Господарське законодавство. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни - Кришевич О.В., Масачуський В.В., Перепадя О.В., Постульга В.Є.

Автор: Кришевич О.В. Масачуський В.В. Перепадя О.В. Постульга В.Є.
Теги: право господарське право підручник з права господарське законодовство
ISBN: 966-574-782-7
Год: 2005
Похожие
Господарське процесуальне право України
Інтелектуальна власність і комп'ютерне авторське право
Загадка капіталу. Чому капітілізм перемагає лише на Заході і ніде більше
Допоміжні історичні дисципліни
Текст
                    МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
О. В. КРИШЕВИЧ, В. В. МАЧУСЬКИЙ
О. В. ПЕРЕПАДИ, В. Є. ПОСТУЛЬГА
ГОСПОДАРСЬКЕ
ЗАКОНОДАВСТВО
Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни
КНЕУ
КИЇВ 2005
ББК 67.403
Г72
Рецензенти
О. В. Баулін, канд. юрид. наук, доц.
(Національна академія внутрішніх справ України)
О. В. Копай, д-р юрид. наук
(Міжвідомчий науково-дослідний центр з боротьби
з організованою злочинністю при Координаційному комітеті з боротьби
з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України)
Редакційна колегія юридичного факультету
Галово редакційної колегії В. Ф. Опришко, д-р юрид. наук, проф.
Відповідальний секретар О. Ю. Нечипоренко, канд. екон. наук, доц.
Члени редакційної колегії: Ф. П. Шульженко, канд. філос. наук, доц.; Г. О. Федоренко,
канд. юрид. наук, доц.; О. Г. Яновська, канд. юрид. наук, доц.
Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ
Протокол № 8 від 22.04.04
Господарське законодавство: Навч.-метод. посіб. для самост.
Г 72 вивч. дисц. І О. В. Кришевич, В. В. Мачуський, О. В. Перепадя,
В. Є. Постульга. — К.: КНЕУ, 2005. — 182 с.
І8ВМ 966-574-782-7
Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни
підготовлений на основі затвердженої Міністерством освіти і науки України
програми курсу «Господарське законодавство» для студентів юридичних та
неюрцдичних факультетів вищих навчальних закладів України. У посібнику
розкриваються основні положення правового регулювання господарської ді-
яльності, з’ясовуються правовий статус суб’єктів господарювання, принци-
пи організації підприємницької діяльності та управління нею, порядок оформ-
лення господарських договорів, правових основ зовнішньоекономічної дія-
льності та захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарських право-
відносин, захисту економічної конкуренції, правового інституту банкрутства
та інвестування.
Посібник призначено для студентів та викладачів вищих навчальних за-
кладів, може бути використано під час викладання та вивчення курсу «Гос-
подарське право» та «Господарське законодавство».
ББК 67.403
г  '	~.....
і	Ро; повсюджувати та тиражувати
{ -..аціонагьнйа	пційного дозволу КНЕУзаборонено
І ї-,іів°.р''Л*тет
гттпоїТКА І
I8ВN 966-574-782-7
© О. В. Кришевич, В. В. Мачуський,
О. В. Перепадя, В. Є. Постульга, 2005
© КНЕУ, 2005
ВСТУП
Метою навчальної дисципліни є вивчення основних поло-
жень правового регулювання господарської діяльності, з’ясуван-
ня правового статусу суб’єктів господарювання, принципів орга-
нізації підприємницької діяльності та управління нею, порядку
оформлення господарських договорів, правових основ зовніш-
ньоекономічної діяльності та захисту прав і законних інтересів
суб’єктів господарських правовідносин, захисту економічної
конкуренції, правового інституту банкрутства та інвестування, а
також набуття студентами досвіду роботи з господарсько-право-
вими документами (договорами, установчими документами тощо).
Програма курсу розроблена таким чином, щоб активізувати
використання студентами знань, отриманих під час вивчення дис-
циплін економічного спрямування, безпосередньо пов’язаних з
організацією господарської (підприємницької) діяльності з ура-
хуванням положень норм чинного законодавства України, в обся-
зі, необхідному для повного й глибокого опанування студентами
основних положень господарського законодавства.
Вирішення практичних завдань дасть можливість студентам
певною мірою оволодіти практикою застосування господарсько-
го законодавства, усвідомити рівень законодавчого регулювання
у цій сфері.
Основними завданнями навчальної дисципліни є ознайом-
лення студентів з системою чинного господарського законодав-
ства, норми якого регулюють господарські відносини; вироблен-
ня навичок практичного застосування набутих знань та норм
господарського законодавства України під час вирішення конк-
ретних життєвих ситуацій.
У результаті вивчення господарського законодавства Украї-
ни студенти повинні знати основні аспекти правового регулю-
вання господарської діяльності; зміст більшості господарсько-
правових норм; ознайомитися з практикою застосування гос-
3
подарського законодавства судами, іншими державними орга-
нами, з практикою реалізації норм господарського законодав-
ства; уміти застосовувати набуті знання у процесі роботи за
спеціальністю.
Предмет дисципліни складають господарсько-правові відно-
сини, у тому числі господарсько-правові зобов’язання, порядок
укладання господарських договорів, відповідальність у господар-
ських правовідносинах, захист прав та законних інтересів
суб’єктів господарювання, правове регулювання окремих видів
господарської діяльності.
Місце навчальної дисципліни в навчальному процесі ви-
значається її інтегральним характером, міждисциплінарним дис-
курсом; тісним зв’язком з комплексом базових та гуманітарних,
а також фахових спеціальних економічних дисциплін.
Вимоги до знань: через засвоєння змісту основних тем курсу
студенти повинні знати загальноправові засади господарської ді-
яльності, організаційно-правові форми господарської діяльності,
умови здійснення господарської діяльності, державне регулю-
вання господарської діяльності, господарсько-правові угоди,
юридичну відповідальність суб’єктів господарської діяльності,
правове регулювання банкрутства, правове регулювання зовніш-
ньоекономічної діяльності, процесуальні форми захисту госпо-
дарської діяльності.
Вимоги до вмінь: через оволодіння зазначеним комплексом
знань студенти повинні орієнтуватись у системі чинного зако-
нодавства України, яке регулює відносини у сфері господарсь-
кої діяльності; вміти користуватись офіційними правовими ви-
даннями, джерелами права; застосовувати набуті знання у
своїй практичній діяльності; самостійно вирішувати окремі
питання правового характеру з реалізації господарських пра-
вовідносин.
Особливостями та сутністю системи контролю та оціню-
вання знань студентів є формування самостійного мислення та
власної оцінки норм нормативно-правових актів, здатності засто-
совувати їх до конкретних ситуацій майбутньої професійної діяль-
ності. З цією метою впроваджується комплекс завдань для поточ-
ного та підсумкового контролю.
Підсумковою формою контролю знань є залік.
4
ТИПОВА ПРОГРАМА НОРМАТИВНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
«ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО»
№ з/п	ТЕМА	Кількість годин				
		Усього	Лекції	Семінари	Індивідуальна робота	Самостійна робота
1	Основи правового регулю- вання господарської діяль- ності	8	2	2		— 1
2	Основи державного регулю- вання господарської діяль- ності	9	2	2		5
3	Суб’єкти господарських правовідносин	11	2	2		5
4	Майнова основа господа- рювання	11	2	2		5
5	Господарсько-правові зо- бов’язання. Господарські договори	4	2	—		5
6	Юридична відповідальність суб’єктів господарської ді- яльності. Захист прав і за- конних інтересів суб’єктів господарювання	9	2	2		5
7	Правове регулювання банк- рутства	9	2	—		5
8	Правовий захист економіч- ної конкуренції	9	2	2		5
9	Правове регулювання зовні- шньоекономічної діяльності	9	2	2		5 	
10	Правове регулювання інвес- тиційної діяльності. Статус вільних економічних зон в Україні	9	2	2		5
і .. 5 Правове регулювання рин- 1 і ку фінансових послуг						
12	Правові засади безпеки го- сподарської діяльності	—	—	—		
Усього		88	20	16		45
5
Тема 1
ОСНОВИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1.	Поняття та види господарської діяльності
2.	Поняття та види господарських відносин
3.	Поняття господарського законодавства
1.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1.	Поняття та види господарської діяльності
Вивчаючи перше питання, необхідно з’ясувати, що господар-
ська діяльність — це діяльність суб’єктів господарювання у сфе-
рі суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реа-
лізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного
характеру, що мають цінову визначеність.
Зверніть увагу на основні ознаки господарської діяльності: по-
перше, господарська діяльність полягає у виробництві продукції,
виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробни-
ка, а для задоволення потреб інших осіб; по-друге, виконується
на професійних засадах; по-третє, результати такої діяльності
мають реалізовуватися за плату, тобто функціонувати як товар;
по-четверте, поєднує як приватні інтереси виробника, так і публіч-
ні інтереси (держави, суспільства, значних прошарків населення
тощо).
Господарська діяльність класифікується за такими критерія-
ми: 1) комерційна господарська діяльність (підприємництво) —
господарська діяльність, що здійснюється для досягнення еконо-
мічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку;
2) некомерційна господарська діяльність — господарська діяль-
ність, що здійснюється без мети одержання прибутку; господарче
забезпечення діяльності негосподарюючих суб’єктів — діяль-
ність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і під-
тримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціону-
вання, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів
господарювання.
6
Враховуючи положення нового Господарського кодексу (ГК),
можна виокремити такі види господарської діяльності: 1) гос-
подарсько-торговельна діяльність; 2) агентська діяльність; 3) пе-
ревезення вантажів; 4) капітальне будівництво; 5) інноваційна
діяльність; 6) фінансова діяльність; 7) комерційна концесія;
8) зовнішньоекономічна діяльність.
Крім того, Господарський кодекс встановлює спеціальні ре-
жими господарювання, а саме: 1) спеціальна (вільна) економічна
зона; 2) концесія; 3) інші види спеціальних режимів господарсь-
кої діяльності.
Надалі увагу необхідно зосередити, що одним із основних ви-
дів господарської діяльності є підприємництво (комерційна гос-
подарська діяльність).
Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична,
на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється
суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Розглядаючи дане питання передусім треба зазначити, що
ознаками підприємницької діяльності є: самостійність; ініціатив-
ність; систематичність; ризик; одержання прибутку (доходу).
Принципами підприємництва виступають: 1) вільний вибір
підприємцем видів підприємницької діяльності; 2) самостійне
формування підприємцем програми діяльності, вибору постача-
льників і споживачів продукції, що виробляється, залучення ма-
теріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, вико-
ристання яких не обмежено законом, встановлення цін на продук-
цію та послуги відповідно до закону; 3) вільний найм підприєм-
цем працівників; 4) комерційний розрахунок та власне комерцій-
ний ризик; 5) вільне розпорядження прибутком, що залишається
у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів,
передбачених законом; 6) самостійне здійснення підприємцем
зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем на-
лежної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Також треба зауважити, що підприємці мають право без об-
межень та самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку
діяльність, яку не заборонено законом. З переліком видів гос-
подарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також з
переліком видів діяльності, якими підприємництво забороня-
ється, студент може ознайомитися користуючись текстами ле-
кцій з підручника «Господарське законодавство» / За ред.
В. В. Мачуського, В. Є. Постульги. — К.: КНЕУ, 2004 (надалі
підручник).
7
Надалі увагу необхідно зосередитись на з’ясуванні некоме-
рційної господарської діяльності — це самостійна системати-
чна господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами гос-
подарювання державного або комунального секторів еконо-
міки (крім органів державної влади, органів місцевого само-
врядування, їх посадових осіб), в яких, відповідно до ст. 12 ГК,
забороняється підприємництво, та спрямована на досягнення
економічних, соціальних, а також інших результатів без мети
одержання прибутку.
До суб ’єктів некомерційної господарської діяльності можна
віднести: 1) установи, організації, створені органами держав-
ної влади України та що утримуються за рахунок коштів від-
повідних бюджетів; 2) установи, організації, створені органами
місцевого самоврядування та що утримуються за рахунок кош-
тів відповідних бюджетів; 3) кредитні спілки; 4) благодійні
фонди і благодійні організації; 5) громадські організації, ство-
рені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорсь-
кої спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності;
6) творчі спілки; 7) політичні партії; 8) науково-дослідні уста-
нови; 9) вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації,
внесені до Державного реєстру наукових установ, яким нада-
ється підтримка держави.
2.	Поняття та види господарських відносин
Господарськими відносинами називають суспільні відносини,
що виникають у процесі організації та здійснення господарської
діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими
суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарю-
вання.
У свою чергу, господарські відносини, врегульовані норма-
ми господарського права, є господарсько-правовими відноси-
нами.
Коло господарських відносин складають як відносини між
рівними суб’єктами, що діють на підставі власного вільного во-
левиявлення, так і відносини, яким властива публічна (владна)
ознака.
Види господарських відносин', господарсько-виробничі,
організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відно-
сини.
8
Із викладеного можна зробити висновок, що господарські
відносини, в основному, складаються: 1) між суб’єктами госпо-
дарювання (майново-господарські відносини); 2) між суб’єкта-
ми господарювання та іншими учасниками господарських від-
носин (майново-господарські відносини); 3) між суб’єктами гос-
подарювання і органами державної влади та місцевого самовря-
дування, що наділені господарською компетенцією (майново-
господарські відносини); 4) між суб’єктом господарювання та
власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом
державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним
господарською компетенцією щодо цього суб’єкта (організаційно-
господарські відносини); 5) між суб’єктами господарювання, які
разом організовують об’єднання підприємств чи господарське
товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств
(організаційно-господарські відносини; 6) між суб’єктами госпо-
дарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім під-
приємством (організаційно-господарські відносини; 7) між
суб’єктом господарювання і його структурними підрозділами
(внутрішньогосподарські відносини); між структурними підроз-
ділами суб’єкта господарювання (внутрішньогосподарські від-
носини).
Учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти гос-
подарювання, споживачі, органи державної влади та органи міс-
цевого самоврядування, наділені господарською компетенцією,
а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо
них організаційно-господарські повноваження на основі відносин
власності.
Суб’єктами господарювання є: 1) господарські організації
— юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємст-
ва, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповід-
но до закону як підприємці; 3) філії, представництва, інші ві-
докремлені підрозділи господарських організацій (структурні
одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяль-
ності.
Треба звернути увагу, що суб’єкти господарювання реалізу-
ють свою господарську компетенцію на основі права власності,
права господарського відання, права оперативного управління та
права оперативно-господарського використання майна відповід-
9
но до визначення цієї компетенції у Господарському кодексі та
інших законах, а саме: Законі України «Про захист прав спожи-
вачів» від 12.05.1991 р. і Законі України «Про природні монопо-
лії» від 20.04.2000 р.
Детальніше питання про учасників господарських відносин
розкрито в лекціях, поданих у підручнику.
3.	Поняття та система господарського законодавства
Під час вивчення цієї теми насамперед потрібно звернути ува-
гу на понятійний апарат господарського законодавства, визна-
чення якого дано у підручнику з позицій відомих вчених-
економістів.
Взагалі під терміном «законодавство» розуміють сукупність
законів та інших нормативно-правових актів, що регламенту-
ють ту чи ту сферу суспільних відносин і є джерелами певної
галузі права. А система господарського законодавства зумов-
лена предметом регулювання. Предметом господарського за-
конодавства є господарські відносини у спеціальному розу-
мінні, тобто відносини між організаціями щодо виробництва і
реалізації продукції, відносини у капітальному будівництві,
відносини у закупівлі сільськогосподарської продукції в агра-
рних товаровиробників, відносини організацій всіх видів
транспорту з клієнтами та між собою, відносини у державному
страхуванні, зовнішньоекономічній діяльності, планові та гос-
подарсько-процесуальні відносини. Господарське законодав-
ство являє собою самостійну галузь — систему нормативних
актів, правила яких регулюють господарські відносини щодо
організації і здійснення господарської діяльності в галузі сус-
пільного виробництва та обігу.
Необхідно зауважити, що теорія господарського права ви-
ходить з того, що як галузь господарське законодавство окрес-
лене лише господарськими відносинами і не включає всіх нор-
мативних актів (фінансового, адміністративного, трудового
права тощо), які також регулюють народне господарство. Крім
того, нормативно-правовому регулюванню господарської дія-
льності присвячена ст. 7 ГК, де зазначено, що відносини у сфе-
рі господарювання регулюються Конституцією України, ГК,
законами України, нормативно-правовими актами Президента
України та Кабінету Міністрів України, нормативно-право-
вими актами інших органів державної влади та органів місце-
10
вого самоврядування, а також іншими нормативними актами.
Наведемо основні нормативно-правові акти, що є джерелами
господарського законодавства, а саме: Конституція України',
Господарський кодекс України, що встановлює правові основи
господарської діяльності (господарювання), визначає основні
засади господарювання в Україні, встановлює загальні прин-
ципи господарювання і регулює господарські відносини, що
виникають у процесі організації та здійснення господарської
діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими
суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господа-
рювання; Цивільний кодекс України, який регулює особисті
немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), заснова-
ні на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності їх учасників; а також закони України та норма-
тивно-правові акти Президента України, Кабінету Міністрів
України, що регулюють господарські відносини та містять по-
ложення, спрямовані на нормативно-правове регулювання гос-
подарської діяльності, і становлять джерела господарського
законодавства.
Основні з них детальніше розкриті в лекціях підручника.
1.2. План семінарського заняття
1.	Поняття господарської діяльності та господарських відно-
син. Види господарської діяльності.
2.	Поняття та види господарських правовідносин.
3.	Система господарського законодавства. Співвідношення
господарського законодавства із господарським правом.
4.	Поняття, ознаки та принципи підприємницької діяльності.
Види підприємницької діяльності. Суб’єкти підприємницької ді-
яльності.
5.	Обмеження в підприємницькій діяльності.
Теми рефератів
1. Непідприємницька господарська діяльність: розмежування
з іншими видами суспільно-корисної діяльності.
2. Історія розвитку правового регулювання підприємницької
діяльності.
11
1.3.	Термінологічний словник
•	Підприємницька діяльність.
•	Господарська діяльність.
•	Господарські правовідносини.
•	Господарське законодавство.
1.4.	Завдання для перевірки знань
1.	Науково-теоретичні концепції регулювання підприємниць-
кої діяльності.
2.	Розмежування підприємницької діяльності з іншими вида-
ми господарської діяльності.
3.	Сутність підприємництва в його сучасному розумінні.
4.	Правовий статус Торгово-промислової палати України.
1.5.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні» від
02.12.97 // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 13. —
Ст. 52.
Додаткова
•	Сизоненко В. О. Підприємництво. — К., 1999.
•	Гончаров В. Н. Предпринимательская деятельность в У крайнє. —
Луганск, 2000.
•	Стратегія розвитку підприємництва в умовах перехідної економі-
ки України / А. Шегда, Т. Божидарнік // Підприємництво, господарство
і право. — 2002. — № 5. — С. 102—105.
•	Саниахметова Н. Признаки предпринимательства // Підприємни-
цтво, господарство і право. — 2001. — № 8. — С. 6—8.
•	Шеремет О. Господарське законодавство: формування та зарубі-
жний досвід // Право України. — 2001. — № 9. — С. 39—40.
•	Саниахметова Н. Обшая характеристика законодательства о
предпринимательстве Н Підприємництво, господарство і право. —
2001, —№ 10, —С. 3—5.
12
Тема 2
ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1.	Роль держави в регулюванні господарської діяльнос-
ті та в організації і забезпеченні функціонування дер-
жавного сектору економіки
2.	Державна регуляторна політика у сфері господар-
ської діяльності
3.	Державна реєстрація суб’єктів господарської діяль-
ності
4.	Засоби державного регулювання господарської діяль-
ності. Державна підтримка господарської діяльності
2.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1. Роль держави в регулюванні господарської
діяльності та в організації і забезпеченні
функціонування державного сектору економіки
Вивчення теми потрібно розпочати з повторення відповідних
тем курсу «Державне регулювання економіки». Насамперед звер-
ніть увагу на змішаний характер сучасної економіки в нашій країні.
Користуючись текстами лекцій, поданих у підручнику,
з’ясуйте, що повинна забезпечувати держава, беручи участь в ор-
ганізації господарської діяльності, і за якими основними напря-
мами вона діє.
Студент, ґрунтуючись на знаннях з попередніх курсів, пови-
нен знати, що у сфері господарювання держава здійснює довго-
строкову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну та соці-
альну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узго-
дження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних
суспільних верств населення в цілому.
Слід запам’ятати визначення економічної стратегії, а також її
складових — формулювання пріоритетних цілей, на досягнення
яких орієнтується народне господарство, засобів та способів реа-
лізації стратегічних цілей, виходячи з наукового усвідомлення
13
змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в націо-
нальному та світовому господарстві, та враховуючи увесь спектр
інтересів суб’єктів господарювання.
Правове закріплення економічної стратегії в Україні відпо-
відно до Конституції України здійснюється шляхом визначення
Верховною Радою України засад внутрішньої і зовнішньої полі-
тики та затвердження нею загальнодержавних програм економіч-
ного, науково-технічного, соціального розвитку.
З метою закріплення знань з даного питання дайте чітке визна-
чення економічної тактики та процедури її правового визначення.
Основними формами державного планування господарської
діяльності є плани економічного і соціального розвитку та дер-
жавний і місцеві бюджети.
Треба знати, що держава, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування безпосередньо не мають статусу суб’єк-
та господарювання. Тоді як для економіки України притаманна
наявність великої кількості суб’єктів господарювання, створених
за участі держави.
Отже, державний вплив з позицій підстав його прояву можна
поділити на загальний, оскільки держава та її органи виступають
від імені народу і в публічних інтересах, і особливі, коли держава
(державні органи) виступає власником, керуючи своїми майно-
вими фондами.
Під суб’єктами господарювання державного сектору еко-
номіки відповідно до частини 2 ст. 22 ГК розуміють суб’єкти, за-
сновані лише на державній власності, а також суб’єкти, засновані
одночасно на державній та інших формах власності, якщо частка
державної власності в них перевищує 50 % чи становить величи-
ну, яка забезпечує державі право вирішального впливу на госпо-
дарську діяльність цих суб’єктів.
Особливість регулювання діяльності суб’єктів державного сек-
тору економіки полягає в тому, що на них поширюється не лише
загальний вплив держави, який відчувають на собі усі суб’єкти
господарювання, а й вплив держави, яка реалізовує право володі-
ти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю.
Принциповим моментом можна назвати те, що суб’єктами
управління щодо суб’єктів господарювання у державному секто-
рі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші ор-
гани влади та організації. їх повноваження у цьому аспекті згідно
зі ст. 22 ГК визначаються законом.
Законом можуть бути визначені види господарської діяльнос-
ті, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприєм-
14
ствам, установам і організаціям (наприклад положення частини 2
ст. 4 Закону України «Про підприємництво», яка не втратила
чинності з прийняттям Господарського кодексу).
Правовий статус окремого суб’єкта господарювання у держав-
ному секторі економіки визначається уповноваженими органами
управління відповідно до вимог законодавства. Хоча це не забо-
роняє у випадках, передбачених законом, здійснювати відносини
між собою на договірних засадах.
2. Державна регуляторна політика
у сфері господарської діяльності
Перш ніж приступити до з’ясування положень другого питан-
ня, треба дати визначення державній регуляторній політиці. Це
напрям державної політики на вдосконалення правового регулю-
вання господарських відносин, а також адміністративних відно-
син між регуляторними органами або іншими органами держав-
ної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийнят-
тя економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів,
на зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господа-
рювання та усунення перешкод для розвитку господарської ді-
яльності, що здійснюється в межах, порядку та способом, що
встановлені Конституцією та законами України.
На сучасному етапі одним із пріоритетних напрямів реформу-
вання державного управління економікою визнано перерегулю-
вання. Запам’ятайте, що це сукупність заходів, спрямованих на
зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяль-
ність, усунення правових, адміністративних, економічних та ор-
ганізаційних перешкод у розвитку підприємництва.
Основним нормативно-правовим актом, який регламентує цей
аспект діяльності держави, є Закон України «Про засади держав-
ної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від
11.09.2003 р.
Вивчаючи положення цього Закону з’ясуйте, що називається
регуляторним органом.
Систему органів виконавчої влади, які беруть участь у загаль-
ному управлінні господарською діяльністю (без врахування галу-
зевої специфіки), складають: Міністерство економіки та з пи-
тань європейської інтеграції України; Державний комітет Украї-
ни з питань регуляторної політики та підприємництва; Держав-
ний комітет з питань технічного регулювання та споживчої полі-
15
тики України; Державний комітет статистики України; Держав-
на податкова адміністрація України; Державна митна служба
України; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку
України; Фонд державного майна України; Державна служба
експортного контролю України.
До органів держави, які безпосередньо впливають на госпо-
дарську діяльність, належить Антимонопольний комітет України.
Після з’ясування попереднього питання стає зрозумілим, що
регуляторні органи в межах своїх повноважень приймають нор-
мативно-правові акти, інші офіційні письмові документи, які
встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, застосо-
вуються неодноразово та щодо невизначеного кола осіб, власне
які або окремі положення яких спрямовані на правове регулю-
вання господарських відносин, а також адміністративних відно-
син між регуляторними органами або іншими органами держав-
ної влади та суб’єктами господарювання.
Визначте, що означає поняття «забезпечення здійснення дер-
жавної регуляторної політики».
Надзвичайно важливими є повноваження спеціально уповно-
важеного центрального органу виконавчої влади з питань держав-
ної регуляторної політики (Державний комітет з питань регуля-
торної політики і підприємництва) і його територіальних органів.
Насамперед вам потрібно знати, що проекти регуляторних ак-
тів, які розробляються центральними органами виконавчої влади,
повинні погоджуватися із Держкомпідприємництва, а проекти
регуляторних актів, які розробляються Радою міністрів Автоном-
ної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, — з
територіальними органами центральних органів виконавчої вла-
ди, а також з відповідними територіальними органами Держком-
підприємництва.
Інші завдання та повноваження Державного комітету з питань
регуляторної політики та підприємництва визначаються Поло-
женням, затвердженим Указом Президента України від
25.05.2000 р. №721.
3. Державна реєстрація суб’єктів
господарської діяльності
Визначаючи поняття державної реєстрації юридичних осіб та
фізичних осіб-підприємців, потрібно запам’ятати, що реєстрація
є засвідченням факту створення або припинення юридичної осо-
16
би, засвідченням факту набуття або позбавлення статусу підпри-
ємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних
дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного
реєстру.
Положення про порядок державної реєстрації суб’єктів під-
приємницької діяльності (СПД) затверджене постановою Кабіне-
ту Міністрів України від 25.05.1998 р. №740. Окремо потрібно
з’ясувати положення Закону України «Про державну реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р.
Відповідно до чинного законодавства державна реєстрація суб’єк-
тів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комі-
теті міської, районної ради або в районній, районній міст Києва і
Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або
місцем проживання суб’єкта.
Для того щоб правильно визначити реєстраційну процедуру, вам
необхідно з’ясувати визначення місцезнаходження суб’єкта підпри-
ємницької діяльності, що підтверджує статус засновників СПД.
Зверніть особливу увагу на перелік документів, що підлягають
поданню до органу державної реєстрації.
Від процедури державної реєстрації слід відрізняти поста-
новку па облік або реєстрацію в різноманітних уповноваже-
них державних органах. Насамперед, суб’єкт господарювання
після проходження процедури державної реєстрації стає на
облік:
—	у податковій інспекції (крім того керівник і засновники ре-
єструються в податковій міліції);
—	у територіальних органах статистики;
—	у територіальних органах Пенсійного фонду;
—	у територіальних органах соціального страхування (від не-
щасних випадків на виробництві, тимчасової непрацездатності);
—	у територіальних органах Фонду зайнятості.
Самостійно визначте підстави і порядок проведення перереєс-
трації СПД.
Скасування державної реєстрації суб ’єкта підприємницької ді-
яльності — юридичної особи здійснюється органом державної ре-
єстрації за заявою власника (власників) або уповноваженого ним
(ними) органів, а також на підставі рішення господарського суду у
разі: визнання установчих документів недійсними або такими, що
суперечать законодавству; провадження діяльності, що суперечить
установчим документам та законодавству; несвоєчасного повідом-
лення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну назви, орга-
нізаційної’ форми,-' форми .власності та місцезнаходження; визнання
• ' ’ ’’ (
2 5-22
суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, перед-
бачених законодавством); неподання протягом 1 року до органів
державної податкової служби податкових декларацій, документів
бухгалтерської звітності згідно із законодавством.
4. Засоби державного регулювання
господарської діяльності.
Державна підтримка господарської діяльності
Вивчаючи останнє питання цієї теми, в першу чергу з’ясуйте, що
таке метод і форма державного впливу на господарські відносини.
Варто знати, що ГК оперує терміном «засоби регулюючого
впливу». Основними засобами регулюючого впливу держави на
суб’єктів господарювання відповідно до ст. 12 ГК є: державне
замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і
квотування; сертифікація та стандартизація; застосування норма-
тивів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестицій-
них, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій,
цільових інновацій та субсидій.
Після цього охарактеризуйте кожний засіб регулюючого впливу
окремо.
Так, державне замовлення є засобом державного регулювання
економіки шляхом формування на договірній (контрактній) осно-
ві складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для
державних потреб, розміщення державних контрактів на постав-
ку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг)
серед суб’єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.
Законодавством України можуть бути передбачені особливос-
ті державного замовлення в певних сферах.
Визначаючи термін «ліцензування», запам’ятайте, що це засо-
би державного регулювання господарської діяльності, направлені
на забезпечення єдиної державної політики у тій чи іншій сфері
та захист економічних і соціальних інтересів громадян.
Відносини, пов’язані з ліцензуванням підприємницької діяль-
ності, регулюються Законом України «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» від 1.06.2000 р. Крім того, ліцен-
зування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових
послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів
мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та викорис-
тання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у
сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом
18
етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тю-
тюновими виробами, у сфері телекомунікація здійснюється згід-
но з законами, що регулюють відносини у цих сферах.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000
р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» в
Україні діє 34 органи ліцензування. На підставі ліцензії, виданої
центральним органом виконавчої влади, господарська діяльність
провадиться по всій території України, а на підставі ліцензії, ви-
даної місцевим органом виконавчої влади, — на території відпо-
відної адміністративно-територіальної одиниці.
Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид
господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через
уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного
органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу
ліцензії. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва
про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або
копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру під-
приємств та організацій України, засвідчена нотаріально або орга-
ном, який видав оригінал документа.
Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають
ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються до-
кументи, вичерпний перелік яких визначено постановою Кабіне-
ту Міністрів України від 4.07.2001 р. № 756 «Про затвердження
переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії
для окремого виду господарської діяльності».
З’ясуйте, в яких випадках видача ліцензії здійснюється тільки
за результатами відкритих конкурсів.
Вивчаючи тексти лекції за темою 2 з підручника, ви зможете
з’ясувати, що патентуванню згідно із Законом України «Про
патентування деяких видів підприємницької діяльності» від
23.03.1996 р. підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти,
а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних
карток на території України, діяльність з обміну готівкових ва-
лютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжни-
ми засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними
картками), а також діяльність з надання послуг у сфері ігрового
бізнесу та побутових послуг.
Студентові потрібно чітко розрізняти поняття «торговий па-
тент» і «спеціальний торговий патент».
У певних випадках держава застосовує квотування, встанов-
люючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних това-
рів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (вклю-
2*5-22
19
чаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється
Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
Стандартизація, за Законом України «Про стандартизацію»
від 17.05.2001 р., — це діяльність, що полягає у встановленні по-
ложень для загального і багаторазового застосування щодо наяв-
них чи можливих завдань з метою досягнення оптимального сту-
пеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підви-
щення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх фу-
нкціональному призначенню, усунення бар’єрів у торгівлі і спри-
яння науково-технічному співробітництву.
Визначте, в яких випадках застосування стандартів чи їх
окремих положень є обов’язковим.
Сертифікація, за Законом України «Про підтвердження від-
повідності» від 17.05.2001 р., — це процедура, за допомогою якої
визнаний в установленому порядку орган документально засвід-
чує відповідність продукції, систем якості, систем управління
якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим
законодавством вимогам.
Питанням регулювання цін і тарифів присвячені ст. 21 ГК,
а також норми Закону України «Про ціни і ціноутворення» від
3.12.1990 р. З’ясувавши норми цих актів, ви зможете дійти ви-
сновку, що суб’єкти господарювання можуть застосовувати у гос-
подарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та ре-
гульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від
державних фіксованих цін.
Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, по-
слуг), за винятком тих, на які встановлені державні ціни. Вільні
ціни визначаються суб’єктами господарювання самостійно за
згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах — також
за рішенням суб’єкта господарювання.
Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ре-
сурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і ди-
наміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве со-
ціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів,
продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України.
Держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на
підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування,
на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів
реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послу-
ги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а
також суб’єктам господарювання, що опинилися у критичній соціа-
льно-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування
20
капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх ді-
яльності, для технічного розвитку, що дають значний економічний
ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.
Держава може здійснювати компенсації або доплати сільсько-
господарським товаровиробникам за сільськогосподарську про-
дукцію, що реалізується ними державі.
Підстави та порядок застосування засобів державної підтрим-
ки суб’єктів господарювання визначаються законом.
Держава намагається стимулювати розвиток господарської
діяльності. Насамперед це спрямоване на розвиток окремих видів
підприємницької діяльності (Закон України «Про державну підтри-
мку малого підприємництва» від 19.10.2000 р., Закон України «Про
Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в
Україні» від 21.12.2000 р.) або окремих галузей господарства (на-
приклад, Закон України «Про заходи щодо державної підтримки су-
днобудівної промисловості в Україні» від 18.11.1999 р. в редакції
від 13.12.2001 р., Закон України «Про стимулювання розвитку сіль-
ського господарства на період 2001—2004 років» від 18.01.2001 р.,
Закон України «Про державну підтримку підприємств, науково-
дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють
боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімїї» від 21.09.2000 р.).
2.2.	План семінарського заняття
1.	Роль держави в регулюванні господарської діяльності.
2.	Державна підтримка господарської діяльності. Роль держа-
ви в організації та забезпеченні функціонування державного сек-
тору економіки.
3.	Державна реєстрація суб’єктів господарської діяльності.
Ліцензування деяких видів господарської діяльності.
4.	Засоби державного регулювання господарської діяльності.
5.	Державний контроль та нагляд за господарською діяльніс-
тю. Облік господарської діяльності і звітність перед уповноваже-
ними державними органами.
Теми рефератів
1.	Правовий режим патентування певних видів підприємниць-
кої діяльності за законодавством України.
2.	Проблеми удосконалення системи заходів регулюючого
впливу держави на суб’єктів підприємницької діяльності.
21
3.	Система органів виконавчої влади, що беруть участь у ре-
гулюванні господарської діяльності.
4.	Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької
діяльності.
5.	Ліцензування господарської діяльності.
2.3.	Термінологічний словник
•	Державна реєстрація.
•	Ліцензування.
•	Патентування.
•	Квота.
•	Стандартизація.
•	Сертифікація.
2.4.	Навчальні завдання
для самостійного опрацювання
1.	Система державних органів, які здійснюють контроль та
нагляд за господарською діяльністю.
2.	Зробіть аналіз документів, які подаються для реєстрації
суб’єктів підприємницької діяльності.
3.	Проблеми стимулювання здійснення господарської діяль-
ності з боку державних органів.
4.	Особливості ліцензування видів господарської діяльності,
не передбачених Законом України «Про ліцензування певних ви-
дів господарської діяльності».
2.4.1.	Завдання для перевірки знань
1.	У разі зміни свого місцезнаходження суб’єкт підприємниць-
кої діяльності повинен повідомити про це орган державної реєст-
рації в термін до ...
2.	Строк дії ліцензії на провадження певного виду господар-
ської діяльності не може бути меншим ніж ...
3.	Ліцензійні умови визначає: ...
4.	Процедура, за допомогою якої визнаний в установленому
порядку орган документально засвідчує відповідність продукції
встановленим законодавством вимогам, має назву ...
5.	Суб’єктами малого підприємництва є юридичні особи, в
яких обсяг річного валового доходу не перевищує ...
22
6.	Торговий патент видається суб’єктам підприємницької діяль-
ності за місцезнаходженням цих суб’єктів: ...
2.5.	Рекомендована література
Основна
•	Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. (Глава 2) // Голос
України. — 2003. — № 49—50. — 14 берез.
•	Закон України «Про державне прогнозування та розроблення про-
грам економічного і соціального розвитку України» від 23.03.2000 р. // Ві-
домості Верховної Ради України. — 2000. — № 25 (23.06.2000). — Ст. 195.
•	Закон України «Про засади державної регуляторної політики у
сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р. // Урядовий кур’єр. —
2003. — № 198. — 22 жовт.
•	Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі-
зичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. // Відомості Верховної Ради
України. — 2003. — № 31—32. — Ст. 263.
•	Закон України «Про ліцензування певних видів господарської дія-
льності» від 01.06.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2000.
_ № 36. — Ст. 299.
•	Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької
діяльності» від 23.03.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. —
1996, —№20. —Ст. 82.
•	Закон України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 р. // Відомос-
ті Верховної Ради України. — 2001. — №31. — Ст. 145.
•	Закон України «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 32. — Ст. 169.
•	Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва»
від 19.10.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — №
51—52, —Ст. 447.
•	Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку
малого підприємництва в Україні» від 21.12.2000 р. // Відомості Верхов-
ної Ради України. — 2001. — № 7. — Ст. 35.
•	Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в
Україні» від 16.07.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999.
— №40. —Ст. 365.
•	Положення про порядок державної реєстрації суб’єктів підприєм-
ницької діяльності: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від
25.05.1998 р. № 740.
•	Указ Президента України від 25.05.2000 р. № 721/2000 «Питання
Державного комітету України з питань регуляторної політики та під-
приємництва» (зм. № 1050/2000 від 09.09.2000 р.).
23
•	Декрет Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 р. № 24—92 «Про
впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених
за участю державних підприємств» № 4033-ХІІ від 25.02.1994 р.
Додаткова
•	Грущинський І. М„ Кравчук В. М„ Пограничний Є. П. Державна реєст-
рація суб’єктів підприємницької діяльності. — Львів: Престиж-Інформ,
2000.
•	Москаленко В. С. Проблеми вдосконалення механізмів регулю-
вання економічних відносин // Колізії у законодавстві України: 36. на-
ук. виступів і повідомлень: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. 23—
24 жовтня 1995 р., Київ. — К.: Генеза, 1996. — С. 88—91.
•	Проблемьі становлення хозяйственного законодательства Украиньї:
Сб. науч. статей и материалов конф. — Донецк: ИЗПЙ АН Украиньї, 1993.
•	Труш І. Упорядкуваня механізму проведення перевірок СПД конт-
ролюючими органами // Право України. — 2002. — № 4. — С. 32—35.
•	Саниахметова Н. Государственное регулирование зкономики и
предпринимательства // Підприємництво, господарство і право. —
2001,—№7. —С. 3—6.
Тема З
СУБ’ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКИХ
ПРАВОВІДНОСИН
1.	Поняття та види суб’єктів господарювання
2.	Поняття та види підприємств
3.	Поняття та види господарських товариств
4.	Особливості правового статусу інших суб’єктів
господарювання
3.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1.	Поняття та види суб’єктів господарювання
Для розгляду першого питання звернемо увагу на визначення
суб’єктів господарювання, які є учасниками господарських від-
носин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність.
Ознаки суб’єктів господарювання визначені ст. 55 ГК: здійс-
нюють господарську (підприємницьку) діяльність; наділені гос-
24
подарською компетенцією (сукупністю господарських прав та
обов’язків); мають відокремлене майно; несуть відповідальність
в межах належного їм майна, крім випадків, передбачених зако-
нодавством (прикладом такого випадку є відповідальність учас-
ників повного товариства).
Залежно від форми власності товариства, напрямів діяльності,
кількості учасників тощо засновники обирають організаційно-
правову форму суб’єкта господарювання (акціонерне товариство,
товариство з обмеженою відповідальністю та ін.). В переважній
більшості суб’єкти господарювання є юридичними особами. Ра-
зом з тим, Господарський кодекс і Цивільний кодекс передбача-
ють здійснення господарської (підприємницької) діяльності і без
утворення юридичної особи.
Суб’єкт господарювання може бути створений за рішенням
власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) ор-
гану, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, та-
кож за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом
заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення,
поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання
з додержанням вимог законодавства.
Студент повинен знати, що установчими документами
суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або за-
сновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут
(положення) суб’єкта господарювання.
За загальним правилом, суб’єкт господарювання підлягає
державній реєстрації. Діяльність незареєстрованого суб’єкта гос-
подарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється.
Наголосимо, що припинення діяльності суб’єкта господарю-
вання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєд-
нання, поділу, перетворення) або ліквідації — за рішенням
власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішен-
ням інших осіб — засновників суб’єкта господарювання чи їх
правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, — за рі-
шенням суду.
Студент має знати види суб’єктів господарювання, визначення
яких дано в ч. 2 ст. 55 ГК, де зазначено, що суб’єктами господа-
рювання є:
1)	господарські організації — юридичні особи, створені відпо-
відно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створе-
ні відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійсню-
ють господарську діяльність та зареєстровані в установленому
законом порядку;
25
2)	громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно
до закону як підприємці;
3)	філії, представництва, інші відокремлені підрозділи госпо-
дарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для
здійснення господарської діяльності.
Таким чином, суб’єкти господарювання складають три
відносно відокремлені групи: 1) юридичні особи — суб’єкти
господарювання; 2) фізичні особи — громадяни України, іно-
земці та особи без громадянства; 3) відокремлені підрозділи
господарських організацій — насамперед філії та представни-
цтва.
Розглянемо детальніше особливості правового статусу кожної
групи суб’єктів господарювання.
Юридичні особи — суб ’єкти господарювання.
Юридичні особи — суб’єкти господарювання мають три під-
стави для створення: 1) юридичні особи створені відповідно до
ЦК; 2) юридичні особи — державні, комунальні та інші підпри-
ємства, створені відповідно до ГК; 3) інші юридичні особи, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установ-
леному законом порядку.
Для підготовки семінарського заняття ознайомтеся з матеріа-
лами підручника, де розкрито основний понятійний апарат юри-
дичних осіб.
2.	Поняття та види підприємств
Принциповим моментом під час вивчення теми є види та ор-
ганізаційні форми підприємств.
Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні
можуть діяти підприємства таких видів:
1)	приватне підприємство, що діє на основі приватної власно-
сті громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
2)	підприємство, що діє на основі колективної власності (під-
приємство колективної власності);
3)	комунальне підприємство, що діє на основі комунальної
власності територіальної громади;
4)	державне підприємство, що діє на основі державної влас-
ності;
5)	підприємство, засноване на змішаній формі власності (на
базі об’єднання майна різних форм власності).
26
Залежно від способу утворення (заснування) та формування
статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та кор-
поративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником,
який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до за-
кону статутний фонд, не поділений на частки (паї-), затверджує
статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника,
який ним призначається, керує підприємством і формує його тру-
довий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання ре-
організації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємст-
ва державні, комунальні, підприємства, засновані на власності
об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній влас-
ності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома
або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором),
діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудо-
вої діяльності засновників (учасників), їх спільного управління
справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через ор-
гани, що ними створюються, участі засновників (учасників) у
розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є
кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у фор-
мі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому
числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу
валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути від-
несені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підпри-
ємства, в яких середньооблікова кількість працюючих за звітний
(фінансовий) рік не перевищує п’ятидесяти осіб, а обсяг валового
доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не
перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за серед-
ньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких
середньооблікова кількість працюючих за звітний (фінансовий)
рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації
продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну
п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного
банку України щодо гривні.
Середніми визнаються усі інші підприємства.
Приватним підприємством визнається підприємство, що діє
на основі приватної власності одного або кількох громадян, іно-
земців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використан-
27
ням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на
основі приватної власності суб’єкта господарювання — юридич-
ної особи (ст. 113 ГК).
Підприємством колективної власності визнається корпора-
тивне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної
власності засновника (засновників) (ст. 93 ГК).
Комунальне унітарне підприємство утворюється компетент-
ним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку
на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до
сфери його управління (ст. 78 ГК).
Державне унітарне підприємство утворюється компетент-
ним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі ві-
докремленої частини державної власності, як правило, без поділу
її на частки, і входить до сфери його управління (ст. 73 ГК).
Державні унітарні підприємства можуть діяти як державні
комерційні підприємства або казенні підприємства.
Відповідно до ст. 74 ГК державне комерційне підприємст-
во є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі ста-
туту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 ГК, і
несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належ-
ним йому на праві господарського відання майном згідно з Го-
сподарським кодексом та іншими законами, прийнятими від-
повідно до кодексу.
Казенні підприємства (ст. 76 ГК) створюються у галузях на-
родного господарства, в яких: 1) законом дозволено здійснення
господарської діяльності лише державним підприємствам; 2) ос-
новним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) ви-
ступає держава; 3) за умовами господарювання неможлива вільна
конкуренція товаровиробників чи споживачів; 4) переважаючим
(понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції
(робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що
ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
5) приватизацію майнових комплексів державних підприємств
заборонено законом.
Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Мі-
ністрів України. У рішенні про створення казенного підприємст-
ва визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємс-
тва, а також орган, до сфери управління якого входить підпри-
ємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного під-
приємства проводяться відповідно до вимог Господарського ко-
дексу за рішенням органу, до компетенції якого належить ство-
рення даного підприємства.
28
Об'єднанням підприємств є господарська організація, утво-
рена у складі двох або більше підприємств з метою координації
їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спіль-
них економічних та соціальних завдань.
Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств мо-
жуть утворюватися як господарські об’єднання або як державні
чи комунальні господарські об'єднання.
Господарські об’єднання утворюються як асоціації, корпора-
ції, консорціуми, концерни, інші об’єднання підприємств, перед-
бачені законом.
Асоціація — договірне об’єднання, створене з метою постій-
ної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдна-
лися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та
управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виро-
бництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання
учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволен-
ня переважно господарських потреб учасників асоціації.
Корпорацією визнається договірне об’єднання, створене на
основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів
підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих пов-
новажень централізованого регулювання діяльності кожного з
учасників органам управління корпорації.
Консорціум — тимчасове статутне об’єднання підприємств
для досягнення його учасниками певної спільної господарської
мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівель-
них проектів тощо).
Концерном визнається статутне об’єднання підприємств, а та-
кож інших організацій, на основі їх фінансової залежності від од-
ного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій
науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фі-
нансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.
3.	Поняття та види господарських товариств
Зазначимо, що відповідно до ст. 79 ГК господарськими това-
риствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господа-
рювання, створені юридичними особами та/або громадянами
шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльнос-
ті товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передба-
чених Господарським кодексом України, господарське товарист-
во може діяти у складі одного учасника.
29
Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб’єкти
господарювання, інші учасники господарських відносин, зазна-
чені у ст. 2 ГК, а також громадяни, які не є суб’єктами господа-
рювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських
товариствах суб’єктів господарювання або інших осіб встанов-
люються Господарським кодексом, іншими законами. Господар-
ські товариства є юридичними особами, а суб’єкти господарю-
вання — юридичні особи, які стали засновниками або учасни-
ками господарського товариства, зберігають статус юридичної
особи. Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку
підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.
Студенти повинні знати, що установчим документом повно-
го товариства і командитного товариства є засновницький дого-
вір. Установчим документом акціонерного товариства, товарист-
ва з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою
відповідальністю є статут (ст. 82 ГК).
Установчі документи господарського товариства повинні міс-
тити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності,
склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів то-
вариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік
питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована біль-
шість голосів, інші відомості, передбачені ст. 57 ГК.
Принциповим моментом є права і обоє ’язки учасників госпо-
дарського товариства.
Учасники господарського товариства мають право (ст. 88 ГК):
а)	брати участь в управлінні справами товариства в порядку,
визначеному в установчих документах, за винятком випадків, пе-
редбачених Господарським кодексом та іншими законами;
б)	брати участь у розподілі прибутку товариства та одержува-
ти його частку (дивіденди);
в)	одержувати інформацію про діяльність товариства. На ви-
могу учасника товариство зобов’язане надати йому для ознайом-
лення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність
товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів орга-
нів управління товариства тощо;
г)	вийти в передбаченому установчими документами порядку
зі складу товариства.
Учасники господарського товариства зобов ’язані:
а)	додержуватися вимог установчих документів товариства,
виконувати рішення його органів управління;
б)	вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку
та коштами (засобами), що передбачені установчими докумен-
30
тами, відповідно до ГК та Закону «Про господарські товарис-
тва»;
в)	нести інші обов’язки, передбачені ГК, іншими законами та
установчими документами товариства.
Тепер докладніше зупинимося на видах господарських това-
риств.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке
має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій од-
накової номінальної вартості, і несе відповідальність за зо-
бов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ри-
зик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах
вартості належних їм акцій.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господар-
ське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки,
розмір яких визначається установчими документами, і несе
відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм май-
ном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади,
несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у
межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господар-
ське товариство, статутний фонд якого поділений на частки
визначених установчими документами розмірів і яке несе від-
повідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в
разі його недостатності учасники цього товариства несуть до-
даткову солідарну відповідальність у визначеному установчи-
ми документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного
з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасни-
ки якого відповідно до укладеного між ними договору здійсню-
ють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть до-
даткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства
усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в
якому один або декілька учасників здійснюють від імені товарис-
тва підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями
додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке
за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а ін-
ші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкла-
дами (вкладники).
Учасниками повного товариства, повними учасниками коман-
дитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані
як суб ’єкти підприємництва.
31
4.	Особливості правового статусу інших
суб’єктів господарювання
Під час розгляду даного питання треба звернути увагу на особ-
ливості статусу інших суб’єктів господарювання.
Громадяни, які постійно проживають на території України,
можуть об’єднуватися у кредитні спілки (ст. 130 ГК).
Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована
громадянами у встановленому законом порядку на засадах доб-
ровільного об’єднання грошових внесків з метою задоволення
потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фі-
нансових послуг. Кредитна спілка є юридичною особою і діє на
підставі статуту, який затверджується загальними зборами членів
кредитної спілки. Статусу юридичної особи кредитна спілка на-
буває з дня її державної реєстрації.
Відповідно до ст. 131 ГК юридичні особи, незалежно від форм
власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати бла-
годійні організації (благодійні фонди, членські благодійні органі-
зації, благодійні установи тощо).
Благодійною організацією визнається недержавна організація,
яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або
окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї ді-
яльності. Благодійні організації утворюються і діють за територі-
альним принципом.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
а також державні та комунальні підприємства, установи, органі-
зації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не мо-
жуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодій-
ної організації.
Благодійна організація діє на підставі статуту (положення), що
затверджується вищим органом управління благодійної організа-
ції, і є юридичною особою.
3.2.	План семінарського заняття
1.	Поняття та види суб’єктів господарської діяльності. Поря-
док утворення та припинення їх діяльності.
2.	Підприємство як основна організаційно-правова форма гос-
подарювання. Види підприємств за законодавством України. По-
няття та види об’єднань підприємств. Організаційна структура
підприємства. Відокремлені структурні підрозділи.
32
3.	Господарські товариства: поняття, види, правовий статус.
4.	Фізичні особи — підприємці як суб’єкти господарських
правовідносин.
5.	Правовий статус неприбуткових установ та організацій.
Порядок визнання установи та організації неприбутковою.
Теми рефератів
1. Проблеми визначення статусу малого підприємства та на-
дання йому пільг.
2. Правовий статус інститутів спільного інвестування та кре-
дитних спілок.
3.3.	Термінологічний словник
•	Філія.
•	Представництво.
•	Підприємство.
•	Господарське товариство.
•	Благодійна організація.
'	3.4. Завдання для перевірки знань
1.	Правовий статус учасників ринку фінансових послуг.
2.	Внесення змін та доповнень до установчих документів
суб’єкта підприємницької діяльності.
3.	Особливості реєстрації суб’єктів підприємницької діяльнос-
ті, що створюються за участю іноземних учасників.
4.	Порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів під-
приємницької (господарської) діяльності.
5.	Підготувати проект установчих документів командитного
товариства.
6.	Підготувати проекти документів:
—	рішення про обрання спостережної ради акціонерного
товариства;
—	рішення про затвердження річного звіту.
3 5-22
33
3.5.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. 11
Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст. 682.
•	Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26.05.1988 р.
•	Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від
20.12.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 14. —
Ст. 186.
•	Закон України «Про промислово-фінансові групи України» від
21.11.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 52. —
Ст. 302.
•	Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від
16.09.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 46. —
Ст. 292.
•	Указ Президента України від 11.05.1994 р. № 224/94 «Про хол-
дингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та прива-
тизації».
•	Класифікація організаційно-правових форм господарювання:
Затв. наказом Держстандарту України від 22.11.1994 р. № 288.
Додаткова
•	Кибенко Е. Р. Корпоративнеє право Украиньї: Учеб. пособие. —
X.: Зспада, 2001.
•	Кибенко Е. Р. Научно-практический комментарий Закона Украи-
ньї «О хозяйственньїх обществах». — X.: Зспада, 2001.
•	Онищенко Т. Частньїй предприниматель. — 2-е изд., перераб. и
доп. — X.: Фактор, 2001.
•	Кирієнко Н. В. Приватний підприємець. — К., 2000.
•	Вінник О. М„ Щербина В. С. Акціонерне право: Навч. посіб. / За
ред. проф. В. С. Щербини. — К.: Атіка, 2000.
•	Плевако Н. Про підприємницьку дієздатність фізичних осіб //
Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 1. —
С. 226—232.
•	Саніахметова Н. Поняття суб’єктів підприємницької діяльності //
Право України. — 2001. — № 9. — С. 28—32.
34
Тема 4
МАЙНОВА ОСНОВА ГОСПОДАРЮВАННЯ
1.	Підстави виникнення майнових прав та майнових
обов'язків у сфері господарювання. Цінні папери у го-
сподарській діяльності. Особливості корпоративних
прав учасників суб'єктів господарювання
2.	Правові режими майна суб’єктів господарювання
3.	Особливості правового режиму державного та ко-
мунального майна. Правовий статус Фонду держав-
ного майна. Приватизація як особливий вид набуття
права власності
4.	Правовий режим використання природних ресурсів
у сфері господарювання
5.	Правове регулювання відносин, пов’язаних з правом
промислової власності. Об’єкти права промислової
власності
4.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1. Підстави виникнення майнових прав та майнових
обов’язків у сфері господарювання. Цінні папери
у господарській діяльності. Особливості корпоративних прав
учасників суб’єктів господарювання
Згідно зі ст. 139 ГК майном визнається сукупність речей та
інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають
вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяль-
ності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі
або враховуються в інших передбачених законом формах обліку
майна цих суб’єктів.
Але таке визначення є неповним. Нас амперед, відповідно до
ст. 190 ЦК, майном як особливим об’єктом визнається як окрема
річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Варто
наголосити, що майнові права і обов’язки також відображені у
балансі суб’єкта господарювання.
3*5-22
35
Тому майно можна класифікувати як:
1)	рухоме і нерухоме майно (ст. 181 ЦК);
2)	залежно від використання/невикористання в безпосередній
виробничій діяльності;
3)	за оборотоздатністю: майно, вилучене з обігу, обмежене в
обігу та таке, що перебуває у вільному обігу (ст. 178 ЦК);
4)	матеріальні і нематеріальні активи.
У ст. 139 ГК наведена класифікація майнових цінностей залеж-
но від економічної форми, якої вони набувають у процесі здійс-
нення господарської діяльності, а саме: основні фонди, оборотні
засоби, кошти, товари.
Основними фондами виробничого і невиробничого призначення
є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, ін-
струмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвен-
тар та інше майно тривалого використання, що віднесено законо-
давством до основних фондів.
Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, мало-
цінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно
виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законо-
давством до оборотних засобів.
Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є гроші у
національній та іноземній валютах, призначені для здійснення
товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також
фінансових відносин відповідно до законодавства.
Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються
вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.
Особливим видом майна суб’єктів господарювання є цінні па-
пери.
Класифікація майна має надзвичайно важливий прикладний
аспект, оскільки віднесення майна до того чи іншого виду може
визначати його правовий режим. Так, віднесення майна до кате-
горії нерухомого автоматично передбачає його обов’язкову дер-
жавну реєстрацію.
Наголосимо, що джерелами формування майна суб ’єктів гос-
подарювання є:
•	грошові та матеріальні внески засновників;
•	доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);
•	доходи від цінних паперів;
•	капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
•	надходження від продажу (здавання в оренду) майнових
об’єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших
суб’єктів;
36
•	кредити банків та інших кредиторів;
•	безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій
і громадян;
•	інші джерела, не заборонені законом.
На початковому етапі діяльності майно суб’єктів господарю-
вання формується за рахунок вкладів їх учасників та засновників.
Такими вкладами можуть бути будинки, споруди, обладнання та
інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування зем-
лею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спо-
рудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі
на інтелектуальну власність), грошові кошти, у тому числі в іно-
земній валюті.
Вклад, зроблений у гривнях, становить частку учасника (зас-
новника) у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визнача-
ється установчими документами товариства, якщо інше не перед-
бачено законодавством України. Науковці-економісти вважають,
що починаючи з 2004 р. наявність статутного фонду є обов’язковим
для всіх видів підприємств.
Законодавством передбачені випадки, коли для створення пев-
ного суб’єкта господарювання (або залежно від організаційно-
правової форми, або від напряму діяльності) необхідною умовою
для державної реєстрації має бути формування мінімального
розміру статутного фонду.
Забороняється використовувати для формування статут-
ного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під
заставу.
Зверніть увагу, що у суб’єктів господарювання може створю-
ватись резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому
установчими документами, але не менше 25 % статутного фонду,
а також інші фонди, передбачені законодавством України або
установчими документами товариства.
Залежно від співвідношення прав на майно учасників (заснов-
ників) і власне суб’єкта господарювання — юридичної особи ви-
окремлюють три моделі організації. Перша модель організації
полягає в тому, що засновники передають юридичній особі май-
но і відповідно втрачають майнові права на нього, отримуючи
при цьому права зобов’язальні. Друга модель визначає, що заснов-
ники залишають за собою право власності на майно, передане
створеному суб’єктові господарювання. Суб’єкт господарювання
отримує певні права на це майно, які мають назву або право гос-
подарського відання, або право оперативного управління. Третя
модель організації передбачає, що засновники в процесі передачі
37
майна новому суб’єктові господарювання втрачають право влас-
ності на майно, але не отримують зобов’язальних прав (напри-
клад, під час створення об’єднань підприємств).
Частина 2 ст. 135 ГК визначає: «Власник має право особисто
або через уповноважені ним органи з метою здійснення підпри-
ємницької діяльності засновувати господарські організації, закріп-
люючи за ними належне йому майно на праві власності, праві гос-
подарського відання, а для здійснення некомерційної господарсь-
кої діяльності — на праві оперативного управління, визначати
мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетен-
цію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад
і порядок використання майна, визначати інші умови господарю-
вання у затверджених власником (уповноваженим ним органом)
установчих документах господарської організації, а також здійс-
нювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у ме-
жах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо
заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до
Господарського кодексу та інших законів».
Отже, у разі реалізації першої моделі організації засновник під
час забезпечення майном суб’єкта господарювання певною мі-
рою обмежує себе в майнових правах. Але в обмін на це за даних
умов власник отримує певні правомочності щодо суб’єкта, стосо-
вно якого він є засновником, і права на якого мають зо-
бов’язальний характер.
Такі правомочності мають назву корпоративні права, і згід-
но зі ст. 167 ГК визначаються як права особи, частка якої ви-
значається у статутному фонді (майні) господарської організа-
ції, що включають правомочності на участь цієї особи в управ-
лінні господарською організацією, отримання певної частки
прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі лікві-
дації останньої відповідно до закону, а також інші правомочно-
сті, передбачені законом та статутними документами. В п. 1.8
ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підпри-
ємств» аналогічні положення визначають корпоративні права
як «право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіта-
лі) ...».
Зазначимо, що ст. 116 Цивільного кодексу передбачає, що
учасники господарського товариства мають право у порядку,
встановленому установчим документом товариства та законом:
1)	брати участь в управлінні товариством у порядку, визначе-
ному в установчому документі, крім випадків, встановлених за-
коном;
38
2)	брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати
його частину (дивіденди);
3)	вийти у встановленому порядку з товариства;
4)	здійснити відчуження часток у статутному (складеному)
капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у то-
варистві, у порядку, встановленому законом;
5)	одержувати інформацію про діяльність товариства у поряд-
ку, встановленому установчим документом.
Володіння корпоративними правами не є підприємницькою ді-
яльністю, крім випадків, передбачених законодавством.
Крім того, за ст. 100 ЦК, право участі у товаристві є особис-
тим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій
особі.
Студент повинен знати, що після створення суб’єкта господа-
рювання його майнові права та майнові обоє ’язки можуть вини-
кати:
•	з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбаче-
них законом, але таких, що йому не суперечать;
•	з актів органів державної влади та органів місцевого само-
врядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;
•	унаслідок створення та придбання майна з підстав, не забо-
ронених законом;
•	унаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збе-
реження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;
•	унаслідок порушення вимог закону під час здійснення гос-
подарської діяльності;
•	з інших обставин, з якими закон пов’язує виникнення май-
нових прав та обов’язків суб’єктів господарювання.
Запам’ятайте, що право на майно, яке підлягає державній ре-
єстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних
прав на нього, якщо інше не встановлено законом.
Потрібно зазначити, що законодавством може бути передба-
чена реєстрація угод, майна, що є предметом угоди і прав на вка-
зане майно (наприклад, реєстрація договорів — ч. З ст. 640 ЦК,
реєстрація земельних ділянок — ч. 7 ст. 128 Земельного кодексу
України, реєстрація прав на нерухомість — ч. 2 ст. 331 ЦК). За-
конодавство в певних випадках передбачає реєстрацію як угоди,
так і прав на майно, що є предметом угоди.
Суб’єкти господарювання в межах своєї компетенції та відпо-
відно до встановленого законодавством порядку можуть випус-
кати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні
папери інших суб’єктів господарювання.
39
Цінним папером визначено документ встановленої форми з
відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше май-
нове право і визначає відносини між суб’єктом господарювання,
який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання
зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість
передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.
Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника.
В Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, бор-
гові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках,
передбачених законом, використовуються такі види цінних папе-
рів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик,
облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зо-
бов’язання, ощадні сертифікати, векселі, інші види цінних папе-
рів, передбачені Господарським кодексом та іншими законами.
Правовий режим цінних паперів визначається Господарським,
Цивільним кодексами та Законами України «Про цінні папери і
фондову біржу», «Про обіг векселів в Україні» та ін.
Майнові права суб’єктів господарювання захищаються зако-
ном. Вилучення державою у суб’єкта господарювання його май-
на допускається не інакше як у випадках, на підставах і в поряд-
ку, передбачених законом. Збитки, завдані суб’єктові господа-
рювання порушенням його майнових прав громадянами чи юри-
дичними особами, а також органами державної влади чи органа-
ми місцевого самоврядування, відшкодовуються суб’єкту госпо-
дарювання відповідно до закону.
2.	Правові режими майна суб’єктів господарювання
Правовий режим майна — це сукупність вимог, що пред’яв-
ляються до майна при його набутті, використанні у процесі гос-
подарської діяльності, вибутті. В господарській діяльності право-
вий режим майна виявляється у встановленні особливих правил
обліку майна, порядку погашення його вартості, віднесення вар-
тості майна на собівартість та ін.
Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання,
на якій базується їх господарська діяльність, становлять право
власності та інші речові права: право господарського відання,
право оперативного управління, а також право оперативного ви-
користання майна.
Господарська діяльність може здійснюватися також на підста-
ві інших речових прав (права володіння, права користування то-
40
що), передбачених Цивільним кодексом України (розділ II Кни-
ги 3).
Майно суб’єктів господарювання може бути закріплене на ін-
шому праві відповідно до умов договору з власником майна.
Майнову основу господарювання становить право власності.
Право власності — це речове право, що характеризується най-
більш повним, абсолютним, виключним, безпосереднім і без-
строковим володарюванням особи над річчю, поєднане зі став-
ленням до речі як до власної, обмеження якого допускається ли-
ше в передбачених Конституцією та іншими законами випадках.
Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяль-
ність на правах власності, на свій розсуд, одноосібно або спіль-
но з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджаєть-
ся належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати
майно іншим суб’єктам для використання його на праві власно-
сті, праві господарського відання чи праві оперативного управ-
ління, або на основі інших форм правового режиму майна, пе-
редбачених ГК.
Види права власності — це державна, комунальна і приватна.
Господарський кодекс передбачає наявність так званої колектив-
ної власності, що викликає серед правознавців певне непорозу-
міння. На нашу думку, інститут колективної власності не може
бути реалізований у сучасній правовій системі України.
Правову основу здійснення права власності становить Закон
України від 7.02.1991 р. «Про власність».
Право господарського відання є правовою формою майно-
вого статусу суб’єкта господарювання, який володіє, користуєть-
ся і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником
(уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності
розпорядження щодо окремих видів майна згодою власника у ви-
падках, передбачених законодавчими актами.
Власник майна, закріпленого на праві господарського відання
за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використан-
ням та збереженням належного йому майна безпосередньо або
через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-
господарську діяльність підприємства.
Правом оперативного управління визнається правова форма
майнового статусу суб’єкта господарювання, який володіє, корис-
тується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власни-
ком (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної
господарської діяльності, у межах, встановлених законами, а та-
кож власником майна (уповноваженим ним органом).
41
Власник майна, яке закріплене на правах оперативного управ-
ління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за вико-
ристанням і збереженням переданого в оперативне управління
майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, і має
право вилучати у суб’єкта господарювання надлишкове, а також
не використовуване майно та майно, використовуване ним не за
призначенням.
Суб’єкти господарювання, які здійснюють господарську діяль-
ність на правах оперативного використання майна, не можуть ма-
ти статусу юридичної особи і реалізують свою господарську
компетенцію в межах статусу, визначеного господарською орга-
нізацією, до складу якої вони входять.
Крім того, майно може використовуватись суб’єктом господа-
рювання на підставі оренди. Орендою є засноване на договорі
строкове платне користування майном, необхідним орендареві
для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Оренда регулюється нормами Цивільного кодексу України, що
передбачають здійснення майнового найму, а також Закону Украї-
ни від 10.04.1992 р. «Про оренду державного та комунального
майна» та Закону України «Про оренду землі» від 6.10.1998 р.
3.	Особливості правового режиму державного
та комунального майна. Правовий статус
Фонду державного майна. Приватизація як
особливий вид набуття права власності
До державного майна у сфері господарювання належать ці-
лісні майнові комплекси державних підприємств, цілісні майнові
комплекси їх структурних підрозділів, нерухоме майно (будівлі,
споруди, в тому числі об’єкти незавершеного будівництва, при-
міщення), інше окреме індивідуально визначене майно держав-
них підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів гос-
подарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за
державними установами і організаціями для здійснення необхід-
ної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне
користування самоврядним установам і організаціям або в оренду
для використання його у господарській діяльності. Держава через
органи влади здійснює права власника також щодо об’єктів права
власності народу України.
Управління об’єктами державної власності здійснюють Ка-
бінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та
42
місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених за-
коном, управління державним майном здійснюють також інші
суб’єкти.
Тому управління об’єктами державної власності складають
відносини'.
—	усередині системи органів державної влади;
—	між центральними та місцевими органами державної влади;
—	між органами державної влади та державними підприємст-
вами, установами, організаціями, а також корпораціями, акції
(вклади, частки) яких належать державі.
Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного
майна, яке безоплатно передається у власність відповідних тери-
торіальних громад (комунальну власність). Передача об’єктів
господарського призначення з державної у комунальну власність
здійснюється в порядку, встановленому законом. Не можуть бути
об’єктами передачі з державної у комунальну власність підпри-
ємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати
виключно державним підприємствам, установам і організаціям.
Передача об’єктів господарського призначення з державної
у комунальну власність здійснюється за Законом України від
3.03.1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комуналь-
ної власності». Управління об’єктами державної власності відпо-
відно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його
уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади.
У випадках, передбачених законом, управління державним май-
ном здійснюють також інші суб’єкти.
Однією з особливостей, що стосуються державної власності, є
мораторій на примусову реалізацію майна, що введений в дію За-
коном України від 29.11.2001 р.
Майно, що може перебувати виключно у державній власності,
відчуження якого недержавним суб’єктам господарювання не
допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження
окремими видами майна, яке належить до основних фондів дер-
жавних підприємств, установ і організацій, визначаються зако-
ном, наприклад Законом України «Про правовий режим майна у
Збройних силах України» від 21.09.1999 р.
Майно державного (комунального) підприємства або його
окремих підрозділів, що є цілісними майновими комплексами і
виділяються в самостійні підприємства, а також об’єкти незавер-
шеного будівництва, акції (частки, паї'), що належать державі у
майні суб’єктів господарювання, може бути відчужене на користь
фізичних чи недержавних юридичних осіб і приватизоване цими
43
особами (Закон України «Про приватизацію державного майна»
від 4.03.1992 р., Закон України «Про приватизацію майна держа-
вних підприємств» від 19.02.1997 р.).
До об’єктів державної власності, що підлягають привати-
зації, належать:
•	майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших під-
розділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, як-
що в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується
технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації під-
приємства, зі структури якого вони виділяються;
•	об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти;
•	акції (частки, паї), що належать державі у майні господарсь-
ких товариств та інших об’єднань.
Приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодер-
жавне значення, а також казенні підприємства.
Покупцями об’єктів приватизації можуть бути: громадяни
України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні
особи, зареєстровані на території України, юридичні особи інших
держав. Не можуть бути покупцями: юридичні особи, у майні
яких частка державної власності перевищує 25 %, органи держав-
ної влади, працівники державних органів приватизації.
Приватизація майна державних (комунальних) підприємств
здійснюється не інакше як на виконання Державної програми
приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації,
яка затверджується щорічно Верховною Радою України за по-
данням Кабінету Міністрів України відповідно до закону.
Приватизація державного майна здійснюється шляхом:
•	продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;
•	продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у госпо-
дарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових бір-
жах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність
та конкуренцію покупців;
•	продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплек-
су державного підприємства, що приватизується, або контроль-
ного пакета акцій відкритого акціонерного товариства у разі по-
дання покупцем певних документів;
•	викупу майна державного підприємства згідно з альтернатив-
ним планом приватизації. Неконкурентні способи продажу майна
державних підприємств застосовуються щодо об’єктів, не прода-
них на аукціоні, за конкурсом.
Фонд державного майна має згідно із Указом Президента від
15.12.1999 р. № 1573 статус центрального органу виконавчої вла-
44
ди зі спеціальним статусом. Тоді як згідно з Тимчасовим поло-
женням про ФДМУ, затвердженим постановою Верховної Ради
України від 7.07.1992 р., Фонд є державним органом, який здійс-
нює державну політику у сфері приватизації державного майна,
виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодер-
жавною власністю. Фонд у своїй діяльності підпорядкований (це
визнано неконституційним рішенням Конституційного Суду
України від 1.07.1998 р.) і підзвітний Верховній Раді України.
В Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі
Фонд створює регіональні відділення. У разі необхідності
Фонд має право створювати представництва в інших містах,
а також районах України.
Фонд очолює голова, який призначається на посаду і звільня-
ється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради
України.
Основними завданнями Фонду є:
•	захист майнових прав України на її території та за кордоном;
•	здійснення прав розпорядження майном державних підпри-
ємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств;
•	здійснення повноважень щодо організації та проведення
приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержав-
ній власності;
'	• здійснення повноважень орендодавця майна державних під-
приємств і організацій, їх структурних підрозділів;
• сприяння процесу демонополізації економіки і створенню
умов для конкуренції виробників.
4. Правовий режим використання природних
ресурсів у сфері господарювання
Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосфер-
не повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в ме-
жах території України, природні ресурси її континентального
шельфу, виключної (морської') економічної зони є об’єктами пра-
ва власності народу України. Від імені народу права власника
здійснюють органи державної влади та органи місцевого само-
врядування в межах, визначених Конституцією України.
Кожний громадянин має право користуватися природними
об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гаран-
45
тується. Це право набувається і реалізується громадянами, юри-
дичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Правовий режим окремих видів природних ресурсів (землі, вод,
лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюєть-
ся виключно законами, до яких слід віднести Водний кодекс від
6.06.1995 р., Земельний кодекс від 25.10.2001 р., Лісовий кодекс від
21.01.1999 р., Кодекс України про надра від 27.07.1994 р., Закон
України «Про тваринний світ» від 13.12.2001 р., Закон України
«Про рослинний світ» від 9.04.1999 р., Закон України «Про охорону
атмосферного повітря» від 16.10.1992 р.
Суб’єкти господарювання використовують у своїй господар-
ській діяльності природні ресурси в режимі спеціального приро-
докористування відповідно до законів, в тому числі на правах
власності та правах користування (оренди земель, вод, лісів, надр
тощо), а також використання їх як сировини виробничого при-
значення.
Природні ресурси можуть надаватися суб’єктам господарю-
вання для використання або придбаватися ними у власність лише
у випадках та порядку, передбачених законом.
Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік при-
родних ресурсів, що належать до державної власності, перебува-
ють в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до
комунальної власності і можуть використовуватися у господар-
ській діяльності.
Суб’єктам господарювання може передаватися у власність зем-
ля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширени-
ми корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі
громадянам для ведення селянського (фермерського) господарст-
ва, а також сільськогосподарським підприємствам — для госпо-
дарської діяльності.
Порядок надання землі у власність визначається виключно за-
коном з урахуванням необхідності визначення гарантій ефектив-
ного використання землі суб’єктами господарювання, запобіган-
ня її безгосподарному використанню та псуванню.
Суб’єктам господарювання для здійснення господарської діяль-
ності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів
(рішень) уповноважених державою органів земля та інші приро-
дні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).
Порядок надання у користування природних ресурсів грома-
дянам і юридичним особам для здійснення господарської діяль-
ності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спе-
ціальним законодавством.
46
Суб’єкт господарювання в процесі господарської діяльності
має право.
•	експлуатувати корисні властивості наданих йому природних
ресурсів;
•	використовувати для господарських потреб в установленому
законодавством порядку корисні копалини місцевого значення,
водні об’єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому
земельній ділянці;
•	одержувати доходи від результатів господарської діяльності,
пов’язаної з використанням природних ресурсів;
•	одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кре-
дити для реалізації заходів щодо ефективного використання, від-
творення та охорони природних ресурсів, а також користуватися
податковими пільгами під час здійснення зазначених заходів;
•	вимагати компенсації за шкоду, завдану належним йому
природним ресурсам іншими суб’єктами, а також усунення пе-
решкод у здійсненні господарської діяльності, пов’язаної з вико-
ристанням природних ресурсів.
Суб’єкт господарювання в процесі господарської діяльності
зобов ’язаний:
•	використовувати природні ресурси відповідно до цільового
призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для вико-
ристання у господарській діяльності;
•	ефективно і економно використовувати природні ресурси на
основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;
•	здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобі-
гання псуванню, забрудненню та виснаженню природних ресур-
сів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;
•	своєчасно вносити відповідну плату за використання природ-
них ресурсів;
•	здійснювати господарську діяльність без порушення прав
інших власників та користувачів природних ресурсів;
•	відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первин-
ним користувачам природних ресурсів.
5. Правове регулювання відносин,
пов’язаних з правом промислової власності.
Об’єкти права промислової власності
Право промислової власності є особливою формою права влас-
ності суб’єкта господарювання, що забезпечує захист його май-
нових та інших прав і законних інтересів.
47
Загальні умови захисту прав на об’єкти промислової власності
визначаються Цивільним кодексом України від 16.01.2003 р. та
законами.
Об’єктами прав промислової власності у сфері господарю-
вання згідно зі ст. 155 ГК визнаються винаходи та корисні моде-
лі, промислові зразки, сорти рослин та породи тварин, торговель-
ні марки (знаки для товарів і послуг), комерційне (фірмове)
найменування, географічне зазначення, комерційна таємниця,
комп’ютерні програми, інші об’єкти, передбачені законом. До
інших об’єктів законодавство відносить раціоналізаторські про-
позиції, компонування (топографії') інтегральних мікросхем.
Для самостійного опрацювання даної теми слід скористатися
текстами лекцій підручника.
4.2.	План семінарського заняття
1.	Підстави виникнення майнових прав та майнових обов’яз-
ків у сфері господарювання. Види майна у сфері господарювання
та джерела його формування. Цінні папери у господарській діяль-
ності. Особливості корпоративних прав учасників суб’єктів гос-
подарювання.
2.	Правові режими майна суб’єктів господарювання. Право
власності. Право оперативного управління. Право господарсько-
го відання.
3.	Особливості правового режиму державного та комунально-
го майна. Правовий статус Фонду державного майна. Приватиза-
ція як особливий вид набуття права власності.
4.	Правовий режим використання природних ресурсів у сфері
господарювання.
5.	Правове регулювання відносин, пов’язаних із правом про-
мислової власності. Об’єкти права промислової власності.
Теми рефератів
1. Правовий статус похідних цінних паперів.
2. Правовий статус Фонду державного майна України.
4.3.	Термінологічний словник
•	Майно суб’єктів господарювання.
•	Цінні папери.
•	Право власності.
48
•	Право оперативного управління.
•	Право господарського віддання.
•	Приватизація.
•	Об’єкти промислової власності.
4.4.	Завдання для перевірки знань
1.	Порядок реєстрації випуску цінних паперів та роль у цьому
процесі Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
2.	Визначте перелік органів державної влади, які надають пра-
ва користування природними ресурсами.
3.	Проблеми правового регулювання в галузі управління ко-
мунальною власністю.
4.	Корпоративні права засновників суб’єкта господарюван-
ня — проблеми визначення та змісту.
4.5.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про власність» від 07.02.1991 р. (зм. від 21.09.2000 р.)
// Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.
•	Закон України «Про оренду державного та комунального майна»
від 10.04.1992 р. Н Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 30.
— Ст. 416.
•	Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від
15.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 7. —
Ст. 36.
•	Закон України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992
р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 24. — Ст. 348.
•	Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств»
від 19.02.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 42.
— Ст. 603.
•	Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію
майна» від 29.11.2001 р. І І Відомості Верховної Ради України. — 2002.
— № 10, —Ст. 77.
•	Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 р. № 8-920 «Про
управління майном, що є у загальнодержавній власності».
•	Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну
оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. // Відомості Верховної
Ради України. — 2001. — № 47. — Ст. 251.
•	Указ Президента України «Про державну комісію з цінних паперів
та фондового ринку» від 14.02.1997 р.
•	Класифікація форм власності: Затв. наказом Держстандарту Украї-
ни від 22.11.1994 р. № 288.
4 5-22
49
Додаткова
•	Щербина О. В. Правове становище акціонерів за законодавством
України. — К., 2001.
•	Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996.
•	Право власності в Україні: Навч. посіб. І О. В. Дзера, Н. С. Кузнє-
цова, О. А. Підопригора та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2000.
•	Проблеми вдосконалення регулювання права приватної власнос-
ті / Я. М. Шевченко, М. В. Венецька, І. М. Кучеренко. — К.: Ін-т держа-
ви і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002.
•	Проблеми права власності та господарювання в сільському госпо-
дарстві / Семчик В. І. та ін. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Коре-
цького НАН України, 2001.
•	Степанчук Н. Правове регулювання відчуження майна державни-
ми підприємствами П Право України. — 2001. — № 10. — С. 32—35.
•	Назарова Ю. Правовьіе особенности внесення прав на изобрете-
ния, промьішленньїе модели, полезньїе образцьі в уставний фонд хо-
зяйственного общества // Підприємництво, господарство і право. —
2002. — № 6. — С. 40—44.
Тема 5
ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ.
ГОСПОДАРСЬКІ ДОГОВОРИ
1.	Загальні положення про господарські зобов’язання
2.	Господарські договори
3.	Виконання господарських зобов’язань. Припинення
зобов’язань
5.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1. Загальні положення про господарські зобов’язання
Поняття «господарські зобов ’язання» визначено ст. 173 ГК,
а саме: господарським визнається зобов’язання, що виникає між
суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками)
відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, че-
50
рез що один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник)
зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсь-
ко-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (вико-
нати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію
тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена
сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зо-
бов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Порівняльний аспект цивільно-правової та господарсько-
правової позицій щодо поняття «господарське зобов’язання» роз-
крито у підручнику.
Основні види господарських зобов’язань такі:
• Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зо-
бов’язання, що виникають між учасниками господарських відно-
син у процесі здійснення господарської діяльності, унаслідок чо-
го зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію
на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управ-
нена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони вико-
нання її обов’язку.
Різновидом майново-господарських зобов’язань є господар-
сько-договірні зобов ’язання.
Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть
бути:
1)	суб’єкти господарювання — господарські організації —
юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установ-
леному законом порядку; громадяни України, іноземці та особи
без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та за-
реєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представ-
ництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій
(структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарсь-
кої діяльності;
2)	негосподарюючі суб’єкти — юридичні особи;
3)	органи державної влади, органи місцевого самоврядування,
наділені господарською компетенцією.
• Організаційно-господарськими визнаються господарські зо-
бов’язання, що виникають у процесі управління господарською
діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організа-
ційно-господарських повноважень, унаслідок чого зобов’язана
сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну
управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися
від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зо-
бов’язаної сторони виконання її обов’язку.
4*5-22
51
Організаційно-господарські зобов ’язання можуть виникати:
1)	між суб’єктом господарювання та власником, який є заснов-
ником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом
місцевого самоврядування, наділеним господарською компетен-
цією щодо цього суб’єкта;
2)	між суб’єктами господарювання, які разом організовують
об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами
управління цих об’єднань чи товариств;
3)	між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є
щодо іншого дочірнім підприємством.
•	Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарю-
вання (ст. 177 ГК). Суб’єкти господарювання зобов’язані за
рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів відповідно
до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обме-
женою працездатністю та організовувати їх професійну підго-
товку.
•	За публічним зобов’язанням (ст. 178 ГК) суб’єкт господарю-
вання, який відповідно до закону та своїх установчих документів
зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або
продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних
підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні по-
слуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або
надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випад-
ків, передбачених законодавством.
Отже, підставою виникнення господарських зобов'язань, як і
інших господарських правовідносин, є передбачені Господарсь-
ким кодексом юридичні факти, що спричинюють господарські
права і обов’язки.
Господарські зобов ’язання можуть виникати:
1)	безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового
акту, що регулює господарську діяльність;
2)	з акту управління господарською діяльністю;
3)	з господарського договору та інших угод, передбачених за-
коном, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що
йому не суперечать;
4)	унаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом госпо-
дарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або
суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх
на те підстав;
5)	у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та
інших дій суб’єктів, а також унаслідок подій, з якими закон
пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
52
2.	Господарські договори
Основною підставою виникнення господарсько-договірних
зобов’язань є господарський договір. Порядок укладання, зміни
та розірвання господарських договорів визначений у главі 20 ГК.
Поняття господарського договору можна визначити виходячи
із змісту ст. 180 ГК, а саме: господарський договір є угодою його
сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення гос-
подарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що
приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до
законодавства.
Необхідно мати на увазі, що хоча господарські договори, за зага-
льним правилом, і укладаються відповідно до вимог, які встановлені
Цивільним кодексом, безпосереднє укладання господарських дого-
ворів повинно здійснюватись насамперед з урахуванням особливос-
тей, передбачених Господарським кодексом, а також інших норма-
тивно-правових актів щодо окремих видів договорів.
Принциповим моментом є, що під час укладання господарських
договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
1)	вільного волевиявлення, коли сторони мають право пого-
джувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не супере-
чать законодавству;
2)	примірного договору, рекомендованого органом управління
суб’єктам господарювання для використання під час укладання
ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою
змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або
доповнювати його зміст;
3)	типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів
України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом
державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту
типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
4)	договору приєднання, запропонованого однією стороною
для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в
договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Зміст господарського договору становлять умови договору (іс-
тотні, звичайні, випадкові), визначені угодою його сторін, спрямо-
ваною на встановлення, зміну або припинення господарських зо-
бов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними
як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторо-
нами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди
щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за
53
законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови,
щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Під час укладання господарського договору сторони зобов’язані у
будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Загальний порядок укладання господарських договорів ви-
значається ст. 181 ГК. Господарський договір за загальним пра-
вилом викладається у формі єдиного документа, підписаного
сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладання
господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом об-
міну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами
тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання
замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до
форми та порядку укладання даного виду договорів.
Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін
(оферта). У разі якщо проект договору викладено як єдиний доку-
мент, він надається другій стороні (акцепту) у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його
умовами оформляє договір і повертає один примірник договору
другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо
у двадцятиденний строк після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторо-
на, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжнос-
тей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиден-
ний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу
розбіжностей разом з підписаним договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору,
зобов’язана протягом двадцяти днів розглянути його, за цей
строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою
стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті
розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в за-
значений строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.
У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих
умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна
бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження
розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).
Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо
умов договору, заснованого на державному замовленні або тако-
го, укладення якого є обов’язковим для сторін на підставі закону,
або сторона — виконавець за договором, що в установленому
порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (ро-
біт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у
зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що зали-
54
шилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважа-
ються прийнятими.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов гос-
подарського договору, такий договір вважається неукладеним
(таким, що не відбувся).
Певні різновиди господарських договорів мають свої особливо-
сті укладання, а саме: попередніх договорів (ст. 182 ГК), договорів,
що укладаються на підставі державного замовлення (ст. 183 ГК),
договорів, що укладаються на основі вільного волевиявлення сто-
рін, примірних і типових договорів (ст. 184 ГК), господарських до-
говорів, що укладаються на біржах, ярмарках та публічних торгах
(ст. 185 ГК), організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК),
договорів, що укладаються за рішенням суду (ст. 187 ГК).
Детальніше це питання з матеріалів розглянуто в підручнику.
Також треба звернути увагу на порядок зміни та розірвання
господарських договорів, який визначається ст. 188 ГК. За загаль-
ним правило зміна та розірвання господарських договорів в од-
носторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передба-
чено законом або договором.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розір-
вати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні
за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про
зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одер-
жання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її
розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (ро-
зірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановле-
ний строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована
сторона має право передати спір на вирішення суду.
Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, дого-
вір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності
даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не вста-
новлено за рішенням суду.
3.	Виконання господарських зобов’язань.
Припинення зобов’язань
Загальний порядок виконання зобов’язань визначений у главі
22 ГК.
Виконання зобов’язання являє собою завершальний етап роз-
витку зобов’язального правовідношення, на якій виконуються
обов’язки і реалізуються суб’єктивні права. Основну роль у ви-
55
конанні зобов’язання виконує боржник (зобов’язана сторона),
проте і на кредитора (управнену сторону) покладаються певні
обов’язки — прийняти виконання зобов’язання, здійснити дії, без
яких боржник не може виконати своїх обов’язків. Для боржника
виконання зобов’язання полягає в здійсненні дій, які він повинен
виконати у відповідності із змістом зобов’язання. Виконання зо-
бов’язання може знаходити свій вияв і в утриманні боржником
від певних дій. Виконанням зобов’язання досягається його мета і
зобов’язання припиняється. Не допускаються одностороння від-
мова від виконання зобов’язань, а також відмова від виконання
або відстрочка виконання з мотиву, що зобов’язання другої сто-
рони за іншим договором не було виконано належним чином.
Порушення зобов’язань є підставою для застосування госпо-
дарських санкцій, передбачених Господарським кодексом, інши-
ми законами або договором.
За загальним правилом договір створює права і обов’язки для
контрагентів, які його уклали. Водночас виконання господар-
ського зобов’язання може бути покладено в цілому або в частині
на третю особу, що не є стороною в зобов’язанні (ст. 194—195
ГК). Управнена сторона зобов’язана прийняти виконання, запро-
поноване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із
закону, господарського договору або характеру зобов’язання не
випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто.
Це питання про виконання зобов’язань, його види та місце ви-
конання слід самостійно опрацювати за підручником та текстами
статей Господарського кодексу.
Під забезпеченням виконання господарських зобов ’язань розу-
міють спеціальні правові заходи майнового характеру, які вста-
новлюються законом або договором з метою забезпечення нале-
жного виконання зобов’язань. У разі невиконання або неналеж-
ного виконання зобов’язання кредитор має право вимагати вико-
нання в примусовому порядку шляхом звернення до суду. Суд,
застосовуючи заходи державного примусу, примушує боржника
до виконання зобов’язання, стягує збитки, завдані неналежним
виконанням договору.
Відповідно до ст. 199 ГК виконання господарських зо-
бов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідаль-
ності учасників господарських відносин, передбаченими Госпо-
дарським кодексом та іншими законами. В наведеній статті
Господарського кодексу вказано, що до відносин стосовно забез-
печення виконання зобов’язань учасників господарських відно-
син застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу.
56
У Цивільному кодексі забезпечення виконання зобов’язань
регламентується гл. 49, в якій зазначено, що виконання зо-
бов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гаран-
тією, заставою, притриманням, завдатком.
Неустойка (штраф, пеня) є грошова сума або інше майно, які
боржник повинен передати кредиторові у разі порушення борж-
ником зобов’язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від су-
ми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пе-
нею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоє-
часно виконаного грошового зобов’язання за кожен день
прострочення виконання.
Порука має похідний характер від забезпеченого нею зо-
бов’язання. Договір поруки укладається між кредитором за основ-
ним зобов’язанням і поручителем для забезпечення виконання
основного зобов’язання. В договорі поруки повинна бути вияв-
лена воля поручителя покладення на себе відповідальності за не-
виконання зобов’язання боржником.
Гарантія (ст. 200 ГК), є специфічним засобом забезпечення ви-
конання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвер-
дження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою,
страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення ви-
мог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної
у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторо-
на) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання, або настануть
інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.
Застава — кредитор (заставодержатель) має право у разі не-
виконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпече-
ного заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого
майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника,
якщо інше не встановлено законом (право застави).
Застава виникає на підставі договору, закону або рішення
суду.
Розрізняють такі окремі види застав', іпотека і заклад. Іпоте-
кою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні за-
ставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого май-
на, що передається у володіння заставодержателя або за його
наказом — у володіння третій особі.
Притриманая — надає право кредитору, який правомірно
володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказа-
ній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання
щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’яза-
57
них з нею витрат та інших збитків притримати її у себе до вико-
нання боржником зобов’язання.
Також існують загальногосподарські (публічні) гарантії вико-
нання зобов ’язань.
Відповідно до ст. 201 ГК з метою нейтралізації несприятливих
наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено
обов’язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств
та інших суб’єктів господарювання, які залучають кошти або цінні
папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх кош-
тів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.
Загальні умови припинення господарських зобов’язань визна-
чаються ст. 202 ГК.
Господарське зобов’язання припиняється', виконанням,
проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорі-
дної вимоги або страхового зобов’язання; у разі поєднання
управненої та зобов’язаної сторін в одній особі; за згодою сто-
рін; через неможливість виконання та в інших випадках, пе-
редбачених ГК або іншими законами. Господарське зобов’я-
зання припиняється також у разі його розірвання або визнання
недійсним за рішенням суду.
Докладніше студент зможе опрацювати дані питання, спира-
ючись на матеріал підручника.
5.2.	План семінарського заняття
1.	Поняття, підстави виникнення та принципи виконання гос-
подарських зобов’язань.
2.	Способи забезпечення виконання господарських зобов’я-
зань. Припинення господарських зобов’язань.
3.	Поняття, особливості, функції господарського договору.
Класифікація господарських договорів. Форма та зміст господар-
ського договору.
4.	Порядок укладання, зміни та розірвання господарського до-
говору.
5.	Комерційне посередництво під час укладання господарсь-
кого договору. Види бірж за законодавством України, їх право-
вий статус.
Теми рефератів
1. Правовий статус бірж за законодавством України.
2. Співвідношення цивільно-правових і господарських зо-
бов’язань.
58
5.3.	Термінологічний словник
•	Господарський договір.
•	Умови договору.
•	Господарське зобов’язання.
•	Комерційне посередництво.
•	Біржа.
5.4.	Завдання для перевірки знань
1.	Правовий статус договору поставки.
2.	Правовий статус договору застави.
3.	Правовий статус договору майнового найму (оренди).
4.	Правовий статус договору підряду.
5.	Правовий статус кредитного договору.
5.5.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р. І І Відомості
Верховної Ради України. — 1992. — № 10. -—Ст. 139.
•	Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від
18.06.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. —
Ст. 508.
•	Закон України «Про заставу» від 02.10.1992 р. // Відомості Верхов-
ної Ради України. — 1992. — № 47. — Ст. 642.
•	Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Украї-
ні» від 05.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. —
№29, —Ст. 137.
•	Положення Національного банку України «Про кредитування»:
Затв. постановою Правління Національного банку України від
28.09.1995 р. № 246.
Додаткова
•	Зобов’язальне право: Теорія і практика: Навч. посіб. для студ.
юрид. вузів і фак. ун-тів І О. Д. Дзера, Н. С. Кузнєцова — К.: Юрінком
Інтер, 1998.
•	Малиновська В. Договори у сфері підприємницької діяльності та їх
ознаки // Право України. — 2001. — № 11. — С. 103—105.
59
•	Сукманова Е. Порядок заключения и использования хозяйствен-
ньіх договоров на оказание консультационньїх услуг // Підприємницт-
во, господарство і право. — 2002. — № 10. — С. 27—29
•	Поцерковньїй О., Черновол А. Законодательньїе проблемні, способ-
ствующие умьішленному неисполнению хозяйственньїх обязательств //
Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 7. — С. 10—13.
Тема 6
ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
ЗАХИСТ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ
СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
1.	Поняття і види юридичної відповідальності суб’єк-
тів господарської діяльності
2.	Поняття, ознаки та функції господарсько-правової
відповідальності. Господарські правопорушення
3.	Види господарсько-правових санкцій
4.	Поняття захисту прав та законних інтересів учас-
ників господарських правовідносин, його форми та
способи
5.	Співвідношення господарських судів, третейських
судів та міжнародних арбітражів у вирішенні спорів
між суб’єктами господарювання. Порядок виконання
судових рішень
6.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1. Поняття і види юридичної відповідальності
суб’єктів господарської діяльності
Розглядаючи дане питання насамперед зазначимо, що юридич-
на відповідальність зазвичай розглядається як міра державного
примусу, або як таке, що ототожнюється з покаранням за право-
порушення.
60
Проте останнім часом в теорії права поняття «юридична від-
повідальність» тлумачиться більш широко, а саме, як явище за-
гальносоціальне.
Категорія «відповідальність» — це усвідомлення індивідом,
соціальною групою, народом свого обов’язку перед суспільст-
вом, людством, розуміння обов’язку, суті і значення власних
вчинків, діяльності, узгодження їх з обов’язками і завданнями,
які виникають у зв’язку з потребами суспільного розвитку.
Виконання суб’єктами відносин суспільно значущих обов’яз-
ків відповідно до зазначених приписів контролюється суспільст-
вом за допомогою спеціально створюваних механізмів та інсти-
тутів, а також самими суб’єктами стосовно один до одного.
У разі порушення дозволів чи заборон, неналежного вико-
нання суб’єктами господарювання обов’язків, покладених на
них суспільством, або набутих ними згідно із зобов’язаннями
за договором, вони несуть відповідальність не тільки перед
конкретним партнером (іншим суб’єктом), а й перед суспільст-
вом у цілому.
Зазначимо, що відповідно до теорії права юридична відпові-
дальність — це різновид соціальної відповідальності. В юридич-
ній науці існує двоаспектне розуміння юридичної відповідальності:
—	позитивний аспект — передбачає заохочення за виконання
корисних для суспільства варіантів поведінки на рівні, що пере-
вищують загальні вимоги;
—	негативний аспект — передбачає покарання за правопорушен-
ня (юридична характеристика наслідків невиконання обов’язків).
Отже, юридична відповідальність — передбачені законом
вид та міра державно-владного (примусового) терпіння особою
позбавлення благ особистого, організаційного й майнового харак-
теру за скоєне правопорушення.
Запам’ятайте, загальновизнаним є поділ юридичної відповідаль-
ності за галузевою структурою права на цивільно-правову, кри-
мінальну, адміністративну та дисциплінарну (передбачену нор-
мами трудового права). Але специфікою юридичної відповідаль-
ності у сфері господарської діяльності є різноплановий характер
правопорушень. У зв’язку з чим постає питання — який суб’єкт
несе відповідальність і яку саме. Проблема полягає в особливості
статусу суб’єкта господарювання — юридичної особи. В будь-
якому разі одні й ті самі дії певної посадової особи можуть мати
негативні наслідки як для неї самої, так і для суб’єкта господа-
рювання. Наприклад, укладення угоди без наміру виконувати її
умови в майбутньому можуть призвести до притягнення суб’єкта
61
господарювання до цивільно-правової (у відносинах з контраген-
том договору), фінансової (накладення штрафів за ухилення від
сплати податків) відповідальності, а посадова особа, яка вчинила
такі незаконні дії, може бути притягнена, за наявності певних
ознак, або до адміністративної, або до кримінальної та дисциплі-
нарної відповідальності.
Аналіз законів України, які встановлюють відповідальність
юридичних осіб за правопорушення у сфері валютних, податко-
вих та інших правовідносин, здійснив Конституційний Суд Украї-
ни у 2001 р.
Так, норми Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р.
«Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та
податкових законів, що встановлюють відповідальність за пору-
шення їх приписів, спрямовані на забезпечення режиму здійс-
нення валютних операцій, фінансової (в тому числі податкової-)
дисципліни. За змістом цих норм предметом їх регулювання є
відносини не цивільно-правового, а публічно-правового харак-
теру, передбачена ними відповідальність також є публічно-
правовою.
Предмет і метод регулювання суспільних відносин, суб’єкт,
що притягає до відповідальності (як правило, орган виконавчої
влади під час здійснення контрольно-наглядових функцій, а в де-
яких випадках — суд), відсутність відносин безпосереднього під-
порядкування між контролюючим органом і особою, що притяга-
ється до відповідальності, дали підстави певний час навіть
юрисдикційним органам вважати, що така відповідальність юри-
дичних осіб за своїм характером є адміністративною.
Однак у численних законодавчих актах, які встановлюють
відповідальність підприємств, установ та організацій за пору-
шення законодавства у публічних сферах, у тому числі валютно-
го та податкового, не дається прямої вказівки на її вид чи харак-
тер правопорушень, а йдеться про «фінансові санкції»,
«штрафи», «заходи впливу», «заходи впливу та санкції» тощо.
Більше того, при встановленні у цих законодавчих актах відпові-
дальності громадян і посадових осіб за правопорушення у зазна-
чених сферах прямо вказується на її адміністративний характер
та порядок притягнення до відповідальності саме таких осіб згід-
но з нормами КУпАП.
Отже, підставами юридичної відповідальності є сукупність
обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність мож-
ливою та повинною. Відсутність сукупності таких обставин її ви-
ключає.
62
2.	Поняття, ознаки та функції
господарсько-правової відповідальності.
Господарські правопорушення
Як зазначено в частині 1 ст. 216 ГК, учасники господарських
відносин несуть господарську відповідальність за правопору-
шення у сфері господарювання шляхом застосування до право-
порушника господарських санкцій на підставах і в порядку, пе-
редбачених законами.
Запам’ятайте, що господарська відповідальність — це на-
стання несприятливих майнових наслідків (стягнення збитків,
штрафу тощо) у разі порушення правил функціонування госпо-
дарського механізму, які встановлюються державними органами
в інтересах держави або сторонами в договорі.
Студенти повинні знати, що господарська відповідальність
відрізняється сукупністю певних ознак:
1)	суб’єктами відповідальності є як суб’єкти господарювання
та їх структурні підрозділи, так і учасники господарських відно-
син, у тому числі відповідні органи державної влади;
2)	у разі притягнення до господарської відповідальності
йдеться про перетерпіння несприятливих наслідків економічного
характеру (зменшення благ суб’єкта господарювання, однак
спрямована не на саму особу суб’єкта господарювання, а на його
майнову базу та організацію діяльності);
3)	застосовується у формі певної системи економічних санк-
цій, передбаченої господарським законодавством, укладеними
договорами, локальними нормативними актами суб’єктів госпо-
дарювання;
4)	застосовується лише у разі правопорушення;
5)	на відміну від цивільно-правової, адміністративної, відпові-
дальності, передбаченої нормами трудового права, господарська
відповідальність наступає незалежно від вини правопорушника;
6)	за формою ця відповідальність є юридичною, тому що яв-
ляє собою вплив потерпілого (суб’єкта господарювання) або ін-
шого учасника господарських відносин (державного органу
управління або контролю) на правопорушника (суб’єкта господа-
рювання) безпосередньо або за допомогою господарського суду,
суду загальної юрисдикції або третейського суду.
Але в будь-якому разі держава забезпечує реалізацію госпо-
дарської відповідальності за допомогою системи вповноважених
державних органів.
63
Наголосимо, що господарсько-правова відповідальність базу-
ється на таких принципах'.
•	потерпіла сторона має право на відшкодування збитків неза-
лежно від того, чи є застереження про це в договорі;
•	передбачена законом відповідальність виробника (продавця)
за недоброякісність продукції застосовується також незалежно
від того, чи є застереження про це в договорі;
•	сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а та-
кож відшкодування збитків не звільняють правопорушника без
згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у на-
турі;
•	у господарському договорі неприпустимі застереження що-
до виключення або обмеження відповідальності виробника (про-
давця) продукції.
Нині вирізняють кілька основних функцій господарської від-
повідальності: компенсаційно-відновлювальну, стимулюючу, по-
переджувальну, превентивну (запобіжну), контрольно-інформа-
ційну, сигналізаційну, регулюючу (адміністративну).
Підставою господарської відповідальності є скоєне учасни-
ком господарських відносин правопорушення у сфері господа-
рювання.
Тому господарське правопорушення — це протиправна дія
або бездіяльність суб’єктів господарських відносин, яка не відпо-
відає вимогам норм господарського права, не узгоджується з
юридичними обов’язками зазначеного суб’єкта, порушує
суб’єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб.
Так, згідно з частиною 2 ст. 193 ГК порушення зобов ’язань є
підставою для застосування господарських санкцій.
Саме тому правопорушення залежно від юридичної підстави
можуть бути договірні (неналежне виконання господарського
зобов’язання) та позадоговірні (порушення правил здійснення
господарської діяльності, встановлених компетентними держав-
ними органами).
А тому договірні поділяються на правопорушення:
•	на стадії виникнення договорів;
•	пов’язані з порушенням строків виконання;
•	пов’язані з порушенням зобов’язань щодо якості;
•	пов’язані з порушенням державної дисципліни цін;
•	пов’язані з порушеннями у сфері кредитних і розрахункових
відносин;
•	порушення господарських зобов’язань щодо перевезення
вантажів.
64
Для поглибленого засвоєння цього питання студенти повинні
знати, що учасник господарських відносин відповідає за неви-
конання або неналежне виконання господарського зобов’язання
чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо
не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для не-
допущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не
передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за
порушення господарського зобов’язання несе господарсько-
правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання
зобов’язання виявилося неможливим унаслідок дії непереборної
сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних
умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими
обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами
правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання
зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини,
які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для
звільнення їх від господарської відповідальності у разі порушен-
ня зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвід-
чення факту виникнення таких обставин.
За невиконання або неналежне виконання господарських зо-
бов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяль-
ності правопорушник відповідає належним йому на правах влас-
ності або закріпленим за ним на правах господарського відання
чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено
законами.
Частина 2 ст. 219 ГК передбачає, що засновники суб’єкта гос-
подарювання не відповідають за зобов’язаннями цього суб’єкта,
крім випадків, передбачених законом або установчими докумен-
тами про створення даного суб’єкта.
В цьому аспекті є надзвичайно цікавим питання щодо відпові-
дальності суб’єкта господарювання за зобов’язаннями свого за-
сновника, і особливість відповідальності суб’єктів господарю-
вання державного сектору за зобов’язаннями свого засновника —
держави.
Частина 3 ст. 96 ЦК України закріплює: «Учасник (засновник)
юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної
особи, а юридична особа не відповідає за зобов ’язаннями її учас-
ника (засновника), крім випадків, встановлених установчими до-
кументами та законом».
Запам’ятайте, для реалізації відповідальності за правопору-
шення у сфері господарювання встановлюється загальний (3 ро-
5 5-22
65
ки) та скорочені строки позовної давності (спеціальна позовна
давність), передбачені цивільним законодавством.
Учасники господарських відносин, що порушили майнові
права або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити
їх, не чекаючи пред’явлення їм претензії чи звернення до суду.
У разі необхідності відшкодування збитків або застосування
інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична осо-
ба — учасник господарських відносин, чиї права або законні ін-
тереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з
порушником цих прав або інтересів має право звернутися до ньо-
го з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.
3.	Види господарсько-правових санкцій
Студенти мають усвідомити, що господарськими санкціями
визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господа-
рювання, в результаті застосування яких для нього настають не-
сприятливі економічні та/або правові наслідки.
Тому у сфері господарювання застосовуються такі види гос-
подарських санкцій'.
•	відшкодування збитків;
•	штрафні санкції;
•	оперативно-господарські санкції.
Крім зазначених господарських санкцій, до суб’єктів господа-
рювання за порушення ними правил здійснення господарської ді-
яльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.
Зазначимо, що господарські санкції застосовуються в порядку,
визначеному законом безпосередньо учасниками господарських
відносин, або через звернення до господарського суду, а адмініс-
тративно-господарські санкції — спеціально уповноваженими
державними органами або уповноваженими органами місцевого
самоврядування.
За невиконання або неналежне виконання господарських зо-
бов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяль-
ності правопорушник відповідає належним йому на правах влас-
ності або закріпленим за ним на правах господарського відання
чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено
Господарським кодексом та іншими законами.
Засновники суб’єкта господарювання не відповідають за зо-
бов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених законом
або установчими документами про створення даного суб’єкта.
66
Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяль-
ність) другої сторони зобов’язання, суд має право зменшити роз-
мір відповідальності або звільнити відповідача від відповідаль-
ності.
Сторони зобов’язання можуть передбачити певні обстави-
ни, які через надзвичайний характер цих обставин (форс-
мажор) є підставою для звільнення їх від господарської відпо-
відальності у разі порушення зобов’язання через дані обстави-
ни, і передбачити порядок засвідчення факту виникнення та-
ких обставин.
Далі необхідно розкрити понятійний аспект відшкодування
збитків як виду господарських санкцій. Учасник господарських
відносин, який порушив господарське зобов’язання або установ-
лені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен
відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні ін-
тереси якого порушено.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою
стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані
нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного
виконання зобов’язання або додержання правил здійснення гос-
подарської діяльності другою стороною.
Студенти повинні знати, що до складу збитків, що підлягають
відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопору-
шення, включаються:
•	вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна,
визначена відповідно до вимог законодавства;
•	додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єк-
там, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів
тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків унаслідок пору-
шення зобов’язання другою стороною;
•	неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона,
що зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного
виконання зобов’язання другою стороною;
•	матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, пе-
редбачених законом.
Запам’ятайте, що при визначенні розміру збитків, якщо інше
не передбачено законом або договором, враховуються ціни, які
існували за місцем виконання зобов’язання на день задоволення
боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазна-
ла збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному
порядку, — на день подання до суду відповідного позову про стяг-
нення збитків.
5*5-22
67
Учасник господарських відносин, з вини якого допущено гос-
подарське правопорушення, зобов’язаний вжити необхідних за-
ходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших
учасників господарських відносин або зменшення їх розміру, а у
разі якщо збитків іншим суб’єктам завдано — зобов’язаний від-
шкодувати на вимогу цих суб’єктів збитки у добровільному по-
рядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не
передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.
Зазначимо, штрафними санкціями визнаються господарські
санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку
учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі
порушення ним правил здійснення господарської діяльності, не-
виконання або неналежного виконання господарського зобов’я-
зання. Штрафні санкції стягуються понад завдані збитки.
Тому законом або договором можуть бути передбачені випад-
ки, коли:
—	допускається стягнення тільки штрафних санкцій;
—	збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні
санкції;
—	за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або
штрафні санкції.
За окремими видами зобов’язань законом може бути точно
визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за пого-
дженням сторін не допускається. Наприклад, Закон України
«Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зо-
бов’язань» від 22.11.1996 р. передбачає, що пеня за несвоєча-
сне виконання грошових зобов’язань або за затримку грошо-
вих надходжень на рахунок клієнта банку — одержувача
грошових коштів, яку нараховано та не сплачено на день на-
брання чинності цим Законом, за згодою сторін може бути пе-
рерахована за період дії терміну позовної давності, але розмір
її не повинен перевищувати подвійної облікової ставки Націо-
нального банку України, що діяла у період, за який нарахову-
валася пеня.
У разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому
хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить
до державного сектору економіки, або порушення пов’язане з
виконанням державного контракту, або виконання зобов’я-
зання фінансується за рахунок Державного бюджету України
чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосо-
вуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у
таких розмірах:
68
— за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектнос-
ті) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі 20 % варто-
сті неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
— за порушення строків виконання зобов’язання стягується
пеня у розмірі 0,1 % вартості товарів (робіт, послуг), з яких до-
пущено прострочення виконання за кожний день прострочення,
а за прострочення понад ЗО днів додатково стягується штраф
у розмірі 7 % вказаної вартості.
Також за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів
господарювання та інших учасників господарських відносин мо-
жуть застосовуватися оперативно-господарські санкції — вико-
ристовувані самими сторонами зобов’язання в односторонньому
порядку заходи оперативного впливу на правопорушника з ме-
тою припинення або попередження порушень зобов’язання.
До суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, мо-
жуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції,
застосування яких передбачено договором.
Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно
від вини суб’єкта, що порушив господарське зобов’язання.
У господарських договорах сторони можуть передбачати ви-
користання таких видів оперативно-господарських санкцій:
•	одностороння відмова від виконання свого зобов’язання
управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за
це у разі порушення зобов’язання другою стороною;
•	відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналеж-
ним чином або достроково виконано боржником без згоди другої
сторони;
•	відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт
унаслідок прострочення виставлення акредитива платником,
припинення видачі банківських позичок тощо;
•	відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття по-
дальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною,
або повернення в односторонньому порядку виконаного кредито-
ром за зобов’язанням (списання з рахунку боржника в безакцент-
ному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
•	встановлення в односторонньому порядку на майбутнє до-
даткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною,
яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (ро-
біт, послуг), переведення платника на попередню оплату продук-
ції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
•	відмова від встановлення на майбутнє господарських відно-
син із стороною, яка порушує зобов’язання.
69
Перелік оперативно-господарських санкцій, визначений вище,
не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також
інші оперативно-господарські санкції.
Підставою для застосування оперативно-господарських санк-
цій є факт порушення господарського зобов’язання другою сто-
роною. Оперативно-господарські санкції застосовуються сторо-
ною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку
та без попереднього пред’явлення претензії порушнику зобов’я-
зання.
Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-
господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди із
застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована
сторона може звернутися до суду із заявою про скасування такої
санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.
Зазначимо, що оперативно-господарські санкції можуть засто-
совуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням
штрафних санкцій.
За порушення встановлених законодавчими актами правил
здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання
можуть бути застосовані спеціально уповноваженими органами
держави або місцевого самоврядування адміністративно-
господарські санкції, тобто правові заходи організаційного або
майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушен-
ня суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Види адміністративно-господарських санкцій, умови та поря-
док їх застосування визначаються Господарським кодексом, ін-
шими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санк-
ції можуть бути встановлені виключно законами.
Зверніть увагу, що органи державної влади та органи місцево-
го самоврядування відповідно до своїх повноважень та у поряд-
ку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб’єктів
господарювання такі адміністративно-господарські санкції:
вилучення прибутку (доходу) — ст. 240 ГК; адміністративно-гос-
подарський штраф — ст. 241 ГК; стягнення зборів (обов’язкових
платежів) — ст. 242 ГК; зупинення операцій за рахунками
суб’єктів господарювання — ст. 243 ГК; застосування антидем-
пінгових заходів — ст. 244 ГК; припинення експортно-імпортних
операцій — ст. 245 ГК; застосування індивідуального режиму лі-
цензування — ст. 245 ГК; зупинення дії ліцензії (патенту) на
здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарсь-
кої діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єк-
том господарювання окремих видів господарської діяльності;
70
обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання;
скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господа-
рювання — ст. 247 ГК; інші адміністративно-господарські санк-
ції, встановлені Господарським кодексом та іншими законами.
Потрібно зазначити, що підстави та порядок застосування різ-
них видів адміністративно-правових санкцій передбачені закона-
ми України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про захист
економічної конкуренції», «Про ціни і ціноутворення», «Про
оподаткування прибутку підприємств», «Про порядок погашення
зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами» та ін.
Студент повинен знати, що адміністративно-господарські
санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання не
пізніш як один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених
законодавчими актами правил здійснення господарської діяльнос-
ті, крім випадків, передбачених законом.
4. Поняття захисту прав та законних інтересів
учасників господарських правовідносин,
його форми та способи
Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів
господарювання та споживачів. Причому згідно з частиною 4
ст. 13 Конституції України, такий захист поширюється на всіх
суб’єктів господарювання. Необхідно зазначити, що в основу
цього питання покладені приватні (автономні) інтереси суб’єктів,
а посягання на такі інтереси можуть бути як з боку контрагентів
за договором, так і уповноважених державних органів та їх поса-
дових осіб.
Необхідність захисту суб’єктивного права, інтересу виникає
передусім у зв’язку з протиправною поведінкою. Однак захист
може відбутися і у разі загрози порушення права у майбутньому,
що не завжди може розглядатися протиправною поведінкою. За-
гроза може виникнути через дії носія права, наприклад, у зв’язку
з втратою відповідного документа.
Захист допускається і у разі порушення інтересу непротипра-
вною поведінкою. Особа може звернутися до суду з заявою про
захист і у разі колізії між її інтересами та інтересами інших учас-
ників правовідношення, причому навіть тоді, коли поведінка кож-
ного з них є правозгідною.
Досить часто різне розуміння інтересів контрагентів призво-
дить до виникнення спору між ними. Як правило, в такій ситуації
71
щонайменше одна із сторін зобов’язання вважає свої права по-
рушеними. В цьому разі, розв’язання такого спору може бути пе-
редане або до спеціально уповноваженого владного органу, або ж
до органу, який обрали сторони для себе самостійно.
В умовах ринкової економіки під захистом прав суб’єктів
господарювання розуміють систему заходів (форм і способів діяль-
ності), які здійснюються відповідно до закону як суб’єктом гос-
подарювання самостійно, так і через уповноважених осіб, і спря-
мовані на запобігання й усунення погроз порушення прав відпо-
відних суб’єктів, усунення перешкод здійснення цих прав,
відновлення порушених прав і правового статусу та залучення
порушників до відповідальності.
Слід зазначити, що держава встановлює, гарантує дотримання
прав та законних інтересів усіх суб’єктів господарювання. При
цьому захист як суспільних, так і приватних інтересів забезпечу-
ється державою публічно-правовими засобами.
Державні гарантії прав та інтересів суб’єктів господарювання
можна поділити на загальні та майнові.
Загальні полягають у тому, що держава гарантує суб’єктам го-
сподарювання, незалежно від обраних ними організаційно-
правових форм господарської діяльності та форм власності, од-
накові права і створює рівні можливості для доступу до матері-
ально-технічних, фінансових, інформаційних, природних та ін-
ших ресурсів. Разом із тим, забезпечення матеріально-технічними
ресурсами, розподіленими централізовано державою, здійсню-
ється за умови виконання підприємством робіт і поставок для
державних потреб.
Майнові гарантії прав підприємств та інших суб’єктів госпо-
дарювання визначаються в тому, що держава шляхом прийняття
відповідного законодавства, створення спеціальних структур, які
контролюють його виконання, гарантує недоторканість їх майна
та забезпечує захист права власності (ст. 13 Конституції України).
Також слід зауважити, що гарантії держави направлені на за-
хист прав та інтересів суб’єктів господарювання не тільки від не-
правомірних дій юридичних чи фізичних осіб, а й від таких дій
самої держави.
Саме тому право на захист є складною матеріально-про-
цесуальною категорією. Кожен його елемент існує за наявності
певних передумов, як правило, в часових межах і реалізується у
специфічній процесуальній формі.
Право на захист — це передбачена законодавством можли-
вість управомоченої особи самостійно застосовувати дозволені
72
або санкціоновані законом юридичні засоби впливу на порушни-
ка або звернутися до відповідного юрисдикційного органу з ви-
могою спонукати порушника до певної поведінки.
Найбільш важливою формою захисту є право на звернення
за судовим захистом. Носієм цього права є кожен учасник пра-
вовідношення, будь-яка заінтересована особа. Його зміст скла-
дає не тільки право подання до суду позову чи заяви (скарги),
але і можливість подання зустрічного позову чи заперечення
проти позову.
Зазначимо, що одним із важливих і поширених засобів захис-
ту прав суб’єктів підприємницької діяльності є визнання судом
або господарським судом виданого державним або іншим орга-
ном незаконного акта недійсним (повністю або частково). Нині в
Україні відбувається процес створення системи адміністративних
судів, які покликані виконувати дану функцію.
Крім того, до інших форм захисту можна віднести звернення
до вищого органу із скаргою на неправомірні дії, звернення до
органів, які обрані самими сторонами арбітрами (третейські суди,
міжнародний комерційний арбітраж, спеціалізовані установи, на-
приклад Комісія з вирішення інвестиційних спорів).
Далі необхідно зазначити, що права та законні інтереси
суб’єктів господарювання та споживачів, згідно з частиною 2
ст. 20 ГК, захищаються шляхом:
•	визнання наявності або відсутності прав;
•	визнання повністю або частково недійсними актів органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, актів ін-
ших суб’єктів, що суперечать законодавству, обмежують права та
законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів; ви-
знання недійсними господарських угод з підстав, передбачених
законом;
•	відновлення становища, яке існувало до порушення прав, та
законних інтересів суб’єктів господарювання;
•	припинення дій, що порушують право або створюють загро-
зу його порушення;
•	присудження до виконання обов’язку в натурі;
•	відшкодування збитків;
•	застосування штрафних санкцій;
•	застосування оперативно-господарських санкцій;
•	застосування адміністративно-господарських санкцій;
•	установлення, зміни і припинення господарських правовід-
носин;
•	іншими способами, передбаченими законом.
73
Виключно важливими є засоби щодо забезпечення захисту чес-
ті, гідності та ділової репутації підприємців і відшкодування мо-
ральної шкоди. Варто наголосити, що порушення цих прав часто
тягне за собою збитки і в майновій сфері.
Крім того, громадянин або організація мають право вимага-
ти через суд спростування відомостей, що не відповідають дій-
сності або викладені неправдиво, які ганьблять честь, гідність
чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо
той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відпові-
дають дійсності.
Таким чином, закон надає потерпілому можливість захищати
свою честь, гідність та ділову репутацію шляхом пред’явлення
цивільного позову.
За законом, судовому захисту підлягає ділова репутація будь-
якого суб’єкта господарювання незалежно від того чи це фізична,
чи юридична особа.
5. Співвідношення господарських судів,
третейських судів та міжнародних арбітражів
у вирішенні спорів між суб’єктами господарювання.
Порядок виконання судових рішень
Наступним проблемним питанням для розкриття суті даної
теми є те, що кожна особа має право вільно обирати не забороне-
ний законом засіб захисту прав і свобод. З одного боку, це актив-
ні безпосередні дії самих суб’єктів господарювання (так званий
самозахист), а також залучення органів, які будуть сприяти у та-
кому захисті. Причому, варто наголосити, що окрім державних
органів у країні існує досить багато установ, які мають недержав-
ний статус.
Конституцією України (частина 5 ст. 55) надається кожному
громадянину право будь-якими не забороненими законом засо-
бами захищати свої права та свободи від порушень та протиправ-
них посягань. Тобто йдеться про право на самозахист і самообо-
рону. Самозахист (самооборона) — це застосування засобів
примусу самою управненою особою без втручання відповідних
державних та інших органів. Проте це не означає, що самозахис-
тові (самообороні) не властивий державний примус. Цей держав-
ний примус присутній, хоча закон делегує право на його застосу-
вання самій особі, інтереси якої порушені. Самозахист здійсню-
ється після вчинення правопорушення.
74
Зазначимо, що суб’єкти господарювання мають можливість
використання досудового врегулювання спорів як додаткового
засобу правового захисту, який держава надає учасникам певних
правовідносин, що не суперечить принципу здійснення право-
суддя виключно судом. Однак використання досудових процедур
є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту, як
це було до 2002 р., в рамках розгляду справ господарськими су-
дами.
Право на судовий захист не позбавляє суб’єктів правовідно-
син можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути
передбачено цивільно-правовим договором, коли суб’єкти право-
відносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав.
Досудове врегулювання спору може мати місце також за во-
левиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності
у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
Досудове врегулювання спору має також назву «претензійний
порядок врегулювання». Порядок застосування претензій визна-
чається розділом II Господарського процесуального кодексу
України та ст. 222 Господарського кодексу.
Тому в Україні, як і в інших країнах, створена система держав-
них і недержавних органів, що здійснюють захист законних прав
та інтересів суб’єктів господарювання, в тому числі шляхом
розв’язання суперечок, які виникають між учасниками відносин у
сфері господарювання.
До органів, що здійснюють захист, належать нотаріальні ор-
гани. За ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення
грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси
вчиняють на документах, що встановлюють заборгованість, ви-
конавчі написи.
Нотаріус вчиняє виконавчий напис, якщо документи підтвер-
джують безспірність заборгованості або іншої відповідальності
боржника перед стягувачем. Стягнення за виконавчим написом
провадиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за
юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом,
прирівнюється до рішення суду.
Але, в першу чергу, згідно з частиною 1 ст. 55 Конституції
України права суб’єктів господарювання захищаються судом.
Причому (частини 2 ст. 124 Конституції України) юрисдикція су-
дів поширюється на всі правовідносини, що виникають у держа-
ві. У сфері господарювання особливу роль відіграє система гос-
подарських судів, хоча і не виключає захисту деяких прав судами
загальної юрисдикції.
75
Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у то-
му числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку дія-
льність без створення юридичної особи і в установленому порядку
набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право
звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідом-
чістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспо-
рюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
У випадках, передбачених законодавчими актами України, до
господарського суду мають право також звертатися державні та
інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької дія-
льності.
Правові засади здійснення діяльності господарськими судами
визначаються Законом України «Про судоустрій України» від
7.02.2002 р. та Господарським процесуальним кодексом від
6.11.1991р.
Систему господарських судів складають місцеві господарські
суди, якими є господарські суди Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські
суди, які утворені в апеляційних округах відповідно до Указу
Президента України від 11.07.2001 р. № 511 «Про утворення апе-
ляційних господарських судів та затвердження мережі господар-
ських судів України», та Вищий господарський суд України.
Якщо господарські суди належать до судової гілки влади і є
державним органом, то в країні існують також спеціалізовані не-
державні установи, які можуть, за угодою сторін, між якими виник-
ла суперечка, останню вирішити. Насамперед, це третейські суди.
Правові засади діяльності третейських судів в Україні визна-
чені передусім у постанові Верховної Ради України «Про поря-
док тимчасової дії на території України окремих актів законодав-
ства Союзу РСР» від 12.09.1991 р., в якій відзначається, що до
прийняття відповідних актів законодавства України на її терито-
рії застосовуються акти СРСР з питань, не врегульованих україн-
ським законодавством, а також за умови, що вони не суперечать
Конституції і законам України.
Сьогодні в Україні діяльність третейських судів з розгляду гос-
подарських спорів між юридичними особами регулюється Поло-
женням про третейський суд для вирішення господарських спо-
рів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і устано-
вами, затвердженим постановою Державного арбітражу при Раді
Міністрів СРСР від 30.12.1975 р. № 121.
Практична реалізація питань третейського судочинства відо-
бражена в роз’ясненнях та листах Вищого Арбітражного суду
76
України (роз’яснення від 17.02.1997 р. № 02-5/57, від 3.12.1992 р.
№ 01-6/1459, листи від 30.12.1999 р. № 01-8/612, від 14.10.1998 р.
№ 01-8/381). До того ж, посилання на можливість вирішення гос-
подарських та цивільних спорів в третейському суді містяться в
більш ніж 30 нормативно-правових актах України, серед яких
Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський про-
цесуальний кодекс України, закони України «Про заставу», «Про
власність», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ін.
Відповідно до статті 12 Господарського процесуального коде-
ксу України третейські суди, поряд з господарським судом, пра-
вомочні розглядати будь-які економічні спори, підвідомчі госпо-
дарському суду, за винятком спорів про визнання недійсними
актів органів державної влади, а також суперечок, що виникають
при укладанні, зміні і виконанні господарських договорів, пов’я-
заних із задоволенням державних потреб. Крім того, третейсько-
му суду не підвідомчі справи про банкрутство, а також сімейні
трудові спори.
До міжнародного комерційного арбітражу відповідно до
Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від
24.02.1994 р. можуть за угодою сторін передаватися:
•	спори з договірних та інших цивільно-правових відносин,
що виникають у процесі здійснення зовнішньоторговельних та
інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне
підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а
також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнарод-
них об’єднань та організацій, створених на території України,
між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з інши-
ми суб’єктами права України.
Крім того, останнім часом в Україні все більшого поширення
набувають альтернативні способи вирішення конфліктів. До та-
ких способів зараховують посередництво (медіація), фасилітацію,
міні-суди, приватний арбітраж та ін.
Зрозуміло, що винесення рішення компетентним органом ще не є
гарантією свідомого виконання свого обов’язку правопорушником. З
цією метою в Україні діє спеціалізований інститут — державна ви-
конавча служба, правовий статус якої визначений Законом від
24.03.1998 р. Державна виконавча служба входить до системи орга-
нів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів
та інших органів відповідно до законів України. Отже, у разі відмови
порушника від добровільного виконання свого обов’язку, що підтве-
рджено рішенням компетентного органу, суб’єкт господарювання
повинен звернутися саме до виконавчої служби.
77
Зазначимо, що органами державної виконавчої служби є:
•	Департамент державної виконавчої служби Міністерства
юстиції України;
•	відділи державної виконавчої служби Головного управління
юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці
Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управ-
лінь юстиції;
•	районні, міські (міст обласного значення), районні у містах від-
діли державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.
Базовим законодавчим актом, який визначає процедуру здійс-
нення виконавчих дій, є Закон України «Про виконавче прова-
дження» від 21.04.1999 р. Його положення деталізують норми Ін-
струкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом
Міністерства юстиції від 15.12.1999 р. № 74/5.
6.2. План семінарського заняття
1.	Поняття і види юридичної відповідальності суб’єктів гос-
подарської діяльності.
2.	Поняття, функції та підстави господарсько-правової відпо-
відальності. Види господарсько-правової відповідальності.
3.	Види господарсько-правових санкцій.
4.	Поняття, форми та способи захисту прав та законних інте-
ресів учасників господарських правовідносин.
5.	Правове становище і система господарських судів у системі
судоустрою України. Значення третейських судів та міжнародно-
го комерційного арбітражу у вирішенні спорів між суб’єктами
господарювання. Співвідношення господарських судів, третей-
ських судів та міжнародних арбітражів у вирішенні спорів між
суб’єктами господарювання.
6.	Порядок виконання судових рішень.
Теми рефератів
1. Система органів, які здійснюють виконання судових рішень.
2. Кримінальна відповідальність за ухилення від сплати податків.
6.3.	Термінологічний словник
•	Юридична відповідальність.
•	Господарсько-правова відповідальність.
78
•	Господарсько-правова санкція.
•	Третейський суд.
•	Міжнародний комерційний арбітраж.
6.4.	Навчальні завдання
для самостійного опрацювання
1.	Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у сфері
господарської діяльності.
2.	Загальні засади організації судової влади.
3.	Склад і компетенція третейського суду.
4.	Порядок виконання рішень іноземних судів і арбітражів.
5.	Правовий статус Міжнародного комерційного арбітражного
суду при Торгово-промисловій палаті України.
6.5.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про судоустрій» України від 07.02.2002 р. // Ві-
домості Верховної Ради України. — 2002. — № 27—28. — Ст. 180.
•	Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. І І
•	Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від
24.02.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 25. —
Ст. 198.
•	Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. //
Відомості Верховної Ради України. —1999. — № 24. — Ст. 207.
•	Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання
грошових зобов’язань» від 22.11.1996 р. // Відомості Верховної Ради
України. — 1997. — № 5. — Ст. 28.
•	Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іно-
земних судів» від 29.11.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. —
2002, —№ 10. —Ст. 76.
•	Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників подат-
ків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р.
// Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 10. — Ст. 44.
•	Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду при
Торгово-промисловій палаті України: Затв. рішенням Президії Торгово-
промислової палати України від 25.08.1994 р., протокол № 107 (3).
Додаткова
•	Кройтор В. А. Претензии и иски в практике разрешения хозяйст-
венньїх споров: Науч.-практ. пособие. — X.: Зспада, 2001.
•	Положення Вищого Арбітражного суду України про третейські
суди для вирішення господарських спорів на Україні від 28.07.1991 р.
79
•	Дудоров О. О. Злочини у сфері підприємництва. — К., 2001.
•	Борисов В. І. Боротьба зі злочинністю у сфері підприємницької ді-
яльності. — Харків, 2001.
•	Захист прав суб’єктів господарювання в арбітражних судах України /
С. С. Боровик, В. В. Джунь, С. М. Мудрий. — К.: Оріяни, 2001.
•	Господарське процесуальне право: Навч.-метод. посіб. для самост.
вивч. дисципліни 11. А. Балюк. — К.: КНЕУ, 2002.
•	Господарський процесуальний кодекс України з постатейними
матеріалами. — К.: Юстініані, 2002.
•	Спасибо-Фадєєва І. Проблеми відповідальності юридичних осіб //
Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 9. — С. 3—6.
•	Право на судебную защиту иностранньїх юридических лиц в
Украине как составляющая их правового статуса // Підприємництво,
господарство і право. — 2001. — № 9. — С. 74—78.
•	Огляди господарського законодавства та процесу, організації діяль-
ності господарського суду / В. С. Щербина // Вісник господарського су-
дочинства.— 2002.—№ 1. — С. 176—181.
•	Захист прав та інтересів господарюючих суб’єктів у системі права
України / О. П. Загнітко // Вісник господарського судочинства. —
2001, —№4, —С. 159—166.
•	Тіщенко В. Г. Підсудність справ з іноземним елементом арбітраж-
ним судам України // Митна справа. — 2001. — № 3. — С. 34—40.
Тема 7
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА
1.	Поняття банкрутства
2.	Провадження у справах про банкрутство
3.	Процедури, що застосовуються до неплатоспро-
можного боржника
7.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1.	Поняття банкрутства
Банкрутством вважається нездатність боржника відновити
свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги
кредиторів інакше як через застосування визначеної судом лікві-
даційної процедури.
80
Також потрібно звернути увагу, що згідно із ч. 1 ст. 209
суб’єкт підприємництва (боржник) визнається неспроможним у
разі нездатності після настання встановленого строку виконати
свої грошові зобов’язання перед іншими особами, територіаль-
ною громадою або державою інакше як через відновлення його
платоспроможності.
Таким чином, за неспроможності боржник може виконати свої
зобов’язання через процедуру відновлення платоспроможності, а
за банкрутства боржник (банкрут) має задовольнити вимоги кре-
диторів через ліквідаційну процедуру.
Розрізняють декілька рівнів неплатоспроможності.
Поточна неплатоспроможність — фінансовий стан будь-
якого підприємства, якщо на конкретний момент через випадко-
вий збіг обставин тимчасово суми наявних у нього коштів і ви-
соколіквідних активів недостатньо для погашення поточного
боргу.
Критична неплатоспроможність — фінансовий стан під-
приємства містить ознаки потенційного банкрутства. За критич-
ної неплатоспроможності перевага повинна надаватися позасудо-
вим заходам відновлення платоспроможності боржника або його
санації в процесі провадження справи про банкрутство.
Надкритична неплатоспроможність — якщо за підсумка-
ми року коефіцієнт покриття менше 1 і підприємство не отрима-
ло прибутку, то такий його фінансовий стан характеризується
ознаками надкритичної неплатоспроможності, коли задоволення
визнаних судом вимог кредиторів можливе не інакше, як через
застосування ліквідаційної процедури.
Тепер зупинимося на поняттях боржник і кредитор (креди-
тори).
Боржником визнається суб’єкт підприємницької діяльності,
неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед креди-
торами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання
встановленого строку їх сплати.
Боржником суб’єкт підприємницької діяльності стає після
відкриття провадження у справі про банкрутство (до визнання
його банкрутом). Банкрутом боржник стає після визнання його
банкрутом господарським судом.
Сучасне законодавство містить п’ять ознак неплатоспромож-
ності боржника: 1) характер грошових зобов’язань; 2) базовий
розмір грошових вимог; 3) спірність вимог; 4) строк несплати;
5) наявність виконавчого провадження.
6 5-22
81
Детальніше з ознаками неплатоспроможності студенти мо-
жуть ознайомитися з матеріалів підручника.
Кредитори — це юридичні та фізичні особи, територіальна
громада або держава, які мають підтверджені відповідно до зако-
нодавства вимоги до боржника щодо грошових зобов’язань,
включаючи кредиторів, вимоги яких повністю або частково за-
безпечені заставою. Правами кредиторів щодо неплатоспромож-
них боржників користуються також визначені законом органи
справляння податків, зборів (обов’язкових платежів).
У процедурі банкрутства, як правило, бере участь не один
кредитор. У разі якщо до одного боржника мають грошові вимо-
ги одночасно два або більше кредиторів, вони утворюють збори
(комітет) кредиторів.
Наголосимо, що закон розрізняє тільки два види кредиторів'.
конкурсні кредитори і поточні кредитори, а у сучасній літературі
існують різні погляди стосовно підстав для класифікації кредито-
рів. Узагальнюючи всю різноманітність щодо визначення катего-
рій кредиторів, можна зробити висновок про наявність семи видів
кредиторів: ініціюючі, вимушені, заставні, кредитори поточної за-
боргованості, привілейовані, реєстрові (конкурсні), кредитори
погашеної заборгованості.
Докладніше визначення понятійного апарату видів кредиторів
дано у підручнику.
2.	Провадження у справах про банкрутство
Наступним проблемним питанням теми є визначення заходів
щодо запобігання банкрутству боржника та позасудові про-
цедури.
Відповідно до ст. 211 ГК засновники (учасники) суб’єкта під-
приємництва, власник майна, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, наділені господарською компетенці-
єю, у межах своїх повноважень зобов’язані вживати своєчасних
заходів щодо запобігання його банкрутству.
Власники майна державного (комунального) або приватного
підприємства, засновники (учасники) суб’єкта підприємництва,
що виявився неплатоспроможним боржником, кредитори та інші
особи в межах заходів щодо запобігання банкрутству вказаного
суб’єкта можуть надати йому фінансову допомогу в розмірі, до-
статньому для погашення його зобов’язань перед кредиторами,
включаючи зобов’язання щодо сплати податків, зборів (обов’яз-
82
кових платежів) та відновлення платоспроможності цього суб’єк-
та (досудова санація).
Провадження у справах про банкрутство складається із та-
ких стадій', подання заяви про порушення справи про банкрутст-
во, порушення провадження у справі про банкрутство, забезпе-
чення вимог кредиторів і мораторій на задоволення вимог креди-
торів, виявлення кредиторів та осіб, які мають бажання взяти
участь у санації боржника, попереднє засідання господарського
суду, проведення зборів кредиторів і утворення комітету креди-
торів, винесення ухвали про санацію боржника, призначення ке-
руючого санацією, продаж у процесі санації майна боржника, звіт
керуючого санацією.
3.	Процедури, що застосовуються
до неплатоспроможного боржника
Отже, можна стверджувати, що провадження у справах про
банкрутство складається з процедур установлення факту непла-
тоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора (кре-
диторів), що ініціює провадження (коли справа порушується за
заявою кредитора), виявлення всіх можливих кредиторів і сана-
торів, розпорядження майном боржника, санації (коли остання
можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом
провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за раху-
нок ліквідації майнових активів банкрута. Всі зазначені процеду-
ри складають цілісне і практично відокремлене від позовного
процесу провадження, метою якого є задоволення вимог креди-
торів у випадку неплатоспроможності боржника.
Відповідно до ст. 15 Господарського процесуального кодексу
України і ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспроможно-
сті боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.1999 р. (далі
— Закон) справи про банкрутство розглядаються господарським
судом за місцезнаходженням боржника, яке визначається місцем
його державної реєстрації (ст. 93 Цивільного кодексу України).
Наступним кроком у вивченні теми є з’ясування питання про
сторони у справах про банкрутство.
Право на звернення до господарського суду (далі — Суд) із
заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник
або кредитор.
Заява про порушення справи про банкрутство подається борж-
ником або кредитором у письмовій формі, з дотриманням вимог
ст. 7 Закону і підписується керівником боржника чи кредитора
6*5-22
83
(іншою особою, повноваження якої визначені законодавством
або установчими документами), громадянином — суб’єктом під-
приємницької діяльності (його представником).
Окремої уваги заслуговує визначення боржника. Крім загаль-
них умов порушення провадження про банкрутство для боржника
і кредитора, Закон встановлює обов’язок боржника звернутися до
Суду із заявою в місячний строк у разі виникнення таких обста-
вин: 1) задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе
до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в по-
вному обсязі перед іншими кредиторами; 2) орган боржника, упо-
вноважений відповідно до установчих документів або законодав-
ства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення
про звернення до господарського суду із заявою боржника про по-
рушення справи про банкрутство; 3) у процесі ліквідації боржника
не через процедуру банкрутства встановлено неможливість борж-
ника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі.
Подання до Суду боржником заяви про порушення справи про
банкрутство зумовлено певними вимогами, а саме:
1)	наявність рішення власника майна (органу, уповноваженого
управляти майном) боржника про звернення боржника до госпо-
дарського суду із заявою;
2)	наявність майна, достатнього для покриття судових витрат;
3)	наявність плану санації;
4)	наявність бухгалтерського балансу на останню звітну дату, що
підписаний керівником і бухгалтером підприємства-боржника;
5)	перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його
місцезнаходження та вартості на момент виникнення права застави;
6)	протокол загальних зборів працівників боржника, на якому
обрано представника працівників боржника для участі в арбітраж-
ному процесі під час провадження у справі про банкрутство, а в
разі неможливості скликання таких зборів — рішення конферен-
ції (зборів) представників працівників боржника.
Кредитори (комітет кредиторів).
Заява кредитора до Суду про порушення провадження справи
про банкрутство повинна містити такі відомості:
1)	розмір вимог кредитора до боржника із зазначенням розмі-
ру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті;
2)	виклад обставин, що підтверджують наявність зобов’язання
боржника перед кредитором, з якого виникла вимога, а також
строк його виконання;
3)	докази того, що сума підтверджених вимог перевищує суму в
розмірі 300 мінімальних зарплат, якщо інше не передбачено законом;
84
4)	докази обґрунтованості вимог кредитора;
5)	інші обставини, на яких ґрунтується заява кредитора.
До заяви кредитора додаються відповідні документи:
1)	рішення суду, господарського суду, які розглядали вимоги
кредитора до боржника;
2)	копія неоплаченого розрахункового документа, за яким від-
повідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахун-
ків боржника, з підтвердженням банківською установою боржни-
ка про прийняття цього документа до виконання із зазначенням
дати прийняття, виконавчі документи (виконавчий лист, вико-
навчий напис нотаріуса тощо) чи інші документи, які підтвер-
джують визнання боржником вимог кредиторів;
3)	докази того, що вартість предмета застави є недостатньою
для повного задоволення вимоги, забезпеченої заставою у разі,
якщо єдина підтверджена вимога кредитора, який подає заяву,
забезпечена активами боржника;
4)	до заяви кредитора — органу державної податкової служби
чи інших державних органів, які здійснюють контроль за прави-
льністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’яз-
кових платежів), додаються докази вжиття заходів до отримання
заборгованості за обов’язковими платежами у встановленому за-
конодавством порядку.
Заява кредитора може ґрунтуватися на об’єднаній заборгова-
ності боржника щодо різних зобов’язань перед цим кредитором.
Кредитори мають право об’єднати свої вимоги до боржника і
звернутися до суду з однією заявою. Така заява підписується всі-
ма кредиторами, які об’єднали свої вимоги.
Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредито-
рів представляють збори кредиторів, а також комітет кредиторів
(у складі не більше семи осіб), створені відповідно до закону.
Кредитори, у тому числі і органи державної податкової служ-
би, інші державні органи, які здійснюють контроль за правильні-
стю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових
платежів), мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропор-
ційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог креди-
торів, кратній 1000 грн. Збори кредиторів проводяться за місце-
знаходженням боржника.
Далі необхідно звернути увагу на визначення арбітражного
керуючого. Це суб’єкт підприємницької діяльності, фізична осо-
ба, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеці-
альними знаннями, не є зацікавленою особою щодо боржника і
кредиторів та діє на підставі ухвали Суду.
85
Арбітражний керуючий може мати статус розпорядника май-
на, керуючого санацією або ліквідатора на всіх стадіях прова-
дження у справі про банкрутство.
Наступним кроком у вивченні теми є визначення власника
майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника.
Одним із наслідків здійснення процедури банкрутства є обме-
ження повноважень власника (органу, уповноваженого управляти
майном) стосовно управління і розпорядження майном.
У процедурі розпорядження майном Суд має право відсторо-
нити керівника боржника від посади та покласти виконання його
обов’язків на розпорядника майна. Так само з дня винесення ух-
вали про санацію керівник боржника відсторонюється від посади,
і управління боржником переходить до керуючого санацією. В
той самий час припиняються повноваження органів управління
боржника-юридичної особи, повноваження органів управління
передаються керуючому санацією.
Таким чином, власник майна боржника, з одного боку, є учас-
ником провадження у справі про банкрутство, з другого — має до-
сить обмежені повноваження порівняно з іншими учасниками.
Далі з’ясуємо повноваження державного органу з питань бан-
крутства.
Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також за-
безпечення умов реалізації процедур відновлення платоспромож-
ності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних
підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка дер-
жавної власності перевищує 25 %, суб’єктів підприємницької дія-
льності інших форм власності у випадках, передбачених законом,
здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на під-
ставі положення, затвердженого у встановленому порядку.
Повноваження державного органу з питань банкрутства, по-
кладені на Міністерство економіки та з питань європейської інтег-
рації України (далі — Мінекономіки).
Особливу увагу потрібно приділити визначенню функцій
державної госпрозрахункової установи — Агентства з питань
банкрутства.
Основною метою Агентства є надання послуг під час прова-
дження у справах про банкрутство відповідно до закону.
Агентство на виконання Положення «Про Агентство з питань
банкрутства», 2000 р. (далі — Положення) та згідно зі своїми функ-
ціями:
1)	готує та подає до Мінекономіки пропозиції щодо вдоскона-
лення організаційних, економічних та інших умов, необхідних
86
для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржни-
ків або визнання їх банкрутами;
2)	узагальнює практику застосування законодавства з питань
банкрутства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення, а
також щодо створення умов для реалізації процедур відновлення
платоспроможності боржника або визначення його банкрутом,
подає їх на розгляд Мінекономіки;
3)	визначає порядок продажу активів у рахунок погашення
податкового боргу боржника відповідно до ст. 7 Закону України
«Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед
бюджетами та державними цільовими фондами»;
4)	на підставі укладених угод бере участь у досудовій санації
та процедурах банкрутства, виступає організатором торгів, кон-
курсів з продажу активів платників податку, щодо яких поруше-
но справу про банкрутство;
5)	створює та використовує інформаційну базу щодо неплато-
спроможних підприємств та організацій, юридичних і фізичних
осіб, які провадять експертну діяльність у сфері неспроможності
(банкрутства) та фінансового оздоровлення підприємств;
6)	здійснює в установленому порядку операції з цінними па-
перами (пакетами акцій підприємств);
7)	надає юридичні, консультаційні, інформаційні та інші по-
слуги підприємствам, установам, організаціям та громадянам;
8)	за замовленням розробляє план санації державних підпри-
ємств-боржників та підприємств, у статутному фонді яких частка
державної власності перевищує 50 %, інших суб’єктів підприєм-
ницької діяльності або проводить їх експертизу;
9)	бере участь у проведенні аналізу фінансово-господарського
стану суб’єктів підприємницької діяльності, що перебувають у
державній власності, з метою виявлення серед них боржників та
запобігання їх банкрутству.
Представник працівників боржника — особа, уповноважена
загальними зборами, на яких присутні не менш як три чверті від
штатної кількості працівників боржника або відповідним рішен-
ням первинної профспілкової організації боржника, представляти
їх інтереси під час проведення процедур банкрутства з правом
дорадчого голосу. За загальним правилом представник працівни-
ків боржника бере участь у зборах кредиторів та в роботі коміте-
ту кредиторів з правом дорадчого голосу. В той самий час, вирі-
шуючи питання погашення заборгованості за заробітною платою,
зміною умов праці, скороченням кількості працюючих, необхідно
враховувати думку представника працівників боржника.
87
Заінтересовані особи стосовно боржника — це юридична осо-
ба, створена за участю боржника, керівник боржника, особи, що
входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер
(бухгалтер) боржника, у тому числі і звільнені з роботи за рік до по-
рушення провадження у справі про банкрутство, а також особи, які
перебувають у родинних стосунках із зазначеними особами та під-
приємцем (фізичною особою) — боржником, а саме: подружжя та їх
діти, батьки, брати, сестри, онуки. За законом заінтересованими осо-
бами стосовно керуючого санацією чи кредиторів визнаються особи
в такому ж переліку, як і заінтересовані особи стосовно боржника.
Інвестори — фізичні особи та (або) юридичні особи, які ба-
жають взяти участь у санації боржника.
Інвестори мають право-, здійснювати досудову санацію; брати
участь у санації боржника, вносити пропозиції до плану санації; бра-
ти на себе борг (частину боргу) боржника; у разі звільнення праців-
ників боржника, які не можуть бути задіяні в процесі реалізації плану
санації, виплачувати їм вихідну допомогу; набувати прав власності
на майно боржника відповідно до законодавства та плану санації.
З’ясуємо також процедури, що застосовуються до неплато-
спроможного боржника.
У справі про банкрутство судові процедури регламентують
порядок застосування до боржника спеціальних заходів, спрямо-
ваних на створення необхідних умов для відтворення його плато-
спроможності або ліквідації.
Відповідно до ст. 212 ГК і ст. 4 Закону щодо боржника засто-
совуються такі судові процедури банкрутства-.
1)	розпорядження майном боржника;
2)	мирова угода;
3)	санація (відновлення платоспроможності) боржника;
4)	ліквідація банкрута.
Розпорядження майном боржника — це система заходів
щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням
майном боржника з метою забезпечення збереження та ефектив-
ного використання майнових активів боржника та проведення
аналізу його фінансового стану.
Одним із головних завдань процедури розпорядження майном
боржника є створення сприятливих умов для застосування інших
судових процедур.
Мирова угода — це домовленість між боржником і кредито-
рами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення
(списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється уго-
дою сторін.
88
Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії прова-
дження у справі про банкрутство. В той самий час одностороння
відмова від мирової угоди не допускається.
Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає за-
твердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі
господарського суду про припинення провадження у справі про
банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затверджен-
ня господарським судом і є обов’язковою для боржника (банкру-
та), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів
другої та наступних черг. У разі визнання мирової угоди недійс-
ною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані
відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання)
боргів, відновлюються в повному розмірі у незадоволеній частині.
Мирова угода має містити положення про: 1) розміри, поря-
док і строки виконання зобов’язань боржника; 2) відстрочку чи
розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини.
Крім названого вище, мирова угода може містити такі умови
про: 1) виконання зобов’язань боржника третіми особами; 2) об-
мін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні
права; 3) задоволення вимог кредиторів іншими способами, що
не суперечать закону.
Далі необхідно з’ясувати, що саме розуміють під санацією
(відновлення платоспроможності) боржника.
Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів має
право винести ухвалу про проведення санації боржника та при-
значення керуючого санацією. Санація вводиться на строк не бі-
льше 12 місяців.
На стадії санації вирішується завдання фінансового оздоровлення
боржника шляхом реалізації заходів щодо відновлення його плато-
спроможності з метою погашення заборгованості перед кредиторами.
Наслідками санації можуть бути: 1) виконання плану санації
і відновлення платоспроможності боржника — задоволення ви-
мог кредиторів і припинення провадження у справі про банкрут-
ство (відсутність ознак банкрутства); 2) часткове виконання плану
санації — можлива мирова угода; 3) часткове виконання чи неви-
конання плану санації — настання ліквідаційної процедури.
Наступним етапом у вивченні теми є з’ясування поняття «лік-
відація банкрута».
У разі неефективності санації (фінансове оздоровлення бор-
жника не відбулося) господарський суд приймає постанову про
визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну про-
цедуру.
89
За ліквідаційної процедури здійснюється реалізація майна борж-
ника з метою повного або часткового задоволення вимог кредито-
рів. Реалізація майна боржника відбувається на конкурсних засадах
і під контролем комітету кредиторів. Ліквідацію здійснює арбітра-
жний керуючий-ліквідатор. За клопотанням ліквідатора, погодже-
ним з комітетом кредиторів, господарський суд призначає членів лі-
квідаційної комісії. До складу ліквідаційної комісії входять предс-
тавники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності — та-
кож представники державного органу у справах нагляду за страхо-
вою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного
органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне
підприємство, та представники органів місцевого самоврядування.
Всі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута,
які належать йому на правах власності або повного господарського
відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені під час
ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси.
Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута лік-
відатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах,
якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок про-
дажу майна банкрута.
Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямову-
ються на задоволення вимог кредиторів у такому порядку
(ст. 31 Закону):
1)	у першу чергу задовольняються:
а)	вимоги, забезпечені заставою;
б)	виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкру-
та, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;
в)	витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що
пов’язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, — у розмі-
рі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;
г)	витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство
в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії;
2)	у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зо-
бов’язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута
(за винятком повернення внесків членів трудового колективу до
статутного фонду підприємства), зобов’язань, що виникли вна-
слідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, шляхом
капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Ка-
бінетом Міністрів України, а також вимоги громадян-довірителів
(вкладників) довірчих товариств або інших суб’єктів підприєм-
ницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів
(вкладників);
90
3)	у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати подат-
ків і зборів (обов’язкових платежів);
4)	у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не
забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виник-
ли із зобов’язань у процедурі розпорядження майном боржника
чи в процедурі санації боржника;
5)	у п’яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення
внесків членів трудового колективу до статутного фонду підпри-
ємства;
6)	у шосту чергу задовольняються інші вимоги.
Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру над-
ходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після
повного задоволення вимог попередньої черги.
У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна
банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимо-
ги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кож-
ному кредиторові однієї черги.
У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установ-
леному порядку вимоги ліквідаційна комісія не враховує суму
грошових вимог цього кредитора.
Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для
їх подання, а також вимоги, не задоволені за недостатністю май-
на, вважаються погашеними.
7.2.	План семінарського заняття
1.	Поняття та підстави застосування банкрутства. Суб’єкти
банкрутства. Учасники провадження у справі про банкрутство.
2.	Підстава порушення справи про банкрутство. Провадження
у справі про банкрутство.
3.	Заходи щодо запобігання банкрутству боржника. Позасудо-
ві процедури. Відновлення платоспроможності боржника. Сана-
ція. Мирова угода.
4.	Процедура ліквідації. Наслідки визнання боржника банкру-
том. Черговість задоволення претензій кредиторів.
5.	Правовий статус державної госпрозрахункової установи —
Агентства з питань банкрутства.
Теми рефератів
1. Санація як захід відновлення платоспроможності боржника.
2. Особливості процедури банкрутства окремих категорій
суб’єктів господарювання.
91
7.3.	Термінологічний словник
•	Санація.
•	Банкрутство.
•	Неплатоспроможність.
•	Мирова угода.
•	Ліквідаційна процедура.
7.4.	Завдання для перевірки знань
1.	Правовий статус арбітражного керуючого.
2.	Правовий інститут банкрутства за законодавством інших
країн світу.
3.	Підготуйте заяви до господарського суду про порушення
справи про банкрутство.
4.	Заходи, які застосовуються до розпорядника майна, керую-
чого санацією, ліквідатора у разі невиконання ними своїх
обов’язків.
7.5.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника
або визнання його банкрутом» від 30.06.1999 р. // Відомості Верховної
Ради України. — 1992. — № 31. — Ст. 440.
•	Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію
майна» від 29.11.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2002.
— № 10, —Ст. 77.
•	Постанова Кабінету Міністрів України від 17.03.2000 р. №515
«Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних
підприємств».
•	Постанова Кабінету Міністрів України від 24.04.2000 р. №691
«Про утворення державної госпрозрахункової установи “Агентство з
питань банкрутства”».
•	Постанова Кабінету Міністрів України від 25.11.1996 р. № 1403
«Про Положення про реєстр неплатоспроможних підприємств та орга-
нізацій» (Із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів
України від 06.07.1998 р. № 1013).
•	Наказ Міністерства економіки України «Про утворення державної
госпрозрахункової установи “Агентство з питань банкрутства”» від
24.05.2000 р. № 92.
92
Додаткова
•	Ананченко А. Е., Арсирий Е. Р„ Гуртовой В. В. Банкротство в
У крайнє: Сб. нормативних актов. — X.: Зспада, 2001.
•	Ананченко А. Е. Банкротство в Украине. — X., 2001.
•	Джунь В. В. Сучасні тенденції та визначальні риси законодавства
про неспроможність // Вісник господар, судочинства. — 2002. —
№3. —С. 155—160.
•	Поляков Б. Правовая природа отношений несостоятельности //
Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 12. — С. 60—62.
•	Поляков Б. Банкротство как институт хозяйственного права // Під-
приємництво, господарство і право. — 2001. — № 9. — С. 13—15.
•	Мельник А. Відновлення платоспроможності боржника або ви-
знання його банкрутом: окремі проблеми // Право України. — 2001. —
№ 10, —С. 60—63.
•	Поляков Б. Денежное обязательство как обьект института банкротст-
ва // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — №11. — С. З—7.
Тема 8
ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ
КОНКУРЕНЦІЇ
1.	Поняття економічної конкуренції. Законодавство
про захист економічної конкуренції
2.	Прояви порушення законодавства щодо економічної
конкуренції. Правовий статус природних монополій
3.	Прояви недобросовісної конкуренції. Поняття і за-
хист комерційної таємниці
4.	Правовий статус Антимонопольного комітету
України
5.	Обмеження щодо демпінгового та субсидованого
імпорту та інших порушень конкуренції у зовнішньо-
економічній діяльності в Україні
8.1.	Методичні вказівки до вивчення теми
1.	Поняття економічної конкуренції.
Законодавство про захист економічної конкуренції
Ґрунтовне вивчення матеріалу даного питання передбачає
з’ясування центрального поняття, яке виражає сутність ринкових
відносин у сучасному суспільстві, а саме, поняття конкуренції
93
(сотреііііогі). Конкуренція — це найважливіша ланка всієї си-
стеми ринкового господарства. Стимулом, що спонукає людину
до конкурентної боротьби, є прагнення перевершити інших.
Під економічною конкуренцією розуміється змагання між
суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним
досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання,
внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають мож-
ливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окре-
мий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту
товарів на ринку.
Конкуренція, як базовий механізм ринкових відносин, при-
мушує підприємців сперечатися один між одним і тим самим
сприяти досягненню найкращих результатів. Основним змістом
конкуренції є найбільш повне задоволення потреб населення,
свобода доступу на різноманітні ринки, здешевлення продукції та
підвищення її якості та ін.
Тому конкуренція виконує в ринковій економіці такі функції'.
функцію регулювання; функцію мотивації; функцію розподілу;
функцію контролю.
Антимонопольно-конкурентна політика, яку здійснюють ком-
петентні державні органи, спрямована на створення оптимально-
го конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарю-
вання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів
дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері моно-
польного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції,
послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої
економіки.
Уповноважені органи державної влади і органи місцевого са-
моврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня
конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів
щодо упорядкування конкуренції суб’єктів господарювання.
Органам державної влади і органам місцевого самоврядуван-
ня, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороня-
ється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейо-
ване становище суб’єктів господарювання тієї чи іншої форми
власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії
суб’єктів господарювання чи іншим способом порушують прави-
ла конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної
влади, до повноважень яких належать контроль та нагляд за до-
держанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а та-
кож суб’єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в
установленому законом порядку.
94
Запам’ятайте, розкриваючи ст. 26 Господарського кодексу,
рішення або дії органів державної влади та органів місцевого са-
моврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи мо-
жуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтовани-
ми у випадках:
•	подання допомоги соціального характеру окремим суб’єктам
господарювання за умови, що допомога подається без дискримі-
нації інших суб’єктів господарювання;
•	подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою
відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими
надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або по-
слуг, перелік яких встановлюється законодавством;
•	подання допомоги, в тому числі створення пільгових еко-
номічних умов окремим регіонам з метою компенсації соціа-
льно-економічних втрат, викликаних важкою екологічною си-
туацією;
•	здійснення державного регулювання, пов’язаного з реаліза-
цією проектів загальнонаціонального значення.
Правові засади створення рівних можливостей для суб’єктів
господарювання закріплені у розділах 3, 28 Господарського коде-
ксу України, Законі України «Про захист економічної конкурен-
ції» від 11.01.2001 р. Крім того, цю сферу врегульовують норми
законів України «Про Антимонопольний комітет України» від
26.11.1993 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від
7.06.1996 р., «Про природні монополії» від 20.04.2000 р. Конкре-
тизація положень названих законів здійснюється, насамперед,
нормами актів, що приймаються уповноваженим органом — Ан-
тимонопольним комітетом України.
2.	Прояви порушення законодавства
щодо економічної конкуренції.
Правовий статус природних монополій
Як вже було сказано, проблеми конкуренції в господарській
діяльності в першу чергу визначаються через можливі порушення
відповідного законодавства.
Порушеннями визнаються всі заборонені законодавством дії,
що посягають на економічну конкуренцію. Але прояви порушень
законодавства надзвичайно різноманітні, що зумовлює необхід-
ність проведення певної класифікації порушень.
95
За першою підставою для класифікації, пов’язаною із стано-
вищем суб’єкта на ринку, порушення поділяються на дві категорії:
1) порушення, що спрямовані на досягнення монопольного
(домінуючого) становища на ринку,
2) порушення, пов’язані із використанням монопольного (до-
мінуючого) становища на ринку.
За сутністю вони поділяються на такі:
1) порушення, пов ’язані з діями на товарному ринку;
2) порушення, що перешкоджають нормальній діяльності
службовців Антимонопольного комітету.
Вивчаючи це питання, детальніше зупинимося на одному з
найпоширеніших і тяжких порушень, яке має назву зловживання
монопольним (домінуючим) становищем.
Тому, монополізацією визнається досягнення суб’єктом гос-
подарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку
товару, підтримання або посилення цього становища.
Зазначимо, що суб’єкт господарювання може бути визнаним
таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку
товару, якщо: на цьому ринку він не має жодного конкурента; не
зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей
доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сирови-
ни, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на
ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших
обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта
господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 %,
якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції або якщо його
частка на ринку товару становить 35 % або менше, але він не за-
знає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невелико-
го розміру часток ринку, які належать конкурентам.
Розпорядженням Антимонопольного комітету України № 49-р
від 5.03.2002 р. затверджена Методика визначення монопольного
(домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку.
Крім того, в Україні діє Міжвідомча робоча група із статистично-
го вивчення монопольного сектору в економіці України.
Держава активно втручається в діяльність суб’єктів господа-
рювання-монополістів. Так, наказом Міністерства економіки
України та Антимонопольного комітету України № 29-а/З від
20.03.1998 р. визначений перелік продукції монопольних утво-
рень, ціни на яку підлягають державному регулюванню, а поста-
новою Кабінету Міністрів України № 135 від 22.02.1995 р. за-
тверджене Положення про державне регулювання цін (тарифів)
96
на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народ-
ного споживання, роботи і послуги монопольних утворень.
Наголосимо, що порушенням є зловживання монопольним
(домінуючим) становищем на ринку, під яким розуміють дії чи
бездіяльність суб’єкта господарювання, що посідає монопольне
(домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть при-
звести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зо-
крема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів гос-
подарювання або ущемлення інтересів інших суб’єктів господа-
рювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існу-
вання значної конкуренції на ринку.
Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на
ринку, зокрема, визнається: встановлення таких цін чи інших
умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б
встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; за-
стосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних
угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями
без об’єктивно виправданих на те причин; обумовлення укладан-
ня угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зо-
бов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та ін-
шими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не
стосуються предмета договору; обмеження виробництва, ринків
або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди ін-
шим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям; часткова
або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсут-
ності альтернативних джерел реалізації чи придбання; суттєве
обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарю-
вання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин; ство-
рення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з
ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання.
Також необхідно наголосити, що для економіки будь-якої
країни притаманний такий стан товарного ринку, за якого задо-
волення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови
відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей
виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробниц-
тва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а
товари (послуги), що виробляються суб’єктами, не можуть бути
замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з
чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни
цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).
Він носить назву — природної монополії. їх правовий статус ви-
значається Законом України «Про природні монополії» від
7 5-22
97
20.04.2000 р. В Україні діяльність суб’єктів природних монопо-
лій можлива у таких сферах:
•	транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;
•	транспортування природного і нафтового газу трубопрово-
дами та його розподіл; транспортування інших речовин трубо-
провідним транспортом;
•	передача та розподіл електричної енергії;
•	користування залізничними коліями, диспетчерськими служ-
бами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забез-
печують рух залізничного транспорту загального користування;
•	управління повітряним рухом;
•	зв’язок загального користування;
•	централізоване водопостачання та водовідведення;
•	централізоване постачання теплової енергії;
•	спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеро-
портів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів
України.
Діяльність суб’єктів природних монополій, а також діяльність
суб’єктів господарювання на суміжних ринках підлягає ліцензу-
ванню відповідно до закону.
Треба знати, що предметом регулювання діяльності суб’єктів
природних монополій з боку держави є:
•	ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються)
суб’єктами природних монополій;
•	доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізу-
ються) суб’єктами природних монополій;
•	інші умови здійснення підприємницької діяльності у випад-
ках, передбачених законодавством.
Варто звернути увагу, що Законом «Про природні монополії»
передбачено створення Національних комісій регулювання при-
родних монополій, які, як передбачається, будуть центральними
органами виконавчої влади із спеціальним статусом, що утворю-
ються та ліквідуються Президентом України.
Основними завданнями комісій є:
•	регулювання діяльності суб’єктів природних монополій;
•	сприяння створенню умов, які забезпечують за рахунок ви-
никнення та розвитку конкуренції виведення товарного ринку із
стану природної монополії, що дасть можливість ефективніше
задовольняти попит, а також сприяння розвитку конкуренції на
суміжних ринках;
•	формування цінової політики у відповідній сфері регулю-
вання;
98
•	сприяння ефективному функціонуванню товарних ринків на
основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних
монополій та споживачів товарів, що виробляються (реалізують-
ся) суб’єктами природних монополій.
Сьогодні функції названих комісій виконує Антимонопольний
комітет.
Другим видом порушення конкурентного законодавства є ан-
тиконкурентні узгоджені дії. Узгодженими діями, які є природ-
ними для економіки і не протизаконними (згадайте об’єднання
підприємств), називають укладання суб’єктами господарювання
угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-
якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна пове-
дінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання.
Антиконкурентними такі дії визнаються, якщо вони стосу-
ються: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації
товарів; обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техно-
логічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над
ними; розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним
принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи при-
дбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за інши-
ми ознаками; спотворення результатів торгів, аукціонів, конкур-
сів, тендерів; усунення з ринку або обмеження доступу на ринок
(вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, про-
давців; застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими
суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне
становище в конкуренції; укладання угод за умови прийняття ін-
шими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за
своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичая-
ми в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих
угод та інші дії.
Антиконкурентні узгоджені дії можуть бути дозволені від-
повідними органами Антимонопольного комітету України, якщо
їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:
•	вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації то-
вару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку
малих або середніх підприємств;
•	оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та за-
стосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на това-
ри; раціоналізації виробництва.
Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого само-
врядування, органів адміністративно-господарського управління
та контролю є наступним видом порушень законодавства про
7*5-22
99
конкуренцію, під якими розуміють прийняття будь-яких актів
(рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмо-
вих чи усних вказівок, укладання угод або будь-які інші дії чи
бездіяльність вищезазначених органів, які призвели або можуть
призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення
конкуренції.
До таких дій належать: заборона або перешкоджання ство-
ренню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших
організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також
встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності,
на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;
пряме або опосередковане примушення суб’єктів господарюван-
ня до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи
інші форми об’єднань або здійснення концентрації суб’єктів гос-
подарювання в інших формах та інші дії.
Наступним видом порушення є концентрація без отримання
відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету Украї-
ни, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна. Концентраці-
єю визнається злиття суб’єктів господарювання або приєднання
одного суб’єкта господарювання до другого та набуття безпосе-
редньо або через інших осіб контролю одним або кількома
суб’єктами господарювання над одним або кількома суб’єктами
господарювання чи частинами суб’єктів господарювання, зокре-
ма, шляхом:
— безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття
у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майново-
го комплексу або структурного підрозділу суб’єкта господарю-
вання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи на-
буття в інший спосіб права користування активами у вигляді
цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб’єк-
та господарювання, в тому числі придбання активів суб’єкта гос-
подарювання, що ліквідується;
— призначення або обрання на посаду керівника, заступника
керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи
виконавчого органу суб’єкта господарювання особи, яка вже обі-
ймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб’єктах гос-
подарювання, або створення ситуації, коли більше половини по-
сад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи
виконавчих органів двох чи більше суб’єктів господарювання
обіймають одні й ті самі особи;
— створення суб’єкта господарювання двома і більше суб’єк-
тами господарювання, який тривалий період буде самостійно
100
здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене
створення не приводить до координації конкурентної поведінки
між суб’єктами господарювання, що створили цей суб’єкт госпо-
дарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом господа-
рювання;
— безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у
власність іншим способом чи одержання в управління часток
(акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або
50 % голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта
господарювання.
Але за Законом України «Про захист економічної конкурен-
ції» від 11.01.01 не вважаються концентрацією:
— створення суб’єкта господарювання, метою чи внаслідок
створення якого здійснюється координація конкурентної поведін-
ки між суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт
господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом гос-
подарювання. Такі дії розглядаються як узгоджені дії відповідно
до абзацу другого частини 1 ст. 5 цього Закону;
— придбання часток (акцій, паїв) суб’єкта господарювання
особою, основним видом діяльності якої є проведення фінансо-
вих операцій чи операцій з цінними паперами, якщо це придбан-
ня здійснюється з метою їх наступного перепродажу за умови,
що зазначена особа не бере участі в голосуванні у вищому органі
чи інших органах управління суб’єкта господарювання. У такому
разі наступний перепродаж має бути здійснений протягом одного
року з дня придбання часток (акцій, паїв). На клопотання зазна-
чених осіб із обґрунтуванням про неможливість здійснення на-
ступного перепродажу органи Антимонопольного комітету Украї-
ни можуть прийняти рішення про продовження цього строку;
— дії, які здійснюються між суб’єктами господарювання,
пов’язаними відносинами контролю, у випадках, передбачених
частиною 2 ст. 5, крім випадків набуття такого контролю без
отримання дозволу Антимонопольного комітету України, якщо
необхідність отримання такого дозволу передбачена законом;
— набуття контролю над суб’єктом господарювання або його
частиною, в тому числі завдяки праву управління та розпоря-
дження його майном арбітражним керуючим, службовою чи по-
садовою особою органу державної влади.
Суб’єкти господарювання, зацікавлені у здійсненні узгодже-
них дій, концентрації, звертаються за відповідним дозволом до
АМКУ. Розгляд таких заяв і справ відбувається в порядку, перед-
баченому розділом VI Закону «Про захист економічної конкурен-
ті
ції», а також у відповідності до розпорядження АМКУ від
12.02.2002 р. №26-р.
У випадку якщо Антимонопольний комітет України не надав
дозволу суб’єктам господарювання на узгоджені дії, концентра-
цію, вони можуть звернутися за наданням такого дозволу до Ка-
бінету Міністрів України, у відповідності з порядком, визначе-
ним постановою КМУ від 28.02.2002 р. № 219.
У разі проведення концентрації такий дозвіл надається, в тому
числі шляхом погодження установчих документів об’єднань під-
приємств.
Крім того, суб’єктам господарювання, об’єднанням забороня-
ється схиляти інших суб’єктів господарювання до вчинення по-
рушень законодавства про захист економічної конкуренції чи
сприяти вчиненню таких порушень, а також цілої низки інших
порушень конкурентного законодавства України, які переважно
стосуються процедурних положень.
Суб’єктам господарювання, що мають значно більший ринко-
вий вплив у порівнянні з малими або середніми підприємцями,
які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у гос-
подарській діяльності малим або середнім підприємцям.
3.	Прояви недобросовісної конкуренції.
Поняття і захист комерційної таємниці
Особливим видом порушення конкурентного законодавства є
недобросовісна конкуренція, а саме: будь-які дії у конкуренції, що
суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у під-
приємницькій діяльності.
Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції»
від 7.06.1996 р. недобросовісною конкуренцією визнаються такі дії:
•	неправомірне використання чужих позначень, рекламних
матеріалів, упаковки;
•	неправомірне використання товару іншого виробника;
•	копіювання зовнішнього вигляду виробу;
•	порівняльна реклама;
•	дискредитація суб’єкта господарювання (підприємця);
•	купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із
примусовим асортиментом;
•	схилення до бойкоту суб’єкта господарювання (підприємця);
•	схилення постачальника до дискримінації покупця (замов-
ника);
102
•	схилення суб’єкта господарювання (підприємця) до розір-
вання договору з конкурентом;
•	підкуп працівника постачальника або працівника покупця
(замовника);
•	досягнення неправомірних переваг у конкуренції.
Особливим проявом недобросовісної конкуренції є неправомірне
збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.
Зазначимо, що відповідно до ст. 505 Цивільного кодексу ко-
мерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому ро-
зумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її
складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які зви-
чайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить,
у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адек-
ватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секрет-
ності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.
Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, ор-
ганізаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру,
за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути відне-
сені до комерційної таємниці.
Згідно з частиною 2 ст. 162 Господарського кодексу строк
правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії
сукупності зазначених вище умов.
Особа, яка протиправно використовує комерційну інформа-
цію, що належить суб’єкту господарювання, зобов’язана відшко-
дувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону.
Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є
комерційною таємницею, має право використовувати цю інфор-
мацію на свій розсуд.
Під розголошенням комерційної таємниці розуміють ознайом-
лення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відо-
мостями, що відповідно до чинного законодавства України ста-
новлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були
довірені в установленому порядку або стали відомі у зв’язку з
виконанням службових обов’язків, якщо це завдало чи могло за-
вдати шкоди суб’єкту господарювання (підприємцю).
Під схиленням до розголошення комерційної таємниці розумі-
ється спонукання особи, якій були довірені в установленому по-
рядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових
обов’язків відомості, що відповідно до законодавства України
становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей,
якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарю-
вання (підприємцю).
103
Неправомірним використанням комерційної таємниці є
впровадження у виробництво або врахування під час плануван-
ня чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу упо-
вноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що
становлять відповідно до законодавства України комерційну
таємницю.
Слід зазначити, що суб’єктом такої форми недобросовісної
конкуренції, як розголошення комерційної таємниці, є особа, якій
відомості, що становлять комерційну таємницю, були довірені в
установленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням
службових обов’язків.
Студенту необхідно знати, що захистом від недобросовісної
конкуренції вважаємо врегульовану законом діяльність держа-
ви, її органів і посадових осіб, які контролюють процес конку-
ренції, учасників конкуренції, спрямованої на встановлення
елементів спірного матеріально-правового відношення, що ви-
никло внаслідок порушення конкуренції, правил та інших чес-
них звичаїв у підприємницькій діяльності, припинення недоб-
росовісних дій та притягнення винних осіб до відповідаль-
ності.
Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тяг-
не за собою накладання Антимонопольним комітетом України
штрафів, передбачених Законом України «Про захист від недоб-
росовісної конкуренції». Крім того до порушників може бути за-
стосоване вилучення товарів з неправомірно використаним по-
значенням та копій виробів іншого суб’єкта господарювання
(підприємця), або рішення про спростування неправдивих, неточ-
них або неповних відомостей.
Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених як не-
добросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позова-
ми заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним зако-
нодавством України.
До того ж у ст. 164-3 Кодексу України про адміністративні
правопорушення містяться ознаки правопорушень, пов’язаних з
недобросовісною конкуренцією, за вчинення яких можуть бути
притягнуті уповноважені посадові особи, в тому числі суб’єктів
господарювання.
Статтями 231, 232 Кримінального кодексу України перед-
бачено відповідальність за незаконне збирання з метою вико-
ристання або використання відомостей, що становлять комер-
ційну таємницю, а також розголошення комерційної таємниці.
104
4.	Правовий статус Антимонопольного комітету України
Отже, державний контроль за додержанням законодавства про
захист економічної конкуренції, захист інтересів суб’єктів госпо-
дарювання та споживачів від його порушень здійснюється орга-
нами Антимонопольного комітету України, правовий статус
якого визначений Законом України «Про Антимонопольний ко-
мітет України» від 26.11.1993 р.
Антимонопольний комітет України є державним органом із спе-
ціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення держав-
ного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Він підкон-
трольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України
(щорічно подає парламенту звіт про свою діяльність).
Основними завданнями Антимонопольного комітету України є
участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:
•	здійснення державного контролю за дотриманням законо-
давства про захист економічної конкуренції на засадах рівності
суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав спо-
живачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законо-
давства про захист економічної конкуренції;
•	контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів
господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що
виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;
•	сприяння розвитку добросовісної конкуренції;
•	методичного забезпечення застосування законодавства про
захист економічної конкуренції.
Повноваження Антимонопольного комітету України поділя-
ються на три великі групи:
•	у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства
про захист економічної конкуренції;
•	у сфері здійснення контролю за узгодженими діями, концен-
трацією;
•	у сфері формування та реалізації конкурентної політики,
сприяння розвитку конкуренції, нормативного і методичного за-
безпечення діяльності Антимонопольного комітету України та
застосування законодавства про захист економічної конкуренції.
Здійснення іншими органами державної влади повноважень Ан-
тимонопольного комітету України у сфері державного контролю за
дотриманням антимонопольного законодавства не допускається.
Антимонопольний комітет України утворюється у складі Го-
лови та десяти державних уповноважених.
Антимонопольний комітет України і його територіальні відді-
лення, які ним утворюються в Автономній Республіці Крим, обла-
105
стях, містах Києві і Севастополі, становлять систему органів Ан-
тимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.
До органів Антимонопольного комітету України також нале-
жать колегіальні органи — адміністративні колегії Антимонопо-
льного комітету України (можуть бути постійні і тимчасові), ад-
міністративні колегії територіальних відділень Антимонополь-
ного комітету України.
Провадження у справах про порушення антимонопольного за-
конодавства являє собою процесуальну сторону регулювання гос-
подарських відносин.
Органи Антимонопольного комітету України розпочинають
розгляд справи про порушення законодавства про захист еконо-
мічної конкуренції за:
•	заявами суб’єктів господарювання, громадян, об’єднань,
установ, організацій про порушення їх прав унаслідок дій чи без-
діяльності, визначених цим Законом як порушення законодавства
про захист економічної конкуренції;
•	поданнями органів державної влади, органів місцевого са-
моврядування, органів адміністративно-господарського управ-
ління та контролю про порушення законодавства про захист еко-
номічної конкуренції;
•	власною ініціативою органів Антимонопольного комітету
України.
Органи Антимонопольного комітету України мають право на-
давати рекомендації органам влади, органам місцевого самовряду-
вання, органам адміністративно-господарського управління та кон-
тролю, суб’єктам господарювання, об’єднанням стосовно припи-
нення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист
економічної конкуренції, усунення причин виникнення цих пору-
шень і умов, що їм сприяють, а у разі якщо порушення припинено,
— щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Ре-
комендації надаються у формі листа. Рекомендації органів Анти-
монопольного комітету України підлягають обов’язковому роз-
гляду органами чи особами, яким вони надані.
У процесі розгляду справи органи Антимонопольного коміте-
ту України за поданою суб’єктом господарювання заявою про
вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних нас-
лідків для суб’єктів господарювання внаслідок порушення зако-
нодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти
попереднє рішення про:
— заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються ознаки
порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цін-
них паперів;
106
— обов’язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчи-
нення цих дій є необхідним, виходячи із законних прав та інтере-
сів інших осіб.
За результатами розгляду справ про порушення законодавства
про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного
комітету України приймають рішення.
5.	Обмеження щодо демпінгового
та субсидованого імпорту та інших порушень
конкуренції у зовнішньоекономічній діяльності в Україні
Варто звернути увагу на те, що поряд із заінтересованістю у •
створенні конкурентного середовища, держава зацікавлена в роз-
витку національного товаровиробника і захищає його від антикон-
курентних дій імпортерів аналогічної продукції.
Правовою основою такого захисту є закони України від
22.12.1998 р.: «Про захист національного товаровиробника від
субсидованого імпорту», «Про захист національного товаровиро-
бника від демпінгового імпорту», «Про застосування спеціальних
заходів щодо імпорту в Україну». Крім того, до цієї сфери можна
зарахувати і Закон України «Про усунення дискримінації в опо-
даткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з ви-
користанням майна та коштів вітчизняного походження» від
17.02.2000 р.
Законодавством передбачено, що у разі застосування суб’єкта-
ми господарювання за кордоном певних дій, які не відповідають
конкурентним правилам і у свою чергу завдають або можуть зав-
дати шкоди національному товаровиробнику, компетентні дер-
жавні органи мають право прийняти рішення про запровадження
особливих умов імпортування.
До дій, які можуть викликати впровадження особливих захо-
дів, належать:
•	субсидований імпорт;
•	демпінговий імпорт.
Крім того, спеціальні заходи щодо імпорту здійснюються за
наявності дослідження, в ході якого визначаються:
1)	тенденції зростання обсягу імпорту в Україну товару (това-
рів) та (або) умов його здійснення;
2)	факти (фактів) заподіяння значної шкоди та (або) виник-
нення загрози заподіяння значної шкоди національному товаро-
виробнику, що є наслідком цього імпорту;
107
3)	наявність причинно-наслідкового зв’язку між зростанням
обсягу імпорту товару та (або) умовами його здійснення та запо-
діянням значної шкоди та (або) виникненням загрози заподіяння
значної шкоди.
Зазначимо, що проведення антидемпінгового розслідування,
а також розгляд питань щодо субсидованого імпорту та особливих
умов імпорту в Україні здійснюється Міністерством економіки та з
питань європейської інтеграції, Державною митною службою
України, а також Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі.
Якщо зростання обсягу імпорту в Україну відбувається у та-
ких розмірах та (або) у такі строки або на таких умовах, що запо-
діюється або існує загроза заподіяння значної шкоди, з метою за-
хисту національних інтересів може бути прийняте рішення про
застосування таких спеціальних заходів:
•	обмеження строку дії дозволів на імпорт;
•	запровадження режиму квотування імпорту в Україну, що є
об’єктом спеціального розслідування, з визначенням обсягів квот
та порядку їх розподілу;
•	перегляд розміру ввізного мита на імпортований товар та ін.
Детальніше з цим питанням можна ознайомитися з матеріалів
підручника.
8.2. План семінарського заняття
1.	Поняття економічної конкуренції. Законодавство про за-
хист економічної конкуренції.
2.	Прояви порушення законодавства щодо економічної конку-
ренції. Правовий статус природних монополій.
3.	Прояви недобросовісної конкуренції. Поняття і захист ко-
мерційної таємниці.
4.	Правовий статус Антимонопольного комітету України.
5.	Обмеження щодо демпінгового та субсидованого імпорту в
Україну, який завдає шкоди інтересам національного товарови-
робника та інших порушень конкуренції у зовнішньоекономічній
діяльності в Україні.
Теми рефератів
1. Антимонопольна політика за законодавством країн Західної
Європи.
2. Державне втручання у діяльність природних монополій.
108
8.3.	Термінологічний словник
•	Недобросовісна конкуренція.
•	Антимонопольний комітет України.
•	Субсидований імпорт.
•	Демпінг.
•	Комерційна таємниця.
•	Економічна конкуренція.
8.4.	Завдання для перевірки знань
1.	Правовий статус комерційної таємниці за законодавством
України.
2.	Порівняльна реклама як прояв недобросовісної конкуренції.
Відповідальність за її здійснення.
3.	Процедура порушення справи щодо демпінгового імпорту
на територію України.
8.5.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р.
І І Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.
•	Закон України «Про Антимонопольний комітет України» від
26.11.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 50. —
Ст. 472.
•	Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від
07.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 36. —
Ст. 164.
•	Закон України «Про природні монополії» від 20.04.2000 р. // Ві-
домості Верховної Ради України. — 2000. — № 30. — Ст. 238.
•	Закон України «Про захист національного товаровиробника від
субсидованого імпорту» від 22.12.1998 р. І І Відомості Верховної Ради
України. — 1999. — № 12—13. — Ст. 80.
•	Закон України «Про застосування спеціальних заходів щодо імпо-
рту в Україну» від 22.12.1998 р. І І Відомості Верховної Ради України.
— 1999.—№ 11. —Ст. 78.
•	Закон України «Про захист національного товаровиробника від
демпінгового імпорту» від 22.12.1998 р. І І Відомості Верховної Ради
України. — 1999. — № 9—10. — Ст. 65.
109
•	Закон України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні
суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням май-
на та коштів вітчизняного походження» від 17.02.2000 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 2000. — № 12. — Ст. 97.
•	Розпорядження Антимонопольного комітету України від
19.04.1994 р. № 5 (В редакції Розпорядження Антимонопольного комі-
тету № 169-р від 29.06.1998 р.) Правила розгляду справ про порушення
антимонопольного законодавства України.
Додаткова
•	Антимонопольне законодавство України І Ред. В. П. Супрун. —
К.: Юрінком Інтер, 2001.
•	Чумарин И. Г. Тайна предприятия: что и как защищать. — СПб.:
ДНК, 2002.
•	Зкономическая безопасность предприятия: защита коммерческой
тайньї / Г. А. Андрощук, П. П. Крайнев. — К.: Ин Юре, 2000.
Тема 9
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1.	Поняття, суб’єкти та принципи зовнішньоекономіч-
ної діяльності
2.	Зовнішньоекономічний договір (контракт)
3.	Державне регулювання зовнішньоекономічної діяль-
ності
3.1.	Ліцензування зовнішньоекономічної діяльності
4.	Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
9.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1. Поняття, суб’єкти та принципи
зовнішньоекономічної діяльності
Розглядаючи це питання, насамперед потрібно усвідомити, що
під зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарюван-
ня розуміють діяльність суб’єктів господарської діяльності Украї-
ни та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудовану
ПО
на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території
України, так і за її межами, та яка в процесі здійснення зовніш-
ньоекономічної діяльності потребує перетинання митного кордо-
ну України майном та робочою силою.
Суб ’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
•	фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та
особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і діє-
здатність згідно з законами України та постійно проживають на
території України;
•	юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні та які мають
постійне місцезнаходження на території України (підприємства,
організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та
інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни,
консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні
фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні
об’єднання, організації та ін.), у тому числі юридичні особи, май-
но та (або) капітал яких є повністю у власності іноземних
суб’єктів господарської діяльності;
•	об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних
осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України,
але які мають постійне місцезнаходження на території України і
яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійс-
нювати господарську діяльність;
•	структурні одиниці суб’єктів господарської діяльності рес-
публік колишнього СНД, іноземних суб’єктів господарської діяль-
ності, які не є юридичними особами згідно з законами України
(філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження
на території України;
•	спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяль-
ності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності,
зареєстровані як такі в Україні та які мають постійне місцезнахо-
дження на території України;
•	інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені закона-
ми України.
Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне
право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені закона-
ми України, незалежно від форм власності та інших ознак.
Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну
діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно
з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце
проживання на території України, мають зазначене право, якщо
вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України «Про
111
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підпри-
ємців» від 15.05.2003 р. Фізичні особи, які не мають постійного
місця проживання на території України, мають зазначене право,
якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законом
держави, в якій вони мають постійне місце проживання або гро-
мадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати
зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних доку-
ментів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.
Суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, який одержав від
цієї діяльності у власність кошти, майно, майнові і немайнові
права та інші результати, має право володіти, користуватися і
розпоряджатися ними на свій розсуд.
Здійснення видів зовнішньоекономічної діяльності, зазначе-
них у ст. 4 даного Закону, за межами України підлягає регулю-
ванню також законами відповідних держав.
Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають
право відкривати свої представництва на території інших держав
згідно з законами цих держав, а також мають право на участь у
міжнародних неурядових економічних організаціях.
Іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють
зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають
право на відкриття своїх представництв на території України. Ре-
єстрацію зазначених представництв здійснює Міністерство еко-
номіки України та з питань європейської інтеграції протягом
60 робочих днів з дня подання іноземним суб’єктом господар-
ської діяльності документів на реєстрацію.
Документи мають бути нотаріально посвідчені за місцем їх
видачі і легалізовані належним чином в консульських установах,
які представляють Україну, якщо міжнародними договорами
України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іно-
земних суб’єктів господарської діяльності з них стягується плата
у розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України і який
не повинен перевищувати фактичних витрат держави, пов’язаних
з цією реєстрацією.
У разі відмови Міністерства економіки України зареєструвати
представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності або
неприйняття рішення з цього питання в установлений 60-денний
строк, іноземний суб’єкт господарської діяльності може оскар-
жити таку відмову в судових органах України.
Забороняється вимагати від іноземного суб’єкта господарської
діяльності повторної реєстрації (перереєстрації') раніше зареєст-
рованого представництва на території України.
112
У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси
чи оголошення іноземного суб’єкта господарської діяльності
неплатоспроможним або банкрутом, його представництво на те-
риторії України зобов’язане повідомити про це Міністерство
економіки України та з питань європейської інтеграції у 7-ден-
ний строк.
Господарська, в тому числі зовнішньоекономічна діяльність
іноземних суб’єктів господарської діяльності на території
України, регулюється законами України щодо порядку здійс-
нення іноземними особами господарської діяльності на терито-
рії України.
Далі з’ясуємо питання про види зовнішньоекономічної діяль-
ності.
Видами зовнішньоекономічної діяльності є:
•	експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
•	надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності Украї-
ни послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому
числі виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, кон-
сультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких,
брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, об-
лікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що
прямо і виключно не заборонені законами України; надан-
ня вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарсь-
кої діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності
України;
•	наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича,
навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господар-
ської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комер-
ційній основі;
•	міжнародні фінансові операції та операції з цінними папе-
рами у випадках, передбачених законами України;
•	кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовніш-
ньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господар-
ської діяльності; створення суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межа-
ми України; створення іноземними суб’єктами господарської ді-
яльності зазначених установ на території України у випадках, пе-
редбачених законами України;
•	спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовніш-
ньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господар-
ської діяльності, що включає створення спільних підприємств рі-
зних видів і форм, проведення спільних господарських операцій
8 5-22
113
та спільне володіння майном як на території України, так і за її
межами;
•	підприємницька діяльність на території України, пов’язана з
наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та ін-
ших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єк-
тів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів зов-
нішньоекономічної діяльності за межами України;
•	організація та здійснення діяльності в галузі проведення ви-
ставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та
інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі,
за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація
та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на
території України за іноземну валюту в передбачених законами
України випадках;
•	товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побу-
дована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньо-
економічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської
діяльності;
•	орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами зов-
нішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами госпо-
дарської діяльності;
•	операції з придбання, продажу та обміну валюти на валют-
них аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валют-
ному ринку;
•	роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іно-
земними суб’єктами господарської діяльності як на території
України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на
контрактній сплатній основі з суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності як на території України, так і за її межами;
•	інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені
прямо і у виключній формі законами України.
Посередницькі операції, під час здійснення яких право влас-
ності на товар не переходить до посередника (на підставі комі-
сійних, агентських договорів, договорів доручення та інших),
здійснюються без обмежень.
Особливу увагу треба приділити визначенню принципів зов-
нішньоекономічної діяльності.
Принципами зовнішньоекономічної діяльності є:
•	принцип суверенітету народу України у здійсненні зовніш-
ньоекономічної діяльності;
•	принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва;
•	принцип юридичної рівності і недискримінації;
114
•	принцип верховенства закону;
•	принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності;
•	принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу
при ввезенні та вивезенні товарів.
2.	Зовнішньоекономічний договір (контракт)
За визначенням, даним у ст. 1 Закону України «Про зовніш-
ньоекономічну діяльність», зовнішньоекономічний договір (кон-
тракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних конт-
рагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх
взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.
Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається в
письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або чинним
міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано
Верховною Радою України. Форма зовнішньоекономічного дого-
вору (контракту) визначається правом місця його укладання.
Місце укладання договору (контракту) визначається відповідно
до законів України. Так само і форма зовнішньоекономічних до-
говорів (контрактів) щодо земельних ділянок, будівель та іншого
нерухомого майна, розташованого на території України, визнача-
ється законами України. Права та обов’язки сторін зовнішньо-
економічного договору (контракту) визначаються правом місця
його укладання, якщо сторони не погодили інше. Порядок визна-
чення права, яке має застосовуватися до договору (контракту)
у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку,
встановлюється законом. Зовнішньоекономічний договір (конт-
ракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо
він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнарод-
ним договорам, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України.
Зазначимо, що найбільш поширеним у міжнародній практиці є
контракт купівлі-продажу, предметом якого є майно. Згідно з
цим контрактом продавець зобов’язується передати майно у вла-
сність покупцеві, а покупець зобов’язується взяти майно і спла-
тити за нього певну грошову суму. Укладання зовнішньоеконо-
мічних договорів купівлі-продажу, права і обов’язки продавця і
покупця, які виникають із таких договорів, регулюються також
Конвенцією Організації Об’єднаних Націй про договори міжна-
8*5-22
115
родної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 р. Згідно з Указом
Президії Верховної Ради УРСР Україна приєдналась до Конвен-
ції 23.08.1989 р.
Оскільки зовнішньоекономічний договір (контракт) це матері-
ально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоеко-
номічної діяльності та їх іноземних контрагентів, тому і укладан-
ня договору складається принаймні з двох стадій: 1) пропозиції
однієї сторони укласти договір; 2) прийняття пропозиції другою
стороною.
Отже, детальніше зупинимося на цих стадіях. Пропозиція укла-
сти договір називається офертою, а сторона, яка її зробила, нази-
вається оферентом. Прийняття пропозиції чи згода укласти договір
називається акцептом, а сторона, яка прийняла пропозицію, нази-
вається акцептантом. Пропозиція про укладання договору визна-
ється офертою, якщо вона достатньо визначена і виявляє намір
оферента бути зв’язаним у випадку акцепта. Оферта вважається
достатньо визначеною, якщо в ній зазначений товар і прямо чи не-
прямо встановлюються кількість і ціна або передбачається поря-
док їх визначення. Пропозиція адресована невизначеному колу
осіб, розглядається тільки як запрошення робити зустрічні оферти,
якщо інше прямо не вказано особою, яка зробила пропозицію.
У зв’язку з цим розрізняють два види оферти: тверда і вільна.
Згода покупця з умовами оферти підтверджується твердою
контрофертою, де зазначаються її умови.
Оферта набуває сили, коли вона отримана тією стороною, якій
вона направлена. Доки договір не укладений, оферта може бути
відізвана оферентом, якщо повідомлення про відзив було отри-
мано адресатом оферти до відправлення їм акцепту. Заява або
інша поведінка адресата оферти, яка виражає згоду з офертою, є
акцептом. Акцепт оферти набуває сили, коли вказана згода отри-
мана оферентом. Акцепт не має сили, якщо оферент не отримує
вказаної згоди у встановлений ним строк, а якщо строк не вста-
новлений, то протягом нормально необхідного для цього часу,
враховуючи обставини угоди, в тому числі швидкість використо-
вуваних оферентом засобів зв’язку.
Усна оферта повинна бути акцептована негайно, якщо із об-
ставин не витікає інше.
Відповідь на оферту, яка має служити акцептом, проте містить
доповнення, обмеження або інші зміни, є відхиленням оферти і
являє собою зустрічну оферту.
Продавець зобов’язаний поставити товар, передати належні
документи і передати право власності відповідно до вимог дого-
116
вору. Продавець повинен поставити товар, який відповідає умо-
вам договору. Покупець повинен оглянути товар або забезпечити
його огляд у такий короткий строк, який практично можливий за
даних обставин.
Крім того, відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України
договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли
згоди з усіх істотних умов договору.
В міжнародній торгівлі вирізняють два основні види операцій
купівлі-продажу: експорт та імпорт товарів.
Суб’єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору
(контракту), мають бути здатними до укладання договору (конт-
ракту) відповідно до наведеного вище Закону та інших законів
України та/або закону місця укладання договору (контракту).
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту
зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право вико-
ристовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних
органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключ-
ній формі законами України.
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укла-
дати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрак-
тів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені зако-
нами України.
До умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті),
якщо сторони такого договору (контракту) не погодились про
інше щодо викладення умов договору, і така домовленість не по-
збавляє договір предмета, об’єкта, мети та інших істотних умов,
без погодження яких сторонами договір може вважатися таким,
що неукладений, або його може бути визнано недійсним через
недодержання форми згідно з чинним законодавством України,
належать:
1.1.	Назва, номер договору (контракту), дата та місце його
укладення.
1.2.	Преамбула.
1.3.	Предмет договору (контракту).
1.4.	Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надан-
ня послуг).
1.5.	Базисні умови поставки товарів (прийому-здачі виконаних
робіт або послуг).
1.6.	Ціна та загальна вартість договору (контракту).
1.7.	Умови платежів.
1.8.	Умови здачі (приймання) товару (робіт, послуг).
1.9.	Упаковка та маркування.
117
1.10.	Форс-мажорні обставини.
1.11.	Санкції та рекламації.
1.12.	Арбітраж.
1.13.	Юридичні адреси, поштові та платіжні реквізити сторін.
За домовленістю сторін в договорі (контракті) можуть визна-
чатись додаткові умови.
Порядок обліку (реєстрації) зовнішньоекономічних догово-
рів (контрактів) здійснюється відповідно до Наказу Міністерс-
тва економіки України від 29.06.2000 р. № 136 з урахуванням
Наказу №207 Міністерства економіки України від 11.07.2002 р.
«Про затвердження Переліку товарів, експорт яких здійсню-
ється за умови реєстрації зовнішньоекономічних договорів
(контрактів)».
Відповідальність за достовірність інформації, наведеної у до-
кументах, поданих для реєстрації, несе керівник суб’єкта зовніш-
ньоекономічної діяльності України або фізична особа, яка є та-
ким суб’єктом.
Документи на реєстрацію контрактів подаються до Мініс-
терства економіки в установлений час (графік) і приймаються
у спеціально визначеному приміщенні міністерства фахівцями
управління нетарифного регулювання та контрактного обліку.
Датою подання документів на реєстрацію контрактів уважа-
ється день реєстрації заяви в Міністерстві економіки України,
що підтверджується відповідним записом у журналі реєстрації.
Підтвердженням реєстрації зовнішньоекономічного договору
(контракту) є картка реєстрації-обліку контракту, установленої
форми.
У разі виявлення під час розгляду контракту підстав для від-
мови в реєстрації заявнику направляється лист з обґрунтуванням
мотивів відмови в реєстрації контракту. Заявник має право до-
опрацювати документи згідно з вимогами цього наказу. В цьому
разі термін розгляду документів переривається на строк до вне-
сення заявником доопрацьованих документів.
Оригінали зовнішньоекономічного договору (контракту) та
договорів повертаються після розгляду матеріалів суб’єкту зов-
нішньоекономічної діяльності України, який подавав їх на реєст-
рацію.
Картки реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору
(контракту) у двох примірниках (один надається у митний орган,
другий — заявнику) та оригінал договору (контракту) видаються
заявникові при пред’явленні ним документа, що засвідчує особу,
та доручення на їх отримання.
118
Засвідчена копія картки реєстрації-обліку надається суб’єктом
зовнішньоекономічної діяльності України в Торгово-промислову
палату України або в регіональну Торгово-промислову палату
для отримання сертифіката про походження товару.
Картка реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору
(контракту) дійсна для митного оформлення експортної продук-
ції протягом 12 місяців з дати її оформлення.
Заявник має право оскаржити відмову в реєстрації контракту в
порядку, встановленому законодавством України.
Детальніше зупинимося на загальній характеристиці Міжна-
родних правил інтерпретації комерційних термінів (ІНКО-
ТЕРМС).
Правила ІНКОТЕРМС відомі у світі і широко впроваджу-
ються у міжнародній торгівлі. ІНКОТЕРМС — скорочення від
англійського Іпїетаїіопаї соттегсіаі Іегтз — міжнародні тор-
гові терміни. В повному вигляді мають назву Міжнародні пра-
вила інтерпретації комерційних термінів. Правила видаються
Міжнародною торговою палатою і вперше були опубліковані в
1936 р. У подальшому до них вносились зміни і доповнення в
1953, 1967, 1976, 1980, 1990 та 2000 рр. За своєю суттю Правила
є систематизованим збірником міжнародних торгових звичаїв.
Хоча вони мають лише рекомендований характер, проте це не
зменшує їх важливості і значення. Застосування Правил ІНКО-
ТЕРМС спрощує складання і погодження договорів, сприяє од-
наковому розумінню і тлумаченню контрагентами різних країн
умов поставки, оскільки вони застосовуються в зовнішньоеко-
номічній діяльності суб’єктами господарювання більшості країн
світу.
Указом Президента України від 04.10.1994 р. № 567/94 «Про
застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних те-
рмінів» з метою однакового тлумачення комерційних термінів
суб’єктами підприємницької діяльності України під час укладан-
ня договорів, а також учасниками відносин, що виникають у
зв’язку з такими договорами, встановлено, що при укладанні
суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм влас-
ності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів
(контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнарод-
ні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені
Міжнародною торговою палатою у 1953 р. Суб’єктам підприєм-
ницької діяльності України під час укладання договорів, у тому
числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), необхідно
забезпечувати додержання Правил ІНКОТЕРМС.
119
Таким чином, суб’єкти підприємницької діяльності — резиден-
ти України можуть застосовувати посилання в зовнішньоеконо-
мічних контрактах, які ними укладаються, на правила ІНКО-
ТЕРМС в редакції 2000 р.
Посилання на ІНКОТЕРМС-2000 в договорі купівлі-продажу
чітко визначає відповідні обов’язки сторін та зменшує ризик
юридичних ускладнень.
Метою ІНКОТЕРМС є забезпечення єдиного набору міжна-
родних правил для тлумачення найбільш уживаних торговель-
них термінів у зовнішній торгівлі. Таким чином можна уникну-
ти або, щонайменше, значною мірою скоротити невизначеності,
пов’язані з неоднаковою інтерпретацією таких термінів у різних
країнах.
Слід підкреслити, що сфера дії ІНКОТЕРМС обмежується пи-
таннями, пов’язаними з правами та обов’язками сторін договору
купівлі-продажу відносно поставки товарів (під словом «товари»
розуміють «матеріальні речі», а «нематеріальні товари», такі як
комп’ютерне програмне забезпечення, виключаються).
Інкотермс поширюються виключно на відносини між продав-
цями та покупцями в рамках договору купівлі-продажу, більш
того, тільки в деяких, чітко визначених аспектах.
У той час як експортерам і імпортерам необхідно враховува-
ти практичні зв’язки між різними договорами, необхідними для
здійснення міжнародної торгової угоди, де вимагається не лише
договір купівлі-продажу, але й договори перевезення, страху-
вання та фінансування, — ІНКОТЕРМС стосуються тільки од-
ного з цих договорів, а саме договору купівлі-продажу. Проте
домовленість сторін про застосування певного терміна ІНКО-
ТЕРМС обов’язково має значення й для інших договорів.
В ІНКОТЕРМС-2000 терміни для полегшення розуміння згру-
повані в чотири категорії, відмінні між собою по суті, — починаю-
чи з терміна, за яким продавець тільки забезпечує покупцю доступ
до товару на власних площах продавця («Е»-термін — Ех У/огкз);
далі йде друга група, в рамках якої продавець зобов’язаний доста-
вити товар перевізнику, призначеному покупцем («Р»-терміни —
РСА, РАЗ і РОВ); далі «С»-терміни, відповідно до яких продавець
повинен укласти договір на перевезення, не беручи, проте, на себе
ризик втрати чи пошкодження товару або додаткові витрати вна-
слідок подій, що мають місце після відвантаження та відправлення
товару (СРК., СІР, СРТ і СІР); і, нарешті, «П»-терміни, за яких
продавець має нести всі витрати та ризики, необхідні для доставки
товару до місця призначення (БАР, ОЕЗ, ОЕ(), ООІі і ЬоР).
120
3.	Державне регулювання
зовнішньоекономічної діяльності
Відповідно до ст. 380 Господарського кодексу державне регу-
лювання зовнішньоекономічної діяльності спрямовується на за-
хист економічних інтересів України, прав і законних інтересів
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних
умов для розвитку всіх видів підприємництва у сфері зовнішньо-
економічних відносин та використання суб’єктами зовнішньо-
економічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конку-
ренції і обмеження монополізму суб’єктів господарювання у
сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності має
забезпечувати:
•	захист економічних інтересів України та законних інтересів
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;
•	створення рівних можливостей для суб’єктів зовнішньоеко-
номічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльнос-
ті незалежно від форм власності та всі напрями використання до-
ходів і здійснення інвестицій;
•	заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму у сфері
зовнішньоекономічної діяльності.
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування
не мають права втручатися в оперативну діяльність суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності, крім випадків, передбачених
законом.
Перелік та повноваження органів державної влади, що здійс-
нюють регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також
форми її державного регулювання та контролю визначаються Гос-
подарським кодексом.
Для поглибленого засвоєння цього питання зупинимося на ви-
значенні понятійного апарату органів державної влади.
Найвищим органом, що здійснює державне регулювання зов-
нішньоекономічної діяльності, є Верховна Рада України. До
компетенції Верховної Ради України стосовно регулювання зов-
нішньоекономічної діяльності входять:
•	прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зов-
нішньоекономічної діяльності;
•	затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної по-
літики України;
•	розгляд, затвердження та зміна структури органів державно-
го регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
121
•	укладання міжнародних договорів України відповідно до за-
конів України про міжнародні договори України та приведення
чинного законодавства України у відповідність до правил, вста-
новлених цими договорами.
Наступним державним органом є Кабінет Міністрів Украї-
ни, який відповідно до своїх повноважень:
•	уживає заходи стосовно здійснення зовнішньоекономічної
політики України відповідно до законів України;
•	здійснює координацію діяльності міністерств, державних
комітетів та відомств України з регулювання зовнішньоекономіч-
ної діяльності; координує роботу торговельних представництв
України в іноземних державах;
•	приймає нормативні акти управління з питань зовнішньоеко-
номічної діяльності у випадках, передбачених законами України;
•	проводить переговори і укладає міжурядові договори Украї-
ни з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, перед-
бачених законами України про міжнародні договори України, за-
безпечує виконання міжнародних договорів України з питань
зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами
управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та
залучає до їх виконання інші суб’єкти зовнішньоекономічної діяль-
ності на договірних засадах;
•	відповідно до своєї компетенції, визначеної законами Украї-
ни, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про
систему міністерств, державних комітетів і відомств — органів
оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної ді-
яльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повно-
важення Кабінету Міністрів України, які вона має згідно з зако-
нами України;
•	забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валют-
ного плану України;
•	здійснює заходи щодо забезпечення раціонального викорис-
тання коштів Державного валютного фонду України;
•	забезпечує виконання рішень Ради Безпеки Організації
Об’єднаних Націй з питань зовнішньоекономічної діяльності.
Наступним державним органом, що здійснює регулювання зов-
нішньоекономічної діяльності, є Національний банк України, який:
•	здійснює зберігання і використання золотовалютного резер-
ву України та інших державних коштовностей, які забезпечують
платоспроможність України;
•	представляє інтереси України у відносинах з центральними
банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінан-
122
сово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські
угоди;
•	регулює курс національної валюти України стосовно грошо-
вих одиниць інших держав;
•	здійснює облік і розрахунки за наданими і одержаними держав-
ними кредитами і позиками, провадить операції з централізованими
валютними ресурсами, які виділяються з Державного валютного
фонду України у розпорядження Національного банку України;
•	здійснює інші функції відповідно до Закону «Про банки і
банківську діяльність» та інших законів України. Національний
банк України може делегувати виконання покладених на нього
функцій банку для зовнішньоекономічної діяльності України.
Центральний орган виконавчої влади з питань економічної
політики також являє собою державний орган, що регулює зов-
нішньоекономічну діяльність та виконує такі функції:
•	забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної полі-
тики при здійсненні суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності
виходу на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономіч-
ної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів
України;
•	здійснює контроль за додержанням усіма суб’єктами зовніш-
ньоекономічної діяльності чинних законів України та умов між-
народних договорів України;
•	проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні
розслідування у порядку, визначеному законами України;
•	виконує інші функції відповідно до законів України і Поло-
ження про центральний орган виконавчої влади з питань еконо-
мічної політики.
Наступним проблемним питанням є розкриття функцій та зав-
дань центральних органів виконавчої влади. Відповідно до п. 1 По-
ложення про Міністерство економіки України та з питань євро-
пейської інтеграції (далі — Мінекономіки), що затверджене Указом
Президента України від 23.10.2000р. № 1159/2000, Мінекономіки
України є головним (провідним) органом у системі центральних ор-
ганів виконавчої влади у забезпеченні реалізації єдиної державної
політики економічного і соціального розвитку України.
Мінекономіки України є центральним органом виконавчої
влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і
координується безпосередньо Кабінетом Міністрів України.
Основними завданнями Мінекономіки України є:
1)	участь у формуванні державної політики економічного і
соціального розвитку України, розроблення механізмів її реалі-
123
зації, прогнозів економічного і соціального розвитку на серед-
ньо- та короткостроковий періоди та відповідних програмних
документів;
2)	створення сприятливих економічних умов для функціону-
вання суб’єктів господарювання всіх форм власності, розвитку
ринкових відносин, конкурентного середовища; участь у реаліза-
ції антимонопольної політики;
3)	розроблення пропозицій щодо формування державної полі-
тики у сфері реалізації прав власності;
4)	участь у формуванні державної регіональної політики, ор-
ганізація роботи, пов’язаної з її проведенням;
5)	забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної по-
літики, державної економічної політики щодо інтеграції України
у світову економіку, здійснення економічного та соціального
співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейсь-
ким Союзом);
6)	участь у формуванні та реалізації державної політики у
сфері взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями, еко-
номічними угрупованнями, відповідними міждержавними і регіо-
нальними організаціями, в тому числі кредитно-фінансовими
установами інших держав, координація роботи, пов’язаної із за-
лученням міжнародної технічної допомоги;
7)	забезпечення в межах своїх повноважень захисту економіч-
них прав і законних інтересів України, вітчизняних та іноземних
суб’єктів господарювання;
8)	участь у розробленні та забезпеченні реалізації держав-
ної політики у сфері розвитку внутрішньої торгівлі та послуг.
Окремої уваги заслуговує визначення функцій Державної
митної служби та Антимонопольного комітету у регулюванні
зовнішньоекономічної діяльності.
Державна митна служба України-.
•	здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними зако-
нами України.
Антимонопольний комітет України-.
•	здійснює контроль за додержанням суб’єктами зовнішньо-
економічної діяльності антимонопольного законодавства.
До органів місцевого управління зовнішньоекономічною діяль-
ністю належать:
•	місцеві Ради народних депутатів України та їх виконавчі і
розпорядчі органи;
•	територіальні підрозділи (відділення) органів державного
регулювання зовнішньоекономічної діяльності України.
124
Зазначимо, що нормативні акти місцевих Рад народних депу-
татів України та підпорядкованих їм виконавчих органів стосов-
но регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються
тільки у випадках, прямо передбачених законами України. Міс-
цеві Ради народних депутатів України та їх виконавчі органи ді-
ють як суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності лише через
створені ними зовнішньоекономічні комерційні організації, які
мають статус юридичної особи України.
Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяль-
ності України можуть створювати свої територіальні підрозділи
(відділення), якщо це випливає з їх компетенції, яка визначається
законами України та положеннями стосовно дій цих органів дер-
жавної влади.
Зазначені органи територіального регулювання зовнішньоеко-
номічної діяльності створюються за погодженням з відповідними
місцевими Радами народних депутатів України та в межах загаль-
ного ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання
відповідних органів державного регулювання України. Дії зазна-
чених підрозділів (відділень) не повинні суперечити норматив-
ним актам місцевих Рад народних депутатів України, за винятком
випадків, коли такі дії передбачені або випливають із законів
України.
Заслуговує також на увагу розгляд постанови Кабінету Мініс-
трів України «Про утворення Комісії з питань удосконалення за-
конодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності» (далі —
Постанова) від 07.04.2003 р. № 484.
Згідно із Постановою Комісія з питань удосконалення законо-
давства у сфері зовнішньоекономічної діяльності (далі — Комі-
сія) є постійно діючим координаційним органом, утвореним Ка-
бінетом Міністрів України з метою забезпечення реалізації
державної політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Основними завданнями Комісії є:
•	моніторинг соціально-економічних наслідків реалізації за-
конодавства з питань зовнішньоекономічної діяльності;
•	аналіз практики застосування законодавства у сфері зовніш-
ньоекономічної діяльності та підготовка пропозицій щодо вдос-
коналення роботи органів виконавчої влади із забезпечення реа-
лізації законодавства;
•	підготовка пропозицій стосовно вдосконалення законодав-
ства у сфері зовнішньоекономічної діяльності для забезпечення
захисту національних інтересів України, детінізації економіки та
запобігання вчиненню корупційних діянь;
125
•	проведення моніторингу національного законодавства з ме-
тою забезпечення його відповідності нормам та принципам Сві-
тової Організації Торгівлі, а також розроблення пропозицій щодо
усунення виявлених розбіжностей.
Комісія відповідно до покладених на псі завдань'.
•	заслуховує на своїх засіданнях інформацію керівників мініс-
терств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади з
питань застосування законодавства у сфері зовнішньоекономіч-
ної діяльності;
•	організовує підготовку проектів нормативно-правових актів
з питань зовнішньоекономічної діяльності, проведення наукових
досліджень та експертних оцінок, утворює з цією метою підкомі-
сії, робочі групи;
•	розглядає проекти нормативно-правових актів з питань зов-
нішньоекономічної діяльності, подає Кабінетові Міністрів Украї-
ни відповідні пропозиції;
•	бере участь у розробленні та здійсненні заходів, спрямова-
них на забезпечення виконання Україною міжнародних договорів
з питань зовнішньоекономічної діяльності, готує в установлено-
му порядку пропозиції щодо укладання відповідних міжнародних
договорів;
•	подає пропозиції щодо скасування прийнятих органами ви-
конавчої влади та органами місцевого самоврядування, устано-
вами та організаціями рішень, які суперечать Конституції і зако-
нам України;
•	організовує роз’яснювальну роботу з питань законодавства
у сфері зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі через за-
соби масової інформації;
•	здійснює контроль за виконанням прийнятих Комісією рі-
шень.
Комісія для виконання покладених на неї завдань має право'.
•	одержувати в установленому порядку безоплатно від мініс-
терств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та орга-
нізацій інформацію, необхідну для виконання покладених на неї
завдань;
•	залучати у разі потреби в установленому порядку для роботи
в Комісії відповідальних працівників міністерств, інших централь-
них і місцевих органів виконавчої влади, провідних учених, фахів-
ців, представників підприємств та громадських організацій;
•	вносити Кабінету Міністрів України пропозиції з питань, що
належать до її повноважень.
126
3.1.	Ліцензування зовнішньоекономічної діяльності
Під час вивчення цього питання насамперед потрібно зверну-
ти увагу на те, що відповідно до ст. 16 Закону ліцензування і кво-
тування експорту та імпорту запровадзісуються Україною само-
стійно в особі її державних органів у разі:
•	різкого погіршення розрахункового балансу України, якщо
негативне сальдо його перевищує на відповідну дату 25 % від за-
гальної суми валютних вимог України;
•	досягнення встановленого Верховною Радою України рівня
зовнішньої заборгованості;
•	значного порушення рівноваги по певних товарах на внутрі-
шньому ринку України, особливо по сільськогосподарській продук-
ції, продуктах рибальства, продукції харчової промисловості та
промислових товарах народного споживання першої потреби;
•	необхідності забезпечити певні пропорції між імпортною та
вітчизняною сировиною у виробництві;
•	необхідності здійснення заходів у відповідь на дискриміна-
ційні дії інших держав;
•	порушення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності пра-
вових норм цієї діяльності, встановлених Законом (запроваджу-
ється як санкція режим ліцензування);
•	відповідно до міжнародних товарних угод, які укладає або до
яких приєднується Україна (запроваджується режим квотування).
Під ліцензуванням розуміють видачу, переоформлення та
анулювання ліцензій, видачу дублікатів ліцензій, ведення ліцен-
зійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням
ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усу-
нення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про
усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Розрізняють такі види ліцензій у зовнішньоекономічній ді-
яльності'.
1)	ліцензія антидемпінгова — належним чином оформлене
право на імпорт в Україну протягом установленого строку певно-
го товару (товарів), який є об’єктом антидемпінгового розсліду-
вання та/або антидемпінгових заходів;
2)	ліцензія компенсаційна — належним чином оформлене пра-
во на імпорт в Україну протягом установленого строку певного
товару (товарів), який є об’єктом антисубсидиційного розсліду-
вання та (або) компенсаційних заходів;
3)	ліцензія спеціальна — належним чином оформлене право на
імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару
127
(товарів), який є об’єктом спеціального розслідування та/або спе-
ціальних заходів;
4)	ліцензія відкрита (індивідуальна) — дозвіл на експорт (ім-
порт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одно-
го місяця) з визначенням його загального обсягу;
5)	ліцензія генеральна — відкритий дозвіл на експортні (імпор-
тні) операції по певному товару (товарах) та/або з певною краї-
ною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по
цьому товару (товарах);
6)	ліцензія експортна (імпортна) — належним чином оформ-
лене право на експорт (імпорт) протягом встановленого строку
певних товарів або валютних коштів з метою інвестицій та кре-
дитування;
7)	ліцензія разова (індивідуальна) — разовий дозвіл, що має
іменний характер і видається для здійснення кожної окремої опе-
рації конкретним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності на
період не менший ніж той, що є необхідним для здійснення екс-
портної (імпортної-) операції.
З метою формування раціональної структури експорту та ім-
порту окремих видів товарів, виконання відповідних міжнарод-
них угод Урядом України можуть встановлюватись загальні об-
сяги квот (кількісні обмеження) експорту або імпорту товарів.
Розрізняють такі види квот у зовнішньоекономічній діяль-
ності:
1)	квоти (контингенти) глобальні — квоти, що встановлю-
ються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп
країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони)
імпортується;
2)	квоти (контингенти) групові — квоти, що встановлюються
по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (това-
ри) експортується або з яких він (вони) імпортується;
3)	квота експортна (імпортна) — граничний обсяг певної ка-
тегорії товарів, який дозволено експортувати з території України
(імпортувати на територію України) протягом встановленого
строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях;
4)	квоти (контингенти) індивідуальні — квоти, що встанов-
люються по товару (товарах) з визначенням конкретної країни,
куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони)
може імпортуватись;
5)	квоти антидемпінгові — граничний обсяг імпорту в Украї-
ну певного товару (товарів), що є об’єктом антидемпінгового
розслідування та/або антидемпінгових заходів, який дозволено
128
імпортувати в Україну протягом установленого строку та який
визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;
6)	квоти компенсаційні — граничний обсяг імпорту в Україну
певного товару (товарів), що є об’єктом антисубсидиційного роз-
слідування та (або) компенсаційних заходів, який дозволено ім-
портувати в Україну протягом установленого строку та який ви-
значається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;
7)	квоти спеціальні — граничний обсяг імпорту в Україну пев-
ного товару (товарів), що є об’єктом спеціального розслідування
та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Украї-
ну протягом установленого строку та який визначається в нату-
ральних та/або вартісних одиницях виміру.
4. Митне регулювання
зовнішньоекономічної діяльності
Отже, можна стверджувати, що правова регламентація митно-
го регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється в
основному такими нормативними актами, як: Митний кодекс
України від 11.07.2002 р., Закон України «Про зовнішньоеконо-
мічну діяльність» від 16.04.1991 р., Закон України «Про єдиний
збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кор-
дон України» від 04.11.1999 р., Порядок митного оформлення
імпортних товарів (продукції), що підлягають обов’язковій
сертифікації в Україні, затверджений постановою Кабінету Міні-
стрів України від 4.11.1997 р. № 1211, Положення про порядок
реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів,
що містять об’єкти інтелектуальної власності, затверджене по-
становою Кабінету Міністрів України від 28.04.2001 р. № 412,
Порядок справляння єдиного збору в пунктах пропуску через
державний кордон, затверджений постановою Кабінету Міністрів
України від 24.10.2002 р. № 1569, Порядок проведення митними
органами перевірки преференційних сертифікатів при ввезенні
товарів на митну територію України на умовах угод про вільну
торгівлю, затверджений Наказом Державної митної служби
України від 13.10.2003 р. № 683, Конвенція про створення Ради
Митного Співробітництва 1950 р., Митна Конвенція про карнет
А.Т.А. для тимчасового ввезення товарів 1961 р., Міжнародна
конвенція 1973 р. щодо спрощення та гармонізації (узгодження)
митних процедур (Конвенція Кіото), Митна конвенція про пере-
везення вантажів із застосуванням книжки МДП (Конвенція
9 5-22
129
МДП) від 14.11.1975 р., Міжнародна конвенція про взаємну ад-
міністративну допомогу у відверненні, розслідуванні та припи-
ненні порушень митного законодавства від 09.06.1977 р.
Загальноправові засади організації та здійснення митної спра-
ви в Україні, питання регулювання економічних, організаційних,
правових, кадрових та соціальних аспектів діяльності митної
служби України визначає Митний кодекс України від 11.07.2002 р.
Кодекс спрямований на забезпечення захисту економічних інте-
ресів України, створення сприятливих умов для розвитку її еко-
номіки, захисту прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяль-
ності та громадян, а також забезпечення додержання законо-
давства України з питань митної справи.
Відповідно до ст. З Митного кодексу порядок переміщення
через митний кордон України товарів і транспортних засобів,
митне регулювання, пов’язане з встановленням та справлянням
податків і зборів, процедури митного контролю та оформлен-
ня, боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил,
спрямовані на реалізацію митної політики України, становлять
митну справу.
Митна справа є складовою зовнішньополітичної і зовнішньо-
економічної діяльності України. У митній справі Україна додер-
жується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації
та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та ім-
порту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм і стан-
дартів.
Засади митної справи, у тому числі розміри податків і зборів
та умови митного обкладення, спеціальні митні зони і митні ре-
жими на території України, перелік товарів, експорт, імпорт та
транзит яких через територію України забороняється, визнача-
ються виключно законами України та Митним кодексом.
Стаття 11 Митного кодексу зазначує, що безпосереднє здійс-
нення митної справи покладається на Митну службу України.
Митна служба України — це єдина загальнодержавна система,
яка складається з митних органів та спеціалізованих митних
установ і організацій. Митними органами є спеціально уповно-
важений центральний орган виконавчої влади в галузі митної
справи, регіональні митниці, митниці. Спеціально уповноваже-
ний центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи
утворюється, реорганізовується та ліквідовується Президентом
України за поданням Прем’єр-міністра України.
Митні органи, у процесі впровадження митної політики
України, виконують такі основні завдання'.
130
•	виконання та контроль за додержанням законодавства
України з питань митної справи;
•	захист економічних інтересів України;
•	забезпечення виконання зобов’язань, передбачених міжна-
родними договорами України з питань митної справи, укладених
в установленому законом порядку;
•	сприяння захисту інтелектуальної власності учасників зов-
нішньоекономічних зв’язків, інших юридичних та фізичних
осіб;
•	застосування відповідно до закону заходів тарифного та не-
тарифного регулювання при переміщенні товарів через митний
кордон України;
•	здійснення митного контролю та митного оформлення това-
рів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кор-
дон України, вдосконалення форм і методів їх здійснення;
•	контроль за дотриманням правил переміщення валютних
цінностей через митний кордон України;
•	здійснення спільно з іншими уповноваженими органами
державної влади заходів щодо захисту інтересів споживачів това-
рів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків
державних інтересів на зовнішньому ринку;
•	створення сприятливих умов для прискорення товарообігу
та пасажиропотоку через митний кордон України;
•	боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил;
•	розвиток міжнародного співробітництва у галузі митної
справи;
•	ведення митної статистики;
•	ведення Української класифікації товарів зовнішньоеконо-
мічної діяльності;
•	здійснення верифікації (встановлення достовірності) сертифі-
катів походження товарів з України.
Далі необхідно з’ясувати, які саме функції покладено на мит-
ний контроль.
Під митним контролем розуміють сукупність заходів, що здій-
снюються митними органами в межах своєї компетенції з метою
забезпечення додержання норм Митного кодексу, законів та ін-
ших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжна-
родних договорів України, укладених в установленому законом
порядку.
Стаття 40 Митного кодексу визначає, що митному контролю
підлягають усі товари і транспортні засоби, які переміщуються
через митний кордон України.
9*5-22
131
Митний контроль передбачає проведення митними органами
мінімум митних процедур, необхідних для забезпечення додер-
жання законодавства України з питань митної справи.
Митний контроль товарів, транспортних засобів перевізників
у пунктах пропуску через державний кордон України здійсню-
ється цілодобово відповідно до типових технологічних схем про-
пуску через державний кордон України автомобільних, водних,
залізничних та повітряних транспортних засобів перевізників, що
затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Митний контроль здійснюється безпосередньо посадовими
особами митних органів шляхом:
•	перевірки документів та відомостей, необхідних для такого
контролю;
•	митного огляду (огляду та переогляду товарів і транспорт-
них засобів, особистого огляду громадян);
•	обліку товарів і транспортних засобів, що переміщуються
через митний кордон України;
•	усного опитування громадян та посадових осіб підприємств;
•	перевірки системи звітності та обліку товарів, що перемі-
щуються через митний кордон України, а також своєчасності, до-
стовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів,
які відповідно до законів справляються при переміщенні товарів
через митний кордон України;
•	огляду територій та приміщень складів тимчасового збері-
гання, митних ліцензійних складів, спеціальних митних зон, ма-
газинів безмитної торгівлі та інших місць, де знаходяться або
можуть знаходитися товари і транспортні засоби, що підлягають
митному контролю, чи провадиться діяльність, контроль за якою
покладено на митні органи законом.
У ст. 42 Митного кодексу зазначено, що під час проведення
митного контролю митні органи самостійно визначають форму та
обсяг контролю, достатні для забезпечення додержання законо-
давства України з питань митної справи та міжнародних догово-
рів України, укладених в установленому законом порядку, конт-
роль за дотриманням яких покладено на митні органи.
Товари, що переміщуються через митний кордон України, ра-
зом з їх упаковкою та маркуванням, транспортні засоби, якими
вони переміщуються через митний кордон, а також документи на
ці товари і транспортні засоби пред’являються для контролю мит-
ним органам у незмінному стані в пунктах пропуску через мит-
ний кордон України та в інших місцях митної території України,
встановлених митними органами для здійснення митного конт-
132
ролю та оформлення, не пізніше ніж через три години після при-
буття зазначених товарів і транспортних засобів у пункт пропус-
ку або таке місце.
Митний контроль закінчується:
•	у разі ввезення на митну територію України — після здійс-
нення у повному обсязі митного оформлення товарів і транспорт-
них засобів, що переміщуються через митний кордон України;
•	у разі вивезення за межі митної території України — після
здійснення у повному обсязі митного оформлення товарів і
транспортних засобів та перетинання ними митного кордону
України, за винятком митних режимів, які передбачають перебу-
вання під митним контролем протягом усього часу дії митного
режиму.
Під митним оформленням розуміють виконання митним ор-
ганом дій (процедур), які пов’язані із закріпленням результатів
митного контролю товарів і транспортних засобів, що переміщу-
ються через митний кордон України і мають юридичне значення
для подальшого використання цих товарів і транспортних засобів.
Відповідно до ст. 70 Митного кодексу метою митного оформ-
лення є засвідчення відомостей, одержаних під час митного кон-
тролю товарів і транспортних засобів, що переміщуються через
митний кордон України, та оформлення результатів такого конт-
ролю, а також статистичного обліку ввезення на митну територію
України, вивезення за її межі і транзиту через її територію това-
рів і транспортних засобів. Митне оформлення здійснюється по-
садовими особами митного органу в місцях розташування відпо-
відних підрозділів митних органів протягом часу, що його
встановлюють митні органи за погодженням з органами, уповно-
важеними здійснювати види контролю, зазначені у ст. 27 Кодексу.
Митне оформлення розпочинається після подання митному
органу митної декларації, а також усіх необхідних для здійснення
митного контролю та оформлення документів, відомостей щодо
товарів і транспортних засобів, які підлягають митному оформ-
ленню. Засвідчення митним органом прийняття товарів, транспорт-
них засобів та документів на них до митного контролю та митно-
го оформлення здійснюється шляхом проставлення відповідних
відміток на митній декларації та товаросупровідних документах.
З метою здійснення митного контролю та митного оформлен-
ня товарів митним органом за вмотивованим письмовим розпо-
рядженням керівника відповідного митного органу або його за-
ступника можуть братися проби та зразки зазначених товарів для
дослідження (аналізу, експертизи). Оплата проведення дослі-
133
дження (аналізу, експертизи) товарів здійснюється за рахунок
коштів Державного бюджету України.
Митне оформлення здійснюється митним органом, як прави-
ло, протягом однієї доби з часу пред’явлення товарів і транспорт-
них засобів, що підлягають митному оформленню, подання мит-
ної декларації та всіх необхідних документів і відомостей.
Митне оформлення вважається завершеним після виконання
митним органом митних процедур, визначених ним на підставі
Кодексу відповідно до заявленого митного режиму.
У разі відмови у митному оформленні та пропуску через мит-
ний кордон України товарів і транспортних засобів митний орган
зобов’язаний видавати заінтересованим особам письмове пові-
домлення із зазначенням причин відмови та вичерпним роз’яс-
ненням вимог, виконання яких забезпечує можливість митного
оформлення та пропуску цих товарів і транспортних засобів че-
рез митний кордон України.
Під декларуванням розуміють заявлення за встановленою фор-
мою (письмовою, усною, шляхом вчинення дій) точних відомос-
тей про товари і транспортні засоби, мету їх переміщення через
митний кордон України, а також відомостей, необхідних для
здійснення їх митного контролю та митного оформлення.
Умови та порядок застосування форм декларування, перелік
відомостей, необхідних для здійснення митного контролю та мит-
ного оформлення, визначаються Кабінетом Міністрів України, а
порядок заповнення митних декларацій та інших документів, що
застосовуються під час митного оформлення товарів і транспорт-
них засобів, встановлюється спеціально уповноваженим централь-
ним органом виконавчої влади в галузі митної справи.
Перелік товарів, що підлягають обов’язковому декларуванню,
встановлюється Митним кодексом та нормативними актами Ка-
бінету Міністрів України.
Наступним проблемним питанням є визначення видів декла-
рацій.
Тимчасова та неповна декларація.
Відповідно до ст. 82 Митного кодексу, якщо декларант з по-
важних причин, перелік яких визначається спеціально уповнова-
женим центральним органом виконавчої влади в галузі митної
справи, не може здійснити у повному обсязі декларування това-
рів і транспортних засобів, які ввозяться на митну територію
України, безпосередньо під час переміщення їх через митний кор-
дон України (крім товарів, які переміщуються транзитом через
територію України), такі товари можуть бути випущені у вільний
134
обіг у спрощеному порядку після подання митному органу тим-
часової чи неповної декларації та під зобов’язання про подання
митної декларації, заповненої у звичайному порядку не пізніше
ніж через ЗО днів з дня випуску товарів у вільний обіг.
Рішення про можливість випуску товарів у вільний обіг з на-
ступним оформленням митних документів у повному обсязі при-
ймається митним органом виходячи з обставин переміщення та-
ких товарів через митний кордон України, характеристики
підприємства, установи, організації та за умови сплати належних
податків і зборів у повному обсязі.
Періодична митна декларація.
У разі якщо товари регулярно переміщуються через митний
кордон України однією і тією ж особою на одних і тих самих
умовах та підставах, митний орган може дозволити такій особі
подавати періодичну митну декларацію, яка оформляється на
переміщення товарів за певний погоджений з митним органом
період.
Порядок та умови подання періодичної митної декларації ви-
значаються Кабінетом Міністрів України.
Товари і транспортні засоби, що переміщуються через митний
кордон України, декларуються митному органу, який здійснює
митне оформлення цих товарів і транспортних засобів.
Транспортні засоби, що використовуються для переміщення
товарів, декларуються одночасно з цими товарами.
Морські, річкові та повітряні судна декларуються митному
органу в порту чи аеропорту прибуття на митну територію
України або в порту чи аеропорту відправлення з митної терито-
рії України.
Порожні транспортні засоби та транспортні засоби, які пере-
возять пасажирів, декларуються в місці перетину митного кордо-
ну України або в митному органі за місцем розташування влас-
ника транспортного засобу.
Митна декларація подається митному органу, який здійснює
митне оформлення, протягом 10 днів з дати доставлення товарів і
транспортних засобів у митний орган призначення.
Товари, що переміщуються через митний кордон України
громадянами, декларуються митному органу одночасно з пред’яв-
ленням цих товарів.
Порожні транспортні засоби та транспортні засоби, в яких пе-
ревозяться пасажири, у разі в’їзду на митну територію України
декларуються митному органу не пізніше ніж через три години з
моменту прибуття у пункт пропуску на митному кордоні Украї-
135
ни, а у разі виїзду за межі митної території — не пізніше ніж за
три години до перетинання митного кордону України.
Митна декларація приймається та реєструється митним орга-
ном у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України або
уповноваженим ним органом.
Подання митної декларації повинно супроводжуватися надан-
ням митному органу комерційних супровідних та інших необхід-
них документів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів
України або уповноваженим ним органом.
Митна декларація приймається митним органом, якщо встано-
влено, що в ній містяться всі необхідні відомості і до неї додано
всі необхідні документи. Дата і час прийняття митної декларації
фіксуються посадовою особою митного органу, що її прийняла,
проставленням відміток на бланку митної декларації та відповід-
ним записом у документах митного органу.
З моменту прийняття митної декларації вона є документом,
що засвідчує факти, які мають юридичне значення.
Митний орган не має права відмовити в прийнятті митної дек-
ларації, якщо декларантом виконано всі умови, встановлені Мит-
ним кодексом.
Відмова митного органу в прийнятті митної декларації повин-
на бути вмотивованою, а про причини відмови має бути письмо-
во повідомлено декларанту.
Вантажна митна декларація.
Відповідно до п. 2 Положення про вантажну митну деклара-
цію (далі — Положення), затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 9.06.1997 р. № 574 вантажна митна декла-
рація (ВМД) — це письмова заява встановленої форми, що пода-
ється митному органу і містить відомості про товари та транспорт-
ні засоби, що переміщуються через митний кордон України, мит-
ний режим, у який вони заявляються, а також іншу інформацію,
необхідну для здійснення митного контролю, митного оформ-
лення, митної статистики, нарахування податків, зборів та інших
платежів.
ВМД застосовується під час декларування транспортних засо-
бів і товарів, що переміщуються через митний кордон України
юридичними або фізичними особами, яким вони належать, або
уповноваженими ними особами.
У разі прийняття ВМД для оформлення їй присвоюється реєст-
раційний номер та проводиться реєстрація в журналі обліку ВМД.
Вантажна митна декларація вважається оформленою за наяв-
ності на всіх її аркушах відбитка особистої номерної печатки по-
136
садової особи митниці, що здійснила митне оформлення товарів і
транспортних засобів.
Оформлена ВМД є підтвердженням надання особі права на роз-
міщення товарів та/або транспортних засобів у заявленому митному
режимі і прав та обов’язків, зазначених у ВМД, осіб щодо здійснен-
ня ними відповідних фінансових, господарських та інших операцій.
Вантажна митна декларація складається з уніфікованого адмі-
ністративного документа форми МД-2 на п’яти зброшурованих
основних аркушах різного кольору та уніфікованого адміністра-
тивного документа форми МД-3 на такій само кількості зброшу-
рованих додаткових аркушів різного кольору.
Вантажна митна декларація заповнюється:
•	на товари, що переміщуються через митний кордон України
юридичними і фізичними особами (підприємцями) і митна вар-
тість яких перевищує суму, еквівалентну 100 євро, крім підакциз-
них товарів, які декларуються незалежно від їх вартості;
•	на товари, які підлягають державному експортному контролю;
•	на товари, які переміщуються в режимі митного складу;
•	на товари, які безпосередньо ввозяться фізичними особами в
супроводжуваному багажі або пересилаються в несупроводжува-
ному багажі, надходять на адреси фізичних осіб або вивозяться
фізичними особами у випадках, передбачених законодавством;
•	на товари незалежно від їх митної вартості в інших випад-
ках, передбачених законодавством;
•	на транспортні засоби у випадках, передбачених законодав-
ством.
Облік суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних
органах.
Суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД), у разі необ-
хідності робити митне оформлення будь-яких вантажів, до момен-
ту здійснення митного оформлення, повинен звернутись до мит-
ного органу (вантажного відділу або митного поста) за місцем
своєї державної реєстрації і стати на облік.
Облік ЗЕД в митних органах регламентується Порядком ве-
дення обліку суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в мит-
них органах (далі — Порядок), затвердженим наказом Держмит-
кому України від 31.05.1996 р. № 237.
Відповідно до п. 1.1 Порядку обліку в митному органі підля-
гають суб’єкти ЗЕД, які знаходяться в зоні діяльності цього мит-
ного органу незалежно від форми власності. Митні органи забез-
печують ведення обліку суб’єктів ЗЕД, що здійснюють перемі-
щення товарів через митний кордон України, а також надання
137
Міністерству статистики, Міністерству економіки та з питань єв-
ропейської інтеграції України та Державній Податковій Адмініс-
трації інформації про цей облік.
Відсутність облікової картки суб’єкта ЗЕД є підставою для
відмови у митному оформленні вантажів.
Для ведення обліку суб’єкту ЗЕД або, за його дорученням, мит-
ному брокеру, необхідно подати в митницю оригінали та завірені
суб’єктом копії таких документів:
•	рішення власника майна або уповноваженого ним органу
про створення суб’єкта підприємницької діяльності. Якщо влас-
ників або уповноважених ними органів два і більше, такими рі-
шеннями є установчий договір;
•	статут підприємства (якщо відповідно до законодавства це
необхідно для створюваної організаційної форми суб’єкта під-
приємництва);
•	свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємниць-
кої діяльності;
•	свідоцтво про реєстрацію представництва іноземного
суб’єкта господарювання в Україні;
•	довідку органів статистики про занесення суб’єкта підпри-
ємницької діяльності — юридичної особи до Єдиного державно-
го реєстру підприємств та організацій України (ЕДРПОУ) та при-
своєння кодів території СПАТО, форми власності — ЗКФВ;
•	довідку уповноваженого банку про наявність гривневого
розрахункового та (або) валютного рахунків, прізвище, ім’я, по
батькові головного бухгалтера підприємства, №№ телефонів;
•	наказ по підприємству про призначення відповідальних пра-
цівників за роботу з митницею, їх прізвище, ім’я, по батькові, па-
спортні дані, зразки підписів, зразок печатки, яка використову-
ється при оформленні документів у митних органах. Одночасно
подається два примірники оригіналів «Облікової картки суб’єкта
зовнішньоекономічної діяльності».
Інспектор вантажного відділу (поста) митниці, відповідальний
за облік, звіряє копії з оригіналами поданих документів, завіряє
обидва примірники «Облікової картки суб’єкта ЗЕД» особистою
номерною печаткою, після чого — один примірник картки зали-
шає у справах митниці разом з копіями поданих на облік докумен-
тів, а другий — видає заявникові як свідоцтво про облік у митних
органах. Оригінали документів повертаються суб’єкту зовніш-
ньоекономічної діяльності.
Інспектор митниці присвоює цьому суб’єкту обліковий номер,
побудований за схемою: код митного органу/порядковий номер
138
вантажного відділу/останні дві цифри року обліку в митному ор-
гані/порядковий номер облікової картки.
Докладніше з цими та іншими питаннями студент може озна-
йомитися з матеріалів підручника.
9.2.	План семінарського заняття
1.	Поняття та види зовнішньоекономічної діяльності.
2.	Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності.
3.	Зовнішньоекономічні контракти: правовий статус, специфі-
ка форми, змісту, істотних, у тому числі платіжних умов.
4.	Поняття ліцензування і квотування у зовнішньоекономічній
діяльності.
5.	Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Теми рефератів
1. Правовий статус Державної митної служби.
2. Обмеження, які існують у зовнішньоекономічній діяльності.
9.3.	Термінологічний словник
•	Зовнішньоекономічна діяльність.
. ІНКОТЕРМС.
•	Зовнішньоекономічний договір.
•	Митна декларація.
•	Митні платежі.
•	Ліцензування.
•	Квотування.
9.4.	Завдання для перевірки знань
1.	Порядок обліку (реєстрації") зовнішньоекономічних догово-
рів (контрактів).
2.	Правовий статус Державної митної служби.
3.	Агентська угода у зовнішньоекономічній діяльності.
4.	Поняття контрабанди за законодавством України.
139
9.5.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р.
// Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 29. — Ст. 377.
•	Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного ре-
гулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. № 15—93.
•	Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних)
операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23.12.1998 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5—6. — Ст. 44.
•	Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зов-
нішньоекономічних відносинах» від 15.09.1995 р.
•	Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній
валюті» від 23.09.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994.
— № 40. — Ст. 364.
•	Постанова Кабінету Міністрів України «Про типові платіжні умо-
ви зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захис-
них застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які
передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21.06.1995 р. № 444.
•	Наказ №201 Міністерства економіки України «Про затвердження
Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)»
від 06 09.2001 р.
•	Закон України «Про захист національного товаровиробника від
демпінгового імпорту» від 22.12.1998 р.
•	Закон України «Про захист національного товаровиробника від
субсидованого імпорту» від 22.12.1998 р.
•	Закон України «Про застосування спеціальних заходів щодо імпор-
ту в Україну» від 22.12.1998 р.
•	Указ Президента України «Про застосування Міжнародних пра-
вил інтерпретації комерційних термінів» від 04.10.1994 р. № 567/94.
•	Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГААТ) від 30.10.1947 р.
•	Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнарод-
ної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 р. (згідно з Указом Президії
Верховної Ради УРСР Україна приєдналась до Конвенції 23.08.1989 р.).
•	Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготов-
лені Міжнародною торговою палатою у 1953 р. (Правила ІНКОТЕРМС
в редакції 2000 р.).
Додаткова
•	Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник / За
заг. ред. д-ра екон. наук, проф. А. І. Кредісова. — К.: Альтерпрес, 2000.
•	Солошенко Л. Ю. Зовнішньоекономічна діяльність: організація та
документальне оформлення. — X.: Фактор, 2001.
140
•	Правове регулювання зовнішньоекономічних відносин І Ред.
В. С. Ковальський. — К.: Юрінком Інтер, 2001.
• Дудчак В. І. Митна справа: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2002.
Тема 10
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. СТАТУС
ВІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН В УКРАЇНІ
1.	Поняття інвестиційної діяльності в Україні
2.	Види інвестиційної діяльності. Роль інноваційних
технологій в розвитку економіки України
3.	Правовий режим іноземного інвестування. Інвесту-
вання за межами України
4.	Державне сприяння інвестиційній діяльності. Пра-
вове положення концесій
5.	Правовий режим вільних економічних зон
10.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1. Поняття інвестиційної діяльності в Україні
Під час вивчення цього питання насамперед потрібно з’ясува-
ти, що саме являє собою інвестиційна політика і якими способа-
ми вона здійснюється.
Запам’ятайте, що майнові та інтелектуальні цінності, які вкла-
даються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в
результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається со-
ціальний ефект, мають назву інвестиції.
Інвестиціями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади,
паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будин-
ки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); майнові
права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелек-
туальні цінності; сукупність технічних, технологічних, комерцій-
них та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації,
навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того
141
чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау);
права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спору-
дами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.
Правове регулювання діяльності, яка пов’язана із інвестиція-
ми, здійснюється за нормами, які визначені у Законі України
«Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 р.
Для самостійного опрацювання даного питання визначте, що
називають інвестиційною діяльністю, хто є суб’єктами (інвесто-
рами і учасниками) інвестиційної діяльності (за Законом України
«Про інвестиційну діяльність»),
2. Види інвестиційної діяльності.
Роль інноваційних технологій
в розвитку економіки України
У зв’язку з тим, що інвестиції є багатогранним явищем, вони
можуть бути класифіковані за низкою підстав. Лише повне
з’ясування усіх класифікацій дозволить студентам повною мірою
опанувати дане питання.
Насамперед інвестиції поділяють за характером і ступенем
участі суб’єктів в інвестиційній діяльності на: капітальні; фінан-
сові; реінвестицїї.
Капітальна інвестиція — господарська операція, яка передба-
чає придбання будинків, споруд, інших об’єктів нерухомої влас-
ності, інших основних фондів та нематеріальних активів, які під-
лягають амортизації. Амортизаційна політика має бути спрямо-
вана на підвищення фінансової заінтересованості суб’єктів гос-
подарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за раху-
нок коштів власних амортизаційних фондів.
Фінансова інвестиція — господарська операція, яка передба-
чає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів
та інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції, у свою
чергу, поділяються на прямі інвестиції та портфельні інвестиції.
Реінвестиція — господарська операція, яка передбачає здійс-
нення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу
(прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.
Залежно від об’єктів інвестування розрізняють такі форми інвес-
тиційної діяльності: інноваційна діяльність; капітальні вкладення.
Інноваційна діяльність — це така діяльність, що спрямована
на використання і комерціалізацію результатів наукових дослі-
джень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурен-
142
тоспроможних товарів і послуг. Правовий статус інвестиційної
діяльності визначається Законом України «Про інноваційну діяль-
ність» від 4.07.2002 р. та ст. 34 Господарського кодексу.
Інновації— новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені кон-
курентоспроможні технології, продукція або послуги, а також орга-
нізаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комер-
ційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та
якість виробництва і (або) соціальної сфери.
З метою реалізації найбільш важливих і пріоритетних інвес-
тиційних проектів створюються технологічні парки. Згідно із За-
коном України «Про спеціальний режим інвестиційної та іннова-
ційної діяльності технологічних парків» від 16.07.1999 р.
технологічний парк — це юридична особа або об’єднання на під-
ставі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасни-
ків), головною метою яких є діяльність щодо виконання інвести-
ційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження
наукоємних розробок, високих технологій та конкурентоспромож-
ної на світових ринках продукції
Капітальні вкладення — інвестиції у відтворення основних
фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів (див. вище).
Залежно від виду інвестицій вони можуть бути майнові і не-
майнові.
Залежно від характеру участі інвестора в інвестуванні розріз-
няють:
•	прямі інвестиції — здійснюються безпосередньо інвестором;
•	непрямі інвестиції — здійснюються за посередництвом ін-
ших осіб -— інвестиційних або фінансових посередників.
Фактично до посередників можуть бути зараховані усі профе-
сійні учасники ринку фінансових послуг (Закон України «Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг» від 12.07.2001 р.).
Професійних учасників ринку фінансових послуг можна поді-
лити на суб’єктів, для яких інвестування є лише однією серед ін-
ших форм діяльності (банки, страхові компанії, довірчі товарист-
ва, установи накопичувального пенсійного забезпечення, кредит-
ні спілки, ломбарди). Тобто такі структури покликані виконувати
певні функції, але для забезпечення основних напрямів діяльнос-
ті вони займаються інвестуванням.
У той самий час інвестиційна діяльність є основною для лізи-
нгових компаній та інвестиційних фондів і компаній.
Лізинг (ст. 292 ГК) — це господарська діяльність, спрямована на
інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає
143
в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у
виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на ви-
значений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається
ним у власність (господарське відання) за дорученням чи пого-
дженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продав-
ця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізин-
гових платежів. Це особлива форма довгострокової оренди, в якій
поєднуються елементи купівлі-продажу, доручення, кредиту.
Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лі-
зинг може бути двох видів: фінансовий чи оперативний.
1.	Фінансовий лізинг — це згідно з Законом України «Про фі-
нансовий лізинг» від 11.12.2003 р. (цей Закон мав назву «Про лі-
зинг») вид цивільно-правових відносин, що виникають із догово-
ру фінансового лізингу. За цим договором лізингодавець зобов’я-
зується набути у власність річ у продавця (постачальника) відпо-
відно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов
і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений
строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові пла-
тежі).
2.	Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті
укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у
платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк,
менший строку, за який амортизується 90 % вартості об’єкта лі-
зингу, визначеної в день укладення договору.
Після закінчення строку договору оперативного лізингу він
може бути продовжений або об’єкт лізингу підлягає поверненню
лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування
іншому лізингоодержувачу за договором лізингу. Потрібно під-
креслити, що нині договір оперативного лізингу не має детально-
го законодавчого регулювання, а тому його використання в гос-
подарській діяльності є досить проблематичним.
Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, при-
значене для використання як основні фонди, не заборонене за-
коном до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень
про передачу його в лізинг. Предметом договору фінансового
лізингу може бути неспоживча річ, визначена індивідуальними
ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних
фондів.
Не можуть бути об’єктами (предметом) лізингу земельні ді-
лянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові компле-
кси державних (комунальних) підприємств та їх структурних
підрозділів.
144
До інших професійних суб’єктів інвестування відносять
інститути спільного інвестування — корпоративний інвести-
ційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить
діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових кош-
тів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у
цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.
Діяльність таких фондів регулюється Законом України «Про ін-
ститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвести-
ційні фонди)» від 15.03.2001 р.
3.	Правовий режим іноземного інвестування.
Інвестування за межами України
Для засвоєння матеріалу цієї теми особливу увагу потрібно
звернути на вид інвестування, в якому присутній іноземний
елемент. У цьому зв’язку розглядаються дві категорії інвесту-
вання: іноземне інвестування в Україну та інвестування за межі
України.
Особливе правове регулювання мають іноземні інвестиції, тоб-
то цінності, що вкладаються іноземними інвесторами (юридичні
особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законо-
давство України; фізичні особи — іноземці, які не мають постій-
ного місця проживання на території України і не обмежені у діє-
здатності; іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові
організації; інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, які ви-
знаються такими відповідно до законодавства України — ст. 390
ГК) в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавст-
ва України з метою отримання прибутку або досягнення соціаль-
ного ефекту. Такі цінності (ст. 391 ГК) можуть інвестуватись у ви-
гляді іноземної валюти, що визнається конвертованою Націо-
нальним банком України, будь-якого рухомого і нерухомого май-
на та пов’язаних з ним майнових прав; інших цінностей (майна).
Правове регулювання іноземних інвестицій здійснюється нор-
мами Закону України «Про режим іноземного інвестування» від
19.03.1996 р., Закону України «Про захист іноземних інвестицій
на Україні» від 10.09.1991 р.
Іноземним інвестором називають фізичну та юридичну особу
або державу, які мають постійне місцезнаходження (проживан-
ня) за межами території України та приймають рішення про пе-
реміщення вільних або залучених коштів в економіку України.
Студент повинен самостійно з’ясувати, у яких формах можуть
здійснюватися іноземні інвестиції.
145
10’/2 5-22
Запам’ятайте, що іноземні інвестиції підлягають державній
реєстрації в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міні-
стрів України від 7.08.1996 р. № 928.
Для іноземних інвесторів на території України встановлюєть-
ся національний режим інвестиційної та іншої господарської діяль-
ності, за винятками, передбаченими законодавством України та
міжнародними договорами України.
Господарським кодексом, Законом «Про режим іноземного ін-
вестування», іншими законодавчими актами та чинними міжнаро-
дними договорами передбачена низка гарантій для іноземних ін-
весторів, які використовуються з метою забезпечення
стабільності правового режиму іноземного інвестування.
Наявність зареєстрованої іноземної інвестиції передбачає на-
явність певних переваг. Насамперед майно, що ввозиться в
Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду
підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалі-
зації або власного споживання), звільняється від обкладення
митом. Причому таке майно не повинно відчужуватись протя-
гом 3 років.
Як вже зазначалось вище, інвестування може відбуватись і за
межами України. Ця діяльність врегульовується окремо. Насам-
перед це Указ Президента України № 839 від 13.09.1995 р. «Про
інвестування майнових цінностей резидентами за межами Украї-
ни». Резиденти можуть інвестувати майнові цінності за межами
України з такою метою: внесення до статутних фондів підпри-
ємств, створених за кордоном; закріплення за філіалами, пред-
ставництвами та іншими відокремленими підрозділами для вико-
нання покладених на них завдань.
Інвестування майнових цінностей за межами України підлягає
ліцензуванню. Видачу індивідуальних ліцензій на проведення та-
кого інвестування здійснює Міністерство економіки та з питань
європейської інтеграції України.
4.	Державне сприяння інвестиційній діяльності.
Правове положення концесій
Сучасна інвестиційна політика України базується на створенні
спеціальних режимів інвестиційної діяльності. Такі режими мо-
жуть діяти в рамках певної галузі господарювання або в межах
певної території, визначеної як вільна економічна зона або тери-
торія пріоритетного розвитку.
146
Державне регулювання інвестиційної діяльності включає
управління державними інвестиціями, а також регулювання умов
інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвес-
торами та учасниками інвестиційної діяльності.
Зверніть увагу, що захист інвестицій — це комплекс орга-
нізаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на
створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досяг-
ненню цілі внесення інвестицій, ефективній діяльності об’єктів
інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інте-
ресів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку
(доходу) від інвестицій. Держава гарантує захист інвес-
тицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвес-
тицій.
Гарантії — це підкріплена силою держави система юридич-
них засобів і умов, що посилюють права управнених суб’єктів
і обов’язку зобов’язаних суб’єктів правовідносин, забезпечую-
чи їх реалізацію опосередковано особливою процедурою (де-
талізація регулювання, надання регулювання більшої юридич-
ної сили та ін.).
Насамперед, інвестиції не можуть бути безоплатно націоналі-
зовані, реквізовані або до них не можуть бути застосовані заходи,
тотожні за наслідками. Такі заходи можуть застосовуватися лише
на основі законодавчих актів України з відшкодуванням інвесто-
ру в повному обсязі збитків, заподіяних у зв’язку з припиненням
інвестиційної діяльності.
Одним із джерел інвестування вітчизняної економіки є прива-
тизація державного та відчуження комунального майна на ко-
ристь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до законодав-
ства можуть бути покупцями у процесі приватизації.
Надання інвесторам права на проведення господарської дія-
льності, пов’язаної з використанням об’єктів, що перебувають
у державній або комунальній власності і передаються
у концесію, відбувається на підставі Закону України «Про
концесії» від 16.07.1999 р. шляхом укладення концесійного до-
говору.
Концесія — це надання з метою задоволення громадських по-
треб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом міс-
цевого самоврядування на підставі концесійного договору на
платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єк-
ту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво)
та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове
платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької
147
діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань зі створення (бу-
дівництва) та (або) управління (експлуатації) об’єктом концесії,
майнової відповідальності та можливого підприємницького ри-
зику.
Самостійно визначте, у яких сферах господарської діяльності
можуть надаватися об’єкти права державної чи комунальної влас-
ності у концесію.
5.	Правовий режим вільних економічних зон
З метою залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, ак-
тивізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької
діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поста-
вок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг,
залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів
господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення
використання природних і трудових ресурсів, прискорення со-
ціально-економічного розвитку держави на території України
можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони. їх
правовий статус визначається Законом України «Про загальні
засади створення і функціонування спеціальних (вільних) еко-
номічних зон» від 13.10.1992 р. (далі — Закон), ст. 39 Госпо-
дарського кодексу та окремими законами, які визначають ста-
тус конкретних вільних зон (наприклад, Закон України «Про
спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестицій-
ної діяльності в Донецькій області» від 24.12.1998 р.).
Спеціальна (вільна) економічна зона (Закон та ст. 401 ГК)
являє собою частину території України, на якій встановлюються
і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та
порядок застосування і дії законодавства України. На території
спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільго-
ві митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економіч-
ної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних
осіб.
На території України можуть створюватись спеціальні (вільні)
економічні зони різних функціональних типів', вільні митні зони
і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні па-
рки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рек-
реаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєдну-
вати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних)
економічних зон.
148
Крім того, існує так звана категорія Територія пріоритет-
ного розвитку — це територія, на якій склалися несприятливі
соціально-економічні та екологічні умови, незадовільний стан
зайнятості населення і на якій запроваджується спеціальний
режим інвестиційної діяльності для створення нових робочих
місць.
Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною
Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Мі-
ністрів України або місцевих Рад та місцевої державної адмініст-
рації.
На території спеціальної (вільної') економічної зони мають
право функціонувати будь-які суб’єкти економічної діяльності
згідно із законодавством України та законом про створення цієї
зони.
Згідно зі ст. 404 ГК на всіх суб’єктів господарювання, що
здійснюють інвестиції у спеціальній (вільній) економічній зоні,
поширюється система державних гарантій захисту інвестицій,
передбачена законодавством про інвестиційну діяльність та про
іноземні інвестиції. Держава гарантує суб’єктам господарюван-
ня спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення
прибутків та інвестицій за межі даної зони і межі України від-
повідно до закону.
10.2.	План семінарського заняття
1.	Поняття інвестиційної діяльності в Україні.
2.	Види інвестиційної діяльності. Роль інноваційних техноло-
гій в розвитку економіки України. Правовий статус лізингу, капі-
тального будівництва.
3.	Правовий режим іноземного інвестування. Інвестування за
межі України.
4.	Державне сприяння інвестиційній діяльності. Правове по-
ложення концесій.
5.	Правовий режим вільних економічних зон.
Теми рефератів
1. Корпоративна форма інвестування за законодавством України.
2. Особливості інвестування у процесі приватизації державно-
го майна.
10 5-22
149
10.3.	Термінологічний словник
•	Вільна економічна зона.
•	Концесія.
•	Лізинг.
•	Інвестиція.
•	Територія пріоритетного розвитку.
10.4.	Навчальні завдання
для самостійного опрацювання
1.	Капітальне будівництво як форма інвестування в Україні.
2.	Складіть таблицю, в якій назвіть вільні економічні зони на
території Україні та які пільги в них надаються.
3.	Правовий статус лізингового договору.
4.	Правовий статус концесійного договору.
5.	Інвестиційна діяльність в Україні. Роль інноваційних тех-
нологій в розвитку економіки України.
6.	Правовий режим іноземних інвестицій. Форми іноземного
інвестування.
7.	Правове положення концесій. Види концесій в Україні.
10.5.	Рекомендована література
Основна
•	Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. (Глава 34, 38,
Розділ VIII) // Голос України. — 2003. — № 49—50. — 14 берез.
•	Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та іннова-
ційної діяльності технологічних парків» від 16.07.1999 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1999. — № 40. — Ст. 363.
•	Закон України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 р. І І
Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 36. — Ст. 266.
•	Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності
в Україні» від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. —
2003, —№ 13. —Ст. 93.
150
•	Закон України «Про загальні засади створення і функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.1992 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1992. — № 50. — Ст. 676.
•	Закон України «Про режим іноземного інвестування» від
19.03.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 19. —
Ст. 80.
•	Закон України «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від
10.09.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 46. —
Ст. 616.
•	Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Поло-
ження про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій» від
7.08.1996 р. № 928.
•	Постанова Правління Національного банку України «Про за-
твердження Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцен-
зій на здійснення інвестицій за кордон» від 16.03.1999 р. № 122, за-
реєстровано в Міністерстві юстиції України 26.04.1999 р. за
№ 259/3552.
Додаткова
•	Задьіхайло Д В. Ивестиционное право Украиньї: Сб. нормативно-
правовьіх актов с комментариями. — X.: Зспада, 2002.
•	Правове регулювання іноземних інвестицій І За ред. В. М. Косса-
ка. — К.: Укр. центр правничих студій, 1999.
•	Коссак В. М. Правові засади іноземного інвестування в Україні. —
Львів: Центр Європи, 1999.
•	Омельченко А. Інвестиційне право: Навч. посіб. — К., 1999.
•	Сіваченко І.Ю., Кухарська Н. О., Левицький М. А. Вільні економі-
чні зони: Навч. посіб. — К.: Дакор: Алерта, 2002.
Завдання для самостійної роботи з дисципліни «Господарсь-
ке законодавство» передбачають підготовку студентами тем,
які не розглядаються в рамках лекційних і семінарських занять.
Насамперед це теми 11 і 12 робочого плану дисципліни. Ви-
вчення цих тем дозволить переглянути основні положення, що
стосуються регулювання господарської діяльності, і усвідомити
специфіку правового регулювання окремих галузей економіки
України.
Індивідуальні завдання є однією з форм організації навчально-
го процесу, яка передбачає створення умов для найбільш повної
реалізації творчих можливостей студентів і має на меті поглиб-
лення, узагальнення та закріплення знань, які студенти отриму-
ють в процесі навчання.
151
10*5-22
Тема 11
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ
ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ
1.	Поняття та види фінансових послуг, ринку таких
послуг та їх учасників
2.	Державне регулювання ринків фінансових послуг
3.	Правовий статус банків та інших кредитних уста-
нов
4.	Правовий статус кредитних спілок
5.	Поняття та статус страхових компаній
6.	Поняття та статус ломбардів, довірчих това-
риств, установ накопичувального пенсійного забез-
печення та інших учасників ринку фінансових послуг
11.1. Методичні вказівки до вивчення теми
1. Поняття та види фінансових послуг,
ринку таких послуг та їх учасників
Для поглибленого засвоєння матеріалу теми потрібно зверну-
ти увагу, що загальні правові засади у сфері надання фінансових
послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяль-
ністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України
«Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінан-
сових послуг» від 12.07.2001 р. (далі — Закон) та іншими норма-
тивними актами.
Тепер зупинимося на понятійного аспекті фінансової послуги.
У широкому розумінні (ст. 901 ЦК) послугою є зобов’язання,
в силу якого одна сторона (виконавець) зобов’язується за завдан-
ням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживаєть-
ся в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності,
а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену по-
слугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно зі ст. 1 Закону під фінансовою послугою розуміються
операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах
третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випад-
152
ках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від
інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або
збереження реальної вартості фінансових активів.
Визначальними ознаками фінансової послуги є: а) у процесі
надання фінансова послуга передбачає здійснення операцій з фі-
нансовими активами; б) фінансова послуга надається фінансовою
установою, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізич-
ними особами — суб’єктами підприємницької діяльності (далі —
суб’єкти підприємницької діяльності).
Відносно класифікації, то фінансовими вважаються такі по-
слуги'. 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорож-
ніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпе-
чення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами;
3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із
зобов’язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лі-
зинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінан-
сового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ
грошей; 9) послуги у сфері страхування та накопичувального пен-
сійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11) факто-
ринг; 12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у
ст. 1 Закону.
Наступним проблемним питанням теми є визначення правово-
го забезпечення окремих видів фінансових послуг:
1)	випуск платіжних документів, платіжних карток, дорож-
ніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забез-
печення розрахунків, переказ грошей. Загальні засади функціо-
нування платіжних систем, а також поняття та загальний порядок
проведення переказу грошей визначає Закон України «Про платі-
жні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.2001 р.;
2)	довірче управління фінансовими активами, залучення
фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх по-
вернення. На підставі ст. 47 Закону України «Про банки і банків-
ську діяльність» від 07.12.2000 р. і за умови отримання письмового
дозволу Національного банку України банки мають право здійс-
нювати довірче управління коштами та цінними паперами за до-
говорами з юридичними та фізичними особами.
У главі 70 ЦК (ст. 1029 ЦК) також зазначено, що за договором
управління майном одна сторона (установник управління) пере-
дає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управ-
ління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від
свого імені управління цим майном в інтересах установника
управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
153
Крім того, в Законі України «Про державне регулювання рин-
ку цінних паперів в Україні» від 30.10.1996 р. містяться визна-
чення діяльності з управління цінними паперами та діяльності з
управління активами.
Також певні положення щодо правового регулювання довірчо-
го управління містяться в законах України «Про інститути спіль-
ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»,
«Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при бу-
дівництві житла та операціях з нерухомістю», «Про іпотечне кре-
дитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпоте-
чні сертифікати»;
3)	діяльність з обміну валют. Підставою проведення опера-
цій з валютними цінностями є ст. 47 Закону України «Про банки і
банківську діяльність».
До валютно-обмінних операцій з іноземною валютою і дорож-
німи та іменними чеками належать:
а)	купівля у фізичних осіб-резидентів і нерезидентів готівкової
іноземної валюти за готівкові гривні;
б)	продаж фізичним особам-резидентам готівкової іноземної
валюти за готівкову гривню;
в)	зворотний обмін фізичним особам-нерезидентам невикорис-
таних готівкових гривень на готівкову іноземну валюту;
г)	купівля-продаж дорожніх чеків за готівкову іноземну валю-
ту, а також купівля-продаж дорожніх чеків за готівкові гривні;
д)	конвертація (обмін) готівкової іноземної валюти однієї іно-
земної держави на готівкову іноземну валюту іншої іноземної
держави;
е)	прийняття на інкасо банкнот іноземних держав та іменних
чеків.
Порядок організації торгівлі іноземною валютою встановле-
ний Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валю-
тного регулювання і контролю» (далі — Декрет) від 19.02.1993 р.
Відповідно до ст. 6 Декрету торгівля іноземною валютою на
території України резидентами і нерезидентами — юридични-
ми особами здійснюється через уповноважені банки та інші фі-
нансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю інозем-
ною валютою Національного банку України. Уповноважені ба-
нки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію
Національного банку України, мають право від свого імені і за
свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних
осіб-резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним
особам-резидентам.
154
Крім того, з метою лібералізації валютного ринку України і
вдосконалення порядку здійснення операцій купівлі-продажу
іноземної валюти на валютному ринку України Постановою На-
ціонального банку України № 127 від 18.03.1999 р. затверджені
Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному рин-
ку України.
Безпосередньо порядок відкриття та організації роботи пунк-
тів обміну іноземної валюти на території України, здійснення ва-
лютно-обмінних операцій з іноземною валютою і платіжними
документами, що виражені в іноземній валюті, встановлений Ін-
струкцією про порядок організації та здійснення валютно-
обмінних операцій на території України, затвердженою Постано-
вою Правління Національного банку України від 12.12.2002 р.
№ 502;
4)	фінансовий лізинг. Загальні правові та економічні засади
фінансового лізингу, в основному, визначені Цивільним кодек-
сом (ст. 806), Господарським кодексом (ст. 292), а також Законом
України «Про фінансовий лізинг» від 16.12.1997 р.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг»
фінансовим лізингом визнається вид цивільно-правових відно-
син, що виникають із договору фінансового лізингу.
За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’я-
зується набути у власність річ у продавця (постачальника) відпо-
відно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов
і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений
строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові пла-
тежі);
5)	надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фі-
нансового кредиту, надання гарантій та поручительств.
Відповідно до п. 1.11.1 ст. 1 Закону України «Про оподатку-
вання прибутку підприємств» фінансовий кредит— це кошти, які
надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим
як банківська установа згідно із законодавством країни перебу-
вання нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають
статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним
законодавством, а також іноземними урядами або його офіційни-
ми агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та
іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фі-
зичній особі на визначений строк, для цільового використання та
під відсоток.
Правила надання фінансових кредитів встановлюються Націо-
нальним банком України (стосовно банківських кредитів), а та-
155
кож Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фі-
нансових організацій) відповідно до законодавства.
Правові засади здійснення операції позики закладено у главі 71
ЦК. Статтею 1046 ЦК визначено, що за договором позики одна
сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (пози-
чальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими
ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві
таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість
речей того ж роду та такої ж якості. Варто наголосити, що гл. 71
ЦК ніякими способами не обмежує статусу учасників договору
позики.
Стосовно таких видів фінансових послуг, як поручительство
і гарантія, можна зауважити таке. Поручительство (порука) і
гарантія належать до способів (видів) забезпечення виконання
зобов’язань. Відповідно до ст. 553 ЦК за договором поруки по-
ручитель поручається перед кредитором боржника за виконання
ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов’я-
зання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відпові-
дають перед кредитором як солідарні боржники, якщо догово-
ром поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відпо-
відальність поручителя.
Поняття гарантії визначені Цивільним і Господарським кодек-
сами України.
Згідно із ст. 200 ГК гарантія є специфічним засобом забезпе-
чення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового
підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною
установою, страховою організацією (банківська гарантія) про за-
доволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової
суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа
(зобов’язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зо-
бов’язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідно-
му підтвердженні;
6)	послуги у сфері страхування та накопичувального пен-
сійного забезпечення. Відносини у сфері страхування, спрямо-
вані на створення ринку страхових послуг, посилення страхового
захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та
громадян, регулюються Цивільним кодексом (гл. 67), Господар-
ським кодексом (ст. 352, 353, 354), а також Законом України
«Про страхування» від 07.03.1996 р.
Відповідно до ст. 352 ГК страхування — це діяльність спеці-
ально уповноважених державних організацій та суб’єктів госпо-
дарювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових послуг
156
юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо за-
хисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом
чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок
грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальни-
ками страхових платежів. Ліцензійні умови провадження страхо-
вої діяльності затверджені Розпорядженням Державної комісії з
регулювання ринків фінансових послуг України (далі — Держфін-
послуг) від 28.08.2003 р. № 40;
7)	торгівля цінними паперами. Відповідно до ст. 4 Закону
України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні» від 30.10.1996 р. торгівля цінними паперами — це здійс-
нення цивільно-правових угод з цінними паперами, які передба-
чають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику
на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієн-
тів (брокерська діяльність) або від свого імені та за свій рахунок з
метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім
випадків, передбачених законодавством.
Крім того, торговці цінними паперами мають право здійсню-
вати такі види посередницької діяльності (ст. 356 ГК):
а)	виконання за дорученням, від імені та за рахунок емітента
обов’язків з організації передплати на цінні папери або їх реалі-
зації іншим способом;
б)	купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торгов-
цем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за раху-
нок іншої особи;
в)	купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торгов-
цем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок;
8) факторинг. Загальні умови та порядок здійснення факто-
рингових операцій визначаються Цивільним кодексом (гл. 73),
Господарським кодексом (ст. 350), Законом України «Про банки і
банківську діяльність» (ст. 47), іншими законами, а також норма-
тивно-правовими актами Національного банку України.
Відповідно до ст. 1077 ЦК за договором факторингу (фінан-
сування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона
(фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в
розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відсту-
пає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової
вимоги до третьої особи (боржника).
Зверніть увагу на договір про надання фінансових послуг.
Фінансові послуги відповідно до ст. 6 Закону «Про банки і бан-
ківську діяльність» надаються суб’єктами підприємницької діяль-
ності на підставі договору.
157
Під час укладання договору юридична або фізична особа ма-
ють право вимагати у суб’єкта підприємницької діяльності на-
дання балансу або довідки про фінансове становище, підтвер-
джені аудитором (аудиторською фірмою), а також бізнес-план,
якщо інше не передбачено законодавством України.
Особа набуває статусу фінансової установи лише після вне-
сення про неї запису до Державного реєстру фінансових установ.
Документом, що підтверджує статус фінансової установи, є сві-
доцтво про реєстрацію фінансової установи.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових
послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на
здійснення таких послуг лише після отримання відповідних лі-
цензій.
Крім того, фінансова установа може розпочати надання
фінансових послуг, лише якщо: 1) облікова і реєструюча систе-
ма відповідає вимогам, встановленим нормативно-правови-
ми актами; 2) внутрішні правила фінансової установи, узго-
джені з вимогами законів України та нормативно-правових ак-
тів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд
за ринками фінансових послуг; 3) професійні якості та ділова
репутація персоналу відповідають встановленим законом ви-
могам.
Додаткові умови здійснення діяльності фінансовими устано-
вами є: 1) керівник або службовець фінансової установи не мо-
жуть брати участь у підготовці та прийнятті рішення щодо при-
йняття фінансовою установою будь-якого зобов’язання на їх
користь; 2) керівник, службовець або призначений експерт фі-
нансової установи не можуть брати участь у підготовці та прий-
нятті рішення на користь установи або підприємства, в якому во-
ни, їх близькі родичі або підприємство, яким вони володіють,
мають діловий інтерес; 3) особа, яка є членом органу управління
або службовцем фінансової установи, може укладати договори з
цією фінансовою установою щодо надання такій особі відповід-
них фінансових послуг на умовах, що не відрізняються від зви-
чайних; 4) особа, яка є членом органу управління фінансової
установи, не може укладати договори щодо надання цій фінансо-
вій установі професійних послуг (робіт), якщо загальні збори
власників не нададуть попередньої згоди на укладення такого до-
говору.
Окремої уваги заслуговує визначення заходів щодо запобі-
гання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом.
158
З метою запобігання та протидії запровадженню в легальний
обіг доходів, одержаних злочинним шляхом, встановлюються пев-
ні заборони і зобов’язання, що є обов’язковими для фінансових
установ під час надання фінансових послуг.
По-перше, фінансовим установам під час здійснення (надання)
фінансових послуг забороняється вступати в договірні відносини
з анонімними особами, відкривати та вести анонімні (номерні)
рахунки.
По-друге, фінансовим установам забороняється вступати в до-
говірні відносини з клієнтами — юридичними чи фізичними осо-*
бами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа висту-
пає не від власного імені.
У той самий час фінансова установа зобов’язана ідентифіку-
вати відповідно до законодавства України:
а)	клієнтів, що відкривають рахунки у фінансовій установі
та/або укладають договори про надання фінансових послуг;
б)	клієнтів, які здійснюють операції, що підлягають фінансо-
вому моніторингу;
в)	осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів.
Фінансова установа надає відповідні фінансові послуги лише
після здійснення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів
відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері за-
побігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин-
ним шляхом (у першу чергу це Закон України «Про запобігання
та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних зло-
чинним шляхом» від 28.11.2002 р.).
2. Державне регулювання ринків фінансових послуг
Розглядаючи це питання, насамперед зазначимо, що під рин-
ками фінансових послуг розуміють сферу діяльності учасників
ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних
фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать про-
фесійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг,
інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інші види
ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.
Учасниками ринків фінансових послуг є юридичні особи та
фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які відпо-
відно до закону мають право здійснювати діяльність з надання
фінансових послуг на території України, та споживачі таких по-
слуг.
159
Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в
Україні є:
1)	проведення єдиної та ефективної державної політики у сфе-
рі фінансових послуг;
2)	захист інтересів споживачів фінансових послуг;
3)	створення сприятливих умов для розвитку та функціону-
вання ринків фінансових послуг;
4)	створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фі-
нансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з ураху-
ванням інтересів суспільства;
5)	забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків
фінансових послуг та захисту прав їх учасників;
6)	додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог
законодавства;
7)	запобігання монополізації та створення умов розвитку доб-
росовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
8)	контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових
послуг;
9)	сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фі-
нансових послуг.
Державне регулювання діяльності з надання фінансових по-
слуг здійснюється шляхом:
1)	ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензу-
вання діяльності з надання фінансових послуг;
2)	нормативно-правового регулювання діяльності фінансових
установ;
3)	нагляду за діяльністю фінансових установ;
4)	застосування уповноваженими державними органами захо-
дів впливу;
5)	проведення інших заходів з державного регулювання рин-
ків фінансових послуг.
Органи, які здійснюють державне регулювання ринків фі-
нансових послуг, такі;
1)	щодо ринку банківських послуг — Національний банк
України',
2)	щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів —
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку',
3)	щодо інших ринків фінансових послуг — спеціально упов-
новажений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків
фінансових послуг.
2003 р. Указом Президента України започатковано Державну
комісію з регулювання ринків фінансових послуг України (Держ-
160
фінпослуг), яка визнана центральним органом виконавчої влади
зі спеціальним статусом і одночасно є спеціальним уповноваже-
ним органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фі-
нансових послуг у межах, визначених законодавством.
Докладніше про повноваження Держфінпослуг студент може
ознайомитися з матеріалів підручника.
3.	Правовий статус банків та інших кредитних установ
Структуру банківської системи, економічні, організаційні та
правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації
банків визначає Закон України «Про банки і банківську діяль-
ність» (далі — Закон).
Відповідно до ст. 2 Закону банком визнається юридична осо-
ба, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного
банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення
у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розмі-
щення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на
власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізич-
них та юридичних осіб.
Банківська система України складається з Національного бан-
ку України та інших банків, що створені і діють на території
України відповідно до положень Закону.
Банки в Україні створюються у формі акціонерного товарис-
тва, товариства з обмеженою відповідальністю або кооператив-
ного банку.
Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як
спеціалізовані.
Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалі-
зацію за видами операцій. Національний банк України здійснює
регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні
нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних
цими банками операцій.
Банки мають право створювати банківські об’єднання таких
типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фі-
нансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками про-
мислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольно-
го законодавства України.
З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, роз-
витку міжрегіональних та міжнародних зв’язків, забезпечення
наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів,
161
розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають
право створювати неприбуткові спілки чи асоціації (ст. 13 Закону).
Банківські спілки та асоціації не мають права займатися бан-
ківською чи підприємницькою діяльністю і не можуть бути ство-
рені з метою отримання прибутку. Асоціація (спілка) банків є до-
говірним об’єднанням банків і не має права втручатися у
діяльність банків — членів асоціації (спілки).
Національний банк України здійснює регулювання та банків-
ський нагляд відповідно до положень Конституції України, зако-
нів України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національ-
ний банк України», інших законодавчих актів та нормативно-
правових актів Національного банку України.
4.	Правовий статус кредитних спілок
Зазначимо, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про кре-
дитні спілки» (далі — Закон), кредитною спілкою визнається
неприбуткова організація, заснована фізичними особами, профе-
сійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з
метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та
наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових вне-
сків членів кредитної спілки.
Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих
зборів. Кількість засновників (членів) кредитної спілки не може
бути менше ніж 50 осіб, які відповідно до Закону можуть бути
членами кредитної спілки та об’єднані хоча б за однією з таких
ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або належать до
однієї професійної спідки, об’єднання професійних спілок, іншої
громадської чи релігійної організації або проживають в одному
селі, селищі, місті, районі, області.
Державна реєстрація кредитних спілок здійснюється відпо-
відно до Положення про реєстрацію кредитних спілок, що за-
тверджене розпорядженням Держфінпослуг від 11.11.2003 р.
№ 115.
Членами кредитної спілки можуть бути громадяни України,
іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на
території України і мають повну цивільну дієздатність.
Кредитна спілка надає кредити своїм членам на умовах їх пла-
тності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій
формі. Отримувати кредити від імені членів кредитної спілки
можуть також селянські (фермерські) господарства та приватні
162
підприємства, які перебувають у їх власності. Розмір кредиту,
наданого одному члену кредитної спілки, не може перевищувати
20 % капіталу кредитної спілки.
5.	Поняття та статус страхових компаній
Відносини у сфері страхування і на ринку страхових послуг,
страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, ор-
ганізацій та громадян регламентується Цивільним та Громадян-
ським кодексами, Законом України «Про страхування» (далі —
Закон).
Відповідно до ст. 2 Закону страховиками (страховими компа-
ніями) визнаються фінансові установи, які створені у формі акціо-
нерних, повних, командитних товариств або товариств з додатко-
вою відповідальністю згідно з Господарським кодексом України
з урахуванням особливостей, передбачених Законом, а також
одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення стра-
хової діяльності.
Ведення Єдиного державного реєстру страховиків (перестра-
ховиків) України як складової частини Державного реєстру фі-
нансових установ здійснюється Держфінпослуг, яка є його роз-
порядником та адміністратором, відповідно до Положення про
Державний реєстр фінансових установ, затвердженого розпоря-
дженням Держфінпослуг від 28.08.2003 р. № 41.
Учасників страховика повинно бути не менше 3 осіб. Страхо-
ва діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками —
резидентами України. Мінімальний розмір статутного фонду
страховика, який займається видами страхування іншими, ніж
страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн
євро, а страховика, який займається страхуванням життя, —
1,5 млн євро за курсом обміну валют України.
Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути
лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’яза-
на з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управ-
лінням.
Дозволяються виконання зазначених видів діяльності у вигля-
ді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених
цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо
це безпосередньо пов’язано із зазначеними видами діяльності, а
також будь-які операції для забезпечення власних господарських
потреб страховика.
163
6.	Поняття та статус ломбардів, довірчих товариств,
установ накопичувального пенсійного забезпечення
та інших учасників ринку фінансових послуг
Окремої уваги заслуговує визначення понятійного аспекту —
довірчого товариства.
Поняття довірчого товариства, особливості його створення та
діяльності визначає Декрет Кабінету Міністрів України «Про до-
вірчі товариства» (далі — Декрет) від 17.03.1993 р. Довірчим то-
вариством (ст. 1 Декрету) є товариство з додатковою відповіда-
льністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до
договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх
прав власників. Майном довірителя є кошти, цінні папери та до-
кументи, які засвідчують право власності довірителя.
Довірче товариство здійснює такі довірчі операції'.
1)	для громадян — збереження та представницькі послуги для
обслуговування майна довірителів;
2)	для юридичних осіб — розпорядження майном, агентські
послуги, ведення рахунків для власників їх цінних паперів та
управління акціями, які мають право голосу, переданими довір-
чому товариству шляхом участі в загальних зборах акціонерного
товариства.
Детальніше статус та права інших учасників ринку фінансо-
вих послуг студент може ознайомитися з матеріалів підручника.
11.2. Рекомендована література
Основна
•	Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. (гл. 35) // Голос
України. — 2003. — № 49—50. — 14 берез.
•	Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р.
// Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5—6. — Ст. 30.
•	Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. // Відомості Вер-
ховної Ради України. — 2001. — №21. — Ст. 103.
•	Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання
ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. // Відомості Верховної Ра-
ди України. — 2002. — № 1. — Ст. І.
•	Закон України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. // Відомос-
ті Верховної Ради України. — 2002. — № 15. — Ст. 101.
164
•	Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відми-
ванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28.11.2002 р. 11 Ві-
домості Верховної Ради України. — 2003. — № 1. — Ст. 2.
•	Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від
09.07.2003 р. // Урядовий кур’єр. — 2003. — № 169. — 11 верес.
•	Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідо-
ваним іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19.06.2003 р. 11
Урядовий кур’єр. — 2003. — № 154. — 20 серп.
•	Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління
майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від
19.06.2003 р. // Урядовий кур’єр. — 2003. — № 149. — 13 серп.
•	Закон України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. // Відомості Верхов-
ної Ради України. — 2003. — № 38. — Ст. 313.
Тема 12
ПРАВОВІ ЗАСАДИ БЕЗПЕКИ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1.	Поняття та елементи економічної безпеки
2.	Система правоохоронних та правозастосовчих ор-
ганів, які визначають ступінь безпеки суб’єктів гос-
подарювання
3.	Повноваження посадових осіб Державної податкової
служби, Державної контрольно-ревізійної служби, ми-
тної служби, Державного департаменту по боротьбі
з економічною злочинністю МВС України та інших ор-
ганів
12.1.	Методичні вказівки до вивчення теми
1.	Поняття та елементи економічної безпеки
Розглядаючи це питання, наголосимо, що держава здійснює
контроль і нагляд за господарською діяльністю, а саме:
•	у сфері збереження та витрачання коштів і матеріальних
цінностей суб’єктами господарських відносин — за станом і до-
стовірністю бухгалтерського обліку та звітності;
165
•	у сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулю-
вання та податкових відносин — за додержанням суб’єктами госпо-
дарювання кредитних зобов’язань і розрахункової дисципліни, до-
держанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
•	у сфері цін і ціноутворення — з питань додержання
суб’єктами господарювання державної дисципліни цін на продук-
цію і послуги;
•	у сфері земельних відносин — за використанням і охороною
земель; водних ресурсів і лісового господарства — за використан-
ням і охороною вод та лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
•	у сфері виробництва і праці — за безпекою виробництва і
праці, додержанням законодавства про працю; за протипожеж-
ною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за додержан-
ням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові
вимоги щодо різних умов здійснення господарської діяльності;
•	у сфері споживання — за якістю і безпечністю продукції;
•	у галузі зовнішньоекономічної діяльності — з питань техно-
логічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.
2.	Система правоохоронних та правозастосовчих органів,
які визначають ступінь безпеки суб’єктів господарювання
Треба запам’ятати, що основними органами, які мають право
здійснення контролю у межах своєї компетенції, є:
•	органи і посадові особи податкової служби (Закон України
«Про державну податкову службу в Україні» від 4.12.1990 р.);
•	органи і посадові особи державної контрольно-ревізійної
служби (Закон України «Про державну контрольно-ревізійну
службу в Україні» від 26.01.1993 р.);
•	органи і посадові особи Державної служби по боротьбі з
економічною злочинністю МВС України (Закон України «Про
міліцію» від 20.12.1990 р.);
•	органи і посадові особи санітарно-епідеміологічної служби
(Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення» від 24.02.1994 р.);
•	органи і посадові особи Державної пожежної охорони (За-
кон України «Про пожежну безпеку» від 17.12.1993 р.);
•	органи і посадові особи Державного комітету з нагляду за охо-
роною праці (Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р.);
•	органи і посадові особи служби у справах захисту прав спо-
живачів та ін.
166
За певних обставин господарська діяльність потребує поперед-
нього проведення екологічної експертизи відповідно до Закону
України «Про екологічну експертизу» від 09.02.1995 р.
Існують спеціалізовані установи щодо контролю якості різних
видів продукції, наприклад, ліків (Закон України «Про лікарські
засоби» від 04.04.1996 р.), харчових продуктів (Закон України
«Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сиро-
вини» від 23.12.1997 р.) та ін.
Держава зобов’язує суб’єктів господарювання вести бухгал-
терський облік та звітність відповідно до вимог, встановлених за-
конодавством (Закон України «Про бухгалтерський облік та фі-
нансову звітність в Україні» від 16.07.1999 р.).
Держава забезпечує захист прав суб’єктів господарювання та
споживачів незалежно від їх організаційних форм і форм влас-
ності на майно.
Детальніше з цим питанням можна ознайомитись з матеріалів
підручника.
3.	Повноваження посадових осіб Державної податкової
служби, Державної контрольно-ревізійної служби,
митної служби, Державного департаменту по боротьбі
з економічною злочинністю МВС України та інших органів
Наголосимо, що державні органи і посадові особи, уповнова-
жені здійснювати державний контроль і державний нагляд за гос-
подарською діяльністю в зазначених сферах, їх статус та загальні
умови здійснення контролю і нагляду встановлюються законами.
Але втручання державних органів у господарську діяльність
суб’єктів господарювання не допускається, якщо ця діяльність не
зачіпає передбачених законодавством України прав державних
органів із здійснення контролю та нагляду за господарською дія-
льністю. Державні органи і посадові особи зобов’язані здійсню-
вати інспектування і перевірки діяльності суб’єктів господарю-
вання неупереджено, об’єктивно і оперативно, точно додержу-
ючись вимог законодавства і встановлених правил, поважаючи
права і законні інтереси суб’єктів господарювання.
Зазначимо, що суб’єкт господарювання має право на одер-
жання інформації про результати інспектування і перевірок
його діяльності протягом 30 днів після їх закінчення. Дії та рі-
шення державних органів контролю та нагляду, а також їх поса-
дових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бу-
167
ти оскаржені суб’єктом господарювання у встановленому зако-
нодавством порядку.
12.2.	Рекомендована література
Основна
•	Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. // Відомості Верхо-
вної Ради України. — 1991. — № 4. — Ст. 20.
•	Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення» від 24.02.1994 р. П Відомості Верховної Ради
України. — 1994. — № 27. — Ст. 218.
•	Закон України «Про пожежну безпеку» 17.12.1993 р. Н Відомості
Верховної Ради України. — 1994. — № 5. — Ст. 21.
•	Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668.
•	Закон України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продо-
вольчої сировини» від 23.12.1997 р. // Відомості Верховної Ради Украї-
ни. — 1998. — № 19. — Ст. 98.
•	Закон України «Про державну податкову службу в Україні» від
04.12.1990 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 6. —
Ст. 37.
•	Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в
Україні» від 26.01.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993.
— № ІЗ, —Ст. ПО.
168
Питання, які виносяться
на залік з дисципліни
«Господарське законодавство України»
1.	Поняття, сутність та зміст господарських відносин.
2.	Поняття, елементи господарських правовідносин.
3.	Поняття, ознаки, система господарського законодавства
України.
4.	Поняття, види джерел господарського законодавства.
5.	Поняття та ознаки підприємницької діяльності.
6.	Принципи підприємницької діяльності.
7.	Види суб’єктів підприємницької діяльності.
8.	Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.
9.	Ліцензування господарської діяльності.
10.	Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності.
11.	Особливості державної реєстрації суб’єктів підприємниць-
кої діяльності за участю іноземців.
12.	Перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності: під-
стави і порядок.
13.	Припинення підприємницької діяльності.
14.	Регуляторна політика держави у сфері підприємництва.
Правові гарантії підприємницької діяльності.
15.	Поняття сертифікації та стандартизації та їх значення у
здійсненні господарської діяльності.
16.	Поняття патентування у підприємницькій діяльності.
17.	Поняття підприємств за законодавством України.
18.	Види підприємств за законодавством України.
19.	Правовий статус майна підприємств.
20.	Правове положення об’єднань підприємств.
21.	Припинення діяльності підприємств.
22.	Кооперативи як суб’єкти господарської діяльності.
23.	Особливості правового статусу фізичних осіб-підприємців.
24.	Правовий статус неприбуткових установ та організацій.
Порядок визнання установи та організації неприбутковою.
25.	Поняття, ознаки та види господарських товариств.
115-22
169
26.	Органи управління господарським товариством.
27.	Поняття, види акціонерних товариств, порядок створення
акціонерного товариства. Засновники, учасники акціонерного то-
вариства.
28.	Правовий режим акцій.
29.	Особливості правового статусу товариства з обмеженою
відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю.
ЗО.	Особливості правового статусу командитного товариства.
31.	Особливості правового статусу повного товариства.
32.	Право власності. Поняття та форми власності в економіці
України.
33.	Право оперативного управління: правовий статус.
34.	Право господарського відання: правовий статус.
35.	Правовий статус Фонду державного майна України.
36.	Поняття та ознаки права державної та комунальної влас-
ності.
37.	Поняття та ознаки права приватної власності.
38.	Приватизація як особливий вид набуття права власності.
39.	Правовий режим використання природних ресурсів за за-
конодавством України.
40.	Об’єкти прав промислової власності.
41.	Правовий режим майна державних (комунальних) підпри-
ємств.
42.	Поняття господарсько-правових зобов’язань.
43.	Принципи виконання господарсько-правових зобов’язань.
44.	Способи забезпечення виконання господарсько-правових
зобов’язань.
45.	Поняття та ознаки господарського договору.
46.	Класифікація господарських договорів.
47.	Порядок укладання господарських договорів.
48.	Умови господарських договорів.
49.	Види цін та порядок їх встановлення.
50.	Державне регулювання цін і тарифів.
51.	Поняття та ознаки біржі.
52.	Функції, права та обов’язки біржі.
53.	Правове положення товарної біржі.
54.	Правове положення фондової біржі.
55.	Біржові угоди.
56.	Правила біржової торгівлі.
57.	Поняття неплатоспроможності за законодавством України.
58.	Підстави для порушення справи про банкрутство.
59.	Стадії провадження у справах про банкрутство.
170
60.	Відновлення платоспроможності боржника. Правовий ста-
тус санації.
61.	Мирова угода як одна з процедур провадження у справах
про банкрутство.
62.	Наслідки визнання боржника банкрутом. Ліквідація банкрута.
63.	Законодавство про захист економічної конкуренції. Про-
яви порушення законодавства щодо економічної конкуренції.
64.	Правовий статус Антимонопольного комітету України.
65.	Поняття монопольного (домінуючого) становища. Прояви
зловживання монопольним (домінуючим) становищем.
66.	Антиконкурентні узгоджені дії як порушення економічної
конкуренції.
67.	Правовий статус природних монополій.
68.	Дискримінація суб’єктів господарювання органами влади і
управління як порушення економічної конкуренції.
69.	Концентрація як прояв порушення економічної конкуренції.
70.	Прояви недобросовісної конкуренції за законодавством
України.
71.	Поняття і захист комерційної таємниці.
72.	Юридична відповідальність суб’єктів господарської діяль-
ності.
73.	Види господарсько-правових санкцій.
74.	Поняття та види банків за законодавством України.
75.	Відкриття та ведення рахунків в установах банків.
76.	Поняття та принципи зовнішньоекономічної діяльності.
77.	Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
78.	Види зовнішньоекономічної діяльності.
79.	Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності.
80.	Зовнішньоекономічні договори (контракти).
81.	Порядок здійснення розрахунків у зовнішньоекономічній
діяльності.
82.	Інвестиційна діяльність в Україні. Роль інноваційних тех-
нологій у розвитку економіки України.
83.	Правовий режим іноземних інвестицій. Форми іноземного
інвестування.
84.	Правове положення концесій. Види концесій в Україні.
85.	Правовий режим вільних економічних зон.
86.	Система і повноваження господарських судів в Україні.
87.	Справи, які розглядаються господарськими судами.
88.	Роль третейських судів у розгляді спорів між суб’єктами
господарювання.
89.	Правовий статус міжнародного комерційного арбітражно-
го суду в Україні.
11*5-22
171
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Нормативно-правові акти
1.	Конституція України від 28.06.1996 р.
2.	Цивільний кодекс України 2002 р.
3.	Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.
4.	Господарський процесуальний кодекс України. Закон України від
6.11.1991 р.
5.	Кримінальний кодекс України від 5.04.2001 р.
6.	Митний кодекс України 2002 р.
7.	Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р.
8.	Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні» від
02.12.1997 р.
9.	Закон України»Про державне прогнозування та розроблення про-
грам економічного і соціального розвитку України» від 23.03.2000 р.
10.	Закон України «Про ліцензування певних видів господарської ді-
яльності» від 01.06.2000 р.
11.	Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької
діяльності» від 23.03.1996 р.
12.	Закон України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 р.
13.	Закон України «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р.
14.	Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»
від 22.12.1995 р.
15.	Закон України «Про державне оборонне замовлення» від
03.03.1999 р.
16.	Закон України «Про державну податкову службу в Україні» від
04.12.1990 р.
17.	Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в
Україні» від 26.01.1993 р.
18.	Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 р.
19.	Закон України «Про якість та безпеку харчових продуктів і про-
довольчої сировини» від 23.12.1997 р.
20.	Закон України «Про державну підтримку малого підприємницт-
ва» від 19.10.2000 р.
21.	Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку
малого підприємництва в Україні» від 21.12.2000 р.
172
22.	Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність
в Україні» від 16.07.1999 р.
23.	Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від
17.07.1997 р.
24.	Закон України «Про споживчу кооперацію» від 10.04.1992 р.
25.	Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприєм-
ство» від 14.02.1992 р.
26.	Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від
20.12.1991 р.
27.	3акон України «Про промислово-фінансові групи» від 21.11.1995 р.
28.	Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»
від 16.09.1997 р.
29.	Закон України «Про власність» від 07.02.1991 р. (зміни від
21.09.2000 р.).
30.	Закон України «Про оренду державного та комунального майна»
від 10.04.1992 р.
31.	Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»
від 15.12.1993 р.
32.	Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» від
15.12.1993 р.
33.	Закон України «Про авторське право і суміжні права» від
23.12.1993 р.
34.	Закон України «Про приватизацію державного майна» від
04.03.1992 р.
35.	Закон України «Про приватизацію майна державних підпри-
ємств» від 19.02.1997 р.
36.	Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р.
37.	Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від
18.06.1991 р.
38.	Закон України «Про заставу» від 02.10.1992 р.
39.	Закон України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р.
40.	Закон України «Про захист економічної конкуренції» від
11.01.2001 р.
41.	Закон України «Про Антимонопольний комітет України» від
26.11.1993 р.
42.	Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від
07.07.1996 р.
43.	Закон України «Про природні монополії» від 20.04.2000 р.
44.	Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.
45.	Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інно-
ваційної діяльності технологічних парків» від 16.07.1999 р.
46.	Закон України «Про загальні засади створення і функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.1992 р.
47.	Закон України «Про режим іноземного інвестування» від
19.03.1996 р.
173
48.	Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20.03.1991 р.
49.	Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від
16.04.1991 р.
50.	Закон України «Про загальні засади створення і функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.1992 р.
51.	Закон України «Про режим іноземного інвестування» від
19.03.1996 р.
52.	Декрет Кабінету Міністрів України «Про управління майном,
що є у загальнодержавній власності» від 15.12.1992 р. № 8—920.
53.	Класифікація форм власності, затверджена наказом Держстан-
дарту України від 22.11.1994 р. № 288.
54.	Класифікація організаційно-правових форм господарювання, за-
тверджена наказом Держстандарту України від 22.11.1994 р. № 288.
55.	Положення про порядок державної реєстрації суб’єктів підпри-
ємницької діяльності: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від
25.05.1998 р. № 740.
56.	Положення Національного банку України «Про кредитування»:
Затв. постановою правління Національного банку України від
28.09.1995 р. № 246.
Основна
1.	Господарський кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одис-
сей», 2004. — 848 с.
2.	Мачуський В. В. Правове забезпечення підприємницької діяльно-
сті: Курс лекцій. — К.: КНЕУ, 2002. — 348 с.
3.	Щербина В.С. Господарське право; Навч. посіб. — К.: Атіка
1999; 2001; 2003.
4.	Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні.
Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 1999; 2001; 2003.
5.	Хозяйственное право: Учебник / Под ред. В. К. Мамутова. — К.:
Юринком Интер, 2002. — 912 с.
6.	Підприємницьке право: Навч. посіб. / Л. В. Ніколаєва та ін. — К.:
Істина, 2001. — 480 с.
7.	Предпринимательское право Украиньї: Учебник / Под ред.
Р. Б. Шишка. — X.: Зспада, 2001. — 624 с.
8.	Предпринимательское право в вопросах и ответах: Учеб. пособие
/ Под ред. Н. А. Саниахметовой. — X.: Одиссей, 2001. — 560 с.
Додаткова
1.	Комерційне право: Підручник. — К.: Правові джерела, 1997.
2.	Грущинський І. М„ Кравчук В. М., Пограничний Є. П. Державна
реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. — Львів: Престиж-
Інформ, 2000. — 268 с.
174
3.	Гега П. Т„ Доля Л. М. Основи податкового права: Навч. посіб. —
3-тє вид., випр. і доп. — К.: Знання. КОО, 2003. — 302 с.
4.	Кибенко Е. Р. Корпоративнеє право Украиньї.: Учеб. пособие. —
X.: Зспада, 2001. — 288 с.
5.	Кибенко Е. Р. Научно-практический комментарий Закона Украи-
ньї «О хозяйственньїх обществах». — X.: Зспада, 2001. — 440 с.
6.	Вінник О. М., Щербина В. С. Акціонерне право: Навч. посіб. —
К.: Атіка, 2000. — 544 с.
7.	Онищенко Т. Частньїй предприниматель. — 2-е изд., перераб. и
доп. — X.: Фактор, 2001. — 468 с.
8.	Дахно І. І. Антимонопольне право: Курс лекцій. — К.: Четверта
хвиля, 1998. — 352 с.
9.	Антимонопольне законодавство України / За ред. В. П. Суп-
рун. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 416 с.
10.	Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посіб. / За
заг. ред. д-ра екон. наук, проф. А. І. Кредісова. — К.: Альтерпрес, 2000.
— 448 с.
11.	Внешнеторговьіе еделки / Сост. И. С. Гринько. — Сумьі: Фирма
«Реал», 1994. — 464 с.
12.	Кириченко О., Кавас І., Ятченко А. Менеджмент зовнішньоеко-
номічної діяльності. — К.: Вид. дім «Фінансист», 2000. — 636 с.
13.	Правове регулювання іноземних інвестицій / За ред. В. М. Кос-
сака. — К.: Укр. центр правничих студій, 1999. — 174 с.
14.	Коссак В. М. Правові засади іноземного інвестування в Украї-
ні. — Львів: Центр Європи, 1999. — 239 с.
15.	Коссак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий
аспект). —Львів, 1996.
16.	Омельченко А. Інвестиційне право: Навч. посіб. — К., 1999.
17.	Сіваченко І. Ю„ Кухарська Н. О., Левицький М. А. Вільні еконо-
мічні зони: Навч. посіб. — К.: Дакор: Алерта, 2002. — 480 с.
175
підсумковий контроль
І КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ,
УМІНЬ І ПРАКТИЧНИХ НАВИКІВ СТУДЕНТІВ
Контроль знань з дисциплін, що викладаються кафедрою пра-
вознавства, складається з двох блоків планових заходів:
1) поточний контроль знань студентів;
2) підсумковий контроль знань студентів.
№ з/п	Форма оцінювання знань	Кількість балів	Результат
1	Оцінювання поточної роботи в семестрі, в т. ч.	від 0 до 40 балів у т. ч.	Допуск до іспиту
2	виконання обов'язкових завдань	до 20 балів	
3	проходження модуль- ного контролю знань	до 20 балів	
4	Оцінювання письмової екзаменаційної роботи	від 0 до 60 балів	Проходження підсум- кового контролю знань з дисципліни і одер- жання	підсумкової оцінки
ПІДСУМКОВА ОЦІНКА (в балах) =
= результати поточної роботи + результати письмового
іспиту /1. (1.1 (до 20 балів) + 1.2 (до 20 балів)) + 2
(не менше ЗО балів)/
У блоці першому — (1 = 1.1 + 1.2) менше 20 балів не зарахо-
вуються; максимальна кількість балів — 40.
У блоці другому — (2) — менше ЗО балів не зараховуються;
максимальна кількість балів — 60.
Підсумковий контроль знань з дисципліни проводиться у фор-
мі письмового заліку за екзаменаційними білетами, кожен з яких
складається з 6 питань.
176
Відповідь на кожне з 6 питань білета оцінюється окремо з ди-
ференціацією в 10, 5, 0 балів.
Відповідь на кожне з 6 питань оцінюється в:
10 балів — якщо відповідь студента містить повне, розгорну-
те, правильне та обґрунтоване викладення матеріалу; виявляє при
цьому високі знання студентом усієї програми навчальної дисцип-
ліни, його вміння користуватися різноманітними методами нау-
кового аналізу суспільних і правових явищ, виявляти їх характер-
ні риси та особливості; відображає чітке знання відповідних кате-
горій, їх змісту, розуміння їх взаємозв’язку і взаємодії, правильне
формулювання відповідних тлумачень; свідчить про знання назв і
змісту передбачених програмою нормативно-правових актів (для
найважливіших — необхідно знати рік їх прийняття); містить
аналіз змістовного матеріалу, порівняння різних поглядів на дану
проблему, самостійні висновки студента, формулювання та аргу-
ментацію його точки зору; містить, поряд із теоретичним матері-
алом, фактичні дані (статистичні, результати судової практики та
ін.), їх оцінку та порівняння; логічно і граматично правильно ви-
кладена.
5 балів нараховується, якщо студент дав відповідь на по-
ставлене запитання, однак вона має хоча б один з таких недо-
ліків:
•	є неповною, не містить усіх необхідних відомостей про
предмет запитання;
•	є не зовсім правильною: наявні недоліки у розкритті змісту
понять, категорій, закономірностей, назв та змісту нормативно-
правових актів, нечіткі характеристики відповідних явищ;
•	не є аргументованою: не містить посилань на нормативно-
правові акти (у разі необхідності), інші джерела, аналізу відповід-
них теорій, концепцій, наукових течій та ін.; недостатньо викори-
стано дані юридичної практики, інший фактичний і статистичний
матеріал;
•	свідчить про наявність прогалин у знаннях студента;
•	викладена з порушенням логіки подання матеріалу;
•	містить багато граматичних, грубих стилістичних помилок
та виправлень.
0 балів виставляється, якщо студент не відповів на поставлене
запитання, або відповідь є неправильною, не розкриває сутності
питання, або допущені грубі змістовні помилки, які свідчать про
відсутність знань у студента, або їх безсистемність та поверхо-
вість, невміння сформулювати думку та викласти її, незнання ос-
новних положень навчальної дисципліни.
177
Результат письмового заліку складається з суми балів, одер-
жаних за всі 6 питань.
Підсумкове оцінювання знань студентів здійснюється з ураху-
ванням результатів оцінювання поточної роботи в семестрі (не
менше 20 і не більше 40 балів) та результатів письмового іспиту
(не менше ЗО і не більше 60 балів) за 100-бальною системою з
подальшим переведенням у традиційну систему для фіксації оцін-
ки в нормативних документах.
Об’єктом підсумкового контролю є залік, який здійснюєть-
ся на основі результатів поточного контролю і безпосередньо
заліку (підсумкового контролю). Передумовою для складання
заліку з дисципліни є виконання всіх обов’язкових завдань та
проходження модульного контролю знань і одержання не мен-
ше 20 балів у процесі поточної роботи в семестрі. Студент,
який не набрав 20 балів у процесі поточної роботи в семестрі,
не допускається до заліку і вважається таким, що має заборго-
ваність з даної дисципліні, яка погашається у встановленому
порядку.
Завданням заліку є перевірка розуміння студентом програмно-
го матеріалу в цілому, логіки та взаємозв’язків між окремими те-
мами програми, здатності творчого використання набутих знань,
уміння сформувати своє ставлення до певної проблеми нав-
чальної дисципліни тощо.
Оцінювання здійснюється за стобальної шкалою. Завдан-
ня поточного контролю оцінюються від нуля до сорока балів,
завдання, що виносяться на іспит, — від нуля до шестидесяти
балів.
Заліковий білет складається з шести завдань. Відповідь на кож-
не завдання оцінюється «10», «5», «0» балів.
Загальна підсумкова оцінка складається з суми балів за ре-
зультати поточного контролю знань (за умови, що студент на-
брав двадцять балів і більше) та за виконання завдань, що ви-
носяться на залік (за умови, що студент набрав тридцять балів
і більше).
В разі, коли відповідь на завдання оцінена менше ніж у 30 ба-
лів, студент отримує незадовільну оцінку за результатами залі-
ку та незадовільну загальну підсумкову оцінку. В цьому разі
результати поточного контролю не враховуються. Студенти,
які отримали оцінку «незадовільно» і набрали за результатами
поточного і підсумкового контролю від 0 до 15 балів, зо-
бов’язані пройти повторний курс вивчення дисципліни та
скласти залік.
178
ПОРЯДОК ПЕРЕВЕДЕННЯ ПІКАЛИ ОЦІНЮВАННЯ
ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ, ЩО ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ В КНЕУ,
В ШКАЛУ СИСТЕМИ ЕСТ8
Кількість балів за шкалою оцінювання, що застосовується в КНЕУ	Оцінка за національною шкалою	Оцінка за шкалою ЕСТ8
0—15	2 (незадовільно)	Р — обов’язкове повторне ви- вчення дисципліни
20—45	2 (незадовільно)	РХ — можливість повторного складання
50—60 50 (Е) 55—60(0)	3 (задовільно)	Е — виконання задовольняє мінімальні критерії Ц — завдання виконано із значною кількістю помилок
65—80 65—70 (С) 75—80 (В)	4 (добре)	С — робота виконана з пев- ною кількістю грубих помилок В — робота виконана вище середнього рівня з кількома помилками
85—100	5 (відмінно)	А — робота виконана відмін- но, лише з незначною кількіс- тю помилок
Академічна заборгованість студентів з підсумкового модуль-
ного контролю (ПМК).
Студенти, які набрали за результатами поточного контролю
від 0 до 15 балів, зобов’язані написати заяву на повторне вивчен-
ня дисципліни на різних формах навчання свого чи іншого факу-
льтету. Студенти, які набрали за результатами поточного контро-
лю від 20 до 45 балів, зобов’язані написати заяву на індивідуально-
консультаційну роботу з викладачем і згідно з направленням де-
канату отримувати та здавати викладачу під час консультації ви-
конані завдання, модулі тощо і набрати бали поточної успішнос-
ті, а в кінці семестру, відповідно до графіка, затвердженого
деканом, пройти підсумковий модульний контроль.
179
ЗМІСТ
Вступ......................................................З
Тема 1. Основи правового регулювання господарської діяльності. . 6
1. Поняття та види господарської діяльності............6
2. Поняття та види господарських відносин.............8
3. Поняття та система господарського законодавства...10
Тема 2. Основи державного регулювання господарської
діяльності...................................................13
1.	Роль держави в регулюванні господарської діяльності
та в організації і забезпеченні функціонування державного се-
ктору економіки......................................13
2.	Державна регуляторна політика у сфері господарської
діяльності...........................................15
3.	Державна реєстрація суб’єктів господарської діяльності... 16
4. Засоби державного регулювання господарської
діяльності. Державна підтримка господарської діяльності... 18
Тема 3. Суб’єкти господарських правовідносин..............24
1.	Поняття та види суб’єктів господарювання..........24
2.	Поняття та види підприємств.......................26
3.	Поняття та види господарських товариств...........29
4.	Особливості правового статусу інших суб’єктів
господарювання.......................................32
Тема 4. Майнова основа господарювання.....................35
1.	Підстави виникнення майнових прав та майнових обов’яз-
ків у сфері господарювання. Цінні папери у господарській ді-
яльності. Особливості корпоративних прав учасників
суб’єктів господарювання.............................35
2.	Правові режими майна суб’єктів господарювання.....40
3.	Особливості правового режиму державного та комуналь-
ного майна. Правовий статус Фонду державного майна.
Приватизація як особливий вид набуття права власності ... 42
180
4.	Правовий режим використання природних ресурсів
у сфері господарювання.............................45
5.	Правове регулювання відносин, пов’язаних з правом
промислової власності. Об’єкти права промислової
власності ........................................ 47
Тема 5. Господарсько-правові зобов’язання. Господарські
договори.......................................................50
1.	Загальні положення про господарські зобов’язання....50
2.	Господарські договори..............................53
3.	Виконання господарських зобов’язань. Припинення
зобов’язань............................................55
Тема 6. Юридична відповідальність суб’єктів господарської
діяльності. Захист прав і законних інтересів суб’єктів господарю-
вання.........................................................60
1.	Поняття і види юридичної відповідальності суб’єктів
господарської діяльності..............................60
2.	Поняття, ознаки та функції господарсько-правової
відповідальності. Господарські правопорушення.........63
3.	Види господарсько-правових санкцій.................66
4.	Поняття захисту прав та законних інтересів учасників
господарських правовідносин, його форми та способи....71
5.	Співвідношення господарських судів, третейських судів
та міжнародних арбітражів у вирішенні спорів між суб’єкта-
ми господарювання. Порядок виконання судових рішень. . . 74
Тема 7. Правове регулювання банкрутства....................80
1.	Поняття банкрутства................................80
2.	Провадження у справах про банкрутство..............82
3.	Процедури, що застосовуються до неплатоспроможного
боржника..............................................83
Тема 8. Правовий захист економічної конкуренції............93
1.	Поняття економічної конкуренції. Законодавство
про захист економічної конкуренції....................93
2.	Прояви порушення законодавства щодо економічної
конкуренції. Правовий статус природних монополій......95
3.	Прояви недобросовісної конкуренції. Поняття і захист
комерційної таємниці.................................102
4.	Правовий статус Антимонопольного комітету України.. 105
5.	Обмеження щодо демпінгового та субсидованого імпорту
та інших порушень конкуренції у зовнішньоекономічній дія-
льності в Україні....................................107
181
Тема 9. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності. 110
1. Поняття, суб’єкти та принципи зовнішньоекономічної
діяльності..................................................ПО
2.	Зовнішньоекономічний договір (контракт)...........115
3.	Державне регулювання зовнішньоекономічної
діяльності............................................121
3.1.	Ліцензування зовнішньоекономічної діяльності.....127
4.	Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності. ... 129
Тема 10. Правове регулювання інвестиційної діяльності. Статус
вільних економічних зон в Україні.............................141
1.	Поняття інвестиційної діяльності в Україні.........141
2.	Види інвестиційної діяльності. Роль інноваційних техно-
логій в розвитку економіки України....................142
3.	Правовий режим іноземного інвестування. Інвестування
за межами України.....................................145
4.	Державне сприяння інвестиційній діяльності. Правове
положення концесій....................................146
5.	Правовий режим вільних економічних зон............148
Тема 11. Правове регулювання ринку фінансових послуг.......152
1.	Поняття та види фінансових послуг, ринку таких послуг
та їх учасників.......................................152
2.	Державне регулювання ринків фінансових послуг.....159
3.	Правовий статус банків та інших кредитних установ.161
4.	Правовий статус кредитних спілок..................162
5.	Поняття та статус страхових компаній..............163
6.	Поняття та статус ломбардів, довірчих товариств,
установ накопичувального пенсійного забезпечення
та інших учасників ринку фінансових послуг............164
Тема 12. Правові засади безпеки господарської діяльності...165
1. Поняття та елементи економічної безпеки............165
2. Система правоохоронних та правозастосовчих органів,
які визначають ступінь безпеки суб’єктів господарювання. 166
3. Повноваження посадових осіб Державної податкової
служби, Державної контрольно-ревізійної служби, митної
служби, Державного департаменту по боротьбі з економіч-
ною злочинністю МВС України та інших органів.......167
Питання, які виносяться на залік з дисципліни «Господарське
законодавство України»....................................169
Рекомендована література...............................172
Підсумковий контроль і критерії оцінювання знань, умінь і прак-
тичних навиків студентів..................................176
182
Навчальне видання
КРИШЕВИЧ Ольга Володимирівна
МАЧУСЬКИЙ Володимир Володимирович
ПЕРЕПАДИ Олена Валеріївна
ПОСТУЛЬГА Василь Євгенович
ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО
Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни
Редактор В. Білаїи
Художник обкладинки О. Стеценко
Технічний редактор Т. Піхота
Коректор І. Савлук
Верстка Я. Бєльська
Підп. до друку 13.07.05. Формат 60x84/16. Папір офсет. № 1.
Гарнітура Тип Тайме. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 10,69.
Обл.-вид. арк. 11,44. Наклад 2500 пр. Зам. № 04-2871.
Київський національний економічний університет
03680, м. Київ, просп. Перемоги, 54/1
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб'єктів видавничої справи (серія ДК, №235 від 07.11.2000)
Тел./факс (044) 458-00-66; 456-64-58
Е-таіі: рцЬ1І5Й@кпеи.кіеу.иа
Віддруковано у друкарні
Концерну «Видавничий Дім «Ін Юре»
ВАТ «Книжкова друкарня наукової книги»
Україна, 04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 17-21
Зам. 5-22.