен вирішувати, що є гірше. Але це просто зворотна сторона тієї фори, яка, не знаю за які заслуги, мені подарована. І я жодного разу, повторюю, жодного разу (боячись, що, за невтручання випаде неприпустимий варіант) не скористався правом не відповідати. Я розумію, що таким чином, давши мені право вищих рішень, мене закабалили: я не тільки
ЗО


А.А.А.
знайшов свободу, а і втратив її. У тій мірі, в якій свобода є безвідповідальністю. З дня отримання першого листа я став частково відповідальним. Таким чином, за владу над долею я заплатив своєю безтурботністю. Дитинством духу.
Останній мій випадок — показовий. Якщо я не відповім сьогодні, я вручу свою долю цілком у руки Бога (або Богів: А.А.А. — єдиносущна трійця?). А це буде означати, що, цілком можливо, мене чекає обіцяна раптова смерть від цирозу печінки. А мені ще багато треба зробити в житті. Єдиний, подарований мені, засіб уникнути такої небезпеки — відіслати лист із підкресленим іншим пунктом. Але яким? Перелом хребта з невиліковною інвалідністю? Інсульт із втратою мови, пам'яті і, на початку, руху? Виразка шлунка з чотирма важкими операціями (і з видаленням більшою половини шлунка, як я розумію)? Все жахливо. Все. Але один із цих пунктів обов'язково буде здійснено: о, якби я міг вибирати не тільки всередині чотирьох нещасть, але і між нещастям і щастям! Або хоча би міг собі придумати п’яте нещастя, яке більше мені підходило б. Ні, такого вибору мені не дано. Вибору на користь раю і «життя без долі», тобто без «подій» (особливо — небажаних).
Значить, я повинен вибрати з того, що є. І вибираю кровоточиву виразку шлунка. І все тому, що, знову ж таки, це єдиний пункт, який не має в майбутньому дуже сильних наслідків. Тобто дозволяє не тягнути за собою до кінця своїх днів вантаж долі. У першому пункті (де перелом хребта) мене лякає невизначеність термінів «невиліковна інвалідність» і «часткове відновлення здатності пересуватися». Що це означає? Чи не інвалідну коляску? Чи не милиці? У пункті другому (де інсульт) мова йде про «повну реабілітацію ніг», але зате йдеться про «часткову» реабілітацію мови і пам'яті. Це як розуміти? Що я буду бекати-мекати? Що буду згадувати хто я і що я по четвергах? Ні вже, вибачте. Що залишається? Цироз
31


Ярослав Мельник
печінки відкинутий, як я вже говорив, з причини пов'язаної з ним раптової смерті. Залишається, значить, виразка шлунка. Теж жах — особливо якщо врахувати, що треба пройти через чотири важкі операції (уявляю, скільки болю доведеться перенести). І проте наслідок — «життя на суворій дієті в наступні роки» — все-таки не найстрашніше, що може бути. Дієта, нехай і сувора, — це не інвалідний візок і не втрата себе. Думаю навіть, що «там» заздалегідь готують один більш легкий, «прийнятний» варіант (інакше б і вибір був неможливий), але маскують його і чекають моєї роботи по розгадуванню.
— Вітю, що ти там робиш стільки?
— Я сказав — зараз, почекай.
Вони ж ні про що не здогадуються, ні дружина, ні дочка. Ні мною шанована тітонька. Зараз я підкреслю четвертий пункт, де виразка, допишу (як завжди, не втримавшись) «Прошу виразку без прориву стінок шлунка», законвертую і побіжу до поштової скриньки. Адреса мені відома: вул. Зелена 16, кв. 63. У моєму місті. Звичайно, як я вже давним-давно перевірив, ні будинку, ні вулиці таких не існує. Але лист дійде. Як доходив усі попередні рази.
Мій шлунок бурчить, задоволений, ще цілком здоровий. Я гладжу його ніжно і з сумом. Пробач.
Я знаю — рано чи пізно мені надішлють листа з таким змістом: «1) Смерть; 2) Смерть; 3) Смерть; 4) Смерть». І вже цей лист я, радісно розсміявшись, порву на шматки.
32


Христос
'Христос
Усе пояснюється просто. Розіп'яли не Христа, а схожого
на нього. Понтій Пілат не відступив від своєї совісті (адже він
не хотів вбивати Христа), але відібрав актора (багато їх було,
в стародавньому Римі) і, за гроші, попросив зіграти «розп'яття
і смерть». Чи важко обдурити розбурханий, що бажав смерті,
натовп? Коли актор на хресті «помер», натовп розійшовся.
Спектакль закінчився. Воїнів, що ховали в гробницю «тіло»,
• ♦
було ще легше підкупити, ніж акторів. А їм що? їм яка різниця? їм гроші потрібні.
Ось і розгадка «зникнення» тіла, з’яви Христа перед своїми учнями, нібито «воскреслого». Доторкалися до нього і визнали, що живий, не дух. Але він і був живим! З'явився і відійшов. А залишив віру.
Тепер що стосується «зцілень», «чудес». Чи важко під- лаштувати? Платиш людині гроші, даєш вказівки — і ось тобі «дочка померла». А хто перевіряв їй пульс із натовпу навколо? Сльози і відчай легко зіграти. Елементарний трюк. «Зцілення хворих» і «воскресіння з мертвих». Бачили на сеансах, з підсадними в залі глядачами.
Але тоді виникає запитання: навіщо? Навіщо колізія? Брехня? А для того, щоб була віра. Щоб було наше з вами
33


Ярослав Мельник
християнство. Так ось. Подумайте самі, Христос, він же все розумів. І сам він вірив у Бога. Але доказів не було. Він сліпо вірив, як і всі. Натхненно. І ось він все це придумав — хитрістю заснувати нову релігію, кращу за іудейську, загальнолюдську. І здавалося йому весь час, що його Бог направляє, в його добре прорахованих містифікаціях.
Він і Понтію Пілату все пояснив, свій благородний задум, під час їхніх довгих розмов наодинці. А Понтій був людиною не без совісті і не без розуму й оцінив. І погодився зіграти «Понтія Пілата». Йому виявилися близькими ідеї Христа. І він сприяв. І забезпечив Христу інкогніто.
Тепер про учнів. Дехто здогадувався, але не наважився заговорити. Більшість же щиро в усе вірили і цим переконали тих, хто здогадувався. А Христос більше, ніж натовп, їх намагався містифікувати і переконати. Тому що він знав, що саме вони, апостоли, понесуть ідеї у світ. А якщо не буде у них стовідсоткової віри — то не вистачить фанатизму і сил, щоби пронести.
І коли з'являвся їм нібито «після смерті», він добре грав, Христос. Воскреслого. Він бачив, що його словам вони вірять — і він ніби сам вірив. Входив у роль і в екстаз. А потім йшов — нібито назад, у божий вимір. А насправді — в таємне укриття, влаштоване Понтієм.
І там тільки, залишившись наодинці, він зустрічався віч-на- віч зі своєю роздвоєністю. Зі своєю брехнею і містифікацією. І він плакав, Христос, молячись Богу. Просячи підтримки. Підтримки і прощення: що він актор, хай і великий. Що він бреше, брехав людям, ніби говорить з Богом, чує його голос (хто це міг перевірити?). Що займався звичайними фокусами з «перетворенням води на вино», «помноженням» кількості хліба. Фокусами, доступними будь-якому ілюзіоністу.
Зароджувалася нова релігія — починали писатися перші Євангелія: а він знав, що легковірні описують видимість.
34


Христос
Результати його містифікацій. Він один знав, Христос, скільки і кому він (або Понтій Пілат) платив за кожне з розіграних «зцілень» і «воскресінь». Чи важко змусити вірити людей, які жадають вірити?
Єдине, що було його, Христа, — це вислови. Притчі. Але, не підкріплені «чудесами», кого б вони переконали? Кого навчили б?
І ось Христос сидів у своїй печері на сіннику і думав гірку думу, дивлячись на морський приплив. Він був самотній, Христос — так несхожий на «самотнього» Христа, який чує голос Отця. Який одержує від цього голосу підтримку. Раптом йому, віруючому, починало здаватися, що немає його, Отця, і що, отже, він звичайний шарлатан — нехай і з благородними цілями. І тоді Христос падав на коліна і звертався в безнадії:
— Боже, Отче наш, явись мені! Чим-небудь, але явись! Підкріпи мене!
Але ніхто не з'являвся. Ніхто не відгукувався на його поклик. Тільки миша пищала в темному кутку. Та хвилі билися об берег.
І Христос виходив із печери, йшов уздовж моря, диким берегом. Як йому мало бути на душі — одному нести страшну таємницю? Прикривати собою брехню, яка поступово для всього світу ставала правдою і вірою? Бо вже писалися Євангелія, вже складався у головах тисяч, сотень тисяч його образ... Вже віддалялися на всі боки його учні, несучи звістку про нього, про його життя і смерть, і про його воскресіння... А він?
Ні, багато хто хотів би мучитися, як той розказаний Христос — цілісний, який чув увесь час голос свого Отця, який знає з його, Отця, вуст, що йде до нього. Який бажав якомога швидше переступити поріг смерті. Що може бути легше! Просто в обійми. Лише на хвилину «залишив» його Отець, на хресті, — і відразу: «Навіщо залишив ти мене, Отче?» Правда, страшно? Важко? На мить опинився без Отця — відразу: «Навіщо залишив ти мене?» А що говорити справжньому, не писаному Христу —
35


Ярослав Мельник
залишеному не на хвилину, не на годину, не на день і не на рік? З чим можна порівняти його муки — муки роздвоєння, сумнівів упродовж усього життя у виправданості того, що він зробив з іншими людьми і зі світом?
— Бачиш, як все добре вийшло, — говорив йому Понтій Пілат через багато часу. — Тепер ти Бог.
— Так, я Бог, — гірко усміхався Христос. — Я — Бог.
І плакав у тиші. Без людей і без видимого Бога, відчуваючи себе порожнечею. Тому що не міг він вийти до людей і жити хоч як-небудь: щоби не зруйнувати справу свого життя. Щоби не впізнали його. А Бог, справжній, не хотів йому являтися. І думка, що весь обман, на який пішов він у своєму житті, навіяний йому Богом, все частіше слабшала, поступаючись місцем відчуттю себе шарлатаном, брехуном. І Понтій Пілат підсміювався над ним, залучений до таємниці. «Привіт Богові», — звертався він, входячи. Вже молилися в багатьох країнах якомусь Христу. Він вважав, і не без підстави, що він, Понтій, породив нового Бога і нову релігію.
А прожив Христос довге життя і помер сивим дідом у добровільному ув'язненні. Анітрохи не схожим на того молодого Христа, якого зображують на іконах. Лише коли помирав він, на самоті, Бог все-таки явився йому в печері й поклав руку на чоло. І сказав йому, вперше: «Сину мій». І зняв нарешті тягар. «Ти все зробив, як треба». Так Христос виявився правим.
Все це — лише моє припущення. А як було насправді — я не знаю.
І не знає ніхто.
36


В дорозі
® дорогі
Власне, це почалося якось уранці. Мені подзвонили і сказали, щоб я йшов такою-то вулицею до такого-то повороту. У вказаному місці стояв чоловік, який спрямував мене в інший бік, до іншого повороту. В цьому другому місці стояв ще один чоловік, що, подивившись на мене, вказав мені наступний напрям. Ідучи до шістнадцятого пункту, я раптом запитав себе: все це добре, але, власне, що я роблю? Адже, якщо подумати, я і не розумію, нащо я йду. Звичайно, я знаю, що мені потрібно йти, раз мені подзвонили. Врешті-решт, мене попросили, так, я погодився. Але я не пам'ятаю змісту прохання! Таке враження, що мене просто попросили прийти туди і туди, не пояснивши. «Алло? Це ви? Прийдіть, будь-ласка, туди і туди». — «А навіщо?» — «Дуже потрібно. Ми вас усі просимо». «Усі» — це було щось, на що не можна було не відреагувати.
Власне, у мене були свої плани. Адже я давно уже «в дорозі». Тоді вранці я збирався їхати до Гавриленка за товаром. Того дня у мене було заплановано чотири важливі зустрічі й сім дрібних справ. Але я навіть не спав удома! Це, погодьтеся, важко збагнути, і це надзвичайно дивно. Адже я хто? Йдучи від одного вказаного місця до іншого, я перестав себе впізнавати. «Добрий день. Я вас впізнав. Далі вам іти по Нечорноземній до провулка Сан-Марі». «Дякую». І я йду. Мене щось підштовхує і тримає: ввічливий
37


Ярослав Мельник
і серйозний тон, яким говорять зі мною мої провідники. Врешті- решт, вони ж мерзнуть на вулиці, чекаючи на мене. Хоча я і не розумію сенсу, але цінувати людську ввічливість і людські зусилля я звик. Розставити таку кількість людей по всьому місту — як у цьому може не бути сенсу? Хай мені й недоступного. Припустимо, одна людина — це ще може бути жарт, розіграш. Але, повторюю, «в дорозі» я вже не одну добу і пройшов купу провідників, спішу до чергового. Таких жартів не буває. «Вам сюди, будь ласка. І дійдете до Вежі Трьох Слонів». «Дякую».
Що більше я йду, то більше відчуваю важливість того, що роблю. До того дня моє життя було моїм, я це визнаю, але ж дрібним. Що таке товар у Гавриленка? А ці порвані черевики, які потрібно було віднести в ремонт? Я згоден, що це все моє: але яка значимість цього? Інша справа — «мій шлях», як я його називаю. Хоча я ніби і не належу собі, я відчуваю якусь значимість. Значимість усього, що відбувається. Я навіть не хочу думати про сенс: адже, по суті, що мені до цього? Я відчув значимість? І в мені щось народилося. «Доброго дня. Дякую, що прийшли. Тепер вам по Нью-стріт до Трійних воріт». «Дякую вам». Я людина ввічлива.
Якщо подумати, то кінець неминучий, мета є. Стільки людей не будуть займатися нісенітницями замість того, щоби ходити на роботу. Звичайно, є. Є і швидко для мене відкриється. Подзвонили мені, саме мені. Що я таке? Що собою являю? Ось черговий провідник мене годує гарячими бутербродами з термоса. Горня міцної кави. Буде хтось витрачати на мене такі гроші, якщо все це несерйозно? «А ви, власне...» — я переводжу дихання. «Мені подзвонили», — в його очах те ж почуття важливості того, що відбувається. «Звідки у вас термос?». «Мені його приніс один чоловік».
Про цю людину я не питаю. Мені ясно, що йому також подзвонили. Нам усім подзвонили. Хтось купив ковбасу і хліб у магазині, хтось приготував гарячий бутерброд. Хтось приніс термос.
38


В дорозі
Що таке шматок ковбаси і хліб? Що за втрата? Якщо тобі дзвонять і тебе просять. Чому б не зробити. Сенс? Я не знаю: нащо завжди сенс. Таку дрібницю можна зробити і без сенсу, не цікавлячись.
Я йду далі. Першу ніч я спав в одній квартирі. «Зараз ви поспите трохи. Щоби були сили йти». «Дякую». І мене відвели в якусь квартиру. Перед тим, як заснути, я дивився на незнайому обстановку і не міг зрозуміти, де я. Я не скажу, що в цьому почутті не було якоїсь моторошності, але мені було приємно: так, приємно. Трохи крутилася голова від усього. Таємниця — в цьому щось було. І тому я не розпитував під час сніданку. Мені подавали сніданок двоє серйозних чоловіків, а я не розпитував. Вони цінували мою стриманість, я це бачив. Я чомусь навіть боявся дивитися на них: не хотілося. «Ось ще салат, беріть». Вони обслуговували мене. «Не турбуйтесь, дякую. Все дуже смачно». Тепер я не сумніваюсь, що їм також подзвонили. Вони вийшли до вказаного місця, зустріли мене, вклали спати, вранці нагодували і показали дальшу дорогу. Нескладне завдання. Чим вони пожертвували? Та нічим, власне, яким-небудь салатом. «До побачення». Ми попрощалися, потиснувши один одному руки. Мовчання нас якось зблизило.
Скільки днів я «в дорозі»? Мені важко відповісти на це запитання. Місто, по якому я йду, мені знайоме. Але все якось по-іншому тепер. Коли я проходжу повз ощадкасу, я згадую інколи, що там лежать мої гроші, зовсім небагато. Але все це якось далеко. Люди ті ж, але я їх життям не живу. Мене годують і вкладають спати. Двічі на день говорять, зустрічаючи: «Якщо вам потрібно — будь ласка, в цю арку, перші двері направо». Я ж жива людина. Потім мені пояснюють, як рухатися далі. Що мені треба? Якщо подумати, то вся ця метушня на вулицях через те, щоб було що їсти, де спати, в що одягнутися. Але в мене все це є. Нещодавно мене одягли просто на вулиці у красиву теплу
39


Ярослав Мельник
куртку. Похолодало. Я не скажу, що про мене не піклуються. Мій організм — на повному забезпеченні. Я завжди відчуваю себе відпочилим, бо по обіді мені, як правило, пропонують «зайти і заснути на годинку». Якщо у мене є запас сил, я відмовляюсь. Я намагаюся відповісти на турботу благородством. Раз для мене стільки роблять, значить, «мій шлях» дуже для них важливий. Але, думаючи про мене, вони, звичайно ж, відступають від своїх справжніх побажань. Я їх відчуваю. Вони мені пропонують додатковий відпочинок, але я відчуваю, що їм потрібно зовсім інше, мій рух. А відпочинок потрібен мені. І я, якщо можу, відмовляюся. Адже мене ніхто не змушував виконувати їхні прохання: я вільна людина. Я сам вийшов після дзвінка з дому і зустрівся з першим провідником. Тож навіщо я буду хитрувати з ними, «відсипатися», ухилятися. Вже тоді краще зовсім піти «з шляху». Або сумлінно йти, в міру своїх сил.
Я і не сумніваюся, що можу «зійти». Мене ніхто не тримає. Ніхто не стежить за мною. Від провідника до провідника я рухаюся іноді годину і більше. Я можу зійти з дистанції і вернутися у своє життя. Чому б і ні? Я це можу. Коли я згадую «про своє життя» — у мене починає часто битися серце. Моє життя... Звичайно, в ньому щось було, щось є. Але це я тільки зараз відчуваю, «в дорозі». Тоді ж я бозна-чим жив. Здається, через картоплю переживав (вона у мене непомітно згнила в підвалі). Це було. Якби не «шлях» — я б і не відчував, що таке «моє життя». Тепер відчуваю. Але... якось не хочеться. Повертатися. Поки що. Мене лякає, що там немає таємниці. Все якось ясно. Надто. Якщо чесно — я навіть боюся втратити «шлях». Я прийду до чергового провідника, а він мені скаже: «Спасибі вам. Все. Більше не потрібно. Спасибі, що послухали нас». Я чомусь боюся цієї миті. Залишитися знову одним у світі. Без важливості. Поки що я знаю, що виконую щось важливе (хоч і незрозуміле): мене зустрічають, годують, одягають, вкладають спати, проводжають. Я — щось, це
40


В дорозі
ясно. І що з того, що я нічого не розумію? Від цього моє почуття власної важливості не зменшується, а навіть навпаки. Я відчуваю до себе ставлення: багатьох і багатьох людей. Ось що надцінне. А в «своєму житті» я не відчував якогось ставлення з будь-чийого боку (якщо не вважати двох-трьох близьких). У «своєму житті» я, власне, був ніхто. Таке у мене було відчуття.
Основне, я думаю, йти далі: це краще, ніж жити. У житті все занадто розслаблено і складно. В дорозі я зібраний і мовчазний. Все просто. Я як стріла. Ось цього я боюся: що, подякувавши мені від імені «всіх», черговий провідник зникне за поворотом. У мене навіть немає «їхніх» адреси, телефону: несподівано з'явившись у моєму житті, вони можуть так само раптово зникнути. Тоді я залишуся ні з чим. Тобто зі «своїм життям». Я боюся цієї секунди: один у чужому (тобто в «моєму») місті. Усе раптом наблизиться, стане занадто відчутним, буде знову зачіпати. Кожна дрібниця. Як це буває «в житті». Тепер я рухаюся, і мене не можна дістати. Але я рухаюся, бо мене зустрічають і направляють далі. Лише б не зник ланцюжок. Нещодавно я прийшов на вказане перехрестя і похолов — там нікого не було. Я не знав, що робити: стояв, як сам не свій. Нічого не залишалося, як починати, знову жити. Але я вже відвик, я навіть не хотів. Що таке «знову йти в супермаркет». А що таке «телефонувати заступнику директора». Що таке «штопати шкарпетки», «йти домовлятися», «стукати», «боятися запізнитися». «В дорозі» я ніколи не боявся спізнитися: мені не було сказано, з якою швидкістю мені йти. Я просто йшов, а якщо поспішав, то з власної волі, з суто благородних міркувань. Ні, я якось не міг уявити, що знову почну жити. У цьому було щось жахливе. Але з іншого боку: що ж залишалося? Відтепер ніхто більше не нагодує, не одягне, ніхто не подбає про сон. Життя — це був світ турботи.
На щастя, я незабаром зрозумів, що помилився перехрестям. Пройшовши ще квартал, я вийшов до перехрестя, де мене чекав
41


Ярослав Мельник
провідник. «Ходімо. Постіль уже готова». «Спасибі. Не варто так турбуватися». Яке полегшення я раптом відчув!
Власне, я залишався людиною: мені навіть крутили відео- фільми перед сном. Включали теленовини. Я був у курсі подій. Але все це якось не стосувалося мене. Це було як їжа, як сон. Моя психіка вимагала інформації, і її давали. І мені було добре: я не відчував духовного голоду. Іноді провідник відводив мене навіть на виставу! Якось, після першого місяця, я виявив у себе в ліжку жіноче тіло. Тепле, пухке. Вранці його не було. Це було просто тіло. Я не зовсім розумію, чи приходили ці жінки «по дзвінку». Адже таке вже не назвеш дрібницею. Це не салат, не термос. Але я, повторюю, намагався триматися подалі від «смислу». Вони взяли повну опіку наді мною: адже я виконував їх телефонне прохання. Добровільно. Я був якось потрібен їм.
Ні жінкам, ні їжі я не надавав особливого значення. Особливе значення це могло мати в житті, але не «в дорозі». «В дорозі» був важливий сам шлях. Якось я зустрів свою дружину: вона не впізнала мене. Це й не дивно: адже я був не в своєму одязі. І пройшло, думаю, багато років. Вона постаріла. Вона теж була «моє життя». Я хотів було підійти і обійняти її, але щось не пустило. Обійняти — означало зупинитися, не дійти до наступного провідника. Адже я весь час кружляв по одному і тому ж місту. Мої родичі, колишні знайомі, товариші по службі раз у раз потрапляли мені на очі. І жоден чомусь не впізнав. Напевно, людина «в дорозі» інша, ніж «в житті», якось змінюється. Інший внутрішній стан. Вони проходили повз мене — іноді чіпляючи ліктем. Але я вже не міг злитися з ними. Вони були якісь далекі. Поки я не жив, вони були далекі. Мене відлякувала турбота: турбота в їхніх очах. Вони йшли, і їхні очі були сповнені турботи. І ноги якось дивно бігли, заплітаючись. Я теж по-своєму поспішав: але всередині у мене було чисто. Я не був навантажений глуздом. Вони ж були надто зрозумілі собі.
42


В дорозі
Раптом біля мосту я зустрів свою дочку. Я зрозумів це по родимці на її обличчі. І її сірі очі, вони були, як мої. Я спочатку не зрозумів, чому вона стоїть і дивиться на мене. Я звик, що мене не впізнають. Якийсь страх пробіг у мене в глибині. Що, власне, я скажу? Що одного разу мені подзвонили і я пішов на зустріч? Вона ж нічого не зрозуміє. Скільки їй років? Вона вже зовсім жінка.
Я підійшов до неї, тому що десь тут, де стояла вона, повинен був бути черговий провідник. І тут я все, звичайно, зрозумів: дочка дивилася на мене, впізнаючи. Але в той же час — і не впізнаючи: залишаючись в якомусь заціпенілому віддаленні. «Ходімо. Постіль приготовлена». «Дякую. Не варто турбуватися». Тієї ночі я ночував у себе вдома. Але це був не я. Моя дружина і моя дочка бігали біля мене, намагаючись услужити. Вони, безумовно, знали, що це я. Як я знав, що це моя дружина, коли зустрічав її на вулиці. Але не більше. Вони дивилися на мене так, як ніби бачили мене уві сні: саме так. І їхні очі були повні якогось незрозумілого холоду. їхнє живе почуття було задушене холодом відсторонення. Здавалося, ще мить — і ми кинемося в обійми одне одному. «Будь ласка, ще салату». «Дякую. Все дуже смачно». Я знав про ці їхні почуття. Але вони не мали влади. Над ними, наді мною. «Вам по Восьмій трамвайній до будівлі Вищої Школи». «Дякую». Дочка пішла в один бік, а я в інший. Коли я підходив до будівлі Вищої Школи, в мені все чомусь затрусилося. Не доходячи, я сів на якусь лавку і заплакав. Якраз нікого не було. Виплакавшись, я пішов далі.
Мені здається, коли-небудь я дійду до мети. Черговий провідник відведе мене не до себе додому, а туди, де сидять вони, ті, котрі мені дзвонили. Котрі дзвонили провідникам. Дзвонили моїй дочці і моїй дружині. І мені все пояснять. Ті, хто відібрав у мене життя. І тоді... тоді я зрозумію, що таке «шлях» і навіщо він. Зрозумію все.
43


Ярослав Мельник
Ш можна вриті живог&Нога
Я ще не вірив своїм очам: дівчина піднялася зі стола, відкинувши простирадло, і попрямувала до мене. Це нагадувало поганий і бездарний фільм про ожилих мерців. «Де я? — запитала мене дівчина. — Чому я гола?». Вона ще, видно, не повністю прийшла до тями, раз не відчуває сорому від своєї наготи.
Найгірше, що я не знав, що з нею робити тепер. І мені нічого не залишалося, як умертвити її знову. Вона впала біля моїх ніг із відключеним мною центром життя. Морг був повен мерців, і я міг оживити будь-якого з них. Мені, що збагнув таємні механізми, було це зробити простіше, ніж відремонтувати будильник. Я підійшов до якогось хлопця, приклав до його черепа свою намагнічену руку. Шкіра під його лівим соском почала здригатися, пульсувати. Хлопець знову живе. Я вимкнув центр життя.
Моя всемогутність було страшною. Я боявся її. Тому що я не знав, що з нею робити. Так ось як Христос оживляв людей. Елементарно. Тільки різниця між мною і ним та, що я йшов до цього через науку. Цю руку я собі намагнітив особливим чином сам. А хто намагнітив йому?
Відчинилися двері, і зайшов служитель моргу, який впустив мене сюди. Він подивився на дівчину, що лежала посеред зали,
44


Не можна взяти живого бога на порожній стіл. Його очі випромінювали здивування і наростаючу лють. «Що ви собі дозволяєте!» Я простягнув руку, і він упав мертвий. Проходячи повз нього, я торкнувся його потилиці, і він став повільно оживати. Я вийшов, не прикривши двері.
Сонце засліплювало очі. Дерева зеленіли, цвіли. Багато птахів. Я увійшов в якийсь парк, тут нікого не було. Сторічний дуб стояв біля дороги, напіввисохлий, міцний. Я доторкнувся мізинцем, і його молекулярна структура тут же зруйнувалася. Дуб звалився, як картковий будиночок. Не треба жодної сили, окрім влади над молекулярною структурою. Я підійшов до залізної огорожі. Залізні прути зникали на очах, перетворюючись на порошок, на рідину. З них знову можна було скласти залізні прути, якщо б я захотів. Раптом я зрозумів, що жодна куля і взагалі ніщо не візьме мене. Що я можу жити вічно, якщо захочу. Бо я знаю механізми, що керують життям і смертю.
Я вийняв з кишені невеличкий прилад. Здатність володіти часом я ще не зміг закласти всередину себе. Але я знав, що і цього я досягну. Ручка на приладі плавно пішла вліво. Лавки в парку зникли, а на їх місці з'явилися дерева. А там, де були дерева, виросли альтанки, будівлі. Я був у минулому столітті. Час — це з’єднання молекул і атомів. Колись вони складали альтанки і поміщицькі будинки, які я бачу. І тих людей, яких я можу там зустріти. Я перевів стрілку назад. А тепер вони становлять дерева і ці лавки. Навіщо мені стільки сили?
У кав’ярні грала легка музика. Я замовив чашку чорної кави без цукру. Ніхто не знав, що я страхіття. Я почувався жахливо поміж цих звичайних, що говорили про свої буденні справи, людей. Вчора я створив людину. З нічого. Зі звичайної землі. У землі є всі потрібні речовини: їх потрібно тільки розташувати в належному порядку. Людина була справжня, жіночої статі, говорила, чула, могла відчувати оргазм, народжувати. «Хто я?» — запитала вона мене, тому що вона могла думати.
45


Ярослав Мельник
І я злякався того, що я зробив. Людина заплакала, відчуваючи незатишок і тугу. Вона ходила по лабораторії і билася об стіни. І я не міг її випустити у світ, тому що вона не знала нічого. За кілька митей я перетворив її знову в грудку землі. Якщо знаєш механізми природи, все можна зробити за одну мить. Так, значить, ось як Бог створив людину з пригоршні землі? У цьому не було нічого особливого. Для мене.
Але я ж не Бог. Тоді хто? Люди в кав'ярні курили, танцювали. Дівчина цілувала хлопця в шию. Тулилася до нього. А літня жінка, нервуючись, щось голосно говорила молодому чоловікові. Син? Коханець? «Будь ласка, ваша кава». «Дякую». Останнє, що залишилося, це навчитися перетворювати матерію в енергію. Зникає сама земля, саме повітря. Молекул більше не залишається. З нічого можна сотворити матерію. Якщо знаєш і розумієш, що до чого. Минулого тижня я випарував кілька дерев у лісі.
Було вже пізно, коли я повернувся додому.
— Вася, де ти стільки шлявся?!
Це було жахливо. Бути всім, всемогутнім, і одночасно бути якимось «Васею», на якого кричить його дружина.
— Клара, ти ж знаєш, у мене робота.
— У тебе робота! А домівки у тебе немає? Павлик уже втретє обісрався. Я валюся з ніг. Ублюдок ти.
Клара не добирала слів.
Мені стало боляче, і я, щоби позбавитися болю, простягнув руку. Клара лежала навскоси, мертва. Кричала що є сили дитина. Як недорізана. Мене всього трясло. Я простягнув руку, і вона замовкла. Вони обоє були мертві тепер: Клара, що лежала навскоси в коридорі, і дитина в ліжечку. Я сів на стілець біля телефону, ще не встиг роздягнутися. Совість мене не мучила. Смерть існувала тільки для людей — для тих, хто був безсилий
46


Не можна взяти живого бога
перед нею. Але для мене смерті не існувало. Я міг оживити не тільки цих двох — кого завгодно. Підняти кого завгодно з могил. Повернути до життя тих, від чиїх тіл вже нічого не залишилося, було, виявляється, простіше, ніж випити склянку води. Я тільки не розумів одного: звідки у мене такий розум? Я розумів те, про що не могло бути написано в жодному підручнику. Це не був людський розум. Тоді чий? Тоді хто я?
Я обійшов бездиханну Клару і через кухню вийшов на балкон. Місто вже спало. Тільки світилася нічна реклама та кілька зашторених вікон у будинках. Далеко на горизонті, під місяцем, виблискувала річка. Якщо Бог є, то чому він не говорить зі мною? Адже я можу зараз все те, що міг його син. Я можу більше — я можу зробити все те, що і він, Бог. Створити людину, матерію, умертвити і оживити живе. Я не є звичайна людина. Я — як Бог. Я Бог, по суті.
Я сповз на підлогу і притулився до балконних грат. Ридання душили мене. Я був самотній у цьому світі, і ніхто, жодний бог не говорив зі мною з небес. Навіщо вона мені потрібна, всемогутність? Я не бачив у ній сенсу. Мене ніхто не любив, ніхто.
Я повернувся в квартиру, оживив по дорозі Клару і дитину й пішов спати.
На ранок Клара послала мене в «Дитяче харчування» забрати молочну суміш. Це було смішно й безглуздо. Я міг створювати людину, світи, а я йшов у якийсь паскудний магазинчик за примітивною сумішшю. «І забери білизну з пральні, чуєш?!» Клара не була зла. Просто вона не вміла говорити, не волаючи на все горло. Не наносячи рани моєму самолюбству обзиваннями. І ще вона була надто брудна, Клара: в халаті у вічних плямах і з волоссям, розчесаним абияк. Які дрібниці мають для мене значення!
Я не міг цього зрозуміти. Чому я все відчуваю, як людина. Чому я людина, коли я, по суті, за своїми можливостями
47


Ярослав Мельник
є Богом? Як би це самовпевнено не звучало, але це так. Минулого тижня я випадково бачив аварію. Машина збила матір з дитиною. Мати йшла спокійно на зелене світло, а водій був п’яний або неуважний. Гарненька дівчинка лежала в калюжі крові, мертва, а мати, майже неушкоджена, страшно кричала над нею. Я підійшов, відсторонив матір і погладив дівчинку по голові. І тут же пішов, почувши биття серця, що зупинилося. Навіщо смерть, навіщо? Я не розумів Бога.
У пральні мені видали білизну з дірками. «Що ви мені голову морочите? — сказала чергова. — Здали з дірками, так і отримуйте з дірками». «Жодних дірок не було». «Наступний!» — такою була її відповідь мені. Я не був для неї людиною. Ну так не будь же й ти. Коли я озирнувся через хвилину, там, де стояла пральня, лежав пустир. Я не захотів навіть убивати цю хамку. Просто випарував матерію: разом з будинком і всіма розташованими там людьми. І мені стало легше. Біль відпустив.
Всемогутність — страшна річ. Добро і зло для неї не існують. Я можу створювати і руйнувати. Руйнувати, піддаючись людській слабкості? Якщо я Бог, то я смішний Бог. Я це відчуваю. Бог, якого можуть образити і принизити. Бог з людською душею. Це все тому, що я ходжу по землі, живу тут. Бог, він не повинен жити серед людей. Але як піднятися на небеса? Як жити там? І навіщо? Я знав, що там, над хмарами, холодний мертвий космос. Я міг піднятися туди в апараті. Космонавтом чи що мені там бути? Я — якась пародія на Бога.
Я обернувся і повернув усе на свої місця: будинок, пральню, хамку... Я розумію таємні механізми матерії, але чогось все-таки не розумію.
У тролейбусі, битком набитому людьми, якась дівчина, пітна і гаряча, притиснулася м’якою плоттю до мого худого тіла. І я, Бог, нічого не міг зробити зі своїм серцем, що скажено
48


Не можна взяти живого бога
колотилося, і солодкою млістю у м язах. Я знемагав, і мені було соромно. І як не дивно, совісно перед Кларою.
«Так чого ж ти, осел, взяв у неї ці діряві простирадла?!»
Дружина стояла переді мною, охоплена своїм звичайним станом
люті. «Клара, — сказав я, — перестань, будь ласка, називати
мене так». «А хто ж ти, якщо забрав простирадла з дірками. Де
ми візьмемо гроші на нові?». І вона, опустившись на стілець,
заплакала. З досади. Через якісь нікчемні простирадла. Я міг
•«
уЬити й оживити її, Клару. Але змінити не міг. її виводила з себе будь-яка дрібниця. «Я хочу, щоб ми жили, як люди, — голосила, схлипуючи, Клара. — Ти отримуєш копійки на своїй роботі. Я не працюю. Грошей вічно не вистачає. Подивися, як люди живуть. Подивися». «Як?» — запитав я, аби щось сказати. «І ти ще питаєш: як?! У нас жахлива тіснота, духота, ми живемо, як у пеклі. Чому? Я не хочу так жити! Чому інші чоловіки все можуть, а ти — нічого?» «Що — все?» «Діставати гроші, створювати умови». «Ну і як вони це роблять?» «Не знаю, — вона відкинулася на спинку крісла. — Вони роблять щось, купляють акції, торгують. Я не знаю».
Мені було душно в цьому житті. Як я міг зрозуміти акції, кар'єру? Кінцевим підсумком усіх зусиль цих людей були речі, будинки. Матерія. Матерія, яку я міг створювати і руйнування в одну мить. Це я вмів — створити людину з неорганічних речовин. Оживити мертвого. Я один міг перемогти мільйонні армії, зруйнувавши зв'язок молекул, з яких вони складалися. Змістивши час. В акціях же я зовсім не розбирався. І зовсім не хотів бути маршалом. «Осел», — сказала, не тямлячи себе, Клара, і пішла на кухню. І мені захотілося її просто помучити. Не по-божому, а по-людськи. Заламавши їй руку за спину, уп'явшись очима в її викривлене болем, хникаюче обличчя. Але я не зробив цього. Я пішов за нею і вже вкотре умертвив її. Рухом правої руки. І мені знову стало легше. Клара лежала на підлозі,
49


Ярослав Мельник
із зупиненим серцем. Тоді я почав руйнувати її молекулярну структуру і незабаром Клара стала повітрям. Я пішов у дитячу кімнату і зруйнував молекулярну структуру дитини, що глибоко дихала у сні. Тепер у квартирі нікого не було. Я знову жив один.
По суті, я все життя жив один. А Клара і Павлик, вони були занадто ефемерні. Живі і мертві одночасно. Існуючі і одночасно неіснуючі.
Я пішов у спальню і ліг на ліжко. Ніхто не заважав мені думати. На ліжку лежали сорочки, бюстгальтер, брудні труси Клари. Я простягнув руку, і вони зруйнувалися. Коли мені стане не під силу самотність, я знову поверну все. І Клара навіть не помітить, що її не було. Так ось чому Бог створив людей? Нерозумних, дрібних, дурних. Йому теж самотньо? Де він, Бог? Наді мною нависала стеля з павутиною в кутках. А у вікні стояло небо. Там пливли хмари, а там, за ними, ховався темний холодний космос. Були хмари і був космос, але де ж Бог? Я злякався, що я єдиний Бог, у світі. Адже я можу, в принципі, знищити всю цю планету. Разом з її президентами, останній слуга яких не стане зі мною навіть і говорити. У мене інша влада. Невже вони всі такі тупі? Невже не розуміють, які смішні вони всі в почутті своєї важливості? Вони думають, що цей світ, який вони створили і в якому вони нагорі, існує. Так, їх сила — в їх сліпоті.
Я перевернувся на живіт і так лежав, дихаючи в подушку. Бог, де ти? Чому мовчиш? Хто дав мені таку силу, такий розум? Навіщо? Що робити з усім цим? Я не мав жодних вказівок. Задзвенів будильник. Це Клара наводила, щоб не забути погодувати дитину. Зараз вже нікого не треба годувати. Нікого немає до тих пір, поки я не захочу. О, якби я був просто геній. Геній — це видатний розум, але людський. Це людина. Її знання, її могутність не можуть зрівнятися з божественними. Раптом я подумав, як це жахливо, що люди, які винайшли якийсь
50


Не можна взяти живого бога
примітивний механізм або навіть і не винайшли нічого, — звеличені в цьому світі. А я, живий Бог, ніхто. На мене кричать у пральні і дружина обзиває «ослом». Як це несправедливо. І я можу покарати цих людей тільки небуттям. Але я їх не можу змінити. Відроджені, вони знову будуть вважати себе чимось, а мене нічим. Зникнувши, вони не виправляться.
Я відновив молекулярну структуру Павлика і Клари, включив центри їх життя. Тобто я створив їх заново, хоча і за вже існуючою схемою. Клара стояла біля умивальника і тут же сказала, як ніби буття для неї не переривалося: «Ти вибач, але мене теж не вистачає». «Нічого», — відповів я. І тут щось прорвалося в мені. Я взяв її за руку і посадив навпроти. «Що з тобою?» — злякалася Клара. Вона не звикла, що я з нею так обходжуся. «Клара, — прошепотів я, стискаючи її долоні. — Я хочу сказати тобі важливу річ». «Припини, ти мене лякаєш!» — перейшла вона на свій звичайний крик. «Ні, ти повинна вислухати мене. Справа в тому, що я... Я все можу, розумієш?» «Ти ні чорта не можеш», — сказала Клара. «Клара, я все можу. Я можу оживити мертвого, розумієш? Ти розумієш, що це значить?» «Не розумію», — витріщила на мене очі Клара. «У мене необмежена влада». «Яка ще влада? Ти що, здурів, Вася?» «У мене неземна влада, зрозумій. Це не влада над людьми». «Не розумію, про що ти говориш!» «Це влада над матерією. Я сильніший за всі армії світу». «Ти?!» Вона зиркнула на мене і раптом зареготала, хапаючись за живіт. «Перестань, — сказав я, підводячись. — Я тільки що створив тебе з нічого. Як справжній Бог». «Васєчка, я теж скажу тобі одну річ, — вона теж піднялася. — Ти дєрьмо, а не Бог». «Перестань, Клара!» «Ні, дозволь мені сказати, — вона, випнувши груди, наступала на мене. — У нас дитина, ти хоч і кволий, але здоровий чоловік. Люськін Костя приніс вчора три тисячі доларів. Ти уявляєш, що це за сума? Він купив їй норкову шубку. А я коли-небудь просила у тебе норкову шубку?
51


Ярослав Мельник
Ти ж знаєш, що Павлику потрібні вітаміни. Ти батько чи ні? Ти вже стільки років приносиш додому копійки. У нас немає жодних перспектив. Це жахливо. Жахливо!»
І вона, переставши наступати на мене, відвернулася, щоб, як звичайно, закінчити своє нервове збудження сльозами. «Клара, зрозумій, — сказав я. — Ти маєш справу не зі звичайною людиною...» «Та я це чую вже десять років! — обірвала вона свій плач. — Незвичайна людина! Незвичайна людина! Не треба бути дєрьмом, ось що!» «Я не розумію тебе». «Мені набридло бути бідною, все життя в злиднях! Тобі це важко зрозуміти? Для цього потрібно кінчати п'ять інститутів? Ти ж у нас учений!» Я не міг устежити за її логікою. Коли говорять нерви, логіки немає. «Клара, я можу оживляти мертвих людей, ти це розумієш? Можу створити людину з праху, за формулою. Творити з нематеріального буття матеріальне. А ти мені кажеш про якісь долари?» «Я не розумію, що ти мелеш. Ти остаточно з'їхав з глузду, я бачу. Ти ніколи не вмів жити. Ти завжди, завжди був йолопом». «Перестань лаятися!» «Ти мені ще будеш вказувати? Ти просто слюнтяй, дєрьмо!» «Клара, прошу тебе!» «Не можу з тобою жити! З таким ослом. Ненавиджу!». Вона плюнула мені в обличчя.
Мертва, вона виглядала більш привабливою. Мертва, вона
не принижувала мене. Я підійшов і обсмикнув їй спідницю, що
«•
закотилася. її голе стегно нагадало мені про те, що вона жінка. Вона ненавиділа не мене, вона ненавиділа себе, весь світ. Я знав ці її напади роздратування і її некерованість. І я убивав її мало не щодня. У цьому був єдиний порятунок. І мертву я цілував її, згадуючи, як я любив її, ще не обізлену, красиву. Давно. Жива, вона все менше терпіла мене.
Я знав, що мені потрібно було зробити. Мені потрібно було підкоритися умовам гри. Захистити яку-небудь нікчемну дисертацію на тему «Стан коронарних судин під час клінічної
52


Не можна взяти живого бога
смерті». І все. І тоді б я став років через десять членом Медичної Академії. І Клара стала б мене поважати. Але навіщо ставати кимось? У світі, якого немає. Те, що я знав і міг, не могло бути зрозумілим нікому.
Бригаду психіатричної допомоги Клара викликала, коли я ще спав. Вони стояли, три міцних санітари і лікар, біля дверей, а Клара говорила винуватим голосом: «Васєчка, це лише консультація. Ти скоро повернешся. Я так хочу, щоб ти був здоровий». «Значить, молодий чоловіче, ви вважаєте себе живим Богом?» — солідний чоловік у білому халаті поправив окуляри і попрямував до мого ліжка. «Візьміть його», звернувся він до санітарів. Я зірвався на ноги і підняв праву руку.
Мене не можна було ні взяти, ні вбити. Знову не було ні Клари, ні цього будинку. Тільки поле на тому місці, де знаходилося місто. А вони думали, що вони є.
Ранковий вітер куйовдив моє волосся.
Не можна взяти живого Бога.
53


Ярослав Мельник
'Книгадшь
Повість
1.
Спочатку її сприйняли як чергову містифікацію. На того ненормального, чий склад був забитий вісьмома мільйонами томів, подали в суд відразу триста тисяч людей. В різних країнах. Тому що це було святотатством, те, що зробив цей багатій, який пустив майже весь свій статок на публікацію восьми мільйонів товстезних томів. Безперечно, це був клінічний випадок. Надрукувати дати смертей усіх людей, що сьогодні живуть на планеті, міг лише ненормальний. І основне: зробивши це свинство, він одразу онімів. Чи він онімів насправді, ніхто не знав, але факт, що з тих пір, як його схопила поліція, він не промовив жодного слова. І взагалі не реагував на запитання. А незабаром він дивно помер під час чергового допиту, звалившись зі стільця, як ніби проткнутий стрілою. Помічник слідчого, який був при цьому присутній, говорив, що саме таким було його враження: як ніби у вікно влетіла стріла, випущена із лука індійця, і проткнула серце цього зловмисника. Але, звичайно, жодної стріли не було, вікна під час допиту були не лише зачинені, а й щільно завішені металевими шторами.
54


Книга доль
Взагалі вся ця історія з самого початку виглядала більш ніж дивно. Якби людина весь свій статок програла в карти чи подарувала коханій жінці навіть жебраку з вулиці, — то можна було би зрозуміти. Можна було б хоч би якось, з натугою, але пояснити. Будь-яке безумство має свої пояснення. Але у збиранні інформації про всіх жителів планети і в друкуванні дат їх смерті було надто багато розуму. Надто багато розумних зусиль. І якраз це вселяло жах.
Спочатку прийнявши все це як жарт, як чорний гумор, газети незабаром перейшли до обурення і лайки. Адже кому приємно читати про дату своєї смерті? Мільйони домогосподарок розпалювали до червоного телефонні трубки редакцій, телебачення і поліції. Подейкують, безумця заарештували відразу після того, як дружина президента тієї країни, в якій він жив, прочитала, що помре через чотири роки і п’ять днів. А президенту обіцялося довге життя.
Незабаром стали відомі і деякі деталі. Злочинець, виявляється, мав доступ до міжнародних центрів електронної інформації, тож він без проблем міг отримати прізвища й імена жителів планети. Все інше — справа техніки і часу.
Так би і залишилася ця подія черговою сенсацією, про яку через місяць вже ніхто не пам’ятає, якби газети, що вже були дещо примовкли, не зірвалися вдруге. Почали надходити сигнали від родичів тільки що померлих людей: люди умирали у повній відповідності з «Книгою доль»! Неймовірно, але йшлося про правду. Причому, як незабаром виявилося, винятків не було. Навіть ті, хто, знаючи про день своєї смерті, сидів увесь день вдома, все одно помирали — хто від чого. Найчастіше зупинялося серце, але відмовляли і нирки, й інші органи. Також помітили, що в багатьох хвороба починалася за певний час до фатальної дати, так що у визначений день вона досягала вершини. Ті ж, хто не цікавився особливо «Книгою доль» чи просто про
55


Ярослав Мельник
неї не чув (а були і такі), часто гинули на вулицях, від нещасливих випадків чи, не знаючи про дату своєї смерті, закінчували життя самогубством у стані психологічної кризи. Убивства також відбувалися згідно з книгою. І вбивці, звичайно ж, нічого не знали, що вбивають у «визначений» день.
Коротше, це був жах. Хтось підпалив склад із книгами, і всі вони згоріли. Тому що психологічно це було неможливо витримати. Але виявилося, що існують інші склади з примірниками книги. І до того ж книга була записана на компактні диски, тож будь-яка людина могла закласти диск у комп'ютер і набрати своє прізвище чи прізвище родича.
Що це могло бути? Існування вищої сили стало очевидним. Ніхто не міг тепер цього заперечувати. Розбіжності були лише у твердженнях: чи це Бог, чи який-небудь суто технічний Вищий Розум. Якщо це був Бог, то він чомусь вирішив явити себе, «Книгу доль», вибравши для цього випадкову людину. І важко зрозуміти, навіщо він це зробив, що це все означає. Якщо ж це були якісь інопланетяни, що контролюють і, можливо, програмують долі, то вони просто передали людині, яка працювала в електронному центрі, інформацію про дати. Як мовиться, «з комп'ютера на комп'ютер». Але знову ж: нащо? З якою метою?
Так чи інакше, життя не зупинилося. Дивно, але не зупинилося. Якийсь дивак убив себе «раніше строку», заради експерименту. Після нього не витримали нерви ще у кількох тисяч людей. Виявилося, що раніше строку вмерти все-таки можна: і це було також нелогічним і малозрозумілим. Але от пережити строк — не можна. Не вдавалося нікому.
Основна маса людей продовжувала жити. А що залишалося? Хоча люди і знали, коли точно помруть, але це знання не давало хліба, його потрібно було здобувати. Собі і своїм дітям. Діти ті нічого не знали, і тільки вони жили так, як жили ще недавно всі. Щасливі!
56


Книга доль
2.
Жінка моя вже спала, коли я повернувся від приятеля. Дисків було ще небагато, до того ж на одному дискові вміщувалися прізвища лише на одну літеру. Не так-то було просто кожному, хто хотів отримати інформацію. Моя жінка Олена сказала, що не бажає дізнаватися, тому що не зможе жити. І так чинив багато хто. Уряди багатьох країн видавали укази про вилучення і знищення книг і дисків. Але хто хотів, той дізнавався і в цих країнах.
— Миколо! Нащо? — говорила мені жінка, побачивши мій перший порив «дізнатися правду». — Не йди, я тебе прошу.
— Але Оленко... Це ж правда.
— Нащо вона нам, Миколо? — по її обличчю котилися сльози. — Ну так, так, ми всі помремо. І хай. Наша Сонечка, наш Ігорчик, ти, я, всі помремо. А зараз ми живемо, зараз нам потрібно жити.
Я поклявся їй не дізнаватися. А сам пішов до Перитуріна і про все дізнався. Ми сиділи з ним біля комп'ютера з пляшкою, і Перитурін, гикаючи, говорив:
— Дивись, Миколо. Ти вмираєш шостого травня, а я через рік, чотирнадцятого квітня.
І по-дурному посміхався. Здавалося, він не розуміє.
— А твоя Оленка...
— Заткнись! Сука!
Я вдарив Перитуріна у вилицю, і Перитурін заплакав. І тут я подумав, що Перитурін же помре, а його у вилицю вдарив ні за що, і сам заплакав.
Коли я повернувся, в моїй голові було ясно, як удень. Олена спала, ледве помітно дихаючи грудьми, у своїй голубій нічній сорочці. Її повіки здригалися, як ніби їй снився страшний сон.
Оленка повинна була померти через дванадцять років, а я через шістнадцять. Що ми за цей час встигнемо зробити? Мало,
57


Ярослав Мельник
мало років. Але більше, ніж у бідної Клави, жінки Перитуріна. Тій залишилося два роки. Я сидів у напівтемряві біля жінчиного ліжка і дивувався. Дивувався з того, як я міркую. У цих міркуваннях було щось жахливе. Як і в моїх почуттях. Тому що я, трохи засмутившись, що переживу Олену і доведеться чотири роки жити одному, все ж радів, що нам з Оленою більше повезло, ніж Перитуріну з жінкою. Й обоє дітей у них помруть молодими, а у нас тільки одна дитина, Ігорчик, у чотирнадцять років. А Сонечка проживе цілих вісімдесят чотири роки!
Я піднявся і пішов у дитячу кімнату. Сонечка спала, як ангел, напіврозкрита, дихала носом. Вона ледве вміщалася в ліжечку. Потрібно незабаром купляти велике ліжко. Я усміхнувся і пішов спати. До Ігорчика я не став підходити.
3.
Не знаю, чому, але з того дня, а швидше вечора, я почав більше любити Сонечку, ніж Ігорчика. Хоча повинно було би бути навпаки. Сонечку чекало довге життя, їй, найімовірніше, судилося бути матір’ю, продовжувати рід, і мені жахливо хотілося вкласти в неї всього себе, якомога більше. Ігорчик же помирав у чотирнадцять років, дуже рано. Звичайно, було б жорстоко, знаючи про це, не розвивати його. Але нащо? На це просте запитання я не міг відповісти. «Тату, а коли я виросту, я полечу на літаку?». «Так Ігорчику, так». Що він встигне у своєму житті? Чи встигне полюбити? Чи встигне пізнати?
Не було грошей, і я пішов на біржу шукати роботу. Мені запропонували за копійки працювати для однієї фірми. Нормальних грошей відразу не дає ніхто. От якщо чесно послужиш, тоді, можливо, поступово почнеш отримувати нормальні. У тому був якийсь абсурд: знаючи, що я через шістнадцять років помру, йти працювати за копійки. Але хліб, який потрібно було
58


Книга доль
їсти, коштував саме копійки. Працювати за хліб? Саме так. Така твоя доля.
Отже, я пішов працювати «за хліб». Ті, наверху у фірмі, отримували величезні гроші. І ті гроші робив їм я. Ось що зачіпало. Але вони були господарі, а я їхній дрібний службовець, не вони мене, а я їх просив взяти мене на роботу.
Олена, приходячи зі своєї роботи, падала на ліжко і лежала півгодини. Так втомлювалася. Що менше отримуєш, то важче гаруєш. На що ми витрачаємо своє життя? А що робити? Маленькі гроші наробляються великою працею, а великі гроші... також великою працею, іншого ґатунку. Але куди нам до великих!
До нас приїхали мати з батьком, мої. Мати помре через рік, а батько через три. І говорили про якусь капусту. Потім батько сказав, встаючи: «Я тобі говорив, що твоя професія нікому не потрібна, а ти мене не слухав». Чому він такий злий? Адже йому три залишилося. Мати все жалілася на серце.
Сонечка, яка проживе вісімдесят чотири і побачить кінець наступного століття, вчилася ходити, тримаючись за палець бабусі.
У четвер подзвонив Перитурін і покликав на риболовлю. Я ожив, вирішив відпроситися в фірмі. Знав, що подивляться скоса, але не міг не поїхати.
На риболовлі було прекрасно. Перитурін спіймав вісім карасів, я — три окуні й чотири карасі.
— Миколо, живемо! — сказав мені Перитурін.
— І як ніби жодної «Книги доль».
— Ага.
В кущах заливалися пташки, вітерець гнав до наших ніг дрібні хвилі.
— Ну і краса, — сказав Перитурін.
— Так.
— А можливо, і мура все це, — сказав Перитурін.
59


Ярослав Мельник
— Що?
— Ну, книга ця. Я так думаю, що мура.
— Ну сказав... — я підняв голову і подивився на нього. — Жодного винятку.
— Поки що, — Перитурін змінив наживку. — До п’ятниці все буде збуватися, а з суботи — припиниться.
— Як?
— А що, не може так бути? А ти звідки знаєш?
І він, розмахнувшись, закинув вудочку подалі.
Після цього дня я дещо по-іншому почав дивитися на те, що відбувалося. Чому б і насправді не допустити подібне? Адже ніхто ж спочатку не припускав, що можна вмирати раніше строку, а виявилося, що можна. І, врешті, не існує поки що повної статистики. Відомо, що всі смерті відповідають датам. Але хіба перевірені всі, хто повинен був померти у свій день? Це дуже важко зробити. Тоді звідки впевненість, що немає винятків? Що хто-небудь де-небудь у джунглях Африки, хто повинен був померти вчора, не живе і сьогодні. А якщо хоча б один такий є, то може бути й інший, і десятий.
Потім порадувала багатьох ось ще яка плутанина: виявилося, що люди, чиї прізвища, імена, по батькові збігаються, не можуть розрізнити, де чия дата смерті. Якщо «Книга доль» упорядковувалася божеством, то чому ж воно не передбачило такого конфузу. Якщо воно хотіло, щоби люди знали дату свого кінця, то чому ж воно не подумало про тих, кого звуть однаково? А якщо той багатій, який видав книгу, випустив таке з виду, то невже божество не могло його проконтролювати?
Були іще плутанини. Час за яким поясом рахувати? В один і той же час на різних кінцях планети різні дні. Доводиться са- мому здогадуватися, що час потрібно звіряти за тією місцевістю, де жив багатій. Але в «Книзі доль» про це ні слова.
60


Книга доль
Врешті — що ж з тими, хто тепер народжується? Вони ж не занесені в книгу. Значить, якщо не з'явиться новий пророк, то наступне покоління буде жити нормально, як ми всі жили до цієї книги. Експеримент? Нащо?
4.
Дуже дивна склалася ситуація в країні. І взагалі на планеті. Всім стало зрозуміло, що є божество. Але де воно? Сонце світило, як і раніше, небо, хмари, дерева, тварини. Світ ні в чому не змінився, все жило, рухалося, але таємничого божества не було ніде. Тільки ця книга, яка з'явилася невідомо звідки. Це могло просто вивести з себе. Якщо ти, Бог, вирішив показати всім, що ти є, таким оригінальним чином, то ти вийди. Явися нам. У якій подобі? Це вже тобі краще знати. Ми тебе будемо чекати на площі, а ти вийди, величиною ну хоча би з п'ятиповерховий будинок, щоби відразу стало зрозуміло, що ти Бог. Чи з небес, з-за хмар, щоби обличчя було видно. Поговоримо: хто ти, хто ми, що таке наша смерть і для чого. Адже все потрібно знати, нащо дурний страх? Нічого не знаєш і трясешся, як заєць. Нащо ти ховаєш знання? Скажи: так і так, для того і того створені, живете, те ви і те. Ну, значить, смерті не бійтеся, тому що це і не смерть зовсім. Ось я, а ось ви. І всі ви — мої.
Ні, взагалі-то, все це дурниця. Не потрібно. Якби така розмова відбулася — як далі жити? Як цвях забивати, на копійчану роботу в фірму йти? Лик Бога і пряму розмову з ним неможливо витримати. Застигнеш у космічному жахові й жити більше не зможеш. А жити потрібно — поки не знаєш справжнього сенсу, доти і життя. Сенс життя — не знати сенсу. А як дізнаєшся, сенс життя зникне.
Хоч як там було, а життя не зникло: газети, телевізори і радіо освоювали нову тему, потрібно було якось усвідомлювати
61


Ярослав Мельник
ситуацію. Після «Книги доль» світ уже не міг бути тим, чим він був: він став світом, де мало не кожен знає чи може дізнатися, коли він помре! Я незабаром з подивом дізнався про існування гарячих «дискусійних столів», «сповідей» и навіть гумористичних передач на нову тему. Притому розмовляли про новий стан речей, попиваючи вино, розслабляючись, тобто як ні в чому не бувало, насолоджуючись життям. Якась дівчина, якій буквально завтра вмирати, зверталася до мільйонів телеглядачів напередодні, прощаючись і торочачи якусь пошлятину про «доброту», «мир» і «загальну любов». Збожеволіти можна. А двоє відомих гумористів блазнювали один перед одним (і всією країною) в такому дусі: «Ти завтра що робиш? — Завтра? Е-е... Зараз подивлюся. Так... Ні, завтра я не можу. Завтра мені вмирати» (сміх за кадром).
Олені про її смерть я сказав якось вранці, не міг далі носити в собі.
— Я знаю, коли тебе не стане! — сказав я, голячись.
— Взнав все-таки? — сказала вона з якоюсь злістю. — Ну і коли?
— Через дванадцять років.
— Так мало? — сказала Олена (вона шкребла посуд на кухні). — Я чекала на більше.
— А я через шістнадцять! — крикнув я, щоби вона почула на кухні.
Вона ж говорила, що не зможе жити, знаючи про свій кінець. Що буде?
Я поголився і вийшов. Оленка чаклувала над якоюсь каструлею.
— Збігай за хлібом, якщо можеш, — сказала, не відриваючись. — Вдома ні шматка.
Я здивовано подивився на неї.
— І подзвони Марії Федорівні щодо Соні (у нашої дочки були проблеми математикою).
62


Книга доль
Я стояв у дверях і чекав, що вона ще що-небудь скаже. Але вона продовжувала щось швидко кидати в киплячу воду.
— Ти ще тут? — запитала вона, помітивши, що я досі стирчу у дверях.
— Олено, — сказав я. — Я тобі повідомив таку новину, а ти...
— Ну що я? — вона раптом кинула свою каструлю і з якоюсь цибулиною в руках вперлася в мене поглядом. — Що я? Що від цього міняється?
— Як це що?
— Що, жерти не потрібно? Жерти ж, напевно, захочете ближче до обіду?
— Але... — я не знав що і говорити.
— Чи, може, Сонечка хай двійки приносить за рівняння?
— Але ж ми...
— Ну яка різниця? Що тепер про це думати? Який толк?
Я не вірив своїм вухам: мовчки повернувся і вийшов. Ні, я не знав своєї жінки.
5.
Найцікавіше, що ми більше не говорили з нею на цю тему, і нічого не змінилося, абсолютно нічого, навіть сварилися, як і раніше, через дрібниці. Лише інколи я згадував, що якщо вірити цій проклятій «Книзі», залишилося нам... Це був якийсь дурний сон — знати точно свій кінець і нічого не могти змінити.
А тут ще книги почали виходити одна за одною: «Мудрість кінцевого знання», «Сенс знаку з неба», «Теорія і практика відходу»... Здавалося, що наші філософи і психологи накинулися на гарячу тему і — самі знаючи дату власної смерті! — качали грошики. Народ, звісно, давай усе це купувати і читати. Мільйонні тиражі. Не зміг і я не купити. Почитав. По-їхньому виходило, що тепер краще, ніж раніше, «смерть перестала бути
63


Ярослав Мельник
підлою несподіванкою», «людина тепер дивиться істині в очі і може розраховувати свої сили» і т. ін. Якісь фірми з «оформлення відходу» росли, неначе гриби. Оскільки тепер кожний міг знати день своєї смерті, то цей день багато хто перетворював на подію, подібну до весілля, хрещення і т.п.
В одну з неділь мені подзвонив Перитурін і запросив «на проводи» (так це тепер називалося) одного свого знайомого. Вірніше це був чоловік подруги його, Перитуріна, дружини, тієї, якій залишалося жити зовсім мало. Так ось цей чоловік був великою шишкою в якійсь фірмі, віце-президент, багатій, і він влаштував справжній бенкет з нагоди свого «дня відходу» (як повідомлялося в розісланих запрошеннях), осіб на п’ятсот, у своєму заміському замку. Жінка Перитуріна, зрозуміло, відмовилася їхати, і запрошення Перитурін запропонував мені. Ну, я і поїхав, тому що про щось подібне я лише читав (воно входило в моду), але не бачив.
Довгі столи були виставлені просто під зоряним небом (було літо) і ломилися від страв. Грав духовий оркестр, танцювали; то тут, то там спалахували феєрверки.
— Вони що, веселяться? — запитав я Перитуріна, після того, як метрдотель, що вийшов назустріч, провів нас до місця у кінці одного зі столів.
— Ні, плачуть.
— Я серйозно.
— Він що дурень — запрошувати до себе плакальників в останній день?
— А де він сам?
— Потерпи, швидко з’явиться.
Ближче до чотирьох ранку компанія (якщо кількасот людей можна назвати компанією) досягла уже того рівня розкріпачення, коли говориш те, що хочеться, і все здається тобі розумним і просто блискучим. Нараз годинник на вежі став
64


Книга доль
відбивати чотири, і сходи замку освітилися, останній удар збігся зі вступом фанфар. Народ завмер, і ось двері широко розчинилися і з'явився господар: у червоному піджаку, у краватці, з усмішкою на обличчі! Нічого собі. Він спустився ще молодою ходою — внизу його оточили близькі.
Після того, як він вмостився на видному місці, на чолі центрального стола, веселощі відновилися.
Чотири ранку — це було нуль годин у тій місцевості, де жив видавець «Книги доль». Починався, значить, день смерті господаря, і він не хотів ризикувати, з'явився секунда в секунду, щоби вмерти, в разі чого, на очах. Тільки тепер я зрозумів сенс розхвалюваної останнім часом «смерті на очах»: в цьому насправді щось було.
Уже настав ранок, а господар досі жив — жив, їв, сміявся і навіть танцював з молоденькими дівчатами.
— А де священик? — запитав я сонного, напівп'яного Пе- ритуріна.
Він підняв голову, подивився на мене, як ніби бачив уперше.
І знову зронив голову.
Усі чекали «кульмінації» — смерті господаря, заради чого, власне, і зібралися тут. Подібне, можливо, можна було ще пережити хіба що в Середньовіччі, в юрбі під час публічної страти.
— Я хочу проголосити тост! — почув я раптом в гучномовці, що висів над моєю головою. — Ви всі — ви залишитеся не надовго, а я відходжу. І я завтра вже буду знати те, що для вас недосяжне. Тож хай живе і процвітає моя фірма «Лотосінтерней- шенел», кінець якої нікому не відомий!
— Ура! Ура-а! Ура-а-а!
Я не зрозумів, хто це кричав. Пролунали бахкання корків, полилося шампанське.
До обіду всі добряче втомилися під спекотним сонцем. Господар позіхав, ледве тримаючись на ногах. Дружина, дебела
65


Ярослав Мельник
жінка с великим декольте, голою спиною, також була п'яна і, гикаючи час від часу, широко розставивши ноги, сміялася, невідомо чому.
Деякі гості вже почали поглядати на годинники і непомітно зникати з-за столів. Інші покірливо сиділи, відчуваючи, що негарно піти, не дочекавшись смерті господаря (адже заради цього він їх запросив). Ні, цей світ насправді перевернувся з ніг на голову. Я також почав було думати, що треба йти (Олена бозна- що придумає), як нараз хтось урочистим голосом оголосив по гучномовцю:
— Панове! Він відходить! Панове! Наш господар відходить!
Усі повитягували шиї, навіть повставали з місць, так що я,
по суті, мало що бачив: тільки на мить промелькнуло перед очима тремтяче, як лист, тіло, що смикалося в судомах, у піднятому, щоб усі бачили, кріслі. Минуло хвилин п’ять.
— Панове! Його уже немає! Вип ємо за нього, панове!
Усі мовчки піднялися і випили.
— А тепер, панове — десерт.
Саме так смикався в судомах кролик, коли я йому перерізав на дачі горло.
Я схопив за руку Перитуріна і майже силою виволік на дорогу, де стояли його старі «Жигулі».
— Який жах!
— А що? — запитав Перитурін. — Куди так спішити. Десерт ось навіть не покуштували.
— Хіба так умирають?
— А яка різниця? Хто як хоче, так і вмирає. Ти як хочеш, а я пішов їсти десерт.
— Ну й іди!
Я сів біля машини і став чекати.
66


Книга доль
6.
Оденка все-таки змінилася з часом. Ближче до смерті Ігор- чика (а я їй і про це сказав, не міг ховати) вона стала більш задумливою. Раніше такого не було, а тепер знову і знову заставав її на табуретці на кухні з недочищеною картоплею в руках, з поглядом, втупленим кудись удалечінь (наші вікна виходили на міський парк). Не знаю чому, але її сум мене радував — це мені було ближче, ніж її байдужість.
Ігорчик також знав. Дітей тягне до забороненого: в школі всі про всіх знали, скільки кому жити. Хтось приносив виписки з «Книги доль», бар єр на шляху до інформації не поставиш. Одного разу я зупинився біля спортивного майданчика: там два хлопчики азартно лупили один одного. «Ти мамин синочок! Мамин синочок!» — кричав один, стискуючи кулаки. «А ти здохнеш у дев’ятому класі, ось! Я буду жити сімдесят вісім років, а ти здохнеш!». «Гад!» — і той інший вчепився у кривдника, звалив його на землю. «Ви що там робите! — закричав я. — А ну негайно припиніть!». Вони, видно, злякалися і кинулися втікати в різні боки.
Так, світ не міг не змінюватися, і в основному чомусь не в кращу сторону. Невдалий експеримент?
Коли Ігорчику виповнилося тринадцять, ми, привітавши його з днем народження, опустили очі: що ми могли сказати? Це не була навіть хвороба — з хворобою можна ще боротися: принаймні, тішити себе надією.
— Ігорчику... — сказав я, ковтнувши слину: що я міг побажати своєму синові, який вступив в останній рік життя?
— Не треба, тату, — сказав Ігорчик. — Я все і так розумію.
Він був більш мужній, ніж я, і я його за це поважав. І я бачив,
що він був щасливий тим, що я його поважаю: він цінував мою повагу. Невже тут можна ще говорити про якесь щастя?
67


Ярослав Мельник
Олена хлюпала носом, притискаючи до себе Сонечку, яка проживе вісімдесят чотири роки.
Не знаю чому, але я сподівався на диво. «Тільки диво може нас врятувати» — я раніше не розумів цього вислову. Уже давно померла жінка Перитуріна і одна з його дочок (другій залишилося жити років п'ять), а я все ще надіявся. Світ до того часу зовсім збожеволів: багатії платили страшні гроші телеканалам, щоб ті вели прямі репортажі з їхніх^<днів відходу»: народ, сидячи біля телевізорів, затамувавши подих, дивився, як зникає знаменитий банкір чи кінозірка. Бульварні й навіть деякі серйозні газетки друкували поруч із прогнозами погоди і гороскопами списки відомих людей, які помирають завтра. Напередодні Нового року друкували, хто помре із «світової еліти» наступного року. Спеціальні інститути готували дані, які показували, скільки нових посад (лікарів, професорів, прокурорів і т. д.) звільниться — і за ці посади вже починалася, при живих працівниках, боротьба.
Ми з Оленою готувалися (психологічно і матеріально) до «дня Ігоря» (як ми це називали). «Проводжати» Ігоря ми вирішили у вузькому колі сім'ї: ми з Оленою, Сонечка й Ігор. Так ще робили ті, хто не прийняв моди «святкувати» дні відходу (із запрошенням гостей і т. д.).
Напередодні того дня ми чисто вимилися, одягнулися в нове, сіли всі за стіл і мовчки повечеряли. Ніч ми вирішили не спати — хотіли бути з Ігорчиком. Ігорчик тримався, як ніколи; здавалося, не ми його, а він нас проводжає. Навіть пробував жартувати.
На ранок, одначе, Ігорчик все ще жив — навіть не боліли хворі нирки (у нього вроджені відхилення, від Олени). Єдине, чого ми тепер з Оленою бажали — щоб він не страждав, відійшов тихо. Щоб це була не задуха яка-небудь, не «кров горлом». Боже, наскільки ж ми всі шматки м'яса в чиїхось руках — роби з нами, що хочеш.
68


Книга доль
Ближче до обіду Олена раптом стала молитися (чого раніше з нею ніколи не траплялося), у ванній. У мене також здавали нерви. Чи вже не краще було би випити, як рекомендують. Але не хотілося бути п’яним у таку хвилину.
— А чому би нам не подивитися «Катерину з Лос- Анджелеса»?
Ми здивовано подивилися на Ігоря: мова йшла про серіал, який ми всі дивилися ось уже півроку.
І насправді, це було найбільш розумним рішенням. Хоча, можливо, блюзнірським.
Ми вмостилися, включили телевізор (спадав уже вечір) і нараз відчули тиху (так! так!) радість: як ніби нічого нема. Жодної «Книги доль». Як ніби ми просто сіли, четверо, як завжди, зігріваючи один одного тілами й усмішками. Ми справді усміхалися. Здавалося, не може тепер нічого статися — жоден ураган не може увірватися в наш міцний, що запанував у цій кімнаті, світ, зруйнувати його.
Тільки коли закінчився фільм тривога знову повернулася і свідомість того, що неминуче — це неминуче. Не хотілося вірити. Хотілося сказати собі, що це дурний сон. Дурний сон і більше нічого.
Настала ніч. Сонечка заснула на дивані, а ми утрьох залишилися сидіти обличчям до телевізора, але уже (принаймні, ми з Оленою: я її відчував) нічого не сприймаючи. Коли? Коли ж?
Закінчувався останній день Ігорчика.
7.
Хочете вірте, хочете ні, але Ігорчик не помер. Залишалося кілька хвилин до чотирьох ранку (тобто до півночі за часом видавця «Книги»), і ми з Оленою, з якимось жахом і передчуттям неможливого, прикипіли до стрілок електронного годинника на стіні. Ось пішла остання хвилина...
69


Ярослав Мельник
— Ігорчику, — сказала Олена, — синку...
Вона присунулася до нього, як ніби хотіла захистити його від долі. Я мовчки кусав губи. Ну ж, ну...
Коли бамкнуло чотири, ми — всі троє — здригнулися. Щось сталося.
— Ти живий, Ігорчику? — я ще не вірив своїм очам.
Ще радості не було дозволено прориватися — ще чекали підтвердження: промайнули думки про те, що годинник запізнюється (хоча вчора ми підвели його спеціально), про якусь помилку...
Пройшло, однак, ще півгодини і година — бамкнуло п'ять. Ігор — живий, усміхнений — сидів перед нами. Ми нічого не розуміли.
8.
«Книга доль» як з'явилася, так і зникла. Виявляється, вже три дні, як її передбачення перестали збуватися (світ про це поки що не знав — поки що інформація не стала доступною всім). Ще через кілька місяців всі заспокоїлися, переконавшись, що люди, які повинні були померти за цей час, залишилися живі.
Ми з Оленою як на світ народилися: як ніби друге дихання відкрилося.
• •
— Ідемо до моря! Завтра ж! Плювати на все!
Щоб раніше ми отак зірвалися і кудись подалися? Боже, як хотілося жити!
Хоча, якщо подумати, що змінилося? Ми стали безсмертними? Тепер я навіть не можу бути певний, що доживу до тієї дати, яка мені була назначена. Не кажучи вже про вісімдесят чотири роки Сонечки. Але чому раптом така радість? Звідки?
70


Телефонуй мені, говори зі мною
Телефонуй мені, говори р мноку
Повість
1.
Сніг падав дуже густий, я стояв навпроти нього, згорблений, тримав руками біля підборіддя піднятий комір. Мій батько. Я так і не зрозумів, що він таке. І ніколи не зрозумію. Що він був, що він є. Його таємниці. Він був, він є. Весь світ повен ним.
Це дивно чути від мене, який ніколи про нього, здається, не думав. Як не думають про повітря, про одяг на тілі: просто йдуть крізь завірюху, дихають морозним повітрям. Хоча ні, навіть не так: батько не був чимось життєво важливим. Тому я рідко згадував. Він і не писав мені чомусь. Не знайшов, не міг знайти «потрібного тону». Вчити не наважувався, записуватися «у друзі» — це було не для нього. Яким тоном можна писати своєму синові? Я не знаю.
Як незвично: син. Син і Батько. Батько і Син. Чому я ніколи не був Сином, з великої літери? А він — моїм Батьком? Сина я в собі не відчував: навіть звертаючись до нього в трубку «Тату? Ти?», я не вкладав нічого в це слово. У цьому «тату» не було Батька. Він відгукувався на «тато» — ось і все. Це було його ім'я й годі: друге ім'я. Тато. Тато Толя.
71


Ярослав Мельник
Треба ж, такий збіг: як подібно звучить. Ім'я Толя я чомусь ніколи не любив, ні Толя, ні Толик: може, тому, що мене ще у школі постійно ображав один садист із таким самим іменем. Потім він загинув у ножовій бійці. Він загинув, його немає, а те, як він принизив мене при дівчині, з якою у мене щось зав’язувалося у сьомому класі, — я йому ніколи не пробачу. Хоча взагалі люблю людей і готовий все пробачити. Але цього чомусь не можу.
«Тато» — це було ім’я: ім’я і більше нічого. Коли він давав мені гроші, коли невміло жалів, а то і так само невміло злився, дратувався мною, — він для мене як існував? У мене бували до нього різні почуття: він був реальність, що жила поруч більше двадцяти років: і я не міг якось не реагувати на неї, якось не ставитися до неї. Він був для мене, тато. Як щось само собою зрозуміле, як моє тіло, від якого мені нікуди було дітися, як цей будинок, з якого нікуди було (до пори до часу) піти. Але в цілому... так, в цілому він обтяжував мене. Не знаю, як це пояснити. В цілому він був ніби зайвий — завжди: у моєму житті. Зайвими були всі ті почуття, які я по черзі відчував до нього: то незрозумілу жалість, то роздратування, то примирення, то сором. Сором за нього, за деякі риси його характеру. Так, я жив цими почуттями, я — поруч з іншими — ними заповнювався. Але коли у зв’язку з переїздом в інше місто я розлучився з ними (тому що реальної людини вже не було, поблизу), я полегшено зітхнув. Сам не знаю чому. Батько як ніби перестав існувати для мене: і я зрадів. Це було почуття, не думка. Розумом я розумів, що «так не можна». Розум говорив мені про несправедливість, про невдячність — і він же нав’язував мені почуття провини. Але я нічого не міг вдіяти з собою. Дорікнувши собі, я знову дихав легко: нікого не було поряд. Мені не треба було батька.
Мати — це було щось зовсім інше. Вона була з іншого виміру, зліплена з іншої стихії. Вона навіть говорила більше, ніж
72


Телефонуй мені, говори зі мною
батько, і навіть повчала. Але я тільки всміхався. Я втомлювався від матері, але вона не відбирала мене у себе. Я її не боявся. Не боявся її погляду, її докору. Як можна було боятися свого батька? Який залишив мене «на самого себе», який не наказував, не засуджував, був вічно доброзичливий? Мати говорила, приїжджала, її було багато, і вона була реальною: я знав, з ким маю справу. Але батько... він був далеко, дуже далеко. Завжди. Він любив мене? Любов його була якоюсь мовчазною, неіснуючою. Він ніколи «гаряче не цікавився» моїми справами. Так, він вірив мені, вірив у мене. Він був спокійний за мене! І дивився на мене, на моє життя здалеку — зі свого куточка. Мовчки: так, що я і не відчував того погляду. Але іноді вночі, пробуджуючись, я починав його відчувати, так мені здавалося. І ставало чомусь моторошно.
Хоча, можливо, все це плід моєї уяви. Можливо, — о, як часто я так думав! — батько був тим Толиком-інженером, що любив пиво і гарну компанію, зразковим сім'янином і добряком, яким його всі знали. Одного разу, коли мені було погано і мені здалося, що в мене є Батько, я написав йому листа. Про життя, про себе, про нього. Мені здавалося, у відповідь я почую голос Батька, мудрий і суворий голос Батька: адже чи не вперше особисто звернувся до нього тоном Сина. У мене є Батько — він схвалить моє життя або осудить мене, підкаже, підтримає, дасть віру... У мене є небо над головою. Але цього не сталося. Я так і не знаю, чи отримав він той лист. Писати листи батько не любив, а вести «високі розмови» про життя не вмів, та й, напевно, вважав їх зайвими, пустослів'ям. Так, говорив я собі, звичайно, мій батько завжди був Толиком, Толиком, який зачав мене, годував, потім не став бігти за мною, залишився у своєму житті.
Я вступив до інституту в іншому місті й там одружився: і так ми стали жити на відстані один від одного. Бачилися ми
73


Ярослав Мельник
рідко, все більше зідзвонювалися. «Як справи? Все добре?» Про що можна особливо розповісти? Почув голос — і це основне.
Останніми роками він перестав до мене приїжджати. Ні, між нами не сталося сварки, ми взагалі ніколи до такого не доходили. Просто «справи» — у нього, у мене. У мене сім’я, двоє дітей, у нього — він тоді вже жив один після смерті мами — робота, якій він чомусь віддавав більше часу, ніж у молодості. Він завжди був трохи дивний у ставленні до роботи: робота цікавила його сама по собі. Його в цьому мало хто розумів: і знайомі, і співробітники, і я. «Він що, не розуміє, скільки йому платять? — говорила мені не раз моя дружина, дізнавшись про чергову відміну батькового приїзду до нас. — За такі гроші позбавляти себе відпустки?» «У нього непогані гроші», — намагався я хоч якось захищати батька. «Та що ти кажеш, Сергію, — заводилася Люся. — У нього непогані гроші для нормальної роботи» «А, по-твоєму, нормальна робота — це неробство?» «Сергію, — Люся підходила і брала мене за руку. — Ти ж сам все розумієш. Навіщо ти сперечаєшся? Ти відкалатуєш свої години. Заради дня зарплати. А твій батько вкалує. І за це він мав би жити, як міністр». «Він непогано живе». «Сергію, навіщо ти все розумієш і стоїш на своєму?»
Ні, я якраз нічого не розумів. Бо і я, і моя дружина, і мої діти були іншими людьми. Я не хочу сказати, що ми так вже не любили свою роботу: мені подобалося займатися теплицями, проводити рейди, стежити за температурним режимом. Моїй жінці подобалося кроїти в майстерні. Але це була зовсім не та «любов»: це і не була любов — «подобалося». Це була безвихідь: від безвиході ми повинні були за щось зачепитися в цьому житті, на щось вивчитися, десь працювати. Дружина вивчилася на закрійницю, я — на інженера з зелених насаджень. І вже сівши, як і належить, на свої тепленькі містечка, ми почали розглядатися й виявили, не могли не виявити, багато переваг, яких
74


Телефонуй мені, говори зі мною
не було на інших місцях. Це і було — «подобатися», «любити свою роботу». Любити хвилину затишку серед зелені, коли за склом — сніг (у кого ще це є?). Заглибленість у себе під час крою: хай спробує заглибитися в себе і поберегти нерви вчителька або продавщиця! Так, ми любили свою роботу.
Але батько, він був трохи... Ні, я не хочу сказати «чокну- тий». Але скільки себе пам’ятаю — він вічно сидить над раді- оплатою. Вдома зламаний радіоприймач, барахлить телевізор, а він займається невідомо чим. Я так і не дізнався — чим. Я не розумів радіотехніки, електроніки, все в ній мені було чужим. Я не розумів, як можна любити це залізо, і навіть бачив якесь збочення в цьому: людина повинна любити живе — природу, тварин, людей. Можливо, я ревнував? Не виключено. Вільний час батько проводив у лабораторії, на роботі, або вдома за па- яльником. І лише іноді підіймав голову й винувато посміхався: «Хочеш на коліна, Сергійку? Іди сюди». Одного разу я, розсердившись, навіть викинув його плату у сміттєпровід, і він довго і безуспішно шукав її по всій хаті. А я ще більше — через скоєне — не любив його.
Але ні, я поважав у ньому цю рису, що я говорю. У глибині душі я поважав її. У цьому було щось чоловіче: у його відданості справі. Можливо, я навіть таємно заздрив цьому. У моєму оточенні не було більше людей «з домішкою фанатизму». Я сам не знав, що це таке: мати якусь мету, пов’язану з твоєю професією, яка ніяк не стосується грошей, оплати. Здавалося, не отримуй батько нічого, він би все одно щось паяв. «Для себе». Я цього не розумів. Хоча, повторюю, якось мимоволі поважав. Це було в ньому глибоко.
Кажуть, він був електронщиком вищого класу. Є такі і серед «рядових». Останнього, найвищого, кваліфікаційного розряду. Серед начальників такого розряду ніхто не мав. Він працював у військовій промисловості, мій батько.
75


Ярослав Мельник
Одного разу я якось зауважив, що час так швидко біжить і ось вже скоро два роки, як ми не бачилися. Все здавалося, що дзвінки замінюють: я не шкодував грошей на переговори. Компенсував рідкісні зустрічі частішими надзвонюваннями. Але раптом я відчув: нам пора би побачитися. Бо життя летить. І моя дружина, розумна жінка, сама підштовхнула мене до цієї думки. «Та як ти можеш, — говорила вона мені, за своїм звичаєм розмахуючи руками. — Твій рідний батько. Два роки не бачитися». «Але ти ж знаєш, Люся, — відповів я, теж за звичаєм захищаючись, навіть коли погоджувався. — Ми планували в минулому році. Захворів Ромко». «Все. Телефонуй, — вона поклала мені телефон на коліна. — Хай приїжджає». Я набрав номер.
— Тату? Ти? — запитав я, як завжди. — Як твої справи?
— Нормально, Сергію, — відповів мені бадьорий знайомий голос. — А як поживає твоя сім'я? Як твої нирки?
— Теж слава Богу. Слухай, тату, приїжджай до нас на Різдво. Ми стільки вже не бачилися. Мені навіть дивно.
— Сергійку, я не можу.
— Чому? Ти чимось хворієш?
— У мене все нормально, Сергійку.
— Твоя стенокардія?
— Ніби, — сказав батько. — Я лежав у лікарні два тижні.
— Ну от бачиш. А ти кажеш — «нормально». Чому не сповістив?
— Це дурниця. Навіть не напад.
— Хто до тебе ходив?
— Та у мене повно тут друзів. Слухай, Сергію.
— Так.
— Я не через це не можу приїхати. Тут, розумієш, справи за- крутилися. Ти стежиш за політикою?
— Трохи. А що?
76


Телефонуй мені, говори зі мною
— Я ж людина напіввійськова — і робота секретна. Коротше, я ніяк не можу, зрозумій. Не відпустять. Заміни мені нема.
— Шкода, — зітхнув я.
— Не переживай, обов’язково зустрінемося. Наступного року.
— Ну добре, — погодився я. — Але хоча би дзвонити ти мені будеш? Часто.
— Обов’язково, Сергію. І тримайся мені.
— Тримаюсь.
— Вітання Люсі й діткам. Ромкові я вишлю радіонабір, який обіцяв. Ну все, цілую.
Він поклав трубку. Чесно кажучи, мені цей його приїзд був потрібен, щоб не нила совість. Тобто, я хотів його бачити — що я кажу: ми би посиділи, випили би пива. Потім... я провів би його на вокзал, так. Ми були чужими людьми, це правда. Він спитав би: «А як твої справи на роботі?» Що я йому міг відповісти? Він поняття не мав про них — і, значить, вводити в курс було безглуздо. Він не жив моїми справами, моїм життям (дружина ще якось жила) — щодня, з дня на день. Тому що... Тому що ми були далеко один від одного. Як, утім, і я не жив його справами, турботами, його життям: як я міг жити ними? «По телефону», чи що? Ні, я пропонував йому, і не раз, переїжджати до нас, але він не хотів. Він говорив щось про новий проект, про свою роботу, яку треба закінчити, вибачався...
От і виходило, що його приїзд навряд чи зблизив би нас. Просто щось говорило в мені: «Ну як же — не бачитися з батьком два роки?! Так не можна, так не можна, так не можна». І я не міг ігнорувати цього «щось»: тим більше, коли ці слова прозвучали не тільки в мені самому, але і вголос, з вуст моєї дружини. Я знав, що після нашої зустрічі цей голос затихне, на якийсь час — і мені знову ніщо не буде заважати жити. Але щоб я не уявляв собі свого життя без цієї зустрічі, без свого батька — ні,
77


Ярослав Мельник
я не буду брехати: цього не було. Я чудово обходився сам по собі, в колі своїх численних друзів і знайомих, у колі своїх співробітників, у колі сім’ї. Я жив, занурений в ауру затишку і задоволення суєтою, і жодного батька, нічого такого мені не потрібно було. Я би просто був лицеміром, якби став стверджувати, що мені весь час не вистачало батька в моєму житті. Ні, не було цього. Ще на студентській лаві я зрозумів, що не відчуваю такої потреби (о, чому?!). Може, батько відчував цю правду — відчував і не поспішав «переїжджати»...
— Ну, що він сказав?
Люся пристала до мене відразу ж, як я поклав телефон на підлогу.
— Він-ска-зав, — відчеканив я склади, — що-він-вій-сько- ва-лю-ди-на.
— Що це означає?
— А те, що він має дотримуватися військової дисципліни, запровадженої на заводі. Коротше, — я важко підвівся зі стільця. — Він не приїде на Різдво, просив вибачити. Стратегічне замовлення.
— Знову «велика політика»? — іронічно похитала головою Люся.
— Уяви собі. У нього загалом усе о’кей.
Отже, справа була зроблена. «Голос» трохи замовк: ну що ж, чесне слово, йти проти великої політики, чи що? Не потягну ж я його силою сюди. Деяке заспокоєння я відчув і у Люсі. Вона зітхнула і пішла на кухню, досмажувати картоплю. Звичайно, я міг би сам поїхати. Ні, не міг би — що я кажу? Хто б мене відпустив на стільки? Лише на дорогу туди і назад піде чотири дні. Хіба що в наступну відпустку. У наступну відпустку. У наступну відпустку обов’язково: якщо він знову почне про велику політику заливати.
78


Телефонуй мені, говори зі мною
Так минув ще мало не рік. Я надзвонював батькові, він — правда, набагато рідше — мені. Те та се, коротше — загальні фрази. Головне: голос — значить, живий. А щодо здоров'я — змушував себе вірити його запевненням. Ну невже, якби щось серйозне, не признався б? Єдиному синові.
Ближче до літа я зателефонував йому і запросив приїхати. І що ж: я почув ту ж відповідь! З невеликою варіацією. Виявилося, він взагалі говорить зі мною не зі свого міста, а десь з-за кордону, куди йому перевели і номер його телефону.
— Та як таке може бути, тату?
Я спочатку подумав, що він мене розігрує.
— Ти заспокойся, чуєш! — голос батька звучав упевнено. — Все дуже просто: ми на секретному полігоні. Чуєш гул?
— Так, — відповів я: там насправді стояв якийсь гул. — Проект грандіозний, — я почув у голосі батька нотки захоплення і азарту: як ніби йому було двадцять-тридцять років. — До кінця наступного року ми хочемо його завершити. Пройдено вже півдороги.
— Тато, я розумію, — сказав я. — Але ж ми теж у тебе є, га?
— Все буде добре, Сергійку.
— Ми ж чекаємо тебе.
— Я приїду, пізніше. Зараз ніяк не можна.
— Велика політика?
— Так, Сергійку. Але головне — задум і його втілення.
— Це для тебе так важливо?
— І передавай привіт моїм онукам. Я їх дуже люблю.
Здавалося, він мене погано чує. Що, втім, і недивно, якщо
згадати, що він бозна-де, за кордоном.
— Але, принаймні, — сказав я, граючи скривдженого, — я хоч зможу тримати з тобою постійний зв’язок?
— У будь-який час дня і ночі. Я поставив це умовою своєї Участі в експерименті.
79


Ярослав Мельник
— Це небезпечно, тату?
— Анітрохи. Я ж не з ядерною зброєю маю справу, ти ж знаєш.
— Ну, бережи себе.
— І ви теж. Дзвони.
Ну і діла. Третій рік не можу зустрітися зі своїм батьком. Розмова, звичайно, заспокоїла трохи. Але все ж таки залишився якийсь неприємний осад. Як ніби батькові, зайнятому своїми справами, своєю професією, було наплювати на мене, на моє життя, на мої синівські почуття. Хоча чи маю я право його осуджувати? Швидше, він мене міг би осуджувати. Але не осуджує ж. Так, я зараз до нього не можу приїхати, він за кордоном десь, не може навіть повідомити мені свою адресу. Але чому я так легко зітхнув від цієї звістки: як ніби хтось зняв мені з плечей камінь? А якщо б я міг приїхати? Приїхав би? Думаю, що так. Я не поспішаю, мені якось стресово (чому, власне?). Я так добре вріс у своє щоденне життя-біганину: відчуваю себе як риба у воді. І — зривайся, їдь. Я хочу побачити батька, дуже, це неправда, що не хочу, але й не сказав би, що мене не лякає ця поїздка. Мені чомусь страшно трохи. О, якби він приїхав сам, сюди!
— Ну що?
Люся знову стоїть і дивиться мені в очі.
— Знову.
— Велика політика?
— Уяви собі. І взагалі — він десь зараз за дротом.
— Ти про що це? — робить вона великі очі.
— Заспокойся, десь за кордоном, на якомусь полігоні. Ви- пробування там, цілий рік.
— Ну, зрозуміло.
80


Телефонуй мені, говори зі мною
На цей раз Люся чомусь зла. Вона киває головою і йде. Ми обоє тепер злі трохи: міг би нарешті і приїхати, батько. Ми розуміємо: робота, свої інтереси. Але чи не занадто довго він не їде?
— Та гаразд, — кажу я, зупинившись у дверях кухні. — Для нього це важливо. Врешті-решт, нам що, потрібна його допомога?
— Про що це ти? — піднімає голову дружина.
— Ми його запрошуємо для його блага все-таки? Хочемо йому зробити приємне?
— Може, і собі теж, — каже Люся, продовжуючи мити тарілки.
— Так, — погоджуюся я, — і собі. Але ж нам і так добре, і так ми затишно живемо? Ми щасливі і без його приїзду? Ми ж усі разом, а він...
— Що ти хочеш сказати, не збагну.
— Я хочу сказати лише те, що основне в його приїзді — це його, а не наше благо, так?
— Ну таю — погоджується дружина.
— Ну, а йому зараз більше благо — стирчати у себе на полігоні, хіба це не зрозуміло?
-Ну.
— Ну і, значить, ми йдемо назустріч його благу, жертвуючи своєю потребою розслабитися зайвий раз за святковим столом.
— Та ми й так розслабимося. Ми розслаблюємося кожні вихідні. Ти що, забув, що в суботу до нас приходять Клава з Дмитром?
— Ну, от бачиш, — кажу я. — Нам добре, і йому там добре.
— Ну, і що ти хочеш сказати? — Люся навіть кидає свої тарілки. — До чого ти ведеш, не збагну.
— Та ні до чого я не веду. Я лише хочу сказати, що не треба з цього робити трагедії.
81


Ярослав Мельник
— Гаразд, — каже Люся. — Ти все добре пояснив, але не зустрічатися з батьком три роки — це теж ненормально.
— Але якщо...
— Все, я не хочу все слухати по другому разу.
У моєї Люсі характер.
— Я думаю, — кажу я, — бувають винятки, бувають серйозні перешкоди і серйозні виправдання. Я роблю все, що можу. Але він же, ти бачиш...
— Гаразд, Сергію, — Люся, як зазвичай, швидко пом’якшується після різкості, — не комплексуй. Справді, не будемо роздмухувати. Якщо йому так краще — ми тільки раді.
— Тобто не раді, — поправляю я її, — а змиряємося.
— Так, змиряємося. А де це наш Ромко?
Я не хочу переповідати всі свої дзвінки із запрошенням батькові і всі свої подальші розмови з дружиною. Але тільки скажу, що їх було чимало. І кожного разу батько — тоном і словами — умів переконати мене. Вірніше, він ставив перед фактом, і це переконувало. А оскільки я запрошував його або пропонував самому приїхати до нього приблизно раз-двічі на рік, то йдеться про роки.
Так, ми з сім’єю жили своїм життям: росли діти, Ромко вже вступив у підлітковий вік, Юлька його наздоганяла. Ми закінчили будувати садовий будиночок, двоповерховий! Це в якомусь сенсі була «справа життя». Ми розраховували поступово перенести центр буття з нашої двокімнатної квартирки — туди. Це було щось. Щось на цій землі. Мене трохи підвищили на посаді, а Люся почала підробляти вдома шиттям. І машину ми кутим, так. Щоб їздити на садову ділянку.
Одного разу, це було пізньою весною, Люся приголомшила мене дивною фразою. Ми, пам’ятаю, сиділи на терасі у своєму
82


Телефонуй мені, говори зі мною
саду — саме пригріло травневе сонечко — і пили чай. Я, Люся, Ромко і Юлька. Ромко незабаром пішов грати у м'яча до місцевих сільських хлопців, а Юля — вона у нас розумниця — сіла за Лоуренса неподалік (хоча я особисто вважав, що такі книжки їй читати зарано).
— Слухай, — сказала мені дружина, — мені здається, у тебе взагалі немає батька.
— Ти це про що? — я відірвав від губ чашку і поставив на стіл.
— Я його не бачила дев'ять років. Дев'ять років.
Мене це різонуло, як ножем по серцю. Я намагався не думати про цифри. Коли мене хто-небудь запитував про батьків, я говорив, що нещодавно телефонував батькові. Або що «сьогодні повинен подзвонити своєму батькові». Це була правда. Наш зв'язок не переривався. Але я завжди боявся запитання: «Коли ти востаннє бачився з батьком?» Боявся, що хтось мене запитає. У гіршому випадку... так, я відповів би: «Давно вже. Знаєш, стільки справ — і у нього, і у мене». Це куди ще не йшло. Але назвати цифру? Назвати цифру не можна було. У цьому було щось страшне. Так, страшне. Я не міг зрозуміти. Просто це якось дивно звучало: «Я не бачився зі своїм батьком дев'ять років». Хоча все можна було пояснити: перш за все якимось незрозумілим опором мого батька. Хоча ні... виходило, що і не в батькові справа: він постійно говорив по телефону, що хоче мене бачити і готовий приїхати або мене прийняти у себе. Ось тільки... знову ця його робота, знову все проти його і моєї волі. Експеримент затягнувся, так: ніхто не очікував. Але це останній рік, усе вже йде до завершення. Стільки чекали — невже півроку не почекаємо? Ми ж дорослі люди! І потім: що основне? Наші зустрічі чи наші почуття, наші бажання бачити один одного? А я відчував таке бажання у батька. Адже це головне! Не завжди людина може подолати обставини. Але головне — ця не вмерла,
83


Ярослав Мельник
непомітна рідність, цей мало вловимий, але, виявляється, дуже істотний зв'язок.
І так я жив, чекаючи наступного року. Не думаючи про цифри. (Як не міг думати, в цифрах, про свій вік: не хотів вірити). Слава Богу, майже нікому не було діла до мого батька: кого це могло цікавити? Хто міг ставити такі запитання: «Коли ти востаннє бачився з батьком?» Але Люся могла. Вона була в курсі. Лише вона могла назвати цифру — і цим «все зіпсувати». Не зіпсувати, ні, просто розірвати пелену якогось приємного забуття, приємного існування поза часом. Існування, подібного — я колись цікавився живописом — до існування гоге- нівських тубільців. Так, я втратив лічбу: п'ять років — сім років... Я не хотів думати про це — про цифри, про час. У цьому було щось жахливе.
— Що це ти раптом?
Це все, що я зміг відповісти дружині. Хоча мені, чесно кажучи, хотілося віддубасити її за таку фразу. Навіщо вона це вимовила: «дев'ять років»? Навіщо назвала?
— Я його не пам'ятаю вже зовсім, — сказала, дивлячись кудись убік, нервово так, Люся.
— Та що з тобою? Ні з того, ні з сього...
Це був мій чоловічий стереотип поведінки: я не подавав виду, коли вона мене діставала, намагався не подавати. Тільки ви- простовував спину, розводив плечі. Вона була жінка, яка має права на нерви, я — чоловік, скеля, яка потрібна, щоб об неї розбивалися хвилі емоцій більш слабкої істоти.
— Я певна, і в цьому році ви не зустрінетеся.
— Зустрінемося в майбутньому.
Я все ще тримався.
— Ти впевнений?
— Він обіцяв.
— Ти ж сам не віриш, — вона подивилася мені в очі. — Сам
84


Телефонуй мені, говори зі мною
себе дуриш. Я такого ще не чула — щоби людину десять років тримали на якомусь полігоні? Може, він у в’язниці сидить?
— І я з ним, коли захочу, розмовляю по телефону? — я іронічно посміхнувся. — Не базікай дурниць, Люсю. І звідки ти взяла, що він там десять років сидить? Він два роки жив у себе. Потім знову викликали.
— Так чому ж ви не зустрілися?
— Люсю, ну ти ж знаєш, — я намагався переконати не її, а самого себе. — Я потрапив у лікарню, не міг же я їхати з приступом нирок.
— Ти лежав тільки три місяці.
— Ти права, — погодився я. — Але потім ти поїхала до хворої тітки.
— Я не могла не поїхати.
— Я й не осуджую. І батько, до речі, не осуджує. Ні тебе, ні мене. Знаєш, що він сказав останнього разу?
— Що?
— «Головне, що ми є один у одного».
— Є! — якось дивно вимовила дружина.
— А що — ні?
— Він уже якесь порожнє місце.
— Та що ти мелеш? — мене вже не вистачало.
— Та його взагалі не існує!
— Як не існує? — я витріщився на неї.
— Його нема. Нема. Де він? Де? — вона озирнулася по обидва боки, як ніби шукала його тут, у нас біля будинку. — Його немає, розумієш?
— Він є, — сказав я, беручи себе в руки. — Він є, просто не може приїхати.
— Дев’ять років?
— А такого не буває?
— Ну, знаєш, — вона підвелася.
85


Ярослав Мельник
Не знаю, яка муха її вкусила. Пояснити початок розмови, та і всю розмову, було неможливо. Я тільки розумів, що її жіночі нерви «на ходу», і намагався терміново зміцнювати свої чоловічі «гальма», тому що мене теж могло «понести». І тоді, я знав, важка смуга сварки. А мені не хотілося цього: і так життя важке, нерви треба берегти.
— Що ти заводишся? — я підвівся і підійшов до неї: намагався утримувати «дружній тон». — Це ж мій батько.
— От власне, — глянула вона на мене: руки складені на грудях.
— Не розумію.
— Якщо б це був мій батько — мені було б легше,
— Та в чому справа?
— Мені соромно комусь сказати, що ось уже дев'ять років ти з батьком не бачився.
— А тебе хтось питав хоч раз?
— Ні, — зізналася дружина.
— От бачиш, Люсь, — я взяв її за руку. — Думаєш, мені легко? Але що ж робити? Як на зло, все так складається: не одне, так друге. Кожен рік сподіваєшся, віриш...
— А життя проходить.
— Так, ти права.
— От зараз подзвони і скажи, що наступного тижня приїдеш.
— Та ти що? — Я витріщився на неї. — Як я можу їхати на наступному тижні?
— А що?
— Ну... по-перше, на третій ділянці прорвало труби, я тобі казав. Знаєш, що там тепер робиться? Хто мене відпустить? І потім — Юля...
— Що Юля?
— Ну, у неї з цим хлопцем...
— Та при чому тут це?
86


Телефонуй мені, говори зі мною
— Я обіцяв класному керівнику, що в п’ятницю буду на батьківських зборах.
— Сергію, — вона розвернулася до мене всім корпусом. — Ти це серйозно?
-Що?
— Ти які речі ставиш поруч?
— Про що ти?
— Ти не бачив батька дев'ять років. Ти це усвідомлюєш?
Вона саме так і сказала: не «розумієш», а «усвідомлюєш».
-Ну.
— Ти про що говориш? Про які труби?
— Але мене ж ніхто не відпустить! — я був мало не в істериці.
— Та гори твоя робота синім полум’ям!
— А жерти що будемо?
Я поводив себе, як дурень, як ідіот, я це визнаю. На мене щось найшло. Але і її теж якась оса вкусила.
— На, телефонуй.
— Зараз?
Вона винесла на терасу телефон, вклала мені до рук.
— Я не можу наступного тижня. Я повинен настроїтися, Люся.
— Довго ж ти настроюєшся.
— Люсю, в тебе чисто жіноча логіка. Я не можу тобі вічно пояснювати, що я готовий їхати коли завгодно. Але є обставини, Люся. З ними не можна не рахуватися.
— Ти просто подонок.
Я очманів, чесне слово. Я взагалі від неї ніколи не чув таких слів. Я просто її не впізнавав. Добре, що вона відразу ж після цих слів пішла, а то б я не знаю, як би повівся. З телефоном у руках я опустився в шезлонг. Потрібно заспокоїтися. Потрібно взяти себе в руки. Повестися по-чоловічому, гідно. Погасити істерику (мені хотілося кинути телефоном
87


Ярослав Мельник
об підлогу). Взагалі вона таки має рацію, хіба ні? По суті? До своєї матері вона їздить кожних три місяці. У неї чіткі поняття. У всіх відношеннях я їй підходжу, у нас гарна сім'я. Для повного комплекту їй ще потрібно зняти цей тягар. А це тягар для нас обох. Тепер це стало ясно. Вона ці слова сказала в серцях: тому що вона не хоче думати про мене погано. Саме тому вона їх і вимовила, що не хоче мене вважати покидьком і хоче підштовхнути до дій, які довели б, що я не покидьок. Справді, скільки можна відкладати? Що я їй наговорив — що за причини? Адже якщо дуже захотіти... Це неправда, що я не влаштував би з роботою. Коли треба було їхати у бізнесменських справах (я відвозив пошиті Люсею спідниці далекому замовнику), мене не було на роботі чотири дні. Я викрутився.
Отже, почуття гніву у мене швидко змінилося почуттям провини. Так, звичайно, я зараз подзвоню батькові, щоб обговорити всі деталі.
Я набрав номер. Трубку підняли відразу, як завжди (видно, це був якийсь телефон тільки для зв'язку зі мною, чи що).
— Привіт, тату.
— Привіт, Сергійку.
У мене відлягло від серця, як тільки я почув знайомий голос.
— Як ти поживаєш?
— Усе добре.
— Тату, ти де?
Тут тільки я згадав, що він же не в себе на квартирі, а на полігоні, невідомо де: як це я до нього приїду?
— Там же, Сергійку. Ми закінчуємо цей експеримент.
— Ще довго?
— Від сили вісім місяців.
— Це точно?
— Ну так.
88


Телефонуй мені, говори зі мною
— Тату, ми повинні зустрітися.
— Так, Сергійку, обов'язково.
— Тату, ти знаєш, скільки ми не бачилися?
— Так, Сергійку.
— Уже дев’ять років. Уявляєш?
— Невже?
— Тату, я повинен тебе побачити.
— Але головне — я є у тебе.
— Звичайно. Це головне. Але ми живемо кожен у своїх справах. А життя йде.
— Через вісім місяців я буду вільний. Я дуже хочу тебе бачити. Як твої нирки?
— Зараз не турбують.
— Як Люся, діти?
— Вони вже зовсім дорослі. Ти їх не впізнаєш.
— Ромко отримав магнітофон?
— Так, спасибі за подарунок. Я хотів би побачити хоча би твій почерк. Адреса написана на машинці.
— Почерк? Ти ж знаєш, я не вмію писати листи. Потерпи ще трішки. Ми зустрінемося.
— Я ніяк не можу до тебе приїхати? Ти не можеш сказати хоча б, у якій ти країні?
— Сергійку, пробач, ні. Я давав розписку. Це надсекретне. Нам встановлюють спеціальний зв’язок з родичами напряму. Лише б до нас ніхто не їздив.
— Так ми через супутник говоримо? Ти що, в Африці? — це на мене чомусь подіяло.
— Не питай, Сергійку. Я дуже за тобою сумую. Як на новій посаді?
— Освоївся. Ну, гаразд, тату. Я тобі подзвоню ще цього місяця.
— О’кей. Я чекаю. Тримайся мені.
89


Ярослав Мельник
Короткі гудки.
Я відкинувся на спинку шезлонга. Ну що я можу зробити? У чому я винен?
2.
З тих пір, як Люся назвала цифру, я не міг вже від неї звільнитися. Час від часу я починав тепер думати про дев'ять років. Я не хотів вірити в це. Невже дев’ять років? Коли вони пролетіли? Як це могло статися? Це була страшна для мене цифра. Від неї віяло якимось жахом. Щось зловісне вчувалося в ній. Люсі я все ще раз пояснив, і вона змирилася, але колишній безхмарний спокій не відновився. Ми продовжували жити своїм звичайним життям — перспективи у нас були. Вони в основному були пов’язані з нашим садовим будинком і, звичайно ж, з дітьми. Турбот вистачало, і ми з якимось азартом, звільнившись від однієї, кидалися в обійми іншої. І хоча було інколи важко, багато що злило і дратувало, все ж таки ми кидалися в обійми турбот з якоюсь незрозумілою радістю. Так, з радістю. Як ніби, звалюючи на себе чергову тяжкість, позбавлялися від чогось ще більш нестерпного: від якоїсь порожнечі, вакууму існування. У безглуздому, взагалі-то, світі — зорі, місяць, земля і вода — ми знаходили раптом сенс: у якому-небудь надважливому поході у майстерню з ремонту взуття (у Люсиних і Юльчиних чобітків постійно злітали з каблуків набивки). Так, це було так заманливо: жити походом у майстерню з ремонту взуття, тисячами дріб’язкових справ, що ганялися за нами постійно. Звичайно, втомлювалися, і хотілося нерідко послати всі ці справи до дідька, і була злість «на суєту». Але не так, щоб дуже. Не так, щоб її, суєти, зовсім не було. Ну, не знаю, чим було б для Люсі життя — без її кухні, готування їжі, прання та швейної машинки. Чимось жахливим. Ось і виходило, що її (та й мої) скарги на
90


Телефонуй мені, говори зі мною
«втому», «втому від побуту, від суєти» — це одне, а приховане бажання бути і далі захованим у все це (від зірок, від мертвого холоду) — щось інше.
Повторюю, ми продовжували жити своїм життям. І відчували смак в щоденному доланні менших і більших перешкод. За день ми багато чого змінювали у світі. Збиті каблуки ставали новенькими, і можна було знову ходити в чобітках. Порожній холодильник наповнювався запасами. З'являлися якісь речі. Якісь гроші підроблялися: зранку їх не було, а ввечері — ось вони. До старих знайомих додавалися нові. Все це було заманливо: саме це слово. Це давало відчуття стабільності: утопання «в дрібницях». Я вже не кажу, що наші Ромко і Юлечка вимахали у хлопця і майже дівчину, на яких любо було дивитися. Нам радісно було «місити життя», кожен день добувати маленьку, а в інші дні — і немаленьку перемогу. Величезною перемогою були наш двоповерховий будинок і діти. І налагоджений швейний бізнес, який був великою підтримкою нашому господарству, нашій сім'ї (на зарплату будинок не побудували б). І ось все це — все це загалом спокійне і щасливе (саме так) життя — як ніби захиталося. Найдивніше, що нічого ж не трапилося. Це було важко зрозуміти. Просто якось раптом, після цієї розмови з Люсею про дев'ять років, — у мені оселився ниючий, не потрібний мені, постійний неспокій. Я не міг його визначити, це дивне відчуття. Був це чи то «страх», чи «напруга», чи «тривога». Я намагався не думати, але раптом, посеред вулиці мене як струмом б'є: дев'ять роківі Просто в цьому було щось неймовірне: ось що. Ось саме «неймовірне», що важко пояснювалося. Неможливе. Хоча з іншого боку — все ж пояснювалося дуже просто.
Вісім обіцяних батьком місяців наближалися до кінця, Лю- ся більше не заїкалася на цю тему. Але, з усього було видно, їй
91


Ярослав Мельник
є що сказати. І я боявся розмови. Я бачив, що батькові пояснення, незважаючи на їх логіку і очевидність, перестали на неї діяти. А на мене? Коли я в черговий раз дзвонив батькові, говорив з ним, — я вірив цим поясненням. Все здавалося простим і зрозумілим: чого ж тут не зрозуміти. Людина фанатично віддана професії, роботі — та до того ж виняткові зовнішні обставини. Та інші взагалі кидають сім’ї заради роботи! Але варто було мені покласти трубку, як почуття якоїсь підозрілості всього, що відбувалося, знову до мене поверталося. Такого раніше зі мною не було: щоб я все розумів і одночасно не розумів, «не хотів розуміти». Думаю, щось схоже відбувалося з Люсею: ми жили з нею багато в чому (хоча і не у всьому) паралельним душевним життям.
Якось, незадовго до закінчення «восьмимісячного строку», вона не витримала. Чи то втомлена була в той день, чи то просто у неї були, як я їх називав, «нервові дні». Але тільки її в той день не вистачило на «стримування» себе.
— А що, якщо і на цей раз він відкладе зустріч?
У неї вже стало звичкою останнім часом заводити мову про батька ні з того ні з сього. Ось так мовчить, мовчить і раптом — приголомшить. Я зіщулився, передчуваючи неприємні емоції.
— Він говорив, що «точно».
— Скільки разів він говорив це слово? — вона навіть перестала їсти.
— Давай спокійно повечеряємо, Люсю.
— Давай.
Вона вимовила це слово, трохи помовчавши. Видно, відчу- ла, як і я, що тема вже хвороблива. Однак через хвилин п’ять вона сказала, дивлячись у тарілку, правда, дуже спокійним, від- стороненим тоном:
92


Телефонуй мені, говори зі мною
— Можливо, твого батька взагалі не існує.
Я чув це від неї вже не вперше і вирішив не реагувати: жінка. Мало що їй у голову стукне. Не буду ж я їй доводити, що батько існує.
— Він якийсь нереальний, твій батько.
— Почекай, наступного місяця стане реальним.
— А я вже не вірю.
Я подивився на неї і, похитавши головою, тільки зітхнув.
— У тебе просто здають нерви.
— А в тебе?
Ми вирішили відкласти цю розмову. Незабаром мало бути Різдво.
На Різдво, однак, хоча ми дуже налаштувалися, батько знову не приїхав. Пояснював мені довго і нудно, чому, але я вже нічого не сприймав. Не міг сприймати. Щоб зрозуміти наші, мої і Люсині, реакції, треба зрозуміти, що означав для нас цей приїзд на це Різдво (якраз закінчувався його «вось- мимісячний строк»). Я розумію, що це нерозумно, але нас із Люсею вже трясло від однієї думки, що зустріч знову не відбудеться. За місяць до Різдва Люся стала якоюсь нервовою, все у неї валилося з рук. Більше мовчала, ніж говорила зі мною. Я теж внутрішньо чомусь холонув від думки, що батько знову вкаже «на обставини». Найголовніше — я не приховую цього, — що було завдано сильного удару по нашому щастю. Ми перестали так захоплено займатися життям, як займалися ним до цього. Сили, енергія, а останнім часом і думки всмоктувалися в якусь чорну діру. І ця діра називалася «мій батько». Авжеж, він діяв нам на нерви — може, сам того не бажаючи. Ну, звичайно — не бажаючи. Адже він не змінився, не говорив нічого нового, крім того, що говорив уже дев’ять років. Щось сталося з нами після тієї розмови на
93


Ярослав Мельник
терасі нашого будинку. Урвався терпець? Не знаю. Це було насправді страшно: тільки тепер я на повну силу це відчув. Не зустрічатися з людиною десять (уже) років! У цьому, повторюю, було щось жахливе, неприйнятне.
— Я так і знала! Так і знала! — я вперше бачив дружину в такому стані. — Його немає, я тобі кажу! Це не він. Це не твій батько!
Мені стало так моторошно від її крику, від її слів, ще від чогось, що я сів на стілець біля телефону: щоб не впасти. Що за нісенітницю вона весь час несе?
— Припини! — стукнув я кулаком по коліну. — Припини негайно!
— Він ніколи до тебе не приїде, ніколи! Невже ти цього не зрозумів? За ці десять років?
Вона носилася по кухні, як скажена.
— Давай заспокоїмося, Люсю, — сказав я. — Ти усвідомлюєш, що ти говориш?
— Я кажу те, що відчуваю!
— Ти сама бачиш, які в тебе зараз почуття.
— А в тебе?
— При чому тут це?
— Ти що, в усьому мене звинувачуєш? Я, по-твоєму, дурна, а ти розумний?
Встежити за її логікою я був не в силах. її просто несло.
— Люсю, зупинись, не бігай, — сказав я. — Я ж не бігаю. Сядь і ти, поговоримо нормально.
— Я буду стояти.
Вона стала в дверях кухні — руки на грудях, плечем опер- лася об одвірок.
— Я розумію, що це не лізе в жодні рамки, — сказав я. — Обіцяти і не виконувати. Але до них дійсно прибула контроль- на комісія з оборонного міністерства. Заступник міністра, цей, як його, ну, його ім'я постійно миготить...
94


Телефонуй мені, говори зі мною
— Не хочу нічого знати, — сказала Люся. — Або це хтось інший з тобою говорить, або твій батько просто чхав на тебе, на мене, на своїх онуків. Авжеж. Що ти знаєш про його життя? — вона перевела подих. — У нього, мабуть, давним-давно нова сім’я. Нові діти.
— Люсю, ти думаєш, що ти говориш?
— Ні, ти вислухай. Хто на полігоні буде тримати людину десять років?
— Але він же не весь час на ньому, — намагався я чомусь захищати батька.
— Та що ти мені кажеш?! Я тільки й чую від тебе: полігон, полігон. Ніякий полігон не втримає людину, яка хоче бачити свого сина. А інша сім’я, інші діти — втримають. Тим більше, що він ніколи не жалував тебе особливою увагою, ти сам говорив.
Вона налаштовувала мене проти батька, вона це робила. Вона будила в мені почуття образи. Мені чомусь раптом стало страшно від думки, що я, можливо, не потрібен батькові. На секунду я відчув себе сиротою. У мені прокинулося щось дуже сирітське, жалюгідне.
— Люсю, навіщо ти так говориш?
— Вибач. Але це так. Ти хочеш з ним зустрітися, вже готовий все кинути, а він не хоче.
— Це не так.
— Звідки ти взяв?
— Тільки-но він мене запевняв, що...
— Сергію, прокинься, — вона підійшла до мене, присіла. — Людина визначається вчинками, а не словами.
— Я не можу в це повірити. Він не така людина.
— Яка? — вона взяла мене за руку. — А ти впевнений, що це твій батько?
— Люсю, ти мене зводиш з розуму. Я що, не знаю голосу свого батька? Що ти весь час несеш?
95


Ярослав Мельник
— Я не знаю... Просто мені іноді здається... Все це дуже дивно.
— Люсю, ти мене що — хочеш налякати?
— Ні. Просто він завжди працював у цьому інституті —■ і приїжджав. Хай раз на рік. Ти до нього їздив.
— Так, це було.
— Так що ж трапилося? Тільки не розповідай мені про «особливий проект», я це вже чула.
— Добре, не буду. Йдемо їсти.
Люся була моїм злим генієм. Вона кидала в розпушений ґрунт якісь думки, які я відкидав, а вони потім проростали злим зіллям. Як це — не вірити батькові, думати, що у нього інша сім’я, інші діти? Тоді, звичайно, багато що стає зрозумілим. Можливо, він боїться, що при зустрічі я запитаю його про це? Можливо, він боїться мого осуду? Йому соромно? Але я б його зрозумів. Чи, може, він насправді не любить мене, не потрібен я йому? Навіщо тоді телефонувати, відповідати таким теплим, близьким тоном на мої дзвінки? Слати подарунки онукам? Прості правила ввічливості? Здається, він не був надто світською людиною. Я почав забувати, який він був, але, наскільки пам'ятаю, він був простим. Так, простим. А що це вона несла про його «неісну- вання»? Це вже взагалі не вкладалося в жодні рамки. Хто це ще міг говорити зі мною замість нього? Де тоді він сам? Я не вірив ніколи в подібну нісенітницю. Не вірив і не вірю в жодну містику, в жодних духів.
Все ж мені після того, як дружина пішла до подруги (вона забирала в неї закінчені спідниці, які дружина тільки кроїла і зшивала в головних місцях), мені раптом страшенно захотілося подзвонити батькові ще раз. Я просто зовсім заплутався в думках, припущеннях і в якихось дурних страхах. Ну, як це — голос не мого батька?
96


Телефонуй мені, говори зі мною
Після першої ж його фрази я, як зазвичай, розслабився: голос батька я розпізнав би серед мільйонів голосів. Ні в кого не було такого бархатистого тембру в голосі.
— Тату, ти вибач, що я тебе знову турбую.
— Так, синку, я слухаю, говори.
— Просто я подумав... — Я перевів подих. — Мені незручно тобі про це говорити...
— Та в чому справа? Говори.
— Може... може, ти не один. У тому сенсі, що тебе щось тримає там, крім роботи. Я маю на увазі твоє особисте життя. Ти не думай — я б нічого не мав проти, якби ти одружився.
— Та ні, Сергійку, нісенітниця все це.
— Я просто подумав, що, може, у тебе є інші причини відкладати приїзд. Тоді б я приїхав до тебе — хоч на тому тижні.
— Та як же ти приїдеш, якщо я на полігоні? Пробач, що не можу ніяк на це Різдво.
— Тату, — я набрався духу, — ми з тобою вже не бачилися десять років.
— Я знаю, синку. Це прикро. Але не сумуй. Все буде добре.
Взагалі-то лінія ця завжди працювала бездоганно, але зараз зв’язок обірвався. На цих дивних словах. Мені так і хотілося запитати батька: «Це ти, тату?» Але я боявся виявитися в його очах божевільним. Так, це мій батько. Він завжди був вірний справі, професії — особливо, коли залишився один. Боже мій, ну чому все треба пояснювати, пояснювати, пояснювати... Можливо, і не все можна пояснювати. Можливо, і не все треба. Невже мені недостатньо цієї теплої розмови, цього його «синку», цих його таких хороших слів — «сумно, не сумуй, все буде добре». Раніше у мене не було таких почуттів до батька.
97


Ярослав Мельник
3.
З тих пір я змусив себе більше «не сподіватися». Ні, я й думки не допускав, що ми не зустрінемося (хоча Люся і вибивала у мене з-під ніг ґрунт своїм «Якщо ви не бачилися десять років, то з таким же успіхом ви можете не бачитися і двадцять, і тридцять!»). Ні, я вірив, що попереду нас чекає зустріч — можливо, вже в найближчі місяці. Авжеж, це цілком можливо. Просто не треба так сильно хотіти зустрічі: а то йде багато нервів. Як тільки він зможе, він приїде або повідомить адресу, за якою я можу приїхати до нього. Він пов'язаний з таємницею, з державною таємницею. Можливо, він і не на полігоні зовсім: йому просто не можна говорити правду. Навіть мені. Він може поплатитися своїм життям. Так, він розвідник — цілком імовірно. Серед розвідників обов'язково є радисти, люди, обізнані в радіотехніці. А він фахівець вищого класу. Авжеж, йому нічого не вартує зробити машину міністра якоїсь ворожої держави такою, що прослуховується. Пам'ятаю, як він зробив мені електронного папугу: купив справжнє опудало і напхав його електронікою. Папуга говорив на восьми мовах і на запитання «Як справи, попка?» відповідав запитанням: «А твої як?». От було сміху. А якщо хто зітхав у кімнаті, папуга прокидався і говорив: «Що, так сумно жити?» І не можна було втриматися від сміху. Потім його скинула зі шафи кішка, а в батька так і не знайшлося часу його відремонтувати.
Звичайно, я вже був трохи «того» — раз почав вважати батька «шпигуном». Але принаймні це багато, якщо не все, пояснювало. Всю його якусь надто вже велику «таємничість» і «зв'язаність». Що дивного в тому, що людину, тим більше яка працює у військовому міністерстві, вербують? А може, він у тюрмі?! Та ні — ця версія вже була. За які такі заслуги йому
98


Телефонуй мені, говори зі мною
встановили телефон у камері? Треба йти спати, а то так можна з глузду з'їхати.
Я піднявся і пішов у ванну приймати душ. Цей здоровий егоїзм у мене був, не віднімеш: наплювати абсолютно на все, рятуючи себе — «свій світ», свій спокій, свою психіку. Вірити в якісь чудеса, у літаючі тарілки я не хотів і не міг. А пояснити до пуття, що відбувається, не міг теж. Так що — я повинен через це збожеволіти? Зруйнувати всю будівлю мого життя, яка зводилася стільки років? Втратити остаточно себе? І так уже атмосфера в сім'ї останніми місяцями змінилася: невідомо звідки з'явилося щось чуже, темне. Якась важкість. Хоча чому це невідомо? Причина — дивна все-таки поведінка батька. Дивна для того, хто не може припустити, що людина не все хоче і може розповідати навіть рідному синові.
Коротше, я заспокоював себе, як міг. Намагався відключатися: на щастя, життя як могло мені в цьому допомагало. Тільки встигай вирішувати проблеми, що падають на тебе, як з мішка. У будинку ми задумали грубки міняти на парове опалення — з надією, що до нас підведуть гілку з газопроводу, що прокладався у двох кілометрах: це було б чудово. Ромко закінчував школу, і треба було думати про його подальшу долю. Юлька закохалася в якогось бітника, який час від часу бив її. Така ось, виявляється, зараз любов у молоді: нехай він мене б'є, а я його люблю. І це мою доньку щоби бив якийсь молокосос? Слава Богу, вона познайомилася тут із одним хлопцем, приїхав на канікули до тітки. Зі столиці. Вихований такий. Із цим познайомилася, а до того, з патлами, явно охолола. От тобі й «не можу жити». Я вже не говорю про свої нирки, про Люсині артрози, про крадіжку зі зломом (у моєму гаражі — добре, що машина була на ремонті). Це відключало мене. І я був навіть радий цим турботам, тому що світ знову ставав для мене заповненим, зрозумілим, логічним. І я радів ранку, радів сонцю, радів тому, що
99


Ярослав Мельник
дихаю. Якщо це егоїзм, то я не розумію, навіщо взагалі дається життя людині. Щоби божеволіти біля телефону, вирішуючи за- дачки, які тобі задає дивакуватий батько?
Відчуття якоїсь особливої близькості з ним (раніше відсутнє) — раз у раз змінювалося у мене почуттям роздратування: батько був і тим, хто став раптом для мене надто реальним, я тепер витрачав на нього стільки часу і нервів! (раніше ми з дружиною взагалі про нього майже не говорили) — і в той же час якоюсь примарною ворожою мені силою, що загрожувала перекинути основу, на якій я стояв.
Рік, проте, пробіг — я не помітив як. За ним — ще один. І ще... Коли я втомлювався від життя (не «взагалі», а «від життя») — аз віком я все більше втомлювався я раптом змінював гнів по відношенню до батька на милість. Раніше я не знав, що таке самотність. Але тепер все частіше бували хвилини, коли хотілося відчути себе не одним: ні, не так, як я відчував себе з Люсею, з дітьми. По-іншому. Зовсім по-іншому. Закрившись у спальні, я розмовляв зі своїм батьком.
— А щодо приїзду? — запитував я, вже безнадійно, в кінці.
— Я дуже винен перед тобою, Сергійку. Дуже. Пробач мені.
Дивно, але, як тільки він перестав твердити про свій «полігон» (зрозумівши моє роздратування від самого цього слова), — я став більше розуміти його. Не розуміючи. Цього «Я дуже винен перед тобою. Дуже. Пробач мені», — було більш ніж достатньо. Він не приїжджає з якихось своїх, дуже важливих, що від нього не залежать, причин. Ну що ж. Але він відчуває всю глибину своєї провини.
— Тату, заспокойся, — мені здавалося, що він навіть плаче.
— Я дуже хотів би бути з тобою.
— Я вірю.
Я дійсно вірив: його голос все частіше тремтів у слухавці.
100


Телефонуй мені, говори зі мною
— Головне, ти є в мене.
— Я завжди буду з тобою.
Загалом, я поступово звик до таких розмов з ним. Люся їх не сприймала, але мені не заважала. Тільки подовгу мовчала після кожного мого дзвінка.
Нарешті я зрозумів її слова — що в мене «немає батька». Це насправді вимальовувалося саме так: він був і його не було. Він був, звичайно, але був якось по-особливому, дивно. Але краще, щоб він був так, ніж ніяк.
— Тату, ти ніколи до мене не приїдеш? — запитав я його одного разу.
— Що ти, Сергію? — Здивувався він. — Як ти міг таке подумати? Закінчу всі ці справи — і приїду. Обов'язково.
— Тату, вже пройшло не десять, пройшло дуже багато років.
— Я знаю. Мені не треба було зв'язуватися з цією чортовою роботою.
— Ти не належиш собі?
— Бачиш же — так виходить.
— Це дуже секретно?
— Це надсекретно. У цю справу посвячені тільки сім чоловік.
— Тату, але ти ж не в тюрмі?
— Ні, викинь це з голови. Я по-своєму щасливий.
— Добре.
Я хотів йому вірити, хотів. Скільки минуло років? Тієї осені мені світило відрядження в татове місто. Я так налякався, що спочатку навіть відмовився. Не можу зрозуміти, чому. Телефон, розмови з батьком, його подарунки онукам зрідка — це була та реальність, з якою я нарешті примирився, зжився, яку прийняв. Я намагався не думати про місцезнаходження батька: так було легше. Я звик до такої його форми існування.
101


Ярослав Мельник
У місті батька на тротуарах лежало листя. Стояв пізній жовтень.
* * *
Я знайшов його будинок. Я тихо піднявся сходами. Подзвонив. Навіщо? Адже батько був далеко звідси. Відкрила якась молода жінка.
— Ви... — сказав я.
— Що вам треба?
— Ви дружина... е-е... Анатолія... Леонідовича?..
— Ні-ні, — замотала головою жінка.
— Ви... ви... — я проковтнув слину. — Ви дочка?
— Я не знаю, про кого ви говорите.
— Але це квартира Бондаренка? — запитав я нарешті.
— Ні, — відповіла жінка. — Це квартира Мотрошилових.
— Вибачаюся.
Я вийшов на вулицю. Можливо, я божеволію? Я перевірив вулицю, номер будинку.
— Пробачте, — сказав я, повернувшись до квартири батька. — Тут... тут повинен жити мій батько.
— Ми тут живемо вже п'ятнадцять років, — сказала жінка. — Мамо! Ходи-но сюди! Тут якийсь чоловік шукає свого батька.
У дверях з'явилася згорблена бабуся у чистенькому фартушку.
— Вам кого треба? — запитала бабуся.
— Я шукаю Анатолія Бондаренка.
— Анатолія Бондаренка? — Вона якось підозріло подивилася на мене. — Анатолій Леонідович помер шістнадцять років тому.
Потім... Так, потім, здається, був цвинтар. Просто у мене все в голові переплуталося, і я погано пам'ятаю, що йшло
102


Телефонуй мені, говори зі мною за чим. Я стояв на кладовищі, обличчям до чорного хреста, на якому було написано: «Бондаренко Анатолій Леонідович». І дахи народження й смерті. Падало листя. Старенька помилилася: минуло не шістнадцять, а вісімнадцять років.
Листя падало, подібно до снігу: видно, цієї ночі вдарив мороз. Занедбана могилка і хрест були у жовтому листі.
— Ні! Ні! Цього не може бути!
Я вбіг у першу-ліпшу будку, набрав тремтячою рукою номер.
— Тату! Тату, ти мене чуєш?! Відповідай!
— Що трапилося, Сергію? — почув я знайомий голос.
4.
Коли Люся відвозила мене до психіатричної лікарні, в мене досі тряслася права рука. Я чув, як лікар, що сидів з дружиною на кухні, запитував її:
— А ви самі хоч раз говорили з його батьком?
— Здається, ні, — відповіла моя дружина.
— Але Люсю, — я не міг мовчати. — Ти ж чудово знаєш, що я насправді всі ці роки розмовляв з батьком.
— Але звідки я знаю, з ким ти розмовляв? — заявила раптом моя дружина.
— Як це з ким?
— Я що, чула голос твого батька?
Вона вся тремтіла, у припадку якогось страху, моя Люся.
— Ви! — ступив я крок до лікаря. — Що ви зробили з моєю дружиною? Та пустіть мене! — Я висмикнув свою руку з пальців санітара. — Що ви з мене божевільного робите? Люсю, як ти можеш? Ти що, не віриш мені?
— Я боюся, Сергію, — заплакала Люся.
— Чого ти боїшся?
— За тебе.
103


Ярослав Мельник
— Зі мною все добре.
— У тебе тремтить рука.
Руку мою справді трясло.
— Послухайте, — сказав я лікарю. — Я погодився їхати з вами, тому що хочу привести себе в порядок. Нерви в мене розхиталися, це правда. Але не робіть з мене божевільного. Люсю, я зараз подзвоню, — я ступив до телефонного столика. — Хочете поговорити з моїм батьком? — Я подивився на лікаря.
Трубку підняли відразу, як завжди.
— Тату! — сказав я. — Привіт. Як ти живеш?
— Усе добре, синку. У тебе неприємності?
— Як ти дізнався?
— По голосу.
— Так, ти знаєш, тут... Тату, ти ж є. Ну скажи, тату.
— Що за думки, Сергію? А хто ж з тобою говорить? Що з тобою?
— Ось, слухайте — говоріть з ним.
Я віддав трубку лікарю.
— Алло, — сказав лікар. — Ви мене чуєте? Алло! — він подув у мікрофон. — Там нікого немає.
Я взяв трубку.
— Тату, чому ти мовчиш?
— Хто це був?
— Це... це одна людина. Він хотів поговорити з тобою.
— Про що?
— Він хотів почути твій голос.
— Навіщо, Сергію? Я не можу ні з ким говорити, окрім як з тобою, ти ж знаєш.
— Тату, невже це настільки секретно?
— Так, Сергійку. Тільки з тобою, моїм сином.
— Але тату... — я кусав губи (здавалося, я ось-ось розридаюся). — Вони не вірять, що ти живий. Вони всі переконують мене, що я збожеволів.
104


Телефонуй мені, говори зі мною
— Бідний. Бідний мій хлопчик. Ти вір мені. Мені одному.
Хтось вирвав у мене трубку і кинув на важіль. Я підняв го-
лову. Це була Люся.
— Сергію, перестань, — сказала вона. — Я не можу більше цього слухати.
— Як я говорю з батьком?
— Як ти говориш із самим собою!
— Т-ти... Ти, значить, думаєш, що я двадцять років говорив з самим собою? — я ступив крок їй назустріч.
— Сергію, благаю тебе, їдь до лікарні, — вона просто в мене на очах розридалася.
— Ходімо, Сергію Анатолійовичу, — сказав лікар. — Треба пожаліти дружину. їй необхідно заспокоїтися. Дайте їй таблетки, — звернувся він до санітара.
Наступного дня, в кабінеті Хмурнова — так звали лікаря — я намагався розповісти все, як було.
— І ви стверджуєте, що батько відповів вам, як завжди?
— Так, звичайно! — я навіть забув про свою дурну піжаму, яка мене весь день бентежила. — Я був близький до непритомності, коли влетів в будку. Батько...
— Що?
Я проковтнув слину.
— Батько, як завжди, вислухав мене. І все пояснив.
— Що саме?
— Взагалі-то я не маю права цього розповідати...
— Державна таємниця?
— Добре, я скажу. А то ви не зрозумієте. Він сказав... так, він сказав, що все це фікція.
— Що фікція?
— Ну, все. Квартира, могила. Так треба було.
— Умгу, — сказав доктор. — Далі.
105


Ярослав Мельник
— Далі ви знаєте.
— А ви де ночували, в ту ніч?
— Після кладовища? — я знизав плечима. — У готелі, де ж іще.
— Чи він не приходив до вас у готель?
— Як? — я підвівся. — Ви робите з мене психа?
— Ні в якому разі, Сергію Анатолійовичу. Просто, — лікар крутив у руках свої окуляри, — він міг випадково опинитися в місті в ту ніч.
— Та ви жартуєте!
— Анітрохи. Якщо він, як ви сказали, завербований розвідкою, то його могли послати на завдання.
— У своє місто? Навіщо?
— Ну... Цього не можна пояснити. У розвідників свої ходи. Так заходив до вас батько вночі в готель чи ні?
Я не відповів. Тільки тепер я зрозумів весь жах мого становища. Я в психлікарні, замкнений: і цей «докторішка» не вірить жодному моєму слову. Якого біса я піддався на вмовляння? От так влип. Аюся теж добра. Повірила, що я псих.
— Так чого ж ви замовкли?
— Я все сказав.
— Добре. Хочете курити? — він простягнув мені пачку з си- гаретами. — Тут можна.
— Ні.
— Може, ви згадаєте: з вами ніколи зло не жартували?
— Як це?
— Ну, скажімо, не надсилали вам телеграми, скажімо... про смерть вашого батька?
— Ви ставите якісь дивні запитання, — сказав я.
— Ні, таке буває, — лікар затягнувся. — Ось моєму знайомому минулого року хтось прислав телеграму, що в нього згоріла дача.
— Послухайте, лікарю, — я нахилився і подивився йому
106


Телефонуй мені, говори зі мною в обличчя. — Я вас не розумію. Давайте начистоту. Ви вважаєте, що у мене «білочка»?
— Що за слово? У вас сильні психічні перевантаження.
— Ні, ви зізнайтеся — ви вважаєте, що я нічого не чую в трубці?
— Чому ж. Зовсім ні, — він про щось думав деякий час. — Гаразд, Сергію Анатолійовичу. Ви, я бачу, розумна людина, не дурніші за мене. Я буду звертатися до вашого розуму. Так, може, й краще. Закуріть все-таки. Ви ж курите?
Я взяв у нього цигарку.
— Ви, звичайно, чули про галюцинації, — продовжував лікар. — Повірити в те, що ви говорите, — погодьтеся, дуже важко. Ось тільки що, перед вами, тут сидів солідний мужчина, нещодавно ще доцент інституту. Так він стверджував, з по- вною серйозністю, що у нього в животі передавач, через який йому передають команди. Він ці команди абсолютно ясно чує: ну от як ви мене. Переконати цього чоловіка, що передавача немає неможливо.
— Ви хочете сказати...
— Я хочу лише сказати, Сергію Анатолійовичу, що психіка — тонка й складна річ. Цього доцента ми лікуємо вже третій рік.
— Від голосів?
— Так.
Аікар замовк. Я начебто зрозумів його. Але від цього мені стало ще гірше. Я знаходився повністю в пастці. Я зрозумів, що атакується остання фортеця — моя власна віра в своє тверезе мислення. Всім вже ясно, що зі мною — потрібно ще зламати мою віру, і тоді... Що тоді? «Лікування піде успішніше?» Від чого мене тут будуть лікувати?
— Що ж ви мовчите, Сергію Анатолійовичу?
— Я можу піти звідси?
107


Ярослав Мельник
— Тільки через місяць і лише за особливої вимоги вашої дружини.
— Та ви що?!
— Такий порядок.
Я прикусив нижню губу.
— Значить, ви вважаєте, що я двадцять років чув галюцинації?
— Ну добре. Я вам скажу, що я припускаю. У мене були такі випадки. Ви бачите, я з вами щирий, і ви даремно проти мене налаштовані. Нічого іншого, окрім бажання допомогти вам, у мене немає. Слухайте ж уважно, — він збив попіл з кінчика цигарки в попільничку. — Одна дівчина, моя пацієнтка, сильно любила хлопця. Раптом цей хлопець гине, і їй повідомляють про це. Зазвичай люди сильно переживають у таких випадках — і переживають саме тому, що не сумніваються в реальності того, що трапилося. Однак та дівчина мала занадто слабку психіку, аби до неї увійшла і залишилася така ось реальність. Того ж дня, як вона дізналася про це, вона й забула.
— Забула?
— Так, забула, — кивнув лікар. — І сама цього не помітила. Це автоматичні процеси, зрозумійте. Думка про смерть коханого була для неї нестерпною, ось вона й забула. А замість цього вигадала собі цілу історію. Хочете, розповім?
Я промовчав.
— Її хлопець просто зрадив її, а сам інсценував самогубство. Зрадив і поїхав із розлучницею. Навіщо інсценував? А щоб не робити їй боляче. Тому вона і викинула з голови думку про його смерть — адже він живий! Тільки, як вона говорила, «далеко-далеко». Щоб підтримувати в собі віру в придумане, вона їздила в різні міста нібито на зустріч з ним після отримання відповідних телеграм від нього. Але він кожного разу не з'являвся, з різних причин.
108


Телефонуй мені, говори зі мною
— Вона сама собі телеграми посилала?
— Невідомо. Ніхто їх не бачив. Вона тільки повідомляла, що прийшла телеграма і вона їде.
Я не знав, що говорити.
— Але... але це ж зовсім інше.
— У психіатрії взагалі не буває двох однакових випадків.
Я не хотів його більше слухати. Він діяв хитро, без натиску: намагаючись зламати мою віру. Що за дивовижна наука: ледь що — за принципом зовнішньої схожості підозрювати всіх у розумовому розладі.
— Лікарю, — сказав я. — Я хочу набрати номер батька.
— Будь ласка, — він підсунув мені телефон.
— Тату, — сказав я в трубку, почувши його голос. — Я потрапив в безглузду ситуацію.
— Що таке, Сергію?
— Я навіть не можу толком розповісти. Тату, ти є, я знаю.
— Сергійку, не сумнівайся в цьому. Може, я скоро до тебе приїду. Ми побачимося.
— Правда? — моє серце радісно забилося. — А ти насправді за кордоном?
— Так, я ще тут. А ти де? Звідки ти говориш?
— З одного місця, тату.
— Що б не сталося, будь спокійним, синку. Все буде добре, от побачиш. Дзвони мені в будь-яку хвилину. Я завжди з тобою.
Я поклав трубку і з презирством подивився на лікаря.
— Я піду до себе в палату, — сказав я, підводячись. — І я хочу бачити свою дружину, сьогодні ж.
5.
Аюся прийшла наступного дня, з сумками їжі, як ніби я був Північному полюсі.
109


Ярослав Мельник
— Люсю, — сказав я їй, — негайно забери мене звідси. Зроби все, що можеш.
— Але...
— Мовчи. Дурна ти жінка. І я теж дурень.
— Сергію...
— Зрозумій, я в своєму розумі. А з мене тут зроблять психа. Тут навколо справжні ідіоти. Аюсю, я вимагаю.
— Сергійку...
— Чого ти ревеш?
— Я боюся...
Я все більше не впізнавав її. Кудись поділася її рішучість: одні лише пригніченість і розгубленість.
— Припини. Клянусь тобі, я все з ясую. Я візьму відпустку, місячну, і все з ясую. Я поїду в Міністерство оборони, доб'юся інформації. Клянусь тобі, що кожен раз я говорю з батьком.
— Але... але він же... він же помер, Сергію!
— Звідки ти взяла? Чому ти так упевнена?
— Сергійку, — вона обняла мене, — там же його могилка, ти сам говорив. Сергійку, що ти говориш?
Я зціпив зуби.
— Я тобі пояснював, Аюсю. Зі слів батька. Це все зроблено для конспірації. Щоб усі думали, що його такого немає.
— Але... навіщо він на це пішов?
— Я не знаю, Люсю. Може бути, що його змусили. Звідки я знаю? Я тоді так мало цікавився його життям. Врахуй: адже він пішов на це, коли залишився один. Зовсім один в тому місті. Може бути, йому нікуди себе було подіти?
— Я не знаю, Сергійку, — Люся все ще схлипувала. — Я хо~ чу тобі вірити.
— Якщо ТИ мені не будеш вірити... Ми не можемо ЖИТИ, ЯК' що ти мені не будеш вірити!
Цей крик на неї подіяв.
110


Телефонуй мені, говори зі мною
— Добре, Сергію. Я зараз все зроблю. Я піду до головлікаря.
— Ти почуєш його, побачиш, — притримав я її за рукав сукні. — Я його умовлю поговорити з тобою, все поясню і умовлю.
Випустили мене тільки через п'ять днів. Але і для цього Люсі довелося побувати в міськвиконкомі, написати скаргу депутату.
— Даремно ви це робите, — сказав моїй дружині Хмурнов, виписуючи (сам я цього не чув). — У нього дуже сильний маячний стан. Якщо він вб'є завтра вас або вашого сусіда...
От сволота. Люсі довелося йому заплатити хорошу суму: а ми ж не мільйонери.
— Тату, — сказав я в трубку, як тільки замкнувся в нашій спальні. — Я тебе прошу — поговори з моєю дружиною. Хоч раз. Це дуже потрібно.
— Мені не можна, Сергію, — відповів батько. — Зараз не можна. Мені заборонено.
— Але це ж моя дружина, тату, Люся, — ти її повинен пам'ятати.
— Я пам'ятаю, — сказав батько. — Попроси в неї вибачення і все поясни. Може бути, скоро мені дозволять розмовляти не тільки з тобою. Але тепер не можу, Сергійку, зрозумій.
Голос його затремтів: що я його мучу? Я не повинен більше його смикати. Ясно ж, що він не може просто нічого зробити. Напевно, зломили його волю, я не знаю. Він не може розпоряджатися собою, таке буває. Його підкорили так. Цілком можливо. Так що? Він перестав бути моїм батьком? Я повинен звинувачувати його в тому, що він не виконує моїх побажань? Хіба я перебуваю в його ситуації, в його шкурі, щоб вважати, що він щось міг, може зробити, але не хоче? Хіба я знаю його ситуацію? Та я поняття не маю! Я суджу по собі: та й то, будучи фактично вільною людиною, я стирчу в цьому місті безвиїзно роками.
111


Ярослав Мельник
Ні, повернувшись з психушки, зрозумівши, що справа занадто серйозна, я вирішив діяти. Так, раз і назавжди покінчити з цим! Тому що... Тому що моє, наше з Люсею, стабільне життя порушилося. Все розладналося в нашому житті. Діти більше не отримували стільки нашої уваги, як раніше, хоча саме зараз, коли вони ставали дорослими, не можна було запустити відносини з ними. У нашому садовому будиночку були розібрані грубки — а парове опалення ще не встановлене. Цим усім треба було займатися, треба було жити. Але в наше життя увірвалося інше, невідомо звідки, і ми жили ним. О, як я хотів колишнього життя! Яким раєм затишку воно мені здавалося! Я повинен покінчити з цією справою, і все. Врешті-решт, мені, мені самому потрібна повна інформація, потрібна повна віра в себе, у свої сили, у свій здоровий глузд.
Через півроку мені вдалося взяти відпустку за власний рахунок і вирушити в столицю у військове відомство. Провів я там цілий тиждень, ходячи з кабінету в кабінет. Як сьогодні пам'ятаю бородавку на обличчі якогось полковника. Вона ворушилася, як жива істота, коли він, з паперами в руках, говорив мені:
— Ваш батько помер дев’ятнадцять років тому від раку легень. Він працював в одному з наших інститутів. Прийміть мої співчуття, Сергію Анатолійовичу.
Я не повірив: пішов в управління розвідки, домігся прийому. Мій батько у них не значився.
— Тату, — говорив я у відчаї в телефонній будці біля самого приміщення Міністерства. — Я тільки що був у міністерстві.
— Ти в столиці, Сергію?
— Так. Я хотів дізнатися про тебе.
— Навіщо?
112


Телефонуй мені, говори зі мною
— Я... Тату, я не знаю, як тобі пояснити. Я... Я хотів перевірити, що ти... Що та могила... — я зовсім заплутався. — Що ти не вмер, тату.
Не знаю, як вирвалися з мене ці слова.
— Що ти таке кажеш, Сергію? Як це я міг померти?
— Але я тебе не бачив вже двадцять років.
— Але я ж є, Сергійку. Я дзвоню тобі, і ти мені дзвониш.
— Так. Але... мене переконують всі, що ти помер. Всі, розумієш? Я один тільки вірю. Один, розумієш?
— Правильно. Все правильно, Сергійку. Так і має бути.
— Що має бути? — я стиснув пальці на трубці до посиніння.
— Що всі повинні бути впевнені в моїй «смерті». Інакше — гріш ціна цій конспірації.
— Але в міністерстві мені сказали...
— Сказали те, що повинні були сказати. Там теж ніхто майже не знає. Вони ж дивляться в папери, а папери всі приведені у відповідність.
— Тату, так ти є?
— Є, Сергійку. Я говорю з тобою.
Я поклав трубку і заплакав.
Як я повинен був далі жити? Не вірити своїм вухам? Що там казав цей покидьок? Що галюцинації не відрізниш від дійсності? Нісенітниця! Психіатрична нісенітниця. Якийсь кошмар. Навіщо тоді ось цей натовп на вулиці вірить тому, що бачить? Навіщо я вірю, що я — тут, у столиці? Якщо голос, який я тільки що чув у трубці, — галюцинація, то чому я повинен вірити своїм очам? Де я насправді, що я? Психіатрична нісенітниця, ось що все це. Вони-то якраз і зводять з розуму, набирають собі контингент.
Я вийшов з кабінки, з іще мокрими очима. Куди йти? Як жити?
113


Ярослав Мельник
6.
Дубов зустрів мене біля дверей: в лабораторію ми зайшли разом. Це був найбільш вірний шлях, піти яким треба було з самого початку: знайти живих людей, які знали батька, з ним працювали. А я кинувся до лікарів і чинуш. Тільки жива людина могла відкритися мені, відчути мене, повідомити правду. Дубов, незважаючи на свою стриманість, був такою живою людиною. Я знайшов його на другий же день мого приїзду, на лавці біля інституту, в невеликому скверику. Він щось жував, якийсь бутерброд, і відсторонено дивився на пташок, що копошилися біля його ніг.
— Так ви, значить, син Анатолія Леонідовича?
Він відкрився мені відразу, відразу увійшов у моє становище. Він був першою людиною, яка не засумнівалася в моєму здоровому глузді!
Але спочатку... спочатку я був шокований його фразою, сказаною тихо, спокійно, що найжахливіше, з щирим співчуттям і розумінням.
— Я дуже шкодую, але думаю, що вашого батька немає в живих.
О Боже! І він — туди ж.
— Але я говорю з ним, розумієте? По телефону. Ось уже двадцять років. Ви не вірите?
— Я можу вам повірити, — він доїв бутерброд і кинув крихти птахам. — Здається, я зможу вам дещо пояснити.
— Але як? Ви вірите, що я говорю з батьком і тут же стверджуєте, що його немає в живих? — у мене знову почала тремтіти права рука: з тих пір я так і не зміг поставити нерви на те місце, на якому вони були.
— Так. Приходьте-но завтра до он тих дверей на дев'яту. Побачивши, ви більше зрозумієте, ніж якби я вам тут прочитав
114


Телефонуй мені, говори зі мною
лекцію. — Тут він помовчав і, зітхнувши й похитавши головою, сказав: — Ну і Толя, хто б міг подумати.
Я не розумів його. Всю ніч я не спав, а наступного ранку ми увійшли у величезний зал. У розгородженому на відсіки, що нагадували комори, ангарі було багато таких залів із табличками на дверях.
— Ось тут він працював, — сказав Дубов. — Ось його інструменти. Ходіть-но сюди.
Того дня пішов сніг: густий, тривалий, вологий. Він заліплював вікна, очі і так гарно лежав на жіночому непокритому волоссі. У цьому місті я не пам'ятав про Люсю, про своїх дітей. Раптом мені здалося, що я — той юний двадцятирічний студент, який упивався свободою, опинившись далеко від життя, де він був кимось. Я був сам по собі в цьому місті. Я і мій батько.
— Ось апарат, — сказав Дубов. — Ви уявляєте, чим займався ваш батько?
— Ні, — відповів я.
— Це нова галузь електроніки. Зараз ви все зрозумієте.
Він підійшов до ящика з тумблерами і лампочками і щось
включив.
— Хочете поговорити зі своєю дружиною? — запитав Дубов.
— Її рідко кличуть до телефону, — відповів я. — Вона зараз на роботі.
— Це неважливо. Ви зможете з нею поговорити, не турбуючи її.
Здавалося, я цього не витримаю. Що він хоче цим сказати?
— Скільки років вашій дружині?
— Сорок вісім.
— Який у неї голос — низький, високий? Послухайте і виберіть найбільш схожий.
115


Ярослав Мельник
Він натиснув на кнопку, і я здригнувся: хтось запитав мене «Здрастуй, як справи?» Потім ще раз — іншим голосом, І ще раз, і ще.
— Ось цей? — Дубов стежив за виразом мого обличчя.
— Так, напевно.
— Тепер потрібна невеличка інформація про вас, про ваше здоров'я, вашу життєву ситуацію. Про вашу родину. Скільки у вас дітей і скільки їм років?
Я відповів на всі його запитання, цілком усвідомлюючи, що жахливе неминуче. Я хотів цього жахливого! Саме хотів. Я більше, ніж життя батька, хотів правди, повного пояснення всього. Я готовий був пережити будь-які страждання: аби лиш залишитися собою, з вірою в себе і в свій розум. На твердому ґрунті.
— А тепер поговоріть із своєю дружиною. Ну ж бо. Пр ивітайтесь.
— Привіт, Люсю, — сказав я скам'янілим голосом.
— Сергійку, це ти? Ти добре доїхав?
— Так, добре, — відповів я. — Як діти?
— Ромко пішов в інститут, Юля в школі. Все добре, Сергійку. Як ти? Дізнався про батька?
— Так, Люсю, — відповів я. — Дізнався.
— І що ж? Що?
— Він помер, ти була права.
— Сергійку, ти себе добре почуваєш?
— Так.
— Нирки не турбують? Як твоя рука?
— Як ти?
— Все нормально. Ми чекаємо на тебе. Ми дуже чекаємо на тебе. Приїжджай швидше, ми завжди з тобою.
Світ у моїх очах поплив, і я прокинувся в кріслі в кутку зали. Переді мною стояли Дубов і ще хтось.
116


Телефонуй мені, говори зі мною
— Це син Бондаренка, — почув я шепіт.
— Вам краще, Сергію Анатолійовичу?
— Так.
Хтось змочив мені чоло.
— Ось, випийте.
Я механічно проковтнув таблетку, запив водою.
— Ваш батько, коли він з вами говорив, — Дубов сів у крісло навпроти, — ви не помічали іноді збоїв? Ну, нерозуміння. Як ніби ви одне питаєте, а він інше відповідає?
— Я думав, це погана чутність на відстані.
— Я нічого не можу стверджувати стовідсотково, — сказав Дубов. — У мене немає фактів. Але ви самі переконалися, що в принципі можливо говорити з автоматом.
— З автоматом? — моє обличчя скривилося від болю. — Я...
— Заспокойтеся. Я знаю, я людина жорстка. Я завжди говорю те, що думаю.
— Ви вважаєте, що мій батько, він...
— Він усе життя займався автоматами, які говорять, — сказав Дубов. — Правда, це не була його основна робота. Основною роботою вона стала в кінці його життя. Раптом, за два роки до смерті, він почав оббивати пороги і проситися до нас у відділ.
— І...
— Він пропадав тут цілими ночами.
— Хто ж зі мною говорить весь час?
— Ваш батько, — сказав Дубов.
Мій мозок посилено працював, намагаючись утримати дах, зрозуміти. «Зрозуміти» — це було все: моє спасіння. Або зрозуміти, або... я не знав, що буде тоді.
— Давайте вийдемо до скверу. Там поговоримо.
117


Ярослав Мельник
Він перший піднявся, і я пішов за ним. Сніг не переставав іти.
— Постоїмо тут, — показав він на місце під навісом. . Вам краще?
— Так, тут свіжо, — відповів я.
— От що я думаю, — сказав Дубов. — Ці два роки, у нас в лабораторії, він робив апарат для вас. Він знав, що у нього рак.
— Але навіщо? Чому він не сказав мені про хворобу? — мені раптом стало знову душно на свіжому повітрі,
— Це краще знати вам.
— Як це взагалі можливо? Я зв'язуюся з ним з будь-якої точки, з будь-якого автомата.
— Наш інститут працює на армію, — сказав Дубов: він не дивився на мене, кудись удалечінь. — У нас прямий вихід на супутники. Він все життя працював із супутниками, у відділі космічного зв'язку.
Мене просто пересмикнуло.
— Я що — говорю з ним через супутник?
— Не виключено, — сказав Дубов. — Ваш батько був дивною людиною. Його ніхто до кінця не знав. Хоча зовні він здавався доступним і простим. Він був людиною ідеї. Таких уже більше немає.
Дубов якось важко, «особисто», зітхнув.
— Але ж це військове міністерство, — сказав я. — Як він міг використовувати військовий супутник без відома?
— Це можливо, — сказав спокійно Дубов. — Дивіться, он летить пташка, крізь сніг.
З дерева на дерево насправді перелітала якась пташка.
— Ви її бачите і можете навіть визначити напрямок її по- льоту. Але що робиться у неї всередині, в організмі, на кожно- му рівні, визначити не так-то просто. Сучасна електроніка — це надскладна структура, настільки складна, що контроль іно~ ді, скрупульозний, стає проблематичним. Я не кажу, що його
118


Телефонуй мені, говори зі мною
немає. Але в цій структурі завжди можна знайти слабке місце, контролю не підвладне, особливо якщо знаєш структуру до дрібниць. А ваш батько був геній електроніки.
— Ви сказали «геній»?
— Так, я в цьому впевнений. Він просто не зміг розгорнутися на повну потужність. У своїх можливостях, даних йому Богом, він був не тим рядовим електронщиком, до якого всі звикли. Він — це було те, що він міг. Я це зрозумів за два роки роботи з ним. Його мозок працював якось особливо. Ми були виконавцями конкретних завдань, а він...
— Але я хочу знати, — обірвав я його, — як це можливо...
— Практично — я теж не знаю. Знаю тільки, що можливо теоретично, в принципі. Скажімо, серед суперскладних супутників знайти такий, де один із тисячі каналів не піддається контролю. Я впевнений, що така людина, як ваш батько, міг вирішити цю задачу.
— Але, — я ковтнув слину, — де ж цей... апарат? Хто його обслуговує?
— Це може бути цілком автоматичний апарат і стояти він може де завгодно — хоч би і в цій будівлі, в будь-якому підвалі. Якщо йому вдалося його непомітно підключити до одного з каналів космічного зв'язку — посилення та передача на відстань відбуваються самі собою. Достатньо найслабшого сигналу, поданого на прийом.
— Вибачте, — мені здавалося, мій мозок не витримає стільки ударів. — Він був у курсі всіх моїх поточних справ. Якщо він не жива людина — як він міг всі ці роки говорити про мої справи?
— Ви ніколи не мали справи з електронікою? — Дубов ледь помітно усміхнувся. — У машини теж є пам'ять. Як і у людини. Все, що ви кажете, все запам'ятовується і складається запитальник для наступного сеансу. Машина працює за певною програмою. Боже мій! — раптом видихнув Дубов. — Тільки
119


Ярослав Мельник
геній міг додуматися до такого. Ви не уявляєте, наскільки це геніально просто.
— Що?
— Все, — він похитав головою. — До біса просто. Все, що він зробив.
— Я впевнений, що це його голос, — сказав я.
— Я й не сперечаюся. Ви чуєте його голос. Він просто наговорив всі потрібні фрази, поки жив. Згідно з програмою. Яких- небудь дві-три тисячі фраз, з яких машина складає варіанти, відповідно до ваших фраз. їх можна наговорити за тиждень.
— Я не можу повірити.
— Це просто. Це дуже просто, Сергію Анатолійовичу. Ви не повірите, але в спілкуванні люди користуються сотнею-іншою фраз, особливо в телефонній розмові. Це підраховано. Мова індивідуальна лише у поетів, та й то частково. У звичайному ж спілкуванні вона складається зі стереотипів. Я ж лінгвіст за освітою. «Привіт, тату» — так ви починаєте кожну розмову?
— Так, — погодився я.
— Ось вам перший штамп, — сказав Дубов. — На нього йде реакція «Привіт, Сергію. Як твої справи?» або «Привіт, Сергію. Ти звідки дзвониш?» Були ці варіанти?
— Так.
— Якщо ж у вас фраза більш довга, запитальна «Привіт, тату. Як ти живеш?» — То у відповідь йде «Здрастуй, Сергію. У мене все нормально. А ти? Як онуки?» Це елементарно, Сергію Анатолійовичу. Він наговорив всі фрази, а машина їх комбінує.
— А подарунки? — наблизився я до нього. — Він надсилає подарунки моїм дітям!
— Це може робити найнята людина, фірма, якій заплачено. Все це могло входити в програму. Як і версія з полігоном.
— Але... Це ж усе лише ваші припущення? У вас же не- має доказів?
120


Телефонуй мені, говори зі мною
— їх і не може бути. Ваш батько постарався, щоб їх не було. Щоб ви ніколи не дізналися точно, що його немає на цьому світі. Все було передбачено програмою, навіть те, що рано чи пізно ви знайдете його могилу. Ніхто, до речі, не бачив його мертвим. Усе зроблено, щоб ви не вірили в його смерть.
— Але навіщо він це зробив?
— Невже ви досі нічого не зрозуміли, — повернувся до мене Дубов: його обличчя стало суворим і відстороненим. — Він любив вас.
7.
Було вже темно, коли я повертався до готелю. Я йшов крізь справжню заметіль, яка заліплювала обличчя, і, звичайно ж, швидко заблудився. Тому що я нічого не бачив довкола себе. Я був не я: у мене вже не було ні дружини, ні дітей, нікого. Я не хотів жити.
Я не знав цього міста. Не знав цього району. У будинках уже світилися вікна — там пульсувало чиєсь життя. У цьому місті я не знав нікого. Сніг, освітлений рідкісними вуличними ліхтарями, лягав густо, багато, нескінченним потоком.
Я звернув у якийсь провулок, потім ще в один. Не було навіть людей, щоби запитати, де я. Я звернув ще і ще — поки не вийшов на якийсь пустир: пішов по ньому, грузнучи в снігу. Тут уже не було будинків, лише якісь кущі і купи балок. Скоро я натрапив на паркан і пішов уздовж нього. Там, попереду, на моєму шляху височів другий паркан. Я сповз на землю, шапка моя з'їхала з голови. Світло, що падало невідомо звідки, висвітлювало над парканом смугу снігу. Там, вище, теж був сніг, майже невидимий. А там, вище снігу, в холодному космосі летіли супутники. Я не бачив їх. Чому я повинен вірити Дубову? Чому я повинен вірити психіатрам? Тату, невже ти лежиш на глибині двох метрів у мерзлій землі?
121


Ярослав Мельник
Майже закоцюблий (серце ледве билося), я змусив себе піднятися. Я побачив вдалині щось жовте. Це була телефонна будка. Проіржавіла, без скла; звичайно ж — з поламаним телефоном. Десь недалеко, мабуть, житловий будинок. Ні, я помилився. Спочатку щось затріщало в трубці, потім включився довгий сигнал. Подихавши на руку, я набрав номер. Десь грала музика — легка, невагома. Італійський голос співав про кохання. Чи мені тільки здавалося?
— Тату, — прошепотів я, плачучи. — Тату.
— Ти плачеш, синку?
— Тату, мене всі переконують, що ти помер.
— Не вір нікому, прошу тебе.
— Тату, це ж не програма?
— Що, Сергію?
— Твоя відповідь. Ти є зараз?
— Синку, я є.
— Ти є в цьому світі, тату?
— Не вір нікому. Я не вмер. Ти ж чуєш мене?
Зараз він скаже: «Я завжди буду з тобою».
— Я завжди буду з тобою.
— Тату, скажи: «Я все життя любив тільки тебе одного».
— Я все життя любив тільки тебе одного.
— Тату, ти плачеш?
— Так.
— Не плач, прошу тебе.
— Ми зустрінемося скоро, Сергійку.
— Скоро, тату.
— Життя складна штука.
— Складна, тату.
— Ми є один у одного.
122


— Завжди.
Телефонуй мені, говори зі мною
— Телефонуй мені, говори ЗІ МНОЮ.
— Де ти? Навкруги сніг. Мені так самотньо, тату.
— Яз тобою, Сергійку.
123


Ярослав Мельник
‘Рояльна кімната
Повість
1.
На роялі я грав у рояльній кімнаті — достатньо було пройти в кінець коридору і відчинити двері. Тут же, на спеціальному інкрустованому столику, лежала скрипка, на якій зрідка грав мій батько. Він вибирав час, коли мені не потрібно було вправлятися: і в цьому була деяка незручність. Вибирати час, коли я не грав на роялі. Бо якщо батькові захотілося раптом провести смичком по струнах, він не завжди міг би собі це дозволити. Навіть якби він лише підійшов до дверей і зупинився, почувши звуки, що я видобував, — цього було б достатньо, аби відчути незручність. Безперечно. Гостре бажання батька пограти на скрипці наштовхнулося б на мою присутність у рояльній кімнаті. Легка прикрість (а, можливо, не легка?) доторкнулася б до його душі. Ах, йому так хотілося провести смичком по струнах саме тепер, негайно, вже: саме для цього він швидким кроком підійшов до рояльної кімнати.
Можливо, батько відчув би (вперше?) чужого там, за дверима. Того, хто заповнив собою його простір.
124


Рояльна кімната
Слава Богу, що мова могла йти лише про одиничний випадок, бо такі рідкі були у батька сплески потягу до скрипки, а я, своєю чергою, посвячував роялю лише кілька годин на тиждень. Слава Богу, що все це — суцільна теорія і припущення.
У своєму житті я завжди знав, куди мені потрібно йти у випадку з яви тієї чи іншої потреби. Займатися музикою я ходив у рояльну кімнату: там було все необхідне для цього і нічого зайвого. Нотний станок, полички для нотної бібліотеки в кутку, бюст Бетховена на роялі, портрети композиторів на стінах. До того ж — акустика (спеціальна обробка стін). Ваза з квітами на вікні. Я любив цю порожнечу. Тут поруч з Бетховеном неможливо було наткнутися на гребінець, виделку чи клей. Гребінець лежав у спеціальній шафці у ванній кімнаті, виделка — тільки в їдальні. Тюбик з клеєм знаходився у висувній шухляді мого канцелярського стола, в моєму кабінеті: поруч із гумками, кнопками, скріпками та іншими канцтоварами.
Точно так само мій живопис був невіддільний від художньої майстерні. Полотна, фарби, розчинники, гіпсові моделі, рамки для картин — все це був особливий світ. Він жодним чином не стикувався з нотами, виделками, гребінцями, скріпками. Хай я спускався в майстерню (вона знаходилася в теплому напівпідвалі) раз на тиждень, раз на місяць. Це не важливо. Важливо, що там все було однорідне, відповідало одній-єдиній потребі. Все чекало на мене. В якомусь екстазі я закінчував почату колись картину, знайшовши потрібне вирішення. А потім знову на деякий час забував про майстерню. Я ніколи не думав про те, «професіонал» я чи «любитель»: я просто малював. Мені це було потрібно. Інколи.
Таким чином, моє життя проходило «по кімнатах»: за столом я писав, думав, у рояльній — грав, у майстерні — малював. їв я в їдальні, що на першому поверсі, мився і приводив себе до порядку в ванній кімнаті, спати йшов у спальню. В залі салону, біля каміна, я дивився телевізор, забавлявся більярдом
125


Ярослав Мельник
у більярдній. Вже не кажу про такі самоочевидні речі, як туалет із голубим унітазом, столярна майстерня (я любив виточувати), гімнастична кімната (пружинний килим, стінка з турніком, гантелі, штанга і тому подібний спортивний інвентар). І я якось особливо на задумувався, хто ж я такий, що маю все це. Граф? Князь? Син мільйонера? Хто я? Чи я не сплю? Ні, це було просто моє життя. Моє повітря. Це був я, який знав себе різного в різних кімнатах.
Точнісінько так само знали себе мої батьки, моя жінка і мої діти. У дітей була дитяча кімната, у жінки — своя вбиральня з трюмо і косметикою. Ми знали себе.
Навіть гості не могли втручатися в чіткий порядок нашого духу, розладити цей порядок, цю чистоту, цю дзеркальну ясність (о, як завжди блищала підлога в нашому будинку). Для гостей були відведені окремі кімнати (часто вони ночували у нас). Пообідавши разом з гостями, я без проблем чимчикував в одну зі своїх кімнат (якщо не йшов у місто у справах). І я зовсім не відчував тоді, що в будинку є якісь гості. Вони не відбирали мене у себе, залишаючись всього лише гостями.
2.
Те, про що я хочу розповісти, сталося досить несподівано, а основне було незрозумілим. Коли одного разу вранці я попрямував до рояльної кімнати, відчувши, що мене тягне до рояля (так захотілося пройтися по білосніжних холодних клавішах!), я не знайшов дверей у кінці коридору. Дверей, що вели в рояльну кімнату. Я був людиною, яка вірить у реальність, як кажуть, «не на всі сто». Хоча мені не відмовиш у тверезому мисленні. І все ж реакції на незрозумілі зміни дійсності у мене сповільнені. Вони далекі від істеричності. Перша реакція на подібні речі у мене завжди чомусь — сприйняття незрозумілого
126


Рояльна кімната
як дива. Тобто як події, хоча мені й незрозумілої, але яка має якийсь смисл. Бо, чесне слово, не буде ж ціла кімната в будинку зникати без смислу.
Так я думав, стоячи обличчям до тієї ділянки стіни; було таке відчуття, що, можливо, все навпаки: не те дивно, що нема рояльної кімнати, а те, що вона у мене була. Важко визначити, що все-таки — реальність, а що — видимість: чи не дивно, думав я, що на цьому ось абсолютно гладенькому, рівному місці були двері? Принаймні, стверджувати, що тут були двері, зараз більш дивно, ніж стверджувати, що їх там не було.
Усе ж я, відчуваючи себе не дуже комфортно в туманному, неясному, ризикнув (вирішивши уникати істеричності) звернутися до близьких. І добре зробив, що був обережний!
— Та ти що, Юрчику, — сказала дружина, підозріло втупивши погляд у мене. — Які ще двері?
Вона навіть погладила гладеньку поверхню стіни.
— Не звертай уваги, — сказав я, винувато посміхнув-
W
шись. — Видно, я перевтомився. Йду помалюю. Розважусь.
І я спустився в майстерню. Те саме неясне передчуття говорило мені: раз рояльна кімната виявилася неіснуючою, значить, може не існувати і майстерня. Але я гнав його геть, спускаючись сходинками.
Майстерня була на місці, тож я полегшено зітхнув, зачинивши за собою двері. Звичайно, я усвідомлював, що про рояльну кімнату я маю надто чітке уявлення, надто добре її знаю, щоби вважати її фікцією. Більше того: я пам'ятав усі ті прекрасні хвилини і години, які я провів в її тиші і порожнечі! Пам'ятав її планування, нотні полички, інкрустований столик для батьківської скрипки... Знав достеменно, що на роялі стояв бюст Бетховена. Звичайно, рояльна кімната була реальністю. Але, можливо, якоюсь іншою реальністю? Раз у стіні був відсутній навіть слід від дверей? Раз жінка і не чула про неї.
127


Ярослав Мельник
Найдивніше, що я пам'ятав і дружину, яка заходила в цю кімнату. Але, можливо, це також була інша реальність: і та дружина, все та ж Люся, — це було щось інше... Принаймні, я не був настільки недалекий, щоби бути категоричним у цьому тонкому питанні.
Трохи отямившись у майстерні, я перш за все виявив у тому кутку, де зазвичай були звалені полотна, свій рояль, тієї ж марки, з тією ж подряпиною на ніжці. Безумовно, це був той рояль, той самий, з рояльної кімнати. І на ньому, на тому ж місці, стояв той же бюст Бетховена.
Роздивившись навкруги, я відчув легке роздратування (так мало властиве мені): мої полотна, потіснені, частково були звалені на столик з фарбами, частково стояли біля вішалки, а ще частина — сповзла під рояль, не поміщаючись між роялем і столом. Можливо, вперше в житті я опустився на коліна і поліз під рояль, щоби відшукати потрібні мені етюди до картини. Мало того, що я не знайшов їх під роялем, — коліна моїх завжди новеньких, випрасуваних штанів одразу ж вкрилися пилом і чимось бузково-червоним. Відчувши ще більшу досаду, я пішов шукати потрібні полотна до столика з фарбами. Два з них я там справді знайшов, але, оскільки вони частково лежали на фарбах, одне виявилаоя безповоротно зіпсованим. Третє полотно я вже не шукав.
Отже, перш за все мені потрібно було навести лад в майстерні. Рояльна кімната — це було прекрасно. Я добре пам'ятаю її. Але це мало що міняє. Я маю справу з реальністю, хай і «з іншою реальністю», але дуже сильною, оскільки вона проявляє себе в моєму внутрішньому розладі. Я повинен так змінити її, щоби вона «відступила», перестала мене дратувати.
Насамперед я зібрав всі полотна разом, як було раніше. Але куди їх подіти? Виявляється, моя майстерня не така вже й велика. Вона була великою, але коли в ній не було роялю! Однак
128


Рояльна кімната
зараз... Зараз великий куток для полотен зайнятий, і їх справді залишалося хіба що тільки зіперти частково на вішалку, частково скласти на столик для фарб, а частину засунути між роялем і стіною. Хтось, хто зробив все це, хто засунув сюди рояль (я не був стовідсотково впевнений, що цей «хтось» не був я), вчинив так від безвиході. «Безвихідь» — ось слово, яке було знайдене. У всій цій історії була якась безвихідь. Ну куди, насправді, покласти полотна?
Я хотів, щоби вони стояли всі разом, як раніше. Як я звик. Я не звик шукати потрібну мені річ у трьох місцях.
Вирішуючи це завдання, я раптом спіймав себе на тому, що пройшло вже добрих півгодини, як я в майстерні. І чим же я займаюся? Раніше такого не було. Я відчиняв двері і йшов просто до мольберта. Все чекало мене на своїх місцях — полотна, фарби, розчинники, пензлі. Так що залишалося лише взяти пензель і наносити на полотно те швидкоплинне почуття, ту хвилюючу ідею, які й погнали мене в майстерню.
Але тепер — це дивувало мене — я був зайнятий чимось зовсім іншим: як ніби я забув, нащо я прийшов сюди. Тобто я не забув, я пам’ятав. Але я... я не міг працювати. Адже мої фарби були завалені полотнами. Ці полотна потрібно були кудись подіти. І я думав зараз про це. Куди подіти полотна? Про це, а не про картину. Це було дивно. «Складу полотна і почну працювати», — мовив до себе. Але не знайшов нічого кращого, як звалити всі полотна в тому ж кутку, в якому вони були раніше: тільки, зрозуміло, поверх рояля (бо допустити, щоби вони були розкидані під роялем, на підлозі, я не міг).
Тепер ніби можна було стати за мольберт. Я підійшов до фарб. Щось не те. Спочатку я навіть не зрозумів. Зверху, з вікна під стелею, лилося яскраве сонячне світло. Я почав розмішувати фарби. Розмішувати і змішувати. Ні, не те. Не було того почуття, того настрою, тієї неусвідомленої думки, яка гнала мене сюди.
129


Ярослав Мельник
• •
Я не міг зрозуміти, куди вони зникли. їх просто не було. Можливо, я просто втомився, поки порався з полотнами?
Я зупинився посеред кімнати, не знаючи, що робити. Малювати було абсолютно нічого. Ніщо з мене не просилося на полотно, ніщо не вимагало бути вираженим. Раптом я помітив, що мною повністю володіє інше почуття — раніше мені мало знайоме. Це були злість, роздратування. Звідки роздратування? Я подивився на рояль і зрозумів. Я ненавидів рояль: тихо, майже несвідомо. Він не повинен стояти в майстерні, займати простір, робити майстерню настільки тісною.
Я побіг нагору, перескакуючи через дві сходинки. На щастя, ніхто не зустрівся на моєму шляху. Двері, двері в рояльну — вони повинні бути, повинні. Повинна бути рояльна. Я не зможу жити без рояльної, не зможу.
Дверей не було. Я даремно водив рукою по стіні. Тоді я знову спустився в майстерню, сів на стілець: як легко втратити спокій. Я підняв кришку інструмента, пройшовся по клавішах. Потрібно заспокоїтися. Пройшовся ще раз. Щось сталося і з Шо- пеном — він не був Шопеном, аж ніяк. Не ті звуки: хоча пальці мої ходили по клавіатурі так само спритно. Ну, звичайно ж! Я усміхнувся сам до себе, намагаючись стримувати новий приступ роздратування: кришка рояля була привалена полотнами. Якщо я зніму полотна, їх знову доведеться кинути під рояль, частину віднести до вішалки, до столика з фарбами. їх багато, полотен. Але цього я чомусь допустити не міг. Тоді залишалося зняти їх на час гри, — щоби потім знову покласти на місце.
Я закрив кришку. Тепер не можна було навіть вийти з майстерні: для цього потрібно було перенести купу полотен назад на рояль.
130


Рояльна кімната
3.
Наступного дня я вирішив поговорити з батьком. Про рояльну.
— Рояльна? — здивувався батько. — Ти про що, Юрку? У нас же немає можливості, зрозумій. Дуже мало місця в будинку. А Лора? Вона швидко, глянь, заміж вийде. В неї буде сім’я.
Лора — це моя старша дочка. Рояльної не було. Добре. Ніколи. Вона була у мене, але, напевно, в якійсь іншій реальності. Батько її не пам'ятає: ані рояльної, ані того, як він грав у ній на скрипці. Він стверджує, що він грав і грає на скрипці у себе в спальні. В спальні! «Але ж там погана акустика». «А що робити, Юрку?».
Мені нічого іншого не залишалося, як пристосуватися до таких незручних умов життя. Хоча я і не дуже вірив жінці, батькові. Я не міг відмовитися від відчуття, що рояльна була. І все ж — як мені жити? «Жити якось потрібно». Я раніше чув цю фразу, від інших людей, але не розумів її сенсу. Жити потрібно, — і я, витративши тиждень на роздуми, придумав такий собі навіс, над роялем. Так, спеціальний навіс, на який можна було складати полотна. Цей тиждень, поки я займався навісом (думав, замовляв, встановлював), я сам себе не впізнавав. Нічим подібним раніше я не займався. Не скажу, щоби це мені подобалося. Якщо чесно, я ненавидів те, чим тепер займався. Була рояльна, а тепер нема, і мені потрібно займатися якимось дурним навісом. «Щоби якось жити». Це виводило мене з себе.
Зате, встановивши навіс, я дещо заспокоївся. Тепер, принаймні, у полотен було своє місце: хоча й тіснота в майстерні стала жахливою. Рояль, навіс... Але я намагався не дивитися в бік рояля. Дивився на пташок, що прилітали до вікна поклювати крихти (спеціально насипав їх ранками). Сонце, пташки, — і ось я уже щось малюю, щось виливається на полотно, якісь кольори, лінії. Все добре. «Жити можна».
131


Ярослав Мельник
Врешті-решт я жив не в майстерні. В цілому в моєму житті нічого не змінилося: кабінет із письмовим столом; дивитися телевізор я ходив у хол вітальні, грати в більярд — у більярдну... І жінка все так само прямувала фарбуватися в убиральню. Єдине, що іноді кидало мене в холодний піт, це була думка про не- випадковість випадкового. Я відчував деяку хиткість під ногами, хиткість реального ґрунту, на якому стояв.
Тому зникнення майстерні через рік мене не тільки не здивувало, а навіть дивним чином обрадувало: в тому сенсі, що підтвердилася певна логіка, певне невиразне передчуття. Я, безумовно, кудись прямував: я проходив через щось, через що потрібно було пройти. Процес цей був неприємним, але неминучим. І я знав, що опиратися безглуздо. Якщо б я бачив, як мою майстерню розбирають по цеглинах реальні робітники чи, навпаки, по цеглині замуровують, я б, можливо, діяв, боровся. Я би подзвонив у поліцію, звернувся би до закону про приватну власність, врешті-решт сам, із револьвером у руці, почав би відганяти цих зловмисників-робітників. Але тут все було по- іншому: все відбувалося іншим чином, в іншій площині. Просто одного прекрасного ранку ти спускаєшся у свою майстерню і замість вхідних дверей натикаєшся на глуху стіну. Причому таку, що навіть експерти оцінюють її як зведену піввіку тому. І що тоді ти в змозі зробити? Ти повинен змиритися і збагнути сенс безглуздя: так потрібно. Бо той, у чиїй владі змінювати реальність, обходячись без робітників, без розчину, без цегли, — він знає, нащо він це робить.
Все це так. Так я думав, закрившись у кабінеті, в якому тепер, окрім письмового стола, поличок з книгами, дивана, крісел, знаходилися мої мольберти, полотна, фарби, вішалка, ноти і, звичайно ж, рояль з бюстом Бетховена. Врешті-решт, жити можна і так. Так я казав собі, намагаючись відключитися від відчуття долі, яка переслідує мене. Чесно кажучи, я хотів
132


Рояльна кімната
витягнути того, хто зробив це, за бороду із стінки і вбити його на місці. За це свинство. Я не знав, яким іменем його назвати: долею, Богом чи демоном. Але все одно я хотів прикінчити його двадцятьма гострими кинджалами: і щоб кожен пройшов через його блядське серце.
Я раніше не підозрював, що в мені існує цей вулкан. Я не знав таких почуттів раніше. В цілому я був добрим, я оптимістично дивився на життя. Справа в тому, що я не знав, що таке боляче вдарятися боком об рояль, коли ти йдеш до письмового столу. Що таке попадати пальцями в білила, намагаючись дістати з ящика ноти (в моєму кабінеті не вистачало висувних шухляд: а новий стіл чи тумбочку ставити не було куди). Ще я не знав, що можна перекинути бюст Бетховена, намагаючись дістати книжку з полиці (віднині на лобі Бетховена шрам від склейки). Я багато чого не знав. Особливо на мене подіяв один нікчемний випадок: кудись запропастився один із найбільш потрібних мені пензлів. Я шукав його чотири години: заради принципу. Я поклявся собі знайти його. Я повинен був знайти його, що б там не було. (І це зважаючи на те, що до цього я взагалі не знав, що таке шукати річі). Коли ж я, вибившись із сил, знайшов його (я сів за рояль, щоби заспокоїтися — і по глухому звуку здогадався, що пензлик застряв між струнами) я мало не вперше в житті заплакав. Я все життя був сильним — зі своїми рояльними кімнатами і майстернями — і я не знав, що багато простору і багато порядку можуть стільки значити. Мені здалося, що моя сила, моя врівноваженість, моя глибина — від мене, в мені самому. І ось я плачу в своєму захаращеному кабінеті, дістаючи пензлик з рояля: і я вже не я. Я не міг себе визнати хлюпиком, хоча і розумів, що це я вийшов з себе. Мало не вперше в житті.
133


Ярослав Мельник
4.
Тим часом мої близькі вели себе, наче нічого й не сталося. Вони заходили в мій кабінет, зовсім не дивуючись тісноті і хаосу (чим більше я з ним боровся, тим більше він мене поглинав), які там панували. Як ніби так було завжди. Я не сумнівався, що так вони й думають. І я навіть боявся з ними починати говорити про «майстерню», про те, була вона чи ні. Було ясно, якою буде відповідь. Вони, зі всього було видно, вважали нормальним поєднувати рояльну, майстерню і кабінет в одній кімнаті. Саме це мене найбільше вражало. Якби, скажімо, вони обурювалися разом зі мною неможливою тіснотою і говорили про рояльну, про майстерню... Але вони, на жаль, говорили в кращому випадку: «Так, у тебе тіснувато — потрібно б рояль поміняти на фортепіано. Це вихід». Поміняти мій рояль на фортепіано! Я ніби зникав, частинами. Я відчував, що замість мене починає існувати щось невизначене, клубок нервів, душі, щось незрозуміле.
Це було найгірше. Як я міг малювати, коли перед моїми очима, в тій же кімнаті, стояли рояль, мій письмовий стіл? Це все були різні світи, різні: невже це нікому не зрозуміло? Ці світи не могли і не повинні були поєднуватися. «Ти ще не знаєш життя», — сказав одного разу мені батько. Що він мав на увазі?
Я зрозумів це по кількох місяцях. Наближалося літо. Я намагався пристосуватися до свого кабінету — окрім відсторонення від обстановки не було іншого виходу. Потрібно було перебудуватися психологічно. «Потрібно було»: легко сказати. На цю перебудову йшли всі мої сили! Весь я. Бачити, як ти весь, що жив як Бог, вичерпуєшся тепер «боротьбою із собою», «боротьбою з обставинами», — це було нестерпно! Я тихо проклинав долю, своє становище. Я не міг уявити, що може бути ще гіршим за це.
134


Рояльна кімната
Ба, швидко я про це дізнався.
Одного такого критичного вечора я, повечерявши, попрямував у жахливому настрої до себе в кабінет і... не знайшов його. Взагалі. Власне, цього ж потрібно було чекати: це було логічно. Але такого вже підступу я чомусь не міг припустити. Я міг припустити, що мій простір звужується, але щоб він зник! Зовсім! Як таке можливе? Цього разу я не мацав стіну руками, я бив у неї носком. Хоча і знав, що безглуздо. Тому й бив, що знав.
— Юро, в чім справа? — вийшла в коридор дружина. — Що за звуки?
— Це сусіди, — сказав я, неймовірним зусиллям волі стишуючи шквал почуттів.
— Вічно вони щось ремонтують, — пробурчала дружина. Тут лише я усвідомив, що я сказав. Які сусіди? Адже у нас свій будинок! Похоловши, я згадав реакцію дружини: вона не здивувалася моєму поясненню! Значить, там, за стіною, насправді живуть сусіди? Але я не хочу. Я не хочу, щоби у мене за стіною хтось жив. Це буде мені заважати дихати. Відчуття чужого життя за ось цією стіною. Врешті-решт, існують біополя. Вони будуть діяти на мій мозок — біополя інших, чужих мені людей: це загальновідомо.
Я кинувся до себе — закритися, прийти до себе, обдумати! Кинувся і відразу ж зупинився: я не міг «піти до себе» — хай і в захаращений кабінетик. Я міг тільки вдарити ногою по твердій стіні в тому місці, де були двері.
Де ж тоді моє місце? Швидким кроком я попрямував до більярдної — більярдної також не було. Була вітальня, з телевізором, з м'якими кріслами. Без каміна. Тут же стояв мій письмовий стіл і книги на етажерці. На етажерці! Це що — я буду тут працювати? Я повернувся і пішов у спальню. В нашій з дружиною спальні були звалені мої полотна, фарби і тут
135


Ярослав Мельник
же, притиснуте до стінки, тулилося фортепіано. Не рояль! Ось, значить, як.
Значить, відтепер я повинен поєднувати слухання телевізора з роботою за столом. Або мої діти, моя жінка, мої батьки повинні позбутися вітальні, телевізора. Але це неможливо. Але так само неможливо, щоби я тут усамітнився. Краще вже у спальні. Але... так, у спальні не було місця для мого стола. Там стояли ліжко і фортепіано, і мої полотна.
Я опустився на стілець. Ні, так неможливо. Я терпів, мовчав: але це переступало всякі межі. Все.
Я піднявся і попрямував до дружини на кухню.
— Я не можу так, — сказав я їй. — Мені потрібен кабінет.
— Ти про що? — вона відірвалася від миття посуди. — Тобі погано у вітальні?
— У вітальні всі дивляться телевізор, Аюсю.
— Але ти ж звик уже, — сказала дружина. — Раніше ти не жалівся.
Я не пам'ятав, щоби я коли-небудь працював за столом, коли в кімнаті повно інших людей, і тим більше — коли вони дивляться телевізор. Але, очевидно, таке можливо (зі мною?), раз дружина так говорить. Не дай Бог. Але таке можливо — таке відбувається зі мною. Я стану тим, про кого вона говорить: від тієї ж безвиході. Очевидно, в якійсь іншій реальності, яку має на увазі дружина, я поєднував своє робоче місце з вітальнею. Але чому? Як я зміг?
— Але ти ж знаєш, що більше у нас місця немає.
Вона це сказала, як само собою зрозуміле. Як визнання дійсності, яку повинен визнати кожен, хто мислить тверезо. Але яку дійсність?
З кухні я попрямував у спальню. Оглядати столярну майстерність не було сенсу: якби вона ще досі збереглася, я би зробив там свій кабінет. Тільки не спільна вітальня.
136


Рояльна кімната
У спальні я почав вивчати кожний куток, намагаючись зрозуміти, яке ж тепер становище, як я живу в тій реальності, в якій живе моя дружина. І дуже швидко я наткнувся на свій токарний верстат: у шафі для одежі, під пальтами! Значить, і в цій реальності я — це я, з усіма своїми потребами. Я той самий, лише жалюгідний. Різниця лише в тому, що замість столярної майстерні у мене підвіконня у спальні, до якого я прикручую верстат. Ось обідрана фарба. Чи варто тоді жити?
5*
Тим часом усі навколо жили, не ставлячи собі таких запитань. І це зрозуміло. Адже ніхто, окрім мене, не мав уявлення про рояльну кімнату, про художню і столярну майстерні, про більярдну. Вони жили, приймаючи реальність як єдино можливу. Я ж знав, що існує інша.
Незабаром виявилося, що у вітальні не лише один на всіх телевізор, мій стіл, але і спальний диван батьків! їх спальня зникла невідомо куди. І, як вони мене запевняли, вони її, окремої, ніколи не мали. В що я не міг повірити. Бо я добре пам'ятав ось цих самих батька і матір, які входили кожен вечір в їхню окрему спальню. Більше того — у батька був свій кабінет! Просто щось відбулося з реальностями, щось зрушилось, порушилося.
Так, єдине, що мене рятувало, це певна недовіра тій реальності, з якою я мав справу. Адже я відчував, розумів і бачив, що існує інше життя. І про нього мені було добре відомо. Якби я не жив ним, звідки б у мене були ці ясні почуття, чіткі знання?
Навколишня обстановка, мені здавалося, змінюється у все швидшому темпі: і це давало майже впевненість, що мова йде не про «вічне коло», а про односторонній процес, який мав свою логіку, прагнув до свого завершення. Я просто не знав, яке воно.
137


Ярослав Мельник
Виявивши одного разу відсутність окремої їдальні (ми їли просто на кухні, біля плити), потім відсутність дитячої (діти з якоїсь пори спали в нашій із жінкою спальні!), я якось навіть заспокоївся. Є ступінь абсурду, ступінь неможливого, яка вже слабо дістає тебе. Лежачи в ліжку і спостерігаючи, як жінка миє дітей, голеньких, у тазику, тут же, в спальні (до всього — зникла ще і ванна), я тихо усміхався. Чи можливо в таке вірити? Калюжі води і мила на підлозі. Мої полотна біля стінки, в милі. А в шафі — токарний верстат. У шафі!
— Що з тобою, Юро?
— А що?
— Ти якось дивно усміхаєшся. Ти купив свічку?
— Нащо?
— Я ж говорила. Потрібно протерти блискавку. У Лорочки- них чобітках заклинює.
Я просто усміхався.
— Заший їй ранець.
Вона полізла в ту ж шафу для одежі, порилася і дістала шило з суровою ниткою.
— На.
Кинула ранець.
Я взяв шило, повертів його і, сівши, почав зашивати порваний ранець дочки. За стінкою, у вітальні, про щось сперечалися мати з батьком (на днях я знайшов батьківську скрипку на шафі в коридорі, всю в пилюці).
6.
Про малювання годі було й думати. Щоби вийняти мольберт із шафи, мені спочатку потрібно було вийняти звідти токарний верстат. Потім потрібно було в кутку, за шапками, знайти ящичок з фарбами. Єдине в кімнаті крісло доводилося
138


Рояльна кімната
перетаскувати на ліжко: інакше не буде де розкласти мольберт. Але найбільш прикрим було те, що я не міг відійти, аби подивитися на полотно здалеку. Відходити було абсолютно нікуди: просто за спиною знаходилося двоярусне ліжко моїх дітей. Моя Лора була вже майже доросла, майже жінка, а вона спала на дитячому ліжку ярусом вище, ніж її молодший братик. Хіба це нормально? А хіба нормально, що діти взагалі спали в одній з нами кімнаті? Як таке можливе?
Одного разу, намагаючись дістати пензлик, я перекинув під ліжком горщик. Хіба це нормально, що моя жінка і моя дочка зробили з того місця, де вони сплять, туалет?
— Але Юро, — відповіла мені в той вечір жінка. — Ти що, хочеш, щоби Лора бігала в будку у дворі, в такий мороз? Ти знаєш, чим це закінчується?
Я лише одного не міг зрозуміти: як вони все терплять. Звідки у них у всіх це безкінечне терпіння.
— Куди дівся наш туалет? — запитав я, не витримавши. — У нас був санвузол, була ванна.
Жінка подивилася на мене так, як ніби її вдарило громом.
— Ти про що, Юро?
Я пішов: знаючи, що далі буде щось типу «Ми завжди користувалися будкою в дворі. Що з тобою, Юро?». І довести, що я зовсім недавно (як мені здавалося) бачив, як дружина і дочка користувалися ванною, квартирним санвузлом, було неможливо. В тому й справа, що я повністю вірив у щирість жінки: в те, що вона нічого такого не пам'ятає. Але це було, я знаю. Як була рояльна кімната.
Ще через кілька місяців я вже не дивувався, зустрічаючи своїх батьків з нічними горщиками в руках. І хоча я прекрасно розумів їх становище, їх безвихідь, вони щось втрачали в моїх очах! Незрозумілим чином. І це мій батько, якого я пам'ятаю завжди одягнутим з голочки, з витонченими пальцями, зі
139


Ярослав Мельник
скрипкою на плечі, тепер пихтить (у вітальні! — тому що у батьків не було «своєї» кімнати), а я все це чую. Яка після цього може бути повага? Жалість, розуміння — так. Але людина щось безповоротно втрачає: варто її побачити жалюгідною, безпомічною. Щось, що я так цінував у наших відносинах. І ці дії крадькома (вибігти з горшком, щоби не бути поміченим), цей підозрілий запах трійного одеколону у вітальні після всього...
— Я бачу, тебе це засмучує, — вгадувала мій стан жінка. — Потерпи: швидко весна, літо. Всього цього не буде.
Вона мене заспокоювала! Я виймав свої старі картини, дивився: Боже мій, скільки свободи, розмаху! Яке натхнення! І мені ще будуть говорити, що у мене не було художньої майстерні?
Я давно вже не малював: не було смислу пробувати. Поки все знайдеш, розставиш — нема вже що виражати. І діти, знай, все забігають за речами, а то і слухають магнітофон (адже це і їхня кімната!).
Кухня також якось зменшилася: я це помітив з того, що з якогось часу ми їли не всі разом, а по черзі: спочатку батьки, потім діти, потім ми з жінкою. Жінка, діти, батьки стверджували, що так було завжди. Та це була навіть не кухня — якась комірчина! їй Богу! А заодно і склад: над головою висіли тазики, ванночки, на кухонному столі, і так маленькому, стояла ручна швейна машинка у футлярі, на ній лежала праска, брудні виделки.
— Ти знову незадоволений, Юро? — жінка все-таки іноді вгадувала мій стан, тільки не розуміла до кінця. — А куди я подіну все це?
Що я міг відповісти? Де моє фортепіано? Тепер я не міг навіть пройтися по клавішах, згадати. Його, здається (як стверджує жінка), я сам продав: коли діти підросли і потрібно було місце для двоярусного ліжка. Значить, я здатен і на таке? Хай і під тиском обставин?
140


Рояльна кімната
7.
Тим часом життя тривало. І я розумів, що це єдине моє життя. Іншого у мене не буде. І я його проживаю: кожен день. Я не малюю (де?), не граю (на чому?), не пишу (мій стіл перейшов до дітей, які користувалися ним по черзі). А що я відчуваю, як сприймаю життя — про це навіть не варто й говорити. Щодня я вирішував «побутові проблеми» — з горем пополам прилаштовуючи до верхнього ярусу підставку для ніг Лори (вже рік, як вона не могла випростатися на ліжку), ремонтуючи праску, яка перегоряла раз у два тижні. «Потрібно купити нову». «А за які гроші, Юро?» Виявляється, вся справа в грошах? Раніше я якось не думав про це.
Тільки неясне передчуття якогось експерименту, що розігрується зі мною, мене рятувало. Я сам собі дивувався: як це я не вибухаю, не руйную все підряд. Весь цей маразм, а не життя. Жінка цінувала моє відносне терпіння, але не розуміла його джерела. Просто все це було якось несерйозно: звичайно ж. Тому що хіба може бути серйозним нагрівання води в каструлях, з наступним обливанням в тазиках по всій квартирі («день купання»)? А ігри в карти вечорами, у вітальні, вшістьох? Я якраз ходив з бубнового короля, коли оціпенів від думки: чим це я займаюся? Це хто ріжеться в карти? Навіть в дурному сні я не міг уявити такої картини. Іншого разу я впіймав себе на думці, що ми з жінкою і з батьком, напівп'яні, хихикаючи, говоримо про жінку сусіда, яка наставляє йому роги зі своїм начальником.
Я відразу ж піднявся, вийшов на кухню і засунув голову під кран з холодною водою. «Ти куди, Юро?!» — почув напівп'яний, задоволений голос жінки з вітальні. Моя Люся ніколи не пила спиртного. Весь мокрий, зі стікаючими по обличчю струмками, я ступив на поріг: у накуреній кімнаті, звалившись на стіл,
141


Ярослав Мельник
щось бурмотів мій п'яний батько. Поруч сиділа якась стара і по- дурному всміхалася.
— Ти чого, Юро, гик! — вона голосно гикнула. — На випий ще сто.
— Люсю, — сказав я. — Ти коли почала пити?
— Ой, я не можу, — вона розреготалася, потрясаючи великими грудьми. — Ти жартівник, Юрчик, сідай.
У відповідь я повернувся і пішов до себе в спальню (на кухні вже стовбичила дочка з якимось не знайомим мені типом). На ходу я намагався збагнути, що відбувається. Але мені не судилося. В спальні на моєму ліжку спав якийсь брудний мужчина у чоботах.
— Забирайтеся звідси негайно! — сказав я, ледве стримуючись.
— Та ти що, Федорченко, — мовив, здивувавшись, мужчина. — А, розумію, — він уважно оглянув мене.
— Я абсолютно тверезий! — сказав я. — І я вимагаю, я вимагаю... Геть! Геть негайно!
Мужчина змінився на обличчі й сів.
— Це ти забирайся, — сказав він зло. — Ти навіть не постукав, перш ніж зайти.
Я вилетів корком зі спальні.
— Аюсю! — сказав я, задихаючись, моїй веселенькій жінці. — Там, там...
— Ну що? — запитала жінка якось хитро.
— Там якийсь мужик у нашій спальні.
— Це ж Конкін, наш сусід, — вона важко підвелася і, похитуючись, підійшла до мене. — Любий мій, ти вже зовсім...
Вона притиснулася до мене і заплакала.
Тут я зрозумів, що все це сон, і сам розсміявся. В нашій з жінкою спальні, значить, живе інша сім'я. Тобто до нас підселили. Коли? Хто?
142


Рояльна кімната
— Любий, — сказала жінка, — вони все життя прожили з нами, тут. Ти що, геть усе забув?
— Хто вони? — запитав я.
— Конкін з жінкою і з дітьми.
— А де його діти?
— Вони прийдуть увечері.
— Де ми живемо? Де ми спимо? Де їмо? Де сплять наші батьки? Наші діти?
— Тут, — здивувалася жінка, обводячи рукою вітальню. — Он наша з тобою канапа, он ліжко твоїх батьків, за ширмою.
— А Лора?
— Лора з Дімою за шафою, де ж іще.
Я пішов до шафи: за нею дійсно просто на підлозі лежав матрац, а над матрацом висіла, розкачуючись, колиска.
— Вірця зараз спить, тсс... — прошепотіла жінка.
— Вірця?
— Ну так, наша внучка, ти що, зовсім уже?
— Де ми їмо?
— На кухні.
— А де їдять Конкіни?
— У нас же спільна кухня, Юро.
Жінка, хоча і п'яна, щиро жаліла мене. Я вибіг у коридор: ось тут були двері в рояльну, тут простягався коридор, там були мій кабінет і сходи в художню майстерню. А тут коридор завертав: туди, далі — до більярдної і кабінету батька.
— Люсю, — я знайшов жінку на тому ж місці, біля одвірка, з дурнуватою усмішкою на обличчі. — Де мої картини?
— Які картини?
— Які я малював, маслом?
— Ти що — художник? — жінка нервово засміялася.
143


Ярослав Мельник
— Я малював, ти повинна це пам'ятати.
— Коли це ти малював, сто років тому?
— Все одно. Де вони?
— Вони, може, на кухні, на шафці.
Я попрямував до кухні. Там моя дочка в нічній сорочці сперечалася про щось із цим типом.
Я, не кажучи ні слова, протиснувся повз них, заліз на табуретку. Кілька полотен, згорнутих у трубочку, дійсно лежали там, всі в павутинні і пилюці. Я стер павутину і придивився: в них нічого не змінилося! Все було так само свіжо, яскраво, вільно. Ці картини були намальовані в майстерні — величезній порожній залі, що пахла сонцем і фарбами. Вони могли бути намальовані лише там. Вони були найкращим доказом того, що я при розумі: ніхто не міг би пояснити, як би я їх намалював, якби жив насправді все життя тут, у цій кімнатці з батьками, жінкою і дітьми. Бог послав мені цю вісточку, щоб я не впав у розпач: він зберіг свідчення, щоб я не повірив. Не повірив у те життя, яким живу.
— Тату, чого це ти ревеш? — почув я раптом голос дочки. — І так тошно. Тобі потрібно лікувати нерви, я давно помітила.
— Юрію Володимировичу, — сказав той тип з борідкою, — у мене є знайомий психоневролог. Чесне слово.
Нічого не сказавши, я вийшов у коридор. У вітальні мене чекали жінка і майже сплячий батько. У спальні, значить, жили Конкіни. Я зупинився в коридорі: йти було нікуди.
8*
Найжахливішим було те, що тепер я був саме лиш роздратування. Суцільне, з ранку до вечора, роздратування. Думки про те, що все, що відбувається зі мною, неправда, несерйозно, тривали якусь мить. Вони відразу ж зникали, поступаючись місце роздратуванню, злості. Я не міг надовго стати собою, все
144


Рояльна кімната
осмислити: хтось міцно тримав мене у своїх руках. Мені не дозволяли прийти до тями: в коридорі, у вітальні мене знаходили і завалювали своїми проблемами, думками, просто базіканням. Чи, ще гірше, підсилювали моє роздратування своїм. Але що ще гірше — вручали мені в руки то шило, то стамеску, то молоток, і я щось ремонтував, майстрував, поновлював. Безкінечно. «Ось ще стільчик, ніжка зовсім відлетіла». І я лагодив ніжку. Я ж не проти допомогти: і всі це розуміли. Цінували. Але Боже мій, з цього, я бачив, і складалося моє життя!
Одного разу, лягаючи в ліжко, я виявив замість дружини чиєсь тіло. Я так закричав, що всі переполохались.
— Ти чого кричиш? — сказала дружина: виявилося, вона була з іншого боку.
— Хто це? — запитав я, весь сам не свій від жаху.
— Ну, якого біса, — відповіло незнайоме тіло. — Мені завтра вранці на роботу.
— Це Конкін, — сказала жінка. — Спи.
— Який Конкін? — я сів.
— Вони ж з нами живуть, Конкіни, — сказала жінка.
— Чому?
— А де ж їм ще жити? — сказала вона якось зі злістю. — Не на вулиці ж.
В одних трусах я вибіг у коридор. Дверей у спальню не було. Тоді я вирішив піти на кухню, закритися і сидіти там до тих пір, поки щось не придумаю. Якщо я зміг жити з дітьми, з батьками в одній кімнаті, то я зможу, значить, жити і з зовсім чужими людьми. О, я себе ще не знаю. Принаймні, жінка так себе веде, як ніби я все життя спав з Конкіним в одному ліжку. Тоді — що далі. Якщо логіка є — а її видно — то вона повинна проявити себе до кінця. Що тоді ще від мене вимагається і на що ще я згоджуся? Попереду мені ввижався якийсь справжній жах.
145


Ярослав Мельник
Мені потрібно було це обдумати, тому що я не був упевнений, що наступний крок не буде чимось фатальним. Я не міг настільки довіряти долі. Не міг, не мав права.
Кухні, однак, я не знайшов: як і самого коридору. Була якась комірчина, з якої вели двері просто в кімнату.
Я повернувся і увімкнув світло. Вся кімната кишіла людьми: вони спали в два яруси, по двоє — по троє на ліжку. Власне, це і не була кімната — щось подібне до барака. Біля вікна притулилися плитка, завалена посудом, і маленький брудний столик. Не було ні шафи, ні телевізора.
— Якого біса? — почулися звідусіль голоси. — Хто увімкнув світло? Дьомін, дай йому в морду. Він вже зовсім чокнувся.
Хтось відразу ж боляче вдарив мене кулаком в обличчя. Світло погасло.
— Йди сюди, — почув я шепіт дружини. — Говорила я тобі, спи. Тепер отримав. Людям завтра на роботу.
— Люсю, — сказав я, відсуваючись від Конкіна, який хропів, і присуваючись до жінки. — Ти хоч розумієш, що відбувається?
— А що?
— Це ж пекло, а не життя, — з мого носу текла кров, а з очей сльози.
— Життя як життя, — сказала дружина. — Що не так?
— Люсю, так жити неможливо. В одній кімнаті, всім разом.
— А куди людям подітися? Ти б хотів зараз на вулицю, на холод?
— Але... чому? Чому вони не побудують собі...
— З чого? За що? Спи вже, бунтар.
Ці слова вона промовила ласкаво, і я зрозумів, що мене тут приймають за якогось придурка-бунтаря. Який сам не знає, чого хоче.
— А наші діти?
146


Рояльна кімната
— Що? Вони он сплять, на другому ярусі. З онуками. Спи. Завтра треба Вірці ранець зашити, встанеш зарання.
«Я повинен зашити внучці ранець». Це була єдина ясна думка в моїй свідомості.
9.
Було вже далекоза північ, коли я, тримаючись рукою за підбите око, переступив через Конкіна, що голосно хропів, пішов поміж чимось подібним на нари до виходу. Що мене по-справжньому перелякало, так це те, що мене вдарили по обличчю, а я не відчував справжнього приниження, я не страждав від приниження.
Ніч була місячна. Я, щулячись від холоду, ішов вверх по дорозі: майже не усвідомлюючи. Якась сила вела мене. Я йшов і йшов, доки не розвиднилося.
Опівдні я сидів на горі, посеред квітів, зігрітий сонцем, і мені було добре. Уперше за багато років.
Вірці потрібно було зашити ранець. Як вона піде в школу? Вона ж не вміє тримати в руках шило. У неї ж нема сили в ручках, щоби проткнути шкіру.
Пробач, Вірцю. Я усміхнувся. Пробачте всі. Я вже знав, що мені робити. Я не міг повернутися назад. Бути кимось для них, для них усіх: я уже не міг думати про себе інакше, це правда. Так, я хотів би бути для них. Але тепер лише, посеред галявини, я збагнув, що є ще я: я як я. Я зустрів себе, я вчепився. А повернення до них неминуче розлучить мене із собою, може, навіки. Тільки тому я зраджував, а не тому, що не любив їх. їх усіх.
Так, я зраджу ваші надії (вони вважають, що знають мене, вони чекають на мене, на мої руки, мою відданість: вони впевнені в мені). Усе це я зраджу, і вони дещо здивуються. Як ніби під личиною знайомого і звичного виявили незнайоме і небезпечне.
147


Ярослав Мельник
Я піднявся. Травневі бджілки дзижчали тут і там. Чому я не прийшов сюди раніше? Як дивно. Я воював з долею в межах свого житла (віддаючи позицію за позицією), а в цей час тут, на чистій сонячній галявині, все було так, як ніби не існувало долі. Тут був інший простір. Чому ж я не обманув долю, не вирвався жодного разу за межі чотирьох стін?
Я не міг цього зрозуміти. Тримаючись за рідкі кущики, я почав спускатися в долину. Я знав, що в цей час Вірця чекає на мене — чекають Вірця, моя дочка Лора, моя дружина: вони чекають, що я з'явлюсь і зашию розірваний шкільний ранець. Його нема кому зашити, окрім мене. Що я зроблю ще багато чого. І я бачив, як росте на їхніх обличчях подив, як віра в мене совісного, зрідненого поступово слабне, як приходить до них усвідомлення своєї окремості від мене. Моєї окремості від них. Як збільшуються тріщини в їхніх серцях. І ось, нарешті: найболючіше відбулося — вони все зрозуміли. Вони осудили мене в глибині серця. І я можу нарешті опертися на цей осуд: я не міг інакше. Бо для них я міг би існувати і в бараку, а для себе — лише в рояльній кімнаті. Якби вона була у мене, я б не пішов, а залишився з ними. Я хотів мати їх, їх усіх, але лише після того, як мав би себе для себе. Тільки після цього.
Можливо, вони тепер плакали там, у смердючій тісноті житла. Я залишив їх у біді, не бажаючи гинути з ними. Я знаю свою вину, не відмовляюсь від неї, від відповідальності, бо свобода, яку я отримав, варта того, щоби нести цей нелюдський тягар.
10.
Дорога вела все нижче і нижче, поки я не побачив місто. Воно було дуже схоже на те, в якому я жив, яке залишив. Я нічому не дивувався. Ноги самі несли знайомими вуличками. Все ще не
148


Рояльна кімната
усвідомлюючи того, сплю я чи ні, я переступив знайомий поріг. І коли я, зайшовши в коридор, побачив багато знайомих дверей, це не викликало у мене сплеск бурхливої радості, як я припускав. Тільки недобра напруга, яка супроводжувала мене десятки років (так мені здавалося), раптом відпустила мене. Я навіть згадав ту мить, з якої все почалося, перший її, напруги, ще слабкий прояв: тоді, в художній майстерні, коли я взяв у руки пензлик і не зміг малювати, побачивши рояль у кутку. Тоді я не думав, що це мені не зрозуміле, не знайоме почуття — початок. Початок чогось серйозного.
Спочатку я пішов у більярдну — доторкнувся до білої кулі, що застигла на зеленій поверхні. Було тихо. Ніким не помічений, я спустився в столярну майстерню: там панував ідеальний порядок, долівка була вилизана, інструменти вилаштувалися трьома рядами на полицях.
Токарний верстат, акуратненький, стояв, висунутий до середини.
У художній майстерні було напівтемно, і я відслонив штори: косі промені прошили порожній простір. На робочому полотні фарби кричали про безумство. Я підняв тюбик, що впав на підлогу. В кутку, на своєму місці, стояли готові картини, повернуті до стіни. Не було потреби дивитися на них: мені достатньо було знати, що вони є, із захованим у них змістом.
Коли я піднімався, дерев’яні дошки під ногами скрипіли посеред тиші.
Двері в рояльну відчинились нечутно, як завжди. В напівпорожній кімнаті, вистеленій паркетом, стояли на своєму місці рояль з бюстом Бетховена, нотний станок, інкрустований столик з батьківською скрипкою. І, освітлені великими вікнами, дивилися зі стін портрети композиторів.
Не встиг я пройтися по клавішах, як хтось тихо постукав.
— Я не завадила?
149


Ярослав Мельник
— Ні, заходь.
— Тебе довго не було, я думала...
— Ні, все добре, — сказав я і зрадів тій милій, напівзабутій відчуженості, яку відчув між нами. — А ти? Ти була у своїй убиральні?
Я все ще хотів пересвідчитися: хоча і поза тим було ясно. І поза тим я був спокійний.
— Так, а чому ти питаєш? Через годину приходь в їдальню, будемо обідати.
Вона хотіла піти.
— Люсю, — притримав я її за руку. — Скажи: ти нічого не пам’ятаєш?
— Ти про що?
— Ти... — я зробив два кроки і підійшов до рояля: бюст Бет- ховена був склеєний на лобі. Я доторкнувся до місця склейки і раптом різко відсмикнув руку.
— Все добре, — я примусив себе усміхнутися. — До обіду?
— До обіду, — усміхнулася вона у відповідь, рушивши до дверей.
150


Іде вічно
IgeGuuw
Роман
Фільм розпочався о 21:10, а о 21:30 в залі залишилося десять диваків. Та й хто буде дивитися стрічку, позбавлену сюжету і сенсу. Якась дівчина, прийшовши з магазину, присівши на кухні, доводила щось своїй матері по телефону. Розмова вже тривала двадцять хвилин, і всі пішли. За цей час, правда, дівчина сходила в туалет (що трохи оживило сцену), сказавши при цьому в трубку: «Мам, зачекай хвилинку, мені треба, я зараз». Але загалом нічого особливого. Я піднявся і теж вийшов: кому цікаві чиїсь особисті справи, проблеми?
Розмірковуючи про дивацтва сучасного кінематографа (теж мені авангард), я йшов додому спорожнілою нічною вулицею. Рівно о дванадцятій, повечерявши і прийнявши ванну, а також погортавши для заспокоєння інтер єрний журнал і два-три вірші Шарля Бодлера (моя добова норма), я завалився спати. Але рівно о третій я відкрив очі і сів, сам ще не знаючи, в чому справа. Неясна тривога тиснула на серце, у вікні тьмяно світилося мертве місто.
У чому, власне, справа? Чому я не сплю? Я почав перебирати свої проблеми, намагаючись відшукати причину моєї туги. Завтра повинна була повернутися з відрядження дружина.
151


Ярослав Мельник
А увечері мала телефонувати дочка, яка відпочивала в пансіонаті. Все це було не те. І на роботі у мене начебто нічого тривожного: звичайна суєта.
Я спустив ноги і раптом зрозумів: не зізнаючись собі, я думав про ту дівчину, яка доводила щось матері по телефону. З нею і тільки з нею було пов'язане моє занепокоєння. Але що за нісенітниця? Адже фільм просто безглуздий. Про що вона взагалі говорила: щось на кшталт «ні, мамо, ти не розумієш, що це для мене значить, ти не хочеш мене зрозуміти». А мати їй відповідала: «Ліза, у тебе є основне — здоров'я, у тебе є чоловік, робота. Все утрясеться з часом. До речі, до мене вчора приходила Нора Іллівна, у неї, уявляєш, вкрали новий килим, просто з балкона». На що ця сама Ліза, або як її там, відповіла: «Мамо, ти мене не чуєш! Я повинна поїхати до Іспанії. Цього року або ніколи».
Так-так, вона щось говорила про Іспанію, про гроші. Я пішов курити на балкон.
Власне, з яких це пір я став думати ночами про героїнь побачених фільмів? Внизу блимала реклама агентства «Нью Волд», а далі — цей безглуздий чобіт, з якого виглядає сяючий люмінесцентний кіт: творчість господаря шевської майстерні.
А де, власне, я дивився цю кіномуру? Я намагався згадати кінотеатр, але так і не зміг: не маючи що робити, я заблукав у якийсь старий квартал і натрапив на афішу. Там була непогана назва: «Філе з молодої жінки і п'ятикутного табурета». Вилаявшись, я вибив квиток і зайшов у старе прохолодне, що пахло чимось прілим, приміщення: в надії полоскотати втомлені нерви чим-небудь людожерсько-жахливеньким, якою- небудь «бодряшкою», якої в подібних кінотеатрах навалом. Це був кінотеатр-автомат із вертушкою на вході, тож запитати про фільм було нікого.
З яких це пір я згадую закутні кінотеатри? Я викинув недопалок у ніч. Було досить спекотно. І раптом ні з сього ні з того
152


Іде вічно
я вирішив прогулятися: так, о пів на четверту ночі. Заснути, я відчував, я все одно вже не зможу.
Вже не пам'ятаю, скільки і де я блукав викладеними каменем вуличками. Крок мій гучно лунав у нічній тиші. Як раптом я піймав себе на тому, що я стою обличчям до знайомої афіші. Тиша стояла пекельна. Я вирішив зайти, коли вже доля зв’язала мене навіщось із цим кінотеатром (я так і не міг уявити, в якій частині міста він знаходиться). У фойє стояв той же прілий запах і тьмяно світила контрольна лампочка над входом до зали. Здається, миготіло якесь світло. Переборюючи у собі передчуття, я кинув в автомат монету, і вертушка пропустила мене.
Поки що не дивлячись на екран, я пройшов в абсолютно порожню залу, сів у середині і тільки тоді зважився підняти очі. Знайома дівчина на екрані... спала. Спокійно спала собі на боці, підігнувши під себе ноги й накрившись до підборіддя. Тихо цокав годинник на її тумбочці.
Взагалі-то — здорово. Такого я ще не бачив. Молодці, хлопці. Так я себе підбадьорював, захоплюючись чортовими авангардистами. Вони, значить, крутять свою кіномуру до цих пір — і, видно, збираються крутити її всю ніч.
Дівчина глибоко дихала і час від часу здригалася уві сні. І скільки вона так буде лежати? Схоже, до семи або восьми ранку — зважаючи на те, де вона працює і скільки їй добиратися до роботи.
Тим часом щось тримало мене в цій залі. Я хотів досидіти і переконатися, що її шестигодинний (чи скільки там) жіночий сон скінчиться і вона, потягуючись, встане. Я сидів, не зводячи з неї очей, як заворожений: хвилина збігала за хвилиною.
Раз у раз вона робила якісь несвідомі рухи, тричі переверталася на другий бік, а потім — на живіт.
Рівно о шостій продзвонив будильник, і я здригнувся.
153


Ярослав Мельник
Дівчина зірвалася, вдарила долонею по кнопці. З подивом — і не без певного задоволення — я відмітив, що вона без нічної сорочки. Позіхнувши, вона, як я і очікував, сильно потягнулася і побрела у ванну. Пройшла її, завернула в туалет. Довго сопіла там, нарешті піднялася, спустила воду і знову солодко позіхнула.
У ванній вона приймала душ, акуратно миючи себе, починаючи з ніг і піднімаючись все вище, до голови. Нарешті вона намилила волосся на голові, зафиркала, неначе кінь, під дощем бризок.
Ну, пора. Я піднявся і, не оглядаючись, вийшов на вулицю. Вже світало. Ранній булочник проїхав на мотоциклі і зник за поворотом.
З того дня зі мною щось сталося. Дружина, яка повернулася з відрядження, одразу ж відзначила невластиву мені задуму, та не стала докопуватися.
Я займався своїми справами, але знову і знову повертався в думках до тієї дивної ночі і до тієї дівчини.
Наприкінці тижня я сказав дружині, що їду у справах, і замовив номер в недорогому готелі. Куди і навіщо я йду серед ночі, дружина все одно не зрозуміла б.
Цього разу я вийшов о другій годині — в надії, що ноги самі приведуть мене до потрібного місця. Так і сталося.
Все та ж афіша, все той же кінотеатр. Я кидаю монету, і вертушка пропускає мене всередину. На екрані майже темно, але я розрізняю риси сплячої дівчини. Поруч із нею, притулившись, спить якийсь чоловік з бородою.
Цього разу я захопив із собою набір жуйок і, нервово жуючи, сидів тепер у центрі порожньої зали, не в змозі відвести очей від екрана. Чоловік з бородою хропів, а дівчина, яку він незграбно обіймав рукою і ногою, спала нечутно.
154


Іде вічно
Вони кілька разів переверталися то обличчям, то спиною одне до одного, а під ранок, десь годині о п'ятій, коли вже почало світати, чоловік напівпрокинувся і, солодко потягуючись, навалився на сплячу дівчину. Та не пручалася, сонна, і він, цілуючи її, зробив з нею все, що міг.
Потім вони далі спали. До 6:30. О 6:30 чоловік, голий, побрів до ванни, а дівчина перевернулася на інший бік і заснула.
З того часу я почав сюди заглядати — іноді вдень, іноді вночі: вдень тут зустрічалися глядачі, але ніхто, з ким я намагався заговорити, не відповідав мені. Або ж бурмотів щось нерозбірливе і швидко відходив.
Тоді я вирішив звернутися до місцевих жителів, але і ті якось дивно поглядали на мене, коли я розмовляв про кінотеатр, як ніби я говорив щось непристойне. Одна старенька навіть спробувала плюнути мені в обличчя.
Дивно, але я більше не роздумував про творців фільму, про авангард сучасного кіно. Якось ці проблеми відійшли, випарувалися: я просто знав, що в такому-то кінотеатрі я завжди знайду знайому мені дівчину, про яку я вже дещо знаю. А головне — я знав, що вона там, у кінотеатрі, на екрані є і проживає своє життя: в ту ж секунду, в яку я проживаю своє. Це було, як на долоні: я все частіше чомусь згадував про це, закручений справами. Раптом посеред дня я зникав на годину-другу з роботи, і ноги самі приносили мене до знайомої афіші. Я забігав до кінотеатру — іноді на двадцять хвилин, іноді на хвилину: аби переконатися, що фільм іде, що дівчина існує. Чомусь для мене це було важливо.
Іноді я заставав її в розмові з якимись не знайомими мені людьми, іноді — на її роботі серед товаришів по службі, часто — з бородатим чоловіком. То вона говорила по телефону з матір'ю (одного разу я нарешті побачив її матір в обличчя: вона приїхала
155


Ярослав Мельник
провідати дочку), то годинами лежала у ванні. Все це мене тепер цікавило: а це ще хто? — запитував я себе, побачивши поряд з нею літнього пана. І я вслухався в їх довжелезну — як у житті — розмову, намагаючись зрозуміти, яке відношення до неї має дана особа.
Все це було, звичайно, смішно: але не зовсім. Розумом я розумів, що ця дівчина «екранна», що весь фокус сучасного авангарду полягає тут у тому, що вона живе на екрані не дві години, а двадцять чотири години на добу, як і я. Я також з деякою іронією вчитався в раніше не помічений напис над канібальською назвою фільму — в тому місці, де зазвичай пишуть день і годину показу. Там було виведено щось зухвало несерйозне: «Іде вічно».
Проте, з іншого боку, цей напис мене якось і заспокоював: як ніби я отримав ще одне підтвердження того, що дівчина не зникне. Мені чомусь було важливо не помилитись: а раптом її вже там немає? Це чомусь мене особливо лякало: не можна допустити, щоб вона була лише плодом моєї фантазії. О ні, вона існує насправді, як існує цей глухий кінотеатрик: досить лише захотіти — і це можна в будь-яку секунду перевірити.
Мало-помалу, все більше звикаючи до зали і до її запаху, я почав звертати увагу на тих небагатьох відвідувачів, яких інколи вдавалося тут зустріти. До мене прийшло дивне відчуття, що я їх уже десь бачив: ну звичайно ж, я бачив багатьох з них раніше, в тій же залі, на тих же місцях. Он той похмурий молодий чоловік, у в'язаному светрі, який сидить в кутку, — він сидів там же минулого тижня, а он та негарна дівчина з пригніченим дисгармонійним обличчям, вона завжди сидить біля стінки в передостанньому ряду: як це я раніше не помітив?
156


Іде вічно
Одного разу, сповістивши дружину черговий раз про відрядження, я вирушив ночувати в готель. Яким же було моє здивування, коли, прийшовши в кінотеатр о третій годині ночі, я застав там цю саму дисгармонійну дівчину, яка безглуздо смикала свій горбатенький довгий ніс. Вона раз по раз покусувала товсті губи і дивилася, не відриваючись, на екран. Там стояла напівтемрява спальні, чути було, як на кухні капає вода.
— Вибачте, — сказав я впівголоса і сам себе злякався. — Ви часто сюди приходите?
Дівчина біля стінки, осяяна сяйвом екрана, дико озирнулась.
— Я вас налякав?
Вона раптом ні з того ні з сього підбігла до мене, стала напроти, стискаючи руки.
— Я страшенно нещасна, — сказала.
— А що з вами?
— Я самотня, у мене нікого немає, крім... — вона перевела подих. — Крім Лізи.
— Це ваша подружка? — запитав я.
— Ні, це вона, — дівчина вказала на екран.
— Розумію.
— Ви вважаєте мене божевільною?
— Ні.
— Я, знаєте, росла з нею.
— Як це? — не міг не здивуватися я.
— Вона... вона... — дівчина була надзвичайно схвильована, раз у раз червоніла.
— Ну, говоріть же.
— Я знаю її ось такою. Мені самій було тоді дев'ять років.
— Коли? — не міг зрозуміти я.
— Коли я вперше її побачила.
— Де? Ви знайомі з кіноактрисою?
— Та ні, ні. Я її побачила тут, на цьому екрані.
157


Ярослав Мельник
Ми стояли в проході, обличчям одне до одного, одні в майже темній залі.
— Почекайте, — сказав я. — Ви хочете сказати, що цей фільм іде...
— Так, він іде вічно, — з якимось відчаєм видихнула дівчина. — Вперше я зайшла сюди дев'ятирічною дівчинкою, випадково.
— Я теж зайшов випадково, — навіщось вставив я.
— Сюди всі потрапляють випадково. Це доля, доля!
Вона раптом жалісливо скривилася і заплакала: не соромлячись мене, навіть, я б сказав, з якоюсь насолодою.
— Я проклята, — прошепотіла крізь сльози.
— Ну навіщо ж так, — я повинен був її якось заспокоювати. — Ви молода, напевно здорова.
— Я потворна, хіба ви не бачите? — продовжувала вона плакати, по-дитячому розмазуючи сльози.
Ну і загадка: з чого б це абсолютно незнайома людина ні з того ні з сього стала тобі розкриватися в тому, в чому, напевно, не зізнавалась нікому? Дивний кінотеатр, дивні ночі.
— А ви щасливі? — запитала вона, раптом переставши плакати. — Чому ви про себе нічого не скажете?
Я трохи отетерів від такого повороту. Вдень, на вулиці — я би прийняв цю маленьку потворку за божевільну. Але тут були інші правила — все інше: тут я сам був інший.
— Я? Що я можу сказати про себе? Якщо вже вас це так цікавить: у мене робота, так. Дружина, дочка, не дуже молодша за вас.
— Я питаю, ви щасливі чи ні? — вона просто насунулася на мене: як ніби вона мала якесь право щось від мене вимагати. Ну хіба не дивно?
Однак навіщось я відповів їй:
— Бачите, у мене непогана робота, дружина... Ви маєте
158


Іде вічно
рацію, так, я... Я, знаєте, вважав, що все в порядку: а чого ще треба? Чого ще треба людині?
— Людині треба багато, дуже багато, — раптом надзвичайно серйозно, мнучи двома пальцями горбинку на носі, сказала дівчина. — Можливо, мені не мужчина потрібен — я сама не знаю.
За ходом її думки важко було стежити. То вона ні з того ні з сього накидалася на мене з запитаннями, то раптом перескакувала на себе: якийсь жах.
— Я що хочу сказати, — продовжувала вона, посилено (ну, просто смішно) масажуючи тепер загострений (добре хоч це) кінчик свого довгого носа. — У мене був шанс. Я чому одна — розумієте?
— Ні, — чесно зізнався я.
Вона раптом наблизилась і, ставши навшпиньки, прошепотіла мені на вухо:
— Я люблю самотність.
— Але ви ж... Ви ж страждаєте.
Вона знову стала навшпиньки і прошепотіла мені на вухо:
— Я люблю страждати.
Звичайно, дивацтв у всьому цьому було, хоч відбавляй. Але от, їй же Богу, я б не сказав, що вони мені не подобалися. Що мені так вже страшенно хотілося випасти з цього виміру, опинитися на залитій світлом шумливій вулиці з пішоходами, що бігають туди-сюди, як таргани. їй же Богу, мені це бігаюче життя видалося раптом чимсь навіть плоским: з усіма його правилами пристойності й зрозумілістю. Звичайно, тут, у майже темній залі, наодинці з маленькою потворою, яка навіщось весь час двома пальцями у мене на очах, подовжувала і без того довгий ніс, — звичайно, тут мені було не зовсім «затишно». Та що там «затишно»: мені було
159


Ярослав Мельник
незрозуміло, чудно, нерви мої натягнулися, я навіть не розумів, де я, власне, і що я роблю.
— Я хочу вам сказати, чуєте? — раптом припинивши своє заняття, вимовила дівчина. — Я хотіла бути красивою, хотіла. Але я... Ось, дивіться.
Вона простягла мені свою кисть — під самі очі. Я здивовано оглянув її пальці: чого ще чекати?
— Бачите? Ось ці нігті? Бачите?
— Бачу, — сказав я.
— Там бруд, бачите? Я спеціально залишаю бруд під нігтями.
— Але навіщо? — здивувався я. — Заради Бога, скажіть: навіщо ви це робите?
— Я це роблю тому, що я потвора. Послухайте мене, добре? Коли я приходжу в кав'ярню, я виставляю ці нігті напоказ. І ще я постійно масажую та витягую свій ніс.
— Боже, але який сенс?
— Вони всі дивляться на мене, на мій ніс, розумієте? І тоді я починаю його витягати у них на очах. До тих пір, поки вони не відвертаються.
— Мені здається, ви перебільшуєте довжину свого носа, — я спробував зайняти попередню позицію «заспокоювача». — Все це відносно: потворно — не потворно. Все залежить від жвавості людини, наскільки вона жива, від її міміки, щирості...
— Ви теж нещасливий, я знаю, — сказала вона раптом. — Тут, у залі, нікого немає, все місто спить. Мені зараз все одно. Ми могли б з вами ось тут лягти, у проході; у мене хоч і потворний ніс, але я ж жінка. Ви цього не забули?
Я остовпів.
— Але навіщо? П'ять хвилин фізіології і все. І нічого немає, розумієте? Мертвий спалах. Це нічого не вирішить, нічого.
— Авжеж, ви маєте рацію, — сказав я.
— Спасибі, — вона знайшла в темряві і стиснула мою руку.
160


Іде вічно
Я стояв, дещо приголомшений: власне, все це так несхоже на життя, де все розписано. Звичайно, вона трохи чокну- та, але з іншого боку — з нею не заскучаєш. У ній є щось, якась глибина...
— Знаєте... — почав було я.
— Я навмисне заштовхую бруд під нігті перед виходом, — сказала вона мені пошепки на вухо. — Я могла б подарувати вам своє тіло, воно чисте, але не хочу. Скільки в мене було женихів, ви не повірите! Але мені не це потрібно.
Раптом почувся якийсь звук — я зовсім забув про екран. Він
яскраво засвітився.
««
— їй дзвонять! — маленька потвора навіть струсилася від збудження. — Це він!
— Хто?
— Ви що, не знаєте про Сержа? Боже мій, він її зараз вб є, я це відчуваю. Я так і знала, я відчувала це!
Вона ні з того ні з сього кинула мене і побігла до свого місця, сіла, притулившись до стінки, прикипівши до екрана.
Я постояв і пішов до свого ряду.
— Сергію, це ти?
Дівчина з екрана в накинутому на голе тіло халаті стояла у дверях, обличчям до незнайомого мені чоловіка.
— Не чекала?
— Зараз пізно, Сергію. Приходь завтра.
— Чому ти мене так називаєш? Мені боляче. Лисичко... — чоловік, ще зовсім молодий, потягнувся до неї. — Завтра ти втечеш знову, я знаю.
— Нікуди я не втечу, я тут живу.
— Лисичко... Ти ж пам'ятаєш мене? «Сестричка рідна». Я... — голос його затремтів.
— 3-забирайся! 3-забирайся звідси! — вона раптом почала випихати його. — Я не буду з тобою жити.
161


Ярослав Мельник
— Але чому? Ти що — все забула? Ти ж клялася. Лисичко... — він пручався, не даючи їй закрити двері.
— Зрозумій, Сергію, — перейшла вона раптом на інший тон. — Я все пам'ятаю, я знаю — ти прекрасний, ти будеш великою людиною.
— Ти отримала мої вірші?
— Так, вона прекрасні. Але... Зрозумій, я хочу спокою, мені потрібне спокійне, тихе життя. А з тобою...
— Я постараюся, чуєш? Не проганяй мене...
— Ні-ні! — вона нервово захитала головою. — Ти не зможеш бути іншим, не зможеш. Ти сам це знаєш.
— Лисичко... Я твоя «маленька луна» — ти ж пам'ятаєш? «Я луна, я луна, я гірська луна твоя». Я тебе стільки шукав: ти зникла... Я так страждав.
— Не шукай мене, — її голос раптом став твердішим. —- Я сказала, що не буду з тобою жити. Це вирішено.
— Але чому? Ти не можеш мені пробачити ту ніч? Але я був сам не свій, хіба це я був?
— Сергію, не муч мене, іди звідси. У мене своє життя.
— Ти заміжня?
— Так.
— С-сука!
Він несподівано розмахнувся і вдарив її в щелепу: охнувши, дівчина впала.
— Подихай, с-сука!
Обличчя його неймовірно змінилося, в очах з'явився хворобливий блиск. Він хотів ще щось зробити, але не наважувався. Постоявши кілька секунд над тілом, що лежало біля його ніг, тремтячи він різко розвернувся і побіг униз.
Дівчина лежала, театрально розкинувши руки. Через хвилину вона, охаючи, підвелася і, зачинивши двері, плачучи, тримаючись за вилицю, пішла у ванну.
162


Іде вічно
Я відірвався від екрану і подивився назад: героїня на екрані запалила у ванній світло і обличчя маленької потвори, що притулилася до стінки, освітилося. Мені здалося, вона вся тремтить.
З тих пір я ще не раз бачив її в кінотеатрі серед ночі, іноді вдень. Але вона ніби не помічала мене, здичавіла.
Хлопець у в'язаному светрі в кутку теж з часом став чимсь знайомим. А скільки цей ходить сюди? Невже сюди можна ходити роками? Я був вражений: чому про це не пишуть газети? Чому ніхто не знає про цей кінотеатр? І хто взагалі задумав, здійснив цей фільм? Хто крутить кінопроектори? Припустимо, у них там автоматика: але хтось повинен перевіряти, ремонтувати апаратуру? І потім: гроші — такі-сякі, а гроші в автомат надходять. Хтось же виймає гроші?
Я намагався заговорити з хлопцем у в'язаному светрі, ще з одним літнім паном, який час від часу сидів у першому ряду з самого краю. Ці вже навряд чи випадкові тут: повинні щось знати. Однак навіть знайти зручний привід для розмови було непросто. Сам не розумію, чому я був такий сміливий з тією маленькою потворою: все-таки вона була такою-сякою, а жінкою, і ми були тоді абсолютно одні в нічній залі. Я відчув тоді напад якоїсь сміливості: дурниця, звісно, але завжди приємно бачити напівпереляканий погляд жінки, коли несподівано до неї звертаєшся. Ти чоловік, ти володієш ситуацією: тут все інше, все інакше, простіше.
Але як заговорити з похмурим представником своєї статі? Він аж ніяк не злякається, а можливо, навіть навпаки: подивиться сердито, принизить. Жінка, незнайома, принизити не може: звідси легкість...
Але ще одна причина ускладнювала моє завдання: я не знав, коли хто-небудь з чоловіків вийде у фойє (не буду ж я підходити до них, коли вони дивляться на екран). Адже у фільму
163


Ярослав Мельник
не було кінця: вони приходили і відходили несподівано, коли заманеться.
Нарешті одного разу я зустрівся очі в очі з хлопцем у светрі, що якраз виходив із зали.
— Пробачте, — зупинив я його, було видно, що він поспішає. — Ви не знаєте, кому належить цей кінотеатр?
— Поняття не маю, — невдоволено знизав плечима він.
— Але якісь служителі тут повинні бути?
Я відчував себе в безглуздому становищі, але вже не заради інформації, а заради виконання запланованого, — я повинен був розпитати його про все: нехай він навіть вважатиме мене нав'язливим типом.
— Звідки мені знати? — все так само невдоволено, не дивлячись на мене, відповів хлопець.
— І ви ніколи їх тут не бачили?
— Ніколи.
— І вас не цікавить, хто крутить цей фільм, кому це потрібно?
— Анітрохи.
Він нервово переступав з ноги на ногу, поспішаючи піти.
— Вибачте, а ви давно сюди ходите?
Він раптом перестав смикатися, завмер і втупився в мене підозрілим поглядом. Очі його налилися незрозумілою злобою.
— А вам яке до цього діло? Ви хто такий?
Я відчув, що своїм запитанням зачепив у ньому щось глибоко інтимне і, пробурчавши у відповідь щось вибачливе, прошмигнув повз нього до вертушки.
Більше ні з ким заговорювати я не ризикував. Правда, одного разу біля входу в кінотеатр я почув, як молода пара запитала літнього пана, що входив усередину, того, з першого ряду: «А коли початок фільму, не скажете?» «Він іде вічно» — відповів той і на очах у здивованої парочки зник у темному
164


Іде вічно
фойє. Тоді я, що стояв біля вхідного автомата, кинувся йому назустріч: щоб мати привід ніби продовжити розпочату парочкою розмову.
— А ви не знаєте, кому він належить, кінотеатр?
Літній чоловік на мить зупинився і з точно такою ж злістю, що і у хлопця у в'язаному светрі, втупився в мене поглядом: начебто я сказав щось заборонене, надзвичайно непристойне.
— Не знаю.
І, кинувши монету, мало не вбіг всередину.
Але це була остання коротка спроба. Я зрозумів, що їх усіх чомусь як ніби не цікавить те, з чим пов'язана демонстрація фільму. їм було цілком достатньо того, що цей фільм, цей кінотеатр існують. Це викликало ще одне велике здивування. Як ніби вони боялися вторгатися в цю сферу, в якій робився цей фільм: і з цього незрозумілого страху у них народжувалась злість. А можливо, їх усе-таки цікавило те, що й мене, не могло не цікавити: але вони забороняли собі лізти туди, «куди не треба», а я, своєю нав'язливістю нагадував їм про їхню таємницю, про зацікавленість, яку вони в собі притлумлювали?
Втім, психоаналітик з мене поганий, і я не став довго копатися в їх реакціях. Зрештою, мені самому чомусь (от дивина!) було б неприємно, запитай мене хтось, чи давно я ходжу сюди і хто тут крутить кіно.
Одного прекрасного дня я вирішив діяти по-іншому: обстежити будинок, в якому містився кінотеатр, зі зворотного боку. Повинні ж там бути двері з написом «Стороннім вхід заборонено». Службовий вхід повинен бути. Якщо не чергового кіномеханіка, то кіномеханіка, який щодоби приходить перевіряти автоматику, я біля цих дверей все одно впіймаю.
165


Ярослав Мельник
Я обійшов цей старий, облізлий будинок з усіх боків: тільки два підїзди зі зворотного боку, більше нічого. Два квартирних підїзди. Взагалі-то таке буває: на якому-небудь другому поверсі житлового будинку замість квартири ти раптом натикаєшся на ту чи іншу установу.
Я ретельно обстежив обидва підїзди, всі поверхи, заглянув у підвали: жодних офіційних табличок. Одні лише номери квартир. Нісенітниця якась.
Будинок начебто і житловий — на вікнах занавіски і квіти, — але абсолютно безлюдно. Живе ж тут хто-небудь?
І я рішуче подзвонив у квартиру на першому поверсі. Ніхто до дверей не підійшов. Тоді я почав дзвонити поспіль: друга, третя, четверта квартира... У міру того, як я перебігав від дверей до дверей, з поверху на поверх, я приходив в усе більше збудження. Мені потрібно було будь-що-будь викликати з якої- небудь квартири живу людину. Інакше... Що «інакше» — я б навіть і не міг сказати.
Нарешті на третьому поверсі двері відкрила якась літня жінка.
— Пробачте, не знаєте, де тут службовий вхід в кінотеатр?
— Не знаю, — відповіла, нахмуривши брови, жінка.
— Бачите, — брехав я як попало, — мені потрібно передати кіномеханіку важливий пакет. Ви не знаєте, коли він буває?
— Не знаю.
— А взагалі-то — що це за кінотеатр?
Звичайно, дурне запитання. Але такої реакції, яка проявилася, не очікував: жінка замість відповіді зачинила перед моїм носом двері.
Ну, припустимо, у світі повно людей безкультурних. Припустимо, люди живуть, нічим не цікавлячись: та і чому кожен мешканець будинку, який, можливо, навіть ніколи і не відвідує кінотеатри, повинен знати, де службовий вхід в якийсь кінозал? Все це логічно. Але все-таки десь же повинен бути цей вхід?
166


Іде вічно
І я, заспокоївши себе, вирішив пройти усі поверхи і більше до цього не повертатися. Я дзвонив і дзвонив у двері, поки мені — о диво! — знову не відкрили. Цього разу це була молода і — ще одне диво! — приємна жінка. Вона теж нічого не знала і ні про що не чула, але сказала ось що:
— А тут час від часу ходять і запитують.
— Про що? — не втримався я від запитання.
— Про те, про що й ви. Шукають якийсь «службовий вхід», хочуть передати пакет кіномеханіку. Так що ви не дивуйтеся, що люди дратуються.
— Та ні, я якраз розумію.
Я був на сьомому небі від щастя, що говорю з нормальною людиною, — і себе можу відчути людиною.
— Знаєте, — продовжувала, не виходячи з квартири, жінка, — дивні це все люди. Нервові якісь. Якийсь «службовий вхід», навіщо він їм? І все допитуються, кому належить кінотеатр. А ми звідки знаємо? Нам, знаєте, не до театрів.
— А такого хлопця, у в'язаному светрі, високого, в кедах, ви не пам'ятаєте?
— Та багато їх було. Це ж, знаєте, роками триває. Я ще маленькою була, — а вони час від часу приходять і запитують: «де службовий вхід», «де службовий вхід». Здуріти можна.
— Вони часто ходили?
— Ні, рідко. Але систематично. Раз у три місяці, в півроку, але обов'язково з'явиться. Люди тут вдень на роботах, а я вдома сиджу, з дітьми, знаєте...
— То ви не пам'ятаєте такого хлопця у в'язаному светрі, в кедах?..
— Хлопця в кедах? — жінка задумалася. — А, авжеж! На светрі олень вив'язаний.
— Так-так, він був тут? — чомусь зрадів я.
— Позаминулого року, він... — жінка засміялася.
167


Ярослав Мельник
— Що?
— Упав він он тут, — вона показала на сходинку за моєю спиною. — Нервовий такий, біг униз і впав, я двері не встигла зачинити і бачила. Розбив собі ніс, я його у ванну водила, помитися. Лежав ще у мене, на дивані, з примочкою. Поки кров зупинилася. І все запитував: а кому кінотеатр належить?
— А ви насправді не знаєте?
— Та звідки? І навіщо вам це всім потрібно? Не збагну.
Мені здалося, вона прокинулася від своєї балакучості
і вперше підозріло подивилася на мене.
— Але ж, погодьтеся, — поважно сказав я, — адже повинен же бути в кінотеатрі службовий вхід?
— Ну, напевно, — протягнула жінка.
— Але його — нема, — сказав я з такою силою почуття, що я знову прочитав у її очах підозрілість.
— Ну, нема то й нема: а вам що до того?
— Та як же? Як у кінотеатрі може не бути службового входу? — я не розумів її байдужості.
— А вам це навіщо? — ще раз повторила жінка, цього разу із зустрічним подивом, все ще, однак — от молодець! — змушуючи себе усміхатися.
— Ну та як же, поміркуйте самі, в кінотеатрі немає службового входу?
— А вас це чому має турбувати?
— Але ж... — Я просто був вражений її логікою. — Адже, даруйте: як таке можливо?
— Для вас це що — найважливіша проблема життя? — жінка, трохи заведена, все ж таки продовжувала усміхатися.
— Ні, але просто я не можу зрозуміти...
— Ой, вибачте, у мене діти, — вона видавила з себе винувату усмішку і, не чекаючи моєї відповіді, ретирувалася, зачинила переді мною двері.
168


Іде вічно
Я відчував себе ідіотом. Але спасибі за цей її подвиг: видавила винувату усмішку. Є ж виховані люди: вміють себе вести навіть з такими психами, як я. Та ні, подумати лишень — що я плів? Звичайно ж вона прийняла мене за ще одного божевільного.
Я спустився вниз, ще раз, про всяк випадок, перевіряючи поглядом кожні двері: ні, всюди — номери квартир.
Отже... Голова моя трохи йшла обертом. Значить, цей хлопець, як і я, свого часу намагався знайти вихід на тих, хто створював і крутив фільм, і він теж хотів проникнути у таємницю. Прекрасно. І, з усього видно, він залишився з носом, як і я. Але що сталося з ним за ці роки? Він більше не намагається шукати кінці? Він вдовольнився тим, що фільм іде. Невідомо як, невідомо з якою метою, але він іде! І в будь-який час можна прийти, кинути монету і зайти в життя старіючої з кожним днем, як і ти, героїні.
Ах, авангардисти: чого тільки не придумають. Я намагався підбадьорити і заспокоїти себе. Врешті-решт, є різниця між мною і цими божевільними. Все розгадується дуже просто, все входить у задум, ніякої чортівні: береш службові двері, вішаєш на неї номер, як ніби це квартира... До чого ж прекрасна ідея! Відгородитися від глядача китайською стіною, не дати йому, зачарованому фільмом, доторкнутися до божественної сфери, де кимось створюється те, що йде вічно. Ну і модерністи!
Мені здавалося, цього разу я переміг: я їх розгадав. Нескладна задачка. Та, можливо, на цей глухий кінотеатрик працює ціла корпорація, а що? Можливо, цілий кінозавод ховається за ширмою повної неприступності і абсолютної таємниці. Адже це не жарти — створювати стільки фільмового часу: нехай навіть у ньому нічого такого і не відбувається. Та це, врешті-решт, робиться дуже просто: підписуєш контракт
169


Ярослав Мельник
з матір'ю маленької дівчинки-артистки на все життя. Ну, на перших десять років. Дівчинка росте — і ти її знімаєш, так? Ну, звичайно, не 24 години на добу, навіщо? Сучасна кінотех- ніка з її мистецтвом монтажу, повторів... Досить зняти півгодини сну, а потім можна змонтувати вісім годин, а потім можна повторювати з варіаціями цілий рік. Та й що людина робить щодня? Одне і те ж: дев'яносто відсотків часу вона діє стереотипно — однаково чистить зуби, однаково смажить яєчню... Все те ж, а на «події» — у неї йде дуже мало часу: їх-то, «події» якого-небудь року, можна зняти за місяць. Ось і виходить, що маленькій дівчинці, яка попрацювала місяць на рік, платить якась багата корпорація постійну зарплату. А наступного року її, яка вже трохи подорослішала, знову знімають один місяць.
Ну чудово. Я був у захваті від своїх розумових здібностей. Все збігалося. Через десять років цій дівчині вже нема куди дітися: вона вже звикла жити за рахунок кінокорпорації. Вона — тепер уже вона, а не мати — підписує контракт ще на десять років, а, може, на все життя.
Приходиш ось так у глухий віддалений кінотеатрик і не підозрюєш, що за всім дивним, що тут зустрічаєш, стоять — ховаються за завісою таємниці — кінокорпорація і чіткий розрахунок.
Одне тільки незрозуміло: який сенс? Гроші? Психологічний експеримент? Мені стало не по собі від думки, що я — піддослідний щур, який потрапив у пастку. А гроші — вони невеликі, хоча і клієнтура постійна. Звідки я знаю, чи не розкидані такі дивні кінотеатрики-автомати по всій країні, по всьому світу? Може, їх тисячі, і копійки всіх цих нещасних диваків, можливо, зливаються в могутній і багатий грошовий потік? І хтось стоїть там, розкривши грошовий мішок, задоволений, і єхидно регоче?
170


Іде вічно
Час, однак, біг, і мої хворі — а як їх ще назвати? — думки розсіялися невідомо як. Я просто втомлювався думати: та і чого варті ці думки? Здається, я почав більше розуміти цих диваків, які відвідували кінотеатр: вони не ламали собі голову нісенітницями, а ходили сюди заради того, заради чого вони ходили. Від думання у мене боліла голова, і все ставало страшенно складним. І потім — я не міг бути впевнений, що все це не мої фантазії. Власне, це й були фантазії, що ж іще? Не факти ж. Потужну кінокорпорацію, атмосферу якоїсь абсолютної таємниці, дальній задум, контракт із матірю дівчинки-артистки, — адже все це я просто вигадав. А насправді, можливо, — все до неможливості просто. Можливо, я просто не знайшов двері з написом «Стороннім вхід заборонено». Пропустив. Вони десь притулилися в куточку, непомітні. І знайди я їх (я ж більше після того разу не шукав), відкрий їх — я би побачив за кінопроектором дідка кіномеханіка, який доступно, не граючись у таємниці, пояснив би мені, що автоматичний касир — це вигідно, це дешевше, а плівку їм поставляє одна кіностудія, яка взагалі-то знімає справжні видовищні фільми, але іноді, маючи зайві надприбутки, дозволяє собі експериментальні авангардистські штучки на зразок цієї. «А нам, — пояснив би дідок, — власникам кінотеатру, мені і моєму синові, вигідно такі фільми крутити, тому що, знову ж, постійна, на десятиліття, клієнтура, а нам важливіше нехай невеликі гроші, але вірні, ніж ризикувати і залежати від випадку. До того ж, — сказав би старий, — до нас іноді і вночі приходять, так-так — де ви таке побачите? — і кидають гроші в автомат. Нам на життя вистачає». А щодо «Іде вічно», — тут дідок засміявся б: — Це мій синочок придумав, Жоржик: він у нас жартівник».
Загалом, і цей варіант був моєю чистою фантазією. У мене тріщала голова від усіх цих думок-припущень, і тоді я, повторюю, трохи краще зрозумів неговірких диваків-відвідувачів.
171


Ярослав Мельник
Відкинувши думки — як та що? — я знову опинився один на один з екраном. Після викликаної моїм посиленим мисленням тримісячної перерви одного разу пізно вночі я знову, як у перший раз, зайшов в абсолютно порожній кінотеатр. Сівши в центрі, я ще деякий час відчував у собі роздратування: мені заважало все передумане.
На екрані дівчина, як завжди, спала, тихо, сопучи. Так само цокав будильник. На кухні капала вода.
Я сидів, увібравши голову в плечі, намагався повернути собі колишнє сприйняття. І якого біса я поліз дізнаватися, як там що? Погано мені було, коли я нічого не розумів? Своїм безглуздим аналітичним розумом я вбив відчуття дива: вже краще б я подурнішав. Та й що я дізнався? Нічого.
Деякий час я все ще не міг підключитися до сплячої дівчини. Але хвилина збігала за хвилиною, відчуття повної тиші й темряви, які оточували працюючий кінотеатр, непомітно увійшло в мене. Місто спало, спала ця дівчина на екрані. Я був один — у цьому місті, у цьому кінотеатрі, у цьому світі, освітлений екраном.
Коротше, життя моє йшло, як ішло. Я було спробував ще навести деякі довідки: дзвонив в управління кінофікації, в міністерство культури — нічого, жодних даних. Що цікаво — про цей кінотеатр навіть не чули! Цього разу я не став дзвонити в податкове управління, насилати на кінотеатр фінансових зубрів, з'ясовувати, як це взагалі можливо — «неврахований» кінотеатр у центрі країни: нехай і в глухому кварталі. Все це здавалося надзвичайно дивним і незрозумілим: у центральному банку даних, де комп'ютер врахував кожну голку, відсутній цілий, нехай і маленький, але кінотеатр!
Але ще раз безмірно здивувавшись, я відчув і якусь напівзабуту приємну хвилю, що заливала мою свідомість: я знову
172


Іде вічно
поринав у щось химерне, таємниче, яке тепер — вже ні за що — я не став би прояснювати. І що менше мені хотілося пояснювати, то більше міцніла впевненість, що варіанти з «кінокорпора- цією», з «дідком-господарем» — смішні. Ні, тут було щось незрозуміле, принципово. Якась загадка.
Цього кінотеатру як ніби не існувало, та все ж він був: чи немає в такому стані речей своєї чарівності? Що буде, якщо я приведу за руку владу і вона «врахує» кінотеатр і з’ясує, що це за така форма кінопрокату — двадцять чотири години на добу?
Справа в тому, що я не був упевнений, що прийди я з владою на це місце, я застану те, що застаю, приходячи серед ночі сам-один. Це було дивне, але в чомусь правдиве відчуття. Я б не міг сказати, що саме я чекав застати: чи то на місці кінотеатру виявиться рибний магазин, чи то він виявиться звичайним кінотеатром зі звичайними двогодинними фільмами... Але загалом я ніби і не був упевнений у реальності цього закладу. Нісенітниця, звичайно, якщо вдуматися. Але я кажу про свої (хай і дивні) почуття, а не про те, що кінотеатр насправді був і я час від часу відвідував його, кидаючи в рот автомата цілком реальну монету.
Аж ось минув перший рік. Моя спритна дочка не тільки вернулась з пансіонату, але і привезла звідти довгого бовдура в окулярах і з кіскою ззаду.
— Знайомтесь, мій чоловік.
Ось так — цебер холодної води на голову, і через сім місяців маленьке варене личко: уа! уа! уа!
Проти цього, в принципі, нічого не можна мати, цього потрібно було очікувати: але ми ж то з дружиною не чекали — ось у чому справа! Мені що було прикро: моє «дідівство», що звалилося на голову, не принесло мені жодної радості. Я навіть, чесно кажучи, і не зрозумів, що сталося. Занадто все було несподівано.
173


Ярослав Мельник
Тільки тепер ось я згадав свою матір, яка чомусь так опиралася свого часу моєму скороспішному одруженню: ясно чому. Дозрій у мене туга за зятем, за онуком, я би сприйняв події з бурхливою радістю: ну нарешті! Нарешті і у мене зять, і у мене — онук.
На жаль, ні у мене, ні у моєї дружини, коли ми відправляли нашу Ніночку в пансіонат, і в голові не було, що вона здатна вже народжувати і таке інше. Тобто в принципі це малося на увазі: але ж не тепер! Не в цю хвилину. Та й хто він, цей «Валік» з косичкою: звідки він взагалі взявся (це через нього вона залишилася на другу зміну)?
Дочка нам влаштувала істерику — дружина (ба-бах!) без свідомості. Коротше, дострокові пологи і все таке. Валік з кіскою дивиться вовком, зрозуміла річ: «ми знімемо квартиру, не турбуйтеся». Коротше, ми самі з вусами. Дочка... Для доньки я став взагалі ніхто: після Валіка. І до цього був ніхто, а після Ва- ліка... Її «тато» звучить байдуже і холодно. Роздратовано. Вона не любить мене, дочка.
Дружина звинувачує у всьому мене: мовляв, я балував її. Дозволяв ходити на вечірні сеанси. Ніби без цих сеансів вона не знайшла би нагоди зустрітися з яким-небудь Валіком. «І це була твоя ідея, твоя — відправити її одну в пансіонат». «Та ти замовкнеш, чи ні?».
Сумно, все це дуже сумно. Ми всі були колись близькі: я, моя дружина — тоді ще юна і світла дівчина — і наша дитина. На зорі нашого життя. У нас були світлі мрії. Що сталося з нами?
Минув рік з того дня, коли я вперше потрапив у кінотеатр. Він існував для мене, не існуючи. Закручений проблемами життя, які невідомо звідки валилися на мене (мене ще й на іншу, гіршу посаду перевели), я забував про все. І я варився в цьому казані не те що з насолодою, а з якимось відчаєм, чи що. Боже мій: ділова буркотлива дружина, гірша посада, дочка, що знайшла
174


Іде вічно
якогось Валіка і втекла з ним «на квартиру»... Що це? Звідки? Проблеми грошей, ще багато чого. Боже мій! Чи це я?
Я закривав очі, й переді мною пропливали роки юності: там були суцільні гори, моря, високі бурхливі хвилі. І я — сам на сам з червоною прохолодою (сідає сонце!) пінливої стихії. Біля самого краю води. Тоді я був ще ніхто — юний, талановитий, який ще не пізнав життя. Щирий. Ніхто і все.
Сьогодні я — хитрий, цинічний (а чого домігся? чого такого аж досяг?). Сьогодні я кричу на дружину, коли вона мене діймає своєї дурістю, і готовий ненавидіти свою дочку, яка всім виглядом показує, що вона «сама по собі», «у неї Валік». Я ставлю дочку «на місце», і вона побоюється моєї сили: побоюється і ненавидить мене за це. А сам я... Сам я готовий віддати все за те, щоб вона і я знову були одне ціле: як були ми ним — щасливі батько і дочка — в прекрасному і такому близькому ще минулому.
Прикро, але всі вважають мене егоїстом — самі егоїсти. Прикро, але так воно і є: хто ж я ще. Але чому? Це неправда. У мені є ще щось. Чому цього ніхто не бачить? Чому?
У кінотеатр я почав ходити все частіше і частіше. Коли я вирішував «виїхати у відрядження», я раптом відчував велике полегшення. І я якось вже крізь пальці дивився на те, що вчора ще мене дратувало. І на жінчине «Володю, твій піджак! Ти знову його кидаєш де попало!» лише ледве посміхався. Я подумки збирав уже свою «дорожню» валізу. І коли дружина говорила: «Володю! У Ніни молоко перегоріло, Володю! Ти мене чуєш? Треба їхати до неї, вона дзвонила», я відповідав, тихо посміхаючись: «Але ти ж бачиш — я їду у відрядження. Ось — передай від мене». А про себе, подумки, додавав: «Нехай буде щаслива, моя Ніна».
Я був у ці миті добрим. Чому? О, у мене теж було своє, як це не дивно: у доньки був Валік, вона трималася за Валіка,
175


Ярослав Мельник
у дружини — робота і дочка (дружину з дочкою пов'язували і зближували хоч жіночі секрети та інтереси). А що стосується мене... Ні, служба у мене — це була саме служба: нудне протирання стільців, восьмигодинна «очікувалка» (ще три години до кінця, ще година...). Ні, якось так сталося, що в мене залишилося єдине, що я міг назвати своїм.
Так, звичайно: це був мій кінотеатр. Рік тому скажи мені хто про таке, я би розсміявся в очі. Я би не повірив, що якийсь нехай і дивний, але всього лише кінотеатр, якісь нічні неспання, нічні сеанси можуть непомітно стати такою сильною звичкою: чим же іще?
На жаль, мені не було за що триматися: якщо б у мене був син, не дочка — можливо, все було би по-іншому. Було б щось наше, чоловіче. Але в мене була дочка — у неї перегорало молоко, всі її секрети були «жіночі», належали лише моїй жінці: чому так?
Але я розумів, що це не проста, а вища несправедливість, з якою я повинен змиритися: так влаштоване життя. Добре — але мені як бути? Життя вирувало, спалахуючи проблемами, істеричними почуттями, турботами, але всі вони були тепер одного порядку: з ранку до вечора я чув «Ніночці треба», «Ніноч- ка сказала», «Ніночка просила». Знову ж таки: чи я не розумів, що таке народження дитини, навколо якої починає «все крутитися»? Що таке молода мати: моя дочка! Та й як інакше?
Центр життя і до того слабко відчувався там, де жили я і моя дружина. Але був хоча б якийсь натяк — була сім'я: я, дружина, моя дочка. Було щось — хай і слабко скріплене, — але цільне. Була тріада. Я — це була моя сім’я, так чи інакше. Останнім часом приходило тривожне відчуття крихкості, незрозумілого (чому ж? звідки?) ослаблення зв'язку: це правда. Але все ще була моя сім'я.
І ось вона розпалася: звалився з небес якийсь Валік з кіскою. Я все ще здригався при словах «Моя маленька, йди до тата, йди». «Тато» — це був не я, це був хтось із косичкою, хто
176


Іде вічно
сюсюкав зі своєю дочкою: хто дивився на мене вовком. Хто я був для нього? Що було для мене це чуже, їхнє (їхнє!) немовля?
Тепер моя дружина пропадала на тій квартирі, яку знімали дочка зі своїм обранцем. Як швидко все-таки знайшли вони спільну мову: я бачив, як Валік криво, але всміхався моїй дружині. Ще б пак: вона так швидко повернулася до себе, включившись у коло насущних обов'язків, вона взяла на себе чорну працю. Прання, приготування обіду, бігання по консультаціях, виклик лікарів, прибирання... Вона мене просто здивувала, дружина, в ній прокинувся якийсь інстинкт, якась пристрасть, інакше це не назвеш. Інакше не поясниш активність, яка раптом спалахнула в ній. Вона просто згоряла, і при цьому її щоки палали від щастя. Як швидко вона забула, подолала шок. Вона все сильніше відчувала себе справжньою, нехай і молодою ще, бабусею. Вона знайшла в цьому свій смак.
Все це було так, вона подолала шок турботливою суєтою, яка породжувалася пристрастю і тільки нею. Але де було мені взяти цю пристрасть? Я шукав її в собі, але нічого не знаходив. Нічого, крім жахливої, що розповзалася все ширше, порожнечі та одинокості.
Вони всі — моя дочка, моя дружина і цей самий Валік — вступили в нове життя, в новий етап. Вони не помітили, що я якось відстав: і з кожним днем, з кожним тижнем відставав від них, а вони набирали швидкість усе більше. Поки не відчув, що вони всі далеко-далеко: що їх уже не дістати мені, який залишився в минулому.
Я був егоїстом? Так: але я не хотів цього. Я заздрив дружині, заздрив дочці, її молодому і самовпевненому Валіку: вони всі жили в якомусь збудженні й азарті. Вони жили в якомусь майбутньому. Я хотів переживати ті молоді, що бадьорили і зближували їх, почуття, які вони переживали. Але я не міг. Хотів і не
177


Ярослав Мельник
міг: їх у мене не було. Я постарів? Так, у мене було відчуття, що моє життя скінчилося.
Що більше вони всі троє зближувалися між собою, об'єднані спільними турботами, то більше міцніло в мені це відчуття. Відчуття відірваності. Та й що я міг, чим міг (я хотів цього) скріпити себе з ними — я, мужчина: прати пелюшки, готувати обід Валіку? Я приходив до них зрідка і кожен раз натикався на неза- доволене, насторожене обличчя довготелесого хлопця з косичкою: «А тобі що тут потрібно, в моїй сім'ї, дідуган?» Мені здавалося, що він хотів мені сказати саме це. Мені так здавалося. Власне, в чому була моя вина? Від несподіваного шоку я спротивився заміжжю дочки — це правда: мені здавалося, я міг її напоумити, умовити зачекати. Це була дурість. Я не хотів так швидко втрачати дочку. Але ще більше кричала й істерикувала (і накручувала мене) моя жінка: жінка, яку Валік тепер не тільки терпить, а й, як я все частіше бачив, до якої він ставиться дедалі з більшою прихильністю.
Справедливість — я не міг її вимагати, я, який не любив нікого. Але я хотів любити. Хотів.
Коли я приходив до них, дочка злякано дивилася на свого — тепер уже — чоловіка. І говорила, стримуючи незрозуміле роздратування:
— Проходь.
Чоловік її з кіскою йшов у кімнату: крім «здрастуйте — до побачення» (спасибі хоч за це), він не вимовляв більше ні слова. А дочка вела мене на кухню, наливала приготований моєю ж дружиною суп. Ідіотська ситуація: як ніби я дідуган-нахлібник, прийшов поїсти. А навіщо ж іще? Здавалося, цього не розуміємо ні я, ні моя дочка, яка на хвилину — лише на хвилину — відірвалася від своєї дитини.
Здається, я зрозумів з часом: дочку мою дратує те не зрозуміле їй почуття провиниу яку вона відчувала, побачивши мене.
178


Іде вічно
Але це почуття не було любов'ю, ні: швидше навпаки. Воно було всього лише роздратуванням, дисгармонією.
Хоча одного разу мою дочку прорвало, і вона, змахнувши з обличчя дисгармонійний вираз, сказала мені:
— Тату, давай поговоримо нарешті, як дорослі люди. Ти вважаєш мене малоліткою, я знаю. Ти ходиш і осуджуєш мене, що я вийшла заміж, всупереч твоїм бажанням. Я це відчуваю. Але ти просто не хочеш, не бажаєш зрозуміти, що я — це не ти, я — інша людина, у мене своя доля, свої радощі. Ти прожив з мамою довге життя — у тебе було своє життя, свої радощі. То чому ти не хочеш, щоб у мене були свої? Тобі не подобається Ва- лік? Тату, у мене є чоловік, дитина — я нічим не гірша від тебе. Я така ж доросла людина, як і ти. У мене своя сім'я, тату, зрозумій це. Я вже доросла.
За її логікою виходило, що далі повинно було йти те, чого вона не сказала: «Я вже доросла. Я не твоя донка».
Я нічого не відповів — тільки щось промимрив і пішов, тихо усміхаючись, чим, напевно, ще більше роздратував її, тому що вона, звичайно ж, нічого не зрозуміла в цій усмішці — єдиному, чим я міг захиститися від її стріл. Так, я просто зрозумів одну річ: ці слова говорить не моя дочка. Це не моя дочка — роздратована дівиця, що відірвалася на хвилину від свого чоловіка, своєї дитини, щоби висловити мені все, «що вона про мене думає». Це просто не моя дочка говорила — ось у чому справа: і мені відразу стало легше, коли я зрозумів це. Ні, моя дочка... Вона любить мене.
Тому я тихо усміхався.
Я майже біг до кінотеатру — два рази впав. Було темно, і я зачіпав край тротуару, перебігаючи вулиці. Я вмирав від думки, що кінотеатр зустріне мене замкненими дверима. Звичайно, я розумів, що цього не може бути, але нічого не міг вдіяти з цим
179


Ярослав Мельник
страхом: що я буду робити всю ніч, якщо кінотеатр буде замкнено? Нічого більш жахливого я уявити не міг.
Але він працював, мій кінотеатрик — такий тихий, такий закинутий, рідний. Посеред сплячого мертвого, кам'яного міста — він один працював, в ньому одному блимало світло.
Коли я увійшов, маленька потворка сиділа на своєму місці: одна в порожньому залі. Сиділа і дивилася на сплячу на екрані Лізу. Так, Лізу.
Я кинувся, я підбіг до неї, до потворки, яка смикала свій довгий ніс: вона чомусь не здивувалася — тільки встала, дивлячись прямо мені в очі, відкрито, очікувально.
— Боже мій, — сказав я, втрачаючи будь-яке почуття реальності, — як мені погано, якби ви знали.
— Ну що ви, заспокойтеся, — сказала потворка і з незрозумілою сміливістю притягнула мене до себе, притиснула до грудей мою голову. — Заспокойтеся.
Я не витримав і заплакав.
— Я знаю, як вам погано, знаю! — сказала потворка. — Бідненький. Бідненький ви.
— Я не хотів, — говорив я, розмазуючи сльози. — Я не хотів цього.
— Я знаю.
— Я... Так вийшло. Я нікому не потрібен.
— Я знала, ви самотній. Я знала, — вона гладила мене по волоссю. — Я хочу подарувати вам своє тіло.
— Ні, навіщо, — сказав я, схлипуючи.
— Ви бідний, — сказала потворка. — Вас ніхто не любить.
— Звідки ви знаєте?
— Я це відчуваю.
— Я...
— Ми ляжемо ось тут, у проході, — вона гладила мої плечі. — Заспокойтеся, миленький. Маленький. Я врятую вас.
180


Іде вічно
Звідки вона взяла ці слова? Як вона знала, що говорити, що потрібно мені — які інтонації?
— Я... Я старий, — сказав я. — Я старий, а ви молода. Ви, як моя дочка.
— Ну і що, — прошепотіла вона мені на вухо. — Ви ж страждаєте. Я... Я і є ваша дочка.
— Моя дочка?
— Так. Я ваша дочка — хіба ви цього не відчуваєте? Я готова віддати вам усе.
Я знав, знав це. Моя дочка — вона любить мене.
— Але як же, — говорив я. — Ви... я... тут кінотеатр.
— Як зазвичай, — прошепотіла потворка. — Я буду гладити вас і все. Ви збудитеся. Обов'язково — і тоді...
— Ні, — прошепотів я.
— Так. Так. Я хочу. Ви такий бідний.
Ми обоє були чокнуті в ту хвилину — це правда. Тому що нормальна людина не буде бачити в чужому чоловікові рідну людину: не буде відчувати його так, як не могли відчути рідна дружина, рідна дочка. Все це було надто незрозумілим. І особливо те, що я в напівтемряві — на екрані ледве світилася спальня Лі- зи, — що я прийняв потворку за свою справжню дочку, так. Це тому сталося, що вона сказала (звідки вона їх знала?) саме ті слова і тією інтонацією, яких я чекав все своє життя від дочки. Ні, я маю на увазі не ту пропозицію потворки, а її якусь божевільну жалість, ось що. Я здивував себе: я завжди вважав себе сильним, що не потребує нічиєї жалості, мужчиною. Раптом, ні з того і ні з сього, мені стала потрібна ця божевільна жалість.
Вона була чокнута, потворка в нічному кінозалі: тільки така от дивна потворка, яка запихала собі побільше бруду під нігті, тільки вона була здатна на шалену жалість: на те, що мені було потрібно.
181


Ярослав Мельник
Ми лежали з нею в проході обличчям до обличчя, а там, на екрані, спала Ліза. Тихо цокав знайомий будильник. І все так само капала вода з крана.
Це було, як сон. Чому вночі, чому в кінозалі? З ким? Моя дочка. Ні, мені було наплювати на задоволення — не в цьому справа. Не в цьому зовсім. Просто мені було легко — вперше за багато місяців. Це основне. Уперше. Чомусь. І дочка гладила мені волосся: «Я ніколи тебе не кину, ніколи. Ти мій найбільш... найбільш...». Так, це була моя дочка. Чи хто? Вона любила мене.
Що вона взагалі плела, ця потворка? «Ти думаєш, я забула минуле — я забула, хто ти для мене? Ти думаєш, теперішнє життя все заступило?»Так, я так думав.
Ми лежали в проході — на жорсткій підлозі: і хтось рідний, чиє оголене плече я обіймав, гладив мене всього, схлипуючого.
— Бідний, бідненький.
Хтось шепотів ці слова, хтось жалів мене.
Я розрядився якось судомно, в риданнях — у повній беззахисності: дідуган. І потворка тримала мене у своїх тонких руках, як велику розбиту, але ще живу ляльку. Мені було соромно, але вона постійно мене підбадьорювала і кликала, вабила: навіщо? Поки все не відбулося. І тоді мені стало по-справжньому легко: як ніби хтось розв'язав в мені гордіїв вузол.
Тепер у мене був не просто кінотеатр. Я все більше віддалявся від дружини, від доньки але я не хотів цього. Я чіплявся з усіх сил. Мені було так боляче. Але тепер я ніби переступив нарешті межу, і все прояснилося: я був уже не з ними — мене не боліла більше їх відчуженість. Що я зробив?
Я не зраджував дружині ніколи: це був учинок. Ні, це була доля — звичайно, вона. Чи знав я, що я роблю? Був я в собі? Хто поступово вивів мене з себе?
182


Іде вічно
Дочка. Тепер вона була далека і по-іншому рідна. Тепер я нарешті зрозумів, хто я, а хто вона: в неї була своє життя, своя доля. Вона мала рацію, так. Як була вона своя у дружини. Я був уже дуже далеко, по той бік: і звідси мені було — нарешті — легко дивитися, що у них своє життя. Так, потворка допомогла мені зробити вирішальний крок — якимось чином вона зрозуміла, що мене треба перетягнути на той бік.
— Я піду до туалету, — прошепотіла вона мені на вухо. — Одягніть штани, підлога холодна.
Я сяк-так одягнувся і сів на крайнє крісло. Дівчина на екрані спала в напівтемряві, час від часу спальня освітлювалася променем фар нічного таксі, що проносилося мимо.
— Миленький.
Потворка підбігла до мене — вся чомусь весела, збуджена: присіла навпочіпки.
— Ви... — сказав я.
— Все добре. Я зробила все, що могла.
Вона була щаслива: я це бачив.
Я погладив її по голові. Вона усміхнулася — її довгий і горбатий ніс здався мені на мить милим.
— Я щаслива, — сказала вона про те, що відчувала.
— Мені соромно, — сказав я про те, що відчував я.
— Це нічого. Це краще, ніж було.
— Так, — прошепотів я.
— Тепер у вас все повинно бути простіше.
— Так, — сказав я. — А що я вам?
— Ви? — вона знову засміялася (я не бачив її раніше такою усміхненою). — Ви все. Все.
— Як це все?
— Ви все для мене. Як Ліза, — вона показала на екран.
— А вона — що? — запитав я.
— А ви не знаєте? Позавчора вона відвезла дитину до лікарні. Бідна.
183


Ярослав Мельник
— Звідки у неї дитина?
— Та ви нічого не знаєте! — засміялася потворка. — Вона розвелася з чоловіком, так. А дитина... Вона все-таки зустрілася з Сержем, так, вона не змогла встояти, але вона... Вона не хоче з ним жити, не може. Та ви що — не бачили?
— Ні, — похитав я головою. — Я останнім часом приходжу вночі, коли вона вже спить. Я тільки бачу, як вона спить.
— Я теж люблю дивитися, як вона спить, — і, дивлячись мені в очі, провела двома пальцями вздовж свого довжелезного носа, потягнула за кінчик: мені захотілося сміятися.
— А ви смішна, — сказав я.
— Так, ви мене ще не знаєте.
— А як ви вгадали про моє життя?
— Я відчувала вас. Не знаю.
— Ви говорили так, як могла говорити тільки моя дочка.
— Я просто відчувала вас, відчувала, що вам потрібна дочка. Така дочка, яка... Воно саме говорилося... О, вона знову прокинулася — дивіться. Вона весь час прокидається, думає про дитину.
Дівчина на екрані сиділа, терла чоло. Стояла моторошна тиша.
— Вона йде у ванну, буде мити обличчя, — прошепотіла потворка. — Ви любите її?
— Так, — сказав я. — Я знаю її вже рік.
— А я... я знаю її з дев'яти років — дівчинкою. Я виросла з нею. Вона моя сестра. Я живу її життям.
— А ваше життя? — запитав я.
— Моє життя? — вона якось навіть здивувалася, як ніби не розуміла значення цих слів. — Я не знаю. Я люблю Лізу.
Звичайно, з мого боку це було блюзнірством — використати потьмарену свідомість якоїсь психічно хворої, якоїсь чокнутої.
184


Іде вічно
Хоча: що я використовував? Вона сама вела мене через усе — як дитину. Навіщось це їй було потрібно: безсумнівно. Інакше 6 вона не пропонувала себе вже вдруге.
Але там, у кінотеатрі, я не думав про неї як про ненормальну. У кінотеатрі, де фільм іде вічно, зміщуються поняття про норму. Вона була просто доброю, жалісливою дівчиною, так. І її очі світилися щастям, коли весь багатомісячний тягар з мене як рукою зняло. Я бачив, що наслідки мого вчинку — якщо це можна назвати вчинком — не тільки не залишили в неї осаду, а навпаки: вона вся сяяла від гордості і сили. І вся була відкрита мені, як десять хвилин тому: ні, ще більше. Так, що я відчув себе спокійно й добре з нею. Дивно: вона не знала мене, моїх проблем, мого життя, але в чомусь глибокому, де я був самотній, збагнула мене так, як ніхто. І я тоді зрозумів: уміння відчувати — не менший дар, ніж уміння мислити. Вона ввійшла в мене через відчуття мого стану: не розпитуючи мене ні про що. А я ж то завжди вважав: коли важко, треба говорити, пояснювати і знову говорити... Вона здивувала мене тим, що не намагалася вникнути в настільки важливі, як мені здавалося, деталі. Вона не хотіла знати мене: що за дивина. Але тут я нарешті зрозумів, чого варта вся моя конкретика. Вона пробиралася до мене наосліп, як кріт під землею.
Я перейшов до неї жити через рік. Незважаючи на зне- притомлення дочки і жінки все пройшло досить благополучно: не думаю, що моє зникнення з їхнього життя було надто болючим. Вони не розуміли, як я міг дозволити собі таку, як вони вважали, «зраду»: я ж не розумів, як я міг би існувати далі, позбавлений точок опори. Не від хорошого життя я пішов туди, де знайшлася для мене така точка.
— Тату, як ти можеш? Ти з глузду зїхав! — так говорила зі мною дочка, підкидаючи на руках однорічну дитину, що,
185


Ярослав Мельник
безтямно втупившись у мене, пускала слину. — Ти напівсива людина... Мені соромно за тебе, соромно. Що скажуть люди?
Я тільки тихо усміхався — як тоді, коли відходив після її першої «відвертої розмови». Це була не моя дочка.
— У тебе ж онуки, тату. А ти погнався за спідницею, за моєю одноліткою: яка ганьба! Ша, маленька, ша, не плач. Якщо, вибач, тобі вже так потрібна була спідниця, якщо тобі вже наплювати на маму, на мене, ти міг би це робити таємно.
Я тільки усміхався, розуміючи одне: це не моя дочка.
— Ха, я бачу, ша, маленька, ша, Валік! Валік! Іди візьми Та- нюшу. Чуєш? Забери Танюшу, вона реве! Я бачу нарешті, хто ти. Ти просто цинік, тату. Тобі плювати на нас усіх — ти собі стоїш і цинічно усміхаєшся над нашими словами.
Тільки тут моя усмішка здригнулася, але я поспішив піти: мовчки, не сказавши ні слова. Ні, це не моя дочка.
Моя дочка. Вона любить мене.
Вона чекала мене в маленькій квартирці недалеко від кінотеатру.
— Бідненький, бідний.
Вона заспокоювала мене, усього в сльозах.
— Не ходи до них, чуєш? Вони далі будуть тебе ранити.
— Чому так, чому? — схлипував я. — Коли вона народилася... Вона для мене була... Я...
— Ти мене породив, мене — чуєш? Я — твоя дочка.
— Так.
Я лежав у неї на колінах, а вона жаліла мене своєю божевільною жалістю.
Я думав, будуть минати місяці, роки — і ми будемо якось тужити одне по одному: згадуючи хоч якесь, але наше спіль- не, значить, щасливе минуле. Вони знайдуть, як на мене вийти: вони прийдуть, все простивши, — тому що зрозуміють,
186


Іде вічно
що я занадто любив їх усіх. Занадто, щоби витерпіти, що у них своє життя.
Але вони не прийшли, на жаль. І я так і не зміг сказати заготовлені слова: «Що ви — я не вартий ваших похвал. Я винен перед вами всіма. Гаразд, я щасливий повернутися до вас і жити, як колись. А ти, що рятувала мене у важкі хвилини, ти прости — життя знову кличе мене. Я знову прийду в кінотеатр і знайду тебе там, якщо воно відвернеться знову. Але якщо ні — пробач тоді. Прости і прощай».
Цих заготовлених слів я ніколи не вимовив. Роки не тільки не зблизили, а остаточно відокремили мене від моєї колишньої — тепер вже насправді «колишньої» — сім'ї.
Одного разу я зустрів, випадково, дружину, що бігла кудись із сіткою, повною продуктів. І вона, тільки на мить зупинившись, як ніби помітила комашку, сказала мені зловтішно так:
— А, це ти, старий бабнику? Ще не спився?
За кого вони мене прийняли? За кого мене мають?
Цієї стіни я подолати був не в силах. Тільки ночами плакав, не погоджуючись з образливими словами: я хотів любити, я хотів з ними жити — з ними усіма.
— Бідненький, бідний мій, — гладила мене по голові чокну- та потворка, яку я звик вважати своєю дочкою.
Але вона була моєю дочкою лише тоді, коли мені вдавалося обдурити себе. Лише тоді. Лише тоді я був щасливий, кажучи: ось вона, моя дочка. Вона не кинула мене. Вона любить мене.
Ліза також жила одна, з дитиною від Сергія. Від свого першого кохання, що стало ненавистю: щось змусило її все-таки на одну ніч підпустити його до себе, щоби потім — навіть після розлучення з чоловіком — не підпускати більше ніколи.
Тепер ми ходили до неї часто — удвох. Адже у нас не було дітей: маленька потворка, виявляється, не могла їх мати. Та й навіщо?
187


Ярослав Мельник
День наш складався з трьох частин. Вранці ми говорили про Лізу, прокинувшись — про те, що її чекає сьогодні; потім я допомагав потворці по господарству і йшов на роботу. Це була перша частина. Потім, після роботи, ми йшли до Лізи: ми давно перестали говорити «ми йдемо в кінотеатр» або «на фільм». Ці фрази для нас з кожним роком все більше ставали блюзнірськими. Як ніби хто-небудь про свою рідну сестру або матір, із якими прожите життя, сказав би: «У неї сів акумулятор». Тепер я сам готовий був вишкіритися на запитання: «А що за фільм тут іде?» або «Яка актриса тут грає?». Іноді мені здавалось, що я вбив би того, хто посмів би нагадати мені ці слова «фільм», «кіно», «актриса». Я сам не розумів, чому я все більше їх боюся — чому ці, раніше безневинні, слова породжують в мені жах і огиду.
Не було більше ні «кінотеатру», ні «фільму», ні «сеансу» («сеансу» насправді не було). Була тільки Ліза. Ліза, яку ми обоє любили.
Ми боялися всього, що було пов'язано зі словом «кіно». Ми ніколи не ходили в кіно — ніколи: це було немислимо. Увійти в якийсь кінотеатр і там дивитися кіно: бачити не Лізу, а якихось акторів, продукт чиєїсь вигадки, чиєїсь творчості. Як ніби Ліза була лише чиєюсь вигадкою! Це все одно, що підійти до своєї рідної матері й виявити у неї дріт, яким вона підключена до електричної мережі. Ні: ми спеціально не купували газет, щоб не надибати там випадково програму кіносеансів. А найбільше ми боялися спеціальних журналів та книг, де розповідається про кіно. Це було... Це було все одно, що прочитати про те, як розумні дядьки збирали з заліза твою рідну матір. Ні — для нас це було занадто.
Потім, після візиту до Лізи, починалася третя частина нашого дня: розмови про те, що ми бачили сьогодні. Ми заново знову і знову переживали все. І лягаючи в ліжко, ми бачили перед собою Лізу: її очі, її душу.
188


Іде вічно
Як взагалі можна було так жити? Виявляється, можна: я не підозрював раніше, що здатний на таке. Побут, який колись так мало приваблював мене, став тепер моєю улюбленою справою. Я дбав про потворку, сам не знаючи, навіщо я це роблю. Мені було приємно: її життя Лізою робило її чимось повітряним для мене. Я сприймав її тільки з Лізою і через Лізу: Ліза, її доля була нашою загальною душею.
Мало-помалу я знайшов смак у тому житті, в якому немає і не повинно бути майбутнього. Його у мене не було давно: але я хотів. Я страждав. Тепер же я вставав раненько і брався за миття тарілок. Навіщо? Який сенс? Я не запитував себе про це! Більше я вже не запитував. Я просто робив: без розуму.
Потім я йшов до магазину, так — і точно так само на роботу: щоби приносити додому гроші, з якими можна йти до магазину. Тільки заради цього. Потворка готувала мені обід, а я пилососив кімнату: тепер я щодня пилососив. І лазив з мокрою ганчіркою під шафу. Навіщо? Відтепер побут перестав співвідноситися з життям і ставити своє вічне запитання: навіщо? Він сам став життям, непомітно. Я пірнув у нього, як риба, що намучилася на березі і нарешті пірнає в глибоку воду. Вечорами я майстрував шафку для ванної кімнати: ось уже півроку, дуже повільно. Це повинна була бути чудова шафка: ювелірної роботи. У ній не повинно було бути жодного зазору, жодної зачіпки. З десятьма висувними шухлядками.
Яке блаженство: не дивитися в минуле, не мати майбутнього.
На нічні сеанси ми ходили тепер раз на місяць. Це було свято: і було трохи не по собі. Вночі Ліза була інша, ніж удень, на людях. Вночі вона часто істерикувала, не підозрюючи, що її бачать. У цьому було щось негарне з нашого боку: тепер ми це відчували. Тому ми не ходили до неї вночі частіше одного разу на місяць. Один раз на місяць — це ще дозволяла нам наша совість.
189


Ярослав Мельник
Ліза зазвичай спала — до ранку, як усі люди. А ми сиділи і дивилися на неї, безмовно. Вдень ми сиділи поруч, але один раз на місяць, уночі, ми, як колись, сиділи окремо: кожен на «своєму» місці. Я — в центрі, потворка — біля стінки, в передостанньому ряду. І тоді траплялося зі мною щось тривожне, так: я раптом згадував, хто я, звідки. І в ці нічні години мені починало здаватися, що у мене була сім я, так. Не кошмарна потворка, а справжня сім'я. Справжня дочка і справжня дружина. Я був, як усі. І щось незрозуміле щеміло в серці, й хотілося кудись бігти звідси (я поглядав на потворку диким поглядом), адже, так мені здавалося, у мене є дочка, справжня дочка, вона є, вона живе, в цьому ж місті. І в неї є дочка, моя внучка: справжня.
Я тихо плакав, непомітно (потворка сиділа далеко позаду): і вперше за довгі тижні мене ніхто не жалів. І мені не треба було жалю: я б навіть не хотів, щоби потворка жаліла мене в ці хвилини. Своєю божевільною жалістю. Ні, ці сльози були мої. Мої і лише мої.
Але вранці, коли ми, зустрівши пробудження Лізи, йшли, щоби лягти спати (наступний день завжди був вихідним), я забував про все: як ніби хтось мокрою ганчіркою стирав із моєї пам яті все. До наступної ночі. Через місяць.
Але скільки так могло тривати? Вічно. Адже у нас було все: у нас було чим жити. Як дивно: там, у томуу минулому житті, в мене було стільки всього — і не було чим жити. Чомусь. А тут у мене не було, по суті, нічого: і було чим. Та хоча би шафкою, потворкою. Лізою. Тепер я жив усім.
Ким вона для мене була, власне? Я ніколи її не вважав своєю дружиною, потворку: та це було б і смішно. Адже вона годилася мені в доньки. Ще менше я вважав її своєю коханкою: ось це вже справжня нісенітниця. Потворка не могла бути нею — адже вона майже нічого, крім жалю, не відчувала. Вона віддавала своє
190


Іде вічно
тіло, перепробувавши всі інші засоби: цей був останнім. Коли я не страждав, навіть думки про щось таке не могло виникнути між нами. Та я впевнений: у такі хвилини вона б і не підпустила мене до себе, та й мені було б соромно. Йти до неї за якимось задоволенням.
Вона була інколи, як собака, маленька негарна собачка: найімовірніше, так я до неї ставився. Інакше навіщо ж я їй готував їсти, прав її білизну?.. Такої любові чоловіка до жінки, як прийнято описувати в книжках, у мене не було. Та й хто міг би її, таку, полюбити? Вона не була жінкою. Просто вона була живою істотою, так, у моїй квартирі (хоча квартира ж то була її, але відчуття у мене було протилежне). На зразок домашньої собачки або кішки, так. Я саме так до неї ставився. По суті, з тих пір, як я прийшов сюди, я жив один. Власне. Один. Потворка була домашньою твариною, яку я із задоволенням годував і мив, іноді чухав її за вушком, коли вона муркотіла. Так минало наше життя. Та її й важко назвати людиною, потворку. Вона була дуже дивна, дуже незвичайна як для людини.
Але це була не проста тварина, яка дихала поруч у моїй кімнаті і тільки. Вона мене рятувала у важкі хвилини. Ось яка це була тварина.
Іноді, коли не було можливості, ми ходили до Лізи по черзі. І в один з таких разів потворка прибігла вся сама не своя. Я навіть не встиг ні про що запитати, як вона забилася в куток ліжка, тремтячи.
— Що трапилося?
Вона не відповідала — тільки очі її були розширені до краю.
— Що з тобою?
— Він... він... — вона задихнулася.
— Так що сталося?
— Він помер, сьогодні вранці.
191


Ярослав Мельник
Я зрозумів усе без слів. Син Лізи помер. Він хворів уже два місяці, знову. І ми з потворкою всі ці місяці разом із Лізою теж не спали: бігали до Лізи, переживали разом.
— Що ж робити? — сказав я.
— Як вона, бідна... — потворка обняла навіщось двома долонями свій довжелезний ніс і так сиділа: як ніби, ховаючи свого носа, вона ховала всю себе від долі, що звалилася на неї.
— Але як же? — я підійшов до неї. — Вчора йому стало краще.
— Так, — сказала тремтячим голосом потворка, — але... вночі був напад. І...
— А Ліза? — запитав я.
— У неї ж нікого немає — ви що? Ви цього не розумієте? Вона одна.
— А ми? — вирвалось у мене.
Вона подивилася на мене.
— У неї нікого немає.
Вона лягла на подушку і так лежала: сама не своя.
— Ми підемо до неї, — сказав я.
— Так, — прошепотіла вона: і з її очей покотилися сльози.
Ми обоє знали, що Ліза живе там, на екрані. Але вона надто, надто увійшла в нас. Ми не були божевільні: але у нас не вистачило сил заговорити про фільм, про режисерів. Аі- за — це була душа, душа нашого життя. Ми занадто довго, занадто співпереживали: Ліза була нами. Нас не могло цікавити все інше.
Ту ніч і цілий день і ще одну ніч ми були разом із Лізою: біля маленької труни. І потворка, зовсім збожеволівши, щось шепотіла мені на вухо:
— Ми тут... ми тут, і вона не одна.
Коли дитину поховали і ми разом із Лізою постояли біля
192


Іде вічно
свіжої могилки, я пішов спати, а потворка залишилася: вона не згоджувалася піти і все плакала.
І потім я, прийшовши, змінив її. І так ми змінювали один одного: тому що Ліза не повинна була бути одна.
— Вона сидить і не рухається з місця, бачите? — показала пальцем потворка, як тільки я увійшов до зали. — Вона сидить так уже три години. Я відчуваю, вона не витримає.
— Вона...
— Ні, ні! Тільки не це! Ні!
І вперше за все наше спільне життя не я до неї, а вона до мене кинулася на груди: і я просто тримав її, не знаючи, що робити.
І тут я сам злякався: я не міг уявити, що Лізи не стане. Це був найбільший з жахів. Що тоді? Все валилося, руйнувалося все наше життя — буквально все. Ми теж зникали разом із Лізою.
— Хоч би... хоч би вона цього не зробила, — ридма ридала потворка.
А Ліза сиділа — одна у квартирі — і тупо, вже четверту годину, дивилася на газову плиту.
Потворка пішла, шепочучи мені на вухо: «Дивіться. Дивіться, прошу вас». І я залишився один. Серце моє калатало в тиші, як молот. Ще через годину Ліза пішла у ванну і почала знімати з цвяхів мотузку для білизни. Я заметушився, забігав туди-сюди по залі. Я не знав, що робити — це була стінка: це був найсправ- жнісінький жах. Я все бачив і не міг нічого зробити. І потворка — вона з'явиться через п'ять годин: на мене нападав жах. Що я їй скажу? Вона з'явиться повна страху, заздалегідь готова не вірити своїм очам, своїм вухам. І я вже чув свій дерев'яний голос, від якого сам провалювався в безодню: «Лізи більше немає. Лізи більше немає».
Я не знав нічого страшнішого, ніж ці слова. Ім'я Ліза могло вживатися лише зі словом «є». Тільки з цим словом. Тому
193


Ярослав Мельник
я метався по залі, чіпляючись за крісла. Ліза вже прив’язувала мотузку до бачка над унітазом. Не витримавши — я підбіг до екрана: Ліза, величезна, з головою, яка зникала під стелею, вив’язувала петлю.
Я почав дряпати екран, бити кулаком у нього, розгойдуючи, — по її ногах. Потім упав на коліна, знесилившись. Я пам’ятаю лише, що я кричав, як божевільний:
— Ліза! Ліза! Не роби цього! Прошу тебе! Живи, Ліза! Не роби цього! Я прошу тебе!
Я бився в істериці. Але вона вже стала на унітаз і я, закривши очі й вуха, вибіг у фойє — присівши в кутку, я зігнувся дугою. Я не хотів більше нічого знати, нічого бачити. Я накрив голову долонями. Це був кінець усього. Кінець. Фільм, який повинен був іти вічно, закінчувався.
Коли я отямився і встав, у залі хтось говорив. Я дико озирнувся: але нікого не було. Тоді я побіг до зали: я ще не вірив собі, своєму щастю. Так, Ліза — ще жива, існуюча — стояла у дверях, а там, на сходовому майданчику, стояла якась жінка і щось — я не міг навіть вслуховуватися в слова — говорила.
Хто б вона не була, ця жінка, я готовий був цілувати їй ноги. Тільки б вона не пішла.
І лише через хвилину до мене дійшло, що мені потрібно сісти на найближче крісло: і тоді я почув нарешті розмову.
— Чому?
— Я не хочу, — відповіла Ліза.
— Ля прошу тебе, — сказала та жінка. — Я прошу тебе, Ліза.
— Завтра. Приходь завтра.
— Ліза, я не можу тебе таку залишити.
— Залиш мене! — зло сказала Ліза.
— Ти не схожа на себе. Ти не в собі, Ліза.
— Не лізь у моє життя! Забирайся геть!
І вона зачинила двері — пішла, вся тремтячи, назад
194


Іде вічно
у ванну. Я тут же схопився, відчуваючи, як моє чоло швидко вкривається потом. Чому вона дозволила їй закрити двері? Чому не стукає? Чому не кличе людей? Хіба вона нічого не зрозуміла, та жінка?
Я не розумів себе: я хотів бігти, кликати людей замість тієї жінки. Але я... Так, я не міг цього зробити. Я... Я бачив, що я перебуваю в залі — у порожній залі. І все-таки... Я розривався, мене всього розривало надвоє. Напруга була жахлива, і я відчував, що втрачу свідомість. Бачити вдруге, як вона буде підійматися на унітаз, до петлі, вдруге переживати все я не міг.
І раптом — дзвінок у двері: я відчув, як хвиля в мені швидко спадає, як щастя заливає мене. Так, та жінка повернулася, так! Ось як наполегливо дзвонить вона. Спасибі їй. Я в цю секунду все віддав би їй: все, що міг би.
— Ну що?
— Ліза, вибач мені. Я не можу піти.
— Що ти хочеш? — Ліза стояла, вся мокра від поту, тремтяча.
— Я пройду, — сказала та жінка,
— Ні! — вона загородила собою прохід.
— Чому ти не хочеш впустити мене?
— Зараз пізно!
— Чому ти кричиш?
— Залиш мене!
І вона знову спробувала зачинити двері — але цього разу та жінка — от молодчина! — просунула в щілину ногу.
— Ліза, впусти мене! — сказала вона раптом різко так, грубо: і Ліза несподівано відступила.
— Не ходи туди! — тепер вона вже просила.
— Чому?
— Не ходи, прошу тебе.
— Що там таке? — запитала та жінка, вже в коридорі. — Ти хотіла з собою щось зробити?
195


Ярослав Мельник
— Ні, ні! — вона була близька до ридань.
— А що? Чому ти не хочеш, щоб я пройшла?
— Я не хочу! — крикнула вона плаксивим голосом.
— Пусти!
І та жінка пішла на кухню, залишивши Лізу в дверях. Але, проходячи повз ванну, раптом зупинилася, як вкопана, сама вся затремтіла. Ліза дивилася на неї переляканими очима.
— Що це?! — раптом закричала та жінка, вказуючи на петлю, що звисала з бачка. — Що це, я тебе питаю?!
І, підбігши до Лізи, почала, що є сили, шмагати її долонею по щоках.
— Що це?! Що це, я тебе питаю?! Що це?!
Голова Лізи літала туди і сюди, як мертва. І раптом її прорвало і вона страшно заридала. І в ту ж секунду, переставши її бити, раптом заридала, впавши на коліна, та жінка. Вона стояла в тваринній потворній позі, спираючись на коліна і на обидві руки, і ридала — так, що сльози сипалися з її очей на підлогу горохом.
— Ой, Ліза, ой, Ліза, — говорила вона крізь ридання. І продовжувала стояти чогось рачки.
А та, опустившись поряд, міцно обняла її за талію і здригалася разом з нею, поклавши голову їй на спину.
У мене теж обличчя було мокре, і я, не відчуваючи в собі більше сил дивитися, вийшов із зали.
Було десь близько третьої години ночі. Прохолода торкнулася моїх грудей, моєї голови. Темна кам'яна вуличка зникала за поворотом. Я раптом ніби прокинувся і придивився навколо: де я? Як ніби я не бував тут щодня. Що за дивне почуття прийшло до мене раптом: що я тут роблю?
Як тоді, раз на місяць у нічній залі, я знову згадав, звідки я: ні, це було не те. Я не просто згадав. Тут, посеред самотності,
196


Іде вічно
на темній, освітленій одним тьмяним ліхтарем вуличці, до мене прийшло несподіване відчуття, що я перебуваю в якомусь кошмарі. Якась потворка, якась Ліза... Що це? Я не розумів. Я так страждав щойно, тільки що: через що? Чим я живу?
Я подивився на клаптик неба в отворі між будинками: там мерехтіли зірки. Якийсь кошмар: треба піти і виспатися. До себе додому — куди ж іще. І все стане на свої місця. Я не розумів, що я тут роблю.
У мені раптом прокинулося давно забуте відчуття свободи: ні з того, ні з сього. Потворка, моє життя з нею, Ліза — все це був лише суцільний кошмарний сон, наслання, так. Я ще раз прислухався до себе: ланцюгів, які приковували мене до кошмару ще п'ять хвилин тому, не було. Було так легко, тільки нили — тільки що відвирувавши — нерви.
Тихо засміявшись, я вирушив у дорогу: у нічну імлу. Звичайно, я знав, що скоро прийде потворка, а мене не буде: все це я знав. Але зараз я не був упевнений у її реальності: і це не дозволяло відчувати докорів сумління. Звичайно, я добре пам'ятаю, що я дуже страждав — було багато спустошливих почуттів. Але хіба не можна страждати уві сні? Звичайно, можна: ще й як. У снах настраждаєшся так, як, може, ніколи в житті.
Тихо посвистуючи, я йшов нічним безлюдним містом. Подумати тільки: я — чоловік, батько, дідусь — ходжу по ночах невідомо де і навіщо. Що про мене можуть подумати? Так, я був упевнений, що я став жертвою галюцинацій — я читав, таке буває. Можливо, я сновида? Фільм, який іде вічно. Нісенітниця! Кінотеатр: нісенітниця! Потворка: нісенітниця! Все це просто нісенітниця!
До мене прийшли радість і легкість, яких я давно не відчував: я мислив тверезо. Нарешті я мислив тверезо, як усі люди: і це приносило таку впевненість і легку спрагу жити — всім тим, що раніше здавалося нікчемним і незрозумілим у своїй
197


Ярослав Мельник
важливості. Бути просто чоловіком, просто батьком, просто дідусем: що ще треба? Ні, мені зовсім не хотілося переживати якісь приголомшливі почуття в цю хвилину: навіщо? Я так втомився. Мені хотілося бути, як усі, — тверезим і не підпускати жодних кошмарів: Боже мій, навіщо мені якісь таємниці? Я втомився від них, втомився від страждань. Я хочу вірити в реальність без таємниць — в єдину реальність, якою живуть усі. Як просто живуть люди: вони переймаються кар'єрою і грошима, дістають ці гроші — і радіють, сидячи і сміючись за загальним столом. І навіщо їм якісь інші почуття — навіщо ці почуття взагалі? Боже, як я заздрив цій їх легкості, їх простоті.
Я вже підходив до свого будинку, як раптом, втомившись думати, я відчув неясне занепокоєння і зупинився. Потвор- ка, прийшовши в кінотеатр і не знайшовши мене на звичайному місці, кидалася, як божевільна, ридаючи: вона лазила рачки, вишукуючи мене під стільцями, бігала по вулиці, кличучи мене крізь сльози. Я повинен був бігти до неї — врятувати її.
Але зусиллям волі я зупинив себе: що зі мною? Як я можу в таке вірити? Я, дорослий, напівсивий чоловік. Тверезість, яка так порадувала мене годину тому (я так скучив за нею) — вона говорила мені, що не може бути жодних кінотеатриків, жодних потворок. Так, звичайно, жодна розсудлива людина в це не повірить. Так, я хворий, якщо в це вірю — просто хворий. Завтра ж я піду до лікаря — все чесно розповім. Мені пропишуть таблетки, і все пройде.
Я усміхнувся сам собі і дістав ключ. І я навіть не здивувався, коли, піднявшись на третій поверх, повернув його в замку і замок тихо клацнув. У квартирі було темно, і я, не бажаючи нікого будити, приліг просто на дивані у вітальні. Приліг і відразу закрив очі.
Як давно я не відчував подібного блаженства. Я у себе вдома, у своїй сім'ї. За стіною сплять рідні — по-справжньому
198


Іде вічно
рідні — люди. Я ніколи і не йшов звідси: це було всього лише наслання, всього лише кошмарний сон, який тривав кілька годин, а здавалося, що багато років. Завтра я розповім їм усе — і ми всі посміємося. Вони допоможуть мені підлікуватися. Я буду любити свою дружину, свою дочку, свою онуку. Я буду жити ними. Я забудуся в них і в них себе знайду. Нарешті.
Був уже ранок, коли я прокинувся від жахливого крику:
— Мам! Мам!!! А!!! Він прийшов!
Коли я розплющив очі, то нічого не зрозумів: моя дочка у нічній сорочці стояла в дверях, з очима, повними жаху.
Я усміхнувся їй і спробував сісти. Коли мені це вдалося — у дверях уже стояли моя дружина, теж у сорочці, довготелесий хлопець з кіскою, про існування якого я якось забув, теж у нічній одежі, і ще якийсь зовсім не знайомий мені літній чоловік із великим волохатим животом і в сімейних трусах. Я не уявляю, як всі вони могли поміститися в одних дверях. Я дивився на них, намагаючись усміхатися, а вони не рухалися з місця.
— Ти чого прийшов?! — раптом, ступивши до мене крок, закричала дружина. — Бабнику, чого ти прийшов до нас, кому ти потрібен тепер?! Забирайся! Іди геть звідси!
Все ще усміхаючись, я піднявся.
— Розумієш, — сказав я дружині, всередині холонучи від жаху, що насувався. — Все це був сон. Я хворий, Раю. Напевно, я серйозно хворий.
— А тоді! Тоді ти не був хворий?!
— Коли? — запитав я.
— Коли ти, старий хтивнику, кинув нас, нас із Ніночкою і маленькою дитиною? Коли ми всі потребували допомоги?!
— Я... Ти нічого не розумієш, — прошепотів я. — Мені було боляче. Я не хтивник, ні. Я не хотів.
— А! Він не хотів! — моя дружина поклала руки на стегна. —
199


Ярослав Мельник
Подивіться на нього! Він натрахався з молоденькими, а тепер приповз, чудовисько! Що, трахалка відсохла? Та що ви дивитеся? — звернулася вона до чоловіків. — Що ти дивишся, Женя? Ти його ще не бачив? Ось, полюбуйся!
— Та він п'яний, — сказала моя дочка. — Він же п'яний. Дивіться, як воно усміхається і похитується. Як п'яне.
— Я ж казала. Я це знала! — закричала знову дружина. — Я знала, що його Бог покарає. За все. За всю нашу ганьбу. За його підлість. Я знала це!
— Ну, товаришу — вам час іти.
Не знайомий мені чоловік з видутим волохатим животом, що весь час до цього мовчав ззаду, розштовхав тих, що стояли в дверях, і пройшов до мене.
— Ну!
— Я нікуди не піду, — сказав я, заплющивши очі. — Це мій дім, моя сім'я.
— Та він з глузду з'їхав! — почув я інший чоловічий голос і тут же відчув чиюсь чіпку хватку на своєму другому лікті.
— Ну!
— Я не піду! Мені нікуди йти! — і я, що є сили, уперся ногами в підлогу.
— Господи, та чого ви дивитеся! — почув я голос дружини, що зривався. — Так приберіть же цього алкаша!
І мене силою почали тягнути в коридор.
Як раптом я почув дитячий голосок:
— Діду! Дідусю! Не треба! Я боюся!
І дитячий плач, від якого в мене все перевернулося. І тоді, смикнувшись з усіх сил, я вирвався з їхніх рук і кинувся до своєї внучки, до єдиної, для кого я ще існував.
— Маленька!
— Діду-у-у! — заверещала не своїм голосом онука, побачивши, як я біжу до неї.
200


Іде вічно
У її голосі я вловив щось, що змусило мене зупинитися, у наступну мить дівчинка вже билася в руках пузатого чоловіка.
— Діду, дідусю, я боюся його! — говорила вона у відчаї крізь сльози, показуючи в мій бік. — Він страшний!
— Ну що, заберешся ти чи ні? — штовхнув мене в спину довготелесий із кіскою. — Заберешся ти з нашого будинку?
І, взявши мене за комір, як цуценя, він виштовхнув мене на сходовий майданчик.
— Кобель!
І зачинив двері.
Я стояв деякий час приголомшений. І тут якась сила змусила мене, який стояв, закривши очі, згадати Ніну — маленьку дівчинку, що обіймала мене біля моря: «Тату, таточку! Ти мене чуєш? Я не можу перекричати хвилю! Я люблю тебе!». Я не можу перекричати хвилю. Ми троє — я, моя дружина і Ніна — там, біля моря, на пляжі.
Присівши в куточку, я тихо плакав. Я не міг пережити розриву часів.
Потім я підвівся, весь ще сам не свій, і раптом усміхнувся. Так, я усміхався — як тоді, перед своїм відходом. Звичайно, я помилився адресою: що ж іще? Це не моя дочка, не моя дружина і не моя внучка. У цьому вся справа. Задачка моєї душі вирішувалася просто: я помилився адресою. Вони мене прийняли за когось іншого, тому й говорили образливі слова. Але яке все це має відношення до мене?
Продовжуючи усміхатися, я почав спускатися вниз. Моя дружина, моя дочка — вони люблять мене. Ті, далекі. У мене є дочка — моя справжня дочка, яка мене любить: вона чекає на мене, бідна, в кінотеатрі.
Сон. Я йшов містом, яке ще спало, але ранок уже займався. Звичайно, це було сном, жахливим кошмарним сном: те, що відбулося зі мною в квартирі.
201


Ярослав Мельник
Ні, я був занадто слабким, щоби розібратися, що є сон, а що
дійсність.
Вона чекала мене на своєму місці — в передостанньому ря-
V
ду, біля стінки: потворка. Вона кинулася до мене, що йшов спотикаючись, старого — тільки-но побачивши мене в проході. Як, яким дивом вона відчула, що зі мною сталося?
— Бідний! Бідний! — кричала вона, ще не добігши. — Вони знову поранили тебе. Мій бідненький!
— Звідки ти знаєш? — прошепотів я.
— Я все відчуваю. У тебе все написано на обличчі.
Вона стиснула мене своїми худими ручками і так тримала. І тихо плакала від співпереживання. І своєю божевільною жалістю вона тамувала мій біль.
— Знаєш, — прошепотів я їй, — вони... Я помилився адресою. Це не моя дочка.
— Я — твоя дочка, — прошепотіла потворка.
— Ти моя дочка, я знаю, — сказав я.
— Не ходи туди. Ніколи. Нам немає там місця.
— Так.
— Ти будеш робити свою шафку. Зараз ми підемо додому.
— О, шафка.
Я усміхнувся, зітхнувши. Вона гладила мене всюди, де могла, знімаючи біль.
— Подивися.
Тільки тепер я підняв голову і подивився на екран. Ліза. Як я забув про неї? Про нашу Лізу.
Вона спала на своєму ліжку, гола, нервово здригаючись уві сні. І поруч з нею, теж зовсім гола, спала та жінка.
— Почекай, — сказав я, відсторонюючи потворку. — Ти нічого не знаєш?
— Вони... — прошепотіла потворка. — Розумієш?
— Ти знаєш, що було?
202


Іде вічно
— Знаю, — прошепотіла потворка. — Коли я прийшла, Лі- за лежала як ніби без свідомості. А ця цілувала і гладила її. Вони були, як божевільні.
— Навіщо? — запитав я.
— Вони були зридані. їм все одно було, розумієш?
— Вони...
— Так, вони врятували себе.
— Але Ліза...
— Вона так страждала, зрозумій. І вона тільки слухала, як її цілують. І потім вона заснула. Навіть не помітила, як заснула. Вона майже нічого не тямила.
— А що там за фужери?
— Де? Вони пили горілку.
— З фужерів?
— Вони обидві п’яні, — прошепотіла потворка. — Так легше, зрозумій.
Вона потягла мене додому.
Я не знаю, скільки минуло років. Ми продовжували жити з потворкою, як жили. За цей час я зробив вісім з десяти висувних шухлядок і швидко — вже дуже швидко — шафка для ванної, ювелірної роботи, повинна була бути готова.
Мені знову стало легко — я рідко згадував, звідки я. І так мій біль ніби і не існував. Тільки час від часу я зустрічав у місті не мою дружину, не мою дочку. І тоді слабка усмішка з’являлася на моїх вустах.
Власне, якщо вже чесно, зустрічав я їх тому, що сам підстерігав їх біля будинку. Не знаю, навіщо мені це потрібно було — побачити їх, що кудись весь час поспішали, здалеку і, усміхнувшись, піти непоміченим.
Тільки ще одного разу, пам’ятаю, говорив я з не моєю дочкою. Вона йшла, восени, так близько від мене, одна, зовсім
203


Ярослав Мельник
одна: рано-вранці. І я не зміг стриматися, вийшов з-за дерева до неї на алею.
— Ай! — закричала дочка, зупинившись, притиснувши сумочку до грудей. — Ти переслідуєш нас.
— Ні, — відповів я тихо, сам розгубившись. — Ніна, я хотів...
— Пусти мене!
— Іди, я тебе не тримаю. Тільки я хотів...
Я думав, вона піде. Вона завжди була такою різкою зі мною.
Але тепер... Так, тепер вона була одна, без сім'ї — без чоловіка, без матері, без дочки, на цій алеї. Вона... Вона чомусь не пішла, хоча я її не тримав.
— Ніна, — сказав я тихо, не дивлячись на неї. — Я ж твій батько. Я любив тебе, знаєш. Біля моря, там. Ти пам'ятаєш?
— Тату, не треба! — сказала вона якось зло.
Тут я заплакав.
— Не потрібно все це! — сказала вона знову якось зло, нервово відкриваючи і закриваючи сумочку. — Чому ти плачеш? Я думала, ти взагалі ніколи не плачеш. Я думала, ти не вмієш плакати.
Я не міг витримати цього її «тату». Я насправді ніколи, жодного разу не плакав при них, як би мені не було боляче. Чомусь.
— Не треба, тату, я тебе прошу, — сказала дочка тремтячим голосом.
— Ти ж усе пам'ятаєш, Ніна? — сказав я. — Ти ж пам'ятаєш, як ми, утрьох...
— Тату, ти мені розриваєш серце. Ти змінився. Ти став іншим. Часу не повернеш. Ти...
— Ні, Ніна, ні, — сказав я. — Я той же. Сталася жахлива помилка. Я не можу її витерпіти.
— Яка помилка? Ти кинув нас.
— Я не кидав вас, ні, — сказав я. — Я... Мені було так важко, так самотньо.
204


Іде вічно
— Це чому ж?
— Я не знаю. Ви... Я відчув себе не потрібним.
— Коли це?
— Тоді. Ви нічого не помітили, я хотів бути з вами, хотів. Я...
— Мені важко тебе зрозуміти, — сказала дочка. — Я поспішаю, ще стільки справ.
Вона вже хотіла йти, коли я запитав:
— Але ти пам'ятаєш, скажи? Ти ж любила мене — там, біля моря?
— Так, тату, так! — сказала вона знову якось зло, відходячи. — Ну і що?
— Я той же, — кинув я їй услід, ідучи. — Пам'ятай: я той же! Пам'ятай мене!!!
Вона пішла — нервова, трохи розгублена, як мені здалося.
А я з того дня не вважав більше потворку своєю дочкою.
Тим часом Ліза, наша Ліза, вийшла заміж. Вдруге. І та жінка, яка врятувала її тоді, була у неї свідком. Ми теж готувалися з потворкою до свята. Це було скромне, але справжнє весілля. Ми зовсім не ревнували Лізу до літнього чоловіка у краватці, що сидів ліворуч від неї.
— Як я рада, як я рада, — шепотіла потворка, розливаючи собі і мені шампанське в третьому ряду пустої зали. — Вона заслужила це — ідо неї прийшло щастя. Слава Богу.
— Вона не любить його, — сказав я, дивлячись на щасливі, але не дуже, очі Лізи. — Вона любить лише того, пам'ятаєш? Сергія.
— Вона його любила, і вона з ним мучилася, — прошепотіла потворка. — Вона стільки була самотньою. Тепер у неї буде опора в житті. Це основне.
— Він бухгалтер.
— їй не потрібні зірки, зрозумій. Вона втомилася.
205


Ярослав Мельник
— І як же вони будуть жити? — запитав я.
— Вона народить дитинку, ще одну. Ось побачиш.
Ми випили за Лізу, і коли всі кричали «Гірко!» — ми тихо, пошепки, кричали і собі, У ту ж ніч, після весілля, напередодні неділі, — наступив якраз час нашого нічного — раз на місяць — візиту до Лізи. Але потворка запротестувала:
— Ми перенесемо. Перша ніч. Я не можу.
— Але вона у неї не перша, — сказав я.
— Все одно.
Я погодився. Ми прийшли до неї вночі, через два тижні, і перше, що ми побачили: її новий чоловік цілував їй обличчя, а Ліза лежала, мов кам'яна.
А потім все повторилося, як уві сні. Вона народила ще одного хлопчика — і теж від Сергія. Так, вона дивувала і радувала нас, Ліза: іноді вона могла бути жахливо практичною. Ті два тижні ми просиджували в неї кожен день по п'ять, а не по дві години, як звичайно. Це були вирішальні для неї тижні: вона домоглася відрядження в місто С., де жив Сергій. І там, як остання кокетка, пустивши в хід увесь свій арсенал, вона перемогла його біль, його роздратування нею і спокусила його. Вдруге. І він того вечора вдруге повірив їй. А вона зникла рано- вранці, отримавши своє.
І я довго не міг зрозуміти, навіщо їй це потрібно? Чому вона не хотіла мати дитину від свого нового чоловіка? Але потім я, здається, зрозумів — зрозумів усе: і її бажання не втратити кровної спорідненості з минулим, і найголовніше — повторити життя знову, закрити повтором те болюче, що було. Так, це, безумовно, так. Інакше, чому нею опанувало таке захоплення, коли їй сказали, що у неї знову сині І чому вона відразу ж, не роздумуючи, назвала його тим же ім'ям? І з тих пір усе рідше і рідше почала ходити на могилу і навіть їздити
206


Іде вічно
іншим маршрутом додому, не мимо цвинтаря? І він був такий схожий на ту, померлу дитину: ще б пак — адже в них обох були ті ж мати і батько. І потім, коли він зрівнявся у віці з тим, померлим, і став жити далі, чому вона взагалі перестала ходити на могилу? І чому вона поступово порвала з тією жінкою, яка її врятувала від смерті? Незаслужено, несправедливо порвала?
Аіза — ми продовжували жити нею, я й потворка. І все так само я готував потворці вечерю, мив її, — що бовталася в воді, — як кішку, і розчісував їй, яка муркотіла, волосся. Я якось звик до її довгого носа. Вона була великою твариною у моєму будинку і тільки. У моєму самотньому житті. Аж ніяк не жінкою. Великою твариною, яка здатна була іноді, коли серце моє занадто розривалося від страждань, обійняти мене, вже зовсім старого, руками і ногами і плакати разом зі мною, жаліючи.
Це трапилося одного разу, як усе, що траплялося в моєму житті: раптом. Того дня я ледве встав з ліжка — кашляючи, худий. Мені було вже дуже багато років — і навіть Ліза вже була стара, зі зморшками, які не приховати. Того дня я повинен був іти до Лізи сам — потворка пішла до лікаря: у неї теж щось боліло, у боці. Але вона ще була повна сил, потворка.
Якраз напередодні мені снився дивний сон: ніби моя стара сім я, про яку я вже майже забув, прийшла до мене в повному складі і просила у мене вибачення. І особливо донька, яка давно розійшлася з чоловіком, яка теж пізнала гіркоту. Вона впрошувала мене: іди до нас, тату, йди. І моя дружина — стара, в куточку, одинока — примирливо усміхалася.
Я підвівся і, спираючись на палицю, пішов до Лізи. Кінотеатр був все той же: скільки ж це минуло років? І ті люди, які мовчазно іноді приходили і відходили, як тіні, — вони теж були одні й ті самі. Непомітно постарілі. І хлопець у в'язаному светрі
207


Ярослав Мельник
давно вже був напівсивим дідуганом. Вони теж жили Лізою? Я не знаю. Ліза була нашою, моєю і потворки, і більше нічиєю: і я намагався не думати про тих людей.
Але того дня нікого не було. Коли я пройшов вертушку, кинувши монету, і увійшов до зали, я відразу відчув щось неладне. Мене нудило, і ноги раз у раз підкошувалися. Чи не помру я сьогодні? Мені було якось все одно: тільки старий спогад про море жеврів у мені ще якимсь життям. Та думка про потворку не давала спокою.
Я сів на своє місце і довго дивився фільм про похорони, мало що розуміючи. Там показували похорони якоїсь літньої жінки, так. І за машиною йшла доросла вже дівчина, тримала під руку згорбленого чоловіка. І йшла ще якась старенька збоку.
Потім... Так, потім я почув чиїсь голоси в натовпі: але я не захотів слухати, про що вони говорять. Хтось раптово помер. Хтось. Мені ні до чого було знати, хто.
Я вийшов на вулицю — був яскравий літній день. І десь здалеку рухалася до мене жінка. Спираючись на палицю, я дивився, як вона наближалася.
— Це ви? — тільки й запитав я, впізнавши Лізу. Це була Ліза — літня, постаріла, майже така, як там — у вінках, на машині.
— Це я, — усміхнулася вона. — Ходімо?
— Ходімо.
Я не запитував її: куди? Мені було все одно.
Отже, вона зійшла з екрана, артистка, що грала Лізу: в ту хвилину, коли вона померла. Хто ж іще? Звичайно, це була вона. І вона йшла поперед мене, оглядаючись, очікуючи мене.
За поворотом стояла машина, і якийсь не знайомий мені мужчина сидів за кермом.
— Сюди ось, будь ласка.
Я заліз на заднє сидіння, а Ліза сіла поруч. Ми рушили з місця.
208


Іде вічно
Я не вірив своїм очам: вона була поруч, справжнісінька Лі- за, з якою я прожив півжиття. Не витримавши, я взяв її за руку: вона тільки з розумінням усміхнулася мені у відповідь. Стиснувши пальцями її зап'ястя, я слухав биття її пульсу.
Ми в'їхали на якийсь пустир, під'їхали до натовпу людей. Там когось ховали. Я впізнав тих же людей і ту ж процесію. Хтось їхав по рейках, високо, знімаючи камерою. Нічому більше не дивуючись, я вибрався з машини. І Ліза, яка стояла по інший бік, закричала раптом:
— Еге-ге! Він тут! Дивіться — він уже тут!
І вся процесія раптом обернулася до мене. Вони обступили мене тісним кільцем і щось говорили, сміючись, дружньо усміхаючись, чіпали мене руками.
І тоді я взяв Лізу за руку.
— Ліза, — прошепотів я. — Що там, на машині?
— Там манекен, — сказала Ліза.
— Я так жив вами — з тих пір, коли ви ще були...
— Я знаю.
— Ліза... — я боявся, що мене не почують. — Фільм, який іде...
— Він скінчився, для вас він скінчився.
Вона усміхнулася мені й зняла сиву перуку — і водоспад молодого чорного волосся впав їй на плечі. І потім вона, засунувши два пальці в рот, виколупала звідти гнилі зуби — разом з накладною щелепою: і я побачив білосніжні зуби молоденької дівчини. І ще із вирізу сукні вона вийняла якісь подушечки: і її великі груди літньої жінки стали акуратними і підтягнутими. Нарешті хтось підніс їй графин з водою — і вона у мене на очах змила свої зморшки і свою блідість.
Я впізнав Лізу — ту, яку я зустрів багато-багато років тому, вперше коли вона сперечалася з матір'ю щодо поїздки до Іспанії. Молоду, азартну, рожевощоку.
209


Ярослав Мельник
— Ліза, — сказав я. — Ви тоді поїхали до Іспанії?
Дівчина тільки щасливо розсміялася і обняла мене.
— Ліза, — сказав я. — Я...
Але я не встиг більше нічого сказати — мене підхопили на руки і понесли: над головами — зі сміхом, з радістю, кружляючи в якомусь божевільному танці. І з висоти свого становища, мабуть, лише я один бачив кинуту усіма машину з манекеном у вінках.
Ліза, Ліза. Змий і мої зморшки, зніми облисілу перуку. Лі- зо, ти була для мене все. Я хочу прожити життя по-іншому, Лі- зо. Я... Лізо, ти не старіла. Ти не вмерла, ні: там лежить манекен. Ні, я не помер, Лізо. Це всього лише кіно.
Потворка сиділа — одна-однісінька в залі. І, бачачи, як мене несуть на плечах, щось весело вигукуючи і танцюючи, тихо, крізь стримувані ридання, шепотіла:
— Бідний, бідненький мій. Як тобі добре.
210


«Я — людина лісу». Замість післямови
fPpocmB Мельник: «її - людина лісд»
Замість післямова
Цілком незвичайна розмова з письменником і філософом, чиє ім’я відоме більше за кордоном, ніж в Україні, звід- ки він родом; із літературним критиком, який свого часу відкрив не одне тепер уже «класичне» для сучасної української літератури ім’я.
— Ярославе, Ти активно розпочинав як літературний критик: рано дебютував, багато друкувався як у київських, так і в московських виданнях, полемізував, і взагалі мав репутацію гострого на слово літературного експерта. А потім раптом кудись «пропав», причому на багато років. Що сталося?
— Ти знаєш, я хвилююся. Підсвідомо я чекав цього інтерв’ю двадцять п’ять років. Бо це як «друге пришестя» на Україну. Хоча я не Христос, а лише автор оповідання про Христа. Весь цей час я був не так у зовнішній, як у внутрішній еміграції. Це якесь духовне явище, яке важко пояснити. Я там сформувався, до того ж, у різних сенсах. В українській мові є прекрасний вислів — «вийти на люди». Ним багато сказано. Вийти звідки? Що відбувається з людиною, коли вона виходить? «Являється». Що втрачає і що набуває? Дитина також виходить з утроби матері — і це для неї, як не дивно, дуже болючий процес. У кожному «явленні»
211


Ярослав Мельник
ми вмираємо — і відроджуємося. Кант говорив про «річ у собі», яку неможливо пізнати, оскільки нам доступне лише «явище».
Так, я був і залишаюся «річчю в собі». Як кожен із нас. Чи я «пропав»? Це, може, філософія життя. А може, натура. Я для себе не пропав. Не пропав для істоти, яка мене сотворила. Для творчості. І, смію думати, для України, до якої, може, мої твори, написані й видані за її межами, все-таки приходять. Ми всі — жертви нашого часу, в якому ми є лише тоді, коли перебуваємо в якомусь «контексті». Я про це написав був у «Критиці». Але й «поза контекстом» ми всі є. Не треба думати, що є лише ті, хто «в полі зору». Я розвивався весь час ніби у своєму коконі. Але ось метелик вилетів. А був гусеницею. Хіба не є цей акт небезпечним для нього? У коконі бути безпечніше, та життя — це щось ширше.
«Бути» і «бути для когось» — різні речі. Але багато хто думає, що він лише є, коли він «є для когось», для того чи іншого «контексту». Врешті, рано чи пізно настає час, коли ми всі опинимося «поза контекстом». Той, хто нас привів у цей світ, вийме нас з наших «контекстів». Ким тоді ми себе будемо відчувати? Чи не краще з таким собою познайомитися вже тепер? Щоб не дуже здивуватися. Врешті, перед сном — «маленькою смертю» — ми всі вже «поза контекстами». Є собою.
Але є більш зрозумілі, пов’язані з долею, причини мого «зникнення» з українського контексту. Моя творча доля справді така, що я її й сам не можу зрозуміти (хоча ні, розумію). Певно, виною є мій незалежний характер — адже спеціально підписував статті «село таке-то» (бо там їх і писав). Хотів писати що думав, незважаючи на авторитети (тим і ускладнив собі багато чого — ті ж дебюти в інших жанрах). Ніколи не належав до «гуртів» — мало кого знав особисто — «сампособійчик» — а потім, після філфаку Львівського університету, поїхав у Москву, вступив за рекомендацією СПУ в аспірантуру Літінституту і закінчив
212


«Я — людина лісу». Замість післямови (науковий керівник М. Чудакова, Є. Сидоров — ректор), зустрів у гуртожитку на Добролюбова аспірантку-литовку — і от тепер у Євросоюзі... Але це лише поверхня. Усе набагато складніше.
— Отже, після Москви Ти потрапив до Литви. Якою Ти її застав? Як адаптувався до цілком нових обставин? Коли і як вирішив узятися за прозу?
— Я бачив танки, які їхали атакувати Вільнюський телецентр. Брав участь у багатьох мітингах литовців. Потім Литва дуже швидко стала сучасною західною державою, членом Євросоюзу і НАТО, вона не має наших проблем із мовою і самосвідомістю.
Щодо прози, то я не вирішив взятися за прозу — я її писав завжди. Але не мені розповідати, що означало в ті часи (як тепер — не знаю) відомому гострому критику самому виступати в ролі прозаїка чи поета. Тому що я писав про сучасних мені письменників те, що думав, незважаючи на імена, я багато, як уже сказав, натерпівся. Адже я, виходячи суто з тексту, чіпав і імена тих, хто вважався класиком, і до мене їх ніхто не смів чіпати. А я думав, що є текст, а не ім'я.
Видно, будучи юним і «праведним», я порушив якісь правила гри. Бо мені заблокували надовго дорогу до Спілки письменників, у яку я вступив лише 1989 року, а до цього мої документи, незважаючи на те, що за кількістю потрібних опублікованих матеріалів я в рази перевершував «норму», потрібну для вступу до Спілки, хтось «гальмував» роками. Навіть той факт, що мене рекомендував у Спілку «сам» Микола Жулинський, не мав у моєму випадку того значення, який мусив би мати (хоча, врешті, це допомогло). Таким же чином мені не дали ходу і як прозаїку та поету. Певно, дивно чути, що я ще й поезію писав (і пишу інколи досі). Так, я дебютував поезією в альманасі «Вітрила» разом із Малковичем та іншими сучасними тепер відомими авторами. А Дмитро Павличко, якого я до сих пір не маю честі особисто
213


Ярослав Мельник
знати (і якого я високо ціную як поета, скільки б у кого не було претензій до нього як до особистості), написав мені на вислані йому колись вірші: «Ви — справжній поет» (є у мене в архіві його лист). Але то був лише відгук. Борис Олійник намагався допомогти, написав навіть внутрішню позитивну рецензію на мою поетичну книгу: але й це не вирішило питання її виходу. Мене блокували фронтально: прозу, поезію...
Прозу я писав завжди, та вже з певного часу не давав у видавництва. Всі вже звикли, що «Ярослав Мельник — це критик». А чи має право критик писати в інших жанрах? У подібних ситуаціях, пам'ятається, був не лише я — багато хто з критиків боязко обнародував себе в інших жанрах. Утримувався. Чи можна собі уявити, щоби Леонід Новиченко написав роман? Щоби Загребельний почав книги віршів видавати? Але з часом міграція між жанрами перестала сприйматися так одіозно. Такої професіоналізації критиків, прозаїків, поетів, яка була тоді, вже, певно, нема. Врешті, Марія Матіос, першим рецензентом першої книги якої я був, була поетом, і талановитим, а тепер вона цікавий прозаїк. А Забужко? Вона ж науковець — а тепер також відомий прозаїк, близька мені своїм залюбленням у філософію, хоча це і не мій стиль. Михайло Слабошпицький, який першим почав мене друкувати в «Літературній Україні» як зачинателя дискусій і фактично відкрив мене, тоді ще зеленого студента, як критика, пише оригінальну прозу.
— Розкажи про свої книги: що й де виходило, як сприймалося. Адже український читач знає лише Твою повість «Рояльна кімната», надруковану в журналі «Київська Русь», — і все.
— Та що тут розказувати? У мене більше десяти книг, різними мовами. В основному — проза, хоча є і книга з філософії. Є маленька книжечка українських віршів, видана Миколою Пшеничним дуже давно в місті Дубно. Є книга літературно- критичних статей про сучасних письменників (1991 рік).
214


«Я — людина лісу». Замість післямови
Як сприймається моя проза? Дуже добре. У Литві вида- но п'ять книг прози, дві з яких були номіновані на «Книгу року». У 2009 р. у Литві мені присудили першу премію в номінації «Оповідання року». Є й інші престижні літературні премії. Мушу сказати, що «Книга року» — це подія для всієї країни, бо три місяці п'ять книг відібраних комісією, що складається з літературних критиків, обговорюють, за підтримкою державних радіо й телебачення, всією країною, літературознавці пишуть статті, беруть інтерв'ю в авторів, відбуваються обговорення у бібліотеках, навіть розвішують плакати з обкладинками книг на зупинках. Із «п'ятірки» читачі голосуванням вибирають потім одну. Також Інститут літератури Академії наук визначає «12 найбільш творчих книг року». Двічі мою прозу літературознавці й критики включали в ці списки (цього року також).
— У Литві Ти, як про тебе пишуть критики, «один із най- більш таємничих письменників». За Твоїми повістями складають випускні екзамени, 2011 року Твою книгу номіновано на Європейську літературну премію в категорії художньої прози, А як ідентифікуєш себе Ти сам? Як український письменнику Литві? Чи, може, в нинішні динамічні часи все стало зовсім відносним?
— Український письменник у Литві? Чому не в Україні? Не у Франції (де мені доводиться проводити деякий час)? У світі? На планеті Земля? Сучасна людина не може жити без того, щоби не визначити, як називається квітка, замість того, щоби підійти й просто понюхати її. Цим я не хочу сказати, що я квітка. Я, може, будяк. Я знаю багато мов, пишу українською, бо вона рідна, але володію вільно й литовською — на такому рівні, що можу не оглядаючись писати. Є проблеми (як каже мій тато)? Такі запитання подібні до запитань на кшалт: «Це чия пташка?». Хіба пташка може комусь належати? Я є людина. Вільна. Уся моя творчість — про це. Про людську свободу. У всіх сенсах.
215


Ярослав Мельник
Я є і в Україні: у мене там близькі, я чимало там живу. Духовно, фізично. У мене свої траєкторії. Я ніколи не відділяв себе від землі, яка мені дала життя і дух. Тепер багато «українських» письменників, отримавши стипендії й Гранти, більше живуть поза Україною, ніж я інколи в Україні. Так вони хто — українські письменники чи чиї? Де вони живуть? Ми існуємо у глобалізо- ваному, дуже дивному, відносному, абсурдному світі, який зрозуміти неможливо. Сподіваюся, моя творчість нарешті дійде до українського читача, і він цей мій погляд на реальність як на видимість відчує.
Хоча наша давня традиція раціонального мислення змушує нас класифікувати те, що не класифікується. Мені здається, такий письменник, як Андрій Курков, прекрасно це відчув на собі, бо спробуй людям, світові — у його ситуації — поясни, чий ти письменник. Бувають досить складні випадки, які не підлягають класифікації.
Ні, я згоден, людина змушена себе з чимось ідентифікувати, бо це її точка опори. Але в сучасної людини, яка все більше стає «людиною світу» (літаки, інтернет, падіння кордонів), це не так просто. Про це багато можуть розповісти українські емігранти й діти емігрантів. Я знаю французів, які є українцями, і знаю українців, які є французами. Як вони живуть? Як не втрачають розуму? У них нормальна самоідентифікація. Тому що вони не запитують себе, хто вони. Вони просто є. Слухаючи своє серце.
— Твоя проза дуже незвична, оскільки Твої герої нерідко перебувають на межі між реальністю та ірреальністю; це люди, психіка яких дуже крихка. Що змушує Тебе зазирати «по той бік» узвичаєного людського буття? Як вдається відтворити мислення й поведінку людини, яка перебуває в маячному стані, — це наслідок спостережень чи, може, й спеціального студіювання праць із психіатрії? Виходить вельми й вельми пронизливо...
216


«Я — людина лісу». Замість післямови
— Не знаю, чи це можна назвати маячним станом. Ми всі в певні моменти життя в цих станах бували. Ймовірно, це щось містичне. До речі, у мене «там», в іншому контексті, реноме письменника-містика. Кажуть, що мої твори здатні викликати в деяких читачів прострацію. Або катарсис. Так, мене не дуже цікавлять буденні стани й думки, які переживає людина. Мене цікавлять «стани на межі», обличчям до вічного, до вічних питань, у яких тільки й виявляється людський дух. Чим стає людина, якщо вона переступає межі того, що ми умовилися називати «людиною» (в інші епохи і в інших місцях це поняття було й буде іншим).
Річ у тім, що я працюю з архетипами. Майже в кожному моєму творі (повторю слова критиків) велику роль відіграють метафора і символ. Якщо вдається дати голос архетипу — це магічно діє на читача. Уже не кажу, що сам автор тоді просто зникає.
Ти справді добре підмітив деяку «надірваність» моїх героїв — але це не має нічого спільного з психіатрією. Навіть якщо я з відчаю притискаю власний (власний, а не чужий) палець дверима — це не обов'язково ознака психічної хвороби. Я це можу робити на знак протесту. Проти цього життя. У цьому плані я, за Ніцше, прихильник Діонісія. Я думаю, що мої твори цікаві не тільки інтелектуалам (мою прозу часто називають «інтелектуальною», «екзистенційною»), а й молоді, з її жагою крайнощів і стихійного протесту. Чомусь я думаю, що я зовсім по-іншому, на іншому рівні, але говорю про те, про що говорять такі сучасні й зовсім на мене не подібні письменники, як Жадан чи Дереш. На глибині, у своїй прозі, я десь залишився тим «гарячим» двадцятилітнім критиком, яким Ти мене пам'ятаєш.
Тільки мене не цікавить реалізм на актуальному зрізі. Я відчуваю відразу до опису реальності навколо мене. Наприклад, фізично не можу назвати жодного міста, в якому живуть мої
217


Ярослав Мельник
герої. Ані акцентувати ознаки часу. Моя реальність — водночас наша й паралельна. Моя стихія — метафора й символ. Я бачу життя як метафору. Бо таким воно насправді є.
Коли людина повернута обличчям до великих таємниць буття, коли «бачить Бога» — в її свідомості відбувається зсув. Я це вважаю шляхом до свободи. Я не вірю в цю реальність, що мене оточує. Коли-небудь я про це скажу більше.
— Нещодавно гортав Твою збірку критичних статей, видану ще в 1991 р., і пригадав, як свого часу в «Літературній Україні» ви з Миколою Рябчуком дискутували про поезію «метафоричну» і «сповідальну». А чи відомо Тобі, що та дискусія певною мірою спровокувала наприкінці 1980-х появу такої літературної групи, як Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець)? Абревіатура «Бу-Ба-Бу» означала Буфонада-Балаган-Бурлеск, — себто, йшлося про щось ТРЕТЄ, не схоже ані на «метафористів», ані на «сповідальників». І взагалі: за роки, що минули, чи не випав із поля Твого зору український літературний контекст?
— Усе правильно. Рябчук, якого я, попри те, що ми з ним були опонентами (й особисто бачилися хіба що раз чи два, коли він ще жив у Львові), поважаю за його розум і пристрасть, тоді не зрозумів мене, бо я не виступав за бездарні «сповідальні» вірші, а лише за наявність у поета справжнього ліричного почуття, яке давало би метафоричному мисленню живе дихання. Адже як метафорична простота, так і метафорична складність, можуть бути однаково бездарними й однаково талановитими. Я не виступав проти метафори як такої. Адже я потім написав у «Вітчизні» про Василя Стуса, який аж так густо метафоричний, як мало хто. Як, думаю, Микола не виступав проти сповідальності як такої. Урешті, мені здається, ми зійшлися на думці, що проблема була надумана. Але деяке спрощення, може, в ті часи й було потрібне, щоби виникла гостра дискусія,
218


«Я — людина лісу». Замість післямови в яку втягнулося досить багато критиків і письменників, при- чому ми вели дискусію відразу в кількох виданнях, — почавши з «Літературної України» й закінчуючи «Вітчизною», — і, зрештою, з’явилося те третє, про що Ти говориш. З’явилися «буба- бісти» та інші. І для них уже наша дискусія не була актуальною.
— Я так зрозумів, що Ти трохи слідкуєш за сучасною українською літературою. Які у Тебе стосунки з сучасними українськими письменниками?
— Та жодних. Бо я «випав із контексту». Так склалося (немає тут жодної зневаги до контексту, який є такою ж реальністю, як цей дощ за вікном, — але до пори до часу ти можеш не виходити з дому, а спостерігати за дощем крізь вікно). І тому ніби не існую. А що таке «існувати»? Я починаю «існувати» завдяки цьому ось інтерв’ю. Буде ще одне — то ще існуватиму (а якщо в мене візьме інтерв’ю телебачення — то ще більше буду існувати! — для себе й для інших). А не буде інтерв’ю — то мене взагалі не буде, а-я-яй. Це не смішно?
Я кажу, що думаю. Не кидаю камінь у город тих, хто по три інтерв’ю в день роздає. Бо я не знаю, чи зміг би я відмовлятися від «слави» (думаю, надрукую скоро в Україні своє філософське есе «Слава як фікція», після чого стануть більш зрозумілими лапки), якби вона, українська, стояла й настирливо стукала в мої двері (та щось не стукає, зараза). От я думаю — як це Шевченко, наш моральний авторитет, міг заявити «А слава — заповідь моя»? Зовсім недавно я був на відкритті пам’ятника Тарасові у старому Вільнюсі, де він прожив три роки. Литвин (який Володимир) із Києва приїхав відкривати. Був такий сонячний день. Тарас молодий, а не «з вусами», дивиться на мене. Співали «Реве...». А одна з тих, хто виступав, сказала: «Уже у світі півтори тисячі пам’ятників Шевченкові, і ось уже й у Вільнюсі є. А вже будується в Узбекистані і ще десь там» (вже не пам’ятаю тих країн). І от я подумав: ого, яка слава. Чи задоволений Тарас,
219


Ярослав Мельник
там, на небесах (хоча пам'ятник був дуже потрібний, бо це символ)? От йому добре. Чи мріяв він про такий успіх, ідучи непевною ходою нічними вуличками Петербурга, неборака? Уявив пам'ятник Андруховичу у Вільнюсі. Жартую. Ми забули жартувати — і в цьому наша біда. Усе дискутуємо, кому Нобелівську премію пора вручити.
А якщо серйозно, я ціную всіх своїх колег по перу, незалежно від того, наскільки їхня творчість мені подобається чи ні. І знаєш, як мені вдається їм не заздрити (хвороба, що роз'їдає українське літсередовище)? Дуже просто. Я за них радію! Що вони є, різні. Що вони працюють на українському полі. А ще — я відчуваю духовну спорідненість із цими людьми вже тому, що вони, як і я, собі створили іншу реальність, із допомогою слова, в якій і якою живуть. У якомусь сенсі ми всі брати й сестри. Це особлива порода людей. Вона кардинально відрізняється від політиків, бізнесменів і т. п., які повністю раби лише однієї реальності, що вони її вважають єдино можливою. Та вони дуже помиляються. Сміється той, хто сміється останній. Рано чи пізно пелена в них спаде з очей. Рано чи пізно ця гра закінчиться і прозріння настане.
— Наскільки я зрозумів, «контекст» Тебе ігнорує. Є в Тебе якісь претензії?
— Претензії? До кого? Ти жартуєш. Я все прекрасно розумію. Як мене можуть ігнорувати, якщо — десь із моєї вини, а десь із чужої — жодну з моїх прозових книг ще не було надруковано в Україні. Як уже сказав: я є, але не для даного контексту. Мене просто «не помічають», бо щоб мене «помітили», мого двометрового росту не вистачає, мені треба залізти ще на якийсь стовпчик, як у тому «виліз я на стовпчик, на дудочці граю»: на екран чи в інтерв'ю. Без цього я можу бути «річчю в собі» ще сто років. Та це не докір — це констатація факту: факту людської психології. Не можна від людей вимагати не-
220


«Я — людина лісу». Замість післямови можливого: поки не з'явишся, доти тебе нема, це нормальна психологія. І то ще багато хто хоче доторкнутися рукою, щоби пересвідчитися, що ти є, а не примарився.
Це парадокс моєї ситуації, у чомусь унікальної. От прочитав в одній статті, що «крім Куркова», лише три українські прозаїки змогли на сьогодні видати свої твори у Франції французькою мовою. Це Андрухович, Жадан і Дереш. Даруйте, а де Ярослав Мельник? Чи я взагалі є? Може, мені піти подивитися у дзеркало? Моя книга прози французькою мовою вийшла у 1997 році, до того ж, у великому французькому видавництві Robert Laffont. Перевидана 1999 року. Це не для того кажу, що для мене має якесь значення, що такої дрібниці в Україні не помітили, а лише щоби проілюструвати свої думки про «контекст». Як на мене, письменник повинен просто творити й менше думати, хто він і що, і для кого, а контексти рано чи пізно самі прийдуть до нього. Або не прийдуть. Tant pis (і хай), як кажуть французи. Треба мати мужність жити й поза контекстом. Бо справжнє життя там.
— А все-таки, чи була в Тебе якась суто психологічна причина того, що Ти стільки років не пропонував свою творчість українському читачеві? Я не маю на увазі роки, коли Ти був відомий як критик, а в наступні роки.
— Та боявся. «З'явитися». Дурний якийсь комплекс. «Суто психологічна причина» — проста. За час моєї «відсутності» в Україні поступово виросло ціле покоління нових «класиків» і «підкласиків», де я не бачив (хоча написав не менше, ніж вони) собі вже місця (до того ж, і творчість моя на їхню не схожа). Хотів би сподіватися, що це лише комплекс, час покаже. Думаю, Ти цей психологічний момент розумієш. Тому, може, й зусиль не робив (може, й даремно). Дуже помінялися ролі — адже я був першим рецензентом першої книги Марії Матіос, коли вона ще жила в Карпатах, поезій Герасим'юка, Римарука і т. д., Неборака
221


Ярослав Мельник
й Пагутяк приймав у літстудію «Франкова кузня» Львівського університету і т. п. (пам'ятаю, як сьогодні). Пам'ятаю Ірванця, з яким мене познайомив Микола Пшеничний. Пам'ятаю, як одну ніч ночував у Малковича, якого ціную як тонкого неепатаж- ного поета й видавця чудових книг. Тепер у них «імена» — що не дивно. Привіт також Романові Піхманцеві, моєму найкращому другові студентських і гуртожитських років, з яким нас розвела доля. Я радий за них.
— Останнього Твого листа я отримав із села Смига на Рівненщині. Пам'ятаю, що Ти звідти родом і що свої статті Ти підписував саме так: «Ярослав Мельник, с. Смига». Як змінюється воно? Як би Ти зіставив процеси, що відбуваються в Литві й Україні?
— Чи траплялося Тобі вернутися в минуле? Людина — якщо хоче бути людиною, а не чимсь дрібним актуальним — повинна жити в різних часах. Час є відносне поняття. Як писав незабутній — мій улюблений — Затуливітер: «І лише тим багата вічність, Що наша пам'ять береже». Масштаб людини вимірюється її стосунками з часом.
У пісні одного барда є слова: «Якщо ти підеш, я буду дивитися на твоє пальто на цвяшку. Якщо зникне пальто, я буду дивитися на цвяшок. Якщо зникне цвяшок, я буду дивитися на місце, де був цвяшок». У людини не можна відібрати пам'ять. Матеріальне тут не панує. І в цьому її, людини, сила.
Селище в лісах (під древнім Кременцем, з іншого боку — не менш історичне Дубно), де я народився й прожив найважливіші десятиліття мого життя, було й залишиться для мене духовним островом у цьому шаленому й не зовсім справжньому світі. Воно є й завжди буде. Як те місце від цвяшка.
Я є людина лісу. Ліс мене сформував. Люди лісів — вони інші. Я люблю море, його стихію. Але біля моря, у степу, в полі я відкритий будь-якому поглядові. Я не захищений. Я думаю, що
222


«Я — людина лісу». Замість післямови якби козаки були не степові чорти, а більше лісові, то й уся історія України була би іншою. У них була би інша самість. Бо ліс дає іншу самосвідомість. Запорозька Січ також не була засаджена лісом. А от УПА була в лісах. У мене є теорія залежності історії від ландшафту.
Ліс — це як материнська утроба. Ти заходиш за перші дерева і тебе нема. Як той хлопчик Талалая, поета, якого я дуже люблю і про якого колись писав, — він (спогад поета про дитинство) зайшов у малину і більше «ніколи не вийде звідтіля». Пропав навіки. У часі. І тим залишився. Це сильна метафора нашої глибокої одинокості і зустрічі з самістю. Лише там ми є істинні. Поза контекстом, який немислимий без гри і, значить, якоїсь несправжності, бо контекст є не що інше, як ігрова форма людського буття. Ролі — рай і пекло нашого життя.
Щодо Литви, то в неї зовсім інша доля й ситуація. Там є свої проблеми, але там усе простіше. Але Україна має свій шанс — вона велика. Я якось забув, що нас стільки. І українці якось цього не цінують. А дарма. Хай сьогодні україномовна Україна переживає не найкращі часи, але уявімо, що українців було би менше трьох мільйонів, як литовців. Уявімо, яким би було в нас почуття? Як на краю безодні. Тому я серцем дуже відчуваю цей маленький і гордий народ.
— Що ж, Твоє «друге пришестя», здається, може бути інтригуючим... Ти виринаєш — мовби з небуття.
— Ну так, воскрес. Але ми всі є — і ті, хто «в контексті», і хто «поза ним». Не забуваймо про це. Ми всі є і коли-небудь можемо з'явитися.
Розмовляв Володимир Панченко, головний редактор сайту «ЛітАкцент».
223


Літературно-художнє видання
Серія «Бібліотека „Літакценту"»
Мельник Ярослав Йосипович
Телефонуй мені, говори зі мною
Оповідання, повісті, роман
Редактор — В. Панненко Коректор — А. Колесник Комп’ютерна верстка та макет — Ю. Жарков
Підписано до друку 03.07.16. Формат 60х84х/іб Умовн.-друк. арк. 13,07. Обл.-вид. арк. 8,7. Папір офсетний. Гарнітура Ворнок.
Друк офсетний.
ТОВ «ТЕМПОРА»
Київ
01030, Київ, вул. Богдана Хмельницького, 32, оф. 4 Тел./факс: (044) 234-46-40, e-mail: tempora@ukr.net
www.tempora.com.ua
Свідоцтво про внесення до державного реєстру: ДК, № 2406 від 13.01.2006
Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ТОВ “Друкарня “Рута”
(свід. Серія ДК №4060 від 29.04.2011 р.) м. Кам’янець-Подільський, вул. Пархоменка, 1 тел. 0 38 494 22 50, drukruta@ukr.net Замовлення № 535.


Ярослав Мельник
Народився в Західній Україні, закінчив українську філологію Львівського університету й аспірантуру Літературного інституту ім. М. Горького в Москві. Автор книг прози, виданих різними мовами в основному за кордоном, які отримали схвальну оцінку критиків. Західна преса називає Мельника «неосимволістом», а його творчість порівнює з прозою Борхеса й Кафки. Видав також книги з філософії, поезії і критики. У 1989 р. прийнятий до Спілки письменників України.
У 1980-х був відомий як критик.


Ярослав Мельник із величезною переконливістю порушує питання про табу, які обмежують людську свободу.
(Lire)
Вони потрапляють не в пекло, як можна було чекати, а просто в рай. І оповідач питає цих ізгоїв, які спустилися в рай, чому вони тут.
(Le Monde)
Його батьки познайомилися в ГУЛАЗі, він є «сином Сталіна».
Він говорить про це все з ніжністю, у своїх філософських книгах, у яких роздумує, демонструючи добру школу Достоєвського, про зв’язки між гріхом і свободою.
(La Croix)
Шокуючі за своєю тематикою, ці шість історій, що складають романне ціле, не викликають жодного відторгнення в читача: самі лише життєві обставини штовхають цих загублених персонажів на переступання норм — на єдиний вихід із їхнього задушливого існування. Автор, використовуючи схвильований стиль, коротку фразу й велику точність психологічного аналізу, виходить на рівень філософського роздуму про межі людської свободи, про заборони, що їх накладає християнська мораль.
(LAisne Nouvelle)
ISBN 978-617-569-287-5
786175 692875
9


Телефонуй мені, говори ji