Автор: Флакка К.Г.
Теги: художня література поезія видавництво дніпро переводна література горацій
Год: 1982
Текст
КВІНТ
ГОРАШЙ
ФЛАКК
З ЛАТИНСЬКОЇ
КИЇВ
ВИДАВНИЦТВО
ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
«ДНІПРО»
1982
ТВОРИ
А
Г67
70404—215
Г М205(04)—82
В книгу вошли
известньїе произведения
знаменитого римского позта
Квинта Горация Флакка
(65—8 гг. до н. з.) —
одьі, аподьі, сатирьі и послання,
а также художественнмй трактат
«О позтическом искусстве».
Зто—наиболее полное издание
произведений писателя
на Украине.
Переклад, передмова
та примітки
АНДРІЯ СОДОМОРИ
"215.82. 4704000000 ^ Видавництво «Дніпро*. 1982 р.
ГОРАЦІЙ І ЙОГО ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ
Ім’я Горація ще в давнину було символом поетичної слави. Творчість поета, як сам
він пише про те, стала для нього «пам’ятником, вищим, ніж царські піраміди». Ця слава
видається ще яскравішою, пам’ятник — ще стрімкішим, коли зважити, що поет вийшов
з низів. Батько його був відпущеним на волю рабом, і, можливо, й саме ім я «Горацій»
він перейняв від триби (дільниці) Гораціїв у містечку Венузія (нині Веноза) на півдні
Італії. Тут і народився майбутній співець Риму в грудневий день 65 року до н. е. Син
вільновідпущеника не приховуватиме свого походження, навпаки, буде ним пишатися,
вбачаючи доказ власної мужності в тому, що домігся загального визнання. Складаючи
свій знаменитий «Пам’ятник» (Оди, III, ЗО) *, він окине зором пройдений шлях,
побачить велич своєї слави і з гордістю скаже про себе: «Я, з безвісного — могутній».
Венузія залишиться для поета найдорожчим спомином. Блакитне італійське небо,
на його тлі — верхи порослих лісом гір, невеликі поселення, що, мов орлині гнізда,
туляться по крутосхилах; потужний гомін грізного у весняне повноводдя Авфіда й
дзюрчання прозорого, мов кришталь, Бандусійського струмка,— все це постане потім у
карбованих рядках його пісень — од, відгукнеться в їхньому дзвінкому повнозвуччі.
Впродовж усього життя поет прислухатиметься до голосу природи й відмежовуватиметься
від тих, «хто в гаю бачить лиш дрова», для кого наймилозвучніше серед усіх слів —
«гроші»; над усе цінуватиме він спілкування з людьми, котрі «відчувають однією з ним
душею».
Горацієві ще в дитячі роки довелось розлучитися з дорогими йому місцями. Батько,
хоч і мав скромні прибутки на посаді збирача податків, переїжджає в Рим. Він зважився
на цей крок заради сина, щоб дати йому кращу освіту, «нарівні з дітьми сенатора й
вершника».
Це були важкі для Риму роки. Точилась запекла боротьба між так званими оптима-
тами — керівниками сенаторської партії, ідеологом якої був Ціцерон, та популярами, яких
очолив Гай Юлій Цезар. Розпався перший тріумвірат — союз Помпея, Красса і Цезаря.
Тривала боротьба між Цезарем і Помпеєм. Рим вступав у криваву смугу громадянської
війни, що почалася переходом Цезаря через ріку Рубікон у січні 49 року до н. е.
Рим приголомшив Горація. Звиклий до тихої Венузії, хлопчина розгубився у
гомінкому, величезному місті, яке вражало і своїми пишнотами — величавими храмами,
статуями, колонадами, і нужденними дільницями, де тулилась міська біднота — плебс. Сюди
напливав і розорений сільський люд, чиї окрайки землі поглиналися обширами
величезних володінь — латифундій, де господарювали розбагатілі землевласники. Разючий
контраст між містом і селом позначиться на всій творчості Горація. В селі він шукатиме
злагоди з самим собою і дозвілля для праці над словом, у місті — приглядатиметься до
«барв життя». Відчуваючи цю болісну роздвоєність, він сам назве себе «співцем двооб-
разним» (Оди, II, 20), лебедем, Аполлоновим птахом, який ширяє в піднебессі, і людит
ною, котра мусить залишатись на землі, щоб зблизька бачити життя.
Важко довелося б хлопцеві у Римі, коли б не батькова чуйність: він зігрівав
одинака теплотою свого серця, не надокучав йому повчанням, а виховував на живих
прикладах— людських чеснотах чи хибах. «Глянь ось на цього... Глянь на того...»-—все життя
вчуватиметься поетові батьків голос. І не було в ньому зловтіхи, радше співчуття до
тих, кого понівечив розпусний Рим. «З мене досить, коли передам тобі звичаї предків,
коли вбережу життя й чесне ім’я твоє, поки ти потребуєш опікуна. Далі — плавай вже
сам, без корка»,— наставляв він сина (Сатири, І, 6). Сам того не підозрюючи, батько
вже тоді плекав у ньому хист майбутнього сатирика, незлобливого, але меткого на око
й дотепного поета, що візьме собі за девіз: «Сміючись, говорити правду».
* Римська цифра означає книгу, арабські — відповідно номер твору та віршового
рядка. (Прим, автора).
5
На противагу лагідному батькові, Гораціїв учитель, Орбілій з Беневента, був
суворий, часто брався за різку, через що поет назвав його згодом «хльостким». Освіту, проте,
учні здобували грунтовну, вивчали граматику, поезію, філософію та риторику —
красномовство. В Римі Горацій оволодів грецькою мовою, читав «Іліаду», з якою не розлучався
і в похилому віці. По-грецькому й сам почав писати свої перші вірші. Одначе Рим на
той час не міг дати завершеної освіти. Той, хто хотів поглибити свої знання з філософії,
вдосконалитись у красномовстві, краще оволодіти грецькою мовою, повинен був рушати
до Афін, що залишались осередком інтелектуального життя античного світу. Туди й
подався Горацій дев’ятнадцятирічним юнаком.
У «добрих, дозвільних Афінах», як називає їх поет, неквапливо й розмірено плинуло
далеке від соціальних потрясінь життя. Лише величні пам’ятники архітектури й
мистецтва та сувої багатих бібліотек свідчили про колишню велич і волелюбний, неспокійний
дух Афін — серця Еллади.
Горація найбільше цікавила діалектика, тобто мистецтво пошуку правди в живій
бесіді, а також етика — наука, що досліджує звичаї, вчить відрізняти «прекрасне від
шкідливого». Він слухає перипатетиків (послідовників Арістотеля), вивчає настанови
прихильників Платонової Академії, знайомиться з епікурейською філософією. Та хоч
якими авторитетними були афінські наставники, Горацій прагне керуватися власним
бозумом і ніколи, за його словами, «не присягатиме на вірність тій чи іншій школі».
Щоправда, самостійних філософських засад він так і не виробив, хитаючись переважно
між закликами епікурейців до затишного споглядального життя та суворими настановами
стоїків.
В Афінах Горацій вперше взяв до рук твори славетних давньогрецьких ліриків —
Архілоха, Алкея, Сапфо. Перед ним відкрився світ бездоганної за формою, палкої,
наснаженої громадянськими мотивами поезії. Любов до неї ніколи не згасне в його душі, він
радитиме своїм співвітчизникам, не завжди охочим до копіткої праці над словом:
...на грецьких поетів рівняйтесь,
їх перечитуйте вдень і вночі, не склепляючи ока!
(«Поетичне мистецтво», 268—269).
Та ось до «тихих Афін» докочується звістка про вбивство Цезаря, що сколихнула
Рим у лиховісні березневі іди 44 року до н. е. Незабаром у Грецію прибуває й
організатор замаху Марк Юній Брут з наміром завербувати під знамена «захисників
Республіки» римську молодь, що тут навчалась. На його заклик відгукнувся й Горацій. Не міг
він тоді збагнути, що намагання відновити Республіку — марні.
В листопадовий день 42 року до н. е. коло містечка Філіппи в Македонії очолювана
Кассієм і Брутом армія зазнала повної поразки в битві з Антонієм і Октавіаном,
майбутнім імператором. Вожді республіканців наклали на себе руки, решта рятувалася
втечею. Серед утікачів був і Горацій.
Наступного року, з дозволу переможця Октавіана, Горацій збирається в рідні краї.
По дорозі він мало не гине від бурі біля самого побережжя Італії. Повернувшись до
Риму, довідується про смерть батька. У Венузії на конфіскованому батьківському наділі
вже порались ветерани Цезаря. «З підтятими крилами», позбавлений і молодечих ілюзій,
і засобів для прожиття, Горацій все ж не занепав духом. Можливо, пробудилася в ньому
вроджена стійкість, а може, озвався в душі мужній голос Архілоха, якого читав в Афінах:
Серце, серце, заніміле посеред лихих пригод,
Стрепенись!..
І ось, спонукуваний «сміливою вбогістю», він сам береться за стилос — пише в дусі
Архілоха так звані еподи, дослівно — приспіви, складені переважно ямбами, де після
довгого вірша, наче його відгомін, йде коротший. В ранніх Горацієвих еподах домінує
притаманна цьому жанрові їдка насмішка — над розбагатілим вискочнем (епод 4),
лихварем (епод 2), «чарівницею» Канідією (епод 5), заздрісним та бездарним поетом
(епод 6) тощо. Пізніше поет розповідає в еподах про себе, пише про кохання, а
головне— на повен голос висловлює своє занепокоєння долею Риму. Тим самим він
відмежовується від так званих «нових поетів», зокрема Катулла, що брали за взірець алексан-
дрійську поезію, яка не виходила за межі камерних тем.
6
Горацій, не вагаючись, називає злочинцями тих, хто знову багрить свої мечі^
братньою кров'ю (йдеться про сутичку Луція Антонія з Октавіаном у Перузінській війні
(41—40 pp. до н. е.):
Куди, куди, злочинці? Нащо знов мечі
Ви з піхов добуваєте?
Поет уболіває за своїх співвітчизників:
Друге в усобицях тих змарнувалося вже покоління,
Під власною вагою велет Рим паде.
(Епод 16. 1—2)
Тоді ж Горацій пробує сили і в жанрі сатири. Орієнтуючись на римського сатирика
Луцілія (180—103 pp. до н. е.), запозичує в нього традиційні типи людей, образи, навіть
імена, проте збагачує сатиру новими мотивами, гнучкішим робить гекзаметр,
соковитішою — мову, тоншим — дотеп.
Улюблену працю над віршами Горацій мусив поєднувати із службою в державній
установі на посаді скриби — переписувача фінансових документів. Вроджений хист і
наполегливість у літературних заняттях дали наслідки: про Горація заговорили. В нього
з'явились вороги, котрим поет дає відсіч в еподах та сатирах. З’явилися й друзі, серед
яких — уже славетні на той час Вергілій і Варій. Саме їм завдячує поет різкою переміною
в своїй долі. Зауваживши в непримітному скрибі небуденний талант, вони влаштовують
йому зустріч із Меценатом — першим дорадником Октавіана в усіх його політичних
заходах, людиною тонких літературних смаків. Меценат, який добре знався на людях і був
передбачливим політиком, відразу ж зрозумів, що Горацій якраз той поет, котрий може
прислужитися державній політиці Октавіана. Незабаром вони стають близькими друзями.
Окрилений визнанням, Горацій завершує першу книгу сатир, присвячуючи чільний
твір своєму могутньому другові:
В чім, Меценате, тут річ, поясни, що немає такого,
Хто б своїй долі радів...
Поет називає свої сатири бесідами, бо й справді невимушено веде в них мову то
з адресатом твору, то з уявним співрозмовником, то сам з собою. До речі, «сатира»
в латинській мові означає «суміш», і Горацій у повній мірі використовує можливості
цього жанру. Тут поруч з філософськими роздумами над життям та звичаями людей —
комічні побутові сценки, повчальна байка; поруч із роздумами над літературним
жанром та стилем — описи власних пригод та переживань. Немає закутка — чи то в
палаці вельможі, чи в комірчині злидаря,— куди б не зазирнув допитливий сатирик. І про
все він оповідає жваво й дотепно, беручи за єдину схему свого викладу закони живої
бесіди. Його заклик: «В межах природи живи!» перегукується з філософією стоїків, які
вважали природу вчителькою та провідницею, радили жити з нею в згоді. Помітити
ці накреслені природою межі, пізнати в усьому міру й не впадати в крайності,— означає
знайти «правду» життя:
Все має міру якусь, повсюди межі є певні,
Далі чи ближче від них — даремно шукатимеш правди.
(Сатири, /, 7, 106-107)
Ця «правда» — не що інше, як знаменита «золота середина», що набула досконалого
художнього вираження в оді до Ліцінія (II, 10). Кожен, хто йтиме цією осяяною
розумінням міри дорогою, на думку поета, пізнає в житті справжню насолоду. Навіть робота
над словом, як її розуміє Горацій, видається пошуком «золотої середини», тієї світлої
лінії, обабіч якої — млисте, спотворене відображення «правди». Адже багатослівний,
квапливий Луцілій плив «каламутним потоком»; такий же «темний» і той, хто
«силкується бути надто стислим». Отже, й слова мають свою міру, яка зблискує тільки в
довершеному творі, бо «посередності поетові не прощають ні боги, ні люди, ні книгарні»,—
скаже Горацій у своєму «Поетичному мистецтві», немовби зазначаючи, що «золота
середина» не має нічого спільного з посередністю *.
* Про значення Горацієвої «золотої середини» та про її грецькі джерела див. цікаве
дослідження Т. М. Чернишової: «Про «золоту середину» Квінта Горація Флакка». Зб.
«Іноземна філологія», Львів, 1980, № 60, с. 69—72.
7
Прийнявши присвячену йому книгу сатир, Меценат подарував поетові маєток
неподалік від Рима, в мальовничій долині ріки Дігенції (нині Ліченца) серед Сабінських гір.
Горацієві йшов тридцять перший рік. Дочасно посивілий, втомлений незгодами й
випробуваннями, поет мріє про дозвілля — тим паче, що Рим уже встиг допекти йому своїми
заздрісниками та підлесниками, бенкетами та дрібними клопотами, які викрадали час,
не давали зосередитись. У другій книзі сатир поет згадує ту палку мрію, якою жив
у міській колотнечі:
Де ти, жадане село? Чи колись, метушню ту забувши,
То стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії,
Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям?
(Сатири, //, 6, 60—63).
Доля начебто всміхнулась поетові. Захоплений незвичними обов’язками господаря,
він підправляє будинок, порається коло саду, радіє першим гостям. Йому ніби хочеться
воскресити своє затишне дитинство: навіть джерело, що бриніло неподалік нової садиби,
назвав Бандусійським,— як те, до якого дослухався ще хлоп’ям. Згадки про далекі
дитячі роки посилюють характерний для поетової творчості мотив швидкоплинності часу:
Ось і все, чим марив я:
Горнусь до них лиш, до тих гір Сабінських.
Дні ж і тут — летять, летять:
То вповні місяць, то вже знов щербиться...
(Оди, II, 18).
Та не випало поетові горнутися лише до тих гір, не судилося втішатися повнотою
щастя: ніхто не може бути «всебічно щасливим», хіба що вигаданий філософами-стоіками
«мудрець»... Поета владно кличе Рим — до Мецената, до самого Октавіана, якому надано
почесне прізвисько Август (тобто «звеличений божеством»). Перемігши в морській битві
Секста Помпея, а потім Антонія, підкоривши Александрію, Октавіан-Август в 30-х роках
до н. е. закріплює за собою верховну владу, хоча формально й оголошує про
відновлення старої Республіки. Горацій повинен відгукуватися на всі ці події, він мусить
виправдати довір’я й доброту Мецената, як це зробив Вергілій, склавши «Енеїду» —
монументальну хвалу діянням римського народу й принципатові Октавіана-Августа. Кличе його
в Рим і якийсь внутрішній голос, а можливо,— голос батька, що вчив його плавати
в тому безкрайому життєвому морі.
Протягом десяти років, які поет ділив між сабінським закутком та Римом, поступово
виникають три книги од. Саме в них Горацій бачить своє безсмертя, і найбільшою
своєю заслугою вважає те, що заспівав «на італійський лад еолійську пісню», маючи на
увазі пісенну творчість знаменитих давньогрецьких поетів з Лесбосу — Алкея і Сапфо
(VII ст. до н. е.). Від них римський співець запозичив передусім форму — своєрідні
ліричні строфи, складені з різностопних віршів, де звучать перемінні, подекуди важко
вловимі, ритми. Найвідоміші серед цих строф — алкеєва (Оди, І, 9) та сапфічна (Оди,
І, 2). Перша, адресована Меценатові, ода (І, 1), складена так званою асклепіадовою
строфою, де кожен віршовий рядок повинен мати чітку цезуру (ритмічну паузу)
посередині. Взагалі ж, перша книга од — це наче справжній «парад» віршових форм: тут
виступають майже всі строфи, яких уживає Горацій.
Семиструнна ліра, якої не випускав із рук старогрецький співець, в часи Горація
була вже тільки символом ліричної поезії. Проте музика не зникла безслідно. Поезію
читали вголос — декламували. Віршовий ритм карбувався чітким розмежуванням довгих
та коротких складів (у перекладі їм відповідають наголошені й ненаголошені). Виняткову
вагу мали стилістичні засоби, що посилюють музичність вірша,— алітерація, асонанс.
Горацій — майстер звукових образів. Його майстерність полонила Овідія, який в
юнацькі роки, очевидно, слухав першого серед ліриків Риму, про що згадано в «Скорботних
елегіях»: «Слух зачаровував нам найбагатший на ритми Горацій». Ритмомелодика тієї
чи іншої строфи в нього завжди є яскравим виражальним засобом твору. Так, в оді до
Левконої (І, 11), де над усім домінує славнозвісне «сагре diem» — «лови день», саме
в звуковому рисунку вірша постає образ моря, яке раз по раз вдаряє хвилею об берег,—
образ, у якому відбито й невпинний біг часу. Та, певно, не всі сучасники поета сприймали
багату звукову гаму його творів: класична відточеність поезії вже тоді поступилась перед
8
дешевими ефектами. Недарма, говорячи про занепад римського театру, Горацій^ нарікає,
що й у вишуканої публіки «насолода перемандровує від вуха до блудливих очей».
Не забуваймо, однак, що саме Горацієві належить вислів: «Поезія — це картина».
І саме його поезія — найкращий доказ справедливості цього знаменитого порівняння.
Проте живописний ефект не лежить на поверхні Горацієвих од: він майстерно
прихований. Поет хоче зробити читача співтворцем, прагне, щоб сам він відкрив для себе правду
його поезій, як, скажімо, в оді до Таліарха (І, 9). На початку твору — образ засніженої
гори й зимового заціпеніння природи. Далі йдуть врівноважені поради: «Докинь дров
до вогню», «дістань вина», «облиш усі справи богам», «не вивідуй про майбутнє», «не
цурайся любові» тощо. І раптом яскравим перегуком відкритих голосних приковує до
себе увагу перший вірш п’ятої строфи: «Donee virenti canities abest». Слово «virens» —
«молодий, сильний», зіткнувшись зі словом «canities» — «сивина», відразу зблискує іншим
значенням — «зелений», перегукуючись із наступним образом зеленого поля. Тут же
зринає глибинний ліризм, сконденсований у разючому контрасті білого (зима, старість,
смерть) і зеленого (весна, молодість). Читач на мить стає причетним до творчості,
співчуває стривоженому поетові. Згадуються слова шанувальника Горація, поета-гуманіста
Павла Русина з Кросна:
В пісні, десь на дні, по-мистецьки скрита,
Зблискує правда.
То чи не є ця правда затаєним болем поета, його зворушенням? А зворушується
він при думці про миттєвість людського життя, про «заздрісний» час, який в уяві поета
підточує й здрібнює все на цім світі, про смерть — «останню межу всіх речей». І навіть
у так званих «Римських одах» (III, 1—6), які покликані сприяти Августовій політиці
відродження староримських чеснот, служити відновленню порушеної гармонії між
людиною та суспільством, проривається меланхолійна задума поета, виказуючи його справжній
погляд на речі:
Чого не сточить згубного часу плин?
Батьки минулись — гірші, ніж предки їх,
На світ привівши нас, марніших;
Ми ж — іще гірше дамо поріддя.
Такий останній акорд «Римських од», де поет остаточно утверджує свою роль
«віщого співця» римського народу.
Багатолюдний Рим знав поета в обличчя. І коли той з’являвся на його вулицях —
невисокий на зріст, посивілий, заглиблений у свої думки, перехожі вказували на нього
пальцем: «Ось він, перший лірик Риму». Горацій найчастіше прямував звичною дорогою
на Есквілінський пагорб, де височів багатий палац зі стрімкою вежею. Тут ждав його
Меценат, виснажений хворобливим безсонням, дратівливий. Очікував похвал Август.
І не тільки похвал: він пропонує поетові бути його особистим секретарем. Горацій
відмовляється. Натомість виконує інше важливе доручення імператора: складає «Пісню
вікового свята», що виконувалась в 17 році до н. е. на «ювілейних іграх» — найвеличні-
шому загальноримському торжестві. Незабаром Август вимагає від лірика похвал своїм
пасинкам Тіберію і Друзу за їхні перемоги над альпійськими племенами. А ще через
якийсь час, невдоволений тим, що Горацій, видавши книгу філософських послань, не
адресував йому жодного з них, пише поетові таке: «Знай, що я гніваюсь на тебе, бо
в багатьох такого роду творах ти не ведеш мову передусім зі мною. Чи боїшся, що
заживеш у потомках лихої слави через те, що був близьким до мене?» Нагадування
було недвозначним, і Горацій — хоч і закінчив третю книгу од славнозвісним
«Пам’ятником», а книгу послань — поетичним автопортретом, береться поправити свою неувагу
до принцепса. Так виникає остання, четверта книга од, складена у віці, на поетову думку,
не підходящому^ для такого жанру, з традиційними для нього любовними мотивами. Так
з'являється найбільше з Горацієвих послань — послання до Августа (II, 1), у якому,
щоправда, поет порушує не політичні, а літературні питання, чим, мабуть, не дуже
зрадував високого адресата.
Перша ода останньої книги присвячена Венері, богині кохання, краси, творчих сил
природи, яку так часто вшановує Горацій у своїх піснях. Цей образ і тут навіяний
9
мотивом швидкоплинності часу, передчуттям близької смерті: через вісім років поета не
стане. Тепер, на порозі свого п’ятдесятиліття, він протиставляє себе молоді, що кружляє
в танці довкола мармурової статуї вічно прекрасної богині, над якою не владний час.
Згадкою про Венеру й закінчується четверта книга од.
У самому ж її центрі — перлина Горацієвої лірики: ода до Торквата (IV, 7), де
схвильованість лірика вилилась у найдосконалішій поетичній формі. Це — справжній
подих весни; він — у протяжному і легковійному «Diffugere nives» — «позбігали сніги».
І хоча на місці сумних снігів бачимо зелень лугів, буйні кучері дерев, мерехтіння
струмків ■—п'янкої радості, одначе, нема: її пригашує другий, короткий вірш, що повторюється
зітханням упродовж усього твору. Як скрушне зітхання, звучить в оді і найвідоміший
із висловів Горація: «Pulvis et umbra sumus» — «Ми — тільки порох і тінь». Переклад
не віддає тут звукового образу — губних «р», «Ь», що в сполученні з низьким «и»
гупають, мов заступ могильника. Приголомшливий контраст до легковійного початку оди!
Джерелом Горацієвої лірики все ж таки була туга, хоч сам поет, прихильник душевної
радості, не міг із цим погодитись:
І страх, і тугу, Музам довірившись,
Пущу з вітрами — хай по воді морській
Розвіють їх...
(Оди, /. 26)
«Я не вмру» — писав Горацій наприкінці другої книги од. «Не весь я вмру»—дещо
обережніше висловився він у своєму «Пам’ятнику» (III, ЗО). І ось — похмурий афоризм,
вміщений у центрі четвертої книги. І все ж остання ода цієї книги закінчується світлим
і бадьорим «Співаймо!» Звертаючись цим закликом до хору хлопців та дівчат, поет
вірить у всепереможну силу пісні і, можливо, погоджується з Епікуром, який вважав:
«Людина не повинна лякатися своєї знищенності, бо незнищенним залишається рід
людський».
Мотив смертності звучить, отже, поруч із життєстверджуючою вірою поета
в творчі сили людини, що можуть її увічнити.
Горацій, хоч і повернувся до лірики, все ж основним своїм жанром у пізньому віці
вважав послання. Він сам виплекав цей жанр і почувався в ньому найвільніше. Думка,
наче вирвавшись із вузьких строфічних рамок, пливла розлогим гекзаметром. Знову,
як і в сатирах, поет вів живу бесіду. Колишніми залишилися й теми тих бесід: про
поміркованість, про важливість пізнати самого себе, про переваги сільського життя над
міським, про щастя, душевну рівновагу тощо. І хоча кожне послання присвячене певній
проблемі, в його канву, відтінюючи думку, часом вплітається байка, емоційний рядок
іде поруч із відлитою у гекзаметр філософською сентенцією. В посланнях Горацій
поєднав нарешті філософію та поезію, що, за словами Платона, віддавна були наче в якійсь
незгоді.
Тільки згоди з собою поет все ж таки не домігся. Роздумуючи в посланнях над
морально-психологічною проблемою «бути й здаватися», він не міг не помітити, що
незалежність і душевна рівновага, яких так прагнув,— уявні. І тому щиро звіряється своєму
другові:
Може, про мене спитає,— скажи: попри задуми славні,
Й досі живу я безладно й не солодко...
Що мені шкодить — до того хилюсь; помічного — цураюсь.
(Послання, /, 8)
Ось чому в поезії Горацій ніколи сліпо й беззастережно не йде за тою чи іншою
філософською школою, що обіцяє щастя й заспокоєння. Ось чому і у власних судженнях
він ніколи не був категоричним, а завжди готовий прийняти чиюсь кращу пораду:
Ну, на все добре. Бувай. Та коли на щось краще натрапиш —
Радо й мені сповісти. А тим часом — і цим вдовольняйся.
(Послання, /, 6, 67—68)
Останні роки життя і творчості Горація зв'язані з його посланням до Пісонів,
відомим під назвою «Поетичне мистецтво», де викладено спостереження й настанови, що їх
передає автор молодому поколінню шанувальників поезії.
10
В центрі уваги поета — слово. Треба добре подумати, перш ніж послати його в світ,
бо воно, як і пущена тятивою стріла, назад не вертається. «Тільки відчиниш уста —
й не повернеш летючого слова»,— застерігає Горацій ще в першій книзі послань (І, 18,
71), перебуваючи під впливом гомерівського образу «крилатого» слова. Та якщо Гомер
наче справді окрилює слово, надає йому епічного розмаху, то Горацій вперше відкриває
його глибинні виміри. Палкий прихильник «малих форм», він домагається смислової та
емоційної насиченості твору не за рахунок розширення його рамок, а шляхом розкриття
внутрішніх можливостей слова. А вони розкриваються, як це помітив поет, лише тоді,
коли слово майстерно вписується в контекст. Неповторність поетичного почерку
Горація — саме в цьому справді блискучому поєднанні слів. Лише тоді, коли «саме тут буде
сказано те, що саме тут мусить бути сказано», художній твір, за словами автора
«Поетичного мистецтва», зблисне своїм «світлим порядком».
Горацій любить слово — джерело свого безсмертя, тому й мова для нього — не просто
матеріал, з якого він ліпить свої твори, мова — це розлоге, шумливе дерево, яке час
від часу оновлює своє листя. На одній із гілок того дерева «прищеплює» і він, Горацій,
своє слово, радіючи його свіжій, лискучій красі.
Є в «Поетичному мистецтві» думка, на якій поет особливо наполягає:
Тільки в знанні — джерело й запорука справжнього вірша.
І далі:
Хист чи майстерність потрібніша віршам? — Ось де питання.
Та, як на мене, то й пильність сама, без природного хисту,
Як і без пильності хист,— це слово пусте: вони в парі,
В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набувають.
Та молоді поети, яких на той час у Римі було чимало, не дуже прислухались до
тих Горацієвих настанов. Молодь, що не звідала на собі лихоліття, втішаючись плодами
тривалого миру, поспішала піднятися до слави не такими стрімкими й тернистими
стежками, на які їх скеровував Горацій. Молоді не цінували тонкої майстерності його поезії,
та й до прихованого в ній болю були глухі.
«Віщий співець» римського народу все гостріше відчував свою самотність. Слова
«вигнання», «забуття» вже й раніше зустрічалися в його творах, а тепер, коли вже не стало
його найкращих друзів — Вергілія, Варія, коли й Меценат у своєму хворобливому
безсонні доживав віку, Горацієві було, мабуть, нелегко: адже він над усе цінував дружбу
та лагідні бесіди. І все ж треба віддати поетові належне: притаманний йому тонкий
гумор пронизує і «Поетичне мистецтво» — останній з його творів. Вихований на
філософії еллінів, Горацій не забув їхнього заклику — з мужністю приймати переміни. Він
залишився вірний своєму покликанню, про яке писав ще замолоду:
Отже, кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна,
Чи наді мною — вже смерті крило, чи вельможею буду,
Чи бідняком, чи то в Римі, чи доля пошле на вигнання —
Буду й тоді зображати життя в усіх його барвах.
(Сатири, //, 7, 57—60)
«Поетичне мистецтво» Горація, на відміну від наступних його наслідувань, зокрема,
«Поетики» Буало, не вкладається в жодні статичні схеми, це — втілення динамізму,
химерного ходу думки, що міниться всіма барвами життя.
Восени 8 року до н. е. помер Меценат. А ще задовго до цієї осені Горацій писав
йому:
Коли ж — о горе! — ти б відійшов-таки
Раніше, взявши й частку мого єства —
Каліка, сам собі не милий,
Я залишився б... та ні: в цю днину
Й мене б не стало...
(Оди, //, 17)
Горацій наче передчував, що цієї ж осені, 27 листопада, й сам буде похований побіч
могили свого друга на Есквілінському пагорбі. Син вільновідпущеника — біля «нащадка
давніх володарів».
11
Горацій-лірик так віщував собі безсмертя:
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
(Оди, III, ЗО)
Життя далеко розсунуло межі слави, що їх накреслив римський співець. Не багато
поетів світу може рівнятися з ним славою. Скрізь шанують Горація, беруть його за
взірець і сьогодні прислухаються до його поетичних настанов.
Частим і бажаним гостем був Горацій і на Україні*. Поруч з Вергілієм, Ціцероном,
Квінтіліаном та іншими давніми авторами, славетного лірика вивчали в Києво-Могилян-
ській академії. В центрі уваги були його сатири й послання — життєва філософія поета,
а також «Поетичне мистецтво». Саме до Горацієвої ліри прислухались Ф. Прокопович,
М. Довгалевський, Л. Горка та багато інших викладачів піїтик і ораторського
мистецтва. Численні писані латиною курси піїтик, починаючи з першої половини XVII століття,
густо всіяні уривками Горацієвої поезії, яка вважалася класичним зразком довершеності
й краси.
Перші яскраві сліди Горація на українському грунті зв’язані з творчістю Григорія
Сковороди — його великого шанувальника. Сковорода, як і Горацій, був того
переконання, що мета людини — осягнути щастя, до якого ведуть не багатство й почесті, а
погідність духу та радість серця. Тому й захоплювався український письменник передусім
двома одами римського лірика: до Ліцінія (II, 10) та до Гросфа (II, 16), переспівуючи
та перекладаючи їх досить вільно.
На звучання Горацієвої поезії в українській літературі чималий вплив мала «Енеїда»
Котляревського. З її виходом у світ почався довгий період перелицювань і пародій.
В 1837 році окремі оди Горація перелицьовує П. Гулак-Артемовський. «Гараськові
оди» — дотепні, написані соковитою мовою — влились живим колоритним потоком в
українську літературу. Проте звучання оригіналу було суттєво змінено: не передано важливі
для розуміння Горація його віршові розміри, відкинуто складний світ міфології, що тонко
відтінює настрої автора. Залишилися звичні вислови, як-от: «лови день», «не турбуйся
майбутнім», «від смерті не втечеш» тощо. Перекладач, українізуючи оригінал, густо
забарвлює їх народним гумором, як, наприклад, в оді до Деллія (II, 3): «Пархоме,
в щасті не брикай!»
«Гараськові оди» Гулака-Артемовського, хоч якими далекими видаються вони
сьогодні від оригіналу, були кроком на шляху до пізнання Горація: винятково важливим
був сам намір підкреслити те живе в творах давнього автора, що єднає його з читачем
нової доби. В усякому разі Горацій, яким бачимо його в Гулака-Артемовського, відкинув
маску незворушного й холодного «парнасця», що на той час уже прикривала живе
обличчя римського лірика.
Наслідував Горація і Левко Боровиковський.
Перший, хто повністю відмовився від переспівів, започаткувавши новий етап
розвитку перекладацької справи на Україні, був Іван Франко. У Франкових перекладах
творів Горація, які вийшли друком в 1894 році, вже помітна увага перекладача до
віршових розмірів оригіналу: поет відтворює деякі елементи строфічної будови Горацієвої
лірики, іноді намагається хоча б графічно — розташуванням рядків — наблизитись до
першотвору.
Шляхом збереження розмірів оригіналу ішов Василь Щурат, який видав у 1901
році добірку з 22 од Горація українською мовою. Переклади призначалися головним
чином для шкільного вжитку, в них помітний не подоланий ще на той час перекладацький
формалізм: «дослівність» у передачі змісту і копіювання метричної схеми без урахування
природи віршового ритму.
Наче грайливим відгомоном старої школи переспівів були опубліковані в 1913—1918
роках переклади Тараса Франка, про що красномовно свідчать уже самі заголовки:
«Закоханий спортовець», «На хвилях любові» тощо.
*Див. статтю Н. Г. Корж «Переклади творів Горація на Україні (XVIII—XIX ст.)».
Зб. «Іноземна філологія», Львів, 1970, № 20, с. 68—73.
12
Новим кроком в освоєнні Горацієвої поезії стали переклади Миколи Зерова. Поет,
шукаючи ключа до оригіналу, перекладає то розміром першотвору, то модернізованим
римованим віршем.
На дальших етапах наближення до Горація — в перекладах Андрія Білецького,
Бориса Тена та інших — остаточно переважив принцип адекватного відтворення
віршових особливостей оригіналу.
Радянському читачеві Горацій близький своєю глибокою увагою до внутрішнього
світу людини, гуманністю, громадянськими мотивами, що звучать в його ліриці. Сьогодні
читач хоче бачити справжнє обличчя римського лірика, відчути всі тонкощі його
поетичної майстерності. Однак передати їх мовою перекладу нелегко, особливо, коли йдеться
про оди, де складні настрої й переживання поета вплітаються в такі ж своєрідні мінливі
ритми. Недарма дехто, зневірившись у можливості повнокровного перекладу од Горація,
порівнює їх із засушеними квітами, яким годі повернути колишні барви й духмяність.
І все ж нові й нові перекладачі постійно шукають і знаходять свій шлях до Горація.
Андрій СОДОМОРА
КНИГА ПЕРША
1
ДО МЕЦЕНАТА
Глянь, нащадку ясний давніх володарів,
Меценате, хвало й захисте любий мій,
Глянь довкіл: багатьом — тільки б у куряві
Коней гнати стрімких; вихором-колесом
Лиш мету обігнуть — пальмова гілка вже
Мчить їх ген, до богів, світу керманичів.
Цей — на все йти готов, тільки б до почестей
Люд квірітів хисткий втретє підняв його.
Той — гребе та гребе й сипле у засік свій,
Що з лівійських токів літом змести вдалось.
Хто ж оре залюбки батьківський лан, того
Ти й за Аттала скарб не підіб'єш на те,
Щоб кіпрійським судном він борозну пливку
Вів, лякаючись хвиль моря Міртойського.
Хай-но вдарить крилом до Ікарійських вод
Африк буйний — купець марить селом своїм,
Хвалить спокій, та ось — вже він судно слабке
Знов ладнає: не звик, ситий, до голоду.
Є такий, що й за дня добрим вином старим
Сам гоститися рад, келих по келиху,
Зручно лігши собі то під суничником,
То при тихім струмку в закутку милому.
Інших — табір зове; співом ріжка й сурми
Манить їх на війну — для матерів усіх
Щонайтяжчий проклін. Ну, а мисливцеві —
Любо спати й в снігу — що йому пестощі?
Він про жінку й забув: там, бач, на лань напав
Вірний пес, а кабан — он уже сіті рве.
Я — з плющем на чолі, мудрих ознакою,
Стану побіч богів; я од юрби майну
В тінь гаїв, де в танку німфи з сатирами
Мірно й легко пливуть, хай лиш Евтерпа нам
2 Квінт Горацій Флакк
17
Флейту дасть голосну, хай Полігімнія
Ніжно струни напне, по-еолійському.
Ще ж коли мене й ти лірним співцем назвеш —
Я торкнуся зірок гордим чолом своїм.
2
ДО АВГУСТА
Досить градом сік, засипав снігами
Батько весь наш край і на страх для Риму
Свій же храм вразив, понад ним багряну
Знявши правицю.
Що, як прийде знов — хвилювались люди —
Грізних з’явищ вік і ті сльози Пірри,
Дні, коли Протей своє стадо вигнав
З моря — на гори?
Між густе гілля, на верхів’ї в'яза,
Де лиш птах сідав, повтикались риби.
Море грало скрізь, і пливли над лісом
Сарни лякливі.
Жовтоводий Тібр — це при нас було вже —
Враз на Рим помчав через лівий берег,
Щоб владичий дім і святиню Вести
Хвилею збити.
Так надмірно мстив проти волі Батька
Тібру гнівний бог, покотивши хвилю
Ген до тих святинь, коли вчув дружини
Ілії скарги.
Буде знать про те, як точили в Римі
Не на персів ніж, а на свого брата,
Наша юнь; її ж,— через чвари предків,—
Так нині мало!
Рине вниз наш Рим. До якого ж бога
Має вдатись люд? І яким ще співом
Нині вже глуху до благань тих Весту
Дівам схиляти?
Хто ж за ті гріхи понесе покуту
З волі Батька, хто? Появись, благаєм,
18
Ти, що блиск рамен оповив у хмару,
Фебе-пророче!
Може, ти до нас, Еріціно, прийдеш:
Поруч — Купідон і веселі Жарти?
Може, спом'янеш позабутих внуків,
Праотче Марсе?
Вже давно — гай-гай! — наситився грою
Ти, що любиш клич і шоломів сяйво
Й грізний вид бійця, що зійшовсь віч-на-віч
З ворогом лютим.
Може, ти явивсь, легкокрилий сину
Майї, мов юнак, мов земна людина,
Й те ім’я прийняв, що тобі дали ми,—
«Цезаря месник»?
Щирим серцем дбай про народ Квіріна,
Вік із ним живи, й хоча ми спіткнулись,—
Нас не кинь в біді, не спіши злетіти
З подувом вітру
В вись небесну; тут, поміж нами слався,
Тут очолюй нас, опікуне-батьку.
Хай не сміє перс, коли ти при владі,
Край наш топтати.
З
ДО КОРАБЛЯ
Хай Кіпріда в ту путь тебе,
Хай Єлени брати, зорі ясні, ведуть,
Хай лиш Япігу волю дасть
Вітровладний Еол, інших — приборкавши,
О кораблю! На свій поміст
Ти Вергілія взяв — ти його й в Аттіку
Поверни, бо й мою везеш
Половину душі — згинути їй не дай!
Той мав дуб і потрійну мідь
Вколо серця свого, хто по безодні тій
Вперше човник повів, кого
Африк не налякав, що з Аквілонами
2*
19
Бій зчиняє, ні ті дощі,
Дар понурих Гіад, ні повелитель Нот,
Що на Гадрії будь-коли,
Дужий, хвилю зіб'є чи вгомонить її.
Смерті в вічі сміявся б той,
Хто на чуда морські й пінявий вал дививсь
Не зморгнувши або на ті
Горезвісні хребти Акрокеравнія.
Марно бог передбачливий
Темні води розлив між суходолами:
Хвилю, досі незайману,
Вже зухвалий весляр довгим веслом січе.
Так, аж надто допитливий,
Рине люд до гріха — що йому межі ті?
Син Япета посмів було
Нам вогонь принести, вдавшись до хитрощів.
Тільки вкрав він його з небес —
За сухотами вслід військо хвороб нових
Землю враз облягло, а смерть
Крок, повільний колись, нині приспішує.
Понадземну порожняву
Вперше звідав Дедал на нелюдськім крилі,
В підземелля спустивсь Геракл
І в понуру глибінь, в темний Аїд проник.
Де є, смертний, межа тобі?
Вже й до неба рвемось в тій необачності.
Ось тому й наготовлену
Гнівний Батько в руці стискує блискавку.
4
ДО СЕСТІЯ
Слабне вже люта зима, вже провесна шле тепло й понову,
Судно просохле знов гойдає хвиля.
Рвуться отари з обор, плугатаря вже вогонь не вабить,
Сивава паморозь лугів уже не сушить.
Вже за Венерою вслід Кітерейською — лиш засяє місяць —
Стають у коло Грації та німфи:
20
Мірно землю б'ють, усе б'ють вони, поки вогнедишні
Циклопів кузні сам Вулкан обходить.
Ось коли з мирта вінком по-святковому слід чоло вповити
Або квітками з-під снігів розталих.
Ось коли в тіні гайка треба жертвою Фавну честь віддати —
Чи він овечку, чи козля бажає.
Смерті блідої стопа б'є однаково, Сестію щасливий,
В низький поріг та в брами можновладних.
Кожен близький до межі, а снує чомусь довгу-довгу мрію,
Лихі ж привиддя й ніч — не за горами,
Й дім, де володар — Плутон, вигнання твоє; раз туди
потрапиш —
Гучних бенкетів там вести не будеш,
Там тебе ніжний Лікід не втішатиме: він у колі хлопців
Сьогодні, завтра ж — і дівчат полонить.
5
ДО ПІРРИ
Хто цей хлопець стрункий, Пірро, що в затінку
Між троянд запашних так пригорнув тебе?
Перед ким золотаве
Ти волосся розсипала,
Щира й звабна така? Ой, ще оплаче він
Клятви й долю хистку, гляне на море те,
Чорним зоране вітром,
Гляне — й заціпеніє враз,
Хто тобі, золотій, нині довіривсь так,
Певний щастя свого, певний взаємності,
В бурях ще не бувавши...
Горе ж тим, хто притьма на твій
Блиск оманний летить! Я ж — про це й напис мій
Каже в храмі святім — після пригод морських
Склав свій мокрий ще одяг
Богу моря могутньому.
21
6
ДО АГРІППИ
Варій, звившись орлом в небо Меонії,
Вславить силу твою, дзвін перемог,— куди б
Воїн твій не пробивсь — і на коні, й судном
За тобою, вождем своїм.
Я б, Агріппо, й не смів братись до справ таких —
Не для мене Ахілл, що напролом іде,
Ні бувалець Улісс, що по морях блукав,
Ні злощасний Пелопа рід:
Велич не для малих. Скромність і ліра та,
Музи мирної дар, забороняють нам
Слави Цезаря блиск, як і твої діла,
Вбогим хистом применшити.
Хто б ще так оспівав Марса, що в криці весь,
Меріона в пилу, чорнім пилу боїв,
Діомеда, який з волі Паллади став,
Смертний, проти богів самих?
Я ж лише про вино пісню снуватиму,
Про дівчат запальних, що юнакам грозять
Гострим нігтиком; я, нині бездумний вже,
Завтра — легко закоханий.
7
ДО МУНАЦІЯ ПЛАНКА
Родос уславлять одні, Мітілену, Ефес чи Корінфа
Стіни, де море подвійне хвилює,
Фіви, де Вакх народивсь, або Аполлонові Дельфи
Чи мальовничу Темпейську долину.
В інших на думці лише — величати в немовкнучій пісні
Місто Паллади, безшлюбної діви,
Щоб на вінок відусіль назривати оливкових віток.
Є і такі, що в пошану Юноні
Аргос, де коні баскі, й багатство Мікен оспівають.
Тільки мене ані Спарта сувора,
Ні плодоносні поля, простори Ларісси, не ваблять
Так, як ота гомінка Альбунея,
22
Так, як Аню прудкий, і Тібурна гаї, і грайливі
Хвилі струмків у садах яблуневих.
Нот ясний не всякчас налітає з дощами на крилах —
Часто він сам випогіднює небо.
Так от і ти, як мудрець, трудам життьовим і зажурі
Вчасно покласти межу не вагайся,
Планку, солодким вином, де б не був ти: чи то вколо тебе
Зблискує табір орлами, чи віти
Гаю Тібурна шумлять. Саламін покидаючи й батька,
Тевкр увінчав себе листям тополі,
Скроні вином окропив і до друзів своїх посмутнілих,
Кажуть, такими словами звернувся:
«Хай же нас доля веде,— ласкавіша доля від батька,—
Звірмося їй, о супутники-друзі!
Тевкр за вождя вам і Тевкр — за пророка, чи ж вам
зневірятись?)
Сам Аполлон віщував урочисто:
«Знайдете землю нову — й Саламін своє ймення повторить».
Гей же, хоробрі, що в гірших пригодах
Разом зі мною були! Вином нині тугу розвіймо,
Завтра-бо знов — у безмежнеє море.
8
ДО ЛІДІЇ
Лідіє, ради неба,
Ради всіх богів поясни: чом Сібаріса губиш,
Люблячи? —Спеку й порох
Стійко він терпів, а тепер — сонячні грища кинув.
Чом у рядах при зброї
Верхи він не мчить, як було? Чом не смиряє
галльських
Коней вудилом вовчим?
Чом у жовтий Тібр не пірне? Чом йому мазь
оливки
Гірша за кров зміїну?
Зброї чом тепер не бере в ту мозолясту руку,
Хоч за межу далеко
Він і спис, і диск, як ніхто, вправно метав і вміло?
23
Що ж, він сховавсь, можливо...
Так Фетідн син між дівчат схований був, говорять,
Щоб на лікійців лави,
Мужній, він не рвавсь на очах у жалібниці Трої.
9
ДО ТАЛІАРХА
В снігу глибокім, бачиш, на овиді
Соракт біліє? Снігом завалені,
Ліси пригнулись, а на річці
Кригою хвилю пливку вже скуто.
Розвій-но холод, в огнище дров докинь,
Котрі сухіші, й чотирирічного
Вина з сабінської амфори
Щедрою нам зачерпни рукою.
Всі інші справи — краще богам довір:
Захочуть тиші — й вітер вгамується
Над морем темним, і незрушно
Стануть і той кипарис, і ясен.
Що завтра буде — вже не твоя журба.
Добром та зиском будь-який день вважай,
Дарунок долі, й не цурайся
Ні насолод, ані танців, хлопче.
Сумну сивизну поки ще геть жене
Твій вік зелений — поле й майдан люби,
Й не раз в домовлену годину
Хай повторяється шепіт ніжний
І сміх, що видав дівчину в закутку,
Й застави милі, зняті з зап'ястя їй
Або ж із пальця, що при тому
Був лише так, для годиться, впертим.
10
ДО МЕРКУРІЯ
Майї сину, внуче Атланта віщий,
Ти ж до слів дзвінких та до втіх палестри
Давній люд привчив, подолавши в ньому
Первісну дикість,
24
Пісня ця — тобі, посланцеві неба,
Це ж твоє дитя — луковидна ліра,
Ти на жарт усе, що вподобав, тут же
Викрасти можеш.
За волів тебе, хитруна-хлопчину,
Вже було хотів Аполлон скарати,
Вже й схопивсь за лук, сагайдак же — в тебе,
Й він розсміявся.
Навіть сам Пріам, Іліон лишивши,
Наче свій, пройшов між Атрідів гордих,
Крізь ворожий стан, фессалійську варту,—
Вслід за тобою.
Праведних ведеш у місця блаженні,
В тихий край, жезлом золотим гамуєш
Мляві тіні — ти, кому й небо раде,
Й світ попідземний.
11
ДО ЛЕВКОНОЇ
Ти не звідуй про те, де нам межу доля накреслила,
Левконоє: того — й знати не слід, так що й халдеїв ти,
Й числа їхні облиш. Краще стократ — брати, що суджено,
Чи багато ще зим небо нам шле, чи вже остання ця
Там об берег сипкий в злобі сліпій хвилю тірренську б’є.
Зваж розумно те все, вйна ціди й миттю короткою
Довгу мрію діли: заздрісний час, поки говорим тут,
Вже у безвість летить. День цей лови! У майбуття — не вір.
12
ДО КЛІО
О, кого з мужів чи героїв, Кліо,
Чи з богів струні або флейті гострій
Славить ти звелиш і чиє грайливо
Ймення полине
Ген, де гай густий, Гелікона схили
Й гостроверхий Пінд або Гем холодний,
Звідки ліс ішов, аби лиш почути
Голос Орфея,
25
Хто спиняти міг, як навчила мати,
Вітру вільний лет, течію потоків;
З гір ішли й дуби, бо й вони до ніжних
Струн дослухались.
Як же спів почну? — Як і всі: хвалою
Для отця богів і людей владики;
Він оздобив світ —і моря, і землі
Порами року.
Бо ж хіба створив божество Юпітер
Вище, аніж сам, чи принаймні рівне?
Йде за ним услід провідниця воєн
Діва Паллада.
Вакху, спом’яну я й тебе, й тобі ще,
Діво, що грозиш лісовому звіру,
Шану тут віддам і тобі, несхибний
Лучнику Фебе.
Побіч них — Алкід і близнята Леди:
Славний кінник той, цей — боєць кулачний;
Хай лише змигне мореплавцю в пітьмі
Сяйво їх чисте —
Пінний вал зі скель вже додолу рине,
Тихне бурі гнів і тікають хмари,
Грізна хвиля їм, близнюкам, покірна
Никне й маліє.
А чи Ромул-вождь, чи погідний Нума,
Чи Тарквіній Пріск, топірцями гордий,
Чи Катона смерть благородна — в пісні
Славою зблиснуть?
Регул, Скаври й ти, що в бою з пунійцем,
Павле мужній, смерть, а не втечу вибрав,
Ти, Фабріцій,— всіх я прославлю вдячно
В пісні натхненній.
Всі ці, як і той, що не стриг волосся,
Курій і Камілл для війни годились:
Спадок — лан скупий — та сувора вбогість
їх гартували.
Славу з надр віків, наче дуб розлогий,
Рід Марцеллів п'є, а вгорі ясніє
26
Юліїв зоря, мов той місяць-красень
Серед сузір'їв.
Страже, батьку наш, о Сатурна сину,
Доля так дала, що в твоїй опіці —
Славний Цезар наш: хай при тобі, першім,
Другий він править.
Чи гучний тріумф заслуживши, буде
Гнать парф’ян в ярмі за погрози їхні,
Чи вождів племен, що на крайнім сході,
Серів та індів,—
Хай землею він, лиш тобі підвладний,
Править мирно, ти ж колісниці громом
Весь Олімп тряси й посилай на грішних
Стріли вогненні.
13
ДО ЛІДІЇ
Кожен раз, коли Телефа
Шию — кров з молоком, Телефа руки ти
Хвалиш білі, в душі моїй
Гнів кипить кожен раз, Лідіє, чорний гнів!
Тут і розум я свій гублю,
Вже й рум'янцю нема, тільки сльоза з очей
Нишком котиться — знак того,
Як десь там, в глибині, сушить вогонь мене.
Весь горю, коли хтось тобі
В п'яній сварці вином біле плече заллє,
Лишить слід на губах твоїх,
Зуба пам'ятний слід, жадібно впившись в них.
Ні, не той вікуватиме
Побіч тебе, не той, хто по-дикунському
Ранить губи твої, що їх
Нектар гойно зросив, щедрий Венерин дар.
О, щасливі по-справжньому
Ті, що вік прожили, шлюб свій шануючи:
Не ганебна незгода, ні —
День останній життя їхню любов урве!
27
14
ДО РЕСПУБЛІКИ
О кораблю, вже знов хвиля несе тебе
В море І О, не туди — в гавань мерщій заходь,
В гавань! Глянь же на себе:
Вже без весел боки твої.
Африк щоглу твою, глянь, надломив уже,
Снасті стогнуть-риплять, пов’язі — порвані,
Днище тесане, й те вже
Ледве зносить напір страшний
Моря. Ні парусів — буря зірвала їх,—
Ні богів на кормі, щоб у біді новій
їх благать, тож не в пору
Славним родом пишаєшся —
Із понтійських лісів: що мореплавцеві
З тих оздоб дорогих — мало він вірить їм.
Тільки б ті буревії
В гру свою не втягли тебе!
Ти ще вчора мені був тягарем важким,
Нині — радість моя, нині ти клопіт мій...
Пильним будь на розводді,
Де Кіклади стрімкі блищать!
15
ДО ПАРІСА
На ідейськім судні з дому гостинного
Віроломний пастух морем Єлену віз,
Та, скувавши вітри, долю сумну з глибин
Так йому віщував Нерей:
«Знай: в годину лиху жінку везеш собі —
Рушить Греція вся, склавши обітницю
Геть стоптати твій шлюб, а заразом — усе
Давнє царство Пріамове.
Піт, вже, бачу,— гай-гай! — з коней, з людей струмить,
Бачу, скільки смертей вже спричиняєш ти
28
Троїі Щит свій, шолом, повіз і гнів святий
Вже Паллада готує в бій.
Тут Венера тобі — вже не заступниця:
Як на лірі не грай ніжних пісень жінкам
На солодкім ладу, як не причісуйся —
Від списів і від кноських стріл
Спальня не вбереже: вдарить і там гроза,
Мужній воїн Аянт хутко й туди вбіжить,
І хоч пізно, а все ж, о перелюбнику,
Вкриє пил твої кучері!
Ось Лаертів Улісс — рід він твій вигубить.
Ось пілоський владар — Нестор. Ти бачиш їх?
Тут грозить тобі Тевкр, із Саламіну вождь,
Там — бувалий в боях Сфенел,
Перший серед візниць, хай лише віжки він
Візьме в руки міцні. Ось Меріон, а це —
Невгамовний Тідід, дужчий за батька, взявсь
Наздогнати тебе будь-що.
Олень так на долах вже й про траву забув,
Вовка вчувши здаля, він що є духу мчить,
Як тікатимеш ти, зблідлий, задиханий,
Не такий, як ото при ній.
Хай гнівливий Ахілл і кораблі його
Для фрігійських жінок чорний відстрочать день,—
Низка зим промайне — й весь Іліон в огні
Запалає ахейському.»
16
ПАЛІНОДІЯ
О ти, красуне, мами прекрасної
Ще краща дочко! Ось тії ямби злі —
В огонь їх кинь або, зім'явши,
З вітром пусти на Гадрійське море.
Ні Діндімена, мати богів, ні Феб,
Дельфійський житель, так не стрясуть жерцям
їх душ, ні Вакх, ні корібанти
Так не гримочуть лункою міддю,
29
Як та гнівливість: не вгомонять її
Ні меч норіцький, ні каламуть морська,
Ні лютий пломінь, ні Юпітер,
Хай він у громі на землю рине.
Дрібні частинки, взявши їх там і сям,
Додати мусив, кажуть, Япета син
До глини, ліплячи людину,—
Так нам прищеплено й норов лева.
В жахливий спосіб через гнівливість цю
Фієст загинув. Саме вона змела
З лиця землі міста високі
Аж до основ їх, і ворог тут же
На місці мурів землю заорював...
Тому зласкався, я ж бо ще в юності,
В солодкий вік, швидкі ті ямби
Зопалу став укладати; нині ж...
Цю злобу нині я замінити б рад
На ласку тиху, тож поверни мені
Свою прихильну душу, поки
Пісню покутну тобі співаю.
17
ДО ТІНДАРІДИ
З Лікея часто Фавн у Лукретіл мій
Майнути любить. Літом він кіз моїх
Від сонця спечного рятує,
В дні дощові — од хльосткого вітру.
У темнім гаю то чебрецю скубнуть,
А то й суничку хитро приховану
Жінки козла, що потом пахне,
Та й не бояться зелених змійок,
Ні злого вовка — навіть козля мале,
Коли^ті скелі й пагорби Устіки,
Й доли повторять, Тіндарідо,
Ніжним відлунням сопілки голос.
Богам я милий; видно, до серця їм
Мої чесноти, муза моя. Тебе ж
Тут ріг достатку повітає
Плодом рясним із моєї ниви.
ЗО
В долині тихій, де прохолодніше,
До струн теоських пісню про те почнеш,
Як одного й того ж любили
І Пенелопа стійка, й Цірцея.
Легке лесбійське тут попиватимеш
У милій тіні. Звади не зчинять тут
Семели син і Марс; не будеш
Кіра лякатись, що він, ревнивий,
Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве
З твого волосся — що йому опір твій? —
А потім, п'яний од бажання,
Грубо порве й твій невинний одяг.
18
ДО КВІНТІЛІЯ ВАРА
Варе, тільки її, Вакха лозу, першу з рослин сади
Біля Катіла стін в землю пухку, де колись Тібурн жив.
Бо ж для тих, що не п'ють, біди одні приготував той бог.
Тільки в парі з вином — більше ніяк не розігнать гризот.
Хто про вбогість почне, війни тяжкі, випивши, річ вести,
Замість пісні тобі, Вакху-отцю, й милій Венері, хто?
В міру дар свій однак Лібер дає; бійку страшну колись
Рід кентаврів почав через вино з родом лапітів,— ось
Кара за перепій. В гніві страшний, Вакх і фракійцю мстить,
Бо, рвучись до вина, надто вузьку, п’яний, межу кладе
Він між злом і добром. Я ж не почну, о Бассарею, ні,
Без бажання твого тирсом трясти і з таємниць твоїх
Я плюща не зірву, лиш угамуй берекінтійський ріг
І тимпан той страшний: сліпо за ним Самовдоволення
Вже крокує й пиха — ніс догори — пустоголова йде,
Вірність — для таємниць робиться склом щонайпрозорішим.
19
ДО ПРИСЛУЖНИКІВ
Грізна мати бажань палких,
Син Семели, а з ним — Вільність, пустунка та,
Вже забутій любовній грі
Нині кажуть мені знову віддатися.
31
Вже Глікера ясна мене
Палить: гасне при ній мармур із Паросу.
Палить мила задирливість,
Вабить вогник очей: горе, хто гляне в них!
Геть Венера звела мене,
Кіпр покинувши свій, тож ні про скіфа вже,
Ні про кінного парфа я
Не співаю, бо їй, мушу лиш їй служить.
Гей, вербени і ладану,
Хлопці, й дерну сюди, й кухоль дворічного!
Може, швидше зласкавиться
Наді мною вона, взявши дарунки ті.
20
ДО МЕЦЕНАТА
Будеш пить сабін, Меценате, в мене,
Вершнику ясний, із простого кухля.
Той сабін я сам засмолив, наливши
В амфору грецьку
В день, коли вітав тебе люд в театрі
Так, що рідний Тібр і гора Янікул
Оклик той тобі жартома луною
Знов повернули.
Вдома цекуб пий, з-під давил каленських
Пробуй цінний сік, ну а в мене, друже,
Ні фалерн міцний, ні добірний формій
В кухлях не грає.
21
ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ
Ви Діану хваліть, ніжні дівчата, ви ж —
Феба, хлопці, хваліть буйноволосого
І Латону вславляйте,
Втіху владаря всесвіту.
Ви, дівчата, хваліть — що наймиліше їй:
Ріки, пасма гаїв Алгіда сніжного,
Темний ліс Еріманта,
Світлу зелень на Краг-горі.
32
Ви — Темпейські доли стільки ж разів хваліть,
Хлопці, й Делос ясний, де Аполлон родивсь,
Той, що братову ліру
Й сагайдак за плечем несе.
Хай тужливу війну, голод і мор од нас
І від першого з нас — Цезаря — він жене
Геть, на бритів і персів,
Співом тим уласкавлений.
22
ДО АРІСТІЯ ФУСКА
Хто не чинить зла, хто з життям у згоді —
Нащо лук йому чи списи маврійські,
Нащо сагайдак, у якім отруйні
їжаться стріли?
Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сірти,
Хоч би мав зійти на Кавказ суворий,
Хоч би йшов у край, де Гідасп казковий
Хлюпає в берег.
Та і я було по сабінськім лісі
Йшов собі й співав про свою Лалагу;
Раптом бачу — вовк, та від мене втік він,
Зброї ж не мав я.
Справжній був хижакі На таких не щедрі
Ні розлогий ліс, володіння Давна,
Ні сухі піски, батьківщина левів,
Край нумідійський.
Кинь мене туди, де над мертвим полем,
Над гіллям сухим не війне весною,
Ген на край землі, де гнітить і небо,
Сіре й холодне.
Кинь мене й туди, де під ближчим Сонцем
Гине все живе,— гомінку Лалагу,
Милий сміх її, щебетливий голос
Чутиму й там я.
З Квінт Горацій Флакк
33
23
ДО ХЛОІ
Мов сарничка, мене, Хлоє, сахаєшся,
Що, в гірських чагарях матір згубивши десь,
Навіть шепотом листя
Серед лісу стривожена.
Серце трепетно б'є, дрібно тремтить уся:
Там десь легіт війнув, там он листок гойднувсь,
Там-от ящірка звинна
Шелеснула в ожиннику.
Я ж бо, Хлоє, не тигр, не гетулійський лев,
Щоб у гніві сліпім пошматувать тебе;
Зрілій вже для заміжжя
Сором нені триматися.
24
ДО ВЕРГІЛІЯ
Хто при втраті такій волі б не дав сльозам,
Хто б соромився їх? Тужної пісні нас,
Мельпомено, навчи — ти, якій батько сам
Плинний голос і ліру дав.
Так. Навіки заснув милий Квінтілій наш.
То кого ж і коли знайдуть на світі цім
Вірність, Правди сестра, й Чесність без підкупу,
Щоб йому дорівнятись міг?
Скільки добрих людей нині в журбі стоять,
Ти ж таки над усіх тужиш, Вергілію.
Все ж не вернеш його: друга свого богам
Сам же ти довіряв не раз.
Хоч би струн ти торкавсь ще мелодійніше,
Ніж Орфей, що за ним навіть дерева йшли,—
Кров'ю, соком життя, вже не наповниться
Тінь, як тільки жезлом страшним
Між сумну череду, в Орк, зажене її
Бог Меркурій, його ж — не підкупити нам.
Сум, та й годі! Однак легше нам те знести,
Що не дасться поправити.
34
25
ДО ЛІДІЇ
Рідше чути стук у вікно до тебе,
Частий, дружний стук гультяїв-зухвальців:
Сон шанують твій, і притихлі двері
Люблять поріг свій,
Хоч, було колись,— їх замки рипіли.
Рідше й рідше все за вікном шепне хтось:
«Я, коханець твій, усю ніч тут мерзну,
Лідіє, чуєш?»
Прийде час — і ти, вже в літах, оплачеш
Десь в глухім куті тих гульвіс під вітром,
Що нестямно дме, коли зійде ранній
Місяць на небі.
Ось тоді-то шал і жага, що наскрізь,
Мов огнем живим, кобилиць проймають,
Гризтимуть тобі серце і печінку,
Ранами вкриту.
Глянеш крізь сльозу, як весела молодь,
Зелен мирт і плющ темнолистий взявши,
Лист сухий вітрам, що з зимою дружні,
Дасть у дарунок.
26
ДО МУЗИ
І страх, і тугу, Музам довірившись,
Пущу з вітрами — хай по воді морській
Розвіють їх: не хочу й чути,
Хто там на півночі острах сіє,
Кого боїться в Скіфії Тірідат.
Пімплейська Музо, діво, заслухана
В струмки дзвінкі, сплети віночок
Нині для Ламії з сонцелюбних
Духмяних квітів. Що ж бо хвала моя,
Мій спів без тебе? Славить тобі його
Лесбійським плектром личить, Музо,
Й сестрам твоїм на ладу новому.
з* 35.
27
ДО ДРУЗІВ
Лише фракійці б’ються, вино п'ючи,
Для втіхи дане; варварський звичай цей
Забудьте, хай не бачить крові
Вакх, бо він любить і міру, й згоду.
Ганьба та сором — серед світильників
І вин добірних перським ножем грозить!
Безбожні свари ті облиште
Й ляжте, на лікоть опершись, друзі!
Ждете, щоб з вами я і собі надпив
Того фалерну? —Хай-но признається
Брат Опунтійської Мегілли,
Хто йому в серце влучив стрілою.
Баришся, бачу... Що ж, то не питиму,
Хоч як благайте. Кожна любов твоя
Вогнем не ницим, не ганебним
Палить тебе, й благородній тільки
Здаєшся звабі. Ну-бо, шепни мені —
Мовчати вмію... О нещасливцю мій!
Яка ж тебе Харібда мучить,
Гідного кращих дарів любові!
Яка ворожка протверезить тебе
Фессальським зіллям, знахар чи бог який?
З оков триликої Химери,
Друже, тебе вже й Пегас не вирве.
28
ДО АРХІТА
Ти, хто ті землі, й моря, і піски зрахував незліченні,
Нині, вшанований жменькою праху,
Біля Матіна лежиш, край шумливого моря, Архіте.
Що ж помогло тобі, смертній людині,
Те, що ти духом своїм у безмежнім ширяв собі небі,
Кругле склепіння довкіл озиравши?
Вмер же й Пелопа отець, що з богами сідав до бенкету,
Вмер і Тіфон, небожителем ставши,
36
Як і володар Мінос — а йому довірявся й Юпітер! —
Як Пантоїд, що до темного Орка
Вдруге спустивсь, хоч довів, пізнавши свій щит,
що троянський
Час пам'ятає, і визнав, що тільки
Шкіра та жили його — темнокрилої смерті здобуток.
Сам же ти свідок: він знав незрівнянно
Справжню природу речей, але всі будем стежку топтати
Ту, що провадить до вічної ночі.
Фурії жертвують всіх — чи Марсу на втіху криваву,
А чи у морі ненатлому топлять.
Гинуть усюди щодня то юнак, то старий — нічиєї
Не пощадить голови Прозерпіна.
Звів з цього світу й мене, іллірійською хвилею вкривши,
Нот, Оріона західного вісник.
Ти ж, мореплавче, прошу, не вагайся піском тим летючим
Кості мої непоховані вкрити.
Хай за твою доброту на ліс Венузійський скерує
Евр увесь гнів, гесперійської ж хвилі,
Згубний, нехай не торкне, і хай справедливий Юпітер
Шле тобі щедро дари звідусюди,
Як і могутній Нептун, охоронець святого Тарента.
Нехтуєш тим, що спокутують гріх твій
Діти невинні твої? А можливо, й тебе ще спіткає
Долі різкий поворот і відплата,—
Ні, не зоставиш мене, глухий до благань цих безкарно,
Жертви ніякі тебе не врятують.
Кинь же три жменьки піску, хоч спішиш,— невелика
загайка —
Потім рушай собі далі в дорогу.
29
ДО ІКЦІЯ
Невже це правда, Ікцію мій, що ти
Скарбами Сходу марити став — і ось
На тих сабейців непокірних
Меч наготовив, на персів — пута?
37
Яка з чужинок, милого втративши,
Тобі прислужить? Знатний юнак який.
Що звик на лук дідівський класти
Стріли серійські, тепер, змастивши
Волосся нардом, келих наллє тобі?
Отож під гору плине потік стрімкий,
А Тібр — од моря: вірогідним
Стало все це, якщо ти, подавши
Такі надії, раптом міняти став
Сократа мудрість, книги Панеція,
Що так скуповував, а з ними
Й друзів усіх... на іспанський панцир
30
ДО ВЕНЕРИ
О Венеро, владарко Кніду й Пафу!
Милий Кіпр покинь і в той дім чудовий
Злинь, де жде тебе, запаливши ладан,
Ніжна Глікера.
Син гарячий твій і широкошатні
Грації, і німфи стрункі, і Юність,
Рада лиш тобі, і Меркурій з ними,—
Хай поспішають.
31
ДО АПОЛЛОНА
Про що благає Феба промінного
Співець, як тільки в храмі вино йому
Прозоре ллє? — Співець не хоче
Ні калабрійських отар добірних,
Ні жнив багатих, слави Сардінії,
Не прагне грошей, кості слонової,
Ні тих лугів, де тихий Ліріс
Хвилею мляво свій берег лиже.
Каленські грона той, кому дано їх,
Нехай зрізає, щоб попивав собі
Купець із чаші золотої,
Вдало продавши товар сірійський.
Не раз на рік він, любленець долі, плив
Судном безкарно через Атлантику.
Мене ж тим часом лиш оливки,
Мальви легкі та цикорій живлять.
Одне прошу лиш: хай у здоров’ї я,
Латони сину, тішусь майном своїм.
А світлий розум мій і ліра
Хай не лишають мене й на старість.
32
ДО ЛІРИ
Ждуть пісень од нас, і якщо не рік лиш
Те, що ми в гайку на дозвіллі склали,—
Довго буде жить,— на ладу латинськім
Грай нині, ліро!
Вперше струн твоїх дотикавсь лесбієць,
Мужній воїн той, коли бій влягався
Чи коли судно завертав під берег,
Бурею гнане,—
Славив Вакха, Муз і Венеру владну
З тим, хто все при ній — пустотливим сином,
Славив Ліка він, його чорні очі
Й кучері темні.
О дзвінка красо Аполлона! Втіхо
За столом богів, насолодо в праці!
Грай мені! Тебе, гомінку, співець твій
Кличе побожно.
33
ДО АЛЬБІЯ ТІБУЛЛА
Надто вже не сумуй, Альбію, втративши
Ту Глікеру їдку, не побивайся так,
Що, не вірна тобі,— вже при молодшому,
Кинь-бо слізні пісні свої!
Лікоріда в огні: Кір полонив її,
Ніжночолу, а сам тільки Фолоєю
Непокірною снить, хоч до вовків скоріш
Сарни будуть горнутися,
39
Ніж Фолоя б жила підлим перелюбом.
От Венера, бува, ніби на жарт лихий,
Лучить мідним ярмом саме таких, які
Різні вдачею, виглядом.
Нині, певно б, і я краще кохання мав,—
Руки в'яже, однак, вільновідпущена
Міртала, що кипить, наче розбурхана
Хвиля побіч Калабрії.
34
ДО СЕБЕ САМОГО
Нечасто й скупо я шанував богів
У дні блукання, хибної мудрості
Служитель ревний; нині ж мушу
Вивести човен на ту дорогу,
Яку покинув. Сам же Дієспітер,
Що тільки хмари тне блискавицею,
Сьогодні з громом при погоді
Коней прогнав — і стряслася глухо
Земля незрушна, води річок пливких
І Стікс, а далі — й Тенара край сумний
Здригнувсь, і ген, аж до Атланта,
Все загуло. Так боги міняють
Нужду на велич, гордої слави блиск —
На тлінь ганебну. Доля, крилом б'ючи,
Вінок зірве з одного, хижа,
Й іншого ним увінчає радо.
35
ДО ФОРТУНИ
Могутня діво, владарко Антія,
Ти, що спроможна смертних людей знести
З низів увись, а дзвін тріумфу
На похоронний обряд змінити,
Тебе благає вбогий наш люд сільський;
Морській богині, шле молитви тобі
Усякий, хто карпафську хвилю
Крає судном із віфінських сосон.
40
Суворі даки й скіф, що конем гаса,
Міста й племена, й Рим, у війні палкий,
І мати східного владики,
Й горді тирани тебе бояться,
Щоб ти стопою раптом не вибила
Колон опорних, щоб не гула юрба:
«До зброї, гей!» — Тоді й лякливих
Будить цей клич — і схитнеться влада.
Поперед тебе грізно й розмірено
Йде Неминучість, вірна слуга твоя;
Гаки, клини й для брусів цвяхи,
Й олово в мідній правиці має.
В одежі білій Вірність з Надією
Тебе шанують, не відступаючи
Й тоді, коли палац лишаєш,
Білий свій одяг змінивши темним.
А люд лукавий, як і повія та,
Втече, невірний; вина всі випивши,
Чкурнуть і друзі, щоб пліч-о-пліч
З тим, хто в біді, під ярмо не стати.
Тож захищай ти нашого Цезаря
В краю британів, цвіт юнаків плекай,
Щоб їхню силу поважали
Східні краї і Червоне море.
Але ж — о сором! — скільки-то ран завдав
Брат брату в Римі! Що ж бо спиняло нас?
На що не йшли ми, нечестиві?
Хто вже занесений меч одкинув
Задля богів хоч? Де є той храм, котрий
Ми пощадили? То перекуй же нам
Щербатий меч, нехай він блисне
Проти арабів і масагетів!
41
36
ДО ПЛОТІЯ НУМІДИ
Як не славить богів мені
Гойно кров’ю бичка, ладаном, струнами? —
Ось Нуміда з Гесперії
В рідний край повернувсь їхньою ласкою!
Вже він всіх обціловує,
Та найбільш одного — милого Ламію:
Не забути ж йому про те,
Що наставник один був у дитинстві в них.
Разом змінено й тоги їм.
Хай же зблисне цей день в білім обрамленні!
Хай не лічать тут келихів!
Хай не слабне нога в танці салійському!
Хай, п’ючи, як у Фракії,
З Дамалідою Басс нині змагається.
Сипте, сипте трояндами,
Ніжним квітом лілей, миртом нев’янучим!
В Дамаліду вп’ялись усі
П’яним оком, вона ж, навіть не криючись,
До нового коханця вже
Пригортається так, наче лоза в’юнка.
37
ДО ТОВАРИШІВ
Аж нині пиймо! Нині босоніж, гей,
Об землю вдармо! Нині богам святим
За давнім звичаєм салійським
Щедро столи приберімо, друзі!
Бо ще недавно хто б то надпити смів
Дідівський цекуб, поки шалена ця
І Рим, і світлий Капітолій
В хворій уяві своїй топтала?
Від щастя п’яна, в колі розпусників
Уже й не знала, чим догодить собі
Й про що вже мріяти, та скоро
Влігся той шал: у вогні одне лиш
42
Судно вціліло; й протверезив її
Од вин Єгипту трепетний, справжній страх,
Як геть на хвилі під вітрилом
Повним помчала, за нею — Цезар
У сплесках весел. Так за голубкою
Шуліка рине, вправний мисливець так
Полює зайця в сніжнім полі,—
Вже він на ту страхітливу жінку
Ладнав кайдани. Але ганебної
Уникла смерті: меч не злякав її,
Не стала суднами прудкими
Тихого сховку собі шукати —
В свою палату, де лиш руїни вже,
Спокійнозора, входить, і змій їдких
Кладе до серця, й п’є всім тілом
Чорну отруту, й стає грізніша
В тій вільній смерті: вже ж не лякатись їй
Лібурнських суден, вже не пливти на них
Ані рабинею ступати,
Вслід за тріумфом гучним у Римі.
38
ДО ПРИСЛУЖНИКА
Хлопче, я не з тих, що про перську розкіш
Дбають над усе, про вінки добірні.
Не турбуйсь дарма, не шукай, де квітне
Пізня троянда.
Ось мій скромний мирт, і мені вже більше
Не годи нічим, бо й тобі він личить,
Як слузі, й мені, коли п'ю під тінню
Лоз виноградних.
КНИГА ДРУГА
1
ДО АЗІНІЯ ПОЛЛІОНА
З часів Метелла розбрат кривавий наш,
Причини воєн, хід їх і наслідки,
І долі гра, й вождів угоди,
Вісниці лиха нового, й зброя
В крові ще теплій, ще не відомщеній,
Те все, непевне, викласти взявся ти,
На стежку ставши, де зрадливо
Тліє під попелом жар палючий.
Трагічна Муза хай на короткий час
Покине сцену, поки опишеш нам
Діяння ті — й меті високій
Знову служитимеш на котурнах,
О Полліоне, славний захиснику
Сумних підсудних, курії раднику!
Тобі ж далматська перемога
Лавром безсмертним чоло вповила.
Вже наче й нині чую ріжків хрипких
Відлуння грізне, ніби й сурма гучить,
Від блиску зброї он лякливо
Дибиться кінь, полотніє вершник.
Здається, чую голос вождів самих
На полі бою, в куряві, в славі їх...
Скорився світ, усе схилилось,
Осторонь — тільки душа Катона.
Юнона й інші, афрам прихильніші,
Боги, в безсиллі кинувши їх колись,
Югурті вже дають у жертву
Внуків його переможців славних.
Яке ще поле, вкрите могилами,
Полите кров'ю, нині не свідчить всім
Про чвари наші, про падіння
Веж гесперійських, медійцям чутне?
44
Які ще води, ріки які страшних
Не знали воєн? Де є ще море те,
Яке б латини не багрили?
Де є той край, що не пив їх крові?
Та, занедбавши звичний свій лад легкий,
Не снуй вже стільки, Музо, жалю того —
В печерах тінявих Діони
Вдармо по струнах веселим плектром!
2
ДО САЛЛЮСТІЯ КРІСПА
Що ж у сріблі тім? — Ні краси, ні блиску,
Як скупар його закопав у землю.
Ти ж, о Кріспе мій, саме блиск цей в скромних
Витратах ціниш.
Крізь віки живим Прокулей наш пройде
Той що батьком став для братів у скруті:
В славі злине він на крилі могутнім,
Смерть подолавши.
Збий жадливий дух — і багатшим станеш,
Ніж, коли б тобі одному служили
Весь Лівійський край і Гадес далекий —
Два Карфагени.
Так із дня на день навісна водянка
Все росте й росте, поки з жил не вийде
Сам початок зла й не покине тіла
Слиз хворобливий.
«Хай блищить Фраат на престолі Кіра,
Все ж не він блажен: його блиск — оманний»,—
Каже Мужність нам на великий подив
Темного люду.
Вічносяйний лавр і корону певну
Мужність дасть тому, хто на купи грошей,
Скільки їх не сип, не вивершуй — гляне
Оком байдужим.
45
з
ДО ДЕЛЛІЯ
В біді від смутку ти вберегти зумій
Погідний дух свій, в щасті — від радості,
Котра, бува, й межі не знає,
Деллію милий, бо ти ж із смертних —
І ним зостанеш, хоч і сумуй весь вік,
А хоч при святі все попивай собі
Фалерну кращого, старого,
В затінку десь у траві здрімнувши.
Для кого, друже, глянь, із тополею
Могутня сосна в тіні одній злились
Гостинно так, а цей струмочок
Змійкою в'ється, дзюрчить — для кого?
Олій пахучих, вин і троянд, які
Недовго квітнуть, ти нам подать вели,
Ще поки доля й вік сприяє
Й чорну снують іще Парки нитку.
Бо все покинеш: дім і лани усі,
І ту садибу, що золотавий Тібр
Омив, а стіг твого багатства
Вже не тебе — спадкоємця втішить.
Чи ти — потомок древнього Інаха,
Чи то з низів ти, вбогий,— під небом цим
Ти — тільки гість і тільки жертва
Орка, який співчуття не знає.
Туди, до нього, суджено всім піти:
Стрясають урну — жереб і наш колись
Із неї випаде — і човен
Нас повезе у вигнання вічне.
4
ДО КСАНФІЯ
Це не сором, що служницю, Ксанфію,
Любиш ти — згадай: сам Ахілл скорився
Білій, мовби сніг, Брісеїді, гордий
Вождь — полонянці.
46
Так, було, й Аянт покохав Текмессу,
Теламона син — миловидну бранку.
Запалав Атрід посеред тріумфу —
Також до бранки.
Це ж тоді пробивсь фессалієць дужий
Крізь ворожий стан, а полеглий Гектор
Врешті змогу дав Іліон узяти
Грекам ослаблим.
Хтозна, чи й тобі не додасть окраси
Славний рід її: осяйна Філліда,
Певно, жаль таїть до лихих пенатів
Царського дому.
Тож, повір мені,— не з низів походить
Та, що ти обрав: безкорисно й вірно
Де вже тій любить, котра б матір мала,
Сорому гідну!
Щічки, шию, стан, її ніг округлість
Щиро в ній хвалю, та не май підозри:
Восьмий раз мій вік п’ятиліттям хутко
Біг свій змикає.
5
ДО ЛАЛАГИ
Ярмо незвичне рано ще їй тягти,
Твоїй теличці, в парі з коровою,
Не їй бика знести, що тяжко
Кинувсь на неї в палкім пориві.
Вона душею — де зеленіє вже
Трава на лузі; спрагла, то в річечці
П’є прохолоду, то гасає
В заростях вогкого верболозу
В гурті теличок. Не простягай руки
До ранніх ягід: ще й не оглянешся,
Як осінь, барвами багата,
Пензлем багряним торкнеться грона —
Й дівча вчорашнє стріне й само тебе,
Бо час — у леті: скільки йому додав —
У тебе стільки ж літ одняв він;
Скоро вже й пари шукати буде
47
Й усіх затьмарить зріла вже дівчина —
Прудку Фолою, Хлору, що так блищить
Плечима білими, мов чиста
Повня над морем, мов Гіг-кнідієць.
А він як стане в колі дівочому —
В'юнке волосся, риси лиця тонкі —
То найкмітливіший не скаже,
Де тут у коло те вплівся хлопець.
6
ДО СЕПТІМІЯ
Ти, що йти готов,— аби лиш зі мною —
Хоч у сам Гадес, хоч у край, де римські
Пута рве кантабр, хоч туди, де в Сірті
Хвиля скипає,—
В Тібур, милий край, де осів аргосець,
Ось куди я йду, щоб зустріти старість;
Війни бачив я, находивсь, наплававсь —
Час одпочити.
Може, Парки злі перетнуть ті мрії —
В інший край зверну, для овець солодкий,
Де Галез шумить, де Фалант-лаконець
Мав колись владу.
Різні землі є, та мені сміється
Цей куток: там мед — наче з гір Гіметських,
Там оливки плід позмагатись може
З щедрим Венафром.
Довгі весни там і ласкаві зими
Батько шле з небес; там Авлон, якого
Любить плідний Вакх, аж ніяк не заздрить
Гронам фалернським.
Жде місцина ця, ті горби блаженні
Ждуть мене й тебе, де, чоло схиливши,
Зрониш ти сльозу на гарячий попіл
Друга-поета.
48
7
ДО ПОМПЕЯ ВАРА
О ти, що в скруті часто зі мною був
У війську Брута! Хто повернув тебе,
Квіріта, знов під отче небо,
Рідним пенатам? Скажи, Помпею,
Мій перший друже! Чи ж не з тобою ми,
Звінчавши скроні й нардом до полиску
Змастивши кучері, бувало,
Днину вином коротали мляву?
Згадай Філіппи, звідки тікали ми,
Де щит я кинув... Зламано мужність там,
А ті, хоробрі перед боєм,
Потім лягли — до землі обличчям.
Мене ж у мряці крізь ворогів ряди
Проніс Меркурій — як я тремтів тоді! —
Ну, а тебе навстріч негоді
Знов понесла, підхопивши, хвиля.
Та ось — ти дома; значить, Юпітеру
Віддай належне. Ляж, одпочинь собі
Під моїм лавром і наповнюй
Келих, бо все те вино — для тебе.
Цілющий масик лий-но, по вінця лий
В прозорий келих, пахощі лий з рогів!
Сюди, хто з вогкої селери
Й темного мирту сплете вінки нам!
Кому ж то, друзі, нині бенкет вести
Звелить Венера? Не поступлюся я,
Піддавшись радості й едонам:
Друг повернувсь, то й шаліти любо!
8
ДО БАРІНИ
О, коли б хоч раз, хоч мізерну кару
Ти за зради всі понесла, Баріно:
Хай зчорнів би зуб, надломився ніготь —
Я б тобі вірив.
4 Квінт Горацій Флакк
49
Ти ж, лишень даси, віроломна, клятву,—
Мов на зло, цвітеш, усе краща й краща,
Вже ти знову там, серед тих, що тільки
Й марять про тебе.
В цій брехні не раз материнський попіл,
Рій німих зірок ти береш за свідків,
Небо все й богів, що холодній смерті
Не піддаються.
З клятв отих, кажу, вже й сама Венера,
Милі німфи й той, хто бруском кривавим
Точить жала стріл,— Купідон завзятий —
Щиро сміються.
Вже й нове, поглянь, покоління зріє,
Все — раби твої, а колишні — й далі
Твій поріг кленуть, нечестива жінко,
В гніві безсилім.
Ось тому й тремтять: матері — за сина,
За майно — скупар, ну а ті, що заміж
Вийшли тільки-но — тих лякає навіть
Подих твій звабний.
9
ДО ВАЛЬГІЯ РУФА
Не вік же хмари, Вальгію, друже мій,
Дощами ллються над перелогами,
Не вік вітри поперемінні
Хвилю женуть на Каспійськім морі,
Земля вірменська не цілорічно спить,
Окрита льодом; під аквілонами
Гарганський ліс не завжди гнеться,
Ясен без листя не вік чорніє,—
А ти щоднини співом журним своїм
Турбуєш Міста, ятриш утрати біль,
Чи блисне Веспер, чи згасає
В першім промінні стрімкого сонця.
Таж навіть Нестор, хто три віки прожив,
Не лив до смерті сліз за Антілохом;
50
Не вік батьки слізьми скропляли
Й сестри-фрігіянки прах Троїла,
Що вмер дочасно. Врешті, й тобі пора
Ці сльози втерти. Краще оспівуй нам
Нові здобутки переможні
Августа Цезаря: шпиль Ніфата,
Ріку мідійців, буйну, стрімку колись,
А нині — тихшу; й скіфа, що змушений,
Межу помітивши, сьогодні
Гнати коня свого вужчим полем.
10
ДО ЛІЦІНІЯ МУРЕНИ
Хочеш, друже мій, правильніше жити —
Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний
Берег не впирайсь, боячись надміру
Темної бурі.
Золотій середині хто довіривсь,
Той не стане жить ні в злиденній хижі,
Ні палацом він у людей не буде
Заздрість будити.
Вітер дужче гне щонайвищу сосну,
Для стрімкіших веж — і падіння важче,
Де верхів'я гір — ось туди й вогненна
Б'є блискавиця.
В час лихий — надій, остороги — в щасті
Не втрачає той, хто до змін раптових
Дух привчить зумів. Нам Юпітер зиму
Шле, але й сам же
Весну шле в свій час. Тож біда — не вічна;
Феб не день при дні напинає лук свій:
Мить настане — й він передзвоном ліри
Музу пробудить.
Ось тому кріпись у лиху годину,
В скруті мужнім будь, а коли попутні
Враз подмуть вітри — не забудь згорнути
Повне вітрило.
4*
51
11
ДО КВІНТІЯ ГІРПІНА
В краю заморськім що там задумують
Кантабри й скіфи, бачу, гризе тебе,
Гірпіие Квіитію, та й в інших
Справах ти — весь, хоч життя б незгірше
Пливло й без того. Прудко летять кудись
Краса та юність; вже й сивина суха
Жене на безвісті від тебе
Любощі милі й солодкий сон твій.
Не завжди квіти свіжими барвами
Пишатись можуть. Місяць не вік ось так
Уповні сяє. Ти ж, минущий,
В тих безконечних вікуєш думах.
Ще поки можна, чом ось під сосною
Чи під платаном не прилягти собі,
Вінком трояндовим окривши
Сивінь свою та змастившись нардом,
Чому б не пити? Так і журбу гризьку
Розвіє Євгій... Хто там черпне для нас
Води джерельної, щоб нею
Пломінь міцного фалерну збити?
Хто Ліду кликне? Там он, на відшибі,
Живе та краля. Хай сюди з лірою
Спішить, за звичаєм лаконським
Сплівши у вузол своє волосся.
12
ДО МЕЦЕНАТА
Як на лірній струні можуть укластися
Довголітня війна в дикій Нуманції,
Грізний вождь Ганнібал, море Сіцілії,
Кров’ю пуна забарвлене,
Гурт лапітів лихих, п'яний Гілея шал,
Чи титани-брати, діти Землі, що їх
Сам Геракл подолав; мало не впав тоді
Весь Сатурна палац ясний.
52
Краще ти розкажи, о Меценате, нам
Про звитяжні бої Цезаря Августа,
Про ворожих вождів — як через Рим вони,
Грізні, шию схиливши, йшли.
Я ж — так Муза велить — голос Лікімнії
Буду славити, я — й полиск очей її,
Й душу, вірну тобі, бо ж за любов твою
Вміє тим же віддячитись.
Личить їй у танку кроком легким іти,
Бути першою в грі, личить вітати їй
Барвне коло дівчат, радісно славити
День, Діані присвячений.
Чи ж за всі ті скарби, що Ахемен їх мав,
За врожай золотий поля фрігійського
Ти б оддав хоч один волос Лікімнії,
Чи за весь Аравійський край,
В ту хвилину, коли хилить плече своє
Для цілунків палких, то жартома тебе
Відсторонить, щоб ти силою вирвав їх,
То щоб їх домогтись самій?
13
ДО ДЕРЕВА
Хто в чорну днину тут посадив колись
Тебе, злощасне дерево, й виплекав
Рукою грішною на згубу
Внукам, на сором усій окрузі,
Той міг би, певно, й рідному батькові
Скрутити шию, той і долівку б міг
Полити кров’ю свого гостя
В північ, той трави б варив колхідські
Й на все, гадаю, зважився б легко той,
З чиєї волі тут, на землі моїй,
Зростав ти, стовбуре, що мітив
Прямо в господаря хтозна за що.
Біда наскочить, звідки не ждеш її,
Хоч як пильнуйся: перед Босфором пун
Усе тремтить, дарма, що й інше
Зло йому доля сліпа готує.
53
Наш воїн —парфа, підступу й стріл його
Боїться; парфи — римської сили й пут,
А смерть то тут, то там хапає
Жертви свої; так було, так буде.
Вже й я, здається, в край Прозерпіни йшов,
Суддю Еака бачити мав ось-ось,
Оселі затишні блаженних,
Де на струні еолійській тужить
Сапфо, згадавши подруг-лесбіянок,
Де ти, Алкею, плектром із золота
Усе дзвениш про біди моря,
Біди вигнання та біди воєн.
Мовчанки гідний щонайсвятішої,
їх спів дивує й тіней юрбу густу.
Та ось про війни, про тиранів
Плектр загримів, сколихнувши тіні.
Принишк і Цербер, той стоголовий пес,
Вже не стриже він чорними вухами;
В волоссі Евменід шалені
Змії вляглись, але й це не диво:
Тій пісні милій сам Прометей всміхнувсь —
Забув про біль свій; хвилі зрадливої
Не ловить Тантал, Оріон же —
Кинув і рись полохливу, й лева.
14
ДО ПОСТУМА
Гай-гай, спливають, Постуме, Постуме,
Літа, мов хвилі! Вік догоджай богам —
Чоло старечі зорють зморшки,
Смерть кам’яна не вповільнить кроку.
Хоч день при дневі триста волів даруй —
Не схилиш Орка: чи ж не в його краю
Тритілий Геріон і Тітій,
Велетні дужі,— в полоні Стікса,
Ріки сумної? Раз ми вже плід земний
Взяли в поживу, значить, і нам усім
54
Пливти по ній, чи ми всесильні
Світу сього, чи селяни вбогі.
Хоча й уникнем Марса кривавого
Й сліпого гніву хвиль Адріатики,
Хоча й удома пересидим
Вітряні дні, а то й цілу осінь,—
А все ж побачим темну, безрадісну
Коціта хвилю, дочок Данаєвих
Безславний рід і вічну працю
Сина Еолового — Сізіфа.
Усе покинеш — землі й житло своє,
Й дружину милу, ну а з дерев усіх
З господарем короткочасним
Лиш кипарис осоружний піде.
А спадкоємець — ширша душа його —
Нетерпеливо сотню замків зірве —
І бризне з амфор на долівку
Цекуб, окраса обідів жрецьких.
15
ПРО РИМСЬКУ РОЗКІШ
Вже й плугу тісно: то під палаци йде
Колишнє поле, то вже ставок на нім,
Немов Лукрін широкий, плесом
Сяє; де в'язи росли, там нині —
Платан безшлюбний. Мирт і фіалки там,
І все, що пахне, все, що милує зір,
Цвіте і в'ється, де недавно
Щедрі оливки зривав господар.
І лавр тінистий замість намету вже
При спеці служить... Так не велося в нас
Ані при Ромулі прадавнім,
Ні при нестриженому Катоні.
Майно приватне завжди дрібним було,
Значним — суспільне. Не будував ніхто
Для себе портиків просторих,
Щоб уже й тінь свою влітку мати.
55
Дернова стріха — так і закон велів —
Була в повазі. Мармуром тесаним
На кошт суспільний прибирали
Тільки святині й міські будівлі.
16
ДО ПОМПЕЯ ГРОСФА
Миру просить той, кого вітер буйний
В громі хвиль зустрів на Егейськім морі,
Скривши враз з очей провідні світила
В скопищі хмарнім.
Миру — й гетів край, де війна шаліє,
Миру — й перси ждуть, нерозлучні з луком,
Мир же — річ така, що за злото й пурпур,
Гросфе, не купиш.
Бо ж ніякий скарб і ніякий ліктор —
Не підмога нам в сум’ятті душевнім:
Рою злих турбот з-під ясної стелі
їм не прогнати.
Добре лиш тому, хто й малим багатий,
В кого стіл красить лиш батьків сільниця:
Ні погана хіть, ані страх такому
Сну не збавляють.
Дивно: в тім житті, хоч таке коротке,
Стільки цілей в нас! У краї все інші
Ми рвемось дарма: чи втечеш від себе,
Кинувши край свій?
Ось уже й судно наздогнала мідне
В’їдлива журба, й верхівця в дорозі —
Сарна так не мчить, ані Евр, що миттю
Хмари навіє.
Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім.
Прийде час важкий — усміхнись погідно,
Хай притихне біль, бо ж і так немає
Повного щастя.
Славен був Ахілл, та помер дочасно;
Довго жив Тіфон, та в якім безслав’ї!
56
Може, тим мене, в чім тобі відмовив,
День цей наділить.
В тебе, де не глянь, в сіцілійськім полі —
Гомінкі стада; іржучи в квадризі,
Жде тебе рисак; тобі вовну в пурпур
Двічі вмочають.
В мене ж — нивка ця, але щира Парка
Хист мені дала, що в тонкому дусі
Еллінських камен, і до злого люду
Горду зневагу.
17
ДО МЕЦЕНАТА
Чому так тужиш, так мене мучиш ти?
Богам немило, важко й мені було б,
Якби, мій захисте, окрасо,
Вмер, Меценате, раніш од мене.
Коли ж — о горе! — ти б відійшов таки
Раніше, взявши й частку мого єства —
Каліка, сам собі немилий,
Я залишився б... та ні: в цю днину
Й мене б не стало: я ж не давав тобі
Кривої клятви — йтиму-бо, йтиму я
Шляхом останнім із тобою,
Друже, коли б ти не став на нього.
Ні гнів Химери вогненнодишної,
Ні міць Гіанта, хай і сторукий він,—
Ніщо, ніщо нас не розлучить:
Так Справедливість, так Парка хоче.
Чи Терези мигтіли вгорі тоді,
Як я родився, чи Скорпіон лихий
Мені заблиснув, чи володар
Західних вод — Козерог — іскрився ■
Світила наші — зірки моя й твоя —
На диво схожі: згубну Сатурна лють
Юпітер, сяючи, від тебе
Геть одігнав і поквапній смерті
57
Крило вповільнив; тричі театр увесь
Тоді, піднявшись, гучно вітав тебе.
І я під деревом, що впало,
Згинути мав, та правиця Фавна,
Що нас хоронить, паству Меркурія,
Удар відбила. Тож пригадай собі
Про храм обіцяний, про жертви,
Я ж посвячу лиш овечку скромну.
18
ДО ЗАХЛАННОГО
Не блищить ні в золоті
У мене стеля, ні в слоновій кості,
Ні колон із Африки
Гіметський мармур синявий не тисне;
Не зайняв палацу я,
Атталовим назвавшись спадкоємцем,
І не тчуть із пурпуру
Лаконки вільні шат ясних для мене —
Щире серце й хист зате
До пісні маю. Сам багач зі мною,
Вбогим, хоче знатися;
І ні богів, ні до богів близького
Друга не турбую вже:
Кутком сабінським я цілком щасливий.
Дні ж усе летять, летять...
То вповні місяць, то ізнов щербиться.
Ти ж на дім новий собі
Громадиш мармур, хоч за крок до смерті.
Ще й в шумливе море там,
У Байях, берег вперто висуваєш,
Видно, й суходіл тобі
Тісним здається. Ба! Й цього не досить:
Із сусідніх наділів
Зриваєш межі, тільки б ширший кусень
Поля там урвать собі
В свого ж клієнта,— і сумне подружжя
58
З дітьми світ за очі йде,
Божків родинних тулячи до серця.
Ні один палац, однак,
Не жде вельможі, багача так певно,
Як Плутона дім, куди
Йдемо ми, смертні. То куди ж ти рвешся?
Всім же місце дасть земля,
Усіх окриє — жебрака й вельможу.
Прометея хитрого
Харон не вивіз із пітьми й за злото.
Тантал там і син його,
Зухвальці,— в путах. Орк і тих, що в праці
Спину гнуть увесь свій вік,
Іде звільняти — званий і незваний.
19
ДО ВАКХА
Я Вакха бачив: серед далеких скель,—
Нащадки, вірте — там він пісень навчав
Уважних німф, там козлоногі
Вухами чуйно стригли сатири.
Евгію, й досі, й досі тремчу я весь:
У грудях — дух твій, аж розпирає їх.
О зглянься, Лібере, на мене,
Грізний своїм нездоланним тирсом!
Про шал вакханок можу вже спів вести,
Про те, як вина б’ють джерелом дзвінким,
Як молоко рікою грає,
Капає мед із дупла раз по раз.
Про те, як сяє в небі блаженної
Вінець дружини, як обваливсь палац
Пентея в Фівах, як загинув
Гордий Лікург, володар едонів.
Ти водиш ріки, морю — межу даєш,
А між бескеттям, п’яний од лоз своїх,
Вузлом зміїним сміло й вправно
Ти Бістонідам волосся в’яжеш.
59
Коли до батька, до володінь його,
П'ялись Гіганти, грішників полчище,—
В подобі лева ти страшною
Пащею й кігтями скинув Рета.
Хоча не війни, згідно з переказом,
Тебе втішали — танці й веселощі,
Ти був, однак, таким же, Вакху,
Серед війни й на гучній забаві.
Тобі назустріч, золоторогому,
Піднявшись, Цербер тільки хвостом змахнув,
Коли ж відходив ти — торкнулась
Ніг твоїх триязикова паща.
20
ДО МЕЦЕНАТА
Незнаним досі, дужим крилом сягну
Висот ефірних — я, двоєобразний
Співець, і кину людні землі,
Звившись, для заздрості недосяжний,
Понад містами. Ні, я не вмру-таки,—
Хоча й з убогих — я, що на поклик твій
Спішу, мій любий Меценате,—
Стіксова хвиля мене не займе.
Уже пружніють, тоншають ноги, вже
Взялись лускою, вже — наче лебідь я:
Вже білий пух на пальцях бачу,
Вже за плечима я чую крила.
Ще мить — і злину, наче Дедала син,
Співучим птахом — ген, де Босфор шумить,
Де Сірти спрагнені гетульські
Й ген, де простори гіперборейські.
Мене впізнають колх і дакієць той,
Що перед Римом так бадьорить себе,
Далекий скіф, ібер, а далі —
Той, який в Родані гасить спрагу.
Тож геть скорботу! Нинішній похорон —
Це лиш омана; плач — не до речі тут!
Облиш ті зойки. Нащо стільки
Шани порожній моїй могилі?
КНИГА ТРЕТЯ
1
ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ
Не вам ця пісня, невтаємничені,
Не вам тут місце! Ви ж — занімійте всі:
Служитель Муз, у віщі струни,
Хлопці й дівчата, для вас я вдарю.
Лякливим людом правлять володарі,
Юпітер — ними, бо ж поборов колись
Гігантів славно й з того часу
Порухом брів він керує світом.
Бува, хтось ширший наділ землі собі
Під сад межує; цей, благородніший,
На полі Марсовім шукає
Почестей; той виділятись прагне
Життям зразковим; інший пишається
Гуртом клієнтів. Грізная смерть між тим
Вельмож і вбогих рівним правом
Кличе: їх жереби — в спільній урні.
Коли злочинець чує, що меч над ним
На нитці висне — страви Сіцілії
Смаку до ласощів не збудять,
Сну не поверне йому ні ліра,
Ні спів пташиний. Сон цей легкий зате
Хатини вбогі радо відвідує
І берег тінявий, і паділ,
Де під Зефіром хвилюють трави.
Хто тим, що має, вміє обмежитись,
Той під час бурі хвиль не лякається,
Коли, звістуючи негоду,
Гед настає, чи Арктур заходить.
Ні лоз нищитель, град, не страшний йому,
Ні примхи грунту: то він розмок увесь,—
Маслина скаржиться,— то висох,
То заморозив її узимку.
61
Вже й рибам тісно: море все вужчає,
Бо наглядач он квапить рабів гуртом
У воду звалювати брили;
Тут — і хазяїн землі, що нею
По горло ситий; страх же й привиддя злі —
За ним, як тіні: зійде Журба гризька
На мідноковану трирему,
Сяде й за вершником, чорнодумна.
Якщо й фрігійський мармур відради нам
Не дасть, ні пурпур — хоч і затьмарює
Небесні зорі,— ні фалерну
Сік, ані нард найцінніший перський,
То нащо домом, що за зразком новим
До хмар сягає, очі б колов я всім
Чи діл сабінський на багатства,
Повні турбот, я міняв би — нащо?
2
ДО РИМСЬКОГО ЮНАЦТВА
Хай вчиться радо зносити злигодні
Юнак, суворим військом гартований,
Хай списом він, умілий вершник,
Страх наганяє на диких парфів.
Під голим небом хай у тривогах він
Життя проводить; хай на сам вид його
З ворожих стін цариця скрушно
Мовить дочці-нареченій: «Горе!
Коли б не зваживсь юний обранець наш,
Який так мало досі боїв пізнав,
Того страшного в гніві лева
Роздратувати собі на згубу!»
Лягти за край свій — любо і почесно!
А смерть нещадна й за втікачем майне,
У спину вдарить боязкому,
По підколінку різне тремтливім.
А Мужність, власним сяйвом ясніючи,
Невдач не знає: нащо їй почесті? —
62
Не з волі натовпу хисткого
Візьме або відкладе сокири.
Вона, до неба вхід одкриваючи
Безсмертя гідним, стежці невтоптаній
Радіє й, крилами змахнувши,
Ген понад юрми та багна лине.
Й мовчанка вірна високо ціниться:
Якби хто зрадив невтаємниченим
Церери таїнства — з таким я
В хаті б одній не селивсь, не сів би
У той же човен. Гнів Дієспітера
Вразить, буває, з підлим і чесного,
Та Кара, хоч вона й кульгає,
Рідко злочинника з рук упустить.
З
ДО АВГУСТА
Хто твердо й чесно йде до мети, тому
Ні люд, у чварах скорий до злочину,
Ні погляд грізного тирана
Думки не збурять, ні Австер буйний,
Нестямний владар пінної Гадрії,
Ані правиця Батька гримучого:
Хай світ завалиться — уламки
Вб’ють його, все ж не навчивши страху.
Так Поллукс, кажуть, так і Алкмени син
Сягнули неба, зоряних веж його.
Між ними й Август там на ложі
Нектар до вуст піднесе пурпурних.
За мужність, Вакху, так і тебе везли
Твої тигриці, хоч не бували ще
В ярмі; так Ромул наш уникнув
Орка на Марсових дужих конях,
Коли Юнона мову ось так вела
Богам на втіху: «Трою зруйновано
З вини того судді-злочинця
Й жінки заблудлої; край для помсти
63
Мені й Мінерві даний відтоді ще,
Як нагороди Лаомедонт не дав
Богам належної — для помсти
З людом усім і вождем лукавим.
Та вже не сяє гість горезвісний той
Лаконській кралі. Зброєю Гектора
Підступний рід Пріама нині
Вже не долає ахейців мужніх.
Минулись чвари — з ними й виснажлива
Війна вляглася. Тут же і гнів тяжкий
Забувши й ненависть, оддам я
Марсові внука, що жриця з Трої
Мені зродила. Хай він увійде вже
В ясні оселі, хай і нектару смак
Пізнає там — його вітати
В колі блаженних богів я згодна,
Щоб лиш між ними — Римом і Троєю —
Шаліло море; будь-де вигнанці ті
Хай благоденствують, щоб тільки
Там, де Паріс і Пріам зотліли,
Стада гуляли, звір щоб ховав собі
Малят безпечно,— хай у віках стоїть
У сяйві слави Капітолій,
Рим хай закони дає мідійцям,
Хай всім на острах ширить ім'я своє
Аж ген, де хвилі моря Середнього
Від Африки Європу ділять,
Ніл де, розлившись, поля годує.
Хай має звагу нехтувать золотом,
Що під землею,— краще-бо там йому,
Ніж має жадібність будити
Смертних, що й з храмів його зривають.
А стріне межі в світі широкому
Нехай відважно списом торкнеться їх,
Щоб бути там, де палить сонце,
Й там, де в імлі все й дощах сльотливих.
Проте квірітам я пророкую це
При тій умові, щоб не взялись вони
64
Чи в шану предкам, чи в полоні
Мрій відновити дідівську Трою:
Розпочалося б Трої життя нове
В лиху годину — до перемоги я,
Юпітера сестра й дружина,
Знов проти неї вела 6 загони.
Хай мідні стіни тричі сам Феб кладе
Довкола неї — тричі зруйнують їх
Мої аргосці; полонянка
Три рази мужа й синів оплаче».
Але ці речі — не для грайливих струн!
Куди ти, Музо! Вже ж не тобі звіщать
Слова богів! Не здрібнюй, вперта,
Велич таку на ладу легкому.
4
ДО КАЛЛІОПИ
Протяжну пісню, о Калліопо, нам
Заграй на флейті, з неба прилинувши,
Або дзвени на струнах ліри
Феба, або ж заспівай нам дзвінко.
Ви чули? Що це? Може, лиш я піддавсь
Омані милій? Бачиться, йду вже я
На звуки ті крізь гай священний,
Гомін джерел чую, вітру подих.
Колись, малим ще, я й за Апулію
Якось-то вибіг; потім, натомлений,
На схилах Вольтура здрімнувся,
Й там мене вкрили голубки листям,
Немов у казці. Знали про диво те
В гірських оселях на Ахеронтії,
В лісистій Бантії, в Форенті,
Де простяглися доли врожайні,—
Що я безпечно серед ведмедів спав
І змій отруйних, бо ж усього мене
Окрив і мирт, і лавр священний,
Смілого з ласки богів хлопчину.
Я ваш, Камени, ваш — чи до гір зійду,
Між люд сабінський, чи полюблю колись
Пренест холодний, чи пологий
Тібур, чи Байї, струмками славні.
Хто вашим танцям, вашим джерелам друг,—
Той з-під Філіппів цілим вернувсь, того
І кляте дерево не вбило,
Й при Палінурі не вкрила хвиля.
Тому-то, Музи, поки зі мною ви,—
Босфором грізним радо плистиму я,
Піском палючим ассірійським
Я залюбки мандрувати буду.
Побачу брита-гостеубійника,
Й того, що кров’ю коней впивається —
Конкана,— й лучника гелона;
Гляну й на скіфську ріку спокійно.
Як лиш когорти, втомлені битвами,
Великий Цезар знов по містах розвів,
Аби задумане звершити —
З ним ви в Піерії вже, в печерах:
Прихильну раду там залюбки йому
Подаєте ви. Знаєм: послав колись
Летючу блискавку, повергши
Гурт нечестивих і злих Титанів
Той бог, якому й мати земля стійка
Підвладна, й море; бог, що і тіней світ,
І всіх людей, і всіх безсмертних
Під справедливим тримає берлом.
Чимало страху все-таки й він зазнав
Од тих могутніх, юних, задирливих —
Обох братів, що завзялися
Пелій знести на Олімп лісистий.
Та що зарадять — грізний Порфіріон,
Тіфой чи Мімант, чи Енкелад, що рве
Дерева з коренем, чи дужий
Рет, коли дзвоном щита їх стріла
Сама Паллада? Тут і Вулкан при ній,
Нестямний в битві, славна Юнона тут,
66
Олімпу владарка, а побіч —
Той, хто з плечей не знімає лука.
Хто миє в чистих водах Касталії
Волосся буйне, хто собі й Лікію
Лісисту, й рідний гай делоський
Облюбував — Аполлон Патарський.
Сама ж од себе валиться міць сліпа,
Росте — розважна: їй же боги самі
Сприяють радо, не злюбивши
Міць, що на гріх підбиває душу.
Гіант сторукий — доказ живий того.
Чи Оріон ще, знаний мисливець і ой.
Що прагнув чистої Діани —
Й смерті зазнав од стріли меткої.
І над синами-велетами Земля,
Простягтись, тужить: громом дітей її
У темінь загнано глибинну —
Струмінь вогню не прошиє Етни,
Клювать печінку не перестане там
Орел, каратель хтивого Тітія,
Там триста пут залізних в’яже
Спраглого любощів Пірітоя.
5
ДО АВГУСТА
Юпітер — вірим, чуючи грім його,—
На небі править. Тут — буде Август наш
За бога сущого, як тільки
Персів жорстоких здолає й бритів.
Чи воїн Красса й справді, на сором нам,
Чужинку взявши, вже й сивини дожив —
Сенате! Звичаї ганебні! —
З ворогом-тестем в одному війську?
Під перським берлом — марс і апул живуть,
Щити забувши, тогу, й ім’я своє,
Й вогонь у храмі Вести вічний,
Хоч і стоїть Капітолій в Римі.
5* 67
Регул, усе це передбачаючи,
На мир безславний згоди не дав колись,
«Бо,— думав консул,— скільки шкоди
Може цей приклад завдати Риму,
Якщо не згинуть ті, що в полон пішли,
Жалю не гідні! В храмі пунійському
Знамена римських військ я бачив,
Бачив, як меч віддає без бою
Наш воїн; бачив: римлянин наш іде,
Мов раб, у путах, руки за спиною,
А брами — навстіж. Орють знову
Поле, що ним крокував наш воїн.
Кому ми волю вернемо золотом,
Чи й звагу вернем? — Збитком помножите
Ганьбу їх. Вовні побруднілій,
Як не біли,— не повернеш блиску.
Не хоче й мужність, раз хоч утрачена,
До тих вернутись, хто не цінив її.
Чи сарна, визвавшись із сітей,
Стане на бій? Чи хоробрим буде,
Хто здавсь на ласку пуна зрадливого?
Чи той в повторній битві поб’є його,
Хто чув, як пута рук торкнулись,
Чув — і піддавсь, аби лиш не вмерти?
Хто має намір так ото вижити —
З війною спокій змішує. Сором нам!
А ти, великий Карфагене,
Став іще вищим з упадком Риму!»
Дружині й дітям навіть обнять себе
Не дав він, кажуть: мов полоненик той,
Що прав позбавлений, незрушно
Погляд суворий у землю втупив.
Коли ж цю раду, досі нечувану,
Не без вагання врешті прийняв сенат —
Мерщій сумних лишає друзів
Кроком твердим той вигнанець славний.
Хоч знав він добре, чим його варварський
Мучитель стріне, все ж відсторонює
68
Близьких і рідних з-перед себе —
Всіх, що спиняють його як можуть.
Мов суперечку поміж клієнтами
Владнавши врешті й суд покидаючи,
Спішить він на поля Венафра,
Щоб одпочить, чи в Тарент спартанський.
6
ДО РИМЛЯН
Безвинно будеш, Риме, покутувать
Батьків провину, поки святинь своїх
Не відбудуєш, поки пилу
Й диму з обличчя богів не зчистиш.
Ти доти владар — поки богів слуга;
У тім — початку, в тім і кінця шукай:
Боги зневажені злощасний
Край гесперійський не раз карали.
В лиху годину проти парф’ян ми йшли:
Пакор з Монезом двічі побили нас,
І на скупе намисто, горді,
Римську ясну насиляли здобич.
В часи усобиць мало не впав наш Рим:
Ішли вже даки, вже єгиптянин плив —
Рядами суден цей грозив нам,
Ті — вже виймали стрілу летючу.
Гріхом багатий, вік наш насамперед
Сплямив подружжя, сім’ї, домів уклад;
І вже рікою пролилися
Біди на край та на весь народ наш.
Ледь-ледь дозрівши — в танці вабливому
Дівча вже вправне, вже воно знається
На різних тонкощах кохання,
Змалку-бо марить гріхом солодким.
Заміжня — тут же, в колі бенкетному,
Гульвіс шукає — й першому-ліпшому,
Ліхтар одсунувши проворно,
Вже подає ту соромну втіху.
69
Ото з-за столу, з мужем умовившись,
Встає швиденько — хай лиш гендляр кивне
Або ж іспанський мореплавець,
Ласий купець на такі-от речі.
Невже в подібних сім’ях та юнь росла,
Що кров’ю пунів море забарвила,
Зламавши Пірра й Антіоха,
І Ганнібала, в бою страшного?
Були це діти воїнів-ратаїв,
Що твердь сабельську в поті чола свого
Весь день лупали й на веління
Владної матері хмиз носили,
Коли подовжить тіні верхів гірських
Західне сонце, зніме ярмо з волів
І, Віз до заходу звернувши,
Ніч приведе, благодатну пору.
Чого не сточить згубного часу плин?
Батьки минулись, гірші, ніж предки їх,
На світ привівши нас, марніших,
Ми ж — іще гірше дамо поріддя.
7
ДО АСТЕРІЇ
Нащо стільки тих сліз? — Хай-но Зефір війне,
Світлий вісник весни — й Гіг твій, Астеріє,
Вже з набутком віфінським,
Вірний, спраглий тебе, примчить.
Нот аж в Орік його, в гавань загнав, коли
Та шалена Коза бурю накликала.
Там у ночі холодні
Він частенько сльозу змахне.
Вже хазяйка ним снить, вже посланця вона
Шле до Гіга твого, щоб до гріха схиляв:
Мов, горить, закохавшись,
Бідна Хлоя. Нагадує,
Як-то Прета, було, жінка підмовила
Вкоротити життя Беллерофонтові,
70
Звівши наклеп на нього,
Надто вже доброчесного.
Мав у Тартар ось-ось,— каже,— й Пелей зійти,
Гіпполіти любов, чесний, відкинувши...
Крутить, як тільки вміє,—
Щоб свого домогтись-таки.
Марно: краще б до скель хитрий намовник той
Палко так промовляв. Ти вже сама гляди,
Щоб не надто вподобавсь
Еніпей, твій сусід, тобі,
Хоч, крім нього, ніхто Марсовим полем так
Не промчить на коні; не пропливе, як він,
З-поміж хлопців так швидко
Через Туську ріку ніхто,—
Дім під ніч зачини, й хоч десь на вулиці
Зойкне флейта не раз — не зазирай туди.
Хоч не раз тобі кине:
«О жорстока!» — несхитна будь.
8
ДО МЕЦЕНАТА
Що задумав я, нежонатий, нині —
В світлі дні календ березневих, нащо
Квіти, ладан, жар, під яким дерновий
Тліє жертовник,—
Ти, знавець двох мов, завагався, бачу,—
Славний цей обід, це козлятко біле
Вакху винен я, бо ж мене той стовбур
Мав уже вбити.
Цей святковий день з поворотом року
Буде з-під смоли вибивати корок
Амфор, що стоять, задимілі, з часу
Консула Гулла.
Випий нині сто, Меценате, кухлів
За рятунок мій. Хай світильник сяє
Аж до ранку нам, хай і гнів, і крики
Нас оминають.
Кинь про Рим журбу, про державні справи:
Он же впав загін Котізона-дака,
Ворог Риму, парф, піднімає згубну
Зброю на брата,
Вже в ярмі кантабр, наш іспанський ворог,
Вже, хоч пізно, й він ланцюгами дзвонить,
Вже ладен і скіф, попустивши лук свій,
Нам поступитись.
Тож на римський люд не зважай хоч нині.
Геть про все забудь, про своє щось думай;
Що цей день дає — те й бери погідно,—
Годі смутитись!
9
ДО ЛІДІЇ
— Доки милим я був тобі,
Доки ще не торкавсь інший, щасливіший,
Сніжно-білих рамен твоїх,
Доти й перський владар заздрити міг мені.
— Доки іншої ти не знав,
Доки ще не змінив Лідію Хлоєю,—
З уст в уста моє ймення йшло,
Пишно так не цвіла й римлянка Ілія.
— Мною Хлоя владіє вже,
Хлоя — перша в піснях, солодко в струни б’є.
Я померти за неї рад,
Тільки б доля взамін їй додала життя.
— Ми палаєм одним вогнем:
Я і Калаїд мій, Орніта з Турій син.
Двічі ладна померти я,
Тільки б потім йому доля всміхнулася.
— Що, як давня прийде любов
Й знов під мідне ярмо візьме розлучених?
Що, як Хлої русявій я
«Геть!» — скажу й одчиню двері для Лідії?
— Той — ясніший від зірки, ти ж —
Наче корок легкий, в гніві ж нестямніший
Від гадрійської хвилі, все ж —
Вкупі б нам вікувать, вкупі й померти б нам!
72
10
ДО ЛІКИ
Ліко, навіть коли б із Танаїса ти,
Жінка скіфа, пила — навіть тоді б узяв
Жаль тебе, що ось так, під буревієм, я
На порозі твоїм лежу.
Чуєш, чуєш, як б’є в двері глухі твої
Вітер, як у дворі сад розшумівся твій,
Як під небом ясним льодом береться вже
Сніг, що землю недавно вкрив.
Ти й Венеру гнівиш зарозумілістю.
Від напруги, дивись, рветься й канат тугий.
Кров тірренська в тобі, тож не впирайся так,
Начебто — Пенелопа ти.
Хоч не схилять тебе ні умовляння ці,
Ні дари, ні бліді лиця закоханих,
Ні твій муж (він тепер іншу, з Піерії,
Любить) — будь до благаючих,
Ліко, м’якша, ніж дуб, серцем ніжніша будь,
Ніж маврійська змія, бо ж не весь час мій бік
Ті пороги тверді й води небеснії,
Не весь час же терпітиме!
11
ДО МЕРКУРІЯ
Майї сину! (Ти ж — Амфіона вчитель:
Зводив мури він чародійним співом)
Ліро, й ти, що нам семиструнно вмієш
Нині дзвеніти
Твій, німий колись, черепахи панцир
Нині милий скрізь, за столом і в храмі —
Грай таких пісень, щоб і Ліді впертій
Слух полонити.
Мов кобилці тій, так і їй лугами
Вистрибом піти, непокірній, мило,
їй чужа любов од зухвальця-мужа
Й досі тікає.
73
Чи ж не можеш ти злагіднілих тигрів
І ліси вести й сповільняти ріки?
Звабі струн твоїх уступив і сторож
Краю страшного —
Цербер, лютий пес, хоч сто змій чатує
В нього круг чола, хоч і гній, і сморід
Із його нутра вивергає паща
Т риязикова.
Тітій, Іксіон — навіть ті всміхнулись
Серед мук тобі. На якусь хвилину
Глек води не брав, поки ти втішала
Дочок Даная.
Про вину тих дів хай і Ліда знає,
Про покару їх — про бездонну бочку —
І про те, що жде, хай і пізно, кара
На лиходія —
Й під землею жде. О безбожні! — хто ще
Більше зло вчинив? О безбожні! — Сміли
В шлюбну ніч звести женихів із світу
Гострим залізом.
Та лише одна, смолоскипів шлюбних
Гідна, лиш вона підманула славно
Зрадника-вітця — і приніс обман їй
Славу незгасну.
«Встань! — над женихом нахилилась діва.—
Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе,
Звідки сам не ждеш! Одури злочинців —
Сестер і тестя.
Вже ж бо всі вони женихів шматують:
Кожна з них — свого, мов бичка — левиця.
Я ж тебе не вб’ю, не замкну в цім домі,
Серцем ніжніша.
Хай мене за те, що тебе рятую,
Батько закує у важкі заліза,
Хай прудким судном на край світу вишле,
В край нумідійський.
Йди! Шляхам довірсь і вітрам — на морі,
Поки темна ніч і любов з тобою;
Йди щасливо, йди і вшануй тужливим
Написом гріб мій».
74
12
ДО НЕОБУЛИ
Ось він, безталанних жереб: ні в любовній грі забутись,
Ні в вині солодкім туги не втопить, а все тремтіти,
Що хльосне докором дядько.
Син крилатий Кітереї вовни кіш узяп від тебе,
З ним же й прядку, й хист Мінерви відбирає, Необуло,
В тебе красень — Гебр-ліпарець.
Тільки вгледиш, як у Тібрі із плечей змиває мазь він.
На коні й Беллерофонта обжене він; ще й у бігу
Та в бою кулачнім славний.
Вправно спис метнути вміє в стадо оленів, що в полі
Мчать лякливо, й вепра злого, що з кущів на нього кинувсь,—
Умлівіч перехопити.
13
ДО ДЖЕРЕЛА БАНДУСІЇ
О дзвінке джерело, славо Бандусії!
Склом ти сяєш пливким. Радо вином тебе
Втішу й квітом, а завтра —
Ще й козля в подарунок дам.
Вже до герців його, вже до любові звуть
Перші ріжки — дарма: він свою кров палку,
Син грайливого стада,
В струмінь пустить холодний твій.
Спеки люта пора, вогняний Сіріус
Хвиль твоїх не торкне; їх прохолоду п’ють
Кози й вівці захожі,
Віл, оранням натомлений.
Серед інших джерел першим тебе назвуть,
Хай-но вславлю я дуб, що над печерами
Висне, звідки збігають
Гомінкі твої струмені.
75
14
ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ
Цезар, мов Геракл,— щойно чув ти, люде,—
Взявсь добути лавр, що платиться смертю,
Ось — між нами він, берегів іспанських
Славний звитяжець!
Мужу хай навстріч вибіга дружина,
Радо шле богам рятівним подяку;
І сестра вождя, й у святкових стьожках,
Як і годиться,—
Матері тих дів і того юнацтва,
Що вберіг він; ви ж, о полеглих діти
Та вдовиці їх,— не зроніть сьогодні
Слова сумного.
Хай цей світлий день, моє справжнє свято,
Думи геть жене — не боюсь убивці,
Не боюся чвар, поки світом править
Цезар великий.
Хлопче! Квітів нам, запашного нарду,
Вин, що знають час заворушень марсів!
Може, ще й Спартак по путі не вгледів
Дзбана якого.
Хай спішить — гукни — і Неера жвава,
Сплівши вмить вузлом свій чорнявий волос,
А якщо, бува, воротар упреться —
Не задирайся:
Сивизна війне — й остигає в серці
До сварок, до звад молодечий запал.
Як скипів би я, молодий ще, в пору
Консула Планка!
15
ДО ХЛОРІДИ
Жінко бідного І віка,
Годі вже, схаменись! Май хоч межу якусь
У неславі, в гульні своїй! —
Ти до смерті близька — доки ж гасатимеш
76
Так безпечно з дівчатами:
Де зірки мерехтять — хмарі не місце там.
Що так личить Фолої, те
Для Хлоріди — ганьба! Краще донька твоя
Юнаків здобуватиме,
Мов менада, якій шалу тимпан додав.
Нота люблячи, глянь, вона,
Мов та кізка, щодня скаче-вистрибує.
Ти ж — за вовну з Лукерії
Сядь, як личить старій: де вже до гри тобі!
Не для тебе троянди вже,
Не тобі вже до дна пити вино п'янке!
16
ДО МЕЦЕНАТА
Мідна вежа стрімка, кованих брам замки,
Зграя чуйних собак, пущених з прив'язі —
Для Данаї могли б захистом певним буть
Від нічних перелюбників.
Та над тим укриттям і над Акрісієм
Посміялись собі Зевс із Венерою:
Вільним стане-бо шлях — знали,— нехай лиш бог
Переміниться в золото.
Вільно золото йде крізь охоронців стрій,
Скелі рве залюбки з більшою силою,
Ніж удар громовий: так од захланності
Дім пророка аргоського
До руїни скотивсь. Силою золота
Брами міст розбивав муж-македонянин,
Нищив гордих царів; підкупу сіть не раз
Полонила й вождів морських.
Будуть гроші зростать — піде й журба нова,
До прибутків жага; тим-то й боюсь я так
Видне місце зайнять, о Меценате мій,
Світла гордосте вершників.
Як обмежиш себе — так і боги тобі
Замість того дадуть. Тож, майже голий, я
77
Перебіжчиком рвусь від багачів — до тих,
Що й малим задоволені.
Тут, у закуті цім, я — можновладніший,
Ніж, коли б загорнув, що лише з поля взяв
Апулієць-рільник, щоб і життя прожить
Жебраком — серед розкоші.
Чистоводий струмок, гай в кілька югерів,
Завжди певний врожай з наділу скромного
Більшу втіху дадуть, ніж вона в того є,
Хто зжинає всю Африку.
Хоч не я беру мед бджіл із Калабрії,
Хоч у мене й вино — не з Лестригонії,
Хоч вовнистих овець не для моїх потреб
Випасає галлійський луг —
Все ж не знаю біди. А коли й більшого
Я б собі забажав — то чи б відмовив ти?
Та, що маю свого, радше щадитиму,
Тих бажань уникаючи,
Ніж би мав долучать до Аліаттових
Ще й Мігдонські поля. Скільки бажань у нас —
Стільки й зайвих потреб. Добре, кому подав
Скупо лиш необхідне бог.
17
ДО ЕЛІЯ ЛАМІЇ
Потомку знатний Лама прадавнього —
Від нього, звісно, й Ламії всі пішли;
Нащадки їх (заглянь у фасти),
Елію, свій родовід виводять
Від нього; він же — свідчать перекази —
Був той, хто вперше Формія стіни звів,
Широковладно панувавши
Там, де орошує Ліріс землі
Маріки-німфи — завтра поривний Евр,
У ліс ввірвавшись, листям рясним війне*
На берег водорості кине —
Завтра, якщо не віщує хибно
78
Стара ворона; значить, про хмиз подбай,
Ще поки можна: завтра-бо генія
Вгостиш вином і поросятком —
Ти й твоя челядь, від праці вільна.
18
ДО ФАВНА
Фавне, німф легких невсипущий друже!
На полях моїх, обігрітих сонцем,
Гостем будь, хай молодняком отара
Тішиться в мене.
Рік зімкне свій біг — і тобі козля вже
Кров жертовну ллє; тебе кухоль повний,
Друг Венери, жде; тобі вівтар давній
Густо димиться.
В твій врочистий день, у грудневе свято,
Стадо всім гуртом на траві пустує,
Побіч — все село, по марудній праці
Й віл спочиває.
Ходить хижий вовк між овець безпечних,
Ліс тобі до ніг осипає листя,
Радо б’є рільник осоружну землю
Тричі ногою.
19
ДО ТЕЛЕФА
Ти порівнюєш Інаха
З Кодром, хто за свій край з радістю смерть
прийняв
Правиш нам про Еака рід,
Про бої біля стін Трої священної,
А хіоське в якій ціні,
Хто нагріє води, чий прихистить нас дім,
Де б морозу Пелігнії
Ми позбулись — про те, друже, мовчиш чомусь.
Дай-но, хлопче, вина — нехай
П'ю за місяць новий, за опівнічний час,
За Мурену, господаря!
Змішуй в кухлі мерщій три або й дев’ять чар!
Хто шанує непарних Муз,—
У пориві, бува, тричі по три велить
Кухлів лить, але Грація
Й ніжні сестри її, сварки лякаючись,
Лиш трьома нас обмежують.
Гей, шаліти я рад! Чом не лунає спів
Флейти берекінтійської?
Що ж німують-висять ліра з сопілкою?
Тут не місце рукам скупим!
Сип троянди довкіл! Хай наш бенкет гучний
Чує заздрісний Лік-сусід —
І дружина, що їй віком не рівня він.
Рода в розквіті літ тебе
Прагне, Телефе; їй — Веспером сяєш ти,
Вабиш блиском волосся; я ж —
При Глікері своїй пізнім огнем горю.
20
ДО ПІРРА
Це ж бо гра з вогнем — чи не бачиш, Пірре,—
Вабити малят на виду в левиці:
Грізний бій тебе, крадія-невдаху,
Змусить до втечі,
Хай шугне вона крізь юрбу юнацтва,
Щоб вернуть собі красуня Неарха.
Бій розсудить вас — чи за нею здобич,
Чи за тобою.
Поки ти стрілу приміряєш бистру,
А левиця зуб страхітливий гострить —
Він, суддя змагань, гордовито пальму
Топче босоніж.
Ось йому вітрець обвіває плечі,
Легко плеще в них запашним волоссям.
Мов Нірей, мов той він, кого на небо
Вкрадено з Іди.
80
21
ДО АМФОРИ
О ти, зі мною разом народжена,
Коли ще Манлій консулом римським був!
Чи гнів, чи жарти нам даруєш,
Амфоро люба, чи пал кохання,
Чи сон ласкавий; хай би яких там свят
Чекав твій масик — гідна ти дня цього.
Зійди ж і соком чародійним
З волі Корвіна слугуй нам нині!
Хоч він і повен бесід Сократових,
Але, суворий, знає й тобі ціну.
Та й сам Катон старий, бувало,
Мужність вином гартував охоче.
Солодким болем часто й жорстокому
Проймаєш серце. Ти мудреців думки
І таємниці їх Ліеєм-
Жартівником викривати вмієш.
Нові надії в'язню нашіптуєш,
У звагу й силу зброїш убогого —
Бо що йому, вже після тебе,
Стрій ворогів та вожді гнівливі?
З тобою — Лібер і, якщо мило їй,
Венера й сестри — Грації лагідні —
Та ясні факели пробудуть,
Поки й зірки не втечуть од Феба.
22
ДО ДІАНИ
Опікунко гір та лісів дрімучих!
Триразовий клич породіллі вчувши,
Ти — вже там, при ній: не даєш їй згинуть,
Діво трилиця.
Дар прийми — сосну, що мій дім окрила.
Тут щорік тебе підживлю, веселий,
Кров’ю кабана, який іклом збоку
Вдарити мітить.
5 Кнінт Горацій Флакк
81
23
ДО ФІДІЛИ
Якщо до неба — хай лиш серпом тонким
Заблисне місяць — руки піднімеш ти,
Сільська Фіділо, склавши ларам
Свинку крикливу та перший колос,
То згубний африк гроном багатої
Лози не зсушить, збіжжя іржа не з’їсть,
Ягняткам ніжним не пошкодить
Плідної осені небо змінне.
Жертовне стадо, що випасається
В гаях дубових Алгіда сніжного
Чи то на вигонах альбанських,
Шиями хай червонить раз по раз
Жерців сокири. Кров ю телиць гладких
Тобі не личить вівтар орошувать:
Вінок із мирту й розмарину —
Ось твій дарунок богам родинним.
Торкнешся щиро й вдячно жертовника —
То й крихта солі, й жменька муки тобі
Хмурних пенатів легше схилить,
Ніж непомірно багаті жертви.
24
ДО БАГАЧА
Хай скарбам твоїм Індія
Й аравійська земля заздрять, убогіші,
Хай на весь суходіл сягнуть
Забудівлі твої, навіть моря займи —
Та, коли в твого дому шпиль
Неминучість тверда скоби залізні вб’є,—
Страх заляже в душі твоїй,
Візьме в сіті свої смерть твою голову.
Краще скіф у степу живе:
Віз — так водиться в них — править за дім йому.
Краще — й гетів суворий рід:
їм приносять поля нерозмежовані
82
Хліб і спільні для всіх плоди.
Поля довше, ніж рік, не обробляють там:
Хто своє відробив, того
В свою чергу — на рік — інший підмінює.
Там дітей, що без матері,
Друга жінка бере й кривди не чинить їм.
Посажна чоловіка там
Не корить, не живе, горда, перелюбом.
Там за посаг для дівчини —
Горда мужність батьків, як і чесноти дар,
Що не знає спокусника:
Зрада — гріх; за цей гріх — платять життям у них.
Той, хто край би покласти взявсь
Нашій лютій гризні між громадянами,
Щоб на пам’ятник з написом:
«Батько міст» заслужить,— буйну розпущеність
Загнуздати хай зважиться.
Внуки вславлять його. Ми ж — чи не сором нам! —
Мужність, заздрісні, геть женем,
Та, хай зникне з очей,— знов її прагнемо.
Що ті скарги-жалі, коли
За виною услід кара мерщій не йде?
Що без доброго звичаю
Звід законів? — Ніщо. Ні найпекучіший
Край землі не страшить купця,
Не лякає межа й лютої Півночі,
Де сніги повкривали все,
Льодом взявшись довкіл. Ось на глибінь страшну
Мореплавець судно веде:
Все це вбогість (її нині ганьбою звуть)
Нам велить перетерпіти —
Не для неї тепер мужності шлях важкий.
Краще там, куди кличе нас
Гомін схвальний юрби,— в Капітолійський храм
Перли й золото все складім
Чи в захланну глибінь моря найближчого
Киньмо всі ті початки зла,
Як відчули-таки ми каяття гірке.
6*
83
Треба знищити в зародку
Цю жадобу гидку, треба привчити нам
Молодь, надто розніжену,
До суворих занять: ледве в сідлі сидить
Знатний підліток — де вже там
До мисливства йому! Вправний у грі зате —
Гнати грецький обруч або
В кості грати, хоч це — гра заборонена.
Для синка свого, ледаря,
Батько, в поті чола гроші згрібаючи,
Всіх обманює: спільник це
Чи товариш його. Так і громадить він
Купу грошей брудних, проте,
Хай хоч трохи, а все ж — чує він брак чогось.
25
ДО ВАКХА
Гей, куди мене, Вакху, мчиш,
Полонивши, куди? В нетрі, в яри які
Манить запал новий мене?
Де, в якій із печер вічної слави блиск
Незрівнянного Цезаря,
Вплівши в зорі, я ген — аж до богів знесу?
Ще ніхто не співав про те,
Що вже зріє в мені. Наче менада з гір
Після сну озирне, німа,
І фракійські сніги, здалеку видні, й Гебр,
І Родопу, яку сходив
Варвар. Так ось і я, стежку згубивши, тут
Млію, вражений видом тим —
Дикий ліс, береги... Владарю дів-наяд
І вакханок, що голіруч
Можуть ясен гінкий вирвати з коренем!
Я низького, буденного
Слова вже не скажу! Солодко й легко йти,
О Ленею, услід за тим,
Хто безсмертне чоло гроном рясним вповив.
84
26
ДО ВЕНЕРИ
Дівчатам вчора я ще потрібен був,
Ще вчора з ними славно бої водив —
Тепер відслуженій цій зброї
Й лірі німій — на стіні висіти,
Яка Венері, морем народженій,—
По ліву руку. Гей же, несіть сюди
І лук, і світлі смолоскипи,
Й кайла, що ними ламав я двері!
Богине Кіпру славного й Мемфісу,
Де не буває снігу фракійського,
Бичем змахнувши з піднебесся,
Ти підхльосни непокірну Хлою!
27
ДО ГАЛАТЕІ
Хай ведуть лихих — і лихі прикмети:
Крик сови й собак завивання щінних,
І вовчиця з гір Ланувійських сіра,
Й щінна лисиця.
Хай змія майне на шляху стрілою
Навскоси, коня на диби піднявши.
Я ж молюсь, щоб та, за яку хвилююсь,
Путь мала кращу:
Перше ніж дощів передвісник певний —
Птах — поверне знов на стоячі води,
Віщий ворон хай прокричить, від сходу
Сонця злетівши.
Де б ти не була, Галатеє,— щасна
Будь і згадуй нас. Хай ні дятел зліва
Не грозить тобі, ні ворона блудна,
Поки ти йтимеш.
Впав, однак, у гнів Оріон західний;
Я ж, повір, пізнав, що за силу має
Світлий Япіг той, і в затоці темній
Хвиля гадрійська.
85
Хай разить жінок і дітей ворожих
Хвиль незряча міць під напором Австра,
Сплески чорних вод, що на скелі ринуть
Г ромоподібно.
І Європа так, білосніжним тілом
Горнучись, було, до бика-лукавця,
Враз відчула страх серед риб, що ними
Море кишіло.
Щойно лиш квітки на лугах зривала,
Щоб вінчати німф, а тепер довкола —
Тільки хвилі й ніч та зоря змигне десь
Світлом непевним.
Лиш на Кріт зійшла, де сто міст могутніх,—
«Батьку! — мовить,— я — не дочка віднині,
Не дочка твоя, бо, піддавшись шалу,
Честь загубила!
Звідки йду й куди? Хіба двічі вмерши,
Змила б я свій гріх. Наяву, злочинна,
Плачу чи вві сні неповинну жартом
Привид лякає
Той, що сни веде через кість слонову
Різьблених дверей? Чи було ж миліше
Серед хвиль пливти, ніж квітки зривати
В росянім лузі?
О, якби той бик мені клятий стрінувсь —
Геть його зсікла б, обламала б роги —
Чую гнів такий, хоч недавно звір той
Був мені милий.
Сором! Я пішла від пенатів рідних!
Сором! Ще й барюсь, ще вагаюсь вмерти.
Хай між левів я — о боги, молю вас! —
Гола потраплю!
Поки ще рум’янець не зник з обличчя
Й сухість не спила ще моєї вроди —
Швидше хай мене, соковиту здобич,
Тигри шматують!»
«О ганьбо моя! — дорікає батько,
Хоч далеко він.— Не барися й справді:
86
Ясен ось росте, при тобі ж і пояс —
Зашморгом буде.
Може, інша смерть — на краєчку скелі —
До лиця тобі, то вітрам довірся.
Чи волієш ти, володаря дочко,
Серед наложниць
Прясти при дворі свою частку вовни?»
Та Венера тут, сміючись лукаво,
Чула ті жалі, й, попустивши лук свій,
Син її чув їх.
Потім мовить їй, насміявшись добре:
«Гнів ти свій забудь, не погрожуй марно,
Хоч би й дав тобі поламати роги
Бик твій нелюбий:
Непоборний бог, сам Юпітер — муж твій;
Знай про це й не плач, а великій долі
Дорівняти вчись, бо й частину світу
Ти найменуєш».
28
ДО ЛІДИ
Що в святковий Нептуна день,
Що почати б мені? — Цекуб захований
Швидше, Лідо метка, добудь,
А задуму жени, не замикайся в ній!
Глянь ось: південь схитнувся вже,
Ти ж, забувши, що день птахом од нас летить,
Все вагаєшся з погреба
Дзбан дістати — часів консула Бібула.
Хочу вже то Нептуна я
Славить, то Нереїд, зеленокосих дів.
Ти ж на зігнутій лірі грай
Про Латону, про лук звинної Кінфії.
Потім — ту, що посіла Кнід
І Кіклади ясні, ту, що на Паф морський
Мчить ключем своїх лебедів.
Ну, а насамкінець — ми спом’янемо й Ніч.
87
29
ДО МЕЦЕНАТА
Тебе, нащадку роду тірренського,
Вина легкого амфора повна жде,
Троянди ждуть, а ще оливку
Вичавив я й для твого волосся
Зберіг. Приходь же! Врешті, й набридне це —
Лиш вогкий Тібур бачити й Ефули
Хвилясте поле, й те узгір’я,
Що Телегон-батьковбивець вибрав.
Покинь багатства, з ними ж — і клопоти,
Свій дім, що стрімко ген аж до хмар сягнув,
Усе, що зір твій привертає,—
Гомін, дими і пишноти Рима.
До змін охочий навіть багач не раз:
Гостина скромна, хай і під стріхою,
Де злота й пурпуру немає,
Зморшки з сумного чола зганяють.
Вже Андромедин батько прихованим
Вогнем діймає, шкіриться Пес Малий,
Вже Лев роз’ярений іскриться —
Сонце веде вже посушну днину.
За млявим стадом ледве пастух бреде,
Шукає річки й тінявих заростей
Сільвана дикого; не злине
Вітер-блукач на зомлілий берег.
Ти ж — ладом Рима все заклопотаний:
Уважно стежиш, чи не грозять йому
Бактрієць, сер — колись підвладні
Кіру — й незгідливий скіф далекий.
Та млою ночі бог передбачливий
Вповив майбутнє; отож на сміх йому
Рвемось приховане пізнати,
Смертні.— Лиш те, що несе хвилина,
Доводь до ладу, вдячний: все інше йде,
Мов Тібр: то мирно він у руслі своїм
Гойдає хвилю й ген до моря
Котить грайливо її, то раптом —
88
Несе з корінням вирвані стовбури,
Хати й худобу, все аж гуде довкіл —
І гори, й ліс, коли потужна
Повінь розбурхає тихі води.
Лиш той щасливо, вільно лиш той живе,
Хто б міг сказати будь-коли з певністю:
«Я день прожив, а там — чи хмари
Хай відусіль нажене Юпітер,
Чи сонцем блисне — навіть йому над тим,
Що проминуло, влади не бачити:
Що мить дала скороминуща,—
Він не відніме того, не змінить».
В лихій забаві доля безжалісна
Потіху має: нині мені дає
Непевні почесті, а завтра —
З іншим у змові вона, лукава.
Коли зі мною — добре, та хай лише
Розправить крила — все повернувши їй,
В свої закутавшись чесноти,
Вбогість-безприданку я вітаю.
Мені ж не треба — хай лиш під африком
Застогне щогла — богу, розпластавшись,
Обіт складати, щоб те море
Не проковтнуло мого товару
Із Тіра й Кіпру. Ні! На човні малім,
На двовесловім, через Егейський вир
Мене спокійно попровадять
Кастор і Поллукс, і мірний вітер.
ЗО
ДО МЕЛЬПОМЕНИ
Звів я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз’їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких —
Часу біг коловий — в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
89
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих,—
Будуть знати, що я — славний з убогого —
Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1
ДО ВЕНЕРИ
Що це? Знов на бої нові
Шлеш, Венеро, мене? Зглянься, молю, молю!
Я не той вже, не той, що був
При Кінарі моїй, тож не схиляй мене,
Грізна мати бажань палких,
Під солодке ярмо, бо неподатливим
Став на п’ятім десяткові.
Йди на клич молодих, їм залюбки сприяй!
Саме в пору б тобі свій ключ,
Ясних лебедів ключ до Павла Максіма
Завернути, якщо комусь
Маєш серце пройнять, гідне вогню твого.
Бо й вродливий, і знатний він,
І вступитись готов за потерпілого;
Всюди — перший, за що б не взявсь.
Ось йому б і нести прапор, Венеро, твій.
Подолавши суперника
Та дарунки його — статую з мармуру
Під покрівлею з кедра він
Сам для тебе зведе біля Альбанських вод.
Там, овіяній ладаном,
Лірні струни тобі ніжно бринітимуть,
Там у парі з сопілкою
На фрігійськім ладу флейта звучатиме.
Тільки в тебе задивлені,
Там два рази щодня хлопці з дівчатами
Тричі будуть об землю бить
Білостопо в танку, наче ті салії.
Я ж — нікого й не жду тепер;
На взаємну любов де вже надіятись!
Ні, п’ючи, об заклад не б'юсь,
Ні вінком повесні вже не вінчаю скронь.
91
Так чому ж, Лігуріне мій,
Серед ночі, бува, вперту сльозу змахну?
Так чому ж на півслові я,
Красномовний колись, мовлення дар гублю?
То я в снах — біля тебе вже,
То вже знову ловлю десь понад хмарами,
То по Марсовім полі мчу,
То пірнаю в ріку, гордий, услід тобі.
2
ДО ЮЛА АНТОНІЯ
З Піндаром хто б смів позмагатись, Юле,—
Той, немов Ікар, чиї крила воском
Скріплені були, найменує, впавши,
Море прозоре.
Мов стрімкий потік, чиї води в повінь
Ринуть, буйні, з гір, береги розмивши,
Рветься так з глибин непомірно дужа
Піндара мова.
Феба лавр йому, лиш йому належить,
Чи слова нові в дифірамбі смілім
Котить він, чи мчить від законів ритму
Звільненим віршем.
Славить він богів чи їх кров — героїв,
Що від їхніх рук прийняли кентаври
По заслузі смерть, як і та Химера
Вогненнодишна,
Чи вславляє тих, що з Еліди гордо
Йдуть — хай кінник це, хай борець кулачний —
Піснею, що їх величає більше,
Ніж сотня статуй.
Чи при діві спів, що їй смерть забрала
Жениха, почне, щоб із мли підняти
Силу й дух його, й золоті звичаї
Ген аж до неба.
З повним вітром мчить той діркейський лебідь,
Хай лише до хмар він скерує лет свій;
92
Я ж, мов та бджола, що, віддавшись праці
Там, на Матіні,
Пильно мед бере з чебрецю п'янкого,
Скромний спів сную у гайку, при вогких
Тібура струмках — працьовитий лірник
Льоту низького.
Так услав же ти голоснішим плектром
День, коли в вінку переможець Цезар
Через Горб Святий прожене під списом
Диких сігамбрів.
Рівного йому не давали досі
Світу ні боги, ні ласкава доля
Й не дадуть уже, хоч би й вік прадавній
Золотом зблиснув.
Дні ясні вславляй, всенародні грища,
Форум, що замре, коли те прохання
Сповнять нам боги — й переможний Август
Знов буде з нами.
Ось і я тоді — якби той мій голос
Був примітний там — пошаную співом
Цезаря прихід: «У віках нам слався,
Сонце прекрасне!»
Поки йтиме він, ми не раз гукнемо:
«Гей, тріумфе!» — «Гей!» — одгукнеться місто;
Скрізь на вівтарях ми богам ласкавим
Ладан запалим.
Ти складеш корів та волів по десять
На жертовник, я — лиш бичка, що в полі
Серед пишних трав, полишивши матір,
Гладшає нині.
Мов на темнім тлі тонкосерпий місяць
Сяє в третю ніч, так і ріжки в нього,
Й знак, мов снігу слід, на чолі ясніє,
Весь же він — жовтий.
93
з
ДО МЕЛЬПОМЕНИ
Хто відчув у колисці ще,
Мельпомено, хоч раз лагідний погляд твій,—
Вже того не вславлятимуть
Ні кулачні бої, ні переможний біг
Колісниці ахейської.
Ні в делійськім вінку гордо не стане він,
Вождь, в яснім Капітолію
Після вдалих боїв, де він мечем своїм
Збив погрози володарів.
Лиш тібурські струмки, лиш ті гаї густі
В еолійських піснях йому
Славу вічно живу — славу співця дадуть.
Молодь Рима, владики міст,
В миле коло співців нині й мене взяла,
Вшанувавши мій хист — і ось
Вже не жалить мене заздрість уїдлива.
Ти, що звук чарівний дала
Лірі цій золотій, Музо Піерії,
Ти, що й тих безголосих риб
Наділити б могла голосом лебедя,
Твій це дар, що на мене всяк
Пальцем вкаже: «Це він, римських пісень творець».
Що творю я, що милий всім,
Коли так — то це твій, твій, Мельпомено, дар.
4
ДО РИМА
Таким орел є, блискавки-месниці
Крилатий сторож,— серед птахів йому
Юпітер владу дав, як тільки
Він Ганімеда для нього викрав,—
Природна звага ще пташеням його
З гнізда зігнала, де він трудів не знав,
А там йому весняний вітер,
Хмари прогнавши, зміцнив у леті
Слабкі ще крила; вже й на овець тоді
Стрілою падав, потім до гаддя бравсь,
94
Відчувши, що таке для нього
Справжні бої та багатша здобич.
Таким і лев є: щойно згодований
Грудьми левиці,— й по чагарях уже
На сарну мчить, що в тій хвилині
Звідає міць молодого зуба,—
Таким і Друза в битвах побачили
В Ретійських Альпах горді вінделіки,
Що з рук сокир не випускають,
Як амазонки; звідкіль цей звичай —
Сказати годі: врешті, й не слід усе
Нам, смертним, знати — грізні загони їх,
Звитяжні досі, склавши зброю
Перед вождем-юнаком, пізнали,
В чім сила хисту, що до кінця розвивсь
У тому домі благословенному,
Пізнали, що дала турбота
Августа про молодих Неронів.
Потомство дужих — дужий виводить рід:
Бики та коні мають в крові своїй
Снагу батьків: голубку ніжну
Пара суворих орлів не зродить.
Наука живить нахил природжений,
А виховання — дух загартовує;
Та вже як звичаї псуються —
В злочинах дар благородний тоне.
Що ти Неронам, Риме, завдячуєш —
Метавр посвідчить, де Газдрубал упав,
Посвідчить день ясний, що темну
Пітьму невдач розігнав і вперше
Промінням слави зблиснув над Лацієм,
Відколи афр той мчав по Італії,
Немов по морю Сіцілійськім
Евр, мов сосниною — хижий пломінь.
Отож відтоді, в битвах гартуючись,
Юнацтво римське множило міць свою,
І знов боги нам заясніли
В храмах, де поравсь лихий пунієць.
95
Тоді, підступний, вже й Ганнібал озвавсь:
«Ми — вовча здобич, оленів стадо ми!
Не битви нам тепер шукати —
Відступу: в ньому й тріумф наш нині.
Народ, що, Трою спалену кинувши,
Етруським морем аж до Авзонії
Дітей, батьків старих, пенатів —
Рідних божків — перевіз одважно,—
Як дуб алгідський: іноді б'є по нім
Дзвінка сокира, він же, підрубаний,
Наснагу й стійкість непохитну
Навіть од вістря того черпає.
Ось так і Гідра — як не рубав її
Геракл могутній — знову зросталася.
Не знала див таких Колхіда
Ні Ехіонові древні Фіви.
У море кинеш — кращим він випірне;
Об землю вдариш — сам переможця він,
Зметнувшись, кине, й ту звитягу
Вдови повік пам’ятати будуть.
До Карфагена вже не спішитиме
Мій вісник гордий: гасне вже, гасне вже
Надія вся, нема нам долі,
Відколи наш Газдрубал загинув!
Усе під силу воїнам Клавдіїв,
Бо й сам Юпітер — їм за захисника:
Розумні рішення на війнах
їх із найтяжчих пригод рятують».
5
ДО АВГУСТА
Сину добрих богів, славний захиснику
Римлян, гордосте їх, де забарився ти?
Сам же раді батьків скоро вернутися
Дав ти слово — ждемо ж тебе!
Дай, щоб край твій втішавсь променем сонячним,
Щоб обличчя твоє, наче весна, йому
96
Знов заблисло, тоді — й день мов яснішає,
Й сонце сяє відрадніше.
Ніби мати, бува, сина з дороги жде,
Нот же, мовби на зло, все не дає йому
В море вийти; вже рік він побивається
На чужині; як матінка
Шепче то молитви, то вже обітниці,
То ворожить собі, в берег задивлена,—
Так, тамуючи біль, вірна вітчизна жде,
Жде повернення Цезаря.
Віл безпечно тепер нам борозну веде,
Знов Достача в поля вийшла з Церерою,
Морем судна пливуть — море спокійне вже,
Вірність — нині без огріху.
Вже ніяка ганьба нам не плямить сім’ї:
Добрий звичай, закон скверні поклали край.
Мати горда тепер: син її в батька вдавсь.
Кара — йде вже за злочином.
Хто боїться парф'ян, скіфа суворого?
Хто — германців, дітей краю жорстокого,
Поки Цезар — вождем? Хто б то війни лякавсь
Нині в дикій Іберії?
Не марнуючи дня, всяк на горбах своїх,
Де є стовбур який — з ним і лозу ріднить;
Дома, після вина, радо вшановує
Серед інших богів — тебе.
Шле тобі молитви, щедро й вино тобі
Повним келихом ллє; в нього між ларами
Є й твоє божество: в Греції Кастора
І Геракла шанують так.
«Дай Гесперії мир, добрий керманичу,
Мир і свято в віках!» — так, ще не пивши, ми
Вранці мовимо — й так вже за вином, коли
Сонце моря торкається.
7 Квінт Горацій Флакк
97
6
ДО АПОЛЛОНА
Фебе, міць твою за язик Ніоби
Звідав рід її, і спокусник Тітій,
Звідав сам Ахілл, що велику Трою
Мав уже взяти.
Перший воїн він, але — після тебе,
Хоч Фетіди син, голубої німфи,
Хоч і вежі він потрясав дарданські
Списом жахливим.
Все ж і він упав, наче кедр підтятий,
Наче ясен той під напором Евра,
Впав на повен зріст, у троянський порох
Голову склавши.
Не зненацька б він, у коні сховавшись,
Що Мінерві в дар був облудно даний,
На троян напав, що пили-гуляли
В домі Пріама,—
Ні! Лицем в лице перемігши, грізний,
Він в огонь — о жах! — немовлят би кинув,
Не щадив би й тих, що тоді в утробі
Матері зріли.
Та, на щастя, твій і Венерин голос
Сам Юпітер вчув — і вказав Енею,
Де закласти мур для нового міста
В кращу годину.
Ти, що Муз навчив ударяти в струни,
Ти, що в Ксанфі звик омивать волосся,
Я прошу тебе — й про Камени Давна
Дбай, Агіею!
Надихнув мене, до дзвінкої пісні
Феб дав хист мені, він назвав поетом.
Вибрані з дівчат, благородні хлопці!
Діва Делійська
Дбає все про вас — її стріл несхибних
Не уникне лань, ані рись проворна —
На лесбійський лад, що його вам пальцем
Я вибиваю,
98
Славте ви як слід і Латони сина,
Й ту, що в темну ніч нам обличчям сяє,
Дбає про плоди й місяці по колу
Водить ковзкому.
Пройде час — і ти, вже заміжня, скажеш:
«Милий для богів у столітнє свято
Я співала гімн, що його навчив нас
Віщий Горацій».
7
ДО МАНЛІЯ ТОРКВАТА
Білі вже збігли сніги. На луги повертається зелень,
Знов кучерявиться гай.
В красній обнові земля, і знову, спадаючи, води
В’ються в своїх берегах.
Грації з німфами враз, одкинувши одяг прозорий,
В танці кружляють собі.
Рік, і година, й та мить, останок милої днини,
Радять: безсмертя не жди.
Зиму змагає весна, її ж переборює літо
Й гине само, як лише
Осінь розсипле плоди, за нею — на сон лиш багата —
Вже підбігає зима.
Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні,
Ми ж, коли канем туди,
Звідки Еней не вернувсь, де Анк, де Тулл можновладний,—
Порохом, тінню стаєм.
Хтозна, чи зволять боги до годин, що майнули, додати
Частку й наступного дня?
Чим свою душу вгостиш — лиш того спадкоємець жадливий
Не загребе вже собі.
Тож, коли вмреш і коли над тобою в усім своїм блиску
Мінос вершитиме суд
Ні красномовство, ні рід, ні побожність велика, Торквате,
Сонця не верне тобі.
Так і Діані самій не вдалось юнака Гіпполіта
Чесного звідти звільнить.
Так і летейських оков з дорогого йому Пірітоя
Навіть Тесей не зіб’є.
99
8
ДО ЦЕНЗОРІНА
Радо друзям своїм я чи то б келихи,
Цензоріне, оддав, чи старовинну мідь,
Чи триніжок, а він — як перемоги знак —
Дужим грекам служив; мав би найкращий дар
Ти, якщо б я ще й тим, друже, багатий був,
Що нам Скопас — різцем, пензлем — Паррасій дав:
Цей — у фарбах пливких, той — міг у мармурі
Зобразить як людей, так і з богів когось.
Я ж не маю того; врешті коштовності
Ні до хисту твого, ні до майна не йдуть:
Вірші — втіха твоя; їх піднести б я міг
У дарунок тобі, ще й оцінить його.
Ні стовпів кам'яних слово карбоване,
Що посмертне життя гордим вождям дає,
Ні пунійця грізьба, що несподівано
Впала лихом страшним на його ж голову,
Ні пожежа, що в ній слід Карфагена зник,
Так не славить того, ймення кому дала
Ним в той пам’ятний день скорена Африка,
Як натхненна хвала Музи Калабрії.
Хай мовчав би сувій — плату яку б ти взяв
За заслуги свої? Ілії й Марса син —
Ким він був би тепер, хай лише б Мовчанка
Заздро скрила від нас подвиги Ромула?
Так Еака, було, вирвала з хвиль страшних
Стіксу — сила співців: слово могутнє їх,
Щоб до світлих осель перевести його.
Гідним слави й хвали Муза безсмертя дасть,
До небес піднесе. Так і Геракл-герой
П’є жаданий нектар побіч Юпітера.
Так Тіндара сини, зорями сяючи,
З моря судна слабкі в бурю вихоплюють.
Так, звінчавши чоло бростю зеленою,
Вакх і наші палкі здійснює задуми.
100
9
ДО ЛОЛЛІЯ
Не відлунає — вір мені — те, що я,
При гомінливім Авфіді зроджений,
Співав, зріднивши небувало
Віщі слова з передзвоном ліри.
Хоч перше місце древній Гомер посів,
Та не забуті — Піндар, Алкей грімкий,
Сумний кеосець, не затих ще
Струн Стесіхора поважний гомін,
Ні те, що жартом Анакреонт співав,
Не вмерло нині. Досі так солодко
Бринить струна, що їй звіряла
Тугу свою еолійська діва.
Чи лиш Єлену Лакедемонянку,
Волоссям пишним зваблену й одягом,
Розшитим золотом, і царським
Почтом, отак засліпив коханець?
І Тевкр не вперше вміло стрілу пускав
Кідонським луком. Троя не раз була
В облозі. Не одні лиш, дужі,
Ідоменей і Сфенел бували
В боях, що гідні слави пісенної.
Суворий Гектор і Деїфоб палкий
Не вперше за жінок цнотливих
Та за дітей прийняли удари.
Жили герої й до Агамемнона,
Та ніч бездонна їх, неоплаканих,
Забутих криє: не складав їм
Жоден співець голосної пісні.
Безвісна мужність — як і безділля те,
Що йде в могилу. Тож не мовчатиму
Про тебе, Лоллію, не дам я
Заздрій Мовчанці звести безкарно
В бліду непам'ять стільки трудів твоїх!
Ні сили духу, ні прозорливості
Тобі не бракне як у щасті,
Так і в біді — до кінця ти чесний.
101
Обман жадливий строго караючи,
Принаді грошей не піддавався ти;
Не одного лиш року консул —
Доти ще й будеш ним, поки судиш.
Над зиском чесність високо ставлячи,
Дари злочинця геть одкидаючи,
І поки честь, мов зброю світлу,
Гордо нестимеш крізь люд зіпсутий.
Не той щасливий, в кого достатки є,—
Це лиш омана. Славу щасливого
По праву дай тому, хто вміє
Божі дари споживать розумно,
Кому й убогість буде за подругу,
Зате неслава — гірша за смерть саму.
Такий за друзів, за вітчизну
Голову й нині складе безстрашно.
10
ДО ЛІГУРІНА
Повен гордості ти, поки краса — щедрий Венери дар —
В тебе, та підожди: перший пушок прийде неждано — й ось
Зріжуть кучері ці — в’ються тепер аж до рамен вони.
Де рум’янець палав, наче в троянд, о Лігуріне, там
Заріст піде шорсткий. Саме тоді, глянувши в дзеркало
Й не впізнавши себе, зойкнеш не раз: «Чом того серця я,
Що такі почуття будить тепер, хлопцем не мав або —
При таких почуттях свіжість тих лиць чом не вертається?»
11
ДО ФІЛЛІДИ
Є ще в мене глек, у якім п’яніє
Сік альбанських грон ось дев’ятий рік вже,
В'ється плющ в саду, для вінків селеру
Знайдеш, Філлідо.
Гарно так тобі в цім вінку зеленім!
Кличе дім гостей і сміється сріблом,
Спраглий вівтар жде у рясній вербені
Крові ягнятка.
102
Де не глянь, там рух: і служниці, й слуги
Все за чимсь біжать то туди, то звідти.
Вже вогонь заграв, заструмів до неба
Синявим димом.
Не дивуйсь, однак, на яке то свято
Кличу я тебе: відсвяткуєм іди —
День, що навпіл ним поділився квітень,
Місяць Венери.
День цей, вір мені, я шаную більше,
Ніж у родин день: Меценат од нього
Лік веде рокам, що на нас невпинно
Йдуть-напливають.
Телеф, ким ти сниш,— не для тебе пара:
Інша вже, на жаль,— і зваблива, й знатна —
Владно править ним, закувавши міцно
В пута солодкі.
Від жадливих мрій Фаетона попіл
Хай одверне нас; хай Пегас крилатий,
Той, що скинув геть верхівця земного
Беллерофонта,
Попередить нас: уникай нерівні,
Знай свою межу й не ширяй над нею
Ти й у мріях-снах. А тепер, остання
З тих, що любив я,—
Вже ж мені, повір, не кохати більше,—
Вивчи пісню цю й заспівай для мене
Солодко її — й одлетять із вітром
Чорні турботи.
12
ДО ВЕРГІЛІЯ-ТОРГОВЦЯ
Ось весни посланець — легіт із Фракії
Дме в вітрило туге, море вигладжує;
Вже не мерзнуть луги, вже не клекочуть так
Ріки, снігом заводнені.
Вже й гніздо собі в'є — тужить за Ітісом
Прокна, та, що навік цілий Кекропа рід
103
У неславу ввела, люто за хіть гидку
Покаравши володаря.
Ось уже й пастухи біля овець гладких,
Лігши в травку м’яку, тішать сопілкою
Бога, друга отар, друга Аркадії,
Де на горах — лісів шапки.
Час би й горло змочить; хочеш, Вергілію,
Пити Лібера дар — сік із каленських лоз —
Значить, треба тобі, знатної молоді
Друже, нарду налить взамін.
Нарду пляшечка враз виманить амфору,
Що дрімає собі в склепі Сульпіціїв.
Змити тугу в’язку, мрію окрилити
Може тільки вино п’янке.
Хочеш тих насолод — то поспішай до нас,
Тільки не впорожні, бо не збираюсь я
Так от лити тобі — келих по келиху —
Даром, наче багач який.
Геть же гаянки всії Гетьте, про зиск думки!
Жар сумний спогадай — і до тих справ своїх,
Поки можна, додай трішки хоч пустощів:
Любо впору й гульнуть собі!
13
ДО ЛІКИ
Вчули, Ліко, боги голос благань моїх,
Ліко, вчули боги! В’янеш і все-таки
Що є сил молодишся,
П’єш, танцюєш, негіднице!
Купідона й собі зірваним голосом
Маниш, п’яна, та ба! — він причаївсь уже
На рум'яному личку
Хії, в цитру заслуханий.
Як ту гілку суху гордо минає він,
Так, зістарена, й ти нині страшиш його:
Зморшки зрили обличчя,
Зжовкли зуби, в волоссі — сніг.
104
Вже ні коський багрець, ні самоцвітів блиск
Не повернуть тобі, Ліко, минулого:
День крилатий у фасти
Раз назавжди вписав його.
Де рум'яна краса, де та хода легка?
Що з тієї в тобі, Ліко, лишилося,
Чарівної, що нишком
Крала серце моє й була
Перша з-поміж усіх — після Кінари лиш —
У мистецтві й красі? Жаль, що Кінарі тій
Доля вік вкоротила...
Ліці ж — довгі літа дала,
Мов вороні старій, щоб юнаки палкі
Надивитись могли та й насміятися,
Як, стліваючи, в попіл
Смолоскип обертається.
14
ДО АВГУСТА
Які старання наших сенаторів
Чи всіх квірітів, захід який би зміг
Віддати, Августе, належне
Праці твоїй# вшанувавши гідно
Тебе, найбільший з-поміж володарів,
Під тим склепінням неба широкого?
Тебе в бою пізнав недавно
Гордий вінделик, який не знає
Законів Риму. Військом твоїм наш Друз
Побив генавнів — люд непокірливий —
І скорих бревнів; та й не раз він,
Силу явивши свою, з землею
Зрівняв їх замки посеред Альп стрімких.
Та незабаром старший з Неронів дав
Гарячий бій могутнім ретам —
І переміг при знаменнях добрих,
На полі бою грізно зринаючи,
Щоб тут же й стяти всіх, хто життя своє
Шанує менше, ніж свободу;
Як ото Евр ударяє хвилю,
105
Коли Плеяди скопище хмар протнуть,
Так він, завзятий, шлях прокладав собі
Крізь юрми ретів, так коня він
Гнав ошалілого в гущу бою.
Як часом Авфід, пінячи хвилю, мчить
Землею Давна, через Апулію,
І в шалі тім, бикоподібний,
Поле врожайне грозить залити,—
Ось так і Клавдій варварів панцирні
Метав загони, все бойовище вкрив
Тілами, косячи круг себе
Ворога,— вождь, що не знав поразки.
Бо ти дав військо, ти скерував його,
Богів схилив ти; саме в той день, коли
Навколішках Александрія
Брами в порожній палац відкрила,
Нову звитягу — трьох п’ятиліть вінець —
Дала Фортуна, й за перемоги ті
Тобі, владарю, присудила
Слави жаданої блиск і шану.
На тебе інди з захватом дивляться,
Кантабр, недавно вільний ще, й скіф-блукач,
І перс — на тебе, охоронче
Нив італійських і влади Риму!
Вже й Істр холодний, вже й прудководий Тігр,
І Ніл, що й досі витік ховає свій,
І Океан, оселя чудиськ,
Той, що британам шумить далеким,
І галл, що й смерті не налякається,
І край іберів — всі вже впокорені;
Вже й войовничий люд — сігамбри,
Зброю відклавши, тебе шанують.
106
15
ДО АВГУСТА
Я славить війни й завоювання бравсь,
Але по струнах вдарив сам Феб тоді,
Щоб човник свій не смів я гнати
В море Тірренське. Твій вік плодами
І злотом ниви, Цезарю, сяє нам;
Він стяги наші в храм наш, Юпітеру,
Вернув, однявши їх у парфів,
Він зачинив, завершивши війни,
Прадавню браму сторожа Януса,
І на свавілля, лад запровадивши,
Вузду накинув; злодіянням —
Шлях перетяв, одродив чесноти,
Що рід латинів, славу Італії,
Колись живили й ширили міць її,
Величну міць, від сходу сонця
Й до гесперійського небосхилу.
При владі — Цезар; значить, ні заколот,
Ані насильство нам не загрожують,
Ні гнів, що меч кує й криваву
Поміж краями незгоду сіє.
Ні той, хто з Істру п'є повноводого,
Ні перс непевний, ні Танаїсу син,
Ні сер, ні гет повік не підуть,
Августе, проти твоїх законів.
А ми за кухлем — будень чи свято це,—
Зігріті даром щедрого Лібера,
З жінками й дітьми вшанувавши
Звичаєм предків богів ласкавих,
Лідійську флейту взявши, про подвиги
Вождів, про Трою, славу Анхісову
Й нащадків милої Венери,
Як і колись, в давнину,— співаймо!
107
ПІСНЯ ВІКОВОГО СВЯТА
Світлий Фебе, й ти, лісова Діано!
Вас, відколи світ, самоцвіти неба,
Славить люд земний, тож і нині вчуйте
Спів наш благальний!
В день, коли велить ворожба Сівілли,
Щоб найкращі з нас — і дівчата, й хлопці —
Для богів, що Рим семиверхий люблять,
Пісню співали.
Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш
Повозом ясним і з висот проміння
Ллєш,— не бач, не знай понад Рим нічого
Більшого в світі!
Впору й легко плід матерям вивільнюй,
Май в опіці їх, Ілітіє-діво,
Хай волієш ти Генітали ймення,
Хай і Люціни.
Рід примножуй наш і сприяй сенату,
Щоб його закон про стійке заміжжя
Щедрий приріст дав, обновивши Рим наш
Людним потомством.
Співи й ігри ті хай нам час вертає
Тричі в світлий день, як і в ніч погідну,
Хай лиш круг його сто десятим роком
Знову зімкнеться.
Ви, в чиїх піснях — лише правда, Парки!
Що вже дано нам, що з речей постійним
Термін-бог зробив,— долучіть до того
Й добре майбутнє.
Хай земля, на хліб та стада багата,
Дасть вінок ясний з колосків Церері,
Струм цілющих вод і небесний подув
Плід нехай живлять.
Стріли в сагайдак, Аполлоне, вклавши,
Глянь на хлопців тих, що тебе благають.
Ти ж почуй дівчат, о дворога Люно,
Зір володарко!
108
Тож, якщо цей Рим колись ви заклали,
І, якщо свій дім і свій край змінивши,
Шляхом рятівним на етруський берег
Вийшли троянці,
Ті, що їх Еней, переживши Трою,
Крізь вогонь провів на веління ваше,
Щоб той шлях важкий окупивсь набутком
Більшим од втрати,—
Вчіть, боги, добра нашу юнь тямущу,
Спокій шліть, боги, сивині старечій,
Щастя, славу й рід — неминущий, плідний
Ромула внукам.
Все, про що, биків для вас білих склавши,
Цезар, кров Анхіса й Венери, просить,
Грізний у бою, а до тих, що впали,
Ніжний,— сповніте!
Сил його морських і загонів піших
Перс боїться вже, і сокир альбанських;
Ждуть велінь його донедавна горді
Скіфи й індійці.
Спокій, Вірність, Честь, Соромливість давня
Й Мужність, хоч вона й не верталась довго,
Йдуть вже, йдуть до нас, і Достача повний
Ріг нахиляє.
І коли віщун Аполлон, якого
Люблять дев'ять Муз,— хто сріблистим луком
Сяє й від хвороб життєдайним хистом
Люд вибавляє —
Радо бачить свій Палатинський вівтар,
То в нові віки, все багатші й кращі,
Лацій наш і Рим хай веде він нині
Й завжди щасливо.
Й та, що Авентін посідає й Алгід,
Вже п’ятнадцятьох, що благають, чує,
Як і тих дітей: їх прохання діва
Слухає пильно.
Добру думку цю, що й Юпітер-батько
Пісню нашу вчув, несемо додому
Ми, що хором тут і Діані, й Фебу
Гімн одспівали.
ЕПОЛИ
@4g
ш
Сурма військова в північ не зрива його
І не тривожить моря гнів;
Не йде на форум, до порога знатного
Не топче стежки — в полі він:
То, лиш пора наспіє,— вже лозу витку
Підводить до струнких тополь,
То ляже й назирає за черідкою
Десь у долині затишній.
То він сушняк зрізає і на пні старім
Зелену брость прищеплює,
То мед пахучий заливає в амфори,
А то стриже овечку він.
Коли ж підніме осінь понад нивами
Чоло в вінку з плодів м'яких,
Яка ж то втіха зрізать стиглу китицю,
Струсити грушу плекану
Тобі, Пріапе, і тобі, Сільване наш,
Межі дбайливий стороже.
Під дуб розлогий мило прилягти тоді
Чи в зелень трав поринути.
А там — хлюпоче річка в берегах стрімких,
У лісі скиглить птах якийсь,
І джерело тихесенько подзвонює,
Схиля до сну мрійливого.
Коли ж понуре небо громовицею
Про дощ і сніг нагадує,—
То кабанів він псами до тенет жене,
По чагарях розставлених,
То, сіть тонку напнувши на тички гладкі,
Дроздів смачних виловлює,
А то з сильця, буває, вийме зайчика
Чи журавля мандрівного.
Тож як тут мимоволі не розвіються
Усі турботи й пристрасті?
А ще як жінка скромна вміло дім веде,
Про діточок піклуючись,
На сонці посмагліла апуліянка
Чи то метка сабінянка,
Що мужа, як вертає з поля втомлений,
Зустріне тихим вогнищем,
Черідку ситу в загорожу зажене,
Щоб вим'я повне видоїть,
Вечерю скромну зладить та вина подасть
Легкого, однорічного.
Хіба смачніші ті лукрінські устриці,
Чи камбала, чи лящ морський,
З Квінт Горацій Флакк
113
Що їх, бува, зі сходу хвиля буряна
До моря гонить нашого?
Чи споживу смачніше птицю з Африки
Та рябчика з Іонії,
Ніж ті оливки, що я сам зірву собі
З гіллячки найщедрішої,
Або ягня при святі, чи козля мале,
Із пащі вовка вирване,
Чи мальви легкостравні, чи щавель отой,
Що любить по лугах рости?
Ото їси, а тут — аж око радує:
Вже ситі вівці з паші йдуть.
Ось віл — на шиї рало лемешем уверх —
Повільно йде, натруджений.
Прислуга ж — біля дому; ось і лари там
Ясніють окрай вогнища».
Лихвар завзятий Альфій, так розмріявшись,
Вже бачить на селі себе,
Та в іди лихву взявши, хоче все-таки
В календи гроші в хід пустить.
З
ДО МЕЦЕНАТА
Якщо за горло свого батька схопить хтось
Рукою нечестивою,
З отрут щонайміцнішу — часнику хай з’їсть!
Ото в женців тих нутрощі!
І що то аж під серцем так пече мене?
Чи то гадючу кров сюди
Підлив хто нишком, чи сама Канідія
При тім обіді поралась?
Коли з-між аргонавтів лиш їх вождь ясний
Медеї до душі припав,—
Ось цим його й змастила, щоб биків запряг
Ясон в ярмо, незвичне їм.
Скропила цим же й шати для суперниці
Й на крилах змія злинула.
Такого жару й в спеку не зазнала ще
Засушлива Апулія.
Так заповзято й дужому Гераклові
Отруйний дар плечей не їв.
Якщо на жарт захочеш, Меценате мій,
Тієї страви спробувать —
Тоді від твого поцілунку дівчина
Як може хай рятується.
114
4
ДО ВИСКОЧНЯ
Гей, ти, чий бік прутами розмальовано,
А на ногах — шнура сліди!
Як вовк з ягням у дружбі, ото й нам така
З тобою дружба суджена!
Хоч нині походжаєш, гордий, в злоті весь,
Та хто ти — видно здалеку:
По вулиці Священній як ідеш, бува,
В довженну тогу вдягнений,
Усяк — хіба не бачиш — наче гидь яку
Тебе обходить, плюнувши.
«Отой, кого з наказу влади карної
Вістун шмагав донесхочу,
Посів поля Фалерна, жеребці ж його
Все б'ють дорогу Аппія.
У перший ряд засяде (гордість вершників!),
Закон Отона що йому?
Шлемо ми судна гостродзьобі, ковані
На страх рабам, розбійникам,
Виправу споряджаєм, на чолі ж її
Трибуном війська... він стоїть!»
5
ПРОТИ КАНІДІЇ
«В ім’я богів, що мають у руках своїх
І небо, й землю, й рід людський!
Що значить гам цей і чому так люто всі
Лишень у мене втупились?
Благаю дітьми — як Люціна й справді їх
Тобі колись приносила —
Тим пурпурним окрайком і Юпітером,
Який не схвалить злочину:
Чому вп’ялася в мене, мов та мачуха
Чи та звірюка зранена?»
Таке, схлипнувши, мовив і, роздягнений,
Він став, увесь здригаючись
Дитячим тілом, що могло б зворушити
Й фракійця нечестивого.
Канідія ж, волосся нерозчесане
Перехопивши змійками,
Велить галузку смокви надмогильної
Й перо нічного пугача,
8*
115
Й траву, що десь в Іолку чи в Іберії
Отруйний сік землі спила,
І кість, голодній суці з пащі вирвану,
В колхідський пломінь кинути.
Сагана ж, підіткнувшись, кропить дім увесь
Водою авернійською,
Розпатлана, жахлива, мов їжак морський
Чи вепр, що з хащі вистрибнув.
А Вейя — ця згубила й крихту совісті —
На заступ налягаючи,
Вже яму риє, щоб у ній цей підліток,
До підборіддя вкопаний,
Мов той, що тоне й тільки рота виставить,
Конав повільно, бачачи,
Як двічі й тричі, поки день спливатиме,
Харч перед ним мінятимуть.
Коли ж зіниця хлопця потьмяніє вже
На недосяжній їжі тій,—
Тоді з печінки й мозку кісточок його
Напій любовний виварить.
Була при цьому й з Аріміна Фолія,
Що чоловічу хіть в собі
Таїть і владна — вірить в те Неаполь весь,
Як і міста довколишні —
Стягати ворожбою фессалійською
З небес і зорі, й місяць сам.
Злобливим зубом ніготь надгризаючи,
Що прорекла Канідія,
Що ж, люта, приховала: «О захисниці,
Діано й Ноче! Вас беру
За вірних свідків, бо священну тишу нам
Шлете в годину таїнства.
Тепер, тепер надлиньте й на негідника
Зверніть свій гнів божественний!
Коли на сон солодкий хижий звір іде
В дрімучий ліс — у пору ту
Хай пси субурські всім на сміх зненавидять
Старого перелюбника,
Що нардом найціннішим весь намащений,
Чудовим твором рук моїх.
Що сталось? Чи не діє нині зілля те,
Що ним Медея-варварка
Суперницю скарала, горду вродою
Дочку Креонта-владаря,
їй шлюбний плащ подавши, що спалив її,
В страшній отруті змочений?
116
Нема ж такого зілля, хоч би де росло,
Щоб я не запримітила.
А він — вже знов на ложі, хоч на ложе те
Я одворотний лік лила.
Він знов гуляє: видно, помогла йому
Сильніша чародійниця.
Незнане зілля, Варе, приведе-таки
Тебе до мене! Сліз гірких
Сьорбнеш ти, й не розвіють дурману того
І марси-заклинателі.
Міцний — тобі в науку — я напій зварю,
Наллю — не шкодуватиму.
Скоріш осяде небо аж на дно морське,
Земля ж до хмар підніметься,
Ніж ти б не мав до мене, як смола, вогнем
Червоно-чорним бухнути!»
Тоді вже хлопчик не схиляв благаннями
Відьом тих; завагавшись мить,
Прокльонами він вибухнув нестримними,
Як то зробив Фієст колись:
«Не все ж отруті керувати долею,
Хоч і добро, і зло в ній є.
Я прокляну вас! І ніщо з прокльонів тих
Ніщо вже вас не вибавить.
Приречений, лиш згину — й шалом-привидом
Таки в ту ніч спаду на вас.
Схилюся тінню... над обличчям... кігтями:
Богів підземних міць така;
Щоб не здрімнулись — жахом вам у ніч глуху
На груди налягатиму.
Юрба ж камінням просто серед вулиці
Вас порішить, відьом старих.
Тоді останки ваші непоховані
Розтягне птах та вовк-хижак.
Батьки ж мої — о горе! — сина втративши,
Хай бачать це видовище!»
6
ДО НАКЛЕПНИКА
Чого ж ти, псе, кусаєш перехожого?
А вовка що, не йме твій зуб?
Чому в мій бік не гавкаєш, не шкіришся?
Боїшся — можу й сам вкусить!
Я, мов рудий лаконець чи молос прудкий,
Що з пастухами здружені,
117
За звіром по заметах сміло кинуся,
Хоч би який то був хижак.
А ти, заскавучавши, миттю ж і затих:
Недогризок обнюхуєш.
Гляди ж, бо на лихого й сам у гніві я
Свій гострий ріг підточую,
Мов на Лікамба зять його зневажений,
Мов Гіппонакт — на Бупала.
А вже, коли хто вкусить, чи ридатиму,
Як той дітвак беззахисний?
7
ДО РИМЛЯН
Куди, куди, злочинці? Нащо знов мечі
Ви з піхов добуваєте?
Чи мало крові розлилось латинської
Морями й суходолами?
Не з тим, щоб вежі Карфагена грізного
Спалив нарешті римлянин,
Щоб войовник-британець, досі вільний ще,
В кайданах через Рим пройшов,
А щоб на радість парфам доконав себе
Наш Рим рукою власною.
Таж ні вовки, ні леви не живуть отак:
Там свій свого не їсть живцем.
Чи шал сліпий вас гонить, чи богів рука,
Чи злочин? Дайте ж відповідь!
Мовчать. А на обличчях — ніби смерті знак:
Бліді й заціпенілі всі.
Так-так, жорстока доля римський люд жене
І братовбивства гріх страшний,
Відколи без вини тут пролилась, було,
Проклявши внуків, Рема кров.
9
ДО мецената
Коли ж той цекуб, Меценате, питимем
За переможця Цезаря
В вітальні твого дому гостроверхого
(Воно й миліш Юпітеру)
Під гомін струн дорійських, що вплітається
У спів ріжка фракійського?
118
Так ми пили, як тільки з суден спалених
Ганебно втік Нептуна син,
Що путами грозив нам, хитро знявши їх
Із тих рабів-облудників.
І римлянин — нащадки, чи повірите? —
На службі в жінки, воїн наш,
Рови копав при зброї, не соромився
Служить зів’ялим^ євнухам.
Серед знамен військових сонце бачило...
Намет од мух — ганьба яка!
Здригнулись галлів-кінників дві тисячі
И вітали співом Цезаря.
Ворожі судна заховались в гавані,
Звернувши вліво поспіхом.
Ясній же нам, тріумфе, злотом повозів,
Підводь волів до вівтаря!
Тріумфе, не гордився ти вождем таким
Ні по війні з Югуртою,
Ні в день, коли падінням Карфаген звістив
Про мужність Сціпіонову.
На морі й суходолі ворог зборений
Сумним плащем багрець змінив.
Тепер або до Кріту, де сто міст ясних,
Чужі вітри несуть його,
Або до Сіртів, що їх Нот розбурхує,
Чи то в моря незвідані.
Подай-но кухлі, хлопче, що наповнені
Лесбійським або з Хіосу,
Цілющий цекуб щоб напоготові був,
Як занудить — поможе він.
Вином солодким як тут не розважитись
На честь звитяги Цезаря!
10
ДО МЕВІЯ
При злих знаменнях корабель одчалює,
На ньому — Мевій, погань ця.
Хай Австер добре відлупцює хвилями
І той, і другий бік його.
Нехай скаженим морем чорний Евр несе
І линви, й весла строщені.
Хай Аквілон подме так, як-то вміє він,
Рвучи, бува, й дуби гірські.
Нехай зоря прихильна не змигне йому,
Як зайде Оріон сумний.
119
Таким же грізним морем хай блукає він,
Що й греки-переможники,
Коли від згарищ Трої на Аянтове
Судно звернувсь Паллади гнів.
Ото вже попотіють моряки твої!
А ти, збілівши з остраху,
Не раз, не два там зойкнеш до Юпітера,
Та він тебе й не чутиме,
Коли, шаленим Нотом роздратована,
Корму потрощить Гадрія.
А ще як твоє тіло хвиля вижбурне
На берег для птахів морських —
Тоді тій бурі, вдячний, я пожертвую
Вівцю й козла-розпусника.
11
ДО ПЕТТІЯ
Повір, мені сьогодні, друже Петтію,
Вже не до віршиків тих: любов розбила геть мене,
Любов, яка в мені спішить роздмухати
Пломінь палкого чуття до хлопців ніжних та дівчат.
Утретє грудень з лісу рве вбрання сухе
З часу, коли я забув, шалений, про Інахію.
Тоді по місту — сором нині й згадувать —
Скільки пліток поповзло! Бо ж видавав я сам себе
На учтах: то, бувало, обімлівши весь,
Мовкну, то знову зітхну, і так же гірко, тяжко так!
«Хіба правдиве серце незаможного
Проти багатства — ніщо?» — Крізь сльози я питав тебе,
Коли вином міцнішим з дна душі підняв
Бог таємниці мої — прилюдно, не вагаючись.
«Та хай нестримно-вільний закипить-таки
Гнів коло серця мого — з вітрами геть розвіявши
Припарки всі, що рани й так не вигоять,
Кину з нерівнею бій, на сором не зважатиму».
По тих моїх погрозах від дверей твоїх
Мусив я геть собі йти — й пішов якось невпевнено
Не до своєї брами, де там! — знову я
Впав на твій клятий поріг, хоч і страждав на ньому так.
Тепер — живу Лікіском, що й дівчат йому
Ніжності вчити не гріх, як сам він похваляється;
З тих пут вже не звільнюсь я, бо ні друзі тут
Вже не зарадять нічим, ані лихі наклепники.
Хіба що інший хлопець, в кого кучері
В’ються до ніжних рамен, чи білолиця дівчина.
120
13
ДО ДРУЗІВ
Гляньте: негода страшна, затягнувши довкіл усе небо,
Дощі й сніги на землю шле. Стогне то море, то ліс,
Глухо фракійський гуде Аквілон — тож урвім собі, друзі,
І в дня оцього мить якусь, поки ще ми молоді
І п'ється — то ж геть із чола ті завчаснії зморшки! Подай-но
Вино, що вік свій, як і я, ще від Торквата веде.
Ну, а все інше забудь! Можливо, з волі безсмертних
На добре вийде все в свій час. Нині б і скроні пора
Нардом зросили мерщій і, торкнувши струну кілленейську,
Звільнити серце від турбот гомоном ніжним її.
Ось що розумний Кентавр вихованцеві славному вирік:
«Фетіди сину, друже мій, смертний, незборний — тебе
Жде ассарацька земля, де холодний Скамандр свою хвилю
Жене в помірному руслі й плине в’юнкий Сімоент.
Шлях поворотний відтіль перетяли, однак, тобі Парки,
В свій дім не візьме вже тебе й мати твоя голуба.
Тож одганяй там задуму свою і вином, і струною:
Вони і в темній тій журбі втішать, солодкі, тебе».
14
ДО МЕЦЕНАТА
Що вже так мучиш мене одним і тим же питанням:
Звідкіль та нехіть, млість ота —
Аж у крові вже моїй, ніби з повного келиха, спраглий,
Я спив до дна напій якийсь,
Здатний усі почуття летейським сном оповити —
Це бог, це бог не дасть мені
Ямби обіцяні ті довести до кінця і, вписавши
Останній вірш, сувій згорнуть.
Так, Меценате ясний, до самосця Батілла, говорять,
Анакреонт палав колись.
Часто над лірою він виливати любив свою тугу
У пісні, наспіх складеній.
Сам, нещасливцю, гориш: вогонь в обложеній Трої
Не більшим був, ніж твій вогонь.
Долі, одначе, всміхнись: мене замучує Фріна,
Та й не мене лиш одного.
121
15
ДО НЕЕРИ
Ніч була. В небі яснім світлолиця сяяла повня,
А де-не-де — зірки дрібні.
Чи пам'ятаєш, в ту ніч ти мовила клятви за мною,
Щоб потім зрадити богів.
Плющ до стрункого дубка не пригорнеться так, як до мене,
Гнучка, палка, горнулась ти:
«Вовк поки вівцям грозить, поки взимку на страх мореплавцям
Хвилює море Оріон,
Поки нестрижений Феб розвіває на вітрі волосся —
То доти й нам любитися».
Вразить, ох, вразить тебе моя стійкість, невірна Нееро! —
Бо все-таки — мужчина Флакк,
Тож не потерпить, щоб іншому ти дарувала кохання —
І сам за іншою майне.
Вже не привернеш його, не піддасться красі твоїй вдруге,
Хто зради біль хоч раз відчув.
Ти ж, хто сьогодні при ній, щасливцю, ти, що ногою
Притис мене в біді моїй,
Хай в тебе сотні ланів та безліч отар, хай для тебе
Лиш одного Пактол пливе,
Хай Піфагора збагнеш, який двічі родивсь, хай би заздрив
Хоч сам Нірей красі твоїй,—
Все ж і на зміну тобі прийде інший щасливець, тоді-то...
Тоді-то я вже посміюсь!
16
ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ
Друге в усобицях тих змарнувалося вже покоління,
Під власною вагою велет Рим паде.
Той, що ні марси не в змозі його подолати сусідні,
Ані Порсена, грізний вождь Етрурії,
Ні заповзятий Спартак, ні Капуї заздрісна мужність,
Ані непевні в час повстань аллоброги,
Той, що його не скорив германець блакитноокий,
Ні Ганнібал, проклятий нашим прадідом.
Ми доконаєм його, зіпсуте наскрізь поріддя,
І знов тим краєм тільки звір блукатиме,
А переможець-дикун — о горе! — в дзвоні копита
Крізь пожарища Риму на коні промчить.
Виритий Ромула прах — на сонце з тіні могили —
Розвіє з вітром — гріх і глянуть! — варвар той.
122
«Що,— запитаєте ви, чи всі загалом, чи лиш кращі,—
З того нещастя що нас може вибавить?» —
Іншої ради нема: як, було, ті фокейці, проклявши
Свою вітчизну, свій поріг, богів своїх,
Геть подалися собі, покинувши навіть святині,
Щоб вовкулака та кабан селились в них,
Так ото й вам треба йти, куди лиш ноги несуть вас,
А серед моря — хвилі та вітри рвучкі.
Годитесь ви на таке? Чи порадить нам хтось розумніше?
То в чім загайка? Ось і віщий птах злетів.
Спершу клянімось, однак: лиш тоді ми могли б повернутись,
Коли з дна моря скелі, мов губки, спливуть.
Тільки тоді ми змогли б навернути вітрило додому,
Як шпиль Матіну в бистрий Пад зануриться,
Чи Апенніни стрімкі позбігають до моря, а звірі
Незвично між собою попаруються:
Олень у колі тигриць буде пари шукать, а голубка,
Шуліку полюбивши, зрадить голуба,
Віл же, як свій при своїм, побіч лева довірливо стане,
В солону хвилю поміж риб козел пірне.
Після таких заклинань, що додому нам шлях загородять,
Рушаймо, друзі, хай не всі, та в жменьці тій
Будуть найкращі між вас, а хто вже розм’як у зневірі,
В постелі клятій хай боки відлежує.
Ви ж, котрі духом міцні, полишіть оцей смуток жіночий
Крилом-вітрилом промайнем повз берег той,
Де коловий Океан, а там — острови благодатні,
Поля чудові, тож пливім, пливім туди!
Де плодоносить земля, не торкана плугом, а лози —
У злоті китиць, хоч ростуть без догляду,
Де ряснотою плодів маслини гордяться, а смокви —
В плодах, як у намисті, й через край пливе
Мед із дуплистих дубів, де з гір легкою стопою
Біжить, сміється, грає джерело дзвінке.
Там з пасовища коза до дійниці спішить без принуки,
Тужавим вим'ям горда, йде вівця до рук.
Там із ревінням ведмідь не обходить під вечір кошари,
Земля гадюччям тайкома не їжиться.
Різне побачимо там, зачаровані, де над лугами
Похмурий Евр не плеще дощовим крилом,
Там, де вагоме зерно не всихає у спрагненій ниві,
Бо впору сонце, впору й дощ Юпітер шле.
Пошесть худоби не їсть, і немає такого світила,
Яке б отарі влітку допікало там.
Плеса дзеркального там не гойднуло весло аргонавта,
Блудниця із Колхіди не дійшла туди.
123
Тих берегів не досяг ні бувалий плавець фінікійський,
Ні ті, що з Одіссеєм цілий світ пройшли.
Ті береги відділив Юпітер для чесного люду,
Як міддю осквернився вік із золота,
Мідний — залізом їдким; туди — я віщую — побожним
До втечі рятівної шлях намічено.
17
ДО КАНІДІЇ
Вже, вже хвалю могутнє ремесло твоє
І вже молю покірно Прозерпіною
І святістю Діани, й заклинаннями
Тих книг, що з небосхилу можуть зводити
Зірки на землю,— схаменись, Канідіє,
Не виголошуй врешті тих проклять своїх
І дзигу якнайшвидше в другий бік пусти!
Вблагав Ахілла Телеф, хоч і сам водив
Місійців проти нього, хоч і сам грозив
Йому зухвало списом, а вмолив-таки.
Обмили ж і троянки тіло Гектора,—
Хоч пси й шуліки мали розтягти його,—
Коли Пріам-володар, з Трої вийшовши,
Перед Ахіллом гордим на коліна впав.
Та й веслярі невтомні Одіссеєві
В твердій щетині шкіру, що покрила їх,
Відклали з волі Кірки — й знову слова дар
І вигляд свій, і розум віднайшли вони.
А я... Я був за жертву до кінця тобі,
Любове мореплавців та рознощиків!
Минула юність, потьмянів рум'янець мій,
Лишились — кості й шкіра; від зела твого
Припорошились скроні, та й не бачу я
Кінця тому стражданню: ніч по дневі йде,
А день — на зміну ночі, та душі моїй
Не суджено в солодкий сон поринути.
Над чим глумивсь я вчора, нині — вірю в те:
Що ті пісні сабельські просто в серце б’ють,
Що від марсійських співів голова тріщить.
О земле, море! То чого ще хочеш ти?
Я ж весь палаю — не палав Геракл ось так,
Просяклий кров’ю Несса. Жар Сіцілії
Так не клекоче в Етні. Ти ж виварюєш
Колхідські трави, вперта, поки з вітром я
По світу не розвіюсь, розпорошений.
Який кінець чи відкуп далі жде мене?
124
Кажи — готов я чесно відпокутувать:
Хоч сто биків дістану; забажай лише —
Торкну струну брехливу й величатиму
Тебе піснями: «Соромлива й чесна ти,
На небі зазорієш чистим золотом!
Та й Кастор, хоч і як він заповзявся був
На кривдника Єлени, й рідний брат його —
Вернули зір співцеві. Тож і ти врятуй
Мене від божевілля — це в твоїх руках —
0 ти, що вийшла з роду найчеснішого,
А не бувала відьма, що розпорпує
З могил убогих попіл на дев'ятий день.
У тебе руки чисті, серце — лагідне,
Ти — мати Пактумея; у твоїй крові
Постіль, що повитуха кожен раз пере,
Лиш, породілля сміла, з ліжка схопишся!» —
«Даремні ті благання: я глуха до них!
Скоріше вчує скеля зойки тонучих,
Коли Нептун валами взимку б'є її.
Щоб ти безкарно, ти — над Котіто сміявсь,
Над вільного Амура таємницями,
Мов жрець на Есквіліні чародійному,
Моє ім'я неславив перед містом всім?
Навіщо ж тим ворожкам із Пелігнії
Платила щедро й трутину варила я?
Так от: своєї смерті сам шукатимеш,
Бо йтиме вік твій лиш на те, щоб ти терпів
Що раз, то інші муки. Так і Тантал той,
Зрадливого Пелопа батько, вмерти б рад
Посеред страв — голодний. Прометей отак
Під пазуром орлиним рад би згинути.
Сізіф же на вершині хоче камінь свій
Спинить, та не дозволить гнів Юпітера.
Ось так і ти: то з вежі схочеш кинутись,
То в груди меч норіцький устромить собі,
То марно зашморг сам собі в'язатимеш,
Життя своє щоденно проклинаючи.
Тоді стрибну на тебе, горда вершниця,—
1 місця й на землі замало матиму.
Чи ж я, що зліпкам восковим життя даю,—
Як сам, цікавий, знаєш,— я, що й місяць той
Стягнуть могла б із неба, й прах покійників
Зотлілих оживити, я, що змішую
Напої приворотні, маю плакати,
Що зілля те на тебе не подіяло?»
САТИРИ
©Ч@лЄ^)
40 Йдеш напролом, щоб ніхто не зрівнявся з тобою в багатстві.
Що за приємність — зібравши з трудом таким силу-силенну
Золота й срібла, те все закопать потім нишком у землю?
«Раз надбери — й лиш мідяк позостанеться з цілої купи».
Може, в тій купі, що так бережеш, ти красу якусь бачиш?
Хай на токах твоїх гори зерна височать після жнива,—
Шлунок твій більше, ніж мій не помістить. Або, припустімо,
В кошику хліб на плечі між рабами несеш, то чи більший
Кусень тобі припаде, ніж рабові, що йшов без нічого?
В межах природи живи — й не зажуришся тим, що зорав ти
50 Сто, а не тисячу нив. «І все-таки дуже приємно
Брати з великої купи!» — Чи ж пак? А якщо я з малої
Скільки потрібно візьму, то чим моя скромна плетінка
Гірша від засіків повних твоїх? А, бува, тобі треба
Кухоль чи глек щонайбільше води, але ти на струмок той
Звисока глянеш: мені випадало б, мовляв, зачерпнути
Десь на великій ріці, а не тут! Через те найчастіше
Тих, яким хочеться більше, ніж треба, знесе, відірвавши
Разом із берегом, на бистрину розлютований Авфід.
Хто ж не загарбує зайвого, той не черпатиме кухлем
60 Ні в каламутній воді, ані в хвилях життя не загубить.
Ну, але більшість людей у жадобі сліпій закликає:
«Скільки б не мав — докладай: по майні ж таки судять про тебе!»
От і почни з таким! Хай вже громадить, коли заповзявся
Бути нещасним. В Афінах колись багатій неохайний
Наче й не чув, як неславлять його, та ще й посміхався:
«Люди свистять мені вслід, ну і хай посвистять! Зате дома
Я собі сам у долоні плещу, споглядаючи гроші».
Тантал так само, по шию в воді, до грайливої хвилі,
Спраглий, губами не міг дотягтись. Ти смієшся? Одначе
70 Йдеться про тебе, зміни лиш ім’я: усього настягавши
Хтозна звідкіль, на мішках тих лежиш, не склепляючи ока,
їх бережеш, мов святиню яку, мов малюнкам, їм радий.
Що таке гроші, однак, і яке їх призначення, знаєш?
Хліб купують за них, до обіду вина трохи, словом,
Те необхідне, без чого, природно, страждала б людина.
Може, приємно тобі день і ніч півживому боятись
Кражі, підпалу, своїх же рабів, бо й вони щохвилини
Ладні тебе обікрасти й втекти. Від такого багатства
Хай мене добрі боги бережуть! А що, коли часом
80 Скрутить простуда тебе або ще в якійсь іншій недузі
Зляжеш колись, то чи маєш такого, хто б сів біля тебе,
Хто зготував би припарку, подбав, щоб досвідчений лікар
Виходив швидше тебе, твоїм дітям на втіху й родині?
Правда, здоров’я тобі ні дружина, ні син твій не зичать.
Всім ти ненависний: слугам, служницям, знайомим, сусідам.
9 Квінт Горацій Флакк
129
Все ти за гроші 6 оддав, ще й ображений: «Дивно, чому це
Люди не люблять мене?» А за що ж такого любити?
Навіть, якщо б ти й родичів став прихиляти до себе,
Тих, що без труду твого дала тобі даром природа,—
90 Марно б намучив себе, нещасливче, як той, хто б узявся
Ослика вчити, щоб Марсовим полем, загнузданий, бігав.
Годі ж бо гроші збивати! А вже назбивав, то хоч менше
Думай про вбогість, забудь вже про страх, про турботи й,
нарешті,
Трохи спочинь, осягнувши мету, а то ще й з тобою
Буде колись, як з Умідієм; байка недовга: багач той
Гроші міхами вже міряв, а сам зодягався в лахміття
В будень і в свято, неначе той раб, і тремтів аж до смерті:
«Ще, на біду, розорюсь!» Та знайшлась Тіндаріда й на нього
Та, що служницею в нього була, ним відпущена потім,—
100 3 маху сокирою навпіл того багача розрубала.
«Що ж тоді радиш мені? Щоб я жив, як той Невій, чи, може,
Як Номентан?» — Аж ніяк. Ти крайнощі ці хіба вмисно
Взявся зіткнути чолом. Хоч тобі дорікаю за скупість,
Це ще не значить, що я до вина, до гультяйства схиляю.
Є ж середина між тестем Візелія і Танаїсом!
Все має міру якусь, повсюди межі є певні,
Далі й ближче від них — даремно шукатимеш правди.
Звідки я вийшов, туди й повертаюсь: лихі ми на долю,
Як і скупий той, і заздримо всім, хто на іншій дорозі.
110 Глянеш ото, що в чужої кози повнішає вим’я —
Й сохнеш од заздрості; скільки ж на світі біднішого люду,
Вперто не бачить ніхто, лиш багатий нам скалкою в оці,
Та перевершиш його — і попереду знову багатший.
Так, коли в дзвоні копит, вириваючись із загороди,
Мчать колісниці стрімкі, лиш переднього бачить погонич,
Тільки його переслідує він, зневажаючи задніх.
Ось чому важко такого знайти, хто б сказав, що приємно
Вік свій прожив і, життям задоволений, вийшов із нього,
Наче той гість, що своє і доїв і допив на бенкеті.
120 Ну, але досить, щоб ти не гадав, що сувій писанини
Вкрав я в Кріспіна каправого. Вже не додам ані слова.
2
Пройди, нічні гультяї, знахарі, жартуни і флейтистки,
Словом, дрібнота міська, весь цей вуличний люд галасливий,
Враз посмутнів і примовк: Тігеллій-співець упокоївсь.
От хто розщедритись міг! А цей — мідяком найдрібнішим
Друга не виручить (слави розтратника, бачте, боїться!),
130
Хай би той друг на очах його з голоду й холоду гинув.
Він — і дідизну свою, й увесь свій по батькові спадок
Так і впихає в горлянку неситу; на різні присмаки
Вже й позичати почав. А спитай-но, чому він те робить?
10 «Щоб не вважали мене скупарем, дрібничковим, нікчемним»,—
Так відповість він. Ну що ж... Хто похвалить його, хто осудить.
Он і Фуфідій-багач марнотратцем боїться прозватись:
Маючи вдосталь полів і на приріст позичених грошей,
Він загрібає собі й по дванадцять відсотків щорічно,
І, що бідніший боржник, то з більшим злом його тисне.
В кігтях його — й юнаки, які, тогу дорослу вдягнувши,
Все ще бояться суворих батьків. «О Юпітере славний! —
Вигукнеш тут,— але ж, певно, й видатки нечувані в нього,
Як і прибутки!» — Та ба! Хочеш вір, хочеш ні, а багач той —
20 Сам собі ворог лихий. Не менше він сам себе мучить,
Ніж у Теренція мучився батько, що рідного сина
Вигнав із дому було й доживав свої дні самотою.
Може, спитають, до чого ці приклади,— ось що відмовлю:
Дурень, обходячи крайність одну, в протилежну впадає!
Так у Мальтіна землею волочиться довга туніка,
В іншого — ледве до стегон сягає, така вже коротка. 1
Чути козлом від Горгонія, чимось п’янким — від Руфілла.
Де ж середина? Один про таку лише мріє, в якої
Пишно звисає до п’ят підшита оборкою стола;
30 Іншому — тільки повію б найти в комірчині смердючій.
«Славно!» — Катон привітав одного із знайомих, що вийшов
Саме з такої нори. Привітавши, додав, як на мене,
Мудрі слова: «Якщо хіть розпирає когось, то вже краще
Хай до повії спішить, ніж мав би заміжніх псувати».
«Ну, за таке не похвалиш мене»,— посміхнувсь Купіенній,
Ласий на тоншу красу, що під складками білої столи.
Є ж і такі, які заздрять розпусникам. Тут саме впору
їм нагадати про те, що не так-то розпуснику й добре:
Інколи він насолоди лизне, та якою ціною,
40 Серед яких небезпек і яка в насолоді тій гіркість! —
Той із покрівлі сторчма полетів, того батогами
Геть засікли, той тікав, та в руках розбишак опинився.
Той, щоб життя зберегти, розпрощатися мусив з грошима.
Слуги сечею того полили. Одного ж перелюбця —
Трапилось навіть таке — гостролезим ножем оскопили.
«Так йому й треба»,— втішалися всі, за винятком Гальби.
В нижчій верстві цей товар не такий небезпечний принаймні.
Вільновідпущениць взяти хоча б: до них і Саллюстій
Липне, мов справжній блудник, та якби при своїм щиросерді
50 Розумом ще керувавсь, якби знав, що, між іншим, і щедрість
Має якісь свої межі, тоді й дарував би повії,
9*
131
Скільки потрібно, й, зберігши майно та ім’я своє добре,
Щедрого слави б зажив. Але ж ні: він на кожному кроці
Любить хвалитись одним: «На матрону я досі й не глянув!»
Так і Марсей, славнозвісній Орігіні роздарувавши
Батьківський спадок, садибу й майно, опісля вихвалявся:
«Я ось, відколи живу, заміжньої ще й не торкнувся».
Хай, припустім, це повія була чи якась танцівниця,—
Втішного мало тут і для майна, і, тим паче,— для честі.
60 Так уникаєш окремих людей, а не хиби, хоч саме
В ній, а не в них,— усе зло. Чи дідизни, чи доброї слави
Ти зберегти не зумів, де б не сталось це,— злом буде завжди.
Значить, з повією ти чи з матроною,— блуд-таки блудом.
Віллій в зяті намірявся до Сулли, вподобавши Фавсту
(Все-таки Сулли дочкаї), але сумно цей замір скінчився:
Там стусанів нахапавсь, ще й понюхав заліза, й за двері
Вилетів тут же, а Фавста гостила в цей час Лонгарена.
Хай на той сором озвалася б тут йо^о стать чоловіча:
„ «Що це з тобою таке? Чи ж тоді, коли я закипаю,
70 Мусиш мені лиш таку подавати, що вдягнена в столу
Й консулом батько її, до того ж великий і славний?»
Що він на те б одповів: «Лиш таку, від славетного батька!»
Як постає проти цього природа, наставниця мудра,
Вдосталь всього даючи нам! Умій лиш дари ті приймати
Так, як належить. Навчись розрізняти, до чого потрібно
Йти, а від чого — тікати. Хіба не шукаєш причини
Болю свого: чи десь зовні вона, чи в твоїй-таки хибі?
Словом, матрон не займай, щоб не каявсь, коли доведеться
Більше зазнати біди, ніж солодкого плоду спожити.
80 Справді-бо, та, що в смарагдах зелених і білих перлинах
(Як не милуйся, Керінфе!), ось цій безіменній повії
Не дорівняє ні стрункістю ніг, ні округлістю стегон.
Зваж, окрім того ще, як свій товар виставляє повія:
Що продає вона,— те й на виду; якщо й має щось краще,—
Надто не хвалиться тим, не приховує й вади своєї.
Є в тому глузд, що, купуючи коней, вельможа, звичайно,
З них не знімає опони: буває, купець, захопившись
Виглядом гордим коня, слабких його ніг не завважить:
«Он яка шия крута, який зад, яка зграбна голівка!»
90 Так ось і ти не дивись на красиве й принадливе оком,
Як у Лінкея, зірким, на гидке ж, як в тієї Гіпсеї,—
Оком незрячим: «О ручки, о ніжки!» Вона ж — сухозада,
Ніс — завеликий, задовга стопа в неї, стан — закороткий.
Що ж у матрони ти можеш оглянути? Тільки обличчя:
Решта — під одягом довгим, якщо це не Катія, звісно.
Скільки тут тих заборон! Усе тут обведене валом
(Ось що розпалює хіть!), що не крок — то нова перешкода:
132
Челядь уся, ті, що гасять ВОГОН¥>, носильники, слуги,
Стола, опущена ген аж до п'ят, а поверх ще й накидка —
100 Все наче заздрить тобі, щоб до зерня, бува, не добрався.
В іншої — все на виду: через коську прозору тканину
Бачиш її, мовби голу; оцінюєш ноги та стегна,
Всю окидаєш очима. Чи хочеш того, щоб у тебе
Вирвали гроші спочатку й тоді лиш товар показали —
В дурнях, мовляв, зоставайсь. По заметах мисливець, буває,
Зайця прудкого жене, на підбитого ж — навіть не гляне.
«Я і в любові такий,— він підспівує,— що під рукою —
Те й оминаю, а мчуся за тим, що тікає від мене».
Пісенька ця, сподіваєшся, тузі твоїй щось зарадить,
110 Біль заспокоїть, розвіє журбу, втихомирить неспокій?
Чи не корисніше звідувать те, які межі природа
Пристрастям нашим дала, що потрібно їй конче, а в чому
Можна й відмовить, відтявши в житті від пустого — вагоме?
Змучений спрагою, певно, не станеш лише золотого
Кухля шукати; голодний,— не будеш усім гидувати,
Крім павича або камбали. Так і тоді, коли раптом
Хіть тебе пройме, а тут є служниця, з якою відразу
Можеш зійтись, то невже б ти волів таки луснути врешті?
Я не такий: мене вабить любов невисока й дешева.
120 Деякі крутять: «додай», «підожди», «чоловік хай від’їде»,—
Тих Філодем посилає до євнухів, маючи справу
Тільки з дешевими: кликнеш таку — й за хвилину приходить.
Хай, проте, щирою буде: якщо не струнка й не білява,—
Хай вдовольняється тим, чим природа її наділила.
Ляже така побіч мене, пригорнеться,— й Ілію бачу,
Бачу й Егерію в ній; яких лиш імен не даю їй!
Серед утіх не боюсь, щоб, гляди, чоловік не наскочив,
Як то буває. Тріщать тоді двері, зчиняється гавкіт,
Ходором ходить весь дім, зіскакує зблідла хазяйка
130 3 ложа свого, лементує служниця (поб'ють за сприяння!),
Страшно за посаг спокушеній, кари й спокусник боїться.
Треба тікать, не озувши ноги, попустивши туніку,
Щоб не набратись ганьби, щоб і гроші, й свій зад рятувати.
Той нещасливець, хто так ось піймавсь. Тут погодиться й Фабій.
З
Всі співаки вже такі: попроси їх у дружньому колі
Щось заспівати — мовчать, а не просиш, тоді й починають
Пісню якусь безкінечну. Таким був сардінець Тігеллій.
Цезар, що й змусити б міг, хай би дружбою батька й своєю
Став заклинати його, не домігся б, напевно, нічого.
133
Сам же він, тільки-но з’явиться хіть, від яйця аж до яблук
Ні на хвилину не мовкне, то високо пнеться: «О Вакху!»,
То пробасить-загуде, мов четверта струна щонайгрубша.
От хто ні в чому не знав рівноваги: то мчить, наче й справді
10 Тиснуть його вороги, то наче б на маківці в нього —
Кіш із начинням Юнони. То в нього рабів зо дві сотні,
То десятьма вже обходиться. То владарями й вождями
Вуха протуркує всім, то зненацька: «Мені б ото столик,
Хай і триногий, сільничку та плащ груботканий на зиму —
Й інших речей не торкнусь». Вдовольняється, бач, необхідним.
Що ж. А ти нині мільйон йому дай — і, найдалі до тижня,
Зникне й мідяк з гаманця; до зорі не склеплятиме ока,
Вдень зате з ліжка не стягнеш його. Просто диво, наскільки
Сам він собі не до пари! «А що,— запитають,— чи в тебе
20 Вад не буває?» — Ще й скільки! Та інші й, можливо, дрібніші.
З Новія Меній сміявсь поза очі, та хтось йому кинув:
«Ніби себе ти не знаєш чи, думаєш, нам не відомо,
Хто ти такий?» Але той відрубав: «Я собі вибачаю».
Так любить дурень себе, й за таке його слід поганьбити!
Хай ти каправий і, може, тому, мов крізь дим якийсь, бачиш
Хиби свої, то чому їх у друзях висліджуєш пильно,
Наче орел чи той змій епідаврський? А що, коли раптом
Глянуть вони в свою чергу на тебе уважнішим оком?
«Надто гнівливий цей друг твій. Такого не схвалять сьогодні
Ті, що тонкий мають смак». Ну що ж. Посміятися можна:
Тогу, мовляв, він не так підіп’яв, і взуття завелике,
Ще й по-сільському підстригсь. Та знайди мені кращу людину,
Кращого друга, ніж він. У такому незграбному тілі
Рідкісний хист притаївсь. Та приглянься-но ближче до себе
Оком хазяйським: ану, яка хиба й в тобі проростає!
Всяке ж засіяти може чи звичка лиха, чи природа —
Від бур’яну лиш вогнем очищають занедбане поле.
Зважмо й на те, що закоханий навіть найгіршої вади
В любки своєї не бачить, а то ще й милується нею!
40 Так он Бальбін не натішиться й досі поліпом у Гагни.
От якби в дружбі ми так помилялись! Сама доброчесність
Помилку ту йменувала б достоїнством. Батько ж ніколи
З синових вад не глузує. Чому ж, коли йдеться про друзів,
Ми безсердечні такі? Косоокого сина, скажімо,
Зайчиком батько назве; коли ж син той на зріст іще менший,
Ніж недоносок-Сізіф — курчатком його називає.
В іншого ноги криві, та для батька він просто «ведмедик».
Той — плоскостопий, та батько радіє: «Мій — повагом ходить».
Так і до друзів постався: скупого назви бережливим.
Вибач хвалькові: на друзів, мовляв, цей рівнятися хоче.
Той — непривітний якийсь і поводиться надто зухвало,
134
То правдомовним, сміливим назви його; цей гарячиться,
Значить, такого вважай запальним, але не божевільним.
Ось що єднає людей і схиляє до справжньої дружби.
Ми ж обертаємо кожну чесноту в її протилежність,
Лиш би заляпати посуд прозорий: того, який скромно,
Тихо живе, диваком називаєм; того, хто повільний,
Вже й до тупих зараховуєм. Цей, уникаючи зради,
Голого боку свого не розкриє непевній людині
60 (Лихо навчить, коли житимеш там, де на кожному кроці —
Підступи й заздрість їдка!), і за це ми його називаєм
Хитрим і скритним, хоч він лише стриманий завжди
й розважний.
Хто простоти не соромиться (так було й я, Меценате,
В домі твоєму любив повестись), від думок чи від книги,
Кинувши слово якесь, відірве,— вже ми в гніві на нього:
«От і зживися з таким! Грубіян, недотепа, та й годі!»
Як нерозважно ті вироки ми одні одним виносим!
Нібито є хтось на світі без хиб! Серед кращих найкращий
Той, в кого менше їх. Зваживши хиби мої і чесноти,
70 Приятель схилиться (й слушно цілком!) до чеснот, якщо в мене
Більше їх, звісно, ніж хиб; якщо й дружба моя йому мила.
Потім на тій же вазі в свою чергу і я його зважу.
Хочеш, щоб друг твоїх струпів не бачив, то й сам ти глузливо
В прищик його не вдивляйсь. Якщо ласки ти хочеш від когось,
Вмій вибачати й комусь: так велить нам сама справедливість.
Врешті, якщо нам не вирвати з коренем жодної хиби,—
Гніву, скажімо (тримається ж дурнів!),— то де ж тоді розум?
Саме йому треба важити й міряти кожну провину,
Щоб відповідним до злочину завжди було й покарання.
80 Хай хтось слугу б розіп’яв лиш за те, що, збираючи посуд,
Залишок риби доїв чи хлебнув прохолодної юшки,
Певно, безумнішим, ніж Лабеон, ти назвав би такого.
Є й дивовижніші хиби: твій друг не вгодив тобі чимось,
Щось чи не так він зробив, чи не те (не простити такого
Міг би хіба що відлюдок якийсь) — вже на нього гнівишся,
Вже уникаєш його, як боржник уникає Рузона,
Бо, до тих клятих календ не сплативши ні чиншу, ні грошей,
Мусив би, мов полоненик, що шию під меч підставляє,
Слухати, як той лихвар виголошує власні писання.
90 Друг мій еплямив моє ложе вином чи розбив ненароком
Чашку, яку сам Евандр колись виробив, чи, зголоднілий,
Взяв собі перший рум’яне курча, що було на підносі
Ближче до мене, то маю картати чи менше любити
Друга свого? Тоді що б я робив, якби друг той, скажімо,
Вкрав щось, чи зрадив мене, чи слова свого не дотримав?
«Всі наші хиби — однакові». Спробуй, одначе, пізнати
Правду, керуючись тим: тут обуриться й вигода спільна,
135
Мати природного права, чуття наше й звичаї наші.
В давні часи, як лише розповзлись по землі, молодій ще,
100 Всякі створіння, безмовні, гидкі,— за нору чи за жолудь
Кігтями бились, а там — кулаками, киями, та скоро
Блиснув і меч (підказало життя, як гартується зброя!).
Зринуло й слово між тим, заясніли, колись безіменні,
Речі, думки й почуття — й од війни відсахнулися люди.
Муром обводити стали міста й видавати закони,
Щоб лиходій, перелюбець, грабіжник лякалися кари.
Ще й до Єлени ганебну війну спричиняла розпуста,
Гинули люди й тоді, та безславно: неначе ті звірі,
Рвались, де трапиться, хіть вдовольнити; слабкого сильніший
110 Тут же вкладав: так ведеться й сьогодні в бичачому стаді.
Страх перед кривдником — ось що людей привело до закону.
Глянь у літописи світу сього — й пересвідчишся в тому.
Зло від добра відрізнити природа сама неспроможна,
Хоч вона вчить, чого прагнути нам, чого ж — уникати.
Врешті, сам розум підкаже, що той, хто в чужому городі
Шкоди капусті завдав, і той, хто нічною порою
Храм обікрав, провинились по-різному. Значить, потрібна
Міра якась, щоб, який в кого гріх, таку й кару отримав.
Щоб не свистів там батіг, де й прутиком досить махнути.
120 Ну, а що різкою хльоснеш того, кому й кия замало,
Я не боюсь, адже стверджуєш сам, що всі злочини — рівні,
От як крадіжка й розбій, і грозишся тією ж косою
Зрізати все це, велике й мале, як лише повновладдям
Люди наділять тебе. Але ж той, хто мудрець, як відомо,—
Той і вельможа, і швець, і красунь, і володар... Виходить,
Прагнеш того, що вже маєш? «Та ні, не второпав ти, видно,
Що наш Хрісінп мав на думці: «Мудрець, хоч не шиє для себе
Ні ходаків, ні сандалів, та все-таки швець він».— Чому ж то?
«Ну, а чому Гермоген — музикант і співак знаменитий
130 Навіть тоді, як мовчить? Чи Алфен: він вважається й досі
Вправним шевцем, хоч майстерню замкнув і розпродав приладдя.
Так і мудрець наш: до чого б не взявсь — ні на волос не схибить.
Чим не володар?» Але пустуни того, видно, не знають:
Той за полу, цей за бороду смиче. Якби не твій посох,—
Роєм упали б на тебе. І так, вишкіряючись вовком,
Мало не луснеш, найвищий владарю, з безсилої люті.
Словом, коли в товаристві Кріспіна (ото й увесь почет!)
В лазню обідрану йдеш з мідяком у кишені, владарю,—
Я — біля друзів зичливих. їх нехотя, може, й ображу,—
140 Все ж не гнівляться вони. Тож і я за дрібні їх провини
Серця не маю на них, і щасливіше вік свій звікую
Я, громадянин простий, аніж ти — велемудрий володар!
136
4
Арістофан і Кратін, Евполід і всі інші поети,
Ті правдолюбні мужі, прастарої комедії гордість,
Вільно карали того, хто таки заслуговував кари —
Злодія, вбивцю, розпусника, хто чи то так, чи інакше
Слави лихої зажив,— ось того й виставляли на посміх.
Радо й Луцілій у тім їх наслідував: сіль перейнявши,
Він лише розміри й стопи змінив. Меткий на язик був,
Гостре, живе мав чуття, лише вірш укладав якось грубо —
Мав уже вдачу таку. «Підігну,— похвалявся він,— ногу
10 Й так, на одній стоячи, зо дві сотні придумаю віршів».
Плив каламутно, й було там до чого ще праці докласти.
Бракло не слів, а завзяття, щоб віршем слова ті зв’язати
Так, як мистецтво велить. А тих слів!.. Але краще я змовчу,
Хай не присниться Кріспін. Ось мізинцем кивнув він: «Ану лиш
В руки табличку — й ходім; хай визначать місце, годину,
Свідків, а там вже побачимо, скільки хто віршів напише.
Як тут не скласти подяки богам, що помірний та скромний
Розум у мене? Тому й говорю я так мало й так рідко.
Ти ж, коли любо тобі, то на міх на ковальський рівняйся:
20 Так, як і він, напинайсь, поки, врешті, й залізо не зм’якне.
Фанній — собою вдоволений; він і влаштовує огляд
Творів своїх і погруддя свого. Та зате невідомі
Вірші мої: їх читати прилюдно боюсь, бо ж немало
Гідних догани людей, і сатира їм, бач, не до серця.
Пальцем вкажи навмання — й на такого напевно натрапиш:
Той од жадоби сп’янів, а того марнославство з їдає.
Той на заміжніх усе заглядається, інший — на хлопців.
Полиском срібла захоплений той, а бронзою — Альбій.
Той, непосидливий, все щось міняє: від східних окраїн
30 Ген до країв призахідного сонця, не знаючи втоми,
Мчить стрімголов, наче куряви стовп, ошалілий під вітром,
Лиш би до зиску дійти й не розтратити круглої суми.
Всі вони, звісно, поета клянуть і лякаються віршів:
«Сіно на рогах у нього,— кричать,— утікайте, хто може!
Вразить і друга такий, хай лиш капосним сміхом прорветься.
Щось там нашкрябає він — і, дивись, вже мале і велике .
Гострить собі язика по дорозі з пекарні чи з річки».
Що ж, може, й так. Та дозволь, хай і я тут слівце яке вставлю.
Ось що, по-перше, скажу: обдарованим, справжнім поетом
40 Я б не наваживсь назвати себе, бо ж одне віршування —
Це ще далеко не все. Чи назвеш ти поетом такого,
Хто, як і я, до буденної звик, низькорослої мови?
Ні. Цим іменням звеличуй того, кому небо послало
Розум глибокий і хист, і високість натхненного слова.
137
Тож і вагались не раз, чи комедії, власне, підходить
Слово «поезія»: запалу зовсім позбавлена й сили,
Як у словах, так і в діях. Коли б не в’язав її розмір —
Бесіда чиста була б. «Але гнів хіба ж їй недоступний?
Батько он так і кипить, що синок до розпусниці липне,
50 Знатну покинувши, з посагом; геть очманівши, нарешті,
Вип’є — і гайда під ніч, ще й завидна, бува, на гуляння
зі смолоскипом в руці». Воно так... Та, скажімо, Помпоній:
Ще б не таке він почув, коли б жив його батько сьогодні.
Словом, із мови буденної путнього вірша не вийде:
От розладнай його — й міг би вже будь-хто в житті чи на сцені
Лаятись ним, як той батько в комедії. Так ось поплутай
Те, що пишу я тепер, а Луцілій колись, і місцями
Наші слова поміняй: початкове хай стане кінцевим —
Що з нас останеться? Спробуй, однак, учинити так само
60 3 віршем, скажімо, таким: «І коли чорнокрила Незгода
Брами війни відчинила, запори важкі позбивавши...» —
В кожному слові, хоч як не розкидуй, поета впізнаєш.
Ну, але годі про те, чи поемою можна вважати
Вірші мої. Поміркуєм над іншим: чи ти справедливо
Дивишся оком кривим на сатиру. Ось Капрій і Сульгій,
Два скаржники, все винюхують, нишпорять, люті й охриплі,
Страх на злочинців наводять. Та хто за собою не чує
Жодного злочину,— той жартуватиме з їхніх донесень.
Хай би ти й схожий на Целія був, розбишаку, чи Бірра,—
70 Все ж би не мусив лякатись мене: я ж не Капрій, не Сульгій.
Творів моїх і в книгарні нема, й на стовпі їх не хвалять.
Люд не обслинить їх, пальцем пітним Гермоген не торкнеться,
їх лише друзям я зрідка читаю, та й то хіба змусять,
Звісно, не будь-де почну й не для всіх, як, буває, читають
Посеред Форуму, в гущі людей; залюбки й у купальні
Дехто читає: там голос, мовляв, аж гуде під склепінням.
От і милується ним. А чи впору гуде, чи доречно
Байдуже їм, недотепам.— «А ти таки звик дошкуляти,—
Часто мені дорікають,— кольнеш і вже радий!» — Стривайте,
80 Звідки цей докір? Чи, може, хто з тих, із якими дружив я,
Кинув його? Буває ж такий, що позаочі й друга
Геть обчорнить, ще й обмовнику, встрявши в розмову, підтакне.
Слави дотепного прагне такий, а щоб гурт розсмішити,—
Піде на все: таємницю довір йому — тут же розплеще.
Ось в кому зло, громадянине римський, таких бережися!
Бачим три ложа не раз; на них прилягло до обіду
Скрізь по дві пари гостей. Один — кепкуванням всіх кропить,
Крім головного, хто воду дає. Але хай лише Лібер
Глибоко в душу проникне, то він і його таки вжалить.
90 Ти — проти злобних, а цей ось, по-твоєму, щирий, дотепний,
138
Гарного тону знавець? Коли ж я посміюсь, що нудотно
Пройда Руфілл напахтивсь, а козлом від Горгонія чути,—
Заздрісним, жовчним тобі видаюсь. А коли в товаристві
Зайде розмова про кражу Петіллія Капітоліна,
Як ти озвешся на те? Чи не так ось ти звик захищати:
«Капітоліна ще хлопцем я знав: ми й тоді вже дружили.
Часто, бувало, до нього звертавсь — не відмовить, поможе.
Рад я, що в Римі він, жив і здоров... А все-таки дивно,
Як це від суду він спритно так вислизнув!» Ось вона, чорна
100 Кров каракатиці! Ось вона, ржа нищівна, найїдкіша!
Ні! Така хиба в мій вірш не закрадеться, в серце — тим паче.
Що в моїх силах, лиш те обіцяю. Коли ж при нагоді
Декому й кину там слово якесь, може, зайве, чи дотеп
Трохи загострий,— вибачливим будь, не відмов, якщо ласка,
В тому, до чого я звик: це мій добрий, мій люблячий батько
Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати.
Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво,
Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив,—
«Глянь,— додавав,— як ославився Альбія син; а до чого
110 Бай докотивсь! Непогана наука для тих, що марнують
Батьківський спадок!» А вже як, було, про повій зговорились,—
Тут же вставляв: «Не наслідуй Сцетана».
Коли ж про перелюб,—
Радив згадати Требонія: «Ось яку славу здобуде
Той, хто піймавсь на гарячім. Чому ж усе-таки краще
Те — вибирати в житті, а від цього — тікати, з’ясує
Вчений тобі у свій час; мені ж бо належить, гадаю,
Звичаї давні, передані нам,— тобі прищепити.
Дбати про чесність твою, про життя, за наставника бути,
Поки без нього ще важко тобі. Та як тільки зміцнієш
120 Тілом і духом своїм,— ось тоді собі й плавай без корка!»
Так мене, хлопця, напучував він. Чи велів щось робити —
Тут же за приклад когось обирав: «На таких-от рівняйся!»,
Кращих мужів нагадавши при тому; чи то боронив він:
«Це по-дурному й нечесно,— казав,— сумніваєшся, бачу,
Ніби й не чув ти про славу лиху ось, наприклад, такого...»
Як од переситу хворий, злякавшися смерті сусіда,
Менше почав наїдатися («смерть не жартує»,— подумав),
Так і хлоп’ят ще вразливих од блуду відстрашує часто
Приклад чужої неслави. На щастя, і я так уникнув
130 Хиб найстрашніших. Зостались дрібніші; на них, сподіваюсь,
Глянеш крізь пальці. А втім — може, й їх я позбудуся з часом,
Може, щось приятель щирий підкаже, можливо, ще й сам я
Стану мудріший. Бо й справді: чи ляжу, чи вийду пройтися,—
Б’юся з думками, мов сам собі ворог: «Ось так було б краще,
Так ось повівшись — я б жив спокійніш; а ось так — догодив би
Друзям. А цей ось негарно повівсь; чи й мені ненароком
139
Випало б так повестись по-дурному?» Ось так я з собою
Подумки мову веду. При нагоді ж, немов для забави,
Сяду й усе те спишу. Це — одна з моїх хиб невеликих.
140 Може, хоча б за таке мені вибачиш. Ну, а не схочеш —
Цілий загін віршувальників (їх набереться чимало!)
Прийде в підмогу мені, а тоді ми й тебе силоміццю,
Мов іудеї, затягнемо враз до своєї громади!
5
Значить, залишивши Рим гомінкий, ми в Аріції тихій
В скромнім заїзді спочили (зі мною ще грек був: славетний
Ритор Геліодор), а далі крізь Аппіїв форум
Ледь протискались ми в гущі людей: гендлярів, мореплавців.
Ми розділили цей шлях, натомившись; бувалий мандрівець,
Певно, б не став на попас, та зате й натрясло б його добре.
Тут поганюча вода. Кленучи свій живіт вередливий,
Зиркаю люто на друзів, що й гадки не мали кінчати
Пізній обід. А між тим, повиваючи тінями землю,
10 Ніч западає, готова ось-ось заясніти зірками.
Щось перевізникам слуги кричать, перевізники — слугам:
«Гей же! Сюди завертай! Ти набрав зо три сотні вже. Досить!
Поки дійшло до платні, поки, врешті, запряжено мула,
Ціла година спливла. Розкумкались жаби в болоті,
Тне комашня — не заснеш. А тут ще якийсь подорожній
І перевізник, п'яненькі, про подруг далеких горлають,
Пнуться що сил — хто кого. Знемігшись, заснув подорожній.
Стих і напарник його: зачепивши за камінь мотузку,
Мула пустив на траву й захропів горілиць за хвилину.
20 Ось уже й дніє. Прокинулись. Чуємо — човен на місці.
Тут як не скочить якийсь запальний, як не стане шмагати
Прутом вербовим погонича й мула по чому попало!
Десь о четвертій заледве зсадили нас якось на берег.
Там, в твоїй хвилі, Фероніє, схлюпнувши руки й обличчя,
Ще зо три милі тяглись ми, поївши, та ось перед нами —
Анксур на маківках гір, що здаля вапняками біліють.
Ждали ми тут Мецената й Кокцея; їх послано з Риму
В справі важливій: вже так повелось, що посварених друзів
Саме вони примиряли, схиляючи знову до згоди.
30 Поки я змащував чорною маззю запалені очі,
Вже прибули Меценат і Кокцей з Капітоном Фонтеєм,
Світським бувальцем, що весь був як з голки (Антоній, до речі,
З ним найщиріше дружив). І ось залишаємо Фунди,
Раді, що претора Луска Авфідія спекались врешті.
Ну й насмішив нас той скриба! В своїй облямованій тозі
Вийшов до нас, і, хоч день був,— попереду йшли з ліхтарями.
140
Далі — спочинок у місті Мамуррів. Мурена гостинно
Нас забезпечив житлом; Капітон — непоганим обідом.
Щастям осяяв нас ранок наступного дня в Сінуессі:
40 Друзі тут нас перестрінули: Плотій, Вергілій і Варій,
Світлі душею, світліших ніколи й земля не носила.
Так, як горнусь до них я, ще ніхто не горнувсь ні до кого.
Скільки ж то втіхи було! Як радісно ми обнімались!
Хто над усе не любитиме друга? Хіба божевільний.
В першім дворі, що самотньо туливсь при Кампанському
мості,—
Знову зупинка. Тут солі та дров нам дали, як ведеться.
В Капуї з мулів опівдні, здається, зняли їхню ношу.
Взявся до гри Меценат. Вергілій і я — задрімали:
М’яч не для тих, в кого шлунок слабий або очі сльозливі.
50 Потім Кокцей нас прийняв у чудовій господі на взгір’ї
Біля Кавдійських садиб. Ось тепер ти нам коротко, Музо,
Зважся співати про те, як стялися тоді в поєдинку
Мессій Кікірр і Сармент і яким вони хваляться родом.
Мессій від осків славетних походить. Хазяйка Сармента
Ще при здоров’ї. Такі ото предки давали наснагу
Нашим сміливцям. Сармент розпочав: «Так ти з носорогів
Рід свій виводиш?» Регочем. А той: «Ну що ж, не перечу...»
Ще й головою мотнув. А Сармент: «Як то добре, що рога
Втяли тобі! Ти й без нього битливий, а ще якби ріг той,—
60 Ну й клопоту було б!» А рубець таки добрий був в нього:
Мов лемешем хто креснув по чолі від брови й до чуприни.
Так посміявшись уволю з тієї прикмети кампанців,
Ще й понукав бідняка до пастушого танцю Кіклопа:
Мов, не потрібно ні маски тобі, ні котурнів на ноги!
Не сплохував і Кікірр: «Ти повісив,— питає Сармента,—
В храмі ланцюг свій? Хазяйка ж ніскільки, відколи ти скриба,
Права свого над тобою не втратила. Все-таки дивно,
Що спонукало до втечі тебе? Хирлякові такому
Жменьки муки, щоб голодним не бути, цілком вистачає».
70 Весело всім. Тож ніхто й не помітив, коли споночіло.
Прямо відтіль — в Беневент. Гостинний хазяїн квапливо
Смажив худючих дроздів, та вже так метушився, що мало
Сам не зайнявся: вогонь, перебігши по кухні старезній,
Стелю було вже лизнув, але тут перелякані слуги
Й гості голодні взялись рятувати найперше обід наш,
Потім начиння якесь, і таки запобігли пожежі.
Звідси вже мріли на овиді милі горби Апулійські,
Спалені вітром сухим. На них не зійшли б ми нізащо
(Духу б не стало), якби біля Трівіка в заїзді скромнім,
80 Стомлені, ми не спочили; щоправда, й сплакнулось там трохи:
Дим од вологого хмизу з печі по всій хаті зміївся.
Тут я до півночі, дурень, чекав на дівчисько брехливе,
141
Врешті, заснув горілиць, але те гарячкове чекання
Так розпалило мене, що й вві сні мені втіхи ввижались:
Ранком живіт мій і постіль моя ще як слід не просохли.
Ще понад двадцять миль протряслись ми звідсіль
на колесах^
Поки прибились в містечко; воно, хоч у вірш тут не влазить,
Надто примітне зате, бо тут і вода продається,
Хліб знаменитий, щоправда, тому розторопний мандрівець
90 Добре тут ним запасається: далі ж Канузій, а в ньому
Хліб — мов той камінь, водою ж і кухля свого не наповниш.
От і повір, що те місто заклав Діомед нездоланний!
Тут покидає нас Варій; прощаючись, плачемо потай.
Ледь доплелися ми в Руби; дорога далека, й на лихо
Саме розмив її дощ, і хоча й розпогодилось потім,
Легше від того не стало: дорога все гірша вела пас
Ген аж у Барій, багатий на рибу. Зіпсований настрій
Гнатія нам підняла, побудована німфами в гніві.
Тут — намагались запевнити нас — на священнім порозі
100 Ладан горить без вогню. Іудею Апеллі пасує
Вірити в те, не мені; я певен: боги безтурботно
Десь між світами живуть. Якщо й трапиться чудо в природі —
Смішно й гадати, що це, мов, боги розгнівились на небі.
Ось і Брундізій. Кінець і дорозі, й моєму писанню.
6
Ні, ти не звик, Меценате,— хоч знатністю роду з тобою
Жоден етруск із захожих лідійців не міг би рівнятись,
Хоч по вітцеві й по матері предки твої у походи
Грізні дружини водили колись,— ти не звик, як-то інші,
Дерти орлиного носа свого перед людом незнатним,
Передо мною, скажім, в кого батько — відпущеник вбогий.
Ти не зважаєш, як інші, на те, від якого хто батька,
Лиш би освічений був; ти підкреслюєш те справедливо,
Що з простолюддя й Туллій наш був, що й до нього чимало
10 Вийшло з-під крівлі низької мужів, які шлях свій життєвий
Чесно пройшли й піднялись до вершин небувалої слави.
Ну а Левін, хоч і має ім’я (його предок Валерій
Вигнав Тарквінія Гордого),— й мідного аса не вартий.
Так оцінили його, і то хто? Ти знаєш — народ наш,
Той, хто не раз навіть дурня готов до небес піднімати,
Будь-кому радий служити, аби лиш був рід його славний,
Зліпки шануючи й титули. Як тут мені повестися?
Я ж бо і в тім од юрби відійшов так далеко-далеко!
Що ж, хай народ, забуваючи Деція (він, мов, незнатний)
142
20 Славить Левіна того, хай цензорським стилосом Аппій
В списках закреслить мене, безіменного, що ж, по заслузі:
Власної шкіри триматись не вмів. Але зоряна слава
Тягне за повозом світлим своїм, наче той тріумфатор,
І безіменних, і знатних. А все ж, чи то, Тіллію, варто
Знов нашивати кайму, на цей раз — на військову туніку?
Заздрість високим страшна; низького вона не займає.
Спробуй ремінчиком чорним голінку свою обв'язати,
Ширшу нашити кайму вздовж грудей — і на кожному кроці
Чутимеш: «Хто це такий? Звідки родом він? Хто його батько?»
30 Є ж такий Барр, що хворіє одним: красунем видаватись,
Де не появиться — там вже й палає дівоча цікавість:
Як, мов, той Барр? Чи красивий з лиця, які зуби, волосся,
Ноги які в нього й стегна? В подробицях все обговорять.
Так і про того, хто долею римлян обравсь піклуватись,
Щастям Італії, спокоєм храмів святих, неодмінно
Всяка дрібнота вивідує: «Хто його батько, хто мати,
Чи не рабиня, бува?» — наче й справді те муситься знати.
«Гей! Так це ти, Діонісія син чи Дами-сірійця,
Смієш зі скелі штовхать громадян, оддавати їх Кадму?»
40 «Новій, однак, не зі мною сидить, а на сходинку нижче.
Нині він тим є, ким батько мій був».— «А себе вже йменуєш,
Певно, Павлом чи Мессалою? Новій, так той голосистий:
Скільки б возів не гриміло на Форумі, скільки б не грало
Труб похоронних,— заглушить. За те його й ставимо вище».
Ну, але годі про це. Повернуся до себе. Мій батько —
Вільновідпущеник. Тож і на зуб узяли мене люди.
Нині — за те, що з тобою дружу, Меценате; раніше —
Те їх пекло, що трибуном я став на чолі легіону.
Різні причини! Якщо на той чин вони скоса дивились
50 (Може, й по-праву), то що їм до дружби моєї з тобою?
Ти ж не заради пихи, не з лестивими дружбу заводиш —
Гідних, обачний, шукаєш. Однак похвалитись не можу,
Що випадково з тобою здружитись мені пощастило.
Ні, нас не випадок звів. Це колись дорогий наш Вергілій
Мову про мене повів, потім Варій. І ось, пам’ятаю,
Вперше ввійшов я в твій дім. Промимрив щось два чи три слова
Й тут же затнувсь, мов хлопчак боязкий: не мені ж похвалятись
Ясністю роду чи безкраєм піль, які об’їжджаю
На сатурейськім коні, тому просто сказав тобі, хто я.
60 Коротко й ти відповів своїм звичаєм. Так і розстались.
Місяць минув, потім другий, і лиш на дев’ятий ти знову
Кликнув мене й своїм другом назвав. Я, звичайно, пишаюсь
Тим, що сподобавсь тобі, хто полови з зерном не мішає,
Хто не по знатності судить — по чистому серцю й по вчинках.
Тож, коли хиби мої — незначні й лиш місцями вражають
Душу мою, загалом незіпсовану,— от, як, буває,
143
Родимки бачиш на тілі міцнім,— якщо людям у вічі
Прямо дивлюсь,— бо не жадібний я, не горнусь ні до бруду,
Ні до повій,— якщо чесний і чистий, і друзям я милий
70 (Так я хвалю вже себе!),— в тому батька заслуга велика.
Власник окрайка землі, він усе ж не хотів свого сина
В школу до Флавія слати; туди поспішали пихато
Центуріонів синки, з камінцями й табличками торбу
Через плече перевісивши зліва, куди ще вкладали
Вісім дзвінких мідяків раз на місяць, платню за науку.
Він попри вбогість послав мене в Рим: хай, мов, син мій здобуде
В Римі освіту, де вчаться сенатора й вершника діти.
Хто в колотнечі міській спостеріг чепурного хлопчину
Серед рабів-супровідників, подумки, може, й позаздрив:
80 «От кому, видно, ще дід заощаджував гроші на спадок!»
Скільки б, однак, я не мав там наставників, батько не зводив
Ока свого непідкупного з мене. Та що там казати!
Він чистоту мою виплекав, першу з окрас, оберігши
Сина не тільки від вчинків лихих, а й від помислів ницих.
Хоч, може, й знав, що колись дорікне хтось: мовляв, через нього
Й син як окличник живе з мідяків чи, за прикладом батька,—
Як побирач. Але сам я на долю свою б не жалівся.
Нині за це я тим більшу хвалу йому й дяку складаю!
Ні! Не жалітиму я,— хіба глузду позбудусь,— що в мене
90 Батько бідар, як то скиглять: мовляв, не мене звинувачуй
В тому, що предки мої — простого, незнатного роду.
Ні! Я далекий від них не лише на словах, а й думками.
Навіть коли б од якоїсь межі нам природа веліла
Знов розпочати вже пройдений шлях і батьків обирати —
Інших обрали б тоді честолюбці, підхожих для себе,
Я — при своїх би лишивсь: не для мене-бо ті, що гордяться
Кріслом високим та в’язками лікторів. «Він божевільний!» —
Охнула б темна юрба, й ти один лиш схвалив би, можливо,
Те, що цю ношу, незвичну, важку, я рішуче відкинув.
100 Бо не для мене вона: довелося б лестити багатим,
Поки багатство збиватиму сам; довелося б на повіз
Брати й того, і сього: одинцем тоді ж не поїдеш
Навіть в село підміське. Скільки слуг і ридванів, і коней
Мусив би мати тоді! А сьогодні — хоча б до Таренту
Можу рушати й на мулі безхвостім, дарма, що поклажа
Стегна обдерла йому, а їздець постирав усю спину.
І не закинуть мені, що скуплюсь, як тобі це закинуть,
Преторе Тіллію. Ідеш ото по Тібурській дорозі
П’ять хлопчаків за тобою з вином і всіляким начинням.
110 Ні. Мені ліпше-таки, ніж тобі, сенаторе славний,
Ніж багатьом-багатьом серед вас. При бажанні, буває,
Йду собі сам, куди очі ведуть; поцікавлюсь, по чому
Хліб чи капуста, затруся між людом облудного цирку,
144
Часто й на Форум вечірній зверну, подивлюсь, як ворожать.
Потім — додому, до каші й до овочів. Скромну вечерю
Три хлопчаки подають; на моєму столі, що з простого
Білого мармуру — миска, черпак, два глиняні кухлі,
Дзбан для вина вузькошиїй, дешевий, з кампанської глини.
Далі вже й спати кладусь, не турбуючись тим, що раненько
120 Треба спішити на площу, де Марсій усім своїм видом
Так і кричить: хай, мовляв, навинеться тут Новій Молодший!
Десь до дев'ятої сплю. Прогулявшись, я в тиші мрійливій
Щось почитаю або попишу. Олією потім
Добре змащусь (не тією, однак, яку Натта смердючий
Краде з міських ліхтарів). Коли ж сонце скупатись порадить,
Марсове поле, награвшись у м'яч, я на лазню зміняю.
Снідаю потім, але не захланно: аби лиш не дуже
Вдень мене голод діймав, і дозвіллям втішаюся дома.
Так тільки той проживе, хто звільнився від пут марнославства.
130 Я сподіваюсь, що й далі так житиму — краще й миліше,
Ніж, коли б квестором батько мій був, чи мій дід, чи мій дядько.
7
Як насміявсь над вигнанцем Рупілієм, званим Володар,
Мішанець Персій за злобу його гноєтворну, отруйну,
Знають, здається мені, всі цирульники й каправоокі.
Персій, багач, пильнуючи зиску свого в Клазоменах,
Щось не поладив з Рупілієм, так що дійшло в них до суду.
Впертий, гнівливий був; перед таким присмирнів би й володар.
Високо носа він дер, а лаявсь так хльостко, що навіть
Барра й Сісенну не раз випереджував білими кіньми.
Та повернусь до Рупілія. Марно було їх мирити,
10 Бо ж у сутяжників звичай такий, як і в тих, що віч-на-віч
Стануть до бою; між Гектором — сином Пріама — й Ахіллом
Теж було гнів спалахнув і посварених ятрив, аж поки
Не розсудила їх смерть, і по праву: обох же по вінця
Повнила мужність найвища. Коли ж ось така ворожнеча
Між слабодухими зайде або коли сильний із слабшим
Бій розпочне, як колись Діомед із Главком-лікійцем,—
Слабший таки відступає, та ще й переможцю уклінно
Шле подарунки. Отож перед претором Брутом, що саме
В Азії правив багатій, зітнулись Рупілій і Персій:
20 Хтозна, чи Бакхій і Біт дорівняли б тій парі добірній.
Вбігли обоє, рвучкі, запальні,— аж глянути любо!
Персію слово дали. Що не скаже він — сміх вибухає:
Брута й когорту його до того вже хвалить, що, врешті,
Сонцем Азії Брута назвав, а щасливим сузір'ям —
Почет його, крім Рупілія, звісно: це пес, мов, що з неба
Ю Квінт Горацій Флакк
145
На хліборобів, ненависний, шкіриться. Весь аж запінивсь,
Наче зимовий потік, що вирує в незайманім лісі.
Тут пренестінець того крикуна, що зливав його брудом,
Хльоснув лайками й собі. Так не раз виноградар облає
Грубо того, хто, проходячи мимо, його роздратує
Ще й передражнить: «куку!» й чкурне собі геть од старого.
Персій наш, грек, заволав, італійського оцту сьорбнувши
«Бруте, богами тебе заклинаю, тобі вже ж не вперше
Владарів брати за горло! Чому ж ось цього не хапаєш?
Це вже, повір мені, діло твоє, твій обов’язок навіть!»
8
Був я смоковниці пнем, завадою всім, але якось
Тесля спинивсь біля мене: «Ану з нього лавку змайструю...
Ні, передумав,— Пріапа зроблю». Відтоді й одганяю
Звідси птахів і злодіїв: правиця і сук той червоний
(Ось він зухвало стирчить) одганяють злодіїв, а прутом,
Що на моїй голові, я лякаю птахів, щоб не сміли
Шкоди городам новим завдавати. Сюди, пам'ятаю,
Звозили трупи. Умре, якийсь раб у тісній комірчині —
Раб же сюди й приставляв його тіло на марах убогих.
Так і стлівали гуртом тут останки злиденного люду:
Тут і сміхун Пантолаб, і внук гультяя Номентана.
Тисячу стіп уподовж, а впоперек — триста: ці межі
Стовп визначав, тої спадщини мертвих німий охоронець.
Нині — й живі Есквілін заселяють. Тут чисте повітря,
Сонячним пагорбом любо пройтись, де, немовби ще вчора,
Сумно вражаючи зір, вишкірялись оголені кості.
Часто я бачу, як тут сновигають і звірі, й злодії.
Та щонайгірше — це відьми ті кляті, що все каламутять
Душі людей примовлянням своїм або зіллям труйливим.
Ні перешкодити їм, ні звести їх зі світу не можу.
Хай лише вигляне місяць мандрівний, вони вже никають:
То якісь трави отруйливі рвуть, а то кості збирають.
Бачив якось я Канідію: чорну полу підібгавши,
Йшла вона, боса, розпатлана; старша, Сагана,— за нею.
З виду обидві страшні, блідолиці, та ще й завивали
Так, що морозом мене обдало. Розгребли вони, бачу,
Нігтями землю; зубами шматуючи чорне ягнятко,
Кров його в яму зливали, щоб звідти до них на розмову
Тіні з'явились. Були в них зображення, дві якісь ляльки:
Менша із воску, а більшенька — вовняна; більша, здавалось,
Кару якусь готувала тій меншій і та, покорившись,
Мовчки, по-рабському звісила голову, вмерти готова.
Тут обізвалися відьми: одна закликала Гекату,
Інша — страшну Тісіфону. Тоді й почалось: розбрелися
Пси якісь чорні кругом, заклубилися змії, а місяць,
Взявшись рум’янцем, зайшов за надгробок, щоб свідком не бути.
Хай же ворони, якщо я брешу, мою голову зразу
Вимажуть білим послідом, а нижню мою половину
Хай опаскудять ті покидьки всякі, почавши з Ворана.
40 Зрештою, зайві подробиці тут, як Сагана, скажімо,
Виючи, з тінями мову вела; чи як бороду вовчу
З зубом смугастої змійки ті дві чарівниці квапливо
В землю зарили; як лялька, що з воску, нараз спалахнула
Полум’ям синім; чи те, як, усім своїм тілом здригнувшись,
Я нечестивих таки покарав за все бачене й чуте:
Духу набрався, напнувсь, та як бахнув, аж зад мені луснув,
Наче напнутий міхур, а ті відьми — щодуху до міста.
Зуб загубила Канідія, штучне волосся — Сагана.
Зілля своє розтрясли по дорозі; в обох позлітали
З рук обручки зачаровані. Справжня тобі чудасія!
9
Йшов я було по дорозі Святій — люблю так пройтися,
Думку при тім снуючи про дрібне щось, заглиблений в себе.
Тут підбігає якийсь — його прізвище ледве згадав я —
Хап мене спритно за руку: «Привіт! Як ся маєш, мій любий?» —
«Добре,— кажу,— побажаю й тобі, чого сам собі зичиш».—
Йде він за мною. Тож я: «Маєш справу яку?» Той одразу:
«Знаєш мене: я ж учений, поет».— «О, тим більше,— кажу я,—
Буду тебе поважати». А вже тільки й думки у мене,
Як би то вирватись: то поспішу, то тупцюю на місці,
10 То до слуги щось шепну, аж у піт мене вдарило врешті.
«Мав би я вдачу Болана,— майнула заздрісна думка,—
Швидко б такого відшив!» А той, не вгаваючи, хвалить
То передмістя, то Рим. Я — ні слова. Та він мою хитрість,
Видно, збагнув: «Ти не проти б уже розпрощатися, бачу! —
Шкода зусиль: куди ти — залюбки туди й я попрямую,
До товариства тобі».— «А чи варто,— кажу,— я зібрався
Друга навідати: хворий він; ти ж його навіть не знаєш.
Ген аж за Тібром домівка його, аж під Цезарським садом».—
«Що ж, я готов. Не лінюсь. Та й роботи не маю. Ходімо!»
20 Тут я вже вуха, сумний, опустив, як осел, що нарешті
Рушив-таки з нелегким вантажем. Той знов починає:
«Скоро захопишся мною — наскільки я сам себе знаю —
Більше, ніж Віском чи Варієм: хто ж бо так віршів багато,
Швидко складе так, як я? Чи в танці хтось м’якший, в’юнкіший?
Пісню ж коли затягну, то вже заздрість бере й Гермогена».
10*
147
Тут я таки не змовчав: «А є в тебе матір чи рідні,
Хто б хоч натішивсь тобою?» — «Та де там! Не маю нікого:
Всіх поховав».— «От щасливі,— подумав я,— черга на мене.
Що ж, добивай! Видно, доля така, бо й стара сабінянка
30 Так ще малому сказала мені, коли випав мій жереб:
«Ворога меч не зведе його з світу, ні зілля отруйне,
Кашель не зсушить, ні млява подагра, ні колька у боці —
Віку вкоротить йому балакун. Ось тому ненастанно
Хай стережеться людей говірких, як лиш стане дорослий».
Ось уже й Вести святиня; вже сонце над полудень, бачу.
Саме тоді мій супутник на суд мав явитись негайно
В справі своїй, бо інакше б програв її. От він і каже:
«Слухай, загляньмо туди, якщо ласка твоя, на хвилинку!»
«Що ти,— кажу,— я вже й так опізнивсь, та й законів не знаю.
40 От хочеш вір, хочеш ні». Завагався він: «Що тут робити?
Кинути суд чи тебе?» — «Звичайно ж мене!»—«Ну, нізащо!» —
Твердо сказав і пішов перед мене. За ним, покорившись,
Мов полонений, бреду. «Меценат не гордує тобою? —
Кинув питання.— Не всякого ж він підпускає до себе.
От хто з Фортуною в згоді! Коли б ти й мене ще в те коло
Якось увів, то й прибічника б мав там, повір, ділового:
Хоч би я збоку десь був, але — хай не ступлю з того місця —
Швидко б ти інших позбувсь!» — «Не так живемо, як гадаєш;
Дім цей не любить незгод, там підступності входу немає:
50 Той виділяється розумом, інший, скажімо, багатством —
Що мені, врешті, до того? Там кожному знайдеться місце».
«Годі й повірити в те».— «Але так воно є»,— відмовляю.
«Що ж, я тим більше бажанням горю з Меценатом зійтися».
«От і чудово! Хіба ж перед хистом твоїм він устоїть?
Зважся! Наскільки спочатку твердий він, настільки потому
Зм'якне, податливим стане».— «Та вже не схибну, постараюсь!
Слуг підкуплю; проженуть мене нині,— постукаю завтра.
Висліджу пору догідну: зустрівши його на розпутті,
Може, й додому ось так проведу. Без марудної праці
60 Що б нам досталось? Таке вже життя!» Поки так він мудрує,
Друга мого перестріли ми раптом, Арістія Фуска.
Стали. «Звідки? Куди?» Бачу, добре він знає поганця.
От і моргаю йому, то сіпну за рукав, то торкнуся
Ліктя його, то щипну таки добре: мовляв, змилостися,
Вирятуй друга з біди! Але де там! Він далі жартує,
Мовби нічого й не бачить, а я аж скипаю од гніву.
«Слухай,— кажу,— ти якось натякав, що зі мною віч-на-віч
Хочеш про щось говорити».— «Так-так. Прийде час —
поговорим:
Нині ж тридцята субота в юдеїв; поважні розмови
70 В свято, як знаєш, небажані».— «Я в забобони не вірю».
«Так, але я трохи слабший, на жаль, як і всяка дрібнота.
148
Вибач. До скорої зустрічі!» Чорне сонце для мене,
Видно, зійшло того дня! Утік нечестивий, лишивши
Друга свого під ножем! Та тут позивач випадково
Нас перейняв. «Ти, поганче, куди?» — закричав. А до мене:
«Будеш за свідка?» А я уже й вухо йому підставляю.
Силою гонить базіку на суд. Людей назбиралось!..
Крик, метушня... Ось так Аполлон мене вирвав од смерті!
10
Хибиш, Луцілію, й ти: доведу я це кожному, взявши
В свідки Катона, твого оборонця. Він вірші невдалі
Тут же готов підрівняти й підправити; в цьому він значно
Тонший і м’якший від того, кого ще з дитинного віку
Прут і кийок наставляв, щоб було кому потім рішуче,
Як і годиться ученим-граматикам, стати на захист
Давніх поетів, яким не спішить наша молодь сьогодні
Шану належну складати. Але повернуся до діла.
Вірші Луцілія — ще раз кажу я — хисткою стопою,
10 Якось нерівно біжать. Хоч як ти ним не захоплюйсь —
Тут проти правди таки не попреш. Але сіль ту, якою
Місто не раз протирав він, хвалю я на тому ж листкові.
В іншому ж я не підтакну йому, бо тоді б випадало
Й міми Лаберія справжнім, високим мистецтвом назвати.
Тож домогтися того, щоб читач розсміявсь мимоволі,—
Це ще далеко не все, хоч і тут якийсь хист мусить бути,—
Стислість — передусім; щоб віршована мова струміла
Вільно, не скована надміром слів, що натомлюють вухо.
Щоб і грайливо пливла вона, й повагом; щоб у тій мові
20 Голос поета й промовця звучав, і того, який вміє
Сили свої берегти: не розтратить їх там, де достатньо
Кинути дотеп тонкий. Саме жарт, а не мова злостива
Нам помагає не раз розв'язати заплутану справу.
Добре знали це ті, що комедію давню творили
(В них цього й нам би повчитись!), та їх, бач, не зволять читати
Ні Гермоген-чепурун, ні мавпій той, їх інше цікавить:
Всі вони знай в один голос підспівують Кальву й Катуллу.
«Славний Луцілій ще й тим, що йому пощастило змішати
Грецькі й латинські слова».— Запізнілий ти, бачу, цінитель:
30 Те, що й Піфолеонтові з Родосу легко вдавалось,
Маєш за подвиг? — «Але ж такі мови — латинська і грецька —
В суміші, мов із хіоським фалерн, припадають до смаку!»
Справді? У віршах лишень чи й у прозі також? Припустімо,
Славні промовці Валерій Корвін і Публікола Педій
В справі Петіллія слово взяли й ненароком, забувши
Рід свій і мову свою, наче ті канузійці двомовні,
149
Стали навмисно слова перемішувать — рідні з чужими,
Як ти до цього б поставивсь? По-грецькому вірші писати
Бравсь навіть я у свій час, хоч по цей бік моря родився.
40 Та серед ночі — а сни тоді віщі — Квірін, об’явившись,
Так присоромив мене: «Носив би ти дрова до лісу —
Меншу б дурницю робив, ніж оте, що надумав робити:
Грецьких поетів юрба — незліченна, її не примножиш».
Хай же надутий Альпін добиває поволі Мемнона,
Хай до кінця вже спотворює Рейн — я для втіхи своєї
Трохи грайливо пишу, та не з тим, щоб ті речі для Тарпи
В людному храмі читать чи в театрі щодня виставляти.
Де, як не в тебе, Фунданію, вміє повія так влучно
50 Кинути слово метке, де ще Дав над похилим Хремесом
Так поглузує не раз? Шестистопними віршами славить
Дії володарів наш Полліон, а пісню епічну
Мужньо веде розпломінений Варій. Тонкий і мрійливий,
Музам сільським уподобавсь Вергілій. Та, щодо сатири,
Де послизнувся Варрон Атацин та й інших чимало,—
Я її краще писав, хоча й не досяг того вміння,
Що винахідник її, тому не посмів би торкнутись
Лавра, який обвиває чоло його в славі найвищій.
Щодо Луцілія — ще раз кажу: він плив каламутно —
В зайвім суттєве губилось. А втім, на самого Гомера
60 Пильно, по-вченому глянь: чи не виловиш хиби й у нього?
Чи не насмілився й Акція-трагіка дещо змінити
Той же дотепний Луцілій? Чи й з Еннія він не сміявся?
Чи, докоряючи їм, він чола не підняв тоді вище?
Що ж заважає мені, над Луцілієм нині схилившись,
Думати: «Що це? Природа його чи природа предмета
Гладше писати йому не дозволила: так-бо віршує,
Начебто дбав лиш про те, щоб у вірш, бува, не втиснути
Поспіхом зайву стопу та щоб віршів таких зо дві сотні
Скласти ще зранку, натще, і стільки ж — після обіду».
70 Віршами так, мов потік, проривався й Кассій Етруський.
Кажуть, по смерті він спалений був на своїх-таки книгах:
Стільки набралося їх. Луцілій — дотепніший, тонший;
Навіть вірша одшліфовує краще, ніж той, який грубо
Пісню, що грекам чужою була, починав укладати,
Ніж стародавніх поетів юрба. Та коли б випадково
Він серед нас нині жив, з давнини зісковзнувши в сьогодні,—
Довго б свій вірш він прополював, поки б не визрів нарешті
Витвір мистецтва. Частенько при тому потилицю б чухав,
Нігті б собі одгризав, підправляючи впертого вірша.
80 Часто свій стиль повертай! Лиш тоді може вийти з-під нього
Вірш, який варто не раз прочитати. Юрбі не догоджуй:
Вмій обійтись кількома читачами, хіба що ті твори
В школі глухій малюкам нетямущим волієш читати.
150
«Перші ряди мені плещуть в долоні — й того з мене досить!»
Гордо сказала Арбускула, темним освистана людом.
Хай і мені дошкуляє Пантілій; хай поза очі
Лає Деметрій, нехай з дурноти язика свого чеше
Фанній, п’ючи в Гермогена Тігеллія! Лиш би схвалили
Те, що пишу, Меценат і Вергілій, і Плотій, і Варій,
І незрівнянний Октавій, і Фуск мій, і Віски обидва.
Далі годиться назвати — але не для лестощів, звісно,
Не для пихи — й тебе, Полліоне, й тебе ще, Мессало,
Й брата твого; до них шанобливо й вас долучаю,
Бібуле, Сервію, як і тебе, наш Фурнію щирий.
Інших не згадую тут, моїх добрих, освічених друзів.
Жду, проте, схвального слова від них, та якщо б тій надії
Вірш мій не міг дорівняти, було б мені важко на серці.
Геть же, Тігеллію, звідси з Деметрієм! Гетьте обоє!
Серед школярок на лаві шкільній досхочу собі плачте.
Хлопче! Мерщій допиши в мою книжечку й ці побажання.
КНИГА ДРУГА
1
Кажуть одні, що я надто їдкий, що не раз переходжу
Межі в сатирі своїй, але є ще й такі, що вважають
Кожен рядок мій безкровним, слабким, і таких ото віршів,
Кажуть, по тисячі може будь-хто видавати щоденно.
Що тут робити, Требатію? — «Спокоєм пробуй втішатись».—
Як це? Покинути вірші? — «Авжеж!» — Непогана порада.
Тільки ж не спиться мені.— «Хто сну потребує міцного,
Тричі, змастившись олією, Тібр нехай вплав подолає.
Потім, під ніч, хай добірним вином ще й шлунок закропить.
10 Ну, а коли вже так рвешся до віршів, одважся вславляти
Дії незламного Цезаря, тут вже сторицею, певно,
Труд твій окупиться».— Рад би я, батьку, але для такого
Сил мені брак: описати загін, що списами наїживсь,
Галла, що гине з уламком стріли, або парфа, що раптом
Падає, мертвий, з коня — це далеко не кожен зуміє.
«Ну, але чесність і силу його ти б міг прославляти,
Як Сціпіона Луцілій вславляв?» — Та вже б постарався,
Тільки б нагода була: недоречним віршем нізащо
Я б не посмів надокучувать Цезарю: він за той несмак
20 Тут же й хвицьнути б міг лестуна, мовби кінь норовистий.
«Все ж воно краще, аніж Номентанів або Пантолабів
Лаяти віршем їдким за розтратливість чи за гультяйство:
Всяк і кляне, й уникає тебе, хоч його й не чіпаєш».
Що ж тут робити? Мілоній, наприклад, одразу ж танцює,
Хай тільки в голову вдарить вино й подвояться лампи.
Кастор — кіньми живе; його брат, що з яйця того ж вийшов,—
Боєм кулачним. Скільки голів — стільки й нахилів різних.
Я от люблю неквапливі думки свої віршем снувати,
Так і Луцілій робив, що від нас, зрозуміло, був кращий.
30 Всі таємниці свої він звіряв, наче вибраним друзям,
Книгам своїм: чи горе якесь, чи то радість заблисне,—
Тут же над ними й схилявсь, і тому-то на кожнім листочку,
Мов на обітній табличці, відбилось життя його довге.
Йду вслід за ним, чи назвеш апулійцем мене, чи луканцем,
Бо ж і тому, і цьому венузієць підорював межі,
Посланий, каже переказ, туди, щоби краєм безлюдним
Ворог у Рим не прорвавсь (бо могли ж у той час проти нього
Ті племена, апулійці й луканці, піднятись оружно).
Врешті цей стилос, яким я пишу, не загрожує людям,—
152
40 Він захищає мене, мов той меч, який вкладено в піхву.
Я 6 і не зблискував ним, та на мене всякчас лиходії
Речі недобрі кують. О Юпітере, владарю-батьку!
Ржа хай проїсть ту занедбану зброю, щоб лиш на мій спокій
Зуба ніхто не гострив. Але хто таки гавкне на мене
(Краще хай зразу від того відмовиться!),— плакати буде:
Пісню глузливу про нього складу громадянам на втіху.
Цервій доносом грозить, Канідія — зіллям отруйним,
Вироком — Турній-суддя: коли справу твою він вестиме —
Значить, рятунку не жди. Бо так воно є від природи:
50 Чим вирізняється хтось, то тим і бере свою жертву.
Сам поміркуй: нащо вовкові зуб, нащо роги — бикові?
Знає те вовк, як і бик, по природі своїй, без науки.
От і довір марнотратнику Сцеві стару його матір —
Він її пальцем не займе, ласкавий (але ж хіба дивно
Те, що на роги вовк не бере, а бик не кусає?)
Ні. Підсолоджена медом цикута їй віку вкоротить.
Годі. Кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна,
Чи наді мною — вже смерті крило; чи вельможею буду,
Чи бідняком; чи у Римі, чи доля пошле на вигнання —
60 Барви мінливі життя будуть грати на вірші моєму.
«Так не натішишся, сину, життям: охолонуть до тебе
Й друзі впливові твої». (А чому ж не боявся Луцілій,
Вперше йдучи по тій стежці слизькій, з лицеміра зривати
Шкуру блискучу, в якій він пишавсь, приховавши під нею
Геть перегниле нутро? Чи мстив йому Лелій, чи, може,
Той, хто по праву прозвавсь Африканським; чи в серці на нього
Злобу таїли за те, що Метеллові смів докоряти
Словом гризьким або Лупа неславити віршем солоним?
Всіх він за барки хапав — і дрібноту, й обранців народу.
70 В ласці його лише чесність була та близькі її друзі.
Навіть, коли Сціпіон і Лелій, мудрець добродушний,
Справи лишали й шумливу юрбу, щоб у тиші спочити,—
З ним жартівливу розмову вели вони, поки варилась
їм на вечерю капуста. І я, хоча родом і хистом
Нижчий од нього,— з великими жив; цього вже ніколи
Заздрість мені не простить. Не раз мене, ніби й крихкого,
Взявши на зуб свій, надломить його й тоді лиш оцінить
Міцність мою. Ти не згоден зі мною, Требатію вчений?
«Згоден в усьому. А все-таки зваж на мою осторогу:
80 Від глузування — лиш крок до біди. Ти не знаєш, до речі,
Що нам священний закон про те каже: «Якщо хтось про когось
Пісню лайливу складе, то до суду покликаний буде!»
Що ж, нехай так, якщо пісня брехлива, але коли й Цезар
Пісню ту схвалить, коли в ній осміяно те, що направду
Посміху гідне, а той, хто писав її, сам без догани?
«Сміхом закінчиться суд, і майнеш собі, вільний, додому».
153
2
Перше добро — вдовольнитись малим — найпевніше,
найвище!
(Так наставляю не я: це Офелл, селянин, свою мудрість,
Хоч і не тонко, зате переконливо нам викладає).
Вчіться, однак, не за пишним столом те добро здобувати,
Де притупляється зір од безглуздого блиску, де розум
Поглядів хибних уперто тримається, нехтує кращим.
Тут ось, натще, поговоримо! — «Як це натще?» — Постараюсь
Вам пояснити. Суддя, який в руки привчивсь зазирати,
Правду погано вже бачить. Коли на коні норовистім
10 Скачеш за зайцем, бува, чи коли, непридатний для гарту
Римських військових занять, легковажно, за звичаєм грецьким,
Гониш м'яча і, віддавшись тій грі, забуваєш про справжню
Працю важку, чи, метаючи диск, розтинаєш повітря,—
Спраглий, голодний, тоді ось попробуй відкласти примхливо
їжу сільську чи вино, не присмачене медом гіметським.
Раптом твій ключник, скажімо, пропав, а розбурхане море
Риби тобі не дало, то й звичайним посоленим хлібом
Шлунок свій вмить заспокоїш. А чим пояснити це, знаєш?
Ось чим: не в запахах рідкісних страв насолода найвища,
20 Лиш у самому тобі. Тому піт — це найкраща приправа.
Тим-то блідого й одутлого серед переситу й блуду
Устриця вже не привабить, ні лящ, ні тетеря залітна.
Ось тобі курка, скажімо, й павич: павичем ти, напевно,
Тішити б став піднебіння своє, хоч хвалив би я курку.
Вигляд речей тебе й тут підманув би: мов, рідкісна птиця,
Золотом ціниться! Сам різноколірний хвіст чого вартий!
Нібито справа в хвості. Чи й те пір’я їси, яке хвалиш?
Може, й в окропі павич такий красень? Так-от, коли м’ясом
Зовсім не кращий од курки павич, то тебе, зрозуміло,
30 Звабила зовнішність. От воно що! Або ось іще приклад:
Хто тобі скаже, чи з Тібру щупак цей зубастий, чи з моря?
Де собі хлюпався він: чи в самому гирлі, чи, може,
Ген між мостами? Барбулю ти хвалиш і знов по-дурному:
«Бач, здоровенна яка!» — і тут же нарізуєш дрібно —
Вигляд тебе полонив. Щупаків довжелезних, одначе,
Мовби й не бачиш, а знаєш чому? Бо щупак од природи
Довгий буває, барбуля ж ота, навпаки,— невелика.
Шлунок голодний хіба зневажатиме їжу звичайну? —
«Все ж, коли тісно їй в мисці великій, то й глянути любо»,—
40 Каже ласун, який горлом своїм перевершив би й гарпій.
Австре, повій! Хай ті страви протухнуть! Щоправда, такому
Й свіже смаку не пробудить уже, коли шлунок зіпсуто
Надміром їжі, коли гіркуватий щавель або редька
Більш помічні, ніж кабан або камбала. Скромність, одначе,
154
MHO,
155
Сам ненажера-господар спожити. Якби то в ту пору
Я народивсь на землі молодій між тим праведним людом!
Може, ти слави шукаєш, солодшої людям над пісню? —
Знай же: ті рідкісні риби не тільки розтрату приносять —
В них і ганьба, і велика неслава. Тебе ще, крім того,
Рідні й сусіди зненавидять. Сам себе, врешті, проклявши,
Смерті шукатимеш марно, бо й клоччя не зможеш купити,
Щоб усукати петлю. «Не мене це стосується,— скажеш,—
100 Травзія так наставляй, а моїми грошима принаймні
Зо три володарі ситі були б». А чому ж не пустити
В обіг надлишку того? Без гроша голодує, скажімо,
Чесна людина, а ти — пересичений. Там ось падіння
Храмам прадавнім загрожує. Чом з тої купи багатства
Жменьки хоча б не відпустиш вітчизні, чому, нечестивче?
Думаєш, поки життя, доти й будеш улюбленцем долі?
Ні! Насмішиш таки й ти ворогів! Коли трапиться лихо,
Хто тобі зблисне надійною стійкістю: той, що в достатках
Пестив і тіло розніжене, й душу, чи той, хто втішався
110 Лиш необхідним, малим, і надій не плекав на майбутнє,
Вміючи, наче мудрець, зустрічати війну під час миру?
Вір мені, я ще з дитинства свого пам’ятаю Офелла:
Він і тоді ще, на цілому полі, ніскільки не ширше
Жив, ніж тепер. На своїм, але вже розмежованім полі,
Стрінеш і нині його, поселенця з худобою, з дітьми.
«Ні, не траплялось таке,— повідає Офелл,— щоб у будень
Щось, крім капусти, я їв чи шматочка копченого м’яса.
Навіть тоді, коли рідкісний гість зазирне а чи зайде
Милий сусід перемовитись тихо при днині сльотливій,
120 Риби міської на стіл я не клав — не було в ній потреби:
Курка була до смаку чи козля, потім — фіги й горіхи,
Врешті, рясні виногрона давав я на закуску скромну.
Тут починалася гра, і хто схибив, той пив додатково
Добрій Церері на славу, щоб високо в полі п’ялися
Стебла тугі, щоб задуму з чола нам вино проганяло.
Хай же лютує Фортуна, хай знову готує нам бурю!
Що нам відніме вона? Чи збідніли ж ми, друзі, хоч трохи
З тої пори, коли тут — отой власник новий походжає?
Вже ж не його, не мене і не ще когось робить природа
130 Власником вічним цієї землі: той — нас проганяє,
Завтра — його прожене чи то власна пиха, чи двозначне
Слово закону, або — вже напевно — цупкий спадкоємець.
Нині це поле Умбрена; Офелловим звалося вчора.
Врешті, воно — нічиє, а лише для короткого вжитку
З рук переходить до рук. Тож кріпіться та будьте готові
Щонайжорстокіший долі удар, не здригнувшись, прийняти!»
156
з
«Рідко пишеш мені: чотири рази до року
Візьмеш пергамен, черкнеш пару слів — і стираєш їх зразу,
Сам себе лаючи: сплячка, мовляв, і вино — не найкращі
Друзі поета. А що буде далі? Ти ж сам сюди нишком
Від сатурналій утік. Так от напиши щось, тверезий,
Гідне твоїх обіцянок. Наважся... Не йде, бачу, діло.
То, бач, перо не таке, то свій гнів на стіні ти зганяєш,
Начебто чимсь допекла вона світлим богам і поетам.
Ой, не таким під ту крівлю, в той закут сільський, ти заходив!
10 Скільки-то задумів-мрій видавав твій промовистий вигляд!
Скільки ти книг набирав! Платона всього і Менандра,
Ще й Архілоха в супутники взяв, а з ним — Евполіда.
Може, тому ти примовк, щоб своїх ворогів задобрити?
Так ти знеславиш себе. Прожени-но ти краще сонливість,
Ту нечестиву сирену, інакше увесь свій доробок
Сам же зведеш нанівець».— За цю раду боги і богині
Хай, Дамасіппе, пошлють голяра тобі. Звідки, одначе,
Знаєш так добре мене? — «Зруйнувавшись на ринку дощенту,
Власних справ я позбувсь і зайнявсь, таким чином, чужими.
20 Все я цікавивсь колись, чи не в тій, бува, бронзовій мисці
Мив собі ноги лукавий Сізіф; помічав я відразу
Місце, де схибив різець, де метал загрубо відлився.
Легко й стотисячну статую міг я тоді оцінити.
Ну, а в купівлі садів і будинків я перший знавець був.
Так мене люди й прозвали Меркурієм; всі перехрестя
Знали в обличчя мене».— Чув і я про те. От і дивуюсь,
Як ти прогнав ту недугу? Але, як на диво, відразу —
В іншу потрапив: бува, в голові або в грудях одляже,
В серці ж — заколе. Буває й таке, коли хворий на сплячку
30 Ранком прокинувсь та й ну з кулаками до лікаря рватись.
Тільки б на тебе таке не найшло, а все решта — дрібниця!
«Марно втішаєшся, любий: весь світ, та й ти сам — божевільний.
Так нас принаймні Стертіній повчав: те проникливе слово
З уст його я перейняв, коли бороду, мудрих ознаку,
Він відпустить мені радив на втіху, додому вернутись
Кроком веселим од мосту Фабріція; в розпач упавши,
Голову вкрив я тоді й намірявсь уже в воду стрибнути.
Вже був і крок я зробив, але він перейняв мене справа:
Стій! Бережись нерозумного вчинку! Гризе тебе, бачу,
40 Сором безглуздий: боїшся між дурнями дурнем вважатись.
Що ж таке дурість, одначе? Якщо лиш один ти дурієш —
Кидайся стрімголов з мосту того, не скажу тобі й слова.
Дурнем є той — нас повчає Хрісіпп і Хрісіппова школа —
Хто, мов сліпець той, навпомацки йде, не бачачи правди.
Так навмання й весь народ може йти і народні обранці,
157
Крім мудреця. Поясню тобі й те, чому все-таки дурні
Ті, що й тебе нині мають за дурня. У лісі частенько
Блудом іде мандрівець; але кожен, хто збився з дороги,
Тим бездоріжжям блукає по-своєму: той піде вліво,
50 Вправо звертатиме цей — обох їх на різні дороги
Помилка спільна виводить. Ото й називай себе дурнем!
Хто насміхається з тебе, той, вір мені, сам не мудріший,
Сам він з таким же хвостом. Є різні дивацтва: одне з них —
Страх без причини: тремтить хтось, бува, серед чистого поля —
Скелі, вогню чи води він боїться. А ось протилежність
Теж неабияка — шал! У вогонь поривається дехто,
В пінистий вир, і хай мати гукає такому і батько,
Люба сестра й свояки в один голос: «Постій! Бережися!
Яр он глибокий, он скеля стрімка!» — не пильніше б те слухав,
60 Ніж отой Фурій колись, що виконував роль Іліони;
П’яний, заснув він, і марно йому глядачі скандували:
«Мамо, я кличу тебе!» Так і всі ви чманієте здуру.
Я довести це берусь. Дамасіпп — мов, дурний, бо купує
Статуї давні. Хай так. А хто вірить йому, той розумний?
Ось я кажу тобі: «Річ ця — твоя. Повертати не треба».
Хто тоді зробить дурницю: чи той, хто прийматиме вдячно
Мій подарунок, чи той, хто, руки не простягши, упустить
Те, що ласкаво послав йому сам прудконогий Меркурій?
Декого вписуй хоч сотні разів у лихварський рахунок
70 Нерія й навіть Цикути, закуй у потрійні кайдани,—
З пастки тієї Протеєм він випорсне, хоч би й до суду
Ти приволік його,— з тебе ж глузуючи, з лиха чужого,
Він в кабана переміниться, в дерево, камінь, шуліку.
Дурень живе по-дурному; розумний — керується глуздом.
Значить, Переллія дурнем назви, який так легковірно
В тебе розписку бере, хоч до смерті ти боргу не сплатиш.
Тож підсмикніть свої тоги зручніше й послухайте пильно
Ви, які бліднете, прагнучи срібла і марної слави,
Ви, що попухли з переситу, й ви, чию душу струхлілу
80 їсть забобон чи напасть якась інша,— до мене підходьте,
Хай поясню вам, що ви — божевільні. Шикуйтесь у чергу!
Ось і скупі. Чемерицю їм відрами треба носити,
Мало таким Антікіри всієї. Один з них — Стаберій:
Він спадкоємцям велів на плиті своїй висікти суму
Спадку свого, а як ні, то юрбі влаштувати гостину
Так, як припише їм Аррій: сто пар гладіаторів дати,
Потім — пшениці ужинок річний із полів африканських.
«Прав я чи ні — не повчай: ти не дядько, а мій спадкоємець!»
Так міркував наш Стаберій. З якою метою, одначе,
90 Він спадкоємцям своїм заповів у плиту вкарбувати
Суму своїх заощаджень? До самої смерті вважав він
Вбогість найбільшою з хиб і тому ненастанно боявся
158
Вмерти, збіднівши хоча б на мідяк, бо тоді вже, напевно,
Дурнем назвав би й себе. Адже все, навіть наші чесноти:
Слава, пошана, краса, всі пишноти землі, як і неба,—
Все від багатства залежить; хто має його, той — правдивий,
Славний, міцний...» — «І мудрець він?» — «Не тільки мудрець,
а й володар,
Словом, ким хоче, тим буде». Отак він прославитись думав,
Гроші збиваючи замість чеснот. Його протилежність —
100 Грек Арістіпп. Той золото чисте велів своїм слугам
Сипати просто в пісок серед Лівії: надто повільно
Йшли вони з тим вантажем. То де тут більше дивацтво?
Приклад невдалий, однак, бо спір не розв’яжеш питанням.
Що, коли хтось накупує кіфар, хоч до музики вухо
Надто туге в нього? Що, коли той, хто не схильний до шевства,
Купить і шило, й копил? А той, хто не зносить торгівлі,—
Снасті й вітрила? Таких усі люди цілком справедливо
Мали б за дурнів або божевільних. Хіба ж їм не пара
Той, хто, згрібаючи золото й гроші, ніколи не знає,
по Що
з ними, власне, робити, хто й пальцем їх не торкнеться,
Мовби то святість була? Хай господар, на купі пшениці
Лігши з кийком у руці, щоб її стерегти від злодіїв,
Сам не наважиться взяти для себе й зерними дрібної,
Листям гірським одганяючи голод. Або, засмоливши
Тисячу амфор хіоського, триста тисяч — фалерну
В винному погребі, сам хай дешевий кисляк попиває;
Хай на солом’яній потерті спить (хоч пора й шануватись:
Восьмий десяток ось-ось переступить!), а ковдру пухову
В скрині між тим доїдає вже міль,— то лиш декому, може,
120 В око впаде отаке божевілля, бо люди здебільша —
В цій же хворобі. Навіщо ж, богам ненависний старче,
Так пильнувати? Щоб син чи відпущеник, чи спадкоємець
Потім те все пропили? Чи тому, щоб тобі не забракло?
Скільки ж то треба, щоб кожного дня до тієї капусти
Дати олії, дорожчої трохи, й пригладити нею
Миршаве сиве волосся? Чому ж,— коли й справді охоче
Живишся крихтами,— крадеш, лукавиш, гребеш звідусюди?
От і дошукуйсь тут глузду! Якщо б ти ні сіло ні впало
Став каменюки жбурляти в людей чи в рабів своїх власних,
130 Тут же назвали б тебе божевільним. А ти ось дружину
Губиш петлею, отрутою — матір, то як це назвати?
Може, кмітливістю? Що ж! Ти не в Аргосі те витворяєш,
Де свою матір зарізав Орест, охоплений шалом.
Думаєш, він ошалів уже вбивцею? Може, раніше,
Поки меча не зігрів у крові материнській, не гнались
Фурії люті за ним? Навпаки, відтоді, коли вперше
Люди назвали Ореста шаленим, йому б не зумів ти
159
Кинути докір якийсь: ні Піладу мечем, ні Електрі
Він не грозив, тільки лаяв обох їх: «Он Фурія люта!» —
140 Так він сестру обзивав. Не ласкавішим був і до друга:
Що нашептав йому гнів, те й викрикував прямо в обличчя.
Вбогий Опімій,— хоч золотом-сріблом набиті мав схови,
Славний ще й тим, що з кампанського кухля вином найдешевшим
Ледь закроплявся при святі, оденками кислими — в будні,—
Впав, занедужавши, в сплячку. І вже спадкоємець раденький
Біля ключів тупцював та на скрині позиркував ласо.
Тут, проте, лікар меткий навинувсь і знайшов на ту сплячку
Ось який спосіб. На стіл, біля самого хворого, дзвінко
Гроші сипнув він, ще й кликнув людей, щоб те все рахували.
150 Хворий тут миттю на ноги зметнувсь. Тоді лікар до нього:
«Глянь, спадкоємець усе загребе, якщо сам не доглянеш».
«Навіть коли ще живу?» — «Щоб жити — спочатку прокинься».
«Як це?» — «А так: поки кров ще хоч трохи струмить в твоїх
жилах,
Дай свому шлунку якоїсь поживи, і то якнайшвидше!
Годі вагатись! Ось каші поїж».— «А скільки та каша
Коштує?» — «Мало».— «А все ж?» — «Вісім асів».— «Нізащо!
Нізащо!
З голоду згинути краще стократ, ніж отак розоритись!»
Хто ж не шаленець тоді? Хто мудрець? А як зі скупими?
Дурні вони й божевільні. Виходить, що хто не скупиться,
160 Той при здоровім умі? —Аж ніяк. Це вже, стоїку, дивно!
Що ж, припустім, тобі скаже Кратер: «Ти здоровий на шлунок».
Тут же й радітимеш? Ні. Є ж нирки й легені ще в тебе.
Може й у них загніздитись хвороба, не менш небезпечна.
Так воно й тут: хоч он той не скупий, не кривоприсяжний
(Хай за це славить богів!), але ж він — марнославний, зухвалий,
Значить, нехай в Антікіру пливе, бо однакова ж дурість —
Кинути в море майно чи й пальцем його не торкнутись!
Сервій Оппідій, багач, між двома своїми синами
На Канузійських полях дві посілості мав розділити.
170 Кажуть, він кликнув їх, смерть свою чуючи, й мовив з постелі:
«Авле, я бачив не раз: ти, було, кісточок та горіхів
Кинув за пазуху — й тут же програв або друзям роздав їх.
Ти ж рахував їх, Тіберію, мовчки й ховав кудись нишком.
От я й боюсь, щоб не впали в дві крайності ви непомітно:
Ти — щоб не став Номентаном, а ти — щоб не вдався в Цикуту.
Поки не пізно, молю вас пенатами: ти — віднімати,
Ти ж — додавати не важся ні крихти до того, що батько
Вам як достатнє відміряв, до того, що в рамках природи.
Далі — обидва мені присягніть, що до марної слави
180 Вас не тягтиме, бо хто з вас едилом чи претором стане,
Хай буде проклятий він, хай в ганьбі та безчесті звікує!
Спадок пустити на біб, на горох, на люпин, аби тільки
160
Входити в цирк павичем та стовбичити в статуї мідній,
Хоч ні окрайка землі вже нема, ні гроша за душею!
Може, заслуханий в оплески, заздрий на славу Агріппи,
Ти, наче лис той, що крутить хвостом, хочеш видатись
левом?» —
«Чом не дозволиш, Атріде, землею прикрити Аянта?» —
«Владар я!» — «Що ж, я — плебей, то й мовчу».— «Мій наказ —
справедливий.
Хто ж сумнівається в тому, хай скаже, що має на думці.
190 Я дозволяю тим разом».— «Боги хай тобі допоможуть,
Владарю, знищити Трою дотла й повернутись додому!
Значить, розмову з тобою вести по-простому я можу?» —
«Можеш!» — «Чому ж це Аянт, наймогутніший після Ахілла,
Ще дотепер непохований, хоч від ахейців не раз він
Смерть одвертав? Чи, на радість Пріама і Трої, стліває
Той, через кого синів її рідна земля ще не криє?»
«В шалі він сотні овець перебив, а кричав, що пускає
Кров Менелаю, Уліссу й мені».— «Але й ти, нечестивче,
Милу дочку, мов телицю, поклав на жертовник в Авліді.
200 Ще й наостанку їй голову сіллю й мукою посипав!
Що на те скажеш?» — «А що тут казати?» — «Аянт же, до речі,
Хай божевільний, косив лиш овець: ні дружини, ні сина
Він не торкнув. Хай Атрідам грозив, але ж Тевкра не рушив,
Та й на Улісса меча не підняв».— «Наші судна незрушно
Ждали вітрів ходових, щоб покинути берег ворожий.
От я й власкавив богів тоді кров’ю...» — «Своєї дитини,
О божевільний?» — «Своєї, це так. Та чому божевільний?»
«Той, кому видива, шалом навіяні, зір застеляють,
Хто й не в гарячці, а марить, того й назвемо божевільним.
210 Отже, й різниці нема, чи з нерозуму шал той, чи з гніву.
Що ж. Хай у приступі шалу Аянт убивав тих овечок;
Ти ж ради марної слави спокійно вчинивши той злочин,
Чесним вважаєш себе, хоча серце й душа в тебе — хворі.
От, припустім, хтось на ноші саджає біленьку овечку,
Слуг приставляє до неї, вдягає, дарує прикраси,
«Крихітко!» — кличе — «Білявко!» — шукає їй знатного мужа,
Наче б це доня його,— то претор забрав би в такого
Право на спадок і родичам дав би його під опіку.
Хто ж, навпаки, свою доню пожертвував замість овечки,
220 Той при своєму умі? Аж ніяк. Ось тому, де нерозум
Там і саме божевілля; де злочин — там і нестяма.
Словом, де прагнення слави блискучої, там неодмінно
Дикий свій голос подасть оп’яніла від крові Беллона!»
Силою думки пора довести, що й розтратник — шаленець.
Тільки-но спадок до рук прибере — пару тисяч талантів —
Тут же й велить, щоб усі рибаки, різники, птахолови,
Всі, що розпродують пахощі й овочі, вся та голота
т Горацій Флакк
161
З вулиці Тусків, лайлива, розгнуздана,— всі щоб до нього
230 Ще
перед світом прийшли. Ну і як? Щойно світ — вже їх повно.
Звідник від імені всіх: «Чим багата вся наша громада,
Те вже, повір нам,— твоє. Володій ним хоч нині, хоч завтра».
Слухай-но, що відповів їм на те наш юнак благородний:
«Ти хоч ночуй у луканськім снігу, а мені до обіду
Вепр має бути. А ти мені риби достань, хоч і в бурю.
Бач, я лінивий, а розкіш люблю; їй ціну, проте, знаю:
Десять тисяч бери; й тобі даю десять. Для тебе ж —
Тридцять, бо жінка твоя, хоч і в північ гукну,— прибігає».
Син Есопа задумав мільйон одним махом ковтнути:
240 3 вуха Метелли перлину він зняв, розчинив її в оцті
Й випив душком. Чи це розумніше, аніж цю перлину
Кинути в річку прудку чи просто в смердючу клоаку?
Квінта Аррія діти, брати, один одного гідні,
По марнотратству й розпусті близнята, щодня на сніданок
Лиш солов’їв замовляли для себе; куди їх приткнути:
Мітити крейдою їх чи, немов божевільних,— вугіллям?
Хай заманеться старому хатки будувати та гратись
В чіт і лишку, та прут осідлати, та ще до візочка
Мишу впрягти,— божевільним назвуть. А якщо таки справді
250 Розум тобі доведе, що закоханий — теж мов дитина?
Що забавлятись трирічним у поросі й тридцятирічним
Біля повії в сльозах упадати — однакові речі?
Отже, питаю: ти б міг спромогтись на таку переміну,
Як Полемон у свій час,— позбутись ознак божевілля:
Тих подущин, обручок та пов’язок? Під чаркою, кажуть,
Нишком вінок він зірвав собі з шиї: його сколихнуло
Слово того мудреця, що, голодний, повчав своїх учнів.
Яблуко впертому хлопцю даєш — не бере: приголубиш —
Впреться ще більш. Не даси — скаже: «Дай!» Так закоханий
стане,
260 Хоч і прогнали його, під дверми: «Піти геть чи вернутись?
Вже б і ввійшов, та ось просить сама. І що тут робити?
Знов завагавсь,— увійти, поки просить, чи, може, тепер ось
Саме пора мені збутись тих мук? Проганяє і кличе...
Гм. Увійти? Таки ні. Хоч до ніг мені впала б. Нізащо!»
Раб, набагато кмітливіший, каже між тим: «Де немає
Ні розуміння, ні міри, там годі, мій пане, й шукати
Глузду якогось. Така-то вже вада тієї любові:
В ній то війна, то вже мир. І якби хтось усталити взявся
Те, що пливке, як вода, що сліпе, як сама випадковість,
270 Той надаремно б трудивсь, і не більше б йому пощастило,
Ніж, коли б раптом надумав шаліти розумно й доладно».—
Як це? — «А так: ти ось зернятка з яблук піценських до стелі
Знай підкидаєш, раденький. То ти при здоровому глузді?
Щось про кохання белькочеш беззубо, то це розумніше,
162
Ніж будувати хатки? Додай ще до дурості крові —
Будеш мечем розгрібати вогонь. Ось ще один приклад:
Марій, недавно зарізавши Геллу, з найближчої скелі
Сам поспішив тоді стрімголов кинутись. Чим не шаленець?
От і оправдуй його за той шал, а потому засуджуй
280 Як лиходія — за злочин, змінивши, по суті, лиш назви!
Був один вільновідпущеник, літній вже; він спозаранку,
Вимивши руки, натще оббігав перехрестя й щоразу
Так ось волав: «О боги! Хоч мене ви врятуйте від смерті!
Хоч одного! Хіба важко це вам?» А при тім був здоровий:
Вуха мав чуйні й очі зіркі, та за розум, напевно,
Власник таки потерпав, надумавши з рук його збути.
З роду Мененія,— каже Хрісіпп,— вся ця братія вийшла.
«Батьку-Юпітере! Горе — від тебе, від тебе ж — і радість! —
Молиться мати.— Вже скоро півроку, як син мій хворіє.
290 Збий ту гарячку, що сушить його,— і в той день, коли сам ти
Постити людям велиш, він зарані стоятиме голий
В Тібрі». І що ж? Коли б лікар чи випадок вирвав од смерті
Хлопця того, то його таки мати сама б доконала,
Тим божевільним купанням ізнову його застудивши.
Що ж так затьмарило розум тій матері? Страх забобонний.
Ось яку зброю по-дружньому дав мені славний Стертіній,
Восьмий мудрець, щоб того, хто щипне мене,— тут же провчив я.
Хто божевільним назве, той відразу почує: «Оглянься,
Друже, за спину свою, приглянься до ноші своєї!»
300 Хай тобі, стоїку, нині заможніше й краще живеться,
Ніж до розорення! Ти ось назвав не одне божевілля.
Як от моє ти назвеш? Бо я от неначе й здоровий.
Так видається й Агаві, яка на свій тирс настромила
Голову рідного сина! Ну що ж, переконливий доказ.
Нікуди дітись. Виходить, я — дурень, а той божевільний.
Та поясни мені врешті, яка це недуга так точить
Душу мою? «Ось послухай: по-перше, ти все щось будуєш,
Тобто високих наслідуєш. Сам від п’яти до верхівки
Ледве двох ліктів сягаєш, а ще тобі смішно з Турбона:
3,0 Он, мов, щеня, а яке ж запальне та кусливе при зброї!
Ну, а ти сам хіба менше смішний, коли пнешся в усьому
До Мецената свого дотягтись? Як нема в тобі й крихти
Схожості з ним, то й змагатись дарма! Якось в полі телятко
Всіх жабенят потовкло, лиш одне врятувалося чудом.
От воно й каже до мами, що саме тоді повернулась:
«Ну вже й хижак нас топтав!» — «Ось такий?» — напнувшись,
питає
Жаба стара.— «Зо два рази ще більший»,— мале відмовляє.
«Ну то вже, мабуть, такий»,— роздуваючись, як тільки може,
Жаба питає, а їй жабеня: «Такою не будеш,
320 Хоч би ти й луснула тут». Чи не йдеться й про тебе в тій байці?
11*
163
А віршування? Хіба не роздмухуєш ним божевілля?
Хто віршував при здоровому розумі? Так от і в тебе!
Вже не кажу про гнівливість...— «Замовч!» — А широкі замашки
Не по прибутках? — «Про себе згадай!» — А вже щодо хлопців,
Щодо дівчат, за якими впадаєш!..— «Ну годі вже, годі,
Дурню великий, хоч ти пожалій мене, меншого дурня!»
4
Катію! Звідки? Куди? — «Мені ніколи: мушу вписати
Свіжі думки в ту науку нову, що стоїть нині вище,
Ніж Піфагора й Сократа вчення, ніж Платонова мудрість!»
Ой, як не в пору тебе я гукнув! Ти вже вибач, будь ласка.
Мабуть, і думку якусь обірвав, але це вже дрібниця:
Пам’ять не зрадить тобі: чи така вже вона від природи,
Чи від мистецтва — однаково нею пишатися треба.
«Так! Я таки заклопотаний, як би то все спам’ятати,
Все-таки речі тонкі, та й у вірш вони вплетені тонко».
10 Хто ж твоїм вчителем був? Чи з наших людей він, чи зайшлий?
«Викладу лиш настанови, а хто їх уклав — таємниця.
Тож пам’ятай, що довгасте яйце — смачніше, ніж кругле:
В ньому й біліший білок і твердіший жовток; у такому
Замкнена стать чоловіча. Капуста з сухішого поля
Значно солодша, ніж та, яка з підміського городу:
Надмір вологи псує її смак. А коли в надвечір’я
Гість завітає до тебе, то перше, ніж курку варити,—
Кинь ще живою її у фалерн, та щоб він молодий був,—
М’ясо розм’якне й само по собі розтаватиме в роті.
20 Гриб луговий від природи найкращий; натрапиш на інший —
Будь обережний. Лиш той не хворітиме протягом літа,
Хто по обіді щодня буде їсти шовковицю темну,
Зірвану ще при росі, поки сонце не вбилося в силу.
Мед із фалерном міцним дораджував пити Авфідій.
Ти ж, навпаки, щось розріджене пий, поки шлунок порожній.
Мед щонайрідший, скажім, твої нутрощі краще промиє.
На затверділий живіт помагають дрібні черепашки
Та низькорослий щавель, але мусиш до того додати
Біле коське вино. Як лиш місяць, заледве наставши,
30 Знов починає рости, тоді й устриці повняться соком.
Тільки не в кожному морі виводиться рід їх поживний.
Навіть лукрінський слимак від багрянки байської кращий.
Устриці славні в Цірцеях, морські їжаки — з-під Місена;
Ну, а Тарент — гребенястими скойками хвалиться здавна.
Хай не посміє ніхто хизуватись мистецтвом обідів,
Поки найтонших відтінків смаку досконало не вивчить.
От накупи найдорожчої риби — того ще замало:
164
Треба й підсмажити так, і підливою так присмачити,
Щоб пересичений гість на лікоть свій знову оперся.
40 Дикий умбрійський кабан, що жививсь жолудьми, хай вгинає
Тацю важку перед гостем, що прісного м’яса не зносить,
Бо лаврентійський, що їсть очерет,— нічого не вартий.
Де виноградник, там дика коза несмачна переважно.
Спинка зайчихи плідливої — це для знавця лакоминка.
Вік і властивості птиці чи риби на смак розрізнити
Досі ніхто не навчивсь; я один володію тим хистом!
Дехто все ласощі різні вигадує. Теж нерозумно
Лиш на однім зосередитись. В іншого тільки й турботи,
Щоб найсмачніше вино було в нього, і навіть не гляне,
50 Як там приправили рибу, яку їй підливу готують.
Виставиш масик надвір під зоряну ніч — і до ранку
Небо додасть чистоти йому й тонкості; легіт розвіє
Запах його терпкуватий. Затям: полотняним цідилком
Ти зіпсуєш те вино: пропаде його смак своєрідний.
Той, хто суррентське вино заправляє осадком фалерна,
Хай голуб’яче яйце в нього кине: жовток поступово
Йтиме до дна, забираючи й всю каламуть із собою.
Хто перепивсь, тому смажений краб і слимак африканський
Сил додають, а салат лише плаває в шлунку, неначе
60 В кадобі винному. М’ясом, ковбасами шлунок ослаблий
Рад покріпитись: тоді він усе споживати готовий,
Навіть таке, що з найгіршої кухні, аби лиш гаряче.
Варто й в підливах ще тямити смак. Ось проста, наприклад,—
Змішують свіжу солодку олію з вином загустілим.
Рибним розсолом її заправляють, але неодмінно
Тільки таким, який проїдає бочки візантійські.
Трав запашних ще наріж, доведи до кипіння ту суміш,
Потім корінфським шафраном посип, а коли вже відставиш,
Стільки олії додай, скільки містить оливка венафрська.
0 Яблука з Тібура начебто й кращі на вид, ніж піценські,
Соку в них обмаль зате. Виноград кампанський сушений
В глек засипай; альбанський — в диму якнайдовше видержуй.
Я його вперше до яблук подав; я ще винайшов першим
Осад розсолу й вина. Я навчив, щоб у блюдцях довкола
Білий перець яснів, поцяткований чорною сіллю.
Той он три тисячі видав за рибу й (небачена дурість!)
В мисці тісній подає її, звиклу гуляти по морю.
Нудно стає, коли келих береш, а на ньому — відбитки
Пальців раба, який ласував нишком. Або, вже допивши,
80 Осад в’язкий запримітиш на денці. Хіба ж то так важко
На мідяка тих шматин накупити, мітелочок, тирси?
Ні. А недбальство — ганьба, ще й яка! Он квітчасту долівку
Віник липкий заплямив. Там он постіль брудна визирає
З-під пурпурового тірського килима. Хай ти не в силі
165
Стіл свій заставити так, як багач,— за таке не обмовлять.
Гірше, коли не подбаєш про те, на що зовсім не треба
Ні спорожняти свого гаманця, ні зусиль докладати».
Катію вчений! Богами молю тебе, щирістю дружби:
Йтимеш до вчителя — кликни й мене, піду на край світу.
90 Все ти, щоправда, по пам'яті виклав, але ж не завадить
З перших уст перейняти ту мудрість. До того ж обличчя,
Сам його вигляд... Ти був коло нього, щасливчику, й, може,
Звиклий, не ціниш того. Поможи мені, спраглому, швидше
Те джерело віднайти, щоб і сам я, припавши до нього,
Тих настанов зачерпнув, що ведуть до надземного щастя!
5
Ще мені ось що порадь, коли ласка, Тіресію віщий:
Як домогтися майна, яке втратив я? Бачу, смієшся,
Хоч не до сміху мені.— «Чи не досить тобі, хитрунові,
Врешті, на батьківський берег зійти, поклонитись пенатам?»
О правдомовний віщуне, мій біль ти давно передбачив:
Глянь, я убогий, нагий повертаюсь до рідного дому,
Де і кошари, й загони пустують... А що без багатства
Рід і хоробрість? Ніщо! Як та водорость, хвилею гнана.—
«Так і кажи — тебе вбогість лякає? Ну що ж, тоді слухай,
10 Як до багатства дійти. Перепав тобі ласий шматочок,
От хоч би дрізд,— ти з дарунком тим гайда туди, де в достатках
Віку свого доживає багач. А дозріють у тебе
Яблука й інші солодкі плоди,— ще до того, ніж ларам
їх дарувати — його почастуй: він у більшій пошані.
Хай він без роду, хай клятвопорушник, хай руки у нього
В братній крові, хай він раб-утікач — ти охоче погодься
Бути йому за супутника».— «Як? Біля Дами брудного
Мусив би я увихатися? Я, хто під мурами Трої
Ставив чоло найхоробрішим воїнам?» — «Що ж, залишайся
20 Далі убогим».— «Ну, ні! Вже краще візьму себе в руки.
Ще не таке я колись переносив. Повчай же, віщуне,
Як би то вбитися в гроші мені».— «Повторю тобі ще раз
Раду свою: у старих багачів хитромудро виловлюй
їх майнові заповіти. Натрапиш, бува, на такого,
Хто відгризе лиш приманку з гачка, над ловцем насміявшись,—
Носа не вішай тоді, а мистецтво своє вдосконалюй.
От розглядатиме суд якусь справу малу чи велику,
Ти захищай лиш багатого (звісно, якщо він бездітний),
Хай і наклепник він, хай і брехун; а того, хто невинен,
30 Хто бездоганний, але в кого син та дружина плідлива,—
Можеш покинути. «Квінте!» — всміхнувшись, почни чи,
скажімо,—
«Публію! (так от, по імені звернешся — й тим його купиш)
166
Мужність твоя покорила мене. В плутанині законів
Я — наче в рідному домі: візьмусь до найважчої справи.
Око скоріш мені вирвуть, аніж допущу, щоб суперник
Скривдив тебе хоч на макове зерня. Поклавшись на мене,
Ні глузувань, ані втрат не зазнаєш. Отож преспокійно
Дома відлежуйсь собі». По тім слові — до діла берися
Якнайзавзятіше. Хоч би од лютого палу Канікул
40 Статуї тріскались, хоч би начинений віршами Фурій
Геть позапльовував Альпи снігами — терпи і кріпися!
«Глянь-но — хтось ліктем сусіда торкне — а це таки справді
Друг, який вміє горою стояти, завзятий, рішучий!»
Це нажене в твої сіті тунців. А коли випадково
Син занеможе в сім’ї багача, ось тоді ти вже тонко
Втрися в довір’я його, прислужись і тим самим розвієш
Сумнів, що ти на бездітних чигаєш. Ось так непомітно
Другим у черзі на спадок стоятимеш. Тут, припустімо,
Хлопця того таки взяв собі Орк — ось тоді вже, будь ласка,
60 Звільнене місце займай. Тут рідко зраджує жереб.
Ще про таке пам’ятай: як дадуть заповіт прочитати —
Знітившись, лиш головою кивни, а між тим, блискавично
Скинувши оком, попробуй вловити на першій табличці
Другий рядок: чи, крім тебе, ще й інші не мітять на спадок.
Ну, а прогавиш, то вже тебе й скриба з міської сторожі
Так ошукає, як лис ту ворону! Тоді й насміється
Хитрий Коран над Назікою, тим шукачем заповітів!» —
«Що це? Бредня чи пророцтвом затемнений глум наді мною?»
«Що має статись, що ні — проголошую я, Лаертіде.
60 Сам Аполлон перед зором моїм одкриває майбутнє».—
«Що ж означає та оповідь дивна, з’ясуй, якщо можна».
«Саме тоді, коли грізний парф’янам юнак із ясного
Роду Енея підіб’є мечем і моря, й суходоли,
Видасть Назіка дочку свою, станом струнку, за Корана,
Щоб, таким чином, позбутись боргів, напозичених в нього.
Зять той влаштує таке: заповіт простягаючи тестю,
Тут же й читати попросить. Назіка, немов соромливо,
Мовчки прогляне — й за голову схопиться: там щодо нього
Сказано тільки одне — щоб як слід за покійником плакав.
70 Ще одна рада. Якщо багача, що звихнувся на старість,
Жінка підступна до рук прибере чи відпущеник хитрий,—
Знюхайся з ними, хвали їх, аж поки тебе не похвалять.
Це не завадить. Та передусім до господаря дому
Ти підлеститись зумій. Може, вірші складатиме здуру —
Ти похвали. А коли він блудник — не чекай, аж попросить:
Сам Пенелопу до нього веди».— «Та хіба ж вона піде,
Скромна й цнотлива? Її й женихи спокушали юрбою,
Марно старались, однак: не зійшла вона з чесного шляху».—
«Бач, така молодь тоді повелася, скупа на дарунки.
167
80 Наїдків дай їй — забуде й про любощі; так Пенелопа
Чесність свою зберегла. Але хай хоч разок засмакує,
Що таке зиск, ще й з тобою поділиться — ти її й буком
Не відженеш од того багача, як собаку — від кістки.
В Фівах — тоді я вже сивим був — так одну жінку ховали
Згідно її заповіту (стара була хитрою, видно!):
Змащений труп її ніс спадкоємець, до пояса голий —
Вислизнусь, думала, й мертвою з рук його; певно, юнак той
Добре їй в’ївсь в печінки. От і знову для тебе наука:
Діла свого не занедбуй, але й не запалюйсь над міру.
90 Хто мовчазний і насуплений, той балакливих не любить.
«Так» або «ні» йому інколи кидай — і вся тут розмова.
Стій, як той Дав у комедії, очі втупивши в землю.
Будь насторожі проте: подме вітерець прохолодний —
Голову вкрити порадь, а плечем, ідучи перед нього,
В тисняві шлях прокладай; він базіка — настав своє вухо;
Любить хвальбу — вихваляй його, поки, руками зметнувши,
Сам не зупинить: «Та годі вже, годі!» — вдувай йому в вуха
Ту похвалу, щоб сопів, як той міх роздувальний у кузні.
Ну, а коли він помре, й наяву вже ти, вільний, почуєш:
100 Чверть мого спадку хай мій спадкоємець, Улісс, посідає»,
Жалібно зойкнеш тоді: «Незабутній мій Дамо, невже ж то
Нині не стало тебе, мого друга, моєї опори?»
Тут випадало б утерти й сльозу, як удасться сплакнути.
Тільки гляди, щоб крізь сльози, бува, не проблиснула радість.
Пам’ятник гарний постав. Хай сусіди за похорон пишний
Хвалять тебе. Коли ж той, хто з тобою ділитиме спадок,
З часом бухикати стане, скажи, що ти рад хоч сьогодні
З частки своєї чи дім свій, чи наділ йому відступити:
Що. мов, заплатиш,— те й буде. Але Прозерпіна сувора
110 Тягне вже, чую, мене... От і все. Зоставайся здоровий!
6
Ось чим не раз я богам надокучу вав: поля б окраєць,
Дім та садок, та струмочок дзвінкий, що й у спеку не мовкне,
Ще якби гай зеленів... Та боги мені щедро послали
Те, чим я навіть не снив. Тому й не прошу вже нічого.
Хай лиш майно те, Меркурію, довго хазяїну служить.
Я ж ні шахрайством, нечистий на руку, його не примножив,
Ні, навпаки, поринаючи в блуд, не пускатиму з вітром.
Я не молюсь, як той дурень, бува: «От, якби ще той кутик
Якось собі приорати: рівненька була б моя нива!
10 От би наткнутись на горщика з сріблом! Було ж таке диво:
Наймит один відкопав цілий скарб, і те поле, де щойно
Спину він гнув, те й купив, багачем уже, з ласки Геракла».
Ні! Мені досить того, що я маю. Прошу одного лиш:
168
«Хай і худібка, й все інше товстіє, а тоншає — розум.
Хай та посілість моя твою ласку, Меркурію, чує».
Ось я й осів серед гір, утікач од шумливого Рима.
Що ж нашепне мені тут невибаглива муза сатири?
Тут марнославство не їсть мене, осінь не так дошкуляє
Вітром свинцевим, що темні покоси кладе Лібітіні.
20 Боже досвітній! Або (якщо так називатись волієш)
Янусе! Люди-бо з волі богів починають од тебе
Всякі труди! Не гнівись, коли й вірш той почну я тобою.
Хто ж, як не ти, мене в Римі затемна ще з ліжка зганяє:
«Гей! Ти ручитись мав нині! Спіши, бо залишишся в дурнях!»
От і рушай, хоч поземка свистить, хоч замрячене сонце
Ледве що тягне свій повіз низький по зимовому небу.
Врешті й поруку я дав як належить, та що мені з того?
Ось я вже борсаюсь в натовпі, чую докори повільних:
Ну й розігнавсь! Та чи ти очманів? Не в абиякій справі,
30 Мабуть, отак поспішаєш? А може, згадав Мецената,
От і біжиш, мов шалений, змітаючи все на дорозі?»
Солодко чути це, що не кажи. Та ось піднімаюсь
На Есквілін. Тут від справ незліченних дарма й ухилятись:
Так і наскакують зліва і справа: «Прохав тебе Росцій
Завтра о другій у претора бути». «Є справа поважна,
Спільна й нова, тому скриби благають, щоб ти про ту справу
Нині, бува, не забув. То гляди ж, не запізнюйся, Квінте!»
«Хай Меценат прикладе тут печатку, зроби це для мене».
«Спробую!» — «Що там казати! — підморгує.— Схочеш,
то зробиш!»
40 Так! Скоро восьмий летітиме рік, як у вибране коло
Друзів своїх мене взяв Меценат, щоб було кому часом
Сісти до повозу з ним чи ото — як буває в дорозі —
Зрідка скупим перекинутись словом: «Котра там година?»
«Що там у цирку? Чи міг би зрівнятися з Сіром Галліна?»
«Ранки холодні вже... Вдягнешся легко — зубами задзвониш».
Речі такі й балакливому можна прилюдно звіряти.
Все ж відтоді мені заздрять постійно; щодня, щохвилини
Заздрих очей усе більше: на грища піду з Меценатом
Чи до театру загляну—«Улюбленець долі!» — зашепчуть.
50 Хлюпне холодною хвилею чутка тривожна по місту —
Всяк не дає мені й кроку ступити: «Ну, що там чувати?
Ти ж біля самих богів, то й справи їх знати повинен.
Що там про даків ти чув?» — «Та нічого».— «Ти далі жартуєш!»
«Бий мене грім, коли чув я хоч слово!» — «А де намічають
Воїнам Цезаря землі давати? В Італії будуть
Наділи ті чи в Сіцілії?» Я їм своє: «Та не знаю!»
Вже й присягаюсь. Та де там! Ззираються, з дива не сходять:
Хтозна, чи є де такий, щоб аж так тримав таємницю!
Марно день промина, і не раз я зітхну молитовно:
169
60 Де ти, жадане село! Чи колись, метушню ту забувши,
То стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії,
Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям?
Ну, а коли ж то на скромний мій стіл подаватимуть знову
Біб, дорогий Піфагору, та зелень, присмачену салом?
Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе... Довкола —
Я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь:
Живиться всякими лишками. Приписи зайві, безглузді
Гостя не в’яжуть у домі моєму — п’ємо, як хто хоче:
Той, хто себе почуває на силі,— міцнішого вип’є;
70 Інший — легкого наллє собі. Слово по слову — й по колу
Мова пішла. Не про вілли чужі, не про те, чи й насправді
Вправно танцює Лепор, а про речі, що кожній людині
Вкрай необхідні, близькі: чи в багатстві, чи, може, в чеснотах
Криється щастя людське? Чи лиш вигода в дружбі, чи, може,
Вище якесь почуття, і в чому ж таки полягає
Справжня природа добра та який його прояв найвищий?
Цервій, сусід мій, не раз навіть байку доречну приточить.
Мова якось-то зайшла про Ареллія; хтось аж прицмокнув:
От, мов, живе, розкошуючи! Цервій всміхнувся: «Колись-то
80 Миша сільська запросила міську, свою давню знайому,
В гості, в низеньку нору. Господиня нори по-сільському,
Вбого й ощадно жила, та для гості таки не скупилась:
Всю свою душу в гостину вкладала. Та що там казати!
Був тут горох, був овес (не зважала на скромні запаси!),
Навіть родзинки й сальце недогризене вийняла з схову.
«Може, хоч тим догоджу їй»,— гадала сільська. Але де там!
Гостя все кривиться. Щось як і візьме на зуб для годиться —
Тут же те й сплюне гидливо. Сама господиня тим часом
Десь у кутку на торішній полові кукіль споживала.
90 Врешті озвалась міська: «І як це ти зносиш, небого,
Урвища й зарості ці? Чи, бува, не гадаєш довіку
Нидіти тут і не відати, що таке вулиці, люди?
Гайда! Довірся мені! Як живе — значить, має померти
Всяке створіння, велике й мале. Не судилось нікому
З пастки тієї втекти. І тому, дорога, поки можна,
Хоч налюбуймось життям, пам’ятаючи, як його мало!»
Миша сільська на ту мову міської аж рота розкрила.
Потім, на ноги зметнувшись, моторно майнула за нею.
Ось і дрібочуть вони навпростець, щоб у пору вечірню
100 Шуснути разом до міста. Вже й ніч своїм зоряним возом
Півнебосхилу пройшла, як вони опинились обидві
Наче в якомусь палаці. На ложах слонової кості
Пурпуром сяють м’які покривала, а там, трохи далі,
В кошиках,— гори тарелів наскидано; де не поглянеш —
Всюди недоїдки всякі святкової, видно, вечері.
Гостю сільську на те сяюче ложе як слід примостивши,
170
Так увихається миша міська, хоч фартух їй підв’язуй:
Носить за стравою страву й сама, як ото господиня,
Що подає, те й лизне язичком. А сільська на багрянцю
110 Аж розляглась собі, рада-радісінька тій переміні,—
Паня, та й годі! Аж тут... як не рипнуть десь голосно двері!
Миші ті — стрімголов з ложа. Забігали, заметушились,
Ледве живі з переляку, по тім величезнім покою.
Ще ж як мисливські собаки нечуваний гавкіт зчинили
Так, що луна розляглась,— «Ну, ні! — пропищала селянка.—
Не по мені це життя! Прощавай! Волію безпечно
Там, у норі лісовій, сухий свій кукіль доїдати!»
7
Довго тут слухаю й сам би тобі щось сказав, але страшно:
Раб я усе-таки.— «Даве, це ти?» — Еге ж, твій набуток,
Чесний слуга, що трудитись готов без принуки, та в міру,
Так що не вмру тобі скоро.— «Гаразд. На те й вільність
груднева,
З давніх давен так велось,— говори вже, що маєш на мислі».
Деякі люди до зла так і пнуться, кохаються в блуді.
Інші — хисткі, все вагаються: то про добро помишляють,
То вже поринули в зло. Та візьмімо хоча б того Пріска:
То в нього перснів аж три, а то — жодного; вкрай він несталий,
10 Що не година — то іншу кайму нашиває на тогу.
То він в палаці живе, то в таку вже нору забереться,
Звідки й вільновідпущеник, певно, соромився б вийти.
То він тиняється в Римі, то, глянь,— вже мудрує в Афінах,
Видно, на нього таки з пелюшок завзялися Вертумни.
А Воланерій, як тільки хірагра йому (по заслузі!)
Пальці скрутила, найняв собі тут же за плату щоденну
Спільника гри, що збирав і зсипав кісточки замість нього.
От вона, сталість завидна! Щоправда, в лихому, та все ж то
Краще вже так, ніж услід тому Пріскові свій посторонок
20 То волочити по самій землі, то струною напнути.
«Що ти верзеш і на кого, негіднику, тут натякаєш?»
«Як то на кого? На тебе!» — «З якої ж то речі, паскудо?»
«Хвалиш ось предків, їх звичаї, щастя... А що, коли б раптом
Бог наділив їхнім щастям тебе? Його б радо прийняв ти?
Хвалиш, як видно, не серцем — устами, або й полюбивши
Щастя таке, не прямуєш до нього, бо так глибоченько
Вгруз у болото в'язке, що й ногою рухнути вже годі.
В Римі ти мариш селом; на селі — аж до неба підносиш
Рим величавий. Якщо не запросить ніхто на вечерю —
30 Хвалиш свою тоді, скромну, й немовбито хтось батогами
Гнав тебе в гості, радієш: «От добре, що нині не мушу
Йту кудись пити!» Та вже як тобі Меценат перекаже
171
В гості зайти, хай під вечір, ото вже тоді галасуєш:
«Гей! Чи оглухли? Засвічуйте світло! Ану ворушіться!»
Місця собі не знаходиш, а Мульвій та інші похлібці
Йдуть з-під порога з нічим і такого тобі вже назичать,
Що й повторити незручно. «Ну хай уже,— злиться один з них,—
Я — баламут, пустоцвіт і пияк з пияків, і хто хочеш;
Хай і, гасаючи всюди, винюхую запах поживи,
А0 Ти — такий самий, як я, може, й гірший, хіба красномовством
Хиби свої наряджати навчився!» А що, коли й справді
Ти ще дурніший, ніж я, хоч було й заплатив ти за мене
Суму мізерну: лиш декілька сотень... Ну-ну, ти хоч нині
Волі рукам не давай, не вишкірюйсь до мене так люто.
Ось оповім, що на вухо шепнув мені сторож Кріспіна.
Ти на заміжніх усе заглядаєшся, Дав — на повію.
Блудимо, значить, обоє. Кого ж розпинати скоріше?
Та, що в обійми приймає мене, догола роздягнувшись,
Під ліхтарем найяснішим, що годить мені при забаві,
50 Як тільки може й уміє, немов жеребцеві якому,
Тут же без слова й відпустить, і я не гризуся, що завтра
Інший її обніматиме, кращий, багатший за мене.
Ти ж і відзнаки, й вбрання своє римське, і перстень знімаєш,
Драним, смердючим плащем напахчене криєш волосся,
В Даму бридкого зміняючись нишком. Чи ж ти не насправді
Раб той, за кого себе видаєш? Ось тебе манівцями
Потай ведуть. Ти тремтиш... Боязливість чи хіть переможе?
Де ж тут різниця, чи найманцем підеш на смерть від заліза,
Від батогів та вогню, а чи, носом упершись в коліна,
60 В скрині сидиш, куди впхнула служниця тебе, що сприяє
Пані блудливій? За це їх обох, як невірну дружину,
Так і служницю, карає господар хіба ж не по праву?
Ну, а тим більше — коханця. Вона ж зостається при тому
В домі своєму й одежі своїй, уступаючи радше
З остраху, як ото жінка, й у запал твій, звісно, не вірить.
Ти ж під ярмо йдеш свідомо й господарю гнівному в руки
Все віддаси — весь набуток, життя, своє тіло і славу.
Вирвавсь насилу з душею — пора б уже стати обачним.
Де там! Кортить тебе знов наражатись на страх, на загибель.
70 Ще раз і ще раз ти раб! Навіть звір, коли вирветься з сітей,
Хоч би який був дурний, а туди вже не лізтиме вдруге.
«Я не розпусник»,— відмовиш. То я в такім разі не злодій,
Бо не торкну твого срібла, скажімо, лякаючись кари.
Страх цей усунь — і природа брикне, мовби кінь без вуздечки.
Ти повелитель мій? Ти, що стільком і малим, і великим
Людям коришся й речам, кого й претор, торкаючись тричі
Прутом своїм, увільнити не зможе з тих пут добровільних?
Зваж на таке ще, до речі: буває, що й раб тямовитий
Купить раба для підмоги собі чи підміни, чи як там
172
80 їх називають у вас. Чи не зв’язані й ми так з тобою?
Ти — наді мною господар, а служиш, нещаснику, іншим;
Наче та забавка, крутишся, хай лиш сіпне хто за нитку.
Хто ж тоді вільний? Мудрець, що навчивсь володіти собою:
Вбогість йому не страшна, не лякає ні смерть, ні кайдани.
Пристрасті влади не мають над ним, не шукає він слави,
Весь-бо він — сам у собі і на кулю округлістю схожий:
Що б не торкнулось іззовні його — відпаде, зісковзнувши.
Тут і Фортуна відступить, безсила. Такій ось людині
Міг би ти чимсь дорівняти? Бува, якась жінка попросить
90 Кілька талантів у тебе; то випхне за двері ще й хлюпне
Воду криничну в обличчя, то знову поманить. Попробуй,
Скинь те ярмо осоружне! — «Я вільний!» Чи ж пак?
Але хто ж це
Пужалном тут же кольне і до послуху знов навертає?
Перед картиною Павсія станеш, бува, й занімієш.
Я ж, мов дурний, коли й сам, роззявляючи з подиву рота,
Стану навшпиньки й дивлюсь на зображення чорно-червоні
Рутула, Фульвія, Пацідеяна, що в цирку зітнулись,
Наче живі: то удар завдають, то щитом одбивають.
100 Я тоді, бачиш, роззява; а ти, хоч так само стовбичиш,—
Мудрий знавець і найтонший цінитель старого мистецтва.
Хай спокушуся на пряник пахучий — і я вже нікчема.
Ну, а тебе за багатим столом до чеснот вже не тягне?
Тут ми, щоправда, не рівні: поласую чимсь — і відразу
Власною шкурою мушу платити; а ти, що з’їдаєш
Ласощі значно дорожчі, чому не несеш за це кари?
Все ж і ті ласощі згіркнуть колись, якщо міру перейдеш.
Зрадять і ноги тоді, перетруджені тілом одутлим.
Раб твій, хлопчина, скребло проміняв на одне виногроно —
110 Він уже й злодій. А хто ж тоді той, що на різні приправи
Спадок розпродав? Хіба ж він не раб? А додай, що не всидиш
Навіть годинки з самим лиш собою. А вже на дозвіллі —
Сам ти не свій, уникаєш себе, мов той раб полохливий.
То проганяєш турботу вином, то вже сном, але марно:
Всюди, куди б не тікав ти, супутниця чорна — з тобою.
«Де б мені каменя взяти?» — «Навіщо?» — «Чи списа якого?» —
«Що з ним таке? Чи то з глузду він з’їхав, чи вірші складає?» —
«Геть мені звідси! Бо підеш дев’ятим на поле сабінське!»
8
Як там гостина вдалась у заможного Насідієна?
Вчора я кинувся був за тобою, аж, чую, у нього
Ти ще від полудня п’єш.— «Ще й як удалась! На подібній
Хтозна, чи й буду коли».— Ану-ну, розкажи, якщо ласка,
Що напочатку зацитькало вам животи буркотливі? —
173
«Звісно, луканський кабан, при легкому впольований Австрі
(Так нам принаймні господар сказав). Біля кожного — зелень,
Редька, приправ усіляких чимало,— усе, що дратує
Шлунок розслаблений: рибний розсіл і винний осадок.
10 Ледве ми з першим упорались,— бачимо, вправний прислужник
Чимсь пурпуровим змахнув — і протерто вже стіл наш кленовий.
Другий — недоїдки спритно підмів, щоб гостям при обіді
Смак не пропав; коли враз — із цекубом Гідасп міднолиций
Входить поважно, мов діва афінська з начинням Церери.
Слідом — Алкон із хіоським, не скропленим хвилею моря.
Тут і господар озвавсь: «Яке, Меценате, волієш?
Ось і альбанське, й фалерн. Добирай до смаку — не забракне».
Гідний вискочня такт! Але з ким до такого обіду
Сісти тобі пощастило, Фунданію, рад би я знати!
20 «Я — на найвищому місці приліг, біля Віска, а нижче —
Варій, здається; а там з Балатроном Сервілієм поруч —
Сів і Вібідій: обох їх привів Меценат для розваги.
Між Номентаном і Порцієм мав своє місце й господар.
Порцій ковтав пиріжки, не марнуючи час на жування,—
Тим він і сміх викликав. Номентан лише пальцем повчав нас,
Де там яка дивина, бо ж усі ми, запрошені гості,
Навіть на устрицях, рибі та птиці не дуже-то добре
Там визнавались: цілком із них вигнали смак їх звичайний.
Ще ж коли нутрощі камбали й ромба (як це з’ясувалось
30 Трохи пізніше) на стіл подали,— я лиш кліпав очима.
Тут він мене втаємничив, що яблука, зірвані з віток
Саме тоді, коли місяць щербиться, рум’яняться густо.
Що тут до чого — його запитай. А між тим Балатрону
Каже Вібідій: «Якщо не вп’ємось,— невідомщені ляжем.
Більших нам кухлів!» — гукнув. Аж сіпнуло господаря, бачу.
Зблід, мов стіна, бо ж ніхто не лякав його так, як такий-от
Вічний пияк, бо й злословити рад, і, хоч як не старайся,—
П’яний не чує тонкого смаку піднебінням отерплим.
Повнять уже Балатрон і Вібідій місткі аліфанські
40 Кухлі вином; не дармуємо й ми — лише булькає дзвінко.
Нижні ряди змилостились, проте, й не пристали до гурту.
Ось і мурену внесли, на тарелі простерту; довкола
Плавають раки в підливі густій. «Іще не метала,—
Гордо господар сказав,— після нересту м’ясо вже гірше.
Ну, а в підливі — венафрські оливки, що першими в році
Сік свій пустили в давильні, і юшка з риб іберійських;
Далі — вино п’ятирічне, тутешнє, однак, не заморське.
Поки ще вариться все це, хіоського варто додати:
Тільки таке сюди йде; трохи білого перцю й, нарешті,
50 Оцту, в який замінилося з часом вино метімнійське.
Дику капусту з оманом гірким підказав я варити
Вперше; Куртілій — морських їжаків, до того ж — немитих:
174
Так їм на смак дорівняти, кажу, й черепашка не зможе».
Тут накриття, що звисало над нами, з високої стелі
Раптом зірвавшись, по ласощах тих як не вдарить,— аж чорна
Курява стала стовпом, як, бува, аквілон її гонить
Полем кампанським. Ми ждали біди, та коли все вляглося,
Знов пожвавішали. Тільки господар зажурений пхинькав,
Ніби на поминках сина, і хтозна, який тій пригоді
Був би кінець, але тут Номентан передбачливим словом
Так його втішив: «Гай-гай! Чи з богів ще хтось може, Фортуно,
Більше знущатись над нами, ніж ти? Така вже ти рада
Все нам звести нанівець!» Тут Варій, не стримавши сміху,
В хусточку пирснув. Тоді Балатрон, поглумитись охочий,
Мовить: «Таке-то життя. Повелося вже так, що ніколи
Слава напруженій праці твоїй дорівняти не хоче.
Ось як тепер: чи ж не дбав ти про те, щоб гостивсь я тут гойно!
Все ж на твоїй голові: щоб і хліб зарум’янився в міру,
Щоб і підлива смачною була, щоб охайно та вправно
Слуги на стіл подали; перекреслює все випадковість:
Раптом паде накриття, як то бачили ми, чи, буває,
Хтось із прислуги спіткнувсь — і розбилася таця на друзки.
Тож на обіді — немов на війні: не в удачі, а в скруті
Зблискує хистом своїм найчастіше і вождь, і господар».
Насідієн обізвавсь: «Хай безсмертні тебе обдарують
Тим, чого сам собі зичиш, прихильний, сердечний мій гостю!»
Змовкши, взуває сандалі. А гості, на кого не глянеш,
Враз, наче змовники ті, зашептались про щось таємничо».—
Справді багато я втратив. А що розсмішило вас потім? —
«Слухай-но. Поки Вібідій, стурбований долею бутля,
Чи не розбився, бува,— випитує слуг і при тому
Кухлем порожнім гримить: пора б, мовляв, наповняти;
Поки регоче сміхун Балатрон, а за ним — усі гості...
Знов появляється Насідієн із чолом прояснілим,
Долю зрадливу мистецтвом високим готов подолати:
Вносять за ним журавля на підносі, вірніш, його кусні,
Сіллю й мукою посилані щедро; потому — печінку
Білої гуски, що фігами живлена; далі приносять
Заячі плечі: вони ж бо солодші на смак, аніж стегна.
Тут і дроздів подали, підрум’янених легко; нарешті —
Ще й голубів, яким куприки зрізано. Все це, як бачиш,
Ласощі справді казкові, коли б не повчав нас господар,
Що воно й як воно. Ми ж як один, щоб на ньому помститись,
Нишком собі розійшлись, тих розхвалених страв не торкнувшись,
Мовби влила в них отруту Канідія — чорну, зміїну».
ПОСЛАННЯ
40 Жоден із них не здичавів аж так, що вже й не розм'якне,
Хай лиш освіті він вухо своє терпеливо наставить.
Хиб уникати — також є чеснотою; дурості збутись —
Перший до мудрості крок. А яких ти зусиль докладаєш,
Щоб не зазнати невдачі на виборах, щоб не збідніти!
Все це приймаєш за лихо страшне, найчорніше, тому-то
Ладен загнати себе, щоб лише не потрапити в нього:
Ген аж до Індії мчиш, заповзятий купець, через скелі,
Через моря, крізь вогонь; від убогості хоч на край світу
Рад би втекти, а коли б розумнішого раз хоч послухав —
50 Тут же забув би про все, чого прагнеш тепер нерозумно.
Хто з тих борців, що по селах змагаються, десь на розпутті,
Хто б гордував олімпійським вінком, коли б трапилась певна
Змога й надія без пороху взяти цей дар і без поту?
Золото краще, ніж срібло, від золота краща чеснота.
«Гроші — передусім! Домагайтеся ж їх, громадяни!
Потім шануйте чесноту!» — Від перших рядів до останніх
Ринок гуде; за старим і малий ці слова повторяє,
Лиш рахівницю свою через ліве плече перевісить.
Хай красномовний ти, чесний, розумний, але як не маєш
60 Рівно чотириста тисяч (шести чи семи ще бракує),—
Будеш плебеєм. А діти в забаві: «Якщо ти не схибиш,—
Будеш володарем!» — кажуть. Про це пам'ятай повсякчасно!
Чистою совість свою збережи, не схиляйсь до лихого.
Хто ж розумніший, чи Росцій в законі своєму, чи діти
В пісеньці тій, що володарем робить того, хто не хибить,
В пісні, яку ще Камілли співали і Курії мужні?
Хто ж тобі кращий порадник: чи той, хто одне лише править:
«Гроші стягай, якщо вдасться, то чесно, а ні — то як можеш! >
(Бач, на слізливого Пупія драми дивитись важливо
70 3 першого ряду!), чи той, хто повчає тебе, як чинити
Опір Фортуні самій, як у вічі їй, гордій, сміятись?
Хай би спитав мене римський народ, чому не тримаюсь
Звичних для римлян засад, не ходжу попід портики звичні,
Чом не спішу я до того, що всі, не того й уникаю,—
Я відповім, як-то хворому левові мовила в байці
Хитра лисиця: «Тому що сліди мене надто лякають:
Всі, бач, до тебе ведуть, а від тебе — ні одного сліду».
Як мені йти і за ким? Ти ж — мов звір той багатоголовий;
Ті збагатитися відкупом хочуть, а ті, накупивши
80 Яблук та пряників, ловлять вдовиць, що клюють на принаду,
Як і вдівців грошовитих, щоб мати запевнений спадок.
Інші з лихви непомітно жиріють. То хай уже дбає
Кожен із них про своє. А втім... хіба здатні ті люди
Хоч би годинку малу на сталість якусь спромогтися?
«Де ще є в світі миліша затока, ніж сонячні Байї,» —
Скаже багач — і те озеро, й море вже чують квапливу
12*
179
Пристрасть господаря, поки нова якась примха раптово
Не забреде йому в голову: «Завтра мерщій до Теану
З кайлами, каменярі!» Коли в домі є ложе подружнє,
90 Хвалить життя одиноке; коли ж одинцем на постелі —
Тут же готов присягти, що найкраще ведеться жонатим.
От і зв'яжи чимсь такого Протея з мінливим обличчям!
Ну а бідняк? Тут посмійсь: комірчини міняє та ліжка,
Лазні, цирульні; у найманім човні так само нудьгує,
Як і примхливий багач на своїй же просторій триремі.
Ось я, підстрижений криво, зустрівся тобі по дорозі
Будеш сміятись; або з-під туніки вовняної в мене
Вигляне дрантя якесь, або тогу нерівно підв’яжу —
Теж засмієшся. А що, коли розладом розум страждає:
100 То відкидає жадане, то прагне того, що відкинув;
Так і вирує, незгідний в усьому з життєвим порядком.
Зводить, руйнує, спішить заокруглити чотирикутник?
Вже не смієшся: «Ну й що тут такого?» Мовляв, тут ні лікар,
Ні опікун не потрібен, якого для хворих, звичайно,
Претор у нас виділяє. А ти, хоч і дбаєш про мене,
Гнівом до друга пройнятись готов через те, що недбало
Ніготь обріже собі, хоч той друг і прихильний, і щирий.
Словом, хіба що Юпітеру-батьку мудрець уступає:
Вільний, багатий, красивий, шанований, перший володар,
Ну й переважно здоровий, якби ж то не нежить на нього.
2
ДО ЛОЛЛІЯ
Лоллію, поки ти в Римі думки вибираєш з Гомера,
Щоб у промову вплести, я в Пренесті над ним же схиляюсь.
Краще й доладніше він, ніж Хрісіпп або Крантор, повчає,
Що є гидке, що — прекрасне, що користь, що шкоду приносить.
Як я дійшов того,— слухай, коли маєш вільну хвилину.
В повісті давній про те, як під Троєю кров’ю спливали
Варвари й греки в тривалій війні через пристрасть Паріса,
Маєм чимало зразків божевілля вождів і народу.
Ось Антенор. Той радить сам корінь війни підрубати.
10 Ну а Паріс? Він твердить одне, що ні правити вміло,
Ні врівноважено жити ніхто б його більше не змусив.
Нестор — Ахілла спішить примирити з сином Атрея:
Першого палить любов, а гнів — обох спопеляє.
Владарі, бачиш, дуріють, а платять за все це — ахейці.
Підступ, облуда, свавілля, гнівливість і блуд — як у мурах.
Так і за мурами Трої. А ось — пряма протилежність:
Що таке мужність і розум і що вони здатні звершити,
Вчить цас поет, нам поставивши приклад бувальця-Улісса.
180
Після підкорення Трої яких тільки міст він не бачив,
20 Поміж якого лиш люду не був він, чого лиш не звідав
Серед безкраїх морів, поки шлях прокладав поворотний
Друзям своїм і собі,— а все ж не тонув у негоду!
Чув ти про співи Сирен, про напій чародійки Цірцеї?
Що, коли б разом із друзями й він тим напоєм упився? —
Дурнем безтямним би жив на догоду хазяйці блудливій,
Наче той миршавий пес чи свиня, що в багні розкошує.
Ми — це ніщо. Ми родились на те, щоб лише споживати.
Ми — гультяї, женихи Пенелопи, ми — ті ж феакійці,
Так-бо й вони свою шкіру плекали й до полудня в ліжку
30 Ніжили тіло своє, а надвечір, не в силі заснути,
Сон, що цурався вже їх, вони співом кіфари манили.
Щоб умертвити людину, за ночі встає розбишака.
Ти, щоб себе врятувати, чи встанеш раненько? Не хочеш
Бігти здоровим — водянка примусить. Якщо до зорі ще
Ти каганця не попросиш і книги, якщо не скеруєш
Думки своєї сьогодні ж на речі й заняття почесні,—
Завтра вже буде тобі дошкуляти любов або заздрість.
В оці пилинка — спішиш її вийняти; йдеться про душу —
Ти лиш рукою махнеш, відкладаєш на рік лікування.
40 Хто розпочав — половину зробив. Тож візьмися за розум!
Зважся почати розумне життя! Хто й тут зволікає —
Буде, як той селянин, що вичікував, поки забракне
В річці води, а та річка пливе й плистиме довіку!
Всяк лише з приданим жінку бере (для продовження роду!),
Землю оре, де ще ліс був учора. Але, хто вже має,
Скільки людині потрібно, то хай про щось більше й не мріє:
Дім і посілості, золото й мідь, нагромаджені в купи,—
Чим допоможуть їх власнику хворому? Тіла — від жару,
Від неспокою — не звільнять душі. При одній лиш умові
50 Втіху багатство йому принесе — якщо буде здоровий.
Хто ж од жадоби й од страху тремтить, того все те втішає
Так, наче барви — сліпця, подагрика — вогкі припарки,
Струни співучі — того, чиї вуха заліплені воском.
Вже коли посуд брудний, то що б ти не лив туди — скисне.
До насолод не горнись: насолоду оплачують болем.
Завжди захланному бракне чогось. Ти ж і в мріях май межі.
Заздрісник геть он ізсох: поправляються справи в сусіда!
Більшої муки, ніж заздрість людська, й сіцілійським тиранам
Винайти годі було. Хто гніву свого не вгамує,—
60 Дорого б дав, щоб не трапилось те, на що, гнівом підбитий,
Сам він пішов, поспішаючи силою кривду помстити.
Гнів — це шаленості мить. Своїм духом керуй; а попустиш —
Сам під батіг його підеш, тому загнуздай його, спутай.
Вершник привчає баского коня своїй волі коритись,
Поки загривок податливий в нього. Щеня, яке звикло
181
Шкіритись ще біля плоту свого на оленячу шкуру,
Славно полює і в лісі. Отож, поки серцем ти чистий,
Нині над тим джерелом нахились, до розумних горнися.
Чим ми наповнимо посуд невживаний — тим він пропахне.
70 Отже, кінчаю. Сповільниш ти крок а чи вирвешся хвацько,—
Я на повільних не жду і квапливих не звик доганяти.
З
ДО ЮЛІЯ ФЛОРА
Юлію Флоре, в яких-то віддалених закутках світу
Пасинок Августа, Клавдій, воює, хотів би я знати.
Може, фракійські сніги, де Гебр, закований льодом,
Може, затока, що хвилю жене поміж вежі сусідні,
Може, азійські горби та поля вас затримують нині?
Чим заклопотана вчених когорта? Не менше цікавлюсь,
Хто з вас про дії звитяжного Августа взявся писати?
Хто — про мир та війну майбутнім вікам у науку?
Як там наш Тітій? Про нього весь Рим ось-ось заговорить.
10 Він-бо й у Піндара навіть черпав — бистрини не злякався,
Кинувши заводі й тихих річок мілину прибережну.
Як він ся має? Чи згадує нас? Чи на розмір фіванський
Строїть латинську струну під опікою Музи чи, може,
Голос його у трагедії гнівно й розлого лунає?
Що поробляє мій Цельс? Я просив і прошу його ще раз:
Хай прислухається краще до себе, ніж мав би гортати
Всі ті творіння, що в храм свій прийняв Аполлон Палатинський,
Бо на біду ще птахи, як колись, звідусюди злетяться
В пошуках пір'я свого, й насмішить усю зграю ворона,
20 Крадені барви втрачаючи. Врешті, що сам ти задумав?
Біля яких квіточок нині пурхаєш? Розуму й хисту
Не позичати тобі; ще й працюєш весь час над собою.
Хай свій язик ти для захисту гостриш, хай право вивчаєш,
Хай, сколихнувши струну, до любовної пісні берешся,—
Першим вінком із плюща неодмінно тебе увінчають.
Ще якби згодом тих справ клопітливих ти якось позбувся,—
Легко б тоді віднайшов до небесної мудрості стежку.
Ось чим займатись, чим жити нам треба, малим і великим,
Щоб і вітчизні, й собі ми хоч трохи могли прислужитись,
зо Ще напиши й про Мунація: добре зжились ви чи, може,
Дружба, невправною голкою зшита, то зійдеться трохи,
То розпадається знов? А проте,— чи то кров загаряча
Збуджує вас, чи розбіжність у поглядах вас підбиває,
Мов необ'їжджених коней,— хоч де не були б ви, не личить
Братньої дружби присягу ламати! Жертовна теличка
В мене пасеться до дня, що нас втішить поверненням вашим.
182
4
ДО АЛЬБІЯ ТІБУЛЛА
Альбію, друже, моєї сатири цінителю щирий!
Що ж ти там — думка майне — поробляєш в околиці Педа?
Може, щось пишеш майстерніше й тонше, ніж Кассій із Парми,
Може, блукаючи в лісі цілющім, снуєш собі думку,
Чим керуватись розумному й чесному, як йому жити?
Тілом без духу не був ти ніколи: боги тобі щедро
Вроду й багатство дали і напутили, як ним втішатись.
Ну, то чого ж вихованцеві милому ще б побажала
Нянька, якщо він і мислить, і вміє словами віддати
10 Думку й чуття, якщо славою він і здоров’ям багатий,
Скромний до того ж, хоча й гаманець дозволяє на розкіш?
Серед надій і турбот, серед гніву й тривог ненастанних,
День привітавши, скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє».
Так і всміхнеться тобі крадькома легкоплинна година.
Хочеш сміятись — відвідай мене: з череди Епікура
Я — поросятко гладке, що тонку свою шкіру плекає.
5
ДО МАНЛІЯ ТОРКВАТА
Милий Торквате, якщо тільки зволиш на скромному ложі
Гостем моїм прилягти й споживати з селянської миски
Зелень всіляку,— я жду тебе нині при заході сонця.
Маю вино, що розлите за другого консульства Тавра
Між болотами Мінтурнськими та Сінуезьким Петріном.
Є в тебе краще — принось, а ні — вдовольняйся, чим маю.
Вогнище вже палахтить, вже он келихи ждуть тебе чисті.
Кинь ті надії пусті, про багатство забудь, не турбуйся
Справою Мосха: завтра-бо — день, коли Цезар родився.
10 Довше й поспати не гріх, а сьогодні й до півночі можна
Милу розмову снувать під зірками липневої ночі.
Що мені долі дари, якщо з них я не матиму втіхи?
Хто запопадливо гроші гребе для свого спадкоємця,
Той божевільному брат. Ну, а я, розсипаючи квіти,
Питиму! Хай собі кажуть, що я легковажний, хай кажуть!
Що не під силу сп’янінню? Воно таємницю розкриє,
Мріям наснаги додасть, піджене боязкого до бою,
Зніме тягар із душі, роздмухає хист до мистецтва.
Хто красномовним не став, піднімаючи спінений келих?
20 Хто, хоч і в путах суворої вбогості, пліч не розправив?
Я вже й охоче, і вміло подбаю про те, щоб на килим,
Трохи брудний, чи на сплямлену хусточку ти мимоволі
Носа не морщив, щоб ти, наче в дзеркалі, в кухлі, тарілці
183
Бачив себе; щоб не втерся між нас, у тісне наше коло,
Гість, що виносить слова за поріг; постараюсь, щоб рівний
З рівним сидів. Запрошу для тебе Септіція, Бутру,
Звісно, й Сабіна (хіба вже запрошений кимсь або має
Милу якусь і йому не до нас). Супровідникам вашим
Теж будем раді. А втім, що густіша юрба, то частіше
30 Пахне козлом. Напиши, кого ще сповістити, й, відклавши
Справи щоденні, дверми потайними втечи від клієнта.
6
ДО НУМІЦІЯ
Щоб не лишень осягти, а й утримати щастя — є спосіб,
Мабуть, єдиний, Нуміцію: не дивуватись нічому.
Є ж бо такі, що на сонце й зірки, й на те, як у році
Пору несхибно зміняє пора, споглядають спокійно.
Ну, а, скажім, на багатства земні, на скарби, що далеке
Море арабам дарує й індійцям, на ті галасливі
Грища, на ласку юрби та на оплески римського люду —
Як нам дивитись? Які почуття виявляти при тому?
Той усе прагне майна, цей — тремтить над майном, та обоє
10 Страх відчувають однаковий: їх невідоме лякає,
Бо ж на дорозі обом може стати сліпа випадковість.
Радісний він чи в журбі, сподіванням живе він чи страхом —
Наче й різниці нема,•бо ж однаково весь ціпеніє:
З горя — коли не щастить; від утіхи — коли пощастило.
Чесного хай називають злочинцем, розумного — дурнем
Тільки за те, що в самій доброчесності міри не знає.
Йди й подивляй тепер бронзу чи мармур митців стародавніх,
Блиск самоцвітів чи срібло, чи шат пурпурових сіяння,
Чи красномовством пишайсь перед натовпом тисячооким.
20 Ранком на Форум спіши, а додому під ніч повертайся,
Тільки б той вискочень Мут на приданім, дружининім полі
Більшого збору не мав, бо тоді вже б не він тобі заздрив,
А навпаки: ти — йому (чи ж не сором?), нижчому родом.
Що б у землі не таїлось, те вирине з часом до сонця;
Щоб не блищало на ній — піде вглиб. І дарма тебе нині
Бачать Агріппопі портики, Аппіїв шлях тебе знає,
Все ж доведеться піти, куди Нума й Анк подалися.
Гостру хворобу як тільки в нирках або в боці почуєш,—
Ліків шукай. Хочеш жити щасливо (а хто ж то не хоче?) —
30 Шлях тут один: доброчесність. Прямуй же до неї завзято,
Розкошам наперекір. Та коли доброчесність для тебе —
Слово пусте, а в священнім гаю ти помітив лиш дрова —
Гавані, значить, пильнуй, щоб азійський товар прибутковий
Іншим до рук не потрапив. Зіб’єш ото тисячу круглу,
184
Потім ще другу, ще й третю, четвертою — вивершиш купу.
Гроші всевладні й дружину дадуть (не без посагу, звісно),
Друзів, довір’я, красу й родовитість. Того, хто при грошах,
Навіть Венера вславляє й Пейто, красномовна богиня.
Має рабів каппадокський володар, та грошей — бракує.
40 Ти ж не наслідуй його! Попрохали якось у Лукулла
Сотню плащів для театру позичити. Той здивувався:
«Сотню? Навряд чи знайду. Та розглянусь і скільки вже буде,
Стільки й пришлю». Незабаром він пише: «П’ять тисяч
знайшлося.
От і беріть свою сотню плащів, а то й всі повиносьте».
Що ж бо то, справді, за дім — без речей, про які забуває
Навіть господар, хіба що злодії про них пам’ятають?
Отже, якщо лиш майно тебе може зробити щасливим,—
Перший спіши до тих справ майнових, повертайся — останнім.
Ну, а якщо тут і почесті, й ласка юрби необхідні,—
50 Нині ж купімо раба, щоб ім’я нагадав час від часу,
Зліва штовхнувши під бік, щоб шепнув нам, кому з перехожих
Руку подати: «Той в трибі Велінській, а цей — в Фабіанській
Має вагу: кому лікторів дасть, а кого, не злюбивши,
З білого крісла зіпхне». Того братом назви, того — батьком,
Мило всміхайсь; відповідно до віку споріднюйся з кожним.
Той лиш в обідах, скажімо, кохається,— значить, до світа
Гайда на рибу; м’ясця заманеться — майнемо на лови.
Так і Гаргілій було крізь залюднений Форум раненько
Слугам велів прориватися з сітьми та в’язками ратищ.
60 Тут же, у всіх на виду, кабана (та не з ловів, а з ринку)
Звільна один з його мулів тягнув. По обіді — на купіль.
От і забудем, що личить, що ні, до церітів подібні,
Люду без прав, до юрби веслярів непутящих Улісса,
Що позабули свій край, забороненій звабі піддавшись.
Отже, якщо без любові й утіх, як Мімнерм запевняє,
Жити не варто ні дня, то шукай собі втіх і любові.
Ну, на все добре. Бувай. Та коли на щось краще натрапиш —
Радо й мені сповісти. А тим часом — і цим вдовольняйся.
7
ДО МЕЦЕНАТА
Хоч обіцяв я тобі, що з села повернусь через тиждень,—
Ось уже серпень минув, ти ж, брехливого, ждеш мене й досі.
Все ж, коли зичиш здоров’я мені, Меценате, то вибач,
Як і недужому, так і тому, хто боїться недуги:
Хай перебуду я тут, поки спека й нестигла ще фіга
Знай грабареві шлють лікторів чорних і поки ще бліднуть
Батько й матуся за діток своїх, поки справи службові —
185
В самому розпалі, й Форум кипить, і від тої гарячки
Люд пропадає й зривають тоді з заповітів печатки.
10 Потім, як вибілить снігом зима верхогір’я Альбанські,
Зійде над море співець твій і там, собі годячи скромно,
В тиші читатиме щось. А до тебе, солодкого друга,
З піснею першої ластівки, з леготом першим прилине.
Ти збагатив мене, тільки не так, як один калабрієць
Той, що, частуючи грушами гостя, припрошував: «їж-но,
їж на здоров’я».— «Вже досить».— «Бери скільки хочеш».—
«Спасибі».
«Ні, ти бери-таки: буде і діткам смачненький гостинець».—
«Годі. Ще й наче не брав, а вже чую тягар той на плечах».—
«Гм. То роби вже, як знаєш... Віддам таки нині їх свиням».
20 Дурень лише й марнотрат, чого сам не злюбив, те дарує.
Що проростає з такого посіву? — Одна лиш невдячність.
Той, хто розумний і чесний,— готов посприяти людині,
Гідній того, але що таке біб, а що гроші — він знає.
Прагну ж і я, Меценате, достойним дарів твоїх бути.
Хочеш, щоб я не відходив од тебе — верни мені нині
Міцність рамен, а над лобом крутим — каштановий кучер,
Мову солодку верни і той сміх, і сльозу, що, бувало,
Потай змахну за вином, пустотливу згадавши Кінару.
Хитра лисичка якось, крізь щілину пролізши в комору,
30 Вволю наїлася там. Утікати пора б, але годі:
Повний живіт не дає їй пролізти. Аж тут навинулась
Ласиця й, ставши здаля, їй таку дала раду: «Тонкою
Легко ти влізла сюди. Ось такою ти й вилізти мусиш».
Я б усього відцуравсь, якби мало так бути й зі мною.
Вже ж не хвалитиму сну бідняків, начинившись індиком,
Ні за арабські скарби я свого не міняв би дозвілля.
Скромність мою ти не раз похваляв. Охоронцем і батьком
Звав я тебе; не корисливо, ні, а й при інших, без тебе.
Тож подарунки твої я тобі й повернув би охоче.
40 Влучно сказав Телемах, син Улісса, незламного в горі:
«Ні, не для коней Ітака: розлогих рівнин тут немає,
Трави густі не ростуть. Ось тому й залишаю, Атріде,
Твій подарунок тобі, бо тобі ж і підходить він більше».
Словом, мале — для малих. Не для мене вже Рим величавий.
Тихий Тарент нині вабить мене й осамітнений Тібур.
Пильний і здібний Філіпп, красномовець, захисник відомий,
З суду якось пополудні йдучи, бурмотів мимоволі:
«Є куди йти, як на вік мій: де Форум, а де ті Каріни».
Саме цирульню тоді він минав. Уже люд розійшовся.
50 Тільки один якийсь, бачить, підстрижений, в затінку сівши,
Ножичком нігті собі підчищає неквапно, спокійно.
«Слухай, Деметрію,— каже Філіпп (слуга настороживсь) —
Скоч-но довідайся, хто він і звідки, багатий чи вбогий,
186
Хто такий батько його, хто патрон, і мені перекажеш».
Той за хвилинку вернувсь: «Вольтей ім'я його, Мена;
Ценз невеликий. Окличником служить він. Чесний. А вславивсь
Тим, що в свій час і спочине, й помчить, і набуде, й розтратить.
Радий він друзям убогим і певній, хоч скромній, господі.
Любить і грища: по праці вчащає на Марсове поле».
60 «Гм. Я б не проти й від нього, про що розповів ти, почути.
Йди на обід запроси його». Мена лиш кліпає з дива,
Вухам своїм вже не вірить. «Ну що ти?» —
«Промимрив «спасибі».—
«Як це? Мені він відмовить?» — «Та, бач, відмовляє, негідник.
Видно, боїться чи гребує». Другого дня спозаранку
Ловить Вольтея Філіпп. Той збував дешевизну всіляку
Сірому люду. Філіпп уклонивсь йому перший. Той знітивсь:
Служба, мовляв, мене в’яже. Не гнівайсь, що сам не приходжу
Зранку вклонитись тобі, та й тепер от, коли ти надходив,
Якось тебе не впізнав я.— «Ну-ну. Вибачаю. Одначе
70 Нині ж до нас на обід завітай».— «Якщо ласка...» —
«То, значить.
Після дев'ятої жду. Поки — йди і пильнуй свого зиску».
Ось і обід. Набазікав наш гість, чого треба й не треба,
Врешті, «добраніч» сказали. Так раз було, другий, а потім
Звик він, як риба з гачка ту зрадливу принаду зривати:
Зранку — клієнт, за обідом — бесідник, а там і за місто,
Глянь, супроводить патрона свого при Латинському святі.
Ось і рисак вже під ним. Пасовища й повітря сабінське
Все вихваляє Вольтей. А Філіпп лиш примружує очі:
Ладиться діло, мовляв. Посміятися буде нагода.
80 Навіть про поле йому натякнув: чи не варто б купити?
З тим і сім тисяч оддав і позичити стільки ж готовий.
Той і купив. Але годі. Щоб довго тебе не барити,
Я лиш кінець оповім. Чепурун той зробивсь селянином:
Тільки рілля на умі та лоза виноградна, та в'язи.
В праці, в турботах, в погоні за зиском на скіпочку звівся.
Ще як овець хтось украв, похворівши, попадали кози,
Жнивом не втішив посів, а на оранці віл надірвався,—
Вражений лихом, зірвався вночі й, очманівши від люті,
Так як стояв^— на коня та й учвал до хоромів Філіппа.
90 Той лише зиркнув на нього, брудного, зарослого й каже:
«Бачу, ти надто суворий до себе, вимогливий надто».
«НіІ Я скоріше нещасний,— аж зойкнув Вольтей,— я нещасний —
Ось моє справжнє ім'я! Закликаю тебе, заклинаю
Генієм-богом, правицею, ласкою рідних пенатів:
Швидше мене поверни до життя, яким жив я раніше!»
Хто на нове спокусивсь і помітив, наскільки він більше
Втратив тепер, ніж придбав,— хай назад повертає негайно.
Міркою, кроком своїм себе міряти — ось що важливо.
187
8
ДО ЦЕЛЬСА АЛЬБІНОВАНА
Уельсові Альбіновану, супутнику й скрибі Нерона,
Музо, привіт передай, побажай йому успіху, щастя.
Може, про мене спитає,— скажи: попри задуми славні
Й досі живу я безладно й не солодко. Тільки причина
Зовсім не в тім, що засохли оливки чи вибило градом
Лози мої, чи від мору стада на лугах моїх рідші.
Інше тут горе: хоч досі душа моя слабша, ніж тіло,
Все я глухий до порад, залюбки піддаюся хворобі.
Віри не йму лікарям, ображаю як їх, так і друзів,
10 Тільки за те, що з того забуття мене вирвати хочуть.
Що мені шкодить, до того й хилюсь; помічного — цураюсь.
В Тібурі мрію про Рим; у владичому Римі — про Тібур.
Потім спитай, чи здоров, чи ведеться йому на тій службі.
Як там Тіберій прийняв його й почет увесь? Коли скаже:
«Добре. Щастить мені тут»,— ти спочатку зрадій, а потому
Ось що на вухо йому не забудь потихеньку шепнути:
«Як ти на щастя те глянеш, так глянемо, Цельсе, й на тебе».
9
ДО КЛАВДІЯ НЕРОНА
Мабуть, Септімій найкраще те знає, в якій я у тебе
Ласці, Нероне, бо він лиш мене вже віддавна благає,
Щоб натякнув я про нього тобі й поручився, що справді
Він заслужив на довір'я твоє. То якщо вже прохач той
Вірить, що тим турбувати тебе саме я маю право,
Значить, він краще, ніж я, мої власні можливості знає.
Я вже й відмовки придумував різні, а далі боюся,
Щоб не назвали мене самолюбцем, який свої сили
Вмисно применшує, все про свою лише дбаючи користь.
10 Тож, уникаючи закидів гірших, я крок цей зухвалий
(Тонко, щоправда) зробив-таки. Отже, якщо вибачаєш
Те, що для друга й про сором забув я,— в тісне своє коло
Зважся прийняти його і повір: він розумний і чесний.
10
ДО АРІСТІЯ ФУСКА
Для шанувальника міста, для Фуска, щирі вітання
Шле шанувальник села. Лиш одна ця межа поміж нами,
В іншому ж — наче близнята живем: однією душею.
188
Хвалим одне і те саме; одне ж і те саме ми ганим,
Наче брат брату киваючи. Мов голуби-старожитці,
В місті — ти загніздивсь; мене — село полонило:
Тінявий гай та струмки, та скелі, що мохом взялися.
Так! Я живу, наче справжній володар, як тільки покину
Те, що підносите ви до небес під оплески люду.
10 Я, наче той, який втік від жерця, не торкаюся булки:
Хліб нам потрібен лише, не медяник: якщо випадає
Жити з природою в згоді, якщо вибираємо площу,
Перше ніж дім закладати собі, то чи знайдем де-небудь
Місце, що так усміхнулося б нам, як село благодатне?
Де ще бувають ласкавіші зими? А де ще так мило
Вітер війне, усмиряючи Пса й розлютовані скоки
Лева, прошитого вістрям тонким вогнедишного сонця?
Де ще так рідко турбота гризька на наш сон зазіхає?
Може, долівка з лівійського мармуру краще, ніж трави,
20 Пахне й блищить? Може, в місті твоєму ув’язнено в труби
Воду чистішу, ніж та, що збігає струмочком грайливим?
Нащо тоді серед пишних колон дерева плекають?
Нащо, будуючи дім, його вікна звертають до поля?
Можете й вилами гнати природу — повернеться знову,
Легко долаючи вигадки ваші, пусті, хворобливі.
Хто не навчивсь розрізняти, де чистий багрець, а де вовна,
Мочена в барві з аквінського моху,— не так уже й страшно.
Більше нашкодить собі, допече собі сам до живого
Той, хто неправди од правди ніяк відрізнити не може.
30 Більше негода вражає того, кого надто вже довго
Пестили ніжні вітри: свою втіху нелегко втрачати.
Велич обходь стороною — під крівлею вбогою можна
Жити не гірш од вельмож і од тих, що їх ласки шукають.
Олень по праву сильнішого спільне колись пасовище
Сам захопив, одігнавши коня; по даремних зусиллях
Кінь до людини звернувсь — і тут же вуздечку отримав.
Звисока глянув на оленя кінь, але вже йому завжди
Спину їздець натирав, голова — до вуздечки звикала.
Так от і той, хто лякається вбогості, волю втрачає,
40 Хоч і ціни їй нема, й підставлятиме панові спину,
Поки життя, мов той раб: не навчивсь-бо малим вдовольнятись.
В кого майно непідхоже йому, то — як з тим черевиком:
Шкіру здереш замалим і спіткнешся у надто великім.
Долю свою полюбивши, Арістію,— житимеш чесно.
Впору й мене осмикни, запримітивши (збоку видніше!)
Те, що й собі я громаджу без міри, без передиху.
Гроші твої або служать тобі, або ти вже їм служиш.
Краще вже віжки тобі натягати, а їм — посторонки.
Ось що писав я край мурів звітрілого храму Вакуни,
50 Всім задоволений, крім одного: що тебе нема поруч.
189
11
ДО БУЛЛАТІЯ
Як тобі Хіос подобавсь, Буллатію, й Лесбос пісенний,
Як той принадливий Самос, і Крезові Сарди, і Смірна,
І Колофон? Чи такого захоплення й подиву справді
Гідні вони, чи затьмарить їх Тібр наш і Марсове поле?
Може, ти з Аттальських міст уподобав якесь, а можливо,
Лебед згадав, утомившись верстати моря й суходоли?
Знаєш, який отой Лебед: містечко, глухіше від скромних
Габій або й од Фіден; але я б не відмовивсь там жити:
Там я забув би своїх, там і сам я з їх пам’яті б стерся,
10 Зором спокійним відтіль окидав би я море шалене.
Той, хто промок і болотом заляпався весь по дорозі
З Капуї в Рим, не сидітиме, певно, весь вік у харчівні.
Так і промерзлий не стане твердити, що все наше щастя —
Лиш на печі або в лазні. Не станеш і ти продавати
Тут же за морем Егейським судна свого в гавані першій
Тільки тому, що на хвилях тебе таки добре гойдало.
Ні. Для здорового Родос а чи Мітілена прекрасна
Це — наче плащ у жару, в холоднечу — пов'язка на стегна,
В Тібрі купання — узимку, напалена піч — серед літа.
20 Поки ще змога є, поки ласкавий ще погляд Фортуни,—
В Римі, на віддалі, Самос, і Хіос, і Родос хвалімо.
Хай лиш годинку щасливу пошле тобі бог якийсь добрий —
Вдячно дарунок прийми, насолоди на рік не відтягуй,
Щоб похвалитись міг будь-коли й будь-де: «З приємністю
жив я».
Розум лише та знання, а не місце вигідне з широким
Видом на море журбу відганяють. Тому зрозуміло:
Небо міняють, не душу, всі ті, які рвуться за море.
Лінощі вперті понукують нас: на квадригах, на суднах
Прагнемо щастя своє наздогнати, воно ж — під рукою:
Навіть в Улубрах, щоб лиш рівновага душі не схитнулась.
12
ДО ІКЦІЯ
Ікцію, друже, якщо з сіцілійських ужинків Агріппи
Частку, належну тобі, будеш сам споживати розумно,—
Щастя й боги вже тобі не примножать. Тож кинь нарікання:
Вбогим того не назвеш, у кого є все для прожитку.
Ще коли шлунок, і бік, і ноги в тебе здорові,—
Значить, багатшим не зроблять тебе й можновладців скарбниці.
От, припустім, ти міг ласощі їсти, але ти волієш
190
Трави свої й кропиву. То, скажи, ти б хоч трохи змінився,
Навіть коли б тебе в золоті щирім скупала Фортуна?
10 Ні! Чи то, може, тому, що природи не змінимо грішми,
Чи через те, що чесноту одну так високо ставим.
От і дивуйсь, що худоба стовкла пшениці Демокріта,
Поки душею він легко витав, увільнившись від тіла.
Так ось і ти,— хоч довкола панує сверблячка до грошей,—
Хибиш не раз у малім через те, що на думці — високе:
Що присмиряє моря, що керує перебігом року,
Як ті сузір’я кружляють: самі чи хтось рухає ними.
Що так надщерблює місяць і що його знов округляє,
Звідки ця єдність речей супречних, яка її сила?
20 Хто манівцями пішов: Емпедокл чи дотепний Стертіній?
Все ж, чи пирій ти жуєш, чи цибулю, чи рибу смакуєш,—
Гросфа Помпея прийми, не відмов у якомусь проханні:
Зайвого, вір, не проситиме він, правдомовний і чесний.
Дружба його за сприяння твоє — неабияка плата.
Врешті — про Рим. Новини такі, що варто їх знати:
Силі Агріппи скорився кантабр. Перед мужнім Нероном
Горда Вірменія впала-таки. Фраат на колінах
Цезаря право і владу прийняв. На Італію нині
Сипле Достача осінні плоди з невичерпного рога.
13
ДО ВІННІЯ АЗІНИ
Як на відході твоїм я повчав тебе, Віннію, часто —
Августу ті запечатані згортки вручи, якщо тільки
В щасті-здоров’ї побачиш його, якщо й сам їх попросить.
Міри дотримуйсь, однак, бо якщо будеш надто старатись,
Щоб догодити мені,— він ті книги зненавидить врешті.
Може, в дорозі й тобі допече оберемок тих згортків,
Кинь його краще, ніж мав би ти ним перехожих штовхати
Там, куди нині велю тобі йти, й підняти на посміх
Прізвище власне «Азіна», прославившись в байці потішній.
10 Сил докладай на горбах, болотах, на річках і несхибно
Йди до мети, а щасливо прийшовши,— тримай свою ношу
Як і годиться: бува, під пахву не візьми тих сувоїв,
Наче ягня селянин; наче Піррія, завжди підпила,—
Вовну чужу; наче той неотеса, запрошений в гості,—
Шапку свою й ходаки. По дорозі, гляди, не розказуй
Першому-ліпшому: ось, мов, несу я, спливаючи потом,
Книги, що й Цезарю очі і вуха привабити можуть.
Ну, але годі. Наслухавсь повчань — пора й вирушати.
Йди ж. На все добре. Але не спіткнися, бо знищиш пакунок!
191
14
ДО УПРАВИТЕЛЯ
Стороже лісу й полів, де я знов можу стати собою,
Де не сидиться — тобі, хоч до Варії шле ця місцина
П'ятеро сивих батьків од п'яти своїх вогнищ сімейних.
Нумо в заклад поб'ємось: я полотиму душу, ти — поле.
Хто буде перший? Чи буде чистіший Горацій, чи поле?
Хоч і затримуюсь в Римі (не кинути ж Ламію в горі,
Щоб одинцем побивався за братом, померлим дочасно),
Все ж, мов зі стаєнь тісних, підминаючи всі перешкоди,
Серце й душа моя рвуться туди, під сільське моє небо.
10 «Щастя — в селі»,— я кажу, а ти впевнений: «Щастя — у Римі».
Хто вихвалятиме долю чужу, той своєї не злюбить.
Місця вчепились ми, дурні, обоє (воно ні при чому!):
Винна душа тут: від себе втекти їй ніколи не вдасться!
В Римі, слугою, село ти вимолював нишком для себе.
Я ж залишаюсь собою, і звідси, сумний, спохмурнілий,
їду в той Рим, куди тягнуть не раз мене справи немилі.
Різне втішає нас — ось де межа пролягла поміж нами.
Те, що вважаєш ти пусткою, нетрями, я й мої друзі
20 Милим кутком називають, а те, що тобі до вподоби,—
Нам осоружне. Харчівні масні та розпусницькі кубла —
Ось що тебе так приваблює в Римі. А наша місцина,
Кажеш, не так на вино, як на ладан і перець багата.
Тут і не вип’єш ніде поблизу, не зустрінеш блудниці,
Щоб напідпитку, під гру її флейти хисткою ногою
В танець незграбний піти. А ще мусиш поле орати,
Плугом і досі не торкане, треба й вола роз’ярмити;
Свіжого листу, гілля обчухравши, підкласти до ясел.
Праці завдасть лінюхові й рівчак: накопатися ж треба,
30 Поки свій сонячний луг од води після зливи врятуєш.
Зараз послухай, що нам обом заважає зспіватись:
Той, кому личили тоги тонкі та блискуче волосся
(Ти ж мене знав молодим ще), кому й без дарунків раділа
Горда Кінара, хто з полудня вже прикладався до чарки,—
Нині по скромнім обіді в траві біля річки дрімає.
Тож не в забаві ганьба, але в тім, що ти бавишся й досі.
Спокій мій тут не дратує нікого; ніхто тут на мене
Ока не косить, не точить отруйного, чорного зуба,
Лиш засміється хтось часом, коли якусь брилу довбаю.
40 Рвешся, одначе, в той гурт. У колі міських голодранців
Хліб свій жувати волієш. А в Римі візник розторопний
Заздрить тобі, бо ж у тебе й город, і худоба, і дрова.
Плуга рисак забажав, до сідла іде віл неквапливий,
Хоч, як на мене, то кожен свого хай пильнує заняття.
192
15
ДО НУМОНІЯ ВАЛИ
Як там у Велії, Вало, взимі, яке небо в Салерні?
Що там за люди? Дороги які? Мені Муза Антоній
Байїв не радить, а втім, через нього там ворогом став я:
Він-бо навчив мене взимку в холодній воді омиватись.
В гніві на нас те містечко, ще б пак: позабуто сьогодні
Зарості миртові й ванни сірчані, що вперту хворобу
Геть можуть вигнати. Там і ненавидять тих, які сміють
Голову хвору й живіт під клузійський струмок підставляти,
Тих, які прагнуть Габійських джерел та сіл прохолодних.
10 Місце міняти доводиться й біля постоїв знайомих
Гнати коня: «Ти куди? Я ж не в Куми, не в Байї прямую»,—
Поводом лівим смикнувши, гукне роздратований вершник,
Хоч у дорозі коневі вуздечка замінює вухо.
Де більше хліба, в Салерні чи в Велії? Як там з водою?
П’ють дощову, з водозбору, чи є там постійні кринички?
(Щодо вина — то про нього не варто мені сповіщати:
Дома, в селі, яке-небудь я п’ю, але вже коло моря —
Кращого хочу, м’якого, щоб геть розігнало турботи,
В душу надії багаті влило, щоб у жилах заграла
20 Збуджена кров, щоб струміли слова, щоб, ним розігрітий,
Перед луканкою знов я постав, як було, повносилий).
Де там зайців більше водиться, де кабанів постачають,
Де є морські їжаки, а де риба, щоб відти додому
Я, мов товстун-феакієць, вернувсь, поповнілий, кругленький.
Мусиш те все описати мені, а я — вірити мушу.
Меній, поглинувши махом по батькові й матері спадок,
Слави бувальця міського зажив, жартуна мандрівного;
Не з одного він горшка виїдав, та натще він не бачив,
Де громадянин, а де розбишака. Він будь-кого завжди
30 Будь-яким наклепом міг очорнити. Для ринку м’ясного
Бурею, згубою, прірвою ставши, в живіт свій бездонний
Кидав усе, що траплялось. Коли ж у таких, які звикли
Хибам людським потурати, чи то в боязких уривав він
Мало або нічогісінько,— тут же з’їдав цілі гори
Залишків м’яса, що ним наситилося б троє ведмедів.
Мабуть, щоб чванитись (от, як наш Бестій): «Неситому шлунок
Лезом розпеченим я б таврував!» А сам при нагоді
В попіл та дим на рожні перемінював здобич найкращу,
Так примовляючи: «Я не дивуюсь, клянуся Гераклом,
40 Людям, які все майно проїдають, бо що є смачніше,
Ніж підрум’янений дрозд, що є краще, ніж матка свиняча?»
Так ось і я: коли засобів бракне, тоді вихваляю
Спокій і скромність, у скруті стійкий, але хай випадково
13 Квінт Горацій Флакк
193
Трапиться кусень жирніший мені — я вже іншої думки:
«Ні. Таки ви живете і розумно, й щасливо на світі —
Ви, чиї гроші — це вілли стрімкі й неприхована розкіш».
16
ДО КВІНТІЯ
Щоб не питав ти, мій Квінтію, що мене нині годує,
Скромного власника, тут, на селі,— сіножаті чи ниви,
Яблунь плоди чи оливки, чи в’яз, оповитий лозою,—
Все опишу я: положення й вигляд тієї місцини.
Пасмо горбів уяви, розмежоване тінявим долом.
Сонце, зринаючи, бачить лиш правий укіс того пасма,
Лівий — рожевою млою спов’є, поки сяде за обрій.
Схвалиш і небо м’яке; під ним паленіє тут вишня,
Терен плодами ряхтить, а в’язи й дуби густолисті
10 Кормом втішають худібку мою, а господаря — тінню.
Скажеш: «Та це ж сам Тарент, завітавши сюди, зеленіє!»
Тут і струмок; його й річкою можна б назвати, такий він
Чистий, холодний пливе, не згірш од фракійського Гебра.
Біль голови він знімає мені, він і шлунок лікує.
В затишку тім, якщо й ти його з опису встиг полюбити,
Сповнений сил, я зустріну тебе в вересневу годину.
Добре живеш, якщо прагнеш щасливим не тільки вважатись
(В Римі ж бо мають тебе за такого), а й бути щасливим.
Тільки боюсь, щоб про себе самого ти іншим не вірив
20 Більш, ніж собі: щоб нікчеми, бува, не назвав ти щасливцем.
От ти до столу, скажімо, засів, але тут тебе раптом
Кинуло в жар, ти ж усе бадьоришся (міцним же й здоровим
Люди вважають тебе!), поки чарку рука ще тримає.
Сором — не лікар: болячку приховує він, а не гоїть.
Хай тебе славлять за те, що скорив ти моря й суходоли,
Солодко шепчуть до вуха: «Чи більшого щастя бажає
Люд наш тобі, а чи людові ти?» — при собі це питання
Хай нерозв’язаним лишить Юпітер, прихильний до Риму,
Як і до тебе. Чи ж ти б не пізнав, що про Августа йдеться?
30 Ну, а коли тебе раптом назвуть мудрецем бездоганним,—
Це як належне сприймаєш чи тут же й у відповідь кинеш:
«Раді ми, звісно, коли непохибними й чесними звуть нас».
Ні. Бо хто дав нам ім’я те сьогодні, той завтра — відніме.
Так і негіднику фасції той, хто їх дав, одбирає:
«Це не твоє вже. Віддай». Оддаю і, сумний, відступаю.
Хай мені скажуть, однак: «Ти розпусник, ти злодій
і вбивця:
Батька ж мотузкою ти задавив». Чи почну я марніти,
Наклепом тим перейнявшись, ховатись од ока людського?
194
Хто незаслужених почестей прагне, обмови ж — боїться,
40 Сам, видно, в хибах по вуха зав’яз. А хто ж доброчесний?
«Той, хто батьків постанови, права та закони шанує,
Хто, як суддя, розв'язав не одну суперечку тривалу.
Хто, як поручник і свідок, надійний у будь-якій справі».
Знає, проте, кожен дім, і близький, і далекий, що в нього
Тільки та шкура блищить, а в нутро його — й глянути страшно.
«Я от не крав, не тікав»,— так раб мені скаже, наприклад.
«Що ж,— відповім йому,— щастя твоє: під батіг не лягаєш».
«Я не вбивав».— «Ось тому й на хресті не клює тебе ворон».
«Я трудівник, я добряк».— Та не вірить сабінський господар;
50 Хитрий, досвідчений вовк, як ми знаємо, пастки боїться,
Яструб — тонкого сильця, а розбійниця-щука — приманки.
Чесний ненавидить блуд через те, що чесноту він любить.
Ти справедливо живеш: очевидно, лякаєшся кари.
Страху цього не було б — ти змішав би святе з нечестивим.
Хай би ти з цілої купи украв лише пригорщу бобу —
Меншою шкода була б, яку чиниш мені, а не гріх твій.
Он споглядає на чесного мужа весь суд і весь Форум.
Жертву богам він складає — бика чи то свинку — й притому
«Янусе-батьку! Ясний Аполлоне!» — він кличе, а нишком
60 (Щоб не почув хто) ледь чутно шепоче: «Прекрасна Лаверно,
Дай обмануть, але так, щоб святим видававсь я і чесним.
Ніччю гріхи всі сповий, а хмарою — всі ошуканства».
Чим од раба є вільнішим і кращим, ніяк не збагну я,
Той, хто, бува, мідяка спостерігши в пилюці, на нього
Яструбом падає вмить? Де пожадливість, там неодмінно
Страх, а де страх, там, гадаю, ніколи не житимеш вільно.
Зброю відкинувши, з мужності поля зійшов боязливо
Той, хто громадить майно й під його тягарем упадає.
Замість вбивати — продай полоненика; хай, поки може,
70 Корисним буде як раб: хай пасе він, хай плуга тягає,
Хай неспокійним купцем серед хвиль він і зиму зимує,
Хай забезпечує торг і пшеницею, й іншим товаром.
Мужнім і чесним є той, хто спокійно промовить: «Пентею,
Владарю Фів, яке зло, яку кривду мені вготовляєш?» —
«Голим по світу пущу!» — «Значить, гроші, худобу віднімеш,
Дім і майно моє? Що ж, я готов».— «Закую у кайдани
Руки та ноги твої, ще й лютого ката приставлю».—
«Схочу — й сам бог мене звільнить». А думав, мабуть:
«Тоді вмру я».
Що ж, як не смерть, під усім свою рису останню підводить?
13*
195
17
ДО СЦЕВИ
Сцево, хоч ти й передбачливий, хоч не мені тебе вчити,
Як при вельможах вести себе, все ж не цурайся поради
Друга, що пнеться в дорадники, от як незрячий, скажімо,
Пнувся б у проводирі,— послухай! Бо, може, й для себе
Виловиш дещо таке, що могло б у житті знадобитись.
Отже, якщо тобі спокій твій милий, якщо спозаранку
Ти прокидатись не звик, якщо гуркіт коліс, і харчівні,
Й курява прикрі тобі,— в Ферентін перебратися раджу.
Все ж, не лише багачі мають право втішатись під сонцем:
10 Солодко й той собі жив, хто родився й помер невідомим.
Хто ж і своїм хоче стати в пригоді, й собі догодити —
Шлях тут один йому: від сухаря — до маснішого кусня.
«От якби вмів Арістіпп на обід лиш капусту терпіти,
Міг би й не знати владик».— «Якби той, хто мені докоряє,
Вмів підійти до владик,— на капусту б, напевно, й не глянув».
Хто з них тут правий, скажи, або слухай мене як молодший,
Чим Арістіпп мені більше подобавсь. Якось-то він, кажуть,
Кинув кусливому кініку: «Хай я дивак, та для себе,
Ти ж — для юрби; незалежніша стежка моя і пряміша.
20 Хай я служу, щоб возив мене кінь, щоб кормили владики,—
Ти в перехожого, знітившись, просиш якоїсь дрібниці.
Потім ще й носа дереш: ніхто, мов, мені не потрібен.
Будь-який стан Арістіппові личив, будь-яке місце.
Високо мітив, але вдовольнявся він тим, що траплялось.
Хто ж окриває подвійним плащем свою хвалену скромність —
Хтозна, чи зміг би піти він так легко по іншій стежині.
Той не шукатиме шат пурпурових, щоб вийти на люди:
Плечі прикривши будь-чим, найславнішою площею пройде.
Роль багача, як і роль бідака, залюбки він зіграє;
30 Цей же — хламиди з мілетської пряжі лякається більше,
Ніж того пса чи змії: забери в нього плащ — він замерзне,
В інше не вдягшись; віддай — хай живе собі й далі в дивацтві.
Війни вести, полонеників гнати на втіху для римлян —
Це до порогів Юпітера близько, до самого неба.
Все ж не остання хвала — сподобатись тим, хто при владі.
Тільки ж далеко не всім нам судилось дійти до Корінфа.
Сів, хто злякавсь, що не дійде. Ну що ж, хай посидить. А інший
Врешті дійшов. Чи це мужність? Ось те, чого так ми шукаєм,—
Тут, а як ні — то ніде. Бо той побоявся підняти
40 Більший тягар, відчуваючи неміч плеча свого й духу.
Цей же — підняв і поніс. Так ось: або мужність, по суті,—
Слово пусте, або мужньому личить-таки здобувати
Славу й хвалу. Хто при владарі буде мовчати про вбогість —
196
Більше одержить, ніж той, який скарживсь. Прийняти розумно
Й вирвати з рук — аж ніяк не те саме. А суть — таки в тому.
Хто примовляє: «В нужді моя мати, сестра — безпосажна,
Годі продать те майно, але годі з нього й прожити».—
Той вже тим самим кричить: «Дайте хліба!» Підспівує інший:
«Дайте й мені!» — І що більше тих рук, то дрібніша пожертва.
50 Все ж, коли б ворон міг мовчки живитись, то мав би, напевно,
Більше харчів, а бійок повсякденних і заздрості — менше.
Хто, за супутця обравшись у милий Суррент чи Брундізій,
Скаржиться то на холодні дощі, то на відстань далеку,
То на злодіїв (мовляв, на дорогу призначені гроші
Викрали, скриню розбивши), нагадує хитру повію:
То ланцюжок, то обручку їй вкрали,— не раз нарікає.
Врешті, не вірять такій, хоч би й справді коли потерпіла.
Той, хто попікся хоч раз,— гультяя не підніме нізащо,
Хоч би той ногу зламав і благав би самим Озірісом,
60 Весь у сльозах: «Та повірте, жорстокі, мені не до жартів!
Кроку ж я сам не зроблю!» — «Чужоземцю байки ті
розказуй!» —
Тільки й поради дадуть потерпілому добрі сусіди.
18
ДО ЛОЛЛІЯ
Лоллію щирий, наскільки я знаю твою правдомовність,
Ти, заприсягшися в дружбі комусь, прикидатись не будеш.
Як од повії поважну матрону й хода відрізняє,
Так і дрібниця нам вкаже, де друг, а де просто підлиза.
Є протилежність тій хибі, можливо, ще гірша від неї:
Грубість селюцька, важка, вайлувата; на неї одразу
Вкаже волосся підстрижене коротко й зуби зчорнілі.
В цьому вбачає вона й доброчесність, і мужність правдиву.
Мужність, однак,— посередині; крайнощі хибні — обіруч.
10 Той усе лестити звик: при обіді з найнижчого ложа
Стежить лякливо за тим, хто засів на почесному місці.
Ловить, мов блазень, слова його й рухи, всміхнеться, підтакне,
Мов тому вчителю — учень або в комедійній виставі
Кепський актор — першорядному. Цей — навпаки: до нестями
Рад сперечатись про те, на що й плюнути навіть не варто.
Через дрібниці й меча б ухопив: «Мені віри не ймете?
Вірите дурням, а я небилиць ваших слухати маю?
Ні! Обіцяйте хоч друге життя мені — не поступлюся!
Ну, а про що суперечка?» — «Чи Кастор спритніший, чи Доліх?»
20 «Чи навпростець, чи в об'їзд розумніше податись в Брундізій?»
Хто від перелюбу став голяком, хто — від гральної кості,
Хто ради слави скуповує пахощі й одяг багатий,
197
Хто все життя знай на срібло летить, наче спраглий на воду,
Хто рад умерти, щоб лиш не збідніть; того друг
можновладний,—
Хоч і його засмоктали вже хиби,— боїться й не любить.
Іноді — так вже піклується ним, наче матінка рідна:
Будь, мов, мудріший і кращий, ніж я; але тут мимоволі
Викаже й правду: «Майно моє (лиш не рівняйся на мене!)
Терпить мої забаганки; у тебе ж воно — невеличке.
30 Тогу вузьку, як і личить, розумний клієнт одягає.
Отже, до мене не пнись. Евтрапел, заповзявшись на когось,
Одяг коштовний йому висилав, але з тим подарунком
Задуми й мрії такі ж величаві щасливець той прийме:
Спатиме ген аж до дня, занехаявши справи почесні;
Блуду віддасться; залізши в борги — гладіатором стане.
В кращому разі кобилу городника пастиме в наймах».
Де там в патрона яка таємниця, гляди, не вивідуй.
Звіриться сам — не промовсь, чи то в гніві, чи, може, в сп’янінні.
Звичок своїх не хвали, не глумися над звичками інших.
40 Схоче на лови піти він — над віршем тоді не схиляйся;
Так, було, Зет з Амфіоном, брати-близнюки, розірвали
Дружбу свою, поки ліра не змовкла, що все дратувала
Зета суворого. Як Амфіон поступивсь перед братом,
Ліру відкинувши, так ось і ти потурай забаганкам
Можного друга. Нав’ючить, скажімо, тенетами мулів,
Пустить собак та на лови подасться,— то й ти не залежуйсь:
Досвіта встань, розірвавши обійми сонливої музи.
Сам розділи з ним той труд і те м’ясо, що ви вполювали.
Хто ж, як не римлянин, лови любитиме? Тут він гартує
50 Тіло своє і свій дух, тим більше, якщо тобі легко
Пса-гончака перегнать або ж кабана повалити.
Врешті, ти й зброєю так як ніхто володієш блискуче:
Збуджений люд аж гуде, коли бачить на Марсовім полі
Твій поєдинок; ти ж хлопцем пізнав те мистецтво суворе
Ще на кантабрській війні під рукою вождя, який нині
З храмів зриває клейноди парф’ян, а ті землі, що досі
Він не скорив ще, гуртує під зверхністю римської зброї.
Тож не вагайсь і, бува, не покинь без причини тих ловів.
Сам ти, щоправда, чутливий і дбаєш про міру в усьому.
60 В батька, однак, на селі, ти ще й досі влаштовуєш ігри:
Наче два війська ворожі — з домашніх твоїх — ти готуєш.
Всі на човнах уже; ти — за вождя, і почався, мов справжній,
Бій коло Акцію: ворог — твій брат; Адріатик — озерце.
Вже й Перемога спішить, щоб вінцем одного з вас вінчати.
Так і патрон твій: побачить, що й ти його радощам радий —
Тим же віддячить тобі, посприяє й твоїй забаганці.
Ще одну раду, якщо тут потрібен дорадник, послухай:
Завжди подумай, кому про кого й про що говорити.
198
Надто цікавих людей уникай: вони — балакучі.
70 Доказів треба?—Шепни їм, вухастим, якусь таємницю:
Ти тільки рот розтули — й не повернеш летючого слова.
Лиш переступиш поріг мармуровий багатого друга,—
Хлопців його та гарненьких служниць не паси своїм оком.
Це твого друга могло б насторожити, вразити навіть,
От він і збуде як-небудь тебе, ще й почне докоряти.
Добре приглянься до того, з ким хочеш знайомити друга,
Щоб через хиби чужі ти й сам паленіти не мусив.
Ми ж, помиляючись, іноді й підлого в дім припровадим.
Отже, на ум це клади, й за злочинця, бува, не вступися
80 Тільки тому, що ти знаєш його, чи тому, що, попавшись,
Він на підмогу твою розраховує. Не одного з нас
Заздрість бере на свій зуб; чи готовий ти в будь-яку пору
Стрінути й сам ту напасть? Бо якщо вже горить твій сусіда,
Значить, це лихо й твоє: пожежа, яку легковажим,
Злизує все, що горить, і вбивається в силу нищівну.
«Мило з могутніми в приязні буть»,— недосвідчений мріє.
«Страшно»,— міркує досвідчений. Поки ти в морі —
будь пильний,
Щоби на скелі назад не погнав тебе вітер мінливий.
Не для сумних — веселун, а сумний — не товариш веселим.
90 Жваві — повільних кленуть, а ліниві — метких і завзятих.
Для пияків, що до півночі ладні фалерн попивати,
Ворогом станеш, одклавши для тебе налитого кухля,
Хоч присягай їм, що ти не гордуєш — простуди боїшся.
Брів не нахмурюй, бо скромний здебільшого всім видається
Скритним, непевним, а хто мовчазний — лихим і суворим.
Ну, а тим часом постійно читай і вивідуй у вчених,
Як-то коротке життя і приємніше й краще прожити,
Так, щоб до смерті тебе не пекла все нова якась пристрасть,
Щоб серед марних речей ти не жив то в страху, то в надії.
100 Що ж таке мужність? Дарунок природи чи плід виховання?
Що протидіє журбі, що душі твоїй злагоду верне?
Що принесе тобі спокій, пошану, доробок помірний,
Вкаже віддалений шлях життьовий чи стежину відлюдну?
Я от, коли освіжусь у Дігенції, річці холодній,
Звідки, зіщулившись, воду черпають селяни Мандели,—
Що відчуваю, мій друже, про що я, гадаєш, молюся?
Хай маю те, що тепер, хай і менше, аби тільки рештку
Віку свого, що богами відміряний, жив я для себе.
Хай би на рік хоча хліба мені та книжок не забракло,
110 Хай не тремчу й не втішаю себе, зазираючи в завтра.
Ну, але досить про те, що дає й відбирає Юпітер.
Хай дасть життя і майно, а про спокій свій — я вже подбаю.
199
19
ДО МЕЦЕНАТА
Пісня, якщо написав її той, який п’є лише воду,—
Так, Меценате, Кратін колись твердив,— не буде втішатись
Ні довголіттям, ні славою. Тільки-но буйних поетів
Вакх приписав до Сатирів і Фавнів — і вже спозаранку
Гірко тоді й від солодких Камен вином стало чути.
Свідчить, вино оспівавши, й Гомер про свій потяг до чарки.
Навіть сам Енній спочатку попив собі й тільки потому
Зброю вславляв. «Запишу я криницю Лібонову й Форум
Тим, що не п’ють. Не дозволю й поважному пісню складати».
10 Ледве прорік я те — й тут же пиячити стали поети:
Ніччю хлистати вино, перегар його — вдень видихати.
Хай, про Катона наслухавшись, хтось напустив би на себе
Вигляд суворий і в тозі короткій ходив би й босоніж,
Чим він, однак, його вдачу віддав би, незламність і мужність?
Луснув Іарбіт, що брався було з Тімагеном рівнятись,
Прагнучи дотепом блиснути й чаром свого красномовства.
Хиби без жодних зусиль переймаються — був би лиш прикладі
Зблідну, скажімо,— й вони свій рум’янець зганятимуть кмином.
Рабська отаро наслідувачів! О, як часто схиляє
20 Ваша пиха то до сміху мене, то запалює гнівом!
Перший по вільній, пустій площині прокладаючи стежку,
Я по чужому сліду не ступав. Хто собі довіряє,
Той і юрбу поведе. Чи ж не я був, хто перший у Лацій
З Паросу ямби привів? Запозичив я дух Архілоха,
Ритми його, а не зміст, не слова, що Лікамба карали.
Тож не вінчай мене лавром дрібнішим за те, що не смів я
Лад його пісні змінити, її своєрідне звучання.
Музу свою споріднила й Сапфо з Архілоховим ладом,
Як і Алкей, хоч про інше й по-іншому пісню складав він:
30 Словом отруйним ні тестя свого не спішив очорнити,
Ні нареченій петлі не сплітав він образливим віршем.
Серед латинів лиш я сколихнув того лірника струни,
Що німували тут досі. Як мило нести щось незнане! —
Руки дбайливі беруть мене, очі розумні читають.
Може, спитаєш, чому це невдячний читач мої вірші
Схвалює дома, коли ж за порогом — то ганить, лукавий?
Видно, тому, що юрбі не лещу я: на пишні обіди
Грошей не трачу й одежі старої не звик даірувати.
Ось де собака заритий! «Дрібниць тих,— кажу я,— нізащо
40 В людних театрах читати не зважуся».— «Он як! Глузуєш? —
Відповідь заздрісну чую.— Для слуху Юпітера, мабуть,
їх бережеш, сам собою вдоволений; ніби, крім тебе,
Віршів медових ніхто не складе». Не посмію вже й носа
Тут задирати, щоб лютий борець не дряпнув спересердя.
200
«Місце якесь недогідне!» — кричу й вимагаю перерви.
Так-бо вже є, що змагання веде до сварні та до гніву,
Потім незгода крокує, а далі — й війна братовбивча.
20
ДО СВОЄЇ КНИГИ
Рвешся вже, книжечко, в світ, між хапливу юрбу,
на прилавки:
«Швидше б до Сосіїв! — мрієш.— Ось там я оправою зблисну!»
Що тобі закуток той, ті печатки, для скромного милі!
Нікого ж вабити тут, і, зітхаючи, славою мариш,
Хоч і не так я тебе наставляв. Та вже йди куди хочеш.
Підеш, але вже не вернешся й будеш сама нарікати,
Скривджена: «Що я зробила, чого захотіла, нещасна!»
Вмій і згорнутись, коли пересититься твій залицяльник.
Лиш молодою (якщо, розгнівившись, не хиблю в пророцтві)
10 Ти чаруватимеш Рим, та потім, коли простолюддя
Густо заслинить тебе,— непотрібна, живитимеш німо
Міль нетямущу, чи в Утіку, може, втечеш, або в путах
Ген до Ілерди тебе перешлють. Ось тоді й посміється
Той, що навчав тебе марно, немов селянин, що зі скелі
Впертого ослика в гніві зіпхнув. Бо й справді не варто
В поті чола рятувати того, хто рятунку не хоче.
Врешті в глухому селі дітлахів галасливих читати
Вчитимеш ти по складах, поки геть не струхлієш на старість.
20 Там, при погідному дні, коли досить ти матимеш учнів,
Дещо й про мене скажи їм: нащадок незнатного роду,
Скромне гніздо переріс я крилом, непомірно великим.
Отже, наскільки принизиш мій рід, настільки й звеличиш
Мужність мою. Я державним мужам у походах і вдома
Бажаним був. Невисокий на зріст, посивілий дочасно,
В сонце закоханий, схильний до гніву, що швидко влягався.
Може спитають про вік мій,— скажи їм, що сорок четвертий
Грудень зустрів я саме в той рік, як у нашому Римі
Консула Лепіда вибрав собі за товариша Лоллій.
КНИГА ДРУГА
1
ДО АВГУСТА
Скільки лягає трудів на твої лише, Цезарю, плечі:
Зброєю Рим бережеш, навертаєш до звичаїв добрих,
Мудрим законом лікуєш. Тому-то я справі народній
Зло б заподіяв, марнуючи час твій у довгій розмові.
Ромул наш, Лібер-отець і близнята Кастор і Поллукс,
Прийняті в храми богів за їх подвиги, гідні безсмертя,
Ще як були на землі й для добра земнородного люду
Війни гасили, ділили поля й міста закладали,
Скаржились часто на те, що за всі ці труди їм немає
10 Дяки належної. Так от і той, хто зборов колись гідру,
Кидав до ніг своїх чудиська люті, слугуючи долі,
Теж пересвідчився: заздрість одній тільки смерті уступить.
Хто понад смертними звивсь, той в своїм-таки сяйві згоряє.
Слава ж тоді лише прийде до нього, коли він погасне.
Тільки тебе за життя ще вславляємо, тільки для тебе
Вівтар підносимо ми, присягаємось нині — тобою,
Певні, що рівні тобі не було й не буде ніколи.
Люд твій, одначе, розумний і правий у тім, що тобі лиш
Серед вождів, чи то грецьких, чи наших, надав перевагу,
20 В іншому хибить, на жаль, не таку застосовує мірку.
Все його нудить і злить, а захоплює те, що зі світу,
Вік свій одживши, зійшло; давнини шанувальник завзятий,
Він і таблички оті, що їх десять мужів освятили
В справі злочинців, і ті договори, які укладали
Владарі з плем’ям габійців або непокірних сабінян,
Книги жерців і пророків, рукописи давні вважає
Творами Муз, що на горах Альбанських натхненно співали.
Значить, якщо назвемо найдавніше писання найкращим
(Як ото роблять це греки) і наших письменників твори
30 Зважим на цій же вазі, то що тут розводитись довго? —
Кісточки в сливі нема, шкаралупи — довкола горіха.
Ми вже сягнули вершин: у малюнках, у музиці й навіть
У боротьбі ми долаєм ахейців, намащених маззю.
Що ж, коли вірш, як вино, старіючи, робиться кращим,
Варт було б знати, котрий йому рік ціну набиває.
Хай от століття пройшло, як письменник помер; чи до давніх,
До бездоганних, його віднести, чи до нас, до дрібноти?
Тут хіба рік межовий розв’язав би те спірне питання:
202
«Давнім, довершеним є лише той, хто сягнув до століття».
40 Та, припустімо, помер він на рік чи на місяць пізніше,—
Де йому стати тепер: між старими співцями чи все ще
Між молодими, яким треба довго ще бути в неласці?
«До стародавніх співців лиш того зачисляй справедливо,
Хто від століття віддалений місяцем, хай навіть роком».
От і, керуючись тим, я немов по одній волосинці
Смичу коневі з хвоста: ось один, ось другий, ось третій,
Поки, на купу складаючи їх, не зіб'ється з рахунку
Той, хто над фастами сохне, цінуючи хист поетичний
Плином років, шанувальник того, що вже Смерть освятила.
50 Енній, могутній, розумний співець, той другий Гомер наш
(Так його вчені назвали), не дуже-то дбав, безперечно,
Що принесуть йому сни Піфагора й усі ті видіння;
Невія ж нині до рук беремо, гарячково гортаєм,
Наче новинку,— на книгу стару ми й молитись готові.
Хай суперечка зайшла б, кому перевагу віддати,—
«Вченого» славу приймає Пакувій, «високого» — Акцій;
Тогу Афранія, скажуть,— немов на Менандра пошито.
Плавт поспішає: зразком йому був Епіхарм-сіцілієць.
Перший в поважності, звісно, Цецілій; в мистецтві — Теренцій.
60 Ось кого знають напам’ять! У тисняві людних театрів —
Рим величавий їх бачить, їх чує і їм виявляє
Шану свою — від письменника Лівія аж до сьогодні.
Деколи й люд розмірковує влучно, іноді ж — хибно.
Хибить — якщо стародавніх співців подивляє і хвалить
Так, що нікого над ними, нікого й при них не поставить.
Ну, а якщо він погодиться з тим, що ось те на сьогодні —
В них застаре вже, а те — невиразне, засмічене,— значить,
Чує і судить, як я, як і сам справедливий Юпітер.
Все ж я і в гадці не маю відкинути геть чи спалити
70 Лівія твори, хоч їх мені в голову прутом Орбілій
Ще хлопчакові вбивав, лиш дивуюся, як їх вважають
Мало що не досконалими, ба, ще й милуються ними!
Може, й заблисне там слово якесь, може, знайдеться в нього
Пара майстерніших віршів, але чи ж маємо право
Тут же усій тій поемі найвищу оцінку давати?
Гнівом киплю, коли ганять вірша не за те, що квапливо,
Грубою ниткою х^ось його зшив, а за те, що недавно;
Древнім, однак, поклонятись велять, але не вибачати.
Хай от лише завагаюсь, чи варто в комедії Атти
80 Ставити сцену в шафрані квітах,— батьки вже на мене
Шкіряться люто: мов, сором утратив, насміливсь ганьбити
Те, що поважний Есоп виставляв та досвідчений Росцій;
Може, тому, що на свій лише смак покладатися звикли,
Може, схилитись до думки молодших ганьбою вважають,
Міцно старими тримаючись того, що дітьми вивчали.
203
Хто, вихваляючи пісню салійську, почне прикидатись,
Нібито бачить в ній те, що для нього й для мене є темн
Той не покійникам плеще в долоні за хист їх і розум,
Ні! Він ненавидить нас і все наше, той заздрісник жові
90 Що, якби й грек новизну так ганьбив, як це римля
Що було б нині новим? Що читали б, до чого б тяглис
Що в наші дні споживали б гуртом у великому Римі?
Війни вляглись — і розніжилась Греція; спершу забаві
Потім, коли ще й Фортуна всміхнулась, пішли там розі
То їй атлети були над усе, то кінні змагання,
То вона витвори з мармуру, кості та міді цінила,
То до картин прикипіла нараз і думками, й очима.
То вона флейті раділа тонкій, то вдалась до трагедій.
Дівчинка так на руках годувальниці бавиться любо
100 Тим або цим, а набавившись — тут же те все відкидає
(Все-бо міняється; все непостійне — і миле, й немиле).
Так прислужилися Греції мир і вітри легковійні.
В Римі раненько вставали колись. При відчинених
Честю вважалося раннім клієнтам закон роз’яснити,
Гроші відважити в борг, коли трапиться певна порука,
Слухати старших, повчати молодших, яким би то чинов
Збільшити чесне майно, а зменшити — пристрасть шкі
Люд легковажний змінив свої звичаї: вже до писання
Він запопадливо взявсь; ось і хлопці, й батьки їх сувор
110 Скроні вповивши плющем, за вином виголошують вірі
Сам, хоч і тверджу не раз: «Не складаю я віршів ніяки
Гірш того парфа брешу: ще й сонце, бува, не заблисне
Вже мені скриньку мерщій подавай та листочки, та сти
Хто на судні не бував, той не зважиться ним керувати
Зілля не дасть тобі той, хто ніскільки не знається в нь
Лікар у лікарській справі зарадить, а тесля — в тесляр
Вірші лиш пишемо всі — хто вчивсь і не вчивсь їх писа
Це, хоч і хиба, та доброго в ній таки більше, ніж злого:
Хто віршувати почав, той пожадливим бути не зможе
120 Хоч би тому, що в душі його й місця нема для жадоби.
Що йому втеча рабів, неврожай, зубожіння, пожежі?
Друга такий не продасть при нагоді, дитини не скривд
Хлібом дешевим, стручками живе; хоч поганий вояка,-
Містові й він помічник, якщо віриш у те, що й дрібниц
В справах великих, нехай і малу, та вагу таки має.
Вчить він хлоп'ят лепетливих найперші слова вимовля1
Вже відтоді їм прищеплює нехіть до лайки брудної.
Згодом прихильними радами й душу плекає дбайливо:
Вчить її міри — приборкує гнів, і суворість, і заздрісті
130 Славні діяння оспівує він, про минуле говорить
Тим, що зринають, вікам. Він і вбогим, і хворим розра
204
Хто 6 то навчив тих дівчаток і хлопчиків, чистих, невинних,
Пісні-молитви, коли б не послала їм Муза поета?
Ласки благаючи, хор відчуває вже подих безсмертних,
Просить промовисто й ніжно, щоб небо дощі посилало.
Він і недуги, й страшні небезпеки від нас проганяє,
Мирні, врожайні нам сяють літа завдяки його пісні.
Пісня й небесних богів, і підземних власкавлює манів.
Ратаї дужі колись, на полях своїх скромних щасливі,
140 Тільки-но збіжжя звезли, відпочинок при святі давали
Тілу й душі, що в надії на день цей весь рік гарували.
З тими, хто поруч трудився, з дружиною вірною, з дітьми,
Жертви несли: молоко для Сільвана, Землі — поросятко,
Генію — квіти й вино, бо він дбає про вік їх короткий.
Звідси пішли й фесценіни: в селі один одного звикли
В день цей дражнити лайками, і то не як-небудь, а віршем.
Звичай прийнявся й з року на рік оживав пустотливо
Милою грою, аж поки той жарт знахабнілий не зблиснув
Зубом скаженої злоби й не став допікати безкарно
150 Навіть зразковій сім'ї. Настраждалися ті, в кого впився
Зуб той кривавий. Але й ще не доторкнуті ним зажурились,
Як тій біді запобігти. За всіх тут закон заступився:
Кару він визначив тим, хто посмів би когось ображати
Піснею чорною. Кривдник принишк: під загрозою кари
Вмить його запал пригас і не так уже пісня діймала.
Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила,
Лацій суворий зріднила з мистецтвом, і цей клекотливий
Вірш сатурнійський опав; його осад в'язкий поступово
Змила ясна течія, але мітка села ще віками
160 Прикро темніла, й сьогодні її ще подекуди видно.
Римлянин пізно до греків приглянувсь метким своїм зором.
Війни Пунійські вляглись — і тоді він спокійно задумавсь,
Що дали людям Софокл, Есхіл і Теспіс, тоді-то
Спробував дати й переклад їх гідний, і ось уже й сам він
Радість натхнення пізнав, од природи піднесений, жвавий,
Вже він розправив плече, вже він повниться духом трагічним,
Хибить одним лиш: тонкою обробкою нехтує в праці.
Думають так: якщо речі буденні, то й поту не треба,
Щоб описать їх. А втім, що у меншій пошані буває
170 Твір комедійний, то більших зусиль вимагає. Поглянь ось,
Як-то наш Плавт невиразно зображує батька скупого,
Хлопця, який закохавсь, чи лукавого звідника з ними.
Як ті нахлібники в нього скидаються всі на Доссена,
Як він по сцені незграбно біжить, черевика не взувши.
Про гаманець йому йдеться: поповнив — і вже він не дбає,
Як там вистава, чи йде ще, чи впала таки на помості.
Тих, кого вітряним повозом Слава на сцену примчала,
Сушить сонливий глядач, роздуває — до оплесків скорий.
205
Я ж мідяком оцінив би те все, що спраглого слави
180 То піднесе, то повалить. Театре, прощай, коли маю
Сохнути, пальми не взявши, й повніти, увінчаний нею!
Часто й одважний поет оминає театр боязливо,
Бо глядачі там сильніші числом, а чеснотами слабші —
Неуки, дурні, до бійки готові, як лиш суперечка
З вершником зайде. Кулачних бійців чи ведмедя, буває,
Серед вистави давай їм. Ось так ті людці веселяться.
Врешті, й у вершників нині від вуха до блудного ока
Вже перейшла насолода: видовища вже споглядають.
Іноді понад чотири години відслонена сцена.
190 Кінні загони там б'ють копитами, крокує піхота,
Тягнуть вождів-полонеників, руки назад їм зв’язавши.
Повози, судна, вози, колісниці спішать, і рікою
Здобич пливе: тут і вази корінфські, й бивні слонові.
Був би тепер Демокріт поміж нами, то вже б насміявся
Вволю над тим, як німіє юрба, коли вийде на сцену
Слон білошкірий чи суміш пантери з повільним верблюдом.
Він до юрби приглядався б уважніше, ніж до вистави.
Словом, чудовим видовищем був би сам люд наш для нього.
Щодо творців тих вистав, то сказав би, що тут повідають
200 Байку ослятам глухим. І справді, хай грім хоч ударить,—
Так і не вчуєш його в тому галасі наших театрів,
Де все клекоче й двигтить, ніби море чи ліс предковічний.
В гаморі тім споглядають виставу й убори чужинські.
Хай лиш актор в одіянні розкішному стане на сцені —
Вже об долоню долонею б’ють, аж ляскіт лунає.
«Може, сказав щось?» — «Ні слова».— «Кому ж вони плещу
в долоні?
«Тій багряниці тарентській, що сяє фіалковим блиском».
Ти не подумай, однак, що, коли хтось майстерніше зроб*
Те, з чим не впорався я, то його не хвалитиму щиро.
210 Наче того, хто по линві натягнутій вміє ходити,
Я поважаю співця, котрий душу солодким обманом
Стискує, ніжить і сповнює жахом; котрий переносить
То до Афін, то до Фів мене словом своїм чарівничим.
Зваж і на тих, які здатись воліють на суд читачеві,
Ніж догоджать глядачам, що з переситу й гордості дмуться.
Глянь при нагоді й на них, якщо хочеш поповнити гідно
Книгами храм Аполлона й пришпорити наших поетів,
Щоб до гаїв Гелікона ще дужче вони поспішали.
Часто й самі ми, поети, собі-таки чинимо шкоду.
220 Я ось вирубую свій виноградник, якщо тобі твір цей
Шлю, а ти зайнятий там чи втомився. Якщо ми на друга
Гнів таїмо, коли зважиться він у нашому творі
Хоч одного не схвалити рядка; якщо знову читаєм,
Хоч і не просять, прочитане місце, ще й плачем, що мало
206
Цінять наш труд — щонайтоншою ниткою ткану поему.
Врешті, якщо живемо ми в надії, що й сам ти, можливо,
Взявши творіння наші до рук, зацікавишся нами,
Змусиш багато писать, не дозволиш нам бідувати,
Все ж випадало б нам знати, які шанувальники личать
230 Мужності, цінній як на війні, так і в мирних діяннях,
Щоб віршомазу, бува, не дали ми її під опіку.
Ось в Александра Великого першим поетом був, кажуть,
Той горезвісний Херіл, що за вірші свої недоладні
Грошей для себе загріб, золотих македонських, чимало.
Іноді плями на чистім листі залишає чорнило,—
Так і поети нікчемними віршами часто плямують
Подвиги світлі. Той самий володар, який без рахунку
Золотом сипав за вірші такі, що хоч смійся над ними,
Видав закон, що один лиш Лісіпп у вигинах бронзи,
240 На полотні ж — Апеллес — і тільки вони! — зображати
Сміють його, Александра. Він оком оцінював тонко
Твори мистецтва, але щодо книг, які Муза дарує,—
Тут, коли б суд він чини^, ти в заклад би пішов, що суддя цей
На беотійській землі, пі^ захмареним небом родився.
Тільки тебе не ганьбить ні твій погляд на вартість поеми,
Ні подарунки, що їх, да^ителю славний, від тебе,
Милі тобі, прийняли — йоети Вергілій і Варій.
Навіть під гострим різцем не прогляне лице так виразно,
Як у творінні співця віддзеркалиться розум і вдача
250 Славних мужів. То чи я б не волів замість так-от снувати
Нитку розмови при самій землі, прославляти походи,
Пісню співати про різні місцевості, ріки, твердині,
Зведені високо в горах; про варварські землі, про війни,
Ті, що вляглись під твоєю рукою по цілому світі;
Славити брами зачинені Януса, сторожа миру,
Й Рим, що, тобою очолений, страх наганяє на парфа? —
Звісно б, волів, коли б сили бажанням рівнялись, одначе,
Велич твоя — не для куцої пісні; мені ж, окрім того,
Соромно братись за те, чого плечі б не вдержали навіть.
260 Пильність, коли недоречна вона,— то лише на заваді.
Це очевидно тоді, коли йдеться про вірші, мистецтво.
Більше приваблює зір і швидше врізається в пам’ять
Те, в чому насміх, ніж те, в чому схвалення наше й повага.
Я ось боюся похвал, як незвичної, прикрої ноші.
Тож ні в потворнім зображенні з воску не хочу стояти,
Ні милуватися віршем нікчемним, щоб потім не мусив
Я червоніти за грубий дарунок, а вже наостанку
Щоб не потрапив я в скрині, з поетом моїм там простягтись.
Просто туди, де торгують олією, ладаном, перцем.
270 Там знадобиться сувій непотрібний — товар загорнути.
207
2
ДО ФЛОРА
Флоре, супутнику вірний Нерона, улюбленця слави.
Хай хтось захоче тобі хлопчака для прислуги продати
Родом із Габій чи з Тібура й скаже: «Ось цей, кого бачиш,
Від голови аж до стіп — наче той огірочок, без вади.
Дай вісім тисяч — і буде твоїм. Він домашнього хову,
Звиклий до послуг, бажання твоє зрозуміє з півслова.
Грецької мови лизнув, не сплохує, до чого б не взявся.
Словом, що хочеш, те з нього ліпи, мов із вогкої глини.
Ба, ще й співає, хоча й не навчавсь, та при чарці — похвалиш.
10 Мало хто вірить, однак, обіцянкам гучним, бо товар свій
Всяк аж до неба підносить, аби лише з рук його збути.
Я ж — не з таких, бо не в скруті: свій гріш, хоч і вбогий, я маю.
Де ще зустрінеш такого торговця? Нікому, крім тебе,
Дешево так не продам. Тільки раз він якось опізнився
І, як буває, сховався під сходами, прута злякавшись».
От і плати, якщо випадок цей не вразив тебе надто.
Візьме він плату, гадаю, й не буде лякатися кари:
Знав ти, кого купував, і торговець той все тобі виклав.
Отже, й до суду його позивати не матимеш права.
20 Так от і я, коли ти від’їжджав, попередив, що марно
Ждати від мене листів, що, буває, лінюсь я, щоб потім
Ти не гнівивсь, коли жодної звістки від мене не буде.
Що з того вийшло? Ти в гніві таки ще й зневажити хочеш
Право, яке по моїй стороні, нарікаючи навіть:
Ось, мов, брехливий який: щось не шле тих обіцяних віршів!
Кажуть, один із Лукуллових воїнів ніччю, заснувши,
Всіх своїх грошей позбувсь, які в службі важкій заощадив.
Потім, себе проклинаючи й ворога, шкірячи люто
Зуби голодні, неначе той вовк, він один лщие вибив
30 Цілий загін із твердині найвищої, хоч непорушно
Досі стояла вона, неприступна й оснащена до^ре.
Вславившись так, він отримав не тільки почесні відзнаки —
Двадцять тисяч сестерцій йому відраховано тут же.
Саме в той час якесь інше укріплення претор доконче
Взяти хотів і того ж таки воїна став закликати
Так, що й лякливий, почувши таке, набрався б одваги:
«Йди, куди мужність тебе пориває, в щасливу годину!
Жде тебе слава, сміливче, й нові нагороди. Не стій же!»
Той, хоч і був селянином, та все ж відповів йому тонко:
40 «Піде, куди закликаєш, лиш той, кому вкрадено пояс».
Вчитися в Римі мені довелось; ось тоді й зрозумів я,
Скільки-то грекам нашкодив Ахілл, охоплений гнівом.
Потім освіту мою підняли благодатні Афіни
208
Так, що пряме від кривого я міг одрізнити й охоче
Правди шукати почав, полюбивши гаї Академа.
Милі місця я в негоду покинув: мене підхопила
Розбрату хвиля сліпа й понесла (та який з мене воїн?)
В збройні ряди, яким Август відразу мав шлях перетяти.
От і Філіппи... Покладено край моїй службі військовій.
50 Якось поник я раптово, немовби хто крила підрізав:
Батьківську хату й наділ мені забрано. Вбогість зухвала
Тут і штовхнула до віршів мене. Та тепер, у достатках,
Зіллям яким очищатись, щоб я не волів на дозвіллі
Трохи поспати собі, ніж уперто над віршем сидіти?
Рік по рокові йде й щораз іншу бере в нас данину:
Забрано жарти, любов, і забави, й вино, а сьогодні —
Черга й на вірші мої... То що мені радиш робити?
Врешті у різних людей — і смаки, й уподобання різні:
Ти замилуешся піснею, той — вихвалятиме ямби,
60 Іншик — Біонові бесіди з чорною сіллю приваблять.
Троє гостей моїх, бачу я, тут же в смаках розійшлися,
Різні-бо в них піднебіння, усяк чогось іншого прагне.
Як їм догодиш усім? Ти відкинув, тому — забаглося;
Те, чим захоплений ти,— перекривлює губи двом іншим.
Як ти, крім того, подумати міг, що в столичному Римі,
В вирі занять і турбот, я візьмусь до якоїсь поеми? —
Той поручитись за нього благає, той — слухати вірші,
Все занедбавши, той хворий лежить на горбі Квірінальськім,
Той — аж в кінці Авентіну, треба в обох побувати!
70 Є куди ноги трудити, як бачиш. «Але ж там і площі,
Й вулиці чисті,— ніщо не завадить думками ширяти».
Ось постачальник меткий підганяє погонича й мула,
Там піднімає скрипучий коловорот брили й колоди.
Там ось вантажні вози з похоронним походом зіткнулись,
Онде собака скажений біжить; он — свиня, вся в болоті.
Йди ж і придумуй у тому гармидері вірш мелодійний!
З міста тікають поети гуртом: їм гаї до вподоби,
В затінку люблять забутись вони, шанувальники Вакха.
Хочеш, щоб я тут писав, у тім гамі, що й ніччю не тихне?
80 Радиш іти по тій стежці вузькій, що втоптали поети?
Я, кого пестили тихі Афіни, хто цілих сім років
Знав лиш науку й нажив сивини, снуючи свої думи
Посеред книг,— занімілий ходжу, мовби статуя, й часто
Чую за спиною сміх. То невже ж у міській колотнечі,
В тім каламутнім потоці, наважусь я пальцем торкнути
Лірну струну й підбирати для неї співзвучного слова?
Двоє братів було в Римі — правник і промовець; обоє
Знай вихвалялись навзаєм та солодко так, ніби перший
Був для другого Гракх, а другий для першого — Муцій.
90 Так ото нині дуріємо й ми, красномовні поети:
14 Квінт Горацій Флакк
209
Я укладаю пісні, той — елегії: подиву гідні
Витвори Муз дев’ятьох! Ти приглянься, з якою вагою
Ми, набундючені й млосні якісь, окидаємо зором
Пишні святині богів, куди сходяться римські поети.
Буде нагода — заглянь у той храм і послухай-но збоку,
З чим туди йдуть і за що там вінок собі кожен сплітає.
Аж до вечірніх вогнів ми в двобою, немов на арені:
То відбиваєм удар, то завдати й самі поспішаєм.
Ось він Алкеєм назвав мене; мить — і його Каллімахом
100 Зопалу я йменував, а коли цього видасться мало —
Тут же Мімнермом назву, хай пишається йменням жаданим.
Різне терплю, щоб годити сім’ї дратівливих поетів,
Звісно, якщо я пишу й домагаюсь прихильності люду.
Нині — спокійно кладу тому край і спішу вже заткнути
Вуха, що досі до будь-кого я наставляв терпеливо.
Сміхом карають поганих поетів, але ті писаки
Плещуть в долоні собі й з насолодою власні писання
Хвалять самі ж: їм і діла нема до твоєї мовчанки!
Хто ж написати поему б хотів, як мистецтво велить нам,—
110 Той, крім таблички, суворістю цензора хай запасеться:
Всі ті слова, що не матимуть полиску, тьмяні, прив’ялі,
Без кольорів і ваги, що не будуть вже гідні й уваги,
Сміло відкине він геть, хоч вони й неохоче відходять,
Місце нагрівши собі ще й тепер десь у закутках Вести.
Інші, затемнені досі, до світла він виведе, в люди —
Назви речей, соковиті й дзвінкі, що так часто звучали
В мові Катонів старих і Цетегів; сьогодні ж неначе
Запліснявіли, німі, десь на дні забуття вікового.
120 Так, повносилий, стрімкий, мов потік кришталево-прозорий,
Словом добірним, гнучким він живитиме Лація мову.
Пишному скромності трохи додасть, неохайне — пригладить,
Викреслить зайве, дрібне, і робитиме все це грайливо,
Ніби на жарт, але втомиться так, наче той, котрий в танці
То промайне, мов Сатир, то мов грубий Кіклоп затупцює.
Краще хай кажуть, що я не поет, а дивак і нездара,
Лиш би своїм я втішавсь, хоч і хибним, ніж мав би каратись,
Бачачи хиби свої. Одному аргів’янину, кажуть,
Трагіки славні весь час причувались. Засяде, бувало,
130 Сам у порожнім театрі — та й плеще, раденький, в долоні.
Іншої ж вади не мав; поживав собі тихо й зразково:
Добрим сусідою був і господарем, завжди гостинним.
Жінці поміг, на рабів не гнівивсь: вибачав, коли часом
Хтось на пляшчині печатку надбив. Оминав небезпеку,
Хай це обрив чи відкрита криниця. Його лікувати
Все ж узялася рідня. Чемерицею чистою врешті
Вигнано з жовчі ту хворість його. Але, ставши здоровим,
Зойкнув він тут же: «Ви вбили мене, присягаюсь вам, друзі,
210
Не врятували — із світу звели мене, втіху єдину,
140 Ту найсолодшу ману з мого серця так грубо прогнавши!»
Видно, й мені розумніти пора й, полишивши дрібниці,
Дітям зоставити милі забави (на те вони й діти!).
Годі шукати вже слів, що до струн пасували б латинських:
Час до життєвих ладів, до співзвучності їх дослухатись.
Ось і корю себе подумки часто: якби не зумів ти
Спраги згасити нічим, то подався б до лікаря, звісно.
Ну, а коли ти громадиш усе і, що більший доробок,—
Більшого прагнеш, то це затаїш? А як рани твоєї
Вказане зілля чи корінь не гоїть,— хіба не відкинеш
150 Кореня й зілля того, що цілющої сили не мають?
Чув ти, напевно: «Кого наділили безсмертні багатством,
Той і від дурості, вади ганебної, вільний тим самим».
Ти — багатієш, але попри те не стаєш розумніший:
Значить, пораду таку й мідяком оцінити не варто.
Певно, коли б од багатства хоч хтось та мудрішим робився,
Менше скупився й тремтів,— ти по праву тоді й докоряти
Міг би собі, що на світі є ще хтось, від тебе скупіший.
«Власність — це куплена річ». Коли так, тоді дещо придбати
Можна — повір^правникові— й ужитком: те поле, що з нього
160 Ти споживаєш плоди, не твоє хіба? Орбій он, власник,
Дбаючи все про ріллю, що тобі ж зарясніє плодами,
Чує, що ти тут господар. За гроші береш виногрона,
Яйця, курчат і вино для обіду. Ось так поступово
В нього купуєш те поле, яке він за триста чи більше
Тисяч купив колись сам. Яка ж тут різниця — чи жити
З того, що ти лиш сьогодні купив, чи давніше? Так само
Той, хто придбав біля Веїв чи біля Аріції землю,
Куплений овоч (не знаючи сам того) їсть при обіді,
Купленим хмизом казан нагріває під ніч прохолодну.
170 Все ж він своїм називає те поле, що ген простяглося
До межової тополі, що мирить сусідів сварливих.
Нібито власність — це те, що всякчас одного поспішає
Скинути з себе господаря й іншим його замінити —
То на прохання, то грішми, то силою зброї, то смертю.
Тож, коли нам не дається ніщо для постійного вжитку,
Й, начебто хвиля по хвилі, міняються і спадкоємці,—
Що з тих засіків і нив? І чи варто вже так розсувати
Межі своїх пасовиськ, коли Орк, який навіть не гляне,
Скільки там в кого є золота, косить малих і великих?
180 Мармуру, срібла, слонової кості, картин, самоцвітів,
Мочених в пурпур гетульський убрань, статуеток тірренських —
Дехто не має, а дехто й не взяв би. Чому неподібні
Навіть ті рідні брати: одному з них лише б забавлятись
(Що йому пальми й прибуток від них?), зате другий, багатий,
В праці з’їдає себе — очищає вогнем і залізом
14*
211
Зранку й до ночі ліси під посів,— пояснив би це Геній,
Він-бо ту зірку веде, що з народженням нашим заблисла,
Бог, який вдачу виліплює нам, але з нами й вмирає,
Бог, що міняє лице: то хмурний він, то вже просвітлілий.
190 Я — поживаю свій скромний запас, тому й не хвилююсь,
Що спадкоємець назичить мені, коли стільки ж застане,
Скільки отримав я сам, і не більше. Але хочу знати,
Чим відрізняється щирий, веселий — од марнотратця,
Від скупаря — бережливий? Різниця ж велика — чи грішми
Сієш направо й наліво, чи просто не дуже боїшся
Зайвим видатком, бува, гаманець свій облегшити трохи.
Так у дитинні роки, хлопчаком ще, втішавсь ти квапливо
При п’ятиденному святі Мінерви солодкою грою.
Хай лиш убогість бридка не торкнеться мене: чи пливтиму
200 Я на великім судні, чи в човні — пливтиму той самий.
Хоч не мчимо під вітрилом тугим навздогін Аквілону,
Все ж надокучливий Австер не дме все життя нам у вічі.
Силою, хистом, чеснотами, місцем, багатством, красою
Ми серед перших — останні, але між останніми — перші.
Ти не скупий. Ну й гаразд. Але добре подумай, чи й інші
Хиби від тебе втекли. Чи не пухне від прагнення слави
Серце твоє? Чи не їсть його гнів або страх перед смертю?
З духів нічних, сновидінь, ворожби, заклинань фессалійських,
Чарів, страхів і відьом — ти направду готов посміятись?
210 Як уродини свої зустрічаєш? Чи друзям охоче
Вибачиш хибу якусь? Чи добрішаєш, м’якнеш на старість?
Вийнявши скалку одну з багатьох, відчуваєш полегкість?
Жити не вмієш як слід — поступись розумнішому місцем!
Досить набавився ти, наїдавсь досхочу, напивався —
Годі! Пора відійти, щоб тебе, коли вип’єш над міру,
Молодь на глум не взяла: не тобі з нею в жартах рівнятись!
ДО ПІСОНІВ
Що, якби шию коня з головою людини надумав
Пензлем з’єднати маляр, ще й пір’ям барвистим одіти
Ті звідусюди позбирані кусники: зверху обличчя
Гарної жінки, внизу ж — подоба лускатої риби,
Хто, на цей витвір поглянувши, сміхом не пирснув би, друзі?
Вірте, Пісони: точнісінько так виглядатиме й книга,
Де ніби в маренні хворого будуть безладно зринати
Всякі дива, так що там не підійде до цілості твору
Ні голова, ні нога.— «Але ж малярам і поетам
10 Дозвіл ще з давніх часів на дерзання нечувані дано».
Знаю. І сам ним користуюсь, не боронитиму й іншим,
Лиш не для того, кажу, щоб сумирне єдналося з диким,
Щоб парувалися з тигром вівця, а з гадюкою — птиця.
Так от не раз по гучному, багатонадійному вступі,
Латку яскраво-червону пришиють одну, потім другу,
Начебто зайчика пустять: опишуть діброву Діани,
Вівтар її і струмок, що, звиваючись, так мальовничо
Лугом біжить, або Рейн, або в небі вологім веселку.
Все це, однак, не на місці. Скажімо, сумні кипариси
20 Добре вдаються тобі, та до чого вони, якщо чудом
Серед уламків судна врятувавсь грошовитий замовник?
Звідки, наприклад, цей глечик, якщо ти до амфори брався?
Все можеш, отже, робити, аби лиш єдине та просте.
Не одного з нас, поетів, о батьку, й сини його гідні,
Вводить в оману уявна довершеність: темним роблюся,
Прагнучи бути коротким; той, дбаючи тільки про легкість,
Млявим стає, цей — надутим, силкуючись бути поважним.
Інший, лякаючись бурі,— плазує весь час, обережний.
Хто ж забажає просте в чудернацькому світлі подати,
30 Той кабана прималює до річки, дельфіна — до лісу.
Втеча від хиби — до хиб же веде, коли бракне мистецтва.
Там, біля школи Емілія, будь-який мідник зуміє
Вилити вміло й хвилясте волосся, і нігті, одначе,
В суті самій він спіткнеться-таки: тих частин не з’єднає
В цілість одну. За перо беручись, не хотів би скидатись
Я на того різьбяра, як і вроду свою вихваляти —
Кучері, полиск очей,— коли б ніс, наприклад, кривий був.
Отже, хто пише,— беріться за те, що було б вам по силі,
Зваживши добре, що втримають плечі, під чим — подадуться.
215
40 Хто відповідний предмет підібрав, то вже неодмінно
Знайде потрібні слова й укладе їх у світлім порядку.
Блиск і принадність порядку того (чи я помиляюсь?) —
В тім, щоб доречно сказати таке, що саме до речі,
Інше відклавши до часу. Ось так і в обіцяну пісню
Слово при слові низати належить і чуйно, й уважно:
Це ось відкине поет, а тому от — надасть перевагу.
Буде добірний твій вислів, якщо звичайнісіньке слово
Блисне в незвичнім зв’язку, мов нове: а як іноді треба
Зміст невідомих речей іменами новими розкрити,
50 Слово створити, незнане Цетегам,— хай мають поети
Право на те, але з нього розумно нехай користають.
Приймуться ті новотвори, якщо вони, змінені трохи,
З грецької мови почерпнуті. Те, що зуміли зробити
Плавт і Цецілій,— чому б не зробили Вергілій і Варій?
Чим провинився і я, що в міру сил своїх скромних
Щось по-новому скажу, коли мову батьків багатили,
Творячи назви нові, ще в минулому — Енній з Катоном?
Можна було й повік буде можна, карбуючи слово,
Мітку сучасну на нім відбивати. Отак у природі:
60 Рік промине — й перволист облітає; і в мові так само:
Старіють ранні слова поступово, на їхньому ж місці,—
Як і вони колись,— квітнуть нові й набираються сили.
Смерті підлеглі і ми, і все те, що створили ми, люди;
Штучний затон, який судна хоронить від подиху бурі
(Праця владична!), чи багна безплідні, привиклі до весел,
Ті, які гострий леміш відчуваючи, нині годують
Людні міста, чи ріка, що полям течією грозила,
Звернена в річище інше,— згинуть смертних творіння.
Вічно й слова не бувають у тій же красі та пошані:
70 Відгомонілі вже,— знов оживають, а ті, що сьогодні,
Пишні, в усіх на устах,— заніміють, коли того схоче
Звичай, який і оцінку, й закони приписує мові.
Древній Гомер нас навчив, яким розміром пісню складати
Про лихоліття війни, про діяння владик, полководців.
Спершу в нерівнім двовірші звучав лише сум, але потім
Також і напис-обітницю розміром тим укладали.
Хто ж був творцем тих елегій коротких — не знаємо й досі:
Вчені ведуть суперечки, але не приходять до згоди.
Гнів Архілохові викував зброю, їдкі його ямби.
80 Згодом котурни й сокки низькі цю стопу вподобали,
Здатну розмову вести, покриваючи в люднім театрі
Гомін юрби, й спроможну представити живо події.
Лірі ж — богів і героїв оспівувать Муза веліла,
Славить кулачних бійців, коня, переможного в бігу,
Пристрасті літ молодечих і вільність при келиху піннім.
216
Отже, якщо я не чую тонів ані їх переміни
В тому чи іншому творі,— чому тоді звуся поетом?
Чи, незнання по-дурному соромлячись, маю не вчитись?
Як до речей комедійних трагічний вірш не підходить,
90 Так і Фієстів бенкет не годилося б нам зображати
Мовою бесід буденних, підхожою більше для жартів.
Хай же кожна ця річ має місце своє, їй належне.
Правда, й комедія іноді голос підносить, наприклад,
Гучно лайки вивергає Хремес, переповнений гнівом.
Так і в трагедії часто Пелей або Телеф, скажімо,
Вбогі вигнанці, по-простому, щиро жалі виливають,
Не в довжелезних і пишних словах, коли хочуть торкнути
Скаргами тими серця глядачів, досягти спочування.
Мало, щоб вірш був красивий: нехай і солодкий він буде,
100 Хай глядача куди хоче веде, його дух полонивши.
Як і при тім, хто сміється чи плаче, й у нас мимоволі —
Сміх або плач на лиці: якщо інших розчулити хочеш —
Сам страждай наперед, ось тоді-то, Пелей ти чи Телеф,
Гляну я з болем на тебе; коли ж говоритимеш будь-як —
То задрімаю або посміюсь. До сумного обличчя —
Слово підходить сумне, до сердитого — гнівне: поважним —
Личить і слово поважне, грайливим — легке, бо природа
Спершу в душі викликає у нас перемінами долі
Настрої різні: то тішить, то враз пориває до гніву,
110 То до землі прибиває і тугою стискує горло;
Потім — і словом пояснює вже ті пориви душевні.
Ну, а як настрій один, а слова на устах протилежні —
Сцену таку засміє увесь люд — і піший, і вершник.
Є ж бо різниця, хто мовить — чи Дав, чи півбог, чи розважний
Сивоголовий дідусь, чи юнак запальний, чи то владна
Мати сім’ї, чи турботлива нянька, чи той, хто постійно
В мандрах — бувалий купець, чи рільник на зеленому полі,
Чи ассірієць, чи колх, фіванець, чи Аргосу житель.
Вірний переказу будь або сам відповідно до правди
120 Щось опиши. Коли про Ахілла в славі найвищій
Мову ведеш — хай буде він буйний, суворий, гнівливий,
Хай відкидає закон і мечем хай на все посягає.
Хай непокірлива буде Медея, !но — плачлива,
Іо — блукачка, тужливий — Орест, Іксіон — віроломний.
Творячи постать для сцени незнану ще, власну, старайся,
Щоб від початку вона й до кінця мала цілісну вдачу,
їй лиш одній притаманну і їй відповідну. Одначе,
Важко сказати по-своєму те, що є спільним набутком:
Легше Троянську війну зобразити на сцені театру,
130 Ніж оспівати таке, що на думці й устах не було ще.
Знаний повсюдно переказ тоді називай справедливо
Власним творінням, коли за те коло, второване тупо,
217
Вийти зумієш і слово в слово товкти перестанеш,
Мов дріб’язковий товмач, і коли, за зразок щось узявши,
В нім не загрузнеш, законами твору чи соромом скутий.
Врешті, якщо не почнеш, як поет кіклічний колись-то:
«Спів починаю про долю Пріама й війну славнозвісну».
Що сотворити б він мусив, щоб зачин такий оправдати?
Гори в пологах важких, а родиться... мишка маленька.
140 Інша річ — той, що зусиль ніколи намарно не тратиь:
«Музо, прослав того мужа, який після скорення Трої
Звичаїв стільки пізнав і міст чужоземних побачив».
Він-бо не з пломеню дим, а з диму пломінь яскравий
Хоче добути, щоб дивні дива з того сяйва зринали:
І Антіфат, і циклоп Поліфем, і з Харібдою Сцілла.
Про поворот Діомеда такий не почне повідати
Від Мелеагра кончини, про Трою — від Зевса і Леди;
Завжди до діла спішить, читача пориває з собою
В гущу подій, наче б той уже знає про них, а все інше,
150 Чим не надіється блиснути,— лишить; ось так і снує він
Вигадки ті, неправдиве сплітаючи вміло з правдивим,
Щоб початкове з середнім, середнє — з кінцевим в’язалось.
Слухай, чого вимагаєм від тебе і я, і народ мій.
Отже, якщо тобі йдеться про те, щоб глядач не покинув
Місця свого й, почувши: «Плещіть!» — заплескав у долоні,
Мусиш підмітити риси, властиві для кожного віку,
Живо малюючи вдачі всілякі, мінливі з роками:
Хлопчик, який вже навчивсь говорити й ногою вже певно
Б’є по землі, до однолітків тягнеться все: то пустує,
160 То вже надувся, то знов усміхнувсь — щохвилини він інший.
Хлопець під першим пушком, від опіки звільнившись нарешті,
Рветься до коней, собак і до грищ на зеленому полі,
М’якне до зла, наче віск, не піддасться ж — раді розумній,
Користь якусь осягнути ліниться, розтринькує гроші,
Гордий, палкий, але те, що полюбить,— спішить розлюбити.
Зрілий муж, навпаки,— про майно, про почесті дбає,
Друзів потрібних собі заведе й оминає розважно
Те, що потому, коли б захотів, уже важко змінити.
Вколо старого — турботи одні, чи тому, що не сміє
1/0 Навіть торкнутись того, що зібрав, чи тому, що керує
Всім якось холодно й мляво, гадає ще довго пожити,
Завжди вагається, вічно бурчить, нарікає на долю,
Хвалить минулі часи, дні дитинства свого, молодих же —
Лає на кожному кроці, наставник, суддя їх суворий.
Досить добра нам несуть із собою роки, що приходять,
Досить його й забирають, минаючи. Тож юнакові
Ролі старого не йдуть, а хлопчині — дозрілого мужа.
Межі й можливості віку свого треба кожному знати.
Дію описують словом або зображають на сцені.
218
180 Те, що сприймається вухом, повільніше й слабше хвилює,
Ніж очевидне, побачене, те, що глядач переймає
Без посередника, сам. Та є речі, яким відбуватись
Краще за сценою; там і залиш їх, усунь ті події
З-перед очей, а вклади їх майстерно в уста очевидця:
Хай не вбиває Медея дітей на виду, перед людом,
М’яса людського Атрей-лиходій хай не варить на сцені,
Кадм хай прилюдно не робиться змієм, а птицею — Прокна.
Хоч і покажеш таке — не повірю ще й криво всміхнуся.
Кожна вистава повинна включати ні більше, ні менше —
190 Рівно п’ять дій, коли зичиш не раз їй побачити сцену.
Хай появляється бог лиш для гідної бога розв’язки,
Хай не спішить і четверта особа в розмову втручатись.
Хор, як і той виконавець, хай ролі своєї пильнує:
Хай він співає в перерві між діями, те, що співзвучне
Змістові цілого твору, що задум його розкриває;
Хай доброчесним сприяє, дає їм поради прихильно,
Стримує гнівного шал, а тривожному — спокій дарує;
Хор нехай хвалить короткий обід, правосуддя цілюще,
Мудрі закони і мирне життя при відчинених брамах,
200 Він таємниці нехай береже і безсмертних благає,
Щоб нещасливим Фортуна сприяла, покинувши гордих.
Флейта колись не була ще, як нині, окована міддю,
Рівня трубі,— лиш проста й тонка, з кількома лиш дірками,
Скромна подруга хору, що пісні його вторувала,
Голос доносячи свій до рядів, на той час нечисленних,
Де глядачі засідали (їх теж було легко злічити) —
Скромний і чесний ще люд, шанувальник звичаїв добрих.
Потім, коли переможець поширив свої володіння,
Муром просторі міста оточив, коли в свято безпечно
210 3 самого ранку вином догождав охоронцеві-богу,—
Вільність тоді забуяла в ладах, як і в розмірах віршів.
Що в них утямити міг той глядач-селянин, що при святі
Між городян собі сів, огрубілий в гурті тонкошкірих?
Так-то мистецтво, що простим було, поступово пізнало
Пишність і рух,— і флейтист поволік свої шати по сцені,
Так і сувора струна зазвучала в новому співзвуччі.
Врешті, й вимовність того досягла, що чіткий колись вислів,
Духом пророчим наповнившись, так уже потім ускладнивсь,
Так набубнявів, що й хор заспівав, як оракул дельфійський.
220 Хто ж, укладаючи вірші трагічні, козла домагався,
Скоро й сатирів сільських оголив, при поважному творі
Місце для грубого жарту знайшовши, щоб лиш заманити
Чимось новим глядача, який, бога власкавивши дома,
Вихилив чарочку й дав собі волю при днині святковій.
Правда, й сатирів, отих сміхунів балакучих, годиться
Так зображати і так підміняти жартами правду,
219
Щоб опісля якийсь бог чи герой, що недавно на сцені
В золоті й пурпурі сяяв, у темну нору не скотився,
Мови низької уживши або від землі відірвавшись,
230 Щоб не ширяв у порожняві, ловлячи всякі марниці.
Не для трагедії вірші легкі, балачки їй не личать:
Наче матрона, що свято вшановує танцем обрядним,
Скромно вона промайне між рядами зухвалих сатирів.
Я ж, беручись до сатирових драм, не вживав би, Пісони,
Лиш найбуденніших слів, не настільки б я стер із трагедій
Барви, властиві для них, щоб не можна було відрізнити,
Хто промовляє — Дав, чи Піфія, злодійка хитра,
Та, що в Сімена так спритно талант потягла, чи веселий
Добрий Сілен, опікун Діоніса, його вихователь.
240 Речі відомі я так оспівав би, що кожен би взявся
Скласти й собі щось подібне, легке, але надаремно
Потом спливав би: таку має силу зв’язок і порядок,
Так набирає ваги запозичене з бесіди слово.
Фавнам, що з лісу прийшли, як на мене, слід уникати
Звичок і слів тих людей, що зростали на вулицях міста —
То звеселяючи віршем себе, дзвінким, солодкавим,
То на все горло горлаючи грубі пісні сороміцькі:
Не до смаку це тому, в кого рід і кінь, і майно є,
Він-бо не схвалить поета за те, чим захоплений інший —
250 Той, хто лузає горіхи й горох за столом уминає.
Довгий склад після складу короткого творять укупі
Ямб, легкобіжну стопу, яка розрослася потому
В триметр ямбічний, де чуємо шість ритмічних ударів.
Спершу він був однорідний, але опісля, щоб для слуху
Дещо повільнішим бути, вагомішим,— батьківським правом
Мірні спондеї до себе прийняв терпеливо й гостинно,
Лиш не настільки, щоб їм уступити по-дружньому місце
Друге чи навіть четверте. У триметрах Акція славних
Рідко незмішані ямби звучать; але й Еннія триметр
260 Сцену аж гне своїм кроком важким чи тому, що поспішно,
Надто недбало кував його він, чи тому, що замало
Вивчив закони мистецтва, що теж неабиякий огріх.
Правда, не кожен відразу почує неправильність вірша.
Звідси й та вільність, нічим не оправдана, римських поетів.
Чи, користуючись нею, я мав би як-небудь писати,
Мав би втішатися тим, що мої помилки очевидні
Сприйме поблажливо кожен? Можливо, уникну докору.
Слави ж — не заслужу. На грецьких поетів рівняйтесь,
їх перечитуйте вдень і вночі, не склепляючи ока!
270 Прадіди ваші й у Плавта хвалили дотепи й ритми,
їх за зразок беручи терпеливо,— не буду казати,
Просто з глупоти,— якщо ми спроможні ясно відчути,
220
Де неотесаний жарт, а де дотеп тонкий, і пізнати
Вірш бездоганний на слух або вистукать пальцем той розмір.
Кажуть, що вперше почав ще нечувану пісню трагічну
Теспіс, який на колесах возив свої твори-вистави;
Хто ж виступав, той осадком вина червонив собі лиця.
Потім Есхіл і плащі запровадив, і маски, і сцену,
Збиту із скромних дощок, і словом високим озброїв
280 Тих, що співали на ній, і котурни велів їм озути.
Згодом заблисла й комедія давня в усій своїй славі.
Лиш перейшла вона межі пристойного; грубу зухвалість
Мусив закон усмирити, й затих на півслові ганебно
Хор, бо не мав уже права злословити вільно й безкарно.
В кожному роді доклавши зусиль своїх, наші поети
Чи не найбільше прославились там, де покинули сміло
Стежку, второвану греками, щоб зобразити на сцені
Справи домашні, свої, претексти й тогати створивши.
Лацій і мовою блиснути б міг, як блищить переможно
290 Доблесна зброя його, коли б кожен із наших поетів
Був терпеливий у праці, точив і вигладжував слово.
Ви ж, о нащадки Помпілія, геть без вагання відкиньте
Вірші, яких не торкався різець, яких би він довго
Не шліфував, щоб і ніготь не виявив жодних зазублин.
Знаючи, що Демокріт не науку тяжку, а натхнення
Більше цінив, а значить, і стежку тверезим поетам
На Гелікон перекрив,— не один уже й в лазню не ходить,
Любить відлюдні місця, відпускає і бороду, й нігті,
Ніби набуде тим слави поета, якщо голяреві
300 Жодного разу в житті голови не довірить своєї,
Хоч не поверне їй розуму й трьох Антікір чемериця.
Нащо я, дурень, себе очищаю від жовчі під весну?
Хто б дорівняв мені віршем, якби не вживав я тих ліків?
Ну, але хай там! Буду вже краще бруском, що собою
Гострить залізо, а сам і тупий, і не вріже нічого.
Отже, не творячи сам, я тих, які творять, повчаю,
В чім їх обов’язок, сила, що живить їх, що надихає,
Що їм на користь, що ні, де вірний їм шлях, а де хибний.
Тільки в знанні — джерело й запорука справжнього вірша.
310 Річ усіляку збагнеш, до Сократових книг зазирнувши,
Ну, а коли вже збагнеш, то й слова мимоволі надлинуть.
Хто зрозумів свій обов’язок перед вітчизною, другом,
Чує належну любов до батька, до брата, до гостя,
Знає, у чому турботи судді, сенату й для чого
Владу вождеві дали,— той напевно вже кожній особі
Барв таких добере, що саме їй притаманні.
Хай за життям наслідувач пильно простежує; з нього
Хай і черпає для власного вірша слова соковиті.
221
Тим-то і твір, лиш місцями хороший і справді життєвий,
320 Хоч у цілому без повабу, сили і навіть мистецтва,
Більше цікавить людей, привертає увагу надовше,
Ніж милозвучно-дзвінкі, позбавлені змісту дрібниці.
Грекам дала і натхнення, і дар красномовності Муза,
Грекам — бо тільки вони одного лише прагнули — слави.
В нас же — школяр наймолодший уже, як дорослий, поділить
Мідного аса на соті частини: «Гей, синку Альбіна!
Ти нам скажи: якщо від п’яти дванадцятих аса
Унцію треба відняти, то скільки буде?» — «Третина».—
«Славно! Такий не проциндрить майна! А як стільки ж
додати?» —
330 «То половина». Чи в душах таких, які змалку взялися
Ржею захланності, може колись прорости така пісня,
Що в кипарисовій скриньці лежить і в олії із кедра?
Кожен поет намагається вчити, або звеселяти
Віршем своїм, або ж поєднати корисне з приємним.
Хочеш повчати — повчай, але коротко: сказане стисло
Краще сприймається, глибше й надовше в душі залягає;
Зайве ж усе — в ній місця не знайде, забудеться тут же.
Вигадка, щоб утішала,— нехай буде близька до правди;
Не вимагаючи віри в будь-що, з ненажерного шлунка
340 Ламії діток, скажім, не виймай і живих, і здорових.
Сивоголових загін лише корисне цінить у творі.
Вершник — не любить повчань, оминаючи їх у погорді.
Славлять усі лиш того, хто з’єднає приємність і користь,
Хто звеселить читача й одночасно дасть насолоду.
Книга така й книгаря збагатить, і моря переплине,
Славу на довгі віки дарувавши своєму творцеві.
Похибки є ще й такі, що їх можна було б і простити,
Бо ж і струна не завжди дзвенить під пальцем, як треба:
Замість низького звуку, бува, почуємо тонший;
350 Навіть стріла у намічене місце не завжди влучає.
Тож, коли пісня блискуча в цілому, чи варто шукати
Плям незначних, слідів неуваги, що кожній людині
Вже від природи властива? До чого веду я? —Поганий
Той переписувач книг, що однакову помилку робить,
Скільки на неї не вказуй йому; а сміх викликає
Той кіфарист, що на тій же струні збивається вічно.
Так і поет непоправний Херілом мені видається:
З подиву я засміюсь, як у нього знайду щось хороше.
Ну, а коли задрімає Гомер,— мені зробиться прикро,
360 Хоч при такому довженному творі не диво й здрімнути.
Вірш до картини подібний: ця здалеку краща, та — зблизька,
Ця у півтіні сприймається добре, а та оживає
На видноті, бо вона не боїться, як інша, постати
Перед очима знавця при яскравому денному світлі.
222
Ця нас захоплює тут же, а та — з десятого разу.
Старший з братів! Хоч ти сам від природи розумний,
а батько
Вказує правильну стежку тобі, ти й з моєї науки
Ось що затям. Є заняття, де навіть саму посередність
Можна простити безкарно: законів знавець чи оратор,—
370 Навіть тоді, коли цей — не рівня Мессалі-промовцю,
Той же Касцелію Авлу знанням дорівняти не в силі,—
Все ж у пошані. Але посередність у праці поета —
Гріх, і ні люди його не простять, ні боги, ні книгарні.
Як зіпсують нам приємний обід бездарні музики,
Мак, приправлений медом сардінським, чи згусла олія
(Міг же обід і без них обійтись!), так і вірш, який виник
Лиш для душевних утіх, нехай до вершини мистецтва
На волосок не сягне — вже стрімголов падає в прірву.
Хто ще й меча не тримав, той не вийде на Марсове поле.
380 Хто не торкавсь обруча, не метав ні м’яча, ані диска,
Той не стане до гри, щоб на сміх себе не підняти.
Лиш за перо хапається й неук. А що? Він же вільний,
Знатного роду, належить до вершників, ну, а, крім того,—
Чесна, порядна людина, гріхів за собою не має!
Ти ж ні до яких справ не берись проти волі Мінерви —
Ось моя рада, мій суд. А коли вже дещо напишеш —
Мецію те покажи, хай оцінить; дай прочитати
Батькові, врешті, й мені, а потому літ хоча з дев’ять
Хай те писання полежить: у книзі невиданій можна
390 Креслити зайві слова, а пустиш у світ їх — не вернеш.
Вперше людей лісових від убивства й кривавої їжі
Віщий Орфей, богів посланець, відстрашив; тому-то
Кажуть, що він усмиряв кровожерливих тигрів і левів.
Кажуть, що й Амфіон, будуючи мури фіванські,
Голосом ліри й молитвою-піснею брили камінні
Клав на потрібні місця. І в тім була мудрість прадавня,
Щоб розрізняти загальне й приватне, священне і світське,
Щоб узаконити шлюб і приборкати похіть свавільну,
Зводити мури міські й карбувати на дошках закони.
400 Так божественних поетів і віщі пісні їх окрила
Вічна пошана й хвала. Потому Гомер знаменитий
І Тіртей гартували мужів до воєн суворих.
Віршем складали пророцтва й повчання-дороговкази,
Звуки струн піерійських вели до владичої ласки,
Винайшли втіхи театру, щоб люд після довгої праці
Знову душею і тілом ожив. Тому не соромся
Музи, що ліру тримає в руках, і співця Аполлона.
Хист чи майстерність потрібніша віршам? —Ось де питання.
Та, як на мене, то й пильність сама, без природного хисту,
410 Як і без пильності хист,— це слово пусте: вони в парі,
223
В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набирають.
Хто на змаганнях мету осягти забажав, той ще хлопцем
Тіло в труді гартував, не знав ні вина, ні любові,
Холод і спеку терпів, а хто виграє так на флейті —
Вчивсь тої гри, і не раз його лаяв учитель суворий.
Нам же — досить сказати: «Я дивні поеми складаю,
Хай останньому грець, мені ж — сором плестися позаду,
Як і признатись, що дурень я в тім, чого не навчався».
Наче окличник, який до купівлі юрбу намовляє,
420 Так лестунів до обіду скликає поет, у якого —
Власні поля чималі й на лихву позичені гроші.
Тож, коли справді хтось пишний обід приготовити може,
За бідняка поручитись чи то врятувати від суду,
Будь-яку справу розплутавши, той хіба яким чудом
Може пізнати, хто підлий лестун, а хто друг його щирий.
Отже, якщо ти вже дав чи даси комусь гарний дарунок —
Віршів йому не читай у той час, бо ще й не почнеш ти,—
Він, тобі вдячний, кричатиме: «Влучно, прекрасно, правдиво!»
То він поблідне, пустить сльозу, задивившись мрійливо,
430 То буде бити віршам у лад — п’ятою об землю.
Як над покійником плакальник більше голосить і плаче,
Б’є себе в груди сильніше, ніж той, хто направду сумує,
Так і лестун красномовніше хвалить, ніж чесний цінитель.
Був же в царів такий звичай: кого розпізнати хотіли,
Чистим вином упивали того — лиш тоді було видно,
Гідний він дружби чи ні. Тому, якщо вірші складаєш,
Раджу тобі: оминай лестунів у лисячій шкурі.
Дещо читав ти й Квінтілію, певно. Той радив одразу:
«Тут і тут ось поправ». А якщо ти казав: «Не виходить,
440 Хоч і старався не раз»,— велів закреслити, й знову
Кинути в горно той вірш, і ще раз як слід відкувати.
Ну, а коли ти впирався та ще й захищав свої хиби,
Замість поправити їх,— він змовкав і давав тобі волю:
Що ж, мов, милуйсь тоді сам і твором своїм, і собою.
Чесний, розумний цінитель осудить вірші погані,
Грубі він тут же зганьбить, а недбалі, перо повернувши,
Чорним помітить, обріже прикрасу надмірну, а темним —
Світла порадить додати і вкаже, де місце двозначне,
Де треба іншого вислову вжити; словом, учинить,
450 Як Арістарх, і не скаже: «Чи варто сваритися з другом
Через дрібниці такі?» Дрібниця грозить нам бідою,
Хай хоч раз осміють нас, усунувши з кола поетів.
Наче того, хто жовтухою хворий, чи весь у корості,
Чи збожеволів, чи гнів Діани накликав на себе,
Так і бояться, й минають усі дурного поета.
Лиш пустотливі хлоп’ята зі свистом за ним підбігають.
Може, блукаючи — ніс догори — вивергаючи вірші,
224
В яму впаде він чи рів,— наче той птахолов, який очі
Втупив у пташку якусь,— і волатиме: «Гей, громадяни!
Хто б мене витяг?» — Ніхто не озветься. Коли ж мимоволі
Хтось і завдасть собі труду й уже наготує мотузку —
Я й того стримаю: «Слухай, а може, він сам туди кинувсь,
Може, й не хоче рятунку?» — І тут оповім при нагоді
Про Емпедоклову смерть: «Сіцілійський поет, забажавши
Слави безсмертного бога, стрибнув собі холоднокровно
В Етну вогненну. Нехай же поет має право померти.
А врятувать проти волі чи вбити — однакові речі.
Ця його спроба — не перша, тому й, урятований, знову
Буде шукати він славної смерті — пропаща людина.
Ще й невідомо, за що він так мучиться тим віршуванням:
Батьківський прах осквернив чи ступив нечестиво на місце,
Торкнуте блискавки вістрям, лиш ясно одне — він лютує,
Наче ведмідь, який виламав грати й реве на все горло!»
Так той завзятий поет на невчених і вчених чигає:
Ну, а кого вже піймав — тому гріб: зачитає до смерті.
П'явка відчепиться тільки тоді, коли спухне від крові.
ПРИМІТКИ
оди
КНИГА ПЕРША
1. ДО МЕЦЕНАТА
Меценат — Гай Цільній Меценат (70—8 pp. до н. е.), друг і дорадник Августа,
покровитель школи поетів.
Мету обігнуть...— Учасник змагань повинен був на якомога більшій швидкості
об’їхати колісницею вбитий у землю залізний межовий стовп — «мету», що нерідко призводило
до катастрофи.
Пальмова гілка...— Переможців нагороджували вінком із пальмових гілок.
Люд квірітів...— Римські громадяни врочисто називались квірітами (від сабінського
міста Кури в Італії).
Втретє підняв...— Мова йде про три державні посади в Римі: едилітет, претуру і
консулат.
З лівійських токів...— Лівія була головною житницею Риму.
Аттал — один із володарів Пергаму, славного багатствами царства в Малій Азії.
Суничник — вічнозелене «суничне дерево» (арбут).
Я — з плющем на чолі...— Плющ, посвячений Вакхові, богові вина й натхнення, був
нагородою поетів.
Німфи — вічномолоді жіночі божества, що втілювали різноманітні явища природи
і населяли ліси, гори, печери, моря, річки.
Сатири — лісові божества у вигляді чоловіків з козлячими ногами.
Евтерпа — муза ліричної поезії, зображувалася з флейтою в руках.
Полігімнія — муза, опікунка хорової поезії і танців.
ПO’-еолійському — на лад еолійських ліричних поетів з острова Лесбосу — Алкея
і Сапфо.
2. ДО АВГУСТА
Август — Гай Юлій Цезар Октавіан (63 р. до н. е.— 14 р. н. е.), перший римський
імператор. Август — звеличений богами.
Батько — Юпітер, головний бог римлян, «батько богів і людей».
Грізних явищ вік...— тобто, часи міфічного потопу.
Сльози Пірри — під час потопу врятувалися лише фессалійський цар Девкаліон
і його дружина Пірра.
Протей — морський бог-віщун, який пас на острові Фарос стадо тюленів богині
Афродіти.
Тібр... на Рим помчав...— Розлив Тібру, що відбувся невдовзі після вбивства Цезаря,
перегукується в уяві поета з міфічним потопом.
Веста — богиня домашнього вогнища, опікунка дому й держави.
/лія —мати Ромула і Рема, легендарних засновників Рима.
Діви — весталки, що оберігали вогнище в храмі Вести.
Феб — Аполлон, бог віщування, проводир муз.
Еріціна — Венера, богиня кохання.
Купідон — бог любові.
Марс — бог війни.
Син Майї — Меркурій, що, за легендою, запровадив красномовність, гімнастичні
змагання, вигадав ліру, сприяв торгівлі і промисловості, ставши, таким чином, першим
просвітником людей.
226
3. ДО КОРАБЛЯ
Кіпріда — Афродіта (Венера), богиня краси і любові. Це ім’я походить від острова
Кіпр, де, за легендою, Афродіта народилась із морської піни.
В ту путь тебе...— ода присвячена поету Вергілію, що вирушив на кораблі в
подорож.
Єлени брати...— Кастор і Полідевк (Поллукс), опікуни мореплавців.
Япіг — північно-західний вітер.
Еол— бог вітрів.
Аквілон — північний вітер.
Дар понурих Гіад...— Поява та захід сузір’я Гіад віщували сльоту.
Нот — південний вітер, що приносить дощі.
Гадрія — Адріатичне море.
Син Япета — Прометей, титан, що викрав з Олімпу вогонь для людей.
Дедал — легендарний майстер, який, щоб звільнитися з ув’язнення, зробив крила
і разом з сином злетів у небо.
Геракл — наймогутніший герой грецької міфології, який здійснив дванадцять
подвигів. Тут йдеться про останній подвиг — викрадення Цербера.
4. ДО СЕСТІЯ
Сестій — консул, друг Горація.
Грації — дочки Юпітера і Юнони, богині краси і привабливості.
Вулкан — бог вогню, опікун ковалів.
Фавн — бог лісів і полів, опікун отар; пізніше його ототожнювали з грецьким
Паном.
Плутон — бог підземного царства мертвих.
5. ДО ПІРРИ
Блиск оманний...— Образ Пірри (дослівно: «вогненноволосої») перегукується з
образом звабливого, але небезпечного в своїй мінливості моря.
Бог моря — Нептун; хто врятувався від бурі, складав, за звичаєм, у його храмі свій
одяг і таблицю з написом-подякою.
6. ДО АГРІППИ
Агріппа — близький довірений і найкращий полководець Августа.
Варій — поет, сучасник і друг Горація.
Меонія — давня назва Лідії, що вважалась батьківщиною Гомера.
Велич не для малих.— Посилаючись на скромність свого хисту, Горацій
відмовляється вславляти в епічних тонах Агріппу. В поезії тонко протиставлено світ насильства
й впертого просування до почестей — світові поетичного дозвілля, про яке мріє Горацій.
Улісс — Одіссей, герой «Іліади» і «Одіссеї».
7. ДО МУНАЦІЯ ПЛАНКА
Мунацій Планк — полководець і політик, що відзначався нестійкістю своїх
політичних симпатій, часто переходив з одного табору в інший.
Родос — острів, який славився високим розвитком науки і мистецтва.
Мітілена, Ефес, Корінф, Дельфи, Фіви, Аргос, Мікени, Спарта, Аарісса — стародавні
міста.
Місто Паллади — Афіни.
Альбунея — джерело і храм німфи Альбунеї.
Тібур — місто, розташоване над мальовничою рікою Аніо, улюблене місце
відпочинку заможних римлян. Засновником його вважався легендарний Тібурн.
Тевкр — син саламінського царя Теламона; вигнаний батьком з дому, він виїхав
на Кіпр, де, за переказами, заснував місто Саламін.
15*
227
8. ДО ЛІДІЇ
Сонячні грища...— йдеться про Марсове поле, площу за стінами Рима біля Тібруг
де відбувались гімнастичні й військові вправи.
Мазь оливки...— Оливковою маззю змащувались перед гімнастичними вправами.
Фетіди син — Ахілл, герой Троянської війни.
Троя — головне місто Троади в Малій Азії.
9. ДО ТАЛІАРХА
Т аліарх — виночерпій.
Соракт — гора в Етрурії (Середня Італія), яку можна було бачити з Рима.
10. ДО МЕРКУРІЯ
Твоє дитя...— ліра...— За переказом, Меркурій винайшов ліру, напнувши чотири
струни на панцир черепахи.
Пріам — троянський цар. З допомогою Меркурія він пробрався у намет Ахілла,
щоб викупити тіло свого загиблого сина Гектора.
Місця блаженні...— Елісій, острови, де, за переказом, після смерті перебували обранці
богів. (Див. прим, до епода 14).
11. ДО ЛЕВКОНОІ
Халдеїв ти й числа їхні облиш...— У Римі в часи імперії поширилась під впливом
Сходу ворожба по зорях.
12. ДО КЛІО
Кліо — муза історії.
Гелікон, Пінд, Гем — гори, де, за легендою, перебували музи.
Орфей — міфічний співець і музикант.
Паллада — Афіна, богиня мудрості.
Діва — Діана, богиня полювання, охоронниця дівочої незайманості, опікунка матерів
під час пологів.
А лкід — Г еракл.
Близнята — Кастор і Полідевк, які після смерті, за легендою, стали сузір’ями.
Ромул, Нума, Тарквіній Пріск, Регул, Скаври, Фабріцій, Курій, Камілл,— вожді та
правителі стародавнього Риму.
Топіри,ями гордий...— тобто фасціями, пучками прутів із вкладеними в них сокирами,
ознакою влади.
Рід Марцеллів...— Представником цього роду був Марк Клавдій Марцелл,
племінник і зять Октавіана-Августа, його передбачуваний наступник.
Юліїв зоря...— натяк на комету, появу якої приймали за знак обожествлення Цезаря,
вихідця з роду Юліїв.
14. ДО РЕСПУБЛІКИ
О кораблю...— В образі пошкодженого бурею корабля поет бачить виснажену
громадянськими війнами Римську Республіку, якій грозять усе нові й нові лиха.
Був тягарем важким...— Період зневіри й розчарування, який пережив Горацій після
поразки коло Філіпп, змінився, врешті, турботами про долю Римської держави.
Кіклади — острови в Егейському морі.
15. ДО ПАРІСА
Віроломний пастух — Паріс, син троянського володаря Пріама; викравши в
спартанського царя Менелая його дружину Єлену, він, за переказом, став винуватцем
Троянської війни.
228
Паллада готує бій...— Під час Троянської війни Паллада допомагала грекам.
Аянт, Сфенел, Меріон, Тідід (Діомед), Ахілл — герої Троянської війни.
І ЛІОН — Т роя.
16. ПАЛІНОДІЯ
Палінодія — покутна пісня.
Діндімена — Кібела, фрігійська богиня родючості.
Корібанти — жерці Кібели; вшановуючи її, виконували оргіастичні танці.
Фієст — син Пелопа і Гіпподамії, постійно ворогував з братом Атреєм.
17. ДО ТІНДАРІДИ
Аукретіл — гора біля сабінської оселі Горація.
У етика — узгір’я біля сабінської посілості Горація.
Струн теоських...— натяк на поезію Анакреонта з острова Теоса.
Пенелопа — дружина Одіссея; вважалася зразком подружньої вірності.
Цірцея — чарівниця з острова Еея, яка закохалась в Одіссея.
Семели син — Вакх, Діоніс.
18. ДО КВІНТІЛІЯ В АРА
Квінтілій Вар — поет, друг Горація.
Кентаври — міфічні істоти з кінським тулубом і людською головою.
Катіл — один із засновників Тібура.
Лібер — Вакх.
Берекінтійський ріг — вид флейти, що вживалась у культі Кібели.
19. ДО ПРИСЛУЖНИКІВ
Мати бажань — Венера.
Парос — острів у Егейському морі.
20. ДО МЕЦЕНАТА
Вітав тебе люд в театрі...— В 30 р. до н. е., коли, після тривалої хвороби, Меценат
з’явився в театрі Помпея, народ зустрів його оплесками.
21. ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ
Латона — мати Аполлона і Діани.
Алгід — гора, місце вшанування Діани.
Ерімант — гірське пасмо.
22. ДО АРІСТІЯ ФУСКА
Арістій Фуск — поет, близький друг Горація.
Сірти — землі в Північній Африці, відомі великою кількістю хижаків.
Гідасп — ріка в північно-західній частині Індії.
Давн — міфічний володар Апулії (Давнії), країни на південному сході Італії,
батьківщини Горація.
24. ДО ВЕРГІЛІЯ
Вергілій — найвидатніший римський поет, очолював гурток Мецената, друг Горація.
Мельпомена — муза співу й трагедії.
Орк — божество смерті; підземний світ.
229
26. ДО МУЗИ
Тірідат — парф’янин, який, рятуючись від переслідування, змушений був з
батьківщини тікати до Риму.
Пімплейська муза— Піерійська, від Піерії, країни у Македонії, де здавна
вшановувались Музи.
Плектр — кістяна паличка для гри на струнних інструментах.
На ладу новому...— Горацій пишався тим, що «вперше заспівав на італійський лад
еолійську пісню».
27. ДО ДРУЗІВ
Ляжте, на лікоть опершись...— За обідом римляни, як і греки, напівлежали на
ложах.
Харібда — морська потвора, що поглинала кораблі; тут — жадібна повія.
28. ДО АРХІТА
Архіт — видатний державний діяч, філософ і математик з Тарента (IV ст. до н. е.),
послідовник Піфагора.
Пелопа отець — Тантал, син Зевса, який був жорстоко покараний за те, що подав
на бенкеті богів м’ясо свого сина.
Тіфон — чоловік богині Аврори, яка випросила у богів для нього безсмертя, але
забула випросити вічну молодість.
Пантоїд — троянський герой, якого вбив Менелай, а його щит присвятив богині
Гері.
Фурії — богині помсти, втілення гніву, що призводить до суперечок та війни.
Прозерпіна — богиня підземелля, дружина Плутона; людина, як гадали, помирала
тоді, коли Прозерпіна виривала в неї з голови волосок у жертву підземним богам.
Евр — південно-західний вітер.
Три жменьки піску...— Вважали, що душа померлого може зійти в підземне царство
лише тоді, коли останки його будуть похоронені або присипані хоча б трьома жменьками
землі.
29. ДО ІКЦІЯ
Ікцій— філософ, друг Горація.
На сабейців... меч наготовив...— Мова йде про похід римлян на Савське царство
в Південній Аравії.
Сократа мудрість...— тобто твори Платона, Ксенофонта й інших учнів Сократа, що
викладають його філософію.
Панецій— філософ-стоїк із Родосу.
ЗО. ДО ВЕНЕРИ
Кнід — місто в Малій Азії.
Паф — місто на Кіпрі.
Син... твій...— Купідон
31. ДО АПОЛЛОНА
Співець... в храмі...— В 28 р. до н. е. Август спорудив Аполлону храм на Палатин-
ському пагорбі й заклав там знамениту публічну бібліотеку, де поети на так званих
рецитаціях виголошували свої ще не опубліковані твори.
Ні калабрійських отар...— Калабрія, на півдні Італії, славилась цінними сортами
оливок, меду, вина й випасами для овець.
Аіріс — ріка в Кампанії, найврожайнішій області Італії.
230
32. ДО ЛІРИ
Аесбієць — Алкей, славетний грецький лірик. Проти свого політичного ворога Піт-
така він виступав не лише як поет, але й із зброєю в руках.
33. ДО АЛЬБІЯ ТІБУЛЛА
Альбій Тібулл — відомий елегійний поет, друг Горація.
Слізні пісні — елегії.
34. ДО СЕБЕ САМОГО
Хибної мудрості служитель...— Епікурейці заперечували втручання богів у людські
справи.
Дієспітер— Юпітер.
Стікс — ріка в підземному царстві мертвих.
Тенар — місцевість, де, за переказами, в одній із печер був вхід у підземне царство.
35. ДО ФОРТУНИ
Антій — місто на побережжі Лація з храмом Фортуни, богині долі.
Гаки, клини, цвяхи — символи міцності й невідхильності.
В краю британів...— Цезар Октавіан у 26 р. до н. е. готувався до походу на Ьри-
танію. _ . .. . . л
Массагети — войовничі племена, що населяли частину Скіфи на східнім побережжі
Каспійського моря.
36. ДО ПЛОТІЯ НУМІДИ
Плотій Нуміда — друг Горація.
Гесперія — тут: Іспанія.
Змінено й тоги...— Діти знатних римлян, досягши зрілого віку, врочисто змінювали
дитячу, обшиту пурпурним окрайком, тогу на білу тогу дорослих.
Аамія — друг Горація.
В білім обрамленні...— За давнім звичаєм, римляни відмічали на таблиці щасливі
дні крейдою, а нещасливі, «чорні дні»,— вуглем.
37. ДО ТОВАРИШІВ
Аж нині пиймо! — У зв’язку з перемогою Октавіана-Августа над Антонієм і Клео-
патрою та здобуттям Александрії почались врочисті святкування.
За... звичаєм салійським...— тобто на зразок саліїв, жерців Марса, які щорічно
в березні влаштовували гучні бенкети, виконуючи босоніж старовинні танці на честь
Марса.
Шалена ця...— Клеопатра, цариця Єгипту.
Аібурнські судна — невеликі судна лібурнів, одного з іллірійських племен; на таких
суднах вів морські бої Октавіан-Август.
КНИГА ДРУГА
1. ДО АЗІНІЯ ПОЛЛІОНА
Азіній Полліон — полководець, державний діяч, літератор, історик; написав історію
громадянської війни в сімнадцяти томах.
З часів Метелла...— тобто за часів консульства Метелла, першого тріумвірату проти
Республіки.
Котурни...— високе взуття, в якому виступали трагічні актори.
231
Катон — Марк Порцій Катон Утіцький (95—46 pp. до н. е.), останній з
найпослідовніших захисників старої аристократичної Республіки; наклав на себе руки після перемоги
Цезаря над Помпеєм; зразок чесної і сильної духом людини.
Юнона — дружина Юпітера; вважалася опікункою Карфагена.
Югурта — нумідійський цар, що провадив з Римом довгу, так звану Югуртинську
війну (111—105 рр до н. е.).
Діона— тут: Венера.
2. ДО САЛЛЮСТІЯ КРІСПА
Саллюстій Крісп — прийомний син знаменитого історика, відомий багач, близький
до Августа.
Прокулей — друг Августа, поділився майном зі своїми братами.
Гадес — місто на південному побережжі Іспанії (нині Кадіс); вважалось найвіддале-
нішою місцевістю на Заході.
На престолі Кіра...— Парф’янські царі вважали себе наступниками Кіра.
3. ДО ДЕЛЛІЯ
Деллій — друг Горація.
Парки — три богині долі, що прядуть нитку людського життя й перетинають її,
коли людина повинна вмерти.
Інах — міфічний володар славного багатствами Аргосу.
4. ДО КСАНФІЯ
Атрід — Агамемнон; після падіння Трої він одержав як бранку дочку Пріама, віщу
Кассандру.
Брісеїда — полонянка, коханка Ахілла.
Аянт — грецький герой, учасник Троянської війни.
Текмесса — дочка фрігійського царя Тевтранта.
Фессалієць — Ахілл.
5. ДО ЛАЛАГИ
Твоій теличці...— В античній поезії звичними були порівняння юнаків і дівчат з
бичками й теличками.
6. ДО СЕПТІМІЯ
Септімій — друг Августа і Горація.
Кантабри — плем’я в Іспанії.
Аргосець— Тібурн, віщун з Аргосу, міфічний засновник міста Тібура.
Фалант — легендарний засновник Тарента, міста в Калабрії, що первісно було
спартанською (лаконською) колонією.
Венафр — місто в Кампанії, що славилось оливками.
Авлон — долина, що славилась виноградниками.
7. ДО ПОМПЕЯ ВАРА
Помпей Вар — друг Горація.
Де щит я кинув...— Втрата щита — традиційний мотив грецької поезії (Архілох,
Алкей, Анакреонт).
Едони — фракійське плем’я.
Веспер — вечірня зоря.
232
9. ДО ВАЛЬГІЯ РУФА
Вальгій Руф — елегійний поет, що належав до гуртка Мецената.
Сестри-фрігіянки— дочки царя Пріама.
Троїл — син Пріама.
Нові здобутки... Августа...— йдеться про перемоги Августа над кантабрами в
Іспанії, над парф’янами та скіфами.
Ніфат — гора у Вірменії.
10. ДО ЛІЦІНІЯ МУРЕНИ
Аіціній Мурена — консул 23 р. до н. е., брат дружини Мецената, страчений за
участь у змові проти Августа.
12. ДО МЕЦЕНАТА
Як на лірній струні...— Вірний своєму жанрові, Горацій відмовляється оспівувати
важливі історичні події, зокрема Пунійські війни, подвиги Августа, а також розробляти
міфологічні сюжети.
Лікімнія — мається на увазі Теренція, дружина Мецената.
Ахемен — перський цар, що славився казковими багатствами.
13. ДО ДЕРЕВА
Мітив просто в господаря...— тобто в Горація.
Підступу...— йдеться про вдавану втечу, прийом, який часто застосовували парф’яни.
Еак — суддя в підземному царстві мертвих.
Цербер — триголовий пес, що вартував при вході в підземне царство.
Евменіди — фурії, богині помсти, що жили в підземному царстві.
14. ДО ПОСТУМА
Постум — друг Горація.
Геріон — міфічний велетень, у якого Геракл вкрав череду корів.
Тітій — міфічний велетень, приречений у підземному царстві на вічні муки.
Коціт— багниста річка в підземному царстві.
Данаєві дочки, данаїди — п’ятдесят дочок царя Даная, які з веління батька у
шлюбну ніч повбивали своїх чоловіків, за що змушені в підземному царстві наповнювати водою
бездонну бочку.
Сізіф — цар Корінфа, який, за спробу обдурити богів, змушений у підземному
царстві котити під гору важкий камінь.
Кипарис — був атрибутом похоронних обрядів.
Цекуб — вино.
15. ПРО РИМСЬКУ РОЗКІШ
Аукрін — озеро.
Де в’язи... платан безшлюбний.— В’язи насаджувались для підтримки виноградних
лоз, платани — лише для окраси.
Катон — Марк Порцій Катон Старший, політичний діяч, полководець, виступав
проти грецької культури, проти розкошів.
16. ДО ПОМПЕЯ ГРОСФА
Помпей Гросф — власник земель у Сіцілії, друг Горація.
Миру просить...— В оригіналі — «спокою»; в дусі епікурейської філософії
вихваляється спокій і душевна рівновага — найвище благо людини.
233
Ліктор — нижчий урядник, що йшов попереду державних діячів, прокладаючи їм
шлях у юрбі.
Кинувши край свій? — натяк на модні в Римі далекі подорожі.
Камени — Музи.
17. ДО МЕЦЕНАТА
Химера — міфічне чудовисько з головою лева, тілом кози і хвостом дракона.
Гіант — один з трьох сторуких велетнів, яких Юпітер за непослух скинув у підземне
царство.
Терези, Скорпіон, Козерог — сузір’я.
18. ДО ЗАХЛАННОГО
Байі — місто в Кампанії біля мальовничої неаполітанської затоки, улюблене місце
відпочинку заможних римлян.
Клієнти — громадяни, які були особисто вільними, але залежали від своїх знатних
опікунів — патронів.
19. ДО ВАКХА
Лібер, Евгій — імена Вакха.
Тирс — обвита плющем або виноградною лозою палиця з сосновою шишкою на кінці;
ударом тирса Вакх нібито насилав на людей божевілля.
Вінець дружини...— тобто Аріадни, дружини Вакха; за легендою, він став сузір’ям.
Бістоніди — вакханки.
Гіганти — міфічні велетні, які виступали проти Зевса, були переможені і скинуті
в підземне царство.
Золоторогому...— Вакха часто зображали з рогами, символом сили.
Per — гігант.
Коли ж відходив ти...— Цербер нікого не випускав з підземного царства, але Діоніс
вивів звідти свою матір Семелу.
20. ДО МЕЦЕНАТА
Лебідь...— улюблений птах Аполлона, символ поетів.
Дедала син — Ікар, який, за легендою, разом з батьком злетів у небо.
Простори гіперборейські — мається на увазі легендарна країна Гіперборея, що
знаходилась десь на північ від Скіфії.
Родан — ріка в Галлії (нині Рона).
КНИГА ТРЕТЯ
1. ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ
Хлопці й дівчата...— тут — молоде покоління римлян.
Марсове поле — площа за стінами Рима, де відбувалися гімнастичні і військові грища.
Меч... висне...— натякається на Дамоклів меч.
Гед, Арктур — зірки.
2. ДО РИМСЬКОГО ЮНАЦТВА
Сокири — ознаки влади.
Церера — богиня родючості і хліборобства.
Кара... кульгає...— Кару уявляли собі кульгавою, бо не відразу спадає на злочинця.
234
3. ДО АВГУСТА
А естер — південний вітер.
Поллукс — як і його брат-близнюк, після смерті, за легендою, став сузір’ям.
Алкмени син — Геракл.
Судді-злочинця й жінки заблудлої — маються на увазі Паріс і Єлена, через яких, за
легендою, почалася Троянська війна.
Мінерва — богиня, покровителька науки й ремесла.
Ааомедонт — володар Трої, який обдурив богів Аполлона і Посейдона, не
заплативши їм за спорудження мурів.
Оддам я Марсові внука — тобто Ромула.
Відновити... Трою — натяк на намір Цезаря і Антонія перенести столицю римської
держави на Схід.
4. ДО КАЛЛІОПИ
Калліопа — муза епічної поезії.
Апулія — країна на південному сході Італії, на побережжі Адріатичного моря.
Вольтур — гора в Апулії.
Ахеронтія, Бантія, Форент — міста в Апулії.
Палінур — місцевість на західнім побережжі Луканії, де Горацій під час морської
подорожі пережив бурю.
Конкани— одне з іспанських племен.
Гелони — скіфи.
Когорти, втомлені битвами — маються на увазі битви з Антонієм.
Пієрія — країна в Македонії.
Обох братів — маються на увазі гіганти От і Ефіальт, які очолили бунт проти Зевса.
Порфіріон, Тіфой, Мімант, Енкелад, Рет — гіганти.
Струмінь вогню не прошиє... Етни...— Виверження Етни пояснювали тим, що з-під
неї намагались вивільнитися привалені гіганти.
Пірітой — володар лапітів, намагався визволити з підземного царства Прозерпіну.
5. ДО АВГУСТА
Чужинку взявши...— Легіонери Красса, зазнавши поразки біля Карр (53 р. до н. е.),
потрапили в полон до парф’ян і поріднилися з ними.
Марси — плем’я в середній Італії.
А пул — житель Апулії, краю на сході Італії.
Щити — дванадцять щитів, які, за переказом, впали з неба під час правління Нуми
Помпілія і зберігались у храмі Марса.
Регул — римський полководець. Під час поразки в Першій Пунічній війні (255 р.
до н. е.) з частиною свого війська потрапив у полон. За переказом, посланий
карфагенянами в Рим для переговорів, Регул переконав сенат відхилити умови миру і добровільно
повернувся в Карфаген, щоб загинути.
Тарент — торгове місто в Калабрії.
6. ДО РИМЛЯН
Пакор — син парфянського царя Орода, що завдав поразки римлянам, захопивши
Сірію.
Монез — полководець парф’ян, який переміг Антонія.
Ішли вже даки, єгиптянин плив — на боці Антонія в його боротьбі з Помпеєм
виступили дакійці і єгиптяни.
Пірр — цар Епіру, зазнав поразки від римлян.
Антіох — цар Сірії, зазнав поразки від римлян.
Ганнібал — полководець карфагенян, зазнав поразки від римлян.
235
7. ДО ACTEPII
Зефір — теплий західний вітер, вісник весни.
Коза— сузір’я; з його появою (у вересні) починалися дощі.
Прет — аргоський цар.
Беллерофонт — грецький герой, який відкинув кохання дружини Прета, за що вона
звела наклеп на нього перед своїм чоловіком.
Пелей — батько Ахілла.
Гіпполіта — дружина Акаста. Закохавшись у Пелея і не домігшись взаємності, звела
на нього наклеп перед своїм чоловіком.
Туська ріка — Тібр.
8. ДО МЕЦЕНАТА
Дні календ березневих...— Першого березня справляли жіноче свято Матроналій.
Знавець двох мов...— тобто грецької і латинської.
10. ДО ЛІКИ
Двері глухі — ода складена в дусі характерних для елліністичної поезії так званих
пісень перед зачиненими дверима.
11. ДО МЕРКУРІЯ
Черепахи панцир — з якого, за легендою, Меркурій зробив ліру.
Іксіон — володар лапітів. За спробу спокусити Юнону був прикутий у підземеллі
до колеса, що вічно оберталось.
Та лише одна — лише одна дочка Даная, Гіпермнестра, не послухалася батька і не
вбила свого чоловіка.
12. ДО НЕОБУЛИ
Син крилатий Кітереі — Амур.
13. ДО ДЖЕРЕЛА БАНДУСІЇ
Завтра...— тобто 13 жовтня, коли справляли свято джерел (Фонтаналії), приносили
жертви й пускали на воду вінки.
14. ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ
Цезар, мов Геракл...— Натяк на десятий подвиг Геракла — його перемогу над три-
тілим велетнем Геріоном.
Славний звитяжець! — у 24 р. до н. е. Август повернувся з іспанського походу і з цієї
нагоди в Римі врочисто складали подячні жертви.
Спартак — фракійський гладіатор, ватажок повстання рабів.
15. ДО ХЛОРІДИ
М енада — вакханка.
Лукерія — місто в Апулії, відоме виготовленням високих сортів вовни.
16. ДО МЕЦЕНАТА
Даная — дочка Акрісія, володаря Аргосу. Батько ув’язнив її у фортеці, бо йому
була пророкована смерть від руки внука. До Данаї проник Зевс у вигляді золотого
дощу, і вона стала матір’ю Персея.
Пророк аргоський...— Амфіарай, що з намови підкупленої дружини пішов у похід
проти Фів і там загинув.
236
Му ж-македонянин...— Македонський цар Філіпп запевняв, що немає такої фортеці,
в яку б не міг увійти навантажений золотом осел.
Вождів морських.— Йдеться про Менодора, воєначальника Помпея, який зрадив
Помпея і перейшов на бік Октавіана.
Лестригонія — йдеться про місто Формії, славне виноробством; засноване, за
переказом, Ламом, володарем лестригонів^міфічних велетнів-людоїдів.
Аліаттові... Мігдонські поля...— Йдеться про багатства Лідії та Фрігії, володарями
яких були знамениті багачі Крез і Мідас.
18. ДО ФАВНА
У грудневе свято...— 3 початком грудня, після закінчення польових робіт, селяни
вшановували танцями й жертвами свого опікуна Фавна.
19. ДО ТЕЛЕФА
Інах — міфічний володар Аргосу.
Кодр — останній афінський цар; за переказом, пожертвував собою, рятуючи Афіни
від навали дорійців.
Пелігнія — область в Апеннінських горах, відома суворим кліматом.
Мурена — консул Ліціній Мурена.
Три або й дев’ять нар! — Стародавні греки й римляни пили вино, змішане з водою:
в пропорції 3 : 9 (вино вважалося слабким), або 9 : 3 (міцним). Ця пропорція
пов’язується з числом Грацій (3) і Муз (9).
20. ДО ПІРРА
На виду в левиці...— 3 левицею порівнюється не названа тут коханка вродливого
Неарха, якого переманює Пірр.
Нірей — найвродливіший з грецьких героїв Троянської війни.
Той... кого на небо вкрадено...— мається на увазі Ганімед, виночерпій богів.
21. ДО АМФОРИ
Зі мною народжена...— Ода звернена до амфори з цінним вином масиком, що була
запечатана в рік народження Горація.
Корвін — Валерій Мессала Корвін, політичний діяч, оратор, покровитель мистецтв;
прихильник Августа, друг Вергілія, Горація.
Ліей — одне з імен Вакха.
22. ДО ДІАНИ
Діва трилиця— Діана; опікунка породіль, мала три імені: Ілітія, Люціна, Генітала.
23. ДО ФІДІЛИ
Хай лиш... заблисне місяць...— За сільським звичаєм, з початком кожного місяця
складали жертви богам.
24. ДО БАГАЧА
Батько Jkicr - почесний титул, який надавався особливо авторитетним правителям.
Капітолійський храм — храм Юпітера, розташований на Капітолії — одному з
римських горбів.
25. ДО ВАКХА
Цезар — Август-Октавіан.
Гебр — ріка у Фракії.
237
Родопа — гірське пасмо між Македонією і Фракією.
Леней— одне з імен Вакха.
26. ДО ВЕНЕРИ
Ламав я двері! — Йдеться про стародавній звичай: закоханий, якого дівчина не
пускала до хати, підпалював одвірки, ламав двері. Поет присвячує свою «зброю» Венері.
27. ДО ГАЛАТЕТ
Крик сови...— Іронічно перераховуються погані й добрі прикмети; римляни
славились марновірством.
Європа — дочка фінікійського володаря Агенора.
До бика-лукавця — закохавшись у Європу, Зевс перемінився в бика й перевіз її на
острів Кріт.
Через кість слонову...— Згідно з повір’ям, крізь двері з слонової кості проникали
облудні сни, а крізь двері з точеного рогу — віщі.
28. ДО ЛІДИ
Нептуна день.— Так звані Нептуналії святкувалися в Римі 23 липня.
Консул Бібул.— Етимологічно це ім’я означає «пияк».
Кінфія — Діана.
Ту, що посіла Кнід...— тобто Венеру.
29. ДО МЕЦЕНАТА
Телегон — син Одіссея, вбив свого батька, не розпізнавши його.
Дім, що... до хмар сягнув...— 3 вежі палацу Мецената на Есквілінському пагорбі
відкривався вид на Рим та навколишні містечка.
Андромедин батько — міфічний володар Ефіопії Кефей.
Пес Малий — сузір’я.
Сільван — бог лісів, полів та отар.
Бактрієць — житель Бактрії.
Сер — житель найдальших східних країв; китаєць.
ЗО. ДО МЕЛЬПОМЕНИ
Звів я пам'ятник...— Закінчуючи в 23 р. до н. е. третю книгу од, Горацій мав намір
відійти від ліричної поезії.
Авфід — ріка в Апулії, на батьківщині Горація.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1. ДО ВЕНЕРИ
Павло Максім — консул, сучасник Горація, близький довірений Августа.
Біля Альбанських вод.— Біля підніжжя Альбанських гір, де заможні римляни
споруджували свої вілли.
2. ДО ЮЛА АНТОНІЯ
Піндар — славетний представник грецької хорової лірики.
Юл — Антоній, син тріумвіра Антонія, пасинок Октавії, сестри Августа; консул,
поет.
Еліда — країна на Пелопоннесі, де відбувались Олімпійські ігри.
Діркейський лебідь — Піндар.
Матін — гора в Апулії, на батьківщині Горація.
238
Через Горб святий — тобто тріумфальним шляхом у Римі.
Сігамбри — германське плем’я з-над берегів Рейну.
Форум, що замре...— у святкові дні на площі в Римі — форумі — припинялось
вирішення судових справ.
4. ДО РИМА
Ганімеда викрав — Викрадений орлом Юпітера, Ганімед став виночерпієм богів.
Молоді Нерони—пасинки Августа; Тіберій (майбутній імператор) і Друз,
переможець альпійського племені вінделіків.
Амазонки — міфічне войовниче плем’я жінок.
Неронам... завдячуєш...— натяк на перемогу, яку здобув консул Гай Клавдій Нерон
над братом Ганнібала Газдрубалом в 207 р. до н. е. коло ріки Метавру.
Афр — Г аннібал.
5. ДО АВГУСТА
Авзонія — Італія.
Сину богів — йдеться про Октавіана-Августа, прабатьком якого вважали Юла, сина
Єнея, внука богині Венери й Анхіса.
Де забарився ти? — В 16 р. до н. е. Август вирушив до Галлії та Іспанії, де
затримався на три роки.
Раді батьків...— тобто сенатові.
Ганьба... не плямить сім'ї...— Август видав закон проти порушення подружньої вір-
ності.
Твоє божество...— В Римі з 12 р. до н. е. офіційно вшановувалось божество (геній)
Августа.
6. ДО АПОЛЛОНА
Агіей — Аполлон як охоронець доріг.
Вибрані з дівчат, благородні хлопці! — Поет звертався до хору, який ще в цьому
році (17 р. до н. е.) відспівав «Пісню вікового свята».
Діва Делійська — Діана.
Латони син — Аполлон.
Ту, що... в ніч... сяє...— тобто Діану.
7. ДО МАНЛІЯ ТОРКВАТА
Манлій Торкват — оратор, юрист, друг Горація.
Анк, Тулл — напівлегендарні римські царі.
Мінос — син Зевса, славний своєю справедливістю; після смерті став суддею в
підземному царстві.
Летейських оков... не зіб’є — тобто не виведе з підземного царства тіней, де протікає
Лета, ріка забуття.
8. ДО ЦЕНЗОРІНА
Цензорін— консул, друг Горація.
Мав би... дар...— У перший день січня, березня та під час свята Сатурналій був
звичай обмінюватися подарунками.
Скопас — видатний грецький скульптор.
Паррасій — художник.
Пунієць — Г аннібал.
Того, ймення кому дала...— тобто Сціпіонові Старшому, прозваному Африканським
за перемогу над Ганнібалом.
Муза Калабрії — Енній, епічний поет, творець латинського гекзаметра, друг Сціпіона
Старшого.
239
9. ДО ЛОЛЛІЯ
Лоллій — Марк Лоллій, полководець Августа, друг Мецената.
Сумний кеосець — Сімонід з острова Кеосу, елегійний поет.
Стесіхор — грецький ліричний поет.
Анакреонт — грецький лірик з острова Теосу.
Еолійська діва — поетеса Сапфо.
Так і в біді...— натяк на поразку, якої зазнав Лоллій у битві з германцями.
11. ДО ФІЛЛІДИ
Іди — тринадцятий день місяця (п’ятнадцятий — березня, травня, липня і жовтня).
Квітень, місяць Венери.— За легендою в цьому місяці Венера народилась із
морської піни біля острова Кіпр.
Фаетон — бог сонця.
12. ДО ВЕРГІЛІЯ-ТОРГОВЦЯ
Володаря — тобто фракійського царя Терея, чоловіка Прокни. За переказом,
оволодівши сестрою Прокни Філомелою, Терей, щоб приховати свій злочин, відрізав їй язика.
Обурені сестри вбили Ітіса, сина Терея, за що боги обернули Філомелу на ластівку,
Прокну — на солов’я, Терея — на одуда.
Нард — цінна пахуча речовина.
13. ДО ЛІКИ
Фасти — календарі, в яких записувались події та міфи, зв’язані з історією Риму.
14. ДО АВГУСТА
Старший з Неронів — Тіберій Клавдій Нерон, майбутній імператор.
Трьох пятиліть вінець...— Друз і Тіберій здобули перемогу над альпійськими
племенами (15 р. до н. е.) через п’ятнадцять років після того, як Октавіан переможно
ввійшов в Александрію (1 серпня ЗО р. до н. е.).
Істр — Дунай.
15. ДО АВГУСТА
Янус — бог усякого початку, опікун держави; брами його святині відчинялись на
початку війни і зачинялися з її закінченням.
Т анаїс — Дон.
Танаїсу сини — парф’яни і скіфи.
Нащадків... Венери...— тобто Енея й увесь рід Юліїв.
ПІСНЯ ВІКОВОГО СВЯТА
Ворожба Сівілли...— Легендарній пророчиці Сівіллі Кумській приписували складення
так званих Сівіллиних книг, що стали урядовими книгами пророцтв; згідно з ними
в Римі кожні 110 років святкували триденне вікове свято.
Кров Анхіса й Венери — Еней.
Сокир альбанських...— тобто римської влади.
П ятнадцятьох, що благають...— Вікове свято проводилось під наглядом колегії
п’ятнадцятьох жерців.
240
ЕПОДИ
1. ДО МЕЦЕНАТА
До веж подібні...— В 31 р. до н. е. на легких лібурнійських суднах Октавіан
виступив у переможний похід проти важких, оснащених вежами кораблів Антонія.
3. ДО МЕЦЕНАТА
Канідія — чарівниця; їй адресовані 5 і 17 еподи.
Вождь ясний...— Ясон, проводир аргонавтів, у якого закохалась колхідська царівна
Медея, що славилась своїм чародійством.
Отруйний дар...— Деяніра, дружина Геракла, щоб привернути любов свого чоловіка,
подарувала йому плащ, змочений отруєною кров’ю кентавра Несса, від якого Геракл
і загинув.
4. ДО ВИСКОЧНЯ
Священна вулиця — головна вулиця Рима, що вела через Форум до Капітолію.
Закон Отона що йому...— народний трибун Луцій Росцій Отой видав закон, згідно
з яким перші 14 рядів у театрі були призначені лише для вершницького стану.
5. ПРОТИ КАИІДІЇ
Пурпурним окрайком...— тобто обшивкою дитячої тоги.
Іберія — тут: країна на півдні Кавказу (нині Грузія).
Водою авернійською...— Вулканічне озеро Аверн у Кампанії (нині Лаго Аверно)
через отруйні випари вважалось одним із входів до підземного царства.
Пси субурські...— від Субури, однієї з найлюдніших дільниць Рима, яка була
осередком розпусного життя.
6. ДО НАКЛЕПНИКА
Лікамба зять...— Архілох.
Гіппонакт — грецький ямбічний поет (VI ст. до н. е.), писав глузливі вірші на
скульптора Бупала, що вирізьбив його карикатурну постать.
7. ДО РИМЛЯН
Знов мечі... добуваєте? — Короткотривалий договір між тріумвірами в 39 р. до н. е.
був перерваний новим зіткненням Октавіана з Секстом Помпеєм.
9. ДО МЕЦЕНАТА
За переможця Цезаря...— тобто Октавіана, що переміг Антонія і Клеопатру коло
мису Акцій (31 р. до н. е.).
Нептуна син — так називав себе Секст Помпей, що зазнав поразки в морській
битві з Октавіаном коло Навлоха (36 р. до н. е.).
Галлів-кінників дві тисячі...— Амінт, вождь малоазійських галлів, перед битвою коло
Акцію зрадив Антонія і перейшов на бік Октавіана.
10. ДО МЕВІЯ
Мевій — бездарний і заздрісний поет, що нападав на Вергілія і Горація.
11. ДО ПЕТТІЯ
З дна душі підняв бог — йдеться про Вакха.
16 Квінт Горацій Флакк 241
13. ДО ДРУЗІВ
Струну кілленейську...— від Кіллени, гори в Аркадії, де, за переказом, Меркурій
винайшов ліру.
Розумний Кентавр — Хірон, вихователь Ахілла.
15. ДО НЕЕРИ
Пактол — золотоносна річка в Лідії.
Піфагор... який двічі родився...— за переказом, Піфагор вірив, що в нього
переселилась душа загиблого героя Троянської війни Пантоїда і на доказ цього пізнав його щит
в храмі серед багатьох інших.
16. ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ
Друге... змарнувалося вже... покоління...— тобто з часу, коли Сулла рушив походом
на Рим проти Марія (88 р. до н. е.).
Переможець-дикун — тобто парф’янин.
Ромула прах...— За переказом, Ромул був похований на Форумі.
Як... ті фокейці...— тобто жителі Фокеї в Малій Азії; в 534 р. до н. е. вони
покинули свою країну, щоб уникнути перського поневолення.
Коловий океан... острови благодатні...— За уявленнями Гомера, Океан — це велика
ріка, що оточує землю; «благодатні» острови нібито знаходилися десь на крайньому
Заході.
17. ДО КАНІДІІ
Пісні сабельські... Марсійські співи...— тобто заклинання; від сабельського племені
в Середній Італії, яке зналося на ворожбі.
Вернули зір співцеві — тобто Стесіхорові. За переказом, Кастор і Полідевк (Пол-
лукс) осліпили його за пісні, якими він образив їхню сестру Єлену. Коли ж поет написав
на її честь хвалебну пісню (палінодію), брати повернули йому зір.
Есквіліні чародійному...— Есквілін — горб, на східному схилі якого було кладовище,
переважно для вбогих і рабів.
Зліпкам восковим життя даю...— Для магічних заклинань виготовляли ляльки з
воску або вовни; дії, що виконувались над ними, повинні були передаватися тим особам, на
яких звернена ворожба (так звана симпатична магія).
САТИРИ
КНИГА ПЕРША
1
1 * В чім... тут річ... Починаючи питанням, Горацій підкреслює свою відданість
філософії, що покликана досліджувати причини явищ. Відповідь він дає в останніх рядках
твору, надаючи йому композиційної цілості.
98. Тіндаріда — Клітемнестра, що вбила свого чоловіка Агамемнона.
103. Візелій і Танаіс — дві протилежності: перший був євнухом, другий мав велику
любовну жагу.
121. Кріспін — вуличний філософ-стоїк, що зажив слави базіки і борзописця.
* Цифра означає номер рядка.
242
2
3. Тігеллій-співець — відомий багач із Сардінії, що в Римі прославився як співак
та бувалець (знався з Юлієм Цезарем і з Октавіаном), опікун вуличного люду.
21. Ніж у Теренція мучився батько...— Йдеться про комедію «Самомучитель», де
батько карає себе за те, що син, не стерпівши його скупості, покинув дім.
36. Стола — довгий верхній одяг заміжніх жінок.
105—106. По заметах мисливець...— Парафраза епіграми відомого елліністичного
поета Каллімаха.
126. Егерія — лісова німфа, яка, за переказом, приходила до царя Нуми Помпілія,
даючи йому поради.
3
6. Від яйця аж до яблук...— Яйцем починали обід, яблуками — закінчували.
11. Кіш із начинням Юнони.— Такі коші зі священними речами богині несли дівчата
під час святкових процесій.
27. Змій епідаврський.— Змії вважалися гострозорими; нібито допомагали Асклепію
(Ескулапові), що мав святиню в Епідаврі, розпізнавати хвороби.
46. Сізіф — тут хитрий карлик при дворі тріумвіра Антонія.
96. «Всі наші хиби — однакові».— Твердження філософів-стоїків, один з їхніх
парадоксів.
97. Обуриться й вигода...— В дусі епікурейської філософії Горацій пов’язує
виникнення законів із користі, домовленості між людьми.
127. Хрісіпп — філософ-стоїк, послідовник Зенона.
138. В лазню ідеш... владарю...— Висміюється «ідеальний» мудрець стоїчної школи.
4
2. Прастарої комедії...— тобто аттічної комедії V ст. до н. е.
7. Розміри й стопи змінив.— Луцілій писав переважно гекзаметрами.
21—22. Огляд творів... і погруддя...— У книгарнях виставляли й погруддя авторів.
23. Читати прилюдно...— тобто на так званих рецитаціях.
60—61. «І коли чорнокрила незгода...» — цитати з «Анналів» Еннія.
71. На стовпі...— При вході до книгарні вивішувались оголошення з переліком книг.
94. Петіллій — охоронець Капітолійського храму, звинувачений у викраденні
храмового золота.
143. Мов іудеї...— В Римі існувала іудейська громада, що користувалась певними
правами, зокрема, правом відправляти обряди.
5
1. Залишивши Рим...— В 37 р. до н. е. Горацій супроводжував Мецената в його
подорожі до Брундізію.
23. Десь о четвертій...— тобто о 9—10 годині ранку.
28. В справі важливій...— В Брундізії мала відбутись угода між Октавіаном і Анто-
нієм щодо боротьби з Секстом Помпеєм.
31. Кокцей, Фонтей — легати Антонія.
36. Йшли з ліхтарями.— Ознакою високого урядника був також ліхтар, який несли
перед ним навіть удень; для дрібного чиновника це було комічною пишністю.
52. Стялися тоді в поєдинку...— Під час обіду відбувалися звичайно змагання
жартунів.
53. Мессій Кікірр — «Кікірр» означає «півень».
54. Осків славетних...— іронічно, бо саме оски, давні жителі Кампанії, були в римлян
у найбільшій зневазі.
92. Діомед — безстрашний грецький герой Троянської війни.
16*
243
6
t
2. Захожих лідійців...— За античною традицією (Геродот, Таціт) лідійці перейшли
з Малої Азії в Італію, де стали називатися тірренцями або етрусками.
9. Туллій — Сервій Туллій, шостий із семи напівлегендарних римських царів; за
переказом, був сином рабині.
24. Тіллій — Тіллій Цімбер, прихильник Помпея; усунутий Юлієм Цезарем з
сенату, після його смерті знову розпочав політичну кар’єру як військовий трибун.
27. Ремінчиком... голінку... обв'язати...— Сенатори прикріплювали сандалі чорним
ремінцем, обмотуючи ним ногу до половини литки.
39. Зі скелі штовхають...— Мова йде про Тарпейську скелю, південний відріг Ка-
пітолію, звідки скидали приречених на смерть злочинців.
113. Облудного цирку...— йдеться про найбільший у Римі цирк, побіч якого були
й торгові заклади.
120. Марсій — сатир; його статуя стояла на форумі в тому місці, де лихварі
провадили грошові операції.
131. Квестор — скарбничий урядник в Римі.
7
20. Бакхій і Біт — гладіатори.
23. Брута... хвалить...— Спір між Рупілієм і Персієм відбувався перед трибуналом
Брута, що посідав судову й адміністративну посаду в малоазійській провінції.
28. Пренестінець — Рупілій.
31. Передражнить: «куку!» — Роботи коло винограду закінчувались до того, як
почне кувати зозуля.
33. Бруте... тобі... не вперше... владарів брати за горло! — Марк Брут був убивцею
Цезаря; його предок Луцій Брут Старший, за переказом, вигнав з Рима Тарквініїв.
Персій, використовуючи прізвисько Рупілія «Владар», бере верх над запальним, але
не таким дотепним противником.
8
1. Був я смоковниці пнем...— В дусі елліністичної епіграми мову веде дерев’яна
статуя Пріапа, опікуна садів, на Есквілінському кладовищі.
9
35. Вести святиня...— Храм Вести, неподалік від якого знаходилась установа
міського претора, що відав судовими справами.
69. Тридцята субота...— іудейське свято.
76. Вухо... підставляю.— Позивач при словах: «Будеш за свідка?» торкався вуха
тієї особи, яку обирав собі за свідка.
10
2. Катон — Валерій Катон, граматик і поет, готував нове видання сатир Луцілія.
14. Мім — поширені в добу еллінізму гумористичні сценки з міського життя, що
виконувались у супроводі співу й танцю.
14. Лаберій — римський мімічний поет І ст. до н. е.
40. Квірін — сабінський бог війни, ототожнений з Ромулом.
46. Тарпа — один із п’яти літературних критиків, перед якими поети декламували
свої твори в храмі Аполлона.
57. Винахідник — Луцілій.
80. Стиль (стилос) — паличка для писання; гострим кінцем писали на вкритих
воском дощечках, плоским кінцем витирали написане.
85. Арбускула — відома в Римі мімічна акторка.
244
КНИГА ДРУГА
1
5. Требатій — Требатій Теста, відомий юрист, друг Ціцерона, прихильник
Октавіана.
34. Назвеш апулійцем мене чи луканцем...— Венузія, батьківщина Горація, межувала
з Луканією і Апулією.
61. Хто по праву прозвавсь африканським.— Сціпіон Африканський Молодший та
його друг Гай Лелій Мудрий були покровителями Луцілія.
81. Священний закон — тобто стародавній закон дванадцяти таблиць, що карав за
образливі вірші.
2
50. Претор-ласун — Згідно з античними коментаторами, йдеться про Семпронія Ру-
фа, що любив м’ясо молодих лелек.
3
1. Рідко пишеш мені...— Так докоряє Горацієві його гість Дамасіпп, викладаючи
словами свого вчителя Стертінія парадоксальне твердження стоїків: «Усі люди
божевільні, один лиш мудрець — розумний».
4—5. Сюди... від сатурналій утік.— Тобто в сабінську віллу із святкового Рима.
17. Хай... пошлють голяра...— Ставши філософом, Дамасіпп відпустив бороду.
71. Протей — морський бог-віщун, який мав властивість обертатися в різні істоти.
166. Антікіра — місто в Фокіді на березі Корінфської затоки, славилося чемерицею,
якою лікували божевільних.
182. Спадок пустити на біб...— тобто підкуплювати виборців, висуваючи свою
кандидатуру на державні посади.
199. Дочку... поклав на жертовник...— Мова йде про Агамемнона, який свою дочку
Іфігенію приніс у жертву богам.
239. Есоп — Клодій Есоп, відомий трагічний актор, сучасник Ціцерона.
254. Полемон — філософ, учень Ксенократа (початок III ст. до н. е.).
260—271. «Піти геть, чи вернутись...» — переказ початкової сцени комедії Теренція
«Євнух».
272—273. Зернятка з яблук... підкидаєш...— Мова йде про любовну ворожбу.
304. Рідного сина — Пентея.
309. Турбон — невисокий на зріст, але завзятий гладіатор.
4
2. Наука нова — тобто кулінарія, яку «гастрософ» Катій викладає в дусі тогочасного
захоплення вишуканими стравами.
39. На лікоть... знову оперся.— Тобто взявся до їжі.
70. Кращі... ніж піценські...— Піцен у східній Італії, як і Тібур, славився
садівництвом.
5
1. Ще мені ось що порадь... Тіресію...— 3 тінню віщуна Тіресія розмовляв Улісс
(Одіссей), зійшовши в підземний світ перед поверненням на Ітаку.
17. Біля Дами брудного...— тобто розбагатілого вискочня, колишнього раба.
41. Позапльовував Альпи снігами...— пародія на невдалу метафору з поеми Фурія
про Галльську війну.
59. Лаертід — син Лаерта, Улісс (Одіссей).
62—63. Юнак із... роду Енея...— Октавіан.
245
6
5. Майно те...— тобто сабінська оселя.
19. Аібітіна— богиня похорону.
40. Скоро восьмий летітиме рік...— Горацій познайомився з Меценатом наприкінці
38 р. до н. е. Ця сатира написана в кінці 31 року.
44. Сір, Галліна — гладіатори.
53. Що... про даків... чув? — Після перемоги над Антонієм Октавіан готувався
виступити проти даків, союзників Антонія.
64. Біб, дорогий Піфагору...— іронічний натяк на те, що Піфагор забороняв їсти біб.
7
1. Довго тут слухаю...— говорить слуга Дав, наслухаючи під дверима, як його
хазяїн, Горацій, щось читає.
4. Не вмру... скоро.— Вважали, що порядні люди швидко вмирають, бо стають
улюбленцями богів.
4. Вільність груднева — Сатурналії, свято, під час якого рабам дозволялись усілякі
вольності.
6. Деякі люди...— Дав починає викладати перейняте від Кріспіна вчення стоїків про
те, що всі люди є рабами своїх пристрастей, тільки один мудрець — вільний.
14. Вертумн — римський бог пір року, що перемінювався в різні постаті.
58. На смерть від заліза...— тобто найнявшись гладіатором.
69. Наражатись... на загибель.— Чоловік мав право вбити коханця своєї жінки.
76—77. Торкаючись тричі прутом...— Під час акту відпущення раба на волю претор
тричі торкався його своїм жезлом.
113. Підеш дев'ятим на поле сабінське! — В сабінській оселі Горація працювало,
отже, вісім рабів.
8
1. Як там гостина вдалась...— Горацій звертається до комедійного поета Фун-
данія.
13. Гідасп — індійський раб Насідієна.
15. Не скроплене хвилею моря.— Хіоське вино звичайно змішували з морською
водою.
20. Я — на найвищому місці приліг...— До трьох боків стола присувались три ложа,
розташовані на різних рівнях; найвище було найпочесніше.
ПОСЛАННЯ
КНИГА ПЕРША
1. ДО МЕЦЕНАТА
3. На ті грища — тобто до палкої ліричної поезії.
11. Краси дошукуюсь, правди...— мета «Послань», нового жанру, в якому поет прагне
розкрити своє життєве кредо.
16. Громадянській чесності слугую...— як цього вимагав римський стоїцизм.
18. Скочусь до порад Арістіппових...— Арістіпп, грецький філософ V ст. до н. е.,
учень Сократа, за найвище благо вважав насолоду; Горацій шукав середини між
протилежностями.
60. Чотириста тисяч...— таким був вершницький ценз.
246
2. ДО ЛОЛЛІЯ
3. Крантор — грецький філософ IV—III ст. до н. е., представник академічної школи
12. Син Атрея— Агамемнон.
28. Феакійці, феаки — міфічне плем’я, що вело розніжене життя на казковому
острові Схерія.
3. ДО ЮЛІЯ ФЛОРА
2. Клавдій воює...— Тіберій Клавдій Нерон, майбутній імператор, вирушив у 21 р.
до н. е. походом на Схід; його оточували поети знатного походження, серед них — Юлій
Флор, адресат даного послання.
4. Вежі сусідні — в містах Абід і Сест над Геллеспонтом (Дарданеллами).
12. На розмір фіванський...— тобто на зразок хорових од фіванця Піндара.
17. В храм свій прийняв Аполлон Палатинський...— тобто в бібліотеку.
4. ДО АЛЬБІЯ ТІБУЛЛА
2. Пед — місцевість неподалік Тібура, де мав свою віллу поет Альбій Тібулл.
15—16. З череди Епікура я — поросятко...— іронічний натяк на вульгарне
тлумачення вчення Епікура про приємність як мету людського життя.
5. ДО МАНЛІЯ ТОРКВАТА
9. Мосх — пергамський ритор, звинувачений в отруєнні; Торкват виступав його
захисником.
9. День, коли Цезар родився.— 23 вересня.
6. ДО НУМІЦІЯ
26. Агріппові портики — колонада на Марсовім полі, де прогулювались знатні
римляни.
40. ЯукулА'—Луцій Ліціній Лукулл, римський полководець; його багатства
ввійшли в прислів’я. В 73—71 pp. до н. е. провадив війну з Мітрідатом VI, царем Понту.
54. З білого крісла зіпхне...— тобто позбавить магістратської влади.
65. Мімнерм — грецький елегійний поет першої половини VI ст. до н. е.
7. ДО МЕЦЕНАТА
6. Шлють...'Лікторів чорних...— Тут: одягнені в темне вбрання прислужники грабаря.
46. Пильний... Філіпп — Марцій Філіпп, консул 91 р. до н. е., відомий оратор.
56. Окличником служить...— йдеться про розпродаж з торгів.
10. ДО АРІСТІЯ ФУСКА
10. Наче той, який втік від жерця... не торкаюся булки...— рабів, що обслуговували
жерців, годували пшеничними коржами.
49. Вакуна — сабінська богиня дозвілля; неподалік Горацієвої оселі був її давній
храм.
11. ДО БУЛЛАТІЯ
Буллатій - багатии римлянин, що захоплювався мандрівками, передусім по грецьких
островах та містах малоазійського побережжя.
12. ДО ІКЦІЯ
1. З сіцілійських ужинків...— Після участі в поході на Аравію (див. оду 1, 29) Ікцій,
філософ-дилетант, стає управителем сіцілійських маєтків Агріппи.
247
19. Єдність речей суперечних...— натяк на вчення Емпедокла (V ст. до н. е.) про
розвиток світу як боротьбу двох сил — любові, що поєднує елементи, та ненависті, що
їх роз’єднує.
20. Стертіній — римський філософ-стоїк (І ст. до н. е.); вважав, що
закономірностями всіх перемін керує божественний розум.
21. Чи пирій... жуєш, чи цибулю...— іронічний натяк на заборону споживати ті чи
інші рослини.
13. ДО ВІННІЯ АЗІНИ
Вінній — друг Горація. Ним пересилав поет Августові три книги своїх од,
жартівливо натякаючи на прізвище Віннія — Азіна, що значить «ослиця».
14. ДО УПРАВИТЕЛЯ
1. Стороже лісу й полів...— тобто сабінської садиби Горація.
2—3. До Варії шле... батьків...— тобто господарів, що орендували частину земель.
15. ДО НУМОНІЯ ВАЛИ
1. Як там у Веліі...— Маючи намір провести зиму в містечках Велії та Салерні, де
практикувалось модне на той час лікування холодними купаннями, Горацій звертається
за інформацією до свого друга Нумонія Вали.
5. В гніві на нас те містечко...— В Байях були гарячі джерела.
16. ДО КВІНТІЯ
17—18. Не тільки вважатись, а й бути щасливим...— Послання присвячено морально-
психологічній проблемі — «бути й здаватися».
26—29. «Чи більшого щастя бажає...» — цитата з панегірика Августу, написаного
поетом Варієм (пор. оду І, 6).
33—34. Відніме фасції...— тобто владу.
60. Лаверна — римська богиня, опікунка злодіїв.
73—78. «Пентею, владарю Фів...» — перефразований діалог із «Вакханок» Евріпіда;
незворушність стоїка передано в образі Діоніса, якому погрожує Пентей.
17. ДО СЦЕВИ
18. Кусливому кініку...— тобто Діогенові (IV ст. до н. е.), що полемізує з гедоні-
стом Арістіппом; Горацій стає на бік Арістіппа.
25. Подвійним плащем...— Подвійний плащ, посох і торба — ознаки філософа-кініка.
36. «Дійти до Корінфа» — грецьке прислів’я, означає досягти якоїсь високої мети.
59. Озіріс — давньоєгипетський бог, ототожнюваний з Діонісом.
18. ДО ЛОЛЛІЯ
9. Мужність — посередині...— основне положення науки Арістотеля про етику.
19. Кастор, Доліх — гладіатори.
ЗО. Тогу вузьку...— простора і довга тога була ознакою претензійності.
35. Під рукою вождя...— тобто Августа.
19. ДО МЕЦЕНАТА
8. Криницю Лібонову й Форум...— Біля Лібонової криниці на Форумі був трибунал
міського претора, де залагоджувались грошові справи.
15. Луснув Іарбіт...— натяк на байку Езопа.
15. Тімаген — ритор.
248
25. Лікамб — багач з острова Пароса. За переказом, відмовився видати за Архілоха
свою дочку; згодом осміяний поетом у їдких ямбах, наклав на себе руки.
41. Юпітер — мається на увазі Август-Октавіан.
20. ДО СВОЄ! КНИГИ
2. Сосії — торговці книгами, видавці творів Горація.
28. Саме в той рік...— тобто в 21 р. до н. е.
КНИГА ДРУГА
1. ДО АВГУСТА
10. Той, хто зборов... гідру...— тобто Геракл.
22. Давнини шанувальник...— У посланні йдеться про нову й давню поезію. Горацій
виступає проти сліпого схиляння перед давніми авторами.
87. Ніби бачить в ній те...— салійські пісні були складені застарілою малозрозумілою
мовою.
158. Вірш сатурнійський — давній віршовий розмір, який вживали римські поети.
173. Доссен — хитрий горбань з італійської народної комедії («ателлани»).
194. То вже б насміявся...— Демокріта називали «філософом, який сміється» на
протилежність до Геракліта, «філософа, який плаче».
196. Суміш пантери з... верблюдом.— Так римляни називали жирафу.
244. На беотійській землі... родився.— Жителів Беотії, через характерне для цього
краю мрячне небо, вважали тупими.
2. ДО ФЛОРА
40. Кому вкрадено пояс.— До пояса прикріпляли гаманець.
45. Гаі Академа — місце на околиці Афін, де збиралися філософи, послідовники
Платона («академіки»).
60. Біонові бесіди — сатиричні твори Біона, філософа-кініка скіфського походження
(III ст. до н. е.).
89. Гай Гракх — оратор і політичний діяч.
89. Му цій Сцевола — відомий юрист.
117. Катони, Цетеги — тут уособлення давніх римських письменників, ораторів.
141. Полишивши дрібниці...— тобто ліричні пісні, оди.
181. Статуетки тірренські — етруські статуетки з бронзи, що на той час високо
цінувались у колекціонерів.
ПРО ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
Пісони — Луцій Кальпурній Пісон, консул 15 р. до н. е., друг Тіберія, і два його
сини.
1. Якби шию коня з головою людини...— натяк на картини тогочасних художників,
що любили зображувати химерні істоти.
32. Біля школи Емілія...— Там були майстерні другорядних скульпторів.
75. В нерівнім двовірші...— тобто в елегійному дистиху — поєднанні гекзаметра й
пентаметра.
83. Лірі ж...— Ідеться про видатних грецьких ліриків Піндара, Алкея, Сапфо, Ана-
креонта.
129. Троянську війну...— Йдеться не про «Іліаду» і «Одіссею», бо їх не можна
розділити на декілька трагедій (пор. Арістотель, «Поетика», 1459 в XXIII), а про «Кіпрії»
та «Малу Іліаду».
249
132. Коло, второване...— так звані «циклічні поеми», що охоплювали весь цикл (коло)
переказів, пов’язаних з походом на Трою.
141. «Музо, прослав того мужа...» — Скорочений переклад початкових віршів «Одіс-
сеї». _
146. Поворот Діомеда...— Повернення героїв з-під Трої було темою циклічних поем.
147. Від Зевса і Леди.— Тобто від народження Єлени, через яку почалась Троянська
війна.
155. Плещіть! — 3 таким проханням наприкінці вистави звертався до глядачів один
з акторів.
186. Атрей-лиходій...— Злочин Атрея був сюжетом трагедії Софокла «Атрей» і
трагедії Евріпіда «Фієст»; обидва твори не збереглись.
190. П'ять дій...— Поділ драми на п’ять актів, зумовлений розвитком композиції
твору, пов’язаний не з класичною, арістотелівською традицією, а з елліністичними
теоріями.
191. Хай появляється бог...— За допомогою спеціального пристрою на сцену
спускався бог для розв’язування особливо складних ситуацій.
192. Четверта особа...— За класичною теорією, число акторів (установлене Софок-
лом) не повинне перевищувати трьох.
216. В новому співзвуччі.— Ліра, що первісно мала сім струн і любила сувору
простоту звучання, згодом стала налічувати одинадцять.
220. Козла домагався...— Горацій приєднується до теорії, згідно якої назва
«трагедія» (етимологічно «пісня козла») походить від того, що переможець на змаганнях
драматичних поетів одержував у нагороду шкіру козла.
221. Сатирів сільських...— Мова йде про так звану сатирову драму.
248. В кого рід і кінь... є...— Йдеться про вершників.
277. Осадком вина червонив... лиця.— До запровадження масок актори червонили
щоки осадком вина.
280. Котурни велів їм озути...— Крім цих нововведень, Есхіл запровадив також
другого актора, зменшивши хорові партії, що посилило розвиток драматичної дії.
281. Згодом...— тобто в 486 р. до н. е., коли афінський комедіограф Хіонід поставив
першу комедію.
282—283. Зухвалість мусив закон усмирити...— Заборона особистих нападок,
зокрема на політичних діячів, що мала місце під час Пелопоннеських війн, не тривала довго:
поступово давньоаттіцька комедія повернула собі колишню загостреність; відсутність хору
в так званій «новій комедії» не була наслідком офіційної заборони.
295—296. Демокріт... натхнення... цінив...— Демокріт вважав, що без натхнення,
своєрідного шалу, насланого небом, не можна стати справжнім поетом; такої думки був
і Платон. Горацій наголошує на свідомій діяльності поета.
306—308. Закінчуючи обговорення поетичного мистецтва взагалі (1—152) і драми
зокрема (153—294), Горацій визначає предмет дальшого обговорення, в центрі якого —
поет як творець (295—476), орієнтуючись, очевидно, на традиційну схему: мистецтво —
митець.
332. В кипарисовій скриньці...— Рідкісні книги, змащені кедровою олією (що
оберігала від молі та гниття), зберігались у кипарисових скриньках.
375. Приправлений медом сардінським...— Сардінський мед вважався найгіршим.
388. Літ хоча з дев’ять...— На думку античного коментатора, Горацій натякає на
невелику, але майстерно викінчену поему «Смірна», над якою поет Цінна працював
дев’ять років.
403. Повчання-дороговкази...— Йдеться про так звану дидактичну поезію (Гесіод,
Солон, Теогнід та ін.).
471—472. Місце, торкнуте блискавки вістрям...— Місце, куди вдарила блискавка,
вважалось священним.
ЗМІСТ
Горацій і його поетична творчість. Андрій Содомора 5
оди
КНИГА ПЕРША
1. До Мецената («Глянь, нащадку ясний давніх володарів...») ... 17
2. До Августа («Досить градом сік, засипав снігами...») 18
3. До корабля («Хай Кіпріда в ту путь тебе..») 19
4. До Сестія («Слабне вже люта зима...») 20
5. До Пірри («Хто цей хлопець стрункий...») 21
6. До Агріппи («Варій, звившись орлом в небо Меонії...») .... 22
7. До Мунація Планка («Родос уславлять одні..») 22
8. До Лідії («Лідіє, ради неба...») 23
9. До Таліарха («В снігу глибокім, бачиш, на овиді...» 24
10. До Меркурія («Майї сину, внуче Атланта віщий...») 24
11. До Левконої («Ти не звідуй про те..») 25
12. До Кліо («О, кого з мужів чи героїв, Кліо..») 25
13. До Лідії («Кожен раз, коли Телефа..») 27
14. До Республіки («О кораблю, вже знов хвиля несе тебе..») ... 28
15. До Паріса («На ідейськім судні з дому гостинного...») .... 28
16. Палінодія («О ти, красуне, мами прекрасної...») 29
17. До Тіндаріди («З Аікея часто Фавн у Аукретіл мій...») .... ЗО
18. До Квінтілія Вара («Варе, тільки її, Вакха лозу...») 31
19. До прислужників («Грізна мати бажань палких..») 31
20. До Мецената («Будеш пить сабін, Меценате, в мене..») .... 32
21. До хору юнаків і дівчат («Ви Діану хваліть...») 32
22. До Арістія Фуска («Хто не чинить зла..») 33
23. До Хлої («Мов серничка, мене, Хлоє, лякаєшся..») 34
24. До Вергілія («Хто при втраті такій волі б не дав сльозам..») . . 34
25. До Лідії («Рідше чути стук у вікно до тебе..») 35
26. До Музи («І страх, і тугу, Музам довірившись...») 35
27. До друзів («Аише фракійці б’ються, вино пючи..») 36
28. До Архіта («Ти, хто ті землі й моря...») 36
29. До Ікція («Невже це правда, Ікцію мій..») 37
30. До Венери («О Венеро, владарко Кніду й Пафу..») 38
31. До Аполлона («Про що благає Феба промінного..») 38
32. До ліри («Ждуть пісень од нас...») 39
33. До- Альбія Тібулла («Надто вже не сумуй, Альбію..») .... 39
34. До себе самого («Нечасто й скупо я шанував богів...») 40
35. До Фортуни («Могутня діво, владарко Антія...») 40
36. До Плотія Нуміди («Як не славить богів мені...») 42
37. До товаришів («Аж нині пиймо!») 42
38. До прислужника («Хлопче, я не з тих...») 43
КНИГА ДРУГА
1. До Азінія Полліона («З часів Метелла...») 44
2. До Саллюстія Кріспа («Що ж у сріблі тім?») 45
3. До Деллія («В біді від смутку ти вберегти зумій..») 46
4. До Ксанфія («Це не сором, що служницю, Ксанфію...» 46
5 До Лалаги («Ярмо незвичне рано ще їй тягти...») 47
6. До Септімія («Ти, що йти готов,— аби лиш зі мною..») .... 48
7. До Помпея Вара («О ти, що в скруті часто зі мною був...» ... 49
8. До Баріни («О, коли б хоч раз, хоч мізерну кару..») 49
9. До Вальгія Руфа («Не вік же хмари, Вальгію, друже мій..») . . 50
10. До Ліцінія Мурени («Хочеш, друже мій, правильніше жити..») 51
251
11. До Квінтія Гірпіна («В краю заморськім що там задумують...») 52
12. До Мецената («Як на лірній струні можуть укластися...») ... 52
13. До дерева («Хто в чорну днину тут посадив колись...») .... 53
14. До Постума («Гай-гай, спливають, Постуме...») 54
15. Про римську розкіш («Вже й плугу тісно...» ) 55
16. До Помпея Гросфа («Миру просить той...») 56
17. До Мецената («Чому так тужиш...») 57
18. До захланного («Не блищить ні в золоті...») 58
19. До Вакха («Я Вакха бачив...») 59
20. До Мецената («Незнайомим досі, дужим крилом сягну...» ) . . . 60
КНИГА ТРЕТЯ
1. До хору юнаків і дівчат («Не вам ця пісня, невтасмничені...») . . 61
2. До римського юнацтва («Хай вчиться радо зносити злигодні...») 62
3. До Августа («Хто твердо й чесно йде до мети...») 63
4. До Калліопи («Протяжну пісню, о Калліопо...») 65
5. До Августа («Юпітер — вірим, чуючи грім його...») 67
6. До римлян («Безвинно будеш, Риме, покутувать...») 69
7. До Астерії («Нащо стільки тих сліз?») 70
8. До Мецената («Що задумав я, нежонатий...») 71
9. До Лідії («—Доки милим я був тобі...») 72
10. До Ліки («Ліко, навіть коли б із Танаіса ти...») 73
11. До Меркурія («Майї сину! (Ти ж — Амфіона вчитель...») ... 73
12. До Необули («Ось він, безталанних жереб...») 75
13. До джерела Бандусії («О дзвінке джерело, славо Банду сії!») . . 75
14. До римського народу («Цезар, мов Геракл...») 76
15. До Хлоріди («Жінко бідного І віка...») 76
16. До Мецената («Мідна вежа стрімка...») 77
17. До Елія Ламії («Потомку знатний Лама прадавнього...») ... 78
18. До Фавна («Фавне, німф легких невсипущий друже!») .... 79
19. До Телефа ( «Ти порівнюєш Інаха...») 79
20. До Пірра («Це ж бо гра з вогнем...») 80
21. До амфори («О ти, зі мною разом народжена...») 81
22. До Діани ( «Опікунко гір та лісів дрімучих!») 81
23. До Фіділи ( «Якщо до неба...») 82
24. До багача («Хай скарбам твоїм Індія...») 82
25. До Вакха («Гей, куди мене, Вакху, мчиш...») 84
26. До Венери («Дівчатам вчора я ще потрібен був...») 85
27. До Галатеї («Хай ведуть лихих — і лихі прикмети...») 85
28. До Ліди («Що в святковий Нептуна день...») 87
29. До Мецената («Тебе, нащадку роду тірренського...») ..... 88
30. До Мельпомени («Звів я пам'ятник свій») 89
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1. До Венери (« Що це? Знов на бої нові...») 91
2. До Юла Антонія («З Піндаром хто б смів позмагатись, Юле...») 92
3. До Мельпомени («Хто відчув у колисці ще...») 94
4. До Рима («Таким орел є...») 94
5. До Августа («Сину добрих богів...») 96
6. До Аполлона («Фебе, міць твою за язик Ніоби...») 98
7. До Манлія Торквата («Білі вже збігли сніги») 99
8. До Цензоріна («Радо друзям своїм...») 100
9. До Лоллія («Не відлунає — вір мені...») 101
10. До Лігуріна («Повен гордості ти...») 102
11. До Філліди («Є ще в мене глек...» .... 102
12. До Вергілія-торговця («Ось весни посланець...») 103
13. До Ліки («Вчули, Ліко, боги голос благань моїх...») 104
252
14. До Августа («Які старання наших сенаторів...») 105
15. До Августа («Я славить війни й завоювання бравсь...») .... 107
Пісня вікового свята («Світлий Фебе...») 108
ЕПОДИ
1. До Мецената («На ті, до веж подібні, кораблі...») 112
2. На Альфія («Щасливий, хто й не чув про справи-клопоти...» . . 112
3. До Мецената («Якщо за горло свого батька схопить хтось...») . . 114
4. До вискочня («Гей, ти, чий бік прутами розмальовано...») . . . 115
5. Проти Канідії («В ім'я богів, що мають у руках своїх...») . . . 115
6. До наклепника («Чого ж ти, псе, кусаєш перехожого?») . . . . 117
7. До римлян («Куди, куди, злочинці?») 118
9. До Мецената («Коли ж той цекуб, Меценате, питимем...») . . . 118
10. До Мевія («При злих знаменнях корабель одчалює...») .... 119
11. До Петтія («Повір, мені сьогодні, друже Петтію...») 120
13. До друзів («Гляньте: негода страшна...») 121
14. До Мецената («Що вже так мучиш мене...») 121
15. До Неери («Ніч була...») 122
16. До римського народу («Друге в усобицях тих змарнувалося вже
покоління...») 122
17. До Канідії («Вже, вже хвалю могутнє ремесло твоє...») .... 124
САТИРИ
КНИГА ПЕРША
1. «В чім, Меценате, тут річ...» 128
2. «Пройди, нічні гультяї...» 130
3. «Всі співаки вже такі...» 133
4. «Арістофан і Кратін...» 137
5. «Значить, залишивши Рим...» 140
6. «Ні, ти не звик, Меценате...» 142
7. «Як насміявсь над вигнанцем Рупілієм...» 145
8. «Був я смоковниці пнем...» 146
9. «Йшов я було по дорозі Святій...» 147
10. «Хибиш, Луцілію, й ти...» 149
КНИГА ДРУГА
1. «Кажуть одні, що я надто їдкий...» 152
2. «Перше добро — вдовольнятись малим...» 154
3. «Рідко пишеш мені...» 157
4. «КатіюІ Звідки? Куди?» 164
5. «Ще мені ось що порадь...» 166
6. «Ось чим не раз я богам надокучував...» 168
7. «Довго тут слухаю...» 171
8. «Як там гостина вдалась...» 173
ПОСЛАННЯ
КНИГА ПЕРША
1. До Мецената («Ти, хто початком був пісні моїй...») 178
2. До Лоллія («Аоллію, поки ти в Римі...») 180
3. До Юлія Флора («Юлію Флоре, в яких-то віддалених закутках...») 182
4. До Альбія Тібулла («Альбію, друже, моєї сатири...») 183
5. До Манлія Торквата («Милий Торквате, якщо тільки зволииі на
скромному ложі..^>) 183
6. До Нуміція («Щоб не лишень осягти, а й утримати щастя...») . . 184
7. До Мецената («Хоч обіцяв я тобі...») 185
253
8. До Цельса Альбінована («Цельсові Альбіновану, супутнику й скри-
бі Нерона...») 188
9. До Клав дія Нерона («Мабуть, Септімій найкраще те знає...») . . 188
10. До Арістія Фуска («Для шанувальника міста...») 188
11. До Бул\атія («Як тобі Хіос подобавсь...») 190
12. До Ікція («Ікцію, друже, якщо з сіцилійських ужинків Агріппи...») 190
13. До Віннія Азіни («Як на відході твоїм я повчав тебе...») . . . . 191
14. До управителя («Стороже лісу й полів...») 192
15. До Нумонія Вали («Як там у Велії, Вало, взимі...») 193
16. До Квінтія («Щоб не питав ти, мій Квінтію...») 194
17. До Сцеви («Сцево, хоч ти й передбачливий...») 196
18. До Лоллія («Лоллію щирий, наскільки я знаю твою
правдомовність...») 197
19. До Мецената («Пісня, якщо написав її той, який пє лише воду...») 200
20. До своєї книги («Рвешся вже, книжечко, в світ...») 201
КНИГА ДРУГА
1. До Августа («Скільки лягає трудів на твої лише, Цезарю, плечі...») 202
2. До Флора («Флоре, супутнику вірний Нерона...») 208
ПРО ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
До Пісонів 215
Примітки 226
КВИНТ ГОРАЦИИ ФЛАКК
ПРОИЗВЕДЕНИЯ
С латинского
Перевод,
предисловие и примечания
А. А. Содоморьі
Киев, издательство
художественной литературьі
«Днипро», 1982
(На украинском язьіке)
Редактор С. К. Жолоб
Художник В. Т. Гончаренко
Художній редактор В. А. Кононенко
Технічний редактор Б. С. Грінберг
Коректор В. А. Нікітова
Інформ. бланк № 1651
Здано до складання 25.06.82.
Підписано до друку 27.10.82.
Формат 70Х907іб. Папір офсетний № 1.
Гарнітура академічна. Друк високий.
Ум. друк. арк. 18,72. Ум. фарб. відб. 25,155.
Обл.-вид. арк. 15,856. Тираж 40 000.
Зам. 2-228. Ціна 1 крб. 60 к.
Видавництво
художньої літератури «Дніпро».
252601, Київ-МСП,
вул. Володимирська, 42.
Книжкова фабрика
«Жовтень».
252053, Київ, вул. Артема, 25.
Квінт Горацій Фланк
Г67 Твори. З лат.— К.: Дніпро, 1982.— 254 с.
До книги ввійшли відомі твори славетного римського поета — оди, еподи, сатири, послання, а також
художній трактат «Про поетичне мистецтво».
Це — найповніше видання творів письменника на Україні.
г 70404—215
М205(04)—82 215-82- 4704000000 А