ОЛЕКСАНДР
ОЛ ЕС Ь
Твори в двох томах

ОЛЕКСАНДР
ОЛЕСЬ
Твори в двох томах
Том
1
ПОЕТИЧНІ
ТВОРИ
ЛІРИКА
ПОЗА
ЗВІРКАМИ
З Ы ЕОПУБЛІ КОВАНОГО
САТИРА
Київ
Видавництво
художньої літератури
«Аніпро»
1990

ББК 84УкІ
0-53
До першого тому ввійшли
оригінальні поетичні твори
українського поета Олександра Олеся
(Олександра Івановича Кандиби,
1878—1944).
В первый том вошли
оригинальные поэтические произведения
украинского поэта Александра Олеся
(Александра Ивановича Кандыбы,
1878—1944).
Упорядник, автор передмови та приміток
Р. П. Радишевський
Рецензент М. Г. Жулинсышй
Бз34.6.88.
© Упорядкування, передмова,
примітки. Р. П. Радишевський, 1990.
© Художнє оформлення.
В. М. Дозорець, 1990.
181№ 5-308-00322-Х (т. 1)
5-308-00537-0
©

Журба і радість
Олександра Олеся
І Пророчою виявилась муза Олександра Олеся: «З журбою радість
обнялась»... Назвою першої збірки поезій провістила вона драматичну
долю і його творчої спадщини, і його особистого життя. Провістила
журбу, яка чорним рушником простелилась на довгі роки чужини,
вплітаючи зрідка червоні нитки радощів і надій.^Та хіба міг передбачити
29-літній автор, укладаючи цю збірку, що драматизм емоційного
переживання ним поразки першої російської революції буде посилений
трагічними тривогами за долю революції нової — 1917 року?! Але муза була
безжальною — вимагала повного душевного вжиття в те, що радувало
і що печалило серце та розум. І ця висока благородна жертовність спові-
ді-переживання, взаємно переплавлена в суб'єктивно-інтимній та
суспільній стихії, забезпечила Олександру Олесю безсмертя.
) Журба і радість — ці два стани людських почуттів, переживань
і настроїв — переплелися не лише в першій збірці, а й стали ідейно-
емоційною домінантою всієї Олесевої творчості, бони відбивали і
суспільні контрасти доби, і загальнолюдські почуваїШИТ любов і ненависть,
окрилення й згасання, надію й зневіру, страждання й бадьорість духу.
Трагічне й ліричне злилось тут воєдино; контрасти й антитези, найбільш
притаманні метафоричній поезії барокко, знайшовши нове життя в
літературі початку XX століття, нуртували в Олесевих рядках. Вони були,
як і сама енергія боротьби двох начал, полярного відштовхування,
живильними соками, надійними стимуляторами народження художнього
слова поета, драматурга, публіциста, перекладача.
Сяйво Олесевої журби й радості розлилось тоді, коли зеніту сягало
поетичне слово Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка. У
літературний процес він увійшов разом з новою плеядою митців-побрати-
мів — В. Самійленком, М. Чернявським, С. Черкасенком, М. Вороним,
Г. Чупринкою. Увійшов і утвердився як тонкий лірик, співець краси й сили
кохання, природи й долі рідного краю, поет надії і віри, чарівним словом
якого на струнах серця видобувалися наймелодійніші звуки, виражалися
найсвітліші людські почуття.
Яскравою зорею спалахнула його творчість на небосхилі української
поезії перших десятиліть нашого віку.
/ Олександр Олесь (літературний псевдонім Олександра Івановича
Кандиби) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля (давня
назва — Крига) на Сумщині.] Батьківський рід походив з чумаків,
материн — з кріпаків^ Дід майбутнього поета Федір Кандиба торгував рибою,
5

а батько Іван Федорович працював на рибних промислах в Астрахані,
де й втопився у Волзі. Тоді Олександру, найстаршому з дітей, виповнилось
одинадцять років. Мати Олександра Василівна згадувала, як вона
«залишилась одна з трьома дітьми і трьома карбованцями в кишені»./Ця
проста жінка навчила свого Сашка в чотири роки читати, згодом
прищепила любов до поезії Т. Шевченка, до «Кобзаря», якого він ще малим
«майже знав напам’ять і співав»^ Серед краси природи, серед
працьовитих і співучих земляків минало його дитинство. У рідному містечку
він навчався спочатку в початковій школі, потім — у двокласному
училищі. Проте найкращими спогадами юнацьких років було перебування
Олександра в «рідному селі» Верхосулля Лебединського повіту, що
розташувалось за ЗО км від Білопілля. Сюди він приїздив до тринадцяти
років щоліта разом із своїми сестрами Галею та Марусею до батька
їхньої матері — діда Василя Пархомовича Грищенка.
Василь Пархомович, позбувшись кріпацтва з підданства графа Толсто-
го, став арендувати маєток у поміщика Башкирцева, чоловіка художниці
Марії Башкирцевої. Саме дідусь, як згадували пізніше сестри,
переповідав онукам легенди, казки, наспівував пісні, прищеплював Сашкові
почуття щирості й доброти, людяності й справедливості, на які й сам
був багатий.
Краєвиди шовкового степу, загадкові старі могили, шум трави й
колосся жита, спів жайворонків, дзюрчання струмків, які збігали до Сули,
що брала свій початок біля Верхосулля,— все це, за зізнанням самого
поета, було для нього «суцільною казкою», одним золотим днем, і звуки
«тієї дивної весни» звучали в душі впродовж усього життя. Вони й
зародили в хлопчині поетичне чуття і натхнення, вимережилися весною
дев’ятилітнім Сашком рядками першого вірша російською мовою.
Жартуючи, він порівнював себе з «жовтодзьобим горобцем», який тільки-но
починає цвірінькати. Отак і йому хотілось виспіватись з «приводу того,
що діється, бачиться й чується На білому світі». І коли сестри запитували,
чию пісню він так виводить у саду, відповідав, що її «ще ніхто не чув»,
бо то власна. Сестри згадуїбть і про подарований Олександрові зошит
з гарною обкладинкою, куди він занотовував свої перші вірші. Н? жаль,
його не вдалося розшукати, і дитячі спроби пера лишилися невідомими.
Саме десь у цей період — читаємо у вірші «В дитинстві ще... давно,
давно колись» — з ним сталось те, що буває з жайворонком весною
серед степу:
Весь Божий світ сміявсь, радів...
Раділо сонце, ниви, луки...
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів...
\ Як людина і художник слова Олександр Олесь зростав і виховувався
на^-яйльовому прикладі матері, природній мудрості дідуся Василя,

народній пісні і моралі, художній філософії «Кобзаря» Т. Шевченка) 3 таким
багажем п’ятнадцятилітній юнак і вирушив з дому, вступивши до
хліборобської школи містечка Дергачі, що неподалік від Харкова. Звичайно,
мріялось і про гімназію, та в матері не вистачало на навчання в ній
коштів. Аби протриматись у цій безкоштовній сільськогосподарській школі,
учень Кандиба мусив займатися репетиторством, даючи селянському
хлопцеві уроки з арифметики. Бувало, що, замість математичного
розв’язання, Олександр учив його складати вірші. Один з таких жартівливих
віршів-експромтів, написаних разом, мав назву «Сало в бо дні лежало...».
Рядки з нього згадують не лише в своїх спогадах сестри, М. Гнатюк та
Г. Лащенко, вони використані дослівно й самим поетом у драматичному
шаржі «Патріот».
)У стінах ДергачівськоІ хліборобської школи сімнадцятирічний
Олександр починає друкувати свої вірші, писані російською та українською
мовами, Ів рукописному журналі «Комета», який він випускав з відомим
у майбутньому російським письменником Костянтином Треньовим. Сам
Олесь навіть не сподівався, що у вирі життєвих і воєнних завірюх могли
зберегтися ці його літературні твори, які він дарував вузькому колу своїх
ровесників. На щастя, більшість із них дійшла до нас, і читач зможе
вперше познайомитися з ними у нашому виданні. В архіві поета зберігся
товстий зошит, озаглавлений «Первые опыты». У ньому міститься 50
віршів, по-юнацьки багатослівних, за формою не вповні досконалих, але
щирих і безпосередніх.
Молодий автор осмислює і декларує «чесний шлях» у житті й
літературі. Але як, якими способами? Саме про це йдеться в коротенькому
вірші «Моє благання» (1897):
О 	Боже мій милий! Пошли мені розум!
Пошли мені серце, пошли мені душу,
Щоб добре любила і коїть не вміла
Ніякого зла!..
Стилізовані під думу й баладу, з очевидним прагненням наслідувати
шевченківську тематику й ритмічні інтонації, його ранні поезії цікаві
насамперед своєю соціальною заангажованістю. Вже назви творів
говорять самі за себе: «Дівоча доля», «Сирітка», «На чужині», «Пташка»,
«Дума», «Песня бедняка», «Мужицкая доля», «На каторге». Автор
проймається щемким співчуттям і до бездомної пташини, і до нещасної
дівчини-жебрачки, розповідає про гірку долю селянина-бідняка, в якого
взимку нетоплена хата і на босих ногах «кров червона». Вболівання
за долю «зруйнованого краю» прочитується в рядках вірша «О край
незабутній...»:
Я згадую часом кургани-могили,
Де славне козацтво за волю спочило...
7

Така вже в нас доля,
Гнучка, як тополя.
0 край незабутній, зруйнований краю!
Заплачу я гірко, як часом згадаю
Останні руїни
1 долю Вкраїни!
Одночасно з «Піснею про Сокола» М. Горького, сповненою запальних
поривів, створює Олесь і свою «пісню свободи» — вірш «До сокола»,
де висловлює прагнення людини до волі, світла, щастя:
Полинеш за хмари, полинеш ще вище,
Де воля, де щастя не сплять.
Де, сизий, захочеш, то там і буваєш,
Одчинений скрізь тобі путь...
Завидную долю ти, соколе, маєш...
Хотів би тобою я буть!
Двоюрідний брат Олеся Петро Радченко, який і сам писав прозу,
«кинув» в поета «перші промені національної свідомості», а вчитель
російської літератури Лепидевський зорієнтував Олександра на творчість
російських письменників — К. Бальмонта, В. Брюсова, А. Белого, В.
Сологуба. їхні вивершені поетичні зразки мали допомогти початківцю
звільнитися від важкого синтаксису, одноманітного словника,
відпрацювати ритмомелодику вірша. Пізніше в листі до сина Олександр Олесь
сам зізнавався: «Мені спочатку дуже не йшло, доки я не оволодів
формою, і від себе — з нутра — став писати лише з 900-х років. Отже, до
сього часу все це була «видумка», своїх думок і переживань мені не
вдалося добре висловити. А може, я помиляюсь?.. Мабуть, все пропало,
по чім перевірити...» 1
Звичайно, молодий митець потребував поглибленої філологічної
освіти, та, на жаль, вступати до університету після закінчення
хліборобської школи з другим розрядом не мав права. Віддаючись
літературним заняттям, хапаючись за вивчення в стінах цієї школи слов'янських
мов — болгарської, польської, сербської, молодий митець мало уваги
приділяв фаховим дисциплінам. На досить короткий час Олесь стане
вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного
інституту, який довелося залишити через матеріальну скруту. Дорога
долі приведе Олександра практикантом у маєток Харитоненка, що на
Херсонщині.
] Вирішальним у творчій біографії Олександра Олеся був 1903 рік,
коЯїґ* йому пощастило стати студентом Харківського ветеринарного
1 Відділ рукописів ЦНБ ім. В. Вернадського АН УРСР.— Ф. XV,
од. зб. 1085. (Далі посилаємося на цей архів у тексті, зазначаючи у
дужках римськими номер фонду, арабськими — одиницю збереження).
8

інституту і побувати на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському.
Глибоке переосмислення долі українсько! мови і літератури, усвідомлення
свого громадянського покликання відбулося саме в Полтаві під час
урочистост£ЙхПро свої враження від зустрічей там з Б. Грінченком,
В. СамійленкомГМ. Коцюбинським, Лесею Українкою писав він у листі
до майбутньої дружини: «Що я пережив — важко сказатиі Знаю лиш
одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само
дорога і рідна мені, як колискова пісня матері» (XV, № 1102). Сама
атмосфера сприяла творчому окриленню: «...відчув в собі піднесення
духу — працювати, вчитись, творити» (XV, № 1102). Прочитані ним на
прохання учасників свята вірші були тепло прийняті. Йому говорили, що
закопувати в землю такий талант — просто великий гріх, і радили
пересилати рукописи до якогось видавництва. Олесь передав свої вірші до
збірника «Багаття», що виходив в Одесі. (Ріого літературний дебют —
диптих «З пісень молодості», що був написаний раніше, а тепер
допрацьований для цього видання. Поезії несли в собі романсову зажуру
і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали
викликом не лише життю, а й літературі^
Парубоцькі літа — то бурхливий поток,
Не страшні їм ні кручі, ні гори:
Для них, повних замірів, мрій і думок,
По коліна глибокеє море!
Олесь глибше вдивляється в життя, душею відчуває наближення
весняних громів. Як земельний статистик, із всіх верств населення він
найкраще знав становище й психологію хлібороба і на селянство
покладав свої надії. Напередодні першої російської революції Олесь бере
певну участь у соціал-демократичному русі, веде пропаганду серед
жителів Слобожанщини і Полтавщини. Це допомагає його літературній
праці. Захоплюючись визвольними гаслами селянських заворушень, він для
практичних потреб створює й свої бойові, закличного звучання пісні.
У прозові прокламації вплітає поет метафоричні рядки про «дрібний
дзвін», «сонце, що несподівано сховалось», прагнучи запалити людські
серця вогнем ненависті й любові:
Рубіни іскр, вогонь крові
Потиху киньмо в люде!
Ці слова із вірша «Коли нас сніг не зміг убить», написаного 1904 року,
відбивали загальний настрій автора і його художні можливості.
Поетичні заклики, сповнені риторики й патетики, звернені до співвітчизників
«бути сонячним промінням», «в политі кров'ю ниви з плугом сіяти зерно»,
«ударити в дзвони», схвилювати «глухий північний час».
[Перша російська революція своїм обнадійливим
сонячно-визвольним полум'ям охоплює Олесеву творчість, стимулює її злет:
9

Сонце на обрії, ранок встає,—
Браття, вставайте.
Сонце стрівайте:
Ранок встає, j
З натхненням митець й ’Агітатор береться за переклади з російсько!
на українську мову популярних революційних пісень: «Марсельєза»
(«Над залитою кров'ю землею...»), «Варшав’янка» («Хмари зловіщі
нависли над нами...»), «Сміло в ногу рушайте», «В неволі скатований
люто...». Ці маловідомі сьогодні переклади, його власні вірші-агітки
поширювались у той час «товаришами-революціонерамн» разом з
прокламаціями, будили народ, єднали в маніфестації й страйки. О. Блок говорив,
що історична епоха диктує поетові, спроможному П відчувати, навіть
«ритм і розмір віршів». Олександр Олесь думав і дбав про відповідність
свого поетичного слова думам і настроям, які зароджувалися в
суспільстві, прагнув у ритмі й мелодиці вірша передати ритми і настрої епохи.
Ось політичного змісту поезія «Ще в нас вогонь не згас в грудях...» (1905),
яка нагадує бойову, революційну пісню. Саме такими ритмами можна
було передати бій «вільного духу» з темними силами тиранії:
Ще в нас вогонь не згас в грудях,
Ще м£є наш народний стяг,
І тільки січі прийде час,—
Злетяться враз мільйони нас.
Від крові дух наш охмелів,
І впав, і спав віки без снів,
А вдарить грім з народних хмар —
1 знищить хижих яничар.
Біда катам, біда катам!
І слава нам, і слава нам!
|Олександр Олесь свідомо і послідовно, так би мовити, політизує
українське поетичне слово, сповідуючи ідейну наснагу «Досвітніх огнів»
Лесі Українки, окрилює інтелігенцію на розбудову української культури.
Згодом академік О. Білецький назве його «романтиком-революціонером»,
«інтелігентським Тіртеєм 1905 року», бо уявлявся йому митець в образі
грецького поета Тіртея, який вів спартанців на перемогу. В ці роки
активного пробудження національної свідомості народу увиразнюється
необхідність соціального визволення як гаранта і обов'язкової
передумови визволення національного.
Символіка революції із властивим їй арсеналом алегоричних образів
владно входить у поезію Олександра Олеся, а найважливіші гасла, що
були написані на її прапорах,— земля, воля, рівність,* звучать в його
«Пісні селян»:
Биймо у дзвони, кличмо до зброї.
Скиньмо з народу гнітюче ярмо!
10

Хай ми поляжем в кривавому бої —
Смертю своєю життя ми дамо:
Щастя і долю,
Землю і волю,
Волю рабам,
Рівність братам!
В одному з віршів він зізнавався, що хотів би бути «співцем
селянства», а в надрукованій публіцистичній статті писав: «Селяни мусять
скувати своє щастя своїми руками... Це селяни давно зрозуміли і
давно вже піднімались поодиноко боротись за своє щастя, за землю і
волю. Здається, всі знають, що селянам треба землю, а всім — волю»
люція пішла на спад, втомлена «кривавими ріками» душа
поета, що перегоріла болями й надіями бажаного визволення народу,
зажадала спокою й перепочинку. Свій стан автор передав гіркими ряд-
ками вірша:
Мій дух — труна зотлілого мерця,
Вона і мрій моїх руїна. /
Влітку 1906 року Олександр разом із студенткою Бестужівських'
курсів Петербурга, майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свад-
ковською та II сестрою Ольгою здійснили подорож у Крим. Ця приємна
мандрівка сприяла фізичному й моральному оздоровленню, відродженню
творчого натхнення й літературної праці. Саме тут Олесь укладав свою
першу книгу з поетичною назвою «З журбою радість обнялась»,
відбираючи з давно написаних поезій і постійно творячи нове. Саме тут Віра
Свадковська почала називати Олександра ніжно й ласкаво — Олесь,
давши життя його літературному псевдоніму. Тоді ж з'явилися рядки
вірша:
Те ім'я, що мені дала Ти
У дні, осяяні Тобою,
У сні і вільне, і крилате
Літа і в'ється наді мною.
Його прийму я в свою душу,
Зіллю з своєю кров'ю...
На початку 1907 року, вже після виходу збірки, в одному з листів він
звертався до дружини: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий
успіх, а ім'я, дане Тобою, зробиться символом кохання?» (XV, № 1248).
Мабуть, тільки юному Павлові Тичині судилося таке велике визнання
після появи його «Сонячних кларнетів», якого удостоївся Олександр
Олесь за свою першу збірку. Вона привернула увагу літературної
критики, викликала захоплення в читачів різного віку, особливо в молодих;
П автор вислухав чимало доброзичливих слів похвали і вдячності.
«Олесю не довелося завойовувати своєї поетичної слави,— відзначав
11

Микола Зеров.— Вона сама прийшла до нього на другий день після
виходу з друку першої книжки його поезій. Свіжість поетичних образів,
плавність і легкість вірша, сміливість деяких прийомів... заінтересували
і зачарували українське громадянство»Відомий український історик
О. 	Єфименко назвала його «справжнім ліричним поетом», що знайшов
розмаїті відтінки для природного висловлення своїх думок, а
письменниця X. Алчевська — «українським Гейне». Дійсно, поезії О. Олеся властиві
тонке художнє сприйняття світу, загострена чутливість, всепоглинаюче
поривання до краси і гранично щирий ліризм:
Затремтіли струни у душі моїй...
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!
Щоправда, одностайності в оцінці видрукуваних віршів не було,
симпатії й висновки навіть тих, хто високо підносив талант Олеся,
розділилися. Одні бачили в ньому перш за все чистого лірика, інші —
насамперед поета громадянського звучання. Нам видається, що обидві струни
його мистецької ліри звучали однаково сильно й неповторно.
Чулися й окремі голоси про несприйняття і нерозуміння поетових
новаторських намірів, модерністських пошуків. Досить потужний
струмінь громадянських мотивів, які в збірці перепліталися з інтимною,
пейзажною лірикою, невідомо чому не помітив найбільший літературний
авторитет того часу І. Я. Франко. Віддаючи належне оригінальності
форми й музикальності Олесевої поезії, він назвав її «забавою» без
думок, «соловейковим цвіріньканням», і не більше. Вірші збірки не давали
підстав для такого присуду, тому рецензія Франка боляче вразила
молодого автора. Думаємо, Каменяр застерігав швидше від того, щоб
такий талант не пішов манівцями, не зайняв позиції представників
течії «мистецтво для мистецтва». Тим більше, І. Франку був відомий
розвиток європейської модерни й маніфести його земляків з
угруповання «Молода муза», що теоретично протиставляли свою творчість
тогочасному літературному оточенню. Знаємо й ми, що молодомузівці,
як і модерністськи спрямований журнал «Українська хата»,
переманювали Олеся до свого табору. Треба сказати, що ні до одних, ні до других
він не прилучився, не став ні їхнім проводирем, ні підспівувачем. На
дорікання окремих критиків (Д. Дорошенка, наприклад) за те, що в його
доробку нема нічого національного, поет відповідав: «О вузьколобі
патріоти! Вища любов до народу їм не зрозуміла, вище розуміння
мистецтва для них не доступне!» (XV, № 1294).
У листі до дружини читаємо таке зізнання: «Не було в мене Шлегеля
1 «Книгар».— 1917.— № 4.— С. 206.
12

(вчит. Гейне) і не треба. Якщо є в мене дух Божий, він сам мені вкаже
дорогу» (XV, № 1234).
Леся Українка одна з перших помітила і визнала природжений талант
художника слова, наділеного «Божою іскрою». Як згадує чоловік
письменниці К. Квітка, вона «...по виході І тому віршів Олеся сказала, що він
випередив II яко ліричний поет, і при тім не зажурилася і сказала тільки, що
їй вже писати ліричних віршів не варто» !. Може, надто категорично
висловлювалась ця мужня й геніальна жінка, але, справді, в період між
двома революціями, про що писав і Максим Рильський» Олесь «зайняв
позицію першорядного українського поета», став «володарем дум»
покоління, яке підготувало революцію 1917 {>оку.
^Як гімни нескореним і сміливим, бойові,\мобілізуючі заклики «кувати
вселюдно мечі» звучали рядки віршів його першої збірки: «Ми не кинемо
зброї своєї...», «З військом за волю боролися ми...», «Три менти»,
«Жалібна пісня», «Міцно, солодко...» та ін. |А найвища хвиля народного
піднесення в час першої російської революції передана в такій
поетичній картині:
Глянь, повстає поневолений люд,
З себе кайдани і ярма зриває,
Морем шумить і про волю співає,
Гнівний іде на розплату й на суд...
I «Будь мечем моїм!» — так звертається Олесь до поетичного слова
в хвилини страшної поразки революції. Звертається назвою другої своєї
книги, але ця назва не ожила на обкладинці: заборонила цензура^
З'явилася вона лише в другому виданні збірки%— у 1918 році. Та ця друга
книжка, як і третя, 1911 року, засвідчила: поет переживає, душевно
розділяє трагедію рідного народу в роки реакції, що завданням своїм
мала витравити з народної свідомості будь-які сподівання на волю.
В одному з листів до дружини 1906 року він пише: «Кривава революція
з тисячами невинних жертв, кривава реакція в моїй душі... Моя душа —
душа вразлива, у всій гостроті сприймаюча враження» (XV, № 1277).
Сумні настрої у часи жорстокої розправи Олександр Олесь передає
в алегоричних образах айстр, що так чекали «рожевого ранку», «вічної
весни», «сонячних днів» тоді, коли лютували надворі вітри й «холодні
дощі». Та лише після смерті квітів «засяяло сонце над трупами їх».
Митець теж то впадає у відчай, то бадьоріє, але не схиляє голови, не
зневірюється у своїх надіях на розвиднення суспільних горизонтів.
Навпаки, з часом міцніє духом, мажорно підсилює громадянське звучання
своїх віршів:
1 Спогади про Лесю Українку.— К-, 1971.— С. 224.
13

Хіба не вірите, що скоро день засвіте,
Що сонце наше вже з-за обрію встає,
Що хід його спинить ніщо не зможе в світі
І цвіту нашого ніщо вже не уб’є!
/ Саме в другій збірці поет проголосив: «Яка краса: відродження
країни!* Правда, він добре розумів, що за цю красу, за тепло жаданого
сонця волі необхідно ще довго й наполегливо боротись, що «в часи
відродження нації література стає маяком і дороговказом» *.
Друга збірка творів Олександра Олеся («Поезії, Книга II», 1909)
не розчарувала читачів. І хоч її вихід викликав чимало схвальних
відгуків, автор досить-таки спокійно поставився до цього. У листі до Євгена
Чикаленка 1909 року він був одвертим: «Ви пишете про «популярність»?
Клянуся — я її не хочу, про неї не дбаю, і багато з моїх друзів, що через
день бувають у мене, не знають, що я пишу. Се зайва річ і не потрібна.
Роздути все можна, але роздуте завжди лопається. Та і яка може бути
популярність...» (Ф. 114, № 7). В епістолярії до цього адресата можна
натрапити й на такі думки: «...від другої збірки нічого не чекайте...»,
«мене «хоронили» в ці два роки (час від виходу першої збірки.— Р. Р.),
ставили хреста, а я кінчав інститути, не дбав ні про що. Тому все слабе
і бліде. Тепер бадьоріше дивлюсь вперед і більше вірю в свої сили»
(ф. 114, № 7).
Дійсно, талант Олександра Олеся розвивався по. висхідній. Одна за
одною виходять збірки його творів: «Поезії. Книга III» (1911),
«Драматичні етюди. Книга IV» (1914), «Поезії. Книга V» (1917). Готувалась
до друку і шоста збірка, але їй не судилось побачити світ.
І На поезії Олександра Олеся по-своєму відбились пошуки новороман-
тиків і символістів, які сприйняття природи намагалися передати через
гру звуків і барв. Серед європейських митців на переломі віків найбільш
ідеальної гармонії між формою і змістом добивалися французькі поети;
їхніми дорогами прагнули йти російські символісти.^В українській
літературі новим словом стала поезія Лесі Українки, якій повнокровно
вдалося відтворити гаму звуків і кольорів навколишнього світу. Для таких
митців, як П. Верлен, О. Блок, Леся Українка, поезія й музика становили
єдину стихію. І лише так можна передати, вважали вони, «гармонію ідеалу з
життєвою правдою». Вірш забарвлюється глибоким ліризмом.
Таким шляхом у літературі прагнув іти Олександр Олесь. Характерні
його слова з вірша про новаторство Миколи Вороного. Олесь пише, що
поет прийшов до нас із «краю чарівного», «місяця ясного» і приніс «звуків
сонячно-небесних», «слів нечувано-чудесних», квітів і «розкидав їх
1 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН
УРСР.— Ф. 114, № 7. (Далі посилаємося на цей архів у тексті,
зазначаючи арабськими і номер фонду, і одиницю збереження).
14

усюди — в кожну пісню, в кожні груди, в кожний скривджений куток!».
Це ж можна сказати і про самого автора поетичних метафор. У листі до
дружини він скаржиться, що українська критика не зрозуміла його
новаторства: «Мій друже! Де ж в українській мові готові форми, готові
категорії для висловлення всіх переживань душі і розуму? їх нема, і мені
довелось їх створювати. Цього критика не відзначила, і ні один з
головотяпів не подумав навіть над цим. Ще вище я піднесу свій прапор вільної
творчості людини і сміло буду оминати боротьбу і сварки. Ти знаєш, моя
доля дивно нагадує долю кращих співців. І якщо життя не обірве мої
струни, я заграю ще не чувані пісні» (XV, № 1300).
/Справді, О. Олесь, складаючи свої вірші-пісні, прагнув вигравати їх
натйузичних інструментах — арфі, лірі, кобзі, які були у великій злагоді
з його музою. Саме музика, вважав він, може найтонше передати стан
душі, боротьбу й суперечку людських почуттів. ^Такими думками митець
ділиться зі своєю дружиною: «Не знаю... щось подібне і зараз твориться
в моїй душі. Щось хотілось би заграти, повне краси і жалю. Не знаю —
може — про те, що минуло і не вернеться; може, про першу любов, про
весну серця, квіти, які вдруге не розцвітають. О Віро! Як я можу вловити
слова в тій музиці, що шумить річками в моїй душі? Коли б я був
композитором, я легко відбивав би сей шум, моя душа могла б безпосередньо
говорити з душами людськими... На жаль, навіть грамоти музичної
не знаю. Але — годі» (XV, № 1372).
Через те й поезія Олександра Олеся, сповнена загадкових ритмів,
мелодій, тонів і справді моцартівської легкості, стала невичерпним
джерелом для композиторів. Сьогодні ми можемо назвати понад 80 відомих
композиторів, а серед них — і російські, і білоруські, і французькі, і
чеські, які клали Олесеві рядки на музику, створивши більше двох сотень
музичних творів різних жанрів. 'Це солоспіви, хори, мелодекламації,
опери, музика до вистав, пісні для дітей. Талановиті українські
композитори М. Лисенко, Я. Степовий, К. Стеценко, С. Людкевич, А. Кос-
Анатольський щедро прилучалися до музичної інтерпретації чистої,
дзвінкової криниці його слова. «Весною дише Від сих віршів,— писав
1. 	Франко.— Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати
майстра віршованої форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний
віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Справді
загальнонародне визнання приніс автору вірш «Чари ночі», що нині співається
як народна пісня. Вслухаємося в щемку, задушевну її мелодію,
філософськи виважені, з епікурейським акцентом думкй про бенкет весни
і молодості — і радісно-тривожно стає на душі:
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її,—
Знов молодість не буде!»
15

і Чарами слова й музики торкаються найпотаємніших людських струн
популярні пісні на його слова: «Айстри», «Літньої ночі», «Ой чого ти,
тополенько, не цвітеш...», «Любов». І
Світ з незбагненними таємницями живої природи, симфонією лісу,
степу, найбагатшою гамою кольорів владно входить у поезію Олександра
Одося:
Де взяти кольорів стобарвних і живих
Для трав і квітів весняних,
Де взять мелодій, слів і згуків
Для всіх пісень гаїв і луків,
І шуму хвиль річних?!
\ І
^Найбільш щедра на живописні замальовки, звукові тони, пейзажні
картини поема «Щороку», яка ввійшла до третьої книги. В ній різними
ритмами і відтінками передано найважливіші явища природного річного
циклу в їх розмаїтті та кра^ «Сьогодні я творив одну свою фантазію
«Весна»,— писав автор,— в якій я поставив собі ненормальну і
неможливу для себе мету — створити гармонію думок і форми з невловимими
переходами від однієї форми до іншої. Це вдалося мені лише до певної
міри» (XV, № 1133).
Спорідненість живої природи й порухів людської душі
характерна для вірша «Косять коси...». Його образний лад підпорядкований
єдиній меті — вловити й передати процес косовиці ритмомелодикою
твору:
Косять коси,
Луг голосе,
Косять, косять косарі;
А в моїй душі співають,
Срібло струн перебирають,
Грають, грають кобзарі.
Олесь — співець бойової стихії, тому й косовиця в його уяві
порівнюється з боротьбою. Ліричний герой звертається до юрби «босих і голих»
селян з питанням-настановою:
Ось ви в злиднях, босі й голі,
А чи прагнете ви волі,
Чи готові до борьби?!
Проте збайдужілі до своєї долі косарики з іронією відповідають:
Ми, паничу, луки косим —
І вже вас ласкаво просим: г
«Потурбуймося за нас!» /
Вражаюча емоційно-експресивна картина, яку подає поет^ у вірші
«В степу». Чи не основний смисл цієї мініатюри криється в символічному
образі польових квітів — дзвіночків, що є виразом неспокою і, перехо-
16
€

дячи в церковні дзвони, високої духовності. Через ліричний серпанок
автор дає можливість відчути первозданну красу, неповторність природи
в її злитті з душевним саморозкриттям, у зв'язках із цілим світом. Читач
легко уявляє, як дзвіночки стають банями церков, а сам степ —
«суцільним храмом». До людини, що потрапила в такий божественний храм,
може прийти лише одне одкровення:
Я молюсь. Душа моя
Скрізь в повітрі розлилася...
Степом, небом пройнялася,
Світ в мені і в світі я.
І Олександрові Олесеві властиве якесь шевченківське задивування
«божим світом». Неважко в цьому пересвідчитися, читаючи його вірші
про хмари й грозу, де «літає радість і тремтять сльози». Стихійні
суперечності у природі й людській душі перегукуються в них і з суспільними
змінами. Вся природа, мінлива й неповторна, виграє в поетичних рядках
мінорно-мажорними акордами симфонії, що звучить вічно^
Досить часто настроєво-елегійний тон в Олеся передається через
пейзажі осені, яка «вишиває на канві зеленій золоті квітки». Та все ж
найулюбленіша його пора — весна, а вірші-веснянки, що ввібрали
в себе фольклорні-традиції, містяться чи не в кожній збірці. Вони
символізують оновлення природи й життя, високе піднесення й розквіт
людського духу. Разом з поетом і природою сміються і плачуть, радіють і
сумують солов'ї, жайворонки, лебеді. А його троянди, айстри, проліски,
нарциси, маки ніби справляють «весільне свято квітів». Він розуміє мову
вітру, трав і дерев, проймається глибиною блакиті неба й бездонного
моря. З їхньою таїною говорить серце поета.
/Неповторний Олесь у морських пейзажах. Взагалі, після Лесі
Українки він є одним з найкращих поетів-мариністів. До опису чарівного і
могутнього, грізного і водночас привабливого моря поет звертався не раз,
висловлюючи волелюбні устремління: ^
Море і море! Блакить і блакить...
Крил мені, крилі щоб туди полетіть!
Чайкою в небі над морем спинитись,
Дихать і в далеч за об^ій дивитись^
Принадність природи Карпатського краю колоритно виписана в поемі
«На зелених горах». Олесь творить своіо легенду про казковий куточок
землі, «де вітром дух наш вільний віє, на гори загнаний, як звір», а самі
гори, як велети, встають «на варті волі і краси».
Музикальна й живописна гами збагачували асоціативні ряди
поетового слова. Його образна система, побудована на контрастах і
порівняннях, має виразні ознаки символізації, щирої асоціативної суті,
алегоричного підтексту.
17

Олесь часто звертався до одних і тих же тем, образів. Але навіть такі
повтори не дають підстав, поза окремим винятком, назвати його поезію
одноманітною чи монотонною^ін дбав про багатство
художньо-виражальних засобів для підсилення виразності образу, розкриття
авторських'задумів, про нові відтінки, нюанси у музиці вірша і його кольорових
тонах. Мабуть, це дало підстави М. Гру шевському назвати Олеся
«поетом напівтонів» і «найсильнішим представником українського
символізму».
Прагнучи йти новими шляхами, поет намагався оволодіти мистецьким
надбанням своїх попередників і, звичайно ж, не відстати від
найсучасніших стильових шкіл, знайти універсальні ключі до різноманітних
літературних течій та їхніх програм. Чи не тому в одному з листів до дружини
він пише: «Аж ніяково робиться. Протилежні по напрямках і
літературних тенденціях про мене пишуть так прихильно, і кожний вважає за
свого» (XV, № 1372).
Після виходу першої збірки Олеся окремі критики відразу
зарахували його до спадкоємців Кобзаря. Знайомлячи російського читача
з кращими зразками української поезії, відома українська культурно-
освітня діячка С. Русова називає твори Павла Грабовського, Лесі
Українки і стверджує, що «прямим спадкоємцем Шевченка із всім його
полум’яним натхненням і пристрасною любов'ю до батьківщини є
молодий поет Олесь... Його пісня звучить могутнім закликом до свободи.
І цей заклик є прямим відгуком на голос Шевченка» 1.
Вільнолюбний патріотизм Олеся справді сягав шевченківських вершин
у його любові й ненависті:
Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона.
Олесь не був запаморочений, як дехто вважав, надмірною любов’ю
до свого народу. В діалозі з земляками він говорить про щастя у
відродженому краї, докоряє їм за рабську покору, короткозорість, міщанські
звички. Він уміє вести розмову і з конкретною людиною, і* з цілою нацією
у хвилини народних страждань та радощів. Часто вживає своє улюблене
порівняння народу з лицарем прекрасним, гордим орлом, але й висловлює
обурення його інертністю, пасивністю, пише про «підтяті крила». З
поетових уст звучать гіркі слова правди, які проголошували найгеніальніші:
Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка:
О, правда І Мій народ смішний безкрає...
Сліпий, горбатий і чудний,
1 «Вестник Европьі».—- 1909.— Т. 4.— С. 336.
18

Він старцем з лірою блукає
І навіть — хто він? — він не знає,
Такий... безпам'ятний такгій...
Але я всім вселюдно признаюся:
Я — син його, я старців син...
За руку, гляньте, з ним беруся
І завжди з ним іти клянуся
Кудись на гори із долин.
Олесь, як і його великий попередник Т. Шевченко, ставить своє слово
на сторожі рабів німих, бере на себе обов'язок будити сплячих, вести
«на гори» духовно сліпих і темних, підтримувати слабодухих, без честі
осміяних з каліцтва. У вірші «Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних»
поет висловлює прагнення бачити своє слово «стрілою, що влуча в серце
катів і зрадників», «іскрою», що розпалює дух волелюбності й непокори,
«ніжною хвилею», яка заспокоює душу, тамує біль після великих
випробувань. Висока відповідальність за художнє слово, віра в його силу
і безсмертя ріднить Олександра Олеся з Лесею Українкою, вслід за якою
він заявляє: «Дайте, борці, мені кращую зброю!»
Хай поетичне слово стане мечем і сонцем! — таке контрастне
поєднання образів-символів зустрічаємо у вірші «О слово рідне! Орле скутий»;
воно засноване на життєвому й художньому ідеалі — дорога до краси
лежить через боротьбу. Революційна пісня, що лине «громом і
блискавками», має скликати під прапори на «свято волі». Головне, що пісня ця
повинна оздоровити національний організм, зробити найширші маси
свідомими своєї високої мети — вільного розвитку.
У творчості О. Олеся постійно присутні не лише образи вільного
народу і рідного краю, а й вільної пісні.
Українське слово, що віками зазнавало утисків і глумлення, лише
після революційних бур 1905 року відчуло незначне вивільнення з-під
тиску царських заборонних циркулярів. Контраст пануючої неволі
і вільного розвитку рідної мови становить серцевину досі не
публікованого вірша «Як довго ждали ми своєї волі слова» (1911). Автор складає
шану рідному народові, що зберіг рідну мову в «таку страшну годину,
коли він сам стоять не міг».
Проте уникнути геноциду духовності і зберегти генетичний код народу
в майбутньому можна, як стверджує поет у вірші «Рідна мова в рідній
школі», лише при умові вільного, неупослідженого розвитку його мови:
Ні! В кім думка прагне слова,
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
«В рідній школі рідна мова!»
Нові перспективи вільного розвитку відкривались перед українською
мовою після повалення царського самодержавства. О. Олесь тому й
від19

стоює думку, що владне, повноцінне функціонування мови можливе лише
при умові II державного захисту й узаконення:
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
Навік пройшла пора безславна...
Цвіти і сяй, моя державна!
А поки що воля витає лиш у мріях-снах, а злі вампіри продовжують
«пити кров народну». Серед хрестів, могил і трупів поетова кобза не може
радісно вигравати, його пісні такі ж сумні, як «сумно на Вкраїні». Навіть
ворог, «чорний демон», «сміється над рабом». Хто ж його може
розбурхати? Хіба що сам бог помсти «в раба запалить гнів»?!
Через те ліричний герой О. Олеся знає не лише піднесення боротьби,
але й терпить страждання зраненого серця. Душа і пісня поета готові
спалахнути відразу після обнадійливого знаку про можливість скинути
духовне невільництво:
І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,—
В моїх піснях заграє дзвін мечів...
І ледве ти ім*я своє згадаєш,—
В побідний гімн обернеться мій спів...
Докір за хвилини сум'яття кидає автор і собі. Характерним у цьому
плані є вірш «Я знаю — тяжко вам...». Його написання дослідники
безпідставно пов’язують із виїздом за кордон, проте він увійшов до п'ятої
збірки і був створений задовго до 1917 року. Поезія вражає насамперед
інтимною сповіддю, що йде із найпотаємніших закутків душі митця. Він
ніби хоче виправдатися перед рідними місцями — степом, лугом, які
кинув, «наче зрадник», у «страшний, проклятий час». Проте цей локальний
біль саме й сприймається як страждання за Україну, котрій він, як лицар,
мав би засвітити промінь нового життя. Ліричний герой, вважаючи, що
мало зміг допомогти рідному народові й краю, готовий прийняти смерть
навіть від «рідної руки»:
Схиляю голову, становлюсь на коліна...
Простіть мене, брати мої...
Нехай простить мене і мати Україна,
О, 	не забув, не зрадив я її.
Я марив лицарем з'явитись перед вами,
Гінцем і вісником життя!
І ось стою з порожніми руками
В сльозах ганьби і каяття.
Хай громом присуд ваш мене ударе,
Хай серце проймуть блискавки...
20

О 	рідний громе, рідні хмари,
0 смерть від рідно! руки!..
Олександр Олесь і далі нещадно таврує доморощених ренегатів,
перевертнів. Він осуджує українську дівчину в «міщанській одежі і
рідному вінку», яка, забуваючи національні традиції, захоплюється модним
танком «кек-вок»; «ганебного сина», що соромиться народу, з якого
вийшов. У віршах «Степи-брати і мати Січ», «Я знаю вас, нащадки
запорожців» поет торкається проблеми безпам’ятства роду і народу: нащадки
«славних прадідів великих» забули могили, героїзм і мову давніх лицарів-
запорожців, а навчились лише догоджать:
Ще й шапку скинемо низенько
1 свій покажем переляк...
Я знаю вас, нащадки запорожців,
І вірю, вірю, Боже, як!
У зітканій з фольклорних ритмів пісні-думі «Ой була на світі та
удівонька...» в алегоричних образах України і її трьох синів показав автор
відступництво різних верств населення. Один із синів — Івашко — до
«панів найнявся»; другий — Василечко — матір рідну обікрав, «скарби
всі забрав»; а Незнаїчко залишився при матері, вирісши духовним
старцем. Прообразами.таких відступників, напевно, були для поета конкретні
історичні постаті. Через таких синів Україна — «раба-страдниця»,
«невільна сторона», «цвинтарний край».
(Олесь виступав за гармонійний духовний розвиток кожної
особистості, всього людства і суспільного організму. Ідеалом його стає світ,
вільний від тиранії, з духовно розкутими людьми. Своєю поезією він закликає
до очищення людської душі від того, що шкодить «святу вічної весни»,
бо, лише очистившись, людина здатна пізнати піднесення, злитись
воєдино 3 природою^!
«Демократизм», що з хамством нашим зрісся,
Не виведе нас з нетрів на узлісся:
Йому болота і ліси
Миліш простору і краси.
Міщанство наше, що врослося в душі,
Останні людські пориви в нас глуше,
І кожна квітка молода
Стоїть самотня і бліда.
На думку окремих дослідників, після виходу третьої книжки
Олександр Олесь вичерпався. Можливо, причиною такого висновку було те,
що читачі і критики після 1911 року змогли зустрітись з поетичним словом
митця аж через шість років — 1917-м датується поява п’ятої збірки. (Як
відомо, четверта книга, що з’явилась 1914 року, складалася з
драматичних етюдів Олеся, про що мова буде далі).
21

У рецензії на нову поетичну збірку Микола Зеров відзначив, що
вона «ледве-ледве досягає половини свого власного зросту». Гадаємо,
це не зовсім справедливо. Не можна ігнорувати думок, висловлених
сучасниками поета в час виходу нової книжки, тому звернемось до деяких
з них. На V збірку Олеся захоплено відгукнулись Л. Чулий, Г. Чупринка,
А. Ніковський, С. Черкасенко. Висловлюючи свої враження в часописі
«Шлях», Г. Чупринка, наприклад, зауважив: «...ми говорим про
першорядного поета, місце якого установлено одноголосно», його поезія — це
справжнє «чародійство», і марні намагання довести, чого більше в
Олесеві — «поета-лірика чи поета-громадянина». С. Черкасенко вважав саме
п'яту книгу «найвидатнішим з’явищем на книжковому ринку», адже
протягом останніх трьох років українська поезія «не дала нічого
видатного». На думку критика, один Олесь не піддався лютуванню реакції,
а створив «багато прекрасних, натхненних віршів, присвячених болям
і гризотам рідного краю і осяяних блиском справжнього ентузіазму».
Реальні конкретно-історичні обставини давали мало хвилин для
внутрішнього спокою і вдоволення, через те в більшості віршів Олеся
доби реакції розчарування і пафос протесту виступають поруч:
А де нема любові і страждання,—
Там не живе, не б’ється і життя...
Щойно наведені рядки — з вірша «Не нам, не нам, осміяним,
сміятись...», надрукованого 1913 року в українському соціал-демократич-
ному журналі «Дзвін», березневий номер якого за соціалістичні й
революційні ідеї був конфіскований. Не тільки цензура, а й окремі дослідники
творчості Олеся пізніше характеризували цей твір як «бунтарсько-
більшовицький». Вірш побудований на антитезах алегоричного змісту
з оригінальними ритміко-інтонаційними ходами. Автор тут вдається до
типово бароккового образу контрасту неба і землі — недосяжні небесні
орли і земні «холодні мерці», сліпі та німі. Провідний мотив поезії
перегукується з думкою В. Винниченка: «Чудний наш народ, і сильний,
і сумний. Мав героїв, і ніхто їх не знав. Усе життя любив волю — і все
життя жив рабом» !. І все ж поезія Олеся завершується оптимістично,
з вірою, що прийде час, коли «замість нас великий встане раб в
кайданах, в ранах — огнем, мечем».
Справді, в час, коли більшість українських поетів сходила з обраного
раніше шляху, втікала від розтерзаної наступом реакції дійсності,
Олександр Олесь бере на себе функції поета-пророка, проводиря народу,
прагнучи словом і ділом здобувати довгождане й омріяне — Волю.
\ Гарячий подих прометеївського завзяття властивий віршам О. Олеся
переддня Лютневої революції, яку він з захопленням вітає. У вірші
1 Цит. за вид.: С. Єфремов. Історія українського письменства.—
К., 1917.— С. 2.
22

«Вночі» Олесь відтворює трагічні переживання борців, загнаних у тюрми,
їхню віру, що «великий час прийшов», і надію на нові суспільні
перетворення^
«Вперед, вперед! Ка бій, на бій
За волю України!» —
Хтось дужий, сповнений надій,
Гукає через стіни.
0 ждіть, невольники в тюрмі,
Співці, в піснях віщуйте,
Кричіть, розказуйте, німі,
1 з крику волю куйте!
! Не можна сказати, що в ці роки письменник завжди послідовно
виступав як трибун: були хвилини розчарувань і душевного сум'яття,
невіри в здійснення бажаних мрій. )
В одному з віршів він не втримується від розпачливого вигуку:
Я — мов сурмач без сурми голосної,
Я — мов стрілець без зброї золотої,
Я — мов орел без сизих крил,
Я — мов вістун серед могил.
Новий революційний спалах додав оптимізму, окрилив вірою,
відгукнувся бадьорими ритмами в творчості. Проте сам Олесь безпосередньо
дійової участі в подіях взяти не міг: у цей час лежав прикутий до ліжка
важким запаленням легень. Та після однієї з демонстрацій у Києві до
Пущі, де він жив з 1914 року, прибула молодь із червоними стрічками.
Розділяючи «радість подій», поет присвячує їй рядки:
Крики... Усміхи привітні...
Прапори... пісні...
— 	Будьте мужні, непохитні,
Єдністю міцні!
Весняні громи, потоки і «вітри шалені» символізували прихід очисної
грози, прагли «завернути волю зрадливу на наше поле, на нашу ниву».
Художнє слово поета наснажується «революційною енергією» мас,
багрянцем червоних прапорів у робітничих колонах, ним автор
намагається передати «прозорий порив революції» і «схвильованого, як
океан, народу»:
Щасливі ми! Сучасники мої,
Яка багата нам судилась доля!
Беззмінна ніч, подзвін і клич, жалі...
І сонце враз! І промениста воля.
Олесь творить нові, революційні гімни, мобілізуючі пісні на
зразок «Марсельєзи», використовуючи навіть II ритм, як у вірші «1 Мая»:
23

Червоні прапори, куди не кинеш оком,
Цвітуть на вулицях, як макові квітки,
Під ними хвилями, нестриманим потоком
Ідуть і йдуть робітники.
Споряджаючи свою п'яту збірку поезій до друку в ці наповнені
великими революційними подіями й сподіваннями дні 1917 року, Олесь
планував подати до не! таку передмову: «У той час, коли ся книжка була уже
зложена, в Росі! відбулись події величезної ваги, історичного' значення.
Упали мури російської темниці, і на поріг вийшла з сонячною усмішкою
невольниця Воля. Вона усміхнулась всім народам від Півночі до Півдня,
від Сходу до Заходу неоглядної держави. Незабутній день! Великдень
невольників! І не піснями минулого треба було б зустріти довгождану
Гостю... Але в сій книжці єсть пісні, які розкажуть Волі, як вони любили
її і як журилися за нею» (XV, № 1005). Здавалось, нарешті прийшло
очікуване визволення від всіх форм рабства: «Живе Україна! І вільний
народ, як з попелу Фенікс, ожив і злетів»:
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
Олесь називає благословенною «святу дорогу», яка через хащі вела
до волі і краси. На його думку, національне відродження, яке набирало
в ці роки реального змісту в вигляді автономії та національної
української держави, могло забезпечуватись тЦ>ки свободою у високому її
розумінні:
Тільки вільний народ своє щастя кує,
Тільки вільний народ і бере, і дає.
«Хмільна романтика» класових битв згодом переросла у поета
в гіркі роздуми, а то й зневіру, страх перед марним пролиттям кррві. Десь
з цього часу ним оволодів образ «кривавого потоку». У вірші «1918 рік»,
що був надрукований у київській газеті «Трибуна» 1 січня 1919 року,
передано складність ситуації, в якій опинилась Україна: під гаслами
самостійності було «закликано німців в наш куток», а далі й Антанту,
«забрана земля в селян», «поставлений гетьман», з Києва «зроблено
фортецю». /
У цей час з бажанням прислужитись відродженню молодої
республіки Олександр Олесь береться за чорнову роботу. Він входить до
редколегій щоденних безпартійних газет «Відродження» і «Трибуна»,
продовжує співпрацю у відновленому «Літературно^ауковому віснику». З-під
його пера знову з'являються публіцистичні ^гатті, в одційг з яких він
тривожно роздумує над тим, як будуть далі розвиватися політичні події
на Україні, не відкидає соціалістичного розвитку рідного краю.
«Пригля24

даючись до міжнародного і внутрішнього становища України,— писав
він,— можна сказати одно: Україна не стоїть на твердих ногах, а
крутиться в повітрі і кидається встряти то в один, то в другий бік, в кожну
хвилину готова то піднестись на височінь, то впасти на землю й
розбитись... Експерименти не тільки можна, а й слід робити, але не завжди,
а особливо над живим народним організмом, обезкровленим війною
і революцією. Спробі може кінчитися фатально. А особливо, коли єсть
час почекати, приглянутись, повчитись в інших експериментаторів.
Тисячоліття ждали, хай же стане Терпіння ще підождати рік, другий... І хоч
до соціалізму прийдемо з запізненням невеличким, будемо, сподіваємося,
не останніми» (XV, № Ш01). ;
Звертаючись у такі вазккі^дні до найвищого літературного й
громадянського авторитету Тараса Шевченка, Олесь просить підказати, як
утвердити в розтерзаному громадянською війною краї ідеали найвищої
справедливості:
Чому тепер тебе немає,
В ці дні безладдя і негод,
Коли над кручами блукає
Війною змучений народ.
' Кривава громадянська війна гнітила душу Олеся-інтелігента, який
бувпцирим і послідовним прихильником принципу федерації вільних
і суверенних республік Розд^В одному з рукописних матеріалів
зберігається запис від 9 листопада 1917 року: «Нехай же революційна
демократія підійде до народів Росії як рівний до рівного і спільно вирішить
спільну долю, забезпечивши трудовому народові права повноводого
життя» (XV, № 968). І коли у вересні 1917 року до Києва з*їхались
представники національних меншостей Росії і висловилися за
федеративний устрій, поет назвав цю подію «весною народів»:
Розійшлись прокляті хмари,
Стало ясно, видно всім,
І зійшлися в один дім
Латиші, жиди, татари,
Білоруси, і буряти,
І грузини-соколи.
Всі злетілись як орли,
Братні руки простягли.
І, 	подавши братні руки,
Всі народи, як брати,
Поклялися спільно йти
До братерства, згоди, злуки.
/Великі надії Олесь покладав на нове революційне піднесення. Не-
рїіпсо опечалений безглуздою, недалекоглядною боротьбою різних
політичних партій, він радів навіть найменшим проявам згоди, примирення,
25

братерства* Мріючи про прихід «тихо! зорі» миру, писав про свято із
«цвітом правди, згоди і тепла»:
Де ти, свято, свято згоди?
Чи не час прийти тобі?
Задихаються народи
В братовбивчій боротьбі. 4
Важливе місце у творчій концепції письменника займають
узагальнюючі образи-символи Духу-творця, Хридга, Голгофи. Аж ніяк не
містичне, а революційне навантаження мають вони. Дух — воля і революційна
Ідея — народився з муки і не повинен затухнути. Голгофа стає в нього
символом подвижництва і муки. Героїчний дух предків, стверджує автор,
має воскреснути з новою силою:
Творчий дух народу із могили встане,
І здивують всесвіт лицарі-титани.
Характерно, що в образ Христа не лише Олесь вкладав символ ідеї-
волі, яка веде повсталий народ:
«Осанна, осанна!» — зусюди лилось,
І 	в білім убранні був з Нею Христос.
Пізніше у фіналі поеми «Дванадцять» О. Блок теж запише:
В белом венчике из роз —
Впереди — Исус Христос!
Якщо в ранніх віршах поет хоче летіть до Бога із скаргами народними,
то вже пізніше сам Бог «летить карати рабів землі», і лише він може
зупинити кровопролиття. Узагальнюючий символ Христа набирає в Олеся
різних відтінків. Для нього «друге ясне воскресіння Христа» — це прихід
довгожданої волі, «царства убогих»:
О 	Боже, змий з землі своєї,
Як мак червону, людську кров.
Хай зацвітуть в серцях лілеї —
Братерство, воля і любов.
Події на Вкраїні драматично ускладнюються, а Олесь готує до друку
шосту збірку поезій «На хвилях». Ця книжка була особливо дорогою
серцю автора. Він весь час турбувався про II вихід, а в листі до дружини
прохав «звідти вийняти, що перестарілось, а то яких-небудь 10 віршів
можуть зіпсувати всю книжку, і її ніхто не буде купувати» (XV, № 1085).
Скоро журнал «Друкар» повідомляє про видрук нової Збірки Олеся на
початку 1919 року. Та книжка так і не дійшла до читача і пролежала
в архіві сімдесят років. Навіть з того неповного тексту, який ми подаємо,
читач переконається, що поетична хвиля Олесевого таланту не слабла,

II 	ліричний струмінь не згасав, а навпаки — набував ново! музичної
сили й образної виразності. Здається, поетовому зізнанню можна
повірити:
Я закоханий... Люблю!
Не признаюся нікому...
Тільки місяцю ясному,
Тільки, може... солов ю.
І сказав... а солов’ї
Вітру, хмарам розказали,
І тепер думки мої
Вся земля і небо взнали.
Проте в ці бурхливі роки мало було хвилин, щоб висловлювати
подібні почуття. Протягом трьох років змінилось більше десяти різних влад,
тому тема національної долі України, душевна мука за майбутнє рідного
народу постійно присутня в його світоглядних ілюзіях і вилита в поезіях
цих років. Невизначеність ситуації посилювалась загрозою власному
життю. Було й таке, що на початку 1918 року газета «Нова рада»
повідомляла про вбивство письменника, але через кілька номерів (20
лютого) робила спростування: «О. Олесь живий. Він був під загрозою
розстрілу, але йому пощастило врятуватись».
У січні 1919 року Олександр Олесь збирається разом зі своїм другом
Костянтином Хороманським, піаністом й композитором, у гості до сестри
Марії. Але дійти з Лук’янівки до Бесарабки, де вона мешкала, було
неможливо. Кулеметна стрілянина, вибухи снарядів... Довелося
перечікувати в квартирі Хороманського. Олесь читав вірші з підготовленої до
друку книги. На якусь мить господар вийшов у сусідню кімнату і там
від вибуху снаряда загинув. Ця смерть стала величезним душевним
потрясінням для Олеся. До цього додалося ще одне гірке переживання:
петлюрівцями був розстріляний брат дружини, похорони якого відбулися
з хати Олеся в Пущі-Водиці. Як згадує сестра Марія, брата це остаточно
надломило, і в розпачі він вигукнув: «Далі я не можу витримати!.. Я
збожеволію...»
Безперечно, і ці події підштовхнули письменника до виїзду за кордон.
З дипломатичним паспортом начебто від уряду Української Народної
Республіки виїздить Олесь у лютому 1919 року до Будапешта. Не
сподівався, що це назавжди. У Києві лишилась дружина з сином, за якими
сумує, у листах заспокоює, що «підлікує своє здоров'я», закінчить
видавничі справи і восени повернеться додому.] У листі до Віри Антонівни
з Відня, куди незабаром він переїжджає, пише: «Я живу тим днем, коли
вас угледжу. Поживемо тут місяців 3—4, а потім поїдемо до Києва.
Я і тепер поїхав би, але шкода тих книжок, що я видав і послав до
Канади, Бразілії, Сполучених Держав і Зеленого Клина» (XV, № 1523).
Напевно, в ці перші роки перебування за кордоном громадська
діяльність, в яку поет активно занурився, видавничі справи його настільки
27

захопили, що довелось на певний час затриматись.і Олесь перевидає
у Відні першу, третю і п’яту збірки своїх поезій, займав посаду редактора
сатиричного журналу «Сміх» і суспільно-літератур ного — «На
переломі».
Згодом була написана й нова книжка, якій дано назву
«Чужиною».
Заперечуючи деяким критикам, що поспішили оголосити про «повну
моральну й художню смерть Олеся», Микола Зеров писав: «Ніхто не
одкидає великої щирості його емігрантських поезій, його чутливості до
нових вражень і обставин. На еміграції в поезії Олеся з’являється
кав'ярня... і великоміський пейзаж, з такою непідробленою силою
вибухають в його рядках настрої ностальгії... і так хвилюють його
признання» *.
/ Схильний до трагічного світовідчуття, Олесь посилює другу струну
своєї ліри — тужливу журбу. Гірку правду і розпуку свого становища
виливає на папері: «...як пес голодний, кинутцй і гнаний, блукаю я по
вулицях чужих», «іду кудись в сльозах, в гаХьбігв нарузі», «а сни вночі,
як яструби прокляті, на частки душу р^уть...» Ностальгійні мотиви
і справді домінують в його книзі. А громадянська ^йна на Україні, II
криваві жертви гірким болем відгукнулис^у рядках дрша: %
Моя душа — моя країна —
В диму руїн, в кривавій млі,
Лежить вона з розбитим серцем,
З вінком терновим на чолі.
Поет стає ніби українським Овідієм, який оплакує свою долю й долю
свого народу-страдника, думками лине до покинутого, але милого серцю
рідного краю, над котрим, гадалось, вже ніколи не зійде сонце волі і де
ніколи не забуяє радість життя. Рідко навіюються поету спогади «милі,
кохані», рідко відчуває він емоційну наснагу, аби мовити: «Люблю...
Як в перший раз, люблю». Натомість вірші пронизує болючий зойк про
безвихідність становища, а скам'яніле від жалю слово поета, здається,
може лише прошепотіти: «Яка глибока втома...» А скільки душевного
болю в листі до дружини: «Та атмосфера... в якій я живу четвертий рік,
така не здорова і так розпинає душу і тіло» (XV, № 1525).
Ситуація, що склалась на Україні, чимось нагадувала Олесеві часи
роздробленості Київської Русі. Напевно, тому він і береться до поетичних
переказів давньоруської історії і за досить-таки короткий період (15. X.—
18. XI. 1920 р.) створює добірку віршів «Минуле України в піснях. Княжі
часи». Окремим виданням ці історико-пізнавального характеру твори
вийшли лиш у 1930 році.
У складних умовах перебування в оточенні української націоналістич-
1 	Зеров Микола. До джерел.— Краків; Львів, 1943.— С. 236 — 237.
28

ноі еміграції Олесь укладає збірочку сатиричних поезій «Перезва», що
з'явилась лід псевдонімом В. Валентін (Відень, 1921). Через два роки
вона була перевидана на Україні під назвою «Емігрантська перезва».
Громадянська мужність, нетерпимість до тих, хто торгував долею
батьківщини і людською совістю, спонукали письменника взятися за перо
сатирика. «Відчуваю потребу,— писав він А. Крушельницькому,— десь
душу відвести. Погляньте, скільки навкруги неправди, брехень, глуму,
ошуканства, а ми сидимо і мовчимо, дивимось на злочин. Невже ж ми
з громадян поробилися обивателями і замкнулися в клітці дрібних
особистих інтересів?..» 1
Сатиричні вірші «Перезви», мабуть, не можуть трактуватися як
авторська сповідь, однак один з них сприймається саме так:
Я ніколи не був шантажистом,
Паразитом, хвальком, брехуном,
Ні старим, ні малим журналістом,
Що роздовбує смітник пером.
Я з потворами тільки змагався
І лишався самотнім в борні,
І за плац, де я кров'ю вмивався,
Доведеться платити мені.
Справді, за гостру критику «патріотів-землячків», націоналістичних
політичних партій довелось Олесеві розплачуватись суспільною ізоляцією,
усамітненням, припиненням видань його журналів «Сміх» та «На
переломі». Зате «Перезва» свою функцію виконала вповні. Один із
рецензентів книги С. Пилипенко у газеті «Вісті ВУЦВК» (28.01.1923) відзцачив:
вона могла «замінювати цілі агітаційні промови, цілі протипетлюрівські
статті», II можна використовувати для інсценізацій «по робітничих та
червоних клубах».
Із матеріалів дипломатичних і репатріаційних представництв УРСР
в Німеччині дізнаємось: «На еміграцію тут зробило певне враження
наближення до нас Олеся (правда, він з УНР ніколи не був у дуже
близьких відносинах). Олесь переживає кризу в іншій формі: боїться, що як
поет відстав від того, що вже є на Вкраїні. Хоче підготуватися до
переїзду туди. Зараз він у Берліні. Часто буває в нас. Дуже хворий, потребує
лікування» 2. Далі мова йшла про один з студентських вечорів у Берліні:
«Коло нашого «більшовицького столика» скупчився цвіт інтелігенції,
весь час з нами був поет Олесь... підходили ще деякі інтелігенти» 8.
1 Трофимук С. Листування А. Крушельницького // Рад.
літературознавство.— 1968.— № 9.
2 Центральний державний історичний архів УРСР. Звіт Наркомату
закордонних справ УРСР.— Цит. за кн.: Ю. Римаренко. З ким і проти
кого.— К., 1983.— С. 87.
3 Т а м же.
29

У тяжкі 1919—1922 роки Олександр Олесь разом з Антоном Круше-
льницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу
голодуючим України. «Зараз я працюю,— писав він у листі до дружини,—
над організацією допомоги голодуючим на Україні паралельно і в
контакті з інтернаціональними організаціями. Вчора мене вибрали в комітет».
Відомо, що засноване товариство, яке пізніше очолив М. С. Грушевський,
на адресу Київської академії наук дійсно надіслало харчові продукти,
одежу на суму 10 тис. доларів.
/ Жахливі картини голоду на Україні О. Олесь передав у циклі «Го-
ЛОДЭГЩО ввійшов до збірки «Кому повім печаль мою...». Ці вірші
вражають силою почуттів скорботи і співчуття до загиблих, до тих, хто
виявився безсилим перед грубою, жорстокою дійсністю. У рамки
нормального людського сприйняття не вкладається описаний в одному
з віршів материнський канібалізм^
В одному з листів 1922 року~до Києва, адресованому
шістнадцятирічному сину Олегу, Олександр Олесь писав: «Тов. Аусем сказав, що я так
багато зробив для України, що Радянський уряд вважає обов'язком
допомогти мені» (XV, № 1084). Йшлося про надання дозволу сину
й дружині приїзду на канікули до Відня. Згодом при сприянні В. За-
тонського та Г. Раковського сім’я змогла все-таки зустрітись. Проте
насамперед вражає та висока оцінка діяльності поета устами активного
учасника боротьби за владу Рад на Україні, представника
дипломатичної місії Радянської України в Берліні В. X. Аусема. В умовах
класової боротьби і закордонного перебування, мабуть, була б знайдена
дипломатом інша відповідь, коли б на неї заслуговував Олесь.
А таке визнання було свідченням широкої популярності письменника
серед найширших верств населення і незаперечності його художніх
здобутків.
Високу оцінку творчості українського поета дала і спілка студентів
з Праги, громадян УРСР, через газету «Більшовик» (1924). Олесь
названий ними «співцем-революціонером колишніх рабів-робітників
і 	селян», який свої натхненні пісні з прометеївського вогню «відкував
в блискучі мечі вогненного слова». Поет і сам радіє з того, що його
«революційні вірші кілька разів» видавалися у 20-х роках на
Радянській Україні. З епістолярію дізнаємося про намір надіслати Комісаріату
народної освіти свою нову книгу. Можливо, йдеться про збірку віршів
для дітей, яка дійсно вийшла у Державному видавництві України
1925 року.
' А(звістки, що приходили з рідної України, все більше гнітили вразливу
душу Олеся. Він боляче реагував на різного роду порушення прав
людини, ототожнення українськості з петлюрівщиною, прояви терору та
й взагалі на будь-яке пролиття крові.'Знав про ущемлення політичних
свобод і переслідування представників української інтелігенції. Ймовірно,
що був обізнаний з листуванням В. Короленка та А. Луначарського,
30

публікація якого вперше з'явилася в Парижі 1922 року.1 Конкретні
факти і висновки В. Короленка, як відомо, базувались на матеріалі
спостережень за розгортанням подій на Україні, зокрема на Полтавщині.
Тривожним було повідомлення про розстріл поета Г. Чупринки. Сумні
розповіді почув Олесь і від дружини, яка весною 1923 року переїхала до
нього за кордон. Факти нанизувались один на один: голод, розправи
над партійними і державними діячами, самогубства, репресії, вчинені
над тими українськими письменниками, хто повернувся з еміграції на
батьківщину... Все це стримувало, змушувало Олеся залишитися на
чужині й чекати інших часів для зустрічі з рідною землею.
У 30-х роках ще дві страшні звістки ранили серце Олеся. Спочатку —
про вбивство Сергія Кірова, а потім — про арешт синів його товариша
Антона Крушельницького, Івана й Тараса, ніби за підготовку на
території УРСР терористичних актів. Трагедія сім'ї Крушельницьких глибоко
потрясла Олександра Івановича, і він протягом п’яти січневих днів
1935 року пише в Празі драму «Земля обітована». Олесь не міг повірити,
як і не вірив ніхто на батьківщині, що члени родини Антона Крушель-
Ьицького, яка недавно перебралась з Галичини на Радянську Україну,
були «терористами-білогвардійцями». Вражає те, що Олександр Олесь
чи не один з перших в українській літературі драмою «Земля обітована»
заговорив про сваволю, репресії і порушення законності з боку
насильницького сталінського режиму.
І|На чужині Олександр Олесь жив Україною, марив рідною землею,
до останніх днів вважав себе II сином, сподівався на поверненні Так
звучать рядки і цього «безнадійно-надійного» вірша:
Швидко, швидко ми побачимось,
Рідна матінко моя...
Наговоримось, наплачемось...
І зберіг я тільки, ненечко,
Скарб один, що ти дала,—
Золоте, як зірка, сердечко...
\
 Свої переживання поет часто передавав за допомогою художніх
контрастів і паралелізмів, що й далі становили домінанту його
творчості. Інколи щирість і ліризм автора підіймаються до рівня мистецьких
здобутків його ранньої поезії^В рецензії на десяту збірку Петро Коструба
писав, що серед поширеної тепер «псевдолітературної тарабарщини
збірка Олеся репрезентує справжню поезію» 2. Хіба не хвилює нас,
читачів, і сьогодні поетове зізнання: «Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
о 	краю мій, о земленько свята...», «Іду дорогою вигнання, і на сліду
1 У 1923 р. їх в українському перекладі опублікував львівський
«ЛНВ».
2 «Дзвони».— 1931.— № 2.— С. 132.
31

моєму кров», «Чужина — могила, чужина — труна», «Думки в вигнанні
сплять, як мертві»... Зрідка Олесь вдавався і до ліричної медитації:
Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...
Не надивився я ні на зелену землю,
Ні на далекі сині небеса...
Я все життя збирався тільки жити...
Вірші останніх років явно позначені тонкою філософічністю, що
спирається на мудрість прожитих років. Захоплений вихором життєвих
колізій, на схилі свого віку Олесь намагається не згаяти відведеного
йому долею часу та й інших повчає не марнувати безцільно жодної миті:
Так шкода кожної хвилини,
Що порошинкою пролине
І зникне в прірві забуття,
Лишивши жаль і каяття.
* 	*
♦
Ще на початку творчого шляху О. Олесь писав до дружини: «Алчевсь-
ка називає мене «українським Гейне і ліриком чистої води». Невже я не
спроможний бути ще чим-небудь? Якщо не буду драматургом, то тільки
тому, ‘що моя Віра буде надто невимоглива до моїх лінощів» (XV,
№ 1154). Отже, відчував в собі сили писати не лише лірику, а й
драматургію. Він з дитинства цікавився театром. З «Автобіографії» відомо, що
поет, аби побачити якусь українську п'єсу, «ходив за 12 верст пішки».
Невдовзі й сам пробує сили як самодіяльний актор. Ще під час навчання
у хліборобській школі Олесь брав участь в аматорському шкільному
театрі. За цікаву, нестандартну гру післ;і однієї з вистав глядачі-ровесни-
ки винесли його на руках. Користувався успіхом серед публіки, коли
виступав як актор у створеному ним самодіяльному театрі маєтку Хари-
тоненка, а потім працюючи статистиком у Слов'янську. З приємністю
згадував, як він грав там Робінзона і «бывшего человека» в
«Бесприданнице» О. Островського.
Десь у ці роки О. Олесь і сам починає писати п'єси. Він планував
створити драму про своє перебування в Слов'янську і взаємини між
закоханими — ним і майбутньою дружиною. Першою п'єсою його слід
вважати написану 1901 року російською мовою «Родную глушь», яка
збереглася в рукописах. В основі сюжету твору — відвідини автором
маєтку дядька по матері на Херсонщині. Сюди він приїздив, тут
спостерігав життя, користувався бібліотекою.
Де б не перебував О. Олесь, скрізь він прагнув відвідати і
професійний театр. Своє захоплення не раз виражав у віршах-похвалах
акто32

рам за прекрасну гру. Так, 1904 року один з таких віршів, написаний з*при-
воду приїзду до Харкова відомої російської актриси В. Ф. Коміссаржевсь-
кої, був надрукований у газеті «Южный край». На її честь і визнання
таланту прозвучали такі слова О. Олеся:
Весна и вы!.. Какое сочетанье!..
Как много в этих трех словах
Тепла, и ласк, и обаянья!
Какой восторг у нас в сердцах,
Как сладок трепет ожиданья.
Кого увидим мы скорей —
Весну иль вас? Кто нам споет...
Трохи пізніше своє захоплення грою Марії Заньковецької О. Олесь
висловив у полум'яному зверненні до неї: «...Скажіть же нам: відкіля Ви
взяли всю свою чарівну силу, на яких горах, в яких безоднях людської
душі Ви відшукали струмені цілющої води, з небес якої країни Ви зірвали
всі фарби, щоб змалювати людську душу?!.»
У рецензії «Ради» (03.05.1913 р.) на виступ трупи Ф. Світлова
О. Олесь додавав, що Заньковецька «не уміє грати «так собі» або «гарно»,
вона завжди грає незрівнянно, і очі мимоволі стежать за кожним її
рухом».
Почуття глибокої поваги, радість зустрічі з такими талантами, як
М. К. Заньковецька і П. К. Саксаганський, висловив поет у вірші «Майові
сни, майові мрії» (1915):
Майові сни, майові мрії,
Щасливий день, щасливий час —
Ви знову, знову серед нас!
Як серце б'ється і радіє!
Як сон: ми знову бачим вас!
А коли Марії Заньковецькій було присвоєно звання народної
артистки УРСР, Олесь назве її життя подвигом, вклониться їй за те, що зуміла
мистецьки передати «наш біль і гнів шалений», в груди людей кинула
«чарівні діаманти»:
Вона нам стежку протоптала
В країну сонця і тепла,
І враз з мечем, як янгол, стала,
І нас на гори повела.
У зв'язку з переїздом до Києва, з 1909 року О. Олесь брав активну
участь у роботі літературно-мистецького клубу. Був одним з фундаторів
товариства «Вільний театр» і далі продовжував грати в самодіяльних
виставах. Скажімо, в написаній ним п’єсі «Останній терпець» (її, на жаль,
і досі не вдалося розшукати), яка порушувала тему зруйнування царицею
Катериною Запорозької Січі, виконував роль «танцюриста».
Як людина і письменник, якому були властиві гарячі патріотичні
почуття, вій хотів прислужитись театру практичною допомогою, брався
2 О. І. Олесь, т. 1
33

за просвітницьку роботу. З цією метою написав водевілі і шаржі «По
Мюллеру», «Морока», «Патріот», «Черговий концерт», «Забуття», «За
гусака», створив лібретто до опер «Кирило Кожум*яка», «Над Дніпром».
Серед рукописів письменника зберігаються драматичні твори про селян,
інтелігенцію, робітників. Уже самі назви часто багато про що говорять:
«Ательє художника», «У поштовій конторі», «Скульптор», «Український
цепелін», «На курорті», «Буржуї» та інші. Так Олександр Олесь прагнув
оновити українську драму, порушуючи морально-етичні й духовні
проблеми свого часу.
Творчість О. Олеся-драматурга припадає на час популярності
символічно! драми. Можна навіть сказати, що рання драматургія Олеся стала
яскравим зразком художнього втілення засад символізму в українській
літературі, його і позитивних, і негативних сторін.
Автор «Чарів ночі» і в драматургії лишався ліриком; психологічний
аспект у нього брав верх над соціальним; відбувалося новоромантичне
протиставлення дійсного життя і світлих мрій та сподівань.
/(Драматичні етюди», що вийшли 1914 року, були явищем новаторським^— хоча б
уже самим прагненням протиставитись побутовій драмі. У них знайшли
відбиття неоромантичні віяння початку XX століття. Серед задушливого
мороку Олесь плекав мрію про світлу дорогу у весняну казку для рідного
краю. Саме в час розгулу чорносотенної реакції він написав свій перший
драматичний етюд «По дорозі в Казку». Як і символісти, письменник не
подає місця і часу дії, «убрання не має ознак нації і часу». В основу
покладена легенда про Данко, сюжет побудовано на протиставленні
високої мрії та жорстокої дійсності. Натовп, що блукає в темній гущавині,
до «світлої казки» і «сонячної брами» береться вивести юнак. Він стає
володарем дум, але скоро починає вагатися в можливості досягнути мети.
Тоді й люди, відчувши це, відступають од нього. Натовп і герой однаково
неспроможні на активну дію — в цьому виражалась безнадія, властива
добі реакції.
Як зізнавався О. Олесь, у казці він прагнув відбити дійсність, а
тому твори свої насичував переносним змістом. Та неважко розгледіти
в алегоричних, а то й символічних образах драми, в її сюжеті роздум
про те, як змінити долю рідного народу і країни. Для автора Україна,
як «прекрасна царівна у казці старій», буде колись визволена молодим
лицарем:
Але явиться лицар колись молодий.
Вирве з рук тебе в мачухи злої,
І тебе поведе він у день золотий,
Як царівну, для долі ясної.
Доба реакції не сприяла вірі, що оживе в народі орлиний дух,
знайдеться проводир, здатний повести за собою маси. А Олесь витворив свою
легенду про зачарованого молодого лицаря, що, прокинувшись від сну,
34

визволить рідний край. В одному з віршів він прямо заявляв: «Глянь: вже
лицарі летять народ з неволі визволять».
Проблема взаємин вождя і натовпу ставиться в драмі «По дорозі
в Казку», але не тільки в ній. Є чимало віршів, що передували II появі,
а значить — і ставили, а якоюсь мірою і розв'язували II. Ось строфа
одного з них:
«Самотній він,— юрба казала,—
Як жаль його...» — і далі йшла,
І в повній щирості бажала
Зробить посмітюху з орла.
Взірцем проводиря мас до драми О. Олеся міг бути «Бранд» Г. Ібсе-
на (в Росії йшов на сцені з 1906 року). Герой цього твору — ідеальний,
безкомпромісний — також не дійшов до своєї мети. Обидва автори
стверджують, що лише сильна віра і стійкість проводиря народних мас
є запорукою історичного прогресу. Герой О. Олеся таки довів до золотої
брами Казки народ, але слів: «Ми швидко будемо в Казці» — братй вже
не могли почути. Фінал п'єси не такий вже і песимістичний, як деякі
критики намагалися це трактувати. Браму до вимріяної країни Казки
все-таки відчинить хлопчик, що символізує юне покоління, якому творити
майбутнє. Та й устами дівчини, яка пройнялась і захопилась ідеями
проводиря, автор стверджує: вогонь, запалений лицарем, буде переданий
прийдешнім поколінням братів і сестер: «Ти вів юрбу. Ти розривав пущі
тернові. Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводився, як з псами.
Ти вів нас в ясну Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах пророчих
у той же впевнювались день. Ти був найдужчий з усіх. Ти не боявся ні
громів, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б'ючись об сталь грудей
твоїх нелюдських... Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають
ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш!»
Мабуть, саме похід натовпу на чолі з юнаком в «світлу будучину» не
до вподоби був чорним силам, і царська цензура заборонила
постановку п'єси 1910 року в театрі М. Садовського. Щоправда, через 12 років,
за порадою П. Тичини, режисер О. Смирнов у цьому ж театрі її поставив.
Драма надзвичайно сподобалась М. Грушевському, С. Русовій, О. Ло-
тоцькому, а от «хатянин» М. Шаповал назвав героя Олеся не борцем,
а «звичайним політиком-імпресіоністом нашого часу».
Драматичний етюд «Хам» створений теж у 1910 році. В одному з листів
до дружини О. Олесь писав, що він, «граючись, написав п'єсу «Хам»
(за 3 вечори)», «з неї може вийти досить цікава річ». Як і в попередній
драмі, буденщина і жорстока дійсність «низин» виступають контрастом до
«вершин гір», на які має піднятися героїня драми — Сліпа, яка є
символом вітчизни, рідної України, і яку з долин на гори вивести хоче
лицар.
У фіналі твору О. Олесь через образ лицаря славить безсмертя народу,
спадкоємність його героїчних борців: «Я житиму, я буду вічно жити.
2*
35

Долина — смерть моя. Я буду скрізь ходить із кропилом в руках. Спинюсь
над кожним сплячим, до кожного промовлю слово і кожному вдихну свій
дух. І тут, де ти стоїш, колись ітимуть тисячі, колись ітимуть мільйони».
Проблема протиставлення життєвої буденщини і піднесеного
людського духу порушена драматургом у поемі «Над Дніпром». Це своєрідне
високопоетичне лібретто до опери написане за три дні. У творі поєднані
висока ліричність і музикальність вірша, реальність і фантастика, сувора
дійсність і прекрасна мрія.
Романтичний сюжет драми тримається на історії русалки Оксани, яка
колись любила козака Андрія і через нього втопилась. Невпізнаною
русалкою наймається вона в його сім'ю; Андрій знову закохується в неї,
стає холодним і байдужим до дружини Марини. Коли проганяють
русалок з села, викурюючи їх вогнищами, тікає і Оксана. Андрій пізнає свою
кохану, а потім, дізнавшись, що її піймали односельці для розправи,
кидається сам у Дніпро.
Драма насичена відступами з символічним змістом. Так, у сні Андрієві
ввижаються русалки і розлючений Дніпро у вигляді старого козака, що
веде водяних духів — козаків — «до бою за красну весну». Прозора
символіка твору: прихід весни — пробудження народного руху, битва
козаків з зимою, аби розірвать кайдани, і «зимовий сон», щоб «світ
настав». Поет устами Дніпра славить лицарські часи козацтва, покладає на
нього великі надії:
Спасибі, козацтво,
Уклін до землі,
Ще доля не вмерла
На нашій землі.
Ще крила в нас мають,
Простори в думках,
І дух волелюбний
Живе ще в тілах.
Ще подихів наших
Бояться сніги,
Кайдани ржавіють,
Тремтять береги...
Розкриттю всіх феєричних моментів та й самого алегоричного змісту
драми сприяє залучення автором мотивів і образів з народної творчості.
Високопоетична романтична піднесеність твору передається живописними
картинами повені на Дніпрі, через близькі до фольклору веснянки і
колискові пісні русалки Оксани, русалки-ворожки; матері, дівчат. Ніби
вихоплена з язичеських часів народнопісенної творчості веснянка, яку
співають в танку дівчата: «А вже красне сонечко припекло, припекло»:
Ой сонечку-батечку,
Догоди, догоди,
А ти, земле-матінко,
Уроди, уроди.
36

Характерно, що картини природи, з ТІ фантастичними істотами в
драмі, спонукають до активного діяння, до прийдешніх битв «з морозом,
з зимою».
Романтично-феєричний сюжет про кохання русалки-дівчини до
земного хлопця, безперечно, співзвучний з «Лісовою піснею» Лесі Українки,
де йдеться теж про взаємини лісової дівчини Мавки й селянського
хлопця Лукаша. Однак у драмі Олеся не було чистого й
саможертовного образу Мавки з II пристрасним коханням. Можливо, вважаючи себе
переможеним поетесою, О. Олесь на схилі років повернувся до образу
Мавки і зробив II чи не головною героїнею драматичної поеми «Ніч на
полонині» (1941). Ця лебедина пісня письменника, побудована на
фольклорно-фантастичному матеріалі та любовному трикутнику — Іван, Ма-
річка. Мавка, справді стала возвеличенням кохання, життя і свободи.
«Ніч на полонині» народилась із душевної драми, журливо-радісного
пізнього кохання О. Олеся до Марії Фабіанової. Реальне і фантастичне
в творі переплелося і сприймається як один казковий світ, вибудуваний,
як і в ранніх драматичних етюдах, на символістськи забарвленому
протиставленні буденно-приземленого і світло-піднесеного.
Чимало сюжетних ліній і мотивів твору О. Олеся ніби повторюють
те, що було сказано в драмі-казці «Над Дніпром», поемі «На зелених
горах», а також у «Лісовій пісні» Лесі Українки та «Затопленому
дзвоні» Г. Гауптмана. Важливе місце для розкриття переживань героїв,
загострення дії відводиться сну, пісні, музиці.
«Ніч на полонині» — найліричніший і найбільш сценічний з
драматичних творів О. Олеся — ішов у Пряшівському і Львівському театрах.
Народнопоетична стихія, розлита по всій сюжетній канві, пластично
передає картини природи, закони її реального і казкового світу, найін-
тимніші людські переживання. Фантастична Мавка не піддається засте-
режжю лісових істот, вона прагне земного кохання, домагається його, бо
діє настирливіше, ніж Марічка. Для Мавки саме вона, дівчина з села,
зруйнувала її щастя. Після смерті Марічки (при сприянні злих духів,
намовлених Мавкою), здавалося, вже немає перешкод, аби побратися
Івану й Мавці. Однак відбулося порушення гармонії людини і природи,
довічної людської моралі і совісті. Через те О. Олесь і розв'язує
драматичний конфлікт згідно з народними настановами: немає щастя, здобутого
нечесним шляхом, за рахунок іншого і на користь іншому.
Цей твір, як і драматичні казки першого періоду, утверджував
перемогу добра над злом, світла над темрявою, весняної повені над
кайданами зими, світлої казки над понурою дійсністю, вищих загальнолюдських
інтересів над дрібними, міщанськими. За рік до смерті Олесь,
підсумовуючи зроблене, серед найкращих своїх творів недаремно назвав «По
дорозі в Казку», «Над Дніпром», «Ніч на полонині».
Можливо, під впливом Лесі Українки Олександр Олесь розпочав
писати свого «Дон-Жуана». В архіві поета зберігся лише невеличкий
37

початковий фрагмент драми «Маскарад», високолірично! і багатообі-
цяючої:
Ви як метелик, Дон-Жуане,
Один нектар лише п’єте,
Але й для вас зима настане —
Не вічне літо золоте.
Ану, нагніться, Дон-Жуане,
Що бачу? Сніг на головії
Аби горів вогонь в крові,
А сніг розтане.
Такий вогняний Дон-Жуан?
Вогняний, пані, як вулкані
На жаль, для всіх вогонь палає.
Про те лише серденько знає.
От я для вас ладен горіти.
Метелику потрібні квіти,
А я давно вже одцвіла,
Хоч, може, й квіткою була.
Жартуєте! Небесні очі
Мені говорять про весну,
Про тайні думоньки жіночі,
Що розправляють крила сну.
Єдине ваше слово згоди,
І я б із вами полетів
На лоно тихої природи,
На журні скелі берегів.
І так би вдвох над океаном
Ми б прожили недовгий вік.
Тонким ліризмом пройняті інші драматичні етюди О. Олеся; вони
часто нагадують своєрідні «драми настрою», психологічні ліризовані
ескізи. Це стосується і символічно-алегоричного етюда «Злотна нитка»,
присвяченого видатному українському композиторові, автору пісень і
романсів на слова Олеся — Миколі Віталійовичу Лисенку. У майже не
зв’язаних між собою монологах, які проголошують абстрактні фігури —
Три парки, Жінка в чорному і Дівчинка, проходять уявні картини життя
народного музики. Твір закінчується монологом Дівчинки в білім про
самотнього лебедя, що «співав, і мріяв, і тужив» на озері серед пустелі.
Він сприймається як світлий тужливий реквієм українському митцеві.
За спогадами сина композитора Остапа Лисенка, «Злотна нитка»
виконувалась на громадянській панахиді М. В. Лисенка.
У листі до дружини О. Олесь писав, що він «приступив би до драми,
взяв би наші взаємовідношення, вони такі складні й оригінальні, що в них
сам Ібсен поламав би зуби» (XV, № 1252). Можливо, інтимні почуття,
муки і радість цих переживань поетом відбиті в драматичних етюдах
«Тихого вечора» і «При світлі ватри».
У центрі першого етюда — діалог між двома молодими зарученими,
котрі свої «щасливі мрії», що їх зблизили, руйнують спогадами про
Пані
Дон-Жуа н
Пані
Дон-Жуан
Пані
Дон-Жуан
Пані
Дон-Жуан
38

давно пережите ними перше кохання, яке зберігав свою силу. В кінці
твору героїня Вона вслухається в тишу літньої ночі і чує там
«звуки флейти» — символ поклику того, хто колись не прийняв II кохання.
В етюді «Прн світлі ватри» попереднє кохання Марії також стає на
перешкоді одруження з Давидом, який, не здолавши своїх почуттів, пішов
з 	життя. Від жорстокої дійсності, як зазначає в творі Олесь, «казки
нас переносять в той світ, де єсть іменно те, чого нам тут бракує... Казки
доповнюють життя». Не раз герої висловлюють своє розуміння кохання.
Любов, як говорить Андрій,— «келих вина», або як «бузовий кущ, на
якому співає соловей», або як «сонце, вона розцвітає, як вогняна
квітка, на темному небі душі і розкидає свої золоті пелюстки в найтем-
ніші безодні».
У зів’ялій душі героя етюда «Трагедія серця» також вдруге розцвіло
кохання, бо ж «любов в житті людини — весна». Та в цьому написаному
білим віршем творі на перешкоді коханню стає минуле,— і тоді в груди
«зірваними лілеями кинуто ціле пекло». Це й не дозволяє героям
«стежкою назустріч радості піти». Зв'язки минулого і непривабливої буденщини
міцні, «тужливою чайкою» нагадують про себе і не дають закоханим
«вільно кинутись в блискуче море щастя».
В етюді «На свій шлях» причиною розриву між жінкою й чоловіком
стає духовне поневолення одного іншим. Чоловік — сильна натура —
підкорив собі жінку настільки, що вона і кроку не зробить без нього.
Жінка шукає «цілющі ліки для душі» — зрікається любові в ім’я свободи.
Психологізм інтимних взаємин загострює конфлікт у драматичному
етюді «Осінь». Панночка, не сприймаючи кохання Пана, ховається від
нього в глухій лісовій сторожці, проте і там в темну осінню ніч він II
знаходить. М. Вороний відзначав, що драма «задумана не так в символічних,
як в імпресіоністських тонах». Олесь, відступивши від властивого йому
ліризму, загострив дію, зробив II особливо напруженою. Недаремно
етюд став популярним на театральних сценах. У травні *1913 року І. Мар*-
яненко поставив його у театрі М. СадовсЬкого. Потім, коли 1917 року
Лесь Курбас заснував у Києві «Молодий театр», відразу після «Царя
ЕдІпа» реформатор театру здійснив постановку під «одним дахом» трьох
Олесевих етюдів — «Осінь», «Танець життя», «При .світлі ватри». Два
перші йшли в наступних сезонах, до них було додано в постановці Г. Юри
етюд «Тихого вечора».
По-різному був сприйнятий символічний етюд «Танець життя». Проте
всі відзначали його песимізм. Після постановки твору в театрі М. Са-
довського Микола Вороний писав: услід за Метерлінком, що уявляв
людство в постатях сліпих, котрі заблукали в хащах і намагаються
вийти з них, Олесь в етюді проголошував: вся людськість —
«обридливі, горбаті потвори, ідіоти, їх життя немов жахливе снище, повне
зневіри й розпуки, завершується божевільним танком».
Попри весь символічний антураж драми, все ж смисл її зрозумілий.
39

Правда, він не так легко вловимий і випливає з діалогів, які ведуть
поміж собою чотири брати — каліки-горбані і п’ята сестра. Не бере участі
в їхніх суперечках ледь чи не головна дійова особа — батько, він
лишається ніби за кадром.
Лишилось непоміченим критикою те, що Олесь, як в жодній іншій
драмі, порушив досить серйозні проблеми свого часу. Він висловлює
стурбованість майбутньою долею рідного народу, вироджені сини якого,
скалічені фізично, морально і політично, не можуть витворити справедливості,
тобто привести до вимріяної казки. Покоління горбанів-синів і дочок
здатне лише на божевільний танок, від чого батько з жахом падає на порозі.
У драматургії О. Олесь широко використовував сатиру. На жаль,
не доступні досі написані у Відні комедія на чотири картини «Ревізор
з 	Кам’янЦя», трагікомедія «Народний суд», лібретто до опери «Влада за
кордоном». Всі ці твори О. Олесь не зміг надрукувати, і лише пізніше
написана віршована драма «Вилітали орли» (1936) побачила світ.
«Вилітали орли» — це своєрідний політичний памфлет на уявну «міжнародну»
акцію в Празі (1936), куди О. Олесь звів різних мастей «рятівників»
українського народу і всього людства. Для розкриття запроданства,
політичних спекуляцій і моральної деградації горе-визволителів
письменник вводить у твір засоби українського народного гумору, рядки з
народних пісень і віршів Т. Шевченка.
Знову-таки для потреб театру, намагаючись розширити його
горизонти, О. Олесь вдавався до інсценізацій. Він, зокрема, написав одноактівку
про козака-нетягу Феська Андибера; за повістю М. Гоголя «Як Іван
Іванович посварився з Іваном Никифоровичем» створив комедію «За
гусака».
Безперечно, в драматургії О. Олеся лише в найбільш загальних
символах можна віднайти філософське осмислення загальнолюдських основ
буття. Найважливіше в нього — створити настрій, напругу очікуванням
чогось невідомого. Його драматургія протиставлялась
побутово-етнографічним постановкам, була явищем новаторським. Пройнята живим
струменем, насичена ліризмом і підсилена психологізмом, вона
задовольняла естетичні запити тогочасного глядача-читача.
Всього в закордонний період Олександр Олесь видав п’ять поетичних
книг, написав п’єси для дорослих, вірші й драматичні інсценізації казок
для дітей. Його дитячі поезії, драматичні казки та інсценізації,
продиктовані дидактично-пізнавальними й естетичними потребами виховання
юних душ, пластичні, високоемоційні. Протягом 1924—1925 років у серії
«Українській дитині» видавництва «Чайка» (Відень) вийшло п’ять
невеличких книжечок віршів для дітей: «Ялинка», «Поєдинок», «Рак-рибал-
ка», «Вовченя», «Іменини». Всі вони були прекрасно ілюстровані
художниками Оленою Кульчицькою та Юрком Вовком. У Харкові двічі
перевидавався «Збірничок віршів для дітей молодшого віку» (1925,
1929).
40

Окремими книгами вийшли і поеми Олександра Олеся «Грицеві
курчата», «Мисливець Хрін та його пси», і вже після смерті надруковано
поему «Водяничок». У цих творах письменник промовляє до дітей
зрозумілою для них мовою, просто і доступно, але високопоетично, з неабияким
емоційним хвилюванням. Вони збагачують внутрішній світ дитини,
розвивають сприйняття, вчать любити природу, шукати з нею єдності.
Найбільш яскраво це відбито в його хрестоматійному вірші «Ялинка».
Справжніми перлинами дитячо! літератури можна вважати вірші «Над
колискою», «Сон», «Каченята», «Журавлі», «Метелики».
|Чималий внесок О. Олеся у розвиток драматургії для дітей.ІУ ці роки
він плідно працює над інсценізаціями народних і класичних казок,
творить і власні драматичні сценки. Репертуари дитячих театрів
поповнилися інсценізаціями відомих народних казок «Івасик-Телесик», «Лісовий
цар Ох», «Лисичка, котик і півник», «Микита Кожум’яка». Залюбки
малеча сприйняла й власні поетові драми-казки. Порадував він їх
драматичною трилогією «Бабусина пригода», «Бабуся в гостях у Ведмедя»,
«Ведмідь у гостях в Бабусі», інсценізованим прологом «Напровесні».
Всі ці твори вийшли окремими виданнями за кордоном, і лише
інсценізований «Солом’яний бичок» з’явився на Україні в 1927 році (Харків,
ДВУ). По суті, у 20—30-х роках О. Олесь був чи не єдиним творцем
і пропагандистом української драматичної казки. Це дуже важливо,
адже йдеться про час, коли серед деяких радянських педагогів, особливо
харківської школи, ширились вульгарно-соціологічні погляди про
непридатність і навіть шкідливість казки для виховання дитини.
- 	У своїх віршованих казках О. Олесь спирався на першооснову —
народну мораль, але творчо підходив до розгортання сюжетних ліній,
смислового навантаження окремих образів^ Це казки не тільки для
дітей; багато з них порушують досить серйозні, «дорослі» проблеми,
і зрозуміти деякі морально-етичні конфлікти, протиріччя суспільного
характеру, мабуть, не завжди під силу малюкам. Взяти хоча б
героїзовану пісню парубків, вплетену у відому нам казку «Івасик-Телесик»:
Попід хмарами орли
Скликали громаду...
Прилетіли звідусіль
На останню раду.
Врешті вирішили всі:
«Жити або вмерти!»
Справжні лицарі-орли
Не бояться смерті!
І вже зовсім важка і не завжди зрозуміла дітям п’єса-казка
алегоричного змісту «Злидні», в якій Олесь порушив питання соціальної
справедливості, осудження заздрощів і жадібності, що спотворюють людську
душу.
41

• *
*
^Художня проза не займає в творчості Олександра Олеся такого
важливого місця, як поезія, драматургія, проте це не означає, що І!
можна оминутиу Бо його діалогізовані, наповнені злободенною
проблематикою, перййтїані іронічно-сатиричними оцінками тогочасних
політичних і громадських діячів памфлети, фейлетони, оповідання, новели,
поезії в прозі, шкіци, статті (з неоднаковою мірою художнього начала)
витворювали нове творче обличчя О. Олеся — публіциста і прозаїка/
Сам поет згадував в «Автобіографі!», що протягом 1904 року пибав
короткі оповідання «гумористичного характеру, які з боку приятелів
стрівали досить прихильну оцінку». Справді, саме в цьому році він
написав чимало прозових творів, які були відомі лише близькому колу друзів,
бо ж досі лишалися в рукописах. Очевидно, вільно почуваючи себе в
стихії поезі!, Олесь не завжди був задоволений мистецькою довершеністю
своє! прози, хоч вона й відбиває певний етап пошуків молодого
літератора. Скажімо, в оповіданні «Натхнення» О. Олесь, можливо,
описуючи свій творчий стан, розповідає, що його муза — свавільна дівчина, вона
дозволяє писати тільки початки і закінчення оповідань. І все-таки проза
О. Олеся відзначається новаторством, а саме — вдалим поєднанням
сатирично-викривального завдання з тонким ліризмом. У цьому ключі
написано «Острів любові», «Пеклива мати», «Поговір», «Натхнення»,
«Капітон Капітонович», «На панському обіді», «В цю ніч він згадав все».
В них відтворюються типові епізоди, цікаві реалі! тогочасного життя,
зокрема факти деморалізації та національного виродження окремих
прошарків українського суспільства. У прозі Олесь прагне до глибокого
розкриття характеру і психології героїв.
Важливої функції Олесь надає художній деталі. Наприклад, у
сатиричному етюді «Прощальний обід» це образ «грошей». Для героя твору
Макара Макаровича, присутнього в сні на обіді у «пре де ід а теля», за
столом сидять не люди, а звичайні гроші: адже кожна людина має
конкретну вартість, згідно з тим, яке становище займає і яку платню одержує.
«Він помітив ще,— іронізує автор, наділяючи гроші людськими
властивостями,— що кожна менша сума дивилася на більшу і не звертала ніяко!
уваги на меншу, на ту, що дивилась на неї і уклонялась. Кожна менша
говорила до більшої, а більша говорила з ще більшою, не слухаючи
меншої».
В етюді «В цю ніч...» Іван Семенович, прокинувшись, бачить реальну
загрозу у портреті, що висить на стіні і на якому зображений колишній
господар. «О злий портреті — читаємо в творі,— що ти зробив з Іваном
Семеновичем? Ти лишаєш його спокою іноді серед ночі, ти згорблюєш
його струнку і поворотку постать, ти примушуєш почувати його не
господарем, а орендарем якимсь, котрий взяв і дім, і землю, і чужу жінку тільки
на якийсь невеликий час, щоб у справності знову повернути покійнику...
42

повернути покійнику. Чи те ж може здійсниться? Аг ти, портрете,
примушуєш його так чудно думати!..»
Неважко пересвідчитись, що Творчості О. Олеся притаманна
повсякчасна метафоричність. Як і в оригінальних поезіях, відчутна вона і в прозі.
Однак це була для нього не самоціль, а мистецький прийом.
Не позбавлений філософських паралелей з реальним життям, віри
в можливе пробудження народу етюд «Сон». І тут наявний контраст
поміж приземленою дійсністю і сном, що є «чудовим днем» життя. Поет
закликає повернутися обличчям до людини: «Гай, гай! — пише він,—
квіти рожеві погниють, і там, де ви сиділи серед квітів, пастимуться
телята... Голодний просе хліба...»
Мистецькою відповіддю на криваві наслідки революції 1905 р. була
поезія в прозі «Не до пісень мені», що перегукується з новелою М.
Коцюбинського «Intermezzo». (До речі, О. Олесь робив інсценізацію цієї
новели російською мовою).
«Кров’ю сніги облилися,— нагадує поет про поразку в нерівному
двобої,— матері сумно за трупами чорними мовчки пішли, діти малі й
немовлята заплакали, босі й голі, бачачи батька страшного в труні».
Селянина, який зазнав свободи, не можна зламати політичними
репресіями: «Люде/ в кім серце живе ще тремтить, скажіть же, чи, вгледівши
щастя і волю, можна забути про те».
Провідною ідеєю багатьох творів О. Олеся є гармонія людини і
природи. Він не допускає дисгармонії ні в суспільному житті, ні в самій природі.
Не позбавлені оригінальності друковані етюди «Пташка», «Вони»,
«Уста її всміхалися». Дівчина-селянка з етюда «Пташка» не вписується
в оточення урбанізованого міста, де «ні садочка, ні города, ні поля»; для
неї, як і для пташки, «золота клітка не мила».
Саме в розпал першої світової війни Олесь пише свій багатоплановий
твір «Інтродукція», в символіко-алегоричних образах світла і темряви
якого втілено боротьбу діаметрально протилежних сил тогочасного
суспільства. Будь-яка боротьба супроводжується жертвами. У картині
уявного болю великі втрати понесли прогресивні сили; «мов квіти,
підтяті серпом», на землю «впали народні лицарі». Та жадоба волі «не може
згинути», бо на иоміч «з хат повибігали діти», аби поновити сили
звитяжців. Рядом патетичних закликів поет досягає ідейної виразності:
«О, любо битись за ідеї, пролити кров свою гарячу»; «Ідея — дівчина
вродлива, за неї згинуть — щастя пану».
У будь-якій боротьбі потрібна заклична пісня, про що неодноразово
твердив у своїх творах О. Олесь. Коли втрачається віра у повстанців,
з’являється народний співець — і, наче Орфей, піснею піднімає народ
на боротьбу. В канву прозового твору інкрустовано пісню-легенду про
сестер- нібелунгів, які зійшли на землю в символічних образах Волі і Долі:
І Воля сказала: «Невольники скуті,
Я ваші кайдани стальні розітну,
43

Із тюрем у рідні оселі верну вас,
І славу за муки минулі вам дам».
І Доля ласкаво сказала: «Нещасні!
Ах, скільки ви, бідні, в стражданнях жили.
Я рани загою, я вас заспокою,
І радості море ясне розіллю».
У цьому творі Олесь звертається до світових сюжетів, зокрема
до німецького фольклору — «Пісні про Нібелунгів».
Не ігнорує він і східного фольклору, сліди якого особливо помітні
в культурі України. Відпочиваючи в Криму, О. Олесь приглядався до
життя місцевого населення, намагався відтворювати його, і про це
свідчать незакінчені твори — «Оповідання про турка Мустафу та грека
Фільку» і притча «Королі і люде». У цих творах митець виявив себе
чудовим пейзажистом, художником морських краєвидів і найтонших
нюансів природи.
Уже першими мазками яскравої орієнтальної природи письменник
вводить читача в реальну обстановку. «Блискучим наметом розкинулось
над ним ясно-блакитне небо,— читаємо в акварелі «Королі і люде».—
Смарагдові хвилі океану розбиваються об його кам’яні береги. Химерно
зазубрені красуні-скелі то білі, то жовті, то червоні, ледве-ледве
виринають із зеленого моря гаїв, садів та лісів, що пишними килимами
вкривають гори і долини тієї країни».
Але, як на нашу думку, впритул до Сходу Олесь підійшов у музичній
акварелі «Казбек і Машука», написаній за мотивами кавказької легенди
в 1904 році. Сюжетними колізіями цей твір нагадує легенду Нечуя-Ле-
вицького «Скривджені і нескривджені», а художніми барвами —
акварель М. Коцюбинського «На камені». Однак, на відміну від згаданих
творів, «Казбек і Машука» вирізняється тонкою музикальністю, яка
досягається вдалим поєднанням яскравих слухових та зорових образів. Щось
подібне спостерігаємо і в малярських акварелях Івана Труша «Луки і
поля», «Самітня сосна» та «В обіймах снігу».
Безперечно, глибоко лірична поезія в прозі «Казбек і Машука» —
твір орієнтальний тільки з тематичного боку. Система художніх образів
та манера розповіді, а також ритмомелодика — цілком національні,
українські. В даному випадку відчутний незаперечний вплив евфоніки
українських народних дум.
Разом з тим акварель Олеся неначе написано барвами кавказької
природи. Письменник тонко передає динаміку оточення, відтворює
південний темперамент. Поет нічого не вигадує, описуючи побут горців, їхні
національні звичаї, традиції, незламність духу і непокірність.
Проте таких прозових ліризованих оповідей в О. Олеся небагато.
Реальна дійсність, суспільне життя, що вимагали скоріше осуду, аніж
захоплення, спонукали його взятись до публіцистичної роботи, зокрема
до праці публіциста-сатирика. В одному з листів до дружийн О. Олесь
44

переповідав високу оцінку, дану Є. Чикаленком його фейлетонам в
«Раді», але при цьому стверджував, що «моя душа зовсім не налаштована
на фейлетонний лад. їй сняться чарівні ночі півдня, чується рев морських
хвиль, шепотіння польових трав... Хочеться працювати, йти вперед
і 	вперед, вчитись» (XV, № 1235). І все ж, починаючи з 1906 року, в
газеті «Рада» більш-менш систематично, поряд із виступами В. Самійлен-
ка, С. Черкасенка, М. Вороного, з’являються нариси, фейлетони, статті,
етюди О. Олеся на актуальні теми дня. Часто ці публікації не мають
чітко означеної жанрової грані, але публіцистичний характер їх
очевидний. О. Олесь пише і про сліпого, що благає милостиню; і про «окрасу
і 	честь української нації» льотчика Л. Мацієвича, що героїчно загинув;
про гуртки і товариства «Просвіти» і роботу київських екскурсоводів;
про постановку драми «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана і про те, як народ
шанує Т. Шевченка. Найбільш памфлетне загострення мають його
фейлетони, де критикується діяльність членів і рішення Державних дум,
чорносотенних організацій, зокрема «Союза русского народа», та ін. Чимало
дотепних фейлетонів і статей, гострих памфлетів лишилося в рукописах.
Щоб переконатись в оригінальності мислення О. Олеся, варто навести
хоча б його відгук на смерть Л. Толстого: «Не стало велетня думки
і 	слова, апостола любові і згоди, гордості нації, окраси людської.
Осиротіла Росія, як дитина, вона не знає, кого втратила, кого несуть в могилу.
Не знає, ким для неї був Толстой, на яку ступінь культури він її поставив.
Не знає сліпа і темна маса, прокляла і мовчить церква, зціпила зуби
бюрократія, танцюють «людожери...» (XV, № 1105).
Талант О. Олеся-публіциста з новою силою спалахнув під час
громадянської війни на Україні. Протягом 1918-го і на початку 1919 року він
друкував свої віршовані, прозові фейлетони, статті, памфлети в київських
газетах «Трибуна», «Відродження».
Є дані, що в 1922 році О. Олесь розпочав великий автобіографічний
роман. Було написано 160 сторінок. Та не відомо, чи твір завершено.
О. Олесь виявив себе також як талановитий перекладач. Під час
навчання в хліборобській школі він, захопившись вивченням іноземних
мов, почав писати вірші цими мовами. Збереглося в архіві кілька поезій,
написаних польською. В одному із зошитів 1904 року значиться план
віршування різними мовами: польською — «кохання», болгарською —
«сльози», сербською — «серце», українською — «веселка», російською —
«квіти», німецькою — «день».
Українською і російською мовами він перекладав поезію, прозу
і 	драматургію з російської, білоруської, польської, сербської, болгарської,
німецької, англійської. Важливою була його участь у підготовці
антології перекладів російською мовою «Молодая Украйна» (1908). В архіві
зберігся початок перекладу «Вишневого саду» А. Чехова, а як відомо,
п’єса йшла на кону українських театрів саме в перекладі О. Олеся.
Чимало перекладів О. Олеся лишилось в архівах, зокрема «Лампа Аладді-
45

на» із «Тисяча і однієї ночі»; окремі перекладе так і не завершена
Найбільше прислужився О. Олесь як перекладач для розширення дитячої
літератури українською мовою. Схвальну оцінку у свій час одержали
його переклади «Пісні про Гайавату» Г. Лонгфелло, казок німецького
письменника Г. Гауфа, арабських казок тощо.
...І в останні дні життя сонце рідко всміхалося Олесю. Він був
приречений на самотність, і це найбільше гнітило його. У листі до Петра
Карманського читаємо: «Я думаю, що більш самотньої людини нема
навіть у Ваших джунглях, як я. Часто за тижні ні з ким промовити
й слова... Я в зав’язаному мішку, зав'язаному десятками всяких обставин
і 	не маю навіть найменшої надії вилізти з його на світ Божий. Перегриз
би — зубів немає, розірвав би — руки ззаду закуті» (ф. 114, № 3).
Чутливий до всіх форм насильства, поет основну загрозу світові
вбачає у фашизмі, а тому звертається до своїх земляків із закликом
об’єднатись з іншими слов'янськими народами, щоб протистояти ворогу. Таким
попередженням була перевидана 1940 року книжка «Княжі часи (Минуле
України в піснях)». Заклики руських князів до порозуміння й згуртування
мали слугувати пересторогою — не допустити ворога на східнослов'янські
землі. М. Рильський наводить слова, сказані Олесем у роки другої світової
війни: «Якби я був молодший, то бився б нині в рядах російської армії».
Він сказав — російської, а не Червоної, але ясно було в тих умовах, що
саме про Радянську Армію-визволительку йшла річ».
Та долею судилося, що в останні роки життя в його журбу,—
підсилену фашистською окупацією Європи, втратою сина — поета й археолога
Олега Ольжича, що в червні 1944 року, на 36-му році життя, загинув
у концтаборі Заксенхаузен,— вплелися сонячні промені пізнього кохання
до Марії Фабіанової. Він прийняв його з молодечою поетичною
натхненністю, бо любов завжди була стимулом у його творчості:
Ні, не погасла Ти в мені,
А світиш, як світила.
Твої проміння чарівні
Були мені як крила.
На них літав я у світи,
Що ти мені відкрила.
Але і там світила Ти
1 	душу мою гріла.
122 липня 1944 року Олександра Олеся не стала Його поховали на
празькому Ольшанському цвинтарі.)
«Кожний звук його пісні перейшов через серце й очистився в огні
розуму...» — так писав Олесь про Грабовського. А ми можемо ці слова
повторити про самого Олеся.
^Доля його поезій склалася щаслив^
♦ Пісні Олександра Олеся виспівалися своєчасно і пролунали могутнім
дзвоном у грозові дні російських революцій. На жаль, у наступні періоди
46

нашої історії вони були приглушені, а потім і вилучені з читацького
сприйняття.
Спадщина Олександра Олеся, яка навіть у нашому, найповнішому на
сьогодні, виданні не може бути повністю представлена, з плином часу
не зблідла і не втратила своєї мистецької привабливості. Як синові своєї
доби й свого народу, Олесеві вдалося розділити гіркоту і радість його
долі, доводилося захоплюватись, помилятись, розчаровуватись. Проте із
справжнього письменницького болю його сповідь в ім'я найвищих
людських ідеалів вилилась в непідробні перлини лірики, драматичні поеми,
оригінальні поезії в прозі і прозові твори, публіцистичні та літературно-
критичні статті. Ще 1918 року критик Яків Савченко писав, що сьогодні
в літературі «стоїть міцно тільки один Олесь. І, певно, довго ще стоятиме,
бо він зроблений з того дерева, з якого вирізуються королі».
Він поєднав у собі риси полум'яного співця Тіртея і ніжного лицаря
краси Аполлона, головне своє завдання вбачав у тому, щоб грати на
золотій арфі пісні щастя, свободи, любові, очищати людські душі від
намулу і виводити рідний народ із долин на вершини добра,
справедливості, свободи, людської гармонії.
В одному з ранніх віршів О. Олесь заявляв, що він хоче стати «Богом
дужим, щоб принести на землю сонце», адже, набравшись у високостях
світла, всім своїм серцем зміг би світити людям.
Таку сонцесяйну місію й виконує його поетичне слово.
До поетового лаврового вінка слави життя вплело і тернове віття,
на яке був щедрий його час. Таким його й сприймаємо сьогодні —
полум’яним, безкомпромісним, інколи суперечливим провісником боротьби
за волю і ніжним співцем кохання, глибин душ людських, тонким
оригінальним ліриком.
Свого часу, наприкінці 30-х років, Петро Карманський писав
Олесеві, що «наш час минувся, що наші твори вже не будуть видавати, бо
публіку привчили вважати нас вже неактуальними, «покійниками».
Співець «журби й радості» йому відповідав: «Ви пишете, що час наш
пройшов. Може,— але я так не думаю. Наш час повернеться, може,
після нас, але наш шлях (в літературі.— Р. Р.) був праведний шлях»
(ф. 114, № 3).
Втретє повертається Олесь до рідного народу. Було перше визнання —
коли гримів своєю славою по Україні. Було друге — коли він повертався
до нас після чорних сталінських ночей. Тепер прийшло третє визнання —
в час перебудови і висвітлення «білих плям» нашої історії й культури.
Повернення його великої творчої спадщини, в якій журливий настрій
переплівся з радісною вірою в щасливу будущність українського народу.
[ Наш святий громадянський обов’язок — подбати про те, щоб його
че£не і чисте поетичне слово ніколи не покидало рідної землі, коли вже
історією судилося його творцеві спочити в чужім краю. /
Ростислав РАДИ ШЕВСЬКИЙ

Автобіографі я
Народився 23 листопада 1 1878 року в Кризі
(Білопіллі) 2. Батько Іван був завідуючим промисловими роботами
Канонова в Астрахані. Жив то в Чорному Яру (над
Каспійським морем), то в Царицині, то в Кризі. Коли було мені
11 років, батька не стало. Був надзвичайно добротливий.
Мати з роду Грищенків, з Верхосулля Лебединського
повіту на Харківщині. (Було дві сестри).
Щороку (до 13 років) їздив до діда, де познайомився
зі сільським життям, піснями, звичаями. І дитинство мені
уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там,
у степу, в саду, на річці (Сула), здається іноді мені
суцільною казкою природи.
В Кризі учився. (Маючи 4 роки, навчився читати від
матері). «Науки» не любив і школу згадую як катівню.
В Кризі раз весною, маючи 9 років, написав перший
вірш (по-російськи). Був у нас Шевченка «Кобзар», який
я знав, маючи 11 років, напам’ять і співав.
У Харк. землед. училище (Харківську хліборобську
школу.— P. Р.) поступив я на 15 році. Спочатку багато
працював над індійською мовою, польською, болгарською,
сербською. Писав по-українськи і російськи. Редагував
«Комету», в якій містив по-українськи і російськи. Був
у мене товаришем мій кузен Петро Радченко, свідомий
українець, який писав по-українськи повісті. Певно, він
кинув у мене перші лучі національної свідомості. (Дома
говорив переважно по-українськи). Дядько мав
Шевченка, Куліша, Марка Вовчка й інш. Виступав на вечірках зі
своїми віршами. Познайомився там з відомим журналістом
С. Яблоновським (С. В. Петров), у якого я бував у Харкові
і який був одним з перших критиків моїх писань. Серед
педагогів був свідомий українець Тихоцький. З
надзвичайною увагою до моїх літературних спроб поставився Ол.
Песочин, учитель російської мови й історії в хліборобській
школі. Познайомився з російською літературою. Любив
Некрасова, Нікітіна, Кольцова, Лєрмонтова, Надсона,
А. А. Шеншина. Пушкін здавався чужим. Пізніше
читав Байрона, Шеллі, Альфреда де Мюссе. Найсимпа-
1 За старим стилем.— Упор. Тут і далі пояснення упорядника.
2 Нині — районний центр Сумсько! обл.
48

тичніше враження на мене робили Шопенгауер і Гауптман.
З українських поетів знав М. Старицького, Лесю
Українку, М. Чернявського... Любив театр. Часто взимі
за 12 верстов пішки ішов подивитись на якусь українську
п’єсу. Наукою не захоплювався, учився мало, аби скінчити.
Перебував великі злидні. Мусив бути письменником.
Товаришував зі селянськими хлопцями, прислухався до мови,
записував пісні. Скінчивши школу, поступив до Київського
політехнічного інституту вільним слухачем, але, не маючи
змоги заплатити за «право слухання лекцій», кинув
інститут і поступив практикантом в маєток Харитоненка. На
миколаївському заводі був одним з організаторів театру
і виступав у різних п’єсах. У 1903 р. склав іспит з латини і
став студентом Харківського ветеринарного інституту,
одночасно поступив на службу в земство статистиком.
Служив до 1905 р. Переклав під час революції майже всі
революційні російські пісні, які товаришами-революціоне-
рами розкидались разом з прокламаціями. Брав живу
участь у студентському громадському житті, виступав на
«сходках», був делегатом від інституту, коли приїхала
англійська делегація в Петербург (1907 р.)
Був у близьких дружніх відносинах з болгарським
поетом Карагеоргієвич-Васильєвим, який багато переклав
моїх речей (поет умер 1915 р.).
У 1903 році поїхав на полтавське свято відкриття
пам'ятника Котляревському. Познайомився з Ів. Липою,
який часто мені писав і переконав стати виключно
українським письменником. Глибоке враження на мене справила
зустріч з українськими письменниками. У багатьох з них
я помічав сльози...
Після деякої перерви («практирировка», служба в
маєтку Харитоненка, переїзди з одного місця в друге на
статистичні роботи) знову взявся за перо і ввесь рік
писав коротенькі оповідання гумористичного характеру
(1904 р.)«3 боку приятелів вони стрівали досить прихильну
оцінку. Через деякий час я був запрошений до Алчевських,
у яких зібрався тоді ввесь цвіт української
інтелігенції. В Алчевських я познайомився з О. Як. Єфименковою,
яка зробила на мене глибоке враження своєю освіченістю,
тонким розумінням мистецтва і глибиною душі. Вона
попросила у мене зшиток з віршами, переглянула і в листі до
мене дала надзвичайно прихильну оцінку. Я став думати
над виданням І книжки поезій. Однак всі мої спроби найти
видавця або позичити десь на видання 300 карбованців
49

не дали в Харкові ніяких наслідків. Я зневірився в
можливість побачити свої вірші в друку і перестав писати.
У 1906 році, влітку, я виїхав в Ялту (Крим)
підлікуватись, побачити море, відпочити. В Ялті я на другий
чи на третій день написав в «Русской Ривьере» фейлетон,
який мав великий успіх у курортної публіки і зблизив мене
з редакцією. Через декілька днів я познайомився з С.
Петровим (Скитальцем), С. Єлпатьєвським, Серафимовичем
і став з ними часто стріватись. Особливо близько я
зійшовся із Скитальцем, якому і прочитав колись декілька поезій.
Через декілька днів мене змусили читати в більшому
товаристві літераторів. Поезії мої, не дивлячись на те, що
були писані по-українськи, мали несподіваний успіх у
російських письменників. Всі почали мені говорити, що
необхідно видати книжку, що вони самі вжиють усіх заходів,
щоб книжка була видана. Я дав телеграму матері, і вона
вислала мені два зшитки з моїми поезіями, з яких я склав
1-у мою книжку там ще, в Криму. З листами від Єлпатьєв-
ського до проф. Ів. Лучицького в Києві і Волод. Короленка
в Полтаві я виїхав з Ялти в Полтаву. Короленко
надзвичайно тепло прийняв мене, дуже хвалив мої поезії і радив
мені їхати в Петербург.
У Петербурзі влітку 1907 року вийшла моя перша
книжка (Ол. Єфименкова познайомила мене з П. Стеб-
ницьким, який позичив мені 300 рублів на видання).
У 1909 році видав я другу книжку і антологію сМолодая
Украйна» 'в перекладі Ів. Рукавишникова.
Бажаючи віддатись виключно літературній роботі, я
робив заходи знайти якусь посаду при видавництві, аби
знайти постійну роботу при газеті, але в той час так
бідно оплачувався літературний труд, що я примушений
був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У
жовтні 1909 року я поступив на київські міські скотобійні,
де і прослужив до початку 1919 року.
В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих
тварин довелось мені «продовжувати» літературну роботу,
але це вже була аматорська робота. Робив я спроби
найти собі іншу роботу, але з тих чи інших причин мені
не удалось.
Більш нічого цікавого не було в моїм літературнім
житті. І чи буде — не знаю.
(В місяці вересні 1924 року).
О. Олесь

ПОЕТИЧНІ
ТВОРИ
ЛІРИКА

З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ
ОБНЯЛАСЬ
КнигаІ
* 	*
*
В дитинстві ще... давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий...
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились...
Весь Божий світ сміявсь, радів...
Раділо сонце, ниви, луки...
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів...
1904
* 	*
*
З журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня...
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я...

АЙСТРИ
Опівночі айстри в саду розцвіли...
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать...
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні,—
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна...
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни...
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем...
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма...
І вгледіли айстри, що жити дарма,—
Схилились і вмерли... І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
1905
* 	%
♦
Ах, скільки струн в душі дзвенить!
Ах, скільки срібних мрій літає!
В які слова людські їх влить?!
Ні, слів людських для їх немає...
Вони ж так прагнуть в слові жить...
Так часом весь в огні горить,
Стражда закоханий до краю
І слів не зна, в які б він влить
Зумів любов свою безкраю...
«Вона» ж чекає... і мовчить...
1904
* 	*
*
Пекло, здавалось, було в ту годину...
Грім, як шалений, стогнав і ревів,
Блискавок стріли літали без впину,
53

Ввесь небозвід то палав, то чорнів.
Буря пройшла, і я з жахом питаю:
Що ж то зробилось з коханого краю?
Певно, руїну та буря зробила?
Кажуть: «Вербу десь розбиту добила».
Думко! коли і тебе виливаю
В слово холоднеє, в пісню свою,
Пекло таке ж я в душі своїй маю —
Спалює всю воно душу мою...
Думко! остуджена словом людським,—
Пісне! що зробиш ти в краї моїм?
Може, й ти вдариш в вербу недобиту,
В ту, що жила, не радіючи світу?!
1904
* 	*
*
Сніг в гаю... але весною
Розів’ється гай...
...Може, долею ясною
Зацвіте й мій край.
В небі мла, а сонце гляне,—
Мла розтане вмить...
...Може, й мій народ повстане,
Морем зашумить!
Сон... але всю землю збуде
Жайворон-гонець...
Може, й ти, мій сонний люде,
Знайдеш сну кінець.
Смерть... Але її задуше
Пісня, сміх і рух...
...Ой скажи, народна душе,
Де живий твій дух?
На обличчі рабство, туга,
Безпросвітна мла...
54

Де ж то гордість твого духа —
Вільного орла?
Що вона в тобі робила,
Як віки ти гнив,
Почорнілая могила
Між зелених нив?!
Як вулкан, стоїш ти, згаслий,
Але чую я,
Що в душі твоїй прекрасній
Море ще огня.
Вірю я, що обороне
Сам себе мій край...
0 мій велетню Самсоне,
Пута розривай!!
1906
* 	*
*
Хтось ударив без жалю по серці моїм,—
1 забилося серце в вогні золотім...
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні.
Йшли літа... і самотність з літами росла,
І круг мене все більше темнішала мла...
І в знесиллі вмирали в тій млі
Ясно-злотнії іскри мої.
Погасало з літами і серце сумне...
Та прийшла ти і вдарила в серце мене,—
І летіли знов іскри ясні,
І в дзвінкі обертались пісні.
1906
* 	*
*
Пташко! Будь рада теплу і весні,
Кинь жалкувати по долі...
Слухай: навколо лунають пісні,
В сонці купається поле.
55

Плаває-в'ється над річкою мла,
Ваблять, всміхаючись, луки...
Дай мені руку — і геть від села,
Де нам дались тільки муки.
Дай мені руку — і в поле біжім,
В степ голубий та широкий;
Там, серед нього, під небом ясним
Знайдем ми втіху і спокій.
Всіх там, у полі, уклоном низьким
Жито привітно стріває,
Сонце ласкаве промінням своїм
Рівно для кожного сяє.
Станем ми в полі на стежці глухій,
Стане нам тепло і ясно,
Стомлене серце під шум польовий
Стихне і солодко згасне.
Сонце погасне, і ніч прилетить
З чарами, сріблом, красою,
Пісня кохання в гаю задзвенить,
Нас зачарує собою...
Цілу ми ніч проблукаємо там,
Ранком ми підем щасливі...
Буде проміння всміхатися нам,
Будуть кивати нам ниви...
1903
СЛОВА УТІХИ
Втішай її, кажи їй, бідній...
Слова утіхи — роси наче,
Що звільна падають по одній
На серце хворе і гаряче.
1905
56

* *
*
її душа — як чайка над водою...
Пісні, і сміх, і радість скрізь,
Вона ж літа, не зна спокою,
І скигле з тугою палкою,
І розсипає перли сліз.
1904
* 	*
*
Коли весна рожева прилетить
І землю всю вбере, і заквітчає,
Коли зелений гай ласкаво зашумить
І стоголосо заспіває,
Коли весні зрадіє світ увесь
І заблищить в щасливій долі,
І ти одна, в квітках і травах, в полі десь,
Серед весни, краси і волі
Не зможеш більше серця зупинить,
Що в грудях буде битись, мов шалене,
І скрикнеш,—знай, не долетить
Уже твій скрик тоді до мене...
1904
ВТІХА
Облиш, не плач, бо в долі злій
Ще й нас на світі щось чекає...
Пролине час в журбі тяжкій,
«Самотність» — ім’я їй.
О, 	нас вона вже не лишить,
Як всі, в недолі не одійде,
Довіку з нами буде жить
І навіть, знай, в останню мить
Закрити очі прийде.
1904
57

* *
*
Що мені з того, що сонце весняне
Дивно засяє в проміннях ясних,—
Людність з ним разом сміятись не стане,
Здавлена щемками дум крижаних.
Що мені з того, що жайворон в полі
Буде про волю, про небо дзвонить,—
Людність не зірве кайданів неволі,
Людність не стане по-людському жить.
Що мені з того, що в квітах розкішних
Буде цвісти і пахтіти земля,—
В тих же сльозах і стражданнях невтішних
Журно дзвенітиме пісня моя.
1905
* 	*
*
В болотах жаби рай знайшли
І там плодились, і згнивали,
А десь над ними клекотали
В повітрі чистому орли.
І туркіт жаб, і дух гнилий
До їх туманами знімались,
І до болот орли спускались,
І виливали гнів палкий.
Та жаби, всі в сітках турбот,
На клект орлячий не зважали,
Жили, плодились і згнивали
В багні смердючому болот.
І повні скорбного чуття,
Орли за хмарами літали
І ситих жаб уже не звали
З болот до вищого життя.
1905
58

ІСКРА
Вона б ще жевріти могла,
Та більше жевріть не схотіла,—
Ураз всю міць свою взяла,
Всю ніч осяяла і — стліла...
Погасла іскронька мала,
Рожеве світло більш не ллється...
І шкода сяйва і тепла,
І ніч темнішою здається...
Дарма! Лишивсь від тебе слід...
Заб’є бенкет колись горою,
І на йому згадає світ
Про ніч, осяяну тобою!
1904
ЛІТНЬОЇ НОЧІ
Дихають тихо акації ніжні,
Злегка колишуться в сутіні срібній,
Дивляться мовчки на місяць, на зорі,
Дивляться в світ, ним, ясним, зачаровані...
Чом я, скажіть, не акація ніжна,
Нащо думки мене спалюють, мучать?!
Чом я не можу забутись остільки,
Щоб лише міг я дивитись і дихати?..
1905
* 	*
*
«Підтримуй дух, розбуркуй думу,
Вливай огонь в людські чуття,
Крізь сльози смійсь, нудьги і суму,
До краю сповнилось життя!!»
«Я рад співать, та в серці болі...
Навіщо ви вчинили їх?!
Того і сяє мимоволі
Так дуже сліз в піснях моїх».
1904
59

* *
*
Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні
Вогнем страждання запалить,
Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні
Душі моєї розбудить...
Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу
Весь світ чуттів і дум моїх,
Щоб вічно я страждав по ідеалу
І досягнуть його не міг.
1904
* 	*
*
Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні,
Не губіть ви останньої слави:
Гріє здалека землю усмішка весни,
Пробиваються проліски, трави.
Не злякать вам нікого, холодні сніги,
Бо розтопе вас сонце блискуче,
І нечуваний сміх залуна навкруги,
Як тікати ви будете в кручі.
Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні,
Згиньте в темній безодні навіки!
Хоча пізно, а все ж діждемось ми весни,—
Свята волі, і світла, і втіхи.
1904
* 	*
*
0 ніч чудовна і чудова!
Ще вчора сіявсь сніг рясний,—
Сьогодні ж теплінь і понова,
1 проріст трав, і день ясний...
Знай,— те ж колись і з людьми буде...
Я вірю в диво! Прийде час,—
І вільні й рівні встануть люде,
І здійснять мрії всі ураз!
1906
60

♦ 	*
*
Дві хмароньки плили кудись
В убранні золотім
І 	мовчки зупинилися
Над краєм чарівним.
Річки ясні жемчужились,
Шуміли і пливли,
Лани зливались з луками,
Пахтіли і цвіли.
І 	довго ще дві хмароньки
Стояли мовчки вряд
І, 	пливучи, спинялися,
Щоб глянути назад.
Дивилися, а горенька
Не видко їм було:
В кущах воно гадюкою
Плодилось і жило.
1905
* 	*
*
Ой не квітни, весно,— мій народ в кайданах,
Мій народ в задумі,
Очі його в стумі,
Серце його в ранах,
А життя в туманах.
Ой не квітни, весно, пишними квітками,
Бо народ мій встане,
Розіб’є кайдани,
Вкриє світ димами,
А поля тілами.
Ой не квітни, весно, глянь — надходять хмари,
Тугою чорніють,
Гнівом червоніють,
Ой ті хмари-кари...
Смерть вам, яничари!
1906
61

КОНВАЛІЯ
Очі розкрила конвалія біла
І в дивуванні застигла, зомліла...
Бо біля неї не трави всміхались,
Бо понад нею не віти гойдались,—
Мовчки кімната пустельна сіріла...
Де ж тії пестощі вітру летючого,
Де ж тії квітоньки гаю пахучого,
Де ж тії ночі сріблясто-блакитні,
Де ж тії ранки рожеві, привітні,
Де ж тії усміхи сонця блискучого?!
О, не одна ти не в рідній оселі...
Квітко! прокинувсь і я у пустелі!
Марив,—мене оточатимуть люде.
Глянув,— чорніють, сіріють усюди
Ворони, змії та з каменю скелі.
1905
♦ 	*
*
Душа моя — пустка холодна й німа...
Нічого в тій пустці самотній нема:
То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,
То, граючись, діти малі розібрали.
Душа моя — дно безджерельне й сухе,
Де тільки сіріє каміння важке...
Тим сірим камінням колись в мої груди
Все били без жалю, жалкуючи, люде.
1904
* 	*
*
Вам казано — любіть братів,
Діліть добро, не будьте псами,
Бо Бог в рабах запале гнів
І піде вас судить з рабами,
І піде вас судить з рабами
І вчине суд страшний над вами.
62

Ще Бог, Бог помсти, не злетів,
Але гудуть вже в небі громи,
Крізь хмари блиска Божий гнів,
Кругом займаються хороми,
Кругом займаються хороми,
І гасла бою ждем давно ми.
1906
* 	*
*
Підбиті голуби знімались
З землі до променів ясних,
І знов на землю обривались,
І червоніли груди їх...
Знялися згуки і упали
На бідне серце моє знов...
Вони в безоднях десь пропали,
А з серця виступила кров.
1905
* 	*
*
Ти з’являєшся, як ранок...
Там, на заході, ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого...
Як в чеканні б’ється серце!
Ти ідеш, як день блискучий...
Все радіє навкруги,
Все впилось очима в сонце,
Все співає йому гімни,
Простяга до його руки...
Як радіє, квітне серце!
Ти проходиш... ніби вечір...
Там, на заході, ще день,
Там ще небо в барвах грає,
А на сході вже, як демон,
Чорна ніч розкрила крила...
Як щемить у щемках серце!
1906
63

* *
*
Коли хочеш знать, серденько,
Як тебе люблю,—
Єсть тут гай один близенько,—
Там щебече соловейко
Про любов мою.
1905
ЛЮБОВ
О, не дивуйсь, що ніч така блакитна...
Що вийдеш ти, то знала ніч оця,—
І через те вона така привітна,
Ясна і ніжна без кінця...
О, не дивуйсь, що пахощі навколо,
Що, мов зомлілі, дивляться квітки,—
Ця ніч твоє квітчає ними чоло
І з них тобі плете вінки.
О, не дивуйсь, що стільки зір на небі,
Що ночі так прозора срібна мла,—
Ця ніч ясна убралася для тебе,
Для тебе й срібло розлила.
І тільки ти в кімнату підеш з ганку,
Погасне тихо й журно свято скрізь,
А хмарна ніч проплаче аж до ранку
Дощем рясним невтішних сліз...
1904
ЧАРИ НОЧІ
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її,—
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
64

Весна.іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмілій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла,—
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люде,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
З 	О. І. Олесь, т. 1
65

Та знай: над нас— боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі...»
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її:
Знов молодість не буде!»
1904
* 	*
♦
Хай вона грає, танцює, співає,—
Нащо її за веселість судить?
Хай її пісня широко лунає,
Поки душа її любить, бажає,
Поки їй хочеться жить.
Хай вона легко на крилах несеться,
Поки життя не приборкало їх...
Поки ще з неба їй сонце сміється,
Поки в ній серце і чує, і б'ється,
Повне кохання і мрій золотих.
Хай її молодість квітне, співає,—
Молодість в віку,— що в року весна...
Хай же весною вона і минає,
Хай же, як сонце весняне, і сяє,
Хай, як весна, вона буде й рясна.
Хвилями линуть літа молодії,—
їх їй ніколи назад не вертать... _
Хай же живе вона в полону мрії,
Хай від життя вона важко хміліє,
Поки ще келихи повні стоять!
1903
ХВИЛЯ
Там, де верби хилять віти,
Там, де лози струнко гнуться,
Там, на озері розкішнім,
Хвиля срібная жила.
66

Вранці кучерями гралась,
В чисте озеро дивилась
І у затишку під листям
Колихалась на йому.
Гасне день, злітає вечір,
Вечір озеро цілує,
Кута землю в темні шати
І тумани розстила.
Срібний місяць випливає,
Місяць озеро цілує,
Хвилю променем лоскоче,
Щоб розбуркати від сну.
Хвиля очі розкриває,
Потягається, зітхає,
Млосно дивиться на місяць,
Усміхається йому.
Вечір в срібній млі розтанув,
Ніч спустилася на землю,
Розлилася понад нею
І взяла в обійми крил.
Хвиля коси розпускає,
Убирається в каміння,—
В перли, яхонти, топази,
В срібло, золото, смарагд.
Хвиля котиться по водах,
Хвиля грає, бризка ними,
Поринає в їх свавольно
І гойдається на їх.
Гнуться ясені до хвилі,
Гнуться явори і квіти,
Гнуться верби, гнуться лози,
Гнеться, хилиться комиш.
Стогне ясень: «Срібна хвиле!»
Стогне ясень: «Люба хвиле,
з*
67

Глянь на мене, молодого,
Як з кохання в’яну я...
Як мій лист зелений жовкне,
Темні кучері січуться.
Скільки сліз в очах у мене,
Скільки смутку на душі!»
Шепче хвиля: «Любий ясень!»
Шепче хвиля: «Пишний ясень,
Я ж давно тебе кохаю...
Ти не віриш? Бідна я...»
Ясень мліє, ясень сяє,
Ясень віти простягає,
Щоб обняти срібну хвилю
І про смуток розказать.
Хвиля ж вже втекти успіла,
Хвиля ж вже давно сміється
І у ясеня питає:
«Невже краща я від верб?»
Гнуться лози, шепчуть: «Хвиле!»
Гнуться лози, шепчуть: «Люба!
Покохай нас, срібна хвиле:
Ми вродливі і гнучкі.
Як найкращую перлину
Береже глибоке море,
Так, схилившись над тобою,
Берегтимем ми тебе.
Вранці ми не пустим промінь,
Щоб тебе він не розбуркав,
Не розвіяв мрій рожевих,
Спокій твій не зворушив».
Шепче хвиля: «Любі лози!»
Шепче хвиля: «Милі лози!
Я ж давно вже вас Кохаю,
В’яну, сохну і мовчу...»
68

Лози мліють, лози сяють,
Лози віти простягають,
Щоб обняти срібну хвилю
І на смерть зацілувать.
Хвиля ж вже далеко ллється
І над лозами глузує:
«Гей ви, лози кривобокі!
Хай вас люблять комиші!»
Гнуться квіти, шепчуть: «Хвиле!»
Гнуться квіти, шепчуть: «Люба!
Вийди ти до нас на берег:
Ми кохаємо тебе...
Тут, на березі зеленім,
Ллються пахощі чудові,
Шелестять казки осоки,
Роси сиплються вночі».
Шепче хвиля: «Любі квіти!»
Шепче хвиля: «Бідні квіти!
Ви не знаєте і досі,
Що давно люблю я вас...»
Квіти сяють і радіють,
Квіти миються росою,
Хочуть хвилю заквітчати
І барвінками обвить.
Хвиля ж вже давно сміється
І над квітами глузує:
«Гей, квітки, кохайте трави,—
Я родилась не для вас!»
В’ється вітер, шепче: «Хвиле!»
В’ється вітер, шепче: «Люба!
Покохай мене, вродлива:
Смілий, буйний, вільний я!
Я візьму тебе на крила
З цього озера тісного,
Що деревами закрито
І закуто в береги.

Я з тобою побуваю
І на горах, і на хмарах,
Я з тобою облітаю
Цілу землю, цілий світ!»
Шепче хвиля: «Буйний вітре!»
Шепче хвиля: «Смілий вітре!
Я була давно твоєю
І зостануся повік».
Вітер тихне, вітер мліє,
Хоче хвилю взять в обійми,
Хвиля ж вже пірнула в воду
І сміється десь в воді.
Стогне ясень над водою,
Стогнуть лози, гублять сльози,
В’януть квіти, плаче вітер,
Хвиля ж знов жартує з кимсь.
1904
ЗИМОЮ
Дивилося сонце на срібніГ віти,
Всміхалося їм, і вони не змогли
Усмішки блискучого сонця стерпіти
І танути в млості якійсь почали...
І срібло розтало... і бачили віти,
Як капали сльози по одній із них,
Як сонце сміялось і сяло в блакиті...
О 	сонце! Нащо ти всміхалось до їх?!
1904
* 	*
*
У тім садку, де ми колись сиділи,
Стоять вишні і журяться похилі,
Що в хмари сонечко зайшло,
Що листя й квіти облетіли,
Що їх снігами замело...
70

Стоять в журбі, шепочуться в печалі:
«Чого ми ще в той час весною ждали,
Чом повним щастям не жили?!
Чом пишний лист не ми зірвали,
А буйні вітри рознесли?!»
♦ 	*
*
Хто нам казати не давав
В ту ніч весни слова признання,
Коли над нами місяць сяв,
Коли без впину щебетав
Всю ніч співець кохання?..
Хто нас мовчати заставляв?..
Хіба ж тебе я не любив
Чистіш і більш, ніж люблять люде?
Хіба б сказать я не зумів,
Який вогонь в мені горів
І як палив він груди?..
Чому ж сказати я не смів?..
Мовчала ти, мовчав і я...
Не будучина нас жахала:
Нас не змогло б злякать життя,—
Мої кипучі почуття
І смерть собою б не злякала.
Чому ж мовчали — ти і я?..
О, 	правда, знали ми в ту мить,
Кому сміється ніч і сяє,
Про віщо листя шелестить,
Для кого спів в саду дзвенить,
Чому він іноді стихає...
Чому мовчали ми в ту мить?..
Хто нам тоді уста скував?..
Нема одмови на питання...
Коли б же час той знов настав,
Тепер би я вже не мовчав,
Усе б казав я про кохання...
Усе б казав, усе б казав...
1903
71

БЕЗСМЕРТНИКИ
Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась...
Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд мій приковують до себе,
Нагадують розкоші весняні
І кажуть про тепло, про радощі, про тебе.
Ці квіти — спогади про світлі дні...
І хай відносин наших світ погасне,
А спогади все ж будуть жить в мені,
Нагадувать про дні, про ночі теплі, ясні...
1904
* 	*
*
Погасло сонце ласки і тепла,
Побили цвіт квіток моїх морози,—
Не до пісень мені: тремтять на віях сльози,
І туга душу обняла.
Погасло сонце — мрія чарівна,
І я блукаю знов без світла...
Душа моя на мить, на мить одну розквітла
І стала знову, як труна.
1906
* 	*
*
На гори високі, на срібло снігів!
На саму далеку вершину!
З якої, раніше крилатих орлів,
Вітаючи, ранок я стріну...
За хмари! Де сонце блискуче жив,
Не томлячись, сяево лити...
Де світу набрав би я в серце своє
І сам уже зміг би світити.
1906
72

ІМПРОВІЗАЦІЯ
Я не буду самотнім ніколи стоять,
Як не був я самотнім і з вами...
Єсть у мене і друг мій, і брат,
Що братався зо мною літами,—
Смутком брата-товариша звать...
З ним піду я по білому світу блукать,
Взявши ліру журливу з собою,
Буду сльози свої розливать,
Буду в тиші пісні з них складать
І дивитися в небо з журбою...
1906
З ПІСЕНЬ НЕВОЛІ
Коли б був я сокіл вільний,
Я б летів назустріч сонцю
І кричав би попід небом
Всім живим мерцям про його.
Коли б був я дубом пишним,
Простягав би я галуззя
До проміння золотого
І тягнувся б вгору, вгору.
Коли б був я вітром буйним
Я б розгонив чорні хмари,
Щоб від хмар не слались тіні,
Щоб сміялось завжди сонце.
Коли б був я Богом дужим,
Я б приніс на землю сонце,
Щоб земля не розлучалась
І не плакала по йому.
Та, на жаль свій, я — людина
І повинен я мовчати,
Не нагадувать про сонце
І спинять свій льот до його.
73

Чом же я не сокіл вільний,
Чом же я не дуб зелений,
Чом же я не вітер буйний,
Чом же я не Бог великий?!
1904
♦ 	*
♦
Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона.
Поглянь: народ твій — раб з рабів,
Чужими й рідними забутий,
Гниє віки в недолі лютій
І віру в долю загубив.
0 дух України! Орел!
Дух вільний, смілий і високий,
Злети, стурбуй цей мертвий спокій
1 влий життя з своїх джерел.
Мовчиш? Заснув? Ганебно спи...
Ні, певно, ти поліг в курганах,
Бо ти не зміг би буть в кайданах,
Як ці невольники-раби...
Ти, дужий в вільності своїй,
Розніс би хмари і тумани,
Розбив би всіх неволь кайдани,
Розбив би, чуєш, краю* мій?..
1906
* 	*
♦
Міцно і солодко, кров’ю упившись,
Сплять вороги уночі...
Тихо з повіток плуги витягайте, •
Куйте в проваллях мечі.
Стогнуть брати наші в тюрмах проклятих,
Грати залізні рвучи...
74

Тихо з повіток плуги витягайте,
Куйте в проваллях мечі.
Мати без сина і жінка без мужа
Плачуть, життя кленучи...
Тихо з повіток плуги витягайте,
Куйте в проваллях мечі.
Мають знамена, і б’ється юнацтво,
Крові потоки ллючи...
Сміло з повіток плуги викидайте,
Куйте вселюдно мечі!
1906
* 	*
♦
Як зграя радісна пташок,
Легкі і сніжно-білі,
Пісні мої під небом десь
Літали і дзвеніли.
І з неба кликали вони
До братства, до любові...
Та час, проносячись, бризнув
На їхні крила крові.
1906
* 	*
*
Ти знову у мене окрилюєш мрії,
Ти знову життя убираєш в квітки,—
І сльози у мене нависли на вії,
І з темних могил повставали думки.
І знову лечу я до світлого краю,
Борюся за волю, людину люблю,
В піснях своїх горе людське виливаю
Пісням своїм душу усю віддаю.
І знову я вірю, що зникнуть тумани,
Розступиться темная ніч на землі,
І сонце ласкаве на обрії встане
І усміхом сльози осушить її.
1904
75

* *
♦
Потік століття зносив гніт,
Терпів ярмо й сваволю...
І гнівно враз розбив граніт,
І — гей, на бій за волю!
Летить, кричить, шумить орел,
Розбитих хвиль не ліче:
їх безліч вилете з джерел,
Коли він їх покличе.
Народ століття зносив гніт,
Терпів ярмо й сваволю...
І грізно враз розбив граніт,
І — гей, на бій за волю!
Летить, кричить, шумить орел,
Розбитих хвиль не ліче:
їх безліч вилете з джерел,
Коли він їх покличе.
1906
* 	*
*
Сонце на обрії, ранок встає,—
Браття, вставайте,
Сонце стрівайте:
Ранок встає.
Сестри, збирайте і зносьте квітки:
Будем співати,
Сонце квітчати,—
Зносьте квітки.
Браття, бандури і кобзи беріть:
Будемо грати,
Ранок вітати,—
Кобзи беріть.
Сонце на обрії, ранок встає,—
Грайте ж, співайте,
Сонце стрівайте...
Ранок встає.
1906
76

* *
*
Вони — обідрані, розбуті,
Сліпі, голодні і німі,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі,—
Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!
Ще вчора йшли вони за грати,
Терпіли мовчки глум катів,
Ще вчора їх могли топтати
І сікти дротом батогів —
Раби — сьогодні не раби:
Шумлять знамена боротьби!!
Вони — гроза, вони — герої:
їх гнів героями зробив,
І верх за ними буде в бої —
Сам Бог попереду рабів!!
Ти чуєш грім? Гримлять раби:
«За нами поспіх боротьби!!»
1906
ЖАЛІБНА ПІСНЯ
Хай душі, що повні і смутку, і сліз,
В погребную пісню зіллються,
Хай прапори наші похиляться скрізь
І голови журно нагнуться...
На траурних марах в хмелю забуття
Лежать невмирущі герої,
Не світять ті зорі, що гріли життя,
Не сяють в нескінченім бої.
Як леви, боролись вони за народ,
За правду народного діла,
Життя їх стрівало тернами негод,
А смерть їх безсмертям зустріла...
77

Як тяжко, як журно без вас, дорогі,
Як пусто і сіро усюди...
Тремтіть же, тікайте, кати-вороги,
Бо смуток в нас помсту розбуде.
Клянемся ми всі, що за їх помстимо,
Всі ваші злочинства згадаєм,
Яке надівали на край ви ярмо,
Як тяжко знущались над краєм.
Клянемся ми всі, що народ розкуєм,
Всі здійсним святі заповіти
І волею край свій, як сонцем, заллєм,
Щоб міг він і другим зоріти.
У землю спускаються труни сумні,
Зливаються звуки з сльозами...
Чи чути вам, браття, пісні жалібні,
Що вчора співали ще з нами?..
У землю спустилися труни сумні,
Злилися з сльозами пісні жалібні...
1906
ЛЕБЕДИНІЙ ЗГРАЇ
Ви в ірій линете від сірого туману,
Від сірих днів, від суму і нудьги
На срібло чистеє спокійного лиману,
На пишні береги.
Не жаль вам тих, що сміло гинуть по дорозі
Від пург і бур скажених і сліпих:
Вам ірій мріється крізь сльози,
А сонце суше їх.
4
І скільки вас в борні розбилось об граніти,
І скільки вас сконало серед мук,—
78

Але і смерть була безсила вас спинити
І вбить ваш вільний дух.
Летіть!.. Коли ж ви будете бенкет справляти,
Згадайте мертвих словом жалібним...
І наперед, ніж келих сповнений підняти,
Ударте в дзвін по ним!
1904
* 	*
*
Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних!
Я хочу вам про рідний край казать...
Я хочу ними кидать і влучать
В серця катів і зрадників гидких.
Не слів мені, а іскр блискучих і палких!
Хай кида іскрами вогонь моїх промов,
Ах, мій народ з катами вмісті йшов,
Сам скутий раб — заковував других.
Не слів мені, о ні! Не слів, а ніжних хвиль!
Хай плещуть хвилями пісень моїх слова,
Хай кожна рима рани обмива,
Хай кожний спів уйма народний біль...
1906
* 	*
♦
Я більше не плачу... Я муку свою
В кайдани навік закую:
Народ мій закутий в кайдани,
Горять його рани...
Душу свою
Я ранам його віддаю...
Я більш не співаю: в борні уночі
Співають залізні мечі...
Вночі блискавками літають,
До бою скликають,—
І меч мій в борні
Нехай заспіває мені.
79

Доволі мовчати! Глухі і німі
Раби закричали в ярмі,—
Народ закричав мій: «До бою!
За землю, за волю!»
В помсті сліпій
Кричу я: «За волю! на бій!»
1905
* 	*
*
Всю стуму розпачу душі моєї
Не розігнать і всесвіту всьому...
Геть кобзу! Струни я порву на неї
І розіб’ю її саму.
1905
* 	*
*
Ти на ніч не дивись...
Яка б ніч взагалі
Не була на землі,—
Прийде ранок колись!
1905
КАП | ПАНУ] ШМІДТУ
Хай його по-звірськи вбито,
Хай його в пісок зарито,—
Він не вмер...
Кличе він і зве до бою
Битись з царською ордою
І тепер.
Хай його зопхнули в море,—
Море хвилями говоре...
І всяк час
Воно буде в берег бити:
«Діти, здійсніть заповіти,—
Бог за вас!»
1906
80

♦ 	*
♦
Довго хмарами небо покрите було,
Довго землю встеляли тумани,
А сьогодні — дивлюсь — і весна, і тепло,
І блакить, і повітря весняне.
Все радіє, живе і співа навкруги,
Ніби дихають луки і ниви,
І в струмки обертаються білі сніги,
І туркочуть, як голуби сиві.
Я стояв і дививсь, і здавалось мені,
Що кричать журавлі десь в блакиті,
Що несуть вони нам і любов, і пісні,
І тепло, і розкоші, і квіти.
Я дививсь і радів, що минула зима,
Що весна наближається, літо...
Коли — глядь — уже сонця ясного нема.
Небо ж хмарами сизими вкрито...
1904
* 	*
♦
Нехай обдурений я сном,
Нехай осміяний без жалю,
Нехай замість весни і раю
Ридає вітер за вікном,—
О, 	хай розвіялися сни,
Хай ті ж і сум, і жаль, і муки,
Але я й досі чую звуки
Моєї дивної весни.
Минув бенкет... але дзвенять
Ще голоси, столи накржгі,
Десь гасне сміх і недопиті
Рядами келихи стоять...
1903
81

* *
*
Осінню віє... весь світ — мов тюрма...
Вколо гойдаються віти з журбою...
Більш ні привіту, ні ласки нема
В світі широкому, засланім млою.
В серці останні дов’яли квітки,
Небо захмарено, осінню віє,
Пісні якоїсь десь тануть дзвінки,
Хиляться заміри, гаснуть надії...
1905
* 	*
♦
На високій скелі ранньою добою
Кулею підбитий сокіл клекотав,
І могутній клекіт розлітавсь луною
І орлів на волю попід хмари звав.
І орли бурхливо з криками і шалом
Кидались в повітря, прагли боротьби,
А самотній сокіл з тугою і жалем
Умирав в знесиллі ранньої доби.
І тебе під хмари кличу я з кімнати
Битись і боротись за красу мети,
І на льот орлячий руку подала ти...
Годі! Я не можу й хати перейти.
1905
* 	*
♦
Не дивися в душу: труни там сумні...
В них надії, мрії, заміри мої...
Там, в могилах чорних, радощі кохання,
Всі його утіхи, всі його бажання.
Не дивись на мене поглядом смутнимг—
Знаю, ти не любиш, мариш тільки ним...
А коли кохаєш — упади на груди,
І в грудях ні трун тих, ні мерців не буде!
1906
82

* •
*
Болить душа моя, болить...
Пекучий біль її проймає...
А день за днем пливе, біжить,
А там і смерть страшна чекає...
Я жив... а що кому зробив?
Куди я дів чуття і думи,
Коли й чиє життя зогрів,
Кого на світ я вивів з стуми?..
Бажав я тільки і співав
Про ніч землі, про сяйво неба,
І в люде пісню посилав
За мене здійснити, що треба.
1904
* 	*
*
Нарцис, закоханий в лілею,
Дививсь на неї, в’янув, млів
І називав її своєю,
І щастю вірити не смів.
Йому лілея усміхалась,
Вночі і вдень шепталась з ним,
А їй, нарцису мій, здавалось,—
Вона з тюльпаном чарівним.
Вмирав нарцис з журби, з кохання,
Вмирав... і чув самотній він
Чиїсь слова, чиїсь зітхання
І поцілунків срібний дзвін...
1905
* 	*
*
Ти зовсім мене не кохала,
А я був повинен забуть...
Чого ж ти так тяжко зітхала
В той час, як збирався я в путь?..
83

Чого твої руки тремтіли,
Чого ти тремтіла уся?!
І роки уже пролетіли,
А й досі не знаю ще я.
1905
* 	*
♦
Понад руїнами шумить журливо гай...
Ой не шуми, мій темний гаю!
Невтішних сліз з очей не викликай,
Ой не розбуркуй суму-жалю...
Ой не шуми журливо, тедіний гаю мій!
Сховай в собі всю глиб розпачу...
В душі моїй сіріють теж руїни мрій,
А я дивлюся і не плачу.
1905
* 	*
*
Поглянь у душу: там, в труні,
Лежить любов моя розбита,
Парчею срібною покрита
І вбрана в квіти весняні.
В сумній пітьмі свічки горять...
Співають мрії: «Пам’ять вічно!»
Ридає щастя безутішно,
Надії в траурах стоять...
Надворі вечір настає...
Ридання стали затихати
І тільки десь гудуть лопати,
Та в серце хтось погребно б’є.
1905
84

* *
*
Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: «Мій раю!» — і стратити...
Боже всесилий! чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!
1905
* 	*
♦
Ні, забуття не дасть мені й сама природа...
Нехай вона і дивна, й молода,
Але її краса і врода
Твою красу і вроду нагада.
До моря б я побіг, де лащуть берег хвилі,
Але мені згадаються в той час
Твої і ласки, й руки білі,
Що на плечах моїх були не раз.
Я втік би в темний гай, щоб слухать, як шепоче
До листу лист і до квіток трава,
Але шептала й ти в зимовій ночі
Мені колись шовковії слова.
Я б думкою спинивсь в другім небеснім світі,
Куди і сяйво зір не доліта,
Але і там же власне сонце світе
І знов воно про тебе нагада.
1905
В САДУ ВОСЕНИ
Тоді, як ще листя зелене було,
Як трави стояли і квіти пахтіли,
Кудись несподівано сонце зайшло
І білі пелюстки снігів полетіли...
І казкою дійсність зробилася вмить...
Скрізь мармор... все вколо мовчить і не дише.
Ні пташка не дзвоне, ні лист не шумить:
Усе заворожено чарами тиші...
85

На марморі квітнуть бездушні квітки,
Із білого мармору лист виглядає*
Ось кинуті майстром для когось вінки,
Там пригоршня перлів розсипаних сяє.
Здавалось мені, що русалки ось-ось
Вродливі, як янголи, вийдуть рядами
І перли ясні позбирають для кос,
І мовчки себе заквітчають квітками.
Здавалось, що мармор увесь оживе,
День нагло погасне, засвітяться зорі,
І кожная квітка другу обів'є,
І кожний листок до листка заговоре.
І мармор зітхнув, і ожив, і розтав...
І казки не стало... І тільки добою
Лист жовтий поволі на землю спадав
Та ніжні стократки схилялись з журбою.
1905
* 	*
Гроза пройшла... зітхнули трави,
Квітки головки підняли,
І сонце тепле і ласкаве
Спинило погляд на землі.
Здаля розвіялись тумани,
Знов ясно, пахощі, тепло...
Спинилась кров, замовкли рани...
Прибите серце ожило.
Літає радість, щастя світе,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти...
А сльози ще тремтять на них.
1905
86

* *
*
Жита з волошками, і луки, і гаї,
І всі розкоші весняні,
Всю вроду, всю красу безкраю,
Як втілити її,— не знаю,
В слова, в пісні мої.
Де взяти кольорів стобарвних і живих
Для трав і квітів весняних,
Де взять мелодій, слів і згуків
Для всіх пісень гаїв і луків
І шуму хвиль річних?!
Ах, знаю де! Я в казку дивную свою
Усю фантазію ввіллю,
Зроблю усе живим, чудовним,
Таємності, розкошів повним,—
І в казді дійсніть відіб’ю.
1906
* 	*
*
Чому з тобою ми не хвилі?
Удвох за руки б ми взялись
І в край щасливий полетіли,
Де ждала нас любов колись.
Чому не птахи ми з тобою?
Ми б не нудились на землі,
А над горою сніговою
З ясними хмарами жили.
Чому ми й досі не здолаєм
Свого минулого забуть?
Ми б в щасті чистім і безкраїм
Могли б, як в морі, утонуть.
1905
87

* 	І»
*
Тануть,
В’януть
Сніги,—
Як крізь хмари летючі
Гляне сонце блискуче,
Усміхнеться в привіті,
Розіллється в блакиті.
Тане сніг,
В’яне сніг,
Гине!
Тане,
В’яне
Мій сум,—
Як в уяві ти встанеш
І в усмішці розтанеш,
І простягнеш через милі
Свої р ю-білі.
Вона ішла... але здавалося мені,
Що ніжний пролісок в снігу зоріє,
Встає з-під нього і радіє
Промінню, сонцю і весні.
Вона ішла... мені ж здавалось, що газель
Поміж кущами кроком полохливим
Назустріч бистреням бурхливим
Униз спускається зі скель.
Вона ішла... і їй всміхалися гаї,
Вітри несли їй пахощі майові,
Вклонялись трави їй шовкові
І щебетали солов’ї.
В’яне сум,
Гине!
1906
* 	*
88

Вона пройшла і зникла десь у сизій млі...
І ніби з нею все пройшло навіки:
Весна, бажання і утіхи,
І вся краса життя й землі.
1905
* 	*
*
Серце моє — клітка,
А пісні — пташки,
Що об неї б’ються
І на волю рвуться
В небо, в сяйво дня.
Хочеш — нахилися
До грудей моїх,—
Скільки там літає,
Скільки там співає
Голосних пташок.
Серце моє — клітка,
А пісні — пташки,—
Кров’ю їх кормлю я,
Слізьми їх пою я —
Кожну пташку так.
Хочеш слухать пісню?!
Випускаю пташку,
Розчиняю дверця...
Чуєш сльози серця
З кров’ю пополам?!
1905
* 	*
*
Місяць, закоханий в ніч чарівну,
Сяє, щасливий, і світе;
Сонце цілує рожеву весну,
В травах кохаються квіти.
Місяць не дума про. ранок страшний,
Сонця пітьма не лякає,
89

Квіти не стогнуть у день весняний:
«Осінь нас, бідних, чекає...»
Чом же, скажи мені, нас по весні,
В ранок розкішного квітня,
Мучать-лякають примари страшні,
Осінь і ніч безпросвітня?..
1904
* 	*
*
Люблю її, зову своєю,
Як пташку, жалую її,
В полях, в гаях гуляю з нею,
Співаю їй пісні свої.
Вона ж, замислена, крізь сльози
Все журно дивиться кудись,
Немов шукає по дорозі
Того, що стратила колись.
1906
* 	*
*
Того, що любе він, ти рада,
Та й я не плачу, рад і я,
Бо що мені лукава зрада,
Коли вві сні ти вся моя.
Захочу,— й ти ідеш зо мною,
Плетеш вінки мені в степах
І кажеш з ніжною журбою,
Що я тебе люблю не так.
Захочу,— й ти зо мною вмісті
Летиш на крилах мрій моїх
Кудись в краї, ясні і чисті,
В краї ясних і чистих втіх.
Захочу,— й плачеш ти зо мною,
Мою розважуєш журбу,
Захочу,— й ти летиш до бою
І других звеш на боротьбу.
90

Вві сні мого бажання влада,
Сміюсь, шалію, радий я.
Бо що твоя лукава зрада,
Коли вві сні ти вся моя.
1905
* 	*
*
Твої очі — тихий вечір,
Що спускається безгучно,
Несучи на землю спокій
На своїх сріблястих крилах.
Твої очі — сизі хмари,
Крізь які у день похмурий
Пробивається проміння
Твого серця золотого.
Твої очі — срібна річка
З таємничим царством казок...
їх розказують нечутно
Золотим рибкам русалки.
Твої очі — ніжні квіти,
На яких спинились сльози
Після мук за світ безщасний,
Як росинки після ночі.
Твої очі — тиха радість,
Що у душі людські ллється
І несе в яснім спокою
В їхні ночі усміх неба.
1905
* 	*
*
Ти в ліжку ще. На крилах золотих
Тебе ще сон ясний колише
І носе десь в просторах світових,
В країнах див, утіх і тиші.
Ти в ліжку ще... На личку, на чолі
Який щасливий усміх в тебе!
91

Не прокидайсь: ті ж муки на землі!..
Побудь ще мент один на небі.
Ти в ліжку ще... О мила, не вставай,
Нечутно я пройду до хати
І розчиню вікно твоє потай,
Щоб ти могла весну вдихати.
Щоб спала ти і чула солов’я,
Щоб чула пісню ти і знала,
Як стогне в ній сумна любов моя,
Яка в тобі відгуку не зазнала.
♦ 	*
♦
Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.
«Самотній він,— юрба казала,—
Як жаль його...» — і далі йшла,
І в повній щирості бажала
Зробить посмітюху з орла.
1906
* 	*
*
Раз високо над горами,
Уранці по весні,
Дві хмароньки пливли кудись,
Як янголи ясні.
Удосвіта дві хмароньки
Зустрілися вгорі
І мовчки зупинилися,
Як божих дві зорі.
Дві хмароньки зустрілися
Удосвіта колись,
Зустрілися, спинилися,
За рученьки взялись.
92

Хотілось їм зостатися,
Удвох прожити вік,
А вітер злий сміявся вже
Десь збоку біля їх.
І стали тихо плакати
Дві хмароньки ясні,
І сльози їхні падали,
Сріблясті і рясні.
А трави в свої рученьки
Ловили радо їх
І грали, ніби в крем’яхи,
Сльозами хмарок тих.
1905
* 	*
*
Зрадила та, що любила...
Зрадила мила мені,—
Пусто у серці без неї,
Сумно, як в темній труні.
Падає листя з берези,
Капають роси з гілля...
Сам би я плакав, та сльози
Всі уже виплакав я.
Падає листя з берези...
Все навкруги умира,
Ніби і в серці у мене
Вогник життя догора.
Впасти б на землю і спати
Сотні і тисячі зим...
Думать про милу зрадливу,
Марить минулим усім.
1906
93

* *
Полилась по срібній ночі
Срібна пісня солов’я...
Защеміла, заболіла
Вся душа моя.
Ой нащо ти, пісне, ллєшся
В звуках чарівних,
Нащо мрії викликаєш
Із могил сумних?..
Як квітки, вони пов’януть...
Швидко рік мине,
Як моя невірна мила
Кинула мене.
Пісня ж ллється і чарує,
Дзвоне: «В щастя вір,
Бо розлито щастя море —
Од землі до гір...
Кинь по милій сумувати,
Плакати в журбі:
Прийде та, що вік вже буде
Вірною тобі...»
1904
* 	*
*
Порвалися струни на арфі...
І арфа сумує німа,
В других виклика вона сльози
І плаче сама.
Сміюсь я, жартую, співаю,
Не скаржусь на долю зовсім
І б’ю по розірваних струнах •
На серці моїм.
1906
94

В КРИМУ
З кримських образів
* *
*
На сірій скелі мак цвіте,
І вітер злий його гойдає,
І пил на цвіт його мете,
І лист без жалю обриває.
Бліда, і ніжна, і сумна,
Серед людей ти, як в пустелі,
І ти на цілий світ одна,
І ти, як мак, на сірій скелі.
1906
* 	*
*
В обіймах хмар мовчали скелі...
І хмари так казали їм:
«О любі сестри, полетім
В краї щасливі і веселі...»
В обіймах хмар мовчали скелі...
І хмари тихо полетіли...
І сльози сріблились на них...
І, 	ніби сльози, з скель німих
Каміння, котячись, сіріли...
І хмари тихо полетіли...
1906
* 	*
*
Літній вечір... Гори в млі,
В золоті вершини...
А під ними ллється десь
Пісня України.
95

Гасне вечір... Сон обняв
Гори і долини...
А між горами літа
Пісня України.
Ніч давно... Заснуло все...
Тільки море плине,
Та щебече понад ним
Пісня України.
1906
* 	*
*
В сріблястім морі сад втонув,—
Скрізь сяєво зелене,
Навколо трави і квітки,
І мила біля мене.
В сріблястім морі мліє сад,
Захоплений красою,
Круг мене квіти,— і в мені,
І ти моя, зо мною.
1906
* 	*
*
Вічне море вічно ллється,
Не спиняється й на мить:
То об скелі сірі б’ється,
То пісні свої шумить...
Чом же я не вільне море,
Чом мовчу я цілі дні?!
Чом так тяжко люте горе
Груди стискує мені?..
1906
96

* *
*
Я на камені над морем,
Легко, весело мені...
Я співаю пісню морю,
І воно мені співа...
Вечоріє... В хмарах гори,
Обнімає землю сон,
А мій дужий спів лунає
І гуде над шумом хвиль.
Проспівав я пісню морю,
Ліг на камінь і лежу...
Ніби пісня, ллється море,
Ніби рими, хвилі б’ють.
1906
* 	*
♦
Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду.
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч розкидає сріблястії шати...
Кедр до мімози схилився і спить,
Ніжно мімоза щось кедру шумить.
Море купається в місячнім світлі,
Дихають важко троянди розквітлі.
Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду...
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч над землею розкинула шати.
1906
* 	*
♦
Коли на крилах хмари злотні
На землю вечір принесуть,
Вони летять на верхогір’я
І там солодкий спокій п’ють.
Вони летять на верхогір’я
Прощатись з сонцем золотим,
Йому добраніч посилати,
Мінятись усміхами з ним.
4 	О. І. Олесь, т 1
97

Вони летять на верхогір’я,
Щоб сонце вдосвіта зустріть,
Щоб знов покинуть вранці землю
1 знов по вечір полетіть.
1906
* 	*
*
Осріблені місяцем гори блищать,
їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні Тм співають вітри,
Що нишком підслухали в моря з гори.
Осяяні місяцем, гори блищать,
Осріблені місяцем, сосни шумлять,
А море і сердиться, й лає вітри,
Що нишком його підслухають з гори.
1906
* 	*
*
Біг я далеко від смутку і горя,
Біг і прибіг я до вільного моря.
«Море! О море, море розкішне,
Втіш моє серце, серце невтішне!»
...Згуків утіхи шукаючи в шумі,
Камінь обняв я і слухав в задумі...
Море про власне могутньо співало,
Море нічого мені не сказало.
«Кедри, чинари, гранати, мімози,
Втіште мене ви і висушіть сльози,
Ніж в моїм серці, в крові мої груди...
Гляньте, як зранили їх мені люде...»
Дерево міцно обняв я в задумі,
Згуків утіхи шукаючи в'шумі...
Тихо про власне шуміли гранати,
Кров мого серця не вміли уйняти...
Я серед степу: вертаюсь додому...
Краю немає степу голубому...
98

Краю і смутку, моєму немає,
Пале він душу мою, розриває...
Чув я,— іде боротьба в моїм краю...
Втіху собі я в борні відшукаю,
Славою я свої рани загою...
Дайте, борці, мені кращую зброю!
1906
* 	* .
*
В долинах десь хатки біліють,
Привітно світяться вогні,
А тут, на горах, в вишині,
Провалля з скелями чорніють.
В долинах — тиша, сонний спокій,
А тут шумлять, гудуть вітри,
Мов хочуть скинути з гори
Мене в провалля, в яр глибокий.
Долини сплять... собі б заснути,
А я все вище, далі йду...
Стомивсь вкінець... ось-ось впаду,—
І ноги в мене ніби скуті...
Долини сонце вже стрівають...
Мені б його стрівать, вітать...
А я упав і хочу спать,
І очі вії закривають.
1906
* 	*
♦
Затремтіли струни у душі моїй...
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!
Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш...
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в'єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.
1906
4*
99

* *
♦
Прийди, прийди... Нудьгую по тобі,
Нема кінця моїй журбі...
І так журба моя невтішна,
А ніч така ясна і ніжна,
Як ти.
Як ти!?
0 ні, бо ти ніжніша без кінця,
Ніж вся ласкава ніч оця,
1 ніч ясна мене не втіше,
І ти її в сто крат миліше —
То ж ти!
1906
* 	*
*
Райдуга з неба злетіла,
Райдуга впала на землю,
Барвами вкрила долину,
Плава і в'ється над нею,
Ніжно її обіймає,
Ясно всміхається сонцю,
Крила йому простягає...
Райдуга з неба упала,
Райдуга впала на землю...
Щастя, о райдужне щастя!
Ти ще не падало з неба,
Ти тільки в снах прилітало,
Щоб осліпити істоту,
Щоб осліпити і зникнуть...
Щастя, чи й ти коли-небудь
Спустишся з неба на землю,
Крилами, бідну, обіймеш,
Руки простягнеш людині?!
1906
100

КАЗКА НОЧІ
Ти заснула, мила? Встань!
Ніч навколо — срібне море!
Мила, вийди, виплинь в море...
Ти заснула, мила? Встань!
Вдень ходив я по землі,
А ходжу по дну морському...
Що це?! Сон?! По дну морському!
Вдень ходив я по землі.
Що за диво? Десь на дні...
Як то може? В’ється річка!..
Під водою в’ється річка!..
Що за диво десь на дні.
Білі яблуні цвітуть...
їхня пахощ — хвилі моря...
Десь на дні ясного моря
Білі яблуні цвітуть!
Будь русалкою в цю ніч!
Сядь, схились і слухай пісню.
Я зложу шалену пісню...
Будь русалкою в сю ніч!
Чуєш — кличуть солов’ї
З хати — в казку, з ліжка — в море...
Мила, вийди, виплинь в море,—
Чуєш? Кличуть солов’ї!
1905
* 	*
*
Ходім відсіль, де радощів немає,
Де все конає в щемках зла...
Ходім туди, де хвилями гуляє
Зелено-срібна ковила.
Ходім туди, де явори високі
Над воду гнуться з берегів,
Де комишам сичать осоки
Серед заквітчаних лугів.
101

Ходім туди, де пишний дуб з вербою
Не розлучаються й на мить...
Де ясен з ніжною журбою
Стрункій березі щось шумить.
Ходім туди, де роси, як перлинки,
Для хмар легких збира туман,
Де в’ються й стеляться барвінки
І обгортають рути стан.
Ходім туди, де співи соловйові
Літають в сяєві ночей,
Де в'януть трави смарагдові,
З квіток не зводячи очей.
Ходім туди, де ніч ясна і ніжна
Назустріч вечору іде,
Де вся земля, як рай, розкішна
Пахтить, кохає і цвіте.
Ходім відсіль, біжім з ції пустелі,
Тут тільки камені одні,
А там луги, поля веселі,
Ясні озера і гаї!
1905
* 	*
*
Глянь, мій милий, скільки вроди,
Скільки сонця навкруги!
Глянь, як сяють срібні води,
Як хвилюються луги!..
«Я сліпий... тебе ось... бачу...»
Ось послухай: десь за гаєм
Соловей заплакав враз...
Побіжім, його спитаєм,
Чи любив він більше нас?!
«Я глухий... тебе ось... чую...*
1905
102

♦ 	*
*
Хай щебечуть поцілунки,
Як пташки в весняний час...
Не лякайсь, моя кохана,—
Не почують нас.
Не дізнатись їм ніколи,
Чом зимою пишно так
Розцвітає мак рожевий
В тебе на щоках.
Хай дивуються і кажуть:
«Мов... дзвінки гудуть в степах...
Мабуть, хтось з дороги збився
І блука в снігах»..
1905
* 	*
*
Срібні акорди, що з серця знялись,
Як я в поспів’я їх втілю?!
Райдужні мрії, що з ними злились,
Як їх зловити зумію?!.
Ніжнії квіти, що в серці пахтять,—
Як їх відтіль позриваю?
Жемчуги сліз, що на квітах тремтять,
Як їх тобі позбираю?!
Втілить чуття мої в згуки, в слова
Світ увесь навіть не в волі...
Як же душа моя їх проспіва,
Частка душі світової?!
1906
* 	*
*
Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй...
Цілий день і країна нудилась:
З чорних хмар розливалися струмні по ній,
З чорних вій моїх сльози котились.
103

А ти вийшла,— і сталося чудо якесь:
Вся земля затремтіла, засяла,
Солов’ї засміялись-заплакали десь,
І душа моя арфою стала.
1904
НА КОНЦЕРТІ
Нудьга, журба і сум в роялі,
Ридають згуки жалібні,
Немов шукають когось в залі,
Немов кричать: «Нема П!»
...Ось чайка вибухла стрілою
І стала витись в вишині,
І стала плакать над водою:
«Киги! киги! нема II...»
Два фавни вибігли з узлісся...
Один другому щось сказав,
І знову з сміхом подалися,
І сміх їх лісом залунав.
Щось плаче ніби... чуєш?., хто се?
То, певно, жінка... так і є!
Щось сталось з нею? як голосе,
Як, бідна, в груди себе б’є...
Схопився вихор по дорозі
І полохливо втік у яр,
Заколихались трави, лози,
І нагло вдарив грім із хмар.
104

Гроза пройшла, і сліз безкрає
На листях, травах, на квітках,
Ласкаво, ясио сонце сяє
І відбивається в сльозах.
1905
* 	*
*
Стало знов темніше... хмари позвисали,
Вилетіли сови, вибігли шакали,
І ревуть, і виють, і шукають тіла...
Полилися сльози, кров зачервоніла...
В хмарах світлі зорі, в тюрмах вільні духом...
Ой нависла стума над народним рухом.
Вибігли шакали, вилетіли сови...
Скрізь гарячі трупи, скрізь потоки крові...
І, 	здається, ночі і кінця не буде...
Але стійте міцно і боріться, люде...
Розганяйте стуму, сміло рвіть кайдани,
Бо рожевий ранок незабаром встане,
Засміється сонце в небі золотому,
І його проміння не спинить нікому!
1906
ТРИ МЕНТИ
Тихше, тихше: ходять звірі,
П’ють народну кров вампіри...
Нахиляйтесь,
Пригинайтесь:
Може, мимо пройдуть звірі...
Тихше, тихше —
Хто це дише?..
Тихше... тихше...
105

Тихше, тихше: сплять вампіри,
Упилися кров’ю звірі...
Нахиляйтесь,
Підкрадайтесь,
Як убиті сплять вампіри...
Тихше, тихше —
Хто це дише?..
Тихше... тихше...
Гей, до зброї! Бийте в дзвони!
Будьте смілі, як дракони!
Всіх гукайте,
Всіх скликайте —
Хай гудуть, як громи, дзвони...
Хто там ззаду? —
Кулю гаду!
Хто там ззаду?..
1906
* 	*
*
Ми не кинемо зброї своєї:
Наше військо сміється б’ючись,
Наше військо в боях бенкетує,
Наше військо вмира сміючись.
Ми не зложим червоного стяга...
Кров червона із нас пролилась...
Власну кров ми ворожою змиєм..
Гострі коси залізні у нас!
Ми не підем з кривавого бою!
Наші друзі по тюрмах гниють,
Наші друзі в Сибіру конають,—
Ми назад їм проложимо путь.
Ми не кинем боротись за волю:
Наші браття упали в борні,
їхня кров ще гаряча на ранах,
їхні рани горять ще в огні.
Ми не зложимо зброї своєї...
Дужі в нас і бажання, і гнів,
106

Ми здобудемо землю і волю
І загоїмо рани віків.
Ми не підем а кривавого бою:
Наше військо сміється б’ючись»
Наше військо в боях бенкетує
І в боях умира сміючись!..
1906
* 	*
*
З військом за волю боролися ми:
Гинули сили народні,
В світі без волі жили, як в тюрмі,
Пухли і мерли голодні.
Рівність, братерство і воля усім —
Наші були ідеали —
Теплою кров’ю на стягу своїм
Ми їх в борні написали.
Бігли під прапор наш бідні раби,
Руки до нас простягали,
Наші дзвеніли мечі в боротьбі,
їхні кайдани бряжчали...
Ворог... подужав нас... в полоні ми...
...Нищуться сили народні,
В світі без волі живуть, як в тюрмі,
Пухнуть і гинуть голодні...
1906
НАД ТРУПАМИ
Ви мужа убили... лежить він в крові...
Я тайни не знаю, за що ви убили...
За що в його чорний гвіздок в голові...
...Він лікар був добрий... його ви любили...
Я тайни не знаю, за що ви убили...
Хаїме! ти, може... що зле їм зробив?..
Скажи мені, любий, за що тебе вбили?
107

Ввесь вік ти боровся за волю рабів,
За їх не боявся ні мук, ні могили...
Хаїме! мій милий!! за що тебе вбили?..
...Мовчить... і обличчя у його
За гріх не говоре нічого...
Ви сина убили... лежить він в крові...
Я тайни не знаю, за що ви убили...
За що в його чорний гвіздок в голові...
Він втішний був хлопчик... його ви любили...
Я тайни не знаю, за що ви убили...
Нухіме! ти, може, що зле їм зробив?..
Скажи мені, милий, ти ж маму кохаєш...
Ти ж так її дуже і завжди любив...
Скажи мені, пташко!.. Ах, слів ти не знаєш,
Ах, ти тільки «мама» одно вимовляєш...
...Хто ж скаже мені, немовлятко?..
Холодний, як крига, твій батько...
1906
* 	*
♦
Ах, минали б бенкети криваві...
Брязкіт зброї скоріш би утих...
Досить бою, і крові, і слави,
І довчасних могил дорогих.
Дужі! волю прекрасну віддайте...
Ситі! землю Господню верніть...
Хижі! чулими, добрими станьте
І в покуті гріхи замоліть...
1906
В ГОДИНИ РОЗПАЧУ
Візьміть мене, хмари, на крила свої:
Ті ж тюрми, і ярма, і гніт на землі...
В сльозах мої сестри, і браття в кайданах,—
Півкраю в курганах.
108

Ми бились шалено, як гірські орли*,
Але вороги нас в полон узяли,
І кинули бранців за мури, за грати
Кати і пілати.
І знову народ наш у владі катів,
І знову народ наш в сітках павуків,
Що кров його теплу віки випивають,
Тіла розпинають.
Візьміть мене, хмари, в безкраю блакить —
Я з скаргами хочу до Бога летіть...
Коли ж Він не вислуха скарги народні,
Я кинусь в безодні...
1906
* 	*
*
Ха-ха! ха-ха! краса яка!
Усюди трупи... ха-ха-ха!
І хтось дурний розсипав скрізь
Рубіни крові, перли сліз.
Ха-ха! ха-ха! дивись: кати
Несуть драбини і хрести...
Ха-ха! ха-ха! голгофи скрізь,
Рубіни крові, перли сліз.
Ха-ха! ха-ха! коли б мій брат,—
Пішли б рубіни ми збирать,
Та брата в мене відняли
І на Голгофі розп’яли.
Ха-ха! ха-ха! заплакав хтось...
Ти хто такий? ах, сам Христос!
Дивись... ха-ха... висить мара,
І кров тече з його ребра.
Ха-ха! ха-ха! не плач, мовчи...
Сміються сови і сичі,
Вовки, чорти плигають скрізь
В рубінах крові, в перлах сліз.
109

Не плач! ха-ха... добру не вчи:
Кругом гієни і сичі...
Нащо їм твій прекрасний рай?
їм трупів дай, їм крові дай...
Ха-ха! ха-ха! ти зрозумів
Бажання сов, гієн, сичів...
Ха-ха! ха-ха! смієшся ти?
Сміються трупи і хрести...
Ха-ха! ха-ха! у тебе ніж?!
Христос, Христос, себе не ріж...
Зарізав?! Кров ясна яка...
Ха-ха! ха-ха! ха-ха, ха-ха!
1906
* 	*
*
В провалля розпачу, де плив я без весла,
Знов ти прийшла, що вже не раз мене дурила,
І знов взяла мене на-крила,
І в синє небо понесла...
Повірив я і знов понісся в царство див,
Хоч падав я не раз з блакитної пустелі,
І груди розбивав об скелі,
І роки з ранами ходив...
Надіє, зраднице! Окрасо днів моїх,
Ти чуєш в поклику моїм палке благання?!
Не одури мене востаннє.
Не дай мене другим на сміх!
А схочеш знов мене віддать на глум людський,
То підніми мене в краї ясні й таємні,
І звідти кинь в безодні темні,
І об граніти їх розбий.
по

БУДЬ МЕЧЕМ
моїм!..
Книга II
МОЇЙ МАТЕРІ
Мати, мати! Не журися,
Не сумуй, не проклинай...
Я і сам ходжу, як смуток,
З серцем, змученим украй...
Ой, нащо ж малу дитину
Доручала ти степам?..
Над степами сяє сонце
І вітри літають там.
Сонце звало мене в небо,
В море неба від землі,
І про край якийсь розкішний
Клекотали журавлі.
Темні вихори крутились,
Бились з горами вітри,—
Сам я бачив, як гриміли
Сірі камені в яри.
А квітки в траві пахтіли,
Степ, як море, хвилювавсь,
І до мене цілий всесвіт,—
Мати,— всесвіт усміхавсь!
І зробившись рідним братом
Вітру, простору і трав,
Кидав я нудну роботу
І в зелений степ тікав...
Не клени, о рідна мати,—
Я і сам себе клену...
Вмер би радо, так сама ти,
Знаю, ляжеш у труну.
Ш

Плачеш?., в груди б’єш, конаєш...
Я конаю, мати, й сам...
Ой... нащо ж... малу дитину
Доручала... ти... степам...
1908
* 	*
*
Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла,—
І ось,— дивись, в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона.
Так спить орел,— і враз, розкривши очі,
Угледе світ, красу і простір голубий,
І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче
Про вільний льот орлів, про ранок золотий.
Так море іноді всю ніч дрімає,
І нагло хвилями, як крилами, заб’є,
І дивно перлами, і барвами заграє,
І очі всесвіту до себе прикує.
Летить воно, хвилюється і ллється,
В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,
І щастям все життя йому в той мент здається,
І все в той мент йому і годе, і щастить.
І де взялись ці хвилі сніжно-білі,
Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,
З яких ясних країн чайки ці налетіли,
Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?..
Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,
Коли іде борьба за волю, за життя,
Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу
І сонця жданого блискуче вороття.
1908
112

* *
Небо блакитне, зелена земля,
Груші і яблуні білі...
Квітоньки милі! зірвіться з гілля...
Вітряно! квітоньки милі.
Вітер на північ летить крізь садок,
Північ, ще вкриту снігами...
Квітоньки білі! зірвіться з гілок,—
Журиться мила за вами.
Ой полетіть, до вікна припадіть,
Мов голубки білокрилі...
Візьме на груди вас мила зогріть...
Вітряно! квітоньки милі!..
1907
* 	*
♦
І нелюба свого теплом я обливаю,
І з ним живу життям одним...
Нема його — журюсь за ним,
Ходжу і спати не лягаю...
А як би я тебе, далекий мій, любила,
І скільки б ласки я лила,
Яка б щаслива я була...
О 	мамо, мамо! ненько мила...
1906
* 	*
♦
О 	слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О 	слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
0 слово! будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
ТІНІ
Куди піти,
Куди втекти
Від голосу страшного?
Тікаю я
В ліси, в поля,—
1 не втечу від нього.
Біжу, а він
Гуде, як дзвін,
На смерть немов,
Все — бев та бов^
Коли ж стомлюсьг^.
Спочить спинюсь,
Бринять слова,
І хтось співа:
«Ой не стій,
Сину мій,
Не топчи хоругов...
Тут лилась моя кров,
Тут я ранений впав,
Як про тебе я дбав...
Ти забув...
Ти не був...
Ти ховавсь по житах,
По хлівах, по хатах,
Ти, як злодій, ховавсь,
Ти хотів і боявсь...»
І я з місця знімусь
І вперед понесусь,

А зо мною врівні
Щось летить і співає мені:
«Ой синочку, порадничку,
Ой, де ж ти був, мій зрадничку,
Як в бік мене улучено,
Як в’язано і мучено,
І топтано, і палено,
І глиною привалено.
Чому не йшов хоч віченьки
Стулить мені на ніченьки...»
І я кричу,
І знов лечу,—
Де люде, де огні...
І легшає мені.
...На досвітках прядуть,
Скрипки ведуть,
Баси гудуть,
Нічого їм не чуть...
«Нічого вам не чуть?» —
Питаюся у їх.
В одмову крик і сміх.
Я згодом обійдусь
І з ними сам сміюсь...
І нагло чую знов:
«Ой не смійсь, сину мій,
Ще сміяться рано,
Ще димить моя кров,
.Ще ятряться рани.
Ой постій,
Сину мій!..»
І я криком кричу,
І із хати лечу,
А зо мною врівні
Щось біжить і співає мені...
1908
115

♦ *
Ллється море, плеще в берег,
Б’ється в сірі скелі,
Мов з кайданів хоче вийти
На степи веселі.
Ой, і ми на волю рвались,
В сірі скелі били...
Море, море! глянь,— усюди
Наших хвиль могили...
1908
І ВИ ПОКИНУЛИ...
І ви покинули», і ви пішли...
І в найми душі віддали,
І клад, що вам діди сховали,
На скибку хліба проміняли...
Цигани ви,
Цигани ви!..
А там, в землі, який там скарб лежав
І скільки струн в собі ховав...
Які б то звуки розітнулись,
Коли б ви дивних струн торкнулись!..
Не варті ви,
Не варті ви...
І часом чує ліс в пітьмі нічній,
Як десь на кобзі золотій
Струна застогне і порветься,
І стогін скаргою поллється...
«О, де ж ви єсть?
О, де ж ви єсть?..»
1908
116

♦ *
♦
Колись здавався ти мені орлом підтятим
І в полі кинутим в агонії сконать...
Очима стежиш ти за ворогом проклятим,
Що хтів тебе ногою розтоптать.
Ти гнівом дихаєш, гориш, а не конаєш...
Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі,
Одним крилом круків ти відбиваєш
І сам лежиш на зломанім крилі...
Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним,
Що ліг в степу на камені спочить...
Ти важко спиш і мариш боєм щасним,
А ворог твій змією вже сичить...
Тебе взяли... Кати твої ламають руки,
Зривають твій мушкет з могучого плеча.
Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки,—
Його рука не випусте меча.
Народе мій! і ти — орел, вночі підтятий,
І чом не лицар ти, захоплений в полон?!
О 	орле мій, мій велетню крилатий,
0 лицарю, покараний за сон!..
Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,
А крила веслами волочиш по землі?!
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,
А вітром жалібно голосиш на ріллі?!
1 що орел, коли його орлина зграя
Не рве з землі в блакить ясного дня,
І що за лицар ти з усмішкою льокая *,
Без гордих дум, без честі і ім’я?!
1908
1 Лакей (діал.).— Тут і далі приміт. упоряд.
117

♦ *
♦
Розквітлу папороть шукаєш ти в лісах,
І вся ідеш в крові, і вся ідеш в сльозах...
А я, пригнічений журбою,
Іду поодаль за тобою.
О 	бідна ластівко! з залізом скутих крил...
Я знаю,— ти впадеш без віри і без сил,
А я в розпуці серед гаю
Тебе в могилі поховаю.
1909
* 	*
*
Світає... ніч поволі тане,
Чорніє ліс, сіріє поле,
І скоро красне сонце встане!..
Моє ж не встане більш ніколи...
В душі останній промінь гасне,
Як чорний ворон, ніч літає,
А сонце, чисте і прекрасне,
Крізь сльози усміх посилає.
1908
* 	*
*
Не беріть із зеленого лугу верби
Ні на жовті піски, ні на скелі,
Бо зів’яне вона від жаги і журби
По зеленому лузі в пустелі...
І сосни не несіть на зелені луги,
Бо вона засумує в долині
І засохне в воді від палкої жаги
І 	нудьги по далекій вершині.
1907
118

* *
Не зашумлять столітні верби,
Не зашумлять...
Не зацвітуть пожовклі луки,
Не зацвітуть.
Не вернем ми літа дитячі
Повік, повік...
Не підем ми волошки рвати
Ніколи вже.
На призьбі ти сидиш совою
І 	серце рвеш,
А я іду в крові і ранах,
Сліпий іду...
Дурна надія мене тернами
Кудись веде.
1908
* 	*
*
В країні мертвій і безплодній,
В країні зради і пітьми,
Забутий Богом і людьми
Сумує жертвенник народний.
Травою слід заріс до нього,
Віки вогонь вже не горить,
І 	ладан вгору не курить,
І 	перед ним нема нікого.
Де ж ви в сей час страшний вмирання?!
Чому молитись не йдете,
І 	жертв богам не кладете,
І 	не шепочете благання?
Чи в вас в пітьмі посліпли очі,
І 	ви не бачите мети,
Чи сил немає в вас іти,
Чи жити з вас ніхто не хоче?
119

Вам чути хід кінця страшного?
Ось він іде, біжить, біжить...
Востаннє,— жертвенник дрижить...
Впаде! впаде! скоріш до нього!
1908 •
НА ЧУЖИНІ
(Пісня)
Ой чого ти, тополенько,
Не цвітеш,
Чом пожовклу головоньку
Хилиш-гнеш?
Чом з вітрами-парубками
Не шумиш?
А засмучена-засмучена,
Мов з нелюбим заручена,
Все мовчиш?
Тільки часом до хмароньки
Скажеш ти:
«Ой хмаронько, ой чаронько,
Не лети.
Зірви з мене це листячко,
Це листячко-намистечко
Без краси.
У рідную родиноньку,
На милую Вкраїноньку
Віднеси».
1908
* 	*
*
В міщанській одіжі і в рідному вінку,
Занесена сюди бозна-відкіль вітрами,
Дивується вона чужинному танку
І 	слухає «кек-вок», сховавшись між служками...
О 	Украіно-мати! Зглянься, захисти,
Прости свою дочку безтямну і зрадливу,
120

Пошли ти янгола любовно одвести
Від круч дитя твоє сліпе на рідну ниву.
Мовчиш?.. Не йдеш спасти свою дочку?..
Ах, ти сама стоїш від рана і до рана,
В міщанській одіжі і в рідному вінку,
І 	слухаєш «кек-вок», розхристана і п’яна.
1908
* 	*
*
Ідіть! Ніхто вас не спиня,
Ідіть із ночі в сяйво дня.
Ідіть із мертвої пустелі
В краї зелені і веселі.
Ідіть,— ніхто нас не спиня.
Але ви тихо, тихо йдіть,
Сліпого лева не будіть,
На його навіть не дивіться,—
Йому страшне щось зараз сниться...
Ви тихо, тихо з ночі йдіть.
Вві сні він голову підвів
І 	ніби Божий світ уздрів...
Погляньте! плачуть мертві очі,
І 	струмінь сліз граніти точе...
О, 	що він в сні своїм уздрів?
І 	знову ліг... і важко спить...
Ще раз зітхнув... постійте мить...
Заснув, заснув... ідіть, не бійтесь.
Пройшли?! Тепер кричіть і смійтесь.
Далеко він і важко спить.
1908
121

РАНО-ВРАНЦІ
(В Криму)
Зайнялися гори! В золоті каміння,
В полум’ї граніти і в диму гаї,
А на хмарах грає сонячне проміння,
Грає і дарує усміхи свої.
І проснулись хмари, і всміхнулись світу,
І всміхнулись небу, морю і землі...
І знялися легко, з усміхом привіту,
І поволі зникли, і розтали в млі...
Випливло і сонцеї — все — любов і ласка!
Обняло всю землю сяйвом і теплом...
І, здавалось, щастя, чарівне, як казка,*
Має над землею райдужним крилом.
1906
* 	*
*
Лився спів колись у мене,
А тепер я сльози ллю...
Про журбу мою співати
Доручив я солов’ю.
Все втонуло в пісні-морі,
Все забулось, як вві сні...
Тільки ти, далека зоре,
Рівно сяєш в вишині.
1908
* 	*
*
Єсть дивні лілеї, що, вранці родившись,
Надвечір уже умирають...
Я бачив їх трупи... Стоять, як зомлілі,
І руки кудись простягають.
Родився я ранком, та нагло погас він,
І стало і сумно, і темно...
І ось,— уже роки в пітьмі я блукаю
І смерті чекаю даремно.
1905
122

•* '
♦
Народ, як мертвий, спить без снів,
А я на лірі граю
І вас, нудьгуючих панів,
Піснями розважаю.
Ганьба мені, ганьба мені!
Замовкніть, срібні струни,
Бо цілий край кона в багні,
І скрізь мерці і труни.
Ні! Хочу ліру я розбить,
Узяти сурму мідну
І нею з гір мерців будить
І Україну бідну.
Лишу я співи про красу,
Забуду власні жалі
І з гір високих понесу
Народові скрижалі.
1908
* 	*
♦
В проваллі темнім, десь на дні
Сосна чорніє на граніті...
Ніхто з живих не зна її,
Не зна й- вона нікого в світі...
Над нею десь весна цвіте,
Квітки цілуються з квітками,
Сміється сонце золоте,
Річки зливаються з річками.
Вона ж, самотня і смутна,
В яру чорніє на граніті,—
Ніхто з живих її не зна,
Не зна й вона нікого в світі...
І тільки іноді вітри
На скелі спиняться юрбою
І гоготать почнуть згори,
І насміхатись над сосною...
1906
123

* 	♦
♦
Небо з морем обнялося,
Море в небі розлилося...
Цілий світ вони забули
І в туманах потонули.
Марив я з тобою бути,
Наші рідні душі скуті,—
Та, як небо, ти синіла
І в думках кудись летіла.
1908
* 	*
♦
О 	сарнонько, приходь
Вечірньою добою
Над скло прозорих вод,
Уквітчаних весною.
0 пташко, прилітай,
Як ніч на землю гляне,
Туди, де темний гай
Шумить пісні весняні.
Ми будемо удвох
На цілий гай чудовий
Блукать серед квіток
По казці смарагдовій.
1 будеш в сяйві ти,
Як фея, як царівна,
Кудись у казку йти,
Чудовній казці рівна.
І будуть перли рос
Скидать на тебе віти,
І в пишні хвилі кос
Самі вплетуться квіти.
І скажем ми в той час
Квіткам, струмкам і гаю:
«Вінчайте, друзі, нас,—
Ми любимось без краю...»
124

І гай нам зашумить,
Озветься солов’ями,
І стане нам курить
Пахучі фіміами.
1907
НАД МОРЕМ
«Шуміть, шуміть, морські безодні,
Сміліше, море, в бій лети!
Душа моя така ж сьогодні
Крилата, вільна, як і ти».
Стою над кручею страшною,
Каскади злотні сонце ллє,
А там, внизу десь, підо мною,
В гранітні бубни море б’є.
«Руйнуй, руйнуй холодні скелі,
З піснями труни розбивай,—
І з мене теж пісні веселі
Летять, як хвилі, в рідний край».
А в тім краю, у тій пустелі,
В краю прокляття і ганьби
Одні — глухі, байдужі скелі,
Другі — осліплені раби.
І скарги зойк несеться з мене,
І гніву дим за ним летить,
А море, вільне і шалене,
Танцює, грає і шумить.
«Танцюй, танцюй, мій коню сивий!
Весь в піні, гриву розпускай,
Летім у край мій нещасливий,
Летім у мій невільний край!..»
...На човні я... вітри співають,
Кричать чайки, кудись звучи...
В очах моїх знамена мають,
Бряжчать, виблискують мечі.
1908
125

♦ *
Зустрітися, щоб зразу розлучитись,
Щоб бідне серце отруїть,
Щоб більш ніколи не зустрітись
І вічно втратою боліть.
Зустрітися, щоб скрізь тебе шукати,
Для чогось жить, не маючи мети...
Складать пісні тобі і знати,
Що їх повік не вчуєш ти...
1908
* 	*
*
Ми плакали на цвинтарі, безсилі,
А скрізь жовтіли на землі
Потоптані знамена милі
І наші зламані шаблі.
І сотні нас з чужинцем побратались,
Втекли від нас в ворожий стан
І разом з ворогом знущались
З кривавих наших сліз і ран.
Свої — серця нам виривали,
Чужі — тесали нам хрести,
А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти.
1908
* 	*
*
Помилку зроблено... не треба каяття!
Не треба сліз, і скарг, і жалю...
Неси покірно хрест життя,
Ховай журбу безкраю.
Про щастя втрачене даремно не гадай!
Удар в душі на смерть по йому
І мовчки привидом блукай
На святі життьовому.
126

* *
♦
Чим втішу вас? На що ясне я вам вкажу?
Де зілля я знайду на ваші рани?
Ні, ні! Я вам нічого не скажу,—
Уста мої скули кайдани...
На наш бенкет були вже сплетені вінки,
Стояли вже для нас столи накриті...
І ось,— лежать розтоптані квітки,
І наші келихи розбиті.
І ніч страшна іде... страшна, мої брати...
І так голосять жалібно каліки,
А там, немов серця людські, горять скирти,
Щоб, може, згаснути навіки.
Незрячий сам... на що ясне я вам вкажу?..
І як в лісах знайду я трав на ранн?..
Ні, ні! Я вам нічого не скажу,—
Уста мої скули кайдани...
1907
* 	*
*
Хто сміється в той час, як повинно ридати,
Той навік збожеволів давно...
Ми в той час сміємось!.. Нас вітають гармати
І регочуться з нами водно.
Глянь,— ховаються в грудях багнети,
Глянь,— свистять і літають мечі,
А у наших руках кастаньєти,—
Ми танцюєм, в танок зовучи.
Водевіль і трагедія нагло зійшлися
І заграли шалений танок,
І як вихор ми враз понеслися
Всі в вінках із червоних квіток...
Глянь,— як жалібно скрипки виводять,
Глянь,— як весело бубни гудуть,
А з землі танцюристів підводять
І на мари холодні кладуть...
127

Ой, на гору несуть!., не дамо! о, прокляті!
Побіжім!.. Там цвинтар на горі...
Ні... спинись... он, як сови окаті,
На могилах сидять матері...
1907
* 	*
4Є
Коли тебе розлюбе мила,
Для тебе сонце погаса,
Чорніє небо смарагдове,
І в’яне всесвіту краса.
Мене невірна розлюбила,
І я блукаю сам не свій,
Немов я кинутий остався
Один в пустелі світовій.
1908
♦ 	*
*
Не жди докорів і погріз,
Ні зайвих слів, ні зайвих сліз,
Бо я їх всі в собі спалю,
Бо я люблю тебе, люблю.
Літа пливуть, і в мряці літ
Довчасно гасне серця цвіт...
Цвісти б... горіть...— я цвіт гублю,
Бо я тебе люблю, люблю.
Ні, слів докірливих не жди...
Постій... не плач! постій,— не йди.
Замовкну я... уста стулю...
Люблю... люблю... люблю... люблю!..
1908
* 	*
*
Душа співа, як все співає...
Вона — як озеро... Тремтить
І рвійно лове кожну мить,
І все незмінно відбиває...
128

Поглянь,— ось-ось почне смеркати,
А там і літня ніч злетить —
П’янить, циганкою дурить...
О, 	єсть про що пісні складати...
Коли ж весь край нечутно плаче,
Гниє, розтоптаний, в смітті,
Кона, розп’ятий на хресті,—
Тоді забудь красу, співаче!
Тоді — вкривайтесь пилом, струни,
Навік, улюблена, прощай,
А ти, бурлако, руку дай
І — в путь, під стріли і перуни!
1908
* 	*
*
Синіла ніч, дивились зорі,
Дрімало стомлене село,—
Коли це враз вогняне море
Його схопило й залило.
...Крізь дим прорвався дзвін крилатий,
Махнув осмаленим крилом,
І, наче птах, стрільцем підтятий,
Забивсь, заплакав над селом.
«Води! води!» — лунає всюди.
«Ламай, неси, топчи, туши!
Куди пропали звідси люде?!
Чом там немає ні душі?
Подай драбину, кинь лопату,
Біжи за ломом, бий вікно!..
Куди?! куди,— не лізь в кімнату,—
Там все горить уже давно».
«Води! води!» — лунає всюди.
«Давай що-небудь дах накрить!
Сюди! рятуйте, добрі люде!
Горить! ох, лишенько, горить!»
5 О. І. Олесь, т І
129

А там, в пітьмі десь, на дорозі,
Жінки голосять в сорочках,
Холонуть діти на морозі
І немовлята на руках.
В огні палає Україна.
Але на крик несамовитий
Ніхто з синів її не йде,
І дзвін, каміннями розбитий,
В повітрі більше не гуде.
1907
* 	*
♦
Я ріс в болоті, мов бур’ян,
В воді було моє коріння,
А листя блідло без проміння,
І ржею Гв його туман.
Тепер даремне сонце ждане,
Даремна ласка днів ясних,—
Нехай мій ніжний цвіт без них,
На жаль,— хто знав його,— дов’яне.
1907
* 	*
*
Коли на крилах ночі
На землю сон злетить,
Ти в темний сад виходиш
З квітками говорить.
Ти знаєш, що заснув я
І сплю уже давно,
Замкнуті в мене двері,
Зачинене вікно.
130

Даремно ти гадаєш,
Тебе я одурив:
Всю ніч я за тобою
Нечутно проходив.
Тобі сказала рожа:
«Я бачила його:
Сьогодні вранці рвав він
Квітки з куща мого».
Шепнув тобі барвінок:
«І я його стрівав,
Засмучений ходив він
І лист мій потоптав».
Акація зітхнула:
«О травонько моя,
Навіщо там кохання,
Де треба забуття...
Іди собі у хату,
До нелюба іди
І милого ночами
Ніколи вже не жди».
Колишуться троянди,
Акація зітха:
«Забудь його навіки,—
Тебе він не коха».
І здалеку я бачив,
Як стала ти ридать
І, впавши на коліна,
Барвінок цілувать.
1906
* 	*
*
В пісні муки, в муці щастя,
В’яне все в гаю...
О, 	не слухай, усміхнися
І скажи — люблю.
131

Поцілуєш,— і від чару
Змовкнуть солов’ї,
І до ранку будуть слухать
Тільки нас гаї.
1907
* 	*
*
Кожний атом, атом серця
Оберну я в слово, в згук...
О, 	яка велика вийде
Повість радощів і мук!
Кожний ніжний рух сердечний
В пісню срібну переллю,
Окрилю її любов’ю
І стражданням запалю.
Полетять пісні крилаті,
Краплі крові полетять...
Понесуть усе з собою...
Тільки біль мені лишать.
♦ 	*
*
З серцем, повним смутку-горя,
Утомився я ходить
І прийшов на берег моря,
Щоб журбу свою втопить.
«Хвилі, хвилі! люту муку
Ви з грудей моїх візьміть...
Утопіть її, гадюку,
На край світу занесіть...»
Стали хвилі і зітхнули...
І крізь сльози бачив я,
Як в журбі моїй тонули
Море, небо і земля.
1908
132

* *
♦
«Вклонися ж йому ти низенько... низенько...» —
Сказала ти вчора мені...
А в мене забилось, забилось серденько,
І щось увірвалось в його глибині...
Вклонивсь я від тебе... зрадів козаченько,
Веселий, як сонечко, став...
Я глянув і ще раз: «Низенько, низенько...» —
Крізь сльози йому проказав.
1904
* 	*
*
У долині, поміж горами,
Де розсипались хатки,
На городі під чинарами
Я угледів нагідки...
І згадав свою бабусеньку...
Ось іде вона в садок,
Щоб нащось нарвати на г.иму
В'язку жовтих нагідок.
О, 	коли б ти зараз вгледіла,
На які нам гори йти,
Затремтіли б твої рученьки,
І кричати стала б ти:
«Ти завів мене в кумедію?!
Стій же, шибенику, стій!
Розкажу я все до крихтоньки
Завтра матері твоїй...
Що ж! Ти звідси вийти думаєш?
Ач! Стоїть собі, як пень!
Ох, просидиш ти в погребиці
Вкупі з жабами весь день».
І даремно запевняв би я,
Що це справжні скелі гір
Обнімаються з туманами
І приковують наш зір,—
133

Не повірила б, а сердилась:
«Сто я років прожила,
Сотні верст за вік проїздила,
В сотні селах побула...
На які я гори сходила,
Тільки Бог єдиний зна,
А із нашою «могилою»
Не рівнялась ні одна».
Крим, 1908
* 	*
♦
Дай руку, мій вітре крилатий,
І вірного друга забудь,—
Брати мої б’ються за волю
І в військо до себе зовуть.
Прощай, моє море бентежне,
Що помсту збудило в мені,—
Брати мої з скелями б’ються
І падають мертві в борні.
Прощайте, чайки легкокрилі,
Літайте і плачте без слів,—
Чайками кричать мої сестри
Над трупами рідних братів.
Прощай, моя мати-природо,
Навіки прощай і прости
І сина свого без прокляття
Упасти побідно пусти.
1906
* 	*
*
Усе жило,
Усе цвіло
І в щасті раювало.
Сади пахтіли,
Річки шуміли,
І сонце всіх вітало.
134

І цвів весь край,
Як Божий рай,
Де душі не страждали.
І тільки лози
Губили сльози,
За всіх одні ридали.
1907
* 	*
*
Дурю себе, в думках другу малюю,
Другу пещу, другу цілую...
...Відбувся шлюб... музика... сміх...
І я всміхаюся до всіх,
І я їй ніжним голубом воркую.
Коли ж я келих повний піднімаю
За щастя випити до краю,—
В той самий мент здаля, з руїн
Розітнеться погребний дзвін,
І я в знесиллі руку опускаю...
1905
ПІСНЯ СЛІПИХ
(Етюд)
Дайте сліпим, дайте незрячим,
Дайте.
Дайте покараним праведним Господом,
Дайте.
Світ нам застелено чорною хмарою,
Сонечко яснеє ще нам не сходило...
Ой, до труни ж ми його не побачим...
Дайте сліпим, дайте незрячим.
Риплять вози, і ржуть коні,
Шумлять люде, як ті ріки.
То-то дива на ярмарку,
135

То-то дива буде!
Шумлять люде,
Як ті ріки.
Ми тільки плачем —
Бідні каліки...
Плачем, не бачим...
Дайте сліпим,
Дайте незрячим.
1908
* 	*
*
Поставте келихи і оргії спиніть,
Вінки з голов своїх заквітчаних зірвіть
І тихо в траурах схиліться на коліна:
Вона в труні лежить, прекрасна Україна,
Лежить, немов жива, ще тепла на столі,
З стражданням на устах і кров’ю на чолі.
Поставте келихи і голови схиліть,
І журно з співами за марами ідіть,
Бо диких оргій вам простить вона не схоче...
І ледве ви вночі розкрили б очі,—
Як в білім савані угледіли б її,
З стражданням на устах і кров’ю на чолі.
1908
* 	*
*
Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть,
Що завжди сумують з слізьми на очах,
Гойдаються журно і плачуть по сонцю,
І дивляться в небо з докором німим.
А вигляне сонце, засяє над світом,
Вони усміхнуться крізь смуток йому
І важко зітхають, і тихо шепочуть:
«Ах, сонце! чому ти раніш не зійшло?!»
136

І ти, моя квітко, тим квітам подібна...
Глянь,— прапори мають в народних руках,
І дзвони сміються і волю вітають,
А ти, мов черниця, на цвинтар ідеш.
1907
ТАЙНИ НОЧІ
Тихше, тихше! Не диши!
Нас почують комиші...
Розлетяться, зникнуть чари,
І потонуть ненюфари.
Глянь сюди,— стрункий комиш
Осоку стиска міцніш
І, 	облесливий, шепоче
Про її літа дівочі.
Притулися! Вгледять нас...
Чуєш? — пісня полилась...
Ти не бачиш, хто виводе?
Не вставай: примітять води...
Зашуміла десь трава...
Ах! Русалка виплива...
Вся в каміннях, в сріблі, в росах,
І лілеї білі в косах.
Тихше, тихше! Не диши!
Щоб не чули комиші,
Не розвіялися чари,
Не втонули ненюфари.
Краще стань лозою ти
І на березі рости.
Я ж в комиш перероблюся
І до берега схилюся...
Ти — лоза, а я — комиш,
Будем дихати вільніш
І 	нікого не злякаєм
Більше в цім раю безкраїм.
1907
137

* *
*
Вийди! Ще срібнії шати
Зоряна ніч не зніма,
Цвіт осипають гранати,
Вітер на травах дріма.
Сонні шепочуть платани,
Хвилі колишуть піски,
Ходять по горах тумани,
Слухають гірні казки.
Вийди, щоб сонце стрівати,
Вдосвіта зорі гасить,
Скуті серця розкувати,
З ранком їх радісно злить.
1908
* 	*
*
Ой була на світі та удівонька,
Трьох синів мала,
Ночі не спала,
їх доглядала,
В чистім любистку синів своїх милих купала.
Що один з трьох синів звавсь Івашечко...
Бога не боявся,
Хати відцурався,
До панів найнявся,
Килимом під чоботи панські послався.
А що другий син звавсь Василечко...
Він потиху встав,
Скриню розрубав,
Скарби всі забрав,
Матір свою рідну, неньку свою бідну обікрав.
Що найменший з трьох синів був Незнаїчко...
Стріли його люде,
Розкололи груди,
На очі наклали полуди...
Ніколи ж він світу Божого бачити не буде.

Прийшла мати до Івашечка,
Голодная стала,
До вікна припала,
Плакала, ридала,
Руки свої схудлі простягала.
Вибіг синок, кричить, сердиться:
«Моя хата скраю,
Я тебе не знаю,
Іншу матір маю,
II 	пою, її кормлю, її доглядаю».
Прийшла мати до Василечка.
Голодная стала,
До дверей припала,
Плакала-ридала,
Василечком ріднесеньким сина узивала.
Вибіг синок, кричить, сердиться:
«Моя хата скраю,
Василя не знаю,
Інше ім’я маю,
Себе кормлю, себе пою, про себе я дбаю».
Ой додому вдова повернулася,
На землю упала,
Коси собі рвала,
Життя проклинала.
До сина свого, до найменшого промовляла:
«Ходім, сину мій, ходім, синочку,
Зігнімось, як лози,
Станем на дорозі,
На лютім морозі,
Може, хто з прохожих зглянеться на наші сльози».
Ідуть вони, тужать, степом, селами...
На їх голосіння
Дають їм каміння,
Лушпиння з насіння.
Велике ж твоє, Праведний, терпіння.
1908
139

* *
♦
Долини сплять, а я на горах
Один на цілу ніч стою,
Шукаю в небі, в добрих зорях
Зорю недобрую свою.
Шукаю я, щоб їй віддати
Назад усі дари її,
І тут, на горах, заридати,
І сльози виплакать свої.
1908
* 	*
*
Продавай чужинцю хату,
І вітряк, і двір...
Сам іди кудись на страту
В проклятий Сибір...
Хай прощаються і плачуть
Дітоньки малі,
Бо вони вже не побачать
Рідної землі.
Як сховаєш ти в могилу
Жінку і діток,
Сам ти прийдеш через силу
В рідний свій куток.
Станеш ти, на кий схилившись,
Глянеш на свій двір
І, 	невтішними залившись,
Проклянеш Сибір.
1906
* 	*
*
Ти не дивуйсь, що в’януть КВІТИ,
Як сонце дивиться на них,—
У кого ж стане сил стерпіти
Вогонь очей його палких?..
140

Ти не дивуйсь, що гаснуть зорі,
Як зійде ранок золотий,
Що хвилі ніжні і прозорі
Змивають берег кам’яний.
Ти не дивуйсь, що ніч п’яніє
І день тріпоче по весні,
Що бідне серце в грудях мліє,
Як вгледе щастя уві сні.
Ти не дивуйсь, що я тобою
Став марить ночі й цілі дні,—
Була ти сонцем, і весною,
І сном, і хвилею мені.
1906
* 	*
*
Вмирає день в вечірній час,
Пташки у ірій одлітають,
Спадає листя восени,
І квіти одцвітають.
Не винна ти,.. Покинь журбу,
Не плач, що розлюбила...
Усе мина, усе в житті
Чека своя могила.
1908
* 	*
*
Невже твої уста-коралі
У морі щастя я знайду?..
Невже твої гадюки-руки
Мене, як лози, обів’ють?..
Невже мене чекають знову
Зітхання, зустрічі, пісні,
Квітки надій в тернах розпуки
І ніжних уст твоїх: «Люблю...»
1907
141

ВОСЕНИ
Плаче день, гуляє вітер,
Листя боязко тремтить,
Хоче втриматись на вітах
І, 	не втримавшись, летить.
Плаче день, і серце плаче,
Ниє в грудях, мов в тюрмі,
А сусідка незнайома
Стогне, квиле за дверми:
«О прийди, прийди, мій милий,
Я розвію смуток твій,
Поцілунками зогрію,
Сон ясний тобі навію,
Повний тиші, повний мрій.
На руках моїх гарячих
Ти заснеш під голос мій,
А я буду колисати,
Пісню втішную співати,
Вартувати спокій твій.
0 прийди, прийди, самотній,
Як самотня я сама,—
В мене теж, як і у тебе,
Друга вірного нема.
Страшно, страшно! дні минають
Без проміння і тепла,
1 страшна, як смерть, самотність
Тут гніздо своє звила.
О 	прийди, прийди, мій любий,—
В’яне молодість моя,
В’януть думи, в’януть мрії,
В’януть... В’яну, сохну я».
Плаче день, і серце плаче,
Ниє в грудях, як в тюрмі,
А сусідка незнайома
Не втихає за дверми.
1904
142

* 	*
♦
Чого могла ти так боліти,
Від чого серце билось так,
Що розірвалися граніти
І залишивсь навіки знак.
Куди потоки сліз лила ти,
Об що ти билася грудьми?..
Чолом тобі, о земле-мати,
Уклін мій, страднице, прийми!
1908
Крим. Гори
* 	*
*
Квітка осіння давно одцвіла,
Пісня остання давно одзвеніла...
Скінчене свято пісень і тепла,
Снігом блискучим земля забіліла.
Літо і в серці давно одцвіло...
Рясно снігами його замітає...
В далеч туману життя одійшло,
Вічність байдужа стоїть і чекає.
1905
* 	*
♦
Даремно все... і голос єсть, і кобзу маю,
Рука ж моя не хилиться до струн...
Про що тобі, мій краю, заспіваю,
Про що тобі заграю серед трун?..
В які слова вложу свою журбу безкраю,
І як підкажуть їх могили і хрести?..
0 мертвий мій, о цвинтарю, мій краю! —
Коли ж труну свою розіб’єш ти?..
1 як би голосно про тебе заспівав я,
Коли б єдиний рух рукою ти зробив...
Коли б прокляв віки свого безслав’я,
Зневажив би недолюдків-рабів.
143

І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,—
В моїх піснях заграє дзвін мечів.,.
І ледве ти ім’я своє згадаєш,—
В побідний гімн обернеться мій спів...
Сиджу один... журюсь самотньо на руїні,
Співаю щось помалу і без слів...
Сумні мої пісні, як сумно на Вкраїні
Серед могил і зламаних хрестів...
1908
* 	*
*
Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
«Там спалили,
Там убили,
Там піймали.
Там забрали,
Посадили,
Осліпили
І згноїли...
Кра-кра-кра!
В хаті холод,
В шлунку голод...
А з попом у хату з хати
Ходе смерть дари збирати:
Піп з кишенею пустою,
Смерть вмирає під вагою,
Чорт на скрипці ззаду гра,
Топче трупи... кра-кра-кра!
Що ж ви дивитеся? — плачте!»
«Чорні ворони, не крячте...
Ми оглухли, ми глухі...»
«Як же стали ви такі?»
«Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяшки вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили...
144

День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм,
І ніяк ми не згадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєм,— божевільні,—
Чи в неволі ми, чи вільні...»
Раз ми вільні,— нащо військо?
«Що в кишені?», «Як назвисько?».
А не вільні,— чом до січі
Нас ніхто уже не кличе?
Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися...
«Кра-кра — вільнії кра-кра — вільні!
Божевільні, божевільні!..»
1908
* 	*
♦
Ти смієшся!.. Годі, брате,
Слід недужому ридати...
Глянь,— тебе хтось розколов,
Скрізь на грудях в тебе кров...
Ти смієшся, дзвінко граєш
І що хворий ти — не знаєш...
А на скрипці — ні струни...
І вона — зразок труни...
Погасають сірі очі...
А рука водити хоче...
Почорніло навкруги...
Позбирались вороги...
І в труну тебе, як друзі,
Положили в справжній тузі...
Вдарив дзвін... твоя рука
Знов відшукує смика.
1907
145

* *
*
Везли їх, зранених в борні з солдатами,
Везли їх, стомлених в тюрмі за гратами,
Везли, щоб там, в краях холодних,
Згноїти велетнів народних,
Крилаті іскри потушить
І знов дурити і душить.
В сльозах затриманих, з палкими муками,
Вони прощалися з полями, з луками,
Навік прощались з краєм рідним,
З своїм сліпцем — народом бідним,
Неслись в чужинну сторону
І мов лягали у труну.
І ось вони на мить одну спинилися
І на селян крізь грати задивилися,
А ті стояли, як каміння,—
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
«А що, голубчику, попавсь?»
1907
* 	*
*
Як вінки плела ти з квітів,
Розлучили люде нас...
Ми зітхнули, розійшлися
І не стрілись по сей час.
Ти давно вже вийшла заміж,
Одруживсь уже і я...
Ти щаслива,— я не знаю,—
Й ти не знай, любов моя.
Я торік, минулим літом,
Заїздив в своє село...
Завалилась рідна хата,
Рідну греблю рознесло...
Я не знаю, мабуть, греблі
Жаль зробилося мені:
146

Там, де ми танки водили,
Жалібні я склав пісні.
Каж люде, що недавно •
Що в ту ніч чиєсь ридання
З-понад озера неслось.
1906
Я не зазнав тих ніжних ласк і слів,
Що марились мені колись весною,
Що чув я в співах солов’їв,
Що гай мені ласкаво шелестів
Давно колись, далекою весною...
Ти другому всі ласки віддала,
Ти другому усі слова сказала...
Мене любить ти не змогла,
Для мене любих слів ти не знайшла,
Бо всі давно їх іншому сказала.
Але в житті моїм ще втрачено не все.
І часом в снах лежу я серед поля,—
Колосся ніжно б’ють мене в лице,
І безліч ласк і слів їх шум несе,
І ти мене шукаєш серед поля.
1906
Не забуду я... о ні!
І тепер, коли згадаю,
Бачу ночі весняні,
Чую шум далекий гаю.
На траві, в шовку густім,
Слід лишають твої ніжки,
А на личеньку твоїм
Золоті горять усмішки.
Ми йдемо... Шумлять гаї,
Ллються пахощі розкішні,
приходила чогось...
*
* 	*
147

Щось кричать нам солов’ї,
Щось шепочуть трави пишні...
А тепер... Далеко я...
Заросли в гаю доріжки,
Змовкла пісня солов’я,
І другим цвітуть усмішки.
1908
* 	*
*
О, 	ще не всі умерли жалі,
Не всі проспівані пісні,
Не всі захмарилися далі,—
Ще кров кипить, клекоче в шалі,
І серце б’є, як дзвін, в мені,
І вся душа в огні:
Життю і вам я не скорюся,
Вогню сльозами не заллю,
Я буйним степом розгорнуся,
Я морем співів розіллюся,
І в кожну пісню увіллю
Весь жар, всю кров мою.
1907
* 	*
♦
В яких боях ти пам’ять розгубив,
В якім шинку ти сон-отруту пив,
Який стрілець тебе у очі влучив,
Хто так прибив тебе і змучив?
Травою ти послався і ростеш,
Як чорний крук, серця могил клюєш,
Бо ти забув, хто впав за тебе в бої
І де лежать твої герої.
Скажи ж, в яких лісах ти заблудив,
Коли себе ти п’яний загубив?..
Чи в тую січ, як ти з землі не знявся,
Чи в тую ніч, як з братом побратався?..
148

Сліпий... Ти ходиш з смутком на чолі,
Кийком чогось шукаєш по землі...
І що тобі так треба відшукати,
Ніяк не зможеш ти згадати.
1908
* 	*
*
Я сонця жду, і сонце зійде,
І ранок прийде —
Вір, моя мила, жди і радій!
В ранку надій,
В райдузі мрій
Сонця чекай
І розцвітай.
В долі людській є щось таємне...
Ми недаремне
Роки страждали, тернами йдучи,
Руки рвучи,
Все уночі...
Ні! недарма:
Рідша пітьма.
Рідшає терен, зникають тумани,
Гояться рани,
Вір мені, люба дружино моя...
Бачу вже я
В квітах поля;
Все, що вві сні
Снилось мені.
1906
З ЛИСТА
Перший пролісок блакитний,
Першу квітку весняну
Шлю тобі, моя голубко,
У далеку сторону.
Хай тебе він привітає
З сонцем, з ласкою, з теплом
149

І розкаже, що він слухав,
Нахилившись над струмком.
Хай розкаже, що вчуває,
Пробиваючись, трава,
У якому дивуванні
Кожна бростка ожива.
Хай розкаже, як курличуть
Десь під небом журавлі,
Як всміхається ласкаво
Красне сонце до землі.
Хай твій смуток він розвіє,
Прожене його навік,
Щоб із уст твоїх полийся,
Як дзвінок, веселий сміх.
Хай же він тебе вітає
З сонцем, з ласкою, з теплом
І розказує ті дива,
Що почув він над струмком.
1904
* 	*
*
Нехай, як грім, гудут^ гармати,
Нехай п’яніє все в чаду,—
Як в полі буду сам стояти,
Шаблі ворожі відбивати
І, 	може, ранений впаду,—
А в стан ваш мертвий не піду.
О, 	не лякайте! В мене крила,
В крові — огонь, в душі — любов,
Нащо я вам? Вас в стані сила,
Не звіть мене! Ваш стан — могила,
І в ваших жилах біла кров.
1907
150

ТРОЯНДИ
Довго їх сонце без жалю пекло,
Довго! І нагло за хмари зайшло...
Вихор схопився, і грім загримів.
Дуб передчуттям грози зашумів,
Вдарила блискавка в груди кудись...
Свіжі дощі полились, полились...
Шепчуть троянди: «О, лийтесь рясніш,
Дайте нам дихати грудьми вільніш...
Наші гарячі уста остудіть,
Нас напоїть, напоїть, напоїть...»
В вазі в кімнаті троянди стоять,
Дивляться ясно, цвітуть і пахтять,
Усміхом грають пелюстки бліді,
Радо хлюпощеться листя в воді.
1908
* 	*
*
Доки ви будете ждать, кам’яні,
Доки отруєні будете спати?!
Встаньте! Давно проспівали півні,
Небо вбирається в ранішні шати,
Схід червоніє в кривавім огні.
Кличте калік і дітей понесіть,
Станьте вгорі на зруйнованих мурах,
Землю святую сльозами зросіть...
Тихо заграйте на рідних бандурах,
Небу свої каяття принесіть.
1908
НАД колискою
(Пісня матері)
Спи, мій малесенький, спи, мій синок...
Я розкажу тобі безліч казок!
Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.
151

Стогне і виє уже він давно,
Б’ється і стука у наше вікно...
Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи!
Ось уже й вітер зовсім занімів...
Мабуть, заснуть під намет полетів...
Холодно зараз в лісах і лугах,—
Все потонуло в глибоких снігах.
Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,
Затишок хочуть собі відшукать.
Ось вони вгледіли,— кущик стоїть,—
Годі! Давно вже лисичка там спить.
Кинулись знову кудись на грядки,—
Ой, там ночують сьогодні вовки.
Краще ви в поле біжіть, за лісок...
Знайдете там ви соломки стіжок,—
Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
Щоб не знайшли вас голодні вовки...
Спи ж, мій малесенький, годі гулять...
Зайчики білі давно уже сплять.
1908
* 	*
♦
Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.
Зректись себе, забуть ім’я,
Всесвітнім соромом покритись
152

І, 	не соромлячись, дивитись,—
Це дійсність, сон? — не знаю я...
0 краю рабський, скільки сліз
Було в мені... і ласк, і втіхи...
Які чудовні трави-ліки
Для ран твоїх в собі я ніс...
Ти п’яний спав... А я горів,
Душа ставала крем’яною,
1 не слова тепер спокою,
А іскри креше з неї гнів.
І їх, як зерна, кину я
В твоїх полях, степах і луках,
І, 	може, ти в пекельних муках
Згадаєш згублене ім’я.
1906
* 	*
*
Нащо, нащо тобі питати,
Чи я люблю тебе, чи ні...
О, 	легше серце розірвати,
Ніж знати відповідь мені.
Чи я люблю тебе,— не знаю,—
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль з зелених гір.
Спитай у чайки, що голосе,
Спитай у хмар, що сльози ллють,
Піди на спалені покоси,
Що в раз останній роси п’ють,—
Спитай, бо я сказать безсила...
Я знаю, знаю тільки те,
Що підеш ти,— і вирита могила,
І згасло сонце золоте.
1908
153

* *
Душа моя не зна вже більше гріз..
І грім замовк, і хмара розплилася,
І там, де кров колись лилася,
Тепер дзюрчить струмок із сліз.
Мовчать руїни, сонце сяє,
І білий стяг примир’я має.
0 ні! О ні! Розбитий храм
Встає живий в моїй уяві
1 кличе знов в бо! криваві
Помстити лютим ворогам,
Зове мене з труни гнилої
Блиснуть мечем і впасти в бої.
І я з землі підводжусь знов,
І знов в мені вогонь палає,
Одна рука меча тримає,
Друга спиня червону кров;
Нове життя буяє в серці,
І знову я стою на герці.
1907
* 	*
♦
Хто ви? Хто ви? З нагаями
І з брязкучими шаблями?
Люде, кажеш? Ми не вірим:
Нащо дивишся ти звіром?
Ух! Який страшний ти, вовче,—
Не дивись на мене довше!
Весь в крові... Скажи: тварину
З’їв ти зараз чи дитину?
Як? — і сам дітей ти маєш?
їх годуєш? їх кохаєш?
І для тебе це можливо?
Справді?.. Диво, диво, диво!..
Ну, а зараз ви скакали
І трьох діток розтоптали...
Вам не жалко? Хто з вас батько?
Хто з вас має немовлятко?
154

Як то?! Сліз у вас немає?
Сліз ніхто із вас не знає?
І не бачили ніколи?
Принести вам повні поли?
Ах! За що ж мене ти вдарив?..
Я ж одужати ще марив...
Ще удариш? Годі, круку,
Бо зламаєш другу руку...
Як же я вернусь додому?
Що скажу тепер малому?..
Ось він вибіже за хату
І почне кричати: «Тату!
Що ж? Приніс сопілку з гаю?
Ну, танцюй, а я заграю».
Як же я вернусь додому...
Що скажу тепер малому...
1908
* 	*
*
Серед скель, гаїв, каміння
Я гранітні мури стрів...
«Гей, чиї це володіння,
Хто фортеці тут завів?»
І, 	вартуючи на скелі,
Гордо вітер відмовля:
«Ці фортеці і оселі
Гір ясного короля».
1908
Крим. Гори
* 	*
*
Гори дикі і суворі,
Вічно горді, мовчазні,
Зверху дивляться в простори,
155

Де синіє синє море
І зникає вдалині.
Ніби вгледівши в безкраї
Військо ворога свого,
Стежать, як він скелі крає,
Як він мури розмиває,—
І зневажують його.
Крим
* 	*
*
Минуло два роки,— і нудно їм стало,
І кожне нового собі забажало...
І рвуть вони зразу залізні кайдани,
І щастя шукати ідуть у тумани.
І роки шукають, і роки блукають,
А спогади ржею серця роз'їдають,
А вколо пустеля, пісок та каміння,
Без місяця ночі, і дні без проміння.
І ось вони стрілись... В обійми б упасти,
Помилку і роки розлуки проклясти,
Та щось поміж ними стіною стояло
І голови журно обом їм схиляло.
* 	*
♦
Вечір... Навколо зима і зима...
Стомлене серце болить і дріма...
Сняться йому голубії простори,
Сині степи, і озера, і гори...
«Мила! ми підемо в поле, в гаї?
Тісно, і важко, і душно мені».
«Підемо, любий... Розтануть сніги,
Все оживе, заспіва навкруги...
В цвіт уберуться і ниви, і луки,
Тихо замовкнуть, забудуться муки. .
Знову у тебе пісні полетять...
Хворий ти... як твої груди горять...»
1907
156

* *
*
Сумно і весело! Сльози і сміх!
Зелено, любо, і сіється сніг...
Зимно становиться... Трави й квітки
Хутко вбираються в білі свитки.
В хустках всміхаються личка жоржин,
В смушки сховались коралі шипшин.
В ряднах нап’ятих стоять нагідки,
Всі чорнобривці наділи шапки.
Ніби всі вбрались на свято якесь,
Ніби зійшлись на весілля чиєсь...
Тільки з городу барвінок один
Дивиться журно в садочок крізь тин.
1908
* 	*
*
Хай наші вчинки божевільні,
Хай дикий шал в самій меті,
Але ми гордим духом вільні,
І наші душі золоті.
Як дзвони в горах серед тиші
Густимуть наші імена...
їх хвиля місто розколише,
їх грім на селах залуна.
Що смерть?! Брати мої,— могила
За нас казатиме всяк час,
І вільний льот народні крила
Направлять весело до нас.
1908
157

* *
*
Стою, дивлюсь на вас з докором...
А душу біль і жаль пройняв..ч
Я вам повірив — аматорам —
І гру борнею уявляв.
Рубались, сіклись ви, кололись,
Упавши, ворога кляли,
І знов — то левами боролись,
То сльози жалібно лили...
Вразили ви мене до краю,
І всі осталися живі...
А я... я в муках умираю...
А я тону в своїй крові.
1908
* 	♦
*
Скоро сонце засміється,
Зацвіте уся земля,
Та у парі із тобою
Не піду вже більше я.
А один, як привід темний,
Я блукатиму весь день,
Не любуючись квітками
І не чуючи пісень.
Я проходитиму луки,
Я минатиму красу...
І одну розпуку в серці
На край світу понесу.
1907
* 	*
*
Ти в ту ніч другим зоріла,
Ти другим вінки плела,
Надо мною ж насміхалась
І знущалась, як могла.
158

Чом же ти, коли дізналась,
Що давно жонатий я,
Вже півроку не смієшся
І заплакана щодня?
1907
* 	*
*
Ой і пишно ж розцвіли ви
На убогій рідній ниві,
Рясно цвітом її вкрили —
І червоні, й сині, й білі...
Чом же бідному народу
Не дали ви й досі плоду?
Віє вітер із півночі,—
Цвіт летить за ним охоче,
Кида тільки стебла ниві,
Що ростуть на їй щасливі,
Тягнуть сили, точать соки,
Розривають на всі боки.
Ой народні пустоцвіти,
Доки будуть вас терпіти,
Доки будете рости ви
На грудях слабих у ниви?!
Гей! Серпи, я бачу, сяють
І женці пісні співають!
1907
* 	*
*
Море і море! Блакить і блакить...
Крил мені, крил! щоб туди полетіть!
Чайкою в небі над морем спинитись,
Дихать і в далеч за обрій дивитись.
Зникнуть би там, потонуть у тій млі,
Кинуть би все на далекій землі,
Все, що ненавиджу, все, що люблю,
Все, що скривавило душу мою.
1908
159

* *
*
О 	моя Русалко з срібними речами,
Чом ти не воркуєш темними ночами?
0 моя Русалко з русою косою,
Чом ти не щебечеш пташкою дзвінкою?
Чом ти не колишеш мого серця стиха,
Чом не розвіваєш мого суму-лиха?..
Згадую я ночі, місячні, розкішні,
Співи соловйові на розквітлій вишні,
1 сади зелені, і жита шовкові,
І сумну музику нашої розмови...
Згадую тебе я... Згадую і гину
І туди думками, як на крилах, лину.
О 	моя Русалко з кров’ю крижаною,
0 моя Русалко з божою душою,
Все візьми у мене, все, що серце схоче,
Тільки знов верни ти незабутні ночі,
Знову сядь ти поруч янголом зо мною,
Ніжная Русалко з русою косою.
Стануть тихо віять пахощі майові,
Стануть знову литись співи соловйові...
Ти почнеш казати, як на струнах грати,
А у мене серце буде замирати...
1 коли зомліє від твоє! ласки,
Смерть для його буде кращою від казки.
1904
* 	*
*
Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за сонячний усміх
Квітками дорогу встилав.
Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна...
Чого ж ти з усіх моїх милих
У серці осталась одна?!
1906
160

* *
Нестися б плачу, летіти б крику,
Серця вогняні на частки рвать,
Розколихать би пустелю дику,
Усіх під прапор один зібрать,—
І кинуть мертві піски, каміння,
І вийти б з ночі у світло дня,
Де тонуть луки в морях проміння,
Де буйна тирса шумить, буя...
І жити б повно, і жити б вільно...
Чом же з прокляттям ми тремтимо?!
Ах, ми конаєм в муках подвійно:
Раб перед нами цілує ярмо.
1909
* 	*
*
Знемігся я.., Як камінь, час байдужий
В путі пригнічує мене...
Де той, хто ще душею дужий,
Де той, в кім серце вогняне?.
0 орле мій! одно твоє дихання
Розідме полум’я в мені,
1 знов піду я на страждання,
Піду на муки неземні.
Я буду звать. Прийди ти тільки, дужий,
Скажи, що день ще нас шука і жде.
Зневіривсь я... Холодний час байдужий
За мною привидом іде.
1908
* 	*
♦
Мели сніги тоді надворі,
Вітри стогнали жалібні,
Він був в несказанному горі,—
Вона лежала у труні.
6 О І Олесь, т І
161

І в ніч пурги, як вітер лютий,
Б’ючись з снігами, закричить,
До ранку він, журбою скутий,
Без сліз, замислений, сидить.
Але весною молодою,
Як все навколо ожива
І в небі жайворон співа,
Мов струмінь з срібною водою,—
Тоді він дні блукає в полі,
Гіркі, невтішні сльози ллє,
Себе в розкриті груди б’є
І проклін шле зрадливій долі.
1904
* 	*
*
В квітках була душа моя,
І ось дивись,— палаю я,
Я запалив квітки мої:
Нехай горять у сизій млі.
Нехай горять, нехай горять...
Літа летять, літа летять.
В огні горить душа моя,
Згорю і сам я,— знаю я,
Бо весь палаю я в огні,—
Не жаль себе, не жаль мені.
Дивись, любуйся, не гаси,
І попіл вітру віднеси.
1908
* 	*
*
Пройшло багато чорних літ,
І знов я в рідний край забився...
Мій степ пожовк і засмутився,
І світ поблід, щасливий світ.
162

Вклонивсь я друзям дорогим...
Вони ж мене не привітали,
І на слова мої мовчали9
І я здавався їм чужим.
1906
* 	*
*
Без щастя ми зустрілись,
Без горя розійшлись,
Хоч, може, і про інше
Ми марили колись.
Ми стрілись, як два вітра...
Всміхнулися без слів
І любо понеслися
Над хвилями степів*.
Схилялися нам трави,
Тремтів під нами став...
Ти весело горнулась,
Я міцно пригортав.
Зливалось твоє личко
З усмішками квіток,
І наші поцілунки
Спліталися в вінок.
1 час настав розлуки...
І знов без дум і слів
Ми ще раз обнялися,
І кожний полетів.
1906
* 	*
*
Не цвітуть квітки зимою
І дерева не шумлять..
А обгорнені імлою,
Як мерці, вони стоять...
6*
163

Як же ти, мій краю-квіте,
В час морозів вікових
Міг би квітнуть і шуміти
З-під наметів снігових?
Не кричать чайки зимою,
Не співають солов’ї...
Скуті кригою страшною,
Сплять озера і гаї.
Краю — чайко — соловію,
Як же міг би ти співать
І вперед іти в завію,
І других в дорогу звать?
Час мина... зима минає...
Все прокинеться від сну
І піснями привітає
Красне сонце і весну.
Як же ти, мій соловію,
Зможеш сонця не вітать?!
Як я можу, як я смію
В тебе, чулого, питать?
1909
* 	*
*
0 правда! Мій народ смішний безкрає...
Сліпий, горбатий і чудний,
Він старцем з лірою блукає
1 навіть — хто він,— він не знає,
Такий... безпам’ятний такий!..
Але я всім вселюдно признаюся:
Я — син його, я — старців син...
За руку, гляньте, з ним беруся
І завжди з ним іти клянуся
Кудись на гори із долин.
Брати! ваш глум і дикий сміх лунає!..
Людці!.. Ні, той навік ганебний син,
Хто п’є, і їсть, і в злоті сяє,— •
А батько руку простягає
І на ніч спати йде під тин.
1907
164

* *
*
На цвинтар сумно не ідіть,
В жалобі не ридайте...
Погляньте вгору на блакить
І в ній весну познайте.
Весна летить,
Весна шумить...
Розвійте чорні думи,
Ловіть весняні шуми.
Народ не вмер, народ живе,
Хвилює по Руїні,
І мова плеще і пливе
Річками по Вкраїні.
Вона жива!
Вона співа,—
Чого ж ви всі в задумі?
Кохайтесь в ріднім шумі.
Кохайтесь в шумі чарівнім,
Душею розцвітайте,
Несіть квітки й любистки в дім
І лави застеляйте.
Розвійте сум,
І пийте шум,
І ждіть ясної долі,
Що рве колосся в полі.
1909
* 	*
*
Душа моя — країна Жалю...
На землю впавши, плаче він,
Як бідний раб серед руїн,
Живим оставлений для шалу...
Все звірі знищили, розбили,—
Його ж не рушили й пустили.
1907
165

* *
Як прекрасна царівна у казці старій,
Заворожена відьмою злою,
Спить нетлінная роки в могилі сирій
І нетлінною сяє красою,—
Так і ти, Україно, лежиш у труні,
І заклята навік, і забута,
І за щось без жалю у кайдани страшні
Закула тебе мачуха люта.
Але явиться лицар колись молодий,
Вирве з рук тебе в мачухи злої,
І тебе поведе він у день золотий,
Як царівну, для долі ясної.
1908
* 	*
*
Хіба не бачите, що небо голубіє,
Що сонце ранками всміхається ніжніш,
Що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє,
І легше дихає, і дивиться ясніш.
Хіба не чуєте, про що вітри шепочуть
І як з зітханнями зливається їх сміх...
Хіба не чуєте, як голуби туркочуть,
Як краплі котяться і падають із стріх.
Хіба не вірите, що скоро день засвіте,
Що сонце наше вже з-за обрію встає,
Що хід його спинить ніщо не зможе в світі
І цвіту нашого ніщо вже не уб’єі
1908
166

поезії
Книга III
ЩОРОКУ...
І
Снігу, ой снігу якого!..
В білих снігах потонули
Гори, степи і долини...
Наче чекаючи любого гостя якогось,
Радий господар
Свитку свою розіслав по дорозі,
Свитку свою з найбілішоі вовни,
Свитку свою не надівану й разу.
Наче тут паслися гуси уранці,
Скублись, кричали
І пух свій розкидали білий.
Наче тут віяли тихо вітри,
Віяли тихо й несли
Хвилі вишневого цвіту.
Наче якась багатирка, свавільна і горда,
Всюди розкидала рядна й полотна:
«Гей, мов, дивуйтесь
І заздріть, сусіди!
В кого з вас скриня повніша в коморі!?
Хто тут посміє з вас вийти і крикнуть:
«В мене добро моє
Виткано тонше!
В мене добро моє
Випрано краще й біліше!»
Я ж не боялась
Зимового ранку
Вийти на річку
І прати до самої ночі.
Я не лякалась морозу жижкого:
Хай він обгортує стан мій дівочий,
Хай він, як парубок, в'ється круг мене,
Стискує руки
І 	в щоки цілує.
Боже мій! Скільки ж то лиха від сього!
167

Що, як в той час
Від його поцілунків
Мак на щоках моїх палко розквітне?! —
Може, краса моя бідна зів’яне!?»
Снігу, ой снігу якого!
II
Спала природа під ковдрою білою,
Снилось їй море
Наскрізь прозоре,
Дно його
Ясно-зелене,
Хвилі чи хмари над ним,
Снились їй ночі в серпанках сріблястих,
Зорь тихосяйні лампади,
Крики пташечі, зітхання вітрів...
Шелест шовковий степів неоглядних.
Ось вони стеляться, стеляться, стеляться...
...Спала природа, а з неба Мірошник,
Руки простягши над нею,
Сіяв крізь хмари муку.
III
Раз усе птаство
Зимового ранку
Мовчки дрімало в гаю.
Що за охота
Летіть на дороги,
Мерзнуть в холодних снігах?
Не тягнуться валки,
Не в’ються потоком
По битих шляхах.
Не сиплеться зерно
З чумацьких чувалів
Дощем золотим...
...І птаство нудилось...
Аж ось серед тиші
Дзвінком розсипається крик.
То пташка летіла
З сусіднього гаю,
Летіла,
168

Раділа,
Кричала:
«Сестроньки-подруги,
Гей, прокидайтесь,
Вістку я вам принесла.
Думала я,
Що розірветься серце,
Доки до вас долечу.
Вчора увечері,
Слухайте, сестри,
Паслася я в реп’яхах,
В сірих туманах,
Як в морі, тонуло
Все, що не єсть навкруги,
От я й пасуся,
Сумую, нудьгую,
Аж зирк!
Сонце — не сонце,
Місяць — не місяць,
Зірка — не зірка летить.
Я здивувалась,
І, 	навіть признаюсь,
Страшно зробилось мені.
Тільки у мене цікавість жіноча
Більша від страху була.
Сестроньки-подруги,
Що я угледіла,—
Вірте — пером не списать.
Янгол — не янгол,
Сонце — не сонце,
Зірка — не зірка, горить,
Птаство круг неї
Співає і в’ється —
Ненько моя! хай би зозулі
Весь вік свій кували —
Все б до кінця не дійшли.
Скільки круг неї
Метеликів, бабок,
Бджілок, джмелів та мушок!
Все їм всміхається,
Годе, щебече,
Килимом стеле себе.
Що це, я думаю,—
Привид, чи мрія,
169

Чи сниться мені?!
Довго ще я в дивуванні дивилась,
Зирк!
Аж добродій летить.
«Сірий горобчику,
Будь твоя ласка,
Що це за диво — скажи!»
Парубок глянув на мене,
Всміхнувся,
Потім цвірінькати став:
«Це Весна чарівна,
Дивне диво із див,
Прилетіла вона
Із незнаних країв.
Де стане —
Сніг тане.
Де гляне —
Сніг в*яне.
Цвірінь!
Цвірінь!
Чуєш, жайворон співає,
Дзвоне срібнії пісні,
А Весна його не знає:
Нащо здався він Весні.
Не його вона кохає,
А кого — ніхто не знає...
Тільки, може, знаю я,—
Вона любе солов’я.
Цвім-цвірінь!
Соловейко їй співає,
Розсипає срібний сміх,
Сміх сльозами поливає,
І в намисто ниже їх.
Він не зна — що буде з того:
Покоха вона другого.
Цвім-цвірінь!
Птаство все круг неї в'ється
І в коханні признається,
Тільки я один мовчу,
Не кричу:
Хто мовчить,—
Двох навчить!
Цвірінь!
Цвірінь!»
170

Боже мій, думаю,
Скільки у його
Тієї пихи!
Будеш співати
Чи будеш мовчати —
Дівки не взяти тобі!
Я побожусь,
Більше! —
На пригоршню зерна поб’юсь,
Кинься засватать за себе синицю —
Вір чи не вір, а з’їси гарбуза.
Сестрон ьки - сестроньки,
Гляньте, ось гляньте
На схід золотий!»
Глянули:
Красна Весна!
З криками, з галасом
Всі познімалися,
Всі полетіли,
Всі закричали:
«Веснонько, Весно, до нас, у наш гай!
Всі ми стомились і змучились вкрай.
Гинуть в кайданах струмочки ясні,
Мерзнуть під снігом квітки запашні!
Гнуться шовковії трави під ним...
Ніяк дивитись і дихати їм.
Всі ми стомились в даремній борбі.
Веснонько, Весно, не жаль нас тобі...»
Тихо на крилах спинилась Весна,
Стала до скарг прислухатись.
Баче:
Дерева схиляються,
Руки сухі простягають,
Журно хитаються,
Журно шепочуть:
«Веснонько, матінко,
Снігом прибиті ми,
Кригою скуті ми,
В жилоньках,
В серденьку
Злими морозами
Кров заморожена...
Веснонько-матінко,
Зглянься на нас».
171

Змовкли дерева,
І глухо з-під снігу
Квітки застогнали
І трави пожовклі:
«Веснонько-сестронько,
Холодно нам.
Краю, здається,
Немає снігам.
Давлять вони нас страшною вагою,
Гнуть наші постаті ніжні собою,
Душать, дивитись на світ не дають,
Білими круками тіло клюють».
IV
Слухала сльози і скарги Весна,
Слухала,
Ніченьку всю вислухала.
Ніченьку цілу
Страждала сама.
Шкода їй стало...
З слізьми в очах
Глибоко,
Важко
Зітхнула Весна;
І на зітхання зітхнула природа,
Білі сніги опустились
І танути стали...
V
Саме тоді на далекому сході
Сходило Сонце.
Сходило Сонце,
Тільки не сяло ласкаво,
Тільки не гріло промінням
Груди землі.
Сходило Сонце,
Нудне і байдуже,
Трошки... подихать повітрям
Та по протоптаній стежці
Тихо пройтися на захід
І прогулянку звичайну зробити.
172

VI
«Що се за парубок-сокіл на небі?
Хто се?» — питає Весна.
«Що то за квітка,—
Дивується Сонце,—
Цвіте на землі?»
Сонце спинилось,
Весна задивилась.
«Сонце! козаче мій! — крикнула дівчина,—
Знаю, я знаю тебе!
Снився мені ти ночами безсонними.
Марився в мріях моїх!»
«Дівчино! Весно! — озвалося Сонце,—
Вічність шукав я тебе.
Вічність даремно до зір приглядався,
Вічність журивсь по тобі!»
Щастям,
Потоками щастя
Всміхнулося Сонце,
Морем усмішок
Весь світ залило
І в поцілунку
Злилося з Весною.
VII
І затремтіли холодні сніги,
В темні провалля тумани сховались,
Зникла, крізь землю кудись провалилась
Відьма-Зима.
Весело, вільно струмочки побігли,
Вістку ясну несучи;
Бігли вони,
Щебетали по нивах,
В яри заглядали,
Грались, шуміли,
Зливались в потоки...
Щастя, здавалось,
Злетіло на землю,
Кожного втішило,
Вкрило, зогріло,
Кожну билинку малу пригорнуло,
Навіть одбилось в обличчях людських
173

Усміхом, жалем, добром.
Щастя І Ах, щастя,
Ти іноді все ж залітаєш
На землю безщасну!
VIII
В небі жайворонки в'ються,
З ал и в а ються -см іються,
Грають, дзвонять цілий день,
І щебечуть, і співають,
І з весною світ вітають
Дзвоном радісним пісень.
Ось вони на землю впали,
Щось шепнули їй, сказали
І розтали знов у млі...
І щоб глянути на диво,
Виглядають полохливо
Перші проліски з землі.
IX
Квітами, травами
Вкрилась земля.
З ранку до вечора
Сонце світило,
Сяло,
Лилось, цілувало,
Гріло огнем поцілунків
Землю холодну,
Голодну.
Тільки на заході
Десь під горою
Часом лягало спочити,
Щоб через мить на рожевому сході
Злотнії вії розкрити,
Злотнії, довгії вії...
Бідній Весні ж
Ці хвилини-години
Роками, віком здаються.
Бідна
Не ляже,
Не засне,
174

Схопиться з ліжка
І руки ламає.
Ходе, нудьгує,
До місяця каже:
«Місяцю, місяцю,
Князеньку ночі,
Зглянься на мене!
Взявши на срібнії крила свої,
Ти понеси мене
Високо, високо,
Щоб хоча здалеку
Я надивилась
В блискавки-очі йому.
Місяцю, місяцю,
Ти поринаєш,
Плещешся в хмарах,
Ти мого голосу-крику
Не чуєш.
Ти не говориш,
Чи скоро я вгледжу
Усміх його?
Ох, ще не швидко:
Ще тільки другі
Півні проспівали...»
Місяць не чув.
Він купавсь в океані,
Грався, як злотний дельфін,
Кидався в хвилі
І знов вилітав,
Бризкав
І струшував срібло із себе.
Падало срібло,
Лилося на землю
І сріблило мрії землі.
А ніч...
Свої коси чесала,
Сплітала їх дрібно,
І знов розпускала,
І знов розкидала
По плечах смуглястих своїх.
В повітрі чиїсь
Поцілунки дзвеніли,
І гасли,
175

І знов розцвітали,
Зливались,
Сплітались
І в’яли в вінках.
І хто може знати,
Чиї то були поцілунки?
Чи то солов’ї щебетали,
Чи капали роси з туманів,
Чи трави співали квіткам?
Хто з нас завісу
Таємної ночі розкриє...
Удень
Ми б усе одгадали,
Усе б на частки поділили,
А ніч
Тільки землю обніме —
І ми вже безсилими стали;
Тільки ми срібного келиха ночі
Злегка торкнулись устами,—
Ми вже обпоєні чаром.
Казкою
Ніч, і життя,
І весь світ нам здається.
Годі тоді нам
Розгадувать тайни.
Думаєм ми
І не знаєм,
Що воно сталося
З нами самими.
Року 1904
* 	* *
Вітер віє, віє, мліє,
Навіває срібні сни,
Навіває злотні мрії,
Чеше кучері Весни.
То загляне в чорні прірви,
То злетить в блакить ясну,
То пелюстки білі зірве
І посипле на Весну.
176

То замовкне, то заграє,
То всміхнеться, то зітхне...
З кожним з нас таке буває,
Як кохання спалахне.
X
Вітер любе,
Світ голубе,
Обнімає,
Пригортає,
Струмнем ллється,
Шовком в’ється,
Шуми носе,
Суше роси,
Сам не знає,
Що кохає.
Прилетить над море синє,
І на мить свій льот зупине,
І до хвиль простягне руки,—
І поллються з моря звуки,
Наче з арфи золотої,—
Тихі дзвони, тихі бої;
Все шептання...
Все зітхання...
Але Вітер вдаре в струни —
І гримлять із хвиль перуни.
Море стогне, плеще, грає,
Береги гранітні крає,
І кричить, і в білій піні
Сріблить, білить хвилі сині!
Але ось рука втомилась,
Хвиля впала і розбилась,
Знову море грає тихо,
Знову арфа ледве диха...
Ще рука на струнах мліє,
А вже Вітер зводе вії
І на камені, на скелі
Лове сни свої веселі.
XI
А Весна іде, як фея,
В чарах шуму і пісень,
177

Біла» біла, як лілея,
В квітах яблунь і вишень.
Скрізь блукає,
Все вітає,
Йде і сіє срібний цвіт,
Обсипає білий світ.
Стане, гляне Сонцю в очі
І спочить від щастя хоче.
Що їй Вітрове кохання.
Сльози, співи і зітхання?
Хай нудьгує,
Хай сумує,
Слід покинутий цілує,
Грає, плаче, віє, мріє
І піснями землю гріє.
Хай зітхає, хай кохає
І надію колихає.
XII
Надіє, надіє! Облудна мара...
Ти розпачу мати і зради сестра!
О, хто тебе ніжно на грудях не грів
І хто за тобою орлом не летів?!
І ти окриляла рожеві думки
І скрізь розсипала пахучі квітки.
Та падали мрії підбиті на Шлях,
І чорні гадюки сичали в полях.
А ти, сміючись, залишала поля
І бігла дурити такого, як я.
XIII
Та поки ще Вітер не в’яне в журбі
І віре, як вірив колись я тобі,
Нехай понад гаєм без стежки летить
І тихо на кобзі зеленій шумить:
«Весно! Весно! Раю мій!
Вся краса в тобі одній,
Вся краса, що в світі малась,
У 	тобі одній з’єдналась,
І тепер її оселі,
Де колись вона жила,
І блищала, і цвіла —
178

Чим різняться від пустелі?
Весно! Весної Раю мій,
Вся краса в тобі одній.
Весно! Весно! Слухай співи —
Я щасливий, ми щасливі...»
XIV
А Весна... Весна й не чула,
Що їй Вітер шелестів,
В небі поглядом тонула,
Де Орел її летів.
І молилась, і сплітала
Із благань вінок йому,
Цілий світ вона кохала
І молилася йому.
І у Вітра стислись груди,
Очі вгледіли когось,
І страшне чуття облуди
В серце кігтями вп’ялось.
XV
Підкрадались, гнулись, слались
Чорні звірі-вороги,
Чорні хмари насувались,
Слали тіні навкруги.
І 	зустрілись чорні хмари,
І 	накинулись, вп’ялись,
І 	прокльони, і удари
Загуділи, полились.
Сунуть хмари, стогнуть, б’ються,
Всю ніч бій на смерть іде;
З зброй блискучих іскри ллються,
В сурму мідну грім гуде.
Наче... гетьман з козаками
Понад хмарами гуля
І 	із лука блискавками
В ворогів своїх стріля.
Наче бою сили рівні
Не скінчили в ранній час,
І 	ворожі порохівні
Вибухають раз у раз.
179

Час пройшов, і ясно стало,
Ранок слізьми заблищав,
Все зітхнуло, заспівало,—
Тільки Вітер не співав.
XVI
Стогнав він: «О Весно!
0 зоре ясна,
Чи любиш мене ти?» —
Мовчала Весна.
«Я мучусь, конаю,
Я ночі не сплю.
О 	Весно, о мила,
Люблю я, люблю.
Зорять твої очі
В небесну блакить...
О, 	дай мені сили
Туди полетіть.
Зв'язала, скувала
Ти крила мої,
І 	я не літаю —
Стелюсь по землі.
Так дай мені зілля,
Отрутоньки дай,
Хоч я вже коханням
Отруєний вкрай...»
1 ніжно Весна продзвеніла йому:
«Обійми розкрила я світу всьому,
Мій друже крилатий, лети і шуми
І 	сумніви з серця безжурно зніми»
І 	Вітер зрадів, засміявсь, полетів
І 	брязнув по струнах шовкових степів.
XVII
Віри йнять словам жіночим,
їх устам, очам співочим,
їх зітханням, їх сльозам,—
Признаюсь — я вірив сам.
Але де ті, що зітхали,
Що цвіли мені колись,
180

Що правдиво зомлівали
І 	не зраджувать клялись.
Ах, одна
Друга вийшла за дідка.
Третя
Шоста — сьома теж така.
Але, Музо, що ти мелеш,
Винен більше я за їх.
Всі покинули мене лиш,
Я ж покинув їх усіх.
XVIII
Співать про любов, поцілунки, обійми —
Боюсь, що мій голос останній відійме...
Зазначу єдине, що Сонце Весні
Не зрадило навіть в зрадливому сні.
Але... обопільне, солодке кохання
Здавна викликало в мені позіхання,
Хоч, може, колись за щасливу любов
Охоче б оддав я і мозок, і кров.
XIX
Раз вночі прокинувсь Вітер
І 	угледіть захотів —
Чи ніхто не порушає
Тиші мертвої гаїв.
Пролетів він гай зелений
І 	сховався за кущем:
Дивна флейта розсипалась
Звуків радісним дощем.
Флейта плакала, сміялась,
Умирала і жила...
Біла постать сміх і сльози
Із долонь своїх пила.
Глянув місяць ясним оком —
І 	осяялась земля,
І 	крізь листя Вітер баче
І 	Весну, і Солов’я.
Соловей, стуливши очі,
В келих ночі срібло точе:
«Сонце, Сонце! Весно, ВесноІ
Як на світі жить чудесно,
181

Як чудесно в світі жить,
І страждати, і любить!
Весно, Весно, вміла ти
В небі сокола знайти.
Щастя завжди, всюди з нами,
Лине, в’ється над роками,
Квітне квіткою в садках,
В’ється рибкою в ставках.
Хто захоче щастя мати,
Всюди зможе відшукати.
Сонце, Сонце! вміло ти
В лісі Горлицю знайти».
Вітер наче збожеволів
Від страшних проклятих слів,
Розірвати серце волів,
Задушить Весну хотів...
І гадюкою страшною
Засичав він над Весною:
«Так умри ж ти, навісна».
Засміялася Весна,
Раптом стисла Вітру руки
І розсипалась на звуки.
XX
І довго ще Вітер конав і горів,
А потім поволі повивсь, полетів.
І впав серед сірих гранітних руїн,
Таких же сумних і самотніх, як він.
XXI
Зелено, любо усюди!
Наче стоять на землі
Свята зелені,
Клечальна неділя!
В мріях дрімає земля,
В щасті раює природа.
Наче з якогось далекого хутора
Дівчина йшла на весілля в село,
В південь гарячий ішла і стомилась,
І відпочити лягла — і заснула,
Тяжко заснула в житах на межі.
182

Сниться їй сон:
Наче козак в золотому жупані
Стиха під'їхав на білім коні
І задивився на неї, прекрасну,
І, зачарований, довго дививсь нерухомо,
Потім поволі схилився з сідла
І обпалив її красні уста
Довгим палким поцілунком.
Знявся... і зник на коні!
Дівчина крикнути зразу хотіла,
Словом його перейняти —
Мертві уста.
Хвилею щастя залита,
Дівчина бідна зомліла...
Спить вона тяжко, а хвиля її заливає,
Вщерть переповнює щастям істоту,
Ллється і ллється,
Плеще і плеще.
Хочеться дівчині всесвіт обняти,
Щастям усе напоїти,
Матір’ю стати,..
Спить вона й чує, що наче рости починає,
Більше, все більше і більше росте...
Ось вона стала велика, велика...
Землю усю зайняла.
Спить і раює прекрасна.
Коси її розплелися,
Хвилями в’ються в степах.
Килимом пишним лани покриває
Плахта її.
Маком червоним цвітуть на городах
Рукава її.
Ллються річками по луках зелених —
Дівочі стрічки.
Сяють розкидані збоку дукати —
Ставки і озера.
Спить вона довго
І... нагло —
Очі ясні розкриває!..
Сонце ще дужче горить...
Зелено... любо навколо!
183

XXII
Весілля скінчилось... Бубни одгули,
І п’яні музики додому пішли.
Розвіяні мрії, розвіяні сни,—
Ростуть під серцями дочки і сини,
В турботах натоплена хата землі,
Щоб кволе жіноцтво було у теплі,
Приборкала кожну істоту вага,
А з нею примир’я, думки і нудьга.
Один тільки Вітер у муках горить
І хворий вже тиждень на скелі лежить.
Лежить він, не засне — ні вдень, ні вночі,
Все в думці голосе, Весну зовучи.
О 	Вітре, не мучся і тихо засни,
Давно щось росте і під серцем Весни.
XXIII
Коли б я тобою,
О 	Вітре мій, був,
Я б іскру зневаги
В пожежу роздув.
Я б гордо на гору
Найвищу злетів:
Мій сміх заглушив би
Гармати громів.
В долині б я плакав,
Щоб збутись ваги:
Для сліз моїх гори
Були б береги.
Я кинувся б в море
Від болю, від ран.
Як море втопило б
Журби океан.
Коли б я тобою,
Мій Вітре, зробивсь,
Давно б я з другою
Кохавсь і любивсь.
184

XXIV
Що холод, як сонце
Огнем розлилось,
Що розум, як серце
Полюбе когось?!
Снігами-думками
Кохання туши,
А іскри крилаті
Несуться з душі.
Що розум холодний,
Як займеться кров,
Як світу потрібна
Єдина любов.
XXV
Тихо у полі... ні співу, ні шуму,
Думає поле глибокую думу,
Тишею душу свою напуває,
Колос зелений зерном наливає.
Тихо... ні співу, ні шуму.
Думає думу.
Тайна серпанки-убрання пошила,
Кожну істоту до шлюбу зводила,
Потім пахучі квітки познімала,
Білі серпанки у скрині сховала,
Тайна убрання пошила,
В скрині зложила.
Як перед нею усім не коритись,
Як перед нею життю не молитись?!
Тільки не молиться Вітер недужий,
Він д© всього, що за серцем, байдужий,
Вітер не може молитись,
Долі коритись.
XXVI
Хто долі кориться, хто далі не йде,
Хто прапор і зброю в безсиллі кладе,
Хто світло міняє на темряву ночі
І крила орлячі спокійно волоче,
Хто, вранці родившись, удень одцвіта,
Хто ворога злого уклоном віта,
185

Той краще не бачив би світу ясного,
Не тьмарив би дня і не ганьбив нікого.
XXVII
Але я забуду і жаль, і ганьбу,
Спочину — і іншу згадаю борьбу.
XXVIII
Тигр, що людям давсь піймати,
Рве, гризе залізні грати,
Перегриз би, в степ утік,
Став би вільним — кров'ю стік.
Скелі, гори в’яжуть море,
Море ж звуть ясні простори...
Роки линули, віки —
З гір посипались піски.
Серце зранене вулкану
Ждало, тисло біль і рану,
Більше ждати не змогло,
Кров’ю-лавою зійшло.
Вчись у тигра рвати грати,
В моря гори розмивати,
У вулкана вірить, ждать
І, зневірившись, вмирать.
XXIX
Вітер хворий віє стиха.
Ледве ходе, ледве диха,
То щось думає неначе
І без голосу заплаче.
То в гаю зламає гілку,
Стане, виструже сопілку
І на дудці тихо грає,
І прохожим серце крає.
То біжить над море синє,
То на гори тихо лине
І над кручею в задумі
Передумає всі думи.
186

Часом гнів його ужале.
Він забуде болі, жалі,—
Він як вихор вже несеться,
І шаліє, і сміється.
XXX
Хто із нас не ніс на гори
Люту муку, люте горе,
Щоб його під небом збутись
І назад за ним вернутись?
XXXI
Біг і я колись в простори,
Вибігав на сизі гори
І сміявся над любов’ю
Часом слізьми, часом кров’ю.
Більше думав я не в'януть,—
Із-за хмар на все поглянуть,
Остудить журбу пекучу...
Ледве я не кинувсь в кручу.
XXXII
Журиться Вітер, по берегу ходе;
Думонька муку за мукою плоде.
Гляне на місяць, гляне на ніч,—
Сльози гарячі ллються рясніш.
«Ноче-ворожко, поворожи —
Де моя люба — правду скажи.
Де моя люба,— щастя і мука,
Янгол небесний, люта гадюка».
Срібляться хвилі, плещуть і грають,
Верби гілками журно хитають,
Листя віщує, листя сичить,
Чорна циганка стала й мовчить.
Вітер шаліє, по берегу ходе,
Крила свої вигинає, розводе.
XXXIII
Вітер погрожує, Вітер шепоче:
«Ні, я облуди Весні не прощу,
187

Дні оберну я у сірії ночі,
Білі тумани гуляти пущу.
Більше не будеш ти в синьому небі
Бачити любого Сонця свого:
В сірих туманах сховаю від тебе,
Хмарами вкрию його.
0, не втечеш ти нікуди від мене:
В ліс — так я дерево кожне струшу;
В поле сховаєшся — поле зелене
Гребнями рук розчешу.
Вдень і вночі я усюди літатиму,
Доки без сил не впаду,
Всюди питатиму, всюди шукатиму,
Доки тебе не знайду.
А розшукаю — тільки спитаю,
Здалеку гляну в небо очей
І понесу я муку безкраю
В чорні безодні вічних ночей».
XXXIV
«Ого-ого!» —шаліє Вітер,
«Го-го!» — сміється із-над хмар
1, прислухаючись до грому,
Каміння кидає у яр.
«У прірви хмар я кину Сонце,
Огнем крилатим пролечу,
Розвію лист, погну дерева,
Степи зелені потопчу...
Знайду, знайду...» — шепоне Вітер,
В безодні дивиться згори,
А теплі сльози доганяють
Каміння, кинуте в яри.
XXXV
Щоб нам затуманить наближення смерті,
Нам діток Господь для утіхи дає,
І знов розцвітають обличчя потерті,
І пам’ять колишнюю жуйку жує.
188

Вишиває осінь на канві зеленій
Золоті квітки.
Квіти оживають, і з дерев спадають
Жовті нагідки.
Яблука і груші падають на землю,
Боки, спини б’ють.
Люде їх збирають, у мішки ховають,
Кури їх клюють.
Жито і пшеницю вже почастували
Ціпом на токах.
І для добрих шлунків винувате зерно
Мелеться в млинах.
Бавляться дітками, бавляться квітками,
Моляться батьки.
Вишиває осінь на канві зеленій
Золоті квітки.
XXXVI
Ранок... зеленеє свято кінчається,
Гаснуть на люстрах небесних свічки.
Килим поволі з підлоги згортається.
Зірвані квіти, гірлянди, стрічки.
Небо закрито завісою темною,
Заслані сірим серпанком поля.
Небо осталось горою таємною
І пілігримом безсилим земля.
Ой розлягався та понад морем
Білий туман.
Ой набирав він с синього моря
Цебра води,
Ніс він ту воду на круту гору
В степ голубий,
Щоб остудити, щоб напоїти
Отари хмар.
І напилися сизі отари,
І не лягли:
В довгу дорогу степом погнали
їх чабани.
189

XXXVII
В*ються тумани, пливуть над землею,
Линуть в простори на білих човнах,
Хиляться трави, прибиті дощами,
Листя на землю поволі спадає...
Нудно... однаково — жити чи вмерти.
Всі «Неминучістю» скуті давно.
Деякі навіть покарані тяжко,—
Як вони сміли родитись і жити?!
Бідні злочинці божились, благали,
Слухали журно своїх речників,
Громом гриміли слова прокурора,—
В'язні злякались і згодились вмерти.
Сум. Безнадійність. Руїни.
Наче з далеких країв налетіли
Гунни на конях скажених своїх,
Вихором-бурею скрізь пронеслися,
Все зруйнували і знищили вкрай.
Тільки тремтіли дерева зелені,
Ласки у неба просили в сльозах...
Небо почуло, подумало трошки
І запросило на їх сарану.
Наче колись тут в садах серед гаю
^ * ^агатий стояв козака.
Тріскались стіни комор від добра.
...Темної ночі, глибокої ночі
Месник ярами хиливсь до сідла...
Став, і послухав, і вийняв кресало,
І між кущами поліз по землі.
...Ніби розбурканий вистрілом сокіл,
Вилетів з скирти крилатий огонь,
Крикнув, і з шумом на крилах вогняних
Злякана зграя знялася за ким.
...Степом широким, припавши до гриви,
Месник летів на пекельнім коні,
Іскри і дим з-під копит виривались,
Хмари осяяні квітли в огні.
XXXVIII
чорніли скирти-ожереди,
190

...Тижні у полум'ї корчився хутір...
Стліли в пожежі комори, скирти...
Тільки сумують на сірих руїнах
Чорні дерева зелених садів.
Тижні гасили пекельну пожежу,
Тижні лилися невпинні дощі,
Та не змогла і небесна «пожарня»
Полум'я судної помсти залить.
XXXIX
Осінь — вмирання,
Примир’я, прощання,
Останні слова...
Пориви марні,
Звуки цвинтарні,
Смертні жнива.
Вмерти, не бути,
Не бачить, не чути,—
Прокляття... (кому?)
Жити, конати,
В муках палати
І нагорода... в чому?!
Вірить, молитись,
Плакать, проситись —
Годі, дарма!...
Може, змагатись,
Сіктись, рубатись,—
Зброї нема.
Зброя єдина —
Будь як дитина.
Грайся м'ячем,
Злотом, любов'ю,
Власною кров’ю,
Честю, мечем.
ХЬ
Я вам розказав би, як мучився я,
Що дівчина мила не любе,
Хоч, може, тепер уже пам’ять моя
Пелюстки безсмертників губе.
Але я про Вітер вам мушу співать,
191

Як він і конав, і помщався.
Та всього не можу про його згадать,
Хоч «вітром» я змалечку звався.
хи
Вітер носиться, літає,
Топче луки і поля,
Жовті трави пригинає,
Лист зриває із гілля.
То скирти, стоги розносе,
То у сурми загуде,
То в безсиллі заголосе
І до лану припаде.
То в уяві намалює
Другу дівчину ясну,
І в уста її цілує,
І не дума про Весну.
Нащо, Вітре, ти голубиш
В серці мрію золоту:
Як ти д р у г у не полюбиш,
А забуть не зможеш т у.
ХЬІІ
Знайти на вічні рани ліки,
Струну розірвану з’єднать...
Знайти, що втрачено навіки,
І знову вірить і бажать,—
Ні, ні! Де хвиля, що майнула,
Де звук, що нісся і погас? —
Хай пам’ять наша не забула,—
Не вгладять очі в другий раз.
хип
Квітки любові розцвітають
Єдиний раз, єдиний раз.
Вони ніколи не вмирають
І вічно в серце ранять нас.
їх поє сонячне проміння,
Годує чиста пахощ піль.
В глибинах серця їх коріння:
Торкнеш квітки, а в серці біль.
192

Зламаєш їх, потопчеш в муках —
І хочеш їх навік забуть,
А кров тече і плаче в звуках,
А ніжні парості ростуть.
ХІЛУ
Втратити віру — що керму зламати;
Хвиля осліплений човен веде,
Що його в морі широкому жде,
Хто його візьме на груди приспати?..
Втратив я віру і хвилям віддався,
Б’ють мене хвилі, об камені б’ють,
Хвилями місяці, роки пливуть.
З смертю ж я досі чомусь не спіткався,
Втратив я віру... о браття, о друзі,
Б’є мене хвиля, об камені б’є...
Скоро в розпуці, в безсиллі, в нарузі
Вирву я серце своє.
ХЬУ
Плаче Вітер, туже, бідний,
Та ховає мрії,
А навколо степ самотній
Наче крук чорніє.
Десь пливуть під небом гуси
Темними ключами...
Плаче Вітер, туже, бідний,
Б’ється над степами.
А на гілці лист пожовклий
Затремтить в конанні
І впаде, і тихо ляже,
І засне востаннє.
Розплітається уранці
Срібних снів мережка,—
До невірної літами
Заростає стежка.
7 О. 1 Олесь, т І
193

А у Вітра й досі в грудях
І любов, і муки,
І протоптані навколо
Всі поля і луки.
ХЬУІ
І думає Вітер: «Я хочу знайти
І мушу II відшукати,
Ганебно для мене на крок від мети
В пустелі жалю повертати.
Я з півночі хмари холодні зжену,
Встелю усю землю снігами,
І певно де-небудь в гаю, на лану
Ти стежку протопчеш ногами.
І тільки я слід на снігу нападу,
І тільки твій слід я пізнаю,
Як сокіл, я з неба в ту мить упаду,
Впаду, засміюсь, заридаю.
Не думай сховатись в людей на селГ,
Зумію прохожим я стати,
Постукати в двері і тихо з землі
«Пустіть, замерзаю»—сказати».
Так думає він і на північ летить,
Щоб скликати хмари холодні,
А стомиться,— ляже заснуть і спочить
Де-небудь на скелі в безодні.
ХЬУІІ
В полі хуга. День — не день,
Хтось згори снігами сипе
І прохожим очі сліпе,
Мов пелюстками вишень.
Пройде сніг... затихне все,
Вітер зніметься — полине,
Скирту вдаре і підкине,
І по полю рознесе.
Ось він вгледів коней-змій
І підставив зміям груди:
Подивився, що за люде,
Свиснув жінці молодій...
194

Запримітив очерет,
Розчесав його, розвіяв.
Мов крізь сито пересіяв
Снігу білого замет
ХЬУІІІ
А увечері він лине
З поля, з лісу на село,
Біля хат селянських гине,
Б’ється пташкою об скло,
Плаче, скаржиться, голосе,
Стихне й знову зарида,
Співчуття в каміння просе
І до призьби припада.
Та ніхто не одгукнеться,
І ніде душі не чуть...
Тихо з вікон світло ллється,
Ще рясніш сніги метуть...
...Наче зграї лебедині
Із незнаної країни
Налетіли
Білі, білі;
Наче в’ються і кружляють,
І на озеро сідають...
Року !910
195

З ЛІРИКИ
* 	*
*
Де ті слова, що вмерли на устах,
Де непроспівані пісні?..
Чи розп'ялись ви на хрестах,
Чи й досі мучитесь в мені...
О, як хотів я вмерти разом з* вами,
З моїми мріями-думками!
Але мої нікчемні вороги
І друзі, варті лиш жалю,
Зміцнили ржаві ланцюги,
Збудили міць мою.
І я встаюі Вернулись сили, роки...
Дзвенять пісень моїх потоки!
В СТЕПУ
Розцвіли дзвіночки-квіти,
Ніжні дзвони із блакиті!..
Сонце море сонця ллє...
Хтось у дзвони тихо б'є...
Хтось у дзвони тихо дзвоне,
Бог чи коник степовий,—
Я не знаю: в травах тоне
Той дзвонарик світовий.
Я молюся небесам.
Віра в мене дужча криці,—
Степ — один суцільний храм!
Скрізь церкви, церкви, дзвіниці,
Співи, дзвони, фіміам.
Я молюсь. Душа моя
Скрізь в повітрі розлилася...
Степом, небом пройнялася.
Світ в мені і в світі я.
196

* *
Стань, дівчино, стань!
Стань, дівчино, маків цвіте,
Дам тобі я кращі в світі
Не каміння — самоцвіти
І коралі подарую,
Тільки... злегка... поцілую,
Пожартую, помилую...
Глянь же, хоча глянь!..
Обернулась враз.
Відра скинула на плечі,
І сміється, і щебече:
«Ти говориш не до речі;
Хто ти — як я можу знати:
Чий ти єсть і відкіля ти...
А як мати вийде з хати,
Та угледе нас?»
І пішла собі...
І йде, не йде — літає,
Набік відрами хитає,
В хвилях-травах поринає;
А у мене в серці муки,
В'ються муки, мов гадюки...
Наложу з розпуки руки —
Буде гріх тобі!
З Я САМАН І 1
Квітнуть, дихають троянди,
Дивні без кінця...
Ти ж смутна, у тебе сльози,
І тремтиш ти вся.
О, 	не бійся: ти миліша,
Ти ніжніша їх...
І скажи,— тобі я кину
Всі квітки до ніг.
1 Грузинський радянський поет М. П. Юнцураш-
вілі (Ясамані, І а сам а ні, 1885—1955), знайомий по
Харкову
197

* 	*
♦
Гори сплять, повиті млою.
Спить давно уся земля,—
Тільки з мукою страшною
Не засну до ранку я.
В сяйві місячнім блукають
Голубі отари хмар...
То пасуться, то лягають,
То спускаються у яр.
Не засну я... мучать думи;
Не горів я і погас,
А народ мовчить в задумі
І чека в останній раз.
Море б’є в граніти темні,—
Чорний демон б’є крилом,
І сичить слова таємні,
І сміється над рабом...
Не засну я... Гнів голодний
П’є і сушить кров в мені,
І несеться шум народний,
І півнеба у вогні!
Справді... Небо в злоті грає,
Хтось вінок із хмари в'є...
Не засну я... сил немає,—
Ранок радісний встає!
Крим
НІЧОГО НЕ СКАЖЕШ...
Нічого не скажеш —і я не скажу,
І мрію крилату, як пташку, зв’яжу,
Зустрінусь — не стану,
Осліпну — не гляну,
Пройду без усмішки,
Пройду без зітхання,—
В очах ні докору,
196

Ні мук, ні кохання...
І можеш ти вірити звукам-словам?!
Дай руку — ходім в мою душу, в мій храм:
На чистім престолі із сліз і із крові
Курить моє серце, палає в любові,
І ти, наче янгол, схилилась над ним,
На всесвіт — над серцем одним.
Зустрінусь — не стану,
Пройду — і не гляну.
В душі моїй храм,—
Щодня тебе вгледжу я тамі
твої ОЧІ
Так дивиться сарна в дрімучому лісі,
Неначе почувши десь шелест в кущах...
Весною фіалки в гаях розцвітають
З таким дивуванням в очах.
Так слухають пісню, що ллється на селах,
Русалки у місячну ніч...
Так вухом земля припадає до ночі,
Як зорі говорять ясніш.
Так дивиться чудно душа моя бідна
В таємную душу твою
І щось мені каже, щось хоче сказати,
А я її слів не вловлю.
* 	*
•
Той, кого розлюбить мила,
В’яне, сохне від журби,
Опуска широкі крила
І вмира для боротьби.
Я не був любимий нею,
Я конаю і мовчу.
І з піснями над землею
Все кудись лечу й лечу.
199

* *
*
Іду, отруєний, прибитий,
Іду, несу пекельний біль,
І голос мій несамовитий
Луна і гасне серед піль.
Могили скрізь, хрести похилі...
А може, се мара одна?!
Хрести — то люде... любі, милі,
Могили — рідна сторона?
Так... люде... так... піду, заграю
І їм серця розворушу,
Я їхні муки розгойдаю
І власну муку задушу.
І от я, змучений без міри,
По двох останніх струнах б'ю,—
І капа кров з моєї ліри,
І ловлять звуки кров мою.
Дивлюсь — з могил мерці виходять,
Сідають, слухають гуртом,
І дико всі очима водять,
І кожний з глиняним хрестом.
Я кличу, плачу, проклинаю,—
Вони ж... як камені, вони!
І от я ліру піднімаю,
Рву нерв останньої струни,—
І ледве звуки обірвались,
Вклонились чемно кістяки
І тихо в труни поховались,
І... кинув хтось мені квітки...
* 	*
*
Вийди, змучена людьми
І одурена думками,
Снами, мріями, казками —
В лісі будем тільки ми.
200

В лісі дзвонять солов’ї,
Виливають щастя в звуки,
Виливають в звуки муки
Світові, твої, мої.
Вийди! я нарву квіток
І встелю тобі дорогу,
Як улюбленій,— як Богу,
Бо єдиний ти мій бог.
Вийди, в муках каяття
Я обмиюсь сліз дощами,
І терновими кущами
Я ще раз пройду життя.
Стану я в своїй крові,
Наче голуб білий, стану,
І розкрию свою рану,
В рані — рани світові.
І коли б уста твої
Не скривилися в прокльони,
В мене в серці вдарять дзвони,
Заспівають солов’ї.
З небом, з Богом я зіллюсь,
З сяйвом Вишнього, з тобою,—
Кожний нерв зроблю струною,
Сам я арфою зроблюсь.
Як блаженний, я піду
Вгору кручами, ярами,
Буду ставить тобі храми,
Доки в небо не ввійду.
* 	*
♦
От і пройшло життя, і ясно все тепер я бачу,
Але мовчу, не вчу, не скаржусь і не плачу...
Немов якась таємна сила
Мої уста камінням придавила,
І хтось великий не велить
Про пережите говорить.
201

* *
*
Косять коси,
Луг голосе,
Косять, косять косарі;
А в моїй душі співають,
Срібло струн перебирають,
Грають, грають кобзарі.
В оксамитах,
В сріблі, в злоті
Виступають козаки...
Косять коси,
Ноги босі
І діряві сорочки.
Підійшов я,
Привітався
І звертаюсь до юрби:
«Ось ви в злиднях, босі й голі,
А чи прагнете ви долі,
Чи готові до борьби?!»
В оксамитах,
В сріблі, в злоті
Виступають коааки...
Косять коси,
Ноги босі
І діряві сорочки.
Хтось всміхнувся,
Обернувся
І промовив мені враз:
«Ми, паничу, луки косим —
І вже вас ласкаво просим:
Потурбуйтеся за нас».
Косять коси,
Луг голосе,
Гнуться низько косарі,
Гнуться низько...
Тане військо...
Замирають кобзарі...
202

* *
*
Столітні велетні-дуби,
Бувало, в бурю і негоду
Шумлять, дивуючи природу,
І ждуть з піснями боротьби.
Зламав їх вік... Ростуть малі...
І тільки вітер пронесеться,
Вже ліс і труситься, і гнеться,
І просить даски на землі.
* 	*
*
Так. Я спав... Зима біліла...
А тепер весною- знов
В серці хвиля зашуміла»
Заспівала про любов.
Знову в душу світять очі,
Усміхаються уста,
І зелений сад шепоче
І уклонами віта.
Ні, несила! Ледве сонце
Злотну пряжу допряде,
Я постукаю в віконце:
Вийди! твій... невірний жде!
♦ 	*
*
Соловйова пісня ллється,,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється...
Наче... тоне у сльозах.
Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять...
Наче... мертвих скорбні душі
В білих саванах стоять.
203

Вся земля миліша раю...
Шум, пісні і щастя скрізь!
Я дивлюся, я ридаю,
Я не бачу із-за сліз.
♦ 	*
*
Мусить буть! — скажи — і стане,
Захотіти — досягти!
Духа в льоті до мети
Не затримають кайдани.
Підеш ти — і ляжуть гори,
І розстеляться яри,
І тебе самі вітри
Понесуть в ясні простори.
Ти самотній? завжди? всюди?
Вище, вгору прапор свій!
У пустелі життьовій
Без мети блукають люде.
Вдар не в дзвін, а в серце дуже,
Зважся жить або не жить,—
І каміння закричить,
І запаляться байдужі.
Встань, піди — і ляжуть гори,
І розстеляться яри,
І тебе самі вітри
Понесуть в ясні простори.
* 	*
*
Огонь, що мовчки в попелі дрімав,
Ожив і знявся,
Блиснув, засяв, і засміявся,
І віковічну ніч злякав.
Святий огонь! свята земля!
Свята руїна!
І ми упали на коліна.
І кров смоктала з нас змія.
204

І в муках ми спалили гріх,
І легко встали,
І моря сліз не помічали,
І ран окровлених своїх.
І шепотіли в нас уста:
«Простіть навіки,
Простіть нас, страдники великі,
Прости нас, земленько свята».
І крикнув враз огонь до нас:
«Немає сил!
Хоч трупів дайте із могил,
Щоб я в безсиллі не погас!»
І зрозуміли ми натяк...
І довго ждали,
І по землі могил шукали,
І чийсь надибали кістяк.
Огонь... погас!..
* 	*
*
Хто зберіг любов до краю
І не зрікся роду,
Той ім'ям не вмре ніколи
В спогадах народу.
Хто поїв, як струмінь, край свій
І не згинув в морі,
Ой не раз того згадають
Влітку квіти-зорі.
Хто угледів в час безчасся
Сонце крізь тумани,
Той для люду рідним батьком
І пророком стане.
Хто зберіг любов до краю
І не зрікся роду,
Тільки той віддав всю душу,
Все, що зміг, народу.
205

♦ *
*
Пожовклий лист в вікно моє влетів,
Немов про щось він мав сказати,
Немов один вмирати не хотів
І труп — між трупами лежати.
Влетів, упав і більше не жиє...
Ах, і раніш він знав, що жить не буде...
Чому ж летів сюди в вікно моє
І впав мені на теплі груди?!.
* 	*
♦
Раз в майову нічку,
В темну ніч весни
Ми ішли ловити
Невловимі сни.
Ми ішли прикриті
Крилами пітьми,—
Вперше щастя красти
Зважилися ми.
У кущах бузових
Згинула трола.—
Спала ба ба-доля,
П'яна і сліпа.
Спала баба-доля,
Люта, навісна,
А в руках у неї
Папороть ясна.
А під боком в неї
Лаври і вінкн,
Перли, діаманти,
Золота мішки.
Спить, не ворухнеться
Баба на траві..
Все П лахміття
У моїй крові.
206

«Тихше* — говорю я,—
Не збуди II...
Як необережно
Дзвонять солов'П
Як необережно
Воркотять струмки...
Але наше злото,
Лаври і вінки!
0 моя голубко.
Глянь: навколо—ладі
Казкою здається
Сей вишневий сад.
Як же випадково
В темну ніч весни
Нам влетіли в руки
Полохливі сни І»
І, 	як двоє скрипок,
Заспівали враз
Наші поцілунки
У весняний час.
Заспівали звуки!
Піснею знялись!
Золото і лаври,
Нащо ви здались?!
1 здригнула баба...
Глянула на нас,—
Все згребла, схопила
І побігла враз.
Гнались ми за нею
Й досі женемось...
Слід її жорстоко
Замітає хтось*
207

НАД МОРЕМ
Котяться хвилі і грають,
Сиплють на берег піски,
Ледве пісні проспівають,
Чуєш — шепочуть казки.
Ранок і день пролетіли,
Ось уже й ніч настає,
Я ж усе марю, що хвилі
Викинуть щастя моє.
Крим
* 	*
Постій — не йди! Нащо питати,
Чи можу стати я твоїм...
Синіє ніч, і ночі шати
Горять в розводі золотім.
Постій: душа моя розквітла,
Як пташка, крилами тремтить,
А ніч пливе на хвилях світла,
І день назустріч їй летить.
Постій! Нап’юся,— надивлюся...
Навіщо згадувать когось.
Сьогодні я тобі молюся,
А завтра ще не зайнялось!
* 	*
*
Ніжніша від ночі, миліша від ранку,
Струнка і хороша, і вічно смутна,
Вся в білім убранні, вся в білім серпанку,
Як в пір’ях лебідка... Лебідка — вона!
І згадую казку-легенду про неї...
Раз висохло озеро срібне до дна,
І біла лебідка, біліше лілеї,
Прокинулась нагло від довгого сна.
208

І глянула вколо... Сіріє каміння.
Вмирають безсило стрункі комиші,—
І вирвалось дике, страшне голосіння
З лебідки — лілеї, з лілеї — душі.
І кажуть, що бідна лебідка блукає
І озера в полі щоночі шука,
Як арфа, зачеплена вітром, зітхає,
Як біла снохода, сновія блука...
О 	бідна лебідка! Ти глянула в очі,
Ти глянула в тихі озера мої,
А в мене душа, як в негоду, тріпоче,—
Навік скаламучені води її!
* 	*
*
Се не життя! — Якесь горіння і згорання...
Душа і мозок у огні.
Летять думки крізь ліс страждання,
Летять на дикому коні
Крізь ліс в пустиню умирання.
Хотів би крикнути — мовчать ліси таємні,
Сміється здалеку луна...
О, де ви, спільники нікчемні?!
Невже тепер в сі ночі темні
Мене ніхто з вас не пізна?
Оглух весь Божий світ. І ось мені здається,
Що вже мій труп давно в труні,
А думка ще потоком ллється,
А думка ще орлом несеться
Крізь ліс в пустиню на коні.
* 	*
*
Пливуть літа, коли б літа,— віки минають,
А храм, прекрасний храм в думках,
До мене йдуть, мене втішають
Брати з цеглиною в руках.
209

І раді так отій малій цеглині..
Як діти тішаться малі...
А люд блукає тю пустині*
І Бог далеко від землі.
* 	*
*
Пораати б сітку мук дрібних, •
Втекти б від галасу людського,
Втекти б до моря голубого,
До скель задумливо-німих.
Звалити б хрест хоча на час,
На час короткий вільним стати,
І там любити і страждати
За всіх близьких — далеких вас.
Але кайдани на мені:
Життя і грізне, і суворе
Вартує, застує простори
І грк руки на огні.
* 	*
*
Садок. Пани. Московська мова...
Веселі- жарти, крики, сміх...
Майошш день. Квітки і трави.
Весна навколо і у всіх.
І нагло пісня України»
Смутні слова Старовини
За нанським садом затужили,
Як тужить вітер восени.
То, може, наймичка-селянка,
Крізь тин набачившись панів,
Пішла і пісню заспівала,
І душу втілила у спів.
І буа то плач, благання, крики.
Немов хтось бігав, бився, звав,
І тяжко плакав над труною,
І руки з розпачу ламав.
210

Немов зруйнованого краю
З могили скорбний дух устав
І від розпуки і безсилля,
Закривши очі, заридав.
І довго наймичка тужила,
Та заспівали щось пани,
І їхня пісня заглушила
Кривавий плач Старовини.
* 	*
Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче, і миліш,
І дорожче в час недолі?!
Рідна мова! рідна мова!
Що в едине нас злива,—
Перші матері слова,
Перша пісня колискова,
Як розлучимось з тобою,
Як забудем голос твій,
І в вітчизні дорогій
Говоритимем чужою?!
Краще нам німими стати,
Легше гори нам нести,
Ніж тебе розіп’ясти,
Наша мово, наша мати!
Ні! В кім думка прагне слова,
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
«В рідній школі рідна мова!»
І спасе того в недолі
Наша мрія золота,
Наше гасло і мета:
Рідна мова в рідній школі!
211

* *
Про схід сонця, про Схід сонця я вже одспівав,
Може, струни, мабуть, струни, граючи, порвав...
Я не знаю, я не внаю,— люде — люде злі,
Я ж конаю, умираю на сирій землі.
Але захід, сонця захід у душі моїй,
Весь в вінку, в вінку кривавім мрій моїх, надій...
Я присплю, заколихаю всі мої жалі
І востаннє проспіваю пісню на землі.
Я б хотів, щоб тую пісню із моїх глибин
Пильно б слухав вухом серця тільки Бог один
Та моя голубка ніжна, що я взяв і ніс
Через гори, через море у терновий ліс.
* 	*
♦
Скрізь туга, скрізь туга, загальна, єдина,
На що не поглянеш — сумує усе:
І звір, і людина, і птах, і рослина...
Все камінь загального суму несе.
Та дарма, що тужать живії створіння
І прагнуть спочити у снах забуття,
А з чого ви в тузі, ви, мертві каміння,
Ви, ті, що не знали ніколи життя?
212

Із збірки
„ПОЕЗІЇ “
Кн и га V
НА ЗЕЛЕНИХ ГОРАХ
(Уривки)
В моїй душі гримлять перуни,
Мій мозок ріжуть блискавки...
О, де ви, де ви, злотні струни,
Шаблі кобзарської руки?..
Розвійте ніч, зметіть пороги,
Розбийте пута хоч на мить,
Бо гнівна пісня без дороги
Мені все серце спопелить...
Ні, тихо, тихо, струни, грайте
У сей страшний, проклятий час...
І частина
І
Країно див! Далека мріє,
Зелена казко серед гір,
Де вітром дух наш вільний віє,
На гори загнаний, як звір;
Де, ніжний, крила простягає
Вночі над тишею осель,
А вранці соколом літає
Або голосить серед скель;
Де голод він пустив до хати,
Де дав він тіло розп’ясти,
213

Щоб тільки скарби заховати,
Щоб тільки душу зберегти.
II
На храм збираються гуцули;
Встають до ранньої зорі,
Виймають ремені, кресані,
Тобівки файні, киптарі.
Давно, давно гуцулки встали,
Шумлять, щебечуть, говіркі...
Як мак червоний, в барвних строях
І в огальонах, як зірки.
Як сарни, сходять полохливо,
Мов квіти, в доли з гір ідуть,
То зникнуть в травах на хвилину,
То знов під сонцем розцвітуть.
Іде, жартує з ними легінь,
В руці у його топірець
І фист на збоченій кресані,—
Співак, музика і стрілець.
По всій Гуцульщині зеленій
Гудуть чутки про юнака...
Ніхто не зможе в танцях, співах
Перемогти чарівника.
Хто вміє стільки коломийок?
Хто так прикаже до ладу?
І хто так палко поцілує
В уста гуцулку молоду?
На крилах сизого туману
Летить з землі рожевий сон,
І сонце кинуло на гори
Вогняно-злотний огальои.
З кущів Лісниці виглядають,
До себе легіня зовуть...
214

То руки з усміхом простягнуть,
То враз туманом попливуть.
Вже сонце високо на небі,
Вже в бубни Черемош гуде,
Цвіте Гуцульщина квітками,
На храм Гуцульщина іде!
Безводня, Ільця і Синиця,
Магорка, Вінчя і Пушкар,—
Немов розсипали коралі,
Що в доли котяться з-під хмар.
III
Мовчить гуцул, мов уст не має,
І мовчки вище в гори йде,—
За його гірський ліс співає,
За його Черемош гуде.
За його гори ладан курять
І камінь чайкою кричить...
Він тільки плаче, як одурять,
Він тільки терпить та мовчить...
Мовчить гуцул, мов уст не має,
І далі, вище в гори йде,—
За його гірський ліс співає,
За його Черемош гуде,
IV
Хоч злидні взяв гуцул до хати,
Хоч жити став в гнізді орла,
Але над ним природа-мати
З любов’ю руки простягла.
Там стали гори, як титани,
На варті волі і краси,
Там, наче сизі океани,
Шумлять незаймані ліси.
Там струмінь голубом туркоче,
Там дивна папороть цвіте,
215

Там ніжна Мавка в срібні ночі
Вінок на голову плете.
Там під смерекою густою
Чугайстер Мавку стереже,—
І враз знімається стрілою,
Біжить, регочеться і рже!
Давно він зник уже в просторах,
Великим білим птахом зник,
А ще гримить, як грім по горах,
Його веселий хижий крик.
Там Водяник людей мороче
І гріє руки крижані,
Коли рибалки серед ночі
Запалять весело огні.
Там свистом Лісовик скликає
Ведмедів, рисів і вовків,
А сарн Лісовка напуває
З криниць смерекових лісів.
Вночі, як місяць випливає,
Мавки танцюють свій танок,
їм вітер тихо трембітає
І в лад приплескує струмок.
Там люде, духи і каміння
Віки живуть життям одним,—
Одно проймає всіх проміння
І в’яже з лісом віковим.
V
Полонинський день світає,
Полонинський дивний день!
Вже трембіта трембітає,
Вже шумить поток пісень.
На Синиці, на Безводні,
На всіх горах рушив лід.
Полонинський хід сьогодні,
Полонинський дивний хід!
216

Ржання коней, рев маржини,
Псів схвильованих виття...
Дивний ранок Полонини,
Полонинського життя.
«Віо, гайда, гей!»— гукають,
В роги грають стадарі,
Козарі з крісів стріляють,
Дзвінко свищуть вівчарі.
«Гей, зелена Полонино,
Чи збулася ти зими?
Вьо, худобо! Гей, маржино,
На шовкові килими!»
Полонинський хід рушає,
Полонинський хід іде,—
Вся Гуцульщина співає,
Вся Гуцульщина гуде!..
...А вгорі, на сизих горах,
Ледве морок ночі зник.
Рано-рано встав на зорях
Ватаг — дивний чарівник.
Вже палає ватра в стаї
І лягає сизий дим,
Мов кружляють птахів зграї
Понад озером блідим.
І синіє Полонина,
І радіє «депутат»:
Збережеться вся маржина
І великий буде дат!
VI
З гуком пісні голосної,
На дарабі стоячи,
Аж до Вижниці самої
Ідуть хлопці-плавачі.
І на голос їх здалека
Озивається луна.
217

їм байдужа небезпека
І негода не страшна.
Через скоки, через скелі,
Як орли, вони летять...
Ідуть легіні веселі,
Громом в долах гуркотять!
Бачать дівчину на груні,
Квітку макову лісів.
І до гірської красуні
Обізвавсь плавацький спів:
«Молодих не жди до хати,
Не марній, сватів ждучи...
Бо хто вміє так кохати,
Як кохають плавачі?!
На дарабу! разом з нами!
Поруч — з кермою в руках!
Погуляєш з плавачами
По бурхливих бурунах».
Одвернулася красуня,
Одвернулася ясна.
І 	друга уже до груня
Лине пісня голосна:
«З плавачами на дарабі,
По бурхливих бурунах,
Не трястись беззубій бабі
З кочергою у руках.
На дарабах в повідь линуть
Тільки легіні-орли,
Тільки сміливі не гинуть
Серед темряви і мли!»
218

II 	частина
VII
Ой, ще гори у темряві спали,
Та не спали тумани на них,—
Голосили, тужили, ридали,
Припадали до скель кам'яних.
Ой, злітались тумани до світу,
Ой, збиралися в хмару тяжку,
А вітри трембітали в трембіту
І скликали на раду гірку.
І на голос сумної трембіти,
На тривожний, розпачливий крик
Виглядала Лісовка крізь віти,—
І виходив з кущів Лісовик.
Наче велетень з білого снігу,
Прокидався Чугайстер зі сну,
Перекидував скелі з розбігу,
Перескакував прірву страшну.
І лісун, що без тіни був зроду,
Тремтячи, озиравсь навкруги,
І Русалки ховались у воду,
І під ними тряслись береги.
А тумани по горах літали,
Наче зграї орлів молодих,
Голосили, тужили, ридали,
Припадали до гір кам’яних:
«Ой сестриці, ой братики милі,
Прокидайтесь, співайте пісні
На глибокій, високій могилі,
На великій гуцульській труні.
Прокидайтеся, гори високі,
І фортеці будуйте міцні,
Розставляйте сторожі стоокі,
Роздавайте рожки голосні.
219

Прокидайтеся, сизі орлиці,
І з грудей своїх викиньте нам
І заліза, і міді, і криці,
Щоб не бути без зброї рукам».
І всі Духи на раду зібрались,
Злі і добрі зійшлися боги;
І уперше за вік привітались
Споконвічні страшні вороги.
VIII
Лежав ведмідь і спав в улозі,
Не гнався Дідо ні за ким,—
Хто ж стелить хмари по дорозі
Конем, як вихором, палким?
Хто так нестримано по горах
Біжить на змиленім коні,
Зникає канею в просторах,
Літає з соколом врівні?
Які дарунки долів темних
В оседки гірські він несе?
Чом не засне в лісах таємних,
Свого коня не попасе?
Спини коняі бо рвуться сили...
Впаде, і ти впадеш!.. Рідня
Повік не взнає від могили,
Чого ти гнав свого коня.
Аж він уже біля халупи.
Він тільки вигукнув: «Війна!»
І впав з конем... Лежать два трупи,
І з ними тайна мовчазна.
І підхопила крик луна...
І скрізь по горах покотилось:
«А-а! А-а!
220

IX
Стогне Черемош, лютує,
В шумі білому шумить,
Греблі, камені шматує
І орлом кудись летить.
Наче лицар незрівнянний
Впав в бою і довго спав,
І прокинувсь, наче п’яний,
І кривавий бій згадав.
І підвівсь, і став на ноги,
І на поле очі звів...
Розстилаються дороги,
І пасеться кінь степів.
Рухом звіра молодого
Він на огиря злетів,
Свиснув соколом на його,
І — на лютих ворогів!
І понісся кінь. Літає,
І хропе, і дико рже,
Гостру шаблю обминає,
Від багнета береже.
Наче в піні, в шумі білім
Гнівний Черемош летить,
На коневі посивілім
Лицар зранений сидить.
Шлях кривавий в долах в’ється,
Рипи, скоки навкруги...
Кров гаряча з його ллється
На холодні береги.
X... XI... XII...
Стоїть Чугайстер в пеклі мук,
Стоїть сумний, як бранець,
В сльозах схилився на камбук
І дивиться на танець.
221

Мавки танцюють свій танок,
В останній раз танцюють,
І кожну квітку і листок,
Прощаючись, цілують.
Лісовка сарну обняла
Тремтячою рукою,—
Одна стріла їх пройняла
Невтішною журбою.
Задумавсь мовчки Лісовик;
Стоїть, як дуб похилий:
Навколо плач, і зойк, і крик...
І світ йому немилий.
В криниці плаче Водяник,
Когось благати хоче.*
О, легше вирвати язик,
Навік стулити очі!
Сидять, голосять дужче всіх
На березі Русалки...
Чому не виловили їх
Тії весни рибалки?!
І тільки Скарбник, наче звір,
Без шелесту ступає
І глибше в землю, серед гір,
Великий скарб ховає.
XIII... XIV... XV...
Заплачте, смереки, і рученьки-віти
Навіки, до суду на грудях складіть...
По горах, по долах заграйте, трембіти,
І Бога самого у серце вразіть.
Як люде оглухли, хай скелі ридають,
Хай камені плачуть, потоки, річки,—
Хай гори розбитими грудьми палають*,
Як в храмі сумнім над труною свічки.
Хай небо застогне, хай зійдуться хмари
І слізьми затоплять улоги-яри,
222

Хай сонце застелить китайкою мари
І винесуть мертву на крилах вітри.
Але ви, пілати, що руки умили,
Що мовчки дивились на муки II,
Ні слова, ні руху!., і геть від могили,
Як місце ще єсть вам на рідній землі...
XVI... XVII
Нема того, за ким сумують доли,
Кого виспівують вітри,
Хто вже не вернеться ніколи
В оседки гірські — хутори.
Не чути вже його флояри,
Не ллється пісня юнака...
Шуміть, смереки, плачте, хмари,
Як пух, о земле, будь легка!
XVIII
Квітки синьоокі в потоках цвітуть,
Потоки широкі на гори пливуть,
Біліють, як білі лілеї, квітки,
І мають, як крила, на їх пелюстки.
Потоки широкі на гори біжать,
Квітки синьоокі голосять, кричать...
В їх роси, в їх сльози в великих очах,
З очей виглядає розпачливий жах.
А Голод голодний попереду йде
І з долів иа гори потоки веде.
Наїсться досхочу маленьких квіток
І сіру могилу насипе з кісток.
XIX... XX...
А у долах «рідний брат»
Вже «щасливий, вільний»:
На сумних руїнах хат
Плаче, божевільний.
223

На могилах рідних спить,
Землю-пух цілує.
То голосить, то кричить,
То щось зле віщує.
То бліді його уста,
Скривлені від гніву,
Ганять Бога, і Христа,
І Пречисту Діву...
XXI
Покинь їх, покинь їх! Нехай фарисеї
Вбивають і ставлять хрести...
Ісусе, Ісусе, на г®рах лілеї,—
Лілей захисти!
На горах біліють під скелями квіти,
За скелями вітер гуде,
А Голод їх косить під звуки трембіти
І в копи кладе.
Ісусе! Ісусе! вмирають лілеї...
О, змилуйсь над ними хоч Ти...
Лежать океани любові Твоєї
І ласки — світи.
О, змилуйсь, Ісусе, як хочеш, як знаєш...
Вже нікуди литись дитячим сльозам.
Чи, може, Ти в синіх пустелях конаєш
І сльози виплакуєш сам?..
XXII
Де ти, Мавко, гуцулятко,
Немовлятко, янголятко
В лісі темному знайшла?
Пригорнула, притулила,
Груди матері відкрила,
Повні нектару, тепла...
І завмерла молитовно...
Хоч в очах у тебе повно
Самоцвітної роси.
224

Хоч твої клянуться руки,
Що на холод, голод, муки
Ти дитину не даси.
Мавко, Мавко, близько люде...
Що, як прийдуть?! Горе буде!
О, тікай, тікай мерщій!
Ти не чуєш? Спиш ти, може?
Ти холодна! Боже, Боже,
Ти замерзла! Боже мій!
Боже, Боже, що це з нею?
Мавко, Мавко, на кирею
Вітер гуглю принесе.
Але в відповідь — ні слова...
Мов статуя мармурова...
Гуцулятко груди ссе.
XXIII
Дідо, Дідо, де ти, милий?
Чи чатуєш на стежках,
Чи, зневірений, безсилий,
Гірко плачеш в камбуках?
Чи на грунь каміння зносиш,
Купчиш хмари на чолі,
Чи у долів ласки просиш
І плазуєш по землі?..
Чи вовком біжиш в простори
І прощаєшся навік?
Заваліться, сизі гори,
Коли Дідо з вас утік!..
Досить, досить трембітати:
Груди стомлені украй...
Розступися, земле-мати,—
Сизі гори поховай.
Хай лежить в сумній могилі,
Як в скарбниці, скарб віків,
8 О. І. Олеск, т. 1
225

Хай по ній гуляють хвилі
Новорождених степів.
Хай вночі в степи виходять
Духи гір напівживі,
Хай мерці щоночі зводять
Руки в ранах і крові.
Хай вінки Мавки сплітають
І танцюють свій танок,
Хай їм тихо трембітають
На трембітах із кісток.
Хай Мавки танок танцюють,
Хай мерці в могилах сплять,
Доки кінський біг почують,
Доки сурми загримлять!
1915

ДЕСЯТЬ ЛІТ
Десять літ минуло, як пісні крилаті
Вирвалися з серця на широкий світ,
Побули в хоромах і в селянській хаті
І вернулись знову через десять літ.
І одна сказала: «Я літала всюди,
Восени співала людям про весну,
Падала промінням на холодні груди,
Проганяла думу чорну, навісну.
Я співала людям — як живуть русалки,
Як у лісі темнім папороть цвіте,
Як ловили щастя неводом рибалки,
Як на небо впало сонце золоте.
І мене любила дівчина-школярка,
І жила я часом в серці юнака...
І пливла я вільно, як по небу хмарка,
Тиха і безжурна, ніжна і легка».
І сказала друга: «Теж була я всюди,
Кликала, боролась, бурею ревла,
Кидала камінням у порожні груди,
Гнівом, як залізом вогняним, пекла.
О, коли б я знала — краще б не родилась.
Поламала крила, зогнила в багні...
Десять літ змагалась! Скаржилась! Молилась!
Билася об скелі мертві, кам’яні.
Крику ран смертельних не почують вуха
Вільних в рабстві власнім і в ганьбі рабів,
Очі їх не вгледять крил святого Духа,
Що над ними віяв і ридав без слів.
З міст я бігла в села, на лани, на луки,
Кров’ю говорила,— кров’ю і зійшла.
227

Досить мужикові і своєї муки,—
Куркою б прожити з крилами... орла...»
...І замовкла пісня, і зложила крила...
І нічим не міг я втішити її...
А глибока північ всі шляхи укрила...
0 розбите серце, о пісні мої!
13.1.1 917
* 	*
*
1 холод, і вітер, і хмари осінні,
І зле щось віщують сичі,
І крає всю душу чиєсь голосіння...
Мовчи, моя пісне, мовчи.
Далеко до сонця, далеко до ранку...
Заснути б і спати вночі,—
Так хтось і регоче, і плаче на ганку...
Мовчи, моя пісне, мовчи!
1914
* 	*
*
Живу в якімсь чаду-тумані...
Лечу на дикому коні
В краї таємні і незнані,
А там, у рідній стороні,
Сумують образи кохані.
О, як давно я всіх їх кинув!
Утік і слова не сказав,—
Коня, як злодій, осідлав
І вітром в темну ніч полинув...
Чому не впав, чому не згинув!?
Вернутися б, упасти в ноги,
Але затримати тепер
Уже коня немає змоги,
І вкрила курява химер
Усі стежки, усі дороги.
228

Лечу в якімсь диму-тумані,
Навколо привиди страшні,
Краї пустельні і незнані...
А там, у рідній стороні,
Сумують образи кохані.
1913
* 	*
*
Надії всі поховані тобою,
0 краю мій, потаврений ганьбою.
1 як душа моя в журбі
Пісні співатиме тобі?!
Я — мов сурмач без сурми голосної,
Я — мов стрілець без зброї золотої,
Я — мов орел без сизих крил,
Я — мов вістун серед могил.
1915
* 	*
*
Лебеді плавають! Лебеді плавають
В місячнім сріблі, в срібнім саду...
Жду я на березі, жду лебединої,
Дивної пісні я жду.
О, проспівайте нечувано солодко,
Я ж проспіваю свою
Слізьми невтішними, кров’ю гарячою
В ріднім, далекім краю.
Відень, 1912
* 	*
#
Хтось постукав в моє серце...
О, який знайомий стук!
Скільки він навіяв смутку,
Дивних спогадів і мук...
229

Скільки він розлив тривоги,
І проміння, і тепла...
О, невже любов се знову
Несподівано прийшла?!
1912
* 	*
♦
Люблю, люблю, а що — не знаю:
Повітря, може, сонце, день,
Траву шовкову, цвіт вишень,—
Комусь я руки простягаю,
Але кому — кого спитаю?!
Мовчать квітки і день квітневий»
Дерева моляться без слів,
І спів пташиний занімів,
А вітер теплий, полудневий
Шепоче щось крізь сон рожевий.
Забудусь! В тиші раювання
Нехай мовчать уста мої!
Аж стрепенулись солов’ї!
І враз на всі мої питання
Озвались піснею кохання.
1915
* 	*
*
Тепер в маю, тепер весною,
Коли цвіте весь Божий світ,
Зацвів небесною красою
Очей твоїх небесний цвіт.
І се весною, се в маю
Обсипав душу він мою!
Шумлять-співають ниви, луки...
Як пісня — вся душа моя,
230

А де ТІ слова і звуки?!
Мовчу, мовчу, о Боже, я.
Ні, ні! Тепер, тепер, в маю,
Скажу, признаюсь, що люблю!
1912
* 	*
*
Щодня ми стрівались з тобою
І мовчки сідали за стіл...
Дививсь я на тебе й не бачив
Ні книг, ні рахунків, ні діл.
А май розцвітав... Зеленіли
Сади, і поля, і гаї,
І часом ми чули з тобою,
Як кликали нас солов’ї.
І крикнуть хотілося: «Люба!
Утіхо і щастя моє,
Дай руку свою і полинем
Туди, де зозуля кує».
І крикнуть хотілося: «Люба!
Покинь рахівниці, книжки,—
У поле злетілись співати
На наше весілля пташки».
♦ 	*
*
Наче море в краях полудневих,
Зеленіють зелені сади,
Білий цвіт на деревах вишневих —
Наче шум весняної води.
Наче в морі русалки, ридають
І сміються в садах солов’ї,
Наче хвилі, мене заливають
Недоспівані співи мої.
1915
231

* *
*
В червмій мантії, з мечем, без слова,
Він став і жде...
Яка усмішка загадкова,
Яке обличчя молоде!
Іди, чужий!., або лишися з нами,
Налий вина!
Промов до нас громами, блискавками,
Оглухла наша сторона!
1.11913
* 	*
*
Наш край в неволі і в нарузі,
Великі святощі в смітті...
О, в тихих скаргах, в тихій тузі
Заплачте, струни золоті.
Приспіть на мить народні болі,
Людські серця заколишіть...
Дивіться — люд кона в неволі,
В ярмі залізному кричить.
Але послухайте! Погляньте!
Хто топче прапори святі!?.
О 	струни, грати перестаньте,
Порвіться, струни золоті!
1909
* 	*
*
Не нам, не нам, осміяним, сміятись,
Не нам, скаліченим, іти,
Німим — піснями заливатись,
Сліпим — відшукувать світи.
Не нам ловить в небеснім морі
Зорі.
Не нам —
Орлам!
232

А ми давно свої згубили крила,
Та чи й були вони у нас?!
Нудьга нам байку утворила,
Непевні фарби кинув час,
І ми- повірили правдиво
В диво...
Мана
Одна!
Родились ми холодними мерцями
І уявили з себе щось,
І нам, з порожніми серцями,
Комусь кричати довелось:
Вперед! Вперед! Самоофіра!
Віра
В мету
Святу!
Кричали ми на площі і в пустелі,
Жили віки в короткий час,
І чули нас, здається, скелі,
Але ніхто не слухав нас,
Бо не носили прапори шовкові —
Крові.
А кров —
Любов.
А де нема любові і страждання,—
Там не живе, не б’ється і життя...
І доведеться нам під людське глузування
Спинить свій галас без пуття.
А замість нас великий встане раб в кайданах,
В ранах.
Огнем,
Мечем!
1913
* 	*
*
Коли нема пророка на землі,
Нехай злетить він з зір таємних!
І спиниться на хмарах темних
З небесним гнівом на чолі.
233

Нехай, як грім, гримлять його слова,
І гнів, як блискавка, палає,
Хай в людях серце заридає,
Заб’ється вся душа жива.
Коли ж пророка сміхом осміють,
Хай грім промов його ударе,
Хай гнів його запале хмари,
І вогняні дощі поллютьі
1915
* 	*
*
З нудних, мізерних, сірих днів
Лечу я вглиб віків великих,
На гори хвиль шалено-диких,
Під реви-стогони громів.
...Залив всю землю океан...
Сичать, шумлять дощів потоки.
Ревуть-гримлять громи-пророки,
І скрізь пітьма, і скрізь туман.
Ніде нікого навкруги...
Лише в пітьмі, як ніч, глибокій
Літає демон огнеокий
З душею, повною снаги.
Неначе велетень-орел,
Завмер на крилах він в наді!...
І силу, силу п’є з стихії,
З II незайманих джерел.
А грім реве,, а дощ гуде,
І хвилі груди розривають,
Голосять, стогнуть, проклинають,
І щось страшне, Майбутнє йде.
І глянув демон в прірви ран,—
І гнівом очі зайнялися,
І іскрн-сльозн полилися
З очей на чорний океан.
234

І знявся він, і полетів
Під браму райську кинуть сльози,
Свої жалі, свої погрози,
Своїх проклять безсилий гнів.
1914
* 	*
*
Мов келих срібного вина,
Шумить під срібним небом море,
А вдалині синіють гори
І пильно дивляться на море,
На келих срібного вина.
їм тяжко, душно від жаги,
їх кров пече, їх палять думи...
Які щасливі береги,
Що п’ють і п’ють ті хвилі-шуми,
Що не вмирають від жаги!..
О, 	швидше б день палкий погас!
В чеканні б гори заніміли,
Тумани б вогкі прилетіли
На гори тихі, занімілі...
Останній промінь би погас...
І тихо б падала роса
З густих остуджених туманів,
Як поцілунки океанів,
Як їх слова із уст туманів...
І так приспала б їх роса...
Італія. 1913
* 	*
*
Італійська ніч підкралась,
Розлила солодкий чад;
Десь здаля луна озвалась
Флорентійських серенад.
Марить море Середземне,
Ледве лащить береги...
235

Щось жагуче, щось таємне
Палко диха навкруги.
...Не заснула, сни не снились,
Одчинила двері в сад:
В тіло, в душу покотились
Срібні хвилі серенад.
Ніч проміння позбирала
І змотала у клубок...
Наче тінь жива упала
Біля ганку у куток.
Наче тінь, ламає руки,
І страждає, як жива,
І розказує про муки,
І пригадує слова.
Тихо море щось воркує,
Ледве лащить береги...
Хтось милує, хтось цілує...
Ніч вартує навкруги.
Італія, 1913
ТИ НЕ ПРИЙШЛА
Ти не прийшла в вечірній час...
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно гас
І сонце сходило в безодні...
Ти не прийшла в вечірній час.
Тебе, здавалось, ждало море,
І все не гасли скелі гір,
І все дивилися в простори...
І довго їх останній зір
Шукав тебе і гас на морі.
Ти не прийшла в вечірній час...
Самотньо сонце попрощалось,
236

І сумно, сумно день погас...
Когось мов серце не діждалось,
Хтось не прийшов в вечірній час.
Італія, 1913
* 	*
*
Вахляром проміння впало,
Сріблом хвилі облило.
Дужче море заспівало,
На скрипках, басах заграло.
Густо в бубни загуло.
В шумі білому біліє,
Мов вишневий сад цвіте,
А над морем вітер віє,
Хвилі крилами леліє
І на берег цвіт мете.
Італія, 1913
ЗАХОДЕ СОНЦЕ
Праворуч — сонце і пожежі!
Палають гір високих вежі,
Палають хвилі вогняні,
І хмари в димі і огні.
Ліворуч — сиза казка ночі,
Чиїсь ласкаві, ніжні очі,
Чиїсь зітхання, шелест, шум,
І 	тихий стогін, тихий сум.
Ліворуч — місяць ллє проміння,
І 	на воді горить каміння...
Ліворуч — місяць іскри ллє,
Мов в небі золото кує.
Ліворуч — місяць сплів мережку
І 	застилає нею стежку,
Мов зараз буде в млі ясній
Цариця ночі йти по ній.
237

...Погасли хвилі, гори, хмари,—
І над землею в’ються чари,
І над землею в’ються сни...
Забудься, серце, і засни...
Італія, 1913
* 	*
*
І
Коли твоє убрання біле
Зіллється з білим шумом моря
І тільки хустка червоніє,—
Мені здається,— квітне квітка
На березі пустельнім моря.
Мені здається — наче бризнув
Хтось кров’ю... Наче вирвав
Хтось серце друга. Взяв і кинув!
Воно ж спинилося в повітрі
І ще ясніш цвіте любов’ю.
II
Коли струнка, граційна, боса,
В своїм рожевому убранні,
Ти ходиш в день палкий иад морем,—
Мої думки летять на Нігер,
На берег Нігера далекий,
Де, може, в цей же час фламінго
Дрімає-журиться самотній
І в снах тебе над морем баче.
Італія, 1913
* 	*
*
В долини тихий сон летить
І срібну сутінь розливає,—
На горах жертвенник курить,
На горах жертвенник палає,—
Ще хтось вартує, хтось не спить.
Так, ми спимо невільним сном,
Душа зневірена дрімає,
238

А хтось над нами б’є крилом,
За нас змагається орлом,
За нас живе і умирає.
Італія, 1913
* 	*
*
Розкриваються білі бегонії,
Наче келихи в ряд розставляються
Для гостей довгожданих, невиданих!
Срібний місяць вином наливає їх,
Через вінця вином їх наповнює
Для гостей довгожданих, невиданих!
Перекинусь я квіткою-крихтою,
Пригорнусь до барвінку зеленого,
Припаду, перестану і дихати...
На гостей надивлюсь, надивуюся,
За столом їх промови підслухаю...
Припаду,— перестану і дихати...
* 	*
*
Не заллється співом серце,
Не затуже знов:
З ран гарячих, ран кривавих
Тихо капа кров.
По краплині кров спадає,
Крапля в краплю б’є...
І, 	вмираючи, співає
Серденько моє!
* 	*
*
О 	прийди, прийди хто-небудь,
Сядь, схилися, припади,
На чоло моє гаряче
Братню руку поклади.
Я стомивсь в борні нерівній,
Я згорів в своїм огні,
239

Я покинутий на полі,
В невідомій стороні.
Але гострий меч зо мною,
Ціла зброя вояка,
І до кобзи простяглася
З криці вилита рука.
Ой ударити б по струнах,
Тих збудити, хто вві сні,
Розгойдати мертве море
В нерухомій стороні.
Не ударю: хто почує,
Хто озветься на мій дзвін?!
Навкруги одні руїни,—
Я один серед руїн...
1915
* 	*
Хтось близький, близький приснився,
Хтось приходив уночі;
Хтось ридав і тихо бився
На моїм плечі.
Не згадаю слів тремтячих,
Хоч їх жар пече,
І в сльозах його гарячих
Все моє плече.
Хто ж ти, духу-брате рідний?!
Може, вік шукав
По світах мене ти, бідний,
І вві сні спіткав.
* 	*
•
Я хочу тиші... Досить слів,
Образ, докорів і вінків,
Я все вернув, я все віддав
І струни стомлені порвав.
Не звіть мене! Моя труна
Така спокійна і ясна...
І любо-солодко мені
Лежати-марнти в труні.
240

Хай рев гармат гримить, гуде,
Хай дивний бій на смерть іде,—
Я сам боровсь в руці з мечем
І впав удосвіта борцем.
Я впав на рідну хоругов,
І 	як благав спинити кров!..
А ви труну дали мені,—
Я меч обняв і ліг в труні...
1916
* 	*
*
І 	де ми сили беремо
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І 	усміхатися крізь грати?
Свистять над нами батоги,
Списи залізні навкруги,
А ми в думках вітаєм волю
І 	тільки кривимось від болю.
Літа пливуть, а ми йдемо
І 	ярем дерево тремо,
Хоч до кісток ми шиї стерли
І 	кращі спільники умерли.
Свистить батіг. Рипить ярмо,
А ми убогу оремо...
Ні сліз, ні стогону, ні слова,—
В кривавих ранах вся розмова.
А очі наші, як огні,
А зорі тонуть вдалині
І 	ждуть з-за обрію ясного
Якогось дива неземного.
* 	*
*
Не чують наших слів ні кат, ні брат,—
Не чують:
Тепер гримлять громи гармат,
Пророками віщують.
241

Не бачать наших сліз і молитов,—
Не бачать:
Тепер не сльози ллються,— кров!
І очі кров’ю плачуть.
Тепер, хто хоче жить, в огні
Палає.
В землі, в повітрі, на коні,
Як лицар, умирає.
А ми, каліки і старці,
Ридаєм,
І, може, гинем, як борці,
Але за що — не знаєм.
1916
* 	*
Мій труп спаліть! і киньте попіл бурі,
Моїй сестрі, улюбленій моїй...
Нехай вітри, як демони похмурі,
Його підхоплять в танець свій.
Нехай несуть його через тумани,
Туди, де мури не стоять,
Де груди рвуть могучі океани
І небу помстою гримлять.
Нехай мій попіл волею уп’ється,
Остудить свій і жаль, і гнів,
І знов назад з вітрами принесеться
Туди, де я колись горів.
* 	*
*
Ми останні вже весла ламали,
І далекі були береги...
А над нами мушкети блищали,
І сміялися з нас вороги.
І між ними усе свої люде,
Все сусіди, свати, земляки...
Все Степани, Івани, Іуди,
Єнки, Овські, Уки... Павуки.
242

Нашу чайку розбили бескети,
Переможно пливли вороги,
А над нами блищали мушкети,
І зникали навік береги.
1909
• 	*
*
П р о м і н ь в темряві руїн!
Нетерплячий, дивно-ранній...
Я не знаю — перший він
Чи останній?!
Що се? ранок, вечір, ніч?
Чом так тихо скрізь навколо?
Нащо промінь? З ним страшніш,
Він упав на мертве чоло...
Нащо промінь? Погасіть!
Він пече криваві рани...
Хтось прокинувсь голосить,
Хтось гризе свої кайдани...
1916
ПІСНЯ
Коли вже ти, сонечко, мені зійдеш.
Коли вже ти весело усміхнешся?
А вже ж моя душенька наболілась,
А вже з мене доленька насміялась,
Розвіяла листячко мого саду,
Потоптала ніжками мою ниву,
Мої вільні крилонька пов’язала,
Мою горду голову похилила,
Моє щастя в озері потопила.
1915
243

* *
*
Зима... і пролісок блакитний!
Навколо ще лежать сніги,
А він всміхається, привітний,
А він вже скинув ланцюги!
Така і ти! Ще ніч навколо,
Весь край в руїнах і хрестах,
А в тебе сміх, безжурне чоло
І пісня ранку на устах.
31.III.l9tS
* 	*
*
Твій плач — то хмари в дні осінні,
Сумної чайки голосіння,
Твій плач — то дзвони жалібні,
Марія Діва на труні.
Твій сміх — се танець водоспадів,
Се злива сонячних каскадів,
Зелений ліс в майовий день
В дощу з проміння і пісень.
1915
# 	*
♦
О, ближче стань! ні, краще далі...
Далеко будь, як мрія, сон...
Як сонце будь! і стань на сході!
І сходь поволі, як воно.
Дай час найти слова молитви,
Тобою сповнитись душі...
Ні, ближче стань: як страшно тяжко,
Коли стоїш далеко ти.
...Не треба! ні! іди на захід,
Заходь, жалем все серце зрань,'
Сточи всю кров, всю душу вийми,
І тихо труп мій ніччю вкрий.
1915
244

* *
*
Лунає пісня солов’я,
Майовнй день розводе вії,
Як молода, в квітках земля,
І ледве чутно вітер віє.
А я ходжу, як тінь, як мрець:
Навік розлучений я з нею...
І тихий стогін двох сердець
Пливе подзвінням над землею.
1914
* 	*
*
І знов німа моя рука,
І третій день я вже приходжу
Без вінка.
Ах, я сплести вінка не можу.
Не можу я руки звести.
Найменший рух зробити нею...
О, прости,
Візьми на спомин сю лілею.
1914
* 	*
*
Світи усім лампадою ясною,
Світи, як в темну ніч зоря,—
Родилась ти черницею святою
Для тихих стін монастиря.
Родилась ти для тиші лісово!,
Для сліз, зітхань і молитов.
Твої думки від бурі життьової
Тікають в сутіні церков.
Іди ж туди, де островом на морі
Біліє храм серед лісів,
Де в небеса спокійні і прозорі
Твоїх сестер несеться спів.
245

* *
Лечу в думках над море Середземне,
Шумить воно і в берег б’є,
А італійська ніч таємне
З очей небесних сяйво ллє.
Ще мент — і я, як море, б'юся гнівно,
Стогну, і плачу, і люблю,
А ти, як ніч, спокійно, рівно
На душу дивишся мою.
1915
* 	*
*
Я знаю,— тяжко вам... І чую я докори:
«Ти, наче зрадник, кинув нас
І щастя власного пішов шукать в простори
В такий страшний, проклятий час...»
Схиляю голову, становлюсь на коліна...
Простіть мене, брати мої...
Нехай простить мене і мати1 Україна,
О, не забув, не зрадив я II.
Я, справді, кинув вас, мої степи і луки,
Та де б не був я, завжди скрізь
В моїх піснях стогнали ваші муки,
Тремтіли роси ваших сліз.
Чому ж вагаюсь я розкрить свої змагання,
Усю пожежу дум моїх?..
Але як соромно в часи свого конання
В знесиллі згадувати їх...
О, як я тяжко вас любив колись в дитинстві,
Мої степи, мої лани!
І кинув вас... Але в своїм злочинстві,
Сліпий, не бачив я вини.
Я марив лицарем з’явитись перед вами,
Гінцем і вісником життя!
І ось стою з порожніми руками
В сльозах ганьби і каяття.
246

Хай громом присуд ваш мене ударе,
Хай серце проймуть блискавки...
О 	рідний громе, рідні хмари,
0 смерть від рідно! руки!..
* 	*
*
День... Весна... Прозоре небо...
Кожний світиться листок...
...Із різниці тихо ллється
Крові темно! струмок.
Все в цвіту рожевім, білім...
В душах — радість і любов...
...Над струмком корова стала,
З жахом дивиться на кров.
Пісня жайворонка ллється,
Верби радісно шумлять...
...Купи сірих тіл доходять,
Б’ються, стогнуть і хриплять.
На даху голубка сіла
1 годує голуб’я...
Поміж трупами шукає
Матір кинуте ягня...
День. Весна. І серце в квітах,
Серце в щастя вірить знов...
Мають крила! кров на крилах...
О, чия на крилах кров?!
* 	*
*
«Кричи, паяце, смійсь, байдужий!
Розваги, жарту, сміху дай...»
«...Співай нам, грай, поете дужий,
Колишнє піснею згадай!..»
Кричить паяц, свистить, стрибає,
Пташками дзвоники знялись...
247

...Горить поет, на арфі грає,
А струни кров’ю налились.
...Пішли, вдоволені бенкетом.
Погасли люстри золоті.
В пітьмі паяц обнявсь з поетом,
Стоять і плачуть в самоті.
* 	*
*
Надо мною в’ються хмари,
Як над чайкою орли,
І зарані хрест і мари
Мені друзі принесли.
Чорні хмари відбивають
В блискавках гарячу кров,
З рук у мене одбирають
Вірні друзі хоругов.
Як із каменю, із криці,
Непохитно я стою...
Чорні хмари, як орлиці,
В’ються — чують кров мою...
Вірні друзі хрест і мари
Мені чемно принесли...
Надо мною в’ються хмари,
Як над чайкою орли.
1916
* 	*
*
Старі мої рани, і гнів, і пісні,
Та ж сама у мене і Мати.
Гидкі мені ваші слова голосні
І ними позлочені грати.
Чужа мені ваша вітчизна нова
І ваші вітання до неї.
Похилена низько стара голова
Коханої Неньки моєї.
248

О, киньте свій галас і крик без пуття,
І Матері-страдницІ дайте
Хоч тихо скінчити скорботне життя,
А потім співайте і грайте!
1916
* 	*
*
Хто се мак щороку сіє,
Розкидає по ланах?
Мов китайка червоніє,
Мов жалоба на житах.
Хто коралі, хто рубіни
В чистім полі розгубив...
Хто це серце України
На землі її розбив?..
* 	*
*
Коли б ми плакати могли,
Які б річки з очей незрячих,
Які б річки Із сліз гарячих
По Україні потекли!
Коли б ми плакати могли...
Коли б ми вірити могли,
Які б ми витерпіли муки,
Яку б вагу взяли на руки,
Які б хрести ми понесли!
Коли б ми вірити могли...
Коли б ми гніватись могли,
Які б пожежі засвітили,
Які б кайдани ми розбили,
Якого б ката розп’яли!
Коли б ми гніватись могли...
* 	*
*
Глузуйте, кпіть над рідною землею,
Вкривайте склом і терном нашу путь,
Вбивайте нас байдужістю своєю,—
Презирством діти вас уб’ють.
249

На батька сия оганьблений не гляне.
Зречеться матері безтямної дочка,
І Гонти гнівний дух з могили встане,
І піде тінь Залізняка.
Даремно б ви упали на коліна,
Об землю бились би в тенетах каяття;
О, не простить вас гнівна Україна
За вік ганебного життя.
І в ранок той, коли ударять дзвони
І вас на суд народний приведуть,
Із тисяч уст розітнуться прокльони
І вам на голову впадуть.
* 	*
*
Хай плачуть струни, хай сльози ллються,
Хай пісню нашу несуть вітри,—
Колись заплачуть ті, що сміються,
Колись на землю впадуть з горн.
Колись на нивах, слізьми политих,
Розквітнуть дивні квітки весни,
Колись на нивах, квітками вкритих,
Бабками будуть літати сни.
І вільно в грудях серця заб’ються,
І зійдуть тіні із нив в яри...
Хай плачуть струни, хай сльози ллються,
Хай пісню нашу несуть вітри.
* 	*
*
Знов лечу я над степами,
Над смарагдом нив...
Дух, що з муки народився,
Тіло окриляв...
250

Не цвіте уже усмішка
В мене на устах,
Не зриваються привіти
В золотих словах.
І не тішить мене ранок,
Як сльоза, ясний.
Я лечу спокійно, просто,
Тихий, мовчазний.
Я несу в душі зміцнілій
Вечір, захід свій.
Дорогий безцінний попіл
Спалених надій.
Я лечу назустріч ночі
В тихому краю,
Щоб иа груди їй схилити
Голову свою.
Зірку з іскрою малою ,
Залишаю я...
Збережи маленький вогник,
Зіронько моя!
1916
* #•
♦
На крила, иа крила) До сонця, брати!
Покиньмо сумне кладовище.
Хай стануть нам крилами наші хрести,
І з ними все далі, все вище.
До райської брами! щоб вгледів нас Бог,
Бо він нас не баче із раю,
Як блудимо ми по лісах без дорог,
Як змучились тяжко, без краю.
На кобзах розбитих заграємо ми
Про скарги і сльози народні,
Про наші блукання в країні пітьми,
Про наші змагання безплодні.
2&1

І струни-проміння на кобзи сумні
Повісить нам Бог в нагороду.
І росами радості бризнуть пісні
В серця безнадійні народу.
1916
* 	*
*
Так, як Данте любив Беатріче,
Як Петрарка Лауру любив,
Так люблю я тебе, моя пташко,
Хоч тобі я і серце розбив.
Так вже дивно буває на світі:
Друг найближчий — і ворог же твій...
Від руки найніжнішо! рани
Заживають в могилі одній.
* 	*
*
Про мене ти забула,
Давно я знаю все...
Щодня про тебе вітер
Чутки мені несе.
Сьогодні прилетів він,
Засмучений украй,
І в відповідь заплакав:
«О, краще не питай!»
Учора, як смеркалось,
Прийшов він до вікна,—
Віконце розчинилось,
І скрикнула вона.
І руки простягнися,
Дві рученьки !ї...
«О друже, не розпитуй,
Вони вже не твої!»
252

* *
*
Ні, душу мучити свою
Я більше вже не можу...
Тепер я іншу вже люблю,
На тебе... схожу.
О, легко як мені іти
З своєю молодою!
Вернулась молодість! і ти...
Стоїш живою.
Від слів П щасливий я,
А серце, як шалене!..
Немов рука... рука твоя
На серці в мене.
Ні, душу мучити свою
Я більше вже не можу,—
Тепер я іншу вже люблю,
На тебе схожу.
* 	*
*
Нагадала ти сонце моє,
Що мені вже проміння не ллє,
Що зайшло, закотилось за гори
В голубі неоглядні простори.
О, зайшло, закотилось! І зійде мені
Тільки в мрії моїй, вдалині, вдалині...
І поллє на скривавлені рани
Свої сльози, докори, догани...
1916
* 	*
*
Нехай сніги лежать, як килим,
Нехай хоч цілий вік метуть!
Дарма: мені над снігом білим
Квітки очей твоїх цвітуть.
253

Нехай мороз всю ніч шаліє
І тоне в темряві земля,—
Мене здаля, як сонце, гріє
Усмішка сонячна твоя.
Нехай зима мій волос вкрила,—
У серці квітень розцвіта!
І знов назад, рознявши крила,
Мої вертаються літа.
* 	*
♦
Ланцюги... Могили... Мури...
Сумно, тихо, мертво скрізь...
Мов розбиті всі бандури,
Мов немає більше сліз.
Де ж співці, що нам співали,
Де великі кобзарі?
Чом дзвонити перестали
На дзвоницях дзвонарі?
Тихо, тихо... скрізь руїни,
Мовчазливий плач кісток,—
На могилу України
Хоч би кинув хто квіток.
На могилу?! Ні, в’язниця —
Не могила, не труна.
Хай конає в ній орлиця,
Але ще жива вона!
Ще горять у неї очі,
Ще палають в ній думки!..
Гнівно пазур, пазур точе
І шпурляє блискавки.
Де ви? де ви? час минає,
Божа правда в світ іде.
Божа правда вас спитає
І не знайде вас ніде.
1915
254

* *
*
Не ніч-страховище лякає,
А чим зустрінем світлий день...
В порожніх душах в нас немає
Ні слів, ні квітів, ні пісень.
Ах, нащо співи, привітання,
Коли б було в нас каяття,
І гнів, і сором, і бажання
Ясного, вільного життя.
9
Коли б ми обрії широкі
Життя нового обняли,
І з пущ, з ярів людські потоки
На гори, вгору повели!
1916
ЩЕ РІК
Ще рік минув... Проклятий рік змагання,
Кривавий рік безкровної борьби,
Глибоких втрат, даремного чекання,
Терпіння мертвої юрби.
А як хотілось нам внести якесь проміння
В країну рабства і пітьми...
За людські постаті лічили ми каміння,
І ним самі побиті ми.
Ще рік... Ідем! Ми міцно стисли рани,
Обмили слізьми теплу кров,
І має знов, і світе крізь тумани
Велика наша хоругов!
1912
* 	*
*
Гніздо? Чи хмари і вітри,
І сизі гори, і яри?
Чи тиха радість і зітхання,
Чи море мук і раювання!?
255

Прости! Лечу. Не плач в журбі —
І т а м пісні мої тобі!
І перед тим, як в хмарах згину,
Тобі я жмут проміння кину.
1916
* 	*
*
Хай літають вітри, хай сміються громи,—
Ми не звернем з своє! дороги,
Ми розіб’єм вітри молодими грудьми,
Грім заглушать пісні перемоги.
Тільки той досягає мети, хто іде,
Тільки той, хто горить, не згорає,
Стеле килим для його життя молоде,
Смерть вінок йому вічний сплітає.
Вище ж прапор ясний! Більше віри в борні,
Глибше сумніви, стогони, сльози:
Пролітає життя на крилатім коні,
Розкидає квітки по дорозі.
* 	*
*
Я ще вернуся! Гарячим вітром,
Потоком гірським до вас вернусь,
Я обпалю вас палким диханням,
Могучим громом збуджу я вас.
В долинах ваших застогне вітер,
Пустелі ваші поток заллє...
На сині гори побіжете ви,
До неба руки здіймете ви.
О, 	час мій прийде! І він в дорозі,
І він шукає мене в ярах,
Де я, упавши на камінь, плачу
І слізьми-кров’ю все не зійду.
256

* *
Хіба не сонце ти прекрасне,
Що будить землю в час весни,
Хіба не вітер ти майовий,
Що навіває срібні сни?
Хіба не квітка ти привабна,
Що береже в диханні смерть...
І ще хіба тії отрути
Моя душа не повна вщерть?
1915
* 	*
*
Над нами ніч безрадісна, осіння.
Ми горнемось, ховаємось, тремтим...
А десь в пітьмі несеться голосіння
З прокляттям віковим.
І мало нас... і як іти із ночі?..
Не сплять, пильнують хижі вартові...
Хтось гостре спис, хтось шаблю точе,
Хтось лізе по траві.
Куди іти... кудою нам тікати...
Оточені зусюди катом ми...
Коли не смерть, так вічні грати
Проклятої тюрми.
Над нами ніч безрадісна... осіння...
А там, десь в душах, день ясний без бур,
Весна, тепло і сонячне проміння,
І тихий-тихий дзвін бандур.
1910
* 	*
*
Із панських прихвоснів-рабів
Ми людьми з прізвищами стали
І вголос прізвища сказали
Під зле сичання ворогів.
9 О. І. Олесь, т І
257

З своїх подертих сорочок
Ми прапор в темну ніч пошили
І кров’ю власною скропили
При тихім сяєві свічок.
Ми йдем до кращого життя,
Нам мрія шлях квітками вслала,
Однаково: потала так потала!
Але назад немає вороття...
1. Ч.
Я таким лишився, як колись і був,
Наших днів дитинства я ще не забув...
Не забув я сонця, сонячних привітів,
Снів і мрій юнацьких, вільних заповітів,
А мужицькі сльози, а мужицький гнів
Бережу я в серці до останніх днів.
Правда, я зігнувся в бурі життьовій,
І тремтить останнє листя моїх мрій,
Але в серці й досі ще огонь палає,
І рука то кобзу, то меча тримає,
І коли я плачу, то шумлять ліси,
І в лісах пташечі мовкнуть голоси.
* 	*
*
Горять огні і самоцвіти,
Дзвенять веселі голоси,
І, 	повні грішної краси,
Цвітуть і усміхи, і квіти.
Сам Гріх стоїть в червоних шатах,
Сміється громом перемог,
Стріва людей з усіх дорог
І їх вітає в вільних хатах.
1916
258

* *
Гриміть, потоки, летіть по горах,
Несіть долинам пісні весняні,
Будіть тривогу в німих просторах,
П’яніть тверезих, потоки п’яні!
Щоб зашуміли ліси зелені,
Щоб налетіли вітри шалені,
Щоб завернули волю зрадливу
На наше поле, на нашу ниву.
1916
* 	*
*
Чому я барвінком в гаю не стелюсь,
Де ніжки твої ластівками літають...
Де руки-лілеї назустріч комусь
Квітки лісові простягають?
Чому не літаю я вітром в гаю,
Де ввечері сяєш ти, зоре?
Схопив би на крила я пташку свою,
Одніс би за гори, за море.
* 	*
*
Чом ти між нами, чом не на ниві,
Де твої сестри-воііошки цвітуть,
Там, де воркують колосся щасливі,
Там, де джмелі над квітками гудуть?
Вернешся ти — і тебе не пізнають:
Личко зів’яло... на віях роса...
«Де ти, о сестро, блукала,— спитають,—
Де твоя, сестро, змарніла краса?»
В відповідь ти тільки глянеш з журбою,
Схилиш голівку свою до землі...
Стануть волошки в сльозах над тобою,
З жахом одскочать од тебе джмелі.
1916
259

* *
Ти все любиш його безнадійно,
Моє щастя і сестро моя...
О, для мене ти рідна подвійно,
Бо люблю безнадійно і я.
Будем разом ридати по мріі,
Ти по ньому, а я по тобі,
Доки серце в огні спопеліє,
Доки очі погаснуть в журбі.
* 	*
♦
Скільки слів-казок казалось
І усмішок розсипалось
Над ставком, в гаю!
Ледве, ледве не зірвалось:
«Раю мій! люблю!»
Так, «люблю» ми не сказали,
Ми все ждали, одкладали,
Розтягали час,—
Ми все думали-гадали,—
Скаже хтось за нас.
І справдилися гадання:
Хтось прийшов і без вагання
Взяв тебе й повів...
Ти вклонилась на прощання,
Я й сього не вмів.
♦ 	*
♦
Чи згадуєш?.. Хоч згадуєш?.. Хоч снюсь?
Чи в думоньках літа вертаєш...
Степи і ниви розстеляєш
І в небо молишся комусь?..
Чи йдеш за коворот вві сні
В житах волошки сині рвати...
260

Мене увечері стрівати
В степу на змиленім коні.
Пригадую... слова мої
Тебе то сонцем обливали,
То душу сумом розривали,
То чарували солов’ї.
...А потім... муки і кайдани,
Змагання, сльози, скарги, гнів,
Руїни мрій... безодні-рани
І чорні ночі серед днів.
І потяглись літа без ліку...
Літа без тебе, без мети...
Знемігся я від сліз, від крику,—
Але була далеко ти...
І ось, неначе із могили,
Тебе питаю: чуєш ти?
Чи пам’ятаєш образ милий,
Що рвавсь в простори, у світи?!
Чи згадуєш? Озвись, приснися...
Вві сні хоч руку поклади...
Давно вже сльози не лилися...
Поплачем... разом... вдвох... прийди...
1916
* 	*
*
Не треба струн! Меча мені гостри,
Заграй на кремені і криці,
Завий кайданами в’язниці,
Піснями волі одури.
Не треба струн! Хай струни сплять
І ждуть ясного дня обнови,
Коли святі пісні любові
В серця криваві полетять.
Але тепер, коли один вночі
Нахабний, лютий кат панує
261

І матір і дочку гвалтує,
Хай струни сплять, живуть мечі!
1916
* 	*
*
Замовкніть всі: великий час прийшов.
Мовчать в сю мить громи-гармати,
Схилилась наша хоругов,
І на коліна стала мати.
На терезах життя і смерті ми,
І хтось один з них переваже...
Коли життя — гриміть, громи!
За волю кожний з нас поляже!
1916
*' *
Нових і слів, і діл блискучих,
Нових, озброєних надій,
Бажань і поривів могучих,
І грому в бурі молодій!
Об землю ліри! — Бубни в руки.
Вперед, веселий тарабан!
Зітхань, зневір’я і розпуки
Навік розвіявся туман!
Женіть думки старі і кволі,
Займіться полум’ям ясним,
І всім гуртом назустріч волі
Летіть потоком вогняним.
О, 	всім гуртом! В єднанні — сила,
В єднанні успіх перемог,
Бо розтіч — всіх надій могила,
Пустеля сіра без дорог.
Зробіться ж гідні ви народу,
Сліпого велетня свого,
І з лісу в бурю і негоду
На поле виведіть його!
262

* *
*
«Тебе — нема!» Хоч біль тебе пече
І в крові все твоє плече,
І над тобою плаче Мати,
І божевільно-гаряче
Тебе клянеться не віддати.
«Тебе нема!» Чому ж над місцем тим,
Де ти лежиш, так смішно ім?!
Кому показують дорогу?
І, 	так знущаючись, над ким
Свою справляють перемогу!?
1915
* 	*
*
Не голосу — громів небесних!
Не слів, а каменів важких,
Щоб міг я гнівно кинуть в них,
В рабів безглуздих і безчесних!..
Не струмня сліз, а океану!
Щоб міг втопити я свій сум,
Залить пожежу хворих дум
І остудить гарячу рану.
1915
* 	*
*
Про світ ви марили, і ось світає...
Дивіться: хмари вже в огні...
Чому ж так мало вас стріває
Схід сонця в рідній стороні!?
Схід сонця жданого! Світає!
Наш дивний ранок, день іде!
Хіба сліпі ви: сонце грає,
Життя шумує молоде!
263

Як сніг, тумани ночі тануть,
В квітках палає небосхил...
Як ви не встанете, то встануть
Мерці великі із могил..
1916
* 	*
*
Хвала і честь вам, гречкосії!
В холодну зиму на полях
Вас безліч падало в боях
За славу мачухи Росії.
А що, як інший час настане,
Коли застогнуть буруни,
І рідна Мати із труни
Рабою-страдницею встане?
О, 	ви, що т а м не чули зради
І проливали братню кров,
Чи тут ви йти готові знов
На смерть, на бій, на барикади?
Чи перший крик і брязкіт зброї
Розвіє всіх вас по кутках,
І Воля з прапором в руках
Впаде за вас без вас, герої?..
І Україні скрутять руки,
В залізо знову закують,
їй в саму душу наплюють
І поведуть на глум, на муки...
0 ні! Тоді за вас каміння
На цілий всесвіт закричить...
Порветься в Господа терпіння,
1 сам Господь з мечем злетить!
1915
264

* *
Грім і буря — смерть для нас,
Але зараз смерті час,—
Хто не вмре і не воскресне,
І ім’я загубить чесне.
В руки зброю! В душу гнів!
В серце сміливість батьків!
Щоб вродила наша нива,
Хай іде червона злива!
1915
* 	*
*
Ми ідем з прокльоном в землю,
Та не спати йдем,—
Не дає нам гнів заснути,
Палить нас огнем.
Хоч зреклись ми сну навіки,—
Не зреклися мук:
В своє серце ми впустили
Тисячі гадюк.
Не дадуть вони нам спати,
І, 	як прийде час,—
Грізно вийдуть із могили
Міліони нас.
1915
* 	♦
*
Ходімо плакати, молитись і конати,
На трунах наших мрій і снів...
В самотній пустці вмерла наша Мати
І прокляла синів.
Чого ж ти дивишся? Про що мене питаєш
Чому, о змучена, не йдеш?
Чому очима серце краєш,
Огнем мене печеш?
265

Я зрозумів тебе... Півкраю ти сходила
І наскрізь ліс незайманий пройшла,
Знайшла загублені в нім крила
І спільників знайшла.
0 мечу мій, о Орлеанська Діво!
Навік я вірний лицар твій;
Я мов прозрів... і ясно бачу диво
В пустелі сій.
Поглянь, поглянь: корогви мають
1 в дзвони рідні руки б’ють,
І влад полки ідуть, ступають,
Мов ковалі кують.
Вперед! вперед...
1916
ЮНАЦЬКА ПІСНЯ
Олегові
Розпались кайдани, минула зима.
Розвіялись хмари, розтала пітьма,
І сонце всміхнулося рідній землі,
Голодну, холодну зогріло в теплі;
Як поле, хвилюється рідна земля,
Як море розкуте, широко буя.
Потоки, потоки шумлять та гудуть,
Сини України ідуть та ідуть.
Як хвилі, позлочені сонцем згори,
Шумлять і гойдаються їх прапори.
А Воля в темниці, а Воля в тюрмі.
Орлицею б’ється об стіни німі.
Потоки, потоки шумлять та гудуть,
Сини України ідуть та ідуть.
І чутно вже Волі, як хвилі шумлять,
І видно вже Волі, як мури тремтять
І прапор вже має у неї в руці...
О, швидше б до неї, о, швидше, борці!
266

Земля розступилась! І з праведних трун
Виходять Хмельницький, МаЗепа, Богун!
І з Волі знімають кайдани міцні,
І слізьми співають щасливі пісні.
А буйні потоки все дужче шумлять,
А стіни високі все більше тремтять...
Ще хвиля остання — і мури впадуть!
Сини України на мури ідуть.
1915
* 	*
*
Коли б сказав я: «Пташко!
Мені без краю важко,—
Спасеш єдина ти...
Побудь же, не лети!
Ти полетіла б?»
Летіла ти. Я гинув!..
Крик-блискавку я кинув:
«Рятуй: вмираю, край!»
Оглянулась: «Прощай!»
І... полетіла.
267

З ЩОДЕНН И КА. Р. 1917
* 	*
♦
Воля!? Воля!? Сниться, може?
Друже! Брате! Говори!
Що? народ? солдати?! Боже!
Бій... червоні прапори!..
З тюрем в’язнів випускають!?
Прилучаються міста!..
Далі, далі! Хай співають
Золоті твої уста.
«Марсельєзу»! Швидше б ранок!
Чом так тихо на селі?!
На дзвіницю! вже світанок!
Люде! Воля на землі!
1917
* 	*
*
Схід сонця зустріти я вийшов у поле
І став на коліна до сходу.
Привіт, тобі, сонце! Привіт тобі, Воле,
Від серця мого і народу!
Привіт тобі мій, злотокрила орлице,
І тисячі криків до неба!
Як цілі ще мури твоєї темниці,
Візьми мою кров, коли треба.
Яка ж ти, о Воле, прекрасна, пречиста!
Ти нам і не снилась такою...
Спинися ж над нами і сяй, промениста,
Довіку своєю красою.
1917
268

* *
*
Ранок, ранок! Час світання...
О, який прекрасний час!
Криком щастя і страждання
Україна кличе нас.
Голос страдниці лунає!
Голос матері, сини,
Під корогви вас скликає
Стати в грізні буруни.
Тіні прадідів блукають,
Тіні ходять по землі,
Нам корогви розгортають,
Нам дають свої шаблі.
Швидко дзвони в Україні
Залунають, загудуть...
Швидко нас великі тіні
Під стягами поведуть...
Час горіння... час світання.
О, який прекрасний час!
Криком щастя і страждання
Україна кличе нас.
1917
1 МАЯ
Червоні прапори, куди не кинеш оком,
Цвітуть на вулицях, як макові квітки,
Під ними хвилями, нестриманим потоком
Ідуть і йдуть робітники.
В щасливий край розрівняна дорога
З віків неправд усіх веде трудівника;
В очах його і в рухах перемога,
В ході — удари молотка.
О 	«Марсельєзо», бий в серця черстві, холодні,
Глухих, сліпих під прапори скликай,
269

Зови народ на свято всенародне,
Веди народ в обітний край.
19.IV.19 п
ПІСНЯ
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для воліі..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.
Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбоюі
1917
* 	*
*
Крики... Усміхи привітні...
Прапори... пісні...
— Будьте мужні, непохитні,
Єдністю міцні!
Свято волі... скрізь бенкети...
Мрій, надій рої...
— Зброю в руки! за мушкети!
Будуть ще бої!..
Де дівались пута, грати...
Люде як брати...
— Вартові, вночі не спатні
Пильно стерегти!
Розчинилися темниці...
Друзі серед нас...
— Будьте тверді, як із криці:
Бавитись не час!
270

Скільки сонця і блакиті —
В небі, на землі!..
— 	Чи рушниці всі набиті?
Гострені шаблі?
Гей, стрільці, як слід влучати
І назад не йти!
Вартові, вночі не спати!
Пильно стерегти!
19.111.1917
ТРОЯНДИ
На паростках троянд щепили рожі
Вельможі...
Щоденно їх ласкаво поливали
І ждали...
Троянди кровію ридали.
Прийшла весна, і ріки зашуміли,
Шуміли!
І щепи рож знесли вітри, негоди
І води...
Цвітуть троянди, повні вроди!
* 	*
♦
Співають, сміються, а я не сміюсь,
А я ще примар і страховищ боюсь...
Мій мозок і тіло ще душать кайдани,
І палять огнем незагоєні рани.
Я тільки підвівся, я тільки встаю...
Ще сонце не впало в безодню мою,
Хоч десь надо мною життя вже буяє
І пісня широка, як воля, лунає.
Я — наче невольник, що нагло вночі
Прокинувсь і чує десь близько... мечі!
І ледве схопився, щоб стати на ноги,
Як вже загриміли пісні перемоги.
30.11.1917
271

* *
*
Стою на березі крутому,
Дивлюсь на повідь весняну..
Брати мої на білих кригах
Летять в щасливу сторону.
На синім тлі корогви мають,
Мов крила птахів золотих,
Брати за обрієм зникають,
І тихо гасне пісня їх.
Стою один, чужий, самотній,
Плету вінки з своїх казок...
По вінця повен келих злотний;
Не вип’ю — виллю на пісок.
ЗІ.III.1917
ЛЕБІДЬ
На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман...
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров’ю своїх ран.
І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.
Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті краї...
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.
І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став,—
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.
Чорна ніч чорніла, не світало вранці, ’
Ввечері далекий захід не палав...
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров’ю сходив, тихо умирав.
272

Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.
Стрепенулась зграя, закричала біла:
«Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!»—
І ганебно спати більше не змогла.
Зашуміла зграя піною на хвилях,
Зашуміла вітром... ще раз! І — прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.
Тихо, тихо сходив білий лебідь кров’ю,
То, здавивши рани, крила рознімав...
І в знесиллі бився... Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?
2.IV. 1917
* 	*
*
Вона прийшла, як мрія довгождана,
І вийшли всі назустріч їй,—
І всі кричали їй: «Осанна!
Благословенний ранок твій!»
І враз усмішкою гіркою
її всміхаються уста...
І враз показує рукою
Нам на Голгофу! на хреста...
1917
* 	*
*
Після довгих літ мовчання,
Після довгих літ журби,
В час прекрасного світання
Не прокинулись раби.
Не прокинулись в могилах,
Не воскресли в день святий,
273

Не знялись на вільних крилах
В небо, в простір золотий.
І потоки слів розкутих
З рабських уст не полились,
Тіням лицарів забутих
На шаблях не поклялись.
В час прекрасного світання
Прогунявили раби...
Після довгих літ мовчання
І невтішної журби.
12.IV. 1917
* 	*
*
Вчорашні спільники на нас здіймають зброю,
Ідуть з мечем на нас брати,
Готові братньою рукою
Нас на Голгофі розп’ясти,—
О 	Боже, Волю захисти.
Сліпою помстою і кров’ю
їх груди дихають в огні...
Закрийте Волю хоругоз’ю,
Не дайте впасти їй в борні...
Північний привид вдалині.
Червона пара над землею,
Кричать над Волею круки...
Невже розлучимося з нею,
Невже від братньої руки
Впадуть підкошені квітки?!
О, схаменіться! Тільки дайте
Напитись сонця і краси,
А потім бийте, ріжте, крайте,
Тіла рубайте, як ліси,
І Волю розірвіть, як пси.
22.IV. 1917
* 	*
*
Хто з вас вийде, хто з вас скаже,
Як неволя прийде знов,
Хто з вас лицарем поляже
За велику хоругов?
274

Хто із вас хоч заголосить,
Коли сонце закричить,
Коли сонце жертв попросить
І востаннє заблищить?!.
Хто на голову похилу
Сірий попіл покладе,
Кине квіти на могилу
І на неї упаде...
28.111.1917
* 	*
*
Сміється хтось, плює нам в рани,
Цілує — як огнем пече,
При нас на нас кує кайдани
І обнімає гаряче.
О, 	хто ти, хто ти, невідомий,
Ти, сину Ночі і Гріха?
І голос в відповідь знайомий:
«Я Каїн, брате, ха-ха-ха!»
1917
* 	*
*
О 	Воленько, билинонько моя...
Нема тобі життя на світі!..
Тверда у нас земля,
Засохнеш на граніті.
А не умреш сама — уб’ють тебе вітри:
На крила схоплять і полинуть...
Закрутять, скрутять і згори
На гострі скелі кинуть.
б.V. 1917
* 	*
*
Радійте, співайте пісні голосні,
Квітками заквітчуйте чола ясні.
Ридайте і смійтесь в сльозах, солов’ї,
Стрівайте воскреслі надії свої.
Минули навіки дні чорних негод —
Живе Україна! і вільний народ,
275

Як з попелу Фенікс ожив і злетів
І зорями зміряв простори степів.
0 Боже, без меж милосердя твоє!
1 правда, о Боже, на світі ще є,
Недарма нам снилась вона уночі,
Недарма ми гибли, до неї йдучи.
ЗУ 1.1917
* 	*
*
Він ждав і все не вірив крику ран...
Він все повірити боявся,
І, 	зуби зціпивши, сміявся,
Оганьблений народ-титан.
Вампіри з його ссали кров — терпів,
Мовчав в ярмі під батогами,
Коли знущались діти-хами,—
Бур’ян незайманих степів.
Здавалось — Бог його навік прокляв,
Здавалось — кинув на наругу,
І дав йому найбільшу тугу,
Але найменшу честь одняв.
Всі йшли, всі рвались далі і вперед,
Жили, боролися, творили,
І на горбу його могили
З квіток життя збирали мед.
Він гнив в землі... і, може б, гнив віки,—
Не стерпів Бог... Озвавсь громами,
Заплакав мідними дощами
І кинув гніву блискавки.
І встав народ... О, встав народ-титан,
Обмитий потом, слізьми, кров’ю;
І руки з ніжною любов’ю
Простяг в небесний океан.
7 VI. 1917
276

Із збірки
„ЧУЖИ НОЮ“
Книга VII
* 	*
♦
Ти ж бачиш Сам небесними очами:
Не ми йдемо,— на нас ідуть з мечами,—
Чому ж мовчиш?!
Ти, що створив степи і гори
І неба мріючі простори,
Чому мовчиш?!
Хіба ж не Ти нам дав страждання,
Думки, надії, поривання...
Чому ж мовчиш?!
Чому ж, коли в наш храм величний
Ввалився ворог наш одвічний,
Чому мовчиш?
Невже Ти хочеш знов страждання,
Ганьби, неволі і знущання?!
Чому ж мовчиш?..
Як Ти осліп, Небесний Пане,
За правду нашу пекло встане!!
Віки ж мовчиш!..
15.III.1919
* 	*
*
Гаснуть зорями огні,
Всі розходяться додому...
Як хотілося б мені
Тут лишитися самому!
277

Одійшов би смуток мій,
Тиша хмарою б упала,
І вона б душі моїй
Так багато розказала...
І почув би, може, я,
Як за горами-лісами
Плаче рідная земля
Безутішними сльозами.
Гаснуть зорями огні,
Всі розходяться додому,—
Як хотілося б мені
Тут лишитися самому...
5.111.1919
* 	*
*
Тікаю від крові до сонця, квіток...
Женеться за мною кривавий поток,
Сміється: ха-ха, дожену, дожену,
Тебе поверну я в твою сторону.
Ха-ха, я всю землю орлом облечу
Шляхами нестями, розпуки, плачу,
Заллю, обчервоню свої береги,
Щоб тільки червоно було навкруги.
Спущуся в безодню, знімуся до хмар,
Розкидаю гору, закидаю яр,
Щоб тільки була на землі рівнина:
В кривавій пожежі пустеля одна.
Хай очі поплачуть — не шкода плачу:
Я радістю, сміхом колись одплачу,
І там, де лишаю я зараз кістки,
Зриватимуть діти колосся й квітки.
Мовчу я... нічого йому не кажу,
Я 'слухаю пісню і далі біжу,
Біжу я до сонця, до моря, квіток,—
Женеться за мною кривавий поток.
9.111.1919
278

* *
Народе-страднику, навчи і нас в вигнанні
Любити свій Єрусалим...
Навчи в солодкому стражданні
Пройняти серце ним.
Щоб на чужині, над річками,
Поклавши кобзи жалібні,
Ми тихо сходили сльозами
В жалю по рідній стороні.
Народе-страднику, навчи і нас в вигнанні
Любити свій Єрусалим,
Навчи в солодкому стражданні
Пройняти серце ним.
15.111.1919
* 	*
*
В журбі я сонцю не радію,
В сльозах не бачу я весни...
В душі ношу єдину мрію,
Одну її пещу, лелію,
Вночі і вдень єдині сни...
Це — край мій.
Коли вже ворога не буде,
Коли на рідний степ ступлю,
Тоді весна мене розбуде,
Тоді затопить сонце груди,
Тоді я пісню розіллю
Про край мій.
15.111.1919
* 	*
*
В вигнанні дні течуть, як сльози,
Думки в вигнанні сплять, як мертві,
Солодкі спогади сичать, як змії,
Душа ридає, як дитина.
279

Душа розірвана, як рана...
Бальзам далеко так, як сонце,
А сонце, сонце, як і щастя,
Там, там, лише в краю коханім.
13У.1919
* 	*
*
Прибув з України і все розказав,
І стрілами серце пройняв...
0 горе, о горе, о горе!
Покинуть надію, що ранок приніс,
1 взяв стільки сили... а крові, а сліз!..
0 море, о море, о море...
Лишилось нас мало... і вже без надій
Ми підем в останній, нечуваний бій
На жертви, на жертви, на жертви...
Хай будем розбиті ми ворогом злим,
Але не покинем боротися з ним
1 мертві, і мертві, і мертві.
29.УЛ919
* 	♦
♦
Пляж над Дунаєм. На пляжі
Хлопці, дівчата, малі...
Ті — як русалки на хвилях,
Ці — як квітки на землі.
Думка моя одірвалась,
Лине в мою сторону...
В слізно-кривавому морі
Баче II, чарівну.
8.У1.1919
280

* *
*
Розбіглись ми по всіх світах усюди:
«Рятуйте нас, рятуйте нас, о люде!
Як небо наших сліз не чує,
Хай земля рятує».
І розказали ми по селах і в містах,
Як розпинають нас за правду на хрестах,
Які течуть у нас криваві ріки
І топлять наші зойки-крики.
Все розказали ми, всі вилили страждання,
І це була одна розпука і благання:
«Рятуйте нас, рятуйте нас
В смертельний час, в останній час».
Нас слухали, кривились і зітхали,
І в відповідь нічого не сказали...
І бігли ми на гори з голосінням,
І падали в сльозах перед камінням.
29.V. 1919
* 	*
♦
В’ються над Нею сови і круки,
Розривають білі груди на шматки.
А Вона, безсила, кинута синами,
Обмиває рани теплими сльозами.
Навкруги пустеля... Тільки вдалині
Хтось летить на дикім, змиленім коні,
Простягає руки і життям клянеться...
Кров уже остання з його серця ллється.
21УЛ919
* 	*
♦
Зелений ліс, і май, і сонце,
І солов’ї в кущах,
А в нас, в нас сльози на очах...
О 	сонце!..
281

Чи висушиш ти сльози наші, сонце,
На сліпнучих очах?
Як сушиш роси на квітках,
О 	сонце!?
Чи вгледім ми і ліс, і май, і сонце
В коханому краю,
Де душу кинули свою...
О 	сонце!
29.V. 1919
* 	*
*
За ревами громів не чуть нам співу серця,
Не чуть нам голосу його глибин...
Життя ж пливе, і день поволі погасає,
І темні крила вечора тремтять.
О, дайте тиші нам прислухатись до світу
І вічно-вічним душу напоїть...
Життя цвіте зелено-білим садом,
Не бачимо ми цвіту, як сліпі.
3.VI 1.1919
* 	*
*
Жита! Пригадую...
Як сон... дитячий, золотий...
Схиляюся і падаю на землю,
1 серце біля них кладу...
О 	дорогі мої!
Шуміть мені забуту казку,
П’яніть мене своїм диханням,
Щоб я упився і не знав —
Де зараз я,— чи на чужині,
Чи там, ах, там, в краю коханім.
Баден, 21.V1.1919
282

* *
*
Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...
Не надивився я ні на зелену землю,
Ні на далекі сині небеса.
Я не наслухався ні шуму рік широких,
Ні шелесту лісів дрімучих, темних,
Ні голосу пташок, що вихваляють світ.
Я все життя горів на огнищі людському,
Я все життя неначе був розп’ятий
За злочин чийсь на вічному хресті.
Я все життя збирався тільки жити,
Дивитись, слухати і пити
Нектар із келиха краси...
14УЛ9І9
* 	*
*
Роси, роси, дощику, ярину,
Рости, рости, житечко, на лану,
На крилечках, вітрику, полети,
Колосочки золотом обмети.
Як достигне житечко на лану,
Прийдуть люде жатоньки ярину,
Блискавками косоньки заблищать,
Золотими кобзами забряжчать.
Хай лише посунеться в поле цап,
Хай лише наважиться він на хап.
Руду йому бороду одсічем,
Облупимо півбока сікачем.
Роси, роси, дощику, ярину,
Рости, рости, житечко, на лану,
На крилечках, вітрику, полети,
Колосочки золотом обмети.
5.У.1919
283

♦ *
*
Не вічно шматують страждання,
Не вічно живуть і вони...
І наша спокуса остання
Діждеться своєї труни.
Вже більше терпіти несила,
Вже мукам надходить їх час...
На трупах їх сонячні крила
Життя простягає до нас.
6У 1.1919
* 	*
*
Коли ж над нами зійде сонце
І творчі руки візьмуться за плуга?!
Ніколи-
Ніколи нам уже не доведеться жити
Життям борців за всенародне щастя,
За волю...
За волю власну, за свою сваволю
Ватаги дикі нищити нас будуть
Без ліку...
Без ліку згине сил найкращих,
Без ліку цвіту ніжно-молодого
Зов’яне...
Коли обернеться уся земля в Голгофу
І кат останній, як Іуда,
Загине,
Тоді лише народиться нове прекрасне,
Але тоді вже нас не буде.
б.УІ.1919
284

* *
*
Вона з мечем в руках боролась, як орлиця,
Із ран її лилася кров...
Стояли, думали, дивились,
Ніхто на поміч не прийшов.
Упала, билася і квилила, як чайка,
І звала помахом крила.
Прийшли... Вона вже сил не мала,
І проклясти лише змогла.
8У 1.1919
* 	*
*
Щодня із прірв повзуть нові гадюки,
Щодня сичать, віщують щось...
Кричу, зову, ламаю руки,
В очах з пітьмою все злилось...
Вернувся б я, пішов би я на страту,
Та віри й крихти не знайду,
Що я угледжу рідну хату,
Що на шляху я не впаду...
26. VI. 1919
* 	*
*
Тіло, тіло з нами,
А душі нема...
І щодня шукаєм
Ми II дарма.
А вона десь близько
Понад нами в’ється
І вночі крізь сльози
Дивиться й сміється.
А відкриєм очі,—
І II нема,
І весь день шукаєм
Ми II дарма.
285

І в розлуці тіло
Цілий день з душею,
І ждемо ми ночі,
Щоб зустрітись з нею.
* 	*
♦
Піду, втечу на сизі гори,
Що з небом радісним злились,
Втечу в ліси, в степи, в простори,
Куди в журбі я біг колись.
І там я пісню заспіваю,
Всім болем серця прокричу
Криваву пісню мого краю,
Його невтішного плачу.
29.V. 1919
* 	*
*
То не лебідь на озері пісню співав
В передсмертну, останню годину.
Ах, то мрія співала моя
Свою пісню, сумну, лебедину.
І невтримано плакали очі мої,
І безкрилі думки умирали,
І червоні квітки, як підбиті орли,
Криком гніву і муки кричали.
Наче лебідь поранений, мрія моя
Тихо сходила піснею-кров’ю...
О, схиліться над нею, мої дорогі,
І покрийте II хоругов’ю.
2.У11.1919
* 	*
*
Ще ранок спить... Це перші голоси
Співають світу про світання
І будять ниви і ліси
Дзвінкими дзвонами вітання.
286

Ще ранок спить... Лише одні орли
Знялись* в незміряні простори
І з них очима пройняли
Яри, степи й могили — гори.
Ще ранок спить... На сході блискавки,
Але не чуть ще сурми грому,
Що сон змітає на віки
І грає сонцю золотому!
5. VI 1.1919
* 	*
*
Дивлюсь на пройдену дорогу,
І гнів, і жаль мене пече...
Але у нашу перемогу
Усе ж я вірю гаряче...
Як завтра день угледять люде,
Як зійде сонце золоте,
Так Україна жити буде,
Так наша мрія процвіте.
ЗУII. 1919
* 	*
♦
О, коли б я міг тепер сміятись!..
Але усмішку свою
Я загубив в моїм краю
І можу тільки плакати.
А що, коли і там, в краю коханім,
її вже більше не знайду,
На камінь упаду
І зможу тільки плакати?
27.IV. 1919
* 	*
*
Хтось мене ще пам’ятає,
Хтось покинути не хоче,
І на крилах сну щоночі
Хтось голубкою літає.
287

І розвіює тумани
Голосами слів чудесних,
І з очей своїх небесних
Ллє бальзам мені на рани.
5.V.1919
♦ 	*
*
Хотів би я піти через ліси дрімучі,
Через річки, яри і кручі,
До серця зранити себе
Об камені, терни колючі,
Аби угледіти тебе.
Аби лише на слід на твій напасти,
Устами чорними припасти
І остудить думки,
Землі з слідів твоїх украсти
І згинуть на віки.
6.IV. 1919
* 	*
♦
І знову біль, тупий, глибокий біль.
Болить душа, душа болить! Неначе
Хтось тихо-тихо плаче
І стогне на труні.
І стогін цей, і цей невтішний плач
Прибили всір мою істоту,
І я несу чиюсь скорботу
З своєю разом на руках.
25.IV.1919
* 	*
♦
Погасають зорі... Сонце — не кажу, •
Сонце вже погасло... Ранений лежу
І дивлюсь, як гаснуть золоті огні,
Як встають в тумані привиди страшні.
288

Біля мене труни і без трун тіла...
О, 	коли б згадати пам’ять їх могла!
Знаю тільки — рідні і близькі мені...
О, 	замовкніть, струни, дзвони жалібні!
27.111.1919
* 	*
*
Дивна містерія... Дивна музика...
З раною в серці носять когось...
Рана вселюдська, глибока, велика,—
Наче крізь не! все пекло влилось.
Дивна містерія! Хто Парсіфаля
Зміг би забути колись...
В тихім захопленні слухає заля.
Люде серцями злились.
Крики раптово. Залізно-холодні,
Крики пекельно-гарячі: «Стривай!
Хліба нам, хліба! Ми люто-голодні,
Хліба нам, хліба подай!»
Вийшли з театру і мовчки стояли,
Мовчки дивились... «Стривай!»
Враз приєднались і враз закричали:
«Хліба нам, хліба подай!»
14.IV. 1919
* 	*
♦
Гробниці лицарів і статуї над ними...
В холоднім мармурі гаряча ллється кров,
Стоять і моляться живими,
В очах скорбота і любов.
І згадую чомусь я мимоволі
Великих лицарів своїх...
Лежать вони покинутими в полі,
І без хрестів могили їх.
6.III. 1919
10 О І Олесь, т 1
289

* *
Виглянуло сонце після днів негоди
І зогріло землю золотим крилом...
Досить, досить крові, о брати-народи,
Гляньте: сонце має золотим крилом.
Страшно, страшно глянуть в нашу будучину:
Смерть копає прірву, голод землю їсть,
Смерть копає прірву, голод землю їсть.
12.111.1919
* 	*
*
Вона приходе завжди в певний час
І в певній ложі п’є поволі каву...
Ах, пані, скільки сонця в вас!
Таку усмішку сонячно-ласкаву
Я бачу перший раз!
І хто вона? Чого така смутна,
Чого так журиться невтішно?
Ах, пані, пані чарівна,
Як я люблю, люблю вас ніжно,
Прозоро, радісно, безгрішно!
Але уста, уста її!
На мармур кинуті коралі...
Ах, пані, в мене думи злі...
Коли б на мармурі... в цій залі...
Коралі б ці були мої!
Вона всміхнулася мені,
Сама смутна — мені всміхнулась!
Ах, пані, це було вві сні,
Але до мене молодість вернулась,
Безхмарні думи і пісні.
26.1V. 1919
290

* *
Сьогодні стрінемось... Ми станемо знайомі...
Для вас це зайвий епізод,—
Для мене ж день думок, турбот,
Яких не спишеш в цілім томі.
Сьогодні тепле «ти», яким любив я звати
Тебе в думках, на зимне «ви» зміню,
Сьогодні будем ми в кафе дрімати,
А далі їстимем меню.
Сьогодні я довідаюсь, напевно,
Що маєш мужа ти сім літ,
І все, все те, що так було таємно,
Осипить свій первісний цвіт.
І, 	може, завтра я прийду, але до книжки,
Щоб в ній співать тобі, вже не звернусь,
І від твоєї дивної усмішки,
Скривившись, мовчки одвернусь.
28.IV. 1919
* 	*
Урбанікелер, Урбанікелер 1,
Ах, не один я лишив там гелер,
І не один я там випив трунок
Під «ЬісЬ ісЬ ІіеЬе» 2, під поцілунок.
0 Гумберт Мольгейм! Хто ще знайшов би
Без тебе, майстре, ці катакомби,
Хто обернув би сумну пустелю
В корчму привітну, в ясну оселю.
Вечірня сутінь серпанком в’ється,
Вино злотисте промінням ллється,
Пташки-віденки щебечуть, грають,
І, 	наче крила, їх руки мають.
1 Середньовічна винниця у Відні.— Авт.
* сЯ тебе люблю» (нім.).
10*
291

Летять пташками в голодні шлунки,
Як жар, гарячі їх поцілунки...
Уста шепочуть: «Люблю, кохаю,
Тебе чи іншу — хіба я знаю».
Урбанікелер, Урбанікелер,
Ах, не один я лишив там гелер,
Коли б не келер, коли б не злидні,
І досі б жив я в веселім Відні!
3.111.1919
* 	*
*
Ах, як любив я в кірху Стефана
З розбитим серцем заходить зранаї
Коли людей ще в храмі немає,
Коли на крилах спокій літає.
Дививсь я вгору, дививсь на стелі,
Шукав я Бога в святій пустелі...
І не знаходив, а в серці в мене
Мій бог розп’ятий кричав шалено.
4.111.1919
* 	*
•
Весна, Шенбрун і липові алеї...
Повітря чисте, як кришталь...
Цвітуть лілеї,
Цвіте миндаль.
Іду і дихаю, і образи кохані
Устами голосно зову...
Пізнав в тумані —
І знов живу.
І чую рев звірячий, тужно-лютий...
Дивлюсь... і бачу з-за дерев:
Стоїть закутий
У клітку лев.
А поруч з ним кондор розправив крила
І гріє їх на сонці веснянім...
292

«О воле мила!»
Не крикнуть !м.
Фламінго з Нігеру цвітуть квітками;
Сидять, схилившись, кенгуру,
І журавлі кричать сльозами:
«Умру, умру».
Бізони, зебри, антилопи
Ось-ось надірвуть голоси:
«З’їдять! з’їдять! Мерщій з Європи
В старі ліси!»
Стояли довго ми, дивились і мовчали...
Навколо цвів миндаль і буз...
Десь журно лебеді кричали...
Свистів француз.
11.IV.I9I9
* 	*
*
Подайте вістоньку через усі препони,
Чи в великодну ніч у нас дзвонили дзвони,
Чи усміхалися і очі, і уста,
Чи вірили в воскреслого Христа?!.
Подайте вістоньку через усі препони.
Подайте вістоньку — чи ще не всі в могилі
Мої брати і сестри милі,
Чи ще розірваний наш стяг
Живе в поранених серцях?..
Подайте вістоньку — чи ще не всі в могилі.
20.IV.1919
* 	*
*
Все проти нас! Земля і небо.
Могила викопана нам...
А ми з усмішками ясними
Будуєм вимріяний храм.
Усю плодючу нашу землю
Давно забрали вороги,
293

А ми з усмішками ясними
Куєм, лаштуємо плуги.
Земля і небо нас жахають,
Шпурляють в груди блискавки,
А ми з усмішками ясними
В полях зриваємо квітки.
20.VU.I9t9
* 	*
*
Малесенька ластівка зранку мені
Співає-щебече пісні весняні.
І весело в’ється вгорі над вікном,
І має привітно стрільчастим крилом.
Про що ти співаєш-щебечеш мені,
Про місячні ночі, про сонячні дні,
Але сього року весна не весна,
І хмарою вкрита моя сторона.
Розбиті навіки скарбниці її,
А в них всі надіі лежали мої.
Та пташка щебече-співає мені:
«Вже сонце, вже сонце в твоїй стороні,
Сам дух, дух народу прокинувся вже
І скарби народні й твої стереже».
6.II 1.1919
* 	*
♦
Зашуміло в полі... вихор пролетів,
Поламав три дуба — велетнів лісів —
І з веселим сміхом заховавсь в кущах,
Навкруги і сльози, і жалі, і жах.
Гей, ліси трухляві! Це ще не усеї
Гляньте, яку хмару вітер вам несе!
Ранок ваш потоне в глибині пітьми,
В бубни блискавками загримлять громи.
6У11919
294

* *
♦
Боюся думати... Думки ж, як стріли,
Летять і ранять мозок мій.
0 Боже мій! Немає сили!!
Що там, у стороні моїй!!
Чи глум, насильство, катування,
1 плач, і стогін, і ганьба?..
Чи, може, з ворогом братання,
Обійми пана і раба...
Що там у вас... О, майте віру!
Народ до жертвенника йде
І на руках несе в офіру
Життя прекрасне й молоде.
Неситий Бог нап’ється крові
І розіллє вам океан
Краси, і волі, і любові
Для ваших душ і ваших ран.
I5.III.I919
* 	*
♦
Сьогодні на Рингу, в вітрині, зустрів я
Багато чудесних пташок...
Все з мармуру, фарфору... Чом їх не баче
Мій майстер маленький, синок.
О, він научив би і з глини ліпити
В сто крат чарівніші пташки...
Хіба ж не вони це у серці у мене
Щебечуть пісні і казки.
2.111.1919
* 	*
*
Ти моя найкраща пісня,
Що ношу я у душі,
Що боїться полетіти —
Тільки крилами тремтить.
295

Але чую я тремтіння
Срібно-білих ТІ крил...
Чую я твоє зітхання,
Що назустріч їй летить.
* 	*
*
За руки взявшись, збігають в доли
І рвуть квітки...
В міста, на села, на рідне поле
Летять гадки.
За руки взявшись, голодні діти
Сидять в льохах...
Упали роси на очі-квіти,
Скував їх жах.
В серцях маленьких немає віри,
Що прийдем ми...
Ревуть гармати, як хижі звіри,
Гримлять громи.
За руки взявшись, збігають в доли
І рвуть квітки...
В міста, на села, на рідне поле
Летять гадки.
Кобенцль
* 	*
*
Скільки б я плакав...
Скільки благав би:
Матінко Божа,
Матінко Правди,
Нас захисти!
На сірий камінь
Каменем впав би,
Слізьми своїми
Камінь пройняв би,—
Тільки почуй мене Ти...
296

Скільки б я плакав,-
Скільки благав би:
Матінко Божа,
Матінко Правди,
О, захисти!
2.У.1919
* 	*
*
Я бачив сон... Згадки, як блискавиці,
І 	досі палять мозок мій...
Раби розбили мур темниці
І 	кинулись у бій.
Боролись левами і левами вмирали,
Без крику падали, як падають орли,
І 	врешті-решт кайдани розірвали,
І 	врешті-решт перемогли.
І 	крикнув я вві сні: «Благословенні!
Живіть безсмертними віки!»
О, в перший раз слова такі натхненні
Я кидав з серця, як квітки.
Я далі спав і бачив, як похилих,
їх знов вели до ланцюгів...
Я не пізнав в обличчях озвірілих
Колишніх левів і орлів.
I0.V1I.19I9
* 	*
*
Чуєш, чуєш стогін мій,
Моє сонце, щастя, втіхо...
Коли стане тихо, тихо,
Ти почуєш стогін мій.
Коли тихо, тихо стане,
Ти піди в наш любий ліс.
Ти почуєш звуки сліз,
Коли тихо, тихо стане.
297

Ти піди в наш любий ліс
На ту гору, де, як діти,
Ми з тобою рвали квіти...
О, 	гііди в наш любий ліс!
Ми з тобою рвали квіти,
А тепер я груди рву
І 	тебе вві сні зову...
А з тобою рвали квіти.
13. V. 1919
* 	*
*
Тільки далеко від тебе
Я твою близькість відчув,
Тільки в журОї за тобою
Я своє щастя знайшов.
Чом не родився я вітром,
Я б біля тебе вже був,
Шелестом-стогоном лісу
Я б тобі все. розказав.
Воля в житті найдорожча,
Але мені ти миліш:
Сам я приборкав би крила,
Тінню твоєю я б став.
Тільки б на тебе дивитись,
Тільки б молитись тобі,
Тільки б іти пілігримом
В небо, де світишся ти.
* 	*
♦
Люблю! Як в перший раз, люблю,
Хоч це любов моя остання...
Але вона, як день в маю,
Як пташки перше щебетання.
Люблю!
Люблю для сліз, для мук, жалю...
Але коли б, коли б ти знала,
298

Як квітне серце, як люблю,
Ти б на устах моїх сказала:
«Люблюї»
22.IV. 1919
* 	*
*
З тобою жити на одній землі,—
Яке велике щастя!
Тебе щодня, щодня стрівати,—
Яке велике щастя!
І 	мати очі, очі мати —
Яке велике щастя!
І 	Чути, чути голос твій,—
Яке велике щастя!
І 	дихати одним повітрям,—
Яке велике щастя!
Твого ім'я не знати, тільки —«ти»!
Яке велике щастя!..
Стрівать твій иогляд на собі,—
Яке велике щастя!
Осяяним усмішкою твоєю бути,—
Яке велике щастя!
І 	не сказать тобі ні слова,—
Яке велике щастя!..
І 	плакати вночі невтішно,—
Скажи, скажи мені — це також щастя?!
* 	*
*
Ти біля моря... Хотів би стати
Південним вітром, щоб там літати,
Схиляти трави тобі під ноги,
Встеляти цвітом твої дороги.
299

Коли ти підеш вранці купатись
І, 	як русалка, будеш гойдатись
На синіх хвилях,— моє кохання,—
Я стерегтиму твоє убрання.
Над ним я стану темною тінню,
Не дам торкнутись навіть промінню,
А пил з убрання крилами здую
І 	все обвію, все обцілую.
...Хотів би вітром південним стати,
Щоб під вікном твоїм вічно ридати.
* 	*
*
Народним лицарям, уславленим боями,.
Зриваймо радісно квітки,
Вінчаймо їх терновими вінками,
Безсмертям на віки.
Народна пам’ять їх ніколи не забуде,
І 	доки житиме народ,
їх світлий образ сонцем буде
І 	в день весни, і в ніч негод.
Радіймо ж ми, сучасники щасливі,
Що ми родились в ці роки,
Що ми рвемо на рідній ниві
На чола вславлені вінки.
30.VI.I919
* 	*
*
В кафе, наповненім юрбою,
Де ллються вина золоті,
Як я люблю лишатися з тобою,
0 смутку мій, на самоті.
В кутку десь, в сутіні вечірній,
Ми сидимо удвох, одні,
1 тихо слухаєм в журбі безмірній,
Як плачуть струни жалібні.
300

І 	серцю солодко... Музика грає,
Огні, веселий сміх, вино...
Як хороше, коли страждає
На світі серце хоч одно.
10.V1I.19I9
* 	*
*
Пратер! Пратер! Сон дитячий,
Казка дивна, чарівна:
Раз угледь, але вже вічно
Буде снитися вона.
Всі на Пратері веселії
Скрізь музика, галас, сміх...
Тири, бари, каруселі...
Каруселі! Скільки їх!
Тут одні лише дракони,—
Линь на крилах чарівних!
Цілий день за півкорони
Можеш їздити на них.
Там лише човни, карети,—
Немовлятко не впаде!..
Каруселі! Де ти? Де ти?
0 дитинство золоте!
Хочеш птахом в небо знятись?
Що ж! на колесо ставай:
Будеш соколом зніматись,
Щастям сповнений украй.
1 сього для тебе мало?!
Сядь в возочка на горі,—
Тільки б духу в тебе стало
В цій шалено-дикій грі.
З криком будеш ти літати
То на гору, то з гори,—
Хай попробують догнати
Тебе вихори й вітри!
301

Як захочеш змірять силу,
Бий щосили молотком,
Як дзвінок задзвонить, сину,
Можеш зватись козаком!
А коли надійде втома,
Сон в обійми забере,
Чи не ляжеш спати вдома,
Як не був ти в кабаре.
Кабаре! Які там дива!
Знову казка чарівна...
І за повним кухлем пива
Чарівніша ще вона.
Пратер! Пратер! Скільки щасних
Ти хвилин народу дав!
Скільки ти думок прекрасних
Каруселями приспав!
* 	*
*
Хочу я троянди, що цвіте в саду...
Скільки я для неї дивних слів знайду!
Хочу я купави. їй я розкажу,
Чом я над сагою цілу ніч ходжу.
А фіалці тихій в сутіні лісів
Вже давно мережку із пісень я сплів.
І волошкам синім в полі, серед трав,
Я казки чудесні і легенди склав.
Тільки ти, билинко, вечора смутніш,
На холодній скелі в самоті стоїш.
Але ти для мене — сонце і тепло,
І пісень з казками вічне джерело.
302

• *
Така буває ніч в маю,
Як ти.
По небу сизому пливуть
Хвилясті хмари: -
Це — коси.
Огнем ласкавим, лагідним
Горять далекі, вічні зорі:
Це — очі.
Дві срібні полоси від місяця упали
І в сутіні тремтять:
Це — руки.
Десь збоку розцвіла
І палко дихає троянда:
Це — уста.
Тремтять на озері злотисті блиски,
Горять і гаснуть в берегах:
Це — твій слід.
Ти вся, як ніч таємна, чарівна
В маю.
22.IV.1919
* 	*
*
Така глибока втома...
Хотілося б у лісі десь
Забратися в пожовклий лист
І звіром до весни проспати.
Не чути ні пташок, ні вітру...
Нехай метуть сніги всю зиму
І ковдрою мене вкривають...
Хотілося б, щоб навіть сни не снились...
Така глибока втома...
Хотілося б прокинутись тоді,
Коли вже струмні потечуть
І серця промені торкнуться,
І збудять разом дерево і звіра...
Заснути б в лісі десь, у листях, до зими...
Така глибока втома...
27.1V.1919
303

* *
Уже й не думаю, отруєний думками,
І тільки чуда — дива жду,
Живу химерами — чутками
І їх над прірвами веду.
Одну на дні в журбі ховаю,
А другу радісно ловлю,
Пещу, сміюсь, в сльозах купаю,
Всю кров, всю душу віддаю.
І так щодня.'Живу чутками,
Плету з химер своїх вінки,
Ходжу зеленими лісами.
Співаю їм свої казки.
2i.Vl.l9l9
• *
♦
Слухайте, слухайте! Сурма гримить,
Мертві встають із-могили,
Тільки одна Україна ще спить,—
Громом її не збудили.
Янгол на сонячних крилах летить,
З сурмою янгол зникає...
Хто в час відродження каменем спить,
Прав на життя вже не має.
ЬУ.1919
* 	*
*
Прощай, улюблена, прощай!
Я не кажу сього з журбою,
Лишився б я навік з тобою,
Але в огні мій рідний край.
Народ прокинувсь. Скрізь повстання,
Нові народні ватаги,—
Це боротьба уже остання,
Це вже останні ланцюги.
304

І швидко воленька... кохана!
О, 	зрозумій мене в цей час:
Хай і моя палає рана,
Коли мій край ще не погас.
І тишу цю, милішу раю,
І казку цю — любов твою,
За грім і бурю в ріднім краю
Я без вагання віддаю.
17.III. 1919
* 	*
Мені було так дивно тепло з вами,
Я вам про це ніколи не казав...
Хіба б я висловив словами
Все те, що серцем відчував.
В ті дні я мав смертельну рану,
І сам від себе я тікав,
В пітьмі нічній серед туману —
Як звір, шукав я ліків-трав.
І, не знайшовши, біг із ночі,
З звірячим криком біг туди,
Де розливали ваші очі
Струмки цілющої води.
Душа неначе оживала,
І я дививсь і прислухавсь —
Як знову в серці арфа грала,
Як дух на крилах піднімавсь.
Мені було так дивно тепло з вами.
Я вам про це ніколи не казав:
Хіба б я висловив словами
Все те, що серцем відчував?
13.III.1919
305

* 	*
*
Ах, чим загою прірву-рану,
Навколо крики, трупи, кров...
Чи сам живий я... Гей, шампану,
Нехай живе життя й любов!
Кругом горить... співають кулі,
Сюрчить десь близько кулемет,
Ідуть по вулиці патрулі,
Впилась очима в них Анет.
Анет! Ревную! Від вікна!
Сідай сюди, дивись на мене,
Цілуй, милуй і пий до дна
Вино, надією зелене.
Хтось тяжко Іде по дорозі...
Анет! Признайся: милий твій?!
Ха-ха, ха-ха! тіла на возі,
А вчора ще ішли на бій...
В вікно влетіла чорна муха,
Анет! Не бійсь: вона в стіні,
Хоч бризка кров у мене з вуха
І дивно солодко мені.
Анет! Цілуй! Я не жартую,
Анет! Я так тебе люблю!
Ти бачиш: я тебе цілую,
Життя і душу віддаю.
Вина, Анет! Хай сонце світе
І революція живе!
Анет! Вітають волю діти,
А я пливу, і все пливе...
26.ПІ. 1919
* 	*
*
Цілую вас в прекрасну вашу руку...
І може, вже в останній раз:
Цей день приносить нам розлуку...
Ах, пані, що на віях в вас...
306

На віях сльози... Годі, годі, пані,—
Мені так радісно в цю мить...
Туди, де образи кохані,
Душа окрилена летить.
Летить окрилена! Покиньте, пані!..
Цей смуток ваш і сльози ці —
Як чайки дві на океані,
Як перстень шлюбний на руці.
Як шлюбний перстень ваш, що море
Приніс мені і сліз, і мук...
Я переміг нарешті горе...
Ах, пані, не ламайте рук.
Ах, не ламайте рук... згадайте:
Як мучивсь я... і як терпів.
Цілую в руку вас... прощайте...
Умерло все... любов і гнів.
16.Vl.19t9
* 	*
*
Я стояв в саду розквітлім,
На колінах я стояв.
В сяйві місячнім, блакитнім
Білий мармур оживав.
Я молився їй, прекрасній,
Я молився небесам,
Щоб вони в цей час нещасний
Зберегли її вікам.
І дивлюсь я по алеї,
По злотистому піску —
Тінь чиясь іде до неї
В променистому вінку.
Підійшла і їй шепоче
Чарівні якісь слова...
Так шепоче серед ночі
Вітром збуджена трава.
307

Ллється сяйво смарагдове...
Тінь стоїть вже там, де мла,
Друге тіло мармурове
В срібні шати одягла.
О, 	скажіть, в моїй країні,
На моїй святій землі,
О, 	чиї великі тіні
Збережуть красу її.
12УЛ919
* 	*
*
В моїй душі не сходе сонце
І не горять над нею дні...
В ній небо хмарами закрито
І всі погашені огні.
У ній вовками муки виють
Та стогнуть рани, як сичі,
По ній блукають тільки тіні
І тихо плачуть, ідучи.
Моя душа — моя країна —
В диму руїн, в кривавій млі,
Лежить вона з розбитим серцем,
З вінком терновим на чолі.
2. У.1919
* 	*
*
Так, справді «край»... ми пізно стрілись,
Коли погасли всі огні,
Коли надії розлетілись
І журно зникли вдалині.
Але в журбу мою про тебе
Тернову згадку я вплету.
Нехай життя як ніч,— на небі
Я бачив хмарку золоту.
20.IV.1919
308

* 	*
♦
Забуду все. Лишу твої уста...
Вони — як перший цвіт кохання,
Як хмарка ніжно-золота
В журливий час смеркання.
Усмішка їх миліша снів,
Що сняться раз єдиний,
Про них, про них мій буде спів
Останній, лебединий.
25.IV.1919
* 	*
♦
День золотий, золотий та хороший,
Тепло, як в нас у маю.
Спогади милі, кохані
Сповнюють душу мою.
Радісно! Лісом зеленим
Ми в холодку ідемо...
Слухаєм пісню зозулі,
Щастя в серцях куємо.
Ось на траву ти упала,
Книжку читаєш мою...
В мене ж у серці музика,—
Слухаю, звуки ловлю.
Звуки ловлю, розбираю,
Звуки сплітаю в вінок...
На, дорога! І тобі я
Кинув намиста разок.
День золотий та хороший,
Тепло, як в нас у маю,
Спогади в’ються роями,
Падають в душу мою.
20. VIII. 1919
309

♦ 	*
*
Коли ми приспимо в серцях своїх жалі,
Загоїм рани після бою,
Ми душі віддамо своїй землі,
Ми край заллєм незнаною красою.
Як кров, ми душі віддамо своїй землі
І край заллєм незнаною красою,
Коли приспим в серцях свої жалі,
Жалі і рани після бою.
8УIII. 1919
* 	*
♦
Зима пройшла, весна минає,
А їх не бачу я...
Усе чогось, когось чекає
Душа моя.
Від когось я почути мушу:
«Весна і там! у нас!»
І бризне нагло мені в душу
Сто сонць ураз.
Проходять дні, як чорні ночі;
З пітьмою все злилось...
В туманах тонуть мої очі
І ждуть когось.
8. V. 1919
* 	*
В вечірній сутіні в кімнаті ми сиділи
І думу думали одну.
Обидва тихо ми летіли
В далеку, рідну сторону.
Аж нагло двері відчинились —
І з хлопчиком приходе хтось...
В обох нас крила зупинились
І серце кров’ю облилось.
310

І довго-довго ще ми в сутіні мовчали,
Не треба слів було в той час:
В обох лилися сльози в нас,
І про далеке щось співали.
24.У.І919
* 	*
*
Ще не прийшла весна, хоч вже гримлять потоки
І великодній дзвін гуде...
Хоч про життя, прекрасне й молоде,
Говорять скрізь і діти, і пророки.
Ще не розвіявсь сон терпіння і неволі,
Ще душить гніт нескинутих віків,
Ще сніг лежить в незміряному полі,
Хоч вже на горах почорнів.
Ще тільки тріснули розірвані кайдани,
Ще не зайнявсь огонь усіх бажань,
Ще із грудей Дніпра летять одні тумани,
Ще важко спить незаймана Кубань.
Але весна ідеї І все зіллється в море,
І все єдину пісню зашумить,
І все живе на крилах полетить,
І вперше мертве заговоре.
І.УІІ.І9І9
311

КНЯЖА УКРАЇНА
Книга VIII
ЗАСПІВ
Заспіваю вам не пісню
Про стару старовину,
Розкажу я вам не казку,
А бувальщину одну.
Розкажу вам про минуле,
Що вже мохом поросло,
Що, нащадками забуте,
За водою поплило.
Перед вами стародавні
Пройдуть хвилями часи,
Із могил до вас озвуться
Наших предків голоси.
Наших предків, що блукали
По страховищах-лісах,
Що з природою змагались
Тільки з вірою в серцях.
Ах, тоді була живою
Вся природа навкруги
І людину оточали
Духи — друзі й вороги.
У часи ті Бог великий
Не ховавсь в небесній млі,
А усі боги родились
І вмирали на землі.
Рано вдосвіта на сході
Прокидавсь ясний Дажбог
І ходив-блукав до ночі
Синім степом без дорог.
312

По зелених пишних луках
Волос пас овець гладких,
Грів їх вовною м’якою,
Одганяв вовків від них.
Над дрімучими лісами,
По пустелі степовій
Бог Стрибог літав на крилах,
Грав на кобзі золотій.
Бог Перун на чорних хмарах
Вічно землю об’їздив,
Часом плакав, як дитина,
Часом сурмами будив.
Часом гнівом його серце
Наливалось, як огнем:
Левом він ревів з-під неба
І погрожував мечем.
А в річках жили русалки,
Хапуни-водяники,
Лісовик свистав у лісі,
І сміялися мавки.
Треба добре було знати
Душі всіх богів земних,
То коритись, то змагатись,
То просити ласки в них.
І змагалася людина,
І вперед невпинно йшла,
Де ясним промінням-цвітом
Дивна папороть цвіла...
...Заспіваю вам не пісню
Про стару старовину,
Розкажу я вам не казку,
А бувальщину одну.
Розкажу вам, як на горах
Славний Київ наш постав,
Як він жив і розвивався,
Як столицею він став...
313

Хто й коли у ньому княжив
І в який ходив поход,
Хто боровсь за Україну,
За державність, за народ.
Розкажу вам, як боролись
Наші прадіди колись,
Як за щастя України
Ріки крові розлились.
Розкажу, чому і досі
Чути стогони її
І чому так довго в хмарах
Сонце рідної землі...
Заспіваю вам не пісню
Про стару старовину,
Розкажу я вам не казку,
А бувальщину одну.
УКРАЇНА В СТАРОВИНУ
Ліс густий, дрімучий, темний,
Споконвічний ліс росте,
Не проб'ється навіть сонце
Крізь гілля його густе.
Велетенські граби, вільхи,
Сосни, явори, дуби
Раз в століття полягають
Після віку боротьби.
Де родились, там вмирають,
Обертаються у тлінь,
На могилах виростає
Ряд наступних поколінь.
По лісах шумлять потоки,
Смарагдові від трави,
Розпливаючись то в багна,
То в озера, то в стави.
314

По річках, озерах, багнах
Вічний галас, вічний спів,
Крик гусей, качок і чапель,
Зойк чайок і журавлів.
Лебедині білі зграї
В небі хмарами летять,
Навкруги орлині крила
Гучно, хижо лопотять.
Над струмком спинився олень,
Прислухається, тремтить,
Десь почув непевний шелест
І зникає через мить.
То ведмідь ішов напитись,
Остудитися в воді,
То збирають під дубами
Чорні вепрі жолуді.
По лісах блукали кози,
Тури, олені, вовки,
Кабани, ведмеді, лосі,
Рисі, зубри, борсуки.
Не стихав до ночі галас,
Дикий рев і ніжний спів...
Все кругом жило, змагалось,
Ліс дивився і шумів.
По лісах дрімучих, темних
З луком пращур наш ішов,
З рисем, лосем і ведмедем
Він боровся і боров.
Здобував він теплі хутра,
М’ясо, шкіру на свій дах,
Часом сам роздертий падав
З серцем звіра у руках...
А на півдні за лісами
Колихалось море трав:
То над степом буйний вітер
На шовкових струнах грав.
315

Степ широкий, степ безмежний,
Де початок, де твій край?!
Коли сам Стрибог не знає,—
У Дажбога поспитай.
В день ясний горіло сонце,
Нерухомо вітер спав,
Нерухомо в мертвій тиші
Степ незайманий стояв.
В бурю він шумів, як море,
І ховався в сизій млі,
Полохливо буйні трави
Припадали до землі.
А зимою умирав він,
Спав під килимом снігів...
Тихо... пусто... Тільки чути
Десь сумне виття вовків.
Та часами прогуркочуть
Диких коней табуни;
Наче вихори, здіймають
Білу куряву вони.
На лісах дрімучих, темних.
На незайманих степах
Спочивала Україна
В золотих, дитячих снах.
НАШІ ПРЕДКИ — СЛОВ'ЯНИ
Над озерами, річками,
На полянах лісових,
На стрімких високих горах,
На просторах степових,—
Де лише сіріє стежка
Або вкрився збіжжям лан,
Скрізь розкидались оселі
Наших прадідів слов’ян.
316

Оселялись цілим родом:
Що людина, як одна?!
Кревні люде — рід складали,
Кревні роди — племена.
Наймудріший і найстарший
Цілим родом керував,
Видавав щодня накази,
Правив, милував, карав.
Кожне плем’я мало князя,
Князь судив, водив на бій,
Першим був він у відвазі
І у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним
До ладу і боротьби,
Віче іншого на князя
Вибирало без журби.
На річках, високих горах,
Серед багон і болот
Городи, міцні твердині
Будував собі народ.
Коли ворог йшов війною,
Метушилось все, як рій,
Замикалися ворота,
Починався лютий бій.
Бились, кидали каміння.
Крізь баркан окріп лнли,
Попіл сипали у очі,
Гострі кидали коли...
...Ось і ворога відбито.
Все минуло: гнів і жах...
Кревні плачуть над борцями,
Що звалилися в боях.
1 дають їм у могилу
Зброю, вбрання і харчі,
Щоб вони не знали лиха,
На тім світі живучи.
317

На сумних могилах тужать
І справляють тризну там,
І несуть на сизі гори
Жертви праведним богам.
Але все поволі, тихо
Тоне в річці забуття,
І на березі зеленім
Квітне радісне життя...
На луці палає ватра,
На луці ідуть танки.
Тут в вінках цвітуть дівчата,
Там співають парубки.
В сю таємну ніч Купала
В лісі папороть цвіте,
Розцвітає, обсипає
Цвіт-проміння золоте.
Промовляє звір до звіра,
Хто підслуха мову їх,
Хто у лісі найде квітку,
Найде скарбів цілий міх.
А пісні все далі ллються,
Вже поблідли і зірки,
А ще огнища палають
І мережаться танки.
На кийки стоять схилившись
Бородаті віщуни
І розказують, що буде
І з якої сторони.
Роздають недужим зілля,
Щось шепочуть і плюють...
Сих водою напувають,
Тим камінчики дають.
І здається, з лісу вийшов
На узлісся Лісовик.
Став, заслухавсь, задивився...
Стрепенувсь і знову зник.
318

І здається, щойно бігли
Тут русалки польові
І розсипали зі сміхом
Самоцвіти по траві.
Але схід зайнявся сонцем,
Хмари в золоті, в огні...
І самотньо одцвітають
Зблідлі ватри вдалині.
ПОЧАТКИ КИЄВА
Над Дніпром широким, вільним,
Де луги й степи цвіли,
Наші прадіди поляни
Оселились і жили.
Хлібороб робив у полі,
Пас пастух корів, овець,
З луком, з стрілами гнучкими
По лісах ходив ловець.
Пишно квітла Україна,
Повна всякого добра.
Як в раю, жили поляни
Понад хвилями Дніпра.
Все своє вони любили,
Шанували і чуже,
Хай, мовляв, Перун і Волос
Всіх від лиха стереже.
А коли сусід лінивий
Заздрив силі багача,
Вміли наші показати
Обосічного меча.
І віки нога ворожа
Не ступала на наш лан.
Всі сусіди шанували
І боялися полян.
319

...Де стоїть тепер наш Київ,
Там була сама гора,
Жив там першим Кий з Хоривом,
Щек та Либідь — їх сестра.
Над самим Дніпром на горах,
Огороджений з боків
Ровом, мурами, валами,
Київ виріс і розцвів.
На сторожі коло його,
Наче батько, став Дніпро,
Наче батько сину, ніс він
З півдня й півночі добро.
І здавалось, Україна
Буде квітнути віки,
І здавалось, всі народи
їй сплітатимуть вінки.
МОСКАЛІ
Біля озера Ільменя
Став Великий Новгород,
Збудував його слов’янський
З фінським змішаний народ.
Не було ладу у його,
Вічно рід ішов на рід,
Вічно плем’я йшло на плем’я,
На сусіда йшов сусід.
І держава занепала,
І народ ладу схотів,
І на північ, до варягів,
Він послав своїх послів.
«Дайте нам якогось князя,
Дайте нам володаря!
Є у нас всього багато,
Але все і гине зря.
320

Хай він зробить в нас порядок!
Дайте!»— плакали посли...
Усміхнулися варяги
І їм Рюрика дали.
І могучою рукою
Рюрик землі об’єднав,
Дав народу лад і спокій
І до праці всіх позвав.
АСКОЛЬД І ДІР
Славна в Рюрика дружина,
Всім далась вона взнаки,
А Аскольд і Дір — найперші,
Найславніші вояки.
Нудно їм сидіти дома
Без походів, без боїв,
І вони прохають князя,
Щоб на волю їх пустив.
Князь подумав і дозволив.
Попрощалися вони
І з такими ж вояками
Посідали на човни.
І по Волхову угору
В невідомий край летять.
Мов орлів широкі крила,
їхні весла лопотять.
Приплили до краю Волхов,
Далі витягли човни
І в лісах шляхів шукають
До чужої сторони.
Бачать — річка. Довго нею
Геть на полудень плили,
Аж угледіли на горах
Місто, вежі і вали.
11 в. 4 6ймц т І

Приплили, на берег вийшли
І питають у полян,
Хто живе у цьому місті,
Хто тепер у ньому пан?
«Тут колись жили, та вмерли
Кий, Хорив та Щек, брати.
А тепер ми під хозаром,—
Животій та дань плати».
«Не журіться!»—Дір промовив.
«За мечі!»— Аскольд гукнув.
Кожний птахом стрепенувся,
Кожний гнівом спалахнув.
Налякалися хозари
І в степи біжать гуртом.
І дружина здобуває
Пишний Київ над Дніпром.
Стали вільними поляни,
Вихваляють вояків,
А Аскольда разом з Діром
Вибирають на князів.
ОЛЕГ
Раз до Діра і Аскольда
Прибігають вояки:
«По Дніпру пливуть на Київ
Чужоземні байдаки!»
Не скінчили ці казати —
Ще убіжить один вояк:
«На чрвнах пливе на Київ,
Кажуть, Рюриків свояк!
Повні війська, повні зброї,
Ледве плинуть їх човни.
Чи не скликати нам віча?
Чи не ждати нам війни?»
322

«Залишіть! Пливе не ворог»,—
їм князі відповіли
І Олегові назустріч
З воєводами пішли.
«Чи з добром, чи з злом приходиш
Ти у наш гостинний двір?»—
Так, вітаючи Олега,
Запитав Аскольд і Дір.
І Олег похмуро, грізно
На питання відповів:
«Я прийшов з могучим військом,
Я вам Ігоря привів.
Не походите з князів ви,
Як же княжити змогли?
Нам лише належить влада,
І по неї ми прийшли».
Так скінчив Олег промову,
І на знак його руки
З човна Ігоря виносять
Чужоземні вояки.
А князів Аскольда й Діра
Піднімають на списах,
І Олег вступає в Київ
При побідних голосах.
І, коня свого спинивши,
Він говорить: «Вояки!
Хай же матір’ю нам стане
Славний Київ на віки!»
ПОХОД НА ЦАРГОРОД
Геть за морем українським,
Понад склом Босфорських вод
Дивні вежі і палати
Розкидає Царгород.
її
323

Наче вир, кипить, торгує
Крамом, зброєю, вином.
Вдень він вуликом здається,
А вночі — чудесним сном.
І з усіх країн до його
Ллється хвилями народ.
Наші теж торговці-люде
їздять в славний Царгород.
Та не любить грек чужинців
І тримає їх в руці.
«Хоч не їдь! Одурить, скривдить!»—
Наші скаржаться купці.
І Олег, на греків лютий,
Став збиратися в поход:
Хоче він до України
Прилучити Царгород.
І укрили Чорне море
Українські байдаки,
Розгорнулися вітрила,
Заспівали вояки.
Простір! Воля! Грають хвилі,
Море диха, як живе,
Мов лютує, що з піснями
Легковажний хтось пливе.
Небезпека? Вітер? Буря?
Гнуться щогли кораблів?
*0, хіба згорнути крила
Важко, довго для орлів?
І гуртом за весла взятись,
Разом взятись і гребти...
Море, море! І в негоду
Любе сміливому ти!
Так три дні плили по морю
Без турботи, без нудьги.
Ось і вежі Царгороду,
Ось і грецькі береги.
324

Але греки уже знали,
Що летять до них орли,
І, щоб в пристань не пустити,
Ланцюги перетягли.
І звелів Олег на берег
Витягати кораблі.
«Що ж, мовляв, як не по морю,
То поїдем по землі».
І колеса приробивши,
Він вітрила розпустив.
І невидане тут сталось,
Найдивніше диво з див.
«Ой повій, повій ти, вітре!
Швидше коней повези!»
Зашумів — повіяв вітер,
Покотилися вози.
Вороги перелякались,
До Олега шлють послів.
«Не руйнуй нас, все дамо ми,
Що б ти, князю, не схотів!»
«Ну, гаразд. Покора ваша
Погасила в серці гнів,
І здається, ми братами
Станем з лютих ворогів.
Царю, хай моє купецтво
Вільно ходить в Царгород,
Хай торгує і купує
Вже без кривди і без шкод.
У купців не буде зброї:
Я обмежу їх число,
Щоб не більше, як півсотні,
їх нараз у місто йшло».
Цар годився на умову,
Хрест святочно цілував.
Князь на Волоса, Перуна
І на меч присягу склав.
325

На воротях Царгороду
Князь Олег свій щит прибив.
На воротях Царгороду
Український щит висів!
СМЕРТЬ ОЛЕГА
Після славного походу
На далекий Царгород
Князь в палатах бенкетує
І частує воєвод.
На столах у вазах грецьких
Дивні овочі цвітуть,
Золоті, пахучі вина
Струмнем сонячним течуть.
Навкруги шумлять розмови
Про походи, про бої
Та про лицарів, що склали
Буйні голови свої,
Як колись човни у морі
Наплили на ланцюги,
Як стояли перед ними
І трусились вороги.
«О, ще нас не кинув Волос,
Ще нас милує Перун».
Коли зирк — в палати входить
Сивий, згорблений віщун.
«Князю, знову перемогу
Пророкую я тобі.
Знову ти з хоробрим військом
Переможеш в боротьбі».
«Слава князеві й вояцтву!
Хай навік щастить війна!»—
Воєводи закричали
І частують віщуна.
326

Князь встає і йде до діда.
«А чи знає мій віщун,
У якім бою стрілою
В мене кине бог Перун?»
«Не на крилах стріл Перуна
Принесеться смерть твоя,
Ти загинеш, славний князю,
Від коханого коня».
І замовкли враз розмови,
І спустилися чарки,
І з палат, схилившись, вийшли
Воєводи й вояки.
І сказав Олег уранці:
«Не сідлайте більш коня!
Хай стоїть і їсть у стайні
До мого страшного дня».
Знов то тихо, то тривожно
Потекли за днями дні.
П’ятий рік уже минає
То в походах, то в війні.
Знов бенкет в палатах княжих,
Знов старшини й вояки
З запашним вином і медом
Держать підняті чарки.
Князь згадав бенкет колишній
І коханого коня.
«Приведіть його,— сказав він,—
Хоч на його гляну я».
«Вже давно дощі змивають,
А обсушують вітри
Його кості в чистім полі
Біля Лисої гори».
Князь промовчав і всміхнувся:
«Брешуть, дурять віщуни!
Бач: кістки... Коня! Поїду:
Подивлюсь хоч, де вони!»
327

І Олег у поле Іде.
Вгледів кості, зліз з коня
І ногою став на череп...
Нагло виповзла змія.
Обвилась, вп’ялася в ногу!..
Скрикнув князь, і на коні
Він летить в свої палати,
Щоб погаснути в огні.
На високу Щекавицю
Князь зібрався у поход...
Йде, схилившись, за труною
Його військо і народ.
ІГОР
Вмер Олег. Закняжив Ігор.
Це завзятий був вояк:
Налітав він, наче вихор,
І не знав жалю в боях.
І державного кордону,
Меж державних він не знав,—
Від стрімких Карпат до Дону
Україну розіслав.
Він пливе на Чорне море,
Облягає Царгород,
Та зустрів він лихо-горе:
Не повівсь йому поход.
Не злякався його ворог,
Переміг в бою без втрат:
Він ьже вміь робити порох
І стріляти із гармат.
І коли страшні гармати,
Наче леви, заревли,
І коли човни палати
Серед моря почали,—
328

Божевільний галас знявся,
Ще нечуваний в боях,
І на дно морське ховався
Найхоробріший вояк.
Тільки рештки врятувались...
І до рідної землі
Сумно-сумно повертались
Українські кораблі.
ПОХІД ІГОРЯ
НА АРАБІВ І ПЕРСІВ
По пустелі дикій, голій,
По розпалених пісках
Військо Ігоря ступає
В грізній зброї, в шоломах.
З голови до ніг закуте
У залізо, як в луску,
Мов гадюка сіра, в’ється
По червоному піску.
Грізне, йде поволі, важко,
Ні розмови, ні пісень,
Тільки чути безупинний
Тихий стогін цілий день.
Часом ржання розітнеться
Чи бика голодний рев.
Навкруги пісок сипучий,
Ні трави, ані дерев.
Палить сонце, палить вітер,
Палить небо і земля.
Аж пече залізна зброя,
Спрага душить, як змія.
Навантажені харчами,
Грузнуть коні у піску.
Чорні ворони над ними
Хижо крутяться в танку.
329

Гинуть люде, гинуть коні,
Вкритий трупами пісок.
Ах, коли б надбігла хмара,
Зашумів би десь поток!
О, 	коли б повіяв вітер,
Прохолодою обдав!
Дихав, дихав би устами
І руками набирав!
Ах, коли б ліси зелені,
Мох холодний і трава!
Впав би: тіло б остудилось,
Прохолола голова.
Це розгнівався Сварожич,
Одвернувсь Перун од нас,
І прийшла страшна посуха,
І настав Стрибога час.
Але враз повіяв вітер,
Свіже, вогке щось приніс,
Наче річка недалеко
Або близько темний ліс.
Справді, наче легше грудям,
Ось уже і коні ржуть!
Наче камінь з пліч звалився,
Наче крила в нас ростуть.
Йдуть і бачать: грає море,
Сріблом котяться річки
І на березі чекають
Осетинські вояки.
ВІЙНА ІГОРЯ
З АРАБАМИ Й ПЕРСАМИ
Та недовго спочивали
Українські вояки.
Вже удосвіта взялися
Лаштувати байдаки.
ззо

То вітрила білі шиють,
То засмолюють човни,
Весла, щогли вибирають,
Чистять зброю, казани.
З осетинами вже друзі,
Розглядають зброю їх,
Коней, луки вихваляють
І рівняють до своїх.
...Наче впала чорна зграя
На шумливі буруни,
Зачорніли, загойдались
Переповнені човни.
Попливли, пливуть і тануть...
Ось і зникли вдалині.
Хай же їх боги не кинуть
І поможуть у війні.
Знов пустелею, степами
Військо спільників іде.
Ось і Кура, а за нею
І ворожа лава жде.
Полетіли перші стріли
І зламались на щитах.
Пишний ворог наступає
На верблюдах, на слонах.
Навантажені верблюди
Йдуть і гнуться від ваги,
На слонах, із веж неначе,
Виглядають вороги І
Тупотять арабські коні,
Квітнуть перські килими.
Вдвоє ворог має війська,
Та хоробріш втроє ми.
І недовго йшло змагання:
Захиталися вони!
331

Заревли в страху верблюди,
Повернулися слони.
Ворог битий ласки просить,
Віддає своє майно:
Срібло, злото, зброю, коні,
Килими, харчі, вино.
...По пустелі ллється пісня,
Шелестять сухі піски.
На слонах і на верблюдах
Ідуть наші вояки.
СМЕРТЬ ІГОРЯ
Квітне Київська держава
І могутня, і страшна.
Майже всі вона з’єднала
Українські племена.
Не могла лише скорити
Напівдиких деревлян,
Що жили в лісах дрімучих
Геть на захід від полян.
Що не вміли зрозуміти
Заповіти золоті,
Що в єднанні тільки сила,
В злуці, в спільності, в гурті.
Що тоді лише держава
Буде дужа і міцна,
Коли всі в одно зіллються
Українські племена.
Двічі вже розбив їх Ігор,
Вдруге платять вже вони
Шкіри чорної куниці —
Дань невдалої війни.
Та скоритися не хочуть,
Відокремилися знов.
332

І утретє гнівний Ігор
Військо скликав і пішов.
На нараді з князем Малом
Деревляни день і ніч.
Віщуни стоять, ворожать,
Мал насупився, як сич.
Хтось найстарший, наймудріший
Промовляє наразі:
«Здавна радились зо мною
І бояри, і князі.
І тепер я дам пораду:
Воно так: як вовк з двора
Витяг дві чи три овечки,
Вже не ждіть тоді добра.
Передушить всю отару
До останньої вівці.
Як ви впораєтесь з вовком,
Що ви зробите, борці?
Віддасте йому отару,
Ту, що пасли, стерегли?»
«Уб'ємо кілками звіра!»—
Деревляни заревли.
І рішають одностайно
Вбити Ігоря в бою.
І на тім вони скінчили
Раду-бесіду свою.
Наче в бурю Чорне море,
Віковічний ліс гуде;
Через ліс дрімучий, темний
Військо Ігоря іде.
Без дороги йде поволі,
Здобуває кожний крок:
Тут дерева повалились,
Там болото, там пісок.
ззз

Так воно іде до ночі,
З лісом бореться, йдучи.
На руках криваві рани,
В піхвах заткнуті мечі.
Але що це? Деревляни!
Деревляни з трьох боків!!
«Оточили!! Ми в неволі!
Гей, до зброї, до мечів!»
Та було уже запізно:
Деревлянські вояки
Налетіли, як на здобич
Налітають хижаки.
Перебили княже військо,
Порубали, посікли,
Князя Ігоря самого
Обеззброїли, взяли.
І, не стримуючи помсти,
Гніву лютого свого,
Враз два дерева згинають
І прив’язують його.
І, 	два дерева нагнувши,
Випускають нагло з рук,—
І живцем роздертий Ігор
Умирає серед мук.
...Так за дужу Україну,
За соборну Ігор вмер.
За соборність України
Умирають і тепер.
КНЯГИНЯ ОЛЬГА
Тихий, теплий літній ранок.
Сонце встало. Вітер спить.
Вийшла дівчина на річку,
Сіла в човен і сидить.
334

Чарівна сама, як ранок,
Задивилася на світ...
Білий шум на синіх хвилях,
На деревах — білий цвіт.
Любо жити на сім світі,
Щастя любого ждучи...
Ах, коли б лише згадати
Сон, що снився уночі.
Дивний сон... якісь палати,
Лицар в зброї на коні...
Ліс такий страшний, таємний...
Поле... Море вдалині.
Далі хмари, грім, пожежа,
Плач і стогін з-під землі.
Лицар-велетень в кайданах,
Кров на білому чолі.
І замислилась красуня...
Згадка в серце їй вп’ялась...
Нагло шелест... Обернулась:
Перед нею — Ігор-князь.
На йому убрання просте,
Без оздоби, без відзнак,
Лук з залізними кінцями,
Збоку стріли, сагайдак.
Привітався з нею Ігор
І сказав перевезти...
Загойдавсь на хвилях човен
І поволі став плисти.
І очей не зводить Ігор:
Що за дівчина-краса.
Заговорить: думка — сонце;
Очі — сині небеса.
Хто вона, чия і звідки,
Князь докладно розпитав,
А на другий день по неї
І сватів своїх послав.
335

І за князя вийшла заміж
Проста дівчина з села,
І до смерті вірним другом
Князю Ігорю була.
ПОСЛИ ДЕРЕВЛЯН
ДО ОЛЬГИ
Хоч помстились деревляни,
Та не заснуть уночі.
Оглядаючись, лягають,
Бачать Ігоря, сплючи.
Хочуть з Ольгою миритись,
До княгині шлють послів,
І у Київ прибуває
Нагло декілька човнів.
І з промовою до Ольги
Обертаються посли:
«Ми не битися, княгине,
А миритися прийшли.
Ти за вовка вийшла заміж,
Ну й забили ми його,
А тепер тебе ми заміж
Віддамо вже за свого.
Князь наш, Мал, тебе угледів
І відразу покохав,
І оце до тебе, Ольго,
Старостів своїх прислав».
Ольга низько уклонилась
І промовила послам:
«Йдіть сьогодні в човен спати,
Завтра ж честь я вам віддам».
І повірили, зазнались,
Запишалися посли
І по вулицях до човна
Переможцями пішли.
336

І коли від Ольги вранці
Посланці до їх прийшли,
Ледве глянути схотіли,
Ледве голови звели.
«Не поїдемо ми кіньми,
Пішки теж ми не йдемо,—
Понесіть ви нас у човні!»
«Що ж, гаразд: понесемо».
Понесли та враз — у яму!
І засипали живцем:
Так, мовляв, і ви мирились
З нашим Ігорем-борцем.
Так помстилася княгиня,
Так помщаються жінки...
Гей, не бійтеся ставати
Під прапори, вояки!
ПОХІД ОЛЬГИ
НА ДЕРЕВЛЯН
Незабаром гнівна Ольга
Знову зводить рахунки...
Але борються завзято
ДеревлянськГ вояки.
Баче Ольга, що до бою
В неї сила замала,
Стала думати, гадати
І на хитрощі пішла.
І говорить деревлянам:
«Та чого це ми б’ємось?
Щось не вміли поділити,
Завинив з нас, може, хтось?
Я прийшла до чоловіка
На могилу жалібну:
Дай, мовляв, солодким медом
Свого князя пом’яну.
337

З вами, любі деревляни,
Боротьби я не веду,—
Пом’яну я чоловіка,
Справлю тризну і піду.
Пом’яніть і ви... Забудьте
Те, що вже давно пройшло:
Є для вас і мед пахучий,
І густе, як кров, вино».
Вірять Ользі деревляни,
На могилу князя йдуть,
Разом князя поминають,
Разом мед і вина п’ють.
Попились, лягли спочити,
А княгиня знак дала
І над Ігоря труною
Рахунки свої звела.
І в поход рушає далі,
Все мечем рубає в пень,
Ціле літо облягає
Непокірний Коростень.
І хитрує знову Ольга,
І говорить ворогам:
«Як не хочете коритись,
В сто крат гірше буде вам.
Таж погляньте, всі скорились,
Всі вже платять дань мені
І спокійно орють ниви...
Непокірні ви одні.
Але так я мало хочу,
Неподолані борці:
По три голуби від хати
Та по три ще горобці».
І зраділи деревляни,
Всі розбіглись і в мішки
По лісах, лугах, по стріхах
Ловлять весело пташки.
338

Ольга ж вугілля гаряче
Кожній пташці до хвоста
Прив’язала і пустила...
Загорілися міста...
Коростень в огні палає,
Галас, крик, переполох...
Все тікає. Військо Ольги
Перебило багатьох.
Та як виконала Ольга
Помсти лютий заповіт,
Стала думати про Бога,
Про таємний Божий світ.
Про велику, вічну правду,
Про прощення, про любов,
Стала думати про Того,
Хто пролив за людство кров.
І не. помста дика, люта,
Не кривавих дум рої,
А безмежне милосердя
Душу сповнило її.
І без Його мудра Ольга
Більше жити не змогла
І у грецькім Царгороді
Християнство прийняла.
СВЯТОСЛАВ
Ніч майова, українська,
Світло місячне тремтить...
Все заснуло. Тільки Ольга
Над колискою не спить.
Над дитиною схилилась,
Сон рожевий зовучи:
«Спи, мій сину, спи, маленький,
Треба спати уночі.
339

Сплять давно уже хозари,
Печеніги сплять в степах,
Всі заснули... Спи, мій сину,
В золотих дитячих снах.
Та яким же неслухняним
Народився мій синок!
Ні сповивачів не любить,
Ні шовкових пелюшок.
Знову рученьки згинає —
Наче стримує коня...
Спи, моє мале зернятко,
Спи, пташинонько моя!
Знов схопився! Щось приснилось?!
Оченята аж горять!
Правда — щось страшне приснилось?!
Спи: давно всі діти сплять.
Соне, соне срібнокрилий,
Не жахай страхами ти,
А на віченьки дитячі
Тихим янголом злети,
Поведи його за руку
На заквітчані степи...
Знов прокинувсь!.. Святославе!
Заспокойся, тихо спи...»
Ллється місячне проміння,
Над землею ніч летить.
Все заснуло, тільки Ольга
Над колискою не спить.
ДИТИНСТВО СВЯТОСЛАВА
Тихо лине рік за роком,
Підростає Святослав,
Вже він має лук і стріли,
Вже й меча собі придбав.
340

З лопухами він воює,
Тяжко нищить будяки,
Горобці його бояться
І жахаються шпаки.
У свойому товаристві
Він давно за ватажка,
Хай хто-небудь не поцілить
В саму шию будяка,—
Одбере меча і лука
І не візьме на війну:
Хай, мовляв, ще дома вчиться
Боронити сторону.
Прибіжить на стайню часом,
На коня — і в степ летить,
Не натішиться вояцтво,
Серце матері тремтить.
ЮНАЦТВО СВЯТОСЛАВА
Непомітно линуть роки
Серед ігрищ і забав,
Непомітно в товаристві
Виростав і Святослав.
Ось і парубком стає він,
Кремезний, міцний, як дуб,
Сині очі, чорні брови,
Над чолом козацький чуб.
Скрізь і завжди він з вояцтвом,
Разом всі їдять і п’ють,
Сплять — вкриваються вітрами,
Сідла в голови кладуть.
Не беруть в похід з собою
НІ майна, ні казанів:
Є цього добра багато
І в сусідів-ворогів.
341

А в боях, кривавих січах
Всюди перший Святослав,
Першим він ставав до бою
І останнім бій кінчав.
Був він чесний, справжній лицар.
І коли на бій ішов,
Посилав гінців, щоб ворог
До змагання був готов.
Посилав гінців сказати —
Скільки в його війська єсть
І що буде до останку
Боронити волю й честь.
І здобув він скрізь пошану:
І в чужих, і у своїх...
І боялись Святослава
Грек, хозарин й печеніг.
ПОХІД НА ХОЗАР
Над Каспійським буйним морем,
Понад Волгою в степах
Здавна жив народ хозарський
В побудованих містах.
Торгував усяким крамом,
Вів з сусідами війну
І давно вже задивлявся
Він на нашу сторону.
«За хозарами не встигнеш!
Бо пройдисвіти оці
Все забрали в свої руки»,—
Наші гнівались купці.
Довго, довго приглядався
До торгівлі Святослав
І в метких купцях-хозарах
Ворогів своїх пізнав.
342

І сказав: «Іду на вас я,
Приготуйтесь до боїв!»
Сам же військо він збирає
І веде на ворогів.
Розбиває їх твердиню —
Білу Вежу на Дону,
І мечем руйнує Ітіль,
їх столицю головну.
Розганяє їх по світу,
Наче вітер зграї хмар,
І з того часу держави
Не було вже у хозар.
І з того часу наш ворог
Приймаком в чужинця жив...
Так колись ми рахувались
З тим, хто кривду нам робив.
ВІЙНА З БОЛГАРАМИ
Повертається з походу
В рідний Київ Святослав —
Скільки здобичі привіз він
І невольників забрав!
Криком всі його стрівають,
Квіти кидають йому:
«Слава, слава Святославу,
Слава лицарству всьому!»
Та недовго забавлявся
Після бою Святослав.
Рано вдосвіта вставав він
І опівночі лягав.
І коли в своїй державі
Він тривалий лад завів,
Він до матері звернувся:
«Мати, син твій відпочив.
343

Хоче син твій Україні
Щастя й долю принести,
Не розгнівайся на його
І в новий поход пусти.
Мед несе Дунай широкий,
Дно Дунаю — золоте,
А на березі, як квітка,
Переяславець цвіте.
Греки злото шлють до його,
Угри — коней табуни,
Чехи й ляхи сріблом, крамом
Навантажують човни.
Там я, мати, ставши паном,
Не боятимусь біди...»
І замислилась княгиня,
І сказала: «Що ж — іди!»
І, 	зібравши десять тисяч
Найміцніших вояків,
Святослав Дніпром на південь
На Болгарію поплив.
Далі військо вів степами
Серед спеки, серед злив.
Буг зустрів, Дністер широкий —
І обидва переплив.
Довго, довго йшов степами.
Ось уже й Дунай блищить,
І, 	як писанка, на горах
Переяславець стоїть.
Бачать: замкнуті ворота,
Тихо, пусто навкруги,
Наче з міста повтікали
Чи сховались вороги.
Ждали наступу болгари,
Ждали наступу дарма.
«Святослав не наступає:
Мабуть, в його сил нема!»
344

І пішли йому назустріч,
Стали битись вояки...
Вже, здавалось, Святослава
Захиталися полки,
Вже не так мечі рубають,
В’яне пісня бойова...
І із уст у Святослава
Вириваються слова:
«Вояки! Ім’я свого ми
На наругу не дамо,
Як судилося нам вмерти,
То, як лицарі, вмремо!»
Загриміли знову сурми,
Полилася знову кров...
Святослав, як лев, боровся
І нарешті поборов.
Святослав, як лев, боровся,
І тому він поборов,
З переможними піснями
В Переяславець ввійшов.
Хто готов за край, за волю
Скласти голову свою,
Той бував, і є, і буде
Переможцем у бою.
ВІЙНА З ГРЕКАМИ
Поховавши свою матір,
Знов в поході Святослав:
Він іде уже на греків,
Він уже й гінців послав.
«Я зову на бій вас, греки,
Я на Грецію іду,
На лукавство й хитрість вашу
Я полки свої веду».
345

І сказали хитрі греки:
«Князю, ти на нас не йди,
На якусь країну іншу
Ти вояцтво поведи.
А у нас земля багата,
Ми заплатимо тобі...
Нащо будем ми сваритись
І вмирати в боротьбі?!
Скільки в тебе війська, князю,
Ти скажи нам се одно,—
І вояк твій кожний має
Зброю, золото й вино».
І, 	довідавшись про кількість
Святославових полків,
Греки вдесятеро більше
Виставляють вояків.
І коли на бій зійшлися,
Князя жах на мент пройняв:
«Одурили хитрі греки!» —
Гнівно крикнув Святослав.
«Вояки! Як мури, стійте,
Не гасіть у серці гнів,
Не вкривайтеся ганьбою
Безсоромних боюнів!
Умремо— ганьби не буде,
Втечемо— навік ганьба!
Ще нікому невідомо,
Чим скінчиться боротьба!
Хай же сурмлять наші сурми,
Ллється пісня бойова,
Хай поляже серед бою
Перша княжа голова!..»
«Де твоя поляже, князю,
Від ворожої руки,
Там і наші хай поляжуть!» —
Закричали вояки.
346

І заграли срібні сурми,
І забрязкали мечі,
І земля укрилась трупом,
Кров розілляну п’ючи.
Як тікав хозарин битий,
І болгарин, й печеніг,
Так тікали й греки з бою...
Святослав їх переміг.
О, 	коли б бажання тільки,
Віра, сміливість, любові
Так, як лицарі колишні,
Били б ворога ми знов.
ПЕЧЕНІЗЬКА
ОБЛОГА КИЄВА
Раз дізнались печеніги,
Що для бою час настав,
Що в Болгарії далекій
Забарився Святослав.
Наче хмари, бідний Київ
Печеніги облягли,
Загриміли всюди сурми,
Тарабани загули.
А у місті плач і стогін:
Ані вийти, ні ввійти,
Став людей косити голод,
Став в могили їх нести.
А в той час гуляє Претич
З дужим військом за Дніпром...
Та не станеш буйним вітром
І не зробишся орлом.
Полетіти б і сказати:
«Ви на волі, соколи,
А наш Київ сірим муром
Печеніги облягли».
347

Стали думати кияни,
Де їм лицаря знайти,
Щоб із міста на той берег
Сміло зважився пройти.
«Я піду!»— хлоп’я говорить.
«Ти ж мале ще, молоде...»
«Я піду»,— хлоп’я говорить
І з вуздечкою іде.
Вийшов з міста, в яр спустився,
Полем швидко перебіг,
Став, постояв, вийшов з гаю,
Йде, неначе печеніг.
Ось і табір. Глянув — війська,
Як тієї сарани!
Коні ржуть, реве худоба,
На триногах казани.
А на сонці сяє зброя,
Сяють, блискають списи...
Як пробитися крізь хмару,
Як пройти через ліси?!
«Де ти, Претич-воєводо,
Де ти, князю Святослав?!»—
Так собі подумав хлопець
І у когось запитав:
«Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?
Я пустив його на пашу,
Та й заснув на хвильку я...»
«Ні, не бачив... ач, роззява!
Так колись ти і в бою
Задрімаєш і за хвильку...
Стратиш голову свою».
«Треба йти питати інших...
Де ж він, лишенько моє?!
Гей ти, коню мій буланий,
Гей, озвися, де ти є?!»
348

Вдалині Дніпро синіє...
Хлопчик плаче, як ягня:
«Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?»
Ось уже і любий берег,
Хвилі весело шумлять...
Він оглянувся — далеко
Вороги його стоять.
І схопив себе за груди,
На собі одежу рве,
Через мить уже по хвилях
На той берег він пливе.
І нарешті бачать хлопця
Печенізькі вояки,
І за ним біжать, женуться,
Як за сарною вовки.
Туго луки натягають,
Стріли кидають вперед,
То пірне хлоп’я у воду,
То заб’ється в очерет.
Стріли падають у воду,
Наче чорні блискавки...
Попливти б,— але бояться
Печенізькі вояки.
А мале хлоп’я давно вже
Степом котиться-летить...
Сяють вогниками очі,
Серце пташкою тремтить.
Ось уже і рідний табір,
Ось і Претич, вояки...
Ах, здається, по степу він
Розгубив свої думки.
Прибігає, важко диха,
Ледве встоїть на ногах...
Закричав — і гнів палає
В огняних його словах.
349

«Воєводо І ВОЯЦТВОІ
Ви гуляєте, орли,
А наш Київ, наче хмари,
Печеніги облягли.
Ви гуляєте, а люде
Швидко з голоду помруть,
Швидко з голоду наш Київ
Печенігам віддадуть».
Пильно слухає вояцтво,
Що розказує хлоп’я...
Меч стискає воєвода
І сідає на коня.
«Вояки! вперед! на поміч! —
Вірний Претич закричав,—
Хай живе наш славний Київ,
Хай живе наш Святослав».
Обернувся в вулик табір...
Крики, ржання, метушня...
Кожний бравсь за спис, за зброю
І... на огиря-коня.
І злякались печеніги...
Крик пішов і залунав,
Що вертається з походу
Переможець Святослав.
Безліч літ уже минуло,
Вже давно в землі хлоп’я.
І давно вже в серці нашім
Вмерло лицаря ім’я.
СМЕРТЬ СВЯТОСЛАВА
Святослав, розбивши греків,'
Повертається з війни,
Тихо плинуть по Дунаю
Навантажені човни.
350

Легко ллється вільна пісня,
Молодецька, бойова...
Святослав і сам безжурно
Разом з лицарством співа.
Тільки Свенельд не співає
І сидить, як ніч, сумний,
Не голубить його пісня
І не тішить день ясний.
Святославові говорить:
«Святославе, князю мій,
Повертайся ти на конях
По дорозі степовій.
Греки, певно, печенігам
Уже вістку подали,
Що Дніпром, через пороги,
Повертаються орли.
Що ти мало маєш війська,
Що човни твої з добром...
Славний князю Святославе,
Не вертайся ти Дніпром».
Похитавши головою,
Усміхнувся Святослав:
«Любий Свенельд, воєводо,
Я з дороги не звертаві
Що ж — поміряємось з ними,
Воєводо вірний мій,
Нам не вперше їх стрівати
На дорозі бойовій».
І старого воєводи
Не послухав Святослав,
І пісні ще веселіше
Перед лицарством співав.
Ллється пісня без упину,
На човнах пливе добро,
Переплито Чорне море,
Вже синіє і Дніпро.
351

Швидше в грудях б’ється серце,
Швидше весла хвилі б’ють...
Рідна мати Україно,
Що сини твої везуть!
Ось біліють білим шумом
І пороги Дніпрові,
Мов цвітуть сади зелені
Або трави степові.
Нагло стріли полетіли,
Наче чорні блискавки...
«Печеніги, печеніги!!»—
Закричали вояки...
«Приставай, виходь на берег,
Міцно меч в руці тримай,
Не бери в полон лукавих:
Всіх на місці їх рубай!»
І почався бій кривавий,
Б’ються лицарі-борці...
А попереду вояцтва
Святослав з мечем в руці.
І з мечем в руці поліг він
Смертю лицаря в бою,
За народ, за Україну
Склав він голову свою.
Поруч з ним лягло немало
І відважних вояків...
Тільки дехто в рідний Київ
Повернутися зумів...
Так колись козаче серце
Не боялося біди...
Так колись за нас вмирали
Наші прадіди й діди.
352

ВОЛ ОД ИМ»!> ВЕЛИКИЙ
Не жили о братерській згоді
Святославові синя:
Все змагалися-за владу,
Все сварилися вони.
Ярополк убив Олега,
Володимир смерті ждав,
Та покликав він варягів,
Врятувавсь і князем став.
Де тепер розташувались
Холмщина, Галичина,
Там віддавна проживали
Українські племена.
Неспокійно їм жилося,
Дні проходили в боях,
Набігали на їх чехи,
Нападав на їх і лях.
Та найгіршими катами
Були орди-дикуни.
Як вони людей гнітили,
Як знущалися вони!
І поклявся Володимир,
Що він люто їм помстить,
Що дулібів і хорватів
Від недолі захистить.
Що прилучить до держави
Холмщину, Галичину,
Що збудус Україну
Вільну, дружну і міцну.
І воюс Володимир,
І щастить йому війна,
І злились в одну родину
Українські племена.
1'2 О І Олесь, т І
353

КОЖУМ’ЯКА
Вбивши князя Святослава,
Печеніг» раз у раз
Йдуть ордою на Вкраїну,
Раз у раз грабують нас.
І тепер їх шатра сірі
Вкрили луг над Трубежем,
Печеніги знов з'явились
І погрожують мечем.
Наші ждуть. Але боїться
Печенізький хан іти,
Йому хочеться без бою
Перемоги досягти.
Є один вояк у його,
Втрое дужчий за вола...
«Хай він б'ється»,— хан хитрує
І до князя шле посла.
«Чи не викличем ми, князю,
Гніву праведних богів,
Коли річку почервоним
Кров'ю наших вояків?!
Краще ми розв'яжем сварку
Славним герцем двох борців:
Коли твій борець подужа,
Я скорюся без боїв».
Князь погодивсь, і звелів він
Найсильнішого знайти...
Та на герць ніхто в державі
Не зважається піти.
Засмутився Володимир...
Аж прийшов якийсь дідусь:
«Син побореться мій, князю, •
І поборе, побожусь.
З ним колись ми посварились,
Пам'ятаю, як тепер,
354

М’яв ВІЯ ШКфУ'ТВД, повіриш.
Спересердя всю роздер».
Привели до ккязр хлопця:
Соромливий, ма&чазнни,
Невисокого і зросту.
Хоч доволі кремезний.
«Може, хочеш, князю, знати.
Чи міцна моя рука,
Роздражніть на пробу жаром
Найсильнішого бика».
Роздражнили. Бик на хлопця.
Але той схопив за бік
І кавалок м'яса вирвав...
Бик упав і кров’ю стік.
«ДобреІ»— князь сказав до хлопця,
А військам своїм звелів.
Щоб озброїлись і ждали
Щохвилини ворогів.
Третій довгий день минає,
І ідуть борці на бій,
Князь і хан собі гадають:
«Хто поборе — твій чи мій?І»
Печеніг угледів хлопця
І сміється: «От дурне,
Подолати, побороти
Воно думає мене!І»
Не злякався Кожум’яка
І боротися почав.
Повертав борця і важив,
Потім, наче кожу, м’яв.
І нарешті, наче бочку,
Обхопив і кинув вмить.
На землі без руху мертвий
Печеніг-борець лежить.
355

І на тім славетнім місці,
Де* страшний Горець упав,
. На тім місці Володимир
Переяслав збудував.
БІЛГОРОДСЬКНЙ КИСІЛЬ
Войовничі печеніги
Знов збираються в поход,
Знов ідуть і облягають
Український Б іл гор од.
Налякалися міщани:
«Ну, настав нам, видно, край:
Хліб останній доїдаєм,—
Хоч лягай та умирай».
Зажурились і підмоги
Вже не ждали нівідкіль,
Вже збиралися скоритись,
Аж іде старий Кисіль.
«Помагай Дажбог! Не плачте!
Дам пораду добру я...
Я — Кисіль! І вам я раджу
Наварити киселя.
Весь овес, усю пшеницю
Поваріть у казанах,
Скрізь розлийте по криницях,
Скрізь розставте у чанах».
Так, як радив, і зробили,
Закипіли казани,
Скрізь по вулицях парують
Повні бочки і чани.
А уранці печенігів
Подивитися зовуть:
Як у нас всього багато,
Як у нас їдять і п’ють.
356

Здивувались^ печеніги
«Ну й краї на чарівне:
З киселем у них криниці.
Бочки меду гзннаі*
«Досить! Годі облягати! —
Печеніги заревли.—
Міста голодом! не шізьмеш!»—
Так рішили і пішли.
Киселю й тепер немало.
Та настав вже інший час:
Вороги нас через його
Облягають раз у раз.
ХРЕЩЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО
Біля княжої палати
Зеленіє пишний сад.
Попід липами густими
Стали ідоли уряд.
Ідол Волоса, Перука,
Ось Сварожич, там Стрибог,
А за ними найідедріший,
Найласкавіший Дажбог.
Перед кожним тиха жертва
Тліє в полум’ї блідім,
І іде, летить угору,
Як молитва, сизий дим.
Задивився Володимир,
Потонув в своїх думках,
І шукають його очі
Правди в синіх небесах.
Хто Христос? Чого навчав він?
І хотів добра чи зла.
357

І чому Христрву ціру
Мудра Ольга прийняла?
І скликає Володимир
На нараду мудреців...
І послав він їх пізнати
Кожну віру і богів.
І до кожної країни
Ідуть княжі посланці...
Роздивились, все пізнали
І вернулись мудреці.
І сказали: «Ми пізнали
Віру кожної землі,
Та найліпша — віра грецька,
Не забути нам її».
І послам своїм щасливий
Володимир відповів:
«Я давно уже, бояри,
Охреститися хотів.
Я візьму за жінку Анну,
Доню грецького царя,—
Як волхвів, до Царгороду
Все вела мене зоря».
А як греки не схотіли
І відмовили йому,
Став він військом облягати
Грецький Корсунь у Криму.
Не злякались корсуняни,
Зачинились і сидять.
Досить в них води і хліба,
Ждуть вночі, а вранці сплять.
Та гадає Володимир:
«Я їх викличу на бій.
Хай три роки тут простою,
Але Корсунь буде мій І»
Час ішов. Сміялись греки,
Бо пожива в них була,
358

Аж летить кЬлись до князя
З міста пущена «стріла.
Українець Анастасій
Написав на тій стрілі:
«В місто йде вода по трубах,
Знищ негайно їх в землі».
Без води скорились люде.
Володимир переміг
І з листами посилає
В Царгород послів своїх:
«Царю! Зважся ти за мене
Заміж видати сестру.
Коли ні,— як взяв я Корсунь,
Царгород твій заберу».
І у Корсунь переможно
Повернулися посли,
І усюди по дзвіницях
В місті дзвони загули.
Охрестився Володимир
І з княгинею назад
Повертається у Київ
До покинутих палат.
ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ
Що це в Києві за гомін,
Звідки крики, галас, сміх,
І куди оце кияни
Тягнуть ідолів своїх?
Ось Стрибога порубали,
Там Дажбог стоїть без ніг,
Там в огні горить Сварожич,
Волос теж на спину ліг.
А Перуна на наругу
Прив’язали до коня
359

1 по вулицях водочать*
І катують серед дня.
Б’ють Перуна батогами!..
Де ж його небесний гнів.
Чом він стріл своїх не пустить,
Чом не кине він громів?!
А Стрибог!? Чому на бурі
Він сюди не прйлетить?!
Чи гуляє він з вітрами,
Чи у полі тихо спить?
Ось упав Дажбог великий...
0, віддячить він катам!
Він не гляне більш на землю,
Він не вродить хліба нам!
Збоку десь віщун віщує:
«З неба сурми загудуть,
Полетять небесні стріли
І на голови впадуть.
Вороги обляжуть місто,
Стане чорно від гадюк,
Павуки з землі полізуть,
Не піднімуть люде рук...»
Так старший віщун віщує,
Але молодь ще міцніш
Полосує батогами
І сміється веселіш.
І в Дніпро Перуна-бога
З сміхом кидає вона:
«Загрими ще, діду, з річки,
От здивує новина!»
І поплив по річці ідол,
1, безвладний, зник у млі,
Вчора ще великий, гнівний.
Найстрашніший бог землі.
360

Йдуть И&гъуМШ"’ з Почайни,
Ллю+ьЫЧг№кч$ кйяФ,
Б’ється радісно в їх грудях
Серце перши* осристийн.
«КРАСНЕ СОНЦЕ»
Тихо-мирно Володимир
Свого віку доживав.
Піклувавсь своїм народом,
Вдів, убогих годував.
Всі вдоволені, щасливі.
А багатство і добро
Все несе й несе у Київ
На човнах своїх Дніпро.
Щонеділі виїжджає
Валка з княжого двора
З хлібом, салом, м’ясом, медом,
Повна всякого добра.
«Хто убогий, хто каліка,
Хто сьогодні ще не їв,
Йдіть, нещасні, поспішайте,
Приступайте до возів!»
І ішли каліки, вбогі,
На руках дітей несли,
Із возів, що треба, брали,
їли хліб і мед пили.
Тихо-мирно дні останні
Володимир доживав,
Будував церкви і школи
І 	за ладом доглядав,
Жив з сусідами у згоді.
І 	плили спокійно дні,
Нападали на Вкраїну
Тільки половці одні.
361

І народ за серце й розум
Свого князя шанував:
«Красним Сонцем» України
Володимира прозвав.
І Великий Володимир
Ще і досі не умер:
За його думки великі
Люде борються й тепер.
Ще і досі на Вкраїні
Кров’ю скроплені поля.
Ще і досі українська
Розшматована земля.
ЯРОСЛАВ МУДРИЙ
Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престолі,
Ярослав розумний, сів.
Святополком окаянним
Все зруйноване було.
Бідувало бідне місто,
Бідувало і село.
І усю свою увагу
Ярослав звернув на лад.
І небавом Україна
Зацвіла, як пишний сад.
І небавом знову люде
Багатіти почали,
І Дніпром човни чужинців
Знову в Київ поплили.
Греки, німці, італійці,
Чехи, угри — всі ішли,
Купували, продавали
І у Києві жили.
362

Такжквий* шумливий Київ
Царгородом- другим став.
Як про друга; як про сина
Дбав про його Ярослав.
Оточив його вал.ами>
Ровом, мурами обвів.
Укріпив його, оздобив
І препишний двір завів.
До лалат ішли невпинно
Чужоземні посланці,
Князь сидів на пишнім троні
З грізним берлом у руці.
І, допущені до князя,
Низько кланялись посли,
І до ніг дари складали,
Що з чужини принесли.
В час бенкету на бандурах,
Гуслях, різних сопілках
Грали весело музики;
Вина пінились в чарках.
Співаки пісні співали.
Скоморохи, штукарі,
Розважаючи чужинців.
Метушились у дворі.
Після ситого обіду
Всі виходили з палат
Подивитись на верблюдів,
На муштрованих звірят.
І в Європі честю мали
Королі, князі, царі
Поріднитись з Ярославом,
Побувати у дворі.
Але мудрість Ярослава
Вся була в його ділах,
У державнім будівництві.
Владі, устрою, в судах.
363

Щоб не нищити народу
І народного майна.
Не Х9ТІВ він воювати.
На тягла ного війна., ,
Він прогнав лише поляків
І, 	щоб ворог тихшим став.
Він твердиню понад Сяном —
Ярославль свій збудував.
Та ходив на печенігів
І черкесів під Кавказ,
Що на нашу Україну
Нападали раз у раз.
Та з Редедею касозьким
Ярославів брат Мстислав
Бивсь хоробро в поєдинку
І Редедю подолав.
Наш співець Боян великий,
Найславніший із співців,
Сплів йому вінок безсмертний
Із пісень безсмертних слів.
Пролетіли дні короткі...
Перед смертю Ярослав
Всіх своїх синів покликав
І з любов'ю проказав:
«Вас я, діти, покидаю,
Йду я в ліпшу сторону,
Але, діти, пам’ятайте
Мою заповідь одну:
Не сваріться, жийте вигоді:
Тільки мир збере усе,
А незгода, наче вітер,
Все по полю рознесе.
Як не будете всі разом
Йти до спільної мети.
Ви, державу зруйнувавши,
Подастеся у світи.
364

Ви розгубите ту землю.
Що Придбали вам батьки,
І тинятиметесь всюди,;і
Як вигнанці й жебраки».
Та недовго пам’ятали
Діти мудрий заповіт,
А нащадки Ярослава
Осміяли на весь світ...
ІЗЯСЛАВ
І ПОДІЛ УКРАЇНИ
Золоте, прекрасне серце
Мав у грудях ізяслав
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.
І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні державних ворогів.
І народ його не слухав,
Бо народ собі волів
Князя, скутого з заліза,
Князя діла, а не слів!
І коли на Київ знову
Дикі половці прийшли,
До палат прибігли люде
І, як звірі, заревли:
«Ворог палить наші села
І руйнує цілий край!
Князю! Чом ми не у полі!?
Князю! Коней, зброї дай!»
Але князь боявся дати
Зброю й коней воякам.
Кинув край свій на поталу
І утік із краю сам.
365

На недовгий час закняжив
Вічем обраний Всеслав.
Князь розумний, справедливий
Добре правив і тримав.
Але знову із вигнання
Ізяслав назад прийшов.
Сів на княжому престолі
І утік, злякавшись знов.
Святополк закняжив потім,
А по ньому Всеволод,
І князі в бої криваві
Вічно кидали народ.
Брат на брата йшов війною.
Люде гинули в війні.
Марно села руйнувались
І палали у огні.
І з велико! держави
Стали князівства малі...
Так князі розбили силу
Української землі.
ВОЛОДИМИР МОНОМАХ
Аж стає нарешті князем
Володимир Мономах,
Простий, сміливий, ласкавий
І бувалий у боях.
Змалку ще до праці звик він,
До походів, до негод,
Знав він голод, знав він лихо,
Знав державу і народ.
Турбувався за убогих.
Заступався за селян
І карав того, хто навіть
Тільки пройде через лан.
366

Заклякав усіх ДО себе.
Хто стрівався на шляху:
еҐості ширять добру славу,
Але ширять і лиху».
Рано вдосвіта устав вгн,
Все оглянув, обійшов,
Допоміг в саду копати,
Трошки дрова поколов.
Суд відправив — не поснідав,—
На нараду зве старшин:
Йде до його і боярин,
І убогий селянин.
А коли в краю все тихо
І лихе ніщо не жде,
Мономах за лук, за стріли
І у ліс на лови йде.
І не раз його на ловах
Лютий тур на роги брав,
Лось могучий бив ногами,
І ведмідь у лапах м’яв.
Князь стократ себе калічив
І стократ з коня злетів.
Був і рись на спині в його,
І кабан над ним хропів.
І вояк він був завзятий:
Сам він військо вів на бій.
Завжди спав з мечем при боці
І в одежі бойовій.
ПОЛОВЦІ І ОТРОК
Край наш половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.
367

Кажут*>: іфов люАСЬку, гарячу
Любить шт?* хай Баняк.
Кажуть; тіла він не; має,
А один .лише, кістяк.
Загорівся Володимир
І в бою без перепон
Розбиває військо хана
Й сто князів бере в полон.
Незабаром в ханстві Отрок
Половецьким ханом став.
Князь і Отрока подужав
І в полон його забрав.
І на нашій Україні
Отрок довгий час пробув.
Полюбив наш край і звичай,
А про рідний і забув.
Після смерті Мономаха
Шлють до бранця посланця,
Найславнішого у ханстві
Половецького співця.
І, шлючи його в дорогу,
Каже бранців рідний брат:
«Намовляй мого ти брата
Повернутися назад.
Коли слів він не послуха,
Проспівай йому сумну
Нашу пісню половецьку
Про кохану сторону.
Як і пісні не відчує
Любий брат мій, Отрок-хан,
Дай понюхати це зілля
Степу рідного — євшан!»
І співець прийшов і мовить:
«Хане, брат твій наказав,
Щоб тобі я рідну землю,
Степ зелений пригадав,
368

Щоб згадав тобі я славні
Січі в рідній стороні
І в пустелі неоглядній
Льот на дикому коні».
Відповів спокійно Отрок:
«Мило в рідній стороні.
Але й тут, на Україні,
Любо й весело мені.
Є і тут шалені коні,
І простори степові,
І хоробре, дуже військо,
І пригоди бойовії..»
І співець співає пісню
Вільну, дику, степову,
Стародавню половецьку,
Вічно свіжу і нову.
Та стояв, як камінь, Отрок
І дивився, як в вікні
Український вечір гасне
І вмирає вдалині.
І співець, мов серце вирвав,
Вирвав-вихопив євшані
Піднялися груди хана,
Затремтів, рвонувся хан.
І співцеві Отрок крикнув:
«О, мене ти напоїв,
Як цілющою водою,
Духом кинутих степів!
Наче пташка з клітки, серце
Рветься в рідну сторону,
Де на волі серед степу
Я неволю прокляну».
Скільки отроків вернулось
В дні останні і до нас:
Ще святий огонь сумління
В їхнім серці не погас.
369

ПОЛОВЕЦЬКА НЕВОЛЯ
Під палким, південним сонцем
На чужий, далекий Дон
Сумно-сумно, як на страту,
Йдуть невольники в полон.
На руках у їх кайдани,
Кров і рани на ногах,
В чорній куряві обличчя,
Очі змучені в сльозах.
«Понесіть, вітри крилаті,
Наші стогони й жалі,
Принесіть нам з України
Крихту рідної землі!
Полетіть, скажіть, що більше
Вже не вгледим ми ТІ!
Принесіть же нам хоч порох
Із коханої землі!»
Йдуть невольники під сонцем.
Грізна варта навкруги.
Дзвінко ляскають в повітрі
І співають батоги.
Двісті літ беруть в неволю,
Обертають у калік!
О 	полоне половецький,
Будь ти проклятий навік!
ПОХІД ІГОРЯ СВЯТОСЛАВИЧА
НА ПОЛОВЦІВ
Славний Ігор Святославич
Покидає Новгород
І з своїм хоробрим військом .
Вирушає у поход.
Йде вояк, закутий в зброю,
Щит червлений на руці,
370

НаДспксамъ, шоломами
Мають, в'ються прапорці.
Військо йде, улад ступає,
Коли сонце враз зайшло,
Наче враз на землю впало
Ночі чорної крило.
«Це недобрий знак для війська,
Не повернетесь з війни.
Чорні думи вас обсядуть...»—
Віщували віщуни.
Але Ігор Святославич
Твердо крикнув воякам:
«Вояки! Брати і друзі)
Чи ж назад вертатись нам?!
Так мерщій на борзі коні
І летім, де Дон шумить,
Де об землю половецьку
Я волію спис зломить!»
Крикнув Ігор Святославич,
І на конях вояки
Вже летять широким степом,
Тільки куряться шляхи.
Брат його Буй-тур в Путивлі
Теж збирається в поход,
І стріваються два війська,
І говорить Всеволод:
«Брате Ігорю єдиний,
Ти єдиний світ мені:
Святоелавичі обидва —
Вдвох і Ляжем на війні.
А моє хоробре військо.
Мої славні вояки
По степу летять вітрами,
В полі скачуть, як вовки.
Всі дороги їм відкриті
Через гори І ліси,
37!

Гостро вигост^Ш'стрйш,
І шаблюки; Чсгійси.
Тобі* Ігорю, мійг брате*
Мо€ ВІЙСЬКО б*€ ЧОЛО*£
І воно в боях здобуде
Слави-честі нам обом».
Він сказав, заграли сурми,
Захитались прапори,
І летить степами військо,
Обганяючи вітри.
Розбігаються, тікають
Перелякані вовки,
Клекотять орли над військом,
В’ються хмарами круки.
На озерах, на болотах
Крила птахів лопотять:
Сірі гуси ізнялися,
Білі лебеді ячать.
Все віщує щось недобре,
Щось голосить уночі,
Хтось в степу кричить: «Рятуйте!»
Десь вигукують сичі.
Дух пустині степової,
Дух степів, великий Див,
Ворогів ховав пітьмою,
Криком вдосвіта будив.
І почув нарешті ворог
Шум непевний, тупіт, гук,
І у ріг заграв тривожно,
І схопивсь за меч і лук.
Та, порубаний, побитий,
Переможений в бою,
Віддає він цілий табір
І лишає честь свою.
З жахом половці тікають
В різні боки, як вовки.
372

Опанчею, кажу хами "
Стелять багна вояки.
Обтирає славний Ігор
На мечі ворожу кров
І в руках тримає здобич —
Білу ханську хоругов.
День погас, зайнявся місяць,
Загорілися зірки,
Тихо в шатрах половецьких
Спочивають вояки.
БІЙ НАД КАЯЛОЮ
Вранці небо червоніє.
Наче п’є червону кров,
Налітають з моря хмари,
Вдарив грім — і дощ пішов.
Але військо українське
Не лякається негод.
Зранку ворога шукає
І продовжує поход.
Над Каялою-рікрю
Половецьке військо жде...
Знов гримить залізна зброя,
Степ від тупоту гуде.
Заспівали знову стріли,
Знов забрязкали мечі,
І земля укрилась трупом,
Половецьку кров п’ючи.
Наче вітер серед степу,
Розгулявся Всеволод...
Все забув він... пам’ятав лиш
Україну та народ.
На коні з мечем, літає
У шоломі золотім.
.373

Де ііроливе тгг трупом ;поле
Укриваються за дам. .
Зранку бій ішов до ночі,
З ночі, бій до світу йшов...
Навкруги лежали трупи
І людська стояла кров.
Бились наші, як не б’ються
На верхів’ях скель орли...
Ось, здавалось, залунає:
«Перемога! Ми взяли!»
Та не стало стріл у війська,
Пощербилися шаблі...
Без щита рука безсила
Опустилась до землі.
І розбили наше військо,
Узяли князів в полон,
І ведуть степами бранців
За далекий тихий Дон.
ПЛАЧ ЯРОСЛАВИИ
Чорним круком чорну вістку
Із чужини хтось приніс.
І по цілій Україні
Розлилося море сліз.
Наче темна ніч осіння,
Жінка Ігоря смутна...
Плаче, туже Ярославна,
Припадає до вікна...
Рано вдосвіта, до сонця,
Яде за місто, на вали...
Виглядає: степ та небо,
Та під хмарами орли.
Плаче, туже Ярославна,
Сохне, в’яле, як той цвіт:
374

Закотилось її сонце.
Заступили хмари світ.
«Обернуся я в зозулю,
По Дунаю полечу
І м'який рукав бобровий
У Каялі обмочу.
На його змарнілім тілі
Кров і рани обітру,
Його сльози, як перлини,
До останньої зберу.
Вітре, вітре, накцо вієш,
Нащо ліс зелений гнеш,
Нащо стріли половецькі
В військо Ігоря несеш?
Чом під хмарами не вієш,
Не гойдаєш кораблі.
Чом по степу ти розвіяв
Скарби-радощі мої?
Дніпре, Дніпре! Розбивав ти
Мури-гори кам’яні.
Віз ти в землю половецьку
Святослава на човні.
Принеси ж його до мене
Через гори, через ліс,
Щоб до ранку я не слала
В синє море своїх сліз.
Сонце ясне, тричі красне,
Всіх ти грієш, сяєш всім,
Чом же військо мого мужа
Палиш ти огнем своїм?
Нащо ти в степу безводнім
Його стріли й луки гнеш,
Нащо ти із уст спрагнілих
Кров його гарячу п’єш?»
375

Як підбита чан ке в* небі'■
Як осівші ніч «ігутнаі ’ »
Плаче, туже Ярославна,
Припадає до вікнам ^
УТЕЧА ІГОРЯ
З НЕВОЛІ
Степовий майовий ранок,
Не здригнеться море трав...
Схід поволі розцвітає.
Ось і сонце. Ігор встав.
Степ в росі... Пташки щебечуть...
Прокидатися пора...
Скочив пес і обтрусився.
Вибіг хлопчик із шатра.
Мов хтось вгору кинув стрічку —
Йде із огнища димок,
Половчанка вийшла, віша
На тринога казанок.
Хтось таємно, обережно,
Оглядаючись, іде...
«Князю,— каже половчанин,—
Кінь і шабля тебе жде.
Князю, ввечері на луг я
П асти виведу коня...
Тільки смеркне — будь на річці,
Стань і слухай,— свисну я.
А тепер ти йди на лови,
В полі яструба учи,
Все роби, що завжди робиш,
Але каменем мовчи...»
Уклонився половчанин
І до табору спішить...
Серце Ігоря тріпоче,
Думка Ігоря летить.
376

А круга* жнттяг робота,
Крики/-галас; метушня.
Той,майструє, той щось точе,
Той осідлус коня.
Звечоріло. В хмарах небо.
Не блисне зоря ніде.
Обережно, тихо-тихо
Ігор, крадучись, где.
Ось і річка. Став,— ні звука!
Не здригне травинка, лист.
Серце стукає, як дятел,
І нарешті — тихий свист.
Тихий, довгий і журливий,
Наче чайки тужний крик.
Ігор кинувся, спинився
І в пітьмі, як олень, зник.
...На коня,— і в річку! «Князю!
Багна... чуєш... не втопи...»
Але князь уже далеко.
Перед ним уже степи.
Чорний кінь за ніч посивів,
Білим вихором летить...
Часом Ігор стане — слуха,—
Десь неначе тупотить.
Тупотіло... довго гнались
Половецькі вояки,
Чорну куряву здіймали,
Слали хмарами шляхи.
Ось і рідна Україна...
Навкруги цвіте весна...
Плаче, туже Ярославна,
Припадає до вікна.
Про неволю князя пісню
Невідомий лицар склав,
Він умер, але безсмертям
Свою пісню уквітчав.
377.

ЗАНЕПАД КИЄВА
Умирає, гасне Київ,
Сонце нашої землі.
Не пливуть уже до його
Ні човни, ні кораблі.
Не пливуть Дніпром у море
І товарів не везуть:
Люде половців бояться:
Ограбують, ще й уб'ють.
Не кипить вже вир торговий,
Не лунають голоси,
І кияни подаються
В дикі пущі і ліси.
І князі в невпинних сварах
Підупали, знемоглись,
І стежки до їх скарбниці
Не чорніють, як колись.
А із півночі, із сходу
Йдуть нові все вороги...
Умирає, гасне Київ...
Тихо, пусто навкруги.
СУЗДАЛЬСЬКІ князі
Понад Волгою й Окою,
Геть далеко навкруги
Розляглись болота, багна,
Вбогі ниви і луги.
Там народ московсько-фінський
Ледве-ледве животів:
Жив то з ловів, то з рибальства,
Бідував, але терпів.
А нащадки Мономаха,
Що були князями там.
Вже давно свій край забули
І служили москалям.
378

Зал#фдон~ріл*$ Щ0вуш
Прийняли чужу» нову»
Збудущалц ЦІСТ9. Суздаль,
Володимир і Москву.
А думки летять на південь,
До ПЛОДЮЧО! землі...
І ідуть на Україну
З дужим військом москалі.
Нагло Київ облягає
Князь із Суздалі, Андрій.
Наш Мстислав, що в той час княжив,
Сміло кидається в бій.
Боронив хоробро місто,
Та було замало сил,—
І вночі в бою завзятім
Вороги беруть Поділ.
А уранці вже в ворота
В місто вдерлись дикуни,
Всіх підряд грабують, нищать
І вбивають без вини.
З хат, з палат майно виносять,
Дзвони, ризи — із церков...
Трупом вулиці укрили,
Розлили річками кров.
Все забрали, обібрали:
І палати, і хати...
Кажуть: всі брати — слов’яни,
Кажуть: всі вони — брати...
ТАТАРИ
Кажуть — раз полюбить лихо,
Так до смерті любить вже,
Мов днтину рідна мати
Доглядає, береже.
379

Вже и з Пірночі гнМоІ,
А із. Азії ррийшло, V.
Влало лмарою важкою,
Чфрним каменем лягло.
Раз у Київ прибігають
Половецькі посланці:
«Поможіть,—^кричать,— рятуйте,
Славні лицарі-борці!
Йде на нас.орда татарська,
Сараною лізе-йде.
Землю курява вкриває,
Степ від тупоту гуде.
Як не прийдете на поміч,
Як прогаєте ви час,
Нас попереду зруйнують,
Але підуть і на вас.
Так забудьмо ж давні свари.
Побратаймось в чорні дні
І мечем здобудьмо славу
Кожний рідній стороні!»
І князі поклали: спільно
Боронить свої краї.
Київ» Галич і Чернігів
Шлють на бій війська свої.
І над Калкою зустрілись,
Як дві хмари, вороги...
Ось зударилнсь, і стало
Справжнє пекло навкруги.
Вже татари подаються,
Одступають їх полки.
Вже за ворогом женуться
Українські вояки.
Але половці злякались,
Нагло зрадили, втекли...
Нас монголи подолали
І князів в полон взяли.
380

Тйжкб/боляче без краю,
Коли епільник кине бій,
А проте безмірно тяжче.
Коли зрадить брат же твій.
ЗРУЙНУВАННЯ КИЄВА
Проплило сімнадцять років,
І татари знов прийшли.
Знову їх заржали коні
І верблюди заревли.
Здобули вже Переяслав,
Вже Чернігів здобули,
Біля Києва спинились
І облогу почали.
Стали ждати, аж морози
Вкрили кригою Дніпро.
Перейшли. Боронить Київ
Лицар галицький — Дмитро.
Полетіли перші стріли
На Дніпро в орду лиху,
Але стрілами не спиниш
Чорну хмару на шляху.
Полетіло з пращ каміння,
Покотилося в яри,
Та камінням не розіб’єш
Віковічної гори.
Заспівали, забряжчали
Над татарами мечі,
Та мечами не розвієш
Злої темряви вночі.
Ллються хвилями, вкривають,
Топчуть, нищать, ріжуть, б’ють...
Галас, крик. Ревуть верблюди,
І тривожно коні ржуть.
381

Не човни у Чорне море,
А тіла весе Дніпро»
Київ впав. Попав в неволю
Оборонець, сам Дмитро.
Разом з Києвом упали
І держава, і народ.
Закотилось наше сонце,
І прийшли віки негод.
Але доки красне сонце
Ще світитиме очам,
Буде нас надія гріти,
Як зоря, зоріти нам.
Доти нам зоріти буде.
Доки буде ніч у нас,
Доки гнівом не наллється
Серце, сповнене образ.
ГАЛ ИЦЬКІ князі
РОСТИСЛАВ
Князем галицьким найпершим
Був відважний Ростислав.
Молодий, стрункий, високий,
Всіх красою чарував.
Але він недовго княжив:
Жартувала доля з ним!
Перед ворогом до греків
Мусив він тікати в Крим.
На запросини ласкаві.
На бенкет він раз пішов
І у грецького вельможі
Смерть у келиху знайшов.
Хитрий грек вином частує
Царгородськнм, золотим.
382

П’є за щастя України
Разом з князем молодим.
Ще налив він.., і отрути
Підсипає до вина...
«Вип’єм, князю! —грек говорить,
1 за Грецію до дна!»
Випив князь до дна свій келих,
І схопивсь за серце він...
І у Корсуні по князю
Похоронний вдарив дзвін.
РОСТИСЛАВИЧІ
Після князя Ростислава
Залишились три сини.
Поховавши батька, з Криму
Повертаються вони.
Мирно батьківщину ділять,
В згоді, приязні живуть,
Разом б’ються з ворогами,
Разом всі їдять і п’ють.
З українськими князями
Скрізь бажають спільно йти —
До єдиної держави,
До єдиної мети.
Але єсть на світі люде
І великі, і малі:
Ті літають духом в небі,
Ці плазують по землі.
Князь Василько раз до Любча
На Вкраїну поспішив:
Там нарада відбувалась
Українських всіх князів.
Приїздить, за стіл сідає
Й чує мову чарівну:
383

«Доки будемо губитії
Українську сторону?
Доки буде № ворога ші
На єдину землю йти:
Чи у нас не спільна мати,
Чи не рідні ми брати?!
Жнймо в згоді! Поцілуймо,
На хресті присягнемо.
Що за нашу спільну Матір
Душу й тіло віддамо».
«Згода, згода! — закричали,—
Спільно знищимо того,
Хто покривдити посміє
Брата рідного свого.
Разом знищимо навіки!»—
Присягаються князі.
Піднімають хрест угору
І цілують по черзі.
Але князь Давид Волинський
З Святополком заодно,
Вже зломив свою присягу,
Вже забув II давно.
Він запрошує Василька
У палати на бенкет,
На вино старе, пахуче,
На старий, солодкий мед.
Попереджували князя:
«Любий князю, залишись!
Не послухаєш — поїдеш,
Жалкуватимеш колись».
Не послухав князь Василько
І поїхав на бенкет...
На столі пахучі вина
І старий солодкий мед.
Та якийсь чудний господар:
Покрутивсь і нагло зник.
384

І у князя Святополка
Не повернеться язик.
Так сидять, мовчать, чекають...
Нагло слуги десь взялись
І заковують Василька,
І ведуть його кудись.
Повели, на коней сіли
І несуться у весь дух.
Привезли. Сидить в кімнаті.
Гострить ніж якийсь пастух.
Боронився князь Василько,
Виривався з лютих рук.
Та йому пастух жорстокий
Очі видовбав, як крук,
Довго князь лежав без руху,
Непритомний довго був
І нарешті голос ніжний,
Наче матері, почув:
«Я з холодної криниці
Дам води твоїм устам,
Я обмию твої рани
І сорочку білу дам».
І сліпий Василько плаче,—
Він до пам’яті прийшов:
«Не знімай сорочки з мене.
Щоб сам Бог угледів кров».
І заснув Василько знову
Сном глибоким і міцним,
Наче рідна його мати.
Нахилився хтось над ним.
ВІЙНИ РОСТИСЛАВИЧІВ
І довідались про злочин
І князі, і вояки...
Але проти них злочинець
Вже веде свої полки.
ІЗ 	О І Олесь, т І
385

Святополк, поляки, угри
Творять спілку з ним одну,
Хочуть знову розірвати
На шматки Галичину
Ростиславичі боролись
І побили ворогів.
Володар розбив Давида
І Василька увільнив.
І сліпий, слабий Василько
Іде верхи на коні,
Вже не вгледить він ніколи
Сонця в рідній стороні.
І угледіли Василька
Перед боєм вояки...
І з сліпих очей Василька
Полетіли блискавки.
І, зворушені без краю,
Затаївши в серці гнів,
Вони кинулись з мечами
І розбили ворогів.
Довелось також і уграм
Під Перемишлем в боях
Ростнславичам лишити
Безліч трупів на полях.
Довго, довго потім угри
З жахом згадували бій,
Довго, довго дивувались
Нашій силі бойовій.
І не зважувались знову
Підступати до Карпат,
Не топтали більше поля,
Не палили наших хат.
Тільки іноді поляки
Долетять до наших меж
І назад! Сторожа пильно
Оглядала землю з веж.
Э86

Рюрик вмер. Галичиною
Правив тільки Володар,
Правив мудро* не боявся
Ні поляків, ні мадяр.
Жив при ньому і Василько,
І все скаржився йому:
«Ах, навіщо ц* нещастя,
Відкіля воно н чому?
Не напивсь моєї крові.
Ще і ляхам віддавав.
Та хіба ж, Давиде лютий,
Я з братами воював?
Ні, мені коАмсь світила
Інша сонячна мета.
Та закрила всі дороги
І всі сонця сліпота.
А хотів я звати турків,
Печенігів і братів:
Разом знищити навіки
Хитру Польщу я хотів.
І, зміцнивши Україну,
Знов на половців іти...
Не судилось довершити,
Досягти мені мети.
Вік минув... труна чекае
І тебе вже, і мене,—
Хто ж, скажи, мети ясної
Із нащадків досягне?»
Дві викопують могили.
Два обтесують хрести:
Два брати жили братами
І умерли, як брати.
із*
3*7

ВОЛОДИМИРКО
Володар умер і сина
Володимирка лишив,
Це був князь твердий, рішучий,
Серце з кременю носив.
Перед ним мета єдина:
Сила, міць Галичини.
Рівні всі: народ, бояри,
Всі у матері сини.
За Дністер, на гори, в Галич,
Він столицю переніс,
Замок він обвів валами,
Ровом, мурами обніс.
І розцвів, як Київ, Галич:
На дорогах, на шляхах
Наче ярмарок зібрався
І розкинувся в степах.
Скрип возів і ржання коней,
Крики, ляскіт батогів,
Хмари куряви над степом,
Рев непоєних биків.
На Дністрі ще більше руху,
Люде бджолами гудуть,
Серби, половці, араби
Крам купують, продають.
Продають пахучі трави,
Зброю, овочі, вино,
Найпростіший посуд грецький,
Оксамит, єдваб, сукно.
А купують шкіру, хутра,
Віск, дерева, збіжжя, сіль.
Кораблі пливуть невпинно
І приходять звідусіль.
Місто теж блищить, шумує.
Самоцвіти на жінках,
388

В сріблі/в аалоті бояри
І в бобрових кожухах.
За пишалися бояри.
Хочуть влади, бунчука;
Та страшна, міцна; залізна
Володимирка рука.
«Не дозволю; щоб в державі
Жив щасливо тільки пан:
Для усіх держава-мати:
Для панів і для селян».
І корилися бояри.
Але тільки не в думках:
В серці камені носили
І змовлялись по кутках.
ІВАН БЕРЛАДНИК
Раз взимі у ліс на лови
Володимирко пішов,
І бояри зрозуміли.
Що тепер не до розмов.
Що пора за меч узятись,
Перейти від слів до діл,
І Берладника Івана
Посадили на престіл.
І Берладник на престолі.
В повній зброї вояки.
Зачинилися ворота,
І замкнулися замки.
І облога почалася,
Почались страшні бої.
Відбивається Берладник,
Сам веде полки свої.
Але раз загнавсь далеко.
Опинився у кліщах.
389

Ледве вискочив із лиха,
Ледве спасся у лісах.
Піддались тоді бояри...
Володимирко вступив
І суворо» без закону
Винуватих осудив.
І спокійно княжив далі,
А Берладнкк кинув край
І подавсь в степи широкі
Десь на південь, на Дунай.
Там зібрав хоробре військо
І пішов із ним гулять...
В його князівстві повстали
Малий Галич і Берладь.
ЯРОСЛАВ осмомисл
Володимирко поволі
Тихо-мирно вік дожив
І на княжому престолі
Ярослава залишив.
Це був князь палкий, відважний,
Незрівнянний у бою,
Наче рвався вій покласти
Першим голову свою.
І коли він з Ізяславом,
З князем київським зійшовсь,
Першим кинувся з мечем він,
Всіх попереду боровсь.
І бояри зупиняли:
«Ярославе, князю» стій:
Хто тебе, орла, заступить
У державі жалісній?!
Краще стань від виру збоку
1 дивися на полки —
390

Як для тебе слави й честі
Здобувають вояки».
Ярослав бояр не слухав,
І вперед відважно біг,
І відвагою своєю
Ізяслава переміг.
Не спочив він після бою:
На державу угри йшли
І для нападу поляки
На кордоні вже були.
Але й тут хоробре військо
Розбиває ворогів
І іде в степи на південь
До Дунайських берегів.
Ростиславича Івана
Ярослав ущент розбив
І до власної держави
Малий Галич прилучив.
І держава буйним морем
Розлилася навкруги.
Половецький степ вмиває,
Б’є в Дунайські береги.
«Вісім смислів князь наш має»,—
Говорили вояки
1 прозвали Ярослава
Осмомислом на віка.
1 співець співав гіро ного:
«Гей, ти високо злетів
І на батьківськім престолі.
Вкритий славою, засів.
Військом ти підпер Карпати,
Шлях мадярам заступив
І Дунаєві ворота
Кораблями зачинив.
Князю, Київські ворота
Одчиняєш ти ключем.
391

Стріли кидаєш в султанів
І рубаєш їх мечем.
Так стріляй же їх, поганих,
Кидай стріли в їх стели
І за Ігореві рани
Слізьми, кров’ю окропи».
Після смерті Осмомнсла
Володимир князем став.
Все, шо здідив, споневірнв.
Все розтратив, змарнував.
І взяли мадяри Галич
(Хоч народ завзято бивсь),
І угорський королевич
Князем галицьким зробивсь.
РОМАН
На Волині в час той княжив
Син Мстислава — князь Роман,
Ворог злий бояр нікчемних,
Друг селянства і міщан.
Бив він половців нещадно
І в полон живих не брав,
Про Романа склалась пісня,
Сам народ ту пісню склав.
В пісні тій Роман був рівний
Турам, левам і орлам...
Вороги дітей лякали:
«Цитьі Романові віддам!»
До Романа йдуть бояри.
Віддають йому престіл...
«Ой, не буду їсти меду,
Доки сих не знищу бджіл».
І коли меча бояри
На Романа підняли,
392

Воло ди м и р ка з гада в він,
Щоб слухняними були.
Не боявся він нікого
І підмоги не шукав.
Раз до його папа римський
Посланців своїх прислав:
«Інокентій, папа римський,
Привітання шле тобі,
Обіцяє тобі в поміч
Меч Петровий в боротьбі».
Вийняв князь свій меч і каже:
«Передайте й мій уклін
І спитайте свого папу —
Чи такого має він?
Поки я меча не стратив
І тримаю у руці,
Ним я й буду добувати,
Йдіть здорові, посланці».
І народом мудро правив,
І державу збільшив князь
Бо Волинь з Галичиною
В одно князівство злилась.
Вояком Роман родився,—
На війні він і поляг:
Під Завихвистом на Віслі
Заколов його поляк.
ДАНИЛО І ВАСИЛЬКО
Залишив Роман княгиню
І маленьких двох синів.
На Волинь втекла княгиня
Від боярських ланцюгів.
Але й тут знайшли бояри.
Небезпека все росте:
393

«Володимир ЦІЛИЙ ЗНИЩИМ,
Як дітей не віддасте!»
І вночі княгиня потай
Йде, схвильована» з палат...
Серце б’ється: може, зрада,
Може, десь чатує кат.
Йдуть. Маленького Данила
Взяв боярин Мирослав,
Василька держала ненька.
Піп княгині помагав.
Ось і мури... двері... коні...
По дорозі загули,
А за тиждень через Польщу
Вже в Угорщині були.
ПІД БОЯРАМИ І УГРАМИ
Дітям Ігоря недовго
Княжить в Галичі прийшлось:
Двох із них бояри вбили.
Одному втекти вдалось.
Не було князів. Бояри
Владу всю взяли до рук.
І престіл зайняв Кормильчич —
Проводир бояр і друг.
Та і він недовго правив:
Угри з ляхами давно
Задивлялися на Галич
І співали уодно.
Хто ж країну обороне?!
Спить давно в труні Роман..,
І престіл мадяр займає
Королевич Коломан.
Угри правили жорстоко:
Злі були на вас давно.
ЗОі

Забирали хліб, худобу,
Г рабу вали все маАяо.
По усім краю невільнім
Стогін, крик і плач іде,
І народ, як сонця з неба,
Повороту князя жде.
КОРОЛЬ ДАНИЛО
Горе учить, кажуть люде,
Доки горя не уб'єш.
І Василька, і Данила
Научило горе теж.
І вони навчились добре
І сидіти на коні,
І терпіти у походах,
І боротись на війні.
І обидва зрозуміли:
Досягає той, хто йде,
Хто бере усе, що треба,
А не ласки з неба жде.
І вони, Волинь забравши,
Поділились, як брати,
І мети — здобути Галнч —
Спільно хочуть досягти.
І Данило з дужим військом
Двічі угрів проганяв,
Двічі він боровсь за Галич
І на третій раз узяв.
І на батьківськім престолі
В ріднім Галичі він сів...
Весь народ вітав Данила,
Весь народ його хотів.
Князь вперед веде державу,
Князь заводить знову лад,
395

Та татаря. відкидають
На віки ї) назад.
Зруйнувавши Київ, лізе
Татарва в Галичину,
І за поміччю Данило
Йдё в угорську сторону.
І вертає вже додому,
І стріває втікачів:
«Князю, князю! Бідний Галич
Вже в руках у ворогів.
Вже давно забрали Галич,
Вже укрили цілий край.
Нищать села, люд мордують,
Князю, князю, не питай!..»
...Був у таборі татарськім
Бранець — галицький Дмитро,
Що татарськими тілами
Застеляв колись Дніпро.
І звернувся він до хана:
«Хане, кинь Галичину,
Тут озброєні всі люде,
І програєш ти війну.
Ця земля міцна, могуча
І не знає перепон...
Ти загубиш своє військо,
Попадеш і сам в полон»
Хан послухав. За Карпати,
На Угорщину іде...
Сяє сонце в синім небі.
Ні хмариночки ніде.
396

КНЯЗЬ ДАНИЛО
В ХАНА
Все ж татари не лишили,
Не покинули наш край.
Незабаром хан татарський
Присилає: «Галич дай!»
Зажурився князь Данило:
«Ми стомились в боротьбі,
Але, хане, мого краю
Не угледіти тобі.
Не угледіти сліпому
Сяйва сонячного дня».
Так говорить князь Данило
І сідає на коня.
Ось уже й золотоверхий
Видно Київ на горі.
Князь заїхав. Довго радивсь
І моливсь в монастирі.
Довга жде його дорога;
Аж над Волгою в степах
Стали табором татари
І живуть в своїх возах.
Довго їхав князь Данило,
Приглядався до орди,—
Як вона живе злиденно
Серед лиха та біди,
Як вклоняється то сонцю,
То деревам, то зіркам,
Як вона приносить жертви
Хмарам, вихорам, вітрам...
Ось і Волга, ось і табір,
«Хто це їде? Хто це? Стій!»
«Князь я галицький, Данило...
Де живе тут хан Батий?»
Князь приїхав. Хан татарський
У шатрі своїм сидів.
397

«Добре, князю, що, хоч пізно,
Ти побачитись «схотів.
Поживи у мене в ханстві,
Придивися до життя!
Може, хочеш ти напитись?
Спробуй нашого пиття.
Ти тепер вже наш, татарський»
Хан сміявся, жартував
І замість саого кумису
Пива князеві лодав.
Цілий місяць жив Данило,
Цілий місяць гостював,
і не йти на княжий Галич
Хан Данилу обіцяв.
І вернувся князь Данило,
Галич був як день ясний.
Та сумний був князь Данило,
Як могила, мовчазний.
ХОЛМ 1 ЛЬВІВ
Раз Данило був на ловах
І у лісі заблудив.
Довго вій шукав дороги.
Довго в пущі вій ходив.
Аж виходить на поляну:
Ні дороги, ні стежок.
На вол я ні горб високий.,
Вкритий килимом квіток.
«Ось де місце для твердині! —
З уст зірвалися слова,—
Тричі голову розіб'є.
Деки візьме татарва!
1 твердиня тут повстане!»
Князь Данило порішив
зве

І залізною рукою
Перший камінь положив.
І робота закипіла,
Ліс рубати почали.
Тут копають ріа глибокий,
Там: наторгують вали.
На горі будують замок,
Поруч — вежу з стовбурів;
Скільки плотвнків зійшлося,
Скільки з’іхалось майстрів!
І повстало в лісі місто
На досаду татарви,
Забіліли мури, вежі;
Появилися церкви.
А навколо по долині
Скрізь розсипались хати.
Скрізь городи зеленіють
І пишаються сади.
Там, де звір ревів голодний,
Серед лісу на шпилі
Виріс Холм і став на варті
Української землі.
Друге місто будувати
Він над Подтвою звелів.
І на славу Льва-князенка
Князь назвав це місто Львів.
КОРОНАЦІЯ ДАНИЛА
Щоб, скріпивши СВОЇ сили,
Стати дужчим а боротьбі.
Князь Данило скрізь шукає
Вірних спільників собі.
Він звернувся і до папи.
Папа каже: готов,
399

Але хан повстане разом
Вічна спілка двох церков».
І посли пішли .на згоду.
Папа князя привітав
І корону королівську
Для Данила передав.
Щоб лунала дужче слава,
Мала більше прав земля,
В Дорогичині Данило
Повінчавсь на короля.
ВІЙНА З ТАТАРАМИ
Як довідались татари,
Що повстали Холм і Львів,
Землю Галицько-Волинську
Хан їх знищити схотів.
На волинський Володимир
То не хмара чорна йде,
То не грім гуде далекий,
А то військо хан веде.
Виїжджає князь Василько:
«Залиши мій рідний край!»
Але був глухий, як камінь,
Хан татарський Бурундай.
І Василько підпалити
Рідне місто мусив сам,
І діставсь живим у руки
На наругу ворогам.
У похід взяли Василька
І під Холм його ведуть.
«Як, мовляв, Василька вгледять,
Холм без бою віддадуть».
1 Василько йде під мури,
Плаче й камені несе,
400

Радить він здаватись швидше.
Та каміння кида все.
І холмщани зрозуміли
Князя мову бойову,
Що каміння треба браги
Та камінням в татарву!
«Королю не € Ти братом.
Не послухаєм слуги \
 Не здамося, повоюєм!
Будуть знати вороги!»
І задумавсь хан татарський:
«Мабуть, сила у їх єсть.
А моє стомилось військо;
Що, як втратить славу й честь?»
І, подумавши, він крикнув:
«Гей, на коні, вояки!
Коли тут ми заночуєм,
Нападуть на нас вовки».
І пішло татарське військо.
Холм щасливо врятувавсь.
Та з татарами лихими
Цілий вік король змагавсь.
КІНЕЦЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ
ДЕРЖАВИ
Син Данила Лев, якому
Збудував Данило Львів,
Після смерті свого батька
На престіл у Львові сів.
Молодий, палкий, хоробрий.
Все життя він рвався в бій.
Все життя не міг знайти він
Стриму вдачі вогняній.
То з татарами воює
На незайманих степах.
401

То веде на Польщу військо
І змагається в боях.
І зміцнилася держава,
Збагатилася земля,
І просила польська шляхта
Князя Льва на короля.
Володимир, син Василька,
В Володимирі сидів.
Ніжний, тихий, не любив він
Ні походів, ні боїв.
Все в своїх книжках кохався,
Все з ученими сидів.
І своїм життям чернечим
Розбудив у брата гнів.
)
І брати живуть окремо.
Вічно сваряться вони,
І стоїть над краєм привид
Братовбивчої війни.
Скористалися татари.
І приходять із степів.
Так держава підупала
Через нелади братів.
КОРОЛЬ ЮРІЙ
Після Льва закняжив Юрій,
Внук Данила-короля.
І за його панування
Розгорнулася земля.
За Карпатами забрав він
Мукачів і Ужгород.
Знов зміцнилася держава,
Знов на ноги став народ.
Землі Галицьку й Волинську
В одно ціле Юрій злив
402

І корону королівську
Діда славного носив.
Мудрі теж сини у його
І відважні, як орли,
Де в боях в степах татарських
Лев з Андрієм полягли.
ЮРІЙ БОЛЕСЛАВ
Після Льва, після Андрія
Княжив Юрій Болеслав,
Син поляка й українки
Про поляків тільки дбав.
Будував костьоли польські,
Запроваджував латинь.
Не лЬбив свого нічого
І сміявся із святинь.
З Польщі їхали невпинно
Шляхта, дідичі, купці,
Все життя поляк-чужинець
Став тримати у руці.
І урвалося терпіння,
І увесь народ повстав*
По містах, по селах всюди
На чужинця ніж підняв.
Болеслава отруїли.
Вбивства, розрухи пішли...
Землю Галицько-Волинську
Знов чужинці зайняли.
Так безславно обезславив
Княжий устрій Болеслав...
І народ доріг до щастя
Без князів шукати став.
15.Х. —В.ХІ. І920, Марієнбад
403

„ПОЕЗІЇ"
Книгах
• 	*
*
Фіалки сліпий продає:
«Візьміть хоч за хліба кавалок!..»
Ах, серце розбите моє —
Теж повне пахучих фіалок.
Вони не почули благань.
Не кинули хліба сліпому...
О 	серце розквітле, зів’янь:
Фіалок не треба нікому!..
ь
X
* 	*
*
Згадую: так я в дитинстві любив
Вибігти вранці із хати:
Тільки послухати шелести нив,
З вітром пісні поспівати.
Що говорив мені в лісі струмок,
Що мені поле ШУМІЛО —
Мозок не міг зрозуміть їх думок.
Серце ж моє розуміло.
Дивною казкою був мені світ,—
Так, наче він мені снився.
Безліч пройшло з того часу вже літ,—
Світ же, як сон, і лишився.
19.11.1928
ПІСНЯ
Зеленіла рутонька у саду,
Цілували промені молоду.
Щебетали рутоньці солов’ї,
А барвінки слалися по землі.
404

Налетіли вихору з чужини.
Потоптали-нивоньки і лани.
Підходили рутоньку холоду,
Закрутили й кинули у саду.
/ XVI І II921
* 	*
*
Який шалений вітер!
Лягли, як килим, трави,
І лози впали і тремтять.
Берези —як дівчата...
Хустки зелені їх
Гойдаються і в'ються.
Здається, зірвуться з голів
І затанцюють свій танок в повітрі,
І зникнуть десь або впадуть
На озеро, на луки.
Який шалений вітер!
І він мене схопив на крила,
Поніс, пойіс і закрутив в танку,
І кинув в цій країні.
Лежав я, наче непритомний.
Так довго, довго...
Нарешті очі розкриваю
Так широко, здивовано, неначе
Я спав уже віки.
Прокинувсь і не знаю,
Чи Дійсність це,
Чи все ще сон глибокий сниться,
Страшний і разом дивно-дивний...
Який шалений вітер!
16IV.1925
* *
*
Весна ішла й мене минула...
Я крикнув їй — вона не чула.
Дзвіночок кинула струмку,
Віконце бростці одімкнула.
405

Дала росиночку листку.
Лише мене, мене минула.
Набік відкинута лежала
Моя сопілка, що колись
Мені весна подарувала...
Колись мої пісні лились,
Колись душа весну стрівала
І ждала все чогось... колисьі
Весна ішла. Пташки дзвеніли,
Квітки цвіли, річки шуміли...
А я задуманий сидів:
Мої думки, як ніч, чорніли,
Пожовклий лист з душі летів...
Я засипав... пташки дзвеніли.
31.1іи924
* * З
П'ять весен минуло, і шоста прийшла.
Заслала лани килимами.
Ліси і сади в мережки одягла,
Прибрала всю землю квітками.
Пташки задзвеніли, як срібні дзвінки,
Про сонце, про щастя безмежне...
Чому ж весняні голоси, як гвіздки,
Вп’ялись в моє серце бентежне?!
Чому ж воно кров’ю усе облилось
І стогне, і плаче, і туже?
Не баче, що щастя кругом розлилось,
До цілого світу байдуже.
П’ять весен — не весен минуло уже,
І шоста іде не весною,
Весна — чарівна на Вкраїні лише,
Ах, там тільки віє красою.
Там разом з пташками я сонце стрівав,
Там серце моє розуміло
І вітру зітхання, і шелести трав.
Там серце цвіло і щеміло.
406

Невже ж не угледжу я більше її.
Невже не побачу ніколи,
Як линуть потоки, як квітнуть гаї
І морен хвилюється поле?
Угледжу, угледжу! Все має межу —
І щастя, і горя хвилини.
Так плач, моє серце, а я понижу
Всі сльози твої, як перлини.
23.IV 1924
» *
»
Місяць квітень! Боже мій!
Скільки сонячних надій
Він мені колись давав,
Як лугам — квіток і трав.
Там, в країні дорогій.
А тепер я сльози ллю!
Б'ються в голову мою,
Як сполохані круки,
Все гадки, гадки, гадки —
Що там, в бідному краю?..
В снах... боюся я вже їх...
Все я чую плач і сміх.
Божевільний хтось кричить...
Ах, не муч, не смійся, цить,
Не роз'ятрюй ран моїх!..
Місяць квітень! Скільки літ
Сипав він у душу цвіт,
Як вишневий білий сад,
А тепер, як листопад...
День не день, і світ не світ.
1920
40Г

*. . * ^ *.
Як камінь серце. Крига в крові...
Думки безкрилі — на землі.
Квітки, неначе паперові.
Весна чи осінь в сірій млі...
Вернути б молодості рф<и!
Усе б, як в казці, ожило,
В долину б бризнули потоки,
У душу — сяйво і тепло.
Квітки б задихали пахуче,
Почувся б спів шовкових трав,
А вітер буйний і жагучий
Про мавку б в лісі розказав.
А солові? Всю ніч до краю
Сльозами б щастя залили,
Усе б замовкло серед гаю,
Зітхнули б чайками орли.
Думки б полинули пташками
її шукати по світах,
Барвінком слатись під ногами,
Цвісти квітками на устах;
В огні то з неба, то з безодні
Пісні пісень співати їй,
їй, недосяжній і холодній,
Але моїй, лише моїй...
Вернути б молодість...
10.VI. 1928
* - *
*
Там, десь за мурами, цвітуть луги,
Щебечуть жайворонки в полі,
А на мені мов ланцюги,
А я мов замкнутий в неволі.
408

На цеглі в Пустці я сиджу,
Від сліз не бачачи нічого,
І на руках шматок держу
Чогось безмежно дорогого.
IV. 1922
* 	*
*
Дні прекрасні, золоті
Пролітають наче стріли...
Я ж — неначе на хресті:
Гаснуть очі, гаснуть сили.
О, хотів би я стрілу
Хоч одну зловити в руку,
Хоч хвилиноньку одну
Залишить і! без руху
Щоб поскаржився я їй,
Щоб наплакався я вволю,
Щоб знов в гордості своїй
Я не чув ніколи болю.
2. VI. 1928
* 	*
•
Широкий, красний світ.
Простори... Мають крила.
Летн вперед в простори...
Тріпочуть крила, рвуться.
Не полечу: душа в тюрмі.
Душа тяжка, як камінь.
Лежить на грудях у скорботи
І плаче, туже безнадійно.
I4.vm.l920
409

♦
Летять вперед в незмірених степах
Моїх думок золотогрив! коні.
Горять огні в розпалених очах,
Цвітуть сліди, як кров, червоні.
Прудких вітрів, догнавши, обженуть.
Розірвуть зграю хмар на горах,
Пасмом проміння на лугах блиснуть
І зникнуть в куряві, в просторах.
Летять вони в далеку сторону.
Де кинув я весь скарб життя на страту...
О, як боюн, в ту юч горобину
Не переміг я смерть прокляту...
Чайками скиглючи, вертаються назад
Мої думки, поранені навіки,
Без слів, без втіхи, без порад
На землю падіають каліки...
Круками чорними з моєї сторони
Вертаються мої думки, як ночі.
Гвіздками чорними впиваються вони,
Кривавлять мозок мін і очі...
О 	зграє проклята, кажи мені, кажи!
«Край, край!» — круки, як бубни, крячуть.
«Біжи, біжи! тужи, тужи!» —
Чайки скрипками плачуть...
1920
* 	*
*
Все жду чогось... чого, і сам не знаю,
І хто його до мене пркиесе?
Пустеля стелиться без краю,
І навкруги умерло асе.
А я see жду... Щодня, щоранку,
Коли арокийуся від сліз.
Питаю я стару служанку:
«Ну, що? — приходив І приніс?»
6. VII1922
419

* ♦
Швидко, швидко ми побачимось,
Рідна матінко моя...
Наговоримось, наплачемось...
Розжену я хмари-тученьки
На пооранім чолі,
Обцілую твої рученьки...
Замету усі доріженьки.
Де ходила ти сумна.
Змию слізьми твої ніженьки...
Розкажу тобі, старесенькій,
З чим зустрівся я в житті,
Коли вийшов я малесенький...
Все розтрачено, розгублено.
Бо воно було людьми
Не шановано, не люблено...
І зберіг я тільки, ненечко.
Скарб один, що ти дала,—
Золоте, як зірка, сердечко...
Виглядай мене в віконечко:
Незабаром я прийду.
Принесу я серце — сонечко...
6.У.1922
* 	*
*
Роси упали на землю,
Тут, на чужині, упали...
Чом вони любі безмежно.
Чом вони рідні без краю?
Може, це сльози далеких.
Може, це сльози* коханих...
Роси упали на очі, ;
Роси з сльозами злилися...
t4.VUl.l920
411

ф. ф
Хтось Лучком по скрипці водить,
Ллється пісня жалібна,
Хтось сльозами тихо сходить
Там... над келихом вина.
Тихо люстри:самоцвіти
Фіалкову сутінь ллють...
Тут лишатись... полетіти:..
Там... де ждуть...
Полетіти б... що погрози.
Що знущання — коли там!..
Ах, на очі впали сльози,
Заступили світ очам.
Там я... знову. Сонце сходить.
Квітнуть яблуні... весна...
Хтось мечем по серцю водить...
Ллється кров замість вина...
1920
ф ф
ф
Ніч — як море, світять зорі.
Сосни стали і стоять...
Ніч — як море, світять зорі,
Світять зорі там...
Плинуть з вогниками люде.
Світять сині, золоті.
Плинуть з вогниками люде,
Може, плинуть там...
Хтось згадав, обняв дитину...
Де він, де він, що він там...
Хтось обняв мою дитину,
Де він, де він, що він там...
412

Серце стислось, душать сльози,
Сине Божий, ти воскрес...
0 жорстокий! Душать сльози...
Ллються сльози там...
1919
* 	*
♦
Твоя рука, твої слова і муки!
Чи відчуваєш ти в цей час.
Як простягаю я до вас
Мої, уже зомлілі руки?
Чи в млі трьохлітньої розлуки
Вже промінь віри в вас погас?
Ні, ні! Найближчою весною
З квітками разом прийде день,
Коли ви будете зо мною
Серед садів, гаїв, пісень.
Розквітлих яблунь і вишень.
4.11.1922
* 	*
•
Як сонцем світ, напоєні тобою
Мої тривожні сни,
Щоночі ти, схилившись надо мною,
Голосиш вітром восени.
Щоночі ти свої лілеї-руки
Кладеш на голову мою
1 кров'ю серця, жаром муки
Шепочеш: «Любий мій, терплю...»
О, жди! О, вір: я розкую кайдани,
Що тяжко так скували мозок мій,
І гіркість сліз твоїх прийму на рани
Там, там, — в країні дорогій.
2. XI. 1920
413

* *■
*
Тривожні сни...
Душа сполохана тремтить листком берези
І притулитись все, припасти все хотіла б
До дужого і разом ніжного плеча;
Забитися хотіла б у куток
І голову в пітьму сховати.
Тривожні сни... і ночі.
А день приходе, як коваль:
Бере у руки молот,
Замість ковадла — серце
І гучно б’є по ньому.
Кує нове, майбутнє.
Я падаю, благаю на колінах:
«...Убий мене! Не муч так довго!
Мій кожний атом зойком сходить!
Убий мене!» А він на те:
«О нН Ти мусиш жити!
І жити будеш».
Смеркає. Рука якась непевна...
Ще мить — і він відкинутий
Набік недбало.
Коваль пішов, замкнувши кузню.
Лежу без тями.
Нарешті десь в кутку
Цвіркун співати починає
І приграє тоненько на сопілці.
Сюрчить сопілка, як струмок далекий.
Думки-метелики знімаються на крилах.
Ламають їх і падають безсило...
Я. стомлений, тону все глибше й глибше
В якесь бездонне тихе море...
Тоді злітають сни
Страшні. Тривожні.
17.IV. 1925
414

* *
*
Як пес голодний, кинутий і гнаний,
Блукаю я по вулицях чужих...
Сміється з мене жах, глузує, невблаганний,
З думок сполоханих моїх.
Сміється цілий світ... Мовчать спокійно друзі,
Вмира без відгуку мій крик,
Іду кудись в сльозах, в ганьбі, в нарузі.
За роки я до всього звик.
А сни вночі, як яструби прокляті,
На частки душу рвуть... Встаю,
З кутка в куток ходжу у темряві по хаті
І втому, змучений, ловлю.
Впаду, і ніжно тихий, дивний сон злітає:
Далеко все — і сльози, і ганьба...
Мене хтось піснею широкою стріває,
І квіти кидає захоплена юрба.
24ЛУ 1926
* •
*
Скінчиться ніч людського божевілля,
І грім востаннє загуде.
Щоб змити кров’ю кров насилля,
Щоб просурмить, що день іде.
І після довгих років муки
Уперше промінь заблищить,
І вперше люде стиснуть руки,
І мир на землю прилетить.
О, вірте, страдники великі:
Вже сонце сходить. Близько день...
Я чую вже щасливі крики
І хвилі радісних пісень.
4.1.1930
415

♦ 	*
*
Тумани облягли долини й гори,
їх віт^р. вже розвіяти не може,
О 	Боже!
Тумани облягли і серце хворе,
З далечини щось сіре, лівпрозоре,
Як прцвид кам’яний, іде до мене...
О 	Нене!
О, де моя ти, тепла зоре?
Поглянь, навколо сиве море,
Наш корабель об камені розбився...
Лишився
Я сам та всенародне горе.
6./Х.І923
* 	*
*
Чому не маю я широких крил, як ці простори?!
Я розгорнув би їх і впав на сизі гори,
Припав би грудьми я до зимного каміння
І остудив би їх, і втишив би горіння.
Чому не маю я широких крил, як море?!
Упав би я туманом на ці гори.
Чому не вітер я?! Я б вир людський покинув
І на долини ці, на ці поля полинув...
Я б не крутився дико вихором шаленим,
Я б тихо плив над килимом зеленим,
Розплився б я, заснув би сном глибоким.
Не марив би у сні і ранком яснооким.
/ К// 1923
416

♦ 	*
♦
Стомився я вкрай в цій безмежній пустелі,
Людину живу зовучи.
Здавалось мені, що ворушаться скелі,
З очей своїх сльози ллючи...
Здавалось мені, що гієни й шакали
Дивились з сльозами в очах,
А люде повз мене ішли і зникали,
Як тіні на сірих пісках.
13.IV. 1924
* 	*
*
Таке життя! Отак справдились мрії!
І напівсни — передчуття,
Як світ, прекрасного життя,
Що тільки в снах дитячих мріє.
Брехня, насильство, зрада, кров
Мене каміннями зустріли,
Вп’ялися в мозок, в серце стріли,
І з верхогір я вниз пішов.
Пішов туди, де регіт дикий
Душив ридання, стогін, крики,
І крізь туман я вгледів там,
Як плакав Бог, безсилий сам.
І Бог обняв мене крилом,
І вийшли ми, змагання повні,
І вдвох боролися зі злом,
Аж доки впали непритомні.
25.IV. 1924
14 	О. 1. Олесь, т 1
417

* *
*
Вже не молюсь ні Богу, ні богам,
Ні хвилям навкруги, ні сизим берегам
Там... там.
В цей час моїх скорбот і горя
Стою на човні серед моря
Я сам.
Дарма я кликав Бога і богів.
І друзів дорогих, і лютих ворогів...
Гай-гай!..
Мій крик від сірих скель вернувсь луною
І в серце впивсь отруйною стрілою:
«Вмирай».
22.1.1924
* 	*
*
Коли я вмер — забув, не знаю...
Я в чорній прірві забуття...
0 краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
1 скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу, не чуючи пророків
І не палаючи в огні?..
І сниться сон мені: неначе
Десь на холодній чужині
Якийсь вигнанець гірко плаче
І заздрить мертвому мені.
4.Х. 1925
418

* *
*
Ніжну-ніжну, як подих билини,
Я хотів би вам пісню сплести
Із проміння зорі, із ниток павутини,
Яких людським очам не знайти.
Я хотів би вас тихо приспати
На руці, на листочку трави,
І вві сні вам не сни, а метеликів дати,
Щоб спочили потомлені ви.
Я загоїти хочу вам рани
Не навіки чи роки — на мить...
Бо розмиють їх знов океани,
Бо ще буря і досі шумить.
З.ІІІ. 1923
* 	*
*
Відпочину, відпочину
Там, в садах, в лісах таємних,
На шовкових крилах тиші,
У глибинах забуття.
Ляжу я в зеленій казці,
Вкриюсь ніжним листям мрії,
Покладу надії руку
І на теплій їй засну.
Вітер всі жалі розвіє,
Оджене колючі болі,
Рани подихом остудить,
Звіє сльози з вій моїх.
Так спочину... а тепер я
Знов іду з хрестом на гору...
Хай плюють мені в обличчя,
Б’ють бичами... хай плюють...
14*
419

* 	*
Хоч промінь надії — і я оживу,
На арфі єдвабній заграю
І 	знов вас до сонця, до зір позову,
І 	шлях вам квітками вквітчаю.
Хоч промінь надії... Даремно прошу...
Слова ваші — важчі каміння,
І 	струни живі я руками душу,
І 	ЛЛЮТЬСЯ мої голосіння.
2. 	V. 1925
* 	*
♦
Коли б гора зневіри впала,
Коли б зажеврілась мета,
Моя б ще сурма золота
Весняним громом пролунала.
Мовчу, мовчу. Кому співати?!
Цим фарисеям, крамарям?
Та кожний з них готов продати
Ще раз зруйнований наш храм.
Хіба розбудиш їх громами,
Хіба їх душі кам’яні
Запалиш, проймеш блискавками
Ти, весь палаючий в огні?!
0 ні! Єдина в них турбота —
Це хліб та гріш на чорний день,
Чужа для них твоя скорбота,
1 плач, і гнів твоїх пісень.
Для них ти що? Страшна потвора,
Безсилий блазень, що упав,
Що криком-зойком ще учора
Заснуть їм міцно не давав.
420

Мовчу... Іду шляхом зневіри,
Тернами, кручами іду...
І 	капа кров з моєї ліри,
І 	квітне маком по сліду.
23.VIII.I924
* 	*
*
В ранах моє серце,
В ранах вогняних...
Ти стрілу наставив,
Ти смієшся з них.
Бий — ще буде рана...
Що вона мені?!
Кров’ю я стікаю,
Цілий я в огні.
Плюнути ти хочеш!?.
О, не смій! не смій!
Бо злетить до мене
Бог великий мій!
8.IX. 1924
* 	*
*
Як тихо скрізь!.. Заснули доли,
І 	полонина в тиші спить...
Не зашумить шовкове поле,
Ніде листок не затремтить...
Хотів би так і я заснути,
Та серце зранене моє
Усе ще з келиха отрути
Останніх крапель не доп’є.
421

* *
*
0, не торкай болючих ран:
І найніжніший дотик твій
Схвилює муки океан
В душі моїй.
Мовчи: хай тиша мовчазна
Приспить їх біль, і зойк, і крик —
Подай, подай мені вина,
Поклич музик!
9.11.1928
* 	*
♦
Серед юрби веселої, гучної
Я ЦІЛІ дні стою,
Стою, дивлюсь на барви, строї
І забуття ловлю.
Серед юрби я, мов на кладовищі...
Там є могила і моя...
В могилу ту все нижче, нижче
Щодня спускаюсь я.
12.IV.1921
* 	*
*
О 	сонце, всміхнись хоч мені,
Зігрій мою душу холодну,
Заглянь в мою чорну безодню,
Кинь в неї проміння ясні.
Я щастя давно вже не жду,
Давно вже не вірю я в нього. *
Кинь жмут тільки сну золотого
За мить перед тим, як впаду.
1.XI 1.1924
422

* 	*
♦
Вже вам пісень не почути...
Пташка лежить на землі.
Пройнята стрілами пташка,
Пройнято серце її.
Смійтесь, радійте, мисливці...
Прийдуть за сміхом жалі.
Вітер над нею затуже,
Трави прикриють її.
17.1.1926
* 	*
*
На небі родилась зоря чарівна,
Як папороть в лісі, розквітла.
Вже тисячі років, як згасла вона,
А люде не бачать ще світла.
Не плач, моє серце...
9.11.1928
«А ТИ, МАРКУ, ГРАЙ...»
На небі хмари. Все більш смеркає,
І ніч безмежна, як світ, іде.
Все скуте жахом, а Марко грає,
А Марко грає, що сонця жде.
Посуха. Голод. Народ вмирає.
Де ж Милосердний? Нема ніде.
Нема й не буде! А Марко грає,
А Марко грає, що Бог іде.
Не стало Марка: упав голодним,
Упав на землю мерцем німим...
Засяло сонце над ним, холодним,
І Бог в задумі схиливсь над ним.
5. V. 1922
423

* *
*
Хай його передчасно не стало,
Хай він спить, як співець, у труні,
Та не вмерли його ще пісні,
Бо пісні його серце співало.
Коли стихнуть всі зойки і крики
В сутеренах, на площах, хрестах,
Ви почуєте серце велике,
Що співало в кривавих сльозах.
7.III. 1929
В. САМІЙЛЕНКОВІ
Скільки пісень нам співець проспівав,
Скільки нам кинув під ноги
Маків червоних і білих купав!
Тих, що в полях і на багнах зривав,
Тільки б заслати дороги...
Вдень і вночі ми по вулиці йшли,
Весело ловлячи згуки,
Що ж ми співцеві натомість дали?
Може, вінок ми за пісню сплели?
Може, ми стиснули руки?!
Ні, ми занадто убогі й малі,
Щоб кобзаря зрозуміти...
Стогоном був він німої землі,
Сльози і кров він носив у полі,
Кидав же перли і квіти.
♦ 	*
*
Ані робітництва, ні панства, —
Маленькі дрібні куркулі...
На смітник цього громадянства
Він викинув перли свої.
424

Давно їх вони позбирали
І чванились навіть разком,
Хоч би вони словом згадали
Того, хто лишивсь жебраком.
1922
* 	*
*
Нове життя, СВІТИ І СОНЦЯІ
А я... я спати хочу...
Стомився я в борні нерівній
І хочу тільки відпочити...
Нове життя, світи і сонця!
А навкруги мене пустиня...
Хто ранок співом привітає?!
Ходім заснем: співці в могилах.
Нове життя, світи і сонця!
Ось він іде, не йде, а сходе —
Він, наш Великий Переможець...
А я... засну... нехай іде і сходе.
7.11.1922
* 	*
*
Чом пізно так зійшло моє прекрасне сонце?
Я ждав, так довго ждав тебе,
Даремно в темряві блукав я,
Даремно руки простягав до неба:
О 	Сонце!
Тепер, коли я стратив вже надію,
Упав поранений і кров’ю стік,—
Тепер ти сходиш, моє сонце,
Віщуючи погожий ранок.
О 	Сонце!
425

Прийми ж останній усміх мій і брязкіт кобзи,
Згадай мене колись у день блискучий,
Стули на мить свої вогняні вії
І на мою могилу кинь пучок проміння!
18.IV.1922
* 	*
♦
Можливо, я живу уже віки,
Перелітаючи з планети на планету,
З планет на сонце, на зірки,
На мить одну спадаючи у Лету.
На мить, щоб з духа тіло змить
І в інше тіло перебратись...
Щоб в іншім світі через мить
Ридати знову і сміятись.
30.1V.1924
* 	*
*
Гіркий був келих життьовий,
А ще хотів би з його пити,
Любити, мучитись, і жити,
І знать, що ти є ще живий.
В колисці простій під рядном
Хотів би я в цю мить лежати,
А надо мною б ніжна мати
Схилилась зморщеним чолом.
Струмком би лився спів її,
І сльози капали на мене,
А за вікном десь солов’ї,
І хилить буз гілля зелене.
І грає арфа, мов у сні,
Про щось солодке і болюче,
І все життя — як ліс дрімучий,
Як ліс терновий навесні.
8.IV. 1925
426

* 4с
Як любо, як безмежно любо жити,
Дивитися на білий Божий світ,
Впиватися повітрям чистим
І слухати, як б’ється серце Боже.
А ранки росяні, рожеві,
А дні, а ночі сизокрилі,
А білий шум, як цвіт на хвилях,
А рев громів в пустелях чорних.
А перше щебетання пташки,
А перші усміхи дитини
І щастя матері над нею...
Як любо, як безмежно любо жити.
14.УІП.1920
♦ 	*
*
Ще не вмерла пісня, ще живе в мені,
Борсається в крові, корчиться в огні,
І кричить, і тужить, і кляне, і зве...
Ще не вмерла пісня, ще горить, живе!
Я розбив би клітку, випустив її,
Та закуті в крицю рученьки мої,
А на плечах камінь, важчий від гори,
А навколо скелі, кручі та яри.
10.VIII.1924
* 	4с
4с
Розцвіла троянда і горить, як жар.
Розцвіла, щоб зливи полились із хмар,
Розцвіла, щоб вранці підтяли її,
Щоб в кущах замовкли вранці солов’ї...
427

Так і серце в мене розцвіло колись,
Розцвіло, щоб рясно сльози полились,
Розцвіло, щоб стріли пройняли його,
Щоб не чули люде голосу мого.
4.VI. 1924
* 	*
*
Була, як ніч, душа моя,
Як ніч, безрадісна, осіння,
І враз тебе угледів я,
І враз — очей твоїх проміння!
І враз торкнулися вони
Моїх очей... і диво сталось,
Квітки розквітли восени,
І в хмарах сонце засміялось.
Забилось серце... Мертва кров
Порвала кригу, зайнялася.
Вернулась знов стара любов
І знов круг серця обвилася.
22.1X. 1920
* 	*
♦
Принесла мені весна
Те, що пилом вже припало.
Знов земля мені тісна,
Знов повітря мені мало.
Знов хотілося б мені
Буйним полум’ям зайнятись,
То горіти вдалині,
То зірками розсипатись.
То по полю б я хотів
Чорним вихором летіти...
То мавок серед лісів
Я б ловив на зойк трембіти.
428

Знов земля мені тісна,
Знов повітря мені мало,
Знов зоря моя ясна,
Знову серце заспівало!
1920
* 	*
*
Твоїм очам цвісти б у полі в житі,
Твоїм устам ловити в морі шум,
Ходив би я і рвав волошки сині,
Із моря б я коралі діставав.
Тобі б зорею сяйво лити,
Цвісти лілеєю в раю.
В пустелю б я пішов навіки,
Щоб стать безгрішним і святим.
20. 	VI. 1925
* 	*
♦
Прийди в мій сад, як з сонцем стане
Прощатись гаснуча земля,
Коли легкі, як пух, тумани
На ніч встилатимуть поля.
Прийди в мій сад, коли творити
Молитву стане він богам,
Коли почнуть квітки курити
Густий, пахучий фіміам.
Прийди в мій сад, ти — ще не знана,
Хоч вже дзвенить твоє ім’я...
Як ніч, глибока моя рана,
Ходжу з стрілою в серці я...
Прийди в мій сад... Не буде чути
В цей вечір пісні солов’я,
Солодку, сповнену отрути
Співати пісню буду я.
429

І з нею я з землі полину
В налиті тайною світи...
Прийди, як пісню лебедину
Почути вперше хочеш ти.
/ 8.11.1924
* 	*
*
Не сонце точиться з очей її чудесних,
А тихий відблиск зір небесних,
Що світять радістю ясною,
Спокоєм, вічністю, красою.
І як летять з пустелі зграї
Туди, де грають водограї,
Так і душа моя до них
Летить на крилах жалібних.
10.VI1.1920
* 	*
*
Є слова, що білі-білі,
Як конвалії квітки,
Лагідні, як усміх ранку,
Нгжносяйні, як зірки.
Є слова, як жар, пекучі
І отруйні, наче чад...
В чарівне якесь намисто
Ти нанизуєш їх вряд.
20.1.1922
* 	*
*
О, збуди мою пісню, що спить,
Мов у казці старій королівна!
Хай, як пташка, вона затремтить,
Хай, як грім, загримить вона, гнівна.
430

Хай у сурму вона загримить
І збере весь народ під стягами.
О, збуди мою пісню, що спить
В моїм серці, закутім снігами!
Хай на крилах полине вона
На широкі степи України
І повернеться, вільна й ясна,
І волошки до ніг твоїх кине.
2.VI 1.1924
* 	*
♦
Давидом би бути, Давидом би стати,
Щоб пісню про тебе на арфі співати...
Хіба ж на сопілці про квітку Лівану
Співати я стану?..
Еолом би стати, Еолом би бути,
Щоб кожне тремтіння і подих відчути,
Щоб в звуки безсмертні тебе перелити,
Щоб вічно з тобою хоч в звуках тих жити.
14.Х.1919
* 	*
*
Ти до мене прийдеш рано,
Коли зійде тільки сонце.
Коли тільки стане сходить,
Разом з ним і ти прийди.
Тільки жайворонок в небі
Заспіває пісню ранку,
Я й тебе почути хочу,
Разом з ним ти заспівай.
Сам прокинусь я для співу.
Я співатиму про сонце
І про жайворонка в небі.
Спів мій буде про вас трьох.
431

Як потопить вечір сонце,
Спине жайворонка пісню
І тебе у мене візьме,
Спів мій слізьми забринить.
Але цілу ніч до ранку
Мені буде снитись сонце,
Чутись жайворонка пісня
І ввижатимешся ти.
28.1.1922
* 	*
♦
Я мовчу. В устах вмирають
Всі слова мої...
Слухай, завтра заспівають
В лісі солов’ї.
Напоїв я кров’ю серця
Кожного співця...
Кров моя з пісень поллється
І любов моя.
12.1V.1921
* 	*
*
Коли погасне віра,
Як вогник золотий,
Покинь пісні складати
На жертвенник святий.
їх Богові не треба,
І Він на голос твій
Уже не відгукнеться
В пустелі світовій.
21.VI/.1925
* 	*
*
Умерли, умерли пісні!
Лягли відпочити у труни,
І тільки часами у сні
Дзвенять мені здалеку струни.
432

В тремтінні я звуки ловлю,
Щасливий без міри, без краю,
Неначе я знову люблю
І пісню коханій складаю.
12.VIII.I923
* 	*
♦
Вмерла моя казка. З нею вмерла й ти.
І ні слів шовкових,
Ні пісень майових
В серці не знайти.
Вмерла ти.
Доказалась казка... Ти чужа мені.
Облетіли квіти,
Згасли самоцвіти,
Золоті огні...
Байдуже мені.
29.1V.1919
* 	*
*
І знов на горах я, овіяний вітрами,
Казками вільних полонин,
Оспіваних, ограних вівчарями,
Налитих ладаном ялин.
Далеке місто з гуком, димарями,
Не чуть ні сміху, ні плачу,
Безмежна тиша над полями,
І сам я, втишений, мовчу.
І разом з квіткою, з травинкою малою
В моїй душі щось сходить і росте.
О 	хмаронько, зроси його росою,
Зогрій, о сонце золоте.
29.V. 1923
433

* *
Золоті хвилини линуть,
Наче бджоли мед несуть.
Кожну мить нектар солодкий
Я спрагнілим серцем п’ю.
Золота суріпка, ромен,
Скільки бджіл! Як тих хвилин!
Сонце, жайворонки в небі,
Але скільки їх в мені!
Як бджілки, летять хвилини,
Всі блискучі, золоті...
Знаю я: це ти їх щедро
Випускаєш з рук своїх.
26.VI1.t923
* 	*
*
Хотіла променя тепла,
Хоч іскру усміху ясного...
І дочекатись не змогла,
Й не стало віку молодого.
Тепер читаю я листи,
А в думці — вечір над Дунаєм.
Заходе сонце... я та ти
Йому «добраніч» посилаєм.
Була, як вечір, ти смутна
І 	все в думках кудись летіла...
Я слухав: пісня чарівна
В той час в душі моїй дзвеніла.
Я знав, що ти її дала,
Як образ вечора смутного,
А ти: хоч променя тепла,
Хоч іскру усміху ясного.
Чому тоді не чув я слів,
Не слів, а крику ран гарячих!
434

Я б сонцем всю тебе облив,
Поніс би на руках тремтячих!
...А вранці ти прийшла і знов
Мені нічого не сказала:
Ішла на хрест твоя любов,
Моя ж, як пташка, щебетала.
4.IV. 1920
п. с.
0 Ценераріє Ч Не в’янь, цвіти!
Одна, така як ти, уже зів’яла,
її в життя вернула ти,
II 	мені ти пригадала.
О, 	будь нектаром спогадів ясних,
Нехай ведуть вони мене в літа колишні
З долин веселих, галасних
На гори тихі і безгрішні.
5.№.1926
* 	*
*
Набачився ланів зелених, золотих,
Набачився, надихався, напився,
Немов побув у себе в полі,
Приліг і задрімав під житом.
1 сниться сон мені чудесний:
Ходжу по полю, рву квітки,
І їй плету вінок з волошок,
Все тій, якій вже сплів вінок терновий.
I4.VIII.I920
1 Від ценерарія — рід рослин складноцвітних.
435

* *
*
Нехай мене чарують квіти,
Нехай життя їм віддаю:
Ніяк я барвами досхочу
Своїх очей не напою.
Нехай і так... але довіку
Я не лишуся в їх саду:
В останню ніч я вийду в поле
І біля травоньки впаду.
7.ХІ.1923
* 	*
Давно моє сонце не світе,
Давно вже проміння не ллє.
Пісні ж мої вирвались з клітки
І в серце влетіли твоє.
Замкнула ти серце ключами
І кинула в море ключі...
Сиджу я на березі мовчки,
Великого дива ждучи.
Так роки минають... Не чути
Давно уже співу мого,
Розбити ж об камінь на частки
Не хочу я серця твого.
10.VII.1924
* 	*
*
Хай мені зоріють зорі,
Доки сонце моє спить...
Човен мій в бурхливім морі
Серед гострих скель летить.
436

Вже недовго ранку ждати:
В хмарах папороть цвіте...
Це іде мене стрівати
Моє сонце золоте.
♦ 	*
♦
Вам я співаю, о листя,
Пройняті усміхом сонця,
Подихом вітру стривожені,
Світом, красою обпоєні.
Наче листок, моє серце
Пройняте усміхом щастя,
Крилами волі стривожене,
Світом, красою обпоєне.
14.VI11.1920
* 	*
*
В золотій смушевій шапці
Циган-вечір сходив з гір,
Ніс він ніченьці-циганці
З срібла кований набір.
А вона його вже ждала
У долині, у гаю,
Ніжним гребенем чесала
Чорну кісоньку свою.
І кохану він помітив,
Уклонився, шапку зняв
І найкращу квітку з квітів
У обійми дужі взяв.
Заспівали поцілунки,
Чи озвались солов’ї,
Чи забрязкали дарунки
На палких руках її?
437

Хто це скаже? Хто це знає?
Тільки той, хто ходить в гай,
Хто в огні, як я, палає,
Хто закоханий украй.
18У.1930
* 	*
*
Щоранку, як займеться сонце
І кине пасмо золоте,
Розчиниться нагло віконце
І личко чиєсь розцвіте.
І віченьки — сині волошки,
Всміхнуться до хмарок ясних,
І співи, як срібні струмочки,
Поллються із уст чарівних.
Сьогодні чогось мені тяжко,
Весь ранок дарма тебе жду.
І з ким ти всю ніченьку, пташко,
Співала в своєму саду?..
2t.VI.t928
* 	♦
*
Як сарна, ти струнка і мила,
Як сарна в лісі над струмком,
До тебе думка прудкокрила
Летить клекочучим орлом.
Цілує вітром слід твій ніжний
І плаче, стративши його,
Ти мрія, сон мій дивовижний,
Останній сон життя мого.
Як зачарований, у полі
Зриваю я тобі квітки,
Хоч знаю я, що ти ніколи
Не стиснеш боляче руки.
438

Хоч знаю я уже — до кого
Сміються віченьки ясні
І що тобі ніщо без його
Мої і квіти, і пісні.
19.V 11.1929
* 	*
♦
Море, о море, приснись хоч мені,—
Сповнене серце отрути...
О, 	коли б, хоч в короткому сні,
Зміг твою пісню почути.
Як я люблю твої співи, твій шумі
Як я тебе розуміюі
Скільки мені ти приносило дум,
Як окриляло надію!
Перли мені ти на берег несло,
Срібним дощем обсипало,
Степом, садами, лугами цвіло,
В кобзу себе обертало.
Море, о море! Ти вернеш мені
Те, що недоля розбила.
З перлами разом у тебе на дні,
Знаю, лежать мої крила.
К.М.Г.
Що я бачу? Цвітом вишні
Ти обсипана в саду.
В срібну пряжу дні колишні
Я з сучасними спряду.
Я — юнак, ти — квітка в полі.
Я спинився на коні.
Усміх щастя, усміх долі
В душу падає мені.
439

Встав з коня, обняв, як зараз,
Ти тремтиш, як і тепер.
Сонце, співи, крики, галас...
Степ простори нам простер.
Перші промені кохання.
Я у тебе. Ти моя.
Хай дзвенить нам в час вінчання
Тільки пісня солов’я!
Що я бачу? Усміх жінки,
Шлюбний перстень, медальйон,
В косах срібні павутинки...
О, 	смішний осінній сон!
Але тихше: чуєш звуки,
Скрипка плаче, плачу я.
В серці пусто... Стисни руки!
Будь, о будь навік моя!
18.1.1922
п.д.
Ви сказали кобзу взяти
І заграти пісню вам,
Ви по струнах погуляти
Велите старим рукам...
Трам-трам!
Це не кобза, це не руки...
Знаю, гратиму на глум.
Перервали струни муки.
Ліг на руки камінь — сум.
Бум-бум!
Але ваші ніжні очі%
Обертають ночі в день,
Обертають в казку ночі,
Сльози — в струмені пісень...
Дзень-дзень!
440

І хоч пісню я востаннє
Кров’ю серця свого ллю,
Але виллю всі зітхання,
Всі надії, що гублю...
Люб-лю!
/ 9.111.1921
* 	*
*
Хочеш ти, щоб пісню я для тебе склав
З запашних фіалок, з золотих купав,
Щоб її жмутами сонця переплів,
Напоїв росою, співом солов’їв.
Годі! З рук у мене випало перо...
Коломбіно, плаче твій старий П’єро.
Коломбіно! В серце ти заглянь моє...
Доля його люто вороном клює.
Як гвіздки — образи, як голки — жалі,
Як квітки зів’ялі — заміри мої.
Годі! З рук у мене випало перо...
Колом0іно, плаче твій старий П’єро.
25.JV.1924
* 	*
*
Сьогодні стрілися, спинились
І не зраділи, як колись...
Ми тільки мовчки подивились
І, 	не вклонившись, розійшлись.
І нецікаво... Я поему
Пишу в захопленні два дні,
А ти згубила діадему,
Яку знайшла колись в мені.
13У.1919
441

* *
*
Щодня я без стежки блукаю
По горах, по темних лісах:
Усюди я щастя шукаю,
Що стратив в дитячих літах.
Шумлять мені пісню дерева,
Розказує казку трава.
Похилена низько додолу
Під снігом моя голова.
У всіх, кого тільки не стріну,
Питаю, де щастя моє.
Не дивиться квітка на мене,
Орел свою здобич клює.
Ось бачу: телята пасуться
За лісом на буйній луці,
Пастушка лежить в холодочку
З газетою в ніжній руці.
Волосся жмутами проміння
Горить на зеленій землі...
З шипшини зірвались пелюстки
І впали на личко II.
«Чи щастя мого не стрівала
Де-небудь на луках, в лісах?»
Антанта, конгреси, комуни
У неї в душі і очах.
Скидає вона окуляри
І кидає декілька слів...
Що мушу я йти у лікарню —
Насилу її зрозумів.
І нагло мені пригадались
Хвилини далекі, ясні...
Сиджу я і слухаю пісню:
Пастушка співає мені.
Антанта? Хіба ми не в згоді?
Конгреси? Все ясно без слів.
442

Комуна? Квітки у нас спільні,
Бо я ще вінка не доплів.
Милуємось світом широким,
Повітря і сонце п’ємо.
Ах, скільки ми змученим людям
Простору і світла дамо!
Пасуться на луках телята,
У очі нам дивиться пес,
Вбирає нас сонце парчею,
Співає пташиний конгрес.
6.XI.1923
* 	*
♦
Аероплан сховавсь у млі...
Раюють очі, розум, тіло,
А дух плазує по землі,
І серце мертве скам’яніло.
Гуде літак десь в небесах...
Мені ж чомусь так сумно стало...
Коли б наш дух літав, як птах,
А тіло гадом плазувало!
27.11.1928
* 	♦
*
Журавлями линуть в небі
Велетенські літаки.
Діти плескають в долоні,
Рвуть і кидають квітки.
Вгору! вище! аж за хмари,
Там, де Дух людський летить,
І, 	любуючись ланами,
Поруч з Богом гомонить.
443

Світлі радяться потиху,
Як би зло перемогти...
Коли Бог не зможе, Духу,
Все на світі зможеш ти.
2.УІ 1.1926
* 	*
*
Не спиняй думок крилатих,
Хай летять в світи:
Безліч дивних див угледиш
їх очима ти.
Обніми рукою землю,
Кров’ю обігрій,
Але духу, духу тісно
На землі малій.
Хай тобі людський мурашник,
Наче рідний брат,
Але ти на світ широкий
Не дивись з-за грат.
В небо линь, де він прекрасний,
Сонячно-ясний...
В раюванні дух свій світлий
З його сяйвом злий.
16.Vl.1928
* 	*
*
Живіть! Ідіть на сизі гори,
В тернах співаючи пісні,
Летіть в незмірені простори
Назустріч сонцю і весні.
Нехай спокуса і утома
Вас не одурить чаром сну,
Нехай вас тайна невідома
Все вабить в дальшу сторону.
444

Сльозами, сміхом змийте плями
І станьте чисті і ясні.
Летіть у вирій журавлями
Назустріч сонцю і весні.
2.1.1921
М.Г.
Ах, як ніяково мені...
В такі убрання вогняні
Вдягли мою ви Музу скромну,
Що й сам палаю я в огні
За неї, безсоромну.
Не пізнаю, що це мій друг...
Чи ж личить справді їй жемчуг,
І діадема, й самоцвіти?
Чи їй не краще дать до рук
Звичайні, наші, прості квіти?
І як вона співать могла,
Ця проста дівчина з села?
Отак—як інші всі співають,
Коли вечірня зникне мла
І зорі всесвіту засяють.
І в кого б вчилася вона,
Коли митець наш степ мина?
Хіба кобзар чи лірник вбогий,
Йдучи кудись, куди бозна,
Заграє часом край дороги.
Нащо ж убрали ви її
В чужі ці шати, не свої...
Нащо її в палац позвали...
Пустіть її в поля, в гаї,
Де ми колись волошки рвали.
14.11.1930
445

О.КОБИЛЯНСЬКІЯ
Привіт, уклін низький вам, пані.
Колись давно, колись в тумані
На скелях, де живуть орли,
Коли ще тільки розвиднялось,
Ви генціаною ніваліс 1
В пустелі білій розцвіли.
І сорок років з гір високих
Рої пелюсток синьооких
Ловили ми серед долин,
А мрії линули в простори,
Туди, туди, на сизі гори,
До недосяжних верховин.
Спасибі ж вам, що в час розпуки
Ми вгору все ж здіймали руки
І не кляли життя й землі...
Стояла мряка над землею,
А ми очима і душею
Ловили промені у млі.
17.УІ. І 928
* 	*
*
В хмарах сурми загриміли,
Бурі вдарило крило.
Сонні хвилі зашуміли,
Мертве море ожило.
Розгойдалось, розгулялось,
Гнівом зморщило чоло,
З небом, з вітром побраталось,
Вільній волі присягло.
...Грає море. Сонце гріє.
Тане зляканий туман.
О 	привіт тобі, Стихіє,
Щастя повний океан!
1 Терлич польовий (латин.).
446

* 	*
Вона горить вечірньою зорею
В майову ніч в степу.
Стоїш ти й дивишся на неї,
І одірвать очей не можеш.
Уже останній коник степовий затих
І вітер ліг на луках спати,
А ти стоїш і дивишся на небо,
І одірвать очей не можеш.
Уже прийшла до тебе втома
І, 	як пташок, думки накрила,
А ти все дивишся на небо
І одірвать очей не можеш.
3. 	V 1.1919
* 	*
*
На ставку купались гуси,
Били крилами об воду,
То сварились, то кричали
Голосним, веселим криком.
Тільки з них один, як камінь,
Ліг на березі й дивився.
Нерухомий і спокійний,
Він білів, як мармур білий.
Все йому було байдуже:
І сварки, й веселий гомін,
І ставка зелена ряска,
І дощем налиті хмари.
Він лежав, мовчав і думав
Про озера срібноводі,
Про безмежну радість льоту
Там десь, поруч з журавлями.
447

Але знав він, що ніколи
Ні йому, ні білій зграї
Не летіть шляхами тими,
Що їх прадіди літали.
27 .IX .1927
* 	*
♦
Вітер теплий, вітер дужий
Налетів, як буря, з півдня
І обдав палким диханням
Білі гори і долини.
Він упав на землю грудьми,
Простягнув широкі крила
І зогрів своєю кров’ю
Кров землі... і кров, і душу.
І земля зітхнула повно,
І по тілу розлилися
Вітром збуджені потоки,
Рвійні, буйні, животворчі.
Де ж набрав той вітер жару?
Там, далеко, там, на півдні,
Коли він на скелі плакав
Самітний в палкій пустелі.
4.11.1924
* 	♦
*
Сходило сонце, як серце, криваве,
Бризкало кров’ю і світ заливало,
Небо, неначе в трояндах, цвіло,
Хмари від жару займались
І починали горіти.
Річка свічадо своє розгорнула
І 	красувалась, цвіла, усміхалась.
448

Дівчина наче цвіла, червоніла
І не могла одірватись од сонця!..
Сходило сонце, як серце, криваве.
26.11.1926
ОСІНЬ
І
В вічно зелених лісах
Сталась пожежа велика,
Сосни, смереки в сльозах,
Вітер регочеться дико.
В морі зеленім — огні:
Ватри дуби розкладають;
Наче свічки жалібні,
Ясно берези палають.
Сосни, смереки в сльозах,
Вітер огонь розливає.
В вічно зелених лісах
Хтось загорівсь і вмирає.
24.x. 1924
II
м.д.
Хто вишив тут, серед розкішної природи,
Ці дивні килими, ці квіти і розводи?
Хто гори вслав парчею золотою
З такою ніжністю і щедрістю такою?
Чи козака русалка з бою ждала
І в день ясний промінням вишивала,
А уночі мережила мережку
І козакові кидала на стежку?
«О наречений мій, ти чуєш зойк, моє квиління:
Для тебе в сонця я взяла проміння,
І кожного листка я пройняла стрілою:
Так я люблю і плачу за тобою...
15 	О. І Олесь, т 1
449

За ревами громів тобі мене не чути:
Ти хочеш воленьку в свій любий край вернути.
Нехай же шабля й спис тебе минає,
Бо в мене іншого на світі цім немає...
Дзвенять шаблі, літають стріли на всі боки,
В яри біжать скривавлені потоки...
Перекажи хоч вістоньку про себе,
Бо в мене іншого нема, крім тебе.
Перекажи — чи ще лунають ваші гасла,
Чи віра вогняна ще в душах не погасла,
Чи кінь ще вихором літає над землею,
Чи вкрите ще сідло хустиною моєю...»
Сидить русалка, співом душу крає —
І слізьми вже свій килим вишиває...
Біжать вони, шумлять, неначе води...
Злились на килимі квітки й розводи.
1919
III
«Одурило сонце, сонячне кохання...»
Тихо-тихо плаче осінь золота.
Скинуто намисто, зірвано убрання,
Не цвіте усмішка, не горять уста...
«О, коли б я знала, не квітчала б коси,
Хустоньки б не шила шовком золотим,
Не зривала б квіти, не збирала роси,
Нитку свого щастя не сплітала з ним.
Далі й далі сонце... Виплакала очі.
Вчора ще гадала: вернеться — нема.
Дні усе коротші, довші й довші ночі...
Кров холоне... що це? Смерть це чи зима?!»
7.XI.1921
450

* *
*
Вчора дув північний вітер,
Листя рвав, ламав гілля,
Віщував сніги, морози...
Билась пташкою земля.
А сьогодні тихо, любо,
Як у травні після злив...
Та чомусь і мертві скелі
Чорний смуток оповив.
7.1 	V. 1923
* 	*
♦
Вчора жито жала,
Пісню щебетала
Про чиєсь кохання,
І журбу, й зітхання.
Вчора усміхалась,
Ліктем закривалась,
Обіцяла вийти
І питала: «Чий ти?!.»
Цілу ніч прождав я...
Сором і безслав’я!
Хлопця одурила,
Посміхом зробилаї
Ну, діждуся днинки,
Підеш на обжинки!
Скрипка заспіває:
Гей, хто пару має?
Хто з вас тут танцює,
Що й землі не чує,
І яку він прийме
У свої обійми!
«Я,— скажу,— танцюю,
Аж землі не чую,
451

А візьму, як схочу,
Цю ось поторочу!»
Засміються люде,—
Досить з мене буде.
«Ні, не хочу!» — крикну
І з господи зникну.
Злу я маю вдачу!..
Цілу ніч проплачу...
Обіцяла вийти...
Ще й питала: «Чий ти?»
19УЛ923
* 	*
♦
Голосне, веселе птаство,
Як в маю, в зеленім лісі,
В моїм серці щебетало.
Ледве сонце схід запалить,
Розцвіте на небі квітка,
Рвався жайворонок в небо.
Він летів назустріч квітці
Привітати срібним дзвоном,
На дзвінкій заграти кобзі.
Вдень без впину щебетало
Стоголосе птаство в лісі,
А зозулі все кували.
Вираховували роки,
Що й коли там має статись,
Віщунами віщували.
Коли ж квітка одцвітала
Золотим вечірнім цвітом,
І зі сну будились чари,—
Солов’ї за флейти брались,
За сопілки калинові
І всю ніч на дудках грали.
452

Так вівчар над ставом грає,
Як під вербами спочити
Його білі вівці ляжуть.
Грає він про карі очі,
Що блиснули раз, як стріли,
Але ж зранили навіки.
Грає він про жар кохання,
Що в могилі тільки гасне,
Про любистка дивні чари...
Так в піснях минали роки,
Так дзвеніло співом серце,
Як весною ліс зелений.
Коли нагло враз надвечір,
Коли сонце йшло на захід,
Зашумів, зірвався вітер.
Пилом вкрив прозоре листя,
Небо хмарами завісив
І збудив громи у хмарах.
Ах, яка знялася буря!
Що зробила з бідним лісом,
Що зробила з бідним серцем!
Полягли дуби могучі,
Полетіло буйне листя,
Ні пташок, ні гнізд пташиних.
В кладовище обернувся
Голий ліс, колись зелений,—
На гілках круки чорніють.
Крячуть чорні дні і ночі,
Все недобре щось віщують,
Рвуть, клюють розбите серце.
І ніхто в мій ліс не зайде,
Не зігріє словом втіхи...
Хай умре самотнім серце!
29.11.1928
453

А. О.
Гори залишила, кинула смереки,
Подалась за щастям у світи далекі...
Ой, хіба ж до тебе сонце не всміхалось,
Поле не шуміло, килимом не слалось?
Ой, хіба на тебе не дивились квіти,
Чи тобі не грали ввечері трембіти,
І вівчар не сходив в доли з полонини,
Щоб твій сміх почути в сутіні долини?
Чи тобі назустріч з кам’яної скелі
Не лились піснями струмені веселі
І не розсипались перлами ясними,
Щоб тебе забризкать, як русалку, ними?
Залишила гори, кинула смереки,
Подалась за щастям у світи далекі,
А безоке щастя по лісах блукає,
Мавку дні і ночі серед гір шукає.
4. XI.1922
* 	*
*
Серед поля попід небом жито жала,
Попід небом жито жала серед поля.
Вітер віяв, сонце гріло. Дожинала.
Дожинала. Сонце гріло, вітер віяв.
В неї хустка, синя хустка, шовком шита,
Шовком шита в неї синя хустка.
Серед жита золотого, як волошка,
Як волошка, серед жита золотого.
Серед поля попід небом і зростала*
І зростала попід небом серед поля.
Серед поля, як волошку, її скосять,
Як волошку, її скосять серед поля.
454

Понад нею небо й вгтер заголосять,
Заголосять небо й вітер понад нею.
На те літо прийде друга в синій хустці,
В синій хустці прийде друга на те літо.
Серед поля ТІ пісню заспіває,
Заспіває II пісню серед поля.
І над нею буйний вітер буде плакать,
Буде плакать буйний вітер і над нею.
Серед поля ллється пісня, віє вгтер,
Віє вітер, ллється пісня серед поля.
4.УІІІ 1923
* 	*
*
Очі — дві волошки в житі
На Вкраїні там, у нас.
Коси — жмут ясний пшениці
На дорозі там, у нас.
На дорозі під колеса
Взяв і кинув квітку хтось,
Як у нас, на Україні,
Взяв і кинув квітку хтось.
30.XII.1921
* 	*
♦
«Прийдуть ще дні для журби,
Днів же для щастя так мало...
Дихай, живи і люби!» —
Так її серце співало...
Пісня майова лилась,
Радісно сонце світило,
Вся до кінця віддалась...
Так її серце любило.
455

«Кинув, розбив і пішов,
Сонця, як щастя, не стало.
Ллється з очей моїх кров...» —
Так її серце ридало.
«О! Не журись через край:
Ще на життя не світало.
Другому зіркою сяй!» —
Так її серце казало.
І зайнялася вона!
Полум’я душу палило.
«Пити, так пити до дна»,—
Так її серце горіло.
«Кинув, пішов і забув,
Наче приснивсь, і не стало,
О, коли б сльози почув!» —
Так її серце стогнало.
Журно на вулиці йшла,
Двоє до неї пристало,
Двох пригорнула, взяла,
Так її серце упало.
25.XII.t920
456

Із збірки
„КОМУ ПОВІМ
ПЕЧАЛЬ МОЮ..“
Книга Х.І
МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКІЙ
Вона пішла дорогою страшною,
Коли ще ранок наш не цвів,
Вона ішла царівною-весною
З далеких радісних країв.
Де йшла вона, там сходили троянди,
Куди дивилася — зірки.
Із сліз її займались діаманти,
З зітхань здіймалися чайки.
Це нам вона степи й річки вквітчала,
Сади з опалами злила,
Могили рутою заслала
І в небо кинула орла.
Хто чув її, той чув наш степ зелений,
Стояв у нашому гаю.
Той розумів наш біль і гнів шалений
І плакав в нашому краю.
Вона нам стежку протоптала
В країну сонця і тепла,
І враз з мечем, як янгол, стала
І нас на гори повела!
5.11.1923
457

* *
*
Із старих і майбутніх віків
В нас впиваються стрілами очі:
Не продайте тернових вінків
Наостанку проклятої ночі!
Не зміняйте тернових вінків
На блискучі вінки паперові,
Збережіть для майбутніх віків
їх з червоними квітами крові.
24.Х. І 92!
* 	*
*
...і в огні
її, окраденую, збудять...
7*. Шевченко
Вітри і бурі весняні
Звалили камінь із могили,
В кривавім морі і огні
II, 	окрадену, збудили.
В красі нетлінній, чарівній
Вона розкрила очі сині...
Лани й ліси вклонились їй,—
Воскреслій мрії — Україні.
І мови рідної річки
Злились в одне широке море:
Дзвенять по-рідному пташки,
І степ по-рідному говоре!
Поглянеш в поле на жита:
Цвітуть в житах волошки сині,
І в небі квітка золота!
І небо— прапор України!
Як дзвони радісно гудуть!
Минула наша ніч осіння:
458

Ніде ні стогону не чуть,
Ні тихих скарг, ні голосіння.
Злетівсь на свято цілий світ
І 	слів, здивований, шукає,
І 	Чорне море свій привіт
Гонцем крилатим посилає.
Весна! Прекрасна, чарівна,
Скрізь животворча, де не стане...
Очам здавалось, що вона
Уже ніколи не зів’яне!
В кривавім морі і огні
II, 	окрадену, збудили...
Вітри і вихорі страшні
II 	в повітрі закрутили.
Над краєм дим пожеж і мла...
Внизу страшне, криваве море...
На хвилях плавають тіла...
Орач ланів своїх не оре...
Але Вона... Вона живе!
II 	вже дужче голос чути!
І хто скує життя нове,
Вітрами й бурями розкуте?!
* 	*
*
Із наших снів, з напівдумок неясних
Вночі блиснуло безліч сонць прекрасних,
І громом сурм блискуче-золотих
Збудило мертвих і живих.
Христос воскрес! Воскресла Україна!
О 	краю мій! Схиляюсь на коліна;
Коли й моя краплина в морі є,
Благословення дай своє.
3I.I1I.1921
459

* 	*
♦
На плач наш, на стогін в останній вже час
Прийшла вона, воля прекрасна, до нас,
І сонячно-дивна усмішка її
Осяяла чорні безодні землі.
І руки зняли ми в щасливих сльозах
З молитвою, з гімном на зблідлих устах...
«Осанна, осанна!» — зусюди лилось,
І в білім убранні був з нею Христос.
Забрязкала зброя... прибігли кати...
Взяли і обох повели на хрести...
Заходило сонце, і ночі крило,
Як камінь, на землю холодну лягло.
5.Х/.1929
* 	*
*
Весна ішла. Дерева шумом крила,
Революційний гімн на вулиці лунав,—
Моя ж душа спустила весла-крила,
І я мовчав.
Весна ішла. Не віяла любов’ю,
Житами, квітами, теплом...
Несло відкільсь людською кров’ю,
Злом.
28.VI.I922
ВОЛЯ
Коли Вона прийшла і стала,
Всміхнулась, скутих розкувала
І принесла нам стільки див,
Юда Каїна збудив.
Вони удвох взялись за руки
І повели її на глум і муки.
28.VI.1922
460

* *
*
З мечем і келихом вина
Злетів на землю Сатана.
І загримів могутній крик:
«Квіток мені, огнів, музик!
Стомився Бог, не дав ладу,—
Я їх на гори поведу.
Нехай закрутять їх вітри
І скинуть в доли із гори».
Блиснуло сонце. Зник туман,
Бадьоро стукнув тарабан,
В руках заквітли прапори...
Біжать з піснями до гори.
Ніщо не стримає поток,
І він летить, несе пісок,
Каміння, бруд, добро і зло,
Все, що з дороги не зійшло.
А сонце вище, день ясніш,
І груди дихають вільніш.
Все ширше обрії ясні,
І все, як снилося вві сні...
Важкий, важкий на гору шлях.
І день, і ніч ідуть в боях,
На тілі, в серці безліч ран,
А жертв, а крові — океан!..
З мечем і келихом вина
З гори сміється Сатана:
«Пильнуйте: всюди вороги!
Ідіть, тут казка навкруги!»
Прийшли по трупах, по кістках,
З мечами, з кров’ю на мечах.
Співали їм пісні вітри,
Казки шуміли прапори.
На камінь впали, сон міцний...
Ось-ось засяє день ясний,—
461

Роботи стане всім рукам,
Величний ми збудуєм храм.
А вранці встали — знов війна.
«До зброї! — кличе Сатана.—
Для храму місце! Скелі скрізь».
І знову море крові й сліз.
І знову крик: «До боротьби!»
І впали скелі і дуби,
І чорні круки і орли,
Обнявшись крилами, лягли.
«Будуймо храм!» — лунає крик.
Але вояк до бою звик,
Майстри ж... ці впали, ті в лісах,
А в решти сльози на очах.
Гуртом далеко на горі
Ідуть в долину косарі,
І долітає пісня їх,
Так, наче стогін, наче сміх.
Не стало хліба — знов війна.
Кричить «до зброї!» Сатана,
Палають села, як свічки,
Течуть скривавлені річки...
Іде зима, метуть сніги,
В ватаги збились вороги.
«На бій останній!» Знов війна.
«До зброї!» — кличе Сатана.
І покотились всі униз...
І знов на горах тихо скрізь.
А там, де мав постати храм,
Хтось впав і плакав “влад вітрам.
1922
462

* *
*
Повстання зайнялось, як хмара в час світання,
І розлилось, як буря лісова,
Дуби хилилися, ламались без змагання,
І слалась килимом трава.
Як гасне все, погасло і повстання...
На трупи оргія прийшла.
Із хат співали їй ридання,
Земля здригалась і гула.
1921
* 	*
*
В пурпурових шатах поле,
А на полі скрізь снопи...
Ой скажи, недобра доле,—
Де взялися в нас степи?
Чи у нас забрали рала
В свої кузні ковалі,
Чи плугатаря прогнала
Татарва з його землі?
Чи у нас полки козачі
Вкрили соромом стяги,
Чи всі голови орлячі
Постинали вороги?
Чом у нас, недобра доле,
Замість кіп лежать тіла?..
Нащо ти колишнє поле
Морем крові залила?..
8.У II 1.1920
* 	*
*
Не плач, о Музо, на труні! —
Плети вінок співцю-герою,
Упав він лицарем в бою
І вмер з усмішкою ясною.
463

О 	кобзо, світу заспівай,
Що наш співець не тільки грає,
Не тільки бореться за край,
А із мечем в бою вмирає.
30.XU.192l
* 	*
*
Вели його маленькі, як пігмеї
Із казки, велетня орла,
З чолом, білішим від лілеї,
Хоч тепла кров з його текла.
Вели, озброєні списами,
Його без зброї, без коня...
Юрба безглуздими очами
Дивилась мовчки серед дня.
Ввели у льох. Взялись за діло:
«Ти хто такий? Ти що за пан?»
І враз, як з хмари, загриміло:
«Я гайдамака, отаман!»
«Признавсь! Розкуйте! Звідкіля ти?»
А він... він вирвав шаблю з рук
І став їх сікти і рубати:
«Богун я, Гонта, Кармелюк!»
Злетілась зграя... Він змагався,
Рубав і сік... нарешті впав,
Але і мертвий ще сміявся,
Глумився з них і зневажав.
21.VI.1922
1921 РІК
Він, рік старий, як інші, не вмирав,
З мечем стояв він біля брами,
Вояк, уславлений боями,
Суворо мовчки зміни ждав.
464

Прийшов в 12 рік Новий,
І карно став замість старого,
Він став і тільки... Вартовий
Змінив на варті вартового.
1.1.1922
* 	*
♦
З зерна надій моїх, заметених снігами,
Розквітло дерево червоними квітками.
Повстання! Буйне, всенародне:
Повстали небо і безодні.
Риплять вози, всього повні,
Ревуть воли, іржуть коні,
«Гей, воли, віо! но!..»
Пам’ятаймо всі одно.
Ой упали срібні роси
На рушниці та на коси.
Буде праця в чистім полі:
Всі накосяться доволі.
Попереду чорношличники,
А ззаду каліки,
Тепер, кажуть, Україну
Визволим навіки.
Петлюрівець чорнобривий
На гнідому жеребці
Обминає вози повні,
З шаблюкою у руці.
Кричить: «Праворуч! Спиш?
Дай людям розминутись.
Дивись: з мішка тече пшениця,
Праворуч! А-ра-о!» — і зник.
В очах непереможне щось, могуче,
Як грім!
Як сонце, що горить блискуче
Всім.
465

Гармати рев і вибух!.. Тиша,
Але на мить:
Червоношличників крилата зграя
Вперед летить.
Заторохтіли кулемети,—
Спинилась валка... Але рух:
Шаблі, рушниці і багнети
Блищать із рук.
Мов крила, в валки розгорнулись
І подалися наперед,
Туди, де вибухи почулись —
І кулемет.
...Несли на ношах і без нош,
Поліг Данило, впав Тимош,
У отамана вісім ран, і
Але в бою ще отаман.
На конях двоє, як орли,
Летять-кричать: «Перемогли!»
Ніхто з лукавих не утік!
Попали всі в залізний міх.
Перехрестилися і впали на коліна:
«Так буде вільна Україна!»
В серця потік надії мед...
І валка рушила вперед.
8.XI.1921
* 	*
♦
У Степана — рана, а в труні — Марина.
Доня притулилась до Іващка-сина.
У Степана рана... він не розуміє,
Як це вчора сталось, а спитать не вміє.
Пригадав: «Ввірвались, скриню розламали,
Лаялися довго і чогось шукали.
Стерпіти несила, жінка їм і каже:
«Гетьте собі з хати, а то хтось тут ляже!»
Подивився вовком: «Замовчи, холера!»
466

Вихопив і стрельнув в груди з револьвера.
Я його хапаю за криваву руку,
А над головою бачу вже шаблюку.
Далі, що зо мною сталося,— не знаю,
Розкажу, спочину, тільки пригадаю».
У Степана — рана, у труні — дружина,
Доня притулилась до Івана-сина.
1921
* 	*
♦
Чи тут лишитись біля хати
І завтра бути на сосні?
Чи, може» в темний ліс тікати,
Вовком, ховаючись, блукати
І врешті вмерти навесні?..
Або... Коли б лише справдилось!
Поволі смеркло. Ніч ггрийшла,
І серце радісно забилось.
Вікно... стук-стук!.. І розчинилось,
І люба руки простягла.
І так щоночі. А уранці,
Ще не світає надворі,
Ще п’яні сплять — хропуть поганці.
Ще в снах про волю мріють бранці,
А я вже в лісі, на горі.
Мана, химера! Вже гармати
Гримлять громами вдалині,
І військо стало одступати,
Вже шанці кинули копати,
Й село покинуте в огні.
Бери дитину... Де сховати?
В тім самім місці,— знаєш ти,
Сліпим тебе там не знайти...
Прощай, прощай... О Божа Мати,
Сиріт собою захисти!
7УЛ921
467

* 	*
*
Вони під прапором ідуть.
Голодні, босі, а в уяві
Далекі привиди встають,
Встають страховища криваві.
Віками людська кров тече
І божевільних не напоє,
І шабля дужче ще січе
І розливає крові втроє.
Голодний шлунок будить гнів,
І падають старі і діти.
Нема на світі двох братів,
Забуті Божі заповіти.
Ні! Далі, далі від катів! —
Тут страшно дихати і жити.
Туди, туди, де б я зумів
Розбитим серцем відпочити.
...Як тихо тут!., як любо спочивати...
Ніде ні звука навкруги.
Тут не гримлять громи-гармати
І не куються ланцюги.
Приїхав вчора уночі,
Спустив важкі готельні штори,
Лежав і мріяв, не сплючи,
Про тихий день, про вічне море.
До сонця встав. Краса яка!
Як лев, лежить і диха море,
А вітра-велетня рука
Збива йому із гриви гори.
Душа співала молитви
Красі величного світання.
О 	Боже, день благослови,
Дай мир і тишу раювання!
468

Високо сонце вже зійшло,
І пляж, як ярмарок, великий,
Мов безліч квітів розцвіло,
А скільки руху, сміху, крику!
На пляжі ситі павуки,
Такі байдужі і холодні...
І знов я чую молотки —
Проходять босі і голодні.
29.Ш.1920
ГОЛОД
І
Проклятий, збуджений громами,
Підвівся, встав з землі
І зарипів голодними зубами
В гнилій кривавій млі.
І він пішов, нестриманий, полями
До міст, до сіл, до хуторів.
Він нападав на все без тями —
І все без тями гриз і їв.
Він розривав бика руками,
Вівцю, як хліба шмат, ковтав,
Дітей малих з’їдав з кістками,
Не обминав дерев і трав.
Все з’їв. Тікали — не спаслися;
Догнав у горах, у лісах,
А тих, що в муках розп’ялися,
Він з’їв, голодний, на хрестах.
І враз самий лишився у пустелі,
Всміхнувсь, зітхнув, на гору зліз
І написав огнем на скелі:
«Хліб, мир і воля — наш девіз».
29.111.1922
469

II
Слухайте, слухайте крик із безодні,
Нашу молитву гарячу...
Ви, що обідали й ситі сьогодні,
Киньте хоч шкуру собачу!
Землю укрили ми трупом холодним,
Чорна земля посиніла...
Хліба нам, хліба нам, хліба голодним,
Вашої крові і тіла!
Як? Ви не знали, що впала посуха?!
Як? Ви не чули нічого?!
Де ж ваше серце, і очі, і вуха,
Де ж у вас крихта людського?!
М’ясо ви! М’яса нам,:м’яса нам вволю!
Падло давно ми поїли.
Гляньте! По нашому чорному полю
Всюди розриті могили.
О 	порятуйте, бо ми рятувались,
Кору ми їли і глину,
Людської крові із ран напивались,
Мати варила дитину!
Землю укрили ми трупом холодним,
Згляньтесь, о згляньтесь на муки...
Хліба нам, хліба нам, хліба голодним!
Хліба нам, хліба, звірюки!
ІЗУЛ922
III
Тиждень терпів я від голоду муки,
Плакав, ходив, простягаючи руки,
Врешті й ходити уже я не зміг,
Ледве дійшов і упав на поріг.
Встав би, підвівся... та зрадили сили...
Плакали діти, баби голосили.
Федір, мій син, на лежанці лежав...
Звісно, каліка: терпів і мовчав.
470

Рачки надвечір поліз я по двору,
Ледве добрався і вліз у комору,
Наче уже переміг я й біду —
їсти не хочеться,— смерті вже жду.
Вранці на другий день зирк! Аж у руки
Хтось мені суне кавалок макухи.
Хто це? Це ти, мій сусіда, Петро...
Бог хай віддячить тобі за добро!
Слина пішла... Затрусилися руки.
Боженьку милий! Кавалок макухи!
Де ти? Пішов вже... Аж нагло онук
Вихопив в мене кавалок із рук!
Хтів я схопитись, побігти, догнати,
Вирвати з рота! Навколішки стати...
Вже я підводжусь і падаю знов...
Впав, непритомний, прокинувся — кров!
Мабуть, забився... Вже близько до краю...
Крутиться все навкруги... умираю...
В кого спитати б — чи з’їв хоч онук,
Може, і в нього хтось вирвав із рук.
14.У.т2
IV
Ближче голівоньку... Любий мій, спи...
Завтра ми підемо вдвох у степи.
Пташка співає там, бджілка гуде,
Батечко рідний, далекий нас жде.
Сядемо в полі ми втрьох на межі...
«Батечку рідний, нам все розкажи.
Де ти так довго в дорозі барився,
Де ти так в чистім степу закурився?»
Спи, моя біла пушинка легка,
Дам я сьогодні тобі молока.
Знову тече воно в грудях моїх.
Пий, моя пташко, бо пити не гріх.
471

І полилось, потекло по щоці...
Пий, це малина в моїм молоці.
Це я вишневого соку влила,
Щоб моя зірка рожева була.
Сил не стає... Ось де лихо-біда.
З ким же лишишся ти, квітко бліда?
Як же без мене ти будеш рости,
Хто тебе стане у люде вести;
В кого заснеш ти на теплім плечі,
Хто тебе вкриє рядном уночі?
Ні, я на муки тебе не віддам,
В лісі не кину голодним вовкам!
Мій ти! Не бійсь! Притулися і спи.
Вранці ми підем туди, у степи...
Пташка співає там, бджілка гуде,
Батечко рідний на конику жде.
13.У.1922
V
Ввечері голову вчора одрізала
Галі... дитині моїй,
Вдосвіта, вранці сьогодні поснідала...
Що це я? Що це я? Боженьку мій!
Так, я одрізала пилкою голову,
Думала: м’ясо я з’їм...
Думала — м’ясо, а їла я коливо...
Коливо, коливо, бий мене грім!
Царство небесне їй. Ти не лишилася
В світі без мене сама,
Мати твоя не корилась, а билася,
Тільки... вже сили нема.
Боже мій, Боже мій, що я накоїла?!
Вбила дитину свою!..
З голоду, з голоду я збожеволіла...
Людоньки!., (що це — я сплю?)
14.V.1922
472

« *
Чорні стовпи обгорілі.
Три. На горі.
Огнища. Огнища. Огнища.
Кидають полум’я в небо,
Кров’ю кричать.
Бризкають кров’ю у небо.
Стогнуть вітри.
А я, як Бетховен, у бурю стою...
Зникла земля, залишилась Голгофа.
Кара прийшла!
Тисячі сов
Дивляться страшно на мене
Звідусіль, звідусіль, звідусіль...
Ла-ха-ха-ха!
Диявольський регіт лунає...
Я збожеволів!
2. 	VI. 1919
* 	*
*
Чи не ти, сліпий, із степу
Сам зайшов у ліс?
«Так, я сам, але осліп я
Не від сонць, а сліз».
Чи не ти це мрію-волю
По дорозі вбив?
«Думав я, що наша панна
Ходить серед нив».
Чи не ти у власну хату
Ворога привів?
«Так, привів, але мій ворог
Був також з рабів».
Чи не ти тепер, голодний,
Плачеш під вікном?
«Так, але і він без хліба
В хаті за столом».
473

Чи не він у тебе в хаті
Паном, катом став?
Чи не ти синів і дочок
В наймити віддав?
29.HI.1922
* 	*
*
Як Сфінкс, стоїть передо мною
Моя країна жалібна,
Як злука Бога з Сатаною*
Як келих крові і вина.
Які думки ховає чола
Віки закутого раба,
Коли гримлять громи навколо
І йде смертельна боротьба?
Чи купчині ти, народе, силу
І ждеш того ясного дня,
Коли на мрію прудкокрилу
Ти поженеш свого коня?
Коли ж ти, Сфінксе, з таємниці
Нарешті здіймеш свій покров?
Три роки чути брязкіт криці,
Три довгі роки ллється крові!
25.XIl.t920
* 	*
*
Життя у всій своїй красі і гнівній силі
Прийшло з вимогами до нас,
А ми в той час ридали на могилі
Від глуму, сорому, образ.
В трут лежали тихо наші мрії
І най солодші наші сни,
Що вмерли, втративши надії,
В прихід блискучої весни.
474

Ми не пізнали їх в цім образі суворім
І одвернулись од життя.
Ах, скільки ран було вже в серці кволім,
Що снилось тільки забуття.
Пішло життя залізною ходою
До брам заводу, до тюрми,
І ми почули над собою
Якісь нечувані громи.
І враз прокинулась в нас сила,
І гнів, потоплений в сльозах,
У собі відчув огонь і крила,—
Заблисла віра у очах.
І стали битись ми без зброї,
З життям боротись почали.
Які були у нас герої,
Які були у нас орли!
Як дивно гордо умирали!
Здавалось, лицарі-діди
З могил славетних повставали
І ось дивують знов світи.
Життя подужало, розбило,
Загнало нас в ліси, в яри,
Козацьким тілом землю вкрило
І потоптало прапори.
Мов над річками Вавілону
Тепер ми журно сидимо,
І з уст залізного закону
Страшного вироку ждемо.
2J.II.1922
* 	*
*
Як океан, глибока наша рана,
Як чорна ніч, скорбота наша чорна.
В яких лісах, в яких дрімучих пущах
Ми знайдемо цілюще зілля?
475

Хто допоможе нам нести на гору камінь,
Де світлий храм віки уже будуєм?
Вітри його із наших рук на півдорозі вирвуть
І кинуть знов його в яри, в безодні.
Хто слово втіхи скаже нам в розпуці?
Навколо тільки дикий сміх лунає:
«В їх не було нічого і не буде!
Женіть їх знов в залізні ярма!»
І ми самі вночі згубили братні руки
І заблудилися в лісах зневіри.
Як листя, нас метуть вітри по світу —
І топчуть по шляхах прохожих ноги.
Коли ж з гори наш дзвін старий задзвонить
І полетить на крилах в кожну душу?
Коли з очей сліпих у нас поллються сльози,
Але уже не сльози мук гірких, а щастя?
З.УІІ 1.1922
* 	*
*
0 принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
1 так застигну, так зомлію...
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,
Торкнусь душею вогняною.
12.1 	X. 1921
ПІСНЯ
Ой чужино, чужинонько,
Зрадливая дружинонько!
Одружився я з тобою
Після січі, після бою.
476

Після січі — посічений,
Після бою—скалічений.
Пішов в хату — не топилось,
Хотів з’їсти — не варилось.
Хотів лягти і спатоньки,
Як десь там, у матінки,
А в головах на весілля
Не подушка, а каміння.
Хотів лиха позбутися,
Додомоньку вернутися —
Стоїть муром ліс дрімучий,
А за лісом гори-кручі.
Ой вихори, не кидайте,
Сирим піском закидайте!
Орли, орли, в небі майте,
Мого тіла не займайте!
Ой вихори, над ворогом
Метіть пилом та порохом!
А ви, орли, в небі майте,
Мою шаблю пригадайте!
* 	*
*
Однаково: більше не жити —
Умерти чи край свій лишити;
Чужина — могила, чужина — труна,
Пустеля безплідна, холодна, нудна.
Щасливий є той, хто на полі в бою
Вирішує сміливо долю свою.
Впаде— як на небі блискуча зоря,
Щоб жити у струнах співця-кобзаря.
Лежить він на рідному полі віки,
Шумлять над ним трави і квітнуть квітки.
Він бачить, як правнук за плугом іде,
Як повно буяє життя молоде.
477

Чужина — могила, чужина — труна,
Душа на чужині, як чайка сумна,—
Літає і квилить в сльозах без гнізда:
Навік його змила бурхлива вода.
12.VIII.1927
НА ЧУЖИНІ
Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.
Так само тут: і сонце, й зорі,
І люде наче ті самі,
Але якісь байдужі в горі
І в щасті, в радості — німі.
Весна, зима, і дні, і ночі,
Музика, сміх, і плач, і рух,
Та скрізь, як привид опівночі,
Блукає твій самотній дух.
4.Х. 1925
* 	*
♦
Літо. Свято. В місті тиша —
Наче вимерло в цю ніч.
Думка втишена, ясніша,
Серце, нерви спокійніш.
З міста виїхали люде
На річки, в поля, в ліси,
Щоб надихалися груди.
Щоб набралися краси.
І враз... як ніж отруйний, гострий в груди...
Ах, це ж — могила, це — труна!
Життя десь там, де рух, де люде,
Де рідна сторона!!
47а

Закопаний в землю лежу я тут роки,
Тут тліє мій мозок і серце моє,
А десь надо мною буяють потоки
І сонце каскадами золота б'є!
Земля, вода і сонце злилися, з'єднались
У 	творчих процесах життя...
Там квіти уперше світам засміялись,
Там зерна, здригнувши, встають з небуття...
Там, там лише духу вернулась би сила,
Там, там лише вгору летів би він знов,
А тут він волочить скривавлені крила,
Як ранений лицар свою хоругов.
В могилі я... знаю, вже бачу — в могилі...
Устати б, розперти, розбити труну,—
Не можу! Не хочу! О любі, о милі,
Не можу вернутись в свою сторону!
Не можу... хоч мати
Зве сина в огні
Востаннє обняти!..
Несила мені!!!
Ах, вечір би швидше! Він тишу цю збуде,
На вулиці, в вікнах засвітить огні,—
Піду я дивитись — як бавляться люде,
Холодні, чужі і далекі мені.
1929
МЕРЦІ
Зійшлися мерці до господи —
І 	сіли, як всі, за столи,
І 	довго понуро і мовчки
Сиділи і пиво пили.
Нарешті озвались тубільці:
«Чому ви смутні й мовчазні?
Покиньте журбу: незабаром
Настануть і сонячні дні».
479

Мерці одностайно зітхнули,
Скривили поблідлі уста.
Хтось кинув: «Не віримо більше:
Хто зніме Вітчизну з хреста?!»
Хтось встав, підійшов до чужинців
І 	кухоль простиг їм: «Наздар!»
Мерці переглянулись мовчки,
Зажевріли очі, як жар.
І 	враз зав'язалась розмова:
Як довго, хто тут, відкіля?
Один відповів: «Із Полтави,
В Полтаві був лікарем я».
Другий затрусився і каже:
«Свій вік присвятив я синам,
Лежать мої діти в могилах,
Лишився на світі я сам».
«Я був адвокатом, суддею»,
«Я був журналістом весь вік»,
«Я з Києва: був комісаром,
Та довше не стерпів і втік».
«А я був письменником. Мав вже
З десяток великих книжок,
Весь вік я за волю змагався
І 	сплів їй терновий вінок...»
І 	так сповідались до ночі,
І 	кожний усе розповів:
За що хто боровсь і змагався,
За що хто страждав і терпів.
Пробило 12. Поволі
В корчмі порожніли столи.
Мерці уклонилися чемно —
І 	мовчки, схилившись, ПІШЛИ.
28.lU.t928
480

* 	*
♦
Все більш і більш зникає рідний берег,
І 	пам'ять губить образи, як квітка пелюстки,
Все більш стихає рух і голоси тривожні...
Наш корабель спускається в могилу.
Ще пройде рік, і ми вже не почуєм
Ні зойку матерів, ні крику друзів наших,
І 	тільки чутимем — як в нашім тілі, мозку
Черва, як ми тепер, гризеться за вечерю.
23.II.t926
* 	*
♦
Брати-вигнанці, пригадаймо
Коханий край, щасливі дні..
Брати і сестри, заридаймо
Серед чужих на чужині!
В краю холодному, німому
Минає наш короткий вік...
Коли ж ми вернемось додому —
І 	чи пізнають нас, калік?
Чи стріне сина рідна мати,
Чи брат сестру не прокляне,
Чи серед ночі в пустці хати
На стукіт наш сірник блисне?
Чи там, де ясним сном минало
Дитинство наше золоте,
Життя з землею все зрівняло,
І 	тільки сам бур’ян росте?!
Брати і сестри, вийдем в поле,
Йде косовиця і жнива,
Пшеницю звозять у стодоли,
Утретє коситься трава.
Чужі, здалека, збоку станьмо,
Як край дороги — бур’яни,
16 	О. І. Олесь, т. 1
481

І навкруги крізь сльози гляньмо
На вкриті копами лани.
Брати і сестри, даймо руки,
Забудьмо помилки, гріхи:
Одні нас палять, мучать муки,
Одні нас душать ланцюги.
Брати-вигнанці, пригадаймо
Коханий край, щасливі дні.
Брати і сестри, заридаймо
Серед чужих на чужині.
9. 	VIII.1928
* 	*
*
О, 	недурно в скорботах ми плачемо
На вигнанні в холодних світах,
Ми своєї землі не побачимо...
Тільки, може, у мріях, у снах.
Тільки в снах її подих відчуємо,
II 	муки, надії, жалі,
Тільки в снах затишних ми почуємо
Рідний голос святої землі.
І чому по світах ми блукаємо,
І який ми спокутуєм гріх,
Ми ніколи до суду не взнаємо
Від людей ні чужих, ні своїх!
25.1.1924
* 	*
♦
Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,
Який тягар з нас кожний ніс!
Моря б повстали з наших сліз,
Затихли б бурі в нашому зітханні.
На площах ми чужі стояли, босі й голі,
І кожний кидав камінь в нас...
482

Ми стільки винесли образ,
Ми стільки бачили сваволі!!
І все за те, що ми свій край любили,
Що рвались сонце в темряву внести.
...І понесли в світи хрести
Та сиві голови похилі.
29.1І.1927
* 	*
*
Схилив я голову і йду поволі
Дрімучим лісом в самоті.
Навколо осінь. Надо мною
Кружляють квіти золоті.
Безмірна тиша. Спів веселий
Давно-давно помалу стих,
Як пісня матері моєї,
Як гомін друзів молодих.
Іду... Усім чужий, далекий...
Ніхто не скаже: «Брате мій!»
Ніхто руки мені не стисне
В землі холодній і німій.
І коли я впаду безсилий,
Ніхто не спиниться йдучи,
Хіба що вітер полудневий
Крилом пригріє летючи.
ЗО.Х. 1925
* 	*
*
Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О 	краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа;
Коли б я знав про муки люті,
Про сміх і глум на чужині,
16* 483

Що в мене будуть руки скуті
І в мури замкнені пісні,—
Я попрощався б хоч з тобою,
До лона рідного припав,
Прислухався б до шуму трав
І зник...
Ні! Не пішов би я з ганьбою
Шукать ганьби на чужині...
На хрест?! Однаково мені!
* 	*
*
Куди нас буря не загнала,
Куди нас вітер не заніс?
Де мертвий камінь не здригнувся,
Не заридав від наших сліз?
Усе ділило наше горе,
Нас гріли гори крижані,—
Мовчали тільки браття — люде,
Чужі, холодні, кам’яні!
27.XI. 1926
* 	*
*
В часи утечі і вигнання,
Неволі, гіршої тюрми,
В пустелях нашого скитання
Оазу чисту стріли ми.
Голодні, стомлені, розбиті,
Пнли ми воду з джерела,
Мов щастя перший раз у світі
Душа намучена пила.
Нас більше сонце не палило,
Не різав ніг сухий пісок,
І спочивало наше тіло
Під шелест пальмових казок.
484

А вранці вийшли на роботу
Усі пішли, старі й малі.
І не стидались лити поту
На лоні братньої землі.
Це не було вже животіння —
Була це прадя, рух, борня.
Неначе світлого проміння,
Набрали в душі ми знання.
І знов, коли лягла дорога
Для нас до рідних хат, до нив —
Ми на землі благали Бога,
Щоб братній край благословив.
2.VI 1.1922
* 	*
*
Гуси чи лебеді в небі пливуть,
Там, угорі, наді мною?!
В сонці купаються, промені п’ють,
В бризках квітки-самоцвіти цвітуть,
Як на Вкраїні весною.
Хмари, чи гуси, чи лебеді там!
Звідки вони налетіли?
Серце хотілось би кинути вам,
Льог ваш звернути звеліти вітрам,
Щоб на Вкраїну летіли.
Ой, полетіть у мій край, полетіть!
Чорного смутку напийтесь,
Зранене серце моє однесіть,
Слізьми моїми пустелі зросіть,
Кров’ю моєю розлийтесь!
6.ЇХ. 1923
485

* *
*
Невже прийти, вклонитись і сказати:
«Простіть!., незрячий я утік...
Тепер прозрів... вернувсь до хати...
Прийшов... спокутати свій... гріх...»
Ні, ні! Ніколи, ні! Довіку!
Літа горітиму в огні,
Зроблю з себе старця-каліку,
Згнию, як лист, на чужині,
А не вернусь! В ганьбі, в покорі
Не принесу я каяття.
Хоч би колись в кривавім морі
Й розквітло радісне життя...
Мене б додому не пустили
Червоні ріки на полях,
Кругом розкрилися б могили
І стали тіні на шляхах.
Пожовклі б кості застогнали,
Розкрили б черепи уста,
І руки вгору познімали б
Туди, де сяла їм мета.
Упала б мати на коліна
І, не вблагавши, прокляла...
О 	ні! Не знімуть в її сина
Вінка тернового з чола!
* 	*
*
Покинуті! До вас думки підбиті
Сумною зграєю летять
І з зойком вдалині зникають.
Про вас мені все сняться сни тривожні,
Запалюють і студять кров,
І обертають в попіл цвіт надії.
486

Всю ніч, всю довгу ніч мої відкриті очі,
І зорі їх впиваються в пітьму,
А ваші образи стоять такі смутні, самотні
Моя душа іде на хрест і мовчки
Стікає кров’ю... Ось уже і Смерть!
Ні, ні! Не Смерть! Це знову тільки Втома!!
* 	*
*
Всю ніч мені вони, далекі, снились.
Всю ніч усмішками цвіли,
їх очі квітами дивились,
Хоч роси-сльози з них текли.
І серцю солодко було без краю,
Тремтіло, мліло, билось знов,
Немов до нього хтось із раю
З дарунком Господа прийшов.
28. V. 1922
* 	*
*
Чи вгледжу ще свою країну,
Чи, може, тут, на чужині,
Взимі на вулиці загину,
І дзвін не вдарить по мені.
Як ніч, майбутнє непрозоре...
На скелі я, навколо — море.
А як я легко б полетів,
Хоч і з розбитою душею,
Ген-ген над рідною землею,
Над сизим килимом степів.
Співає степ, і все співає.
В душі Еол на арфі грає.
У сні угледіти б свій край
І голос матері почути:
487

«О сину, сину мій, прощай!
Вже серце сповнене отрути».
Упав би з криком я до ніг
І все слізьми сказав, що зміг
ІЗ VIII1929
МОЇЙ МАТЕРІ
Приснилося, що я вернувсь додому
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці золотому
Річки, і села, і поля.
Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
Де мати жде мене й не жде,
Я скрикну «Матінко!» до неї,
Вона на груди упаде.
І будуть литись теплих сліз потоки
І в них бринітимуть слова:
«Я ждала, ждала цілі роки
І в’яла, сохла, як трава...»
Іду зеленою межею,
Кругом хвилюються жита,
І в’ється щастя над душею —
І на плечі нема хреста...
Прокинувсь в морі раювання
І все збагнув, і похолов...
Іду дорогою вигнання,
1 по сліду моєму — кров.
2 У.І926
* 	*
*
Може, й повернуся... та де моя мати?!
Чом не захотіла в хаті сина ждати,
Чом пішла за місто, виплакавши сльози,
Зустрічати сина на страшній дорозі.
488

Не пішла, голубка, понесли небогу
Не назустріч сину, а назустріч Богу,
Щоб зустрівши, впасти, заломити руки
І в сльозах-потоках вилити всі муки.
Може, й повернуся на старі руїни,
Та моєї неньки вже немає нині,
Не впаду в обійми, а схилюсь, заплачу
І мечем кривавим ворогам віддячу.
4.11930
* 	*
*
Уймають болі єдині сни,
У 	сні лише мій біль стихає,—
Ні зір, ні сонця, ні весни
Без краю рідного немає.
Тут не співає ліс пісні,
Казок тут струмінь не шепоче,
Тут не сміються дні ясні,
Тут не чарують сині ночі.
Тут, як в труні, нема життя!
Болять лише криваві рани,
Та плаче в грудях каяття,
Що кинув ти свій край коханий.
28. 	V. 1925
* 	*
*
Хто в час пожежі край свій кине
І, як боюн, в чужий втече,
Того весь вік вогонь пече
І проклін рідної країни.
Не знайде той ніде притулку,
Не стріне усміху ніде,
Не вгледить в друзях порятунку,
Коли, знесилений, впаде.
489

Коли ж, зотлівши у провині,
Додому вернеться в свій край,
О 	друже-брате, не питай:
Умри, як можеш, на чужині!
23.11.1926
В РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА
Одно питання мимоволі
Весь час в думках моїх встає:
Чому не вгледів він сонця волі,
Чому тепер він не жне?
Якими дужими громами
Пророчий голос би гримів,
Якими буйними річками
Котивсь, шумів би його спів!?
Які б вінки він сплів героям
І як уславив би їх чин?!
Він грав би в сурму перед боєм,
Боровся б сам серед руїн.
А як оплакав би могили,
Яких би квітів насадив!..
Калина б віти похилила,
І в вітах вітер гомонів.
Якими лютими бичами
Карав би нас, що кволі ми,
Що розійшлись ми манівцями
На крок єдиний до мети.
Як в душу б він заглянув кожну,
Як кожний біль би наш відчув.
Він влив би міць непереможну,
Серця б він вірою натхнув!
І де б він був?! Чи на засланні.
Серед неораних степів,
Чи разом з нами на вигнанні —
Ділив би сльози і терпів.
490

Він тут би був! Орел крилатий
Не зміг би стерпіти ярма,
І як би там він міг співати,
Коли вітчизна вся німа!!
27.1 	II. і 928
* 	*
*
Все ще нічого... Ще прийде колись,
Здійсняться ще ідеали...
Лицарів, лицарів шкода до сліз,
Тих, що у полі упали.
Винні не ми, що з неволі тюрми
Вийти на волю хотіли,
Винні не ми, що своїми грудьми
В мури, як молотом били.
Винні не ті, що за нами пішли
І по дорозі пристали...
Наші стяги їм, як квіти, цвіли,
Сонцем цвіли ідеали.
Винен... хто винен, пізнаєм колись —
Де ми й чого не вгадали...
Лицарів, лицарів шкода до сліз,
Тих, що у полі упали.
21У.І922
* 	*
*
Як зграї хмар, нас вітер гнав,
Нас, переможених, розбитих,
І блиск пожеж нас оточав
Вінком, трояндами повитих.
Летіли ми, несли в світи
Жалі і скарги, гнів і муки,
І до великої мети
Все простягали в ранах руки.
491

І коли ми зустріли скрізь
Байдужий холод, перепони,
Наш жаль розливсь дощами сліз,
А гнів розсипавсь на прокльони.
30.VIl.t926
* 	*
♦
Два келихи повних стояло для нас...
Вино і отрута... Отруту взяли ми.
І стислося серце, і світ нам погас.
Ми трупами стали живими.
Ми випили келих проклятий до дна,—
В нас сліз уже навіть немає...
Рука простяглася тепер до вина —
І сміх наш ось-ось залунає.
НУ.1925
* 	*
*
Погляньте, погляньте,— яке божевілля:
Вони на могилах справляють весілля!
Співають, танцюють з чарками в руках,
В червоних убраннях, в червоних квітках.
Лежить хтось у полі. На ньому кайдани,
Гіркі його сльози, тяжкі його рани...
Погляньте: вони наливають в чарки
То кров його теплу, то сльози гіркі.
Вони божевільні. Співають, танцюють!
Нічого не бачать, нічого не чують...
На покуті поруч сидять молоді,
Як мармур, холодні, як крейда, бліді.
Ні руху, ні слова, неначе каміння,
В очах його розпач і жах божевілля,'
А в неї в віночку, в мережках, в квітках
їх плід неживий на зомлілих руках.
26.VI. 1922
492

♦ 	*
*
Ні, це не роки боротьби,
Змагання, пориву, горіння...
Це роки людської ганьби,
Це роки людського падіння.
Скажіть, за що лилася крові
Щоб обернути все в руїну?
Щоб звір людину поборов
І обернув її в тварину?
Н’е знають люде — де іти.
Зоря над людськістю погасла...
Згубилась стежка до мети,
Умерли всі великі гасла.
26.VI.I922
* 	*
*
Де цвіт життя, де гомін, рух?
Де дужі пориви, змагання?
Умер великий творчий дух,
Воскрес маленький — руйнування.
Людство стомилось в боротьбі:
Ще здібне вдарити, розбити,
Але не здібне вже створити
Нічого кращого собі.
Міцніші слабших переб’ють,
Згризуть залізними зубами,
Пороблять рештки їх рабами
І в ярма з криці закують.
Здається, пройде тільки мить —
І демон помсти прилетить.
Поллються пошесті дощами
І вкриють землю знов тілами.
І пожалкують всі тоді,
Що день ясний не привітали,
Що потоптали ідеали
І заповіти золоті.
7.1.1923
493

♦ 	Це
♦
Це не життя уже, це віку доживання
На проклятих шляхах проклятого вигнання,
Розвіяв вітер нас, як листя восени,
Лишились сльози нам, та спогади, та сни.
Це не життя уже — агонія, конання.
З високих гір і скель упали ми в безодню,
На крилах вчора ще — плазуєм ми сьогодні,
Але наш Бог — все ж Бог, і недосягнена мета
Цвіте і досі нам, як квітка золота,
І крають душі наші стогони народні.
Розбиті ми, але не просимо в покорі
Ні ласки в ворога, ні порятунку в горі.
В серцях у нас немає каяття,
І коли б знов вернулись ми в життя,—
На гори знов пішли б, туди, туди, під зорі.
Щодня, щодня ми ближче до могили,
Щодня нас кидають надії, сили,
Але вони летять в наш край, в живі серця,
Окрилюють, гартують дух борця,
Вливаються потоками у жили.
Так умираймо ж ми спокійно, як вмирали.
Поклавши в голови нетлінні ідеали,
Колись із терну нам сплетуть вінки
І на хрестах повісять на віки,
Щоб до могил, до нас стежки не заростали
З.ІІІ.1923
* 	*
*
Не нам від сорому горіти:
Служили чесно ми меті,
І нас, батьків, ще наші діти
Запишуть в книги золоті.
Для нас вигнання — хрест не смерті,
А віковічного життя.
494

Як дивно-солодко умерти
Без мук, жалю і каяття!
І ще раз крикнути без болю:
«О людство, очі догори!
Борись за радість, сонце, волю
І так, як ми, за них умри!»
5.1.1923
* 	*
*
Ми стільки кинули вогня,
(Душа без краю наболіла),
Що в сяйві сонячного дня
Вода! Так, так! Вода горіла.
Коли ми впали, то в боях,
В вінках тернових і з мечами, —
Майбутнє стане на наш шлях
І піде радісно за нами!
7.1.1922
* 	*
♦
Життя — це все! З життям зникає
І небо, й сонце, і земля,
І час, простір. І все вмирає,
Коли вмираю я.
Шануйте ж тих, хто для ідеї
Себе на жертвенник кладе:
І ніжний цвіт душі-лілеї,
Й життя прекрасне, молоде.
ИУ.1925
-* *
*
Не той переміг ще, хто військо розбив
І нарід примусив мовчати:
Хтось помстою, гнівом запалить рабів
І вирве списи і гармати.
495

А той є розбитий, хто віру в бою
Згубив в свою правду і силу...
Нахилить він голову низько свою,
В ярмо II встромить, похилу.
НУ.1925
* 	*
♦
Енергії! Нестриманих бажань!
Не в’янучих надій, а віри!
Важких велінь без колихань,
Вогню, краси, самоофіри!
Таким лише, як хочем ми,
Таким життя повинно стати!
Ми мусим вирватись з тюрми,
Ми мусим грати розірвати.
Але не смутком, не плачем
І не благанням, не словами,
А ділом, волею, мечем!
Оцими, власними руками.
27.V.1922
* 	*
*
Блаженні ті, що із вигнання
Вернулись в рідний край і там
Будують в поті, в час світання,
Національний храм.
Блаженні й ті, що на чужині
Несуть терпіння тягарі:
Життя їх в жертвеннім горінні
Курить на вівтарі.
28.IV. 1928
496

* *
♦
Він загорівсь, як стовп в пустелі,
І враз осяяв нам мету,
І через прірви, через скелі
Нам кинув стежку золоту.
І ми, немов на легких крилах,
Знялись і в сяйві летимо,
Ми силу будимо в безсилих,
З рабів скидаємо ярмо.
І безліч нас... І вже колишня
Нам ніч в пустелі не страшна,
І все нам ближчає розкішна
Мета... єдина і ясна.
8.У.1929
* 	*
*
Це вже не горе особисте,
А всенародний крик і жах,
Це наше Сонце променисте
Родилось в муках і сльозах.
Ще мить — і вгледим ми проміння,
І, 	перетворене в бальзам,
Воно нам здійснить всі хотіння
І всі загоє рани нам.
13.IX.1928
* 	*
*
З це! крові, що лилася,
Вже посходили квітки,
Там, на любій Україні,
Вже посходили квітки.
Тільки вдарить грім весняний —
І квітки ті зацвітуть.
497

Тільки зійде сонце волі,—
І квітки ті зацвітуть.
Із тих сліз, що в нас лилися,
Буйні ріки потечуть.
Із вигнання, із пустині
На Вкраїну потечуть.
В край обітний, в край коханий
Ми на хвилях попливем.
З серцем, пройнятим стрілою,
На Вкраїну попливем.
25.1.1924
* 	*
*
Не знаю що,— чи сніг, що тане,
Чи темні плями де-не-де,
Але на серці щось весняне,
Щось дивно свіже, молоде.
Де чорний сум, зневіра повна?
Як вільно, широко думкам!
Душа, як пісня молитовна,
І світ — ясний величний храм.
І близько день, коли з вигнання
З нас кожен в край свій полетить,
Загоїть рани і страждання,
Душею хворою спочить.
О, близько день! Це ніч остання!
4.111.1929
* 	*
♦
Не складайте крил журливо,
Не хиліть сумних голів:
Хтось могучий полохливо
В темнім лісі затремтів.
Швидко сонце схід запалить,
Позолотить сумні лани.
498

Швидко Воля камінь звалить,
Встане знову із труни.
І не з помстою, не з гнівом
Піде Воля по ланах,
А з небесно-ніжним співом
І з бальзамом у руках.
І над кожним, хто у полі
Впав, поранений в бою,
Вона сумно мимоволі
Схилить голову свою.
Не складайте крил журливо:
Хтось могучий затремтів.
Хтось тікає полохливо
В чорну темряву лісів.
* 	*
*
І досі ще цвітуть в уяві прапори,
Тече юрба по вулицях шумливих...
В дідів, жінок, у дітвори
Обличчя в усміхах щасливих.
І досі ще стоять в очах полки,
На зброї іскри хтось зриває...
О, хтось іде: «Здорові, козаки!»
«Здорові, батьку!» — грім лунає.
З-під мертвих скель забило джерело,
Потоком буйним ллється: «Слава!..»
О 	Боже! Щастя в нас було!
О 	Боже, в нас була Держава!
Невже ми втратили II?!
Невже у нас не стало сили?
Хоч крихту рідної землі
Чому в руках ми не лишили?
Спокутуймо ж ганьбу свою,
З’єднаймось всі в єдину лаву.
Знайдім в диму, в огні, в бою
Свою загублену Державу!
49»

* *
*
Одспівав я пісні вже свої,
Коли квітли степи, зеленіли гаї,
Як надії крилаті мої.
А тепер... а тепер забіліла зима,
Ні надії, ні сонця нема...
Цілий світ мовчазний, як тюрма.
Засвітіть, засвітіть вдалині
Хоч не сонце,— маленькі вогні,—
І ви збудите пісню в мені!
Одспівав я пісні вже давно,
Коли в грудях в нас билося серце одно,
І шуміло життя, як вино.
О, з’єднайтесь в єдину сім’ю,
Встаньте муром єдиним в бою,—
І ви збудите пісню мою!
3.1.1923
* 	*
*
Я бачу вас, святі могили,
Без написів, імен, хрестів.
Лише квітки в степах вас вкрили
Під тихий-тихий плач дощів.
Хто в них? Чиї тіла гарячі?
Хто назве лицарів, борців?
Хто втрати нації оплаче,
Коли поховано співців?
Благословенні будьте нині,
І присно і вовік-віків!
Світіть, як зорі, Україні,
На помсту кличте юнаків!
21.VI.1922
500

* *
*
Не сумуй, дитино,
Що немає тата,
Мабуть, його в полі
Стримала розплата.
Прийде він додому,
Принесе гостинця:
Повні поли маків
І перлин для синця.
Не лютуй, що тато
Не прийшов на свято:
Мабуть, його в полі
Стримала розплата.
Ти ж хіба не бачив,
Як вояк-чужинець
Все питав у мене:
«Хто він? Українець?»
Як я від удару
Серед хати впала,
Як він бив ногами,
Як я проклинала.
Не журися, сину,
Що немає тата,
Мабуть, його в полі
Стримала розплата.
Хліба нам не треба:
Нагодують мрії
Про казки минулі,
Про майбутні дії.
Виростай, мій сину,
Будь міцний, як криця.
Виростеш — скажу я —
Де лежить рушниця.
501

Де лежать набої,
Де лежить гармата,
Не сумуй же, сину,
Що немає тата.
12.1.1921
* 	*
*
Земля летить. Музика грає.
Веселий брязкіт, сміх і дим.
Голубка крука обнімає,
Стара воркує з молодим.
Заплакав хтось. Упала чарка.
Розбилась чарка чи любов,
На мент один набігла хмарка.
Розлив хтось знов вино чи кров.
А там... а там десь серед ночі
Хтось бризка іскрами в пітьму,
Малий онук в кутку щось точе,
А дід нашіптує йому.
28.XII.1921
* 	*
*
Іди, іди, наш катоньку,
В комороньку, у хатоньку,
Тягни добро зароблене,
Перлинами оздоблене.
Гвалтуй дочку-калиноньку,
Топчи вдову-билиноньку,
Іди вперед Вкраїною
Огнем, мечем, руїною.
А виснажиш всю силоньку,
Ми вириєм могилоньку,
Як наш Дніпро, широкую,
Як наш Дніпро, глибокую.
502

І ворога безсилого,
Як нелюба немилого,
Положимо з квиліннями,
Накриємо каміннями.
Тягни добро зароблене,
Перлинами оздоблене,
Іди вперед Вкраїною
Огнем, мечем, руїною.
21.V.1919
* 	*
*
Десь ліси шумлять з вітрами,
Десь хвилюються жита.
Над ставом десь, між чайками,
В’ється мрія золота.
Десь моя сумує мила
І мене не жде уже,
Десь, простигши білі крила,
Скарб мій янгол стереже.
Десь кривавими річками
Дорогі пливуть тіла,
Десь прокльонами-громами
Мати сина прокляла.
І туди, в країну смерті,
Ми крізь мури проб’ємось...
Наші прапори подерті,
Наше серце зайнялось!
17.11.1919
* 	*
*
Ридати хочеться, та сльози скам’яніли.
Кричати — голос занімів.
Огні останні догоріли
Надій, і поривів, і снів.
503

Жируйте, зрадники, що честю торгували,
Ревіть, кати, що волю розп’яли,
Але ще тліють в душах ідеали,
На чатах в небі ще орли.
Прозрять колись незрячі очі,
Страшного суду прийде час,
І вас земля прийнять не схоче,
І пси одвернуться від вас!
18.11.1921
* 	*
♦
0 вір мені: мине посуха,
Сурма над нами загуде,
1 благодать святого Духа
Дощем на землю упаде.
І дощ заллє, загоїть рани
На грудях страдниці-землі,
В моря, в зелені океани
Оберне він степи її.
Земля вбереться, як калина,
Умре навік кривавий звір,
Воскресне в людях знов людина
І зверне очі знов до гір!
10.V. 1922
* 	*
♦
Любіть! Лише любов до щастя
І нас, і людство приведе.
Любіть: любов — нектар солодкий,
Гірка отрута — ворожнеча.
І доки буде ворожнеча,
Не буде щастя на землі.
І доти буде плач і стогін,
І крові людської озера.
504

Любіть: ще ясно сонце світе.
Любіть! Невже ви слово це
Відчуєте оглухлим серцем,
Коли вже сонце прохолоне?
Коли, безтямні, божевільні,
Усі ви візьметесь за руки,
Щоб разом всім іти до щастя,—
Але коли вже пізно буде.
20.11 1924
* 	*
♦
Національна честь — це керма корабля,
Держіть І! в руках могучих,
Аж поки в усміхах блискучих
Не зацвіте свята земля.
Національна честь — це зірка провідна.
Ідіть вночі лише за нею,
Доки над рідною землею
В красі не спиниться вона.
Цс *
*
Виряджаю тебе я в далеку дорогу,
Тобі в голови попіл з надії кладу,
В твої руки вкладаю меча-перемогу
І 	лілею зів’ялу, бліду.
Хай укриє китайка червона,
Наче кров’ю ясною, труну,
Хай горить над тобою корона:
В неї сонце ясне оберну.
505

Із збірки
„ЦВІТЕ ТРОЯНДАМИ^
і
Ми далі йшли без стежки, без надії..
Ми тільки бачили туман,
Що розливавсь, як океан...
Здавалось — скрізь граніт Сіріє...
Лиш маком цвів наш слід від ран.
Куди ми йшли — уже й самі не знали:
Погасла нам зоря-мета...
Не рік— минули вже літа!
Були живі ще ідеали,
Та кров’ю вже й вони стікали.
Стрівались люде нам чужі, незнані
І обкидали сміхом нас,
Каміннями гірких образ...
І ми, ненавиджені, гнані,
Кляли себе і дні останні.
І далі йшли, обідрані, розбуті,
З лахміття ставили шатри,
Тепла і знизу, і згори
Багато зим уже позбуті...
Нас гріли бурі і вітри.
Що там — в землі святій — не знали,
Ані привіту, ні листа:
Там скуті руки і уста...
А тут могили ми копали
І їх лишали без хреста.
II
Настане ніч... Затихне місто,
Душа скривавлена засне,
І дійсність-відьма задрімає
І випустить горлянку з рук.
506

Прокинешся — здригне і відьма,
Як яструб, встромить кігті знов
В запалі груди, в серце, мозок
І знову дихати не дасть.
А сон летить, про щось шепоче
І пісню почина свою,
Якусь знайому, рідну пісню,
Що наче я в дитинстві чув.
Ах, це вона, кохана пісня...
І як її забуть я зміг?!
Це ж пісня Матері моєї,
Над ліжком співана моїм.
І чар її дрімоту навіває,
Стиха поволі в серці біль,
Безвладно стулюються вії...
Куняє й відьма... мить — і спить...
Ось вже на крилах сну лечу я,
Перелетів річки, поля,
Перелетів краї, кордони,
Став хлопчиком в своїм степу.
Шумить навколо буйне море,
І я по плечі в нім стою...
І як мене зелені хвилі
Не втягнуть в себе, не заллють?!
Чи, може, це стара бабуся
Мені розказує про час,
Коли на всій землі безмежній
Шумів зелений океан?
«А хто створив його, бабусю?
Це все, що бачу навкруги?»
Бабуся здвигує плечима:
«Вже сам відчуй!.. Ніхто не зна».
Ось зайчик вибіг! Став на лапки,
На мить, здивований, завмер.
І враз тікати!.. Я погнався,
Заплутався в траві і впав...
507

Прокинувсь: відьма надо мною,
Здригнула, руки простягла
І пазурі впиває в мене...
Кричати хочу — крик німий!..
І враз збагнув: я на чужині...
І досі?!. Боже, Боже мій!
В руках у відьми жмут волосся
Мого вже сивого... О Бож...
III
І знову, голову схиливши,
Іду в тумані без дороги...
Іду поодаль, сам... Так краще:
Ніхто мене вже не розрадить,
І я не маю слів утіхи.
Іду, аж поки сили стане,
А упаду, засну, забудусь —
І знову сон солодкий, любий
Почне мені віки вже снитись.
Сніги мій труп холодний вкриють
І стануть гріти мої груди:
Сніги холодні на чужині
Вигнанця більш, як люде, гріють...
IV
Йдемо вперед! Бадьорі ми,
Не боїмось ні бур, ні грому,
Ні піни лютої зими:
Іти так радісно додому!
Ми цілу землю обійшли,
Але не трапили... Нічого!
Так легко збитись серед мли,
Так легко стратити дорогу!
Спитати ні в кого... Чужі
Чомусь прикинулись глухими...
Немає доброї душі
І серця чулого між ними.
508

Ми звикли... Має прапор наш,
Побитий бурями-вітрами...
Кобзарю, друже наш, розваж!
Але й кобзар зійшов сльозами:
V
«Не журіться, любі браття,
Є країна чарівна:
Наше рідне Закарпаття,
Наша вбога сторона.
Доли, гори, полонини,
Стайні, вівці, вівчарі...
Там, на горах, щохвилини
Світять ватри — вівтарі.
А на них складають жертви:
Наші землі, сльози й кров,
І із них в пустелі мертвій
Сходить наша воля знов».
VI
Ой коли ж той листок та розвинеться,—
Хто вгадає із нас, не помилиться?!
І чи буйні вітри в цю негодоньку
Не зламають стеблині головоньку.
Скільки віку мине, скільки ждатимем,
Чи в землі у чужій уже спатимем...
Та раніш, як в борні ми загинемо,
Міць, ввесь жар свого серця ми кинемо,
Щоб стебло налилось повним колосом,
Щоб ввесь світ закричав зойком-голосом,
Що нам кривда страшна заподіяна,
Що святая святих в нас осміяна.
VII
І далі, далі все ми йшли
Серед туману, серед мли,
І враз повіяв буревій
Весною згублених надій.
509

Збудилось щось живе в серцях...
Заблисли сльози на очах...
Спинився я... Дивлюсь набік
І сльози бачу у калік.
Що сталось? Кажуть: «Угорі
Проміння сонця чи зорі».
Ждемо. Надходить безліч їх,
І сльози світяться у всіх.
І віддих рідної землі
Почули ми — старі й малі...
І всі ми впали на коліна:
Невже воскресла Україна!?
VIII
«Воскресла, воскресла!»— всі дзвони гудуть,
Натхненні прочани ідуть і ідуть,
І чують — ЯК б’є і шумить джерело,
Що цілі століття вже мертве було.
І кожний розп’ятий встає із хреста,
Щоб в струмні змочити спрагнілі уста,
Так диво приходить, коли не ждемо,
Коли вже ми зброю свою складемо.
IX
А що ж там діялось? Усюди,
Де тільки є душа жива,
Зітхнули вперше вільно груди,
Звелась похила голова.
Незрячі очі враз прозріли,
Заговорили враз німі,
Річки, потоки зашуміли,
Кайдани скинулись самі.
На кожнім кроці чудо-диво,
Скрізь сонце: в душах і вгорі..
З повітря ллються дзвонів зливи,
Мов в небі дзвонять дзвонарі.
510

Як на Великдень, обнімались,
Раділи всі — старі й малі...
Сам милосердний Бог, здавалось,
Зійшов і ходить по землі.
XI
Воля — пташка, воля — вітер...
Що за волю не даси!?
Йди, шукай її по світі
Через гори і ліси...
Як свої натрудиш ноги
По каміннях без стежок!
Скільки ти лишиш на тернах
Крові макових квіток!
Часом воля, наче пташка,
У вікно влетить сама,
Не зачиниш нагло вікон,—
Зирк! І вже її нема.
Не пустить, коли піймаєш
Волю, пташку чарівну! —
Це є штука, це є мудрість,
Це є виграти війну!
XII
Гудіть, гудіть, могутні дзвони,
Летіть з долин до полонин,
Щоб встали всі для оборони
В незламну лаву, як один.
Прокиньтесь всі! Судила доля
Вам довершить великих справ:
Над всім народом нашим воля
Цвіте трояндами заграв.
29.XU.1938

ПОЗА
ЗБІРКАМИ

* *
♦
Парубоцькі літа — то бурхливий поток,
Не страшні їм ні кручі, ні гори,
Для них, повних замірів, мрій і думок,
По коліна глибокеє море!
Ось попробуй — скажи, що минеться усе,
Що їх серце погасне з літами,
Що їх мрії, як вітер, життя рознесе
І розтопче своїми ногами —
Бережись! їхнє слово — то куля метка,
їхній сміх — то вогонь,— не повірять!
Та й хто зможе безодню душі юнака
Прямим оком і міркою змірять?!
Парубоцькі літа — то орел молодий,
Що до світу із скелі літає:
Тільки здалека вигляне промінь ясний,
Тільки барвами хмари вквітчає,—
Він давно вже в дорозі назустріч йому,
Він давно уже сонце вітає!
Та і гріх, надзвичайна ганеба тому,
Хто з душею живою дрімає.
Хай в блакиті небес дужий ворог чека,
Хай накинеться битись — байдуже!
Яого віра одна невимовно зляка,
А, бач, молодість вірою дужа!
А і вмре в боротьбі — йому смерть не страшна,
Він не стане про неї й гадати:
Буде пить свою кров, ніби келих вина,
І нечутно, мов з хмелю, стихати...
І коли після смерті єсть знову буття,
Коли здатні ще слухать там люде —
Він розкаже таке їм про наше життя,
Чого, може, і ввік тут не буде!
514

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ
Ой збиралися на вулиці люде,
І старі, і малі...
Що ж то за чудо-диво буде
У нас на селі?!
Чи то їдуть цигани
Менджувати, ворожити,
Чи то їдуть пани
П ромовл яти -дурити ?!
Ой не їдуть, не йдуть
Ні наші, ні цигани,—
То стоять без шапок
Наші рідні селяни.
То стоять без шапок
Та прощаються,
Та гіркими слізьми
Умиваються.
А у ярмах воли
Все по пароньках,
На возах все добро,
Як на мароньках.
«Ой Сибіре, Сибіре,
Наш синочку,
Чи даси ж ти нам
Хоч скориночку?»
І як люде уже
Попрощалися,
У кривавих сльозах
Накупалися,
Де не візьметься
Якийсь парубок:
«Стійте!»
Розпрягалися
Сірі волики,
Клекотали орли
Та соколики.
17*
515

Витягалися
Рала, косоньки,
В полі падали
Вряд покосоньки...
♦ 	*
*
Не одвертайтеся, вельможі,
І ви, вельможні земляки:
Ще, може, нам Господь поможе
Із лісу вийти на шляхи.
Колись затулювались вуха,
Як ми зважались говорить,
А зараз вухо й ваше слуха,
Як наша мова зашумить.
Зима нас люта не убила.
Погляньте, скільки з нас живих!
Зміцніє сила, розправим крила
Для льотів вільних і нових.
Не одвертайтеся, вельможі,
І ви, вельможні земляки:
Ще, може, нам Господь поможе
І вас узяти в приймаки.
1909
* 	*
*
Говориш їм — знущаються, сміються:
«Ну, що за мова, за слова!
Таких зворотів, слів старинних
Я мамаша наша не вжива.
Ми любим всі пісні малоросійські —
Душа, мелодія, чуття...
А ваші ці «з м а г а н н я», «мрії»
Такі далекі від життя...
Ви краще нам що-небудь заспівайте:
У вас чудовий голос, смак...
516

Заплющиш очі і, здається,—
Кобзар з бандурою в руках...»
— Спасибі... Я вам зараз заспіваю...
Сьогодні тільки хворий я
І не ручусь, що пісню пригадаю,—
Щось голова болить моя.
«Повій, вітре, на Вкраїну,
На безславную руїну,
Що сконала в лютих муках
І знайшла труну в онуках.
Між горами єсть долина,
В тій долині єсть хатина —
Пустка гола і похила —
То моя Вкраїна мила.
Повій, вітре, опівночі,
Де мій брат ланцюг волоче,
Де мій брат в болоті тоне
І чужинцю б’є поклони.
Не вій, вітре, не вій, вітре,
Там отруєне повітря,
Ти там смороду нап’єшся
І об трупи спотикнешся.
Не вій, вітре, на Вкраїну,
На ганебную руїну...
Там недолюдки-каліки
Продають її навіки...»
— Ні, ні! Нас не обдурите! Мамашо!
Адже ж в цій пісні щось не так?!
А ви... ви плачете?! Що з вами?..
А ще козак... а ще козак...
♦ 	*
*
Плила хмаронька над країною,
Над країною-сиротиною,
Плила хмаронька, зупинилася,
На сирітоньку задивилася.
Зупинилася, задивилася,
Сумом вкрилася, слізьми вмилася
І заплакала над оселями,
Над оселями, над пустелями:
517

«Я набачилась світу Божого
І широкого, і хорошого,
Квітне маком він, розстилається,
Морем-казкого розливається.
Тільки ти стоїш, Українонько,
Тільки ти стоїш, сиротинонько,
Як могилонька почорнілая,
Як дівчинонька помарнілая».
23.ix.mt
ШИПШИНА ЗИМОЮ
Ні листу, ні квіту —
Коралі одні...
Ой смуток, шипшино,
Ти будиш в мені!
І я колись, сестро,
і цвів, і шумів.
Та цвіт мій обсипавсь
1 лист облетів.
Від мрій моїх стебла
Буріють одні,
І в спогадах ранять
Жалі жалібні.
А пориви-стріли
В душі молодій
Забились у попіл
Погаслих надій.
В колисці примир’я
Бажання дріма.
Ой, люті морози,
Ой, люта зима!
Хоч ти ж, моя сестро,
Жалів не торкай
і в хугу коралі
Під снігом сховай.
2S.nt.I91t
518

в «просвіті»
На білій подушці, на плахтонці шовковій
В «Просвіті» нашій хлопчик спить,
І казкн-ночі відблиск смарагдовий
Йому на личенько летить.
Хтось змив головоньку і розчесав волосся,
На ніжці рану зав’язав,
В руці його волошки і колосся,
Що десь в степу він назбирав.
•
Сидить сліпий кобзар, співає тихо думи
І в душах будить каяття,
А ми, схилившись, слухаєм в задумі
Казки минулого життя.
Пройшли вони багато довгих миль сьогодні,
Минали села й хутори...
Мочили їх дощі холодні,
Сушили сонце і вітри.
Ішли вони бог зна відкіль і поспішали
Туди, у місто, в той куток,
Де їх уже не раз стрівали
І щире слово, і шматок.
О, 	як я вірити хотів би в ту годину,
В той день ясний після негод.
Коли зогріють, як дитину,
«Просвіти» наші весь народ.
23.XII.19J1
* 	*
*
«Геть з рушничкою своєю!
Що се здумалось тобі?!
Я ніколи не стріляла
І не влучу далебі».
Не стріляла? Але завжди
Погляд твій без маху б’є:
Ти щоразу ним влучаєш
В саме серденько моє.
51»

ЗА РОКОМ РІК МИНАЄ
Літа пливуть. За роком рік минає,
А ми усе ждемо чогось...
Хоч серце кров’ю запеклось
І ржа надію доїдає...
А ми ждемо усе чогось.
Не вірим і ждемо! І нам здається,
Що ось колись, ясного дня
Прудкіш козацького коня
По селах чутка пронесеться...
Ось-ось, колись, ясного дня.
Мара... мара! Сніги. Морози люті..
Усі заметені стежки...
Чуток не чуть... нема муки...
Різдво... і діти необуті...
До нас ззметені стежки.
1911
В БОРБІ З ЖИТТЯМ
Іде борба... лунає регіт десь...
Бряжчать, співають наші зброї...
Проклятий ворог мій — страховище якесь,
Упертий він, нечесний в бої...
Кипить борба, ламаються шаблі...
Давно я ввесь в крові і ранах...
Нечесний ворог мій — страховище землі,
Він — вільний, я — в тяжких кайданах...
Горить борба. Востаннє я борюсь.
Вже бризка кров і з ворога страшного...
Раз-два! Кінець! Ще раз! Кінець! Я не скорюсь!
Хоч мертвий, а впаду на нього!
520

* *
*
Степи-брати і мати Січ!
Свідки життя, краси і сили,
Хто вас згадав в сю довгу ніч
І хто оплакав вас, могили?!
Ніхто!
Ніхто вінка вам не зів’є,
Із вас не гляне на простори,
Синок з чужинцем їсть і п’є,
І по-чужинному говоре.
Ганьба!
Коли б мерці вставали знов,
Коли б соромитись уміли,
З могил би виступила кров
І всі б степи зачервоніли...
О 	глум!
[1912]
ШЕВЧЕНКОВІ
Палало сонце. Лютувала —
Горіла нива, ліс горів.
Палало сонце. Все мовчало,
Ніхто і дихати не смів.
Чорніла круком чорна нива,
І враз, як галас, Божий грім,
І враз, як сльози Божі, злива
В краю пустельнім і німім.
Минули тижні. В минулім полі
Усе забилось, загуло...
І стало сходити поволі
Життя майбутнього стебло.
24.11.1912
521

* *
*
З уст зриваються слова!
Як пташки, летять, зникають,
Руки ловлять — не піймають...
Не запишуться слова!
Що хотів сказати я?!
Про якісь квітки-лілеї,
Про сніги душі твоєї...
Не згадаю зараз я.
Ні! Згадав. Скажи ясніш,
Дужче що? Чи сонце в небі,
Чи моя любов до тебе?!
Що і дужче, і ясніш?
Знаю, «сонце», скажеш ти,
Але сонце зводе вії,
А моя любов не вміє.
Вічно світить... бачиш ти!
Все не те... Вітрець летить.
І слова із уст злітають,
Як пташки, кудись зникають...
Біля їх вітрець летить.
Доручу йому слова!
Наче білий цвіт вишневий,
Вітер ніжний, полудневий
Донесе мої слова.
І розсипе біля ніг...
Ти збереш їх, прочитаєш,
Все узнаєш, угадаєш
І 	збереш їх біля ніг.
1912
522

♦ 	*
Коли лунає сміх і пісня
І ллються вина золоті,
Із п’яних рук красуні долі,
Хтось мусить плакати в житті.
Я на бенкет зайшов нечутно,
Криваву рану затулив,
Співав з вибранцями, братався
I пив багато, страшно пив.
Я бачив шлях, квітками вкритий,
Від щастя я тримав ключі,
Проходив згордо мимо долі,
II повією звучи...
І бачив крізь склянії стіни,
Як ти одна у самоті
Об землю билась і ридала...
Хтось мусив плакати в житті.
1913
НАД МОГИЛОЮ КОЦЮБИНСЬКОГО
Світлий, теплий день весняний,
Сонце і квітки...
Тихо, тихо спи, коханий,
Ти вже сплів вінки.
Цілу ніч ти був на варті,
Цілу ніч не спав:
З серця чистого, ясного
Іскри розсипав.
І світили іскри-зорі
Людям на землі,
Доки сонце не озвалось
На твої пісні.
Доки легше не зітхнула
Змучена земля,
523

Доки серце не втомилось
І рука твоя.
Цілу ніч ти був на варті,
Край свій вартував...
Спи, коханий, спи, наш любий,
Ти вночі не спав.
IV .1913
ПАМ’ЯТІ КОЦЮБИНСЬКОГО
Ти, що в могилі, не умер:
Ти щохвилини в думках воскресаєш,
Голосом любим до нас промовляєш...
Ти ще дорожчий, ще ближчий тепер.
Як ми забудемо арфу твою,
Як познімаємо струни із неї,
Хто з нас не чутиме пісні твоєї
В лісі, над морем, в в’язниці, в бою?!
Ти, що в могилі, ти не умер!
Разом родившись, умреш ти не з нами,
Батьком-отаманом вкупі з синами
В радісне краще ідеш ти тепер.
1913
* 	*
*
Я щось хотів тобі сказати,
Але зустрів тебе й мовчу,
І все ж в думках кудись лечу,
Щоб там з тобою розмовляти,
Я мушу щось тобі сказати...
Ходім туди, ходім до гаю,
Там тихо-тихо, як вві сні...
Там всі мої слова-пісні,
Там все, що я забув, згадаю...
Я тут — німий. Ходім, до гаю...
1913
524

♦ 	*
*
«Демократизм», що з хамством нашим зрісся,
Не виведе нас з нетрів на узлісся:
Йому болота і ліси
Миліш простору і краси.
Міщанство наше, що врослося в душі,
Останні людські пориви в нас глуше,
І кожна квітка молода
Стоїть самотня і бліда.
Віки ми киснемо трухлявими грибами,
Про щось шепочемо безкровними губами,
І поробились за віки
Із наших крил шапки.
Та пройдуть тисячі, мільйони років,
І загримлять уста пророків,
І здійсняться шаленців сни
Про свято вічної весни.
1913
* 	*
*
Гарячий день, що бивсь тривожно,
Стуливши вії, спати ліг,
Як тихо скрізь. Здається, можна
Почути тіні перебіг.
Як тихо скрізь. Заснули гори,
Серпанком вкрилися поля,
Все більш згортаються простори,—
В душі згортається змія...
Як тихо скрізь! Коли б заснути
З сією ніччю тихим сном,
А вранці вдарити-блиснути
Над ранком сонячним крилом!
1913
525

ПАМ’ЯТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Нехай зоря в світах таємних
Не ллє вже сяйва й не живе,
Та промінь ще в проміннях темних
До нас з країв ясних, надземних
Ясною хвилею пливе.
І довго, довго литись буде
На землю промінь золотий,—
І скільки снів він кине в люде,
І скільки струн він в душах збуде...
І ляже сам, як шлях святий.
1913
Вона як тінь... як мармур біла.
В ній ледве ллється біла кров,—
Червону кров взяла любов,
Взяла і випила Із тіла —
Вона іде, як привид, біла.
Цвіте троянда, червоніє!
Вона до неї підійшла,
Себе за віщось прокляла
І знов іде, і знов біліє,
Та ще троянда червоніє.
Весна і ніч... і хтось шаліє,
І 	хтось шепоче ніжно так
Вона стоїть, цвіте, як мак,—
Як мак, від ласки червоніє...
Троянда привидом біліє
IV.1913
526

* *
*
І
Чом ті промені ясні,
Що з очей твоїх лилися,
В дивні струни не сплелися,
Не вплелись в мої пісні?!
Я все ждав, здавалось, слів,—
Струн із променів не плів.
Все не вірив я очам...
А чому тепер так палко
Вірю їм, моя русалко,
Як нема вже сяйва там?
Чом тепер я слів не жду,
Тихо плачу і іду!..
II
В долини тихий сон летить
І срібну сутінь розстилає...
На горах жертвенник курить,
На горах жертвенник палає!
Ще хтось вартує, хтось не спить.
Так ми спимо солодким сном,
Душа зневірена дрімає,
А хтось над нами б’є крилом,
За нас змагається орлом,
За нас живе і умирає.
* 	*
*
На нивах зелених, в долинах, на луках
Побожно зривали ми рідні квітки
І в тузі солодкій, і в радісних муках
На свято велике сплітали вінки.
І йшло нас на свято багато-багато,
І скільки несли ми квіток і пісень...
І як же не йти нам? Це наше вже свято,
Це наше вже сонце, це наш уже день!
527

І так ми шуміли, як гірські потоки,
І так ми шуміли, як гірські ліси...
А діти цвіли, як квітки синьоокі,
Як кобзи, дзвеніли у їх голоси.
І ось ми підходим з квітками, з вінками,—
Із жаху... неначе стаєм неживі.
Зачинена брама, стоять біля брами,
Вартують, чекають на нас вартові.
І тиша настала. Широка, як море,
Глибока, як туга, холодна, як жах...
Дивилися діти, вдивлялися в горе,
І іскри світились в дитячих очах.
І тиша росла, розросталась, німіла,
Пливла, як повітря, без крику, без слів...
І наша образа по світу гриміла,
Як гуркіт далеких громів.
1914
* 	*
*
Вони лягли, як лицарі в бою,
Вони, як страдники, спочили,—
Чому ж на спомин честь свою
Вони нащадкам не лишили?
Чому не кинули їм крил,
Орли крилаті України?
Хоча б спитали у могил
Живі недобитки-пінгвіни.
Хоча б пішли в гаї, ліси
Шукати кладу дідівського.
Хоча б почулись голоси
Якогось голосу людського...
Мовчать... зривають лободу...
«Фортеці» все будують...
Завзято грають в чихарду,
Ні слів, ні сліз не чують.
528

* *
*
Як дивний сон, справдилась мрія!
Упав тиран — прокинувся народ...
Республіка! Нехай живе Росія!
Шумить, як шум весняних вод,
І не зазнає більш негод.
А що з тобою, Мати, буде,
Яка тебе, о пташко, доля жде?
Який перун тебе розбуде
І хто з могили поведе
В життя, як ранок, молоде?
А може, ти розтулиш вії,
Але не вгледиш стежки вже, сліпа,
І, 	як дитина, як раба,
За поли вхопишся Росії
І підеш журно.
5.1 	X. 1917
* 	*
*
Ще раз тобі всміхнулась доля —
лови!
Спаде корона з голови,
впаде на голову неволя.
З тобою меч і серце в ранах —
бери!
За мент — і виростуть вітри,
І зникнуть з долею в туманах.
1917
* 	*
*
Хай згине світ — Пілат холодний,
Аби ти, страднице, жила!
Аби в просторах дух народний
Замаяв крилами орла.
529

А ти... біжиш! Біжиш в кайданах,
Як чайка, в’єшся тут і там...
Сама в огні, в кривавих ранах
На рани других ллєш бальзам.
1917
* 	*
*
Ллється-давить кров камінням,
Ллється сонячний поток,
Кров зливається з промінням
В море макових квіток.
Студять кров вітри ХОЛОДНІ,
Розтають в огні сніги,
Гори падають в безодні,—
Рівно стеляться луги.
Смерть з життям схопилась — б’ється,
Ллєтся кров із них обох...
Стогне смерть, життя сміється:
Переможе світлий Бог!
1917
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
І як ми так довго терпіти могли,
І Духа святого вбивати...
Невже не могли ми, крилаті орли,
Розбити кайдани і грати?!
Душили ми вічні слова на устах,
Як камені мертві, мовчали,
Думки розпинали на власних хрестах,
В землі ідеали ховали.
Дивилися ми, як братів і сестер
Вели на Голгофу, на муки...
Здавалось, Христос, хоч і з вірою вмер,
Але не воскресне з розпуки.
530

І враз, невмирущий, він сходить з хреста
Блаженний, благий, як ніколи...
І пали темниці, отверзлись уста,
І з уст полилися глаголи.
* 	*
*
Воскресла! Воскресла! Хай дзвони лунають,
Хай ллється громами по світу луна,
Хай небо, хай сонце, хай зорі співають:
«Воскресла, воскресла, воскресла Вона!»
Воскресла, як мрія, оплакана кров’ю,
Згадалась, як казка, забута давно,
Вернулась, як бранка, в свій стан з хоругов’ю,
Влетіла, як пташка весною в вікно.
Воскресла! Воскресла! Хай душі радіють,
Хай сонця усмішку піймають уста,
1 нею всю землю, весь світ обцілують:
Се друге ясне воскресіння Христа!
НА МОГИЛУ МОРЯКА
Плакало небо дрібними сльозами,
В росах світились вінки.
Тихо, поволі сумними рядами
Йшли моряки.
Море в боях зберегло від загину
Вільного птаха свого,
Щоб принести за воскреслу Вкраїну
В жертву його.
Плакало небо, ридало без краю,
В росах світились вінки...
О, збережи його образ, мій краю,
Довгі віки.
14.XI.1917
531

* *
*
І знову на площі ганьба і знущання...
Ти, бідна, стоїш, як блудниця остання.
І терпиш, і чуєш прокльони юрби...
І в муках не можеш спинити ридання,
І кров’ю не вмієш обмити ганьби.
Навколо тумани... тумани... тумани...
А що тоді буде, як вечір настане,
Як блазні і злодії підуть в хати,
І темряві ночі задзвонять кайдани,
І тихо до тебе підійдуть кати,—
О 	мати!
1917
ВЕСНОЮ
Жайворонком стати б! Знятись над ланами
І розкидать пісню срібними дзвінками!
Душу напоїти волею, красою
І розсипать повну срібною росою.
Ще ж весни такої зроду не бувало,
Ще ж так ясно сонце вранці не вставало,
Так не зеленіла наша вбога нива,
І не знали люде ще такого дива!
Жайворонком стати б! Землю привітати,
В кожній рідній хаті пісню проспівати,
В кожну хату кинуть золоту пшеницю:
«Роди, Боже, жито і всяку пашницю!..»
1918
532

* *
*
0 Боже мій! Німа рука моя,
Рука моя висить в безсиллі,
1 я не граю на весіллі,
Хоч грав на похороні я.
Пустіть! Угледжу молоду,
Ясну і чисту, як лілею:
Я в снах колись стрівався з нею,
Вночі, в терновому саду.
0 Боже мій! Рука моя німа,
Рука моя висить в безсиллі...
Стою, дивлюся на... весіллі!
Ні слів, ні усміху нема.
А згадую, коли вона в труні
Жива лежала під землею,
Як я в той час співав над нею,
Як грали струни жалібні!
З душею чайки, кобзо, ти...
Ти тільки плакати умієш,
Ти тільки сльози дрібно сієш,
Вінки сплітаєш на хрести.
1 за веселими столами
Немає місця нам, сумним...
Ходім: над теплими тілами
Заплачем дзвоном жалібним.
І
З гарячих вулиць, залитих кров’ю,
До моря в думці лечу я знов,—
Тут кожний камінь палає кров’ю,
Тут в кожнім слові клекоче кров.
533

З очей голодних, налитих кров’ю,
Лечу на лоно ясних пісків,—
Тут кожний камінь палає кров’ю,
Тут кожний камінь кричить без слів.
Від рук тремтячих, залитих кров’ю,
Лечу до моря, до хвиль, до струн,—
Тут тарабани регочуть кров’ю,
І 	свіжу кістку гризе дикун.
Від трун і трупів, покритих кров’ю,
Лечу під небо без чорних хмар,—
Тут налилося і небо кров’ю,
По вінця повне кривавих кар!
II
Кинув місто. Знов я в лісі...
Ранок. Сонце золоте...
Легко тінню листя грає,
Біла яблуня цвіте.
0 дитинство, любе, миле!
Знов ти в серці; як колись,
Знову в серці дивовижно
Щастя з мрією сплелись.
Обніму мої дерева,
Обніму мою траву...
О, закуй мені, зозуле,
Чи я довго проживу.
Гей, метелики, куди ви?!
1 мене туди візьміть —
На степи, квітками вкриті,
Де зелений май шумить.
Не набігаюсь до ночі,
Не надихаюсь за день,
Не нап’юсь уволю сонця,
Вітру, пахощів, пісень!
534

О, щаслива будь, хвилино
Золотого забуття!..
Завтра знову в пекло, в місто,
В вир кипучого життя!..
* 	*
*
Молюсь... Лише молюсь, благаю,
Шукаю Бога в небесах,
На землю падаю в сльозах
І в муках мучусь-умираю.
О 	Боже, змий з землі своєї,
Як мак, червону людську кров.
Хай зацвітуть в серцях лілеї,
Братерство, воля і любов!
Сховали шлях від нас тумани,
Ми заблудилися вночі...
0 Боже, згляньсь на наші рани,
Склади скривавлені мечі!
1 те, що ми ціною крові,
Ціною жертв купили ми,
Із милосердя, із любові
У вбогих нас не одніми.
Молюсь! Лише молюсь, благаю,
Шукаю Бога в небесах,
На землю падаю в сльозах
І в муках мучусь-умираю.
XII. 1918
* 	*
*
Сіються, стеляться білі сніги...
Рідна земля мармурова...
Сковують, ріжуть її ланцюги,
Тихше, о тихше, ні слова...
535

Друже, по білому мармуру хтось
Мак жалібний розкидає...
Наче червоне вино розлилось.
Хтось до вина припадає...
Білі намети... троянди цвітуть...
Казка, ніколи неждана...
Згадуєш, друже: потоки пливуть,—
Ми ж кричимо їм: «Осанна!»
Друже, ти плачеш... поглянь навкруги —
Рідна земля мармурова...
Маком цвітуть-червоніють сніги...
Годі, о годі... ні слова.
1918
* 	*
*
Чом «Марсельеза»в кра! не лунає,—
Воля — на рідній землі.
Серце, як арфа, до вас простягає
Сонячні струни свої.
З грому і вітру, з квіток і проміння
Сплів «Марсельєзу» Руже.
Хай же заглушить вона голосіння:
Час і для пісні уже!
Громом, вітрами, квітками, промінням
Вкрийте, залийте весь край.
Луно! Далеким світам і створінням
Свято землі передай!
1917
* 	*
*
Ранок. Сонце. Ліс і сонце.
Діаманти сліз чи рос...
Хто се плакав?! Усміхнися...
«Я се плакав... Я — Христос».
Ти се плакав? Усміхнися:
Чуєш — пісня солов’я...
536

Бачиш — мак цвіте на хмарах..
«Це не мак, а кров моя...»
Боже, Боже, усміхнися...
Стільки радості в житті!
О, ходім, щоб ти угледів..
«Я лишуся на хресті...»
1918
* 	♦
♦
Нехай скувала крига знову
І вільні ріки, і поля,
Нехай в сей час, в сю ніч зимову
Як в білім савані земля,—
Ще зашумлять ясні потоки,
Ще в хмарах з’являться орли,
Ще загримлять святі пророки
І поведуть нас, як вели.
Ще тепла кров не захолола,
Серця ще корчаться в тілах,
Ще шабля арфою Еола
Бринить їм в пам’ятних боях.
Ще зашумлять ясні потоки,
Ще в небі з’являться орли,
Ще загримлять святі пророки
І поведуть нас, як вели.
1918
* 	*
♦
Вона — наш витвір, наша мрія —
Іде над виром, як сновія...
Непевний рух — прощай життя!
І все прощай без вороття.
Де вірна варта? Охорона?
Ах, як горить на ній корона!
537

А самоцвіти, як живі!
Тремтять, як роси на траві.
Спасіть її! Візьміть за руку.
Вона впаде від слова, звуку!
І ми за нею впадемо,
Бо вмре для нас життя само.
Ми стоїмо... слабі, нікчемні,
Не бачать наші очі темні,
Де ворог наш, де друг і брат.
Навколо кров і грім гармат.
На волю Божу вся надія,—
Спаси її: вона — сновія.
Вона в короні золотій
Із сліз кривавих і надій.
1918
* 	*
*
Печуть мене жалі безмірні,
І ллються сльози каяття.
Спинися, сонце надвечірнє.
Спинись, мій заходе життя!
В кривавих відблисках пожежі,
В квітках, в короні золотій,
Нехай горять прекрасні вежі
Моїх запалених надій.
І поки я упасти мушу,
До них свій погляд прикую,
І ще раз їм віддам всю душу,
Останній крик і кров мою.
1918
538

* *
*
«Лишись, лишись»,— йому лунали хвилі.
«Там стрінеш смерть»,— пророчили вітри.
Але йому кричали друзі милі
І звали рідні прапори.
А він пішов назустріч сонцю, волі
І впав, як лицар, в боротьбі...
Шумлять йому вітри у полі,
І плачуть хвилі у журбі.
1918
* 	*
*
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
0 мово, ночі колисковаї
Прийми мій радісний привіт.
Навік пройшла пора безславна...
Цвіти і сяй, моя державна...
1 розцвіла, як квггка, мов»
На рідній ниві, над струмком,
Але прийшла на лан корова
І 	завертіла язиком...
Недовго думала І ждала,
Взяла і всю її злизала...
Отож чужих корів годуйте
Сінцем, помиями в хлівах,
Але вночі і вдень пильнуйте,
Щоб не ходили по ланах.
Коли ж у вас серця телячі,
Зробіть намордники собачі
13-Х. 1918
539

* 	*
♦
Сльози, сльози! Годі литись
На могилі, на труні...
Сльози, в іскри обернітесь,
Очі випаліть мені...
Щоб не бачив я знущання
У 	неволі і пітьмі...
Заглушіть моє ридання,
Гніву Божого громи!
* 	*
*
Христос народивсь не в хоромах,
Христос народився в кошарі,
Де в сутіні тихій, вечірній
Зажурено вівці стояли.
Поклали Христа не в колиску,—
Поклали на ясла пахучі,
Поклали на скошені трави,
На квіти зів’ялого крину.
І 	першими радісним криком,
Вернувшись з зеленого поля,
Христа пастухи привітали,
І 	глянули перші на його.
Христос не для вас народився,—
Христос народився для вбогих,
І 	першими учнями в його
Були галілейські рибалки.
Христос не сміявся ніколи,
Христос тільки плакав і плакав...
А другим сушив лише сльози,—
Нікого до сліз не доводив.
540

«Прийдіть всі трудящі до мене,
Прийдіть всі, обтяжені горем...»
Христос нещасливих покликав,
Христос до нещасних звернувся.
Христа розп’яли не убогі,
Тепер розпинають за його,
Але його дух не радіє
І 	очі, як плакали, плачуть.
І 	мусить удруге прийти він,
І 	тішити хвилі рукою,
Скривавлених слізьми обмити
І 	їх обсушити любов’ю.
І 	мусить сказати він вдруге:
«Прийдіть всі трудящі до мене,
Прийдіть всі, обтяжені горем,
Бо царство приходить убогих».
[1917]
* 	*
*
0 дивний мент! О дивний час!
Весь всесвіт дивиться на нас.
Сам Бог над нами став, здається,
1 чуть, як Боже серце б’ється.
Сам Бог байдужість переміг
І 	на похмурих хмарах ліг,
І 	звідти стежить за полками,
Готовий кинуть блискавками.
0 дивний мент! О дивний час!
Нехай же він запалить вас
1 вам сплете вінки лаврові
На полі честі, полі крові.
Хто спить тепер під грім гармат,
Той мрець для нас, злочинець, кат...
Всі друзі наші під стягами
В боях кривавих з ворогами.
541

Брати! За шаблю, за мушкет!
Всі за республіку! Вперед!
Вперед, вперед — одна дорога!
А там за нею: перемога!
1918
* 	*
*
Спасіть Республіку! Кривавий ніж
Анархія над нею підняла,
І в груди пазурі вп’яла,
І дивиться усе страшніш.
Меча Республіці! Підмоги їй!
Росте анархія в краю!
Спасіть Республіку свою,—
Живу дитину ваших мрій.
Анархія зруйнує любий край,
Потопче, знищить все живе
І знову ката позове:
«Катуй і кров’ю запивай!»
І буде плач і зойк в краю,
Але не буде вороття...
Спасіть себе, спасіть життя,
Спасіть Республіку свою!
* 	*
*
Від потали, від загину.
Для великої мети
Ми боронимо країну,
Наші села і хати.
На шляху стару гадюку
Ми припинимо мечем,
Хто на нас підніме руку,—
Гнівно руку одсічем!
Наче леви в ріднім полі,
На сторожі ми лягли.
Ми раби були в неволі,
А на волі ми — орли.
542

♦ *
Так! Це — весна! Коли шумить,
Як море, вітер полудневий,
І цвіт, первісний цвіт рожевий,
На землю, зірваний, летить,
Це вже весна!
Минуть літа, минуть віки,
І прийде літо для народу,
Але про тих, хто впав в негоду,
Лишаться в пам’яті згадки.
Згадки живуть!
І вам, стократ позаздрять вам
Майбутні наші покоління...
Як честь, як гордість, як сумління,
Ви снитись будете вікам.
Амінь — вікам!
КАПЕЛІ
Експромт автора на бенкеті
в честь Української
республікансько! капели
26 липня, у Відні
Ах, нам тут сонце не світило,
Ми тут не бачили весни,
Тут небо хмарою закрило.
Ах, нам тут снились тільки сни.
Нам снились сни... Не сни, а муки,
Прокльони, стогін, плач і крик.
Нам снились сльози, зойки, руки,
Те, що не висловить язик.
І нам минали тижні цілі...
Нас жах голодним звіром ів.
Удень закопаних в могилі,
Вночі в залізних стисках снів.
1 враз нам сонце засвітило,
Ах, сонце рідної землі,
543

Нам рідне поле зашуміло,
Нам заспівали солов’ї.
З серпом селянка вийшла жати,
Чумацька пісня... степ вночі...
Кайдани... глум... І Чайка-Мати,
І син на зраненім плечі.
І щось страшне, як грім в негоду,
Як в день похмурий блискавки,
Як гнів великого народу,
Що був покривджений віки,
Як вільна пісня перемоги,
Життя, і правди, і краси,
Всього, що, краю мій убогий,
Ти щедро світові даси.
Це знову сон? Ні, ні, кохані,
Ви знов вернули все мені
І засвітили знов в тумані
Давно погашені огні.
В моїй душі вмирають муки,
Надія знову ожива,
Цвітуть сади, степи і луки,
Шумить над озером трава.
І Україна із пожежі
Безсмертним Феніксом летить...
Горять і світять її вежі,
Круг неї цілий світ шумить.
1919
ПАМ’ЯТІ Д. ВІТОВСЬКОГО
Схилімо голови... Нова труна.
Нова тяжка, безмірна втрата...
Розбитий келих без вина,
Народ — без сина і без брата.
Схилімо голови... Новий удар,
Нова стріла в розбиті груди...
544

Упав орел, упав з-під хмар,
І вже його нема й не буде.
Упав орел... Високі небеса
Орлячих крил уже не бачать,
Умерла гордість і краса —
Душа і очі плачуть.
О, не хиліть голов своїх в журбі,
Найдіть на рани ліки.
Хто умирає в боротьбі,
В серцях живе вовіки!
Живе! Хай Чайка-Мати над Орлом
Не в’ється і не квилить.
Хай ворог сам віддасть чолом
І голову похилить.
1919
* 	*
*
Нас ждуть, що знову ми прилинем
На рідні села і міста,
Що ми ярмо з народу скинем
І матір знімемо з хреста.
Нас ждуть по тюрмах бідні бранці
І сплять, нас бачачи вві сні;
Щоб знов в сльозах устали вранці
І гризли грати навісні.
Нас ждуть в ярах і пущах темних
Голодні й голі втікачі.
І вже до гуркотів таємних
Не прислухаються вночі.
Нас ждуть в зеленій Буковині,
В Угорщині, в Галичині,
На кожнім кроці України,
Де тільки падали в борні.
18 О І Олесь, т І
545

Де впала крові хоч краплина,
Де тільки тихий стогін чуть,
Всі, як душа, одна-єдина.
Нас ждуть.
1920
Г. МАСАРИКУ
Блажен стократ, хто не стулив очей
І йшов вночі все вище й далі...
Хто, як великий Мойсей,
Приніс народові скрижалі.
Блажен народ, що зрозумів
Слова й думки свого пророка
І стріти сонце полетів,
Коли була ще ніч глибока.
Благословенне будь ім’я
Проводиря, борця, титана!
В цей день без сліз журба моя,
І тихше стогне моя рана.
* 	*
*
Проходять дні... проходять сумно,
Як вояки, що йдуть у бран...
Ідуть і йдуть каліки сірі,
В живий зливаючись туман.
Спинити б їх! Залити сонцем,
Заграти в сурму голосну,
Стяги, як крила, розгорнути,
Летіть у рідну сторону!
Летіть з піснями бойовими,
Прекрасні, горді, як орли!
Чому ж ви голови схилили?!
Хіба не ми перемогли?
546

Ідуть і йдуть каліки сірі,
Ідуть не в рідний край, а в бран...
Ах, бризнути хоча би кров’ю
На сіре тло із власних ран.
3.1.1923
* 	*
♦
Ліс умирає. Падає листя...
Листя чи сльози, сльози чи кров...
Листя зелене, наче надії,
В’яне і жовкне... край їм прийшов...
Листя пожовкле, спалене вітром,
З шепотом тихим тихо летить.
Все, все минуло... без повороту...
Цить моя пісне, о цить!
У ЛЬВОВІ
І ось я знову серед них,
Братів і сестер дорогих...
Я бачу усміхи, вітання,
Я чую стиски теплих рук,
Мов нагороду за вигнання,
За океани сліз і мук.
Чого ж так боляче мені
В ці незабутні свіжі дні?
Що знов нестиму хрест вигнання?
Що знов терпітиму?! О ні...
Що, може, зустріч це остання
У другій рідній стороні.
1929
18*
547

* *
*
Готові будьмо! Близько час,
Коли святі церковні дзвони
Благовістять нам сонця схід
І сколихнуть усі кордони.
Готові будьмо! Це не сон —
Я бачу натовпи великі,
Обійми, сльози на очах,
І теплі стиски рук, і крики.
О 	дзвони радісні, гудіть,
Надію лийте в хворі груди,
Дивіться: в натовпі — Христос,
Дивіться: люде — знову люде.
13.X1.1929
* 	*
*
Життя єдине, світле, миле,
Як сонце ввечері, зайшло,
І щось легке, жорстоке, сміле
Простерло темряви крило.
Зів’яли трави, листя, квіти,—
Лишились сірі стовбурі,
І їх виспівують піїти
І славословлять кобзарі.
Поклони б’ють неправді-силі,
Замість вина — в піалах кров...
І на Голгофу йдуть похилі
Братерство, Воля і Любов.
17.Xll.1931
548

♦ 	*
♦
Життя минає, наче сон,
У пущі, серед лісу.
І вже чиясь страшна рука
Береться за завісу.
Постій! Ще вечір не погас,
Ще повний шуму праліс!
Ще серце кров’ю не зійшло,
Пісні не доспівались!
13.1.1944
* 	*
*
Метелиця чи дівчина
З сусіднього села
Навколо подивилася
І хустоньку взяла.
З кишені білу хустоньку
Мережану взяла
І в танці закрутилася
Красуня із села.
Мороз, дідок рожевенький,
Мов яблучко в саду,
Всміхається, закоханий
В красуню молоду.
Та що він їй, старесенький,
їй легіні в думках,
І сльози рясно котяться
В Мороза по щоках.
Прага, 13.1.1944
549

* *
*
Ні, не погасла Ти мені,
А світиш, як світила,
Твої проміння чарівні
Були мені, як крила.
На них літав я у світи,
Що ти мені відкрила.
Але і там світила Ти
І душу мою гріла.
4.1.1944
* 	*
*
Дніпро, Дніпро, ти покохав,
Як матір Україну.
Ти рідним братом її став
І другом до загину.
Давно колись, в часи війни,
Гуляв ти з козаками,
Носив на плечах їй човни,
Ховав очеретами.
Але думки летять в віки,
У час походів княжих —
Хіба ж не ти встеляв шляхи
Єдвабом, шовком вражим?
Хто ж чеше кучері твої
І мед-вином частує?
Хто сріблом пояс тобі тче
І золотом гаптує?
Вітри розчісують тебе,
Річки вином частують,
Русалки пояс тобі тчуть
І золотом гаптують.
Дніпро! Хто бачив раз тебе,
Не зможе вже забути.
550

Ти, наче вільний, як орел,
В кайдани незакутий.
Ти тихо в день ясний пливеш,
Заглиблений в минуле,
І сумно згадуєш про тих,
Що вже давно поснули.
На кого ж думкою куєш
У кузні своїй зброю?
Крилаті іскри золоті
Кого зовуть до бою?
Чому ти часом в день ясний
Кувати перестанеш?
Чому насупишся, як сич,
Темніший ночі станеш?
І хвилі буйні поженеш,
Неначе чорні коні,
На сірі скелі й береги,
На греблі-перепони?
Та все ж розіб’ються вони
В боях нерівних, лютих,
І знов застогнеш тяжко ти,
І знов — невольник скутий.
Та в ранній час весни, коли
Все в світі хоче жити,
Немає сили і тобі
Конати і тужити.
І знов, могучий, кличеш ти
Боротися за волю,
І хвилі вже твої летять,
Гудуть, ревуть по полю.
І ти вже сивий — не Дніпро,
А ціле буйне море!
Лише твої тепер степи,
Поля, ліси і гори.
Невольник вбогий вчора ще,
Сьогодні — цар розкутий...
551

Дніпро! Хто бачив раз тебе,
Не в силі вже забути.
Коли збагне думки твої
Рибалка в час вечірній,
Уже до смерті стане він
Тобі товариш вірний.
* 	*
*
Коли ви в місті живете,
І жити вже немає сили,
Коли обридло вам і те,
Що вчора ви ще так любили,
Коли і ваші лікарі,
І ліки їх, і друзі зрадні,
Говорять вам уже згори,
Що помогти вони безрадні,
Коли самі ви лишитесь
Один, покинутий, забутий,
І стане круком світ увесь,
А небо келихом отрути,—
Не все ще втрачено для вас,
Ще ліки є на ваші рани...
Ідіть туди, де в ранній час
Встають, як привиди, тумани.
Покиньте міста сірий брук,
Виття сирен і зойк трамваїв,
І йдіть на килим срібних лук,
На синє озеро під гаєм.
Вудки візьміть і за кущем,
Або високим очеретом,
Перед промінням чи дощем
Зелені сховані наметом
Закиньте вудку і сидіть,
В музику ранку, дня вслухайтесь,
Самі лучком в душі водіть
І в море струменем вливайтесь.
552

І моря хвилі голубі
Намул, як камінь, з серця знімуть,
І вас, як білі голуби,
На крила візьмуть і полинуть.
А там, далеко від землі,
Звучить музика зорь таємних.
Вона заглушить всі жалі,
Всі зойки ваших ран нікчемних.
Або надвечір йдіть туди...
Я чув давно, колись ще змалку:
Сам Бог приходить до води,
Сам Бог відвідує рибалку.
Сам Бог сідає, розмовля
Про пережите, про майбутнє,
За що покарана земля,
Чом щастя й досі є незбутнє.
Як ви розкажете про все —
Погладить ніжно вас рукою...
Лише дмухне і весь тягар
Розвіє пилом над водою.
Коли ж приходить він, святий,
І вдвох з рибалкою сідає?
Як сходить ранок золотий
Або як сонце погасає.
І можна бачить стежку ту,
Якою Бог до вас приходив:
Хтось наче стрічку золоту
Йому послав на срібні води.
5. IV. 1944
* 	*
*
Співи, співи... Скільки співу
Скрізь: на небі, на землі...
Ліс співає, вітер, річка,
І дзвенить дзвінок у млі.
553

І чому це?.. Що за свято?
Глянув в серце... і завмер...
Хтось простяг мені обійми...
Знаю, знаю вже тепер.
30.IV.I942
* 	*
*
Бурхливе море навкруги,
І дихають все дужче хвилі.
Де ж тихі, любі береги
І дні ясні, спокійні, милі?
В шовковім шелесті трави
Чи в шелесті піску морського
Казки бабусі чули б Ви
І не хотіли б більш нічого.
12.1.1944, Прага
* 	*
*
Вам сняться все сніги глибокі
І самоцвіти на снігах.
На небі зорі синьоокі,
І лебідь-місяць на хмарках.
Це дух Ваш, томлячись без краю,
Прикутий тілом до землі,
Вночі кайдани одмикає
І нишком кидає її.
12.1.1944, Прага
* 	*
*
Так шкода кожної хвилини,
Що порошинкою пролине
І зникне в прірві забуття,
Лишивши жаль і каяття.
Як любі нам хвилини ті,
554

Що, наче іскри золоті,
Летять дощами вогняними,
А серце і думки за ними.
Яке солодке забуття,
Коли, як вихор, все життя
Пролине стежкою своєю
Або без стежки над землею.
25.1.1944, 	Прага
* 	*
♦
Не знаю й сам — чому я знов
Весь день до Вас лечу думками,
Чому так радісно пташками
Вони щебечуть про любов
І сиплють іскри в душу й кров.
Чом не приборкаю думок?..
Чом не розвію сну ясного?
Я сплю: із лісу чарівного
Шумить мені пісень поток
І линуть пахощі квіток.
7.11.1944, 	Прага
* 	*
*
Як серед мли на океані
Зникають рідні береги,
Так Ви зникаєте в тумані,
Щоб стало пусто навкруги.
Щоб знов я йшов чогось шукати
Серед пустелі і пісків,
Щоб знов не знав, кому співати
І хто б почув з пустелі спів.
/0. IIІ. І944, Прага
555

* *
*
Затопила чорна туга
Мого серця береги...
Ані брата, ані друга,
Тільки люті вороги...
Лийся, пиво бурштинове,
Чорну тугу розпускай,
Оберни ніч в день майовий,
А чужину — в рідний край.
19.XI.1927
ЛИСТ ДО М. РИЛЬСЬКОГО
(Закінчення)
...Та я хотів у Вас спитати:
Як Бог Вас досі уберіг?
Як досі Ви чужої хати
Не переступите поріг?
Гарчать на Вас, кусають пси,
А Ви — обличчям до краси!
Згадайте, друже мій, охранку:
Як легко нам тоді жилось!
Під сірим захистом серпанку
Чи ми боялися когось?!
Тепер зніміться в небесах,—
І там зустрінете Ви жах!
А Вас усюди пси продажні
На кожнім кроці бережуть,
За кожне слово нерозважне
Вас трибуналу віддадуть...
ФАНТАСТИЧНІ МРІЇ
Коли б я у Харкові рідному був,
Я б, певно, тепер комунара здобув.
І мав би уже, що бажає душа,
А скільки б в кишені бряжчало гроша!
Я б їздив на авто туди і сюди,
556

На зібраннях лив би потоки води,
Без краю, без ліку молов би дурниць,
Слонів будував би із бліх та блощиць.
Коли б я у Харкові рідному був,
Давно б всі крутійства і кривди відчув,
Давно б я у руки взяв галицький кріс,
Давно б на останній осиці повис.
18.XI.I929
* 	*
*
Марії Фабіановій
В Вас стільки сонця золотого,
Блакиті чистої, тепла,—
Неначе з краю чарівного
Вас хвиля моря принесла.
І як Ви можете тут жити,
Серед безлюдних цих пустель,
Промінням серця свого гріти
Граніт холодний мертвих скель!!
Чи принесли Вас крила хвилі,
Щоб Ви світили в сизій млі,
Щоб люде вірили, терпіли
І ждали сонця на землі.
18.1 	X. 1941
* 	*
*
М. Ф.
Вона — як жайворонок в полі...
Палають села і міста,
Народ як знятий із хреста,
А він співає гімни волі,
І спів — як арфа золота.
21.XI. 1942
557

З НЕОПУБЛІ КОВАНОГО

1896—1897
НА ЧУЖИНІ
Я знов приїхав на чужину,
Покинувши свій любий край,
З слізьми оставив я Долину,
Сказавши їй вкінець «прощай!».
За день я цілу ніч не спав,
Ходив по степу між гаями,
Я скрізь втаємну проблукав,
Облитий пишними чарами.
Було чудово в тую пору,
Коли, зійшовши я на гору,
Сидів на камні, дивувавсь.
Як часом блискавка мигне
І срібний промінь розіллє,
Тоді я будто прокидавсь.
Уже давно все кріпко спало,
Один вітрець тоді не спав,
Він віяв приятно помалу
І все до степу щось шептав.
Безкраїй степ розливсь, як море,
Далі високі, сині гори,
Потім блакитна неба даль
Далеко слалася, мов шаль.
Зійшов з гори, пішов на став,
На його глянув, серце зжалось,
Навік остатись тут бажалось.
Там місяць по небу блукав,
Тополі з вербами дивились,
Там хмари синії носились,
Тремтіла боязно зоря.
Потім постояв я під дубом,
Де перше слухав кобзаря,
А скрізь було так гарно, любо...
Хотів навіки тут зостатись,
Щоб більше вже не розставатись.
На лузі коні біля ставу
Щипали шовкову отаву,
560

Огні там хлопці розвели,
І співи й досі ще були...
Аж ось надворі засіріло,
Промінням небо зайнялось,
В селі хати вже задиміли,
Мале й велике піднялось,
Взялось за працю. Хоч хвилину
Побуть хотілося в раю,
Та треба їхать на чужину,
Долину кинути свою,
Останєє сказать їй слово...
«Прощай!» Побачу, може, знову
Твій степ тернистий, і хатки,
Квітками убрані садки.
Почую, може, я дівчат
В гаю над срібною водою
Пісні вечірньою добою...
Тепер ти, любий край, прощай,—
І сльози линули мов град.
1896
ДІВОЧА ДОЛЯ
(Дума)
Завидного мало у вашої долі...
Цікаві од вчора, бо часто не бачу.
Несе лихий вітер без стежки, по полю,
Не хоче шукати для неї дорогу!
Он квіточка, гляньте, росте у садку,
Щаслива, без сонця живе в холодку,
І часто метелик до неї летить —
Посиде, пошепче і знов одлітає.
Як вечір настане, роса окропить,
А ніччю, як місяць у синім блукає,
То краще, чим зорі червоні, засяє.
Дивується нею усякий, і квіти
Царицею квіток зовуть між собою.
І сам соловейко до неї на віти
Летить поспівати нічною добою.
Не знає недолі, бо доля співає...
561

Аж хмара надвечір страшна наступає,—
Зробилася буря [недоля прийшла]
І квітку зламала, далі понесла
По чистому полю, а потім на дно
Глибокого яру вода замела.
Безслідно пропала, а щастя? Воно
Невічно на світі буває — на мить
Прогляне, всміхнеться і знов одлетить...
Он дівчина, гляньте, весела гуляє,
Як пташка щаслива. Вона то співає,
То гра в перепілки, а часом моргне
На парубка оком... Нещасний здихне,
Промовивши тихо: «І дасть же таку
Небесний красу їй чудову! І мати,
І батько кохали, як око, дочку».
Та як й не кохати! її бровенята —
Смолявий шнурочок, та й годі! А синії очі
Безкраї — як небо. А коси дівочі
Були аж за пояс. Щаслива не знала,
Що горе на світі між людьми буває,—
З веселим серденьком, як пташечка в гаї,
Вона щебетала, порхала, співала...
Та правда хіба що між нами буває?!
Котре раз родилось, то вже не вмирає?
18.VII.1896
ПТАШКА
На річці стоїть собі острівок.
Кругом обсадив його деревами
Давно хтось... Розвів і садок,
Я поставив хатину поміж тополями.
Хазяїн спочинув уже в домовині,
Дерева зламались, схилилась хатина,
І тільки зостались тополі. На їх
Змостила гніздечко веселая пташка,
Діждалася діток і часто до їх
Літала, даючи у ротики кашки.
Аж ось оперились, чималі вже стали...
Ще краще та пташка в лугах щебетала,
Радіючи з щастя серденьком своїм.
Аж раз вона баче: хлоп’ятко з старим
562

Дідусем на човні в цей рай підпливає.
Посиділи трохи. Давай лиш зрубаєм
Оці дві тополі — й сокира рубає...
Упали тополі, гніздечко розбилось,
А дітки в калюжі малі потопились.
Де дітися — горлиця з горя не знала,
Стогнала за дітьми, у воду пірнала:
Хотіла дістати. І от наступає
Рік третій, як пташка з весни прилітає
На цей острівок і плаче, воркує...
Нерідко і з людьми так доля жартує!
11.VII.I896
СИРІТКА
По вулиці тиняється нещасна дитина —
Обірвана, розхристана. На плечах торбина
Висить з хлібом, котрий тяжко, бідній, дістається
«Така-сяка потаскухо!» — лає хтось без серця.
Журно стане — і поллються з карих сльозенята
Пожуриться і знов ходить від хати до хати,
Тиняється... II лають, часом б’ють сирітку
(Бо батько вже давно умер, а мати хворає).
І от їсти випрохує їй оця малолітка
«Христа ради, дайте мені!»— руку простягає
Під вікном багатого. І хто серце має,
Той висуне щедру руку. Багато ти в світі
Своїм ім’ям, Боже, кормиш сиріток убогих!
Бо без тебе в домовині були б оці діти,—
Ти для них, покинутих, єдина підмога.
От підходить до палати небога-сирітка,
Попросила: «Христа ради...»— II виганяють...
Сльози втерла, оглянулась... Коли бачить: дітки
І щасливі, і веселі з нянькою гуляють,
Тут їх й мати. І сирітка мовчки зупинилась,
Сіла долі. Із сльозами маленька дивилась
Довго-довго, як гралися у розкоші діти.
Об чім думала ж сирітка у ті гіркі миті?
15.V11.1896
563

НА ШЛЯХУ
Пече сонце... Все втікає —
Хто у хату, хто в садок...
Тільки, бачу, шкандибає
Троє по шляху діток.
Кров на ніжках червоніє,
На очах сльоза тремтить,
Тіло спечене голіє,
Піт струмками капотить.
Підійшов я та й питаю:
«Ви, небоги, це куди?»
Тільки кожен з їх здихає...
І 	схотіли знову йти,—
Аж найменше одмовляє:
«Ми й не знаєм... Світ за очі,
Бо дороги в нас немає
(Куди вітер віять схоче),
Вже давно нас виганяли.
Аж торік ще... наша мати...
Ми насилу ублагали
Ще пожити в їхній хаті.
Батько вмерли вже п’ять літ,
Мати стала пить горілку...
їм нелюбий й божий світ,
Як не підуть день до шинку!
Село бідне, хліба мало...
Ми щодня в людей збирали».
«Мені нічим вас кормить —
Куди хочте, туди йдіть!»
Ми зостались вп’ять, прохали,
Тільки гірше катували...»
«А скажіть, яке село
За Сулою зараз є?
Туди ходять все, було,
На роботу, й попас є.
Будто б то гусей багато...
Пасти ж нікому,— й мерщій
Ми йдемо туди найнятись!»—
Добавля мені старший.
Розказав я їм дорогу,
Дав би грошей — так не малось.
Попрощалися, небоги,
Я дальш пішли. Поки не стало,
664

Я дивився їм услід.
З серцем що було — не знаю,
Але як дітей згадаю,
То й тепер стає як лід...
28.V1I.IS96
ДО СОКОЛА
Завидную маєш ти, соколе, долю,
Усяк би хотів II мать.
З безкрайого неба, з широкої волі
Цей світ чарівний оглядать...
[Тремтіти], купатись у синім просторі,
На горах у ніч спочивать,
[Балакати] з хвилями темного моря,
Як те коли схоче гулять.
Глибокую думу на горах гадати,
II 	полишає один
Вітрець, коли схоче тебе поласкати.
Та чари таємних вершин
Ти перший пізнаєш, і промінь від сонця
Він сяйвом своїм обіллє,
І збудить [чудова] природа питомця:
«Вставай! Бо вже сонце встає!»
Спірнеш, стрепенувшись, від кулі ще швидше,
Спочинеш — і знову гулять.
Полинеш за хмари, полинеш ще вище,
Де воля, де щастя не сплять.
Де, сизий, захочеш, то там і буваєш,
Одчинений скрізь тобі путь...
Завидную долю ти, соколе, маєш...
Хотів би тобою я буть!
27.VI 1.1896
♦ 	*
♦
О 	край незабутній, зруйнований краю!
Не знаєш ти, рідний, як щиро кохаю
Тебе, мій соколе,
Тебе, моя доле!
565

Я згадую часто перисті, веселі
Степи твої пишні, уквітчані села
Рясними садками,
Пишними квітками.
Я згадую ночі де-небудь у гаю,
Де срібні струмочки шумлять та гуляють,
Де любо буває,
Як в Божому раї!
Я згадую, рідний, як ввечір дівчата
Зберуться над воду у гай погуляти.
Жартують, гуляють,
Пташками співають.
А потім, як квіти — рожеві та повні —
Підійдуть до річки, подв’язують човни...
«Ануте, дівчата,
На човнах гуляти!»
Поїдуть по річці чудової вроди,
Зайшло уже сонце; кругом прохолода.
Під ними і гори,
І місяць, і зорі...
Вже північ надворі, скрізь тихо, лиш в гаю
Далеко десь чути — дівчата співають...
Веселі в вас літа,
Рожевії квіти!
Я згадую часом кургани-могили,
Де славне козацтво за волю спочило —
Така вже в нас доля,
Гнучка, як тополя!
0 край незабутній, зруйнований краю!
Заплачу я гірко, як часом згадаю
Останні руїни
1 долю Вкраїни!
t6.XI.t896
566

* *
*
Ти долю шукаєш, єдиний мій друже,
Ти рвешся щосили найти...
Розумний ти, певно, і думами дужий,
Вони в тебе, брате, святі!..
Ти думаєш: щастя де-небудь далеко
Й до жизні святої дійти
Здається для тебе, що дуже нелегко...
їх легко, мій друже, найти...
Вони біля тебе — ти тільки не бачиш,
Оглянься кругом, обернись
І вгледиш ти долю веселу, без плачу,
Що перше не бачив колись...
З’єднай своє серце і думу глибоку,
Й одмову ти знайдеш в других,
І щиру пораду, як море, глибоку,
І згоду у думах твоїх...
З’єднай своє серце і думу, мій друже,
В з’єднанні і доля твоя.
Вона недалеко, вона не у думах,
У думах є доля своя.
10.XI.I896
ДО СЕСТРИ МАРУСІ
Мене ти питаєш: нащо я віршую,
Нащо, безталанний, так трачу години?
Скажи мені, сестро, з ким я поміркую,
З ким думу з’єднаю у тяжкі хвилини...
З ким серцю од жалю свого заридати,
І хто мені скаже: «Мій друже і брате!»
Ніхто, моя сестро, нема на всім світі
Такої душі... а ті, що питають:
«Чого ти сумуєш, чи весело жити?»—
А потім з другими тебе ж осуждають.
Сміються, кепкують, то, сестро, не люде.
567

Здихну тільки мовчки, піду за хатину
І там одиноко з жалю заспіваю,
А потім заплачу і серцем полину
Туди, де немає ні сліз, ані болю,
Де лихо сміється, тікає недоля...
А ранком устанеш та підеш на поле —
Круг тебе все сяє... і трави, і ниви...
Все раде, веселе до Божої волі...
І я мов зрадію, зроблюся щасливий,
І серце у грудях всміхнеться неначе.
Проснуться надії... і, бідне, заплаче...
І буцім здається — всміхаються гори,
Шепочуть неначе з метеликом квіти,
І пташка щебече, як батько говоре,
Все каже: «Дивися, як весело в світі!!»
Прокинуться мрії, і воля, і слава...
Нащо ж мені люде, коли й без їх мило?
5.1.1897
МОЄ БЛАГАННЯ
О 	Боже мій милий! Пошли мені розум!
Пошли мені серце, пошли мені душу,
Щоб добре любила і коїть не вміла
Ніякого зла!..
12.1V.1897
* 	*
*
Ст. Коломийцю
Як любо надвечір! Темнішають гори,
Стихать починає усе навкруги,
Безкрає вже небо палає прозоре,
Замовкли, заснули гаї і луги...
Одна тільки пісня ще гучно лунає *
І хвилями тихо далеко пливе,
І кращі в душі почуття викликає,
Й на добрую працю їх вабе і зве...
Стоять непорушно рядами тополі,
568

Не шепче розмову шовкова трава.
І тільки десь чути: в широкому полі
То стихне сопілка, то знов заспіва.
Над річкою рідне село простяглося,
Пишається в квітах безкрая земля,
Проміння сріблясте скрізь-скрізь розлилося...
А гляньте кругом ви: розкішно ланами
Густа та висока пашня скрізь росте.
І хто не проїде — свій погляд з сльозами
На небі оставе і хрест покладе.
Той' хрест не од болю на груди побиті
Кладе він, бо щастя він мусить зазнать.
Він знає, що взимку голодними діти
Не будуть вже більше по лавах конать.
І в думці малюнки малюються в його,
Немає вже торби, хатина нова...
Так як ще тут можна, щоб в дяку до Бога
Не вирвались щирі із серця слова?!
Пошли ж ти їм, Боже, за працю, за муки,
За сльози криваві, що тут же лились,
Багаті жнива, щоб у виразках руки
До тебе на нивах оцих піднялись.
Вже північ... всі люде, нещасні й щасливі,
Поснули у мріях солодких своїх.
Пошли ж ти їм, Боже, багатії жнива
За працю велику, за муки всі їх.
14.У. 1897
ДУМА
Усе промайнуло... і часом спитаєш:
Чи кращим зробився широкий наш світ?
Спитаєш у думці, і сам ти не знаєш...
Стоїш на розпутті... не знайдеш одвіт...
Згадаєш минуле, і серце холоне:
Малюнки літають не зовсім ясні,
Багато в них плачу, багато в них стону,
Оброблені кров’ю людською вони...
Немало лилося червоної крові,
Багато-багато земля пролила!..
За славу, за правду, за віру Христову
Нерідко струмками по полю текла.
569

Палало по селах... На поміж, як груші.
Котились на землю голови людські.
Тоді неповинно губилися душі,
Колишні години були нелегкі.
За славу високі кургани поклали,
Такий нелюдинний вже був тоді вік...
Минулись криваві години... Настали
Тепер уже кращі, світліші від тих,
Але ж, вам признаюсь, не дуже багато
Я світла угледів і в кращих, нових.
Хоч крові немає — так лихо, як мати,
Печеться щоденно об дітях своїх!
Одно замерзає в нетопленій хаті,
Друге свого батька з нужди обкраде,
А третє міркує: де ніч йому спати,
Бо хати немає... П’ять день голода...
А те уже хоче навіки заснути
(В могилі хоч лихо його не займа).
Хотіло б заснути, всі муки забути,
Бо раю для його земного нема...
Коли ми щасливі, то все, нам здається,
На білому світі при долі живе.
Багато другої крові іще ллється,
Та кров не по полю — по латах пливе.
3.11.1837
1903
* 	*
♦
Погляд твій упав на серце,
Погляд твій на струни впав,
Вдарив струни, ранив серце.
Плаче серце! Ллється кров! '
Ллється кров, і ллється пісня...
Два струмки — один поток.
1903
570

* *
*
Жита мої, жита мої розкішні!
Привіт, уклін вам до землі!
Невже я знов, як в дні колишні,
Посеред вас, жита мої?!
Невже я знов любуюсь вами,
Як любувавсь колись степами?
Гай-гай, багато літ струмками
З тих літ у Лету уплило...
Ви все ж пишаєтесь квітками
І хилитесь колоссям до землі.
А я змінивсь... Давно лежать рядами
У мене зморшки на чолі.
[1903і
* 	*
*
О, 	не без жалю погубили
Дерева листя восени,
Журились, плакали вони,
Коли ті листя з них летіли.
Так часом плаче у безсиллі
По кращих мріях чоловік,
Коли життя розіб’є їх
І хрест поставе на могилі.
І тільки дуб, міцний і пишний,
Не скине лист пожовклий свій,
Поки весна не дасть другий —
Зелений, свіжий і розкішний.
Так інший шлях собі наміте
І ним до тих пір буде йти,
Аж поки кращої мети
Життя в туманах не засвіте.
24.XI1.1903
571

* *
*
Твої слова — то квіти восени
Весняних барв невідомої вроди!
Навколо смерть, агонія природи...
Вони ж стоять, щасливі і ясні...
Твої слова — то звуки чарівні,
Що ваблять, кличуть і полонять.
Замовкнуть — чуються мені
Десь мов на похорони дзвонять.
Шкода квіток і згуків чарівних,
Душа моя, як осінь, погасає,
А понад нею в згуках жалібних
Розбитий дзвін лунає.
19.111.1903
1904
Натхнення час — то час святий!
В той час душа моя літає
Вгорі в блаженному розмаї
І слуха голос неземний.
І чує те, чого другий
В той час душею не вчуває.
В той час стиха моя печаль
І власне все в загальнім гине,
В той час прощаю я людині,
В той час мені й рослини жаль
І дух мій чистий, як кришталь,
По небу з янголами лине.
2.111.1904
572

* *
*
Плава морок нічний, спочиває земля...
І у мене душа спочиває.
Вийди, втіхо моя, вийди, радість моя,
Тут нікого у полі немає...
Знаю, серце моє, що розійдемось ми,
Що не бути нам вмісті ніколи...
Дай же камінь тяжкий мені вилить слізьми,—
Тут нікого немає у полі.
Дай єдину хоча мені ніч із життя
Вилить розпач із серця сумного.
Ти нічого не бійсь, не лякайсь каяття,—
Тут у полі немає нікого.
Вийди, серце моє, і забудь про людей,
Без свого не зостануться люде.
Ти ще їм оддаєш цілу безліч ночей,
А ця ніч нехай нашою буде.
23.1X.1904
* 	*
*
Не жди пісень і слів признання...
Хоч кожний, хто співати міг,
Співав коханій про кохання
І плів вінок з пісень своїх.
Моє ж даремнеє бажання —
Сказать про все я не зумів.
Моя любов, моє кохання
Для вислову не знає слів.
Не жди пісень! Моє кохання —
Пожар душі, і кожний згук
Мого крилатого признання
В огні згоряє, повний мук.
1904
573

* ♦
♦
Журишся?
Не журися, сестро, що навколо зради,
Що навколо тебе душі кам’яні.
Від яких не вчуєш братньої поради,
Втіхи на сумління, на думки сумні.
Плачеш?
Плач, мій янгол чистий, чистими сльозами.
Сльози вже не зрадять в темряві життя...
Зорана думками, зрошена сльозами,
Пишні колись квіти дасть душа твоя.
1904
* 	*
*
Поможи ж йому мерщій!..
Бо вони над ним глузують:
І стискають, і милують,
І жахають, і чарують,
І на крилах образ твій
Носять в дні і ночі п’яні...
Серце мліє, серце в’яне...
Серце сохне... умира...
Серце з щастя завмира!
[1904]
♦ 	*
*
Ах, так несподівано сонце зійшло,
Так серце безкрає зраділо,
Що навіть сказати йому не змогло,
Як в стумі по ньому боліло.
І стало ховатися сонце кудись,
А серце в грудях заридало.
І так в його сльози гарячі лились,
Що й голосу крикнуть не стало.
1904
574

* 	*
♦
Почувши перший скрик дитини,
Я не радію,— знаю я,
Що хрест тяжкий їй дасть життя,
В квітки тернами каяття,
Оберне мрії всі в руїни...
Чому ж, як вгледжу домовину,
Чом стогне так душа моя?
Над чим журюсь і плачу я,
Чом так люблю тоді життя
І шкода так мені людину?
1904
* 	*
*
Щось плаче десь в душі моїй,
Співає щось і журиться про себе.
Я слухаю цю пісню і її
Тобі присвячую, бо думаю про тебе.
Тяжко, гірко, ніч стоїть,
Скрізь тумани в’ються...
Серце змучене болить,
Тихо сльози ллються.
Стогне серденько моє,
Давлять чорні думи,
І нема ніде, як є,
Вогоньку у стумі.
А згадай: і в нас була
Зірка люба й мила,
Як та маківка цвіла,
Як те сонце, гріла.
Та покинула, зайшла
У пітьму навіки...
Ми остались без тепла,
Без надій і втіхи.
1904
575

* *
*
Я з вогню душі своєї
Вилив світу срібний дзвін,
Все найкраще взяв я з неї,
Щоб дзвонив напрочуд він.
Та його ви не злюбили
І каміннями розбили...
Бідні люде, бідний дзвін!
Бідні люде, чом, як били,
Зовсім дзвону [не розбили],
Бо не раз ще вдаре він,
І не раз ви серед ночі
Розтулятимете очі.
Він задзвоне, тільки душі
Він не так уже зворуше,
Бо мій дзвін — розбитий дух,
Повний гніву, повний мук,
Що літає без спокою
І ридає над собою,
Що для лютих ворогів
Не знаходить кар і слів.
Він огнем у душі ваші
Переллє свої розпачі.
0, він в вас слізьми недолі
Переллє свій жаль і болі.
Як його ви розбивали,
Мабуть, ви того не знали,
Що йому ви сил дали
Більше в сто крат, ніж взяли.
Хай же дзвоне він, лунає
1, як жаль, вам душі крає!
1904
ВЕСНЯНО! НОЧІ
Зомліло все... весь світ широкий,
Мов зачарований, зомлів...
На крилах чар глибокий спокій
Понад землею пролетів.
576

В долині я... вдалі ні згука...
Скрізь не життя, але й не сон.
І так і в нас колись, либонь,
Все стихне — туга, радість, мука.
Мені здається, ніби я
На мертвім дні якогось моря,
А там на дні кипить життя,
Життя горя.
Я не живу, але й не сплю...
У душу стомлену мою
Злетів такий же тихий спокій,—
Як день, ясний, як ніч, глибокий.
Спокійно в ній, кипучі сили
Солодким сном спочинку сплять,
І їм назустріч не летять
Вже більш життя бурхливі хвилі.
1904
* 	*
*
Храм мого серця від слова упав...
Дивно! Вітри його били і рвали,
Хвилі шалені йоЬо підмивали,
Він же, криштальний і дужий, стояв.
В сонці сміявсь і барвами грав.
Чудно! Звалився від слова твого,
З чого ж такого його збудував я?
В зиму морозную сльози складав я,
Тихії слізоньки серця мого,
Сльози ж розстали від слова твого.
Тяжко! На що сподіватись і жить.
Пекло! А там, на печальній руїні,
Світиться образ твій в кожній сльозині.
Тихо, привітно... І серце болить,
Серце пита мене: як йому жить?
1904
19 О І Олесь, т 1
577

* *
*
Коли нас сніг не зміг убить,
Вітри не вирвали з корінням,
Нас сонце може відродить.
0 будьмо сонячним промінням.
Коли ж даремно ми жили,
Коли страждали не химерно,
[Ми] ниви кров'ю полили,
З плугом посіймо зерно.
Коли не заглушили нас
Громи, і регіт, і прокльони,
Брати, в глухий, північний час
Удармо тихо в дзвони.
Коли серця у нас живі
1 теплі наші груди,
Рубіни іскр, вогонь крові
Потиху киньмо в люде.
[1904]
* 	*
*
Твої чари, як в’юнок,
В’ються квітами круг серця,—
Серце мліє, серце б’ється,
Серце з пут солодких рветься,
Серце п'є нектар з квіток,
А в нектарі тім... отрута,—
Серцю милі й жахні пута —
І терпіть не в силі пут,
І без них не в силі буть!
[1904]
578

* *
За глум ваш, за кривду лукаву
Ми щедро віддячим в свій час.
І зброєю помсти для вас
Ми візьмемо волю і славу.
[1904]
* 	*
*
Як засне гаряче сонце
І на небо в срібних строях
Вийде дивний лицар ночі
І на землю пустить стріли,
Срібну зливу стріл блискучих,
Я в ту ніч дістану арфу
І піду далеко в поле,
Де стоять зелені верби
І, 	над озером схилившись,
Тихо скаржаться і плачуть...
11904]
* 	*
*
Десь голосять та скиглять звуки...
Скільки скарг та смутку в них?!
То душа чиясь від муки
Плаче в звуках жалібних.
Хто ж це так невтішно плаче,
Припадає до землі?
І чого мої неначе
Всі ці муки і жалі?
І1904]
19*
579

* *
*
Пролетіла зоря, пролетіла ясна
І погасла на темному небі.
Пролетіла зоря, та лишила вона
Срібну стеженьку-слід після себе...
Ти зустрілась мені на дорозі моїй,—
Розминулись — і зникла зорьою,
Та лишила в душі моїй спомин ясний.
Зникне й він, тільки [юність] зо мною.
1904
1905
* 	*
*
Квіток в моїм гаю — без ліку квіток!
Та сніг їх розсипав без жалю,
І в снах вони блудять по царствах казок.
Ах, скільки квіток в моїм гаю!
Пісень в моїх грудях — без ліку пісень!
Та пустки їм стрілися в людях,
І згаснуть вони, як увечері день...
Ах, скільки пісень в моїх грудях!..
Розтане зима, і квітки по весні
Розквітнуть і в роси вберуться,
А вільні, дзвінкі і крилаті пісні
Ген-ген, як пташки, понесуться.
Полинуть пісні, як річки зашумлять,
По нивах забутого краю,
І в гай мій луною їх звуки влетять.
О 	мріє, о пісне! Ой гаю мій, гаю!
13.1.1905
580

* *
*
Ті, що звуться людьми, перед світом усім
Своїм серцем хвалилися звіку.
І пішов я до їх з своїм горем гірким,
Щоб на його знайти у їх втіху.
Замість янгола чулого в серці людськім,
Я знайшов махляра тільки з крамом,
Що на гроші міняв все, що треба другим,
У крамниці, що звалася храмом.
«Що тут треба тобі? — він у мене спитав,—
Спочуття і спочинку?! А гроші?
Як нема, то й навіщо мене турбував?
За слова не купують розкоші».
Одвернувсь я від його і більш не пішов
За теплом спочуття ні до кого.
І його не в людей з чулим серцем знайшов,
А у неба та сонця ясного.
20.1.1905, Суми
* 	*
*
Тобі дарма, тобі дарма,
Чи він з тобою у хатині,
Чи десь в самоті з туги гине,
Тобі дарма, тобі дарма...
Тобі дарма, чи без ума,
Чи й досі він тебе кохає,
Чи він другу коханку має,
Тобі дарма, тобі дарма...
Тобі дарма, що вже його
[Нема] півроку, на чужині.
Була ти завш глуха й німа
На скрик його слабкого серця.
Чи буде жить, а чи порветься —
Тобі було зовсім дарма.
581

І він пішов — його нема.
Свій рід і край коханий кинув,
І чи живий, чи вже загинув —
Тобі дарма. І це дарма.
9.1.1905
* 	*
*
Серце — море. Пісня — хвиля.
У негоду плещуть хвилі,
У негоду пісні ллються:
Б’ється серце, море б’ється...
Серце — море. Тільки буря,
Як із моря, з серця може
Буйно викинуть на берег
Повну силу індивіда.
[1905]
* 	*
*
Ой в саду росла троянда,
Красувалась між квітками,
І барвінок вивсь круг неї,
І нарцис довчасно в’янув.
І казав нарцис троянді:
«О трояндо, пишна квітко!
Глянь, як в мене серце в’яне,
Як зелене листя жовкне».
І спиняла погляд журний
На нарцисові троянда,
І в йому з журбою вмісті
Неземна любов світилась.
І нарцис і [скнів], і в’янув,
І хотів троянді вірить,
А душа йому казала:
«Не тебе троянда любить».
582

І журивсь нарцис, і в’янув,
І хотів любить лілею,
Що здаля дивилась журно
І лила ночами сльози.
І питав нарцис троянду:
«Ой не в’яль, трояндо, серце!
Не мене ти, квітко, любиш,
Не про мене, квітко, мариш».
І хилилася журливо,
І [зотліла] знов троянда,
І казала: «Ти не віриш?!
Що ж мені робить з тобою?»
І нарцис радів від щастя,
І очей не зводив з неі,
А душа його горіла
У огні палкім кохання.
А коли нарцис дізнався,
Що вона другого любе,
Він спитав ЇТ нервово:
«Чом ти раньше не сказала?»
І мовчала знов троянда,
І хиливсь нарцис додолу,
І вмирав у тихім жалю,
І шептав в знесиллі: «За що?»
І коли зітхнув востаннє,
Заридала враз троянда
І на нього впала з криком:
«Я тебе люблю, нарцисе!»
І здригнув нарцис від щастя,
І хотів з землі піднятись,
Але його серце в час той
Тільки спать і спать хотіло.
І.X. 1905
583

♦ ♦
*
Гроза пройшла... Повітря чисте,
Проміння б’є, роса тремтить...
Ожити б їм, розправить листя
І світ, тепло і радість пить.
Чому ж стоять вони в печалі?
Чому усмішка їх гірка?!
Які їх душу палять жалі,
Прибила думка їх яка?!
Хай серце змучилось в недолі,
Але воно могло б ще жить...
Невже розбитий дзвін ніколи,
Як наперед, не задзвенить?!
1905
* 	*
*
Гей, спинися, вітре буйний!
Не лети — постій!
Як угледиш мою милу,
Уклонися їй!
Вітер згорда: «Хто ти будеш?»
«Хто я? Я — козак
З вільним духом, з ніжним серцем,
З іскрами в очах».
Стиснув руку мою вітер,
Радо привітавсь,
Бо угледіть в людях брата
Він не сподівавсь.
1905
584

* *
*
Я молодість люблю. Цвіте вона і сяє,
Як та весна, в розкошах мрій своїх.
Нехай квітки сьогодні вітер позриває,
Розквітнуть завтра кращі їх.
Я молодість люблю! Вона, як хвиля, лине
І грудьми в скелі гострі б’є,
І хай вона розіб’ється і згине,
Ще зграя хвиль за нею йде.
Я молодість люблю! Вся зіткана з любові,
Вона в негоди злі літа
І всюди крилами, гарячими від крові,
З землі туман і тьму зміта.
Я молодість люблю! Вона людському духу,
Що нивам спаленим роса,
Не будь її, давно було б життя без руху
І жити б стратилась краса.
1905
* 	*
*
Цілують квітень солов’ї,
І поцілунків їх — без краю...
Вартують-слухають гаї,
І мліють квіти серед гаю.
Але коли б серед гаїв
З тобою ми поцілувались,
Всі поцілунки солов’їв,
Як струни, нагло б обірвались.
Спинили б льот хмарки в півмлі,
Тремтіть би зорі перестали,
І вже б до ранку солов’ї
Співать пісні свої не стали.
1905
585

ПІСНЯ СЕЛЯН
Биймо у дзвони, кличмо до зброї,
Скиньмо з народу гнітюче ярмо!
Хай ми поляжем в кривавому бої,
Смертю своєю життя ми дамо:
Щастя і долю,
Землю і волю,
Волю рабам,
Рівність братам!
Мачуху-землю віки ми орали,
Бились над нею своїми грудьми,
Хлібом царів і панів годували,
З голоду ж пухли і мерли самі.
Годі глумитись!
Час нам помститись!
Встаньте ж, брати,
Згиньте, кати!
Тюрми прокляті нам час зруйнувати,
В купи каміння їх мури згорнуть,
Час нам невольників всіх розкувати,
В рідні оселі їх знову вернуть.
Рідная хата,
Батько і мати,
Скрики усіх,
Сльози і сміх.
Хай нас вбивають, ріжуть, стріляють,
Всіх нас ніколи кати не уб’ють,—
Ті ж, що за долю і волю вмирають,
Смертю своєю життя нам дають.
Ніч розганяють,
Ярма здіймають,
Вільним від пут
Роблять свій люд.
Згаснуть пожежі, і згинуть тирани,
Зломиться шабля і штик москаля,
Вільна країна нам матір’ю стане,
Всіх нагодує й напоїть земля.
Гей-но ж за долю,
Землю і волю,
Волю рабів,
Рівність братів.
1905
586

* *
*
Ще в нас вогонь не згас в грудях,
Ще має наш народний стяг.
І тільки січі прийде час,
Злетяться враз мільйони нас.
Від крові дух наш охмелів
І впав, і спав віки без снів,
А вдарить грім з народних хмар —
І знищить хижих яничар.
Біда катам, біда катам,
І слава нам, і слава нам!
Повстане всяк, хто краю друг,
В кім кров живе і вільний дух,
І груди зранені степів
Обмиє кровію круків.
І на степу посходить знов
І воля, й слава, і любов,
І зацвітуть, як мак, вони,
І [щастя діждуть] їх сини.
Вставай від сна,
Іде весна, іде весна.
Он глянь: вже лицарі летять
Народ з неволі визволять.
Десь [в поміч] грізно вдарив грім —
То гасло бою: бій за ним.
Брат волі й правди, [рятуй] край,
На бій страшний за їх вставай,
Спасай життя і честь свою
І вслав себе навік в бою.
Вставай від [сна],
Мине весна.
1905
587

♦ 	*
♦
Як?! Сонця теплого нема?
Нема квіток? Немає літа?
Так чим же так душа моя зогріта,
Коли навколо холод і зима?
Ридання вітру... блиск снігів...
Але ж я чув пташині звуки
І бачив, як гойдались луки,
І чув, як темний гай шумів.
Ах! То був сон? То ти вві сні
Мені казки ясні шептала
І над снігами розсипала
Квітки, проміння і пісні.
1905
* 	*
*
Спи, моя милая, спи, моя любая,
Спи,— мої думи не сплять:
Всю ніч безкраїми янголів зграями
Тихо до тебе летять.
Та несе квіти веснянії, пишнії,
Друга — чуть-чуть співа,
Третя розказує казки розкішнії,
Казками сон повіва.
Одна лиш думонька, чимось засмучена,
Каже до болю в журбі,
Як моє серденько, стомлене, змучене,
В тузі болить по тобі.
Спи, моє золото, спи, моє серденько,
Спи,— я за тебе не сплю:
В ніченьку літнюю, срібно-блакитную
Пісню складаю свою.
588

Перлами сліз моїх, квітами-згуками
Я уберу тебе всю,—
Власними шкодами, власними муками
Щастя тобі принесу...
...Спить моя милая,— радісне личенько,
Радісні мислі її...
Спи, моя любая, сон твій і ліженько
Думи вартують мої!
1905
* 	*
*
Не зляка нас ні даль, ні борня, ні кати,
Хай бринять на нас люті кайдани.
Як угледим зорю золотої мети,
Наше сонце з-за обрію встане.
І коли ми упали, розбиті без сил,
В грудях з стрілами гострими впали,
В той же мент замість нас із безхрестих могил
Наші діди усі повставали.
[1905]
* 	*
*
Досить були ми німими рабами,
Досить носився той посміх над нами!
Час нам, рабам, усім встать,
Дяку за глум їх і кривди віддать.
Гнів наш запале і кров нашу, й груди,
Лавою ми поллємося усюди,
Знищим, зруйнуєм і спалим катів,
Нам не утримать свій гнів.
Довго терпіли і довго ми скніли,
Довго їх кров’ю своєю поїли.
Ой не ласуйте, лихі павуки,
Пекло ми зробим вам тут за гріхи.
Геть, коли хочте живими, тікайте,
589

З гніву народного — діток ховайте.
Жаль наш у нашому гніві згорить,
Нас не уміли жаліть.
1905
* 	*
*
Чому не радує весна,
Коли весь ліс, як арфа, грає,
А струни Бог перебирає,
Рука його ясна.
Моя ж бандура на стіні,
Вітри душі їі ламають,
І струни порвані не грають,
І Бог мій у труні.
О 	веснонько! Верни мені,
Верни не молодість, а віру,
Що я життю приніс в офіру...
[1905]
* 	*
*
О, не життя, а люде злі...
Для себе ж злі без краю...
Вони єдині на землі
Зробили пекло з раю.
[1905]
* 	*
*
Слова в поезії — квітки.
І щоб сплітати з їх вінки,
І щоб давати перли-штуки,
Потрібні час і майстра руки.
[1905]
590

* *
*
Була чудова ніч — вгорі,
На вквітчанім хмарками небі,
Стобарвно сяли дві зорі
І мовчки вабили до себе.
І я з землі хотів летіть
До їх, прекрасних і таємних,
їх, ніжних, блиск і ласку пить
І потопать в безхмар’ях темних.
Минула ніч, і день засяв,
А я, сумний, стуливши очі,
Все зорі в думці уявляв
І сяйво їх, і ласку ночі.
1905
* 	*
*
В ранах моє серце,
І душа в огні...
Нащо ти, невірна,
Зрадила мені?!
11905]
* 	*
*
Навік твої погасли очі,
Уста-троянди одцвіли,
І ніжні рученьки дівочі
Двома лілеями лягли...
[1905]
591

* *
♦
О, де вогню дістать для крові,
Для серця — бурі і любові,
Для вух — нечуваних громів,
Для уст — живих потоків слів...
[1905]
* 	*
*
Так буть повинно... «Хвиля» я...
Й ніхто й ніщо мене не спине,—
Горить в огні душа моя...
На мить у ніг твоїх спочине —
І знов шука нове життя,
І знов летить в нові країни.
О, любо б нам було літать
Удвох по синьому розмаю,
З тобою буть! За одну мить
Віддав би все, що маю.
І не схотів би більш воліть
Других годин, другого раю.
Та жах глузує надо мною
І кряче вороном в мені.
Що буде там, в пітьмі, з тобою,
Де скелі гострі, кам’яні,
Де грози буйні і страшні,
Де вже не може буть спокою.
11905]
* 	*
*
Ви не забудете мене, квітки і трави милі,
Умру — і ви розквітнете стобарвно на могилі,
І килим ваш мої зогріє груди,
І подих ваш чекання в май розбуде,
Бо тут, в житті, на цім безладнім світі,
І груди, і життя моє були розбиті.
592

Людей я зовсім не любив. Озброєні душею,
Вони б могли літать і жить високо над землею.
Та на землі їх вабили болота й бочка гною,
І лазили вони по ним... червою.
А ті орли, що вгору піднімались,
Ті на хрестах безлюдно розпинались.
1905
* 	*
*
О 	сонце! Виглянь із-за хмар,
Своїм теплом мене зогрій,
Віддай мене в обійми чар,
Візьми мене на крила мрій.
О 	сонце! Виглянь хоч на мить!
Хай вдаре золото ясне,
Хай в нім душа моя згорить,—
Спали її, спали мене!
29.09. [1905]
1906
* 	*
♦
«Нащо жити? — стогне ліс.—
Стільки смутку, стільки сліз!
Щоб діждатись щастя мить,
Стільки мучитись і жить!»
«Сонце, сонце! Світ! Весна! —
Жайворонок почина.—
Дай на тебе надивлюсь,
Дай розкошами уп’юсь».
Грає море: «Гей, борись!
Вгледиш степ І світ колись,
593

Гострі скелі розбивай
І з піснями умирай».
Шепчуть трави: «В час весни
Ви казкові бачте сни,
І щоб вгледіть їх хоч раз,
Не злякає доля нас».
І людина одмовля:
«Земле, земленько моя!
Чом тебе в одную мить
Можу клясти і любить?!»
13.11.1906
* 	*
*
Покохав я дівчину,
Думав, щиро, до загину,
А дівчина мене лає,
За недавність докоряє.
Гей, недобрую дівчину
Я другому комусь кину,
Сам піду я з України
На чужі якісь країни.
Гей, піду я на волю,
Щоб забуть її сваволю.
Степ травою загойдає,
Товариша прибирає.
Гей, піду я понад море —
Море хвилями говоре.
Море хвилями заграє —
Товариша прибирає.
Гей, піду я до діброви,
Щоб забути чорні брови.
Вона листям заколише,
Моє бідне серце втіше.
Гей, візьму я кобзу в руки,
Згинуть дівчата-гадюки.
Обійму її руками —
Обіллю її сльозами.
14. VI1. [1906—1907]
594

Мій дух — труна зотлілого мерця,
Вона і мрій моїх руїна.
Стаю я знову на коліна
І плачу, плачу без кінця...
І ви йдете! Не видко вам її,
Не чуть вам сліз моїх невтішних,
Не жалко вам квіток розкішних,
Що потоптали ви, сліпі.
I0.VI.t906
* 	*
*
В агонії лежить і корчиться дитя,
Розтоптане злорадно мною...
О, мати мучиться, безсилая для бою,
І та змія — любов моя.
Тепер ти більш червону кров
Не будеш в мене з серця пити...
Вмирай мерщій, бо сонцем світе
І зве мене друга любов.
[1906]
* 	*
*
Глянь, повстає поневолений люд,
З себе кайдани і ярма зриває,
Морем шумить і про волю співає,
Гнівний, іде на розплату й на суд..
Він же не в’язень, не раб, а суддя,
Зловленим птахом тріпоче земля.
Сонце, що ясно світило колись,
Землю холодною ласкою [гріло]...

Сонце, сховайся навіки в блакиті!
Сонце! Сьогодні сюди не дивись:
В стумі без тебе не бути землі,—
Дикі пожежі осяють її.
1906
ГУМАННІСТЬ
Я чую смерть... О Боже чулий!
Спини її, спини її!
Я хочу жити, жити, жити:
Не можу я в землі лежать!..
Не дамсь я в руки смерті лютій!
Я розірву її в шматки,
Я не віддам їй, хижій, серце,
Що прагне так безкрає жить!..
І так промовив Бог до смерті:
«Тобі я іншого віддам,
Сьому ж пошлеш горбату старість
З мішком хвороби і нудьги».
1906
* 	*
*
Знову я в лісі стою,
Тільки стою восени.
Бігає вітер, кричить,
Топче зів’ялі квітки.
Сосни хотів би топтать,
Сосни ж шумлять, сміючись.
Що для їх вітер якийсь?!
Сосен ніщо не ляка...
Іноді лютий мороз
Сковує все, як коваль.
Дивляться вдалеч на степ,
Як поринають санки
В хвилях наметів ясних.
Що для їх лютий мороз,
Що для їх, дужих, зима?..
596

Хай вони дужі й міцні,—
Жаль мені ніжних квіток.
Жаль мені ніжних квіток,
Тих, що родились на світ,
Щоб усміхнутись весні,
Щоб полюбити II.
Вгледіти світ і красу,
Співи пташині почуть,
Щастя недовге зазнать,
Руки життю простягти,
Скрикнуть від болю ураз
В серці, ужаленім їм,
І попрощатись з життям.
Хилячись, тихо вмирать,
Бачить, як в’ється воно,
В’ється змією в траві,
Радо сміється й сичить.
Вгледіть і вмерти під шум
Сосен могучих, міцних.
Хай вони дужі й міцні,—
Жаль мені ніжних квіток.
1906
* 	*
*
Я стояв на ниві в сірих тисках мли...
Плакати хотілось — сльози не текли.
А на мене з неба, барвами рясні,
Задивились мовчки хмароньки ясні.
І мені всміхались сяйвом і теплом,
І до себе звалгі* райдужним крилом.
І прокляв я Бога, що родив мене
Скаржитися в простір на буття сумне.
1906
597

* *
*
Хай гасне вечір — ти зійшла
І захід мій квітками вкрила,
Пожежі в небі розлила
І душу сонцем затопила.
Хай гасне вечір. Струни дай,
Хай грім з-під струн моїх поллється,
І серце, сповнене украй,
Порветься!
11906)
* 	*
*
Хто боїться сонця
І ясного дня,
Ви тому на тиждень
Очі зав’яжіть.
Хто не хоче волі
І ганьбить її,
Ви того на місяць
В скриню посадіть.
Хто не хоче визнать
Рівними усіх,
Хай на площі вдарить
Сто поклонів псам.
Хто братерству ворог
І лихий, як звір,
Киньте його в клітку,
Де гарчать вовки.
Хто спиняє в небо
Духу вільний льот,
Зачиніть його ви
З свинями у хлів.
1906
598

1907
* 	*
*
Нема тебе — мій зір тебе не баче...
Прийди, о янгол мій, прийди!
Дай руку на чоло гаряче
І жаль поволі остуди.
Нема тебе — мій слух тебе не чує...
Хоч голос, ластівко, подай!
Душа моя і ниє, і сумує,
Без тебе змучена украй.
Нема тебе — мій сон тебе не баче...
0 радість чистая, приснись!
Нехай душа зрадіє і заплаче
Від щастя, знаного колись.
2.1 	II .1907
* 	*
*
Ні, не встигну я нарвать
1 розкидать квіти,
Щоб квітками привітать
І піснями стріти.
Не добігти! Сил нема!
Захопились груди.
Я без квітів... Ех, дарма!
Може, пісня буде.
I8.VlI.t907
* 	*
*
Ледве спуститься ніч, як вони оживуть
І вилазить з печер і підвалів почнуть,
І без смутку, без сліз
599

Порозлазяться скрізь,
І почнуть вас любить,
І почнуть вас манить,
І почнуть вам кричать,
І почнуть вам сичать:
«Візьми,
Найми
Чи на час,
Чи на раз.
Хоч поклич
На всю ніч».
Ось дівчатко дрібне, ось дитина мала,
Що вже в сотнях обіймів гидких побула,
Вся в лахміттях дрижить,
І 	за вами біжить,
І 	за руку хапа,
І 	на ноги ступа,
І 	кива, і морга,
І 	крізь сльози блага:
«Не йдіть,
Візьміть
Чи на час,
Чи на раз.
Глянь: яка!
Ха-ха-ха!»
І 	розлазяться змії по темним куткам,
І 	до ранку вони забуваються там,
А надвечір встають
І 	гуляють, і п’ють,
І 	не знає їх дух
Ні бажання, ні мук,
Бо в туманах печер
Він знесилів і вмер.
Тільки злість
Часом їсть.
Кинь, дурна,
Не вина.
15.Х. 1907
600

* *
*
Повне серце в мене звуків,
Всі тобі я їх віддам,
Розіллюся морем співів
І 	втону в тім морі сам.
На легких і вільних крилах
Я з тобою понесусь
В царство світу чарівного
І 	в тім світі розпливусь.
Хай мене ввесь всесвіт лає,
Що тобі я все віддав...
Ах, без тебе вже давно б я
Від журби в труні лежав.
19.Х. 1907
* 	*
*
В той вечір, як уперше я вгледів кохану,
Плили ми на човні, і мила моя
Хлюпнула на мене водою, а я:
«Крапелька води не погасе вулкану».
Наніс я сьогодні глибоку їй рану —
Простити благав я крізь сльози рясні,
І 	тихо вона проказала мені:
«Крапелька води не погасе вулкану».
1907
# 	*
*
Життя мене без жалю б’є,
Сточило кров, зламало руки...
О 	смерте, смерте! Де ти є?
Позбав мене життя і муки!
601

Немає сил уже в мені
З камінням битись серцем чулим,
Я хочу спати у труні
І тихо марити минулим.
0 смерте, де ти збіжжя жнеш?
Дивись: моя пора вже жати...
Чому ж на поклик мій не йдеш?
Так я піду тебе шукати.
10.Х/. 1907
* 	*
*
Сонце моє, сонце! Хочеш ти зайти.
О, 	благаю, красне, день хоч посвіти,
Бо без тебе, любе, я не зможу жить...
Ти не хочеш ждати, сяять жебраку
1 заходиш тихо в золотім вінку.
І не будеш більше сходить і світить...
Ласко моя, ласко! Соне мій, прощай!
І другому снися, і другому сяй!
Надо мною в’ється чорний, вічний сон...
А навколо квіти, і весна, й пісні.
Як же умирати тяжко по весні.
Умирати тяжко... Сонце, Світе, Сон...
14.XI. 1907
* 	*
*
Ти все, що щедро дарувала,
Все море ласки і тепла,
Весь світлий рай назад взяла
І всесвіт хмарою заслала...
Але в мені була могила,
А в ній труна, а в тій труні
602

Лежали спогади мої,
Що ти, пройшовши, залишила...
І воскрешу я їх вночі, в своїй кімнаті,
І жалями вквітчаю їх,
Скроплю росою сліз моїх
І знов почну життя переживати...
Умру теперішній і стану жить колишній...
0 Боже! Знову мрії, сни,
1 цвіт, і пахощі весни,
І серця цілий світ розкішний.
Твій голос забринить небесною журбою,
І знову «мій» почую я,
І знов скажу тобі «моя»,
І знов в гаї піду з тобою...
І диво!.. Все прокинулось в мені заснуле,
Душа зів’яла розцвіла,
І повна ласки і тепла...
Не шкодьте ж ви переживать минуле!
Пустіть мене, пустіть мене, я вас благаю,
Я йду назустріч їй,
Улюбленій моїй,
Що жде мене давно вже серед гаю.
24.XJ.1907
* 	*
*
«Щось унадився занадто
Ти до нашого двора,—
Так говоре мені батько
І суворо позира,—
Ти, напевно, помилився,—
В мене дочки не такі,
Як у п’яної сусідки,
Що ледачі, аж гладкі!
603

В мене дочки не гуляють,
Завжди шиють чи прядуть,
Досі вулиці не знають
І на досвітки не йдуть».
А дочка, найменша й краща,
І вродлива, і струнка,
Вже не раз старому дурню
Показала язика.
А вона мені моргає
І киває у той бік,
Де до ночі ми клянемся
Не розходитись повік.
1907
* 	*
*
Я так казав: «О брате бідний!
Весь Божий світ — вітчизна нам.
Хто раб не був — для нас він рідний,
І вороги ми всім катам.
Коли впаде хто і не встане,
Все кинь, його біжи піднять,—
Іди до того, в кого рани
Найбільшим полум’ям горять».
Я так казав... і хтось неначе
Озвавсь до мене: «Друже, стій!
Ти чуєш: вся країна плаче,
Вона в неволі навісній...
І радиш ти покинуть брата,
Покинуть в пеклі нарід свій
І йти на крик слабого ката,—
Соромсь, невірний брате мій!»
1907
604

КОСІ ТВОЇЙ
Ніччю безшумною з річки сріблястої
Тихо русалки наверх випливали...
Йшли вони в поле, осяяне зорями,
В полі зеленому льон вибирали.
Знову вертались до річки, як янголи,—
Кожна русалка з своїми снопами,
В води поволі спускалися з берега,
Щось розмовляючи журно з квітками.
В царстві таємному річки сріблястої
Вибраний льон вони терли й тріпали...
Тихо пісні їх дзвеніли, вмираючи,
Тихше ще сльози із вій їх спадали.
Срібними гребнями пряжу злотистую
Журні русалки чесали поволі...
Знали вони, що довчасно посічена
Буде коса твоя бідна в недолі.
1907
* 	*
*
Не журись, коханий друже,
Що стає усе темніш,—
Пронесуться бурі дужі
І розвіють темну ніч.
Забринять дощі веселі,
Гляне сонце золоте,
І на зраненій пустелі
Сон твій мрійний процвіте.
1907
* 	*
*
Ти днем була... Як день, ясна і мила,
І думав я: «О, вічно грій, світи...»
Аж враз ти коси розпустила,—
І стала нагло ніччю ти.
605

І диво все навколо іншим стало,
Зелений гай зацвів і зашумів,
В гаю щось ніжно заспівало,
Квітчастий степ зазеленів.
Не знаю, що сталося зо мною...
Ось стіни... рідна ти... о ні! о ні!
Дивись: над озером, над срібною водою
Сидить русалка у півсні.
«Русалонько, голубонько! Не бійся,
Дай рученьку, не плач... схились...
Я не страшний... приглянься і засмійся...
Ну, так... ну, так... Я знав тебе колись».
Сміється хтось... Це ти?! Смієшся з мене!
І не русалчина рука...
Де ж темний гай, де ж озеро зелене
І ніч ласкава і [легка]?
[1907—1909]
* 	*
♦
Боровся народ наш за волю і світ,
Стояв коло їх на сторожі,
Степи йому слали братер [ський] привіт,
Схиляли знамена ворожі.
І кров свою чисту за волю ллючи,
Стомився — і впав він без сили...
Збігались шакали, злітались сичі,
Сміялись, раділи і вили.
Піднявся народ наш. Рушниці горять,
Пісні його знову лунають.
Ворожі знамена, схилившись, тремтять,
Степи його знову вітають.
Літають на конях крилаті орли,
Знаменами, крилами мають,
Чубаті герої в землі ожили.
Онуків героїв вітають.
606

Літають, ширяють, клекочуть орли,
Знов сонце зійшло і розквітло.
Ми кров колись теплу за його лили,
Тепер ми розіллємо світло.
1907
* 	*
*
Ой світе, світе,
Світе широкий,
Чом ти для мене батьком не був?
Всім ти всміхався,
Килимом слався,
Тільки для мене був як вітчим.
Ой земле, земле,
Земленько люба,
Всім ти як матір рідна була.
Всіх доглядала,
Ночі не спала...
Я ж тобі тільки пасинком був.
1907
* 	*
*
Смійсь! Давно не чув я сміху...
Як вином, я ним уп’юсь,
Бо вже літ пройшло без ліку,
Як і сам я не сміюсь.
Виплив я, веселий, в море,—
І сміявся, і співав,
І, як іскри, в людське горе
Сміх свій всюди розсипав...
[1907]
607

* *
В альбом, подарений Др.
Нехай під вашою рукою
Бліді сторінки оживуть
І заспівають солов’ями,
І красним цвітом розцвітуть.
Колись розкриються могили,
Воскреснуть велетні старі,
І мертвий дзвін на віче вдаре,
І заспівають кобзарі.
Колись розвернуться знамена,
Козацькі бубни загудуть...
Нехай під вашою рукою
Бліді сторінки оживуть.
1907
* 	*
♦
В тумані дні мої минають,
Весни і сонця ждеш дарма,
Безсилі думи погасають,
І серце стомлене дріма.
І тяжко так, що, як присниться
Колись ясне і любе щось,
Забудеш вранці, а смієшся
І все шукаєш мов чогось.
1907
608

1908
ПІСНЯ
Розбите серце умира,
А я співаю: тра-тра-ра.
Воно крізь силу вже зітха,
А я сміюсь: ха-ха-ха!
Із серця чорна кров тече...
Нехай тече, нехай тече!
Колись кипіла в серці кров,
Колись цвіла в ньому любов.
Умру, умру!.. Не жаль мені...
Хай ти була не роки — дні,
Хай мент єдиний я горів,
Хай, може, сам себе дурив.
Дурив?! Дарма! А я горю,
Себе в останній раз дурю.
Любила ж ти? Любила? Так?
Це ти дала червоний мак?
Червоний мак в моїх руках...
Ти кажеш «ні», ти кажеш «так».
Ні, ні! Мовчи! Я хочу спать
І все, що сталось, пригадать.
16.ХИ. 1908
* 	*
♦
Чарує ніч, п’янить, полоне,
Все небо в жемчугах горить.
Душа ж моя в минулім тоне
І по минулому болить.
І що мені ця ніч таємна,
Коли розбите все життя?!
Миліш мені могила темна
І хміль солодкий забуття.
1908
20 О. І. Олесь, т. 1 609

• 	*
*
Чорний ліс, мертвий ліс
Без зневаги, без сліз,
Загорнувся у сніг
І, як в савані, ліг.
Почекай, буде мить —
Мертвий ліс зашумить,
Заспіва, загуде
Про життя молоде.
22.11.1908
Під Москвою, в вагоні
* 	*
*
Я зараз сплю, і морем розлилась
Весняна ніч, мовчить і дихає навколо...
Я сплю. І лащить дівчина якась
Моє скривавленеє чоло.
Лежу, мовчу... Палає сумнів у мені.
Мовчу... Хоча могли уста, ці квіти,
Комусь цвісти, горіть в такім огні,
І стан її дрібніш тремтіти.
Це сон ясний! Нехай же сниться він,
Бо встану вранці я для ночі, для [отрути]
І знов піду до кинутих руїн.
Повік безславно їх забути.
1908, Петербург
* 	*
*
Привіт тобі, зелений саду,
Що в затишку колись ховав
Моє життя, мою відраду
І тихо думи навівав.
Привіт мій вам, поля розкішні,
Що шепотіли їй колись
610

Про кращі дні, надії втішні...
Чолом тобі, блакить небесна,
Що синім келихом лягла
І, 	ніби крилами, чудесно
Мою голубку зберегла.
23. V.1908, Олександрівна
* 	*
*
Коли впаду, знесилений украй,
І не знайду ні в чім відради,
Ти їй про мене заспівай,
Ти, свідок сліз, зелений саде!
Хай в кожнім шелесті твоїм
Вона шум сліз моїх вчуває,
Шукаючи даремно в нім —
Кого давно уже немає.
28. 	V. 1908, Олександрівна, сад
* 	*
*
Так, він давно вже вмер з прокльрном на устах,
Застигла в серці кров, погасли горді очі.
І він лежить в крові своїй, крилатий птах,
І не літа вже більш, і не клекоче.
А лицар був який! Як волю він любив
І як ненавидів неправду і сваволю!
Коли б він був живий, розкув би вас, рабів,
Вам кров’ю власного купив би долю.
0 ні! Він ще живий! Погляньте, він іде!
1 шапку кожному, вклоняючись, знімає,
І в найми до старців дитя своє веде,
І як годить і слухать научає.
1908, Волинь
20*
611

♦ *
*
З-під темної хмари самотній, високий
Дивився на землю бескет,—
І бачив: в долині, як море, широкій
Справлявся веселий бенкет.
І бачив бескет, що, чим дальш від долини,
Тим кожний все більше самотній стає,
І вічно тому, хто на самій вершині,
Не знати, що щастя і радості є.
І вперше скотилися сльози в бескета,
І з громом по горах котились вони,
Як куля гранітна страшного мушкета,
Як буря спросоння
І трупів без ліку в долині лежало,
І в похорон враз обернувся бенкет...
Скотилась сльозина — і щастя не стало,
І більше ніколи не плакав бескет.
16.VI 1.1908
* 	*
♦
0 зграї хмар на крилах легких!
Ще змалку снились ви мені,
1 рвався я до вас, далеких,
І ось я з вами урівні.
Привіт мій вам, брати небесні.
Тепер я брат ваш і слуга, ваш друг.
Летім же вверх, в краї небесні,
Узяти щастя з ваших рук.
13. VI 11.1908
612

♦ *
Ось і сонце! Ніч розтала,
Стуми ніби не було,
Хмара барвами заграла,
Вся природа заспівала,
Все всміхнулось, розцвіло.
Зійде сонце, сонце волі,
Поспадають ланцюги,
І весь край в щасливій долі,
Як в ясному ореолі,
Засміється навкруги.
13.VIII.I908
* 	*
*
Зараз я покинув гори,
Кинув темний гірський ліс.
Сядь і слухай — скільки дивних
Я казок тобі приніс.
Слухай, слухай першу казку,
Всі слова і! хватай...
На землі, під самим небом,
Розіславсь таємний край.
Там ідуть у небо гори
І спускаються в яри,
Там летять із гір потоки,
Обганяючи вітри.
Вічно там блукають хмари
І пасуться по траві,
І за всім із гір високих
Стежать скелі вартові.
Годі, годі! Люба, мила,
Казки я не докажу,
А з тобою краще в гори
Вгледіть казку побіжу.
13.VIII.1908
613

♦ *
*
сЧому мені, Боже, ти крилець не дав?..»
Летіли хмароньки ясні,
Всміхалися в блакиті,
І враз схотілося мені
До їх аж полетіти.
І я до Бога проказав
Благально і журливо:
«Мені ти зроду крил не дав,
Яви ж тепер хоч диво».
І чую... Матінко моя,
Мене щось вверх підносить,
І закричав щосили я:
«Ой досить! досить, досить!»
З.Х.1908
* 	*
*
Там, в ясній сторонці,
Де не знались ми з людьми,
Там, де ниви тонуть в сонці,
І тонули в сонці ми.
Там, де маяло над нами
Долі янгольське крило,
Там, де наші дні квітками
І дитинство одцвіло,
Там, де ми волошки брали,
Де шуміла нам Сула,
Там, де в груди ми набрали
Стільки світла і тепла,
Там, де нам недобрі люде
[Розплескали моря крик],
Там, де нас уже не буде,
Брате милий наш, повік...
614

Там і досі наші душі,
Наші мрії і серця.
Ми ж буваємо в задумі.
Як [бездушні] два мерця.
8.XI .1908
* 	*
*
І розкрив своє серце закоханий я,
І не чув, і не бачив нічого...
А ти лізла і гнулась, як гнеться змія,
І вп’ялась, обвилася круг його.
Можеш пить мою кров, спокій ран ворушить,
Кидать камені в мук моїх прірву.
Знаєш ти, що не зможу тебе задушить,
Що тебе тільки з серцем я вирву...
15.ХІ.1908
* 	*
*
«Він не любе, він покине...—
Сумувала ти.—
Бо в собі я сил не маю,
А в житті — мети».
Ми неслись з тобою в небі...
Зирк—і він скака...
І з-під хмар ти закричала:
«Що то за блоха?»
Піднімаємось ми вище,
Меншає земля.
«То не він, бува, чорніє?»—
Усміхаюсь я.
«Це вже жарти, мій соколе,
І фантазії плід...
Там сиділа, мабуть, муха
І лишила слід».
1908
615

* *
*
Нехай тобі минуле наше
В весняні ночі не встає
І в сон з-під тріснутої чаші
Отрути чорної не ллє.
Забудь його, мене не згадуй...
Живи, втішайся, допивай,
Хвилин плитких ти не пригадуй
І вороття їх не чекай.
Коли ж від стум
Намучиться душа твоя,
Не плач... Я тим уже не стану,
Ким був колись для тебе я.
17.XH.1908
* 	*
*
Тебе я більше не шукаю,
Ти мов для мене нежива,
Хоч, може, в серці я ховаю
І образ твій, і всі твої слова.
О, як бальзам кривавій рані,
Твої слова душі моїй...
І вічно в холоді, в тумані
Вони бринітимуть: о милий мій...
Любить тебе мені несила,
Признанням серця ти не край:
Друга його давно розбила,
Друга його намучила украй.
Тобі, тобі й малого досить?!
Ти, як голубка, ніжна вся...
Але душа моя голосить
В палких кігтях тернового вінця...
616

Не клич! Бо крик несамовитий
Розвіє сни твої навік...
Постій — стомлюсь, в борні розбитий,
Я сам прийду, впаду до ніг твоїх.
1908
* 	*
*
Іди собі, іди, не оглядайся,
Іди... Тепер не треба втішних слів...
Я маю досить сил... Життя коротке,
Воно біжить і доганяє смерть.
Ось і прожито вік... Як сон приснився:
Початок радісний — гіркий кінець...
Нічого це... Життя коротке,
Уже мені могилу рить пішли.
Так... рийте глибше, глибше,
Ви знаєте: я хочу забуття,
Ніщо мені нехай не шкоде спати:
Ні шум дерев, ні людські голоси.
Я вік прожив, прожив свій вік, і досить,
Не хочу я, щоб навіть снився сон мені.
Він болі викличе і спогади розбуде...
Так глибше ще, ще глибше... Що, готово?!
1908
* 	*
*
І сонне знов життя пливе,
Слабе,— не стримує, не зве...
Туманний день... нудьга безкрая...
І дум осінніх сіра зграя...
[1908]
617

* 	*
*
Вік» цвинтар народний спить,
І пусто серед нього...
До бою пташка продзвенить —
І знов не чуть нічого.
Чекай! Зблисне колись Перун —
Мільйони труб заграють,
Мерці піднімуться із трун
І косами замають.
іт
* 	*
*
В сльозах твої небесні очі,
І ти сама, як янгол на землі.
Прийми мою молитву «люту,
Уклони набожні мої.
Нехай Господь на промінь златннй
Накине жемчуг сліз твоїх
І серце, змучене землею,
Приспить в святих руках своїх.
Прости мене, Пречиста Діво,
За кожну краплю чистих сліз,
Що я тебе з землі брудної
У рай небесний не відніс.
1908
А може, я тебе шукаю,
І не знайду, і не знайду,
І серце в тернах розриваю,
І все кудись лісами йду...
61*

І... може, й ти, в журбі схилившись,
Не спиш вже декілька ночей
І ловиш, хусткою закрившись,
Гарячі жемчуги очей...
1908
* 	*
*
Туди, де сонце погасає,
Туди, в позлочену блакить,
На крилах радості піднявшись,
На крилах долі полетіть.
А тут... а тут — усе покинуть,
Усе минуле залишить.
І там або в проміннях згинуть,
Або воскреснути і жить.
2. VI.1908
1909
* 	*
*
Голосе серце, сльози ллє...
Чого ж ти, серденько моє?
Минуле щастя пригадало,
А жалю-болю не приспало.
Приспи свій біль, приспи і жаль,
І потім линь в (змаяливу] даль.
«Ой раде б я муку весь вік колихати,
Ой раде б я болі і жалі приспати,
Так впились в мене, як чорні гадюки,
Неприспані болі, незабуті муки.
Ой уп'ялись гадюки у глибоку рану
І сичать про щастя, про мою кохану».
1.1.1909
619

* *
♦
Мовчить, дрімає літня ніч,
Ніде не чуть ні звука.
І в серці тихше і ніжніш —
Моя любов і мука.
Прийди, засвічені зірки,
На стежку впали тіні,
І тут не діждуться квітки
І співи солов’їні.
Нема тебе — сумує ліс,
Вгорі чорніють хмари,
На квіти впали роси сліз,
З пітьми встають примари.
12.1.1909
* 	*
*
Повірили в мрії і сон золотий,
Повірили в щастя каштани,
І бризнули кров’ю на цвіт молодий,
І сонцю підставили рани.
Даремно! Глузує, пече їх мороз,
Од сміху вітри завмирають.
Регочуться хмари до болю, до сльоз,—
У корчах каштани конають.
13.Х. 1909
* 	*
*
Над чим задумалась ти так,
Куди твої вп’ялися очі,
І де блукаєш ти впотьмах,
І де твої думки дівочі?..
Чи на степах,
Чи на лугах,
620

Чи в сяйві ночі голубої,
Чи в хвилях пісні чарівної?!
Пригляньсь: в душі моїй — квітки,
Квітки любові розцвітають
І в снах розквітлі головки
У морі місячнім купають.
О, 	придивись,
О, 	прихились,
Це серце, хвилями розбите,
Ще може відблиск не відбити.
Це серце, кинуте, як птах,
В безодні мук, в пустелю ночі,
Летить і дивиться в сльозах,
І в щасті крилами тріпоче.
Співа, співа...
Лови слова,
Схились ти ж вперше в сю хвилину,—
Почуєш пісню лебедину.
31.1.1909
* 	*
*
Проснулось серце! То зомліє,
То дивним цвітом розцвіте,
То втоне в сяєві надії,
То в хвилі розпачу впаде.
В серпанках образи літають,—
То сльози ллють, то сиплють сміх...
Даремно руки їх хапають,—
Прудкіші думки — крила їх.
Ось лине дівчина прекрасна,
В сльозах, в... залізному вінку,
І віддає, смутна й нещасна,
Криваве серце козаку.
621

Вп’ялися в не! гострі очі...
її ж давно вже там нема,—
Там дід старий ланцюг волоче
І хрест на плечі підніма.
Десь дзвони б’ють... гукають люде,
І хмари блискають в огні...
Зника мара... Хтось б’є у груди,
А груди... груди кам’яні.
І знов нове... Хвилює нива...
Як вулик, ярмарок гуде,
І полем дівчина щаслива
Із цвітом папороті йде.
Проснулось сонце... Тоне, мліє,
Умре і знову ожива.
І для пісень журби й надії
Людські пригадує слова.
1909
* 	*
*
Теплом і ясністю душа моя повита...
В обіймах ніжності душа моя.
І срібна ніч, серпанками прикрита,
Дріма і слуха солов’я.
І зараз так хотілося б мені любові,
Незнаних ласк, нечутих слів...
А нам дзвеніли б співи соловйові,
І казку б сад нам шелестів.
Прийди! Візьми моє гаряче чоло,
Скажи крізь сон, що любиш, що моя...
Весняна ніч розкинулась навколо,
Дріма і слуха солов’я.
1909
622

* 	*
Ти смутна — і я сумую,
Ти весела — я сміюсь,
І співаю, і жартую,
І нічого не боюсь.
Ти, як сонце! Сонце гляне,
Кине усміхи землі,—
І розвіялись тумани,
Зникли зморшки на чолі.
4. 	V .1909
* 	*
♦
Я радію, як мати дитині своїй,
Тій, що «мамо» уперше промовила їй...
Мати дивиться, [мліє, вмирає],
А сльоза за сльозою збігає.
О 	народе! Самотній, німий сирота,
Без ім’я, без кутка, на грудях без хреста,
Я радію тобі, як дитині,—
«Мати» й ти проказав Україні.
3.IV .1909
* 	*
*
Невже це ті дерева голі,
Що спали зиму без надій,
Цвітуть, колишуться поволі
І сиплють цвіту білий рій?..
Невже боги з вітрами грають,
Сміються сонцю і весні,
І землю радісно квітчають,
І сиплють шуми голосні?..
623

І ти, о краю мій неволі,
Колись засяєш, зацвітеш
І всіх країн пекучі болі
Піснями вільними уймеш.
3.VI. 1909
* 	*
*
Потоптав її, билину,
І жбурнув в смердючий став,
А тепер з її сестрою
Безтурботно жити став.
Скільки ж ще овечок бідних
Загубив він на віку?
Годі! Вівці б’ють поклони
Похотливому вовку.
Навіть та, яка в дитинстві
Сяла в серденьку моїм,
Цілий вік йому молилась
І лизала [бруд] на їм.
28.IV.1909
* 	*
*
Хай струни стануть крем’яними,
Лучок — стальним,
Нехай мої удари крешуть
Вогонь і дим.
Співати, скаржитись — ганебно!
Не в цім життя!
Кругом нікчемності на мене
Метуть сміття.
Вампіри кров сосуть із тіла,
А я мовчу...
Вдар, лупе 1 мій, а я ногами
їх розтопчу.
28.IV.I909
1 Грабіжник.
624

* *
♦
Немає сил ні вірити, ні йти...
Кругом не ніч — якась безодня...
І згасло сяєво мети,
І важко спить душа народня.
Ще йти і йти... уже несила
Будить ці привиди страшні...
А що, як край — лише могила,
І люде в нім — мерці одні.
15.У.1909
* 	*
*
Сад і квітне, і пахтить,
Листя в квітах шелестить...
Груша віти розпустила...
Я ж не чую, я ж не бачу...
Ні! Якась незрима сила
Стисла голову гарячу,
Чорним очі затулила
І кудись веде й сичить...
«Будеш ще її любить?
Чув, що люба говорила:
«Я його і не любила...»
Сад сміється і шумить,
Пісня радісно дзвенить...
Все сміється, все співає...
В мене ж в серці гнів клекоче,
Помста руки простягає,
Хтось бадьорить, хтось пророче,
Хтось за мене шаблю точе,
Хтось вітає, хтось співає...
Гей, нащо тобі любов!
Вийми шаблю, хоругов
І борися до загину
За покривджену країну.
28.IV.I909
625

* 	♦
♦
Прийди, схопи мене і вирви
Із моря смутку і нудьги,—
Зламав я керму в хвилях прірви
І стратив милі береги.
Я кинув весла, впав в розпуку,
Учадів смородом води...
Прийди, візьми мене за руку
І в край щасливий поведи.
Літа пливуть... життя минає...
0 ти, кому я дорогий,
Поглянь, як серце мука крає,
Як точать будні мозок мій.
Прийди, заглянь душею в очі —
1 зрячим я, сліпий, зроблюсь,
І в мене сила захлюпоче,
І я з життям ще поборюсь.
2. 	V .1909
* 	*
*
Пролинуть їх міщанські дні,
Смердячий рот їм смерть зав’яже,
І камінь нерухомий ляже
На їхні груди кам’яні.
Вони, бездушні і сліпі/
Раби панів, юрби офіри,
Кричали, вірили без віри
І йшли слухняно по тропі.
З пером і папером в руках
Кудись неслись гусині зграї
І на життя, як попугаї,
Могли кричать лише: «Дурак!»
626

А збоку їх цвіли поля,
Річки і струмені шуміли,
Страждали, прагнули, не сміли,
І повно дихала земля.
І.V.1909
* 	*
*
Минають дні солодким сном...
Солодкий сон ясний, глибокий...
Душа обвіяна теплом,
В душі тепло, примир’я, спокій...
Вона, як янгол на землі...
Мовчить, очей не зводить з мене
І мов заснула на крилі.
Завіса... Сяєво земне...
А п’ю я з уст чиїхсь нектар...
Аж ось її уже немає...
І чад зника казкових чар,
І серце рани розкриває.
В туманах спогади летять,
Приносять муки пережиті,
І струни порвані тремтять,
І стогнуть помисли розбиті.
І ось вона... задумана, смутна,
Хова свої важкі зітхання,
Стоїть [тихенько], мовчазна,
Уся — [задума], вся — питання.
Немов зів’ялими над раєм,
І нам було б умерти слід...
А ми остались і блукаєм,
І журно дивимось на світ.
[1909]
627

*
Раз прийшла Церера 1 вранці
І Еолу 2 каже так:
«Всі мої щасливі бранці,
Всі раби мої в квітках...
П’ють кохання насолоду,
П’ють повітря, сонце п’ють,
Хвалять Бога і. природу
І життю поклони б’ють...
Ой повій, повій, Еоле,
З ними весело пограйсь,
Похитай гілля поволі,
Пожартуй і покохайсь».
Сиплють квіти розкіш цвіту,
Стогнуть тяжко, вагітні,
І не раді уже світу,
Сонцю, Богу і весні.
А Церера із Еолом
Грають в фільку з пітним чолом,
Глянуть часом на квітки —
І сміються в кулаки.
7 УЛ909
* 	*
*
«Розкажи нам, розкажи нам»,—
Діти просять і кричать,
І за поворот за мною
В поле весело біжать.
Рвуть квітки, їдять козельки,
Ловлять мушок золотих.
Хтось джмеля у шапці трусе
І лякає ним малих.
Церера у римській міфології богиня
землеробства і родючості.
* Еол — у грецькій міфології володар вітрів.
628

«Розкажи нам, заспівай нам»,—
Діти жалібно кричать
І між сизими житами
В полі весело біжать.
«Ой я рад вам, милі діти,
Казку-пісню заспівать,
Так слова мої прибиті
І уста мої мовчать».
Скачуть привиди криваві,
Б’ються в серці, в голові,
Як в рубінах квіти...
Червоніють у крові.
Ви не бачите, незрячі,
Ви не чуєте, глухі,
Хто це так голосе-плаче...
Ах, навіщо мене мати
Породила на сей світ.
Краще б каменем лежати,
Ніж носить [кривавий] цвіт.
Може, знаєте ви ліки?
Я сходив усі поля...
Грайтесь, бігайте, каліки,
Може, знайдуться зілля.
Щось болить душа у мене...
Пройде... пройде... це я так.
Грайтесь, лагідно-зелене
Поле стелеться в квітках.
Грайтесь, діти, пийте вроду...
Щастя ж хтось сховав в річках.
Коли що... всі зразу в воду...
Пройде... пройде... це я так.
23-25.V. 1909
629

Прокинувсь я в волошках польових.
Лежу, дивлюсь і сам не знаю,
Чи я на ліжку серед них,
Чи десь під житом спочиваю.
Дивлюсь: кімнати... вдома я...
0 так! Тепер я розумію:
Це ти розкидала квітки
1 принесла мені надію.
Лежу... й мені чомусь здається все,
Що так колись у казці рано
Мені хтось щастя принесе
І всипе ним мене неждано.
29. 	V. 1909
* 	*
*
Він все ішов, ішов в негоду,
З високим прапором в руках,
І нас він кликав до народу,
А ми сиділи по кутках.
Він все віддав: надію, спокій,
Здоров’я, молодість, життя...
І склав на жертвенник високий
І кров, і силу, і чуття.
І ось в сухотах він вмирає...
Як свічка, журно гасне він...
Скоріш! Хто серце в грудях має,
За кров його віддать уклін.
5. VI. 1909
630

* *
*
Пішла... Ні відгуку, ні погляду, ні слова...
Хвилинна зустріч — і кінець.
Усмішка сонячна, конвалія майова,
І дзвони бою двох сердець.
І як шукать? Куди в пітьмі ступали ніжки?..
І слід її чи стежка зберегла?..
Погасла враз, як сонячна усмішка,
Як ніжна квітка, нагло одцвіла.
13.XI.1909
* 	*
*
Розквітла ти і всіх зачарувала,
І стала мукою і сном.
Ти вільно поглядом спитала,
Пішла, всміхаючись, з рабом.
Розквітла ти, щоб всіх зачарувати,
Любити ж — тільки одного,
І в нім однім від [гуку) не послати
На крилах розпачу свого.
[1909]
* 	*
*
Коли палаю я в огні думок,
в полоні мук,
коли мій дух
реве і рветься із щемок,
тебе, мій раю,
я минаю.
Коли ж впаду, знесилений, в борбі,
зітхну я по тобі
і пожалкую,
631

що стратив зорю провідную,
і враз останній я
скажу твоє ім’я.
27.XI.1909
* 	*
*
Не любиш ти, знущаєшся, глузуєш,
Зітханням, сміхом [звеш],
Кажу що-небудь — ти не чуєш,
Зову — а ти з другим ідеш.
Чому ж, як стрінувшись зо мною,.
Ти мов замислена стоїш
І з різнобарвною юрбою
Говориш тихше і смутніш.
1909
* 	*
*
Підбитий кулею зневір’я і розпуки,
Я впав і пісню обірвав,
А ви взяли свічки, лопати в руки,
І кожен з вас «одходку» прочитав...
Ні, ні! Недарма серце в грудях розривалось,
Живе пеклося на огні,
І поки крові ще краплина хоч осталась,
Не вмерти мертвому мені.
Вина мені! Квіток і кобзу злотострунну!
[1909]
* 	*
*
0 Україно-мати! Зглянься, заспокой,
Розвій мою страшну розпуку
1 знову вірою озброй,
І поведи мене на муку.
632

Хто ти? Таємна, мовчазна...
Коли невольниця-орлиця,—
Рука моя міцна, як криця,
Ніколи стоми не зазна.
Коли ж міщанка ти, повія під серпанком,
Я проклену тебе, як син,
Що вгледів матір в час один
Бродягою п’яною попід ганком.
Прокльони кину я тобі
І сам умру як син, що матір
Не може бачити в ганьбі...
1.VIII. 1909
* 	*
*
В туманах тоне Божий світ,
Закриті млою далі,
Погасли усміхи небес,
Лежать квітки зів’ялі.
В безчесті в’яне цвіт сердець,
Безсилі гаснуть думи,
Сини гуляють по шинках,
Батьки сидять в задумі.
1909
* 	*
*
Голубка моя і марніє, і в’яне,
І сохне, як квітка, від сліз,
Я руки ламаю, ходжу і блукаю,
І ліки відшукую скрізь.
І часом, коли я стою на бескетті
І в чорну безодню дивлюсь,
Хтось має рукою і зве за собою,
І я мимоволі хилюсь.
633

І зве, і шепоче: «Скоріше за мною,
І мила не буде тужить...»
Утішиться мила: тут хусточка біла
На дні сього яру лежить.
1909
* 	*
*
О, 	як я вірити б хотів.
Що довга ніч минає,
Що наше сонце з-за віків
Побідно випливає.
І хай весни іще не чуть,
Брати, не біймось снігу!..
Хай тільки струмні потечуть —
І Дніпр розірве кригу.
1909
* 	*
*
Тихо! Як тихо у лісі!., ні звуку...
Наче і серце приспало розпуку,
В стомі заснуло само над колискою,
Снів золотих оповитеє низкою.
Ні! Щось у лісі вітри зашуміли,
Вдарили в груди, в серце влетіли.
Злякана мука знялася, схопилася,—
Впала колиска і, впавши, розбилася.
1909
* 	*
*
Ми божевільні. Із мертвого моря
Викинув хтось нас на берег для горя.
З лірами ходимо ми по містах,
Родимо сміх, здивування і жах.
634

Ні, нам не жити, ми вмерли навіки,
Ми перехожі, сліпці і каліки,
Ми ідемо і співаєм вві сні
Мертвого моря тужливі пісні.
Наша вітчизна, наша країна —
Труп недотлілий, сумна домовина.
Дайте на неї нам кинуть квіток,
Дайте останній забити гвіздок.
Вмерти б, але ми примушені жити,
Грати на кобзі, {тим] і тужити.
В море б! Ах!., там, на зеленому дні,
[Жде нас лиш Бог на коні].
Тисячі лицарів з славної Січі
Згадують славні походи і січі.
Скрипки голосять і бубни гудуть:
Нас [на весіллі] на похорон ждуть.
1909
* 	*
*
На вулиці між панською юрбою
Селянка-дівчина з коромислом іде —
Керсетка, плахта, черевички,
На голові вінок цвіте.
Чужа усім, звертає всіх увагу...
Одні говорять: «Так ходили всі колись...»
Другий всміхнувсь: «Дикунка чисто...»
А третій: «Е, уже перевелись!»
Перевелася, так... О дівчино-голубко,
Окрасо бідної моєї сторони,
Іди собі дорогою своєю.
Нехай знущаються вони.
Іди, ти не одна... Не бійся глуму,
З тобою я і спільники мої,—
Брати тобі по крові, по народу,
Сини і слуги рідної землі.
635

Не вмерли ми, закопані в могилу,
У нас душа скривавлена жива,
Ми всі одягнемось у любеє убрання,
Згадаємо усі слова...
Ми потай з цвинтаря пішли на верховіття,
І не злякали нас ні кручі, ні вітри.
Нам так хотілося набратись сонця
І понести у ваші хутори.
Ми вже спускаємось. Стрівайте нас з піснями,
Виходьте всі — старі й малі...
Ми вам брати і спільники до скону
І вірні слуги рідної землі.
[28.VI1.1909)
* 	*
*
Іде він, згорблений хрестом,
Іде, осміяний юрбою:
«Куди ти йдеш таким орлом?
Хоча б горба не брав з собою!»
«Тю-тю! погляньте»,— плаче він...
Нагнувсь, бере каміння в руку
І кида ним в розбитий дзвін,
І прислухається до звуку.
Ха-ха! Бабехнув на пісок!..
Блага когось в словах дитячих.
Дивіться — вирвав черепок
І притулив до уст гарячих.
Ха-ха! Мерщій за ним!
Шкода, що всі на праці люде,
А щоб потішитись з дурним,
І сміючись, порвали б груди.
Вернувсь, вернувсь... стоїть, мовчить...
Пішов... до нашої в’язниці,
Розсердився! Тремтить, кричить,
І очі сиплють блискавиці.
636

Ха-ха! Ви знаєте його?!
Чия стояла тут хатинка?!.
Лама замок! Ого! Ого!
Гляди — надірветься печінка!
Зламав! Зламав! Замок зламав!
Пора, пора його забрати.
Чи хтось [у] муках гасло дав,
І в вікнах хтось ламає грати.
Взяли скрутили вартові.
«Пустіть, зоставте! Кате! Годі!»
Ага, заюшився в крові,
У нас цей метод у природі.
І він за гратами стоїть...
А з Сходу хмара наступає,
І голос Господа гримить,
І полохливо хтось тікає.
1909
* 	*
*
По саду, по темнім гаю
Цілий день блукаю я.
Все ходжу, дивлюсь, гукаю:
«Де ти, доленько моя?
Де знайти тебе, незнану:
Чи на горах, чи в ярах,
Чи під крилами туману,
Чи між травами в степах?..»
А щасливий день сміється,
Тоне в тисячах пісень.
Луг зелений... річка в’ється...
Квіти бузу і вишень...
Буз!.. Ага! Колись у бузі
Щастя дівчина знайшла.
Йшла смутна, в сльозах і в тузі
І, 	співаючи, пішла...
637

Я зірвав квіток без міри,
Я не можу відшукать:
Три, чотири, три, чотири —
Де ти щастя, де ти п’ять?
А щасливий день сміється,
Тоне в тисячах пісень.
Луг зелений... річка в’ється...
Квіти бузу і вишень...
1909
* 	♦
*
Круг мене голуби літали,
Були зі мною цілі дні,
Широкий шлях пророкували,
Клялися в вірності мені.
0 любі друзі! Вірю вам!
Без дужих вас — я дужий сам.
В борбі нерівній я знесилів,
Знамено випустив з руки,
І дух мій вільний обезкрилів,
Круг мене носяться круки...
1 в серце вп’явсь найбільший крук,
Найбільший крук — найближчий друг.
1909
* 	*
*
Замовкли струни і мовчать,
Припала пилом ліра злотна,
І стала в’януть і вмирать
В осінній млі душа самотна.
Я труп, і ти пісень не жди,
І кинь мене, як можеш кинуть.
Я буду жить і тихо гинуть,
А ти в його обійми йди.
638

Кривавій рані не зажить,
Страшної муки не приспати,
Тебе не зможу я простить.
Як і забуть не можу втрати.
Ти плачеш? Любиш? О, не* муч...
Скажи, що ти його забула,
Що ти, йдучи з шалених круч,
Мене ненароком зіпхнула.
Скажи, і струни оживуть,
В орла я нагло обернуся
І дужим клекотом заллюся...
1/909]
• 	*
*
Годі, старці, на других нарікати,
Журно на лірах співати пісні.
Там, де годилось би струни порвати.
Вдаритись грудьми об мури, об грати,
Там ви щось мимрите, наче вві сні.
Вам без відваги, без пориву віри,
Вам не порвати кайданів страшних,
Гляньте, як корчаться ваші «кумири»,
Вами ж затоптані в багнах брудних.
1909
* 	*
*
Горів в його серці огонь золотий,
Кров серця палкого горіла,
І дивная пісня із серця його
По Божому світу летіла..
І пісня співала про волю, красу,
Про молодість, силу, кохання,
Про сонце, що мусить розвіять пітьму,
Про мужні лицарські змагання.
639

І крові не стало, і гаснув огонь,
І падала пісня крилата,
Як падає жовтий осінній листок,
Як пташка, стрілою підтята.
[1909]
* 	*
*
У саду зеленім
Між квіток розкішних
Папороть цвіла.
У саду зеленім
Дівчина незнана
Всю весну жила.
Хто вона і звідки?
Чи селянка просто,
Чи царя дочка?
Хто б сказав напевно!
Ходе просто вбрана,
А краса яка!
І з усього краю
На крилатих конях
Лицарі летять...
З ранку і до ночі
По сухій дорозі
Коні тупотять.
Той везе [привіти],
Той — в очах надію,
Той — скарбницю сліз.
Раз мені здавалось,
Що і я їй вірші
Іскладав і віз.
І один сміється,
А другий у лісі
Плаче на землі,
Третій тільки марив
І ховав всі муки
Від очей її.
[1909]
640

* *
*
Плач, моя кобзо, невтішно ридай,
Рви свої струни останні,
Швидше трагедію власну кінчай,—
Вже на світанні.
Інші співці і музики ідуть,
Іншим столи застилають.
Чуєш, як весело бубни гудуть,
Крики лунають!
Кобзо, вмремо! І в могилу одну
Ляжемо разом навіки.
Вільно припинимо пісню сумну,
Лірники — вбогі каліки.
Той, хто за горами з крилами гнив,
Гриз їх і гриз без надії,
Волею марив і волею жив,—
Кобзо, і нас зрозуміє!
11909\
 1910
* 	*
*
Зустрінемось, хвилину поговорим,
І знов в розлуці дні-літа,
І знов уста закуті горем,
В могилі мрія золота.
Як в’язні ми. Захочуть дати
Нам зустріч в рік єдиний раз,
І ми побачимось крізь грати...
І вартові пильнують нас.
26.1.19 ю
21 О І Олесь, т І
641

Не жаль, що знову чорний піт,
Що все заснуло ще міцніш,
Що скрізь пливуть густі тумани,
Морозить кров, ворушать рани.
Не шкода тих, що спать лягли,
Ще не розцвівши, одцвіли,
А шкода тих, що у могилах
Ще тліють з стрілами у крилах.
19. 11. 1910
* 	*
*
Циганку я спіткав,
Вона розкрила карти.
Про тебе я спитав,
Вона сказала: «Жарти!»
Веселий, сміючись,
Прогнав я геть воріжку...
Воріженько! Вернись!
Верни мою усмішку!
14.11.1910
* 	*
*
І ви нарешті вилізли з печер,
І вгледіли ясні простори,
Степи, поля, моря і гори,
І всю красу людських химер...
І руку людям простягли,
І щось до іх заговорили,
І тисячі могил розрили,
Де і кістки дідів згнили...
Не зрозуміли люде вас,
Чого ви плакати хотіли,
642

А ви й себе не розуміли,
Бо ви мовчали довгий час.
Вперед вас звали... ви не йшли,
Плювали в вас,., ви витирались.
То мов з печерами прощались,
То знову вас вони тягли.
І так ішло, і так плилось,
Аж доки бурі не злетіли,
Усе розкидали, розбили
І перетворили вас у щось.
U6.vil.l9i0]
* 	*
*
Вчора ти спитала в мене
Про любов мою.
Хай весна тобі розкаже,
Як тебе люблю.
Все узнаєш, що захочеш,
Тільки по весні,
Бо безсилі розказати
Всі пісні мої.
І 	/9/0]
* 	#
*
Стою над кручею, жахаюсь і сміюсь,
Кричу, кляну, ридаю і молюсь.
Спокійна тиша навкруги...
О, де ви, друзі-вороги?
Нема, нема... Потік порожніх слів
Шумів, шумів і одшумів...
Недарма віри я не йняв
І вдалині один стояв.
21* 643

Ридання чуть — чиї? О, пізнаю
Голубку, ластівку мою.
0, то вона у сірій млі
Горить, ридає на землі.
/ VII. 1910
* 	*
*
Чорні голови дельфінів
Виринають з хвиль морських,
Поведуть вони очима,—
І не видно знову їх.
Так, здається, темні сили
Часом виглянуть з підків
1, упевнившись в стражданнях,
Знов ідуть в обійми снів.
II.VIII.1910
* 	*
*
В сяйві ночі ллються хвилі
І землі про щось шумлять.
У саду, повиті млою,
Кипариси тихо сплять.
А у море кинув з неба
Місяць стрічку золоту,
Та ніяк з цієї стрічки
Я вже пісні не сплету.
9—10. VI 11.1910
* 	*
*
В дитинстві тебе загубив я
І роки даремно шукав,
Та образ твій в серці моєму,
В думках моїх завжди витав.
644

Тепер ми стріваємось часто,
Ти навіть у мене жила.
Та образ твій так же далеко,
Як ти колись, пташко, була.
27.Х.1910
* 	*
*
Поле застигло у фарбах осінніх,
Пливуть і зникають простори,
Островом де-не-де гай зеленіє,
Далі тумани та гори...
Коні пасуться, тягнуться валки,
Озимина, мов розкинутий килим...
Чорні, як вугіль, круки по дорозі...
Хтось у кожусі стоїть чи ступає...
Там же, у місті, як в полі проклятім,
Коримся ми і конаєм у муках,—
Мало для себе, все більше для поля,
Для тихого поля, що в далях зникає.
2.IX. 1910
* 	*
*
Всміхнешся ти — і лине море світла,
Засяє день на личку, на устах.
І ти, як папороть розквітла,
Стоїш, палаючи в лісах.
Піди туди, де стільки мук і лиха,
Де кат — саме життя, де мати — смерть,
І бризни радості і сміха
Із серця, повного ущерть.
17.Х. 1910
645

* *
*
Не тужи над моєю труною.
Не сади на могилі квітки,
Хай на ранах моїх чередою
Тихо лазять слизькі хробаки.
Не тужи надо мною, підбитим,
Не біжи мені кров зупинить.
Дай всім [п'явкам] вуста притулить,
їм, гарячою кров'ю налитим.
Не іди, не відшукуй могили,
Хай дрижать мої співи палкі.
В мене хватить ще змоги і сили
Заплювати їм морди гидкі.
23.XJ.I9J0
* 	*
♦
Думаю про тебе. Бачу, моя мила,
Мабуть, свої мрії вільно розпустила,
І, 	розкривши очі, дивишся в простори,
Де буяє щастя необмежне море.
Думаєш про мене, але, бідна пташко,
Коли б знать могла ти, як на серці важко,
Як стою я зараз близько од безодні,
Ти б сама із кручі кинулась сьогодні.
21.X. /0 Ю
* 	*
*
В часи весни, коли птахи співають
І вся земля, як рай, цвіте,
З своїх печер гадюки виповзають
На свято чисте і святе.
646

0 друже мій! Нехай живуть гадюки
1 нашу кров із серця п’ють...
Колись із наших сліз, із муки
Квітки примир’я розцвітуть.
3.XI 1.1910
* 	*
*
Полюбила, покохала
І осліпла з того дня.
В ліс пішла, і з того часу
В лісі ходиш навмання.
Цілий світ погас для тебе,
Цілий світ — порожній звук.
Ти гориш — і не згоряєш
У пожежі власних мук.
Ти ідеш, шукаєш бузу
І загадуєш про те,
Чи тебе він справді любить...
Любить... серце золоте.
Він далеко, він з другою.
Він другій сітки плете,
А у тебе запеклося
Кров'ю «серце золоте».
28.ХІІ.І910
* 	*
*
Із струн моїх летить ридання,
Летить в простори світові.
Із сліз тремтячих — їх убрання,
І сльози щирі — із крові.
Летять вони, малі й великі,
Несуть на крилах смерть людську,
Летять в степи, в пустелі ДИКІ
І умирають на піску.
1910
647

* *
♦
Дня я мову не люблю,
Я кохаю ніч-циганку,
І од вечора до ранку
З нею щастя я кую.
Чом циганка вся моя
І чому її кохаю?..
Я не знаю, я не знаю...
Певно, білий циган я.
16.11.1910
* 	*
*
Після дикоі оргії-ночі,
Що провів я в даремній борбі,
В каятті я молюся тобі!
0 [нетеплее] серце жіноче!
З першим променем в сизих хмарках
В мене сльози на п’яних очах,
А на серці — жалі невимовні...
1 минаю я келихи повні,
Сміх, і голос, і звуки пісень,
І молюсь, і молюсь день у день.
О, не кидай каміння докору,
Низько голову й так я хилю.
Ти ж бо бачиш і муку мою,
І в душі усю ніч непрозору.
Ти ж бо чуєш моє голосіння,
Бачиш храмів розбитих каміння...
І (одурену] віру мою,
І як низько я чоло хилю.
22.111.1910
648

* *
*
Тобі хотілось сліз моїх,
І я сміявся...
А я сміявся через них
І в сміх ховався.
Тобі хотілося квіток
І слів признання,
А я, упавши на пісок,
Душив ридання.
17.IV.19I0
Б. ГРІНЧЄНКОВІ
Із хмари білої чайок,
Що понад озером шуміли,
Одна упала на ставок,
І смерть, як крук, її вхопила...
І плач понісся навкруги...
Страшні ридання над труною...
І вкрили чайки береги,
Прибиті втратою тяжкою,
А в мент умерлої надії
Родились в гніздах молодії.
Весела, вільна і ясна
Сміялась хвиля і котилась,
Та скеля дужа і міцна,—
І об граніт вона розбилась.
І схвилювалось в нетрях море,
І загуділи голоси:
Ми не угледимо простори,
Ми не побачимо краси...
В розпуці море в груди било
І в хвилях сяло і кипіло,
[І в муках море хвиль ридало,
Нова труна... нова могила].
28.IV.1910
649

* 	*
Душа в росі тривожних сліз,
Душа тріпоче у чеканні
Незнаних бур, незнаних гріз,
Душа не диха в запитанні,
І так непевно, тихо скрізь.
І ідо назустріч їй іде?
Я знаю: грім пошле удари,
Але вгорі крізь чорні хмари
Сміється сонце золоте,
І рій надій нових гуде!
21.Х.1910
* 	*
*
Щасливий той, хто в час весни
Ловив в житті рожеві сни,
Чий спів лунав, гримів з громами,
Гудів, шумів, дзвенів з лісами.
Нещасний той, хто [долі] злій
Віддав всі роки молоді,
Хто ніс, як хрест, єдину думу,
Не чув ні голосу, ні шуму...
О, той щасливий, хто красі
Віддав літа і сили всі...
[1910]
* 	*
*
Не любила, не любила —
Знаю, знаю я...
Ах, навіщо ж я повірив
Співам солов’я.
Обдурили мене в ту ніч,
Мабуть, солов’ї...
Мабуть, ти й не цілувала
І уста мої.
650

Мабуть, сон мені приснився
І тебе приніс,
І ще й досі очі мокрі
Від щасливих сліз.
29. 	V .1910
* 	*
*
Буря наблизилась... море шумить.
Море шумує, як келих вина,
Море схвильоване гнівом до дна,
Гнівом і помстою злою кипить.
Кинув я весла... Мій човен в огні...
Знай, що тебе не боюся, життя.
Вірю, що вирвеш ти серце моє,
Але не вирвеш ти слів каяття.
Червень, 1910
* 	*
*
В країнах теплих, полудневих
Злітає дощ із хмар рожевих,
І переймають на путі
Його проміння золоті.
В країнах теплих дике море
До вас співає і говоре,
І в різних шатах кожну мить
Цвіте, щоб вас заворожить.
В країнах теплих, полудневих,
Як брав я в сонця мрІД рожевих...
[1910]
651

* 	♦
♦
У містах блищать будинки,
Бігають машини,
Як удень, там світло, ясно
Всякої години.
Все пани та пані ходять
Ось в якім убранні,
Не второпаєш нічого
В їхнім гелготанні.
І не дивляться на тебе,
Пройдуть і не глянуть.
Ой, колись і в нашій долі
Кращі дні настануть.
Заблищать і в нас будинки,
Загудуть машини,
І своїм життям заб’ється
Серце України.
І засяє сонце правди
В небі і над нами,
І всі люде у нас стануть
Рівними братами.
tl.XH.1910
* 	*
*
Поховали багатого пана
Рядом з мужиком.
Лежать вони в могилі,
Лежать і гниють.
«Ой Іване, Іване,—
Каже пан.—
Швидко суд настане,
Коли б більше гнить.
652

Що скажу я Богу
Про свої гріхи...
Ой горіти ж мені вічно
В пеклі та смолі».
А Іван до його:
«Коли б швидше жить
Та угледіть Бога...
Ох, я жду свого!
Ну, зустрінусь з ним я,
Громом прогримлю:
Де ж та правда в світі?!.
Ех ти, Боже, пан!»
2.ХІІ.1910
* 	*
*
Коли подумаю, яка неправда в світі,
Як тяжко-важко всім в нім жить,
Од муки серце заболить.
А світ... а світ такий широкий,
І сяє сонце всім одно,
І Бог звелів любить давно.
5.Х/1. [1910]
♦ 	*
*
Із дна свого серця я ліру дістав,
Що Бог мені раз серед темряви дав,
І вдарив по струнах кривавих II,
Як грім, покотились би співи мої...
Але не кажи. Я стомився в борні
І хочу лежати спокійно в труні...
Ти чуєш: хтось теше мені домовину...
А я прислухаюсь, дивлюся і гину.
15. V. 1910
653

* *
*
Розлука навіки... Нічого... Дарма...
Весна одлетіла... Настала зима...
Нічого, нічого! Я згоден конати
І правду страшну, як могила, прийняти.
Ти дай мені віри... І тихо навій
Мені злотокрилих і сонячних мрій,—
Що всі мої муки тобі не байдужі,
Що скажеш колись ти: «Мій брате, мій друже...»
15.У.1910
* 	*
*
Молюсь, твою благословляю вроду,
Кляну її, себе і все життя.
Кляну, кохаю в муках каяття.
Моя душа — як море у негоду,—
Не розберусь в хаосі почуття.
У громі, реві хвиль бурхливих
Я чую дивні голоси,
Як журний відгук днів зрадливих,
Як стогін хижої краси.
Ось хвиля зла, несамовита
Гримить прокльони без кінця,
Друга — як ластівка підбита —
Впилась очима у стрільця.
А там нові заллються хвилі:
Смарагд, блакить, агат — краса!
А в хвилях знову очі милі,
Твоя розпущена коса.
Блакить очей — смарагд зелений,
Агат коси — погасло все.
Бурхливий вал, як звір скажений,
Біжить на них і смерть несе,
А щось про щастя незабутне
Крізь сон розказує казки...
Десь ніжно-ніжно дзвонять лютні,
Сміються жалібно пісні.
Ні-ні! Забуть тебе навіки,
654

В путі зустрівшись, обійти,
Знайти в самій образі ліки
І другу в спогадах знайти.
Гриміть же ви сильніше, хвилі,
Для скарг і жалю я оглух,
І звуки ніжно-полохливі
Уже не вловлює мій слух.
3. 	VI. 1910
* 	*
♦
Лежу, простертий* на землі,
Розчав мене... розчав йогою.
Оолюй, забудь усі жалі —
Так, винен я перед тобою...
Оплюй, забудь і прокляни,
Найди собі когось другого,
Твоєї пізньої весни
Ще досить цвіту молодого.
Розчав, але не докоряй,
Докори — мука нестерпима.
Каміння, стріли, бруд шпурляй,
Не мучся ніжними очима.
Мовчи... Бо я захочу знов
Садів, і сонця, і блакиті,
І розіллю останню кров,
І лотопчу останні квіти.
2УII. 1910
НА ДВІРЦЮ
Прийшла, прибігла, прилетіла,
Жалобу скинула свою,
І вся дивилась і тремтіла,
І говорила вся: «Люблю».
655

А він з другою йшов під руку,
Шукав очима свій вагон,
Сміявсь, душив гадюку-муку,
Благословляв колишній сон.
4.1Х.1910
ТРОЯНДА І ТИ
Вона ніщо в порівнянні з тобою.
Коралі уст твоїх ніжніші пелюсток,
І погляд твій впивається стрілою,
Коли я думкою легкою
Торкнусь твоїх очей-квіток.
О, не жартуй, бо я не знаю,
Чи я вже вдруге попрошу...
Боюсь, що я тебе піймаю
І понесу, і заласкаю,
І зацілую, задушу.
18. 	VII. 1910
* 	*
*
Ніщо не радує. Ні небо, ні земля.
Душа намучена до краю.
І я не знаю,
Де щастя мить зазнаю я,
Де спокій я зазнаю...
Душа отруєна, не радує її
Ні ся південна ніч, ні море,
Ні сизі гори,
Ні сі задумливі гаї,
Ні зотліваючі простори.
Душа дріма — і сниться їй
Сира земля, і в ній могила,
Як мати мила,
Що на руці своїй
Приспать дитя зуміла.
9УІ1І.[1910]
656

* *
*
Я знаю вас, нащадки запорожців,
Я вірю вам і низько б’ю чолом!
Дивлюсь на вас і вірою займаюсь,
І б’ю поламаним крилом.
Замкнемся ми, оконниці зачиним,—
І тільки Бог нас чує на землі.
Гудуть, ревуть, як грім, гармати,
Літають блискавки-шаблі.
Про що ми тільки не говорим
І з ким ми тільки не б’ємось?!.
О, як ми палко край свій любим
І як страшенно клянемось.
А вийдем з хати — прості люде,
Мільйони бідні, та й усе.
Йдемо туди, куди нам скажуть,
Куди нас вітер понесе.
А як спитають: «Хто ви, люде?»
«Ми дурні, пане, з слободи...»
«Ви малороси?»—«Бідні, пане,
Б’ємося в лихо із біди».
Ще й шапку скинемо низенько
І свій покажем переляк...
Я знаю вас, нащадки запорожців,
І вірю, вірю, Боже, як!
22.Х. 1910
* 	*
*
Стогнали ми безсилими рабами,
Конали ми в ярмі негод...
А він, гладкий, сміявсь над нами
І бидлом звав окривджений народ.
Але знайшовсь Давид... красою неземною
657

Він Божим янголам рівнявсь,
І серце з кров'ю вогняною
Віддать народу він поклявсь.
І він віддав...
11910)
* 	*
*
Та як весело співати
Тобі, Україно,
Ти ж ніколи не зазнала
Доброї години.
Товкли тебе з усіх боків,
З усієї сили
І хрещені, и нехрещені
Сусідоньки милі.
Та й за віру, за родину,
За правду стояли.
І стояли, не вмирали
В лиху годину:
Вони серцем виливали
[Та й жаль] з тяжкого горя,
їх родивши, степ широкий,
Гей, та Дніпр, та море...
Гей ти, славна Україно,
Славою покрита,
Лютим горем ти, сльозами
Та кров'ю полита...
А ще ж таки над грішним миром
Світити сонце буде,
Сії пісні, сії думи
Не забудьте, люде.
\1910\
 * 	*
♦
Раз весною, раннім ранком
Вітер зерно ніс над полем,
І дивився він навколо,
Де б його на проріст кинуть.
658

Річками кров червона полилась,
Покрилась вся земля димами.
Пророк! Коли тебе нема між нами —
Злети з далеких зір до нас.
Спинись на хмарах, Божий дух,
Блисни очима на руїни,
І хай руки твоєї рух
Землі бенкет кривавий спине.
[1910]
* 	*
*
Надія, як і ти! Сьогодні привітає,
Всміхнеться усміхом весни,
Розкаже казку, заспіває,
Сама приспить, навіє сни...
А завтра вихором прилине,
Одніме все, що принесла,
І одного на човні кине
В бурхливім морі без весла.
І дні ідуть, минають роки,
І вже душа її не жде,
Аж ось гудуть, шумлять потоки —
І 	знов вона весною йде.
Квітками шлях мені встилає,
Нові показує світи,
Віщує долю і втішає...
Веде! Надія, як і ти.
[!9Ю\
 * 	*
*
Хотіти зняти зорі
І 	тихо жити хробаком»
Орлом з приборканим крилом
В натузі і покорі.
659

Ні! Гинути без слова,
Коли ховають груди грім,
Коли у всім краю моїм
Замовкла навіть мова.
Ганебно жити далі!
Ні, ні! [Злечу] я вище хмар
І звідти кинусь в чорний яр
І 	розіб'ю скрижалі.
J3.1X.I910
♦ 	*
*
Прощай! Як мертве місто спить,
Крізь сон горять огні несмілі,
Вони безсилі ‘
Сю ніч осяяти й на мить.
Прощай! Душа моя болить,
Як ніч, над нею скорб чорніє...
Мої надії
Горять, щоб згаснуть через мить.
Прощай... Засни... Я не засну,
Я буду пити келих муки,
Весь жах розлуки
1 поминать свою весну.
2 1. VI.1910
* 	4С
4С
Краса, несказанна краса!
Вогонь очей! Змія — коса,
І 	вся — як сон мій, вся — як тінь
Моїх бажань, моїх хотінь.
Картайте, мучте! Я не міг!
І 	сам себе не переміг,
І 	ввесь віддався мріям-снам,
її очам, її рукам.
660

І 	тільки з нею зрозумів,
Що я не жив, що я не цвів,
Що бив морозами свій цвіт
І 	хмарив день, і грабив світ.
8.ІХ.19Ю
1911
* 	*
♦
Тебе нема... Цвіте весна... одна...
Мов молода без молодого.
І 	хмариться блакить ясна,
І 	усміх сонця золотого.
Зів’янь! Ні, ні! Нехай цвіте вона,
Бо гірш в сто крат була б розлука...
Мені нагадує весна
Тебе, моя любов і мука.
9./К/9//
* 	*
*
Де ти, друже, де ти, вірний,
Де твоє плече?
Я б упав-припав до нього,
Плакав гаряче!
Не питайся! Легше гори
На руках нести,
Ніж на світі собі друга
Вірйого знайти.
31.У.І91І
661

* *
♦
Зневіривсь я. Пішов в безодні
Шукати джерело живе...
Знайшов я камені безводні,
Сміття загальне, світове.
Лежу, горю в пожежі власній.
Ступають люде по мені,
Я в стороні своїй прекрасній,
В проклятій, рабській стороні.
tl.Hl.1911
* 	*
*
Минає все, і все мине...
Не вік тебе пектиме мука,
Колись в душі засне гадюка,
Любов отруєна засне.
Минає все, й весна мине,
Що розцвіла в душі у його...
Якогось вечора смутного
Тебе згада він і зітхне.
І прийде він, і стане знов,
Смутний, німий перед тобою,
І обережною рукою
Торкне отруєну любов.
Та не прокинеться любов,
І попіл зніметься із неї
Колишніх мук душі твоєї
І скаже: «Хто сюди прийшов?»
31.V .1911
662

* *
Я умирав, душа вмирала,
Горів мій мозок у огні.
Ти не прийшла, ти не поклала
Руки на голову мені.
Із 	струн усіх, що арфа мала,
Життя оставило одну.
Ти не прийшла, ти розірвала
Останнюю струну.
4X11.1911
* 	*
*
Він ще задзвонить...
Гауптман
О, він ще задзвонить, мій бідний дзвін,
Загоїть час його криваву рану,
І над колонами руїн
Застогне він
І кине гнів свій і догану.
Застогне він. Я певен, я клянусь:
Застогне серце злотне в дзвоні.
Я з сходів не звалюсь,
Я поборюсь...
Думок моїх закляті коні.
ЗО. VI 1.1911
* 	*
*
Кинув я кобзу. Гри ви не варті,
Вуха в вас довгі і шкура товста.
Жарту вам, сміху! Все для вас в жарті,
Навіть і мрія свята.
663

Посміхи людські! Годі сміятись!
Гляньте: в нарузі уся сторона.
Плакати вчітесь, скорб’ю пройматись,
Битись душею до дна.
30.V1I.1911
* 	*
*
Могила вирита. За мною тільки діло...
А я стою і жду...
Стоять і спільники... чекають,
Що я ось-ось впаду.
А я не падаю. Я стис криваву рану.
Безмірний біль терплю.
В блакитній млі чогось шукаю,
Чиїсь ясні слова ловлю.
І крикнуть хочеться... Закидайте могилу...
За працю я віддам...
Могилу стократ більшу, глибшу
Я викопаю вам.
16.V1II.1911
* 	*
*
Лежить моє перо. Мовчать мої уста.
Болять криваві рани.
А навкруги тумани,
А серед них мої літа,
А на літах кайдани.
Узяти б кобзу золоту,
В останній раз заграти
І глянути крізь грати
На недосягнену мету!
І струни розірвати...
Узяти б знов своє перо,
Вмочити в пекло рани,
664

В огонь зневаги і догани,
І кожне слово, як добро,
Вам кинути, тирани.
Даремна кара і мій гнів,
Ганчірки і чували.
Самі себе вже покарали,
Прийнявши образи батьків
І їх тавро потали.
t2.lX.1911
* 	*
*
Не присягайсь, не падай на коліна;
Не вірю більше я словам.
Для тебе пустка Україна,
А не святий великий храм,
З святою кров’ю на престолі,
З труною рівності і волі.
Не присягайсь, не падай на коліна,
Бо що для тебе Україна?
Розвага, забавка в часи осінні,
Безпечна гра для білих рук.
Тобі в народнім голосінні
Не чути крику власних мук.
23.VI.1911
* 	*
*
Я умираю, я умираю...
Чути вам крик мій, повний відчаю,
Повний звірячої муки.
Люде! Простягую руки...
Руки ламаю!
Я не чекаю спасіння,
Що вам мої голосіння,
Хоч (я вам вірю охоче)
Кажете доброї ночі.
665

Я тепер бачу вже ясно,
Що мене вбило довчасно...
Віра в життя мене вбила,
Ви ж підтяли лише крила.
16.XII.1911
* 	*
*
Лебідонько, що плаваєш в пустині,
Кричиш на озері життя,
Чи чуєш ти з безодні голос,
Мій крик жалю і каяття?
Голубко, зглянься, глянь на мене,
Всмоктались в тіло ланцюги.
Вп'ялись мені гадюки в серце,
Лишили друзі й вороги.
Лебідонько... Дай сили перегризти
Залізо гостре ланцюгів,
Гадюк од серця одірвати,
Забути друзів, ворогів.
О, вір, колись ясної ночі.
Як будеш спати в самоті.
Понад тобою розітнуться
Знайомі струни золоті.
І ледве пісня привітає,
Замре в далекій далині,
Як білий витязь, я прилину
На білосніжному коні.
І силу ту, що буде в грудях,
В твої я груди переллю,
Розів'ю ніч понад тобою
І світлий ранок запалю.
Розкрию я всі рани серця,
Все зрозумію, всім прощу,
Але уже ніколи в світі
Руки твоєї не пущу.
17.V1.19U
666

* *
Як падають влітку з троянд пелюстки,
Так ладала кров з мого серця.
Стояли, дивились злорадно круки
На здобич кривавого герця...
Лежав я самотньо в ганьбі і нарузі,
А десь гомоніли, сміялися друзі.
І може б, умер я, коли б не мій гнів
Припік, як огонь, мої рани.
Повітрям я груди свої напоїв,
Розвіяв смертельні омани,
І тихо пішов я один з своїм горем,
І ліг, і дивився, і плакав над морем.
І став я вслухатись у скарги морські,
В крик чайок, у клекіт орлиний.
О 	серце [у крові], о груди вузькі!
О 	світе, зо мною єдиний!
0 орле, о море, товариші, друзі,
Брати мої, спільники в щасті і тузі.
Сиджу я над морем, сопілку роблю,
Великому сонцю молюся.
Я власнеє серце на сонці спалю
1 з сонцем навіки зіллюся.
А ви, лиходії, а ви, лицеміри,
Шукайте для себе нової офіри.
18. 	VI. 1911
* 	*
*
Як довго ждали ми своєї волі слова,
І ось воно співа, бринить...
Бринить, співає наша мова,
Чарує, тішить і п’янить.
Як довго ждали ми... Уклін чолом народу,
Що рідну мову нам зберіг,
Зберіг в таку страшну негоду,
Коли він сам стоять не міг...
[1911]
667

* *
♦
Побачу? Погано?!.
Почую скрізь, куди не глянеш оком...
Той встав, той ліг і важко спить,—
Життя ж іде невпинним кроком
І не замислиться й на мить.
Мерщій жалю слова і крику!
Мерщій могилу, круки мрій,
І знов під прапори великі
Назустріч зорі золотій!..
Вперед! Плече в плече, рука об руку!
Життя іде — життя не жде!
Під ноги жаль, об землю муку,
Якщо шумує молоде!
16.1.1911
* 	*
*
Сиджу, в столі перебираю...
За все з побожністю берусь:
Ось лист, а чий — і не згадаю...
Ось вірш, покинутий чомусь...
Кому писав я про зітхання,
Про першу зустріч по весні?..
І образ чистий, як [світання],
Встає з могили, як вві сні...
І все, що вмерло разом з нею,—
Природа, люде і любов —
Бринить музикою своєю
І знов мою хвилює кров.
І серце в мене повне цвіту,
І я біліший, ніж сей світ...
Цвіту, молюсь ясному світу:
Я син, а батько в мене — світ!
Але ввійшов хтось і озвався,—
І образ зник... і світ погас...
І знов я мрець...
21.XU.1911
668

Грають в морі між камінням
Розфарбовані промінням
Зграї хвиль живих.
Плещуть, ловляться, тікають,
Лащуть, скелі обнімають,
Ллються через них.
Та мовчать понуро скелі
І на поклики веселі,
І на жарти, і на сміх.
І стоять вони в задумі...
І немає в білім шумі
Втіх на рани їх.
17 VIII.1911
* 	*
*
Музо-голубонько! Людьми ображений,
Холодом, тупістю людською вражений,
Кинув тебе я в труну.
Сам я упав і вмираю під кручею,
Вирвав із серця я силу могучую,
Кинув в свою сторону.
Сестро! Але нас і ті вже образили,
Що перед нами кадили і лазили.
Музо! Вставай з небуття!
Вдарим по струнах з колишньою силою
Піснею-бурею, піснею-хвилею.
Вдаримо в скелі життя!
1911
669

* *
Бризнуло сонце дощами вогняними,—
Сонна земля ожила.
Бризнуло небо піснями весняними:
О, це весна вже прийшла!
Ранні пташки задзвеніли над вітами.
Довше черешня терпіть не змогла,—
Глянула, бризнувши білими квітами:
О, це весна вже прийшла!
Падали квіти з черешні, [прощалися],
Пчілка дзвеніла, фіалка цвіла,
Брості поволі в саду розпускалися:
О, це весна вже була!
17.IV.191I
* 	*
*
В той час, коли від муки і безслав’я
Утік з долин на гори я,
В той час, як привидом блукав я,
Зайшов в яри «Казли-Кая».
Я сів на камінь під сосною,
Замовк мій біль — змія моя...
Весь день, захоплений красою,
Просидів я в «Казли-Кая».
«Казли-Кая»— твоє убрання.
Дивлюсь весь день на тебе я.
Хто винен тут — моє кохання
Чи колір сей «Казли-Кая»?
25.XI1.1911
670

* *
*
Не встигли ще зотліти трупи,
А вже несеться сміх життя —
Бринять-дзвенять веселі струни,
Несуть у душу забуття:
Живи, живи! гори, гори!
Твори, твори!
На віях сльози висихають,
Сміються очі ще в сльозах,—
А в серці вже пташки співають
І солов’ї — десь у низах:
Тьох-тьох, тьох-тьох! киви — ви-ви!
Живи, живи!
І ось ідеш. Стоять могили...
Ну що ж! Хай тихо сплять мерці!
Простять... в грудях буяють сили,
Огнем печуть думки-творці:
Простіть за забуття...
Зови життя!
21.11.1911
* 	*
*
Не зустрінемось з тобою:
Тихий вітер на руках
Смарагдовою тропою
В царство ладу і спокою
Понесе тебе в квітках.
Не зустрінемось веселі:
Вихор крилами орла
Взяв, поніс мене в пустелі
І несе мене на скелі...
Смерть обійми простягла.
2.111.1911, вагон
671

* *
*
Коли зо мною ти — душа моя як арфа...
Твій рух єдиний — і вона
Уже тремтить від дотику повітря,
Уся стривожена до дна.
Коли ж ясних очей твоїх проміння злотне
Торкнеться срібних струн її,
Знімається небесно-дивна пісня
І лине в сонячні краї.
Коли ж нема тебе — душа моя як море,
Кричить вона і в груди б’є.
Як зграї хвиль, на смерть надії розбиває
І на труні їх сльози ллє.
(1911)
* 	*
*
І ви нарешті вилізли з печер,
І одяглись в убрання пишні.
Ніхто й не здумає тепер,
Що це стоять кроти колишні.
Дметеся ви, тріщить аж шкура,
Ваш дух весну у світ несе!
Яка у нас література,
Пісні, наука й інше все!
Замовкніть — жаби із болота!
Замовкніть — із печер кроти!
Убрання вам дала голота,
На світ вас вивели хрести.
11911]
672

* *
*
Не винен ти, що пізно так родився,
Коли народ віки вже спав байдужим сном.
А ти об скелі власним серцем бився
І сон зганяв скривавленим крилом.
Не винен ти, що так родився рано,
Коли не видно ще, де ворог наш, де брат,
Коли всі вороги пісні співають п’яно —
Чужинець, свій і ренегат.
Не винен ти, що ми тебе не чули,
Що голос твій на сірі скелі впав,
Не розбудив в думках минуле,
Нікуди далі не позвав.
Не винен ти... Твій голос ще задзвоне,
І кожний звук його нащадок збереже.
11911]
* 	*
*
Не вір мені, музо! Я друг твій повік!
Нехай я стомився в змаганнях своїх,
Я мертвих живуще..., Я пісню свою
Ночами із крові на серці кую.
Не кидай докорів, мене не клени,
Не скроплюй сльозами моєї труни.
Я плачу... я чую, як хтось по ній ллє,
Гвіздки забиває у серце моє.
О, встану! Дай, музо, спочити мені...
Я впав, я знесилів в кривавій борні...
А друзі і вороги сердець не мали,
Стиха на спокій у могилу поклали.
Не вір ти їм, музо! Вір в силу мою —
Прокинусь, зітхну я й труну розіб’ю,
І демоном стану з мечем у руках,
В очах з блискавками і з громом в устах.
[1911)
22 О. І Олесь, т. 1
673

1912
* 	*
*
М. В. Лисенкові
Умер кобзар, порвались струни,
Замовкли звуки голосні,
Дніпра пороги і перуни,
Співця єдиного пісні.
Як в щемках, серце України,
В сумній жалобі сирота.
Замовк кобзар — співець єдиний,
Розбилась арфа золота.
Вже не почуємо довіку,
Вже не побачимо співця.
О, хто збагне журбу велику,
Якою пройняті серця?!
О 	Дніпре, встань, розбий пороги,
На цілий всесвіт зареви!
О 	краю, скинь вагу знемоги!
О 	земле, груди розірви!
24.Х. 1912
* 	*
*
Смієшся ти, як хвиля в морі,
Як світлий, тихий день весни,
Думки твої, легкі, прозорі,
Снують з життя рожеві сни.
Як жаль тебе! Твоєї віри,
Усіх надій і мрій твоїх,
їх всі потопчуть лицеміри
Для власних забавок, утіх.
674

Ні слова більше... Смійся, пташко!
Всміхайся лихові й журбі,
А я в той час заплачу тяжко
По власній долі, по тобі.
28.IV.1912
* 	*
*
Сміх і плач — два рідні брати,
Що в людей душі живуть.
Сміх — то Каїн, Авель — плач,
Каїн — радість, Авель — сльози
Убиває сльози сміх.
Так було і завжди буде!
Так і мусить бути, так!
Дух людських не хоче пут!
Дух людини тим і дужий,
Що схотів зробитись Богом.
Ти на небі, а я тут.
Вільні... хоч і скуті.
23.V. 1912
* 	*
*
Кобзу! Ліру!
З серця, з мозку ланцюги!
Скільки волі, скільки миру —
Стільки сонця навкруги.
Хмари линуть!
О, 	коли б я міг з землі
Вгору сам себе підкинуть
На небеснім кораблі.
І летіти в самоті
Над землею без мети!
Розкидати тільки квіти
Та привіти золоті.
Бубон, грому!
Мертве серце міцно спить,
22* 675

А його мені самому
Вже до суду не збудить.
Сліз, любові!
Слово правдоньки одно!
Змийте з серця море крові,—
І прокинеться воно.
І всміхнеться!
І, 	як пташка, затремтить...
І щасливий спів поллється,'
І життя благословить.
З.УЛ912
* 	*
*
Тебе сьогодні вже немає,
Та ще квітки твої живі,
І погляд мій тебе шукає,
І тяжко плачуть солов’ї.
Як чайка, думка скрізь літає,
І серце б’ється у огні.
«Тебе сьогодні вже немає»,—
Весь світ проказує мені.
І білий цвіт кудись несе,
Неначе вітра брат мій в горі.
«Тебе нема»,— шепоче все.
Тепер в душі моїй смеркає,
Та захід ще горить в огні.
Тебе сьогодні вже немає —
Та ще квітки цвітуть мені.
15.V. і 912
* 	*
*
Любов, як сонце.
Вона розцвітає, як вогняна
Квітка на темному небі душі,
І розкидає свої золоті пелюстки
В самі найближчі провалля.
676

Любов подібна до руки, яка торкається
Мовчазних струн
Арфи і родить божественну душу симфоній.
Любов подібна до того мага, який
З рівнини робить гори, покриті жагуче білими
Снігами, і обертає їх в безодню.
Любов — пісня небесних духів, яка
Бринить лише раз в людському серці.
Хто не любив, той не був богом...
Висота пізнається падінням.
6.V 111.1912
* 	*
*
Там, на Альпах — орлах білокрилих,
Що підтримують небо святе,
На альпійських гігантах-могилах
ОегШапа поуаііз росте.
На вкраїнських орлах чорнокрилих,
Що упали на рідні поля,
На вкраїнських гігантах-могилах
Вік вікую у темряві я.
Не дивуйся на мене, мій друже,
Що пісень не співаю тепер,
Що на світ я дивлюся байдуже:
Світ для мене й для світу я вмер.
Там, де Альпи несуться орлами
І розкрилюють небо святе,
Там, вгорі, під ясними снігами,
Сепііапа поуаІів росте.
Бризне сонце на цвіт Сепіїапу —
її серце розкрилось до дна,
А насунуться хмари-тумани,
Закриває віночок вона.
Як на Альпах яри — моя рана,
Як завали каміння — думки.
677

Як не люде, хоч ти, Оепіїапа,
Кинь мені на могилу квітки.
На вкраїнських гігантах-могилах
Сонце мла безнадійності вкрила,
1 нікого навколо нема,
Тільки доля моя край могили
Притулилась і плаче німа.
14.11.1912
* 	*
*
Сестро, навколо злість гадюча,
Ім’я моє шматують всі.
А чи відома вам вся мука по красі,
Весь біль і вся нудьга гнітюча?
Казарму з храму ви зробили,
Всі фарби змили з стін,
Замість огнів — пітьма могили
І сум занедбаних руїн.
Душа моя скорботи повна...
Як пташка, рветься з клітки сну,
Чиясь рука і пісня невимовна
Зове її у даль ясну.
І я лечу... Літаю всюди,
Де блисне сонце, там і я.
Та скрізь ті ж самі трупи, люде...
І плаче знов душа моя.
17.11.1912
* 	*
*
Усміхалось сонце, і пташки співали,'
І діброви зеленіли знов,
І весну, здавалось, скелі відчували...
З мертвою душею я по полю йшов.
678

Бачили неначе добре мої очі,
Був неначе усміх в мене на очах,
А душа лежала мертва, в ланцюгах,
І вдивлялась тяжко в вічний морок ночі.
І в мені дзвонили десь погребні дзвони,
Журно били дзвони в сей весняний день.
І замість веселих, радісних пісень
Забриніли в мене на устах прокльони
18.11.1912
* 	*
♦
Cogito ergo sum —
Думаю — значить існую...
Ох, не існую — вікую
Вік свій під попелом дум.
Ох, чи під попелом дум?
В полум’ї сам я палаю,
Плачу, кричу, проклинаю.
Cogito ergo sum.
Cogito ergo sum...
Думи одна за другою
Линуть, горять наді мною,
Гублять свій попіл в мій сум.
7.V.1912
* 	*
♦
Ранений в груди смертельно,
Гину на березі я,
Чайка клює моє серце,
Ластівка ніжна моя.
Грають, плещуться хвилі,
Сяє небесний намет,
Вітер остуджує чоло,
Казку шумить очерет.
679

Любо на білому світі!
Мила, як мати, земля!
Чайка клює моє серце,
Ластівка ніжна моя.
Чула, осліпла, оглухла,
Яструбом хижим клює.
Швидко гарячою кров’ю
Зайде все серце моє.
Вечір. Смеркання. Добраніч.
Всіх я простив на землі.
Чайка клює моє серце —
Треба простити її.
зо.VI 1.1912
* 	*
*
Десь далеко, десь вгорі
Червоніє на горі...
Мабуть, квітка, мабуть, мак
Червоніє файно так.
Ось і зникла... Де ж ти, де?
Що за диво вниз іде?
Що за диво на горі,
Що ясніше від зорі?..
Мабуть, це цариця зір
В доли котиться із гір.
Ой не квітка, не зоря
Покотилась з Пушкаря... 1
То гуцулка — квітка гір.
11. 	VII. 1912, Криворівня
* 	*
*
Мовчить, дрімає літня ніч,
Ніде не чуть ні звука,
І в серці тихше і ніжніш
Ридає пісня-мука.
1 Гора на Гуцульщині.— Авт.
680

Прийди! Засвічені зірки,
На трави впали тіні,
І ждуть не діждуться квітки
І співи солов’їні.
Нема! На квітах роси сліз,
На небі чорні хмари,
І хтось узяв, і хтось поніс
Пісні, квітки і чари.
[1912]
* 	*
*
Співаю я! Любов моя
Ще тільки розцвітає!
О, 	се не кров,—
Се цвіт рубіном грає.
Червоний цвіт, червоний цвіт,
А сон — смертельна рана.
Бо ти ж моя...
Моя? Моя кохана?
А ти ідеш, когось ведеш,
Розвій хвилинну тугу:
Скажи, що я
Кохав, кохаю другу.
17.Х. 1912
* 	*
*
Слухайте лірників, слухайте...
Слухайте і навчайтесь:
Ми дбаємо весь вік про власне,
А лірники — про Боже.
Багато набачились світу,
Хоч не бачили зроду,
Вони одні пам’ятають
Нашу славну минувшину.
681

Наша славна минувшина —
Не байка, а бувальщина,
Чайка підбитая,
В землю заритая.
Ой слухайте, не зітхайте
Та минуле почувайте.
Нехай ваше власне горе
Втоне в горі моря.
Скільки не дбай про власне,—
А життя буде нещасне.
Будем про край свій дбати,
На варті стояти.
Будемо орлами,
Кошами-дідами,
Що у січі впали,
Коли про нас дбали.
Ой схилились голови...
[Попрохаймо] лірника:
Нехай він згадає
Нашу славну минувшину.
6.ХІІ. [1912]
* 	*
*
Спи, голубко, спи, ясна...
Ніч твоє дихання слуха...
Ллються зорі з рогу сна,
Ллються співи-дзвони Духа...
Спи, голубко, спи, ясна...
Ллються зорі з рогу сна.
Все візьми у Духа-сна,
Що тобі не міг я дати...
Спи, голубко, спи, ясна...
В сріблі зорі ночі шати,
Безліч зір ясних у сна,
Спи, голубко, спи, ясна...
682

Спи, голубко, спи, ясна...
Я ж заплачу тяжко-гірко
І у ріг ясного сна
Кину сльози, моя зірко.
Спи, голубко, спи, ясна...
Безліч зір ясних у сна.
12.VII.1912
* 	*
*
Серце, як клітка порожня...
(Кішка якась побула!)
Кров в ній... А так ще недавно
Пташка в сій клітці жила.
Як щебетала та пташка!
Завжди, як радість, ясна...
Звалась моєю любов’ю,
Звалась любов’ю вона.
Клітка оббризкана кров’ю...
В бідному серці змія.
Разом з любов’ю моєю
Вмерла і пісня моя.
«Героя» справді «рознесло»!..
Але немає порятунку:
Бо те, що в серденьку було,
Тепер у нього в шлунку.
[1912]
1913
* 	*
*
Сни розцвітають, сни одцвітають,
Срібну мережку з мрії плетуть,
Дивні розводи з квіток вишивають,
Вишиють тільки — знову здмухнуть.
683

Сни тільки сльози гарячі лишають,
Сни тільки сплячим цвітуть.
Ти розцвіла і обійми розкрила,
Срібну мережку з мрії сплела,
Ти злотоцвітно шлях мій укрила,
Сонячним морем його залила.
Ти насміялася, ти одурила,
Ти над безодню мене привела.
21.1.1913
* 	*
*
Хоч ридай над минулим невтішно,
Умирай на труні дорогій,
Де лежить, де заснуло безгрішно
Все, що снилося
Хоч ридай, умирай над труною,
Хоч танцюй на весіллі життя
І, 	опутана піснею-грою,
Здобувай забуття.
Я всі сльози віддав уже горю
І втопив в них убивців-богів,
І несусь по бурхливому морю
До спокійних, ясних берегів.
15. V. 1913
* 	*
*
Шаліє надія! Париж великий
Танцює смерті танець дикий,
Останню оргію справляє
І з келихом в руках вмирає.
О, 	як нагадуєш ти долю Рима,
Коли рука його вінки плела,
А смерть страшна і невмолима
Вже меч над Римом простягла.
684

Танцює надія! Париж шаліє,
Співає, грає, любить, п’є...
Коли немає вже надії,
Вино, любов і чад ще є!
1913, Париж
ПАРИЖ
Співи, сміх, обійми, крики...
Хтось упився, хтось упав,
Хтось танцює танець дикий,
Хтось схилився, заридав.
Хто ви, діти?., ви — повії...
Де ваш батько, брат і мати?
Хто вас пишно так убрав?..
Хто сказав вам танцювати,
Коли сам в танку упав?
[1913]
* 	*
*
На струнах, на крилах місяця ночі рука,
Дзвінкі поцілунки, зітхання, ридання
І радісна пісня, як південь, палка
Про кохання.
0 ноче! Удар ти по струнах, по серцю моїм..
1 ти ще не так заспіваєш.
Все стихне, одна ти у лісі німім
Заридаєш.
11.1.1913
* 	*
♦
Коли нема пророка на землі,
Нехай злетить він з гір таємних
І спиниться на хмарах темних
З небесним гнівом на чолі.
685

Як грім, слова-огні поллються,
Нехай, як блискавка, засяє гнів,
Хай люде в конури заб’ються
І прокленуть тавро віків.
Коли пророка осміють,
Хай гнів його запале хмари,
Хай грім промов в людей ударе,
Хай їх огні-дощі заллють.
18.1.1913
* 	*
*
Весна, весна! І сонце золоте,
І пахощі майові,
І дивні співи соловйові,
І під вікном бузок цвіте.
Не ті казки шумлять гаї,
Не так до себе звуть простори,
Не так співають солов’ї...
	 Чому ж?
Тому, що вже моя любов
Давно згубила цвіт бузовий
І ранок радісний, майовий
В осінній вечір перейшов.
10.V.11913]
* 	*
*
Туманом вкрились верхогір’я
І в снах небесних тихо сплять...
Вітри над нами не шумлять,—
Все повно тиші і примир’я.
А море з хвилями страшними
Все в гніві, крику і борні,
І, 	мов маяк, горить над ними
Спокійний місяць вдалині.
5.V111.1913
686

* 	*
♦
З напіввідкритого вікна
Вночі ти дивишся на море,
Немов воно тобі говоре,
Що буйна молодість одна.
Немов воно тобі шепоче:
«Здається, світ заснув уже...
Вставай і йди! Не бійся ночі,
Ніч вірно тайни береже».
1913
* 	*
*
Мій кінь злетів на кручі-гори,
Спинивсь на вищому шпилі.
Кругом степи, ясні простори,
Весна прекрасної землі.
Благословляю мент щасливий,
Блаженну землю і життя!
Нехай умре в душі знадливій
Гадюка чорна каяття!
Мій кінь упав в безодні темній,
Лежу в крові, лежу в сльозах..
Сміються привиди таємні,
Стискає душу дикий жах.
Кричу... мій голос умирає...
Зову... Лунає сміх потвор,
Душа весь всесвіт проклинає.
1913
НАД ТРУНОЮ М.КОЦЮБИНСЬКОГО
День ясний, прозорий, теплий...
Розцвіли квітки.
Тихо, тихо спи, коханий,
Ти вже сплів вінки.
687

Довгу ніч ти був на варті,
Цілу ніч не спав:
З серця чистого, ясного
Іскри розсипав.
І світили іскри-зорі
Людям на землі,
Доки сонце не озвалось
На пісні твої,
Доки легше не зітхнула
Скована земля,
Доки серце не стомилось
І рука твоя.
Цілу довгу ніч до ранку
Край ти вартував...
Спи, коханий, спи, наш вірний,
Ти вночі не спав.
[1913]
* 	*
*
Ні, не прощай. Ми зустрінемось з тобою,
Коли огонь погасне в нас
І серце зроситься журбою,
І прийде заходу наш час.
Згадаєш ти моє зітхання,
Мою відкинуту любов,
Своєї юності світання
І все, чого не вернеш знов.
І аж тоді в тобі озветься
Луна, як стогін мук моїх,
Та в мене серце не заб’ється,
І тільки сухо засміється,
І буде той з могили сміх.
ЗО.V 11.1913
688

І. ФРАНКОВІ
Хай тобі декілька слів
Скажуть багато, без ліку,
Все, що сказать я тоді не зумів...
Бачиш ти вдячності сльози мої,
Бачиш мене на колінах?..
Хай тобі скажуть поля і гаї
Все, що на сірих руїнах.
\1913\
 * 	*
*
Тільки гаснуть день почне,
Тільки день стихати стане,
І на землю вечір гляне,—
Щось самотнє, щось смутне
Припаде тобі на груди,
Всі жалі, всі болі збуде,
І затихне... і засне...
1/9/ЗІ
РОЗПАЧ
Не жди пісень від мене, краю...
В яру глибокому, на дні,
Лежу я в ранах і конаю
В своїй страшній самотині.
Кричу — ні відгуку, ні звуку...
Як хоч: здихай або терпи...
Відчуйте ж ті хоч люту муку,
Мої брати, мої степи!
Озвіться голосом колишнім,
Утіште вічним, світовим:
Я вбитий розпачем невтішним,
Украй отруєний я ним.
689

Ніде ні відгуку, ні звуку...
Ввесь світ неначе без людей...
О 	друже-вороже, о круку,—
Хоч вирви серце із грудей!
[1913]
1914
♦ 	*
♦
Ти не признаєшся, а я знаю, хто ти
І в ід кіль у місто ти до нас прийшла.
Мавка ти із лісу, тільки вбрана в строї
Тільки довгі коси дрібно заплела.
Але ті ж і руки, ті ж і очі сині,
Що колись, як вітер гілку похитнув,
Глянули на мене з зимної калини...
Я їх пам’ятаю, я їх не забуь.
Був я потім в лісі і угледів зразу,
Що нема тебе вже, що далеко ти.
Падав лист пожовклий, сумно вітер плакав
Скрізь тебе шукав я і не міг знайти.
Ти не признаєшся, а я знаю, хто ти
І відкіль у місто ти до нас прийшла.
Мавка ти із лісу, тільки вбрана в строї,
Тільки довгі коси дрібно заплела.
6.IX. 1914
♦ 	*
*
Ходжу, блукаю по саду.
Я жду тебе, о люба, жду...
«Я жду»,— кричить вся ніч ясна.
«Я жду, я жду!»— гримить луна
А серце, серце на землі,
690

З вінком на зраненім чолі,
Зомліло в тихих молитвах
З ім’ям коханим на устах.
15.XI 1.1914
* 	*
*
Цвіте весна, шумлять гаї,
Як молода, природа всюди,
Кричать про щастя солов’ї,
І щастя п’ють щасливі груди.
А я ходжу, як тінь, як мрець,—
Навік розлучений я з нею.
І тихий стогін двох сердець
Пливе подзвінням над землею.
22,XI1.1914
* 	*
*
Як я люблю тебе, небо Італії!
Ти, тільки ти нагадало мені
Очі-озера, проміннями пройняті,
Сині волошки в житах України!
Як я люблю тебе, небо Італії!
Тільки твій ранок мені нагадав
Ніжний рум’янець на любому личеньку,
Мак наш рожевий в садах України.
Небо! Хмарок ро! коси нагадують,
Коси її, що по плечах пливуть,
Зграями хвиль розливаються, стеляться,
Наче барвінки в гаях України!
Вечір рожевий твій, небо Італії,
Рани нагадує в серці !!.
Небо! Твій захід червоний нагадує
Рани криваві і гнів України.
15.1X.1914
691

* *
*
Ти не та, ти наче друга...
На обличчі, як земля,
І в очах чорніє туга,
як змія.
• 	Що з тобою! Хто проміння
В синіх зорях погасив?
Хто на серденько каміння
наносив?..
Знаю я, чому зітхаєш
І чого така смутна,
І кого ти виглядаєш
край вікна.
18.Xl.1914
* 	*
*
Я хотів тебе на гори,
В синє небо понести,
Щоб ти вгледіла простори,
Щоб злилася з небом ти.
Щоб весь вік за мить єдину,
Цілу вічність віддала,
Щоб злетіла ти в долину,
З грудьми, повними тепла.
З грудьми, повними любові,
Сонця, цвіту і пісень,
Де зміняє дні майові
Золотий майовий день.
Але ти на дні лишилась
І не зважилась на льот. •
На болотах ти родилась
І умреш серед болот.
10.1.1914
692

* *
*
Замовкніть всі: великий час прийшов.
Мовчать в сю мить громи-гармати,
Схилилась наша хоругов,
І на коліна стала мати.
На терезах життя і смерті ми...
Ще мент — і хтось з них переможе!..
Кода життя — гриміть, громи,
За волю кожний з нас поляже.
ІЗ.ІХ.І9І4
* 	*
*
З боліт, з гущавини, із ярів,
Де я горів і не згорів,
Я знов чомусь до Вас вертаюсь...
В душі гудуть погребні дзвони,
І з уст зриваються прокльони,
Але вже їх я не жахаюсь.
Тепер вже я вам не несу
Пісень про волю, про красу,
Не варті ви краси і волі...
Я вам несу холодні мари,
Дрібні дощі, осінні хмари,
Пісні, як ви, буденні, кволі.
І1914)
* 	*
*
Чогось я жду, чого — і сам не знаю,
А з ним встаю і з ним лягаю,
І в чорних снах його зову,
І ним одним живу.
693

І скільки ждав його я довгих років,
І скільки вилив сліз потоків,
І скільки дум, і скільки мрій
Я поховав в землі сирій.
І час давно б уже його не ждати,
Марніти, сивіти, дрімати,
А все дивлюсь в вікно
І жду його, як ждав давно.
Ні, вже здається, незабаром
Весь обрій займеться пожаром,
Затрублять сурми голосні,
Поллються широко пісні.
І жданий брат здаля мене пізнає,
І хтось з коня рукою привітає,
І радо крикну я з воріт:
«Хліб-сіль пошани і привіт!»
24.VI.t914
* 	*
*
Без надій на волю,
Без надій на долю
Доживаю я.
А вже моя воля
У темній темниці,
А вже моя доля
У сирій землиці.
Доленько моя!
Запряжу я коні,
Коні воронії,
Дожену я літа,
Літа молодії.
Позбираю літа
І загою рани,
Розвалю темницю,
Розіб’ю кайдани.
Обніму я волю,
Не віддам нікому, *
Заорю навіки
В серці молодому.
694

Ой збуджу я сиву,
Підійму похилу
Голову свою.
Розвалю темницю,
Випущу орлицю,
Волю розкую...
Може, мені воля
Ще в вікно загляне,
А з могили доля
Вже навік не встане
17.Ш.1914
# 	*
*
Я гнів втопив, і кобза знов
В моїх руках лежить в покорі.
І в серці знов цвіте любов,
І цвіту в нім, як шуму в морі.
І цвіт летить на хвилі сліз,
На океан журби моєї.
Хай хвилі стогнуть білі скрізь,—
На них колишуться лілеї.
11914)
* 	*
*
Всю темну ніч мого життя страшного.
Коли я йду, безсилий, без мети,
Ти, прдмінь місяця ясного,
О, ще хвилину посвіти...
Ось-ось впаду я в чорні прірви,
І дух мій — в вічність одлетить,
І гострий камінь серце вирве.
О, не зайди в останню мить...
О, не зайди в моїй уяві хворій,
Єдина правда, мрія — ти...
Лишися ж в святості прозорій
І ще надовго посвіти.
695

Мені ні слів, ні усміхів твоїх не треба,
Здаля молитись тільки хочу я...
Ах, на землі я жить не зміг без неба,
І не могла б за його стать земля.
9.11.1914
* 	*
*
Війна, війна! І знов криваві ріки,
І грім гармат, і шаблі дзвін,
Могили, сироти, каліки
І сум покинутих руїн.
Але за меч! На бій кривавий,
За край, за волю, за своє!
Наш ворог, хижий і лукавий,
Вже кров по наших селах ллє.
Руйнує, нищить і грабує
Ордою диких розбишак,
Борців розстрілює, катує,
Скидає в яму, як собак.
За меч! За меч! Нехай поляжем...
На те настали скрізь жнива!
Але і смертію ми скажем,
Що Україна ще жива.
1914
* 	*
*
Геть рахівницю! К бісу все!
Чом зараз вітер не повіє
І нас туди не понесе,
Де поле морем зеленіє?
Пустельний берег?! Ти та я,
Та море, як смарагд, зелене.
В моїй руці рука твоя,
Мов щастя все в руці у мене.
696

Цвіте земля. І все в цвіту.
Огні мімози засвітили.
Мімоза стрічку золоту
Вплела в свої зелені хвилі.
[Стоять] як арфи. І рука моя
На злотних струнах тихо грає.
І тут же ти, любов моя...
Чого ще серце забажає?!.
Офір, лицарства, перемог...
Хіба це так вже неможливо,
Коли великий, мудрий Бог
Створив вас з нами, дивне диво!
Ну, час додому. Швидко п’ять,
Заняття будуть вечорові.
Прощайте,— важко вам сказать.
Бувайте, панночко, здорові!
[1914]
* 	*
*
Кожний погляд твій, зітхання,
Ніжний усміх, сльози, гнів,—
Дивна глина для ваяння,
Дивна музика без слів.
Простягну я тільки руки,—
І скульптура стане жить...
Повна щастя, повна муки,
Дивна пісня задзвенить.
8.XI 1.1914
* 	*
Коли її ступали ніжки,
Коли на сій землі цвіли,
Невже ж слідів їх всі доріжки
В весняну ніч не стерегли?
697

Невже на мить хоча стихали
Над нами вранці солов’ї?
Невже квітки не простягали
Над ними рученьки свої?!
Даремно я ходжу, питаю
У трав, у квітів, у пташок...
А вітер весело співає
І в небо кидає пісок.
25.IV 1914
* 	*
*
Сидіть в тюрмі і прагнуть волі,
Коли цвіте розкішний май?..
Сидіть в тюрмі, коли весь край
Збиває сталь [тюрми] неволі?..
О, 	сміло йди назустріч долі,
0 Боже, сили дай!
Як грім [страшний], ревуть гармати,
Чия взяла в останні дні?
Хто це проскочив на коні,
Хоч би угледіть через грати.
Хоч би у жовніра спитати,
Чий має стяг в борні.
11914)
* 	*
*
Сама прийшла, заговорила,
Сама всміхнулась, розцвіла
1 цілий світ квітками вкрила,
І морем сонця залила.
Сама пішла, не попрощалась...
Хто знає: на день чи на вік.
В пітьмі душа моя зосталась,
І крик у неї кров’ю стік.
ІІ9И}
698

1915
* 	*
♦
Обірвалася нагло, як крик солов’я,
Недоспівана пісня світання,
Недоспівана пісня моя
Нерозквітлих надій і кохання.
Я не буду ридати в зів’ялім саду,
Я не буду в пожежі палати.
То пісень повні груди дала ти,
І, 	співаючи, я до другої йду.
[І.ХП.І915]
* 	*
*
На кон твій погляд лине,
А там, як метеор,
Горить і в прірві гине
Закоханий актор.
Коли б ти подивилась,
Як поруч мучусь я...
Але сліпа родилась
Улюблена моя.
1915
* 	*
•
Ти всім була! Моїм прекрасним сонцем,
Що не заходило мені ніколи,
А в найтсмнішу віч, коли всі зорі гасли,
Одно горіло і цвіло мені.
Була надією моєю в горі,
Що дух мій знову окриляла,
Коли свої ховав я мрії
І їх могил покинути не міг.
699

Була ти пташкою моєю і натхненням,
Що вдосвіта моє будила серце!
Ще сонце не зійшло, а серце вже співає,—
Щодня співа нові пісні тобі.
Коли ж від мене ти пішла — погасло сонце!
І я ридаю знову на могилах
Моїх надій і мрій розбитих...
І серце вже забуло про пісні.
1915
* 	*
*
Ти ждеш мене, в сльозах зітхаєш,
Стоїш сумна біля вікна,
Себе і долю проклинаєш
І сохнеш, в’янеш, чарівна.
І часом в темну ніч я чую
Твій плач і пісню жалібну,
І я себе, як кат, катую,
І я тешу собі труну.
О 	Музо, сестро люба, мила!
В неволі я, я раб в ярмі,
Залізом скуті мої крила,
В огні уста мої німі.
21.Х.1915
* 	*
*
О 	Вінчі, Вінчі, де ти? Встань!
Розбий темницю мармурову,
Збуди Анджело і Каннову,
Прийди сюди, прийди і глянь!
О, 	глянь на ту, за ким душа нудилась
[Твоєї творчої руки],
Яка не зна, нащо родилась,
Коли заснув ти на віки.
700

І коли єсть таємна змога
Ожить творцеві для краси,
Іди, о Вінчі, йди до Бога
І Милосердного проси.
15.XI.1915
* 	*
*
В твоїх очах кривавий захід>
Пожежа неба, регіт бур,
Вогонь південної пустелі,
Усмішка кобри серед трав.
З тобою бути — смерть прийняти,
Згоріти в полум’ї твоїм.
Втекти дарма! На смерть ти раниш
І зором сковуєш навік.
30.1.1915
* 	*
♦
Уже замовкли солов’ї,
Уже троянди плачуть цвітом,
Уже весна квітки свої
Схилила низько перед літом.
Вона ж і досі цвіту жде,
Зітхань, освідчень і кохання...
Та він чомусь уже не йде
Ні в день ясний, ні в час смеркання.
1915
* 	*
*
Я думаю, я марю про лілеї,
Про лебедів на озері в гаю.
Я думаю про неї,
Улюблену мою.
701

Тремтить душа її в очах у неї,
Цвіте-біліє, як сади в маю,
Як білий цвіт лілеї,
Як лебеді в гаю.
21. IX. 1915
* 	*
*
Ти знов прийшла, зійшла зорею,
Засяла сонцем над землею,
Промінням всесвіт залила,
зійшла!
І на скривавлених руїнах
Стою я знову на колінах,
На тебе, сонячну, дивлюсь,
молюсь!
4.ІХ. 1915
* 	*
*
Так, я впевнивсь! Я люблю!
І люблю її без краю!
А за що — і сам не знаю.
Знаю тільки, що люблю.
Я собі не вірив, ждав,
Все повірити боявся.
Де там вірив? Я сміявся...
Ну, і плакав... але ждав.
А тепер я признаюсь
Перед небом і землею,
Що живу я тільки нею.
Перед небом признаюсь!
Знаю я, що стануть всі
Про любов мою кричати,
А вітри покинуть спати,—
Тільки б чули й знали всі!
Та хіба я їх боюсь?!
Я ітиму поруч з нею,
Називатиму своєю!
702

Пустодзвонів не боюсь!
А вінчатимуся я
Перед цілим білим світом!
Небом, сонцем — самоцвітом! —
Так вінчатимуся я.
А співатимуть мені
Всі мої крилаті друзі
В полі, в лісі, в темнім лузі —
Всі співатимуть мені.
Раз я впевнивсь, що люблю,
Не боюсь лихої слави!
А вітри сховались в трави!
Гей ви, блазні, я люблю!
17 УІІІЛ9І5
♦ 	*
*
О, 	дзвени голосніш, розвивайся повніш,
Казко-пісня майової ночі!
Мою думку напій, моє серце утіш
І слізьми ороси мої очі.
Моя кобза лежить, мої струни мовчать,
В грудях серце моє скам’яніло.
Тільки сови кричать, тільки змії сичать,
Тільки в ранах болить моє тіло,
О, 	невтішніш заплач, на всю ніч заридай,
Щоб тебе моє серце почуло,
Щоб забилось воно, переповнене вкрай,
І ніколи уже не заснуло.
14 	V1915
* 	*
*
Хто щасливий бачив,
Як вночі у лісі
Папороть цвіте?
Хто з вас чув, як плаче
Лебедина пісня,
Сходе слізьми вся?
703

Перший я щасливий,
Бо у серці в мене
Папороть цвіте,
А в душі лунає
Лебедина пісня
Про любов мою.
19.IX. 1915
* 	*
*
Нехай лежу я на землі,
Нехай мої розбиті груди,
І кров на зламанім крилі
Мені говорить про облуди,
Дарма! Стократ тепер дарма,
Як на життя надій нема!
І тільки б знов вернулась сила,
І гнів, і молодість моя,—
Розняв би широко я крила
І в синім небі зник би я.
І тільки б ворог стрівся знов,
В борні пролив би вдруге кров.
26.1Х.1915
* 	*
*
Не співаю... в думці ти...
Ти, як пісня, ллєшся...
Навкруги мовчать світи,
Ти світам смієшся.
Наче Божий посланець
Щось світам говоре,
І спинили свій танець
Всі небесні зорі.
704

Тільки серденько моє
Б’ється, як ніколи.
Що ж то скажеш ти йому,
Моє щастя, доле?
[1915]
* 	*
*
Як засне гаряче сонце
І на небо в срібних строях
Вийде дивний лицар ночі
І на землю пустить стріли —
Срібну зливу стріл блискучих,—
Я в ту мить дістану арфу
І піду далеко в поле,
Де стоять зелені верби
І, 	над озером схилившись,
Щось йому шепочуть тихо.
Я над озером ударю
По заснулих струнах арфи
І збуджу ударом дужим
І майову ніч, і землю,
І квітки, що сплять на травах,
Впившись п’яною росою.
І скажу їм: Тихше! Тихше!
Зараз я почну співати
Пісню дивну, лебедину.
Я співатиму про неї,
Кожний згук про не! буде,
Кожний згук !ї відіб’є,
В кожнім згуку любий образ
Відбиватиметься ясно,
Як в сім озері прозорім
Глиб небесних океанів.
Буде се моя остання
Лебедина'дивна пісня.
Як з вулкана лава ллється,
Полетить із серця пісня
І заплаче криком крові
Про моє велике горе,
Про любов мою розбиту,
Про твою красу могучу,
23 О. І. Олесь, т. І
705

Що вітрами налетіла
На моє спокійне море,
На мою спокійну душу,
І човни мої розбила,
І вітрила поламала.
І наллється кров’ю небо,
Розцвіте моєю кров’ю,
Слізьми, тихою журбою
Вкрию я криваве небо
І скінчу журливу казку.
Ти сидітимеш в тій казці,
Як царівна на престолі,
Біля ніг твоїх я буду
Пастухом на дудці грати.
[1915]
* 	*
♦
І знов любов, і знов пісні,
І крики дикі, голосні,
І сни тривожні — сни весни,
Залиті морем сонця сни.
Зима — а пахощі бузові,
Зима — а дні ясні, майові.
«Прийди, прийди!» — шепоче все...
А вітер відголос несе.
І вже за ним кричить сова,
І лист, і річка, і трава,
І в срібні сурми все гуде.
Вона співа, вона іде.
28.XI І.1915
♦ 	♦
♦
Піду я в ліс! Впаду на землю
І, 	слізьми пройнятий, заллюсь,
В осінній ранок заридаю
І слізьми-слізьми помолюсь.
706

Не знаю слів... і слів не вмію.
І не сказати їм всього...
Хай скажуть сліз моїх безодні
Та горе стогону мого.
Піду я в лісі Впаду на землю
І, 	слізьми пройнятий, заллюсь,
Зійду в сльозах, від сліз знесилюсь,
З обмитим серцем помолюсь.
4.x. 1915
♦ 	*
*
Ніколи ранок не настане,
Ніколи дні не розцвітуть,
Не заживуть глибокі рани,
Не заживуть, не заживуть...
0 Боже, Боже, дай же сили
Приспати жаль в душі дурній
1 вийти з чорної могили
На світ широкий і ясний.
9.ХІ.1915
♦ 	*
*
Як крила янголів, сніги, сніги...
Як крила янголів, в снігах гілки соснові.
В душі ж квітки і сни майові,
І царств казкових береги.
Сніги, сніги, і зморшки на чолі,
І роки десь, і долі крила.
(А Муза голову схилила
І щось шепоче на крилі).
О 	дивний ранку! Ранку, не світай,
Не розливай казок жахливих,
Солодких мрій і снів щасливих
Забутись, стомленому, дай.
14.XI 1.1915

* *
*
Зацвіли зелені сосни,
Сосни зацвіли!..
Сон чи казка! Дивна казка...
Сосни зацвіли...
8.ХІ1.1915
* 	*
*
Музо! Палітру і пензель мерщій!
Музо, часу в нас немає:
Треба іти на роботу, на бій, —
В ріг нас Вітчизна скликає.
Тисячі славних борців-юнаків
Б’ється під прапором волі.
Скільки співає і грає співців!
Музо! Не смійся, доволі!
Музо, о Музо! Не плач, не ридай!
Музо, о, смійся без краю!
Музо... іду на роботу... прощай...
З ким я тебе залишаю?..
25.XI.1915
* 	*
*
Неначе ніч, небесна ніч,
Блакитна ніч весняна,
Самої мрії чарівніш,
Вся зіткана з туману.
Прийди сюди, прийди жива,
Царівною ясною,
А я мовчу, забув слова —
Прокляття наді мною.
17.ХИ.1915
708

* *
*
О, де ви, де ви? Чи в землі,
Чи ще земля вас рідна носе,
Кричить і стогне, і голосе
З святою кров’ю на чолі.
0 земле-мати, не ридай,
Що ти недолюдків родила,
Що псів негідних наплодила
1 в псах-синах знайшла свій край.
0 земле-мати, біль стерпи
1 в очі плюнь тупому кату,
Спаси, зруйнуй убогу хату
І потопчи свої степи.
Іди на вулицю брудну,
Брудним розпусникам віддайся,
П’яниці п’яною продайся
І ляж самотньою в труну.
Але жахайсь вернутись знов,
І краще кинься в чорні прірви.
О, краще серце бідне вирви,
Коли прокинеться любов.
25.XII.1915
* 	*
*
Кажи, кажи чудесну казку,
Співай, співай душі моїй,
Неси мене на крилах мрій
В зелений ліс, в таємний ліс.
Облитий місячним промінням,
Де феям фавн на дудці грає,
Де фея папороть зриває,
Веди туди, бо тут тюрма.
Повітря, сонця тут нема.
709

Тут рідний брат обнявся з катом,
І хто з них кат, і хто з них брат,
І хто з них буде хоч пілатом?..
[1915]
♦ 	*
*
Нема того, за ким сумує доля,
Кого виспівують вітри,
Хто вже не вернеться ніколи
В оседлі гірські хутори.
Не чути вже його флояри,
Не ллється пісня юнака.
Шуміть, смереки, плачте, хмари!
О, будь, як пух, земля легка!
6.111.1915
* 	*
*
Поезій вам?! Хи-хи-хи!
Поезій вам! Сміхи, сміхи.
Музики, може?
Змилуйсь, Боже!
Мене так страшно не труси,
Бо других кишок не даси.
Громів і стріл вам? Ха-ха-ха!
Хи-хи, далеко до гріха?
Півгривні... Може?
Змилуйсь, Боже,
Вам гасла того! Пах-пах-пах!
Нам тільки гасла — і пах-пах.
Насіння, може?
Змилуйсь, Боже,
Мене безбожно не труси,
Бо других кишок не даси.
5.111.1915
710

* *
*
Із пісень своїх, як з квітів,
Я вінок тобі сплету.
А із сліз скую на чоло
Діадему золоту.
В темну ніч огнем кохання
Я осяю образ твій,
Сам себе в огонь я вкину,
Щоб згоріти без надій.
24.111915
* 	*
*
Стояла в хмарах ти, а я літав над ними,
І крикнув я тобі: «Летім!
Летім дорогами ясними,
Купаймось в морі голубім!»
І усміхнулась ти зорею,
І радо крикнула: «Лети!
І на землі, і над землею
Стреми до кращої мети».
Я падав, пройнятий стрілою,
Я мимо тебе падав в яр,
І знов усмішкою ясною
Я був осяяний із хмар
2.111.1915
* 	*
♦
Нема тії, якій співаю,
Удень виспівую пісні,—
Вві сні ридаю.
Нема тії, яка дурила,
Яка мені без вороття
Життя розбила.
711

Вернуть її немає змоги,
А все простив би, як прощав,
І впав у ноги.
4.1II.1915
* 	*
*
Відкіль, відкіль тебе я знаю,
Твої і очі, і уста...
Уста?! Я зараз пригадаю...
Ось і згадав! Ні, ти не та!
Щось дивно-дивне, щось таємне
Неначе випало із мли...
Чомусь над море Середземне
Мене думки перенесли.
Ах, Віареджіо! І море,
І гори в злотному вінку,
Рожевий захід і простори...
І ти, як квітка, на піску.
Але... уста?! Не пригадаю.
Не... цілував я уст твоїх.
Перепрошаю, о мій раю!
Я поцілую безліч їх!
6.111.1915
* 	*
*
Сиджу... бандура на стіні...
Зірвав я струни і не граю.
І дивно-весело мені...
Я струни всі в одну сплітаю.
Навік повісив я бандуру...
І всі пісні мої в труні.
Я бич плету на вашу шкуру,
І дивно-весело мені.
17.111.1915
712

* *
*
Ми не зустрінемось до суду,
А нагло стріну — одвернусь.
Хоча тобою жити буду,
Хоча одній тобі молюсь.
Другого бога я не знаю...
Ти бог і розум-демон мій!
Одну тебе кляну й шукаю
В світах, в пустелі світовій.
Смієшся, граєш ти любов’ю:
Ха-ха-ха-ха! Сміюсь і я...
Хоч плачу сам і сходжу кров’ю,
І в ранах вся душа моя.
1915
* 	*
*
Плазую я по багнах всюди,
Огарки в темряві свічу,
Хоча огнем палають груди,
Хоч довгі крила волочу.
Трагікомедія не в тому,
Коли літав я в синій млі,
Мене у небі голубому
Ніхто не вгледів із землі.
[1915]
* 	*
*
Поете! Лицарю краси,
Зірви свої лілеї
І їх востаннє піднеси
Твоїй прекрасній феї.
Ти правиш месу. О, чудний!
Поглянь: твій храм порожній,
713

Єдиний прбмінь весняний
Забіг, як подорожній.
Розвій туман облуд і чар,
Що в’ються над тобою.
І йди на вигон, на базар...
І що юрбі твої слова,
Громи і срібні духи,
Коли на ліжку голова
І під кожухом вуха.
І їй життя не пророкуй,
(Не жити Україні).
А храм оплаканий зруйнуй
І вмри на тій руїні.
5.їїІ.1915
* 	*
*
Я умирав, а ви дивились,
Зітхали з слізьми на очах,
Втішали з каменем в руках
І за життя моє молились.
Ідіть від мене! Геть ідіть!
Не можу я про вас і чути.
Брехню і мед другим точіть,
А з мене досить і отрути.
[1915]
* 	*
♦
..Мачуха до згину!
Невже для нас ти не знайшла
В холодних грудях хоч краплину
Ні милосердя, ні тепла.
Невже в зруйнованих халупах
Ти вищу вгледіла мету?
Чому будуєш ти на трупах
Самодержавну Русь святу?
714

Хіба не чуєш над собою
Плачу і стогону рабів?
Хіба не йдуть вони юрбою
На люту помсту із віків?
Хіба не бачиш, що не стане
У тебе тюрм і ланцюгів,
Коли твій пасинок повстане
За прадідів, дідів, батьків?!
Хіба не вірите і досі,
Що єсть і Бог, і Божий суд?
Він чує крики стоголосі,
І дзюркіт сліз, і брязкіт пут.
О, схаменись, вовчице люта!
Голодні душі нагодуй
І в каятті залізні пута
На чисті рала перекуй.
Не чуєш ти: червона пісня
У тебе на устах шумить...
Не чуєш ти... а Україна
Уже кайданами гримить.
9.11.1915
ВНОЧІ
«Вперед, вперед! На бій, на бій
За волю України!» —
Хтось дужий, сповнений надій,
Гукає через стіни.
0 ждіть, невольники, в тюрмі,
Співці, в піснях віщуйте,
Кричіть, розказуйте, німі,
1 з крику волю куйте!
О, зрозумійте дивний час,
Хоч [кволими] не будьте.
Хто не за нас, той проти нас!
Умріть або здобудьте!
715

Чи ще блисне нам день ясний,
Чи наше сонце закотилось,
Об камінь гострих скель розбилось
І впало в вечір мовчазний?!.
Проклятий вечір! Скільки він
Заколисав навік байдужих,
Приспав живих, палких і дужих
На сірім попелі руїн.
А тиша, тиша ся нудна,
А се важке чиєсь зітхання,
І неба навісне бряжчання,
І безнадійність навісна...
І так ішли, тяглись віки...
Аж ось нарешті і над нами
Пробіг хтось сурмами-громами
І кинув в груди блискавки.
Не встигли ми і підвестись,
Як нас в отари постягали,
Дали рушниці і погнали
За щось, на когось і кудись.
Ми люто кров чиюсь лили
І вже нарешті зрозуміли,
Якої волі нам хотіли,
Чию ми теплу кров пили.
І ось назад в свій край йдемо
Без рук, без ніг, але з хрестами.
Прокляття Каїна над нами...
І налаштоване ярмо.
[1915]
* 	*
*
«Впустіть! Рятуйте! Горе! Горе!» —
[Волають] діти і старі.
Безсилі наші знахарі,
Ростуть із наших трупів гори.
716

Серця у нас в крові і ранах,
Огнем розірвані думки,
Чорніють очі, як ямки,
Не бачать просвіту в туманах.
Чи так і [гинути] на людях?
0 Боже, зглянься на дітей.
Вони припали до грудей,
А молока немає в грудях.
Вони покинули, що мали,
Вони повірили братам,
1 все навік лишили там,
І все в могилу поховали.
Напівголодні і розбуті,
Ідуть вони в чужі краї
Шукати волі і землі
І 	тягнуть пута [перекуті].
І 	в лісі темнім їх скликають,
[Скликають] друзі і брати,
Рубають сосни на хрести,
Могили чорні їм копають.
Чайками білими голосять,
Благають діти, матері...
Мовчать зажурені старі,
Вони мовчать і вже не просять...
«Земля, земля»,— шепочуть губи.
Земля і в землю завела,
На груди каменем лягла,
Лягла на вас би, душогуби...
І 	на землі нема нікого,
Хто б їм в недолі допоміг.
Далекий Бог не чує їх,
А мати плаче біля його.
4.У 111.1915
717

Це *
*
Срібна сутінь... і ліс...
Все в росі моїх сліз...
Мого щастя горять самоцвіти!
А в руках твоїх — квіти...
І 	сама ти із квітів і сліз.
Чом тебе на руках я не ніс
В храм ясний з моїх сліз?
Чом тебе не квітчав я квітками,
Не співав золотими словами,
А сповив усе зливою сліз?
12.Vlll.1915
* 	*
*
Я хочу слів, потоків-слів,
Ясних, блискучих самоцвітів!
Проміння! Подихів гаїв,
Усмішок сонячних і квітів!
Я хочу хмелю — забуття,
Чогось далекого... ясного...
На мить забути все життя,
Втекти на мить хоча б від його.
8.ХІ.1915
ПЕРШИЙ СНІГ
Що се, сон? Зелені сосни
Цвітом зацвіли!
Розцвіли сієї ночі
І 	вже сиплють цвіт.
Все в квітках!.. Під ними гнуться
Віти до землі.
Вся земля в сріблястім цвіті,
Як душа моя.
1915
718

* 	*
♦
Розбита арфа, а струни стогнуть,
А струни .плачуть, тремтять в огні,
Здіймають руки до сонця, неба,
Як в клітці, б’ються в своїй труні.
Розбите серце, а кров ще ллється,
[Вирує] щастя і рій надій.
Душа співає весільну пісню,
Летить назустріч весні моїй.
20УЛ915
* 	*
*
Світлій пам’яті О. Ол. Русова
Єсть душі прекрасні, єсть душі святі,
Єсть душі прозорі, як дні золоті!..
Вони не вмирають, вони, як чайки,
Літають і плачуть, і світять віки.
1915
* 	*
*
Я цілий день про тебе думав
І 	цілий день в огні горів.
А сніг летів, як цвіт вишневий,
А білий світ, як цвіт, білів.
Дивився я, що довгождана
Майова квітка розцвіте
І 	в срібні перли цвіт вишневий
Оберне сонце золоте.
Я не знайшов тебе... смеркало!
Рясніше сіялись сніги.
Душа плила в пустелю чорну,
Запали тихі береги.
9.XI 1.1915
719

* *
*
М. К. Заньковецькій
і 	П. К. Саксаганському
з 	чуттям глибокої
поваги присвячую
Майові сни, майові мрії,
Щасливий день, щасливий час —
Ви знову, знову серед нас!
Як серце б’ється і радіє!
Як сон: ми знову бачим вас!
Мов в ту хвилину, як стомились
В борні нерівній козаки
І 	захиталися полки,—
Два світлих лицарі з’явились
І 	одібрали бунчуки.
...І як скоритись нам чужому,
Коли ви з нами на чолі,
На крилах линете у млі
Назустріч сонцю золотому,
Назустріч правді на землі.
/.У./9/5
1916
* 	*
*
Люблю тебе якоюсь дивною любов’ю,
Як любить сонце вся земля.
І 	ти в житті для мене сонце,
І 	ти на цілий світ одна.
Чому ж від тебе, наче вітер,
Я враз займаюсь і лечу,
Кричу, когось в житті шукаю
І 	об каміння груди б’ю.
720

Чому один стою над морем
І 	стогін слухаю в огні,
І 	сизі крила простягаю,
Мов хочу весь обняти світ.
16.1.1916
* 	*
*
Не брат я вам, брати мої,
Хоч, може, й матір в нас і спільна —
Вдова і наймичка невільна
На рідній батьківській землі.
Не ваш співець я, о співці,
Журливі лірники-каліки,
Бо ліру я розбив навіки
І 	меч давно в моїй руці.
Не йшов я з вами й не піду
По ярмарках крізь сльози грати,
Щоб струн непевних не порвати,
Не кинуть серцем в череду.
Я граю в полі в самоті,
З вітрами вільними братаюсь,
З палкою бурею зливаюсь
І 	розпинаюсь на хресті.
21.11.1916
* 	*
*
О, як я змучився, о Боже, Боже!
Душа моя не тільки що кричати —
І 	плакати не може.
О, де ти, де ти, море?..
Утіш мене, заколиши
Або, сердешне... задуши.
А ти... моя голубка... ніжна, мила,
Що б’єшся рибкою, безкрила,
721

Що я тобі скажу востаннє:
Розбив тобі я все життя, кохання...
І все єдиний я розбив,
Але тебе, не віриш, я любив.
10.1 II. 1916
* 	*
♦
Давно гармати змовкли
І курява лягла,
Сирі кістки пожовкли,
І в землю кров ввійшла.
Тепер часи настали
Для голоса співців,
А в мене руки впали —
Нема ні струн, ні слів.
В той час, коли перуни
Будили всіх, крім вас,
Порвав свої я струни
І сам умер в той час.
15.Ш.І916
* 	*
*
О, як я плакав! Скільки сліз
Мені весняний день приніс!..
Цвіли сади, цвіли гаї,
Цвіли думки — квітки мої.
І ти, прекрасна і ясна,
Цвіла як квітка, як весна.
І враз, як блискавка, як грім,
Над щастям радісним моїм.
Ти йдеш за ворога мого,
Вінком заквітчуєш його
З моїх квіток, з моїх садів,
Що я леліяв і садив.
722

Давно осипались квітки,
Лягли в труну мої гадки,
І ти уже не снилась їм...
І враз, як блискавка, як грім,
Прийшла і впала на плече,
І плачеш тяжко, гаряче.
27.IV.I916
* 	*
*
Слова розкидані, забуті,
І струни порвані навік,
Навік, назавжди руки скуті
Руками проклятих калік.
Горю-терплю пекельні муки,
Не чуда вже — надчуда жду.
О, розв’яжи, надчудо, руки!
Я їх на себе накладу.
28.VU.1916
* 	*
*
Не зрадникам-братам, не крамарям —
Тобі співаю я, о рідна мати,
Стократ пропита шинкарям,
На старість викинута з хати.
Хто захистить тебе, малу дитину,
Від сорому, від глуму, від ганьби,
Чи покладуть тебе хоч в домовину
Твої сини — поганці і раби?
Я б захистив тебе залізною рукою,
Ганьбу прокляту змила б кров моя,
Але дивись: придавлений горою
Терпіти тільки можу я.
О, 	муки мук! Бачити несила
Тебе на торжищах, в смітті,
Стократ миліш труна, могила
І легше муки на хресті.
723

Та вірив я і вірю тільки диву,
І диво буде на землі.
Колись засяє в бурю, в зливу
Вінок у тебе на чолі!
20.VlIl.19t6
НА БЕНКЕТІ
Огні, квітки і привітання
Слова і крики голосні.
А я тобі, моє кохання,
Складаю з тугою пісні.
0 чом не зникнуть всі навколо
1 не погаснуть всі огні —
Ясніш стократ прекрасне чоло
Світило б в темну ніч мені.
Не йди відсіль, лишись зо мною.
Засяють вічні зорі нам,
Засяють близько, над тобою!..
І стане темно небесам.
З.Х. 1916
* 	*
*
На крилах радості, на крилах мрій кохання
Летім відсіль, з країв туманних,
Туди, де сонце золоте
З проміння наш вінок плете.
Туди, де море Середземне,
Могуче, вільне і таємне,
В литаври, в бубни, в арфи б’є
І жаль в орлячий гнів кує.
Летім туди, моє кохання,
Бо тут повільне умирання,
Тут проти нас життя само...
[1916]
724

* *
*
В степу до срібного струмочка
В гарячий день летять гадки,
Пташки над ним пісні співають,
Устами тягнуться квітки.
Летять думки мої до тебе,
Як зграї птахів степових,
І довго, довго п’ють натхнення
З твоїх усмішок золотих.
[1916]
* 	*
*
Болить моє серце... Мовчу я, терплю,
Ще раз безнадійно люблю...
Чому я не вітер?.. Схопив би її,
Поніс би на крилах в гаї.
Болить моє серце... Мовчу я, терплю,
Даремно я молодість кличу свою...
Як мрець я, як тінь між живими іду,
А скрізь розцвітають троянди в саду.
А скрізь поцілунки, усмішки ясні,
І галас, і сміх, і весільні пісні.
Чому я не вітер?.. Схопив би її,
Поніс би на крилах в гаї.
20. 	V. 1916
♦ 	*
♦
Хтось сон злякав, а світ світає,
І ранок, вічно молодий,
Небесні очі розкриває
І, 	променисто золотий,
Вінок на чоло надіває.
725

Я не засну... Таємна сила
Мене кудись в простори зве...
О, де ви, молодості крила,
О, де ти, море життьове,
О, 	де ти, де ти, кобзо мила?
27.III.1916
* 	*
*
Погас огонь в душі моїй,
Руїна, попіл, пустка в ній,
Вітри і хвилі не шумлять,
Громи і сурми не гримлять.
Все спопеліло: сльози, кров,
І гнів, і розпач, і любов.
Ах, як я змучився в огні,
Як тяжко хочеться мені
Кудись втекти з сеї пустелі
В краї, далекі і веселі,
Не спати, ні! В борні, в бою
Співав би пісню я свою,
А тут я корчусь в шалі мук,
Тут кобза падає із рук,
Тут сохнуть сльози, гасне гнів,
Тут рай навік глухих рабів,
Тут з тіла кров кайдани п’ють
І з душ їх корені ростуть.
29.1V.1916
* 	*
*
Замовкла кобза золота,
Висить рука моя безсила,
Де грім гримить, мовчать уста
І пісні згортуються крила.
І що я слізьми їм скажу,'
Коли життя [стікає] кров’ю.
Невже я рани остуджу
І окроплю серця любов’ю?
726

Мовчи, о кобзо золота,
Хай божевільний світ [питають],
І вже розп’ятого Христа
Кігтями вдруге розпинають.
2.У 1916
* 	*
*
Що з тобою, серце? Вмерло ти чи спиш?
Чом ти ні до кого птахом не летиш?
Глянь: весна навколо, сонце і квітки,
І дівочі очі сяють, як зірки.
Хай любові зроду не зазнала ти,
Але як з весною радісно цвісти,
Виливати тугу в голосні пісні
1 щасливим бути в золотому сні.
2 V1916
* 	*
*
Коли б лишився я в селі,
Його робітником і другом,
По груддях рідної землі
Ходив би я тепер за плугом
Радів би сонцю і весні,
Радів би жайворонку в полі,
І сам би весело пісні
Складав я мимоволі.
І думка б тішилась моя,
Що їх співатимуть селяни,
Що їх співцем зроблюся я
І пісня втіхою їм стане.
А тут і слів я не знайду,
І заспівати не зумію,
Я тут дурію в їх чаду,
Я тут щодня ховаю мрію,
Як плачуть всі в журбі німій,
Я сам на цілий край ридаю,
І іскри радісні надій
727

Із струн натягнутих зриваю.
Аж зирк: уже сміються всі,
Щебечуть весело пташками,
І я молюсь життю, красі,
І я квітчаю їх квітками.
Ще мент—їм хочеться борні,
Вони обурені без краю,
А я вже верхи на коні
По полю соколом літаю.
В їх сльози, сміх і гнів злились
В якесь болото безутішне.
І, 	люба юносте, вернись,
Веди мене в село безгрішне.
5.V. 1916
* 	*
*
Красі твоїй молюсь!
Ночей-очей твоїх боюсь!
Не вірю ночі їх.
(Була в очах твоїх?)
Страшить мене пітьма,
Хоч папороть сама
Цвіте в очах твоїх
Ясніше сонць усіх.
ю.V. 1916
* 	*
*
Ти бідна лілея, побита вітрами,
Занесена сірим піском,
Ти янгол, вигнанець, прикутий стрілами,
З підтятим навіки крилом.
Ти вже не страждаєш: усе перетліло,
Усе догоріло в тобі.
І тільки душею покинуте тіло
Ще корчиться в муках і годить юрбі.
22. V. 1916
728

* *
*
Вас наче гріла кров моя,
Таких байдужих і холодних.
Ах, як страждав і мучивсь я,
Як бився в поривах безплодних...
Я не прощу ніколи вам
За Духа, розп’ятого вами,
І досі сниться мені хам,
Що виріс з вас, маленькі хами.
І от тепер, коли стою
Один я на високій скелі,
Я з висоти востаннє п’ю
За розквіт дикої пустелі.
Хотів би крикнути вам, пси!
Але прокльони душать груди,
І сліз гарячих голоси
Кричать: мовчи, їх Бог осуде.
І 2.V. 1916
* 	*
*
І знов журба, нудьга безмірна,
І сни тривожні, весняні.
О, де ти, ластівко невірна,
В якій далекій стороні?
Кому тепер небесні очі
Потоки сонця в душу ллють,
Чиї уста в майові ночі
Нектар із уст-коралів п’ють?
З ким ти ідеш рука за руку
Серед квіток, зелених трав,
Хто кинув в серце мені муку,
Але навіки щастя вкрав?
17 У.1916
729

* *
*
Перша блискавка весняна,
Перший грім в небесній млі,
Вся природа, наче п’яна,
Б’ється, гнеться до землі.
Гей, природі не хилися,
Словом, грудьми стрінь громи,
В чеснім бої оновися
Після довгої зими.
2.1У 1916
* 	*
*
Нехай старці ми і каліки,
Нехай ходячі ми мерці,
Не все ще втрачено навіки,
Ще плаче ліра в нас в руці
А та рука, що може грати,
Зуміє взяти і меча,
Залізні грати перервати
І горе скинути з плеча.
Навічно вічний дух народу
Волає, терпить ланцюги.
Ударе грім колись в негоду,
І він покине береги.
26.IV 1916
* 	*
♦
Ідіть собі, я вас не знаю,
Чужі, далекі ви мені.
Я навіть рани забуваю
На власнім тілі у труні.
730

А тут [побачив], хто живому
Могилу викопав дарма,
Згорів [він весь] в огні палкому.
Гай-гай! І попелу нема.
Що? Грати вам? О, як [ви] сміли
Мене просити, щоб я грав,
Кому ви руки покрутили,
Хто струни з [реготом] порвав?
Ідіть собі, я вас не знаю,
Я сам від вас утік у ліс,
Я мовчки сам собі співаю,
І плачу мовчки я без сліз.
26.Х. 1916
* 	*
*
Погляньте ви: я сплів вінок
На ваші голови похилі
І насадив ясних квіток
На чорній батьківській могилі.
Я скинув вам ярмо з плеча,
Обмив сльозами рану кожну,
В безсилі руки дав меча
І силу влив непереможну.
А ви на себе плюєте
І лижете вельможі руки,
І рідну матір ведете
Щодня на сміх, на глум, на муки.
Так киньте ж швидше папірці,
Проводирів, синів народу,
Бо через вас батьки-мерці
Почервоніють вперше зроду.
7.ІУ.19І6
731

* *
*
Невесело! Недоля серце точе,
Журба мій світ в’ялить,
І снігом цвіт летить
В мої осінні ночі.
Покликати б? Ні друга, ні людини!
Упасти б на плече,
[Заплакать] гаряче,
Забутись на хвилину.
Дарма! Нема нікого—повмирали,
Одні ще малі,
А другі вже в землі.
І всі чужими стали.
І кобзу я, свою сестру кохану,
Спалив в своїм огні,
Що жалила мені
Мою криваву рану.
Невесело... І що робити мушу...
І що з життям зроблю?
І як я розкую
Мою закуту душу?
А мушу, я мушу щось зробити,
Розбити ланцюги,
Розлити береги,
В світах себе розлити.
Хіба що смерть? Але й вона безсила,
Невільна над хрестом
І мусить буть з вінком,
З вінком моя могила!
ЗО.Х. 1916
* 	*
*
Ти тільки погляд спинила на мить,
В мене, як вражене, серце щемить
Щастям і мукою,
Жахом, розлукою,
732

Плаче, всміхається,
В небо зривається,
З небом зливається...
Тільки поглянула, о чарівна,
Знаю, що сон ти і погляд—мана
Серця холодного, серця самотнього
8.111.1916
* 	*
*
Побіжім з тобою, люба,
В чарівну країну гір,
Де вітри-співці нас стрінуть
Безтурботним дзвоном лір.
Де розкажуть нам дерева
Гір незайманих казки,
Де нам пісню заспівають
Новороджені струмки.
Де душа твоя з моєю
Втайні зіллється в одну
І напоїть щастям землю...
20.V. 1916
* 	*
*
Я не зберіг пісень, що ти співала,
Я розгубив їх, як квітки,
Юрба проходила, топтала
Квітками заслані стежки,
Твої пісні, твої казки...
А ти ішла і все співала,
І кожний струмінь сліз моїх
В казкові перли обертала,
В разки намист низала їх.
За що мене ти покохала,
І досі Ще не знаю я...
І що вінки мої сплітала,
Будила співом солов’я.
733

За що мені, подарувала
Бандуру, проткнуту мечем,
І сміх [той], пройнятий плачем,
З вогню і сліз мені сплітала.
14.1.1916
* 	*
*
О, де ти, сестро милосердя,
Над ким ти янголом стоїш
Ясного янгола ясніш,
миліш,
чуйніш?
Кого ти з бою, як дитину,
Несеш на змучених руках,
З ясними перлами в очах,
в сльозах,
в тернах?
О, з ким, розпуснице, гуляєш?
Кому смієшся, з ким живеш?
Кого в осінні ночі ждеш,
клянеш
і звеш?
29.x. 1916
* 	*
*
Заграйте, струни! Заплачте кров’ю,
Завийте вітром восени,
Забийте в бубни, як море в берег,
Злякайте муки, розвійте сни.
Хай кобза грає, хай пісня ллється,
Потоком п’яним мій мозок б’є.
Забутись хочу... Хай пісня ллється,
Як грім надхмарний, нехай гримить.
1916
734

* *
♦
Гніздо? Чи небо і вітри,
І сизі гори, і яри?
Чи тиха радість і зітхання,
Чи пекло мук і раювання?
Прости... лечу... не плач в журбі:
Мої пісні і сам тобі.
І перед тим, як в хмарах згину,
Тобі я жмут проміння кину.
16.11.19 ї б
* 	*
*
Неси мене, пісне, далеко неси,
В казкову країну, країну краси,
Ще вище, ще далі, де інше життя
Мене завороже і дасть забуття.
Пустеля, пустеля тут... Сірий пісок
Мете мою душу на трупи квіток,
І струмні, занесені ним, не шумлять,
І вгору вже крила мої не летять.
19.11.1916
* 	*
*
Де ти, кого ім’я не знаю,
Кого я цілі роки жду,
Кого по всіх світах шукаю
І не зустріну, не знайду
О, 	відгукнись, бо роки линуть
І в’яне молодість в журбі.
І як квітки я зможу кинуть
До ніг, улюбленій, тобі.
20.11.1916
735

* *
*
Жду я тебе, не діждуся, і жду,
А надворі вже світає,
І соловей, о послухай, в саду,
Наче над щастям, ридає.
Як тебе ждав, як хотілось мені
Слів твоїх, ласки твоєї.
Глянь на лілею: мов сльози рясні,
Падають роси із неї.
Чом не прийшла ти, одна на весь світ,
Щастя моє, моя мрія.
Журно з дерев осипається цвіт,
Сніг в моїм серці біліє.
11.1916
* 	*
*
Коли б я очеретом був,
А ти була лозою,
Безжурно, може б, я шумів
З твоєю рідною сестрою.
Коли б ти квіткою цвіла,
А я барвінком слався,
Я б другій ніжки цілував,
Од тебе одвертався.
А ти не квітка, не лоза,
І хто тобі тут рівна?
Тому навіки ти одна
Для мене королівна.
12.Х. 1916
* 	*
*
В білім ти — лілея біла,
Білий янгол між людей,
Недосяжна ти, як зоря,
Вірна подруга ночей.
736

Але кинь на мене промінь,
Усміхнись до мене ти,
І я стану сам ясніше
Всіх лілей і зір цвісти.
21 У.1916
* 	*
♦
Ти в бузовім — кущ бузовий,
День майовий, солов’ї,
Б’ється серце в день майовий,
В’ється щастя на землі.
І у мене в серці повно
Сонця, цвіту і пісень,
І на тебе молитовно
Я дивлюся цілий день.
21. 	V.1916
* 	*
*
Сьогодні ти вже в синьому, як хмарка,
Безжурна, радісна, ясна,
Легка, як цвіт, що снігом в’ється,
Летить кудись в майовий день.
І ти пушком на землю впала,
Ще пройде мить — і полетиш,
Але в ту мить і моє серце
Розіб’є груди, щоб летіть.
21.V .1916
* 	*
♦
Перший раз співаю ніжкам,
Ніжкам-ластівкам твоїм,
Що знімаються так легко
І літають по землі.
Тільки ластівки літають
Так над озером ясним
І черкають срібні хвилі,
Мов цілують їх в уста.
21.У.1916
24 о. і. Олесь, т. 1
737

* *
♦
Лийтесь, сльози, доки здібні,
Поки стане сил,
Плачте, струни, плачте, срібні,
На горбах могил.
Не в бою по вас ударе
Лицарська рука,
Не орлом від вас заб’ється
Серце юнака.
Не проміння з вас поллється,
Бризне рій надій,
Плачте, струни, плачте, срібні,
На труні своїй.
Хай підхопить ваші сльози
Вітер степовий,
Хай їх росами розсипе
По землі сухій.
Хай він з піснею сумною
Низько полетить...
[1916]
* 	*
*
А грім реве, а дощ гуде,
І хвилі груди розривають,
Сміються, плачуть, проклинають,
І щось страшне, майбутнє йде.
І глянув демон в прірви ран,
І гнівом очі зайнялися,
І іскри-сльози полилися
З очей на чорний океан.
738

І знявся він, і полетів
Під браму рабську кинуть сльози,
Свої жалі, свої погрози...
Своїх проклять безсилий гнів.
{1916]
* 	*
♦
На землю капає гаряча кров...
І в’ється над землею.
Хтось вже сміється над душею,
Комусь потрібна кров моя,
Хтось ворог мій...
З моєї крові сходе [цвіт],
З моєї крові сходять квіти,
Цвітуть, [пахтять]... О Боже мій,
Квіткам потрібна кров моя.
Який кривавий я...
В сльозах ридає моє серце,
Як вітер плаче.
Хтось прислухався до плачу,
По полю хтось квітки зриває
І з них вінок мені плете
На чоло зрошене, криваве.
ЗО.Х. 1916
* 	*
*
Ти землю всю квітками заквітчала,
Ти цвіт промінням пройняла
І крила вільного орла
мені дала,
І на простори показала.
І я не жив, горів! Душа горіла.
І мозок мій палав в думках,
І кобза в райдужних світах
в моїх руках
Еола арфою гриміла.
24*
739

Ти знов прийшла після розлуки,
І я тебе прогнать не міг,
І вже не впав тобі до ніг,
і вже не зміг
Узять тебе на дужі руки.
Мовчи... мовчи! Чужа мені ти,
Іди... лиши... не муч... прощай...
Я втратив все: надію, рай.
Іди на край.
Я втратив все на білім світі.
20.XI.1916
* 	*
*
Скільки лавра розцвіло навесні,
Стільки пісень в моїм серці літає.
Всі тобі думи мої і пісні,
Другої в серці немає.
Сонце закохано в землю, квітки
В коси шовкові вплітає,
В’ються круг тебе пісні-ластівки,
Серце ж саме — умирає.
23.V. 1916
* 	*
*
Цвітуть акації, залиті білим цвітом.
Хвилюється зелене море їх,
А білий цвіт, як білий шум на хвилях,
Шумить-шумує, як вино.
Подібно я до келиха припав устами
І п’ю нектар, мов усміх сонця того,
Мов голос Бога слухаю душею,
І хміль п’янить мене, і плачу в щасті я.
1У 1.1916
740

* *
Ти й не знала, що пісні
Я вже рік тобі співаю...
Але як я їх згадаю,—
Стільки пташок навесні
серед гаю.
І нащо тобі вони?
Хай в душі моїй літають
І про сни мої співають.
Се цвітуть останні сни,
одцвітають.
Гасне, гасне вечір мій.
Ти на хмарах сонцем граєш,
їх усмішкою вітаєш,
Мов квітками моїх мрій,
їх квітчаєш...
Чи ти любиш, ти моя?!
Так хай вечір мій згасає,
Моє серце запалає!
Чуєш, люба, солов’я?
Хай ридає.
21.XI. 1916
1917
* 	*
*
Остання пісня жалібна
І, 	може, пісня лебедина
Нехай простогне, пролуна,
Моя улюблена, єдина.
Прости! Прощаюсь, як з життям,
Як з сонцем, з небом, з вітром, з полем,
Яким палюсь я каяттям,
Яким я гострим ріжусь болем.
741

Чому так сталось? Хто розняв
Навік до суду наші руки,
Хто захотів, щоб я прокляв
Сей Божий день, сей день розлуки?
Прощай! Я душу напоїв,
Налив на цілий вік журбою,
І кожний мій і плач, і спів
Віки дзвенітиме тобою.
12.1.1917
* 	*
*
Не вернуться крилаті мрії,
Ясне тремтіння наших душ,
І ти минулого не руш,
Нехай в труні воно дотліє.
Над попелом сіріють вежі,
Під попелом сичать огні,
І їх обернуть знов в пожежі
Твої дихання вогняні.
Ходи, дивися в дні осінні.
Ходи в них привидом блідим
І слухай вітру голосіння
Над чимсь безмірно дорогим.
0 ні! В могилі поховати
Тебе живу не можу я,
Без тебе жити і страждати
Стократ страшніш, ніж смерть твоя.
Хіба погасли твої очі
1 одцвіли твої уста,
Хіба зігнувся стан жіночий
Вагою вічного хреста?
Ні, ні! Іди, моя, моя навіки,
Моя в житті, моя в труні.
Знайшли самі в собі ми ліки,
В своїй сердешній глибині.
24.1.1917
742

* *
На волі сокіл! В небі зник!
Короткі руки — не дістати!
Даремні ваші плач і крик,
Розбиті ваші грати!
Не будьте блазнями, смішні!
Не плигайте, лисиці, вгору!
За ваші мури навісні
Він не віддав свого простору.
7.IV. 1917
* 	*
*
Люблю. Без пам’яті люблю..
Хай, може, більше проклинаю.
Я знаю — сам себе гублю,
Але не можу, і кохаю...
Хто ти? Ти квітка без краси,
Ти літній ранок без проміння,
Ти в щасті жити не даси
З душею, повною каміння.
І все ж люблю! За що люблю,
І сам не бачу і не знаю...
Я знаю, сам себе гублю,
Але не можу, і кохаю.
4.XI. 1917
* 	*
*
Ваші брехні і знущання,
І погрози навісні
Доведуть нас до повстання,
До кривавої різні.
Єсть же край всьому на світі,
Має край і наш терпець.
743

Єсть в пророчім заповіті
Крик ображених сердець.
Не женіть же нас на муку,
На Голгофу, на хреста,
Простягніть братерню руку
І замкніть свої уста.
Бо народ, кажу, повстане,
Змиє кров’ю власну честь.
0 народе! О титане!
В заповіті крик твій єсть.
7.VI. 1917
* 	♦
♦
Спочиньмо! На бік тарабан!
1 в піхву шаблю вірну!
Я чую втому неймовірну
Після усіх боїв і ран.
Пущу коня... Пасись собі,
А я заграю на бандурі...
О, будуть ще вітри, і бурі,
І грім в кривавій боротьбі...
О, 	буде бій, останній бій,
Бій честі з табором ворожим,
Коли ми, коню, переможем,
Спочинем в стороні своїй.
Пасися, коню, дивний день,
Чаплі над озером дрімають,
І ледве чутно хвилі грають,
Цвітуть, несуть квітки вишень.
Заснути б тихо на траві,
Забутись сном ясним, дитячим,
І дати мир думкам гарячим,
І вгледіть обрії живі.
Засну... Забудусь хоч на мить...
А ти вартуй, а ти дивися,
Щоб хтось не вискочив з узлісся,
Щоб міг рушницю я схопить.
Коли ж угледиш, коню, ти,
Що я лежу і кров’ю сходжу, ■
І підвестись уже не можу,
Тоді мене вже не буди.
25.У.[Ї917]
744

* *
*
Не раз душа моя до вас летіла
І плакала на грудях ваших нив,
І разом з вашою терпіла і боліла,
І хтіла тільки дивних див.
Справдились сни... злетілись ви орлами,
Синами вірними землі.
Ваш голос прогримить небесними громами
І зіллє в океан всі струмені малі.
І як один вся Україна встане,
І ждане слово прорече,
І в той же мент спадуть тяжкі кайдани,
І меч завісу розсіче.
І упадуть [мілковні] стіни,
І в піхви гострий меч затне,
І зійде сонце України,
І після ночі день блисне.
27.V. 1917
* 	*
*
Радійте, співайте пісні голосні,
Квітками заквітчуйте чола ясні,
Ридайте і смійтесь в сльозах, солов’ї,
Стрівайте воскреслі надії свої.
Минули навіки дні чорних негод,
Живе Україна! І вільний народ.
Як з попелу Фенікс ожив і злетів,
І поглядом зміряв він простір степів.
0 Боже! Без меж милосердя твоє
1 правда, о Боже, на світі ще є...
Недарма нам снилась вона уночі,
Недарма ми гибли, до неї йдучи.
3.VI 1.1917
745

♦ *
*
Він все не вірив крику ран,
Він все повірити боявся,
І, 	зуби зціпивши, сміявся,
Оганьблений, осміяний титан.
Вампіри ссали кров — терпів,
Мовчав в ярмі під батогами,
Коли знущались діти-хами —
Бур’ян незайманих степів.
Здавалось, Бог його прокляв,
Здавалось, кинув на наругу
І дав йому невільну тугу,
Але найменшу честь одняв.
Всі йшли, всі рвалися вперед,
Жили, боролися, творили
І [на] горбу його могили
З квіток життя збирали мед.
Він гнив... і, може б, гнив віки,—
Не стерпів більш, озвавсь громами,
Заплакав мідними дощами
І кинув в груди блискавки.
І встав титан! О, встав титан,
Обмитий потом, слізьми, кров’ю,
І руки з ніжною любов’ю
Простяг в небесний океан.
27.VI. 1917
* 	*
*
Хай хмара йде, хай грім гуркоче,
Хай буде день, темніший ночі,
І буде [страшно], як колись,
Але ми ранку напились.
Нехай не буде вороття,
Але справдились сни життя.
Хіба ж ми спали без турбот, .
Коли вставав гігант-народ,
Коли кував народний гнів,
[Безславну] волю з ланцюгів?
Коли йому любові цвіт
746

Летів квітками на весь світ,
Хіба нам снилися вві сні
Його слова, його пісні.
Хіба співали нам вітри,
А не червоні прапори.
Хай хмара йде, хай грім гуркоче,
Хай буде день, темніший ночі,
І буде страшно, як колись,
Але ми ранку напились.
17.VJI.1917
* 	*
*
Пісне, ще одна година —
І умру, як лебідь, я...
Бо остання, лебедина,
Буде пісня ся моя.
Слухай! Слухай! Я кохаю,
Я тебе люблю, люблю...
І з любов’ю умираю.
О, убий любов мою.
15.Х. 1917
* 	*
♦
Я тобі зостанусь вірний,
Ні до кого не піду,
Бо в журбі моїй безмірній
Я утіхи не знайду.
І всю довгу ніч тобою
Буду марити в журбі,
І з невтішною журбою
Буду плакать по тобі.
15.Х. 1917
747

* *
*
Золоті листки злітають,
Наче сльози золоті,
На зелений луг лягають,
Засипають в забутті.
В сонці ліс! А в серці в мене
Вже давно лежать сніги,
І в сльозах мої долоні,—
Потонули береги.
14.Х.1917, трамвай
* 	*
*
Стоїть, сміється і віта,
Як сон, як мрія золота,
І на бенкет мене зове
Таке ласкаве і нове...
Я глянув в душу. Пустка в ній.
Я подививсь на саван свій.
О, як мені на свято йти?
Життя, життя, спізнилось ти.
14. XI. 1917
* 	*
♦
Ви сонця ждали так давно...
І ось в огні зійшло воно.
Чого ж злякались ви горіння,
Чому сховались від проміння
І враз спустилися на дно?
Вам стала рідною тюрма!..
Ах, дати б вам хоч край ярма,
Хоч шмат комусь за щось покори,
Лякають вас ясні простори,
Лякає роля вас сама!
24.XII.19I7
748

* *
Прийми уклін, шляхетний друже,
Прийми і тугу без кінця,
Але хай прикладом послуже
Твій образ лицаря-борця.
Як син народу, щирий, вірний,
Ти душу всю йому віддав
І в боротьбі своїй безмірній
Себе на жертвенник поклав.
Спочинь на мить... Поглянь навколо.
Ідуть з корогвами полки
І на твоє прекрасне чоло
Несуть нев’янучі квітки.
t9.XII.t917
* 	*
*
Не пізнаю тебе, мій краю.
Згубив ти стежку до мети.
Безмежна ніч була, я знаю,
Але осліп од сонця ти.
Загальнолюдські ідеали
Тебе на кручі повели,
І шлях твій рідний заховали
Під полог вранішньої мли.
Непевний, краю мій, у тебе спільник,—
Сьогодні він тобі і друг, і брат,
А вчора ще він був насильник
І духа Божого жорстокий кат.
Зміцнів би ти! Поставив на сторожі
Свідомість! Міць... І не страшні
Тобі були б всі заміри ворожі
І всі примари вдалині.
Подумай, встань! Згадай неволю,
Ясне майбутнє уяви
І привітай велику волю,
І долю в хату позови.
29.Xl.t917
749

* *
*
Ридайте, струни! Знову хмари
Над рідним краєм гнізда в’ють,
І знов старі страшні примари
На темнім обрії встають.
Не вміли волі шанувати
Одвічні зрадники-раби...
Ридайте, струни, через грати,
Порвіться, струни, від ганьби.
29. 	XI. 1917
* 	*
*
Хай гасне вечір, ніч прийшла
І захід мій квітками вкрила.
Пожежі в небі розлила
І душу сонцем затопила.
Хай гасне вечір. Струни дай.
Хай грім з-під струн моїх поллється
І серце, сповнене украй,
На всесвіт скрикне і
Порветься!
18.XII.1917
* 	*
*
Так і ллються струмки
З-під моєї руки,
Так і ллються пісні
Безтурботні, ясні.
Із моєї руки
Вилітають пташки,
І співають вони
Про весну восени.
750

З-під моєї руки
Виростають квітки
І цвітуть по лугах,
По ярах, по снігах.
І дивуються всі
Моїй дивній руці.
Але тайни не в ній,
А в голубці моїй.
Се співаю не я,
А голубка моя.
Ні, неправда! Вона
Все мовчить, чарівна.
Се співає співець,
Чарівний олівець.
Він і квітне в казках,
І щебече в струмках.
Не співає — цвіте
Се перо золоте,
Що голубка дала
З золотого крила.
21.ХІІ.1917
* 	*
*
Моя душа жила в бандурі...
Як не дограю я пісні,
Нехай на ній дограють бурі,
Коли я буду у труні.
Коли лежатиму в могилі,
Повісьте кобзу на хресті.
Нехай вітри ширококрилі
Торкають струни золоті.
Нехай вночі листок пожовклий
Впаде на неї восени,
Мов оживе мій жаль замовклий
І заридає із труни.
751

Нехай останній раз продзвоне
Бандура пісню голосну,
В устах моїх заснуть прокльони,
І сам навіки я засну.
17.XI 1,1917
* 	*
♦
Криваво-чорні хвилі йдуть,
Наш рідний острів в небезпеці...
Хай дзвони жахом загудуть,
Хай нагло виростуть фортеці.
Будуйте мури! Вище стіни!
Сини народу, під стяги!
Навколо люті вороги,
Кати одвічні України.
Криваво-чорні хвилі йдуть,
І в сурму смерть на хвилях грає...
Назустріч їй громи гудуть
І кров’ю жертвенник палає.
1917
* 	*
*
Не вам судить мене, пігмеї,
Національні крамарі.
Палає кров душі моєї
В усмішці ранньої зорі.
Свій гнів, любов, журбу, зітхання
Я вплів у страдницький вінок,
І ще задовго до світання
Шумів пісень моїх поток.
І влився він у брязкіт зброї,
В гаряче серце вояка,
В усмішку мрії молодої
І в вічну пісню юнака.
1917
752

* *
Однаково! Не жити вдруге.
А раз як-небудь проживу.
І ріку в бурю і в негоду
Без ваших човнів пропливу.
На скелях буду спочивати,
Один в своїй самотині.
Для мене хвилі будуть грати,
Вітри співатимуть мені.
До мене чайка сизокрила
На груди квіткою впаде...
І затремтить у мене серце,
І крила щастя розведе.
23.ХІ1. [1917]
* 	*
*
Серед примар і з гір в долину
Я йду в самоті і журбі
І тихо пісню лебедину
В думках наспівую собі.
Життя пройшло, пройшли бажання,
Надії, пориви — в труні.
Замість пісень — одні зітхання,
Одні подзвіння жалібні.
І нагло — ти! Ти — грім весняний,
Гримучий сонячний поток,
Поток нестриманий і п’яний
З вина і чаду, і квіток.
Ударив він, як вихор в груди,
В могилі молодість згубив,
Спалив жалі, вернув облуди,
Безкрилі мрії окрилив.
Я не дивлюсь уже в долину,
Я не боюсь уже примар.
Співайте пісню лебедину.
Лечу я соколом до хмар.
20.XU.1917
753

* *
*
Хіба ви знаєте — хто ваша рідна мати
І ви чиї сини?
Не знали ви своє! хати,
Росли, як бур’яни.
Сумління ви ніколи не стрівали,
Не знали ви, що в світі єсть
І боротьба, і ідеали,
І рідний край, і честь.
Родились ви колись вночі, в негоду,
Але ж блискучий день тепер.
Чому ж ви, зрадники народу,
На світ не вилізли з печер?
Хіба не видно вам, де мати,
Де ваші друзі і брати,
Чиї затримують вас грати
На поміч матері прийти?
Чого ж братаєтесь з катами,
На нас здіймаєте шаблі?..
Хай висить хмарою над вами
Прокляття рідної землі.
2.ХІІ.1917
* 	*
*
Де ти, свято, свято згоди?
Чи не час прийти тобі?
Задихаються народи
В братовбивчій боротьбі.
Вкрився Божий світ димами,
І криваві ллють моря.
Ой, коли ж над бурунами
Зійде тихая зоря*
І осяє тихим світом
І могили, і тіла,
І засипе трупи цвітом
Правди, згоди і тепла.
8.ХИ.1917
754

* *
*
Вже рік старий в могилі темній,
В глибинах Лети тихо спить,
Але ще сміх його таємний
Далеким громом гуркотить.
Ще сміх його старий, лукавий
Сичить гадюкою в кущах
І відблиск сонячно-кривавий
Горить на хмарних небесах.
Умер старий — лишились діти,
Лишились в кузні молотки,
Живуть в нащадках заповіти,
Цвітуть невидані квітки.
І нерозважною рукою
Опустять діти молоток,
Аби пливти ім за собою,
Аби догнати їм поток.
0 ні, борці, підставте груди,
Серця розбийте і впадіть,
Але зірвіть з очей полуди
1 в береги потік верніть.
Царки, князьки і блазні менту,
Опам’ятайтесь, час не жде...
Вода зруйнує все до щенту
І вам на голову впаде.
Взялись ви воленьку кувати
І щастя рідної землі,
А куєте кайдани-грати,
Сліпі, безглузді ковалі.
755

Над вами в’ються чорні хмари,
Круг вас танцює голод, жах,
І дико бігають примари
З кілками гострими в руках.
А ви, захоплені ігрою,
Ще більш вогню піддаєте.
В огні доковуєте зброю?
Сліпі, кістки ви куєте!
За двері вийдіть! День смеркає,
Голодний вечір настає —
Будь проклят той, хто день ховає,
Хто ніч ізранку нам кує.
27.X1I.1917
* 	*
*
Огнів, огнів! Бо сонце гасне,
Тремтять проміння золоті,
І вдалині життя прекрасне
Стікає кров’ю на хресті.
Огнів, огнів, бо ніч надходить,
Встають примари із могил...
І хтось на півночі розводить
Дві чорні хмари хижих крил.
Огнів, огнів, щоб не злякатись,
Щоб не зневіритись вночі,
Щоб з ніччю темною не знатись
І стріти сонце, не сплючи.
1917
* 	*
*
Чого я плакав, сам не знаю,
А дзвони змовкли і вже мовчать.
Спитайте сурми,— а сурми змовкли,
Хоч в серці сурми іще гримлять.
756

Спитайте рідні стяги-корогви,—
Але корогви вже не шумлять.
Спитайте рідні шаблі народні,—
Але блискучі вже не бряжчать.
Чого я плакав, і сам не знаю,
Спитайте сонце, що сяло такі
11917]
* 	*
*
Гей, гостри, народе, зброю
І готуйсь до бою!
Буде бій, останній бій
На арені життьовій!
Під знамена! Разом, спільно —
Хто бажає жити вільно!
11917]
* 	*
*
Як крижаний бескет стою...
Сміються з мене хвилі.
І через голову мою
Літають сизокрилі.
І де взялись — не знаю я,
І звідки ця музика...
Стогнала тут свята земля,
Як страдниця велика.
Сміється море. Все знесло,
Розмило, збило скелі,
Горить під сонцем, наче скло,
Шумлять пісні веселі.
Це, мабуть, сон, що снивсь мені
Колись в осінній ночі,
І щастям знов, уже в труні,
Злетів на мертві очі.
757

А хвилі в’ються. Навкруги —
Ні хмарки, ні туману...
Горять в проміннях береги,
І я ось-ось розтану.
Як крижаний бескет стою,
Сміються з мене хвилі,
І через голову мою
Літають сріблокрилі.
1917
* 	*
*
В час смеркання, в час вмирання
Знов кохання, Боже мій!
Серце б’ється, пісня ллється,
зграї мрій.
Знову жити, світ любити,
Сонце пити з уст твоїх...
Зглянься, Боже, переможе
душу гріх.
27.XU.1917
* 	*
*
Пісня — се туга кохання,
Пісня — се радість його.
Стихла вже пісня світання
Я заходу серця мого.
Ллються пісні соловйові,
Тільки в маю чарівні,
Стихли давно вже майові
Співанки в серці моїм.
В ірій давно одлетіла
Пісня остання моя.
В серці лишилась могила,
А над могилою я.
І.XI.1917
758

* *
*
Три старці до мене прийшли,
Окровлені, босі і голі,
І холодом слів облили:
«Ми пасинки людської долі».
«Чим винні ми, пане, скажи»,—
Три старця у мене питають
І нагло виймають ножі,
І їх надо мною тримають.
В [німоті] зі мною всі скарби мої.
Ось ліжко... Мене перервали:
«Родилися ми на землі
І ліжка ніколи не знали!»
Я змовк: «Весь скарб мій — книжки»
«А ми не умієм читати,
Співали церковні дячки
І нас не хотіли навчати».
«Робив я удень і вночі,
І ми по дорозі не спали,
Наш сон проганяли сичі,
Нас злидні, як мухи, кусали...»
«Так чим же я винен, брати?»
«Ми стали братами сьогодні
І зважились вперше зайти,
Хоч завжди стогнали, голодні».
«Я вже за обідом гіоїв...»
«У тебе ще м’яса доволі,
Ніхто з нас ще м’яса не їв,
Час з’їсти і пасинкам долі...
Чим винні ми, пане, скажи?»
Та я їм не встиг відповісти:
Блиснули холодні ножі,
І стали старці мене їсти.
tO.XI.1917
759

* *
*
Назустріч сонцю золотому
Я з вами йшов, пісні мої.
І ось хилюсь... я чую втому,
Лягти б, забутись на землі...
Ми твердо йшли в вітри, в негоду,
Ми чесно прапор свій несли,
Вночі не зрадили народу,
В ворожий табір не втекли.
Були самотні ми, як скелі,
Нам терен груди розривав,
І голос наш комусь в пустелі
Дарма на груди припадав.
Останній хам, як вовк голодний,
З зубами кидався на нас...
І в душу входив жах холодний,
І світ, прекрасний світ нам гас...
А друзі-спільники?! — Нікого.
В шинку, в могилі чи в боях?
О, 	шлях до сонця золотого,
Брати, далекий, довгий шлях...
Але ми йшли! Аж галас, крики,
І кров, і плач, і рев гармат...
І на руїнах танець дикий
Танцює з катом рідний брат...
Пісні мої! Згадайте, милі,
Не прилучились ми до їх...
Ми тільки впали на могилі
В сльозах окровлених своїх.
Здавалось нам, що рідна мати
Перевертається в труні.
Ми не могли братів пізнати -
З катами в диму і огні.
760

І ми на горах заспівали
Безмірно пісню жалібну,
Квітками їм труну убрали
І їх поклали у труну.
0, ви тепер життя обранці,
Чи ви почули нас в той час,
Чи ви до нас прийшли уранці,
Як промінь сонця впав на вас?..
Ні, ми прийшли... Голодні, голі,
Благословляючи когось,
Але старцям на святі Волі
Між вами місця не знайшлось...
І стали ми десь ззаду, збоку...
1, наче зняті із хреста,
Молитву тиху і глибоку
Зашепотіли в нас уста.
Аж ось і ранок розцвітає...
Великий грім весни гуде!
Наш Дух в могилі воскресає,
Наш Дух, я чую вже, іде!
Молитву тиху і глибоку
Шепочуть радісні уста...
І в ніч спокійну, зореоку
Хтось нас одводе од хреста.
5.ХИ.1917
* 	*
*
Накладали їй полуду
На волошки-очі,
Світ робили їй темнішим
Від темної ночі!
А тепер, коли упали
Ваших тюрем стіни,
З мурів вирвалась на волю
Воля України.
761

А тепер, коли самих вас
Стіни придавили,
Простягаєте ви руки
З власної могили.
Порятуємо, полежте,
Ми віки лежали —
Бились, скаржились, молились,
Порятунку ждали.
Хай наллється наша воля,
Хай вбереться в силу...
Полетить вона й загляне
Не в одну могилу.
25.Х.1917
НА ВУЛИЦІ
Космополіте!.. Правду кажеш, брате:
Єдина мова і народ!
Пора всім неукам почати
Проти порядків свій поход!
Чому ж по-твоєму казати мушу?
Чого ти... дивишся згори?!
Я маю теж і честь, і душу...
Космополіте, не дури!
30.lV.i917
* 	*
*
З ланів життя в провалля смерті йти,
Життя в минулому лишити
І тільки хрест його нести,
І тільки хворим тілом жити.
Так я, лишивши гнів, любов,
В яри по каменях ішов...
І враз, як сой, як казка чарівна...
Країна дивна виростає,
Сміється день, цвіте весна,
762

Життя обійми простягає...
А я в провалля смерті йшов,
А я згубив, зросив всю кров...
Хотів я крикнути — мовчать уста,
Хотів заплакать — сліз немає.
І з плеч жорстокий хтось хреста
Рукою дужою знімає...
Повіяв вітер, і без слів
Я в царство смерті полетів.
15.1X.1917
* 	*
*
Мовчать уста, хоч серце б’ється,
в серці пісня плаче-ллється.
Цвітуть] уста, цвітуть гаї.
і гаях щебечуть солов’ї,
на піснях крилатих їх
Сміються роси сліз моїх.
21.IX.1917
* 	*
♦
Душно! Повітря!.. Вікно розчиніть,
Стіни роздайте... Простору!
Дихати нічим! Серце дрижить.
Серце порветься!
Моря б! На березі б важко лягти,
Хвилям віддатись холодним!
Тихо забутись... Забути, що ти
Душу мою розбудила.
16.V1II.1917
* 	*
*
Дим, огонь, ридання, крики...
Безупинний дикий дзвін.
Грають весело музики
В сяйві полум’я руїн.
763

Трупи кидають в могилу,
БоЬкевільний зойк і крик.
Вище голову похилу!
Станьте ближче до музик!
Ах, танцюйте до нестями,
Млійте, падайте в танку...
Хай покидають нас в ями —
Раз вмирати на віку.
Голод витоптав пшеницю,
Покачався на житах...
Хтось пустив ясну жар-птицю
По повітках, по хатах.
Дим, огонь, ридання, крики,
Регіт, полум’я руїн.
Грають весело музики,
Безупинно кличе дзвін.
1917
* 	*
♦
На волі раб! Живи, твори!
Літай орлом в просторах!
Туман розвіяли вітри,
Зовуть шляхи на гори!
Боїться пан його, як тхір,
То виє, то голосить...
А він іде на панський двір
І в пана ласки просить.
27.IX. [1917]
* 	*
*
Віють крила наді мною —
Крила смерті... Боже мій,
Віють тишою страшною —
Крик і жах в душі моїй.
764

Ще не все, о смерте-матн,
Ще не все твій син зробив.
Можна пісню ще співати,
Коли кобзу він розбив.
Ще синіє шлях-дорога,
Ще єсть сльози у очах.
Недалеко перемога
І побідний меч в руках.
Недопитий, мати, келих,
І далеко ще до дна,
І пісень моїх веселих
Ще не чула сторона.
Смерть почула, одлетіла,
Руки вгору простяглись.
Стогін духу, стогін тіла
В сльози, злившись, полились.
26.IV.t917
* 	*
*
Не словами, не плачем,
Волю силою боронять,—
Грудьми, кровію, мечем.
Тільки вірити собі,
І підмоги ні у кого
Не шукати в боротьбі.
Під знамена! Дійсно, геть
Приготуємось до бою,
Обороним свою честь.
Вкупі наша кров лилась,
Вкупі ми за волю бились,
А тепер нам волі зась!
Ні, не буде, краще смерть!
Бо нема терпіння жити,
В серці муки повно вщерть.
765

Ні, не буде! За шаблі!
Хай угледять, як боронять
Волю рідної землі.
17.V. 1917
* 	*
*
Не вам вести його, коли він став на ноги
І вгледів обрії ясні.
Він прагне ширшої дороги
В степах на дикому коні.
Життя не жде. За обрієм — [свобода],
За ним і день, і боротьба.
Народ одкинула негода
В ярмо закутого раба.
Вузькою стежкою не стане литись слава,
Того, хто тихше йде,— змете,
Бо в сто крат швидше гасне слава,
Ніж гасне сонце золоте!
І він в той час, коли весь світ до його
Свою увагу прикував,
Блисне він крилами орла прудкого,
Щоб світ орлом його назвав.
10.VIII.1917
* 	*
*
Золоті прекрасні мрії,
Незабуті дивні сни.
Ви справдились! Сонце гріє,
Сонце нашої весни!
Сходять трави, сходять квіти,
Розливаються пісні,
Найсвятіші заповіти
Славлять сурми голосні.
1917
766

* *
*
Гриміть, ревіть, громи, гармати,
Сичіть, бряжчіть, січіть, мечі,
Руйнуйте тюрми, крайте грати,
Кричіть про сонце уночі.
Далекий схід уже палає,
Зникають привиди у млі...
Вже янгол миру в сурму грає
І доля ходить по землі.
1917
* 	*
*
Я пішов в шовкове поле,
Я зайшов в зелений ліс,
Безліч квітів я приніс —
Повні руки, повні поли.
Як я бережно їх ніс...
Ти взяла їх з півдороги,
Наплела собі вінків,
Не згадала наших слів
І покидала під ноги.
Я одніс вам сльози-муки,
Я одніс вам кров і гнів.
Ви мені стискали руки
І найти не вміли слів.
і1917—1918]
* 	*
*
В сю ніч ви камінь одвалили,
Що нас гнітив впродовж віків,
В сю ніч відкриються могили
Великих прадідів-орлів.
В сю ніч воскресне дух народу
І скине шати жалібні,
767

В сю ніч в пустелях небозводу
Нові засвітяться вогні.
Немає слів! Хай грають дзвони,
Сміється сонце в небесах,
Шумлять дерева по лісах —
Одна мелодія полоне!
Чому ж не зійдуть зараз квіти,
Не розцвітуть сади, гаї,
Не заспівають солов’ї
І жайворонки у блакиті?
Ні слів, ні голосу, ні руху...
Душа всю душу віддала,
Коли вона святого духа
Торкнулась світлого крила.
XI.1917
* 	*
*
З моєю мрією ясною
Сплелось життя в один вінок,
І слізьми, вилитими мною,
Скропило усміхи квіток.
В троянди рани розгорнуло,
Надії — в келихи лілей,
В дзвіночки сині обернуло
Зітхання змучених грудей.
О, молода моя, без краю
Тобі пасує мій вінок...
А я лежу... а я вмираю:
Всю кров віддавши для квіток.
1917
* 	*
*
Який блискучий, дивний ранок,
І день холодний і страшний,
Туман навісив свій серпанок
І погасив наш світ ясний.
768

Десь грім, непевний і лукавий,
То стихне враз, то загуде.
Що буде далі: дощ кривавий
Чи сонця море золоте?..
Який був схід ясний, блискучий,
Але який нас захід жде?!
Чи він несе нам біль пекучий,
Чи віру в сонце золоте?!
9.Х. 1917
* 	*
*
Боже, що ранок і день посилаєш,
Тишу і мир нам пошли.
Ти, що орла в небесах окриляєш,
Наші думки окрили.
Боже, коли ж ти звелиш нам сьогодні
Вийняти з піхов шаблі
І захистить наші скарби народні,
Честь і простори землі...
[/977]
* 	*
*
О, де ви, ті, що нам вінки сплітали,
Що в край ясний за нами йшли,
Що переможно клекотали,
Як в небі синьому орли?
Куди ви линете на крилах,
Що з вами сталося тепер,
Чи ви спите в сумних могилах,
Розбиті вихором химер,
Чи ще і досі, вірні волі,
Вінки із гімнів плетете,
Чи кров’ю сходите у полі,
Чи зброю в нетрях куєте?
25 О. І. Олесь, т. 1 769

О, 	де ви, лицарі прекрасні?
В темницях ваші ватаги.
В них світлий дух, як сонце, гасне,
На них сміються ланцюги.
Як чорні хмари, чорні думи
Закрили їм пречистий світ,
Хоч ще шумлять весняні шуми,
Хоч ще цвіте весняний цвіт.
[1917]
* 	*
*
На рівнинах Білорусі,
Де лягла журбою мла,
На мужицькій бідній ниві
Ніжна квітка розцвіла.
Ти в собі відбила ниву,
Всю журбу взяла її,—
І тому мене так ваблять
Квіти — віченьки твої.
1917
* 	*
*
Знов душать нас, товариш, брат,
Невольник, вчора скутий,
Що разом вийшов із-за грат.
Сьогодні ворог лютий.
Вчорашній раб — сьогодні пан,
Кричить, глузує,
Що не загоїв славних ран,
А вже зробивсь тираном.
Мовчи! Хоч вирви язика,
Коли терпець урвався,
Владика тут моя рука,
Хоч я в твоє забрався.
770

Ой брате, пане, не жартуй,
Бо плакать доведеться,
А ти, народе, зброю куй,
Бо битись не минеться.
1917
* 	*
*
Дайте терпіння!
Бракує нам лише терпіння.
А решта єсть у нас:
Наруг, і глуму, і каміння,
Прокльонів братніх і образ.
Терпіння тільки нам бракує,
Народ терпіння грізно жде,
Гримить кайданами, шумує,
Як рій схвильований, гуде.
ЖУ.1917
* 	*
* '
Щасливі ми! Сучасники мої,
Яка багата нам судилась доля!
Беззмінна ніч, подзвін і клич, жалі..
І сонце враз! І промениста воля.
І цвіт землі! І цвіт, як шум на морі,
Як океан, схвильований народ.
О 	революція, о пориви прозорі,
0 правдо вічна, пам’ятай приход.
1 знов падіння із-за хмар безодні,
Бенкет кривавий...
0 ні! Народ з орлячою душею
1 з арфою Еола не умре.
(Хай пекло — все життя — воно ніщо Орфею)
Живим лишиться він і під землею
І пута куті перетре.
11917]
25*
771

♦ 	*
♦
Хто на варті, на сторожі,
Хай вартує, а не спить.
Хитрі заміри ворожі,
Ворог помстою кипить.
Всі на варту! Очі, вуха
І набитий карабін.
Ворог пильно тишу слуха,
Припадаючи до стін.
Діла! Зерна, не полови!
Нам обридли вже слова!
Мокрій курці без розмови
Одсічеться голова.
[1917]
* 	*
*
Гей, вперед! Крізь ліс дубовий
До щасливої мети!
Тільки в вільній Україні
Відпочинемо, брати.
Більше віри і завзяття!
Гнуться, падають дуби!
Буде солодко спочити
Після лютої борби.
Друзі! Ширшає дорога,
Світить сонце крізь гілля...
Недалеко перемога
І улюблена земля.
Гей, вперед! Крізь ліс дубовий
До щасливої мети.
Тільки в вільній Україні
Відпочинемо, брати!
8.У.1917
772

1918
* 	*
*
Не боюсь я зимою тебе, не боюсь.
Ти, як квітка зів’яла, стоїш,
І барвінком уже я не в’юсь,
І стократ ти в минулім миліш.
Я боюсь, що весною тебе полюблю,
Що весною і ти розцвітеш,
І обвієш всю душу мою,
І отруту в душі розіллєш.
Бо весною і наші серця молоді,
Бо весною і ми в її владі,
І прощається легше тоді,
І минулій не віриться зраді.
4.1.1918
* 	*
*
В проміннях сонця вранці, літом,
Щось грає дивним самоцвітом.
Цвітуть поля, шумлять гаї,
Летять-дзвенять пісні мої.
А самоцвіт горить! Співаю
Пісень йому — як шуму з гаю!
А що горить — дарма мені,
Коли від його я в огні.
Ти не розсердишся, кохана...
Я знав, що там платівка скляна
Горить, як дивний самоцвіт...
Строфа нікчемна в двадцять літ.
4.1.1918
773

* *
*
Ти прийдеш знов, моє сумління,
Моя весна,
Як день, ясна,
Вся зіткана з проміння.
Ти прийдеш зараз, ось сьогодні,
Розвієш сум
Похмурих дум...
І я нап’юсь твого проміння,
І стану знов
Під хоругов,
Моя любов, моє сумління.
8Л.1918
* 	*
*
Жартуй, оточена юрбою,—
До тебе я не підійду...
Я буду марити тобою
Вночі, в забутому саду.
Нехай з тобою п’ють пілати,
Цілують щоки і уста...
Я буду слід твій цілувати,
Яким ішла ти на хреста.
Нехай веселі тарабани
Вславляють міць твою й красу...
Твої розірвані кайдани
Я на руках своїх несу...
Жартуй, оточена юрбою,
До тебе я не підійду.
Я буду марити тобою
Вночі, в забутому саду.
тв
774

* *
*
До досвіта я встаю...
Ходжу і дихаю, й зітхаю,
Тривожно щось страшне ловлю,
А що — і сам не знаю.
Мов перед смертю, хочу я
Познатися з душею.
Неначе душенька моя
Прощається з землею.
Вночі не сплю. Думки мої
Очей не закривають,
Далеких образів рої
До мене прилітають...
Щодня до досвіта встаю,
Ходжу, дивлюсь, зітхаю,
Тривожно щось страшне ловлю.
Прощай, прости, мій краю!
7Л.1918
* 	*
*
Нехай сліпими табунами
В багно затоптані квітки.
Вони ще зійдуть над ланами,
Ще їх розстелють килимами
І нам розкидають вінки.
Не ніч, а ранок переможе!
Не спіть лише, брати, вночі.
До ранку стійте на сторожі,
Спиняйте заміри ворожі
І куйте в вогнищах мечі!
1.1.1918
775

* *
*
Гей, Семени, Петьки, Грішки!
Годі бавитись, брати!
Од політики до книжки
Чи не треба перейти?!
Будем літери складати,
Хоч це діло і нудне,
Коли вивчимось читати,
Вгледим царство чарівне.
Кожна книжка — таємниця,
Кожна книжка — цілий світ,
Духу творчого скарбниця,
Серця квітнучого цвіт.
І коли б ми прочитали
Хоча деякі книжки,
Ми б по лісу не блукали
І угледіли б стежки.
А стежки ведуть по кручах,
Обережно треба йти,
Щоб з лісів страшних, дрімучих
Славно вийти до мети.
Гей, Івани, Мішки, Грішки!
Годі бавитись, брати!
Од політики до книжки
Чи не треба перейти?!
І2.Ш.1918
* 	*
*
Сумую... безмежно... лелію... люблю.
Вві сні і в уяві твій образ ловлю,
І знов розлучаюсь з тобою в юрбі,
І знов у [просторах] шукаю в журбі.
Сумую безмежно, лелію, люблю,
В уяві твій образ до серця тулю.
776

Ось-ось розцвітуть і дерева, і квіти,
Як буду без тебе весні я радіти...
Без тебе, сонце, весна не цвіте
І цвіт яблуневий снігами мете.
Ось-ось розцвітуть і дерева, і квіти,
А серденько стане ще дужче щеміти.
Навчи мене, [сонце], без тебе радіти.
плилт
* 	*
*
Коли приходила весна в наш край
І кидала нам першу квітку,
Я розчинив сувору клітку
І випустив пташок у гай.
Давно пройшли дитячі дні,
Тепер пташки — пісні в мені,
Коли приходиш ти на мить,
Миліш весни, квіток і сонця,
В душі розчиняться віконця,
І рій пісень із них летить...
16.111.1918
* 	*
*
Коли б я міг в сю мить співати,
Мої пісні летіли б, як поток,
Курились вихором і бурею ревіли,
І плакали дитиною малою.
Коли б я грати міг! Не арфу,
Громи, громи б я в руки взяв.
Нехай би світ глухий гримів
І руки піднімав до Бога.
Коли б я волю дав сльозам!
0 ні! Нехай живе життя!
Бо потонули б в них всі радощі землі
1 погасилось би велике сонце.
12.Х. 1918
777

* *
*
Як осінній листок, моя бідна душа,
Як листок на березі тремтить.
Тільки вітер зітхне, тільки вітер торкне,
І вона упаде, полетить.
Рвуть вітри мене, рвуть,
Бурі душать і б’ють,
Кров тече з моїх ран, як поток,
А хтось дужий мене обнімає крилом
І плете з мого зілля терновий вінок.
12.x. 1918
* 	*
*
Весна прийшла, і повідь спала,
І хвилі тяжко сплять в землі.
По полю де-не-де на боці
Лежать злиденні кораблі.
А все ви — бульки різнобарвні.
На темних водах пухирі.
Де зараз ви, юрби пророки,
Бурхливих хвиль проводирі?
Давно полопались, нікчемні...
Самі з повітря, з ним злились...
Почервоній за них, о земле,
Ти їм молилася колись.
3-ІХ.1918
* 	*
*
Влетіли в серденько моє
Якісь страшні пташки-трнвоги.
Одна зозулею кує,
А друга вороном клює,
А третя плаче від знемоги.
77В

Що жде мене, не знаю я...
Але душа моя німіє,
Але кричить душа моя.
Ах, наближається змія.
О, де ти єсть? Рятуй, надіє!
11.XI.1918
* 	*
*
Усе: моя душа, і кров, і мозок —
Були твої... тобі.
Ти скрізь була в піснях і снах,
В сльозах, падіннях, в боротьбі.
Чому ж ми розійшлися мовчки?
Ну, ти — нехай, а я, а я...
Мені б не стало віку, щоб тобі усе сказать.
І, 	може, через те я тільки плакав?
Ага! Тепер я розумію.
Колись сказала ти мені:
Одна сльоза гаряча варта
Мільйонів цілих слів.
12.Х. 1918
* •
*
Радість життя в моїм серці співає,
Горе розлуки з ним тужить в мені,
Чом тебе, щастя, зо мною немае,
Нащо лишила ти сльози одні?..
Глянь! Моя радість без тебе вмирає,
В’яне, як квітка в степу без роси,
Горе на грудях у неї ридає...
Хрест ти йому і труну принеси.
1918
779

* *
*
Ще зійде сонце, і не в червоних шатах,
І не з мечем в окровлених руках,
Блисне воно на мурах і на гратах
З великим гімном на устах...
І ранок світлий перейде в день поволі,
І стануть рідними братами вороги.
І присягнуть на вічні віки волі,
І 	переллють на рала ланцюги.
1918
* 	*
з»
Ліси тернові, яри і кручі
По власних трупах ми пройшли,
І 	перед нами ясні простори,
І 	ми розкуті, і ми орли.
На крила! Вгору! На вічну волю,
Вперед, до сонця, до зір ясних.
Вітаймо волю, вітаймо долю,
Квітчаймо славних, хто ліг за них.
Народ великий іде за нами.
Ми всі злилися в один поток!
Ти і вони — дві недолі мої,
Дві мої радості світлі...
Шкода, до сліз мені шкода II,
Шкода і квіток розквітлих.
Осінь вона... Але дні золоті!
Падає листя останнє.
Тихо дрімає життя в забутті,
Світиться в серці кохання...
Ти — це весна! Це надії мої,
По [тяги], думи бентежні,
Сонце і вітер! Квітки, солов’ї,
Гори! Степи необмежні...
780

Як я вам серце своє поділю?
Хто з вас дорожче для мене?
Двох я без пам’яті, двох вас люблю!
Рвися ж, серце шалене!
VI.1918
* 	*
*
До мене смуток знов прийшов,
Прийшов до мене близько-близько,
Зітхнув, схилився низько-низько
І 	слів для мови не знайшов.
До мене мрія підійшла,
Поклала руку ніжно-ніжно
І 	враз заплакала невтішно,
І 	біля ніг моїх .лягла.
І 	довго втрьох сиділи ми
В вечірній сутіні, як сови...
Були в нас скінчені розмови:
Ми ждали тиші і пітьми.
1918
* 	*
*
Прийми мене, весно рожева,
Слугою твоє! краси,
Візьміть мене братом, дерева,
Візьміть мене в прийми, ліси.
Розкрию я широко віти,
До сонця гілля простягну
І 	буду вам пісню шуміти,
Казатиму казку ясну.
Печуть мене думи прокляті,
І 	привиди чорні встають,
Страховища-звірі на святі
З кривавого келиха п’ють.
781

Я віру згубив по дорозі
І змучене серце розбив,
Я муками висушив сльози
І розпачем душу спалив.
Візьми мене, весно кохана,
Хоч каменем кинь без життя...
Глибока, як ніч, моя рана,
Немає назад вороття.
1918
* 	*
*
Покинь, мій синочку, ридатн,
Хай сліз твоїх ворог не п’є.
Почуєм ми рідні гармати,
Угледим ми військо своє.
І рідний наш прапор замае,
Як сонце ясне вдалині,
І в сурму привітно заграє
Хтось верхи на білім коні.
І вибіжать люде убогі
Зустрінути батька свого,
Впадуть вони лицарю в ноги,
Сльозами обмиють його.
Покинь, мій синочку, ридатн,—
Хай сліз твоїх ворог не п’є,
Почуєм ми рідні гармати,
Угледим ми військо своє.
1918
* 	*
•
Дух наш пречистий, дух наш народний,
Над нами сходить в сю мить, сьогодні
На крилах в’ється,
В сльозах сміється.
782

І сльози щастя, обмивши рани,
Пливуть потоком, несуть кайдани.
Сьогодні дух наш зійшов над нами,
Ввійшов, влетів нам в серця пташками.
У душах б’ється,
У слові ллється.
0 день преславний, блаженні миті,
Сьогодні з духом святим ми злиті!
О, поведи ж нас, лицарський духу,
По вільній стежці життя і руху.
На тихі води,
На ясні зорі.
1 в цю велику [страшну] годину
З’єднай в єдину всю Україну!
t9.Xll.t9t8
« *
*
Ти жила в моїй уявії
Прилітала в срібних снах,
І слова ясні, ласкаві
Розцвітали на устах.
Чи ходжу я в лісі темнім,
Чи шумить мені трава,
Чую в шелесті таємнім
Золоті твої слова.
Вийду в поле я зелене
І з волошок в’ю вінок.
Ніжно дивляться на мене
Сині очі із квіток.
І тебе я бачу всюди...
Ти, як сонце розлилась,
Затопила серце, груди,
В небо вгашкою звалась.
А зустрінусь... нудно стане,
І немилим стане все..
783

Ах, коли ж то ніч настане,
Сон твій образ принесе.
1918
* 	*
*
Душа II — пустеля сіра,
Холодна, мертва, мовчазна...
Не розцвітала в ній ніколи
Любов, як папороть, ясна.
Як сонце, світе моє серце,
І думи хмарами пливуть,
Даремно сльози мої ллються,
Квітки в пустелі не цвітуть.
1918
* 	*
*
Замовкло щебетання,
Сиділи без розмов...
І це страшне мовчання
Убило в нас любов.
Ми мовчки розійшлися,
Не стиснувши руки,
Хоч вчора ще клялися
Любитися віки.
1918
* 	*
*
Очі моєї русалки
В душу дивляться мою,
Не умруть твої фіалки,
Доки я тебе люблю.
Одцвіте весна рожева,
І замовкнуть солов’ї.
784

Стануть плакати дерева,
Стане осінь на землі,—
Не умруть твої фіалки,
Доки я тебе люблю.
Очі любої русалки
В душу дивляться мою.
15.lV.t918
* 	*
*
Хоч в грудях повно почуття
І догоряє вогник віри,
А все ж таки люблю життя,
Люблю без пам’яті, без міри.
Хай мрії наші у труні
І духа лицарі в могилі —
Життя як море! В глибині
Нові народжуються хвилі.
Не вічно буде ніч негод,
Образ, зневір’я і сваволі...
Засяє ранок, і народ
Простягне руку знов до волі.
І знову сурми бойові
Позвуть на вулиці тривожно...
І знову прапори нові
Шуміти будуть переможно.
І вже побачимо тоді
Кого і хто з нас переможе.
Ростіть, як хвилі молоді!
А ви, ви стійте на сторожі.
23.VI.1918
785

* *
*
Над трупами в’ються круки,
Десь виють голодні шакали,
А в полі кривавім летять юнаки,
Що з прапором рідним упали.
Ще квітнуть на межах квітки,
Пахтять і чарують красою...
Десь крячуть-віщують круки...
Не впасти б квіткам під косою...
О 	ні! Не хитайтесь, полки!
Обранці і лицарі волі!
Хай сходять вогняно-гарячі квітки
На кров’ю политому полі.
12.lV.t918
* 	*
Ті вісні, що я співаю,
Хоч вві сні — чи чуєш ти?
Як люблю тебе без краю,
Як в світах тебе шукаю
Без надій тебе знайти.
Так, не жду! Поклав, як мрію,
Молоду свою в труну,
А надію все лелію,
Біля серця ніжно грію,
Бережу її одну.
1918
* 	*
*
Не дурно плакав я в пустелі
І плакав довго без надій,
Мій крик і плач почули скелі,
Почули скелі голос мій!
786

Мене каміння зрозуміло,
Я чув, як серце кам’яне
В холодних грудях затремтіло
І враз покликало мене.
Я чув, як сурми загриміли,
І розчинилася труна,
Як вийшла з темної могили
Нетлінна Мрія чарівна.
І рвійно певною рукою
Із серця прапор вирвав я —
Стояли люде наді мною,
В пустелі слалися поля.
О 	Боже мій, це ж суд народний,
Це ж свято правда на землі!
Як ясно сяє меч народний,
Вінок терновий на чолі!
Лежу у полі з хоругов’ю,
І чую січу вдалині,
Лежу, мовчу і сходжу кров’ю,
І чую дзвони жалібні.
Як вечір, гасне меч народний,
Стихають сурми золоті...
Надії падають в безодні,
Конає Мрія на хресті.
1918
* 	*
*
Огонь, і сміх, і крики в хаті,
Бенкет гучний справляє хтось...
А я під вікнами: на святі
Для мене місця не знайшлось.
Ну, що ж... нехай музики грають
І ллються хвилями лісні,—
787

Вони назад мені вертають
Гадки-сподіванки ясні.
Хай дощ холодний з неба ллється
І ніч чорніє, як труна,
Хай з мене доля зла сміється
Вогнями щастя із вікна,—
Дарма! Самотності голодній
Кричати кров’ю я не дам:
В той час, як ллється сміх народний,—
Ганебно литися сльозам.
Піду без крику, без зітхання,
В пітьмі один заплачу я,
Заллють пісні мої ридання,
І прийме їх свята земля.
1918
* 	*
*
Ти заходиш сонцем... небо і земля —
Наче дві троянди... наче кров моя.
Наче моє серце в гніві хтось розбив
І побризкав хмари і простори нив.
І зійшла ти сонцем... небо і земля,
Як могила чорна, як душа моя...
1918
Д. МАРКОВИЧУ
В часи наруги і знущання,
В часи завій і всіх негод
Ти не звалив хреста страждання*
Ти не покинув свій народ.
Ти вів його рукою брата,
Ти в темну ніч йому зорів,
788

Була тобі мужицька хата
Миліш позначених домів.
Напередодні бур незнаних,
Життя чи смерті на віки,
Наш дух до образів коханих
Свої приковує думки.
0 ви, що встояли в негоду
1 не погнулися, дуби,
Благословіть шляхи народу —
Шляхи змагань і боротьби.
0 ви, що вміли серце рвати
1 кидать іскри золоті,
Навчіть і нас стяги тримати
І умирати на хресті.
До вас, до образів коханих,
Летять сполохані думки,
Напередодні бур незнаних
Життя чи смерті на віки.
8.ХІ.1918
* 	*
*
Сумно мені, сумно! І щодня сумніш.
Притулись до мене... Тишею утіш...
Я боюсь, що серце затремтить, здригне,
Стане! І не стане через мить мене.
Не прошу нічого і не хочу я...
Бо тепер вже пісня скінчена моя.
Як любов вмирала, вмерла і вона.
А коли це сталось — знаєш ти одна.
1918
789

* *
*
Хай дня не видно з-за туману,
Хай хмара з півночі росте,
Але хіба я перестану
Співать про сонце золоте?
Ні, ні, прекрасну нашу мрію
Я уберу в квітки весни.
Я по борах II розвію
І напою дитячі сни.
1918
* 	*
*
Мовчу! Рука моя дрижить,
І в келих мій отрута влита...
Хтось під вікном моїм лежить,
Когось незнаного забито.
О, це не лицарі ясні...
Не вірю я, не може бути...
Це інший хтось в мої пісні
Влив смертельної отрути.
Лежить... Дві рани на чолі...
Цілує їх проміння срібне.
Невже святкуючій землі
І це життя було потрібне?
Мовчу я... Голос мій дрижить,
Не ллється пісня перемоги.
Неначе той, що там лежить,
Пісням моїм закрив дороги...
О, це не лицарі ясні...
Божусь життям. Не може бути...
Це інший хтось в мої пісні
Влив смертельної отрути.
24.ХІІ.1918
790

1919
М. ВОРОНОМУ
Звідки він прийшов до нас?
Мабуть, з краю чарівного...
Може, з місяця ясного
Він скотився на Парнас...
Скільки нам приніс співець
Звуків сонячно-небесних,
Слів нечувано-чудесних
Для безрадісних сердець!
Скільки він приніс жалів,
І задуми, і зітхання,
І бурхливого кохання,
І ясних, дитячих снів!..
Скільки він приніс квіток
І розкидав Тх усюди:
В кожну пісню, в кожні груди,
В кожний скривджений куток!
0 поете, ми тобі
З них тепер вінок сплітаєм
1 твоє чоло квітчаєм,
Наш спочинку, в боротьбі.
1.1.1919
* 	*
*
Здавалося б, з одних негод,
Та сліз невтішних, та скорбот
Сплелось життя твоє, кохана.
Здавалося б, одна велика рана,—
Душа скривавлена твоя.
Але крізь [скло] угледів я,
Що цілий всесвіт на хресті,
791

А ти, скорботна, як мадонна,
Припавши пташкою до лона,
Ллєш сльози, чисті і святі.
І всі були в такій красі,
Що гасли радості усі.
20.1.1919
* 	*
*
Ми довго бились в обіймах чаду,
Ми вже не ждали собі добра,
І на шляху ми лишились ззаду,
І світ нам застує гора.
Але огляньмось: по тій дорозі,
Де ми боролись, лишали слід,
Де проливали і кров, і сльози,
Цвіте весняний, рожевий квіт.
Погляньте, друзі: якого цвіту!
Повіють теплі вітри в маю
І понесуть той цвіт по світу,
І зійде цвіт той стократ в краю.
І1919]
792

Із збірки
«НА ХВИЛЯХ»
Книга VI
* 	*
*
Ранок, в яблунях розквітлих
Тоне все село...
Білий цвіт — як сніг на горах,
Як твоє чоло.
Під наметом злото-синім
Казка чарівна.
І зрівнялася б із нею
Тільки ти одна.
Вечір. Мак зацвів на хмарах,
Плачуть солов’ї...
І дерева — як коралі,
Як уста твої.
Наче кров’ю мого серця,
Облилась земля...
Червоніє Україна,
Як рука твоя.
13.У.1918
ТРІОЛЕТИ
Чом ти тепер не зо мною?
Яблуні білі цвітуть...
Квіти снігами метуть,
Чом ти тепер не зо мною?
Серце ніжніше весною,
Крила весною ростуть...
Чом ти тепер не .30 МНОЮ,
Яблуні білі цвітуть...
8.111.1918
793

ANEMONE 1
Сни, що я бачив, що снились мені
В ночі осінні, сумні,
Сни, що злітали у душу мою,
Дивно розквітли весною в гаю.
Глянь,— золоті, як надії мої,
Глянь,— фіалкові, як очі твої,
Щастям всміхаються в темнім гаю.
Щастям вливаються в душу мою...
Йду я з тобою удвох на весь гай,
Серце, як келих, наповнено вкрай...
Сни, що злітали у душу мою,
Дивно розквітли весною в гаю.
21 VI. 1918
* 	*
*
Гаснув день, як надія остання...
Смуток тінню ходив по землі...
Ледве чутно, як пісня смеркання.
Вилітали зітхання мої.
Вилітали вони непомітні
І тремтіли на крилах жалю,
А навколо небесно-блакитні
Розцвітали дзвіночки в гаю.
І тепер я щороку блукаю
В час вечірній, як квітнуть гаї...
Де ти єсть і чия ти — не знаю,
Але чую зітхання твої.
4.V. 1918
* 	*
*
Над струмком серед лісу я мовчки стою —
Чи не скаже струмок щось про милу мою.
І трава, і квітки нахилились над ним —
Вони вражені горем моїм.
1 	Анемона — рід трав'янистих рослин (латин,)
794

А струмок безтурботно на крилах летить
І комусь свою радісну пісню шумить:
«Скільки сонця, і волі, й квіток навкруги,
І чому його серцю миліш ланцюги?..»
І трава, і квітки нахилились над ним,
Вони вражені горем моїм...
І припали трава і квітки до землі,
І жадібно пили вони сльози мої.
4У.1918
* 	*
*
Убий любов, лиши пошану...
Любов, як квітка, упаде...
Мінливий час загоє рану,
І пилом рана припаде.
Лиши пошану... Образ милий
Покинь мені в моїх думках,
Хай вічно в’ється, сонцекрилий,
В моїх погаслих небесах.
Убий любов. Лиши пошану,
Лиши негаснучі згадки...
Щоб міг я кинути на рану
Сльозами зрошені квітки.
14.V. 1918
* 	*
*
Квітне мак рожевий
В запашнім садку.
Вітер полудневий
Носиться в танку.
В’ється біла квітка,
Серцем розцвіта.
Серце рветься з квітки,
Прагнуть уст уста...
795

Квітне мак рожевий
В запашнім садку...
Вітер полудневий
Плаче на пеньку.
Губить листя гілка,
Трави не шумлять.
Кинута сопілка,
Крила не летять...
Ти як мак рожевий,
В золотім вінку...
Вітер полудневий
Плаче на пеньку.
17.IV.1918
* 	*
*
Ти як жайворонок в полі,
Рано-рано навесні...
Сонце, ниви і пісні,
Хутори, млини, тополі,
Крила щастя, ранку, волі...
О, 	як жайворонок в полі,
Ти для мене щебечи,
Бо згоріли уночі
Хутори мої, тополі,
І не віють крила волі...
1.1.1918
* 	*
*
Я закоханий... Люблю!
Не признаюся нікому...
Навіть місяцю ясному,
Тільки, може... солов’ю.
І сказав... А солов’ї
Вітру, хмарам розказали.
І тепер думки мої
Вся земля і небо взнали.
1918
796

* 	*
♦
— О прийди, заграй на струнах
Зорям-подругам моїм...
— Ах, давно у мене очі
Тільки дивляться в труну.
— Заспівай їм пісню серця,
Запали II огнем.
— Ах, давно і попіл серця
Я у землю поховав.
З того часу, як для мене
Вічним сонцем ти зійшла,
Обернувся світ в могилу
І навік мені погас.
21.XI.1917
* 	*
*
Сміються і плачуть в гаю солов’ї,
Мов бачать і знають всі тайни мої,
Мов бачать у серденьку рану мою,
Мов знають, що я безнадійно люблю.
Співайте і плачте! Коли б же вона
Прибігла до гаю чи з ним, чи одна,
Не плачте, замовкніть тоді, солов’ї,
Ні слова, ні звуку про муки мої.
6.У.1918
* 	*
*
Кульбаба, ромашка, фіалка,
Намисто зозуля кує,
А в мене і думка осліпла,
І серце оглухло моє.
797

І все, що в’язало ще вчора
Мене з цілим світом ясним,
Одним ти ударом розбила
І знищила словом одним.
5.V. 1918
* 	*
*
Я не знаю — хто друг мій і співи чиї,
Але ви мої браття і сестри мої,
Бо я бачу і знаю давно,
Що у грудях в нас серце одно.
І коли я сумую у лісі, в маю,
Зрозумійте ви сльози і тугу мою.
Я сумую того, ще немає її,
Що чужі їй і співи, і сльози мої.
4.V. 1918
МАЙОВА ПІСНЯ
Чуєш пісню, пісню ніжну,
З поцілунків замість слів,
І журбу мою невтішну,
Що з любов’ю переплів.
Любий раю,
Я кохаю
І вмираю.
Ох-ох-охІ
Поцілунки та зітхання —
Ось і все, що маю я...
Без надій моє кохання,
Хоч в сльозах душа моя.
Серед гаю,
Любий раю,
Умираю
І кохаю.
Ох-ох-ох!
4.У.1918
798

* *
*
Нема тебе, і ти прийдеш,
І я уже тебе не жду.
І я спокійно в домовину
Прибиту мрію покладу.
Щасливий я! На крилах волі
Я облітаю цілий світ.
Хто льот мій радісний обмежить,
Хто зірве вільний мій привіт!
Чужа мені північна клюква:
Я вітер півдня! Вихор я!
Люблю я степ, залитий сонцем,
Люблю я пісню солов’я.
Щасливий я! За щасну долю
Тобі півсерця віддаю.
Люблю я степ, залитий сонцем,
І квітку півдня я люблю.
26.VI.t918
* 	*
*
В твоїх очах сміється сонце,
Південне небо ллє блакить.
Об берег тихо плещуть хвилі,
І на піску русалка спить.
Знялася враз і зникла в хвилях.
За нею я пливу, тону...
Шумить, сміється з мене море,
Несе русалку вдалину.
14.XI1.1917
* 	*
*
Я щодня зриваю струни,
Викидаю за вікно,
Бо в душі моїй буруни
За них грають вже давно...
799

А тебе лише згадаю,
І всі струни цілі знов,
І тобі я знов співаю
Про журбу свою й любов.
27.IX.1917
* 	*
*
Скинути б неволю, гніт проклятих літ.
Крикнути б могуче на весь Божйй світ:
«Люде! Сонце волі розцвіло землі,
Підставляйте поли і корці свої.
Пийте сонце волі, що зійшло з-за хмар,
Пийте животворчий, сонячний нектар,
Всі брати-народи руки простягніть
І навіки сонцю, волі присягніть».
1917
* 	*
*
Немає місця нам на святі,
Ми, мов пташки без вільних крил,
Мов із хрестів сьогодні зняті,
Ми, наче вийняті з могил.
Ходім відсіль, голубко ніжна,
Тут сміх і п’яні голоси,
Тут плаче воля безутішно
На грудях мертво! краси.
1917
* 	*
*
Коли немає сонця вже,— ще г'рають
На хмарах усміхи його...
В юрбі вже очі не шукають
Ясного образа твого.
800

Хоч серце ще тобою повно.
Хоч серце ще горить в вогні
І вірить в диво молитовно,
І вірить знову в наші дні.
Тебе нема на Україні,
Тебе шукаю, хоч не жду,
Шукаю я твоєї тіні
В гаях, на вулиці, в саду.
І я знайду її — я знаю,
Коли осиплються гаї,
Листком пожовклим серед гаю
В росі угледжу я її.
25.VII.U917]
* 	*
#
Там, де тоне острів сірий.
Хтось конає серед скель...
Полетів в щасливий ірій,
Зник навіки корабель.
Буйний вітер пролітає
І спиняється на мить,
І у хвилі він питає:
«Хто се привидом сидить?»
«Се до острова прикутий
І не привид, і не мрець,
Се покинутий, забутий
Моряками їх співець».
1917
* 	*
*
Незалежне життя — ось де справжня мета!
Тільки вільний орел вільним птахом літа...
Тільки вільний народ своє щастя кує.
Тільки вільний народ і бере, і дає.
26 О. І. Олссь, т. І 801

В ланцюгах не летять сизокрилим орлом,
В ланцюгах не ідуть з ясно-гордим чолом,
В ланцюгах тільки думи про волю печуть,
В ланцюгах., в ланцюгах тільки сльози течуть
1917
НА РУЇНАХ
На руїнах, ваших трупах
Наша воля сходить...
Умивається росою,
Крилоньки розводить.
Ой росте, росте угору,
Маком розцвітає,
Наливає своє серце,
Сили набирає.
Ой пускає листя ширше,
А коріння глибше...
Може, ваша, воріженьки,
Була воля ліпше?!
Ой нащо ж ви нашу волю
Мучили в в’язниці,
Накладали їй на руки
Ланцюги із криці?!
Накладали їй полуду
На волошки-очі,
Світ робили їй темніший
Від темної ночі!
А тепер, коли упали
Ваших тюрем стіни,
З мурів вирвалась на волю
Воля України!
А тепер, коли самих вас
Стіни придавили,
Простягаєте ви руки
З власної могили.
802

Порятуємо! Полежте...
Ми віки лежали!
Бились, корчились, терпіли,
Порятунку ждали!
Хай наллється наша Воля,
Хай вбереться в силу,—
Полетить вона й загляне
Не в одну могилу!
♦ 	*
*
Той день, що ждали ми віки,
Зійшов, о лицарі, над нами —
Стоять на вулицях полки
Плече в плече з робітниками.
Яка рішучість в їх очах
І одностайність! Дивне диво...
Від них в холодних небесах
Тікають хмари полохливо.
Прекрасний день... величний час,
О 	лицарі прекрасні!
Життя вінки сплело для вас
На наші чола щасні...
Великдень рідний настає —
О, 	станьте на коліна!
В сю ніч воскресне, ожиє
Велика Україна!
* 	*
*
І
Не зови! Я увесь, як осінній листок,
Як листок у пожовклім саду...
Тільки вітер повіє — і я упаду
На холодну дорогу, на сірий пісок.
26*
803

Чорна тінь, чорна тінь біля мене стоїть,
Жде, коли я сумну СВОЮ пісню скінчу,
Коли я, як листок золотий, полечу,
Щоб на сірім піску догоріть і зотліть.
II
Як серце... серце б’ється!
А відгуку нема:
Ніхто не відгукнеться...
О 	земленько німа!
Як хочеться за руку
Когось узять на мить...
Всю душу, щастя, муку
В стисканні перелить!
0 серце рідне, хто ти?
Де тужиш на землі?
Віддай свої скорботи,
Віддай мої жалі...
* 	*
*
Ні для людей, ні для юрби,—
Для душ, збудованих з проміння,
Надій, любові і журби
Мої пісні, мої квиління.
1 хай пісень і сліз моїх
Не чують вулиці веселі,
Дарма, колись на крики їх
Луна озветься із пустелі,
Озвуться камені і скелі.
З.ХІ1.1917
НІКОМУ
Ти не любиш? Я люблю.
Як люблю я, як лелію,
Навіть слів я не вловлю
І вловити їх не смію.
804

Але що слова мої?
Про любов мою безсилі
Розказати солов’ї
І вітри ширококрилі.
Солов’ї лящать в маю,
І мовчать, розбившись, хвилі.
Я ж весь вік тебе любгію
І любитиму в могилі.
З.ХІІ.І917
КАЗКА
Чорні хмари нас гнітили
Чорним каменем віки,
І віки з землі летіли
Наші мрії і думки.
Снилась їм блакить небесна,.
В небі сонце золоте,
Снилась казка їм чудесна,
Край, де папороть цвіте.
І думки віки летіли
В казку дивну без кінця.
В їх впивались гострі стріли
І проймали їм серця.
І здавалось, що проміння
Нам не вгледіти повік,
Що до суду ніч осіння
Обгорнула нас, калік...
Нагло!.. Буря зашуміла,
В небі в сурми грає хтось,
І блакить заголубіла,
І проміння полилось!
Наче впали мертві стіни,
Наче,в небі Бог проснувсь,
Наче прапор України
Понад світом розгорнувсь!
805

Се його блакитні крила
Лащить сонце золоте!
Казка браму одчинила —
В казці папороть цвіте.
6.Х11.1917
* 	*
*
Життя солодке і прекрасне,
І безліч щастя на землі,
І тільки люде — звірі злі...
І тільки їм життя безщасне.
Але на світі все минає,
За ніччю завжди день іде,
Любов, красу і мир веде
І сонцем світ благословляє.
4.ХІІ. 11917]
* 	*
*
В хмарах сурми загриміли,
Бурі вдарило крило,
Сонні хвилі зашуміли,
Мертве море ожило.
Розгулялось, розгойдалось,
Гнівом зморщило чоло...
З небом, з вітром побраталось,
Вільній волі присягло.
Грає море. Сонце гріє,
Тане зляканий туман.
О 	привіт тобі, стихіє,
Щастя повний океан!
1917
806

* *
*
Лежу в труні. Примар’я хрест в руках
І попіл гніву в головах...
Не жду нічого... Смерті жду,
А смерть шепоче: «Я прийду».
Десь чути гомін. Вир шумить,
А хтось сміється, хтось кричить:
«Під прапор, лицарі-брати!»
Невже, невже воскресла ти?!
Ніхто мені не відповів...
І хтось спокійно, хтось без слів
Впустив на мене молоток...
Ах, влучив в серденько гвіздок!
22.x. 1917
* 	*
♦
В диханні бурі, в реві грому.
Коли на обрії страшному
В огні палають небеса,
Живе несказанна краса.
Що буде далі, хто вгадає:
Чи вихор крилами замає
І вип’є теплу кров з землі,
А чи напоє дощ II?
Народе мій! Ясний соколе,
В борні схвильований, як поле,
Піп ти на жертвенник краси
З скарбниці повної даси?
Чи виймеш ти без забобону
Оксамитвінчену корону,
Чи кинешся у вир життя
І стратиш все без вороття?
1918
807

♦ 	*
♦
Нема краси! Нема, та й годі...
Се швидше осінь, ніж весна.
Хоч ллються ріки повноводі,
Хоч в’ється пісня голосна.
І дні такі нудні, Непевні,
Блисне проміння і нема,
Мов знов настануть ночі темні
І забіліє знов зима.
Нема краси, нема, та й годі,
Великий келих без вина...
Хоч ллються ріки ясноводі,
Сльозами сповнені до дна.
1918
* 	*
*
Люби, люби! Мені співає мореї
Цілуй, милуй! Співають солов’ї,
Мов серце все для них прозоре,
Мов знають всі думки мої.
Моє кохання все вітає.
Про нього цілий світ гуде.
Одна вона нічого ще не знає
І, 	може, вже не вірить і не жде.
3. IX. 1914
* 	*
*
Хотілось би мені любові,
Надій крилатих, ніжних слів,
Яких я чути так хотів
Давно колись, у дні майові,
У ночі срібно-смарагдові...

Ти молода, як час світання,
1 серце в тебе, як роса,
І розпускається краса...
Моя ж душа, моє кохання
Як відблиск журного смеркання.
1 страшно так мені, о мила,
Щоб ранок з вечором не зливсь...
В очах твоїх мій крик відбивсь,
І руки ти мені розкрила...
0 воле! Молодосте, крила!
1918
* 	*
*
Хтось весну мою убив,
Заморозив кров гарячу...
З того часу серед нив
Я стою і тихо плачу.
З того часу цілий світ
З мене, посміху, сміється.
Я мовчу, дивлюсь на світ,—
Ледве серце не порветься».
Часом вітер прилетить,
Упаде мені на груди,
Легше зробиться на мить,
Якось ближче стануть люде.
Прилетять думки-гадки,
Мрія голову підніме,
Оживуть мої квітки,
Заблищать струмки під ними.
1 стою я серед нив,—
Ллються сльози, а не плачу...
Хтось весну мою убив,
Заморозив кров гарячу.
1918
УІУЕЦЕ ЖИТТЯ!
Дух народу — лицар вірний
Недосяжно! краси,
Що в журбі своїй безмірній
Йде до не! крізь ліси.
809

По лісах дубових, темних,
Він блукає вже віки,
До осель, до брам таємних
Все відшукує стежки.
Темна ніч в лісах дрімучих,
Терни-змії гнізда в’ють
І із ран його пекучих
Кров палку жадібно п’ють.
Дух же лицар не вважає,
Йде по тернах крізь ліси
І, 	йдучи, квітки зриває
Для далекої краси.
На устах у нього ллється
Пісня туги і журби,
Мрія жайворонком в’ється
І сідає на дуби.
Тихий вітер долітає
І несе йому нектар,
Що краси його чекає,
Наче сонця із-за хмар.
І своє палке зітхання
Лицар вітру оддає:
«Розкажи, яке кохання
Серце сповнює моє.
О, 	скажи, що не злякають
Мене пущі лісові.
В серці в мене крила мають
І співають солов’ї».
Він ідеї Іди до неї,
Вірний лицарю краси,
В тернах зірвані лілеї
Молодій своїй неси.
810

ДУМА
Благословенна будь, народна душе,
Що знов вернулась з небуття
До повноводого життя.
Благословенні будьте, мудрі очі,
Що вгледіли через туман
Широкий рідний океан.
Благословенні будьте, дужі руки,
Що з пут кайданів уночі
Скували блискавки-мечі.
Благословенна будь, свята дорого,
Що нас вела через ліси
До брами Волі і краси.
12.1.1918
* 	*
*
Життя чи знову животіння?
Недоля блазня і раба?
Чи цвіт, краса, самогоріння,
До перемоги боротьба?
А що, як ворог подолає
І цвіт морозами поб’є,
Могутні крила поламає
І в ланцюги їх закує?!
Куди іти? Яка дорога
В обітний край нас доведе?
Але за нами перемога!
Хай тарабан на бій гуде!
18.VIII.1917
* 	*
*
Воля кров’ю сходе! Чуєте, кохані,
Що за неї впали в лютій боротьбі...
Убивають волю... Розпинають, п’яні!.
811

Біле її тіло кидають в юрбі.
Як же жити далі, в темряві сваволі?..
З чим лягати спати і робити вдень?
Як нешвидко знову зійде сонце волі,
Як же довго ждати радісних пісень!
Чуєте, прекрасні, що за неї впали,
Чуєте в могилах, лицарі святі,
Як зловіще виють навкруги шакали.
Як доходе в муках Воля на хресті...
О, 	з могил устаньте! В руки знову зброю —
І на чорні хмари вічних ворогів...
Дайте знов почути вашу пісню бою,
Брязкоти розбитих вами ланцюгів.
29.VU.t9l7

VdHXVD

Із збірки
«ПЕРЕЗВА»
* 	*
*
Вчора справили весілля,
А сьогодні на похмілля
Ми справляєм перезву.
Що там буде — не питаю,
А сьогодні погуляю,
Поживу.
Той на спину взяв Горпину,
Той натяг стару ряднину,
Той кожух...
Гей, од шлюбу аж до шлюбу
Погуляєм на всю губу,
На весь дух.
І пішло... Омелько в боки,
А Данило скоки, скоки,—
Аж гуде!
Стогнуть бубни, закаблуки,
А Микита став на руки
Та й іде!
Клим бряжчить в тарілку мідну,
Гриць циганам матір рідну
Продає.
Той схопив за полу тата
І до рук старого ката
Віддає.
А дитина пробігає:
«Люде, хатонька палає
Рік чи два!»
814

А музики} чики, чики,
Тупу, тупу черевики,
Перезва!
І Європа лупить очі:
І відкіль ці поторочі
Тут взялись?
Викидають різні штуки,
Показилися з розпуки,
Запились.
* 	*
*
По «Esels Platz» 1 напідпитку
Іде козак в кобеняку...
Навколо справжній переляк.
З’явивсь у Відні кобеняк.
А вуса! вуса! —дві змії
Висять до самої землі;
Гадюки-вуса, кобеняк,—
Козак, напевно, з Кобил як.
Весь Відень вуликом гуде,
А кобеняк вперед іде...
«Іде, іде! Пильнуй! Тікай!»—
Кричить щосили поліцай.
Один говорить: «Це — зулус!»
Хтось другий крикнув: «Це — хунхуз!»
А третій каже: «Білий мавр!»
Рішили всі:— іхтіозавр.
«В Tier Garten 2 в клітку!.» — знявся
крик
Загинув бідний чоловік:
Сидить у клітці наш козак
За те, що вдягся в кобеняк.
1919
' Дослівно: «Площа Віслюка» (чім.).
2 	Зоопарк (нім.).
815

• *
•
Державні місії.
Контроль, комісії,
Пілати, дипломати,
Вся Україна тут.
Вся сіль кооперації,
Торгівлі, спекуляції,
Шакали, зубоскали,—
Європа аж тріщить.
Клопочуться, збираються,
Прощаються, вітаються,
Стрівають, виряджають,
А ввечері — вино...
Нічого не закуплено:
Козу півбока луплену,
Для сміху, на потіху
Додому привезуть.
А там десь на позиції,
Без зброї, без муніції,
У полі босі й голі
Вмирають козаки...
1919
«В СВОЇЙ ХАТІ СВОЯ ПРАВДА,
І СИЛА, І ВОЛЯ»
Ходжу як дурень, як лунатик...
Це Кернтнерштрасе чи Хрещатик?!
Я швидко очі роздеру,
Але ніяк не розберу.
Та ти не смійсь, кажи, Тарасе,
Хрещатик це чи Кернтнерштрасе?!
Дивись: Петро, Хома, Іван,
Брехун, Дубровін, Хуліган.
816

З того часу, коли граната
Взяла у мене друга-брата.
Учадів я, осліп, оглух.
Не відрізню слонів від мух.
І ти скажи мені, Тарасе,
Чому це тут, на Кернтнерштрасе
Щодня я бачу весь уряд,
Як бачив дома рік назад?!
Та ось міністр!.. Постій: спитаю...
«Мій пане! Ви давно із краю?
Скажіть, коли це не секрет,—
Чому тут весь наш кабінет?
Звичайно — дике запитання:
Усі розв’язані питання,
Народ, ступивши на нове,
І без міністрів проживе».
Міністр сказав: «Я вас не знаю,
Я завтра «Волю» прочитаю
І подивлюся, що за птах
Мене образив на словах».
Я хтів підняти плач невтішний.
Аж знов міністр, мій друг колишній,
З яким стрівавсь я в Mon bijou...1
І я з обіймами біжу.
А він помітив, та від мене!
«Постій,— кричу,— постій, Семене,
Це ж я, твій друг і панібрат,
А ти... ти думав — Калістрат?
Скажи! (Мені це не байдуже!)
Скажи мені, мій любий друже.
Чому це тут ти,, серед нас,
В такий страшний, пекучий час?
Народ, казна ж тебе чекає...»
А він мені відповідає:
1 Тут: серед розкошів і розваг (фр.).
817

«Торкнувся ти иайтонших струн..
Фінанси там, а тут Суярун»
Я довго думав: мудра штука
Оця фінансова наука...
Бач, що сказав мені хитрун:
«Фінанси там, а тут Супрун».
Дивлюсь — іде і той, якого
Я знав лише із сну ясного.
«І ви тут?! Господи прости!»
«Та тра’ ж порядки навести».
Скажи ж мені тепер, Тарасе,
Хрещатик це чи Кернтнерштрасе,
Скажи, коли це не секрет,
Чому тут весь наш кабінет?
1919
* 	*
★
‘Такий плохий, малесенький,
Такий гнучкий, тонесенький,
Все бігає, всміхається,
Запрошує, вклоняється:
«Голубчику, голубчику,
Вам борщику чи супчику.
Вам курочку чи качечку
З підливкою, на маслечку!»
Одвертиться, одбрешеться:
«Вам тисяча належиться!?
Хіба ще не заплачено?!
Ось глянемо, побачимо —
Казав ще в тому місяцю:
Пошліть, пошліть же тисячу*
Мошенники! Ну, вернетесь,
У тлін, у прах обернетесь!»
З англійцями, з іспанцями,
З японцями, китайцями
Торгується, змагається.
То лащиться, то лається:
814

«Три дні мене морочите!
Концесій добрих хочете:
Долярчиків попереду,
Спішіть, бо іду в середу!»
А в середу лишається,
Запрошує, вклоняється:
«Голубчику, голубчику,
Вам борщику чи супчику.
Щоб я та йшов з Петлюрою,
В’язався з авантюрою
І брав тепер поличники,
Та наші залізничники...»
і т. д.
* 	*
*
Чарівна, як сонце, і легка, як хмарка,
З пасом дипломата іде куховарка...
Мабуть, менше неї я зробив для краю,
Бо я пішки лісом за кордон тікаю.
У салон-вагоні іде куховарка,
Візаві посол наш «Ковбаса та чарка».
Глянеш на обох іх: чом тобі не пара?!
Чим тобі посол наш гірше куховара?!
* 	*
*
Ну й меткий же він у нас,
Все він баче, все він знає,
Ні у кого не питає,
Все вирішує ураз.
Так і крає, так і ріже,
Ловкий, гострий, як коса.
Мабуть, вчився у Парижі,
У самого Клеманса.
Вже радіють галичане,
Львів, говорять, буде наш,
819

А посол на їх як гляне
Та як крикне: «Негіартаж!» 1
Непартажно, суверенно
Все вирішує умить,
І в думках, у снах щоденно
Вій на цілий світ гримить.
Всі народи, слава Богу,
Віддають йому уклін
І дають йому дорогу,
Коли в авто їде він.
Щоб в політику мішатись
У такий непевний час
І без гелера остатись,—
Чи не дурень він у нас.
Знає Бог та Божа Мати,
Що в майбутньому нас жде,
Треба мовчки й тихо ждати,
Доки грім не загуде!
Загуде, дощем запахне,
Львів і Київ буде наш,
Ну, тоді й посол наш бахне:
Я ж казав вам: «Непартаж!»
* 	*
*
Я дипломат... уже два роки
Сиджу я тихо, не кричу...
Нехай собаки і сороки
На мене брешуть... я мовчу.
Народних грошей і майна
Не витрачав' я на прийняття,
Про смак французького вина
Не маю жодного поняття.
На оселедцях я сидів.
Пив двічі на день чай вприкуску
І тільки часом серед снів
1 Тут: «Неділимий!» (Фр.)
820

Я бачив качку або гуску.
Англійці, німці і жиди
Мене прохали на розмови,
А я у відповідь: «Куди?
Шампани, квіти та промови?!»
Ані копійки без пуття!
Не марнотрат я, не пияка.
Зате навік своє життя
Я забезпечив. Богу дяка.
І я все жду, коли мине
Комуністична хуртовина,
Тоді не вдер же тут мене
Ніяка ваша Україна.
* 	*
*
На місце міністра фінансів колись
Осла-дивака посадили,
Корови ногами за боки взялись,
Сміялись бики до знесили.
А в нас, подивіться, цілком навпаки:
Пожовкла, зелена діброва,
Голосять телята, сумують бики,
І диха на ладан корова.
* 	*
*
Хоч мав він голову не хитру,
А умудрився якось сам
В дитинстві впасти на макітру,
Страшний дістати шрам
І стати лицарем у дам!
* 	*
*
Колишній мій каліка-сват
Попав при гетьмані в сенат,
І в той же мент він встав на ноги,
І в його виріс хвіст і роги.
821

Зробивсь він лютий, наче вовк,
Ногами посуд перетовк,
Траву хвостом він потолочив
І, 	сам з рогами, в гречку вскочив.
* 	*
*
Весь вік прожив ти в «Петрограді»,
Коли ж додому ти вернувсь,
Були ми дуже, дуже раді,
А ти в міністра обернувсь.
Ти вірний, чесний по натурі,
1 я це щиро говорю!
Служив ти правдою царю,
Був вірним гетьману, Петлюрі,
І будеш вірним взагалі
Усім владикам на землі.
* 	*
♦
Колись блискучий ад’ютант,
Далекий від журби і суму,
Тепер — голодний емігрант,
Сидів в кафе і думав думу:
Минуло все і все мине,
Живий, не знайдеш порятунку,
Але у мертвого мене
Робак опиниться у шлунку.
* 	*
*
Вчора кат зарізав маму
І повісив двох братів...
Я сховавсь в помийну яму
І до ночі там сидів.
822

А вночі я зирк в віконце:
Тато (з катом) за столом
Підраховують червонці,
П’ють і б’ють йому чолом.
* 	*
*
Ти купив собі віллу без крику,
(Той не дурень, хто добре мовчить),
Але чуєш навколо музику:
Навіть мертве каміння кричить.
* 	*
*
Весь вік він торгував (я не кажу, що честю),
А заробив як слід лише в Берестю.
* 	*
*
«Я приїхав інкогніто І нікого
не буду приймати...»
З 	промови міністрів
до журналістів
Ніхто не знав, ніхто не чув,
І нагло в місті дзвін загув,
Міністр інкогніто прибув.
«Біжіть, стрівайте на двірці»,—
Защебетали горобці,
Зашелестіли папірці.
Всі поспішають на парад,
І фрак узяти напрокат
Біжить щодуху дипломат.
І слава хвилею пішла,
Лилась, гриміла і гула,
І нагло Відень залила.
823

Як струсь у полі серед трав,
Міністр серед юрби стояв
І нагло голову сховав.
Три дні народ на площі був,
Три дні кричав: «Міністр прибув...»
А він не бачив і не чув.
Народ нарешті утомивсь.
Розтав, розвіявся, розпливсь,—
Міністр інкогніто лишивсь.
* 	*
*
Хто в нас в міністрах не бував:
Осли, телята, поросята
І жовтодзьобі гороб’ята.
Тепер же інший час настав.
Тепер призначують на жах
І на загибель всього люду
Іскаріотського Іуду,
Що ввів дурних дітей в облуду
І обезславив по світах.
* 	*
*
Борітеся — поборете,
Додому зовете,
Додому ви говорите,
А в Відні сидите.
Борітеся — поборете,
Боротись зовете,
А з Копами говорите,
У Бронських сидите.
І пишеться, й говориться
Те саме вже стократ...
Два роки уже бореться
Страшний чемпіонат.
824

Один в Карлсбаді бореться,
Той в Бадені чи де,
Ні один не умориться,
Ні один не впаде...
Що ж, хай собі змагаються,
Хіба це не добро,
Як ребра не ламаються,
Хіба лише перо.
Борітеся — поборете!
* 	*
*
Слон голодав... Був піст.
Журилася страшенно муха,
Спустила вуха
І навіть хвіст.
І враз журбу перемогла:
Зняла панчохи, черевики,
Схопила крихту хліба й ліки
І все слонові віддала.
* 	*
*
Про правих есерів короткий мій спів:
З підробленим пасом прожити зумів...
* 	*
*
«Та ти ж червоний наче рак,
Та ми ж не діти...»
Тоді сказав дивак:
«Я перестав вже червоніти».
Повірили... і хто б вгадав? —
В есери праві він попав.
825

* *
*
Він справжнім був паном у ложці води:
Купавсь і сушився на сонці...
Коли ж в океан обернулись льоди,
Сміттям закрутивсь в ополонці.
«НАЦІОНАЛЬНІЙ РАДІ»
Ой коли зібралась народитись «Рада»,
Била себе в груди, плакала громада:
«Ой, ізвідки ж лихо, - ой, і що ж то буде!
Будуть із нас кпити і' сміятись люде».
Ой як народилась у хатині вбогій,
Затремтіли руки, затрусились ноги,
Голова схилилась до землі, додолу,
Очі не дивились на дитину кволу.
Щоб дитина людське око не жахала,
Узяли до не! в няньки генерала,
Та не замінив він дійноі корови,
Я не було в дитини ні краплини крові.
І понесла нянька ту дитину в Польщу,
Щоб зробити з неї бадьорішу й товщу.
Але по дорозі гратись з нею стала,
Високо дитину вгору підкидала.
І впустила якось на каміння бідну,
А дитина мала голову не мідну,—
Не пройшло й години, не пройшло й хвилини,
І не стало в світі бідної дитини.
Ой як умирала на камінні «Рада»,
Плакала, сміялась вся наша громада,
А якомусь блазню дика думка впала —
Однести під ліжко няньку-генерала.
826

♦ *
Державний центр, стократ солодший мрії!
Державний центр без грунту, без ваги.
Без тягаря — периферії,
Хоч на ногах і висять ланцюги.
Але яка вага у світі перетягне,
Коли есеф в повітря, в небо прагне.
Здається, Бог так само те ж зробив:
Він до есефа всесвіт причепив.
* 	*
*
Вони зійшлися, небораки,
В ім’я найвищої мети,
Щоб всім єдиним фронтом йти,
І перегризлись, як собаки,
Пересварились, як коти,
І розповзлися знов, як раки.
* 	*
*
На все ти, Боже, дав пораду,
На щуку дав гака,
На лиса хитрого принаду
І кріса на вовка.
Ти не забув і українця,
На шию садячи чужинця,
Але пошли йому, молю,
Ще сьому заповідь свою.
БАЛАДА
Йду по вулиці — дивлюся:
Український прапор! Стій!
Тут? У Відні? (Аж хрещуся).
Рідний прапорі Боже мій!
827

Входжу в хату... ні людини!
Тільки де-не-де щури
Догризають, наче свині,
Українські прапори.
У кімнаті повно диму,
Чадом, нафтою смердить,
І єдину, неділиму
Хтось будує, аж сопить.
У кутку червона книга,
А на ній сидить поет...
В його серце — наче крига,
І в руках його стилет.
На хрестах борці розп’яті,
І малі якісь людці
В колчаківському захваті
В них шпурляють камінці.
Геростратик обнімає
Г енерала-москаля.
Кров’ю теплою,стікає
Під ногами їх земля.
Хтось стоїть, очей не зводить,
Наче з Бога, з Клеманса.
А на сході сонце сходить,
Воля, правда і краса.
1919
ВЖЕ ЦВІТУТЬ квітки...
Вже цвітуть квітки в лугах,
Вже щебече соловейко,
Ти ж сидиш, як в печінках,
У Парижі, наш Панейко!
Вже з березових гілок
Опустились вниз сережки,
Вже плете віденський блок
Самостійницькі мережки.
828

На чужинців вже ідуть
І Чернігів, і Полтава,
Дзвони бубнами гудуть,
І лунає знову: «Слава!»
Вже у Києві большак
Вибирає шлях додому,
Вже з сльозами на очах
Ждуть жидівського погрому.
Вже лунає на полях:
«До останку, до загину!
Хай поляжемо в боях,
А збудуєм Україну.
Душу, тіло віддамо
За соборну, незалежну,
Морем скрізь розіллємо
Волю справжню, необмежиу!»
Вже красуються квітки,
Вже щебече соловейко,
Ти ж попав у печінки
І сидиш у них, Панейко.
1919
МОЯ ОРІЄНТАЦІЯ
Орієнтуймося! Спасибі!
Але на кого? — докажіть!
Чи легко це зробити рибі,
Коли на березі лежить?
Орієнтація шість років
Була у мене на царя,
Страшний для мене був Набоків,
Вже не кажу про Носаря.
Пізніш папашу Мілюкова
Я, наче батька, полюбив,
Хоча до нього від Гучкова
Я колосальний крок зробив.
829

Аж — революція! Керенський
І чорт, й диявол-більшовик,
І все, чого язик рутенський
Казати голосно не звик.
А далі, знаєте,— Антанта...
І німці... врешті хто кого?!
Назвіть ви лицаря-гіганта...
Тепер би й я назвав його.
Від німців... став в Париж писати
І до Денікіна пішов.
Поніс йому кріси, гармати,
Віддав народу честь і кров.
Тепер Денікіна немає,
Юденич впав, Колчак в петлі,—
Орієнтація зникає
І берег рідної землі.
Сиджу то тут, то в Бухаресті,
Виношу тисячі негод...
Орієнтуюся, нарешті,
Востаннє вже, на свій народ!
1919
* 	*
*
Скільки політиків різних пород!
Скільки політиків! Бідний народ.
Кожний отаман або кандидат!
Чуха потилицю добрий наш сват...
Ось де недоленька, ось де біда,
Преться в політики миша руда!
Тільки «аз-буки» хто-небудь утне,
Духом Жореса від його вже тхне!
Каже: «Спасу, доведу тільки я...»
Глянеш — нікчемне, дурне, як теля
830

А на Вкраїні гарячі часи,
Треба і сили, і рук до коси,
Треба в’язати убогі снопи,
Треба орати гулящі степи...
Місто порожнє. Умерло життя,
Всюди на вулицях повно сміття.
От би вагонів хоч п’ять із біди
Наших «лойд-джорджів» послати туди.
Кожному дати мітлу чи косу...
Ти ж говорив: Україну спасу...
Маєш нагоду... мети і коси,
Край свій мітлою й косою спаси
♦ 	*
*
Колись тобі сорочку вишивали
Боями вславлені борці,
Тепер цивільні перебрали
Тобі ще вишити й штанці.
Ах, скільки фарб цвіте, співає!
Червоні, чорні, голубі...
І тільки жовтої немає.
Додай! Пораджу я тобі!
* 	*
*
Республіканство, монархізм,
Капіталізм чи комунізм?
Звичайно, вовкові — м’ясце,
Вівці — сінце.
Але питання виникає,
Коли вовка й вівці немає,
Що краще буде для свині?!
Скажіть мені.
831

* *
Чи не мати для нас і для всіх УНР?
Монархіст ти чи лівий есер,
Друг чи ворог ти — міра одна...
І стоїть УНР, як корова дурна.
* 	*
*
Пішла в письменники блоха,
Щотижня плигає, кусає,
Така уїдлива, лиха,
Що й рідну матір не минає.
Чому ж, скажіть мені, скажіть,
Дехто назустріч їй біжить,
Здалека шапочку здіймає
І про здоров’ячко питає?
* 	*
*
Це ти, свинопасе Панасе,
З Шекспіром сидиш на Парнасі?!
Дивіться, їй-богу, Панас
Попав на Парнас!
Куди ти заліз, емігранте?!
Там Шіллер, там Гете і Дайте.
Чи сором ти втратив уже?!
Тікай! Беранже!
А він, як глухий, і не чує,
З Шекспіром, з Байроном жартує
І кожного кличе на ти —
Мов куми-свати...
А збоку, де паслися коні,
Кричала свиня на припоні,
її і давило, й пекло
На спині сідло.
832

Шевченко питає Панаса:
Так ти, дорогий, без Пегаса?!
Так ти, дорогий, на свині?!
Ій-богу! Та ні!..
Сміялися всі до знесили,
Крик, галас, гармидер зчинили.
Почув і прийшов поліцай:
Зирк! «Фендрик» 1 Г...
* 	*
*
С... С! Сичиш ти, а не пишеш.
Сичиш... але ти не змія:
Таке писати свинство може
Хіба лише свиня.
♦ 4с
*
Я ніколи не був шантажистом,
Паразитом, хвальком, брехуном,
Ні старим, ні малим журналістом,
Що роздовбує смітник пером.
Я з потворами тільки змагався
І лишився самотнім в борні,
І за плац, де я кров’ю вмивався,
Доведеться платити мені.
* *
*
Він більш не зміг між людьми бути
І, 	знявши руки до краси,
Немов від чаду і отрути
Утік на волю, у ліси.
Він дихав чистою красою,
Малину, зілля якесь їв,
1 Прапорщик.— Авт.
27 о. І. Олесь, т і
833

Вмивався ранньою росою
І спав під захистом кущів
Про його люде говорили:
«Пустельник молиться за нас».
Попи в церквах йому кадили:
«Услиші, праведнику, глас!»
А він все далі в ліс ховався,
Тремтів і повзав, наче гад,
Весь вік він крав і враз прокрався,
Найбільший в місті конокрад.
ЕМІГРАНТСЬКЕ
Чи принесеш ти сто корон?
І заплачу я за вечерю,
Чи нагло я втечу в печеру
І зникну вранці за кордон.
Чи принесеш ти сто корон?
Аж лист... «Прости мене, прости...
Повір! Не можу! їй же богу!
Збираюсь (це секрет!) в дорогу..
Біжу від Шульца у світи.
Будь ласка, Шульцу заплати»
* 	*
*
Я ... ••
I
Я ні швець,
Ні кравець...
Я професор чи вже й ректор.
Я найбільший з трьох директор,
Україна вся моя,
Ось хто я1
Я держава, я — закон,
Я приїхав за кордон,
834

Щоб з царями, з королями,
З президентами, князями
Поділитися думками.
Та якими? Блискавками.
І без мов
Я знайшов
Аж до Австрії дорогу.
І живу тут, слава Богу,
Наче риба у воді:
Ні в багатстві, ні в біді.
А в готелі кожний знає,
Хто з високих пробуває.
Як на трон колись я злазив,
Миром Бог мене помазав
І сказав:
Прав!
І я влади не зречусь,
І на небо вознесусь,
Як святий пророк Ілля,
Ось хто я.
Сяду в Бога одесную
(А Христос посуньсь ошуюП
І над світом запаную:
Це професія моя.
Ось хто я.
* 	*
*
В мішок попало щось таке,
Кричить і плаче: ме-ке-ке!
А дядько в бік ногою — штовх!
Мовчи, а то почує вовк.
Воно ж то встане, то впаде,
То знов музику заведе.
Кричить, пищить, а дядько — штовх.
Мовчи, а то почує вовк.
О 	кабінет
27*
835

ВЕРСАЛЬСЬКИЙ МИР
Край! Хоч вибились із сили,
А пожежу погасили,
Соломою притрусили,
Нафтою полили
І машину завели.
Спіть спокійно, люде добрі,
Полохливі і хоробрі,
Не дивіться більш на обрій:
Ні хмариночки ніде,—
Грім замовк і не гуде.
Так! Прийшли вже всі до згоди,
Поділилися народи
На основі Тх природи;
Кожній нації дав мир
Власну хату, власний двір.
Рай! Народи-братолюби
Більш не хочуть самозгуби:
Кожний міцно стиснув зуби
І сховав у льох багнет,
Шаблю, кріс і кулемет.
СКОРОХОД
Ледве чутка донеслася,
Що Америка знайшлася
Без стежок і без дорог,
Що Колумб там цар і бог,
Разом вирішив народ —
Хай біжить наш скороход.
Хай біжить, часу не гає,
Хай Колумба привітає,
Хай розстелиться, як дим,
Заведе торгівлю з ним,
Привезе людей, майна
.(Бо в той.час була війна).
836

Скороход часу не гає
І в Америку тікає.
Не пройшло і триста літ,
А він з Відня шле привіт,
Пише він, що жив, здоров,
Що в дружині рай знайшов.
Наче стрельнула гармата —
Ця записка дипломата;
Цілий край заметушивсь,
Наче в дурні він пошивсь,
І рішив увесь народ,
Що кумедний скороход.
«Так такий ти?! Вража мати,—
Став народець лютувати,—
Так такий ти скороход?! —
Уже сердився народ.—
Ну, повернешся назад,
Довго чухатимеш зад».
Вже згнили кістки Колумба,
А посол сидить, як тумба:
Ні сюди ані туди.
Мов жахається води:
Сядь, мовляв, на корабель
І 	крутися серед скель.
І 	в одну ясну годину
Пише він листа з Берліна,
Пише він, що жив, здоров,
Що в дружині рай знайшов,
Що доляри і фунти
Тануть, Господи прости.
Та народ мав кров гарячу...
«Гей! — кричить,— в Литву призначу,
Ступиш крок і станеш там,
Що тоді ти скажеш нам?»
Прехитрющий був народ,
І 	побіг наш скороход.
Невідомо, скільки кроків
Він ступив за двісті років.
837

Аж як є, колись, в обід,
Із Стокгольма шле привіт,
Пише він, що жив, здоров,
Що в дружині рай знайшов.
ВОРОНИ
Одна організація
(Кінчається на а ц і я)
Послала за кордон
Півдюжини ворон.
Зітхаючи, прощаючись,
Сльозами обливаючись,
Казала їм: «Глядіть,
Хоч в чорта, а купіть.
Ви ж бачите — не коримось,
Конаємо, а боремось,
Без зброї, без чобіт,
Дивуючи весь світ.
Ми маєм пропозиції,
Купіть же нам муніції,
Вдягніть ви козака
В штани і піджака.
Ви вернетесь зі славою,
Ми станемо державою,
Нам вклониться мужик,
Як взує черевик.
Не будьте ж ви воронами,
Вертайтеся з патронами,
Купіть гармат, крісів,
Щоб кум на дно не сів».
Ворони подивилися
І 	в ноги поклонилися...
І 	сіло у салон
Півдюжини ворон.
838

Приїхали, умилися,
На стелю подивилися,
Полуботки стягли
І 	виспатись лягли.
Шість місяців не рухались,
Все м’ялися, все чухались,
Нарешті на базар
Летять, темніші хмар.
На яворах розсілися,
Погризлися, побилися,
Кра-кра, гар-гар, гир-гир,
Кипить базар, як вир.
Кипить базар поляками,
Хорватами, словаками,
Гуде, як влітку рій,
Народу, Боже мій!
Кругом колеса мажуться,
Майном вози вантажаться,
В кишені продавці
Ховають папірці.
Надворі вже смеркається
І 	смутно торг кінчається,
Злітає тихий сон
На голови ворон.
Злітає, колихаючи,
На тихій скрипці граючи...
Знов місяців із п’ять
Ворони наші сплять.
Нарешті прокидаються,
Навколо роздивляються,
Навколо — ні душі,
Хоч голову чеши.
Були кріси — минулися,
Купили і незчулися,
Було, кажу, майно,
Та продано давно.
839

Лише стара лишилася,
Рядниною накрилася,
Із кухлика щось п’є
І 	фіги продає.
А голос над воронами:
«Вертайтеся з патронами,
Бо в нас журба і сум —
На дно сідає кум.
Час крилами замаяти,
Доволі часу гаяти,
Бо вискубе закон
Все пір’я із ворон».
Два тижні торгувалися,
Все чухались, все м’ялися,
Не думала стара,
Що верне до двора.
Нарешті прицінилися...
В повітрі покрутилися
І 	фіги понесли...
Та й тих не донесли.
ПОЗА ЗБІРКАМИ
СУЧАСНА БАЙКА
По вулиці слона водили,
Коли це з-під воріт
Вилазить Меншиков на світ,
Савенко й інші «темні сили».
І 	галас враз такий зчинили —
Хоч вуха затикай
Або тікай.
Один кричить: «Стріляти! Бити!»'
Другий лящить: «Заборонити!»
Гризня, лайня, гарчання, свист...
— 	Слон злодій! Слон сепаратист!
840

Усе їх кодло нам вороже?
— Відкіль вам в голову взялось?
Я справжній «тоже малорос!»
— 	О Боже!
Чому б не взяти камертон,
Щоб хоч лящати в унісон?
— Скажи, ти, слоне, наш чи їх?
Чи ти мазепинець, чи руський?
Чи не судивсь за марки прусські?
Про що співав в піснях своїх?
Ми хто тобі! Брати, слов’яни?
Ти нас ніколи не цурався?
Усяк кричав і надривався,
А поступові росіяни
Дивились важно із-за хмари,
І 	з уст... ні пари?..
І 	слон нарешті обізвався:
— Всіх взагалі людей я не цурався,
Але з С... Савенками не знався.
* 	*
♦
У крилатого орла
Вилупились кури...
Чудасія! У орла!
Вилупились кури.
Він направив в небо льот,
А вони на смітник...
Чудасія! В небо він,
А вони... на смітник.
Що ж, скажіть, йому робить?
Чи летіть, чи пастись?!
Чудасія! Що робить:
Чи летіть, чи пастись?
Ах, на смітник він пішов,
Щоб шукати зерно.
Чудасія! Він пішов,
Щоб шукати зерно.
841

Час минає, і курча
Кличе півнем батька...
Чудасія! Ей, курча!
А пригляньсь до батька!
6.У.19П
* 	*
*
Коли, бувало, навмання
На нас забреше цуценя,
Ми так радіємо случаю,
Що я... не знаю!
*
«Ви чули, друже, новину?»
«Про цуценя ви? Не збагну,
За що воно вам догодило...»
«Та, мабуть, три дні, як не їло».
Тепер на нас гарчать собаки,
Щодня гарчать шпики-писаки
Навік Савенко і Іуда
Вже одвернулись від талмуда.
«Ви чули, друже, новину
Про «австро-руськую війну?!»
«А я дивуюсь, їй же Богу,
Чом всі дають мені дорогу».
ВАЛЕНТИНУ САД|ОВСЬКОМ|У
Дарма, дарма сумуєш ти,
А я твоїм проймаюсь горем...
Ми партію таку утворим,
Що в пеклі сказяться чорти.
Есер, есдек і мартовик,
Довідавшись про гасла наші,
Примкнуть, прикусять свій язик ‘
І манної попросять каші.
На наших, голубе, стягах
Напишем ми девіз короткий:
842

«Хай в киселевих берегах
Тече негайно мед солодкий!»
І демократія уся,
Наївшись хліба П’ятакова,
За нами піде, як вівця,
І стане сита, як корова.
* 	*
*
Ідуть знов новозеландці,
А за ними сенегальці,
Ескімоси, африканці...
І прибудуть завтра вранці.
Знову зустрічі, банкети,
І гірлянди, і букети,
Знову вилізуть кадети:
«Поверніть, мовляв, мушкети».
Але всюди сніг біліє,
Український вітер віє...
І непевний дощик сіє...
Сонце в хатах — і не гріє.
Розкидаймо швидше квіти,
Бо не встигнемо зустріти...
Бо морозець припече,
Африканець утече.
* 	*
♦
Знов чути про кабінет...
У «іспанця» вищі сфери...
Третій день не спить кадет,
Вхгляда есер з печери,
«Самостійник» напрокат
Взяв уже з крамниці фрака,
Хлібороб, наш друг і брат,
Метушиться швидше рака.
843

Кожний зліз на «самопер»,
Кожний ходе з телефоном...
Де не підеш, скрізь «прем’єр»,
Кожний держиться з фасоном.
Звідки ж чутки? Хочеш знать?
І казати навіть шкода.
Порішили десь прогнать
З міністерства діловода.
ПРОТОФІСОВІ
Протофісе, хитрий лисе:
Знаєм, куди гнеш...
До єдино! мамаші
Через трупи преш...
У мамаші просять каші
Лапті крізь дірки...
От і хочеш з нас зідрати
Шкуру на латки.
Протофісе, хитрий лисе,
Сирото моя...
Без мамаші проливаєш
Сльози глитая.
А що буде, добрі люде,
Як мамаша враз
Знову прийде на Вкраїну
У недобрий час.
На гілляці, як собаці...
Буде край тобі...
Бо мамаша гірше неньки,
Гірше, далебі.
Протофісе, хитрий лисе,
Язика сховай...
Вчися мови потихеньку
Та рублі складай!..
844

* *
*
Про мир уже бають
І всюди гадають
Про те, що було і що буде,
Радіють, сміються,
Що більше не б’ються,
Що знову братаються люде...
Замовкли гармати,
І знов дипломати
Пильнують про мирнії справи,
Про ноту Вільсона
В житті полусоннім
Несеться і зліва, І справа.
Тріщать кабінети —
І всюди кадети
Виходять потроху із моди.
Війна затихає,
Земля спочиває —
Братаються знову народи.
* 	*
*
Передбачається з’їзд хліборобів.
Зараз йде гаряча підготовча праця.
Цьому з’їзду в широких колах
громадянства придають велике
політичне значення
З розмов
Скільки їх, куди женуть їх,
Що так голосно кричать,
Чи на свято йдуть так хутко,
Чи на поминки спішать?
Чи від того, що над світом
Мир, як маківка, зацвів,
Всюди гомін, всюди шелест
І якийсь нервовий спів.
Чи від того, що кадети.
Українців всюди жмуть,
Що ворушиться підпілля
Й чорносотенці встають?
845

Чи від того, може, хуткість,
І від того гомонять,
Що на панськую нараду
«Хлібороби» знов спішать?
Може, й так, мої панове,
Знов кудись ми тихо йдем.
А куди? Побачим далі,
Як до того доживем.
4с 4с
4с
Гора завагітніла!
Горі родити час!
Ця чутка полетіла
Від Сяну по Кавказ.
В велику цю хвилину
Півсвіту дива жде.
Яку, мовляв, дитину
Горище приведе!
Яку, мовляв, колиску
Робити треба їй,
А далі — ложку, миску
І інше — Боже мій...
Ось швидко розітнеться
Дитячий перший крик.
Держатись доведеться,
Хто падати не звик.
Вже баба-повитуха
Моргнула до сусід:
Затулюйте, мов, вуха:
Дитина йде на світ.
І всі затихли знову,
Ховаючи хвости,
Благаючи ЄГову
Хоч голови спасти.
Та хтось порушив тишу
І крикнув не без зла:
846

«Гора родила мишу,
Чортзна-що привела!»
Гора почервоніла
(Яка ганьба і страм!)
І знов завагітніла
На лихо ворогам!
ФОРТУНА
Крутить колесо фортуна...
Товпи люда біля неї:
Діна, діна, діна, дуна —
Вхопить хоч би край киреї
Крутить колесо фортуна.
Кожний ставить свою долю
Діна, діна, діна, дуна...
Гей! Як гомін йде по полю!
Крутить колесо фортуна.
Прямо так, без комбінацій,
Діна, діна, діна, дуна —
Скільки різних комбінацій!
Крутить колесо фортуна...
І під носом мурликає: *
Діна, діна, діна, дуна —
Хто вже взяв, а хто ще має.
Крутить колесо фортуна..
Враз у всіх затерпла шкура
Діна, діна, діна, дон,
На чергу прийшов — Вільзон
ТЕМИ
Дивно, дивно, як ніколи,
На душі одні дилеми.
Наче борщ їси без солі —
От вам і біжучі теми.
847

Ситуація преглупа,
Все вертиться без системи,
Тільки гупа, гупа, гупа —
От вам і біжучі теми.
Та над чим гризуться люде?
Без підстав всі теореми:
Як пан скаже, так і буде —
Це також біжучі теми.
Найважніша річ — бензина,
Друге — чек, а третя — шлеми.
Решту зробить вже німчина —
Начебто біжучі теми.
ДУНЬКА
Київська Дунька тужила:
«Що то буде, що то буде...
Як я вийду на люде,
Коли прийдуть...»
І дрижала від страху:
«Моє рило в пуху,
В мене хвіст —
Прогохвіст
На кінець.
В мене кіт — Шаговець.
З ним бувала я у парі
В «Семадені» й на бульварі,
Разом ми коріння рили,
Всі бачили, говорили,
Упереджували:
«Ой ти, Дунько, пиши,
Та не дуже бреши,
Буде лихо,
Горе буде!»
Бідна Дунька дрижала,
Свою морду фарбувала,
Не минула і година —
Цвіте Дунька, як калина.
Червоніє, як малина,
А.шкодливого кота
Ухопила за хвоста,
848

Та в віконце:
«Сходе сонце!
А ти правиш панахиду.
Та таку плаксиву гниду
Мало викинуть!»
Дуньчина сирота заридала,
Пташкою канарейкою заспівала
Про країну незалежну
І про волю необмежну...
Ось як!
А Явдоха лиха
Пішла шукать жениха,
Вже другого —
Козаченька молодого.
РОМАНС
На голос: «У сусіда хата біла...»
Довго-довго я не знав,
За що він мене прогнав...
Ах, насилу я добився,
Що редактор мій сказився.
Вчора я передовицю
Написав: «Не ходи, Грицю».
А мені редактор: «Стій!
Що ти пишеш, Боже мій!
За твого дурного Гриця
Може буть мені в’язниця».
Довго-довго я не знав,
За що він мене прогнав.
І нарешті вже добився,
Що редактор мій сказився.
Невелика я персона,
Тихо-мирно, без фасона
Став писати фейлетона
Про єпископа Гаттона,
Але мій редактор: «Стій!
Що ти пишеш, Боже мій!
Із-за вашого Гаттона
Я лишусь без пальмерстона» 1.
1 Пальто.
849

Довго-довго я не знав,
За що він мене прогнав
Ах, насилу я добився,
Що редактор мій сказився..
Взяв перо я знову в руки
І пишу статтю про луки,
Про німецькі різні туки
І про інші всякі штуки.
А мені редактор: «Стій!
Що ти пишеш, Боже мій!
Кинь: твої писання марні,
Єсть комісії аграрні,
Єсть красоти дивно гарні, -
Жни, мели, печи в пекарні»
Довго-довго я не знав,
За що він мене прогнав.
Ах, насилу я добився,
Що редактор мій сказився
Згода: сповнений гіадії,
Став писати про повії
А мені редактор: «Стій!
Що ти робиш, Боже мій!
Дам тобі одну пораду:
Не скидайся ти на Раду».
Довго-довго я не знав,
За що він мене прогнав.
І насилу я добився,
Що редактор мій сказився.
Став я хроніку писати,
А редактор: «Божа мати!
Та такого гайдамаку...»
І береться за ломаку!
Довго-довго я не знав,
За що він мене прогнав,
І насилу я добився,
Що редактор мій сказився
Став писати оповістку,
А мені в горлянку — кістку!
Та по шиї, та із хати
З забороною писати.
Довго-довго я не знав,
За що він мене прогнав,
І нарешті вже добився,
Що редактор мій сказився
850

1918 РІК
Лукавий, хитрий був дідок,
Любив неправду й зраду...
Закликав німців в наш куток,
Звалив Центральну раду.
Земельку дав і одібрав,
(Хоч панству жиру збавив),
В мішок республіку сховав
І гетьмана наставив.
З Москви привіз наім москалів
І фахівців до біса!
«Союзи», «спілки» смачно з’їв
І'дав нам Протофіса.
За щось студентів розстріляв
І вихваляв злочинців,
Устами Келлера сказав:
«Немає українців!»
А десь на селах, по лісах
Ховав у землю зброю,
І гнів розпалював в серцях,
І звав селян до бою.
* 	*
♦
Вчора ждали сенегальців,
А сьогодні ждем китайців...
Як це сталось — не скажу...
Ну й цензура, доложу!
За китайцями мадяри...
Але краще з уст — ні пари!
(Про мадярів говорить
Ще цензура не велить).
За мадярськими полками
(Sic!) голодними вовками
1 Такі (Латин.)
851

Йдуть по цукор, по книші
Славнозвісні латиші.
А за дикою ордою
Троцькнб сам іде з косою.
(Щоб китайцям догодить,
Став копицю він копить).
А за Троцьким в фаетоні
В позолоченій короні
Іде «белый, русский царь,
Православный государь».
І везе всі мрії наші...
Від березової каші
До в’язниці, до петлі,
І до дулі, взагалі.
«За Русь! За батюшку-царя!» —
гукав він у столиці,
І разом з тим проводиря
Виводив із в’язниці.
Антантське військо посилав
(І силу незчислиму!)
І в боки кожного штовхав:
«Та бий же Неділиму!»
Щодня висаджував десант,
Щоб знищити Вкраїну...
А одночасно серед «банд»
Заводив дисципліну.
Фортецю з Києва зробив,
Озброїв школярами
І всі шляхи обгородив
Селянськими списами.
Лукавий, хитрий був дідок...
Усе життя всміхався.
Сьогодні теж всміхнувсь — і здох,
Але не попрощався.
852

З НОВИМ РОКОМ
Був рік Новий (це другий нині!),
Але ніхто з ним не вітав.
І революції-дитині
Редактор тільки шапку зняв.
Миліш тобі стара дорога...
О 	демократія моя!
Не віриш ти в самого Бога,
Але святкуєш Палія.
* 	*
*
Горіла хата. Три брати
Скажено гризлись, як хорти.
Один есером здавна звавсь,
Есдеком другий величавсь,
А третій брат
Був хлібороб і демократ.
«Мені гасити! — всяк кричав.—
На це я маю більше прав,
За мною весь народ, земля,
Так чом стояти мушу я?»
«Куди?! Не лізь, бо задушу!
Я сам пожежу потушу!»
Горіла хата! Вже давно
Палало в ній усе майно.
Згоріли крокви, дах згорів,
Огонь вже стіни звіром їв.
А три брати
Кричали й гризлись, як хорти.
«Гасіть гуртом!» — вівця кричить.
Але в цю мить
Упали стіни. Дим сховав
Усіх, хто довго так кричав...
Вівця ж упала й помолилась,
Що не людиною вродилась.
/Р/Р
853

• *
*
Край! Хоч вибились із сили,
А пожежу погасили,
Соломою притрусили,
Нафтою полили
І машину завели.
Правда, інші параграфи,
Трошки, може, більше графи,
Щоб анексії і штрафи
Уміститися могли
І нулі усі лягли.
Спіть спокійно, люде добрі,
Полохливі і хоробрі,
Не дивіться більш на обрій:
Ні хмариночки ніде,—
Грім замовк і не гуде.
Так! Прийшли вже всі до згоди,
Поділилися народи
На основі їх природи:
Кожній нації дав мир
Власну хату, власний дім.
Рай! Народи-братолюби
Більш не хочуть самозгуби:
Кожний міцно стиснув зуби
І сховав у льох багнет,
Шаблю, кріс і кулемет.
ЛИСТ ДО ВОЛІ
Нащо ти звеш його китом,
Занадто кит велика штука,
Він простодушний тільки сом,
А ти лукава щука...
Однак пишу тобі листа,
Щоб ти не йшла до згуби.
...Він вирвав пір’я із хвоста
І вирве колись зуби.
854

ЕМІГРАНТСЬКЕ
Лежимо в Варшаві, сидимо в Парижі,
Коле нам в печінці, в животі нам ріже.
І за десять років бачим результати:
Далі все і далі від своєї хати.
Найнялись в Берліні, примостились в Празі,
Потворили центри (зера 1 в ліпшім разі).
І за десять років бачим результати:
Скоротити хочуть, а куди тікати?!
ВИДАВНИЧІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ
*
Не ліхтарик мудреця —
Я прожектор взяв сучасний:
Став шукати видавця
На землі оцій нещасній.
Всю Волинь я обшукав,
Львів, Перемишль, Станіслав,
Світлом Ужгород злякав
І Канади не прогавив.
Видавців... ніяк, ніде:
Мов корова їх злизала!
Покоління молоде
Бур’яном дурним росте
Без ідей, без ідеала.
*
Та й з дорослими біда:
Ті читати розучились,
Ті «не вмєлі нікагда»,
Ті в професори пошились.
1 Нулі (пол.).
855

А я книжку написав,
Щоб була для всіх цікава,
І сюжет народний взяв
Із епохи Святослава.
Це корисно для малих,
Для професорів — тим паче...
Не один, гадав я, з них
Над сторінками заплаче.
Але справа не у тім,
Видавця негайно треба!
І з прожектором своїм
Знов я вдруге в кожний дім:
Може, впав, гадаю, з неба!
*
І нарешті — зирк! Сидить...
Видавець сидить, їй-богу!
І в одну, здається, мить
Опинивсь я біля його.
І, як справжній патріот,
Я почав свою промову
Про убогий наш народ,
Про письменство наше й мову.
І офіру я дойняв:
В видавця вже сльози бачу.
Видавець мій заридав...
Але мить — і він пропав.
Зирк: та це ж я сам і плачу.
*
В пастку сам себе впіймав:
Що ж, не буду крокодилом,—
Раз я плакати вже став,
Завершу я сльози ділом.
856

Все заставив, що було,
Все віддав, а здержав слово!
І од серця одлягло —
Книжка видана, готова!
Гнусь, несу книжки, аж зирк:
Йдуть студенти, вчені, ректор.
Бачать всі і нічичирк!
А в печінку все хтось: штирх!
«Та бери, дурний, прожектор!»
*
І уже я читачів
Став з прожектором шукати.
Всю я землю потрусив,
Хтів II вже проклинати.
Зневірявсь і брався знов,
Не минав читалень, клубів,
Всі «Просвіти» обійшов,
Побував у книголюбів.
І нарешті переміг...
В видавця свого на ліжку
Читача звалив я з ніг
І спокійно спати ліг,
Прочитавши... свою книжку.
27.VI.1928
З НАШОГО СПОРТУ
Знову сюрпризи у нас! Знову центри нові!
Скільки центрів самих розвелося!
Подивіться, на лисій моїй голові
Піднімається вгору волосся.
Ще Полтавець не впав, ще гримить Горбанюк,
Сагайдачний ще жінку міняє,
Як правдивий козак, на тютюн, на чубук,
А вже «слава» десь знову лунає.
857

Це зійшовся народ з усіх рідних країв
І соборну будує нарешті.
Та яку? Трудову! Без ніяких панів!
(Ту, що вже будував в Будапешті).
Підписали папір... Неподільна земля.
Повно ладу в соборній, порядку.
Ради скрізь, благодать! Споконвічний суддя
Прибиває законну печатку.
Слава Богу, що люде державні знайшлись!
Більш не будем в ганьбі та зневазі.
Ех! Спокійно тепер заживем, як колись,
І 	соборно загинемо... в Празі.
НАШІ В МОСКВІ
Всі тут! Весь цвіт злетівся до Москви,
Знайомий з ніг до голови.
Дивіться: ось Марко Вовчок, Франко,
Там Котляревський, з ним Куліш Панько,
А то — Наталка із Полтави,
Лебідонька з ходою пави!
Постійте. Хто цей пишний пан?
Це ж Коцюбинський-отаман!
Вся Січ з порогів Дніпрових!
Дивись, дивись! Сам Бульба серед них!
Вусатий, з люлькою страшною
Іде і крутить головою...
* 	*
*
Ах Ліго Націй, Ліго Націй,
Колодязь правди і надій,
Об’єкт уваги і овацій
В наш час на сцені світовій.
З яким напруженням стріваєм
Ми кожний рух твій, кожний крок,
858

Які квітки щодня вплітаєм
Ми в твій нев’янучий вінок.
Які складаємо поеми,
Який ми курим фіміам.
Ти з меншостевої проблеми
Зробила іграшку па... нам.
Як легко й просто розрубала
II 	заплутані вузли,
Як мудро трійцю обібрала,
Які могучі в ній орли.
Тепер спокійно можуть спати
Куріпки меншості в ярах
І ранок радістю стрівати
В м’яких орлячих пазурах.
♦ 	*
*
Весна! Весна! І серце знову,
Як пташка, радісно співа,
І звуки, родячись весною,
Самі вбираються в слова.
І душу сповнюють надії,
І руки прагнуть боротьби...
І різні центри й осередки
Ростуть «обильно», як гриби...
«В СВОЇЙ ХАТІ СВОЯ ПРАВДА,
І СИЛА, І ВОЛЯ»
І
В своїй хаті непотрібно і матури мати,
І робити в своїй хаті легко докторати.
Батько скаже: «Ану, діти, батька звеселіте:
Не самим святим судилось горщики ліпити.
Не самі, що вчились в школах,— вчені є і
Дому,
859

Так чому б мені не мати клятого диплому?!
Зватись доктором я хочу! Так вже заманулось,
Заманулось, щоб на старість серце усміхнулось».
Дітям — що? аби не сльози, а якась забава,
І 	гукнули: «Пане доктор! Слава, батьку, слава!»
II
Лежить мій пес, мовчить, як пень.
За вухом зрідка лиш почеше,
Зате мій приятель весь день
Мені все бреше, бреше, бреше.
Я їх ненавиджу обох
За неприродну дику вдачу:
Один мовчить, неначе здох,
А другий грає роль собачу.
* 	*
*
Англійська делегація!
Фунти, фунти, фунти...
Паради, декорації,—
Два кроки до мети.
Англійці роздивилися:
Ну, бізнес — чорта з два.
Почухались, скривилися...
Скривилась і Москва.
Англійська делегація
Купила самовар.
Одна орієнтація:
На світовий пожар!
860

* *
*
І. 	В ХВИЛИНУ РОЗПУКИ
«Русская школа» у Львові,
Наче на спині — чиряк,
Наче — сідло на корові,
Наче в «Тризубі» — Коряк.
«Русская школа» у Львові,—
Наче Пилип з конопель,
Наче і буде, панове,
В «русскіх руках» — журавель.
II. 	ГРУШІ НА ВЕРБІ
Ах, як вставати неприємно,
Коли дзвенить-тріщить дзвінок,
Коли за вікнами ще темно,
Коли у вихорі лайок
Хапаєш перший черевик,
Щоб той, хто будить, в дверях зник.
Чи й нам, «будителям», не краще,
Коли ще поночі, лягти,
Коли ще спить народ ледащий
Без мрій, без прагнень, без мети...
Нехай уже скінчить свій сон,
Щоб знов не бігти за кордон.
* 	*
*
І. 	Асі авіга 1
Оглянувшись як слід навколо,
Збагнувши помилки й гріхи,
Потерли ми з хвилину чоло
І стали на Нові Шляхи.
1 До зірок (латин.).
861

Тепер усе нам ясно й видко...
Як просто ці шляхи ідуть!
Вони нас, певно, дуже швидко
У самий Харків приведуть.
II. 	ГРА ПРИРОДИ
Правди і Волі шукав я весь вік,
В замки, в халупи заходив.
Правди, здавалось, і слід уже зник,
Волі також не знаходив.
Так всю Європу дарма я сходив,
Бачив лиш кривду й неволю...
Бачив народи — панів і рабів,
В’язнів, що корчились з болю.
Правдо і Воле! О, де ж вас шукать?
Хоч озовіться на крики!
Дзирк! Аж вони в Вінніпезі сидять
Вдвох на колінах — Мандрики.
* 	*
*
І
Коли з Америки приїде
Найневідоміший земляк,
Чому в нас дзвонять в усі дзвони.
Чому це так?
Газети повні біографій
І панегіриків йому...
Портрети, раути, концерти...
Але чому?
Поети, критики, учені
З пером в руках не сплять ночей
І 	тільки пишуть, пишуть, пишуть...
Із-за очей?

Не треба надто дивуватись:
Це світовий уже трагізм.
У всьому винен той проклятий
Капіталізм.
II
Хай згинуть нерви і нирки,
Хай згинуть легені й печінка.
Погасне сонце і зірки,
І хай живе одна ковінька.
* 	*
*
І ЗВІТ
Вітано мене
І оплескувано мене
Сердечно.
Везено мене
І доставлено мене
Безпечно.
Стрінено мене
І посаджено мене
Прихильно.
Поєно мене
І нагодовано мене
Обильно.
Кладено мене
І закутано мене
Препишно
Спалося мені
І переслалося мені
Розкішно
Снідалось мені
І 	обідалось мені
Прегарно
863

Іхалось мені
І минулося мені
Безкарно.
II
Коли б був Нансен полетів
На північ Нобіля шукати,
Вся Ліга визнала б наш.., спів,
За нас стояли б делегати...
Лети, голубчику, лети,
Прийми належні побажання
За все, що виборов нам ти
В часи проклятого вигнання.
* 	*
*
«В Празі з печаткою «Директорії УНР»
розіслана анкета військовим».
З газет
І
«Українці — анархісти».
Це Ж є вигадка, брехня,
Таж ми маємо щодня
Стільки влад, що ніде сісти!
І уряди, й парламенти,—
Не страшний для нас фашизм,
І 	немає жодних криз,
Хоч кричать про них студенти...
Директорія — в Варшаві.
Директорія — іп Ргад 1
Буде ще колись в Лубнах,
В Кобиляках і Полтаві.
1 У Празі.
864

В Мотовиловці, в Петрівці,
Від Кавказу ген, аж ген,
В кожній хаті суверен,
А парламент — в дітях, в жінці
II
Живе маленька в мене мишка.
Сьогодні вилізла вона
Така знесилена, сумна:
І нежить лютий, і задишка...
Невже це їй надходить кришка?
О 	мій читальнику єдиний,
На кого ж ти мене лишиш?
Сама ти плачеш і дрижиш,
Бо вмре піїта України,
Коли його читальник згине.
ЛІТО
Як тихо скрізь!.. Ніде ні звука...
Гаряче літо під крило
Усіх забрало, обняло
Й само дріма... Лише до вуха
Озветься часом стрілом Схід
І знов потоне в тиші світ.
Де ті «вітії», що громами
Карали все: добро і зло,
Яке їм лихо прип’яло
Язик отруйний за зубами?!
Одні шукають маслюків,
А другі п’ють з чужих струмків.
«Народну Раду» навіть громом
Тепер не збудиш з забуття...
Лежить на березі життя
І важко диха жирним сомом.
Над нею наш Солон куня
І мух ліниво одганя.
28 О І Олесь. Т І
865

Зігнувшись, скорчившись утроє,
Дрімає осторонь фашизм...
Де та зухвалість, екстремізм,
Модерні лицарі-герої?..
Сидить, рипить, як та верба...
Далекі вир і боротьба.
І тільки часом «Осередок»
Спросоння очі продере
І голос в справі забере:
«Хоча, мовляв, Адам наш предок,
Але адамовці — абсурд!
Ну, словом, в нас найбільший гурт».
І стихнуть знов слова і рухи,
Ні в кого й думка не майне.
Та осінь спеку прожене,
І стрепенуться дохлі мухи,
І стануть жалити усе,
Що тільки в жилах кров несе.
ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО
Сиджу без штанів я та й думку гадаю:
Чому я не їду до рідного краю,
Де ходять в лакерках, галошах, пальто,
Де кожний раює й не тужить ніхто?
Аж — зирк! Листоноша з листом, а у йому:
«Мій друже, й не думай вертатись додому:
Ми голі і босі. Єдиний в нас сон:
Хоч в драній рогожі втекти за кордон».
ЩЕ ЛИХО
Недобре у Газі.
Не прийдуть до згоди
Побідні народи...
...Недобре і в Празі.
866

Що робиш ти, Боже,
З людської кар’єри:
Розбились есери
На крила ворожі.
Одно полетіло,
Звичайно, наліво,
І друге, на диво,
Покинуло тіло.
І тіло безкриле
Наїжило пір’я...
Ні світ, ні подвір'я —
Ніщо вже не миле.
Сидить на папері,
Сидить серед спеки...
Сміються есдеки:
«Розбились есери...»
НОВА ПЕРЕМОГА
«Неписьменність ми добили,
В корінь знищили її...» —
Так співають за кордоном
Перельотні солов’ї.
«З неписьменністю боролись
Десять років ми дарма:
Ні букварика, ні зшитка,
Ні чорта у нас нема!
Пальцем літер не напишеш,
А приладь не шлють із міст...» —
Так причитує і «Правда»,
І правдивий «Комуніст».
Солов’ї давно вже змовкли.
Осінь... Швидко вже й зима.
І на світі залишилась
Правда — істина сама.
28*
867

ЖУРАВЛІ
Летять, курличуть журавлі,
Летять до рідної землі...
Що їх чекає? Чи ЧК?..
(«А все з-за того п’ятака»).
Не шкода їх... Не стало сил,
Нема повітря для їх крил,
Задуха тут... а там, а там?
Вони колись розкажуть нам.
Летіть, курличте в небесах,
Але затямте добре шлях!
О 	Боже, Боже, пощасти
Назад хоч декому втекти.
* 	*
*
Знов з есерами погано...
(Та й не буде вже добра!)
У студдомі знов піано,
Відбулась партійна гра.
Про якісь там документи
Хтось хотів розповісти.
(Вічно казяться студенти —
Гедзь в них, Господи прости).
Ставлять всі питання руба:
«Взяв, кажи нам, чи не брав?»
Ну й добрався хтось до чуба:
Це вам відповідь, мовляв.
Комісар спокійно, чемно
На повітря запросив,
І зробилось в хаті темно,
Бо він світло погасив.
868

* *
*
«Кутєпов зник! Кутєпов зник!» —
По всій Європі пролунало...
...На рю Гренель «прильпе язик»,
Мов у кота, що викрав сало.
Газетний світ не їсть, не п’є,
Ажани 1 спати вже забули...
...На рю Гренель: «Та ми, мусьє,
Ось хрест: не бачили й не чули...»
Париж як звір... Бріан, Тардьє
Ось-ось покажуть їм дорогу...
...А Вандервельде визнає!
Не я — сам чорт зламає ногу!
ЛАБІРИНТ НАУКИ
Звідкіля походить Русь —
Я судити не берусь.
(Звідкіля вона походить —
Ні мені, ні їй не шкодить).
А пошкодила б всім нам
(І здалося ворогам),
Коли б хтось у ліс спустився
І без мапи 2 заблудився.
Довго б він блукав, ходив,
То крутився б, то крутив.
Натрудив би руки, ноги,
Збив би й Русь саму з дороги.
Рюрик, Трувер, Синеус —
Це варязько-руська Русь?!
1 Французькі поліцейські.
2 Карта (пол.).
869

Але вгляньтесь їй в обличчя,
В мову вслухайтесь, в наріччяі
Це ж латинсько-кельтська річ!
Вираз наших же облич...
Сине-Синій, Синій Вус!
Ось відкіль походить Русь!
Ліс науки... ліс густий;
Хто не вчений, а простий,
Хай не йде: натрудить ноги.
Зіб’є Русь саму з дороги.
ПРОМОВА
Я — проводир! Я мозок нації.
Я — дух. Я батько еміграції.
Я забажав і все створив.
Я з Макдональдом говорив.
Я — Моісей, новий, модерний,
Дав вам науку життьову,
Зо мною вчора радивсь Черний
Про інституцію нову.
Я був міністром на Вкраїні,
А тут я наче президент.
Агей, свиното, вже віднині
Мені будуйте монумент!
Я вас примушу на колінах,
Схилившись, кланятись мені
І проректи: «Ви — Україна!»
Так, так: без нас нема її.
Тепер, на жаль, я поспішаю
На раут, як високий гість.
Вже авто жде мене, гадаю...
Хто їде? Я — соціаліст!
870

4і *
Не штука трактором чи плугом
Пройтись, як в танцю, полем-лугом.
А ось попробуй в місті брук
Зорати носом, як наш друг!
Дісталось брукові немало,
Але... пощербилось і рало.
* *
*
Ти не родивсь для фрака анітрохи!
Тобі не треба цих прикрас!
І чорні гудзики, як блохи,
Від тебе скачуть раз у раз.
Тобі б штани широкі, вибійчані,
З жовтим дебелим очкуром;
Тобі б сидіти на баштані
Й трощить кавун за кавуном.
* *
*
Грицько, як інші хлопці наші,
Борщу наїсться або каші
І враз на сором і ганьбу
Залізе спати під гарбу.
І ось прийшлось такому хлопу
Дістатись з іншими в Європу.
Та й тут наїсться він, як віл,
І зараз лізе спать під стіл.
* 	*
*
Де ж ти в цей день святий, великий?
Може, десь трощиш гусака?
Чи, мов той чорт шалено-дикий,
Танцюєш в Шарці гопака?
871

Лютує відьма-завірюха,
Дерева в білому пуху,
А ти, згубивши капелюха,
Ідеш навприсядки в снігу!
Схаменись, ти ж маєш нюха!..
У нас парує борщ і жде...
А за дверима завірюха
І вітер жалібно гуде!..
З НЕОПУБЛІКОВАНОГО
* 	*
*
Стомився я і сів на пень,
В осінній день, проклятий день.
І довго я сидів в журбі,
Журивсь по друзях, по собі...
Вмирало все... мов мрії ті
Скидали листя золоті...
І де-не-де бліді квітки
На землю клали головки...
А скільки їх було в землі,
0 бідні квітоньки мої!
Та що квітки: коли дуби
Додолу гнулись, як раби.
1 скільки ж то від бур страшних
Упало лицарів ясних!
Не гнулись — вітер їх ламав
І далі біг і реготав...
Аж нагло сонце і тепло
Мені всю душу облило,
І глянув я: весна, та й край,
Стоїть мій ліс, як Божий рай,
Сміється листя золоте,
І сходе щось, і щось росте!
Як папороть, цвітуть дуби —
І скрізь гриби, і скрізь гриби.
І між опеньками ріжки
872

Стоять і сяють, як божки.
О, де ви, діти і баби!
Ідіть, прогавите гриби!
Та враз якийсь обуривсь гриб
І так сказав: помовчав ти б!
Сиди, коли розсівся тут,
А то в нас швидко самосуд!
Народу працю ти не руш...
І гнівно змовк державний муж!
Під ноги глянув я: ріжок
Сьогодні виліз з пелюшок!
Аж чую: десь гудуть хрущі,
Аж чую: десь ідуть дощі.
Дивлюсь — аж віче... галас, крик,
Усяк показує язик!..
Пройшло лише хвилини три,
Став ліс ногами догори.
Схопився я за пень... кричу,
Та враз не втримавсь і лечу.
А з прірви відьми чи баби
Летять на мітлах по гриби.
24.Х. 1917
* 	♦
*
Дождались ми ясної ери!
Кругом есдеки і есери!
Нема ні хати, ні родини,
Де б не сидів есдек, есер...
О 	Діогенес, ти й тепер
Шукав би з ліхтарем людини...
Щоб бути зорями епохи,
В есери поскакали блохи,
Клопи в есдеки записались,
А нуші в партію есер!
Безпечно стало: зник Азеф,
А співробітники — попались!
Для досліду їх киньте в шляпку...
Есеру вп'явсь есдек в горлянку.
873

Клопа блоха у бік кусає...
А нуша бідна сиротою,
Вже лізуть кишки з живота,
А ще на спину не лягла.
Народ же їх годує пельки
І жде, як масниці, земельки.
Коли ж ви прийдете до згоди,
Коли ви правду збагнете,
Тоді, як хліб увесь з’їсте
І як зачиняться заводи?!
Тоді, як тихо в очереті
Народиться Микола III
І забере негайно в руки,
І пусте ріки з вас ропи.
0 блохи, нуші і клопи,
Хіба ще мало вам науки?!
11917]
* 	*
*
О, 	де ви, де, мої есери!
Як вас найти, мої борці?
В які сховались ви печери?
1 уявлялися вівці
Глибокі, темні катакомби,
Летять револьвери і бомби...
І де вівця їх не шукала:
В льохах, у лісі, на Дніпрі,
В святі печери заглядала,
В криниці, бочки, димарі.
Аж зирк! Стоїть есер на ганку!
Пішла — і всіх знайшла їх в банку.
Експропріатори, напевно,
Оце так вскочила в біду.
Те, що робилося таємно.
Робитись стало на виду.
Вівця на двері поглядає,
Але її хтось окликає...
874

«Це ти, кумасеньку Степане?
Давненько був ти на селі.
А в селах журяться селяни,
Все ждуть то волі, то землі...»
Вівця побігла до палат.
В той час Бетховена сонату
Грав на роялі демократ.
І виникали дивні звуки,
Мов з тіста випечені руки...
О 	хліборобе-демократе,
Ти, певне, бачив мужика,
Коли тобі могла заграти
Його порепана рука!
Але він мусить гній возити,
Щоб міг ти з чого хліб робити.
0 хліборобе-демократе,
Секрет мені ти свій одкрий:
В якій комірчині ти, брате,
Так дивно робиш хліб святий?
Весь вік ходжу я в місто з міста,
Але не Ів такого тіста.
Вівця про всіх, здається, дбала
(Такий плохий овечий роді):
Орала, сіяла, і жала,
1 завела собі город.
А щоб у себе бути паном,
Обгородилася парканом.
СТАРІ ЧАСИ
Живе вівця собі, радіє.
Цвітуть, пишаються грядки —
Капуста, морква зеленіє,
Горять зірками нагідки.
Міцна, надійна огорожа —
Аби дощі та ласка Божа!
На жаль, сусідою близькою
Свиню їй мати довелось.
875

Так часом карою страшною
Карає нас Господь за щось.
Але велика ласка Божа —
Коли міцна в нас огорожа!
Так рай. свій має все в природі.
Од вітру впав колись баркан,
І от свиня уже в городі,
І вже вівця собі не пан.
Іди, овечко, до городу
І клич свиню в свою господу.
СМУТНІ ЧАСИ
«Як гарно-зелено в сестриці,—
Свиня промовила вівці.—
Печи для мене паляниці —
Пшеничні, яшні буханці.
За те, що будеш годувати,
Тобі я буду рідна мати».
«Ах, мамо, сестронько кохана,
Тобі я вдячна без кінця.
Та кепсько якось без паркана,—
На це завважила вівця.—
Бо в вас, сестричко... мамо, вдача,
Сказать по-нашому... свиняча».
Угледівши страшенні зуби,
Схилила голову вівця.
І вся в сльозах, скрививши губи,
Прохає сісти на стільця.
І, 	не питаючись дороги,
Свиня на стіл поклала ноги.
Живе свиня, біди не знає,
їсть моркву, редьку, кавуни,
В обід обідати сідає,
Ламає хвіртки і тини.
В городі, в хаті порядкує
І на столі вночі ночує.
Вівця б хотіла рятуватись,
Зверталась стократ до сусід...
876

Та не хотів на зойк озватись
Глухий, німий, холодний світ.
Як пусто в тебе в серці, в шлунку,
Шукай у мозку порятунку.
А на город прийшла недоля:
Пориті, знищені грядки,
Лежить потоптана квасоля,
На сонці в’януть буряки.
Гниє капуста, морква, дині,—
І сохне листя на калині.
Та милостивий Бог буває...
Свиня не їсть, не п’є, не спить.
[Харчі] в живіт, мов ніж стромляє,
І революція бурчить...
Лежить, та кривиться, та диха —
Умре, то буде менше лиха.
І обережно геть з городу
Вівця її перетягла.
В відрі поставила їй воду,
Помий в корито налила
І кинула на ласку Божу...
Сама ж взялась за огорожу.
Але не кожний умирає,
Щоб дати другому життя.
[1917—19 Ї8]
* 	*
*
Ви чули? Ви чули?.. Зуави, зуави...
По лікаря швидше! Два кухлі води!
Вже швидко! Вже близько зуави, удави...
Вже близько! Вже швидко прибудуть сюди
З хвостами, з зубами... а пащі, а пащі.
Роззявить — ковтне і нема.
Що довго казать. Пропащі, пропащі.
Упасти, просити, благати дарма.
877

Прогавили сонні ворони, роззяви,
Шматує, пече каяття.
Добридень, слони, крокодили, удави!
Добраніч, добраніч, життя!
ШЛЮБ
Казали ми: [сумління], мозок, шлунок...
Всяк визнає, що в шлюбі порятунок,
Аби не скоїлась біда —
Дитина надто молода.
Звичайно, легко одружитись,
Та потім як їй буде житись.
Який нарешті буде плід —
Дитині всього десять літ!
Нехай би трохи придивилась,
У школі грамоти навчилась
І вийшла б заміж через рік.
Придбав би тільки чоловік.
Та й що дамо в сей час дитині?
Голодний рік — і пусто в скрині.
Але есер твердий, як дуб,
Кричав: ловіть! Негайний шлюб.
Мовчать буржуї-патріоти,
Вперед [женуться] без турботи!
Вперед! Який експеримент!
Який для світу прецедент...
І стали борошно зшкрібати...
Спідницю, чоботи латати,
Із сили вибились украй —
Спекли нарешті коровай.
Як квітка льону на городі,
Вона цвіла в небесній вроді.
І заздрив їй в той час усяк:
Капуста, морква і буряк,
їй з неба сонце усміхалось,
Над нею небо розливалось,
Пісні співали ій вітри,
Схилялись листу прапори.
І узяли сю квітку любу
І повели її до шлюбу.
Ішла вона, як маків цвіт,—
878

Було їй тільки десять літ.
Нічого, бідні, не пошили,
Не дурно так баби тужили,
Діди схилились на кийки...
Сміялись дружки і дружки...
А молодий ішов щасливий,
Тинявся він весь вік бурливий,
[Псував чужу] і власну кров
І нагло подругу знайшов.
Під церквою село зійшлося,
Як річка в повідь, розлилося.
Крик, галас, сварка і тумани,
Кілки ламають парубки:
«Рушаймо, хлопці, на весілля!
Батьки! Дядьки! Важке похмілля!
Ханжі ми зроду не пили,
А самогону не взяли».
Відбувся шлюб: танки, музики,
І 	сміх, і плач, і п’яні крики,
І 	молода, як маків цвіт,
Цвіте — їй тільки десять літ.
А скрізь на лавах, на помості
Сидять чужі, заморські гості.
І 	світиться у їх очах
І 	зацікавленість, і жах.
Аж ось уже півні співають,
І 	молодих самих лишають.
Пошли їм, Боже, довгих літ
І 	збережи всім маків цвіт.
І 	[стрілась] ніч страшна і дика,
Почувся плач, благання, крики!
Прокльони, стогони в борні —
І 	враз вся хата у огні.
Стояла чорна домовина,
В ній спала вічним сном дитина,
А молодий ішов з села
В душі без сорому і зла.
I8.III.19J8

Примітки
Художня спадщина Олександра Олеся в повному обсязі не виходила.
Немає й докладного бібліографічного опису друкованих книг поета,
публікацій у періодиці, посмертних видань, критичної літератури про
його творчість. Розпорошений архів письменника, що, безперечно, містить
ще не публіковані твори, особливо другого, закордонного періоду
(зокрема збірка «Маски», друга частина сатирично! книги «Перезва» —
«Похмілля»). У справі архівних досліджень робляться лише перші кроки.
Спроба здійснити підсумкове видання творів Олександра Олеся
робилася в 20—30-х роках. Було випущено збірки «Вибір поезії»
(1903—1923) з передмовою Михайла Грушевського (Прага, 1924), том
«Вибраних поезій», який уклав Павло Филипович, написавши і
передмову. Остання перевидавалась тричі (К.; X., 1925, 1929, 1930). Двічі
виходив у Державному видавництві України «Збірничок віршів для дітей
молодшого віку» (К., 1925, 1929). Крім того, деякі дитячі вірші й
драматичні казки друкувалися окремими книжечками. Всього з 1917 по 1930 р.
У Радянському Союзі здійснено близько 25 видань творів Олександра
Олеся (з них три — російською мовою) загальним тиражем понад
200 тисяч примірників. З 1931 по 1957 роки твори письменника не видавалися.
Після трагічних десятиліть сталінщини вперше вірші Олеся ввійшли
до «Антології української поезії» (1957), а вже в наступному році у
видавництві «Радянський письменник» побачило світ найповніше на
сьогодні його Вибране з передмовою М. Рильського, упорядковане
О. Бабишкіним, Б. Буряком, Ю. Мельничуком. 1964 р. це ж видавництво
випустило «Поезії» Олександра Олеся в серії «Бібліотека поета». Книга
доповнена віршами останнього періоду життя, дитячими казками,
драматичною поемою «Ніч на полонині». Чимало нових матеріалів щодо
біографії Олександра Олеся, спогадів про нього містить вступна стаття
В. В. Яременка до томика «Творів» з серії «Шкільна бібліотека», виданого
ним у 1971 р. Видавництво «Веселка» випустило книжку «З журбою
радість обнялась» (1968), підготовлену В. В. Фещаком. Двічі великими
тиражами виходили збірочки для дітей «Від льоду до льоду» (1959, 1965).
До двотомного видання Олександра Олеся, найповнішого з усіх
дотеперішніх, ввійшли більшість його оригінальних поезій, драматичні
твори, поезії в прозі, новели, оповідання, сатира, переклади з друкованих і
рукописних джерел. Тексти подаються за прижиттєвими виданнями
поетичних збірок та драматичних творів із збереженням авторського
розташування і датування. Вірші, що не ввійшли до збірок, твори інших
жанрів подаються за прижиттєвими публікаціями або за посмертними дру-
ками, а при відсутності першодруків — за автографами. Окремо до
кож880

ного з розділів за жанрами після опублікованих текстів із зазначенням
<3 неопубл і кованого» вперше подаються невідомі досі твори Олександра
Олеся, що збереглись у рукописах. Автографи більшості творів
знаходяться у відділі рукописів Центральної науково! бібліотеки ім. В. Вер-
надського АН УРСР (понад 3000 одиниць, фонд XV), у Центральному
державному історичному архіві (м. Київ), Центральному державному
архіві Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР
(м. Київ), Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва
УРСР (м. Київ), а також у приватних осіб.
За доступ і можливість скористатися рукописними фондами
Олександра Олеся складаємо вдячність адміністраціям цих установ.
Упорядник висловлює також подяку за допомогу в розшифруванні важких
місць автографів Олександра Олеся Адаменко А. Г., Лнсиченко І. Д.,
Федоренку В. С., Веркальцю М. М., Якубовському М. М.; за цінні поради
й допомогу в розшуку його творів — Михайленко Т. І., Яременку В. В.,
Лисенку І. М., а також синові поета Олександру Кандибі та історику
Богдану Зілинському, які проживають у Чехословаччині.
Тексти подаються за сучасними правописними нормами із збереженням
лексичних і синтаксичних конструкцій мови поета, діалектичних
особливостей слобожанської говірки, розмовної мови початку XX століття
(любе, баче, люде, згук). Слова типу «сояшний», «зор, «кграти» та ін.
подаються за сучасними правописними нормами.
У першому томі вміщено оригінальні поезії, сатира Олександра
Олеся. За життя письменника одинадцять поетичних збірок виходили
під порядковими номерами, окрім шостої, яка взагалі не побачила світу
друком (частина її подається за чорновими автографами). Видана під
псевдонімом В. Валентін, збірка сатиричної поезії «Перезва» не
позначена як дев’ята. Остання прижиттєва невелика збірочка «Цвіте трояндами»
(1939) вийшла також без порядкового номера.
Чимало поезій Олександра Олеся зазнавало скорочень,
доопрацювання під час підготовки їх до різних видань. Інколи це породжує проблему
вибору основного тексту. Прагнучи не переобтяжувати примітки нашого
видання, ми все ж подаємо в них окремі варіанти творів або художньо
довершених строф, які з тих чи інших причин не ввійшли до основного
друкованого тексту.

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ
ЛІРИКА
З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ
Книга І
Уперше збірка вийшла в Санкт-Петербурзі в друкарні «Работник»
на початку 1907 р. Як писав Олександр Олесь в «Автобіографії», 300 крб.
на друкування книжки йому позичив український письменник і
громадський діяч П. Я. Стебницький. Із спогадів українського письменника
й культурного діяча Олександра Лотоцького довідуємось про обставини,
що сприяли виходу першої збірки. Для видавців «відкрила» Олеся
відомий український історик Олександра Єфименко, яка одного разу
запросила О. Лотоцького та П. Стебницького послухати вірші не відомого
ще поета. За спогадами О. Лотоцького, «тим поетом був Олесь, тоді ще
зовсім не знаний. Почав він читати і протягом цілого вечора, майже без
перерви, прочитав нам увесь перший том своїх поезій «З журбою радість
обнялась». З перших рядків відчулося, що се — поет милістю Божою.
Трудно переказати те, що ми переживали, слухаючи тих поетичних
перлів після довгої посухи на ниві української поезії. Кожний новий
вірш давав такі сильні й несподівані переживання, що дійсність
здавалася сном, од якого було б боляче прокидатися. Господиня наша
променіла від радості, бачивши, що ми поділяємо ті враження, які переживала
вона сама. І то була така чиста й глибока радість з приводу того, що
об'явився новий, справжній, долею благословенний український поет!
Вечір той не пройшов без наслідків і для сього останнього. П. Я.
Стебницький видав перший том поезії О. Олеся і те видання подарував
авторові. О. Я. Єфименкова перша оцінила нашого талановитого поета,
та внаслідок її заходів і громадянство українське читало Олеся раніше,
ніж би се могло бути, коли б вона не виявила такого гарячого співчуття
Чіолодому талантові». (О. Лотоцький. Сторінки минулого.— Варшава,
1933.— Т. 2.— С. 459).
До книжки ввійшли вірші, написані в 1903—1906 рр. Більшість
поезій має чорнові й чнстові автографи. У фондах зберігся й набірний
примірник збірки (ЦНБ, рукописний відділ, ф. XV, № 6, 7, 9 та ін.).
На титульному аркуші зошита (ф. XV, Ке 6) зазначено, що це
«Альбом І «Згуки і акорди» з присвятою: «Пам’яті своєї тітки Наталі».
Тут же, на першій сторінці, розкривається композиція цієї книги. Вона
мала складатися з 10 поезій в прозі, 10 оповідань (малюнків) і 100 поезій.
Більшість ліричних віршів у чорновому рукописному зошиті присвячено
майбутній дружині Вірі Антонівні Свадковській та II сестрі Ользі
Антонівні, які допомагали Олесеві передрукувати в Криму текст збірки й
були натхненницями появи окремих віршів. Біля поезії «Лебединій зграї»
882

(1904) в рукописі зазначено: «Присвячую всім борцям за волю і долю»
(ф. XV, № 7, с. 21).
За життй автора збірка «З журбою радість обнялась» двічі
перевидавалась (К., вид-во «Час», 1917; Відень, вид-во «Дніпросоюз», 1919)
Подається за виданням: О. Ол ес ь. З журбою радість обнялась.—
Кн. І.— Вид. 3.— Відень, вид-во «Дніпросоюз», [1919] В|рші «Втіха»,
«Підтримуй дух, розбуркуй думу...», «Всю стуму розпачу, душі моєї...»,
«Ти на ніч не дивись...», «Того, що любе він, ти рада...», «В долинах десь
хатки біліють...», «Райдуга з неба злетіла...» подаються за першим
виданням: О. О л е с ь. З журбою радість обнялась.— С.-Петербург, тип.
«Работник», 1907.
Порівняно з першим виданням, наступці два зазнали редагування,
заміни окремих слів і рядків, опускались окремі строфи. У другому й
третьому виданнях у вірші «Пташко! Будь рада теплу і весні!» пропущено
третю і шосту строфи:
Любо нам буде, і думи тяжкі
Згинуть десь там, у блакиті.
Вір мені, дівче, і кривди людські
Згинуть в безоднях в ті миті.
Вір мені, сестро,— в натурі одній
Певне є джерело втіхи,
В вічній, нетлінній, повік молодій —
Щастя, і спокій, і ліки.
У першому виданні перший рядок цього вірша починався словами:
«Дівче! Будь рада теплу і весні».
Вірш «Люблю II, зову своєю...» у першому виданні починався зі
слів: «Пещу II, зову своєю...», а початкові рядки першої і третьої строф
вірша «Вийди, о, вийди! Я жду тебе, жду!» з’явилися в третьому виданні
замість «Ластівко, вийди! Я жду тебе, жду!».
Назву вірша із першого видання «Погребна пісня» у двох наступних
замінено на «Жалібна пісня».
Лише у третьому виданні вірш «Хай його по-звірськи вбито...»
надрукований під конкретизованою назвою «Кап[ітану] Шмідту», а в
другому виданні замість «З ханською ордою» виправлено на «З царською
ордою».
Окремі вірші зазнали змін, скорочень, і не завжди обгрунтовано.
Микола Зеров у рецензії на друге видання збірки зазначав, що деякі
виправлення слів і рядків зроблені гірше, перші редакції були
влучнішими. Це, на його думку, стосується і рядка вірша «З журбою радість
обнялась...»: «Із дивним ранком ніч злилась» замість більш музикального
у першому виданні: «І бляск, і стума в той же час». На думку рецензента,
поправки найбільше пошкодили віршеві «Нехай обдурений я сном...»,
де викинуто другу строфу із перехідним анафоричним словом «нехай»,
що порушило гармонійність вірша:
883

Нехай — але в душі моїй
Яка цвіла весна рожева!
Пахтіли, дихали дерева,
Літав пташечих звуків рій.
Чимало відмінностей мали окремі твори в рукописних автографах,
Є навіть різні варіанти одних і тих же віршів.
Поезія «Чари ночі» досить розтягнута. Є варіанти цього вірша.
Подаємо деякі з них за рукописом (ф. XV, № 427):
Мине весна — тоді ридай:
Усе життя для того,
А поки вільну волю дай
Для серця молодого.
Нехай цвіте, нехай живе
На струнах гра, співає.
Весна його до себе зве.
Весна бенкет справляє.
Хмільне отруєне вино
З тобою чудо зробе.
Навік зостанеться воно
Й життя твоє оздобе.
Сміються, плачуть солов’ї
І б'ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її,
Знов молодість не буде».
... Чаруєш? Чари весняні
Шепочуть трави, листя.
Господар! Двері відчини,
Прийми до себе гістя.
26.IV. 1904
В іншому рукописному автографі (ф. XV, № 691) є ще дві строфи,
що не ввійшли до основного тексту:
Поки горить огонь в грудях
І світом ясним світе.
Кохання чистого в серцях
Самі зірвіть сі квіти.
Бо вітер буйний розмете
І полама розкоші.
Як ще в той час не продасте
Самі ви їх за гроші.
Три строфи з чорнового автографа вірша «Ходім відсіль, де радощів
немає...» (ф. XV, № 671) у виданні були опущені:
Ходім туди, де жайворонки в згоді,
До сонця льот спинивши свій,
Співають гімн красі і вроді
З-над хмар в безодні світовій.
884

Ходім відсіль, з оцих туманів.
Тут лихо, смуток, стогін скрізь.
Тут дзвін невольницьких кайданів
Зливається з струмками сліз.
Ходім відсіль, бо тут не люде — скелі,
Тут людські груди кам’яні.
Біжім же з сірої пустелі
В поля зеленії, в гаї.
18.VIII.1905
БУДЬ МЕЧЕМ МОЇМ!..
Книга II
Уперше збірка вийшла в Санкт-Петербурзі 1909 р. в типографії
товариства «Общественной пользы». Царська цензура не дозволила
видати книжку під назвою «Будь мечем моїм! .», лише в другому
виданні (К., т-во «Криниця», 1918) вийшла вона під такою назвою.
Олександром Олесем зроблено окремі стилістичні правки, вилучено вірш
«Троянди», знято назву «Над тріщиною» вірша, що розпочинається
«Чого могла ти так боліти...» З рукописних матеріалів можна
зробити висновок, що робоча назва двох зошитів, де містились в
основному вірші цієї збірки, написані протягом 1907—1908 років, була «Друга
хвиля».
Третє видання (Відень, 1919) повторювало попереднє.
Подається за виданням: О. Олесь. Будь мечем моїм!..— Вид. 2.—
Т. 2.— К., т-во «Криниця», 1918.
Вірші «Троянди», «Над колискою» подаються за виданням:
О. Олесь. Поезії.— Кн. 11.— С.-Петербург, 1909.
О 	слово рідне! Орле скутий...— Уперше надруковано в журн. «Рідний
край», 1908.— № 1.— С. 6. Перший рядок цього програмного вірша
послужив для назви збірки в чистовому варіанті (ф. XV, № 23, с. 59),
Після першої строфи мав рядки, пізніше вилучені автором:
0 слово! Кинь шуміть, співати
1 тихо скаржитись до всіх...
Кати сміються з мук твоїх,
І без кінця глухі пілати.
Остання строфа закінчувалася словами: «І запали огнем своїм...»
Везли їх, зранених...— Уперше надруковано з купюрами в газ.
сРада».— 1909.— М* 31. З цензурних причин з першої шестирядкової
строфи було надруковано лише два неповні рядки. У першому виданні
885

збірки з цієї строфи у першому рядку випущено «з солдатами», а в шосто
му рядку — «дурити і душить».
Над колискою.— Початкові два рядки вірша, на нашу думку, більш
вдалі в першому виданні порівняно з- другим:
Спить мій малесенький, спить мій синок.
Спить він, наслухавшись дивних казок.
Сумно і весело! — У першому виданні вірш мав початок «Жалко
і весело...»
ПОЕЗІ!
Книга III
Уперше збірка надрукована в Києві 1911 р. в друкарні 2-І Артілі.
Виходила ще двічі («Твори. Т. III».— К., т-во «Криниця», 1918; «Твори.
III».— Відень, вид-во «Дніпросоюз», 1919).
Як свідчить рукописний зошит, епіграфом до віршів, які мали ввійти
до третьої книжки, було взято слова Надсона, що наводяться російською
і в перекладі Олександра Олеся українською мовами:
Хай арфа зломлена —
Ридає ще акорд.
З листів Олександра Олеся до дружини відомо, що в третій книзі він
хотів помістити написані на той час поезію та прозу. Однак до поезії
долучив драматургію. У нашому виданні збережено композицію збірки.
До другого тому перенесено лише драматичну поему «Над Дніпром» та
драматичний етюд «Трагедія серця».
Подається за виданням: О. Олесь. Твори.— Т. III.— Вид. 2.— К.,
т-во «Криниця», 1918.
Щороку.— Вперше поема з підзаголовком «Шкіц-фантазія»
надрукована в журн. «Українська хата».— 1910.— № 4.— С. 219—245.
Окремим відбитком виходила в Києві 1911 р. в друкарні 2-І Артілі.
Перші дев’ять розділів поеми написані в 1904 р., наступні — у 1910 р.
З лірики
Готуючи друге видання збірки, автор вніс зміни: вилучив вірші
«Де ті слова, що вмерли на устах...», «Рідна мова в рідній школі!». Ці
твори в нашому виданні подаються за виданням: О. Олесь. Книжка
третя.— К., [1911], друкарня 2-ї Артілі.
886

Біля віршів «Гори сплять, повиті млою», «Над морем» зазначено
місце написання: «Крим».
Вірш «Ніжніша від ночі, миліша від ранку...» в змісті книги отримав
назву «Лебідка».
Із збірки «ПОЕЗІЇ»
Книга V
Уперше збірка вийшла в Києві в серпні 1917 р., в друкарні товариства
«Криниця». У примітці до цього видання зазначалося: «Книжка була
зложена до революції. Частина поезій замінена новими». Насправді ж
первісний варіант цієї примітки був значно ширший. Подаємо за
підготовленим до друку чистовим рукописним варіантом: «У той час, коли
ся книжка була уже зложена, в Росії відбулись події величезної
ваги, історичного значення. Упали мури російської темниці, і на поріг
вийшла з сонячною усмішкою невольниця Воля. Вона усміхнулась всім
народам від Півночі до Півдня, від Сходу до Заходу неоглядної держави.
Незабутній день! Великдень Невольників. І не піснями минулого треба
було б зустріти довгождану Гостю... Але в сій книжці єсть пісні, які
розкажуть Волі, як вони любили II і як журились за нею» (ф. XV,
№ 1005).
До збірки ввійшли вірші, що датуються з 1909 по червень 1917 р.
Подається за виданням: О. Олесь. Поезії.—Кн. V.— Вид. 2.—
Відень, [в-во «Дніпросоюз», 1919].
На зелених горах.— Поему надруковано окремою книжкою у Відні
1919 р., у видавництві «Дніпросоюз».
Написана 1915 р. після відвідин Олександром Олесем Гуцульщини.
У листі до дружини, якого прохав її зберегти, він ділився враженнями
про побачене й пережите: «Сьогодні я пережив буквально сон. У Криво-
рівні був «храм». Ще сонце не оглянуло землю, а вже з зелених гір, які ти
зустрінеш лише на ГуцульщинІ, спускалися гуцули й гуцулки в своїх
барвистих убраннях. Наче квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять
до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром все
біля церкви, збудованої сотню літ назад, наче розцвів нагло квітник або
хто розкидав червоне як мак багаття. В церкві почалася служба Божа,
і церква наповнилась живими фарбами, живими квітами. Зо всіх околиць,
з найвищих гір зійшлися люде на свято. Заголосили, залебеділи сліпці й
каліки, заграли сопілки, зашумів народ і заглушив Черемош. Гуцулки
ходять, пишаються своїми дорогоцінними убраннями (а убрання коштує
найменше 150—200 крб.). Горді гуцули в орлячих і страусових пір’ях
залицяються до дівчат... Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей
прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову
і старосвітські звичаї, повні краси. Філософія у них епікурейська:
887

«Життя — мент, і треба набутися». І вони живуть красивим життям...
Скільки я цікавих людей пізнав! Які багаті натури! Після обід посідали
ми в окремій кімнаті і розпочали балачки уже на літературні теми.
Приятелями ми поробились, і цілі дні укупі: Коцюбинський, Могилян-
ський, Гнатюк з родиною, Крушельницький (директор гімназії і
драматург) . Сими днями Іду на дарабі (дерева, зв’язані докупи, сплавляють по
бурхливому Черемошу) аж до Вижниці верст з 10. Цікаво, хоч, може, і
доведеться десь брести. Зо мною Іде Коцюбинський. Забава цілком
безпечна і надзвичайно цікава. Відпочиває душа моя серед гір, серед
гуцульської краси» (ф. XV, № 1460).
У пролозі до поеми пропущено дві строфи:
Ні, в хмарах спіть, громи-перуни,
Доки весна не збудить вас.
Ви тихо-тихо грайте, струни,
У сей страшний, кривавий час.
На схід душі, як в дзвони, бийте.
Колишнє згадуйте життя.
Із тихим сумом сльози лийте
І слізьми мийте забуття (ф. XV, Л£ 47).
До поеми автор подав такі пояснення:
Ремінь — широкий ремінний пояс в оздобі.
Кресаня — бриль, капелюх.
Ф и с т — оздоба на капелюху з орлиних пер тощо.
Тобівка файна — красива, гарна торбинка збоку.
К и п т а р — короткий білий, часом вишиваний, кожушок без рукавів.
Барвні строї — кольорові убрання.
Огальон — золота стрічка, якою прикрашають убрання, а
дівчата — чоло.
Дараба — пліт.
Г угля — біла свитка.
Трембіта — велика довга сурма з кори.
Ф л о я р а — флейта.
К р і с — кременева рушниця.
Маржина — товар, худоба.
Полонина — пасовисько на горах.
Стая — хата на полонині.
Полонинський хід — гін худоби з центрального місця на
полонину.
Депутат — головний ватаг, старший пастух.
Дат — прибуток.
Скоки, рипи — пороги, підводні камені.
Г р у н ь — голі місця на горах.
888

У л о г и — яри.
К а м б у к — недорозвинена сосна.
Безводня
I л ь ц я
гори біля Криворівні.
Синиця
М а г о р к а
В і н ч я
Пушкар
Вижниця — містечко на Буковині.
О 	с е д к и — гірські хутори.
К а н я — гірський орел.
Легінь — молодий, вродливий парубок.
Чугайстер — білий велетень, фавн.
Мавка — фея, лісова русалка.
Л і с н и ц і — духи в образі поганих жінок, що іноді обертаються
у вродливих дівчат.
Лісовик — лісовий пан, господар лісу.
Д і д о — дух сили, оборонець гірських лісів.
Скарбник — дух, що стоїть на варті скарбу.
Не нам, не нам. осміяним, сміятись...— Уперше надруковано в журн.
українських соціал-демократів «Дзвін» (1913, Хе 3) Цей номер журналу,
присвячений Карлу Марксу, був конфіскований, зокрема й через
вміщений тут вірш О. Олеся.
Наведемо «Журнальное постановление Киевского временного
комитета по делам печати, состоявшегося 3.03.1913 г.>.
«Слушали: Доклад о № 3 издающегося в Киеве в текущем 1913 г
ежемесячного, на малорусском наречии, журнала «Дзвін», а именно о
содержании стихотворения Олеся и статей Бувшого, Миргородского и
Садовского.
Стихотворение Олеся (с. 145) представляет обращение к
малорусскому простонародью — «орлам» — от имени единомышленной поэту
малорусской интеллигенции — «искалеченной», «немой» н «слепой».
«Мы,— говорит поэт,— кричали (народу): «Вперед!
Самопожертвование! Вера в святую цель!..» Но никто нас не слушал, ибо на наших
шелковых знаменах не было крови. Придется нам,— заканчивает поэт,—
прекратить бесполезные возгласы, а вместо нас восстанет огнем и мечем
великий раб в цепях и ранах».
Усматривая в содержании стихотворения призыв малорусского
простонародья к революции «огнем н мечем», а в содержании трех
прозаических статей призыв крестьян и рабочих России к
посягательствам на государственный и общественный строй...
Комитет по делам печати постановил: наложить арест на № 3
журнала «Дзвін» за текущий (1913) год».
889

Кричи, паяце, смійсь, байдужий...— Уперше надрукований у
«Літературно-науковому віснику» (1912, ЛЬ 4), мав зовсім іншу редакцію:
Кричи, паяце, смійсь, байдужий.
Розваги, сміху, жарту дай!
Співай і ти; поете дужий.
Весну нам співом нагадай!
Співа паяц, співа, стрибає,
Дзвіночки весело бряжчать...
Кричить поет, на арфі грає,
А струни порвані висять.
...Пішли, вдоволені бенкетом...
Співці лишилися самі.
Стоять. Паяц обнявсь з поетом,—
Обидва плачуть у пітьмі.
Нехай сніги лежать, як килим...— Вірш у чорновому автографі має
варіант:
Нехай сніги лежать, як килим.
Нехай весь день вони метуть.
Дарма! Мені над снігом білим
Квітки очей твоїх цвітуть.
Нехай до ранку вітер виє.
По літу похорон справля,
Мене вночі, як сонце, гріє
Усмішка сонячна твоя.
Нехай мороз прожитих років
Упав на голову мою.
Але вві сні я молодію
І 	знову мучусь і люблю (ф. XV, М 25).
Із збірки «ЧУЖИНОЮ»
Книга VII
Уперше збірка вийшла у Відні 1919 р., у видавництві «Дніпросоюз».
Подається за цим виданням.
Журнал «Книгар» (1919, № 26) повідомив, що Олександр Олесь
«... за останні часи написав багато нових віршів, з яких складено цілий
том, що має друкуватися у Відні».
На звороті титульної сторінки книжки зазначено: «Присвячую пам’яті
мого друга К. Хороманського». Костянтин Хороманський —'піаніст і
композитор. Дата народження — невідома. Загинув у січні 1919 р на очах
Олександра Олеся від вибуху снаряда.
До збірки ввійшли вірші поета перших місяців (березень — серпень
890

1919 р.) закордонного перебування: 4 лютого 1919 року Олександр Олесь
з дипломатичною місією виїхав до Будапешта.
Поезії написані під свіжими враженнями від тогочасних складних
суспільно-політичних подій на Україні. Це своєрідний поетичний щоденник,
що відбиває ставлення автора до «національної катастрофи» в його
країні. Поет — не політик і не історик, тому оцінка їх не може бути
однозначною. Варто звернутись до думок Олександра Олеся, викладених
у статті «Політика самостійності», що була написана 1919 р., перед
від’їздом за кордон. У ній він констатує непросту ситуацію, що склалася
на Україні в цей час: боротьбу за владу ведуть різні партії —
більшовиків, меншовиків, есерів, бундівців, кадетів, октябристів, монархістів,
а зовні на не! зазіхають війська Антанти і Денікіна, сусідніх країн —
Німеччини, «буржуазної Румунії», «соціалістичної Польщі» тощо.
«Бути гарним політиком також важко, як бути гарним різьбярем,
художником, поетом, бо політика єсть свого роду мистецтво і має свої
особливі закови. Можна буть чесною, одвертою І розумною людиною і
разом з тим наївним політиком. Політика — се єсть складний механізм
з сотнями коліщаток і гвинтиків... Політика — се єсть заплутаний
лабіринт, з якого щасливо виходять тільки ті, хто добре орієнтується...»
(ф. XV, № 1001).
Як видно з віршів збірки, Олександру Олесеві нелегко було
розібратись у суперечливих подіях. Він хоч і не належав до жодної з партій,
проте на певному етапі вважав законність влади Української Народної
Республіки. В художній книжці він, очевидно, не претендував на
остаточне прояснення цих заплутаних історичних подій, але вболівання за долю
землі, бажання зупинити кровопролиття у рідному краї очевидні. У вірші
«Край! Хоч вибились із сили...», що був написаний у цей час, але не
ввійшов до збірки, він пише:
Рай! Народи-братолюби
Більш не хочуть самозгуби...
Вірш повністю був надрукований у жури. «Воля».— 1919.— Т І.—
№ 4.
Авторську примітку до вірша «Урбанікелер, Урбанікелер...» взято з
вид.: Воля.— 1919.— Т. І.— М 4.— С 25.
КНЯЖА УКРАЇНА
Книга VIII
Уперше збірка вийшла у Львові 1930 р. накладом видавництва
«Неділя» під назвою «Минуле України в піснях. Княжі часи». Друге
видання книги здійснене через десять років: О. Олесь. Княжа
Україна.— Прага, книгозбірня «Пробоєм», 1940.
891

Подається за цим виданням.
Автором виправлено граматичні помилки, допущені в першому
виданні, а також замінено окремі слова і навіть назви деяких творів.
Так вірш «Ігор Святославич. Половецька неволя» одержав назву
«Половецька неволя», «Похід Ігоря Святославича і бій з половцями» —
«Похід Ігоря Святославича на половців», «Москалі й татари»
«Занепад Києва», «Татарська неволя» — «Князь Данило в хана».
Неважко помітити, що в книжці допущено деякі історичні
анахронізми. Згідно з існуючою на той час термінологією, народи і країни часів
Київської Русі він іменував сучасними йому назвами: Стародавній
Рим — Італією, Галлію — Францією, фракійців — болгарами, безів —
осетинами, російський народ — москалями та ін. Відповідно замість
«Київська Русь», «давньоруський» вживається «Україна»,
«український». Через те виходи на сучасність, особливо у кінцевих строфах
віршів, видаються на сьогодні дивними. Поетичні оповіді «Княжої
України» розширюють наші уявлення про події, викладені в «Повісті временних
літ», «Галицько-Волинському літописі», які й були джерелом для
написання книги разом з історичними працями М. Грушевського та І Крип’я-
кевича.
Як засвідчує лист від 10.04.1941 р. до редактора дитячого журналу
«Малі друзі» Б. Даниловича, найбільш прислужився для поета підручник
з історії І. Крип’якевнча: «Княжу Україну» я написав випадково за
якихось 17—20 днів, перебуваючи в 1920 р в Марієнбаді на лікуванні
Кр* (?) прислав мені підручник Крип'якевнча і страшно просив мене
написати. Я вважив його волю і хоч часу було мало, постановив
написати працю до від’їзду з Марієнбада. Задумав я широко (це Ви бачите
з перших 10—20 сторінок), але бачив, що я не встигну виконати свою
постанову (закінчити до від’їзду), і писав уже як попало. Ну і вийшло
зле, по-дитячому Одначе я бачив, що і моя «історія» може бути корисною
для декого, тому переписав і видав. Мене було вилаяно, але дуже чемно»
Далі О. Олесь відповів на пропозицію редактора написати подібну книгу
про козацькі часи на Україні: «Але ж я не історик і не напишу так, як Ви
уявляєте... «Козацька доба!» Для майстра — яке це велике полотно і
яких моментів на ньому не можна намалювати!.. Маленьке взяти
міг би я на себе завдання. На якомусь одрізку скромно, по-дитячому,
намалювати декілька етюдиків. Щось на зразок «Княжої України»
У кінці книги зазначено, що вона писалась у Марієнбаді з 15.Х. по
8.ХІ.1920 p. І хоч вийшла вона аж через десять років, автор залишив
за нею порядковий восьмий номер.
Визначальним для О. Олеся в нумерації був час написання, бо
ненумерована сатирична книжка «Перезва» (1921), напевно, вважалась
ним як дев'ята, хоч і видана раніше за «Княжі часи».
892

ПОЕЗІ!
Книга X
Уперше збірка вийшла у Львові 1931 р. накладом видавництва
«Неділя» Поет подав у ній вірші різних років написання і різного
тематичного спрямування (1919—1930), переважно ліричного характеру
Подається за цим виданням.
Десята книга поезій, як восьма і одинадцята, була наслідком
відвідин Олександром Олесем у грудні 1929 р. Львова. Успішно
полагодивши свої видавничі справи, письменник зустрівся з своїм читачем на
присвяченому йому літературному вечорі, що відбувся з ініціативи
об’єднання «Червона калина». Як зазначалося в пресі, «львівське
громадянство віддавало в особі Олеся шану та співчуття також і тим
скитальцям, що караються на вигнанні, і тим братам, що за велику ідею
караються там, за Збручем, на рідній — не своїй землі, і на далеких
ледяних Соловецьких островах» («Літопис «Червоної калини».—
1930.—№ 2)
Відразу після виходу десятої книжки поезій в одній із рецензій
Михайло Рудницький зазначав: «Роки, проведені на чужині, не змінили
Олеся-поета ні на тон, ні на нюанс. Усе джерело його натхнення ще
досі в рідному краю, на який він глядить крізь віконця давно вирізаних
кришталів. Він почуває себе квіткою, вирваною з корінням із грунту, на
якому міг би розвиватися,— без нього живе штучними соками
оранжерейного вазону» (Діло.— 1931—31 травня)
Місяць квітень! Боже мій/ — Уперше надруковано в журн. «На
переломі».— 1920.— № 4—5.
А. О (Гори залишила, кинула смереки...) — Вперше надруковано у
журн. «Нова Україна».— 1923.— № 7—8.
Із збірки «КОМУ ПОВІМ ПЕЧАЛЬ МОЮ...»
Книга XI
Уперше збірка Олександра Олеся вийшла у Львові 1931 р. накладом
видавничого кооперативу «Червона калина»
Подається за цим виданням.
На звороті титульної сторінки присвята автора — «М. М. Т.»
(криптонім розкрити не вдалося). Більше року підготовлена книжка перебувала
в цензурі. Вийшла з багатьма друкарськими помилками.
Додаткові відомості про збірку подає до вибраного «Поезії» (К., 1964)
О. К. Бабишкін: «Книжка вийшла в світ з багатьма сконфіскованими
польською цензурою строфами і цілими творами. Єдиний безцензурний
893

примірник цієї книжки, що зберігається у Львівському обласному архіві,
засвідчує, що конфісковані місця стосуються головним чином закликів
поета до об'єднання всієї України під буржуазно-націоналістичними
гаслами, які зачіпали й польсько-шляхетський уряд з його домаганнями
на панування в західних землях України».
Дійсно, вірш «Спішіть на бій...» був вилучений з книжки повністю,
ще три — зазнали часткового втручання цензури. У вірші «Вітри і
бурі весняні» опущена строфа:
Шумлять смерекові ліси,
Кубань і Сян взялись за руки...
По вінця сповнені краси
Стоять степи, сади і луки.
У вірші «Виряджаю тебе я в далеку дорогу...» цензурою знято
подібну до цієї останню строфу:
Спи, моя незабутня кохана,
Поки сурм не почуєш в бою,
Доки буря з Кавказу до Сяна
Не розвалить могилу твою.
Одинадцята книга хронологічно охоплює ті ж роки, що й десята, але
настрій автора в ній інший. Якщо поезії десятої книги пройняті почуттям
суму, то одинадцятої — трагізму. Розлука з рідним народом і краєм
породжувала глибоку тугу за батьківщиною, викликала гіркі роздуми
про безпросвітні поневіряння на чужині. Душа поета однаково крається і
за долю вигнанця, і за долю голодаючого українського народу в
1921 — 1922 роках. Цим. страшним часам він присвятив цикл із п'яти
поезій «Голод».
До збірки ввійшли також вірші, в яких передано ставлення поета до
суперечливих подій майже п’ятилітньої громадянської війни, яким він
давав не завжди правильну оцінку, прагнення психологічно
вмотивувати виникнення тих явищ, що призвели до культу особи, крайнощів, які
охопили «скуту вітчизну».
Марії Заньковецькій.— Уперше надруковано в журн.
«Визволення».— 1923.—№ 2.
Вітри і бурі весняні...— Вперше надруковано в журн. «Український
скиталець».— 1923.—№ 3.
Ближче голівоньку...— Вірш із циклу «Голод», уперше був
надрукований під назвою «Колискова» у журн. «Нова Україна».— 1922.— № 6.
Чорні стовпи, обгорілі.— Вперше надруковано в газ. «Життя
Поділля».— 1919.—№ 66. У виданні 1931 р. значно змінений.
894

/ досі ще цвітуть в уяві прапори,..— Вперше надруковано в журн.
«Українській ошталець».— 1923.— № 6.
Одспівав я пісні вже свої...— Вперше надруковано в журн. «Нова
Україна».— 1923.— J6 1—2.
Із збірки «ЦВІТЕ ТРОЯНДАМИ_»
Вперше надруковано окремим виданням: О. Олесь. Цвіте
трояндами...— Прага, 1939.
Подається за цим виданням.
Книжечка завершена, як зазначається на останній сторінці, 29 грудня
1938 р. В циклі з дванадцяти поезій знайшли відбиття важкі особисті
переживання поета і політичні події на Закарпатті тих років. На початку
1939 р. Олександр Олесь знову відвідав цей край, де в театрах ставилася
його драматична поема «Над Дніпром». Як відгук на поїздку з’явився
вірш «Замість привіту», в якому автор посилає вітання м. Хусту. Цей
вірш, написаний 28 січня 1939 p., був надрукований під рубрикою
«Маленький фейлетон» у газеті «Нова свобода» (1939.—25 лютого)
Закінчувався такими рядками:
Так — Хуст... О Хуст, чудесне місто,
Як нам ти сяєш променистої
Парижі, Лондонн, Брукселі
Хай відміняють пустомелі,
А з українських щирих уст
Звучить єдине місто: «Хуст».
ПОЗА ЗБІРКАМИ
Парубоцькі літа — то бурхливий поток...— Уперше надруковано в зб.
«Багаття» (Український альманах).— Одеса.— 1905.— С. 153. Вірш був
першою частиною диптиха «З пісень молодості». Другим був вірш «Хай
вона грає, танцює, співає», що norm ввійшов до першої збірки «З журбою
радість обнялась».
Подається за першодруком.
Переселенці.— Вперше надруковано у книжці «Читанка для вищих
початкових та середніх шкіл».— Ч. II.— Видання Подільської губ. нар.
управи Кам'янця на Поділлю.— Львів, 1918.— С. 116.
Подається за виданням: журн. «Наша культура».— Км. 1.— Варшава,
1935.— С. 48. У примітці зазначено: «Цей вірш мав увійти до першої
збірки віршів Олеся 1905 року, але російська цензура викреслила його».
Не одвертайтеся, вельможі...— Вперше надруковано в народному
календарі «Село».— 1909.— № 17.— С. 6.
Подається за першодруком.
895

Говориш їм — знущаються, сміються...— Вперше надруковано в
журн. «Українська хата».— 1909.— № 7—8.— С. 352. Цензура вилучила
три рядки, що йдуть після слів «Повій, вітре, опівночі...».
Подається за першодруком.
Плила хмаронька над країною...— Вперше надруковано в журн.
«Засів».— 1911.— № ЗО.— С. 466.
Подається за першодруком.
Шипшина зимою.— Вперше надруковано в журн. «Засів».— 1911.—
№ 4.— С. 56.
Подається за першодруком.
В «Просвіті».— Вперше надруковано в журн. «Засів».— 1911.—
№ 42.— С. 656.
Подається за першодруком.
Геть з рушничкою своєюІ — Вперше надруковано в зб. «Квітничок».—
К., 1911.— С. 9.
Подається за першодруком.
За роком рік минає.— Вперше надруковано в календарі «Село» —
1911.—№ 11.— С. 101.
Подається за першодруком.
В борбі з життям.— Уперше надруковано в календарі «Село».—
1911.— № 12.—С. 10.
Подається за першодруком.
Степи-брати і мати Січ.— Уперше надруковано в журн. «Засів».—
1912.—№ і._ С. 5.
Подається за першодруком.
Шевченкові.— Вперше надруковано в журн. «Засів».— 1912.—
№ 8.— С. 69.
Подається за першодруком.
З уст зриваються слова/ — Вперше надруковано в журн.
«Літературно-науковий вісник».— 1912.— № 10.— С. 52.
Подається за першодруком.
Коли лунає сміх і пісня...— Вперше надруковано в журн. «Літератур-
но-науковий вісник».— 1913.— М« 3.— С. 441.
Подається за першодруком.
Над могилою Коцюбинського.— Вперше надруковано в газ. «Рада».—
1913.— № 3.
Подається за першодруком.
896

Пам'яті Коцюбинського.— Вперше надруковано в журн. «Дзвін».—
1913.— № 4.—С. 226.
Подається за першодруком.
Я щось хотів тобі сказати...— Вперше надруковано в журн.
«Літературно-науковий вісник».— 1913.— № 4.— С. 27
Подається за першодруком.
€ Демократизм», що з хамством нашим зрісся...— Вперше
надруковано в журн. «Дзвін».— 1913.— № 5.— С. 305.
Подається за першодруком.
Гарячий день, що бивсь тривожно...— Вперше надруковано в журн.
«Дзвін».— 1913.—№ 11.— С. 345.
Подається за першодруком.
Пам'яті Лесі Українки.— Вперше надруковано в журн «Літератур-
но-науковий вісник».— 1913.— № 10.— С. 11.
Подається за першодруком.
Вона як тінь... як мармур біла.— Вперше надруковано в журн.
«Сяйво».— 1913.—№ 4.—С. 99.
Подається за першодруком.
І 	Чом ті промені ясні...; II. В долини тихий сон летить...— Уперше
надруковано в журн. «Дзвін».— 1913.— № 9.— С. 11.
Подасться за першодруком.
На нивах зелених, в долинах, на луках...— Уперше надруковано в
журн. «Літературно-науковий вісник».— 1914.— № 2.— С. 216.
Подається за першодруком.
Вони лягли, як лицарі в бою...— Вперше надруковано в журн.
«Дзвін».— 1914.— № 3.— С. 194.
Подається за першодруком.
Як дивний сон, справдилась мрія/; Ще раз тобі всміхнулась доля...—
Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник».— 1917.—
Кн. II —С 294.
Подається за першодруком.
Хай згине світ — Пілат холодний...— Уперше надруковано в журн.
«Літературно-науковий вісник».— 1917.— Кн. V—VI,— С. 312.
29 о і Олесь, т і 897

Ллеться-давить кров камінням...— Уперше надруковано в журн.
«Шлях».— 1917.—№ 7,— С. 33.
Христос воскрес!—Уперше надруковано в «Робітничій газеті*.—
1917.— № 4.—С. 1.
Подається за першодруком.
Воскресла/ Воскресла! Хай дзвони лунають...— Уперше надруковано
в журн. «Народна воля».— 1917.— Лк 157.— С. 1
Подається за першодруком.
На могилу моряка.— Вперше надруковано в журн. «Народна воля».—
1917.— № 16.—С. 1.
Подається за першодруком.
І 	знову на площі ганьба і знущання...— Вперше надруковано в журн.
«Літературно-науковий вісник».— 1918.— Кн. 1.— С. 56.
Подається за першодруком.
Весною/; О Боже мійі Німа рука моя...; І. З гарячих вулиць, залитих
ярол'ю...; II. Кинув місто. Знов я в лісі...— Вперше надруковано в журн.
«Літературно-науковий вісник».— 1918»—Кн. 11—Ш.— С. 116—1.17
Подається за першодруком.
Палюсь... Лише молюсь, благаю...— Вперше надруковано в газ.
«Трибуна».— 19іа—** 12.—С. 1.
Подається за першодруком.
Сіються, стеляться білі сніги...— Вперше надруковано в журн. «Нова
Рада».— 1918.—№ 20.—С 2.
Подається за першодруком.
Чом € Марсельєза» в краї не лунає...— Вперше надруковано ■ газ.
«Відродження».— 1918.— № 2.— С. 2.
Подається за першодруком.
Ранок. Сонце. Ліс і сонце...— Вперше надруковано в газ. «Відроджен-
1918.— № 32.— С. 2.
Подається за першодруком.
Нехай скувала кригу знову...— Вперше надруковано в журн.
«Літературно-науковий вісник».— 1918.— Кн. IV—VI.— С. 55.
Подається за першодруком.
996

Вона — наш витвір, наша мрія...— Вперше надруковано в ж урн.
«Літературно-науковий вісник».— 1918.— Кн. IV—VI.— С. 125.
Подається за першодруком.
Печуть мене жалі безмірні...; «Лишись, лишись»,— йому лунали
хвилі.— Вперше надруковано в жури. «Літературно-науковий вісник».—
1918.— Кн. XII.— С. 145—146. Із циклу з 4-х віршів подаємо тут два
останні. І і II див. у зб. «На хвилях. Кн. IV» — «Гаснув день, як надія
остання...» та «Квітне мак рожевий...».
Подається за першодруком.
В землі віки лежала мова...— Вперше надруковано в газ.
«Відродження».— 1918.— М* 160.— С. 3. Підписано: Вовк.
Подається за першодруком.
Сльози, сльозиІ Годі литись...— Уперше надруковано в жури «Літе-
ратурно-науковий вісник».— 1918.— Кн. XII.— С. 145—146.
Подається за першодруком.
Христос народивсь не в хоромах...— Уперше надруковано в газ.
«Трибуна».—1919.—№ 17.—С. 1.
Подається за першодруком.
О 	дивний мент! О дивний час! — Уперше надруковано в жури.
«Україна».— 1919.— № 9.— С. 2.
Подається за першодруком.
Спасіть Республікуі—Вперше надруковано в журн. «Громада»^.
1919.—№ 1.—С. 2.
Подається за першодруком.
Від потали, від загину...— Вперше надруковано в журн. «Громада».—
1919.—№ 2—3.—С. 4.
Подається за першодруком.
Такі Це — весна! — Вперше надруковано в журн. «Громада> <—
1919.—№ Ю—12.—С. 2.
Подається за першодруком.
Капелі.— Вперше надруковано в журн. «Воля».— 1919.— Т. 2.—
№ 1.— С. 25.
Йдеться про К о ш и ц я Олександра Антоновича (1875—1944) —
українського хорового диригента і композитора, який очолював
Українську республіканську капелу. Подорожуючи в 1919—1923 рр. по Європі
та Америці, здобув світову славу.
Подається за першодруком.
29*
899

Пам'яті Д. Вітовського.— Вперше надруковано в журн. «Воля».—
1919.— Т. 2.—№ і — С. 49.
Подається за першодруком.
Вітовський Дмитро (1887—1919) — український громадський
діяч, письменник (псевдонім Гнат Бурян). Загинув за загадкових
обставин в авіаційній катастрофі.
Нас ждуть, що знову ми прилинем...— Уперше надруковано в журн.
«На переломі» — 1920.— № 2.— С. 24
Подається за першодруком.
Г. Масарику.— Вперше надруковано в журн. «На переломі».—
1920.—№ 3.—С. 11
Подається за першодруком.
Масарик Томаш Гарріг (1850—1937) — чехословацький
державний і політичний діяч. У 1918—1935 рр.— президент Чехословацько!
республіки.
Проходять дні... проходять сумно...— Вперше надруковано в журн.
«Нова Україна».— 1923.—№ 1—2.—С. 3.
Подається за першодруком.
Ліс умирає. Падає листя...— Вперше надруковано в журн. «Вольное
казачество» — «Вільне козацтво».— 1928.— 21 — С. 2.
Подається за першодруком.
У Львові.— Вперше надруковано в журн. «Літопис «Червоно!
калини».— 1930.— № 2.— С. 2.
Подається за першодруком.
Готові будьмо/ Близько час...— Уперше надруковано в журн
«Дзвони».— 1931.— № 4—5.— С. 225.
Подається за першодруком.
Життя єдине, світле, миле...— Вперше надруковано в журн.
«Дзвони».—1932.—№ 1 (10) — С. І.
Подається за першодруком.
Життя минає, наче сон...— Уперше надруковано в журн.
«Дозвілля» — 1944.—№ 21-22.
Подається за першодруком.
Метелиця чи дівчина...; Ні, не погасла Ти мені.. — Вперше
надруковано в журн. «Дукля».— 1964.— № 3.— С. 85.
Подається за першодруком.
900

Дніпро, Дніпро, ти покохав...— Уперше надруковано в газ.
«Літературна Україна»— 1966.— 29 липня.
Подається за першодруком.
Коли ви в місті живете...— Вперше надруковано в журн. «Дукля».—
1967 — М* 2.— С. 69—70.
Подається за першодруком.
Співи, співи... Скільки співу...— Вперше надруковано в журн.
«Дукля» — 1969.— № 4.— С. 70. Присвячений Марії Фабіановій — коханій
жінці, матері його сина Олександра Кандиби.
Подається за першодруком.
Бурхливе море навкруги..., Вам сняться все сніги глибокі..., Так шкода
кожної хвилини...; Не знаю й сам — чому я знов...; Як серед мли
на океані...— Вперше надруковано в газ. «Молода гвардія».— 1988.—
№ 232.— С. 4 (Із спогадів художниці Галини Лащенко)
Подається за першодруком.
Затопила чорна туга..., Лист до М. Рильського; Фантастичні мрії.—
Вперше надруковано в газ. «Молода гвардія».— 1988.— № 232.— С. 4.
(Із недрукованої зб. «Маски»)
Подається за першодруком.
В Вас стільки сонця золотого...— Вперше надруковано в газ.
«Літературна Україна».— 1988.— №48.— С. 6. Присвячений Марії
Фабіановій.
Вона — як жайворонок в полі...— Вперше надруковано в газ. «Друг
читача» — 1988.— М? 49.— С. 4.
З НЕОПУБЛІКОВАНОГО
У цьому розділі вперше друкуються поезії Олександра Олеся, які не
входили до жодного з його видань і не друкувалися в періодиці. Більшість
з 	них — це мистецьки завершені твори, однак біля окремих чорнових
автографів зустрічаємо позначки, зроблені самим письменником: «слабу-
вато», «доопрацювати», «переписати», «скоротити» тощо. Взагалі
Олександр Олесь не любив повертатися до написаного раніше, про що свідчить
І 	його лист до редактора журналу «Малі друзі» Б. Даниловича, писаний
незадовго до смерті: «Головне — переписати! Написати — «момент», але
переписувати, покривати лаком — це таки нудна робота, і я місяцями і
роками обираюсь за неї взятись. Це, здається, національна риса... Але
я здебільшого пишу «на швидку руку» і не люблю взагалі «вигладжувати»
901

свої вірші». Можливо, це одна з причин того, що в архіві поета
зберігається велика кількість рукописів у чорновому варіанті. Деякі сам автор
вважав «пройденим етапом», інші вірші тематично не підходили до його
книжкових видань. Траплялося й таке, що з часом сам поет не міг
прочитати свого важкого почерку (про це не раз нотував на полях). Не
завжди вдалося і нам розшифрувати окремі слова чи речення з віршів,
тому, не претендуючи на достовірне відтворення, в таких випадках
подаємо їх у дужках. Датування окремих творів теж приблизне. В архіві
знаходиться чимало варіантів одних і тих же віршів, часто дуже
відмінних, що дає право говорити про самостійні твори.
Після виходу перших двох книжок Олександр Олесь, вже як визнаний
поет, не поспішав видрукувати все, що написав. Навіть виконуючи
обов'язки редактора найсоліднішого на той час часопису «Літературно-
науковий вісник» (1912—1914), він не завжди використовував іюжливість
друкувати на його сторінках свої твори.
Незважаючи на те, що 1911 р. Олександр Олесь видав третю книжку
своїх творів, до якої, окрім поеми «Щороку», ввійшло 30 віршів, на цей
час їх зібралося в поета значно більше. На пропозицію М.
Грушеве ького видати поезії окремою книжкою він відповів: «Вибачайте,
дорогий Михайле Сергійовичу, що Вам зараз не відповідаю на Вашу
пропозицію — видать збірку моїх віршів. Був дуже зайнятий в останні
часи різними роботами і не переглянув свого «архіву». А без сього я не
можу нічого сказати Вам певного» (ф. XV, № 1055).
Найбільше залишилось у рукописах віршів після виходу другої,
третьої і п'ятої книжок. Відомо, що в шосту книгу мали ввійти вірші,
написані в 1917—1918 роках. Шоста книга Олеся не друкувалася
цілісно, лише окремі поезії були вміщені в тогочасній періодиці. Досі
не знайдений її остаточний варіант, який, можливо, зберігається в архівах
приватних осіб чи видавців. Про намір автора видати шосту книжку
маємо таку інформацію. Газета «Відродження» (1918, № 207)
повідомляла: «Відомий український поет кінчив і здав до друку кн. VI своїх
«Поезій». Ця книжка мас свою трагічну історію. Вона була виготовлена
ще в січні місяці цього року. Але під час більшовицького наступу, коли
стріляли з гармат по місту, одна граната залетіла до кімнати, де лежав
рукопис О. Олеся. Все було знищено. Таким чином кн. VI «Поезій»
злагоджена наново». Невдовзі київський журнал «Книгар» (1919.—
М 17.— С. 1018) також писав про те, що «відомий український поет
О. 	Олесь закінчив і здав до друку VI книгу своїх поезій».
Із спогадів сестри поета Марії можна дізнатись, що снаряд, який
влетів у кімнату, вбив Олесевого товариша К. Хоромаиського і
«...розкидав готовий до друку VI т.». Робоча назва книги «На хвилях», хоча
сестра констатує іншу назву — «Тобі співаю» (так підписаний зошит за
1910 р.) (ф. XV, Л* 27).
У листах О. Олеся з-за кордону до дружини і сина (1921 —1.923) також
902

згадується неодноразово шоста збірка. В одному з листів він писав: «Як
будуть купувати VI кн., то треба продати, тільки звідти треба вийняти
те, що перестарілось, а то яких-небудь 10 віршів можуть зіпсувати всю
книжку, і II ніхто не буде купувати» (ф. XV, № 1085). В архіві поета
залишилось всього шістнадцять віршів, які переписані в зошит під
назвою «На хвилях. Кн. VI» (ф. XV, № 96.). Далі з зшитка вирізані
листки (можливо, це дружина забрала їх з собою). По різних зошитах,
записниках, на окремих листках розпорошені вірші, біля яких стоїть
позначка: «В шосту книгу». До запланованих автором віршів із шостої
книги нам вдалося виявити ще двадцять п’ять.
Вісімнадцять поезій до цієї збірки автор переніс із зошита,
об'єднаного назвою «Прекрасній уяві» (ф. XV, № 97). Тут же подано епіграф до
циклу:
Що одняло життя суворе,
Вертаєш ти в думках, вві сні...
Візьми ж оці мої пісні,
Моя ясна і ніжна зоре.
Біля наступних п’ятнадцяти віршів цього циклу позначки про
належність до шостої книги немає. У зошиті № 92 зазначалось, що два вірші
треба перенести до шостої книги, а поезія «Воля кров’ю сходе» записаний
тут як «Умирає воля, чуєте, кохані...» (29.VII. 1917).
Остаточно доля шостої книги так і не відома. В листах до дружини
О. 	Олесь пропонував продати її видавництву «Криниця», журналу
«Друкар», залишити копію в «Олєчки Повзнір», або ж привезти до нього,
на кордоні сказавши, що вона продана видавництву «Космос», або ж
прохав «взяти з собою хоч її зміст».
Усі неопубліковані до початку 1919 р. вірші Олександра Олеся
подаються за автографами, що знаходяться в Центральній науковій
бібліотеці Ім. В. Вернадського (ф. XV). Вірш «МайовІ сни, майові мрії...»
(1915) подається за автографом, який знаходиться в Державному
музеї театрального, музичного і кіномистецтва УРСР (м. Київ, С— І,
№ 6637 с)
У примітці біля віршів зазначаємо лише номер справи.
1896—1897
Усі вірші подаються за чорновими автографами. П'ятдесят поезій,
писаних російською та українською мовами, об’єднані в загальному
зошиті під назвою «Стихотворения. Первые опыты» (1896—1897) (ф. XV,
№ 1) Біля окремих віршів є присвяти. Найбільше їх — для сестер
Марусі й Галі, для яких також написано вірш «Маруся і Галя» (Ідилія).
903

1903
Погляд твій упав на серце... (Мг 100).
Жита мої, жита мої розкішні!: О, не без жалю погубили... (М 5)
Твої слова — то квіти восени... (М 892).
1904
Натхнення час — то час святийі (ЛІ* 6).
Плава морок нічний, спочиває земля... (ЛІ* 915).
Не жди пісень і слів признання...; Журишся? (ЛІ* 7)
Поможи ж йому мерщій!.. (ЛІ* 437)
Ах, так несподівано сонце зійшло... (ЛІ* 18).
Почувши перший скрик дитини...; Щось плаче десь в душі моїй...
<№ 17).
Я з вогню душі своєї... (ЛІ* 10).
Весняної ночі (ЛІ* 8).
Храм мого серця від слова упав... (№ 676).
Коли нас сніг не зміг убить... (ЛГ* 25).
Твої чари, як в1 юнок... (ЛГ* 437).
За глум ваш, за кривду лукаву... (ЛІ* 104).
Як засне гаряче сонце... (Ms 740).
Десь голосять та скиглять звуки... (ЛІ* 800)
Пролетіла зоря» пролетіла ясна... (ЛІ* 1107).
1905
Квіток в моїм гаю — без ліку квіток!; Ті, що звуться людьми. перед
світом усім... (ЛІ* 378)
Тобі дарма, тобі дарма... (ЛІ? 892).
Серце — море. Пісня — хвиля (ЛІ* 174).
Ой в саду росла троянда... (ЛІ* 29).
Гроза пройшла... Повітря чисте...; Г ей, спинися, вітре буйний1 (Nt 7)
Я молодість люблю. Цвіте вона і сяє... (ЛІ* 725)
Цілують квітень солов'ї... (ЛГ* 689)
Пісня селян (Лй 533).
Ще в нас вогонь не згас в грудях... (№ 702).
Як?! СонцЯ теплого нема? (ЛІ* 744).
Спи, моя милая, спи, моя любая... (ЛІ* 607).
Не зляка нас ні даль, ні борня, ні кати... (Ні 484).
Досить були ми німими рабами... (ЛГ* 756).
Чому не радує весна... (ЛІ* 496).
О, 	не життя, а люде злі...; Слова в поезії — квітки (ЛІ* 8).
Була чудова ніч — вгорі...; В ранах моє серце... (ЛГф 10)
Навік твої погасли очі... (ЛІ* 100).
904

О, 	де вогню дістать для крові... (№ 520).
Так буть повинно...; Ви не забудете мене, квітки і трави милі...
(№ 621).
О 	сонце! Виглянь із-за хмар... (Ні 1122).
1906
«Нащо жити?» — стогне ліс... (Ні 611).
Покохав я дівчину... (№ 564).
Мій дух — труна зотлілого мерця...; В агонії лежить і корчиться дитя...
(Ні 10).
Глянь, повстає поневолений люд... (МЬ 308).
Гуманність (ЛГ« 319).
Знову я в лісі стою... (Ні 360).
Я стояв на ниві в сірих тисках мли... (№ 12).
Хай гасне вечір — ти зійшла... (Ні 663).
Хто боїться сонця... (№ 679).
1907
Нема тебе — мій зір тебе не баче... (Ні 1240).
Ні, не встигну я нарвать... (Ні 1272).
Ледве спуститься ніч, як вони оживуть... (Ні 406).
Повне серце в мене звуків... (Ні 561).
В той вечір, як уперше я вгледів кохану...; Життя мене без жалю б'є...,
Сонце моє, сонце... (Л6 18).
Ти все, що щедро дарувала... (Л& 13).
Щось унадився занадто... (№ 71).
Я так сказав: сО брате біднийі» (ЛЛ 729).
Косі твоїй (№ 17).
Не журись, коханий друже... (№ 13).
Ти днем була... (Ні 103).
Боровся народ наш за волю і світ... (№ 162).
Ой світе, світе... (№ 542).
Смійсь! Давно не чув я сміху... (№ 176).
Нехай під вашою рукою...; В тумані дні мої минають... (Ні 12)
1908
Пісня («Розбите серце умира...»); Чарує ніч, п'янить, полене...;
Чорний ліс, мертвий ліс... (М 103).
Я зараз Сплю, і морем розлилась... (Ні 104).
Привіт тобі, зелений саду...; Коли впаду, знесилений украй... (Л 107).
905

Так, він давно вже вмер... (№ 508).
З-під темної хмари самотній, високий... (ЛІ* 29).
0 зграї хмар на крилах легких! (ЛГ? 523).
Ось і сонце! Нін розтала... (№ 545).
Зараз я покинув гори... (М? 346).
Летіли хмароньки ясні... (№ 748).
Там, в ясній сторонці... (№ 106).
1 розкрив своє серце закоханий я... (К? 368).
Він не любе, він покине... (ЛГ« 281).
Нехай тобі минуле наше... (М$ 962).
Тебе я більше не шукаю... (№ 628).
Іди собі, іди, не оглядайся... (№ 369).
/ соня* знов життя пливе...; Віки цвинтар народний спить... (№ 18).
В сльозах твої небесні очі... (№ 238).
А може, я тебе шукаю... (№ 237).
Туди, де сонце погасає... (ЛГ? 29).
1909
Голосе серце, сльози ллє... (№ 106).
Мовчить, дрімає літня ніч... (№ 431).
Повірили в мрії і сон золотий... (X* 559).
Над чим задумалась ти так... (№ 459).
Проснулось серцеІ То зомліє... (Л& 574).
Теплом і ясністю душа моя повита...; Ти смутна—і я сумую...;
Я радію, як мати дитині своїй...; Невже це ті дерева галі...; Потоптав її,
билину...; Хай струни стануть крем'яними...; Немає сил ні вірити, ні йти...
(№ 103).
Сад і квітне, і пахтить...; Прийди, схопи мене і вирви...; Пролинуть
їх міщанські дні...; Минають дні солодким сном...; Раз прийшла Церера
вранці...; Розкажи нам, розкажи нам...; Прокинувсь я в волошках
польових..., Він все ішов, ішов в негоду...; Пішла... Ні відгуку, ні погляду, ні
слова...; Розквітла ти і всіх зачарувала... (№ 29).
Коли палаю я в огні думок...; Не любиш ти, знущаєшся, глузуєш...;
Підбитий кулею зневір'я і розпуки... (№ 24).
О 	Україно-мати! Зглянься, заспокой... (№ 800).
В туманах тоне Божий світ...; Голубка моя і марніє, і в'яне...; О, як я
вірити б хотів...; Тихої Як тихо у лісі!..; Ми божевільні Із мертвого моря...;
На вулиці між панською юрбою... (№ 25).
Іде він, згорблений хрестом...; По саду, по темнім гаю...; Круг мене
голуби літали... (№ 104)
Замовкли струни І мовчать... (№ 344).
Годі, старці, на других нарікати... (№ 310).
906

Горів в його серці огонь золотий... (№ 315).
У саду зеленім... (№ 657).
Плач, моя кобзо, невтішно ридай... (№ 556).
1910
Зустрінемось, хвилину поговорим...; Не жаль, зло**/ чорний піт...;
Циганку я спіткав...; І ви нарешті вилізли з печер...; Вчора ти спитала в
мене...; Стою над кручею, жахаюсь і сміюсь...; Чорні голови дельфінів...;
В сяйві ночі ллються хвилі...; В дитинстві тебе загубив я...; Поле застигло
у фарбах осінніх...; Всміхнешся ти — і лине море світла...; Не тужи над
моєю труною...; Думаю про тебе. Бачу, моя мила...; В часи весни, коли
птахи співають...; Полюбила, покохала...; Із струн моїх летить ридання...
(№ 25).
Дня я мову не люблю...; Після дикої оргії-ночі...; Тобі хотілось сліз
моїх...; Б. Грінченкові; Душа в росі тривожних сліз...; Щасливий той,
хто в час весни...; Не любила, не любила...; Буря наблизилась.... море
шумить; В країнах теплих, полудневих... (ЛГ? 29).
У містах блищать будинки...; Поховали багатого пана...; Коли
подумаю, яка неправда в світі... (№ 27).
Із дна свого серця я ліру дістав...; Розлука навіки... (№ 576).
Молюсь, твою благословляю вроду... (№ 434).
Лежу, простертий, на землі... (№ 408).
На двірцю (№ 451).
Троянда і ти (№ 654).
Ніщо не радує. Ні небо, ні земля (№ 963).
Я знаю вас, нащадки запорожців... (№ 721).
Стогнали ми безсилими рабами... (№ 235).
Та як весело співати... (Л& 617).
Раз весною, раннім ранком... (М* 612).
Надія, як і ти/ (Л6 460).
Хотіти зняти зорі... (М* 673).
Прощай/ Як мертве місто спить...; Краса, несказанна краса/ (Лйг 800)
1911
Тебе нема... Цвіте весна...; Де ти, друже, де ти, вірний...; Зневіривсь я.
Пішов в безодні...; Минає все, і все мине...; Я умирав, душа вмирала...;
О, 	він ще задзвонить, мій бідний дзвін...; Кинув я кобзу. Гри ви не варті...;
Могила вирита. За мною тільки діло...; Лежить моє перо. Мовчать мої
уста; Не присягайсь, не падай на коліна...; Я умираю, я умираю...
(№. 800)
907

Лебідонько, що плаваєш в пустині...; Як падають влітку з троянд
пелюстки... (№ 405).
Як довго ждали ми своєї волі слова... (№ 738).
Побачу? Погано?!. (Ні ЗО).
Сиджу, в столі перебираю... (№ 18).
Грають в морі між камінням... (№ 753).
Музо-голубонько/ Людьми ображений... (№ 436)
Бризнуло сонце дощами вогняними... (№ 34).
В той час, коли від муки і безслав'я... (№ 92).
Не встигли ще зотліти трупи... (Мг 29).
Не зустрінемось з тобою... (ЛГ? 25).
Коли зо мною ти — душа моя, як арфа... (№ 390).
І ви нарешті вилізли з печер... (№ 363)
Не винен ти, що пізно так родився... (№ 473).
Не вір мені, музоІ Я друг твій повік/.. (ЛГ« 474).
1912
Умер кобзар, порвались струни...; Смієшся ти, як хвиля в морі...,
Сміх і плач — два рідні брати...; Кобзу! Ліру!; Тебе сьогодні вже немає....
Любов, як сонце...; Там, на Альпах — орлах білокрилих... (№ 92).
Сестро, навколо злість гадюча...; Усміхалось сонце, і пташки співали...
(№ 800)
Coqito ergo sum... (№ 690).
Ранений в груди смертельно... (Ms 580).
Десь далеко, десь вгорі... (№ 964).
Мовчить, дрімає літня ніч... (№ 431).
Співаю я! Любов моя... (№ 608).
Слухайте лірників, слухайте... (№ 27).
Спи, голубко, спи, ясна... (Ns 606).
Серце, як клітка порожня... (Л& 594).
1913
Сни розцвітають, сни одцвітають...; Хоч ридай над минулим
невтішно... (N* 92)
Шаліє надія! Париж великий...; Париж (№ 29).
На струнах, на крилах місяця ночі рука... (№ 651).
Коли нема пророка на землі... (№ 394).
Весна. весна/ І сонце золоте... (№ 270).
Туманом вкрилось верхогір'я... (№ 655).
З напіввідкритого вікна... (№ 350).
Мій кінь злетів на кручі-гори... (№ 428).
Над труною М. Коцюбинського (N® 457).
908

Ні, не прощай. Ми зустрінемось з тобою... (№ 44).
/. Франкові (ЛІ* 662).
Тільки гаснуть день почне... (№ 647)
Розпач (№ 277).
1914
Ти не признаєшся, а я знаю, хто ти...; Ходжу, блукаю по саду...,
Цвіте весна, шумлять гаї...; Як я люблю тебе, небо Італії!; Ти не та, ти
наче друга...; Я хотів тебе на гори...; Замовкніть всі: великий час прийшов
(J* 47)
З боліт, з гущавини, із ярів...; Чогось я жду, чого — і сам не знаю...,
Без надій на волю...; Я гнів втопив, і кобза знов... (№ 100).
Всю темну ніч мого життя страшного... (Л6 298).
Війна, війна! І знов криваві ріки... (№ 278)
Геть рахівницю! К бісу все! (№ 305).
Кожний погляд твій, зітхання... (№ 381)
Коли її ступали ніжки... (ЛІ* 393)
Сидіть в тюрмі і прагнуть волі... (ЛІ* 595)
Сама прийшла, заговорила.:. (ЛІ* 48)
1915
Обірвалася нагло, як крик солов’я..., На кон твій погляд лине...,
Ти всім була! Моїм прекрасним сонцем...; Ти ждеш мене, в сльозах
зітхаєш...; О Вінчі, Вінчі, де ти? Встаньі; В твоїх очах кривавий захід...,
Уже замовкли солов'ї...; Я думаю, я марю про лілеї...; Ти знов прийшла,
зійшла зорею...; Так, я впевнивсь! Я люблю...; О, дзвени голосніш,
розвивайся повніш...; Хто щасливий бачив...; Нехай лежу я на землі...; Не
співаю... в думці ти...; Як засне гаряче сонце... (ЛҐ* 47)
/ знов любов, і знов пісні...; Піду я в ліс! Впаду на землю..., Ніколи
ранок не настане...; Як крила янголів, сніги, сніги.... Зацвіли зелені
сосни...; МузоІ Палітру і пензель мерщійі; Неначе ніч, небесна ніч.... О, де
ви? де ви? Чи в землі...; Кажи, кажи чудесну казку... (№ 93).
Нема того, за ким сумує доля...; Поезій вам?! Хи-хи-хи!; Із пісень
своїх, як з квітів...; Стояла в хмарах ти, а я літав над ними,..; Нема тії,
якій співаю...; В ід кіль, в ід кіль тебе я знаю...; Сиджу... бандура на стіні..
(N9 100).
Ми не зустрінемось до суду...; Плазую я по багнах всюди...; Поете!
Лицарю краси!; Я умирав, а ви дивились...; ...Мачуха до згину!; Вночі
(М 48).
ВпустітьІ Рятуйте! Горе! Горе! (№ 838)
Срібна сутінь... і ліс... (ЛІ* 610)
Я хочу слів, потоків-слів... (ЛІ* 733)
Перший сніг (ЛІ* 551)
909

Розбита арфа, а струни стогнуть... (№ 583).
Єсть душі прекрасні, єсть душі святі... (Ні 172).
Я цілий день про тебе думав... (№ 49).
Майові сни, майові мрії... (Ні 637).
1916
Люблю тебе якоюсь дивною любов’ю...; Не брат я вам, брати мої...;
О, 	як я змучився, о Боже, Боже!; Давно гармати змовкли..., О, як я
плакав! Скільки сліз...; Слова розкидані, забуті...; Не зрадникам-братам,
не крамарям...; На бенкеті; На крилах радості, на крилах мрій кохання...;
В степу до срібного струмочка...; Болить моє серце...; Хтось сон злякав,
а світ світає (№ 47).
Погас огонь в душі моїй...; Замовкла кобза золота...; Що з тобою,
серце? Вмерло ти чи спиш?; Коли б лишився я в селі...; Красі твоїй
молюсьІ; Ти бідна лілея, побита вітрами...; Вас наче гріла кров моя...;
І знов журба, нудьга безмірна... (Ні 50).
Перша блискавка весняна... (Ні 53).
Нехай старці ми і каліки... (Ні 54).
Ідіть собі, я вас не знаю... (Ні 65).
Погляньте ви: я сплів вінок... (Ні 60).
Невесело/ Недоля серце точе... (№ 66).
Ти тільки погляд спинила на мить... (№ 52).
Побіжім з тобою, люба... (Ні 55).
Я не зберіг пісень, що ти співала... (№ 49).
О, 	де ти, сестро милосердя...; Заграйте струниі Заплачте кров'ю...
(Ні 69).
Гніздо? Чи небо і вітри...; Неси мене, пісне, далеко неси...; Де ти, кого
Ім'я не знаю...; Жду я тебе, не діждуся, і жду... (№ 93).
Коли б я очеретом був...; В білім ти — лілея біла..., Ти в бузовім —
кущ бузовий...; Сьогодні ти вже в синьому, як хмарка...; Перший раз
співаю ніжкам...; Лийтесь, сльози, доки здібні...; А грім реве, а дощ
гуде... (№ 100).
На землю капає гаряча кров... {№ 440).
Ти землю всю квітками заквітчала... (Ні 638).
Скільки лавра розцвіло навесні... (Ні 599).
Цвітуть акації, залиті білим цвітом... (Я» 100).
Ти й не знала, що пісні... (№ 640).
910

1917
Остання пісня жалібна*..; Не вернуться крилаті ярії... (№ 100).
На валі сокіл! В небі зникІ; Люблю. Без пам'яті люблю..,; Ваші брехні
і знущання...; СпочиньмоІ На бік таровані; Не раз душа моя до вас
летіла...; Радійте, співайте пісні голосні..; Він все не вірив крику ран...;
Хай хмара йде, хай грім гуркоче... (№ 969).
Пісне, ще одна година...; Я тобі зостанусь вірний...; Золоті листки
злітають...; Стоїть■, сміється і віта... (№ 95).
Ви сонця ждали так давно...; Прийми уклін, шляхетний друже...;
Не пізнаю тебе, мій краю...; Ридайте, струни/ Знову хмари...; Хай гасне
вечір, ніч прийшла...; Так і ллються струмки...; Моя душа жила в
бандурі...; Криваво-чорні хвилі йдуть...; Не вам судить мене, пігмеї...;
Однаково/ Не жити вдруге; Серед примар і з гір в долину... (М 94).
Хіба ви знаєте — хто ваша рідна мати...; Де ти, свято, свято згоди?;
Вже рік старий в могилі темній...; Огнів, огнів/ Бо сонце гасне...; Чого
я плакав, сам не знаю...; Г ей, гостри, народе, зброю...; Як крижаний
бескет стою...; В час смеркання,, в час вмирання... (№ 97).
Пісня — се туга кохання...; Три старці до мене пройшли...; Назустріч
сонцю золотому...; Накладали їй полуду... (№ 92).
На вулиці (№ 82).
З ланів життя в провалля смерті йти...; Мовчать уста, хоч серце
б’ється... (Ні 968).
Душно/ Повітря/.. Вікно розчиніть...; Дим, огонь, ридання, крики...
(Ні 330).
На волі раб/ Живи, твори/ (ЛҐ9 90).
Віють крила наді мною... (Ні 283).
Не словами, не плачем... (Ні 492).
Не вам вести його, коли віл став на ноги... (Ні 466).
Золоті прекрасні мрії... (Мя 361).
Грилліть, ревіть, громи, гармати... (М> 311).
Я пішов в шовкове поле... (№ 425).
В сю ніч ви камінь од валили... (Ні 265).
З моєю мрією ясною... (Ні 349).
Який блискучий, дивний ранок... (Л& 747).
Боже, що ранок і день посилаєш... (Ні 247).
О, 	де ви, ті, що нам вінки сплітали... (X* 519).
На рівнинах Білорусі... (Ні 447).
Знов душать нас, товариш, брат~. (Ні 358).
Дайте терпіння/ (Ні 469).
Щасливі ми/ Сучасники мої... (Ні 700).
Хто на варті. на сторожі.. (№ 681).
Г ей, вперед/ Крізь ліс дубовий... (Ні 303).
911

1918
Не боюсь я зимою тебе, не боюсь; В проміннях сонця вранці, літом...;
Ти прийдеш знов, моє сумління...; Жартуй, оточена юрбою...; До досвіта
я встаю...; Нехай сліпими табунами... (Ms 97).
Гей, Семени, Петьки, Грішки!; Сумую... безмежно... лелію... люблю;
Коли приходила весна в наш край (Ms 95).
Коли б я міг в сю мить співати...; Як осінній листок, моя бідна душа...;
Весна прийшла і повідь спала...; Влетіли в серденько моє...; Усе: моя
душа, і кров, і мозок... (Ms 970).
Радівть життя в моїм серці співає...; Ще зійде сонцег і не в червоних
шатах...; Ліси тернові, яри і кручі... (Ms 577).
До мене смуток знов прийшов... (Ms 92).
Прийми мене, весно рожева... (Ms 570).
Покинь, мій синочку, ридати... (Ms 563).
Дух наш пречистий, дух наш народний... (Ms 757).
7и жила в .моїй уяві... (Ms 638).
Душа її — пустеля сіра... (М? 329).
Замовкло щебетання... (Ms 345).
0<а моєї русалки... (№ 94).
Хоч в грудях повно почуття... (№ 674).
Над трупами в'ються круки... (№ 458).
Ті пісні, що я співаю... (№ 645).
Не дурно плакав я в пустелі... (№ 479).
Огонь і сміх, і крики в хаті... (№ 534).
Ти заходиш сонцем... (№ 637).
Д. Марковичу (№ 418).
Сумно мені, сумно! (№ 615).
Хай дня не видно з-за туману... (Ms 666).
Мовчу! Рука моя дрижить... (№ 432).
1919
М. Вороному (№ 293).
Здавалося б, з одних негод... (№ 353).
Ми довго бились в обіймах чаду... (№ 100).
Із збірки «НА ХВИЛЯХ»
Книга VI
Ранок, в яблуках розквітлих...; Тріолети; Anemone (Ms 96).
Гаснув день, як надія остання...; Квітне мак рожевий...— Вперше
надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник».— 1918.— Кн.
912

XII.— С. 145—146. Із циклу з 4-х віршів Олесем відібрані були до збірки
два перші. III і IV див. у розділі «Лірика. Поза збірками».
Над струмком серед лісу я мовчки стою...; Убий любов, лиши
пошану...; Ти як жайворонок в полі...; Я закоханий... Люблю/; О, прийди,
заграй на струнах...; Сміються і плачуть в гаю солов'ї...; Кульбаба,
ромашка, фіалка...; Я не знаю — хто друг мій і співи чиї...; Майова
пісня; Нема тебе, і ти не прийдеш... (№ 96).
В твоїх очах сміється сонце...— Вперше надруковано в жури.
«Шлях».— 1918.—№ 1.
Подається за першодруком.
Я щодня зриваю струни...; Скинути б неволю, гніт проклятих літ;
Немае місця нам на святі...; Коли немає сонця вже,— ще грають...;
Там, де тоне острів сірий... (№ 97).
Незалежне життя — ось де справжня мета/ — Вперше надруковано
в газ. «Народна воля».— 1917.— М* 139.— С. 2.
Подається за першодруком.
На руїнах.— Уперше надруковано в газ. «Народна воля».— 1917.—
№ 153.— С. 2.
Подається за першодруком.
Той день, що ждали ми віки...— Вперше надруковано в газ. «Народна
воля».—1917.—№ 151.—С. 1.
Подається за першодруком.
І. Не зови/ Я увесь, як осінній листок... ; /І. Як серце... серце
б'ється/— Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник».—
1918.—Кн. 12.—С. 145.
Подається за першодруком.
Ні для людей, ні для юрби...; Нікому; Казка; Життя солодке і
прекрасне...; В хмарах сурми загриміли...; Лежу в труні...; В диханні
бурі, в реві грому...; Нема краси/ Нема, та й годі... (№ 97).
Люби, люби/ Мені співає море/; Хотілось би мені любові... (№ 970).
Хтось весну мою убив...— Уперше надруковано в журн. «Літературно-
науковий вісник».— 1919.— Кн. 2.— С. 143.
Умеге життя/ (№ 328).
913

Дума (№ 94).
Життя чи знову животіння? (№ 340).
Воля кров'ю сходеІ Чуєте, кохані... (ЛГ° 286).
САТИРА
Із збірки «ПЕРЕЗВА»
Уперше вийшла у Відні 1921 р. у видавництві «Млин» із
зазначенням: «Частина І», під псевдонімом В. Валентін. Через два роки
Державне видавництво України перевидало П з деякими
скороченнями під назвою «Емігрантська перезва».
Упорядники попередніх видань творів О. Олеся висловлювали
припущення, що його дев'ятою книгою е переклад поеми Г. Лонгфелло
«Пісня про Гайявату» (Державне видавництво України, 1923). Та
оскільки «Перезва» написана 1919 р. (а ми вже зазначали, що автор
нумерував збірки не за порядком видання, а за роками написання,
тобто за хронологією),— дев'ятою книгою слід вважати «Перезву».
Вона вийшла без номера, мабуть, тому, що автор не хотів розкривати
своє ім'я.
Подібне спостерігаємо із шостою книгою, яка була підготовлена
автором до публікації, але так і не побачила світ. Проте номер за
нею залишений.
«Перезву» складають сатиричні вірші, написані О. Олесем у перші
два роки перебування за кордоном. В іронічно-сатиричних тонах поет
відтворив становище і діяльність різних політичних угруповань
української еміграції, відірваність колишніх вождів від істинних
потреб народу, безперспективність політякування. -Більшість цих
творів друкувалися у віденських виданнях, зокрема редагованому О.
Олесем сатиричному журналі «Сміх» (1919, вийшло всього два номери)
і тижневику «Воля» (1919—1921).
У назві використано частину весільного обряду, за яким родичі
молодої після першої шлюбної ночі йшли або їхали до хати
молодого, співаючи пісень жартівливого, сатиричного, іронічного, бурлескного
характеру. В кінці книжки автор «Перезви» вміщує «Додаток»
(Пояснення)»— авторські пояснення, в яких іронічно наголошує на
звичайності, буденності змісту збірки. До того ж у коротенькому вступному
слові «До читачів! (коли будуть)» автор зазначає: «Я дуже перепро-
шаю, що випускаю першу свою книжку без портрета і критичної
розправи. Повірте, це не із скромності, а із-за браку відповідних коштів».
Автор мав намір видати і Другу частину «Перезви», а також готував
до друку й інші сатиричні твори про еміграцію: комедію «Ревізор з Кам’ян-
ця», трагікомедію «Народний суд», лібретто до опери «Влада за
кордоном». Проте після гострої і «несприйнятно!» для еміграції першої
914

частини «Перезви» навряд чи емігрантсько-націоналістичні кола могли
допустити видання цих творів.
€ відомості про те, що напередодні смерті О. Олесь ще раз спробував
надрукувати другу частину «Перезви». Та і це йому не вдалося. В 30-х
роках чимало сатиричних віршів він надрукував у місячнику «Тризуб»,
що видавався у Франції.
Сатиричні твори ще з київського періоду, коли друкувався в газетах
«Трибуна», «Відродження», О. Олесь підписував переважно
псевдонімами Валентін та Вовк.
Подається за виданням: В. Валентін. Перезва.— Ч. І.— Відень;
Київ, в-во «Млин», 1921.
Вчора справили весілля...— «Цей вірш має чисто етнографічний
характер» *.
Горпина, Омелько, Данило, Микита — сприймаються
узагальнено, хоч, можливо, і мали конкретних прототипів з українських
емігрантських осіб.
По сЕбєіб Ріаіг» напідпитку...— «Тут розказано, як загинув наш
земляк серед дикунів».
Державні місії...— «Тут дано зразок патріотичного підйому в перші
часи відродження нації».
*В своїй хаті своя правда, і сила, і воля».— «Тут доводиться, що,
завівши лад у своїй державі, можна й іншим допомогти».
Кернтнерштрасе — назва вулиці у Відні.
«Воля» — тижневик, виходив у 1919—1921 р. у Відні за редакцією
В. 	Піснячевського, з 1921 р. під назвою «Воля України». У цьому ж році
припинив своє існування.
Введені в твір імена — Петро, Хома, Іван, Семен, Калістрат і
прізвиська — Брехун, Дубровін, Хуліган — стосуються членів українсько!
еміграції. Конкретних адресатів нині важко встановити.
Супрун — можливо, йдеться про когось із кабінету Міністерства
фінансів УНР (Української Народної Республіки — див. приміт. на с. 920,
до вірша «Чи не мати для дас < для всіх УНР?»
Такий плохий, малесенький...— «Це чисто ліричний вірш і жодного
змісту не має».
Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — один із керівників
української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, лідер
Українсько! соціал-демократичної робітничої партії. З 1917 р.— в складі
верхівки Центральної ради, з 1919 р.— голова Директорії контррево-
1 Пояснення, подані в лапках, взято з «Додатка» (Пояснень)» і
належать авторові. Всі інші — упорядникові.
915

люційного буржуазно-націоналістичного «уряду» на Україні. Влітку
1920 	р., підписавши Варшавську угоду, втік за кордон.
Чарівна, як сонце, і легка, як хмарка...— «Це єсть вигадка, бо такого
прізвища ні один посол не має». Вперше вірш надрукований під назвою
«З лірики». У виданні 1921 р. має незначні відмінності.
«Ковбаса та чарка» — туг, мабуть, використано першу
частину назви водевілю М. Старицького «Як ковбаса та чарка, то
минеться й сварка» (1872).
Ну, й меткий же він у нас...— «Цим віршем автор хотів довести, як
швидко українці можуть навчитись дипломатії, коли мають до неї
природний хист».
Клемансо Жорж Бенжамен (1841 — 1929)—французький
політичний діяч. У 1917—1920 рр.— прем'єр-міністр Франції. Один з
організаторів антирадянської інтервенції і авторів Версальського
договору 1919 р.
Я дипломат... уже два роки...— «Цим віршем скасовується легенда
про широту нашої натури (аероплани, ложі в театрах, власне радіо)».
На місце міністра фінансів колись...— «Тут, на жаль, стверджується,
що у нас все не по-людському».
Хоч мав він голову не хитру...— «Тут описується, як може людина і
з нехитрою головою здобути лицарську славу, коли потрапить зробити
підготовчу роботу».
Колишній мій каліка-сват...— «Тут доводиться, що хвіст може
робити шкоду тільки тоді, коли він дається жабі, а роги — свині, і що, навпаки,
людина з хвостом і рогами може принести велику державну користь».
Весь вік прожив ти в € Петрограді»...— «Цей вірш з огидою відкидає
загальний погляд на українців як на анархістів».
«Був вірним гетьману, Петлюр і...» — Маються на увазі
Керівники Директорії. Гетьман — Скоропадський Павло Петрович
(1873—1945) — генерал царської армії, який у 1918 р. очолив
контрреволюційний буржуазно-поміщицький «уряд» на Україні. Після
повалення гетьманського уряду втік у Німеччину. Петлюра — див. приміт. до
вірша «Такий плохий, малесенький...» на с. 915.
Колись блискучий ад'ютант...— «Цим віршем стверджується, що
військовому легше щось з’їсти на еміграції, ніж цивільному».
Вчора кат зарізав маму...— «Цього не було».
916

Ти купив собі віллу без крику...— «Тут дається порада купувати
віллу в той час, коли каміння мовчить».
Весь вік він торгував...— «Цей вірш чисто комерційного характеру
і відноситься не до дипломатичних і патріотичних місій, а виключно до
торговельних, доводячи, що і в Берестю, при зручності, можна зробити
гешефт».
«А заробив як слід лише в Берест ю».— Йдеться про
керівників Центрально! ради, які 1918 р. підписали зрадницьку Брест -
Литовську угоду, згідно з якою Німеччина окупувала Україну
Ніхто не знав, ніхто не чув...— «Тут змальовано хитрого міністра»
Хто в нас в міністрах не бував...— «Цим віршем стверджується
правдивість легенди про безсмертя Іуди».
Борітеся — поборете...— «Тут описана московська гра
ванька-встанька».
«Борітеся — поборет е...» — Цими словами передано не тільки
рядки Т. Шевченка з поеми «Кавказ», під такою назвою у Відні з
1919 р. виходив журнал — орган Української партії
соціал-революціонерів.
Копа — можливо, хтось із німецьких чи австрійських діячів, що
цікавився українськими справами.
Бронський — можливо, хтось із польських діячів, що цікавився
українською еміграцією.
Карлсбад, Баден — курортні міста Західної Європи.
Карлсбад— нині Карлові Вари в Чехословаччині, Баден — місцевість у
Німеччині.
Про правих есерів короткий мій спів...— «Ясно, що люде і досі вірять
більше пасові, ніж чомусь іншому».
Праві есери — члени партії соціалістів-революціонерів.
Йдеться, можливо, про «праві елементи» Української партії соціалістів-
революціонерів.
Та ти ж червоний наче рак...— «Цього ніколи не було».
Він справжнім був паном у ложці води...— «Тут стверджується, що
до револібціГ наша справа була досить в слабих руках».
Національній раді.— «Цим віршем підкреслюється непереможність
природи. Коли уродиться щось нежиттєздатне, то тут не поможе не
тільки м&ійцийа, а навіть найвищі чини в роді генералів».
Національна рада — контрреволюційна організація,
створе917

на 19 жовтня 1918 р. у Львові представниками української
дрібнобуржуазної націоналістичної партії. Після окупації Галичини
польськими військами (липень, 1919) припинила своє існування.
Державний центр, стократ солодший мрії/ — «В цім оптимістичнім
вірші бринить переконання, що наш центр ніколи не спуститься на
дно».
Є с е ф — член Української партії соціалістів-федералістів. У
питаннях державного устрою домагались входження України до складу
Російської держави на федеративній основі. УПСФ розпалась у 1920 р.
після розгрому контрреволюційних сил.
Вони зійшлися, небораки...— «Цей вірш має зоологічний характер,
бо говорить не про людей».
На все ти, Боже, дав пораду...— «Події на Україні і в Західній
Європі дали авторові натхнення написати цю молитву».
«Ще сьому заповідь свою...» — Мається на увазі сьома з
десяти біблійних заповідей: «Не перелюбствуй».
Балада.— «Цей вірш ніякого відношення до газети «Український
прапор» не має, бо «У [країнський] пр [апор]» має цілком іншу
орієнтацію (дивись останні числа)».
«Український прапор» — тижневик, потім двотижневик,
орган Західноукраїнської Народної Республіки, у 1919—1923 рр. виходив
у Відні, з 1923 р.— у Берліні.
«1 єдину, неділим у...» — поет висловлює побоювання, щоб не
повернулись часи царської Росії, яка під цим гаслом придушувала
національно-визвольний рух.
Кол чаківський захват — йдеться про переворот у листопаді
191$ р. на чолі з царським адміралом Колчаком Олександром
Васильовичем (1874—1920) в Сибіру, Уралі і Далекому Сході, де було встановлено
військову диктатуру.
Клемансо — див. приміт. до вірша «Ну й меткий же він у нас...»
Вже цвітуть квітки...— «Тут доводиться, що в печінку легше попасти,
ніж вилізти з неї».
Панейко Василь (1883— ?) — галицький журналіст, видавець,
громадський діяч. Співробітничав у газеті «Діло», 1912—1918 рр.—
секретар закордонних справ, член української делегації на Паризькій
конференції.
Віденський блок — йдеться, можливо, про спробу оживити
діяльність Українсько! партії соціалістів-революціонерів у 1921—1923 рр.
У лютому 1921 р. відбувся розкол в емігрантських групах УПСР. Частина
918

членів «закордонної делегації групи УПСР» у Відні (М. Грушевськнй,
П. Христюк, М. Черчілль та ін.) визнала радянський уряд України.
Моя орієнтація.— «Це зовсім не моя орієнтація».
Н а б о к і в — Набоков В. Д. (1869—1921) — один з лідерів партії
кадетів. У 1917 р.— керуючий справами Тимчасового уряду, після
Жовтневої революції — член Ради контрреволюційного уряду.
Н о с а р — Носар-Хрустальов Юрій (1879—1918) — російський
політичний діяч українського походження, соціал-демократ.
Мілюков Павло Миколайович (1859—1943) — російський
політичний діяч, один з організаторів партії кадетів. У 1917 р.— міністр
закордонних справ буржуазного Тимчасового уряду, білоемігрант.
Гучков А. І (1862—1936) — російський капіталіст, лідер
октябристів. У 1917 р.— воєнний і морський міністр Тимчасового уряду, один
з організаторів корніловщини.
Керенський Олександр Федорович (1881 —1970) — російський
політичний діяч, есер, глава буржуазного Тимчасового уряду, міністр
юстиції, військовий і морський міністр, організатор антнрадянського
заколоту по захопленню Петрограда.
Антанта — імперіалістичний блок Великобританії, Франції і
царської Росії. Остаточно сформувалася в 1907 р. для боротьби проти
т. эв. Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) за
переділ світу. Антанта здійснила збройну інтервенцію проти Радянської
держави у 1918—1920 рр.
Денікін Антон Іванович (1872—1947) —генерал-лейтенант
царської армії, головнокомандуючий контрреволюційними збройними силами
Південної Росії, один з організаторів Добровольчої армії. З 1920 р.—
білоемігрант.
Юденич Микола Миколайович (1862—1933) —глава
контрреволюції у Північно-Західній Росії під час громадянсько! війни. З 1917 р.—
головнокомандуючий військами Кавказького фронту, в 1919 р. очолював
два білогвардійські походи; білоемігрант.
Колчак — див. приміт. до вірша «Балада» на с. 918.
Скільки політиків різних пород! — «Тут кидається докір Міністерству
праці».
Ж оре с Жан (1859—1914) — діяч французького і міжнародного
соціалістичного руху. В своїх промовах викривав політику мілітаризму
І війни. Вбитий французькими шовіністами.
Л о й д-Д ж о р д ж — йдеться про прем’єр-міністра Великобританії у
1916—1922 рр. Ллойд Джорджа Девіда (1863—1945), одного з
організаторів антирадянсьКої збройної інтервенції та економічної блокади проти
Радянсько! Росі!.
919

Колись тобі сорочку вишивали... — «Цей вірш інспірований, і я його
не розумію».
Республіканство, монархізм... — «Цей вірш запевняє, що для людей
форма правління і суспільного ладу має величезне значення, а для
свиней майже ніякого».
Чи не мати для нас і для всіх УНР? — «Тут стверджується, що
молоко люблять всі, без огляду на політичні і соціальні переконання.
«І стоїть УНР, як корова дурна», тут слово «дурна» додано до рими».
УНР — Українська Народна Республіка, проголошена Центральною
радою 7.ХІ.1917 р. Виникла як федеративна частина Росії, а потім —
4-м універсалом Центральної ради як «незалежна»
буржуазно-демократична республіка. Уряд УНР у 1918 р. уклав угоду з
німецько-австрійськими імперіалістами і за допомогою німецьких військ відновив свою
владу, в квітні 1918 р. окупанти скинули уряд УНР, замінивши його
режимом гетьманщини. УНР відновила своє існування 13.ХІ.1918 р.
у вигляді Директорії, після 1920 р. певний час діяла за кордоном.
Пішла в письменники блоха... — «Не треба бути червоноармійцем,
щоб хоч якого пана з коня зсадити».
Це ти, свинопасе Панасе...— «Тут дається порада не звертати увагу
на критику! Критика в літературі — це поліція в державі».
Звернення до особи Панаса важко ототожнювати з кимсь
конкретним. Тут ішлося передусім про українських письменників-емігрантів, що
претендували стати нарівні з європейськими класиками.
Парнас — у грецькій міфології — гора Парнас — одне з місць
перебування бога Аполлона й муз. Переносно: святилище поезії,
співдружність поетів; «зійти на Парнас» — стати поетом.
Пегас — у грецькій міфології крилатий кінь, від удару копита якого
на горі Гелікон утворилось джерело, з якого пили воду музи і яке давало
натхнення поетам. «Осідлати Пегаса» — стати поетом.
С... С/ Сичиш ти, а не пишеш.— «Тут зазначено випадок, коли свиня
сичала, як гадюка. (Див. оповідання Г. Гасенка)».
Я ніколи не був шантажистом... — «Це — лірика».
Він більш не зміг між людьми бути... — «Тут доводяться, що коли
хтось тікає від людей, то, очевидно, має на се важні причини».
Емігрантське («Чи принесеш ти сто корон?»).
«Біжу від Шульца у світ и...» — Тут йдеться, напевно, про
одного з власників ресторану у Відні, де часто обідали українські
емігранти.
920

Версальський мир.— Йдеться про Версальський мирний договір 1919 р.
між Антантою, з одного боку, та Німеччиною, з другого, що зафіксував
результати першої світової війни 1914—1918 рр. Версальський договір
санкціонував загарбання Польщею Східної Галичини і Західної Волині,
анексію Закарпаття Чехословаччиною, Північної Буковини і Бессара-
бії — Румунією.
Скороход.— «Цим віршем одкндається дурна характеристика
українців, які начебто «отличаются медленной походкой к волам», а також
показуються успіхи нашого «мореплавання».
Колумб Христофор (1451 —1506) — мореплавець епохи
географічних відкриттів, здійснив 4 плавання через Атлантичний океан,
відкрив частину островів Вест-Індії.
Ворони.— «Цей вірш перестарівся. Автор переконався, що
українські ворони нічого не мають спільного з московськими. Коли «шматочок
сиру» попадає в рот українській вороні, то його не тільки словами, а й
зубами не вирвеш».
У журн. «Воля» (1920.—Т І.— № 3.— С. 118) вірш мав присвяту:
«Серу Філіппе». Особу не встановлено, можливо, вигадана.
ПОЗА ЗБІРКАМИ
Більшість сатиричних віршів О. Олеся надруковано в періодиці під
рубриками: «На теми дня», «Маленький фейлетон», «На біжучі теми»,
«Пісні дня». Ці назви в нашому виданні опущені, в примітках називаємо
лише псевдоніми, якими підписані твори.
Сучасна байка.— Вперше надруковано в газ. «Рада».— 1911.—
№ 24.— С. 3. Підписано: Фотограф.
Подається за першодруком.
Меншиков Михайло (1859—1919) — російський письменник,
публіцист Відомий антиукраїнськими фейлетонами в журналі «Новое
время».
Савенко — напевно, йдеться про Савенка Анатолія (1874— ?) —
російського політичного діяча українського походження, члена
Державних дум, відомого своїми виступами проти національно-визвольного
руху на Україні.
«Темні сили» — маються на увазі члени погромницьких
монархічних організацій «чорних сотень», діяльність яких була спрямована
на розпалювання національної ворожнечі і боротьби проти революційного
руху в Росії 1905—1917 рр.
921

«Чи ти назепииець, чи руськи й?» Мазелннець — похідне
від прізвища гетьмана Лівобережної України Мазепи Івана Степановича
(1644—1709). Руський — «істинно руськими» називали себе
чорносотенці.
Марки прусські — йдеться про земельні маетность
У крилатого орла.— Вперше надруковано в журн. «Засів».— 1911 —
№ 10.— С. 146. Підписано: О. Олесь.
Подається за першодруком.
Коли, бувало, навмання... — Вперше надруковано в газ. «Рада».—
1911.— № 277.— С. 3. Підписано: Фотограф.
Подається за першодруком.
«Н авікСавенкоі Іуд а...» Савенко — див. прнміт до вірша
«Сучасна байка». Іуда — за біблійним міфом, один з учнів Христа,
який видав свого вчителя за ЗО срібників. Ім'я Іуди стало символом
зрадництва і запроданства.
Валентину Сад[овськом]у.— Вперше надруковано в сатиричному
журн. «Гедзь».— 1917 — М* 3.— С. 3. Підписано криптонімом О.
Подається за першодруком.
Садовський Валентин (1886—1947) — український економіст,
громадський і політичний діяч. З 1917 р.— член Центральної ради від
УРСДРП, генеральний секретар судівництва в уряді В. Винниченка.
Есер — член дрібнобуржуазної партії соціалістів-революціонерів
у Росії (1901 —1923). На Україні — з квітня 1917 р.— Українська партія
соціалістів-революціонерів (УПСР).
Е с д е к — член Української соціал-демократичної партії, яка була
провідною в Центральній раді.
Мартовик — напевно, похідне від лідера меншовизму Мартова Л.
(Цеденбаума Ю. О., 1873—1923), з 1917 p.—один із керівників його
«лівого крила».
П'ятаков — йдеться, мабуть, про П'ятакова Георгія Леонідовича
(1890—1937), учасника боротьби за владу Рад на Україні, В 1917 р.—
голова Київського комітету РСДРП (б), виступав проти квітневих тез
В. 	І Леніна, проти права націй на самовизначення.
Ідуть знов новозеландці... — Вперше надруковано в газ. «Трибуна».—
1918.— М* 3.— И. 3. Підписано: Валентин.
Подається за першодруком.
Кадети — конституційно-демократична партія, офіційно — партія
«народної свободи» — головна партія контрреволюційно! ліберально-
монархічної буржуазії в Росії.
Знов чути про кабінет... — Вперше надруковано в газ.
«Відродження».— 1918.— Mt 145.— С. 3. Підписано: Вовк.
Подається за першодруком.
922

Протофісові.— Вперше надруковано в газ. «Відродження».— 1918.—
N* 138.— С. 4. Підписано: Вовк.
ПодаєтьсЯ'За першодруком.
Протофіс — абревіатура від початкових літер слів: про —
промисловість, то — торгівля, фі — фінанси, с — сільське господарство. Всі
вони об'єднані крупною буржуазією і промисловцями-капіталістам* за
часів гетьмана Скоропадського. Кооперативний журнал «Наша хата»
(1918.— № 5.— С. 2) писав, що цей союз створений «не для того, щоб
ощасливити Україну та вкраїнський трудовий люд, а щоб захищати
свої власні, особисті інтереси та інтереси великих капіталістів, як павук,
що заснував своє павутиння по всіх ділянках України».
Про мир уже бають... — Уперше надруковано в газ. «Відродження».—
1918.— № 155.— С. 3. Підписано: Дина.
Подається за першодруком.
«Про ноту Вільсон а...» — Йдеться про президента США
(1913—1921) Вільсона Томаса-Вудро (1856—1924). Від імені буржуазії
світу висунув програму імперіалістичного миру — «14 пунктів», що
передбачали продовження іноземної інтервенції на західноукраїнських землях.
Скільки їх, куди женуть їх... — Уперше надруковано в газ.
«Відродження».— 1918.— № 162.— С. 3. Підписано: Ді-на.
Подається за першодруком.
Чорносотенці — члени погромницьких монархічних організацій
(«Союз руського народу», «Союз Михаїла Архангела» та ін., 1905—
1917), крайні реакціонери.
«Хлібороби» знов спішат ь...» — Йдеться, напевно, про
інсценований австро-німецькими окупантами «з’їзд хліборобів» у Києві
29.IV. 1918 p., на якому гетьманом України було проголошено П. П.
Скоропадського.
Гора завагітніла/ — Вперше надруковано в газ. «Відродження».—
1918.— № 166.—С. 4. Підписано: Вовк.
Подається за першодруком.
В основу твору покладено легенду Горація з «Послання до Пісонів»
(«Про поетичне мистецтво»).
Фортуна.— Вперше надруковано в газ. «Відродження».— 1918.—
Ні 194.— С. 3. Підписано криптонімом О.
Подається за першодруком.
В і л ь з о н — див. приміт. до вірша «Про мир уже бають».
Теми.— Вперше надруковано в газ. «Відродження».— 1918.—
№ 196.— С. 2. Підписано криптонімом О.
Подається за першодруком.
923

Дунька.— Вперше надруковано в газ. «Відродження».— 1918.—
№ 203.— С. 2. Підписано криптонімом В
Подається за першодруком.
«В мене кіт — Шаговец ь...» — Можливо, тут перекручено
прізвище Чаговця Т. В.— співробітника газети ліберально-буржуазного
напрямку «Киевская мысль» (1907—1918)
«С е м а д е н» — мовиться, напевно, про відому кондитерську в Києві.
Романс.— Уперше надруковано в газ. «Відродження».— 1918.—
№ 208.— С. 3. Підписано: Вовк.
Подається за першодруком.
Г а т т о н — архієпископ з міста Метца, жив у X ст., відомий своєю
скнарістю.
1918 рік.— Уперше надруковано в газ. «Трибуна».— 1919.— № 12.—
С. 	4.— Підписано: Валентин.
У вірші окреслено політичну ситуацію на Україні напередодні 1919 р,
В сатиричних тонах подано обличчя тогочасних політичних діячів.
Подається за першодруком.
«Лукавий, хитрий був дідо к...» — Це міг бути збірний
образ, але чимало фактів, викладених у вірші, стосуються передусім
М. С. Грушевського (1866—1934) — голови Центральної ради, яка
вступила в співробітництво з каледінцями та Антантою, в Бресті закликала
на Україну війська Німеччини та Австро-Угорщини.
Келлер — напевно, йдеться про Келлера Федора (1857—1918) —
головного комісара усіх збройних сил України в уряді П.
Скоропадського.
Вчора ждали сенегальців.— Уперше надруковано в газ. «Трибуна».—
1919.— М® 18.— С. 3. Підписано: Валентин.
Як і в вірші «Ідуть знов новозеландці», автор мовить про уявні і
можливі політичні сили і народи, які виявляли в ті роки інтерес до
України.
Подається за першодруком.
Троцький Л Д. (1879—1940) — ідеолог дрібнобуржуазного
опортунізму, непримиренний ворог більшовизму
З 	Новим роком.— Уперше надруковано в газ. «Трибуна».— 191,9 —
№ 20.— С. 2. Підписано: Валентин.
Подається за першодруком.
Палій — напевно, натяк на Палія С. П.— білоцерківського
(фастівського) полковника, що очолив повстання на Правобережній Україні
протй польсько-шляхетських загарбників у кінці XVII — на поч. XVIII ст
924

Горіла хата. Три брати... — Вперше надруковано в журн. «Воля».—
1919.—Т 2.—№ 5.—С. 205.
Подається за першодруком.
Есер — див. приміт. до вірша «Валентину Сад[овськом]у»
на с. 922.
Е с д е к — див. там же.
Край! Хоч вибились із сили... — Вперше надруковано в журн.
«Воля».— 1919.— Т. 1.— 4.— С. 12. Підписано: Валентин.
Подається за першодруком.
Лист до волі.— Вперше надруковано в журн. «Сміх».— 1920.—
№ 2.- С. 7
Подається за першодруком.
Емігрантське («Лежимо в Варшаві...») — Вперше надруковано в
журн. «Дзвони».— 1931.— № 6.— С. 379.
Подається за першодруком.
Видавничі спостереження.— Вперше надруковано в журн.
«Тризуб».— 1928.— № 27 — С. 16—18. Підписано: В. Валентин.
Подається за першодруком.
«Просвіта» — культурно-освітня організація на Україні, що
існувала з 2-ї пол. XIX — до кінця 30-х рр. XX ст.
З 	нашого спорту.— Вперше надруковано в журн. «Тризуб».—
1929.—№ 11 — С. 12.
Подається за першодруком.
Полтавець, Горбаню к, Сагайдачний — гетьмани
України.
Наші в Москві— Вперше надруковано в журн. «Тризуб».— 1929.—
№ 13.—С. II.
Подається за першодруком.
Ах_Ліго Націй, Ліго Націй...— Уперше надруковано в журн.
«Тризуб».—1929.— № 14.— С. 23.
Подається за першодруком.
Ліга Націй — міжнародна організація, створена 28.IV. 1919 р. на
Паризькій мирній конференції, існувала до другої світової війни. Статут
Ліги Націй передбачав боротьбу за обмеження озброєнь, за мир і безпеку
народів, на практиці була знаряддям агресивної політики
імперіалістичних держав.
925

Весна/ Весна/ / серце знову... — Вперше надруковано в журн. «Три-
зуб».— 1929.— № 18.—С. 15.
Подається за першодруком.
*В своїй хаті своя правда, і сила, і воля* («В своїй хаті непотрібно
і матури мати...»).— Уперше надруковано в журн. «Тризуб».— 1929.—
№ 19—20.— С. 10.
Подається за першодруком.
Англійська делегація.— Вперше надруковано в журн. «Тризуб».—
1929.—№ 21.— С. 19.
Подається за першодруком.
/. В хвилину розпуки; II. Груші на вербі.— Вперше надруковано в
журн. «Тризуб».— 1929.— № 23.— С. 14.
Подається за першодруком.
«Наче в «Тризубі» — Коря к...». «Тризуб» — журнал
української еміграції, виходив у Парижі (1926—1938). Коряк — йдеться про
Коряка В. Д. (1889—1939) —літературознавця і критика, відомого
вульгарно-соціологічним підходом до оцінки літератури.
І. 	Асі а5/га; II. Гра природи.— Вперше надруковано в журн.
«Тризуб».— 1929.—№ 25.—С. 9.
Подається за першодруком.
«І стали на Нові Шляхи». «Нові шляхи» — український
літературно-науковий, мистецький і громадський місячник прорадянсько-
го характеру, виходив у Львові з 1929 р. за редакцією Антона Крушель-
ннцького.
І. 	Коли з Америки приїде...; II. Хай згинуть нерви і нирки... —
Вперше надруковано в журн. «Тризуб».— 1929.— № 26.— С. 13.
Подається за першодруком.
/. Звіт; II. Коли б був Нансен полетів... — Уперше надруковано в
журн. «Тризуб».— 1929.— № 27.— С. 16—17.
Подається за першодруком.
Нансен Фрітьйоф (1861—1930)—норвезький мандрівник,
громадський діяч, лауреат Нобелівської премії Миру 1922 р.; один з
організаторів допомоги голодуючим Поволжя у 1921 р.
Нобель Альфред Бернгард (1833—1896)—шведський інженер-
хімік і підприємець, засновник щорічних (з 1901 р.) міжнародних
премій.
І. 	«Українці — анархісти...»; II. Живе маленька в мене мишка.—
Вперше надруковано в журн. «Тризуб».— 1929.—№ 28.— С. 14—15.
926

Подасться за першодруком.
«Українці — анархісти» — напевно, мається на увазі
махновщина.
Директорія — контрреволюційний буржуазно-націоналістичний
«уряд» на Україні, створений 13.ХІ.1918 р. Після закінчення радянсько-
польської війни 1920 р. і розгрому петлюрівських банд Директорія
припинила своє існування.
У Н Р — див. приміт. до вірша «Чи не мати для нас і для всіх УНР?»
на с. 920.
Літо.— Вперше надруковано в журн. «Тризуб».— 1929.— Л* ЗІ—
32.— С. 36.
Подається за першодруком.
«Народна рада» — тут, напевно, йдеться про «Народну раду
русинів ЗДА» — політичну організацію українських емігрантів
Закарпаття в Гомстеді.
Зачароване коло.— Вперше надруковано в журн. «Тризуб».— І9Й9.—
№ 33—34.— С. ЗІ.
Подається за першодруком.
Ще лихо.— Вперше надруковано в журн. «Тризуб».— 1929.—
№ 35.— С. 15.
Подається за першодруком.
Нова перемога; Журавлі.— Вперше надруковано в журн. «Тризуб».—
1929.— № 44.— С. 20.
Подається за першодруком.
Ч 	К — йдеться про ВЧК — Всеросійську надзвичайну комісію по
боротьбі з контрреволюцією і саботажем. Поет натякає на ренресивні
методи боротьби, що мали місце при захисті революції в діяльності ЧК.
Знов з есерами погано...— Вперше надруковане в жури. «Тризуб».—
1929.— № 48.— С. 11.
Подається за першодруком.
Кутепов зникІ Кутєпов зник! — Уперше надруковано в журн.
«Тризуб.— 1929.— Л* 8.—С. 15.
Подається за першодруком.
Кутєпов — білогвардійський генерал.
Бріан Арістід (1862—1932) — французький державний діяч,
дипломат.
Вандервельде Еміль (1866—1938) — бельгійський політичний
діяч.
927

Лабіринт науки.— Вперше надруковано в журн. «Тризуб».—
1931.— № 5—6.— С. 23—24.
Подається за першодруком.
Рюрик, Трувер, Синеус — за Київським літописом, брати з
князівської династії Рюриковичів.
Промова.— Вперше надруковано в журн «Тризуб».— 1932.— Л& 2—
3.— С. 21—22.
Подається за першодруком.
Макдональд Джеймс Рамсей (1896—1937)—державний і
політичний діяч Великобританії, один із засновників і лідерів
Лейбористської партії.
Ч 	е р н и й — мається на увазі Черни Ян (1874—1959) — чеський
політичний діяч. У 20—30-х рр.— Голова Ради Міністрів, міністр
внутрішніх справ Чехословаччини.
Не штука трактором чи плугом...; Тине родивсь для фрака анітрохи!;
Грицько, як інші хлопці наші...; Де ж ти в цей день святий, великий? —
Уперше надруковано в журн. «Дукля».— 1969.— № 4.— С. 66.
Подається за першодруком.
З НЕОПУБЛІКОВАНОГО
Стомився я і сів на пень...; Дождались ми ясної ери! (Л* 92).
Е с д е к — див. приміт. до вірша «Валентину Сад [овськом] у» на
с. 922.
Есер — див. там же.
Діогенес — напевно, Діоген Сінопський — давньогрецький
філософ.
А з е ф — один з лідерів есерів, провокатор, таємний агент царсько!
охранки Дзеф Є. Ф (1869—1918). Його ім’я стало називним.
О, 	де ви, де, мої есери/ (№ 609).
Ви чули? Ви чули?.. Зуави, зуави... (№ 274).
Шлюб (№ 95).

Зміст
Журба і радість Олександра Олеся
Ростислав Радишевський 5
Автобіографія 48
ПОЕТИЧНІ ТВОРИ
Лірика
З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ
Книга І
«В дитинстві ще... давно, давно колись...» ... 52
«З журбою радість обнялась...» . 52
Айстри 53
«Ах, скільки струн в душі дзвенить!» 53
«Пекло, здавалось, було в ту годину...» 53
«Сніг в гаю...» 54
«Хтось ударив без жалю по серці моїм...» 55
«Пташко! Будь рада теплу і весні...» 55
Слова утіхи 56
«II душа — як чайка над водою...» 57
«Коли весна рожева прилетить...» 57
Втіха 57
«Що мені з того, що сонце весняне...» 58
«В болотах жаби рай знайшли...» 58
Іскра 59
Літньої ночі 59
«Підтримуй дух, розбуркуй думу...» 59
«Ти знов прийшла...» 60
«Ой не сійтесь, сніги...» 60
«О піч чудовна і чудова!» 60
«Дві хмароньки плили кудись...» 61
«Ой не квітни, весно...» . 61
Конвалія 62
«Душа моя — пустка холодна й німа...» 62
«Вам казано — любіть братів...» 62
«Підбиті голуби знімались...» 63
«Ти з'являєшся, як ранок...» 63
«Коли хочеш знать, серденько...» 64
Любов 64
Чари ночі 64
«Хай вона грає, танцює, співає...» 66
Хвиля 66
Зимою 70
«У тім садку, де ми колись сиділи...» 70
«Хто нам казати не давав...» 71
Безсмертники 72
«Погасло сонце ласки і тепла...» . . .... 72
«На гори високі, на срібло снігів!» . 72
ЗО о. і. Ояес%, т і 929

Імпровізація 73
З пісень неволі 73
«Для всіх ти мертва і смішна...» 74
«Міцно і солодко, кров’ю упившись...» 74
«Як зграя радісна пташок...» 75
«Ти знову у мене окрилюєш мрії...» 75
«Потік століття зносив гніт...» 76
«Сонце на обрії, ранок встає...» 76
«Вони — обідрані, розбуті...» 77
Жалібна пісня 77
Лебединій зграї 78
«Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних!» 79
«Я більше не плачу...» 79
«Всю стуму розпачу, душі моєї...» 80
«Ти на ніч не дивись...» 80
Кап [ітану] Шмідту 80
«Довго хмарами небо покрите було...» 81
«Нехай обдурений я сном...» 81
«Осінню віє...» 82
«На високій скелі ранньою добою...» 82
«Не дивися 0 душу: труни там сумні...» 82
«Болить душа моя, болить...» 83
«Нарцис, закоханий в .лілею...» 83
«Ти зовсім мене не кохала...» 83
«Понад руїнами шумить журливо гай...» 84
«Поглянь у душу: там, в труні...» 84
«Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути...» 85
«Ні, забуття не дасть мені й сама природа...» 85
В саду восени 85
«Гроза пройшла... зітхнули трави...» . 86
«Жита з волошками, і луки, і гаї...» 87
«Чому з тобою ми не хвилі?» 87
«Тануть, в’януть сніги...» 88
«Вона ішла... але здавалося мені...» 88
«Серце моє — клітка...» 89
«Місяць, закоханий в ніч чарівну...» 89
«Люблю її, зову своєю...» 90
«Того, що любе він, ти рада...» 90
«Твої очі — тихий вечір...» 91
«Ти в ліжку ще» 91
«Він жив один в своїй пустелі...» 92
«Раз високо над горами...» 92
«Зрадила та, що любила...» 93
«Полилась по срібній ночі...» 94
«Порвалися струни на арфі...» 94
В КРИМУ
З кримських образів
«На сірій скелі мак цвіте...» 95
«В обіймах хмар мовчали скелі...» .... ... 95
930

«Літній вечір... Гори в млі...» . . 95
«В сріблястім морі сад втонув...» 96
«Вічне море вічно ллється...» 96
«Я на камені над морем...» . . . . 97
«Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!» ... 97
«Коли на крилах хмари злотні...» 97
«Осріблені місяцем гори блищать...» . 98
«Біг я далеко від смутку і горя...» . 98
«В долинах десь хатки біліють...» .... . . 99
«Затремтіли струни у душі моїй...» ..... . 99
«Прийди, прийди... Нудьгую по тобі...» ... . 100
«Райдуга з неба злетіла...» ... 100
Казка ночі 101
«Ходім відсіль, де радощів немає...» 101
«Глянь, мій милий, скільки вроди...» . 102
«Хай щебечуть поцілунки...» 103
«Срібні акорди, що з серця знялись...» ... 103
«Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй...» . 103
На концерті . . 104
«Стало знов темніше...» .... 105
Три менти . 105
«Ми не кинемо зброї своєї...» ... . 106
«З військом за волю боролися ми...» . . ... 107
Над трупами . .... . 107
«Ах, минали б бенкети криваві...» .... . 108
В години розпачу . . . . 108
«Ха-ха! ха-ха! краса яка!» 109
«В провалля розпачу, де плив я без весла...» 110
БУДЬ МЕЧЕМ МОЇМ!..
Книга II
Моїй матері ... 111
«Яка краса: відродження країни!». ... . 112
«Небо блакитне, зелена земля...» . . . . 113
«І нелюба свого теплом я обливаю...». . . ... 113
«О слово рідне) Орле скутий!» . . . . . . . 113
Тіні • • • І*4
«Ллється море, плеще в берег...» . . ... . 116
І 	ви покинули
«Колись здавався ти мені орлом підтятим...» . . 117
«Розквітлу папороть шукаєш ти в лісах...» . 118
«Світає... ніч поволі тане...» • • • Н®
«Не беріть із зеленого лугу верби...» . . 118
«Не зашумлять столітні верби...» . • • 119
«В країні мертвій 1 безплодній...» . . • • 119
На чужині. (Пісня) • • 120
«В міщанській одіжі і в рідному вінку...» . . • 120
«Ідіть! Ніхто вас не спиня...». 4 121
ЗО* 931

Рано-вранці (В Криму) 122
«Лився спів колись у мене...» 122
«Єсть дивні лілеї...» 122
«Народ, як мертвий, спить без снів...» 123
«В проваллі темнім, десь на дні...» 123
«Небо з морем обнялося...» 124
«О сарнонько, приходь...» . .... 124
Над морем 125
«Зустрітися, щоб зразу розлучитись...» . . 126
«Ми плакали на цвинтарі, безсилі...» 126
«Помилку зроблено... не треба каяття!» 126
«Чим втішу вас?..» 127
«Хто сміється в той час, як повинно ридати...» 127
«Коли тебе розлюбе мила...» 128
«Не жди докорів і погріз...» 128
«Душа співа, як все співає...» 128
«Синіла ніч, дивились зорі...» 129
«Я ріс в болоті, мов бур’ян...» 130
«Коли на крилах ночі...» . . 130
«В пісні муки, в муці щастя...» . 131
«Кожний атом, атом серця...» . . 132
«З серцем, повним смутку-горя...» 132
«Вклонися ж йому ти низенько...» 133
«У долині, поміж горами...» . 133
«Дай руку, мій вітре крилатий...» . . . 134
«Усе жило...» 134
«Дурю себе, в думках другу малюю...» 135
Пісня сліпих (Етюд) 135
«Поставте келихи і оргії спиніть...» 136
«Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть...» 136
Тайни ночі . 137
«Вийди! Ще срібнії шати...» 138
«Ой була на світі та удівонька...» .138
«Долини сплять, а я на горах...» 140
«Продавай чужинцю хату...» 140
«Ти не дивуйсь, що в’януть квіти...» 140
«Вмирає день в вечірній час...» 141
«Невже твої уста-коралі...» 141
Восени 142
«Чого могла ти так боліти...» 143
«Квітка осіння давно одцвіла...» 143
«Даремно все...» 143
«Щоденно ворони летять...» .144
«Ти смієшся!.. Годі, брате...» 145
«Везли їх, зранених в борні з солдатами...» .... .146
«Як вінки плела ти з квітів...» 146
«Я не зазнав тих ніжних ласк і слів...» 147
«Не забуду я... о ні!» 147
«О, ще не всі умерли жалі...» . . 148
932

«В яких боях ти пам’ять розгубив...» 148
«Я сонця жду, і сонце зійде...» 149
З листа 149
«Нехай, як грім, гудуть гармати...» 150
Троянди 151
«Доки ви будете ждать, кам’яні...» 151
Над колискою (Пісня матері) 151
«Прокляття, розпач і ганьба!» 152
«Нащо, нащо тобі питати...» 153
«Душа моя не зна вже більше гріз...» 154
«Хто ви? Хто ви? З нагаями...» 154
«Серед скель, гаїв, каміння...» 155
«Гори дикі і суворі...» * 155
«Минуло два роки,— і нудно їм стало...» 156
«Вечір... Навколо зима і зима...» 156
«Сумно і весело! Сльози і сміх!» 157
«Хай наші вчинки божевільні...» 157
«Стою, дивлюсь на вас з докором...» 158
«Скоро сонце засміється...» 158
«Ти в ту ніч другим зоріла...» 158
«Ой і пишно ж розцвіли ви...» 159
«Море і море! Блакить і блакить...» 159
«О моя Русалко з срібними речами...» 160
«Одну я любив за веселість...» 160
«Нестися б плачу, летіти б крику...» 161
«Знемігся я... Як камінь, час байдужий...» 161
«Мели сніги тоді надворі...» 161
«В квітках була душа моя...» 162
«Пройшло багато чорних літ...» 162
«Без щастя ми зустрілись...» 163
«Не цвітуть квітки зимою...» 163
«О правда! Мій народ смішний безкрає...» 164
«На цвинтар сумно не ідіть...» 165
«Душа моя — країна Жалю...» 165
«Як прекрасна царівна у казці старій...» 166
«Хіба не бачите, що небо голубіє...» 166
ПОЕЗІЇ
Книга III
щороку...
І. 	«Снігу, ой снігу якого!..» 167
II. 	«Спала природа під ковдрою білою...» 168
III. «Раз усе птаство...» 168
IV. «Слухала сльози і скарги Весна...» 172
V. «Саме тоді на далекому сході...» 172
VI. 	«Що се за парубок-сокіл на небі?» 173
VII. 	«І затремтіли холодні сніги...» 173
УІИ. «В небі жайворонки в*ються...» 174
983

IX. «Квітами, травами...» 174
«Вітер віє, віє, мліє...» 176
X. «Вітер любе...» 177
XI. 	«А Весна іде, як фея...» 177
XII. 	«Надіє, надіє! Облудна мара...» 178
XIII. «Та поки ще Вітер не в’яне в журбі...» 178
XIV. «А Весна... Весна й не чула...» 179
XV. 	«Підкрадались, гнулись, слались...» 179
XVI. «Стогнав він: «О Весно!..» 180
XVII. 	«Віри йнять словам жіночим...» 180
XVIII. 	«Співать про любов, поцілунки, обійми...» .... 181
XIX. «Раз вночі прокинувсь Вітер...» 181
XX. 	«І довго ще Вітер конав і горів...» 182
XXI. «Зелено, любо усюди!» . 182
XXII. «Весілля скінчилось...» 184
XXIII. «Коли б я тобою...» . 184
XXIV. «Що холод, як сонце...» 185
XXV. «Тихо у полі...» 185
XXVI. «Хто долі кориться, хто далі не йде...» 185
XXVII. «Але я забуду і жаль, і ганьбу...» 186
XXVIII. «Тигр, що людям давсь піймати...» 186
XXIX. «Вітер хворий віє стиха» 186
XXX. «Хто із нас не ніс на гори...» 187
XXXI. «Біг і я колись в простори...» 187
XXXII. «Журиться Вітер, по берегу ходе...» 187
XXXIII. «Вітер погрожує, Вітер шепоче...» 187
XXXIV. «Ого-ого!» — шаліє Вітер...» 188
XXXV. «Щоб нам затуманить наближення смерті...»... 188
XXXVI. «Ранок... зеленеє свято кінчається...» 189
XXXVII. «В'ються тумани, пливуть над землею...» 190
XXXVIII. «Сум. Безнадійність. Руїни» 190
XXXIX. «Осінь — вмирання...» 191
ХЬ. «Я вам розказав би, як мучився я...» 191
ХІЛ. «Вітер носиться, літає...» . 192
ХІЛ І. «Знайти на вічні рани ліки...» 192
ХІЛ 11. «Квітки любові розцвітають...» 192
ХІЛ^ «Втратити віру — що керму зламати...» 193
ХІЛЛ «Плаче Вітер, туже, бідний...» 193
ХІЛМ. «І думає Вітер: «Я хочу знайти...» 194
ХЬУІІ. «В полі хуга. День — не день...» 194
ХІЛЧІІ. «А увечері він лине...» . . 195
З лірики
«Де ті слова, що вмерли на устах...» 196
В степу 196
«Стань, дівчино, стань!» 197
З Ясамані 197
«Гори сплять, повиті млою» 198
Нічого не скажеш . . . 198
934

Твої очі 199
«Той, кого розлюбить мила...» 199
«Іду, отруєний, прибитий...» 200
«Вийди, змучена людьми...» 200
«От і пройшло життя...» 201
«Косять коси...» 202
«Столітні велетні-дуби...» 203
«Так. Я спав... Зима біліла...» 203
«Соловйова пісня ллється...» 203
«Мусить буть!» 204
«Огонь, що мовчки в попелі дрімав...» 204
«Хто зберіг любов до краю...» 205
«Пожовклий лист в вікно моє влетів...» 206
«Раз в майову нічку...» 206
Над морем 208
«Постій — не йди! Нащо питати...» 208
«Ніжніша від ночі, миліша від ранку...» 208
«Се не життя! — Якесь горіння і згорання...» 209
«Пливуть літа, коли б літа,— віки минають...» 209
«Порвати б сітку мук дрібних...» 210
«Садок. Пани. Московська мова...» 210
«Рідна мова в рідній школі!» 211
«Про схід сонця, про схід сонця я вже одспівав...» 212
«Скрізь туга, скрізь туга, загальна, єдина...» 212
Із збірки «ПОЕЗІЇ»
Книга V
НА ЗЕЛЕНИХ ГОРАХ (Уривки)
«В моїй душі гримлять перуни...» 213
I частина
І. 	«Країно див! Далека мріє...» 213
II. 	«На храм збираються гуцули...» . 214
III. «Мовчить гуцул, мов уст не має...» 215
IV. «Хоч злидні взяв гуцул до хати...» 215
V. «Полонинський день світає...» 216
VI. 	«З гуком пісні голосної...» 217
II частина
VII. 	«Ой, ще гори у темряві спали...» 219
VIII. 	«Лежав ведмідь і спав в улозі...» 220
IX. «Стогне Черемош, лютує...» 221
X... XI... XII. «Стоїть Чугайстер в пеклі мук...» 221
XIII... XIV... XV. «Заплачте, смереки, і рученьки-вітн...» . . . 222
XVI... XVII. «Нема того, за ким сумують доли...» 223
XVIII. «Квітки синьоокі в потоках цвітуть...» 223
XIX... XX. «А у долах «рідний брат»...» 223
XXI. 	«Покинь їх, покинь їх!» 224
935’

XXII. 	«Де ти, Мавко, гуцулятко...» ..... 224
XXIII. 	«Дідо, Дідо, де ти, милий?» 225
Десять літ * 227
«І холод, і вітер, і хмари осінні...» 228
«Живу в якімсь чаду-тумані...» 228
«Наді? всі поховані тобою...» 229
«Лебеді плавають!» . . . . 229
«Хтось постукав в моє серце...» 229
«Люблю, люблю, а що — не знаю...» 230
«Тепер в маю, тепер весною...» * 230
«Щодня ми стрівались з тобою...» 231
«Наче море в краях полудневих...» 231
«В червоній мантії, з мечем, без слова...» 232
«Наш край в неволі і в нарузі...» 232
«Не нам, не нам, осміяним, сміятись...» 232
«Коли нема пророка на землі...» 233
«З нудних, мізерних, сірих днів...» 234
«Мов келих срібного вина...» 235
«Італійська ніч підкралась...» 235
Ти не прийшла 236
«Вахляром проміння впало...» 237
Заходе сонце 237
I. «Коли твоє убрання біле...» 238
II. «Коли струнка, граційна, боса...» 238
«В долини тихий сон летить...» 238
«Розкриваються білі бегонії...» 239
«Не заллється співом серце...» 239
«О прийди, прийди хто-небудь...» 239
«Хтось близький, близький приснився...» 240
«Я хочу тиші...» 240
«І де ми сили беремо...» 241
«Не чують наших слів ні кат, ні брат...» 241
«Мій труп спаліть! і киньте попіл бурі...» 242
«Ми останні вже весла ламали...» 242
«Промінь в темряві руїн!» 243
Пісня («Коли вже ти, сонечко, мені зійдеш...») 243
«Зима... і пролісок блакитний!» 244
«Твій плач — то хмари в дні осінні...» 244
«О, ближче стань! ні, краще далі...» 244
«Лунає пісня солов'я...» 245
«І знов німа моя рука...» 245
«Світи усім лампадою ясною...» 245
«Лечу в думках над море Середземне...» 246
«Я знаю,— тяжко вам...» 246
«День... Весна... Прозоре небо...» 247
«Кричи, паяце, смійсь, байдужий!» 247
«Надо мною в’ються хмари...» 248
«Старі мої рани, і гнів, і пісні...» 248
«Хто се мак щороку сіє...» 249
936

«Коли б ми плакати могли...» 249
«Глузуйте, кпіть над рідною землею...» 249
«Хай плачуть струни, хай сльози ллються...» 250
«Знов лечу я над степами...» 250
«На крила, на крила! До сонця, брати!» 251
«Так, як Данте любив Беатріче...» 252
«Про мене ти забула...» 252
«Ні, душу мучити свою...» 253
«Нагадала ти сонце моє...» 253
«Нехай сніги лежать, як килим...» 253
«Ланцюги... Могили... Мури...» 254
«Не ніч-страховище лякає...» 255
Ще рік 255
«Гніздо? Чи хмари і вітри...» 255
«Хай літають вітри, хай сміються громи...» 256
«Я ще вернуся! Гарячим вітром...» 256
«Хіба не сонце ти прекрасне...» 257
«Над нами ніч безрадісна, осіння» 257
«Із панських прихвоснів-рабів...» 257
1. 	Ч. («Я таким лишився, як колись і був...») 258
«Горять огні і самоцвіти...» 258
«Гриміть, потоки, летіть по горах...» 259
«Чому я барвінком в гаю не стелюсь...» 259
«Чом ти між нами, чом не на ниві...» 259
«Ти все любиш його безнадійно...» 260
«Скільки слів-казок казалось...» 260
«Чи згадуєш?..» 260
«Не треба струн! Меча мені гостри...» 261
«Замовкніть всі: великий час прийшов» 262
«Нових і слів, і діл блискучих...» 262
«Тебе — нема!» Хоч біль тебе пече.^» 263
«Не голосу — громів небесних!» 263
«Про світ ви марили, і ось світає...» 263
«Хвала і честь вам, гречкосії!» 264
«Грім і буря — смерть для нас...» % 265
«Ми ідем з прокльоном в землю...» 265
«Ходімо плакати, молитись і конати...» 265
Юнацька пісня 266
«Коли б сказав я: «Пташко!» 267
З ЩОДЕННИКА. Р. 1917
«Воля!? Воля!? Сниться, може?» 268
«Схід сонця зустріти я вийшов у поле...» 268
«Ранок, ранок! Час світання...» 269
1 	Мая 269
Пісня 270
«Крики... Усміхи привітні..»» 270
Троянди 271
«Співають, сміються, а я не сміюсь...» 271
«Стою на березі крутому...» 272
937

Лебідь 272
«Вона прийшла, як мрія довгождана...» 273
«Після довгих літ мовчання...» 273
«Вчорашні спільники на нас здіймають зброю...» 274
«Хто з вас вийде, хто з вас скаже...» 274
«Сміється хтось, плює нам в рани...» 275
«О Воленько, билинонько моя...» 275
«Радійте, співайте пісні голосні...» 275
«Він ждав і все не вірив крику ран...» 276
Із збірки «ЧУЖИНОЮ»
Книга VII
«Ти ж бачиш Сам небесними очами...» 277
«Гаснуть зорями огні...» 277
«Тікаю від крові до сонця, квіток...» 278
«Народе-страднику, навчи і нас в вигнанні...» 279
«В журбі я сонцю не радію...» 279
«В вигнанні дні течуть, як сльози...» 279
«Прибув з України і все розказав...» 280
«Пляж над Дунаєм» 280
«Розбіглись ми по всіх світах усюди...» 281
«В'ються над Нею сови і круки...» 281
«Зелений ліс, і май, і сонце...» 281
«За ревами громів не чуть нам співу серця...» 282
«Жита! Пригадую...» 282
«Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...» 283
«Росц, росй, дощику, ярину...» 283
«Не вічно шматують страждання...» 284
«Коли ж над нами зійде сонце...» 284
«Вона з мечем в руках боролась...» 285
«Щодня із прірв повзуть нові гадюки...» 285
«Тіло, тіло з нами...» 285
«Піду, втечу на сизі гори...» 286
«То не лебідь на озері пісню співав...» 286
«Ще ранок спить...» 286
«Дивлюсь на пройдену дорогу...» 287
«О, коли б я міг тепер сміятись!..» 287
«Хтось мене ще пам’ятає...» 287
«Хотів би я піти через ліси дрімучі...» 288
«І знову біль, тупий, глибокий біль» 288
«Погасають зорі...» 288
«Дивна містерія... Дивна музика...» 289
«Гробниці лицарів і статуї над ними...» 289
«Виглянуло сонце після днів негоди...» 290
«Вона приходе завжди в певний час...» 290
«Сьогодні стрінемось...» 291
«Урбанікелер, Урбанікелер...» 291
«Ах, як любив я в кірху Стефана...» 292
938

«Весна, Шенбрун і липові алеї...» 292
«Подайте вістоньку через усі препони...» 293
«Все проти нас!» 293
«Малесенька ластівка зранку мені...» 294
«Зашуміло в полі...» 294
«Боюся думати...» 295
«Сьогодні на Рингу, в вітрині, зустрів я...» 295
«Ти моя найкраща пісня...» 295
«За руки взявшись, збігають в доли...» 296
«Скільки б я плакав...» 296
«Я бачив сон...» 297
«Чуєш, чуєш стогін мій...» 297
«Тільки далеко від тебе...» 298
«Люблю! Як в перший раз, люблю...» . 298
«З тобою жити на одній землі...» 299
«Ти біля моря...» 299
«Народним лицарям, уславленим боями...» 300
«В кафе, наповненім юрбою...» 300
«Пратер! Пратер! Сон дитячий...» 301
«Хочу я троянди, що цвіте в саду...» 302
«Така буває ніч в маю...» 303
«Така глибока втома...» 303
«Уже й не думаю, отруєний думками...» 304
«Слухайте, слухайте! Сурма гримить...» 304
«Прощай, улюблена, прощай!» 304
«Мені було так дивно тепло з вами...» 305
«Ах, чим загою прірву-рану...» 306
«Цілую вас в прекрасну вашу руку...» 306
«Я стояв в саду розквітлім...» 307
«В моїй душі не сходе сонце...» 308
«Так, справді «край»...» 308
«Забуду все. Лишу твої уста...» 309
«День золотий, золотий та хороший...» 309
«Коли ми приспимо в серцях своїх жалі...» 310
«Зима пройшла, весна минає...» 310
«В вечірній сутіні в кімнаті ми сиділи...» 310
«Ще не прийшла весна...» 311
КНЯЖА УКРАЇНА
Книга VIII
Заспів 312
Україна в старовину 314
Наші предки — слов'яни 316
Початки Києва 319
Москалі 320
Аскольд і Дір 321
Олег .... 322
Поход на Царгород 323
9В9

Смерть Олега 326
Ігор 328
Похід Ігоря на арабів і персів 329
Війна Ігоря з арабами й персами 330
Смерть Ігоря 332
Княгиня Ольга 334
Посли деревлян до Ольги 336
Похід Ольги на деревлян 337
Святослав 339
Дитинство Святослава 340
Юнацтво Святослава 341
Похід на хозар 342
Війна з болгарами 343
Війна з греками 345
Печенізька облога Києва 347
Смерть Святослава 350
Володимир Великий 353
Кожум'яка 354
Білгородський Кисіль 356
Хрещення Володимира Великого 357
Хрещення України 359
«Красне Сонце» 361
Ярослав Мудрий 362
Ізяслав і поділ України 365
Володимир Мономах 366
Половці і Отрок 367
Половецька неволя 370
Похід Ігоря Святославича на половців 370
Бій над Каялою 373
Плач Ярославни 374
Утеча Ігоря з неволі 376
Занепад Києва 378
Суздальські князі 378
Татари 379
Зруйнування Києва 381
Галицькі князі
Ростислав 382
Ростиславичі 383
Війни Ростиславичів 385
Володимирко 388
Іван Берладник 389
Ярослав Осмомисл 390
Роман 392
Данило і Василько 393
Під боярами і уграми 394
Король Данило 395
Князь Данило в хана 397
Холм і Львів 398
940

Коронація Данила 399
Війна з татарами 400
Кінець Галицько-Волинської держави 401
Король Юрій 402
Юрій Болеслав 403
ПОЕЗІЇ
Книга X
«Фіалки сліпий продає...» 404
«Згадую: так я в дитинстві любив...» 404
Пісня («Зеленіла рутонька у саду...») 404
«Який шалений вітер!» 405
«Весна ішла й мене минула...» 405
«П’ять весен минуло, і шоста прийшла...» 406
«Місяць квітень! Боже мій!» 407
«Як камінь — серце» 408
«Там, десь за мурами, цвітуть луги...» 408
«Дні прекрасні, золоті...» 409
«Широкий, красний світ» 409
«Летять вперед в незмірених степах...» 410
«Все жду чогось...» 410
«Швидко, швидко ми побачимось...» 411
«Роси упали на землю...» 411
«Хтось лучком по скрипці водить...» 412
«Ніч — як море, світять зорі...» 412
«Твоя рука, твої слова і муки!» 413
«Як сонцем світ, напоєні тобою...» 413
«Тривожні сни...» 414
«Як пес голодний, кинутий і гнаний...» 415
«Скінчиться ніч людського божевілля...» 415
«Тумани облягли долини й гори...» 416
«Чому не маю я широких крил...» 416
«Стомився я вкрай в цій безмежній пустелі...» 417
«Таке життя! Отак справдились мрії!» 417
«Вже не молюсь ні Богу, ні богам...» 418
«Коли я вмер — забув, не знаю...» 418
«Ніжну-ніжну, як подих билини...» 419
«Відпочину, відпочину...» 419
«Хоч промінь надії — і я оживу...» 420
«Коли б гора зневіри впала...» 420
«В ранах моє серце...» 421
«Як тихо скрізь!.. Заснули доли...» 421
«О, не торкай болючих ран...» 422
«Серед юрби веселої, гучної...» 422
<Ю сонце, всміхнись хоч мені...» 422
«Вже вам пісень не почути...» 423
«На небі родилась зоря чарівна...» 423
«А ти, Марку, грай—» 423
941

«Хай його передчасно не стало...» 424
В. Самійленкові 424
«Ані робітництва, ні панства...» 424
«Нове життя, світи і сонця!» 425
«Чом пізно так зійшло моє прекрасне сонце?» 425
«Можливо, я живу уже віки...» . 426
«Гіркий був келих життьовий...» 426
«Як любо, як безмежно любо жити...» 427
«Ще не вмерла пісня, ще живе в мені...» 427
«Розцвіла троянда і горить, як жар» 427
«Була, як ніч, душа моя...» 428
«Принесла мені весна...» 428
«Твоїм очам цвісти б у полі в житі...» 429
«Прийди в мій сад, як з сонцем стане...» 429
«Не сонце точиться з її очей чудесних...» 430
«Є слова, що білі-білі...» 430
«О, збуди мою пісню, що спить...» 430
«Давидом би бути, Давидом би стати...» 431
«Ти до мене прийдеш рано...» 431
«Я мовчу. В устах вмирають...» 432
«Коли погасне віра...» 432
«Умерли, умерли пісні!» 432
«Вмерла моя казка» 433
«І знов на горах я, овіяний вітрами...» 433
«Золоті хвилини линуть...» 434
«Хотіла променя тепла...» . 434
П. С. («О Ценераріє! Не в’янь, цвіти!») 435
«Набачився ланів зелених, золотих...» 435
«Нехай мене чарують квіти...» 436
«Давно моє сонце не світе...» 436
«Хай мені зоріють зорі...» 436
«Вам я співаю, о листя...» . 437
«В золотій смушевій шапці...» . 437
«Щоранку, як займеться сонце...» 438
«Як сарна, ти струнка і мила...» 438
«Море, о море, приснись хоч мені...» 439
К. М. Г. («Що я бачу? Цвітом вишні...») 439
П. Д. («Ви сказали кобзу взяти...») 440
«Хочеш ти, щоб пісню я для тебе склав...» 441
«Сьогодні стрілися, спинились...» 441
«Щодня я без стежки блукаю...» 442
«Аероплан сховавсь у млі...» 443
«Журавлями линуть в небі...» 443
«Не спиняй думок крилатих...» 444
«Живіть! Ідіть на сизі гори...» 444
М. Г. («Ах, як ніяково мені...») 445
О. 	Кобилянській 446
«В хмарах сурми загриміли...» 446
«Вона горить вечірньою зорею...» 447
942

«На ставку купались гуси...» 447
«Вітер теплий, вітер дужий...» 448
«Сходило сонце, як серце, криваве...» 448
ОСІНЬ
I. «В вічно зелених лісах...» 449
II. «Хто вишив тут, серед розкішної природи...» 449
III. «Одурило сонце, сонячне кохання...» 450
«Вчора дув північний вітер...» 451
«Вчора жито жала...» 451
«Голосне, веселе птаство...» 452
А. О. («Гори залишила, кинула смереки...») 454
«Серед поля попід небом жито жала...» 454
«Очі — дві волошки в житі...» 455
«Прийдуть ще дні для журби...» 455
Із збірки «КОМУ ПОВІМ ПЕЧАЛЬ МОЮ...»
Книга XI
Марії Заньковецькій 457
«Із старих і майбутніх віків...» 458
«Вітри і бурі весняні...» 458
«Із наших снів, з напівдумок неясних...» 459
«На плач наш, на стогін в останній вже час...» 460
«Весна ішла. Дерева шумом крила...» 460
Воля 460
«З мечем і келихом вина...» 461
«Повстання зайнялось, як хмара в час світання...» 463
«В пурпурових шатах поле...» 463
«Не плач, о Музо, на труні!» 463
«Вели його маленькі, як пігмеї...» 464
1921 	рік 464
«З зерна надій моїх, заметених снігами...» 465
«У Степана — рана, а в труні — Марина» 466
«Чи тут лишитись біля хати...» 467
«Вони під прапором ідуть...» 468
голод
І. 	«Проклятий, збуджений громами...» 469
II. «Слухайте, слухайте крик із безодні...» 470
III. «Тиждень терпів я від голоду муки...» 470
IV. «Ближче голівоньку...» 471
V. «Ввечері голову вчора одрізала...» 472
«Чорні стовпи обгорілі» 473
«Чи не ти, сліпий, із степу...» 473
«Як Сфінкс, стоїть передо мною...» 474
«Життя у всій своїй красі і гнівній силі...» 474
«Як океан, глибока наша рана...» 475
«О принесіть як не надію...» 476
Пісня («Ой чужино, чужинонько...») 476
943

«Однаково: більше не жити...» 477
На чужині 478
«Літо. Свято. В місті тиша...» 478
Мерці 479
«Все більш і більш зникає рідний берег...» 481
«Брати-вигнанці, пригадаймо...» 481
«О, недурно в скорботах ми плачемо...» 482
«Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні...» 482
«Схилив я голову і йду поволі...» 483
«Коли б я знав, що розлучусь з тобою...» 483
«Куди нас буря не загнала...» 484
«В часи утечі і вигнання...» 484
«Гуси чи лебеді в небі пливуть...» 485
«Невже прийти, вклонитись і сказати...» 486
«Покинуті! До вас думки підбиті...» 486
«Всю ніч мені вони, далекі, снились...» 487
«Чи вгледжу ще свою країну...» 487
Моїй матері 488
«Може, й повернуся...» 488
«Уймають болі єдині сни...» 489
«Хто в час пожежі край свій кине...» 489
В роковини Шевченка 490
«Все ще нічого... Ще прийде колись...» 491
«Як зграї хмар, нас вітер гнав...» 491
«Два келихи повних стояло для нас...» 492
«Погляньте, погляньте,— яке божевілля...» 492
«Ні, це не роки боротьби...» 493
«Де цвіт життя, де гомін, рух?» 493
«Це не життя уже, це віку доживання...» 494
«Не нам від сорому горіти...» 494
«Ми стільки кинули вогня...» 495
«Життя — це все!» 495
«Не той переміг ще, хто військо розбив...» 495
«Енергії! Нестриманих бажань!» 496
«Блаженні ті, що із вигнання...» 496
«Він загорівсь, як стовп в пустелі...» 497
«Це вже не горе особисте...» 497
«З цеї крові, що лилася...» 497
«Не знаю що,— чи сніг, що тане...» 498
«Не складайте крил журливо...» 498
«І досі ще цвітуть в уяві прапори...» 499
«Одспівав я пісні вже свої...» 500
«Я бачу вас, святі могили...» 500
«Не сумуй, дитино...» 501
«Земля летить. Музика грає» 502
«Іди, іди, наш катоньку...» 502
«Десь ліси шумлять з вітрами...» 503
«Ридати хочеться, та сльози скам’яніли...» 503
«О вір мені: мине посуха...» 504
944

«Любіть! Лише любов до щастя...» 504
«Національна честь — це керма корабля...» 505
«Виряджаю тебе я в далеку дорогу...» 505
Із збірки «ЦВІТЕ ТРОЯНДАМИ...»
І. 	«Ми далі йшли без стежки, без надії...» 506
II. 	«Настане ніч... Затихне місто...» 506
III. «І знову, голову схиливши...» 508
IV. «Йдемо вперед! Бадьорі ми...» 508
V. «Не журіться, любі браття...» 509
VI. 	«Ой коли ж той листок та розвинеться...» 509
VII. 	«І далі, далі все ми йшли...» 509
VIII. 	«Воскресла, воскресла!» — всі дзвони гудуть...».... 510
IX. 	«А що ж там діялось? Усюди...» 510
XI. 	«Воля — пташка, воля — вітер...» 511
XII. 	«Гудіть, гудіть, могутні дзвони...» 511
ПОЗА ЗБІРКАМИ
«Парубоцькі літа — то бурхливий поток...» 514
Переселенці 515
«Не одвертайтеся, вельможі...» 516
«Говориш їм — знущаються, сміються...» 516
«Плила хмаронька над країною...» ♦ 517
Шипшина зимою 518
В «Просвіті» 519
«Геть з рушничкою своєю!» 519
За роком рік минає 520
В борбі з життям 520
«Степи-брати і мати Січ!» 521
Шевченкові 521
«З уст зриваються слова!» 522
«Коли лунає сміх і пісня...» 523
Над могилою Коцюбинського 523
Пам’яті Коцюбинського 524
«Я щось хотів тобі сказати...» 524
«Демократизм», що з хамством нашим зрісся...» 525
«Гарячий день, що бивсь тривожно...» 525
Пам'яті Лесі Українки 526
«Вона як тінь... як мармур біла» 526
I. «Чом ті промені ясні...» 527
II. «В долини тихий сон летить...» 527
«На нивах зелених, в долинах, на луках...» 527
«Вони лягли, як лицарі в бою...» 528
«Як дивний сон, справдилась мрія!» 529
«Ще раз тобі всміхнулась доля...» 529
«Хай згине світ — Пілат холодний...» 529
«Ллється-давить кров камінням...» 530
Христос воскрес! 530
945

«Воскресла! Воскресла! Хай дзвони лунають...» 531
На могилу моряка 531
«І знову на площі ганьба і знущання...» 532
Весною! 532
«О Боже мій! Німа рука моя...» 533
I. «З гарячих вулиць, залитих кров'ю...» 533
II. «Кинув місто. Знов я в лісі...» 534
«Молюсь... Лише молюсь, благаю...» 535
«Сіються, стеляться білі сніги...» 535
«Чом «Марсельєза» в краї не лунає...» 536
«Ранок. Сонце. Ліс і сонце...» 536
«Нехай скувала крига знову...» 537
«Вона — наш витвір, наша мрія...» 537
«Печуть мене жалі безмірні..» 538
«Лишись, лишись,— йому лунали хвилі» 539
«В землі віки лежала мова...» 539
«Сльози, сльози! Годі литись...» 540
«Христос народивсь не в хоромах...» 540
«О дивний мент! О дивний час!» 541
«Спасіть Республіку!» 542
«Від потали, від загину...» 542
«Так! Це — весна!» 543
Капелі 543
Пам’яті Д. Вітовського 544
«Нас ждуть, що знову ми прилинем...» 545
Г. Масарику 546
«Проходять дні... проходять сумно...» 546
«Ліс умирає. Падає листя...» 547
У Львові 547
«Готові будьмо! Близько час...» 548
«Життя єдине, світле, миле...» 548
«Життя минає, наче сон...» 549
«Метелиця чи дівчина...» 549
«Ні, не погасла Ти мені...» 550
«Дніпро, Дніпро, ти покохав...» 550
«Коли ви в місті живете...» 552
«Співи... співи... Скільки співу...» 553
«Бурхливе море навкруги...» 554
«Вам сняться все сніги глибокі...» 554
«Так шкода кожної хвилини...» 554
«Не знаю й сам — чому я знов„у» 555
«Як серед мли на океані...» 555
«Затопила чорна туга...» 556
Лист до М. Рильського (Закінчення) 556
Фантастичні мрії 556
«В Вас стільки сонця золотого...» 557
«Вона — як жайворонок в полі...» 557
946

З НЕОПУБЛІКОВАНОГО
189І©—1897
На чужині .*.... 560
Дівоча доля (Дума) 561
Пташка 562
Сирітка . 563
На шляху 564
До сокола . 565
«О край незабутній, зруйнований краю!» 565
«Ти долю шукаєш, єдиний мій дружб...» 567
До сестри Марусі 567
Моє благання 568
«Як любо надвечір! Темнішають гори...» 568
Дума 569
1903
«Погляд твій упав на серце...» 570
«Жита мої, жита мої розкішні!» 571
«О, не без жалю погубили...» 571
«Твої слова — то квіти восени...» 572
1904
«Натхнення час — то час святий!» 572
«Плава морок нічний, спочиває земля...» 573
«Не жди пісень і слів признання...» 573
«Журишся?» 574
«Поможи ж йому мерщій!..» 574
«Ах, так несподівано сонце зійшло...» 574
«Почувши перший скрик дитини...» 575
«Щось плаче десь в душі моїй...» 575
«Я з вогню душі своєї...» 576
Весняної ночі 576
«Храм мого серця від слова упав...» 577
«Коли нас сніг не зміг убить...» 578
«Твої чари, як в’юнок...» 578
«За глум ваш, за кривду лукаву...» 579
«Як засне гаряче сонце...» . 579
«Десь голосять та скиглять звуки...» 579
«Пролетіла зоря, пролетіла ясна...» 580
1905
«Квіток в моїм гаю — без ліку квіток!» 580
«Ті, що звуться людьми, перед світом усім...» 581
«Тобі дарма, тобі дарма...» 581
«Серце — море. Пісня — хвиля» 582
«Ой в саду росла троянда...» 582
«Гроза пройшла... Повітря чисте...» 584
«Гей, спинися, вітре буйний!» 584
«Я молодість люблю. Цвіте вона і сяє...» 585
«Цілують квітень солов'ї...» 585
Пісня селян 586
«Ще в нас вогонь не згас в грудях...» 587
947

«Як?! Сонця теплого нема?» 588
«Спи, моя милая, спи, моя любая...» 588
«Не зляка нас ні даль, ні борня, ні кати...» 589
«Досить були ми німими рабами...» 589
«Чому не радує весна...» 590
«О, не життя, а люде злі...» 590
«Слова в поезії — квітки» . . 590
«Була чудова ніч — вгорі...» 591
«В ранах моє серце...» 591
«Навік твої погасли очі...» 591
«О, де вогню дістать для крові...» 592
«Так буть повинно...» 592
«Ви не забудете мене, квітки і трави милі...» 592
«О сонце! Виглянь із-за хмар...» 593
1906
«Нащо жити? — стогне ліс...» 593
«Покохав я дівчину...» 594
«Мій дух — труна зотлілого мерця...» 595
«В агонії лежить і корчиться дитя...» 595
«Глянь, повстає поневолений люд...» 595
Гуманність 596
«Знову я в лісі стою...» 596
«Я стояв на ниві в сірих тисках мли...» 597
«Хай гасне вечір — ти зійшла...» 598
«Хто боїться сонця...» 598
1907
«Нема тебе — мій зір тебе не баче...» 599
«Ні, не встигну я нарвать...» 599
«Ледве спуститься ніч, як вони оживуть...» 599
«Повне серце в мене звуків...» 601
«В той вечір, як уперше я вгледів кохану...» 601
«Життя мене без жалю б'є...» 601
«Сонце моє, сонце!..» 602
«Ти все, що щедро дарувала...» 602
«Щось унадився занадто...» 603
«Я так сказав: «О брате бідний!» 604
Косі твоїй 605
«Не журись, коханий друже...» 605
«Ти днем була...» 605
«Боровся народ наш за волю і світ...» 606
«Ой світе, світе...» 607
«Смійсь! Давно не чув я сміху...» 607
«Нехай під вашою рукою...» 608
«В тумані дні мої минають...» 608
1908
Пісня («Розбите серце умира...») 609
«Чарує ніч, п’янить, полоне...» 609
«Чорний ліс, мертвий ліс...» 610
«Я зараз сплю, і морем розлилась...» 610
948

«Привіт тобі, зелений саду...» 610
«Коли впаду, знесилений украй...» 611
«Так, він давно вже вмер...» 611
«З-під темної хмари самотній, високий...» 612
«О зграї хмар на крилах легких!» 612
«Ось і сонце! Ніч розтала...» 613
«Зараз я покинув гори...» 613
«Летіли хмароньки ясні...» 614
«Там, в ясній сторонці...» 614
«І розкрив своє серце закоханий я...» 615
«Він не любе, він покине...» 615
«Нехай тобі минуле наше...» 616
«Тебе я більше не шукаю...» 616
«Іди собі, іди, не оглядайся...» 617
«1 сонне знов життя пливе...» . 617
«Віки цвинтар народний спить...» 618
«В сльозах твої небесні очі...» 618
«А може, я тебе шукаю...» 618
«Туди, де сонце погасає...» 619
1909
«Голосе серце, сльози ллє...» 619
«Мовчить, дрімає літня ніч...» 620
«Повірили в мрії і сон золотий...» 620
«Над чим задумалась ти так...» 620
«Проснулось серце! То зомліє...» 621
«Теплом і ясністю душа моя повита...» 622
«Ти смутна — і я сумую...» 623
«Я радію, як мати дитині своїй...» 623
«Невже це ті дерева голі...» 623
«Потоптав її, билину...» 624
«Хай струни стануть крем'яними...» 624
«Немає сил ні вірити, ні йти...» . . 625
«Сад і квітне, і пахтить...» 625
«Прийди, схопи мене і вирви...» 626
«Пролинуть їх міщанські дні...» 626
«Минають дні солодким сном...» 627
«Раз прийшла Церера вранці...» 628
«Розкажи нам, розкажи нам...» 628
«Прокинувсь я в волошках польових» 630
«Він все ішов, ішов в негоду...» 630
«Пішла... Ні відгуку, ні погляду, ні слова...» 631
«Розквітла ти і всіх зачарувала...» 631
«Коли палаю я в огні думок...» 631
«Не любиш ти, знущаєшся, глузуєш...» 632
«Підбитий кулею зневір'я і розпуки...» 632
«О Украіно-мати! Зглянься, заспокой...» 632
«В туманах тоне Божий світ...» 633
«Голубка моя і марніє, і в'яне...» 633
«О, як я вірити б хотів...» 634
949

«Тихо! Як тихо у лісі!..»
«Ми божевільні. Із мертвого моря...»
«На вулиці між панською юрбою...»
«Іде він, згорблений хрестом...»
«По саду, по темнім гаю...»
«Круг мене голуби літали...»
«Замовкли струни і мовчать...»
«Годі, старці, на других нарікати...»
«Горів в його серці огонь золотий...»
«У саду зеленім...»
«Плач, моя кобзо, невтішно ридай...»
1910
«Зустрінемось, хвилину поговорим...»
«Не жаль, що знову чорний піт...»
«Циганку я спіткав...»
«І ви нарешті вилізли з печер...»
«Вчора ти спитала в мене...»
«Стою над кручею, жахаюсь і сміюсь...»
«Чорні голови дельфінів...»
«В сяйві ночі ллються хвилі...»
«В дитинстві тебе загубив я...»
«Поле застигло у фарбах осінніх...»
«Всміхнешся ти — і лине море світла...»
«Не тужи над моєю труною...»
«Думаю про тебе. Бачу, моя мила...»
«В часи весни, коли птахи співають...»
«Полюбила, покохала...»
«Із струн моїх летить ридання...»
«Дня я мову не люблю...»
«Після дикої оргії-ночі...»
«Тобі хотілось сліз моїх...»
Б. Г рінченкові
«Душа в росі тривожних сліз...»
«Щасливий той, хто в час весни...»
«Не любила, не любила...»
«Буря наблизилась... море шумить»
«В країнах теплих, полудневих...»
«У містах блищать будинки...»
«Поховали багатого пана...»
«Коли подумаю, яка неправда в світі...»
«Із дна свого серця я ліру дістав...»
«Розлука навіки...»
«Молюсь, твою благословляю вроду...»
«Лежу, простертий, на землі...»
На двірцю : .
Троянда і ти
«Ніщо не радує. Ні небо, ні земля»
«Я знаю вас, нащадки запорожців...» .
«Стогнали ми безсилими рабами...»
634
634
635
636
637
638
638
639
639
640
641
641
642
642
642
643
643
644
644
644
645
645
646
646
646
647
647
648
648
649
649
650
650
650
651
651
652
652
653
653
654
654
655
655
656
656
657
657
960

«Та як весело співати...» 658
«Раз весною, раннім ранком...» 658
«Надія, як і ти!» 659
«Хотіти зняти зорі...» 659
«Прощай! Як мертве місто спить...» 660
«Краса, несказанна краса!» 660
1911
«Тебе нема... Цвіте весна...» 661
«Де ти, друже, де ти, вірний...» 661
«Зневіривсь я. Пішов в безодні...» 662
«Минає все, і все мине...» 662
«Я умирав, душа вмирала...» 663
«О, він ще задзвонить, мій бідний дзвін...» 663
«Кинув я кобзу. Гри ви не варті...» 663
«Могила вирита. За мною тільки діло...» 664
«Лежить моє перо. Мовчать мої уста» 664
«Не присягайсь, не падай на коліна...» 665
«Я умираю, я умираю...» 665
«Лебідонько, що плаваєш в пустині...» 666
«Як падають влітку з троянд пелюстки...» 667
«Як довго ждали ми своєї волі слова...» 667
«Побачу? Погано?!.» 668
«Сиджу, в столі перебираю...» 668
«Грають в морі між камінням...» 669
«Музо-голубонько! Людьми ображений...» 669
«Бризнуло сонце дощами вогняними...» 670
«В той час, коли від муки і безслав'я...» 670
«Не встигли ще зотліти трупи...» 671
«Не зустрінемось з тобою...» 671
«Коли зо мною ти — душа моя як арфа...» 672
«І ви нарешті вилізли з печер...» 672
«Не винен ти, що пізно так родився...» 673
«Не вір мені, музо! Я друг твій повік!..» 673
1912
«Умер кобзар, порвались струни...» 674
«Смієшся ти, як хвиля в морі...» 674
«Сміх і плач — два рідні брати...» 675
«Кобзу! Ліру!» 675
«Тебе сьогодні вже немає...» 676
«Любов, як сонце...» 676
«Там, на Альпах —орлах білокрилих...» 677
«Сестро, навколо злість гадюча...» 678
«Усміхалось сонце, і пташки співали...» 678
«Cogito ergo sum...» 679
«Ранений в груди смертельно...» 679
«Десь далеко, десь вгорі...» 680
«Мовчить, дрімає літня ніч...» 680
«Співаю я! Любов моя...» 681
«Слухайте лірників, слухайте...» 681
951

«Спи, голубко, спи, ясна...» 682
«Серце, як клітка порожня...» 683
1913
«Сни розцвітають, сни одцвітають...» 683
«Хоч ридай над минулим невтішно...» 684
«Шаліє надія! Париж великий...» 684
Париж 685
«На струнах, на крилах місяця ночі рука...» 685
«Коли нема пророка на землі...» 685
«Весна, весна! І сонце золоте...» 686
«Туманом вкрились верхогір'я...» 686
«З напіввідкритого вікна...» 687
«Мій кінь злетів на кручі-гори...» 687
Над труною М. Коцюбинського 687
«Ні, не прощай. Ми зустрінемось з тобою...» 688
І. 	Франкові 689
«Тільки гаснуть день почне...» 689
Розпач 689
1914
«Ти не признаєшся, а я знаю, хто ти...» 690
«Ходжу, блукаю по саду» 690
«Цвіте весна, шумлять гаї...» 691
«Як я люблю тебе, небо Італії!» 691
«Ти не та, ти наче друга...» 692
«Я хотів тебе на горн...» 692
«Замовкніть всі: великий час прийшов» 693
«З боліт, з гущавини, із ярів...» 693
«Чогось я жду, чого — і сам не знаю...» 693
«Без надій на волю...» 694
«Я гнів втопив, і кобза знов...» 695
«Всю темну ніч мого життя страшного...» 695
«Війна, війна! І знов криваві ріки...» 696
«Геть рахівницю! К бісу все!» 696
«Кожний погляд твій, зітхання...» 697
«Коли її ступали ніжки..,» 697
«Сидіть в тюрмі і прагнуть волі...» 698
«Сама прийшла, заговорила...» 698
1915
«Обірвалася нагло, як крик солов’я...» 699
«На кон твій погляд лине...» 699
«Ти всім була! Моїм прекрасним сонцем...» 699
«Ти ждеш мене, в сльозах зітхаєш...» 700
«О Вінчі, Вінчі, де ти? Встань!» 700
«В твоїх очах кривавий захід...» 701
«Уже замовкли солов’ї.,.» 701
«Я думаю, я марю про лілеї...» 701
«Ти знов прийціла, зійшла зорер...» . 702
«Так, я впевнивсь! Я люблю!» 702
«О, дзвени голосніш, розвивайся повніш...» 703
952

«Хто щасливий бачив...» 703
«Нехай лежу я на землі...» 704
«Не співаю... в думці ти...» 704
«Як засне гаряче сонце...» 705
«І знов любов, і знов пісні...» 706
«Піду я в ліс! Впаду на землю...» 706
«Ніколи ранок не настане...» 707
«Як крила янголів, сніги, сніги...» 707
«Зацвіли зелені сосни...» 708
«Музо! Палітру і пензель мерщій!» 708
«Неначе ніч, небесна ніч...» 708
«О, де ви? де ви? Чи в землі...» 709
«Кажи, кажи чудесну казку...» 709
«Нема того, за ким сумує доля...» 710
«Поезій вам?! Хи-хй-хи!» 710
«Із пісень своїх, як з квітів...» 711
«Стояла в хмарах ти, а я літав над ними...» 711
«Нема тії, якій співаю...» 711
«Відкіль, відкіль тебе я знаю...» 712
«Сиджу... бандура на стіні...» 712
«Ми не зустрінемось до суду...» 713
«Плазую я по багнах всюди...» 713
«Поете! Лицарю краси!» 713
«Я умирав, а ви дивились...» 714
«...Мачуха до згину!» 714
Вночі 715
«Впустіть! Рятуйте! Горе! Горе!» 716
«Срібна сутінь... і ліс...» 718
«Я хочу слів, потоків-слів...» 718
Перший сніг 718
«Розбита арфа, а струни стогнуть...» 719
«Єсть душі прекрасні, єсть душі святі...» 719
«Я цілий день про тебе думав...» 719
«Майові сни, майові мрії...» 720
1916
«Люблю тебе якоюсь дивною любов'ю...» 720
«Не брат я вам, брати мої...» 721
«О, як я змучився, о Боже, Боже!» 721
«Давно гармати змовкли...» 722
«О, як я плакав! Скільки сліз...» 722
«Слова розкидані, забуті...» 723
«Не зрадникам-братам, не крамарям...» 723
На бенкеті 724
«На крилах радості, на крилах мрій кохання...» 724
«В степу до срібного струмочка...» 725
«Болить моє серце...» 725
«Хтось сон злякав, а світ світає...» 725
«Погас огонь в дущі моїй...» . 726
«Замовкла кобза золота...» 726
953

«Що з тобою, серце? Вмерло ти чи спиш?» 727
«Коли б лишився я в селі...» 727
«Красі твоїй молюсь!» 728
«Ти бідна лілея, побита вітрами...» 728
«Вас наче гріла кров моя...» 729
«І знов журба, нудьга безмірна...» 729
«Перша блискавка весняна...» 730
«Нехай старці ми і каліки...» 730
«Ідіть собі, я вас не знаю...» 730
«Погляньте ви: я сплів вінок...» 731
«Невесело! Недоля серце точе...» 732
«Ти тільки погляд спинила на мить...» 732
«Побіжім з тобою, люба...» 733
«Я не зберіг пісень, що ти співала...» 733
«О, де ти, сестро милосердя...» 734
«Заграйте, струни! Заплачте кров'ю...» 734
«Гніздо? Чи небо і вітри...» 735
«Неси мене, пісне, далеко неси...» 735
«Де ти, кого ім'я не знаю...» 735
«Жду я тебе, не діждуся, і жду...» 736
«Коли б я очеретом був...» 736
«В білім ти — лілея біла...» 736
«Ти в бузовім — кущ бузовий...» 737
«Сьогодні ти вже в синьому, як хмарка...» 737
«Перший раз співаю ніжкам...» 737
«Лийтесь, сльози, доки здібні...» 738
«А грім реве, а дощ гуде...» 738
«На землю капає гаряча кров...» 739
«Ти землю всю квітками заквітчала...» 739
«Скільки лавра розцвіло навесні...» 740
«Цвітуть акації, залиті білим цвітом» 740
«Ти й не знала, що пісні...» 741
1917
«Остання пісня жалібна...» 741
«Не вернуться крилаті мрії...» 742
«На волі сокіл! В небі зник!» 743
«Люблю. Без пам'яті люблю...» 743
«Ваші брехні і знущання...» 743
«Спочиньмо! На бік тарабан!» 744
«Не раз душа моя до вас летіла...» 745
«Радійте, співайте пісні голосні...» 745
«Він все не вірив крику ран...» 746
«Хай хмара йде, хай грім гуркоче...» 746
«Пісне, ще одна година...» 747
«Я тобі зостанусь вірний...» 747
«Золоті листки злітають...» 748
«Стоїть, сміється і віта...» 748
«Ви сонця ждали так давно...» 748
«Прийми уклін, шляхетний друже...» 749
964

«Не пізнаю тебе, мій краю...» 749
«Ридайте, струни! Знову хмари...» 750
«Хай гасне вечір, ніч прийшла...» 750
«Так і ллються струмки...» 750
«Моя душа жила в бандурі...» 751
«Криваво-чорні хвилі йдуть...» 752
«Не вам судить мене, пігмеї...» 752
«Однаково! Не жити вдруге» 753
«Серед примар і з гір в долину...» 753
«Хіба ви знаєте — хто ваша рідна мати...» 754
«Де ти, свято, свято згоди?» 754
«Вже рік старий в могилі темній...» 755
«Огнів, огнів! Бо сонце гасне...» 756
«Чого я плакав, сам не знаю...» 756
«Гей, гостри, народе, зброю...» 757
«Як крижаний бескет стою...» 757
«В час смеркання, в час вмирання...» 758
«Пісня — се туга кохання...» . 758
«Три старці до мене прийшли...» 759
«Назустріч сонцю золотому...» 760
«Накладали їй полуду...» 761
На вулиці 762
«З ланів життя в провалля смерті йти...» 762
«Мовчать уста, хоч серце б'ється...» 763
«Душно! Повітря!.. Вікно розчиніть...» 763
«Дим, огонь, ридання, крики...» 763
«На волі раб! Живи, твори!» 764
«Віють крила наді мною...» 764
«Не словами, не плачем...» 765
«Не вам вести його, коли він став на ноги...» "766
«Золоті прекрасні мрії...» 766
«Гриміть, ревіть, громи, гармати...» 767
«Я пішов в шовкове поле...» 767
«В сю ніч ви камінь одвалили...» 767
«З моєю мрією ясною...» 768
«Який блискучий, дивний ранок...» 768
«Боже, що ранок і день посилаєш...» 769
«О, де ви, ті, що нам вінки сплітали...» 769
«На рівнинах Білорусі...» 770
«Знов душать нас, товариш, брат...» 770
«Дайте терпіння!» 771
«Щасливі ми! Сучасники мої...» 771
«Хто на варті, на сторожі...» 772
«Гей, вперед! Крізь ліс дубовий...» 772
1918
«Не боюсь я зимою тебе, не боюсь» 773
«В проміннях сонця вранці, літом...» 773
«Ти прийдеш знов, моє сумління...» 774
«Жартуй, оточена юрбою...». . 774
955

«До досвіта я встаю...» 775
«Нехай сліпими табунами...» 775
«Гей, Семени, Петьки, Грішки!» 776
«Сумую... безмежно... лелію... люблю» 776
«Коли приходила весна в наш край...» 777
«Коли б я міг в сю мить співати...» 777
«Як осінній листок, моя бідна.душа...» 778
«Весна прийшла, і повідь спала...» 778
«Влетіли в серденько моє...» 778
«Усе: моя душа, і кров, і мозок...» 779
«Радість життя в моїм серці співає...» 779
«Ще зійде сонце, і не в червоних шатах...» 780
«Ліси тернові, яри і кручі...» 780
«До мене смуток знов прийшов...» 781
«Прийми мене, весно рожева...» 781
«Покинь, мій синочку, ридати...» 782
«Дух наш пречистий, дух наш народний...» 782
«Ти жила в моїй уяві...» . . . 783
«Душа її — пустеля сіра...» 784
«Замовкло щебетання...» 784
«Очі моєї русалки...» 784
«Хоч в грудях повно почуття...» 785
«Над трупами в'ються круки...» 786
«Ті пісні, що я співаю...» 786
«Не дурно плакав я в пустелі...» 786
«Огонь, і сміх, і крики в хаті...» 787
«Ти заходиш сонцем...» 788
Д. Марковичу 788
«Сумно мені, сумно!» 789
«Хай дня не видно з-за туману...» 790
«Мовчу! Рука моя дрижить...» 790
1919
М. Вороному 791
«Здавалося б, з одних негод...» 791
«Ми довго бились в обіймах чаду...» 792
Із збірки «НА ХВИЛЯХ»
Книга VI
«Ранок, в яблунях розквітлих...» . 793
Тріолети 793
Anemone 794
«Гаснув день, як надія остання...» 794
«Над струмком серед лісу я мовчки стою...» 794
«Убий любов, лиши пошану...» 795
«Квітне мак рожевий...» 795
«Ти як жайворонок в полі...» 796
«Я закоханий... Люблю!» 7%
«О прийди, заграй на струнах...» 797
966

«Сміються і плачуть в гаю солов’ї...» 797
«Кульбаба, ромашка, фіалка...» 797
«Я не знаю — хто друг мій і співи чиї...» 798
Майова пісня 798
«Нема тебе, і ти не прийдеш...» 799
«В твоїх очах сміється сонце...» 799
«Я щодня зриваю струни...» 799
«Скинути б неволю, гніт проклятих літ...» 800
«Немає місця нам на святі...» 800
«Коли немає сонця вже,— ще грають...» 800
«Там, де тоне острів сірий...» 801
«Незалежне життя — ось де справжня мета!» 801
На руїнах 802
«Той день, що ждали ми віки...» 803
I. «Не зови! Я увесь, як осінній листок...» 803
II. «Як серце... серце б’ється!» 804
«Ні для людей, ні для юрби...» 804
Нікому 804
Казка 805
«Життя солодке і прекрасне...» 806
«В ^гмарах сурми загриміли...» 806
«/їежу в труні. Примар'я хрест в руках...» 807
«В диханні бурі, в реві грому...» 807
«Нема краси! Нема, та й годі...» 808
«Люби, люби! Мені співає море!» 808
«Хотілось би мені любові...» 808
«Хтось весну мою убив...» 809
У^уеге життя! 809
Дума 811
«Життя чи знову животіння?» 811
«Воля кров’ю сходе! Чуєте, кохані...» 811
САТИРА
Із збірки «ПЕРЕЗВА»
«Вчора справили весілля...» 814
«По «Евеїз РЫг» напідпитку...» 815
«Державні місії...» 816
«В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» («Ходжу як дурень, як
лунатик...») 816
«Такий плохий, малесенький...» 818
«Чарівна, як сонце, і легка, як хмарка...» 819
«Ну й меткий же він у нас...» . 819
«Я дипломат... уже два роки...» 820
«На місце міністра фінансів колись...» 821
«Хоч мав він голову не хитру...» ...... 821
«Колишній мій каліка-сват...» . . 821
«Весь вік прожив ти в «Петрограді»...» 822
957

«Колись блискучий ад'ютант...» 822
«Вчора кат зарізав маму...» 822
«Ти купив собі віллу без крику...» 823
«Весь вік він торгував...» .... . . . 823
«Ніхто не знав, ніхто не чув...» ... . 823
«Хто в нас в міністрах не бував...» . . ... 824
«Борітеся — поборете...» 824
«Слон голодав... Був піст» 825
«Про правих есерів короткий мій спів...». . 825
«Та ти ж червоний наче рак...» 825
«Він справжнім був паном у ложці води...» . . . . 826
«Національній раді» . . . 826
«Державний центр, стократ солодший мрії!» 827
«Вони зійшлися, небораки...» 827
«На все ти, Боже, дав пораду...» .... 827
Балада 827
Вже цвітуть квітки 828
Моя орієнтація 829
«Скільки політиків різних пород!». . 830
«Колись тобі сорочку вишивали...» 831
«Республіканство, монархізм...» 831
«Чи не мати для нас і для всіх УНР?» .... 832
«Пішла в письменники блоха...» ...... . 832
«Це ти, свинопасе Панасе...» 832
«С... С! Сичиш ти, а не пишеш» 833
«Я ніколи не був шантажистом...» 833
«Він більш не зміг між людьми бути...» 833
Емігрантське («Чи принесеш ти сто корон?») 834
«Я...» 834
«В мішок попало щось таке...» 835
Версальський мир 836
Скороход 836
Ворони .... . 838
ПОЗА ЗБІРКАМИ
Сучасна байка . 840
«У крилатого орла...» . . 841
«Коли, бувало, навмання...» 842
Валентину Сад [овськом] у 842
«Ідуть знов новозеландці...» 843
«Знов чути про кабінет...» 843
Протофісові 844
«Про мир уже бають...» 845
«Скільки їх, куди женуть їх...» 845
«Гора завагітніла!» 846
Фортуна 847
Теми 847
Дунька 848
Романс . . . 849
958

1918 	рік 851
«Вчора ждали сенегальців...» 851
З Новим роком 853
«Горіла хата. Три брати...» 853
«Край! Хоч вибились із сили...» 854
Лист до волі 854
Емігрантське («Лежимо в Варшаві...») 855
Видавничі спостереження 855
З нашого спорту 857
Наші в Москві 858
«Ах Ліго Націй, Ліго Націй...» 858
«Весна! Весна! І серце знову...» 859
«В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» («В своїй хаті непотрібно
і 	матури мати...») 859
«Англійська делегація!» 860
І. 	В хвилину розпуки 861
II. 	Груші на вербі 861
I. 	Ad astra 861
II. 	Гра природи 862
І. 	«Коли з Америки приїде...» 862
II. 	«Хай згинуть нерви і нирки...» 863
І. 	Звіт 863
II. 	«Коли б був Нансен полетів...» 864
І. 	«Українці — анархісти» 864
II. 	«Живе маленька в мене мишка» 865
Літо 865
Зачароване коло 866
Ще лихо 866
Нова перемога 867
Журавлі 868
«Знов з есерами погано...» 868
«Кутєпов зник! Кутєпов зник!» 869
Лабіринт науки 869
Промова 870
«Не штука трактором чи плугом...» 871
«Ти не родивсь для фрака анітрохи!» 871
«Грицько, як інші хлопці наші...» 871
«Де ж ти в цей день святий, великий?» 871
З НЕОПУБЛІКОВАНОГО
«Стомився я і сів на пень...» 872
«Дождались ми ясної ери!» 873
«О, де ви, де, мої есери!» 874
«Ви чули? Ви чули?.. Зуави, зуави...» 877
Шлюб 878
Примітки 880

Литературно-художественное издание
Александр ОЛЕСЬ
Произведение в двух томах
Том 1
ПОЕТИЧНІ ТВОРИ
ЛІРИКА
ПОЗА ЗБІРКАМИ
З НЕОПУБЛІКОВАНОГО
САТИРА
Составитель, автор предисловия и примечаний
Ростислав Петрович Радышевский
Киев, издательство
художественной литературы
«Днипро»
На украинском языке
Редактор В. В. Васильківська
Художнє оформлення В. М. Дозорця
Художній редактор С. П. Савицький
Технічний редактор О. М. Грищенко
Коректори Л. М. Демченко, Л. К. Таланова
ИБ 4620
Здано до складання 20.07.89.
Підписано до друку 12.12.89.
Формат 84Х 108'/з2-
Папір друкарський № 1. Гарнітура літературна.
Друк високий. Умови, доук. арк. 50,4.
Умови, фарбовідб. 50,61. Обл.-вид. арк. 47,131
Тираж 5О000 пр. Зам. 0—42 Ціна 4 крб.
Видавництво художньої літератури «Дніпро».
252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.
З фотоформ Головного підприємстеа
республіканського виробничого об’єднання
«ПоЛіграфкнига» на Київській книжковій фабриці.
282054, Київ, вул. Воровського, 24.
Олександр Олесь
0-53 Твори: В 2 т./ Упоряд., авт. передм. та приміт.
Р. П. Радишевський.— К.: Дніпро, 1990.
Т. 1: Поетичні твори. Лірика. Поза збірками.
З неопублікованого. Сатира.— 959 с.
ISBN 5-308-00322-X (т. 1)
ISBN 5-308-00537
До першого тому ввійшли оригінальні поетичні твори
українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби,
1878—1944).
л 4702640102—180 в ео влт_ _
О БЗ.34.6.88 ББК 84УкІ
М205(04)—90