▲
Л. ВВЕДЕНСЬКИЙ В.ДЯДИЧЕ НКО В. СТРЕ/1ЬСЬКИЙ
«РАДЯНСЬКА Ш КО/1/1 »1963


А. ВВЕДЕНСЬКИЙ, В-АЯДИЧЕНКО, В. СТРЕЛЬСЬКИЙ
ДОПОПІЖНІ ІСТОРИЧНІ
ДИСЦИПЛІНИ
Допущено Мі істерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР як учбовий посібник, для студентів історичних факультетів університетів і педагогічних інститутів УРСР
ДЕРЖАВНЕ УЧБОВО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА ШКОЛА»
Київ -1963


902.9
В24
Книга є навчальним посібником з допоміжних історичних дисциплін: джерелознавства, археографії, палеографії, дипломатики, геральдики, сфрагістики, хронології, метрології та ін. В окремих нарисах подано зміст і методи дисциплін, що дає можливість читати й визначати походження різних рукописів, гербів і печаток, розкриває способи визначення часу, міри вимірювання, грошового рахунку в рінні історичні періоди історії СРСР.
Посібник призначається для студентів історичних факультетів університетів та педагогічних інститутів і вчителів середньої школи.


ВСТУП
XXII з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, нова Програма партії піднесли на новий ступінь всі суспільні науки, в тому числі й історію. її вищим покликанням і головним завданням' є сприяння активній участі радянських людей у створенні комуністичного суспільства, творчий розвиток і пропаганда марксистсько-ленінського вчення — життєвої основи радянського ладу.
Питання про видання посібника з допоміжних історичних дисциплін назріло давно.
Історія — наука точна. Справжньою наукою вона стала^пише з часів відкриття К. Марксом, Ф. Енгельсом і В. І. Леніним законів і закономірностей розвитку людського суспільства.
Різноманітний історичний процес в житті кожного народу відновлюється на основі розшукування, систематизації. джерел і марксистсько-ленінського розуміння їх. Історичні джерела, і зафіксовані в них факти — це основа всіх наших історичних знань.
Існує розгалужена, дуже важлива історична дисципліна, яка збирає, критично очищає і дає вірне тлумачення історичним джерелам. Такою дисципліною і є історичне джерелознавство, що базується на марксистсько-ленінській теорії і розпадається на ряд спеціальних допоміжних історичних дисциплін.
У дворянській історіографії XVIII ст., так само, як і в буржуазній історіографії XIX—XX ст., встановилося тверде переконання про те, що допоміжні історичні науки є лише технікою історичного досліджепня і, як всяка техніка, вони позбавлені класового змісту і не піддаються класовим впливам.
Радянські історики викрили ці невірні твердження дворянських і буржуазних істориків і довели, що всі допоміжні історичні дисципліни, які використовуються в дослідницькії! лабораторії вчених-істориків, мали і мають класовий зміст, видозмінюються у своєму розвитку під впливом класової боротьби в суспільстві, і в залежності від державного ладу.
Уже в античній Елладі, в античній Римській республіці і Рим-


гькій імгтерії сховища архівних документів, а також добір і класифікація їх були пройняті класовим змістом. Досить пригадати, що із античних країнах були архіви аристократично-двірцеві і храмові, а також архіви демократичні, складені з документів плебса та громадських плебейських організацій. Такий же класовий принцип ми бачимо і в середньовічних архівах. З одного боку були архіви сеньйоріальні, королівські, монастирські, архіви Ватікану, а з другого — демократичні архіви середньовічних буржуазних міських комун.
Класовий вплив ми спостерігаємо вже з самого початку складання допоміжних історичних дисциплін. Петрарка, Лоренцо Валла і багато інших вчених гуманістів-істориків, встановлюючи основи критики документів і створюючи ряд допоміжних історичних дисциплін (палеографію, дипломатику, хронологію, епіграфіку), виходили з інтересів свого, на той час прогресивного класу — буржуазії. Методами джерелознавчого аналізу і критикою документів вчені-гуманісти викрили підробки Ватікану і католицьких монастирів. Так вони з беззаперечністю довели підробленість і брехливість «Дара Костянтина», за яким нібито римський імператор Костянтин передав папам право світської влади над країнами Західної Європи; були викриті і «Ісидорові деклетарії», які також доводили прерогативу папства над світською владою. Викрито було ще багато підроблених грамот феодальних королів католицьким монастирям Франції, Іспанії, Німеччини та Італії на право володіння земельними територіями.
Єзуїти і бенедиктіанці, виступивши на «вчений захист» своїх документальних скарбів, почали за допомогою допоміжних історичних дисциплін захищати ті документи, що закріплювали за церковниками земельні території, захищали їх імунітети і привілеї на експлуатацію трудящого селянства, робітничого та ремісничого люду. Класова спрямованість у розробці допоміжних історичних дисциплін збереглася повністю і в буржуазній історіографії XIX— XX ст.
Новий етап у розвитку джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін відкрили безсмертні праці Маркса, Енгельса, Леніна.
У -працях радянських істориків з допоміжних історичних дисциплін створено дійсно наукове спрямування, що грунтується на марксистсько-ленінській методології. Радянські допоміжні історичні дисципліни створювались у боротьбі з вітчизняними буржуазними працями А. & Лаппо-Данилевського, С. Б. Веселовсько- го, в боротьбі з фальсифікаторами історичного процесу ідеологами імперіалізму Європи й Америки.
Велике значення у встановленні радянського джерелознавства і нових радянських досліджень з допоміжних історичних дисциплін мали археографічні публікації документів М. М. Покровського.
4


Значно просунулось вперед створення цової марксистсько- ленінської побудови допоміжних історичних наук дослідницькими працями акад. М. Н. Тихомирова, JI. Н. Череппіна, C. Н. Валка, Л. Н. Андреева, C. Н. Нікітіна та інших.
Проте розвиток допоміжних історичних наук в радянській історіографії був затриманий в умовах культу особи Сталіна. В ці роки спостерігалось значне відставання історичного джерелознавства з усіма допоміжними науками, що входили до цієї галузі. Критика історичного документа виявлялась не погрібною, а це гальмувало розвиток допоміжних історичних наук, викликало відставання їх розвитку в радянській історіографії.
Відсутність підручників і навчальних посібників з допоміжних історичних дисциплін негативно відбилась на підготовці молодих спеціалістів у галузі історії. Історики, що закінчили вищі навчальні заклади, здебільшого не володіють методикою роботи над документами, вмінням їх інтерпретувати, не вміють читати тексти стародавніх документів, мають слабку уяву про дипломатику, хронологію, сфрагістику та інші допоміжні історичні дисципліни, що негативно позначалось, та ще і зараз до деякої міри позначається, на якості наукових досліджень.
Після XXII з’їзду КГІРС, коли остаточно і назавжди ліквідовані залишки культу особи, усунені всі перешкоди для відновлення значення історичних першоджерел, їх документальної критики, відкрились широкі можливості для розвитку всіх допоміжних історичних дисциплін.
В доповіді на Всесоюзній нараді істориків у грудні 19G2 р. секретар ЦК КПРС Б. М. Пономарьов говорив: «Дуже важливо дати студентам високоякісні навчальні посібники з так званих допоміжних історичних дисциплін — з історіографії, джерелознавства, а також з археології, історичної географії, етнографії та- ін. Студентам також треба дати по-перше, курс лекцій видатних професорів, а по-друге систематичний виклад навчального матеріалу» *. Цим посібником автори і роблять спробу відгукнутись на поставлене завдання.
Допоміжні історичні дисципліни в дореволюційний час мали на меті дослідження і вивчення документів тільки античної і феодальної епохи і не торкались історичних документів нової і новітньої історії.
Радянська історична наука багато уваги приділяє вивченню нового і новітнього часу. На перший план виступає всебічне дослідження історії КПРС і радянського суспільства. В цих умовах, критично оцінюючи дореволюційну спадщину в галузі критики джерел, допоміжні історичні дисципліни розвиваються по-новому, відповідно до нових завдань.
1 Б. Н. Пономарев, Задачи исторической науки и подготовка на-1 учно-педагогических кадров в области истории, М., 1962, стор. 52.
5


Деякі з допоміжних історичних наук -перестали бути допоміжними і стали самостійними галузями історичного дослідження. Такою в наш час стали, наприклад, радянська археологія, етнографія.
Проте більшість допоміжних історичних дисциплін зберігав своє значення дійсно допоміжних в критичному тлумаченні історичних джерел і буде далі розвиватись на основі марксистсько- ленінської методології.
Робота історика починається з читання рукописного, архівного або надрукованого документа. Тому допоміжна історична дисципліна, яка займається вивченням еволюції і змін графічних форм письма протягом віків — палеографія — в першу чергу необхідна історику. До Великої Жовтневої соціалістичної революції палеографія обмежувалася вивченням форм письма тільки XI—XVII ст. Радянська палеографія дослідила вже почерки рукописів XVIII — XIX- ст., почерки декабристів і революціонерів-демократів. Наступне завдання — вивчити почерки XX ст. і особливо радянського часу. Треба вивчати не тільки почерки рукописів, а й особливості машинописних текстів, штампів, рукописних вставок у машинописні тексти. Новий розділ -палеографії про почерки XX ст. і радянського часу, про машинописні тексти, що має бути створений, може називатися неографією.
Для радянських істориків відкривається можливість використати замість геральдики, що виконувала важливу роль під час вивчення періоду феодалізму, значення якої велике і під час вивчення радянського суспільства, нову науку — емблемати- к у. Вже почалася побудова радянської емблематики з вивченням герба СРСР і гербів радянських республік, до вперше в історії людства є емблема праці — серп і молот, замість гербів капіталістичних держав, де самі емблеми на них відбивають хижацьку, імперіалістичну суть (герби з зображенням левів, мечів, орлів і т. д.). Радянська емблематика надзвичайно багата і різноманітна.
Великі завдання стоять перед радянською дипломатикою, що веде структурне вивчення актів з нормативним, юридичним, змістом. Ще не розпочате вивчення зміни форм документів після реформи діловодства Петра І, Ганни Іоанівни, документальної реформи 3Q—40-х років XIX ст. М. М. Сперанського, його «ділової словесності», які застосовувались навіть у документах радянських канцелярій. Необхідно провести дипломатичне вивчення радянських актів і документів, розробити класифікацію всіх різноманітних радянських документів, вивчити їх формуляри і т. д.
Перед кожною допоміжною історичною дисципліною стоять свої нові завдання, розв’язання яких на марксистсько-ленінській методологічній основі створить надійний фундамент для радянської історичної науки.
Історичні джерела, їх тлумачення та використання лежать
б


в основі всіх наукових праць істориків. Тому жоден історик не може працювати без знання історичних джерел і відомостей про місце їх зберігання, про їх видання, тобто без інформації про опубліковані і неогіубліковані історичні джерела. Ця інформація є початковим і кінцевим продуктом кожної наукової роботи. Чим організованіше буде вестись інформація і чим більше будуть її масштаби, тим швидше здійснюватиметься науковий процес в усіх галузях знань, в тому числі і в історичній науці, яка має справу з історичними джерелами. Ось чому ознайомлення з головними лініями розвитку історичної бібліографії необхідне як вступна частина до всіх запропонованих увазі читача коротких нарисів з допоміжних історичних дисциплін.
Основне завдання історичної бібліографії полягає в тому, щоб створити довідковий апарат, який вміщував би повний і зручний для огляду перелік (з необхідним розкриттям у вигляді апотацій
і 	т. д.) всієї історичної літератури. У розпорядженні радянського історика є багато посібників, серед них і дуже цінні: згадаємо томи братів Лабзіних, Межова та ін. Радянська історична література (1917—1952) досить добре відбита в незакінченому ще виданні «Історія СРСР». Є й інші посібники, наприклад, «Библиография русской библиографии по истории СССР» (література, опублікована до 1917 р.) — М., 1957. Декілька корисних посібників (але надрукованих на ротаторі) опублікувала Публічна історична бібліотека в Москві («История СССР. Указатель книг и статей, вышедших в 1877—1917 г., вып. 1. Историография СССР», М., 1957; «Предварительные материалы к библиографии «История СССР», вып. 1, 1959).
Загальну орієнтацію з російської історичної бібліографії (але дуже неповну) дає І. Кирпичова: «Библиография в помощь научной работе», Л., 1958, стор. 243—256.
Проте знанням спеціальної історичної літератури не закінчується бібліографічна підготовка історика. Історик повинен знати основні, важливі переліки періодичних видань.
У цій галузі в істориків СРСР є такі цінні посібники, як нещодавно опублікований у Ленінграді 4-томкий перелік російських газет і журналів (від початку їх друкування і до 1917 p.), а також популярні, але менш вдалі роботи з цієї галузі, наприклад «Русская периодическая печать 1895—1917 гг.».
Дуже повчальною галуззю вивчення є сама історія бібліографії. Адже бібліографія дуже яскраво відбиває розвиток громадської думки, політичну боротьбу і т. д. Пригадаємо, наприклад, «одеський» і «челябінський» рекомендовані каталоги, що були важливішими документами народницької пропаганди. Або такий приклад: у каталозі «Библиотека чтения» М. Клочкова, опублікованому в Одесі у 1830 р., пропагувалися твори декабристів — Рилєєва, Бестужева та Кюхельбекера. З історії російської бібліографії ми маємо дуже хороші роботи, а також узагальнюючу працю
7


Н. 	В. Здобнова «История русской библиографии до начала XX в.», вид. 1, 1951.
До історичної бібліографії відносяться і такі видання, як путівники по архівних фондах. За останні роки в цій галузі зроблено більше, ніж за попередні десятки років. Нещодавно у виданні ЦДІАЛ з’явився цінний покажчик робіт, написаних на основі матеріалів, що зберігаються в цьому архіві.
Історик зобов’язаний добре орієнтуватися в різноманітній довідковій літературі — енциклопедіях, словниках і т. п. У нашій бібліографічній літературі є дуже цінний посібник з цього питання — І. М. Кауфман «Русские биографические и библиографические словари», М., 1955. Захоплюючою і дуже важливою для історика галуззю є так звана бібліографічна евристика. Про її основи дивись у книзі П. Н. Беркова «Библиографическая эвристика», М., 1960.
Цінного для історика є література з краєзнавства (див. статтю «Некоторые вопросы краеведческой библиографии. Советская библиография», вып. 36, 1954).
У запропонованій книзі автори роблять першу спробу дати характеристику кожній з допоміжних історичних дисциплін, розкрити предмет і метод кожної з них, показати, як робити критичну оцінку і визначати -пізнавальну цінність різних історичних першоджерел, і цим мають намір поповнити існуючу прогалину в радянській історіографії.
Розділи: «Джерелознавство», «Архіви і архівознавство», «Метрологія», «Геральдика», «Сфрагістика» та «Історична географія» написані В. І. Стрелъсъким; «Дипломатика» та «Хронологія» —
А. 	О. Введенським; «Основи палеографії» —В. А. }\ядиченко; «Археографія» — С. О. Яковлевым; «Нумізматика» — А. Д. Руденко.


ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО
Історія людського суспільства вивчається на підставі фактів, зафіксованих в історичних джерелах, а також фактів сучасних, щоденного життя, на підставі уважного і глибокого вивчення процесів, що відбуваються в реальній дійсності. Розвиток історичної пауки неможливий без знання джерел. Лише на підставі їх глибокого вивчення можна зрозуміти процес історичного розвитку в цілому, викласти ті або інші факти і події, дати їм певні характеристики, тобто створити повноцінні історичні праці.
Матеріалістичний аналіз історичних подій становить наукову працю, яка вимагає глибокого, ретельного дослідження, «бо ясно,— говорив Ф. Енгельс,— що самими фразами тут нічого не вдієш і що тільки масовий, критично перевірений, якнайкраще засвоєний історичний матеріал дає можливість розв’язати таке завдання» 1.
В. І. Ленін вказував: «...писати історію, давати пояснення
етапів робітничого руху, грунтуючись не на фактах, а па тому, що приємне для особи історика,— просто забавне хлоп’яцтво» 2.
В обстановці культу особи Сталіна поширювався немарксистский підхід до вивчення історичного процесу, суб’єктивізм і сваволя в оцінці історичних подій і діячів. Перекручення і фальсифікація історії досягалась підтримкою нігілістичного, довільного ставлення до джерел.
Б. М. Пономарьов на Всесоюзній нараді істориків у грудні 1962 р. говорив: «Наукову цінність джерел, архівних матеріалів було взято під сумнів. Архівні фонди, як правило, почали використовувати лише як ілюстрації загальновідомих положень. Втрачалась повага до фактів, без чого історія як наука просто немислима. Нові кадри істориків партії та істориків Радянського суспільства мало навчались засобам наукового користування джерелами.
1 К. Маркс, До критики політичної економії. Держполітвидав УРСРГ 1954, стор. 208—209.
2 В. I. JI е н і н, Твори, т. 19, стор. 423—424.
9


Джерелознавство не розроблялось» 1.
Комуністична партія і Радянський уряд після XX з’їзду КПРС здійснили ряд заходів, спрямованих на те, щоб полегшити дослідникам використання найважливіших фондів історичних документів і матеріалів, відновити ленінські традиції у підході до історичних джерел.
Тематика історичних досліджень, яка щороку розширюється, безперервне поповнення різних розділів історичної науки новими відомостями і джерелами, що вимагають наукового аналізу і критики, з усією гостротою ставлять питання про прийоми і методи вивчення і використання цих матеріалів.
Отже, розвиток історичної науки вимагає збагачення фонду джерел і розвитку спеціальної наукової дисципліни, що встановлює прийоми і принципи їх вивчення і використання — джерелознавства.
Предметом вивчення джерелознавства в історичні джерела, закономірності їх виникнення і відбиття в них об'єктивної дійсності.
Під історичними джерелами радянське марксистсько-ленінське джерелознавство розуміє пам’ятки того або іншого історичного періоду, які в тій або іншій формі фіксують історію людського суспільства, відбивають реальні явища суспільного життя.
Незважаючи на виключно складну обстановку, в якій жили і створювали свою культуру російський та інші народи нашої країни, вони зусиллями своїх кращих представників змогли врятувати й зберегти величезну кількість документальних джерел. Завдяки праці і турботі російських вчених, вчених інших народів нашої країни Росія ще в дожовтневу епоху стала величезною скарбницею рукописних та інших видів історичних джерел.
Роботи по дослідженню й опису джерел висунули у XIX і на початку XX ст. ряд видатних фахівців, праці яких в цій галузі відомі всьому світові.
Особливого розвитку дістали збирання, вивчення і опис джерел в радянську епоху. З перших же днів існування радянської держави В. І. Ленін проголосив від імені Радянського уряду створення державного архівного фонду, націоналізацію всіх документальних багатств нашої країни.
Генує 5 основних видів історичних джерел: речові, етнографічні, лінгвістичні, усні та писані.
Серед речових джерел, або пам’яток матеріальної культури, особливе значення мають пам’ятки археологічні, вивчення і дослідження яких може дати історикам новий, важливий матеріал.
Це стосується не лише історії первісного суспільства, для якої археологічні пам’ятки становлять головний і вирішальний вид
1 	Б. Н. Пономарев, Задачи исторической науки и подготовка научно-педагогических кадров в области истории, М., 1962, стор. 14.
10


джерел, а й до більш пізніх епох. Різні ритуальні, господарські й побутові речі, що відносяться до речових пам’яток, дають важливий матеріал для вивчення економічного, політичного і культур- ного розвитку, економічних і культурних зв’язків народів СРСР з народами інших країн.
Вивчення архітектурних пам’яток також дає історикам можливість говорити про великі культурно-історичні явища.
Джерела етнографічні мають велике значення для розуміння соціальних і культурних відносин в минулому. До цієї категорії історичних джерел можна віднести -пережитки, які є у виробництві, -побуті, праві, моралі, установах суспільства. Значна кількість цих пережитків відображається у народних сказаннях, піснях, прислів’ях, тобто у так званому фольклорному матеріалі.
Завданням дослідника, який використовує цю групу джерел, є перевірка вірогідності існування пережитків у минулому як історичного факту.
Для цього слід розкласти факти, зафіксовані в різних джерелах, в генетичний ряд. Сума фактів у такому генетичному ряді має зростати в міру віддалення від сучасності вглиб історії. Констатуючи це явище, дослідник має -право зробити висновок, що помічений ним факт є пережитком того явища, яке існувало колись у повному своєму вигляді.
Під лінгвістичними джерелами ми розуміємо слова і словосполучення, які змінялися в процесі історії і відбили соціально-економічний, політичний і культурний розвиток народу. Розкриваючи історичний зміст слів і словосполучень, наука, з одного боку, спирається на загальноісторичні дані, а з другого,— дістає додатковий матеріал для вивчення історії. Для вивчення слів і словосполучень, що змінилися в процесі історії, треба користуватись різноманітними відомостями: історією народів, матеріалами з історії виробництва, даними географії, іноземними мовами і т. ін. З лінгвістичних джерел на першому місці стоїть географічна номенклатура, що зберігає спогади про минуле, так звана «мова землі», або топоніміка.
Усні джерела. Усна традиція в тій або іншій формі в певний момент могла бути записана. До історика усна традиція потрапляє безпосередньо з усної мови народу або у вигляді кимось зробленого запису.
Усна словесність (розповідь, билини, пісні, прислів’я і т. д.), що існує в усіх народів, є найдавнішою формою передачі історичних відомостей про події, пережиті сучасниками й свідками цих подій. При усній передачі окремі подробиці гинуть або -перекручуються, оскільки лише найважливіше й істотне можна запам’ятати. Пісні часто змінюються самими співаками, і таким чином виникають нові варіанти. Записапа усна традиція, усна передача зберігає риси часу її запису. Такими, наприклад, є билини, -пісні і казки Кірша Данилова, записані у XVIII ст. По иих можна
11


судити, як у XVIII ст. сприймались ті або інші події стародавніх часів, як співались билини у XVIII ст., але важко уявити собі початковий їх вигляд, хоча типова характеристика образів зберігається. Билини, записані у XVIII ст., за своїм характером дуже відрізняються від тих же билин, записаних у XIX ст., (нові народні слова, новий пісенний склад).
Історична наука спирається, головним чином, на писані джерела, які мають великі переваги порівняно з іншими видами пам’яток. Саме'їх вивченням і займається джерелознавство.
На ранньому етапі людської історії взагалі, історії нашої Батьківщини зокрема, з’являються розповіді про окремі події і певних героїв. Початковою формою історичного оповідання були літописи, а далі хронографи. З XVI—XVII ст. дедалі більше місце починають займати джерела, що складаються з документації численних державних установ, статистичних матеріалів, документів приватного походження — різні листи, спогади, а також матеріалів преси і т. п.
Писемні джерела різних історичних періодів класифікуються за окремими групами і категоріями, за різними характерними для них ознаками.
Початкове, найбільш загальне розмежування джерел, це поділ їх за класовою ознакою, залежно від діяльності яких класів і соціальних груп вони виникли. Писемні джерела поділяються на: 1) актові матеріали, історичні акти (що виходили з державних установ або від окремих осіб), які є безпосереднім свідченням про історичний факт, подію, тобто є не розповіддю, а відбиттям стану відомого факту, і 2) оповідні, літературні пам’ятки, що є лише опосередкованим відбиттям історичних фактів, подій, дат.
Можливий поділ і за іншими ознаками походження, вида, форми.
Завдання джерелознавства, як допоміжної історичної дисципліни, полягає в тому, щоб дати методику вивчення, аналізу і використання джерел. Це завдання зводиться до виявлення і класифікації джерел, критики їх походження, вірогідності ü фактичної цінності, спеціального дослідження окремих видів джерел і разом з тим всієї їх сукупності, тобто до синтетичного вивчення комплексу джерел в усій їх різноманітності, в їхньому зв’язку і взаємозалежності.
Завдання джерелознавства полягає також в тому, щоб розкрити специфічні особливості відбиття дійсності різними видами джерел і накреслити шляхи їх вивчення. Глибоке вивчення джерел допоможе подолати їх обмеженість і дістати з них факти, адекватні тим, що відбувалися в житті.
Просте знаннями виклад фактів не становлять ще науки. Необхідно" чітко ~згясувати зміст і значення факту, його походження і роль у зв’язку з іншими історичними явищами й подіями, тобто пізнати характер історичної закономірності. Не за всіх умов істо¬
12


рично спостережуваний факт стає науковим фактом. Треба завжди пам’ятати, що ми беремо його з історичних джерел, а вони відбивають сліди минулого не так, як дзеркало або фотографічна пластинка, а більш-менш невідповідно, неадекватно, а іноді й свідомо перекручено. Перекручення залежить від характеру світогляду класу, до якого належить автор пам’ятки.
Марксистським методом вивчення джерел є їх класовий аналіз, за допомогою якого розкривається походження джерел, їх зміст і значення для вивчення явищ суспільного життя.
Марксистсько-ленінське джерелознавство — найбільш широке з усіх допоміжних історичних дисциплін, воно займає серед них центральне місце.
Критичне вивчення джерел грунтується на прийомах, вироблених рядом допоміжних історичних дисциплін, на знанні й використанні прийомів аналізу, що властиві цим дисциплінам. Отже, джерелознавство використовує результати, здобуті іншими допоміжними історичними дисциплінами при вивченні окремих видів історичних джерел.
Поряд з цим загальні прийоми вивчення джерел, вироблені джерелознавством, лежать в основі усіх допоміжних історичних дисциплін: палеографії, хронології, метрології, геральдики, сфрагістики та ін.
Аналіз джерел передбачає зовнішню і внутрішню 'історичну
Здійснення завдань зовнішньої критики, критики походження джерела, вимагає насамперед -проведення таких конкретних джерелознавчих робіт: встановлення часу й місця виникнення джерела; встановлегіня особи автора; з’ясування обставин, за яких виникло джерело; виділення з первинного тексту пізніших нашарувань, тобто авторських, редакторських і цензурних виправлень; розшифрування неясних місць, позначень, термінів; встановлення і виправлення помилок в тексті; вивчення зовнішніх ознак джерел; розв’язання питання про оригінальність, виявлення підробок.
Розв’язання цих джерелознавчих завдань у певній мірі сприяє визначенню вірогідності джерела, вірогідності фактів, викладених у джерелі.
Отже, зовнішня критика займається питаннями походження джерела. Цю критику, проте, слід розуміти не тільки як вивчення саме зовнішніх, формальних даних джерела, а в розумінні з’ясування історії його створення. Цей вид критики зводиться до того, щоб визначити походження пам’ятки, провести первинну обробку тексту документа й вірно його прочитати.
Характер і важливість документа можуть бути розкриті під час роботи над виявленням особи автора. Вивчаючи видані джерела, часто виникає -питання: чи була дана особа дійсно автором того або іншого твору. Це особливо важливо тому, що значна кількість
13


документів у вигляді листів, різних оглядів діяльності, звітів, журнальних і газетних статей не має підписів.
Немало документів написано й навіть видано під псевдонімами. Ім’я автора іноді буває підписане нерозбірливо, іноді за допомогою тайнопису типу шарад і ребусів, шифрів, або ж позначено ініціалами. В усіх цих випадках дуже важливе значення має визначення по натяках і побічних вказівках особи автора, розкриття псевдонімів.
У цікавій кцизі Миколи Смирнова-Сокольського «Рассказы о. .книгах» ^вид. друге, М., 1960) є факти, почасти вже відомі в літературі, почасти нові, зв’язані з історією дуелі й смерті великого російського поета О. С. Пушкіна.
Широко відомий трагічний в долі О. G. Пушкіна факт, коли він одержував анонімні пасквілі («дипломів рогоносець»). Дуже довго невідомо було, хто автор цих обурливих листів, що відіграли таку згубну роль у тривалому цькуванні великої людини Росії, а відсутність в руках вчених оригіналів цих пасквілів дозволило робити лише ті або інші припущення. В той же час було ясно, що дехто знав ім’я близького до двору негідника, який писав і відправляв ці листи, але зберігав його в суворій таємниці.
В. А. Сологуб, автор повісті «Тарантас»,, яка так нашуміла у 40-х роках XIX ст., у своїх «Воспоминаниях» (М.— JL, 1931) писав: «Досить тільки експертам дослідити почерк і ім’я справжнього вбивці Пушкіна, як воно вічно буде зневажатись всім російським народом».
У 1863 р. А. Амосов видав брошуру, незабаром передруковану також у журналі «Современник», під назвою «Последние дни жизни и кончина А. С. Пушкина. Со слов его лицейского товарища и секунданта К. К. Данзаса».
A. Амосов указав імена авторів брудної анонімки — двох князів, що належали до «вищого світу» і стояли близько до голландського посланника у Петербурзі барона Геккерна, який усиновив майбутнього вбивцю О. С. Пушкіна французького монархіста (що втік до Росії після буржуазної революції 1830 р.) Дантеса. Цими князями були І. С. Гагарін та П. В. Долгоруков.
B. П. Долгоруков одразу ж виступив з рішучим протестом і назвав брошуру Амосова наклепницькою.
Два екземпляри пасквілів — оригіналів анонімних листів — аж до Жовтневої революції зберігались або в недоступних дослідникам державних сховищах, або на руках у приватних осіб, і тому, природно, що історики і літератори, розшукуючи справжнього автора цих листів, блукали в темряві.
У 1927 р. питання про автора пасквілів знову підняв радянський історик П. Є. Щоголев. У створенні і розсиланні цих пасквілів П. Є. Щоголев підозрював трьох осіб — барона Геккерна і князів І. С. Гагаріна та П. В. Долгорукова. Щоб розв’язати це завдання, П. Є. Щоголев зібрав листи і документи, написані в різ¬
14


ний час цими трьома особами, і звернувся по допомогу до ленінградського експерта-криміиаліста А. А. Салькова. А. А. Сальков і П. Є. Щоголєв встановили, чий почерк з вказаних трьох осіб, на яких пала підозра, ідентичний з почерком, яким написано пасквілі. Цією особою був ГІ. В. Долгоруков 1.
Одним з найважливіших процесів зовнішньої критики джерел є з’ясування питання про оригінальність та виявлення докумен- тів-підробок. Це викликано тим, що є багато випадків фальсифікації джерел, існує величезна маса підроблених документів, що знаходяться в наших архівах.
Підробка документів потрібна була царизмові, духовенству й поміщикам для ідеологічного виправдання свого панування, прав на захоплені ними земельні володіння, обгрунтування дворянського родовіду і т. п.
Найчастіше підробка документів була викликана прагненням дістати матеріальну вигоду. Часто документи фальсифікувались і для того, щоб скомпрометувати ворога, помститися над ним.
Значна кількість підроблених документів припадає на часи польсько-литовського панування на українських і білоруських землях, на період поділів Речі Посполитої (XVIII ст.).
З часу цоділів Польщі і особливо після третього поділу Речі Посполитої, в кінці XVIII і на протязі всього XIX ст., -підробка історичних документів стала засобом зрощування польського дворянства з російським, а для недворянської дрібнопомісної шляхти — шляхом проникнення в ряди привілейованих кріпосників.
Підробка історичних, документів була знаряддям класової боротьби дрібних землевласників протй загарбань великих феодалів. Вона потрібна була українській козацькій старшині як засіб одержання дворянських привілеїв.
Підробку історичних документів використовували кріпосники- поміщики проти селян, яких за допомогою підробки розоряли, залишали без землі і жорстоко експлуатували. На Україні і в Білорусії, наприклад, за допомогою фальшивих документів місцева шляхта розоряла й вигонила з різних місць селян цілих сіл, відбираючи землю, що належала їм споконвіку 2.
Таким чином, фальсифікація історичних документів була одним із засобів, якими користувались світські і духовні феодали у боротьбі за забезпечення свого класового панування та обгрунтування прав на земельні володіння.
Посилений попит на підроблений документ викликав організацію ряду майстерень по фальсифікації текстів. Особливо такі майстерні були поширені на Україні, насамперед у Львові, Києві
1 Див. П. Е. Щ оголев, Дуэль и смерть Пушкина, изд. 3-є, М.—Л., 1928, стор. 103.
2 А. О. Введенський, Підробка і фальсифікація історичних документів, Наукові записки Київського педагогічного інституту, т. III, 1939, стор. 82—83.
15


і Бердичеві. Кожен, хто шукав вигід, міг здобути у цих містах виписку з будь-якої шляхетської генеалогії, який завгодно диплом, грамоту і приватноправовий акт.
Для розв’язання питання про оригінальність або підробку документів важливе значення має вивчення графічних особливостей тексту, графічна експертиза. Проте графічні дослідження не завжди дають беззаперечні результати, оскільки в ряді^ випадків відсутній потрібний для дослідження матеріал, та й самі графічні дослідження дуже складні.
Для графічного дослідження в розпорядженні експерта мусять бути матеріали, що розкривають обставини походження документа, достатня кількість якісних зразків письма всіх можливих його авторів та відомості про них.
Проте труднощі викриття підробки не лише в цьому. Справа в тому, що в групі підроблених і фальсифікованих документів є дві форми підробок і фальсифікацій: підробка матеріальна, встановити яку можна засобами графічноГ^ксіїертйзи', і підробка інтелектуальна, встановити яку графічною експертизою неможливої
Досі ми, в основному, наводили приклади матеріальної підробки. При матеріальній підробці перекручення правди провадиться з порушенням справжньої форми документа, тобто, спосіб підтвердження вірності викладу відомостей в дійсності не був застосований. Підпис певної особи, що свідчить про вірогідність документа, печатка і штамп установи, не ставились; підпис, печатка і штамп були підробленими, або використані незаконно. Все це робилось для того, щоб обставини, які не відповідали дійсності, завірити під виглядом факту.
Але буває і так, що обставини, які не відповідають дійсності, засвідчуються під виглядом факту справжнім підписом, печаткою і штампом. Тут ми вже маємо справу з так званою інтелектуальною підробкою.
В інтелектуальній підробці перекручення правди провадилось без порушення дійсної форми документа, тобто такий підроблений документ складений був на справжньому бланку і завірений справжніми підписами службових осіб і відбитком справжньої печатки установи або автора документа. Проте в цей документ службової особи його укладачі внесли відомості, що не відповідають дійсності.
Приклад такої підробки можна навести з чудового твору О. І. Герцена «Былое и думы».
«Чаадаева Микола наказав оголосити божевільним і зобов’язати підпискою нічого не писати. Кожної суботи приїздили до нього лікар і поліцмейстер; вони оглядали його і робили донесення, тобто видали за своїм підписом 52 фальшивих свідоцтва за височай- нгим повелінням,— розумно і морально» *.
1 	А. И. Герце н, Былое и думы, Л., 1947, стор. 288.
16


Розмежування підробки документа па підробку матеріальну і інтелектуальну має важливе значення для визначення шляхів його критики.
Матеріальна і інтелектуальна підробки встановлюються різними, хоча і зв’язаними між собою, прийомами критики. В першому випадку підробка встановлюється за матеріальними слідами і ознаками документа, в другому — на підставі аналізу його змісту, мови і т. д.
Для визначення матеріальної підробки величезне значення має графічна експертиза, яка є одним з найважливіших засобів і завдань зовнішньої критики джерела. В цьому відношенні зовнішня критика озброєна тепер різними засобами дослідження. Для використання цих засобів радянські експертні установи обладнані відповідною новою апаратурою із застосуванням інфрачервоної люмінесценції, електрооптичних засобів, радіоактивних ізотопів і т. д.
Якщо графічною стороною рукопису для визначення його оригінальності займається зовнішня критика, то для вивчення його змісту і правдивості необхідні інші методи і прийоми. Наприклад, матеріальна достовірність джерела, що її встановлює зовнішня критика, ще не визначає достовірності змісту джерела.
Отже, зовнішньої критики ще не досить, щоб зробити джерело цілком придатним для історичного дослідження. Для цього треба, щоб переплітались методи зовнішньої і внутрішньої критики.
Внутрішня критика включає в себе вивчення змісту джерела, його інтерпретацію (тлумачення), встановлення вірогідності джерела; вона має визначити точку зору автора джерела, з’ясувати ідейний задум, розкрити його політичну тенденцію.
Внутрішня критика розкриває завдання і зміст джерел як документів класової, політичної і партійної боротьби; з’ясовує наукове значення джерела для вивчення історичних фактів.
Таким чином, внутрішня критика встановлює не лише класову спрямованість джерела, а й його фактичну цінність, вірогідність фактів, викладених в документі, тобто відповідність змісту джерела реальній історичній дійсності. Вона встановлює повноту джерела, виявляє намір замовчування і перекручення, прйчини і мету неповноти відомостей і невірогідність повідомлень.
Автори багатьох джерел не лише з своєї точки зору відбирають для характеристики тих або інших явищ факти, а й дають різну оцінку того, що бачили і чули.
Нерідко про один і той же історичний факт в кількох історичних джерелах повідомляється по-різному. Ця обставина іноді призводить до повнога.яедовір’я: до_.дже£ел. У літературі не раз наводилася версія про одного англійського автора Вальтера Ралея (XVII ст.), який кинув у вогонь рукопис другого тома своєї Всесвітньої історії, переконавшись, що одна й та сама подія може сприйматись і тлумачитись різними спостерігачами по-різному.
2 0108
17


Можна навести ще багато інших фактів. Але вони не повинні стати приводом до безнадійного недовір’я до джерел, вони лише примушують нас вжити таких заходів критики джерел, завдяки яким, ми, маючи на увазі ці факти, все ж можемо забезпечити собі вірогідність повідомлень.
У цьому одне з головних завдань внутрішньої критики. Історик повинен критично ставитись до відомостей, що їх дає документ. Він зобов’язаний перевірити будь-яке повідомлення документа, будь-яку оцінку і характеристику людей та подій, що їх повідомляє автор документа, особливо тоді, коли в його руках є документ, складений представниками класово чужої нам ідеології. Повідомлення і висновки, до яких прийшли буржуазні автори, необхідно оцінювати з позицій комуністичної партійності. Те саме слід сказати і про ставлення до буржуазних дослідників. На стадії внутрішньої критики документа особливо велике значення набирає марксистсько-ленінська методологія, що виступає як вирішальний метод наукової інтерпретації джерела.
Правильна інтерпретація і наукова критика джерел мають своїм головним завданням встановити істотне в них, виявити, чи вірно в джерелах визначена суть історичної дійсності, чи не підмінена вона другорядними деталями.
Викриваючи різні способи апологетики капіталізму буржуазними вченими й публіцистами, В. І. Ленін писав: «Буржуазні вчені й публіцисти виступають захисниками імперіалізму звичайно в трохи прикритій формі, затушовуючи повне панування імперіалізму і його глибокі корені, стараючись висунути на перший план деталі і другорядні подробиці, силкуючись відвернути увагу від істотного...» 1.
У своїх творах В. І. Ленін рішуче засуджував як архінебезпеч- ні такі методи історичної характеристики явищ, коли змішуються в одну купу факти головні й другорядні, дослідження питань і процесів підмінюється описом поверхових явищ, другорядне піднімається на незаслужену висоту, а важливе й принципове — применшується.
В. І. Ленін вимагав від дослідників, щоб вони вірно розкривали соціально-економічні причини суспільних явищ, підходили до їх оцінки з точки зору класових інтересів пролетаріату і всіх трудящих. Довільне роздування другорядних фактів і, навпаки, приниження важливих, ковзання по поверхні явищ, забування марксистсько-ленінського принципу історизму, трактування фактів і явищ дійсності в дусі їх перебільшення неминуче ведуть до перекручення і фальсифікації історичної ітравди. «Точка зору марксиста,— вказував В. І. Ленін,— завжди вимагатиме «оцінки» глибокої, а не поверхової, завжди розкриватиме убозтво ліберальних перекручень, недомовок, боязких прикриттів» 2.
1 В. І. Ленін, Твори, т. 22, стор. 264.
2 В. І. Л п д і н, Твори, т. 19, стор. 98.
18


Встановити істотне у фактах, явищах, процесах — це шітання об’єктивного відтворення правди життя, підвищення ідейного рівня історичної науки. Отже, воно має глибоко наукове значення у розв’язанні проблеми прийомів і методів аналізу, критики й оцінки історичних джерел і повідомлюваних ними фактів.
Під час наукового аналізу різних, іноді суперечливих висновків і тверджень різноманітних джерел слід відкинути суб’єктивне, наносне, випадкове, помилкове і однобічне.
Кожен клас ставить перед собою певне соціально-політичне завдання. І в світлі цих завдань у документах, що завжди мають класовий характер, висуваються на перший план як головні ті або інші соціальні явища, характери, типи.
Вважаючи головними ті чи інші питання і факти, автор документа або засуджує, або пропагує будь-які сторони і явища життя, міркує над ними, стверджує свої ідеали, висловлює своє ставлення до дійсності.
Виключно яскравим прикладом вивчення документа, коли розкривається справжній зміст події, відкидається невірна оцінка подій джерелами, може бути аналіз В. І. Леніним в статті «Каторжні правила і каторжний вирок» одного царського документа — «Тимчасові правила про участь населення потерпілих від неврожаю місцевостей у роботах, що провадяться за розпорядженням відомств шляхів та землеробства і державного майна», затверджених 15 вересня 1901 р.
Проаналізувавши пункт за пунктом цей документ, В. І. Ленін викрив реакційну суть заходів царського уряду щодо селян.
Ленінський підхід до даних буржуазної статистики — це ціла школа беззаперечної наукової інтерпретації джерел.
В. І. Ленін звернув, наприклад, увагу на зазначене офіціальною статистикою зменшення кількості фабрик і заводів у Європейській Росії з 27 986 у 1879 р. до 14 578 у 1894—1895 pp. 1. В цей час, у кінці XIX ст., марксисти на чолі з В. І. Леніним вели боротьбу з народниками в -питанні про шляхи розвитку російського народного господарства, зокрема, російської промисловості, і точились суперечки про майбутнє Росії. Народники, заперечуючи капіталістичний характер розвитку російської промисловості, підхопили дані фабрично-заводської статистики про зміни (в бік зменшення) кількості фабрик і заводів, щоб на підставі цього зробити висновок, що російська промисловість не розвивається, що капіталізм в умовах общинної Росії — явище випадкове, що в Росії промисловість, а отже, і робітничий клас, не мають грунту для розвитку.
В. І. Ленін провів над статистичними матеріалами велику джерелознавчу роботу і з усією гостротою поставив питання- про. критерії у визначенні фабрично-заводської одиниці. В. І. Лелін по списках підприємств за 1879, 1890 і 1894—1895 pp. підрахував
1 Див.: В. І. Ленін, Твори, т. З, стор. 392—^>2.
2*
19


кількість підприємств з 16-ма і більше робітниками і показав цпм підрахунком, що кількість фабрик і заводів у Росії за ці роки, всупереч твердженням народників, які без критики - брали дані урядової статистики, зросла.
Ленін показав, що ліберально-народницькі економісти, користуючись даними урядової фабрично-заводської статистики, фальсифікували справжню картину виведенням «середньої». Вони звалили до однієї купи «фабрик» і фабрики в повному розумінні слова з промисловими робітниками, і роздаткові (від хазяїна) контори, і «самостійні» домоткацькі світлиці з домашніми робітниками, тобто, вони брали за фабрику зовсім не те, що собою являла фабрика як соціально-економічна категорія. При цьому «чим далі ми відступаємо від теперішнього часу,— вказував В. І. Ленін,— тим більше число дрібних закладів потрапляє в число фабрик» \
Крім того, до промислових закладів в одні роки і в одних губерніях включались вітряки й водяні млини, селянські фарбарні, смолокурні, маслобойні. В інші роки і в інших губерніях вказані дрібні підприємства виключались з підрахунку. В результаті вийшла невірна, суперечлива статистика. Ленін показав, що умовою вірного, наукового аналізу цифр є їх однорідність, співставність.
У деяких мемуарних джерелах, що відбивають історію радянського суспільства, автори їх, заявляючи -про свою об’єктивність і безпристрасність, старанно викладають на папері щоденний хід подій і почуттів, прагнуть лише до точної передачі вражень і явищ, але відірвано від життя, не розуміючи його провідних начал, і тому не зуміли зробити соціальні узагальнення.
У 1920 р. в нашій країні побував англійський письменник Герберт Уеллс. Повернувшись до Англії, він написав книгу про нашу країну і назвав її «Росія в імлі».
Уеллс побачив у нашій країні, що перенесла виснажливу імперіал і стичну й громадянську війни, лише одне: голод і розруху, спустошені поля і зруйновані фабрики. За всім цим він не розгледів тих незмірних перспектив, що відкривались перед нашою країною після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Англійський письменник помітив, як зупинились в Росії фабрики, заводи і поїзди, але не помітив, як обернулось колесо історії, які величні перспективи відкрила Велика Жовтнева соціалістична революція перед нашою країною.
Історичний аналіз документів органічно зв’язаний з їх відбором.
Br L. Ленін у статті «Статистика і соціологія» вказував, що «треба брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються до даного питання, без єдиного винятку, бо інакше неминуче виникне підозріння, і цілком законне підозріння, в тому, що факти вибрано або дібрано довільно, що замість об’єктивного зв’язку і взаємозалежності історичних явищ в їх цілому підноситься
1 В. і. Ленін, Твори, т. З, стор. 416.
20


«суб’єктивна» стряпня для виправдання, може, брудної справи» 1.
Відбір документів для науково-дослідницької роботи нерозривно зв’язаний з їх синтезом. Синтез, як прийом дослідження взагалі, має своїм призначенням з’ясувати зв’язки між різними сторонами досліджуваного цілого, між його елементами для того, щоб розкрити внутрішню взаємообумовленість і суть явищ. Синтез джерел як науково обгрунтоване, науково об’єктивне визначення комплексу джерел, що висвітлює те або інше питання, дає можливість узагальнити дані, що їх дістали в результаті співставлення ряду джерел одного виду з джерелами різних видів, джерел одного періоду з джерелами різних періодів. Усе це дає змогу з’ясувати значення кожного з них для вивчення об’єктивної закономірності історичного процесу.
Документальні матеріали, що зберігаються в архівах, є найважливішою базою історичного дослідження. Але щоб це дослідження було науковим, треба співставити джерела між собою. Це дає змогу оцінити відомості, що є в законодавчих і різних правових актах, відомості буржуазної журналістики, мемуарної літератури, статистичних даних і т. д.
Для вивчення зростання монополістичного капіталізму в Росії самих статутів різних акціонерних товариств та інших промислових і торгових об’єднань (Продамет, Продвугілля, Продвагон та ін.), що мали величезне значення в економіці країни, тце недостатньо, бо за статутами вони мали вигляд скромних, з невеликим капіталом, акціонерних контор. Вивчаючи ж документальні матеріали архівів, ми бачимо, що ці акціонерні товариства монопольно тримали у своїх руках від 50—60 до 90—100% всього виробництва й ринку з цих товарів.
Основним завданням нашої історичної науки є дослідження історії Радянського суспільства, найважливішого періоду розвитку всього людства. Почесним завданням історика є глибоке вивчення всесвітньо-історичного досвіду соціалістичного і комуністичного будівництва в нашій країні, щоб зробити його надбанням мільйонів людей світу.
У зв’язку з цим радянські історики повинні особливу увагу приділяти вивченню джерел, що утворились в процесі діяльності радянських установ і організацій.
Ці матеріали і документи зафіксували величезний, всесвітньо- історичний досвід нашого народу, очолюваного комуністичною партією, в революційному перетворенні суспільства. Багато з цих матеріалів, особливо останніх років, ще не надійшли в державні архіви, а зберігаються в архівах відомств, діючих установ, а деякі — в діловодстві установ. Ці матеріали також потребують джерелознавчого аналізу. Під впливом культу особи Сталіна в ба¬
1 В. I. JI е н і н, Твори, т. 23, стор. 252.
21


гатьох джерелах є суб’єктивізм в оцінці історичних подій, вип’ячу- вання постаті Сталіна і висування на перший план, всупереч фактам, подій, зв’язаних з його ім’ям.
В радянських документах зустрічаються перекручення під впливом шкідництва, бюрократизму, відомчої тенденційності, а тому вивчення їх вимагає застосування методів наукової критики. Під час критики і оцінки джерел радянської епохи треба обов’язково спиратися на рішення Комуністичної партії, особливо на резолюції XX і XXII з’їздів КПРС.
Зростання ролі ідейно-виховної роботи, що випливає з характеру сучасної міжнародної обстановки, ставить перед історичною наукою нові, більш підвищені вимоги.
Виконання історичною наукою цих важливіших завдань залежить від підвищення рівня науково-дослідницької роботи в галузі вивчення явищ суспільного розвитку. В цьому величезну роль відіграє джерелознавство, що озброює історика знанням джерел і прийомів роботи з ними на основі ленінського принципу партійності.


АРХІВИ І АРХІВОЗНАВСТВО
Минуле і сучасне народів нашої країни сповнене героїчних подій. Ще тоді, коли вони страждали під гнітом поміщиків і капіталістів, передові люди Росії таврували ганьбою всіх, хто намагався осудити і очорнити наше минуле, сучасне, як щось сіре і безперспективне.
Ще у XVIII ст., коли на російський престол ставали царі з німецьких князів, або «крадучись, як злодії, до престолу», німецькі авантюристи захоплювали до своїх рук вищі адміністративні посади і місця в Академії наук, несподіваної гостроти набрала проблема походження російської держави, і літописна легенда про закликання варягів перетворилась у «норманську теорію», щоб довести, що руські «дикуни» самі не здатні були створити свою державу. Ці «теорії» викликали рішучий протест передових людей Росії і насамперед Ломоносова.
Пишатись нашим минулим вчив нас В. І. Ленін. У статті «Про національну гордість великоросів», написаній в часи царської реакції, В. І. Ленін вказував: «Нам найболючіше бачити і відчувати, яким насильствам, гнітові і знущанням піддають нашу прекрасну батьківщину царські кати, дворяни й капіталісти. Ми горді з того, що ці насильства викликали відсіч з нашого середовища, з середовища великорусів, що це середовище висунуло Радіщева, декабристів, революціонерів-різночииців 70-х років, що великоруський робітничий клас створив у 1905 році могутню революційну партію мас, що великоруський мужик почав у той же час ставати демократом, почав скидаги попа і поміщика» К
А скільки брехні і наклепів поширюють про великий радянський народ сучасні антикомуністи, що стали на шлях найогидні- ших фальсифікацій, щоб очорнити наші великі завоювання, перекрутити справжній хід подій і велич нашої епохи!
1 ІЗ. І. Лені н, Твори, т. 21, сюр. 80.
23


Але хто ж розповість історикам про події минулого, про події сучасні, які вже належать історії? Як і де розповіді про ці події зберігаються?
Події ці зафіксовані в різних джерелах, що зберігаються в архівах. З сторінок численних справ і документів підносяться героїчні образи наших предків, звучать розповіді про славетні справи трудящих людей Росії, відкриваються таємниці творчих лабораторій вчених і письменників, романтика буднів революційної боротьби. І зовсім нові документи, на яких ще не яисохли чорнила і друкарська фарба, розповідають про нові подвиги, значно величніші і героїчніші, ніж усе те, що зробили люди попередніх поколінь.
Б архівах зберігаються писані'пам’ятки минулого. Вони без- перервно поповнюються і сучасними документами, що створюються поточною діяльністю установ, організацій, підприємств і окремих осіб.
Документи, що зберігаються в архівах і відбивають діяльність різноманітних установ, що існували в різні часи, а також окремих осіб, є джерелом для вивчення різних сторін життя людей.
Документальні матеріали, що складають архівні фонди, становлять в СРСР всенародну державну власність.
Матеріали різних державних установ, починаючи з часів Київської Русі і кінчаючи нашими днями, різних підприємств і громадських організацій, а також матеріали діячів праці, науки і культури, утворюють в своїй сукупності Державний архівний фонд СРСР.
У нашій країні дбайливо зберігаються також і такі важливі і цінні документи, що не входять до Державного архівного фонду, а утворюють велцку категорію джерел. Це — твори класиків марк- сизму-ленінізму і документи Комуністичної партії. Ці документи утворюють єдиний партійний архів КПРС. В ньому зберігаються також матеріали Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки молоді.
Архіви як установи для збереження писаних джерел з глибокої давнини відомі всім народам, що вміли писати і досягли певного рівня державності. Сама поява архівів свідчить про практичну необхідність цих установ, свідчить, що люди прагнули зберегти для нащадків пам’ять про славні справи предків.
У всіх державах стародавнього світу, особливо у стародавньому Єгипті, Вавілоні, Сірії, у стародавніх євреїв, у Малій Азії існували архіви, як сховища книжок і документів, які знаходились звичайно у храмах і в палацах рабовласників і царів. У палаці ассірійського царя Ассурбаніпала (VII ст. до п. е.) знайдено зібрання глиняних табличок з записами законів, судових вироків, царських наказів, відомих подій, що хвилювали сучасників.
У стародавній Греції (в Афінах) акти зосереджувались у сховищах, що були при кожному державному органі; найважливіші акти зберігались в Акрополі і в храмах, зокрема в храмі Метроон.
24


Особливо добре було поставлене збирання документів стародавніх часів у Римській імперії, де писані акти зберігались при державних установах (відомий, наприклад, архів Сенату в храмі Сатурна) і в палацах імператорів.
У Західній Європі численні і досить непогано влаштовані архіви існували ще з часів раннього середньовіччя. Це були насамперед архіви світських і духовних феодалів: королів, пап, монастирів, у яких зберігались королівські розпорядження, документи про земельні права феодалів, про стягання податків з залежного населення і т. п. Найбільшим архівом раннього середпьовіччя був відомий папський архів у Ватікані, що виник ще в V ст.
Велика увага збереженню документів в архівах приділялась у Візантійській імперії, де був великий імператорський архів.
З утворенням централізованих феодально-абсолютистських монархій у Західній Європі сталося і значне укрупнення архівів. До королівських архівів включались архіви підкорених феодалів і матеріали різних установ, що працювали інтенсивніше, ніж раніше.
Розвиток феодального ладу супроводився зростанням і загостренням класових суперечностей, а це в свою чергу визначало необхідність суворої таємниці утримання королівських архівів, хоча потреба у використанні архівних матеріалів ставала дедалі більш необхідною для різних верств населення.
І якщо буржуазія, що зароджувалась, починає піддавати критичному аналізові документи феодальних архівів у боротьбі з привілеями королівської влади і феодалів, папської курії і монастирів, то королівська влада і феодали дедалі частіше звертаються до них для підтвердження і виправдання своїх прав і прерогатив.
Збирання матеріалів, що тепер становлять державний архівний фонд СРСР, розпочалось у глибокій давнині, ще в період Київської Русі. У стародавній Русі існували спеціальні сховища книг і документів (переважно юридичного характеру) вже з X—XI ст., і розміщались вони на князівському дворі, у церквах, монастирях. Пануючі верстви феодального суспільства стародавньої Русі рано усвідомили необхідність створення архівів для збереження книжок і писаних документів.
У стародавньому Києві такі сховища книг і документів були у Софійському соборі, Десятинній церкві, Києво-Печерському і Видубецькому монастирях. Відома бібліотека Ярослава Мудрого складалась не лише з книжок, а й записів на пергаменті, які стали важливими історичними джерелами.
Юридичні документи зберігались також ретельно у Новгороді і Пскові.
У Новгороді документи зберігалися в Софійському соборі. У стародавньому Пскові в Троїцькому соборі була спеціальна скриня, що мала значення псковського державного архіву. Тут зберігались вечові постанови, рішення соборів, духовенства, духовні
25


заповіти, позичкові записи, платіжні розписки приватних осіб та ін. Збереження документа у «Скрнні св. Трійці» надавало йому юридичної сили. Акт, що зберігався у цій скрині, не підлягав критиці, не викликав ніякого сумніву щодо його достовірності, його не можна було оспорювати навіть на суді. Цією скринею відала спеціальна людина — «ларник». «Ларник» був поважною державною особою.
Інші церкви і монастирі стародавньої Русі також мали архіви і спеціальних осіб, що називались «книгохранителями».
Знайдені у 1951 р. в Новгороді та інших містах грамоти на бересті свідчать про зародження приватних архівів не тільки у великих бояр і купців, а й, можливо, у деяких ремісників.
Згодом спостерігається дедалі більше зростання сховищ документів князів і монастирів, причому документи почали зберігатись поряд з найважливішими цінностями. У джерелах згадуються «книгохранительні палати», «палатки». Часто приміщення для книжок і документів називалось «книгохранительними казнами», а іноді і просто «казною». Зустрічається і слово «скарбниця» для визначення сховищ книг і документів.
У період Київської Русі і феодальної роздробленості почали колекціонувати рукописи релігійного, історичного, художнього характеру і окремі особи, наприклад новгородський епіскоп Лука Жидяга.
Створення руської централізованої держави супроводилось концентрацією архівів феодальних князівств у так званому «царському архіві», до якого увійшли документи тверських, рязанських, смоленських та інших князів.
З утворенням у XV—XVI ст. системи державних установ для управління централізованою руською державою (приказів) архіви виникали при кожній з цих установ, як при центральних органах державного апарату і відали ними дяки і поддячі.
У приказах, в їх архівах, зберігалися документи ділового канцелярського характеру у вигляді офіціальних матеріалів урядових установ і актів приватного характеру. Особливе значення мали такі ирикази і їх архіви: Посольський приказ, що відав усіма питаннями зносин Російської централізованої держави з іншими країнами, розрядний приказ (відав служилим населенням — боярством і дворянством), помісний приказ (відав землями поміщиків, вотчинників і монастирів), Малоросійський (відав Лівобережною Україною, у справах якого є листування з гетьманами і військом запорізьким, різні акти з історії взаємовідносин Російської держави з Україною, відомості про справи у Польщі, Криму, Туреччині) і т. д.
Подібні архіви почали створюватись при провінціальних органах державного апарату, при намісниках, волостелях, а потім при воєводськдх канцеляріях. Воєводи у щорічних звітах і під час передачі управління своїм паступникам разом з відомостями про
26


стан укріплень, грошової казни, військових та інших запасів повідомляли дані про стан документів і короткий перелік їх. У цей час великі архіви створились при Троїце-Сергієвім, Соловецькому, Волоколамському та інших монастирях, які стали сховищами оригіналів і копій найдавніших документів, головним чином, літописів.
Одночасно почали створювати свої власні вотчинні архіви крупні феодали, такі, як бояри Морозови, Шереметьєви, Борятин- ські, Гагаріни та ін. Збирали архіви Строганови, стольник Безобразов та ін.
У XVI—XVII ст. з’являється ряд законів, у яких значне місце вже звертається на питання, зв’язане з «ретельним зберіганням» всіх оправ державних установ.
Про архіви як сховища державних документів ми знаходимо згадки у російському Судебнику 1550 p., в указах кінця XVII ст., в яких визначався порядок діловодства, збереження документів і користування ними. В цих указах підкреслювалось, що за недодержання законів про порядок збереження і користування документами передбачаються «пени большие» (штрафи) і «наказание нещадное».
У Російській централізованій державі робились певні спроби систематизації документів по розрядах: грамоти, книги, стовпи і рознь. На Русі були непогані описи справ, велись записні «грамотні книги», хоча ні про яку наукову розробку стародавніх документів ще не доводиться говорити.
Створення спеціальних централізованих сховищ найважливіших державних і історичних документів припадає на першу чверть XVIII ст. За «Генеральним регламентом про колегії» Петра І (1720 р.) сховища документів у Росії дістали європейську назву, тобто вперше у законодавстві Петра з’являється слово «архів» (від латинського archium або archivium, що означає письмосховище старих документів). Архівам був присвячений спеціальний розділ у Генеральному регламенті, який так і називався «Про архіви».
«Генеральний регламент про колегії» встановлював два архіви — один загальний для всіх колегій нід наглядом колегії закордонних справ, другий — фінансовий архів, за яким мала доглядати ревізіонколегія.
Передбачуване «Регламентом» створення двох архівів для збереження документів колегій не було здійснене, і кожна колегія почала створювати свій власний архів. Приблизно в той же час були створені спеціальні історичні архіви для зберігання матеріалів ліквідованих приказів, або, як тоді говорили, «архіви старих справ».
«Генеральний архів старих державних справ» був, по суті, не лише першим у Росії, а й першим у світі централізованим державним історичним архівом.
27


За Петра І питання про архіви’відбите не лише у «Генеральному регламенті», айв ряді інших указів. Указом 1720—1722 pp. губернаторам і віце-губернаторам було запропоновано провести по монастирях і соборах збір стародавніх актів і рукописних книг
і 	скласти на них відповідні описи. Збиранням рукописів Петро 1 гадав покласти початок виданню літописів і написанню історії Росії. З’явились невтомні збирачі стародавніх писаних пам’яток. Перший видатний історик і археограф XVIII ст. В. М. Татіщев (1686—1750) збирав і описував документи в архівах державних установ і монастирів, а також у приватних осіб. Великі зібрання стародавніх рукописів склались у Петра І, Катерини II.
Найцінніші бібліотеки і архіви зібрали видатні державні і громадські діячі XVII—XVIII ст.— Б. П. Шереметьев, Б. І. Куракін, О. Д. Меншиков, Д. М. Голіціш, Г. О. Потьомкін, О. О. Безбо- родько, А. П. Волинський та ін.
У середині XVIII ст. з’являється вже значна кількість архівів у губерніях і провінціях. На 1736 р. припадає розпорядження Сенату про те, щоб у центрах губерній і провінцій «сделать по две палаты каменные и с затворы и двери на решетки железными, из которых бы одна (палата.— В. С.) была на архиву, а другая на поклажу денежной казны». Працювати в архіві мали право лише особи «трезвого жития и не подозрительные, в пороках и иных пристрастиях не примеченные».
У другій половині XVIII ст. поряд з архівами установ виникли нові історичні архіви. В них зберігались архіви ліквідованих установ у результаті реформи місцевого управління 1775 р. Серед них треба назвати Петербурзький і Московський архіви старих справ, Архів стародавніх іГомісних і вотчинних справ.
У XIX ст. кількість таких історичних відомчих архівів значно зросла. Було створено Московський архів Головного штабу (1819), Державний архів Російської імперії для збереження документів, що стосуються царської фамілії, та інших найбільш важливих у політичному відношенні справ (1834), Московський архів Міністерства юстиції (1852) та ін.
Найголовнішими відомчими і державними історичними архівами Росії у XIX ст. були: Архів Державної ради, Державний архів, Московський головний архів, Архів найсвятішого синоду, Московський архів Міністерства юстиції, Архів Морського міністерства, Військово-обліковий архів Головного штабу та інші, а також губернські архіви майже в усіх губерніях країни. У кожному з цих архівів зберігалися документи визначених певних установ, або споріднені характером і змістом. Про зміст деяких архівів можна дізнатися з назв, проте деякі з них своїми назвами не розкривають профілю матеріалів.
У Державному архіві, наприклад, в суворому секреті зберігались справи, що мали відношення до царської фамілії, матеріали слідчих комісій Верховного суду по особливо важливих злочинах
28


(наприклад, справи декабристів, оправи про самозванців і т. д.). Доступ у цей архів давався лише по «высочайшему повелению». У Московському головному архіві зберігались справи щодо міжнародних зв’язків Росії, починаючи з XV—XVI ст.
У XIX ст. значно посилився інтерес до історичного минулого Росії, і в зв’язку з цим збирання історичних джерел провадив ряд історичних, археологічних, історико-літературних наукових товариств як у Петербурзі і Москві, так і в провінції. Для збирання документів були організовані так звані археографічні експедиції. Розпочала цю роботу Академія наук за ініціативою вихованця Московського університету видатного археографа П. М. Строева (1796—1876). У період з 1852 по 1863 pp. створюються історичні архіви на місцях, так звані архіви давніх актів: Київський, Віденський і Вітебський,
Інтерес до історичних документів викликав утворення приватних архівів. Якщо раніше існували приватні архіви бояр і служилих людей, поява яких була викликана насамперед практичними потребами їх власників, то приватні архіви, що виникли у XIX ст., становили вже історичне джерело широкого суспільного і наукового значення.
Найцінніші архіви були зібрані тоді письменниками та іншими діячами російської культури: О. С. Пушкіним, О. І. Герценом, Ф. М. Достоєвським, П. І. Чайковським, сином М. Г. Чернишев- ського — М. М. Чернишевським 1.
Яскраве уявлення про те, як цінили архіви передові російські діячі, дає зауваження О. І. Герцена в листі до М. П. Огарьова: «Ти, здається, спалив мої листи. Це погано, краще б ти спалив дюйм мізинця на моїй лівій руці. Наші листи — дуже важливі документи розвитку: в них час від часу відбиваються всі модуляції, позначаються всі враження на душу. Ну як же можна палити такі речі?» 2.
Існування архівів при установах, створення приватних архівів не гарантували певної цілості всіх документаційних матеріалів у Росії. І хоча архівів було порівняно багато, вони не були зв’язані один з одним, ніхто не керував ними і не спрямовував їх діяльності, справи в цих архівах дуже часто були у найхаотичнішому стані і гинули від поганих умов зберігання, від пожеж і затоплень.
Наявність приватної власності на документальні матеріали, відсутність пристосованих приміщень для їх збереження, неповнота, неясність і суперечливість архівного законодавства, зокрема з питань збереження і знищення документів, недостатність кваліфікованих архівістів,— все це призводило до загибелі найцінніших
1 Див. И. Ф. Петровский, Хранилища человеческого знания и опыта, М., 1959, стор. 8.
2 А. И.л Герце н, Полное собрание сочинений и писем, Птгр., 1919, т. II, стор. 416.
29


джерел і викликало хвилювання серед певної частини російської інтелігенції.
У 1875 р. в одному з номерів газети «Голос» передова стаття була присвячена архівній оправі в Росії. Стаття закінчувалась такими словами: «Питання про перетворення архівних установ і про піднесення архівної служби до належного їй рівня вченої праці дорівнюється питанню про розвиток історичної науки в Росії» К
Відомий російський письменник В. Г. Короленко, який був членом Нижегородської губернської архівної комісії, у 1895 р. склав доповідь про стан справ у Балахнінському архіві. Він наводить один з документів, в якому яскраво змальовано стан матеріалів в архіві, які «від поїдання мишами», «гниття і пошкодження» опинились в стані «надзвичайно небезпечному».
Велику шкоду архівам завдали царські чиновники, що розкрадали, а потім і просто знищували документи.
У XIX ст. існували правила, за якими чиновники архівів могли продавати несекретні документи на обгортки і т. д., а одержані гроші пускати на канцелярські витрати і власні винагороди.
Для боротьби проти масового знищення історичних джерел у 1884 р. були створені губернські вчені архівні комісії. Вони зіт брали значну кількість історичних джерел, але їм не вдалося поліпшити становище архівної справи на місцях. Численні губернські вчені архівні комісії працювали без будь-якого плану. Вони збирали і описували лише ті матеріали, якими цікавилися окремі члени цих комісій. З другого боку, з дозволу членів губернських архівних комісій нещадно знищувались цілі архівні фонди, що, на їх думку, не становили історичної цінності.
Один з відомих архівістів Росії кінця XIX — початку XX ст. Д. Самоквасов намагався вести боротьбу проти подібного варварства, виступав з проектами реформ архівної справи, але губернські архівні комісії, як і раніше, залишались єдиним органом, що відав архівами. Знищення архівів тривало, оскільки «долею,— писав Д. Самоквасов,— архівна справа в губернії вручена 150—200 «вченим» в особі чиновників, справників, неписьменних попів, відставних кози барабанщиків і недорослів».
У 1902 р. Д. Самоквасов змалював становище архівів у царській Росії такими словами: «В нашій державі немає ні кафедр архівознавства в університетах, ні архівних шкіл ири державних архівах стародавніх актів, ні архівної централізації, ні компетентного архівного управління, ні наукових архівних описів, ні зведених архівних видань, ні систематичної наукової розробки архівних матеріалів, що зберігаються у наших невпорядкованих, розкиданих і неописаних столичних і гіровінціальних архівах» 2.
1 Цит. за книгою И. JI. Маяковский, Очерки по истории архивного дела в СССР, ч. 1, М., 1941, стор. 272—273.
2 Д. Самоквасов, Архивное дело в России, М., 1902, кн. I, стор. 10.
30


Завдяки такому стану архівної справи у дореволюційній Росії дуже багато цінних матеріалів залишалось під «сімома замками» і було виключено з сфери наукового вивчення. Царизм уважно охороняв архіви від того, щоб їх використовували прогресивні вчені. Лише вузьке коло істориків, представники буржуазно-дворянської історіографії мали до них доступ.
Бажання дістати доступ до архівів було, як відомо, однією з причин того, що О. С. Пушкін став на службу до Колегії закордонних справ. Пізніше він писав В. А. Жуковському: «...дістав офіціальне повідомлення про те, що відставку я дістану, але що вхід до архівів буде мені заборонений. Це засмутило мене в усіх відношеннях» \
Для того щоб працювати над матеріалами Головного архіва Міністерства закордонних справ і архіва Ради міністрів, -положення від 23—28 січня 1900 р. вимагало особистого розпорядження Миколи II.
В. І. Ленін -писав, що, доки існує капіталістичний лад, не можна чекати, щоб капіталісти відкрили свої секретні матеріали і свої торгові книжки. «Вимагати цього від уряду капіталістів — це все одно, якби ми зажадали розкриття торговельних шахрайств» 2.
Оберігаючи архіви від прогресивних вчених, царизм сам активно використовував їх для зміцнення своєї влади. В цьому відношенні показовою є публікація документів, здійснена генералом від жандармерії Спиридовичем під час першої світової війни. Публікуючи дві книги документів з історії революційного руху в Росії, Спиридович спирався на матеріали Департамента поліції і шляхом упередженого підбору документів, головним чином, різних фальшивок, намагався дискредитувати більшовицьку партію та її керівників.
Історичні події найважливішого значення, зберігаючись в пам’яті нащадків, не завжди залишались у документах. Історія Росії насичена боротьбою із зовнішніми загарбниками. Росія палала пожежами, страждала від багатьох лих, а інтервенти» знищуючи матеріальні цінності, знищували і розкрадали російські реліквії. Дуже багато документів загарбали і вивезли за межі Росії іноземні інтервенти — поляки і шведи у XVII ст., французи у 1812 р. Лише в одному помісно-вотчинному архіві наполеонівські солдати і офіцери знищили близько 10 тисяч справ. Багато документів загинуло в період першої світової війни, особливо під час окупації тих або інших територій ворогом.
Hą один раз попіл від спалюваних паперів літав над столицею і провінціями Росії. Царський уряд іноді охоче і свідомо йшов на знищення найцінніших пам’яток вітчизняної історії. Боячись ре¬
1 А. С. Пушкин, Полное собрание сочинений, Изд. АН СССР, 1919, т. X, стор. 498.
2 В. І. Ленін, Твори, т. 24, стор. 200.
31


волюції, іцо насувалась, царський уряд почав свідомо у масовому порядку знищувати «компрометуючий» його архівний матеріал. Так, у Петербурзі кілька днів палив свої папери Микола II. Були знищені всі документи по витратах на підкуп преси, всі документи про Распутіна і матеріали самого Раопутіна.
У період Лютневої революції 1917 р. і безпосередньо після неї в Москві на величезному багатті спалювали пачки справ Московської охранки \ а царські міністри, такі як ІІІтюрмер, Протопопов, Беляев, ховали і знищували документи своєї міністерської діяльності, доповіді цареві по департаменту поліції, документи про переговори з Англією і Францією про постачання російської армії 2. У провінції особливо інтенсивно знищувались архівні матеріали в перші дні Лютневої революції 1917 p., в період переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Так, «Киевская мысль» повідомляла, що в Одесі «два дні жандарми ,..спалювали компрометуючі документи», що в Полтаві жандармський полковник Мезенцев «навмисно спалив списки агентів», що в Києві «всі списки спалили самі жандарми» 3.
Велика Жовтнева соціалістична революція не тільки врятувала архіви від знищення, а й розкрила їх двері для наукової громадськості. Документи, що відбивали трудову діяльність мас та їх революційну боротьбу, плани зодчих, карти мандрівників, креслення механіків, щоденники мореплавців, відомості про природні багатства країни почали широко використовуватись з науковою метою.
На відміну від буржуазних країн, де документальні матеріали розкидані по відомствах і приватних архівах і найчастіше зовсім не доступні для наукового дослідження,— в CPGP вся сукупність документів, створених раніше і тепер, оголошена загальнодержавним надбанням і становить Державний архівний фонд. Фонд цей підпорядкований єдиному керівництву спеціального урядового органу — Головного архівного управління СРСР і його місцевих установ.
Це створює винятково сприятливі умови для широкого використання документальних джерел з науковою, практичною і довідковою метою, як шляхом безпосередньої роботи вчених у державних архів.ах, так і шляхом опублікування документів.
Завдяки централізації управління сіткою державних архівів встановлено єдність методів систематизації, наукової обробки архівних фондів, організації науково-довідкового апарату в архівах, єдність методів використання документальних джерел.
Реформа архівної справи в Радянській Росії зв’язана з ім’ям
1 В. Максаков, Архив революции и внешней политики, журн. «Архивное дело», 1928, № 13.
2 А. В. Чернов, История и организация архивного дела в СССР, М., 1940, стор. 99.
3 А. Юрченко, Архивы и архивное строительство на Украине, журн. «Архивное дело», 1938, JSS 3 (47).
32


В. І. Леніна. Прийнятий з його ініціативи декрет від 1 червня 1918 р. «Про реорганізацію і централізацію архівної оправи в РРФСР» — безприкладний в історії зразок революційного розв’язання питання про охорону і зосередження в руках державної влади всього документального фонду країни. Цим і наступними декретами Радянської влади була створена принципово нова організація архівної справи, яка забезпечила пролетаріатові цілковите оволодіння архівами і планомірне використання архівних матеріалів в інтересах будівництва нового, комуністичного суспільства.
Принципово нова організація архівної справи в Радянській Росії, здійснена під безпосереднім керівництвом В. І. Леніна, є прикладом і зразком для всіх країн соціалістичної системи.
Ще під час громадянської війни В. І. Ленін поставив перед молодими радянськими державними архівними органами завдання сконцентрувати матеріали з історії громадянської війни в Радянській Росії.
Прикладом піклування Радянського уряду про збереження документальних джерел, про архіви, є також накази, видані під час громадянської війни на Україні Реввійськрадою Південно- Західного фронту (23 березня 1920 р. у Харкові і 11 грудня 1920 р. у Києві) -про збереження і недоторканність приміщень, де знаходяться архівні матеріали, «оскільки всі архіви становлять історичну цінність» х.
Розвиваючи ленінські декрети, враховуючи живу практику архівної оправи, Радянський уряд в наступні роки прийняв ряд постанов, спрямованих на дальше збагачення Державного архівного фонду, створення науково обгрунтованої сітки державних архівів у країні. Все це забезпечує збереження документальних матеріалів та їх планомірне і широке використання в інтересах розвитку народного господарства, науки і культури.
Державний архівний фонд — це невичерпна скарбниця документальних матеріалів, що мають наукове, політичне і практичне значення. Він складається з документальних матеріалів, різноманітних за часом їх походження, техніки і засобу відтворення. До Державного архівного фонду входять акти органів державної влади і державного управління, положення, статути, накази, протоколи, звіти, плани, малюнки, креслення, офіціальне і приватне листування, технічна документація установ, організацій і підприємств, рукописи наукових і художніх творів, мемуарів, щоденників, нотні рукописи музичних творів, відозви, листівки, плакати, негативи і позитиви фотознімків та кінофільмів, матеріали звукозаписів та інші категорії документів.
Тепер в СРСР є 9 центральних архівів союзного значення, 52 центральних республіканських архіви, 130 обласних, крайових і окружних, понад 4000 районних архівів.
1 Журнал «Архивное дело», 1938, № 47, стор. 24.
З 0108
33


Архіви загальносоюзного значення знаходяться в Москві і Ленінграді.
У Центральному державному архіві стародавніх актів у Москві зберігаються найдавніші писані пам’ятки нашої вітчизняної історії: духовні, договірні і жалувані грамоти великих і удільних князів з XIII ст., літописи в списках XV—XVI ст. Сюди увійшов колишній Державний архів Російської імперії, Московський архів Міністерства юстиції. У цьому архіві сконцентровано численні архівні фонди центральних і місцевих установ Московської держави і Російської імперії, а також фамільні й особисті фонди державних діячів, що становлять у своїй сукупності важливе джерело для вивчення економічної, політичної і культурної історії народів нашої країни, внутрішньої і зовнішньої політики держави з XIII до початку XIX ст.
У Центральному державному історичному архіві у Ленінграді знаходяться, головним чином, матеріали вищих органів державної влади і державного управління, центральних установ царської Росії з початку XIX ст. аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції, а саме фонди Державної Ради, Сенату, Комітету (Ради) міністрів, державних дум, частина матеріалів головних управлінь Міністерства внутрішніх справ і Міністерства народної освіти, фонди Міністерства фінансів, торгівлі й промисловості, Міністерств сільського господарства і шляхів, фонди управлінь і правлінь залізниць, матеріали цензурних установ, зокрема Головного управління у справах преси і Центрального комітету цензури іноземної, Синоду та ін. 1
Дуже важливими для історика є матеріали вищих політичних установ, підлеглих безпосередньо цареві. Ці матеріали в значній своїй частині сконцентровані у Центральному державному історичному архіві в Москві. Серед них особливе місце посідають матеріали установ, у яких відбита історія революційного руху і боротьба з ним царського самодержавства у XIX — на початку XX ст. У цьому відношенні дуже цікавим є фонд III відділу власної канцелярії царя, фонд штабу окремого корпусу жандармів. Для внутрішньої історії країни дожовтневого періоду істотне значення мають матеріали Міністерства внутрішніх справ, яке як за- гальноадміністратиБний орган здійснювало керівництво місцевою адміністрацією. В цьому архіві зберігаються також фонди департаменту поліції, Міністерства юстиції, головного тюремного управління, Шліссельбурзької фортеці і деяких інших місць ув’язнення, політичних партій і громадських організацій, спеціальних нарад, викликаних першою світовою війною. Тут зосереджено багато фамільних і особистих фондів — документів царської династії Рома- нових та значних державних і громадських діячів Росії з початку Х]Х ст. і до 1917 р.
1 Див. И. Ф. Петровски п, Хранилища человеческого знания и опыта, М., 1959, стор. И.
34


У Центральному державному військово-історичному архіві в Москві зосереджені документи, створені в період бойової діяльності російської армії, у польових штабах і управлінні армією, військових з’єднаннях і частинах, документи, що відбивають діядь- ність органів стратегічного, оперативного і загальноармійського адміністративного військового керівництва.
Документальні матеріали цього архіву дають змогу вести дослідження у галузі вивчення стану і організації збройних €ил Росії, історії війн з XVI ст. і до кінця першої світової війни 1914—' 1918 pp. У цьому архіві є особисті фонди найбільших російських полководців, військових начальників і військових діячів, їх мемуари, описи бойових дій і т. д. Специфічну групу джерел становлять документи ВІЙСЬКОВО-СУДОВИХ установ, ЯКІ вели боротьбу 3 рбВОг люційним і громадським рухом у військах і були органам» боротьби проти революційного руху в усій країні (Головне війфьйюво- судове управління, військово-окружні суди, військово-судові установи при арміях та ін.).
Фонди установ по організації й управлінню військово-морським флотом дореволюційної Росії, а також фонди радянських військово-морських установ і частин Військово-Морського Флоту зберігаються в Центральному державному архіві військово-морського флоту в Ленінграді. В цьому архіві зберігається також багато особистих матеріалів видатних флотоводців. Матеріали'архіву повідомляють найцікавіші відомості про славний бойовий шлях нашого військово-морського флоту з часів його заснування nä початку XVIII ст. до наших днів. У фондах цього архіву відбиті не тільки історія флоту, а й ряд інших питань, оскільки російський флот брав участь у розв’язанні ряду інших державних завдань. У матеріалах установ по організації і управлінню військово^мор- ським флотом є дуже цікавий матеріал, в якому розповідається про військово-морське мистецтво, з історії вітчизняного кораблебудування, з історії озброєння, про стан і розвиток медичної науки, архітектури, літератури. Тут є документи про географічні відкриття і експедиції, зв’язані з освоєнням Півночі, Антарктики, Далекого Сходу, які відбивають зовнішньополітичні справи, що виникли у зв’язку з цим. Оскільки військові моряки відігравали велику роль у революційному русі, в матеріалах фондів цього архіву відбито участь моряків в усіх найбільших подіях боротьби за соціалістичну революцію. Матеріали архіву дають змогу утвердити пріоритет російських вчених в ряді відкриттів і винаходів, викрити незаконне привласнення їх іноземцями.
Фонди революційних організацій періоду підготовки і проведення Жовтневої соціалістичної революції, будівництва соціалізму і комунізму в СРСР зосереджені в Центральному державному архіві Жовтневої революції, вищих органів влади і органів.державного управління СРСР. З матеріалів установ і організацій дожовтневого періоду в цьому архіві зберігаються найважливіші
З*
35


фонди установ IV Державної думи, канцелярії Тимчасового уряду, фонди Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, військово-революційних комітетів та ін. З післяжовтневих фондів тут зберігаються матеріали з’їздів Рад, ЦВК СРСР і ВЦВК, Раднар- кому (і Ради Міністрів) СРСР і РРФСР, Верховних Рад СРСР і РРФСР, наркоматів і міністерств СРСР і РРФСР, центральних установ і організацій. На багатьох з цих матеріалів є помітки і написи, зроблені В. І. Леніним.
Значну групу документальних матеріалів становлять фонди видатних діячів Радянської держави.
За змістом матеріалів до Центрального державного архіву Жовтневої революції, вищих органів влади і органів державного управління СРСР близько примикає Центральний державний архів Радянської Армії СРСР у Москві.
У фондах центральних органів керівництва Радянською Армією, в матеріалах управлінь фронтів, армій, військових груп, військових округів, військових академій, в особистих фондах військових і військово-політичних діячів відбито історію організації Радянської Армії, будівництво збройних сил, їх боротьбу проти внутрішньої контрреволюції та іноземної інтервенції, героїзм радянських воїнів на полях битв і на фронті відбудови і розвитку народного господарства. Нещодавно постановою Ради Міністрів СРСР Створено новий центральний архів — Центральний державний архів народного господарства і побуту.
У Центральному державному архіві літератури і мистецтва в Москві зосереджені документальні матеріали письменників, критиків, літературознавців, художників, композиторів, скульпторів, архітекторів, діячів театрально-сценічного мистецтва, мистецтвознавців та інших, а також фонди установ, у яких працювали вказані діячі літератури й мистецтва: редакцій, видавництв, літературних об’єднань, театрів, музеїв та інших культурно-освітніх установ і організацій як дореволюційного, так і радянського періоду. Крім цього, в архіві є фонди деяких вчених, діяльність яких близько торкалась питань розвитку літератури і мистецтва.
З найбільших фондів у цьому архіві зосереджено матеріали М. Г. Чернишевського, І. С. Тургенева, М. О. Некрасова, М. Є. Сал- тикова-ІЦедріна, А. 11. Чехова, В. Г. Короленка, О. В. Луначар- ського, В. В. Маяковського, Д. Фурманова, Д. Бедного, І. Ю. Рєпі- на та багатьох інших.
Специфічну групу документальних матеріалів становлять матеріали Центрального державного архіву кіно-фото-фонодокументів у Москві. В цьому архіві зберігаються як дожовтневі матеріали, так і матеріали післяжовтневого періоду. Фотодокументи дожовтневого періоду відбивають історію революційного руху, розвитку иаукп і культури в Росії. Збір фотодокументів розпочався після Великої Жовтневої соціалістичної революції. До цього вони зберігались у приватних осіб, і багато з них загинуло. Деякі з цих
36


документів дійшли до нас не в оригіналах, а в репродукціях. Крім цього, в умовах найжорстокішої царської цензури, окремі фотодокументи публікувались за кордоном, в силу чого в архіві зібрані відповідні фотокопії з іноземних газет і журналів.
Огляд документальних матеріалів установ і організацій всесоюзного значення, зосереджених в центральних державних архівах СРСР, дає змогу зробити висновок про склад фондів архівів союзних республік — центральних, крайових, обласних.
У деяких республіках дожовтневі та радянські фонди зберігаються в самостійних центральних державних історичних архівах і архівах Жовтневої революції і соціалістичного будівництва (РРФСР, УРСР, БРСР, Грузинської РСР), а в інших республіках існують відділи дожовтневих і радянських фондів у складі єдиних центральних державних архівів республік. У ряді союзних республік створено, крім цього, центральні державні архіви кіно-фото- документів.
В Українській РСР є такі центральні республіканські державні архіви: Центральний державний історичний архів УРСР у Києві (з філіалом у Харкові), Центральний державний історичний архів УРСР у Львові, Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР у Харкові, Центральний державний архів кіно-фото-фонодокументів УРСР у Києві.
Найбільшим архівосховищем, в якому зберігаються документальні матеріали з історії України дожовтневого періоду, є Центральний державний історичний архів УРСР у Києві. Тут є матеріали, що відбивають правове і майнове становище казенних і колишніх поміщицьких селян до 1917 p., основні етапи зародження і розвитку промисловості, торгівлі і банків. Особливої уваги заслуговують матеріали про селянські заворушення, про суспільно-демократичні і революційні рухи на Україні у XIX—XX ст. Великий інтерес становлять матеріали про перші кроки і ріст робітничого руху, про виникнення і діяльність робітничих і соціал- демократичних організацій, зокрема: про революційні виступи робітничого класу і селянства у 1902 p., про страйки і демонстрації 1903 р. в Києві, Одесі, Харкові, про революцію 1905—1907 pp. на Україні, про повстання саперів у Києві в листопаді 1905 р. під керівництвом Жаданівського, про утворення Київської, Одеської, Миколаївської та інших Рад робітничих депутатів; про зростання робітничого революційного руху в роки нового піднесення; про хід мобілізації російської армії, листування про створення і діяльність у складі військ Південно-Західного фронту в 1916 р. узбецьких і таджицьких національних з’єднань і про повстання солдатів у цих з’єднаннях.
Значний інтерес становлять матеріали про наростання революційної ситуації напередодні Лютневої революції 1917 p., про революційний рух робітничого класу, селянства, в армії, в тому числі
про участь в революційному русі населення Галичини і Буковини,
/
37


Другим найбільшим архівом УРСР, де зберігаються матеріали з історії радянського суспільства, є Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва в м. Харкові.
Тут є матеріали вищих і центральних органів державної влади і державного управління УРСР, органів суду і прокуратури, господарських установ, закладів культури і освіти. Документальні матеріали і друковані видання архіву містять відомості з історії боротьби за встановлення Радянської влади на Україні, історії громадянської війни і іноземної інтервенції, боротьби радянського народу за зміцнення соціалістичної держави, за відбудову і розвиток народного господарства і культури, за індустріалізацію країни, колективізацію сільського господарства, за побудову комунізму.
За період Жовтневої революції і громадянської війни в архіві збереглись документи В. І. Леніна (копії телеграм і записи розмов по прямому проводу), документи про діяльність на Україні М. В» • Фрунзе, М. С. Хрущова, про перебування на Україні Г. К. Орджонікідзе, Я. М. Свердлова, М. І. Калініна,»Ф. Е. Дзер- жинського; про діяльність видатних командирів Червоної Армії — М. О. Щорса, В. Н. Боженка, Г. І. Котовського, О. Я. ГІархоменка.
Найбільш повно відбито в документах період з 19*20 p., з часу остаточного встановлення Радянської влади на Україні.
В архіві зберігаються документи періоду Великої Вітчизняної війни, фонди за післявоєнні роки.
В архіві є також фонди центральних і місцевих органів контрреволюції, що претендували на владу на Україні в період з лютого 1917 по 1920 pp.
У крайових і обласних центрах союзних республік існують крайові або обласні державні архіви, де фонди дорадянських установ і фонди радянських установ становлять самостійні відділи.
У тих краях і областях, де є національні області та округи, створено відповідні обласні й окружні архіви.
Місцеві державні архіви — це багатющі сховища рукописних матеріалів найрізноманітнішого змісту. В місцевих архівах, зокрема в обласних, зберігаються матеріали колишніх губернських установ: канцелярій цивільних губернаторів, генерал-губернаторів, губернських правлінь, губернських казенних палат, губернських по селянських справах прпсутствій, губернських земських управ, а також дирекцій навчальних закладів, духовних конси- сторій, матеріали судових органів, поліцейських і жандармських управлінь, матеріали фабрик і заводів.
Дуже цікавими за своїм змістом є також архіви радянських установ, зосереджені в місцевих архівах. У матеріалах фондів крайових, обласних й окружних архівів відбито історію окремих народів і національностей за весь період їхнього історичного розвитку.
В системі державних архівів найчислениішими є районні і міс¬
38


цеві державні архіви, в яких зберігаються і використовуються документальні матеріали міських, районних, сільських організацій і установ, МТС, PTC, колгоспів і радгоспів.
Особливістю районних і міських державних архівів g те, що матеріали, які туди надходять, зберігаються там не постійно, а лише на протязі десяти років, після чого передаються у відповідні державні архіви республік, країв, областей, а замість них з установ надходять нові. Отже, районні і міські державні архіви мають змінний склад документальних матеріалів, за винятком новостворених міських архівів з постійним складом фондів у Києві і Севастополі.
Закінчені діловодством документальні матеріали до здачі їх до відповідних державних архівів зберігаються в архівах установ, організацій і підприємств. При цьому установи загальносоюзного значення здають матеріали в центральні архіви СРСР, республіканські — в державні архіви союзиих республік, обласні — в обласні державні архіви і т. д.
Архіви діючих установ концентрують основпу масу документальних джерел радянської епохи, обліковують і зберігають їх, керуючись вказівками, інструкціями і правилами Головного архівного управління.
Крім архівів системи Головного архівного управління і архівів установ, є широка сітка архівів й рукописних відділів бібліотек та музеїв з постійним складом матеріалів, підвідомчих міністерствам культури СРСР і союзних республік, що входять в Державний архівний фонд.
Велика кількість цінного за змістом рукописного матеріалу, що зберігається в державних музеях і бібліотеках, у так званих рукописних відділах, не може не привернути до себе уваги всіх тих, хто займається вивченням історії нашої Батьківщини.
До таких зібрань архівного матеріалу відносяться, наприклад, рукописні відділи Державної бібліотеки ім. В. І. Леніна в Москві, Публічної бібліотеки їм. Салтнкова-Щедріна в Ленінграді, Державного історичного музею в Москві, Державної публічної бібліотеки УРСР в Києві.
Документальні матеріали АН СРСР зберігаються в її архіві. Архів Академії наук СРСР засновано у 1728 р. У цьому найцікавішому за складом матеріалів архіві зберігаються документи, що свідчать про наукову і організаційну діяльність Академії наук, її установ і експедицій, а також рукоикспа спадщина окремих академіків та інших відомих вітчизняних вчених: М. В. Ломоносова, О. М. Бутлерова, K. М. Бера, В. В. Докучаева, І. П. Павлова,
О. 	П. Карпінського, А. О. Шахматова, K. Е. Ціолковського та ін. У документальних матеріалах архіву відбито історію російської науки, російської культури і освіти XVIII—XX ст,
Крім Центрального архіву АН СРСР, слід назвати архів Іисти-
39


туту російської літератури (Пушкінський дім), а також архів Ленінградського відділення Інституту історії.
В матеріалах Пушкінського дому зберігається фонд Ö. С. Пушкіна, фонд М. Ю. Лєрмонтова, а також архіви М. О. Добролюбова,
І. 	А. Крилова, М. О. Некрасова, М. Є. Салтикова-Щедріна^ О. К. Толстого, І. С. Тургенева, О. О. Блока та ін.
У нашій країні створено ряд меморіальних музеїв, присвячених пам’яті видатних діячів літератури, мистецтва, науки різних епох, в яких зберігаються зв’язані з цими особами архівні документи (музеї О. М. Горького, А. П. Чехова, Д. І. Менделєєва, П. І. Чайковського та ін.).
Постановами Радянського уряду створено спеціальні архіви з постійним складом матеріалів, що знаходяться у відані окремих міністерств, так звані центральні архіви відомств.
У Центральному архіві Міністерства оборони СРСР в м. По- дольську зберігаються матеріали Радянської Армії за період Великої Вітчизняної війни і післявоєнні фонди.
Архів Міністерства закордонних справ СРСР зберігає матеріали царського Міністерства закордонних справ і радянського МЗС за весь час їхнього існування.
Архів Державного фонду фільмів при Міністерстві культури СРСР, утворений у 1949 p., зберігає в своєму складі понад 300 тисяч художніх, науково-популярних та іншіх фільмів.
Такий же характер має архів Державного геологічного фонду СРСР.
Архівні органи і державні архіви СРСР публікують різні журнали і довідково-інформаційні видання з метою інформації про склад матеріалів, що є в архівах, і обміну досвідом роботи по впорядкуванню, опису і збереженню документальних матеріалів.
Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР видає періодичний орган «Вопросы архивоведения», Архівне управління УРСР — «Научно-информационный бюллетень». У цих журналах публікуються деякі документи, теоретичні статті з архівознавства, інформаційні матеріали про діяльність архівів.
Крім того, державні архіви видають путівники або довідники по архівах, в яких даються характеристики фондів, що зберігаються у відповідних центральних і місцевих архівах, а також посилання на основні групи справ по окремих важливих для істориків питаннях, а в деяких випадках навіть посилання на окремі цікаві чимсь документи.
Особливе значення для розробки історії СРСР взагалі і періоду імперіалізму зокрема, для розробки історії Комуністичної партії мають твори класиків марксизму-ленінізму, матеріали Комуністичної партії.
Маркс і Енгельс ретельно зберігали всі документи, створені
40


ними в результаті повсякденної політичної боротьби: рукописи творів, директиви, листування і газети.
Вони поклали початок архіву Союзу комуністів, матеріали якого були могутньою зброєю в класовій боротьбі й важливішою основою для їхньої наукової і публіцистичної роботи.
У нових історичних умовах, в умовах революційного руху періоду імперіалізму розв’язання завдання збору, збереження і вивчення документальних рукописів і друкованих матеріалів з історії РСДРП та історії революційного робітничого руху в Росії й за кордоном взяв на себе В. І. Ленін. Він став організатором партійного архіву при ЦК РСДРП в Женеві, як центральної документальної і книжкової бази партії.
У період першої російської революції, коли Росія привернула до себе виключну увагу всього передового людства, частина матеріалів бібліотеки і архіву РСДРГІ була відправлена ближче до російських кордонів і опинилась у Стокгольмі (дальша доля їх невідома), а найцінніші були залишені у Женеві, де й зберігались у бібліотеці ім. Г. А. Кукліна.
Після революції 1905—1907 pp. В. І. Ленін вживає заходів до збирання матеріалів з історії першої російської революції. У 1908 р. в листі до О. М. Горького і М. Ф. Аидрєєвої В. І. Ленін просить їх допомогти Женевській партійній бібліотеці у збиранні газет епохи революції і матеріалів з її історії.
У кінці 1908 і на початку 1909 pp. центр російської політемі- грації перемістився з Женеви до Парижу. Париж став головним пунктом зосередження майже всіх керівних центрів основних російських нелегальних партій, течій і груп. Сюди ж в грудні 1908 р. разом з редакцією газети «Пролетарий» переселився з Женеви і В. І. Ленін.
За час перебування В. І. Леніна та інших керівних працівників у Парижі (1908—1912 pp.) утворився партійний архів. Він складався з великої кількості важливих партійних фондів і документів (матеріали редакцій «Пролетария», «Рабочей газеты», «Социал- демократа», Комітету закордонних організацій РСДРП, партійної школи в Ложюмо та ін.). Багато з них належали перу В. І. Леніна.
Після Парижа В. І. Ленін жив понад два роки (з червня 1912 р. по червень 1914 р.) у Польщі (в Кракові і Пороніно), звідки керував більшовицькою партією і революційним рухом в Росії. В результаті його діяльності в цей період утворився великий архів,, який дістав назву Краківського або Поронінського архіву і бібліотеки. Після переїзду В. І. Леніна в Швейцарію, весь його архів і велика бібліотека лишились у Кракові і Пороніно. Згодом частина архіву була перевезена в Варшаву. „
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції багата архівних і книжкових фондів, зібраних в архівах бібліотек РСДРП, стали науковою базою для розгортання роботи по виданню літе¬
41


ратурної спадщини В. І. Леніна, матеріалів центральних і місцевих органів більшовицької -партії.
Комуністична партія і Радянський уряд здійснили цілу систему заходів по організації документального фонду класиків мар- ксизму-ленінізму, документального фонду партії.
Тепер в Інституті марксизму-ленінізму при ЦК КПРС зібрана і зберігається переважна більшість документів Маркса, Енгельса, Леніна. Тут зосереджено основні документи і матеріали з історії партії, історії трьох революцій в Росії, з історії радянського суспільства, створено значну документальну базу для вивчення теорії і історії міжнародного комуністичного робітничого руху. Однак в інституті не зосереджено ще всіх документів Маркса і Енгельса. Ще й досі не розшукано частину літературної спадщини
В. 	І. Леніна, а деякі його твори відомі нам лише у вигляді друкованих видань і раніше зроблених публікацій. Серед зовсім не знайдених документів В. І. Леніна знаходяться як окремі його твори, так і цілі групи документів 1.
Документальні матеріали, що зберігаються в державних і партійних архівах СРСР і союзних республік, широко використовуються для задоволення різних потреб Радянської соціалістичної держави. Всебічне використання документальних матеріалів в інтересах комуністичного будівництва — найважливіше завдання всіх державних, відомчих і партійних архівів.
Використання документальних матеріалів провадиться в різних формах. При державних історичних архівах є читальні зали, де працюють вчені з різних галузей знань, архіви видають різні довідки за запитами установ, організацій і окремих осіб, ведуть велику і надзвичайно важливу роботу з публікації документальних матеріалів у вигляді окремих тематичних збірників, серій і добірок документів з певних питань в журналах і газетах.
Документальні матеріали наших державних і партійних архівів використовуються в таких трьох основних напрямах: 1) з практичною метою для зміцнення політичної і господарсько-економічної могутності нашої Радянської держави (в поточній практичній діяльності радянських установ); 2) з метою розвитку різних галузей науки; 3) з агітаційно-пропагандистською і культурно-освітньою метою.
Уже ленінський декрет від 1 червня 1918 р. поклав початок плановому використанню документальних матеріалів архівів з народно-господарською, політичною, науковою та іншими цілями.
У наших архівах зберігається багато важливих матеріалів, які містять відомості про економічні й господарські ресурси країпи у вигляді звітів експедицій, даних аналізів, описів районів, схем та проектів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, матеріалів
1 Н. С. Комаров, К истории Института Ленина и Центрального пар* тинного архива, журн. «Вопросы истории», 1956, № 10.
42


про забуті й напівзабуті джерела сировини, про водні багатства, ліси, фауну і флору.
Багато з цих матеріалів до революції не дістали практичного застосування, реалізації. У період відбудови народного господарства, після іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни, документальні матеріали архівів набули винятково важливого значення у зміцненні економічного і політичного становища молодої Радянської держави. Щоб відбудувати фабрики і заводи, підняти продуктивність сільського господарства, треба було знати, як і в якій кількості виробляло продукції те або інше підприємство, знати довоєнний рівень продуктивності народного господар- ства_, джерела сировини, що їх використовувала до революції промисловість.
Для боротьби проти вимог капіталістичних країн про сплату боргів царського уряду, про повернення іноземних капіталів, вкладених у промисловість царської Росії, треба було довести, що царизм позичав гроші за кордоном з антинародною метою, для зміцнення свого панування і для боротьби з трудящими, а інрзем- ні капіталісти висмоктали з трудящих Росії таку кількість додаткової вартості, яка з верхом перевищувала вкладені в промисловість Росії капітали. Капіталістичним країнам ми змушені були виставити свої зустрічні вимоги про повернення тих збитків, що їх завдали Радянській країні іноземні капіталісти в період воєнної інтервенції. Всі ці відомості були знайдені в наших державних архівах.
Соціалістична індустріалізація країни, що почалася після відбудови народного господарства, вимагала великих грошових витрат. Будувати доводилось на свої власні кошти, оскільки капіталістичні держави або відмовлялись давати позику, або пропонували позики на кабальних умовах. Необхідно було знайти кошти в самій країні, і їх Радянська держава знайшла.
Щоб зробити дешевшим будівництво і скоротити непродуктивні витрати, архівні органи в період індустріалізації країни надали відповідним установам і організаціям документи, в яких є матеріали про рудні родовища, нафтопромисловість, геологічні розшуки, землеустрій, іригацію і т. ін.
Використання документальних матеріалів у народногосподарських цілях набуло особливого значення в період довоєнних п’ятирічок. Архіви виявили і передали для дослідження плануючим, промисловим та науковим установам і організаціям тисячі планів, креслень, кошторисів та інших архівних документів з найрізноманітніших питань, що мають важливе народногосподарське значення. Жодна велика будова не проходила без використання документальних матеріалів, які допомогли у розробці проектів цих будов. Дніпрогес, Уралмашзавод, перша черга Московського метрополітену будувались з використанням старих проектів або тех¬
43


нічної документації, зв’язаною з цими проектами, що знаходились в архівах. Використання архівних матеріалів дало мільйони карбованців економії державних коштів і дозволило значно скоротити строки будівництва.
Особливого значення набрало використання документальних матеріалів, що містять цінні відомості з питань народного господарства, оборони країни, культури і побуту народів СРСР, в період Великої Вітчизняної війни, зокрема в зв’язку з перебазуванням нашої промисловості на Схід і відбудовою народного господарства у визволених від ворога районах.
У важких умовах блокади ленінградські архівісти виявили і передали військовому командуванню ряд важливих документів, зв’язаних з відкриттям «дороги життя» через Ладозьке озерог а потім передали Головному управлінню військово-відбудовних робіт Народного комісаріату шляхів документальні матеріали про залізниці та залізничні споруди Білорусії, Польщі, Литви, Латвії й Естонії.
Виявлення в архівах матеріалів про р. Німан, в яких вказано броди та переправи, подали велику допомогу військово-геологічним загонам під час виконання завдань командування Радянської Армії.
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни архівні матеріали відіграли велику роль у відбудові народного господарства, пам’яток культури і архітектури. Виявлені в архівах матеріали дали змогу прискорити відбудову зруйнованих і затоплених донецьких шахт, металургійних заводів, електростанцій.
Відомо, що під час війни дуже багато пам’яток культури й мистецтва було зруйновано фашистськими військами. Серед них не можна не назвати Петергоф (Петродворець), який можна порівняти лише з Версалем, Єлагінський палацовий ансамбль у Ленінграді — видатну пам’ятку російської класичної архітектури першої половини XIX ст. Ці найцінніші архітектурні пам’ятки було відбудовано на основі використання документальних матеріалів архівів.
Було виявлено і передано креслення, плани і кошториси для відбудови ряду об’єктів, дуже цінні матеріали для відбудови будинків Верховної Ради УРСР, Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та ін.
Дані архівних документів подали велику допомогу під час розробки окремих питань післявоєнних планів розвитку народного господарства, зокрема в різних галузях сільського господарства. Такими є відомості -про акліматизацію і культивування зернових, технічних, кормових і садових культур, про розведення і -поліпшення порід худоби і т. п,
У 1951 —1952 pp. в архівах було виявлено звіти, повідомлення та інші документи про досліди степового лісорозведення в 1889— 1895 pp., про роботу в цьому напрямі найкращих російських грун¬
44


тознавців. Особливо інтенсивно розгорнулась робота по практичному використанню документальних матеріалів в останні роки, у зв’язку із здійсненням семирічного плану.
Архіви завжди приваблювали до себе велику увагу вчених, що працюють в різних галузях знань. Крім істориків, для яких документальні матеріали архівів становлять основне джерело, до вивчення архівних матеріалів широко звертались і звертаються письменники, художники, композитори, що працюють над історичними сюжетами.
О. С. Пушкін, який завжди гаряче цікавився історією своєї Вітчизни, особливо багато працював в архівах, коли писав трагедію «Борис Годунов», поему «Полтава», повість «Капітанська донька» та коли готував наукові праці «Історія ІТугачова», «Історія Петра».
Особливо інтенсивне використання документальних матеріалів архівів в інтересах розвитку науки почалось після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. У державних архівах було виявлено і опубліковано багато цінних документів про таких корифеїв вітчизняної і світової науки, як М. В. Ломоносов, Д. І. Менделєєв, K. Е. Ціолковський, О. С. Попов, 1. В. Мічурін,
В. 	В. Докучаев, П. І. Пирогов та ін.; про видатних російських мандрівників М. М. Пржевальського, Г. С. Лебедева, В. О. Обру- чова, Г. І. Нєвельського^та ін.; про відомих російських полководців і флотоводців О. В. Суворова, М. І. Кутузова, М. II. Лазарева, Ф. Ф. Ушакова та ін.
Документальні матеріали широко використовуються в масовій ідеологічній роботі, з агітаційно-пропагандистською і культурно- освітньою метою. Форми і методи використання документальних Матеріалів з вказаною метою дуже різноманітні: публікації в журналах і газетах, передачі по радіо і телебаченню, виставки документальних матеріалів, підготовка документальних кінофільмів, доповіді і лекції з використанням архівних матеріалів.
Цінність документальних матеріалів архівів полягає як в тому, що вони відновлюють справжній хід історичного процесу, так і в тому, що сприяють дальшому прогресивному розвитку суспільства.
Велика цінність архівних документів, зв’язаних з історією науки і техніки. Документальні матеріали архівів не лише дають змогу відновити стан і розвиток культури та науки в минулому, а й допомагають дальшому розвиткові науки і культури. Деякі сміливі пропозиції, в свій час не розроблені, але відбиті в документальних матеріалах архівів, згодом ставали поштовхом для більш глибоких досліджень інших вчених.
Документальні матеріали, що зберігаються в архівах, не лише становлять основну базу історичного дослідження, але і є одним
з 	головних засобів оцінки вірогідності інших видів писаних пам’яток. Вони допомагають оцінити відомості, що містяться у законо¬
45


давчих і різних правових актах, і проливають яскраве світло на умови їхнього походження; вони є важливим критерієм в оцінці мемуарної літератури, даних статистики і т. п.
Документальні матеріали становлять важливе історичне джерело для доказу російського науково-технічного пріоритету. Вони дають істотні дані про винаходи, про патенти на технічні винаходи і новизну наукових відкриттів.
Так, наприклад, в державних архівах країни зберігається чимало документів про великі відкриття в галузі техніки. Серед них протокол Російського фізико-хімічного товариства від 7 травня 1895 p., який навіки увійшов в історію розвитку техніки як «метричне свідоцтво» про появу одного з найбільших винаходів людського генія — радіо. Цей документ дав змогу викрити брехливі повідомлення буржуазних газет про те, що винайдення радіо належить нібито італійцеві Марконі.
Нерідко творіння наших вітчизняних вчених були «поховані» в архівах або потрапляли за кордон. Там їх видозмінювали, і вони починали свою подорож по світу вже під чужим ім’ям. Схиляння царських властей і російських реакційних вчених перед іноземцями приводило до того, що найцінніші думки, висловлені передовими вченими в їхніх працях, листах, пропозиціях і т. п., що не дістали на батьківщині необхідного визнання, іноземці без будь- якого сорому приписували собі. На картах світу, на кресленнях і планах часто були відсутні імена наших вітчизняних дослідників, але замість цього на них було дуже багато іноземних прізвищ «відкривателей», «винахідників» і «вчених», що прийшли до тих же висновків на багато років пізніше.
Праця в архівах вимагає не тільки глибокого знання всесвітньої історії (без цього не можна зрозуміти й оцінити факти, що повідомляються в документах), а й ряду спеціальних дисциплін, таких, як історія установ, палеографія, метрологія, хронологія, без чого документи неможливо систематизувати, описати, критично й всебічно оцінити, а то й просто прочитати.
Архівні матеріали мають бути вірно систематизовані, описані і обліковані, для них створюють спеціальні умови збереження. Питаннями обліку, збереження і комплектування, наукової організації всебічного використання документальних матеріалів Державного архівного фонду СРСР займається спеціальна наукова дисципліна — теорія і практика архівної справи, або архівознавство.
Важливішим питанням архівознавства є питання про наукові основи систематизації і класифікації документальних матеріалів.
В державних архівах документальні матеріали зберігаються за фондами на основі виробленого архівознавством принципу визначення фонду. Фондом називається історично складена сукупність
46


матеріалів, що створилася в наслідок діяльності конкретного за- кладу, установи, організації або окремої особи.
Матеріали, що входять до фонду, мають вигляд окремих збір- ників документів — справ або одиниць збереження.
На кожний фонд складається інвентарний опис, в який вносяться основні відомості про кожну одиницю збереження.
Радянське архівознавство розроблялось і розробляється на основі марксистсько-ленінської методології, на основі досвіду радянського архівного будівництва, критичної переробки і використання всього передового і прогресивного, що дало російське дореволюційне і сучасне буржуазне архівознавство.
Розробка проблем архівознавства у свій час проходила в гострій боротьбі з традиціями буржуазного архівознавства і з ворогами комуністичної партії і радянського народу — троцькістами, бухарінцями, буржуазними націоналістами.
Розробляючи проблеми теорії і практики архівної справи, радянські історики-архівісти визначили наукові поняття архівного фонду, встановили принципи систематизації і класифікації, комплектування, обліку, опису, експертизи цінності докуметальних матеріалів, створення науково-довідкового апарату. Вони внесли величезний вклад у розробку питань методики публікації документальних джерел, забезпечення тривалого збереження документальних матеріалів, їхньої консервації, реставрації, мікрофотокопіювання.
Розробка проблем архівознавства у величезній мірі сприяла і сприяє всебічному використанню документальних матеріалів в. інтересах розвитку народного господарства, науки і культури в нашій країні, зміцненню зовнішньополітичного становища нашої Радянської соціалістичної держави.


АРХЕОГРАФІЯ
Історик не завжди міг би провадити наукову і викладацьку роботу, якби всі писані пам’ятки доводилось читати в оригіналах, а не в науково виданих збірниках. Саме тут на допомогу історику і приходить археографія.
Археографія являє собою допоміжну історичну дисципліну, яка займається вивченням історії організації і розвитку методів опублікування історичних джерел, розробкою правил видання історичних документів і підготовкою їх до публікації.
]Не рідко під археографією розуміють самі видання, тобто публікації різних документів і матеріалів, що здійснюються з метою більш широкого ознайомлення з ними вчених і просто читачів, для дальшого їх використання в науковій і педагогічній роботі, при самостійному вивченні історії.
Публікація історичних джерел життєво необхідна насамперед для розвитку історичної науки. Вона полегшує науковим працівникам використовувати історичні джерела в дослідницькій і педагогічній роботі, сприяє розширенню кола істориків, які користуються першоджерелами.
Із викладеного вище видно, що в СРСР видання писаних джерел здійснюється з метою розвитку радянської історичної науки, виховання трудящих в дусі беззавітної відданості справі комуністичного будівництва, радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму.
Видання джерел дає можливість вести широкі історичні дослідження з соціально-економічної, політичної і культурної історії від періоду найдавнішої писемності до наших часів і звільняє тих, хто користується документами, від необхідності звертатись безпосередньо до архівних оригіналів.
Робота по підготовці до видання документів починається з вибору теми. Публікатори при виборі теми повинні керуватися вказівками класиків марксизму-ленінізму, рішеннями Комуністичної партії та Радянського уряду. Тема тієї або іншої документальної публікації повинна відображати найбільш актуальні питання
48


марксистської історичної науки, мирної політики Радянського уряду, дружби народів і т. ін. Великий науковий інтерес становлять публікації документів про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, громадянської війни, індустріалізації країни, колективізації сільського господарства, побудови комунізму в нашій країні.
Археограф повинен провести велику підготовчу роботу по вивченню літератури і складанню бібліографії. До бібліографії включаються твори класиків марксизму-ленінізму, рішення Комуністичної партії і Радянського уряду, дослідження, історичні джерела і рецензії на них. При складанні бібліографії слід керуватися правилами опису творів преси 1. В процесі вивчення літератури складається попередній план збірника.
У практиці дожовтневої і радянської археографії існували і існують різні форми видання документів і матеріалів. Але найголовнішими є такі: серійні видання, окремі збірники, хрестоматії, газетні й журнальні добірки та окремий документ. Форми цих видань в певній мірі обумовлюються їх цільовим призначенням.
Серійні публікації документів і матеріалів звичайно призначаються для наукового дослідження. Кожна серія складається з ряду томів, у яких матеріали певної проблеми групуються по більш вузьких питаннях, темах даної проблеми або в хронологічному порядку.
Такі видання ставлять перед собою завдання в документах всебічно і глибоко показати події, зв’язані з темою видання, падати дослідникові можливість на основі публікації документів досліджувати тему в широких територіальних, як правило, загальнодержавних масштабах.
До публікацій такого роду відносяться видання російських літописів, публікації матеріалів серії «Русские полководцы» (О. В. Суворов, М. I. Кутузов, П. О. Румянцев та ін.), багатотомні збірники в серії «Революция 1905—1907 гг.», «Октябрьская социалистическая революция», «Гражданская война в СССР», «Международные отношения в эпоху империализма», серійні видання документів і матеріалів з історії України, Білорусії, Грузії та ін.
Є особливий рід тематичних публікацій, що переслідують вужчі завдання, розраховані на висвітлення окремих конкретних тем. У цьому випадку видання дає дослідникові певну кількість джерел з того або іншого питання, з тієї або іншої певної теми.
Прикладом такого видання можуть бути збірники: «Всеобщая стачка на юге России в 1903 г.» (М., 1938), «Крестьянское движение в 1861 г. после отмены крепостного права» (М., 1949) та ін.
Іноді археографічні видання переслідують навчальну мету,
1 Единые правила описания произведений печати для каталогов небольших библиотек и библиографических указателей. 2-ое изд., М., 1954.
4 оюз
49


розраховану не на науково-дослідницьку роботу над темою, а на забезпечення ілюстративним матеріалом під час вивчення теми в навчальних закладах, по лінії агітаційно-пропагандистської роботи. До таких збірників, розрахованих на широкі кола читачів, включаються найбільш яскраві, важливіші документи, і ці збірки мають хрестоматійний характер. Такий же характер мають видання: «Реформы Петра І» (М., 1937), «Хрестоматія з історії СРСР» (3 томи), «Хрестоматіяз історії Української РСР» (2 томи) та ін. Звичайно до таких видань поряд з вперше опублікованими документами включається багато таких, які вже широко відомі з ряду інших публікацій.
Особливий і досить «поширений вид видання документів і матеріалів становлять публікації добірок історичних джерел і окремих історичних пам’яток. Ці добірки джерел з певної теми або навіть окремі документи найчастіше публікувались і публікуються у спеціальних археографічних і загальноісторичних періодичних виданнях, журналах і навіть газетах. Приклади таких публікацій здебільшого дають журнали: з дореволюційних — «Русский архив», «Русская старика» та інші, з радянських: — «Красный архив», «Исторический архив», «Вопросы истории», «Коммунист». Публікації в газетах в основному почали практикуватись в радянську епоху. Багато документів публікували і публікують «Правда», «Известия» та ін.
Безпосередня робота над документами починається з вияву і відбору їх для друку. Комуністичний принцип партійності вимагає від публікаторів всебічного і вичерпного вияву документальних джерел, які розкривають факти та історичні події в їх зв’язку і взаємодії. Кожний документ вимагає вивчення з погляду його походження, змісту і достовірності фактів. Особливо критичного ставлення вимагають документи, що виходять від ворожого пролетаріату табору, оскільки в них є багато перекручень історичної дійсності. Вияв і відбір документів для друку проводиться шляхом перегляду архівних фондів і колекцій на підставі ретельного аналізу їх походження і змісту.
Важливе значення в оправі публікації має вибір тексту документів у тих випадках, коли в розпорядженні археографа є декілька редакцій документа, наприклад, декілька списків літописів; оригінал і відпуск; декілька списків літературного твору і т. ін.
Для відбору тексту документів раннього періоду необхідно провести наукове дослідження джерел пам’ятки і встановити їх кла: сифікацію, а потім відбирається в кожній групі основний список для видання. Діловодні документи публікуються, як правило, за оригіналом. При відсутності оригіналу текст публікується за відпуском. Лише при відсутності відпуску діловодний документ дозволяється публікувати за копією.
Вибір тексту документів неофіціального походження, тобто публіцистичних і наукових творів, проводиться на підставі дбайли¬
50


вого вивчення історії рукопису, внаслідок чого відбирається в основу публікації рання або більш пізня редакція.
Питанню передачі тексту історичних джерел у публікаціях, як одному з найважливіших питань археографії, завжди приділяється дуже серйозна увага з боку археографів і істориків.
Серед археографів і істориків існує одностайна думка, що основним правилом передачі тексту джерела є точність передачі на підставі критики тексту, яка знаходить відбиття в науково-довідковому апараті, зокрема у текстуальних примітках, у вказівках, за допомогою яких археографи дають вірне пояснення документів.
Наукове видання документів становить не механічне відтворення останніх, а таку їх критичну обробку, яка, по-перше, дає цілком справний і читабельний текст документів із збереженням всіх властивих їм особливостей; по-друге, супроводжується критичним вивченням історичного і політичного змісту цих документів. Точна передача тексту, що грунтується на його критиці, наближає джерело до читача.
Передаючи текст історичних джерел, археографія прагне до точного додержання відбитих в них особливостей мови (фонетичних і стилістичних, а також різних діалектів) в їх формі, що історично склалась, до збереження стилю і недопущення безпідставних вилучень, що забезпечує цілковите збереження змісту джерел, відповідність опублікованих документів їх оригіналам і в силу цього — можливість заміни архівних оригіналів опублікованими документами.
Проте публікація документальних джерел з ряду тем не може звільнити істориків від безпосередньої праці в архівах, оскільки не всі питання можуть бути досить повно і всебічно відбиті в опублікованих збірниках джерел. Іноді деякі документи, що в цілому не становлять інтересу, не включаються до збірки, не публікуються, але використання одного-двох речень з документа-ори1- гінала може поповнити дослідження рядом важливих деталей. Крім того, графічні особливості джерела в звичайному друкарському його відтворенні зникають, і тому історики, що цікавляться цією стороною рукопису, можуть провести лише обмежені дослідження. Усе це, навіть при наявності публікації, викликає необхідність в ряді випадків звертатись безпосередньо до' архівних фондів.
У тих же випадках, коли публікація максимально повна і вичерпна, використання джерел не в оригіналі, а по публікації має ряд переваг. Тут читач дістає змогу користуватись попередньою працею археографа-історика, деякими результатами археографічної роботи укладачів, зокрема проведеною ними роботою по встановленню дат недатованих документів, місця їх написання, автора документа, по розшифруванню імен, що згадуються в документах, і т. ін. Обгрунтування цих даних дослідження документів
4*
51


археограф відбиває у різних частинах науково-довідкового апарату видання.
Використання, наприклад, листа Н. К. Крупської від 3 листопада 1902 р. з Лондона Ф. В. Ленгніку в Київ про приєднання Харківського Комітету РСДРП до «Искры» і про становище в Одеському і Катеринославському комітетах по оригіналу становить ряд труднощів.
«...Кароліна — своя, присилає цими днями заяву, що визнає «Искру» керівним органом, правда, народ там дуже недосвідчений і їм потрібен би був хороший практик, яким і є Урс. У Осипа — є цілком свої люди і їхати туди не треба... Катря, не своя, але у неї було вже 5 чоловік, що приїздили переговорити з комітетом, кожен брав адреси, обіцяв літературу і виїжджав. Як це погано впливає і як підбурює людей — про це спитайте Павла, а ось куди потрібна людина, так у Ростов...».
Користуючись же публікацією цього документа в журналі «Пролетарская революция» [6(77)—7(78), 1928, стор. 112—113] і в збірнику «1905—1907 годы на Украине» (т. І), ми знаходимо в примітках в науково-довідковому апараті розшифрування того, що писалося для конспірації. Ми дізнаємося, що «Кароліна» — це Харківський комітет; «Урс» — Леман; «Осип» — Одеський комітет; «Катря» — Катеринославський комітет; «Павло» — член Ка- м’янець-Подільської соціал-демократичної організації РСДРП.
Наступним етапом роботи публікаторів є орфографічне оформлення документів, під яким слід розуміти складання заголовків і контрольно-довідкових відомостей (легенд) до документів.
Заголовки, складені в чіткій, ясній і політично грамотній формі, допомагають дослідникам і широкому колу читачів правильно зрозуміти і використати ті або інші документи. Основними елементами заголовка є: позначення дати, назва різновидності, авто- ра-укладача, адресата, позначення змісту, іноді місце написання і спрямованість документа. Контрольно-довідкові відомості допомагають дослідникам перекопатися в наявності оригіналу документа, що публікується, та його критичному вивченні, а також перевірити підготовку тексту до друку. Вони складаються з таких елементів: назва архіву, бібліотеки, музею, шифр фонду, номер опису, номер справи, сторінка справи, справжність, зовнішній вид документів, якщо вони мають специфічні особливості, вказівки на попередні видання. Контрольно-довідкові відомості (легенди) вміщуються під текстом документів.
Система розміщення документів всередині збірника встановлюється в залежності від їх характеру і завдань збірника за такими ознаками: а) хронологічною, б) тематичною, в) географічною, г) номінальною, д) кореспондентською.
До всіх документальних публікація складається науково-довідковий апарат, до складу якого входять: примітки, передмова,
52


покажчики, хроніка, зміст. Цей апарат допомагає читачеві краще використовувати документи і звільняє його від багатьох довідок по тексту документів.
До документів, що публікуються, складаються текстуальні примітки, які пояснюють історію створення тексту, спосіб його відтворення, пояснення дефектів в тексті і ін. Вони вміщуються в кінці кожної сторінки.
Примітки по змісту складаються з метою допомогти читачеві з’ясувати класову і політичну суть подій, характеристику партій, видань, установ і окремих осіб, а також виправити невірні відомості і доповнити новими даними з достовірних джерел. Примітки за змістом, як правило, розміщуються в кінці збірника.
До документального видання складається передмова, яка поділяється на історичну і археографічну частину. В історичній частині розкривається політичне і наукове значення документів, що публікуються.
Археографічна частина передмови знайомить читача зі складом видання, планом побудови збірника, прийомами і методами підготовки текстів до друку.
До документальних збірників складаються покажчики, які допомагають читачеві знайти відомості про осіб, що їх цікавлять, про предмети, питання, поняття, які зустрічаються у виданні.
В залежності від завдань збірника і змісту документальних джерел, складаються один або кілька покажчиків: іменний, географічний, предметний, хронологічний, термінологічний та ін. До збірників складається історична хроніка, яка дозволяє наочно простежити хід історичних подій в певній хронологічній послідовності.
До документальних публікацій складається зміст, додаток, ілюстрації, бібліографія.
Прийоми і методи публікації документів у докладній формі освітлені в методичному посібнику з археографії 1.
Російська археографія так само, як і українська, білоруська та археографія інших народів СРСР, що становлять дуже важливу галузь для розвитку історичної науки, розвивалась одночасно з розвитком історичної науки.
У Росії археографія набула широкого розвитку з другої половини XVIII ст.
Першим російським археографом, що висловив інтереси дворянства, був В. М. Татищев (1686—1750), який займався підготовкою до видання розповідних і актових текстів документів.
Основна праця Татищева — «История Российская» складається із вступу і публікації літописного зведення.
Археографічні прийоми передачи тексту Татищевим полягають в такому: він зводив всі списки воєдино, не змінюючи мови дже¬
1 Методическое пособие по археографии, М., 1958, стор. 295.
53


рела; іноді для ясності робив свої вставки в текст, беручи їх в прямі дужки, і виключав з текстів легендарні описи, складав примітки до «Своду», а також робив хронологічні, генеалогічні, географічні і лінгвістичні коментарії.
Крім того, Татищев підготував до видання два юридичних джерела: «Русскую правду», «Судебник царя Иоанна Васильевича». Текст цих джерел передано з великою точністю, складені передмови і зроблені примітки по змісту.
Хоч праці Татищева вийшли в світ після його смерті в 1768—’ 1769, 1773, 1774, 1784, 1786 pp., та вони зробили величезний вплив на розвиток російської історії і археографії. Вироблені Татищевим критичні методи дослідження історичних джерел, його прийоми передачі і коментування тексту зробили серйозний вплив на видатніших російських археографів XVIII ст.— Баркова і Новикова.
Перші археографічні видання в наукових цілях були зроблені Академією наук. В 1767 р. Академією наук був опублікований збірник «Кенигсбергская летопись» (Радзівілівський список), підготовлений до друку Барковим, послідовником Татищева в галузі критичних методів видання літописів.
В цьому ж році Академією наук був виданий так званий «Николаевский список» літопису, підготовлений до друку Шльоцером, який являє собою зразок некритичного, буквального відтворення літопису.
Виключно велике значення в розвитку археографії має публікаційна діяльність російського просвітителя М. І. Новикова, який у 1773—1775 pp. і у 1778—1791 pp. опублікував велику кількість найцінніших пам’яток вітчизняної історії у спеціальному виданні «Древняя Российская Вивлиофика».
М. І. Новиков заклав основи наукових методів публікації документальних текстів. Обов’язковою вимогою до публікації історичних документів він висунув: складання заголовка документа, •переклад старого літочислення на сучасне літочислення, точну передачу тексту, вказівку на місце зберігання оригіналу, відмітку про пропущені і непрочитані місця в тексті відточками та інше.
Послідовниками Новикова в галузі публікації документів був
І. 	І. Голіков, який видав на протязі 1788—1798 pp. велику збірку під назвою «Деяния Петра Великого» — 12 томів і доповнення до нього 18 томів.
Археографічна діяльність у XIX ст. і на початку XX ст. в Росії і національних окраїнах провадилась в інтересах пануючих класів поміщиків і російської буржуазії. Великі археографічні заклади були поставлені під безпосередній нагляд царської бюрократії і називались вони імператорськими.
У першій половині XIX ст. розвиток археографії був зв’язаний з діяльністю Товариства історії і древностей російських при Московському університеті. Комісії друкування державних грамот та договорів при Московському архіві Колегії закордонних оправ
54


і Петербурзької археографічної комісії, у другій половині XIX ст. і на початку XX ст., крім цих археографічних установ, активну діяльність у справі публікації історичних джерел розгорнули Російське історичне товариство, Постійна історична комісія Академії наук, археографічні комісії в Києві, Тифлісі, Вільнюсі, губернські вчені архівні комісії, особливо в Курську, Полтаві, Чернігові та інших містах.
У результаті діяльності цих археографічних установ було опубліковано значну кількість літописів та інших документальних джерел з історії Росії.
Найбільш активну роботу по збиранню і публікації джерел з історії Росії провадила Петербурзька археографічна комісія. Члени і кореспонденти цієї комісії, серед яких були такі видатні історики, як П. М. Строев, C. М. Соловйов, для публікації документів провели їх попереднє виявлення в столичних і місцевих архівах і за кордоном.
В архівах Астрахані було виявлено чимало документів про повстання Степана Разіна, у Києві — Універсали гетьманів, матеріали Запорізької Січі, у Гродно — документи про Лівонський орден.
Цінні матеріали, вивезені на початку XVII ст. з Росії, були виявлені в архівах Швеції і Данії, багато важливих пам’яток з нашої вітчизняної історії виявлено в архівах і бібліотеках Італії, особливо у Ватіканському архіві, в архівах Німеччини, Франції.
Тематика, прийоми і методи публікації документів у дореволюційній Росії складались відповідно до інтересів пануючих класів, у руках яких була справа видання історичних джерел.
Оскільки пануючі класи Росії публікацією джерел намагались довести непохитність існуючого ладу, виправдати антинародну політику буржуазно-поміщицької держави, російська дореволюційна археографія зосередила свою головну увагу на виданні документів, що звеличували царський двір і дворянство, політику царизму в своїй країні і в міжнародних відносинах.
У дореволюційній археографії майже не було тем з історії безпосередніх виробників матеріальних благ — робітничого класу і селянства, з історії революційного і національно-визвольного руху, тем, зв’язаних з питаннями економічного розвитку Росії, з історією її суспільної думки; Російській археографії властива була і хронологічна обмеженість. В основному публікувались документи, що висвітлювали далеке минуле, стародавні періоди російської історії.
Істотні недоліки дореволюційної археографії були не лише в тематиці, в складі документальних публікацій, айв методах видання джерел. Основні російські дореволюційні археографічні видання мають істотний недолік у відборі і виявленні документальних матеріалів, у передачі тексту джерел.
З перших кроків розвитку російської археографії в ній не при¬
55


пинялись суперечки про методи передачі в друці текстів історичних джерел.
Такі видатні російські археографи XVIII—XIX ст., як В. Татищев, І. Барков, М. Новиков, Р. Тимковський, К. Калайдович,
II. 	Строев та інші, відстоювали прогресивні критичні методи видання історичних документів. Вони вважали, що основною умовою видання джерел має бути точність передачі змісту документа із звільненням його тексту від застарілих форм письма. Передові російські археографи вважали, що така передача тексту історичних джерел у друці зробить їх доступними для широкого кола читачів.
З 	другого боку, такі археографи, як А. ІИлецер, О. Оленін, М. Оболенський та інші, вважали за необхідне буквально передавати текст документа, зберігаючи навіть явні описки і помилки переписувачів, невживані літери, титли, невірно розставлені розділові знаки і т. п. Такі методи публікації документів дуже утруднювали як їх використання, так і просто ознайомлення з їх змістом різних кіл читачів.
У дореволюційній літературі відсутні теоретичні праці, які узагальнюють практичний досвід роботи по виданню історичних джерел. Відсутність єдиних правил публікації історичних джерел негативно відбилася на підготовці текстів до друку; кожний археограф вирішував питання видання джерел індивідуально.
Тільки в 1905 р. Археографічна комісія схвалила «Проект правил для отдельных изданий Археографической комиссии», які складені в локанічній формі стосовно до документів XV—XVIII ст. Проте «Правила» відіграли позитивну роль в археографічній роботі комісії.
В 1912 р. Московський архів Міністерства юстиції опублікував «Извлечение из правил для переписки и издания документов», які носили внутрівідомчий характер і тому не могли зробити впливу на методи видання джерел.
Під керівництвом проф. О. С. Лаппо-Данилевського з 1905 pv провадилась багаторічна робота з питань видання документів одного фонду, яка була закінчена в 1922 р. і вийшла під назвою «Правила издания зборника грамот коллегии экономии».
Деякі технічні прийоми цих правил можуть бути застосовані при публікації документів XV—XVIII ст.
В цілому правила обминають науково-критичні прийоми видання документів і не розв’язують основних питань археографії.
У дореволюційній Росії були здійснені великі публікації джерел у серійних збірниках документів, багато з яких налічували велику кількість томів і видавались ряд років.
Петербурзька археографічна комісія видала: «Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи» (чотири томи, 1830—1838), «Полное собрание русских летописей» (двадцять чотири томи, 1841 — 1921), «...Акты исторические» (п’ять томів,
56


1841-1842), а потім у дванадцяти томах «Дополнение к Актам историческим», «Акты, относящиеся к истории Западной России» (п’ять томів, 1846—1853), «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» (п’ятнадцять томів, 1863—1892), «Русская историческая библиотека» — 37 томів, «Новгородские писцовые книги» — 6 томів.
Товариство історії і древностей Російських опублікувало «Русские достопамятности» — 3 частини, «Русский исторический збор- ник» — 7 томів, збірник «Чтения в Обществе истории и древностей Российских» — 263 томи, «Временник» — 25 книг, «Записки и труды» — 8 частин.
Комісія друку державних грамот і договорів опублікувала
4 	томи «Собрания государственных грамот и договоров» за період з XIII до XVIII ст.
Комісія опублікувала «Софийский временник», «Законы в. к. Иоанна Васильевича и внука его царя Иоанна Васильевича», «Памятники российской словесности XII века» та інші, підготовлені до друку під керівництвом прогресивних буржуазних археографів Строева і Калайдовича.
Київська археографічна комісія опублікувала 4 томи «Памятников» і 35 томів документів під назвою «Архив юго-западной России», де вміщені історичні акти з історії Правобережної України і Західної України за період XV—XVII століть.
Вілєнська археографічна комісія опублікувала 38 томів «Актів».
Кавказька археографічна комісія видала 12 томів «Актів».
Російське історичне товариство видало 148 томів «Сборника».
Академія наук видала ряд збірників: «Переписка грузинских царей с русскими государями в 1639—1777 гг.», «Материалы для истории Крымского ханства», «Акты Московского государства» — 3 томи, «Россия и Италия» — 3 томи, «Письма и бумаги Петра Великого» — 6 томів.
В кінці XIX ст. на початку XX ст. провели певну археографічну роботу державні архіви. Військово-науковий архів опублікував «Сборник материалов по русско-турецкой войне 1877—1878 гг.» (97 випусків) і «Отечественную войну 1812 г.» (21 том).
Московський архів Міністерства закордонних справ видав документи «О сношении России с Кавказом 1568—1613 гг.».
Московський архів Міністерства юстиції видав «Материалы для истории города XVII и XVIII столетий» та інші.
Публікація документів уже в дожовтневій Росії проводилась не тільки шляхом видання окремих збірників та їх серій, а й засобом публікації документів та їх добірок в періодичних журналах. Видавався тоді ряд спеціальних журналів, присвячених публікації документальних джерел. Хоча основна увага в цих журналах приділялась публікації документів феодального і взагалі докапіталістичних періодів, деяка кількість документів у них припадає на період імперіалізму.
57


Журнал «Русский архив», що виник у 1863 р. і виходив до 1917 p., Зс^ час свого існування приділяв дуже мало уваги сучасності, майже зовсім не відбивав своїми публікаціями поточних подій. У ньому містились лише некрологи, присвячені життю й діяльності померлих сучасників, а також сучасні інформаційні матеріали.
Щомісячний історичний журнал «Русская старина» виник трохи пізніше (1870 р.) і видавався до 1918 р. Редакція «Русской старины» часто вдавалась до активних методів, стимулювала появу мемуарних творів або публікацій. На початку XX ст. журнал майже не торкався питань сучасності, не публікував на своїх сторінках джерел, що відбивали животрепетні питання сучасності. Проте бурхливе життя XX ст. примусило і цей журнал відбивати події дня. У розділі «Из архивных материалов» публікувались деякі матеріали кінця XIX — «початку XX ст. У період першої світової війни журнал «Русская старина» відбивав на своїх сторінках найважливіші події сучасності і події, що безпосередньо передували війні. В ряді номерів, наприклад за 1915 p., друкувався «Сборник дипломатических документов, касающихся событий на Балканском полуострове (июль 1913 — август 1914 гг.)». У жовтневому номері журналу за 1915 р. опубліковані «Письма с войны подпоручика лейб-гвардии пехотного полка к отцу».
Ряд документальних публікацій з періоду імперіалізму здійснено в інших дореволюційних журналах, що об’єднували навколо себе істориків ліберального, ліберально-народницького та інших на«прямів: «Былое», «Голос минувшего», «Киевская старина». Спеціальним видом історичних видань були «Известия» або «Труды» губернських вчених архівних комісій, де друкувались статті з історії даного краю, документи офіціального і приватного походження.
Дожовтнева археографія, як бачимо, запровадила в науковий вжиток значну кількість дуже цінних документальних даних. Ще й досі дореволюційні публікації з ряду тем широко використовуються в радянській науці, особливо в тих випадках, коли раніше опубліковані документи загинули.
Проте, досліджуючи дожовтневі документальні публікації, необхідно враховувати класову спрямованість їх тематики і методи видання джерел, тобто публікації дореволюційних археографічних установ, вимагають виключно критичного ставлення до них.
Жовтнева соціалістична революція зробила глибокий переворот у тематиці й принципах видання документів. Радянська археографія розвивалась в боротьбі із спробами представників буржуазно- дворянської історіографії нав’язати радянським археографам прийоми видання документів, у дусі буржуазного об’єктивізму, формалізму й вузького техніцизму.
На розвиток радянської археографії намагались впливати троць- кісти, бухарінці, буржуазні націоналісти, які «прагнули використа¬
58


ти науково-археографічну роботу з метою перекручення історії Комуністичної партії і історії СРСР.
Переборюючи буржуазний вплив на справу видання документів, радянська археографія будувалась на фундаменті марксистсько-ленінської теорії, на основі рішень Комуністичної партії і Радянського уряду. Першорядне значення в боротьбі з буржуазною ідеологією мали праці В. І. Леніна.
Велику роль у зміцненні марксистських позицій у радянській археографії та її розвитку відіграв видатний радянський історик і археограф M. М. Покровський.
У нашій радянській археографії було висунуто на перший план питання про тематику, класову спрямованість публікаторської роботи. В умовах радянського ладу з’явились можливість і потреба у висвітленні не зачеплених старими історичними дослідниками фактів XIX ст. і особливо XX ст., тобто тих періодів історії нашої Батьківщини, що не становили предмету уваги дореволюційної історичної науки. Радянська археографія, зовсім змінивши хронологічні рамки публікацій, висунула на перший план такі важливі питання, що зв’язані з історією суспільного виробництва, з показом ролі народних мас в історії, масових народних і революційних рухів і особливо робітничого і селянського руху. Радянська археографія надає першорядного значення питанням історії Комуністичної партії, як вождя і організатора мас, історії окремих народів нашої країни, міжнародних відносин і т. д. Значне місце в радянських публікаціях займають питання історії фінансового капіталу і військово-феодального імперіалізму, історії боротьби за перемогу соціалістичної революції, будівництва комунізму в СРСР.
Радянські публікації, відтворюючи документальні джерела з питань, так або інакше зачеплених дореволюційною археографією, зовсім змінили підхід до старих тем, виробили новий, науковий погляд на минуле, здійснюючи, як це передбачив Енгельс, вимогу писати всю історію спочатку. Цим самим радянські документальні публікації викривають класову суть буржуазних публікацій, обмежений характер їх соціально-політичних настанов, обмеженість їх наукової методології, яка дає невірне, перекручене уявлення про історичну дійсність.
Характерні риси радянських документальних публікацій полягають в їх суворій науковості, вирогідності й об’єктивності. Широкі рамки археографічної діяльності в СРСР, вимоги додержувати науковості у виданні документів обумовили необхідність вироблення єдиного наукового методу публікації історичних джерел.
У 1935 р. на підставі вже нагромадженого радянською археографією досвіду були розроблені «Правила видання документів», які, проте, ще не були обов’язковими для всіх науково-дослідних установ і видавництв. Інститут історії АН СРСР і Головне архівне управління СРСР у 1945 р. виробили нові «Основні правила публі-
59


нації документів Державного архівного фонду Союзу РСР», конкретизовані й переглянуті у 1955 р.
«Правила» 1955 р. включають найважливіші методичні вказівки з питань виявлення і відбору документів, про виправлення і передачу тексту, складання приміток і покажчиків і т. п. Вони розраховані на підготовку видань документів різних типів і всіх періодів. У цих «Правилах» усунуто недоліки, що були в попередніх редакціях «Правил» і сформульовані найбільш прогресивні принципи публікації історичних документів, що відповідають вимогам, поставленим перед історичною наукою Комуністичною партією і Радянським урядом. У 1960 р. Головне архівне управління опублікувало «Правила издания документов советского периода».
Широка робота по публікації історичних джерел і по розробці історії СРСР була обумовлена тим, що Велика Жовтнева соціалістична революція створила небувалу ще матеріальну базу для могутнього розквіту радянської історичної науки. Ніколи ще в жодній країні багатства всіх державних архівів не були так широко відкриті для наукового використання, як в СРСР.
Відомий французький громадський діяч, директор Національного архіву в Парижі Шарль Ланглуа, оглянувши .багатющі архіви Ленінграда, що так чудово збереглися і зосереджені, головним чином, в будинку колишнього Сенату, заявив у 1926 р. адміністрації Ленінградського відділення Центрального історичного архіву: «Ваша революція була значно культурнішою і розумнішою, ніж наша, що знищила стільки архівних багатств. Вожді пролетаріату у вас ні на жоден момент не втрачали поваги до інтересів науки»1.
Велика Жовтнева соціалістична революція зробила переворот не лише в тематиці й принципах публікації документів, в усій справі видання документів, айв організації публікаторської роботи.
Деякі дореволюційні археографічні установи були реорганізовані, а деякі ліквідовані. Так, деякий час продовжувала працювати Археографічна комісія, яка згодом перейшла у відання Академії наук і перетворена -потім в Інститут історії, були ліквідовані «Общество истории и древностей российских», «Русское историческое общество», «Губернские ученые архивные комиссии» та ін.
В нашій країні дуже швидко було створено ряд державних науково-дослідних, партійних і громадських археографічних установ, які широко розгорнули справу видання документів для розв’язання нових завдань побудови марксистсько-ленінської радянської історичної науки.
Значну роботу по публікації документальних матеріалів провели Головне архівне управління, місцеві архівні органи, центральні й місцеві державні архіви, в розпорядженні яких був весь
А. М. Панкратова, Советская историческая наука за 25 лет, зб. «Двадцать пять лет исторической науки в СССР», М.—Л., 1942, стор. 35.
60


архівний фонд країни. Архівні органи прокладали перші шляхи до створення радянської археографії п відігравали керівну роль у виданні історичних документів. Вони опублікували велику кількість дуже цінних документів. Чимало сприяв цьому спеціальний журнал «Красный архив».
Короткий огляд публікацій архівних органів міститься в книзі C. Н. Валка «Советская археография» (1948 p.), у статті В. В. Максакова та М. С. Селезньова «О публикации документальных материалов в СССР» l.
Величезну публікаторську роботу провадила створена у 1920 р. Комісія по вивченню історії РПК(б) і Жовтневої революції, так званий «Істпарт», що створив у свою чергу цілу сітку місцевих істпартів, яких до 1928 р. було близько 100. Видавнича робота істпартів вже в перші роки їхнього існування ознаменована публікацією найцінніших джерел у зв*язку з 20-річчям революції 1905 р. і 10-річним ювілеєм Жовтневої соціалістичної революції, матеріалів з історії партії і революційного руху. Істпарт створив ряд серій документальних публікацій з історії революційного руху кінця XIX і, головним чином, початку XX ст. Велику роль у публікації документів відігравали журнали «Пролетарская революция», «Красная летопись» та інші журнали, що видавались Істпар- том і об’єднували навколо себе широкий актив істориків.
Документи, видані Центральними і місцевими істпартами дуже різноманітні, видано дуже багато збірників, тому орієнтуватися в них дослідникові допомагає список книжок, виданих Істпартом ЦК ВКП(б) з часу заснування Інституту і до злиття у 1928 р. з Інститутом Леніна. Список цей надрукований у журналі «Пролетарська революція» (№ 1 за 1929 p.).
Історики України склали бібліографічний покажчик публікацій місцевих істпартів, що вийшов у 1932 р. за редакцією Хандро- са і Ланда.
За зразком Істпарпу ЦК ВЛКСМ створив Істмол — Комісію для вивчення історії молодіжного руху з рядом місцевих відділень. Хоча Істмол займався здебільшого науково-популярною роботою, проте він опублікував певну кількість документальних збірників.
У свою чергу ВЦРПС створив Істпроф — Комісію для вивченая робітничого і професійного руху.
З Народних Комісаріатів особливу роль у справі публікації історичних джерел, головним чином дипломатичних документів, відіграв Народний Комісаріат закордонних справ, що почав уже з кінця 1917 р. видавати документи з історії міжнародних відносин царської Росії.
У 20-х роках Наркомат закордонних справ видав ряд томів документів з історії дипломатичних відносин періоду першої сві¬
1 ?Курнал «Вопросы истории», 1953, «Ns 2.
61


тової війни. В перші ж роки після закінчення громадянської війни Наркомат військових і морських справ звернув увагу на вивчення досвіду світової і громадянської війни. Генеральний штаб Робітничо-Селянської Червоної Армії і Вища військова редакційна рада Наркомату військових і морських справ видали ряд дуже цінних збірників з історії участі російської армії в ряді війн і битв XX ст.
Значну роботу по виданню документів розгорнули також, створювані у зв’язку з різними ювілеями, при ЦВК СРСР, Академії наук СРСР і республіканських академіях наук — різні археографічні комісії. Першою такою комісією була комісія ЦВК СРСР по організації святкування 20-річчя революції 1905 р. Такою ж була комісія, створена у 1929 р. при Президії ЦВК СРСР по виданню документів епохи імперіалізму.
ЗО липня 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв ухвалу про видання «Истории гражданской войны». Головна редакція Комісії з історії громадянської війни зібрала величезний і різноманітний матеріал для написання історії громадянської війни. 16 жовтня 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про видання «Истории фабрик и заводов». Було створено секретаріат редакції з історії фабрик і заводів, який і розгорнув величезну видавничу публікаційну роботу. Обидві створені організації мали свої місцеві редакції, які також чимало зробили в галузі публікації джерел і складання монографій.
У наші дні величезну археографічну роботу провадять Головне архівне управління СРСР, архівні управління союзних республік, Центральний всесоюзний, центральні республіканські та місцеві державні архіви, різні інститути і відділи Академії наук СРСР та республіканських академій наук: інститут історії, інститут права, інститути літератури і мови Академії наук СРСР та ін.
Не можна не зазначити досить інтенсивної археографічної діяльності Державного літературного музею, видавництва «Искусство», Державної ордена Леніна бібліотеки СРСР імені В. І. Леніна.
Такі у нас найголовніші археографічні установи, що займались і займаються публікацією історичних документів. Всі ці установи працювали і працюють у тісному контакті з Інститутом марксиз- му-ленінізму при ЦК КПРС та його філіалами. Радянські об’єктивно-наукові публікації ввійшли в основний фонд "джерел, на основі яких розвивається вивчення історії СРСР у зв’язку з історією народів інших країн. Значення опублікованих радянськими археографічними установами джерел у справі розвитку історичних знань в СРСР важко переоцінити.
Публікацію документів урядових архівів самодержавства Радянська влада розпочала майже на другий день після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, причому початок цієї роботи поклали повсталі робітники і матроси Петрограда, за пропозицією В. І. Леніна.
62


Насамперед було розпочато публікацію дипломатичних документів секретного архіву Міністерства закордонних справ царського уряду, що викривали імперіалістичний характер першої світової війни і таємні договори царської Росії з урядами Антанти.
Було опубліковано сім «Сборников секретных документов из архивов бывшего Министерства иностранных дел». Редактором їх був матрос-більшовик М. Маркін. Опублікування цих збірників документів, виявлених у тайниках Міністерства закордонних справ, стали незаперечним доказом агресивної, імперіалістичної політики царського і Тимчасового урядів, урядів Англії, Франції, Німеччини та інших капіталістичних країн, стали доказом миролюбної політики Радянської влади.
Дати хоча б короткий перелік виданих радянськими археографічними установами збірників документів — справа досить складна. Можна дати лише деякий орієнтир для їхнього відшукапня. Радянська археографія зробила доступними для громадськості цінні джерела з історії народних рухів періоду феодалізму в Росії — рухів під проводом Івана Болотникова, Степана Разіна, Омеляна Пугачова, історії руху декабристів і т. д.
Ми маємо ряд документальних публікацій, присвячених історії революційної боротьби робітничого класу і селянства у масштабах Росії («1-е Мая в царской России 1890—1916 гг.», М.* 1939 р.; «Рабочее движение в России в XIX в.», 3 книги, 1955— 1956 pp.).
Інші публікації висвітлюють лише конкретне -питання або конкретний період історії революційної боротьби робітничого класу і селянства Росії («Группа «Освобождение труда», тт. I—VI, М., 1924—1928 pp.», «Листовки Петербургского Союза борьбы за освобождение рабочего класса», М., 1934 р.; «Искровские организации на Украине», К., 1950 р.; «Обуховская оборона 1901 г.», Л., 1926 р.; «Крестьянское движение 1902 г.», М., 1923).
У зв’язку із святкуванням 50-річчя першої народної російської революції у 1955 р. в Москві було випущено серію документальних збірників під загальною назвою «Революція 1905—1907 гг. в России. Документы и материалы».
Збірники документів,^ що висвітлювали події революції 1905— 1907 pp., були підготовлені і опубліковані у союзних республіках^ в обласних і крайових центрах. Серед них можна назвати двотомне видання «Революція 1905—1907 pp. на Україні» (K., 1955), збірники «Харьков и Харьковская губерния в революции 1905— 1907 гг.» (Харків, 1955), «Донбасс в революции 1905—1907 гг.» (Луганськ, 1955).
Значна кількість збірників присвячена періоду реакції, новому революційному піднесенню, періоду -першої світової війни і другої революції в Росії.
Дуже багато є публікацій документів з питань зовнішньої політики російського самодержавства періоду імперіалізму, з історії
ба


міжнародних відносин. Можна назвати такі публікації: «Международные отношения в эпоху империализма» (3серії, 1931 —1940), if Международные отношения 1870—1918 гг.» (М., 1940), «Сборник договоров России с другими государствами. 1856—1917 гг.» „(М., 1952) та ін.
Значна кількість публікацій присвячена російським полководцям і флотоводцям, географічним відкриттям російських мандрівників, історії науки, культури, суспільної думки.
Велике місце серед опублікованих джерел посідають видання документів про петрашевців, про Герцена і його оточення, про життя і діяльність видатних письменників, художників, корифеїв вітчизняної і світової науки.
Радянський історик має ряд документальних публікацій з історії боротьби про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції як в центрі, у Петрограді і Москві, так і в національних районах Росії. Особливо велику кількість документальних публікацій було здійснено у 1957 р. у зв’язку із святкуванням 40-річчя Великого Жовтня.
Найбільш значними з цих археографічних видань є збірники, які відбивають керівну роль Комуністичної партії у підготовці і проведенні Великої Жовтневої соціалістичної революції: «Коммунистическая партия Советского Союза в борьбе за победу социалистической революции в период двоевластия» (М., 1957), «Коммунистическая партия Советского Союза в борьбе за победу Великой Октябрьской социалистической революции» (М., 1957),
*От февраля к Октябрю» (М., 1957), «Переписка Секретариата ЦК РСДРП (б) с местными партийными организациями» (М., 1957, у двох книгах), «Большевистские организации Украины в борьбе за победу Великого Октября» (К., 1957).
Документа і матеріали, видані державними і партійними архівами України до 40-річчя Великого Жовтня, показують, як трудящі України під керівництвом Комуністичної партії прийшли до створення Радянської влади в запеклій боротьбі проти зрадників українського народу — буржуазних націоналістів, які засіли в Центральній раді.
Можна назвати такі збірники: «Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине» у трьох томах (K., 1957), «Харьков и Харьковская губерния в Великой Октябрьской социалистической революции» (Харків, 1957).
Радянська археографія звернула особливу увагу на публікацію документів, що стосуються історії радянського суспільства.
Значна кількість документальних збірників і цілих серій присвячена питанням боротьби радянського народу проти іноземних інтервентів і внутрішньої контрреволюції у 1918—1920 pp., питанням соціалістичного будівництва в роки громадянської війни. Націоналізація землі й промисловості, соціалістична індустріалізація і колективізація сільського господарства в СРСР, формуван¬
64


ня соціалістичних націй і радянське національно-державне будівництво, розвиток соціалістичної культури, виникнення і розвиток морально-політичної єдності радянського народу — все це також досить повно представлено в археографічних виданнях.
Велику увагу радянська археографія приділяла також публікації джерел з історії Великої Вітчизняної війни, боротьби СРСР за мир, історії революційного і демократичного руху в країнах капіталу, колоніальних і залежних країнах. Чимале місце в радянській археографії зайняли теми про боротьбу трудящих країн народної демократії за побудову соціалізму.
Досить значну групу видань, що містять публікації історичних джерел з історії СРСР, становлять радянські періодичні органи — журнали партійних організацій, державних історичних і археографічних установ (Істпарту при ЦК РКП (б) і його місцевих органів, Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, Архівного управління СРСР, місцевих архівів і архівних управлінь, Інституту історії Академії наук СРСР і академій наук союзних республік), інших історичних установ і товариств [Російського (Всесоюзного) Географічного товариства, краєзнавчих організацій та ін.].
В СРСР публікації документів проводяться як в літературно- історичних і теоретичних журналах, так і в спеціальних публікаційних журналах.
З журналів, у яких поряд з теоретичними та іншими дослідницькими статтями систематично публікувались документи, виявлені в архівах, слід назвати такі: «Пролетарская революция», «Историк-марксист», «История пролетариата СССР», «Каторга и ссылка», «Борьба классов», «Исторический журнал», «Вопросы истории» та ін.
Окрему групу журналів становлять історичні публікаційні журнали, спеціальною метою яких є публікація різник історичних джерел. Найстарішим публікаційним журналом радянської держави, що почав видаватись з 1922 p., був орган Центрального архівного управління «Красный архив». У 106 томах- «Красного архива» міститься понад тисячу різноманітних тематичних груп документів або навіть окремих важливих в історичному відношенні джерел.
За двадцять років свого існування «Красный архив» утворив цілу історичну бібліотеку, дав історикам, економістам, літературознавцям та іншим дослідникам в різних галузях науки значний документальний матеріал, взятий з архівних фондів. З 1955 р. замість журналу «Красный архив» (припинив своє видання у зв’язку з Великою Вітчизняною війною), почав виходити журнал «Исторический архив», але з дещо іншого програмою.
Ряд історичних журналів республік Радянського Союзу і окремих великих міських центрів також дав значну кількість публікацій документів. Насамперед слід зазначити видання деякії ми місцевими істпартами своїх публікаційних журналів. З 1921 р.
5 оюз
65


виходив журнал Московського істпарта «Пролетарская революция», з 1922 р.— журнал Петроградського істпарта «Красная летопись».
На Україні з 1922 по 1933 рік видавалася «Летопись революции» (з 1928 p.— «Літопис революції»). Проте слід зазначити, що не всі публікації цього журналу були на необхідному науковому рівні, деякі з них відзначаються однобічним і тенденційним висвітленням історичного процесу.
Тепер в СРСР видаються журнали: «Исторический архив» та «Вопросы архивоведения», в яких значне місце відводиться публікації документів; в УРСР видається «Український історичний журнал», «Науково-інформаційний бюлетень архівного управління», у яких значна увага приділяється археографії.
В умовах культу особи з метою звеличення ролі Сталіна в історії партії і революційного руху широко застосовувався метод однобічного підбору документів для публікації, і нерідко другорядні факти, зв’язані з ім’ям Сталіна, висвітлювались, як головні і вирішальні. У збірниках, присвячених підготовці і перемозі Великої Жовтневої соціалістичної революції, не вміщувались документи про діяльність таких видатних партійних і військових діячіг? України, як Косіор, Чубар, Скрипник, Затонський, Подвойський та багато інших.
В документальних збірниках, присвячених боротьбі радянського народу проти гітлерівської Німеччини, внаслідок шкідливого впливу культу особи, мало вміщено документів про керівну роль Комуністичної партії, комсомольських організацій, перемога на фронтах Великої Вітчизняної війни приписувалась особисто Сталіну К
Рішення XX і XXII з’їздів КПРС, які звільнили історичну науку від догм культу особи Сталіна, відкрили широкі перспективи для всебічного використання Державного архівного фонду СРСР в інтересах радянської науки.
Особливо велику публікаційну роботу розгорнули радянські державні і партійні архіви після історичного XX з’їзду КПРС. Лише на Україні за останні роки всі центральні і обласні державні архіви видали дуже цінні збірники документів з історії революційного руху і Комуністичної партії, з історії будівництва соціалізму і комунізму в нашій країні.
Найбільш повними із збірників, присвячених історії радянського суспільства, є збірники, що висвітлюють історію індустріалізації країни, колективізації сільського господарства, збірники з історії міст, фабрик і заводів, культурних установ.
1 Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками J941—1944 рр.: Київ, 1948;^ Одесса в Великой Отечественной войне Советского Союза. Одесса, т. I, 1947, т. II, 1949, т. III, 1951; Німецькі окупанти на Полтавщині (1941—1943 рр )- Полтава, 1947 та ін.
66


Радянські документальні публікації поширюються не лпше в СРСР,-а й за кордоном. Вони викликають там великий інтерес як своїм змістом, так і методами видання джерел.
Питання видання історичних джерел в СРСР обговорювались на міжнародному конгресі істориків у Римі, на міжнародній конференції «Круглого столу архівів», що відбулась у 1957 р. в м. Загребі та ін.
Радянська археографія протистоїть тематиці і методології сучасних публікацій в капіталістичних країнах, особливо у США, Англії і Франції. Якщо передові представники сучасної буржуазної історіографічної науки прагнуть створити фундаментальні публікації документів, що використовуються як джерела для дослідження, то реакційна частина істориків, особливо після Великої Жовтневої соціалістичної революції, перетворила археографію в засіб фальсифікації дійсності, боротьби проти прогресу, справи миру і соціалізму.
Про це свідчить, зокрема, видання збірників дипломатичних документів, що вийшли в ряді капіталістичних країн після опублікування Радянським урядом таємних договорів Росії. Але найбільш яскравим фактом фальсифікації історії під час публікації документів є видання Державного департаменту США, міністерств закордонних справ Англії і Франції про підготовку другої світової війни.
Радянська археографія, як і вся радянська історична наука, зайняла видатне становище в світовій історичній науці.


ОСНОВИ ПАЛЕОГРАФІЇ
Серед допоміжних історичних дисциплін значне місце належить палеографі ї. Слово це походить від двох грецьких слів — «палайос» — старий, давній і «графо» — пишу.
Предметом палеографії є вивчення зовнішніх ознак рукописів. Палеографія вивчає історичний розвиток знаків писемності — еволюцію написання літер, розділових знаків тощо; вивчає матеріал, на якому написано рукопис,— папір, пергамент, берест і т. д.*у вивчає так звані водяні знаки (філіграні); штемпелі — знаки, що тиснені пресом на папері, і водяні знаки — знаки фірм, що випускали папір; різноманітні художні прикраси, що є в рукопису — заставки, орнамент, кінцівки і т. д.; вивчає й інші особливості рукопису — оправи, формат та ін.
Значення палеографії для історичної науки величезне. Вона насамперед дає можливість прочитати і зрозуміти зміст рукопису. Кожен, хто бачив старовинні російські і українські рукописи, може уявити, що читання їх далеко не проста справа. Написання літер в стародавні часи було зовсім іншим, ніж тепер, і весь час змінювалося. Існували своєрідні поєднання літер, скорочені написання слів і т. д. Без знання всього цього зовсім неможливо прочитати навіть кілька рядків старовинних рукописів.
Палеографічний аналіз рукопису дає можливість більш точно встановити час написання рукопису. Для кожної епохи характерні своєрідні особливості окремих літер. Вивчаючи текст рукопису, ми можемо встановити, до якого саме століття він відноситься, і навіть початок, середину або кінець століття.
Практично це має дуже велике значення. Нерідко рукописи не мають певної дати, і її не можна встановити за змістом документа. Тоді на допомогу приходить палеографічний аналіз. Важливо встановити і місце, де написано документ. І тут на допомогу приходить палеографія.
У далекі від нас часи освічених людей, які добре володіли письмом, було не так багато. В певній місцевості наука письма
08


передавалася кількома досвідченими вчителями, причому кожен з них мав свої певні особливості письма. Так, скажімо, на Україні в першій половині XVII ст. можна ясно розрізнити так звану київську школу письма від львівської та ін. Це дає можливість визначити і місце написання рукопису.
Палеографічний аналіз дає можливість встановити оригінальність рукопису: дійсно він стародавній, чи є в ньому доробки, чи фальсифікований він.
Сказане вище стосується використання палеографічних знань в галузі науково-дослідницької роботи або з метою прове-. дення спеціальної експертизи; палеографічний аналіз може провадити тільки висококваліфікований фахівець-палеограф.
Проте знання основ палеографії потрібне і для значно ширшого кола істориків-вчителів, музейних робітників, архівістів.
Учитель викладає за підручниками, в яких дуже часто, як ілюстративний матеріал, вміщено фотознімки з старовинних документів. У багатьох книжках з історії України вміщено, наприклад, фото з листа Б. Хмельницького російському цареві Олексію Михайловичу від 8 червня 1648 р. або факсиміле підпису Богдана Хмельницького з позначенням його титулу. Часто вміщуються фото з «прелестных писем» Степана Разіна, маніфестів О. Пуга- чова і т. д. Транскрибування цих документів здебільшого не подається. Між тим, вчитель повинен вміти прочитати такі документи в рукописі. До нього можуть звернутися з проханням прочитати якийсь старовинний рукопис або запис.
Вміння читати старовинні документи потрібне і музейному працівникові. В експозиціях музеїв та їх фондах нерідко бувають оригінали історичних документів або, частіше,— їх фотокопії. Так, в музеї історії Полтавської битви в м. Полтаві є фотокопії документів про розгортання народної війни, про вірність українського народу союзу з братньою Росією і т. д. Відвідувачі оглядають їх, і музейні робітники повинні прочитати документи, зуміти відібрати кращі з іщх для експозиції.
Не доводиться вже говорити про науковців-архівістів. У фондах обласних і центральних архівів є документи, читання яких без знань палеографії неможливе. Без цього неможлива і систематизація документів та їх наукова розробка.
Ось чому, зважаючи на велике наукове і практичне значення палеографії, вивчення її і введено до учбових планів історичних факультетів університетів УРСР.
Палеографія, як допоміжна історична дисципліна, зв’язана майже з усіма іншими допоміжними історичними дисциплінами. Для палеографічного аналізу рукопису потрібне знання хронології, історичної географи, нумізматики.
Окремі дисципліни особливо тісно зв’язані з палеографією. Серед них слід назвати: сфрагістику —* науку про історичну еволюцію печаток, філігранезнавство — науку про філіграні — водяні
69


знаки, епіграфіку — науку про письмена на камені, дереві, металі та інших матеріалах.
Радянська палеографія докорінно відрізняється від старої, дворянсько-буржуазної, палеографії своєю методологією. Як і всі марксистсько-ленінські суспільні науки, вона базується на великому вченні марксизму-ленінізму. Розвиток писемності вона розглядає на базі соціально-економічного розвитку країни, як процес, що обумовлений певним ступенем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Значний вклад у розвиток радянської •палеографії вніс радянський історик JI. В. Черепній. Його капь тальна праця «Русская палеография», видана у 1956 p., є узагальненням всього найкращого, що зробили дореволюційна наука і окремі радянські дослідники. Вона є першою, справді науковою розробкою і систематизацією основ марксистсько-ленінської палеографії як науки. Цей запропонований читачеві загальноосвітній нарис складено на основі положень згаданої праці Л. В. Череп- ніна.
Писемність у слов’ян, як і в інших народів світу, виникла на останньому етапі розвитку первіснообщинного ладу, в часи його розкладу. Як вказує Ф. Енгельс, дальший розвиток продуктивних сил, поява приватної власності, зародження класів і держави — все це обумовило появу писемності.
У східних слов’ян процес розкладу первіснообщинного ладу і формування феодальних відносин охоплює ряд століть — від IV ст. н. е. до IX ст., коли феодальний спосіб виробництва став панівним.
Саме на цей час і припадає зародження писемності у слов’ян, що було обумовлено соціально-економічними процесами — розвитком ремесла і торгівлі, зародженням класів експлуататорів і експлуатованих, появою держави.
Стара, дореволюційна, наука твердила, що писемність на Русі виникла лише під зовнішніми впливами, після прийняття християнства. Радянські вчені довели повну безпідставність цих тверджень.
Ще задовго до прийняття християнства у східних слов’ян існувала писемність. Про це свідчить цілий ряд джерел. У сказанні Чорноризця Храбра «О письменах» є вказівки на те, що слов’яни користувалися фігурним письмом. У «Паннонському життії» Костянтина Філософа згадується руське фонетичне письмо. Арабські автори — письменник Ахмед ібн Фадлен і географ Аль-Масуді засвідчили, що у руських було письмо у першій половині X ст. Про це пише і арабський автор другої половини X ст. Ібн Якуб Надім.
Першорядне значення мають свідчення давніх руських літописів -про те, що договори Русі з Візантією у X ст. писалися і руською мовою.
Винятково великий вклад у справу вивчення історії письма вніс радянський археолог Д. Авдусін, який на Смоленщині, на
70


глиняному посуді першої чверті X ст., знайшов письмена слов’янською абеткою, так званою кирилицею.
Таким чином, не викликає сумніву наявність у східних слов’ян своєї власної писемності ще задовго до хрещення Русі. Після цього акту писемність почала поширюватися значно швидше. Одним з авторів нового алфавіту був болгарський місіонер Кирил. На Русі було відомо два ранньослов’янські алфавіти, що з’явилися в цей час — кирилиця і глаголиця. Щодо часу їх виникнення існує чимало різних гіпотез. Не викликає сумніву лише те, що основною з них стала кирилиця, яка була досить поширена.
За часів Київської Русі (IX—XII ст.) культура нашої країни зробила великий крок уперед. Розвинулась далі і писемність. Збереглися пам’ятки писемності на пергаменті. Найдавнішою з них € «Остромирове Євангеліє» (1056—1057 pp.) та «Ізборник Святослава» (1073 p.). Разом з багатьма іншими рукописами вони становлять найдавніші східнослов’янські рукописи.
Чимало пам’яток писемності знайшов під час розкопок у Новгороді радянський вчений А. Арциховський. Він знайшов п’ятнадцять приватних листів, написаних на бересті. Нам відомі написи на золотих і срібних монетах, кам’яних хрестах, ремісничих виробах, посудинах, речах побутового вжитку і т. д.
Значно була поширена писемність і на пергаменті. Це — жало- вані грамоти, рукописи, книжки церковного і світського характеру.
З розвитком писемності зв’язана поява спеціальної групи людей — переписувачів. Писали в ті часи виключно перами, здебільшого гусячими. Перед писанням аркуш лінували. Рукописні книги мали оправу, нерідко надзвичайно коштовну, з прикрасами з золота, срібла, дорогоцінного каміння.
Щодо еволюції самого написання тексту — графіки письма, то в історичній науці давно вже встановлено три основні етапи його розвитку в нашій країні — устав9 півустав і скоропис.
Найдавнішим видом письма був устав. Його можна визнати основним і характерним для часів древньоруської держави.
Всі літери уставу писалися прямо, перпендикулярно до рядка. Кожна літера має правильні лінії і наближується до квадрату, відокремленого від інших рівними проміжками. Текст не поділено на окремі слова.
Однією з характерних рис уставу було скорочення окремих, здебільшого часто вживаних, слів, наприклад, князь, день, царство і т. д. Для скорочення викидалися голосні і над словом ставився знак скорочення — тітл. Інколи окремі літери виносилися над рядок (виносні літери).
Як видно з таблиці 1, окремі літери мали різні ватзіанти. Багато літер (Б, В, Г, Д, З, Ж, И, К, Л, М, С, П, Р Т, ІН, Щ) наближаються до їх сучасного друкованого або рукописного вигляду. Відрізняється вигляд сучасного написання літер Ц, Ч, а також
71


XI в
ХИв
хпі в;
А
Д C\ć\AAS)44
лДал^й^я
В
К в в S к
К Ci £ V
F G iS- ІҐїГіГ Д £
В
В ß> G 1 ЕГ Б
кВвЕБ ß ав
Г
Г г Г
Г г г г
Г г г Т г л
д
Дадад
JV АДд Ä
аД Д дД Д а
Е
6e£f € С е
616*1 с ее
с t £ 11 f £ £ £ t е-
Ж
Ж ж ж ж w ж
Ж)1І Ж>крк.ж
ЖЖлч7Н5К?К
S
TJ?iSu
'bś s г
3
"Żi і ? ■ г з
3'5?
и
НннНи
И H H
нИиИн/1 К Н
I
‘і і
1 1 Ї
І Ї 1}
к.
К к к К к
11 К К it *K If
К If If li К JS к
л
ЛДл/ГЛ/Тл
Л /іігллл/тл
аОдд/vt і
м
1 М Л-Шигмдл
U М М дл у
м ЛЛЗЦІмШІд*
и
NnltV w
HflHNV
М (Чнл/Нпы
0
0 0 а
0 0
о 0 0 О
й
II п л п
П ЛЯП Лл
тт л J7 J7 TJ ГГ л
р
ff pff р?/
PH?P(tłt
ePPhfl.??
€
С с с і с
Cc С i Li
с С сс с С-с. с
1'
Т V т у
Т Jtt
ttTtTTtT
Табл, 1. Устав
72


У
у Yytfxsoif
1[Г0ЦОоуУ
ф
ф ф ф фсрф
ęęę t'
Ф ф фф
X
w?**
к* У ?-/*$
Ід)
Ш ш (ŹD w
ft) СО 6Ü<2<3
CÓ А) 00 (J J) ії
Ц
Ччччч
ЧЧЧЧЧЧУ
ччЩуЧУ
ч
Vy VY
Y ¥S VV7! V
V ywv^iwv
III
Ш ш ш
Ш ш ш Ш $
ш ш ш
Щ
ЦІ Ф І|/ ш т
ЦІ Щ W
ц, Ш V ¥
ъ
*Żk ъ 2 <ъ 1
*ж ъЪ Ъъъ1
ъЪАгИъъ!
Ы
Шгі'ІНЗУ'ЬІ
%fti Ś! SUHlrt j
І ь
Ь ь ьі> ъ
ъЬьЬЪъь
і ы» Ь Ь А ж і
ь
'fe *łt
’ii'ft'P, £і?Ф
ji-fct tttl*
ю
WIO w of vo
w» Н)ы«к) Ю
1 jo 3h3>0 w W io оію
їй
FA «V
j
KiMfań tó
Ш M ia$a
к
ККк
Н * Mr ł€
К w U H H H
А
Ж А А
A ÄaSfl Й
AÄÄ/K A/Ä
І&\
ДІ Л Ж
Ж. Лч ДлЧ
ш.
М hft
Ы
В
і т
ї$ ні Ш
тт
HR r&
%
rmn
w?
5?YW
¥
tt+łtt
0
ФА**«.
*■&* нъНН*«6*#
Фіг* гф»«0»*$*
V ІІГ V
V
V'
ХІ-ХІ1
I ст. (Таблиці I—IV
ВЗЯТО 3 КНИЖКИ JL
палеографія»).
В. Черепніна «Русская
7а


йотованих літер (Ю, Е, Я). Нарешті, був ряд літер, невластивих сучасному алфавіту. Це літери, що звалися юс великий і юс малий; псі — дифтонг літер П і С; ксі — дифтонг літер К і С; фіта; іжиця; омега.
Щоб ознайомитися з літерами уставного письма і вивчити їх, ми радимо скопіювати всі написання літер, подані в таблиці 1. Тут наведено всі, найбільш характерні написання літер тодішнього руського алфавіту. Розділові знаки в ті часи вже зустрічаються, але в-їх вживанні нема певної системи. Раніш за'всі знаки зустрічається крапка, пізніше з’являються коми.
Слід мати на увазі, що написання літер в уставі пройшло певну еволюцію. Спочатку розвивалося геометричне письмо. Кожна літера написана симетрично, кількість скорочень в словах невелика, літери великого розміру. В дальшому розмір літер поступово зменшується і поширюється більш дрібне письмо, так званий діловий устав.
Історична наука встановила засоби більш детального вивчення уставного письма з метою датування рукописних пам’яток. Для певних частин XI і XII ст. характерні особливості в написанні літер юса великого і малого, псі, омеги та ін.
Старовинні рукописи XI—XII ст. мали різноманітні художні прикраси, що мають загальну назву — орнамент.
Можна виділити кілька основних типів цих прикрас. На початку розділу або частини книги вміщувалася заставка. Такі заставки є, наприклад, в «Остромировому Євангелії», «Ізборнику Святослава», «Юр’євому Євангелії» та ін. Вони виконані здебільшого на золотому фоні і мають різноколірне забарвлення — рожеве, голубе, синє, жовте, зелене. За своїм характером це геометричні форми (кола, півкола, трикутники, ромби). До цих геометричних узорів додаються прикраси з зображенням рослин та тварин.
Другим, дуже поширеним типом прикрас є ініціали — прикрашення кольоровим малюнком початкових літер глав та розділів. Літери ці написані у більш великому плані. До основного рисунка літери додаються різні прикраси — зображення рослинних елементів та тварин. Інколи зустрічаються зображення людини.
Характерною прикрасою рукописів є також кінцівки. Вони вміщувалися в кінці книжки, інколи — в кінці розділів. В них більш виразно розвинуті геометричні елементи.
Порівняно менше був поширений четвертий тип прикрас — так звані польові прикраси, зроблені на полях рукопису. Вони були дуже різноманітними і здебільшого невеликого розміру.
Крім цих прикрас тексту, старовинні рукописи мали ілюстрації — так звані мініатюри. Такі малюнки вміщені, зокрема, в <Остромировому Євангелії» та «Ізборнику Святослава». Виконані пі малюнки з великою майстерністю і винятковим багатством
74


фарб. Вони свідчать про дуже високий рівень, самобутність і оригінальність давньоруського образотворчого мистецтва.
На Русі найдавніші рукописи написані на пергаменті — тонко обробленій шкірі тварин (телят, кіз та ін.). Назва пергаменту походить від міста ГІергам в Малій Азії, де, за переказами, було удосконалено вироблення цього матеріалу для рукописів.
Як матеріал для письма пергамент мав багато переваг. Він був міцним, зручним під час користування, добре зберігався. До того ж аркуші пергаменту, вже раз використані, можна було використовувати знову. Для цього треба було зчистити написаний раніше текст.
Пергамент на Русі був головним матеріалом для письма до XIV ст., коли вперше почали вживати папір. Рукописи на -пергаменті називали «харатями», «кожами», «міхами», «телятинами».
Пергамент коштував дорого і це у великій мірі обмежувало користування ним. Тому поряд з пергаментом користувалися і значно дешевшим матеріалом — берестою. Робили записи також на дереві і камені.
Від матеріалу, на якому писався рукопис, залежав і характер знарядь письма.
Для писання на пергаменті -потрібні були насамперед чорнила, які виготовлялися з дубових горішків — наростів на листях дуба. Рідше вживалися чорнила з сажі та кори дерев. Написаний чорнилом текст промокали піском.
Поряд з чорнилами широко користувалися фарбами. Ними писали або прикрашали перші літери, позначення років, нумерацію аркушів. Основними фарбами бул^а: кіновар (оранжево-червона), сурик (червона), ох^д (світло-жовта),^лазуп_ісиньо-зеленп) та чорна. Ці фарби розчйнялися на жовтку яєць або на клею рос- лин^Коштовні книжки прикрашали золотом.
Новий етап у розвитку східнослов’янської писемності зв’язаний з новими соціально-економічними умовами.
Київська Русь була великою і могутньою державою. До її складу входило багато окремих племен і князівств, що підлягали київському князеві. Але господарські й інші зв’язки між окремими частинами Русі були дуже слабкими. Все необхідне для феодалів вироблялося в їх вотчинах. Торгівля між окремими областями була розвинута дуже слабо.
Дедалі більше зростала влада місцевих князів і феодалів. Зв’язки між князівствами слабшали, і у XII ст. Русь розпалася на окремі князівства, найбільшими з яких були Владимиро-Суздаль- ське, Галицько-Волинське та Полоцько-Мінське.
Роздробленням Русі скористалися зовнішні вороги. Посилилися напади половців, а з середини XIII ст. почалося вторгнення та- таро-монгольських орд. Настали тяжкі часи татарського іга. Згодом, із дальшим зростанням товарно-грошових відносин, окремі землі почали об’єднуватися у централізовану державу. Це злиття
75


було обумовлено зростаючим товарним обігом в країні, посиленням торгових зв’язків. Центром Русі стало місто Москва. Все це поклало свій відбиток і на розвиток писемності.
Від цього часу лишилося чимало пам’яток писемності. Це різні акти економічного характеру, документи на земельні володіння, законодавчі акти, літописи і т. д. Крім того, знайдено чимало написів на посуді, грошах, гарматах, камені і т. д.
Матеріалом для письма у XIII—XIV ст. залишався пергамент. З XIV ст. з’являються перші рукописи на папері. Найбільш давніми актами на папері є жалувана грамота ніжегородського князя Василя Давидовича Ярославському Спаському монастирю і договірна грамота московського князя Семена Івановича з братами. Найдавнішою рукописною книгою на папері є «Поучения Исаака Сирина» (1381 p.).
Папір був тоді привозним, виробництво його на Русі почалося у XVI-XVII ст.
При палеографічному аналізі рукопису велике значення має вивчення водяних знаків, або так званих філіграней.
Із запровадженням паперу як матеріалу для письма встановилися певні форми діловодства. На Русі поширюються згортки, або стовпці, із склеєних аркушів паперу. Поряд з цим існували і зошити. Кілька 'зошитів, зібраних в одну оправу, створювали книжку, формати яких були різні — десть, півдесть, чверть, восьмушка і т. д.
Як і в попередні століття, писали чорнилом. Дослідженнями радянських вчених встановлено, що тоді користувалися в основному двома фарбуючими речовинами — сажею і дубильними речовинами. Знаряддям письма лишалися гусячі пера.
Характерною рисою для XIII—XIV ст. є тератологічний орнамент, в якому переважали зображення фантастичних істот.
У цей час змінюється і графіка писемності.
На зміну уставу приходить півуставне письмо, яким можна було писати швидше. Воно дрібніше, ніж уставне, лінії менш правильні, порушується геометричний принцип, відстань між окремими літерами не однакова. Значно більше зустрічається скорочення слів, виносних літер. Письмо має нахил праворуч.
Вчені-палеографи розрізняють окремі типи півустава. Так званий біглий півустав характерний більш ясно виявленим нахилом, злитністю окремих літер. Півустав, що переходить у скоропис, характерний тим, що в ньому є чимало елементів скорочень, багато літер написано злитно, чимало їх винесено над рядком.
Для півуставного письма характерні зміни в написанні окремих літер, які треба розглянути на таблиці 2. Поширено скорочення слів. Крім скорочення голосних, пропуску окремих літер і винесення їх над рядком, можна відмітити й інші засоби — скорочення закінчень слів (веч замість вечер, нед замість неделя і т. Д-)- Інколи слово скорочувалося до одної першої літери: д замість
76


двор; м — замість место і т. д. Під так званим тітлом писалися часто вживані слова, які скорочувалися (бг — бог, сн — син і т. д.).
Півуставне письмо було більш швидким, ніж уставне. Але і воно не давало можливості писати так швидко, як вимагали обставини.
У XIV—XV ст. в соціально-економічному розвитку країни від- иувалися важливі події. В цей час почали виникати великі централізовані держави. На сході Європи виникло сильне Московське князівство. Основною причиною утворення централізованих держав був розвиток економічних зв’язків, торгівлі між окремими землями. Крім того, панівному класу — феодалам — необхідна була сильна держава, щоб придушувати зростаючий опір селян. Сильна держава була необхідна і для боротьби, із Золотою Ордою і султанською Туреччиною, Литвою, Польщею.
Утворення великої держави з величезною територією і різними землями в її складі дуже ускладнило завдання державного управління. Надзвичайно зросло листування, яке охоплювало найрізноманітніші галузі — економічну, політичну, військову, судову, дипломатичну. Все це вимагало значного прискорення процесу письма, тому переходять до скоропису.
Поширення скоропису, елементи якого зароджувалися ще у попередні століття, стає особливо помітним з другої половини XIV— початку XV ст.
У скорописі поширюється зв’язне написання сусідніх літер; дві літери пишуться, не відриваючи пера, а це змінює і характер написання окремих літер. Починає поступово зникати тверда, постійна форма написання окремих літер. Натомість поширюються різноманітні графічні накреслення однієї і тієї ж літери в залежності від того, поряд з якою літерою вона пишеться і з якою вона поєднується в процесі письма. Збільшується кількість скорочень слів і виносних літер.
Значно змінюється і загальний, вигляд письма. Замість рівного рядка приблизно однакових за розміром літер, з’являються літери, кінцівки яких виходять за межі рядка вгору і вниз.
Для раннього етапу російського скоропису можна відмітити кілька характерних написань окремих літер. Так, літера а нагадує грецьку альфу; літера з набуває змієвцдного характеру; літера к пишеться як дві вертикальні риски; т нагадує цифру 7 без горизонтальної риски; у нагадує неза кінчену восьмірку. Всі ці зміни зустрічаються лише епізодично. Поряд з ними залишаються і вживаються старі (за своєю основою) накреслення. Ці зміни є зародком нових графічних форм літер типу скоропису.
З’являється особливий тип письма, що має назву в'язі. Це, головним чином, декоративне письмо, часто вживане у заголовках, у перших рядках тексту. Скорочені слова написані великими, кра-
77


XiVß
XV в Г
п А
ЛЛДехА А X Д А А
ад а л а $ л Д А
і: б
РБКВгБ
eZttGG
! В
в 0 tzE В & ш в в
D 3 В. В 12 С и О ül
т.
г т V г Г
Г Г ГГ гг^
!: Д
Е
А A# А Д Ą Ą&ЯА 4 с Є С <Le £ t- с£ v £
А,Л Д&АА л С V £ £ L £ В
Лі
Ж « f ж m ж > ж ж
м ж Xs ж 5>г л: ж ск яс
S
гзгз
2 9 .-S <2>
3
й
н Н ц и W ЇЛ Й П
и н
І
т і 1 і
1 Ї
і; к
И К к H“ К К К
Зі' (С к К JC К
л
Л л л Д ,Ą ,nj.
Д 4 <і Л 4
м
н
0
п
р
с
т
У
і
U кл м М дд м U rvj П м N N кі Н
0 0 9
л п п л ГГ fi
W (W
с і ( С С ТтТтшТт Т
> СУ /У&у Vor У
і<4<' - ' - V
u му. МАЛ мм HHHMNN
о 0 о
ПпПГГПпт.П М
т т Т'гм^сгГі Г
6 у X or у Г о гу
. S . ,, к&Й.. . ,* ' \ '' > ;•* ^
Табл. 2. Півустав
сиво оформленими літерами, причому розташовані вони дуже близько одна до одної і навіть з’єднані між собою. Вміння читати в'язь великого практичного, значення не має.
Не має так само великого практичного значення і читання тайнопису. Вживані тоді системи тайнопису зводилися до зміни літер кирилівського алфавіту іншими — глаголівськими і зміненими кирилівськими, або цифрами.
78


XIV—XV ст.
У XIII—XIV ст. поширюється згадуваний вище тератологічний орнамент із зображенням фантастичних тварин і птахів. Змінюється і характер ініціалів. Контур літери створюється з комбінації частин фантастичних тварин і рослин. Дуже часто ініціал робиться із зображень людей, інколи фантастичного характеру, з додатком незвичайних тварин і рослин, а інколи і людей в різних побутових позах,
79


З початку XV ст. поширюється два нових типи орнаменту. Один з них дістав назву плетеного. Складається він з поєднання (сплетіння) ряду кіл, кліток, овалів. Змінюється і характер ініціалів; вони нагадують звичайні літери, але ніби стягнуті вузлами.
Другий тип орнаменту — рослинний. На фоні геометричних ліній і фігур подано зображення рослин, які виконані з великою майстерністю. Такі рослинні мотиви прикрашують і ініціали.
Змінюється в ці часи і характер мініатюр, що прикрашали рукописні книжки. Фарби, які раніше накладалися на пергамент, створювали малюнок, подібний до емалі. Поява паперу змінила характер мініатюр. Малюнок тепер більш виразно передавав деталі в зображенні людей і природи. Особливо цікаві мініатюри, які зображують різні побутові сцени — людей, зайнятих працею, розваги їх і т. д.
У розвитку мініатюри, як і в усій історії образотворчого мистецтва в нашій країні, видатну роль відіграє творчість геніального російського художника Андрія Рубльова.
Дальший період в історії нашої країни зв’язаний з розвитком і зміцненням Російської централізованої держави у XVI—XVIII ст. В країні тривав розвиток продуктивних сил. Економічно і політично зміцнів клас феодалів, посилювались гноблення і визиск народних мас. За «Соборным Уложением» 1649 р. селянство було повністю закріпачене.
У XVII ст. відбувався важливий процес утворення всеросійського ринку. В. І. Ленін вказував на цей процес як на передумову дальшої централізації Російської держави, розвитку самодержавства.
Ці соціально-економічні процеси обумовили і новий етап в розвитку писемності. Дедалі більше поширювалось діловодство в різноманітних галузях державного і суспільно-політичного життя. Це були численні документи про земельні володіння і селянські повинності, державні податки, розшук біглих селян, торгівлю, торгові збори — внутрішні і зовнішні, численні судові документи, діловодство, зв’язане з усіма галузями військової справи, дипломатичне листування і т. д.
У цей час встановлюється і створюється «стовпцева» форма діловодства. Різні справи, інколи дуже великі, писалися на окремих аркушах паперу, які потім приклеювались в порядку послідовності тексту, один до одного, створюючи довгу стрічку. Потім ця стрічка згорталася в рулон — згорток, або стовпець. Довжина такої справи досягає інколи дуже великих розмірів — до 300 метрів і більше, а діаметр понад 1 метр.
Всі рукописні пам’ятки XVI—XVII ст. написані здебільшого на папері. Надзвичайний зріст попиту на папір обумовив зародження вітчизняної паперової промисловості. Перші спроби випуску паперу припадають ще на середину XVI ст., але справжнє
.80


його виробництво почалося лише в середині XVII ст. Папір вироблявся з ганчірок, що піддавалися чистці і спеціальній обробці. Якість цього паперу була ще невисокою, і вироблялося його мало. Тому, як і раніше, більшість паперу довозилася з Італії, Франції, Німеччини, Польщі.
Походження паперу порівняно легко встановлюється по водяних знаках.
Як вказувалося вище, у діловодстві поширюється форма стовпців, або згортків. Поряд з цим існували й інші форми — окремі великі аркуші (пергаменту або паперу високої якості), на яких писалися грамоти. Продовжували існувати також зошити і книжки. У цей час встановився і новий порядок підготовки та оформлення справ. Спочатку складався проект документу так зване чорне письмо, або чернетки. Підготовлена чернетка виправлялася одним з вищих чинів — дяком, а потім вже переписувалася начисто. Після цього переписаний текст звірявся з чернеткою і скріплювався підписами дяків і піддячих. Ці підписи, що носили назву «скрепи», робилися на місці склейки аркушів стовпця. Наявність цих поміток на звороті тексту є Важливою ознакою того, що документ є оригіналом, а не копією. У копіях скрепи відсутні. Існують й інші ознаки, що вказують на оригінальність документу. Це — адреса, помітки про його одержання за адресою, помітки про виконання і т. д.
Для читання чернетки дуже важкі. На відміну від «чистих» текстів, де кожна літера і рядок написані чітко, чернетки мають характер дуже поспішних і мало розбірливих написів, із значною кількістю різних поміток, доповнень і закреслень.
Рукописи писали чорнилами, засоби виготовлення яких мало змінилися порівняно з попередніми століттями. Вони готувалися з дубильних речовин, а також з сажі та кори дерев.
З фарб вживали кіновар, сурик. З кінця XVII ст. на Русі стає відомим і сургуч.
Збереглися цікаві свідчення сучасників «про те, як саме відбувався в ті часи процес письма. Звичайно переписувачі тримали чорнильниці (останні були зроблені переважно з глини і міді і мали форму склянок з плоским дном та вузьким горлечком) в лівій руці і писали на колінах. Перед особами, вищими за рангом, чорнильниці стояли на столі.
Техніка вживання і обробітку гусячих пер удосконалювалась. У джерелах XVI—XVII ст. переписувачам даються спеціальні вказівки, як загострювати пера для книжкового письма, для скоропису, для так званого «знаменного» письма, тобто для прикрас тексту.
У Державному історичному музеї СРСР в Москві є різні зразки письма XVII ст., які допомагають скласти уяву про канцелярську справу на Русі в ті часи. Для промокання тексту вживали, як і раніше, пісок, який зберігався у жерстяних пісочницях. Олівці
6 0108
81


вживалися до кінця XVII ст. рідко і майже виключно в живопису, для нанесення первісного контура малюнка. Перед написанням тексту аркуш паперу лінували.
Оправа рукопису залежала від його характеру та призначення. Різні ділові папери мали просту, без жодних прпкрас, оправу з холстини або шкіри. Церковні книжки, навпаки, мали розкішні оправи, прикрашені бархатом, атласом, камкою. На самій оправі робилися прикраси — тиснення золотом, оправлення кутів у срібло і т. д. Для збереження оправи робилися і так звані окупи, або жуковини — бляхи з міді (4 або 5 з кожного боку). Оправа при цьому не дотикалася до поверхні, на якій лежала книжка,і не псувалася.
Дуже змінюється в XVI і XVII ст. графіка письма. Панівним типом письма стає скоропис, який неподільно панує у діловодстві й літературі. Уставне і півуставне письмо зберігає деяке значення лише для парадних рукописів та у книжному письмі.
У попередньому викладі було подано лише найбільш загальну характеристику графіки уставу, півуставу та раннього скоропису. Це пояснюється тим, що рукописних пам’яток збереглося дуже небагато. До того ж читання цих текстів, написаних чітко і старанно, зв’язане з меншими труднощами.
Зовсім іншим є становище з скорописом XVI і особливо XVII ст. Рукописних пам’яток цих часів дійшло до нас' багато. Вони широко представлені у місцевих архівах і музеях. Читання цих матеріалів зв’язане з великими труднощами. Тому нижче наводимо коротку характеристику змін скоропису на протязі XVI і XVII ст.
У скоропису XVI ст. з’являються такі характерні особливості в написанні окремих літер. В нерідко набуває форм чотирикутника або трикутника із закругленою верхівкою; е інколи пишеться так, як сучасне е; з нагадує сучасну цифру 3; своєрідним стає накреслення літери JI (права лінія значно коротша, а ліва довша і перекриває праву, створюючи над нею навіс); в літері л дві вертикальні лінії зверху накриті довгою горизонтальною, яка далеко виходить за межі своїх підпор; літера Ц інколи нагадує латинське z. В літері ПІ з’являється своєрідна лінія підпису.
Найбільш складним є скоропис другої половини XVII ст. При першому погляді на такий текст створюється враження, що його взагалі не можна прочитати. Він вражає великою кількістю літер, написання яких зовсім відмінне від сучасного, важкими для читання поєднаннями сусідніх літер, багатьма виносними літерами і т. д.
Тому ознайомлення із скорописом другої половини XVII ст-. вимагає старанного вивчення особливостей цього типу письма, а головне — практики у його читанні.
Скоропис другої половини XVII ст. позначається великою кіль¬
82


кістю варіантів однієї і тієї ж літери. Пояснювалося це рядом обставин. По-перше, при швидкому писанні написання окремих літер змінювалося в залежності від того, після якої або перед якою іншою літерою вона знаходилась. По-друге, із значним поширенням писемності збільшилася кількість шкіл, в яких навчали людей канцелярської справи. У кожній такій школі були свої особливості письма і графіка написання окремих літер, що обумовлювало численні варіанти написання тексту.
Ці обставини породили ще одну особливість письма XVII ст. Окремі літери написанням стали дуже подібними одна на одну. Розрізнити їх можна лише у контексті слова, причому навіть досвідчені палеографи інколи по-різному читають окремі слова.
Особливо важкими для читання є виносні літери. Вони написані здебільшого настільки скорочено і нерозбірливо, що прочитати їх можна лише разом з усім словом.
На таблиці 3 показані характерні накреслення окремих літер. Як і раніше, ми радимо скопіювати цю таблицю.
Для літери А характерні два основних накреслення. Одне з них нагадує грецьку альфу, друге — сучасне рукописне а. Літера Б теж має форму сучасного строчного і прописного Б або різних видозмін м’якого або твердого знаку. Подібні до сучасного їх написання літери Г, Н, С, О, X, З, Ф, Ш, ІЦ.
Другу групу становлять літери, написання яких відмінне від сучасного. В має форму чотирикутника або пізнішого в, розташованого горизонтально, спинкою долу. Значно відрізняється від сучасного написання літери Д. Основу її складає трикутник. Дуже своєрідною є написання літери Ж, яке, хоч і нагадує у своїй основі сучасне накреслення, але робилося воно своєрідною комбінацією розчерків і натисків пером. Літера И, крім звичайного написання, має форми, подібні до ЬІ. Характерним є написання літери К, поширеним варіантом якої, особливо в комбінації з літерою С, є дві вертикальні риски. Накреслення літер Л і М подібне до сучасного, але лінії, що створюють ці літери, виходять над основним корпусом літери. До того ж літера Л інколи нагадує а. В написанні літери Р є форми, які нагадують пезакінчену вгорі вісімку. Така ж графіка накреслення і літери У.
В написанні літери Т дуже своєрідним, як про це докладно буде сказано нижче, є написання виносного т, яке нагадує цифру 7 без горизонтальної перекладинки.
Літера Ы в більшості своїх варіантів нагадує сучасну, але інколи набуває характеру хвилястої лінії. М’який знак в окремих випадках являє собою літеру 3 з підкресленням.
Багато різних варіантів, зовсім відмінних від сучасних, має літера Ю. Більшість з них нагадує сучасне прописне Е із збільшенням верхньої частини і нахилом ліворуч. Ще більш відмінним є написання літери Я. її можна поділити на кілька груп. Частина являла собою щось подібне до поєднання літер а і е, при якому
6*
8-Зі


А сч су CS оС С4 с\ а Сі
в
В п А Ml. “’ä- ih. Йг®ІШ- -ß *'Е
Ґ t П. Y ґ г т ^ г
д АДле&-*с£<Ą4а»ś-ел.j,
Е £ ę £ <l є -є с I /
ж Jł; Ж У> ^
S S ( Ц
v-k О?
з 3 3 'Ь 9 , / ^ ^
И ’ Vi w it і/і и li н j-t Н ">?
і ї і j / 1 s A
к и ft к к к кж&пх)c(Rк
Л Л А / /Г ^ J /> 'Л ^ ^ ^
М /X yCi /й <$”) 41 ^
И и ы н, -ы- ^ /С Jlf /f -ff И ^ <° 6_>
О о о О
Гї п п ?1 П п Гг d еГ ^ 1 Г\?Т и П
р f f f РГ7 і г
с < с С /Л С С
Т tri m m ń-. /і? Лгі ^ ff? |3C .
У j V V" Л- •'’V' Ц у if у u v V у s
Табл. 3. Скоропис
над першою літерою написано верхню частину прописного Е. Другу групу становлять різні відміни літери юс, поєднання літер і та а.
Нарешті, є ряд літер, які зовсім відсутні в сучасному російському алфавіті. До них відноситься кеі, яка мала дуже складне накреслення і читання якої здебільшого можливе лише у зв’язку з контекстом слова.
84


Не існує в сучасній мові і літери псі, накреслення якої мало івняно незначні відмінності і у більшості випадків являло гобою розщеплену чашу. Не існуючі зараз літери фіта і іжиця мали свої більш-менш сталі накреслення. Перша з них — це щось подібне до О, перекреслене лінією, друга нагадувала У.
Такі загальні риси графіки написання окремих літер у рядко-
XVII ст.
вому письмі. Засвоєння всіх цих особливостей можливо лише після вивчення таблиці 3, особливо після тривалої практики читання.
Ще більш складним є читання виносних літер. Для скоропису XVII ст. можна виявити кілька літер, які виносилися над рядок особливо часто. Це м в кіпці слова, що писалося у вигляді хвилястої лінії; р — в середині слова — у вигляді хвилястої лінії з петлею праворуч; к — в середині слова — у вигляді двох коротеньких
85


А Б В І Г
І Д
Е
І Ж ■
з
и
І
к
л
м
н
о
п
р
с
У
ф
л а. А J Л А
£ С £ 2 ЯГ <ґі ÄІ ТР Є §■ tß && &B-J- S -3^
А A A ? > <ł А /- Д ^ І> fr
fil {& f f-? tf t 'З % «і <1 р 1 -л_
«г %>
Я W и -W
’}.; u ii "' ’
t Ł
4
$1
\S K, 'K'
К M. % %. M ’"'Mi %
H / а -Л» ) t ^ Д <1 *A 4
M « «М Л m "* ® JH
Я- 40
'•«rv
H- H
o O
тг ГС ‘1? Lii) e^->
Г
Pce/^f^G *
с С і o Vі u ■nf w Tit m ii? * ^ '7 <f **
3 rvj 4 n V w^/' ■ f f
а и n p- <*. $ ;|<ś. f\y
Табл. 4. Український скоропис
вертикальних рисок; т — на початку слова — у вигляді невеличкої, нахиленої ліворуч — без перекладинки, а згодом у вигляді короткої лінії неправильної форми; л, що нагадувало грецьку альфу.
Досить не звичайним є накреслення й інших літер. Н, наприклад, нагадує розтягнуте мале а і наближується в ряді випадків
86


до виносного р; в здебільшого позначається колом; з —нагадує хвилясту дугу; с — інколи позначалося крапкою або комою.
Дуже поширюється в цей час злитне написання сусідніх літер — як рядкових, так і виносних. Складність графічного зображення не дає можливості давати докладні описи цих -поєднань. Тому ми відсилаємо бажаючих до згадуваної книжки А. В. Череп- ніна, в якій наведено найбільш характерні поєднання літер в скоропису XVII ст.
Для рукописів XVII ст. характерне вживання різних розділових знаків. Як і раніше, вживалися кома, крапка, крапка з комою, знак оклику й ін. Крім цього, вживалися і надрядкові знаки — «вымолвные письмена», що мали визначати наголоси і придихання. Наголоси мали назву «ока», «оксія», придихання — «звател- цо», «звателное».
У XVII ст. далі поширюється в'язь. Для російської в’язі характерні геометричні типи. Вона має багату, так звану мачтову лігатуру, тобто різні комбінації поєднання двох суміжних вертикальних ліній в одну.
В палеографії розрізняються окремі типи в’язі, обумовлені особливостями місцевих художньо-каліграфічних шкіл — псковської, новгородської і московської. Панівним у XVII ст. стає московський тип в’язі, який поєднує в собі кращі риси в’язі інших шкіл. У цей час в’язь досягає найвищого розвитку і відіграє велику роль в
XVII— початку XVIII ст. оформленні рукописних кни¬
жок.
Дальше зростання Російської централізованої держави обумовило і дальший розвиток тайнопису. Останній почав застосовуватись у державних інтересах — в дипломатичному листуванні, при передачі військових розпоряджень і повідомлень і т. д. Як і раніше, тайнописом писали свої твори численні «єретики», що виступали проти пануючої православної церкви.
87


ї
7 " А- м V\> '1
rr«OW4ff и ґ<Ц * r<*$4« лФ.М>ъ«^и^&п*лі Ц*лЛ*$<«м* rVM* I
v* U< J , л * 3żt*~ V 4 J*N
^4ИД *#|*ОД * *.*4Ь**6М#*Ш$^м£іт ł <Т*Л,/1»
' J'P ż: ,-f-,r- Li-V, к, X . . , ||г>
*»л«т>|<«£. «ом ** *», ^'^»Л'^л-Уліjköft4»Y/V>t«» '“rtipeótrte
, '~jh $ • лИ <f ' ' I ■’. * vv* wj ,Л~* ,/
**<(>*$ ї*рАп/*і*-^уї&п Н*/^деДО<гідг«»
,JL ’ г w p .
X -г~ -Им '7 ж ,у } J 3 5 Ш ^
uAwn* «р*«*’' /Н?*л*4«т< * < 1<<>ллЧ#ы<ъу wM/кп^М
**Ж”
WS* **£ ,• г ^ ^
і V-:,, 4 • //<
П и г |? Y'^
Табл. 5. (Табл. 5—7 з книжки І. Каманіна «Палеографический сборник
южнорусского письма»).
г ’ . V 7 ■;’
«ДО*»*1 <нг<3
9зй оіяі/ й* W>w * •"'А фкаш■
) ^<"ЗкЛ СГ' <й «V - <*) ~ > . л (/
££р***'*Г Ь* *
) < W*< £* <г nKf** Vf **'' /и' -*»^oL
™ш-*' ****іт«м,-4іщ.’Ж* £4<%K,^mt?* #a.-ir*.<si*«u.ік^пніЯс аи т
^ Г / \ , >У%> . а* ...ьРР*к '
.—'■'"““««к» / fr' ^лР'і'О
\гЛ-- <имґг\^*- *ч ^ « -
88
Габл. 6.


Способи тайнопису лишалися частково старими, частково замінювались новими.
Із старих способів тайнопису слід нагадати заміну слов’янських, кирилівських літер літерами інших алфавітів — грецького, латинського, глаголиці.
Поширюється новий вид тайнопису —видозміна знаків кирилівського алфавіту шляхом їх часткового урізування.
Досить поширеною була система «літорей», в якій одні приголосні замінені іншими. Порядок цієї заміни ускладнюється, якщо визначається певним «ключом», порядком. Нерідко заміна літер була обумовлена певним розрахунком, зв’язаним з цифровим значенням літер. В одному з таких текстів літери, що мають цифрове значення, менше ніж 10, замінюються літерами, що мають цифрове значення, у десять раз більше. Так літеру В (1) замінено літерою І (10), літеру В (2) —літерою К (20), літеру Г (3) —літерою JI (ЗО), літеру Д (4) — літерою М (40) і т. д. Літери, значення яких перевищує 10, навпаки, писалися літерами, цифрове значення яких було в десять раз менше, ніж ті, які потрібно було написати замість К (20) — В (2) і т. д.
Вкажемо ще на один спосіб складання криптограм — це письмо своєрідними знаками, кожен з яких зображав певне число. Вертикальні риски визначали одиниці, горизонтальні риски — десятки, кола —сотні. Для розшифровки криптограми потрібно було спочатку встановити число, а потім літеру, що мала відповідне числове значення.
Вживалися для тайнопису і акростихи, що в давній руській мові мали назву «краєгранієсіє». Зашифроване слово складалося з -перших літер кожного рядка вірша.
Розшифровка цих криптограм становить великі труднощі і вимагає спеціальних додаткових знань. Практично для людей, що знайомляться лише з основами палеографії, вона особливого значення не має.
Для дипломатичного листування вживався спеціальний шифр — «ключ».
На протязі XVI—XVII ст. розвивається і мистецтво прикрас ша]днд...дшижо^жн1атюрами й орнаментом^ »■
У рукописних пам ятках XVT"ст. ще -поширений тератологіч-^ ний стиль орнаменту, який поступово зникає на кінець століття. Поступово відходить в минуле і відтворення в рукописах книжних орнаментів.
У кінці XVI ст. починається новий етап в розвитку мистецтва прикрашання рукописів. Загальне піднесення мистецтва, обумовлене всім соціально-економічним розвитком країни в XV—XVI ст., позначилося і на розвитку орнаменту. В ньому починають панувати виконані з надзвичайно високою художньою майстерністю зображення рослин та їх елементів. Цей стиль можна характеризувати, за думкою радянських палеографів, як рослинний, або точ-
89*


filme — трав'яний чи квітковий, який становить новий етап в розвитку рукописного образотворчого мистецтва. Він підсумовує, синтезує все краще, що було створене митцями нашої країни в минулому і запозичає краще з західного і східного мистецтва.
В орнаменті, виконаному в цьому стилі, панує барвисте і соковите зображення рослин і плодів. Фарби тут значно багатші, вони краще і природніше зображують справжній рослинний світ. Зображення рослинності, квітів, плодів прикрашують заставки, кінцівки, ініціали і поля книжок.
У стар о друкованому орнаменті, що виник в XVI ст. і особливо поширився у XVII ст., панує зображення трав, листя, квітів, виконаних чорною фарбою на білому фоні.
Новим етапом в розвитку мистецтва прикрашення книжок були прикраси, виконані в стилі російського барокко. Цей стиль характерний поєднанням рослинних мотивів (трави, листя, квітів, плодів) з геометричними мотивами. Як один з основних елементів художнього колориту, виступають мотиви архітектурних і скульптурних прикрас. Прикраси часто виконані з надзвичайним багатством фарб — золотом, кіновар’ю, чорнилом. Нерідко зустрічається поєднання російського барокко з стародрукованим орнаментом.
Багатим орнаментом прикрашуються у XVII ст. царські жалувані грамоти. їх розкішне оформлення мало на меті підкреслити велич російського царя — володаря наймогутнішої держави Європи.
Такі грамоти писалися на великих аркушах паперу або пергаменту, що підшивалися тафтою. На шовковому шнурі до них привішувалася печатка з червоного воску. Перша літера тексту — Б (в словах «Божією милістю...») писалася величезного розміру. На ній, як на каркасі, розміщувалися численні художні прикраси — квіти, листя, різні візерунки.
Розкішні прикраси мали і грамоти, які надсилалися за кордон. Пишність оформлення залежала від того, володарю якої країни вони були адресовані. Сучасник і знавець тогочасної канцелярської справи, піддячий Посольського приказу Г. Котошихін у своєму творі «О России в царствование Алексея Михайловича» наводить цікаву подробицю про те, як саме оформлялися царські грамоти в різні країни.
Зробило значний крок вперед і мистецтво мініатюр, якими прикрашалися різні рукописні книжки — літописи (наприклад, Радзівілівський, або Кенігсберзький, літопис, так званий Лицевий літописний звід), географічні твори (твір «Про'ІНДІЮ» Козьми Індикощюва), житія святих, церковні книжки (псалтирі), твори художньої' літератури і т. д.
Відомі на весь світ мініатюри Радзівілівського, або Кенігсберзького, літопису. Цей літопис створений в кінці XV ст. і був, як вважають дослідники, списком з більш раннього оригіналу. Пізні¬
90


ше він належав магнату Радзівілу, а потім потрапив до Кенігсберзької бібліотеки — звідси і його назва. Рукопис має понад 600 мініатюр, на яких зображено князів, військові дії, сільськогосподарські роботи, будівництво споруд, природні явища тощо.
Винятковий інтерес становлять мініатюри величезного за обсягом Лицевого літописного зводу, кількість яких доходить до 16 тисяч. У багатьох з них помітне намагання відобразити реальне життя Русі того часу.
З високою майстерністю виконані мініатюри «Житія» Сергія Радонезького. У сучасних виданнях часто відтворюються окремі з цих малюнків, що показують працю селян у монастирському господарстві і т. п. Багато малюнків на побутові теми є і в збірці повістей «Душевное лекарство».
Усе, сказане вище, дає змогу зробити висновок, що російське образотворче мистецтво рукописних пам’яток XVI—XVII ст. знаходилось на високому рівні. Воно не було простим наслідуванням західноєвропейського мистецтва, а самобутнім, оригінальним і становило великий вклад у скарбницю світової культури.
За своїм державним ладом Росія у XVIII ст. була абсолютною монархією з чималим державним апаратом. Для управління такою величезною територією, що включала, крім центральних районів Росії, територію України, Поволжя, Півночі, Сибіру, потрібна була велика розгалужена бюрократична машина. Все це впливало на організацію діловодства і на дальший розвиток писемності.
За часів царювання Петра І було дещо впорядковано писання чолобитних. Ця справа в значній мірі була поставлена під контроль держави. Чолобитні писалися в Москві та у великих містах — в «особливых избах», в інших — в окремих «столах». В селах їх писали земські та церковні дячки.
Велике значення в справі організації діловодства мав виданий у 1720 р. «Генеральний регламент», який встановлював більш чітку систему розподілу праці між окремими канцелярськими чинами. Секретар здійснював загальний нагляд за діловодством. Нотаріус вів протоколи, реєстратори — реєстрацію документів; збереженням документів відав архіваріус, канцеляристи і копіїсти складали тексти документів і копіювали їх.
Один за одним створювалися у XVIII ст. архіви, де зберігалися документи — Генеральний архів старих державних справ, архіви Вотчинної колегії, Сенату, Синоду, Московської Межевої канцелярії і т. ін.
Крім численних матеріалів діловодства, в цей час з’явилося багато творів художньої літератури, мемуарів, публіцистичних творів, різноманітних рукописних збірок, листів і т. д.
За дуже невеликими винятками всі ці рукописи написано на папері. Цапір був ще в основному привозний (особливо з Голландії). Разом з тим в нашій країні поступово розгорталося власне виробництво паперу. В першій чверті XVIII ст. діяла паперова
91


мануфактура на р. Яузі, в с. Богородському. В кінці першої чверті
XVIII 	ст. в країні було 5 паперових мануфактур, у 1744 р. — 13, у 1762 р.— 26, в кінці століття — 72.
Продукція російських паперових заводів була досить різноманітною — папір для письма, малювання, креслення тощо. Російський папір мав водяні знаки (зображення двоглавого орла, ведмедя, гербів міст і т. д.). Один з радянських дослідників, С. Клепі- ков, дав докладний опис водяних знаків (філіграней) на російському папері XVIII—XIX ст.
Важливою подією в історії діловодства на Русі було запровадження у 1699 р. гербового паперу. На цьому папері ставилося «тавро» — зображення двоглавого орла. Розмір зображення орла залежав від вартості паперу, інколи біля герба ставився рік випуску паперу.
Змінювалася і форма діловодства. Стара форма діловодства — стовпці — мала багато хиб. У стовпцях важко було відшукати потрібну оправу. Часте розгортання стовпців призводило до розриву скреп, до втрати або крадіжки окремих частин стовпців. До того ж стовпці писалися лише на одному боці паперу і це значно збільшувало' його витрати.
Царський указ Петра І вимагав замінити стовпці новою формою діловодства — зошитами.
Удосконалюється виробництво чорнил, для виготовлення яких почали вживати купорос. Текст писали гусячими перами; поряд з цим почали користуватись і олівцями. Виникає ряд заводів, на яких виробляли фарбу, проте довіз її з-за кордону (Німеччини, Польщі) триває.
Розвиток графіки російського письма XVIII ст. безпосередньо зв’язаний із загальним розвитком економіки та культури країни.
Важливою подією була поява ряду рукописних азбук. У кінці
XVII 	ст. був надрукований буквар Каріона Істоміна. В ньому вміщено багато варіантів накреслень різних літер слов’янського, а також інших — грецького, латинського і польського — алфавітів. Під великими орнаментованими літерами вміщено зображення різних предметів, назви яких починаються з цієї літери, а також вірші з словами, що також починаються з цієї літери.
Буквар Істоміна, як і інші букварі, мав бути підручником для навчання письму, а це значно вплинуло на дальший розвиток графіки письма. З появою і поширенням букварів написання окремих літер більш стабілізувалося і стало однотипним.
Величезне значення в дальшому розвитку скоропису мала поява «громадянського шрифту». В 1710 р. Петру І було подано азбуку із зображенням старих і нових слов’янських літер, як рукописних, так і друкованих. Він закреслив усі, важкі для написання старослов’янські церковні накреслення і залишив лише прості за своєю графікою накреслення громадянського шрифту. Цими літе¬
92


рами і було наказано надалі друкувати всі книжки; для церковних книжок зберігся церковно-слов’янський шрифт. Старе позначення цифр церковно-слов’янськими літерами, складне і незручне, було замінене арабськими цифрами.
Усе це вплинуло на розвиток скоропису у XVIII ст. Скоропис характеризується уніфікацією написання одних і тих самих літер, Зростаючою злитністю письма, більш закругленим характером написання літер, скороченням кількості виносних літер та скорочених слів, зникненням складної системи надрядкових знаків.
Характер написання окремих літер можна вивчити за тією ж книжкою JI. В. Черепніна. Написання багатьох заголовних і прописних літер у скоропису наближається до сучасного (а, б, г, е, и, л, м, н, о, с, т, X, ц, ь, ы, я). Поряд з цим є літери, які мають і близьке до сучасного написання, і варіанти, своєрідні та далекі від нього. Так, літера В інколи має форму чотирикутника або двох півовалів, розташованих на спільній основі. Різноманітні накреслення має літера Д — у вигляді сучасного друкованого Д, латинського заглавного Е, близьке до сучасного 3 і ін. Як і раніше, складним і своєрідним залишається накреслення літери ж, яке складається з трьох перекреслених ліній або ліній з перевитими петлями. Літера 3 нагадує трійку, але в нижній її частині виходить за рядок. Літера І має в багатьох випадках горизонтальну перекладинку. Мале К пишеться часто у вигляді двох вертикальних рисок, інколи — у вигляді альфи або прописного В. Р іноді має вигляд загостреної і дуже витягнутої літери О. В накресленні літери У зустрічається незакінчена вгорі вісімка. Своєрідним є накреслення Ю, як заголовної рукописної літери Е. Зберігають в основі своє накреслення невживані зараз літери фіта, іжиця. Значно змінюється лише накреслення ксі.
Новою літерою, що вперше з’являється в азбуці, є літера Э.
У художньому оформленні рукописів у XVIII ст. розвивається так званий поморський стиль орнаменту, в якому виконані з високим художнім смаком і багатством фарб зображення елементів рослинного світу та геометричних елементів. У світських і частково церковних рукописах середини XVIII ст. поширюється заставка у стилі рококо. Малюнки ці виконані в розмір книжкового аркуша і являють собою різні, несиметрично розташовані деталі прикрас. Для орнаменту «стилю Людовіка XVI» характерне зображення квітів, гірлянд квітів, плодів і т. д. В дальшому рукописи почали -прикрашатись лубком — народними малюнками, що вирізалися для друкування на дерев’яних або металевих дошках.
Палеографічний аналіз історичних пам’яток зберігає своє значення і для вивчення джерел першої половини XIX ст. Як і в попередні часи, розвиток писемності в цей період нерозривно зв’язаний з соціально-економічним і політичним розвитком країни.
Перша половина XIX ст. позначилася дальшим розвитком паперової промисловості. Кількість підприємств, що виробляли папір.
93


Табл. 7.
94


зросла у півтора раза і напередодні реформи 1861 р. вже досягла 90. Переважна більшість з них була заснована на ручній праці і примітивному устаткуванні. Разом з тим поступово починається запровадження паперообробних і паперорізальних машин. Значно кращає і якість паперу. В процесі його виробництва застосовується смоляна проклейка, каолін. Запроваджується глазуровка (сатинування) паперу. Папір стає все більш і більш різноманітним. Він відрізняється кольорами — білий, жовтуватий* голубий, рожевий, зелений. Дуже різноманітною стає і форма паперу — поряд з великими аркушами паперу для письма виробляється поштовий, зошитовий та ін. Гербовий папір, на якому обов’язково повинні були писатися різні заяви («прошенія») і акти, поділявся на кілька груп. Існував і простий гербовий папір, що вживався для діловодства і різних актів, не зв’язаних з певною сумою позову. В залежності від того, в яких адміністративних установах — нижчих, середніх чи вищих — мала розглядатися справа, встановлювалася різна вартість — в 15, ЗО, 60, 90 і більше копійок.
Поряд з простим гербовим папером користувалися і папером кріпосним, вексельним, для позичальних листів, вартість якого була різною і залежала від суми акту. Був також папір для патентних зборів і так званий контрольний.
Були поширені і філіграні. Для виготовлення паперу з однаковими філігранями почали штампувати знаки на сітці.
Новим явищем було штемпелювання паперу — видавлювання у горішньому лівому кутку фабричного знаку, так званого сліпого тиснення. Штемпелювання паперу має велике значення для датування документів, оскільки штемпелі з часом змінювалися. Подібні знаки ставилися і на поштовому папері. Здебільшого це були герби власників паперу — авторів листів; інколи це були різні алегоричні зображення — серце і полум’я, схрещені шпаги і т. д. Поштові відправлення запечатувалися сургучем.
Знаряддям письма лишалися гусячі пера, які інколи вже прикріплялися до ручки. В другій чверті XIX ст. починається поступова заміна гусячих пер металевими — стальними. Користувалися і олівцями — графітними і кольоровими.
Оправа рукописів лишалася різноманітною — з картону, шкірп, тканини. Вивчення оправи може допомогти у з’ясуванні походження рукопису та часу його виникнення.
Характер написання окремих літер спрощується і наближається до їх сучасного вигляду. Зникають старі літери зело, ксі, псі, іжиця. Разом з тим починають вживатися нові — ё, й, з. Встановлюються правила написання прописних літер, впорядковується вживання розділових знаків.
Таким чином, рукописні пам’ятки першої половини XIX ст. становлять широке поле для палеографічного аналізу. Як і для
95-


більш давніх рукописних пам’яток, цей аналіз може подати неоціненну допомогу при з’ясуванні питань, зв’язаних з історією виникнення рукопису.
Порівняно з російською палеографією питання української палеографії розроблені ще дуже слабо. Проте українська палеографія становить важливу галузь української історичної науки і є невід’ємною складовою частиною української національної культури.
Вивчення української палеографії має не лише теоретичне, але й велике практичне значення. Переважна більшість документів феодальної доби, що знаходиться в архівах УРСР, написана українським скорописом. Робота над документами, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві УРСР у Києві (відділ древніх актів), історичних архівах Харкова, Львова, Чернігова і інших міст, неможлива без знання української палеографії. З українською палеографією зустрічаються і дослідники, які працюють у Центральному державному архіві древніх актів СРСР у Москві, де є чимало фондів, документи яких написано українським скорописом. Серед них «Дела Малороссийские» колишнього Міністерства закордонних справ, «Малороссийськие Подлинные Акты». Чимало документів є у «Столбцах Малороссийского Приказу», а також у відділі рукописів Державної публічної бібліотеки УРСР. Без вивчення цих матеріалів неможливе дослідження історії відносин Російської держави з Кримом і Туреччиною, історії торгівлі на Півдні і всіх питань, що стосуються російсько-українських взаємовідносин періоду феодалізму.
Знання української палеографії потрібне не лише науковим працівникам — дослідникам. Воно конче потрібне і для наукових працівників архівів і відділів рукописів, які систематизують, вивчають і видають архівні документи і рукописні матеріали.
Палеографічні знання потрібні і працівникам історичних музеїв. Наприклад, у Київському державному історичному музеї в залі, присвяченому визвольній війні 1648—1654 pp., ексшщуються фотокопії тогочасних документів, у тому числі автографів Богдана Хмельницького. В музеї історії Полтавської битви в м. Полтаві також широко представлені фотокопії тогочасних документів — звернень населення українських міст — Новгород-Сіверського, Прилук, Ічні і інших — до російського уряду про непохитне прагнення назавжди зберігати союз із братньою Росією. Музейний працівник повинен вміти прочитати ці документи, дати потрібні пояснення відвідувачам.
Нарешті, знання основ української палеографії потрібне і вчи- телям-історикам. У багатьох книжках з історії, в тому числі в підручниках, надруковані фотокопії з старовинних документів, і вміння прочитати їх є обов’язковим для вчителя.
Слід підкреслити значення української палеографії і для вивчення російсько-польських і українсько-польських відносин і історії Польщі зокрема. Українські документи містять надзвичайно
96


багато важливих фактів з історії зовнішньої політики Польщі, боротьби різних шляхетських угруповань, економічного розвитку Польщі, її зовнішньої торгівлі. Польські архіви, в свою чергу, містять великий і різноманітний матеріал з історії Росії і особливо історії України. У цьому зв’язку не можна не згадати про потребу якнайшвидшого видання загального курсу польської палеографії.
За часів царизму, коли панувала офіціальна великодержавна монархічна ідеологія, питання вивчення особливостей українського письма перебувало у занедбаному стані. В кількох виданнях лише було зроблено спробу видати фотокопії з автографів українських діячів (зокрема у «Памятниках Киевской Комиссии для разбора древних актов» —перше видання). У загальних курсах російської палеографії невиразно зазначалось про південно-російське ггисьмо, яке неправильно трактувалося як білоруське (наприклад у відомому курсі палеографії Беляева).
Перший крок у справі наукової розробки української палеографії був зроблений істориком І. Каманіним, який очолював архів давніх актів при Київському університеті. Внаслідок копіткої багаторічної роботи він вибрав біля 80 найбільш характерних зразків українського письма і надрукував фотокопії з них у «Палеографическом изборнике южнорусского письма». У вступній статті І. Каманін зробив спробу дати характеристику особливостей розвитку українського письма.
Після Великої Жовтневої соїДалістичної 'революції зусилля українських палеографів були спрямовані, головним чином, на опис українських рукописів з деякою їх палеографічною характеристикою. З палеографічних праць визначнішими є роботи відомого знавця українських стародавніх рукописів, члена-кореспон- дента АН УРСР, професора Київського університету C. І. Маслова, що навчив палеографії багатьох українських істориків і філологів. Праць з історії розвитку українського письма за роки Радянської влади не надруковано. Наукова робота в галузі української палеографії за останні два-три десятиліття майже припинилася.
У нашій статті зроблено виклад лише найбільш загальних положень про розвиток українського письма.
Насамперед, слід зазначити, що розвиток українського письма, так само як і російського, нерозривно зв’язаний з соціально-економічним розвитком України і його основні етапи відповідають основним етапам цього розвитку. В основу періодизації розвитку українського письма слід покласти розвиток соціально-економічних формацій.
При вивченні розвитку українського письма слід виходитл також з відомої ленінської тези про спільність історичного розвитку російського і українського народів, таких близьких «і мо-
7 0108
97


вою, і місцем проживання, і характером, і історією» 1. Єдність походження і спільність історичного розвитку двох братніх народів знайшли свій яскравий прояв і в розвитку письма.
Писемність українського народу, як і російського, бере свій початок з писемності древньої Русі і часів феодального роздроблення. Це — спільний період у розвитку культури двох братніх народів, відправний пункт у розвитку їх писемності. У ці століття ми не помічаємо існування окремої писемності на території українських земель.
Поступово, в нових соціально-економічних умовах, коли внаслідок феодального роздроблення зв’язки між окремими руськими землями послабшали, а тяжке татаро-монгольське панування ще більше послабило ці зв’язки,— на базі єдиної древньоруської народності (у XV—XVI ст.) сформувалися три братні східнослов’янські народності — російська, українська і білоруська.
З виникненням української народності зв’язане і походження української писемності. Українська писемність виникла і розвивалась на базі древньоруського письма, але в ній з’явилися і свої характерні особливості, які складають спеціальне українське письмо — український скоропис.
Перший період розвитку українського письма, на наш погляд, охоплює XV — першу половину XVII ст. В соціально-економічному відношенні цей період характеризується дальшим розвитком феодально-кріпосницьких відносин, посиленням покріпачення і визиску селянських мас. З точки зору політичного — це століття тяжкого польсько-шляхетського гніту, коли правлячі кола Польщі прагнули цілком поневолити український народ, позбавити його своєї культури і мови.
У розвитку українського письма в цей час можна виділите кілька основних етапів. Перший етап це XV — перша половина XVI ст., коли письмо зберігає на собі ще живий вплив попереднього етапу — древньоруської писемності — півуставного письма. Яскравим зразком такого письма є записи київського міщанина М. Горкавого (1500 р.) і Булгака Лисиці (1499 р.) та
інші, надруковані у «Палеографическом изборнике» І. Каманіна. Літери більше, ніж у російському письмі відповідного часу, нагадують літери півуставного письма. Кожна літера написана окремо; в значній своїй частині це літери руського півуставного письма. Характерною особливістю українського письма на цьому етапі є написання окремих літер — з, д, х, ц та інших. Вони мають великі хвости вниз і догори. Деякі літери написані із значним нахилом вбік (в, и).
Певні відмінності має скоропис другої половини XVI — першої половини XVII ст., який можна вважати другим етапом розвитку українського письма. За своїм характером скоропис цього часу
1 В. І. Ленін, Твори, т. 25, стор» 71.
98


наближається більше до звичайного скоропису. Всі літери починають писатись разом. Зберігаючи древньоруську основу, українське письмо щодалі набуває властивих йому національних рис. Характерними і відмінними від письма інших слов’янських народів є написання таких літер, як ж, ч, а також твердого знаку, фіти, омеги. Стає дуже помітною різниця в написанні товстих і тонких рисок літер, а також нахил кінців літер праворуч, хоч самі літери пишуться прямо.
На українському письмі цього часу можна вже помітити і певний вплив польського письма, що пояснюється історичними обставинами. Польська шляхта, яка встановила своє панування над українськими землями, прагнула перетворити їх на провінції польсько-шляхетської держави, ополячити і покатоличити українське населення. Утиски української культури і мови особливо посилилися. Діловодство в значній мірі ведеться польською мовою. Писарі, які вели діловодство українською мовою, теж підпали під вплив польської мови. Полонізується і частина старшинської верхівки та української шляхти. Це знаходить відбиток і в українському письмі. Загальний вигляд письма набуває рис, які де в чому нагадують польський скоропис. У документах зустрічаються інколи навіть окремі польські літери.
Новий етап у розвитку українського письма починається з середини XVII ст. Ліквідація польсько-католицького гніту і посилення впливу російської культури сприяють швидкому розвитку української культури на визволених землях і насамперед па Лівобережжі. В цей час український скоропис стає винятково красивим, чітким. Зберігаючи загальноруську основу письма, він, однак, відзначається рядом своєрідних рис. Характерне написання окремих літер українського скоропису другої половини XVII — початку XVIII ст. можна побачити на табл. 4. Зразком українського письма середини XVII ст, є універсал Б. Хмельницького (табл. 6). Про дальшу еволюцію письма дає уяву скарга жителів Подола Петру І (1700 р.) (табл. 7). Як і російському письму того часу, українському скоропису властиві скорочення у частовжива - них словах (царя, князя, бога і т. д.). Винятково чіткі, красиві і своєрідні написання літер в, к, ж, л, б; дуже характерні і виносні літери р, т, X. Злитне письмо чергується з наиівзлитним, в якому окремі літери в словах написані роздільно.
Як і в Росії, розвиток письма на Україні був зв’язаний з організацією діловодства.
У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. на. Лівобережній Україні склалася певна система діловодства.
Загальне керівництво всім діловодством здійснював генеральний писар, що належав до числа осіб, які безпосередньо управляли Україною. Особливо важливі документи, в тому числі гетьманські донесення цареві, писав власноручно він сам. До сфери діяльності генерального писаря входило також ведення зовнішніх
7*
99


відносин. Він вів дипломатичне листування, керував прийомом і вирядженням посольств і т. д. В розпорядженні генерального писаря був так званий «цифірний ключ» для шифрування і розшифровування таємних документів. Посаду цю займали багаті і впливові представники українських феодалів — козацької старшини. На посаді генерального писаря тривалий час був, зокрема, В. Кочубей. Атрибутом писаря була військова печатка, що прикладалася до паперів, які виходили з генеральної канцелярії. У 1720 р. в одному з документів згадується дві гетьманські печатки — військова і кабінетська.
Під начальством генерального писаря знаходилась генеральна канцелярія. В ній зберігався архів гетьманського уряду — царські грамоти, укази, листування з центральними царськими установами, полковою і сотенною владою і т. д. Документи зберігалися «в сундуках, і в ящиках, і в шафах».
ІІІтат канцелярії в кінці XVII — на початку XVIII ст. складався з старших канцеляристів і підписків канцелярських. Першим заступником генерального писаря був «реєнт «військової канцелярії». В ряді документів згадується про козаків, які обслуговували військову канцелярію. Архів військової канцелярії охороняли спеціальні «доглядачі» та окрема стрілецька варта.
Діловодство велось українською мовою. У тогочасних документах є згадки про те, що листи, надіслані до центральних російських установ, перекладалися на російську мову. Необхідне приладдя для військової канцелярії (папір, смола, лінійки, віск та ін.) куплялися за рахунок військового скарбу. Всім необхідним постачав канцелярію збирач податків — екзактор.
Діловодством у полку займався полковий писар. Під його начальством була полкова канцелярія. Серед полкових писарів були люди, що пройшли значну школу канцелярської справи. Частина з них служила раніше у генеральній військовій канцелярії.
Полкова канцелярія звичайно знаходилася недалеко від будинку полковника, а іноді і в його садибі. У прилуцького полковника Галагана «лисарня» містилася «у дворі його, край конюшні». За свідченням чернігівського полковника «полковые по указании дела отправлялись в домах полковничьих». До штату полкової канцелярії входили підписки, які працювали під наглядом писаря. Безпосередньо помічником писаря був реєнт, якому підпорядковувалися інші канцеляристи.
Молодшими канцеляристами були протоколісти, які виконували найпростіші канцелярські роботи. Папери розносшшся ку- ренчиками та осавульчиками. Були також сторожкі, які охороняли архів полкової канцелярії.
Як можна бачити з полкових оправ, що дійшли до пас, в канцелярії провадилось різноманітне діловодство — реєстрували акти купівлнпродашу, заповіти, дарчі, записи нотаріального характеру.
Деякі повідомлення про організацію діловодства у другій по-
100


ловіші XVIII ст. є у відомій праці О. Шафонського «Черниговского наместничества топографическое описание». За його £відг ченням у полкових канцеляріях були відділи — судові, скарбові, розрахункові. Для реєстрації документів існувало кілька книг. У «книзі декретовій» записувалися вхідні і вихідні папери, ухвали і т. д. Попередня реєстрація різних протестів і позовів велася у «книзі протестів». Матеріали про карні злочини і рішення, прийняті судом, записувалися в «чорній книзі». Існувала ще «книга справ поточних». Велися також «протокольні книги» та книги прибутково-видаткові.
Слід відзначити також, що діловодством в окремих галузях відали окремі писарі. Так, у полках були окремі судові писарі, які займались судовим діловодством. Є згадки про писаря обозного, що займався військовим діловодством.
Усі речі, необхідні для полкових канцелярій (чорнила, папір, сургуч, свічки і ін.) купувалися за гроші, зібрані з сотень.
Діловодством у сотнях керували сотенні писарі, які мали в своєму розпорядженні помічників-иідписків.
Діловодством у ратушах відали міські писарі. Вони мали цілий штат помічників-підписків. Як і в полках, це діловодство складалося з реєстрації вхідних і вихідних паперів, рішень по різних справах, реєстрації майнових справ, копіювання важливіших документів — царських грамот і указів, гетьманських універсалів і т. д. Все це діловодство концентрувалось в міському управлінні; заборонялося вести його «по приватних домах».
У другій половині XVII — першій чверті XVIII ст. на Україні часто вживався тайнопис. Листування із закордонними державами, військові розпорядження та повідомлення писалися спеціальним шифром. Як видно з відомого листа П. Орлика до митрополита С. Яворського, розшифровка цього листування була справою генерального писаря, який мав у своєму розпорядженні ключ до шифру. Шифроване листування було досить частим і можна вважати, що писар міг читати листи, навіть не користуючись ключем. Здебільшого це був, мабуть, цифровий тайнопис, судячи з того, що ключ до нього мав назву «цифрового ключа».
Останній етап розвитку українського скоропису припадає на першу половину XVIII ст. Український скоропис дедалі більше набирає спільних рис з російським скорописом. Це було зумовлено певними соціально-економічними процесами: зростанням економічних і політичних зв’язків між Україною і центральними районами Росії, посиленням листування. Багато українців навчалось у російських учбових закладах або працювало в російських установах. До того ж політика російського уряду була спрямована на повну ліквідацію автономного устрою України. Це зумовило дальше злиття українського й російського письма: все більше літер пишеться однаково. У 40—50-х роках XVIII ст. залишається вже дуже мало українських літер, відмінних своїм написанням від ро¬
101


сійських. Це—ж, д, н, р, а також виносні літери. Нарешті, починаючи з останньої чверті XVIII ст., українське письмо майже зли- вається з російським.
Все викладене вище являє собою ще дуже загальну характеристику розвитку українського письма. Це питання конче потребує наукової розробки. Слід вивчити особливості українського письма на правобережних і лівобережних землях, у Запорізькій Січі; цілком не розроблене залишається питання про особливості письма на західноукраїнських землях — в Галичині, Буковині, на Закарпатті.
Питання палеографічного аналізу зберігають своє значення і для рукописів другої половини XIX і початку XX ст. Але вони ще зовсім не досліджені в науці. Не розроблені і важливі питання вивчення рукописних пам’яток нашої радянської епохи, хоча нема сумнівів у науковій актуальності цих питань і їх практичному значенні.
Крім викладених вище загальних теоретичних положень, потрібні і деякі практичні поради для тих, кому доводиться читати старовинні рукописи.
Слід мати на увазі, що читання текстів, написаних старовинним письмом, являє значні труднощі, вимагає певних знань і практичних навиків. Ніколи не слід намагатися відразу прочитати незнайомий текст. Треба насамперед уважно, літера за літерою, прочитати кілька перших рядків, не залишаючи непрочитаним жодного слова. Якщо текст важкий, буває доцільним скопіювати кілька рядків повністю, а також виписати характерне для рукопису написання окремих літер.
Важливо також засвоїти характерні для даного типу письма, а також для даного індивідуального почерку засоби поєднання літер і надрядкові літери. Потрібно також навчитися розрізняти літери з подібним написанням. Усе це легше зробити, коли вивчення даного тексту письма (скоропис певного часу) розпочати з текстів, які вже розшифровані і надруковані.
Слід пам’ятати, що в тексті зустрічатимуться слова, яких немає в сучасній мові — давні назви одиниць ваги, площі, довжини, застарілі вирази і терміни. Дуже важко буває прочитати прізвища і географічні назви.
Не треба забувати, що у старовинному письмі дуже поширеними були скорочення слів, особливо часто вживаних, таких як «государ», «цар», «бог», «церква» та ін. Дуже частими були і скорочення закінчень слів.
Текст, написаний однією рукою, завжди має певні характерні особливості почерку, вивчивши який легше розібрати весь рукопис.
Під час читання рукопису велике значення має стан, в якому він зберігся. Папір від часу псується, змінює свій колір. Часто рукопис має зіпсовані місця. Чорнила вицвітають, міняють свій
102


колір, і читання тексту значно утруднюється. В таких випадках, крім доброго освітлення, треба користуватись і лупою, особливо із значним збільшенням.
З підручників, які навчають, як читати; старовинні рукописи, слід назвати, насамперед, працю І. С. Беляева «Практический курс древней русской скорописи», який дає уяву про еволюцію російського письма від його зародження до другої половини
XVIII 	ст. З української палеографії найбільш цінним у цьому відношенні є згадуваний вище збірник, виданий І. Каманіним «Палеографический изборник южнорусского письма», в якому вміщено понад 80 фотокопій текстів і їх розшифрування.


ДИПЛОМАТИКА
Дипломатика становить спеціальну частину загального історичного джерелознавства, що вивчає акти з юридичним, нормативним змістом.
Допоміжна історична наука — дипломатика має своїм завданням критично перевірити вірогідність актів і за допомогою дипломатичного аналізу виявити підроблені або фальсифіковані акти, які непридатні для відтворення історичного процесу, усунути не- д о сто вірність, вигаданість фактів або подій, викладених у таких актах.
Термін «дипломатика» бере свій початок від стародавнього грецького слова «дипломат) — подвоєний. Цим словом в античну епоху називали подвоєні дерев’яні навощені дощечки, на які гострою паличкою «стимулюм» наносився текст документа. Пізніше документи почали називати дипломами. Тепер ми, радянські люди, дипломом називаємо не всякий документ, а лише особливо відповідальний або урочистий документ, наприклад, диплом про присвоєння вченого ступеня, диплом про закінчення університету тощо.
Всі ж інші ділові папери ми не називаємо, дипломами, а називаємо іншими термінами — атестат, посвідчення, свідоцтво, довідка і т. д.
Документамив історичному джерелознавстві називаються майже всі писані історичні джерела. Акт же — лише частина документа, що має нормативний зміст. Отже, якщо дипломатика вивчає своїми, їй властивими методами акти, то дипломатичне вивчення інших різновидностей документів неможливе. Так, наприклад, не підлягають дипломатичному вивченню документи розповідного типу — літописи, хроніки, мемуари, хронографи, щоденники і т. д.
У буржуазній історіографії твердо встановилося переконання, що дипломатика як галузь спеціального документознавства є виключно технічною дисципліною, позбавленою класового змісту, а тому вона однаково може обслуговувати і реакційні, і прогре¬
104


сивні напрямки в історії. Заслуга радянської дипломатики полягав в тому, що вона викрила брехливість буржуазного розуміння дипломатики.
Дипломатика як допоміжна історична наука і в Росії, і в Західній Європі складалась в умовах класової боротьби реакційних феодальних джерелознавців з прогресивними буржуазними доку- ментознавцями, які виступали з викриттям підроблених і фальсифікованих джерел і архівних матеріалів. Реакційні, феодальні історики використовували дипломатику для охорони своїх майнових і політичних домагань; прогресивні буржуазні історики бачгіТш в дипломатиці знаряддя класової боротьби проти віджилих феодальних інститутів і реакційного феодального світогляду. Буржуазний бельгійський історик Пірени з сумом говорив, що у світовій війні 1914—1918 pp. лише дві науки здобули особливий розвиток: хімія й історія, оскільки обидві ці науки виготовляли задушливі гази й вибухові речовини. А оскільки дипломатика становить одну з лабораторій, де історичні документи критично очищаються, то зрозуміло, що класовий зміст дипломатики залежить від того, в чиїх класових інтересах провадиться відбір джерел та їх тлумачення.
Дипломатика як критичне документозпавство виникла раніше за всі інші допоміжні історичні науки.
У Росії дипломатика в своїх зародкових формах почала складатися з другої половини XV ст. у тісному зв’язку з успіхами створення національної централізованої Російської держави. Об’єднання країв, областей, уділів у єдине територіальне ціле, під єдиним державним управлінням, викликало появу нових централізованих урядових установ — приказів. У складних класових відносинах між вотчинниками, поміщиками й селянами, загострених внутрікласових відносинах в самому правлячому класі бояр- вотчинників і поміщиків-дворян, в умовах, коли духовні феодали прагнули захопити якомога більше земельних володінь,— у цій складній обстановці, саме коли складалась централізована держава, в приказах почали зустрічатись підроблені документи. Цими підробленими документами феодали різних рангів намагалися закріпити «за собою майнові права, переваги і привілеї. Тому для визначення їх вірогідності необхідна експертиза документів.
Так, у XV ст. за Івана III, був викритий підроблений архімандритом Кремлівського Чудова монастиря документ, за що архімандрит був «битий батогом публічно на Іванівській площі». Тоді ж, у XV ст., коли Ферапонтов монастир подав у приказ для затвердження жаловану грамоту удільного князя Івана Андрійовича, приказ зажадав додаткових доказів, оскільки цей феодальний князь на Білоозері не володів територією, а тому й не міг у чужих володіннях жалувати землю монастиреві *. У приказах кри¬
1 Див. Акты юридические, СПб., 1838, с. 9.
105


тика документів бувала предметом складної експертизи. У XVI ст. відомий, наприклад, факт, коли пред’явлені документи порівнювали за почерком («письмо руки складывали») і встановили справжність документів, тому що «письмо тех кабал — руки й записных дияков и послухов і(свідків — А. В.) с теми кабалами... сошлись» 1. У судовій справі Шереметьева з Ноздроватовим і Ток- маковим, приказні знавці критики документів не тільки викрили підробку документів, а й визначили і піймали того, хто виготовляв підроблені писані документи.
Кілька століть на Русі дипломатика лишалась лише сумою практичних навичок пізнання підроблених і справжніх документів без теоретичного узагальнення. Перетворення російської дипломатики в самостійну допоміжну історичну дисципліну в Росії почалося у 1718 р. В цьому році вчений-старообрядець Андрій Денисов написав текст своїх «Поморских ответов», де шляхом дипломатичного і палеографічного аналізу викрив урядову документальну підробку. Керівники урядової православної церкви не мали в своїх руках, крім насильства, ніяких ідеологічних доказів невірності віровчення старообрядців, які не визнавали Никоніанської реформи. З С.-Петербурга в Київ послали монаха Феофілакта. Він у Києво-Печерському монастирі разом з монахами виготував підробку, вигадавши «Соборное деяние на арменина мниха Мартына». Текст припадає нібито на 1154 р. Завдяки цій подробиці никоніан- ські нововведення у церкві були обгрунтовані як традиційні й старовинні. Вчений-старообрядець Андрій Денисов, який вчився у Київській академії, в Москві й в Польщі, знавець рукописів, викривав урядову підробку. Він довів, що пергамент підробленого рукопису «плесенью, аки сединой украшенной» написаний не старовинним почерком XII ст.— уставом, а українсько-білоруським скорописом початку XVIII ст., оправа також не XII ст., а
XVIII 	ст. Текст не відповідає будові речень XII ст., імена осіб, відомих з літопису, віднесені не до тих часів, коли вони жили і т. д.
Трактат Андрія Денисова був першим в Росії узагальненням документознавських прийомів, що нагромаджувались у сфері при- казио-судової експертизи. Російська буржуазна історіографія твердить, що російська дипломатика не мала самостійного походження, а повністю запозичена із Заходу. Перша праця у Франції з дипломатики Мабільона «De ге diplomatica» вийшла в світ у 1681 р. Російська дипломатика склалась на національній основі, цілком самостійно, без будь-якого впливу західно-європейської вченості.
Російська дипломатика у XVIII ст. після трактату Андрія Денисова не дістала належного розвитку, оскільки ще не був відомий і опублікований актовий матеріал. Перші російські історики
В. 	М. Татіщев, М. В. Ломоносов, Ф. О. Емін, М. М. Щербатов та
1 Фед отов-Ч еховский, Акты гражданской расправы, т. 1, № 65, K., 1865.
106


інші розробляли вітчизняну історію на основі літописів і зовсім но користувались актовими джерелами, оскільки ще не було їх публікацій. Російська дипломатика почала інтенсивно розроблятись лише після публікації актових матеріалів Новиковим в його 20-томній «Древней Российской Вивлиофике» (1782) і «Собрании Государственных грамот и договоров», виданих меценатом графом Румянцевим (1813—1828) у п’яти томах.
Розвиток російської дипломатики відбувався у XIX ст. в тісному зв’язку з інтенсивною публікацією значної кількості актового матеріалу з часів виникнення Археографічної комісії у С.-Петербурзі, тобто з 1834 р. Вивчення російської дипломатики у XIX ст., головним чином, і грунтувалось на таких зібраннях актів, надрукованих Археографічною комісією, які мають велике наукове значення ще й тепер. Археографічна комісія опублікувала: «Акты юридические» (1838), «Акты, относящиеся до юридического быта»—3 томи (1857—1884), «Акты исторические»—5 томів, «Дополнения к актам историческим» — 12 томів (1841 —1885), «Русская историческая библиотека» — 35 томів, «Акты исторические, относящиеся к России, извлеченные из иностранных архивов и библиотек А. И. Тургеневым» — 2 томи та «Дополнения» до них — 1 том, «Акты, относящиеся к истории Юга и Запада России» — 15 томів (1863—1892). Для російської дипломатики важливе значення має публікація «Полного собрания русских летописей» у 25 томах; видання літописів провадиться і в наші дні. Археографічна комісія періодично друкувала «Летопись занятий Археографической комиссии», де друкувались актові матеріали.
Публікація актів викликала їх дипломатичне вивчення. У 1812 р. К. Калайдович досліджує дві грамоти про новгородсько- ганзейські відносини. У 1818 р. київський вчений митрополіт Євгеній Болховітінов, знавець і збирач рукописних документів, надрукував дипломатичне дослідження про жаловану грамоту Великого князя Мстислава Володимировича та його сина Всеволода Мстиславовича Новгородському Юрієвському монастирю. Праця виконана з глибокою ерудицією та знанням передової буржуазної європейської дипломатики.
У 1819 p. С. Соларьов уперше провів важливу для дипломатичного вивчення класифікацію актів за їх групами й різновидностями та дав їхні характеристики. Праця ця тепер дуже застаріла, але цінна тим, що була першою спробою класифікувати акти. Анонімний автор у Москві в 1829 р. надрукував дипломатичний аналіз ряду різновидностей актів під назвою «Об актах крепостных, завещательных, договорных, заемных и вексельных». У першій половині XIX ст. з’являються і перші дипломатичні довідники про водяні знаки на папері — філіграні. Вологодський купець— знавець рукописів І. Лаптєв надрукував у 1824 р. «Опыт в старинной русской дипломатике», де відтворив 170 мальованих філігра- ней. У Москві в 1844 p. К. Я. Тромонін дав 113 нових таблиць фі-
107


ліграней. Київський професор Данилович надрукував нарис з дипломатики російських актів. Професор Київського університету
О. 	А. Федотов-Чеховсьішй надрукував дипломатичний аналіз «правовых грамот», видавши два томи зібраних ним рукописних судових протоколів XV — XVII ст., де є багато особисто-правових актів. Кіндяков дав історико-юридичний і дипломатичний розбір купчих. Нейчик виконав класичний дипломатичний аналіз жалуваних грамот, Горбунов — дослідив пільгові грамоти церквам і монастирям XVI — XVII ст.
Велике значення для розвитку дипломатики, а також для підготовки кадрів істориків-дипломатистів мала організація М. Калачевим у 1877 р. Археологічного інституту в С.-Петербурзі. Засновник інституту успішно розробляв проблеми дипломатики.
Дипломатична розробка актових матеріалів у другій половині
XIX 	ст. всіма вказаними авторами була викликана зростанням інтересу до історії російських селян, що спостерігався серед істориків під час підготовки й проведення селянської реформи 1861 р. Цінні дипломатичні спостереження над актами дав В. О. Ключев- ський у своїх лекціях з джерелознавства. Дипломатику як спеціальну частину історичного джерелознавства почали читати окремими курсами у С.-Петербурзькому і Московському археологічних інститутах і в університетах. Визначними буржуазними дипломатиками кінця XIX ст. і початку XX ст. були Н. П. Лихачов, С. Шумаков та акад. А. С. Лаппо-Данилевський.
Н. 	ГІ. Лихачов з реакційно-ідеалістичних позицій і за зразками західноєвропейської дипломатичної літератури викладав у лекціях формальну, «позакласову» дипломатику. Але наукове значення зберігають обширні довідники Н. П. Лихачова про водяні знаки на папері — філіграні*.
С. ПІумаков, вивчивши великий архівний фонд грамот і записів колегії економії, зробив корисну, але недосконалу спробу дати нову класифікацію різновидностей з класових позицій.
Найвищого розвитку російська буржуазна дипломатика дістала в працях акад. А. С. Лаппо-Данилевського. Його дослідження з дипломатики, виконані з буржуазно-ідеалістичних, неокантіан- ських позицій, але містять багато фактичного актознавчого матеріалу. Якщо критично підійти і повністю відкинути неокантіанські тенденції, то його дослідження в якійсь мірі можуть бути корисними і для радянської дипломатики. Такими є його праці «Служилые кабалы позднейшего типа», про записні книги кріпосних актів XV—XVI ст., явлених у Новгороді дякові Аляб’єву. Тісно пов’язане з дипломатичним аналізом його сфрагістичне дослідження
1 И. П. Лихачев, Палеографическое значение бумажных водяных знаков, ч. I, II, III. Предметный и хронологический указатели. Альбом снимков, СПб., 1899; його ж, Бумаги и древнейшие бумажные мельницы в Московском государстве, СПб., 189J.
108


про печатки останніх галицько-володимирських князів та їх радників — «Болеслав Юриіі II князь всей Малой Руси» (СПб., 1907). Велику увагу A. С. Лаппо-Данилевський приділяв дипломатиці російських приватних актів. Його лекційний курс, прочитаний для архівістів у Петрограді в 1919 p., видано окремою книгою «Очерк русской дипломатики частных актов» (Птг., 1920).
Дворянська і буржуазна російська дипломатика нагромадила великий актовий матеріал, створила формальні, зовсім відірвані від класового аналізу прийоми структурного вивчення актів, формулярів актів і на тій основі розробила вчення про формознавство для з’ясування типових побудов актів за змістом, а це стосується багатьох різновидностей актів.
Радянська дипломатика по вивченню актів феодального періоду склалась і успішно розвивається в боротьбі з буржуазною дипломатикою Н. П. Лихачова й А. С. Лаппо-Данилевськото, буржуазно-юридичними працями С. Б. Веселовського.
Радянська дипломатика ставить своїм завданням взяти з актів факти і події, що характеризують класові відносини і класову боротьбу різних класів феодального суспільства, і відновити у всій різноманітності складний історичний процес на кожному етапі його розвитку. Для справді наукового, класбвого відбору таких даних з актів радянська дипломатика визначає оригінальні акти, викриває підроблені або фальсифіковані тексти. Докладна дипломатична перевірка актів досягається шляхом вивчення матеріалу, на якому він написаний, чорнил, прикрас рукопису орнаментом, типу почерку письмд (устав, півустав, скоропис), підписів, печаток, про які історик-дипломатист бере дані з сфрагістики, шляхом вивчення мови акта, власних і географічних імен. Вивчається також будова акту за його формулами, тобто тими граматичними, закінченими реченнями, сукупність яких становить формуляр акта. Після такої зовнішньої критики радянська дипломатика переходить до внутрішньої критики акта шляхом вивчення його змісту, що дозволяє з’ясувати класове середовище і умови, за яких склалися цей акт або група подібних актів.
Радянські історики з успіхом застосовують марксистсько-ленінську методологію в дипломатиці. Л. В. Черепній у своїй капітальній праці «Феодальные архивы XIV—XV вв.», т. I, II, де подано критику буржуазної дипломатики А. С. Лаппо-Данилевського, провадить дипломатичне вивчення феодальних грамот XIV—XV ст. М. Коробков написав популярний короткий нарис «Русская дипломатика», де в загальнодоступній формі з марксистських позицій подано вірне розуміння дипломатики як допоміжної історичної науки *. Нарис М. Коробкова лишається поки що єдиною працею радянського історика, що дає короткий, загальний виклад історії
1 	Н. Коробков, Русская дипломатика, жури. «Архивное дело», 1940, № 1.
109


розвитку російської дипломатики і методів дослідження актових першоджерел.
Великий науковий інтерес становить полеміка про початкову історію російських особистих актів між C. Н. Валком та акад. М. Н. Тихомировим. G. Н. Валк у роботі «Начальная история древнерусского частного акта» 1 виходить З недоведеної і невірної думки про те, що писані особисті акти на Русі з’явилися дуже пізно, не раніше XIV ст., а всі особисті акти до цього часу, наприклад, вкладна Варлаама Хутинського (XII ст.), рядна Тешатп (XIII ст.) та інші,— всі вони підроблені. Акад. М. Н. Тихомиров у роботі про приватні акти в стародавній Русі2 докладно вивчив матеріал, на якому вони написані, чорнила, почерк (уставний), мову, формуляр і повністю спростував помилкове розуміння C. Н. Валка про підробку ранніх російських актів до XIV ст., довівши їх автентичність. H. G. Чаєв виявив підробки поміщика Головіна у ЗО—40-х роках XIX ст., який брав у Московських архівах оригінали документів, а повертав до архіву підроблені їх копії, лишаючи оригінали у себе 3. Ряд досліджень підробок і фальсифікацій історичних документів у Московській державі в XV—XVII ст., в Білорусії і на Україні в XVI—XIX ст. і в Грузії в XVI—XIX ст. виконано А. Введенським. Він опублікував дослідження про походження і розвиток російської дипломатики у XV—XVIII ст., а також вивчив роботи В. О. Ключевського з питань російської дипломатики 4.
Великих успіхів досягли радянські історики-дипломатисти у справі вивчення філіграней (водяних знаків), що ми їх бачимо на папері. Якщо російська буржуазна дипломатика створила лише дуже корисні довідники малюнків водяних знаків у працях каталожного типу Лаптева, Тромоніна і Лихачова, то радянські дипло- матисти дали ряд дуже цінних досліджень з історії й розвитку водяних знаків на паперах. Слід вказати на дослідження А. А. Ге- раклітова, C. І. Маслова, А. С. Зернова, С. А. Клепікова, Т. Н. Про- тасьєва.
Значно відстає вивчення української дипломатики в питанні публічно-правових та особисто-правових актів. До Великої Жовтневої соціалістичної революції було надруковано тільки одну працю І. П. Крип’якевича з дипломатичного аналізу гетьманських універсалів Богдана Хмельницького в роки визвольної війни укра¬
1 С. Н. В а л к, Начальная история древнерусского частного акта, в зб. «Вспомогательные исторические дисциплины», JI., 1937, стор. 285—317.
2 М. Н. Тихомиров, О частных актах в Древней Руси, журнал «Исторические записки», 1945, № 17, стор. 225—244.
3 Н. С. Чае в, К вопросу о подделках исторических документов в XIX в., «Известия Академии наук СССР», VII серия, Відділення суспільних наук, 1933, № 6—7, стор. 485—502.
4 А. О. Введенський, Питання дипломатики в роботі В. О. Ключевського, «Український історичний журнал», 1958, № 8.
110


їнського народу за свою незалежність. Ці дослідження І. П. Кри- п’якевича зберігають своє наукове значення і тепер К
За радянських часів з української дипломатики виконано праці А. О. Введенським про один з перших лекційних курсів з дипломатики, прочитаного у Харківському університеті проф. К. ГІау- ловичем та про підробку і фальсифікацію історичних документів яа Україні у XVI—XIX ст.
Українським історикам-дипломатистам треба ще провести велику роботу по дипломатичному вивченню українського актового матеріалу, яка, по суті, зробила лише перші кроки в українському документознавстві.
Український історик-архівіст І. М. Каманін виконав дуже важливу для дипломатики роботу по вивченню рукописних актів, по розподілу слів, прийнятих скорочень, що мінялись не лише на протязі століть, а й півстоліть. Це допомагає датувати рукописний акт в межах століття 2.
У чому ж полягає дипломатичне вивчення актів як історичних джерел?
Історик зустрічає у своєму дослідженні такі рукописні акти: 1) чернетки актів, написані або як попередній проект або варіант до нього; 2) білові акти, текст яких написано у повній відповідності із звичайним для даної різновидності актів текстом. Цей справжній акт не лише відповідно оформлений, а й засвідчений підписами й печаткою; 3) копії актів — «знимки», «список». Копії можуть бути засвідчені або прості, зустрічаються на окремих аркушах або в копійних зошитах чи копійних книгах; 4) розмноженні акти, писані в кількох однакового тексту екземплярах (за кількістю сторін — учасників угоди, позначених в акті); 5) відновлені акти, що відтворюють текст актів, більш ранніх і чомусь загублених. Оригінали відновлених актів мають бути обов’язково належним чином засвідчені; 6) акти підроблені; 7) акти фальсифіковані шляхом підчисток або іншим способом, на яких встановлено підроблені фрази, імена, географічні назви.
Робота дослідника-дипломатиста починається з вірного прочитання скорописного тексту рукопису. Старовинпі рукописні тексти до XVIII ст. не були розчленовані на окремі слова і писались суцільно, майже без інтервалів у рядку. Такі тексти писані уставом, півуставом і скорописом в XV—XVI ст., а частково і XVII ст.
Щоб вірно прочитати текст рукопису, потрібні знання з палеографії. Іноді навіть досвідчені історики допускають помилки в читанні тексту.
І. Крип’якевич, Студії над державою Богдана Хмельницького (V. Гетьманські універсали; VI.. Суд), Наукові записки товариства ім. Т. Г. Шевченка, Львів, т. 147.
2 	И. М. Каманин, Метрический метод в палеографии и результаты его приложения к изучению южно-русского устава XVI—XVII ст., «Известия Таврической ученой архивной комиссии», 1906, № 39, стор. 120.
111


Так, один історик прочитав, іцо монахи Кирило-Білозерського монастиря привезли з поля «статую і колесницю». Перевіркою встановлено, що в оригіналі рукопису написано «невижату пшеницю». В актах археографічної експедиції було надруковано указ- ну князівську грамоту, де говорилось, що землевласник Тучко Морозов дав у монастир «сельцо Егерей Святый в поместье». Відомо, що в «поместье» давалась князями земля на відбуття військової або адміністративної служби служилим людям — поміщикам. Монастирі ж не мали таких поміщиків. Перевірка читання з’ясувала, що замість «в поместье» треба було читати дає «в Поемичье», тобто вказується на місцерозташування сільця на річці Емстне, жалуваного монастиреві «в Поемичье».
Встановлення вірного читання рукописного тексту актів вимагає оволодіння палеографічними навичками. Під час читання треба розчленувати суцільне письмо на окремі слова, виділити прийменники і сполучники, розставити коми і крапки. Треба знати, що сполучник «а» часто визначав початок нового речення. Невірно виділений прийменник або сполучник, невірно поставлена кома або крапка призводять до перекручення змісту.
Дуже важливо знати географічні дані акта, щоб вірно визначити, в якій місцевості він написаний. Велику увагу під час читання акта треба приділяти його хронології. Старовинні акти
XVI 	ст. писались без позначення дати, яку слід визначити за непрямими даними, іменами осіб, що тут згадувались, часу їх життя і діяльності, відомих з літописів та інших документів, з фактів і подій, про які говориться в акті і які відомі історику з різних джерел та ін. В актах, починаючи з XVI ст. до початку XVIII ст., дата знаходиться в кінці тексту, а з початку XVIII ст. ставиться вже на початку акта. Необхідно знати різні календарні стилі, що вживались в Росії і на Україні, для того щоб переводити дати на сучасний календарний стиль, прийнятий в СРСР. Читаючи текст, треба вміти вірно розкрити скорочення ряду стародавніх російських слів, титулів; вміти прочитати заголовки, написані в’яззю; знати буквені позначення цифр, оскільки в допетрівській Русі не знали арабської системи написання цифр з нулем. Читаючи акт, історик-дипломатист звертає увагу і на печатки на актах, для чого користується спеціальними прийомами сфрагістики.
Отже, дипломатичне вивчення актів починається з їх зовнішньої критики, для чого застосовуються спеціальні прийоми палеографії, хронології, історичної географії, сфрагістики, тобто залучається цілий ряд допоміжних історичних наук. Всі вказані прийоми дослідження зовнішньої сторони актів застосовуються лише до рукописних оригіналів. Оскільки в надрукованих публікаціях можливі неточності і помилки читання текстів, проведення з усією ретельністю їхнього зовнішнього дипломатичного вивчення неможливе.
Зовнішнє вивчення акта допомагає розв’язати питання про
112


його оригінальність або підробку. Дворянська і буржуазна дипломатика вважали це питання основним. Ще Мабільйон вважав, що «дипломатика — це мистецтво відрізняти справжні і підроблені дипломи». Визначення підроблених актів і для радянської дипломатики є важливим, хоча і не єдиним завданням.
Якщо дворянська і буржуазна дипломатика не цікавилась класовою природою підроблених і фальсифікованих актів, то для радянської дипломатики має велике значення розкрити, в чиїх інтересах робилися ці підробки. Від феодальної епохи збереглись порівняно незначна кількість рукописних документів. З XI по XVI ст. відомо не більш як 500 рукописних документів, а з XVI до кінця
XVII 	ст. збереглось близько 15 000, зате від епохи капіталізму ми маємо багато мільйонів рукописних документів. Незначна кількість рукописних документів феодальної епохи, природно, потребує докладного вивчення з виділенням підроблених і фальсифікованих документів, які не потрібні історику. Від феодальної епохи збереглась значна кількість підроблених актів. Так, серед актів Києво-Печерського монастиря відомі підроблені грамоти цьому монастиреві Андрія Боголюбського, князя Романа Галицького, константинопольського патріарха Максима. Троїце-Сергієвський монастир мав кілька підроблених грамот Дмитрія Донського. ДуЖе багато інших монастирів, бояр і поміщиків користувались послугами майстрів підробок для забезпечення своїх майнових прав у тих випадках, коли в них не було на це ніяких прав.
Не виявлені підробки публічно-правових актів використані істориком, завдадуть великої шкоди тим, що вигадані факти неминуче призведуть його до невірних узагальнень і висновків. Багато підроблених актів зустрічається серед особисто-правових документів. Особливо часті підробки практикувались при кабальних записах, купчих, закладних, позичкових, межових і т. д.
Підробки актів викриваються вивченням матеріалу, на якому писаний акт, мови, почерку.
До середини XX ст. вважалось, що в стародавній Русі (з XI ст. до середини XIV ст.) єдиним матеріалом для письма, що зберігся до наших днів, був пергамент — особливо вироблена теляча шкіра; що письменними були лише монахи і представники феодальної верхівки — князі, бояри та їхні канцелярські служиві люди. Але розкопки, проведені московським професором-археологом Арціхов- ським у Новгороді в 50-х роках XX ст., відкрили значну кількість рукописів на бересті, писаних простими людьми — городянами Новгорода. Це свідчило, що письменність була поширена і серед простих людей, а не лише серед духовенства і феодалів. Берестяні рукописи — особисто-правові документи *, Публічно-правові акти, а частково й особисті акти, писались на пергаменті в
1 Див. А. В. А р ц и X о в с к и й и М. И. Тихомиров, Новгородские грамоты на бересте из раскопок 1951 г., М., 1953,
8 0108
113


XI—XIV ст. Справжній акт, писаний на пергаменті, мусить мати співпадання палеографічних прикмет, характерних для свого часу. Пергаментний акт має бути написаний уставом або півуставом і древньоруською мовою. Якщо ж пергаментний акт написано скорописом, яким почали користуватись з XV—XVI ст., і коли замість пергаменту документи писались на папері, то таке неспівпадання палеографічних прикмет вказує на наявність підробки. Отже, зовнішня критика акта дає надійні докази його підробки або оригінальності.
Треба мати на увазі, що пергамент не має зовнішніх рис свого часу. Відрізнити пергамент XI ст. від пергаменту XII і XIII ст. неможливо. Документи ж, написані на папері, мають ряд зовнішніх відмітних ознак, що добре допомагають і датувати документи, і локалізувати їх за місцем написання. Документи почали писати па папері з другої половини XIV ст., а з XVI ст. він як матеріал для письма стає загальнопоширеним. Найдавнішими актами, написаними на папері, в Росії є договірна грамота великого князя Семена Івановича з братами Іваном та Андрієм 1341 р. і новгородська купча 1359 р. На Україні акти писали у зошитах, які зберігались в канцеляріях. Акти писали і на окремих, цілих, нерозрізаних аркушах. У 'Московській державі акти, як і всі інші документи, писали на склеєних по довжині аркушах. Такі аркуші для збереження згортались у трубку і називались згортками, або стовпцями. Стовпці бували досить великі. Так, Уложення 1649 р. становить стовпець діаметром понад один метр. В канцеляріях папір різали по довжині на широкі аркуши для важливих актів і на вузькі смуги для звичайних, щоденних актів. Для копій актів, писцевих книг тощо вживали ще зошити й книжки.
Якщо роздивлятись на світло паперові документи XIV— XVIII ст., то можна бачити малюнки «водяних знаків» — філігра- ней. Це — своєрідні фабричні марки, що змінювались з часом, а тому були для істориків надійним хронологічним визначальником часу виготовлення паперу. По філігранях можна навіть приблизио датувати і час написання акту, але при цьому треба враховувати, що в Московській державі і на Україні в XV—XVII ст. папір був імпортний — з Італії, Франції, Голландії і Польщі. Приблизно від виходу з паперової фабрики до написання акту минало 5—10, а іноді і 25 років. За існуючими довідниками по філігранях Лаптева і особливо Лихачова, а для України — Каманіна й Вітвицької, можна легко знайти датування тієї або іншої філіграні.
У Західній Європі філіграні з’являються в XIII ст. Перші партії паперу на Русь були привезені з Італії у XIV ст. Характерними є староіталійські філіграні: пробите стрілою крило птаха, ангел з хрестом в руках, діжечка, прапор, бик з рогами і з зіркою. Французький папір має зображення дельфіна (XIV ст.), три королівські лілії на геральдичному щиті (XIV ст.), герби міст (XI—
114


XVI 	ст.), зображення півня, собаки (XVI ст.). У XVI ст. посилюється довіз польського паперу з філігранями у вигляді шляхетських гербів, сокири, лілії. У XVI ст. до Росії в значній кількості надходить і німецький папір з філігранями гербів німецьких держав і міст. З XVII ст. в Росії з’являється голландський напір з філігранями у вигляді лева, кріпосних воріт, рогу, глечика з ручками. У другій половині XVII ст. почалось виробництво паперу в Росії з філігранями — зображенням двоголового орла і Георгія ІІобедоносця, а у XVIII ст. — з дворянськими гербами або-а почату новими буквами ім’я, по батькові й прізвища російських і паперових фабрикантів.
Після виявлення підроблених актів дипломатичному^ аналізу підлягають справжні акти, що не викликають сумніву щодо ;їх-г ньої оригінальності. Такий аналіз полягає у формальному структ турному вивченні актів. Кожний акт складається з граматично закінчених речень, розділених при публікації крапками. Кожне закінчене, граматично ціле речення називається фор:м.у л;ою, або клаузулою, акта. Вся сума формул акта називається формуляро м^а к т а. Кожен акт має три частини: 1) по ч а,Тг новий протокол, де позначено від кого походить акт або містяться імена учасників угоди або договору акта; 2) основна —* актовий текст — виклад суті угоди або договору і 3) к і нг цевий протокол акта або канцелярії, де є формули, дро те, хто писав акт, про свідків і позначена дата написання..
Ще у дипломатиці XVII—XVIII ст. було докладно, вивчено формулознавство, що розкриває структуру актів. Формулярним дипломатичний аналіз по вивченню структури акта провадиться як над окремо взятим актом, так і над групою актів однієї різновидності. Окремому формулярному аналізу звичайно підлягають публічно-правові грамоти, тобто такі, що вийшли з урядових канцелярій, а груповому формулярному аналізу — приватно правові акти, тобто написані приватними особами. Для конкретної уяви способів формулознавчого аналізу наведемо формулярний аналіз універсалів гетьмана Богдана Хмельницького, проведений за всіма правилами класичної старовинної дипломатики акад. І. II. Кри^- п’якевичем.
В універсалах Богдана Хмельницького є такий формуляр:
I. Початковий протокол складається з трьох формул: 1) формула богослов’я, де закликається або згадується ім’я боже'; 2) титул, що містить ім’я того, хто видає універсал; 3) формула про адресу, ім’я особи або імена ряду осіб, яким посилається універсал, а також привітання їм.
II. Основний актовий текст складається з ряду формул! 1) формула — загальний вступ перед докладним викладам, де вказуються права або обов’язки того, хто дає цей універсал; 2) формула у вигляді загальної фрази, де вказується на зміст універсалу (розповідь), викладаються факти або події, що стали * підставою
8*


для написання цього універсалу. Звичайно тут переказують прохання тієї особи, яка звернулась до уряду Богдана Хмельницького про видання даного універсалу; 3) формула про розпорядження. Тут викладається рішення з усіх питань просителя або дано постанову, обов’язкову для виконання; 4) формула про покарання за невиконання розпоряджень універсалу, де говориться про покарання тих, хто не виконує розпорядження або постанову дапого універсалу; 5) формула про підпис, де говориться, що універсал для більшої його авторитетності підписаний і має печатку.
III. 	Кінцевий протокол має три формули:
1) формула про підписи; 2) формула про число, місяць і рік написання універсалу і 3) кінцева формула — богослов’я, заключна молитва, що іноді складається з одного слова «амінь». Ця остання формула закликання бога в кінцевому протоколі, як і перша формула початкового протоколу, в універсалах трапляється в поодиноких випадках.
Таке розчленування акта на його складові частини — формули — дає змогу дізнатись і про його формуляр. Порівняння ж формулярів цілої групи універсалів або інших актів дозволяє визначити типові формули, що обов’язкові в кожному акті даної різновидності, а також з’ясувати випадкові, поодинокі формули, нетипові для цієї групи актів.
Проведений І. П. Крип’якевичем дипломатичний структурний аналіз універсалів Богдана Хмельницького, по-перше, дає змогу зрозуміти формулу їх написання, визначити типовий формулярний склад, що дозволяє встановити звичайну, типову їх форму, як оригінальних, і тим самим відрізнити від підроблених універсалів, що приписуються гетьманові. Підроблені універсали мають інші формули, ніж оригінальні. По-друге, таке дипломатичне вивчення дає значення розвитку канцелярської практики, канцелярських форм і звичаїв уряду гетьмана в роки визвольної війни українського народу. По-третє, ми дізнаємось про компетенцію і титулатуру українських державних діячів, які видавали документи. По-четверте, дістаємо відомості для розв’язання питань про правову державну компетенцію уряду війська запорізького, маємо змогу простежити, як змінювались і розширялись урядові функції залежно від переможних успіхів на фронтах визвольної війни і тісного зв’язку та підтримки російського народу і російського уряду.
Слід мати на увазі, що почерк в російських та українських рукописних актах з часом змінювався. У великих міських центрах, де писалось багато документів, почерк змінювався значно швидше, ніж у провінціальних центрах і на селі, де цей процес проходив повільніше і почерк зберігав архаїчні риси.
Засоби засвідчення актів були різноманітні. Звичайно удільні і великі князі самі не підписували ніяких документів. Засвідчувались документи як підписами, так і прикладанням печатки,
116


знаками хреста або монограмами, посиланням на свідків, а з кінця XV ст.— початку XVI ст. і підписами цих свідків, позначенням імені, прізвища того, хто писав акт, і підписами піддячого або дяка (звичайно на звороті акта по склейках стовпця).
На Україні засобом засвідчення оригінальності особистих актів було внесення їх повного або скороченого тексту в «гродські», або «земські», книги, а на Русі — в записові книги, що зберігались на місцях у «воеводских избах», в Москві — у приказах. Важливу роль у встановленні оригінальності акта відіграє вивчення печаток на них 1.
Печатки на актах, що заміняють іноді підписи, дістали значного поширення у XVI—XVII ст. За указом 1628 р. запроваджується обов’язкове підписання акта його учасниками, а через неписьменність одного або кількох учасників акта вказувалось, що за них мають підписуватись інші особи. В особистих актах до середини XVII ст. учасники акта прикладали свої власні печатки, державна печатка в таких актах не прикладалась. У 1699 р. прикладання печаток в актах припиняється, оскільки з цього року акти писались на гербовому папері, і наявність на ньому надруко1- ваного державного герба зробило зайвим прикладання печатки.
Проте з XVIII ст. печатки почали обов’язково прикладати на актах державного і міжнародного значення, а також на урочистих дипломах, що їх давала верховна влада приватним особам по затвердженню будь-яких прав, привілеїв або земельних пожалу- вань. У XVIII ст. поширюється звичай прикладання печаток російськими дворянами і українською шляхтою з особистими дворянськими гербами. Історику-дипломатисту при вивченні актів
XVIII 	ст. та для їх дипломатичного аналізу треба обов’язково знати геральдику, яка тісно пов’язана з сфрагістикою.
Дипломатичне вивчення актів з нормативним, правовим змістом має головним чином формальний характер всебічного дослідження зовнішніх сторін акта і вивчення його складу — формул, тобто тих елементарних частин, що в сумі своїй становлять формуляр акта. Під час вивчення індивідуальний формуляр акта спів- ставляється з формулярами актів даної різновидності за той же час написання, і коли індивідуальний формуляр співпадає з типовим формуляром цієї групи актів, то це є одним з важливих доказів оригінальності акта. Під час критичної оцінки формулярів слід пам’ятати, що вони не мають стійкої форми, але досить чітко відбивають суть класових відносин свого часу. Акти публічно-правові, що вийшли з урядових канцелярій, мають більш стійкі і немовби закам’янілі формуляри. В цих актах канцелярська традиція зберегла на тривалий час певні словесні формулювання, що не відріз-
1 І. П. Крип’якевич, 3 козацької сфрагістики, «Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка», т. СХХІІІ—CXXIV, K., 1—16; II. К о р о Сухі о в, Русские печати, журн. «Архивное дело», 1936, № 3.
117


ияються тією гнучкістю і чутливістю до коливань класових відносин, яку мають особисті акти.
Формально всебічно проведений дипломатичний аналів акта, в тому числі і формулознавчого джерела, є важливим, але підготовчий ступенем процесу дослідження. Дипломатика кінця XVII—XVIII ст. обмежувалась тільки цією частиною в роботі дипломатиста. Буржуазна дипломатика XIX ст. почала розробку йетодики формальної дипломатичної критики, щоб використати її для н&ступного історичного узагальнення. Але в силу ідеалістичної методології не зуміла вірно розкрити суть класових взає- мовіднЬсип, відбитих в актових матеріалах. Лише радянські історики вірно і плодотворно застосовують дані формальної дипломатичної' критики зовнішніх сторін актів для викриття класового антагонізму тих часів, до яких відносяться акти.
Дуже важливим завданням дипломатики є побудова класифікаційної схеми актового матеріалу. Не розв’язавши його, дипло- матист не має змоги ні оглянути, ні привести актовий матеріал до внутрішньої єдності, ні встановити взаємний зв’язок і співвідношення окремих видів і груп документів, ні простежити процес розвитку в кожній з груп і по всьому матеріалу в цілому, ні локалізувати новий досліджений документ в ряду аналогічних або визначити його своєрідність. Природно, що й широкі історичні висновки ка основі неорганізованого або хоча б слабо організованого матеріалу'так само не можуть бути повноцінними1.
У російській дипломатиці було зроблено три спроби розробити 'класифікаційну схему актового матеріалу — С. Соларьовим (1919), С. Шумаковим (1917) і М. Коробковим (1939). Усі пі спроби були невдалими. В українській дипломатиці ще й досі Hixvo не займався класифікацією актового матеріалу. В усіх спробах класифікації актів для того, щоб встановити класифікаційну схему, йЬобхідно вибирати вірний і єдиний принцип поділу матеріалу. Ё ’наявних трьох класифікаціях актового матеріалу таким принципом поділу був поділ актів на публічно-правові і особисто-правові. rJpotć далеко не всі акти можна вкласти в цю схему. Так, межові записи мають характер державного значення і є публічно-правовими і в той же час межовими записами, укладепими приватними особами на захист своїх інтересів. Отже, вони є і особисто-правовими. Численні акти церковного управління не можна зараховувати ні до публічних, ні до особистих. Для вірної побудови класифікації актів треба приводити класифікацію по історичних формаціях, а Всередині формацій — по окремих етапах їхнього розвитку. Так, треба в окремі групи актів класифікувати акти Київської Русі, Московської держави XV—XVII ст., імператорської Росії XVIII ст. (до 1861 p.). А. А. Зімін і Л. В. Черепній
1 II. Коробков, Русская дипломатика, журн. «Архивное дело», 1939, Л!; 1, стор. 34.
118


запропонували класифікувати акти за новим і цілком вірним -принципом: акти, що відбивають розвиток продуктивних сил, і акти, що відбивають виробничі відносини та надбудовні явища. Конкретне розуміння по класифікації актів дає схема проф. Н. Коробкова, складена у 1939 р.1.
Акти урядового походження можна поділити на два основних підвиди: 1) акти про зовнішні зносини; 2) акти щодо внутрішніх справ.
Серед перших виділяються документи, що стосуються дипломатичних відносин: акти договорів — «крестные, докончальные», акти про оголошення війни — «взметные, разметные, складные», дозвіл на в’їзд, виїзд і право на пересування по території Московської держави — «опасные и проезжие грамоты».
Окрему і немов проміжну групу між актами зовнішніх і внутрішніх відносин становлять ярлики татарських ханів і звернення до ханів з боку князів і представників церкви.
Другий підвид поділяється на категорії: 1) акти загального законодавчого значення; 2) урядові акти місцевого або часткового значення. Сюди відносяться: а) жалувані грамоти (зокрема литовські привілеї), які в свою чергу поділяються на грамоти вотчинні, пільгові, заповідні або указні; б) правові, сюди відносяться і без- судні. Окремо стоять біглі і роз’їзжі грамоти та судні списки; грамоти уставні з виділенням особливих категорій уставних місцевого урядового і земського управління.
Обидві ці категорії походженням, напрямом і специфічними особливостями можна поділити на а) уставні Литовсько-Руської і б) Московської держави. Московські уставні включають в себе власно земські, земські судові і губні грамоти; окрему групу становлять акти з питань управління, до неї як особливу підгрупу відносять наказні, послушні, митні грамоти, а також відписки і пам’ятки.
Значну групу, що легко диференціюється, становлять акти, зв’язані з діяльністю суду: чолобитні і приставні, поручні, ввозні, заставні, термінові, докладні, політні, -послушні грамоти. Деякі категорії актів цієї групи .щільно примикають і навіть зливаються з категорією наказних, інші — правових грамот.
Спеціальну категорію, що поєднує в собі риси державних і правових актів становлять духовні грамоти князів.
Особисті акти, які в більш ранній час називалися грамотами, а пізніше — переважно записами, відповідають багатогранності майнових і правових відносин між членами феодального суспільства. Сюди входять купчі з їхніми різновидностями: посильні і запродажні, мінові і кабальні, що діляться на позичкові, закладні і служиві; до останніх близькі акти термінового особистого найму, жилі і життєві записи.
1 Н. Коробков, Русская дипломатика, журн. «Архивное дело», 1939, Уч 1, стор. 35.
119


Далі йдуть грамоти, що свідчили при добровільний продаж себе в рабство і відпускні грамоти (холопам і кабальним). Порядні, судні, а також оброчні записи встановлюють строкову особисту залежність селян, що розорились, бобилів, половників від землевласників.
Особливе місце посідають кортомні — акти про найм майна, мирові, що розв’язували суперечки за згодою сторін поза судовим порядком, поступні, здаточні на иомістя, роздільні (ділові, окремі), що встановлювали поділ або виділення майна.
Вкладні й дані — документи на найбільш поширений спосіб здачі нерухомого майна церкві; договірні записи, що часто становили додаток до інших актів, регулюють різноманітні питання особистих і майнових відносин і, зокрема, стосуються здачі в пожиттєве володіння (на різних умовах) неосвоєних (переважно церковних) земель. Духовні, душевні та ізусні грамоти встановлюють порядок поділу майна після смерті власника, а в деяких випадках включають і заповітні доручення; рядні і зговорні становлять свого роду шлюбні контракти, що приділяють велику увагу майновому становищу женпха й нареченої або одного з них, а розпускні записи є актами про розлучення.
Церковно-правові акти розпадаються також на кілька груп, які можна поділити на дві головні лінії: адміністративно-розпорядчі грамоти (окружні, грамоти з прочетом, уставні, наказні грамоти) були присвячені різним питанням церковного управління, суду, господарства й благочиння. Далі йдуть акти, що давались церковною владою членам кліру і засвідчували їхні права або були присвячені окремим питанням церковного життя (благословенні, єпітрахіальні, орарні, ставлені, звільнювальні, знаменні, храмозданпі і т. п.).
Такою є (в дуже короткому викладі) класифікаційна схема Н. Коробкова, яка в основному викладає класифікацію актів
С. 	Шумакова 1.
Українські актові матеріали, які багато в чому відмінні від російських актів і надзвичайно різноманітні, ще ніхто з вчених- істориків не класифікував, і лишається невідомою навіть сама термінологія, сама назва українських актів.
Дуже велике значення має дипломатика, яка встановлює достовірність документів і в наш час. Радянська дипломатика є сильною зброєю під час викриття фальсифікацій «вчених» імперіалістичних країн. Згадаємо фальсифікацію так званих комінтернівських пактів, фальсифікацію і публікацію фальсифікованих документів з історії першої і другої світових війн, дослідження американських вчених з історії визвольного руху в Росії, побудованих на фальшивках каральних установ царизму і т. д.
1 С. Шумаков, Обзор грамот коллегии экономики, 1917 г., т. IV. Введение. Терминология частных актов, под ред. А. И. Андреева, IIтг., 1921.
120


Дипломатика, таким чином, як одна з допоміжних історичних дисциплін є частиною історичного джерелознавства, що піддає критичній перевірці актові матеріали. Вона критично аналізує історичні акти, виробляє свої специфічні методи дипломатичного дослідження, які зводяться до їх структурного аналізу.
Знання внутрішньої будови формулярів актів, їх класового змісту, встановлення типових структур кожної різновидності актів як публічно-правових, так і особисто-правових, дозволяють визначити справжні акти, фальсифіковані і підробні.
Знання методів аналізу документа дозволяє радянським історикам викривати численні підробки документів, які використовують реакційні кола імперіалістів капіталістичних країн Європи й Америки у боротьбі проти Радянського Союзу.
Дипломатичне вивчення актових матеріалів передає у розпорядження істориків старанно перевірені і досить певні історичні джерела, завдяки чому вони вірно висвітлюють історичний процес-


ХРОНОЛОГІЯ
Історичні факти і події вивчаються як такі, що відбуваються в певний час і в певному просторі. Розміщення їх в певній послідовності щодо часу досліджується спеціальною допоміжною наукою — хронологією.
Цей термін походить від двох стародавніх грецьких слів: «хро- нос» — час і «логос» — вчення і означає вчення про літочислення.
Хронологія поділяється на хронологію математичну і хронологію історичну. Завдання математичної хронології полягає в обчисленні математичними методами астрономічних явищ на основі руху планет і зірок з визначенням періодичності їх руху в часі. Завдання історичної хронології -полягає в тому, що при використанні даних математичної хронології визначити достовірність історичних дат, що зустрічаються в історичних документах.
Народи світу застосовували і застосовують зараз різні системи літочислення. Таких хронологічних систем налічується понад двісті. Історику необхідно знати основні хронологічні системи, що застосовувалисьчу минулому для переводу історичних дат в документах на загальноприйняті в теперішній час хронологічні системи.
Про важливість знання допоміжної історичної науки — хронології у постанові Ради Народних Комісарів Союзу РСР і Центрального Комітету ВКП(б) від 16 травня 1934 р. «Про викладання громадянської історії в школах СРСР», говориться, що вирішальною умовою міцного засвоєння учнями курсу історії є додержання істо- рико-хронологічної послідовності у викладанні історичних подій з обов’язковим закріпленням у пам’яті учнів важливих історичних явищ, історичних діячів, хронологічних дат. Тільки такий курс історії може забезпечити необхідну для учнів зрозумілість, наочність і конкретність історичного матеріалу, на основі чого тільки її можливі правильний розбір і правильне узагальнення історич¬
122


них подій, що підводять учнів до марксистського розуміння історії.
Хронологічні дати, що зустрічаються в історичних документах потребують наукової перевірки і обробки. У стародавніх документах історик зустрічається з різними системами літочислення, в яких початок нового року припадає на різні місяці. Тут необхідно знати правила переводу давніх систем літочислення на сучасний радянський календар, визначати дні тижня, місяці і роки і по неповним даним давньої хронології, встановлювати справжню і точну дату. Таким чином, допоміжна історична наука — хронологія є дуже важливою у роботі історика, без неї не можливе справжнє знання минулого всіх народів.
* *
*
Ще у стародавні часи, в Ассірії, Вавілонії, Стародавньому Єгипті, в античній Греції і Римі вчені — астрономи і математики — винайшли правильний принцип обчислення часу.
За основу літочислення вони взяли явища повторюваності у природі. Ф. Енгельс у своїй праці «Діалектика природи» говорив, що «астрономія, яка вже через пори року абсолютно необхідна для пастуших і землеробських народів» 1.
В основі всієї давньої і сучасної лічби часу лежать три головні одиниці: доба, місяць і рік. Ці одиниці залежать від трьох астрономічних явищ: обертання Землі навколо своєї осі, обертання Місяця навколо Землі і руху Землі навколо Сонця. Період повного обертання Землі навколо своєї осі дорівнює 24 годинам, і астрономи називають це с о її я ч н о ю добою.
Період повного обертання Місяця навколо Землі дорівнює 29,5306 доби, або 29 добам 12 годинам 44 хвилинам і 3 секундам. Повне обертання Місяця згаданої тривалості називається синодичним місяцем. Термін «синодичний» походить від старогрецького слова, що означає «сходження». Цим словом стародавні астрономи називали період часу між двома новомісяччями, тому що Місяць, обертаючись навколо Землі, приходить у різні положення відносно Сонця і в кінці свого обертання ніби сходиться з Сонцем. Слово «місяць» має два значення: перше — Місяцем називається саме небесне тіло і друге — одиниця часу, протягом якого відбувається повне обертання Місяця навколо Землі.
Час руху Землі навколо Сонця становить рік і дорівнює 365,2422 добам, або 365 добам 5 годинам 48 хвилинам і 46 секундам. Такий рік називається астрономами сонячним роком.
Для дослідницької роботи і встановлення часу історик мусить знати календарі і їх різновидності. Календарем називається
1 Ф. Енгельс, Діалектика природи. Держполітвидав, 1953, стор. 134.
123


система літочислення, побудована на астрономічному обчисленні року, місяця і доби, розрахованих у точних співвідношеннях один до одного. Слово календар походить від латинського терміну «календи», якими в античному Римі називались перші числа кожного місяця. Існує два основних типи побудови календаря: 1) сонячні календарі, що основані на річному обертанні Землі навколо Сонця; 2) місячні календарі, по яких літочислення ведеться на основі синодичного місяця, або повного періоду зміни фаз Місяця»
Проте треба мати на увазі, що астрономічно обчислений сонячний рік тривалістю 365,2422 доби і синодичний місяць — 29,5306 доби не можуть співпадати точно з календарним сонячним роком і календарним синодичним місяцем, тому що календарні рік і місяць мають повну кількість діб, тоді як астрономічний сонячний рік і астрономічно обчислений місяць не мають повної кількості діб. Звідси зрозуміло, що календарний рік обох видів календарів як місячного, так і сонячного не можуть співпадати з астрономічними роком і місяцем.
Для -побудови будь-якої календарної системи необхідно матл вихідну точку для лічби років, які дістають свій порядковий номер, починаючи від цієї прийнятої вихідної точки. У кожній календарній системі така вихідна точка для відрахування років називається ерою.
Цей термін штучно створений від чотирьох початкових літер латинського речення «ab exordio regni Augusti» (від початку царювання Августа) — aera — ера. В античному Римі певний час існувала календарна система, що мала вихідною датою для лічби років перший рік царювання імператора Августа.
У різних народів існували різні ери в їх календарних системах. Ера може бути реальною або вигаданою—фіктивною. І при реальній, і при фіктивній ері точність і послідовність літочислення нічим не порушується. Реальні ери за початок літочислення беруть реальні історичні факти. В античній Греції, наприклад, у календарі за вихідний момент було взято чотирьохрічні олімпійські ігри, у мусульманському календарі — втечу Магомета з Мекки до Медини, в інших календарних системах за початок літочислення брали перший рік правління царів, імператорів і т. д. У християнських календарях вважають за еру вигадане «створення світу». Так було у Візантії. З прийняттям християнства на Русі цією ерою користувались аж до 1700 р. В цьому році за еру було прийнято іншу вигадану подію — так зване «народження Христа».
Християнську еру «від різдва Христового» винайшов шляхом складних і фантастичних обчислень монах Діонісій Малий у VI ст. В цей час у Римській імперії застосовувалась «ера Діоклетіана», тобто ерою була дата початку правління імператора Діоклетіана. Діонісій Малий «підрахував», що «різдчо Христове» було 284 р. до ери Діоклетіана.
Наводимо ери різних народів Європи, Азії, Америки:
124


Антіохійська ера «від створення світу»
Візантійська ера «від створення світу»
Ера «від створення світу» Секста Юлія Африканця Александрійська ера «від створення світу»
Юліанський період Скалігера Іудейська ера «від створення світу» Індійська ера Калійюгі Китайська циклічна ера Ера Авраама
Буддійська ера в Китаї, Японії, Монголії Ера олімпіад
Ера «від заснування Риму»
Ера Набонасара
Японська ера Ніно
Індійська ера Нірвани (буддійська)
Індійська ера Махавіри
Філіпійська ера (Олександра)
Ера Селевкідів Індійська ера Вікрами Іспанська ера Акційська ера Ера Августа
Індійська ера Грахапариврітті
Ера індиктіонів
Християнська ера Індійська ера Шакі Ера Діоклетіана або мучеників Східна ера індиктіонів Індійська ера Гупта Ера постконсулата Вірменська ера Мусульманська ера Бурмозійська ера в Індії Ера Іездегерда Японська ера Ненго Індійська ера Невар Ера Джелаледдіна Мексіканська ера
1 	вересня 5969 р. до н. е. 5509 р. до и. е.
5503 р. до н. е.
— 29 серпня 5493 р. до н. е.
— 1 січня 4713 р. до н. е.
— 7 жовтня 3761 р. до н. е.
— 18 лютого 3102 р. до н. е.
— 2637 р. до н. е.
— 1 жовтня 2015 р. до н. е.
— 950 р. до н. е.
— літо 776 р. до н. е.
— 21 квітня 753 р. до н. е.
— 27 лютого 747 р. до н. е.
— 660 р. до н. е.
— 543 р. до н. е. 527 р. до н. е.
— 12 листопада 324 р. до н. е.
— 1 жовтня 312 р. до н. е.
— березень 57 р. до н. е.
— 1 січня 38 р. до н. е.
— 2 вересня 31 р. до н. е.
— 29 серпня ЗО р. до н. е.
— 24 (1-й рік першого
90-річного циклу)
— 1 січня і 1 вересня 3 р. до н. е.
— До 25 грудня 1918 р.
— 15 березня 78 р. н. е.
— 29 серпня 284 р. н. е.
— 1 вересня 312 р. н. е.
— 26 лютого 350 р. н. е.
— 541 р. н. е.
— 11 липня 553 р. н. е.
— 15 і 16 липня 662 р. и. е.
— 21 березня 638 р. н. е.
— 16 червня 632 р. н. е.
— 645 р. н. е.
— 20 жовтня 879 р. н. е.
— 15 березня 1079 р. н. е.
— 1089 р. н. е. (1-й рік першого келумольпілли, тобто 52-річного циклу)
125


Індійська ера Фазлі
Ера республіки (у Франції)
— 10 вересня 1550 р. н. е.
— 22 вересня 1792 р.1
Святкування нового року в деяких країнах Азії та Африки, де новий рік не співпадає з 1 січня
В’єтнам
Китай
Афганістан
Іран
Камбоджа
Бірма
Алжір
Ірак
Йемен
Ліван
Лівія
Малі
Марокко
Малайя
Саудовська Аравія
Сомалі
Судан
Туніс
Ізраїль
Ефіопія
25 січня 25 січня
21 березня 21 березня
13—15 квітня 12—16 квітня
14 червня 14 червня 14 червня 14 червня 14 червня 14 червня 14 червня 14 червня 14 червня 14 червня 14 червня 14 червня
11—12 вересня 11—12 вересня
Календарні системи, засновані на сонячному, тропічному, році, беруть свій початок від староєгипетського календаря. В усіх календарях, побудованих за сонячним, тропічним, роком, тривалість року приймається за 365 або 366 діб. Отже, календарний рік у
365 	діб виявляється меншим за астрономічний (365,2422 доби) або більшим, у обох випадках — майже на чверть доби (0,25).
Такі календарі бувають двох видів: 1) початок року припадає на різні пори року і тому називається системою «блукаючого року» і 2) система високосного року, де початок року припадає завжди на певне число і місяць. Один з найдавніших календарів на основі сонетного, тропічного, року виник в Стародавньому Єгипті.
Стародавній єгипетський календар виходив з тривалості року в 365 діб і, таким чином, цей рік був менше тропічного, астрономічно вирахованого року (365,2422 доби) майже на чверть доби. Поступово староєгипетський календар початок свого року переносив на різні пори року: весну, літо, осінь, зиму. Тому пізніше вчені називали цей календар календарем «блукаючого» нового року. Оскільки розходження між календарним і тропічним роком дорівнювало приблизно чверті доби, то початок єгипетського календарного року періодично, через 1460 p., припадав на початковий свій вихідний момент (4X365 = 1460). Єгипетські жерці-астронохми помітили, що розташування, зірки Сіріус, по-єгипетськи Сотіс, змінюється на небі через рух Землі навколо Сонця, і вона з’являється
1 В. К. Никольски й, Происхождение нашего летосчисления, М., 1938. Приложение I.
126


раз у 1460 р. на вихідній точці, що співпадає з найбільшими роз- ливами річки Нілу. Цей період 1460 р. єгиптяни називали періо- дом Сотіса.
Юліанський календар. Єгипетський календар з блукаючим новим роком не поширився. Його запозичили тільки стародавні вірмени. В античному Римі була інша система календарного літочислення. Перше число кожного місяця римляни назива- ликалендами (звідси термін «календар»). Але у Стародавньому Римі лічили дні місяця не вперед, як робимо ми, а назад. Наприклад, шостий день до березневих календ — тобто 24 лютого. За Юлія Цезаря, у 46 році до ц. е., була проведена календарна реформа і розроблено так званий юліанський календар. Юлій Цезар створив комісію вчених під головуванням єгипетського астронома Созігена. Ця комісія розробила нову систему календаря, за- сновану на введенні поняття високоса.
Було вирішено так: у кожному чотирьохріччі рахувати три роки по 365 діб, а один рік — 366 діб. Така система значно урівню- вала календарний рік з тропічним. Оскільки розходження календарного року з тропічним дорівнювало майже 0,25 доби, то введення високосного року (366 діб) раз на чотири роки наближало календарний рік до тропічного, хоча і не могло повністю ліквідувати розходження між ними. Комісія Созігена запропонувала, щоб у кожному високосному році був один додатковий день у лютому. В звичайному році, що має 365 діб, у лютому було 28 діб, а у високосному — 29 діб.
Термін «високос» бере’ свій початок від латинського слова «бі- сектум» — другий шостий. Римляни говорили, гцо 23 лютого є шостий день до березневих календ. У високосному році, який має
366 	діб, комісія Созігена запропонувала додавати одну добу в лютому місяці, тоді казали, що цей додатковий день — бісектум* другий шостий. Всі інші місяці мають або ЗО діб — квітень, червень, вересень, листопад, або 31 добу — січень, березень, травень, липень, серпень, жовтень, грудень.
Існує старовинне правило визначення кількості діб у місяці по кісточках на руці і проміжках між ними. Всі кісточки, починаючи від великого пальця — 31 доба, всі проміжки між кісточками — ЗО діб. При такому визначенні треба брати місяці в такому порядку, як вони йдуть, починаючи з січня — від великого пальця.
Комісія Созігена встановила нескладне правило для визначення простих і високосних років. Якщо дві останні цифри цифри- вого позначення року діляться на 4 або закінчуються двома нуля ми, то цей рік буде високосний. Якщо ж останні дві цифри не діляться на 4 і не є нулями, то такі роки будуть простими. Наприклад, 1500 р. був високосним тому, що закінчується двома нулями, а 1744 р. толїу, що останні дві цифри діляться на чотири; 1961 p., 1973 p.— простими, бо останні дві цифри цих років не діляться на 4.
127


Юліанський календар був поширений в країнах Західної і Східної Європи, на Близькому Сході, в Америці. Цим календарем користувалися і в Росії до Великої Жовтневої соціалістичної революції. Юліанським календарем користувалися у християнських країнах за постановою Нікейського Вселенського собору 325 р. н. е., тобто на початку IV ст. н. е. юліанський календар був досконаліший, ніж стародавній єгипетський, оскільки точніше наближав середню тривалість року (365,25 доби) до астрономічно вира- хованого тропічного року, що мав 365,2422 доби. Якщо єгипетський рік має 365 діб і був менше тропічного року, то рік за юліап- ським календарем був більше тропічного. Ця невелика і малопомітна різниця призводила до відставання від тропічного року за кожні 128 років на одну добу, і на кінець XVI ст. це відставання дорівнювало 10 добам.
Григоріанський календар. Недоліки у точності відповідності юліанського календарного року до тропічного року особливо непокоїли Ватікан, оскільки визначення дати великодня, яка припадала на різні числа березня, квітня і початок травня, вносило плутанину в християнський календар. Ось чому папа Григорій XIII створив спеціальну комісію з математиків і астрономів під своїм формальним головуванням, а насправді очолену математиком Луїджі, яка реформувала юліанський календар. Проте наслідки цієї реформи мали і велике наукове значення.
Комісія Григорія XIII у 1582 р. вдало розв’язала два завдання: 1) усунула різницю на 10 діб, що назбиралися на кінець XVI ст. між календарним і тропічним роком і 2) усунула відставання року за юліанським календарем від тропічного до мінімуму.
Перше завдання було розв’язане адміністративним розпорядженням пани Григорія XIII. Він видав буллу, обов’язкову для пиконання всіма католицькими країнами і народами, у якій наказував 5 жовтня 1582 року вважати за 15 жовтня 1682 р. Таким чином цей рік був штучно скорочений на 10 днів, що привело в точну відповідність календарний рік з астрономічним, точно вира- хованим тропічним роком. Друге завдання Григоріанська комісія розв’язала шляхом виключення трьох високосних років з кожного чотирьохсотліття.
При цьому високосними роками, що закінчують і починають нове століття, будуть ті, в яких перші дві цифри цифрового позначення діляться на чотири.
Наприклад, візьмемо за вихідну точку рік Григоріанської реформи — 1582 суміжним роком між XVII ст. і XVIII ст. буде:
1600 р. — межує між XVI і XVII ст.
1700 р. — межує між XVII і XVIII ст.
1800 р. — межує між XVIII і XIX ст.
1900 р. — межує між XIX і XX ст.
2000 р. — межує між XX і XXI ст»
J28


Якщо застосувати правило, встановлене Григоріанською реформою, і вважати високосними роками тільки ті суміжні між століттями дати, у яких перші дві цифри діляться на чотири, то високосними будуть 1600 і 2000 pp., а вже 1700, 1800, 1900 pp. будуть простими, а не високосними, тому що перші дві цифри цих дат не діляться на чотири.
Це правило не поширюється на всі дати всередині століть, де продовжує діяти правило юліанського календаря. Всередині кожного століття високосними роками будуть ті, шо закінчуються двома нулями або дві останні цифри яких діляться на чотири.
Григоріанський календар досконаліший, ніж юліанський, тому що середня тривалість григоріанського календаря менша, ніж в юліанському, оскільки реформа 1582 р. виключила в кожному чотирьохсотлітті гри високосних роки. Тому розходження між календарним і тропічним роками набагато менше в григоріанському календарі. Якщо в юліанському календарі розходження це становить цілу добу за кожні 126 років, то в григоріанському календарі розходження на одну добу набігає один раз лише за 3500 років.
Незважаючи на пропозицію Ватікану прийняти григоріанський календар, в країнах, де панувала православна релігія, залишились вірними застарілому, недосконалому юліанському календареві. Країни, де панував католицизм, в різні часи ввели у себе григоріанський календар.
В Росії юліанський календар був введений Петром І у 1700 р. і ним користувались до Великої Жовтневої соціалістичної революції. Декретом Раднаркому від 14 лютого 1918 р. в нашій країні був введений для загального користування григоріанський календар.
Новий рік за юліанським і григоріанським календарями починається з 1 січня. Літочислення за юліанським календарем прийнято називати «старим стилем», а літочислення за григоріанським календарем — «новим стилем».
Треба пам’ятати і те, що різниця на 10 діб, яка набігла до 1582 р. між юліанським (старим стилем) і григоріанським (новим стилем) календарями, не залишалась незмінною протягом останніх століть. Справа в тому, що в григоріанському календарі зменшено кількість високосних років, а саме: у кожному чбтирьохсотлітті виключено три високосних роки, порівнюючи з юліанським календарем. Звідси зрозуміло, що різниця, яка набігає на одну добу, відбудеться в роки, суміжні між століттями, коли за юліанським календарем (старим стилем) будуть високосні роки, а за григоріанським (новим стилем) ці роки будуть прості.
Так, 1600 p.—перший рік, що межує між XVI і XVII століттями, за юліанським календарем був високосним, оскільки закінчується двома нулями і ділиться на чотири. Цей же 1600 р. і за григоріанським календарем (новим стилем) також був високосним, тому що перші дві цифри — 16 — діляться на чотири. Значить,
9 0108
129


у XVIII ст. залишається різниця на 10 діб для всього XVIII ст.
Наступний рік, що межує між століттями — 1700, за юліанським календарем (старим стилем) високосний рік,— дві останні цифри закінчуються двома нулями, а за григоріанським календарем 1700 р. буде простим, бо перші дві цифри — 17 — не діляться на чотири. Для всього XVIII ст. різниця між календарями виростає на одну добу і становить вже 11 діб. Так, 12 травня 1747 р. за старим стилем буде 23 травня 1747 р. за новим стилем.
Наступний рік між століттями — 1800 — за юліанським календарем (старий стиль) — високосний, тому що закінчується двома нулями, а за григоріанським календарем (новим стилем) цей рік простий, тому що перші дві цифри — 18 — не діляться на чотири. Значить, для всього XIX ст. різниця між старим і новим стилем ще збільшилась на одну добу і дорівнює 12 добам. Так, 7 листопада 1872 р. за старим стилем було 19 листопада 1872 р. за новим стилем.
1900 p., що межує між XIX і XX ст., за юліанським календарем — старим стилем — рік високосний, тому що закінчується двома нулями, а за новим стилем цей рік — простий, бо 19 не ділиться на чотири. Для XX ст. різниця між календарями збільшилась ще на одну добу і складала вже 13 діб. Так, 25 жовтня 1917 р. за старим стилем було 7 листопада 1917 р. за новим стилем. А 2000 рік, що межує між XX і XXI ст., буде за обома календарями високосним роком, а значить, для XXI не набіжить різниця між новим і старим стилем і залишиться різниця у 13 діб. Так, 17 січня 2000 р. за старим стилем буде за новим стилем ЗО січня 2000 р.
Російські календарі до 1918 р. До 1700 р. в рукописах і друкованих книжках в Росії зустрічаються тільки буквені позначення цифр, оскільки руські люди арабськими цифрами не користувалися. Для того щоб можна було відрізнити букву від цифри, цифри мають зверху значок (-) «титло».
Наводимо староруські буквені позначення цифр:
а (аз) — 1 s (зело) — 6
в (вєді) — 2 з (земля) — 7
г (глаголь) — 3 и (іже) — 8
д (добро) — 4 б (фіта) — 9
в (єсть) — 5 і (и десятирічне) —10
Староруська буквена система позначення цифр була прийнята на Русі після введення християнства. Запозичена вона була з Візантії, і послідовність букв-цифр наслідує порядок букв-цифр грецького алфавіту.
У російському буквеному позначенні цифр відсутні букви «б» і «ж» тому, що в грецькому алфавіті цих звуків нема.
У грецькому алфавіті було дві букви для звука «з», що повторюється і в староруському алфавіті. Буква 0 (фіта) у грецькому алфавіті іде безпосередньо за буквою «и». Те ж саме ми бачимо
130


і 	в староруському алфавіті. У грецькдму алфавіті було дві букви «и». Це повторюється і на Русі: «и» восьмирічне та «і» десятирічне.
Для позначення цифр від 11 до 19 включно буквена цифрова система на Русі складається так: першою обов’язковою ставиться одинидя-буква, а на другому місці — десяток. Так
11 	— аі; 12-— ві; 13 — гі; 14 — ді; 15 — еі; 16 — si; 17—зі;
18 — иі; 19 — бі.
Десятки від 20 до 90 мають свої буквені позначення: к (како) — 20 е (ксі) — 60
л (люді) — ЗО о (он) — 70
м (мисліте) — 40 п (покой) — 80
н (наш) — 50 4 (черві) — 90
Числа від 21 до 99 складаються так; першою буквою-числом ставляться десятки, на другому місці — одиниці:
ка — 21 єд —64
ки — 28 єз — 67
лг — 33 ов — 72
лє — 36 оз — 77
мє — 45 пг — 83
мб — 49 пи — 88
нз — 57 гд — 94
ни — 58 гб — 99
Сотні позначаються такими буквами староруського алфавіту: р(рцы) —100 X (хер) —600
с (слово) —200 <р (псі) —700
ш (твердо) — 300 (о (0, по-грецьки омега) — 800
у(ук) — 400 ц (ц) —900
ф (фето) — 500
Для позначення тисяч не було спеціальних букв і користувалися тими ж буквами, якими позначали одиниці, десятки, сотні, але обов’язково «ід буквою ставили знак Ф що було ознакою тисячі.
_^а— 1000 ^н — 50 000
- 5000 ^9 —700 000
Фі —10000
Багатозначні числа, що складалися з десятків, сотень і тисяч, позначалися так, як сотні і тисячі:
рлє — 135 улв — 432 000
сзи — 278 |нг — 553 000
9*
131


У староруських джерелах, як і в джерелах нового і новітнього часу, зустрічаються позначення римськими цифрами. Цифри першого десятка складаються шляхом поєднання трьох цифр: 1—1; 5—V і 10—X.
Так:
1-І; 6 —VI;
2 —II; 7 — VII;
3 —III; 8—VIII;
4—IV; 9 —IX;
5 — V; 10 —X.
Десятки складаються шляхом комбінації також трьох цифр:
10 —X; 50 — L і 100 —G.
Так: 20 —XX; 60 — LX
ЗО —XXX; 70 —LXX
40 —XL; 80 —LXXX
50 — L 90 —XG
100 —G.
Під час складання сотень використовуються три цифри: 100—С, 500—Д і 1000-М.
Так: 100-С 600 - ДС
200 - CG 700 - ДСС
300 - GCG 800 - ДССС
400 - СД 900 - ДСССС
500 - Д 1000 - М
Тризначні числа складалися з послідовно написаних спочатку сотень, -потім десятків і одиниць:
348 - CCCXLVIII 837 - ДСССХХХУІІ
654 - ACLIV 942 - ДССССХІЛІ.
Стародавній руський календар. Уже в давнину, на початку першого тисячоліття н. е., у східних слов’ян існував примітивний календар. Під час археологічних розкопок на Дністрі радянські археологи знайшли глиняний келех. По верхньому ободі келеха, у широкому поясі, поділеному на дванадцять секцій, зображені ялинка, рибальська сітка, символ сонця у вигляді кола і т. д. За аналізом і тлумаченням академіка-археолога Б. А. Рыбакова ці зображення становлять графічне позначення дванадцяти місяців. Келех цей є аграрно-магічним календарем наших предків—-полян—і має подвійне призначення: він визначає послідовність язичницьких свят та молінь і строки літнього землеробського періоду.
Такого типу -предметний календар з графічним малюнком як пережиток сивої давнини зберігається у побуті незначної частини жителів Архангельської області. Ще у 20-х роках XX ст. у Соль- вичегодську і в селах по Мезені і Печорі можна було бачити
132


дерев’яні сільниці у вигляді довгих, дванадцятигранних трубок, на кожній грані, що відповідала одному з дванадцяти місяців, були вирізані рисочки: коротенькі — для буденних днів і довгі — для святкових. Проти кожної рисочки -- зображення святого, на честь якого було в той день свято. Так, 1 вересня, яким починався до 1700 р. новий рік, було зображено Сімеона-столпника — старця, що стояв на камені з піднятими догори руками; день «Март Єгипетський» позначений фігуркою жінки з довгим волоссям і т. д.
У древньоруських джерелах, в літописах та інших актах і документах всі датування подій та історичних фактів подаються за візантійською ерою, яка перейшла на Русь з прийняттям християнства, тобто «від створення світу». Це датування існувало в усіх історичних документах до календарної реформи Петра І, тобто до 1700 р. З цього часу всі російські документи датуються вже за ерою Діонісія Малого тобто «від різдва Христового».
Як відомо, в стародавніх руських календарях було прийнято, що «від створення світу» до «різдва Христового» минуло 5508 років. Слід пам’ятати, що в документах до 1700 р. новий рік починався 1 березня (1492 p.), а з 1700 р. він починався вже з 1 вересня — дня «Сімеона-столпника». Це необхідно особливо пам’ятати під час переводу дат з старого стилю на новий. Якщо ми маємо, наприклад, 6970 р. за старим стилем, то, переводячи цю дату на новий стиль, треба відкинути 5508 років, але не забувати і того, що коли документ позначений січнем або лютим 6970 p., то за мар- товським стилем січень і лютий відносяться не до 6970 p., оскільки цей рік починався з березня, а до 6969 р. Таким чином, треба віднімати від 6970 р. не 5508 років, а 5507 років. Для всіх інших місяців 6970 р. (з 1 березня до 31 грудня 6970 р.) від цього числа треба відкидати 5508 р. Якщо ми не будемо дотримувати цього правила, то це призведе до помилок у хронології.
Під час переводу дат «від створення світу» за вересневим стилем на новий стиль, «від різдва Христового», слід відкидати з цифрового позначення року «від створення світу» (якщо документ датовано місяцями з 1 січня до 31 серпня) 5508 р. Але, якщо документ датовано місяцями з 1 вересня до 31 грудня, то треба відкидати 5509 років. Таке відрахування 5509 років обумовлено календарною реформою, яку провів Петро І. Петро І наказав 1699 рік, який почався з 1 вересня, вважати закінченим 31 грудня і з 1 січня рахувати, що наступив новий 1700 р. Таким чином 1699 р. був найкоротшим роком в російській історії. Він тривав всього
4 	місяці: з 1 вересня до 31 грудня. Якщо ми маємо 6840 р. 5 травня, то під час переводу на стиль «від різдва Христового» слід відкинути 5508 років. Якщо ж маємо дату 6728 р. 15 жовтня, то при переводі слід відкинути вже 5509 p., і тоді буде 1219 р.
У староруських історичних джерелах до 1700 р. зустрічається літочислення за індиктами — п’ятнадцятирічними циклами «від створення світу». Ця система літочислення бере свій початок
133


з Візантії, звідки давні російські книжники її і запозичили. Літочислення індиктами, очевидно, почалося ще в Римській імперії, а також у Візантії, де через кожні 15 років провадили перепис населення. Індиктом називається порядковий номер року в кожному п’ятнадцятирічному циклі. Визначається індикт так: цифрове позначення року «від створення світу» ділиться на 15, що дає нам число іі’ятнадц;ятиріч, «від створення світу» до індикта, який нас цікавить. Остача від ділення вказує на порядковий номер року потрібного п’ятнадцятиріччя. Якщо ми маємо 6826 р. і поділимо його на 15, одержимо 454 індикти, які минули до потрібного нам індикта. Остача від цього ділення дорівнює 14 і вказує, що в п’ятнадцятиріччі, яке нас цікавить, індикт дорівнюватиме 14. Якщо остачі не буде, то індикт дорівнює 15.
У древньоруських документах зустрічаються дві форми вказівок на індиктований рахунок: це коли у джерелі вказується 1) рік та індикт — «лета 6753 індикта 6» і 2) тільки індикт — «індикта дев’ятого». На перший погляд у обох випадках ці вказівки в джерелі марні для хронології: якщо повідомляється рік історичної події, то вказівка на індикт для датування нічого не дає. А коли маємо тільки індикт без року, то датування події певним роком неможливе.
Насправді ж це не так. Розглянемо це на конкретних прикладах. Якщо ми маємо вказівку, що даний історичний факт відбувся «індикта чотирнадцятого», то, звичайно, посилання на нього не дає даних для датування. Треба звернутися до непрямих даних у тексті джерела. З такого роду даних: імен бояр, зовнішньополітичних подій, імен удільних князів і т. д., можемо дізнатися, наприклад, що згадана подія відбулася за князювання Дмитрія Донського. Роки його князювання відомі: 6868—6897 (1360—1389). В межах цих років ми маємо один повний індикт і другий — неповний, без одного року. Чотирнадцятий індикт припадає на 1361 р. або на 1381 р. Дальше вивчення непрямих даних у джерелі дає підставу для датування події одним з двох визначених років.
У 1361 р. Дмитрію Донському було 11 років, а в тексті джерела сказано, що він командував військом у поході. Звичайно, цього він не міг робити, оскільки був ще малою дитиною. Звідси зрозуміло, що подія відбулася у 1381 р. Так за одним індиктом вдалося точно датувати подію.
Якщо в джерелі є і рік, і індикт, то це допомагає встановити, за яким стилем подається дата. Маємо, наприклад, 6905 р. лютого,
5 	індикта. Тут вересневий стиль і 'іііД час переводу дати 6905 р. «від створення світу» на стиль «від різдва Христового» треба відняти 5508 р. Але якщо маємо 6905 p., лютого, 6 індикта, то тут березневий стиль, і під Час переводу треба відраховувати 5507 р.
У староруському календарі ми маємо поділ на добу, тижні, місяці.
134


Доба. У староруському календарі не було поняття доби, але був поділ на світлу і темну частину 24-годинної доби. Замість терміну «доба» в першоджерелах ми зустрічаємо термін «день і ніч». Вимірювання доби годинами, якпх у дні і ночі налічувалось 24, за джерелами не вдається визначити.
Відомо, що вперше механічний годинник з’явився на початку XV ст., коли великий князь побудував його на своєму подвір’ї, у Кремлі, за церквою Благовіщення. Цей годинник — «часомерію» спорудив спеціально запрошений сербський механік — монах Лазар. Годинник коштував 150 крб. У джерелах зустрічається вказівка на поділ доби на 24 години, година мала 6 дрібних «часов- ців», або 60 «часців» — (часець означав одну хвилину).
Вказівки в джерелах на частини доби не співпадають з сучасним поділом на години. Тому треба знати, що в стародавньому руському календарі початок доби співпадає з часом, коли вставали після сну, коли починалась утреня у церкві, яка закінчувалась до сходу Сонця.
Володимир Мономах у своєму повчанні дітям, що збереглося в літописі, говорить: «Хай не застає вас Сонце у ліжку, як робив мій батько і всі добрі мужі: віддавши богові утреню хвалу і після сходу Сонця, побачивши його і прославивши бога з радістю, відкривав раду з дружиною, або судив людей, або їхав на полювання...».
Значить, першою годиною доби був час початку світанку. Час від трьох годин і до опівдня був перервою на обід. У цей відрізок часу служилась «обідня» у церкві. Полудень починався о 6—7-й годині. До заходу сонця у церкві відбувалась «вечірня». Час після вечірні входив у поняття вечора. Ніч тривала від перших присмерків до початку світання. У джерелах же час, коли відбувалася подія, вказується не в годинах, а за церковними відправами.
Поділ денних і нічних годин в різні місяці був неоднаковий. Якщо в сучасному календарі кінцем доби вважається 24-а година, а ніч і день мають по 12 годин, то в стародавньому руському календарі тривалість денного часу коливається від 7 до 17 годин. Ці коливання залежать від зміни темних і світлих частин доби, залежних від природних явищ у різні пори року.
Вся писемність у допетрівський час мала релігійний характер, а тому в джерелах дуже часто історичний факт або подія позначались церковними святами, що було, тоді зрозумілим для читачів. Але сучасний читач повинен переводити церковні свята на числа і місяці нашого календаря. Свята ці двох видів. Одні з них були нерухомі, тобто завжди припадали на одне й те ж число місяця. Інші свята були рухомі і не мали постійних дат, припадали на різні числа. Нерухомі свята найчастіше в джерелах зустрічаються за вересневим роком.
135


Всі дні церковного календаря були присвячені пам’яті якого- небудь святого. За всіма довідками історик повинен звертатися до старих, дореволюційних календарів, що є в наших бібліотеках. Усі рухомі свята залежать від великодня, бо віддалені від цього дня постійною кількістю діб. Треба знати, коли був Великдень в тому році, що нас цікавить. Знаючи, на який день припадає після великодня або до великодня свято чи піст, легко можна дізнатись, коли сталися історичні факти або подія, що припадають на дату рухомих свят.
Великдень вираховується церковниками за місячним календарем, що не співпадає з сонячним. Він припадає на першу неділю після весняного повного місяця, не раніше 21 березня і пе пізніше 18 квітня.
Місяці. Стародавній руський рік складався з 12 місяців. Давні назви місяців були майже однакові у всіх слов’ян. Січень називався просинець — час, коли ставало світліше, збільшувався день; лютий — сечень — час вирубки лісу для підготовки ріллі; березень — сухий, коли де-не-де підсихала земля; квітень — березень, або березоль,— час, коли з’являються бруньки на березі; травень — час, коли з’являється трава; червень — ізок — час, коли з’являються коники; липень — червень і серпень — від слова серп, час жнив; серпень — зарев — від слова зірниця; вересень — рюєн; жовтень — листопад — час, коли в’яне зелень і падає листя; листопад і грудень — грузень — від слова «груда», коли мерзла земля на дорогах, іноді — студень.
З прийняттям християнства у Київській Русі церковники запровадили у вжиток запозичені з Візантії античні назви місяців. У Стародавньому Римі кожний місяць був присвячений або богам, або імператорам. Так, январь — місяць бога Януса, дволикого бога, зображення якого стояли на роздоріжжях і перехрестях доріг, або місяць відчинених дверей; февраль — місяць очищення, покути, поклоніння мертвим; март — місяць бога війни Марса; апрель — від слова розкриття, місяць розкриття бруньок на деревах; май — від ім’я богині Майї; июнь — місяць богині Юнонп; июль — на честь Юлія Цезаря; август — на честь імператора Октавіана Августа; сентябрь — сьомий місяць по порядку, беручи за перший місяць березень; октябрь — восьмий місяць; ноябрь — дев’ятий місяць; декабрь — десятий місяць.
Український народ зберіг давні руські назви місяців з деякими змінами. Російський народ назви місяців засвоїв у латинізованих термінах, що перейшли на Русь через Візантію, від античної Римської імперії, після прийняття християнства.
Тиждень. У джерелах Древньої Русі термін «тиждень» («неділя») має подвійне значення. Так називають частину місяця з семи діб. Друге значення неділі — це останній день тижня, коли треба відпочивати і не робити ніякої роботи. Наступний день за неділею, перший день семиденного тижня — понеділок; другий день тижня
136


так і зветься вівторок; середина тижня — середа; четвертий день тижня — четвер; п’ятий день — п’ятниця. Незрозуміле походження слова «субота». Деякі вчені вважають, що слово «субота» є слов’янизованим терміном староєврейського слова «шабад».
У роботі історика часто виникає потреба визначити день тижня, коли відбувалася подія або той чи інший факт. Для визначення дня тижня існують формули. Дуже проста і зручна для користування формула радянського академіка — мовознавця і палеографа — Є. Ф. Карського та Д. М. Перевозчикова. Слід мати на увазі, що, користуючись формулою, беремо дати «від різдва Христового» за юліанським календарем. Якщо дата є за григоріанським календарем, то треба її попередньо перевести на юліанський календар.
Формула акад. Є. Ф. Карського має такий вигляд:
X = [N + l(N-l) + T+5]:7.
Значення букв формули таке:
X — порядковий номер дня тижня, беручи за перший день тижня неділю, за другий — понеділок, третій — вівторок, четвертий — середу, п'ятий — четвер, шостий — п’ятницю, сьомий — суботу;
N — означає цифрове позначення року, що нас цікавить, «від різдва Христового»;
(N — 1) —кількість повних років, що закінчилися раніш N-ro року.
1
Вираз -ę (N—1) —кількість високосних років, які вміщують у собЬ
час від початку сучасної ери до N-ro року: Т — кількість днів, що минули від початку N-ro року до вказаного у джерелі числа місяця включно.
Наведемо приклад користування формулою акад. Карського. Припустимо, що нам треба визначити день тижня 7 лютого 1563 р.
X 	- [1563 + 1/4 (1563 — 1) + 38 + 5] 7 = 285
Отже, X дорівнює остачі від ділення суми 1563 + 390 +
+38 + 5 на 7. Одержали: 1996 : 7 = 285 і остача 1.
Остача і вказує порядковий номер дня тижня. А, як ми знаємо, перпшй день — неділя, значить, 7 лютого 1563 р. була неділя.
Друга формула для визначення дня тижня запропонована Д. М. Перевозчиковим:
X 	= остачі від ділення:
[(N-1) + |(N-1) + (T-1)]:7.
Значення букв X, N і Т те саме, що було вказано для формули акад. Карського.
137


Розшифруємо формулу Д. Перевозчикова на тому ж прикладі. Треба дізнатися, в який день була подія 7 лютого 1563 р.
X = [(1563 - 1) + (—~) + (38 -1)] : 7.
Одержуємо 1987 7 = 284 і остача 1. За формулою Д. Перевозчикова ми одержали ту ж саму відповідь, що за формулою акад. Є. Карського.
Використовуючи ці дві формули для визначення дня тижня, історик легко обчислює день тижня будь-якої дати історичної події. Рекомендується визначати день тижня однієї й тієї ж події за двома формулами. Співпадання цифри остачі вказує на порядковий номер дня тижня і гарантує, що обчислення зроблено вірно. Якщо ж остача дорівнюватиме нулю, то це означає, що подія сталася в суботу. Під час обчислення Т за обома формулами, що означає кількість днів з 1 січня до числа місяця, що наводиться в джерелі, треба попередньо дізнатися, скільки днів було у лютому і який це рік: простий, чи високосний.
Особливості хронології українських документальних джерел. Російські удільні князівства, що знаходились на території теперішніх Білорусії та України, в XIII—XIV ст. були тісно зв’язані з Лівонією, Литвою і Польщею і політично підпорядковані їм. Ось чому в історичних документах Смоленського, Вітебського, Полоцького, Галицького, Київського та інших удільних князівств помічаємо вплив тих календарних систем, які панували у Ливонії, Литві і Польщі. Так, у Лівонській хроніці Генріха Латвійського, де є багато відомостей про руське населення, всі дати подаються за ерою «від різдва Христового» і за благовіщенським календарним стилем. За цим стилем новий рік починався 25 березня, в день бла- говіщення, в день весняного рівнодення. Благовіщенський рік відстає від сучасного, січневого, року на 2 місяці і 2 дні. Отже, все датування хроніки Генріха Латвійського має різницю з сучасним календарем на один рік, а тому дати хроніки слід пересунути вперед на один рік. Якщо у хроніці вихідна дата 1198 р.— рік становлення першого епіскопа Альберта в Лівонії, то далі за січневим стилем буде 1199 рік.
З XIII ст. в документах про лівонсько-руські і литовсько- українські відносини зустрічається датування грудневим (різдв’я- ним) стилем (новий рік з 25 грудня) і за січневим стилем (новий рік з 1 січня), який починає в документах переважати.
Значна кількість документів з історії України XIV—XVII ст. *є в складі архівних фондів «Литовской метрики», що зберігається у Московському, Вільнюському та Київському центральних архівах, у відділах стародавніх актів. Багато з них надруковано у кількох томах «Русской исторической библиотеки» та інших виданнях.
138


У документах «Литовской метрики», що є одним з джерел при вивченні історії України, зустрічаються дати і за благовіщенським, грудневим, січневим календарними стилями, і за юліанським календарем, а з кінця XVI ст. в зв’язку з переходом всіх свропейських країн, де панувала католицька церква, на григоріанський календар, документи датуються вже за григоріанським календарем.
З 1654 p., коли Україна возз’єдналась з Росією, українські документи знову починають датуватися за юліанським календарем, оскільки він діяв у Росії.
В українських документах зустрічається і датування за візантійською ерою «від створення світу» (колишньою «до різдва Христового»), за 5508 років. Ці дати подаються в документах за вересневим стилем (новий рік — 1 вересня, на Семенів день).
У документах «Литовской метрики» зустрічаються документи з історії України, де єдиною датою є вказівки на індикт, за яким і визначається рік.
Місячні календарі. Ряд тюрко-монгольських народів, що входять до складу населення Радянського Союзу, в минулому користувалися місячними календарями. Основне завдання місячних календарів — добитися співпадання початку кожного місяця з одними й тими ж фазами Місяця.
6 	дві різновидності місячних календарів. Перший вид місячного календаря був поширений у мусульман Середньої Азії, Кавказу, Сибіру, Криму. За цим календарем рік має 12 синодичних місяців. Кожен, місяць дорівнює 29 добам, що приблизно дорівнює синодичному місяцю — 29,5306 доби. Тривалість місячного року дорівнює 29,5 X 12 = 354 добам. Календарний синодичний місяць незручно розраховувати дробовим числом — 29,5 доби, тому прийнято зберігати чергування «пустих» місяців — 29 діб та «повних» місяців, що мають ЗО діб. А оскільки календарний місячний місяць, що має 29,5 доби, виявився коротшим за астрономічний обчислений синодичний (місячний) місяць (29,5306 доби), то з часом неминуче утворилась невідповідність початкового числа кожного місяця «певним фазам місяця.
Для відновлення порушеної відповідності необхідно було в якомусь циклі років поряд з «пустими» роками, що мали 354 доби, додати певну кількість високосних років по 355 діб. Таким шляхом до деякої міри відновлювалась відповідність місячного календарного місяця з синодичним місяцем (29,5306 доби).
Цей місячний календарний рік у 354—355 діб називається вільним, або блукаючим, роком тому, що він не перебуває ні в якому зв’язку з роком сонячним, тропічним. Його початок щорічно пересувається — «блукає» — по різних числах в межах сонячного календаря.
139


У мусульманському місячному календарі назви місяців такі:
мухарам — ЗО діб сафар — 29 діб
рабі І — ЗО діб рабі II — 29 діб
джумаді 1 — 29 діб джумаді II — 29 діб
рабокад — ЗО діб шабаді — 29 діб
рамазан — ЗО діб шавваль — 29 діб
зу-л-каде — ЗО діб зу-п-хідже — 29 діб
Мусульманський рік коротше від європейського, а тому початок нового року не співпадає в обох календарях. Мусульманський новий рік пересувається на різні дати європейського календаря.
Початком мусульманського літочислення — ерою — вважають рік втечі Магомета з Мекки до Медіни, що було за європейським календарем «від різдва Христового» у 622 році — це має назву «гіджра».
Для переводу років гіджра на європейський календар «від різдва Христового» є проста і зручна формула:
X = N - + 622,
де X — цифрове позначення року, який шукаємо за європейським календарем,
N —- рік гіджри.
Наприклад, треба дізнатися, якому року європейського календаря відповідає 845 рік гіджри.
X = 845 — Ц? + 622 = 845 + 25 + 622 = 1442 рік н. е.
Друга система місячного календаря, розроблена монгольськими народами, є місячно-сонячна, або зв’язана, календарна система. Ця система мала на меті встановити відповідність між тривалістю сонячного, тропічного року — 365,2422 і місячним синодичним місяцем — 29,3506 доби. Оскільки у народів СРСР цей календар не використовують, нема потреби розкривати всю його складність.
У великій сім’ї Радянського Союзу живе 132 народності, що говорять 132 мовами.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції біля 90 народностей не мали свого письма. Тому до нас не дійшли ніякі писані історичні матеріали про життя і побут цих народностей. І все ж всі ці відсталі народності, що не мали своєї писемності, мали свої системи визначення часу. Таким чином, існували примітивні хронологічні системи, засновані на багатовіковому досвіді спостереження природи, що було тісно зв’язано з їх основною трудовою діяльністю.
Хронологічні примітивні системи у цих народів були в розпорядженні шаманів, чаклунів і племінних старшин. Про існування
140


таких хронологічних систем у відсталих народів ми дізнаємося з праць вчених-етнографів, що вивчали їх побут і заняття.
До 40 народів, які жили в Росії до Великої Жовтневої соціалістичної революції, мали сталі хронологічні системи визначення часу, основані на сонячному, тропічному, місячному синодичному, або на сонячно-місячному принципі побудови місяця і року.
Знання хронологічної системи, засвоєної тим або іншим народом СРСР, надзвичайно важливе для історика, бо це дозволяє точно визначити дати історичних фактів і подій.


МЕТРОЛОГІЯ
З розвитком людського суспільства виникли землеробство, скотарство, найпростіші ремесла. Практична діяльність людей вимагала вивчення природи, що їх оточувала, а це вело до появи найпростіших форм обліку і вимірювання.
Засоби і одиниці вимірювання — систему мір, яку використовували в тих або інших країнах в різні періоди і навіть в різних місцевостях однієї і тієї країни в певний період, вивчає допоміжна історична дисципліна — метрологія. Сюди відносяться міри лінійні, або довжини, міри квадратні, кубічні, місткості та інші, а також грошова міра.
Термін «метрологія» дореволюційний російський вчений Д. І. Прозоровский пояснює так: «Під словом «метрологія» розуміємо звичайно просте практичне наочне пізнання різних одиниць, якими користуються для визначення розміру речовини, ваги, відстані і часу, тобто одиниць ваги, одиниць цінності, одиниць обсягу, одиниць довжини, одиниць часу. Але коли слово «метрологія» перенести в галузь археології, де має значення тільки давно минуле, що стало для пізніших часів незрозумілим або своєю суттю, або своєю назвою, тоді воно має інший характер. Це буде вже не вузьке практичне знання, а ціле вчення про історію одиниць, і за таким саме змістом стародавня метрологія стає предметом науковим і дійсно важливим настільки, наскільки вона спроможна допомогти розв’язанню історичних завдань»1.
Виникнення мір пов’язано з класовим розшаруванням суспільства і з появою державних утворень.
Перед тим, як розповісти про назви мір, їх походження і реальне значення, необхідно охарактеризувати спосіб запису чисел.
Запис кожної міри складається з двох елементів: числа і назви міри (5 пудів, 3 кілограми і т. д.).
Система запису, в якій вистачає кількох знаків для запису
1 О значении и составе древней русской метрологии, «Сборник Археологического института», 1881, кн. 5.
142


багатьох чисел, називається системою числення, або нумерації. Небагатьма знаками можна записувати багато чисел тільки тоді, коли зміст знака змінюється залежно від його положення. Така система запису чисел називається позиційною системою числення, або позиційною нумерацією.
Система числення, якою ми користуємося тепер, створена індусами і занесена в Європу арабами. Вона називається десятичною системою. Для запису чисел користуємося 10-ма знаками-цифрами. Значення кожного знака визначається не лише виглядом, а й його положенням («позицією). На крайньому місці справа стоять прості одиниці, лівіше — десятки, ще лівіше — сотні і т. д.
Дуже інтересний спосіб запису чисел виник у Стародавньому Вавілоні. Називається він шестидесятирічною системою числення. Тут замість числа 10 в основу числення взято число 60. Вавілонська система числення мала значний вплив на грецьку і китайську арифметику, і сліди її збереглися ще досі. Так, і зараз ми ділимо час на зразок стародавніх вавілонян: година ділиться на 60 хвилин, хвилина — на 60 секунд.
Для встановлення значення мір протягом тисячоліть служили предмети, що найчастіше зустрічалися в природі і повсякденному житті. Наприклад, для вимірювання довжини і встановлення її мір часто користувалися різними розмірами окремих частин людського тіла. Про це свідчать назви багатьох мір довжини: лікоть (довжина ліктьової кості), п’ядь (відстань між витягнутими великим і вказівним пальцями руки) в Росії, фут (довжина ступні) в Англії і т. д.
Як міру ваги використовували вагу плоду, зерна та ін. Наприклад, аптекарська міра ваги — грам в перекладі з латинської мови означає «зерно», міра ювелірної ваги — карат в перекладі з арабської означає «стручок ріжкового дерева». Як міру цінності нерідко використовували і об’єкти природи. У ненців, наприклад, до останнього часу мірою цінності була риба — муксун.
З викладеного видно, що метрологію будь-якої країни або певного народу не можна вивчати відірвано від вивчення мір інших народів, оскільки одні міри зароджувалися в даній країні, інші — запозичалися у сусідніх народів.
Історична метрологія вивчає і з’ясовує відповідність реальної величини одиниць виміру, що застосовувались у різних народів на різних етапах історичного розвитку, сучасним мірам метричної системи.
Без знання метрології не можна вивчити і правильно тлумачити ті джерела, що в давніх мірах відбивали соціально-економічні відносини, розвиток землеробства, промислів, торгівлі, фінансів, побуту, культури, права і т. д.
Один із знавців російської метрології А. І. Нікітський з приводу її значення для розуміння писаних пам’яток зазначав: «Справа
143


в тому, що багато даних, дуже важливих для розуміння внутрішнього побуту відомого народу, збережені для нас пам’ятками не інакше, як в зазначенні ваги і міри, які застосовувались в стародавні часи. Якщо б ми були позбавлені знання цих давніх одиниць ваги і міри, то довелось би тепер зовсім відмовитись від будь- якого розуміння вказівок, які знаходимо, а разом з тим і від значних, дуже важливих розділів історичної науки. Солідні фоліанти, що є прикрасою кожної історичної бібліотеки, були б для нас в багатьох випадках книжкою за сімома печатками» ^
У феодальному суспільстві, особливо до створення централізованих феодальних держав, єдиних мір майже не було, і кожний великий феодал міг встановлювати свої міри. Системі державної і політичної роздробленості повністю відповідала економічна роздробленість, а в зв’язку з цим панував різнобій у системі мір.
Зростання продуктивних сил визначило тенденцію до уніфікації мір. У XVI—XVII ст. намічається прагнення виробити загальнодержавні міри виміру і грошового рахунку для всієї країни. У XVII ст. на основі централізації Російської держави, розвитку математичних знань починається заміна місцевих і побутових мір більш або менш одноманітною системою метрології. Ця система з деякими змінами збереглась до введення метричної системи в СРСР.
Проте і після утворення Російської централізованої держави в народі збереглися місцеві міри, які відрізнялися від офіціальних.
Назвемо деякі міри, якими користувалися в період Київської Русі і пізніше.
У Київській Русі, судячи з ряду джерел, а головне з опису подорожі ігумена Даниїла на початку XII ст. в Палестину («Хождение игумена Даниила в Святую землю»), існували такі міри довжини: верста, або поприще,— 750 сажень, трохи більше 1 км; сажень — 3 ліктя, близько 1 м 42 см\ лікоть — 2 п’яді — від 45 до 47 см; п’ядь — півліктя.
Проте ці одиниці виміру відстані у стародавній Русі були дуже нестійкими і неточними. Навіть тоді, коли одна й та сама за назвою одиниця виміру зустрічається в різних джерелах, вона має неоднакову величину.
Дуже часто зустрічається в джерелах, наприклад, така одиниця виміру відстані, як поприще. Спостерігається вже різниця* в обчисленні поприща за описом подорожі ігумена Даниїла і за «Житием Феодосія». З «Жития Феодосия» видно, що відстань від Києва до Василькова дорівнює 50 поприщам (35 верст). Поприще дорівнювало 720 м.
Можна порівняти поприще з одиницями виміру довжини в денних іноземних джерелах і перевести міри, що там зустрічаються,
1 К вопросу о мерах в древней Руси, «Журнал Министерства Народ- noro просвещения», 1894, апрель.
144


іта російські. В іноземних джерелах термін «поприще» відповідає грецькій мілі (1000 кроків), що і становить приблизно 720 м.
Уже в період Київської Русі поряд з поприщем зустрічалась одиниця виміру верста. Так, в одному з джерел XII ст. відстань від Білгорода до Києва визначається у 10 верст. Це число могло викликати подив, оскільки з «Ходжения Даниила...» або з «Жития Феодосия» відомо, що верста майже дорівнює поприщу, і тоді ця відстань дуже маленька, менша, ніж відстань від Києва до Василькова. Проте, виявляється, що верста мала значні коливання. У джерелах, в тому числі і Даниїла Паломника, зустрічаються так звані великі версти. Даниїл Паломник визначає, наприклад, відстань від Рамен до Єрусалима у 20 великих верст. Ця вказівка па великі версти дає підставу припустити, що були, очевидно, і версти малі.
У Київській Русі користувались і іншими мірами довжини, зустрічається наприклад, таке визначення, як перестріл — відстань, що її пролетить стріла, пущена з лука.
У різних актових матеріалах вказувалось, що у Київській Русі користувалися такими мірами ваги: гривна (одночасно була і ваговою і грошовою одиницею) і півгривна — 96 або 48 золотників, близько 409 або 204 г; золотник; під; берковець — І0 пудів. Проте, як вказує Н. В. Устюгов у своїй статті «Очерк древнерусской метрологии» 1, стародавні джерела не дають можливості встановити точне співвідношення між усіма цими ваговими одиницями, тобто гривнею, гривенкою, пудом і берковцем.
Дуже різноманітними були міри рідких і сипких тіл. У літописі за 997 р. Є' розповідь про тривалу облогу печенігами Білгорода, доля якого залежала від того, у кого раніше закінчаться запаси харчів. Щоб обдурити ворогів, білгородці зібрали з усіх жителів міста по жмені вівса і пшениці і зварили «цежь» (кисіль) і медову ситу. Ці розчини палили в посудини і поставили у викопані ями. В одну яму поставили «кадь и налияти цежа кадь», в другу — «кадь с ситой», а потім запросили печенігів, яким сказали, що мають «корм з землі». Ця витівка вдалася, і печеніги «во свояси идоша». В цьому місці літопису згадуються такі міри рідини: кадь, відро, лукно та корчага. Ми до цього часу ще не знаємо точної місткості цих одиииц, крім відра і каді. Відро як одиниця .міри з’явилося у XI ст.
В одній з статей «Руської Правди» сказано: «...вирнику взяти
7 	ведер солоду на неделю». Але й тут нема точних вказівок про місткість відра і встановити її можна тільки на основі непрямих даних. Відро в період Київської Русі і пізніше ділилося на 10 кварт, в кожній кварті було по 10 чарок. Місткість каді, або окови, складала близько 16 пудів. Ці міри існували лише у Східній Русі
1 Н. В. Устюгов, Очерк древнерусской метрологии. («Исторические записки», 194G, № 19).
10 oioe 145


і не застосовувались у Новгородському і Псковському князівствах. У XIV—XVI ст. тільки новгородською мірою була короб’я, яка ділилася на чверті і четвертинки. Місткість короб’ї дорівнювала
8 	пудам. Короб’єю вимірювалось, головним чином, зерно. Сіль та деякі інші продукти вимірювались рогозиною, або рогожею. Рогозина солі мала вагу від 21 до 28 пудів.
Двінські володіння Новгорода мали свою, відмінну від Новгородської, міру сипких тіл — пуз. Пуз жита — це трохи більше 2-х пудів. Мірою сипких тіл у Пскові була зобниця; одна зобниця жита важила 16 пудів 13 фунтів. Зобниця поділялась на два позо- бення або на чотири четвірки.
Дуже складним був грошовий розрахунок в Київській Русі. Він створювався і самобутньо, і під впливом поя^вавлення торговельних зв’язків між Сходом і Заходом.
Значного поширення у Київській Русі в X ст. і в першій чверті
XI 	ст. набули семанідські дирхеми, які певним чином взаємодіяли з місцевими грошима і впливали на їхню вартість. Становлячи здебільшого еквівалент шкурки куниці, дирхем почав називатись її назвою, тобто куною; половинка куни або дирхема називалась резаною, а четверта частина дирхема — веверицею або пізніше векшей. У XI ст. дирхем почав називатися ногатою.
З 	цих чотирьох одиниць — ногата, куна, резана і вевериця в
XI 	ст. склалася система грошового розрахунку на чолі з срібною гривнею.
Ногата-дирхем містила 2,46 г срібла. Встановилось таке співвідношення в грошовому розрахунку:
1 гривна = 49,25 г срібла = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам = = 100 веверицям.
1 ногата = 2,46 г срібла = 1V4 кунам = 2 */2 резанам = 5 веверицям.
1 куна = 1,97 г срібла = 2 резанам = 4 веверицям.
1 резана = 0,98 г срібла = 2 веверицям.
1 вевериця = 0,49 г срібла1.
Згодом у Київській Русі з’явився західноєвропейський денарій, який за своєю вартістю був близький до резана.
У централізованій Російській державі, як вже зазначалось, ще у XVI ст. намічались тенденції до єдності в галузі мір довжини, площі, ваги і т. п., проте місцеві міри продовжували існувати ще протягом всього XVII ст., а у деяких місцях навіть і у XVIII ст. Тому в джерелах цього періоду доводиться зустрічатись з метрологічною різноманітністю.
Мірами довжини в період Російської централізованої держави користувалися тими ж, що і раніше.
Про міри ваги цього періоду є докладніші відомості, ніж про період Київської Русі.
1 История культуры древней Руси. Домонгольский период, т. I, М.- Л., 1948.
146


Основною одиницею ваги був пуд. Більшими одиницями були ласт (72 пуди), вощана чверть (12 пудів), берковець (10 пудів).
Джерела цього періоду називають й інші одиниці ваги, запозичені в інших народів. До таких одиниць відносяться ансир, або фунт, а також безмен, що дорівнює 2,5 фунта, і контир (2,5 пуда).
Специфічні особливості мали метрологічні одиниці в різних національних районах Росії, багато з них виникло зовсім самостійно.
Щоб зрозуміти і вірно оцінити міри довжини, поверхні, ваги, системи грошового розрахунку, якими користувалися, наприклад, на Україні, в період, коли ті або інші території входили до складу Польщі й Литви, не досить вивчити російську і польсько-литовську метрологію. На Україні існували специфічні українські міри, що виникли в процесі розвитку самого українського народу. Навіть тоді, коли частина України перебувала в складі Росії, Литви, Польщі, Австрії і Угорщини, специфічність мір і тут мала, своє місце: на периферії, наприклад, вони були більшими, ніж у центрі. У маєтках польських магнатів на Україні така міра довжини, як, наприклад, морг, або шнур, була майже у півтора раза більше, ніж у корінній Польщі. Така міра ваги, як берковець, у Росії дорівнювала 10 пудам, а у цукровій промисловості на Правобережній Україні у XIX ст. і на початку XX ст. вона фактично застосовувалась, як видно з документів Центрального історичного архіву УРСР в еквіваленті 12 пудів.
Збереглось багато джерел часів Київської Русі, феодальної роздробленості, Російської централізованої держави і Російської імперії, в яких згадуються різні міри, їх назви, їх співвідношення між собою. Дослідження таких джерел без чіткого уявлення про міри, що згадуються в них, неможливе. Тому для розшифрування метрологічної термінології цих спільних джерел особливе значення мають такі, що спеціально присвячені характеристиці мір. Дослідники зустрічають значні утруднення, під час вивчення різних джерел про міри періоду Київської Русі через відсутність спеціальних джерел, де була б зведена тогочасна досить різноманітна система мір.
Основними джерелами для вивчення російської історичної метрології цього періоду є літописи, «Руська Правда», різні актові матеріали, тобто такі, в яких міри згадуються, але не розшифровані. А таких мір було багато, і були вони дуже різноманітними.
Початковий літопис зберіг багато легенд про накладання данини на підкорені племена в IX і X ст. Форми цієї данини були різні. «Біла вевериця» збиралась «від диму» варягами з північних слов’яно-фінських поселень і хозарами з південноруських племен; «чорну купу» збирав Олег з древлян; «шляга» збиралась хазарами теж «від диму» з радимичів і вятичів.
У пізніший період таких джерел, присвячених спеціально ха¬
10*
147


рактеристиці мір, з’явилося значно більше, і поява їх зв’язана з розвитком державного і економічного життя. У XVI—XVII ст. було створено спеціальні посібники: «Книга, глаголена по гречески арифметика, а по немецки алгоризна, а по русски циферна счетная мудрость», «Книжка описательная, како молодым людям, торг вести и знати всему цену» (кінець XVI — початок XVII ст.).
Джерелами для вивчення російської метрології є також «Книга Большому чертежу» (XVII ст.), «Торговая книга» (XVII ст.), «Роспись полевой меры 1709», «Межевые инструкции» XIII ст., «Указ Сената о системе российских мер и весов» (1835), «Положение о весах и мерах» (1899), «Полное собрание законов Российской империи».
Важливе знання хронології і метрології для читання джерел можна Проілюструвати по книзі Насира Хісроу «Сафарнома» (книга яодорожів):
«Далі я зробив всі свої справи, відмовився від всього майна, і двадцять третього шабаша виїхав до Нішпура. З Мерва я поїхав до Серахс, що складає тридцять фірсахів, а звідти до Нішпура ще сорок фірсахів. У суботу одинадцятого шевеля я прибув до Нішпура.
П’ятого сухаррама чотириста тридцять восьмого року, що відповідає десятому числу місяця мурдада чотириста двадцять п’ятого року, я попрямував до Кізвіна. Там був недорід, і один ман ячмінного хліба продавали за два дирхеми».
У цьому уривку ми бачимо не тільки багато одиниць виміру часу, а й мір довжини, ваги, грошового рахунку (фірсах, дирхем, ман). Без знання метрології неможливо зрозуміти зміст джерела.
Хоча ця книга стосується східних країн, багато одиниць вимірювання перейшли зі сходу на територію, що тепер входить до складу СРСР (Середня Азія, Кавказ).
В історії європейських країн слі(ц зазначити багато спроб запровадити такі міри довжини, ваги, площі і т. п., які були б найбільш зручні в користуванні і могли б з часом стати універсальними для всіх або багатьох країн світу.
У 1791 р. за пропозицією комісії Паризької Академії наук було ухвалено покласти в основу системи мір довжини таку одиницю, яка була б зв’язана з яким-небудь практичним, незмінним об’єктом природи.
За одиницю довжини було прийнято десятимільйонну частину чверті паризького географічного меридіана, названу метром. Тац почалась розробка метричної системи мір довжини, в основу якої було покладено метр, для утворення основної одиниці ваги — кілограм.
У метричній системі Мір всі кратні і часткові одиниці утворюються за десятичним принципом, тобто з основних одиниць (метра і кілограма), множенням або діленням їх на 10 в певному ступені.
148


Спочатку метрична система мір застосовувалась лише в мірах довжини, площ, об'ємів і ваги, а потім вона була поширена і на інші одиниці виміру.
У поширенні і зміцненні метричної системи мір, яка виникла у Франції, велику роль відіграли російські вчені, зокрема Д. І. Менделєєв. При безпосередній участі і під керівництвом Д. І. Менделєєва шість років (1893—1898) у Головній палаті мір та ваги у Петербурзі провадилась робота щодо порівняння російських мір маси і довжини (фунта і аршина) з англійськими і французькими метричними мірами.
Цією роботою в галузі метрології Д. І. Менделєєв підготував запровадження в нашій країні метричної системи мір. Законом від
4 	липня 1899 p., проект якого розробив Д. І. Менделєєв, у Росії метрична система мір була допущена для користування на факультативних (необов’язкових) началах.
Обов’язковими в цей період були такі найголовніші російські міри, якими не користувались в інших країнах:
Аршин дорівнював 0,71 метра.
Сажень дорівнював трьом аршинам (2,13 метра).
Верста дорівнювала 1,06 кілометра.
Десятина дорівнювала 2400 кв. саженям (1,09 га).
Фунт дорівнював 409,5 грама.
Пуд дорівнював 40 фунтам (16,3 кг).
Метрична система мір в нашій країні запроваджена як обов’язкова лише при Радянській владі; вона встановлена декретом РНК РРФСР від 14 вересня 1918 р. «Про запррвадження міжнародної метричної системи мір та ваги» \
Метрична система мір прийнята як обов’язкова в більшості країн світу. У США, Британській імперії і латиноамериканських країнах вона застосовується у факультативному порядку.
Метрична система мір ще далеко не досконала і не універсальна.
Так, наприклад, в наш час в світі існує багато різних «тонн», тобто вага тонни в різних країнах не однакова. Є тонна англійська, шотландська, іспанська, перуанська, парагвайська. У метричній системі тонна дорівнює 1000 кг, а у США користуються довгою і короткою тонною. Перша з них становить 1016,047 кг, а друга — 907,185 кг.
Такий різнобій є в інших мірах. Доспть сказати, що в різних країнах світу існує десять різних за значенням і об’єктивним розміром мір потужності, вісімнадцять мір енергії, десять — тиску.
Усе це створює великі труднощі в різних областях науки і техніки, в господарстві, на міжнародному ринку.
1 Собрание узаконений и распоряжений Советского правительства, 1918, № 66, стор. 725.
149


Ось чому ХГ Генеральна конференція у оправах мір і ваги, що відбулася у Парижі в жовтні 1960 p., прийняла нову міжнародну систему мір — СІ.
Ця міжнародна система має шість основних одиниць, уніфікованих для всіх країн: довжини — метр, маси — кілограм, часу — секунда, сили електричного току — ампер, термодинамічної температури — градус Кельвина, сили світла — свіча.
У Радянському Союзі Міжнародна система мір (СІ) запроваджена в життя з 1 січня 1963 р.


ГЕРАЛЬДИКА
З найдавніших часів люди користувались різними емблемами у вигляді символічних знаків, яких за формою, значенням і функціями, що вони виконували у суспільному житті, було дуже багато.
Одні з них відігравали службову роль у суспільних взаємовідносинах, фіксували певні права, переваги, відносини власності; інші задовольняли дрібні й егоїстичні інтереси корпорацій та індивідуумів, їх пиху і чванливість; треті об’єднували людей для боротьби за високі політичні і моральні ідеали.
Церковні хрести і корогви, прапори експлуататорських держав і герби феодалів принижували трудящі маси і підносили духовних і світських магнатів. Емблеми і прапори трудящих згуртовували їх в спільних діях на благо народу.
Відмітні знаки зустрічаються уже в сивій давнині у народів Сходу і Заходу, а особливо у єгиптян, греків і римлян. Про це свідчать численні пам’ятки їх мистецтва, писемності і побуту.
В Ассірії улюбленим символічним зображенням був голуб, в Афінській республіці — сова. Тризубець стародавніх еллінів, яким вони наділяли своє найстаріше божество — Зевса, так само символ, символ влади і могутності.
Уже Гомер, Вергілій і Пліній розповідають про зображення на щитах героїв облоги Трої. Есхіл у трагедії «Семеро проти Фів» так само дає поетичний опис емблем на щитах; тих, що брали участь у битві. Філістрат згадує про золотого орла, як символ перських царів, в тому ч^ислі Kipa.
Не можна не згадати зображення морського коня на шоломі Олександра Македонського, пса — на шоломі Масіаса, орла — на шоломі Каракали. Нащадки римського полководця Валерія Корви мали на шоломах зображення крука.
Дуже поширеними були відмітні знаки у різних народів середньовіччя. У готів такими знаками були — півмісяць і хрест, у франків — хрест над кругом, англів — хрести різних форм в оточенні птахів, куль і т. п., у саксів — чорний кінь, лев і рожа, датчан — крук, різні хрести і т. п.
151


У східнослов’янських племен в X ст. вже широко застосовувалось гончарне тавро; знаки власності «Руської Правди» відомі під назвою «знамя»; родовий знак рюриковичів і т. ін.— це зразки найдавнішої символіки, стародавні емблеми.
Але ось у певних соціальних умовах, в умовах раннього феодалізму, зростання класу феодалів у Західній Європі, з’являються спеціальні знаки, характерні своїм одноманітним типом. Саме ці знаки почали відігравати певну роль дл^ класу феодалів. Вони становили особливу категорію емблем, що дістали назву — герби.
Герби характеризуються особливими, тільки їм властивими елементами, розташованими в -певному умовному композиційному порядку. Виникли вони у Західній Європі в XI—XII ст., в епоху хрестових походів.
Однією з головних причин, які обумовили традиційну форму гербів, були особливості рицарського озброєння раннього середньовіччя. Вогнестрільної зброї в той час ще не було, бились холодною зброєю: мечами, шаблями, списами, стрілами. Необхідність захистити воїна викликала особливий характер одягу. Рицарі, які походили з феодальних кіл, з голови до ніг були закуті в метал: шолом, кольчуга, лати, наколінники, чоботи, щит. Кожна частина тіла була захищена металевою зброєю. Дізнатися, хто саме знаходиться -під цим обладунком, було дуже важко, оскільки озброєння у всіх рицарів було майже однаковим, і закуті в панцири рицарі немов би втрачали свої індивідуальні ознаки.
Ось чому, під час хрестових походів, коли дуже багато феодалів відправлялось у похід в супроводі своїх васалів і челяді, виникла конча -потреба якось відрізняти осіб одного воєнного табору від іншого.
Під час першого хрестового походу, що почався у 1096 p., було багато герцогів, графів і рицарів з Італії, Німеччини, Фландрії, Франції, Англії, і кожний загін мав свої відмітні знаки. Спільним знаком для всіх хрестоносців був хрест, але у французів хрести були червоні, у англійців — білі, у фламандців — зелені і т. д.
Особливо необхідними були відзнаки під час військових змагань середньовіччя, так званих турнірів.
На турнірах, як і під час хрестових походів, закуті у броню рицарі, щоб їх можна було пізнати під час бою, вдавались до різних засобів. Цими засобами були: спеціально присвоєні кожному окремому рицареві колір Прапора і щит, розмальовані їхніми особистими знаками і зображеннями, а також прикріплення на закритих шоломах різних прикрас — «клейнода» та відмітних зображень на зброї.
Поєднання двох видів зображень: фигур на щиті і клейнода на шоломі становили в майбутньому умовний знак, що графічно зображувався і присвоювався тому або іншому рицареві. Воно і стало основою герба, який раніше можна було бачити в натурі,
152


глянувши на озброєння рицаря. Поступово ці зображення почали графічно відтворюватись на різних документах, у давніх книгах, на печатках.
Знаки, присвоєні спочатку окремому рицареві, закріплювались за ного нащадками, передавались у спадщину, ставали родовими.
В умовах раннього феодалізму почали утворюватись рицарські ордени (Мальтійський, Темплієрів, Тевтонський і т. д.). Ці ордени вимагали від вступаючих до їх рядів доказів спадкового дворянства в кількох поколіннях і щім чимало сприяли розвиткові генеалогії і встановленню родових відзнак. Символічні зображення, що закріплювались за певним родом і орденом, стають постійними, перетворюються в герби.
Отже, герб в його традиційній формі з’явився в період феодалізму. Оскільки питаннями складання і опису гербів почали спеціально займатись, виробляти правила, особливі прийоми, за допомогою яких вони складались, з’явились і спеціальні вимоги до них, виникла критика того чи іншого герба з точки зору цих вимог.
Вивченням гербів, їх походженням займається допоміжна історична наука — геральдика.
Назва «геральдика» походить від латинського heroldus, а потім безпосередньо від німецького слова herold («герольд»), що значить «глашатай». Слово «герольд» утворилось від двох німецьких слів h?ren — звати і walten — управляти, давати розпоря- дженн я.
Герольдом називалась особа, яка перед рицарським турніром оголошувала перелік осіб, що з’явились для участі в турнірі, а потім управляла ним і стежила за порядком. Герольд не тільки називав ім’я рицаря, учасника турніра, а й описував знаки, що були у рицаря на щиті і на шоломі. Таким чином, сам термін «геральдика» показує, що вона була створена герольдами, які мали обов’язок на турнірах «блазонувати», тобто описувати герб, перевіряти і записувати дворянські права рицарів.
Отже, умовні знаки, що створювались за певними правилами, і вироблення цих правил виникли в егхоху раннього середньовіччя. Проте тут слід зазначити, що дворянські й буржуазні дослідники геральдики перетворили герб, який виник в епоху рицарства, в еталон, а завданням геральдики стало вивчення саме таких гербів. В дійсності ж герби розвивались в кожній країні самостійно, хоч, звичайно, деякий вплив на цей розвиток мали і герби інших країн і насамперед відчувався вплив рицарської традиції.
Але в кожній країні, в тому числі і в Росії, герби, як постійний відмітний знак, складались з місцевих умов, іноді зазнавали тривалої еволюції як своєї форми, так і-функцій.
Найдавніші, наприклад, російські міські герби складались самобутньо і не мали звичайних для Заходу форм, що складались під виливом рицарської символіки.


Проте згодом, особливо після організації Петром І геральдмей- стерської канцелярії, самобутні емблеми та зображення почали робитись на зразок традиційних західноєвропейських рицарських гербів.
ї в Західній Європі, і в Росії герби феодальної е-похй складались з таких основних елементів: щит з відповідними поділами і фігурами, шолом, корона, нашоломник, намет, щитотримач, девіз, мантія, особливі прикраси навколо щнта. Усі ці частини (не завжди незмінно) були на кожному гербі. Одні з них були головними і обов’язковими, інші — другорядними і необов’язковими.
Щити були різних форм, але головним ^ином трикутні, обернуті вершиною вниз, овальні, квадратні, закруглені знизу, чотирикутні, знизу загострені, вирізні.
На щиті звичайно були знаки — фігури, що відрізнялись своїм зображенням і кольором один від. одного. Знаки на щиті насамперед бувають у вигляді поділів і геральдичних фігур, які виділялись в різних напрямах простими, ламаними і хвилеподібними лініями, пофарбованими в різко відмітні один від одного кольори. Поділ і геральдичні фігури відрізнялись між собою тільки розмірами та площею, яку вони займали на щиті. Крім цього, на щиті зображувались так звані негеральдичні фігури — різні малюнки, символи, емблеми, які не мали геометричного характеру.
Над щитом звичайно був шолом. Більш ранній його вигляд (XII—XIII ст.) — так званий горщиковіідний, у вигляді циліндричного горщика, зверху звуженого, з прорізами для очей. Пізніше (з XV ст.) щит став круглий, із забралом або решіткою у вигляді подовжних прутів, графічно зображених у найбільш причуд- ливих формах. Шолом зображували або в анфас, або в профіль, обернутим в правий геральдичний бік, тобто ліворуч від глядача.
Порівняно пізно (з XV ст.) над шоломом почали вміщати різного виду корони, які встановлювали ранг власника герба. З XVII ст. корони нерідко вміщувались вже не тільки на шоломах, а й (в значно збільшеному вигляді) безпосередньо над щитом. У російській геральдиці відома князівська, графська, баронська і дворянська корони.
Над коронами або шоломами звичайно зображувались різні фігури, які називались нашлемниками, або клейнодами, іноді бурлетом. Нашоломники мали вигляд: страусових пір’їв, руки з мечем, голови лева, двох крил, голови коня і т. п. Поява нашоломників у гербах співпадає в часі з появою їх в натурі. Найбільшого розвитку, як елемент прикраси, вони дістали в епоху процвітання турнірів.
З шолома, з-під корони, звичайно опускалась орнаментальна прикраса, що має у своєму прототипі той плащ, яким рицар прикривав сталеву зброю від нагрівання її сонячним промінням під час тривалих хрестових походів. Під час бою плащ часто розривався на безліч химерної форми шматків. Пізніше художники
154


використали такий вигляд плаща як орнаментальну прикрасу навколо гербового щита (намета).
З XIV—XVII ст. по боках щита для надання гербу більшої урочистості почалп зображати фігури, які нібито підтримують щит, у вигляді людей, левів, єдинорогів, грифів, а також інших фантастичних тварин. Ці фігури дістали назву — щитотримачі.
Унизу щита нерідко була стрічка з девізом, який прийняв рід в пам’ять якихось певних подій, традицій або, нарешті, просто як ідеологічний лозунг, який заповів родоначальник своїм нащадкам. При наявності щитотримачів стрічка з девізом звичайно була як постамент. У гербі О. В. Суворова, наприклад, був такий девіз: «Зобов’язаний, значить можу», у гербі Макарових — «Мирно працюй», а у гербі Аракчеева — «Без лестощів відданий».
У Західній Європі і в Росії герби поділялись на різні види і категорії.
Геральдика виділяє у Західній Європі герби державні, місцеві (міст, областей, губерній, е-піскопств і т. п.), герби товариств, корпорацій, герби фамільні і родові.
Серед цих категорій гербів були такі різновидності, що яскраво свідчать про їх службову роль в руках властителів держав. Присвоєння того або іншого герба певній території, місту, корпорації або окремій особі виражало певну політику королівської влади. Такими є, наприклад, герби претензій або домагань. Ці герби мали знаки (емблему, символ) країни (краю), міста, яким князь або король давав особливі права і на які внаслідок цього він мав домагання. Такі герби показують домагання на якесь спірне, або колись існуюче володіння. Так, коли король датський Християн II у 1520 р. став одночасно і королем шведським, то взяв у свій герб додатково ще герб Швеції: три золоті корони на голубому полі. Коли ж згодом Швеція знову відокремилась від Данії, Данія продовжувала зберігати у своєму гербі шведські емблеми, як герб домагання.
Гербом домагання був і герб англійських королів. Королі Англії до 1800 р. приєднували до свого герба емблеми їх претензій на французькі провінції й міста — французький королівський герб (З золоті лілії па голубому полі), хоча здавна втратили свої колишні володіння у Франції. Так само й іспанські королі приєднали до свого герба герби Португалії і Єрусалимського королівства; королі Сардінії — герб Кіпру. Коли такі герби не виражали більших дійових претензій, їх іноді називали гербами, спогадів.
Можна зазначити ще герби патроната (патронажа), покровительства або пожалування. Ці герби свідчили, що той або інший володар є покровителем відомої фамілії, міста або товариства. Звичайно такі герби жалувались яким-небудь государем як знак покровительства або особливої відзнаки. Як правило, це виражалось у дозволі вміщувати в гербі роду, міста або корпорації герб самого
155


государя або емблему, зв’язану з ім’ям і життям государя. Дуже виразним є герб, пожалуванпй іспанським королем Фердинандом і королевою Ізабелою відомому Христофору Колумбу. Герб цей мав у верхній половині щита з 4-х частин королівські емблеми Кастілії (замок) і Леона (лева), з девізом: «Для королівств Ка- стілії і Леона Колумб відкрив Новий Світ» К
Ще один приклад. У 1329 р. король Шотландії Роберт Брюс вже на своїй смертельній постелі доручив хороброму рицареві Дугласу Чорному перенести в Палестину його серце. В Андалузії Дуглас Чорний загинув у жорстокому бою з маврами, тримаючи до останньої хвилини в руках скриньку з серцем свого короля. З того часу рід Дугласів мав у своєму гербі зображення серця, увінчаного королівською короною і девіз «Виконати або вмерти».
Крім цих гербів, були ще герби концесійні або герби поступок. Ці герби свідчили про надання тим або іншим господарям або князям права користуватись гербом, яким раніше користувався інший власник. Таким гербом був герб простої французької дівчини, яка зробила великий патріотичний подвиг, що відіграв значну роль в перемозі Франції над Англією під час Столітньої війни — Жанни д’Арк.
Такі ж герби існували в епоху феодалізму в Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Англії та в інших країнах Західної Європи.
У Росії в період феодалізму і капіталізму можна відрізняти герби державні, територіальні (обласні або земельні), міські, родові й особисті. Всі ці герби були офіціальними символами, присвоєними державі, частині її території, закріпленими за тією або іншою феодальною фамілією або окремим представником пануючого феодального класу.
Цікаві історія і емблематика російського державного герба. Офіціально про російський державний герб заговорили лише у
XVII 	ст., але склався і оформився він значно раніше. На рубежі XIV—XV ст., з часу князювання великого князя Московського Василя Дмитровича (1389—1425), зображення на московських великокнязівських печатках дістає певну стійкість, яка переходить від батька до сина, тобто набирає значення герба. Озброєний списом вершник як символ перемоги над татаро-монголами на Кули- ковому полі, а -потім як символ боротьби проти зрад бояр-княжат з цього часу незмінно присутній у гербах всіх московських князів і царів. Вершник, озброєний списом, був на печатці Василя Дмитровича, він перейшов у герб його старшого сина Василя Васильовича Темного, він же був і на гербі сина Василя Темного — Івана Васильовича III.
З часу великого князя Московського Івана Васильовича III (1462—1505) до цього зображення додали ще й візантійський герб — двоглавий орел. Ось його історія.
1 	10. В. А р с е її ь е в, Геральдика, М., 1908, стор. 28.
156


У Стародавньому Римі, на Апеннінському півострові, була державна емблема у вигляді одноголового орла. Коли Стародавній Рим пав під натиском варварів, стародавня державна емблема Римської імперії — одноголовий орел — збереглась лише на Заході і насамперед у Східно-Римській імперії, у Візантії. Але і в самій Візантії ця емблема незабаром була замінена двоголовим орлом.
Досі ще не встановлено, коли саме двоголовий орел з’явився як державна емблема Візантії. Різноманітні також і думки про походження цієї емблеми. Багато хто зв’язує її походження
з 	тим, що емблема двоголового орла з найдавніших часів існувала на Сході і навіть зустрічається у Стародавньому Єгипті (на Сфінксі) і на стародавніх ассірійських пам’ятках. Знаходили подібні зображення також висіченими на скелях, у Каппадокії, які відносяться до VII ст. до н. е.
Пізніше двоголові орли зустрічаються і на арабських монетах Зенгідів і Ортохідів (з XII до XIV ст.).
Більш достовірним є тлумачення, за яким двоголовий орел виступав як символ пильності і захисту держави від зовнішніх ворогів. Так він тлумачився здебільшого на Заході1.
Найбільш вірною буде, мабуть, така думка. Коли Стародавній Рим пав, то Візантія, яка наслідувала від нього дуже багато в галузі культури, взяла і його емблему — одноголового орла, але додала до однієї голови орла ще одну. Одна була обернена на Захід в бік Риму, друга на Схід, підкреслюючи цим значення Східно- Римської імперії, як наступниці Стародавнього Риму.
Двоголовий орел був запозичений з Візантії і став гербом Російської держави з кінця XV ст., з часу одруження Івана III (1472) з візантійською принцесою Софією Палеолог—племінницею останнього візантійського імператора. Посилення і розширення держави, централізація влади, а звідси й ідея про те, що Москва, це «Третій Рим», яка має замінити Візантію, що загинула у 1453 р. під тиском турків, відображається у засвоєнні Москвою візантійського герба — двоголового орла. Двоголовий орел став головним зображенням, а старий московський герб — вершник, став вміщуватись у композиції зображення орла, як головної деталі. Ці два зображення: вершник і двоголовий орел, стали обов’язковими. Перша відома історії печатка з двоголовим орлом, привішена до грамоти 1497 р.2.
Значний інтерес становлять російські міські герби. Герби російських міст мають тісний зв’язок з міськими печатками. Зображення, що раніше було на тій або іншій міській печатці, з часом перетворилось у герб.
Багато міських гербів мали багатовікову історію. Московський міський герб, наприклад, встановився ще в XIV ст. і мав на собі
1 Seyler, Geschichte der Heraldik, Н^З, P- 186.
2 Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел, ч. I, М., 1913, стор. 333.
157


зображення вершника на коні. Найдавнішими російськими міськими гербами були герби Києва, Новгорода, Пскова, Твері, Смоленська, Казані, Астрахані, В’ятки та інших міст.
Герб Києва — один з найдавніших самобутніх російських гербів.
Стародавнім знаком Рюриковичів періоду Київської Русі, своєрідним гербом, був тризубець або двозубець. Можливо, прообразом тризубця є трисвічник — один із символів християн- ської віри. Пізніше київський герб являв собою зображення архангела Михаїла з крилами і мечем в руках. Відомий російський фахівець з геральдики А. Лакієр висловив припущення, що основою для цієї емблеми була печатка Мстислава Володимировича Київського, яка датується 1130 р. і на якій також був прообраз архангела *.
Загальний вигляд малюнка крилатого київського архангела нагадує стародавній знак Рюриковичів — тризубець.
У XV—XVII ст., коли Києву доводилось відбивати напади литовських і польських загарбників, основною зброєю в руках населення був самостріл — арбалет або кунза зі стрілами. Винайдений самостріл дещо нагадує тризубець і крилатого архангела, і він став основним зображенням на геральдичному щиті голубого кольору. Такий герб прикрасив документи Київського магістрату і його печатку2. Пізніше, у 1782 p., царський уряд знову затвердив герб із зображенням «архангела Михаїла у срібному одязі на голубому полі», тобто реальна основа емблеми була замінена попівсько-монархічною.
Російська міська геральдика розвивається особливо у XVII ст. Широкі заходи Петра І у XVIII ст. в справі державної перебудови країни зачіпали і питання побудови міст, регламентації їх життя. Безпосереднім приводом до складання міських гербів і впорядкування міської геральдики були заходи Петра І, зв’язані з військовими реформами. Організація регулярної армії вимагала розподілу всієї маси військ для постачання продовольством по містах і губерніях Росії. У 1720 р. полки були розміщені на подушному зборі і на кожну провінцію припадало, зважаючи на її розміри і народонаселення, по одному або кілька полків. В цей час було вирішено замість старих назв полків за прізвищем своїх командирів, присвоювати їм імена тих міст і місцевостей, до яких вони були приписані, а до їх знамен додавали герби відповідних міст і губерній. Саме тут і виявилось, що у багатьох міст зовсім не було гербів. Ця обставина і привела до створення гербів для всіх міст Росії.
У 1722 р. Петро І завів посаду герольдмейстра, в обов’язок якого входило складання гербів, у тому числі і міських. Для цього
1 А. Лаки ер, Русская геральдика, кн. І, СПб., 1905, стор. 179.
2 Г. Сургай, І. Скуленко, 3. Ж и з н я к, «Древній герб Києва», «Вечірній Київ», від 17 листопада 1962.
158


почали інтенсивно збирати відомості, що стосувались природи і визначних подій, щоб на цій підставі створити геральдичні символи.
За основу зображень; в обласних і міських гербах брали: 1) географічне положення міста; 2) напрям промисловості і сільського господарства в даному місті, його повіті або області; 3) побутові особливості; 4) історичне значення міста або видатні події, що в ньому відбувались; 5) співпадіння назви міста з іменами святих^ назвами тварин; 6) культ тварин, що перебували на тій або іншій території в давнину; 7) зображення, що раніше вживались як символи або були на старих печатках деяких стародавніх міст; 8) поєднання будь-яких двох або трьох з вище-перелічених ознак. Взагалі слід вказати, що російська міська і обласна геральдика любила реальність, в той час як західноєвропейська — містику, східна — декоративність *. У цьому, безсумнівно, позитивна якість російських міських гербів — простих і ясних, без зарозумілої містики і умовностей, властивих геральдиці зарубіжній. Значення тієї або іншої вміщеної в гербі фігури було рідко символічним, а здебільшого свідчило про фактичне існування зображень предмета в даній губернії, області або місті.
Міські герби, крім їх виключно офіціального призначення, були своєрідним проявом патріотичних почуттів жителів міст. На гербі Смоленська, відомого своєю героїчною боротьбою з іноземними загарбниками протягом багатьох століть, було зображення райського птаха на гарматному лафеті як символ недосяжності для ворогів цієї старовинної російської фортеці.
У гербі міста Полтави — непереможні прапори Петра І і схрещені шпаги на честь великої перемоги петровських військ над шведами у 1709 р.
Значну групу гербів у Росії становили дворянські родові герби і взагалі герби приватних осіб, які виконували певну соціальну роль: утверджували і закріплювали перевагу пануючих класів над пригнобленими масами.
Перші спроби встановити приватні герби в Росії припадають на XVII ст. Спочатку власниками фамільних гербів були іноземні дворяни, які стали на службу до російських царів. За іноземцями, що приїздили, зберігались титул, чин і герб. Походження іноземців і право на герб суворо перевірялись в Посольському приказ і, де була спеціальна «Латинська книга», яка становила нібито порадник по геральдиці.
У Росії герби мало головним чином дворянство. Але доступ до дворянського стану був відкритий для чиновництва, для багатих представників народжуваної буржуазії, яким теж привласнювались герби. Крім дворянських гербів, у Російській державі іспу-
1 А, В. Арциховский, Древнерусские областные гербы, «Ученые записки МГУ. История», вып. 39, кн. I, М., 1946.
15Ö


вали так звані купецькі герби, що давались визначним представникам буржуазії. Така практика була значно поширена в кінці XIX ст. На цих гербах найчастіше вміщались вензелі або окремі букви, по яких і визначалась фамілія власника герба. Корон на купецьких гербах не було.
Такі характерні риси західноєвропейських і російських гербів дожовтневого періоду.
Проте може виникнути питання: «Навіщо взагалі вивчати
герби і розробляти питання геральдики»?
Розробка питань геральдики вкрай необхідна, оскільки знання її допомагає розв’язати ряд наукових завдань.
По-перше, знання геральдики допомагає вивчити історичні джерела, «паспортує» їх, допомагає з’ясувати приналежність того або іншого документа або речової пам’ятки певній особі, встановити автентичність тих або інших предметів.
Один з найбільших радянських геральдистів В. К. Лукомський в свій час піддав геральдичній експертизі значний епістолярний матеріал членів колишньої царської фамілії. Цей матеріал до цього був систематизований за авторами листів, або систематизовано помилково. Одна з пачок листів, 'підписаних одним ім’ям А1іх,була повністю віднесена до досить відомого імені дореволюційного періоду Олександри Федорівни, дружини Миколи II.
Особи, що розбирали ці листи, робили висновки лише по схожості підпису, не звертаючи уваги на відзиви — гербові емблеми, зображені у верхньому лівому кутку листа паперу. Між тим тут було зображено три зовсім відмінні одна від одної корони — імператорська російська, королівська англійська і великогерцогська германська. Тільки на підставі цих знаків вдалось визначити три зовсім різні, хоча і сучасних одна одній особи — авторів листів: Олександру Федорівну — останню російську царицю, Олександру — королеву англійську, велику герцогиню Олександру Маклен- бург-ПІверинську.
По-друге, знання геральдики сприяє збагаченню наших загаль- ноісторичних висновків і тверджень, оскільки герб може дати (разом з предметом, на якому він зображений) тверду підставу для висновків у галузі ряду наукових проблем економічної і політичної історії Росії, зокрема, визначити шляхи наслідування — переходу того або іншого майна з одних рук в інші, а також економічні і культурні з’язки між різними країнами на підставі встановлення походження і дальшого місцезнаходження тієї або іншої речі, зображеної на гербі.
По-третє, знання геральдики допомагає з’ясувати і встановити деякі загальноісторичні поняття. Міжусобна війна в Англії у XV ст. між прихильниками династії Ланкастерів і Йорків дістала в історії назву «війна червоної і білої роз». Походження цієї назви зв’язане з емблематикою гербів. У гербі Ланкастерів була червона роза, а у гербі Йорків — біла. Таємні селянські союзи, що
160


виникли в Ельзасі у 1493 р. для проведення повстання, дістали назву «черевик» від зображення на прапорі селянського черевика. ІІе знаючи історії гербових емблем, нам, наприклад, було б незрозуміло, чому Бурбонів аж до Французької буржуазної революції 1789 р. в насмішку називали «нащадками жаби». Справа в тому, що емблемою одного з франкських племен, ватажок якого Меровей став першим салічним королем, була жаба. Меровінговичи зберегли жабу як символ свого роду. Хлодвіг замінив жабу лілією. Так звані «бурбонські лілії» були затверджені як королівський герб Карла VI Валуа. Бурбони зберегли лілію у своєму гербі і на прапорі Франції.
Не знаючи гербову емблематику, нам було б важко зрозуміти такі вирази, що зустрічаються в російських документах — «орлов-, ський папір», «папір під травкою» і т. п.
У Радянському Союзі значний розвиток дістала державна і громадська емблематика.
У Конституції СРСР і конституціях союзних республік, де відбито розв’язання корінних проблем, що займали на протязі століть думки передових політичних діячів, філософів, учених, результати праць і подвигів багатьох поколінь широких трудящих мас, гідне місце відведено описові Герба СРСР і гербів республік, що входять до його складу, як нових державних емблем.
Радянські герби, що відбивають характерні риси епохи і в образно художній формі фіксують грандіозні перемоги нашого народу, є символами соціалізму, що міцно увійшов у наш побут.
Радянські герби прикрашають величні архітектурні пам’ятки нашої могутньої комуністичної держави, майорять на прапорах колон трудящих у дні торжеств як нова емблематика, створена умовами нашого життя, що базується на вільній розкріпаченій праці. Запустивши у космічний простір супутники Землі і космічні кораблі з людиною на борту, ми доставили на Місяць вимпел з Гербом радянської держави.
Радянські герби, як і герби інших соціалістичних країн, будуються зовсім на нових принципах, які цілком відрізняються від принципів буржуазного суспільства.
У суспільстві, побудованому на експлуатації людини людиною, пануючі класи завжди відстоювали і відстоюють ідею нерівноправності народів, ідею неповноцінності колоніальних і напівколоніальних народів і нездатності їх піднятись до рівня народів пануючих держав. Ось чому ні у феодальному, ні в капіталістичному суспільстві не було і немає гербів різних національностей, що входили до складу тієї або іншої держави. Там герби — лише територіальні герби провінцій, причому поділ на території ніколи не співпадав з національним розселенням народів.
Тільки у радянській державі, яка будується на основі рівноправності і дружби народів, вперше з’являються герби національ-
11 0108
161


них республік, тобто герби різних націй і народів, що входять до складу багатонаціональної держави.
M. С. Хрущов в одному з своїх виступів говорив, що у дні, коли наша країна відбивалась від запеклих атак білогвардійщини і іноземних інтервентів, Радянський уряд обговорював питання про державний герб. На першому проекті герба було зображено меч. Володимир Ілліч різко виступив проти цього: «Навіщо ж меч? — сказав він.— Завоювання нам не потрібні... і меч — не наша емблема».
18 червня 1918 р. новий проект герба був затверджений на засіданні Ради Народних Комісарів під головуванням В. І. Леніна, а 7 листопада 1918 р. в день першої річниці Великої Жовтневої .соціалістичної революції на прапорах, транспорантах і будинках з’явилась емблема вільної праці — Герб нашої країни.
Тисячоліттями праця була для людей великим тягарем, а пануючі експлуататорські класи вважали працю, особливо фізичну, долею нижчих істот. Таке ставлення до праці пропагувалось з амвону церкви, закріплювалось релігією, яка визнавала працю «прокляттям божим», надісланим людині за її «гріхи».
Зовсім протилежне в соціалістичному суспільстві, де трудящі вперше в історії працюють на себе, де праця з ганебної долі перетворилась на першу життєву необхідність людини.
У зв’язку з цим головним зображенням радянських державних гербів і є серп і молот — емблема суспільної трудової діяльності радянського народу.
Разом з цим цей символ вказує, що СРСР — держава трудящих, що більшість населення нашої країни — це робітники і селяни, що союз робітників і селян на всіх етапах соціалістичного будівництва давав радянській державі могутність і силу.
Емблеми і символи гербів феодальної і буржуазної епох (стріли, списи, мечі, барабани, гарматні ядра) своїм змістом в основному були звернуті в минуле, іноді до сучасного, але ніколи не до майбутнього. Основні елементи герба — щит, шолом, нашоломник — завжди становили схоластичне поєднання старовинної рицарської зброї і стародавніх речей військового вжитку.
У протилежність буржуазному світогляду, соціалістичний світогляд завжди спрямований вперед, до променистого майбутнього. У зв’язку з цим в радянських державних гербах як постійний сюжет ми зустрічаємо Сонце, що піднімається над земною кулею, як емблему майбутнього, як нагадування про нашу мету — побудову комуністичного суспільства, яке виблискує, як Сонце. Девіз нашого герба «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» так само говорить про велику мету нашого життя і боротьби. Цей девіз написано на червоній стрічці — на стрічці кольору нашого прапора.
Буржуазний лад, що грунтується на приватній власності, на експлуатації людини людиною, розпалює, породжує звірячі інстинкти у людей. Тому феодальні і буржуазні герби представ¬
162


лені, головним чином, звіриним мотивом і орнаментом. Герби зоологічної символіки у людській психології пробуджували зоологічні інстинкти, настрої хижацтва, насильства, панування грубої сили. Зображення лева, дракона, леопарда, гадюки, орла завжди використовувалось для залякування. Ці символи викликають жах, уяву про кров, символізують страждання, муки, смерть, страх, небезпеку. Вони не можуть гармоніювати з ідеалами свободи, миру, співробітництва і зміцнення економічних і духовних благ суспільства. Ці емблеми не можуть викликати високих почуттів гуманізму, патріотизму, боротьби за мир і демократію.
Емблеми радянських гербів на протилежність зоологічним мотивам гербів буржуазних, оспівують рідну природу, мирну працю землероба, працю і подвиги робітників і інтелігенції: це серп і молот, колоски жита і гілки бавовника, гірлянди з плодів і грона винограду, фабричні корпуси і ліси, ріки і скелі, національний орнамент і п’ятикутня зірка — символ солідарності трудящих п’яти частин світу.
Державний герб СРСР, з одного боку, ввібрав у себе все основне, що було в гербах Радянських республік до утворення СРСР, а з другого,— герб СРСР є основою гербів усіх союзних республік, які відбивають разом з тим національні і господарсько-економічні особливості кожної з них.
Серп і молот — основна емблема герба Радянського Союзу — є на гербі кожної з союзних республік; спільною емблемою для гербів усіх союзних республік є також п’ятикутна зірка, що -займає одне з центральних місць в гербі СРСР.
Спільним для гербів усіх союзних республік є текст девізу «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і російська мова, якою на гербах усіх республік написано цей девіз поряд з девізом мовою республіки.
Це свідчить про єдність усіх республік, об’єднаних під спільним прапором СРСР, єдність їх політичної мети і визнання керівної ролі російського народу — найвидатнішої з усіх націй, що населяють Радянський Союз.
Державний Герб УРСР було описано у першій Конституції республіки, затвердженій JII з’їздом Рад УРСР 14 березня 1919 р. Своїм зображенням він був дуже близький до герба РРФСР.
Так само, як і в гербі РРФСР, у гербі УРСР центральною емблемою були золоті серп і молот, що знаходяться на червоному фоні в промінні сонця. Відмінність полягала в тому, що на гербі РРФСР промені Сонця дані розсіяно, а на гербі УРСР — більш концентровано. На гербі УРСР девіз було дано українською мовою, українською мовою було дано й абревіатуру — назву республіки тих часів — «УСРР». Вид герба не змінено і за текстом Конституції УРСР в редакції, затвердженій XI Всеукраїнським з’їздом Рад 15 травня 1929 р.
11*
163


Герб УРСР за Конституцією, затвердженою ЗО січня 1937 р. Надзвичайним XIV Українським з’їздом Рад, змінений не був, крім розташування букв в абревіатурі. Букви почали розміщатись так: «УРСР» — відповідно до повної офіціальної назви республіки, прийнятої за Конституцією 1937 р.
У Конституції УРСР 1937 р. було точно вказано, де робиться кожен з двох написів: над серпом і молотом — «УРСР», унизу — «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Радянський державний Герб та різні інші емблеми державних і громадських організацій втілюють в собі зовсім нові соціальні і моральні ідеали народу, що стверджують на землі МИР, ПРАЦЮ, СВОБОДУ, РІВНІСТЬ, БРАТЕРСТВО і ЩАСТЯ всіх народів.
Використавши все краще, що було в геральдиці дореволюційної Росії, радянська емблематика стала емблематикою нового, вищого типу.
В Радянській державі немає гербів, як символів і емблем особистої переваги, немає приватних і фамільних гербів як засобу ствердження свого «я», гербів, затиснутих у точно визначені форми рицарської середньовічної символіки. В СРСР вперше з’являються герби колективів трудящих як прояв радянського колективізму.
У зв’язку з цим необхідно встановити двояке розуміння терміну «геральдика», розширивши предмет її вивчення: 1) геральдика в широкому розумінні слова як наукова дисципліна, що має за мету встановити генезис і етапи розвитку різноманітних і своєрідних знаків, прийнятих на різних ступенях розвитку культури людського суспільства і 2) геральдика у вузькому розумінні слова, що займається вивченням традиційних форм гербів та їхніх різних елементів, характерних своїм одноманітним типом, і які виникли в певних соціальних умовах.
Хотілось би запропонувати замінити термін «геральдика» терміном «емблематика», включивши у предмет її вивчення герби у вузькому розумінні слова, а також різні символи і емблеми, прапори, філіграні, екслибриси'та ін., оскільки ці останні ще й тепер не стали предметом вивчення якої-небудь спеціальної дисципліни.


СФРАГІСТИКА
Сфрагістика — це допоміжна історична дисципліна, яка займається вивченням печаток, їх описом, дослідженням умов і засобів їх застосування.
Термін «сфрагістика» походить від грецької назви печатки. Іноді сфрагістику як предмет вивчення називають сігіллогра- ф і єю від латинського слова sigillum, яке так само означає особливий рід печатки.
Печатки існували вже в найдавніші часи у різних народів свігу, але вивчати їх почали порівняно недавно, а в зв’язку з цим склалася сфрагістика як особлива наукова дисципліна.
Походження печаток зв’язане з умовами виробництва і виробничими відносинами людей вже на ранніх ступенях існування суспільства. Зачатки печаток треба шукати в тих знаках, за допомогою яких первісна людина в епоху родового ладу закріплювала родові зв’язки. Це були знаки роду, знаки спільності походження, і їх ставили на предметах, що належали певному родові.
В епоху родового ладу кожен рід, відчуваючи страх перед явищами природи і дикими тваринами, обожував яку-небудь тварину, іноді навіть брав її назву для власного ім’я, робив її своїм тотемом, а зображення тварини застосовував як знак, що відрізняв один рід від іншого. З розпадом родового ладу і родових зв’язків, із зростанням майнової нерівності ці знаки набирали головним чином характер знаків власності.
Знак і тавро стали одним із засобів розпізнавання предметів власності і закріплення їх за тими, хто перший ними заволодів. З розвитком парного шлюбу, родовий знак стає сімейним. За панування моногамної сім’ї знаки власності стають не тільки сімейними, а й індивідуальними. Згодом як особисті знаки вони »починають застосовуватись не тільки на -предметах, а й замість підпису на юридичних актах.
Отже, особистий і сімейний знаки розвивались з родової тамгя. З розвитком культури, із зростанням влади людини над природою зображення тварин та інші реалістичні зображення дедалі більше
165


замінювались графічними зображеннями, перетворювались на малюнок геометричного характеру, який, проте, не втрачав у ряді випадків свого смислового значення.
Появу, наприклад, хрестоподібної фігури у тамзі можна пояснити як спрощене, первісне зображення птаха. Під час вивчення еволюції цих знаків треба врахувати, наприклад, християнізацію, яка вплинула на заміну зображення тотемного предка іншою фігурою — хрестом.
Особисті тамги, розвиваючись від спільного знака, зберігають його основні обриси, змінюючись лише в деталях. Це можна вивчати по пережитках, що збереглися, наприклад, у населення колишньої Архангельської губернії — росіян, карелів, лопарів і ненців, яких ще в кінці XIX ст. мав можливість спостерігати один з дослідників юридичних знаків П. С. Єфіменко1.
У російських селян знаки власності називались «знаменами», «плямами», «мітками», «рубежами», «тавром». У знаках російського населення переважали головним чином прямі лінії, зокрема знаки такого характеру: рубіж (І або —), хрест (+ або х), лапа сороки ( І ) та ін. Такі окремі знаки звичайно мали домогоспо- дарі. Дорослі сини, поки вони жили разом з батьком, користувались спільним сімейним знаком. Проте тільки-но син відокремлювався від батька і влаштовував своє власне, окреме господарство, він встановлював самостійний знак власності, причому в обрисі цього знака зберігались риси колишнього сімейного знака.
Якщо, наприклад, у батька був знак три рубежа — III, то перший син, що відійшов від спільного господарства дістає такий знак ІІІі. В цьому новому знаку повністю зберігається батьківський знак і, крім того, додається ще одна маленька рисочка, яка надає певну індивідуальність знакові нового господаря. Другий син, що відокремився, дістає знак ІІІц і т. д. Ці знаки селяни ставили на різних предметах, що належали їм, в тому числі і на предметах, які йшли на продаж.
Так само робили і ремісники. Якщо звернутись до практики російського і західноєвропейського ремесла, то можна помітити, що цехові знаки, які ставились на виробах цехових майстрів, є, по суті, тими ж самими знаками власності.
Родові знаки власності у одних народів існували майже до наших днів, а у інших народів ще в глибокій давнині були перенесені на печатки, тобто зафіксовані графічно.
Застосування печаток па Русі почалось вже у X—XI ст., а з Другої половини XII ст. вони поступово входять у постійний вжиток 2,
При слабкому розвитку писемності печатка мала ряд значень.
1 	П. С. Ефименко, Юридические знаки, «Журнал Министерства народного просвещения», 1874, кн. 10—12.
IJ* Коробков и Б. Иванов, Русские печати, «Архивное дело», № 3/51, М., 1939, стор. 32.
166


її застосовували для того, щоб засвідчити справжність документа (для попередження підробки), а також як вірчу грамоту. Якщо звернутись до такого джерела стародавньої руської історії, як договір київського князя Ігоря з греками, записаний в Початковому літопису як подія 945 p., то в ньому є місце, з якого можна вивести, що руські посли і торгові люди, які приїздили до Візантії у дипломатичних або торгових справах, мали при собі як вірчу грамоту, свідчення про те, що вони дійсно є послами або торговими людьми — печатки: посли — золоті, а торгові люди —
срібні.
Застосування печаток як вірчих грамот підтверджується ще й іншими джерелами. В. М. Татіщев, наприклад, у своїй «Історії», написаній на підставі ряду літописних джерел, що не дійшли до наших днів, розповідає про те, як київський князь Володимир у 1006 р. роздавав печатки волзьким болгарам замість посвідчення на право вільної торгівлі на території Київської держави. Він давав печатки також і своїм торговим людям, які відправлялись у торгових справах до волзьких болгар 1.
Отже, вже київські князі давали печатки замість вірчих грамот.
В історії монголів можна знайти таку ж саму заміну вірчих грамот металевими предметами у вигляді золотих' або срібних дощечок, на яких вирізьблювали накази хана. Такі дощечки називались по-монгольськи — б а й с а, по-китайськи — п а й ц з е. Байса відігравала ту саму роль, що і печатки для київських послів і купців, вона служила підтвердженням повноважень, що їх дав хан своїм посланцям.
Найдавніша згадка про байси міститься в описі подорожі венеціанця Марка Поло, який подорожував по Монголії у другій половині XIII ст. і був при дворі великого монгольського хана Хубі- лая, четвертого спадкоємця Чингісхана (1259—1295). За свідченням Марка Поло хан роздавав байси своїм чиновникам. Начальникам сотень давались срібні байси, тисячникам — золоті або срібні позолочені, темники (начальники над десятьма тисячами) одержували аркуші (байси), на яких було зображено голови левів 2.
Такі ж срібні й золоті байси видавали і золотоординські хани.
На байсах напис звичайно складався з таких слів:
«Хай буде благословенне ім’я хана силою і владою великого бога і милістю його до нашого царства. Всі непокірні мають бути страчені або загинути».
Іноді байсу видавали одночасно з писаним документом як спеціальне підтвердження. Видаючи свій ярлик Московському митро- політові Олексію, хан Золотої Орди Бердибек, наділяв митрополіта
1 В. Н. Татищев, «История», т. II, М., 1773, стор. 88.
2 Див. Путешествие венецианца Марко Поло в XIII ст., М., 1863.
167


такими повноваженнями, яких не мав його попередник. При цьому, вручаючи ярлик на ці повноваження, хан давав ще й баіі- су, як підтвердження того, що ці повноваження він дійсно дав.
З розвитком писемності -печатки почали застосовуватись для засвідчення писаних документів. Тепер стало правилом поряд з писаним документом давати і печатку, яку почали підвішувані або додавати до такої грамоти з тим, щоб підтвердити її достовірність, її автентичність. Згодом привіску печатки замінили відбитком на документі і вона стала невід’ємним атрибутом будь-якого юридичного акта.
Печатка дуже довго заміняла собою підпис і була одним з основних засобів попередження підробок різних актів і документів.
Прикладання печаток до найважливіших актів завжди і у всіх народів здійснювалось з особливою урочистістю, а спосіб збереження державної печатки і відповідальність за її прикладання підлягали спеціальним урядовим регламентаціям. При князі звичайно була спеціальна особа, яка, наприклад, у Стародавній Русі називалась печатником. Печатник зберігав печатку князя, прикладав і навіть іноді носив печатку на шиї.
У період феодальної роздробленості й на протязі всього періоду існування російської централізованої держави князівська і державна печатка прикладалась до всіх актів замість підпису великого князя або царя. Тому всі печатки були індивідуальні. Під час вступу на престол нового государя стара печатка замінювалась новою. Печатник, що мав при собі печатку, користувався необмеженим князівським довір’ям. Першим государем, який почав постійно підписувати акти, що видавалися верховною владою, був Петро І.
В основі класифікації печаток лежить їх поділ на матриці і відбитки. Ось чому предметом вивчення сфрагістики є і матриці, і їхні відбитки.
Матриці печаток — це їх рисунки, вирізані на твердому матеріалі: металі, камені, кістці, склі, а в пізніші часи — на каучуку. За своїм характером матрицю можна порівняти з кліше, що в наш час застосовується в друкарнях. Щоб відбиток з матриці був у нормальному вигляді, зображення на матриці вигравійоване завжди у зворотному порядку.
Відбиток утворюється на металі, воску, папері в результаті натиску матриці на цей матеріал.
Основним -предметом вивчення сфрагістики є не матриці -печаток, а печатки-відбитки. Вони класифікуються або за способом прикріплення печатки до документа, або за матеріалом, на якому зроблено відбиток.
За способом прикріплення печатки поділяються на два типи: на привісні, або висячі, і прикладні. Перші привішувались до документа, другі до нього прикладались.
168


Найдавнішою формою печаток були привісні печатки. На документі, написаному на пергаменті або папері, в його нижній частині, під текстом, робився невеликий отвір, через який протягувався тонкий шматочок пергаменту або шкіри, шовковий або лляний шнур різного кольору. Кінці шнура скріплювались печаткою. Такі печатки, підвішені до документів, і називались привісними. Привісні печатки були здебільшого металеві і мали двобічне зображення. Лише з кінця XV ст. з’являються прикладні печатки, які ставились на папері майже так само, як це робиться тепер.
За матеріалами, які застосовувались для того, щоб дістати відбиток, печатки поділяються на металеві, воскові, воско-мастич- ні, сургучні, фарбові і копчені.
Для того щоб дістати відбиток печатки з металу, використовували золото, срібло, бронзу, олово і свинець. Металеві печатки завжди були привісні.
На Русі золотими й срібними (як правило, позолоченими) печатками користувались великі князі й митрополіти. Звичай додавати до документа золоту печатку Стародавня Русь запозичила з Візантії. Там золоті печатки привішувались до актів особливого державного значення, наприклад до міжнародних договорів та інших дипломатичних документів. Практика користування золотими печатками для засвідчення найважливіших документів, що видавались верховною владою, перейшла і до Стародавньої Русі.
Проте в наших архівах грамоти із золотими печатками майже не зустрічаються. З печаток, що збереглися, слід зазначити печатку, яка приписується великому князеві смоленському Володимиру Рюриковичу (1214—1219), золоті печатки «Всього Новгорода» і новгородського архієпіскопа Долмата при договірній грамоті з німецькими містами (1260—1262), печатка Федора Ростиславовича Смоленського (1284) при грамоті рижанам та ін.
Більш докладні відомості про застосування золотих печаток відносяться до періоду Російської централізованої держави. Золоті печатки у Московській державі привішувались, звичайно, до трактатів, які укладались з імператорами священної Римської імперії. Золоті печатки привішувались і до так званих ш е р т н и х грамот різних татарських ханів.
Коли Московська держава почала посилюватись, а паралельно з цим відбувався процес послаблення і розпаду державних утворень різних монголо-тюркських народностей, монгольські і татарські царі і царевичи почали приймати російське підданство і присягати на вірність. Ця присяга монгольською і татарською мовами називалась ш е р т ю. У відповідь на таку присягу Московський уряд видавав шертні грамоти, в яких обіцялись захист і заступництво новим російським підданим. До шертних грамот звичайно привішувались золоті печатки.
Значно більше нам відомо срібних російських печаток. У Візан¬
169


тії майже не було срібних печаток. Але на Русі у XIII—XIV ст. срібні печатки застосовувались досить широко. їх звичайно привішували до міжкнязівських договорів про дружбу, про взаємну підтримку, про спільні дії проти спільного ворога. Срібні печатки іноді привішувались до духовних заповітів князів.
Серед найдавніших срібних печаток, що збереглися, треба згадати позолочену печатку великого князя Мстислава Володимировича при грамоті Новгородському Юрієвському монастирю (1130), печатку при договорі Смоленська з Ригою і Готландом (близько 1229), печатку великого князя Михайла ЯрОславича при договірних грамотах з Новгородом (1294—1301), печатку великого князя Московського Івана Даниловича Калити на двох його духовних заповітах (перша половина XIV ст.).
Найбільш поширеними з металевих печаток були свинцеві. Свинець був більш зручним металом для печаток, оскільки він м’який, а також дешевший порівняно із золотом і сріблом. Свинцеві печатки звичайно називались буллами, за назвою свинцевих кульок, через які протягувався шнурок і на яких потім ставилася печатка.
Свинцеві російські привісні печатки — булли — завжди були масивними. Найдавніші булли збереглись окремо від документів, а саме: печатки з грецькою легендою, знайдені у Білгородці, коло Києва (X—XI ст.), печатки, знайдені у Ступниці під Самбором і в с. Левашковому, коло Чернігова (перша половина XI ст.), печатки Київського митрополіта Георгія (1062—1076) та ін. 1.
Крім металевих печаток, були ще печатки із чистого білого і жовтого воску або із воску, змішаного з фарбою.
У документах часто зустрічаються вказівки на колір воскової печатки. Наприклад, у списках грамот дуже часто є дописки: «а под подлинной грамотой печать черного воска», «а у подлинной громаты печать на красном воску» і т. д.
Колір воску, а також шнурків, на яких тримались привісні печатки, був дуже різноманітним і розрізнявся за гідністю осіб і родом справи.
Право ставити печатку червоним віском мали государ і особливо привілейовані особи. В Росії цей привілей мали митрополит і Новгородський архієпіскоп. Патріарх константинопольський на своїх грамотах ставив печатки звичайним чорним воском. Чорним воском робились печатки-і на приватному листуванні російського государя, митрополита і новгородського архієпіскопа.
Ставити печатку голубим і лазуровим воском у XVI—XVII ст. було особливим привілеєм.
Воскові печатки застосовувались і у нас, і на Сході, і на Заході в дуже давні часи. Про це можна судити з матриць печаток,
1 Н. Коробков и Б. Иванов, Русские печати, «Архивное дело», № 3/51, М., 1939, стор. 34.
170


що збереглися у вигляді перснів із вирізьбленими зображеннями, які можна було видавлювати на розтопленому воску.
З давніх руських воскових печаток нам відома печатка Смоленського князя Олександра Глібовича при грамоті м. Ризі 1300 р.
Але, оскільки віск дуже не міцний матеріал, для збереження печаток від швидкого руйнування почали готувати спеціальну воскову мастику. Віск змішували з фарбою, крейдою або борошном, іноді сюди додавали смолу, і від цього маса, з якої готували печатки, ставала міцнішою. Печатки, зроблені з такої маси, називались воско-мастичними. Фарбу для воско-мастичних печаток брали жовту, чорну, темно-коричневу, а з XV ст., головним чином, червоного кольору. Саме тому воско-мастичні печатки мали червоний або блідо-червоний колір.
Іноді, правда, дуже рідко, для одержання відбитка печатки вживали смолу, яка мала назву дьогтю. У джерелах є такі згадки: «печатка на чорному дьогті».
З кінця XVII ст. вже починають застосовувати сургучні печатки. Але значного поширення вони набули у XVIII ст. Воскові, воско-мастичні і сургучні печатки бувають і привісними, і прикладними.
Прикладні воскові, воско-мастичні і сургучні печатки, щоб вони довше зберігались, іноді прикривали папірцем або тонким пергаментом, і такі печатки називались печатками під «кустодією».
У Росії і Польщі застосовували ще вжимну печатку. її ставили без вживання будь-якої м’якої маси або фарби, відтискуючи матрицю на папір.
На документах XVIII — початку XIX ст. зустрічаються ще так звані «копчені» печатки. Матеріалом для відбитків таких печаток була сажа. Металева або кам’яна матриця коптилась на вогні, а потім прикладалась до паперу. Поле такої матриці давало на папері чорний відбиток, а вирізаний на ній малюнок або напис виходив білий. Такими є, наприклад, печатки казахських ханів
XVIII 	ст., прикладені до листів, надісланих ними російському урядові.
У XIX ст. копченими печатками користувались місцеві органи російського селянського управління — волосні правління, сільські старости. Зустрічаються копчені печатки і на документах, що виходили з міських установ XVIII—XIX ст.
З появою штемпелів з каучуку в XIX—XX ст. у Росії почала вживатись як матеріал для одержання відбитку спеціальна рідка маса (фарба).
Печатка-матриця була двох основних видів. Перший вид матриці, призначався для привісних печаток, які мають зображення з обох боків. Щоб надати печатці двобічне зображення одним тисненням, матриця мала форму щипців. На обох кінцях шипців, у тому місці, де вони щільно прилягають один до одного, вирізьблю¬
171


вали відповідне зображення або напис. Коли м’яка маса (свинець, віск) затискувалась цими щипцями, то на обох її боках залишався відбиток зображення, вирізьбленого на кінцях щипців. Щоб поставити свинцеву печатку, застосовувались спеціальні кульки г отворами для шнура.
Для того щоб поставити золоту або срібну привісну печатку, брали звичайно дві тоненькі золоті або срібні пластинки, з’єднані між собою коротенькою вузенькою смужкою. Між цими пластинками прокладався шнур, а потім пластинки разом із шнуром затискувались щипцями матриці. ^
Другий вид матриці — металевий або кам’яний круглий диск, іноді овал або чотирикутник (бували квадрати, трикутники, шестикутники і т. п.). На площині цього диску вирізьблювали (у зворотному напрямі) відповідне зображення і напис. Коли таку матрицю прикладали до м’якої маси, наприклад, до воску або вкриту фарбою безпосередньо до документа, одержували відбитої;.
Різновидністю цієї форми матриці була матриця-псрстень. У металеву оправу персня вставляли камінець, на якому вирізьблювали яке-небудь зображення або напис. Таким перснем і можна було робити відбитки,'як прикладною печаткою.
У Росії періоду феодалізму були печатки князівські, царські (державні), особисті печатки князів та інших службових осіб, печатки вищого і нижчого духовенства, міські печатки, печатки різних установ і організацій.
Князівські, а потім царські печатки в Росії були двох родів — приватного, особистого характеру, які князі і царі мали як фео- дали-вотчиншш, і офіціального, державного характеру.
На печатках зображали емблеми, різні символи; крім цього, на них були різні написи у формі настанов, правил, позначення титулів і т. п. (легенди).
З приводу зображень на печатках російських князів А. Б. Ла- кієр писав: «Всякий князь обирав те зображення, яке йому сподобалось більш за все і було в нього під рукою».
Проте кожне зображення відбивало певні соціальні відносини, відносини князя до великого князя, пізніше — до Орди і т. п. Зображення на печатках князів були дуже різноманітні: хрести, птахи, риби, тварини, трави, кораблі, а найчастіше — люди і коні.
Дуже поширені були так звані гемні зображення на печатках. Геми мають звичайно зображення людської фігури, голови звіра і т. п.
На гемах, що ми їх зустрічаємо в ранніх печатках, відчуваються грецький і західноєвропейський вплив. Різниця між грецькими і західноєвропейськими гемами полягає в тому, що грецькі менш вигадливі за своїм змістом. Геми не візантійського (не грецького) походження часто становлять цілі сцени.
Гема була печаткою великих князів київських; на ній було зображення архангела Михаїла. В дальшому (до половини
172


XIV 	ст.), незважаючи на перенесення великокнязівського столу з Києва у Владимир, це зображення зберігається на печатках великих князів і одночасно лишається емблемою Київського князівства.
Найбільш поширеним типом князівських привісних печаток періоду Київської Русі і феодальної роздробленості (до навали татаро-монголів) був тип анонімний, тобто такі печатки, на яких було певне зображення, але не було підпису, що вказував би титул та ім’я власника печатки. На анонімних печатках звичайно були зображення святого з тим ім’ям, яке носив князь — власник печатки
Для того щоб визначити власника печатки, треба знати, яке християнське ім’я мав той або інший князь. Іншого шляху для розкриття анонімності печатки немає. Проте встановити християнське ім’я, князя — справа здебільшого дуже важка і складна, оскільки більшість стародавніх руських князів мала по два ім’я: одне так зване християнське, друге — «ім’я князівське», язичницьке.
Найдавніші джерела, зокрема літописи, зберегли для більшості князів лише одне ім’я — князівське, тобто ім’я, яким він офіціально називався. Християнське ж ім’я князя було мало кому відоме.
Християнські імена князів відомі дуже рідко. Так, відомо, що Володимир І (Святий) мав християнське ім’я Василь, його син Ярослав (Мудрий) мав християнське ім’я Георгій, Володимир Мономах — також Василь, його син Мстислав — Федір.
Найдавнішою російською сфрагістичною пам’яткою є печатка великого князя Київського Мстислава Володимировича і його сина Всеволода, привішена до їхньої жалуваної грамоти Новгородському Юрієвському монастирю 1128—1132 pp. Печатка ця срібна, позолочена, двобічна. На одному її боці зображений Христос, на другому — святий Федір Стратилат у вигляді воїна, що б’ється із змієм. Чому ж на печатці великого князя Мстислава Володимировича зображено святого Федора? Це пояснюється тим, що християнське ім’я Мстислава було Федір. Відомо навіть, що князь Мстислав збудував церкву і Федорівський монастир у Києві, в якому були поховані він сам і його діти.
Тип печатки близький до грамоти Мстислава Київського, аналогічний печаткам першої половини XIII ст. Князівські печатки XIII і печатки XIV ст. так само були анонімними і для них характерним було зображення двох святих. Один святий звичайно був тезоїменний самому власнику печатки, другий — батькові власника.
Однією з найдавніших печаток такого роду, що збереглась до
1 Н. П. Лихачев, Материалы для истории византийской и русской сфрагистики, вып. 1, JI., 1928.
173


наших днів, є свинцева печатка, привішена до документа 1269— 1270 pp. (договір міста Владимира з Новгородом). Ця печатка двобічна: на одному боці є зображення святого, ім’я якого мав князь — власник печатки, а на другому — святого, ім’я якого мав його батько. На одному боці цієї печатки зображено Афанасія Великого, архіепіскопа Александрійського, а на другому — мученик Федір Стратилат.
Отже, для визначення того, кому належить ця печатка, слід шукати поєднання імен Афанасій і Федір в імені й по-батькові князя. Дата документа і його зміст допомогли припустити, що ця печатка належала Владимирському князеві Ярославу Ярославичу. І дійсно, поєднання імен Афанасій і Федір знайдено в імені князя Ярослава Ярославича. Його батько — князь Ярослав Всеволодович (син Всеволода Велике Гніздо) мав християнське ім’я Федір. Християнське ім’я самого Ярослава Ярославича було Афанасій (Опа- нас). Тому на одному боці його печатки є зображення святого Афанасія Великого, ім’я якого мав сам князь, а на другому боці — зображення Федора Стратилата — святого, ім’я якого мав його батько — великий князь Ярослав Всеволодович.
З другої половини XIV ст. зникає анонімність печаток. Поряд із зображенням святих — покровителів князів—з’являється написг що вказує на приналежність печатки тому або іншому князеві. Останнім князем, що користувався печаткою такого типу,' був великий князь Московський Василь Дмитрович (1389—1425).
Після великого князя Василя Дмитровича Московського печатки із зображенням святих не зустрічаються. Уже сам Василь Дмитрович поряд з печаткою традиційного типу в 1389 р. мав печатку із зображенням вершника, озброєного списом.
Василь Дмитрович був сином Дмитрія Донського, першого з російських князів, що намагався визволити Русь від кривавого татаро-монгольського гніту: в битві на Куликовському полі війська, очолені Дмитрієм Донським, перемогли татар, і Дмитрій був оточений ореолом національного героя.
Ось чому зображення озброєного вершника на князівській печатці відбивало прагнення московських князів ще більше підкреслити думку, що князь — захисник своєї країни.
На печатках сина і наступника Василя Дмитровича — великого князя Московського Василя Васильовича, відомого під прізвиськом Темного, можна зустріти зображення вершника, що скаче і вражає списом змію. На печатці Василя Дмитровича ще не було змії, яку потім почали постійно зображувати на печатках московських великих князів, а згодом і царів Росії, як символ боротьби проти зрадників російської держави.
Іван III після одруження у 1472 р. з візантійською принцесою Софією Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора Костянтина Палеолога, вносить докорінні зміни в зображення на державній печатці.
174


За Івана III Московська держава приймає візантійський герб— двоголовий орел. З цього часу цей герб, зазнаючи лише деяких часткових композиційних змін, став обов’язковою емблемою печаток Московської держави і Російської імперії.
У кожній державі були спеціальні державні печатки, що поділялись на окремі види і мали чітке визначення.
У Московській державі було кілька видів державних печаток. Однією з них була печатка велика воротна, або орлівська. Вона була двобічною. її матриця висіла звичайно на вороті у печатника, або хранителя державних печаток. На одному боці цієї печатки було зображено орла, на обороті—Георгій Побєдоносець. Відбиток цієї печатки звичайно робили на золоті. Мала воротна печатка була однобічною, матриця її мала вигляд круглого диска з вушком для носіння на вороті. На диску було зображення орла — герб держави, під яким іноді стояла буква «М».
Була ще печатка кормлена, або кормча, на якій зображено тільки старий московський князівський герб. Про цю печатку так зазначено в Титулярнику: «Печать кормленная или человек на коне с копьем колет змия, около надпись — царского величества нмянование». *
Кормленою печаткою скріплювались, головним чином, жалувані грамоти на кормління, від чого і походить її назва.
Печатка ця зберігала таку назву до XVII ст., коли кормління були скасовані. Була поширена печатка подвійна кормча, яка мало чим відрізнялась за малюнком з одного і другого боку від поротної — так само орел і вершпик на коні. Написи на ній, як і на воротній, вказували на власника — князя, царя,— від імені яких її прикладав державний кормчий.
Користування воротною та кормленою (кормчою) печатками суворо регламентувалось.
Уже в період Московської держави з’являються великі, середні і малі державні печатки, положення про які було розроблено пізніше, в період імперії.
Великі печатки призначались для найважливіших документів, переважно для законодавчих актів і міжнародних трактатів.
Середні й малі — для менш важливих і навіть для особистих листів государів.
У основних законах імперії були перелічені різні акти, що мають внутрішнє і міжнародне значення і до яких мали прикладати державну печатку. Кожну печатку прикладали до відповідних її значенню документів: тобто випадки прикладання кожного виду иечатки були точно регламентовані1.
Велику державну печатку прикладали до мініфестів, нових узаконень, установчих актів, статутів орденів, шлюбних договорів членів царського, а потім імператорського дому, грамот на титул
1 Н. Коробков и Б. Иванов, Русские печати, «Архивное дело», № 3/51, М., 1939, стор. 48.
175


імператорської величності й князя, до дипломів на графську гідність, грамот про повноваження, акредитування і відзив дипломатичних осіб, до патентів на звання консула.
Середню печатку прикладали до грамот містам і товариствам з підтвердженням прав і переваг, до дипломів на баронську і дворянську гідність, грамот ханам хівинським і емірам бухарським, при ратифікації міжнародних трактатів.
Малу печатку прикладали до листів, які імператор (а раніше цар) адресував іноземним государям, до грамот на пожалування землі, до патентів на чин, до грамот монастирям, грамот про по- томствене почесне громадянство, до паспортів, що видавались Міністерством закордонних справ. Малу печатку, так само як і середню, прикладали до вірчих грамот.
У Росії періоду феодалізму були дуже поширені міські печатки. В період феодальної роздробленості більшість міст печаток не мала і користувалась печатками своїх князів. Так було в Києві, Москві, у литовських містах і т. ін.
Проте два старовинних російських міста — Новгород і Псков — мали свої самостійні печатки. Це пояснюється тим, що Новгород і Псков були найбільшими і найвпливовішими містами феодальної Русі, що відігравали значну роль у торгівлі між Західною і Північно-Східною Європою.
Печатка Новгорода змінювалась, але в основному мала зображення вічових «степенів» (східців) з покладеними на них посохом архієпіскопа або степенного посадника. В міру підпорядкування Новгорода Московській державі зображення вічових східців перетворювалось у царський трон, а посоха — у скипетр 1.
На печатках Пскова було зображено барса. Ця печатка мала постійне зображення, яке не змінювалось протягом століть.
У період утворення централізованої Російської держави майже кожне місто мало свою печатку. На печатках зображувались святі, ключі, будинки, звіри, птахи і т. п.
Коли змінювали воєвод у провінціях, московський уряд наказував новим воєводам разом з ключами від міста, гарматами, казною і архівами прийняти й міську печатку.
Особливий розвиток міські печатки дістають у XVIII ст. в зв’язку із затвердженням гербів дгія багатьох міст.
Згодом державні установи також почали користуватись власними печатками. Добре збереглись печатки центральних урядових установ Московської держави — приказів. На цих печатках зображено речі, що давали уяву про компетенцію приказів.
Наприклад, Приказ Великої казни, що відав державним господарством, казенною торгівлею^ збиранням мит, мав печатку із зображенням звичайних терезів. На печатці Кормового палацу —
1 А. В. А р ц и X о в с к и й, Древнерусские областные гербы, Ученые записки МГУ, вып. 93, кн. I, М., 1946, стор. 49—51.
176


установи, іцо відала приготуванням страв для царського столу, було зображено три риби, у «Питейного приказу» на печатці були пляшки і т. п.
Зовсім інший зміст мали зображення на печатці Приказу Великого палацу. На ній зображено єдинорога, що ніяк не відповідає компетенції відомства. Пояснити наявність єдинорога на -печатці Приказу Великого палацу можна лише тим, що таке ж зображення зустрічається і на державній печатці і на особистих печатках московських царів. Оскільки Приказ Великого палацу відав палацевим господарством царя,— на печатці цієї установи було доцільно дати те саме зображення, що було на особистих царських печатках.
Приблизно такий же характер, що і печатки установ, мали печатки цехів (наприклад Києва і Львова).
Зображення на цехових печатках Києва XVIII—XIX ст. відбивали професію робітників і характер виробництва кожного цеху. На них не було таких символічних зображень як герби або релігійні сюжети, що були на корогвах, прапорах цих же цехів.
На печатці цирюльницького цеху було зображено ножиці й бритва, на печатці гончарного цеху — 5 зразків різних посудин і т. п.
Виняток з цієї матеріально-професіональної тематики печаток становить зображення на печатці іконописного цеху голови вола. Якби на печатці будь-якого різницького цеху було зображено голову вола разом із секірою, то це не похитнуло б висновку про матеріально-професіональний характер зображень на печатках цехів. Але віл на печатці київського іконописного цеху, безумовно, мав якесь символічне значення і до того вже не матеріально-професіонального характеру.
Віл, як відомо, фігурує при зображенні євангеліста Луки. Враховуючи, що на печатках, крім церковних і особистих печаток духовних осіб, заборонено було зображувати будь-які релігійні символи, на них з’явився не Лука, а- віл як деталь зображення Луки — першого християнського іконописця — символа професії іконописців.
Ця обставина вносить деякі корективи у характеристику цехових символів на печатках: як бачимо, не всі вони були дуже прості і не всі виробничі та матеріально-професіональні.
Дуже цікавим розділом сфрагістики є українські печатки, зокрема печатки Запоріжжя, а потім гетьманського управління і місцевої старшинської адміністрації.
Першою відома нам печатка козацької верхівки і звичайно зв’язується з ім’ям Петра Канашевича — Сагайдачного, який у другому десятилітті XVII ст. був гетьманом війська Запорізького. На цій печатці було зображено козака. З того часу образ козака став улюбленим на печатках багатьох поколінь українських гетьманів. Згодом ми бачимо це саме зображення козака на печатках
12 оюз
177


Богдана Хмельницького, П. Дорошенка, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Скоропадського та інших гетьманів до 20-х років XVIII ст.
Мали свої печатки полки — військові адміністративно-територіальні одиниці — і підлеглі гетьману -полковники, сотні і сотенні атамани і т. п. На цих печатках були зображення списів, гілок, хрестів, підков, зірок, півмісяця і т. (П.
Значне поширення печаток серед українських старшин — це яскраве підтвердження великого соціального розшарування серед козацтва.
Зображення на українських печатках XVI—XVIII ст. свідчать також про зв’язки української й російської культури.
У стародавньо-російському мистецтві, зокрема геральдичному, ми часто зустрічаємо поєднання скоби і хреста, дуги і хреста. Козацька сфрагістика запозичила цей мотив від своїх предків і, пронісши його через ряд змін, надала йому новий вигляд, новий зміст, як символ боротьби проти агресивних дій на Україні татар і турків, як символ боротьби православ’я і ісламу.
Протягом тривалого часу невідомо було, які цінні елементи може дістати історія від вивчення печаток. Сфрагістика як наукова дисципліна довго не могла завоювати собі того місця, яке їй по праву належало серед інших наук, зв’язаних з історією.
«Така байдужість зробила дуже поганий вплив на знищення нечисленної кількості печаток будь-якого роду. Охорона сховищ здебільшого не виявляла ніякого інтересу до збереження пам’яток мистецтва середніх віків; печатки заховані недбало у пачках, зім’яті пергаменти розпадались на -пил; часто навіть відокремлені від хартій, до яких вони належали, вони розплавлялись і перетворювались на віск для пляшок.... Так зникли всі печатки одного з найбільших архівосховищ (архівних депо) у Парижі. І лише завдяки піднесенню, яке охопило всі галузі науки минулого, такі акти вандалізму стали неможливими. Всюди печатки, врятовані від знищення, були описані і класифіковані; численні праці, опубліковані про сфрагістику, доводять, наскільки ця наука шанується у вченому світі» 1.
Збиранням печаток, їх первинним вивченням (яке ще не грунтується на наукових засадах) і збереженням на Заході, а саме у Франції, почали займатись лише у XVII ст. Значна кількість громадянських воєн і потрясінь у Франції XVI—XVII ст., гострий суспільний конфлікт, що набрав форм релігійної війни, сприяли пробудженню критичної думки у середньовічному суспільстві. Боротьба з папським абсолютизмом, з привілеями церковних і світських сеньйорів висунула на -перший план питання про докумен-
1 	Петр JI я р у с, «Большой универсальный словарь XIX века», Ст. «Си- лография», Париж.
178


тальні докази тих прав, якими користувались королівська влада, монастирі і т. д.
«Архіви,— зазначає автор класичного посібника з французької дипломатики Жірі,— стають арсеналами, де адвокати корони шукають необхідної зброї, щоб захищати в усьому королівстві права короля. Юрисконсульти викопують в них докази, щоб захищати або оспорювати «вільний аллод»; сеньйори перегортають їх, щоб знайти доказ давності своїх феодів; дипломати спираються на них у своїх суперечках, і юристи шукають в них елементи для своїх постанов» 1.
Інтерес до документів і історичних^архівів породив цілу плеяду вчених, які займалися збиранням, обробкою, публікацією рукописних багатств (Дюшень, Балюз, Дюканж), що сприяли розвиткові загального джерелознавства, яке охоплювало ряд допоміжних історичних дисциплін, кожна з яких знаходилась у зародковому стані.
Проте особливого розквіту ці дисципліни досягли не в світському, а в церковному середовищі. Центром наукової думки в галузі допоміжних історичних дисциплін у Франції стало відоме абатство Сен-Жермен Де Пре у передмісті Парижа, де працювали над збиранням і виданням рукописів члени спеціальної монастирської конгрегації св. Мавра («Маврісти», або «Маврітани»), що належали до католицького ордену, заснованого у VI ст. Венедиктом Нурсійським.
Значення робіт по науковому освоєнню рукописних багатств, що провадились там у XVII ст., було таким великим, що ім’я «бенедиктинець» стало на Заході у пізніші часи почесним і прибвою- ється вченим, які особливо сприяють зростанню як окремих допоміжних історичних дисциплін, так і загального джерелознавства..
З середовища бенедиктинців вийшов і відомий Іоанн Маіоїль- йон, автор класичної праці з дипломатики, виданої у 1681 р. У цій праці Мабільйон указав на важливе значення печаток під час вивчення історичних документів 2. Однак початок сфрагістики, як наукової самостійної дисципліни, поклав не він, а Михайло Гей- нецький у 1709 p., якому і належить перша наукова праця про печатки.
Російська сфрагістика як допоміжна історична дисципліна пройшла тривалий шлях розвитку від галузі практичного знання до науки.
Первісні прийоми сфрагістичного аналізу зародились у Московській державі ще раніше, ніж на Заході, у XVI—XVII ст., причому, як і на Заході, з виключно практичною метою. Ці прийоми вироблялись, головним чином, в результаті експертизи документів, що фігурували у судових процесах.
Коли під час розгляду судової справи одна з сторін, як тоді
1 Цит. за кн.: Н. С. Чаев и JI. В. Ч е р е п н и н, Русская палеография, М., 1947, стор. 16.
2 Т а м же, стор. 17—18.
12*
179


говорили, починала «лживить» представлені документи, тобто висловлювати підозри в їх автентичності, на суд часто запрошували з метою експертизи спеціалістів, які самі складали документи подібно до запідозрених, так званих івановських площадних піддячих, тобто осіб, які писали акти на площі біля дзвіниці Івана Великого у Московському Кремлі.
Ці площадні піддячі встановлювали справжність документа або його підробку за рядом ознак, у тому числі і на -підставі аналізу печаток, тобто сфрагістичного аналізу.
Звичайно, від такого роду аналізу у виявленні підроблених документів було ще далеко до побудови основ сфрагістики як наукової дисципліни.
Лише згодом працями російських учених сфрагістику було перетворено в наукове знання. При цьому розробка сфрагістики як наукової дисципліни була зв’язана з -практичними завданнями дипломатичної критики джерел.
Праці В. М. Татіщева по вибченню російських документів, археологічна діяльність М. І. Новикова, М. П. Румянцева, К. Ф. Калайдовича, Євгенія Болховітінова, П. М. Строева, праці російського геральдиста Л. Б. Лакієра та інших російських вчених XVIII —
XIX 	ст. не тільки висунули питання про необхідність створення російської сфрагістики, а й накреслили основні шляхи розвитку цієї допоміжної історичної дисципліни.
Особливу віху в розвитку сфрагістики становили праці радянських вчених. В радянській науці чимале значення мають дуже цікаві доповіді на конференціях з допоміжних історичних дисциплін, що відбулись у 1959, 1961 та 1963 pp. у Києві.
Сфрагістика посідає серед допоміжних історичних дисциплін важливу роль. Вона розглядає печатки як пам’ятки історії, побуту, мистецтва, і як знаки засвідчення власності на знаряддя і засоби виробництва, на продукти виробництва, а також знаки засвідчення документів.
У відповідності з цим ми можемо розглядати печатки як історичні джерела, галузь історії мистецтва і засіб дипломатичної експертизи писаних пам’яток.
Печатки становлять інтерес як в розумінні відбиття історичних етапів життя країни, так і для практичного визначення справжності, часу і взагалі характеру документів. Основне ж завдання сфрагістики (і в цьому роль печаток у спільному комплексі питань, зв’язаних з цією науковою дисципліною) — це вивчення печаток як пам’яток історії, як історичного джерела.
Сфрагістика іноді робить деяку і, до того ж, чималу послугу у встановленні або -підтвердженні встановлених з інших даних загальноісторичних висновків. Це обумовлено тим, що застосування печаток суворо регламентувалось, вивчення цієї закономірності дає ряд важливих непрямих загальноісторичних фактів. Крім того.
180


малюнки печаток відбивали різні загальноісторичні події, тенденції і т. ін.
До грамот на ім’я кримських ханів і грузинських царів прикладалась «печать кормленная на красном воску», яка іноді вкривалась «гладкою кустодиею»; грамоти до калмицьких тайшів скріплювались «печатью воротной на черном воску», на грамотах до германського імператора прикладались великі печатки, те саме — на грамотах до короля французького, бранденбурзького курфюста.
Розуміючи значення кожного виду печатки і кожного кольору воску, можна припустити, кого в той або інший період вважали рангом вище або нижче, кого з володарів різних земель уряд вважав потрібним залучити на свій бік, до кого виявляв зневагу і т. п.
На печатках відбито різні факти і явища минулого. Іноді малюнок печаток становить єдине джерело для обмірковування цих фактів (зображення споруд, що не збереглися, портрети різних осіб, зображення певних подій, заняття населення, звичаї, не зафіксовані в інших джерелах та ін.). Стародавні цехові печатки Києва і Львова дають уявлення про знаряддя праці, відомостей про які немає в інших джерелах. Печатки можуть і просто підтверджувати факти, відомі з інших джерел. На печатках, наприклад, відбито розширення російської держави, зв’язки Русі з іншими країнами та інші факти.
Малюнки і герби на печатках відбивають не стільки еволюційну зміну геральдичних систем як чогось самодостатнього, скільки суспільні відносини, що їх породили, умови класової боротьби, культурні впливи і зв’язки між країнами.
Російські печатки, зроблені руками народу, відбивають його трудову діяльність, вказують на високий рівень культури, свідчать про художні смаки населення. Печатки зберегли ювелірне мистецтво і є джерелом для вивчення розвитку ремесла.
Вивчення печаток становить також додаткову сторінку в історії мистецтва країни, оскільки вони часто мають художню цінність і заслуговують на уважне мистецтвознавче вивчення.
Ще за часів Київської Русі російські металеві вироби, в тому числі й печатки, майстерно виготовлені на основі поєднання вітчизняного і зарубіжного досвіду, славились далеко за її межами.
Звертаючись до літописів, договорів і грамот, ми милуємося російськими золотими буллами, привісними і тиснутими печатками, а це дає все нові й нові підтвердження того, що в Стародавній Русі було багато майстрів по залізу, художників, граверів.
Печатки становлять дуже цінну категорію в загальному комплексі матеріалів для історико-наукового вивчення тієї або іншої епохи. Але їх глибоке вивчення набирає виключного значення при безпосередньому дослідженні документів, оскільки печатки завжди засвідчували справжність писаних пам’яток.
Ніякі загальні висновки, ніякі загальні історичні припущення
181


немислимі без попереднього дипломатичного, зокрема сфрагістич- ного, вивчення джерел.
Деякі важливі і цікаві історичні припущення, зв’язані з історією бокрської думи часів царювання Івана IV, були спростовані критичним вивченням джерела — так званого Шереметьєвського боярського списку. Теорія спадковості кормлінь відпала внаслідок дипломатичної критики грамот роду Протасьєвих.
Підробка Шереметьєвського боярського списку і грамот роду Протасьєвих була встановлена відомим фахівцем в галузі сфрагістики М. П. Лихачовим, у зв’язку з аналізом описів печаток на списках вказаних документів.
Нижче наводимо ряд найпоширеніших ознак, по яких на практиці сфрагістичної експертизи встановлюється підробка документів.
Підроблені печатки бувають більші або менші по ободу або діаметру, ніж справжні. Іноді печатки підвішені на шнурах не того кольору і не з того матеріалу, як справжні, і не відповідають певному часу. Іноді печатки загорнуті у паперові кустодії не тієї форми, ніж справжні, або колір воскових печаток не відповідає справжньому кольору. Особливо часто встановлюється підробка печаток на основі зображень, що на них є, оскільки фальсифікатор здебільшого давав зображення, що відрізнялось від форм зображень на тогочасних печатках. Текст легенди, тобто напису на печатці, форма літер цієї легенди також є характерними ознаками, за якими можна визначати справжність або підробленість печатіш.
Печатки допомагають визначити час походження документа, його автора або авторів. Печатка, прикладена до акта, що його важко Прочитати, або на кінець акта, початок якого загублено, нерідко допомагає встановити час, коли його складено, місце, ім’я особи, що дала цей документ. У датуванні документів допомагають не лише малюнки печаток, а й написи на пих.
По колу великої державної печатки писався повніш титул царя, причому в міру включення до складу Росії нових земель, поповнювався і титул на печатці, а це допомагає нам датувати джерела. Наприклад, коли на печатці позначено «царь, государь, великий князь владимирский, московский и т. д., царь казанский», але не згадується Астрахань, ми можемо сказати, що документ з такою печаткою було складено між 1555 і 1556 pp., оскільки у 1555 р. були приєднані Казань і Казанське ханство, а у 1556 р. приєднали Астрахань.
Ім’я якого-небудь учасника акта, написане, припустимо, на п’ятому місці, може там бути відсутнім, оскільки акт зіпсований. Хто був пгятим його учасником може сказати прикладена на п’ятому місці печатка.
У другій половині XVIII і у XIX ст. ми знаходимо багато печаток на конвертах і обкладинках листів. Якщо листи написано не¬
132


розбірливо або втрачено -підпис на документах, вкладених у конверти, печатка можуть бути первинним пізнавальним знаком.
У дипломатичному вивченні документів сфрагістика має безпосередній зв’язок з геральдикою (наука про герби) і з нумізматикою (наука про монети).
Особливий розділ сфрагістики становлять печатки радянської епохи, вивченням яких, на жаль, ще мало займалась паука.
Основним видом печатки радянської епохи є печатки з державним гербом СРСР або з державним гербом відповідної радянської республіки.
Зображення державних гербів СРСР і союзних республік на печатках змінювались відповідно до змін державних гербів, що відбувались на підставі доповнень, які вносились у статті про герби, які є в конституціях.
Печатками із зображенням державного герба користувались і користуються державні установи СРСР і союзних республік, установи СРСР, що знаходяться за кордоном.
Крім гербових печаток, якими користуються радянські державні установи, в СРСР існують печатки негербові, якими користуються різні громадські організації: партійні, комсомольські, профспілкові, колгоспні, добровільні масові організації.
Дуже різноманітні печатки профспілок. Профспілки користувались і користуються зараз різними емблемами, що зображувались на прапорах, значках, фронтонах будинків, профспілкових організацій. Ці емблеми звичайно зображувались і на печатках. Тут ми зустрічаємо і малюнки фабричних споруд, художні композиції різних деталей знарядь праці і продуктів праці, розкриті книги, ліри, серп і молот і т. п.
На печатках колгоспів найчастіше зображаються серпи, коси, сиопи, комбайн, трактор.
Дуже цікавими бувають печатки масових добровільних, наприклад спортивних, товариств. На них звичайно зображено емблеми цих товариств у вигляді символічних сюжетів, монограм, букв і т. д.
Таким чином, печатки можна розглядати як прикладне мистецтво або історичне джерело, і як засіб експертизи для встановлення оригінальності або підробки документа, до якого печатку прикладено.


НУМІЗМАТИКА
V
Допоміжна історична дисципліна і наука про монети — нумізматика .(відлатинського nurräsma, що значить монета), вивчає історію товарно-грошового обігу, історію модельєрного мистецтва, історію техніки монетної справи. Вона дає допоміжний і важливий матеріал для розв’язання ряду проблем історії, археології, політичної економії, мистецтвознавства, мовознавства. Основними пам’ятками нумізматики є скарби монет і окремі монети.
Монета — дуже складний і змістовний матеріал, що в стародавній час протистояв товару. Грошовий обіг монет — один з проявів товарно-грошових відносин у суспільстві, показник товарного обігу, а отже, і товарного виробництва. Монета — незмінний свідок місцевих і міжнародних економічних зв’язків.
Нумізматика виросла з аматорського збирання монет. Монети належать до пам’яток минулого, що найчастіше зустрічаються, відцосно легко піддаються визначенню і, нарешті, зручні для зберігання. Монети дуже рано стали предметом історичного наукового інтересу, збирання і вивчення. Нумізматика перебуває в тісному контакті з археологією. На городищах, під час розкопок стародавніх міст монети — звичайна знахідка. У стародавні часи монети навмисно кидали або закопували в землю, як подарунок богам, або як майно померлого. Так, у давніх місцях поховання знаходять монети, покладені в могилу і навіть у рот покійника* щоб йому було чим відкупитися або розплатитися по дорозі в країну померлих. У похованнях часто зустрічаються намиста, зроблені з монет. Монетами прикрашали жіночі головні убори, «чудотворні» ікони, а також срібні римські динарії І ст. н. е., з зображенням голови одного з імператорів. Ці динарії мали назву «головок святого Івана». Церковники надавали їм особливого значення і продавали як амулети. Особливо вони цінувались у Західній Україні і Польщі у XVI ст.
Таким чином багато монег із засобу обігу були перетворені в предмети прикрас і стали художніми виробами.
184


Найбільш повне уявлення про грошовий обіг і торгівлю дають скарб и.
Вивчення скарбів є тією галуззю, де нумізматика набуває найяскравіших рис історичної науки. Скарби — не випадкове явище. З того часу, як існує грошовий обіг, землі довіряли таємне збереження монет. Заховати скарб було звичайною справою, оскільки ховали його тимчасово, «від лцхої людини».
«В період потрясінь у суспільному обміні речовин навіть у розвинутому буржуазному суспільстві має місце закопування в землю грошей як скарбу» 1.
Під час війн гроші не тільки закопували в землю, а й вмазували кубишки в піч, замуровували у стіни будинків. Гончари, знаючи про такі звичаї народу, виготовляли для скарбів невеликі горщики і глечики. Проте не завжди скарб повертався до свого господаря. Прикладом може бути скарб XVII ст., знайдений у 1898 р. на хорах надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Він складався з кількох пудів срібла і золота. Хранителями скарбу були кілька монахів, які -померли, так і не відкривши нікому своєї таємниці. Скарб цей був дуже рідкий, тривалого накопичення і збереження — свого роду таємна казна.
Скарби дають можливість встановити міжнародні, економічні зв’язки між державами і навіть окремими містами.
На території України скарби знаходять на городах, у садках, під час ремонту або розбирання старих споруд. Під час польових робіт також часто знаходять скарби. Мисливці не раз знаходили кубишки з монетами у зотлілих пеньках в лісі. В основному це були скарби римських монет, східних дирхем, західноєвропейських, руських монет. Так, у 1953 р. на колгоспному полі в с. Лютенцях на Полтавщині трактористи знайшли скарб монет XVIII ст. Серед копійок був карбованець Петра І 1724 р. (скарб складається з 2980 монет).
Нерідко частина монет із скарбів розходиться по руках, їх залишають собі на пам’ять, не розуміючи, що відсутність хоч би однієї монети у скарбі істотно змінює його значення.
Велике значення для вивчення мають глиняні кубишки і посудини (навіть їх уламки), в яких знаходять монети. Монети дають можливість точно датувати тиші старовинної керамики, що для науки дуже важливо.
На території СРСР часто зустрічаються скарби монет іноземного походження, тобто монети-«мандрівники». Поряд з ними с монети-«домосіди», тобто монети, які не виходили за межі своєї країни. До них відносяться монети стародавніх грецьких міст-дер- жав Північного Причорномор’я. Монети цих держав входять у групу античної нумізматики.
1 	К. Маркс, До критики політичної економії, стор- 116.
185


Антична нумізматика. Значний розвиток товарного виробництва і пожвавлення торгівлі сприяли ранній появі монет 1.
В кінці VIII і на початку VII ст. до н. е. і в період заснування міст Північного Причорномор’я у передових економічно розвинутих країнах Малої Азії та на півдні Балканського півострова вже карбувались монети.
Стародавні монети карбувались з електра (сплаву золота і срібла). На цих монетах ніколи не позначався їх номінал, але відрізняли їх за зображеннями, розмірами, вагою 2.
Особливе місце в античній нумізматиці посідають міста Північного Причорномор’я, які можна поділити на 3 групи: 1) Ольвія, Тіра; 2) міста Херсонеської держави; 3) Боспорське царство.
1. Ольвія (тепер с. Парутине Миколаївської області). Серед міст Північного Причорномор’я за випуском монет особливе місце займає Ольвія. В Ольвії виготовляли монети з кінця VI ст. до н. е. Серед міст Північного Причорномор’я Ольвію виділяє те, що тут почали виготовляти монети з дешевого металу. Перші ольвійські монети круглі, великі вилиті асси, які були в обігу до третьої чверті IV ст. до н. е. На лицьовому боці ассів зображено голову богині (Афіни, Деметри, Медузи), а на зворотному — орел, що несе в кігтях дельфіна. Одночасно з литими ассами в обігу були монети у вигляді дельфінів 3.
В останній чверті IV ст. до н. е. поряд з мідною монетою випускається срібна і золота, яка і раніше була в обігу.
Для III ст. до н. е. характерні монети Олександра Македонського, Лісімахи. У цей період з’являються і вилиті мідні борисфени. З кінця III ст. до середини І ст. до н. е. в Ольвії випускається велика кількість монет з карбуванням. На цих монетах зустрічаються зображення Геракла і Деметри. У II ст. до н. е., коли Ольвія входила до складу Скіфської держави, поряд з монетою міста випускається царська мідна монета. В І ст. до н. е. виходить міська монета. У період підпорядкування Ольвії Риму на лицьовому боці монети з’являється портрет римського імператора, випущені у період правління Олександра Севера (222—235 pp. п. е.).
Тіра (тепер м. Білгород-Дністровський Одеської обл.). Місто Тіра почало випускати свою монету — мідну, срібну, а іноді і золоту — біля 360 р. до н. е. На монетах звичайно зображувались Деметра, Діопіс, Аполлон. У римський час на них карбували портрет імператора.
2. Херсонес (поблизу м. Севастополя). Херсонес так само, як Ольвія і Тіра, випускав свою монету. Вперше почали
1 А. Н. Зо граф, Античные монети, МИА, 16, М.— J1., 1961, стор. 23.
2 В. Д. Б л а в а т с к и й, Античная археология Северного Причерноморья, М., 1961, стор. 70.
3 О. Г. Сальников, Ольвійські рибки, Одеський державний археологічний музей. Матеріали з археології Північного Причорномор’я, II, 1959, стор. 44.
186


карбувати монету в другому десятиріччі IV ст. до и. е. На лицьовому боці зображена голова богині Деви, на другому боці — бик, що колеться рогами. Після того як було встановлено херсонеське літочислення (у 25—24 pp. до н. е.), карбувались мідні, срібні, а іноді золоті монети. На них звичайно зображували правителя, якому підкорявся Херсонес, або голову божества. До Херсонеської держави входило місто Керкінітида (тепер Євпаторія). Воно випускало свою монету з середини IV ст. до н. е. до початку II ст. до н. е. На лицьовому боці цих монет були фігури Ніки, голова богині або Геракла, фигура скіфа, що сидить; на зворотному — лев, кінь, вершник, перун.
За різноманітністю і художнім типом монетна справа Херсонесу не поступається перед містами власної Греції та Малої Азії. Херсонес постійно мав торговельні відносини з Грецією та містами Малої Азії. Про це свідчать знайдені монети Малої Азії у Херсонесі1.
3. 	Боспорське царство. В античній нумізматиці чималу роль відігравало місто Пантикапей, що входило до складу Боспорського царства.
Пантикапей (м. Керч). Пантикапей почав карбувати монету в другій половині VI ст. до н. е. В основному ці монети срібні, на лицьовому боці — лев, на зворотному — квадрат, а пізніше з’являється напис «ПА», «ПАН» і т. д., що значить Пантикапей. У IV ст. до н. е. випускають золоті монети — статери. З початку III ст. до н. е. у Пантикапеї помічається грошова криза. В зв’язку з цим зникає монета з срібла та золота і виходить тільки мідна монета, іноді з тавром на лицьовому боці у вигляді розетки 2.
У Боспорському царстві, крім Пантикапея, мали свою монету міста Аполлонія, Фаногорія, Феодосія. Карбування боспорських монет припинилося у 30-х роках IV ст. до н. е. Це було зв’язано із знеціненням останніх і переходом до натурального господарства3.
Якщо монети Ольвії, Тіри, Херсонеса, Пантикапея, Боспорського царства в основному були в обігу в цих містах, то римська монетна система поширила свій вплив і на Західну Європу.
Римські монети. Перший монетний двір був заснований у V ст. до н. е. при храмі Юнони в Римі. Тут спочатку випускались монети у вигляді злитків, а в період республіки (509—31 pp. до н. е.) з’являються срібні, мідні і золоті монети з міфічними зображеннями.
На території України в ті далекі часи слов’янські племена вперше ознайомились з римськими динаріями і антоніанами періоду імперії. Одним з римських реформаторів був імператор Август (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.). Коли Август прийшов до влади, він провів ряд грошових реформ. При ньому випускали мідні і срібні
1 А. П. З о граф, Античные монеты, МИА, 16, М.—Д., 1951, стор. 111—113.
2 Т а м же, стор. 164—168.
8 Там же, стор. 162.
187


динари з його ім’ям. Поряд з мідною і срібною монетою виходила велика грошова золота одиниця ауреус. Вона була введена в систематичний обіг Римської імперії. На лицьовому боці голова Августа, з другого — написи.
На Україні часто знаходять монети римського імператора Сеп- тімія Севера (193—211 pp. н. е.), антоніани Філіппа Аравітяніна Араба (244—249 pp. н. е.). Іноді викопують монети з вушками — медальйони II—IV ст. Вони свідчать, мабуть, про безпосереднє спілкування вождів місцевих племен з представниками адміністрації підвладних Риму прикордонних областей на півдні.
Якщо римське срібло приходило на Русь з південного заходуу то куфічні монети йшли з південного сходу.
Куфічні монети (Схід). Куфічними монетами (дирхемами) вони називаються тому, що те особливе письмо, яким передавались написи на них, називається куфі. Дирхеми карбувались на тонких срібних пластинках. На відміну від римських монет на них немає зображення правителя, оскільки будь-яке зображення на монетах заборонялось законом Сходу. На лицьовому, зворотному боках напис з Корана, дата, ім’я правителя, династія (Омая- дів, Аббасидів, або Сасанідів). Карбувались ці монети в містах Васіт, Аш-Шам, Мухамідія та ін. Дирхеми випускали багато міст Середньої Азії, Ірану, Закавказзя, Месопотамії та Малої Азії. Воии безперервним потоком ішли на Русь. Разом з дирхемами на Русь потрапляли окремі екземпляри драхм сасанідських царів Ірану.
Драхма на відміну від дирхеми на лицьовому, зворотному боках мала різні зображення. Так, на монетах Хосрая II (596 — 627 pp. н. е.) на лицьовому боці — погруддя бородатого царя Хосрая II з пишним вінцем, на зворотному — жертовник.
У X—XI ст. куфічні і сасанідські драхми поступово перестали надходити на Русь. Причиною цього була так звана криза срібла на Сході. Пояснюється це вичерпанням родовищ срібла і припиненням видобутку у найбагатших родовищах, а також суперечками та війнами на Сході. Карбування срібної монети припинилось там в XI ст. Поступово на зміну куфічним монетам на Русь у X—XI ст. приходять монети Візантії.
Монети Візантійської держави. Дуже рідкісними в обігу Русі
X 	ст. були візантійські монети, карбування яких у самій Візантії стало значно обмеженим. У скарбах куфічних дирхем X ст. іноді зустрічаються срібні міліарисії братів Василія II і Костянтина VIII (976—1026 pp.) Міліарисій являє монету грубого, примітивного карбування, на лицьовому боці якого (у центрі) — візантійський хрест, з боків — зображення погруддя двох братів-імпе- раторів, навколо їхні імена. На зворотному боці написи. Крім тліарисіїв, знаходять золоті соліди Василія І і Костянтина VII (867—887 pp.). Солід — це кругла невелика монета, на лицьовому боці якої (у центрі) — хрест, з боків пояспе зображення двох
188


братів. Навколо — напис. На звороті — зображення Ісуса Христа на фоні хреста, по краях — написи.
Як римські монети, так і візантійські, особливо золоті соліди, мали великий вплив на створення перших руських золотих і срібних монет -періоду найвищого розквіту стародавньої Руської держави.
Руська нумізматика. Руська нумізматика тісно пов’язана з тривалим періодом обігу східної монети на Русі. Київське князівство назбирало велику кількість східного срібла і зробило спробу випустити власну монету. Перший невеликий монетний двір, мабуть, був у Києві. Київські монетники мали свої штемпелі і були добре обізнані з технікою карбування візантійських монет. Перші київські монети були випущені в кінці X ст. До нашого часу дійшло тодішніх 10 золотих і кілька сот срібних монет. Золоті монети мали назву златник, а срібні — срібник.
Златники за своїм карбуванням і зовнішнім виглядОхМ нагадують візантійські соліди. На лицьовому боці — зображення великого князя київського Володимира Святославича (980—1015 pp.) з тризубцем у лівій і хрестом в правій руці; над головою князя напис: «Владимирово злато». На зворотному боці — поясне зображення Ісуса Христа.
За своїм карбуванням і вагою златники схожі на візантійські золоті соліди. Так, вага київського златника і візантійського соліда — біля 4 г. Златники перестали випускати на початку
XI 	ст.
Срібники карбувались з тонких листів срібла і своїм розміром нагадують східні дирхеми. Срібники були 4-х типів, випущені великим князем київським Володимиром Святославичем і Ярославом Мудрим.
Перший тип срібників точно копіює златник. До другого типу відносяться срібники, на яких на лицьовому боці зображення князя на престолі на фоні хреста. Зверху напис: «Владим...». На зворотному боці— родовий знак Рюриковичів (тризубець). Зверху напис: «Сребро...».
Особливий інтерес з художнього боку становлять срібники Ярослава Мудрого (1015—1054 pp.)* На лицьовому боці срібника — зображення Ярослава Мудрого, який тримає в правій руці жезл. На зворотному боці — тризубець.
До третього і четвертого типів відносяться срібники грубішої роботи і за своїм зображенням схожі на срібники другого типу. Незважаючи на те, що златники і срібники зовні схожі на візантійські золоті соліди і східні дирхеми, все ж у їх стилі і написах є велика самобутність. Випуск власної монети на Русі ставив її у політичному і економічному відношенні в один ряд з країнами Сходу і Заходу. '
Проте срібники і златники в обігу були до середини XI ст.
їм на зміну прийшли західноєвропейські динарії, які в обігу на
■f
189


Русі були в XI—XII ст. У зв’язку з перебудовою економіки Західних держав, а також вторгненням німецьких і татаро-монголь- ських агресорів приток срібла з Заходу поступово припинився. Все це порушило торговельні та економічні зв'язки між державами і князівствами, що викликало на Русі безмоиетний період. На зміну невеликим круглим монетам приходять монети-злитки—гривни. Вони стають платіжно-грошовою одиницею. Якщо монета проходить шляхи свого розвитку, задовольняючи насамперед потреби роздрібного товарообороту, то злитки-гривни не вторгаються у галузь дрібного товаро-грошового обігу. Вони становлять найбільш зручну форму для виконання функцій засобом спілкування і платежу під час великих торгових і платіжних операцій 1.
Гривни витотовляли з вагового срібла, що надходило з Чехії. Центром виготовлення гривен були Київ, Чернігів, Новгород. Київські гривни в XI—XIII ст. були шестикутної форми, вагою біля 160 г. Чернігівські — лапаті і розплющені. Новгородські гривни мали форму паличок і були в обігу в Новгороді у XII—XV ст. Гривни Новгорода — особливе явище у грошовому обігу Північної Русі і розвитку руської нумізматики в XII—XV ст.
По-перше, у XIV ст. на гривнах з’являються тавра монетників, що ставили своє ім’я або ім’я уповноваженого від держави «весца серебра» 2.
По-друге, у XV ст. гривни часто рубали на частини і ці обрубки дістали назву гривен — «рублев».
По-третє, якщо Київ і Чернігів припинили випуск гривен у XIII ст., то, як про це свідчить літопис, у Новгороді лиття гривен припинилось в 1447 р. Це було викликане тим, що Новгород вів великі оптові торгові операції і мав запаси срібла, більші, ніж інші князівства. Йому було вигідно перепродувати сировину у вигляді злитків. Цим, мабуть, і пояснюється те, що тут так пізно закінчили лити гривни і перейшли до карбування дрібної власної монети на 50 років пізніше, ніж Москва 3.
Навала татар і пограбування руських земель призвели до того, що багато срібла пішло назавжди у скарби, а частину його вивезли татари. З цього срібла вони у XIII ст. відливали схожі на човник татарські гривни. Ці монети були в обігу в східній Русі. З середини XIV ст. у східній і частково центральній Русі почався великий обіг монет Золотої Орди — дирхем. На цих монетах, як і на куфічиих, були тільки написи, оскільки зображення людей і тварин заборонялось Кораном. Проте на мідних монетах, які
Див. В. JI. Я н и н, Денежно-весовые системы русского средневековья. Домонгольский период, МГУ, 1956, стор. 182.
2 М. П. Сотникова «Эпиграфика серебряных платежных слитков Великого Новгорода XII—XV вв. Труды Государственного Эрмитажа», Л.т 1961, стор. 74—75.
3 Дпв. В. Л. Я н и н, Денежно-весовые системы русского средневековья. Домонгольский период, МГУ, 1956, стор. 186.
190


були в обігу в самій Золотій Орді, дуже часто зустрічалось зображення квітки, деяких тварин і навіть двоглавого орла.
Майже одночасно з татарськими дирхемами на території Пере- яслав-Хмельницького, Полоцька, Рязані в обігу були празькі гроші. Вони у XIV—XV ст. потрапляли на Русь головним чином через Литву. Празький грош — велика чеська монета; на лицьовому боці, у центрі,— корона з трьома зубцями, натзколо — подвійний круговий напис, на звороті, посередині,— лев, а по краю — напис.
Руські монети XIV—XV с т. Друга -половина XIV ст. характеризується посиленням визвольної боротьби проти завойовників — татар. У ряді князівств — Московському, Суздальсько-Ни- жегородському та Рязанському, а після 1400 р. і в Тверському та інших — починається карбування своїх монет із срібла, які .за своїм зовнішнім виглядом нагадують дирхеми. Якщо татарські дирхеми карбувались з тонких листів срібла і при цьому залишалась велика кількість відходів, то руські монети карбувались з розплющених рівних обрізків дроту; при такому виробництві грошей не було відходів. Руські монети дістали назву «деньга» (но- татарські «дзвінка монета»).
Монети Рязанського князівства XIV ст. за своїм зовнішнім виглядом ближче за все стоять до татарських дирхем. Татарські хани, задовольняючи потреби великого князівства Рязанського у своїй власній монеті, карбували для нього або дозволяли великому князю докарбовувати слов’янські букви Б, Г, И, К, Ь та інші. На цих грошах ставили тамгу рязанську, і вони тривалий час зберігали вагу татарського дирхема 1.
Крім Рязані, монету карбували в Пронському уділі і Спа- ському.
Навколо Московського князівства у XV ст. групувались уділи— Галицький, Можайський, Серпуховський, Упшцький, Верей- ський, Дмитровський, що також карбували свою монету.
Новгородське князівство, як вже раніше зазначалось, почало карбувати свої монети через 50 років після випуску першої Московської монети, тобто у 20-х роках XV ст. На монетах Новгородського князівства на лицьовому боці напис «Великий Новгород»,, па звороті — фігури новгородців за працею. Крім срібної монети, Новгород випускав мідну, яка називалась пулом, на лицьовому боці напис «Пул. Новгород». Точних відомостей про співвідношення між пулом і деньгою нема. На всіх монетах Московського і Новгородського князівства ставились початкові букви місця, де вони карбувались.
Різноманітність руських монет, що випускались у князівствах в XIV—XV ст., як пам’ятка економічної і політичної історії на-
1 	Див. А. А. Ильи н, Классификация русских удельных монет. Вып. I, Л., 1940, стор. 23—24.
191


1
Рис. 8.
1. Ольвія. Асс IV ст. до н. е. 2. Херсонес І ст. до н. е. 3. Пантікапей. Монета І ст. до н. е. (срібло). 4. Монети III ст. до н. е. 5. Рим. Динарій Філіппа Старшого
(2-44—249 pp.) 6. Дирхем 908 р, м, Аш - Шам. 7. Російські монети Володимира Святославича (989 — 1015 pp.). Златник XI ст. 8. Срібник XI ст. 9. Новгород, деньга 1420— Н56 pp. 10. Деньга (Івана IV (1547—1584 pp.) II. Сфімок 1655 р. на Саксонському талері 1582 р. 12, Полтиник 1707 р. (срібло) 13. Лівонези (24 коп.), 1757 р. Гроші Радянської держави. 14. Полгиник 1924 р. 15. Півкопійки 1927 р. 16. Карбованець 1924 р.
102


очно свідчить про феодальну роздробленість Русі і відбиває боротьбу князівств за великокнязівський престол Московський.
У другій половині XV ст. відбувається об’єднання всіх князівств навколо Москви і утворюється Російська держава. Проте єдиної монетної системи ще не було і тому в обігу була «збірна» монета.
Поступово дрібні князівства припинили карбування власної монети і закрили свої монетні двори. Тільки Псков, Новгород, Москва і Твер зберегли монетні двори і продовжували карбувати монету.
Монети XVI—XVII с т. На початку 30-х років XVI ст. несподівано вибухнула монетна криза, яка охопила всі держави. Вона була викликана випуском величезної кількості різнотипної монети, що була в обігу. Другою причиною кризи було різання грошей, яке набуло значного поширення і призвело до появи фальшивомонетників, яких жорстоко карали: «руки сікли, да олово в горло лили» 1.
Щоб вийти з кризи, треба було в об’єднаній державі створити єд;рну монетну систему. Для цього необхідна була грошова реформа, яка і була проведена у 1534 р. матір’ю малолітнього Івана IV — Єленою Глінською, яка правила держачою за сина. Реформою було запроваджено єдину монетну систему і заборонено користуватися різаними грошима. Про це згадується у Софіївському літопису. «Государь, князь великий Иван Васильевич всея Руси и мати его, благочестивая княгиня Елена, помысля со своими бояре, повелеша те резаные деньги заповедати и не торговати, а слевати их в серебро и делати новые деньги без всякого примеса, а своему богомольцу архиепископу Великого Новгорода и Пскова Макарию, и своим намесникам и дьякам повелеша те новые деньги накрепко беречи, чтоб безумные человеци нимало не исказили и старый бы злый обычай оставили» 2.
З цього ми бачимо, що нагляд за випуском монет покладено не тільки на світських, а й на духовних осіб.
Реформа рішуче покінчила з минулою роздробленістю в галузі грошового обігу. Період цей у нумізматиці закінчився в кінці XVII — на початку XVIII ст. і називається в історії нумізматики «періодом срібної копійки».
У 1535 р. внаслідок реформи в Москві з’являється «денежный двор»; тепер карбування з рук «денежников» перейшло до монетного двору.
За монетниками, що працювали на монетному дворі, був установлений суворий контроль, щоб монета випускалась якісна. Про
1 И. Г. Спасский, Денежное обращение в Московском государстве, МИЛ, 44, стор. 278—281.
2 И. И. Кауфман, Серебряный рубль России от его возникновения до конца XIX ст. Записки нумизматического отделения императорского русского Археологического общества, т. II, вып. 1, СПб., 1910, стор. 63—64.
13 0108
193


це також розповідає Софійський літопис: «Велел князь великий ведати и смотрети накрепко делыциков, денежных мастеров..., чтобы во дворе было без всякой хитрости».
Після проведення реформи карбувати монету мали право монетні двори Москви, Новгорода та Пскова. Ці двори-з 1534 р. випускали єдину монету з написом на лицьовому боці «Князь великий Иван всея Руси». Ці копійки були в обігу до 1547 р.
У 1547 р. замість «князь» з’являється напис «государь», що було зв’язане з тим, що Іван IV у цьому році прийняв титул государя російського. В цей же рік було надіслано експедицію в Сибір на розшуки дорогоцінного металу, але вона не мала успіху. Російський фонд срібла поповнювався за рахунок довозу з-за кордону великої срібної монети і злптків. На переробку в монету ішло також «скопное» срібло (тобто срібло у брухті) і стара монета, скарби і злитки. Так, скарб срібних монет, знайдений у 1547 р. в м. Новгороді, за наказом Івана IV був при ньому ж на кількох возах відправлений до Москви на переплавку. Новгородська та- можна грамота суворо заборонила вивозити срібло за кордон.
Після смерті Івана IV, за часів Федора Івановича (1584— 1598 pp.) і Бориса Годунова (1598—1605 pp.)» як і раніше, карбувалась срібна копійка.
У 1605—1606 pp. в Російську державу вдерлися польські інтервенти. На російський царський престол був посаджений Лже- дмитрій І. В цей час випускали копійки із змішаними польсько- російськими написами. Протримались ці монети в обігу півроку. На зміну їм прийшли монети Василя ІІІуйського (1606—1610 pp.). В період його правління настільки були вичерпані запаси срібла, що Шуйський змушений був випустити золоті монети. Проте ці монети не побачили світу, оскільки ІІІуйського було скинуто.
Монети, як і раніше, карбувались у Москві, Новгороді, Пскові.
Монетна система, що існувала з 1534 р. (з повною відсутністю в ній великої платіжної одиниці), на початку XVII ст. виявилась відсталою і гальмувала розвиток торгівлі. Необхідна була нова грошова реформа. Таку реформу спробував провести Олексій Михайлович у 1654 p.: в обіг було запроваджено карбованець, рівноцінний 100 старим копійкам.
У 1654 р. почали випускати перші срібні карбозанці, які перекарбовували з західноєвропейських талерів. Карбованець був неповноцінною монетою, бо містив у собі срібла менше, ніж 100 срібних копійок. У 1655 р. Олексій Михайлович відмовився від випуску карбованців і ввів в обіг талери з тавром (вершник на коні і рік 1655), які дістали назву «єфимки с признаками». У 1659 р. вони були вилучені з обігу 1.
1 Див. И. Г. Спасский, Талеры в русском денежном обращении 1654—• 1659 годы, Л., 1960, стор. 4—5.
194


Реформа передбачала поряд із срібною монетою випускати мідну, причохму зовсім не враховувалась різниця в ринковій ціні срібла і міді. Прикладом може служити те, що за 1 крб. 60 коп. сріблом можна було купити стільки міді, з якої вдавалось викарбувати монети на. 100 крб. З міді випускали копійки, иолтини, алтинник круглої форми *.
Таким чином частина срібної монети була замінена мідною, яка нічим не забезпечувалась.
З боку уряду не було контролю за грошима, які випускали, а це призводило до спекуляції на різних курсах срібних монет і знецінення мідних, що зовсім розладнало ринок. Срібло зникло, з’явилися фальшиві гроші, а уряд вимагав оплати податків тільки срібними грошима, і це-підірвало довіру до мідних грошей. Селяни зменшили довіз сільськогосподарських продуктів на ринок і підвищили ціни на хліб. Розладнання ринку особливо відчув посадський і дрібний служилий люд, який в основному харчувався з ринку. Грошова криза ще більше загострила класові протиріччя, внаслідок чого у 1662 році відбувся великий антифеодальний виступ посадських людей Москви.
Повстання це, яке в історії називається «мідним бунтом», було жорстоко придушене стрільцями. За наказом царя на людних місцях і головних московських дорогах стояли шибениці -з жертвами. В указі від 11 червня 1663 р. говориться про знищення в Москві та інших містах грошової мідної справи і утворення в Москві срібного монетного двору, про видання жалування і збирання мит срібною монетою.
Таким чином, Російська держава повернулася до монетної системи 1534 р.
Грошовий обіг на Україні у другій половині XVII с т. З возз’єднанням з Росією у 1654 р. на Україну 'Посилився приток російської монети — срібної копійки, «єфимок* с признаками». Проте основною грошовою одиницею залишались срібні монети іноземних держав — Польщі, Литви, Швеції, Прусії та інших — вартістю 1,5 гроша, 3 гроша, 6 грошей, а також талери, Левки, орти. Іноземні монети поступово стерлися і не приймались більше, як платіжна одиниця, тому на кінець XVII ст. на' Україні иочали користуватись російською срібною копійкою. Копійка в Росії внаслідок зменшення ваги перетворилась на маленьку монету, яка зовсім не спроможна була задовольнити потреби ринку. Назрівала нова грошова криза. Щоб запобігти їй, потрібно було провести нову грошову реформу, яку і здійснив Петро І.
Монети XVIII с т. Проведення реформи вимагало великої попередньої роботи. Петро І відклав на кілька років введення карбованця і мідної копійки. Він почав із зменшення ваги старюї сріб¬
1 Див. К. В. Базилевич, Денежная реформа Алексея Михайловича и восстание в Мовкне в 1662 r., M.—JI., 1936, стар. 9—10,
13*
195


ної копійки для того, щоб поступово ввести в грошовий обіг мідну. З 169G р. на срібних копійках ставиться рік випуску.
Перший указ Петра І вийшов 11 березня 1700 p., в ньому говорилось про «делание медных денег» вартістю в «деньгу, полушку, полуполушку» На лицьовому боці, в центрі,—.двоглавий орел, навколо — напис. На зворотному боці — номінал і всі титули Петра І.
У 1701 р. новим указом в обіг ввели срібні монети — полтину, півнолтину, гривенник і десять грошей.
З 1704 р. почався випуск мідної великої копійки, срібного круглого алтина — перших срібних карбованців, на яких було зображення Петра І. Перші карбованці карбувались з старих талерів.
У 1711 р. Петро І видав новий указ, у якому говориться: «Денег, как возможно, собирать, понеже деньги суть артерия войны» 2.
Внаслідок цього Сенат зажадав від приказів Великої казни і Морського флоту відомостей про кількість срібла і міді, куплених з 1700 р. на карбування монет, а також скільки монет було випущено за цей час. Ці відомості потрібні були Петру І для випуску монет нового типу. У 1713 р. починається випуск копійки нового зразка, з гербом на лицьовому боці і зворотнім записом «копейка» і рік буквами.
У 1718 р. припиняється карбування срібної і мідної копійки, а в 1723 р. випускають мідні 5 коп. Поряд із срібною і мідною копійкою у 1724 р. виходять золоті монети — червонець, 2 крб. На всіх монетах є зображення Петра І і вказується номінал. В останні роки свого царювання Петро І вирішив випустити монети по тину шведських плит, але вони вийшли тільки після його смерті. Монети ці мають чотирикутну форму з написом у центрі: «Цена гіолтина, 1725 р., Екатеринбург».
Період 1730—1740 pp. характеризується занепадом казни, оскільки вивозили за кордон багато дорогоцінного металу та ювелірних виробів. Російській грошовій системі загрожувала нова криза, бо державна казна була майже порожня.
У 1741 р. Єлизавета Петрівна видала указ, яким заборонявся вивіз срібла та золота за кордон під страхом смертної кари. На монетах цього періоду позначені її титул, номінал і зображення. В цей час випускається «національна серія» так званих «лівоне- зів», яка карбувалася для Лівонії.
Друга половина XVIII ст. характерна остаточним освоєнням Сибіру і відкриттям великої кількості родовищ золота, срібла, міді. У зв’язку з цим у Сибіру указами царського уряду були організовані державні і приватні рудні, де добували цінний метал. З цього періоду золота монета посідає значне місце у грошовому обігу Росії. Якщо карбування золотої монети раніше відбувалося
1 	Н. П. C. 3.IV. № 1776.
? II. П. C. 3.IV. № 2351.
196


на монетних дворах Москви і Петербурга, то з 1762 р. єдиним місцем карбування золотої монети став Петербург.
У другій половині XVIII ст. уряд також приділяв велику увагу випуску мідної монети. Як і раніше, Сибір займав головне місце по видобутку міді. Найбагатшими були Коливанські руди. За іменним указом імператриці Катерини II у 1763 р. в Коливані було відкрито особливий монетний двір, який карбував так звану сибірську монету вартістю від деньги до 10 копійок 1. На лицьовому боці цих монет було зображення сибірського герба. На щиті герба звичайно позначалися номінал і рік випуску. По колу напис «Монета Сибирская». На зворотному боці, в центрі, під царською короною — вензель Катерини II. Ці монети були в обігу в Сибіру. Карбували «Монету Сибирскую» до 1781 р.
Своєрідним явищем у нумізматиці другої половини XVIII ст. був також випуск мідного карбованця.
За вказівкою Катерини ЛІ на Сестрорецькому монетному дворі, який переплавляв гарматну мідь та карбував з неї монету, у 1770 р. провадились підготовчі роботи для карбування мідного карбованця, а в 1771 р. були викарбовані -перші пробні мідні карбованці 2.
Карбованець мав такий вигляд: круглий диск, на лицьовому боці якого під короною напис: «Монета рубль». По колу напис: «Сестрорецький рубль 1771 г.». Монета мала велику вагу і тому в обіг не могла бути прийнята,
З викладеного вище можна зробити висновок, що XVIII ст. було століттям великих перетворень в монетній системі Росіїі
Монети XIX с т. З 1810 р. в Росії почали карбувати срібні монети вартістю 5, 10, 15 коп. З’явились мідні монети нових номіналів: V4 КОПІЙКИ І ХІ2 КОПІЙКИ.
Зовсім своєрідним явищем у світовій грошовій системі був випуск з 1828—1845 pp. гґлатинової монети номіналом, 3, 6, 42 крб. У карбуванні платинової монети кровно були зацікавлені великі російські промисловці Демидова, на руднях яких добували велику кількість платини, яку не знали, як використати в промисловості.
У XIX ст. здійснена реформа міністра фінансів Є. Ф. Канкри- на, яка відновила рівність мідної монети в ціні з срібною. Монету нової серії випускали з 1839 до 1842 р.— від полушки до 3 коп. На них був напис: «З копійки серебром».
Так само як і у XVIII ст., з 1814 р. карбується національна серія для Польщі вартістю 1,5 крб. та ін.
Монети царської Росії випускались до 1915 р. У 1916 р. царський уряд зробив спробу викарбувати монети легкої ваги, але далі пробних монет справа не пішла. Імперіалістична війна і Ber
1 Див. П. С. З, № 11, 983.
2 Див. Московский Архив М-ва юстиции. Дела Сената, кн. № 3; 868, стор. 35, 68.
197


лика Жовтнева соціалістична революція поклали край старій монетній системі Російської імперії.
Нумізматика Радянської держави. У перші роки Радянської влади уряд почав роботу по створенню радянської монетної системи. Народний комісаріат фінансів поставив питання про випуск металевої монети вартістю 1, 2, 3 та 5 карбованців. Але монетний двір не зміг розпочати карбування нової монети, оскільки необхідно було замінити штемпелі, тому грошова реформа у 1918 р. здійснена не була. В роки громадянської війни внаслідок розрухи і голоду країна стала на шлях випуску паперових грошей. Але питання «про грошову реформу не було зняте з порядку денного.
Рада: Праці та Оборони видала постанову від 29 квітня 1921 р. про пуск монетного двору в Петрограді, і з 1921 р. почалось карбування срібних монет вартістю: 1 карбованець, 50 коп. (полтинник), 20 коп., 15 коп., 10 коп.
Карбованець — кругла монета; на лицьовому боці, в центрі,— герб РРФСР і напис: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» На звороті — зірка, в центрі якої напис: «1 рубль, 1921*г.». Такі зображення і написи були і на монеті в 50 коп. У 1923 р. були випущені червінці, що відіграли певну роль у зміцненні паперових грошей.
З 1924 р. вийшли монети союзного значення — карбованець, полтинник, на лицьовому боці яких зображені робітник і селянин або один робітник з молотом і викарбовано рік — 1924. На зворотному боці напис: «Рубль» і герб СРСР.
Реформа 1922—1924 pp. мала величезне значення для країни. Радянський карбованець був стабілізований. Створення міцної грошової системи і стійкість грошової одиниці — карбованця, ставило госцодарство першої в світі соціалістичної держави на твердий грунт.
20 травня 1925 р. вийшла постанова РНК СРСР про видання монет з червоної міді вартістю 7г коп., 1 коп., 2 коп., З коп., 5 коп. На лицьовому боці — напис: «Полкопейки 1925» і т. д. У 1926 р. мідну монету замшила бронзова, а у 1931 р. сталася заміна срібної монети нівельованою вартістю 10, 15 та 20 коп. Випуск в обіг цієї монети затверджений 27 лютого 1932 ,р. постановою ЦВК і РНК СРСР ^
З 1935 р. встановлено новий тип монет, що зберігся до 1961 р. зі зміною в гербі, де відзначені всі союзні республіки.
Після Великої Вітчизняної війни, 14 грудня 1947 р. було опубліковано постанову Ради Міністрів СРСР про проведення грошової реформи та скасування карткової системи. Реформа вилучила зайві та фальшиві купюри, укріпивши таким шляхом карбованець.
1 Див. газ. «Известия» від 27.11 1932 р.
198


Ще 15 листопада 1961 р.1 Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про зміну цін і укріплення масштабу цін, а також підвищення значення карбованця і копійки.
У зв’язку з цим випущені нові монети — вартістю 1 крб., 50, 20, 15, 10, 5, 3, 2, 1 коп.
Монети, що випускаються в Радянській державі, займають скромне місце в радянській грошовій системі, найстійкішої у всьому світі.
Монети—найбільш чутливий матеріал, що реагує на зміну епох, різні економічні та політичні події. Вони — ніби «живі» свідки різних історичних явйщ.
1 Див. газ. «Правда» від 15.ХІ 1961 р.


ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ
Серед допоміжних історичних дисциплін дуже важливе місце займає історична географія. Іноді помилково думають, що під історичною географією розуміють історію збирання знань в галузі географії, історію географічних уявлень людей, історію розвитку географічної науки, тобто те, що складає предмет історичної географії.
Історична географія вивчає не географічні уявлення людей на різних етапах розвитку, а конкретну економічну і політичну географію минулого, тобто географію, в умовах якої суспільство розвивалось в різні епохиу «історичний пейзаж» життя минулого.
Значення історичної географії для історичної науки дуже велике. Вона не тільки сприяє конкретизації і поглибленню наших уявлень про багато сторін історичного процесу, але в ряді випадків дає для історичної науки відомості, які неможливо одержати засобами інших допоміжних історичних дисциплін.
Історична географія має особливе значення для встановлення і вивчення ряду місцевих особливостей в загальному процесі історичного розвитку.
За допомогою даних історичної географії можна конкретизувати наші уявлення про розселення народів у минулому, про розвиток виробництва в певних районах в різні історичні «періоди,, встановити географічні пункти ряду важливих історичних подій.
Може виникнути питання, за якими ж матеріалами і джерелами провадить свої дослідження історична географія?
Такими джерелами є дані писаних матеріалів, археології, мовознавства, але особливо топоніміки, що займається дослідженням географічних назв, які зберігають згадки про минуле,— «мова землі».
Топоніміка є важливішою частиною історичної географії.
Вивченням географічних назв (топонімікою) займалося багато поколінь вчених: істориків, географів, лінгвістів, які опублікували немало цінних досліджень, складали словники. Одним з най- грунтовніших словників, що охоплює топонімічні терміни всього
200


Радянського Союзу, є «Словарь местных географических терминов» Є. і В. Мурзаєвих (М., 1959).
Основною властивістю топонімічних назв є їх сталість, живучість, в силу чого вони служать найдавнішими пам’ятками, що дозволяють проникнути b далечінь століть людської історії. У топонімічних назвах не тільки відбиваються різні історичні факти, а й яскраво проявляються симпатії й антипатії народу, його смаки, його ставлення і увага до минулого, любов до природи.
Вивчення географічних назв дає багато корисних, часто несподівано важливих для історика відомостей, допомагає зробити дуже цікаві і цінні висновки з історії тієї чи іншої території, сприяє розв’язанню важливих наукових проблем.
Наука може робити деякі важливі висновки з тієї обставини, що назви одних урочищ, річок, озер і т. д. знаходять своє пояснення в мовах народів, які зараз населяють ці місцевості, а назви інших — тільки в мовах інших народів.
Географічні назви дозволяють встановлювати давні межі поселення якого-небудь народу, який живе тепер на більш обмеженій території, або навіть зовсім зниклого. Аналізуючи сучасні назви річок, озер, урочищ, можна визначити стародавні області, де жили ці народи.
Дуже цікаві наслідки дає вивчення топонімічних термінів південної смуги СРСР, де не раз відбувалася зміна народів, з’являлися групи нових і нових кочовиків, що залишали свої сліди в мові землі.
Поширення одних і тих самйх термінів у різних районах вказує на спорідненість населення, яке тут жило. Величезна кількість географічних назв Сибіру характерна для півночі Європейської частини СРСР. Це пояснюється тим, що першими заселяли Сибір вихідці з північних областей Московської держави.
Зібрані топонімічні матеріали, зв’язані з ім’ям Кудеяра (урочища, кургани, печери, річки, що названі на його честь, є в північних і південних районах Європейської частини СРСР, в Сибіру і т. п.), з часом, мабуть, дозволять зробити деякі, досить цікаві висновки -про поширення єдиного селянського антикріпосницького руху в період опричнини.
Географічні терміни дають уяву не тільки про зниклі природні особливості, про фізико-географічні умови, які змінилися, про колишню фауну і флору, а й -про різні суспільно-економічні відносини, що існували в минулому, про характер господарсько-виробничої діяльності або про заняття населення. Назва, наприклад, ріки Нева дослівно передається як «мохове болото», назви Ведмеже, Ліски, Сосенки, Липки, що часто зустрічаються, говорять про характер сучасного або минулого тваринного або рослинного світу і ландшафту. Назва села Тархани означає «звільнений від податку, неподатний»; у назвах вулиць і слобід— Гончарна, Куз-
201


нецька, Рейтерська, Стрілецька (Київ), Казацька, Иушкарна (Курськ) збереглась пам’ять про склад і заняття населення, про минулі промисли. Назва «слобода» вказує на те, що перші поселенці даного населеного пункту були вільні від державних повинностей.
Багато географічних назв зберегло пам’ять про давно зниклі архітектурні та інженерні споруди. Місто Біла Церква (Київської області) назване так тому, що там була білокам’яна церква. Сучасна площа Маяковського в Москві колись мала назву -площі Старих Тріумфальних воріт, бо у XVIII ст. на ній стояли дерев’яні тріумфальні ворота. Слово «старі» було додано тому, що на Тверській заставі у ,1827—1834 pp. були споруджені Нові Тріумфальні ворота, розібрані в радянський час. Таке ж походження назв вулиць: Кувнецький міст, Червоні ворота (Москва), Нижній вал, Кругла башта (Київ) і т. д.
Деякі назви міст свідчать про певні історичні події. У кінці X ст. на річці Трубежі відбулася битва слов’янських племен з кочовиками-печенігами. Битва ця закінчилася єдиноборством двох сильніших воїнів-противників. Богатир.-слов’янин ухопив печеніга, підняв його з сідла і з розмаху кинув на землю.
Літопис говорить про це: «Понеже отрок русский переял славу от печенега». На честь і пам’ять цієї події, поселення на річці Трубежі і стало називатися Переяслав. У 1954 р. у зв’язку із святкуванням трьохсотріччя возз’єднання України з Росією і на згадку про історичну Переяславську раду, місто почало називатися — Переяслав-Хмельницький.
На початку XII ст. Київську Русь почали заселяти берендеї — кочові племена, споріднені печенігам. Вони несли сторожову службу на окраїнах держави. Один з сторожових пунктів, заснованих берендеями, дістав назву Берендичів, що далі перетворився на місто Бердичів.
Назви міст і селищ допомагають вивчити їх історію, історію їх заснування. Багато міст, наприклад, дістало назви на честь державних діячів стародавньої Русі. Ярославль заснований на тому місці, де Ярослав Мудрий в XI ст. забив ведмедицю. Львів було закладено у 1250 р. князем Данилом Галицьким, який дав місту ім’я свого сина — Льва.
Назва міста Могилів походить від прізвища молдавських господарів — Могил.
Під час дослідження топонімічних термінів треба завжди мати- на увазі, що, наприклад, назви річок з’явилися раніше назв селищ, тому від перших завжди походять назви других.
У нашій країні є багато селищ і міст, а в містах — вулиць, що протягом свого історичного життя мали по кілька назв. Під час дослідження необхідно вжити всіх заходів для того, щоб відновити всі назви, які мали ці міста та вулиці, як стародавні, так і пізніші. Без цього важко зрозуміти багато стародавніх документів,
202


іцо згадують події в зв’язку з тими або іншими місцями. Встановлення всіх назв часто можна провести за допомогою актових та інших джерел; іноді ці відомості можна одержати шляхом опитування Місцевих старожилів.
Під Москвою, наприклад, є всім відоме селище Тушино. У XIV ст. воно називалось Коробовським. У 1380 р. -після смерті боярина Івана Родіоновича, Коробовське перейшло до його третього сина — Василя, який мав прізвисько Туша, тому і поселення почало називатися Тушиним. Центральна площа в Москві — Красна — вперше названа так у творі австрійського дипломата і мандрівника Мейєрберга (1661 — 1662 pp.), а постійно Красною площею вона почала називатися лише з початку XIX ст. В староруській мові ця назва означала «красива, головна». У XIV ст. ця площа називал$сь Троїцькою — за назвою церкви, що була колись на тому місці, де тепер стоїть храм Василя Блаженного. У XVII ст. площа ця найчастіше звалася Пожежною., в зв’язку з частими пожежами, які охоплювали дерев’яні крамнички та курені, що розміщувались на ній. У XVIII ст. площа звалася Торговою, оскільки на ній в гостиних дворах і рядах була скупчена основна торгівля міста.
Часто буває і так, що один і той салрій населений пункт в різний час мав різні назви мовою тих народів, що жили на цій території або захопили її під час війни. У Прибалтиці, наприклад, є багато таких населених пунктів, у яких жили, змінюючи один одного, росіяни, прибалтійські народи, німці, і ці пункти мали на кожній мові свої назви. Наприклад, російське місто Юр'їв естонці називали Тарту, а німці — Дерпт.
Те саме слід сказати і про інші географічні назви. В античних джерелах, у творах Геродота, Страбона, Плінія Старшого та інших ріка Дніпро зустрічається під назвою Борисфен. У наступному Борисфен став важливою магістраллю греко-скіфської торгівлі з центром в м. Ольвії. Борисфен почав називатись Дніпром. Деякі філософи та історики виводять назву Дніпра з -скіфських слів «Дана — іпр». По-скіфськи «дана» це річка, а «іпр» — глибока.
Нерідко одна і та ж річка в різні часи, а то й одночасно, мала різні назви, які давали їй різні народи. Буває й так, що верхів’я і пониззя річки називаються по-різному на різних мовах, а іноді в стародавніх джерелах за верхів’я приймалося не те, що було насправді. Так, наприклад, верхів’ям стародавнього Борпсфена (Дніпра) вважалась річка Березіна, верхів’ям стародавньої Ітіль (Волги) — річка Біла.
Назви географічним пунктам (землям, морям, річкам, озерам, островам і т. п.) звичайно давали корінні поселенці і зберігались вони віками.
Нерідко бувало так, що різним місцевостям, річкам, озерам і островам назви давали перші мандрівники, які потрапляли на ці землі. Але тут слід зазначити одну особливість. Передові російські
203


мандрівники прославились сердечним ставленням до народів, які вони вивчали, зокрема до тих, що стояли на нижчому ступені розвитку.
Великий російський письменник JI. М. Толстой у своєму зворушливому листі до відомого російського вченого М. М. Міклухи- Маклая назвав його першим- російським мандрівником, який на власному досвіді, справжньою мужністю довів, що людина всюди є людиною, «у зносини з якою можна і треба входити тільки добром і істиною, а не гарматами і горілкою» 1.
Здебільшого російські мандрівники залишали за відкритими і дослідженими географічними об’єктами їхні місцеві назви, у чому проявлявся гуманізм російських дослідників, глибока повага до народів, що заселяли досліджувані ними землі.
Тепер звернемося до подорожей іноземців. Коли 500 років тому до берегів Африки підійшли кораблі португальських загарбників, вони замінили місцеві географічні назви на африканському материку, залишивши у самих назвах свої сліди гноблення і колоніалізму. Так живописний водоспад на р. Замбезі дістав назву від імені англійської королеви Вікторії, одне з найбільших озер — ім’я спадкоємця австро-угорського престолу Рудольфа, а туземному місту в Конго дано ім’я французького морського офіцера де Бразза.
Загальні спостереження, які потребують ще, звичайно, перевірки, полягають в тому, що стародавні назви російських географічних пунктів є назвами, що походять від власних імен, такі, як Михайлівське, Веллямінове, Микульське, Івановське і т. п. З XIV ст. входять у звичай прізвиська, і від них часто дістає свою назву певна місцевість. Це ми бачили вже на прикладі назви поселення Тушино.
Назви, дані в ім’я храмів (Спаське, Троїцьке, Петропавлів- ське)г всі, як правило, пізнішого походження.
Назви селищ часто змінювались урядом. Проте слід зазначити, що зміна одних назв іншими помічається найчастіше у XIV і
XV 	ст. З кінця XV ст. уряд починає провадити періодичний опис селищ, назви населених пунктів фіксуються в офіціальних документах, і випадки заміни старої назви новою стають дуже рідкими.
Старанне збирання і вивчення топонімічних матеріалів важливе для вивчення історії народів тих періодів, про які є мало писаних джерел. Значення топоніміки дуже велике для тих народностей, які до встановлення Радянської влади не мали власної писемності і внаслідок цього — своїх історичних писаних джерел.
У цьому разі пояснити багато топоншів національними мовами особливо важко.
1 Видатні вітчизняні географи, мандрівники та мореплавці, «Радянська школа», 1951, стор. 93.
204


Значна роль історичної географії взагалі і топоніміки зокрема встановлювати місця тих або іиших історичних подій, про які писані пам’ятки розповідають неясно. Так в науці ще й досі немає єдиної думки про те, де, в якому місці нашої країни сталася оспівана у «Слові о полку Ігоревім» трагічна битва руських дружин з половцями у 1185 р. У самому «Слові» немає вказівки про місце битви, і встановити географічний район, де «впали стяги Ігореві» можливо тепер лише шляхом граматико-тоионімічпих досліджень. Дещо для розв’язання цього завдання дає Іпатіївський літопис, який називає місцем битви річку Сюурлію, й «История российская с древнейших врехмен» В. М. Татіщева, в якій указується, що сутичка з полоЬцями сталася на річці Сууглі. Жодної з цих річок ми не зустрічаємо на сучасних географічних картах, і тому треба шукати основу для розгадки у вивченні усіх змін форм позначення і назв цих річок або цієї річки.
Лінгвістика — наука з дуже точними висновками і потребує глибоких знань. Тому слід завчасно застерегти від доморослої історичної лінгвістики, від довільного тлумачення термінів, нехай навіть і. дотепних.
У XVIII ст. багато назв намагались пояснити чисто анекдотичним способом. Наприклад, назву річки Яхроми, на якій міститься російське місто Дмитров, пояснювали тим, що одна велика княгиня начебто оступилася на її березі, коли злазила з повозки, і закричала: «Я хрома!»
Такі пояснення давалися назвам міст: Берислав (берег славний), Конотоп (коні тонуть) і т. д.
В історичній літературі відомі випадки, коли топонімікою користувалися зовсім свідомо, для того щоб фальсифікувати істо рію і звести наклеп на народні маси.
Відомий казанський місіонер М. І. Золотницький твердив, що причини повстання чуваського селянства у 1842 р. криються в «неспокійному і нелагідному характері народу». За «мудрим» поясненням цього «історпка-лінгвіста», ознаки «неспокійності» і «нелагідності», як виявляється, закладені... в топонімічних назвах цієї місцевості. Бачите, назва Маргуші (річка біля села Акрамова) означає ні що інше, як «бунтівники», а назва Систиргін (селище) означає «підбурювач».
«Через такий збіг обставин,— говорить автор, який ніби вказує на зберея^ення до цього часу в цій місцевості неспокійного, нелагідного характеру народу,—...в 1842 р. розігралась кривава драма чуваського «акрамовського бунту» проти розпорядження «про посів картоплі», що закінчилася поразкою і розсіянням численного зборища озброєних чувашів надісланими для втихомирення їх козаками і солдатами казанського батальйону» 1.
1 Н. И. Золотіпгцкий, Лингвистическая заметка о народах булгар, биляр л морхваши, Казань, 1879, стор. 23.
205


Тут топоніміка використовується для апології карателів, які нібито придушували силою зброї «нелагідних» в ім’я добра та економічного процвітання району.
В галузі топографічної лінгвістики можна вказати на ряд фактів буржуазно-націоналістичної фальсифікації. Так, у 1937 р. у Львові був виданий історичний нарис Пульмановича з топографії Стрия і Дністра, що складався з двох частин, в яких викладено було історію Дрогобиччини від XIV ст. до 30-х.років XX ст. За своєю загальною тенденцією робота має різко виявлений польсько- колонізаторський характер. Автор, наприклад, твердив, що територія Дрогобиччини до XIV ст. була диким краєм, де водились найкрупніші тури, і «обгрунтовує» це своє смішне і безгрунтовне твердження тим, що, ніби, від назви цих тварин пішли назви сіл і містечок Карпатського передгір’я, як, наприклад, містечка Турка та інших. Це треба було автору для того, щоб обгрунтувати думку, що господарське і культурне життя на цих територіях почалося лише в XIV ст., коли вони потрапили під владу Польщі.
Всі ці зразки грубої фальсифікації в галузі історичної географії і топоніміки робилися для того, щоб догодити певній політичній тенденції.
З усього сказаного видно, що топоніміка є не тільки допоміжною дисципліною для історії, а й галуззю мовознавства, лінгвіртики. Проте хоч і для історії, і для філології об’єкт вивчення спільний (географічні назви), завдання і методи їх вивчення у істориків і філологів різні.
Якщо, наприклад, філологу важливо встановити, що назви річок або сіл походять від певного кореня або запозичені з іншої мови, і дати тлумачення цього слова, то для історика робота філолога може становити інтерес лише тоді, коли вона находить підтвердження в історичних фактах або веде до їх ствердження.
Особливу і найцікавішу сторінку історичної географії відкрила наша велика Радянська епоха.
У ході створення матеріально-технічної бази комунізму радянські люди перетворюють нашу країну, її географію.
Здійснення великої програми економічного розвитку СРСР викликало величезні зміни у розміщенні продуктивних сил країни, залучення до народного господарства певних природних ресурсів, створення нових і значне зростання вже існуючих сировинних баз, промислових районів і центрів. Радянський народ підкоряє сили природи, змінює клімат, з’єднує річки, моря, осушує болота, перетворює пустелі й степи в родючі поля. Перетворення природи степових і лісостепових районів країни, спорудження найбільших у світі гідроелектростанцій, будівництво каналів і нових зрошувальних систем веде до комплексного перетворення господарства і природи різних районів країни.
У зв’язку з докорінними перетвореннями географії нашої країни на благо людини зникають одні географічні назви, залишаю-
206


чись лише в джерелах, і виникають нові географічні пункти і назви.
Нещодавно Указом Президії Верховної Ради СРСР велике місто Казахстану — Акмолінськ, було перейменовано на Цілиноград. Ця зміна назви відбила величні зміни в країні. В перекладі з казахської Акмолінськ означає «Біла могила». Створене місто* перетврреяе волею радянських людей на соціалістичний центр осшєння цілинних і перелогових земель, дістало відповідну наіву.
/На карті країни виникають нові величезні міста, автостради, мести, тобто «друга природа», створена працею радянських людей..
І Історична географія як галузь наукових знань існує вже декілька століть. Вона розвивалась у тісному зв’язку з історичною шукою. Уже в стародавніх російських літописах ми зустрічаємося впевним інтересом до історико-географічних відомостей. Багато /робили для розвитку історичної географії як галузі наукових «нань М. В. Ломоносов, М. В. Татіщев, І. М. Болтін та інші.
І Для наукової розробки історичної географії величезне значения мають історико-економічні праці В. І. Леніна і насамперед його 'класична праця «Розвиток капіталізму в Росії».
У радянській історичній науці інтерес до історичної географії дедалі більше зростає. Уже надруковано кілька цінних праць проф. В. К. Яцунського (журн. «Исторические записки», 1941, № 5, 1948, № 27).
За останній час дослідження історії географічних назв помітно посилилось на Україні. З історичної географії СРСР видано кілька праць і в країнах соціалістичної системи. Видана у 1960 р. Ягеллонським університетом у Кракові цікава бібліографія польської ономастики, складена В. Ташицьким, є важливим посібником для тих фахівців, які вивчають не тільки польські, а й українські географічні назви.


ЗМІСТ
Стор.
Вступ З
Джерелознавство 9
Архіви і архівознавство > 23
Археографія 48
Основи палеографії 68
Дипломатика 104
Хронологія 122
Метрологія 142
Геральдика 151
Сфрагістика 165
Нумізматика 184
Історична географія 200
Оформлення художника В. Ф. Морозова
Андрей Александрович Введенский,
Вадим Архипович Дядиченко,
Вячеслав Ильич Стрельский
Вспомогательные исторические дисциплины
Краткий курс. Пособие для студентов исторических факультетов (на украинском языке).
Государственное учебно-педагогическое издательство «Радянська школа».
Редактор 10. С. Литвак Художн. редактор Г. I. Грибова
Коректор О. К. Лисенко Технічний редактор Л. 1. Шевченко
Здано до набору 28/11 1963 р. Підписано до друку 30/VII 1963 р.
Папір 60X 901 /tфіз. друк. арк. 13,0, умови, арк. 13, видави, арк. 13,9.
Тираж 2700. БФ 30467.
Державне учбово-педагогічне видавництво «Радянська школа»,
Київ, Юрія Коцюбинського, 5. Видавн. № 13686.
Ціна 38 коп.
Надруковано з матриць Книжкової фабрики ім. Фрунзе Головполіграфвидаву Міністерства культури УРСР, Харків, Донець-Захаржевська, 6/8, в друкарні «Комуніст» Головполіграфвидаву Міністерства культури УРСР, Харків, Пушкінська, 29. Зам. 0108.