Господарське
процесуальне
право України
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
Г осподарське
процесуальне
право
України
Підручник
За редакцією О. І. Харитонової,
доктора юридичних наук,
професора
Київ
Видавництво «Істина»
2009
ББК 67.304.2
Г45 Господарське процесуальне право України: Підручник / За
ред. О. І. Харитонової. — К.: Істина, 2009. — 360 с.
І8ВМ 978-966-8909-11-5
Пропонований авторами підручник є спробою систематизованого викладу
курсу господарського процесуального права України. У цьому науковому ви-
данні використані результати останніх наукових досліджень у галузі господарського
процесу та матеріали судової практики.
Підручник розрахований на викладачів, аспірантів і студентів юридич-
них навчальних закладів, адвокатів, працівників судових та правоохоронних
органів, юрисконсультів, нотаріусів. Він може також стати у нагоді всім,
кого цікавлять питання судового захисту прав у порядку господарського
судочинства.
АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:
Харитонова О.І. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафед-
ри підприємницького та комерційного права ОНЮА — глава 1 (підрозді-
ли 1.2—1.4.), глава 2 (у співавторстві з Г.В. Макаренко), глава 3, глава 4
(підрозділ 4.1 — у співавторстві з В.М. Коссаком, О.В. Бачуном), глава 8
(у співавторстві з Ю.Ю. Акіменко);
Харитонов Є.О. — заслужений діяч науки і техніки України, доктор юри-
дичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права ОНЮА — глава 1
(підрозділи 1.1, 1.5);
Коссак В.М. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри
цивільного права і процесу юридичного факультету Львівського національ-
ного університету імені Івана Франка, заслужений юрист України — глава 4
(підрозділ 4.1 — у співавторстві з О.І. Харитоновою, О.В. Бачуном);
Бачун О.В. — Голова адміністративного суду м. Києва — глава 4 (підроз-
діл 4.1 — у співавторстві з О.І. Харитоновою, В.М. Коссаком);
Дрішлюк А.І. — кандидат юридичних наук, доцент, суддя Малиновсь-
кого районного суду м. Одеси — глава 4 (підрозділ 4.5 — у співавторстві з
В.С. Петренко, підрозділ 4.7), глава 5 (підрозділ 5.5), глава 6 (у співавторстві
з В.С. Петренко), глава 9;
Квасницька О.О. — кандидат юридичних наук, доцент кафедри підприємни-
цького та комерційного права ОНЮА — глава 4 (підрозділ 4.2), глави 7, 10;
Макаренко Г.В. — радник Голови Апеляційного суду м. Києва — глава 2
(у співавторстві з О.І. Харитоновою);
Петренко В.С. — кандидат юридичних наук, доцент кафедри підприємниць-
кого та комерційного права ОНЮА — глава 4 (підрозділ 4.4, підрозділ 4.5 — у
співавторстві з А.І. Дрішлюком), глави 5, 6 (у співавторстві з А.І. Дрішлюком);
Лаврова К.М. — адвокат, м. Одеса — глава 4 (підрозділи 4.3, 4.6).
Акіменко Ю.Ю. — асистент кафедри права Європейського Союзу та порівняль-
ного правознавства ОНЮА — глава 8 (у співавторстві з О.І. Харитоновою).
РЕЦЕНЗЕНТИ:
Луць Володимир Васильович — доктор юридичних наук, професор, ака-
демік АПрН України;
Карабань Володимир Якович — суддя Вищого господарського суду України,
заслужений юрист України.
ББК 67.304.2
І8В№ 978-966-8909-11-5	© Колектив авторів, 2009
© Видавництво «Істина», 2009
ПЕРЕДМОВА
Найважливішим завданням для усіх державних інституцій
України, кожної із гілок влади, науковців-теоретиків та прак-
тиків є втілення засад Конституції в реальне життя. Реалізація
Основного Закону — це гарантія становлення України як
суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової
держави. Перехід до принципів соціально орієнтованої еко-
номіки потребує кардинальних змін у механізмі забезпечен-
ня правового контролю у господарській сфері. Насамперед
це стосується засобів захисту прав суб’єктів господарської
діяльності. Необхідним є такий механізм, котрий здатний
виконувати функції забезпечення законності та поваги до
суб’єктивних прав, гарантувати правову захищеність госпо-
дарюючих суб’єктів.
Судова форма захисту є однією з гарантій, передбачених
у Конституції України. Судовими органами, що мають за-
вданням розв’язувати господарські спори, які виникають між
суб’єктами господарської діяльності, є система господарських
судів України. Здійснення господарського судочинства відбу-
вається за правилами господарського процесуального права,
яке є невід’ємною частиною національного законодавства.
Господарський процесуальний кодекс України був прий-
нятий 6 листопада 1991 р.
Слід зазначити, що з моменту прийняття цього Кодексу
українська правова система зазнала суттєвих змін, у тому числі
таких, що безпосередньо стосуються судово-правової реформи
і розвитку господарського процесуального законодавства. Так,
було прийнято нову Конституцію України, що заклала підва-
лини реформування судової системи і правосуддя, Закон «Про
судоустрій України» (2002 р.), яким ця система була значно
реформована, Кодекс адміністративного судочинства України
(2005 р.) тощо. Крім того, значних змін зазнали матеріальні
норми господарського права в зв’язку з прийняттям кодифіко-
ваного акта — Господарського кодексу України. Отже, у період
з 1991 по 2007 рр. господарське процесуальне законодавство
зазнало значних змін та доповнень.
Це стосується також і відповідного курсу «Господарське
процесуальне право», яке викладається у вищих юридичних
навчальних закладах України.
Автори підручника «Господарське процесуальне право
України», враховуючи наявність у господарському процесуаль-
ному законодавстві значної кількості нових положень концеп-
туального характеру, необхідність їх тлумачення, визначення
З
сутності та особливостей змісту у нових умовах, ставили за
мету в невеликому за обсягом підручнику розглянути основні
питання господарського процесу та проблеми, що виникають
у зв’язку із застосуванням господарського процесуального
законодавства на практиці.
Отже, призначенням цього підручника є надання допомоги
в ознайомленні з новими положеннями господарського су-
дового процесу як працівникам-практикам, так і усім, в кого
виникає необхідність захисту своїх прав у такому порядку.
Підручник містить навчальний матеріал в обсязі, передба-
ченому програмою відповідної навчальної дисципліни, у ньому
розглянуто найважливіші питання господарського процесуаль-
ного права. Розгляд основних питань господарського процесу-
ального права супроводжується аналізом судової практики.
Підручник підготовано викладачами Одеської національної
юридичної академії за участі суддів та правників-практиків.
Автори сподіваються, що цей підручник стане у нагоді сту-
дентам, викладачам вищих юридичних навчальних закладів,
юристам-практикам, науковцям, а також всім, кого цікавлять
питання судового захисту прав у порядку господарського су-
дочинства.
С.В. Ківалов, доктор юридичних наук,
професор, академік АПНУ,
заслужений юрист України
4
Глава І
ВСТУП ДО ГОСПОДАРСЬКОГО
ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
1.1. Історія формування і розвитку
господарського процесу
Насамперед слід зазначити, що хоча сам арбітраж як засіб
розгляду спорів був відомий ще з античних часів, спеціальні
торговельні суди вперше згадуються в історії Стародавнього
Риму1.
Сучасні господарські суди своїм історичним корінням
мають три види комерційних судів: морські, консульські та
ярмаркові.
Поява морських судів була зумовлена необхідністю роз-
в’язання спорів між учасниками морських перевезень, які
належали до різних держав. Оскільки зробити це за допомогою
місцевого права було неможливо, у таких судах застосовували
право іноземне.
Консульські суди виникли як наслідок станової роздробленості
середньовічного суспільства: кожен стан мав свій суд, постала
іакож необхідність у створенні спеціальних судів для купецтва.
Найбільш яскравий вияв виокремлення так званої купецької
юрисдикції дістало в Італії, де всі спори, що виникали між
членами корпорації, розглядалися судом виборних (сопзиіех).
З плином часу ці суди, що мали характер третейських, були
визнані державою з наданням відповідного статусу.
Ярмаркові суди виникли у Франції завдяки поширенню
ярмаркової торгівлі. Оскільки торговці, які збиралися на яр-
марок з різних місць, не могли створити корпорації, спори між
ними мав вирішувати спеціально створений для цього суд. Від
процесу вимагались швидкість і простота розгляду справ2.
У найбільш поширеному вигляді торговельні суди виник-
ли в Італії як вузькоспеціалізовані морські торговельні суди.
З Італії ідея особливого торговельного суду з часом була пе-
1 Див.: Московский коммерческий суд. Очерки истории Московского
коммерческого суда (1883—1908) и его современньїе деятели / Под ред.
Н.А. Победоносцева, Т.М. Годзевича. — СПб., 1909.
2 Див.: Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. — Т. 4: Торговий
процесе. Конкурсний процесе. — М., 2003. — С. 40—41.
5
ренесена в інші країни Європи, насамперед до Франції, де
на час проведення ярмарок з’являлися тимчасові торговельні
суди. Постійний комерційний суд був вперше створений у
Парижі в листопаді 1563 р.
Перші купецькі корпорації, а також суди для торговців в
Україні з’являються у період Київської Русі, у XII ст. Слід
зазначити, що в цей час суд ще не був відділений від ад-
міністрації1.
Перша спроба створити постійний спеціальний для купец-
тва суд належить цареві Олексієві Михайловичу (1667 р.), який
ухвалив зібрати всі справи купецькі в одному місці2.
Подальший розвиток торговельні суди отримали за царю-
вання Петра, який у 1721 р. спеціально для розгляду торго-
вельних справ створив Головний магістрат. Саме у цей період
вищою судовою інстанцією стає Сенат, що прийшов на зміну
Государевій Боярській Думі і Розправній Золотій Палаті3.
Суди, створені при митницях і ратушах, мали різну назву,
залежно від підпорядкованості — митні суди, городові ма-
гістрати тощо4 5.
Перший Статут комерційного суду був прийнятий з ініціа-
тиви герцога де Рішельє для міста Одеси 10 березня 1808 р.3.
Потім комерційні суди були засновані в Ізмаїлі й Феодосії.
Указ від 14 травня 1832 р., яким були засновані комерційні
суди з особливою компетенцією, що проіснували до 1917 р., став
досить важливим кроком в історії торговельного судочинства.
До компетенції комерційних судів належав розгляд торговель-
них і вексельних справ, справ про неспроможність. При цьому
спори розглядалися не лише на підставі Статуту торговельного
судочинства, а й за правилами Статуту цивільного судочинства.
Характерною особливістю судочинства у комерційних судах
була швидкість та оперативність у розгляді справ6.
1 Див.: Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів
господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — К., 2003. —
С. 82.
2 Див. детальніше про це: Шицький І.Б. Формування системи госпо-
дарських судів в Україні // Вісник господарського судочинства. — 2005. —
№ 1. - С. 209-215.
1 Див.: Краткое обозрение истории судоустройства и судопроизводства
в России. — М., 1855. — С. 16.
4 Див.: Ерошкин Н.П. Очерки истории государственньїх учреждений
дореволюционной России. — М., 1960. — С. 5.
5 Див.: Балух В.С., Сурилов А.А. Одесский арбитражньїй суд: два века
истории. — Одесса, 2001. — С. 26.
6 Див.: Там само. — С. 6.
6
Цим Указом визначалося, які види діяльності належать до
торговельних обігів. Зокрема, торгівельними обігами визнава-
лись: 1) усі види оптової, роздрібної, дрібної торгівлі, як вільної
для всіх станів, так і такої, яка обмежувалася встановленими
свідоцтвами; 2) торгівля фабрична та заводська, лавочна,
амбарна, крамнична тощо; 3) торговельна промисловість у
будівництві, купівлі, ремонті та наймі суден і у їх відправленні;
4) справи, пов’язані з купецькими наказами, продажем, пере-
везенням та поставками товарів або так звані справи комісійні,
експедиційні та маклерські; 5) грошові перекази на російські
та іноземні міста, справи вексельні та банкірські1.
Разом із створенням комерційних судів, що проіснували
до 1917 р., Указом від 14 травня 1832 р. в Росії були створені
також особливі правила судочинства.
Ще до реформи 1864 р. в Росії Статутом про судочинство
по справах торговельних була визначена підвідомчість комер-
ційних судів.
Статут цей складався з 16 глав (про підсудність, про заклик
і явку в суд, про відводи, про зняття показань сторін, про
розгляд через посередників, про докази взагалі і їх різновиди,
письмові документи, про особливі види письмових документів,
про докази через свідків, про докази присягою, про відповіді
і спростування, про перевірку доказів і спростувань, про рі-
шення і 'їх виконання, про скарги на рішення комерційних
судів і про апеляції, про судові витрати у провадженні справ
у комерційному суді тощо)2.
Комерційні суди, таким чином, розглядали усі спори і
позови пов’язані з торговельним обігом, векселями, догово-
рами і зобов’язаннями письмовими й усними, всі справи про
неспроможність незалежно від статусу осіб.
Не підлягали розгляду комерційним судом спори з приводу
купівлі і продажу товарів за готівку в рядах, у крамницях, на
ринках, торгах і ярмарках, так само як і справи ремісників
між собою і з іншими, в яких платити потрібно за особисту
роботу, всі торговельні спори, що не перевищують 150 кар-
бованців сріблом.
Щодо підсудності комерційного суду, то його юрисдикція
не поширювалася далі того міста, у якому він був заснований,
і повіту.
1 Див.: Клеандров М.И. Зкономическое правосудне в России: про-
шлое, настоящее и будущее. — М., 2006. — С. 35.
2 Див.: Фурсов Д.А. Процессуальньїй режим деятельности арбитражного
суда первой инстанции: Дисс. ... канд. юрид. наук. — М., 1996. — С. 17.
7
На початку XX ст. комерційні суди діяли у Москві, Пе-
тербурзі, Одесі та Варшаві. Діяли вони на підставі Статуту
судочинства торговельного 1903 р.
В Україні після перемоги Лютневої революції 1917 р. разом
із державними інституціями створюється і судова система.
Зокрема, продовжує своє існування Одеський комерційний
суд', який було скасовано лише у 1920 р., але нові комерційні
суди не створюються, хоча нормативна база для цього була.
У Росії першим Декретом про суд 1917 р. комерційні суди
було ліквідовано. В роки громадянської війни, у період «воєн-
ного комунізму» діяв адміністративний порядок вирішення
господарських спорів. Другий Декрет про суд 1918 р. містив
пряму заборону судових позовів між різними казенними уста-
новами. Фактично господарські спори того часу розглядалися
адміністративним шляхом, часто — партійними органами.
Період НЕПу вимагав відмови від адміністративного спосо-
бу розв’язання господарських спорів, шо вже тоді вирізнявся
громіздкістю, неефективністю та практично відсутністю про-
цесуального оформлення. Наслідком цього стала господарська
реформа, яка розпочалася у 1921 р. Нею було запроваджено
комерційний розрахунок: підприємства отримували оперативну
та майнову самостійність. Відповідно до цього взаємовідноси-
ни між господарськими організаціями почали ґрунтуватись на
договірній основі. Отже, виникла необхідність у спеціальних
органах для врегулювання спорів між суб’єктами господарю-
вання. Постановою від 3 квітня 1922 р. Президія Вищої Ради
Народного Господарства створила Арбітражну комісію при
Вищій Раді Народного Господарства (ВРНГ) і арбітражні ко-
місії при її місцевих органах — промбюро в губраднаргоспах.
Попередники органів Держарбітражу — Арбітражна комісія
при Раді праці й оборони і арбітражні комісії при обласних і
губернських економічних нарадах були створені майже півроку
потому — постановою ВЦВК і РНК РРФСР від 21 вересня
1922 р., яка затвердила Положення про порядок вирішення
майнових спорів між державними установами і підприємс-
твами. Очолювала цю систему Вища арбітражна комісія при
Українській економічній Раді.
У 1926 р. постановою ЦВКта РНК затверджено Положення
про арбітражну комісію ВРНГ СРСР, у якій містилася заборо-
1 Див.: Середа А., Середа О. Становлення судової системи в Україні
(1917—1918 рр.) // Підприємництво, господарство і право. — 2004. —
№ 9. - С. 20.
8
на передачі спорів, що виникають між установами і органами
системи ВРНГ, на вирішення цивільного суду1.
Спори розв’язувалися в порядку, близькому до правил
цивільного судочинства, який проте мав особливості. 14 бе-
резня 1923 р. приймаються Правила провадження справ в
арбітражних комісіях. Організаційно арбітражні комісії були
підпорядковані органам управління народного господарства.
Отже, на цей час загалом було закінчено організацію ар-
бітражних комісій як органів, що вирішують майнові спори
між суб’єктами господарювання, однак їх правова природа
була суперечливою, а становище — не досить з’ясованим. Це
було пов’язано з їх подвійністю у правовому статусі: з одного
боку, арбітражні комісії вирішували економічні спори міждер-
жавними організаціями та підприємствами, з іншого — були
підпорядкованими державному органу, який мав право ска-
совувати та змінювати їх рішення. Таким чином, вже з самого
початку формування арбітражних комісій постала нагальна
необхідність у їх реорганізації.
Постановами ЦВК і РНК СРСР від 13 грудня 1929 р. і
4 березня 1931 р. були ліквідовані відповідно відомчі і державні
арбітражні комісії з метою зміцнення єдності судової системи
СРСР, підвищення господарської дисципліни і відповідаль-
ності господарських органів за свою роботу2.
Загальні суди, на які було покладено розгляд господарських
сі юрів, не справлялися з цим завданням, тому вже через 16 днів
державну арбітражну систему було відновлено. З травня 1931 р.
приймається Положення про державний арбітраж. Відповідно
до нього органи Держарбітражу були неправомочні розглядати
спори між господарськими органами того самого відомства,
що базуються на загальнодержавному або місцевому бюджеті.
Поступово вирішення майнових, а потім і переддоговірних
спорів між господарськими органами одного відомства стали
доручати спеціально створеним у відомствах підрозділам —
відомчим арбітражам.
У 1934 р. прийняті Правила розгляду і вирішення майнових
спорів, які містили процесуальні норми про порядок пору-
шення справи, підготовки позовних матеріалів до слухання і
вирішення спорів в органах Держарбітражу.
' Див.: Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав суб’єктів
господарювання в арбітражних судах України. — К., 2001. — С. 10.
1 Див.: Собрание законодательства СССР. — 1931. — № 14. —
Ст. 135.
9
В юридичній літературі висловлюється точка зору про те, що
саме ці Правила поклали початок історії арбітражного проце-
су. Наприклад, Т. Абова вбачає важливу роль перших Правил
1934 р,, що проіснували аж до початку 60-х років, в забезпе-
ченні законності, закріпленні основ арбітражного процесу1.
Надалі були прийняті нормативні акти, покликані вдоско-
налити роботу державного арбітражу (постанова від 23 липня
1959 р. «Про поліпшення роботи державного арбітражу»2; По-
ложення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР від
17 серпня 1960 р., відповідні положення про державні арбітражі
союзних республік, постанова «Про підвищення ролі органів
державного арбітражу й арбітражів міністерств і відомств у
народному господарстві» тощо)3.
Постановою Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1974 р. «Про
подальше удосконалювання організації і діяльності органів
державного арбітражу»4 Держарбітраж СРСР був перетворений
на союзно-республіканський орган.
Відповідно до ст. 163 Конституції СРСР 1977 р. спори між
підприємствами, установами й організаціями вирішувалися
органом, що не належав до судової системи, але здійснював
широкі юрисдикційні функції стосовно прав та інтересів со-
ціалістичних юридичних осіб.
Державні арбітражі були спеціальними органами, що в межах
наданої їм широкої компетенції захищали права й охоронювані
законом інтереси соціалістичних юридичних осіб при вирішенні
господарських спорів, а також сприяли організації належного
правового регулювання відносин, що виникали у господарсько-
му обігу, у різних його сферах. Відомчий арбітраж виконував ті
самі завдання в межах певної галузі.
Крім системи Держарбітражу СРСР і відомчих арбітражів,
механізм вирішення господарських спорів складався також з
інших ланок — органів, інстанцій, структур тощо. Положення
зазначених органів було змінено в 1987 р. Вони перетворилися в
єдину відокремлену систему, їхній правовий статус було закріп-
лено у Конституції СРСР і конституціях союзних республік.
Зміни, що відбулися в економічному та суспільному житті,
впровадження ринкових механізмів, запровадження плюраліз-
му права власності тощо спричинили також потребу в порядку
1 Див.: Абова Т.Е. Арбитражньїй процесе в СССР. Понятие, основньїе
принципи. — М., 1985. — С. 32—33.
2 Див.: СП СССР. - 1959. - № 15. - Ст. 105.
1 Див.: Там само. — 1970. — № 15. — Ст. 122.
4 Див.: Там само. — 1974. — № 4. — Ст. 19.
10
розв’язання спорів між суб’єктами господарювання. Державні
арбітражі Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбіт-
ражний суд»1 перетворюються на судові органи, покликані
здійснювати правосуддя у господарських відносинах. Того ж
року прийнято Арбітражний процесуальний кодекс (АПК)
України2, яким встановлювалася процедура захисту прав та
інтересів суб’єктів підприємницької діяльності.
Подальший розвиток арбітражних судів, пов’язаний з
концепцією судово-правової реформи в Україні, яка відіграла
позитивну роль як у визначенні основних напрямів рефор-
мування судів, так і у встановленні кола тих проблем, котрі
є супутніми і без вирішення яких неможливе становлення
судової влади як самостійної гілки державної влади3.
Наступним етапом у реформуванні судової системи стало
прийняття Конституції України 1996 р.4, якою встановлено ос-
новні засади судочинства. Відповідно до Конституції правосуд-
дя в Україні здійснюється судами, делегування функцій судів, а
також виконання цих функцій іншими органами і посадовими
особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється
на всі правовідносини, що виникають у країні, судочинство
здійснюється винятково Конституційним Судом України та
судами загальної юрисдикції, система судів загальної юрис-
дикції будується за принципами територіальності і спеціалі-
зації, ланками судової системи є місцеві, апеляційні суди та
вищі спеціалізовані суди, а також Верховний Суд України як
найвища судова інстанція. У зв’язку з цим вносяться зміни до
законів України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів», від
7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України», до АПК.
Так, замість арбітражних судів запроваджено господарські
суди, які є спеціалізованими судами у системі судів загальної
юрисдикції, АПК відповідно став Господарським процесу-
альним кодексом (ГПК) України, а Вищий арбітражний суд
України — Вищим господарським судом України.
Господарські суди поділяються на місцеві, апеляційні,
Вищий господарський суд України. Всі господарські суди не-
залежно від рівня здійснюють правосудця шляхом розв’язання
господарських спорів, розгляду інших справ, віднесених до їх
1 Ведомости Верховного Совета УССР. — 1991. — № 36. — Ст. 469.
2 Ведомости Верховного Совета Украиньї. — 1992. — № 6. — Ст. 56.
1 Див. детальніше про це: Шицький І.Б, Формування системи гос-
подарських судів в Україні // Вісник господарського судочинства. —
2005. - № 1. - С. 209-215.
4 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
11
компетенції законодавством. Основним завданням при роз-
гляді підвідомчих спорів є захист порушених або оспорюваних
прав і законних інтересів у сфері підприємництва чи іншої
економічної діяльності, сприяння зміцненню законності і
запобігання правопорушенням у цій сфері.
1.2.	Предмет і метод господарського
процесуального права
Що стосується визначення поняття господарського про-
цесуального права, то тут варто згадати про традиційне для
вітчизняної правової доктрини розуміння галузі права як ор-
ганічної сукупності норм, що регулюють певні відносини за
допомогою певного методу1.
Ґрунтуючись на такому методологічному посиланні, значна
кількість правознавців розрізняє галузі права за предметом і
методом правового регулювання2. При цьому багато хто під-
креслює, що галузь національного права охоплює суспільні
відносини, які вирізняються певною єдністю, хоча й не є
зовсім тотожними3.
Отже, господарське процесуальне право вирізняється
насамперед своїм предметом і методом. Щодо визначення
предмета господарського процесу, у дуже спрощеному вигляді
його можна визначити як сукупність суспільних відносин,
що виникають у зв’язку із розглядом господарських спорів і
регулюються нормами господарського процесуального права.
Однак це питання потребує досить детального дослідження.
Враховуючи те, що господарський процес виник не на рів-
ному місці — йому передувала тривала історія становлення та
розвитку арбітражного процесу, слід використовувати також і
ті категорії, що вироблені теорією арбітражного процесу.
Слід з цього приводу зазначити, що у радянській літературі
точилися дискусії щодо визначення як самого поняття «арбіт-
ражний процес», так і галузевої належності відповідних норм.
1 Див.: Морозова Л.А. Теория государства и права: Учеб. — М., 2003. —
С. 230.
2 Див.: Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учеб. — М., 2001. —
С. 237—238; Малько А.В. Теория государства и права: Учеб. — М., 2001. —
С. 194.
3 Див.: Лаптев В.В. Предмет и система хозяйственного права. — М.,
1969. - С. 21.
12
Так, деякі автори визначали арбітражний процес як діяль-
ність арбітражного суду щодо розгляду й вирішення госпо-
дарських спорів, яка нерозривно пов’язана з арбітражними
правовідносинами. Інші дослідники визначали арбітражний
процес як порядок вирішення арбітражним судом, третейським
судом спорів, шо виникають між організаціями при укладен-
ні, зміні та розірванні господарських договорів чи з інших
підстав, а також порядок безпосереднього врегулювання цих
розбіжностей учасниками господарських відносин1.
Існувала й інша точка зору, пов’язана з тим, що діяльність
міжнародних комерційних судів, морських арбітражних ко-
місій при торгово-промислових палатах, біржових арбітражів,
яка є третейською за своєю природою, не входить у поняття
арбітражного процесу2.
Арбітражний процес з огляду на його управлінську природу
відносили також до галузі адміністративного права3.
А. Добровольський, послідовно обстоюючи думку про
самостійність арбітражного процесуального права, відзначав
те, що норми арбітражного процесуального права повністю
формулюють принципи арбітражного провадження, його мету
та завдання, права і обов’язки осіб, що беруть участь у справі,
підвідомчість господарських спорів тощо4.
На сьогодні уявлення про господарське процесуальне право
як про самостійну галузь сумнівів не викликає. У літературі
на користь цього наводяться такі аргументи:
•	чітка визначеність законодавством правової природи
господарського суду як органу правосуддя;
•	наявність правових норм, що регулюють їх діяльність і
мають свій суб’єкт, об’єкт регулювання та зміст;
•	ці норми закріплюють постадійний розвиток процесу, вони
об’єднані в окремі інститути і становлять певну систему;
•	наявність самостійних джерел права, що містять органі-
заційно-правові та процесуально-правові норми5.
1 Див.: Абова Т.Е. Арбитражньїй процесе в СССР: понятие, основньїе
принципи. — М., 1985. — С. 59.
2 Див.: Арбитражньїй процесе: Учеб. / Под ред. М.К. Треушникова. —
М., 1993. - С. 11.
3 Див.: Арбитраж в СССР / Под ред. М.С. Шакаряна. — М., 1981. —
С. 23-24.
4 Див.: Арбитражньїй процесе в СССР / Под ред. А.А. Добровольского. —
М., 1982. - С. 23.
5 Див.: Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського проце-
суального права України: Навч. посіб. — Суми, 2005. — С. 10.
13
Визначаючи поняття «господарський процес», його роз-
глядають в кількох аспектах. По-перше, як визначений нор-
мами господарського процесуального права постійний рух
справи, який виник у сфері господарської діяльності між
особами, визначеними ГПК. По-друге, як встановлену нор-
мами господарського процесуального права форму діяльності
господарських судів, спрямовану на захист оспорюваних чи
порушених прав організацій та громадян, які займаються під-
приємницькою діяльністю без створення юридичної особи.
З огляду на це предметом господарського процесуального
права визнають господарські та інші спори, які розглядають
господарські суди в межах встановленої для них підвідомчості
та підсудності. Встановлені нормами господарського проце-
суального права порядок порушення провадження у справі,
розгляд і вирішення спорів, їх перегляд, а також виконання
рішень, ухвал, постанов господарського суду називають гос-
подарською процесуальною формою1.
Не погоджуючись з таким визначенням предмета госпо-
дарського процесуального права зазначимо, що господарський
процес є категорією ширшою і охоплює всю ту сукупність
суспільних відносин, що складаються у сфері розв’язання
господарських спорів та справ про банкрутство, інших справ
при здійсненні правосуддя у господарських судах і врегульовані
нормами господарського процесуального права.
Отже, предметом господарського процесуального права є від-
носини, які складаються у зв ’язку із здійсненням господарського
судочинства.
Господарське процесуальне право — це сукупність норм і
принципів, що встановлюють процедуру розгляду і розв’язання
господарських спорів та справ про банкрутство при здійсненні
правосуддя у господарських судах. Ці процесуальні норми пов-
ністю регулюють всі процесуальні дії та діяльність учасників
господарського процесу.
Господарський процес — це порядок, який опосередковує
захист майнових прав і законних інтересів суб’єктів господа-
рювання, за допомогою якого реалізуються норми матеріального
права.
Щодо визначення правової природи правовідносин, що
охоплюються предметом господарського процесуального пра-
ва, слід зазначити таке.
1 Див.: Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського проце-
суального права України: Навч. посіб. — Суми, 2005. — С. 10.
14
Маючи специфічний зміст, галузі процесуального права
спрямовані насамперед на те, щоб забезпечити втілення у
життя норм матеріального права. У цьому сенсі, залишаючись
самостійними галузями, вони мають похідне значення відносно
матеріальних галузей.
Тому, розглядаючи суть господарських процесуальних пра-
вовідносин, найголовнішим критерієм поділу правовідносин
слід визнати сферу права, у якій вони виникають. Звідси
випливає, що відповідно до розмежування сфери приватного
та публічного права необхідно розрізняти приватні та публічні
правовідносини.
У зв’язку з цим варто зазначити, що поділ права на публічне
і приватне у сучасній юриспруденції, який має важливе зна-
чення для класифікації правових явищ, разом з тим вимагає
застереження щодо двох важливих моментів.
По-перше, хоча право в цілому має офіційний, державний
і у цьому сенсі «публічний» характер, слід мати на увазі, що
поняття «публічне» може застосовуватися у юриспруденції
також і в більш вузькому значенні, коли стосується лише тієї
частини права, котра має відношення до функціонування
держави як суб’єкта правовідносин.
І Іо-друге, публічне та приватне право — це не галузі права у
їхньому традиційному розумінні, а швидше сфери, зони права,
котрі іноді називають супергалузями або надгалузями. Будучи
супергалузями, що існують на наднаціональному рівні, вони
охоплюють групу галузей національного права. Зокрема, до
сфери публічного права відносять адміністративне, фінансове,
кримінальне, процесуальне право та інші; до приватного —
цивільне та деякі інші галузі права1.
Сфера публічно-правова враховує інтереси насамперед пуб-
лічні, загальні, а отже, такі, що з деякою часткою умовності
можуть бути названі державними. У цій сфері суб’єктивне пра-
во формується за нормативним, вольовим принципом. Тому,
коли йдеться про публічне право, саме держава за допомогою
законодавчих актів визначає публічний інтерес. Він домінує
у цих відносинах. Тут виражається воля держави і за допомо-
гою правових норм відбувається узгодження індивідуальних
інтересів у синтезованому інтересі публічному.
На цьому підґрунті вимальовуються специфічні власти-
вості публічно-правових та приватно-правових відносин як
1 Див.: Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический
очерк. — М., 1999. — С. 24—25.
15
таких, що акцентують увагу передусім на обов’язках суб’єктів
(публічно-правові відносини) або на правах уповноважених
учасників (приватно-правові відносини)1.
Проте встановлення особливостей публічних та приватних
правовідносин недостатньо для повної характеристики їх як
правових явищ. Необхідно також розглянути їх співвідношення
з іншими видами у класифікації правовідносин.
Ця класифікація має найбільш загальний, універсальний
характер, оскільки відображає основний поділ на сфери права
як такого суспільного явища, що є невід’ємним складовим
елементом загальної світової цивілізації (культури)2 і знахо-
дить свій вияв та реалізується у правовідносинах відповідного
типу.
Враховуючи ту обставину, що публічне та приватне право
за своєю суттю є наднаціональними феноменами, які на рівні
національних правових систем дістають прояв у відповідних
галузях національного права, логічною підставою подальшої
класифікації «за ієрархічним» принципом правовідносин
на рівні національних правових систем є «галузева ознака».
З урахуванням цієї ознаки відбувається поділ правовідносин на
державно-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові,
кримінально-правові, процесуально-правові тощо — відповідно
до галузі національного права, яка з урахуванням поставлених
перед нею завдань (виконуючи свої специфічні, характерні для
неї функції) забезпечує регламентацію суспільних відносин пев-
ного типу властивими їй юридичними способами та засобами.
Процесуально-правові відносини — це особлива самостійна
форма суспільних відносин, яка здійснюється для реалізації
матеріально-правового відношення. Для розмежування цих
правових відносин у юриспруденції свого часу була запропо-
нована цікава позиція, з якою можна з деякими застережен-
нями погодитися, — кожне з них виражає та охороняє різні
цінності: матеріальне право — справедливість, процесуальне —
правову безпеку3.
Насамперед слід зазначити, шо будь-які процесуальні від-
носини виникають з приводу і у зв’язку з матеріально-право-
1 Див.: Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Приватне і публічне право та
деякі аспекти теорії правовідносин / Проблеми законності. Республікансь-
кий міжвідомчий науковий збірник. — Вип. 53. — 2002. — С. 142—149.
2 Див., напр.: Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Рецепції приватного
права: парадигма прогресу. — Кіровоград, 1999. — С. 13—14.
3 Див.: Имре Сабо. Основьі теории права / Пер. с венг. — М., 1974. —
С. 56-57.
16
ними відносинами, що їх вторинність щодо останніх можна
простежити через певну діяльність уповноважених суб’єктів.
Сам характер процесуальних відносин визначає можливість
і необхідність їх більш детальної правової регламентації порів-
няно з іншими. Лише норми процесуального права можуть
бути підставою для застосування засобів процесуальної від-
повідальності.
Крім того, процесуальним правовим відносинам властиве
виникнення, як правило, на підставі сукупності юридичних
фактів, тобто фактичного (юридичного) складу, в той час як
поодинокі юридичні факти тут часто не мають значення.
Враховуючи те, що кожен процес має публічно-правовий
характер, можна дійти висновку, що господарсько-процесу-
альні відносини також належать до відносин публічного права.
Водночас їх особливістю є те, що хоча вони й регулюються за
допомогою імперативного методу, але складаються з приводу
господарських відносин, котрі часто мають приватно-правовий
характер.
Метод господарського процесуального права визначається
двома обставинами.
По-перше, виникнення господарського процесу, його
розвиток, перехід з однієї стадії до іншої залежить від волі
заінтересованих осіб.
По-друге, суд, який є обов’язковим суб’єктом госпо-
дарських процесуальних відносин, має владні повноваження у
цих правовідносинах, що мають публічно-правовий характер.
Тому у методі правового регулювання поєднуються методи
субординації та координації. Субординаційний (імперативний)
метод знаходить прояв у тому, що:
•	процесуальні норми забезпечують чільне положення суду
як органу державної влади;
•	суд має право контролю за діями сторін;
•	всі дії відбуваються відповідно до чітко встановленого
нормами права порядку здійснення правосуддя;
•	рішення суду в необхідних випадках виконуються за до-
помогою примусу.
Координаційний (диспозитивний) метод дістає прояв у такому:
•	встановлення рівності сторін перед законом і судом;
•	свобода користування сторонами своїми процесуальними
правами;
•	встановлення гарантій прав суб’єктів господарського
процесу.
Оскільки поняття господарського процесу тісно пов’язане
з правом на захист, це право закріплене у ст. 1 ГПК.
17
Відповідно до неї підприємства, установи, організації,
інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни,
які здійснюють підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися
до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю
господарських справ за захистом своїх порушених або оспо-
рюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для
вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на
запобігання правопорушенням.
У випадках, передбачених законодавчими актами України,
до господарського суду мають право також звертатися державні
та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємни-
цької діяльності.
Угода про відмову від права на звернення до господарського
суду є недійсною.
Право на звернення до суду є специфічним процесуальним
правом.
Це право може бути розглянуте в двох аспектах:
1) як абстрактне право, тобто як потенційна можливість
відповідних суб’єктів на звернення до господарського суду за
захистом порушеного права або законного інтересу;
2) як персоніфіковане право, тобто як право конкретної
юридичної чи фізичної особи, яка вважає, що її права та охо-
ронювані законом інтереси порушено і необхідне втручання
органу судової влади для їх визнання та належної реалізації.
Право на звернення до господарського суду як абстрактне
право є невід’ємним елементом правового статусу всіх юри-
дичних осіб, які зареєстровані як такі у встановленому законом
порядку, а також громадян, які здійснюють підприємницьку
діяльність без створення юридичної особи і в установленому
порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.
Право на звернення до господарського суду як абстрактне
право перетворюється на конкретне право у випадку наявності
у суб’єкта інтересу в захисті його прав та інтересів. Право на
звернення до господарського суду як суб’єктивне право ре-
алізується у формі права на подання позову.
Частиною 1 ст. 1 ГПК встановлюється коло осіб, що мають
право на звернення до господарського суду. До них належать:
підприємства, установи, організації, інші юридичні особи
(у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підпри-
ємницьку діяльність без створення юридичної особи і в уста-
новленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької
діяльності.
18
Крім того, закріплене також право зазначених осіб на
иіеріїення до господарського суду не лише за захистом своїх
порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом
ні іересів, а й для вжиття передбачених ГПК заходів, спрямо-
ваних на запобігання правопорушенням.
Право на звернення до господарського суду закріплене
іакож за державними та іншими органами, громадянами,
піо не є суб’єктами підприємницької діяльності, у випадках,
не гановлених законодавством України. Зокрема, такою вказів-
кою закону закріплюються права прокурорів та їх заступників
па звернення до господарського суду в інтересах держави,
Рахункової палати, яка звертається до господарського суду
н інтересах держави в межах повноважень, що передбачені
Конституцією та законами України тощо.
Крім того, можливість участі громадян, які не є суб’єктами
підприємницької діяльності, випливає з Закону України від
14 травня 1992 р. «Про відновлення платоспроможності борж-
ника або визнання його банкрутом». Громадянин може бути
кредитором юридичної особи, наприклад, володіючи цінни-
ми паперами, випущеними юридичною особою, і має право
вернутися до господарського суду.
Форми судового процесу передбачені ст. 4-1 ГПК.
Нею встановлене загальне правило, згідно з яким госпо-
дарські суди вирішують господарські спори в порядку позов-
ного провадження.
Позовне провадження є основним видом як господарського,
так і цивільного судочинства, правова природа якого визначаєть-
ся особливостями відповідних матеріальних правовідносин, що
характеризуються рівністю суб’єктів. Будь-який учасник цих
правовідносин, який вважає поведінку іншого суб’єкта непра-
вомірною, може звернутися до суду з вимогою про захист своїх
прав та інтересів або для вжиття передбачених ГПК України
заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Засобом порушення господарської справи є позов. Позовна
форма захисту права характеризується рівністю сторін спору,
а також дією принципів змагальності та диспозитивності.
Крім того, у ГПК закріплене положення, відповідно до
якого господарські суди розглядають справи про банкрутство
у порядку провадження, передбаченому ГПК, з урахуванням
особливостей, встановлених Законом «Про відновлення пла-
тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Президія Вищого господарського суду України у своїх
рекомендаціях від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 «Про деякі
питання практики застосування Закону України «Про від-
19
новлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» зазначила таке.
Введення передбаченого Законом «Про відновлення пла-
тоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
особливого порядку, спрямованого на відновлення платос-
проможності боржника або визнання його банкрутом, та за-
стосування ліквідаційної процедури має на меті задоволення
вимог кредиторів (повне або часткове). При цьому наслідки
порушення провадження у справі про банкрутство впливають
на права та обов’язки усіх кредиторів боржника.
Підставою для введення такого порядку є стан неплатос-
проможності боржника, який встановлюється судом за наяв-
ності передбачених вказаним Законом ознак.
Господарські суди мають враховувати, що встановлення в
Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом» особливого порядку задоволення
майнових вимог кредиторів не передбачає задоволення цих
вимог в індивідуальному порядку (оскільки ст. 12 Закону пере-
дбачено введення мораторію на задоволення вимог кредиторів
одночасно з порушенням провадження у справі), а спрямоване
на забезпечення визначеності обсягу його майна протягом усієї
процедури банкрутства, створення необхідних умов як для
подолання неплатоспроможності боржника, так і для більш
повного задоволення вимог кредиторів, що дістає вияв у за-
безпеченні усіх кредиторів рівними правовими можливостями
при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав і законних інтересів,
забезпеченні конституційного принципу рівності усіх перед
законом, зокрема за умов, коли майна боржника недостатньо
для повного задоволення усіх вимог кредиторів.
За таких умов у справі про банкрутство вирішується завдання
справедливого і пропорційного розподілу між кредиторами май-
нової (конкурсної) маси боржника. Отже, господарські суди не
повинні допускати під час провадження у справі про банкрутс-
тво індивідуального задоволення вимог окремого кредитора за
рахунок майна боржника, яке належить до конкурсної маси, як
такого, що порушує права і законні інтереси інших кредиторів
та учасників провадження у справі про банкрутство і суперечить
встановленому законом спеціальному регулюванню.
Винятки з цього правила можуть бути встановлені лише
законом, зокрема у разі задоволення вимог поточних кре-
диторів, вимог щодо оплати (стягнення) заробітної плати та
інших вимог, на які не поширюється дія мораторію.
Провадження у справах про банкрутство складається зі
стадій встановлення факту неплатоспроможності боржника
20
та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження
(коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення
кредиторів та інвесторів, проведення санації (якщо остання
можлива) чи визнання боржника банкрутом та його ліквідації
або укладення мирової угоди.
Усі зазначені процедури становлять цілісний і відокремле-
ний від позовного провадження процес, метою якого є задово-
лення вимог кредиторів у випадку неможливості відновлення
платоспроможності боржника.
При розгляді справ про банкрутство господарським судам
також слід враховувати, що спеціальні норми, які регулюють
питання щодо задоволення вимог кредиторів під час провад-
ження у справах про банкрутство, можуть міститися й в інших
законодавчих актах.
Так, Законом України від 29 листопада 2001 р. «Про вве-
дення мораторію на примусову реалізацію майна» встановлено
мораторій на застосування примусової реалізації майна де-
ржавних підприємств та господарських товариств, у статутних
фондах яких частка держави становить не менше 25%, норми
якого є спеціальними по відношенню до норм Закону.
Відповідно до зазначеного Закону мораторій застосовується
зокрема щодо продажу в процесі провадження справи про бан-
крутство майна, визначеного статтями 22—26, ЗО, ч. 11 ст. 42,
п. 2 ч. 6 ст. 43 Закону «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом», щодо визнання
боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і
продажу майна підприємства.
Отже, під час дії Закону «Про введення мораторію на приму-
сову реалізацію майна» господарські суди не повинні виносити
постанови про визнання банкрутами державних підприємств та
господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави
становить не менше 25%, про відкриття ліквідаційної процедури
та дозволяти продаж об’єктів нерухомого майна та інших основ-
них засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої
діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв),
що належать державі в майні інших господарських товариств і
передані до статутних фондів цих підприємств.
1.3. Принципи господарського судочинства
Наука і навчальна дисципліна господарського процесуально-
го права, як і інших галузей, користуються поняттями, визна-
21
ченнями та категоріями, виробленими за тривалий період часу
в теорії права взагалі і в теорії цивільного процесу зокрема.
Саме поняття «принцип» означає основні найзагальніші,
вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу
і соціальну суть явища, його спрямованість і найсуттєвіші
властивості1.
Отже, принципи господарського процесу — це основні засади, що
визначають характер організації господарського суду, його діяль-
ності щодо здійснення правосуддя у господарських відносинах.
У теорії процесуальних галузей права (цивільного процесу-
ального, господарського процесуального) принципи прийнято
класифікувати за такою підставою, як об’єкт регулювання.
За цією ознакою всі принципи господарського процесуаль-
ного права поділяють на дві великі групи:
1) принципи організаційні, що визначають устрій госпо-
дарських судів;
2) принципи функціональні, що визначають процесуальну
діяльність суду й учасників процесу.
Ці дві групи принципів перебувають у взаємному зв’язку,
причому нерідко один і той самий принцип є і організаційним,
і функціональним2 3.
Але крім галузевих принципів, застосовуються також при-
нципи, що мають головне, визначальне значення для судо-
чинства в цілому. При цьому вони можуть бути одночасно і
галузевими принципами.
Під принципами (засадами) судочинства незалежно від га-
лузевої приналежності розуміють передбачені законодавством
пов ’язані з метою і завданням останнього основні ідеї, які відобра-
жають специфіку інститутів, стадій, особливості процесуальної
діяльності суду та всіх інших учасників процесу2’.
Чинним законодавством закріплено такі принципи судо-
чинства, як рівність перед законом і судом, гласність, зма-
гальність, верховенство права, незалежність.
Принцип незалежності суддів є як конституційним (за
джерелом закріплення), так і міжгалузевим (за сферою за-
стосування) принципом судочинства. Він закріплений у ст. З
1 Див.: Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. — К.,
1998. - С. 17.
г Див.: Арбитражньїй процесе: Учеб. пособ. / Под ред. Р.Е. Гукасяна,
В.Ф. Тараненко. — М., 1996. — С. 27.
3 Див.: Городовенко В. Принцип незалежності суддів і підкорення їх
лише законові як один з основних принципів судочинства в Україні //
Право України. — 2002. — № 4. — С. 125.
22
Закону «Про статус суддів», ст. 8 Цивільного процесуального
кодексу (ЦПК) України, ст. 18 Кримінально-процесуального
кодексу (КПК.) України, які передбачають, що при здійсненні
правосуддя судді і народні засідателі (при розгляді криміналь-
них справ) незалежні та підкоряються лише закону. Гарантіями
реалізації цього принципу є: порядок обрання (призначення)
і звільнення суддів, право судді на відставку, передбачена за-
коном процедура здійснення правосуддя, заборона втручання
у здійснення правосуддя, відповідальність за неповагу до суду,
недоторканність суддів, наявність органів суддівського самов-
рядування, створення необхідних організаційно-технічних та
інформаційних умов для діяльності судів, належне матеріальне
та соціальне забезпечення суддів.
До організаційних принципів належать такі:
1.	Принцип призначення суддів господарських судів вищими
органами державної влади. Судді обираються Верховною Радою
України безстроково. Порядок обрання суддів встановлено
Законом «Про статус суддів». Перше призначення судді на
посаду здійснює Президент України строком на п’ять років.
2.	Принцип одноособового і колегіального розгляду справ.
Відповідно до ст. 4-6 ГПК справи у місцевих господарських
судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу,
що належить до підсудності цього суду залежно від категорії і
складності справи може бути розглянуто колегіально у складі
трьох суддів.
Так у законодавстві вирішується питання про склад міс-
цевого господарського суду при розгляді ним господарської
справи. За загальним правилом справи розглядаються суддею
одноособово. Але будь-яка справа залежно від її категорії та
складності може бути розглянута судом колегіально у складі
трьох професійних суддів.
Суддя, який розглядає господарську справу одноособово, діє
як суд. Це означає, що він одноособово вирішує всі питання,
пов’язані з судовим розглядом справи і постановляє судове
рішення іменем України. Після набрання законної сили таке
судове рішення стає обов’язковим. Це ж стосується і судових
рішень, винесених колегіально.
При розгляді справ колегіально усі судді мають рівні з го-
ловуючим права і судове рішення вважається прийнятим за
умови, якщо за нього проголосувала більшість суддів.
Відповідно до п. 10 роз’яснення Президії Вищого арбітраж-
ного суду України від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 «Про судове
рішення» рішення господарського суду може прийматись тіль-
ки тим суддею (суддями), який брав участь у розгляді справи.
23
У разі необхідності заміни судді в процесі розгляду справи або
додаткового введення судді до складу суду розгляд справи слід
починати спочатку, про що головою господарського суду або його
заступником повинна виноситись ухвала. У разі необхідності цією
ж ухвалою продовжується строк вирішення спору, але не більше
як на один місяць (ч. З ст. 69 ГПК). При цьому необхідно мати
на увазі, що відповідно до ч. 4 ст. 20 ГПК заява про відвід судді
має подаватись, як правило, до початку розгляду справи.
Обов’язковість колегіального розгляду справи закріплена
у ч. 2 ст. 4-6 ГПК і стосується перегляду в апеляційному по-
рядку рішень місцевих господарських судів. Такий перегляд
здійснюється апеляційними господарськими судами колегією
суддів у складі трьох суддів.
Колегіальний порядок розгляду справ встановлений також
для перегляду рішень місцевих і апеляційних господарських
судів у касаційному порядку. Перегляд господарських справ
у касаційному порядку здійснюється Вищим господарським
судом України колегією суддів у складі трьох або більшої не-
парної кількості суддів.
3.	Принцип самостійності суддів, їх незалежності і підпоряд-
кування лише закону закріплений у ст. 129 Конституції і ст. 14
Закону «Про судоустрій України». Цей принцип означає, що
суд у здійсненні ним правосуддя є незалежним від будь-яких
органів державної влади. У своїй діяльності судді підкоряються
лише законові.
4.	Принцип гласності і відкритості господарського процесу за-
кріплено у ст. 4-4 ГПК, відповідно до якої розгляд справ у
господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це
суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або
банківської таємниці, або коли сторони чи одна із сторін обгрун-
товано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають
відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті.
Цей принцип закріплено також у п. 7 ч. З ст. 129 Консти-
туції і у ст. 9 Закону «Про судоустрій України».
Відкритий розгляд справи означає, що кожен громадянин,
якому виповнилось 16 років, вправі бути присутнім в залі су-
дового засідання і може робити письмові нотатки. Відкритий
судовий розгляд посилює громадський контроль за діяльністю
суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у
справі, почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив
судового процесу.
Випадками обмеження зазначеного принципу є такі: 1) коли
це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної
або банківської таємниці; 2) коли сторони чи одна із сторін
24
обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і
подають відповідне клопотання до початку розгляду справи
по суті. Отже, перелік підстав обмеження принципу гласності
у господарському судочинстві є вичерпним (закритим).
Наявність хоча б однієї із вказаних ознак має наслідком
обмеження дії принципу гласності.
Державна таємниця в Законі України від 21 січня 1994 р.
«Про державну таємницю» (в редакції Закону від 21 вересня
1999 р.) визначається як вид таємної інформації, що охоплює
відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зов-
нішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку,
розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці
України, та які в законодавчому порядку визнані державною
таємницею і підлягають охороні державою.
Зміст відомостей, що становлять державну таємницю,
формує та публікує в офіційних виданнях Служба Безпеки
України, отже, на практиці не виникає значних ускладнень з
ідентифікацією таких відомостей і відповідно з правильним
застосуванням цього винятку з принципу гласності.
Банківська таємниця визначається у ст. 60 Закону України
від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» як
інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта,
яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та
взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг і
розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної
шкоди клієнту.
Визначення поняття комерційної таємниці дає також новий
Господарський кодекс (ГК.) України у ст. 36 «Неправомірне
збирання, розголошення та використання відомостей, що є
комерційною таємницею». Відповідно до цієї статті відомості,
пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінан-
совою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не
є державною таємницею, розголошення яких може завдати
шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути виз-
нані його комерційною таємницею.
Щодо другого випадку обмеження гласності і відкритості
розгляду господарським судом справи слід зазначити, що
вимагається дотримання принаймні трьох умов. По-перше,
вимога про конфіденційний розгляд справи має бути обґрун-
тованою. По-друге, відповідне клопотання має бути подане
до початку розгляду справи по суті. І, по-третє, право подати
таке клопотання має одна із сторін або сторони.
Гласність судового процесу та його фіксування технічними
засобами вперше закріплено Конституцією як засада здійснен-
25
ня правосуддя. Відповідно до п. 7 я. З ст. 129 Основного Закону
реалізація принципу гласності судочинства забезпечується
за допомогою повного фіксування судового господарського
процесу технічними засобами. Повний і точний запис судо-
вого процесу технічними засобами важливий як для суду, так
і для осіб, які беруть участь у справі. Фіксування судового
господарського процесу технічними засобами усуває сумніви
у вірності і повноті ведення протоколу судового засідання,
підвищує довіру до суду.
Зі ст. 81-1 ГПК випливає, що господарський суд може
здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис
судового засідання. Отже, фіксування судового процесу тех-
нічними засобами є правом, а не обов’язком господарського
суду, яке він реалізує на власний розсуд.
В цьому разі уточнюється поняття технічного засобу, який
використовується — звукозаписувальний, відеозаписувальний
технічний засіб, крім того, фіксування може здійснюватися за
допомогою стенографії.
5.	Принцип мови судочинства закріплюється у ст. З ГПК,
щоправда ця стаття має відсильний характер. Так, згідно зі ст. 10
Закону «Про судоустрій України» судочинство в Україні прова-
диться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві
здійснюється у випадках і порядку, визначених законом.
Мова судочинства визначається ст. 18 Закону України від
28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР». Встанов-
лення національної мови судочинства випливає з принципів
Загальної декларації прав людини, Декларації про державний
суверенітет України. Враховуючи вимоги ст. 18 Закону «Про
мови в Українській РСР», згідно з якими крім української
мови, якою провадиться судочинство в Україні, воно може
здійснюватись національною мовою або мовою, прийнятною
для більшості населення тієї чи іншої місцевості, суд вправі,
якщо сторони не володіють мовою судочинства цієї місцевості,
вести судовий процес іншою мовою, зрозумілою всім учасни-
кам процесу, постановивши про це відповідну ухвалу. Судовий
господарський процес може провадитися мовою більшості
населення як виняток із загального правила.
Все діловодство у господарському суді здійснюється ук-
раїнською мовою.
Відповідно до роз’яснення Президії Вищого господарсько-
го суду України від 31 травня 2002 р. № 05-4/608 «Про деякі
питання практики розгляду справ за участю іноземних під-
приємств і організацій» провадження у справах за участю
сторін, які знаходяться на території України, здійснюється
26
українською мовою, а провадження зі справ, у яких бере
учас гь сторона, що знаходиться на території держави з числа
республік колишнього СРСР — російською.
Господарський суд приймає документи, складені мовами
іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально
засвідченим перекладом на українську або російську мову з
урахуванням вимог ст. 21 Закону «Про мови в Українській
І’СР». При цьому слід мати на увазі, що у разі нотаріального
посвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність
підпису перекладача, який стоїть під документом, а не від-
повідність перекладу оригіналові. Тому якщо у господарського
суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо
автентичності перекладу документа, суд може призначити
судову експертизу і доручити її проведення компетентному
снеціалісту-перекладачу.
Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою,
якою провадиться судочинство, надається право користуватися
у судовому процесі рідною мовою, а також послугами пере-
кладача. У випадках, передбачених процесуальним законом,
це право забезпечується державою.
Такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинс-
тво, вважається особа, яка не розуміє або погано розуміє зви-
чайну розмовну мову, не може вільно нею спілкуватися.
До функціональних принципів можна віднести такі.
1. Принцип законності. Законністю є такий стан життя сус-
пільства, в якому існує якісне і несуперечливе законодавство,
а прийняті норми права поважаються й реалізуються органами
влади, посадовими особами, організаціями і громадянами.
В умовах законності у випадку порушення права держава
забезпечує організаціям і громадянам-підприємцям належний
захист цього права у встановленому ГПК процесуальному
порядку.
Господарський процес є формою захисту права судом.
Законність у діяльності господарських судів означає відповід-
ність рішень господарських судів, процесуальних дій суддів,
учасників процесу нормам матеріального і процесуального
права, тобто закону. За змістом реалізація принципу законності
полягає у вимозі до суддів правильно застосовувати норми
матеріального права і здійснювати процесуальні дії, керуючись
законодавством про судочинство в господарських судах.
Реалізація принципу законності в господарському процесі
забезпечується окремими процесуальними гарантіями. До
них належать насамперед гарантії, що становлять зміст інших
принципів господарського процесуального права, наприклад
27
незалежність суддів господарського суду і підпорядкування їх
тільки Конституції і законам, рівність перед законом і судом,
змагальність процесу і рівноправність сторін, гласність роз-
гляду в господарських судах, безпосередність і безперервність
судового розгляду тощо.
Законодавець, детально регламентуючи господарський
процес, все-таки допускає можливість судових помилок. Для
їх усунення і для відновлення законності передбачені стадії
перегляду судових рішень, а саме — стадія перегляду рішень,
що не набрали законної сили, в апеляційному порядку і стадії
перегляду рішень, які набрали чинності, і постанов у каса-
ційному порядку. Слід також назвати такі гарантії реалізації
принципу законності, як можливість відводу судді, участь про-
курора в справі, участь в господарському процесі державних
органів, органів місцевого самоврядування й інших органів,
можливість сторони мати представника, чітка регламентація
форми і змісту позовної заяви тощо. Крім того, гарантією
принципу законності в арбітражному процесі є також вста-
новлена письмова форма рішення і докладно регламентований
його структурний зміст.
Метою господарського процесу є насамперед встановлен-
ня в результаті розгляду справи дійсних фактичних обставин
справи і вірне застосування норм матеріального права.
Норми матеріального права вважаються порушеними чи
неправильно застосованими у випадку, коли:
•	господарський суд не застосував закону, що підлягає
застосуванню;
•	господарський суд застосував закон, що не підлягає за-
стосуванню;
•	господарський суд неправильно витлумачив закон.
Правильному застосуванню закону завжди передує проце-
суальна діяльність сторін і господарського суду, пов’язана із
встановленням підстав виникнення, зміни або припинення
суб’єктивних прав і обов’язків сторін, тобто юридичних фак-
тів. Цей процес передбачає як встановлення фактів, з якими
сторони пов’язують виникнення, зміну чи припинення права,
так і правову оцінку встановлених фактів.
Принцип законності не можна вважати реалізованим, якщо
у конкретній справі господарський суд не встановить повною
мірою і вірно дійсні обставини у справі, права та обов’язки
сторін. Чинне законодавство про арбітражне судочинство
передбачає перелік доказів, за допомогою яких встановлюють-
ся фактичні обставини (ст. 32), порядок їх надання (ст. 33),
правила оцінки доказів (ст. 43).
28
Принцип законності означає, що при розгляді та розв’язанні
< нр.іни господарським судом має бути дотримана встановлена
і.ікоподавством процесуальна форма його діяльності. Процесу-
гіі.на форма діяльності господарського суду встановлює порядок
ііптначення осіб, які беруть участь у справі, порушення провад-
ження, повідомлення та викликів учасників, підготовки справи до
судового розгляду, ведення справи, винесення рішення тощо1.
2.	Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед
кіконом і судом.
Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед
іаконом і судом закріплений у п. 1 ч. З ст. 129 Конституції, ст. 7
іакону «Про судоустрій України», де зазначено, що правосуддя
V господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх
учасників судового процесу перед законом і судом. Статтею 22
І ІІК також закріплено, що сторони користуються рівними
процесуальними правами. Це означає, що закон встановлює
рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх
інтересів. Вказаний принцип закріплений також у кримі-
нальному, цивільному та адміністративному процесуальному
іаконодавстві України. Відповідно до ст. 16 КПК, ст. 5 ЦПК,
сі . 10 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України
судочинство у кримінальних, цивільних й адміністративних
справах здійснюється на засадах рівності громадян перед
іаконом і судом незалежно від яких-небудь цензів, прямо
іаборонених Конституцією.
Зміст принципу рівності громадян перед законом і судом
полягає в тому, що при вирішенні господарських спорів гос-
подарський суд застосовує цивільні й інші матеріальні закони
ло всіх підприємств і громадян рівною мірою. Крім цього, пра-
вове становище будь-якого учасника господарського процесу
визначається лише його процесуальним статусом (позивач,
відповідач, третя особа, експерт тощо) і жодною мірою не
іалежить від того, хто є учасником процесу — організація чи
і ромадянин, а також від їх ознак. Особи, які мають однакове
процесуальне становище, завжди наділяються однаковими
правами. Принцип рівності учасників судового процесу перед
іаконом і судом, будучи обумовленим демократизмом процесу-
альної форми, є важливим засобом захисту їх прав і законних
інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на
іншу, обмеження будь-чиїх процесуальних прав. Це дозволяє
1 Див.: Арбитражньїй процесе: Учеб. / Под ред. М.К. Треушникова,
В.М. Шерстюка. — М., 2001. — С. 51.
29
сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні
дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати пок-
ладені на них обов’язки.
Крім того, правосуддя в усіх господарських та інших
спорах, віднесених законом до відання господарського суду,
здійснюється лише судами, які належать до єдиної системи
господарських судів. Створення спеціальних судів, що розгля-
дають господарські спори організацій і громадян, незалежно
від будь-яких обставин, законом не передбачено.
3.	Принцип змагальності є одним з основних принципів су-
дочинства. Слід зазначити, що лише нещодавно змагальність
судочинства отримала у нас конституційне закріплення (п. 4
ч. З ст. 129 Конституції), принцип змагальності закріплено
також у ГПК, де в ст. 4-3 зазначено, що сторони та інші особи,
які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і запере-
чення поданими суду доказами, а господарський суд створює
їм всі необхідні для встановлення фактичних обставин справи
і правильного застосування законодавства умови.
Зазначений принцип є правилом, відповідно до якого осо-
би, заінтересовані в результаті справи, вправі обстоювати свою
правоту в спорі шляхом подання доказів, участі в дослідженні
доказів, наданих іншими особами, шляхом висловлення своєї
думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні.
Принцип змагальності поширюється також на інших осіб, які
беруть участь у справі, і вони зобов’язані доводити обставини,
що мають значення для справи, на які посилаються для під-
твердження своєї позиції. Змагальність є різновидом активності
заінтересованої особи. Особи, що беруть участь у справі, вправі
вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними
правами й активно впливати на процес з метою захисту своїх
прав і охоронюваних законом інтересів. Водночас розпоряджання
зазначеними правами здійснюється під контролем суду.
У цивільному процесуальному праві принцип змагальності
зазвичай поєднують з принципом об’єктивної істини1. Принцип
змагальності забезпечує повноту фактичного і доказового ма-
теріалу у цивільній справі, що є важливою умовою істини2.
В. Семенов зазначає, що у судовому процесі лише на суд пок-
ладено обов’язок встановити істину. Однак без вільного змагання
сторін прийняття правосудного рішення не є можливим3.
1 Див.: Советский гражданский процесе. — М., 1964. — С. ЗО.
2 Див.: Советский гражданский процесе. — Л., 1984. — С. 43.
3 Див.: Семенов В.М. Лонятие и система принципов советского граж-
данского процесуального права // Сборник уч. трудов Свердловского
юридического института. — Вьіп. 2. — Свердловск, 1964. — С. 223.
ЗО
Л. Клейнман визначав принцип змагальності як право
сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряд-
жатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити
обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які
мають значення для справи, та збирати докази1.
Таку саму думку поділяв К. Юдельсон, який вважав зма-
гальність правом сторін розпоряджатися доказами, свободою
сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед
судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободою
суду, його правом не обмежуватися юридичними фактами, що
висунули сторони, правом суду вимагати від сторін додаткових
доказів та самому збирати їх2.
М. Гурвич визначив цей принцип як такий, відповідно до
якого особи, які беруть участь у справі, насамперед сторони,
повідомляють про обставини, що мають значення для справи,
і надають необхідні докази, підтримуючи свої вимоги і запе-
речення, обстоюючи свою правоту. До змісту цього принципу
він також відносить змагальну форму процесу3.
Змагальність в господарському суді істотно впливає на весь
процес формування і дослідження фактичного матеріалу, необ-
хідного для розгляду справ, що надходять, визначає дії сторін
та інших учасників процесу із збирання і дослідження доказів,
послідовність здійснення цих дій та їх правові наслідки, роль судді
в цьому процесі. Відповідно до принципу змагальності кожній зі
сторін в господарському процесі забезпечуються широкі можли-
вості для обстоювання зайнятої нею в спорі позиції4.
Засади змагальності передбачають: 1) залежність дій суду від
вимог позивача і заперечень відповідача, суд вирішує справу
в обсязі вимог, заявлених сторонами; 2) можливість вільного
використання засобів доказування; 3) право кожної сторони
доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення;
4) можливість надання сторонами додаткових доказів на про-
позицію господарського суду.
Слід зазначити, що принцип змагальності у його кла-
сичному розумінні не передбачає ініціативи суду у збиранні
доказів на користь тієї чи іншої сторони у випадку, коли до-
1 Див.. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесе. — М., 1954. —
С. 71.
2 Див.: Юдельсон К.С. Советский гражданский процесе. — М., 1956. —
С. 49.
3 Див.: Советский гражданский процесе. — М., 1975. — С. 31—33.
4 Див.: Притика Д.М. Арбітражний суд: проблеми організації та діяль-
ності: Монографія. — К., 2000. — С. 225.
31
казів, наданих сторонами, недостатньо для вирішення справи.
Але у ст. 38 ГПК встановлено правило, відповідно до якого
у випадку, якщо подані сторонами докази є недостатніми,
господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств
та організацій незалежно від їх участі у справі документи і
матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський
суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці
їх знаходження.
Статтею 4-3 ГПК на розвиток зазначеного принципу пере-
дбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі,
обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду до-
казами. Крім того, закріплене правило, відповідно до якого
з метою реалізації принципу змагальності господарський суд
створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі,
необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи
і правильного застосування законодавства.
Зазначений принцип тісно пов’язаний з процесуальною
рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового
матеріалу, наявність якого є важливою умовою для з’ясування
обставин справи.
4.	Принцип диспозитивності. Зміст принципу диспозитив-
ності у господарському процесі становлять такі елементи, як
порушення справи у господарському суді; визначення харак-
теру та обсягу позовних вимог, розпорядження матеріальними
правами і процесуальними засобами їх захисту, зокрема, від-
мова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди;
порушення апеляційного, касаційного провадження, поста-
новлений питання про перегляд справи за нововиявленими
обставинами; вимога примусового виконання судового акта
господарського суду1. Процесуальний принцип диспозитив-
ності відповідає принципу особистої ініціативи2.
Зазначений принцип певним чином отримав свій розвиток
у новому господарському законодавстві України, що закріплює
право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно
здійснювати в господарському суді свої матеріальні і процесу-
альні права. Зокрема, зазначено, що будь-яка заінтересована
особа вправі звернутися до господарського суду за захистом
своїх порушених і прав, і законних інтересів у порядку, вста-
1 Див.: Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украиньї. —
Харьков, 2002. — С. 35.
2 Див.: Каллистратова Р.Ф. Государственньїй арбитраж. — М., 1973. —
С. 108.
32
нов'їеному ГПК. Угода про відмову від права звернення до
іосподарського суду є недійсною (ст. 1 ГПК). Але конкретно
при і щип диспозитивності у законодавстві не закріплений.
Однак принцип диспозитивності не означає абсолютної
самостійності суб’єктів господарського процесу, оскільки такі
процесуальні дії, як відмова позивача від позову, зменшення
розміру позовних вимог, визнання позову, укладення мирової
угоди сторонами, підлягають контролю з боку господарського
суду. Господарський суд вправі відмовити у визнанні таких дій,
икіцо вони суперечать законам або при цьому порушуються
права і законні інтереси інших осіб. Отже, стверджувати про
необмеженість дії принципу диспозитивності навряд чи можна,
оскільки здійснення сторонами багатьох диспозитивних дій
відбувається під контролем господарського суду, що є цілком
виправданим.
5.	Принцип об’єктивної істини. Цей принцип означає, що
господарський суд має приймати рішення у справі після того,
як у засіданні будуть встановлені дійсні взаємини сторін і
фактичні обставини. Цей принцип нерозривно пов’язаний із
принципом законності, оскільки рішення господарського суду
є законним лише тоді, коли у справі встановлена об’єктивна
істина. Для досягнення цієї мети господарському суду надані
досить широкі права. Принцип об’єктивної істини випливає
і зі ст. 82 ГПК України, відповідно до якої рішення у госпо-
дарському спорі приймається суддями господарського суду за
результатами обговорення всіх обставин справи.
На реалізацію цього принципу спрямовані й інші інститути
і норми господарського процесу, зокрема перегляд рішень,
ухвал, постанов господарського суду за нововиявленими обста-
винами, перегляд їх в апеляційному та касаційному порядку,
право господарського суду виходити за межі заявлених вимог
тощо.
6.	Принцип оперативності (швидкості). Цей принцип від-
повідає завданням зміцнення законності у господарських
відносинах, своєчасного виконання договірних зобов’язань,
усунення недоліків у господарській діяльності. Водночас важ-
ливо, щоб рішення господарського суду не лише оперативно
приймалися, а й і швидко виконувалися, на що особливо
наголошується в ГПК. Принцип швидкого й оперативного
розгляду господарських спорів спрямований на своєчасне
усунення конфліктів, що заважають нормальному функціо-
нуванню господарського механізму.
33
1.4. Джерела господарського
процесуального права
Джерелами господарського процесуального права є норма-
тивно-правові акти, що містять норми, які регулюють порядок
здійснення правосуддя у господарських відносинах.
У ст. 4 ГПК встановлено, що господарський суд вирішує
господарські спори, зокрема, на підставі Конституції, ГПК, ін-
ших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Чільне місце серед цих нормативно-правових актів посідає
Конституція.
Основний Закон є найвищим правовим актом, яким виз-
начене місце судової влади у системі органів державної влади,
вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організації
судової системи і діяльності судів, основні положення про
судоустрій. У ст. 8 Конституції встановлено, що Конституція
має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.
Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст
будь-якого закону чи іншого нормативного акта з погляду
відповідності їх Конституції і у всіх необхідних випадках за-
стосовувати Основний Закон як акт прямої дії.
Господарські суди безпосередньо застосовують Конститу-
цію у таких випадках: 1) якщо зі змісту норм Конституції не
випливає необхідність додаткової регламентації її положень
законом; 2) якщо закон, який був чинним до прийняття чи
набрання чинності Конституцією, після цього суперечить їй;
3) якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом
не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною
Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
суперечить Конституції; 4) якщо укази Президента України,
які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають
застосуванню судами при вирішенні конкретних судових
справ, суперечать Конституції.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листо-
пада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя» встановлено положення, відповідно до
якого у випадку, коли зі змісту конституційної норми випливає
необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд
при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон,
який ґрунтується на Конституції та не суперечить їй.
Закон «Про судоустрій України» визнав таким, що втратив
чинність, Закон України від 4 червня 1991 р. «Про господарські
суди». Закон «Про судоустрій України» визначає правові засади
34
організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні,
систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо
формування корпусу професійних суддів, систему та порядок
здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює
загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює
інші питання судоустрою. Цим законом встановлено систему
господарських судів та їх повноваження.
Основним джерелом господарського процесуального права
є ГПК.
Господарські суди вирішують господарські справи також
на підставі норм чинного законодавства. Так, частина норм
господарського процесуального права міститься в Законі «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом». Норми зазначеного Закону передбачають особ-
ливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними
стосовно норм ГПК.
При вирішенні спорів господарськими судами застосо-
вується широке коло законів та інших нормативних актів, які
містять окремі норми, що стосуються провадження у госпо-
дарських судах, зокрема про визначення підвідомчості спорів
господарському суду (закони України від 7 лютого 1991 р. «Про
власність», від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну
діяльність» тощо).
Діяльність господарського суду регулюється і деякими нор-
мами цивільно-процесуального та адміністративно-процесу-
ального законодавства. Так, на підставі ст. 16 ЦПК у випадку
об’єднання кількох пов’язаних між собою вимог, з яких одні
підвідомчі суду, а інші — господарському суду, всі вимоги
підлягають розгляду в суді. Відповідно до п. 6 Перехідних та
прикінцевих положень КАС встановлюється підвідомчість
адміністративних справ, що розглядаються господарськими
судами, до початку діяльності місцевих (окружних) та апеля-
ційних адміністративних судів. Такі справи, підвідомчі госпо-
дарським судам відповідно до ГПК, вирішуються відповідним
господарським судом за правилами КАС.
Господарські суди застосовують при вирішенні спорів та-
кож міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України.
Міжнародним договором України відповідно до Закону Ук-
раїни від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України»
є договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою
або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється
міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір
в одному чи кількох пов’язаних між собою документах, і не-
35
залежно від його конкретного найменування (договір, угода,
конвенція, пакт, протокол тощо. У ст. 19 зазначеного Закону
встановлений порядок дії міжнародних договорів України на
території України. Відповідно до цієї статті чинні міжнародні
договори України, згода на обов’язковість яких надана Вер-
ховною Радою України, є частиною національного законо-
давства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм
національного законодавства.
Господарський суд не застосовує акти державних та інших
органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
Якщо міжнародним договором України, який набрав чин-
ності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж
ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України,
то застосовуються правила міжнародного договору.
Господарські суди повинні керуватися вимогами ст. 4
ГПК. щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у
вирішенні господарських спорів за участю іноземного підпри-
ємства, організації.
Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК передбачена можливість застосу-
вання господарськими судами норм права інших держав у
випадках, передбачених законом або міжнародним догово-
ром. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та
обов’язки сторін зовнішньоекономічного договору (контрак-
ту), господарським судам слід виходити з такого.
Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх
відносини за угодою, означає вибір саме національного законо-
давства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють
відповідні відносини сторін. У разі відсутності волевиявлення
сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права
господарський суд визначає його на підставі колізійної норми,
яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно
до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства,
так і в національному законодавстві.
Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирі-
шення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяль-
ності від 20 березня 1992 р., укладена державами — учасницями
СНД у м. Києві, у ст. 11 якої встановлено правила застосування
цивільного законодавства однієї держави — учасниці СНД
на території іншої держави — учасниці СНД- Згідно з цими
правилами зокрема права та обов’язки сторін за договором
визначаються законодавством країни — місця укладення та-
кого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.
Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізій-
ної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин,
36
іосподарський суд повинен звернутися до колізійних норм
внутрішнього цивільного законодавства, а саме — до при-
писів Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне
приватне право».
Відповідно до ч. 5 ст. 4 ГПК у разі відсутності законо-
давства, що регулює спірні відносини за участю іноземного
суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може
застосовувати міжнародні торгові звичаї.
Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв’язків у ряді ви-
падків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом
можуть бути розроблені Міжнародною торговельною палатою
Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів
(редакція 1993 р., видання МТП № 500), Уніфіковані правила
по інкасо (редакція 1978 р., видання МТП № 322), Офіцій-
ні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної
торгової палати Інкотермс (редакція 2000 р., видання МТП
№ 560).
Згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р.
№ 566/94 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за до-
говорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності
України»1 розрахунки за зовнішньоекономічними договора-
ми (контрактами), укладеними суб’єктами підприємницької
діяльності України всіх форм власності, предметом яких є
товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфі-
кованих правил та звичаїв для документарних акредитивів та
Уніфікованих правил по інкасо Міжнародної торговельної
палати. Суб’єкти підприємницької діяльності України під
час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передба-
чених зазначеними уніфікованими правилами. Згідно з Ука-
зом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 «Про
застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних
термінів»2 зазначені Правила можуть застосовуватися під час
укладання суб’єктами підприємницької діяльності України всіх
форм власності договорів, утому числі зовнішньоекономічних
договорів (контрактів), предметом яких є товари.
Отже, господарський суд у вирішенні спору у сфері між-
народної торгівлі застосовує звичаї у разі відсутності законо-
давства, що регулює спірні відносини або якщо угодою сторін
передбачено застосування правил цих звичаїв.
1 Урядовий кур’єр. — 1994. — № 154—155.
2 Там само.
37
Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного
договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно
до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 р.1.
У застосуванні норм міжнародного договору господарський
суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил
здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III
вказаної Конвенції.
Договори, що набрали чинності з моменту підписання їх
Президентом України, публікуються у «Відомостях Верховної
Ради України», в газеті Верховної Ради України та у «Зібранні
діючих міжнародних договорів України».
Опублікування міжнародних договорів України у «Зібранні
діючих міжнародних договорів України», а також забезпечення
їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює
Міністерство закордонних справ України (підпункт 15 п. 4
Положення про Міністерство закордонних справ України,
затвердженого Указом Президента України від 12 липня
2006 р. № 960).
Міжнародні договори СРСР, що є обов’язковими для
України як його правонаступниці, опубліковано у збірниках
міжнародних договорів СРСР.
Судам слід мати на увазі, що порядок і терміни набрання
чинності міжнародними договорами України визначається
такими договорами або в інший спосіб, узгоджений сторонами
договору.
У випадку неповноти, неясності, суперечливості чи від-
сутності відповідного законодавства господарські суди мають
вирішувати спір за допомогою аналогії закону та аналогії
права.
Застосування аналогії закону можливе за таких умов:
1) відносини сторін перебувають у сфері дії господарського
права, тобто є господарськими правовідносинами; 2) вказані
правовідносини не врегульовані господарським та цивільним
законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за
змістом господарсько-правові відносини.
Якщо використати аналогію закону для регулювання гос-
подарсько-правових відносин неможливо, наприклад, через
відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то засто-
совується аналогія права. Аналогія права полягає у застосу-
ванні загальних засад господарського та цивільного права,
1 1інр://гакоп.гада.§оу.иа/
38
встановлених законодавством. Умовами застосування аналогії
права є такі: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії госпо-
дарського права; 2) зазначені правовідносини не врегульовані
господарським та цивільним правом; 3) відсутні норми, що
регулюють подібні за змістом правовідносини.
Крім того, заповнення прогалин можливе за допомогою
використання окремих видів судової практики.
Відразу слід зауважити, що значення судової практики за-
лежить від системи приватного права. У англо-американській
системі вона є формою цивільного права, в інших системах
приватного права відіграє допоміжну роль.
Українська традиція приватного права належить до кон-
тинентальних систем, тому судовий прецедент офіційно не є
джерелом права в Україні.
Водночас не можна недооцінювати значення судової прак-
тики, а її роль потребує спеціального розгляду.
Насамперед потрібно звернути увагу на те, що поняття
«судова практика» має кілька аспектів.
По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз’яснення
вищих судів стосовно застосування господарського законо-
давства. Такі роз’яснення містяться в постановах Пленуму
Верховного Суду України, керівних роз’ясненнях Президії
Вищого господарського суду України. Вони приймаються на
основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в по-
рядку судового тлумачення і є обов’язковими при вирішенні
господарських спорів у справах відповідної категорії.
По-друге, існує така форма, як «правові позиції щодо розгля-
ду окремих категорій господарських справ», висловлені судовою
колегією в господарських справах Верховного Суду України,
яка, безумовно, не є джерелом господарського права, хоча й
слугує орієнтиром при розгляді певних категорій справ.
Отже, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально
судовий прецедент не визнаний, а з іншого — всі державні
органи, насамперед суди, зобов’язані керуватися тлумаченням
норм, даним Верховним Судом, Вищим господарським судом
України. У зв’язку з цим з приводу оцінки правової природи
керівних роз’яснень вищих судів існують різні погляди: одні
правознавці зазначають, що керівні роз’яснення Верховного
Суду містять норми права, інші — заперечують такий підхід.
Наша позиція, зокрема щодо суті керівних постанов Пле-
нуму Верховного Суду України, полягає у такому.
Повноваження Верховного Суду в цьому питанні визначені
Законом «Про судоустрій України», який передбачає, що Вер-
ховний Суд вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову
39
статистику і дає керівні роз’яснення судам з питань застосуван-
ня національного законодавства, які виникають при розгляді
судових справ. Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду
України є обов’язковими для судів, інших органів і посадових
осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз’яснення.
Отже, хоча формально постанови та роз’яснення пленумів
вищих судів покликані лише тлумачити і роз’яснювати сенс
господарського законодавства, фактично вони є формою
(джерелом) господарського процесуального права.
По-друге, термін «судова практика» використовують для
позначення багаторазового, уніфікованого розв’язання судами
однієї і тієї ж категорії справ.
Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових
рішень, не є формою (джерелом) права. Кожен суддя, вирішу-
ючи справу, щодо якої вже склалася певна судова практика,
водночас не зв’язаний висновками, зробленими іншими судами
з подібної категорії справ. Він виносить рішення, грунтуючись
на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок
правової оцінки встановлених судом обставин справи.
Проте судова практика, що складається таким чином, ві-
дображає тенденції тлумачення і застосування законодавства
і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному
окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів
різних рівнів, безумовно, доцільне і корисне.
1.5. Господарське процесуальне право
як наука і навчальна дисципліна
Господарське процесуальне право розглядається не лише
як галузь права, а й як наука та навчальна дисципліна.
Наука господарського процесуального права становить собою
вчення про господарський процес як галузь права, об’єднане в
систему понять, категорій, думок, концепцій, теорій.
Крім того, господарське процесуальне право є системою
знань про закономірності господарсько-процесуального право-
вого регулювання певних суспільних відносин, що виникають у
зв’язку із здійсненням правосуддя у господарських справах.
Предметом науки господарського процесуального права
є концепція господарського процесу, норми господарського
процесуального права (господарського процесуального зако-
нодавства); господарські процесуальні відносини; юридичні
факти (обставини), завдяки яким ці відносини перетворюються
40
на іірановідносини; умови і порядок реалізації господарських
процесуальних прав і обов’язків; практика застосування норм
іоснодарського процесуального права (господарського проце-
суального законодавства).
Наука господарського процесуального права вивчає поняття
господарського процесуального права як галузі права та його
місце у загальній системі права, систему і зміст господарсько-
процесуальних правових інститутів; джерела господарського
процесуального законодавства, їх види і значення, засоби
та методи тлумачення господарських процесуальних норм і
ефективність їх вивчення.
Сучасна наука господарського процесуального права не
обмежується вивченням господарського процесуального права
лише якоїсь однієї країни, тим паче локалізованої на певному
відтинку часу. Тому предметом науки господарського процесу-
ального права є також форми господарського процесуального
законодавства і практика їх застосування в інших державах.
У зв’язку з цим органічною частиною науки господарського
процесуального права повинно стати порівняльне господарське
процесуальне право, що має на меті визначення загального
і особливого у різних системах права, можливість імплемен-
тації концепцій, засад господарського процесуального права,
окремих правових рішень або їх сукупності.
Крім того, важливою складовою господарського процесу-
ального права є історія становлення і розвитку господарсько-
го (арбітражного) процесу. Вивчення історії господарського
процесуального права дає можливість як запозичити позитив-
ний досвід минулого, так і (хоч би деякою мірою) уникнути
повторення помилок. До того ж вивчення історії і характеру
розвитку господарського процесуального права дозволяє виз-
начити його тенденції на сучасному етапі.
Отже, предмет науки господарського процесуального права
істотно відрізняється від предмета господарського процесу-
ального права як галузі права і об’єкта господарського про-
цесуального законодавства як сукупності норм, що регулюють
господарські процесуальні відносини.
Господарське процесуальне право як навчальна дис-
ципліна є однією з головних дисциплін юридичного циклу,
обов’язковою для вивчення студентами-юристами незалежно
від типу вищого навчального закладу, факультету, спеціалі-
зації тощо.
Предметом цієї навчальної дисципліни є господарське
процесуальне право у всіх трьох вказаних вище проявах: як
галузь, як система законодавства, як наука.
41
Завдання її полягає у передачі студентам-юристам суми
знань про господарський процес, поняття, категорії тощо,
про галузь господарського процесуального права, систему
господарського процесуального законодавства і практику його
застосування.
В результаті вивчення цієї навчальної дисципліни студенти
повинні отримати грунтовні теоретичні знання у галузі гос-
подарського процесуального права, розуміти закономірності,
характер і тенденції розвитку господарського процесуального
права.
Крім того, вимагається надійне засвоєння головних поло-
жень господарського процесуального законодавства, форму-
вання уміння тлумачити закон та обґрунтовувати і захищати
свою позицію з відповідних питань господарського процесу-
ального права. Це потребує вироблення навичок практичної
роботи з нормативним матеріалом, аналізу конкретних випад-
ків з судової практики і змодельованих ситуацій.
Цим визначається система навчальної дисципліни «Госпо-
дарське процесуальне право», яка має такі розділи:
1.	Вступ до господарського процесуального права (сукуп-
ність відомостей про поняття, предмет, метод, принципи,
системи господарського процесуального права і закономірності
його розвитку).
2.	Загальні положення про систему господарських судів,
питання підвідомчості і підсудності справ господарським
судам, процесуальні строки, стадії господарського процесу,
форми господарського процесу тощо.
3.	Вчення про учасників господарського процесу, їх про-
цесуальні права і обов’язки.
4.	Загальні положення про позов у господарському про-
цесі.
5.	Вчення про докази і доказування у господарському
процесі.
6.	Загальні положення вирішення господарських спорів у
першій інстанції.
7.	Загальні положення про перегляд судових рішень в апе-
ляційній інстанції.
8.	Загальні положення про перегляд судових рішень у ка-
саційній інстанції.
9.	Загальні положення про перегляд рішень за нововияв-
леними обставинами.
10.	Загальні положення про виконавче провадження.
11.	Особливості провадження у справах про банкрутство
тощо.
42
Список рекомендованої літератури:
1.	Арбитражньїй процесе: Учеб. / Под ред. М.К. Треушни-
кова, В.М. Шерстюка, — М., 2001.
2.	Балух В.С., Сурилов А.А. Одесский арбитражньїй суд:
два века истории. — Одесса, 2001.
3.	Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав
суб’єктів господарювання в арбітражних судах України. — К.,
2001.
4.	Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украи-
ньі. — Харків, 2002.
5.	Городовенко В. Принцип незалежності суддів і підкорен-
ня їх лише законові як один з основних принципів судочинства
в Україні // Право України. — 2002. — № 4. — С. 124—127.
6.	Клеандров М.И. Зкономическое правосудне в России:
прошлое, настояшее и будушее. — М., 2006. — С. 35.
7.	Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. —
К„ 1998.
8.	Притика Д.М. Арбітражний суд: проблеми організації та
діяльності: Монографія. — К., 2000.
9.	Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності ор-
ганів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. —
К., 2003.
10.	Фурсов Д.А. Процессуальньїй режим деятельности
арбітражного суда первой инстанции: Дисс. ... канд. юрид.
наук. — М., 1996.
11.	Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Приватне і публічне
право та деякі аспекти теорії правовідносин // Проблеми за-
конності: Республіканський міжвідомчий науковий збірник. —
Вип. 53. - 2002. - С. 142-149.
12.	Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського
процесуального права України: Навч. посіб. — Суми, 2005.
13.	Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. — Т. 4: Тор-
говий процесе. Конкурсний процесе. — М., 2003.
14.	Юдельсон К.С. Советский гражданский процесе. — М.,
1956.
43
Глава II
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
ГОСПОДАРСЬКОГО
СУДОЧИНСТВА
2.1.	Правова природа господарських судів
та їх місце у судовій системі України
Відповідно до ст. 1 Закону «Про судоустрій України» де-
ржавна влада в Україні здійснюється на засадах поділу її на
законодавчу, виконавчу і судову.
Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у
формі цивільного, господарського, адміністративного, кримі-
нального та конституційного судочинства.
Судова система будується на принципах територіальності
і спеціалізації.
Принцип територіальності передбачає розбудову системи
судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністратив-
но-територіального устрою, закріпленої у ст. 133 Конституції.
Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя на
всій території України і доступності його для всього населення.
Визначальна вимога принципу територіальності полягає в тому,
що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на
всі адміністративно-територіальні одиниці України.
Принцип спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції
передбачає згідно з Конституцією утворення судово-ієрар-
хічних ланок зі спеціалізованою компетенцією в окремих,
найважливіших для суспільства галузях законодавства. Такою
ланкою є система господарських судів, до компетенції яких
віднесено вирішення господарських спорів та розгляд справ
про банкрутство1.
Спеціалізація стосовно судових органів передбачає, що:
•	справа вирішується професіоналом;
•	при здійсненні внутрішньої спеціалізації забезпечується
оптимальний розгляд різних справ у межах процесу;
•	існує певна група відносин, специфіка яких вимагає
розробки самостійної процесуальної форми;
1 Див.: Бондаренко І. Судова система України та її реформування у
сучасних умовах 11 Право України. — 2002. — № 8. — С. 38.
44
•	мають бути встановлені норми права, що регламентують
відповідний вид процесуальних правовідносин і відображають
їхню специфіку1.
Отже, спеціалізованим є орган, який відповідає таким ви-
могам:
1.	Він має бути призначений для розгляду певного кола
справ. Справи, що розглядаються, повинні мати специфіку,
яка визначає їх розв’язання у цьому органі. Коло таких справ
має бути або чітко визначене у законодавстві, або ж ознаки
таких справ мають бути нормативно визначені.
2.	Цей орган має діяти на підставі кодифікованого акта,
тобто він має бути відокремлений у своїй регламентації від
норм, що регулюють інші відносини.
3.	Відокремлення це має стосуватися не тільки і не стільки
тих чи інших норм, скільки певної, однорідної групи відносин,
що вимагають самостійного врегулювання, оскільки характер
норм права визначається відповідним характером відносин.
4.	Цей орган повинен мати власну процесуальну форму, що
дозволяє в той же час віднести його до єдиної, як і сукупність
норм, системи.
Відповідно до Конституції в системі судів загальної юрис-
дикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих
судових юрисдикцій, при цьому до спеціалізованих належать
господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спе-
ціалізовані.
Основними ознаками господарської юрисдикції як системи
спеціалізованих судових установ є: організаційна єдність при
диференціації функції правосуддя стосовно різних ланок спе-
ціалізованих судів, єдиний предмет судового захисту і судової
діяльності, єдина процесуальна форма і процесуальне законо-
давство, що регламентує процесуальний порядок розгляду та
розв’язання юридичних справ2.
Крім цього, спеціалізовані суди як гілка судів загальної
юрисдикції повинні мати єдине організаційно-процесуальне
підґрунтя діяльності із здійснення правосуддя у визначеній
процесуальним законом сфері правовідносин. Єдність систе-
ми судів і правосуддя забезпечується єдиним статусом суддів
1 Див.: Рассахатская Н.А. Проблеми специализации гражданско-про-
цессуальной деятельности / Проблеми доступносте и зффективности
правосудна в арбитражном и гражданском судопроизводстве: Материальї
Всероссийской научно-практической конференции. — М., 2001. — С. 212.
2 Див.: Проблеми науки гражданского процессуального права / Под
ред. В.В. Комарова. — Харьков, 2002. — С. 312.
45
як носіїв судової влади, єдністю основних конституційних
принципів судочинства.
З урахуванням цього структура господарських судів згідно
із Законом «Про судоустрій України» складається із місцевих
господарських судів, апеляційних господарських судів, Вищого
господарського суду України.
Водночас щодо спеціалізованих судів часто застосовуються
поняття «юрисдикція» і «підсудність», «підвідомчість»1. Вва-
жаємо, що загальне поняття «компетенція» для судів краще
виражати за допомогою поняття «юрисдикція» як традиційного
і більш точного з огляду на головні цілі правосуддя. Юрисдик-
ція означає судочинство, здійснення правосуддя2.
Характерною ознакою господарської юрисдикції є єдиний
предмет судового захисту і судової діяльності, який відображає
спеціалізацію зазначеної юрисдикції і обсяг правового захисту
у господарському судочинстві.
Господарські суди розглядають весь комплекс питань пра-
вового регулювання господарських відносин, що виникають
між суб’єктами права, насамперед суб’єктами підприємницької
діяльності. З огляду на комплексний характер таких відносин
предметом судового захисту є суб’єктивні права і законні інте-
реси зазначених суб’єктів (суб’єктивна ознака обсягу судового
захисту), предметом судової діяльності — господарські спори
(об’єктивна ознака обсягу судового захисту).
Отже, основними завданнями господарського суду є:
•	захист прав і законних інтересів учасників господарських
правовідносин;
•	сприяння зміцненню законності у сфері господарських
відносин;
•	внесення пропозицій, спрямованих на удосконалення
правового регулювання господарської діяльності3.
Господарські суди становлять єдину систему спеціалізо-
ваних судів, яка має три ланки. Відповідно до компетенції
господарські суди поділяються на місцеві, апеляційні, Вищий
господарський суд України. Всі господарські суди незалежно
від ланки, здійснюють правосуддя шляхом розв’язання гос-
подарських спорів, розгляду інших справ, віднесених до їх
компетенції законодавством.
1 Див.: Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел. — Свер-
дловск, 1973.
2 Див.: Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. — М., 2001. —
С. 178-179.
3 Див.: Господарське процесуальне право України: Підруч. / За ред.
В.Д. Чернадчук. — Суми, 2006. — С. 8.
46
Місцевими господарськими судами є Господарський суд
Автономної Республіки Крим, господарські суди областей,
міст Києва і Севастополя. Місцеві господарські суди є судами
першої інстанції, вони також розглядають господарські спра-
ви у зв’язку з нововиявленими обставинами у передбачених
законом випадках.
Основним у діяльності місцевих господарських судів є
розв’язання господарського спору, вирішення справи по суті.
Місцевий господарський суд до того ж вивчає і узагальнює
судову практику, а також здійснює інші повноваження, надані
йому законом.
Голова місцевого суду виконує такі обов’язки:
1)	здійснює функції судді у порядку, встановленому ГПК;
2)	головує в судових засіданнях, призначає суддів як голо-
вуючих у судових засіданнях, розподіляє інші обов’язки між
суддями;
3)	веде особистий прийом, організовує роботу суду щодо
прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг;
4)	керує вивченням і узагальненням судової практики і
веденням судової статистики, вносить подання в державні
органи, громадські організації і службовим особам про усу-
нення порушень закону, причин і умов, що сприяли вчиненню
правопорушень;
5)	керує роботою канцелярії суду;
6)	організовує роботу з підвищення кваліфікації праців-
ників суду;
7)	здійснює інші повноваження, надані йому законом.
Зазначена група господарських судів належить до найнижчої
ланки системи.
Апеляційні суди є другою ланкою у системі господарських
судів України.
Інститут апеляційного провадження є для українського
господарського судочинства новим, він прийшов на зміну
перевірці законності і обґрунтованості рішень господарських
судів у порядку нагляду1.
Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо
рішень місцевих судів, як суди першої інстанції у госпо-
дарських справах, що віднесені до їх підсудності законом,
а також переглядають рішення у зв’язку з нововиявленими
обставинами.
1 Див.: Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна В.С. та ін. Арбітражний
процес. — Ч. II. — Харків, 2000. — С. 147—164.
47
Апеляційний суд здійснює такі функції:
•	розглядає справи в апеляційному порядку відповідно до
процесуального закону;
•	вивчає та узагальнює судову практику;
•	аналізує статистику вирішення господарських спорів;
•	подає пропозиції Вищому господарському суду України
щодо вдосконалення правового регулювання господарської
діяльності і практики вирішення господарських спорів та щодо
порушення перед Конституційним Судом України питання
про офіційне тлумачення законів України;
•	проводить роботу, спрямовану на попередження право-
порушень у сфері господарських відносин;
•	здійснює інші повноваження, надані йому законом.
Апеляційні суди в Україні створюються і діють в Автоном-
ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі,
якщо інше не передбачено законом.
У назві апеляційних судів використовується назва населених
пунктів, в яких вони знаходяться.
Апеляційні суди складаються з обраних Верховною Радою
України безстроково чи призначених Президентом України у
межах п’ятирічного строку суддів.
Народні засідателі цих судів обираються Верховною Радою
Автономної Республіки Крим, обласною Київською і Севас-
топольською міськими радами, на території яких знаходиться
відповідний суд, строком на 5 років за поданням голови апе-
ляційного суду у необхідній кількості.
Зі складу суддів апеляційного суду загальними зборами
відповідного суду обираються голова суду та його заступники
відповідно до кількості судових палат суду або заступник го-
лови суду у разі відсутності судових палат.
В апеляційному суді розпорядженням голови цього суду можуть
утворюватися судові палати, якщо інше не передбачено законом,
а також судові палати для розгляду справ у першій інстанції.
Судові палати в апеляційних судах очолюються заступни-
ками голови суду.
В зазначених судах може утворюватися президія як консуль-
тативно-дорадчий орган при голові апеляційного суду. Кіль-
кість членів і склад президії апеляційного суду затверджуються
зборами суддів цього суду за поданням його голови.
Голова апеляційного суду має право у разі необхідності
своїм розпорядженням залучати суддів однієї судової палати
для розгляду справ іншої спеціалізації або в іншій інстанції.
Голова апеляційного суду поряд із виконанням повноважень
судді виконує такі обов’язки:
1) затверджує персональний склад судових палат;
48
) утворює колегії суддів для розгляду судових справ у разі
нідсугіюсті судових палат;
3)	організовує роботу із вивчення і узагальнення судової
практики, аналізу судової статистики;
4)	скликає загальні збори суду і вносить на розгляд цих
іборів питання, що потребують їх вирішення;
5)	розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
6)	організовує роботу щодо підвищення кваліфікації суддів
відповідного суду і працівників апарату суду;
7)	організовує роботу із народними засідателями та при-
сяжними;
8)	організовує роботу суду щодо приймання громадян і
розгляду пропозицій, заяв і скарг;
9)	здійснює інші повноваження, надані йому законом.
Вищі спеціалізовані суди є вищими судовими органами спе-
ціалізованих судів.
Вони складаються з обраних до них Верховною Радою Ук-
раїни суддів, зі складу яких загальними зборами відповідного
суду обираються голова суду та його заступники.
У вищих спеціалізованих судах може утворюватися пре-
зидія як консультативно-дорадчий орган при голові вищого
спеціалізованого суду. Кількість членів і склад президії вищого
спеціалізованого суду затверджуються зборами суддів цього
суду за поданням його голови.
Вищі спеціалізовані суди діють як суди касаційної інстан-
ції щодо рішень місцевих та апеляційних судів, а у випадках,
передбачених законом — як суди апеляційної інстанції щодо
рішень апеляційних судів, ухвалених у першій інстанції, а та-
кож переглядають справи за нововиявленими обставинами.
Вищі спеціалізовані суди вивчають та узагальнюють судову
практику, дають рекомендаційні роз’яснення з питань застосу-
вання законодавства, а також здійснюють інші повноваження,
надані їм законом.
Найвища ланка у системі господарських судів — Вищий
господарський суд України, що є судом касаційної інстанції.
Голова вищого спеціалізованого суду поряд із виконанням
повноважень судді здійснює такі повноваження:
1)	утворює колегії суддів для розгляду судових справ;
2)	організовує роботу щодо вивчення та узагальнення су-
дової практики, аналізу судової статистики;
3)	скликає загальні збори суддів відповідного суду та вно-
сить на їх розгляд питання, що потребують їх вирішення;
4)	визначає обов’язки заступників голови суду;
5)	організовує роботу з підвищення кваліфікації суддів
відповідного суду та працівників апарату суду;
49
6)	здійснює інші повноваження, надані йому законом.
Заступник голови вищого спеціалізованого суду поряд з
виконанням повноважень судді здійснює відповідно до роз-
поділу обов’язків керівництво роботою структурних підрозділів
апарату суду та інші повноваження, надані йому законом чи
доручені головою суду, виконує повноваження голови вищого
спеціалізованого суду у разі його відсутності.
2.2. Правовий статус судді
господарського суду
У 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про
статус суддів», де вперше в історії українського законодавс-
тва закріплене положення про те, що судді є носіями судової
влади і здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої і
виконавчої влади (ч. 1 ст. 1).
Цей Закон встановлює важливі гарантії незалежності суддів,
передбачає їхній політичний і підприємницький нейтралітет.
Вони не можуть бути народними депутатами, належати до
будь-яких політичних партій і рухів, входити до складу органів
виконавчої влади й інших державних органів, займатися під-
приємницькою діяльністю.
Прийнято деякі принципові положення щодо статусу суддів,
у тому числі конкурсний відбір кандидатів на судові посади
в загальних і господарських судах першої інстанції на основі
успішної здачі кваліфікаційного іспиту, додаткової гарантії не-
доторканності судді, які поширюються не тільки на його особу,
а й на житло, службове приміщення, транспорт, засоби зв’язку,
кореспонденцію, майно, що йому належить, і документи.
З прийняттям нових законів, що стосуються органів судової
влади, однозначно вирішене питання про належність до цієї
влади господарських судів.
Законодавством передбачений порядок створення кваліфі-
каційних комісій суддів господарських судів та інші принципові
норми, що характеризують господарський суд як самостійну
і незалежну структуру не тільки в системі органів державної
влади, а й серед органів самої судової системи.
Відповідно до ст. 1 Закону «Про статус суддів» професійні
судді (далі — судді) та залучені у визначених законом випадках
для здійснення правосуддя представники народу є носіями су-
дової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від
законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами
50
судової влади, які відповідно до Конституції наділені повнова-
женнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки
па професійній основі в Конституційному Суді України та судах
загальної юрисдикції. Судді мають необхідні для здійснення
правосуддя повноваження, передбачені законами України.
Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є
незалежними, підкоряються тільки закону і нікому не під-
звітні. Гарантії незалежності суддів встановлюються вказаним
Законом, а також Конституцією України. Держава гарантує
фінансове та матеріально-технічне забезпечення суддів.
Згідно зі ст. 6 Закону «Про статус суддів» судді зобов’язані:
•	при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та законів
України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд
судових справ з дотриманням встановлених законом строків;
•	додержувати вимог, передбачених ст. 5 цього Закону,
службової дисципліни та розпорядку роботи суду;
•	не розголошувати відомостей, що становлять державну,
військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таєм-
ницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян
та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи
в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких
було прийнято рішення про закрите судове засідання;
•	не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать
звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності,
неупередженості та незалежності.
Відповідно до ст. 7 Закону «Про статус суддів» на посаду судді
може бути рекомендований кваліфікаційною комісією судців гро-
мадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну
освіту і стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає
в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.
Суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене за-
коном, може бути громадянин України, який досяг на день
обрання ЗО років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у
галузі права не менш як 5 років, в тому числі не менш як З
роки на посаді судді.
Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадя-
нин України, не молодший ЗО років, який має вищу юридичну
освіту, стаж роботи у галузі права не менш як 7 років, в тому
числі не менш як 5 років на посаді судді.
Суддею Верховного Суду України може бути громадянин
України, який досяг на день обрання 35 років, має вищу юри-
дичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як 10 років,
в тому числі не менш як 5 років на посаді судді.
Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого
суду, вказаного у ч. 1 ст. 7 вказаного Закону, є складання
51
кваліфікаційного екзамену. Ця умова не поширюється на осіб,
які мають відповідний стаж роботи на посаді судді, давність
якого не перевищує 11 років.
Особливі вимоги, необхідні для зайняття посади судді
господарських судів, визначаються Конституцією, Законом
України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд Ук-
раїни» та іншими законами України.
Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена
у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.
У ст. 11 Закону «Про статус суддів» визначаються гарантії
незалежності суддів. Незалежність суддів забезпечується:
•	встановленим законом порядком їх обрання (призначен-
ня), зупинення їх повноважень та звільнення з посади;
•	особливим порядком присвоєння військових звань суддям
військових судів;
•	передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;
•	таємницею прийняття судового рішення і забороною її
розголошення;
•	забороною під загрозою відповідальності втручання у
здійснення правосуддя;
•	відповідальністю за неповагу до суду чи судді;
•	правом судді на відставку;
•	недоторканністю суддів;
•	створенням необхідних організаційно-технічних та інфор-
маційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним
забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;
•	особливим порядком фінансування судів;
•	системою органів судового самоврядування.
Всі державні органи, установи та організації, органи місце-
вого самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані
поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.
Гарантії незалежності судді, включаючи заходи його право-
вого захисту, матеріального і соціального забезпечення, пере-
дбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і
не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними
актами України і Автономної Республіки Крим.
Стаття 15 Закону «Про статус суддів» містить положення
про припинення повноважень суддів. Суддя звільняється з
посади органом, що його обрав або призначив, у разі:
1)	закінчення строку, на який його обрано чи призначено;
2)	досягнення суддею 65 років;
3)	неможливості виконувати свої повноваження за станом
здоров’я;
4)	порушення суддею вимог щодо несумісності;
52
5)	порушення суддею присяги;
6)	набрання законної сили обвинувальним вироком щодо
нього;
7)	припинення його громадянства;
8)	визнання його безвісно відсутнім або оголошення по-
мерлим;
9)	подання суддею заяви про відставку або про звільнення
з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
Про наявність підстав для припинення повноважень судді та
про висунення кандидатур для обрання суддею голова суду, в
якому працює суддя, або голова вищестоящого суду повідомляє
орган, який призначив або обрав суддю, в строк не більше
одного місяця з дня виникнення підстав, передбачених цим
Законом. До повідомлення додаються документи, які свідчать
про наявність підстав для припинення повноважень судді.
Суддя не пізніш як за місяць до досягнення 65-річного віку
повинен подати особисту заяву про припинення своїх пов-
новажень на ім’я голови суду чи голови вищестоящого суду,
органу, який призначив або обрав суддю. В разі неподання
у встановлений термін особистої заяви повноваження судді
припиняються через місяць з дня досягнення відповідного
віку без права на відставку.
Список рекомендованої літератури:
1.	Бондаренко І. Судова система України та її реформуван-
ня у сучасних умовах // Право України. — 2002. — № 8. —
С. 37-41.
2.	Господарське процесуальне право України: Підруч. / За
ред. В.Д. Чернадчук. — Суми, 2006.
3.	Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел. —
Свердловск, 1973.
4.	Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна В.С. та ін. Арбітраж-
ний процес. — Ч. II. — Харків, 2000.
5.	Проблеми науки гражданского процесуального права /
Под ред. В.В. Комарова. — Харьков, 2002.
7. Рассахатская Н.А. Проблеми специализации граждан-
ско-процессуальной деятельности / Проблеми доступности
и зффективности правосудия в арбитражном и гражданском
судопроизводстве: Материалн Всероссийской научно-практи-
ческой конференции — М., 2001. — С. 212—217.
8. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. — М., 2001.
53
Глава III
ДОСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ
ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ
3.1.	Загальні положення щодо порядку
досудового врегулювання
господарських спорів
У ч. 1 ст. 5 ГПК встановлені загальні засади досудового
врегулювання господарських спорів.
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конс-
титуційним зверненням товариства з обмеженою відповідаль-
ністю «Торговий дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного
тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції
України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня
2002 р. № 15-рп/2002 встановлено, що обов’язкове досудове
врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття
позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя,
порушує право особи на судовий захист. Можливість досудового
врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового
захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин,
що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно
судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового
захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів
у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а
не обов’язком особи, яка потребує такого захисту. Право на су-
довий захист не позбавляє суб’єктів правовідносин можливості
досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено
цивільно-правовим договором, коли суб’єкти правовідносин
добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове вре-
гулювання спору може мати місце також за волевиявленням
кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі
застереження щодо такого врегулювання спору. Отже, обран-
ня певного засобу правового захисту, у тому числі досудового
врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка
добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання
спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
Відповідно Конституційний Суд України дійшов виснов-
ку, шо положення ч. 2 ст. 124 Конституції щодо поширення
юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у дер-
54
жані, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти
іак, що право особи (громадянина України, іноземця, особи
без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за
вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими
нормативно-правовими актами. Встановлення законом або
договором досудового врегулювання спору за волевиявлен-
ням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції
судів і права на судовий захист. Отже, можна виокремити два
юридичних факти, з яких випливає необхідність досудового
врегулювання спору — це договір і вказівка закону. Щодо
останніх слід враховувати, що Господарський кодекс (ГК)
України та деякі інші підзаконні акти (наприклад, Статут
водного транспорту) зберегли таку процедуру. Проте на сьо-
годні застосування досудового порядку врегулювання спору
має обов’язковий характер для суб’єктів господарювання, які
у своїй діяльності пов’язані з залізничним перевезенням та
відповідно дотримуються вимог Статуту залізниць України.
Сторони у господарських відносинах можуть використову-
вати порядок досудового врегулювання спору, встановлений
як ГПК, так й іншими спеціальними нормами, які регулюють
специфічні господарські правовідносини, встановлені чинним
законодавством. Слід також враховувати, що порушення ос-
новних положень досудового врегулювання господарського
спору призводить до припинення провадження у справі на
підставі ч. 2 ст. 80 ГПК, а отже, до відповідних наслідків,
оскільки у разі припинення провадження у справі повторне
звернення до господарського суду щодо спору між тими са-
мими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав
не допускається.
У ч. З ст. 5 ГПК законодавець встановлює коло спорів, до
розгляду яких сторони у господарських правовідносинах поз-
бавлені права застосовувати вимоги досудового врегулювання
спору. Перелік спорів, визначений у коментованій частині, є
вичерпним.
3.2.	Порядок пред’явлення
і розгляду претензій
Стаття 6 ГПК містить правило, згідно з яким підприємства
та організації, що порушили майнові права і законні інтереси
інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити їх,
не чекаючи пред’явлення претензії. Крім загальних вимог,
55
законодавством України можуть бути встановлені додаткові
вимоги щодо порядку пред’явлення претензій та відповідно
досудового врегулювання спору.
Додатковими вимогами щодо порядку пред’явлення претен-
зій, слід вважати вимоги, встановлені спеціальними нормами
закону, які притаманні тільки окремим видам господарської
діяльності та не суперечать приписам розділу II ГПК.
У випадку, якщо сторонами обрано досудовий порядок
врегулювання розбіжностей, підприємства та організації, чиї
права і законні інтереси порушено, з метою безпосередньо-
го врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів
звертаються до нього з письмовою претензією.
У претензії зазначаються:
а)	повне найменування і поштові реквізити заявника претен-
зії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється;
дата пред’явлення і номер претензії;
б)	обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; до-
кази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні
нормативні акти;
в)	вимоги заявника;
г)	сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає
грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;
д)	перелік документів, що додаються до претензії, а також
інших доказів.
Документи, що підтверджують вимоги заявника, дода-
ються в оригіналах чи належним чином посвідчених копіях.
Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до
претензії із зазначенням про це у претензії. До претензії про
сплату грошових коштів може додаватися платіжна вимога-
доручення на суму претензії.
Претензія підписується уповноваженою особою підпри-
ємства, організації або її представником та надсилається
адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається
під розписку.
Претензія розглядається в місячний строк, який обчис-
люється з дня одержання претензії.
У випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами
або договором передбачено право переперевірки забракованої
продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претен-
зії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів),
розглядаються протягом двох місяців.
Якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних
для її розгляду, вони витребовуються у заявника із зазначен-
ням строку їх подання, який не може бути менше 5 днів, не
56
враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку
розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних
документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребу-
вані документи у встановлений строк не надійшли, претензія
розглядається за наявними документами.
При розгляді претензії підприємства та організації в разі
необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову
експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового
врегулювання спору.
Підприємства та організації, що одержали претензію,
зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.
З цього приводу слід зазначити, що досудове врегулювання
спору передбачає не тільки пред’явлення претензії, а й отри-
мання відповіді на неї. Відповідно до вимог ч. 4 ст. 7 ГПК при
розгляді претензії підприємства та організації у разі необхід-
ності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу
або вчинити інші дії, спрямовані на врегулювання спору.
Про результати розгляду претензії відповідно до ст. 8 ГПК
заявник повідомляється у письмовій формі.
У відповіді на претензію зазначаються:
а)	повне найменування і поштові реквізити підприємства,
організації, що дають відповідь, та підприємства чи організа-
ції, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата
і номер претензії, на яку дається відповідь;
б)	коли претензію визнано повністю або частково — виз-
нана сума, назва, номер і дата платіжного доручення на пере-
рахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії,
якщо вона не підлягає грошовій оцінці;
в)	коли претензію відхилено повністю або.частково — мо-
тиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти
і документи, що обгрунтовують відхилення претензії;
г)	перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.
Коли претензію відхилено повністю або частково, заявни-
кові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних
з претензією, а також надіслано документи, що обґрунтовують
відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.
Відповідь на претензію підписується уповноваженою осо-
бою підприємства, організації або їх представником та над-
силається рекомендованим або цінним листом чи вручається
під розписку.
Якщо претензію про сплату грошових коштів, до якої
додано платіжну вимогу-доручення, визнано повністю або
частково, у платіжній вимозі-дорученні зазначається визнана
сума.
57
Платіжні вимоги-доручення виконуються установами банків
у порядку, встановленому Національним банком України.
За необгрунтоване списання у безспірному порядку пре-
тензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у
розмірі 10% від списаної суми.
3.3. Врегулювання розбіжностей,
що виникають при укладенні,
зміні та розірванні
господарських договорів
Відповідно до ст. 10 ГПК спори, що виникають при укла-
денні господарських договорів, можуть бути подані на вирі-
шення господарського суду.
Отже, у цій статті законодавець передбачив право суб’єкта
господарювання при укладенні господарських договорів звер-
татися до господарського суду із відповідними позовами щодо
врегулювання спірних питань.
До господарських договорів слід відносити зокрема дого-
вори, визначені у главі 20 ГК.
Це є цілком обґрунтованим, оскільки відповідно до ст. 1
ГПК Кодекс визначає основні засади господарювання в
Україні і регулює господарські відносини, що виникають у
процесі організації та здійснення господарської діяльності між
суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та
іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Крім того, у ст. 193 ГК встановлено, що до виконання
господарських договорів застосовуються відповідні положення
Цивільного кодексу (ЦК) України з урахуванням особливостей,
передбачених ГК.
Порядок досудового врегулювання спорів, що виникають
при зміні чи розірванні господарських договорів, регулюється
ст. 11 ГПК, згідно з якою зокрема строк розгляду пропо-
зицій щодо зміни умов чи розірвання договору обмежений
20 днями. При цьому слід враховувати, що вимоги статей 6—8
ГПК щодо змісту, порядку оформлення, реквізитів претензії і
відповіді на неї поширюються і на пропозиції про зміну умов
чи розірвання договору та їх розгляд іншою стороною.
Слід враховувати також вимоги статей 1—2 ГПК та статей
208—210 ЦК щодо права звернення до господарського суду,
порушення справ у господарському суді та вимог до право-
чинів, які належить вчиняти у письмовій формі, нотаріально
58
посвідчувати та здійснювати їх державну реєстрацію у випад-
ках, передбачених законом.
Вирішуючи питання щодо досудового врегулювання спору,
слід також враховувати вимоги ст. 629 ЦК, відповідно до якої
договір є обов’язковим для виконання сторонами, а принцип
свободи договору, закріплений ст. 627 вказаного Кодексу, не
можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати
себе вільним від зобов’язань, визначених договором.
Крім норм ЦК та ст. 11 ГПК, слід також застосовувати
норми глави 22 ГК, які кореспондуються із наведеними вище
нормами ЦК.
59
Глава IV
ОКРЕМІ ПИТАННЯ
ГОСПОДАРСЬКОГО
ПРОЦЕСУ
4.1.	Підвідомчість і підсудність справ
господарським судам
Слід зазначити, що визначення підвідомчості у ГПК на сьо-
годні відсутнє. Загалом під цією категорією розуміють предмет-
ну компетенцію господарського суду як коло справ, віднесених
законом до розгляду і розв’язання системою господарських
судів. Підвідомчість дозволяє відмежувати господарські справи
від усіх справ, віднесених до відання інших органів.
Підвідомчість — це визначена законом сукупність повнова-
жень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх
компетенції (ст. 12 ГПК).
Підсудністю є розмежування компетенції стосовно розгляду справ
між окремими господарськими судами (статті 13—16 ГПК).
При визначенні підвідомчості справ господарським судам
слід спиратися на критерії підвідомчості, що вироблені і ви-
користовуються процесуальною доктриною та практикою. До
таких критеріїв належать суб’єктний склад учасників спору та
характер спірних правовідносин.
Відповідно до першого критерію господарським судам підві-
домчі всі господарські спори, що виникають між юридичними
особами, а також громадянами — суб’єктами підприємницької
діяльності і ними, а у випадках, передбачених чинним законо-
давством, господарські суди мають право вирішувати спори і
розглядати справи за участю державних та інших органів, а також
громадян, шо не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена
альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про
вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід
виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру
правовідносин, що визначені цим Кодексом.
За другим критерієм справи і спори визначені ч. 1 ст. 12 ГПК.
Відповідно до цієї частини господарським судам підвідомчі:
1)	справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні,
розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі
щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
60
—	спорів про приватизацію державного житлового фонду;
—	спорів, що виникають при погодженні стандартів та тех-
нічних умов;
—	спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а
також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ціни і та-
рифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені
за угодою сторін;
—	спорів, що виникають із публічно-правових відносин та
віднесені до компетенції Конституційного Суду України та
адміністративних судів;
—	інших спорів, вирішення яких відповідно до законів Ук-
раїни та міжнародних договорів України віднесено до відання
інших органів;
2)	справи про банкрутство;
3)	справи за заявами органів Антимонопольного комітету
України, Рахункової палати з питань, віднесених законодав-
чими актами до їх компетенції;
4)	справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах
між господарським товариством та його учасником (заснов-
ником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а
також між учасниками (засновниками, акціонерами) госпо-
дарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю,
управлінням та припиненням діяльності цього товариства,
крім трудових спорів.
Щодо підвідомчості господарському суду спорів, що вини-
кають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських
договорів (статті 10, 11 ГК), вони є підвідомчими господарським
судам незалежно від того, як вони укладалися (добровільно
чи примусово), їх виду.
Невиконання або неналежне виконання зобов’язань, що
виникають з укладених договорів, має наслідком цивільно-
правову відповідальність. За нормами зобов’язального права
відповідальність настає не лише за порушення зобов’язань, а
й внаслідок охоронних зобов’язань.
Вимоги організацій щодо застосування заходів майнової
відповідальності, передбачених законодавством або догово-
ром, про відшкодування збитків, завданих невиконанням або
неналежним виконанням договорів, підвідомчі господарським
судам. До цієї категорії спорів належать і спори, пов’язані з
розрахунками за передані товари, виконану роботу, а також
за надані послуги та інші роботи.
При виникненні питання про те, чи підвідомчі госпо-
дарським судам спори про тлумачення змісту правочину, слід
виходити з положень Інформаційного листа Вищого госпо-
61
дарського суду України від 11 квітня 2005 р. № 01-8/344 «Про
деякі питання практики застосування норм Господарського
процесуального кодексу України, порушені у доповідних за-
писках про роботу господарських судів у 2004 році».
Так, у ньому зазначається, що відповідно до ч. 2 ст. 213
ЦК на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити
рішення про тлумачення змісту правочину.
Тлумачення змісту правочину господарським судом мож-
ливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне
уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої
сторони (сторін) правочину.
Крім того, необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 1
ст. 1 ГПК зазначені в ній юридичні та фізичні особи мають
право звертатися до господарського суду згідно з встановленою
підвідомчістю господарських справ.
Господарським судам підвідомчі на загальних підставах
справи зі спорів, що пов’язані з визнанням права на майно,
на яке накладено арешт, і про звільнення майна з-під арешту,
та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов’язана
проводити стягнення коштів з боржника у разі невиконання
рішення з вини цієї юридичної особи (статті 59, 86 Закону
України від 21 квітня 1994 р. «Про виконавче провадження») —
за умови, якщо сторонами у судовому процесі є підприємства
чи організації, визначені у ст. 1 ГПК.
Що ж до скарг, які подаються до суду на підставі ст. 85
вказаного Закону та ст. 121-2 ГПК, то відповідно до остан-
ньої їх розглядає виключно місцевий господарський суд, який
розглянув відповідну справу в першій інстанції.
Справи у спорах про припинення випуску друкованого
засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої його
частини; оскарження відмови в державній реєстрації друкова-
ного засобу масової інформації або рішення про припинення
цього випуску; зміну засновника (складу засновників); вимоги
громадян, юридичних осіб і державних органів про спросту-
вання опублікованої інформації підвідомчі загальним судам
(статті 18—20, 37 Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»),
Справи у спорах, пов’язаних із спростуванням відомостей,
що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, ганьб-
лять ділову репутацію підприємств чи організацій або завдають
шкоди їх інтересам, підлягають вирішенню загальними, а не
господарськими судами.
Справи у спорах про відшкодування моральної шкоди,
заподіяної поширенням таких відомостей органом масової
62
інформації, можуть розглядатись господарськими судами лише
годі, коли зазначений орган не надав позивачеві відомостей
про автора, а отже, всю вину за поширення відомостей взяв
на себе та за умови попереднього вирішення питання про їх
спростування у суді загальної юрисдикції або органом масової
інформації на вимогу заявника. До відповідної позовної заяви
мають бути додані докази такого спростування. У разі неподан-
ня цих доказів господарський суд повертає позовну заяву на
підставі п. З ч. 1 ст. 63 ГПК, а якщо справу вже порушено —
залишає позов без розгляду відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 81 цього
Кодексу.
Згідно зі ст. 1 ГПК захист прав і охоронюваних законом
інтересів юридичних осіб, незалежно від форм власності майна
та організаційних форм, а також громадян, які здійснюють
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в
установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємниць-
кої діяльності, покладений на господарський суд. Отже, спори,
пов’язані з застосуванням чи порушенням законодавства про
захист економічної конкуренції, підвідомчі господарським су-
дам на загальних підставах, якщо інше не встановлено чинним
законодавством, міжнародними договорами або угодами (п. З
ч. 1 ст. 12 ГПК).
Відповідно до ч. 7 ст. 50 Закону України від 2 вересня 1993 р.
«Про нотаріат» спір про право, що ґрунтується на вчиненій
нотаріальній дії, розглядається судом у порядку позовного про-
вадження. При вирішенні питань підвідомчості такого спору
слід виходити з того, що виконавчий напис нотаріального ор-
гану не є актом державного чи іншого органу у розумінні ст. 5
ГПК (статті 87—89 Закону «Про нотаріат»). Справи, пов’язані з
оскарженням виконавчого напису, підвідомчі загальним судам
(ч. 1 ст. 50 Закону «Про нотаріат»). Заінтересована особа, яка
вважає неправильною вчинену нотаріальну дію або відмову
у вчиненні нотаріальної дії, вправі подати про це скаргу до
районного, районного у місті, міського суду за місцезнаход-
женням державної нотаріальної контори, державного но-
таріального архіву, виконавчого комітету сільської, селищної,
міської ради чи робочого місця приватного нотаріуса.
Водночас слід враховувати, що відповідно до ст. 88 за-
значеного Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо
подані документи підтверджують безспірність заборгованості.
Якщо виник спір з приводу стягнення заборгованості з орен-
дної плати та (або) пені за її несвоєчасне внесення, справа
з відповідного спору є підвідомчою господарському суду на
загальних підставах.
63
Щодо підвідомчості господарським судам справ у спорах
про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законо-
давстві, Вищий господарський суд України в інформаційному
листі від 12 липня 2002 р. № 01-8/822 «Про Рішення Конститу-
ційного Суду України зі справи № 1-8/2002 про оспорювання
актів у господарському суді» зазначив, що це положення слід
розуміти так, що господарським судам підвідомчі справи про
визнання недійсними чинних як нормативних, так і ненор-
мативних актів незалежно від дати їх прийняття.
Згідно з коментованою статтею господарському суду підві-
домчі спори про визнання недійсними лише актів державних
та інших органів, підприємств та організацій, якщо ці акти не
відповідають законодавству і порушують права та охоронювані
законом інтереси підприємств і організацій. Отже, не можуть
оскаржуватися в господарському суді акти ревізій, докумен-
тальних перевірок, дії службових осіб, вчинені в процесі чи
за результатами перевірок тощо.
Це положення діє до моменту створення окружних ад-
міністративних судів, яким підвідомчі зазначені справи від-
повідно до КАС. Річ утім, що в п. 6 Прикінцевих та перехідних
положень КАС встановлена підвідомчість адміністративних
справ, що розглядаються господарськими судами у першій та
апеляційній інстанціях, відповідно місцевим та апеляційним
господарським судам, до початку діяльності місцевих (окруж-
них) та апеляційних адміністративних судів. Такі справи, підві-
домчі господарським судам відповідно до ГПК, вирішуються
відповідним господарським судом за правилами КАС.
Оскільки КАС не передбачає іншого, підсудність таких
справ визначається ГПК. Так, відповідно до ст. 13 зазначе-
ного Кодексу визначається підвідомчість адміністративних
справ господарським судам. Господарським судам підвідомчі
зокрема справи про визнання актів недійсними. У ст. 15 ГПК
визначається територіальна підсудність справ господарським
судам: справи про визнання актів недійсними розглядаються
господарськими судами за місцезнаходженням відповідача.
Статтею 37 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про
охорону навколишнього природного середовища» органам
прокуратури надано право звертатися до суду з заявами про
припинення екологічно небезпечної діяльності суб’єктів госпо-
дарювання. Заяви інших державних органів з цих питань роз-
гляду господарськими судами не підлягають, оскільки згідно
з п. З Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення)
чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій
і об’єктів, у разі порушення ними законодавства про охоро-
64
ну іі.піколііінііього природного середовища, затвердженого
цін і,пічною Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.,
ній її.ніс 11, таких підприємств може бути обмежена, зупинена
чи припинена за рішенням органів, перелік яких наведений
V нкаїапому пункті і до компетенції яких чинним законо-
ві не гном України віднесене вирішення питань, пов’язаних з
охороною навколишнього природного середовиша.
Рішення органів, зазначених у п. З вказаного Порядку,
можуть бути визнані недійсними на загальних підставах за
іаявами заінтересованих юридичних осіб або прокурора.
Релігійна організація як юридична особа користується
правами і несе обов’язки згідно з чинним законодавством і
споїм статутом (положенням). Отже, спори між релігійними
організаціями та іншими юридичними особами, зокрема про
повернення або передачу культових споруд і майна у власність
релігійних організацій, підвідомчі господарським судам за ви-
нятками, встановленими законодавством. Так, згідно зі ст. 17
Закону України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та
релігійні організації» рішення місцевих органів виконавчої
влади щодо володіння і користування культовими будівлями і
майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаче-
ному ЦПК. Отже, встановивши, що позовна заява містить ви-
моги про визнання такого рішення недійсним, господарський
суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на ч. 1
ст. 62 ГПК. Такий самий порядок застосовується і до заяви
прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути
релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної
організації (ст. 16 Закону «Про свободу совісті та релігійні
організації»).
Не підлягають розгляду господарським судом також позови
релігійних організацій про витребування культової будівлі і
майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов)
або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний
позов), якщо є рішення відповідного державного органу про
передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у
володіння або користування, оскільки відповідно до п. 14 ч. 2
ст. З Закону «Про виконавче провадження» таке рішення є
виконавчим документом і підлягає виконанню Державною
виконавчою службою.
Згідно зі ст. 123 ГПК іноземні підприємства і організації
мають право звернення до господарських судів згідно з вста-
новленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів
за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоро-
нюваних законом інтересів.
65
Оскільки питання визначення підсудності і підвідомчості
справ за участю іноземних підприємств і організацій потребує
окремого висвітлення, їм присвячений окремий підрозділ
підручника.
В ч. 1 ст. 12 ГПК спеціально застережено, шо не є підвідом-
чими господарським судам справи зі спорів про приватизацію
житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні
стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на
продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання
робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства
не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що
виникають із публічно-правових відносин та віднесені до
компетенції Конституційного Суду та адміністративних судів
міждержавних договорів та угод та інших спорів, вирішення
яких відповідно до законів України, віднесено до відання
інших органів. Ця вказівка Закону ґрунтується на тому, що
для розгляду зазначених питань потрібні не лише юридичні
знання, а й знання в інших галузях науки, а також на тому,
що розгляд таких питань віднесено до компетенції спеціально
створених для цього органів.
Що стосується справ про банкрутство, то ця категорія роз-
глядається господарськими судами за правилами, встановлени-
ми ГПК, з урахуванням особливостей, передбачених Законом
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом», зокрема розділом II «Провадження у спра-
вах про банкрутство». У ст. 6 зазначеного Закону встановлені
підвідомчість, підсудність, правота підстава порушення справи
про банкрутство.
Відповідно до цієї статті справи про банкрутство підвідомчі
господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходжен-
ням боржника. Право на звернення до господарського суду із
заявою про порушення справи про банкрутство мають борж-
ник і кредитор. Справа про банкрутство порушується госпо-
дарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів)
до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних
розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником
протягом 3 місяців після встановленого для їх погашення
строку, якщо інше не передбачено зазначеним Законом.
Відповідно до рекомендацій Президії Вищого господарсько-
го суду України від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 «Про деякі
питання практики застосування Закону України «Про віднов-
лення платоспроможності боржника або визнання його банк-
рутом» провадження у справах про банкрутство складається з
процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника
66
ні безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження
(коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення
усіх можливих кредиторів та інвесторів, санації (коли остання
можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом
провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за
рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені
процедури становлять цілісне і відокремлене від позовного
процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кре-
диторів у випадку неплатоспроможності боржника.
Підставою для порушення господарським судом справи
про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів,
боржника, органів державної податкової служби або державної
контрольно-ревізійної служби.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 121 Конституції та п. 6 ч. 2
ст. 20 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про проку-
ратуру» прокурори також мають право звертатись до госпо-
дарського суду із заявами в інтересах громадян і держави в
порядку, передбаченому законом. Повноваження прокурора
визначаються ст. 29 ГПК.
Сторонами у справах про банкрутство є кредитори, а у
випадках, передбачених ст. 11 Закону «Про відновлення пла-
тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» —
ібори або комітет кредиторів і боржник (після винесення
постанови в порядку, передбаченому ст. 13 цього Закону,
боржник набуває статусу банкрута).
Кредиторами, які мають право порушити справу про бан-
крутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи,
котрі мають підтверджені належними документами майнові
вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких
повністю забезпечені заставою. Зазначені документи мають
свідчити про те, що боржник неспроможний задовольнити
протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги або
сплатити борг за виконавчими документами.
Кредиторами у розумінні Закону «Про відновлення платос-
проможності боржника або визнання його банкрутом», крім
органів державної податкової і контрольно-ревізійної служби,
можуть бути також інші державні органи, які здійснюють кон-
гроль за правильністю та своєчасністю справляння страхових
внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування
га інші види загальнообов’язкового державного соціального
страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).
Суб’єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані
у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяль-
ності юридичні особи, зокрема державні підприємства, під-
67
приємства з часткою державної власності у статутному фонді,
підприємства, закріплені за якими об’єкти згідно з чинним
законодавством не підлягають приватизації.
Не можуть бути суб’єктами банкрутства відокремлені
підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення
і підрозділи).
Споживчі кооперативи та сільськогосподарські виробничі
кооперативи можуть бути суб’єктами банкрутства. У ст. 18
Закону України від 10 квітня 1992 р. «Про споживчу коопе-
рацію» передбачена можливість визнання банкрутом лише
споживчого товариства, тому спілка споживчих товариств не
може бути суб’єктом банкрутства, крім випадків реєстрації її
як суб’єкта підприємницької діяльності.
Оскільки згідно з ч. З ст. 2 Закону України від 17 липня 1997 р.
«Про сільськогосподарську кооперацію» сільськогосподарські
обслуговуючі кооперативи не мають за мету отримання прибут-
ку, на них не поширюються норми Закону «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Боржник може звернутись до господарського суду з власної
ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози
такої неспроможності. Ініціювання боржником порушення
справи про банкрутство однозначно свідчить про відсутність
між боржником та його кредиторами спору про наявність і
неоплатність (реальну чи потенційну) боргу, оскільки сам
боржник визнає ці обставини. Тому від боржника не вима-
гається подання доказів неоплатності його боргів на момент
звернення до господарського суду.
Господарським судам підвідомчі також справи за заявами ор-
ганів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з
питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Крім того, підвідомчий господарським судам спір може
бути передано сторонами на вирішення третейського суду
(арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а
також спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні
та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задово-
ленням державних потреб.
Можливість здійснення захисту прав третейськими суда-
ми передбачена Законом України від 11 травня 2004 р. «Про
третейські суди».
Третейський суд — це недержавний незалежний орган, що
утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересова-
них фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, встановлено-
му Законом «Про третейські суди», для вирішення спорів, що
виникають із цивільних та господарських правовідносин.
68
Юридичні та (або) фізичні особи мають право передати
п.і рчіиіяд третейського суду будь-який спір, який виникає
і ннііільїіих чи господарських правовідносин, крім випадків,
іп-рсдбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд
і реїсііського суду за наявності між сторонами третейської
тіоли, яка відповідає вимогам зазначеного Закону.
Спір може бути переданий на вирішення третейського суду
ні> прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими
ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.
Третейські суди в порядку, передбаченому Законом «Про тре-
ісйські суди», можуть розглядати будь-які справи, що виникають
11 цивільних та господарських правовідносин, за винятком:
1)	справ у спорах про визнання недійсними нормативно-
правових актів;
2)	справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні,
розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних
11 задоволенням державних потреб;
3)	справ, пов’язаних з державною таємницею;
4)	справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин,
крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів
(договорів);
5)	справ про відновлення платоспроможності боржника чи
пишання його банкрутом;
6)	справ, однією із сторін в яких є орган державної влади,
орган місцевого самоврядування, державна установа чи ор-
ганізація, казенне підприємство;
7)	інших справ, які відповідно до закону підлягають вирі-
шенню виключно судами загальної юрисдикції або Консти-
туційним Судом України;
8)	справ, в яких хоча б одна із сторін спору є нерезидентом
України.
В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі
третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного
спору (суди асі Ьос).
Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирі-
шення конкретного спору утворюються без статусу юридичної
особи.
Крім того, господарським судам підвідомчі справи, що вини-
кають з корпоративних відносин між господарським товариством
та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі
учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками,
акціонерами, господарських товариств, що пов’язані зі ство-
ренням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності
цього товариства, крім трудових спорів).
69
Підвідомчими господарським судам також є спори, що
виникають у процесі управління корпоративними правами.
Відповідно до ст. 167 ГК корпоративними правами є права
особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні)
господарської організації, що включають правомочності на
участь цієї особи в управлінні господарською організацією,
отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації
та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а
також інші правомочності, передбачені законом та статутними
документами.
Визначення корпоративних прав міститься також у Законі
України від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування прибутку
підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Інструк-
ції про порядок видачи індивідуальних ліцензій на здійснення
інвестицій за кордон, затвердженої постановою Правління
Національного банку України від 16 березня 1999 р. № 122.
У вказаних нормативних актах корпоративне право визначене
як право власності на частку (пай) у статутному фонді юри-
дичної особи, включаючи право на управління та отримання
відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також
активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства.
Крім того, п. 1.8 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку
підприємств» містить застереження до вказаного визначення:
«незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі
господарського товариства, підприємства, заснованого на влас-
ності однієї юридичної чи фізичної особи, або в інших органі-
заційно-правових формах, тобто прямо визнає корпоративними
правами також права засновників (власників статутного фонду)
юридичної особи, статутний фонд якої не поділено на частини
(державні та приватні підприємства), а також юридичної особи,
статутний фонд якої поділено на частини, але вони належать
одному власнику (корпоратизовані підприємства).
Справи, пов’язані з корпоративним управлінням, можна
поділити на дві групи: ті, що пов’язані з управлінням держав-
ними корпоративними правами (державні підприємства та кор-
поратизовані підприємства), та ті, що пов’язані з управлінням
корпоративними правами інших форм власності1.
Залежно від категорії спорів, що розглядаються судом, їх
можна класифікувати таким чином:
1 Див.: Коссак В.М., Бачун О.В. Практика вирішення спорів, пов’я-
заних з реалізацією корпоративних прав (за матеріалами узагальнення
практики Господарського суду м. Києва) // Право України. — 2003. —
№ 12. - С. 37.
70
1) спори про визнання недійсними установчих документів та
(або) внутрішніх нормативних актів повністю або частково;
2) спори про визнання недійсними рішень органів госпо-
дарських товариств (загальних зборів акціонерів, спостережної
ради, правління) або рішень державних органів, уповноваже-
них управляти державними корпоративними правами.
Учасниками у справах зазначеної категорії найчастіше є
юридична особа (емітент корпоративних прав) та власники
цих корпоративних прав. У деяких категоріях справ стороною
в справі може бути Фонд державного майна України як єди-
ний державний орган, уповноважений управляти державними
корпоративними правами.
Якщо норми про підвідомчість встановлюють коло справ,
віднесених до розгляду господарських судів як окремої систе-
ми юрисдикційних органів, то інститут підсудності дозволяє
розмежувати справи, підвідомчі господарським судам, у межах
системи господарських судів між окремими її елементами.
Підсудністю, як зазначалося, є коло господарських справ, ви-
рішення яких віднесене до компетенції певного господарського
суду, Отже, правила підсудності у своїй сукупності становлять
критерій обрання компетентного господарського суду для роз-
гляду і вирішення конкретної господарської справи.
Розрізняють предметну, територіальну та виключну під-
судність справ.
Правила предметної (родової) підсудності дозволяють виз-
начити, господарський суд якої ланки розглядатиме справу у
першій інстанції.
Предметна підсудність залежить від предмета спору або
суб’єктного складу сторін спірних правовідносин.
В ч. 1 ст. 13 ГПК встановлено положення, відповідно до
якого місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції
усі справи, підвідомчі господарським судам. Більшість справ
вирішується саме у першій інстанції судами найнижчої ланки —
місцевими судами, що зумовлено намаганнями створення для
осіб, що потребують судового захисту своїх прав та інтересів,
найкращих умов для участі у судочинстві, залучення всіх за-
інтересованих у справі осіб.
Територіальною є підсудність, що визначається за місцез-
находженням сторони. Територіальна підсудність дозволяє
розмежувати компетенцію господарських судів одного рівня.
Територіальна підсудність справ визначена ст. 15 ГПК.
Відповідно до ч. 1 цієї статті справи зі спорів, зокрема про
визнання договорів недійсними, розглядаються господарським
судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за дого-
71
вором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як:
передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити
гроші тошо.
У зв’язку з цим постає питання щодо визначення тери-
торіальної підсудності справ зі спорів про визнання дого-
ворів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами у цих
договорах (прокурорів, органів державної податкової служби
тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи
іншого договору.
Відповідно до інформаційного листа Вищого господарсько-
го суду України від 26 березня 2002 р. № 01-8/350 «Про деякі
питання практики визначення підсудності справ та передачі
справ з одного господарського суду до іншого господарського
суду» у випадку, коли договором, який є предметом спору,
передбачено відповідні обов’язки обох сторін, то територіальна
підсудність у таких випадках має визначатися згідно з ч. З ст. 15
ГПК, і розгляд справи здійснюється тим господарським судом,
до якого звернувся позивач.
В ч. 2 ст. 15 ГПК передбачено, що справи у спорах, які
виникають при виконанні господарських договорів та з інших
підстав, а також справи про визнання недійсними актів розгля-
даються господарським судом за місцезнаходженням відповіда-
ча. В цьому випадку йдеться про загальну територіальну підсуд-
ність, що формує основне правило розмежування компетенції
однорівневих господарських судів. Відповідно до цього правила
господарський позов подається до суду за місцем перебування
(місцезнаходженням) відповідача. Загальна територіальна під-
судність встановлена в інтересах відповідача, якому зручніше
підготуватись до захисту за місцем свого знаходження.
В ч. З ст. 15 вказаного Кодексу визначено, що справи у
спорах за участю кількох відповідачів розглядаються госпо-
дарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів
за вибором позивача.
Крім того, у цій статті встановлено, що справи у спорах
за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого
напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про
повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса
розглядаються господарським судом за місцезнаходженням
відповідача або за місцем виконання виконавчого напису
нотаріуса за вибором позивача.
Отже, встановлена альтернативна підсудність, або під-
судність за вибором позивача. Вона означає, що позивачу
надається можливість вибору господарського суду, до якого
може бути подано позов.
72
Відповідно до чинного законодавства, зокрема Закону «Про
банки і банківську діяльність», юридичні особи для здійснення
своїх функцій мають право створювати філії, представництва,
відділення та інші відокремлені підрозділи, які не є юридич-
ними особами.
Згідно зі ст. 28 ГПК представниками сторін у судовому
процесі можуть бути інші, крім їх керівників або заступників
керівників, уповноважені особи.
Коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи
стосовно здійснення у господарському суді повноважень сторони у
справі від імені цієї особи визначається установчими документами
останньої, положенням про відокремлений підрозділ, затверд-
женим юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у
встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому
слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від
імені якої діє відокремлений підрозділ, і стягнення здійснюється
господарським судом з юридичної особи або на її користь.
Якщо відокремлений підрозділ уповноважений звертатися
до господарського суду з позовом від імені юридичної особи,
то таке саме право має прокурор за місцезнаходженням цього
підрозділу.
Згідно з роз’ясненням Президії Вищого арбітражного суду
України від 28 липня 1994 р. № 02-5/492 «Про участь у судовому
процесі відособлених підрозділів юридичних осіб» підсудність
справи визначається відповідно до розділу III ГПК за місцез-
находженням уповноваженого відокремленого підрозділу, а не
юридичної особи (ч. 4 ст. 28 ГПК).
У такому самому порядку визначається підсудність справи,
якщо Національний банк України представлений його регіо-
нальним відділенням, яке має належним чином оформлені
повноваження.
Якщо до позовної заяви відокремленого підрозділу не дода-
ний документ, що підтверджує відповідні його повноваження,
господарський суд повертає позовну заяву на підставі п. 1 ч. 1
ст. 63 цього Кодексу.
Якщо позов до юридичної особи поданий до господарського
суду за місцезнаходженням відокремленого підрозділу, якому
надане право здійснювати від імені юридичної особи повнова-
ження сторони зі справи, господарський суд розглядає спір по
суті. У разі відсутності таких повноважень, позовні матеріали
або справа надсилаються за підсудністю до господарського
суду за місцезнаходженням юридичної особи.
Якщо у справі від імені юридичної особи бере участь відо-
кремлений підрозділ, процесуальні документи має право підпи-
сувати керівник або заступник керівника цього підрозділу.
73
Місце розгляду справи з господарського спору, в якому
однією зі сторін є апеляційний господарський суд, госпо-
дарський суд Автономної Республіки Крим, господарський
суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий
господарський суд.
Справи про банкрутство відповідно до ч. 6 ст. 15 ГПК
розглядаються господарським судом за місцезнаходженням
боржника.
Суб’єктами банкрутства можуть бути лише юридичні особи —
суб’єкти підприємницької діяльності. Тому справи про банк-
рутство порушуються виключно щодо юридичних осіб, а не їх
відокремлених підрозділів (філій, представництв, відділень).
У разі непідвідомчості справи про банкрутство юридичної
особи — суб’єкта підприємницької діяльності певному госпо-
дарському суду останній надсилає матеріали справи за вста-
новленою підвідомчістю відповідно до вимог ст. 17 ГПК.
З територіальної підсудності зроблено винятки, що охоп-
люються поняттям виключної підсудності.
Виключна підсудність унеможливлює вибір позивачем під-
судності іншої, ніж та, що встановлена господарським проце-
суальним законом для розгляду певної категорії спорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ГПК віднесені до підсудності гос-
подарського суду справи у спорах, що виникають з договору
перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту,
розглядаються господарським судом за місцезнаходженням
цього органу.
Справи у спорах про право власності на майно або про
витребування майна з чужого незаконного володіння чи про
усунення перешкод у користуванні майном згідно з ч. 2 ст. 16
ГПК розглядаються господарським судом за місцезнаходжен-
ням майна.
Щодо розгляду справ у спорах про порушення майнових
прав інтелектуальної власності, вони за правилами ч. З ст. 16
ГПК розглядаються господарським судом за місцем вчинення
порушення.
Справи у спорах, в яких відповідачем є вищий чи цент-
ральний орган виконавчої влади, Національний банк України,
Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим
або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні,
Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська
і Севастопольська міські державні адміністрації, а також спра-
ви, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються
господарським судом міста Києва.
Вищий господарський суд України у своєму інформацій-
ному листі «Про деякі питання практики визначення підсуд-
74
пості справ та передачі справ з одного господарського суду до
іншого господарського суду» зазначив, що при застосуванні
правила підсудності, встановленого ч. 4 ст. 16 ГПК, постає
питання щодо визначення підсудності відповідних справ уразі,
коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади
або державну адміністрацію як відповідача поряд з іншими
відповідачами без достатніх на це підстав.
У разі якщо позивач з якихось причин вважає, що одним із
відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої
влади або державна адміністрація і у зв’язку з цим позовна заява
подається до господарського суду міста Києва, або у разі передачі
відповідної справи іншим господарським судом до цього суду,
останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою по-
зивача вправі вирішити питання про виключення центрального
органу виконавчої влади або державної адміністрації з числа
відповідачів (ст. 24 ГПК). Якщо у такому випадку справа стала
підсудною іншому господарському суду, вона згідно із ч. З ст. 17
ГПК має бути розглянута господарським судом міста Києва.
Щодо підсудності зустрічних позовних заяв у справах, що
віднесені до виключної підсудності господарських судів від-
повідно до ч. 4 ст. 16 ГПК Вищий господарський суд України
у своєму інформаційному листі «Про деякі питання практики
застосування норм Господарського процесуального кодексу
України, порушені у доповідних записках про роботу госпо-
дарських судів у 2004 році» зазначив таке.
У вирішенні відповідного питання слід виходити з того,
що за змістом ч. 1 ст. 60 ГПК зустрічний позов завжди роз-
глядається спільно з первісним позовом в тому самому суді,
в провадженні якого перебуває справа за первісним позовом,
включаючи випадки, коли відповідач за зустрічним позовом
є організацією, зазначеною в ч. 4 ст. 16 ГПК.
У ч. 1 ст. 17 ГПК встановлено, що у випадку, якщо справа
не підсудна певному господарському суду, матеріали справи
надсилаються господарським судом за встановленою підсуд-
ністю. Встановлено також строк, протягом якого матеріали
мають бути передані до іншого господарського суду. Цей строк
становить 5 днів.
Згідно з роз’ясненням Президії Вищого арбітражного суду
України від 16 квітня 1993 р. № 01-6/438 «Про деякі питання
застосування позовної давності при вирішенні господарських
спорів» у разі непідсудності справи певному господарсько-
му суду або зміни підсудності справи у процесі її розгляду,
господарський суд повинен надіслати позовні матеріали за
встановленою підсудністю. За цих обставин перебіг строку
75
позовної давності переривається поданням позову до госпо-
дарського суду, який надсилає позовні матеріали за встанов-
леною підсудністю.
Передача господарської справи з одного суду до іншого за
підсудністю має бути оформлена за допомогою прийняття ухва-
ли. Ухвалою є рішення суду будь-якої інстанції в господарській
справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою
розгляду господарської справи, та інші процесуальні питання.
Ухвали є процесуальною формою вираження діяльності із за-
стосування права. Окремим документом викладаються ухвали,
зокрема щодо передачі справи до іншого господарського суду.
Цю ухвалу може бути оскаржено.
Справа, прийнята господарським судом до свого провад-
ження з додержанням правил підсудності, має бути розглянута
ним по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи
вона стала підсудною іншому господарському суду.
Можливі випадки, коли задоволення відводів унеможлив-
лює розгляд справи у господарському суді, який мав розглядати
справу відповідно до територіальної та предметної підсудності.
В таких випадках, коли після задоволення відводів неможливо
утворити новий склад суду, питання про визначення належного
суду і про передачу до нього справи вирішує Голова Вищого
господарського суду України або його заступник. Вони мають
право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні міс-
цевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого
місцевого господарського суду.
4.2. Провадження у справах за участю
іноземних підприємств і організацій
Іноземні суб’єкти господарювання мають право звернутися
за захистом порушених прав і інтересів до господарського
суду згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю гос-
подарських спорів.
Захист прав передбачає різні дії. В юридичній літературі й
законодавстві для позначення цих дій використовуються такі
терміни, як «види», «методи», «заходи», «засоби» і «форми»
захисту.
Термін «засоби захисту» позначає найширше поняття, що
означає матеріальні й процесуальні дії щодо захисту. Напри-
клад, у ч. З ст. 55 Конституції вжито термін «засоби правового
захисту».
76
І Іонні ім «-форми захисту» прав означає порядок або різ-
ікиііііі юридичної діяльності, пов’язаної із захистом прав у
нічому Застосовуються неюрисдикційні (самозахист) і різні
юрш ІІНКИІІІПІ форми захисту (судові, адміністративні, змі-
ііі.іііі). Одні способи можуть бути реалізовані безпосередньо
< .імнмп учасниками матеріальних відносин, інші — вимагають
шсріїеіпія до юрисдикційних органів1.
Юрпсдикційна форма захисту багато в чому зумовлена
ніапонідними вимогами про захист (підвідомчість, підсудність,
п-.чад юрисдикційного органу, розмір державного мита, про-
цесуальні строки, правила доказування тощо). У свою чергу
юрпедикнійні органи мають різну компетенцію, надають різні
процесуальні гарантії захисту.
Згідно з приписами ГПК для іноземних суб’єктів госпо-
дарської діяльності передбачений національний режим судо-
вою процесу при розгляді справ, підвідомчих господарським
судам України. Оскільки в ГПК відсутній інститут договірної
підсудності, заінтересована сторона може звернутися до місце-
вого господарського суду тільки відповідно до вимог ГПК про
ісрпторіальну й виключну підсудність справ, які підлягають
розгляду в першій інстанції.
Виходячи з вимог статей 38, 39 Закону «Про зовнішньоеко-
номічну діяльність», ст. 73 Закону «Про міжнародне приватне
прано», спори що виникають між суб’єктами зовнішньоеко-
номічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської
діяльності, підлягають вирішенню зокрема господарськими
судами України.
Відповідно до ст. 124 Конституції юрисдикція суду поши-
рюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але
завжди постає питання щодо розмежування компетенції з ви-
рішення судових справ. Зважаючи на конститутивне значення
спеціалізації, слід визначити поняття господарської юрисдикції
(підвідомчості) як нормативно визначеної компетенції суду
і вирішення справ у порядку господарського судочинства.
Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підпри-
ємств і організацій визначається за правилами, встановленими
статтями 12—17 ГПК.
Відповідно до змісту статей 1, 2 ГПК спори за участю юри-
дичних осіб (у тому числі іноземних підприємств та організацій)
і громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без ство-
1 Див.: Вершинин А.П. Внешнезкономическое право. Введение в
правовое регулирование внешнезкономической деятельности. — М.,
2001. - С. 198.
77
рення юридичної особи, у тому числі спори, які виникають при
укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів
та з інших підстав, підвідомчі господарським судам.
Розгляд спорів за участю іноземних суб’єктів підприємств
і організацій регулюється статтями 123—125 ГПК.
Специфіка господарських спорів та покладених на госпо-
дарський суд завдань полягає у тому, що господарський суд при
здійсненні захисту прав та охоронюваних законом інтересів
не може діяти інакше, як у формі, встановленій законом для
його органів.
Перевага цієї форми захисту прав іноземних суб’єктів гос-
подарської діяльності перед іншими формами базується на
застосуванні принципу арбітражу та полягає у тому, що гос-
подарський суд при розгляді спору сприяє досягненню згоди
між сторонами. Принцип арбітражу найбільш оптимально
гарантує як встановлення істини у справі, так і врахування
закону господарських інтересів сторін. Принцип арбітражу
означає також участь представників сторін у розгляді справи
та прийняття щодо неї відповідної ухвали.
Як уже зазначалося, розмежування компетенції між окреми-
ми ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо роз-
гляду і вирішення підвідомчих їм справ називають підсудністю.
На відміну від юрисдикції, за якою розмежовується компетенція
між різними органами щодо вирішення господарських справ,
підсудність розмежовує компетенцію в одній і тій самій сфері
(щодо вирішення господарських справ), але вже між різними
судами. Критеріями такого розмежування можна вважати:
—	завдання суду щодо розгляду та вирішення справи;
—	категорію справ;
—	вказівку суду.
Оскільки міжнародне право не містить норм, які розме-
жовують компетенцію судових органів різних держав, кожна
держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії,
визначає межі компетенції власних установ юстиції.
Підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна
підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні
розглядати міжнародний спір, а спеціалізована підсудність
ототожнюється з національною територіальною юрисдикцією
та означає встановлення суду, який наділений територіальною
юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визначення під-
судності спорів з «іноземним елементом» запозичене з норм
про внутрішню територіальну юрисдикцію.
Крім правил встановлення підсудності, визначених стаття-
ми 13—17 ГПК, в Законі «Про міжнародне приватне право»
передбачені загальні правила підсудності судам України справ з
78
..... елементом. Отже, компетенція господарських судів
X і- р.іініі щодо розгляду справ за участю іноземних суб’єктів
і ін поварської діяльності визначається з урахуванням статей
/' 77 Закону «Про міжнародне приватне право».
І Іідсудпість судам України справ з іноземним елементом виз-
начається на момент відкриття провадження у справі, незважаю-
чи на те, що в процесі провадження у справі підстави для такої
підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених
V ст. 76 Закону «Про міжнародне приватне право». Суд відмовляє
V відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрис-
ті кпійному органі іноземної держави є справа із спору між тими
самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав
(сі. 75 Закону «Про міжнародне приватне право»).
Необхідно враховувати, що господарські суди можуть при-
ймати до свого провадження та розглядати справи за участю
іноземних суб’єктів господарської діяльності, якщо сторони
передбачили своєю угодою підсудність справи, крім випадків
виключної підсудності.
В цьому разі йдеться про арбітражне застереження — угоду
гіорін про передачу до господарського суду (арбітражної ін-
ституції) всіх або деяких спорів, які виникли або можуть ви-
никнути між ними у зв’язку з конкретними правовідносинами,
незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні.
Прихильники «договірної» теорії (Ф. Кляйн, Ф. Марлен,
В. Хагер та ін.) вважають, що арбітражна угода є звичайним
цивільно-правовим договором. Прихильники «процесуальної»
теорії, такі як Кореню, А. Пилле, Фуайє та ін., арбітражну
угоду розглядають як угоду процесуального характеру. Інший
підхід пропонує «змішана» теорія, її прихильники, такі як
С. Ганак, С. Лебедєв, А. Нуссбаум, Дж. Саиссе-Холл, Ф. Сур-
ниль, Г. Цірат, вважають, що арбітраж у цілому є складним, ком-
бінованим явищем, що бере свій початок у цивільно-правовому
договорі й одержує процесуальний ефект на підставі конкрет-
ного національного законодавства. Прихильники «автономної»
теорії, наприклад, В. Штейнер, вважають, що арбітражна угода
взагалі не є цивільно-правовим договором, тому що жоден із
цивільно-правових договорів сам по собі не може породжувати
процесуальних наслідків. З іншого боку, арбітражна угода не є
й угодою в галузі процесу, оскільки арбітраж виходить за межі
державної юрисдикції1.
1 Див.: Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. —
К„ 2002. - С. 23, 28.
79
Найбільш обгрунтованою є «змішана» теорія. Необхідно
погодиться з думкою деяких авторів, що арбітраж — це такий
правовий інститут, що містить у своєму складі як матеріально-
правові, так і процесуально-правові елементи.
Предметом арбітражної угоди є домовленість сторін про
виключення конкретного кола спірних правовідносин, які
виникли або можуть виникнути між сторонами арбітражної
угоди, з підсудності державних судів і про передачу таких
спорів на вирішення третейського суду (арбітражу).
Практика свідчить, що найчастіше сторони передбачають
лише арбітражну інституцію, яка буде розглядати спір, і право,
що підлягає застосуванню. Якщо в арбітражному застереженні
не зазначений конкретний арбітражний орган, то у випадку
виникнення спору у відповідача з’являється можливість запе-
речити компетентність арбітражного органу, у який була подана
позовна заява, аргументуючи це тим, що сторони мали на увазі
не цей арбітражний інститут. Така ситуація може призвести до
серйозної затримки початку прийняття справи до розгляду, що,
у свою чергу, дозволить відповідачеві, якщо в нього є такий
намір, припинити діяльність свого підприємства й ліквідувати
його. Отже, може виявитися, що до моменту початку розгляду
спору по суті відповідач юридично перестане існувати, внаслідок
чого позивач втрачає як фактичну, так і юридичну можливість
захистити свої права й одержати належну компенсацію'.
Особливість арбітражного застереження полягає в тому,
що визначити ідеальну формулу досить складно, проте легко
встановити дефектне, безграмотне застереження. Із цього
приводу Президія Вищого господарського суду України в
роз’ясненні «Про деякі питання практики розгляду справ за
участю іноземних підприємств і організацій» зазначила, що
домовленість про третейський суд повинна бути точною інакше
арбітражну угоду не може бути виконано й відповідно спір
буде розглядатися господарським судом. Отже, серед істотних
умов арбітражного застереження (вид арбітражу, коло спірних
питань переданих на розгляд до арбітражу, місце для арбітражу
асі Иос) особливу увагу необхідно приділяти правильній назві
інституційного арбітражу, якщо сторони обирають цей вид.
Питання власної компетенції вирішує сам арбітраж. Це
так звана доктрина «компетенції», що одержала свою корот-
ку назву в німецькій правовій системі і є на сьогодні досить
1 Див.: Мельник О. Захист прав суб’єктів ЗЕД у міжнародному комерцій-
ному арбітражі // Юридичний журнал. — 2004. — № 2. — С. 156—174.
80
іпнииреною. Суть доктрини полягає в тому, що арбітражу
іі.ні.иіа можливість самому вирішувати питання про свою
і омнетенцію.
І Іанедімо приклад, що особливо яскраво демонструє спів-
ців 1іошення права судового органу самостійно визначати свою
компетенцію й права сторони на її оскарження.
Незважаючи на чітку вказівку іншого, ніж Міжнародний
комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій па-
н.п і України, органу в арбітражному застереженні, арбітраж
прийняв до розгляду справу. Відповідач (голландська фірма)
поспішив надіслати відзив на позов, не скориставшись правом
(не обов’язком) заявити про заперечення компетенції Міжна-
родного комерційного арбітражного суду до подачі відзиву. На
цю обставину (відзив) послався у подальшому Апеляційний
іосподарський суд м. Києва, мотивуючи відмову в частині
ті інання некомпетентним арбітражу.
Крім того, Апеляційний господарський суд м. Києва не
іацікавила організаційно-правова різниця між Міжнародним
комерційним арбітражним судом як самостійним арбітражним
органом (інституційний арбітраж) і Торгово-промисловою па-
латою України, що також, будучи самостійною організаційною
одиницею, має право створювати третейський суд асі кос (ст. 11
Закону України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові
палати в Україні»). І вказівка в арбітражному застереженні «пи-
іання підлягає врегулюванню в Торгово-промисловій палаті
України» — зовсім не означає, що спір автоматично передається
па розгляд Міжнародного комерційного арбітражного суду.
Дійсно, з відзивом відповідач втратив право заперечувати
компетенцію арбітражу перед самим арбітражем у порядку
доктрини «компетенція компетенції», але відповідач не втратив
права заперечувати рішення в цілому, посилаючись зокрема
й на це процесуальне порушення.
У ст. 16 Закону України від 24 лютого 1994 р. «Про міжна-
родний комерційний арбітраж»1, на яку послався апеляційний
господарський суд, встановлено право, а не обов’язок, подати
до Міжнародного комерційного арбітражного суду заяву про
визначення компетенції; у статті так і зазначено: «може бути
подана». Надання відзиву на позов не позбавляє сторону права
заперечити надалі компетенцію Міжнародного комерційного
арбітражного суду; Закон України «Про міжнародний комер-
ційний арбітраж» такої заборони в прямій і виключній формах
1 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 25. — Ст. 198.
81
не встановлює. Незалежно від того, зверталася сторона з від-
повідною заявою про компетенцію чи ні, апеляційний госпо-
дарський суд відповідно до ст. 34 вказаного Закону самостійно
повинен перевірити, чи відповідав склад третейського суду,
арбітражна процедура угоді сторін. Міжнародний комерційний
арбітражний суд у першій частині рішення чітко вказав, чим
керувався, визначаючи свою компетенцію.
Підстава для компетенції — угода сторін, що може поля-
гати в:
•	арбітражному застереженні (у тексті самого контракту);
•	обміні листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу
тощо;
•	окремій угоді сторін (арбітражній угоді), на підставі якої
спори за всіма угодами між зазначеними сторонами підлягають
розгляду в певному арбітражі;
•	обміні позовної заяви й відзиві на позов, у якому одна зі
сторін затверджує наявність арбітражної угоди, а інша проти
цього не заперечує.
Арбітраж може послатися на одну з наведених підстав і,
мотивуючи свою компетенцію, закріпити їх у рішенні, а апеля-
ційна й касаційна інстанції мають самостійно їх перевірити.
Предметом розгляду в апеляційному господарському суді
є не оцінка намірів сторін дійти згоди щодо компетентного
органу (саме так оцінив апеляційний господарський суд на-
даний відзив на позов), а безпосереднє рішення Міжнарод-
ного комерційного арбітражного суду, у якому він встановив
підстави своєї компетенції. На підставі цих та інших доводів
Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу.
Сторони не мають права вирішувати підсудність шляхом
укладення арбітражної угоди (арбітражного застереження) у
випадках, коли встановлена виключна підсудність.
Так, у ст. 77 Закону «Про міжнародне приватне право»
передбачений перелік випадків виключної підсудності, який
не є вичерпним. Отже, підсудність судам є виключною, якщо
нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на те-
риторії України; якщо спір пов’язаний з оформленням прав
інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі
свідоцтва (патенту) в Україні; якщо спір пов’язаний з реєст-
рацією або ліквідацією на території України іноземних юри-
дичних осіб, фізичних осіб підприємців; якщо спір стосується
дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; якщо
у справах про банкрутство боржник був створений відповідно
до законодавства України; якщо справа стосується випуску
або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; в інших
випадках, визначених законами України.
82
І І.і практиці мали місце випадки, коли сторони, місце-
иі.іміджеіііія яких за межами України, в арбітражних засте-
реженнях зазначали, що спори за укладеними контрактами
ні.'і чиї ають юрисдикції Вищого господарського суду України.
Не і руба помилка.
Господарські суди можуть приймати до свого провадження
і ро и ляду справи, якщо відповідач у справі на території Украї-
ни мас місце проживання або місцезнаходження, або рухоме
•пі нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або
(находиться філія або представництво іноземної юридичної
особи-відповідача.
І Іід місцем проживання фізичної особи-підприємця розуміють
жпіловий будинок, квартиру, інше приміщення, яке придатне для
проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному
н.н еясному пункті, в якому фізична особа проживає постійно,
і іе|к*важно або тимчасово, яке знаходиться за визначеною адресою,
іа якою здійснюється зв’язок з фізичною особою-підприємцем
(ї ї . 1 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєст-
рацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємнів»).
Місцезнаходження юридичної особи розглядається зако-
нодавцем як адреса органу або особи, які відповідно до уста-
новчих документів юридичної особи чи закону виступають від
н імені. Поняття постійного місця проживання та постійного
місцезнаходження закріплене у ст. 1 Закону «Про зовнішньо-
економічну діяльність».
Справи про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на
території України, та в інших випадках, визначених законами
України та міжнародним договором України, також можуть при-
йматися до провадження та розгляду господарськими судами.
Господарський суд має право розглядати справи за участю
іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходжен-
ням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу
іноземного підприємства чи організації є територія України та
якщо іноземне підприємство чи організація має на території
України нерухоме майно, щодо якого виник спір.
Іноземні суб’єкти господарської діяльності, мають право
відкривати на території України свої відокремлені підрозділи.
Поняття відокремлених підрозділів (філії, представництва)
закріплене у ст. 95 ЦК. Відповідно філія — це відокремлений
підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезна-
ходженням та здійснює всі або частину її функцій, а представ-
ництво — це також відокремлений підрозділ юридичної особи,
що розташований поза її місцезнаходженням, однак здійснює
лише представництво і захист інтересів юридичної особи.
83
Визначення представництва іноземного суб’єкта госпо-
дарської діяльності дане в ст. 1 Закону «Про зовнішньоеко-
номічну діяльність» та відповідно до Інструкції про порядок
реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської
діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовніш-
ньоекономічних зв’язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р.
№ ЗО, представництво іноземного суб’єкта господарювання не
є юридичною особою та не займається комерційною діяль-
ністю. У всіх випадках воно діє в інтересах і за довіреністю
іноземного суб’єкта господарювання та виконує свої функції
відповідно до чинного законодавства України.
Чинним законодавством не передбачена реєстрація відо-
кремлених підрозділів юридичних осіб, винятки становлять
відокремлені підрозділи іноземних суб’єктів господарської
діяльності. Відповідно до ст. 5 Закону «Про зовнішньоеко-
номічну діяльність» реєстрацію представництв іноземних
суб’єктів господарської діяльності здійснює центральний орган
виконавчої влади з питань економічної політики.
Підсудність спору, однією із сторін в якому є не юридична
особа, а її відокремлений підрозділ, визначається залежно
від того, уповноважений цей підрозділ здійснювати в гос-
подарському суді повноваження сторони у справі чи ні. Ці
повноваження можуть бути зазначені у статуті, положенні або
довіреності, але стороною у справі є все ж юридична особа,
від імені якої діє відокремлений підрозділ.
Право господарського суду розглядати справи за участю
іноземних підприємств і організацій, якщо вони мають на те-
риторії України нерухоме майно, щодо якого виник спір, також
закріплене у ст. 77 Закону «Про міжнародне приватне право».
У цій статті спори щодо нерухомого майна, яке знаходиться
на території України, віднесені до виключної підсудності.
Іноземне підприємство та іноземна організація, які мають
право звернутися за захистом порушених прав та інтересів, не
можуть визначатися з позиції ст. 117 ГК, де іноземним під-
приємством визнане унітарне або корпоративне підприємство,
яке створене згідно із законодавством України, діє виключно
на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб,
або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих
осіб.
Відповідно до ст. З Закону «Про зовнішньоекономічну
діяльність» іноземні суб’єкти господарської діяльності (іно-
земні підприємства та організації) — це суб’єкти господарської
діяльності, які мають постійне місцезнаходження або постійне
місце проживання за межами України.
84
Водночас Закон «Про міжнародне приватне право» містить
к-рмін «іноземні особи», який включає іноземних юридичних
пі Ці, іноземні держави та міжнародні організації.
Оіже, аналіз нормативно-правових актів дозволяє дійти
висновку, що до господарських судів за захистом своїх поруше-
нні або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів
мпжугь звертатися іноземні суб’єкти господарської діяльності,
нкі зареєстровані згідно з вимогами іноземного законодавс-
і па га мають постійне місцезнаходження або постійне місце
проживання за межами України.
І'ак, до іноземних суб’єктів господарювання належать:
•	іноземні господарські організації — іноземні юридичні
особи, зареєстровані відповідно до законодавства іноземної
пержави;
•	іноземні громадяни — зареєстровані відповідно до зако-
полаїїства іноземної держави як підприємці без утворення
юридичної особи;
•	міжнародні об’єднання, організації, які діють як юридичні
особи;
•	держава як юридична особа та специфічний суб’єкт гос-
подарських відносин;
•	територіальні громади і органи регіонального управління,
які мають статус юридичної особи.
Іноземні суб’єкти господарської діяльності мають право
звертатися до господарських судів за захистом своїх поруше-
них або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
При цьому якщо з поняттям порушених або оспорюваних
прав в юридичній літературі все зрозуміло, то з приводу по-
няття «охоронюваний законом інтерес» донедавна існували
розбіжності.
В зв’язку з відсутністю у законодавстві України чіткої де-
фініції поняття «охоронюваний законом інтерес», необхідно
виходити із офіційного тлумачення вказаного поняття Кон-
ституційним Судом України, викладеного в рішенні цього
Суду від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 у справі за конс-
титуційним поданням 50 народних депутатів України щодо
офіційного тлумачення окремих положень частини першої
статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа
про охоронюваний законом інтерес).
Поняття «охоронюваний законом інтерес», шо вживається
в ч. 1 ст. 1,ч. 1 ст. 123 ГПК, у логічно-смисловому зв’язку з
поняттям «права» слід розуміти як прагнення до користування
конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом,
як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не
85
опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний
дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших
засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних
і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам
України, суспільним інтересам, справедливості, добросовіс-
ності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Справи за участю іноземних підприємств і організацій роз-
глядаються господарським судом за правилами, встановленими
ГПК, однак провадження має свої особливості.
Так, господарські суди у розв’язанні господарських спорів за
участю іноземного підприємства, організації керуються вимогами
ст. 4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися.
Зокрема, в ч. 4 цієї статті передбачена можливість застосування
господарськими судами норм права інших держав у випадках,
передбачених законом або міжнародним договором.
Особливості провадження справ за участю іноземних
підприємств і організацій полягають у наданні інозем-
ною особою документів, які підтверджують наявність у неї
правосуб’єктності; наданні до господарського суду належним
чином легалізованих та перекладених українською мовою
документів; процедурі повідомлення про слухання справи
іноземної особи, що бере участь у справі, яка знаходиться або
проживає за межами України.
Порядок визначення правового статусу іноземної особи
може бути передбачений міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
У разі відсутності у міжнародному договорі такого порядку
суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного зако-
нодавства.
Правовий статус іноземної юридичної особи визначається
за законом країни, де створено (інкорпоровано) цю юридичну
особу.
Правовий статус іноземної фізичної особи визначається
за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій
вона має постійне місце проживання.
Правовий статус іноземного суб’єкта господарювання
підтверджується, як правило, випискою з торговельного
(банківського, судового) реєстру країни, де такий суб’єкт
господарювання має офіційно зареєстровану контору. Право-
вий статус іноземних суб’єктів господарювання може також
підтверджуватись еквівалентними доказами правового стату-
су, що визнаються як такі законодавством країни створення,
громадянства або місця знаходження такого суб’єкта і видані
компетентними органами цієї країни.
86
І ііі ніімчі у пиіюдарського суду іноземні підприємства або
мни.......цінні надати документ, виданий уповноваженим
ирі інпм пін ісміюі держави у встановленій формі, легалізований,
пі- піп піше не передбачено законом або міжнародним догово-
рим \ і ранні, іік> є доказом правосуб’єктності юридичної особи
(і і рі нфікпі реєстрації, витяг з торговельного реєстру тощо).
і а п і іанні іноземного документа є необхідною умовою для
і н ні а 1111 н його як доказу у судовому процесі, але не виключає у
ра >і необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення
по і мі правильності вміщених у ньому відомостей.
Крім і ого, необхідно враховувати, що 22 грудня 2003 р. для
\ г ранні набрала чинності Конвенція, що скасовує вимогу ле-
їв'її іації іноземних офіційних документів1. Однак ця Конвенція
мі нісоїіусться у відносинах з державами, що не висловили
іііні речсння проти приєднання України до Конвенції. Запе-
рі чгііни проти приєднання України до Конвенції висловили
Ін'н.і ія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно
ми сі. 12 Конвенції це означає, що на території України не
прийматимуться документи цих країн, завірені апостилем, а
продовжуватиме застосовуватися вимога дотримання процеду-
ри консульської легалізації. Консульська легалізація полягає у
ш іаповленні та посвідченні оригіналів підписів на докумен-
те і актах, та відповідності їх законам держави перебування
і країни консула).
Офіційні документи, які використовуються на території
держав — учасниць Конвенції, мають бути посвідчені спе-
ціальним штампом «арохіШе», проставленим компетентним
органом держави, в якій було складено документ.
Процедура посвідчення офіційних документів апостилем
встановлена Правилами проставлення апостиля на офіційних
документах призначених для використання на території інших
держав, затвердженими наказом Міністерства іноземних справ,
Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції
України від 5 грудня 2003 р. № 237/803/151/52.
Правила проставлення апостиля на офіційних документах,
призначених для використання на території інших держав, ре-
іулюють порядок проставлення спеціального штампа «арозііііе»
па офіційних документах, які були складені на території Украї-
ни, яким відповідно до ст. 5 Конвенції, засвідчуються справж-
1 Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006.
2 Офіційний вісник України. — 2003. — № 51 (ч. 2). — Ст. 2708.
87
ність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала
документ, і у відповідному випадку — автентичність відбитка
печатки або штампа, яким скріплений документ.
Відповідно до п. 2 вказаних Правил апостиль простав-
ляється:
—	на документах, які виходять від органів судової влади
України;
—	на документах, які виходять від органів прокуратури
України, органів юстиції;
—	на адміністративних документах;
—	на документах про освіту та вчені звання;
—	на документах, оформлених державними і приватними
нотаріусами;
—	на офіційних свідоцтвах, виконаних на документах, підпи-
саних особами у їх приватній якості, таких як офіційні свідоцтва
про реєстрацію документа або факту, який існував на певну
дату, та офіційних і нотаріальних засвідченнях підписів.
Зазначені Правила не поширюються:
—	на документи, видані закордонними дипломатичними
установами України;
—	на адміністративні документи, що прямо стосуються
комерційних або митних операцій.
Апостиль не проставляється на оригіналах, копіях та фото-
копіях паспортних документів, військових квитків, трудових
книжок, дозволів на носіння зброї, свідоцтв про реєстрацію
транспортних засобів (технічних паспортів), посвідчень особи,
нормативно-правових актів, роз’яснень та правових висновків
щодо їх застосування, документів, що мають характер листу-
вання.
Крім того, 7 жовтня 2002 р. між країнами СНД в м. Ки-
шиневі підписана Конвенція про правову допомогу та правові
відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка
набула чинності з 27 квітня 2004 р.1.
Відповідно до ст. 12 зазначеної Конвенції документи, які
на території однієї договірної сторони видані або посвідчені
компетентною установою або спеціально на те уповноваже-
ною особою в межах її компетенції, за встановленою формою
та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях
всіх інших договірних сторін без будь-якого спеціального
посвідчення. Документи, що на території однієї договірної
сторони розглядаються як офіційні документи, користуються
1 Офіційний вісник України. — 2005. — № 44. — Ст. 2824.
88
II 11.1 ігріпорії всіх інших договірних сторін доказовою силою
11|||| 111II11II х документів.
Ні.іповідио до ст. 38 Закону «Про зовнішньоекономічну
він чі.ніс 11>« спори, що виникають між іноземними суб’єктами
нн поварської діяльності у процесі такої діяльності, можуть
1>і> її пилитися судами України, а також за згодою сторін спору
Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською
лріиіражною комісією при Торгово-промисловій палаті Украї-
ни 1.1 іншими органами вирішення спору, якщо це не супере-
чнії. чинним законам України або передбачено міжнародними
ніи опорами України.
І осподарські суди вправі розглядати спори, коли міжнарод-
п и м договором передбачена можливість укладення письмової
нророгаційної угоди між суб’єктом зовнішньоекономічної
ни'іі.пості та іноземним суб’єктом господарської діяльності,
і іоираючи господарський суд України як орган, який розгля-
1.11 нме господарський спір, сторони норм пророгаційної угоди
м.ноть додержуватися вимог міжнародного договору та норм
сі. 16 ГПК щодо виключної компетенції господарських судів
України. Це положення також кореспондує із роз’ясненням
Президії Вищого господарського суду України «Про деякі
питання практики розгляду справ за участю іноземних під-
приємств і організацій».
Однак арбітражні угоди (арбітражні застереження) не завж-
ди мають юридичну силу. Так, якщо колізійна норма вказує
па виключну підсудність, то допускається тільки один варіант
країни суду. Наприклад, абсолютна більшість конвенцій та
національних законів відносить спори з приводу нерухомого
майна до виключної підсудності суду тієї країни, де знахо-
диться спірна нерухомість. Крім того, відповідно до загального
правила позовні заяви до перевізника можуть пред’являтися
тільки за місцем знаходження органу управління транспорт-
ною організацією.
Крім того, розглядаючи спори за участю іноземних підпри-
ємств та організацій, необхідно враховувати положення Закону
« Про міжнародне приватне право» стосовно підсудності судам
України справ з іноземним елементом.
Іноземні підприємства та організації мають процесуальні
права й обов’язки нарівні з підприємствами та організаціями
України, тобто на іноземних суб’єктів господарської діяльності
поширюється національний режим.
Національний режим означає, що іноземні суб’єкти гос-
подарювання мають обсяг прав та обов’язків не менший ніж
суб’єкти господарювання України. Такий режим застосовуєть-
89
ся щодо всіх видів господарської діяльності іноземних підпри-
ємств й організацій, діяльності, пов’язаної з їх інвестиціями
на території України, а також щодо експортно-імпортних
операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих
країн, які входять разом з Україною в економічні союзи.
Отже, норма, закріплена у ст. 123 ГПК, узгоджується зі ст. 1
Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійснен-
ням господарської діяльності.
Зазначена Угода встановила, що підприємства та організації,
які розташовані на території країн СНД та підписали цю Угоду,
можуть безперешкодно звертатися до господарського суду інших
країн СНД і користуватися там правами і нести обов'язки, рівні
з суб’єктами господарювання країни, в якій буде розглядатися
спір. Господарські спори, як правило, повинні розглядатися
арбітражними (господарськими) судами країни-відповідача.
Положення, які вказують на національний режим іноземних
суб’єктів господарювання, містяться й у Конвенції про правову
допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримі-
нальних справах, підписаній в Мінську 22 січня 1993 р., Про-
токолі до цієї Конвенції від 28 березня 1997 р., Конвенції про
правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних
та кримінальних справах, підписаній у Кишиневі, міжнародних
угодах, яких на сьогодні налічується близько ЗО.
До країн, з якими Україною укладені двосторонні міжна-
родні договори про правову допомогу, належать: Китайська
Народна Республіка, Республіка Польща, Литовська Респуб-
ліка, Республіка Молдова, Естонська Республіка, Монголія,
Республіка Грузія, Латвійська Республіка, Республіка Узбекис-
тан, Соціалістична Республіка В’єтнам, Республіка Македонія,
Чеська Республіка, Турецька Республіка, Угорська Республіка,
Румунія, Грецька Республіка, Республіка Куба.
На території України в порядку правонаступництва застосо-
вуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР
із Болгарією, Угорщиною, В’єтнамом, Грецією, Йєменом,
Кіпром, Румунією, Фінляндією, Італією. Також на сьогодні
відсутні заперечення щодо застосування таких договорів з
Албанією, Алжиром, Іраком, Корейською Народно-Демок-
ратичною Республікою і Тунісом.
Оформлене правонаступництво України у таких міжнарод-
них договорах, які є чинними на сьогодні: Договір між СРСР
і Угорською Народною Республікою про надання правової
допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах
1958 р.; Угода між СРСР і Австрійською Республікою з питань
цивільного процесу 1970 р.; Договір між СРСР і Фінляндсь-
90
і іци Гсі публікою про правовий захист та правову допомогу у
11 и ні >і 1.1 и і х, сімейних і кримінальних справах 1978 р.; Договір
мі ф < І‘< Т і Алжирською Народною Демократичною Рес-
п\і। пьоіо про взаємне надання правової допомоги 1982 р.;
'Ічіошр між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу
V іпііііпі.ііих та кримінальних справах 1984 р.
І.ік, відповідно до Конвенції про правову допомогу та
прапопі відносини в цивільних, сімейних та кримінальних
। пранах, підписаної в Кишиневі, український позивач має
прано звернутися до українського суду з позовною заявою до
пере індента із СНД, якщо на території країни-позивача:
•	ідійснюється торгівля, промислова або інша господарська
нін і шість підприємства відповідача або його філії;
•	вже виконано або повинно бути виконано зобов’язання
іа аоюіюром, що є предметом спору;
•	була спричинена шкода, у справах про стягнення шкоди.
Аналогічні положення містяться й в конвенціях України з
Польщею, Прибалтикою, Італією та іншими країнами. А на-
приклад, українсько-кіпрська конвенція дозволяє звертатися
іа іахистом порушених прав та інтересів до господарського
суду України з кіпрською стороною у тому разі, якщо спірний
поговір був укладений на території України.
Отже, правосуб’єктні іноземні підприємства та організації
нарівні з суб’єктами господарювання України мають процесу-
альні права та несуть процесуальні обов’язки сторін (позивача
і а відповідача), передбачені ст. 22 ГПК, повинні виконувати
юбов’язання, зокрема щодо сплати судових витрат, мають
право виступати як треті особи, з відповідними правами та
обов’язками, передбаченими статтями 26, 27 цього Кодексу,
використовувати інститут процесуального правонаступництва,
брати участь у провадженні зі справ про банкрутство відповідно
до ст. 12 ГПК. та Закону «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом».
Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного
договору із встановленням особливостей провадження зі
справ про банкрутство для кредиторів-нерезидентів, на кре-
диторів-нерезидентів поширюється національний режим про-
вадження у справах про банкрутство без будь-яких винятків і
особливостей (роз’яснення Президії Вищого господарського
суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за
участю іноземних підприємств і організацій»).
У разі коли іноземні особи, які беруть участь у справі, що
розглядається господарським судом, знаходяться або прожива-
ють за межами України, такі особи повідомляються про судовий
91
розгляд ухвалою господарського суду шляхом надсилання до-
ручення до установи юстиції або іншого компетентного органу
іноземної держави з урахуванням вимог Конвенції про вручення
за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або
комерційних справах (Гаага, 1965 р.)1, яка відповідно до Закону
України від 19 жовтня 2000 р. «Про приєднання України до
Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових
документів у цивільних або комерційних справах»2 3 набрала
чинності для України з 1 грудня 2001 р. і відповідно до ст. 9
Конституції є частиною національного законодавства.
Конвенцією про вручення за кордоном судових та поза-
судових документів у цивільних або комерційних справах і
Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних
або комерційних справах (Гаага, 1970 р.)5 із заявами та засте-
реженнями передбачено зокрема, що зазначеним у конвенціях
центральним органом в Україні є Міністерство юстиції Ук-
раїни, яке складає підтвердження про вручення документів і
забезпечує передачу документів у цивільних або комерційних
справах центральному органу юстиції іншої держави.
Особливий порядок надання правової допомоги встанов-
лено Угодою про порядок вирішення спорів, пов’язаних із
здійсненням господарської діяльності, у ст. 5 якої передбачено
зокрема, що у разі надання правової допомоги компетентні
суди та інші органи держав — учасниць СНД зносяться один
з одним безпосередньо. У разі звернення господарського суду
з приводу надання правової допомоги документи, викладені
українською або російською мовою, надсилаються поштовим
зв’язком безпосередньо до суду, до компетенції якого належить
вирішення господарських спорів на території відповідної де-
ржави — учасниці СНД, чи іншого органу цієї держави. При
виконанні доручення про надання правової допомоги компе-
тентні суди застосовують законодавство своєї країни.
Відповідно до Закону «Про приєднання України до Кон-
венції про вручення за кордоном судових та позасудових до-
кументів у цивільних або комерційних справах» Верховна Рада
України постановила приєднатися від імені України до назва-
ної Конвенції із заявами та застереженнями, згідно з якими
центральним органом, який має право отримувати документи
від інших договірних сторін, а також складати підтвердження
про вручення, є Міністерство юстиції України.
1 Офіційний вісник України. — 2004. — № 31. — Ст. 2124.
2 Там само. — 2000. — № 46. — Ст. 424.
3 Там само. — 2005. — № 44. — Ст. 2821.
92
Пн І І'.І ІII. ПОП И НІНІ і перекладом відповідних документів,
। і.інн і оіі'і.ііоіо іа вручення їх за кордоном, згідно з цією
кічпн іпііі ю під чає судового розгляду має нести заінтересо-
іикіи і іороііл І іісля закінчення розгляду справи такі витрати
і»। піо ііияіоі і.ся господарським судом на загальних підставах,
он п іачі-11 нх ч. 5 ст. 49 ГПК.
І Ірії вирішенні питання щодо забезпечення своєчасного
іі< >ві чом псі іня у належній формі іноземних учасників судово-
і» процесу про час і місце розгляду справи, строк розгляду
• іір.пін подовжується господарським судом, оскільки згідно з
І ішііспнк ю про вручення за кордоном судових та позасудових
і> іг \меп і ів у цивільних або комерційних справах, зокрема,
> \>|О|ІЄ рішення не може бути винесене, поки не буде вста-
іюіі ієно, що судовий документ було вручено або доставлено
>•• > и чи і о відповідачеві і це було здійснено в належний строк,
пн III і пій для здійснення захисту.
V випадку, передбаченому ч. 2 ст. 15 Конвенції про вручен-
ні) ні кордоном судових та позасудових документів у цивільних
нПо комерційних справах, суд може постановити рішення,
•окрема якщо з дати надіслання документа минув термін, який
• улдя визначив як достатній для цієї справи і який становить
ніоііийменше 6 місяців.
Відповідно до ст. З ГПК мова судочинства визначається
и 21 Закону «Про мови в Українській РСР». Згідно з ос-
іни пьою нормою провадження зі справ за участю сторін, які
•находяться на території України, здійснюється українською
мовою, а провадження зі справ, у яких бере участь сторона,
иіо знаходиться на території держави з числа республік ко-
іііііпіього СРСР — російською.
Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, також можуть передбачати норми
про мову взаємовідносин щодо правової допомоги. Так, у ст. 7
Договору між Україною і Китайською Народною Республікою
про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від
11 жовтня 1992 р. встановлено, що при наданні правової допо-
моги кожна з договірних сторін користується державною мовою
своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів
на державну мову іншої сторони або на англійську мову1.
У разі коли письмові докази подаються до господарського
суду іноземною мовою, додається їх посвідчений у встановле-
ному порядку переклад українською мовою. Господарський суд
1 Офіційний вісник України. — 2006. — № 46. — Ст. 3102.
93
на підставі ст. 38 ГПК може витребувати офіційний переклад
цих документів державною мовою.
Слід мати на увазі, що у разі нотаріального посвідчення
перекладу нотаріус посвідчує лише оригінальність підпису
перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність
перекладу оригіналові. Тому якшо у господарського суду чи
учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автен-
тичності перекладу документа, суд може призначити судову
експертизу і доручити її проведення компетентному спеціаліс-
ту-перекладачу згідно з вимогами ст. 41 ГПК.
Оскільки на іноземні підприємства і організації поширюєть-
ся національний режим судового процесу, зазначені особи по-
винні виконувати зобов’язання, зокрема щодо сплати судових
витрат. Судові витрати можуть сплачуватися уповноваженими
представниками — резидентами України, які ведуть справу у
господарському суді від імені іноземних суб’єктів господарю-
вання і мають відповідні повноваження згідно зі ст. 28 ГПК.
Стягнення судових витрат з іноземних підприємств і ор-
ганізацій може здійснюватися за наказом господарського
суду з рахунків цих осіб та їх представництв і філій у банках
України. В інших випадках стягнення судових витрат може
здійснюватися в порядку виконання судових рішень на підставі
міжнародних договорів.
Вирішуючи спір за участю суб’єктів господарювання дер-
жав — учасниць СНД, суди мають враховувати, що Угоду
про розмір державного мита та порядок його стягнення при
розгляді господарських спорів між суб’єктами господарювання
різних держав (Ашгабат, 1993 р.) і Угоду про порядок взаємно-
го виконання рішень господарських та економічних судів на
території держав — учасниць СНД (Москва, 1998 р.) Україною
не підписано, а отже, їх положення в Україні не діють.
Таким чином, механізм виконання рішення господарсько-
го суду в частині стягнення з іноземної особи державного
мита відсутній. Тому господарські суди приймають до свого
провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви
про збільшення розміру позовних вимог виключно за умови
надання суду доказів про зарахування у дохід державного бюд-
жету суми державного мита у встановленому розмірі. У цьому
випадку достатнім доказом факту надходження державного
мита до державного бюджету України є довідка відповідного
територіального органу Державного казначейства України.
Господарським судам слід враховувати, що процесуальні
пільги та переваги іноземним учасникам судового процесу
надаються на умовах взаємності у випадку, якщо надання
94
><іі ні пгіі.і обумовлено міжнародним договором про правову
цмішміиу ш участю України.
і,и іиншаїїсгном України можуть бути встановлені відповідні
іііімі- і- ґіііиі щодо підприємств і організацій тих держав, зако-
не і.пи і ним яких обмежуються процесуальні права підприємств
.о•<< • >і>іані ліній України. Припис ч. З ст. 123 ГПКзахищає між-
н.11 *< ні 11 и и паритет прав національних суб’єктів господарської
іііч'іі.ііосіі в господарських відносинах з підприємствами та
>>1 >і ані пішими іноземних держав.
І Іодаппя до господарського суду позову до іноземної дер-
+ .ІПІІ, іалучення її до участі у справі як третьої особи, на-
і іііі/ц'іпія арешту на майно або грошові кошти, що належать
пін ісмній державі і знаходяться на території України, а також
і.іі цісування щодо неї інших заходів забезпечення позову,
ііп'І >і іе 111 ія стягнення на майно іноземної держави в порядку
примусового виконання судового рішення господарського суду
іинускається лише за згодою компетентних органів відповідної
іісржаїиі, якщо інше не передбачено законами України або
міжнародними договорами України, згода на обов’язковість
нміх надана Верховною Радою України.
Отже, зазначивши, що учасником судового процесу може
пуіи іноземний суб’єкт господарювання, законодавець закрі-
пнії у ГПК принцип судового імунітету.
Імунітет держави випливає із засад державного суверенітету
<іниті 1, 2 Конституції), хоча прямо не закріплений в Ос-
новному Законі України. Імунітет іноземної держави полягає
у тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Так,
іноземна держава не може бути притягнена до суду іншої
держави як відповідач, крім випадків безпосередньо наданої
ни це згоди (відмови від імунітету). Основою цього права є
принципи суверенності та суверенної рівності держав.
Імунітет (від лат. іттипіїаз, іттипіїаїіз — звільнення від чо-
іось) становить юридичне право не підкорятися деяким загаль-
ним законам, а у певних випадках — право, надане державам,
міжнародним організаціям і особам, які посідають в державі
особливе становище. Принцип непідпорядкування однієї суве-
ренної держави дії законодавства іншої або вилучення держави
пі її органів з-під дії юрисдикції іншої держави походить з
посольського права та на сьогодні став загальновизнаним.
Отже, судовий імунітет полягає у непідсудності іноземної
держави без її згоди судам України (раг іп рагет поп каЬеі
іигізсІіссГюпет — рівний над рівним не має юрисдикції).
У широкому розумінні судовий імунітет передбачає:
•	судовий імунітет у вузькому розумінні слова — саму не-
підсудність однієї держави суду іншої;
95
•	імунітет від попереднього забезпечення позову;
•	імунітет від примусового виконання судового рішення;
•	майновий імунітет (імунітет власності).
В юридичній доктрині та практиці різних правових систем
відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо-
лютного та функціонального (обмеженого).
Радянське законодавство базувалося на концепції абсолют-
ного імунітету, яка передбачала, що висування в національних
судах позовів до іноземної держави, накладення арешту на
майно такої держави або примусове виконання винесеного
проти неї судового рішення допускаються лише за згодою
відповідної держави. Українське процесуальне законодавство,
як і раніше, ґрунтується на концепції абсолютного імунітету.
Однак у повсякденній практиці зовнішньоекономічної діяль-
ності спочатку Радянський Союз, а потім і Україна змушені
відмовлятися від імунітету.
У деяких міжнародних договорах із зовнішньоекономічних
питань Радянський Союз (Україна продовжила участь у між-
народних договорах СРСР) прямо відмовився від імунітету
стосовно деяких категорій угод або певної категорії майна.
До таких належать договори, що передбачають за відповідних
умов відмову від імунітету торговельного представництва Ук-
раїни за кордоном за угодами, укладеними або гарантованими
торговельними представництвами. У зв’язку з розширенням
зовнішньоекономічної діяльності, зокрема із залученням
іноземних інвестицій для створення на українській території
підприємств із іноземним капіталом, спочатку Радянський
Союз, а потім і Україна уклали ряд міжнародних угод про
взаємний захист капіталовкладень (інвестицій), які передба-
чають, що спори, пов’язані з капіталовкладеннями, розгляда-
ються в міжнародному комерційному арбітражі. Відповідно до
чинного в певних країнах законодавства це означає відмову
від імунітету. До теперішнього часу укладено кілька десятків
угод такого змісту.
У ст. 125 ГПК закріплена теорія абсолютного імунітету,
яка передбачає, що подання до господарського суду позову до
іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої
особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що
належать іноземній державі і знаходяться на території України,
а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення
позову, звернення стягнення на майно іноземної держави в
порядку примусового виконання судового рішення госпо-
дарського суду допускається лише за згодою компетентних
органів відповідної держави.
96
І Іріи ні пі і абсолютного імунітету зазначений також у ст. 79
і»і • <ііІ Іро міжнародне приватне право» та під компетентним
• »Р’ чі"м ніконодавець розуміє уряд, міністерства, до повнова-
+ > ні. >ікііч належить надання такої згоди, що передбачається
і>п\ і рипнім законодавством.
(Мн.ік ст. 125 ГПК допускає можливість дії принципу
• •лмсжсного імунітету у випадках, передбачених законами
V». ранні або міжнародними договорами України, згода на
нОоіГя іковість яких надана Верховною Радою України.
У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного пра-
на України, її майну або представникам в іноземній державі не
іа(їе иіечується такий самий судовий імунітет, який відповідно
п> частин 1, 2 ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право»
іабсзпечується іноземним державам, їх майну та представни-
кам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито
іиодо цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених
міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного
характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного
порушення норм міжнародного права.
Судовий імунітет міжнародних організацій визначається
і.іконодавством України та міжнародними договорами Украї-
ни. Зі змісту цієї норми вбачається, що судовий імунітет може
поширюватися на міжнародні організації, тому в кожному
окремому випадку доказування про наявність судового імуні-
ісіу лежатиме на міжнародній організації, яка є стороною в
судовому процесі.
4.3. Учасники господарського процесу
Визначення поняття учасників судового процесу. Важливе
іначення для господарського судочинства має визначення кола
суб’єктів, які беруть участь в розгляді господарського спору,
обсягу 'їх процесуальних прав та обов’язків. При безпосеред-
ньому судовому розгляді конкретного господарського спору
його учасники повинні мати чітке уявлення щодо того, чи
можуть вони здійснювати ті чи інші дії, в якій формі або яким
чином вони мають здійснювати ці дії, від яких дій потрібно
утримуватись та взагалі як поводитись в господарському суді.
Від цього залежить насамперед ефективність судового процесу
ц досягненні головної мети — справедливого вирішення спору
на засадах змагальності та законності. Тому в чинному ГПК
правам та обов’язкам учасників судового господарського про-
97
цесу присвячено 14 статей (статті 18—31) в окремому розділі IV
«Учасники судового процесу», а також деякі статті в інших
розділах Кодексу.
Процесуальне законодавство взагалі та ГПК зокрема мають
насамперед практичну спрямованість, тобто безпосередньо
сприяють та забезпечують дотримання законності при здійс-
ненні правосуддя фахівцями в галузі права в конкретних судо-
вих справах. Тому Кодекс не містить офіційного визначення
поняття «учасник судового процесу», а лише визначає коло
осіб, які є його учасниками. Але науковий підхід до вивчення
кожного явища потребує насамперед його визначення з пог-
ляду наукового пізнання.
В юридичній науці існує кілька підходів до визначення по-
няття «учасники господарського судового процесу». Як вважають
Д. Притика, М. Тітов, В. Щербіна, учасники господарського про-
цесу — це особи, які здійснюють при вирішенні господарських
спорів господарським судом передбачені законом процесуаль-
ні дії1. В. Беляневич визначає учасника судового процесу як
юридичну чи фізичну особу, яка наділена законом певними
процесуальними правами та на яку покладено певні процесу-
альні обов’язки, бере участь в судочинстві з метою захисту своїх
прав чи законних інтересів або сприяння суду у всебічному
повному та об’єктивному розгляді справи та вирішенні спору2.
Інші автори визначають учасників як осіб, які мають у справі
юридичну заінтересованість, тому наділені правом впливати на
рух господарського процесу3. Різне тлумачення цього поняття
пояснюється досить широким колом осіб, яких процесуальний
закон відносить до учасників судового процесу, та особливос-
тями процесуальної правосуб’єктності кожного учасника.
У ст. 18 ГПК визначено, що до складу учасників судово-
го процесу належать: сторони, треті особи, прокурор, інші
особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених
цим Кодексом. Перелік, який визначений цією статтею, не є
вичерпним. До складу учасників необхідно додати представ-
ників сторін і третіх осіб, в тому числі адвокатів (статті 28, 44),
судових експертів (ст. 31), перекладачів (ст. 44), посадових
осіб чи інших працівників підприємств, установ, організа-
1 Див.: Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна В.С. та ін. Арбітражний
процес: Навч. посіб. — Ч. II. — Харків, 2001. — С.63.
2 Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України:
науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 144.
3 Див.: Арбитражньїй процесе: Учеб. пособ. / Под ред. Р.Е. Гукасяна,
В.Ф. Тараненко. — М., 1996. — С. 66.
98
пін. м іп.іпііііх та інших органів, коли їх викликано для дачі
інші ін пі. і іш і ань, що виникають під час розгляду справи
о і НІ І 11К) Крім того, в справі про банкрутство діє дещо
ііііііпіі । к і.ід учасників згідно зі ст. 1 Закону «Про відновлення
іі-і.іни проможності боржника або визнання його банкрутом»,
і нірпііамії її цьому процесі є боржник (банкрут) та кредитор
Оції і.шпик комітету кредиторів), інші учасники провад-
♦ гнїїп у справі про банкрутство — арбітражний керуючий
(|іи іііпріїдіїик майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник
міііііі.і боржника (орган, уповноважений управляти майном),
а і нкож у випадках, передбачених цим Законом, інші особи,
ік і Сн-руть участь у провадженні у справі про банкрутство.
Відповідно до Закону «Про судоустрій України» до штату
ііпиріїіу суду належать також помічники суддів, наукові кон-
 VI 1.1 анти та судові розпорядники. Ці особи не згадуються в
'пінному ГПК, тому відповідно до ст. 18 цього Кодексу на
• і.ні одні не можуть вважатися учасниками судового процесу.
Ні їм. деякі з них, наприклад судовий розпорядник, виконують
її процесі окремі процесуальні функції. Судовий розпорядник
ник' шечує додержання особами, що знаходяться в суді, вста-
ін пінених правил, виконання ними розпоряджень головуючого
н । удовому засіданні (ст. 132 Закону «Про судоустрій України»).
При цьому за розпорядженням головуючого судовий розпо-
ри піпк приймає від учасників судового процесу документи,
п мої пі та інші матеріали, що стосуються розгляду справи, і
передає їх суду в судовому засіданні, забезпечує дотримання
вимог процесуального законодавства щодо того, щоб свідки,
іікі допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не
попитав, у разі необхідності надає допомогу секретарю судо-
вої о засідання у забезпеченні фіксування судового процесу
іехнічними засобами, та виконує інші функції, передбачені
І пмчасовим положенням про службу судових розпорядників
1.1 організацію її діяльності, затвердженим наказом Державної
। удової адміністрації України від 21 квітня 2004 р. № 51/04'.
І ому відсутність судового розпорядника в складі учасників
судового процесу не відповідає сучасному розвитку зако-
нодавства. В проекті нового ГПК1 2 судовому розпоряднику
під ведено місце в колі учасників та зазначені функції, які він
виконуватиме в судовому процесі (ст. 59 проекту).
1 Офіційний вісник України. — 2004. — № 18. — Ст. 1297.
‘ Господарський процесуальний кодекс України: проект закону //
*\у\у.гасіа.8оу.иа
99
Центральною постаттю судового процесу є суддя (ст. 19 ГПК).
Учасником судового процесу є секретар суду (ст. 81-1 ГПК).
Отже, за своїм становищем, правами та обов’язками, закріп-
леними у законі, учасники судового процесу суттєво різняться,
але їх участь в судовому процесі спрямована на досягнення
єдиної мети — правильного вирішення господарського спору.
Отже, учасник судового процесу — це особа, яка наділена
певними процесуальними правами та обоє ’язками та бере участь
в судовому процесі відповідно до процесуального закону з метою
вирішення господарського спору відповідно до закону.
Суддя — головний учасник судового процесу. Суддя госпо-
дарського суду — учасник судового процесу, який є посадовою
особою господарського суду, наділений повноваженнями здій-
снювати правосуддя і виконувати свої обоє ’язки на професійній
основі в господарському суді.
Суддя безпосередньо здійснює судочинство, діє від імені
суду та виносить рішення у справі іменем України. Справи у
господарських судах, залежно від інстанційної належності, роз-
глядаються суддею одноособово або колегіально у складі трьох,
або більшої непарної кількості суддів. Суддя безпосередньо не
заінтересований у розв’язанні спору на користь тієї чи іншої
сторони, в чому власне й полягає його професійний обов’язок.
Ця обставина відрізняє суддю від більшості інших учасників
процесу, які так чи інакше мають юридичну заінтересованість
у справі. Тому прихильники поділу учасників судового про-
цесу за критерієм юридичної заінтересованості взагалі не
називають суддю учасником судового процесу. Відповідно до
роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від
18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики
застосування Господарського процесуального кодексу Украї-
ни»1 учасниками судового процесу є сторони, треті особи,
прокурор, інші особи, які беруть участь у справі у випадках,
передбачених ГПК, зокрема судові експерти, перекладачі,
посадові особи чи інші працівники підприємств, установ,
організацій, державних та інших органів, коли їх викликано
для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду
справи. Тобто Вищий арбітражний суд України, діючи із суто
практичною метою, також не вказав суддю у складі учасників.
Це не тому, що суддя не належить до кола цих осіб, а тому,
що в арбітражній практиці з цього приводу питань взагалі не
виникало. Чинний ГПК визначає суддю як учасника судового
' Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. — № 1.
100
процесу, оскільки ст. 19 «Суддя» міститься в структурі розділу,
окремо присвяченого його учасникам. Правильним видається
іюиіяд колективу авторів «Науково-практичного коментарю
І огнодарського процесуального кодексу України» за редакцією
(>. Харитонової1, які зазначають, що позиція, відповідно до якої
суддя (судді) господарського суду не належить до учасників
< удового процесу, викликає певні зауваження, адже суддя бере
участь у справі, на що є також пряме посилання в ч. 1 ст. 20
ГПК, тобто: «Суддя не може брати участі в розгляді справи і
підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які
беруть участь в судовому процесі, або буде встановлено інші
обставини, що викликають сумнів у його неупередженості.
Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати
участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення,
ухвали, прийнятої за його участю».
Відвід судді, тобто висловлення недовіри до суду, — це
глина можлива процесуальна дія проти судді з боку окремих
учасників судового процесу — позивача, відповідача та проку-
рора, якщо останній є учасником розгляду конкретної справи,
що є однією з гарантій об’єктивного розгляду справи у суді.
Інші особи не мають права заявити відвід судді. Відвід має
бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку
вирішення спору. Заявляти відвід після початку вирішення
спору можна лише у разі, якщо про підставу відводу сторона
чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.
Тобто якщо сторона заявить відвід судді після початку розгляду
справи, це може бути приводом для відхилення заяви.
Так, Вищий господарський суд України, розглядаючи
27 липня 2005 р. справу № 38/278 за касаційною скаргою
ВАТ «Науково-дослідницький інститут приладобудуван-
ня...» не прийняв до розгляду повторну заяву про відвід
колегії суддів, оскільки про зміну складу колегії відповід-
но до розпорядження від 20 липня 2005 р. сторонам було
оголошено до початку засідання суду, крім того, заявлене
клопотання про відвід не відповідає вимогам ст. 20 ГПК,
оскільки заявлене 27 липня 2005 р. після початку розгляду
справи судом.
Закон покладає на суддю обов’язок заявити самовідвід, якщо
суддя є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, або
якщо буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів
1 Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 48.
101
у неупередженості судді, або суддя, який брав участь у розгляді
справи, не може брати участі у новому розгляді справи у разі
скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Це оз-
начає, що за наявності таких обставин суддя має відмовитися
від розгляду справи з власної ініціативи, навіть якщо з боку
інших осіб, які мають право заявити відвід судді господарського
суду, не було заперечень або заяв про відвід.
Проте не зовсім вдалим видається структурне розміщення
цієї норми саме в розділі IV. Цілком зрозуміло, що право
заявити відвід судді є одним з найважливіших прав окремих
учасників. Тому порядок відводу судді традиційно зберігаєть-
ся на сьогодні в структурі розділу, присвяченого правам та
обов’язкам учасників, незважаючи на численні зміни, внесені
до Кодексу. Але в проекті нового ГПК стаття, присвячена по-
рядку відводу судді та взагалі складу та функціям господарсько-
го суду, міститься в окремій главі «Склад суду. Відводи», що
видається більш гармонійним з погляду юридичної техніки.
Правове становище судді та вимоги до судді як носія
судової влади, регулюються законами «Про статус суддів»,
«Про судоустрій України». На посаду судді кваліфікаційною
комісією суддів може бути рекомендований громадянин Ук-
раїни, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту
і стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає
в Україні не менш як 10 років і володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути також особи,
які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів.
У цьому разі на посаду судді спеціалізованого суду може бути
рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин
України, не молодший ЗО років, який проживає в Україні не
менш як 10 років, володіє державною мовою, має вищу освіту
у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповід-
ного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю
не менше 5 років. Не можуть бути рекомендовані на посаду
професійного судді громадяни, які визнані судом обмежено
дієздатними або недієздатними, мають хронічні психічні чи
інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків
судді, щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи
судовий розгляд кримінальної справи або які мають незняту
чи непогашену судимість.
Вимоги судді, що ставляться ним у межах передбачених
законом повноважень господарського суду, є обов’язковими
для посадових осіб, державних та інших органів, господарських
та інших організацій і підприємств, до яких вони звернуті.
Зазначені вимоги можуть бути адресовані як сторонам у справі
102
обов’язково надати відповідачу відзив на позов,
іні'іи і її но нівачу необхідні документи тощо), так і підприємс-
пвім, м і.її іонам та організаціям, які не беруть участі у справі
Іііііпріїкнад, вчинити певні дії, надати необхідні документи,
ПІК ІІОІІКІ1 гоїцо, необхідні для вирішення спору).
< уллі у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є не-
іігіґ я. 11 її м и, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні.
І >>|і.ііи її незалежності суддів встановлюються законом, а також
< і 129 Конституції.
(скретар суду — учасник судового процесу, який є посадовою
і» обпю господарського суду та веде фіксацію судового процесу.
( екретар не належить до складу суду, але також безпосеред-
ньо не заінтересований у розв’язанні спору на користь тієї чи
Іншої сторони з огляду на загальні принципи судочинства та
Пою належність до апарату суду. Секретар підписує протокол
і удового засідання одночасно із суддею (головою суду) протягом
11 піденного строку з дня його складання. Це єдині повноважен-
н>і секретаря судового засідання господарського суду, зазначені
її чинному ГПК, а саме в ст. 80-1. Сучасне ставлення до фік-
ції ні судового процесу інакше, тобто за допомогою технічних
і.ісобів, що закріплене насамперед в п. 7 ч. 2 ст. 129 Конституції,
(найшло відображення в частинах 7—9 вказаної статті ГПК,
цілі ювідно до якої на вимогу хоча б одного учасника судового
процесу в суді першої чи апеляційної інстанції при розгляді
иірави по суті або за ініціативою суду фіксування судового
процесу здійснюється за допомогою звукозаписувального тех-
нічного засобу. Відтворення технічного запису судового процесу
ідійснюється в судовому засіданні при розгляді справи судом
у першій інстанції, в апеляційному чи касаційному порядку, а
нікож при розгляді зауважень на протокол судового засідання
на вимогу сторін чи за ініціативою суду. Питання про видачу
копії технічного запису учаснику процесу, про його відтворення
поза судовим засіданням вирішуються головуючим у кожному
окремому випадку залежно від обставин.
Всі господарські суди мають необхідне технічне обладнання
і а виконують вимоги закону про повне фіксування процесу
іа допомогою технічних пристроїв. Але процесуальний закон
не згадує, хто саме, або за допомогою якої посадової або
службової особи здійснюється фіксування судового процесу
іехнічними засобами та виготовляються копії технічного за-
пису. Про те, що саме секретар судового засідання здійснює
іехнічну фіксацію судового процесу, можемо дізнатися з п. 2.8
Інструкції про порядок фіксування судового процесу техніч-
ними засобами, затвердженої наказом Державної судової ад-
103
міністрації України від 21 липня 2005 р. № 84і. У цій Інструкції
вказано, що повноваження для звукозапису судових засідань,
створення архівних та робочих копій фонограм покладаються
на секретаря судового засідання або працівника, визначеного
головою суду (далі — секретар).
На відміну від інших процесів (цивільного, адміністратив-
ного судочинства), де діяльність секретаря детально регла-
ментована процесуальними кодексами з огляду на необхід-
ність належного фіксування ним подій в судовому засіданні
або за допомогою технічних засобів, або шляхом складання
протоколу судового засідання, в господарському процесі така
регламентація відсутня, що є безумовним недоліком чинно-
го Кодексу. Незважаючи та те, що секретар виконує одну з
найважливіших функцій судового процесу — його фіксацію,
сторони або прокурор не можуть висловити недовіру секрета-
реві, на відміну від відводу судді, оскільки це не передбачено
процесуальним законом. Крім того, Кодексом не визначено
перелік осіб, які не можуть бути секретарем судового засідання
в конкретній справі. Цей недолік спробують усунути автори за-
конопроекту ГПК, який вже згадувався раніше. Згідно зі ст. 22
законопроекту секретар судового засідання не може брати
участь у розгляді справи та підлягає відводу (самовідводу) з
підстав, зазначених у ст. 20 цього Кодексу, тобто якщо він
є близьким родичем чи свояком (батьки, подружжя, брати,
сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя),
усиновителем чи усиновленим, опікуном чи піклувальником
сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, перебуває
в особливих стосунках з особою, яка бере участь у справі,
або робив публічні заяви, давав оцінку по суті цієї справи, а
також якщо існують інші обґрунтовані підстави вважати його
заінтересованим у результаті розгляду справи. Зазначений
проект в цілому теж має недоліки, але запропоновані зміни
щодо висвітлюваної теми відповідають сучасним вимогам до
судочинства.
Сторони господарського процесу — учасники судового
процесу, між якими виник спір з матеріальних господарських
правовідносин, у зв’язку з чим вони безпосередньо заінте-
ресовані у розв’язанні справи господарським судом на їхню
користь.
Сторонами господарського процесу є позивач та відповідач
(ст. 21 ГПК).
1 Офіційний вісник України. — 2005. — № 32. — Ст. 1974.
104
Ношвач — особа, на захист суб’єктивних прав і охоронюва-
ініх законом інтересів якої відкривається господарська справа
у суді та розпочинається господарський процес.
НІдповідач — особа, яка за заявою позивача притягається
по відповідальності за порушення чи оспорювання його права
і охоронюваного законом інтересу1.
Господарські суди вирішують господарські спори у порядку
позовного провадження, передбаченому цим Кодексом (ст. 4-1
І 11К), тобто позивач звертається до суду з позовною заявою
;ю відповідача. Лише у провадженні в справах про банкруте -
і по кредитор (або навіть боржник) звертається із заявою про
порушення справи про банкрутство, оскільки згідно зі ст. 4-1
І ІІ К цей процес має певні особливості.
Сторони є головними особами, які беруть участь у справі,
адже без них неможливий сам процес. Вони мають у справі
особистий юридичний інтерес, який може бути протилежним
іа матеріальним (визначається спірними цивільними, госпо-
дарськими, іншими матеріальними правовідносинами) і про-
цесуальним (визначається наслідками розв’язання матеріаль-
но-правового спору, одержання певного за змістом рішення
суду) характерами.
Сторони господарського процесу повинні мати цивіль-
ну правоздатність, тобто здатність мати цивільні права та
обов’язки (статті 25, 91 ЦК) та повну дієздатність, тобто
здатність своїми діями набувати цивільних прав і самостійно
їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати
для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та не-
сти відповідальність у разі їх невиконання (статті ЗО, 92 ЦК).
Господарське право використовує поняття господарської ком-
петенції, тобто сукупності господарських прав та обов’язків
суб’єктів господарювання (ст. 55 ГК).
Процесуально-правове становище сторін визначається при-
нципом рівності їх перед законом і судом (ст. 4-2 ГПК), суть
якого полягає в тому, що сторони в господарському процесі
наділяються рівними можливостями щодо обстоювання своєї
позиції у господарському суді. Рівність сторін у господарсько-
му процесі забезпечується принципами диспозитивності та
змагальності. Сторони мають право:
•	знайомитися з матеріалами справи;
•	робити з них витяги;
1 Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 53.
105
•	знімати копії;
•	брати участь у господарських засіданнях;
•	подавати докази;
•	брати участь у дослідженні доказів;
•	заявляти клопотання;
•	давати усні та письмові пояснення господарському суду;
•	наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що ви-
никають під час судового процесу;
•	заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників
судового процесу;
•	оскаржувати судові рішення господарського суду в апе-
ляційному і касаційному порядку;
•	заявляти відвід судді або експерта (статті 20, 31 ГПК);
•	користуватися іншими процесуальними правами, нада-
ними ГПК.
Як правило, реалізація сторонами наданих їм прав є правом,
а не обов’язком. Однак є процесуальні права, які водночас
є обов’язком для сторін (наприклад, право сторін подавати
докази, брати участь у їх дослідженні тощо). Закон покладає
на сторони обов’язок доводити законність і обґрунтованість
своїх вимог з метою захисту власних інтересів, зокрема кож-
на зі сторін повинна довести ті обставини, на які вона по-
силається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 33
цього Кодексу).
Крім наданих законодавством процесуальних прав, на сто-
рони покладаються також процесуальні обов’язки. Сторони
зобов’язані:
•	добросовісно користуватися належними їм процесуаль-
ними правами;
•	виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом
інтересів другої сторони;
•	вживати заходів щодо всебічного, повного та об’єктивного
дослідження всіх обставин справи.
Добросовісність в користуванні належними сторонам пра-
вами означає, що сторони не мають права зловживати своїми
правами. Зловживання правом — це особливий тип право-
порушення, яке здійснюється уповноваженою стороною при
реалізації нею належного їй права, пов’язане з використанням
заборонених конкретних форм у межах дозволеного їй законом
загального типу поведінки1. Нормативне поняття «зловживання
1 Див.: Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. —
М., 2000. - С. 63.
106
правом» в матеріальному аспекті використовується в ч. З ст. 13
11 к, іобто не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром
іиплаї и шкоди іншій особі, а також зловживання правом в ін-
ших формах. Заборона зловживання правами прямо закріплена
н сі. 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних
। нобод 1950 р. Проблема зловживання правом як матеріальним,
іак іі процесуальним, стороною господарського процесу, стає
дедалі більш нагальною при розгляді справ в судах.
Верховний Суд України в касаційній постанові Судової
палати в господарських справах від 11 квітня 2006 р. у справі
№ 31/215 вказав, що відповідно до ч. З ст. 16 ЦК суд може
підмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі
порушення нею положень частин 2—5 ст. 13 цього Кодексу,
підно з ч. З якої не допускаються дії особи, що вчиняються з
наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом
а інших формах. Прикладом зловживання процесуальним пра-
вом сторони може бути постанова Вищого господарського суду
України від 27 липня 2006 р. у справі № 3/127-36/119-16/749.
Колегія суддів дійшла висновку, що позивачем в справі
було допущено зловживання правом стягнення на свою
користь витрат на послуги адвоката відповідно до ст. 49
ГПК. Судова колегія зазначила, що з акта приймання адво-
катських послуг, інших документів, що містяться у справі,
не можна зробити повноцінний висновок про обсяг нада-
них адвокатом послуг. Наданий до суду акт взагалі тільки
закріплює той факт, що послуги надані в строк. Він не
містить будь-яких посилань щодо обсягу наданих послуг та
їх вартості, тобто не має достатніх критеріїв для визначен-
ня обсягу наданих адвокатських послуг (зокрема вартості
окремих видів послуг). Сам адвокат брав участь лише в
одному судовому засіданні, де спір по суті не розглядався,
оскільки був відсутній відповідач, відповідно враховую-
чи і підготовчі дії адвоката, оплата його послуг в розмірі
180 тис. грн. є неспівмірною, та рішенням підтвердив факт
зловживання правом на стягнення за рахунок відповідача
витрат на сплату послуг адвоката в певній сумі.
Процесуальні обов’язки сторін можна поділити на дві групи:
1) загальні, які полягають у добросовісному користуванні
належними їм процесуальними правами;
2) спеціальні, що полягають у виконанні певних процесу-
альних'дій (наприклад, повідомляти суд про зміну юридичної
1 Офіційний вісник України. — 2006. — № 32. — Ст. 2371.
107
адреси; позивач зобов’язаний надати позовну заяву з додани-
ми до неї документами господарському суду та відповідачу, а
скаржники — копії апеляційних та касаційних скарг тощо)1.
На підставі особливого становища у справі закон наділяє
сторони додатковими правами щодо впливу на хід розгляду
справи, притаманними лише позивачеві або відповідачеві.
Позивач — учасник судового процесу, який звертається до
господарського суду за захистом порушених або оспорюваних
прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача.
Звертатись до господарського суду мають право підпри-
ємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому
числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку
діяльність без створення юридичної особи і в установленому
порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності
(далі — підприємства та організації). Тобто загалом юридичні
особи та фізичні особи — підприємці. У випадках, перед-
бачених законодавчими актами України, до господарського
суду мають право також звертатися державні та інші органи,
фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяль-
ності. Прикладом може бути п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, відповідно
до якого справи, що виникають з корпоративних відносин у
спорах між господарським товариством та його учасником
(засновником, акціонером), у тому числі учасником, який
вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами)
господарських товариств, пов’язані із створенням, діяльністю,
управлінням та припиненням діяльності цього товариства
(окрім трудових спорів), підвідомчі господарським судам.
Звісно, що членами підприємницьких товариств (акціонерами,
засновниками, учасниками) можуть бути фізичні особи, що
не мають статусу суб’єктів підприємницької діяльності. Тобто
позивачами в цих справах можуть бути громадяни України,
особи без громадянства та громадяни іноземних держав, якщо
вони є власниками корпоративних прав, які вони вважають
порушеними або оспорюваними.
В ч. 4 ст. 22 ГПК визначено права, які належать тільки
позивачеві. Позивач вправі до прийняття рішення у справі:
•	змінити підставу або предмет позову;
•	збільшити розмір позовних вимог;
•	відмовитись від позову;
•	зменшити розмір позовних вимог.
1 Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К.., 2006. — С. 57.
108
Вказані права не можуть бути реалізовані під час розгляду
і іірави іі апеляційній або касаційній інстанції, що підтвердила
Президія Вищого арбітражного суду України в роз’ясненні
«І Іро деякі питання практики застосування Господарського
процесуального кодексу України». Зазначені права можуть
(>ути використані позивачем під час нового розгляду справи
у першій інстанції після скасування рішення і передачі у
вс тановленому порядку справи на новий розгляд суду першої
інстанції.
При цьому Вищий арбітражний суд роз’яснив, що зміна
предмета позову означає зміну матеріально-правової вимоги
до позивача. Зміна підстави позову означає зміну обставин,
якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача. Так,
якщо вимога про визнання угоди недійсною замінюється
вимогою про розірвання договору і наводяться інші підстави
відповідної вимоги, то має місце зміна предмета і підста-
ви позову. Під збільшенням розміру позовних вимог слід
розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку
було заявлено у позовній заяві. В роз’ясненні Президії Ви-
щого арбітражного суду України «Про судове рішення» під-
креслюється, що суд самостійно не може в рішенні змінити
предмет та підстави позову. Він зазначив, що зміна в рішенні
господарського суду предмета, підстав позову можлива тіль-
ки за заявою позивача. Якщо заява зроблена безпосередньо
в засіданні суду, це допустимо лише, якщо при цьому не
порушено процесуальних прав відповідача, передбачених
статтями 22 і 23 ГПК, і відповідачеві було надано можливість
подання доказів щодо нового предмета, підстав позову та
наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення
позивача повинно викладатись у письмовій формі. У зв’язку
з висуненням позивачем у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 22
ГПК додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача,
останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для
подання відповідних доказів.
Право позивача на відмову від позову або зменшення роз-
міру позовних вимог є обмеженим, оскільки господарський
суд має право самостійно вирішити, задовольнити заяву пози-
вача. Відповідно до ст. 78 ГПК наслідком відмови від позову
є припинення провадження в справі. У випадках припинення
провадження у справі повторне звернення до господарського
суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з
тих же підстав не допускається (ст. 80 ГПК). Господарський суд
не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних
вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать
109
законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані
законом інтереси (ч. 6 ст. 22 ГПК).
Відповідач — учасник судового процесу, який відповідає
за висунутою до нього позивачем позовною вимогою та в разі
задоволення позову притягається до відповідальності за пору-
шення або оспорювання права або охоронюваного законом ін-
тересу позивача. Відповідач користується всіма правами та несе
обов’язки, які згідно з законом належать до прав та обов’язків
сторін, а також має право визнати позов повністю або част-
ково. У разі визнання відповідачем позову господарський суд
приймає рішення про задоволення позову тільки за умови, що
дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують
прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 78
ГПК). Тобто це право є обмеженим. Перевірка відповідності
дій відповідача закону та відсутність порушення прав інших
осіб є не правом, а обов’язком суду1. Якщо суд встановить, що
реалізація права відповідача на визнання позову призводить
до порушення закону та прав інших осіб, він зобов’язаний
відмовити в реалізації цих прав та розглянути справу по суті.
Наприклад, якщо опікун недієздатної фізичної особи погод-
жується із позовом про витребування у його підопічного акцій
акціонерного товариства, які належать останньому на праві
власності, суд повинен відмовити в задоволенні такої заяви,
розглянути спір із залученням органу опіки та піклування.
Процесуальне законодавство передбачає наявність проце-
суальної співучасті, тобто множинності позивачів або відпові-
дачів в одному судовому провадженні.
Співучасть — це зумовлена матеріальним правом множин-
ність осіб на тій чи іншій стороні у господарському процесі на
підставі наявності спільного права або спільного обов’язку2.
Відповідно до ст. 23 ГПК позов може бути подано кількома
позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний з позивачів
або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому про-
цесі самостійно. Процесуальна співучасть, об’єднання позовів
для спільного і одночасного розгляду дає змогу прискорити
розв’язання господарського спору, оскільки господарський
суд замість кількох окремих справ розглядає одну і відповідно
приймає одне рішення. Процесуальна співучасть можлива тоді,
1 Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 167.
2 Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К.., 2006. — С. 57.
ПО
і * > пі пі гереси співучасників однієї сторони не суперечать один
 • піому, і виникає на підставі матеріальних правовідносин, які
ВИНИКЛИ до процесу.
Виокремлюють такі види співучасті:
І)	активна — кілька позивачів пред’являють позов до од-
ного відповідача;
2)	пасивна — один позивач пред’являє позов до кількох
відповідачів;
3)	змішана — кілька позивачів пред’являють позов до кіль-
кох відповідачів.
За ступенем обов’язковості, а відповідно і змісту, процесу-
альна співучасть буває:
1) обов’язковою, коли характер спірних матеріальних пра-
вовідносин такий, що питання щодо прав та обов’язків одного
із суб’єктів неможливо вирішити без залучення до справи
інших суб’єктів цих відносин;
2) факультативною, коли немає обов’язкової множинності
суб’єктів. Однак чинний ГПК не визначає підстав настання
обов’язкової чи факультативної співучасті, хоча зі змісту ст. 58
цього Кодексу можна дійти висновку, що йдеться про факуль-
тативну співучасть за наявністю однорідних вимог.
У разі співучасті кожний співучасник користується всіма
правами сторони і виступає у судовому процесі самостійно.
Процесуальні права та обов’язки співучасника не залежать від
кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб’єктністю,
їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасни-
ки є самостійними суб’єктами господарських процесуальних
правовідносин. Тобто кожен зі співучасників виконує тільки
ті передбачені законом дії, які він вважає необхідними для за-
хисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових
взаємовідносин між співучасниками ґрунтується на засадах
автономії і диспозитивності. їх дії чи бездіяльність залежать не
від поведінки інших співучасників, а від ‘їх особистого волевияв-
лення. Обов’язок доказування вимог чи заперечень, законна сила
судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.
Процесуальна співучасть може бути пов’язана з солідарною
відповідальністю осіб у зобов’язанні. Наприклад, процесуальна
співучасть може виникнути з реалізації ч. 2 ст. 232 ЦК, коли
довіритель має право вимагати від свого представника та дру-
гої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної
шкоди, що завдані йому у зв’язку із вчиненням правочину
внаслідок зловмисної домовленості між ними. За договором
комерційної концесії відповідно до приписів ч. З ст. 1119 ЦК
користувач та субкористувач комплексу прав відповідають пе-
111
ред правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно. Також
процесуальна співучасть виникає відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦК,
тобто в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого
порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором
як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено
додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Класичним прикладом солідарної відповідальності борж-
ника та поручителів є постанова Одеського апеляційного гос-
подарського суду від 11 липня 2006 р., яку залишено без змін
постановою Вищого господарського суду України від 12 жовтня
2006 р. у справі № 28/158-06-4278.
Предметом спору було невиконання відповідачем — ВАТ
«Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» умов
кредитного договору, який був забезпечений договорами
поруки поручителів — ВАТ «Ізмаїльський целюлозно-кар-
тонний комбінат», ТОВ «Корсар-98», ТОВ «Торговий дім
«Жидачівський паперовий комбінат». Позов обгрунтований
тим, що в порушення умов договорів, з січня по квітень
2006 р. ВАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий ком-
бінат» не надав позивачу ЗАТ «Альфа-Банк» належним
чином оформлені документи, які характеризують його фі-
нансовий стан та діяльність і не виконав належним чином
умови договорів кредитування. Рішенням господарського
суду Одеської області від 9 червня 2006 р. позовні вимоги
задоволені у повному обсязі. Рішення суду мотивовано
доведеністю факту невиконання ВАТ «Жидачівський це-
люлозно-паперовий комбінат» зобов’язань за кредитним
договором. Рішення господарського суду Одеської області
від 9 червня 2006 р. було змінено Одеським апеляційним
судом у зв’язку з арифметичною помилкою при обчисленні
розміру санкцій, але правове обґрунтування змінено не
було. Стягнуто солідарно з ВАТ «Жидачівський целюлоз-
но-паперовий комбінат», ВАТ «Ізмаїльський целюлозно-
паперовий комбінат», ТОВ «Корсар-98», ТОВ «Торговий
дім «Жидачівський паперовий комбінат» на користь ЗАТ
«Альфа-Банк» відповідні суми заборгованості як з поручи-
телів, які відповідають перед кредитором солідарно.
Процесуальна співучасть на стороні позивача є можливою,
наприклад згідно зі ст. 1135 ЦК, коли за договором простого
товариства від імені та в інтересах всіх учасників правочин
здійснює один з них. Якщо інтересам решти учасників цими
діями було завдано збитків, вони мають право вимагати їх
відшкодування. Також співучасть позивачів виникає у позовах
співвласників майна про припинення права особи на частку
в спільному майні відповідно до ст. 365 ЦК.
112
( піл нам'якни, що в господарському процесі на сьогодні не
ішкнрін ншусіься поняття «співвідповідач» як процесуально-
ппрм.пивне, як, наприклад, в цивільному процесі (ч. 2 ст. 32
1111 К) І ому при підготуванні позовної заяви до господарсько-
пн улу співучасників прийнято зазначати, наприклад, «перший
піні виплач», «другий відповідач», або кожного окремо «відпові-
лач». не використовуючи термін «співучасник». їх співучасть
ніш іііікаї зі змісту та підстав позовної заяви. Але використання
піано іерміпу є доречним, оскільки одразу відображає сутність
правовідносин співучасті. Тому в проекті нового ГПК такий
ігрмін використовується аналогічно цивільному процесу
(* і. 44 законопроекту).
Від співучасті необхідно відрізняти об’єднання позовів,
коли суб’єктивні права та обов’язки не залежать одне від
и.ніого, а множинність осіб виникає на розсуд судді (суду) з
меюю процесуальної економії.
В господарському процесі можливі випадки, коли суд за
і лопотанням сторони чи з власної ініціативи залучає до участі
у справі іншого відповідача або допускає заміну первісного
відповідача належним відповідачем. В ст. 24 ГПК закладений
механізм, коли відповідач, зазначений позивачем в позові, не
повинен відповідати за цим позовом, або відповідати солідарно
і іншою особою, яка в позові не зазначена як відповідач1. Якщо
і уд встановить, що подано позов до неналежного відповідача,
провадження у справі не припиняється. Суддя на підставі
< і. 65 ГПК в порядку підготовки справи до розгляду або до
прийняття рішення у справі може залучити до участі у справі
іншого відповідача та виключити чи замінити неналежного
пі .і і іовідача, про що виноситься ухвала. За таких умов розгляд
11 ір.іви починається заново. Питання щодо достатності підстав
лий залучення до участі в справі іншого відповідача розглянуті
в п. 5 інформаційного листа Вищого господарського суду Ук-
раїни «Про деякі питання практики застосування норм Гос-
подарського процесуального кодексу України, порушені у до-
повідних записках про роботу господарських судів у 2004 році».
В листі зазначено, що питання про достатність підстав для
вчинення відповідної процесуальної дії вирішується госпо-
дарським судом у кожному конкретному випадку з урахуван-
ні! м усіх обставин та матеріалів певної справи і з огляду на те,
чи сприятиме залучення іншого відповідача з’ясуванню усього
'Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. — К.., 2006. — С. 171.
113
кола обставин, що належать до предмета доказування у справі,
встановленню наявності або відсутності правопорушення,
прийняттю законного та обґрунтованого рішення. Необхідно
також мати на увазі, що інший відповідач має бути такою
юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої можливо
було б задовольнити позовні вимоги.
Залучити або допустити заміну відповідача за клопотанням
сторони — це право, а не обов’язок суду. Як що суд не знайде
підстав для заміни або залучення іншої особи, в задоволенні
клопотання може бути відмовлено. Ухвала про відмову від за-
доволення клопотання про залучення або заміну неналежного
відповідача не може бути оскаржена в апеляційному порядку
окремо від рішення суду. Про це йдеться, наприклад, в ка-
саційній постанові Вищого господарського суду України від
20 квітня 2006 р. у справі № 401/2-2005.
Колегія суддів Вищого господарського суду України,
розглянувши матеріали справи, встановила, що апеляцій-
ною скаргою відповідача за справою було оскаржено ухвалу
господарського суду Київської області саме в частині від-
мови у задоволенні клопотання про залучення до участі у
справі іншого відповідача — Київської обласної державної
адміністрації. Ухвала суду першої інстанції в цій частині
обгрунтована тим, що з копії доданого до матеріалів спра-
ви договору оренди вбачається, що орендодавцем за ним
виступає Броварська районна державна адміністрація, а не
Київська обласна державна адміністрація, на підставі чого
суд дійшов висновку про відсутність підстав для заміни
відповідача у справі. Колегія суддів Вищого господарського
суду України зазначає, що питання залучення до участі у
справі іншого відповідача регламентовано ст. 24 ГПК, за
змістом якої господарський суд за наявністю достатніх
підстав має право до прийняття рішення залучити за клопо-
танням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі
іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до
прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка
повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача,
не припиняючи провадження у справі, допустити заміну
первісного відповідача належним відповідачем. З правового
аналізу наведеної норми вбачається право, а не обов’язок
господарського суду щодо залучення до участі у справі
іншого відповідача. Враховуючи викладене, колегія суддів
Вищого господарського суду України касаційну скаргу
підприємства залишила без задоволення.
Відхилення клопотання про залучення до справи іншого
відповідача і задоволення позову за рахунок неналежного
114
пілпоіидача можуть бути підставою для скасування рішення
ні/іііо і і ч. З ст. 104 ГПК. Також підставою для скасування
рипсипя (ухвали) суду може бути також незалучення належного
пілпопідача за ініціативою суду, якщо така необхідність була
(умовлена обставинами справи.
Так, касаційною постановою Вищого господарського
суду 5 квітня 2006 р. у справі № 18/477 скасована ухва-
ла господарського суду Херсонської області від 8 червня
2006 р. про припинення провадження у справі за позовом
виробничо-комерційного підприємства «Агротехсервіс»
про відшкодування шкоди до відділу Державної вико-
навчої служби Комсомольського райуправління юстиції в
м. Херсоні у зв’язку з ліквідацією відповідача. Колегія суддів
встановила, що суд не з’ясував, на який орган державної
виконавчої влади покладено функції держави з примусового
виконання рішень суду України від 5 квітня 2006 р. і кому
саме передано вказане в позові виконавче провадження. Ка-
саційний суд вказав, що згідно зі ст. 24 ГПК господарський
суд за наявності достатніх підстав має право до прийняття
рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю
ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Тому
господарський суд, встановивши до прийняття рішення,
що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати
за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи про-
вадження у справі, допустити заміну первісного відповідача
належним відповідачем. Постановою Вищого господарсько-
го суду України від 24 січня 2006 р. суду першої інстанції
була дана вказівка при новому розгляді справи вирішити
питання про залучення до справи належного відповідача.
Але в оскаржуваній ухвалі судом проігноровано вимоги
постанови Вищого господарського суду України щодо залу-
чення належного відповідача у справі. За таких обставин —
вказує колегія Вищого господарського суду України — ух-
валу суду визнати законною не можна, тому вона підлягає
скасуванню, а справа — передачі на розгляд до суду першої
інстанції. Під час розгляду справи господарському суду
необхідно врахувати наведене, залучити належного від-
повідача, встановити дійсні обставини справи і прийняти
рішення відповідно до вимог закону.
Залучення до справи іншого відповідача може мати місце,
коли в матеріально-правовому зобов’язанні відбулася заміна
боржника. Наприклад, в тих випадках, коли за згодою креди-
тора мало місце переведення боргу, а позов подано тільки до
первісного боржника, господарський суд має право залучити до
участі у справі нового боржника. Залучення іншого відповідача
115
за клопотанням сторін або за ініціативою суду не призводить
до автоматичного виключення з учасників процесу первісного
відповідача, оскільки відповідачі можуть брати участь в процесі
як співучасники (ст. 23 ГПК), якщо позивач заперечуватиме
заміну первісного відповідача.
Заміну неналежного відповідача слід відрізняти від проце-
суального правонаступництва.
Процесуальне правонаступництво — це перехід прав та
обов’язків учасника господарського судового процесу до іншої
особи, пов’язаний із вибуттям особи у спірному матеріальному
правовідношенні у зв’язку з реорганізацією юридичної особи
або смертю фізичної особи. Тобто для процесуального пра-
вонаступництва необхідною є наявність фактичних обставин
матеріального правонаступництва (наприклад, реорганізація
юридичної особи, смерть фізичної особи). У ст. 25 ГПК
передбачений випадок процесуального правонаступництва
через вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому
рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок
реорганізації підприємства чи організації. Усі дії, вчинені в
процесі до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього
в такій самій мірі, в якій вони були б обов’язковими для особи,
яку він замінив. Тому в чинному ГПК заміна сторони її пра-
вонаступником за загальним правилом не потребує розгляду
справи з початку. Правонаступництво можливе на будь-якій
стадії судового процесу.
В матеріальному праві існує поділ правонаступництва на
універсальне та сингулярне, що пов’язане з об’єктом прав та
обов’язків, які переходять до правонаступника.
Універсальне правонаступництво, тобто перехід всіх прав
та обов’язків до іншої особи, має місце у тих випадках, коли
перехід прав та обов’язків однієї юридичної особи до іншої від-
бувається у порядку реорганізації, а між фізичними особами —
в порядку спадкування. У відносинах правонаступництва
можлива множинність осіб, тому всі особи, які є правонаступ-
никами, мають залучатися до участі в справі як процесуальні
правонаступники та співучасники.
Сингулярне правонаступництво має місце тоді, коли сторо-
на своє право перевідступає у конкретному матеріальному пра-
вовідношенні. Аналіз положень ГПК дає можливість стверджу-
вати, що у процесуальних правовідносинах згідно зі ст. 25 має
місце універсальне правонаступництво, а відповідно до ст. 24
ГПК в деяких випадках — сингулярне правонаступництво
(перевідступлення права вимоги, прийняття боргу іншої особи
на себе, переведення боргу).
116
І Іроцесуальне правонаступництво треба відрізняти від заміни
неналежного відповідача належним за такими критеріями:
•	можлива заміна не тільки відповідача, а й іншого учасника
пронесу (за чинним Кодексом — позивача);
•	процесуальне правонаступництво допускається на всіх ста-
лих процесу, заміна неналежного відповідача — тільки до
прийняття рішення судом;
•	процесуальне правонаступництво допускається лише у
випадку реорганізації юридичної особи;
•	у разі заміни відповідача предметом судового розгляду
сіають інші правовідносини, у випадку процесуального пра-
вонаступництва розглядаються ті самі правовідносини;
•	у разі заміни відповідача розгляд справи починається зано-
во, у випадку залучення правонаступника — продовжується;
•	у разі правонаступництва можливе зупинення провадження
V справі (ст. 79 ГПК), у випадку заміни відповідача зупинення
провадження у справі не передбачено.
Недоліком чинного ГПК є відсутність нормативного регу-
лювання вступу до справи правонаступників — спадкоємців
фізичної особи, якшо матеріальні правовідносини допуска-
нні, правонаступництво. Ці прогалини в законодавстві да-
нії і. формальний привід для зловживань та недопущення до
участі в процесі правонаступників фізичних осіб (наприклад,
< падкоємців за вимогами, що віднесені до підвідомчості гос-
подарських судів). Крім того, ст. 25 ГПК регулює правонас-
іупництво тільки сторін спору, не згадуючи інших учасників
судового процесу, де правонаступництво також можливе. Тому
у Верховній Раді України зареєстровані одразу два законо-
проекти, які спробують відкорегувати правове регулювання
правонаступництва в господарському процесі. Законопроект
під 26 лютого 2007 р. «Про внесення змін до Господарського
процесуального кодексу України (щодо процесуального право-
паступництва)» (автор законодавчої ініціативи — Д. Притика)
пропонує викласти ст. 25 чинного ГПК в такій редакції: «У разі
смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, від-
сгуплення вимоги, переведення боргу, заміни кредитора чи
боржника в зобов’язанні, а також в інших випадках заміни
особи у господарських відносинах, щодо яких виник спір, суд
іапучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони
або третьої особи на будь-якій стадії господарського процесу.
Усі дії, вчинені в господарському процесі до вступу у справу
правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони
були обов’язкові для особи, яку правонаступник замінив»,
іапропоновані зміни відповідають сучасному ставленню до
суб’єктів господарського процесу. Але зміни в редакції однієї
117
статті не вирішать всіх проблем правонасгупництва, навіть до-
дадуть інших. Так, заміна відповідача його правонаступником
в процесуальному значенні має суттєві відмінності від заміни
неналежного відповідача насамперед наслідками такої заміни.
Відповідно до ч. З ст. 24 ГПК у разі залучення іншого відпові-
дача чи заміни неналежного відповідача виноситься ухвала та
розгляд справи починається заново. У випадку заміни сторони
правонаступником згідно з процесуальним законодавством
розгляд справи продовжується, оскільки законодавець виходив
з того, що в цьому разі правовідносини продовжуються, а не
виникають. Якщо вважати процесуальними правонаступни-
ками належних відповідачів, які залучаються судом на заміну
первісних відповідачів, треба корегувати також ст. 24 ГПК та
деякі інші статті чинного Кодексу. Більш вдалим видається
вирішення цих питань в проекті нового ГПК від 25 травня
2006 р. В цьому проекті ст. 46 присвячена правонаступництву,
перебуває у системному зв’язку зі ст. 153 законопроекту, де
встановлено, що «перебіг строку розгляду справи починається
спочатку у випадках заміни неналежного відповідача або залу-
чення іншого відповідача, процесуального правонаступництва,
вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги
на предмет спору, а також у випадках заміни судді».
В процесі розгляду господарським судом спору між позивачем
і відповідачем інша особа може вважати, що саме їй належить
право на предмет спору, або рішення суду може вплинути на
її правовідношення зі стороною в справі. Тому серед учасників
судового процесу ГПК передбачає також третіх осіб.
Це учасники, які так чи інакше заінтересовані у вирішенні
спору на користь однієї зі сторін або на власну користь. Залежно
від матеріальної заінтересованості третіх осіб поділяють на:
1) осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору
(ст. 26 ГПК) та виступають в процесі самостійно;
2) осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору (ст. 27 ГПК) та виступають в процесі на стороні пози-
вача або відповідача.
Третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, є суб’єкти
господарських процесуальних правовідносин, що вступають
у справу в господарському суді, висуваючи позов на предмет
спорудо однієї чи обох сторін, з метою захистити суб’єктивні
матеріальні права чи охоронювані законом інтереси1.
'Див.. Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 61.
118
І реї і особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет
і пору, можуть вступити у справу до прийняття рішення гос-
ію.і.ірськнм судом та користуються всіма правами і виконують
піниі'и іки позивача. При цьому право змінити підставу або
предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмови-
I Ці ї. під позовних вимог вони мають тільки стосовно свого
по іону.
І Іа відміну від позивача третя особа, яка заявляє самостійні
вимоги на предмет спору, вступає у процес, що вже почався,
іобто в «чужий процес»1. Якщо позовну заяву до господарсько-
и> суду третя особа подала до винесення ухвали про початок
розгляду справи за первісним позовом, суддя має вирішити
ин і ання про прийняття її як самостійної позовної заяви.
І Іозовна заява третьої особи із самостійними вимогами має
відповідати вимогам статей 54—57 ГПК та повинна містити:
1)	найменування господарського суду, до якого подається
і.іяпа;
2)	найменування сторін, їх місцезнаходження та ідентифі-
каційні коди;
3)	документи, що підтверджують статус суб’єкта господа-
рювання;
4)	зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій
оцінці, або суми договору;
5)	зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох
відповідачів — зміст позовних вимог щодо кожного з них;
(>) виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги;
7)	зазначення доказів, що підтверджують позов;
8)	обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи ос-
порюються;
9)	законодавство, на підставі якого подається позов, та інші
відомості, яких вимагає закон.
При поданні позовної заяви третьої особи із самостійними
вимогами за загальними правилами сплачується державне мито
і а витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового
процесу.
У	разі вступу у справу третьої особи із самостійними вимо-
і ами суд розглядає її позовну заяву за загальними правилами,
іобто може відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо:
—	заява не підлягає розгляду в господарських судах Ук-
раїни;
1 Див.: Сибилев Д.М. Участив третьих лиц в гражданском судопроиз-
нодстве. — Харьков, 2001. — С. 22.
119
—	у провадженні господарського суду або іншого органу,
який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір,
є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет
із тих же підстав або є рішення з такого спору;
—	позов подано до підприємства, організації, які ліквідо-
вано (ст. 62 ГПК).
Суд також може повернути позовну заяву без розгляду на
підставі ст. 63 ГПК, якщо:
—	позовну заяву підписано особою, яка не має права її під-
писувати, або особою, посадове становище якої не вказано;
—	у позовній заяві не вказано повного найменування сторін,
їх поштових адрес;
—	у позовній заяві не вказано обставин, на яких грунтується
позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені в заяві
обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оспорю-
ваної суми;
—	не подано доказів сплати державного мита у встановлених
порядку та розмірі;
—	порушено правила об’єднання вимог або об’єднано
в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох
відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме
з’ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить
вирішення спору;
—	не подано доказів надсилання відповідачеві копії позов-
ної заяви і доданих до неї документів;
—	до винесення ухвали про порушення провадження у
справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору;
—	не подано доказів сплати витрат на інформаційно-тех-
нічне забезпечення судового процесу.
Вимоги дотримання територіальної підсудності (ст. 15 ГПК)
при розгляді позовної заяви третьої особи із самостійними
вимогами не є обов’язковими, оскільки вона вступає у вже
розпочатий судовий процес.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет
спору, мають право, але не зобов’язані брати участь у процесі.
Тому вони не можуть залучатися до процесу за ініціативою
інших осіб. Президія Вищого арбітражного суду України у
п. 1.5 роз’яснення «Про деякі питання практики застосування
Господарського процесуального кодексу України» вказала,
що вступ у справу третьої особи, яка має самостійні вимоги
на предмет спору, можливий тільки на підставі її заяви, а не
за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи госпо-
дарського суду.
Господарський процес, що виник за позовом третьої особи
до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежить
120
піл ропшіку процесу між сторонами, але припинення проце-
су між сторонами не передбачає обов’язкового припинення
пронесу між сторонами і третьою особою. Вирішення спірних
іпііань шляхом укладення мирової угоди чи внаслідок роз-
і іяду справи господарським судом першої інстанції не пере-
шкодить третій особі вимагати відповідного розгляду судом
її вимоги до сторін. Тому незрозумілою є відсутність вимог
про обов'язковий розгляд справи заново або спочатку після
не гулу в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги
па предмет спору. Згідно з чинним ГПК після вступу в спра-
ву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет
спору, суд виносить ухвалу, але розгляд справи, на відміну від
цивільного або адміністративного процесу, продовжується.
І (ей недолік передбачається усунути в законопроекті нового
ГПК від 25 травня 2006 р.
Треті особи, які не мають власного матеріального інтересу
в спорі позивача та відповідача, але рішення з господарського
спору може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї
і сторін, мають право вступити у справу на стороні позивача
або відповідача до прийняття рішення господарським судом
як треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору. їх може бути залучено до участі у справі також за кло-
потанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського
суду (ст. 27 ГПК).
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет
спору — це учасник судового процесу, який не є учасником
спірних матеріальних відносин, але рішення суду у справі може
вплинути або змінити його відносини з однією із сторін.
Вступ або залучення до участі в справі третіх осіб можливе
лише на стадії розгляду спору в першій інстанції. Третя особа
виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують
певні правові відносини. Третя особа може бути притягнена
до участі в справі за її заявою, а також за ініціативою суду,
клопотанням сторін, заявою прокурора. В апеляційному або
касаційному провадженні третіх осіб, якшо вони не брали
участі в справі до прийняття судом рішення, залучати до участі
в справі за ініціативою суду, сторін, прокурора або за власного
ініціативою особи не можна.
Якщо суд розглянув та прийняв рішення про права і
обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі, вони
мають право касаційного оскарження рішення суду (ст. 107
ГПК). Щодо права апеляційного оскарження рішення суду з
боку осіб, що не були залучені до участі у справі, слід зазна-
чити, що ст. 91 Кодексу встановлює, що право апеляційного
121
оскарження рішення суду мають тільки сторони та прокурор
(ст. 104 ГПК). Пряма вказівка на те, що особи, які не були
залучені до участі у справі, не є суб’єктами апеляційного
оскарження у Кодексі відсутня, проте відповідно до п. З ч. З
ст. 104 ГПК безумовною підставою для скасування рішення
місцевого господарського суду в апеляційному порядку є
розгляд та прийняття рішення про права і обов’язки осіб,
що не були залучені до участі у справі. Тому право осіб на
оскарження рішення господарського суду в суді апеляційної
інстанції також є невід’ємним процесуальним правом цих осіб
відповідно до п. 8 ч. З ст. 129 Конституції.
Оскільки треті особи, про яких йдеться, не заявляють са-
мостійних вимог, вони користуються не всіма процесуальни-
ми правами, що надаються сторонам. Зазначений висновок
випливає зі змісту ч. 4 ст. 27 ГПК, згідно з якою треті особи,
які не заявляють самостійних вимог, користуються проце-
суальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторін,
крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення
чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від
позову або визнання позову. Наявність цієї норми у чинному
ГПК зумовлена тим, що треті особи без самостійних вимог не
є суб’єктами спірних матеріально-правових відносин сторін.
ГПК містить вичерпний перелік процесуальних дій, які не
можуть вчиняти треті особи, які не заявляють самостійних вимог
на предмет спору. Вони не можуть вимагати повторення для
них тих процесуальних дій, які були здійснені сторонами й ін-
шими особами, які беруть участь у справі, до їх вступу у процес.
У доказовій діяльності третя особа діє незалежно від сторін.
Виконання чи утримання від виконання певних процесуальних
дій базується на принципі диспозитивності і повністю залежить
від третіх осіб, але, виходячи з положень принципу об’єктивної
істини, з необхідності всебічного і повного з’ясування дійсних
обставин справи, господарський суд за заявою сторони може
зобов’язати третю особу виконати певні процесуальні дії, зок-
рема подати наявні у неї письмові докази тощо1.
Третя особа, яка бере участь у справі на стороні відповідача,
не має права заявляти зустрічний позов, але з дозволу госпо-
дарського суду може виконати дії, що означають зміну нею
процесуальної правосуб’єктності — вона може стати третьою
особою, яка заявляє самостійні вимоги, та співучасником.
‘Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 63.
122
Оі.+ с, участь третьої особи у процесі сприяє всебічному,
і кінному і а об’єктивному встановленню судом дійсних об-
< іііііііи справи, прав та обов’язків, а також постановленню
(іПіруиіокапоі'о рішення.
Чинний ГПК не містить норм про право на апеляційне та
кпслііійпе оскарження з боку третіх осіб, які брали участь у
( Прані. Це положення суперечить ст. 55 Конституції та є бе-
іумопним недоліком чинного господарського процесуального
іпкоподавства. В п. 20 інформаційного листа «Про деякі пи-
ьнінн практики застосування норм Господарського процесу-
іі п і.і юго кодексу України, порушені у доповідних записках про
робіну господарських судів у 2004 році» Вищий господарський
суд України вказує, що треті особи не є стороною в судовому
процесі у розумінні ст. 21 ГПК. Водночас треті особи, які ма-
ки і. самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма
правами і несуть усі обов’язки позивача (ч. З ст. 26 ГПК); треті
особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору,
користуються, за деякими винятками, процесуальними права-
ми і несуть усі процесуальні обов’язки сторін (ч. 4 ст. 27 ГПК).
І ому право третіх осіб на оскарження рішення господарського
суду в суді як апеляційної, так і касаційної інстанції, як вже
іл міачалося, є невід’ємним процесуальним правом цих осіб
відповідно до п. 8 ч. З ст. 129 Конституції.
До учасників судового процесу ст. 28 ГПК відносить також
представників сторін та третіх осіб.
Процесуальний представник — це учасник судового процесу,
нкий на підставі певних повноважень виступає від імені іншої
сторони або третьої особи і виконує процесуальні дії в суді в її
інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та
обоє ’язки.
Через свого представника справи юридичних осіб в госпо-
дарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень,
наданих їм законодавством та установчими документами. На
підтвердження своїх повноважень представник надає суду
відповідний документ, який підтверджує право на представ-
ництво. Керівники підприємств та організацій, інші особи,
повноваження яких визначені законодавством або установ-
чими документами, подають господарському суду документи,
що посвідчують їх посадове становище, оскільки за загальним
правилом керівники діють від імені юридичної особи без довіре-
ності. Представниками юридичних осіб можуть бути також
інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю
від імені підприємства, організації. Довіреність видається за
підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та
123
посвідчується печаткою підприємства, організації. Повноважен-
ня сторони або третьої особи від імені юридичної особи може
здійснювати її відокремлений підрозділ, якщо таке право йому
надано установчими або іншими документами. Як зазначається
в роз’ясненні Президії Вищого арбітражного суду України «Про
участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних
осіб», коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної
особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження
сторони у справі від імені цієї особи визначається установчи-
ми документами останньої, положенням про відокремлений
підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю,
виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього
підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі
є юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ,
і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної
особи або на її користь. Якщо у справі від імені юридичної
особи бере участь відкремлений підрозділ, процесуальні доку-
менти має право підписувати керівник або заступник керівника
цього підрозділу.
Господарський процес не визначає осіб, які не можуть
бути представниками в господарському суді. В юридичній
літературі існує думка, що представниками в господарському
суді не можуть бути секретар судового засідання, перекладач,
експерт, які беруть участь в цій же справі, судді, працівники
апарату господарського суду, народні депутати, крім випад-
ків, коли вони діють як представники відповідних органів,
що є стороною в справі* 1. Ці обмеження встановлені з огляду
на специфіку їх основної професійної діяльності. Не можуть
бути представниками також особи, визнані у встановленому
порядку недієздатними чи обмежено дієздатними.
У судовій практиці поширено здійснення процесуального
представництва адвокатами, які функціонують з метою надан-
ня юридичної допомоги, що передбачено ст. 59 Конституції,
а організація і порядок діяльності адвокатури визначаються
Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»2.
У випадку, коли представником в господарському суді є адвокат,
слід врахувати обмеження у діяльності адвоката, встановлені
ст. 7 Закону «Про адвокатуру». Адвокат не має права прийняти
доручення про надання юридичної допомоги у випадках:
'Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 190.
1 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.
124
~ коли він у цій справі надає або раніше надавав юридичну
допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи,
що звернулася з проханням про ведення справи;
—	коли він брав участь як слідчий, особа, що провадила
дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, екс-
перт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач,
цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий;
—	коли він є родичем особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого,
цивільного позивача;
—	якщо проти адвоката порушено кримінальну справу;
—	зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адвокат-
ською діяльністю або права на надання правової допомоги чи
його анулювання у порядку, встановленому законодавчими
актами України.
Адвокат нарівні з іншими представниками діє відповідно до
доручення, що підтверджується довіреністю. Відмінністю від
інших представників є те, що він діє як професійний представ-
ник, тобто представництво в суді є одним із видів адвокатської
діяльності, тому витрати на оплату послуг адвоката належать
до судових витрат (ст. 44 ГПК).
Господарський процесуальний представник зобов’язаний
сумлінно вести справу у суді, користуватися належними йому
правами і виконувати господарсько-процесуальні обов’язки.
Посадові особи підприємств, установ, організацій, а також
адвокати, які виконують функції процесуального представника
у господарському судочинстві, за несумлінне ведення справи
можуть нести передбачену чинним законодавством відпові-
дальність (ст. 140 Кодексу законів про працю України, ст. 16
Закону «Про адвокатуру»).
Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді
особисто або через представників, повноваження яких підтвер-
джуються нотаріально посвідченою довіреністю. На практиці
постає питання щодо посвідчення довіреності від імені фізич-
ної особи-підприємця, який у сфері господарської діяльності
використовує печатку із власним найменуванням (прізвищем,
ім’ям та по батькові) та реєстраційним номером. Враховуючи,
що право на звернення до господарського суду надано фізичним
особам, які набули статусу суб’єкта господарської діяльності,
можна констатувати, що правило щодо нотаріального посвід-
чення довіреності поширюється також на громадян — фізичних
осіб як суб'єктів підприємницької діяльності.
Якщо порушено або оспорюються права особи, яка не
має повної дієздатності, пі права в господарському процесі
125
захищають її законні представники1, тобто батьки, усино-
вителі, опікуни, піклувальники, та інші особи, які згідно із
законом діють від імені недієздатної, обмежено або частково
дієздатної особи (ст. 242 ЦК). Але ця норма в чинному ГПК
прямо не згадується, оскільки традиційно господарський
(раніше — арбітражний) процес був орієнтований на участь в
процесі тільки юридичних осіб — суб’єктів господарювання,
потім також на фізичних осіб із статусом суб’єктів підприєм-
ницької діяльності, тобто осіб з повною правосуб’єктністю,
яка надається з моменту їх державної реєстрації. Останнім
часом бурхливий розвиток суспільних правовідносин в галузі
матеріального права, поява нових категорій учасників госпо-
дарського процесу — фізичних осіб без статусу суб’єкта підпри-
ємницької діяльності, навіть малолітніх або неповнолітніх осіб
(наприклад, власників акцій або інших корпоративних прав),
об’єктивно породжують ускладнення господарського процесу
та потребує ретельного удосконалення, у тому числі в галузі
процесуального представництва. В літературі висловлюється
думка, що процесуальне представництво, будучи притаманним
усім процесуальним галузям права, є міжгалузевим інститутом
права2. Тому до представництва в господарському суді слід
застосовувати норми цивільного та цивільного процесуального
законодавства в тій частині, в якій це питання не врегульоване
нормами ГПК3. Господарський суд не може чинити перешкоди
учаснику судового процесу у вільному виборі представника,
який захищає в суді його права. В рішенні Конституційного
Суду України в справі за конституційним зверненням гро-
мадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного
тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44
Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271
Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа
про право вільного вибору захисника) від 26 листопада 2000 р.
№ 13-рп/2000 викладена правова позиція, відповідно до якої
конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника
своїх прав» (ч. 1 ст. 59 Конституції) за своїм змістом є загаль-
ним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого
чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується
1 Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 196.
2 Див.: Халатов С.А. Представительство в гражданском и арбитражном
процессе. — М., 2002. — С. 134.
3 Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 193.
126
пр.іпо нпіьного вибору захисника з метою захисту своїх прав
і>і (.іконних інтересів, що виникають з цивільних, трудових,
। іменних, адміністративних та інших правовідносин, а не
іі'іі.ки з кримінальних. Право на захист зокрема може бути
ре.і іі іонане фізичною особою у цивільному, арбітражному,
ицміїїістративному і кримінальному судочинстві.
У ст. 121 Конституції передбачено, що прокуратура Ук-
риши становить єдину систему, на яку покладається зокрема
представництво інтересів громадянина або держави в суді у
випадках, визначених законом.
Участь в розгляді господарських справ прокурора як пред-
ставника інтересів громадянина або держави передбачена ст. 29
ПІК. Порядок здійснення представництва прокурором, окрім
ГПК, передбачений Законом «Про прокуратуру». До кола
об’єктів прокурорського нагляду за додержанням і правильним
іастосуванням законів в Україні належать зокрема Кабінет
Міністрів України, міністерства та інші центральні органи вико-
навчої влади, органи державного і господарського управління та
контролю, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
ради та їх виконавчі органи, військові частини, політичні партії,
громадські організації, масові рухи, підприємства, установи і
організації, незалежно від форм власності, підпорядкованості
га приналежності (ст. 1 Закону). При виявленні порушень за-
кону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції
мають право зокрема звертатись до суду із заявами про захист
прав і законних інтересів громадян, держави, а також підпри-
ємств та інших юридичних осіб (ст. 20 Закону). Відповідно до
ст. 36-1 Закону «Про прокуратуру» представництво прокурату-
рою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здій-
сненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших
дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або
держави у випадках, передбачених законом.
Підставою представництва у суді інтересів громадянина є
його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан,
похилий вік або з інших поважних причин самостійно за-
хистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати
процесуальні повноваження, а інтересів держави — наявність
порушень або загрози порушень економічних, політичних та
інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (без-
діяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у
відносинах між ними або з державою.
Формами представництва є:
— звернення до суду з позовами або заявами про захист
прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав
127
юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про
визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів
і посадових осіб;
—	участь у розгляді судами справ;-
—	внесення апеляційного, касаційного подання на судові
рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обста-
винами.
З метою вирішення питання щодо наявності підстав для
внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі
прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами
справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії доку-
ментів, що знаходяться у справі.
Прокурор самостійно визначає підстави для представ-
ництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати
представництво на будь-якій стадії судочинства в порядку,
передбаченому процесуальним законом.
У разі прийняття господарським судом позовної заяви, пода-
ної прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваже-
ного здійснювати функції держави у спірних правовідносинах,
зазначений орган набуває статусу позивача. Про свою участь у
вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд
письмово, а в судовому засіданні — також і усно. Прокурор,
який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами
сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Безпосередній вплив на судову практику щодо представниц-
тва прокуратурою України інтересів держави в господарському
суді справило рішення Конституційного Суду України у справі
за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду
України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного
тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального ко-
дексу України (справа про представництво прокуратурою Ук-
раїни інтересів держави в арбітражному суді від 8 квітня 1999 р.
№ З-рп/99). Особлива увага приділяється з’ясуванню поняття
«інтереси держави». В процесі дослідження Конституційний
Суд України встановив, що державні інтереси закріплюються
нормами як Конституції, так і інших правових актів. Інтереси
держави відрізняються від інтересів інших учасників суспіль-
них відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні
загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та
інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету,
територіальної цілісності, державного кордону України, гаран-
тування її державної, економічної, інформаційної, екологічної
безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав
усіх суб’єктів права власності та господарювання тощо.
128
Необхідно підкреслити, що прокурори або їх заступники
поллють до місцевого господарського суду позови саме в
ішерссах держави, а не в інтересах підприємств, установ,
оріапізацій. Інтереси держави можуть збігатися повністю,
часіково або не збігатися зовсім з інтересами державних ор-
і .иии, державних підприємств та організацій чи з інтересами
і ос і юдарських товариств з часткою державної власності у
< іаі утному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси
не тільки в їх діяльності, айв діяльності приватних підпри-
< мсти, товариств.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оцінювальним
поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному
випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство,
па підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи
може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів
держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту
га зазначає орган, уповноважений державою здійснювати
відповідні функції у спірних відносинах.
Господарський суд повинен оцінювати правильність виз-
начення прокурором органу, на який державою покладено
обов’язок щодо здійснення конкретної діяльності у правовідно-
синах, пов’язаних із захистом інтересів держави. У разі непра-
вильного визначення прокурором (його заступником) позивача
господарський суд на підставі ст. 63 ГПК повертає таку заяву і
додані до неї документи без розгляду. У разі якщо господарський
суд помилково порушив справу за позовом прокурора чи його
іаступника, в якій неправильно визначено позивача згідно з
вимогами про захист інтересів держави, такий позов підлягає
вшишенню без розгляду відповідно до ст. 81 ГПК.
Так, в касаційній постанові від 4 липня 2006 р. у справі
№ 2/206-05 при розгляді касаційного подання Військового
прокурора Західного регіону України в інтересах держави
в особі Міністерства оборони України, військової частини
А-0215 на постанову від 4 квітня 2006 р. Житомирського
апеляційного господарського суду у справі № 2/206-05
господарського суду Вінницької області за позовом Вій-
ськового прокурора Західного регіону України в інтересах
держави в особі Міністерства оборони України, військової
частини А-0215 до ТОВ «Поділля-буд» про розірвання
договору та відшкодування збитків Вищий господарський
суд встановив, що господарський суд апеляційної інстанції
правильно зазначив, що позов заявлено в інтересах суб’єкта
господарювання, управління господарською діяльністю
якого здійснюється через його органи управління (ст. 89
129
ГК), а тому за таких обставин суд першої інстанції право-
мірно залишив позов прокурора без розгляду згідно з п. 1
ч. І ст. 81 ГПК, оскільки позовну заяву підписано особою,
яка не має права її підписувати.
В судовій практиці мають місце випадки необгрунтованої
відмови прокурорам в здійсненні їх повноважень.
Так, в постанові від 4 квітня 2006 р. у справі № 37/5
при розгляді касаційного подання Генерального прокурора
України на ухвалу Вищого господарського суду України від
20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 за позовом ВАТ «Укрна-
фта» до державного авіатранспортного підприємства «Ук-
раїна» про стягнення 20918636 грн. 84 коп., Судова палата
в господарських справах Верховного Суду України встано-
вила, що ухвалою Вищого господарського суду України від
20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 касаційне подання заступ-
ника Генерального прокурора України на рішення госпо-
дарського суду міста Києва від 11 березня 2003 р. повернуто
без розгляду у зв’язку з недотриманням вимог, передбачених
п. 1 ч. 1 ст. 111-3 ГПК. Суд вказав, що скарга підписана
особою, яка не має права її підписувати, зазначивши, що
сторони у справі є самостійними суб’єктами господарюван-
ня. Але Судова палата у господарських справах Верховного
Суду України визначила, що касаційне подання Генераль-
ного прокурора України підлягає задоволенню, оскільки у
ст. 37 Закону «Про прокуратуру» право внесення апеляцій-
ного, касаційного та окремого подання на вироки, рішення,
ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику
в межах їх компетенції незалежно від їх участі у розгляді
справи в суді першої інстанції. У касаційному поданні
заступника Генерального прокурора України зазначалось,
що враховуючи, що державне авіатранспортне підприємство
«Україна» засноване на державній власності і фінансується
із бюджету, то безпідставне стягнення з нього коштів пору-
шує економічні інтереси держави. Таким чином, у поданні
вказано, у чому полягає порушення інтересів держави, та
обґрунтовано необхідність їх захисту. Крім того, зазначено
державний орган (Державне управління справами), який
виступав гарантом належного виконання зобов’язань за
спірним договором і права якого порушені у зв’язку з тим,
що його не залучено до участі у справі. Тому вища судова
інстанція касаційне подання Генерального прокурора Ук-
раїни задовольнила, ухвалу Вищого господарського суду
України від 20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 скасувала
та передала справу на розгляд до Вищого господарського
суду України.
130
Оскільки прокурор наділений правами позивача, він має
пряно підмовитися від позову. Відмова прокурора від поданого
ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення
спору по суті. Відмова позивача від позову, поданого проку-
рором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права
підгримувати позов і вимагати вирішення спору по суті. Але
нкіцо позов подано в інтересах громадянина, прокурор поз-
н.інлений права підтримувати такий позов. Лише у разі, коли
обидва вказані учасники судового процесу (прокурор і позивач)
іаявили про відмову від позову, суд може припинити провад-
ження у справі згідно зі ст. 80 ГПК, якщо ці дії не суперечать
їдконодавству і не порушують чиї-небудь права і охоронювані
іаконом інтереси (ст. 22 ГПК), про що йдеться в роз’ясненні
Президії Вищого господарського суду України від 22 травня
2002 р. № 04-5/570 «Про деякі питання участі прокурора у
розгляді справ, підвідомчих господарським судам»1.
Прокурор користується певними процесуальними правами
іакож на стадії виконання рішення, ухвали, постанови госпо-
дарського суду. Відповідно до ст. 121 ГПК прокурор чи його
шступник має право внести подання про відстрочку або роз-
строчку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу
га порядку 'їх виконання, яке підлягає розгляду господарським
судом на загальних підставах. Прокурор вправі оскаржити дії
чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо
виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів від-
повідно до вимог ст. 121-2 цього Кодексу.
Участь у процесі посадових осіб та інших працівників підпри-
< мете, установ, організацій, державних та інших органів також
передбачена ГПК.
Згідно зі ст. 30 цього Кодексу учасниками судового процесу
є посадові особи та інші працівники підприємств, установ,
організацій, державних та інших органів. Ці особи можуть бути
викликані господарським судом для дачі пояснень з питань,
що виникають під час розгляду справи. Зазначені пояснення
використовуються господарським судом як один із засобів
одержання певних даних, на підставі яких він встановлює
наявність обставин, що мають значення для правильного
вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК).
Зазначені особи зобов’язані з’явитись до господарського
суду на його виклик, сповістити про відомі їм відомості та
обставини у справі, подати на вимогу господарського суду
' Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 3.
131
пояснення в письмовій формі. Вони мають право знайомитися
з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази,
брати участь в огляді та дослідженні доказів.
Виклик до суду посадових осіб та інших працівників під-
приємств, установ, організацій, державних та інших органів
можливий як за клопотанням сторін, третіх осіб, прокурора,
так із ініціативи суду.
Отже, посадові особи та інші працівники підприємств,
установ, організацій, державних та інших органів стають учас-
никами судового процесу, внаслідок чого набувають певних
процесуальних прав.
Але ці особи не є представниками осіб, які беруть участь
у справі. Тому серед науковців немає єдиної думки щодо
того, чи можуть викликатися для дачі пояснень працівники
сторін або третіх осіб, які беруть участь в справі. Так, В. Бе-
ляневич дотримується думки, що йдеться про посадових осіб
і працівників, які не беруть участі у справі1. Автори «Науко-
во-практичного коментарю Господарського процесуального
кодексу України» вважають, що це стосується як тих осіб, які
є сторонами у справі, так і тих, які не беруть в ній участі, але
господарський суд у межах своїх повноважень вимагає від них
вчинення певних дій, подання необхідних документів, вис-
новків тощо (ст. 38, пункти 4, 8 ст. 65 ГПК)2. Інші взагалі не
коментують цю категорію учасників3, хоча вона притаманна
лише господарському процесу.
Визначитись із питанням кола суб’єктів судового процесу,
перелічених у ст. ЗО ГПК, важливо, оскільки пояснення вка-
заних осіб є доказами відповідно до ст. 32 Кодексу. Учасники,
про яких йдеться, мають бути присутніми в судовому засіданні
не впродовж всього часу судового розгляду, а лише тоді, коли
їх запрошують, і лише на той час, коли вони дають пояснення
суду, які повинні бути викладені також письмово. Участь цієї
категорії в господарському процесі зумовлена відсутністю в
чинному ГПК таких важливих учасників процесу, як свідки та
спеціалісти. Показання свідків й спеціалістів в інших судових
процесах є джерелом доказів незалежно від того, є вони праців-
никами сторін або третіх осіб чи ні. Вони оцінюються судом в
'Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 205.
2 Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К.., 2006. — С. 69.
3 Див.: Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельний В.П., Лук’янець Д.М.
Господарське процесуальне право України: Підруч. — Суми, 2006.
132
сукупності з іншими доказами та обставинами справи. В про-
скіі нового ГПК категорія учасників, про яку йдеться в ст. ЗО
пінного ГПК, взагалі відсутня, оскільки до кола учасників
пропонується ввести свідків (ст. 63) та спеціалістів (ст. 62 про-
гкі у), що видається більш прийнятним з погляду досягнення
мети судового процесу та відповідає загальним принципам
процесуальної юридичної техніки. Ототожнювати посадових
осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій,
державних та інших органів, про яких йдеться в ст. ЗО ГПК, зі
гнідками або спеціалістами не можна, оскільки їх процесуальне
епіновище є своєрідним «синтезом» тих та інших. Але чинне
іосподарське процесуальне законодавство не встановлює від-
повідних обмежень, тому участь в судовому процесі посадових
осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій,
державних та інших органів відповідно до ст. ЗО ГПК можлива
незалежно від того, чи є вони працівниками сторін або третіх
осіб. Визначальною умовою їх участі в судовому процесі є
шання відомостей та обставин, що мають значення для пра-
вильного вирішення господарського спору. Судова практика
також посилається на вказану точку зору. Так, в роз’ясненні
Президії Вищого арбітражного суду від 29 лютого 1996 р.
№ 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосу-
ванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні ор-
ганізації»1 йдеться проте, що доказами належності культового
майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть
бути довідки державних архівних установ, Державного комі-
тету України у справах релігій, архівні документи церковних
організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та
інші письмові докази. Тому господарські суди повинні вит-
ребувати від державного органу України у справах релігій або
архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для
вирішення спору або викликати посадових осіб зазначеного
органу для дачі пояснень по суті справи в порядку, передба-
ченому статтями ЗО, 65 ГПК.
Господарський суд вправі викликати зазначених осіб для
дачі пояснень як у процесі попередньої підготовки справи до
розгляду (п. 8 ст. 65), так і під час її розгляду (п. 1 ч. 1, ч. З
ст. 77 ГПК).
В судовому процесі в необхідних випадках може брати
участь судовий експерт (ст. 31 ГПК). Права, обов’язки та від-
1 Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду
України. — 1996. — № 2.
133
повідальність судового експерта визначаються ГПК та Законом
України від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу»1.
Судовий експерт — це особа, якій доручено провести до-
слідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять
інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань,
які виникають під час розгляду справи і стосуються її спе-
ціальних знань.
Відповідно до ст. 10 Закону «Про судову експертизу» фахівці
спеціалізованих установ і служб, які проводять судові експер-
тизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку
та атестацію як судові експерти певної спеціальності. Крім
того, у ст. 11 цього Закону наводиться перелік осіб, які не
можуть бути експертами (особи, які визнані у встановленому
законом порядку недієздатними, мають судимість тощо).
Експертиза — це дослідження на вимогу суду поданих ним
об’єктів, що провадиться експертами, які мають спеціальні
знання, на науковій основі з метою одержання даних про фак-
ти, що мають значення для правильного вирішення справи. Ек-
спертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку
з додержанням встановлених ГПК правил. Тобто це спосіб
дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин —
дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у
справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках
експерта. Отже, висновок експерта — докладний опис про-
ведених експертом досліджень, зроблених у результаті них
висновків та обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені
господарським судом. Про необхідність надання висновку
експертом у письмовій формі йдеться у ч. 2 ст. 31 ГПК, згід-
но з якою судовий експерт зобов’язаний за ухвалою госпо-
дарського суду з’явитись на його виклик і дати мотивований
висновок щодо поставлених йому питань у письмовій формі.
Висновок експерта, як і пояснення осіб, зазначених у ст. ЗО
ГПК, використовується господарським судом поряд з іншими
доказами, що мають значення для правильного вирішення
господарського спору.
Особа, яка проводить судову експертизу, експерт, як і
особи, зазначені у ст. ЗО ГПК, є суб’єктом процесуальних
відносин, що виникають між ним і господарським судом, і
користується правами і несе обов’язки, визначені у цій статті
та Законі «Про судову експертизу». Судовий експерт, оскільки
це необхідно для подання висновку, має право знайомитися
1 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 28. — Ст. 232.
134
і матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні
доказів, просити господарський суд про надання йому до-
даткових матеріалів. Він також може вказувати в акті судової
експертизи на виявлені у ході її проведення факти, що мають
шачення для справи і з приводу яких йому не були поставлені
питання; з дозволу особи або органу, які призначили судову
експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи
судових дій і заявляти клопотання щодо предмета судової
експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої
знаходиться справа, якщо ці дії порушують права судового
експерта; одержувати винагороду за проведення судової екс-
пертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (ст. 13
Закону «Про судову експертизу»).
Експерт має право знайомитися з матеріалами судової
справи як у процесі підготовки справи до розгляду, так і на
стадії її розгляду. До прав експерта належить також право
відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів
недостатньо або якщо він не має необхідних знань для ви-
конання покладеного на нього обов’язку (ч. 5 ст. 31 ГПК).
Право експерта на самовідвід за наявністю передбачених
чинним законодавством підстав, що виключають його участь
у справі, регламентується також спеціальним законодавством
(ст. 12 Закону «Про судову експертизу»).
Відповідно до змісту коментованої статті проведення екс-
пертизи може мати місце з ініціативи як господарського суду,
так і сторін та прокурора, який бере участь у справі. При
цьому в останньому випадку сторони і прокурор, який бере
участь у судовому процесі, мають право не лише заявити про
необхідність проведення експертизи, а й заявити відвід судо-
вому експерту. Згідно з ч. 6 ст. 31 ГПК реалізація такого права
реалізується сторонами або прокурором, який бере участь у
судовому процесі, можлива у разі, коли судовий експерт осо-
бисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду
справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому
процесі, а також з мотивів його некомпетентності.
Усунення судового експерта від проведення експертизи,
призначеної ухвалою господарського суду, можливе як за
власною ініціативою, так і за заявою сторін та (або) прокурора,
який бере участь у справі.
Відвід, заявлений експерту, як і відвід, заявлений судді, має
бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку
вирішення спору. Винятком є ситуації, коли про підстави
відводу експерта сторона чи прокурор дізналися після початку
розгляду справи по суті. У такому разі відвід можна заявити і
135
після початку вирішення господарського спору по суті заяв-
лених вимог. Питання про відвід вирішується суддею, який
виносить з цього приводу ухвалу.
Залучення експерта здійснюється у випадках, коли необ-
хідно з’ясувати обставини, які потребують спеціальних знань.
Залучення експерта з метою встановлення змісту норм права
не допускається. Як зазначено в роз’ясненні Президії Вищого
арбітражного суду України від 11 листопада 1998 р. № 02-5/424
«Про деякі питання практики призначення судової експер-
тизи»1, неприпустимо ставити перед судовими експертами
правові питання, вирішення яких чинним законодавством
віднесено до компетенції суду, зокрема про відповідність ок-
ремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку
дій сторін тощо.
В чинному ГПК такий учасник судового процесу, як пере-
кладач, згадується опосередковано. В ст. 44 Кодексу йдеться про
те, що витрати на оплату послуг перекладача належать до судо-
вих витрат та розподіляються залежно від результату розгляду
справи, як і інші судові витрати, між сторонами спору (ст. 48
ГПК). З п. 5 ч. 1 ст. 81-1 Кодексу дізнаємося, що господарський
суд попереджає перекладача про відповідальність за завідомо
неправильний переклад, що заноситься до протоколу судового
засідання. Господарський суд не зобов’язаний забезпечувати
перекладача. Про це вказав й Вищий господарський суд Ук-
раїни в касаційній постанові від 27 липня 2005 р. у справі № З
8/278, відхиливши клопотання про забезпечення перекладача,
оскільки зазначене нормами ГПК не передбачено. Але участь
перекладача в господарському судовому процесі настільки не
визначена, що деякі науковці навіть не згадують перекладача
серед учасників процесу, хоча функцію перекладача в процесі,
де учасники не розуміють українську мову, або з фізичних вад
не сприймають звук людського голосу, важко переоцінити.
Можливий варіант, коли учасники процесу подають документи,
або надають пояснення суду тією мовою, якою не володіє на-
самперед суд. Тому визначення прав та обов’язків перекладача,
його відповідальність за належний переклад та ставлення до
його участі в процесі повинні бути якнайшвидше внесені до
господарського процесуального законодавства. В проекті нового
ГПК серед учасників судового процесу перекладач згадується
поряд з іншими учасниками та передбачено, що перекладач
призначається ухвалою господарського суду за заявою особи,
1 Юридичний вісник України. — 1998. — № 51.
136
нка бере участь у справі, або з ініціативи господарського суду.
V Верховній Раді України від 5 грудня 2006 р. також був за-
реєстрований законопроект, внесений народними депутатами
України В. Толстенком, М. Оніщуком (суб’єкт законодавчої
ініціативи — народний депутат С. Ківалов) «Про внесення
імін до Господарського процесуального кодексу України (щодо
ішкористання української мови та визначення статусу перекла-
дача в господарському судочинстві)», який детальніше викладає
сіатті, присвячені саме участі перекладача в господарському
процесі. Запропоновані зміни, безумовно, є необхідними, вони
спрямовані на поліпшення господарського судового процесу в
частині корегування суб’єктного складу, прав і обов’язків його
учасників навіть в складі чинного Кодексу.
4.4. Судові витрати
Однією з головних ознак правової держави є захист прав
га законних інтересів суб’єктів господарювання, покладений
законом на різні державні органи та організації. Важлива роль в
його здійсненні належить суду. На здійснення вказаної діяльності
держава витрачає грошові кошти, які виділяються з Державного
бюджету України. Виділені кошти, що становлять прямі витра-
ти держави на правосудця, витрачаються на виплату заробітної
плати судцям і персоналу судів, експертних установ, утримання
та ремонт приміщень, придбання устаткування й інвентарю, за-
доволення потреб у канцелярських виробах, покриття поштових
витрат та інші цілі. Незначна їх частина у передбачених законом
випадках покладається на осіб, які беруть участь у справі.
Як свідчить аналіз наукових праць, під судовими витратами
розуміють тільки ті, які законом покладаються на сторони у
справі і третіх осіб. Таке розуміння судових витрат створює
враження, шо начебто всі витрати несуть тільки ці особи, що
не відповідає дійсності. Тому при розгляді цього питання, як і
при визначенні поняття судових витрат, насамперед варто мати
на увазі витрати держави. Це дасть можливість показати не
тільки незначність витрат для осіб, які беруть участь у справі,
порівняно з державними витратами, а й доступність судової
форми захисту прав та законних суб’єктів господарювання1.
1 Див.: Богля С.С. Відображення в інституті судових витрат принципів
процесуальної економії та доступності судового захисту // Проблеми пра-
вознавства та правоохоронної діяльності. — 2003. — № 2. — С. 238—288.
137
Практика свідчить, що в нормативному регулюванні інс-
титуту судових витрат є окремі недоліки. На практиці мають
місце помилки, які можна пояснити не тільки недостатнім
законодавчим регулюванням окремих положень судових вит-
рат у господарському процесі, а й недостатньою теоретичною
розробкою проблем цього інституту. У правовій науці проблема
судових витрат в останні десятиріччя не піддавалася комплек-
сній монографічній розробці, практично відсутні і спеціальні
дослідження окремих його положень.
У господарському процесі судові витрати, покладені на
сторони і третіх осіб, характеризуються своєю незначністю.
Необхідно досить критично ставитися до положення, що діє
й нині у деяких державах, про те, що жодні судові витрати у
господарських справах не можуть покриватися за рахунок де-
ржавних коштів, за винятком тих випадків, коли справа велася
посадовими особами та публічними організаціями. Дорожнеча
судового процесу робить правосуддя майже недоступним для
малозабезпечених суб’єктів.
В літературі відзначається, що норми, які регулюють відно-
сини, пов’язані із судовими витратами, становлять самостійний
інститут господарського процесуального права. Однак таке
твердження вимагає відповідних уточнень та пояснень з метою
визначення подальших шляхів дослідження цього інституту та
перспектив його розвитку.
Інститут судових витрат є самостійним інститутом госпо-
дарського процесуального права і передбачає сукупність норм,
що регулюють усі основні питання щодо судових витрат у
господарському процесі. Вони досить детально регламентують
види судових витрат у господарських справах, їх розподіл між
сторонами, стягнення тощо. Ця обставина підтверджує, що це
не просто сукупність процесуальних норм, які регламентують
певні фрагменти господарського процесу, а їх система, що за-
безпечує відносно завершене регулювання більшості аспектів
процесуальних відносин. Тому не випадково, що в подальших
главах та розділах ГПК майже не міститься правових норм,
що регулюють судові витрати.
Інститут судових витрат в господарському процесі складаєть-
ся не тільки з норм господарського процесуального права, а й
містить також норми фінансового права. Норми фінансового
права регулюють порядок сплати державного мита, звернення
до фінансових органів тощо. Ціна позову, об’єднання і розподіл
вимог, звільнення від сплати судових витрат, відстрочка, роз-
строчка їхньої сплати і багато інших відносин, що виникають
між судом та іншими учасниками процесу, регулюються нор-
мами господарського процесуального права.
138
Судові витрати безпосередньо пов’язані з принципом про-
цесуальної економії. Режиму економії необхідно дотримува-
ння при здійсненні правосуддя, а дія принципу має полягати
в прагненні до досягнення найкращих результатів із наймен-
шими витратами сил, коштів і часу. Принцип процесуальної
економії, крім швидкості, оперативності процесу, охоплює
іакож економію коштів держави й осіб, які беруть участь у
справі, що витрачаються при розгляді справи. Швидкість,
оперативність слід розуміти не тільки як своєчасний розгляд
спору, а й як інтенсивне здійснення визначених процесуальних
дій для підвищення продуктивності праці в процесі розгляду
усієї справи в цілому. У такому розумінні й інтенсивність
розгляду справ, і економія коштів досягаються шляхом вибору
оптимального варіанта, раціонального використання проце-
суальних коштів1.
Іншим важливим принципом, що знаходить реалізацію
в інституті судових витрат, є принцип доступності судового
захисту прав і інтересів. Закріплене Конституцією право на
судовий захист реально забезпечується широкими політич-
ними, економічними, соціальними і правовими гарантіями.
Серед правових гарантій важливе місце посідають норми
інституту судових витрат. Використовуючи ці гарантії, будь-
яка заінтересована в розгляді правового спору особа може
безперешкодно звернутися до суду за захистом прав. Гарантією
доступності судового захисту є порівняно невеликий розмір
судових витрат.
Водночас встановлений законом обов’язок сплати судових
витрат покликаний також здійснювати попереджувальний
вплив на сторони для того, щоб спонукати їх виконувати
обов’язки один перед одним добровільно, не доводячи справи
до суду і відгородити суди від висування свідомо необгрун-
тованих позовів.
З урахуванням зазначеного судові витрати можна визначити
як частину витрат держави на здійснення правосуддя, покла-
дену законом на сторони і третіх осіб з метою їхньої компен-
сації, спонукання до добровільного виконання обов’язків і
запобігання необгрунтованим зверненням до суду.
Склад та розподіл судових витрат. Правове регулювання
судових витрат в господарському процесі здійснюється нор-
мами розділу VI ГПК (статті 44—49).
1 Див.: Богля С.С. Судові витрати в цивільному судочинстві: Автореф.
дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 2005. — С. 10.
139
Відповідно до розділу VI Кодексу судовими витратами є
пов’язані з розглядом справи в господарському суді витрати,
які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті
за проведення експертизи (аудиту), призначеної господарським
судом, витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових
доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, ад-
воката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового
процесу та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи.
До інших витрат згідно зі ст. 44 ГПК належать зокрема
суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до госпо-
дарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під
час розгляду справи.
Державне мито. Згідно з ч. 1 ст. 46 ГПК державне мито
сплачується чи стягується в дохід Державного бюджету України
в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.
Виходячи з цього, слід керуватись зокрема Декретом Ка-
бінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про
державне мито» та Інструкцією про порядок обчислення та
справляння державного мита, затвердженою наказом Головної
державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р.
№ 15.
Державне мито справляється з первісних та зустрічних по-
зовних заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі
із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів з
підстав, зазначених у законодавстві; із заяв про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди; зі спорів, що виникають при
укладенні, зміні, розірванні господарських договорів чи виз-
нанні їх недійсними; із заяв кредиторів про порушення справ
про банкрутство та кредиторів, які звертаються з майновими
вимогами до боржника після опублікування оголошення про
порушення справи про банкрутство; із апеляційних і касацій-
них скарг на рішення та постанови та про перегляд рішень,
ухвал, постанов за нововиявленими обставинами.
Ставки державного мита встановлюються в таких розмірах:
а)	із заяв майнового характеру — 1% ціни позову, але не
менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не
більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
б)	із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із
заяв про визнання недійсними повністю або частково актів
ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення
справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які зверта-
ються з майновими вимогами до боржника після оголошення
про порушення справи про банкрутство — 5 неоподатковува-
них мінімумів доходів громадян;
140
в)	із позовних заяв у спорах, що виникають під час ук-
ладення, зміни або розірвання господарських договорів —
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
і) із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови,
а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами
М)% ставки, що підлягає сплаті уразі подання заяви, для розгля-
ду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру —
50% ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.
З питань сплати державного мита слід керуватися роз’я-
сненням Президії Вищого арбітражного суду України від
4 березня 1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики
застосування розділу VI Господарського процесуального ко-
дексу України», а у разі сплати державного мита в іноземній
валюті — роз’ясненням Президії Вищого арбітражного суду
України від 17 лютого 1994 р. № 02-5/114 «Про деякі питання
визначення ціни позову, підсудності справ та сплати держав-
ного мита».
Державне мито сплачується готівкою, митними марками і
шляхом перерахувань з рахунку платника в кредитній установі.
З позовів, що подаються до господарського суду в інозем-
ній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті.
У разі коли розмір ставок державного мита передбачено в
частинах неоподатковуваного мінімуму доходів громадян,
державне мито сплачується в іноземній валюті з урахуванням
курсу грошової одиниці Національного банку України, крім
випадків, коли фізичні особи та іноземні юридичні особи, що
відповідно постійно проживають або знаходяться за межами
України, сплачують мито у доларах США, або в іншій валюті
та розмірах, якщо це передбачено угодами з Україною.
Порядок сплати державного мита встановлюється Мініс-
терством фінансів України.
Вирішуючи питання щодо сплати державного мита, слід
виходити зокрема з такого.
Одним з реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку вказує
позивач і з якої обчислюється державне мито. Якщо позивачем
у заяві не наведений обгрунтований розрахунок ціни позову
або його не додано до позовної заяви, остання підлягає по-
верненню заявникові на підставі п. З ч. 1 ст. 63 ГПК. Якщо
державне мито сплачено у встановленому порядку і розмірі за
позивача (заявника) іншою особою, господарський суд пови-
нен виходити з того, що державне мито фактично надійшло до
державного бюджету, а, отже, немає підстав для повернення
позовної заяви (заяви) з мотиву сплати державного мита не-
належною особою.
141
У разі якщо позивач на підставі ч. 4 ст. 22 ГПК до прий-
няття рішення зі справи збільшив розмір позовних вимог і не
сплатив державного мита зі збільшеної суми, господарський
суд має стягнути з позивача суму недоплаченого державного
мита в дохід державного бюджету.
Якщо позивач завищив ціну позову, або у процесі розгляду
спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд від-
мовив у стягненні певних сум, державне мито у цій частині
не повертається.
У разі об’єднання господарським судом в одне провадження
кількох справ відповідно до ч. 1 ст. 58 ГПК, а також у випадках
подання позовної заяви кількома позивачами до одного або
кількох відповідачів державне мито обчислюється з загальної
суми позову і сплачується позивачами пропорційно до частки
вимог кожного з них. Сплата усієї суми державного мита одним
позивачем у цьому разі неможлива, за винятком випадків, коли
позивачі претендують на один і той самий предмет позову.
У випадках об’єднання в одній заяві вимог як майнового,
так і немайнового характеру державне мито згідно з п. 36
Інструкції про порядок обчислення та справляння державного
мита підлягає сплаті за ставками, встановленими для позовів
як майнового, так і немайнового характеру.
Якщо в позовній заяві об’єднано дві або більше вимог немай-
нового характеру, пов’язаних між собою підставами виникнення,
державне мито сплачується як за подання однієї заяви немайно-
вого характеру. У випадках, коли в позовній заяві альтернативно
викладено майнові або немайнові вимоги, суду слід визначити
предмет спору і вирішити питання щодо сплати позивачем дер-
жавного мита у встановленому розмірі або стягнення його за
рішенням суду. За наявності підстав для повернення чи відмови у
прийнятті позовної заяви в частині однієї з вимог господарський
суд порушує провадження у справі щодо альтернативної вимоги.
У таких випадках питання щодо стягнення державного мита
вирішується за загальними правилами.
Статтею 4 Декрету «Про державне мито» визначені зокрема
випадки, коли окремі органи, здійснюючи вказані їм законо-
давством повноваження, звільняються від сплати державного
мита як позивачі та відповідачі. Якщо вказані органи зверта-
ються до господарського суду не у зв’язку з виконанням своїх
повноважень, вони зобов’язані сплачувати державне мито у
загальному порядку.
Державне мито із позовних заяв з питань захисту честі та
гідності, у тому числі про відшкодування моральної (немай-
нової) шкоди, має сплачуватись на підставі підпункту «б» п. 2
ст. З зазначеного Декрету.
142
Оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на
предмет спору, відповідно до ст. 26 ГПК користуються усіма
нр.піами і несуть усі обов’язки позивача, обов’язок сплатити
аі-ржавне мито із заяви про вступ у справу або про перегляд
судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку,
.»(><> про його перегляд за нововиявленими обставинами пок-
п.ідається також і на них.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, вступають або залучаються до участі у справі без сплати
державного мита. Проте у разі вчинення ними окремих дій,
що мають юридичне значення, наприклад подання заяви про
перегляд рішення господарського суду, на них покладається
обов’язок сплатити державне мито на загальних підставах.
У випадках здійснення господарським судом заміни сто-
рони її правонаступником за правилами ст. 25 ГПК державне
мито сплачується правонаступником або стягується з нього
господарським судом, якщо воно не було сплачене первісним
позивачем.
Платіжне доручення на безготівкове перерахування держав-
ного мита, квитанція установи банку про прийняття платежу
готівкою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити
відомості про те, яка саме позовна заява (заява) оплачується
державним митом.
Згідно з п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справ-
ляння державного мита у разі безготівкового перерахування
державного мита з рахунка платника відповідальний вико-
навець установи банку зобов’язаний на лицевій чи зворотній
стороні останнього примірника платіжного доручення, який
видається платнику, зробити відповідний напис (помітку) про
зарахування державного мита до державного бюджету. Цей
напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб
і відтиском круглої печатки кредитної установи із зазначенням
дати виконання платіжного доручення. Невиконання цієї ви-
моги має наслідком повернення позовної заяви або заяви про
перегляд рішення за нововиявленими обставинами без розгляду
на підставі відповідно п. 4 ч. 1 ст. 63 або п. З ч. 5 ст. 113 ГПК.
Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, то вказана
Інструкція у такому разі не передбачає вчинення кредитною
установою будь-яких написів, крім встановлених формою кви-
танції. У цьому випадку до позовної заяви додається оригінал
квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж.
Оскільки однією з основних умов, за якої господарський суд
приймає заяву до розгляду, є факт надходження державного
мита до державного бюджету України, господарський суд у
143
разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування
державного мита до державного бюджету вправі витребувати
від позивача або особи, яка подала апеляційну (касаційну)
скаргу чи заяву про перегляд судового рішення за нововиявле-
ними обставинами, відповідне підтвердження територіального
органу казначейства, якому державне мито перераховано,
про що зазначається в ухвалі про порушення провадження у
справі або про прийняття апеляційної (касаційної) скарги до
провадження чи прийняття заяви про перегляд рішення за
нововиявленими обставинами.
Платіжні документи подаються до господарського суду тіль-
ки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів
не можуть бути доказом сплати державного мита.
Державне мито сплачується до територіальних органів Де-
ржавного казначейства України. Платники державного мита у
платіжних дорученнях на перерахування державного мита до
державного бюджету повинні у рядку «одержувач» зазначити
найменування територіального органу казначейства за місцем
знаходження платника та номер рахунка, який відкритий каз-
начейству в установі банку.
Якщо сторона не подала доказів сплати державного мита
у встановленому порядку та розмірі або документів, що свід-
чать про звільнення від його сплати, заява до розгляду не
приймається, і господарський суд з посиланням на п. 4 ч. 1
ст. 63 ГПК зобов’язаний повернути її заявникові без розгляду.
З таких само підстав повертаються позовні заяви з платіж-
ними дорученнями на перерахування державного мита не до
Державного бюджету України. Про повернення позовної заяви
виноситься ухвала.
У випадках, коли господарський суд розглядає кілька справ за
позовними заявами одного і того самого позивача, останній має
право сплатити державне мито за їх розгляд одним платіжним
документом, який долучається господарським судом до однієї
зі справ. У решті справ робиться відмітка про суму державного
мита, сплаченого за розгляд справи, та зазначається номер спра-
ви, в якій знаходиться платіжний документ. Така сама відмітка
робиться у справах в разі повернення державного мита.
Зазначений порядок подання доказів сплати державного
мита має бути дотриманий і в тих випадках, коли державне
мито сплачується за позивача (заявника) іншою особою.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, гос-
подарський суд має виходити з такого.
У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших
підстав, державне мито покладається на сторони пропорційно
144
і«»іміру нідонолепих позовних вимог; при задоволенні позову у
.... к >му обсязі відшкодування витрат позивача, що пов’язані із
< н і.шип державного мита, покладається на відповідача; в разі
ііі'їмоіііі у позові повністю ці витрати покладаються на пози-
іі.і'і.і І икі правила розподілу судових витрат застосовуються у
міііінивііх спорах як майнового, так і немайнового характеру.
Державі іе мито зі спорів, що виникають при укладенні, зміні
1.1 розірванні договорів, покладається на сторону, яка безпід-
• і.піно ухиляється від прийняття обґрунтованих пропозицій
чруюї сторони. Якщо розбіжності між сторонами вирішені
час гково на користь однієї і частково на користь другої сторони,
кінра ги, пов’язані зі сплатою державного мита, розподіляються
між обома сторонами з урахуванням кількості та змісту прий-
нятих господарським судом пропозицій кожної із сторін.
До позовних заяв немайнового характеру належать вимоги, що
не підлягають вартісній оцінці (про звільнення самовільно зай-
нятих приміщень, про надання площі в натурі, спори, пов’язані
і примушуванням прийняти передаточний баланс тощо).
Заяви у спорах, пов’язаних з поповненням недостачі або
і вилученням залишку власних оборотних коштів, а також
інші заяви у спорах про розрахунки при передачі підприємств,
будинків і споруд оплачуються митом за ставками, встановле-
ними для позовних заяв майнового характеру.
Вартість позову, з якого обчислюється мито, визначає по-
зивач, а у встановлених випадках — господарський суд. При
цьому до вартості позову включається і сума санкцій, вказана
в заяві, а якщо вона не вказана — сума санкцій, визначена
рішенням господарського суду незалежно від того, задоволено
вимоги позивача чи в позові відмовлено. В останньому випадку
з позивача достягується відповідна сума мита.
Сума санкцій для обчислення розміру мита в усіх випад-
ках має визначатися господарським судом у день винесення
рішення.
У разі винесення господарським судом ухвали про затвер-
дження мирової угоди між сторонами (ч. 4 ст. 121 ГПК), в
якій сторони дійшли згоди, у тому числі стосовно розподілу
судових витрат, суд має право затвердити цю угоду, якщо
вона не суперечить законодавству, фактичним обставинам
і матеріалам справи. У таких випадках суд у своєму рішенні
повинен навести зміст цієї угоди.
У разі коли господарський суд на підставі п. З ст. 83 ГПК
зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача,
пов’язані зі сплатою державного мита, відшкодовуються за
рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем.
145
У випадках скасування рішення господарського суду і пе-
редання справи на новий розгляд розподіл судових витрат зі
справи, у тому числі сум державного мита за подання заяви про
перегляд рішення в апеляційному або у касаційному порядку
або перегляд його за нововиявленими обставинами, здійснює
господарський суд, який приймає рішення, керуючись загаль-
ними правилами розподілу судових витрат.
Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський
суд на загальних підставах відшкодовує витрати, пов’язані зі
сплатою державного мита за рахунок другої сторони і в тому
разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита
(ст. 49 ГПК).
Приймаючи рішення зі справи, провадження у якій по-
рушено за заявою прокурора або його заступника, а також
у випадках, коли позивач звільнений від сплати державного
мита, господарський суд повинен виходити з такого.
Якщо позов залишено без задоволення, державне мито не
стягується, У разі задоволення позову повністю або частково
державне мито стягується до Державного бюджету України з
відповідача, якщо він не звільнений від його сплати.
Якщо позивачу у встановленому порядку надано відстрочку
сплати державного мита, питання щодо стягнення (відшкоду-
вання) мита після закінчення терміну такої відстрочки має ви-
рішуватися на загальних підставах, визначених ст. 49 ГПК.
Якщо суддя не прийняв рішення щодо розподілу судових
витрат чи повернення державного мита з державного бюдже-
ту, то за заявою сторони або прокурора, який брав участь у
судовому процесі, а також з власної ініціативи він на підставі
ст. 88 Кодексу має право прийняти додаткове рішення чи
ухвалу у справі.
Державне мито частково або повністю повертається заяв-
никові лише у випадках, прямо передбачених чинним зако-
нодавством.
Згідно зі ст. 47 ГПК державне мито підлягає поверненню у
випадках і в порядку, встановлених законодавством. В рішенні,
ухвалі, постанові чи довідці господарського суду зазначаються
обставини, що є підставою для повного або часткового повер-
нення державного мита. Застосовуючи коментовану статтю,
необхідно виходити з того, що господарський суд самостійно
чи за заявою сторони в ухвалі, рішенні чи постанові, а в тих
випадках, коли процесуальні документи не виносилися — у
відповідній довідці зазначає обставини, які є підставою для
повного або часткового повернення державного мита. Така
довідка за заявою сторони видається господарським судом
першої інстанції.
146
Повернення державного мита відповідно до ст. 8 Декрету
-Про державне мито» відбувається в таких випадках:
І)	внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено
пінним законодавством;
.’	) повернення заяви (скарги) або відмови в її прийнятті, а
і.ікож відмови державних нотаріальних контор або виконав-
чих комітетів міських, селищних і сільських рад у вчиненні
нотаріальних дій;
3)	припинення провадження у справі або залишення позову
<>с і розгляду, якщо справа не підлягає розгляду в суді чи в
і осподарському суді, а також коли позов подано недієздатною
особою;
4)	скасування в установленому порядку рішення суду;
5)	неприйняття Кабінетом Міністрів України у встановленні
і гроки рішення про створення (реєстрацію) промислово-фі-
нансової групи або зняття проекту створення промислово-фі-
нансової групи з розгляду уповноваженою особою ініціаторів
с творення цієї промислово-фінансової групи;
6)	в інших випадках, передбачених законодавством України.
Сплачене заявником державне мито підлягає поверненню
повністю також у випадку, коли сторона звертається до гос-
подарського суду з заявою про перегляд в апеляційному або у
касаційному порядку ухвал, можливість оскарження яких не
передбачена ГПК (статті 20, 24—27, 31, 41, 58, 64, 68, 77, 88, 89,
120, ч. 4 ст. 121, статті 121-1, 122 Кодексу). У таких випадках
суд апеляційної або касаційної інстанції на підставі відповідно
ч. 1 ст. 106 або ч. 1 ст. 111-13 ГПК відмовляє у прийнятті апе-
ляційної або касаційної скарги і повертає сплачене до бюджету
державне мито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 8 Декрету «Про державне
мито», виносячи з цих питань відповідну ухвалу.
Державне мито повертається фінансовим органом того
району чи міста, до бюджету якого воно надійшло. Повернення
державного мита проводиться на підставі заяви платника, по-
даної ним протягом року з дня зарахування державного мита
до бюджету, до відповідного органу, що справляє мито.
Слід мати на увазі, що встановлений п. 17 Інструкції про
порядок обпилення та справляння державного мита річний
строк подання заяви не є процесуальним і не може бути від-
новлений судом у разі його закінчення.
Повернена позовна заява, заява про перегляд рішення в
апеляційному, касаційному порядку чи за нововиявленими
обставинами може бути повторно подана на загальних підста-
вах до господарського суду після усунення допущенного по-
рушення, якщо таке порушення не перешкоджає повторному
147
зверненню до суду. При цьому позивач має право використати
первісний документ про сплату державного мита.
У випадках відмови позивача від заявленого позову до
прийняття рішення зі справи або задоволення відповідачем
позовних вимог після подання позову внесене з цієї справи
державне мито не повертається.
Судові витрати на проведення експертизи (аудиту); витрати,
пов ’язані з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх
знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката; витрати на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Згідно зі
ст. 47-1 ГПК розмір витрат на інформаційно-технічне забез-
печення судового процесу визначається Кабінетом Міністрів
України за поданням Вищого господарського суду України.
Відповідно до Розмірів витрат з інформаційно-технічно-
го забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом
цивільних та господарських справ, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2002 р. № 1258, в
яких встановлено розмір витрат на інформаційно-технічне за-
безпечення судового процесу в господарських справах (розмір
в редакції постанови від 13 квітня 2007 р.):
—	для позивачів, у встановленому порядку звільнених від
сплати державного мита — за нульовою ставкою;
—	для всіх інших позивачів — за ставкою 118 грн.
Розмір сум, що підлягають сплаті за проведення експер-
тизи (аудиту), та розподіл цих витрат має визначатися госпо-
дарським судом з урахуванням ставок і окладів, встановлених
експертною установою.
Експертам, перекладачам, іншим особам, викликаним
до господарського суду для дачі пояснень, відшкодовуються
вартість проїзду до місця виклику і назад залізничним, автомо-
більним, водним і повітряним транспортом; страхові платежі
за державне страхування на транспорті; вартість попереднього
продажу проїзних документів; проїзд автомобільним транспор-
том (крім таксі) до залізничної станції, аеропорту, якщо вони
знаходяться за межами населеного пункту; найм житлового
приміщення, а також добові у розмірах, встановлених зако-
нодавством про службові відрядження, та згідно з поданими
документами, що підтверджують розмір цих витрат. Якщо
проїзні документи не подано, відшкодовується мінімальна
вартість проїзду між місцем проживання і місцем виклику.
Витрати, пов’язані з викликом до суду, відшкодовуються
після виконання експертами, перекладачами та іншими осо-
бами своїх обов’язків у розмірі, що визначається у рішенні
господарського суду.
148
Розподіл між сторонами сум, що підлягають сплаті за про-
іи-лгіїїія експертизи (аудиту), послуги перекладача, а також
пнііих судових витрат здійснюється за правилами розподілу
пержанного мита.
Витрати, пов’язані з перекладом документів, а також з
оплатою за вручення їх за кордоном відповідно до Конвенції
про вручення за кордоном судових та позасудових документів у
цивільних або комерційних справах, під час судового розгляду
мат: нести заінтересована сторона. Після закінчення розгляду
справи такі витрати розподіляються господарським судом на
анальних підставах згідно з ч. 5 ст. 49 ГПК.
Витрати позивачів та відповідачів, пов’язані з оплатою ними
послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та
інших адвокатських об’єднань з надання правової допомоги
щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між
сторонами на загальних підставах, визначених ч. 5 ст. 49 ГПК.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським
судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові
іа наявності документального підтвердження витрат, як-от:
угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та (або)
належно оформленої довіреності, виданої стороною представ-
никові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого
документа, який підтверджує сплату відповідних послуг.
В науковій літературі неодноразово розглядалися проблеми
стягнення з відповідача коштів на оплату наданих позивачеві
юридичних послуг1. Зокрема, виникають труднощі, коли юрист
не є адвокатом, у кваліфікуванні витрат — як послуг адвоката чи
«інших послуг», — а також у доведенні зв’язку між витратами й
розглядом справи, потребою в правовій допомозі адвоката під час
розгляду справи. Втім, практика не є простою й тоді, коли йдеться
про стягнення з винуватої сторони сум, сплачених адвокату.
Наявність статусу адвоката у представника позивача ще
не гарантує стягнення з відповідача суми плати, одержаної
захисником, незважаючи на те, що судові витрати покладають
на винувату сторону. Стаття 44 ГПК передбачає, що до судо-
вих витрат належать зокрема оплата послуг адвоката й інші
витрати, пов’язані з розглядом справи.
При реалізації цих норм перед стороною, яка вимагає стяг-
нення судових витрат, постають такі питання:
•	зв’язок послуг адвоката з розглядом справи;
•	розмір суми, що підлягає стягненню;
1 Див.: Притика Д.М. Арбітражний процес: Законодавство та практика
застосування. — Харків, 1999. — С. 171.
149
• необхідність (обов’язковість) послуг адвоката під час роз-
гляду справи.
Зв’язок із справою обумовлюється договором. Якщо сто-
рона заплатила адвокатові просто за «адвокатські послуги»,
шансів на стягнення суми плати в неї немає. Послуги, надані
адвокатом, мають бути пов’язані з розглядом справи. Тобто
вони мають полягати в наданні клієнтові юридичної допомо-
ги з правового обґрунтування позиції, розробки документів і
підготовки матеріалів для передання спору на розгляд суду й
у процесі розгляду справи; бути спрямованими на сприяння
клієнтові в суді у захисті його прав та інтересів шляхом засто-
сування правових засобів; бути спрямованими на ефективну
реалізацію процесуальних прав клієнта.
Фактично такі послуги можуть полягати в юридичному
аналізі обставин спору, правовому обґрунтуванні вимог,
розробці проекту позовної заяви або інших документів, що
подаються до суду, в судовому представництві, заяві клопотань,
поданні доказів, наданні суду пояснень, уточненні позовних
вимог, заперечень тощо. У ст. 13 Основних положень про роль
адвокатів, прийнятих VIII Конгресом ООН 1 серпня 1991 р.,
сформульованих так, щоб сприяти належній ролі адвокатів,
яка має гарантуватися урядами країн-учасниць при розробці
й застосуванні національного законодавства, зазначено, що
обов’язки адвоката стосовно клієнта мають передбачати: на-
дання допомоги клієнтові будь-якими законними способами
й здійснення правових дій для захисту його інтересів.
ГПК не обмежує послуг адвокатів, витрати за які підлягають
або не підлягають стягненню з винуватої сторони. Водночас
вказаний Кодекс відносить до судових витрат оплату саме
послуг адвоката. Варто звернути увагу на те, що відповідно
до ГПК відшкодується лише оплата послуг адвоката, а, нап-
риклад, згідно з ЦПК — ще й іншого фахівця у галузі права.
Видається, що положення, закріплене в ГПК, є обмежуваль-
ним щодо права особи вільно обирати захисника своїх прав,
закріпленого ст. 59 Конституції, однак саме така практика
закріпилася у деяких судових рішеннях у господарських спра-
вах. Тобто якщо юридична допомога надана у господарсько-
му процесі не адвокатом, а просто юристом, то такі витрати
відшкодовані не будуть.
Закон «Про адвокатуру» у ст. 5 встановлює перелік видів
діяльності адвокатів, зокрема: складання заяв правового ха-
рактеру, здійснення представництва в суді, надання юридичної
допомоги підприємствам та інші види юридичної допомоги,
передбачені законодавством.
150
1 Іоложення вказаного Закону буквально використовуються
протилежною стороною в господарському процесі на свою
користь. Відповідачі заявляють заперечення про те, що плата
іа послуги, надані адвокатом, не підлягає відшкодуванню,
якщо «формулювання» здійснених послуг прямо не зазначено
н Законі «Про адвокатуру» або в інших актах законодавства.
Хоча це не відповідає ні ГПК, ні загальновизнаним принципам
правової допомоги. Щоб уникнути подібних заперечень у суді
н предметі договорів на надання адвокатських послуг, краще
вказувати саме ті послуги й саме в тій редакції, що наведена
в законах України.
Підтвердженням надання адвокатських послуг є договір з
адвокатом. Якщо договір не містить умов про надання адво-
катських послуг при розгляді конкретного спору з конкретним
клієнтом, плата за них не буде стягнена з відповідача через
відсутність їх зв’язку з розглядом конкретної справи. Слід ін-
дивідуалізувати спір, при розгляді якого надаються послуги, —
або описом у договорі, або додатковою угодою, що укладається
до основного договору, або виставленням рахунку з посилан-
ням на перелік послуг.
Згідно зі ст. 48 ГПК визначення розміру витрат за послуги
адвоката здійснюється в порядку, встановленому Законом
«Про адвокатуру».
Закон «Про адвокатуру» не містить порядку визначення
розміру суми плати за послуги адвоката. Відповідно до ст. 12
Закону оплата праці адвоката здійснюється на підставі договору
між юридичною особою й адвокатом.
Зважаючи на майновий характер відносин адвоката й клієн-
та, при їх встановленні й виконанні мають застосовуватися
норми цивільного законодавства.
ЦК визначає свободу сторін у встановленні умов договорів.
Сума в договорах узгоджується за домовленістю сторін (статті 627,
632 ЦК). Зміна ціни після укладення договору допускається лише
у випадках, передбачених самим договором або законом.
Відповідно до ст. 903 ЦК плата за договором про надання
послуг здійснюється замовником у розмірі, встановленому
договором.
При укладенні угоди на надання адвокатських послуг сто-
ронам варто (хоча це й не передбачено законом) обговорювати
умови про компенсацію фактичних витрат, необхідних для
виконання договору (друкування, копіювання документів,
транспортні витрати тощо). Якщо сторони включили в договір
умову про компенсацію таких витрат клієнтом, то їхня сума
вноситься окремо й не входить до плати за послуги адвоката.
151
Інакше зазначені витрати належатимуть до витрат адвоката,
який не матиме права додатково вимагати їх, змінивши у такий
спосіб ціну договору.
У ст. 904 ЦК прямо вказано, що замовник зобов’язаний
відшкодувати фактичні витрати, необхідні для виконання до-
говору, лише в договорах про безоплатне надання послуг.
Оскільки склад, обсяг і вартість фактичних витрат наперед
визначити неможливо і клієнт, як правило, негативно ставить-
ся до будь-яких непрогнозованих сум доплати, прийнятнішим
є другий варіант визначення ціни адвокатського договору — без
додаткової компенсації фактичних витрат.
Отже, залежно від умов договору, заявляючи в суді вимогу
про покладання на відповідача витрат на адвоката, позивач
встановлює їх розмір як суму плати за послуги адвоката, не
включаючи суми компенсації замовником фактичних витрат,
якщо така компенсація передбачена договором; або всю ціну
договору, якщо умова про компенсацію замовником витрат
договором не передбачена.
Однак щодо розміру відшкодування витрат на адвоката
вносять сумніви Правила адвокатської етики, схвалені Вищою
кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів
України 1 жовтня 1999 р., зміст яких застосовується й у суді.
Згідно з цими Правилами єдиною допустимою формою
одержання адвокатської винагороди за надання правової до-
помоги є гонорар. Відповідно до статей 4, 33 Правил гонорар
не включає коштів, внесених клієнтом на покриття фактичних
витрат, пов’язаних з виконанням договору. Згідно зі ст. 17 у
договорі про надання правової допомоги в будь-якому разі
мають бути чітко визначені зокрема розмір гонорару, а також
розмір, порядок вирахування й внесення фактичних витрат на
виконання доручення. Правила суперечать самі собі, оскільки у
ст. 34 вказано, що адвокат має право, крім гонорару, стягувати з
клієнта кошти для покриття фактичних витрат, якщо обов’язок
клієнта з погашення цих витрат визначено договором.
Як зазначено у ст. 4 Правил адвокатської етики, норми
цих правил не скасовують і не заміняють положень чинного
законодавства про адвокатуру, а доповнюють і конкретизують
його. Зміст такого доповнення й конкретизації Вищий гос-
подарський суд України приймає при розгляді скарг з питань
стягнення судових витрат.
У липні 2003 р. Господарський суд м. Києва ухвалив рі-
шення про задоволення позову фірми «В» до Шевченківської
ДПІ м. Києва про визнання недійсним податкового повідом-
лення, залишене в силі апеляційною інстанцією. Суд стягнув
152
з відповідача в складі судових витрат також і плату адвокатові.
У додатковій угоді до адвокатського договору, рахунку й
платіжному дорученні було зазначено «за складання позовної
заяви й адвокатське представництво клієнта в Господарському
суді м. Києва при розгляді позову до Шевченківської ДПІ
про визнання недійсним рішення». Адвокатський договір не
містив умов про додаткову компенсацію клієнтом жодних
фактичних витрат. Рішенням суду на відповідача покладено
повну суму плати адвокатові, зазначену в рахунку.
У листопаді 2003 р. постановою Вищого господарського
суду України рішення апеляційної та першої інстанцій були
скасовані. У постанові вказано: не вся сума в договорі ста-
новить суто адвокатські послуги, а суми фактичних витрат
не піддягають стягненню на підставі статті 49 ГПК; під
фактичними витратами правової допомоги варто розуміти
передбачені витрати, пов’язані з виконанням доручення
(оплата роботи фахівців на запит адвоката, транспортні
витрати, оплата друкованих копіювальних та інших тех-
нічних робіт, телефонних розмов, перекладу, нотаріаль-
ного посвідчення документів тощо); узята за основу сума
гонорару не має жодної підстави, адже, відшкодовуючи
послуги адвоката як судові витрати, судовим інстанціям
слід було з’ясувати, яку саме суму сплачено адвокатові як
компенсацію фактичних витрат при здійсненні правового
обслуговування, й подати підтвердження цієї суми.
У березні 2004 р. під час нового розгляду справи судом
першої інстанції позивачеві було відмовлено в стягненні з
відповідача суми плати адвокатові з мотивів, викладених
вище.
Стаття 49 ГПК, як і весь розділ VI цього Кодексу, не містить
положень про неможливість стягнення в складі судових витрат
сум фактичних витрат, пов’язаних з виконанням адвокатських
послуг. Навпаки, до судових належать також інші витрати,
пов’язані з розглядом справи (ст. 44).
Заперечуючи проти відшкодування витрат на адвокатську
допомогу, відповідачі посилаються на відсутність потреби в
адвокатських послугах в процесі розгляду справи. На відміну,
наприклад, від обов’язкових за законом державного мита або
плати за експертизу, призначену судом, сторона, яка залучає
адвоката, робить це на власний розсуд, хоча закон допускає
розгляд справи й поза його участю. Тобто коли закон не пе-
редбачає обов’язковості адвокатських послуг, то й витрати на
них не підлягають відшкодуванню.
Обов’язкова участь у справі адвоката не встановлена й
невідома господарському процесу. ГПК не передбачає ви-
153
падків, у яких сторона зобов’язана укласти договір, оплатити
послуги адвоката й під час користування ними брати участь
у справі. Отже, за відсутності правових підстав користування
адвокатськими послугами під час розгляду справи не може
бути обов’язковим для жодної із сторін.
Для надання правової допомоги при вирішенні справ у
судах в Україні діє адвокатура. Конституція (ст. 59) вста-
новила право кожного на правову допомогу, а не обов’язок
користуватися нею.
Згідно зі ст. 44 ГПК до судових витрат належить оплата пос-
луг адвоката. Послуги надаються на підставі договору (ст. 901
ЦК), а договір укладається за волевиявленням сторін.
Відповідно до пунктів 10, 11 роз’ясння Президії Вищого
арбітражного суду України «Про деякі питання практики
застосування розділу VI Господарського процесуального
кодексу України» витрати, пов’язані з оплатою послуг адво-
ката, розподіляються між сторонами на загальних підставах.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом
шляхом посилання на це у рішенні за наявності докумен-
тального підтвердження, як-от договору про надання послуг
з провадження справи в суді, доручення.
Отже, укладення договору й плата адвокатові здійснюються
лише на розсуд клієнта, а не через приписи закону або суду, й
сума плати адвокатові підлягає стягненню з винуватої сторо-
ни незалежно від необхідності (обов’язковості) адвокатських
послуг під час розгляду справи.
Відповідно до інформаційного листа Вищого господарсько-
го суду України від 13 лютого 2002 р. № 01-8/155 «Про деякі
питання практики застосування окремих норм чинного зако-
нодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень
до деяких інформаційних листів», вирішуючи питання про
розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати,
що розмір відшкодування зазначених витрат, крім державного
мита, не повинен бути неспівмірним, тобто явно завищеним. За
таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи,
зокрема ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на
розумну необхідність судових витрат для цієї справи.
Розподіл господарських витрат регламентується нормами
ст. 49 ГПК.
Спалата державного мита передбачена:
—	у спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірван-
ні договорів — на сторону, яка безпідставно ухиляється від
прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони,
якщо господарським судом відхилено частину пропозицій
кожної із сторін;
154
—	у спорах, що виникають при виконанні договорів та з
інших підстав — на сторони пропорційно розміру задоволених
позовних вимог.
Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони,
господарський суд має право покласти на неї державне мито
незалежно від результатів вирішення спору.
Державне мито, від сплати якого позивач у встановленому
порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету
пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не
звільнений від сплати державного мита.
Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський
суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі,
коли друга сторона звільнена від сплати державного мита.
Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експер-
тизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформацій-
но-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати,
пов’язані з розглядом справи, покладаються:
—	при задоволенні позову — на відповідача;
—	при відмові в позові — на позивача;
—	при частковому задоволенні позову — на обидві сторони
пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
4.5.	Процесуальні строки
Суспільні процеси, явища та людська діяльність відбува-
ються у часі. Остання як предмет наукового дослідження, є
лише обмеженою тими чи іншими спеціальними завданнями
абстракцією певним чином фіксованої тривалості, вимірю-
вання. Тоді як філософія розглядає час у світлі дослідження
взаємозв’язку подій, їх порядку, послідовності та змінюваності.
Предметом філософського дослідження проблеми часу є вели-
чина зв’язку, величина залежності подій, їх визначення і само-
визначення. У сукупності ці величини становлять фундамент
філософії часу і розглядаються як дійсний час, який суттєво
відрізняється від того чи іншого окремого поняття часу1.
На думку А. Жгунової, строк — це певний відрізок часу,
із закінченням або настанням якого норми права пов’язують
виникнення чи припинення правовідносин2. Аналізуючи
1 Т,ив.: Трубников Н.Н. Проблема времени в свете философского ми-
оовоззрения // Волросм философии. — 1978. — № 2. — С. 111—118.
2 Див.: Жгунова А.В. Сроки в советском гражданском праве: Автореф.
дисс. ... канд. юрид. наук. — Свердловск, 1971. — С. 61.
155
працю А. Жгунової та проводячи власні дослідження, В. Луць
визначив строк як період або момент часу, з настанням чи із
закінченням якого пов’язані певні події або дія (бездіяльність),
що мають юридичне значення1. На його ж думку, правовий
строк — це час, з настанням чи спливом якого пов’язана та чи
інша подія або дія, що має юридичне значення2. Такої думки
дотримується і В. Цікало, підкреслюючи, що для цивільних
правовідносин значення має не сам час як явище соціальне,
а закінчення його періоду3.
Вплив часу відображається на всіх правовідносинах, а отже,
суб’єктивні права та обов’язки, що становлять зміст правовід-
носин, завжди існують у часі. Початок або межу існування
певних прав закон зумовлює часом. Такі випадки називають
часовим обмеженням прав.
Суб’єкти, які реалізують свої права, заінтересовані у тому,
щоб права та обов’язки здійснювалися не лише належним
чином, а й своєчасно. Відповідно строки у правовідносинах
мають велике значення, оскільки вони упорядковують і ста-
білізують будь-які правовідносини.
Строки, передбачені законом, можна поділити на дві групи:
матеріальні (наприклад, позовна давність) та процесуальні
(наприклад, строк на апеляційне оскарження рішення суду).
Процесуальний строк — це певний період у часі, протягом
якого господарський суд, сторони та інші учасники процесу по-
винні вчинити певні процесуальні дії.
Аналіз ГПК, зокрема ст. 50, дозволяє виокремити два види
строків: строки, встановлені Кодексом, та строки, встановлені
господарським судом. Перші встановлені у вигляді чіткого
періоду в часі починаються та закінчуються конкретно визна-
ченою календарною датою, не можуть бути змінені судом. ГПК
встановлені такі процесуальні строки: строк порушення провад-
ження у справі (ст. 64); строк вирішення спору (ст. 69); строк
розгляду зауважень на протокол судового засідання (ст. 81-1);
строк розсилання рішень та ухвал (ст. 87); строк на апеляцій-
не (ст. 93) та касаційне (ст. 110) оскарження; строк перегляду
рішень за нововиявленими обставинами (ст. 113); строк для
пред’явлення наказу до виконання (ст. 118) та ін.
1 Див.: Луць В.В. Строки в цивільних правовідносинах. — Львів, 1994. —
С. 15-16, 21.
2 Див.: Луць В.В. Строки захисту цивільних прав. — Львів, 1993. —
С. 40.
3 Див.: Цікало В.І. Поняття та правова природа давності в цивільних
правовідносинах // Вісник Львівського університету. — 2001. — Вип. 36. —
С. 302.
156
Другі визначаються судом в довільній формі, але в межах
законодавчо встановлених строків на розгляд справи наприклад,
господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст. 69
ГПК, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може
бути вирішено на цьому засіданні. Такими обставинами, зокре-
ма, є: 1) нез’явлення на засідання представників сторін, інших
учасників судового процесу; 2) неподання витребуваних доказів;
3) необхідність витребування нових доказів; 4) залучення до участі
в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача;
5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.
Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій
вказуються час і місце проведення наступного засідання. Суддя
має право оголосити перерву в засіданні в межах встановленого
строку вирішення спору з подальшою вказівкою про це в рі-
шенні або ухвалі. Цілком логічним є те, що суддя, головуючий
у справі, приймаючи рішення про відкладення слухання справи
та визначаючи чітку календарну дату, на яку відкладається
слухання справи, керується міркуванням доцільності та про-
цесуальної економії, тобто, з одного боку, часу має бути до-
статньо для вчинення визначеної процесуальної дії (наприклад,
отримання відповіді на запит суду), з іншого — у разі тривалого
відкладення слухання справи та потреби витребування додат-
кових доказів строки розгляду справи можуть закінчитися, що
може привести до необхідності їх продовження.
Перебіг строку для вчинення процесуальних дій, що виз-
начаються періодом часу, починається наступного дня після
календарної дати або настання події, якими визначено його
початок. Він обчислюється роками, місяцями та днями.
Так, апеляційна скарга (подання) на рішення господарсько-
го суду подається (вноситься) протягом 10 днів з дня прийняття
рішення місцевим господарським судом, а у разі якщо у судо-
вому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну
частину рішення — з дня підписання рішення, оформленого
відповідно до ст. 84 ГПК. Касаційна скарга (подання) може
бути подана (внесена) протягом одного місяця з дня набрання
рішенням місцевого господарського суду чи постановою апе-
ляційного господарського суду законної сили (ст. 110 ГПК).
Касаційна скарга, касаційне подання Генерального прокурора
України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду
України можуть бути подані не пізніше одного місяця з дня
її прийняття (статті 111—116 ГПК).
Строки для вчинення процесуальних дій визначаються точ-
ною календарною датою, зазначенням події, що має неминуче
настати, чи періодом часу. В останньому випадку дію може
бути вчинено протягом всього періоду.
157
Перебіг процесуального строку, обчислюваного роками, мі-
сяцями або днями, починається наступного дня після календар-
ної дати або настання події, якими визначено його початок.
Оскільки із закінченням процесуального строку учасник
процесу може втрачати можливість вчиняти дії без застосу-
вання спеціальної процедури поновлення строків, визначення
цього моменту набуває принципового значення. ГПК у ст. 51
передбачає, що строк, обчислюваний роками, закінчується
у відповідний місяць і число останнього року строку; строк,
обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число ос-
таннього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного
місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного
числа, строк закінчується в останній день цього місяця. При
обчисленні строку місяцями (наприклад щодо подання ка-
саційної скарги, подання) необхідно враховувати, що такий
строк обчислюється саме місяцем, а не кількістю днів у мі-
сяці, оскільки можуть мати місце випадки, коли, наприклад,
оскаржуване рішення (постанова), було прийняте ЗО січня
2006 р., оскільки наступний місяць не має такого числа, то
відповідно строк закінчується 28 лютого 2006 р., або оскаржу-
ване рішення (постанова), було прийняте 31 грудня 2005 р., то
з урахуванням того, що відповідно до ч. З ст. 50 ГПК перебіг
строку починається з наступного дня після календарної дати,
якою визначено його початок, тобто з 1 січня 2006 р. — строк
на касаційне оскарження закінчується 1 лютого 2006 р.
Перебіг строку, що обчислюється днями (наприклад щодо
подання апеляційної скарги, подання) починається наступного
дня після календарної дати або настання події, якими визначено
його початок. Отже, якщо рішення прийняте 10 січня 2006 р.,
то строк на апеляційне оскарження закінчується 20 січня 2006 р.
о 24 год. 00 хв. У випадках, коли останній день строку припадає
на неробочий день, днем закінчення строку вважається перший
наступний за ним робочий день.
Процесуальна дія, для якої встановлено строк, може бути
вчинена до 24 години останнього дня строку. Якщо позовну
заяву, відзив на позовну заяву, заяву про перегляд рішення
та інші документи здано на пошту чи телеграф до 24 години
останнього дня строку, строк не вважається пропущеним.
Вчинення дії після спливу процесуальних строків має
відповідні процесуальні наслідки, наприклад, у разі подання
апеляційної скарги після закінчення строку, встановленого
ч. 2 ст. 93 ГПК, апеляційний господарський суд повинен
відмовити у прийнятті апеляційної скарги і винести з цього
приводу відповідну ухвалу.
158
Отже, оскільки процесуальні строки, незважаючи на їх
зв’язок із об’єктивними показниками часу (місяць, день),
встановлені законодавцем, останній передбачив можливість
їх зупинення. Відповідно до ст. 52 ГПК зупинення провад-
ження у справі є підставою для зупинення усіх процесуальних
строків, що не закінчилися до того часу, коли настала подія,
у зв’язку з якою господарський суд зупиняє провадження у
справі. Зупинення усіх незакінчених процесуальних строків
триває до моменту поновлення провадження у справі. Під-
стави зупинення провадження у справі та його поновлення
передбачені ст. 79 Кодексу та можуть мати різний характер.
Днем зупинення та поновлення провадження та відповідно
перебігу процесуальних строків є день винесення відповідно
ухвали про зупинення та поновлення провадження.
Строк, пропущений стороною, може бути поновлено. У
ст. 53 ГПК встановлено порядок відновлення та подовження
процесуальних строків, залежно від того, встановлений проце-
суальний строк законом чи призначений господарським судом.
Так, в разі визнання причини пропущення процесуального
строку, встановленого законом, поважною господарський суд
може відновити пропущений строк.
Наприклад, визнавши обставини, викладені у клопотанні
про відновлення пропушенного процесуального строку, під-
тверджені листом Вугледарського відділення Держказначей-
ства України та відміткою на рішення суду (1 серпня 2001 р.),
підставою для відновлення процессуального строку скаржни-
ку з урахуванням строку первісного подання касаційної скар-
ги та строку перерваного знаходженням скарги у касаційній
інстанції Вищий господарський суд України постановою від
12 березня 2002 р. в справі № 17-5-20-38/207 клопотання
ДВАТ «Шахта Південне донбаська № 3» про відновлення
строку для подачі касаційної скарги задовольнив, відновив
процесуальний строк та скасував рішення господарського
суду Одеської області від 1 серпня 2001 р. (30 липня 2001 р.)
у справі № 17-5-20-38/207, а справу направив на новий
розгляд до господарського суду Одеської області.
У випадку пропущення визначеного господарським судом
процесуального строку останній має право подовжити його.
Крім того, подовжити строк, визначений господарським судом,
можна й до його спливу. Відновлення встановленого законом
процесуального строку здійснюється господарським судом за
заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи.
Заява про відновлення пропущеного строку має містити
обгрунтування поважності обставин, що зумовили пропущення
159
строку. У разі визнання господарським судом поважності причин
пропущення процесуального строку, останній відновлюється, про
що зазначається в рішенні, ухвалі чи постанові господарського
суду. Відповідно до листа Вищого господарського суду України
від 23 грудня 2002 р. № 05-2/1486 «Щодо відновлення пропуще-
ного строку подання апеляційної скарги» до поважних причин
належить зокрема отримання заявником рішення місцевого гос-
подарського суду після закінчення зазначеного процесуального
строку. Про відмову у відновленні строку виноситься ухвала.
З відповідним клопотанням можуть звертатися лише осо-
би, які мають право на подання апеляційної скарги. Таке
клопотання може бути викладено у скарзі чи в окремій заяві
і має бути подано одночасно з поданням апеляційної скарги.
Клопотання розглядається, якщо воно надійшло до винесення
ухвали про повернення апеляційної скарги.
В ч. 2 ст. 93 ГПК встановлено, що відновлення пропуще-
ного строку подання апеляційної скарги (подання) можливе
протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим
господарським судом.
Отже, якщо апеляційну скаргу повернуто через пропущення
строку на подання такої скарги, за відсутності клопотання про
його відновлення її може бути подано вдруге з клопотанням
про відновлення строку тільки протягом трьох місяців з дня
прийняття рішення місцевим господарським судом.
Клопотання про відновлення строку подання апеляційної
скарги розглядається колегією суддів без повідомлення осіб, які
беруть участь у справі, до вирішення питання про прийняття
апеляційної скарги до провадження.
За результатами розгляду клопотання про відновлення
пропущеного строку виноситься ухвала, зміст якої може бути
викладено в ухвалі про прийняття апеляційної скарги.
Ухвалу про відмову у відновленні пропущеного строку по-
дання апеляційної скарги може бути оскаржено у касаційному
порядку, що надає додаткові гарантії стороні.
В разі повернення апеляційної (касаційної) скарги, подання
з підстав, передбачених пунктами 1—3 ч. 1 ст. 97 ГПК, після
усунення цих обставин сторона у справі має право повторно
подати апеляційну скаргу, а прокурор внести апеляційне подання
у загальному порядку. В цьому випадку необхідно враховувати,
що загальний порядок передбачає встановлені ГПК строки на
подачу апеляційної, касаційної скарги, та, як правило, після
повернення апеляційної скарги, строк на оскарження якої ста-
новить 10 днів, він вже є пропущеним, тому у разі повторного
подання відповідних скарг його необхідно поновлювати. Але в
160
ньому випадку суд може виходити з того, що оскільки сторона
неналежним чином скористалась своїм процесуальним правом
щодо оскарження рішення (постанови), та не визнати причину
пропущення строку поважною. Отже, при поновленні строків,
які були пропущені через повернення апеляційної (касаційної)
скарги, подання необхідно обґрунтувати причину пропущення
таким чином, щоб у суду не було сумнівів щодо її поважності.
4.6.	Докази і доказування
у господарському процесі
В процесі розгляду кожної справи господарський суд виконує
функцію судочинства, тобто досягнення достовірного знання
про фактичні обставини, характерні для спірних правовідносин
сторін, визначення правових норм, які підлягають застосуванню
до цих відносин та прийняття законного та обґрунтованого
рішення. Встановлюючи фактичні обставини, які існували між
сторонами до порушення справи в суді, господарський суд ви-
користовує докази, які надають учасники процесу, та здобуті
судом іншим шляхом відповідно до закону.
Докази — це будь-які фактичні дані, на підставі яких госпо-
дарський суд у визначеному законом порядку встановлює наяв-
ність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і
заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення
для правильного вирішення господарського спору.
Факт чи обставина самі по собі не є доказом. Факти існують
незалежно від того, знають про них особи, які здійснюють
судовий розгляд, чи ні. Фактичні дані, тобто відомості про
факт — це інформація, за допомогою якої можна пізнати
факт. Пізнання фактів відбувається за допомогою доказів, що
мають значення для правильного вирішення справи. Отже,
основним способом пізнання обставин, що мають значення
для правильного вирішення справи, є встановлення їх за до-
помогою доказів, тобто доказування1.
Доказування у господарському процесі — це врегульована
правовими нормами діяльність господарського суду та інших
учасників господарського процесу зі збирання і закріплення, до-
слідження і оцінки доказів.
1 Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 72.
161
Інакше кажучи, доказування — це процес встановлення
істини.
Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріп-
лення, перевірки й оцінки доказів є гарантіями досягнення
істинного знання. Як визначають С. Васильєв, Л. Ніколенко,
встановивши за допомогою судових доказів фактичні обстави-
ни спірних правовідносин і спираючись на норму матеріаль-
ного права, що підлягає застосуванню, суд шляхом умовиводів
може дійти справедливих висновків щодо суб’єктивних прав
і обов’язків учасників правовідносин1.
Доказування як пізнавальна діяльність має свій предмет.
Предмет доказування — це коло фактів, які необхідно
встановити для правильного вирішення господарського спору.
До таких фактів належать обставини, якими обгрунтовуються
позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення
для вирішення справи та які належить встановити при ухва-
ленні судового рішення.
Класифікація доказів — це групування доказів за певними
ознаками.
Залежно від способу формування докази поділяються на
первісні і похідні. Первісними називають докази-першоджерела,
похідними — докази, що відтворюють зміст іншого доказу.
За характером зв’язку змісту доказів з тими фактами, які не-
обхідно встановити, докази поділяються на прямі, які вказують
на наявність чи відсутність факту, і непрямі, які дозволяють
зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт.
За джерелом одержання докази поділяються на особисті і
речові залежно від того, хто або що є джерелом доказу — лю-
дина чи матеріальний об’єкт.
За формою існування докази можуть бути усними, пись-
мовими та речовими.
У ч. 2 ст. 32 ГПК вказаний перелік засобів доказування,
який є вичерпним, а саме: письмові і речові докази, висновки
судових експертів, пояснення представників сторін та інших
осіб, які беруть участь у судовому процесі.
Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників — це
повідомлення суду відомих їм обставин, які мають значення
для справи. Пояснення оцінюються судом разом з іншими
доказами у справі. Сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, можуть давати пояснення як в усній, так і в письмовій
1 Див.: Васильєв С.В., Ніколенко Л.М. Доказування та докази у гос-
подарському процесі України: Монографія. — Харків, 2004. — С. 8.
162
формах. У процесі судового розгляду пояснення даються в
усній формі. Пояснення сторін у письмовій формі містяться
у позовній заяві та у відзиві на позовну заяву. На вимогу суд-
ді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть
участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово у
і ому випадку, якщо пояснення, що містяться у зазначених
документах, та усні пояснення є неповними, суперечливими,
га в інших необхідних випадках.
Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять
дані про обставини, що мають значення для правильного вирі-
шення спору (ст. 36 ГПК).
Документ — це результат відображення фактів, подій, явищ
об’єктивної дійсності і розумової діяльності людини за допо-
могою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншого
способу на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, па-
пірусі, пергаменті тощо)1. Тобто договори, платіжні документи,
накладні, висновки державних та інших органів, акти експер-
тизи та інші документи є письмовими доказами. До письмових
доказів також належать листи, телеграми, якщо вони містять
відомості про факти, що мають значення для справи, або
відомості, що такі факти спростовують. Наприклад, згідно зі
ст. 207 ЦК правочин, у тому числі договір, вважається таким,
що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований
в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими
обмінялися сторони.
Письмові докази повинні подаватися в оригіналі або в
копії, яка належним чином посвідчена. За загальним правилом
належним чином посвідченою копією вважається копія, що
посвідчена нотаріально. У встановлених законом випадках
копія може бути посвідчена посадовими особами, які наділені
таким правом. Підпис посадової особи скріпляється печаткою
органу, який така особа представляє. Оригінали документів
подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства
мають бути посвідчені тільки такими документами, а також
в інших випадках на вимогу господарського суду. Якщо для
вирішення спору має значення лише частина документа, до
суду може подаватися посвідчений витяг з нього.
Носіями інформації, крім усних пояснень та документів,
можуть бути також інші об’єкти матеріального світу, тобто
речові докази (ст. 37 ГПК).
'Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 76.
163
Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями
свідчать про обставини, які мають значення для правильного
вирішення спору.
Речові докази слід відрізняти від письмових. Якщо інформа-
ція про факти міститься в документі, цей доказ є письмовим.
Якщо ж інформація про факти підтверджується властивостями
документа як предмета, цей доказ є речовим1. Такими влас-
тивостями можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості,
місцезнаходження та інші ознаки предмета. Якщо подання
доказів до приміщення суду ускладнюється, господарський суд
має право провести огляд й дослідження доказів безпосередньо
в місці їх знаходження. За результатами огляду та дослідження
складається протокол, який підписується суддею. Протокол
додається до матеріалів справи (ст. 39 ГПК).
У випадках витребування речових доказів судом, їх без-
посередньо направляють до господарського суду. З огляду на
конкретні обставини справи, суд може також уповноважити
заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у
справі, одержати речовий доказ для надання його суду, що
має бути вказано в ухвалі про витребування доказу.
Оглядаються речові докази судом безпосередньо на судо-
вому засіданні, за участю присутніх в судовому засіданні осіб,
які беруть участь у справі і також особисто оглядають речові
докази. В разі необхідності такі докази можуть бути надані для
ознайомлення також експертам, спеціалістам. Учасники судо-
вого процесу, яким подані для ознайомлення речові докази,
можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані
з доказом та його оглядом.
Докази повинні бути достовірними. Достовірність — це
властивість доказу відображати дійсні обставини справи, які ста-
новлять предмет доказування. Постановою Пленуму Верховного
Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення»2
визначено, що обґрунтованим визнається рішення, в якому повно
відображено обставини, які мають значення для справи, висновки
суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерп-
ними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними
доказами, дослідженими на судовому засіданні. Тобто в процесі
дослідження доказів суд здійснює перевірку їх достовірності, на
підтвердження чого суд може призначити експертизу.
1 Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 235.
2 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. —
№ 11.
164
Судова експертиза є особливим видом доказу. Призначення
судової експертизи та порядок її проведення передбачений
ст. 41 ГПК. Також порядок проведення експертизи регулюєть-
ся нормами спеціального законодавства, а саме — Законом
* Про судову експертизу». Нормативне визначення судової
експертизи дане в ст. 1 вказаного Закону: судова експертиза —
це дослідження експертом на основі спеціальних знань ма-
теріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію
про обставини справи, що перебуває у провадженні органів
дізнання, досудового та судового слідства.
Судова експертиза призначається в разі, якщо для з’ясування
обставин справи необхідні спеціальні знання, якими суд не во-
лодіє. Якісна оцінка фахівцем (фахівцями) з урахуванням вимог
законодавства обставин справи, усвідомлення та оцінка яких ви-
ходять за межі обов’язкових знань суддів господарського суду — це
головне призначення експертизи у господарському судочинстві.
Такими знаннями є спеціальні знання у галузі науки, мистецтва,
техніки тощо. Судова експертиза має призначатися лише у разі
дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних,
що належать до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок
експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
З приводу призначення експертизи виноситься ухвала гос-
подарського суду, яка оскарженню не підлягає. Апеляційний
господарський суд, який приймає додаткові докази і перевіряє
законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського
суду у повному обсязі, також вправі призначити судову екс-
пертизу на стадії перегляду судового рішення в апеляційному
порядку. Що ж до суду касаційної інстанції, то він таким
правом не наділений, оскільки відповідно до ст. 111-7 ГПК
не може збирати нові докази.
Судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалі-
зовані установи, а також у випадках і на умовах, визначених
законом, — судові експерти, які не є працівниками зазначених ус-
танов. Вирішуючи питання про призначення судової експертизи,
господарському суду необхідно витребувати у сторін пропозиції
стосовно конкретних державних спеціалізованих експертних уста-
нов та (або) судових експертів, які не є працівниками зазначених
установ. Господарський суд не зв’язаний цими пропозиціями, але
має враховувати їх у вирішенні питання про призначення і про-
ведення експертного дослідження (інформаційний лист Вищого
господарського суду від 27 листопада 2006 р. № 01-8/2651 «Про
деякі питання призначення судових експертиз»1).
Вісник господарського судочинства. — 2007. — № 1.
165
Не може розглядатись як судова експертиза дане вченими
тлумачення законодавчих актів, пов’язане з наявністю у цих
актах неясностей, неузгодженостей, суперечностей чи інших
недоліків. Документ, виданий за результатами тлумачення
вченими правової норми, доказового значення не має і поси-
латися на нього для обгрунтування рішення не можна.
Суд може призначати судову експертизу як у порядку підго-
товки справи до розгляду, так і в процесі розгляду. Учасники
судового процесу вправі пропонувати господарському суду
питання, які мають бути роз’яснені експертом. Ці питання
можуть бути запропоновані у позовній заяві, у відзиві або в
окремому письмовому клопотанні сторони. Проте остаточне
коло питань судовому експерту визначає господарський суд.
Проведення експертизи в експертних установах здійснюють
співробітники, які мають вищу освіту, пройшли відповідну під-
готовку та атестовані як експерти певної спеціальності, а також
позаштатні працівники цих установ. На керівника експертної
установи покладається комплектування складу позаштатних
працівників та встановлення порядку їх діяльності.
Здійснюючи розгляд справи, суд може не обмежуватися
послугами експертних закладів, визначених ст. 7 Закону «Про
судову експертизу». Він має право звернутися як до спеціалі-
зованих державних органів, положеннями про які визначено
їх право давати компетентні висновки, так і до фахівців у
тій чи іншій галузі знань, які визначені як експерти, а також
до фахівців, що виконують обов’язки експертів одноразово.
У будь-якому разі доручати проведення судової експертизи
можна лише тим особам, яких атестовано відповідно до за-
кону і включено до Державного реєстру атестованих судових
експертів, ведення якого покладено на Міністерство юстиції
України. Суд зобов’язаний перевірити повноваження екс-
перта, наявність у підприємця ліцензії на право здійснювати
експертну діяльність та свідоцтва про присвоєння кваліфікації
судового експерта за відповідною спеціалізацією у безпосеред-
нього виконавця експертизи.
Суд визначає та чітко ставить питання перед експертом,
а також підготовлює необхідні матеріали для складення ним
висновку. При цьому суд повинен керуватися встановленими
вимогами щодо якості, кількості та оформлення матеріалів
(письмових, речових та інших, що підлягають експертизі).
Такі вимоги містяться, наприклад, у загальному вигляді в
інструкції, яка встановлює, що до експертної установи слід
надсилати: постанову (ухвалу) про призначення експертизи,
а також об’єкти дослідження (у разі потреби зі зразками для
166
ікіріііпяльного дослідження, схемами, протоколами вилучення
І•<••!<чиїх доказів тощо).
V І Іауково-методичних рекомендаціях з питань підготовки
1.1 призначення судових експертиз, затверджених наказом
Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5
(п редакції наказу від ЗО грудня 2004 р. № 144/138-5)1 надається
при шовний перелік питань, що можуть бути поставлені при
проведенні експертизи.
Висновок експерта має відповідати вимогам ст. 34 ГПК,
яка визначає належність та допустимість доказів, оскільки
піп є одним із видів доказів, на підставі яких суд встановлює
наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і
іаперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини,
що мають значення для правильного вирішення справи.
Під час проведення судової експертизи експертом можуть
(іуі и встановлені обставини, що мають значення для правиль-
ного вирішення спору, але з приводу яких судовому експерту не
(іуди поставлені питання. В цьому випадку експерт у висновку
викладає свої міркування щодо цих обставин. Питання, постав-
чені експертом з власної ініціативи, вказуються після питань,
іазначених у постанові (ухвалі) про призначення експертизи.
Висновок судового експерта оцінюється господарським
судом за правилами, встановленими ст. 43 ГПК, а саме:
відповідно до внутрішніх переконань суду, що Грунтуються
на всебічному, повному і об’єктивному розгляді у судово-
му процесі всіх обставин справи в 'їх сукупності, керуючись
іаконом. Висновок не є для суду обов’язковим. Відхилення
господарським судом висновку судового експерта має бути
мотивованим у рішенні.
Після отримання висновку експерта суд, зважаючи на його
зміст, може призначити додаткову або повторну експертизу.
Додаткова експертиза призначається судом після розгляду
ним висновку первинної експертизи, якщо виявиться, що він
є неповним або неясним, та усунути ці недоліки експертного
висновку в судовому засіданні шляхом заслуховування експерта
неможливо. Висновок експерта визнається неповним, якщо до-
сліджено не всі надані йому об’єкти або не дано вичерпних від-
повідей на всі поставлені перед експертом запитання. Висновок
експерта визнається неясним, якщо він викладений нечітко або
має непевний, неконкретний характер. В ухвалі про призначення
додаткової експертизи зазначається, які саме висновки експерта
1 Офіційний вісник України. — 1998. — № 46. — Ст. 1715.
167
.суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили
необхідність розширення експертного дослідження. Така судо-
ва експертиза може призначатись як з ініціативи суду, так і за
клопотанням учасників судового процесу, а її проведення може
бути доручено тому самому або іншому експерту.
Повторна експертиза призначається з ініціативи суду або
за клопотанням учасників процесу, якщо висновок експерта
визнано необгрунтованим чи таким, що суперечить іншим
матеріалам справи, або коли він викликає сумнів щодо його
правильності. Повторну судову експертизу може бути призна-
чено також, якщо є розбіжності у висновках кількох експертів і
їх неможливо усунути шляхом одержання додаткових пояснень
експертів у судовому засіданні. Повторну судову експертизу
слід доручати іншому експерту (експертам).
«Якщо необхідно здійснити дослідження нових об’єктів або
з інших обставин справи, призначається нова, а не повторна
експертиза.
Висновок експерта не має наперед встановленої сили та
переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й
оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися
на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин
справи у сукупності.
Обов’язок витребування доказів. Господарський суд не має
права повернути позовну заяву без розгляду, якщо вважає,
що наданих сторонами доказів на підтвердження їх вимог та
заперечень недостатньо. В цьому випадку суд зобов’язаний
витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх
участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення
спору (ст. 38 ГПК).
Так, Вищий господарський суд України 8 листопада 2006 р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну
скаргу ТОВ «МетСнабКомплект» на постанову Дніпропет-
ровського апеляційного господарського суду від 18 липня
2006 р. у справі № 34/242-06(6/11) за позовом Донецького
колективного спеціалізованого управління «Укренергочор-
мет» до ТОВ «МетСнабКомплект» про стягнення суми,
встановив, що, залишаючи позов без розгляду на підставі
п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК, місцевий господарський суд посилався
на те, що позивач без поважних причин, в обґрунтування
своїх вимог, не надав суду доказів звернення до відповідача
з письмовою вимогою про повернення грошових коштів.
Але вирішуючи питання щодо залишення позову без
розгляду суду, слід було мати на увазі, що застосування
зазначеної норми процесуального права можливо лише за
наявності таких умов: додаткові документи вважаються вит-
168
ребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному
процесуальному документі; витребувані документи чи явка
представника позивача дійсно необхідні для вирішення спо-
ру; позивач не подав витребувані документи чи не направив
представника в засідання суду без поважних причин.
Апеляційний господарський суд встановив, що висновок
суду першої інстанції про залишення позову без розгля-
ду зроблений без наявності умов для застосування такої
підстави, визначених процесуальним законом, оскільки
суд першої інстанції мав можливість розглянути спір за
наявними у справі доказами або витребувати у позивача
додаткові докази відповідно до вимог ст. 38 ГПК.
Отже, за висновком Вищого господарського суду Ук-
раїни апеляційний господарський суд дійшов правильного
висновку про відсутність правових підстав для залишення
позову без розгляду, і правомірно скасував ухвалу суду
першої інстанції та передав справу на розгляд до місцевого
господарського суду.
Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед гос-
подарським судом про витребування доказів, повинні доклад-
но зазначити, який доказ вимагається, підстави, з яких вони
вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і
обставини, які можуть підтвердити ці докази. В протилежному
випадку суд може відмовити в витребуванні доказів.
У ст. 40 ГПК визначений порядок повернення письмових та
речових доказів. Оригінали письмових доказів, що є у справі, за
клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після
вирішення господарського спору та подання засвідчених копій
цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському
суді, після вирішення спору повертаються підприємствам та ор-
ганізаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні,
за якою господарський суд визнав право на ці речі.
Обов'язок доказування і подання доказів. У ст. 33 ГПК визна-
чено головний елемент змагальності господарського процесу —
кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона
посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивач
має довести факти, якими він обгрунтовує позовні вимоги,
тобто підставу позову, а відповідач — обставини, якими він
обґрунтовує заперечення проти позову.
Докази господарському суду подаються сторонами та інши-
ми учасниками судового процесу. Суд сприяє заінтересованим
особам в реалізації обов’язку доказування шляхом витребу-
вання необхідних доказів в тому разі, якщо сторона не може
подати господарському суду докази самостійно. Згідно зі ст. 38
ГПК, якщо подані сторонами докази є недостатніми, суд
169
самостійно витребує необхідні докази. З огляду на викладені
вимоги Кодексу господарський суд не лише вправі, а й пови-
нен з’ясувати усі обставини справи, що належать до предмета
доказування в ній та мають значення для її розгляду, хоча б
сторони та інші учасники судового процесу й не посилалися
на відповідні обставини.
У разі невиконання сторонами обов’язку доказування
господарський суд може розглянути справу за наявними в
ній матеріалами (ст. 75 ГПК). Тобто процесуальний закон
встановлює своєрідні негативні наслідки для сторони, яка не
надає суду доказів своїх вимог та заперечень. Закон поперед-
жає, що в такому випадку судове рішення ґрунтуватиметься
переважно на доказах, що підтверджують обставини, на які
посилаються інші заінтересовані особи. В цьому випадку
рішення суду може не задовольнити інтересів особи, яка не
виконує обов’язку доказування.
Сторони мають надавати докази суду своєчасно, тобто в
процесі розгляду спору в суді першої інстанції. Відповідно
до ст. 101 ГПК у процесі перегляду справи апеляційний гос-
подарський суд за наявними у справі і додатково поданими
доказами повторно розглядає справу. Але додаткові докази
приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість
їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали
від нього. Якщо таких причин не наведено, суд має право не
прийняти докази та не залучити їх до матеріалів справи.
У статтях 32, 34 Кодексу містяться правила про належність
та допустимість доказів. Належними є докази, що стосуються
предмета доказування.
Належність доказів — це спроможність фактичних даних
нести інформацію щодо обставин предмета доказування.
Суд зобов’язаний виключити з процесу доказування докази,
які не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес
доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує
розгляд справи, відібравши тільки ті докази, які містять інфор-
мацію щодо предмета доказування. При цьому сторони мають
право обґрунтовувати належність доказу для підтвердження їх
вимог або заперечень, щоб переконати суд у належності того
чи іншого доказу. Обґрунтування прийняття або неприйняття
до уваги того чи іншого доказу повинне знайти відображення
в рішенні суду. Ненадання судом оцінки належним доказам
може бути приводом для скасування судового рішення.
Так, в касаційній постанові Вищого господарського
суду України від 8 серпня 2006 р. у справі № 11/153/03,
при розгляді касаційної скарги ДП «Бердянський морський
170
торговельний порт» на постанову від 25 травня 2006 р.
Запорізького апеляційного господарського суду у справі
Ке 11/153/03 за позовом ТОВ «Фрахтово-експедиційне
агентство «Азов-Чарт» до ДП «Бердянський морський
торговельний порт» про зобов’язання повернути із збері-
гання 112,569 тонн ферохрому, встановив, шо апеляційним
судом не враховано положення статтей 137, 138 Кодексу
торговельного мореплавства (КТМ) України та п, 3.1.2
Генеральної угоди, укладеної між сторонами спору, згідно
з якими оформлення документів на приймання вантажів
здійснюється на підставі вручених порту коносаментів, які
є належними доказами приймання вантажу до перевезення
та містять зокрема дані про міру (масу, об’єм) вантажу (п. 7
ч. 1 ст. 138 КТМ). Суд не дав оцінки розбіжностям між
даними цього документа та іншими доказами у справі.
Вищенаведене, відзначив Вищий господарський суд Ук-
раїни, свідчить про неповне з’ясування обставин справи
та наявність підстав для її передачі на новий розгляд до
суду першої інстанції.
Сторони вільні у наданні господарському суду своїх доказів
і доведенні їх переконливості. Проте вирішуючи питання щодо
доказів, господарські суди мають враховувати інститут допус-
тимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи,
іцо відповідно до законодавства повинні бути підтверджені
певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись
іншими засобами доказування.
Допустимість доказів — це певне, встановлене законом об-
меження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних
справ.
Допустимість доказів має загальний та спеціальний ха-
рактер. Загальний характер полягає в тому, що застосування
засобів доказування, перелічених у ст. 32 ГПК, можливе за
умови їх отримання з додержанням встановленого порядку
збирання, закріплення і дослідження доказів. Тобто госпо-
дарський суд не приймає доказів, одержаних з порушенням
закону. Як зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду
України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Кон-
ституції України при здійсненні правосуддя»1, докази повин-
ні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом,
наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено
або з порушенням гарантованих Конституцією прав людини
1 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2002. —
№ 8.
171
і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним
законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою
чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесу-
альними нормами.
Спеціальний характер полягає у вимогах закону про не-
обхідність підтвердження певних обставин певними засоба-
ми доказування. Тобто у випадках, передбачених нормами
матеріального або процесуального права, певні обставини
мають підтверджуватися певними засобами доказування, або
підтвердження певних обставин певними засобами доказу-
вання неможливе. Так, чинним законодавством, що регулює
відносини за договором перевезення вантажу, встановлений
перелік документів, які є підставою для покладення на пере-
візника відповідальності за втрату, псування, пошкодження
або недостачу вантажу. Отже, жодні інші документи не можуть
підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на
перевізника відповідальності за незбереження вантажу.
Підстави звільнення від доказування. Процесуальне зако-
нодавство передбачає випадки, коли відомості про факти
не потребують доказування (ст. 35 ГПК). До них належать
обставини, визнані господарським судом загальновідомими.
Загальновідомими є обставини, які об’єктивно існують в ма-
теріальному світі або закріплені в законі. Для того, щоб певні
обставини не потребували доказування з боку осіб, які на них
посилаються, суд має визнати, що вони є загальновідомими.
Прикладом може бути постанова Вищого господарського
суду України від 1 серпня 2006 р. у справі № 20-10/100-5/
199-2/363 за касаційним поданням першого заступника
військового прокурора ВМС України на постанову Севасто-
польського апеляційного господарського суду від 17 травня
2006 р. у справі № 20-10/100-5/199-2/363 за позовом
заступника військового прокурора ВМС України в інте-
ресах держави в особі Міністерства оборони України до:
1. ТОВ «Туркурорт»; 2. Кримського управління капітального
будівництва Міноборони України про визнання недійсним
договору про будівництво житла для військовослужбовців.
Вищий господарський суд, скасовуючи постанову апеляцій-
ного суду, визначив, шо висновки суду апеляційної інстанції
про недоведеність позивачем належності земельної ділянки
під забудову за спірним договором до складу земель оборо-
ни спростовуються фактом розміщення на ній військової
частини. Відповідно до ст. 77 Земельного кодексу України
землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і
постійної діяльності військових частин, установ, військово-
навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних
172
С ил України, інших військових формувань, утворених
відповідно до законодавства України. Тому обставини про
належність земельної ділянки до складу земель оборони
відповідно до ст. 35 ГПК є загальновідомими і не потре-
бують доказування.
Не потребують доказування також преюдиціальні факти.
І .ікими є факти, встановлені рішенням господарського суду,
іншого органу, який вирішує господарські спори, наприклад,
ірстейського суду. Під час розгляду однієї справи, вони не
доводяться знову при вирішенні інших спорів, у яких беруть
участь ті самі особи. Обов’язковим для господарського суду
при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким
вони вчинені, є вирок суду з кримінальної справи, що набрав
віконної сили. Рішення суду з цивільної справи, що набрало
віконної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо
фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення
спору. При цьому не мають преюдиціального значення оці-
нювальні судження, зроблені судом під час вирішення іншої
справи.
Прикладом може бути постанова Вищого господарсько-
го суду України від 5 липня 2006 р. у справі № 18/529пд,
відповідно до якої Вищий господарський суд України у
складі колегії суддів, розглянувши матеріали касаційної
скарги СТОВ «Вугільник» на постанову Луганського апеля-
ційного господарського суду від 28 березня 2006 р. у справі
господарського суду Луганської області за позовом СТОВ
«Вугільник» до ЗАТ «Троїцьке ремонтно-технічне підпри-
ємство» про визнання договору недійсним, встановив, що
відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та другої
інстанцій послались на рішення господарського суду Лу-
ганської області від 7 грудня 2004 р. у справі № 17/406 за
позовом ЗАТ «Троїцьке ремонтно-технічне підприємство»
до СТОВ «Вугільник» про стягнення 21512,00 грн. забор-
гованості за спірним договором.
Це рішення, на думку судів попередніх інстанцій, від-
повідно до ст. 35 ГПК має преюдиціальне значення для
вирішення цього спору, оскільки встановлює факт частко-
вого виконання позивачем спірного договору.
При цьому суд першої інстанції дійшов такого висновку
шляхом оцінки різниці між розміром боргу, який на момент
укладання договору становив 23280,74 грн., а на момент
подачі позову у справі № 17/406 — 21512,00 грн., з чого
випливає, що на момент винесення вказаного рішення
позивач частково виконав умови договору.
173
Апеляційний господарський суд такого висновку дійшов
у такий самий спосіб, однак зазначив, що на момент подан-
ня позову у справі № 17/406 борг становив 19556,36 грн.
Водночас аналіз змісту рішення у справі № 17/406 свід-
чить про встановлення лише факту існування боргу позива-
ча перед відповідачем, що підтверджується актом звіряння,
який, до речі, не містить посилань на спірний договір.
Тому посилання господарських судів першої та другої
інстанцій на ст. 35 ГПК та ст. 63 ЦК УРСР колегія вважає
помилковими, оскільки суди, як правильно зазначив пози-
вач у касаційній скарзі, надали преюдиціального значення
власним оцінювальним судженням та безпідставно визнали
такі судження за встановлений судом факт, адже докази на
підтвердження часткового виконання спірного договору з
боку позивача у рішенні у справі № 17/406 не наведені,
судом не витребувались та не досліджувались.
За таких обставин господарські суди порушили вимоги
ст. 43 ГПК щодо оцінки доказів на підставі всебічного,
повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх
обставин справи в їх сукупності, колегія вважає рішення
та постанову господарських судів такими, що підлягають
скасуванню з переданням справи на новий розгляд до гос-
подарського суду першої інстанції.
Презюмовані факти, тобто такі факти, які згідно з законом
вважаються встановленими, також віднесено до обставин,
які не потребують доказування. Прикладом такої презумпції
може бути норма ст. 11 Закону України від 23 грудня 1993 р.
«Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від
11 липня 2001 р.)1, яка встановлює, що за відсутності доказів
іншого, автором твору вважається особа, зазначена як автор
на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).
Від обов’язку доказувати зазначені факти звільняється одна зі
сторін. Інші особи, які беруть участь у справі, таке припущення
можуть спростувати в загальному порядку.
Визнані факти, тобто обставини, які визнаються сторонами,
також можуть не доказуватися під час розгляду справи у тому
випадку, якщо у суду не виникає сумніву щодо достовірності
цих обставин та добровільності їх визнання. Але у ст. 43
ГПК зазначено, що визнання однією стороною фактів, на
які посилається інша сторона, не є для господарського суду
обов’язковим, оскільки суд повинен оцінювати докази за своїм
внутрішнім переконанням, при цьому ґрунтуватися на всебіч-
Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 13. — Ст. 64.
174
Ііому, і іонному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх
оін і.піни справи в їх сукупності, керуючись законом.
Оцінка доказів — це розумова, пізнавальна діяльність госпо-
дарського суду, іцо полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак
нііраініл доказів1. Вона здійснюється судом за його внутрішнім
переконанням, яке грунтується на всебічному, повному та
оп'< київному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності на
11 іде гаві принципів господарського судочинства: верховенства
права, законності, рівності усіх учасників господарського процесу
і ісред законом і судом, змагальності сторін. При цьому суд оцінює
і іалежність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо,
а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.
Оцінка доказів здійснюється судом за його внутрішнім
переконанням і впевненістю у правильності його висновків.
І Іевід’ємною умовою встановлення істини у справі є внутрішнє
переконання у процесі оцінки доказів, яке має грунтуватися
па всебічності, повноті та об’єктивності дослідження.
Порушення цих принципів є однією з підстав зміни чи скасу-
вання судових рішень в апеляційному або касаційному порядку,
про що зазначено в роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду
України, викладених у п. 1 постанови «Про судове рішення».
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги про-
цесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини
справи, вирішив справу відповідно до норм матеріального права,
що підлягають застосуванню до цих правовідносин. Неповне
з’ясування всіх обставин справи, які мають значення для справи,
дає підстави для скасування ухвалених у справі судового рішення
та передачі справи на новий розгляд.
Відповідно до п. 4 роз’яснення Президії Вищого арбітраж-
ного суду України «Про судове рішення» господарським судам
слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на
тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.
При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі ст. 43 ГПК
наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жоден до-
каз не має для господарського суду заздалегідь встановленої
сили.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані
стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній
частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені
фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази суд не
1 Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального
кодексу України / За ред. О.І. Харитонової — К., 2006. — С. 85.
175
взяв до уваги. Отже, закон надає можливість господарському суду
самому оцінювати кожен доказ, й критерієм цього є внутрішнє
переконання судці. Зазначений підхід до оцінки доказів забез-
печує пошук істини, оскільки в законі неможливо заздалегідь
правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу,
оскільки це залежить від кожного конкретного випадку1.
4.7.	Запобіжні заходи
Відповідно до ст. 43-1 ГПК особа, яка має підстави побо-
юватись, що подання потрібних для неї доказів стане згодом
неможливим або утрудненим, а також підстави вважати, що її
права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має
право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття
запобіжних заходів до подання позову.
Отже, ГПК передбачає особливе право сторони на вжиття
запобіжних заходів, які становлять дії, спрямовані на запобі-
гання негативним наслідкам порушення прав та інтересів
заінтересованої особи. Крім того, запобіжні заходи можуть
забезпечувати подання необхідних доказів.
Стаття 43-2 ГПК передбачає окремі види запобіжних заходів,
що забезпечують досягнення мети — подання потрібних для до-
казів, а також запобігання негативним наслідкам, пов’язаним з
можливим порушенням прав та інтересів заінтересованої особи.
До них належать:
1)	витребування доказів;
2)	огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов’язані з
порушенням прав;
3)	накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої
вжиті запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.
Для вжиття зазначених заходів має бути подана заява. Вимо-
ги щодо змісту заяви про вжиття запобіжних заходів містяться
у ст. 43-3 ГПК, Відповідно до цих вимог заява має містити:
1) найменування господарського суду, до якого подається
заява;
2) найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити
запобіжні заходи, їх поштові адреси; документи, що підтверд-
жують за заявником-громадянином статус суб’єкта підприєм-
ницької діяльності;
1 Див.: Васильєв С.В., Ніколенко Д.М. Доказування та докази у гос-
подарському процесі України: Монографія. — Харків, 2004. — С. 111.
176
') іпід і суть запобіжного заходу;
•І) обстанини, якими заявник обгрунтовує необхідність вжит-
ім іапобіжних заходів;
5)	перелік документів та інших доказів, що додаються до
і.оі ви;
6)	підпис заявника або його представника, якщо заява
подасться представником.
Як вже було зазначено, заява про вжиття запобіжних
іаходів має містити обставини, якими заявник обґрунтовує
необхідність вжиття запобіжних заходів. Такі обставини ма-
ють узгоджуватися з приписами ст. 43-1 ГПК, а згідно з п. 5
ч. 1 ст. 43-2, ч. З ст. 43-4 Кодексу — також підтверджуватися
відповідними доказами, витребування й оцінку яких здійснює
і осподарський суд за загальними правилами ГПК про докази.
Зокрема, заявник має подати докази, достатні для впевненості
в тому, що його право порушується або невідворотно буде
порушено, а також докази наявності права.
Відповідно до п. 11 рекомендацій Президії Вищого гос-
подарського суду України від 10 червня 2004 р. № 04-5/1107
'•Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних
із захистом прав інтелектуальної власності» у Декреті Кабінету
Міністрів України «Про державне мито» не передбачено роз-
міру ставок державного мита із заяв про вжиття запобіжних
заходів. Отже, до внесення відповідних змін до вказаного
Декрету господарський суд не має правових підстав для ви-
несення ухвали про залишення такої заяви без руху у зв’язку
з тим, що її не оплачено державним митом.
Сплата витрат на інформаційно-технічне забезпечення су-
дового процесу із заяв про вжиття запобіжних заходів законом
не передбачена.
Згідно з п. 14 зазначених Рекомендацій разом із заявою про
вжиття запобіжних заходів подаються її копії відповідно до кіль-
кості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Однак
вказана норма не зобов’язує господарський суд здійснювати
розсилання цих копій. Копії заяви можуть вручатися заінтере-
сованим особам під час її розгляду, здійснюваного відповідно до
ст. 43-4 ГПК. Неодержання особою, щодо якої просять вжити
запобіжних заходів, копії відповідної заяви або її відмова від
одержання такої копії не є перешкодою для розгляду заяви.
Повідомлення заінтересованих осіб про час і місце розгляду
заяви господарський суд здійснює шляхом винесення відповідної
ухвали з додержанням вимог ст. 86 ГПК, а в разі необхідності —
також шляхом надіслання телефонограми, телетайпограми,
використання засобів електронного зв'язку тощо.
177
Заяву про вжиття запобіжних заходів може бути розглянуто
без участі особи, щодо якої просять вжити таких заходів, зокре-
ма коли існує вірогідність того, що будь-яка затримка у вжитті
запобіжних заходів завдасть невиправної шкоди заявникові або
існує ризик того, що докази про порушення права інтелектуаль-
ної власності будуть знищені або втрачені. Відповідно до ч. З
ст. 43-3 ГПК після подання заявником позовної заяви запобіжні
заходи діють як заходи забезпечення позову, тому матеріали про
вжиття запобіжних заходів мають бути приєднані до справи, що
порушується за відповідною позовною заявою.
Чинне законодавство не містить прямих вказівок щодо міс-
ця розгляду відповідної заяви. Згідно з ч. 1 ст. 43-4 ГПК заява
про вжиття запобіжних заходів розглядається господарським
судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесу-
альні дії. Отже, у вирішенні зазначеного питання слід виходити
з того, який саме запобіжний захід заявник вважає за необхідне
вжити: тобто якщо йдеться про витребування доказів, про
огляд приміщень або про накладення арешту на майно, заява
має подаватися до місцевого господарського суду, в районі
діяльності якого знаходяться відповідно докази, приміщення
або майно, стосовно яких належить провести певні дії.
Передбачене ч. 4 ст. 43-4 ГПК зобов’язання заявника забез-
печити його вимогу заставою визначене як право, а не обов’язок
господарського суду. Внесення коштів, які є предметом застави,
має здійснюватися на депозит господарського суду. Сума від-
повідних коштів, що визначається судом, має бути співмірною
заявленій шкоді та розумно необхідною з огляду на неприпус-
тимість зловживання запобіжними заходами і в жодному разі
не може перевищувати розміру заявленої шкоди.
Згідно з ч. 5 ст. 43-4 ГПК в ухвалі господарського суду про
вжиття запобіжних заходів зазначається зокрема порядок і
спосіб їх виконання. Такі порядок і спосіб мають визначатися
відповідно до обраного запобіжного заходу (ст. 43-2 ГПК),
перелік яких є вичерпним. Витребування доказів (ст. 38 ГПК)
здійснює господарський суд. Що ж до огляду приміщень, в яких
відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав, та накладення
арешту на майно, що належить особі, стосовно якої вжито за-
побіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб, то такі дії
здійснюються державним виконавцем в порядку, передбаченому
Законом «Про виконавче провадження», на підставі відповідної
ухвали господарського суду, яка згідно зі ст. 49-1 вказаного За-
кону додається до документів виконавчого провадження. Такий
арешт може бути застосовано щодо майна, яке належить певній
особі як на праві власності, так і на інших підставах, передбаче-
них законом, в тому числі за договором оренди чи лізингу.
178
II \ чі.іиі про вжиття запобіжного заходу має обов’язково
і.і ііі.і'ііі і пси про те, що у разі неподання заявником відповід-
...... іонної заяви у строк, встановлений ч. З ст. 43-3 ГПК,
ніііпЬіжіііій захід припиняється (п. 1 ст. 43-9 Кодексу).
< ірок, який надається господарським судом заявникові для
ііппр.інлення недоліків заяви про вжиття запобіжних заходів
(ч І ст. 43-5 ГПК), має бути розумно необхідним й визна-
чні 11.ся з урахуванням конкретних обставин, пов’язаних з
поданням заяви, зокрема тривалості поштообігу. Цей строк є
процесуальним, а отже, в разі необхідності може бути подов-
жений судом (ч. 4 ст. 53 ГПК) за заявою заінтересованої особи
чи з власної ініціативи. У разі винесення ухвали про відмо-
ву и задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів (ч. 6
< і. 43-4 ГПК) зазначена заява не повертається судом заявни-
кові, оскільки законом таке повернення не передбачене. Копії
відповідної ухвали розсилаються заявникові та особі (особам),
щодо якої (яких) просили вжити запобіжних заходів.
Відповідно до ст. 43-5 ГПК суддя, встановивши, що заяву
про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог,
викладених у ст. 43-3 цього Кодексу, або не оплачено держав-
ним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху,
про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправ-
лення недоліків. Коли заявник відповідно до вказівок судді
у встановлений строк не виконає всіх перелічених у ст. 43-3
ГПК вимог та не сплатить державне мито, заява вважається
пеподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить
мотивовану ухвалу, яку разом із доданими до неї документами
га іншими доказами повертає заявнику.
Відповідно до ст. 43-6 цього Кодексу ухвала про вжиття
запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встанов-
леному для виконання судових рішень.
Відповідно до ст. 115 ГПК рішення, ухвали, постанови гос-
подарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими
на всій території України і виконуються у порядку, встанов-
леному Законом «Про виконавче провадження».
Примусове виконання рішень в Україні покладається на
Державну виконавчу службу, яка належить до системи органів
Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону Украї-
ни від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»
примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці
Департаменту державної виконавчої служби, державної вико-
навчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст
Києва і Севастополя, державної виконавчої служби у районах,
містах (містах обласного значення), районах у містах (далі —
179
державні виконавці). За наявності обставин, що ускладнюють
виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконав-
чого провадження при органах державної виконавчої служби
можуть утворюватися виконавчі групи в порядку, встановленому
Міністерством юстиції України, до складу яких включаються
державні виконавці одного або кількох органів державної вико-
навчої служби. За наказом Департаменту державної виконавчої
служби або державної виконавчої служби Автономної Респуб-
ліки Крим, областей та міст Києва і Севастополя на керівника
групи можуть покладатися права та повноваження, встановлені
цим Законом, у виконавчому провадженні для начальників де-
ржавної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного
значення), районах у містах. Інші органи, установи, організації
і посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передба-
чених законом, у тому числі відповідно до ст. 6 цього Закону
на вимогу чи за дорученням державного виконавця.
У законодавстві передбачено також скасування ухвали про
вжиття запобіжних заходів.
Так, відповідно до ст. 43-7 ГПК на ухвалу про вжиття за-
побіжних заходів, винесену за участю заявника без повідом-
лення особи, щодо якої вжито запобіжних заходів, остання
протягом 10 днів з дня отримання копії ухвали може подати
заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали
про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали
про вжиття запобіжних заходів.
Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розгля-
дається протягом трьох днів господарським судом, який виніс
ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересованих осіб не переш-
коджає розгляду заяви.
За результатами розгляду заяви господарський суд виносить
ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних
заходів або її зміну чи скасування.
На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про від-
мову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а
також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття
запобіжних заходів або її зміну чи скасування може бути по-
дано апеляційну скаргу.
Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіж-
них заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання
апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних за-
ходів або 'їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.
Слід зазначити, що оскарження ухвал щодо вжиття запобіж-
них заходів у ст. 43-8 ГПК передбачено лише в апеляційному,
а не в касаційному порядку. Тому в разі подання касаційної
180
< мірі и на відповідну ухвалу та (або) на прийняту за результата-
ми й апеляційного перегляду постанову Вищий господарський
। ул України відмовляє в прийнятті такої скарги і виносить з
нього приводу відповідну ухвалу.
Запобіжні заходи припиняються у разі:
І)	неподання заявником відповідної позовної заяви у строк,
нсіановлений ч. З ст. 43-3 ГПК;
2)	відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви
і підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК;
3)	невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК;
4)	винесення господарським судом ухвали про скасування
ухвали про вжиття запобіжних заходів.
Цей перелік є виключним і розширювальному тлумаченню
не підлягає.
У разі припинення запобіжних заходів та повернення заяви
шдповідно до ч. 1 ст. 43-9 ГПК постає питання про відшко-
дування завданої шкоди.
Відповідно до положень ст. 43-10 Кодексу у випадку припи-
нення запобіжних заходів або у разі відмови заявника від позову,
або набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволен-
ні позову особа, щодо якої вжито запобіжних заходів, має право
на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів.
У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди,
завданої вжиттям запобіжних заходів, в першу чергу здійс-
нюється за рахунок цієї застави.
Застава повертається заявникові повністю, якщо госпо-
дарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відпові-
дачем було визнано позов, або якщо господарським судом
затверджено мирову угоду сторін.
У випадках, передбачених пунктами 2—4 ст. 43-9 ГПК,
а також під час розгляду справи по суті господарський суд
може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої
вжиттям запобіжних заходів.
Список рекомендованої літератури:
1.	Арбитражньїй процесе: Учеб. пособ. / Под ред. Р.Е. Гу-
касяна, В.Ф. Тараненко. — М., 1996.
2.	Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс
України: Науково-практичний коментар. — К., 2006.
3.	Богля С.С. Відображення в інституті судових витрат
принципів процесуальної економії та доступності судового
181
захисту // Проблеми правознавства та правоохоронної діяль-
ності. - 2003. - № 2. - С. 238-288.
4.	Богля С.С. Судові витрати в цивільному судочинстві:
Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 2005.
5.	Васильєв С.В., Ніколенко Л.М. Доказування та докази у
господарському процесі України: Монографія. — Харків, 2004.
6.	ВершининА.П. Внешнезкономическое право. Введениев
правовое регулирование внешнезкономической деятельности. —
М., 2001.
7.	Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских
прав. — М., 2000.
8.	Жгунова А.В. Сроки в советском гражданском праве:
Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. — Свердловск, 1971.
9.	Коссак В.М., Бачун О.В. Практика вирішення спорів,
пов’язаних з реалізацією корпоративних прав (за матеріала-
ми узагальнення практики Господарського суду м. Києва) //
Право України. — 2003. — № 12. — С. 37.
10.	Луць В.В. Строки в цивільних правовідносинах. — Львів,
1994.
11.	Луць В.В. Строки захисту цивільних прав. — Львів, 1993.
12.	Мельник О. Захист прав суб’єктів ЗЕД у міжнародному
комерційному арбітражі // Юридический журнал. — 2004. —
№ 2. - С. 156-174.
13.	Науково-практичний коментар Господарського процесуаль-
ного кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006.
14.	Притика Д.М. Арбітражний процес: Законодавство та
практика застосування. — Харків, 1999.
15.	Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна В.С. та ін. Арбіт-
ражний процес: Навч. посіб. — Ч. II. — Харків, 2001.
16.	Сибилев Д.М. Участие третьих лиц в гражданском су-
допроизводстве. — Харьков, 2001.
17.	Трубников Н.Н. Проблема времени в свете философско-
го мировоззрения // Вопросьі философии. — 1978. — № 2. —
С. 111-118.
18.	Халатов С.А. Представительство в гражданском и ар-
битражном процессе. — М., 2002.
19.	Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч.
посіб. — К., 2002.
20.	Цікало В.І. Поняття та правова природа давності в цивіль-
них правовідносинах // Вісник Львівського університету. —
2001. - Вип. 36. - С. 302.
21.	Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельний В.П.,
Лук’янець Д.М. Господарське процесуальне право України:
Підруч. — Суми, 2006.
182
Глава V
ПОЗОВ У ГОСПОДАРСЬКОМУ
ПРОЦЕСІ
5.1. Поняття і елементи позову
в господарському судочинстві
Якщо суб’єкт господарювання вважає, що його право чи
нхоронюваний законом інтерес порушений або оспорюється,
піп має можливість звернутися до господарського суду від-
повідно до встановленої ГПК підвідомчості господарських
і порів.
Відповідно до ст. 1 ГПК підприємства, установи, організа-
ції, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни,
які здійснюють підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності, мають право зверта-
іпся до господарського суду згідно із встановленою підві-
домчістю господарських справ за захистом своїх порушених
або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а
іакож для вжиття передбачених ГПК заходів, спрямованих
па запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених
іаконодавчими актами України, до господарського суду мають
право також звертатися державні та інші органи, громадяни,
які не є суб’єктами підприємницької діяльності. Як видно
і роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України
«Про деякі питання практики застосування Господарсько-
го процесуального кодексу України», ГПК не надає органу
управління права подавати до господарського суду позов в
інтересах підпорядкованих йому підприємств і організацій, а
також не наділяє господарський суд правом порушувати справу
з власної ініціативи.
Для позитивного вирішення питання про порушення кон-
кретної справи в господарському суді необхідна наявність у
заінтересованої особи права на подання позову та реалізація
нього права в належному порядку. В цьому разі йдеться про
передумови права на подання позову — обставини, з наявністю
або відсутністю яких закон пов’язує виникнення суб’єктивного
права певної особи на надання позову за конкретною спра-
вою. Якщо яка-небудь з передумов відсутня, відсутнє й право
звернення до суду.
183
Так, загальними передумовами права на подання позову є
такі: 1) підвідомчість справи суду; 2) процесуальна правоздат-
ність сторін; 3) відсутність судового рішення, раніше винесе-
ного у цій справі; 4) відсутність між сторонами договору про
передачу цього спору на розгляд третейського суду.
Виходячи із змісту чинного господарського законодавства,
порядок звернення до господарського суду зберігає в собі ви-
черпний перелік вимог. На відміну від випадків недодержання
передумов права на подання позову, недодержання порядку
реалізації права на подання позову хоч і має наслідком по-
рушення провадження у справі в суді, однак не є неусувним.
Позивач може виправити допущені помилки та повторно
звернутися до суду з тотожним позовом.
Звернення до суду здійснюється шляхом подання позовної
заяви. У науці господарсько-процесуального права одним з
найбільш спірних питань є питання про право на позов1. У
зв’язку з різним підходом до аналізу цього поняття у нього
вкладається найрізноманітніший зміст. Одні вчені розглядають
право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому
матеріально-правову і процесуальну сторони. Навіть у межах
цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу співвідно-
шення цих двох сторін позову. Одні поняття на позов зводили
лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача
(С. Вільнянський)2. Інші — вирішальну ознаку права на позов
вбачають у його процесуальному значенні (К. Юдельсон)3.
Нарешті, треті — у поняття права на позов вкладають як ма-
теріально-правові, так і процесуальні можливості захисту права4.
Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов
проти-стоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти
право на позов у матеріальному і процесуальному значенні.
У процесуальному значенні право на позов — це право на
порушення судової діяльності.
У матеріально-правовому значенні — це право на задоволен-
ня позову. Для цивілістів позов важливий як засіб здійснення
права. Для процесуалістів — як засіб порушення процесу.
1 Див.: Осокина Г.Л. Проблеми иска и права на иск. — Томск, 1989. —
169 с.
2 Див.: Вільнянський С.І. Лекції по радянському цивільному праву. —
Харків, 1958. - С. 179-181.
3 Див.: Советское гражданское процессуальное право / Под ред.
К.С. Юдельсона. - М., 1968. - С. 190.
4 Див.: Добровольский А.А. Исковая форма зашити права. — Л.,
1965. - С. 10.
184
Па нашу думку, позов має дві відносно самостійні сторо-
ни Отже, і право на позов слід розглядати у двох аспектах: з
процесуального боку і матеріально-правового. Необхідність в
ноіові виникає тоді, коли виникає потреба в розгляді і вирі-
шенні спору між заінтересованими особами. Саму ж таку ви-
могу про захист права і охорону інтересів в справах позовного
провадження називають позовом або позовною вимогою. Суть
поюву може бути визначена правильно лише з урахуванням
Ного матеріально-правової і процесуально-правової сторін.
І Іе свідчить про те, що позов є процесуальною формою, яка
убезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове
ідійснення за допомогою держави в особі компетентного ор-
іану — господарського суду.
Право на позов виникає з дня, коли особа — власник суб’єк-
іивного права — дізналася або повинна була дізнатися про
порушення цього права, якщо інше не передбачено чинним
іаконодавством.
Позов — це вимога позивача до відповідача, спрямована через
суд, про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного
права чи охоронюваного законом інтересу, яка здійснюється у
визначеній законом процесуальній формі.
Для того, шоб позов мав змогу виконати роль засобу по-
рушення судової діяльності, він має містити певні складові
(елементи). Ці елементи позову визначають зміст судової діяль-
ності, індивідуалізують позов. За ними проводиться класифі-
кація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду
і предмет доказування. Елементи позову мають важливе зна-
чення для вирішення судом питання про прийняття позовної
заяви, для організації захисту відповідача проти позову, що
важливо для забезпечення реалізації принципу змагальності
сторін в господарському процесі. Вони також визначають суть
вимог, на які суд повинен дати відповідь у рішенні.
Позов складається з трьох частин (елементів): предмет,
підстава та зміст.
Предмет позову — це матеріально-правова вимога позивача
до відповідача, щодо якої суд повинен прийняти рішення. Ма-
теріально-правова вимога позивача має опиратися на підставу
позову. Предметом позову буде та його частина, яка характери-
зує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо
якої він просить постановити судове рішення. Вона опосеред-
ковується спірними правовідносинами — суб’єктивним правом
і обов’язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих
на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на
виконання обов’язку перед позивачем, предметом позову буде
185
спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача.
В позовах про визнання в наявності чи відсутності правовід-
носин його предмет становлять такі правовідносини. Отже,
предмет позову повинен мати правовий характер і випливати
з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову
характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і
окремим об’єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову
в його безпосередньому розумінні від матеріального об’єкта
або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом
позову про виселення суб’єкта господарювання будуть спірні
правовідносини, наприклад, право на дострокове розірвання
договору оренди, об’єктом — приміщення.
Підстава позову — це обставини, якими позивач обґрунтовує
свої вимоги. Такі обставини становлять юридичні факти, які
спричиняють певні правові наслідки. Підстава позову скла-
дається із таких юридичних фактів, які підтверджують наявність
спірних взаємовідносин, приналежність сторін до цієї справи
та привід до позову. Підставою позову є обставини, якими
позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що підтверджують
позов. Ними будуть: юридичні факти матеріально-правового
характеру, що визначаються нормами матеріального права, які
врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну,
припинення; доказові факти, тобто ті, що тісно пов’язані з
фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких
можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Від
них відрізняються процесуальні факти, які стверджують наяв-
ність обставин, необхідних для реалізації права на пред’явлення
позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провад-
ження у справі тощо.
Підстави позову, які підтверджують, що спірне право нале-
жить позивачеві, а на відповідача покладені певні обов’язки,
є активними. Вони можуть бути правостворюючі, право-
змінюючі, правоприпиняючі. До їх складу належать також
факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, що
позивач і відповідач є суб’єктами прав і обов’язків спірних
правовідносин.
Пасивну підставу позову становлять факти, з яких вба-
чається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення
права позивача або утвердження за собою права, яке йому не
належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані
обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача.
Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене або є
загроза в його порушенні чи необхідність в зміні встановлених
між сторонами правовідносин.
186
(місі позову — це вид судового захисту, за яким позивач
інгріаі іься до суду, звернена до суду вимога позивача про
шніс і іс пня судом певних дій з зазначенням способу судового
шхіісгу. Наприклад, в позові про виселення предметом позову
пудуїь спірні правовідносини — право дострокового припи-
нення договору оренди; підставою позову — факти порушен-
ня відповідачем істотних умов договору; зміст — вимога про
прийняття рішення про виселення відповідача.
Питання про наявність змісту як самостійного елемента
позову в теорії процесу є спірним1. Окремі автори, виокремлю-
ючи в позові два елементи, стверджують, що предметом позову
। певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою —
фактичні обставини і суб’єктивне право, що породжує ви-
міну позивача до відповідача. Водночас, на їх думку, позов
млі два аспекти — вимогу до суду про захист права та вимогу
позивача до відповідача. З порівняння зазначених положень
повчається, що процесуальна сторона позову — вимога до суду
про захист права — не відображена ними в складових позову.
Це означає, що вимога позивача до суду про захист права є
іретім елементом позову — його змістом.
Позов без зазначення процесуальних наслідків, на які він
спрямований, без тих вимог до суду, які намагається одержати
позивач, буде неповноцінним. Зміст позову має практичне
шачення — саме за ним здійснюється класифікація позовів,
що полегшує визначення межі дослідження справи в судовому
іасіданні, прийняття конкретного, повного і зрозумілого рі-
шення, яке є основою для швидкого і правильного поновлення
порушеного права.
Значна увага, що приділяється в юридичній літературі
елементам позову та їх співвідношенню, не випадкова. Вони
мають значення для всіх стадій господарського процесу, по-
чинаючи з порушення провадження у справі і закінчуючи
виконанням судового рішення. Елементи визначають зміст
процесуальної діяльності, пов’язаної із захистом прав. Вио-
кремлення елементів позову необхідно для реалізації позивачем
права на зміну предмета або підстави позову, збільшення або
зменшення розміру позовних вимог.
Предмет і підстава позову сприяють з’ясуванню наявності
і характеру спірних правовідносин між сторонами, виявленню
всіх заінтересованих осіб у справі, а також застосуванню необ-
1 Див.: Абрамов С.Н. Советский гражданский процесе. — М., 1952. —
С. 164.
187
хідного способу для захисту права, а підстава — визначенню
кола доказів, необхідних для підтвердження наявності в них
конкретного права і обов’язку. На їх основі визначаються обсяг
і напрям дослідження справи в судовому засіданні, підстави і
способи забезпечення позову. На стадії розгляду і вирішення
справи елементи позову є основою, з приводу якої здійснюється
вся процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Без
них неможливе вирішення питань про припинення проваджен-
ня у справі, залишення позову без розгляду тощо. Необхідність
визначення елементів позову виникає під час перевірки обґрун-
тованості та законності судового рішення. Його повнота може
бути правильно встановлена у разі зіставлення з предметом і
змістом, а обгрунтованість — з підставою позову.
Одержавши відображення в рішенні, яке стало підставою
для виконавчого документа і виконання, елементи позову
дозволяють пізнати правові джерела, що визначають мету і
суть виконавчих дій, спрямованих на реалізацію захисту права.
Неуважне ставлення до виокремлення елементів позову, як
правило, призводить до неповного дослідження справи, до
прийняття незаконного і необгрунтованого рішення.
Отже, елементи позову перебувають між собою в тісному
зв’язку. Певні юридичні факти, які підтверджують суб’єктивне
матеріальне право і визначають підставу позову, вказують на
юридичну природу спірних вимог і правовідносин, що станов-
лять предмет позову. Водночас правова вимога і правовідно-
сини, що підлягають захисту, обумовлюють і процесуальний
засіб такого захисту — зміст позову.
5.2. Форма і зміст позовної заяви
Згідно зі ст. 54 ГПК позовна заява має містити:
1)	найменування господарського суду, до якого подається
заява;
2)	найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізви-
ще, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб)
сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце
проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб’єкта
господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб)
або індивідуальні ідентифікаційні номери за 'їх наявності (для
фізичних осіб — платників податків);
3)	документи, що підтверджують за громадянином статус
суб’єкта підприємницької діяльності;
188
4)	зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій
оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладенні,
іміні та розірванні господарських договорів);
5)	зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох
відповідачів — зміст позовних вимог щодо кожного з них;
6)	виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги;
іазначення доказів, що підтверджують позов; обгрунтований
розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавс-
тво, на підставі якого подається позов;
7)	відомості про вжиття заходів досудового врегулювання
спору, якщо такі проводилися;
8)	відомості про вжиття запобіжних заходів відповідно до
розділу У-і ГПК;
9)	перелік документів та інших доказів, що додаються до
іаяви.
У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо
нони необхідні для правильного вирішення спору.
Обов’язковою вимогою, передбаченою ст. 54 ГПК, є
письмова форма позовної заяви. Позовна заява підписується
керівником підприємства, організації або його заступником
(органами юридичної особи), прокурором.
Із порівняння цієї статті зі ст. 63 ГПК випливає, що в позов-
ній заяві слід обов’язково вказати посаду особи, яка підписала
її від імені юридичної особи. Якщо позовна заява підписана
особою, яка не має такого права, або особою, посада якої не
вказана, вона згідно з п. 1 ч. 1 ст. 63 Кодексу повертається
суддею без розгляду.
На етапі подання заяви важливим моментом є визначення
і осподарського суду, який розглядатиме справу. Якщо позивач
помилиться і виявиться, що справа не є підсудною певному
господарському суду, матеріали справи надсилаються госпо-
дарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти
днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали
про передачу справи. При цьому позивач має право оскаржити
ухвалу суду про передачу справи за підсудністю.
В позовній заяві має бути вказана назва господарського
суду, до якого надсилається позовна заява. Але, аналізуючи
зміст ст. 63 ГПК, можна дійти висновку: якщо назву госпо-
дарського суду не вказано, це не є підставою для повернення
позовної заяви без розгляду.
В позовній заяві вказуються найменування сторін, їх пош-
това адреса — для індивідуалізації учасників спору, а також для
відправлення їм судових документів і подальшого виконання
рішення. На сьогодні вимога про зазначення в позові реквізитів
189
сторін (номерів рахунків сторін у банківських установах) не є
обов’язковою. Це зумовлено складністю отримання в банках
даних про рахунки відповідача, оскільки позивач не завжди
пов’язаний з відповідачем договірними відносинами.
Закон передбачає обов’язкову вимогу про повне наймену-
вання сторін (п. 2 ч. 1 ст. 63 ГПК). Отже, можливість вказувати
їх офіційне скорочене найменування виключається.
Якщо позов подається до кількох відповідачів, слід вка-
зувати повне найменування, поштову адресу кожного з них.
Порушення цієї вимоги має наслідком повернення позовної
заяви без розгляду (п. 2 ч. 1 ст. 63 ГПК).
Так, суддя господарського суду м. Києва, розглянувши
матеріали за позовом ЗАТ до Кабінету Міністрів України,
Національної комісії регулювання електроенергетики Ук-
раїни та Національної комісії з питань регулювання елек-
троенергетики України про визнання недійсними окремих
положень нормативних актів, встановив:
У позовній заяві не вказано повного найменування
сторін, їх поштових адрес.
Відповідно до п. 58 Правил надання послуг поштово-
го зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів
України від 17 серпня 2002 р. № 1155, адреса, за якою
пересилається поштове відправлення (поштовий переказ),
зазначається у такому порядку: найменування адресата
(одержувача) у називному відмінку... повне найменування
підприємства, установи, населеного пункту, району, області,
поштовий індекс...
Відповідно до п. 60 вказаних Правил адреса має бути
вичерпною і повністю виключати необхідність в уточненні
даних під час пересилання поштового відправлення (пошто-
вого переказу). В адресі не повинно бути скорочених най-
менувань чи будь-яких знаків, що не стосуються адреси.
Оскільки відповідно до п. 61 зазначених Правил пош-
тові відправлення юридичних осіб без зазначення індексів
для пересилання не приймаються, а вийняті з поштових
скриньок — повертаються відправникам з першого етапу
обробки, в п. 2 ч. 2 ст. 54 ГПК встановлено, що позовна
заява повинна містити найменування сторін та їх поштові
адреси, а в зазначеній позовній заяві відсутні індекси від-
повідачів.
Крім того, не подано доказів, що підтверджують викла-
дені в заяві обставини.
Відповідно до ч. 2 ст. 36 ГПК письмові докази подаються
в оригіналі або належним чином посвідченій копії. Надані
ксерокопії документів належним чином не посвідчені.
190
Керуючись пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 63 ГПК, суд ухвалив:
Позовну заяву і додані до неї матеріали повернути по-
зивачеві без розгляду.
Повернути з бюджету державне мито у сумі 85 грн. 00 коп.,
перераховане квитанцією № 000023 від 10 березня 2005 р.
В позовній заяві вказується ціна позову, якщо позов підлягає
і ротовій оцінці. В ціну позову включаються вказані в позовній
пінні суми штрафу, пені. Ціна позову, який складається з кількох
самостійних вимог, визначається сумою всіх вимог.
Визначення ціни позову має важливе значення, оскільки
ця сума безпосередньо впливає на розмір державного мита,
що сплачується за подання позову (в разі якщо позивач не
івільнений від сплати державного мита). Ціну позову вказує
позивач і тільки у разі її неправильного зазначення вона виз-
начається суддею.
Правила ст. 55 ГПК визначають ціну позову:
1)	у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою або
сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за
яким стягнення провадиться у безспірному (безакцентному)
порядку;
2)	у позовах про витребування майна — вартістю майна, що
нитребується;
3)	у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог —
загальною сумою усіх вимог;
4)	у позовах про стягнення іноземної валюти — в іноземній та
національній валюті відповідно до офіційного курсу, встановле-
ного Національним банком України на день подання позову.
В позовній заяві вказуються: обставини, на яких ґрунтується
позовна вимога; докази, що підтверджують її; обгрунтований
розрахунок стягуваної або оспорюваної суми; законодавство,
на підставі якого подається позов.
Обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги — юридич-
ні факти, що призвели до виникнення спірних правовідносин
(договір тощо), його порушення, настання відповідальності
або інших наслідків.
В позовній заяві перелічуються докази, які підтверджують
такі юридичні факти з викладенням їх суті. Перелік доказів
встановлюється стороною самостійно, виходячи з її право-
вої позиції у справі. Докази, як правило, подаються до суду
в копіях, посвідчених належним чином (копія документа
скріплюється печаткою позивача, підписом уповноваженої
посадової особи або представника та написом «копія вірна»
або «з оригіналом згідно»). Відповідно до п. 3.2 роз’яснення
Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі пи-
191
тання практики застосування Господарського процесуального
кодексу України» суд не вправі повернути позовну заяву з мо-
тиву ненадання документів, що є доказами, оскільки позивач
може їх надавати, а суд — вимагати їх надання до закінчення
розгляду справи. Якщо у позовній заяві є посилання на докази,
що підтверджують викладені обставини, але самих доказів до
позовної заяви не додано, таку заяву не можна повертати з
посиланням на ст. 63 ГПК. У цьому випадку суддя у процесі
підготовки справи до розгляду ухвалою витребує ці докази від
позивача чи відповідача.
Розрахунок стягуваної або оспорюваної суми складається із
зазначенням застосованих методів, платіжних та товарно-роз-
порядчих документів з розбивкою по періодам і підписується
посадовими особами, які його склали.
Законодавство, на підставі якого подається позов, вказуєть-
ся у вигляді посилання на конкретні положення відповідних
нормативно-правових актів.
Засоби захисту прав передбачені в ЦК. Якщо позов подаєть-
ся до кількох відповідачів, в позовній заяві має бути виділена
позовна вимога щодо кожного з них.
В одній позовній заяві згідно зі ст. 58 ГПК може бути
об’єднано кілька вимог до одного чи кількох відповідачів. Але
вони мають бути пов’язані між собою підставами виникнення або
поданими доказами. В іншому випадку — якщо буде порушено
правила поєднання вимог або об’єднано в одній позовній заяві
кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд
цих вимог перешкоджатиме з’ясуванню прав і взаємовідносин
сторін чи суттєво утруднить вирішення спору — позовна заява
підлягає поверненню без розгляду (п. 5 ч. 1 ст. 63 ГПК).
Право на об’єднання позовів належить насамперед позива-
чеві. Він може в одній позовній заяві об’єднати кілька вимог.
Але закон надає право суду об’єднувати в одне провадження
кілька однорідних позовних вимог за позовами одного і того
самого позивача до того самого відповідача або до різних від-
повідачів. Суд має право об’єднати кілька однорідних позовних
заяв або справ, у яких беруть участь одні і ті самі сторони,
в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення
справи або в рішенні.
Прикладом об’єднання позовних вимог Президія Вищого
арбітражного суду України в роз’ясненні «Про деякі питання
практики застосування Господарського процесуального кодек-
су України» називає зокрема такі об’єднані вимоги:
— про стягнення неповернутого кредиту, відсотків за ко-
ристування кредитом і неустойки;
192
про визнання недійсним акта державного органу і про
пніїїімуіуваніїя заподіяної у зв’язку з його виданням шкоди;
про стягнення вартості недостачі товару, одержаного за
н її.кома транспортними документами і оформленої одним
акюм приймання або коли такий товар сплачено за одним
ро (рахунковим документом;
про спонукання до виконання зобов’язань за госпо-
дарським договором і про застосування заходів майнової
відповідальності за його невиконання.
Згідно зі ст. 57 ГПК. до позовної заяви додаються документи,
які підтверджують:
1)	вжиття заходів досудового врегулювання господарсько-
го спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК, з кожним із
відповідачів (у спорах, що виникають при укладенні, зміні та
розірванні договорів — відповідно договір, проект договору,
лист, який містить вимогу про укладення, зміну чи розірвання
договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд
іх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо
її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при
виконанні договорів та з інших підстав — копія претензії, до-
кази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію,
якщо відповідь одержано);
2)	відправлення відповідачеві копії позовної заяви і дода-
них до неї документів. Позивач, прокурор чи його заступник
зобов’язані при поданні позову надіслати сторонам копії
позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих доку-
ментів у сторін немає. Такий самий обов’язок покладається
на позивача у разі залучення господарським судом до участі у
справі іншого відповідача, заміни господарським судом нена-
лежного відповідача. Зазвичай документами, що підтверджують
відправлення, є фіскальний чек поштового відділення та опис
вкладення у цінний лист. Розрахунковий документ (фіскальний
чек), виданий відправникові поштового відправлення відповід-
но до п. 36 Правил надання послуг поштового зв’язку, може
вважатися належним доказом надсилання відповідачеві копії
позовної заяви і доданих до неї документів. Відсутність опису
вкладення до листа не тягне наслідків у вигляді повернення
позовної заяви, оскільки, згідно з п. 78 вказаних Правил лис-
ти, бандеролі і посилки приймаються з таким описом лише за
бажанням відправника, тому у господарського суду відсутні
правові підстави спонукати відправників до обов’язкового
оформлення описів вкладення;
3)	сплату державного мита у встановлених порядку і роз-
мірі.
193
Розмір державного мита встановлений Декретом Кабінету
Міністрів України «Про державне мито». Законом України від
25 березня 2005 р. «Про внесення змін до Закону України «Про
Державний бюджет на 2005 рік» та деяких інших законодав-
чих актів України» до цього Декрету було внесено зміни, які
значно збільшили розмір держмита. Відповідно до цих змін
із позовних заяв майнового характеру сплачується державне
мито в розмірі 1% ціни позову (але не менше 6 і не більше
1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Отже,
максимальний розмір держмита за подання позову становить
25 500 грн. (до внесених змін ця сума дорівнювала 1700 грн.).
Якщо аналізувати правила (порядок) сплати мита, слід звер-
нутися до роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду
України «Про деякі питання практики застосування розділу VI
Господарського процесуального кодексу України». Вища спе-
ціалізована судова інстанція визначає, що платіжне доручення
на безготівкове перерахування державного мита, квитанція
установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до
позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка
саме позовна заява (заява) оплачується державним митом.
Згідно з п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справ-
ляння державного мита, у разі безготівкового перерахування
державного мита з рахунка платника відповідальний виконавець
установи банку зобов’язаний на лицьовому чи зворотному боці
останнього примірника платіжного доручення, який видається
платнику, зробити відповідний напис (помітку) про зарахування
державного мита до державного бюджету. Цей напис скріплюєть-
ся першим і другим підписами посадових осіб і відбитком печатки
кредитної установи із зазначенням дати виконання платіжного
доручення. Невиконання цієї вимоги має наслідком повернення
позовної заяви без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК. Якщо
позивач сплатив державне мито готівкою, Інструкція у такому
разі не передбачає вчинення кредитною установою будь-яких
написів, крім встановлених формою квитанції. У цьому випад-
ку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної
установи, яка прийняла платіж. Але на стадії судового розгляду
справи господарський суд може зобов’язати позивача надати
довідку з Державного казначейства про зарахування держмита,
сплаченого готівкою, до держбюджету України. Необхідно також
враховувати, що платіжні документи подаються до господарсько-
го суду тільки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних
документів не можуть бути доказом сплати державного мита.
Слід суворо дотримуватись всіх зазначених правил, оскільки
суди приділяють цим правилам дуже велику увагу;
194
•І) і пліігу витрат на інформаційно-технічне забезпечення
і у/ннії>і о процесу.
V Розмірах витрат з інформаційно-технічного забезпечення
< увоноіо процесу, пов’язаного з розглядом цивільних і госпо-
іііі|>< і.кнх справ встановлено, що розмір витрат на інформа-
ційно іехпічне забезпечення судового процесу для позивачів
। ііінопиіь 118 грн. Але якщо позивач у встановленому порядку
ипцілісний від сплати державного мита, то він звільнений і
пін сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення
< упоііого процесу;
*і) обставини, на яких Грунтуються позовні вимоги.
До заяви про визнання акта недійсним додається також
иппя оспорюваного акта або посвідчений витяг з нього.
До позовної заяви, підписаної представником позивача,
іпі.і.іі гься довіреність чи інший документ, що підтверджує
повноваження представника позивача.
В позовній заяві можна вказати й інші відомості, напри-
клад, про третіх осіб, чиї права можуть бути обмежені резуль-
іиіами розгляду справи. В позовній заяві може вказуватися
клопотання про розстрочку, відстрочку, звільнення від сплати
державного мита, відновлення строку позовної давності, за-
Ьезпечення позову тощо.
5.3.	Порядок подання позовної заяви
Згідно зі ст. 54 ГПК позовна заява подається до госпо-
дарського суду в письмовій формі і підписується повноваж-
ною посадовою особою позивача або його представником,
прокурором чи його заступником, громадянином — суб’єктом
підприємницької діяльності або його представником.
Справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх
органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законо-
давством та установчими документами, через свого представ-
ника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, пов-
новаження яких визначені законодавством або установчими
документами, подають до господарського суду документи, що
посвідчують їх посадове становище.
Представниками юридичних осіб можуть бути також інші
особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від
імені суб’єкта господарювання. Довіреність видається за підпи-
сом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвід-
чується печаткою підприємства, організації. Коло повноважень
195
відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здій-
снення у господарському суді повноважень сторони у справі
від імені цієї особи визначається установчими документами
останньої, положенням про відокремлений підрозділ, затвер-
дженим юридичною особою, або довіреністю, виданою нею
ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При
цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична
особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ, і стягнення
здійснюється господарським судом з юридичної особи або на
її користь (роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду
України «Про участь у судовому процесі відособлених підроз-
ділів юридичних осіб»).
Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді
особисто або через представників, повноваження яких підтвер-
джуються нотаріально. Слід зазначити, що у господарському
судочинстві суд надає чималу увагу строку дії довіреності, тобто
терміну повноважень особи, яка здійснює представництво
юридичної особи в процесі. Обов’язковою є дата вчинення
довіреності. Виходячи зі змісту ч. З ст. 247 ЦК, довіреність, у
якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.
У випадках, коли громадяни — суб’єкти господарювання
ведуть свої справи у господарському суді особисто, то при
зверненні до господарського суду з позовною заявою або
із запереченнями на позов такі особи мають додавати копії
свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємниць-
кої діяльності. При здійсненні представництва у засіданнях
господарського суду особисто громадяни — суб’єкти госпо-
дарювання мають надавати суду для ознайомлення оригінал
свідоцтва про державну реєстрацію.
Виходячи з організаційно-правової форми юридичної осо-
би, господарський суд визначає, які документи є необхідними
для підтвердження повноважень органу (керівника такого
органу) здійснювати представництво юридичної особи у суді.
При здійсненні повноважень сторони в господарському суді
представникам доцільно мати документ, що посвідчує особу.
Належна фахова підготовка представників сторін і третіх осіб,
їх компетентність, оформлені належними чином документи в
підтвердження повноважень у справах у господарському суді
є обов’язковою вимогою до таких представників.
Перед поданням позову позивач має визначитися з підсуд-
ністю справи, тобто встановити, до якого саме господарського
суду необхідно подавати позовну заяву. За загальним правилом
ст. 15 ГПК справи у спорах, що виникають при виконанні
господарських договорів та з інших підстав, а також справи
196
»і|»і> нп іпання недійсними актів розглядаються господарським
> \ іом іа місцезнаходженням відповідача. Але існує і виключна
ніш удність справ, яка встановлена ст. 16 ГПК.
5.4.	Відзив на позовну заяву.
Подання зустрічного позову
І Іронесуальна рівність сторін процесу забезпечується на-
і.іііііям відповідачеві можливості захисту проти пред’явленого
ні» іону шляхом висування заперечень. Змагальна форма процесу
ю іноляє йому не чекати початку розгляду справи, ознайоми-
। п» і. і позовною заявою, вивчити наявні у позивача докази і з
> рахуванням отриманої інформації визначити своє ставлення до
нін уцутої позивачем вимоги. Відповідач вправі визнати позов,
чипо вважає що вимоги позивача законні та обґрунтовані. Якщо
пі 11 ювідач позову не визнає, він може використати дві форми
1.1 чисту: заперечення та зустрічний позов. Вибір необхідного
і.н-обу захисту визначається метою, яку переслідує відповідач,
і характером спірних матеріально-правових відносин.
Згідно зі ст. 59 ГПК відповідач має право після одержання
х упали про порушення справи надіслати:
І) господарському суду — відзив на позовну заяву і всі
пжументи, що підтверджують заперечення проти позову;
2) позивачеві, іншим відповідачам, а також прокурору, який
"'|>с участь в судовому процесі — копію відзиву.
Відзив підписується повноважною особою відповідача або
іічні представником.
Відзив має містити: найменування позивача і номер справи;
мої іти повного або часткового відхилення вимог позивача з
посиланням на законодавство, а також докази, що обґрунтову-
іоіі. відхилення позовної вимоги; перелік документів та інших
к'клзів, що додаються до відзиву (у тому числі про надіслання
і опій відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим
пі шовідачам, прокурору). До відзиву, підписаного представ-
ником відповідача, додається довіреність чи інший документ,
цю підтверджує повноваження представника відповідача.
Чаперечення проти позову — аргументовані докази, доводи,
чи спростовують пред’явлений позов, це пояснення відпові-
і.іча з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу,
11 рої и заявлених вимог позивача по суті.
І (рано на позов має два аспекти: право на пред’явлення
іюіову і право на задоволення позову. З урахуванням цього
197
слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і запе-
речення матеріально-правові1.
Процесуальні заперечення завжди спрямовані на те, щоб до-
вести неправомірність виникнення самого процесу у справі у
вигляді відсутності у позивача права на позов чи порушення
ним порядку пред’явлення позову. Відповідач прагне зали-
шення заяви без розгляду чи припинення провадження у
справі. Наприклад, вказуючи на порушення позивачем порядку
пред’явлення позову, відповідач доводить, що справа суду не-
підсудна, заява подана представником позивача який не має
повноваження на ведення справи тощо. Фактами, які свідчать
про відсутність у позивача права на позов, відповідач може
назвати неправоздатність позивача, непідвідомчість справи
суду або те, що у провадженні господарського суду або іншого
органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський
спір, є справа зі спору між тими самими сторонами, про той
самий предмет із тих самих підстав або є рішення цих органів
з такого спору тощо.
Процесуальні заперечення в господарському процесу-
альному праві вказують на такі недоліки процесу, які суд
зобов’язаний врахувати з власної ініціативи. Однак надання
сторонам можливості звертати на них увагу суду є суттєвою
гарантією того, що вони будуть усунуті.
Процесуальні заперечення відповідача можуть виявлятися
також у заяві про відвід. Інститут відводу, як відомо, покли-
каний забезпечити об’єктивний розгляд і розв’язання справи
шляхом усунення з процесу тих його суб’єктів, неупереджена
діяльність яких викликає сумнів у осіб, які беруть участь у
справі.
Якщо позивач доказів основного позову не пред’явить,
відповідач вправі вказати на це, обмежуючись запереченням
відповідних фактів. Це так зване заперечення фактів, обов’язок
доказування яких лежить на позивачеві. Всі заперечення,
зазвичай обґрунтовуються відомими висновками, які наво-
дяться відповідачем шляхом аналізу і спростування доказів,
які наводились позивачем.
Матеріально-правові заперечення — заперечення відповідача
проти задоволення позову. Матеріально-правові заперечення —
це підтверджувані аргументами докази відповідача проти ма-
теріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача
1 Див.: Васильченко М.М. Заперечення проти позову. — Харків, 1973. —
С. 38.
198
мп*\и. сюсунатися і посилань позивача на певні правові
ін-рмн, п.і неправильність їх тлумачення позивачем. Матеріаль-
но припоні заперечення спрямовані на спростування фактів,
мкі і іановлять основу пред’явленого позову і свідчать про
ін- і.ікоініість чи необгрунтованість вимог позивача.
Переконливість цих заперечень відповідача вирішальним
•ціпом вплине на зміст судового рішення у справі —"буде позов
нілонолений чи в позові буде відмовлено. Матеріально-пра-
ііі ви заперечення відповідача стосуються галузі матеріального
'ір.піа. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами
м.і іеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток
м.і ісріальних і правових відносин, результатом яких і є ви-
никнення господарсько-правового спору в суді.
Наука господарського процесуального права не займається
піііаіпіями матеріально-правових заперечень. Однак з огляду
на нерозривний зв’язок між матеріальним і процесуальним
правом процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріаль-
но-правових заперечень з питань, де тісно переплітаються
матеріально-правові і процесуальні інтереси. Це передусім
стосується питань належної та неналежної сторони в процесі.
Матеріально-правовий аспект питання полягає в тому, що
належні сторони — це справжні учасники спірних правовід-
носин. Процесуальний — чи справді позивачем і відповідачем
у справі є суб’єкти спірних матеріально-правових відносин.
Заперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач
може довести, що позов до нього пред’явлений неналежним
позивачем або що він є неналежним відповідачем у справі.
Заперечення відповідача проти неналежного позивача
мають тимчасовий характер. Якщо відповідач є зобов’язаною
особою у спірних правовідносинах, він має нести матеріаль-
но-правову відповідальність. Однак вже саме усунення нена-
лежного позивача з процесу може створювати для відповідача
певні вигоди. Так, наприклад, належного позивача взагалі
може не виявитися, або належний позивач пропустить строк
позовної давності, або стикатиметься з певними труднощами
у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справі може також
доводити, що він є неналежним відповідачем та не повинен
нести відповідальність перед позивачем.
Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у
справі бере участь неналежний позивач або він (відповідач) є
неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового,
так і процесуального заперечення.
Складнішим і рідше застосовуваним на практиці є такий
спосіб захисту відповідача, як зустрічний позов.
199
Згідно зі ст. 60 ГПК відповідач має право до прийняття рішен-
ня зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільного
розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов повинен бути
взаємно пов’язаний з первісним. Подання зустрічного позову
провадиться за загальними правилами подання позовів.
Зустрічним є позов, заявлений відповідачем у вже існую-
чому процесі за первісним позовом, який підлягає спільному
з первісним позовом розгляду у суді1.
Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом сумісно-
го розгляду первісної і зустрічної вимог більш повно врахувати
правові відносини сторін. Він відповідає вимогам процесуальної
економії якомога меншими витратами для учасників процесу
сил, засобів і часу.
Подання зустрічного позову становить окремий випадок
пред’явлення позову і тому підкоряється загальним правилам
подання позову: наявності права на подання позову, додер-
жання належної форми позовної заяви, сплати державного
мита тощо.
Зустрічний позов — самостійна вимога відповідача до
позивача пред’явлена до суду для одночасного і об’єднаного
розгляду у справі за первісним позовом позивача. Оскільки
позов відповідача характеризується як зустрічний, вимогу
позивача прийнято називати в цьому випадку первісною.
В процесуальній літературі немає єдиного визначення по-
няття зустрічного позову. Під зустрічним позовом більшість
авторів розуміє позовну вимогу відповідача до позивача,
заявлену у вже існуючому процесі для спільного розгляду з
позовом первісним. Зустрічний позов становить самостійну
вимогу відповідача до позивача2.
По суті зустрічний позов використовується відповідачем як
засіб захисту значно ширше. Він є як засобом захисту проти
первісного позову, так і засобом здійснення відповідачем са-
мостійних вимог до позивача.
Вдале визначення зустрічному позову дав професор М. Гур-
вич. Він вказує, що зустрічний позов — це звернення відповідача
до суду з вимогою про захист самостійної вимоги до позивача
шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі3.
1 Див.: Клейн Н.І. Встречньїй иск в суде и арбитраже. — М., 1964. —
С. 11.
2 Див.: Новицкий В. Проблеми применения встречного иска в хозяйствен-
ном процессе // Хозяйственньїй процесе. — 2003. — № 10. — С. 44—47.
3 Див.: Советское гражданское проиессуальное право: Учеб. пособ. /
Под ред. М.А. Гурвича — М., 1957. — С. 181.
200
Можливість подання зустрічного позову дає відповідачеві
іі,іі аіо переваг. Передусім це стосується питань територіальної
11 ідсудності. Можливість розгляду зустрічного позову разом
і первісним також сприяє ліквідації в одному процесі всіх
< шріїпх питань між позивачем і відповідачем. Якщо відпові-
,ілч використовує зустрічний позов для захисту проти первіс-
ного, задоволення зустрічного позову найчастіше виключає
і.ідонолення вимог позивача (повністю або певною мірою).
(Одночасний розгляд первісного і зустрічного позовів виключає
можливість прийняття судом рішень, які протирічать одне од-
ному, дозволяє суду повніше, глибше і правильніше з’ясувати
справжні взаємовідносини сторін.
Зустрічний позов характеризується певними ознаками.
І Іередусім зустрічний позов як звичайний позов стано-
ви і ь звернення відповідача до суду за захистом своїх прав та
нііересів. У зв’язку з тим, що позивач свого часу порушив
права відповідача, у останнього виникає процесуальна заін-
ісресованість в одержанні сприятливого для себе судового
рішення. Відповідач як особа, яка бере участь у справі, має не
інше обов’язки перед позивачем, а й процесуальні права на
шернення зі своїми вимогами до суду. Своє право на захист
відповідач реалізує у вже порушеному проти нього процесі.
Тому, подаючи зустрічний позов, сторони змінюють своє
процесуальне становище. Позивач за первісним позовом стає
відповідачем за зустрічним позовом, а відповідач за первісним
позовом посідає процесуальне становище позивача.
Щодо зустрічного позову законом передбачені і деякі спе-
ціальні правила. Вони полягають у тому, що:
1)	відсутність зв’язку зустрічної вимоги з первісною при-
шодить до відмови в прийнятті цього позову до розгляду
іільки як зустрічного, а не перешкоджає в пред’явленні його
як первісного в окремому процесі;
2)	зустрічний позов подається до суду, що розглядає справу
іа первісним позовом;
3)	подання зустрічного позову допускається до прийняття
рішення зі спору, після цього право на пред’явлення зустріч-
ного позову припиняється.
Необхідність зв’язку між зустрічною та первісною вимогами
не впливає на певну самостійність зустрічного позову.
Це дістає прояв у таких положеннях:
1) хоча задоволення зустрічного позову зазвичай спричиняє
відмову в первісному позові, не виключена можливість відмови
і в первісному позові з причин, які не мають відношення до
зустрічного позову, в якому суд також відмовляє через його
незаконність чи необгрунтованість;
201
2) через самостійність характеру зустрічного позову суд
зобов’язаний у рішенні вказати результати розгляду кожного
з позовів, тобто вирішити зустрічний позов й у тому випадку,
якщо за первісним позовом рішення не приймається.
Необхідно звернути увагу на те, що зустрічний позов — це
найважливіший процесуальний засіб захисту, який сприяє
більш повному і всебічному розгляду та розв’язанню госпо-
дарського спору. Однак не будь-яка зустрічна вимога відпові-
дача може бути визнана зустрічним позовом і обов’язково має
розглядатися в одному судочинстві з позовом первісним. При-
йняття і розгляд зустрічного позову значно ускладнює процес,
збільшує коло питань, що розглядаються. Тому в кожному
конкретному випадку з урахуванням необхідних вимог подання
зустрічного позову суд має вирішувати питання про доцільність
спільного розгляду зустрічного і первісного позовів.
За процесуальної співучасті зустрічний позов може бути
пред’явлений як одним із співвідповідачів, так і до одного із
співпозивачів. Питання про процесуальне становище сторін
при співучасті вирішується значно ширше. Припускається
пред’явлення зустрічного позову не лише до позивача, а й до осо-
би, яка не є позивачем за первісним позовом, і тут створюється
видимість зустрічного позову, хоча такого насправді немає.
Зустрічний позов за загальним правилом є засобом захисту
проти позову. Він містить як ознаки процесуального захисту, так
і матеріально-правового. Зустрічні вимоги відповідача можуть
бути вимогами про присудження, визнання, перетворення.
Пред’являючи зустрічний позов, відповідач прагне досягти
подвійної мети: захисту свого права і захисту від попередніх
вимог позивача.
Отже, зустрічний позов розглядаємо передусім як засіб
захисту проти первісного позову (з матеріально-правовими
і процесуальними ознаками), а також незалежно від цього
захисту, якщо у відповідача є самостійні вимоги до позивача,
тісно пов’язані з пред’явленим позовом. Слід відзначити, що
не всі процесуалісти розглядають зустрічний позов як засіб
захисту від первісного позову, наголошуючи на самостійному
характері вимог відповідача до позивача1.
Заперечення або зменшення значення ознак засобів захисту у
зустрічному позові ускладнює з’ясування його справжньої пра-
вової природи, його значення для захисту прав відповідача.
1 Див.: Аяісімова Л.І. Зустрічний позов і заперечення проти позову //
Правознавство. — 1961. — № 1. — С. 143.
202
Якщо розглядати зустрічний позов як засіб захисту відпові-
дача, постає питання про його відмінність від заперечення
проти позову. Зустрічний позов і заперечення проти позову
об’єднує їх процесуальна цілеспрямованість.
Судовій практиці відомі випадки, коли відповідач, захища-
ючись проти позову, ту ж саму незгоду з вимогами позивача
процесуально заявляє або у вигляді заперечень, або у вигляді
зустрічного позову.
У процесуальній літературі немає єдиної думки щодо співвід-
ношення заперечень проти позову з зустрічним позовом. Одні
автори вважають, що процесуальне здійснення права можливе
не лише шляхом пред’явлення зустрічного позову, а й шляхом
заперечення, яке протиставляється первісному позову*.
На нашу думку, відповідач не може скористатися запе-
реченням проти позову, якщо його право потребує судового
захисту. В цьому випадку обов’язково має бути поданий зус-
трічний позов.
Слід визнати переконливою й іншу точку зору. Якщо від-
повідач не тільки заперечує проти позову, а й заявляє самостій-
ну вимогу до позивача, ці вимоги для судового підтвердження
мають бути висловлені лише у формі зустрічного позову.
Вказані твердження підтверджуються і практикою. Без
пред’явлення зустрічного позову суд не вправі присуджувати
первісного позивача до вчинення певних дій щодо відповідача,
а може лише відмовити первісному позивачеві в позові. Не
можна не звернути уваги і на те, що при запереченні проти
позову позивач прагне (і повинен) довести правомірність
своїх вимог. При пред’явленні ж зустрічного позову він має
захищатися проти заявленої зустрічної вимоги.
Погоджуючись з думкою про те, що як заперечення проти
позову, так і зустрічний позов певні відмінності між цими
засобами захисту прав відповідача спрямовані проти позову
первісного, слід все ж відзначити певні відмінності між цими
засобами захисту прав відповідача. При запереченні проти
позову найвигідніші наслідки для відповідача можуть поляга-
ти лише у відмові в позові позивачеві. Присуджувати з нього
здійснення якихось дій на користь відповідача суд не вправі.
При зустрічному ж позові відповідача не задовольняє лише
відмова в позові позивачеві. У нього є своя самостійна вимога,
задоволення якої він і домагається в суді.
' Див.: Притика Д.М. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Харків.
2001. - С. 106.
203
Якщо зустрічного позову відповідач не пред’явив, позивач
ніколи не може бути поставлений у гірше становище порівня-
но з тим, в якому він перебував до порушення провадження
у справі.
Зустрічний позов відрізняється від заперечень проти позову
своєю самостійністю.
Заперечення проти позову цілком залежить від долі первіс-
ного позову, рух якого залежить від розсуду позивача, суду. Так,
наприклад, у разі відмови від позову, зупинення, припинення
провадження у справі заперечення відповідача втрачає своє зна-
чення, бо воно вже цілком залежить від процесуальних резуль-
татів розгляду первісного позову. Якщо відповідач свою вимогу
висловлює у вигляді заперечення, домагаючись відмови у позові,
суд може відмовити позивачеві в позові на інших підставах, не
вирішуючи питання з урахуванням заперечення відповідача.
Свої заперечення в цих випадках відповідач може заявити до
суду шляхом самостійного позову. Якщо ж вимога відповідача
висунута у вигляді зустрічного позову, суд зобов’язаний прий-
няти за ним рішення незалежно від долі позову первісного.
Розглянувши відмінності між запереченням і зустрічним
позовом, необхідно ще раз підкреслити, що захист відповіда-
ча проти позову може здійснюватися у формі як заперечення
проти позову, так і зустрічного позову.
Вибір форми захисту залежить від процесуальної мети, яку
переслідує відповідач.
5.5. Відмова у прийнятті позовної заяви.
Повернення позовної заяви
Реалізуючи право на звернення за судовим захистом, за-
інтересовані особи звертаються з позовною заявою до суду.
Водночас необхідні і зустрічні дії суду в особі судді, який ви-
конує завдання щодо прийняття позовної заяви та відкриття
провадження у справі.
Питання про прийняття позовної заяви вирішує суддя. За
наявності додержання всіх вимог, встановлених законодавс-
твом (зокрема, додержання правил подання позовної заяви, а
також додержання порядку реалізації цього права та відсутності
умов для повернення позовної заяви або відмови у відкритті
провадження у господарській справі), суд приймає позовну
заяву до провадження, тобто порушує справу, що є початковою
стадією відповідного провадження.
9П4
Відкрите позовом судове провадження щодо розгляду і
піірііііеііпя конкретної господарської справи спрямоване як
11.1 захист суб’єктивного права та охоронюваного законом ін-
іересу суб’єктів господарювання, так і на охорону законності
і правопорядку, а також на захист державного інтересу.
У ст. 62 ГПК встановлений вичерпний перелік підстав для
відмови у прийнятті позовної заяви до судового розгляду,
•окрема, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:
І)	заява не підлягає розгляду в господарських судах України.
І'обто подана позовна заява стосується спору, який непідві-
домчий господарському суду, що виключає можливість його
судового розгляду, але не виключає захисту порушеного чи
оспорюваного права іншим уповноваженим органом;
2)	у провадженні господарського суду або іншого органу,
який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір,
і справа зі спору між тими самими сторонами, про той са-
мий предмет і з тих самих підстав або є рішення цих органів
з такого спору. Неможливість повторного розгляду справи за
цією підставою надає право господарському суду відмовити
у прийнятті позовної заяви за наявності таких обставин у
сукупності: у справі беруть участь ті самі сторони; спір виник
щодо того самого предмета або з тих самих підстав; прийняте
рішення чи постанова набрали законної сили, не змінені і не
скасовані відповідно до чинного законодавства України;
3)	позов подано до підприємства, організації, які лікві-
довано. У такому разі господарський суд також відмовляє у
прийнятті позовної заяви за відсутністю відповідача у справі,
оскільки у цьому випадку не настає правонаступництво.
За наявності зазначених підстав суддя відмовляє у при-
йнятті позовної заяви через відсутність у позивача права на
пред’явлення позову, що оформлюється мотивованою ухвалою
господарського суду, яка надсилається протягом п’яти днів з
дня надходження заяви сторонам, прокурору чи його заступ-
нику, якщо вони є заявниками.
Ухвала містить мотиви відмови у прийнятті позовної заяви;
закон, яким керувався суд; інші дані, які визначають її зміст.
Ухвалу судді про відмову у прийнятті позовної заяви до свого
провадження можна оскаржити у господарському суді апеляцій-
ної інстанції. У разі її скасування на господарський суд першої
інстанції покладається обов’язок прийняти позовну заяву до
провадження. В цьому випадку позовна заява вважається пода-
ною у день першого звернення до господарського суду. Ухвала
про зупинення провадження у справі може бути оскаржена в
апеляційному порядку за правилами ст. 106 ГПК.
205
Однією з умов прийняття позову до провадження гос-
подарського суду є додержання порядку реалізації права на
пред’явлення позову, порушення якого надає право госпо-
дарському суду повернути позовну заяву. У разі недодержання
вимог, визначених ГПК, суддя не приймає позовну заяву до
провадження та повертає її без розгляду не пізніше п’яти днів
з дня її надходження, про що виносить ухвалу. Перелік обста-
вин, за наявності яких господарський суд повертає позовну
заяву, є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.
Заява повертається у випадках, якщо:
1)	позовну заяву підписано особою, яка не має права її під-
писувати, або особою, посадове становище якої не вказано. За
правилами статей 54, 57 ГПК до позовної заяви, яка подається
до господарського суду позивачем, додається довіреність чи
інший документ, що підтверджує його повноваження. При
цьому позовна заява має бути підписана повноважною осо-
бою з обов’язковим зазначенням її посади. У зв’язку з цим
подання позовної заяви до господарського суду без належних
повноважень або без зазначення посадового становища особи,
яка її підписала, є підставою для повернення позовної заяви,
а щодо прийнятої позовної заяви — для залишення її без
розгляду господарським судом (ст. 81);
2)	у позовній заяві не вказано повного найменування сторін,
їх поштової адреси (ст. 54);
3)	у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується
позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені у заяві
обставини, обгрунтованого розрахунку стягуваної чи оспорю-
ваної суми (статті 54, 55);
4)	не подано доказів сплати державного мита у встановлених
порядку та розмірі (статті 45, 46, 57);
5)	порушено правила об’єднання вимог або об’єднано в одній
позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів
і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з’ясуванню
прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення
спору (ст. 58);
6)	не подано доказів надсилання відповідачеві копії позов-
ної заяви і доданих до неї документів (ст. 56);
7)	до винесення ухвали про порушення провадження у справі
від позивача надійшла заява про врегулювання спору (ст. 22);
8)	не подано доказів сплати витрат на інформаційно-тех-
нічне забезпечення судового процесу (ст. 47-1 ГПК).
Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному
зверненню з ним до господарського суду у загальному порядку
після усунення допущених порушень. Особа може звернутися
206
до господарського суду з тотожним господарським позовом
у звичайному порядку. При цьому моментом звернення з
позовом буде вважатися дата звернення з належним чином
оформленою позовною заявою.
5.6. Забезпечення позову
Проблеми, пов’язані з вжиттям судом заходів щодо забезпе-
чення позову, є вельми актуальними у господарському процесі.
Складність їх застосування полягає насамперед у необхідності
дотримання балансу прав та інтересів учасників процесу, зва-
жаючи на те, що вони є рівними перед законом і судом. Необ-
хідність зваженого підходу в цих питаннях зумовлена тим, що
вжиття заходів щодо забезпечення позову може завдати шкоди
відповідачеві, а невжиття таких заходів — спричинити збитки
або неможливість виконання судового рішення позивачем.
На практиці мають місце випадки, коли судове рішення
з тих чи інших причин не виконується, що не сприяє авто-
ритету судової влади та органів виконання судових рішень.
Але найголовніше — не досягається мета позивача при його
зверненні до суду — не поновлюються його порушені права
та інтереси. Отже, не доводиться говорити про ефективність
правосуддя в державі.
Засобами, які забезпечують поновлення порушених прав і
законних інтересів, є засоби забезпечення позову, які засто-
совуються господарським судом. Мета вжиття заходів щодо
забезпечення позову полягає у:
•	гарантуванні можливості реалізації позовних вимог (ви-
конанні судового рішення);
•	сприянні збереженню положення, що існувало між сто-
ронами до винесення судового акта.
Актуальність вжиття заходів щодо забезпечення позову
зростає з огляду на тривалість судового розгляду справ у суді
першої та апеляційної інстанцій до набуття рішенням закон-
ної сили. Забезпечення позову є важливим і передусім дієвим
засобом унеможливлення уникнення недобросовісним контра-
гентом відповідальності, а також ефективним засобом забез-
печення реального виконання судового рішення. Необхідність
такого інституту є очевидною. Коли відповідачеві стає відомо
про пред’явлення до нього позову, він може вжити заходів
для того, щоб рішення не виконувалося: приховати грошові
кошти, продати нерухомість чи інше майно, передати майно на
207
зберігання іншим особам тощо. Водночас це досить жорсткий
механізм впливу на діяльність підприємства, який може стати
причиною збитків того чи іншого суб’єкта господарювання.
Особливого значення інститут забезпечення позову набуває в
господарському процесуальному законодавстві.
Інститут забезпечення позову в цивільному процесі за ра-
дянських часів досліджували М. Гуревич, А. Добровольський,
П. Логінов, М. Штефан. Натомість питання, пов’язані із за-
безпеченням позову в господарському процесі, залишаються
мало дослідженими у сучасній вітчизняній правовій доктрині.
Специфіка інституту забезпечення позову в господарському
процесі аналізувалась у працях С. Боровика1, Н. Абрамова2,
В. Беляневича3 тощо.
Водночас в українському правознавстві аналіз цього явища
зводиться лише до констатації факту існування цього інституту
та визначення процесуальних методів застосування заходів
щодо забезпечення позову. Проблеми, з якими стикаються
юристи-практики, зумовили появу публікацій щодо цього
у фаховій періодиці. Останнім часом широко обговорюєть-
ся недосконалість цього інституту та випадки зловживання
положеннями розділу X ГПК, яким здійснюється правове
регулювання заходів щодо забезпечення позову4.
Українське господарське процесуальне законодавство пе-
редбачає заходи, що можуть вживатися з метою забезпечення
позовних вимог. Вичерпний перелік способів забезпечення
позову визначений ст. 67 ГПК. У цій статті визначено, що
позов забезпечується:
•	накладанням арешту на майно або грошові суми, що
належать відповідачеві;
•	забороною відповідачеві вчиняти певні дії;
•	забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються пред-
мета спору;
•	зупиненням стягнення на підставі виконавчого докумен-
та або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у
безспірному порядку.
1 Див.: Боровик С.С. Захист прав суб’єктів господарювання в арбіт-
ражних судах України. — К., 2001. — 275 с.
2 Див.: Абрамов Н А. Хозяйственно-процессуальное право Украиньг.
Учеб. пособ. — Харьков, 2002. — 255 с.
3 Див.: Беляневич В. Арбітражне судочинство: визнання недійсними
актів державних та інших органів: Навч. посіб. — К.., 2001. — 264 с.
4 Див.: Осадчій 1. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба
вдосконалення // Юридичний журнал. — 2003. — № 12. — С. 120—123.
208
І оіиодарське процесуальне законодавство України допус-
кні одночасне застосування кількох заходів щодо забезпечення
по іону іа умови, що таке забезпечення не перевищить суми
їлиПІСНИХ позовних вимог. У процесі судового розгляду мож-
пиііа заміна одного заходу забезпечення іншим. Це питання
пі і рііпус і вся в тому самому порядку, що й первісна заява про
іасюсуваїнія заходів щодо забезпечення позову.
1 метою однакового і правильного застосування законо-
давств щодо забезпечення позову Президія Вищого арбітраж-
ного суду України видала роз’яснення від 23 серпня 1994 р.
№ 02-5/611 «Про деякі питання практики застосування заходів
до забезпечення позову».
Відповідно до ст. 66 ГПК заходи щодо забезпечення позову
і.ісюсоиуються господарським судом за заявою сторони, про-
курора чи його заступника, який подав позов, або з ініціативи
іосподарського суду як гарантія реального виконання рішення
суду.
Клопотання про забезпечення позову може бути подано
іакож третіми особами із самостійними вимогами на предмет
спору, оскільки ці особи користуються правами позивача у
процесі (ч. З ст. 26 Кодексу).
Слід мати на увазі, що перелік осіб, які вправі порушувати
питання про забезпечення позову, наведений у ст. 66 ГПК,
і вичерпним.
Забезпечення позову як засіб запобігання можливим пору-
шенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів
юридичної або фізичної особи може застосовуватись як за
основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії
процесу, включаючи перегляд рішення, ухвали, постанови
(в подальшому — рішення) в апеляційному або у касаційному
порядку.
Умовою застосування заходів щодо забезпечення позову
с достатньо обгрунтоване припущення, що майно (в тому
числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача
на момент пред’явлення позову до нього, може зникнути,
зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент
виконання рішення. Отже, найдоцільніше вирішувати питання
щодо забезпечення позову на стадії попередньої підготовки
справи до розгляду (ст. 65 ГПК).
Клопотання про забезпечення позову, яке раніше було від-
хилено повністю або частково, може бути подано вдруге, якщо
змінились певні обставини. Тобто з приводу заяв про забезпе-
чення позову, в задоволенні яких було відмовлено, заборона
повторно звертатися до господарського суду не поширюється.
209
Про забезпечення позову господарський суд виносить ух-
валу, яка надсилається органам державної виконавчої служби,
особам, яким заборонено вчиняти певні дії, або податковим
органам, установам банків, кредитно-фінансовим установам,
в яких знаходиться виконавчий документ. Наказ про вжиття
заходів щодо забезпечення позову не видається.
Обираючи, який саме засіб забезпечення позову слід за-
стосовувати у тій чи іншій справі, господарський суд має
виходити з такого.
У позовному Провадженні при накладенні арешту на гро-
шові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти
розміром суми позову та можливих судових витрат. Накладення
господарським судом арешту на рахунки боржника чинним
законодавством не передбачене.
За позовами про визнання права власності або витребування
майна арешт може бути накладений лише на індивідуально
визначене майно.
У провадженні зі справ про банкрутство арешт може бути
накладено на все належне боржникові (закріплене за ним) май-
но незалежно від поділу його на основні чи оборотні засоби.
Арешт на майно громадянина-підприємця може бути на-
кладено на загальних підставах, за винятком майна, на яке
згідно з цивільним процесуальним законодавством України
не може бути звернено стягнення.
За позовами про витребування майна в ухвалі про накла-
дення арешту на майно боржника господарський суд має чітко
охарактеризувати ознаки, за якими той чи інший предмет
відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накладати
арешт на автомобіль, не зазначивши його марки «Волга»,
«Лада», «Москвич» тощо, державного реєстраційного номера,
номера двигуна тощо, що відрізняло б саме цей автомобіль від
будь-якого автомобіля взагалі.
Приймаючи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні
дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії за-
бороняється вчиняти. Помилковими слід визнати ухвали, якими
боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через
особливості цього майна користування ним не має наслідком
знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав дтя
застосування такого заходу забезпечення позову господарський
суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, від-
чуження його у будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи
інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо.
Таке правило має застосовуватись і до інших осіб, яким
на підставі ст. 67 ГПК забороняється вчинення дій щодо
предмета спору.
210
< У.'ІІЧІ.І практика свідчить, що при вирішенні спорів про
ви ііьпіііч недійсними рішень загальних зборів, про визнання
ііг'іііЬ ними договорів купівлі-продажу акцій та пов’язаних із
ним < порід іоснодарські суди, керуючись згаданими вище стат-
інміі І НК, виносили ухвали про забезпечення позову шляхом
1,1(101101111 акціонерному товариству, реєстратору та (або) іншим
осо(шм ідійснювати будь-які дії, пов’язані зі скликанням та
проведенням загальних зборів.
( еред заходів, що вживалися господарськими судами у
ііорії.іку забезпечення позову, мають місце такі: заборона
і ос поварському товариству проводити загальні збори; забо-
рона проводити реєстрацію акціонерів для участі у загаль-
них іборах; заборона реєстратору видавати копії реєстру та
виписки з нього; зобов’язання особи зареєструватися для
учні її н загальних зборах; заборона органам державної влади
ід і Не 11 ювати перереєстрацію підприємства або реєструвати
імпііі до установчих документів; заборона органам управління
державним майном видавати довіреності на представництво
інтересів держави на загальних зборах акціонерів; заборона
пулі.-яких дій, пов’язаних із виконанням рішень загальних
Июрів; заборона реєстрації випуску акцій; заборона відчужен-
ня акцій або частки; накладення арешту на майно та кошти
іоснодарського товариства тощо.
Слід зазначити, що такі заходи застосовуються судами без
урахування особливостей зазначених спорів. Зокрема, при ви-
несенні ухвал суди інколи не враховують вимоги ст. 66 ГПК, в
якій передбачено вжиття заходів щодо забезпечення позову в
ра іі, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи унемож-
ппіити виконання рішення господарського суду. Розглядаючи
питання про доцільність вжиття заходів щодо забезпечення
позову при розгляді спорів про визнання недійсним рішення
загальних зборів, суди мають виходити з того, що наслідком
визнання акта недійсним є втрата цим актом обов’язкового
характеру для осіб, яким він був адресований. Тому немає під-
став вважати, шо відсутність заборони проведення загальних
зборів може призвести до ускладнення або унеможливлення
виконання рішення суду про визнання акта недійсним.
Одним із способів забезпечення позову є заборона іншим
особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. У деяких
випадках суди застосовують цей спосіб при вирішенні справ
про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій і
виносять ухвали про заборону акціонерному товариству —
емітенту акцій та (або) іншим особам вчиняти дії, пов’язані з
проведенням загальних зборів. Винесення таких ухвал є не-
211
правомірним, оскільки дії акціонерного товариства та (або)
інших осіб щодо проведення загальних зборів не стосуються
предмета спору, яким є договір купівлі-продажу акцій.
Позиція Верховного Суду України з цього питання вислов-
лена в ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного
Суду України від 22 листопада 2001 р. у справі про визнання
незаконним рішення загальних зборів ВАТ «Ексімнафтопро-
дукт», де зазначено, що заборонивши відповідачеві проводити
загальні збори акціонерів, які відповідно до ст. 41 Закону
«Про господарські товариства» є вищим органом акціонер-
ного товариства, до компетенції якого належить вирішення
усіх питань, пов’язаних із діяльністю товариства, суд вирішив
питання, яке стосується внутрішньої діяльності товариства
і не пов’язане з розглядом справи за заявленим позовом та
виконанням можливого рішення суду.
Вжиття заходів щодо забезпечення позову у вигляді забо-
рони акціонерному товариству, реєстратору та (або) іншим
особам здійснювати дії, пов’язані з проведенням загальних
зборів, може призвести до порушення передбаченого законом
права акціонерів на участь в управлінні справами товариства
шляхом участі та голосування на загальних зборах.
Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено (ст. 67
ГПК). У цих випадках господарський суд має дотримуватися
правил, передбачених розділами XII і XII-1 ГПК.
У разі відмови в задоволенні клопотання про забезпечення
позову суд вказує про це в ухвалі про відкриття провадження
у справі. Оскарження такої ухвали ГПК не передбачає.
Яким чином господарський суд оформлює відмову в задо-
воленні клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення
позову в ситуації, якщо його подано після порушення провад-
ження у справі? Напевно, також шляхом винесення ухвали.
Однак ГПК не передбачає необхідності винесення такої чи
будь-якої іншої ухвали, яку зобов’язаний прийняти суд за
результатами розгляду клопотань сторін.
Якщо господарський суд винесе ухвалу про відмову в за-
доволенні клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення
позову, позивач буде позбавлений права на апеляційне оскар-
ження такої ухвали відповідно до вимог ст. 106 ГПК, згідно
з якою ухвали місцевого господарського суду можуть бути
оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених
цим Кодексом та Законом «Про відновлення платоспромож-
ності боржника або визнання його банкрутом».
Незважаючи на те, що можливість оскарження ухвал суду
про відмову в задоволенні клопотання про забезпечення позову
не передбачена ГПК, судова практика свідчить про інше.
212
Так, Вищий господарський суд України, розглянувши
на відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну
скаргу Фонду державного майна України на ухвалу госпо-
дарського суду Луганської області від 9 вересня 2004 р. та
постанову Луганського апеляційного господарського суду
від 18 листопада 2004 р. у справі № 21/342 за позовом ТОВ
з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу
«Лисойл» (далі — ТОВ «Лисойл») до ВАТ «Лисичанськна-
фтооргсинтез» (далі — ВАТ «Линос»), ЗАТ «Лисичанська
нафтова інвестиційна компанія» (далі — Компанія) (третя
особа — Фонд державного майна України) про стягнення
1432869566,15 грн. та зобов’язання надати можливість ко-
ристуватися обладнанням, встановив:
ТОВ «Лисойл» в серпні 2004 р. звернулося до гос-
подарського суду Луганської області з позовом до ВАТ
«Линос» та Компанії про стягнення 1432869566,15 грн.
та зобов’язання ЗАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна
компанія» надати можливість позивачеві використовувати
до 31 грудня 2008 р. обладнання. Водночас позивач заявив
клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення позову у
вигляді накладення арешту на рахунки відповідачів в межах
суми позовних вимог, а також заборону будь-яким особам
вчиняти дії, спрямовані на укладення правовиків, об’єктом
яких є таке обладнання: установка первинної переробки
нафти № 2 (атмосферна та вакуумна АВТ-2), установка
каталітичного риформінгу — 2Л-35-11/1000, установка
гідроочистки дизпалива — 2Л-24/2000, комплекс каталі-
тичного крекінгу Г-43-107М/1 — та заборону внесення
до нього будь-яких змін: ремонт, демонтаж, поліпшення,
погіршення та інших, шо можуть спричинити зміну якісних
характеристик, а також з метою запобігання псуванню та
прискореній амортизації зазначеного обладнання, заборону
будь-яким особам його використання.
Ухвалою господарського суду Луганської області від 9 ве-
ресня 2004 р. у справі № 21/342, залишеною без змін пос-
тановою Луганського апеляційного господарського суду від
18 листопада 2004 р., у задоволенні клопотання про вжиття
заходів щодо забезпечення позову відмовлено.
Не погоджуючись з ухвалою та постановою господарських
судів першої та апеляційної інстанцій Фонд державного
майна України звернувся до Вищого господарського суду Ук-
раїни з касаційною скаргою, в якій просив прийняті у справі
ухвалу та постанову скасувати, клопотання позивача про
вжиття заходів щодо забезпечення позову задовольнити.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається
на те, шо суд першої та апеляційної інстанцій порушили
213
норми процесуального права, що призвело до прийняття
незаконних судових актів.
Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги,
перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту
їх встановлення, дослідивши правильність застосування
місцевим та апеляційним господарськими судами норм ма-
теріального та процесуального права, вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 66 ГПК господарський суд за заявою
сторони, прокурора чи його заступника, який подав по-
зов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів щодо
забезпечення позову. Забезпечення позову допускається
на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття
таких заходів може ускладнити чи зробити неможливим
виконання рішення господарського суду.
Згідно зі ст. 67 зазначеного Кодексу позов забезпечується
зокрема накладенням арешту на майно або грошові суми,
шо належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти
певні дії; забороною іншим особам вчиняти певні дії, що
стосуються предмета спору.
Відповідно до п. З ч. 2 ст. 86 ГПК ухвала господарського
суду має містити мотиви винесення ухвали з посиланням
на законодавство.
Умовою застосування заходів щодо забезпечення позову
є достатньо обгрунтоване припущення, шо майно (в тому
числі грошові суми, обладнання, цінні папери тощо), яке
є у відповідача на момент пред’явлення позову до нього,
може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитись
за якістю на момент виконання рішення. Заходи щодо
забезпечення позову застосовуються господарським судом
як гарантія реального виконання рішення суду.
Разом з тим місцевий господарський суд наведені пози-
вачем та третьою особою докази ризику подальшого уск-
ладнення або унеможливлення виконання рішення суду не
розглянув, належної оцінки цим доказам не надав, обмежився
посиланням на те, шо позивачем не довів, що спірне облад-
нання та грошові суми, які є предметом забезпечення, можуть
зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю
на момент виконання рішення, а отже, передчасно та безпід-
ставно відмовив у задоволенні заявленого клопотання.
Апеляційний господарський суд допущене місцевим гос-
подарським судом порушення норм процесуального права не
усунув, внаслідок чого залишив незаконну ухвалу без змін.
Водночас суд апеляційної інстанції, дійшовши в оскар-
жуваній постанові висновку про правомірність використан-
ня та відчуження спірного майна відповідачами, помилково
214
ідійсіїив оцінку доказів та встановив обставини справи
за відсутності правових підстав для цього, не врахувавши
чого, що справа місцевим господарським судом по суті не
розглядалась.
Викладене свідчить про те, що приймаючи оскаржувану
постанову, апеляційний господарський суд надав невірну
юридичну оцінку обставинам справи, порушив і неправиль-
но застосував норми процесуального права.
Враховуючи вимоги ст. 111-7 ГПК про те, що касаційна
інстанція не має права встановлювати або вважати дове-
деними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішу-
вати питання про достовірність того чи іншого доказу, про
перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази, оскаржувані ухвала та
постанова господарських судів підлягають скасуванню, а
справа — передачі на новий розгляд господарського суду
Луганської області.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9—111-11, 111-13
зазначеного Кодексу, Вищий господарський суд України
постановив:
касаційну скаргу Фонду державного майна України
задовольнити;
ухвалу господарського суду Луганської області від 9 ве-
ресня 2004 р. та постанову Луганського апеляційного гос-
подарського суду від 18 листопада 2004 р. у справі № 21/342
скасувати, справу передати на новий розгляд господарсько-
му суду Луганської області.
Ухвалою Судової палати у господарських справах Вер-
ховного Суду України від ЗО червня 2005 р. у порушенні
провадження з перегляду постанови Вищого господарського
суду України від 1 червня 2005 р. у справі № 21/342 було
відмовлено.
Як видно з цього прикладу, з урахуванням вимог ст. 106
ГПК відсутність у цьому Кодексі посилання на можливість
оскарження,ухвал суду про відмову в задоволенні клопотання
про забезпечення позову не є перешкодою для судів апеляцій-
ної та касаційної інстанцій у розгляді відповідно апеляційних
та касаційних скарг на такі ухвали (постанови).
Враховуючи, що забезпечення позову застосовується як
гарантія задоволення законних вимог позивача, господарський
суд не повинен скасовувати вжиті заходи щодо виконання
рішення або зміни способу його виконання, за винятком
випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших
причин відпала або змінились певні обставини, що призвели
215
до застосування заходів забезпечення позову. Досить часто
підставою для скасування заходів щодо забезпечення позову
стає невідповідність таких заходів обсягу позовних вимог.
Деякі законодавчі акти України передбачають більш конк-
ретизовані заходи щодо забезпечення позову, що відображають
специфіку відповідної сфери діяльності. Зокрема, у ст. 53 За-
кону «Про авторське право і суміжні права» передбачені такі
заходи щодо забезпечення позову у справах про порушення
авторського права і суміжних прав: заборону відповідачеві, сто-
совно якого є достатні підстави вважати, що він є порушником
авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення
рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, від-
творення, продаж, передачу в майновий найм, прокат, вве-
зення на митну територію України та інше передбачене цим
Законом використання, а також транспортування, зберігання
або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників
творів, зокрема комп’ютерних програм і баз даних, а також
записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлен-
ня, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, і
засобів обходу технічних засобів захисту.
Новелою українського господарського процесуального за-
конодавства стала поява процесуального інституту «запобіжних
заходів». Відповідні зміни до ГПК внесені Законом України
від 22 травня 2003 р. «Про внесення змін до деяких законо-
давчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної
власності». Підстави вжиття запобіжних заходів передбачені у
ст. 43-1 ГПК і полягають в тому, що особа, яка має підстави
побоюватись, що надання потрібних для неї доказів стане зго-
дом неможливим або ускладненим, а також підстави вважати,
що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення,
має право звернутися до господарського суду із заявою про
вжиття запобіжних заходів до подання позову. Запобіжні за-
ходи передбачають: витребування доказів; огляд приміщень,
в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав; накла-
дення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито
запобіжних заходів, і знаходяться в неї або в інших осіб.
Новою редакцією Закону «Про авторське право і суміжні
права» фактично введений новий для українського права
порядок забезпечення позову. Однак, незважаючи на всю ра-
дикальність засобів забезпечення, законодавці вважали, що їх
недостатньо для «належного забезпечення охорони авторських
і суміжних прав». Тому ініціювалися зміни в процесуальні ко-
декси, які дозволили припиняти посягання на інтелектуальні
цінності ще до подачі позову до суду.
216
Вищий арбітражний суд Російської Федерації справедливо
іазначив, що питання забезпечення позову стосується інтересів
як боржника, так і його кредиторів, права яких можуть пору-
шуватися у зв’язку з застосуванням заходів щодо забезпечення
позову'. Адже господарська діяльність будь-якого підприємства
вимагає постійної експлуатації засобів виробництва. Товар
та гроші забезпечують їх власникові необхідний прибуток.
Позбавлення підприємства можливості користуватися та роз-
поряджатися власними засобами виробництва призводить до
збитків, які іноді можуть бути безповоротними.
Збитки, завдані забезпеченням позовних вимог, можна
розглядати як частину відповідальності відповідача за здійс-
нення певних порушень норм законодавства. Сучасна судова
практика свідчить, що забезпечення основного чи зустрічного
позову часто застосовується проти сторони, яка згідно з чин-
ним законодавством жодних протиправних дій не вчиняла та
є добросовісним суб’єктом господарських відносин, що згодом
підтверджується судовим рішенням.
За таких обставин інститут забезпечення позову може
перетворитися на механізм недобросовісної боротьби з кон-
курентами чи тиску на контрагентів.
Найчастіше питання, пов’язані із забезпеченням позову, роз-
глядають в той момент, коли суду доступна позиція лише однієї
сторони — позивача в конкретній справі. На стадії попередньої
підготовки суду досить важко розібратись у правомірності вимог
позивача, чи принаймні у достовірності доказової бази, на яку
посилається позивач на обгрунтування позовних вимог. Як
наслідок, більш-менш тривале забезпечення позову шляхом
накладання арешту на майно або грошові суми чи заборони
вчиняти певні дії може зіграти фатальну роль у функціонуванні
суб’єкта господарювання, призвести до зриву контрактів, втрати
ділової репутації, прямих фінансових збитків тощо.
Отже, на сьогодні непоодинокими є випадки, коли інсти-
тут забезпечення позову наповнюється неправовим змістом у
цілком законній формі. Це відбувається через те, що єдиною
умовою застосування заходів щодо забезпечення позову є
достатньо обґрунтоване припущення, що майно (зокрема гро-
шові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент
пред’явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись
1 Див.: Ярков В.В. Обеспечение иска в арбитражном процессе //
Вестиик Вьісшего арбітражного суда Российской Федерации. — 1998. —
№ 4. - С. 59-60.
217
за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання
рішення. До того ж законодавець надає суду можливість опе-
рувати оцінювальною категорією «достатньо обґрунтоване при-
пущення», не зазначаючи критеріїв такої обгрунтованості.
У ст. 155 ЦПК передбачене право особи, щодо якої вжито
заходів забезпечення позову, на відшкодування збитків, завданих
забезпеченням позову, у разі скасування заходів забезпечення
позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задово-
ленні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або
залишення заяви без розгляду. ГПК не передбачає відповідаль-
ності за збитки, завдані забезпеченням позову відповідачеві, за
умови необгрунтованості чи безпідставності позовних вимог.
Ця проблема є нагальною та потребує вирішення. Зокрема,
серед засобів запобігання безпідставним збиткам відповідача
в порівняльному праві можна виокремити: диференціацію
забезпечень, зустрічне забезпечення та встановлення відпові-
дальності за безпідставне забезпечення1.
Під диференціацією забезпечень слід насамперед розуміти
англо-американський підхід до поділу забезпечень на тимча-
сове (тимчасовий обмежувальний наказ), попереднє та судове.
Причому український інститут «запобіжних заходів» найбільше
відповідає тимчасовому (тимчасовий обмежуючий наказ) типу
забезпечень. Рішення про тимчасове забезпечення (тимчасовий
обмежувальний наказ) приймається за відсутності сторін чи
принаймні однієї сторони — відповідача. Тимчасовий наказ
має досить обмежений арсенал методів забезпечувального
впливу на відповідача та тимчасовий характер. Сторона, яка
отримала тимчасовий обмежувальний наказ, має під страхом
його скасування в певний термін звернутися за попереднім
забезпеченням позову.
Найбільше значення для англо-американського права має
попереднє забезпечення, яке невідоме українському госпо-
дарському процесуальному законодавству. Його суть полягає в
окремому судовому розгляді питання про забезпечення позову за
участю всіх сторін та з можливістю судових дебатів, висуванням
аргументів та контраргументів щодо забезпечення позовних
вимог. Розгляд питання з приводу попереднього забезпечення
позову відбувається ще до моменту подання позовної заяви та
ставить за мету забезпечення реального виконання рішення
суду, а також припинення протиправної діяльності відповідача
за умови вірогідності тривалої судової тяганини щодо основних
1 Див.: Осадчій І. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба
вдосконалення // Юридичний журнал. — 2003. — № 12. — С. 120—123.
218
по іонних вимог. Розгляд питання попереднього забезпечення
по чопу надає можливість оцінити юридичну позицію відповіда-
ча, відчути ймовірність задоволення основних позовних вимог.
Розгляд заяви про судове забезпечення позову можливий на
будь-якому етапі судового розгляду і відбувається за правилами
розгляду заяв про попереднє забезпечення позову.
Першим кроком українських законодавців у напрямі ди-
ференціації забезпечувальних заходів можна вважати ст. 53
Закону «Про авторське право і суміжні права». Ця стаття пе-
редбачає можливість застосування для забезпечення позовних
вимог тимчасових заходів до пред’явлення позову. Зокрема,
у ч. З встановлено, що у разі, якщо відповідач у справі про
порушення авторського права і (або) суміжних прав відмовляє
у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання
у прийнятний строк, чинить перешкоди у здійсненні судових
процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо ін-
кримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке
відстрочення може завдати непоправної шкоди особі, яка має
авторське право і (або) суміжні права, або коли є очевидний
ризик того, що доказ буде знищено, суд або суддя одноособово
мають право за заявою заявника застосувати тимчасові заходи
до пред’явлення позову або до початку розгляду справи за
участю іншої сторони (відповідача).
Заява про застосування тимчасового заходу розглядається
лише за участю заявника у дводенний строк з дня подання.
Ухвала про застосування тимчасового заходу підлягає негайно-
му виконанню органом держаної виконавчої служби за участю
заявника. До прийняття ухвали про застосування тимчасових
заходів суд має право вимагати від заявника обґрунтування
того, що він є суб’єктом авторського права і (або) суміжних
прав і що ці права порушені або невідворотно будуть порушені,
а також видати заявнику судову ухвалу щодо внесення застави
або еквівалентної гарантії, достатньої для того, щоб запобігти
зловживанню тимчасовим заходом. Застава полягає у внесенні
на депозит суду заявником чи іншими особами грошей чи пе-
редачі інших матеріальних цінностей. Розмір застави (гарантії)
визначається судом з урахуванням обставин справи, але не може
бути меншим від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян і не більшим від розміру заявленої шкоди.
Заявник зобов’язаний подати позов до суду про захист
порушених авторських чи суміжних прав не пізніше 15 кален-
дарних днів із дня застосування тимчасового заходу. Застава
повертається повністю заявникові у разі відмови суду у прий-
нятті позову до розгляду чи задоволенні позову повністю або
219
частково. В іншому випадку застава звертається на виконання
рішення про компенсацію відповідачеві шкоди, завданої за-
стосуванням тимчасових заходів.
У випадку скасування тимчасових заходів або якшо під час
розгляду справи з’ясується відсутність факту порушення чи
загрози порушення авторського права і (або) суміжних прав,
суд має право на клопотання відповідача прийняти судове
рішення щодо надання відповідачеві належної компенсації
позивачем за будь-яку шкоду, завдану цими заходами.
Необхідність такого заходу визнана судовою практикою
багатьох країн світу1. Новим Арбітражним процесуальним ко-
дексом Російської Федерації вже передбачено раніше невідомі
йому засоби забезпечення позову — попередні забезпечувальні
заходи (термін «тимчасові забезпечувальні заходи» був би більш
доречним для цього інституту з огляду на світову практику та
суть цього інституту), спрямовані на забезпечення інтересів
заявника до пред’явлення позову. Про забезпечення майнових
інтересів арбітражний суд виносить ухвалу, в якій встановлює
строк до 15 діб для подачі позовної заяви за вимогою, у зв’язку
з якою суд застосовував заходів щодо забезпечення майнових
інтересів заявника2.
Світова практика не лишилася поза увагою українських
законодавців: Законом від 22 травня 2003 р. внесені вже зга-
дані зміни до ГПК. Запобіжні заходи (розділ У-1 Кодексу)
за своїм змістом нагадують тимчасовий обмежувальний на-
каз, відомий англо-американській правовій системі, мають
обмежений забезпечувальний вплив та тимчасовий характер
(10 днів). Також встановлена відповідальність за безпідставне
застосування забезпечувальних заходів.
Відзначимо, що внесені зміни не мають системного характе-
ру. Замість тимчасового, попереднього та судового забезпечень,
які існують в англо-американській правовій сім’ї, українському
господарському процесу відомі запобіжні заходи, передбачені
розділом V-! ГПК, тимчасові заходи, передбачені ст. 53 Закону
«Про авторське право і суміжні права» та забезпечення позову,
передбачене розділом X зазаначеного Кодексу.
Безперечним досягненням останніх нововведень є встанов-
лення юридичної відповідальності за безпідставне застосування
1 Див.: Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіж-
них заходів // Вісник господарського судочинстаа. — 2003. - № 4. -
С. 209-213.
2 Див.: Арбитражньїй процесе: Учеб. // Под ред. Я. Фархутдинова и
др. - СПб., 2003. - С. 188.
220
кібс зпечувальних заходів. Але, встановлюючи відповідальність
іа безпідставне застосування запобіжних та тимчасових заходів,
законодавець залишив поза увагою інститут забезпечення позо-
ву, передбачений розділом X ГПК. Такого положення немає в
розділі X, що позбавляє відповідача в господарському процесі
можливості відшкодувати збитки за безпідставне забезпечення
позову. Адже практика звернення до господарського суду з
посиланням на ст. 158 ЦПК України за аналогією, як правило,
не дає бажаних результатів.
Список рекомендованої літератури:
1.	Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Ук-
раиньї: Учеб. пособ. — Харьков, 2002. — 255 с.
2.	Арбитражньїй процесе: Учеб. // Под ред. Я. Фархутдинова
и др. - СПб., 2003.
3.	Беляневич В. Арбітражне судочинство: визнання недій-
сними актів державних та інших органів: Навч. посіб. — К.,
2001. - 264 с.
4.	Боровик С.С. Захист прав суб’єктів господарювання в
арбітражних судах України. — К., 2001. — 275 с.
5.	Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття
запобіжних заходів // Вісник господарського судочинства. —
2003. - № 4. - С. 209-213.
6.	Васильченко М.М. Заперечення проти позову. — Харків,
1973. - С. 38.
7.	Добровольский А.А. Исковая форма защитьі права. — Л.,
1965. - С. 10.
8.	Клейн Н.І. Встречньїй иск в суде и арбитраже. — М.,
1964. - С. 11.
9.	Новицкий В. Проблеми применения встречного иска в
хозяйственном процессе // Хозяйственньїй процесе. — 2003. —
№ 10. — С. 44—47.
10.	Осадчій І. Забезпечення позову в господарському про-
цесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. — 2003. —
№ 12. - С. 120-123.
11.	Осокина Г.Л. Проблеми иска и права на иск. — Томск,
1989. - 169 с.
12.	Притика Д.М. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Хар-
ків, 2001.
13.	Ярков В.В. Обеспечение иска в арбитражном процессе //
Вестник Вьісшего арбитражного суда Российской Федерации. —
1998. — № 4. — С. 59-60.
221
Глава VI
ВИРІШЕННЯ
ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ
У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ
6.1. Порушення провадження у справі
Провадження у господарському суді ініціюється шляхом звер-
нення до нього з позовом про захист прав та інтересів визначених
законом осіб у сфері господарських відносин. Господарський суд
протягом п’яти днів з дня надходження заяви вирішує питання
про порушення провадження у справі, повернення позовної заяви
чи відмову в порушенні, про що виносить ухвалу.
Прийнявши позовну заяву, суддя не пізніше п’яти днів
з дня її надходження призначає справу до розгляду, про що
виносить ухвалу. Ухвала має бути мотивованою і відповідати
вимогам ст. 86 ГПК. Можливість оскарження ухвали про від-
криття провадження у справі законом не передбачена, оскільки
винесення такої ухвали не перешкоджає правам інших осіб на
судовий захист. Про призначений день судового засідання для
розгляду справи суд зобов’язаний своєчасно повідомити осіб,
які беруть участь у ній, інших учасників процесу, щоб надати
їм можливість належно підготуватися і взяти участь у справі.
Розгляд порушеної господарської справи господарським
судом першої інстанції має дві стадії: стадію підготовчого
провадження та стадію судового розгляду справи.
Стадія підготовчого провадження є обов’язковою у кожній
господарській справі, у зв’язку з чим підготовку справи до
судового розгляду здійснює суддя господарського суду, який
порушив провадження у справі, що є цілком логічним. Ре-
тельно здійснена підготовка справи до розгляду є запорукою
успішності всього подальшого господарського процесу.
Незалежно від результату розгляду справи (винесення
рішення, залишення позову без розгляду, припинення про-
вадження) суддя зобов’язаний здійснити підготовку справи,
для чого вирішує питання про залучення до участі у справі
іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного
відповідача (ст. 24); викликає представників сторін (якщо сто-
рони знаходяться у тому самому населеному пункті, що й гос-
подарський суд) для уточнення обставин справи і з’ясування,
які матеріали може бути подано додатково (ст. 28); зобов’язує
222
і іорічіи, інші підприємства, установи, організації, державні
ні інші оріани, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити
|н> ір.іхуііки, провести огляд доказів у місці їх знаходження
ІШІІО), іипрсбовує від них документи, відомості, висновки,
исоїіхідні для вирішення спору, чи ознайомлюється з такими
м.ііерпіламії безпосередньо в місці їх знаходження (статті ЗО,
1К), вирішує питання про призначення судової експертизи
(сі.іпі 31, 41, 42); провадить огляд і дослідження письмових
1.1 речових доказів у місці їх знаходження (ст. 39); вирішує
пншпня про визнання явки представників сторін на засідання
і іх иодарського суду обов’язковою (ст. 83); вирішує питання
про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті
справи (статті ЗО, 38, 83); вирішує питання про розгляд справи
ьс июссредньо на підприємстві, в організації; вирішує питання
про вжиття заходів до забезпечення позову (статті 66—68);
іешіїяє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і
своєчасного розгляду справи (статті 77—81 ГПК тощо).
Зазначені процесуальні дії спрямовані на вирішення суддею
юсіюдарського суду на стадії підготовчого провадження кількох
і рун питань щодо: доказування та доказів (статті 32—43); участі
у провадженні осіб, які беруть участь у справі, а також інших
учасників господарського процесу (статті 21—31); вчиненні дій,
спрямованих на забезпечення правильного і своєчасного роз-
і ляду справи згідно з ГПК. Зокрема, уразі звернення сторони
і обґрунтованим клопотанням щодо забезпечення позову (стат-
іі 66—68), відкладення розгляду справи у зв’язку з наданням
додаткових доказів у справі (статті 22, 77 ГПК) тощо, суддя
і осподарського суду вживає для цього необхідних заходів.
У разі визнання підготовки справи до судового розгляду
закінченою суддя господарського суду постановляє ухвалу, в
якій перелічує всі підготовчі дії, які він здійснив на цій стадії
судочинства, і встановлює дату розгляду справи (ст. 86), після
чого починається стадія судового розгляду справи, що здій-
снюється за правилами розділу XI ГПК.
6.2. Загальні засади вирішення
господарських спорів
у першій інстанції
Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції
усі спори, підвідомчі господарським судам. Справи у місцевих
господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-
223
яку справу, що належить до підсудності цього суду залежно
від категорії і складності може бути розглянуто колегіально у
складі трьох суддів.
Судовий розгляд — одна з основних стадій в господарському
процесі, під час якої відбувається розгляд та вирішення справи
по суті, тобто перевіряється законність та обґрунтованість вимог
сторін та третіх осіб на підставі дослідження наданих доказів1.
Значення цієї стадії полягає передусім в тому, що своє най-
важливіше завдання — захист майнових та інших прав і закон-
них інтересів організацій та громадян-підприємців і активний
всебічний вплив на поліпшення їх господарської діяльності —
господарські суди виконують, розглядаючи і вирішуючи правові
спори між суб’єктами господарювання. Під час розгляду справи
перевіряється обґрунтованість вимог та заперечень сторін; на ос-
нові всебічного, повного та об’єктивного дослідження зібраних
доказів встановлюються їх дійсні права та взаємні обов’язки,
визначаються умови та причини, що викликали спір. Значення
цієї стадії полягає і в тому, що на основі аналізу та узагальнення
досліджених на засіданні матеріалів та встановлених обставин
справи господарський суд розробляє пропозиції, спрямовані на
вдосконалення господарських відносин та усунення недоліків
в діяльності суб’єктів господарювання.
Одним з найважливіших чинників ефективності судового
розгляду є оперативність розгляду справи2.
Цільова спрямованість на своєчасний розгляд та вирішення
спору по суті в стадії судового розгляду дістає прояв у нор-
мах господарського процесуального права, які покладають
на суб’єктів процесу зобов’язання здійснювати процесуальну
діяльність у встановлені законом та судом строки. Вимоги
законодавства сформульовані таким чином, щоб розгляд
справи було завершено, як правило, в першому судовому
засіданні. Лише аномальний розвиток процесу може призвес-
ти до відкладання вирішення справи, але і в цьому випадку
строк повторного судового засідання повинен призначатися
з додержанням встановлених законом процесуальних строків.
Слід також враховувати, що порушення процесуальних строків,
встановлених законом для суду, не звільняє його від здійснення
необхідних процесуальних дій, спрямованих на правильний і
оперативний розгляд та вирішення справи.
1 Див.: Кройтор В.А. Зашита прав и интересов в суде. — Харьков,
2000. - С. 207.
2 Див.: Вирішення господарських спорів. Застосування норм матеріаль-
ного права в роз’ясненнях і листах Вищого господарського суду України /
За ред. Д.М. Притики. — К., 2002. — С. 198.
224
(' і роки вирішення спору господарським судом першої інстан-
ни реї паментовані ст. 69 ГПК, яка вказує, що спір має бути вирі-
шено і осі юдарським судом у строк не більше ДВОХ МІСЯЦІВ від дня
о/ц-ржання позовної заяви. Тільки у виняткових випадках голова
нн подарського суду чи його заступник мають право подовжити
і ірок вирішення спору, але не більше як на один місяць, про що
виноситься ухвала, яка не підлягає оскарженню в апеляційному
і;і касаційному порядку (статті 106, 111-13 ГПК).
У разі необхідності заміни судді чи складу суддів, залучення
до участі у справі іншого відповідача або заміни неналежного
відповідача розгляд справи, а отже, і відлік строку, встановлено-
іо ст. 69 цього Кодексу, розпочинається заново (ст. 24 ГПК).
У строк більше двох місяців суддя може вирішити спір,
якщо про це є письмове клопотання обох сторін чи однієї
і юрони, погоджене з другою стороною. За наявності цих об-
с гавин у судді немає необхідності порушувати перед головою
юсподарського суду або його заступником питання щодо
подовження строку вирішення спору.
Згідно з ч. 2 ст. 69 ГПК спір про стягнення заборгованості за
опротестованим векселем має бути вирішений господарським
судом у строк не більше одного місяця з дня одержання по-
цінної заяви.
Суд розглядає справи, як правило, у відкритому судовому
іасіданні в усній формі, при незмінному складі та при забезпе-
ченні гласності. Закрите судове засідання можливе лише в тих
випадках, коли необхідна охорона комерційної таємниці.
Відповідно до ст. 74 ГПК порядок ведення засідання виз-
начається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями —
суддею, головуючим у засіданні.
Суддя оголошує склад господарського суду, роз’яснює
учасникам судового процесу їх права та обов’язки і сприяє
у здійсненні належних їм прав. У засіданні заслуховуються
представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть
участь у засіданні.
Засідання господарського суду можна розділити на три
частини: підготовчу, розгляд спору по суті (дослідження та
оцінка доказів) і прийняття рішення у справі.
Підготовча частина судового розгляду є системою проце-
суальних дій, спрямованих на те, щоб виявити можливість
розгляду справи по суті1.
1 Див.: Васильєв С.А. Хозяйственное судопроизводство Украиньї: Учеб.
пособ. — Харьков, 2002. — С. 250.
225
В цій, допоміжній стосовно розгляду справи по суті, час-
тині судового засідання необхідно виокремити два самостійні
процесуальні завдання:
1) з’ясування наявності чи відсутності умов, необхідних
для забезпечення правильного розгляду справи в зазначеному
судовому засіданні. Саме на це спрямовані вимоги закону,
що передбачають здійснення процесуальних дій: з перевірки
з’явлення учасників процесу і вирішення питання про розгляд
справи у разі нез’явлення будь-кого з них; із з’ясування наяв-
ності згоди на розгляд справи суддею одноособово; з розгляду
питання про відводи; про відкладення розгляду справи та
правила такого відкладення;
2) створення необхідних умов для всебічного, повного і об’єк-
тивного дослідження доказів у справі на зазначеному судовому
засіданні, для здійснення судочинства на підставі змагальності і
рівноправності сторін. На це передусім спрямовані вимоги зако-
ну, що регламентують процесуальні дії: з роз’яснення учасникам
розгляду справи їх процесуальних прав та обов’язків; з розгляду
судом заяв і клопотань осіб, які беруть участь у справі.
Невиконання будь-якого з цих завдань може призвести до
порушення прав та законних інтересів суб’єктів процесу, впли-
нути на результат вирішення спору, відстрочити винесення за-
конного та обґрунтованого рішення. Тобто виконання вказаних
завдань необхідне для забезпечення правильного і своєчасного
вирішення справи. Саме в цьому полягають мета всієї сукупності
процесуальних норм та суть сформульованих в них вимог, що
встановлюють права та обов’язки учасників розгляду та вирішен-
ня справи в підготовчій частині судового засідання.
Можна виокремити такі основні процесуальні дії, допустимі
на підготовчій частині судового розгляду:
—	головуючий відкриває судове засідання та оголошує, яка
справа підлягає розгляду;
—	суд встановлює особу осіб, які з’явилися;
—	перекладачеві, якщо він залучається до розгляду справи,
оголошуються його права; крім того, його попереджають про
кримінальну відповідальність за завідомо невірний переклад;
—	головуючий оголошує склад суду, хто бере участь у роз-
гляді як прокурор, експерт, перекладач, секретар. Водночас
головуючий пояснює особам, які беруть участь у справі, їх
права заявляти відводи;
—	головуючий пояснює особам, які беруть участь у справі,
їх представникам права та обов’язки, їх право звернутися до
третейського суду для розгляду справи, наслідки такої дії;
—	суд розглядає заяви осіб, які беруть участь у справі;
226
і.і шіяііпості підстав розглядається питання про невід-
! і.ні 11 істі. розгляду справи;
експерту роз’яснюють його права та обов’язки; експерта
попереджають про кримінальну відповідальність за надання
нішломо неправильного висновку.
Розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи
повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть
учас 11, у справі, але не з’явилися на засідання.
І Іеобхідно мати на увазі, що розгляд справи за відсутності
пулі.-якої із сторін, не повідомленої належним чином про час і
ми не засідання суду, є безумовною підставою для скасування
рішення місцевого або постанови апеляційного господарського
і уду (п. 2 ч. 2 ст. 111-10 ГПК).
()соби, які беруть участь у справі, вважаються повідомле-
ними про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про пору-
шення провадження у справі надіслано за поштовою адресою,
пі ішіченою у позовній заяві.
У випадку нез’явлення на засідання господарського суду
представників обох сторін або однієї з них справа може бути
рои лянута без їх участі, тільки якщо нез’явлення таких пред-
і півників не перешкоджає вирішенню спору.
У разі нез’явлення на засідання господарського суду представ-
і піка позивача, якщо його присутність була визнана обов’язко-
вою, суддя вправі притягти позивача до відповідальності, вста-
новленої п. 5 ст. 83, або залишити позов без розгляду (п. 5 ч. 1
сі. 81 ГПК), або вжити обох цих заходів одночасно, а також
випести окрему ухвалу, як це передбачено в ч. 1 ст. 90 ГПК.
Що ж до представника відповідача, то у разі його
пеі’явлення за викликом господарського суду останній має
право відкласти розгляд справи (ст. 77 ГПК), вжити заходів,
передбачених п. 5 ст. 83 ГПК або ст. 90 цього Кодексу.
Отже, із сукупності послідовних дій суд вирішує, чи може
справа бути розглянута, та переходить до іншої стадії — роз-
іляду справи по суті.
На стадії розгляду справи по суті велике значення має до-
слідження фактичних обставин справи, перевірка та оцінка
зібраних доказів.
Ця частина судового розгляду, безсумнівно, є основною,
оскільки саме в ній за участю всіх суб’єктів процесу на умовах
змагальності та рівноправності сторін досліджуються й аналі-
зуються фактичні обставини справи1.
1 Див.: Притика Д. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Харків,
ЛИН. - С. 229.
227
Під час розгляду справи по суті суд виконує три основні
завдання:
1)	визначення обсягу та меж дослідження обставин справи в
судовому засіданні. Так, головуючий визначає, в якому обсязі
позивач підтримує свої вимоги, чи не бажає він використати своє
право на зміну позову та чи визнає відповідач вимоги позову;
2)	виявлення наявності або відсутності підстав для припинен-
ня провадження у справі на стадії судового розгляду, пов’язаних
з диспозитивними розпоряджувальними діями суб’єктів спірних
правовідносин. Наприклад, головуючий з’ясовує, чи не має
позивач наміру відмовитися від своїх вимог і чи не бажають
сторони завершити справу мировою угодою;
3)	дослідження доказів у справі, яка належить до структури
господарського процесуального доказування. Його структура
також містить дії з визначення предмета доказування, збору,
надання, оцінки доказів.
Всі зазначені елементи перебувають у тісній взаємодії і
характеризуються внутрішньою єдністю, оскільки вся діяль-
ність з судового доказування спрямована на досягнення однієї
процесуальної мети. Такою метою є правильне встановлення
фактичних обставин справи. Саме на це спрямовані всі про-
цесуальні дії та правовідносини, що складаються при судовому
доказуванні на стадії підготовки справи до судового розгляду
та при вирішенні і розгляді справи по суті.
Розгляд справи по суті може складатися з таких послідовно
здійснюваних процесуальних дій:
—	розгляд починається доповіддю головуючого. Далі голо-
вуючий запитує, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає
відповідач вимоги позивача, чи не бажають сторони закінчити
справу мировою угодою;
—	суд встановлює порядок дослідження доказів. ГПК не
містить норм, що регламентують порядок дослідження доказів,
тому вирішуючи це питання, господарські суди керуються в
основному порядком, виробленим судовою практикою;
—	суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі;
—	досліджуються письмові докази;
—	досліджуються речові докази;
—	досліджуються висновки експерта тощо.
Згідно зі ст. 75 ГПК, якщо відзив на позовну заяву і вит-
ребувані господарським судом документи не подано, справу
може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.
На судовому засіданні, а також про огляд і дослідження
письмових або речових доказів у місці їх знаходження скла-
дається протокол.
228
У протоколі судового засідання зазначаються:
І)	рік, місяць, число і місце судового засідання;
2)	найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;
3)	номер справи і найменування сторін;
4)	відомості про з’явлення на судове засідання представни-
ків сторін, інших учасників судового процесу або про причини
і\ нез’явлення;
5)	відомості про роз’яснення господарським судом сторо-
нам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесу-
альних прав і обов’язків, зокрема права заявляти відводи, та
попередження перекладача про відповідальність за завідомо
неправильний переклад, судового експерта — за дачу завідомо
неправильного висновку або відмову від дачі висновку;
6)	усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі;
7)	усні роз’яснення судовими експертами своїх висновків
і відповіді на поставлені їм додаткові запитання.
Протокол веде секретар судового засідання.
Протокол у триденний строк підписують суддя (головуючий
у колегії суддів) і секретар судового засідання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право
інайомитися з протоколами і протягом п’яти днів після їх під-
писання подавати письмові зауваження з приводу допущених у
протоколах помилок або неповноти протоколу. Зауваження щодо
протоколів у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.
Господарський суд розглядає зауваження щодо протоколу
протягом п’яти днів з дня подання зауваження і за результа-
іами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або
мотивовано відхиляє їх.
На вимогу хоча б одного учасника судового процесу у суді
першої чи апеляційної інстанції під час розгляду справи по суті
або за ініціативою суду здійснюється фіксування судового про-
цесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Відтворення технічного запису судового процесу здійс-
нюється на судовому засіданні під час розгляду справи судом
у першій інстанції, в апеляційному чи касаційному порядку,
а також під час розгляду зауважень щодо протоколу судового
засідання на вимогу сторін чи за ініціативою суду.
Питання про видачу копії технічного запису учаснику процесу,
і іро його відтворення поза судовим засіданням вирішуються голо-
вуючим у кожному окремому випадку залежно від обставин.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши всі докази, гос-
подарський суд може зробити відповідний висновок за суттю
спору. Якщо у підсумку дослідження й оцінки всіх матеріалів
229
справи сторони дійдуть згоди за спором, вона оформлюється
мировою угодою. В інших випадках рішення приймає суд з
урахуванням встановлених ним фактичних обставин справи.
Суд зобов’язаний прагнути того, щоб справа була вирішена
під час одного засідання. Однак нормальний перебіг провад-
ження в господарському суді іноді порушується внаслідок як
причин, що перешкоджають винесенню рішення у справі вза-
галі, так і обставин, які створюють неможливість подальшого
розгляду справи на цьому засіданні.
Існує три форми тимчасового зупинення процесу: перерва,
відкладення розгляду та зупинення провадження у справі. За-
значені форми різняться за підставами, строками зупинення
та наслідками.
Згідно ч. З ст. 77 ГПК суддя має право оголосити перерву
в засіданні у межах встановленого строку розгляду спору з
подальшою вказівкою про це в рішенні або ухвалі.
Перерва — це відстрочка продовження судового засідання
на відносно короткий час, що спричиняється здебільшого
необхідністю відпочинку судді, сторін чи виникненням таких
обставин, які перешкоджають продовженню процесу, але
можуть бути усунуті порівняно швидко та просто. Після за-
кінчення перерви судове засідання продовжується з тієї стадії,
на якій була оголошена перерва.
Відкладення розгляду справи — це перенесення засідання
господарського суду на інший час у зв’язку з виявленням
обставин, що перешкоджають вирішенню справи по суті на
цьому засіданні.
Підставами відкладення розгляду справи зокрема є:
1)	нез’явлення на засідання представників сторін, інших
учасників судового процесу;
2)	неподання витребуваних доказів;
3)	необхідність витребування нових доказів;
4)	залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна
неналежного відповідача;
5)	необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.
Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій
вказуються час і місце проведення наступного засідання.
Отже, питання про відкладення слухання справи, вирі-
шується у більшості випадків на розсуд суду, виходячи з кон-
кретних обставин справи. Однак справа відкладається через
необхідність здійснення яких-небудь процесуальних дій.
Зупинення провадження у справі — тимчасове зупинення здій-
снення процесуальних дій у справі з незалежних від суду та сторін
обставин, які перешкоджають подальшому розгляду справи.
230
Зупинення провадження у справі істотно відрізняється від
відкладення розгляду справи. Слухання справи відкладається
н.і певний строк для здійснення судом або особами, які беруть
участь у справі, певних процесуальних дій. При зупиненні
принадження у справі здійснення процесуальних дій припи-
няється за винятком дій щодо забезпечення доказів або позову
і а дій, пов’язаних із самим зупиненням провадження або
його поновленням. Строк зупинення провадження у справі не
вка чується — воно поновлюється лише з настанням певних,
передбачених в законі умов.
Згідно зі ст. 79 ГПК господарський суд зупиняє проваджен-
ня у справі в разі неможливості розгляду цієї справи до вирі-
шення пов’язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим
судом. Приписи зазначеної норми є імперативними, тобто за
наявності вказаної в цій нормі обставини господарський суд
к «Пов'язаний зупинити провадження у справі.
Так, Вищий господарський суд України, розглянувши
у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ТОВ
«Чернігівавтотранссервіс» на ухвалу господарського суду
Чернігівської області від 6 квітня 2006 р. у справі № 8/79 за
позовом ТОВ «Чернігівавтотранссервіс» до ВАТ «Українська
страхова компанія «Гарант-Авто», ПП «АІР-Систем», ВАТ
«Українська автомобільна корпорація», ПП «Гарант-автосер-
віс», КП «Чернігівське міжміське бюро технічної інвентари-
зації» про визнання недійсними договорів, встановив:
ТОВ «Чернігівавтотранссервіс» звернулось до госпо-
дарського суду Чернігівської області з позовом (з ураху-
ванням уточнень) до ВАТ «Українська страхова компанія
«Гарант-Авто», ПП «АІР-Систем», ВАТ «Українська
автомобільна корпорація», ПП «Гарант-автосервіс», КП
«Чернігівське міжміське бюро технічної інвентаризації»
про визнання недійсними укладених відповідачами 18 та
19 лютого 2005 р. договорів купівлі-продажу 1, 5, 6, 7
поверхів нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою:
м. Чернігів, вул. Пушкіна, 16, та зобов’язання Чернігівського
МЕТІ здійснити реєстрацію права власності позивача на
перелічені приміщення вказаної будівлі.
Ухвалою господарського суду Чернігівської області від
21 березня 2006 р. вказана позовна заява прийнята до роз-
гляду з порушенням провадження у справі № 8/79.
Ухвалою господарського суду Чернігівської області від
6 квітня 2006 р., на підставі клопотання ВАТ «Українська
страхова компанія «Гарант-Авто» провадження у справі
зупинено до закінчення розгляду вказаним судом справи
№ 10/41 як пов’язаної з цією справою.
231
Не погоджуючись з вказаною ухвалою, ТОВ «Чернігівав-
тотранссервіс» звертається до Вищого господарського суду
України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати. Ви-
моги касаційної скарги мотивовані посиланням на порушення
господарським судом норм матеріального та процесуального
права, а саме: ст. 1 Протоколу № І до Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод, ст. 17 Закону України
від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини», статей 203, 215,
216, 316-321, 328, 658 ЦК, статей 2, 4, 48-50, 55, 56 Закону
«Про власність», статей 54—60, 66, 67, ч. 4 ст. 85 ГПК. Скарж-
ник вказує на відсутність підстав для зупинення провадження у
справі, оскільки ця справа не пов’язана зі справою № 10/41.
Представник ВАТ «Українська автомобільна корпорація»
у відзиві на касаційну скаргу просить скаргу залишити без
задоволення, а ухвалу суду — без зміни як таку, що відпові-
дає обставинам справи та чинному законодавству.
Заслухавши на судовому засіданні суддю-доповідача,
присутніх в судовому засіданні представників відповідачів,
розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги,
перевіривши правильність застосування господарським
судом норм матеріального та процесуального права, судова
колегія Вищого господарського суду вважає, що касаційна
скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 79 ГПК господарський суд
зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду
даної справи до вирішення пов’язаної з нею цієї справи,
що розглядається іншим судом.
Приписи зазначеної норми є імперативними, тобто за
наявності вказаної в цій нормі обставини, господарський
суд зобов’язаний зупинити провадження у справі.
Господарський суд встановив, що предметом позову у
справі № 10/41, до вирішення якої суд зупинив проваджен-
ня у цій справі, є зокрема дійсність та правомірність дого-
ворів купівлі-продажу приміщень будівлі, шо знаходиться за
адресою: м. Чернігів, вул. Пушкіна, 16, укладених 1 квітня
2002 р. між ТОВ «Чернігівавтотранссервіс» (позивачем у
цій справі) та ТОВ «Літо».
Отже, господарський суд Чернігівської області встано-
вив, шо справа № 10/41 пов’язана зі справою № 8/79 та
правомірно зупинив провадження у цій справі.
Оскільки відповідно до вимог ст. 111-7 ГПК касаційна
інстанція не має права встановлювати або вважати дове-
деними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про пе-
232
ревагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або
додатково перевіряти докази, а лише на підставі встанов-
лених фактичних обставин справи перевіряє правильність
застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права, колегія вважає, що
господарський суд правильно застосував приписи наведе-
ного процесуального законодавства до встановлених обста-
вин справи, а отже, підстави для скасування оскаржуваної
ухвали у касаційної інстанції відсутні.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-11, 111-13
ГПК, Виший господарський суд України постановив:
1. Касаційну скаргу ТОВ «Чернігівавтотранссервіс» за-
лишити без задоволення.
2. Ухвалу господарського суду Чернігівської області від
6 квітня 2006 р. у справі № 8/79 залишити без змін.
Господарський суд має право зупинити провадження у
справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь
в судовому процесі, або за своєю ініціативою у випадках;
1)	призначення господарським судом судової експертизи;
2)	надсилання господарським судом матеріалів до слідчих
органів;
3)	заміни однієї зі сторін її правонаступником внаслідок
реорганізації підприємства, організації.
Господарський суд поновлює провадження у справі після
усунення обставин, що зумовили його зупинення.
Про зупинення провадження у справі та його поновлення
виноситься ухвала, яку може бути оскаржено.
Зазначимо, що ГПК передбачає два види зупинення про-
вадження у справі: обов’язковий, зазначений в законі, за
наявності якого господарський суд зобов’язаний зупинити
провадження у справі, і факультативний, необов’язковий для
господарського суду.
Колегія суддів Вищого господарського суду України
розглянула касаційну скаргу ДП «Брендформ» (далі — Під-
приємство) на постанову Харківського апеляційного госпо-
дарського суду від ЗО листопада 2005 р. у справі № 37/183
господарського суду Харківської області за позовом Під-
приємства до ВАТ «Харківська ТЕЦ-5» (далі — Товариство)
про стягнення 5743823,50 грн.
Ухвалою від 17 жовтня 2005 р. господарського суду Харківсь-
кої області клопотання Товариства про зупинення провадження
у справі задоволено. Провадження у справі зупинено.
Колії матеріалів справи № 37/183-05 на 57 аркушах
надіслано до слідчих органів територіального відділу міліції
Деснянського РУ ГУМВС України в м. Києві.
233
Сторони зобов’язано надати суду результати розгляду
кримінальної справи № 03-5815 за фактом створення фік-
тивного підприємства ПП «Імпост-В».
Постановою від ЗО листопада 2005 р. Харківського апеля-
ційного господарського суду апеляційну скаргу Підприємс-
тва залишено без задоволення, а ухвалу від 17 жовтня 2005 р.
господарського суду Харківської області — без змін.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, шо від-
повідно до п. 2 ч. 2 ст. 79 ГПК господарський суд має право
зупинити провадження у справі за клопотанням сторони,
прокурора, який бере участь у судовому засіданні, або за
своєю ініціативою зокрема у випадку надсилання госпо-
дарським судом матеріалів до слідчих органів.
Постанова апеляційної інстанції обґрунтована тим, шо
при винесенні рішення господарський суд Харківської об-
ласті забезпечив дотримання вимог чинного законодавства,
насамперед статей 33, 38, 43, 79 ГПК щодо всебічного,
повного та об’єктивного дослідження усіх фактичних об-
ставин справи відповідно до вимог чинного законодавства,
та надано належну правову оцінку.
Не погоджуючись з судовими рішеннями попередніх
судових інстанцій, Підприємство звернулося до Вищого гос-
подарського суду України з касаційною скаргою, вважаючи,
що при її прийнятті не було враховано вимоги ст. 79 ГПК,
оскільки провадження у справі може бути зупинено у разі
неможливості розгляду цієї справи до вирішення пов’язаної
з нею іншої справи компетентним органом.
Скаржник зазначає, що кримінальна справа порушена
за фактом створення фіктивного підприємства, водночас
на момент розгляду справи у господарському суді доказів,
які б спростували правомірність створення ПП «Імпост-В»,
у якого Підприємство придбало товар, не існувало, а отже,
не було об’єкта злочинного посягання.
Також скаржник вказує, що судові органи при вине-
сенні оскарженої ухвали та постанови не надали належної
правової оцінки тій обставині, що відповідно до ст. 330 ЦК
Підприємство є належним набувачем, який придбав майно
за грошові кошти за договором, та мав право відчужувати
придбане майно.
Крім того, скаржник вважає, що апеляційний суд при
прийнятті постанови не враховував, що ухвалами суду пер-
шої інстанції від 22 вересня 2005 р. та від 6 жовтня 2005 р.
Товариству було відмовлено у задоволенні клопотань про
зупинення розгляду справи.
З урахуванням зазначеного скаржник просить скасувати
ухвалу та постанову попередніх судових інстанцій та відмо-
234
вити Товариству у задоволенні клопотання про зупинення
провадження у справі.
На день розгляду касаційної скарги по суті письмовий
відзив на касаційну скаргу від Товариства не надійшов.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, за-
слухавши пояснення представника Підприємства, суддю-
допонідача, оцінивши та дослідивши повноту встановлення
попередніми судовими інстанціями обставин справи та їх
правову оцінку, колегія суддів Вищого господарського суду
України дійшла висновку, шо касаційна скарга підлягає
задоволенню з таких підстав.
Як було встановлено попередніми судовими інстанціями,
які приймали рішення у цій справі, Підприємство зверну-
лося з позовом про стягнення з Товариства заборгованості
у розмірі 5743823,50 грн., яка виникла внаслідок несплати
Товариством вказаної суми за товар, який було отримано на
підставі договору поставки від 20 серпня 2004 р. № 01/08.
Товариство вважає, що оскільки територіальний відділ
міліції Деснянського РУ ГУМВС України в м. Києві пору-
шив кримінальну справу № 03-5815 за фактом створення
фіктивного підприємства ПП «Імпост-В», то в нього немає
підстав здійснювати розрахунки за отриманий товар.
У зв’язку з вказаними обставинами Товариство зверну-
лося до господарського суду Харківської області з клопо-
танням про зупинення провадження у справі № 37/183-05
до вирішення кримінальної справи № 03-5815 стосовно
особи, яка не є учасником господарського спору щодо оп-
лати коштів за отриманий товар, що, на думку Товариства,
пов’язана з цією господарською справою.
Матеріали справи свідчать, що Товариство двічі заяв-
ляло клопотання про зупинення провадження у справі з
зазначених обставин, проте ухвалами суду першої інстанції
від 22 вересня 2005 р. та від 6 жовтня 2005 р. йому було
відмовлено в задоволенні таких клопотань, а ухвалою гос-
подарського суду Харківської області від 17 жовтня 2005 р.
третє клопотання про зупинення провадження у справі
було задоволено та при цьому не надано правої оцінки
попереднім ухвалам суду з зазначеного питання.
Колегія суддів Вищого господарського суду України
враховує, що згідно з п. 2 ч. 2 ст. 79 ГПК господарський суд
має право зупинити провадження у справі за клопотанням
сторони, прокурора, який бере участь у судовому засіданні,
або за своєю ініціативою зокрема у випадку надсилання
господарським судом матеріалів до слідчих органів. Цей
вид зупинення провадження у справі є факультативним,
необов’язковим для господарського суду.
235
Колегія суддів Вищого господарського суду України
зазначає, що ГПК передбачає два види зупинення про-
вадження у справі: обов’язковий, зазначений в законі, за
наявності якого господарський суд зобов’язаний зупинити
провадження у справі, і, як зазначалося, факультативний,
необов’язковий для господарського суду.
На підставі правового аналізу наведених процесуальних
норм колегія суддів Вищого господарського суду України
дійшла висновку, що постановляючи ухвалу, місцевий гос-
подарський суд не врахував приписів ст. 79 ГПК, згідно з
якими господарський суд зупиняє провадження у справі в
разі неможливості розгляду справи до вирішення пов’язаної
з нею іншої справи, що розглядається іншим органом.
Колегія суддів Вищого господарського суду України
зазначає, що оскаржена ухвала суду не містить обгрунтова-
ного висновку про неможливість розгляду господарського
спору до вирішення кримінальної справи, що знаходиться
в провадженні слідчих органів.
Також колегія суддів Вищого господарського суду Ук-
раїни наголошує, що місцевий суд не навів мотивів щодо
підстав зупинення провадження у справі, не вказав, чи
пов’язаний предмет спору в цій справі з об’єктом злочин-
ного посягання у кримінальній справі, та не врахував того,
що доводи, викладені Товариством у клопотанні, самі по
собі не можуть бути підставою для застосування ст. 79 ГПК.
Крім того, суд не зазначив конкретних підстав зупинення
провадження у справі, які передбачені вказаною правовою
нормою.
Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду
України вважає, що надсилання копій матеріалів справи
господарського суду до слідчих органів не може бути при-
чиною зупинення провадження у справі, оскільки до слідчих
органів відповідно до ст. 79 ГПК передбачено надсилання
саме матеріалів справи, а не їх копій.
Отже, колегія суддів Вищого господарського суду Украї-
ни вважає, що для зазначеної справи не існувало обставин,
що перешкоджали або унеможливлювали її розгляд, і які
б зумовили зупинення провадження у справі, а перевірка
слідчими органами підстав створення підприємства ПП
«Імпост-В» можлива і за повідомленням господарського
суду, яке надсилається до відповідних органів на підставі
ч. 4 ст. 90 ГПК.
На підставі викладеного колегія суддів Вишого госпо-
дарського суду України вважає, що суди першої та апеля-
ційної інстанцій при винесенні оскаржених судових рішень
порушили норми процесуального права, у зв’язку з чим
236
вони підлягають скасуванню, а справа — надісланню до
суду першої інстанції для розгляду спору по суті.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-10 ГПК,
колегія суддів постановила:
1. Касаційну скаргу ДП «Брендформ» 724 від 26 грудня
2005 р. у справі № 724 задовольнити.
2. Ухвалу від 17 жовтня 2005 р. господарського суду
Харківської області та постанову від 30 листопада 2005 р.
Харківського апеляційного господарського суду у справі
№ 37/183-05 господарського суду Харківської області
скасувати, а справу надіслати до суду першої інстанції для
розгляду по суті.
Усунення причин, що перешкоджають розгляду справи на
засіданні, як правило, потребує тривалого часу. Строки розгляду
господарських спорів обмежені. Тому час, необхідний для усунен-
ня причин, що перешкоджають розгляду, має бути виключений з
часу, відведеного для розгляду спору. Однак здійснення окремих
заходів повинно бути виконано в межах загальних строків для
розгляду господарських спорів. В таких випадках питання про
зупинення розгляду справи виноситься на розгляд суду, який
може не зупинити, а відкласти розгляд справи.
6.3. Порядок прийняття, форма
і зміст рішення
Прийняття рішення. Підсумком судового вирішення госпо-
дарського спору є судове рішення — владний акт, що пов’язує
правову норму з конкретним юридичним фактом і поширює
дію норми на цей факт, встановлює права й обов’язки кон-
кретних суб’єктів права1. Як акт застосування норм права
судове рішення ухвалюється іменем України і є категоричним
й обов’язковим до виконання велінням, у якому реалізуються
авторитет і сила судової влади. Судове рішення є найваж-
ливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист
гарантованих Конституцією прав і свобод, правопорядку та
здійснення проголошеного Основним Законом принципу вер-
ховенства права. Тому суди повинні неухильно додержувати
вимоги про законність і обґрунтованість рішення у справі.
1 Див.: Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Украиньг.
Учеб. пособ. — Харьков, 2002. — С. 84.
237
Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відобра-
жені обставини, які мають значення для цієї справи, висновки
суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерп-
ними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними
доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Рішення господарський суд приймає при вирішенні спору
по суті, тобто при повному чи частковому задоволенні позову
або при відмові в позові. В інших випадках господарський суд
виносить ухвали, а у справах про банкрутство — постанови
про визнання боржника банкрутом. Постанови також вино-
сяться апеляційною і касаційною інстанціями за підсумками
перегляду винесених судом попередніх інстанцій рішень, ухвал
і постанов.
Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкла-
дення розгляду справи, зупинення, припинення провадження
у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський
суд виносить ухвалу.
Ухвала господарського суду має містити:
1)	найменування господарського суду, номер справи і дату
винесення ухвали, найменування сторін, ціну позову, вимогу
позивача, прізвища судді (суддів), представників сторін, проку-
рора, інших осіб, які брали участь у засіданні (із зазначенням
їх посад);
2)	стислий виклад суті спору або зміст питання, з якого
виноситься ухвала;
3)	мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство;
4)	висновок з розглянутого питання;
5)	вказівку на дії, які мають вчинити сторони, інші під-
приємства, організації, державні та інші органи та їх посадові
особи у строки, визначені господарським судом.
Рішення та ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який
брав участь в судовому процесі, третім особам не пізніше п’яти
днів після їх прийняття або вручаються їм під розписку, якщо
інше не передбачено ГПК (статті 86, 87 Кодексу).
Судове рішення в господарському суді першої інстанції при-
ймається на засіданні за результатами вивчення всіх обставин
справи і відповідно до норм матеріального і процесуального
права. На підставі ст. 124 Конституції, ч. 1 ст. 84 ГПК судові
рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до
виконання на всій її території. Згідно зі ст. 4 Кодексу рішення
з господарського спору має прийматись у цілковитій відповід-
ності з нормами матеріального і процесуального права та фак-
тичними обставинами справи, з достовірністю встановленими
господарським судом.
238
Рішення викладається у письмовій формі та підписується
всіма суддями, які брали участь у засіданні. В разі розгля-
ду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням,
зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку,
то приєднується до справи (ст. 82 ГПК).
Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засі-
данні після закінчення розгляду справи.
За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та
резолютивну частини рішення, про що зазначається у прото-
колі судового засідання.
Рішення господарського суду набирає законної сили після
закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у
разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступ-
ну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної
сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання
рішення, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК.
У разі подання апеляційної скарги або внесення апеля-
ційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає
законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією
(ст. 85 Кодексу).
Права господарського суду щодо прийняття рішення,
регламентовані ст. 83 ГПК. Господарський суд, приймаючи
рішення, має право:
1)	визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний
з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
2)	виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно
для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх
осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є
клопотання заінтересованої сторони;
3)	зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки
(штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що пору-
шила зобов’язання;
4)	стягувати у дохід Державного бюджету України із сторони,
що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встанов-
леному ст. 9 ГПК або відповідно до законів, що регулюють порядок
досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
5)	стягувати в дохід Державного бюджету України з винної
сторони штраф у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених
господарським судом на сторону;
6)	відстрочити або розстрочити виконання рішення.
Рішення господарського суду має грунтуватись на повному
з’ясуванні такого:
•	чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть
участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
239
•	чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактич-
них обставин, що мають суттєве значення для правильного
вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
•	яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з
фактів, встановлених у процесі розгляду справи, та яка правова
норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Президія Вищого арбітражного суду України в роз’ясненні
«Про судове рішення» наголошує на тому, що господарським
судам слід виходити з того, шо рішення може грунтуватись
лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцін-
ки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі
ст. 43 ГПК наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності,
і жоден доказ не має для господарського суду заздалегідь
встановленої сили.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані
стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній
частині рішення навести правове обгрунтування і ті доведені
фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не
взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів
та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є
порушенням вимог ст. 4-2 ГПК щодо рівності всіх учасників
судового процесу перед законом і судом.
Приймаючи рішення зі спору, господарський суд має вра-
ховувати таке. Згідно з ч. 2 ст. 4 вказаного Кодексу госпо-
дарський суд не застосовує акти державних та інших органів,
якщо ці акти не відповідають законодавству України. Актами,
що не відповідають законодавству України, можуть бути акти
центральних органів виконавчої влади, місцевих державних
адміністрацій, органів місцевого самоврядування або інших
органів, які за своїм статусом не є державними.
Відповідно до цієї статті до актів, які підлягають застосуван-
ню господарськими судами, не належать судові рішення судів
загальної юрисдикції. У процесі здійснення господарського
судочинства з конкретної справи господарські суди керуються
судовими рішеннями судів загальної юрисдикції виключно на
підставі, у межах та порядку, передбачених статтею 35 ГПК,
тобто у встановленні преюдиціальних фактів.
Зміст і структура судового рішення мають відповідати вимо-
гам ст. 84 Кодексу. Рішення господарського суду складається
із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин,
при цьому:
1) у вступній частині вказуються найменування господарсько-
го суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування
сторін, ціна позову, прізвище судді (суддів), представників
240
і н>і>ііі, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні,
і н к а/іп них осіб, і іри розгляді справи на підприємстві, в органі-
іаііп про це також вказується у вступній частині рішення;
описова частина має містити стислий виклад вимог по-
іііплча, під шву па позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань
। і орні їв їх представників, інших учасників судового процесу,
опис ній, виконаних господарським судом (огляд та дослід-
•і і'іііія доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в
місці їх знаходження);
3) у мотивувальній частині вказуються обставини справи,
ік іаііоюіені господарським судом; причини виникнення спору;
пик.і їй, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової
моди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими госпо-
парі і.кий суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропози-
ції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким
пн нодарський суд керувався, приймаючи рішення; обгрунту-
вання відстрочки або розстрочки виконання рішення;
4) резолютивна частина має містити висновок про задово-
лення позову або про відмову в позові повністю чи частково
іа кожною із заявлених вимог. Висновок не може залежати
під настання або ненастання якихось обставин (умовне рі-
шення).
При задоволенні позову в резолютивній частині рішення
вказуються:
•	найменування сторони, на користь якої вирішено спір,
і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка
юбов’язана виконати відповідні дії, строк виконання цих
йй, а також строк сплати грошових сум при відстрочці або
роїстрочці виконання рішення;
•	розмір сум, що підлягають стягненню (основної забор-
іованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані
послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків, а також штрафів,
передбачених у пунктах 4, 5 ч. 2 ст. 83 ГПК);
•	найменування майна, що підлягає передачі, і місце його
знаходження (у спорі про передачу майна);
•	найменування, номер і дата виконавчого або іншого до-
кумента про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі
про визнання цього документа як такого, що не підлягає ви-
конанню), а також сума, що не підлягає списанню.
У спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в ре-
юлютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови
договору, а у спорі про спонукання укласти договір — умови,
па яких сторони зобов’язані укласти договір, з посиланням
на поданий позивачем проект договору.
241
В резолютивній частині рішення вказується про визнання до-
говору недійсним у випадках, передбачених у п. 1 ст. 83 ГПК.
При задоволенні заяви про визнання акта недійсним в ре-
золютивній частині вказуються найменування акта і органу,
що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається
акт недійсним повністю або частково (в якій саме частині).
В резолютивній частині рішення вказується про розподіл
господарських витрат між сторонами, про повернення держав-
ного мита з бюджету.
Якщо у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів,
в рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них.
При розгляді первісного і зустрічного позовів у рішенні
вказуються результати розгляду кожного з позовів.
Прийняте у справі рішення має бути якомога більш повним,
ясним, чітким. Водночас рішення не повинно мати зайвої
деталізації, яка не має правового значення у справі.
Президія Вищого арбітражного суду України в роз’ясненні
«Про судове рішення» вказує, що господарські суди повинні
дотримувати передбаченої статтями 84, 86 ГПК послідовності
викладення рішення, ухвали (вступна, описова, мотивувальна
та резолютивна частини).
Про зміну сторонами та іншими особами, які беруть участь
у справі, своїх процесуальних позицій порівняно з позовною
заявою, відзивом на неї, клопотанням тощо слід зазначити у
мотивувальній частині рішення.
За наявності у справі третіх осіб у вступній та описовій
частинах рішення згідно зі статтями 26, 27 ГПК має бути точно
визначений їх статус — із самостійними вимогами щодо пред-
мета спору чи без таких. Залежно від цього слід формулювати
мотивувальну та резолютивну частини рішень.
Зміна в рішенні господарського суду предмета, підстав
позову за заявою позивача, зробленою безпосередньо в засі-
данні суду, допустима лише, якщо при цьому не порушено
процесуальних прав відповідача, передбачених статтями 22,
23 Кодексу, і відповідачеві було надано можливість подання
доказів щодо нового предмета, підстав позову та наведення
його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача
має викладатися у письмовій формі.
У зв’язку з висуненням позивачем у порядку, передбаченому
ч. 4 ст. 22 ГПК, додаткових, змінених чи нових вимог до від-
повідача останній вправі вимагати відкладення розгляду справи
для подання відповідних доказів. Передбачені ч. 4 статті права
позивача змінити підставу або предмет позову, збільшити або
зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть
бути реалізовані тільки до прийняття рішення судом першої
242
11 к і, її і ції. Ця норма не застосовується під час розгляду справи
її піших інстанціях. Зазначені права можуть бути використані
по шначем також під час нового розгляду справи у першій інс-
і.ііііііі після скасування рішення і передання у встановленому
порядку справи на новий розгляд суду першої інстанції.
Зміна предмета позову означає зміну матеріально-право-
ііін вимоги до позивача. Зміна підстави позову означає зміну
о(>сгавин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до від-
повідача. Так, якщо вимога про визнання угоди недійсною
іамінюється вимогою про розірвання договору і наводяться
ніші підстави відповідної вимоги, то має місце зміна предмета
і підстави позову. Під збільшенням розміру позовних вимог
спід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку
було заявлено у позовній заяві.
Резолютивна частина рішення в жодному разі не повинна
викладатись альтернативно (наприклад: стягнути з відповідача
певну суму або в разі відсутності коштів на його рахунку —
(вернути стягнення на належне йому майно). У випадку, коли
іакі альтернативні вимоги містяться у позовній заяві, госпо-
дарський суд має визначити предмет позову і вирішувати спір
іалежно від характеру зобов’язань відповідача.
У резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь
щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду.
При цьому господарські суди повинні зазначати:
•	у рішеннях за позовами про витребування майна чи про
визнання права власності на майно — найменування майна,
місце його знаходження (у спорі про передачу майна), а у разі
необхідності — строк виконання відповідних дій та (або) про
видачу наказу про примусове виконання рішення;
•	у рішеннях щодо кількох відповідачів — ступінь відпові-
дальності кожного з них;
•	у рішеннях про визнання недійсними установчих доку-
ментів суб’єкта підприємництва — про обов’язок власника
(власників) або органу, уповноваженого створювати підпри-
ємство, здійснити ліквідацію підприємства у встановленому
законом порядку. Копію такого рішення надсилати власнику
(власникам) або зазначеному органу;
•	у рішеннях про часткове задоволення майнових вимог —
про відхилення решти вимог, припинення провадження або
залишення без розгляду позову у цій частині;
•	у рішеннях, якими надано відстрочку або розстрочку ви-
конання (ст. 121) — конкретні терміни їх виконання;
•	в ухвалах зі справ, у яких сторони досягли мирової угоди
(ч. 4 ст. 121 ГПК) — про затвердження відповідної угоди;
243
•	у рішеннях про вчинення певних дій або про утримання
від певних дій — відповідний припис, наприклад: «Такому-то
звільнити таке-то приміщення (із зазначенням його наймену-
вання, місцезнаходження згідно з поштовою адресою, площі)»,
«Такому-то утриматися від вчинення дій, які перешкоджають
доступу такого-то у приміщення (із зазначенням тих же даних
про приміщення)», а у разі необхідності — строк виконання
відповідних дій та (або) про видачу наказу про примусове
виконання рішення.
У рішеннях зі справ, у яких мало місце поновлення строків
позовної давності чи процесуальних строків, ця обставина за-
значається як у мотивувальній, так і у резолютивній частинах
рішення.
У рішеннях зі спорів, пов’язаних із стягненням грошових
сум, зазначаються зокрема дані, визначені в п. З ч. 1 ст. 19
Закону «Про виконавче провадження». У зв’язку з цим гос-
подарським судам слід враховувати таке.
Відповідні дані зазначаються згідно з поданою до госпо-
дарського суду позовною заявою. За відсутності у позовній
заяві даних про найменування (ім’я) стягувана і боржника,
їх місцезнаходження (місце проживання), ідентифікаційний
код (індивідуальний ідентифікаційний номер) тощо, необхідні
відомості господарському суду слід витребувати у позивача і
відповідача згідно з п. 4 ст. 65 ГПК. Якщо позивач не подав
витребуваних відомостей, господарський суд залишає позов
без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 цього Кодексу.
Залежно від конкретних матеріалів і обставин справи в
наказі господарського суду можуть бути зазначені банківські
рахунки в національній або іноземній валюті, а також реєст-
раційні рахунки.
Рішення господарського суду може прийматись тільки тим
суддею (суддями), який брав участь у розгляді справи. У разі
необхідності заміни судді в процесі розгляду справи або додатко-
вого введення судді до складу суду розгляд справи слід починати
спочатку, про що голова господарського суду або його заступ-
ник мають винести ухвалу. У разі необхідності цією ж ухвалою
подовжується строк вирішення спору, але не більше як на один
місяць (ч. З ст. 69 ГПК). При цьому необхідно зважати на те,
що згідно з ч. 4 ст. 20 Кодексу заява про відвід судді повинна
подаватись, як правило, до початку розгляду справи.
Порядок оголошення рішення та набрання ним законної сили
регламентується нормами ст. 85 ГПК. Прийняте рішення
оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення
розгляду справи.
244
(’уддя може оголосити в судовому засіданні тільки вступну
ні ре іолютивну частини рішення за наявності згоди на це пред-
г і.шпиків як позивача, так і відповідача, присутніх у засіданні,
а її разі присутності представника лише однієї із сторін —
ні п одою цього представника. За відсутності відповідної зго-
ііі суд згідно з ч. З ст. 77 Кодексу може оголосити перерву в
іасіданні з метою підготовки повного тексту рішення.
Мотивоване рішення і раніше оголошені вступна та резо-
пюгивна його частини підписуються усіма суддями, які беруть
участь у його прийнятті.
Вступна і резолютивна частини мотивованого рішення
мають дослівно відповідати вступній і резолютивній частинам
рішення, оголошеним після закінчення розгляду справи.
І Ірезидія Вищого арбітражного суду України в роз’ясненні
«Про деякі питання практики застосування Господарського
процесуального кодексу України» вказує, що до справи долу-
чаються як оголошені вступна і резолютивна частини рішення,
пік і рішення, складене в остаточній формі.
6.4. Додаткове рішення, ухвала
У судовій практиці мають місце ситуації, за яких суд першої
інстанції повинен вчиняти певні процесуальні дії у справі, нап-
риклад, вживати заходів щодо забезпечення позову, розглядати
іаяву про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну
способу та порядку виконання рішення тощо, але матеріали
цієї справи надіслані до апеляційної чи касаційної інстанції.
У таких випадках судам першої інстанції Вищий господарський
суд України рекомендує вчиняти певні процесуальні дії лише
за умов, якщо відсутність матеріалів справи не заважає їх на-
лежному здійсненню згідно з вимогами ГПК.
Згідно зі ст. 88 цього Кодексу господарський суд має право
за заявою сторони, прокурора, який брав участь в судовому
процесі, або за своєю ініціативою прийняти додаткове рішен-
ня, ухвалу, якщо:
1) з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні
господарського суду, не прийнято рішення;
2) не вирішено питання про розподіл господарських витрат
або про повернення державного мита з бюджету.
Додаткове рішення, ухвала можуть бути оскаржені в уста-
новленому порядку.
Прийняття додаткового рішення за заявою сторони, про-
курора, який брав участь у процесі, або за ініціативою суду
245
здійснюється, як правило, тим самим суддею (складом суду),
який приймав первісне рішення. Про відхилення заяви сто-
рони чи прокурора щодо прийняття додаткового рішення
виносяться ухвала (ст. 86 ГПК).
Додаткове рішення і ухвала про відхилення заяви щодо його
прийняття можуть бути оскаржені у порядку, передбаченому
розділами XII, XII-1 Кодексу.
Прийняття додаткового рішення є допустимим виключно з
підстав, передбачених ст. 88 ГПК. Порушення вимог цієї статті
має наслідком зміну або скасування рішення в апеляційному чи
у касаційному порядку (п. 4 ч. 1 ст. 104, ст. 111-10 ГПК).
ГПК не встановлює будь-яких обмежень строків подання
заяв про прийняття додаткового рішення, виправлення чи
роз’яснення його. Тому під час розгляду цих заяв госпо-
дарським судам слід керуватись тими статтями ГПК, які рег-
ламентують відповідні строки щодо основного рішення.
Вирішуючи питання щодо процедури розгляду заяв про
прийняття додаткового рішення, роз’яснення чи виправлен-
ня його, господарські суди повинні виходити з того, в якому
порядку розглядалась справа, зокрема, за участю однієї чи
обох сторін або за їх відсутності, а також з обставин справи,
доводів, наведених у заяві тощо.
Додаткове рішення підлягає перегляду за правилами ГПК.
При цьому питання шодо необхідності перевірки основного
рішення у справі вирішує апеляційна або касаційна інстанція
залежно від змісту додаткового рішення, мотивів, викладених
у заяві про його перевірку, характеру і обставин справи тощо.
За таким самим принципом вирішується питання про скасу-
вання чи зміну обох рішень або одного з них.
Згідно зі ст. 89 ГПК суддя за заявою сторони чи державного
виконавця роз’яснює рішення, ухвалу, не змінюючи при цьому
їх змісту, а також за заявою сторони або за своєю ініціативою
виправляє допущені в рішенні, ухвалі описки чи арифметичні
помилки, не зачіпаючи суті рішення.
Про роз’яснення рішення, ухвали, а також про виправлення
описок чи арифметичних помилок виноситься ухвала.
Що стосується роз’яснення чи виправлення рішення, то
слід мати на увазі таке: ст. 89 ГПК не передбачає можливості
перегляду в апеляційному чи у касаційному порядку ухвали,
винесеної на підставі цієї статті.
Колегія суддів Вищого господарського суду України,
розглянувши у відкритому засіданні матеріали касаційної
скарги орендного обласного підприємства (ООО) «Мико-
лаївтеплокомуненерго», м. Миколаїв, на ухвалу Одеського
246
апеляційного господарського суду від 15 листопада 2004 р. у
екрані господарського суду Миколаївської області № 1/190 за
ноіоііом ЗАТ «Н.Ітера», м. Миколаїв, правонаступник — ТОВ
• Іоря-Сервіс» м. Миколаїв, до ООП «Миколаївтеплокому-
ііспсрго» про стягнення 1386354,90 грн., встановила:
Рішенням арбітражного суду Миколаївської області від
26 вересня 2000 р. стягнуто з відповідача на користь пози-
вача 3% річних у сумі 217721,37 грн., збитків від інфляції у
сумі 1166933,61 грн. та судові витрати, в частині основного
боргу в сумі 3217213,52 грн. провадження у справі при-
пинено, в частині 3% річних у сумі 11634,85 грн. вимоги
залишено без розгляду.
Ухвалою господарського суду Миколаївської області від
26 липня 2001 р. поновлено строк пред’явлення наказу до
виконання.
Ухвалою господарського суду Миколаївської області від
26 липня 2001 р. ЗАТ «Н.Ітера» замінено правонаступником
ГОВ «Зоря-Сервіс».
Ухвалою господарського суду Миколаївської області
від 20 жовтня 2004 р. на підставі ст. 89 ГПК визнано наказ
таким, шо не підлягає виконанню, та видано новий наказ,
оскільки у наказі від 26 липня 2001 р. допущена описка у
номері справи.
Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду
від 15 листопада 2004 р. відповідачеві у прийнятті апеля-
ційної скарги відмовлено, оскільки ухвали про виправлення
описки не оскаржуються.
ООП «Миколаївтеплокомуненерго» звернулося до Ви-
щого господарського суду України з касаційною скаргою
на ухвалу апеляційного господарського суду і вважає її та-
кою, що прийнята з порушенням законодавства і підлягає
скасуванню, оскільки на виконання рішення суд видав
наказ через чотири роки на користь нового стягувана на
ту саму суму.
Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
правильність застосування судом норм матеріального і
процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна
скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 111-13 ГПК касаційні скарги на
ухвали місцевого або апеляційного господарських судів
розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду ка-
саційних скарг на рішення місцевого господарського суду,
постанови апеляційного господарського суду.
Господарський суд Миколаївської області ухвалою від
20 жовтня 2004 р. на підставі ст. 89 ГПК виправив описку
в наказі господарського суду від 26 липня 2000 р., оскільки
247
у номері наказу зроблена описка, у зв’язку з чим він не був
виконаний виконавчою службою.
Приписами ст. 89 ГП К встановлено, що суддя за заявою
сторони або за своєю ініціативою виправляє допущені в
рішенні, ухвалі описки чи арифметичні помилки, не зачі-
паючи суті рішення, про що виноситься ухвала.
Оскільки згідно зі ст. 106 ГПК ухвали місцевого гос-
подарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному
порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та За-
коном «Про відновлення платоспроможності боржника
або визнання його банкрутом», а ст. 89 вказаного Кодексу
оскарження ухвал про виправлення помилки не передбаче-
но, апеляційна інстанція дійшла обгрунтованого висновку
щодо відмови у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу про
виправлення помилки.
Щодо посилань скаржника на те, що наказ видано на но-
вого стягувача, то вони не відповідають дійсності, оскільки
господарський суд ухвалою від 26 липня 2001 р. замінив ЗАТ
«Н.Ітера» його правонаступником ТОВ «Зоря-Сервіс».
У зв’язку з викладеним ухвала апеляційного госпо-
дарського суду відповідає законодавству та матеріалам
справи.
Керуючись статтями 111-5, [11-7, 111-9, 111-11, 111-13
ГПК, колегія суддів постановила:
Ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від
15 листопада 2004 р. у справі господарського суду Миколаївсь-
кої області № 1/190 залишити без змін, а касаційну скаргу
ООП «Миколаївтеплокомуненерго» — без задоволення.
Право господарського суду винести окрему ухвалу закріпле-
не у ст. 90 ГПК. Господарський суд, виявивши при вирішенні
господарського спору порушення законності або недоліки в
діяльності підприємства, установи, організації, державного чи
іншого органу, виносить окрему ухвалу.
Окрема ухвала надсилається відповідним підприємствам,
установам, організаціям, державним та іншим органам, по-
садовим особам, які несуть відповідальність за ухилення від
виконання вказівок, шо містяться в окремій ухвалі, в порядку
та розмірі, передбачених ч. 1 ст. 119 цього Кодексу.
Окрему ухвалу може бути оскаржено в установленому ГПК
порядку.
Якщо при вирішенні господарського спору господарський
суд виявить у діяльності працівників підприємств та організацій
порушення законності, що містять ознаки дії, переслідуваної у
кримінальному порядку, господарський суд надсилає про цей
факт повідомлення органам внутрішніх справ чи прокуратури.
248
6.5. Закінчення провадження у справі
без прийняття рішення
За загальним правилом розгляд справи закінчується при-
йняттям рішення. Однак за наявності визначених в законі
підстав можливе закінчення провадження у справі без прий-
няття рішення.
За характером підстав та процесуальними наслідками є
дві форми закінчення провадження у справі без винесення
рішення:
1) припинення провадження у справі;
2) залишення заяви без розгляду.
Перелік підстав припинення провадження у справі (ст. 80)
і а залишення позову без розгляду (ст. 81 ГПК) є вичерпним
і розширеному тлумаченню не підлягає.
Принципова відмінність наслідків цих дій полягає у тому,
шо у першому випадку повторне звернення до господарсько-
го суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий
предмет і з тих самих підстав не допускається, а у другому
(після усунення обставин, що зумовили залишення позову
без розгляду) позивач має право знову звернутись до госпо-
дарського суду з тим же позовом у загальному порядку.
Припинення провадження у справі — це закінчення розгляду
справи без винесення рішення по суті спору внаслідок виявлення
обставин, за яких у подальшому розгляд спору в господарському
суді є неможливим або недоцільним.
Згідно зі ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провад-
ження у справі, якщо:
1)	спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
Йдеться про непідвідомчість спору суду та помилкове порушення
справи за позовом особи, що не має статусу юридичної особи,
а тому не наділена процесуальною правоздатністю. Наприклад,
позов подано в інтересах позивача іншими, крім органів проку-
ратури, юридичними особами, державними або іншими органами
(ст. 2 ГПК). При цьому слід мати на увазі, що звернення до гос-
подарських судів України прокурорів з інших держав в інтересах
суб’єктів господарювання цих держав не передбачене чинним
іаконодавством чи відповідними міждержавними угодами і до-
говорами України. Тому такі спори вирішенню господарськими
судами України не підлягають (п. 1 ч. 1 ст. 62 Кодексу);
Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо
є письмова угода сторін про передачу спору на вирішення
третейського суду (п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК). Таку угоду сторони
вправі укласти як до, так і після порушення провадження у
249
справі. В останньому випадку провадження у справі підлягає
припиненню з посиланням на п. 5 ч. 1 ст. 80 Кодексу. Якщо
ж таку угоду укладено до порушення провадження у справі, у
прийнятті позовних матеріалів слід відмовити на підставі п. 1
ч. 1 ст. 62 або припинити провадження у справі з посиланням
на п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК.
Вирішення такого спору відповідно до законів України,
міждержавних угод чи договорів віднесене до відання інших
органів (ч. 4 п. 1 ст. 12 ГПК);
2)	відсутній предмет спору.
Президія Вищого арбітражного суду України у роз’ясненні
від 23 серпня 1994 р. № 02-5/612 «Про деякі питання практики
застосування статей 80 та 81 Господарського процесуального
кодексу України» вказує, що господарський суд припиняє
провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору
(п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК) зокрема у таких випадках:
припинення існування предмета спору (наприклад, здій-
снене у встановленому порядку скасування оспорюваного
акта), якщо між сторонами у зв’язку з цим не залишилося
неврегульованих питань;
спір врегульовано самими сторонами шляхом перерахуван-
ня боргу (передачі майна чи усунення перешкод у користуванні
ним) після звернення кредитора з позовом за умови подання
доказів такого врегулювання;
3)	є рішення господарського суду або іншого органу, який
в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між
тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих
підстав. В цьому випадку йдеться про тотожність позову. Якщо
у судді є сумніви в тотожності позову на момент прийняття
заяви, він приймає заяву, питання про тотожність вирішує під
час судового розгляду, приймаючи відповідне рішення;
4)	позивач відмовився від позову і відмову прийнято госпо-
дарським судом. Відмова позивача від позову не є підставою
для безумовного припинення провадження. У випадках від-
мови позивача від позову господарському суду слід керуватись
ч. 6 ст. 22 ГПК, тобто перевіряти, чи не суперечить ця відмова
законодавству та чи не порушує вона інтереси інших осіб;
5)	сторони уклали угоду про передачу цього спору на ви-
рішення третейського суду;
6)	підприємство чи організацію, які є сторонами, ліквідо-
вано. За наявності відомостей про ліквідацію підприємства
чи організації, які є сторонами у справі, господарському суду
слід враховувати, що підприємство (організація) вважається
ліквідованим з моменту виключення його із ЄДРПОУ. Отже,
250
вирішуючи питання щодо припинення провадження у справі
нн підставі п. 6 ч. 1 ст. 80 ГПК, господарський суд повинен
іішрсбувати докази виключення підприємства з державного
1<і і сі ру. У справах про визнання недійсним акта, раніше
никаного ліквідованим органом, господарський суд вправі
і.іміііити його іншим органом, на який покладено видання
іііких актів;
7)	сторони уклали мирову угоду і вона затверджена госпо-
л.ірським судом.
У випадках припинення провадження у справі повторне
іпсрнення до господарського суду зі спору між тими самими
< тронами, про той самий предмет і з тих самих підстав не
попускається.
Про припинення провадження у справі виноситься ухвала, в
>ікій мають бути вирішені питання про розподіл між сторонами
іосподарських витрат, про повернення державного мита з бюд-
жегу, а також можуть бути розв’язані питання про стягнення
ішрафів, передбачених у пунктах 4, 5 ч. 2 ст. 83 ГПК.
Ухвалу про припинення провадження у справі може бути
оскаржено.
Мирова угода — розпорядча дія сторін, спрямована на вре-
гулювання господарського спору на взаємоприйнятних умовах та
припиненням порушеної судом справи. Мирова угода може бути
укладена тільки між сторонами і не може бути здійснена ін-
шими особами, які беруть участь у справі.
Можливість мирового врегулювання господарських спорів —
важлива передумова рівноваги господарських відносин. Цей
процесуальний інститут:
а)	сприяє економії часу, сил і коштів держави та учасників
процесу;
б)	забезпечує вирішення спору за допомогою соціально-еко-
номічних чинників, які всебічно враховують інтереси сторін,
а не лише формалізованих постанов;
в)	усуває конфліктний стан господарських відносин, ос-
кільки сторони спору, мирно вирішивши господарський спір,
іильшою мірою, ніж при розгляді судом спору, схильні до
продовження господарського співробітництва’.
Згідно зі ст. 78 ГПК відмова позивача від позову, визнання
позову відповідачем і умови мирової угоди сторін виклада-
ються в адресованих господарському суду письмових заявах,
'Див.: Притика Д. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Харків, 2001. —
С. 248.
251
що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно
позивачем, відповідачем чи обома сторонами.
До прийняття відмови позивача від позову або до затверд-
ження мирової угоди сторін господарський суд роз’яснює сто-
ронам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є
повноваження на вчинення цих дій у представників сторін.
Мирова угода може стосуватися лише прав і обов’язків
сторін щодо предмета позову.
Про прийняття відмови позивача від позову або про за-
твердження мирової угоди сторін господарський суд виносить
ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.
У разі визнання відповідачем позову господарський суд
приймає рішення про задоволення позову за умови, що дії
відповідача не суперечать законодавству або не порушують
прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.
У роз’ясненні «Про деякі питання практики застосування
Господарського процесуального кодексу України» Вищий
арбітражний суд України наголошує на певних особливостях
укладання мирової угоди та її затвердження господарським
судом. Зокрема, треті особи, які заявляють самостійні вимоги
на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ч. З
ст. 26 ГПК), а отже, вправі укладати мирові угоди на загаль-
них підставах.
Представник будь-якої із сторін вправі укладати мирову
угоду від її імені лише у разі, коли відповідні повноваження
прямо обумовлені у довіреності.
Мирова угода може містити й часткові поступки, наприклад,
про зменшення позовних вимог або про часткове визнання
позову.
Умови мирової угоди мають бути викладені чітко й одно-
значно з тим, щоб не виникало неясності і спорів з приводу
її змісту під час виконання.
Суддя має роз’яснити сторонам процесуальні наслідки
припинення провадження у справі.
В ухвалі про затвердження мирової угоди у резолютивній
частині докладно й чітко викладаються її умови і зазначається
про припинення провадження у справі (п. 7 ч. 1 ст. 80 ГПК),
а також вирішується питання про розподіл між сторонами
судових витрат.
। Господарський суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не
відповідає закону або за своїм змістом є такою, що не може бути
виконана згідно з її умовами, або якщо така угода остаточно не
вирішує спору чи може призвести до виникнення нового спору.
Мирова угода не може вирішувати питання про права і обов’язки
< іорін, які можуть виникнути у майбутньому, а також стосуватися
і Іран і обов’язків інших юридичних чи фізичних осіб, які не беруть
V кісті у справі або, хоча й беруть таку участь, але не є учасниками
мирової угоди. Укладення мирової угоди неможливе і в тих ви-
падках, коли ті чи інші відносини твердо врегульовано законом і
попи не можуть змінюватись волевиявленням сторін.
У разі ухилення однієї із сторін від виконання мирової
VI оди наказ про примусове виконання не може бути видано,
оскільки провадження у справі господарським судом припине-
но. Однак інша сторона у цьому випадку не позбавлена права
иісрнутися на загальних підставах з позовом про спонукання
но виконання мирової угоди.
Так, Вищий господарський суд України, розглянувши
матеріали касаційної скарги ЗАТ «ТД «Ленінська кузня»
на постанову Київського апеляційного господарського
суду від 2 лютого 2006 р. у справі № 16/488 господарського
суду м. Києва за позовом ВАТ «Херсонський суднобудів-
ний завод» до ЗАТ «ТД «Ленінська кузня» про стягнення
197129,32 грн., встановив:
Ухвалою господарського суду м. Києва від 21 липня
2004 р. у справі № 13/392 між позивачем та відповідачем
було затверджено мирову угоду при стягненні 505500 грн.
за договором від 15 жовтня 2003 р. № 464/41, провадження
у справі припинено.
ВАТ «Херсонський суднобудівний завод» повторно
звернулося з позовом до ЗАТ «ТД «Ленінська кузня» про
стягнення 175500 грн. залишку основного боргу (заборго-
ваності за мировою угодою), 2895,12 грн. (3% річних) та
18734 грн. інфляційних.
Рішенням господарського суду м. Києва від 26 жовтня
2005 р. у справі № 16/488 позов ВАТ «Херсонський судно-
будівний завод» задоволено повністю.
Рішення господарського суду мотивоване тим, що борг
на момент спливу кінцевого терміну погашення заборго-
ваності за мировою угодою було сплачено частково, тому
відповідно до статтей 526, 530 ЦК позовні вимоги є обґрун-
тованими і мають бути задоволені.
Постановою Київського апеляційного господарського
суду від 2 лютого 2006 р. рішення господарського суду
м. Києва залишено без змін з тих самих підстав.
У поданій касаційній скарзі ЗАТ «ТД «Ленінська куз-
ня» просить скасувати рішення та постанову зазначених
судових інстанцій, посилаючись на порушення останніми
норм процесуального та матеріального права, провадження
у справі припинити.
252
253
ВАТ «Херсонський суднобудівний завод» у відзиві на
касаційну скаргу просить залишити без змін зазначені
судові рішення.
Судова колегія, розглянувши наявні матеріали справи,
дослідивши юридичну оцінку судовими інстанціями об-
ставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши
правильність застосування ним норм матеріального і проце-
суального права дійшла висновку про відсутність правових
підстав для задоволення касаційної скарги.
Матеріалами справи підтверджується таке.
Ухвалою господарського суду м. Києва від 21 липня
2004 р. у справі № 13/392 затверджено мирову угоду між
ВАТ «Херсонський суднобудівний завод» та ЗАТ «ТД»
«Ленінська кузня».
Відповідно до п. 2 мирової угоди відповідач зобов’язався
здійснювати погашення суми боргу перед відокремленим
структурним підрозділом «Херсонметалосервіс» ВАТ «Хер-
сонський суднобудівний завод» у розмірі 505.500 грн. рів-
ними платежами у сумі 100000 грн. відповідно до графіку
протягом п’яти місяців.
Кінцевий термін виконання зобов’язань за мировою
угодою настав 30 листопада 2004 р.
З матеріалів справи вбачається, що до моменту спливу
кінцевого терміну погашення заборгованості відповідач
частково сплатив суму боргу в розмірі 280000 грн., а після
закінчення цього терміну — 50000 грн.
Отже, відповідачем за мировою угодою було сплачено
330000 грн.
Заборгованість за мировою угодою становить 175000 грн.
Згідно з ч. 2 ст. 604 ЦК такі дії сторін визначаються як
припинення первісного зобов’язання за домовленістю сторін
новим зобов’язанням між тими самими сторонами (новація).
Оскільки ці дії вчинені сторонами в межах судового про-
цесу і затверджені ухвалою господарського суду м. Києва від
21 липня 2004 р., процесуальним наслідком їх є припинення
провадження у справі (ч. 4 ст. 78 ГПК).
Внаслідок цього господарський суд не може видати наказ
про примусове виконання мирової угоди.
Проте інша сторона в цьому разі не позбавлена права
звернутись на загальних підставах з позовом про спонукан-
ня до виконання мирової угоди.
Кожна із сторін мирової угоди, яка вважає порушеними
свої права, які виникли з мирової угоди, може звернутись
з позовом про зобов’язання виконати зобов’язання в на-
турі, або з позовом про захист своїх прав іншим способом,
передбаченим законом.
254
Відповідно до статей 520, 526 ЦК зобов’язання має ви-
конуїііііись належним чином відповідно до умов договору
і а вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законо-
давстві, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно
до міичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай
сі являться, та у встановлений строк.
Одностороння відмова від виконання зобов’язання не
допускається (ст. 525 ЦК).
За таких умов судові інстанції' також правомірно дійшли
висновку про наявність правових підстав для стягнення з
відповідача пені за прострочення виконання грошового зобо-
в’язання, річних та збитків від інфляції (ч. 2 ст. 625 ЦК).
Зазначене свідчить про повноту встановлення судовими
інстанціями обставин справи та вірне застосування до них
норм матеріального та процесуального права, спростовує
доводи касаційної скарги.
На підставі викладеного та керуючись статтями 111-5,
111-7, 111-9, 111-11 ГПК, Вищий господарський суд Ук-
раїни постановив:
Постанову Київського апеляційного господарського суду
від 2 лютого 2006 р. у справі № 16/488 залишити без зміни,
а касаційну скаргу — без задоволення.
Згідно з ч. 4 ст. 78 ГПК господарський суд виносить ухвалу
про прийняття відмови позивача від позову, а відповідно до
ч. 5 цієї статті приймає рішення про задоволення позову у разі
визнання його відповідачем. Проте суд, який вирішує спір,
не зв’язаний заявами позивача про відмову від позову, змен-
шення розміру позовних вимог та відповідача — про визнання
позову. На підставі ч. 6 ст. 22 ГПК у разі, якщо відповідні дії
суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і
охоронювані законом інтереси (у тому числі юридичної чи
фізичної особи, яка не є учасником судового процесу), спір
підлягає вирішенню по суті згідно з вимогами чинного зако-
нодавства (п. 3.7 роз’яснення Президії Вищого арбітражного
суду України «Про деякі питання практики застосування
Господарського процесуального кодексу України»).
Зазначимо, що чинним господарським процесуальним
законодавством не повною мірою врегульовані такі питання,
як порядок примирення сторін, мотивування відмови госпо-
дарського суду затвердити мирову угоду, розмежування мирової
угоди та інститутів визнання позову або відмови від позову,
істотні умови мирової угоди, категорія справ, за якими мирова
угода не допускається, тощо.
Порушена в господарському суді справа не може закінчи-
тися прийняттям рішення також і в тому випадку, коли під
255
час її розгляду виявиться недодержання порядку пред’явлення
позову або порушення позивачем деяких обов’язків в процесі.
В таких випадках позов залишається без розгляду.
Залишення позову без розгляду — припинення провадження у
справі без прийняття рішення, що не перешкоджає можливості
повторного звернення до суду з тотожною заявою.
Згідно зі ст. 81 ГПК господарський суд залишає позов без
розгляду, якщо:
1)	позовну заяву підписано особою, яка не має права підпи-
сувати її, або особою, посадове становище якої не вказано;
2)	у провадженні господарського суду або іншого органу,
який діє в межах своєї компетенції, є справа з господарського
спору між тими само сторонами, про той само предмет і з тих
само підстав;
3)	позивач не звертався до установи банку за одержан-
ням з відповідача заборгованості, коли вона відповідно до
законодавства мала бути одержана через банк. Оцінюючи
повноту і достатність позовних матеріалів для вирішення
спору, необхідно враховувати, що спільними вказівками
Кабінету Міністрів України та Національного банку України
від 12 січня 1993 р. № 18-60/98-22001 визнано недоцільним
подальше застосування інкасової форми розрахунків за
поставлену (продану) продукцію, виконані роботи, надані
послуги. Отже, у господарського суду відсутні підстави ви-
магати від позивачів доказів звернення до установи банку за
одержанням заборгованості (п. 4 ч. 1 ст. 81 ГПК), оскільки
кредитор вправі звернутись зі своїми вимогами безпосередньо
до боржника;
4)	позивач без поважних причин не подав витребувані гос-
подарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору,
або представник позивача не з’явився на виклик у засідання
господарського суду і його нез’явлення перешкоджає вирі-
шенню спору;
Застосування п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК можливе лише за наяв-
ності таких умов:
—	додаткові документи вважаються витребуваними, тіль-
ки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному
документі;
—	витребувані документи чи з’явлення представника по-
зивача дійсно необхідні для вирішення спору;
—	позивач не подав витребувані документи чи не на-
правив свого представника в засідання господарського суду
без поважних причин. Отже, перш ніж залишити позов без
розгляду, господарський суд зобов’язаний з’ясувати причини
256
111’1111).' >11.шия його вимог позивачем і об’єктивно оцінити їх
інні.14 ііи и. (роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду
\ і- ранні  І Іро деякі питання практики застосування статей 80
1.1 .41 І осподарського процесуального кодексу України»);
>) іромадянин відмовився від позову, який було подано в
Нині нііересах прокурором.
Про і.ніиіпєння заяви без розгляду виноситься ухвала, в
Якій можуть бути вирішені питання про розподіл між сторо-
нами іосподарських витрат, про повернення державного мита
і бюджету, а також про стягнення штрафів, передбачених у
пунктах 4, 5 ч. 2 ст. 83 цього Кодексу.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, необ-
хідно мати на увазі, що відповідно до п. З ч. 1 ст. 8 Декрету
КпПІіісгу Міністрів України «Про державне мито» останнє
підлягає поверненню позивачеві тільки у випадках припинення
провадження у справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 80
І 11К. В усіх інших випадках застосування статей 80, 81 цього
Кодексу державне мито поверненню не підлягає.
Припинення провадження у справі, порушеній за позовом
прокурора, або залишення його позову без розгляду не дає
юсподарському суду права стягувати державне мито з по-
ні нача незалежно від підстав, на яких ґрунтується висновок
і осподарського суду.
Ухвалу про залишення позову без розгляду може бути ос-
каржено.
Після усунення обставин, що зумовили залишення позову
без розгляду, позивач має право знову звернутися з ним до
і осподарського суду в загальному порядку.
Отже, у складі підстав залишення позову без розгляду в
господарському процесі чітко виокремлюються випадки, коли
позов має бути залишений без розгляду, а також випадки, коли
це питання вирішується на розсуд суду.
З урахуванням обставин кожного конкретного випадку суд
може і не залишати позов без розгляду, а відкласти слухан-
ня справи на певний строк. Обставини, що є підставою для
залишення позову без розгляду — це найчастіше недоліки
процесу, які можна усунути. Відповідно до цього визначаються
процесуальні наслідки застосування зазначеного інституту:
позивач має право пред’явити позов на загальних підставах,
якщо умови, що були підставою для пред’явлення позову
без розгляду, будуть усунені. Залишення справи без розгляду
свідчить про неправомірне виникнення процесу внаслідок
допущених позивачем порушень. Тому пред’явлення позову,
за яким провадження закінчилося без прийняття рішення, не
257
впливає на перебіг строків позовної давності. Сторони повер-
таються до процесуального стану, і перебіг строку позовної
давності продовжується.
Список рекомендованої літератури:
1.	Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Ук-
раиньї: Учеб. пособ. — Харьков, 2002.
2.	Васильєв С.А. Хозяйственное судопроизводство Украиньї:
Учеб. пособ. — Харьков, 2002.
3.	Вирішення господарських спорів. Застосування норм
матеріального права в роз’ясненнях і листах Вищого госпо-
дарського суду України / За ред. Д.М. Притики. — К., 2002.
4.	Кройтор В.А. Защита прав и интересов в суде. — Харь-
ков, 2000.
5.	Притика Д. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Харків,
2001.
258
І лава VII
11 ЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ
В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ
7.1.	Право апеляційного оскарження.
Поняття апеляції
Інсштут апеляційного оскарження є відносно новим для
нп полирського процесу та з’явився в українській правовій
* н< і ґмі невипадково. Цьому сприяли як історичні, соціальні,
и» і суспільні чинники. Історія виникнення і розвитку інс-
ііііуіу апеляційного оскарження судових рішень свідчить про
н', піо апеляційне провадження як спосіб перегляду судових
ріінсні. з'являлося на певному історичному етапі, залежно від
« Ніні і розвитку тієї чи іншої держави. Саме цей інститут до-
помаїас значною мірою забезпечити захист прав та інтересів
і.ніііересованих осіб, чого насамперед вимагають приписи
Коїісіитуції та міжнародного законодавства.
Н Основному Законі (п. 8 ч. З ст. 129) до основних засад
і уночніїства віднесено забезпечення апеляційного та касацій-
ною оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених
іаконом.
І Іа втілення концепції ст. 125 Конституції, згідно з приписами
непі її Україні діють місцеві та апеляційні суди, з 10 липня 2001 р.
її і нсіемі господарських судів України з’явилися апеляційні суди.
Крім того, Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення
їм її і до Арбітражного процесуального кодексу України» розділ XII
Арбігражного процесуального кодексу України був викладений
у копій редакції та інститут перевірки рішень, ухвал, постанов в
порядку нагляду був замінений новим інститутом вітчизняного
судочинства — інститутом апеляційного оскарження.
Апеляційне оскарження — один із найбільш поширених у
сучасному господарському судочинстві способів оскарження
судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції
(апеляційному суді). Цей спосіб оскарження судових рішень
існує зокрема в Австрії, Бельгії, Великобританії, Німеччині,
СІНА, Франції. Інститут апеляційного оскарження судових
рішень здавна відомий і в Україні.
Так, відповідно до ст. 92 ГПК перегляд за апеляційною
скаргою або поданням рішення місцевого господарського
суду здійснює апеляційний господарський суд, повноваження
259
якого поширюються на територію знаходження відповідного
місцевого господарського суду. Отже, у цій нормі законода-
вець визначив територіальну підсудність апеляційних госпо-
дарських судів. Території знаходження відповідного місцевого
господарського суду визначено Указом Президента України
від 11 липня 2001 р. № 5 11/2001 «Про утворення апеляційних
господарських судів та затвердження мережі господарських
судів України»1.
Апеляція (від лат. арреііаїіо — звернення, скарга) є ос-
новним способом оскарження судових актів місцевого гос-
подарського суду, які не набули законної сили в апеляційній
інстанції, та має певні характерні ознаки.
В юридичній літературі характерними ознаками апеляції
визнані такі:
—	апеляція подається на рішення господарського суду, яке
не вступило в законну силу;
—	справа за апеляцією передається на розгляд вищого суду;
—	подання апеляції зумовлюється неправильністю рішення
господарського суду першої інстанції, що дістає прояв, на дум-
ку особи, яка подає апеляційну скаргу, або в неправильному
встановленні фактичних обставин справи або в неправильному
застосуванні закону;
—	апеляційний господарський суд, переглядаючи справу,
розглядає як питання факту, так і права, тобто має право
перевірити як юридичний, так і фактичний аспекти справи в
тому обсязі, що і суд першої інстанції;
—	апеляційний господарський суд в результаті розгляду
справи, як правило, не має права повернути справу до суду
першої інстанції на новий розгляд і винесення рішення, а
зобов’язаний винести нове рішення;
—	виконання рішення, яке оскаржено в апеляційному
порядку, призупиняється;
—	повноваження апеляційного господарського суду під
час перегляду справи обмежені доводами апеляційної скарги
і предметом рішення суду першої інстанції. Нові вимоги, які
не були предметом рішення суду першої інстанції, не можуть
бути пред’явлені в апеляційному провадженні.
За наявності апеляційного оскарження апеляційний госпо-
дарський суд зобов’язаний перевірити правильність прийнятих
судом першої інстанції судових актів з погляду як фактів, так і
права, за наявними у справі і додатково наданими доказами, як
' Урядовий кур’єр. — 2001. — № 136.
260
її пі кіі|і.і і пііі, і,ік і в неоскарженій частині. В цьому випадку
• кін-виіпипні ііц'іаііції не зв’язаний доводами апеляційної
। ип|н и її ціновії ікіпіи перевірити законність і обґрунтованість
| >1II|Є 1111Ч II пивному обсязі.
і її і с, нк.і і.і 111 о таки є загальною характеристикою апеляції
н» । ін" иііу оскарження судових актів, які не вступили в за-
1.1 ні іну । іі'іу, їв дозволяють сформулювати таке доктринальне
ви 111 >1111’ 1111 н
Іне ні ці пас провадження як стадія господарського процесу
. тинин ініііь <укупність дій господарського суду апеляційної інс-
танції, порушується лише за апеляційною скаргою (апеляційним
інііКіііпчм) осіб, які брали участь у розгляді справи у суді першої
т, іпіінції, спрямована на повторний розгляд і вирішення справи
по । єни і мстою перевірки правильності встановлення фактичних
ин< ішкіїт справи, законності і обґрунтованості судових актів
। і'і'і' першої інстанції, які не набрали чинності, в межах доводів
ниє пі цінно ї скарги.
•	н же, апеляційне оскарження і перевірка судових актів суду
ів рніоі інстанції забезпечують їх законність і обґрунтованість,
нічиї-1 прав, свобод та інтересів осіб, які брали участь у справі,
в і.іміж публічних інтересів, що є основним завданням апе-
іінпніїоіо провадження.
Між пім мета апеляційного провадження полягає не тільки
і перевірці законності й обгрунтованості рішень суду першої
пи піннії, що не вступили в законну силу, а й у повторному
।и> и чилі справи по суті. Необхідно зазначити, що оскарженню
н ків-'іяційній інстанції підлягають не тільки рішення, які не
і вії ір*і *і 11 законної сили, а й ухвали місцевого господарського
। х ну передбачені в ГПК та Законі «Про відновлення пла-
ни нроможності боржника або визнання його банкрутом».
< 11 же, с торони за допомогою апеляційного суду намагаються
вирішити конфлікт інтересів, при цьому кожна зі сторін в
.іпе іяційній інстанції не тільки доводить законність або не-
і.і киї шість прийнятого судового акта, а й намагається довести
і.ікопііість саме її позиції в конфлікті.
І іоні шість норм про апеляційне оскарження, відсутність
ігрміпологічної чіткості і визначеності у законодавстві нашої
іержавн зумовлюють суперечності у тлумаченні цього право-
вою інституту у правозастосувальній практиці, що потребує
І руїповного дослідження.
і іроблеми процедури оскарження судових рішень, на думку
І’. Кубійди, умовно можна поділити на предметно-змістовні,
пов’язані з конкретним змістом інститутів апеляції в Україні,
іа організаційні, пов’язані з ієрархічною побудовою системи
261
судів і матеріальними ресурсами1. Проблематика перегляду
судових рішень не зосереджена виключно на інститутах апе-
ляції. Витоки недосконалості цього інституту в Україні слід
шукати у неправильній інтерпретації та недооцінці загальних
засад судочинства, насамперед принципів диспозитивності і
змагальності, як у чинному ГПК, так і у поданому на розгляд
парламенту проекті ГПК від 12 лютого 2004 р. Саме дотри-
мання цих засад має стати основним критерієм для оцінки
процесуальної діяльності суддів судами вищих інстанцій.
Предметом апеляційного перегляду, вважає Р. Кубійда,
мають стати факти та пов’язані з ними порушення закону.
У зв’язку з цим апеляційний суд наділений повноваженням
дослідити нові докази, оцінити їх у сукупності з досліджени-
ми у першій інстанції доказами, встановити нові обставини у
справі, а відтак — ухвалити нове рішення по суті спору.
З урахуванням світового досвіду набуло нового значення
положення щодо апеляційного оскарження судових актів гос-
подарського суду та проектом ГПК запроваджуються суттєві
зміни в інститутах перегляду судових актів.
Проект ГПК грунтується на однакових із проектом ЦПК
підходах до основних інститутів процесуального права.
Вперше в українському судочинстві проект запроваджує
інститут відмови у прийнятті апеляційної скарги. Цей інститут
має розв’язати проблему відсутності у чинному процесуаль-
ному законі адекватного процесуального реагування, зокрема
на випадки подання апеляційних скарг, які не можуть бути
предметом апеляційного перегляду. Судова практика виявила
необхідність включення до проекту ГПК норми про право суду
апеляційної інстанції зупинити виконання рішення місцевого
господарського суду у випадку, коли апеляційним судом від-
новлено пропущений стороною або прокурором строк апеля-
ційної скарги або внесення апеляційного подання, за умови,
що рішення суду першої інстанції ще не виконано.
Перевірка судових актів — це за своєю суттю сукупність
проваджень, які спрямовані на перевірку діяльності судів
першої інстанцій. Адже будь-яка людина може помилитися,
тому перегляд судових актів колегіальним складом спрямова-
ний на те, щоб усунути суб’єктивні чинники, які, можливо,
заважали винесенню законного і обгрунтованого рішення.
1 Див.: Куйбіда Р. Перегляд судових рішень в Україні: вдосконалення
процедури (нотатки з науково-практичного семінару) // Право України. —
2003. — № 8. — С. 143-144.
262
< 11 4 с, коротко формулюючи принципи перевірки судових
рішень, можна сказати, що апеляційна інстанція не повинна
ївшусі нги набуття судовим рішенням законної сили, коли
цинії 11 учасників судового процесу залишився незадоволеним
цінім рішенням. Оскільки, як правило, у судовому засіданні
ін-руїі, участь особи з протилежними інтересами у результа-
нт розгляду справи, то одна із них, а іноді й обидві сторони
шсріиіоться до апеляційного господарського суду зі скаргами
п.і процесуальні акти суду першої інстанції.
7.2.	Передумови апеляційного
оскарження
Дня того, щоб виникло апеляційне провадження, необ-
хіднії наявність таких передумов: об’єктивних, суб’єктивних,
формальних, які знайшли своє відображення у положеннях
. іиісй 91-98 ГПК.
Право апеляційного оскарження або внесення апеляцій-
ного подання прокурора зумовлено насамперед об’єктом
оскарження, що є однією з основних об’єктивних передумов
піісляційного оскарження. Основним об’єктом апеляційного
оскарження є рішення суду першої інстанції, яке не набрало
чинності або ухвали суду, що містить, на думку особи, яка
подій апеляційну скаргу (подання), несприятливі для неї на-
і ІІІЛКИ вирішення спору.
< Иі’сктом апеляційного оскарження може бути як рішення
нн ііодарського суду в цілому, так і його частина (наприклад,
рс іоціотивна або мотивувальна).
До об’єкта апеляційного оскарження слід також віднести
ух пали щодо забезпечення позову (ст. 67), додаткові рішення
(сі. 88), ухвали про відхилення заяви щодо прийняття додат-
кового рішення (ст. 86), ухвали, передбачені Законом «Про
нініюнлення платоспроможності боржника або визнання його
Гніїїкрутом» за дотримання правил, передбачених розділа-
ми XII, ХІІ-1 ГПК. Скарги на ухвали господарського суду
першої інстанції подаються і розглядаються в тому самому
порядку, що й апеляційні скарги (подання) на рішення.
У випадках скасування апеляційною інстанцією ухвал про:
підмову у прийнятті позовної заяви або заяви про порушення
справи про банкрутство; повернення позовної заяви або заяви
про порушення справи про банкрутство; зупинення провад-
ження у справі; припинення провадження у справі; залишення
263
позову без розгляду або залишення заяви у провадженні справи
про банкрутство без розгляду, справа передається на розгляд
місцевого господарського суду.
Не можуть бути переглянуті в апеляційному провадженні
ухвали місцевого господарського суду про; порушення провад-
ження у справі, залучення іншого відповідача чи заміну нена-
лежного відповідача, залучення до участі у справі третіх осіб
або їх вступ у справу, подовження строку вирішення спору.
Стаття 106 ГПК має відсильний характер, оскільки не
містить чіткого переліку ухвал які підлягають оскарженню в
апеляційному порядку, однак, оскарженню підлягають лише ті
ухвали господарського суду першої інстанції, можливість ос-
карження яких прямо визначена цим Кодексом і Законом «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом». Між тим на практиці дуже часто виникають ви-
падки оскарження в апеляційному порядку ухвал, можливість
оскарження яких не передбачена законодавством взагалі.
Так, постановою Вищого господарського суду України
від 20 червня 2006 р. у справі № 4/5 залишено без задово-
лення касаційну скаргу ВАТ «Носівське хлібоприймальне
підприємство» на ухвалу Київського апеляційного госпо-
дарського суду від 6 квітня 2006 р. у справі № 4/5 за позовом
ТОВ «Агрофірма «Хлібороб», м. Чернігів, до ВАТ «Носівське
хлібоприймальне підприємство» про стягнення 69202 грн.,
а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від
6 квітня 2006 р. залишено без змін.
Вищий господарський суд України встановив, що ТОВ
«Агрофірма «Хлібороб» звернулося до господарського
суду Чернігівської області з позовом до ВАТ «Носівське
хлібоприймальне підприємство» про стягнення 69202 грн.
Ухвалою зазначеного суду від 3 березня 2006 р. порушено
провадження у справі та призначено справу до розгляду.
ВАТ «Носівське хлібоприймальне підприємство», не пого-
дившись з ухвалою місцевого суду від 3 березня 2006 р.,
подало апеляційну скаргу. Ухвалою Київського апеляцій-
ного господарського суду від 6 квітня 2006 р. в прийнятті
зазначеної апеляційної скарги відповідачу відмовлено.
Рішення апеляційної інстанції з посиланням на ст. 106
ГПК мотивоване тим, що ухвала про порушення провад-
ження у справі апеляційному оскарженню не підлягає.
Перевіривши правильність застосування судом апеляцій-
ної інстанції норм матеріального і процесуального права,
Виший господарський суд України дійшов висновку про від-
сутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки
апеляційною інстанцією у справі встановлено, що:
264
- ухвалою господарського суду Чернігівської області
під 3 березня 2006 р. порушено провадження у справі за
позовом ТОВ «Агрофірма «Хлібороб» про стягнення з ВАТ
•Носівське хлібоприймальне підприємство» 69202 грн. та
призначено справу до розгляду;
ВАТ «Носівське хлібоприймальне підприємство»
•псрпулося до суду апеляційної інстанції з апеляційною
скаргою на зазначену ухвалу місцевого суду.
Згідно з ч. 1 ст. 106 ГПК ухвали місцевого господарсько-
і о сулу можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у
випадках, передбачених цим Кодексом та Законом «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом».
ГП К не передбачає можливості оскарження ухвали міс-
цевого господарського суду про порушення провадження
у справі.
У п. 5 роз’яснення Президії Вищого господарського
сулу України від 28 березня 2002 р. № 02-5/366 «Про деякі
пиіання практики застосування розділу XII Господарського
процесуального кодексу України» зазначено, що подання
апеляційної скарги на ухвалу місцевого господарського суду,
яку не може бути оскаржено, виключає перегляд судових
іік іін місцевого господарського суду в апеляційному поряд-
ку. Тому у відповідних випадках апеляційний господарський
сул повинен підмовити в прийнятті апеляційної скарги і
НВПССІІІ і цього приводу відповідну ухвалу.
Водночас обгрунтованість посилання скаржника на
іісоїлілнігіі. і’ясуііапня взаємовідносин сторін у межах
11| в »«. < * ги і ні у справі про банкрутство ТОВ «Агрофірма
іііінрійі» (спр.ніа № 4/246-Б), в якій ВАТ «Носівське
ч іі(іоііріійм.іііі.і(е підприємство» визнано кредитором, має
Гн ів ґнеована під час розгляду справи по суті.
Оіаг, передбачені законом підстави для скасування
нііначепої ухвали апеляційного господарського суду були
відсутні.
Матеріали господарських справ свідчать про поширення
практики подання сторонами у справі апеляційних скарг на
ухвали господарського суду, які не підлягають оскарженню
в іагалі. Відповідні дії сторін у справі, як правило, спрямовані
па затягування судового процесу у зв’язку з пересиланням ма-
теріалів справи до суду вищого рівня і є порушенням приписів
ст. 22 ГПК, зокрема стосовно обов’язку сторін добросовісно
користуватися належними їм процесуальними правами, вияв-
ляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів
другої сторони.
265
З огляду на масовість таких формальних оскаржень Вищий
господарський суд України в інформаційному листі від 31 січ-
ня 2005 р. № 01-8/157 «Про деякі питання судової практики,
пов’язані з оскарженням ухвал господарських судів» зазначив,
що місцеві господарські суди, одержавши апеляційну скаргу на
ухвалу, яка не підлягає оскарженню, повертають її заявникові
разом з матеріалами, що додаються. Отже, справа залишається
в місцевому суді, а провадження у ній не припиняється.
Крім того, у п. 5 роз’яснення Президії Вищого госпо-
дарського суду України «Про деякі питання практики засто-
сування розділу XII Господарського процесуального кодексу
України» зазначено, що подання апеляційної скарги на ухвалу
місцевого господарського суду, яку не може бути оскаржено,
виключає перегляд судових актів місцевого господарського
суду в апеляційному порядку. Тому у відповідних випадках
місцевий господарський суд або апеляційний господарський
суд повинен відмовити в прийнятті такої скарги з посилан-
ням на частини 1, 4 ст. 106 ГПК і винести з цього приводу
відповідну ухвалу.
Для усунення таких випадків у проекті ГПК (ст. 255) на-
дається вичерпний перелік ухвал господарського суду першої
інстанції, що можуть бути оскаржені окремо від рішення гос-
подарського суду, а саме — ухвали господарського суду першої
інстанції про: відмову поновити або продовжити пропущений
процесуальний строк; залишення заяви, скарги без руху, по-
вернення заяви, скарги; накладення штрафу; передання справи
на розгляд іншого суду; відмову забезпечити докази; відмову
чи задоволення забезпечення позову або скасування заходів
забезпечення; прийняття відмови позивача від позову або за-
твердження мирової угоди; внесення виправлень у рішення;
відмову постановити додаткове рішення; роз’яснення порядку
виконання рішення; зупинення провадження у справі; припи-
нення провадження у справі; залишення заяви без розгляду;
відхилення заяви про перегляд судових рішень у зв’язку з
нововиявленими обставинами; видачу дубліката виконавчого
документа; поновлення пропущеного строку для пред’явлення
виконавчого документа до виконання; відстрочення і розстро-
чення, зміну способу і порядку виконання рішення.
Цей перелік є вичерпним, що має значення для інститу-
ту апеляційного оскарження, а інститут відмови у прийняті
апеляційної скарги, запроваджений проектом ГПК, дозволить
розв’язати проблему відсутності у чинному процесуальному
законі адекватного процесуального реагування, зокрема на
випадки подання апеляційних скарг на ухвали, можливість
266
оскарження яких не передбачена ні ГПК, ні Законом «Про
підновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом».
Отже, реалізація конституційного права на апеляційне ос-
карження судових актів передбачена Конституцією та Законом
•• І Іро судоустрій України» ставиться в залежність від положень
•окрема ГПК, в якому містяться імперативні норми про те,
п яких випадках учасники судового процесу мають право ос-
каржити ухвалу суду в апеляційному порядку.
До об’єктивних передумов апеляційного оскарження в теорії
іосподарського процесу відносять також і строк оскарження.
Цс пояснюється тим, що апеляційне провадження не може
пиііикнути, якщо строк на апеляційне оскарження пропуще-
нії Іі і в його поновленні було відмовлено.
Право на апеляційне оскарження рішення місцевого гос-
подарського суду може бути реалізовано у 10-денний строк,
іобто до набрання цим рішенням законної сили. Між тим
сг. 93 ГПК не вказує строку апеляційного оскарження ухвал
місцевого господарського суду, які можуть бути оскаржені,
при цьому ст. 106 Кодексу передбачає, що ухвали місцевого
і осподарського суду можуть бути оскаржені до апеляційного
суду в порядку, встановленому для оскарження судових рі-
шень. Отже, строк апеляційного оскарження ухвал місцевого
господарського суду становить 10 днів.
Інакше встановлюється у проекті ГПК строк оскарження
судових актів місцевого господарського суду, а саме — апеля-
ційну скаргу на рішення господарського суду першої інстанції
може бути подано протягом одного місяця з дня проголошення
рішення або з дня виготовлення повного рішення; скарга на
ухвалу господарського суду першої інстанції подається про-
іягом 15 днів з наступного дня після її винесення (ст. 256).
Прийняття такої норми є доцільним з огляду на те, що рішення
й ухвали, маючи різні підстави та наслідки для учасників судо-
вого процесу, не повинні мати однаковий строк оскарження,
і им паче вважаємо, що порядок розгляду цивільних справ у
судах загальної юрисдикції та справ у господарських судах має
бичуватись на єдиних засадах, визначених ЦПК.
Під суб’єктивною передумовою апеляційного оскарження
розуміють наявність певного кола суб’єктів, які мають право
подати апеляцію на рішення, ухвалу господарського суду першої
інстанції.
У ГПК чітко не визначені суб’єкти, що мають право звер-
нутися з апеляційною скаргою, так само і коло оскаржуваних
судових актів.
267
Право звернення з апеляційною скаргою на судові акти
мають сторони у справі та інші учасники судового процесу.
Право апеляційного оскарження судових актів є правом на
порушення провадження апеляційним господарським судом
для перевірки законності та обґрунтованості рішення місцевого
господарського суду, яке не набрало законної сили.
Відповідно до ст. 91 ГПК сторони у справі мають право
подати апеляційну скаргу, а прокурор — апеляційне подання
на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало
законної сили.
Отже, законодавець надає право апеляційного оскаржен-
ня сторонам у справі, між тим визначення цьому поняттю у
процесуальному законі не надає.
Відповідно до ч. З ст. 106 ГПК апеляційні скарги на ухвали
місцевого господарського суду можуть подавати сторони та
інші учасники судового процесу, зазначені у Кодексі та Законі
України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом». Аналізуючи статті 91, 106 ГПК,
можна дійти висновку, шо апеляційні скарги на рішення,
ухвали господарського суду першої інстанції мають право
подавати учасники судового процесу.
Під учасниками процесу відповідно до ст. 18 Кодексу слід
розуміти осіб, які заінтересовані у результатах справи (сторони,
треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у
випадках, передбачених ГПК). Підстави для вступу таких осіб у
справу можуть бути різними, вони різняться за ступенем участі
осіб у вирішенні завдань судочинства, значущістю їх діяльності,
обсягом прав та обов’язків, заінтересованістю в результатах
справи тощо. У зв’язку з цим в юридичній літературі існує
поділ учасників судового процесу на дві групи:
—	особи, які беруть участь у справі (активні учасники),
тобто особи, з ініціативи яких виникає, розвивається та при-
пиняється процес;
—	особи, які сприяють здійсненню правосудця у госпо-
дарських справах (пасивні учасники), тобто особи, від яких
не залежить виникнення та припинення процесу.
У ст. 38 Проекту зазначено, що особами, які беруть участь
у справі, визнаються сторони, треті особи, прокурор, органи
державної влади, органи місцевого самоврядування, особи,
яким законом надано право захищати права та свободи ін-
ших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у
справах про банкрутство. Тобто коло осіб, які є учасниками
судового процесу, у проекті ГПК розширено, між тим перелік
залишається невичерпним, оскільки до нього не належать
представники сторін та третіх осіб.
268
До складу учасників судового процесу належать позивач та
піл повідай, які є сторонами в судовому процесі відповідно до
с і . 21 та наділені правом апеляційного оскарження відповідно
до ст. 91 ГПК.
Проте згідно зі змістом статей 26, 27 ГПК правом апеля-
ційного оскарження наділені також треті особи, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору та користуються всіма
правами позивача, а також треті особи, які не заявляють са-
мостійних вимог на предмет спору, оскільки користуються
всіма правами сторін за винятком прав, зазначених у ст. 27
Кодексу.
В зв’язку з тим, що вказана стаття не містить заборони на
івернення з апеляційним оскарженням, треті особи, які не
іаявляють самостійних вимог на предмет спору, також мають
право на подання апеляційної скарги. Підставами для такого
висновку є те, що обсяг процесуальної правоздатності третіх
осіб без самостійних вимог на предмет спору відрізняється від
обсягу процесуальної правоздатності сторони у справі лише не
можливістю зміни підстав та предмета позову, збільшення чи
зменшення розміру позовних вимог і відмови від позову або
визнання позову. Що ж до третіх осіб, які заявляють самостійні
вимоги на предмет спору, то вони відповідно до ч. З ст. 26 ГПК
користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.
Право оскарження судових актів першої інстанції в межах
встановленого строку належить правонаступникам сторін та
і рстіх осіб згідно зі ст. 25 вказаного Кодексу.
Варто підкреслити, що прокурор має право подати апеля-
ційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке
не набрало законної сили. Право на оскарження в апеляційно-
му порядку рішення суду першої інстанції закріплене також у
Законі «Про прокуратуру». На відміну від ГПК, законодавство
Російської Федерації надає прокурору право звернення до
арбітражного суду не з поданням, а зі скаргою, і тільки на
рішення за пред’явленим ним позовом.
Судові акти місцевого господарського суду можуть бути
оскаржені в апеляційному порядку кількома особами з дотри-
манням вимог ГПК. В цьому разі апеляційний господарський
суд приймає до провадження всі апеляційні скарги, які від-
повідають вимогам ГПК, та розглядає їх в одному апеляцій-
ному провадженні. За кожною з них виноситься ухвала про її
прийняття до провадження або про повернення.
Апеляційну скаргу мають право подати також особи, яких не
було залучено до участі у справі, якщо господарський суд пер-
шої інстанції вирішив питання про їх права чи обов’язки.
269
Отже, суб’єктами апеляційного оскарження судових актів,
які не набрали законної сили є позивач, відповідач, треті
особи, їх представники за довіреністю (за умови, що право
на подання апеляційної скарги зазначено у довіреності), пра-
вонаступники, прокурор. Право апеляційного оскарження у
них виникає, по-перше, якщо вони мають у справі юридичну
заінтересованість, тобто незадоволені прийнятим судовим
актом господарського суду першої інстанції і мають намір
обстоювати свої вимоги в апеляційному господарському суді.
По-друге, якщо суб’єкти апеляційного оскарження наділені
процесуальною правосуб’єктністю.
Для здійснення права на апеляційне оскарження, крім
розглянутих об’єктивних і суб’єктивних передумов, необхідне
також дотримання певних формальних передумов.
Однією із них є передумова про відповідність апеляційної
скарги чи апеляційного подання прокурора як за формою,
так і за змістом, певним вимогам, визначеним ст. 94, про які
йтиметься в наступному розділі.
Отже, зазначені передумови апеляційного оскарження є
невід’ємною частиною права на подання апеляційної скарги (по-
дання), яке виникає лише за наявності об’єктивних, суб’єктивних
і формальних передумов апеляційного оскарження, що передують
виникненню права на апеляційне оскарження.
7.3. Подання апеляційної скарги
Право апеляційного оскарження реалізується заявленою
вимогою, втіленою у процесуальній формі — письмовій апе-
ляційній скарзі (для прокурора — в апеляційному поданні), а
також процесуальними діями щодо її пред’явлення.
Апеляційна скарга (подання) є підставою для порушення
провадження в апеляційній інстанції. Відповідно до ст. 91 ГПК
апеляційна скарга або апеляційне подання подається через міс-
цевий господарський суд, який розглянув справу. Між тим на
практиці апеляційні суди також приймають апеляційні скарги або
апеляційні подання, реєструючи їх у відповідному реєстрі, після
чого передають до місцевого господарського суду, судовий акт
якого оскаржується, для подальшого направлення апеляційної
скарги (подання) вже разом зі справою до апеляційного суду.
Місцевий господарський суд у п’ятиденний строк повинен
надіслати одержану апеляційну скаргу або (подання) разом зі
справою відповідному апеляційному господарському суду.
270
й ідно з ч. 4 ст. 85 ГПК у разі подання апеляційної скарги
•їїк» внесення апеляційного подання рішення, якщо його не
। к.існваїїо, набирає законної сили після розгляду справи апе-
>1 н цій і іою інстанцією.
Відповідно до загального правила, зазначеного у ст. 93 цього
Кодексу, апеляційна скарга подається, а апеляційне подання
НІІОСІІ п,ся протягом 10 днів з дня прийняття рішення місцевим
і оснодарським судом, а у разі якщо у судовому засіданні було
пі олошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з
лі ні підписання рішення. Зазначений строк є процесуальним,
іаконодавцем встановлено, що перебіг процесуального стро-
ку, обчислюваного днями, починається наступного дня після
календарної дати або настання події, якими визначено його
початок. У ч. 1 ст. 93 ГПК зазначена подія, якою визначається
почіпок перебігу процесуального строку — прийняття рішення
місцевим господарським судом. Отже, перебіг процесуального
сі року внесення апеляційної скарги (подання) починається
наступного дня після дати прийняття господарським судом
першої інстанції оскаржуваного рішення або ухвали, яка
може бути оскаржена, та закінчується на десятий день. При
цьому необхідно мати на увазі, що відповідно до приписів ч. 4
сг. 51 ГПК процесуальна дія, якою є внесення апеляційної
скарги (подання) та для якої встановлено строк, може бути
вчинена до 24 години останнього дня строку, а відповідно до
ч. З зазначеної статті, якщо останній день строку припадає на
неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший
нас тупний за ним робочий день.
В разі оголошення господарським судом у судовому засі-
ізі ні і лише вступної і резолютивної частини рішення, перебіг
ви шаченого процесуального строку починається з дня підпи-
сання рішення, оформленого відповідно до приписів ст. 84
Кодексу. Отже, з метою дотримання строків оскарження, в
цьому випадку потрібно мати повний текст рішення з відміт-
кою про дату його підписання.
Подання апеляційної скарги після закінчення строку,
встановленого ч. 2 ст. 93 ГПК, або особою, яка не має права
на її подання, внесення прокурором апеляційного подання з
порушенням його компетенції, визначеної ст. 37 Закону «Про
прокуратуру», подання апеляційної скарги на ухвалу місцевого
господарського суду, яка не підлягає оскарженню, виключають
перегляд судових актів місцевого господарського суду в апеля-
ційному порядку. У таких випадках апеляційний господарський
суд повинен відмовити у прийнятті апеляційної скарги і винести
з цього приводу відповідну ухвалу. Однак вищевказане є не нор-
271
мою ГПК, а лише роз’ясненням Вищого господарського суду,
що має рекомендаційний, а не обов’язковий характер, тому не
завжди апеляційний господарський суд відмовляє у прийнятті
апеляційної скарги на ухвалу місцевого господарського суду,
яка не підлягає оскарженню.
Відновлення пропущеного строку на звернення з апеляційною
скаргою (поданням) можливе протягом трьох місяців з дня прий-
няття рішення місцевим господарським судом. Якщо апеляційну
скаргу повернуто через пропущення строку на її подання за
відсутності клопотання про його відновлення, апеляційну скаргу
може бути подано вдруге з клопотанням про відновлення строку
тільки протягом трьох місяців з дня прийняття судового акта.
З клопотанням про відновлення пропущеного строку
можуть звертатися лише особи, які мають право на подання
апеляційної скарги (подання). Таке клопотання може бути
викладено у скарзі чи в окремій заяві і має бути подано од-
ночасно з апеляційною скаргою (поданням).
Клопотання про відновлення строку подання апеляційної
скарги розглядається колегією суддів без повідомлення осіб, які
беруть участь у справі, до вирішення питання про прийняття
апеляційної скарги до провадження. За результатами розгляду
клопотання про відновлення пропущеного строку виноситься
ухвала, зміст якої може бути викладено в ухвалі про прийняття
апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 53 ГПК відновлення пропущеного стро-
ку здійснюється господарським судом за наявності поважної
причини його пропущення. Поважною причиною є зокрема
отримання заявником рішення місцевого господарського суду
після закінчення зазначеного процесуального строку.
Так, Вищий господарський суд України, розглянувши у
відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу
управління Пенсійного фонду (УПФ) України в Жовтневому
районі м. Дніпропетровська на ухвалу Дніпропетровського
апеляційного господарського суду від 15 вересня 2004 р. у
справі № Б24/1/02 за заявою корпорації «Науково-вироб-
нича інвестиційна група «Інтерпайп» до ВАТ «Дніпропет-
ровський експериментально-дослідний завод зварювальних
матеріалів» про банкрутство, встановив:
Кредитор — корпорація «Науково-виробнича інвес-
тиційна група «Інтерпайп» — 2 січня 2002 р. звернувся з
заявою до суду про порушення провадження у справі про
банкрутство ВАТ «Дніпропетровський експериментально-
дослідний завод зварювальних матеріалів» в зв’язку з його
фінансовою неспроможністю.
272
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області
від 4 січня 2002 р. у справі № £>24/1/02 було порушено
провадження у справі про банкрутство ВАТ «Дніпропет-
ровський експериментально-дослідний завод зварювальних
матеріалів».
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області
від 25 травня 2004 р. у справі № Б24/1/02 було затверджено
мирову угоду, укладену між боржником та комітетом кре-
диторів, провадження у справі припинено.
Не погоджуючись з винесеною ухвалою суду першої
інстанції, кредитор — УПФ України в Жовтневому районі
м. Дніпропетровська — 25 вересня 2004 р. подав апеляційну
скаргу разом із клопотанням про відновлення строку на
апеляційне оскарження до Дніпропетровського апеляцій-
ного господарського суду.
Ухвалою Дніпропетровського апеляційного госпо-
дарського суду від 15 вересня 2004 р. у справі № Б24/1/02
УПФ України в Жовтневому районі м. Дніпропетровська
було відмовлено в задоволенні клопотання про відновлення
строку на апеляційне оскарження та прийнятті апеляційної
скарги на ухвалу господарського суду Дніпропетровської
області від 25 травня 2004 р.
В касаційній скарзі кредитор — УПФ України в Жовтне-
вому районі м. Дніпропетровська — просить скасувати ух-
валу Дніпропетровського апеляційного господарського суду
від 15 вересня 2004 р. у справі № Б24/1/02, посилаючись на
те, що вона винесена з порушенням норм процесуального
права, а справу надіслати до Дніпропетровського апеля-
ційного господарського суду для здійснення апеляційного
провадження.
У відзиві на касаційну скаргу від 18 січня 2005 р. у справі
№ 44/2005 боржник просить залишити її без задоволення, а
оскаржувану ухвалу — без змін, посилаючись на те, шо вис-
новки суду відповідають вимогам чинного законодавства.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи
касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що
скарга підлягає задоволенню з огляду на таке:
Відмовляючи в задоволенні клопотання про віднов-
лення пропущеного строку на апеляційне оскарження,
господарський суд апеляційної інстанції виходив з того,
що відповідно до ст. 93 ГПК відновлення пропущеного
строку подання апеляційної скарги (подання) можливе
протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим
господарським судом.
Проте з такими висновками суду погодитися не можна
з таких підстав.
273
Як вбачається із матеріалів справи і було вже зазначено
вище, ухвала господарського суду Дніпропетровської об-
ласті про затвердження мирової угоди була постановлена
25 травня 2004 р., а апеляційна скарга УПФ України в
Жовтневому районі м. Дніпропетровська подана до Дніпро-
петровського апеляційного господарського суду 25 серпня
2004 р. (що підтверджується штемпелем на поштовому
конверті), а не 26 серпня 2004 р., як помилково стверджу-
вав господарський суд апеляційної інстанції, тобто в межах
тримісячного строку, передбаченого ст. 93 ГПК.
Таким чином, висновок Дніпропетровського апеля-
ційного господарського суду про те, що заявник — УПФ
України в Жовтневому районі м. Дніпропетровська — про-
пустив тримісячний строк на апеляційне оскарження
ухвали господарського суду Дніпропетровської області від
25 травня 2004 р., є таким, що не відповідає фактичним
обставинам справи.
Отже, приймаючи ухвалу від 15 вересня 2004 р. про від-
мову у відновленні строку для подання апеляційної скарги,
Дніпропетровський апеляційний господарський суд пору-
шив право кредитора — УПФ України в Жовтневому районі
м. Дніпропетровська — на звернення до суду за захистом
порушених інтересів, передбачених ст. 55 Конституції.
Іншим прикладом відновлення пропущеного процесу-
ального строку для подання апеляційної скарги є справа про
оскарження в апеляційній інстанції ухвали господарського
суду Запорізької області від 19 січня 2006 р. про зупинення
провадження у справі.
Так, ухвалою Запорізького апеляційного господарського
суду від 7 липня 2006 р. на підставі статей 53, 93 ГПК То-
вариству відмовлено у відновленні пропущеного процесу-
ального строку для подання апеляційної скарги на ухвалу
господарського суду Запорізької області від 19 січня 2006 р.,
а скаргу не прийнято до розгляду та повернуто заявнику.
Не погоджуючись із ухвалою Запорізького апеляційного
господарського суду від 7 липня 2006 р., Товариство зверну-
лося до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою, в якій просить її скасувати, мотивуючи скаргу
порушенням і неправильним застосуванням судом норм
матеріального та процесуального права.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи ка-
саційної скарги, перевіривши правильність застосування
судом норм матеріального та процесуального права, ко-
легія суддів Вищого господарського суду України дійшла
висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню,
виходячи із такого.
274
Відповідно до положень п. 1 ст. 111-9, ст. 111-3 ГПК
касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної
скарги має право залишити ухвалу апеляційної інстанції
без змін, а скаргу — без задоволення.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли
суд визнає, що ухвала апеляційного господарського суду
прийнята з дотриманням вимог матеріального та проце-
суального права.
Згідно з ч. 2 ст. 106 ГПК апеляційні скарги на ухвали
місцевого господарського суду розглядаються в порядку,
передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення
місцевого господарського суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 91 ГПК сторона у справі має право
подати апеляційну скаргу на рішення місцевого госпо-
дарського суду, яке не набрало законної сили.
Згідно зч. 1 ст. 93 ГПК апеляційна скарга подається протя-
гом 10 днів з дня прийняття рішення місцевим господарським
судом, а у разі якщо у судовому засіданні було оголошено лише
вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання
рішення, оформленого відповідно до ст. 84 цього Кодексу.
У ч. 2 ст. 19 Конституції встановлено, що органи дер-
жавної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Відповідно до ст. 53 ГПК апеляційний господарський
суд може відновити пропущений процесуальний строк в разі
наявності поважних причин пропущення цього строку.
Водночас імперативна норма ч. 2 ст. 93 ГПК наділяє апе-
ляційний господарський суд правом відновити пропущений
строк подачі апеляційної скарги протягом трьох місяців з
дня прийняття рішення місцевим господарським судом.
Вказаний трьохмісячний строк, протягом якого апеля-
ційний господарський суд вправі відновити пропущений
процесуальний строк для подачі апеляційної скарги в разі
наявності поважних причин пропущення цього строку, є
присічним.
Як вбачається з матеріалів справи, оскаржувана в апе-
ляційному порядку ухвала господарського суду Запорізької
області винесена 19 січня 2006 р.
Як встановлено апеляційним господарським судом,
апеляційну скаргу Товариство подало до суду 16 червня
2006 р., тобто з пропущенням присіяного трьохмісячного
процесуального строку для подання апеляційної скарги,
протягом якого апеляційний господарський суд вправі
відновлювати цей строк в разі наявності поважних причин
пропущення цього строку.
275
За таких обставин апеляційний господарський суд пра-
вомірно відмовив Товариству у задоволенні клопотання
про відновлення пропущеного процесуального строку для
подання апеляційної скарги. Як наслідок, ухвала госпо-
дарського суду апеляційної інстанції відповідає нормам
матеріального та процесуального права, є законною та
обґрунтованою.
Законодавець, надавши можливість відновлення пропуще-
ного строку оскарження рішення місцевого господарського
суду протягом трьох місяців, залишив неврегулюваним порядок
виконання оскарженого рішення після набрання ним закон-
ної сили. Нерідко оскаржуване рішення вже знаходиться на
виконанні, але серед повноважень апеляційного суду (ст. 103
ГПК) не передбачено права на зупинення виконання на час
апеляційного провадження (у разі відновлення пропущеного
10-денного строку).
На практиці апеляційні господарські суди усувають цю
прогалину шляхом зазначення в ухвалі про відновлення про-
пущеного строку, що оскаржений судовий акт слід вважати
таким, що не набрав законної сили.
Отже, практика свідчить про необхідність введення норми
про право суду апеляційної інстанції зупинити виконання
рішення місцевого господарського суду у випадку, коли апе-
ляційним судом відновлено пропущений стороною або про-
курором строк апеляційної скарги або внесення апеляційного
подання за умови, що рішення суду першої інстанції ще не
виконано.
Відповідно до ст. 94 ГПК апеляційна скарга (подання)
подається (вноситься) у письмовій формі і має містити:
1)	найменування апеляційного господарського суду, до
якого подається скарга (подання);
2)	найменування місцевого господарського суду, який при-
йняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення;
3)	вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання),
а також підстави, з яких порушено питання про перегляд
рішення, з посиланням на законодавство і матеріали, що є у
справі або подані додатково;
4)	перелік документів, доданих до скарги (подання).
Апеляційна скарга підписується особою, яка подає скаргу
або її представником.
До скарги додаються докази сплати державного мита,
довіреність, якщо апеляційна скарга підписана представни-
ком, а також докази надсилання копії скарги іншій стороні
у справі.
276
Особа, яка подає апеляційну скаргу, зобов’язана надіслати
іншій стороні у справі копію цієї скарги і доданих до неї до-
кументів, які у сторони відсутні.
Прокурор, який вносить апеляційне подання, надсилає сто-
ронам у справі його копію і копії доданих до неї документів,
які відсутні у справі.
Так, у січні 2003 р. прокурор Шевченківського району
м. Запоріжжя звернувся в інтересах держави в особі ДПІ у
Шевченківському районі м. Запоріжжя до господарського
суду Запорізької області з позовом до відділу Державної
виконавчої служби у Шевченківському районі м. Запоріжжя
та ТОВ «Д» про визнання недійсним протоколу № 38 про-
ведення аукціону з реалізації заставленого майна.
Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що відділ Дер-
жавної виконавчої служби у Шевченківському районі м. За-
поріжжя продав з аукціону майно ЗАТ «А», яке знаходиться
у податковій заставі без згоди ДПІ у Шевченківському
районі м. Запоріжжя, чим порушила вимоги ст. 8 Закону
України від 21 лютого 2000 р. «Про порядок погашення
зобов’язань платників податків перед бюджетами та дер-
жавними цільовими фондами», згідно із якою відчуження
майна, що перебуває у податковій заставі, здійснюється за
погодженням органів ДПС.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на
відповідність протоколу вимогам чинного законодавства та
безпідставність позовних вимог.
Ухвалою господарського суду Запорізької області від
6 березня 2003 р. із метою забезпечення позову накладено
арешт на майно відповідача ТОВ «Д», придбане ним на
аукціоні 18 жовтня 2002 р.
Ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду
від 26 березня 2003 р. апеляційну скаргу ТОВ «Д» на ухвалу
господарського суду Запорізької області від 6 березня 2003 р.
повернуто без розгляду, посилаючись на відсутність доказів
направлення копії апеляційної скарги третім особам — ЗАТ
«А», ЗАТ КБ «П» та за пропущення строку.
Постановою Вищого господарського суду України від
17 червня 2003 р. залишено без змін ухвалу Запорізького
апеляційного господарського суду від 26 березня 2003 р.
11 грудня 2003 р. Верховний Суд України за касаційною
скаргою ТОВ «Д» порушив касаційне провадження з пере-
гляду постанови Вищого господарського суду України від
17 червня 2003 р. Скарга мотивувалася неправильним засто-
суванням норм матеріального та процесуального права.
Судова палата касаційну скаргу задовольнила.
277
Залишаючи без змін ухвалу апеляційного суду, Вищий
господарський суд України виходив з того, що відсутність
доказів направлення копій апеляційної скарги третім
особам є підставою повернення апеляційної скарги без
розгляду та за пропущенням строку.
Проте з такими висновками судова палата не погоди-
лася.
Відповідно до ст. 21 ГПК сторонами у судовому процесі —
позивачами і відповідачами — можуть бути підприємства
та організації, зазначені у ст. 1 цього Кодексу.
Згідно із ст. 95 ГПК особа, яка подає апеляційну скаргу,
надсилає іншій стороні у справі копію цієї скарги і доданих
до неї документів, які у сторони відсутні.
Отже, положення ГПК не містять прямої вказівки щодо
необхідності надіслання копії апеляційної скарги третій
особі, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Апеляційний суд безпідставно відмовив ТОВ «Д» у
поновленні строку на апеляційне оскарження ухвали суду
першої інстанції, оскільки із матеріалів справи вбачається,
що у судовому засіданні 6 березня 2003 р. була оголошена
лише вступна та резолютивна частина ухвали, а згідно зі
ст. 93 ГПК у разі, якщо у судовому засіданні було оголо-
шено лише вступну та резолютивну частину — апеляційна
скарга подається протягом 10 днів із підписання рішення,
оформленого відповідно до ст. 84 цього Кодексу.
За таких обставин незаконні ухвала суду апеляційної інс-
танції та постанова суду касаційної інстанції були скасовані
із надісланням справи на розгляд Запорізького апеляційного
господарського суду.
Між тим невиконання зазначених у ГПК вимог до змісту та
порядку подання апеляційної скарги (подання) має наслідком
її повернення.
Питання про прийняття або повернення апеляційної скар-
ги (подання) вирішується колегією суддів без повідомлення
сторін та прокурора, які брали участь у справі. За результатами
вирішення відповідного питання виноситься ухвала. Отже,
апеляційний господарський суд не вправі повертати апеляцій-
ну скаргу супровідним листом або в інший не передбачений
законом спосіб.
Апеляційну скаргу може бути повернуто виключно з підстав,
визначених у ч. 1 ст. 97 ГПК. Перелік підстав для повернення
апеляційної скарги (подання) є вичерпним і розширенню не
підлягає.
Апеляційна скарга (подання) не приймається до розгляду і
повертається апеляційним господарським судом, якщо:
278
1)	апеляційна скарга (подання) підписана особою, яка не
мас права її підписувати, або особою, посадове становище
якої не зазначено;
2)	до скарги (подання) не додано доказів надсилання її
копії іншій стороні (сторонам);
3)	до скарги не додано документів, що підтверджують сплату
державного мита у встановлених порядку і розмірі;
4)	скаргу (подання) подано після закінчення строку, вста-
новленого для її подання, без клопотання про відновлення
цього строку;
5)	до винесення ухвали про прийняття скарги (подання)
до провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про
н підкликання.
Якщо після прийняття апеляційної скарги виникають
сумніви у наявності в особи, яка підписала скаргу, права на
п підписання, суд пропонує заявникові надати відповідні до-
ка їй. У разі неподання таких доказів скарга залишається без
розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК.
У випадках, коли передбачені у пунктах 2, 3 ч. 1 ст. 97
I I1К підстави повернення апеляційної скарги виявлені судом
апеляційної інстанції після прийняття апеляційної скарги, суд
питребовує від особи, яка подала скаргу, докази надсилання її
копії іншій стороні (сторонам) та сплати державного мита у
встановлених порядку і розмірі. У разі неподання таких доказів
скарга залишається без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81
іазначеного Кодексу.
Якщо після прийняття апеляційної скарги виявлено, що
особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання, апеля-
ційний господарський суд припиняє перегляд судового рішення
в апеляційному порядку на підставі п. 4 ч. 1 ст. 80 ГПК.
Апеляційний господарський суд не вправі повернути апеля-
ційну скаргу, якщо її подано не через місцевий господарський
суд, який розглянув справу, незважаючи на те, що відповідно
до ст. 91 Кодексу апеляційна скарга (подання) подається лише
через місцевий господарський суд, який розглянув справу.
Оіже, в цьому випадку апеляційний суд пересилає отриману
не у відповідності із встановленим порядком апеляційної скар-
іи (подання) до місцевого суду, який розглянув справу, для
подальшого належного оформлення згідно з вимогами ст. 91
ГПК з одночасним повідомленням про це автора звернення.
Однак видається за необхідне доповнити ст. 97 Кодексу та
надати апеляційному суду право на повернення скарги (по-
дання) у разі подання апеляційної скарги (подання) не через
міський господарський суд, який розглядав справу.
279
Судова практика господарських судів України, а саме —
судів апеляційної інстанції, в свій час займала правову позицію
при вирішенні питання щодо належності доказів надсилання
копії апеляційної скарги (подання) в господарському процесі.
Така позиція судів господарської спеціалізації полягала тому,
що поштові квитанції та поштові чеки, які додаються заявника-
ми до апеляційної скарги як доказ надсилання скарги у формі
рекомендованого листа, не визнаються судами належними
доказами такого надсилання.
Водночас належним доказом надсилання стороні (сторо-
нам) у справі копії апеляційної скарги (подання) визнається
лише цінний лист з бланком опису вкладення.
Підставою для такого висновку стало розширювальне тлу-
мачення господарськими судами України п. 38 Правил надання
послуг поштового зв’язку.
Відповідно до цього пункту в листах з оголошеною цін-
ністю пересилаються зокрема цінні папери, документи та
судові справи, ділові папери, звіти, документи, які становлять
цінність для відправника або одержувача, а також на адресу
юридичних осіб — заяви, скарги.
Розширювальне тлумачення господарськими судами апе-
ляційної інстанції п. 38 Правил надання послуг поштового
зв’язку полягало в тому, що вищевказаний порядок пересилан-
ня зазначених документів було поширено і на надіслання копії
апеляційної скарги (подання) у господарському процесі.
Однак Президія Вищого господарського суду України у
роз’ясненні «Про деякі питання практики застосування розді-
лу XII Господарського процесуального кодексу України» зазна-
чила, що у застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК господарському суду
необхідно враховувати те, що розрахунковий документ, виданий
відправникові поштового відправлення відповідно до п. 36 Правил
надання послуг поштового зв’язку, може вважатися належним
доказом надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих
до неї документів. Відсутність опису вкладення до листа не має
наслідком повернення апеляційної скарги, оскільки згідно з
п. 78 вказаних Правил листи, бандеролі і посилки приймаються з
таким описом лише за бажанням відправника, і у господарсько-
го суду відсутні правові підстави спонукати відправників до
обов’язкового оформлення описів вкладення.
У ч. З ст. 22 Конституції вказано, що при прийнятті нових
законів або внесенні змін до чинних законів не допускається
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Логічне та
розширювальне тлумачення цієї норми дає можливість дійти
висновку, що при прийнятті органами державної влади підза-
280
конних актів також не повинно допускатися звуження змісту
та обсягу вже існуючих прав і свобод, передбачених законами
України. Такий висновок повністю узгоджується та відповідає
змісту ч. З ст. 22 Конституції.
У ч. 2 ст. 8 Основного Закону передбачено, що закони та
інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конс-
титуції і повинні відповідати їй.
Отже, норми ГПК, які є нормами закону, надають право
учасникам господарського процесу надсилати будь-які доку-
менти господарського процесуального значення, зокрема апе-
ляційні чи касаційні скарги, у формі рекомендованих, цінних
листів або ж вручати адресатові документи під розписку.
Право вибору порядку надсилання копій документів іншій
стороні у справі належить відправнику, оскільки закон перед-
бачає три альтернативних способи надсилання копій докумен-
ти. Це право передбачене законом і не може бути обмежене,
шужене чи скасоване іншими законами чи підзаконними
нормативно-правовими актами (ч. 2 ст. 22 Конституції).
Отже, питання про належність доказів надсилання копії
апеляційної скарги в господарському процесі має вирішувати-
ся, виходячи зі змісту норм чинного ГПК, які, як зазначалося,
надають право вибору способу надсилання копій документів,
зокрема апеляційних скарг.
Зазначимо, якщо первісну апеляційну скаргу суд апеляцій-
ної інстанції повернув не у зв’язку з порушенням вимог, пере-
дбачених п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК, то у разі повторного подання тієї
самої скарги суд не має права вимагати від сторони подання
показів надсилання іншій стороні (сторонам) копії скарги.
Так, ухвалою Одеського апеляційного господарського
суду від 26 квітня 2002 р. заступнику прокурора Суво-
ронського району м. Одеси відмовлено у відновленні про-
пущеного строку внесення апеляційного подання на ухвалу
господарського суду Одеської області від 19 березня 2002 р.
у справі № 17-6-31/02-1680 з посиланням на відсутність
поважних причин пропущення цього строку.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою, заступник про-
курора Суворовського району м. Одеси оскаржив її у каса-
ційному порядку, посилаючись зокрема на те, що всі інші
сторони у справі були своєчасно повідомлені про внесення
апеляційного подання, неприйняття апеляційним судом від-
повідних доказів є безпідставним, а тому відповідно і відмова
у відновленні процесуального строку не є обгрунтованою,
враховуючи і те, що Одеський апеляційний господарський
суд прийняв до провадження подання прокурора на ухвали
281
місцевого господарського суду від 19 березня 2002 р. в ін-
ших справах, порушених з тих самих підстав, з таким самим
предметом спору, розглянувши при цьому клопотання про
відновлення процесуального строку та задовольнивши їх.
Розглянувши матеріали справи, касаційне подання, додане
до нього, та інші витребувані судом документи, заслухавши
пояснення представника ДПІ у Суворовському районі м. Оде-
си, який взяв участь у судовому засіданні 1 липня 2002 р. та
представника Генеральної прокуратури України, колегія суддів
Вищого господарського суду України встановила таке.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 19 бе-
резня 2002 р., провадження у справі припинено.
Не погоджуючись з цією ухвалою, прокурор Суворовсь-
кого району м. Одеси вніс на неї апеляційне подання від
27 березня 2002 р. у справі № Н-20.
Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду
від 8 квітня 2002 р. подання повернуто прокурору без роз-
гляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК у зв’язку з ненаданням
доказів надсилання копії подання ДПА в Одеській області
та ДПІ у Суворовському районі.
Після цього заступник прокурора Суворовського району
м. Одеси 15 квітня 2002 р. повторно подав до суду подання
від 27 березня 2002 р. у справі № Н-20, водночас заявивши
клопотання від 12 квітня 2002 р. про відновлення строку
апеляційного оскарження з посиланням зокрема на те, що
докази надсилання копій подання податковим органам,
в інтересах яких було заявлено позов, були долучені до
подання при його першому надсиланні суду на окремому
аркуші.
Колегія суддів відзначила, що ухвалою апеляційного суду
апеляційне подання заступника прокурора Суворовського
району м. Одеси було лише повернуто без розгляду на під-
ставі п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК. Водночас відповідно до ч. 4 цієї
статті після усунення обставин, зазначених у пунктах 1—3
ч. 1, прокурор має право повторно внести апеляційне по-
дання у загальному порядку.
Колегія суддів взяла до уваги, що, як встановила апе-
ляційна інстанція, виносячи ухвалу від 26 квітня 2002 р.,
заступник прокурора повторно вніс апеляційне подання
15 квітня 2002 р. згідно з відміткою канцелярії місцевого
господарського суду. Апеляційний суд не взяв до уваги
посилання заступника прокурора у клопотанні від 12 квіт-
ня 2002 р. у справі № Н-20 на те, що докази відправлення
копій подання були присутні на окремому аркуші, оскільки
до апеляційного подання від 12 квітня 2002 р. були додані
квитанції №№ 0653, 5597, 5598, 5599, датовані 15 квітня
282
2002 р., а про отримання копії подання ДПА в Одеській
області свідчить штемпель від 12 квітня 2002 р. На підставі
встановлених обставин апеляційний суд дійшов висновку
про те, що заступник прокурора повторно звернувся з
апеляційним поданням, пропустивши процесуальний строк
для його внесення без поважних причин.
Однак колегія суддів вважала, що відмовляючи у віднов-
ленні цього строку, апеляційна інстанція належним чином
не взяла до уваги такі обставини. Ухвалу від 8 квітня 2002 р.,
якою вперше внесене апеляційне подання повернуто без
розгляду, було надіслано сторонам 10 квітня 2002 р., про
що свідчить відмітка канцелярії суду.
Повторно апеляційне подання з клопотанням від 12 квітня
2002 р. подано 15 квітня 2002 р., одразу після двох неробочих
днів, які передують цій даті, тобто через незначний, після
розсилання сторонам ухвали від 8 квітня 2002 р., проміжок
часу з урахуванням норм поштового обігу.
Крім того, долучивши до повторно внесеного подання
поштові квитанції від 15 квітня 2002 р. №№ 0653, 5597, 5598,
5599, заступник прокурора скористався своїм визначеним
ст. 97 ГПК України правом усунути недоліки, вказані в
ухвалі від 8 квітня 2002 р., і повторно внести апеляційне
подання, зокрема ще раз підтвердивши надсилання (пере-
дачу) його копії як відповідачам, так і податковим органам,
в інтересах яких було заявлено позов.
Враховуючи всі викладені обставини в їх сукупності,
колегія суддів скасувала ухвалу Одеського апеляційного
господарського суду від 26 квітня 2002 р.
Не може бути повернена апеляційна скарга апеляційною
ніс і акцією у разі подання як доказу сплати державного мита
іпіаііжних доручень, що відповідають вимогам Інструкції про
порядок обчислення та справляння державного мита. У разі
виникнення сумнівів щодо надходження й зарахування дер-
жавного мита до Державного бюджету України суд має право
згідно з п. 4 ст. 65 ГПК витребувати від сторони, яка подала
апеляційну скаргу, відповідне підтвердження територіального
органу Державного казначейства України.
В разі порушення порядку сплати державного мита та за-
рахування мита на інший рахунок, ніж той, що зазначений у
листі Державного казначейства України від 18 лютого 2005 р.
№ 84, апеляційний суд повертає подану апеляційну скаргу без
розгляду відповідно до п. З ч. 1 ст. 97 ГПК.
Прикладом є касаційна скарга ВАТ «Об’єднання «Скло-
пластик» на ухвалу Луганського апеляційного господарського
суду від 15 червня 2005 р. у справі № 2/486 господарського суду
283
Луганської області за позовом ВАТ «Об’єднання «Склопластик»
до відповідачів ВАТ «Луганськобленерго» в особі Лисичанських
електричних мереж, ВАТ «Донбасенерго» в особі Луганської
ТЕЦ, ТОВ «Енергосервіс» про стягнення 24727,06 грн.
Так, ухвалою Луганського апеляційного господарського
суду від 15 червня 2005 р. апеляційна скарга позивача була
повернута без розгляду на підставі п. З ч. 1 ст. 97 ГПК.
19 вересня 2005 р. Вищий господарський суд України по-
рушив касаційне провадження за скаргою ВАТ «Об’єднання
«Склопластик» на ухвалу Луганського апеляційного госпо-
дарського суду від 15 червня 2005 р.
У поданій касаційній скарзі ВАТ «Об’єднання «Скло-
пластик» просило оскаржувану ухвалу скасувати, а справу
передати для розгляду апеляційної скарги до Луганського
апеляційного господарського суду. Скаржник посилався на
безпідставне повернення апеляційною інстанцією скарги,
поданої з дотриманням встановлених вимог.
Колегія суддів, беручи до уваги, що відповідно до ч. 2
ст. 111-13 ГПК касаційні скарги на ухвали місцевого або
апеляційного господарських судів розглядаються у порядку,
передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення
місцевого господарського суду, постанови апеляційного
господарського суду, проаналізувавши на підставі фактич-
них обставин справи застосування норм матеріального і
процесуального права при винесенні оспорюваних судових
актів, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає
задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. З ст. 94 ГПК до скарги додаються,
зокрема, докази сплати державного мита. Недотримання
зазначених вимог є підставою для повернення поданої
апеляційної скарги без розгляду згідно з п. З ч. 1 ст. 97
цього Кодексу.
Повертаючи подану ВАТ «Об’єднання «Склопластик»
апеляційну скаргу на рішення суду у цій справі, апеляційна
інстанція виходила з того, що скаржник порушив порядок
сплати державного мита, оскільки мито сплачено на інший
рахунок, ніж той, що зазначений у листі Державного казна-
чейства України від 18 лютого 2005 р. № 84. Цей висновок
суду є правильним з огляду на таке.
Відповідно до ст. 46 ГПК державне мито сплачується в
дохід державного бюджету в порядку і розмірі, встановлених
законодавством України, при цьому згідно зі ст. 45 цього
Кодексу зокрема позовні заяви і заяви про оскарження
рішень, ухвал, постанов господарського суду оплачуються
державним митом, крім випадків, встановлених законо-
давством.
284
Розмір державного мита визначений Декретом Кабінету
Міністрів України «Про державне мито», а порядок сплати —
Інструкцією про порядок обчислення та справляння дер-
жавного мита.
Згідно зі ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України «Про
державне мито» одним з об’єктів справляння державного
мита є апеляційна скарга на рішення суду.
Розмір ставок державного мита визначений у ст. З вка-
заного Декрету. Зокрема, відповідно до підпункту «г» п. 2
зазначеної норми ставка державного мита з апеляційних
скарг на рішення встановлена у розмірі 50% ставки, що
підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спору в
першій інстанції, а із спорів майнового характеру — 50%
ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми. Так, від-
повідно до підпункту «а» п. 2 ст. З Декрету, з позовних заяв
майнового характеру ставка державного мита встановлена
у розмірі 1% ціни позову, але не менше 6 і не більше 1500
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Як вбачалося, до поданої апеляційної скарги скаржник
додав платіжне доручення від 3 червня 2005 р. № 4350, від-
повідно до якого скаржник перерахував 123,64 грн., тобто
мито сплачено у встановленому розмірі (24727,06/1 00/05).
Відповідно до п. 14 Інструкції про порядок обчислення
та спранлення державного мита при перерахуванні мита з
рахунка платника до документа, щодо якого вчиняється
відповідна дія, додається останній примірник платіжного
доручення з написом (поміткою) кредитної установи про
зарахування мита до бюджету, який скріпляється першим
і другим підписами посадових осіб та відбитком печатки
кредитної установи з відміткою дати виконання платіжного
доручення.
При цьому згідно зі ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів
України «Про державне мито» державне мито сплачується за
місцем розгляду та оформлення документів і зараховується
до бюджету місцевого самоврядування, крім державного
мита, що справляється зокрема з позовних заяв, які пода-
ються до господарського суду, із апеляційних і касаційних
скарг на рішення та постанови господарських судів, заяв
про їх перегляд за нововиявленими обставинами, яке за-
раховується до Державного бюджету України.
Додане до апеляційної скарги платіжне доручення міс-
тило відповідний напис про зарахування мита до бюджету,
вчинений АКІБ «УкрСибБанк». Водночас, як вбачається з
напису, державне мито було зараховано до місцевого бюд-
жету на відповідний рахунок ВДК у Ленінському районі
м. Луганська, що суперечить ст. 6 Декрету, ст. 46 ГПК.
285
Отже, згідно зі ст. 34 Кодексу додане скаржником до
апеляційної скарги платіжне доручення не є доказом сплати
державного мита у встановленому порядку.
За таких обставин, ухвала Луганського апеляційного
господарського суду від 15 червня 2005 р. у цій справі
прийнята відповідно до норм права, і підстав для її зміни
чи скасування не має.
Про повернення апеляційної скарги виноситься ухвала,
що надсилається особам, які беруть участь у справі, протягом
п’яти днів з дня її винесення разом із заявою та доданими до
неї матеріалами. В ухвалі господарський суд зазначає підстави
для повернення заяви та вирішує питання про повернення
державного мита з державного бюджету.
Після усунення обставин, зазначених у пунктах 1—3 ч. 1
ст. 97 ГПК, сторона у справі має право повторно подати
апеляційну скаргу, а прокурор внести апеляційне подання
у загальному порядку. Так, у разі неприйняття апеляційною
інстанцією до розгляду і повернення апеляційної скарги (по-
дання) з підстав, коли апеляційна скарга (подання) підписана
особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове
становище якої не зазначено; коли до скарги (подання) не
додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам);
коли до скарги не додано документів, що підтверджують
сплату державного мита у встановлених порядку і розмірах,
після усунення згаданих вище підстав повернення такої скарги
(подання) сторона або прокурор мають право повторно подати
апеляційну скаргу (подання) з додержанняим вимог статей
94, 95 цього Кодексу, надавши клопотання про відновлення
процесуального строку у разі його пропущення.
Ухвалу про повернення апеляційної скарги може бути ос-
каржено у касаційному порядку.
7.4. Порядок розгляду справ у суді
апеляційної інстанції
Провадження в суді апеляційної інстанції є складовою
господарського процесу та має свої певні етапи та специфічні
цілі, предмет судового розгляду, зміст, які відрізняють його
від інших стадій процесу.
В апеляційній інстанції справи переглядаються за прави-
лами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням
особливостей, передбачених розділом XII ГПК.
286
Отже, правила, які встановлено тільки для розгляду справ
V першій інстанції, застосуванню апеляційним господарським
судом не підлягають. Зокрема, не повинні застосовуватись
апеляційним господарським судом правила щодо зміни підстав
або предмета позову, оскільки в ч. 4 ст. 22 ГПК законодавець
іш иіачив, що такі дії позивач має право здійснювати лише до
прийняття рішення місцевим господарським судом; правила
щодо заміни неналежного відповідача, вступу у справу третіх
осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору або не
іаявляють самостійних вимог (статті 26, 27); про об’єднання
позовних вимог (ст. 58); про подання зустрічного позову (ст. 60)
іа правила щодо видачі наказу (ст. 116 ГПК).
Норми ГПК щодо вчинення господарським судом першої
ніс іанції певних процесуальних дій не застосовуються судом
апеляційної інстанції у випадках, коли відповідною нормою
цього Кодексу прямо передбачено, що процесуальна дія вчи-
пшться лише до прийняття рішення судом першої інстанції,
крім передбаченого ст. 24 ГПК права залучати до участі у
справі іншого відповідача. Отже, суд апеляційної інстанції має
право за своєю ініціативою залучити до участі у справі іншого
відповідача, якщо суд першої інстанції прийняв рішення, що
стосується його прав і обов’язків.
Положення розділів 1-Х Кодексу мають загальний характер
і можуть застосовуватись апеляційним господарським судом з
урахуванням конкретних обставин, оскільки під час розгляду
справи в апеляційній інстанції суд відповідно до ч. 1 ст. 101
ГПК повторно розглядає справу та згідно із ст. 103 цього Ко-
дексу має право скасувати рішення повністю або частково і
прийняти нове рішення.
С. Васильєв зазначає, що засідання суду апеляційної інс-
іапції складається із трьох взаємопов’язаних частин: 1) підго-
товчої; 2) розгляду скарги по суті; 3) прийняття та оголошення
постанови1.
На нашу думку, судове засідання апеляційної інстанції має
процедурний порядок, чітко прописаний законодавцем, та
не може складатися з частин, навіть взаємопов’язаних. Поділ
судового засідання на частини (етапи, стадії) характерний
для інституту апеляційного провадження, яке передбачає такі
етапи: підготовчий, розгляд та вирішення справи по суті.
Кожна стадія господарського судочинства характеризується
сукупністю процесуальних дій, об’єднаних однією найближ-
чою метою.
1 Див.: Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украиньї: Учеб.
пособ. — Харьков, 2004. — 408 с.
287
Одним із етапів апеляційного провадження є підготовка до
апеляційного розгляду справи. Підготовка апеляційного роз-
гляду справи складається з послідовних дій суду та передбачає
реєстрацію, оформлення справи в апеляційній інстанції та при-
значення справи до розгляду в суді апеляційної інстанції.
Апеляційний господарський суд, як зазначалося, розглядає
справи у колегіальному складі, та після вивчення матеріалів
справи колегія суддів у складі трьох осіб постановляє ухвалу
про прийняття апеляційної скарги (подання) до розгляду, в
якій зазначаються місце і дата слухання справи.
Ухвала про прийняття апеляційної скарги до проваджен-
ня відповідно до ч. 2 ст. 98 ГПК надсилається сторонам та
прокурору, який брав участь у розгляді справи або вступив у
розгляд справи. Водночас треті особи, які мають самостійні
вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і не-
суть усі обов’язки позивача (ч. З ст. 26), а треті особи, які не
заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються,
за деякими винятками, процесуальними правами і несуть усі
процесуальні обов’язки сторін (ч. 4 ст. 27 ГПК).
Згідно зі статтею 4-2 цього Кодексу правосуддя у госпо-
дарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасни-
ків судового процесу (а отже, і третіх осіб) перед законом і
судом.
У ч. З ст. 4-3 ГПК передбачено, що господарський суд створює
сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі (зокрема
третім особам), необхідні умови для встановлення фактичних
обставин справи і правильного застосування законодавства.
З огляду на приписи Кодексу щодо рівності перед законом
і судом та змагальності в апеляційному господарському суді,
слід зазначити, що ухвала про прийняття апеляційної скарги
до провадження надсилається також третім особам, якщо вони
брали участь у розгляді справи.
На відміну від цивільного в господарському судочинстві
відсутній інститут підготовки до розгляду справи апеляційним
судом. Між тим проект ГПК передбачає дії з підготовки та
призначення до розгляду справи в господарському суді апеля-
ційної інстанції, що вказує на уніфікацію положень цивільного
та господарського процесу. Так, у проекті ГПК встановлено,
що апеляційний суд протягом 10 днів після отримання справи
з’ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі;
визначає характер спірних правовідносин та норм матеріаль-
ного права, який їх регулює; з’ясовує обставини (факти), на
які посилаються сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, як на підставу своїх вимог і заперечень; з’ясовує, які
288
обставини (факти) визнають і проти яких заперечують сторони
іа інші особи, які беруть участь у справі; за клопотанням сторін
і а інших осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання
про виклик свідків, призначення експертизи, витребування
інших доказів та про залучення до участі в справі спеціалістів;
вчиняє інші дії, пов’язані із забезпеченням апеляційного роз-
мінну справи. Після закінчення підготовки справи до розгляду
сул призначає справу до розгляду, про що виносить ухвалу із
іа значенням часу і місця розгляду справи. На практиці дії,
зазначені у проекті ГПК, суд здійснює під час прийняття
апеляційної скарги (подання), однак норми, яка б вказувала
на підготовчі дії суду, чинний ГПК не містить.
Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого гос-
подарського суду розглядається у двомісячний строк з дня
надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням)
по апеляційної інстанції.
Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами
апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обгрун-
іонаність рішення місцевого господарського суду у повному
обсязі. Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК апеляційний суд пе-
реглядає справу за наявними у ній і додатково поданими до-
казами. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник
обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з
причин, що не залежали від нього.
Додаткові докази, подані стороною в обґрунтування її відзиву
па апеляційну скаргу, приймаються і розглядаються апеляцій-
ним судом без обмежень, встановлених ст. 101 Кодексу. Без
обмежень приймаються також додаткові докази, витребувані
апеляційною інстанцією відповідно до вимог ст. 38 ГПК.
В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються
вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстан-
ції, в чому і полягає особливість розгляду справ в апеляційній
інстанції.
На думку К. Малишева, принцип незмінності позовних ви-
мог має суворо визначений, обмежений зміст і полягає у тому,
що позовні відносини як предмет процесу і рішення повинні
залишатися тотожними протягом всього провадження, так
щоб суд другої інстанції під приводом апеляції не вирішував
справи про новий позов, який і може, і повинен бути наданий
особою в належному суді першої інстанції1.
1 Див.: Малишев К.И. Курс гражданского судопроизводства. — Т. 23. —
СПб., 1874. — С. 237.
289
Водночас в апеляційній інстанції допускається зміна пер-
вісних позовних вимог, це стосується насамперед вимог щодо
сплати процентів, розмір яких збільшився під час проваджен-
ня, зменшення або збільшення позовних вимог. Зазначені
вимоги можливі в апеляційному провадженні, оскільки вони
безпосередньо пов’язані зі змістом спору та не можуть бути
розглянуті окремо від нього. В цьому разі йдеться тільки про
матеріально-правові вимоги, що не стосуються вимог проце-
суального характеру.
Сторона у справі, отримавши апеляційну скаргу (подання),
має право надіслати відзив на неї апеляційній інстанції і особі,
яка подала скаргу (подання). Водночас надання відзиву на апе-
ляційну скаргу є правом учасника судового процесу, а не його
обов’язком. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу (подання)
не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського
суду та не може бути підставою для відкладення судового за-
сідання навіть у тих випадках, коли, призначаючи справу до
розгляду, суд зобов’язав іншу сторону надати відзив, оскільки
апеляційна інстанція розглядає обгрунтованість не відзиву, а
апеляційної скарги (подання). За змістом і формою відзив на
апеляційну скаргу має відповідати приписам ст. 59 ГПК.
Відповідно до ст. 100 цього Кодексу, особа, яка подала
апеляційну скаргу (подання), має право відмовитися від неї
до винесення постанови. Апеляційний господарський суд має
право не приймати відмову від скарги, якщо така відмова су-
перечить законодавству або порушує чиїсь права і охоронювані
законом інтереси.
Про прийняття відмови від скарги (подання) апеляційний
господарський суд виносить ухвалу, якщо рішення місцевого
господарського суду не оскаржено іншою стороною.
Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначені
ст. 101 ГПК. Відповідно до цієї норми, яка передбачає межі
перегляду справи в апеляційній інстанції, апеляційний суд,
по-перше, перевіряє законність і обґрунтованість рішення
місцевого господарського суду у повному обсязі. При цьому,
апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апе-
ляційної скарги (подання).
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляцій-
ний суд перевіряє: дії суду першої інстанції, а саме: законність
і обгрунтованість його рішення. Така формула спрямована на
те, щоб виявити можливі недоліки постановленого рішення
і вирішити спір по суті. Водночас акцент у діяльності апе-
ляційного суду ставиться лише на тих зауваженнях, які були
виявлені апелянтом.
290
По-друге, суд апеляційної інстанції може встановлювати
нові факти, досліджувати нові докази, якщо буде обгрунтована
неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що
не залежали від заявника. Під час розгляду справи у місце-
вому господарському судді мають місце випадки порушення
правил збирання і дослідження доказів. Істотною помилкою
суду першої інстанції при дослідженні доказів є неусунення
суперечності в доказовому матеріалі. Тому це проблемне
питання, як правило, переходить на розгляд апеляційної
інстанції, якій доцільно заново дослідити докази та виявити
недостовірні.
Щодо нових доказів, то на практиці мають місце випадки,
коли особа навіть після винесення рішення місцевим гос-
подарським судом збирає докази або інформацію про них.
()і же, поважною причиною для неподання або несвоєчасного
подання доказів є відсутність відомостей про них на момент
розгляду справи у суді першої інстанції.
1 по-третє, суд апеляційної інстанції перевіряє законність
і обґрунтованість рішення лише в межах позовних вимог,
іаявлених у суді першої інстанції
7.5. Повноваження суду апеляційної
інстанції
І Іовноваження апеляційної інстанції щодо розгляду апеля-
ційних скарг на рішення суду першої інстанції вичерпно виз-
начено у ст. 103 ГПК, яка не передбачає можливості передачі
справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Таке право
надано апеляційній інстанції лише у разі скасування ухвал,
іазначених у ч. 4 ст. 106 Кодексу.
Отже, якщо у процесі перегляду справи апеляційним гос-
подарським судом буде встановлено, що суд першої інстанції,
приймаючи рішення, неправомірно відмовив у задоволенні
частини позовних вимог, припинив провадження чи залишив
без розгляду позов у певній частині або ж не розглянув одну
чи кілька заявлених вимог, суд апеляційної інстанції пови-
нен самостійно усунути відповідне порушення. Він не вправі
передавати справу на новий розгляд до господарського суду
першої інстанції.
Під повноваженнями суду апеляційної інстанції в юридич-
ній літературі розуміють сукупність його прав та обов’язків,
пов’язаних з вчиненням встановлених законом процесуальних
291
дій стосовно рішення або ухвали, які не набрали чинності і є
об’єктом перевірки за апеляційною скаргою чи апеляційним
поданням прокурора.
За своєю суттю повноваження можуть бути предметними
і функціональними.
Предметними повноваженнями є такі повноваження органу
судової влади, які визначають межі юрисдикції зазначеного
суб’єкта правовідносин.
Функціональні повноваження — це різні дії зазначеного су-
дового органу в процесі здійснення правосуддя, пов’язані з
вирішальними діями суду щодо керівництва процесом.
Отже, повноваження суду апеляційної інстанції ґрунтуються
на принципах диспозитивності і змагальності, які є визначаль-
ними для апеляційного провадження. Можливість апеляційного
господарського суду щодо дослідження нових доказів зумовлена
вимогами господарського процесуального законодавства, пов-
новаження апеляційного суду при розгляді справи в апеляційній
інстанції не зв’язані доводами апеляційної скарги (подання).
Право апеляційного господарського суду скасувати рішення
суду першої інстанції або змінити його чи ухвалити нове рішен-
ня є характерним повноваженням суду апеляційної інстанції.
Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної
скарги (подання) має право:
1)	залишити рішення місцевого господарського суду без
змін, а скаргу (подання) без задоволення;
2)	скасувати рішення повністю або частково і прийняти
нове рішення;
3)	скасувати рішення повністю або частково і припинити
провадження у справі або залишити позов без розгляду пов-
ністю або частково;
4)	змінити рішення.
Апеляційний суд вправі прийняти додаткову постанову за
заявою особи, яка бере участь у справі, або за своєю ініціативою
у разі, якщо він скасував рішення господарського суду першої
інстанції повністю або частково і прийняв нове рішення (п. 2
ст. 103 ГПК). Додаткову постанову може бути прийнято апеля-
ційним судом, якщо з якоїсь позовної вимоги, яку було розгля-
нуто в засіданні господарського суду, не прийнято рішення, або
якщо не вирішено питання про розподіл господарських витрат
або про повернення державного мита з бюджету.
За загальним правилом суд апеляційної інстанції повинен
мати певні критерії, за допомогою яких він міг би перевірити
правильність рішень місцевого суду. Такими критеріями є
підстави для скасування або зміни судового рішення. У зв’язку
292
і ним ГПК містить досить детальний перелік підстав, за яких
рішення суду першої інстанції підлягає перегляду.
Підставами для скасування або зміни рішення місцевого
шсподарського суду є:
1)	неповне з’ясування обставин, що мають значення для
справи;
2)	недоведеність обставин, що мають значення для справи,
які місцевий господарський суд визнав встановленими;
3)	невідповідність висновків, викладених у рішенні місце-
вою господарського суду, обставинам справи;
4)	порушення або неправильне застосування норм ма-
и-ріального чи процесуального права.
І Іерші три з підстави свідчать про необґрунтованість судо-
вої о рішення, а остання — про його незаконність.
Отже, обгрунтованим вважається рішення, яке повно відоб-
ражає обставини, що мають значення для справи, а висновки
। у.іу щодо встановлених обставин і правових наслідків є вичер-
пними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються
постоііірними доказами, які досліджені в судовому засіданні.
Недотримання цих правил є підставою для скасування
рішення суду.
І Іорушення або неправильне застосування норм процесу-
.піьного права може бути підставою для скасування або зміни
рішення лише за умови, якшо це порушення призвело до
прийняття неправильного рішення.
Залежно від правових наслідків, зумовлених порушенням
судом першої інстанції норм процесуального права, в юридич-
ній літературі виокремлюють такі порушення, які в усіх випад-
І-..ІЧ призводять до скасування рішення, їх зазвичай називають
і»с іумовними підставами для скасування рішення суду.
І Іорушення норм процесуального права є в будь-якому
випадку підставою для скасування рішення місцевого госпо-
дарського суду, якщо:
1)	справу розглянуто господарським судом у незаконному
складі колегії суддів;
2)	справу розглянуто господарським судом за відсутністю
будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про
місце засідання суду;
3)	господарський суд прийняв рішення про права і обов’язки
осіб, що не були залучені до участі у справі;
4)	рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано
не тими суддями, які зазначені у рішенні;
5)	рішення прийнято не тими суддями, які входили до
складу колегії, що розглядала справу;
293
6)	рішення прийнято господарським судом з порушенням
правил предметної або територіальної підсудності, крім ви-
падків, передбачених у ч. З ст. 17 цього Кодексу;
7)	рішення прийнято господарським судом з порушенням
правил виключної підсудності.
Порушення норм процесуального права, зазначені в ч. З
ст. 104 ГПК, є в будь-якому випадку підставою для скасування
рішення місцевого господарського суду, зокрема тоді, коли
суд першої інстанції повно з’ясував обставини справи і дав їм
правильну юридичну оцінку. У такому випадку апеляційний
суд скасовує рішення місцевого господарського суду повністю
і згідно з п. 2 ст. 103 Кодексу приймає нове рішення.
Отже, перелік підстав, зазначених у статті 104 ГПК, дає
можливість дійти висновку, що всі підстави для скасування
рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення
можна звести до незаконності й необгрунтованості рішення.
Вивчення кожного із зазначених видів порушень має як тео-
ретичне, так і практичне значення. Лише чітко з’ясувавши, яке
конкретно із зазначених у законі порушень допустив суд, апе-
ляційна інстанція може правильно викласти мотиви скасування
рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.
Отже, аналіз підстав для скасування рішення суду першої
інстанції і ухвалення нового рішення свідчить про те, що
перелік цих підстав є вичерпним і розширеному тлумаченню
не підлягає.
Необхідно зазначити, що ГПК не передбачає такої підстави
для скасування рішення, як відмова позивача від позову.
Тут хотілося б зробити невеликий відступ від господарського
процесу й звернутися до більш прогресивного цивільного проце-
су, насамперед до повноважень апеляційного суду в цивільному
процесі. Ці повноваження зазначені в ст. 307 ЦПК.
За результатами розгляду апеляційної скарги на рішення
суду першої інстанції апеляційний суд має право:
1)	постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги
й залишення рішення без змін;
2)	скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове
рішення по суті позовних вимог;
3)	змінити рішення;
4)	постановити ухвалу про скасування рішення суду першої
інстанції й закриття провадження у справі або залишення
заяви без розгляду;
5)	постановити ухвалу визначення про повне або часткове
скасування рішення суду першої інстанції й направити справу
на новий розгляд до суду першої інстанції.
294
Отже, відмінності між ст. 104 ГПК і ст. 307 ЦПК незначні.
1 в тій, і в іншій не зазначено підстав для скасування рішення
першої інстанції й закриття провадження у справі у зв’язку з
відмовою позивача від позову в апеляційній інстанції.
Але в ЦПК є ст. 306 «Відмова позивача від позову й мирова
угода сторін». У ній визначено, що в апеляційному суді позивач
має право відмовитися від позову, а сторони — укласти мирову
угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії
незалежно від того, хто направив апеляційну скаргу.
Законодавець послідовно врегулював питання відмови
позивача від позову в адміністративному судочинстві. Так,
у ст. 194 КАС зазначено, що позивач може відмовитися від
адміністративного позову в будь-який час до закінчення апе-
ляційного провадження.
При цьому в ст. 204 цього Кодексу законодавець визначив,
що постанова суду першої інстанції скасовується в апеляційно-
му порядку, а провадження у справі закривається на підставах,
передбачених зокрема ст. 157 КАС. У п. 2 ч. 1 зазначеної статті
як підстава для припинення провадження у справі передбачено
відмову позивача від адміністративного позову, якщо відмова
прийнята судом. У випадку якщо рішення суду першої інстанції
є законним, а підстави для припинення провадження виникли
після його прийняття, апеляційний суд визнає рішення суду
першої інстанції недійсним і закриває провадження у справі.
І в господарському, і в цивільному процесі, і в адміністратив-
ному судочинстві завдання й мета апеляційної інстанції однакові:
перевірка рішення суду першої інстанції й у випадках, передба-
чених законом, прийняття рішення щодо спору по суті.
Отже, основний аргумент тих, хто стверджує, що відмова
пошиача від позову в апеляційній інстанції неможлива тому,
шо спір вже вирішений, не відповідає основній меті законо-
давця в цьому питанні.
Основи цивільного процесу й адміністративного судочинства
вказують на відсутність теоретичних підстав для ствердження
про те, що ухвалення рішення в суді першої інстанції позбавляє
можливості відмовитися від позову в апеляційному суді.
Що ж стосується безпосередньо господарського процесу,
то у ст. 99 ГПК встановлено порядок розгляду апеляційної
скарги (подання) і визначено, що в апеляційній інстанції
справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у
першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених
у розділі XII цього Кодексу. Апеляційний господарський суд,
переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується
правами, наданими суду першої інстанції.
295
Тобто насамперед необхідно встановити, чи передбачає ГПК
у розділі XII якісь особливості щодо відмови позивача від по-
зову. Ні, такі особливості не встановлені. Щодо повноважень
суду апеляційної інстанції, якими він користується при розгляді
справ, то й тут необхідно вказати, що він, як і суд першої інс-
танції, має право прийняти відмову позивача від позову.
Якщо апеляційний суд відмовляє позивачеві в праві відмо-
витися від позову, то цим він змушує позивача продовжувати
брати участь у господарському процесі проти його волі. Суд
зобов’язує позивача захищати своє право, обмежуючи його
в праві вільно розпоряджатися своїми правами й свободами,
порушує принцип диспозитивності поводження особи й зму-
шує її вчиняти дії, проти яких вона заперечує або здійснювати
які не бажає.
Відповідно до принципів, закріплених у статтях 3, 8, ч. 1 ст. 19
Конституції, суд не може зазначати, що позивач не має права
відмовитися від позову на стадії апеляційного провадження.
Відсутність прямої норми права щодо наслідків розгляду
відмови від позову в апеляційній інстанції не може бути пере-
шкодою для здійснення позивачем вільного волевиявлення у
вирішенні питання щодо судового захисту порушеного права
або відмови від такого захисту.
Принцип права не може бути проігнорований або пору-
шений з посиланням на відсутність норми права. Суд може
не прийняти відмову від позову, якщо це порушує права й
інтереси третіх осіб. При цьому суд здійснює превентивну
функцію щодо недопущення порушення прав інших осіб, а
не позивача й відповідача.
Водночас позивач має право й повинен самостійно визна-
чатися щодо здійснення або нездійснення захисту своїх прав
у господарському процесі. У випадку, якщо відмова від позову
не порушує прав і законних інтересів третіх осіб, апеляційний
суд зобов’язаний прийняти її. Невизначеність у ГПК правових
наслідків відмови від позову в апеляційній інстанції не є під-
ставою для порушення Конституції, зокрема положень ст. 64,
що не допускає обмеження прав і свобод, крім випадків, вста-
новлених Основним Законом.
Обмеження позивача в праві щодо відмови від позову є
обмеженням конституційного принципу верховенства права.
Верховний Суд України під час перегляду рішень господарських
судів у порядку повторної касації неодноразово вказував, що
відсутність у тій чи іншій статті ГПК певного правового наслідку
перегляду судового рішення не є процесуальною перешкодою
для прийняття ним, Верховним Судом України, рішення, не
296
передбаченого ГПК. При цьому Верховний Суд України по-
силався навіть не на принцип верховенства права, а на свій
статус найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції
й на обов’язок забезпечити законність у здійсненні правосуддя
(постанова Судової палати у господарських справах Верховного
Суду України від 17 жовтня 2006 р. у справі № 3/157).
7.6.	Постанова апеляційної інстанції
За результатами розгляду справи по суті апеляційний гос-
подарський суд, вислухавши пояснення сторін судового про-
цесу, дослідивши наявні та витребувані судом докази, приймає
постанову, яка набирає законної сили з дня її прийняття та
надсилається сторонам у справі в п’ятиденний строк з дня її
прийняття.
Постанова приймається іменем України відповідно до вимог
ч. 5 ст. 124 Конституції та має вступну, описову, мотивувальну
і резолютивну частини, які повинні містити певні відомості,
зазначені у ст. 105 ГПК.
Так, у постанові мають бути зазначені:
1)	найменування апеляційного господарського суду, який
розглянув апеляційну скаргу, склад суду, номер справи і дата
прийняття постанови;
2)	найменування сторін і найменування особи, яка подала
скаргу (подання);
3)	найменування місцевого господарського суду, рішення
икого оскаржується, номер справи, дата прийняття рішення,
прі і вища судді (суддів);
4)	стислий виклад суті рішення місцевого господарського
суду;
5)	підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення;
6)	доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу (по-
дання);
7)	обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією,
доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші
докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-
правових актів;
8)	у разі скасування або зміни рішення місцевого госпо-
дарського суду — доводи, за якими апеляційна інстанція не
погодилась з висновками суду першої інстанції;
9)	висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
(подання);
297
10)	новий розподіл судових витрат у разі скасування чи
зміни рішення.
Згідно із ст. 101 ГПК апеляційна інстанція вправі прий-
няти додаткове рішення, роз’яснити чи виправити його лише
стосовно прийнятих нею процесуальних документів, але не
рішень, прийнятих у першій інстанції.
Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови
апеляційного суду та порядок її виконання вирішується апеляцій-
ним судом одночасно з прийняттям постанови за результатами
перегляду судового рішення, про що зазначається у постанові.
В інших випадках, тобто коли відповідну заяву подано
після прийняття постанови апеляційним судом, зазначені
питання вирішуються господарським судом, який розглянув
справу у першій інстанції, з винесенням ухвали на підставі
ст. 121 Кодексу.
Відповідно до ст. 121-1 ГПК повноваження на зупинення
виконання судового рішення має виключно суд касаційної
інстанції. Тому апеляційний господарський суд за будь-яких
обставин не має права на таке зупинення.
Господарський суд апеляційної інстанції, прийнявши поста-
нову за результатами перегляду рішення суду першої інстанції,
повинен повернути матеріали відповідної справи до місцевого
господарського суду.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у
касаційному порядку. Правила такого оскарження зазначені
у розділі XII-1 Кодексу. Якщо зазначену постанову оскаржено
в касаційному порядку, матеріали справи у разі необхідності
видачі судом першої інстанції наказу на виконання рішення
і в цьому випадку мають бути повернуті до цього суду, який,
видавши стягувачеві зазначений наказ, надсилає їх до Вищо-
го господарського суду України для здійснення касаційного
провадження.
Список рекомендованої літератури:
1.	Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украиньї:
Учеб. пособ. — Харьков, 2004. — 408 с.
2.	Куйбіда Р. Перегляд судових рішень в Україні: вдоскона-
лення процедури (нотатки з науково-практичного семінару) //
Право України. — 2003. — № 8. — С. 143—144.
3.	Малишев К.И. Курс гражданского судопроизводства. —
Т. 23. - СПб., 1874.
298
Глава VIII
ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ
У КАСАЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ
8.1.	Право касаційного оскарження
Конституція забезпечує право на апеляційне та касаційне ос-
карження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Касацію (від латинського саззаііо — скасування) тлумачать
як перегляд справи судом вищої інстанції без самостійного
дослідження доказів, лише на основі матеріалу судової справи
і лише з метою визначити, чи були дотримані вимоги закону
під час розгляду справи судами нижчих інстанцій.
Термін «касація» розуміють також як перевірку законності
та обґрунтованості винесеного рішення.
Інститут касаційного провадження у господарському про-
цесі, що діє з 21 червня 2001 р., суттєво відрізняється від
традиційних форм касаційного провадження. З одного боку,
касаційне провадження у господарському процесі обмежується
перевіркою дотримання норм матеріального і процесуального
права нижчестоящими судами. З іншого — до повноважень
господарського суду касаційної інстанції належить право зміни
рішення суду першої інстанції, постанови апеляційної інстан-
ції, а також їх скасування і прийняття нового рішення. Це є
притаманним не класичній касаційній системі, а ревізійному
порядку перегляду судових актів, характерному для деяких
іарубіжних країн і вітчизняного цивільного процесу1.
Касаційним провадженням є стадія господарського проце-
су, що передбачає перевірку господарським судом законності
судових актів, які набрали чинності2.
Отже, для цієї стадії господарського процесу характерними
є такі ознаки:
—	об’єктами касаційного провадження є судові акти, зок-
рема акти апеляційної інстанції, що набрали чинності;
—	касаційне провадження може бути порушеним, як і апеля-
ційне, лише за скаргою (поданням), у якому зазначено, у чому
саме полягає порушення або невірне застосування закону;
1 Див.: Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украиньї. —
Харьков, 2002. — С. 209.
2 Див.: Там само. — С. 325.
299
—	метою касаційного провадження є перевірка законності
судових актів,
—	касаційний суд не зв’язаний межами скарги (подання),
а перевіряє законність судових актів у цілому;
—	касаційне провадження здійснюється лише Вищим гос-
подарським судом України;
—	касаційний суд не розглядає справу по суті, не перевіряє
обґрунтованість судових актів, а встановлює їх законність,
тобто правильність застосування норм матеріального і проце-
суального права судами першої і апеляційної інстанцій1.
Отже, провадження у касаційній інстанції господарського
суду призначене, для перевірки законності судових актів гос-
подарських судів України, які набрали законної сили, з метою
більш надійного захисту прав учасників процесу, забезпечення
єдності правозастосовної практики та зміцнення законності в
господарській сфері.
Інституту касації властиві дві риси:
1) цей інститут притаманний інстанційній системі судо-
чинства, за якої процедуру касації здійснює спеціальний су-
довий орган, який виконує виключно функцію перегляду і є
вищою і кінцевою інстанцією, судові акти якої є остаточними
та оскарженню не підлягають;
2) суд касаційної інстанції виключно перевіряє відповідність
судового рішення правовим нормам, не досліджуючи судових
доказів, які були встановлені нижчестоящими судовими ін-
станціями.
Слід зазначити, що визначення поняття та змісту касації
потребує «прив’язки» до конкретної законодавчо окресленої
моделі, проекції з абстрактно-наукового рівня у площину прак-
тичного застосування. В Україні касаційний перегляд у системі
судів загальної юрисдикції відповідно до ст. 39 Закону «Про су-
доустрій України» здійснюється вищим спеціалізованим судом.
У господарських спорах касаційний перегляд судових актів — Ви-
щим господарським судом України, а перегляд судових актів у
порядку повторної касації у господарських спорах — Верховним
Судом України2. Тому вказувати на остаточність рішень Вищого
господарського суду України можна з певного часткою умовності,
на чому є необхідність зупинитися дещо детальніше.
1 Див.: Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украиньї. —
Харьков, 2002. - С. 2О9-2„1О.
2 Див.: Осетинський А.Й. Організація та функціональні засади діяль-
ності суду касаційної інстанції господарської юрисдикції: Монографія. —
К„ 2006. - С. 37.
ЗПО
Відповідно до Перехідних положень Конституції протягом
п’яти років після її прийняття мала бути сформована нова
система судів загальної юрисдикції на засадах, визначених
Основним Законом. За цей час так і не було прийнято нового
закону про судовий устрій та нових процесуальних кодексів.
Відповідно до Закону «Про судоустрій України» елемен-
тами Верховного Суду України є судові палати відповідних
юрисдикцій. Така побудова процесуально поєднує в одному
міжгалузевому суді чотири найвищі (верховні) колегіальні
судові органи. Утворення у складі Верховного Суду України
судових палат і Військової судової колегії зумовлене специфі-
кою здійснення ним правосуддя у відповідних формах.
Здійснення повторної касації у господарському судочинстві —
питання, з приводу якого в юридичній літературі точаться дис-
кусії1. З аналізу положень розділу ХІІ-2 ГПК вбачається, що
законодавець надав досить широкі можливості сторонам і Гене-
ральному прокурору України щодо оскарження постанов і ухвал
Вищого господарського суду України в порядку повторної касації,
що зумовило процесуальну «боротьбу за повноваження».
Відповідно до ч. З ст. 125 Конституції вищими судовими
органами спеціалізованих судів визнаються відповідні вищі
суди. У системі спеціалізованих господарських судів як скла-
довій системи судів загальної юрисдикції таким судом є Вищий
господарський суд України. Відповідно до ст. 108 ГПК цей
суд здійснює функції касаційної інстанції в господарському
судочинстві. Але, з одного боку, Основний Закон прямо не
визнає будь-який із вищих спеціалізованих судів судом ка-
саційної інстанції, як не передбачає і здійснення касаційних
повноважень Верховним Судом України, а з іншого — у ст. 125
Конституції встановлено найвищий статус Верховного Суду
України в системі судів загальної юрисдикції і немає жодних
посилань на законодавче утвердження цього статусу.
Тому з нормативного поєднання положень частин 2, 4
ст. 125 та п. 8 ч. З ст. 129 Основного Закону випливає, що
касаційні функції як судовий орган найвищого статусу має
1 Див., напр.: Беляневич В. Повторна касація у господарському судо-
чинстві // Право України. — 2003. — № 3. — С. 36—40; Полешко А. Роз-
виток системи перегляду судових рішень в Україні (з науково-практичної
конференції) // Право України. — 2003. — № 3. — С. 165.; Притика Д.М.
Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції
та шляхи їх удосконалення. — К., 2003. — С. 23—25; Сірий М.І. Система
перегляду судових рішень в Україні: погляд у майбутнє // Юридичний
журнал. — 2003. — № 3. — С. 117.
ЗОЇ
здійснювати саме Верховний Суд України шляхом здійснення
правосуддя у судовій палаті відповідної юрисдикції.
ГПК. доповнено нормами, які регламентують порядок оскар-
ження і перегляду рішень Вищого господарського суду України
Верховним Судом України (так звана повторна касація).
Сторони у справі та Генеральний прокурор України мають
право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого
господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду
рішення місцевого господарського суду, що набрало законної
сили, чи постанови апеляційного господарського суду, а також
ухвалу Вищого господарського суду України про повернення
касаційної скарги (подання) до Верховного Суду України.
Верховний Суд України переглядає у касаційному порядку
постанови чи ухвали Вищого господарського суду України у
випадках, коли вони оскаржені:
•	з мотивів застосування Вищим господарським судом
України закону чи іншого нормативно-правового акта, що
суперечить Конституції;
•	у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду Украї-
ни чи вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування
норм матеріального права;
•	у зв’язку з виявленням різного застосування Вищим госпо-
дарським судом України одного й того самого положення закону
чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах;
•	з мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним
договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України;
•	на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною су-
довою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими,
що порушують міжнародні зобов’язання України.
Касаційна скарга (подання) Генерального прокурора Ук-
раїни на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду
України може бути подана не пізніше одного місяця з дня
її прийняття. У разі виникнення підстав для оскарження
постанови чи ухвали Вищого господарського суду України
після закінчення зазначеного строку Верховний Суд України
зобов’язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого
провадження. Касаційна скарга (подання) Генерального про-
курора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського
суду України подається до Верховного Суду України через
Вищий господарський суд України. Вищий господарський
суд України надсилає касаційну скаргу (подання) разом із
справою до Верховного Суду України у десятиденний строк з
дня надходження скарги (подання).
302
Порядок комплектування та надсилання касаційної скарги
до Верховного Суду України встановлено у пунктах 3.32—3.35
Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвер-
дженої наказом Голови Вищого господарського суду України
від 10 грудня 2002 р. № 75.
Питання про порушення провадження з перегляду Верхов-
ним Судом України постанови чи ухвали Вищого господарсько-
го суду України вирішується позитивно за наявності згоди хоча
б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів Судової
палати у господарських справах і розглядається протягом місяця
з дня надходження касаційної скарги (подання). Постанова чи
ухвала Вищого господарського суду України переглядається
на засіданні суддів Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України. Постанови чи ухвали Вищого госпо-
дарського суду України переглядаються у касаційному порядку
за правилами розгляду справи у господарському суді першої
інстанції, за винятком процесуальних дій, пов’язаних із вста-
новленням обставин справи та їх доказуванням.
Верховний Суд України за результатами розгляду каса-
ційної скарги (подання) Генерального прокурора України на
постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України
має право:
1)	залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подан-
ня) без задоволення;
2)	скасувати постанову і передати справу на новий розгляд
до суду першої інстанції або скасувати ухвалу і передати справу
на розгляд до Вищого господарського суду України;
3)	скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження
у справі.
Підставами для скасування постанов чи ухвал Вищого
і оснодарського суду України є їх невідповідність Конституції,
міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, чи інше неправильне застосування
норм матеріального права.
За результатами розгляду касаційної скарги (подання)
Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Ви-
щого господарського суду України більшістю голосів суддів,
які брали участь у перегляді постанови чи ухвали Вищого
господарського суду України, ухвалюється постанова Верхов-
ного Суду України. Судді, які не погоджуються з рішенням,
можуть висловити окрему думку, яка додається до постанови.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскаржен-
ню не підлягає. Постанова надсилається сторонам у справі в
п’ятиденний строк з дня її ухвалення.
303
Вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду Украї-
ни, є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового
розгляду справи та для Вищого господарського суду України
під час розгляду матеріалів касаційної скарги (подання). Пос-
танова Верховного Суду України за результатами перегляду
у касаційному порядку постанови чи ухвали Вищого госпо-
дарського суду України не може містити вказівок про достовір-
ність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги
одних доказів над іншими, про те, яку норму матеріального
чи процесуального права має бути застосовано і яке рішення
має бути ухвалено під час нового розгляду справи.
Ухвали Вищого господарського суду України про повер-
нення касаційної скарги можуть бути оскаржені в касаційному
порядку до Верховного Суду України.
Так, постанови Вищого господарського суду України мо-
жуть бути оскаржені до Верховного Суду України у касацій-
ному порядку лише уразі застосування Вищим господарським
судом закону чи іншого нормативно-правового акта, що
суперечить Конституції; різного застосування Вищим гос-
подарським судом України одного й того самого положення
закону чи іншого нормативно-правового акта у аналогічних
справах; визнання постанови міжнародною судовою устано-
вою, юрисдикція якої визнана Україною, такою, що порушує
міжнародні зобов’язання України; невідповідності постанови
рішенням Верховного Суду України чи вищого суду іншої спе-
ціалізації у питаннях застосування норм матеріального права.
Остання підстава для повторної касації дозволяє говорити про
прецедентність рішень Верховного Суду України.
Спеціально стосовно перегляду в касаційному порядку
постанов Вищого господарського суду України передбачено
деякі процедурні особливості:
•	рішення щодо відкриття провадження по перегляду справи
приймається за згодою не менш ніж п’ятьох суддів Верховного
Суду України;
•	єдиною підставою для скасування постанов Вищого госпо-
дарського суду України може бути неправильне використання
норм матеріального права, зокрема їх невідповідність Конс-
титуції та чинним міжнародним договорам.
Попри деякі труднощі такої процедури перегляду справ,
введення її є важливим кроком, оскільки вона є гарантією
примирення в усіх судових інстанціях.
Аналіз статистичних даних щодо кількості судових рішень
Вищого господарського суду України, які були оскаржені
до Верховного Суду України у 2006 р., свідчить про те, що
304
лише за 7% оскаржених рішень (355 справ) Верховний Суд
України порушив касаційне провадження. Водночас Вищий
господарський суд України у 2006 р. розглянув 12147 справ за
касаційними скаргами (поданнями) і тенденція до збільшення
їх кількості зберігається не один рік. Тому пропозиція про
вдосконалення процесуальних приписів, які регламентують
перегляд Верховним Судом України судових актів, що вже були
переглянуті у касаційному порядку, має право на існування.
Як бачимо, апріорі вважається, що прийняття таких змін
має накласти свій позитивний відбиток на ефективність ви-
рішення спорів.
Норми ст. 111-15 ГПК надають сторонам господарського
процесу досить значні можливості для оскарження в порядку
повторної касації судових актів Вищого господарського суду
України. Проте досвід побудови та функціонування судових
систем більшості країн світу переконливо доводить, що рі-
шення, ухвалене вищим судом галузевої юрисдикції, внаслі-
док перегляду судового акта в касаційному або ревізійному
порядку, є остаточним. Подальший перегляд такого рішення
з будь-яких мотивів та підстав є екстраординарним та по-
одиноким випадком для всієї судової системи держави. На
винятковості підстав для касаційного перегляду рішень вищих
спеціалізованих судів Верховним Судом України акцентується
увага і в публікаціях українських науковців останнього часу,
присвячених цій темі.
Інститут касації в господарському судочинстві можна визна-
чити як сукупність правових норм і нормативно-правових при-
писів, які визначають зміст процесуальних дій, що відбуваються
на стадії касаційного перегляду судових актів та відповідно
містять вимоги до процесуальних документів на цій стадії.
Відповідно до статей 106, 111-3 ГПК ухвали місцевого або
апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені в
апеляційному та касаційному порядку у випадках, передба-
чених цим Кодексом та законом «Про відновлення платос-
проможності боржника або визнання його банкрутом». Кодекс
передбачає випадки оскарження в окремих статтях, якими
регламентується порядок винесення ухвал.
Право касаційного оскарження мають особи, які брали
участь у справі, а також особи, яких не було залучено до участі
у справі, але щодо прав та обов’язків яких господарський
суд прийняв рішення чи постанову (ст. 107 ГПК). Таке саме
право мають громадяни, які не є суб’єктами підприємницької
діяльності відповідно до роз’яснення Президії Вищого гос-
подарського суду України від 28 березня 2002 р. № 04-5/367
305
«Про деякі питання практики застосування розділу XII-1
Господарського процесуального кодексу України».
Відповідно до статей 36-1, 37 Закону «Про прокуратуру»
формою представництва прокуратурою інтересів держави може
бути внесення прокурором касаційного подання, а також
участь у розгляді справи, порушеної за позовами інших осіб.
Стосовно участі прокурора у відповідній інстанції Президією
Вищого господарського суду України було дано роз’яснення «Про
деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих
господарським судам». Згідно з вказаним роз’ясненням прокурор
відповідно до визначеної законом компетенції вправі внести ка-
саційне подання лише у справах про банкрутство, де кредитором
є держава в особі уповноваженого органу дер-жавної влади.
Відповідно до ст. 108 ГПК можливим є розгляд в касаційному
порядку рішень місцевого господарського суду, не розглянутих в
апеляційному порядку, але механізм позаапеляційного касацій-
ного оскарження не визначений, тому, можливо, законодавець
шляхом внесення змін до відповідного нормативного акта за-
твердить принцип розгляду касаційних скарг лише на ті судові
акти, які були предметом розгляду в апеляційному порядку.
8.2.	Подання касаційної скарги
Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого
господарського суду України через місцевий чи апеляційний гос-
подарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постано-
ву. Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв
оскаржуване рішення або постанову, зобов’язаний надіслати
скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського
суду України у п’ятиденний строк з дня її надходження.
Касаційна скарга (подання) може бути подана (внесене)
протягом одного місяця з дня набрання рішенням місцевого
господарського суду чи постановою апеляційного госпо-
дарського суду законної сили.
Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) у пись-
мовій формі і повинна містити:
1)	найменування касаційної інстанції;
2)	найменування місцевого або апеляційного господарсько-
го суду, судове рішення якого оскаржується, номер справи та
дату прийняття рішення або постанови;
3)	найменування особи, яка подає скаргу (подання), та
іншої сторони (сторін) у справі;
306
4)	вимоги особи, яка подала скаргу (подання), із зазначен-
ням суті порушення або неправильного застосування норм
матеріального чи процесуального права;
5)	перелік доданих до скарги (подання) документів.
У лютому 2005 р. ВАТ «Луганськобленерго» звернулося до
господарського суду з позовом до ЗАТ «Укренергозбут» про
стягнення 1 млн 593 тис. 424 грн. Позовні вимоги обгрун-
товувались тим, що між позивачем та ЗАТ «Укренергозбут»
укладено договір купівлі-продажу від 17 травня 2000 р.
№ Зіу-20/4, за умовами якого ВАТ «Луганськобленерго»
зобов’язалося передати, а відповідач прийняти і оплатити
простий вексель від 26 жовтня 1999 р. № 6430435317040,
емітований ВАТ «Стаханівський завод феросплавів», номі-
нальною вартістю 1 млн 392 тис. 387 грн.
Відповідач взятих на себе зобов’язань не виконав. По-
зивач просив суд стягнути з відповідача суму основного
боргу та пеню у розмірі 201 тис. 38 грн.
Позовну заяву від імені позивача підписав виконувач
обов’язків голови правління ВАТ «Луганськобленерго».
Ухвалою господарського суду м. Києва від 14 квітня
2005 р., залишеною без змін постановою Київського апе-
ляційного господарського суду від 18 липня 2005 р., позов
залишено без розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК,
оскільки позовна заява підписана особою, яка не мала
права її підписувати.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 3 лис-
топада 2005 р. касаційне провадження у справі припинено.
Відповідно до ст. 28 ГПК справи юридичних осіб у госпо-
и.ірському суді ведуть їх органи, що діють у межах повнова-
жень, наданих їм законодавством та установчими документами,
через свого представника.
Не допускаються посилання у касаційній скарзі (поданні) на
недоведеність обставин справи. Касаційна скарга підписується
особою, яка подала скаргу, або її уповноваженим представ-
ником. До скарги додаються докази сплати державного мита,
повноваження особи, яка підписала касаційну скаргу, і надси-
лання копії скарги іншій стороні у справі.
Касаційна скарга має містити суть порушення, докладне
роз’яснення, в чому саме полягає порушення норм матеріаль-
ного та процесуального права.
Так, у лютому 2005 р. ПП «Технологія» звернулося до
господарського суду Черкаської області з позовом до То-
вариства про стягнення 77 тис. 253 грн. заборгованості з
урахуванням інфляційних нарахувань та річних.
307
Рішенням господарського суду Черкаської області від
12 квітня 2005 р. позов задоволено.
Постановою Київського міжобласного апеляційного госпо-
дарського суду від 15 серпня 2005 р. зазначене рішення зміне-
но; позов задоволено частково; з відповідача стягнуто 66 тис.
783 грн. боргу та 4 тис. 39 грн. інфляційних нарахувань.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 20 жовт-
ня 2005 р. у справі № 06/818 Товариству повернуто касацій-
ну скаргу на постанову Київського міжобласного апеляцій-
ного господарського суду від 15 серпня 2005 р. на підставі
ст. 111, п. 6 ч. 1 ст. 111-3 ГПК. Ухвала мотивована тим, що
касаційна скарга підлягає поверненню, якщо у скарзі не
зазначено суті порушення або неправильного застосування
норм матеріального чи процесуального права; скаржнику
необхідно уточнити вимоги, оскільки ним не вказана дата
оскаржуваної постанови.
Подаючи касаційну скаргу, позивач повинен узгодити свої
вимоги з повноваженнями касаційної інстанції.
Обов’язком особи, яка подає касаційну скаргу, є надсилан-
ня іншій стороні (сторонам) у справі копії своєї касаційної
скарги та усіх документів, які ця особа додає як аргументи
викладених фактів у цій касаційній скарзі.
Так, ухвалою Вищого господарського суду України
від 13 вересня 2005 р. касаційну скаргу К.П на постанову
Київського апеляційного господарського суду від 25 травня
2005 р. не прийнято до розгляду та повернуто на підставі
пунктів 3, 6 ч. 1 ст. 111-3 ГПК. Ухвала мотивована тим,
що до касаційної скарги не додано доказів надіслання її
копії третій особі у справі — ПП, а також тим, що у скарзі
не конкретизовано суті порушення або неправильного
застосування норм матеріального права, які допустив суд
під час винесення оскаржуваної постанови.
В касаційному судочинстві, порівняно з першою та апе-
ляційною стадіями процесу, дія принципу диспозитивності
суттєво обмежена. Це пояснюється контрольним характером
розгляду касаційних скарг, де особи, які беруть участь у справі,
мають менше можливостей реалізовувати своє право щодо
розпорядження предметом спору. В касаційному провадженні
в господарському суді також помітно переважає змагальність
у вигляді полеміки за вже існуючими доказами.
Питання про прийняття або повернення касаційної скарги
вирішується колегією суддів без повідомлення сторін та про-
курора, які беруть участь у справі. За результатами вирішення
відповідного питання виноситься ухвала.
308
Про прийняття касаційної скарги (подання) до провад-
ження суд виносить ухвалу, в якій повідомляє про час і місце
розгляду скарги (подання). Ухвала надсилається усім учасни-
кам судового процесу.
Відповідно до п. 3.26 Інструкції з діловодства в господарських
судах України ухвала про прийняття касаційної скарги до розгля-
ду Вишим господарським судом України надсилається учасникам
процесу з повідомленням про вручення або рекомендованою
поштою. Решта процесуальних документів касаційної інстанції
надсилаються учасникам процесу рекомендованою поштою.
Особа, яка подала касаційну скаргу (подання), має пра-
но відмовитися від неї до винесення постанови касаційною
інстанцією. Касаційна інстанція має право не прийняти від-
мову від скарги з підстав, зазначених у ч. 6 ст. 22 ГПК. Про
прийняття відмови від скарги (подання) касаційна інстанція
виносить ухвалу, якщо рішення або постанову господарського
суду не оскаржено іншою стороною.
ГПК надав право стороні у справі, рішення у якій оскар-
жується в касаційній інстанції іншою особою, надіслати до
ііідііовідної інстанції відзив на скаргу. За змістом відзив на
і асаційну скаргу має містити позицію сторони у справі, прямо
і юсуватися викладених у касаційній скарзі обставин та фактів
пі зазначати мотиви відхилення від вимог касаційної скарги.
Повернення касаційної скарги (подання) здійснюється
Нищим господарським судом України виключно з підстав,
пп шачених у ч. 1 ст. 111-3 ГПК:
І)	касаційна скарга (подання) підписана особою, яка не
м.к права Ті підписувати (подання), або особою, посадове
' і.шоїіище якої не зазначено;
2)	касаційну скаргу надіслано інакше ніж через місцевий
.нкі апеляційний господарський суд;
3)	до касаційної скарги (подання) не додано доказів наді-
। іання її копії іншій стороні або не додані документи, що
піл і всрджують сплату державного мита;
І) касаційну скаргу подано з пропущенням строку;
’) скаргу (подання) подано після закінчення строку, вста-
ін пі ісіції о для її подання, без клопотання або таке клопотання
піл ч її псі іо;
(і) у скарзі (поданні) не зазначено суті порушення або
іісіір.іішпішого застосування норм матеріального чи проце-
суальною права;
7)	особа надіслала заяву про відкликання своєї касаційної
। і арі II
Про повернення касаційної скарги (подання) виноситься
’.лн.і'іа
309
8.3. Порядок розгляду касаційної
скарги
У касаційній інстанції скарга (подання) розглядається за
правилами розгляду справи у суді першої інстанції, за винят-
ком процесуальних дій, пов’язаних із встановленням обставин
справи та їх доказуванням.
Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду
першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки
обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або
постанові господарського суду. Касаційна скарга (подання)
розглядається колегіальним складом суду: у складі трьох чи
більшої непарної кількості суддів (відповідно до ст. 4-6 ГПК).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, каса-
ційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин
справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної
інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені у
рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним,
вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу,
про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються
вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інс-
танції.
Касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної
скарги (подання) має право:
1)	залишити рішення першої інстанції або постанову
апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задо-
волення;
2)	скасувати рішення першої інстанції або постанову апе-
ляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове
рішення;
3)	скасувати рішення першої інстанції або постанову апе-
ляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду
першої інстанції, якщо суд припустився порушень, передба-
чених ч. 2 ст. 111-10 ГПК;
4)	скасувати рішення першої інстанції, постанову апеля-
ційної інстанції повністю або частково і припинити провад-
ження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або
частково;
5)	змінити рішення першої інстанції або постанову апеля-
ційної інстанції;
310
6)	залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або
постанов.
Підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи
апеляційного господарського суду або постанови апеляційного
господарського суду є порушення або неправильне застосу-
вання норм матеріального чи процесуального права.
Норми матеріального права вважаються порушеними або
неправильно застосованими, якщо суд:
а)	не застосував закону, який підлягає застосуванню;
б)	застосував закон, який не підлягає застосуванню;
в)	неправильно витлумачив закон.
Порушення норм процесуального права є в будь-якому
випадку підставою для скасування рішення місцевого або
постанови апеляційного господарського суду, якщо:
1)	справу розглянуто судом у незаконному складі колегії
суддів;
2)	справу розглянуто судом за відсутності будь-якої із сторін, не
повідомленої належним чином про час і місце засідання суду;
3)	господарський суд прийняв рішення або постанову,
що стосується прав і обов’язків осіб, які не були залучені до
участі в справі;
4)	рішення або постанова не підписані будь-ким із суддів
або підписані не тими суддями, що зазначені в рішенні або
постанові;
5)	рішення прийнято не тими суддями, які входили до
складу колегії, що розглянула справу;
6)	рішення прийнято господарським судом з порушенням
правил предметної або територіальної підсудності, крім ви-
падків, передбачених у ч. 4 ст. 17 ГПК;
7)	рішення прийнято господарським судом з порушенням
правил виключної підсудності.
Ухвали місцевого або апеляційного господарського суду
можуть бути оскаржені у касаційному порядку у випадках,
передбачених ГПК та Законом «Про відновлення плато-
спроможності боржника або визнання його банкрутом».
Касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного гос-
подарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для
розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарсько-
го суду, постанови апеляційного господарського суду.
Отже, відповідно до положень ст. 111-13 ГПК ухвалу міс-
цевого господарського суду чи апеляційного господарського
суду може бути оскаржено до касаційного суду тоді, якщо це
прямо передбачено у відповідних статтях цього Кодексу, що
регулюють винесення ухвал.
311
Таке оскарження передбачено у ст. 17 про передачу справи
за підсудністю, ст. 53 про відмову у відновленні пропущеного
строку, ст. 62 про відмову у прийнятті позовної заяви, ст. 63
про повернення позовної заяви, ст. 67 про забезпечення позову,
ст. 79 про зупинення провадження у справі, ст. 80 про припи-
нення провадження у справі, ст. 81 про залишення позову без
розгляду, ст. 88 про додаткове ухвалення, ст. 90 про окрему ухва-
лу, ст. 113 про повернення заяви (подання) про перегляд судових
рішень за нововиявленими обставинами, ст. 114 про ухвалу за
результатами перегляду судового рішення за нововиявленими
обставинами у разі зміни чи скасування ухвали або залишення
рішення, ухвали, постанови без змін, ст. 119 про поновлення
пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання,
ст. 121 про відстрочку або розстрочку виконання рішення,
ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання,
ст. 121-2 ГПК про ухвалу за результатами розгляду скарг на дії
чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо
виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів.
Касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного
господарських судів можуть подавати сторони та інші учас-
ники судового процесу, передбачені ГПК та Законом «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом». Зазначеним Законом визначено, що можуть бути
оскаржені ухвали:
—	про відмову в прийнятті заяви про порушення справи
про банкрутство;
—	про повернення провадження у справі;
—	про скасування заходів щодо забезпечення грошових
вимог кредиторів;
—	про включення грошових вимог кредиторів до реєстру;
—	про звільнення керуючого санацією;
—	про затвердження звіту керуючого санацією або про
відмову в затвердженні зазначеного звіту, чи продовження
санації;
—	про продовження санації;
—	про затвердження чи відмову у затвердженні мирової
угоди;
—	про визнання її недійсною.
Для уточнення правової позиції Вищого господарського
суду щодо можливості оскарження ухвал у справах про банк-
рутство, необхідно звернути увагу на рекомендацію Президії
Вищого господарського суду України «Про деякі питання
практики застосування Закону України «Про відновлення пла-
тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
312
8.4. Постанова касаційної інстанції
За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд
приймає постанову.
У постанові мають бути зазначені:
1)	найменування касаційної інстанції, склад суду, номер
справи і дата прийняття постанови;
2)	найменування сторін і найменування особи, яка подала
касаційну скаргу (подання);
3)	найменування місцевого господарського суду або апеля-
ційного господарського суду, рішення, постанова якого оскар-
жується, номер справи, дата прийняття рішення, постанови,
прізвище судді (суддів);
4)	стислий виклад суті рішення місцевого господарського
суду, рішення, постанови апеляційного господарського суду;
5)	підстави, з яких оскаржено рішення, постанову;
6)	доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу (подання);
7)	мотиви, за якими касаційна інстанція не застосовує
закони та інші нормативні правові акти, на які посилалися
сторони, а також закони та інші нормативно-правові акти,
якими керувався суд, приймаючи рішення;
8)	у разі скасування або зміни рішення, постанови — моти-
ви, за якими касаційна інстанція не погодилася з висновками
суду першої або апеляційної інстанції;
9)	висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(подання);
10)	дії, що їх повинні виконати сторони та суд першої інс-
танції у разі скасування рішення, постанови і передачі справи
на новий розгляд;
11)	новий розподіл судових витрат у разі скасування чи
іміни рішення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова надсилається сторонам у справі у п’ятиденний
строк з дня її прийняття.
Вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є
обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду
справи. Постанова касаційної інстанції не може містити вказівок
про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу,
про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма ма-
теріального права повинна бути застосована і яке рішення має
бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
У разі скасування ухвали суду першої інстанції про відмову
у прийнятті позовної заяви або заяви про порушення справи
про банкрутство чи її повернення згідно з листом Вищого
313
господарського суду України від 11 липня 2003 р. № 01-8/791
«Про деякі питання перегляду в апеляційному та касаційному
порядку ухвал про відмову у прийнятті або поверненні позов-
ної заяви та заяви про порушення справи про банкрутство»
постанова апеляційної або касаційної інстанції надсилається
суду першої інстанції з усіма доданими до скарги (подання)
документами, включаючи примірник позовної заяви чи заяви
про порушення справи про банкрутство.
У випадках скасування касаційною інстанцією ухвал про
відмову у прийнятті позовної заяви або заяви про порушення
справи про банкрутство про повернення позовної заяви або
заяви про порушення справи про банкрутство, зупинення
провадження у справі, припинення провадження у справі,
про залишення позову без розгляду або про залишення без
розгляду заяви у провадженні у справі про банкрутство, справа
передається на розгляд суду першої інстанції.
Слід зазначити, що поступово інститут касаційного провад-
ження в Україні стає дієвим механізмом захисту прав суб’єктів
господарювання. Однак багато положень ГПК насправді є
такими, що не відповідають повною мірою сучасним вимогам
касаційного розгляду. У цивільному процесуальному праві деякі
подібні проблеми вирішено шляхом прийняття нового ЦПК.
Наразі постає нагальна проблема кардинального оновлення гос-
подарського процесуального законодавства. Вже нині на цьому
шляху зроблено значні кроки. Так, на розгляд Верховної Ради
України було подано три проекти нового ГПК, з яких поданий
11 лютого 2004 р. Кабінетом Міністрів вже прийнято у першому
читанні і буде доопрацьовано з урахуванням положень двох ін-
ших проектів. Подані три законопроекти містять значні новели,
порівняно з чинним ГПК і водночас розбіжності у вирішенні
одних і тих самих питань. Необхідно також врахувати світовий
досвід у створенні інституту касаційного провадження.
Список рекомендованої літератури:
, 1. Беляневич В. Повторна касація у господарському судо-
чинстві // Право України. — 2003. — № 3. — С. 36—40.
2.	Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украи-
ньї. — Харьков, 2002. и
3.	Осетинський А.Й. Організація та функціональні засади
діяльності суду касаційної інстанції господарської юрисдикції:
Монографія. — К., 2006.
314
4.	Полешко А. Розвиток системи перегляду судових рішень в
Україні (з науково-практичної конференції) // Право України. —
2003. - № 3. - С. 165.
5.	Притика Д.М. Арбітражний суд: проблеми організації та
діяльності: Монографія. — К., 2000.
6.	Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності ор-
ганів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. —
К., 2003.
7.	Сірий М.І. Система перегляду судових рішень в Україні:
погляд у майбутнє // Юридичний журнал. — 2003. — № 3. —
С. 117.
315
Глава IX
ПЕРЕГЛЯД РІШЕННЯ,
УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ
ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
ЗА НОВОВИЯВЛЕНИМИ
ОБСТАВИНАМИ
9.1.	Поняття нововиявлених обставин
та підстави перегляду
судового рішення
Перегляд прийнятого судового рішення за нововиявлени-
ми обставинами є окремою процесуальною формою судового
процесу, за якою у разі наявності певних обставин, що мають
істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові
на момент розгляду спору, господарський суд може перегля-
нути прийняте ним судове рішення, яке набрало законної
сили за завою заінтересованої сторони. Це положення ст. 112
ГПК у зв’язку з таким досить абстрактним формулюванням
отримало додаткове тлумачення.
Відповідно до роз’яснення Президії Вищого господарсько-
го суду України від 21 травня 2002 р. № 04-5/563 «Про деякі
питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за ново-
виявленими обставинами»1 до нововиявлених обставин нале-
жать матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги
і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення
для правильного вирішення спору або розгляду справи про
банкрутство. Необхідними ознаками нововиявлених обставин
є, по-перше, їх наявність на час розгляду справи, по-друге,
те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час
розгляду справи.
Так, постановою Вищого господарського суду України
від 27 травня 2004 р. у справі № 30/73-03-2060, касаційну
скаргу ТОВ «XXX» залишено без задоволення, а постанову
Одеського апеляційного господарського суду від 24 лютого
2004 р. у справі № 30/73-03-2060, залишено без змін. Н-ське
районне споживче товариство звернулося до господарського
1 Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 3.
316
суду з позовом про зобов’язання ТОВ «XXX» звільнити
нежитлові приміщення загальною площею 297,3 кв. м у
будинку «¥¥¥» у зв’язку з закінченням терміну дії договору
оренди. Рішенням господарського суду Одеської області
від 29 квітня 2003 р. позовні вимоги Н-ського районного
споживчого товариства задоволені, а постановою Одеського
апеляційного господарського суду від 8 липня 2003 р. рі-
шення господарського суду Одеської області від 29 квітня
2003 р. залишено без змін.
ТОВ «XXX», звертаючись до суду з заявою про перегляд
рішення господарського суду Одеської області від 29 квітня
2003 р. за нововиявленими обставинами, вказує на те, що
після прийняття рішення у цій справі йому стало відомо
про існування наказу від 27 червня 1977 р. № 156, виданого
управлінням торгівлі Одеської області на виконання листа
Міністерства торгівлі УРСР від 7 квітня 1977 р. № 08-09,
відповідно до якого частина торгівельної мережі Н-ської
райспоживспілки з товарно-матеріальними цінностями
та основними фондами у тому числі будівля «¥¥¥», були
передані Н-ському смішторгу.
Ухвалою господарського суду Одеської області від
8 грудня 2003 р. відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «XXX»
про перегляд рішення за нововиявленими обставинами
за позовом Н-ського районного споживчого товариства
до ТОВ «XXX» про зобов’язання звільнити нежитлові
приміщення. Цією ухвалою рішення господарського суду
Одеської області від 29 квітня 2003 р. про зобов’язання ТОВ
«XXX» звільнити раніше орендовані нежитлові приміщення
площею 297,3 кв. м, розташовані на другому поверсі будин-
ку № 88 у м. Н-ськ по вул. Л-на, шляхом виселення ТОВ
«XXX» з вказаних приміщень залишено без змін.
Ухвала суду мотивована тим, що надані заявником до
суду документи, як факти, які можна визнати нововиявле-
ними, не можуть бути взяті до уваги, оскільки предметом
розгляду у цій справі, було зобов’язання щодо звільнення
ТОВ «XXX» орендованих приміщень частини будівлі «¥¥¥»
загальною площею 297,3 кв. м у зв’язку з несплатою орен-
дної плати та закінченням дії договору оренди від 1 січня
1998 р. № 11. Питання про визнання права власності на
будинок № 88 у м. Н-ську по вул. Л-на, господарським
судом не розглядалось. Постановою Одеського апеля-
ційного господарського суду від 24 лютого 2004 р. ухвалу
господарського суду Одеської області від 8 грудня 2003 р.
залишено без змін з тих самих мотивів.
Відповідно до ст. 112 ГПК господарський суд може
переглянути прийняте ним судове рішення, яке набрало
317
законної сили, за нововиявленими обставинами, що ма-
ють істотне значення для справи і не могли бути відомі
заявникові.
Істотне значення для справи мають обставини, шо
пов’язані з матеріалами справи, розглянутої господарським
судом, впливають на оцінку вже досліджених ним доказів і ма-
ють, отже, значення для об’єктивного розгляду спору. Колегія
суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної
інстанцій, що наданий заявником до суду наказ. Управління
торгівлі виконкому Одеської обласної ради депутатів трудящих
від 27 червня 1977 р. № 156 не має значення для правильного
вирішення спору, оскільки предметом розгляду справи не є
визнання права власності на нежитлові приміщення загаль-
ною площею 297,3 кв. м, що розташовані на другому поверсі
будинку № 88 по вул. Л-на у м. Н-ську («¥¥¥»). За таких
обставин ухвала та постанова у справі відповідають законо-
давству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав
для їх зміни чи скасування не має.
Отже, нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю
є фактичними даними, що в установленому порядку спросто-
вують факти, які було покладено в основу судового рішення.
Ці обставини мають бути належним чином посвідчені.
Отже, нововиявлені обставини є юридичним фактом, що
має такі ознаки. Цей факт:
—	передбачений нормами права і зумовлює виникнення,
зміну чи припинення правовідносин;
—	має суттєве значення для правильного вирішення кон-
кретної справи. При цьому, якщо б нововиявлена обставина
була відома суду при винесенні ним судового рішення, то вона
обов’язково вплинула б на висновок суду;
—	вже існував у момент звернення заявника до госпо-
дарського суду і під час розгляду справи господарським судом,
але про існування його стало відомо лише після прийняття
відповідного судового рішення;
—	не був і не міг бути відомим ні особі, яка заявила про це
потім, ні господарському суду, який розглянув справу1.
Днем виникнення вказаних обставин слід вважати день,
коли вони стали або повинні були стати відомі заявникові.
Якщо нововиявлена обставина пов’язана з вироком чи рі-
шенням суду, днем виникнення такої обставини вважається
1 Див.: Арбитражньїй процесе: Учеб. / Под ред. М.К. Треушникова,
В.М. Шерстюка. - М., 2002. - С. 412—413.
318
день набрання законної сили вироком чи рішенням суду, які
покладено в основу відповідного судового акта, або день, коли
заявникові стало чи повинно було стати відомо про набрання
сили вироком чи рішенням.
Відповідно до роз’яснення Президії Вищого господарського
суду України «Про деякі питання практики перегляду рішень
ухвал, постанов за нововиявленими обставинами» скасування чи
зміна нормативного акта, на якому ґрунтувалося судове рішен-
ня, може вважатись нововиявленою обставиною лише за умови,
що в акті, яким скасовано чи змінено попередній, зазначено
про надання йому зворотної сили. До нововиявлених обставин
слід відносити прийняття Конституційним Судом України рі-
шення про визнання законів та інших нормативно-правових
актів, зазначених у п. 1 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд
України», такими, що не відповідають Конституції.
Не може вважатися нововиявленою обставиною висновок
Конституційного Суду України про офіційне тлумачення по-
ложень Конституції та законів України, зокрема у випадку,
коли це тлумачення суперечить роз’ясненням Верховного Суду
України з питань застосування законодавства або рекоменда-
ційному роз’ясненню вищого спеціалізованого суду з питань
застосування законодавства щодо розгляду справ відповідної
судової юрисдикції.
За наявності нововиявлених обставин відповідно до вста-
новленої ст. 114 ГПК підсудності можуть бути переглянуті
рішення та ухвали, що набрали законної сили. При цьому
рішення і ухвали, що набрали законної сили і прийняті судом
першої інстанцій, переглядаються господарським судом, який
прийняв ці судові рішення. Перегляд за нововиявленими об-
і і акинами постанов і ухвал апеляційної і касаційної інстанцій,
якими змінено або скасовано судове рішення суду першої
інстанції, здійснюється судом тієї інстанції, яким змінено або
прийнято нове судове рішення.
Ініціаторами перегляду рішення господарського суду за
нововиявленими обставинами можуть бути сторони, проку-
рор. Тому, як вказала Президія Вищого господарського суду
України у вищевказаному роз’ясненні, господарські суди не
вправі переглядати судове рішення за правилами розділу XIII
і ТІК за власною ініціативою. Подання до господарського
суду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими
обставинами особою, яка не має на це права, або внесення
прокурором подання про перегляд судового рішення за но-
вовиявленими обставинами з порушенням його компетенції,
визначеної ст. 36-1 Закону «Про прокуратуру», або подання
319
стороною заяви чи внесення прокурором подання на ухвалу
господарського суду, яку не може бути оскаржено, виключають
перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Тому у зазначених випадках господарський суд повинен від-
мовити у прийнятті заяви (подання) і винести з цього приводу
відповідну ухвалу. Ця ухвала оскарженню не підлягає.
9.2.	Порядок і строк подання заяви
(внесення подання)
про перегляд судового рішення
Як зазначалось, відповідно до ч. 1 ст. 113 ГПК судове
рішення господарського суду може бути переглянуте за но-
вовиявленими обставинами за заявою сторони, поданням
прокурора.
Заявник зобов’язаний надіслати іншим сторонам копії заяви
та доданих до неї документів. До заяви додаються документи,
що підтверджують надіслання копії заяви іншим сторонам, та
документ про сплату державного мита.
Заява, подання прокурора подаються стороною до госпо-
дарського суду, який прийняв судове рішення, не пізніше двох
місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для
перегляду судового рішення. У разі подання стороною заяви або
внесення прокурором подання про перегляд судового рішення
за нововиявленими обставинами з пропущенням строку, вста-
новленого ч. 1 ст. 113 ГПК, без клопотання про його віднов-
лення, господарський суд має повернути заяву (подання) згідно
з п. 1 ч. 5 цієї статті. За клопотанням сторони (прокурора) цей
строк може бути відновлено відповідно до вимог ст. 53 Кодексу
за наявності поважних причин його пропущення.
Заява, подання прокурора чи його заступника до розгляду
не приймаються і повертаються заявникові також у випадках
подання без доказів надіслання копії заяви і доданих до неї
документів іншим сторонам; відсутності доказів сплати держав-
ного мита у порядку і розмірі, встановлених законодавством.
Після усунення обставин, які були підставою для повернення
заяви (подання), її (його) може бути подано повторно. У разі
якщо заявник не погоджується з мотивами повернення заяви,
він має право оскаржити ухвалу про повернення заяви.
Стаття 113-1 ГПК встановлює процедуру повідомлення
заінтересованих осіб про порушення провадження щодо пере-
гляду судового рішення за нововиявленими обставинами. Про
320
прийняття заяви, подання прокурора про перегляд судового
рішення за нововиявленими обставинами господарський суд
виносить ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду
заяви чи подання. Ухвала надсилається відповідно сторонам у
справі та прокурору, який брав участь у справі чи вніс подання.
Інша сторона має право заперечувати наявність нововиявлених
обставин, тому її повідомлення сприяє об’єктивності процесу
та рівності його учасників.
Заява, подання прокурора про перегляд рішення, ухвали,
постанови за нововиявленими обставинами розглядаються
господарським судом у судовому засіданні у місячний строк
з дня їх надходження.
Неявка заявника та інших осіб, які беруть участь у справі,
не є перешкодою для розгляду заяви.
За результатами перегляду судового рішення приймаються:
1)	рішення — у разі зміни або скасування рішення;
2)	постанова — у разі зміни або скасування постанови;
3)	ухвала — у разі зміни чи скасування ухвали або зали-
шення рішення, ухвали, постанови без змін.
Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами
перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами,
надсилаються сторонам, прокурору у п’ятиденний строк з дня
їх прийняття.
Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами
перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами,
можуть бути переглянуті на загальних підставах.
У разі скасування судового рішення за результатами його
перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядаєть-
ся господарським судом за правилами, встановленими ГПК.
Список рекомендованої літератури:
1. Арбитражньїй процесе: Учеб. І Под ред. М.К. Треушни-
кова, В.М. Шерстюка. — М., 2002.
2. Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украи-
ньі. — Харьков, 2002.
321
Глава X
ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ,
УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ
ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
10.1. Поняття та сторони виконавчого
провадження
Відповідно до ст. 115 ГПК рішення, ухвали, постанови гос-
подарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими
на всій території України і виконуються у порядку, встанов-
леному Законом «Про виконавче провадження».
Судові акти (рішення, ухвали, постанови) згідно із ст. 124
Конституції є обов’язковими до виконання на всій території
України. В цьому приписі дістає вияв загальний принцип,
відповідно до якого рішення суду конкретної держави діє в
межах території цієї держави. Для того, щоб судовий акт виз-
навався та виконувався в іншій державі, необхідні відповідні
міжнародні угоди.
Загальні положення виконання судових актів господарсько-
го суду регламентуються статтями 115—122 ГПК. Водночас
основні засади та порядок виконання рішень, ухвал, постанов
господарського суду регламентовані спеціальним Законом Ук-
раїни від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»1
та Законом «Про виконавче провадження».
Закон «Про виконавче провадження» містить положення,
які всебічно регламентують процедуру виконавчого провад-
ження, забезпечення повноти, своєчасності та невідворотності
виконання владних приписів судових органів.
Виконавче провадження є однією із стадій судового процесу
та має відповідний процесуальний порядок, суб’єктний склад,
цілі і принципи.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового про-
вадження та примусове виконання рішень інших органів (посадо-
вих осіб) — це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених
у Законі «Про виконавче провадження», спрямованих на примусове
виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які
здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень,
1 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 36—37. — Ст. 243.
322
визначених зазначеним Законом, іншими нормативно-правовими
актами.
Отже, йдеться про унікальне визначення виконавчого про-
вадження як завершальної стадії судового провадження й при-
мусового виконання рішень інших органів (посадових осіб).
Водночас новий законодавчий термін «судове проваджен-
ня» не має роз’яснення в юридичних словниках, юридичних
енциклопедіях, оскільки його просто не існує в теорії проце-
суальних галузей. Швидше за все законодавець мав на увазі
терміни «правосуддя», «судочинство», «процес», «проваджен-
ня у цивільних, адміністративних справах»; розглядаючи ці
терміни у Законі «Про виконавче провадження», бачимо, що
йдеться саме про процес як процесуальний порядок розгляду
справи в суді. Очевидно, термін «судове провадження» був
спробою назвати загальним збірним терміном господарський,
цивільний, адміністративний й кримінальний процеси у їх
сукупності.
Визначення місця виконавчого провадження в системі
права вважалося проблемним навіть у радянські часи, коли
окремі вчені-процесуалісти (наприклад М. Юков) висловлюва-
ли думку про те, що виконавче провадження варто розглядати
як галузь права — виконавче право. Традиційно ж виконавче
провадження (виконання судових рішень) вважалося стадією
цивільного процесу, а норми, що регулювали примусове ви-
конання рішень, закріплювалися в ЦПК 1963 р.
Більш актуальною ця проблема стала у зв’язку з реформу-
ванням виконавчого провадження й появою державного органу,
спеціально створеного в 1998 р. для примусового виконання
рішень як судів, так і інших органів — державної виконавчої
служби. На той час самостійність виконавчого провадження
пов’язувалася з неоднорідністю правовідносин, що виникають
при виконанні рішень різних юрисдикційних органів.
Нині сукупність процесуальних дій виконавчого провад-
ження передбачає:
—	видачу та пред’явлення наказу господарського суду до
виконання. Наказ суду — це документ, який тільки підтверджує
правомірність вимог кредитора і надає йому право, застосо-
вуючи авторитет держави, це право реалізовувати, набувши
статусу стягувана;
—	видачу дубліката наказу у разі втрати наказу госпо-
дарського суду;
—	здійснення різних виконавчих дій;
—	відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну
способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови;
323
—	зупинення виконання судового рішення;
—	оскарження дій чи бездіяльності органів Державної ви-
конавчої служби;
—	поворот виконання рішення, постанови.
Примусове виконання судових актів господарського суду
забезпечується не лише діяльністю державних виконавців, а й
участю інших суб’єктів. Основними суб’єктами виконавчого
провадження є сторони — стягувач та боржник. Без них пра-
вовідносини у виконавчому провадженні втрачають свій сенс.
Питанням, пов’язаним з процесуальним становищем сторін у
виконавчому провадженні, приділяли увагу в своїх працях такі
вчені, як М. Авдюков, Ю. Гринько, Л. Завадська, П. Заво-
ротько, І. Морозова, А. Треушников, С. Фурса, А. Ширшиков,
М. Штефан, С. Щербак'.
Сторони є головними та обов’язковими учасниками вико-
навчого провадження, що мають особисту заінтересованість
у наслідках виконавчих дій.
Саме по собі рішення суду чи іншого юрисдикційного орга-
ну (посадової особи) про стягнення з однієї особи на користь
іншої не робить цих осіб сторонами виконавчого провадження
автоматично. Сторони з’являються лише після його відкриття,
тобто після винесення державним виконавцем постанови про
відкриття виконавчого провадження.
У ст. 11 Закону «Про виконавче провадження», дано таке
визначення стягувана та боржника: стягувачем є фізична або
юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано вико-
навчий документ, а боржником — фізична або юридична особа,
зобов’язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно,
виконати інші обоє ’язки, передбачені рішенням) або утриматися
від їх вчинення.
У науковій літературі існує кілька думок щодо визначення
понять стягувана та боржника. Так, деякі автори визначають
стягувана як «сторону, на чию користь здійснено стягнення і
вимагається виконання рішення суду чи іншого акта»1 2. З таким
визначенням не можна погодитися, оскільки сторона після
вчинення таких дій, як «здійснення стягнення», перестає бути
стягувачем з огляду на закінчення виконавчого провадження.
Крім того, твердження, що стягувач є стороною, яка вима-
1 Див.: Хотинська О. Процесуальне становище сторін виконавчого
провадження // Право України. — 2004. — № 3. — С. 75.
2 Див.: Авдюков М Г. Исполнение судебньїх решений. — М., 1960. —
С. 8.
324
гає виконання рішення чи іншого акта, не враховує надану
законом можливість відкриття виконавчого провадження за
заявою прокурора.
Стягувачем, на думку авторів навчального посібника «Вико-
і іання судових рішень», є сторона, право якої визнане рішенням
суду чи іншого юрисдикційного органу й реалізується прове-
денням на її користь виконання1. Це тлумачення є неповним,
оскільки рішення суду, як зазначалося вище, не робить особу
стягувачем. Крім того, саме по собі рішення суду чи іншого
юрисдикційного органу не є підставою для відкриття виконав-
чого провадження. Державний виконавець відкриває його на
підставі виконавчого документа, який, у свою чергу, видається
па підставі рішення суду чи іншого юрисдикційного органу.
С. Щербак вважає, що під стягувачем слід розуміти особу (фі-
зичну чи юридичну та громадянина-підприємця), яка має право
вимагати від інших осіб певних підтверджених виконавчим
документом дій або утримання від вчинення правопорушень і
першою заявила про порушення виконавчого провадження2.
Аналізуючи різні підходи до визначення стягувана, можна
дати таке загальне визначення.
Стягувач — сторона виконавчого провадження, право вимоги
якої підтверджене рішенням господарського суду, на користь
чи в інтересах якої видано наказ суду та відкрито виконавче
провадження.
Не має одностайності думок і щодо тлумачення поняття борж-
ника у виконавчому провадженні. Одні автори стверджують, що
ним є особа, обов’язок якої — виконати певні дії, підтверджені
рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу, чи сторона,
яка зобов’язана виконати відповідне рішення суду чи іншого
органу. Інші — визначають боржника як зобов’язану особу, проти
якої застосовуються передбачені законом заходи примусу3.
Як право стягувана на виконання, так і обов’язок боржни-
ка щодо виконання підтверджуються не судовим рішенням і
прирівняними до нього актами, а виконавчими документами,
що має бути відображено при визначенні боржника у вико-
навчому провадженні.
1 Див.: Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання
судових рішень: Навч. посіб. — К., 2001. — С. 19.
2 Див.: Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні.
Навч. посіб. — К.., 2002. — С. 111.
1 Див.: Авдюков М.Г. Исполнение судебньїх решений. — М., 1960;
Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання судових
рішень: Навч. посіб. — К., 2001.
325
Застосування примусових заходів не може вважатися ха-
рактерною ознакою визначення боржника, оскільки подібні
заходи застосовуються не лише до нього. Крім того, боржник
як процесуальна фігура з’являється раніше того моменту,
коли до нього можуть бути застосовані заходи примусу, і ос-
танні взагалі не застосовуються, якщо він виконує обов’язок
добровільно.
Найбільш вдале, на нашу думку, тлумачення дав Ю. Гринько.
Боржник — це сторона, обов’язок якої підтверджується
виконавчим документом і щодо якої відкрито виконавче про-
вадження'.
Слід зазначити, що стороною виконавчого проваджен-
ня судових актів господарського суду (як стягувачем, так і
боржником) можуть бути юридичні особи, фізичні особи —
підприємці.
Процесуальне становище стягувана і боржника є різним
з огляду на те, що одна сторона є зобов’язаною, а інша сто-
совно першої має безспірні матеріальні права, які піддягають
примусовій реалізації.
Права та обов’язки сторін виконавчого провадження можна
розглядати у двох аспектах: загальні права і обов’язки сторін;
спеціальні права і обов’язки кожної сторони, безпосередньо
закріплені в Законі «Про виконавче провадження».
Водночас учасниками виконавчого провадження є держав-
ний виконавець, сторони, представники сторін, експерти,
спеціалісти, перекладачі, суб’єкти оцінювальної діяльності —
суб’єкти господарювання.
Примусове виконання рішень державною виконавчою
службою здійснюється на підставі виконавчих документів, до
яких згідно з Законом України «Про виконавче провадження»
належать:
1)	виконавчі листи, що видаються судами, та накази госпо-
дарських судів, зокрема на підставі рішень третейського суду;
2)	ухвали, постанови судів у цивільних, господарських,
адміністративних та кримінальних справах у випадках, пере-
дбачених законом;
3)	судові накази;
4)	виконавчі написи нотаріусів;
5)	посвідчення комісій у трудових спорах, що видаються
на підставі відповідних рішень цих комісій;
1 Див.: Гринько Ю.И. Исполнение судебньїх решений. — С. 26.
326
6)	постанови органів (посадових осіб), уповноважених
розглядати справи про адміністративні правопорушення у
випадках, передбачених законом;
7)	рішення органів державної влади, прийняті з питань
володіння і користування культовими будівлями та майном;
8)	постанови державного виконавця про стягнення ви-
конавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та
накладення штрафу;
9)	рішення інших органів державної влади у випадках, якщо
»а законом їх виконання покладено на державну виконавчу
службу;
10)	рішення Європейського суду з прав людини з ураху-
ванням особливостей, передбачених Законом України від
23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини».
10.2.	Наказ господарського суду
і порядок його виконання
Відповідно до ст. 116 ГПК виконання рішення госпо-
дарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу,
який є виконавчим документом.
Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після
набрання судовим рішенням законної сили. Отже, дата ви-
аачі наказу має збігатися з датою набрання рішенням госпо-
п.ірського суду законної сили згідно з вимогами ст. 85 ГПК, а
। ірок дії наказу має становити відповідно до ст. 118 Кодексу
ірії РОКИ.
Згідно зі статтями 116, 117 ГПК видавати накази мають
право виключно місцеві господарські суди після вирішення
ними спору у першій інстанції. У разі скасування або зміни
рішення місцевого господарського суду за результатами його
перегляду в апеляційному або у касаційному порядку, апе-
'впіійпа чи касаційна інстанція у резолютивній частині своєї
іки іапови має зобов’язати господарський суд першої інстанції
ііііи.ііи відповідний наказ, зокрема про поворот виконання
рііпепіія, постанови згідно з вимогами ст. 122 Кодексу.
Якщо судове рішення прийнято на користь кількох по-
іпвачів або проти кількох відповідачів, або якщо виконання
пониймо бути проведено в різних місцях, видаються накази
11 значенням тієї частини судового рішення, яка підлягає
виконанню за цим наказом.
327
Відповідно до ст. 117 ГПК наказ господарського суду має
відповідати вимогам, встановленим Законом «Про виконавче
провадження» до виконавчого документа.
Так у наказі господарського суду мають бути зазначені:
1)	назва документа, дата видачі та найменування органу,
посадової особи, що видали документ;
2)	дата і номер рішення, за яким видано виконавчий до-
кумент;
3)	найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище,
ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стя-
гувана і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб)
або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний
код суб’єкта господарської діяльності стягувана та боржника за
його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифі-
каційний номер стягувана та боржника за його наявності (для
фізичних осіб — платників податків), а також інші відомості,
якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконав-
чий документ, які ідентифікують стягувана та боржника чи
можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце
народження боржника та його місце роботи (для фізичних
осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;
4)	резолютивна частина рішення;
5)	дата набрання чинності рішенням;
6)	строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою
посадовою особою і скріплений печаткою.
Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до ви-
конання не пізніше трьох років з дня прийняття рішення,
ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі
відстрочки виконання судового рішення або після винесення
ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення
наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на який
виконання судового рішення було зупинено (ст. 118 ГПК).
У разі пропущення строку для пред’явлення наказу до ви-
конання з причин, визнаних господарським судом поважними,
пропущений строк може бути відновлено.
Заява про відновлення пропущеного строку подається до госпо-
дарського суду, який прийняв судове рішення. Заява розглядається
у засіданні господарського суду, про час і місце якого повідомля-
ються ухвалою стягувач і боржник. Неявка боржника і стягувана
у судове засідання не є перешкодою д ля розгляду заяви.
Господарський суд, який видав наказ, може за заявою
стягувана або боржника виправити помилку, допущену при
його оформленні або видачі, чи визнати наказ таким, що не
328
підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника без-
підставно одержане стягувачем за наказом.
Господарський суд розглядає заяву в десятиденний строк у
судовому засіданні з повідомленням стягувана та боржника і
виносить ухвалу. Нез’явлення стягувана і боржника не є пере-
шкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви господарський
суд має право своєю ухвалою зупинити стягнення за наказом,
а також витребувати наказ.
Господарський суд ухвалою вносить виправлення до на-
казу, а у разі якщо його було видано помилково або якщо
обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку
з його припиненням добровільним виконанням боржником
чи іншою особою або з інших причин, господарський суд
визнає наказ таким, що не підлягає виконанню повністю або
частково. Якщо стягнення за таким наказом уже відбулося
повністю або частково, господарський суд одночасно на ви-
могу боржника стягує на його користь безпідставно одержане
стягувачем за наказом.
Ухвала господарського суду за результатами розгляду заяви
надсилається стягувачеві і боржникові у п’ятиденний строк
з дня її винесення. Ухвала може бути оскаржена у порядку,
встановленому ГПК.
У разі втрати наказу господарський суд може видати його
дублікат, якщо стягувач або державний виконавець звернув-
ся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для
пред’явлення наказу до виконання.
Про видачу дубліката наказу виноситься ухвала.
До заяви про видачу дубліката наказу мають бути додані:
•	довідка установи банку, державного виконавця чи органу
зв’язку про втрату наказу;
•	при втраті наказу стягувачем — довідка стягувача, підпи-
сана керівником чи заступником керівника та головним
(старшим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ
втрачено і до виконання не пред’явлено (ст. 120 ГПК).
10.3.	Порядок виконання судових актів
Відкриття виконавчого провадження є першою стадією
в системі процесуальних дій державного виконавця, інших
суб’єктів цього провадження, спрямованих на досягнення
псиної процесуальної мети. Його відкриття слід тлумачити як
сіалію, що визначає такий порядок дій з виконання постанов
329
суду та актів інших державних та недержавних органів, який
забезпечує правомірність застосування заходів примусового
виконання* 1.
Відкриття виконавчого провадження розпочинається на
підставі виконавчого документа за заявою стягувана або його
представника про примусове виконання рішення, за заявою
прокурора у разі представництва інтересів громадянина або
держави в суді, в інших передбачених законом випадках.
Державний виконавець зокрема відкриває виконавче провад-
ження при надходженні виконавчого документа за місцезна-
ходженням суб’єкта господарювання або його майна. Право
вибору місця виконання між кількома органами державної
виконавчої служби, які можуть вчиняти виконавчі дії щодо
виконання рішення на території, на яку поширюються їх
функції, належить стягувачеві.
Виконання рішення, яке зобов’язує боржника вчинити
певні дії, провадиться державним виконавцем за місцем здій-
снення таких дій.
Державний виконавець вправі вчиняти виконавчі дії щодо
виявлення та звернення стягнення на кошти, шо знаходяться на
рахунках та вкладах боржника в установах банків чи інших фі-
нансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях
на території, на яку поширюється юрисдикція України.
М. Штефан зазначає, що для реалізації права на звернення
до Державної виконавчої служби із заявою про відкриття вико-
навчого провадження необхідна наявність певних обставин:
1)	віднесення виконання рішення, ухвали, постанови судових
і несудових органів до компетенції Державної виконавчої служ-
би (підвідомчість рішення Державній виконавчій службі);
2)	втілення звернення до Державної виконавчої служби у
формі заяви з додаванням до неї виконавчого документа;
3)	відповідність виконавчого документа вимогам, встанов-
леним ст. 19 Закону «Про виконавче провадження»;
4)	подання заяви за місцем виконання;
5)	подання такої заяви в межах строків, встановлених для
пред’явлення виконавчого документа до виконання2.
Перелік рішень, підвідомчих Державній виконавчій службі,
містить ст. З Закону «Про виконавче провадження».
'Див.: Хотинська О. Загальні аспекти відкриття виконавчого провад-
ження // Право України. — 2003. — № 2. — С. 92—96.
1 Див.: Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання
судових рішень. — К., 2001. — С. 66.
330
До заяви, її форми і змісту, яка подається на примусове
виконання рішення, закон не висуває жодних вимог, але,
враховуючи специфіку виконавчого провадження, така заява
має бути письмовою, а за змістом містити: назву органу Де-
ржавної виконавчої служби, до якого подається заява; назву
особи, яка подає заяву; зміст заявленого клопотання; підпис
особи, яка подає заяву, із зазначенням дати її подання. Всі
інші відомості, необхідні для вчинення виконавчих дій, є у
відповідному виконавчому документі, який обов’язково до-
дається до заяви і разом з нею подається до органу Державної
виконавчої служби.
Як у господарському процесі в цілому, так і у виконавчому
процесі зокрема, важливе значення мають строки пред’явлення
виконавчих документів до виконання, оскільки їх пропущен-
ий призводить до небажаних для стягувача наслідків. Строк,
протягом якого можуть бути пред’явлені виконавчі докумен-
ти, становить три місяці — для наказів господарських судів
(з наступного дня після набрання рішенням господарського
суду законної сили).
У ст. 22 Закону «Про виконавче провадження» передбачено
три випадки переривання строку давності пред’явлення вико-
навчого документа до виконання:
а)	пред’явлення виконавчого документа до виконання;
б)	часткове виконання рішення боржником;
в)	надання судом, який видав виконавчий документ, від-
строчки виконання рішення.
Після переривання строку пред’явлення виконавчого
документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час,
що минув до переривання строку, до нового строку не зара-
ховується.
У разі повернення виконавчого документа стягувачеві у
зв’язку з неможливістю повного або часткового виконання
рішення строк пред’явлення виконавчого документа до ви-
конання після перерви встановлюється з дня повернення
виконавчого документа стягувачеві.
Якщо строк пред’явлення документа для примусового вико-
нання пропущений, то державний виконавець відмовляє у прий-
ня іті виконавчого документа, про що протягом трьох днів з дня
надходження документів виносить відповідну постанову. Копія
постанови надсилається або вручається стягувачеві, боржникові
га органу, який видав виконавчий документ. Постанова де-
ржавного виконавця про відмову у відкритті провадження може
бути оскаржена до начальника відповідного відділу Державної
виконавчої служби або до суду, які можуть її скасувати.
331
Якщо виконавчий документ відповідає усім вимогам, зазна-
ченим у Законі «Про виконавче провадження» і не закінчився
строк пред’явлення його до виконання, державний викона-
вець зобов’язаний прийняти його до виконання. У триденний
строк з дня надходження виконавчого документа виконавець
виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в
якій встановлює строк для добровільного виконання рішення.
Цей строк не може перевищувати 7 днів, а стосовно рішень
про примусове виселення — 15 днів. Державний виконавець
попереджає боржника про примусове виконання рішення після
закінчення встановленого строку зі стягненням з нього вико-
навчого збору і витрат, пов’язаних з провадженням виконавчих
дій. Копія постанови про відкриття виконавчого провадження
не пізніше наступного дня надсилається стягувачеві, боржни-
кові та органу, який видав виконавчий документ.
Якщо за майновими стягненнями є ризик невиконання
рішення, то за заявою стягувана або з власної ініціативи од-
ночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого
провадження описується майно боржника й на нього накла-
дається арешт, про що зазначається в цій постанові.
Сторони можуть оскаржити постанову про відкриття
виконавчого провадження протягом 10 днів до начальника
відповідного відділу Державної виконавчої служби або до
господарського суду.
Після того, як державний виконавець прийняв виконавчий
документ до свого провадження, він зобов’язаний здійснити
виконавчі дії щодо виконання рішення майнового характеру
протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття
виконавчого провадження, а щодо виконання рішення немай-
нового характеру — у двомісячний строк. Строки здійснення
виконавчого провадження не поширюються на час відкладення
провадження виконавчих дій або зупинення виконавчого провад-
ження та на період реалізації арештованого майна боржника.
У ст. 26 Закону «Про виконавче провадження» зазначено
випадки, коли державний виконавець відмовляє у відкритті
виконавчого провадження. Це відбувається у разі:
—	пропущення встановленого строку пред’явлення доку-
ментів до виконання;
—	неподання виконавчого документа про виконання рі-
шення, зазначеного у ст. З цього Закону (наприклад подання
судового рішення без наказу);
—	якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий
документ, не набрало законної сили, крім випадків, коли воно
у встановленому законом порядку допущено до негайного
виконання;
332
—	пред’явлення виконавчого документа до органу Дер-
жавної виконавчої служби не за місцем або підвідомчістю
виконання рішення;
—	якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення,
надана судом, яким постановлено рішення;
—	невідповідності виконавчого документа вимогам, пере-
дбаченим ст. 19 цього Закону;
— наявності інших обставин, передбачених законом, які
виключають здійснення виконавчого провадження;
— наявності інших обставин, передбачених законом, які
виключають здійснення виконавчого провадження. Отже, цей
перелік не е вичерпним, що на сьогодні є джерелом виник-
нення спірних ситуацій та порушень прав та інтересів сторін
виконавчого провадження.
Перевіряючи додержання строку для пред’явлення виконав-
чого документа до виконання, суд має виходити із положень
як ст. 21 Закону «Про виконавче провадження», так і з інших
актів законодавства, якими врегульовано це питання.
У передбачених законом випадках примусовому виконанню
підлягають рішення й інших органів державної влади, якщо
це покладено на Державну виконавчу службу..
До інших обставин, що можуть бути підставою для відмови
у відкритті виконавчого провадження, можна віднести зокрема
звернення за виконанням рішення Міжнародного комерційного
арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України з
порушенням вимог статей 35, 36 Закону України від 24 лютого
1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж» щодо попе-
реднього звернення стягувана до компетентного суду з клопо-
танням про визнання й виконання рішення вказаного суду.
Про відмову у відкритті виконавчого провадження держав-
ний виконавець виносить постанову, яку не пізніше наступ-
ного дня надсилає заявникові, і яка може бути оскаржена
останнім до начальника відповідного відділу Державної ви-
конавчої служби або до суду в десятиденний строк з моменту
її одержання.
Якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, пере-
дбаченим Законом «Про виконавче провадження» (ст. 19),
то державний виконавець відкладає відкриття виконавчого
провадження з того моменту, коли стягувач подав заяву.
У триденний строк він повертає цей виконавчий документ
органу, який його видав, і виносить постанову про відкла-
дення відкриття виконавчого провадження. У цій постанові
чітко вказується: чому відкладається провадження (підстави)
і встановлюється строк для усунення порушень. Копія поста-
333
нови надсилається заявнику та органу, який видав виконавчий
документ. У разі усунення допущених порушень у встановле-
ний строк виконавчий документ вважається поданим у день
первісного надходження. Порушення встановленого строку не
перешкоджає повторному надсиланню виконавчого документа
державному виконавцю в загальному порядку. Якщо заявник
не згоден з відкладенням виконавчого провадження, він може
оскаржити цю постанову до начальника відповідного відділу
Державної виконавчої служби чи до суду у десятиденний строк
з моменту її одержання.
Державний виконавець може звернутися до господарського
суду із поданням (заявою), а стягувач, боржник — із заявою про
здійснення у виконавчому провадженні дій, питання про які
вирішує господарський суд (зокрема, заяви про: роз’яснення
рішення; видачу дубліката виконавчого документа; відновлен-
ня строку пред’явлення виконавчого документа до виконання);
заміну сторони, яка вибула, її правонаступником; встановлен-
ня чи зміну способу й порядку виконання рішення; відстроч-
ку та розстрочку його виконання; закінчення виконавчого
провадження; поворот виконання; у будь-який момент цього
провадження, якщо спеціальною нормою закону (наприклад
ст. 120 ГПК) не встановлено обмежень у часі.
Заяви про відновлення пропущеного строку д ля пред’явлення
до виконання наказу, виданого на підставі рішення, ухвали чи
постанови господарського суду, заяви чи подання про відстрочку
або розстрочку, зміну способу та порядку виконання рішення,
ухвали чи постанови господарського суду, затвердження мирової
угоди при виконанні останніх, поворот виконання, скарги на
дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо
виконання зазначених рішень, ухвал, постанов подаються до
господарського суду, який постановив рішення, у порядку,
визначеному в ГПК (статті 119, 121, 121-2, 122 Кодексу).
Так, Закон «Про виконавче провадження» наділив держав-
них виконавців правом звертатися до господарського суду,
який видав виконавчий документ, за роз’ясненням рішень,
що підлягають примусовому виконанню, у випадку, якщо
резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому до-
кументі, є незрозумілою.
Господарський суд першої інстанції, який видав наказ,
зобов’язаний розглянути заяву державного виконавця у деся-
тиденний строк з дня її надходження і за необхідності дати
відповідне роз’яснення рішення чи змісту наказу, не змінюючи
зміст рішення. Роз’яснення рішення, ухвали здійснюється
господарським судом за правилами ст. 89 ГПК.
334
В ухвалі про роз’яснення судових рішень господарський суд
пе може визначати порядок та умови здійснення виконавчого
провадження.
Виходячи з аналізу статей 28, 35 Закону «Про виконавче
провадження», державний виконавець повинен відкрити
виконавче провадження; факт звернення державного вико-
навця до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав
виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення чи
змісту виконавчого документа дає йому право зупинити ви-
конавче провадження. Термін, з якого державний виконавець
звернувся до суду або іншого органу (посадової особи) про
роз’яснення рішення до моменту надходження роз’яснення до
відділу Державної виконавчої служби, до строків здійснення
виконавчих дій не зараховується. Роз’яснення рішень відбу-
вається за правилами ст. 89 ГПК.
Якщо на судове рішення суду першої інстанції, яке набрало
законної сили і на виконання якого видано наказ (ч. З ст. 85,
ст. 116 Кодексу), подано апеляційну скаргу після закінчення
встановленого ч. 1 ст. 93 ГПК строку, і суд апеляційної інстанції
відновить цей строк та прийме скаргу до провадження, то копія
відповідної ухвали має бути надіслана органу Державної вико-
навчої служби, якою зазначений наказ прийнято до виконання.
Такий наказ відповідно до ст. 40-1 Закону «Про виконавче
провадження» повертається до суду, який його видав.
У разі якщо за результатами апеляційного розгляду оскар-
жене судове рішення буде залишене без змін, новий наказ на
його виконання не видається, а виконується раніше виданий
наказ. Якщо на час прийняття судового акта апеляційної
Інстанції строк для пред’явлення цього наказу до виконання
івкінчився, зазначений строк підлягає відновленню згідно зі
сі. 119 ГПК.
10.4. Відстрочка або розстрочка виконання
судового рішення.
Зміна способу і порядку виконання рішення.
Зупинення виконання судового рішення.
Поворот виконання рішення, постанови
Господарський суд на підставі ст. 121 ГПК має право за за-
пито сторони, державного виконавця, за поданням прокурора
чи його заступника або за власною ініціативою при наявності
оПсганин, що ускладнюють виконання рішення або роблять
335
його неможливим, у виняткових випадках залежно від обставин
справи відстрочити, розстрочити виконання рішення, ухвали,
постанови (далі — рішення), змінити спосіб та порядок їх
виконання. Відповідне право господарського суду може бути
реалізоване у будь-який час від набрання рішенням законної
сили до його фактичного повного виконання.
Відстрочка — це відкладення чи перенесення виконання рі-
шення на новий строк, який визначається господарським судом.
Наприклад, відстрочка може надаватись за рішенням, у якому
господарський суд визначив певний термін звільнення приміщення,
повернення майна тощо.
Розстрочка означає виконання рішення частинами, встанов-
леними господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки
виконання кожної частки також повинні визначатись госпо-
дарським судом. При цьому слід мати на увазі, що розстрочка
можлива при виконанні рішення, яке стосується предметів,
що діляться (гроші, майно, не визначене індивідуальними
ознаками; кілька індивідуально визначених речей тощо).
Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розумі-
ти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації
рішення в разі неможливості його виконання у порядку і в спосіб,
що встановлені раніше. Наприклад, зміна способу виконання
рішення можлива шляхом видозмінення зазначеної у рішенні
форми виконання (грошової чи майнової), тобто за відсутності
у боржника присудженого позивачеві майна в натурі або гро-
шових коштів, достатніх для покриття заборгованості.
Підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та по-
рядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що
ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим
у строк або в спосіб, що встановлені господарським судом.
Задоволення заяв державного виконавця чи сторони про
відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення
або зміну способу й порядку його виконання можливе лише
у виняткових випадках, які господарський суд визначає, ви-
ходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють
або виключають виконання рішення (відсутність у боржника
майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачеві,
стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).
При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття
заходів, передбачених у ст. 121 ГПК, не вимагається, і гос-
подарський суд законодавчо не обмежений конкретними
термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення.
Проте вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку ви-
конання рішення, зміну способу і порядку його виконання,
336
господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси
сторін, 'їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у ви-
никненні спору, інфляційні процеси в економіці держави та
інші обставини.
Заява про надання відстрочки, розстрочки, зміну способу і
порядку виконання рішення розглядається за правилами ГПК.
Зокрема, заявник повинен подати докази надіслання другій
стороні копії цієї заяви і доказів на її обгрунтування, сторони
мають бути повідомлені про час і місце розгляду заяви.
Дата судового засідання, в якому вирішуватиметься питан-
ня про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну
способу та порядку його виконання, має встановлюватися з
урахуванням того, шо передбачений у ч. 1 ст. 121 Кодексу деся-
тиденний строк визначається з наступного дня після винесення
ухвали про призначення відповідного судового засідання.
За відсутності у відповідача присудженого позивачеві майна в
натурі, посвідченого державним виконавцем (ст. 40 Закону «Про
виконавче провадження»), господарський суд може змінити
спосіб виконання рішення і видати наказ про стягнення вартості
цього майна. При цьому господарський суд повинен виходити
і вартості майна, визначеної ним у рішенні про його передачу
(повернення). Якщо у відповідача відсутні кошти на рахунку
в банку або коли їх не вистачає для покриття заборгованості,
господарський суд може змінити спосіб виконання рішення і
видати наказ про звернення стягнення на його майно. Оскільки
перелік майна боржника, на яке може бути звернено стягнення,
визначає державний виконавець у порядку, визначеному Зако-
ном «Про виконавче провадження», наказ господарського суду
не повинен містити такого переліку, має бути лише вказівка про
івернення стягнення на майно у сумі, що підлягає стягненню
ні рішенням господарського суду.
У ч. З ст. 121 ГПК передбачено винесення господарським
судом ухвали про відстрочку або розстрочку виконання рішен-
ня, зміну способу і порядку його виконання. Оскільки форма
процесуального документа, який приймається за наслідками
ро ігляду цього питання, не залежить від вирішення справи по
<л і і, то як прийняття, так і відхилення вимог заявника щодо
цілі і рочки, розстрочки або зміни способу і порядку виконання
рішення, має оформлюватись ухвалою господарського суду,
їїку може бути переглянуто на загальних підставах згідно з
роїділами XII і ХІІ-1 цього Кодексу.
Питання про відстрочку чи розстрочку виконання поста-
нови або ухвали апеляційної чи касаційної інстанції за наяв-
ності обставин, передбачених у ч. 1 ст. 121 ГПК, вирішує сама
337
апеляційна чи касаційна інстанція, якщо ці обставини стали
їй відомі до винесення ухвали або постанови за результатами
перегляду рішення господарського суду першої інстанції. У цих
випадках припис про відстрочку або розстрочку, зміну способу
та порядку виконання ухвали або постанови має міститись у
резолютивній частині зазначеної ухвали або постанови.
В інших випадках, тобто якщо відповідну заяву подано
стороною, державним виконавцем після винесення ухвали або
постанови апеляційною чи касаційною інстанцією, питання
про відстрочку або розстрочку, зміну способу та порядку ви-
конання цієї ухвали чи постанови вирішує господарський суд
першої інстанції.
Ухвала про відстрочку або розстрочку виконання рішення,
зміну способу та порядку виконання рішення, ухвали, постано-
ви підлягає виконанню на підставі п. 6 ч. 2 ст. З Закону «Про
виконавче провадження», тому відповідний наказ у такому
випадку не видається.
У процесі виконання судового рішення сторони можуть
укласти мирову угоду, яка подається на затвердження гос-
подарського суду, який прийняв відповідне судове рішення.
Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить
ухвалу.
Отже, у випадках невиконання зобов’язаною стороною умов
мирової угоди, укладеної у процесі виконання судового рішення
і затвердженої господарським судом, заінтересована сторона
може звернутися до державного виконавця на підставі ст. 18
Закону «Про виконавче провадження» із заявою про примусове
виконання ухвали, якою затверджено цю мирову угоду.
Якщо виконавче провадження стосовно судового рішення
відкрито, сторони відповідно до ч. З ст. 11-1 Закону «Про
виконавче провадження» мають право укласти мирову угоду
про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується
судом. У разі подання відповідної заяви господарський суд
повинен роз’яснити сторонам наслідки укладення мирової
угоди про закінчення виконавчого провадження.
Можливості оскарження ухвали господарського суду про
затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі
виконання судового рішення не передбачено.
Якщо заходів забезпечення позову до прийняття рішення
зі спору вжито не було, господарський суд згідно з ч. 2 ст. 121
ГПК має право одночасно з вирішенням питання про від-
строчку, розстрочку або зміну способу і порядку виконання
рішення вжити заходів щодо забезпечення його виконання,
про що зазначається в цій же ухвалі. В разі незгоди сторони
338
чи прокурора, який брав участь у процесі, з такими діями
господарського суду, вони вправі звернутись відповідно зі
скаргою або з поданням на таку ухвалу.
Загальні умови зупинення виконання судового рішення
передбачені у главі 4 Закону «Про виконавче провадження».
Зокрема, відповідно до приписів ст. 34 виконавче провадження
підлягає обов’язковому зупиненню у випадках:
1)	смерті стягувана або боржника, оголошення померлим
чи визнання безвісно відсутнім стягувана або боржника, або
припинення існування сторони — юридичної особи, якщо
встановлені судом правовідносини допускають правонаступ-
ництво;
2)	визнання стягувана або боржника недієздатним;
3)	проходження боржником строкової військової служби у
Збройних Силах України, передбачених законом інших вій-
ськових формуваннях, якщо за умовами служби провадження
виконавчих дій неможливе, чи на прохання стягувана, який
проходить строкову військову службу в Збройних Силах Ук-
раїни або інших військових формуваннях;
4)	зупинення судом стягнення на підставі виконавчого
документа;
5)	прийняття судом до розгляду скарги на дії органів (поса-
дових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністра-
тивні правопорушення;
6)	зупинення виконання відповідного рішення або вико-
навчого провадження посадовою особою, якій законом надано
таке право;
7)	подання до суду позову про виключення майна з акта
опису й арешту;
8)	порушення господарським судом провадження у справі
про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на
вимогу стягувана поширюється дія мораторію, введеного гос-
подарським судом, крім випадків знаходження виконавчого
провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошо-
вих сум (зокрема одержаних від реалізації майна боржника);
9)	сплати боржником або іншим гарантом у порядку,
передбаченому законодавством (зокрема за договорами про
відшкодування ядерної шкоди), коштів на відшкодування
ядерної шкоди, що дорівнюють або перевищують встановлену
законом межу відповідальності оператора ядерної установки.
Для обчислення сплачені кошти підлягають перерахуванню у
Спеціальні права запозичення, що встановлюються Міжнарод-
ним валютним фондом, за офіційним курсом Національного
банку України на день сплати;
339
10)	внесення касаційного подання прокурора на рішення
суду;
11)	звернення до суду із заявою про заміну сторони, яка
вибула, правонаступником у порядку, встановленому ч. 4 ст. 11
Закону «Про виконавче провадження»;
12)	надання судом, який видав виконавчий документ, від-
строчки виконання рішення;
13)	наявності коштів боржника на депозитних, вкладних та
інших подібних рахунках боржника, з яких боржник не вправі
вимагати видачі чи списання коштів до спливу певного строку,
в разі відсутності іншого майна боржника, на яке може бути
звернено стягнення;
14)	внесення підприємства паливно-енергетичного комп-
лексу до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комп-
лексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості
відповідно до Закону України від 23 червня 2005 р. «Про
заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування
підприємств паливно-енергетичного комплексу»;
15)	призначення тимчасової державної допомоги відповідно
до ч. 5 ст. 181 Сімейного кодексу України.
Виконавче провадження з підстави, передбаченої у п. 7 ч. 1
ст. 34 Закону «Про виконавче провадження», зупиняється лише
в частині звернення стягнення на майно, щодо якого до суду
подано позовну заяву про виключення його з опису.
Водночас згідно з приписами ст. 35 вказаного Закону дер-
жавний виконавець має право зупинити виконавче провад-
ження у випадках:
1)	звернення державного виконавця до суду, який видав вико-
навчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, що підлягає
виконанню, про відстрочку або розстрочку виконання, а також
про встановлення чи зміну способу і порядку виконання;
2)	прохання боржника, який проходить строкову службу у
складі Збройних Сил України чи інших передбачених законом
військових формувань;
3)	перебування боржника у тривалому службовому відряд-
женні;
4)	знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному
лікувальному закладі;
5)	прийняття скарги на дії державного виконавця або від-
мову в його відводі;
6)	оголошення розшуку боржника, його майна або розшуку
дитини;
7)	знаходження боржника або стягувана у відпустці за ме-
жами населеного пункту, де вони проживають;
340
8)	призначення експертизи;
9)	надання сторонам строку для запрошення перекладача.
Державний виконавець виносить мотивовану постанову про
зупинення виконавчого провадження з підстав, передбачених
у статтях 34, 35 Закону «Про виконавче провадження», яка
затверджується начальником відповідного відділу державної
виконавчої служби. Постанову про зупинення виконавчого
провадження з підстав, передбачених ст. 34 зазначеного Закону,
державний виконавець виносить не пізніше наступного дня,
коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови
надсилається у триденний строк сторонам та суду або іншому
органу (посадовій особі), які видали виконавчий документ.
Водночас виконавче провадження зупиняється: у випадках,
передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 34 — до визначення право-
наступників боржника або призначення опікуна недієздатному
боржникові; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 9, 13, 14,
16 ч. 1 ст. 34, пунктами 2—4, 6, 7—9 ст. 35, — до закінчення
існування зазначених обставин; у випадках, передбачених
пунктами 5—8, 10, 11 ч. 1 ст. 34, пунктами 1, 5 ст. 35 —
до розгляду питання по суті; у випадках, передбачених п. 15
ч. 1 ст. 34 — до закінчення терміну дії процедури погашення
заборгованості підприємствами паливно-енергетичного ком-
плексу, визначеного Законом «Про заходи, спрямовані на
забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-
енергетичного комплексу».
Постанова про зупинення виконавчого провадження може
бути оскаржена до суду в десятиденний строк. Строки зупинен-
ня виконавчого провадження можуть бути скорочені судом.
Впродовж строку, на який виконавче провадження зупи-
нено, виконавчі дії не провадяться. Накладений державним
виконавцем арешт на майно боржника, у тому числі на кошти
на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших
фінансових установах, не знімається. У період зупинення
виконавчого провадження державний виконавець має право
звертатися до суду в порядку, встановленому статтями 28, 32,
33, 78—80 Закону «Про виконавче провадження», а також
вживати заходів щодо розшуку боржника або його майна.
Після усунення обставин, які стали підставою для зупи-
нення виконавчого провадження, державний виконавець
зобов’язаний своєю постановою поновити виконавче про-
вадження за власною ініціативою або заявою стягувача, яка
затверджується начальником відповідного органу державної
виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований.
Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам.
341
Якщо арештоване майно боржника передано на реалізацію,
копії постанов про зупинення виконавчого провадження та
про поновлення виконавчого провадження надсилаються до
підприємства, установи, організації, які здійснюють реалізацію
майна боржника.
Відповідно до вимог ст. 121-1 ГПК повноваження на
зупинення виконання судового рішення має виключно суд
касаційної інстанції за заявою сторони чи поданням проку-
рора або за своєю ініціативою, до закінчення його перегляду
в порядку касації. Тому суд апеляційної інстанції за будь-яких
обставин не вправі зупиняти виконання судового рішення
суду першої інстанції.
Відповідна заява чи подання розглядаються колегією суд-
дів без повідомлення сторін та прокурора, які беруть участь
у справі.
За результатами розгляду заяви чи подання виноситься
ухвала.
Питання про поновлення виконання судового рішення
розглядається судом касаційної інстанції під час прийняття
постанови, про що зазначається у постанові касаційної інс-
танції. Ухвалу про поновлення виконання судового рішення
може бути винесено після закінчення перегляду оскаржено-
го судового рішення і ухвалення судом касаційної інстанції
постанови.
Виконавче провадження підлягає закінченню у випадках:
1)	визнання відмови стягувана від примусового виконання
рішення суду;
2)	визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржни-
ком про закінчення виконавчого провадження;
3)	смерті або оголошення померлим стягувана чи боржника,
визнання безвісно відсутнім боржника або стягувана, ліквідації
юридичної особи — сторони виконавчого провадження, якщо
виконання їх обов’язків чи вимог у виконавчому провадженні
не допускає правонаступництва;
4)	скасування рішення суду або іншого органу (посадової
особи), яке підлягало виконанню на підставі виконавчого до-
кумента, або визнання судом виконавчого документа таким,
що не підлягає виконанню;
5)	письмової відмови стягувана від одержання предметів,
вилучених у боржника при виконанні рішення про передачу
їх стягувачеві, або знищення речі, яка мала бути передана
стягувачеві в натурі;
6)	закінчення передбаченого законом строку для такого
виду стягнення;
342
7)	передачі виконавчого документа ліквідаційній комісії у
разі ліквідації боржника — юридичної особи або арбітражному
керуючому у разі визнання боржника банкрутом;
8)	фактичного повного виконання рішення згідно з вико-
навчим документом;
9)	повернення виконавчого документа без виконання на
вимогу суду або іншого органу (посадової особи), які видали
виконавчий документ, або на письмову вимогу стягувана;
10)	направлення виконавчого документа за належністю до
іншого відділу Державної виконавчої служби;
11)	повернення виконавчого документа до суду чи іншого
органу (посадової особи), які видали виконавчий документ,
у випадку, передбаченому ч. З ст. 76 Закону «Про виконавче
провадження».
Водночас необхідно зазначити, що у випадку надіслання
виконавчого документа ліквідаційній комісії або арбітражному
керуючому арешт з майна боржника знімається за постано-
вою державного виконавця, що затверджується начальником
відповідного відділу Державної виконавчої служби.
Так, у січні 2004 р. НП «Фірма «Берил» звернулося
до суду зі скаргою на неправомірні дії відділу Державної
виконавчої служби Крюковського районного управління
юстиції м. Кременчука.
Ухвалою господарського суду Полтавської області від
18—29 березня 2004 р. частково задоволена скарга НП «Фірма
«Берил»: визнані неправомірними дії відділу Державної вико-
навчої служби Крюковського районного управління юстиції
м. Кременчука щодо здійснення виконавчих дій за наказом
від 26 травня 2003 р. № 14/88 про стягнення на користь НП
«Фірма «Берил» за рахунок майна боржника — ПКФ «Азов
Лтд» 16 000,76 грн; скасована постанова відділу Державної
виконавчої служби Крюковського районного управління
юстиції м. Кременчука від 30 грудня 2003 р. про закінчення
виконавчого провадження за наказом від 26 травня 2003 р.
№ 14/88; відділ Державної виконавчої служби Крюковського
районного управління юстиції м. Кременчука зобов’язаний
усунути допущені порушення прав і законних інтересів
стягувача. В іншому скарга залишена без задоволення.
В обґрунтування ухвали суд посилався на те, що відділ Держав-
ної виконавчої служби Крюковського районного управління
юстиції м. Кременчука у встановлений шестимісячний строк
не виконав судового рішення, що призвело до неможливості
стягнення присудженої суми на користь стягувача.
Постановою Харківського апеляційного господарського
суду від 13 січня 2005 р. зазначену ухвалу скасовано, а в
343
задоволенні скарги відмовлено. Постанова апеляційного
суду мотивована тим, що дії виконавчої служби й вине-
сення постанови від ЗО грудня 2003 р. про закінчення
виконавчого провадження за наказом від 26 травня 2003 р.
№ 14/88 на підставі п. 7 ч. 1 ст. 37 Закону «Про виконавче
провадження» повністю відповідають чинному законодавс-
тву. Крім того, суд вказав, що господарським судом Пол-
тавської області були прийняті вимоги скаржника, які не
підлягають розгляду в господарських судах України, а саме:
щодо скасування постанови про закінчення виконавчого
провадження й зобов’язання відділу Державної виконав-
чої служби Крюковського районного управління юстиції
м. Кременчука усунути допущені порушення прав і закон-
них інтересів стягувана.
Постановою Вищого господарського суду України від
20 квітня 2005 р. постанову Харківського апеляційного
господарського суду від 13 січня 2005 р. скасовано, ухвалу
господарського суду Полтавської області від 18—29 березня
2004 р. залишено без змін.
7 липня 2005 р. Верховний Суд України порушив про-
вадження за касаційною скаргою Крюковського відділу
Державної виконавчої служби Кременчуцького міського
управління юстиції, у якій ставиться питання про скасу-
вання постанови Вищого господарського суду України від
20 квітня 2005 р. й надіслання справи на новий розгляд до
суду першої інстанції. В обґрунтування скарги зроблене по-
силання на неправильне застосування норм матеріального
права, невідповідність оскарженої постанови положенням
Конституції.
Касаційна скарга Крюковського відділу Державної
виконавчої служби Кременчуцького міського управління
юстиції була задоволена на таких підставах.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції й
залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, Вищий
господарський суд України послався на те, що апеляцій-
ний суд дав невірну юридичну оцінку обставинам справи,
неправильно застосував норми матеріального й процесу-
ального права, однак у порушення вимог ст. 111-11 ГПК
касаційний суд в обґрунтування такого висновку не вказав
мотивів, з яких він не застосовує закони й інші нормативно-
правові акти, на які посилався відділ Державної виконав-
чої служби Крюковського районного управління юстиції
м. Кременчука й якими керувався апеляційний суд, при-
ймаючи постанову, не навів жодної норми права, що була
помилково застосована або безпідставно не застосована,
або неправильно витлумачена апеляційним судом.
Водночас висновки апеляційного суду про необґрунто-
ваність скарги НП «Фірма «Берил» і незаконність визначен-
ня суду першої інстанції відповідають вимогам закону.
Постанова відділу Державної виконавчої служби Крю-
ковського районного управління юстиції м. Кременчука від
ЗО грудня 2003 р. про закінчення виконавчого провадження
за наказом господарського суду від 26 травня 2003 р. № 14/88
відповідала п. 7 ч. 1 ст. 37 Закону «Про виконавче проваджен-
ня», в якому встановлено, що виконавче провадження підлягає
закінченню при передачі виконавчого документа ліквідаційної
комісії у випадку ліквідації боржника — юридичної особи або
арбітражному керуючому у випадку визнання боржника бан-
крутом, і положенням частин 2, 3 ст. 65 цього Закону, де було
встановлено зокрема, що у випадку ліквідації боржника —
юридичної особи, у тому числі внаслідок визнання боржника
банкрутом, виконавчий документ передається ліквідаційній
комісії або арбітражному керуючому для вирішення питання
про подальший порядок виконання рішення у встановленому
законодавством порядку. У випадку надіслання виконавчого
документа ліквідаційній комісії або арбітражному керуючому
арешт на майно боржника знімається постановою державного
виконавця, затвердженою начальником відповідного відділу
державної виконавчої служби.
У разі надіслання виконавчого документа ліквідаційній
комісії або арбітражному керуючому виконавче провад-
ження підлягає закінченню в порядку, встановленому цим
Законом.
Як встановлено судами, постановою господарського суду
Полтавської області від 4 грудня 2003 р. ПКФ «Азов Лтд» була
визнана банкрутом, а ухвалою цього само суду від 15 грудня
2003 р. призначений ліквідатор ПКФ «Азов Лтд».
Отже, висновок апеляційного суду щодо обґрунтованості
постанови відділу Державної виконавчої служби Крюковсь-
кого районного управління юстиції м. Кременчука про
закінчення виконавчого виробництва й про помилкове
його скасування судом першої інстанції відповідає вимогам
закону.
Крім того, виходячи з положень законодавства, що ре-
гулює порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності
державного виконавця або іншої посадової особи державної
виконавчої служби, у випадку визнання неправомірними
(незаконними, недійсними) рішення, діїі або бездіяльності
державного виконавця або іншої посадової особи Державної
виконавчої служби суд зобов’язує усунути допущені порушен-
ня або іншим шляхом відновлює порушені права або свободи
заявника. При цьому суд не вправі зобов’язувати зазначених
345
осіб до здійснення тих дій, які відповідно до Закону «Про
виконавче провадження», можуть здійснюватися тільки на
розсуд державного виконавця або відповідної посадової особи
державної виконавчої служби, або скасовувати їх акти.
Обгрунтовано й інші висновки апеляційного суду,
зокрема щодо законності об’єднання у єдине виконавче
провадження, порушене за заявою НП «Фірма «Берил»,
і раніше порушене за заявою АППБ «Аваль» на підставі
виконавчого напису нотаріуса за договором застави й щодо
законності дій державної виконавчої служби при здійсненні
виконавчих дій.
Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону «Про виконавче
провадження» у випадку, якщо в районному або міському
відділі Державної виконавчої служби відкрито кілька ви-
конавчих проваджень щодо того самого боржника, вони
поєднуються у зведене виконавче провадження.
Крім того, апеляційним судом зроблений правильний
висновок щодо того, що виконавча служба при виконанні
судового рішення, прийнятого на користь НП «Фірма «Бе-
рил», не порушила черговості задоволення вимог стягувачів,
встановленої у ст. 44 зазначеного Закону.
Отже, постанова Вишого господарського суду України
у цій справі суперечить вимогам чинного законодавства
й підлягає скасуванню, а постанова апеляційного суду як
законна і обґрунтована має бути залишена без змін.
Про закінчення виконавчого провадження державний вико-
навець виносить постанову, яка затверджується начальником
відповідного органу державної виконавчої служби, якому він
безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триден-
ний строк надсилається сторонам та суду або іншому органу
(посадовій особі), які видали виконавчий документ.
Постанова державного виконавця про закінчення вико-
навчого провадження може бути оскаржена сторонами до
начальника відповідного органу державної виконавчої служ-
би, якому він безпосередньо підпорядкований, або до суду у
десятиденний строк.
Якщо виконані рішення або постанова змінені чи скасовані
і прийнято нове рішення про повну або часткову відмову в
позові, або провадження у справі припинено, або позов зали-
шено без розгляду, боржникові повертається все те, що з нього
стягнуто на користь стягувана за зміненими чи скасованими у
відповідній частині рішенням, постановою (ст. 122 ГПК).
Господарський суд на підставі рішення про поворот вико-
нання скасованого (зміненого) рішення видає наказ. Наказ
видається після подання боржником відповідної заяви, до
346
якої додається довідка, підписана керівником чи заступником
керівника і головним (старшим) бухгалтером, про те, що суму,
стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою
банку або майно вилучено державним виконавцем.
Якщо не виконані рішення або постанова змінені чи скасо-
вані і прийнято нове рішення про повну або часткову відмову
в позові, або провадження у справі припинено, або заяву за-
лишено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про
повне або часткове припинення стягнення за зміненими чи
скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.
10.5. Оскарження дій чи бездіяльності органів
Державної виконавчої служби
Законами «Про державну виконавчу службу», «Про вико-
навче провадження» до компетенції судів віднесено розгляд
скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб
Державної виконавчої служби та вирішення деяких питань
виконавчого провадження за зверненнями його учасників.
Скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконав-
чої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов госпо-
дарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або
прокурором протягом 10 днів з дня вчинення оскаржуваної
дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо,
або з дня, коли дія мала бути вчинена.
Скарги розглядаються за правилами ст. 121-2 ГПК, якщо
вони стосуються примусового виконання документів, перелік
яких наведений у ч. 2 ст. З Закону «Про виконавче проваджен-
ня», звернення — за правилами, встановленими Законом «Про
виконавче провадження», статтями 89, 118—122 ГПК, якщо
цими й іншими актами законодавства передбачено вирішення
судом порушуваних у зверненнях питань.
Прокурор набуває статусу учасника виконавчого провад-
ження за умови, що в передбачених ст. 36 Закону «Про про-
куратуру» випадках він здійснював представництво інтересів
громадянина або держави в суді й зазначене провадження було
відкрито на підставі виконавчого документа за його заявою (п. 2
ст. 18 Закону «Про виконавче провадження»).
Оскарження рішення, дії або бездіяльності державного ви-
конавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби
до начальника відповідного відділу або керівника вищого в
порядку підлеглості органу цієї служби в передбачених Зако-
347
ном «Про виконавче провадження» випадках не може бути
підставою для відмови у прийнятті скарги судом, оскільки на
ці правовідносини поширюється юрисдикція суду (статті 55,
124 Конституції).
Стягував, боржник або прокурор мають право оскаржити
дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо
виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів тільки
до господарського суду, який розглянув відповідну справу у
першій інстанції (ст. 121-2 ГПК). Враховуючи, що примусове
виконання судових рішень, постановлених господарськи-
ми судами, згідно зі ст. 4 Закону «Про державну виконавчу
службу» та ст. 2 Закону «Про виконавче провадження» здій-
снюють державні виконавці, скарги на дії чи бездіяльність
останніх розглядаються господарськими судами за правилами
ст. 121-2 ГПК. Оскільки відповідно до ст. 11-1 Закону «Про
виконавче провадження» інші учасники цього провадження
також наділені правом оскарження дій (бездіяльності) де-
ржавного виконавця щодо примусового виконання рішень,
ухвал, постанов господарських судів, їхні скарги відповідно
до ст. 85 вказаного Закону підлягають розгляду начальником
відділу Державної виконавчої служби, якому безпосередньо
підпорядкований державний виконавець, або відповідним
господарським судом.
Скарги, заяви, подання мають відповідати загальним ви-
могам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим
положеннями ГПК, та містити відомості, перелічені в пунк-
тах 3—5 ч. З ст. 85 Закону «Про виконавче провадження», а
саме: реквізити виконавчого документа (назва виконавчого
документа, орган, який його видав, дата видачі виконавчого
документа та його номер, резолютивна частина виконавчого
документа); зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) та норму
Закону, яка порушена; виклад обставин, якими скаржник
обґрунтовує свої вимоги;
У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення пев-
них питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії
або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби,
до заяв, скарг, подань учасників виконавчого провадження
мають застосовуватися положення ГПК, якими врегульовано
аналогічні питання, зокрема: статей 2, 18, 21, 22, 26, 29, 31,
41, 42, 64, розділів ХІ-ХІІ-1 ГПК.
Відповідно до статей 18, 121-2 Кодексу учасник виконав-
чого провадження (особа, залучена до проведення виконавчих
дій), який звернувся до суду зі скаргою, заявою, поданням,
бере участь у їх розгляді як заявник, а інші учасники цього
348
провадження, прав і обов’язків яких безпосередньо стосується
зазначене звернення, — як заінтересовані особи.
Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність по-
садових осіб органів Державної виконавчої служби розгляда-
ються господарськими судами — (ст. 121-2 ГПК) — за участю
відповідного органу цієї служби (ст. З Закону «Про державну
виконавчу службу»).
Нез’явлення в судове засідання в зазначених справах за-
явника або заінтересованої особи, яким повідомлено про час
і місце його проведення, не перешкоджає розгляду скарги,
заяви чи подання.
Необхідно зазначити, що в тому разі, коли законом встановле-
но спеціальний порядок обчислення строків звернення заявника
зі скаргою до суду (наприклад, ст. 26, ч. 4 ст. 57 Закону «Про ви-
конавче провадження» ст. 121 -2 ГПК), їх перебіг має визначатися
за цими нормами. Відповідно до ст. 53 Кодексу у разі відмови у
відновленні пропущеного строку приймається ухвала.
Розгляд зазначених скарг, заяв, подань господарським
судом здійснюється в строки, визначені у статтях 69, 121
ГПК, якщо інше не встановлено Законом «Про виконавче
провадження».
За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка
надсилається стягувачеві, боржникові та органу виконання
судових рішень. Ухвалу може бути оскаржено у встановленому
зазначеним Кодексом порядку.
Заяви, подання учасників виконавчого провадження ви-
рішуються господарським судом мотивованою ухвалою від-
повідно до вимог статей 86, 121-2 ГПК.
У справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність
державного виконавця чи інших посадових осіб державної
виконавчої служби предметом судового розгляду можуть бути
рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої
посадової особи Державної виконавчої служби, дії чи бездіяль-
ність органів державної виконавчої служби щодо виконання
рішень, ухвал, постанов господарських судів.
Господарський суд розглядає справи за такими скаргами в
передбаченому ст. 121-2 ГПК порядку незалежно від наявності
у сторін спору про право, який підлягає розгляду в позовному
провадженні. Такий спір не може бути підставою для залишення
скарг без розгляду або будь-яким чином впливати на останній.
У справах за скаргами стягувача чи боржника на дії дер-
жавного виконавця, пов’язані з арештом і вилученням майна
та його оцінкою, господарський суд перевіряє відповідність цих
дій положенням статей 55, 57 Закону «Про виконавче провад-
349
ження». При цьому необхідно враховувати, що оцінка майна
боржника провадиться самим державним виконавцем, якщо
вартість майна не перевищує 100 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян за ринковими цінами на день її проведення,
крім випадків, коли застосовуються регульовані ціни. У разі
складності оцінки чи наявності у стягувана або боржника запе-
речень проти її результатів до участі у виконавчому провадженні
та складенні висновку залучається експерт (спеціаліст).
Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних
засобів, повітряних, морських, річкових суден, а також майна,
вартість якого перевищує 100 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян, державний виконавець зобов’язаний залу-
чити до участі у виконавчому провадженні оцінювача, який
здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від
12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та про-
фесійну оціночну діяльність в Україні»1,
Вимоги інших осіб щодо належності їм, а не боржнику май-
на, на яке накладено арешт, вирішуються шляхом пред’явлення
ними відповідно до правил підвідомчості (ст. 12 ГПК позову
до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про
визнання права власності на майно і звільнення Його з-під аре-
шту. В такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є
власниками майна, але володіють ним на законних підставах.
Під час розгляду скарг надії державного виконавця, пов’язані
з реалізацією арештованого майна, господарський суд перевіряє
їх відповідність як положенням ст. 61 Закону «Про виконавче
провадження», так і прийнятим відповідно до цього Закону
нормативно-правовим актам, зокрема Порядку реалізації аре-
штованого майна, затвердженому наказом Міністерства юстиції
України від 15 липня 1999 р. № 42/52; Порядку накладення
арешту на цінні папери від 22 вересня 1999 р. № 1744, затверд-
женому постановою Кабінету Міністрів України3; Положенню
про порядок і умови зберігання, цінних паперів, на які накладено
арешт, затвердженому постановою Правління Національного
банку України від 4 жовтня 1999 р. № 4894; Тимчасовому поло-
женню про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації
арештованого нерухомого майна, затвердженому наказом Міні-
стерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/55.
1 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 47. — Ст. 251.
2 Офіційний вісник	України.	—	1999. — № 29. — Ст. 1511.
3 Там	само.	—	1999.	—	№	38.	—	Ст.	57.
4 Там	само.	—	1999.	—	№	44.	—	Ст.	2194.
5 Там	само.	—	1999.	—	№	44.	—	Ст.	2214.
350
Так, рішенням господарського суду Донецької області від
24 травня 2005 р. позов ТОВ ВКФ «ЛМ» до відділу Держав-
ної виконавчої служби Ворошилівського районного управ-
ління юстиції, спеціалізованого ДП «Укрспец’юст»; (треті
особи — ДК РБП «Укрпромбудремонт», ТОВ «Вираж») про
зобов’язання здійснити дії було задоволено, відділ Державної
виконавчої служби Ворошилівського районного управління
юстиції зобов’язано затвердити та видати позивачеві акт про
проведені прилюдні торги з реалізації майна — бази відпо-
чинку «Лада», яка розташована за адресою: Донецька обл.,
м. Красний Лиман, с. Щурове, вул. К. Маркса.
Постановою Донецького апеляційного господарського
суду від 21 червня 2005 р. рішення господарського суду
Донецької області від 24 травня 2005 р. було скасовано, в
позові відмовлено.
В касаційних скаргах ТОВ ВКФ «ЛМ» та Донецька філія
спеціалізованого ДП «Укрспец’юст», не погоджуючись з
прийнятим у справі судовим актом апеляційної інстанції,
просила його скасувати, посилаючись на неправильне за-
стосування судом норм матеріального та процесуального
права, а рішення господарського суду Донецької області від
24 травня 2005 р. залишити без змін. Суд дійшов виснов-
ку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких
підстав.
Арбітражним судом Донецької області було видано наказ
на примусове виконання рішення суду від 2 грудня 1999 р.
у справі № 7/302, який було пред’явлено для виконання
у встановленому законодавством порядку до відділу Дер-
жавної виконавчої служби Ворошилівського районного
управління юстиції.
Постановою відділу Державної виконавчої служби Во-
рошилівського районного управління юстиції від 14 грудня
1999 р. було відкрито виконавче провадження.
Після проведення 29 березня 2003 р. прилюдних торгів
з реалізації майна, що належить ДК РБП «Укрпромбудре-
монт», відділ Державної виконавчої служби Ворошилівсь-
кого районного управління юстиції відмовився скласти
акт про проведення прилюдних торгів, на підставі якого
нотаріус видає свідоцтво про придбання нерухомого майна з
прилюдних торгів, з тих підстав, шо 25 березня 2004 р. від-
ділом Державної виконавчої служби була отримана ухвала
господарського суду Донецької області від 2 червня 2003 р.
про порушення справи про банкрутство ДК РБП «Укрпром-
будремонт» та того ж дня було винесено постанову про
зупинення виконавчого провадження на підставі п. 8 ч. 1
ст. 34, ст. 36 Закону «Про виконавче провадження» з при-
351
мусового виконання рішення арбітражного суду Донецької
області від 2 грудня 1999 р. № 7/302, на виконання якого
були проведені вказані прилюдні торги.
Вважаючи, що такі дії відділу Державної виконавчої
служби Ворошилівського райнного управління юстиції не
ґрунтуються на вимогах закону, позивач просив зобов’язати
відділ Державної виконавчої служби Ворошилівського
районного управління юстиції затвердити та видати акт
про проведені прилюдні торги з реалізації майна — бази
відпочинку «Лада», яка розташована за адресою: Донецька
обл., м. Красний Лиман, с. Щурове, вул. К. Маркса.
Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 34 Закону «Про виконавче про-
вадження» виконавче провадження підлягає обов’язковому
зупиненню у випадку порушення господарським судом
провадження у справі про банкрутство боржника, якщо
відповідно до закону на вимогу стягувана поширюється дія
мораторію, введеного господарським судом, крім випадків
знаходження виконавчого провадження на стадії розподілу
стягнутих з боржника грошових сум (зокрема одержаних
від реалізації майна боржника).
За цих обставин на момент проведення прилюдних тор-
гів виконавче провадження було зупинене і підстави для
проведення торгів були відсутні, оскільки згідно зі ст. 36
вказаного Закону впродовж строку, на який виконавче
провадження зупинене, виконавчі дії не здійснюються.
У зв’язку з цим відділом Державної виконавчої служби
Ворошилівського районного управління юстиції правомірно
не було складено акт проведення прилюдних торгів.
Отже посилання скаржника на неправильне застосу-
вання Донецьким апеляційним господарським судом норм
матеріального та процесуального права при прийнятті су-
дового акта є безпідставним.
Таким чином, постанову Донецького апеляційного гос-
подарського суду від 21 червня 2005 р. у справі № 8/177в
було залишено без змін, а касаційні скарги ТОВ ВКФ «ЛМ»
та Донецької філії спеціалізованого ДП «Укрспец’юст» —
без задоволення.
Оскільки дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією
арештованого майна, є підставою для виникнення цивільних
прав та обов’язків, до таких правовідносин мають застосову-
ватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом
пред’явлення позову, у зв’язку з чим у цій частині скаргу на
дії державного виконавця суд ухвалою залишає без розгляду
і роз’яснює заявникові можливість вирішення спору в позов-
ному провадженні.
352
Відповідно до статей 45, 46 Закону «Про виконавче провад-
ження» витрати виконавчого провадження та виконавчий збір
стягуються за постановою державного виконавця з боржника,
якщо останній не виконав рішення добровільно в установле-
ний для цього строк і воно було виконане примусово.
Господарський суд може визнати стягнення виконавчо-
го збору необгрунтованим, якщо встановлений державним
виконавцем строк для добровільного виконання рішення не
узгоджувався зі строками, встановленими в ч. 2 ст. 24 зазна-
ченого Закону, і був нереальним.
Згідно зі ст. 121-2 ГПК скарги на дії чи бездіяльність органів
Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал,
постанов господарських судів розглядає виключно місцевий
господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у пер-
шій інстанції.
Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду
є невід’ємною частиною судового процесу, тому господарські
суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою
на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби.
У зв’язку з цим така скарга не підлягає оплаті державним ми-
том. Інші витрати, пов’язані з розглядом таких скарг, зокрема
витрати для надання юридичної допомоги, а також витрати,
пов’язані з поїздками, відповідно до ч. 5 ст. 49 Кодексу пок-
ладаються судом у разі задоволення скарг на відділ Державної
виконавчої служби, а в разі відмови в цьому — на заявника.
Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону «Про державну виконавчу службу»
державний виконавець здійснює примусове виконання рішень
у порядку, передбаченому законом. Водночас відповідно до по-
ложень ст. 121-2 ГПК представляти в судах Державну виконавчу
службу мають органи, зазначені у ст. З вказаного Закону.
Встановлений у ч. 1 ст. 121-2 ГПК десятиденний строк для
подання скарги є процесуальним, і тому відповідно до вимог
ст. 53 цього Кодексу може бути відновлений за наявності
поважних причин його пропущення.
В ухвалі про час і місце розгляду скарги на дії органів
Державної виконавчої служби господарському суду слід зобо-
в’язувати заявника надіслати копію скарги цьому органові,
іншій стороні виконавчого провадження або прокурору. Неви-
конання цього припису ухвали не є перешкодою для розгляду
скарги, однак може бути підставою для його відкладення.
Судові засідання у розгляді скарг на дії чи бездіяльність
органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень,
ухвал, постанов господарських судів мають проводитися гос-
подарськими судами окремо за різними справами.
353
За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій
господарський суд або визнає доводи заявника правомірними
і залежно від їх змісту визнає постанову державного вико-
навця щодо здійснення заходів виконавчого провадження
недійсною, чи визнає недійсними наслідки виконавчих дій,
або зобов’язує орган Державної виконавчої служби здійснити
певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без
достатніх підстав, або визнає доводи скаржника неправомір-
ними і скаргу відхиляє.
Оскарження рішення, дії або бездіяльності державного ви-
конавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби
до начальника відповідного відділу або керівника вищого в
порядку підлеглості органу цієї служби в передбачених Зако-
ном «Про виконавче провадження» випадках не може бути
підставою для відмови у прийнятті скарги судом, оскільки на
ці правовідносини поширюється юрисдикція суду (статті 55,
124 Конституції).
Список рекомендованої літератури:
1.	Авдюков М.Г. Исполнение судебньїх решений. — М.,
1960. - С. 8.
2.	Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Ук-
раїні. Навч. посіб. — К., 2002. — С. 111.
3.	Хотинська О. Загальні аспекти відкриття виконавчого
провадження // Право України. — 2003. -№ 2. - С. 92—96.
4.	Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Вико-
нання судових рішень: Навч. посіб. — К., 2001. — 342 с.
354
Зміст
ПЕРЕДМОВА.................................... З
Глава І. ВСТУП ДО ГОСПОДАРСЬКОГО
ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
1.1.	Історія формування і розвитку
господарського процесу....................... 5
1.2.	Предмет і метод
господарського процесуального права........ 12
1.3.	Принципи господарського судочинства.... 21
1.4.	Джерела господарського процесуального права. 34
1.5.	Господарське процесуальне право
як наука і навчальна дисципліна............ 40
Глава II. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОЧИНСТВА
2.1. Правова природа господарських судів
та їх місце у судовій системі України... 44
2.2. Правовий статус судді господарського суду... 50
Глава III. ДОСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ
ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ
3.1.	Загальні положення щодо порядку досудового
врегулювання господарських спорів.......... 54
3.2.	Порядок пред’явлення і розгляду претензій.. 55
3.3.	Врегулювання розбіжностей, що виникають
при укладенні, зміні та розірванні
господарських договорів.................... 58
Глава IV. ОКРЕМІ ПИТАННЯ
ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ
4.1.	Підвідомчість і підсудність справ
господарським судам........................ 60
355
4.2.	Провадження у справах за участю
іноземних підприємств і організацій ........... 76
4.3.	Учасники господарського процесу........... 97
4.4.	Судові витрати........................... 137
4.5.	Процесуальні строки...................... 155
4.6.	Докази і доказування
у господарському процесі..................... 161
4.7.	Запобіжні заходи......................... 176
Глава V. ПОЗОВ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ
5.1.	Поняття і елементи позову
в господарському судочинстві................. 183
5.2.	Форма і зміст позовної заяви............. 188
5.3.	Порядок подання позовної заяви .......... 195
5.4.	Відзив на позовну заяву.
Подання зустрічного позову................... 197
5.5.	Відмова у прийнятті позовної заяви.
Повернення позовної заяви.................... 204
5.6.	Забезпечення позову ..................... 207
Глава VI. ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ
У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ
6.1.	Порушення провадження у справі........... 222
6.2.	Загальні засади вирішення
господарських спорів у першій інстанції...... 223
6.3.	Порядок прийняття, форма і зміст рішення.. 237
6.4.	Додаткове рішення, ухвала................ 245
6.5.	Закінчення провадження у справі
без прийняття рішення........................ 249
Глава VII. ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ
В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ
7.1.	Право апеляційного оскарження.
Поняття апеляції............................. 259
7.2.	Передумови апеляційного	оскарження....... 263
7.3.	Подання апеляційної скарги............... 270
7.4.	Порядок розгляду справ у суді
апеляційної інстанції........................ 286
356
7.5.	Повноваження суду апеляційної інстанції.. 291
7.6.	Постанова апеляційної інстанції......... 297
Глава VIII. ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ
У КАСАЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ
8.1.	Право касаційного оскарження............ 299
8.2.	Подання касаційної скарги............... 306
8.3.	Порядок розгляду касаційної скарги...... 310
8.4.	Постанова касаційної інстанції.......... 313
Глава IX. ПЕРЕГЛЯД РІШЕННЯ, УХВАЛИ,
ПОСТАНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
ЗА НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ
9.1. Поняття нововиявлених обставин та підстави
перегляду судового рішення................. 316
9.2. Порядок і строк подання заяви
(внесення подання)
про перегляд судового рішення.............. 320
Глава X. ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ, УХВАЛИ,
ПОСТАНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
10.1.	Поняття та сторони виконавчого
провадження.................................. 322
10.2.	Наказ господарського суду
і порядок його виконання..................... 327
10.3.	Порядок виконання судових актів........ 329
10.4.	Відстрочка або розстрочка виконання
судового рішення. Зміна способу
і порядку виконання рішення. Зупинення
виконання судового рішення. Поворот
виконання рішення, постанови................. 335
10.5.	Оскарження дій чи бездіяльності органів
Державної виконавчої служби .................. 347
357
Видавництво «Істина» пропонує:
Науково - практичний
коментар
Господарського процесуального
кодексу України
За ред. О. І. Харитонової
тверда обкл., 2007. — 272 с.
Видання містить коментований текст Господарського про-
цесуального кодексу України від 6 листопада 1991 р. У цьому
коментарі використані результати останніх наукових дослід-
жень у галузі господарського процесу та матеріали судової
практики.
Цивільного
лроцаоувяммго
Науково - практичний
коментар
Цивільного процесуального
кодексу України
В. М. Кравчук, О. І. Угриновська
тверда обкл., 2006. — 944 с.
У коментарі дається докладний аналіз усіх статей Цивіль-
ного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р.;
враховані зміни у ЦПК та законодавстві станом на 1 липня
2006 р., використані результати останніх наукових досліджень
у галузі цивільного процесу та матеріали судової практики.
гЗО 04136, м. Київ, вул. Маршала Гречка, 13
Я (044) 502-0306, 434-8406, 449-9455
Е-гпаіІ: І8Ііпа_Ьоок@икг.пеІ
Видавництво «Істина» пропонує:
Серія книг
«Офіційні документи»:
Земельне законодавство України
Житлове законодавство України
Законодавство України про працю
Сімейне законодавство України
Кримінальний кодекс України
Кримінально-процесуальний кодекс України
Кримінально-виконавчий кодекс України
Кодекс України про адміністративні
правопорушення
Кодекс адміністративного судочинства
України
Цивільний процесуальний кодекс України
Господарський процесуальний кодекс України
Господарське законодавство України
Законодавство України
про соціальне забезпечення
Законодавство України про банківську
діяльність
Законодавство України про цінні папери
Законодавство України
про зовнішньоекономічну діяльність
Екологічне законодавство України
Митне законодавство України
04136, м. Київ, вул. Маршала Гречка, 13
® (044) 502-0306, 434-8406, 449-9455
Е-таіГ. І8Ііпа_Ьоок@ик.г.пеІ
Господарське процесуальне
право України
Підручник
За редакцією О. І. Харитонової
Редактор — Любченко І. В.
Коректор — Наумчук Л. В.
Комп’ютерна верстка — Любченко С. С.
Підписано до друку 25.03.2009. Формат 84 х 108 1/32.
Папір офсетний. Друк офсетний. Обл.-вид. арк. 20,32.
Тираж 1500 прим. Зам. № 1В6
Віддруковано з оригінал-макета видавництва «Істина»
(свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції,
серія ДК № 521 під 05.07.2001 р.)
у друкарні ПП «Швець С.М.»
(свідоцтво про державну реєстрацію ВОЗ №083310
від 04.10.2007 р.)
32300, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський,
вул. П’ятницька, 9а,
Тел. (03849) 2-72-01,2-20-79