/
Автор: Росовецький С.
Теги: біографії літературознавство тарас шевченка біографії письменників
ISBN: 978-966-378-791-6
Год: 2020
Текст
Росоїецький ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ШЕВЧЕНКО.
СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Станіслав Росовецький
ПОШТІ
'.культури
ДУХ І ЛІТЕРА
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА
Серія «Постаті культури»
Заснована в 2017 році
Станіслав Росовецький
ШЕВЧЕНКО
Сучасна біографія
Київ
ДУХ І ЛІТЕРА
2020
УДК821.161.2.09»19
Р757
Серія «Постаті культури»
Редколегія серії:
Леонід Фінберг (керівник проекту), Андрій Пучков» Костянтин Сігов» Олексій Сінченко (головний редактор), Елеонора Соловей
Росовецький Станіслав.
Р757 Шевченко. Сучасна біографія. — Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2020. — 472 с., 16 с. іл. — (Серія «Постаті культури»).
ISBN 978-966-378-791-6
Для шанувальників Тараса Шевченка ця книжка стане джерелом щирих співпереживань, несподіваних біографічних відкриттів, а також - естетичної насолоди від доторку до творів митця, від його своєрідного гумору.
Для нешанувальників, у кого неприязнь до українського генія викували радянська й пізніша школи, буде приємно побачити іншого Шевченка: в ситуаціях, хоч і вельми сумнівних із погляду моралі, але таких, що виявляють його пронизливу житейську відвертість і руйнують численні стереотипи культу поета.
І ще - уважний читач зможе переконатись - як не далека миколаївська Росія від нинішньої, усе те, що відбувалося з українцями в середині XIX століття, відлунює і в столітті ХХІ-му.
Видання книги стало можливим за підтримки Родини Ольги та Андрія Анісімових
На звороті обкладинки фотографія Станіслава Росовецького авторства Сергія Саломатіна
На обкладинці використано фрагмент роботи Івана Остафійчука «Вони відлітають і прилітають», 2016
На звороті обкладинки представлений сірий силует
з автопортрету Т.Г. Шевченка, 1845 р.
ISBN 978-966-378-791-6
УДК 821.161.2.09» 19
© С. Росовецький, 2020
© АУХ І ЛІТЕРА, 2020
ЗМІСТ
Від автора 5
Розділ 1. Кріпак-школяр, «козачок», кімнатний служка: Кирилівка, Вільшана, Вільно, Варшава 7
Розділ 2. Підмайстер малярської артілі, який мріє про свободу: Петербург 27
Розділ 3. Старанний учень Академії мистецтв, улюбленець К. Брюллова: Петербург 53
Розділ 4. Російський історичний живописець чи український поет? Петербург 79
Розділ 5. Приїжджий із столиці, новий член
«ордена мочеморд»: Україна 99
Розділ б. Митець, готовий примиритися
з імперською дійсністю? Петербург 125
Розділ 7. Археолог, археограф, національний пророк, змовник: Україна 139
Розділв. В'язень каземату III Відділення, український Овідій: Петербург 161
Розділ 9. Затягнутий у сірий мундир, ув'язнений
у смердючій казармі: Оренбург, Орська фортеця... .183
Розділ 10. Бородань у чужому пальті під вітрилом:
Раїм, Аральське море, Косарал 203
Розділ 11. Рядовий у сюртуку поверх вишитої сорочки:
Оренбург 229
Розділ 12. Лисий дядько з бородою, поклонник красуні Агати, комічний актор, Кобзар Дармограй: Новопетровське укріплення 253
Розділ 13. Неначе помилуваний, напівзвільнений, відпущений помилково: Новопетровське укріплення, Гур'єв, Астрахань 295
Розділ 14. Біглий «відставний рядовий», небезпечний для обох столиць імперії, гульвіса і театральний критик: Нижній Новгород 315
Розділ 15. Вигнанець, повернений до імперського раю:
Москва, Петербург 341
Розділ 16. Богохульник і ліберал, предтеча «ходіння в народ»: Україна 371
Розділ 17. Геній з підрізаними смертю крилами: Петербург 393
Розділ 18. Класик у свинцевій труні як засіб національно-визвольної та ліберальної агітації: Петербург, Москва, Київ, Канів 423
Чому ми ще полюбимо Шевченка? Замість післямови 444
Основна література 449
Іменний покажчик 453
Від автора
Можна було би почати біографію Тараса Шевченка від дня його смерті, і для цього знайшлися би підстави. Адже його похорон і перепоховання набули величезного розголосу і стали для українців знаковою подією, то чому ж не змалювати їх як тріумф генія, що народився селяни- ном-кріпаком?
Але мені здається, що стосовно Шевченка це було би надто несправедливим. Адже він згаснув, у жодному разі не «наситившись життям», зовсім не як біблейські патріархи. Помер у сорок шість років, із них двадцять чотири перебував у кріпосному стані, а десять промучився в солдатчині, що була водночас і суворим засланням. До того ж дочасна смерть наздогнала його на злеті, коли він тільки розпочинав формальну революцію у своїй поезії, а в буденному житті не встиг впоратися з жодною із проблем, що їх завиграшки розв’язують звичайні люди - починаючи з одруження та власного, а не найманого житла.
Ось чому волію почати цілком традиційно - з народження Тараса Григоровича Шевченка навесні 1814 року.
5
РОЗДІЛ 1
КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТНИЙ СЛУЖКА: Кирилівка, Вільшана, Вільно, Варшава
Просте, плебейське і достатньо поширене в Україні прізвище українського генія, нащадка якогось «шевця», влаштовувало не всіх його шанувальників. Про це, зокрема, свідчать і назва («Тарас Шевченко-Грушів- ський, хроніка його життя»), і перша фраза основного тексту («Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом з Звенигородського повіту (в Київщині)») автора першої фундаментальної біографії поета, надрукованої на зламі XIX і XX століть, Олександра Кониського. Зрозуміло, що родовитому українському шляхтичеві О. Кониському більше подобалося шляхетське або попівське за звучанням вуличне прізвисько родичів поета по материнській лінії, але більш-менш широкого розповсюдження його новація не отримала. З одного боку, завадила могутня традиція півстолітньої, не менше, поетичної слави саме Тараса Шевченка, а він Грушівським жодного разу себе не назвав, а з іншого, українці, відкинувши примарне шляхетство національного генія, віддали перевагу почесній аналогії його з Робертом Бернсом, і це порівняння прозвучало ще за життя великого українця й уперше - в його рукописі.
7
8
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Накреслене сучасними біографами генеалогічне древо Тараса Шевченка є цілком демократичним. Передусім, слід дати спокій легенді про предка «козака Івана» (середина XVII століття), започаткованій нащадками родичів поета ще в минулому столітті, так само як і результатам сумнівних розшуків західноукраїнського письменника Степана Пушика щодо якогось «бойка», буцімто сина опришка, карпатського розбійника, який прийшов до Кирилівки з Прикарпаття. Красномовною є вже назва цієї «повісті-гіпотези» (1989,2001) «Славетний предок Кобзаря».
Є достатньо надійні свідчення про те, що предки Шевченка давно жили в Кирилівці, можливо, від самого заснування села, яке вперше згадано в документах 1741 року. Тоді воно налічувало 130 дворів і близько 900 мешканців. За останніми архівними розшуками, дід поета, Іван Андрійович Шевченко, народився 1761 року й, усупереч родинному переказові, через малолітство не міг брати участь у Коліївщині, селянському повстанні 1768 року, проте його свідком, і красномовним, став. От тільки більшість його розповідей про ті криваві події маємо сприймати не як особисті спомини, меморати, а як квазімеморати, оповіді від першої особи з чужих уст. Батько Тараса Шевченка, Григорій Іванович, народився 1781 року в Кирилівці, а його мати, Катерина Якимівна - на два роки пізніше в Моринцях, сусідньому селі. Вони одружилися 1802 року, і перші вісім років шлюбу прожили в Кирилівці у хаті Івана Андрійовича, що мав ще шістьох дітей, а 1810 року разом із єдиною тоді дочкою Катериною переселилися до Моринців, де зайняли хату-пу- стку сусіди тестя Григорія Івановича. Сусіда цей, Колесник, по-вуличному Копій, у селі тоді не жив.
У хаті Колесника й народився 25 лютого 1814 року великий український поет. Проте родині його довелося повернутися до Кирилівки. Переказ, записаний у двох варіантах уже наприкінці XIX століття, описує це повернення доволі романічно. Нібито Колесник-Копій був відправлений поміщиком чи то в москалі, чи навіть до Сибіру, проте спромігся втекти з-під варти, зібрав ватагу розбишак і ховався з нею в
Розділ 1. КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК^, КІМНАТНИЙ СЛУЖКА...
9
лісах, що оточували Моринці. Він нібито докучав батькові поета, лякав уночі, примушував себе годувати та, зрештою, відібрав у нього овець і корову. Залишатися в Моринцях стало неможливо, і тоді діди Тараса спільно купили для сім’ї його батька хату та ділянку землі в Кирилівці за двісті карбованців асигнаціями.
Якщо повірити цим переказам, виходить, що в дитинстві Шевченко постраждав від одного з тих бунтарів, яких у майбутньому оспівуватиме. Так чи інакше, поет народився у Моринцях, але пам’ятав себе вже в Кирилівці, вона і стала його малою батьківщиною. Як і хата в Моринцях, у якій Шевченко народився, хата, де пройшло його дитинство, так само не збереглася. Коли 1892 року О. Кониський оглянув залишки стін і печі, він прийшов до висновку, що будівля була затісною для сімох членів сімейства, всього «ступнів 7-8 у довжину, до ступнів шости завширшки». Сам Шевченко у повісті «Княгиня» описав її отак: «И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и чёрным дымарем, а около хаты на прычилку яблуня с краснобокими яблоками, а вокруг яблуни цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки! И у ворот стоит старая развесистая верба с засохшею верхушкою, а за вербою стоит клуня, окружённая стогами жита, пшеницы и разного, всякого хлеба; а за клунею, по косогору, пойдёт уже сад. <...> ...Густой, тёмный, тихий, словом, другого такого саду нет на всём свете. А за садом левада, а за левадою долина, а в долине тихий, едва журчащий ручей, уставленный вербами и калиною и окутанный широколиственными тёмными зелёными лопухами...».
Прекрасний цей куточок лісостепової Звенигородщини, чудового природного феномена України, формував перші естетичні враження маленького Тараса. Але й неабияка фантазія його вже прокидалася. Недарма в тій же повісті оповідач, alter ego автора, продовжує опис батьківської садиби роздумами малюка: він «смотрит на противоположную гору, смотрит, думает и спрашивает сам у себя: “А что же
10
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо! А что, если бы пойти да посмотреть, как это они его там подпирают? Пойду да посмотрю, ведь это недалеко”». I треба ж, сказано - зроблено. Негайно ж у путь.
Оті залізні стовпи, що підтримують небо, - це маловідомий мотив української народної космогонії. Фольклор Звенигородщини і став основою культурного коду, що визначив згодом творчість письменника й художника Шевченка. Що ж до літератури, то першим враженням від неї малий Тарас завдячував батьківському щонедільному читанню з пошарпаної «Мінеї» малозрозумілого за мовою повчання або житія, прив’язаного до цього дня церковного календаря, проте стихія усної традиції потужно доповнювала й нейтралізувала бідність та архаїчність доступних хлопчикові явищ книжної культури. Трохи забігаючи наперед, наведу красномовний факт. Коли у шевченкознавців дійшли руки до глобальної реєстрації фольклоризмів у літературних текстах Шевченка, серед небагатьох жанрових лакун виявилися й «веснянки», ігри та пісні вечірніх розваг молоді, «вулиці». А пояснити це явище можна тим, що отроцтво поета пройшло у «козачках», до того ж після п’ятнадцяти років вже за межами рідного краю. У зв’язку з цим варто згадати спогади кухаря Арсенія Татарчука, який служив у Олександра Лук’яновича в селі Марійському, коли Шевченко там гостював: «часто вечорами відвідував він “вулицю” <...>. Іноді він запрошував за свій рахунок музику; тоді бувало дуже весело; сам Шевченко дуже любив, щоб присутні співали й танцювали». Чи не надолужував поет тоді, 1845 року, пропущене в юному віці?
Читач помітив, напевно, що я не згадував про злидні, прикрі для малого Тараса. Однак маленькі діти не помічають бідності своєї родини, поки життя не підкидає їм матеріал для порівняння. Крім того, діди Тараса, які не так давно витратили дуже велику суму (нехай і не двісті карбованців асигнаціями, однак значну) на хату та ділянку землі для Григорія Шевченка, не дозволили би його сім’ї голодувати. Інша річ, що в уривку з «Княгині» поет згадує про сестру Катери¬
Розділі. КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТНИЙ СЛУЖКА...
11
ну як про свою терплячу й ніжну няньку. Сестра-підліток доглядала маленького брата, тому що їхня мати була зайнята на панщині та обслуговувала велику родину.
Справжні страждання Тараса почалися пізніше, коли його мати, Катерина Якимівна, померла у віці тридцяти дев’яти років. Біда сталася 20 серпня 1823 року, і Тарас до цього часу провчився один рік у сільській школі в дяка Панаса Рубана. Нянька його Катря встигла вийти заміж до села Зелена Діброва, а батько залишився єдиним не лише годувальником, а й вихователем п’яти дітей. Тож не дивно, що він прагнув чимшвидше одружитися. Дівчина не взяла би собі на шию такий тягар, хіба що якась заваляща, тому Григорій Іванович обвінчався 7 грудня з тридцятип’ятиріч- ною вдовою Оксаною Калинничихою, а та замість посагу привела своїх трьох дітей.
Школа і мачуха, два лиха, впали на Тараса. Можна уявити, з якою гіркою усмішкою читав він поезію Пушкіна «Життя на початку школу пам’ятаю...». На початку свого життя український геній пам’ятав іншу школу, стару занедбану хату на дві половини, що стояла на площі поряд із церквою. Кватирки не передбачалося, й задуха не дошкуляла школярам лише тому, що шибки у вікнах було давно вибито. В одній кімнаті хати жив дяк-учитель, у другій школярі займалися за довгим столом, а хто не поміщався, то сидів на підлозі. Приходити до школи належало із в’язкою підготовлених для биття вишневих різок. До середини XVIII століття церкви в Кирилівці та Моринцях були греко-католицькими, але ж і православна школа в Україні використовувала саме єзуїтські традиції навчання.
Оксана, жінка не надто розумна, до того ж сварлива, у новій сім’ї завзято втілювала класичний образ мачухи, тож норовистому та язикатому Тарасові діставалося від неї більше за інших. Він до того ж лупцював її молодшого на два роки сина Степанка. Жахливою кульмінацією цієї ворожнечі став випадок, коли в постояльця-москаля було вкрадено три злотих, тобто сорок п’ять копійок. Мачуха вказала на Тараса як на винуватця. Тарас заперечував, однак, відчувши, що його
12
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
битимуть, спромігся втекти і три дні ховався в занедбаному саду, підгодовуваний сестрою Іриною. Проте мачушині діти вистежили втікача. Вдома його зв’язали й почали сікти різками, допитуючись, куди подів гроші. Сік майстер своєї справи, відомий в селі як «великий кат» рідний дядько Тараса по батькові Павло. На другий день тортури різками Тарас не витримав, сказав те, що від нього вимагали, але не зміг, природно, показати в саду, де закопав украдене. Його знову почали сікти... Напівживого замкнули в коморі. Мачуха продала спідницю його покійної матері й повернула постояльцеві три злотих. А згодом з’ясувалося, що гроші вкрав мачушин син Степанко...
Як хотілося б дізнатися, що Григорія Івановича під час цього дикого і ганебного знущання з його дитини не було вдома! Але він не зумів або не побажав захистити сина. Хлібороб і стельмах, Тарасів батько підробляв ремеслом чумака, а фактично візництвом. Щоб пом’якшити ситуацію в родині, батько почав брати Тараса із собою в дорогу. Так хлопчик, звільнений на той час від школи, розширив свій кругозір, доїхавши на батьковому возі навіть і до Єлисавет- града Херсонської губернії.
В одній із таких поїздок Григорій Іванович захворів і після тривалої хвороби помер у березні 1825 року. Відомі слова його усного заповіту: «Синові моєму Тарасові зі спадку мого нічого не треба. Він не стане звичайною людиною: з нього вийде або щось дуже добре, або великий ледар. Для нього мій спадок нічого не значить, тому що нічим йому не допоможе». Тихий, скромний і, мабуть, релігійний, батько Тараса виявився людиною проникливою.
Після смерті Григорія Івановича його брат Павло (той самий «великий кат») вирішив взяти сироту до себе, щоб той за хліб улітку пас свині, а взимку допомагав наймитові, але Тарас недовго пропрацював у дядька-благодійника. Причиною була не тільки образа. Зі спогадів Павлова сина Петра випливає, що Тарасу, як і його батькові, землеробська праця не припала до душі.
Повернувся Тарас до батьківської хати, а там нова біда:
Розділі. КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТИ И Й СЛУЖКА...
13
мачуха Оксана злюбилася з молодим, двадцятичотирилітнім дяком-учителем Петром Богорським, і тепер щасливі коханці, виставивши за поріг сліпу Тарасову сестру Марусю, пиячили без свідків. Однак Тараса несподівано було обласкано дяком: той узяв його до школи наймитом і «консулом», фактично своїм помічником. Тепер уже Тарас сік щосуботи інших школярів, при цьому, як розповідав поет згодом на Аральському морі штабс-капітанові Олексію Макшеєву, не соромив брати хабарі гостинцями - їстівними, зрозуміло. До цього часу Тарас завчив уже напам’ять увесь Псалтир, ось і читав його замість дяка над небіжчиками, з винагороди отримуючи десяту копійку, й вони обидва з Богорським голодували, якщо небіжчика в селі довго не траплялося. В автобіографічному листі до редактора «Народного чтения», надрукованому 1860 року, Шевченко згадував: «Дьячок мой обходился жестоко не со мною одним, но и с другими школярами, и мы все глубоко его ненавидели. Бестолковая его придирчивость сделала нас в отношении к нему лукавыми и мстительными. Мы надували его при всяком удобном случае и делали ему всевозможные пакости. Этот первый деспот, на которого я наткнулся в моей жизни, поселил во мне на всю жизнь глубокое отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим. Моё детское сердце было оскорблено этим исчадием деспотических семинарий миллион раз, и я кончил с ним так, как вообще оканчивают выведенные из терпения беззащитные люди, - местью и бегством. Найдя его однажды бесчувственно пьяным, я употребил против него собственное его оружие - розги и, насколько хватило детских сил, отплатил ему за все его жестокости. Из всех пожитков пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка с кунштиками, то есть гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы. Я не счёл грехом или не устоял против искушения похитить эту драгоценность и ночью бежал в местечко Лысянку».
У Лисянці підліток влаштувався учнем до маляра-диякона, але витримав тільки три дні. Тоді подався він до Тара-
14
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
сівки до дяка-маляра, іконописця-самоука, прославленого в околиці образами великомученика Микити та Івана-Воїна. Той, однак, вивчивши долоню Тараса, не виявив не лише здібностей до мистецтва, а й талантів бондаря чи шевця.
Цей «дяк-хіромант», як назвав його Шевченко, помилився. Сирота і без будь-якої науки починав уже пристойно малювати, в усякому разі, односельці довго пам’ятали, що його малюнки на грубому сірому папері, які зображували солдатів і бойових коней, були приклеєні на стіни хати Тарасового шкільного товариша Гончаренка. Про те, як він тішив тоді свої творчі інстинкти, Шевченко згодом згадував у віршах:
Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п’ятака - Бо я було трохи не голе, Таке убоге - та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І визерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду Або «Три царіє со дари». Та сам собі у бур’яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу.
Прикрашав Тарас сторінки свого рукопису, наслідуючи оздоблення українських стародруків, а переписував, звичайно ж, не філософські трактати Григорія Сковороди. Розповідаючи в «Княгині» про те, як покидав Кирилівку шкільний дяк, ним названий «Совгиром-слепым», Шевченко пригадав, що той, збираючись у дорогу, взяв у руку «тетрадь из синей бумаги с сковородинскими псалмами». Це були пісні з «Саду божественних пісень», і з цього зошита, безсумнівно, випросивши його в дяка на час, переписував якісь пісні для себе Тарас. Кант «Три царі со дари» виконувався у складі вертепної вистави, він походить, через польське посеред¬
Розділі. КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТНИЙ СЛУЖКА...
15
ництво, від латинських різдвяних канціоналів. У плані культурологічному творчість Тараса-хлопчика, переписувача (а водночас і вдумливого читача) цих текстів, була виходом за межі усної традиції та прилученням до літератури, нехай тоді вже застарілої, але все ж ближчої до тодішньої сучасності, ніж візантійська за походженням «Мінея», яку щонеділі читав його покійний батько.
Треба сказати, що пуританської моралі Сковороди норовливий його учень не перейняв. Дорослий поет виправдовує своє дитяче злодійство бідністю. В одного дяка вкрав п’ятак, іншого відшмагав різками й пограбував, забравши друковану книжку. Як бачимо, хлопець не був законослухняним, проте якщо дорослим, визнаючи цей свій гріх, незворушно прощав його собі, то так само було й у дитинстві. Яскрава прикмета самостійності мислення юного індивідуаліста! Але тоді доведеться визнати, що й у горезвісній справі про три злотих мачуха мала підстави підозрювати, що вкрав їх Тарас...
Коли повернутися до поетичної історії походу на пошуки залізних стовпів, що підпирають небо, то варто придивитися до такої деталі. Хлопчина думає: «сегодня одурю Микиту (брата), скажу, что я видел железные столбы, те, что подпирают небо». А благополучно повернувшись до Кирилівки, він розмірковує: «Катерину можно б одурить... нет, я и ей не скажу ничего». Обдурити, містифікувати своїх рідних вигадкою про знайдення міфічних залізних стовпів збирався маленький мислитель - і що ж це, як не ранній прояв нестримної та байдужої до умовностей фантазії, без якої не стати б йому ані поетом, ані художником?
А інтелектуальний потенціал у хлопчика просто неймовірний: серед усіх різок, втеч, «консульства», голодувань і безсонних ночей над небіжчиками він завиграшки вчиться читати, долає Псалтир і ніби мимохідь опановує письмо. Якщо вважати, що рання пристрасть є ознакою геніальності, то це стосується й Тараса: ще обірваним підлітком, із «нечистю» в нестриженій голові, босоногий влітку й узимку, він мав ніжні почуття до сусідської дівчинки Оксани Коваленко.
16
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
У рідному селі закладаються й основи його релігійного вільнодумства. Церковну мораль в очах хлопчика дискредитував не лише п’яниця та розпусник стихарний дяк Бо- горський, що вчився як-ніяк риторики в Києво-Могилян- ській академії, а й священники. Так, початків грамоти навчав Тараса колишній, «за штатом», кирилівський піп отець Василь Губський. А за штатом він опинився після того, як 1819 року, після похорону, із п’яних очей і не знявши облачения, побився з іншим священником, отцем Терентієм По- мазанським, бо не поділив із ним гулящу молодичку.
Тим часом Тарас невблаганно наближався до віку, коли мав уже виконувати обов’язки кріпака, працювати на поміщика. Зі спроби послужити сільському суспільству пастухом нічого не вийшло, адже за худобою необхідно доглядати, відволікаючись від читання вкраденої книжки, мрій та роздумів. Тоді Тарас іде в наймити до нового Кирилівського священника Григорія Кошиця, спочатку без оплати, потім за три карбованця на рік. Виконуючи доволі різноманітні обов’язки, юний працівник справляє на непитущого, доброчесного і розважливого, хіба що трохи скупуватого отця Григорія враження ледаря, не придатного для жодного заняття. А Тарас, не знайшовши серед попівських книжок нічого цікавішого для себе, читає у вільний час Псалтир і житія святих, а також покриває вибілені стіни комори та стайні малюнками вугіллям: півні, люди, церкви.
Нарешті він наважується залишити службу в попа та здійснити-таки свою давню мрію, вивчитися на «маляра». Цього разу йде до Хлипнівки й просить місцевого маляра, щоб узяв його в учні. Той після двотижневого випробування погоджується. Однак і маляр розуміє, що Тараса ось-ось поженуть на панщину, і вимагає, щоб той приніс йому від свого поміщика офіційне свідоцтво на проживання. Тарас іде до села Вільшана до управителя Дмитренка. Той, поговоривши з прохачем, знайшов його достатньо спритним і кмітливим для того, щоб обслуговувати пана. Дмитренко взяв до уваги, звичайно ж, і сирітство Тараса. Зберігся переказ, що дід Іван просив помічника управителя, поляка
Розділі. КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТНИЙ СЛУЖКА...
17
Яна Димовського, взяти неприкаяного онука в челядь. Так замість свідоцтва на проживання у хліпнівського маляра Тарас отримує наказ залишитися в панському маєтку у Вільшані на посаді кухарчука. Можна уявити, яка це була для нього катастрофа.
Особистість пана значила дуже багато для його кріпосного раба. Серед хазяїв хрещеної власності траплялися й гуманні, добрі, високоосвічені люди. Такі відпускали кріпаків на волю або переводили з панщини на легший оброк, будували для них цегляні будинки на зразок європейських ферм, лікували за свій рахунок, вчили селянських дітей. Власник кріпака Тараса, Григор’єва сина Шевченка до цих винятків не належав, а серед маси кріпосників вирізнявся хіба що надзвичайним багатством.
Павло Енгельгардт (1798-1849) в описуваний час володів капіталом у три мільйони рублів, вісьмома селами й трьома тисячами вісьмомастами кріпосними душами. Йому, молодшому з позашлюбних синів Василя Енгельгардта, племінника Потьомкіна, від якоїсь «польської княжни», дістався один з уламків гомеричного спадку цього фаворита Катерини II.
Сімейка була ще та!
Його батько встиг дослужитися до звання дійсного таємного радника та посади сенатора, перш ніж Павло І відправив його у відставку, а чотири його тітки, відчайдушні красуні Варвара, Катерина, Олександра й Тетяна, уроджені Енгельгардт, усі погостювали в ліжку у свого безсоромного дядька, всі вийшли заміж за багатих аристократів, російських та іноземних, всі були фрейлінами Катерини II, втім Варвара - ще й літератором, перекладачкою із французької, а Олександра - відомою благодійницею. Старший брат Шевченкового хазяїна, Василь Васильович Енгельгардт, брав участь у закордонних походах 1813-1815 років, пішов у відставку полковником. Отримав у Петербурзі як посаг дружини розкішний будинок на Невському проспекті, у його концертному залі влаштовував бали й маскаради. Старший за віком, приятелював із Пушкіним, який присвятив йому вірш «Я вислизнув від Ескулапа...», полюбляв грати з ним у
18
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
карти й цінував його дотепність. Жарти та куплети добродушного вельможі розліталися Петербургом.
На тлі своїх яскравих родичів П. Енгельгардт мав вигляд, відверто кажучи, блідий. Був він тоді у званні штаб-ротмістра, служив ад’ютантом віденського генерал-губернатора. Особливими здібностями або хоробрістю не вирізнявся, сучасники характеризували його як офіцера цілком ординарного, водночас зухвалого, невихованого та розпусного. Недарма ж Карл Брюллов назве його за кілька років «свиньёю в торжковских туфлях» та «амфибией».
Життєві шляхи Тараса та його пана перетнулися наприкінці 1828 року у Вільшані, де стояв чималий дерев’яний будинок старого Енгельгардта з великим парком, псарнею та приміщенням для оркестру. П. Енгельгардт приїхав у відпустку, щоб остаточно розділитися з іншими спадкоємцями, такими ж узаконеними позашлюбними дітьми. Тарас, у пристойній для того одежинці, мив тарілки на кухні. Є дані, що він встиг взяти кілька уроків малювання у віль- шанського художника-самоука, місцевого іконописця Степана Превлоцького. У всякому разі, у списку дворових, переданому новому власнику, проти імені Шевченка стояло, що він придатний у «комнатные живописцы». Однак поміщик, помилково знайшовши в характері Тараса ознаки лакейської моторності, робить його своїм кімнатним козачком.
З гіркою іронією писав через тридцять років Шевченко: «Изобретение комнатных казачков принадлежит цивилизаторам заднепровской Украины, полякам; помещики иных национальностей перенимали и перенимают у них казачков как выдумку, неоспоримо умную. В крае некогда казацком сделать казака ручным с самого детства - это то же самое, что в Лапландии покорить произволу человека быстроногого оленя... Польские помещики былого времени содержали казачков, кроме лакейства, ещё в качестве музыкантов и танцоров. <...> Новейшие представители вельможной шляхты чувством просвещенной гордости называют это покровительством украинской народности, которым-де всегда отличались их предки. Мой помещик, в качестве русского немца,
Розділі. KPI ПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТНИЙ СЛУЖКА...
19
смотрел на казачка более практическим взглядом и, покровительствуя моей народности на свой манер, вменил мне в обязанность только молчание и неподвижность в уголку передней, пока не раздастся его голос, повелевающий подать стоящую здесь же возле него трубку или налить у него перед носом стакан воды». Який цікавий етнографічний аналіз побутових звичок багатонаціонального російського поміщицького класу! Про свою реакцію на нові умови служби в пана поет згадував: «По врожденной мне предерзости характера, я нарушал барский наказ, напевая чуть слышным голосом гайдамацкие унылые песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшие панские покои. Рисовал я карандашом, который - признаюсь в этом без всякой совести - украл у конторщика». Чи знаменували згадані «картины суздальськой школы» крок уперед в естетичному самовихованні хлопчика порівняно з саморобними іконами маляра з Тарасівки? Думаю, якоюсь мірою знаменували, хоча 6 у жанровому аспекті.
Знову він «украл», тепер олівець у конторника... Однак тоді ж відкрилася й така особливість душі Тараса, як його безмежна щедрість. У травні 1861 року його старший брат Микита під час перевезення труни Шевченка виступив на одній із зупинок-зібрань у Києві з промовою. Він розповів тоді, що в козачках Тарас заробив якось двадцять копійок, почистивши чоботи одному пану, гостю свого хазяїна. Того ж дня відвідав його Микита, і Тарас подарував йому ці двадцять копійок. «Що це за добра душа була! - бідкався цей сивий селянин. - Я таки бив його колись маленьким, та й здорово бив. А він, небіжчик, віддав мені останнє!».
Істотно, проте, що служба в козачках у П. Енгельгард- та відкривала для селянського хлопця можливість значно дальших подорожей, ніж колись на волах із батьком. На початку 1829 року разом із паном він приїжджає до Києва, а продовження цієї поїздки можна назвати пророчим для посмертної долі самого поета: Тарас опинився серед дворових, відправлених супроводжувати тіло батька його пана з Києва на Смоленщину: згідно із заповітом його було перепоховано
20
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
в селі Чижова, де В. Енгельгардт народився. Небіжчик більше півроку очікував на остаточний свій спочинок. Поетична уява юного Тараса зробила для нього, безсумнівно, цю довгу подорож із труною вельми похмурою.
Закінчується відпустка П. Енгельгардта, і наприкінці березня 1830 року він повертається до Вільна на свою посаду ад’ютанта при віленському генерал-губернаторі. А майбутній великий поет знаходить у далекій дорозі розвагу й для себе. Він згадував: «Барин мой был человек деятельный: он беспрестанно ездил то в Киев, то в Вильно, то в Петербург и таскал за собой, в обозе, меня для сиденья в передней, подаванья трубки и тому подобных надобностей. <...>. Странствуя с своим барином с одного постоялого двора на другой, я пользовался всяким удобным случаем украсть со стены лубочную картинку и составил себе таким образом драгоценную коллекцию. Особенными моими любимцами были исторические герои, как-то Соловей-разбойник, Кульнев, Кутузов, казак Платов и другие. Впрочем, не жажда стяжания управляла мною, но непреодолимое желание срисовать с них как только возможно верные копии».
Ми бачимо, що два поняття, «вкрасти» і «навчитися малювати», продовжують з’єднуватися у свідомості підлітка в химерну сполуку. Тепер уже зрозумілим стає, що тільки незаконним способом може він добути грошей для занять мистецтвом, адже ні сім’я, ні шкільний вчитель, ні пан не стануть фінансувати цю його пристрасть. Втім, і розплата не забарилася: «Однажды, во время пребывания нашего в Вильно, в 1829 году, декабря 6, пан и пани уехали на бал в так называемые ресурсы (дворянское собрание), по случаю тезоименитства в Бозе почившего императора Николая Павловича. В доме все успокоилось, уснуло. Я зажёг свечку в уединенной комнате, развернул свои краденные сокровища и, выбрав из них казака Платова, принялся с благоговением копировать. Время летело для меня незаметно. Уже я добрался до маленьких казачков, гарцующих около дюжих копыт генеральского коня, как позади меня отворилась дверь и вошел мой помещик, возвратившийся с бала. Он с
Розділ!. КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТНИЙ СЛУЖКА...21 остервенением выдрал меня за уши и надавал пощечин - не за мое искусство, нет! (на искусство он не обратил внимания), а за то, что я мог бы сжечь не только дом, но и город. На другой день он велел кучеру Сидорке выпороть меня хорошенько, что и было исполнено с достодолжным усердием». Ідеться, мабуть, про останні різки, які відчув на своїй спині кріпак Тарас Шевченко. Звертає на себе увагу, що його пан піклувався про збереження Вільна - як представник імперської російської адміністрації, ймовірно.
Не підлягає сумніву, що сам Тарас був вражений Віль- ном і що місто, тоді більше польське та білоруське, ніж литовське, впливало на нього насамперед естетично, адже це було, власне,, перше європейське місто, побачене ним, та й останнє теж - крім Санкт-Петербурга, зрозуміло. Якщо на рідній Звенигородщині вибілені хатки та церкви губилися серед буяння південно-європейської розкішної природи, то в цьому місті люди були затиснуті між кам’яних стін, а ходили всюди бруківкою та кам’яними плитками тротуарів, жодних дерев на вулицях не було, сади ховалися за мурами, й лише небо залишалося відкритим, як удома. Вдома Тарасу здавалося, що церкви тільки такі й бувають, як у Кирилівці та в сусідніх парафіях. Тут, не знаючи слів «готика», «бароко», «рококо», він занурився в чудову різноманітність художніх стилів, втілених у небачених доти ним костелах, архітектурних оздобах, скульптурі, фресках і вітражах.
Однак, опинившись у чудовому місті-музеї, чи спромігся український хлопчина естетично засвоїти нові для себе художні багатства? У Вільно він жив від кінця березня 1829 року до середини травня 1831, більше двох років. Левову пайку часу в нього забирало горезвісне сидіння в кутку передпокою, в готовності подати люльку й до інших послуг панові. Правда, ця «амфибия» іноді згадувала, що на Тарасі можна заощадити або навіть заробити як на «кімнатному художнику». Вважається, що він уже тоді віддавав свого козачка вчитися малювати. Реально ми маємо лише спогад Шевченка в листі польському приятелеві Броніславу Залеському від 10 лютого 1855 року. Бр. Залеський запитував, чи варто йому
22
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
зайнятися живописом. Поет відповів: «теперь я могу тебе сказать только, что говаривал когда-то ученикам своим старик Рустем, профессор рисования при бывшем Виленском университете: “Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй, и будешь мастером”». З однаковою ймовірністю Шевченко міг це почути й від якого-небудь учня віленського художника, й від самого Рустема, - чи то випадково опинившись на одній з його лекцій, чи то регулярно відвідуючи їх. Ще більше питань постає щодо навчання Тараса - чи то у Варшаві, чи то у Вільно - у відомого тоді портретиста Францішека Ксаверія Лампі. При цьому, за даними біографа Михайла Чалого, звернутися до Лампі порадив власникові Тараса «комнатный живописец»-варшав’янин, і той нібито зізнався, що нічому не може навчити обдарованого підмайстра.
Естетичному прийняттю своєрідності віленських пам’яток мистецтва могла би перешкодити глухота до етнічно «чужого», притаманна носіям традиційних культур, насамперед селянам. Ось у листі до Бр. Залеського від 10 лютого 1857 року Шевченко, змальовуючи спільну з приятелем уявну подорож до Литви, подає таку її деталь: «в одно прекрасное утро мы с тобою молимся перед образом Божьей Матери Остробрамской». Тут польсько-литовська ікона XVII століття є тільки іконою, не пам’яткою мистецтва. Якщо у Вільні в Тараса й існував інстинктивний опір сприйняттю етнічно та релігійно «чужого» як прекрасного артефакту, то в петербурзький період його було подолано.
У Вільні ж головною перешкодою стала, напевно, перша доросла закоханість майбутнього поета. Маємо про неї три його свідчення. У щойно цитованому листі він запевняв Бр. Залеського: «Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему». 5 вересня 1857 року Шевченко записав у щоденнику: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую». Відомий український філолог-бал- тист Анатолій Непокупний визнав нереальною відтворену у сновидінні поета ситуацію. Він нагадував, що з 1798 року костел призначався для німецько-католицької громади,
Розділ!. КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТНИЙ СЛУЖКА...
23
а отже, «Дуня Гусиківська, за національністю полька, чи могла бути прихожанкою костелу св. Анни». Але що заважало польці-католичці молитися в католицькому храмі? Крім того, в колишній Речі Посполитій міська молодь мала звичай призначати побачення в храмах різних конфесій і незалежно від віросповідання. У Бердичеві, наприклад, цей звичай зберігався ще на початку минулого століття. Звертає на себе увагу, що й костел св. Анни, цей червоноцегляний шедевр пізньої польсько-литовської «полум’яної» готики, поет називає сухо - церквою. На чорнобриву кохану, на неї він там дивився...
Спогад Шевченка про цей романтичний епізод його життя у Вільні зберігся й у переказі його приятеля Івана Сошен- ка, опублікованому Чалим: «У той час він познайомився з однією гарненькою швачкою і вперше усвідомив і глибоко відчув свою людську гідність. Любов до цієї польки, яка належала до чужого середовища, з незалежним напрямом думок, мала сильний вплив на його забиту, загнану, але глибоко вразливу природу. Ця перша прихильність, як зізнавався поет, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. “Я вперше прийшов тоді до думки, - розповідав він Сошенку, - чому би і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани?”». Це визнання виразно перегукується з іншим, зробленим із приводу служби в козачках: «Нельзя сказать, чтоб я тяготился своим тогдашним положением: оно только теперь приводит меня в ужас и кажется мне каким-то диким и несвязным сном. Вероятно, многие из нашего народа посмотрят когда-то по-моему на своё прошедшее». Шевченко тут має на думці тодішніх кріпаків, вони, мовляв, у майбутньому звільняться з рабства і зазнають подібного перевороту у світогляді.
Ми пам’ятаємо, яким своєрідним характером був наділений маленький Тарас, яким примхливим і волелюбним підлітком показав він себе. Коли ж проникла до його свідомості психологія забитого раба, коли накрила його тупа байдужість до власної долі? Здається, що це була захисна психологічна реакція на відчай і жах, що охопили блукача
24
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
та мрійника, коли він опинився на панській кухні, а потім і в козачках. Зазначу, що тепер, у Вільні, це вже «думка» про рівність людей, не інстинктивне прагнення свободи, а здогад, міркування, що виникає як результат і власної закоханості у вільну дівчину, і розвитку її почуття у відповідь.
Наскільки далеко зайшли юні закохані? Шевченко говорив Іванові Сошенкові про Дзюню (Ядвігу), що вона варшав’янка, проте жила у Вільні. Якщо й була в неї сім’я, то у Варшаві. Вільна швачка, Дзюня за соціальним станом своїм не відрізнялася від паризької гризетки, а польські звичаї дивували росіян свободою. Фадей Булгарін писав у славнозвісному романі «Иван Иванович Выжигин», який саме тоді вийшов із друку, що в Польщі «вільне спілкування статей не тільки дозволяється, але навіть вважається необхідністю. Одна тільки Італія перевищує Польщу свободою жінок». Відомо лише, що дівчина поставила перед палким українцем неабияку перешкоду. Сошенко згадував сказане приятелем: «Кохання не обійшлося без жертв. Коханка Тарасова забажала від нього відмови від рідної мови на користь польської національності: в розмові з ним вона іншої мови не визнавала». Вчителькою Дзюня виявилася прекрасною: після її уроків Шевченко все життя жваво, хоч і з трохи простонародною вимовою, розмовляв польською, читав Адама Міцкевича в оригіналі та пробував перекладати. Дзюня зворушливо дбала про милого друга: «сама шила йому сорочки, прасувала манишки та краватки».
Крихкий союз двох «маленьких людей» було зруйновано Польським повстанням 1830 року. Начальник Шевченково- го пана, віленський генерал-губернатор генерал від інфантерії Олександр Римський-Корсаков втратив свою посаду, а його боязкуватий ад’ютант не став подавати прохання про переведення до діючої армії, вважав за краще виїхати з Вільна до Петербурга, де влаштувався знову ад’ютантом, тепер у рідного брата імператриці герцога Олександра Вюртенберзького, тоді начальника Головного управління шляхів сполучення. Про те, як перебралися слідом за ним із охопленої революцією підросійської частини Польщі до
Розділ 1. КРІПАК-ШКОЛЯР, «КОЗАЧОК», КІМНАТНИЙ СЛУЖКА...25
столиці імперії його дворові, Шевченко згадував по-різному, тож його приятелі або знайомі повідомляють різні версії. Так, відомому поету Вікторові Забілі поет повідав, а той передав Миколі Білозерському його розповідь, «що коли його як кріпосного дворового вели взимку етапом з Варшави до Петербурга, то у нього порвався один чобіт, так що відпадала підошва, і Шевченко, щоб не відморозити ноги, змушений був міняти чоботи, надягаючи тимчасово цілий чобіт на ногу, що мерзла у драному чоботі; ці зупинки набридли етапним солдатам, і один з них вдарив Шевченка по шиї». А Петро Мартос написав, коли Чалий опублікував цю розповідь: «Несправедливо, що Тараса було відправлено до Петербурга етапом: він відправився, в числі іншої челяді, з обозом панським». Відомо, що в лютому 1831 року варшавський управитель («комісар») П. Енгельгардта відправив до Петербурга всю його челядь. А Миколі Костомарову поет розповідав, що «він був у Варшаві під час повстання в 1830 році і як революційний уряд випровадив його з іншими російськими, давши йому грошей тодішніми революційними асигнаціями». Чи не йдеться про різні відрізки шляху Варшавським трактом? Звичайно ж, польські революціонери у Варшаві не мали можливості, якби й побажали, нікого відправити етапом до Петербурга, але, прибувши на їхні гроші до Вільна, яке утримувалось російською армією, проте було оточене повсталими містами й селами, українські дворові були здатні викликати підозру в чиновників, ті й розпорядилися про відправку їх етапом до Нарви й далі. Та й варшавські гроші вже не діяли. Цілком можливо, що дворові П. Енгельгардта, свідки революції у Варшаві, симпатизували полякам, а в Шевченка ця симпатія пригнобленого до борців за свободу посилювалося «вихованням» його волелюбною польською подругою. Тож не дивно, що згодом у солдатчині він так легко сходився і товаришував із заслан- цями-поляками.
Розказане в розділі ґрунтується на фактах. Але є й паралельне шевченкознавство - у порівнянні з науковим вельми
26
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
романтичне, скажімо так, а якщо точніше, то міфологічне. Один із його представників видав 2011 року книжку, де зі слів своєї бабусі Є. Куліш-Вербицької викладає шляхетський переказ, заснований начебто на нотатці в записнику Нестора Кукольника, що зберігався в Миколи Вороного. За цією легендою, «біологічним батьком» Тараса Шевченка був... великий князь Костянтин Павлович, який у червні 1813 року гостював у Вільшані у В. Енгельгардта. Виходить, великий князь і в Моринці з’їздив, щоб позалицятися до селянок? Та ні. Річ у тім, що «обслуговувати його вибрав Дмитренко найкрасивіших жінок-кріпачок з усіх маєтків пана. Була серед них і Катерина Шевченко. Відпрацьовувала хату, віддану їм три роки тому». Шевченко - племінник Миколи І? Таке ні в які ворота не лізе...
І навколо віленського періоду в житті Шевченка вирують романтичні вигадки навколонаукових «шевченкознавців». Зокрема, вони склали біографію Дзюні Гусиківської, зробили її першою жінкою Шевченка і приписали «козачкові» роман із дружиною його пана, дворянкою десятьма роками старшою за нього, навіть спільну дитину Тараса та Софії Енгельгардт вирахували. Хто сперечається, фантазія необхідна у будь-якій справі, та й сам Шевченко, бувало, полюбляв розповідати анекдоти про своє життя, однак треба ж і міру знати. А головне, триматися нудних часом фактів, а не робити з безправного та безгласного «козачка» відчайдушного Ваньку-ключника з російської балади «Ванька-ключ- ник і княгиня Волконська».
РОЗДІЛ 2
Підмайстер малярської артілі, який мріє про свободу: Петербург
У той чи інший спосіб, але до літа 1831 року Тарас дістався північної столиці. Невідомо, де дворові притулилися одразу ж після переїзду-переходу, але восени П. Енгельгардт зняв квартиру в будинку на Моховій. Вулиця входила до Литейної частини міста, однієї з центральних, про Литейну частину у відомій «Панорамі Санкт-Петербурга» (1834) журналіст Олександр Башуцький писав, що вона «становить царство кращого суспільства, місце проживання людей вищого кола, великого, тонкого та модного світу».
Тоді на Моховій тротуари залишалися дощаними, водогону ще не було прокладено, печі топилися дровами, на проїжджій частині круглу бруківку якраз замінювали на торцеву. Однак уже було створено прекрасний архітектурний ансамбль вулиці. Уся краса його призначалася дворянам, господарям життя, які заходили в будинки через парадні під’їзди з боку стильних, з ліпниною, фасадів. А Шевченко як служка-кріпак пізнавав чудовий Петрополіс з вивороту: брудний двір із дров’яними повітками, темний, вузький і смердючий чорний хід, тісну й задушливу лакейську, де спати доводилося на підлозі, покотом, димну кухню та місце служби, передпокій - ось локуси його животіння в столиці.
27
28
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Утім, не минуло й року, як Шевченко переселився з лакейської на горище будинку № 8 на Загородньому проспекті, де квартирував цеховий «майстер вічної живописної справи» Василь Ширяев, викуплений із кріпацтва в сусідки по маєтках на Смоленщині А. Енгельгардта, брата Тарасова пана. Зголосившись на благання козачка та бажаючи на ньому заробити, господар законтрактував його до Ширяева в учні на чотири роки. Було це навесні 1832 року, і на той час, очевидно, Тарас уже почав виконувати специфічні, ба навіть секретні доручення П. Енгельгардта, змальовуючи аквареллю портрети його коханок для таємної колекції. Уже в листопаді того ж року, коли новий начальник Шевчен- кового пана, захворівши, поїхав лікуватися до Німеччини, П. Енгельгардт повважав за краще вийти у відставку в чині полковника лейб-гвардії і, як писав матері його старший брат, Василь Васильович, «став жахливим франтом». Таким порожнім бонвіваном він і виглядає на досить жвавому акварельному портреті, написаному Тарасом уже в наступному, 1833 році.
Викладач малювання Іван Зайцев навчався в Академії мистецтв у 1831-1838 роках. Наприкінці вісімдесятих він згадував: «Я нерідко бував у Ширяева, і ми розмовляли вечорами, іноді я у нього читав і декламував твори Пушкіна і Жуковського. У цей час в сусідній кімнаті, біля розчинених дверей, стояли двоє хлопчиків, років 16-17, учні господаря, які були в нього на побігеньках, терли фарби та малювали трохи, поки вчитель не дозволив їм відвідувати академічні класи. Все, що я читав, хлопчики слухали дуже уважно». Один із них був Шевченком, другий - Федотом Ткаченком, теж учнем із кріпаків, близьким і незмінним приятелем поета.
Навіть якщо ці читання відбувалися 1832 року, Шевченку було тоді вже 17-18 років, а Зайцев називає його хлопчиком... Доводиться взяти до уваги, що Зайцев згадував про події більш ніж півстолітньої давності, й настільки ж обережно поставитися до повідомлення про те, що Тарас і Федот ще під час учнівства в Ширяева відвідували «акаде¬
Розділі ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 29
мічні класи». Зберігся документ від 7 березня 1833 року про дозвіл їхньому товаришеві вільновідпущеному дворовому поміщиці Ульяніної Іванові Каширину користуватися рисувальними класами Академії мистецтв: поміщиця зажадала за нього тисячу рублів, і гроші на викуп було зібрано лотереєю. Зрозуміло, Тарас болісно заздрив і йому, і доброму приятелеві Федотові: тому вдалося отримати від своїх власників відпускну грамоту двома роками пізніше, в грудні 1834 року. Звільнення ж Тараса, такого ж, як вони, здібного учня Ширяева затягнулося на довгі роки. Річ у тому, що П. Ен- гельгардта, кріпосника холоднокровного і меркантильного, ніхто не спромігся би вмовити безкоштовно відпустити Шевченка, який вже приносив йому гроші. Цей і слухати не стане про людинолюбство або про святе мистецтво! Водночас приклад товаришів-підмайстрів переконував Тараса, що інстинкт не підманув його: професія художника може реально звільнити здібного юнака від кріпосного рабства, а після, чого на світі не буває, й від принизливої бідності.
Тим часом Ширяев у товаристві з художниками Медічі, Соловйовим, Ріхтером і Матвєєвим підрядився на живописні роботи під час перебудови приміщень Сенату та Синоду, що включало розписи в тридцяти кімнатах бельетажу. Роботи закінчилися наприкінці серпня 1833 року. Безсумнівно, що «кімнатний живописець» Тарас Шевченко багато чому навчився, поки виконувався настільки масштабний і відповідальний проект.
Настає 1835 рік... Залишаючись в учнівстві у Ширяева, Тарас намагається привернути до себе увагу керівників Академії через Товариство заохочення художників. Зберігся запис у журналі засідань комітету Товариства від 4 жовтня: «12. Після розгляду малюнків стороннього учня Шевченка комітет знайшов їх такими, що заслуговують на похвалу, і вирішив мати його на увазі на майбутні часи...». Але якщо Тарас названий «стороннім учнем», це означає, що він уже відвідував рисувальні класи Академії! Виявляється, память не зрадила старого Зайцева. Зазначмо, що серед членів комітету в записі є «граф Ф. П. Толстой» і мистецтвознавець
зо
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Василь Григорович, обидва вони багато зробили за два роки для звільнення Шевченка. Безсумнівно, в холодних довжелезних коридорах Академії мистецтв Тарасові здавалося, що він дихає повітрям свободи! Цікаво, що десятьма роками пізніше в розмові зі своїм названим братом Варфоломієм Шевченком поет, пристосовуючись до культурного рівня співрозмовника, таким робом описав своє проникнення до Академії мистецтв: «І я познайомився і здружився спочатку зі сторожами, потім з найменшими школярами, аж поки боком та скоком не просунувся в ту святиню науки!».
Навесні 1836 року Тарас сповідується в петербурзькій Володимирській церкві, при цьому в запису сказано, що він «20 [-ти] років». Прийде час, і Шевченко почне додавати собі роки, а тут зменшує вік - чи не тому, що для безталанного дворового-кріпосного все одно? А Ширяев разом із компаньйонами отримує дуже почесне замовлення: нові розписи для «Большого» театру, і Тарас в його артілі вже є «першим рисувальником». Тепер ідеться вже не тільки про розписи інтер’єрів, а й про декорації.
Згодом, в сорокові і навіть наприкінці п’ятдесятих Шевченко, у зрілі роки завзятий театрал, міг би поглядати на плафон Великого театру та деякі декорації майже хазяйським оком. І хіба не мав Тарас права відчувати свою авторську дотичність до видовища, якщо для його живописного оточення чимало свого часу потрудився? А Ширяев отримує підряди на розписування поряд із «Большим» інших імператорських театрів - Александринського, Михайлівського та Камінноострівського.
1 липня 1836 року Тарас побував у Петергофі на щорічному святі на честь чергової річниці весілля Миколи І в 1817 році. Через майже двадцять років він розповів про цю небезпечну для себе пригоду в щоденнику: «Когда-то давно, в 1836 году, если не ошибаюсь, я до того был очарован рассказами об том волшебном празднике, что, не спросясь хозяина (я был тогда в ученьи у маляра, или так называемого комнатного живописца, некоего Ширяева, человека грубого и жестокого) и пренебрегая последствиями само¬
Розділ2. ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 31
вольной отлучки (я знал наверное, что он меня не отпустит), с куском чёрного хлеба, с полтиною меди в кармане и в тиковом халате, какой обыкновенно носят ученики-ремесленники, убежал с работы прямо в Петергоф на гулянье. Хорош, должно быть, я был тогда. Странно, однако ж, мне и вполовину не понравился тогда великолепный Самсон и прочие фонтаны и вообще праздник, против того, что мне об нем наговорили. Слишком ли сильно было воспламенено воображение рассказами, или я просто устал и был голоден. Последнее обстоятельство, кажется, вернее. Да ко всему этому я ещё увидел в толпе своего грозного хозяина с пышною своею хозяйкой. Это-то последнее обстоятельство вконец помрачило блеск и великолепие праздника. И я, не дождавшись иллюминации, возвратился вспять, совершенно не дивяся бывшему. Проделка эта сошла с рук благополучно. На другой день нашли меня спящим на чердаке, и никто и не подозревал о моей самовольной отлучке. Правду сказать, я и сам ее считал чем-то вроде сновидения». Запис яскраво відтворює соціальне становище і психологічний стан Тараса в учнях у Ширяева, не випадково, напевно, названого тут «человеком грубым и жестоким». Шевченко ходить у Петергоф (від Пітера 44 версти!) пішки, «с куском чёрного хлеба» в кишені, у брудному робочому одязі й до того боїться свого господаря, що, тільки-но побачивши його здалеку, втрачає будь-який інтерес до свята й тікає додому, на своє горище на Загородньому проспекті. Відбувалося це в день неробочий - день народження імператриці Олександри Федорівни - проте без дозволу Ширяева Тарас не мав права покинути місце роботи або своє горище.
За кілька днів Тарас познайомився з І. Сошенком, земляком та учнем Академії мистецтв. Двадцятивосьмилітній міщанин з Богуслава, містечка в тридцяти верстах від Кири- лівки, відіграв значну роль у звільненні Тараса з кріпосного рабства, от тільки перша зустріч їх була зовсім не такою, як хрестоматійно відома за повістю «Художник». Василь Боро- дін, один із авторів академічної біографії поета (1984), зробив цікаве відкриття. Виявилося, що для зворушливого епі¬
32
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
зоду повісті поет використовував схожу історію з дитинства свого близького приятеля Василя Штернберга. Ось вона в переказі Володимира Стасова: «Коли Штернбергу було років 13, він часто влітку блукав Петровським парком і замальовував, як умів, самоучкою, дерева, кущі, галявини, доріжки. Його раз зустрів там за таким заняттям живописець М. Лебедев, який і сам був тоді ще зовсім молодою людиною, всього років 20-ти, навчався в Академії мистецтв, у пейзажному класі у професора Воробйова, і писав на 2-у золоту медаль картину “Вид у Петровському парку”. Лебедев був людиною дуже щирою і палко любив своє мистецтво. Він відразу помітив обдарування цього хлопчика, став хвалити та заохочувати його, почав бачитися з ним, давати йому поради. <...>. Штернберг вступив до Академії вільноприходя- щим». Слід зауважити, що в тексті помилка: Петровський парк в Петербурзі було створено набагато пізніше, Михайло Лебедев і Віля Штернберг могли зустрітися в Павлівському парку, але ж і медальна картина Лебедева називається «Вид у Павлівському парку» (Російський музей).
Повість «Художник» на те і повість, щоб автор розробляв сюжет на свій розсуд. Однак і в автобіографії Шевченко, розповідаючи про знайомство з Сошенком, використовує варіант повісті: попри суворі заборони, «я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй, украшающих сие прямолинейное создание Петра. В один из таких сеансов познакомился я с художником Иваном Максимовичем Сошенком, с которым и до сих пор нахожусь в самых искренних братских отношениях. По совету Сошенка я начал пробовать акварелью портреты с натуры». Насправді ж, і акварельними портретами Шевченко зайнявся набагато раніше, і обставини їхнього знайомства були іншими. Ось що невдовзі після смерті поета розповідав сам Сошенко: «Коли я був у “гіпсових головах”, чи ні, здається, вже у “фігурах” (1835-1836), разом зі мною малював брат дружини Ширяева. Від нього я дізнався, що у його зятя в хлопчиках служить мій земляк Шевченко, про якого я ще чув дещо у Вільшані, перебуваючи у свого першого вчителя С. С. Прев-
Розділі ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 33
лоцького. Я наполегливо просив родича Ширяева, щоб він прислав до мене Тараса на квартиру. Дізнавшись про моє бажання познайомитися з земляком, Шевченко другого ж дня, у неділю, відшукав мою квартиру в 4-й лінії і з’явився в такому вигляді: на ньому був засмальцьований тиковий халат, сорочка і штани товстого домашнього полотна забруднені були фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Він був похмурий і сором’язливий. З першого ж дня нашого з ним знайомства я в ньому помітив сильне бажання вчитися живопису. Він почав бувати у мене на свята, тому що у звичайні дні мені було ніколи, та і його хазяїн не пускав. Під час таких відвідин Тарас уривками розповідав мені деякі епізоди зі свого минулого і майже завжди завершував свої розповіді наріканням на долю».
Можна було би згадати, що автобіографії письменників не настільки достовірні, як у неписьменників. Можна було би слідом за В. Бородіним пояснити появу в спогадах Шевченка вигаданого епізоду публіцистичним завданням «Листа до видавця “Народного чтения”». Однак явище насправді є складнішим. Звернімося до тексту повісті. Оповідач, а за ним легко вгадується Сошенко, зізнається, що не знає в Петербурзі пейзажу прекраснішого, ніж «вид с Троицкого моста на Выборгскую сторону перед появлением солнца». Одного разу, намилувавшись цією «нерукотворенною картиной», він «прошел в Летний сад отдохнуть». Показуючи себе витонченим естетом, оповідач продовжує: «Я всегда, когда мне приходилось бывать в Летнем саду, не останавливался ни в одной аллее, украшенной мраморными статуями: на меня эти статуи делали самое дурное впечатление, особенно уродливый Сатурн, пожирающий такое же, как и он сам, уродливое своё дитя. Я проходил всегда мимо этих неуклюжих богинь и богов и садился отдохнуть на берегу озера и любовался прекрасною гранитною вазою и величественною архитектурою Михайловского замка».
Отже, зразки мармурової скульптури, закуплені комісіонерами Петра І у відомих тоді в Італії скульпторів, оповідачеві здаються потворними. Натомість він милується кам’я-
34
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ною шліфованою вазою (порфіровою, а не гранітною), подарунком шведського короля, що з’явився в Літньому саду тільки через два-три роки після описуваних подій, у вересні 1839 року, і формами Михайлівського замку; щоправда, до Літнього саду звернений північний, найвишуканіший фасад цієї похмурої споруди. Читаємо далі. «Приближаясь к тому месту, где большую аллею пересекает поперечная аллея и где в кругу богинь и богов Сатурн пожирает своё дитя, я чуть было не наткнулся на живого человека в тиковом грязном халате, сидящего на ведре, как раз против Сатурна.
Я остановился. Мальчик (потому что это, действительно, был мальчик лет четырнадцати или пятнадцати) оглянулся и начал что-то прятать за пазуху. Я подошел к нему ближе и спросил, что он здесь делает.
- Я ничего не делаю, - отвечал он застенчиво. - Иду на работу, да по дороге в сад зашел. - И, немного помолчав, прибавил: - Я рисовал.
- Покажи, что ты рисовал. - И он вынул из-за пазухи четвертку серой писчей бумаги и робко подал мне. На четвертке был назначен довольно верно контур Сатурна.
Долго я держал рисунок в руках и любовался запачканным лицом автора. В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких, как у девочки.
- Ты часто ходишь сюда рисовать? - спросил я его.
- Каждое воскресенье, - отвечал он. - А если близко где работаем, то и в будни захожу.
- Ты учишься малярному мастерству?
- И живописному, - прибавил он.
- У кого же ты находишься в ученьи?
- У комнатного живописца Ширяева.
Я хотел расспросить его подробнее, но он взял в одну руку ведро с жёлтой краской, а в другую жёлтую же обтертую большую кисть и хотел идти.
- Куда ты торопишься?
- На работу. Я и то уж опоздал, хозяин придёт, так достанется мне.
Розділі ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 35
- Зайди ко мне в воскресенье поутру, и если есть у тебя какие-нибудь рисунки своей работы, то принеси мне показать.
- Хорошо, я приду; только где вы живете?
Я записал ему адрес на его же рисунке, и мы расстались».
Шевченко залишив чимало автопортретів, графічних і живописних. Перед нами його автопортрет словом, при цьому автор відтворює манеру поведінки і вигляд, що були притаманні йому підлітком. Водночас як прозаїк він створює образ головного героя повісті, готуючи читача до вигаданої розповіді про його трагічну долю. Вік («мальчик лет четырнадцати или пятнадцати») слід віднести до героя повісті, бо Шевченко познайомився з Сошенком в двадцять два роки. Сошенко згодом відзначав, що Тарас «був похмурий і сором’язливий», отже, сором’язливість була властива й автобіографічному прототипові. Але ось до кого віднести слова про «глаза, умные и кроткие, как у девочки»?
Цікавим є протиставлення художніх смаків оповідача і хлопчика. Оповідачеві здається особливо потворною статуя Сатурна роботи венеціанця Франческо Пенсо (або Ка- біянки), а хлопчик саме її змалював. Скульптура відповідає естетиці пізнього бароко, скульптор явно протестує проти дикості та жорстокості архаїчного світу, який прагне не допустити нових, гуманніших форм людського співжиття. Водночас Шевченко безсумнівно передає оповідачеві власні враження від виду на Неву з Академічної набережної: «Особенно мне нравилось это место, когда Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцевского музея, угол сената и красные занавеси в доме графини Лаваль». Ці «красные занавеси» (а зимовими ночами вони до того ж і «как огонь горели») є однією з ретельно підібраних деталей, серед них і «ведро с жёлтой краской», на ньому хлопчик спершу сидить, потім бере його в руку, і його брудний робочий одяг, і «запачканное лицо», і лагідні, немов у дівчинки, очі, і зневажливе ставлення учня Академії до малюнка хлопчика: «Я записал ему адрес на его же рисунке...».
36
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Складається враження, що вигаданий епізод повісті, написаний до того ж дуже вдало, так сподобався самому поетові, що заступив у його свідомості реальні обставини знайомства з Сошенком. Але ось що дивно: після спілкування 1859 року зі старим приятелем у Києві і сам Сошенко повторив отцю Петрові Лебединцеву версію повісті: «Влітку, в один із місячних петербурзьких вечорів прогулюючись у Літньому саду, Сошенко помітив, що якийсь хлопчик-обід- ранець у затрапезному пістрявому халаті, босий і без шапки, копіює олівцем одну із статуй, що прикрашають алеї саду. Помітивши південний тип фізіономії, Сошенко поцікавився поглянути на його роботу. Зайшовши ззаду, він побачив, що малюнок зовсім непоганий; тоді, вдаривши юного художника по плечу, Сошенко запитав: “Звідкіль, земляче?” - “З Вільшаної”, - відповів халатник. “Як - з Вільшаної? Я сам з Вільшаної”, - сказав Сошенко і, зацікавившись земляком, дізнався, що цей халатник - Тарас Шевченко, кріпак Павла Енгельгардта, законтрактований Ширяеву в найми для фарбування даху та парканів. До цього випадку він про Тараса ні від кого не чув».
Увага мемуаристів до знайомства Тараса із Сошенком, хай би як вони цю першу зустріч уявляли собі, є обґрунтованою: адже саме Сошенко реально занепокоївся долею талановитого кріпака й започаткував процес його звільнення. Місце ж цього знайомства, Літній сад, з’явилося в повісті «Художник» також не випадково. Найімовірніше, Шевченко справді під час перебування учнем у Ширяева білими ночами змальовував силуети скульптур, але важливо, що він засвідчив: «О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду, в светлые, безлунные ночи». Очевидно, захоплення поетичного натхнення, вперше пережиті там, і спонукали Шевченка вигадати чудову картину першої зустрічі з Сошенком серед білої ночі в столичному парку біля статуї.
А в житті Сошенко міг наразі тільки співчувати землякові, пізніше він говорив: «Та й чим міг підсобити його горю я, бідний трудівник-маляр, який працював безперервно зара-
Розділ 2. ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 37 ди шматка насущного хліба, без зв’язків, без протекції, без грошей?». Однак Сошенко допоміг талановитому землякові вже тим, що ввів його у два кола своїх знайомих, перше з них об’єднувало учнів Академії мистецтв, друге - українських інтелігентів, що тягнулися один до одного в північній столиці. Сполучною ланкою між цими дружніми гуртами був учень Академії Аполлон Мокрицький, син поштмейстера в Пирятині. Сошенко познайомився з ним ще до зустрічі з Тарасом, тепер він відвідував А. Мокрицького разом зі своїм протеже. Мокрицький вів щоденник, і часом згадки в ньому про Шевченка видаються досить байдужими: «Чай пив з парубками Сошенком і Шевченком у трактирі»; «Прийшов Шевченко, потім Петровський. Спасибі, зайняли мене до другої годин». Однак факти свідчать, що вже тоді Мокрицький розгледів особистісну та творчу значущість молодшого «парубка».
Артистичний Аполлон Мокрицький, який від Олексія Венеціанова отримав влучне прізвисько «Бельведерський», був палким шанувальником Шиллера. Він навчався в Ніжинському ліцеї в ті ж роки, що й Микола Гоголь, Євген Гребінка та Нестор Кукольник. Багато хто з його однокаш- ників-ніжинців подалися робити кар’єру до північної столиці. Вони не бажали втрачати один одного, зустрічалися на квартирі то в Гоголя, то в Гребінки, то в Кукольника. Зрозуміло, що в гостях у літераторів і літературні теми в їхніх розмовах домінували, але Тарас не встиг взяти участь у такому дружньому спілкуванні з великим Гоголем, тому що той на час знайомства «парубка» з Мокрицьким уже поїхав за кордон. Зате Мокрицький познайомив його з Є. Гребінкою. Сошенко згадував: «У цей час я був добре знайомий з відомим малоросійським письменником Є. Гребінкою. З ним-то я перш за все порадився, яким чином допомогти нашому землякові. Гребінка прийняв близько до серця мою пропозицію, став часто запрошувати Тараса до себе, давав йому для читання книжки, повідомляв різні відомості тощо». Цікаво, що Сошенко називає нового покровителя Тараса «відомим малоросійським письменником». Проте, якщо під час зна-
38
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
йомства з Шевченком Гребінка писав українською мовою, то в наступні роки він, хоч і розробляв українські теми, але в російськомовних творах.
Сошенко повідомляє, що Гребінка давав Тарасу «для читання книжки», і є підстави твердити, що не тільки друковані. Адже після кількох наслідувальних спроб скомпонувати багатофігурні малюнки на історичні теми («Смерть Лукре- ції», «Смерть Олега, князя древлянського» тощо), Шевченко цілком самостійно розміщує персонажів в аркуші «Смерть Богдана Хмельницького» (1836-1837), при цьому, як зазначає В. Бородін, «з усіх нечисленних у той час історичних джерел малюнок найбільш близький до опису смерті Богдана Хмельницького в тоді ще не друкованій “Історії Русів”». Можна здогадатися, що саме Гребінка - або один із його ніжинських однокашників - забезпечив Шевченка цим рукописом для прочитання.
Слід погодитися з автором наукової біографії 1984 року й у тому, що в той час, коли Сошенко та Мокрицький прагнули розвинути насамперед талант Шевченка як художника, «Гребінка ж почав дбати про загальний його розвиток, стимулювати й спрямовувати його читання й самоосвіту. Він перший помітив і підтримав непідробне поетичне обдаровання Шевченка, став першим його літературним натхненником і вчителем <...>. Важко сказати, які твори нової української літератури знав - і чи знав - Шевченко до знайомства з Гребінкою та його гуртком. Та якщо навіть припустити, що до того часу він уже міг читати “Енеїду” І. Котляревського з якогось друкованого примірника чи з рукописного списку, то з іншими творами своєї рідної літератури, розсіяними по періодичних виданнях, знайомий, безумовно, не був. Навряд чи була йому тоді відома й діяльність перших збирачів українського фольклору...». Адже жодної української бібліографії тоді ще не було, не було в Петербурзі й загальнодоступної бібліотеки, куди міг би звернутися кріпак та учень Ширяева, і Тарасові просто пощастило, коли ентузіаст української культури пирятинець Гребінка відкрив перед ним своє особисте зібрання книжок.
Розділі ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 39
Шевченко згадував про перші літературні спроби: «Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнию в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне. Из первых, слабых моих опытов, написанных в Летнем саду, напечатана только одна баллада “Причинна”». Варто наголосити, що на селекцію своїх перших поетичних спроб Шевченко виявився здатним уже в молоді роки. Він не знав авторського засліплення уявною досконалістю свого віршованого опусу, властивого навіть молодому Гоголю. У загальновідомій історії з друкуванням та знищенням накладу його поеми «Ганц Кюхельгартен», написаної ще в Ніжині, зазвичай звертають увагу на сам факт «скасування» автором публікації, але ж важливо, що надруковано було ідилію вже після того, як Гоголь встиг зорієнтуватися в Петербурзі...
А Шевченко недарма згадує про свій смак. Виховане вітчизняної усною традицією, його естетичне чуття безпомилково відібрало для публікації в альманаху Гребінки «Ластівка» (1841) баладу, яка використовує образи народної демонології та жанрові структурні прикмети фольклорної балади. Вважаю, що вже тоді під впливом Гребінки Шевченко замислювався про місце, яке зможе посісти в літературі імперської Росії.
Так чи інакше, але він, залишаючись ще кріпаком, уже зав’язав стосунки з мистецькою молоддю Петербурга, почав освоюватися у двох її центрах, в Академії мистецтв і в товариському українському гуртку літераторів. А покровителі талановитого кріпака почали замислюватися над тим, як прискорити його звільнення. Навесні 1837 року їхня діяльність, залишаючись прихованою, активізувалася. Мокриць- кий і Гребінка були земляками конференц-секретаря Академії мистецтв - уже згаданого В. Григоровича, їхні батьки в Пирятині товаришували. Григорович дозволив Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочення ху¬
40
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
дожників, де той, зокрема, міг вивчити скелет людини. Шевченко ще до звільнення двічі отримував від Товариства грошову допомогу: першу «на ліки», другу - «на художні посібники». Сучасники вважали, що у звільненні поета значною була роль віце-президента Академії мистецтв графа Федора Толстого. Його дочка Катерина Юнге писала про це: «Може бути, батько і був учасником у цій справі, бо він був гарячий ненависник кріпацтва, жваво співчував починанням молодого поета та художника і був дружний з Жуковським, але я нічого про це не знаю; батько мій був людиною дуже скромною і взагалі мало говорив про себе». Варто нагадати, що ця дочка графа Ф. Толстого народилася тільки 1843 року.
Однак саме Мокрицький, як про те свідчать записи його щоденника, робить перший рішучий крок на шляху звільнення Шевченка, переводить цю справу на практичні рейки. 18 березня 1837 року він записує в щоденнику, що застав у Брюллова Венеціанова і брата господаря, Федора. Незабаром з’явився Андрій Краєвський і почав читати вірші Пушкіна. «Коли всі пішли, я залишився один, говорив Брюллову щодо Шевченка, намагався спонукати його на добру справу, і, здається, це буде єдиний засіб - через Брюллова позбавити його важких, ненависних ланцюгів рабства. І ти ба! Людина з талантом страждає в неволі з примхи брутального пана!». За два тижні, 31 березня, він робить запис, який свідчить про те, що Брюллов зацікавився долею Шевченка: «Увечері пішов я до Брюллова з листом від Михайлова. Він послав мене за Василем Івановичем (Григоровичем. - С. Р), і коли той прийшов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав їм його вірш, яким Брюллов був надзвичайно задоволений, і, зрозумівши таким чином думки і почуття молодої людини, зважився витягти його з податного стану...». Зазначмо, що Брюллов вирішує допомогти Шевченку, познайомившись із його поетичним текстом, а не з малюнком, наприклад. Тема вірша, як якогось ключа до свободи для Шевченка, звучить і в оповіданні Сошенка про знайомство його підопічного з Василем Жуковським: «Бажаючи ближче познайомитися з напрямом його талан¬
Розділі ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛЬ ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 41
ту, Жуковський дав йому одного разу тему: описати життя художника. Невідомо, наскільки Тарас задовольнив допитливість нашого знаменитого романтика, відомо тільки те, що з цього саме часу Жуковський почав сильно клопотати про викуп кріпосного автора». Отже, такі митці, як Брюллов і Жуковський, від самого початку побачили в Шевченкові творця з двома талантами, поета й художника. Цікаво, що Іван Панаєв, згадуючи про Шевченка тієї пори, ані слова не говорить про нього як про художника: «Я вперше побачив Шевченка двадцять чотири роки тому (в 1837 році) на вечорі у Гребінки. У той час ішлося про викуп поета. Про це клопоталися Жуковський і Михайло Юр’єв.[ич] Вієльгорський. Шевченкові було 23 роки, життя вирувало в ньому, думка про близьку свободу та надія на краще майбутнє оживляла його. Він написав вже кілька віршів... але ці вірші, здається, не увійшли до його “Кобзаря”».
Тим часом Мокрицький продовжує: Брюллов «для цього велів мені завтра ж вирушити до Жуковського і просити його приїхати до нього. Не знаю, чи то здійснять вони гаряче прийняте співчуття». Наступного дня, 1 вересня, Мокрицький записує: «Вранці, після чаю, пішов я до Жуковського і передав йому запрошення Брюллова. Замість завтра я запросив його сьогодні на третю годину. Дісталося ж мені від Брюллова!». Невдоволення «ментора в червоних штанях» пояснювалося, мабуть, ось чим: Брюллов знав, що того ж дня Жуковський приїхати не зможе, позаяк він, вихователь цесаревича Олександра, буде зайнятий підготовкою доповіді Миколі І, призначеною на дев’яту годину ранку наступного дня. Однак і шляхетна нетерплячість Мокрицького також зрозуміла! Наступного дня після обіду Жуковський, відбувши належне у палаці, приїхав до Брюллова, і той, як записав Мокрицький, викликав учня до себе. У Брюллова «був Жуковський, він хотів знати подробиці. Слава богу, справа наша, здається, набере доброго ходу. Брюллов почав сьогодні портрет Жуковського, і дуже схожий».
Отже, метри вирішили, що Жуковський позуватиме Брюллову для портрета, портрет розіграють у лотерею, а
42
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
гроші від неї підуть на викуп Шевченка. Чи можна в тому вірити тексту повісті «Художник», невідомо, однак тут оповідач, а за ним, нагадаємо, ховається Сошенко, розповідає, ніби Брюллов, вже накидавши план викупу і почавши його здійснювати, раптом вирішив спробувати умовити П. Ен- гельгардта просто відпустити на волю свого обдарованого кріпака. Після того, як Шевченко вперше побував удома у Брюллова, «встретился я с Карлом Павловичем, и он спросил у меня адрес, имя и фамилию его господина. Я сообщил ему. Он взял извозчика и уехал, сказавши мне:
- Вечером зайдите!
Ввечеру я зашел.
- Это самая крупная свинья в торжевских туфлях! - этими словами встретил меня Карл Павлович.
- В чем дело? - спросил я его, догадавшись, о ком идет речь.
- Дело в том, что вы завтра сходите к этой амфибии, чтобы он назначил цену вашему ученику.
Карл Великий был не в духе. Долго он молча ходил по комнате, наконец плюнул и проговорил:
- Вандализм!».
Брюллову не працюється, не підняли настрій ні прогулянка, ні вечеря із Сошенком у ресторатора Делі. Оповідач так коментує ситуацію: «Я видел немало на своем веку разного разбора русских помещиков: и богатых, и средней руки, и хуторян. Видел даже таких, которые постоянно живут во Франции и в Англии и с восторгом говорят о благосостоянии тамошних фермеров и мужичков, а у себя дома последнюю овцу у мужика грабят. Видел я много оригиналов в этом роде. Но такого оригинала, русского человека, который бы грубо принял у себя в доме К. Брюллова, не видал».
Оповідач вирішує, що для справи буде корисніше, якщо не він піде до «свиньи в торжевских туфлях», а старий Ве- неціанов: «Он практик в подобных делах, ему, верно, не раз и не два приходилось иметь стычки с этими оригиналами, стычки, из которых он выходил с честью». Вислухавши прохання, Венеціанов запитав адресу «амфибии», залишив
РОЗДІЛІ ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 43
роботу, «взял извозчика и уехал». Після візиту до П. Енгель- гардта уславлений художник заїхав до оповідача, заставши там їхнього протеже. У повісті Венеціанов починає свою розповідь із заперечення особливої оригінальності або особливого самодурства кріпосника:
«- Ничего не бывало! Помещик как помещик! Правда, он меня с час продержал в передней. Ну, да это уж у них обычай такой. Что делать, обычай - тот же закон. Принял меня у себя в кабинете. <...>. Сначала я повел речь о просвещении вообще и о филантропии в особенности. Он молча долго меня слушал со вниманием и наконец прервал: “Да вы скажите прямо, просто, чего вы хотите от меня с вашим Брюлловым? Одолжил он меня вчера. Это настоящий американский дикарь!” И он громко захохотал. Я было сконфузился, но вскоре оправился и хладнокровно, просто объяснил ему дело. “Вот так бы давно сказали, а то филантропия! Какая тут филантропия! Деньги, и больше ничего! - прибавил он самодовольно. - Так вы хотите знать решительную цену? Так ли я вас понял?” Я ответил: “Действительно так”. - “Так вот же вам моя решительная цена: 2500 рублей! Согласны?” - “Согласен”, - отвечал я. “Он человек ремесленный, - продолжал он, - при доме необходимый...” И ещё что-то хотел он говорить. Но я поклонился и вышел».
Отже, ціну за викуп призначено, Брюллов продовжує роботу над портретом - і змушений перервати її, тому що Жуковський вирушив із вихованцем своїм, цесаревичем Олександром у тривалу подорож Росією. Справа гальмувалася. Шевченкові залишалося тільки мріяти про швидке звільнення.
Є глуха звістка, що тривалі відстрочки занурили Тараса в депресію. Він нібито не приховував, що почав подумувати про самогубство, й лише лист Жуковського відвернув його від цього наміру. Схоже, намір Тараса був доволі серйозним. Ось назви його малюнків на історичні теми, зроблених у 1836-1837 роках: «Смерть Олега, князя Древлянського», «Смерть Сократа», «Смерть Лукреції», «Смерть Віргінії», «Смерть Богдана Хмельницького». Читач уже, безсумнівно,
44
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
помітив дивну одноманітність тематики. Що стоїть за такою наполегливою і навіть винятковою пристрастю до зображення смерті настільки різних персонажів? Зрозуміло, що це юнацький потяг до Танатосу, і юний художник проговорюється про нього досить красномовно. На цих малюнках історичні діячі вмирають замість нього, Тараса, а він продовжує жити в бідності та бруді, під психологічним тиском свого безправного статусу.
До того ж наостанок перебування в кріпацтві доля нагадала романтичному юнакові про огидну реальність його соціального стану. Ось як розповідає цю брудну історію Сошенко: «в одні з канікул я був запрошений Прехтелем, управителем будинку Шевченкового пана, з яким я познайомився ще у Вільшані, перебратися до нього на Мохову вулицю. Панство переїхало на дачу. Тарас відвідував мене і тут. Відвідування ці вельми не сподобалися Прехтелеві. Він зненавидів Тараса за його вільні промови та ліберальні бесіди з дворовими людьми, які й самі почали сваволити, ухилятися від роботи і заявляти перед дворецьким про свої людські права. Оскаженілий Прехтель зважився провчити ліберала-кріпака. І ось із суботи на неділю візникові наказано було приготувати на стайні все, що потрібно. На другий день, тільки-но приятель мій з’явився на панському дворі, його заарештували. Я бачу, що лях жартувати не любить, прийняв на себе роль захисника. Але як я не просив цього варвара, ніщо не допомогло. На щастя, в цей час я писав портрет дружини його. (Прехтель недавно одружився). Я до неї. Ледве-ледве вона могла вблагати свого розгніваного чоловіка, який до того розходився, що з ним стався нервовий припадок. Не наситивши своєї помсти, він навіть зліг. Цей казус коштував мені чимало. Я падав до ніг, сцискав ратиці та інші шляхетські штуки викидав. Але як би там не було, а Тараса було врятовано. Йому заборонено було бачитися із дворовими під загрозою жорстокого покарання».
Як бачимо, ще не звільнившись, але тільки посмакувавши перший ковток свободи, Тарас починає просвіщати таких же кріпаків, як і він, стосовно їхніх «людських прав». Та¬
Розділі ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 45
ким пропагандистом ліберальних, вільнодумних ідей Шевченко залишиться до кінця днів своїх. Заводячи «ліберальні бесіди» з дворовими, Тарас не очікував, що хтось донесе про них управителеві, і, мабуть, сподівався, що перебуває під юрисдикцією Ширяева, а контракт із ним Енгельгардта забороняв майстру піддавати учня тілесним покаранням. Темне місце «сцискав ратиці» допускає принаймні два тлумачення: благаючи Прехтеля, Сошенко молитовно складав долоні, чи, може, потискав руки (бо слово «гасісе», окрім прямого значення, що збігається з українським відповідником, є й панібратським означенням кисті руки). Порятунок від покарання відбувається за допомогою жінки - і це передвістя тієї доленосної ролі, яку жінки ще не раз зіграють у житті Шевченка!
Є в цій історії й цікавий національний аспект. О. Ко- ниський звернув увагу, що в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» діє власник хуторка Прехтель, колишній військовий лікар, персонаж цілком симпатичний. Біограф зауважує: «Не можна запевне сказати, чи се той самий Прехтель, що хотів висікти Тараса, чи, може, й не він. Ледві чи він: мені здається, що коли оповідання Сошенка про Прехтеля факт певний, то вже саме лишень наймення не могло не бути Тарасові таким осоружним, що він не надав би його одному з симпатичних людей свого оповідання... Хай і як добре було серце Тарасове, а проте таких вчинків, яких загадав був Прехтель заподіяти над ним, не забуває ніколи і найдобріше, найнезлобивіше серце людське». З одного боку, Шевченко-прозаїк міг просто, без хворобливих екскурсів до подій молодості, використати згадане німецьке прізвище як придатне для персонажа-німця. З іншого боку, кривдник Тарасів був такий же польський німець, як і його власник П. Енгельгардт, а в Шевченка не спостерігалося антипатії до німців. Доречно згадати, що за наказом П. Енгельгардта, на відміну від Прехтеля, Шевченка реально сікли на стайні, але зустрівшись у Петербурзі після заслання з його сином, «весьма приличным юношей, с В. П. Энгельгардтом», поет записав у щоденнику: «Многое и многое пошевелилось
46
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
в душе моей при встрече с сыном моего бывшего помещика. Забвение прошедшему. Мир и любовь настоящему» (під 14 квітня 1858 року). При цьому Шевченко виявився настільки незлобивим, що після знайомства двічі відвідував В. Енгельгардта, щоб у нього поснідати, але першого разу не застав господаря вдома, а другого разу той був у ванні.
І, звичайно ж, немає жодних підстав ставити розповідь Сошенка під сумнів. Він не спромігся би таке придумати - як і не мав причин замовчувати це неподобство. Ледь не здійснене покарання Тараса різками мало спонукати покровителів талановитого кріпака замислитися над тим, як прискорити його звільнення. І вони завершили свою шляхетну справу.
Хоча Брюллов по-справжньому дописав портрет Жуковського тільки 1844 року, на квітень 1838 року полотно було в досить закінченому стані, щоб можна було розіграти його в лотерею. Зважаючи на все, лотерея відбулася 23 квітня 1838 року або на день пізніше в Анічковому палаці, куди сім’я Миколи І переселилася через ремонт в Зимовому після пожежі.
Чому Жуковський взявся влаштувати рятівну для кріпосного таланту лотерею саме в царській родині? Син тур- кені-полонянки та російського офіцера, він був тоді вихователем спадкоємця престолу й користувався довірою Миколи І, а дружину його колись навчав російської мови й намагався прилучити до російської культури. Царська сім’я була найбагатшою в імперії. А головне, збираючи гроші для викупу серед її членів, покровителі Шевченка могли бути впевнені, що «амфибия», його господар, не посміє вчинити в останній момент якоїсь підлості, а він міг підняти раптом ціну або взагалі відмовитися від угоди.
Лотереї були одною зі звичних розваг рідні та наближених Миколи І. Влаштовувалися вони інакше, ніж сучасні. Зі столичних крамниць привозилися коштовні розкішні речі, розставлялися й розкладалися в залі на столах. Під кожен лот підсовувалася сорочкою вгору гральна карта. Після чаю в залі розташовувалися члени царської сім’ї та наближені.
Розділі ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛІ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 47
Сам цар або хто-небудь інший, ним призначений, брав у руки другу колоду карт і запитував:
- Пані та панове, хто бажає купити сімку треф?
Починалося щось на зразок аукціону. А коли всі карти виявлялися проданими, оголошувалося, якій речі відповідала та чи інша карта, й учасники лотереї отримували свої виграші. Головна інтрига, як бачимо, полягала не в тому, що той, хто купив карту, платив за виграний лот більшу чи меншу ціну, а в несподіванці самого виграшу, адже до самого «моменту істини» учасник лотереї не знав, який лот йому дістався.
Для збору грошей на викуп Шевченка ця схема не надавалася. Нову розробили Жуковський і гофмейстер Михайло Вієльгорський, музикант і композитор, а всі технічні питання, зокрема, й оплата квитків для членів імператорської сім’ї лягли на тендітні плечі гофмейстерини графині Юлії Барановой жінки енергійної та завжди готової на добру справу.
Портрет Жуковського був виставлений на мольберті у глибині залу, четвірка бубон захована під ним. Сам Жуковський вийшов на середину залу, вклонився, підняв вгору цю ж карту з іншої колоди і запитав:
- Пані та панове, хто бажає купити четвірку бубон?
Першою зголосилася імператриця Олександра Федорівна, запропонувавши чотириста рублів. Очевидно, вона вважала, що, коли її чоловік вирішив дозволити Жуковському організувати цю не дуже цікаву лотерею, їй слід підтримати починання. Негайно ж до неї підпливла паркетом гоф- мейстерина Баранова і вручила квитки на цю суму. Потім велика княгиня Марія Миколаївна розщедрилася на триста рублів, за порадою або після умовлянь її виховательки Барановой Не міг осоромитися, не спробувавши виграти портрет улюбленого наставника, і спадкоємець трону Олександр Миколайович. Він отримав квитків теж на триста рублів. Більше ніхто зіграти не захотів. Тоді Жуковський перетасував четвірку бубон з двома іншими картами і запропонував імператриці вибрати карту. їй відразу ж дісталася четвірка бубон.
48
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Портрет виграла імператриця, але збір грошей у палаці затягувався, Жуковському доводилося затримувати свій від’їзд за кордон, і він поквапив Ю. Баранову жартівливим посланням, де, видаючи себе за якогось Матвія, вибудував сміховий сюжет, ілюстрований шаржами. Перший малюнок зображував, ніби дитячою рукою, чоловічка, а над ним із хмар визирала жіноча голова на довгій шиї. Супроводжувався він таким підписом: «Це п. Шевченко. Він каже про себе: хотілося б мені написати картину, а пан велить мести світлицю. У нього в одній руці пензель, а в інший помело, і він у великій скруті.
Над ним у хмарах Юлія Федорівна».
Підпис під передостаннім малюнком: «Юлія Федорівна зійшла зі хмар, у них залишилося одне тільки сяйво. В її руках мішок із грошима (2500 рублів)...». Зліва від Барановой простягає до неї руки Жуковський, праворуч - Шевченко, «він виріс від радості і грає на скрипці качучу». Ми бачимо, що Жуковський все ще сподівається отримати від царської сім’ї всю суму для викупу. Це, здається, єдиний текст, де Шевченко тримає в руках скрипку. От спроби зробити його власником бандури належать уже до XX століття. Однак жарт Жуковського свідчить і про те, що він уважно придивлявся до Тараса й розумів його глибоку артистичність. Цікаво, що Жуковський жартує над малим зростом підопічного (1 метр 44 сантиметри), а заодно і над загальним захопленням петербуржців качучею. У повісті «Художник» читаємо: «В заключение своего триумфа Тальони протанцовала качучу (в балете “Хитана”). В тот же вечер разлетелася качуча по всей нашей Пальмире. А на другой день она уже владычествовала и в палатах аристократа, и в скромном уголке коломенского чиновника. Везде качуча: и дома, и на улице, и за рабочим столом, и в трактире, и... за обедом, и за ужином - словом, всегда и везде качуча». На останньому шаржі «обидва перекидаються від радості, а Юлія Федорівна благословляє їх із хмар». Мемуаристи дружно запевняють, що за всіх своїх чудових людських якостей Ю. Баранова була недостатньо розумною, проте Жуковський явно розраховував на її почуття гумору...
Розділ 2. ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛЬ ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 49
Насправді з палацу вдалося отримати лише тисячу рублів, тож довелося організаторам замовляти копію портрета художнику Миколі Викову й уже цю копію розігрувати знову, серед своїх і без розголосу. Напевне, благодійники Шевченка заклали у викуп свої гроші, бо його відпускна, підписана П. Енгельгардтом і свідками В. Жуковським, К. Брюл- ловим і М. Вієльгорським, датована 22 квітня. Павло Зайцев вишукано називає цих свідків «обранцями трьох муз, що простягнули одна одній руки, щоб випустити на волю мист- ця-самородка, сина вільних, співучих степів».
Чи так чи інакше, але 25 квітня Мокрицький записав у щоденнику: «Десь о другій прийшов я до Брюллова, застав його в робочій кімнаті з “Пертською красунею” (В. Скотта. - С. Р.). Підсів я до нього з цигаркою, він читав, а я слухав. Скоро прийшов Жуковський з Вієльгорським. Прийшов Шевченко, і Василь Андрійович вручив йому папір, що містить у собі його свободу і забезпечення прав громадянства. Приємно було бачити цю сцену». Товаришу Шевченка було «приємно», а для самого Тараса це був найщасливіший день у його житті! Через багато років Сошенко розповідав Чалому, що того дня повіяло весною і він відчинив вікно у своїй підвальній кімнаті, «яке було якраз врівень з тротуаром. Раптом до кімнати моєї через вікно заскакує Тарас, перекидає мого євангеліста (Сошенко виконував замовлення написати чотирьох євангелістів. - С. Р), трохи і мене не збив з ніг, кидається мені на шию і кричить: “Воля! Воля!” Зрозумівши, в чому справа, я вже із свого боку став душити його в обіймах і цілувати. Сцена ця скінчилася тим, що обидва ми розплакалися, як діти». Насправді Тарас тоді лежав у лікарні, а про звільнення своє дізнався від Ширяева, який почув від Енгельгардта про скасування контракту і був цим, звісно, незадоволений.
Цікава деталь. Тижня не минуло після отримання Тарасом відпускної, як із ним трапилася знаменна історія, зафіксована в щоденнику Мокрицького 28 квітня. Той писав свою копію портрета Жуковського у Брюллова в академічній майстерні, коли прибіг художник Дмитро Путята і попередив, що спадкоємець престолу в Академії та, можливо, зайде
50
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
до Брюллова. Брюллов одразу ж випарувався, оголосивши себе хворим і піднявшись на антресолі. І справді, цесаревич уже за півгодини з явився в майстерні. Приймали його Мокрицький із Шевченком. Спадкоємець запитав у Мокриць- кого, де сам Брюллов, оглянув незакінчену картину (це була «Облога Пскова») і про неї «відгукувався з похвалою. Розглянувши все з більшою увагою, запитав, чи можна пройти в інші кімнати. Пішли, побачив він портрет Жуковського і був ним надзвичайно задоволений». Нагадаємо, що на лотереї в Анічкову палаці Олександр Миколайович витратив триста рублів, він, мабуть, тому й відвідав Брюллова, що цікавився розіграним артефактом. «Ідучи, велів показати портрет сестер. Портретами імператриці і Олександри Миколаївни був дуже задоволений, про інших же відгукувався не з похвалою, зауваживши якусь гримасу. <...> Ідучи, він доручив мені сказати, що шкодує дуже, що не бачився з Брюлловим».
Що ж, майбутній Олександр II під час цього імпровізованого відвідування майстерні Брюллова показав себе молодиком вихованим і ввічливим. Розмовляючи з учнями великого художника, просить дозволу пройти в інші кімнати. Чи не все підряд хвалить, але критикує деталі, що йому не сподобалися, групового кінного портрета матері та сестер. Зрозуміло, все, що він говорив, призначалося господареві майстерні, проте ні з чого не видно, що спадкоємець не виявив поваги до його учнів. Доля одного з них, Шевченка, була кілька днів перед тим на слуху в царській сім’ї.
Здається, що перед Тарасом відкривалася кар’єра придворного художника, така, яку зробив пізніше військовий поселенець Олексій Чернишов, протеже Василя Перовсько- го, особистого друга Миколи І. Але от Брюллов не захотів зустрітися зі спадкоємцем трону і навіть його учень Мокрицький дозволив собі в щоденнику іронічно прокоментувати критичні зауваження високого гостя: «а того не знає його високість, що вони (великі княгині. - С. Р.) сидять для сеансу так погано, що з художниками можуть судоми зробитися». Ця художницька фронда припала, мабуть, до душі волелюбному Тарасові.
Розділ2. ПІДМАЙСТЕР МАЛЯРСЬКОЇ АРТІЛЬ ЯКИЙ МРІЄ ПРО СВОБОДУ... 51
Читач має звикнути до того, що обов’язково знайдеться міфічний чи щонайменше домислений варіант інтерпретації реальної події в житті Шевченка. Так і тут, в історії звільнення з кріпацького стану. Добрий знайомий Тараса Петро Мартос, член ніжинського гуртка в Петербурзі, бажаючи виправити «неправильності» в біографічній статті Чалого, якнайсерйозніше заявляв 1863 року: «Справа про викуп Шевченка почалася зовсім не так, як розповідає п. Сава Ч. (М. Чалий. - С. Р) і сам Шевченко, який умовчує про справжній факт. Це було ось як». Нібито наприкінці 1837 або на початку 1838 року якийсь генерал замовив Тарасові свій олійний портрет. Генерал був вельми непривабливим, а Тарас зумів зробити портрет дуже схожим. Чи то генералові ціна здалася зависокою (а був він надзвичайно багатим і водночас дуже скупим), чи то не захотів він платити за правдиве зображення, але він анулював замовлення і залишив портрет у художника. Шевченкові розуму не позичати, він замазав генеральські еполети та ордени, мундир перетворив на чумарку, на шию навісив рушник, додав приладдя для гоління і продав портрет у перукарню як вивіску. Генерал побачив вивіску, упізнав на ній себе й розгнівався. Він розшукав хазяїна портретиста (Енгельгардт перебував тоді в Петербурзі) і почав його умовляти, щоб продав Шевченка йому. Тарас дізнався про це і, з жахом уявивши, яка доля на нього чекає, прибіг до Брюллова, благаючи про порятунок. Брюллов сповістив про небезпеку, що чигала на його учня-кріпака, Жуковського, а той - імператрицю Олександру Федорівну. Енгельгардтові, який весь цей час торгувався з генералом, дали знати, щоб він зупинив продаж.
Ця розповідь була популярною ще за життя Шевченка, і Костомаров згадував, що якось він «запитав у нього, чи правдивий це про нього анекдот, ніби якийсь вельможний пан найняв його намалювати свій портрет» тощо. Костомаров свідчить: «Шевченко оголосив мені, що з ним нічого і подібного не траплялося і що це переказ чи вигадка стара, стоптана, вже давно поширена серед публіки і кимось пристосована до нього, Шевченка, абсолютно довільно». Тим
52
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
часом таке про Шевченка розповідали художник Лев Жемчужников і княжна Варвара Рєпніна.
А що це справді був популярний анекдот, де фігурували й інші художники, доводить свідчення О. Кониського: «Яка се справді давня і повсюдна вигадка, так досить сказати, що в тій чи в іншій формі я чув її про кого-будь з місцевих малярів - і в Полтаві, і в Катеринославі, і в Херсоні, і в Чернігові, навіть в Воронежі і в Вологді. Нарешті, ще як був я дитиною і ходив р. 1845 вчитися в повітову школу в Ніжині, де той самий Іван Максимович Сошенко був учителем “чистописания и рисования”, так між школярами чув я той самий анекдот про Сошенка, тільки що дітвора самий вчинок переносила з Петербурга до Києва».
Що ж, коли вже навіть про безталанного Сошенка таке розповідали...
РОЗДІЛ з
Старанний учень Академії мистецтв, улюбленець К. Брюллова: Петербург
Тарас отримав відпускну в досить зрілому віці, у двадцять чотири роки. І треба сказати, що він дуже розумно й обдумано розпорядився отриманою свободою. Негайно ж розірвав за фактом контракт свого колишнього пана із Ши- ряєвим, і тому, позбавленому свого «першого рисувальника», довелося відмовитися від кількох вигідних замовлень. А Шевченко, отримавши 20 травня із Санкт-Петербурзь- кої палати цивільного суду свою відпускну вже завіреною, З червня оселився на своїй першій, особисто для себе знятій квартирі в С’єздовській лінії Васильєвського острова, у будинку М. Шилової. Він тепер не лише відвідував рисувальні класи Академії мистецтв, а й брав участь у щомісячних конкурсах, званих тут «рисувальними щомісячними іспитами». У першому з них, який відбувся 23 червня, отримав доволі низьку оцінку, коли його малюнок зайняв 13-е місце, але вже за кілька місяців, 4 жовтня, завоював перше місце. Цікаво, що Тараса, який пропустив перші три рисувальних класи - оригінальних голів, оригінальних фігур та гіпсових голів, було прийнято відразу до класу гіпсових фігур, де навчався тоді Сошенко - ще один аргумент на користь беле- тристичності сюжету повісті «Художник».
53
54
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Якщо Сошенко показав себе в Академії мистецтв художником середніх здібностей, то Тарас як особистість і його малюнки сподобалися превеликому тоді авторитетові в галузі образотворчого мистецтва Карлу Брюллову, і той зробив його своїм учнем. Ми пам’ятаємо, що ще в кінці квітня 1838 року Брюллов довірив Мокрицькому й Шевченкові прийняти замість себе в майстерні великого князя Олександра Павловича. Згодом Тарас, хоч і знімає собі квартиру, але перебуває разом із метром дуже багато часу, читає йому, допомагає в технічних питаннях і творчих дрібницях роботи над картинами тощо. Він помітно розширив свій кругозір, не тільки вільно користуючись бібліотекою Брюллова, але і завдяки розмовам із цим освіченим і волелюбним, до того ж відомим у Європі майстром пензля. Брюллову довелося мандрувати Західною Європою та Близьким Сходом; учні його, зрозуміло, ловили кожне слово, сказане метром про свої подорожі.
Що ж, бідність «стороннього учня» залишається даністю Тарасового буття, він живе на допомогу Товариства заохочення художників і на гонорари за акварельні портрети, однак спілкування з Брюлловим дозволяло йому залітати у мріях своїх вельми високо. Тим більше, що і його захоплення поетичною творчістю українською мовою розвивається й міцніє. Для цього майбутній художник не шкодує часу, що залишається від занять у рисувальному класі (з кінця 1838 року займається вже в наступному, натурному) і спілкування з Брюлловим. При цьому як поет він розв’язує набагато складніші творчі проблеми, ніж як художник.
Від парафольклорної «Причинної» Тарас переходить до стилізацій українських народних ліричних пісень, які згодом друкувалися під однаковою назвою «Думка». Це незвичні для російського читача першої половини XIX століття ліричні сповіді, написані від імені ніби самого поета. У кожній такій «Думці» автор створює образ ліричного героя або героїні, а вже навколо них розгортає вигаданий сюжет. У поезії «Думка (Тече вода в синє море)» це «козак», який у пошуках долі пішов на чужину, в іншій, «Думка (Тяжко-важ-
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К, БРЮЛЛОВА... 55
ко в світі жити)», за сюжетом близькій до «жорстокого романсу», це «сирота без роду», ще в одній, «Думка (Вітре буйний, вітре буйний!)», дівчина, подібно до Ярославни у «Слові о полку Ігоревім», запитує у вітру, де її милий, в останньому, «Думка (Нащо мені чорні брови)», красуня скаржиться на зраду «чорнявого» коханого. Усі ці тексти шевченкознавці датують 1838 роком. На початку листопада цього року Шевченко закінчив свою першу історичну поему «Тарасова ніч» - про головну битву козацького повстання проти поляків у 1630 році, під проводом гетьмана Тараса Федоровича. Поет скористався версією «Історії Русів», уклавши сюжет аналога історичної пісні в обрамлення, де створюється досить живий образ її виконавця-кобзаря. Це ніби прикидки до структури славнозвісної поеми «Гайдамаки».
Нові життєві умови змінюють і вигляд Тараса, і стиль його життя. Сошенко розповідав Чалому, що втратив тоді товариша свого Андрія Безлюдного, який мешкав із ним в одній квартирі: той помер від сухот у нього на руках. Щоб позбутися туги, Сошенко запросив Шевченка пожити в нього. Однак Тарас, побачений зблизька, його серйозно розчарував. Сошенко скаржився: «Тоді він цілковито змінився. Познайомившись із кращими петербурзькими домами за допомогою Брюллова, він часто роз’їжджав по вечорах, добре одягався, навіть із претензією на сотте іі /аиїність. Словом, у нього на деякий час вселився світський біс. Прикро мені було й боляче дивитися на його безладне життя, не властиве нашому братові художнику, що живе лише для одного мистецтва».
Тарас переїхав на квартиру до Сошенка 24 листопада 1838 року, а з’їхав звідти 18 лютого 1839 року. Отже, до цього періоду належить і його захоплення світським життям, і любовна історія, що надовго посварила Тараса з його колишнім благодійником і тодішнім нерозлучним приятелем. Ось як про неї розповідає Сошенко: в його квартирної господині, німкені Марії Іванівни, «жила племінниця її, сирота, дочка виборзького бургомістра, Марія Яківна, гарненька німкеня. Нашому братові художнику закохатися неважко, і я полю¬
56
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
бив її від душі та навіть, грішна людина, подумував був з нею одружитися. Але Тарас розладнав усі мої плани. Він швидко повів атаку проти Маші та відбив її в мене. Довго приховував я незадоволення їхніми близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Але тим не допоміг своєму горю: Маша стала ходити до нього на квартиру». На цьому закінчується розповідь Сошенка у статті М. Чалого 1862 року. Однак у біографії Шевченка, виданої Чалим 1882 року, її доповнено фразою: «Роман мав дуже кепські наслідки для Маші».
Надто вже не походить ця історія на розказану в повісті «Художник», де місце закоханого Сошенка займає ніби автобіографічний герой, дівчину спокушає підступний мічман, його знайомий, а шляхетний художник одружується з нею, збезчещеною та вагітною. Згодом історія Маші Європе- ус стала головним болем для радянських шевченкознавців. Те, що Маша була прототипом Паші в повісті «Художник», сумнівів не викликає, але чи вона позувала для акварелей 1839-1840 років «Жінка в ліжку» і «Портрет невідомої в намисті», залишається не з’ясованим. Та й неможливо довести, що модель акварелі «Жінка в ліжку» була коханкою художника, а не професійною натурницею.
Здається, не варто моралізувати з приводу подій в інтимному житті трьох молодих людей, які жили майже два століття тому, тим більше, що фактів замало навіть для аматорів підглядати за генієм у замкову щілину. Перед від’їздом із Петербурга Сошенко помирився з Тарасом, і вони назавжди зберегли приятельські стосунки. Хіба було би таке можливо, якби Тарас повівся по-справжньому безчесно з колишнім покровителем? Що ж до інтрижки з Машею, то вона могла мати прикрим наслідком не вагітність, як у Паші після роману з мічманом, а початок кар’єри натурниці, легковажної у стосунках із молодими художниками.
Безглуздо було дорікати Шевченкові безладним життям після звільнення. Адже досить лише уявити собі, що тоді просто випросталася роками мимоволі стиснута пружина, що одномоментно виплеснулося все те, що накопичувало-
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 57
ся і частково гинуло в душі двадцятичотирилітнього генія, поки він у засмальцьованому демікотоновому халаті тулився на горищі в Ширяева. Виявилося, що цей маленький замазура - чарівний молодик, який на льоту опанував світські манери й уміння носити сюртук і фрак. Ось коли проявилася вся його людська чарівність! А вона була неабиякою. У першій половині 70-х років полтавець Є. Ганненко, познайомившись із приятелем поета Федотом Ткаченком, записав від нього важливе свідчення: «Обличчя в Шевченка, - говорив мені п. Ткаченко, - було не красиве, але вираз його показував у цій людині присутність великого розуму. Коли він говорив із жінками, обличчя його робилося надзвичайно приємним. Жінки його дуже любили». Поет дуже легко і швидко сходився з людьми, про що іноді йому доводилося і шкодувати. Успіхам його в петербурзькому товаристві сприяли весела вдача й постійна готовність пожартувати й підняти настрій співрозмовникам.
Богемність життя товариша Сошенко явно перебільшував. Усі розваги Шевченка починалися після сьомої години вечора, коли зачинялися класи Академії мистецтв. До того ж він іще мав обов’язки учня Брюллова. Саме тоді як учень натурного класу він отримав малу золоту медаль, а в літературній своїй іпостасі трудився над поемою «Катерина». Рештки свого вільного часу Тарас витрачав на нестримне читання й театр.
Бібліотека Брюллова виявилася випадковим безладним зібранням, але в ній Тарас знайшов книжки з античної історії та про мистецтво. Надалі, коли Брюллов пообіцяв торговцю книжками і видавцеві Олександру Смірдіну зробити ілюстрацію для антології «Сто російських літераторів», той відкрив для нього свою велику бібліотеку, чим радо скористався жадібний до знань учень метра. Коли вже в XX столітті спробували окреслити лектуру Шевченка, тільки за збереженими свідченнями вона виявилася несподівано величезною. Однак не мав він у житті іншого часу, щоб накопичити книжкові знання, крім як навчаючись в Академії мистецтв.
58
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Не варто забувати, що Тарас проявив себе завзятим театралом. Беручи участь іще учнем Ширяева в розписуванні імператорських театрів Петербурга, він зав’язав знайомства з їхніми технічними працівниками, тож згодом міг проникнути на будь-яку виставу, і навіть безкоштовно. Однак тепер він сидить у партері («в кріслах») або відразу за ним, у бельетажі, а квитки туди коштували недешево. І театр зовсім не був для нього лише розвагою. Здебільшого ставилися балети та опери, що радували Тараса хіба що музикою, або переробки французьких водевілів, проте ж проблискує в репертуарі й «Лихо з розуму» Олександра Грибоедова, і «Ревізор» Гоголя, і навіть волелюбні «Розбійники» Шиллера, хоча й у спотвореному вигляді.
І, звичайно ж, ніяк не відповідає образу відчайдушного гуляки звичай Тараса за першої ж можливості допомагати грішми кріпакам-братам і сестрі. Збереглося два листи до брата Микити, із яких випливає, що в листопаді 1839 року він надіслав до Кирилівки 25 карбованців асигнаціями, а в березні 1840 року - вдвічі більше. Вчинки немислимі для дворянина, який жив би на дохід, співвідносний із тодішніми заробітками Тараса.
Якщо є резон пошукати для студентського гультяйства Шевченка й зовнішню причину, то найперше спадає на думку наслідування стилю життя його кумира - «Карла Великого». Ось хто був найщирішим і блискучим втіленням богеми! Тарас ще застав бенкети «тріумвірату» - Брюллова, Глинки й Нестора Кукольника як представників і метрів живопису, музики та літератури. Про Н. Кукольника тепер пам’ятають лише історики літератури та ще мистецтвознавці - через його портрет, написаний Брюлловим. Але ось що писав про гучний «тріумвірат» І. Панаєв у «Літературних спогадах»: «Зближення і короткість Кукольника з Брюлловим і Глинкою, який користувався вже гучною популярністю після “Життя за царя”, ще більше піднесло Кукольника в очах його численних шанувальників. Вони мріяли бачити в цій короткості розумний союз представників живопису, музики й поезії та вважали, що такий союз може мати
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 59
вплив на естетичний розвиток нашого суспільства». Однак насправді «союз цей не мав і тіні чогось серйозного. Представники трьох мистецтв сходилися тільки для того, щоб весело проводити час і, зрозуміло, балакати між іншим про святиню мистецтва і взагалі про високе і прекрасне. Союз цей підтримувався деякий час тим, що представники приємно лоскотали самолюбство один одного». Весело проводити час? Глинка імпровізував на піаніно, Брюллов захоплював блискавичними начерками й карикатурами, Кукольник декламував свої вірші. Вино лилося річкою, на «середах» у Кукольника обрані гості засиджувалися до ранку - це якщо всією компанією не перебиралися догулювати в бордель.
Обожнюваний Тарасів учитель аж ніяк не був зразком цноти. Старий холостяк, він користувався послугами звідниці, яка постачала йому дівчат-«інституток», і не посоромився спокусити незаміжню дочку свого нерозлучного приятеля, художника Якова Яненка. Аж ніяк не прикрасив його моральне обличчя і швидкоплинний шлюб із юною, але, як виявилося, зовсім не цнотливою красунею Емілією Тімм. Шевченко, обраний тоді Брюлловим на роль «друга дому», зблизька спостерігав основні перипетії цього гротескного шлюбу. Цілком очевидно, що роздуми Тараса над родинною катастрофою великого друга не лише відкрили йому очі на небезпеку для холостяка різко змінювати звичний спосіб життя, а й переконали, що йому самому слід одружитися тільки з дівчиною, вихованою у традиційній селянській моралі.
Однак Тараса зараз приваблюють не так залицяння до дівчат (роман з Машею був лише епізодом, що, до того ж, закінчився неприємностями), скільки чоловіча дружба з ровесниками, близькими за заняттями й за духом. Хоча фінансове становище (спочатку тридцять, а потім сто карбованців на місяць від Товариства заохочення художників, гонорари за акварельні портрети та інші підробітки) цілком дозволяло йому знімати квартиру одноосібно, він набагато частіше живе на квартирах друзів або запрошує їх мешкати до себе. Створюється враження, що Тарас настільки звик жити в ко-
60
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
лективі (в лакейській, на горищі в Ширяева з іншими учнями), що нудиться на самоті, і навіть практично щоденного спілкування з Брюлловим йому замало. «Карл Великий», до речі, пропонував йому оселитися в себе на квартирі, де всі побутові питання розв’язував слуга та кухар Лук’ян, але Тарас відмовився, більше через скромність. Автобіографічний персонаж «Художника» зізнається, що йому здається, ніби він «свободнее при своей квартире». І в іншому місці так пояснює ситуацію: «Карл Павлович для меня слишком колоссален и, несмотря на его доброту и ласки, мне иногда кажется, что я один».
Коли Тараса виставив зі своєї квартири ображений Сошенко, щасливий коханець перебрався на окрему квартиру, але незабаром, у лютому 1839 року, менш ніж через два тижні, поселився в іншого свого приятеля, теж учня Академії мистецтв і теж колишнього кріпака, Григорія Михайлова. Однак гульвіса Михайлов, який майже не ночував удома, не відповідав Тарасовим уявленням про ідеал друга. Автобіографічний персонаж «Художника» каже про нього: «Михайлов прекрасный и благородный товарищ, но ничем не увлекается, никакая прелесть его, кажется, не чарует». До цього часу Шевченко вже познайомився та потоваришував із Василем (Вільгельмом) Штернбергом, його він жваво зобразить у повісті «Музыкант» як «молодого, весьма скромного человека, с большими выпуклыми глазами, со вздёрнутым носом и большим ртом». Однак Штернберг незабаром, прийнявши запрошення губернатора В. Перов- ського, виїхав до Оренбурга.
Захворівши на тиф, Шевченко перебирається до академічної майстерні іншого свого приятеля, теж учня Академії мистецтв, Федора Пономарьова. Той згадував: «Я був Шевченкові найближчий друг. У кінці 30-х і на початку 40-х ми були нерозлучні майже щодня». Про майстерню він повідомляє цікаві відомості: «Ця майстерня (колишня стара церковна ризниця) складалася з однієї кімнати з антресолями. На цих антресолях мій бідний Тарас містився під час тяжкої своєї хвороби, що поглинала наші мізерні кошти». Гроші у
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 61
друзів, виходить, були спільними. І по всьому виходить, що була це та сама майстерня, де через двадцять із гаком років минатимуть останні дні Шевченка...
Але тоді Тарас іще молодий, веселий і схильний до розваг. Пономарьов описує одну з його витівок. Поруч із майстернею Пономарьова в Академії розташовувалася майстерня Петра Петровського, теж учня Брюллова, він писав тоді програму «Агар у пустелі». Бідняк гірко поскаржився друзям, що не може закінчити картину, бо не має грошей на купівлю великого птаха, щоб з натури написати крила ангела. Ті нічим не могли допомогти: самі сиділи голодні. Добрий Петровський запропонував їм піти разом із ним пообідати до його матері на Піски. Але приятелі відмовилися, побоявшись, що запізняться у класи. Петровський повертається ситий і з карбованцем сріблом у кишені, останніми грошима старої матері, відданими нею на купівлю живого гусака. Доручивши приятелеві замкнути двері та тримати Петровського за руки, Тарас «моментально вийняв у нього з кишені заповітний карбованець!». Приятелі тікають, Петровський - за ними, благаючи повернути гроші. Так і прибігли вони просто до шинку «Рим». Тут Шевченко велить подати собі чарку горілки, замовляє два біфштекси й кидає карбованця буфетникові. Ображений Петровський приєднується до трапези друзів, і всі разом вони вирушають у рисувальні класи.
Увечері, після повернення додому з класів, Тарас ду- має-гадає: як все-таки допомогти пограбованому ним же Петровському? Еврика! Помічник поліцмейстера Академії Соколов тримає на задньому дворі табунець гусаків. Шевченко з Пономарьовим затискають одному гусакові дзьоб, накривають його шинеллю і тягнуть до майстерні Петровського. З гучним реготом вони по черзі усмиряють галасливу птицю, тупцюючи перед замкненими дверима майстерні. Нарешті приходить Петровський і - о щастя - може тепер зайнятися крилами ангела! А коли закінчив він писати, гусака солдат-двірник зварив для друзів у самоварі. Незабаром Тарас розбагатів настільки, що зміг віддати за гусака Соко-
62
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
лову карбованця, і ще стільки ж йому залишилося. Брюллов довго сміявся, почувши розповідь про цей фортель. І справді, славний сюжет для шахрайської новели, сам лише гусак, зварений у самоварі, чого вартий, та ще й лагідність пограбованого.
Згодом саме на квартирі у веселого Пономарьова Шевченко створює свій перший живописний шедевр. Це славнозвісний автопортрет олією, в овалі. Вперше він відчув необхідність вдивитися в себе. За допомогою дзеркала та фарб на заґрунтованому полотні відтворити не лише зовнішній вигляд людини, досконало відомої йому ізсередини. Адже художник здатен побачити в собі таке, чого ніколи не помітити, портретуючи іншу особу. І жодних жартів над собою! Під кінець епохи романтизму Тарас пише романтичне за всіма параметрами полотно. Типовий для романтичного портрета поворот голови, втілення так званого принципу контрапоста, жодних слідів спроби вдягнутися у формальний одяг: домашня сорочка без комірця чи то під свиткою, чи то під домашньої курткою. Повсякденність костюма при явній орієнтації в колориті на вивчені в Ермітажі портрети Рембрандта. Федот Ткаченко, як пам’ятаємо, називав Тараса негарним. Відтоді уявлення про чоловічу красу сильно змінилися, але, дивлячись на цей автопортрет, не знаю, зрештою, чи варто з Федотом погодитися. Художники- романтики прикрашали портретованого, і вчитель Шевченка «Карл Великий» у тому бував грішний. Тарас якщо і робить це, то майже невловимо. До того ж не приховує залисин на скронях і миска волосся над чолом. Потужне і скульптурно виліплене чоло домінує на полотні при першому погляді на нього, але глибоко посаджені під круто вигнутими надбрівними дугами очі негайно ж перехоплюють увагу глядача. Що ж побачив тоді Тарас? Значущість себе як людини і як творця. Стає зрозумілим, що він уже усвідомлював тоді свою геніальність, хоча, можливо, й не вповні. Дивно, що цей автопортрет було написано лише через два неповних роки після звільнення з кріпацтва.
Тим часом Пономарьова виселяють з академічної май¬
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 63
стерні, Шевченко переселяється на свою останню квартиру, і просто туди приїжджає, дізнавшись про адресу, Штернберг, який повернувся з Оренбурга. Ось воно, щастя! Автобіографічний персонаж «Художника» вигукує: «О, если бы вы знали, как весело, как невыразимо быстро и весело мелькают теперь для меня дни и ночи!». І знову: «Теперь я живу совершенно одним Штернбергом и для одного Штернберга...». Напевно, у Вілі з Тарасом була ідеальна психологічна сумісність. До того ж лагідний і шляхетний Штернберг привертав серце приятеля щирою любов’ю до його вітчизни, засвідченою ще до їхнього очного знайомства прекрасними етюдами та ескізами, привезеними з України в 1837 році.
Місце сумнівних витівок заступають нешкідливі дивацтва. Ось нові Кастор і Поллукс, як їх називали знайомі, чергового разу заробивши, роздають борги. На останні вже гроші вони купують просту олійну лампу, вдень ставлять її на стіл, із найсерйознішим виглядом запалюють і, влаштувавшись обабіч неї, до темряви читають і працюють. Малюнок Штернберга «Замість чаю ми поголилися», навпаки, відтворює казус періоду цілковитого безгрошів’я. Друзі закип’ятили воду для чаю, але вдома не знайшлося ані щіпки заварки, тож вони той окріп пустили на гоління.
Тоді тривала епоха культу чистої, щирої, часом екзальтованої чоловічої дружби. Ось, наприклад, 1838 року приятель Пушкіна і знайомий Шевченка, видавець «Современника» і ректор Петербурзького університету Петро Плетньов потоваришував із молодим філологом Яковом Гротом. Коли 1840 року Грот поїхав на три роки до Фінляндії, друзі почали листуватися, при цьому писали один одному то щодня, то двічі на тиждень. Листування склало три великих томи, виданих сином Я. Грота 1896 року коштом держави.
А Штернберг увів Тараса до поважних німецьких сімейств Шмідтів і Фіцтумів. У першому сирота розкошував безхмарними родинними стосунками та влаштовував колективні читання вголос Діккенса, у другому слухав музику Бетховена й Моцарта. Однак частіше спільні розваги друзів пов’язані були з їхнім майбутнім ремеслом. Через багато ро¬
64
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ків Шевченко розповідав Григорію Честахівському, як вони зі Штернбергом ходили вранці на Смоленське кладовище малювати лопухи, а потім пили каву в німкені з донькою, що жила поблизу (в повісті «Художник» місце Вілі в цих вилазках посідає Карл Йоахім, у майбутньому відомий гравер). А в компанії із Брюлловим пережили вони і ось яку пригоду. Коли метр із трьома найближчими учнями («Брюллов, я, Штернберг і Михайлов») вирішив здійснити подорож «на вольні острови», вона з одноденної прогулянки перетворилася на триденне «ярмаркування» всього гурту молодих петербурзьких художників, які дізналися про інтелектуальний бенкет Шевченка та його друзів «на вольній волі з Брюлловим» та приєдналися до нього. Звертає на себе увагу, що уявлення про «вольну волю» пов’язане з концептом острова. Це безлюдний острів, де приятелі не відчувають над собою юрисдикції миколаївського Петербурга. Коли тема Робін- зона і звучить (у повісті «Художник» роман Даніеля Дефо згадується), то як здійснення мрій давнього відлюдника: на голий острів раптом висаджуються друзі - «двоє з клумка- ми, а третій з сапетиком в руках», потім інші, ті «привезли з собою кашовара з усякою знадобою і самоварами, і чого там не було...».
Великим ударом для Шевченка став від’їзд друга Вілі до Італії. Відомо, що він провів Штернберга до Кронштадта, звідки той разом із Іваном Айвазовським мав відплисти на пароплаві «Гермес».
А між тим Тараса охоплює нова пристрасть, він дедалі глибше занурюється у поетичну творчість рідною українською мовою. Він уже зрозумів, що Гребінка та Квітка-Ос- нов’яненко йдуть зовсім не тим шляхом, на який його могутньо тягне дарований йому природою самобутній талант. Він зухвало береться за жанр, в українській літературі ще небувалий, і це поема. Уже не літературне наслідування історичної пісні, як «Тарасова ніч», а поема загальноєвропейського жанру, як у Байрона чи Міцкевича. Робота над цим задумом іде непомітно для стороннього спостерігача, назовні виходять лише яскраві епізоди Шевченкової художниць-
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 65 кої біографії. Але ось уривок зі спогадів Сошенка, записаних Чалим: «Правда, часом він сидів і вдома, але все справою не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає: “А послухай, Соха, чи буде добре воно ось так?”. Та й почне читати свою “Катерину” (він якраз працював над нею)». Якщо память не зрадила Сошенка, то Тарас почав роботу над цією поемою (видана в 1840 році у складі «Кобзаря») ще 1838 року. Отже, цей шедевр, найпопулярніший свій поетичний твір, Шевченко створив на самому початку творчого шляху.
Талант Шевченка-поета мужнів, і розв’язував він у поезії проблеми вельми непрості. Тут у нього не було такого вчителя, як Брюллов. Однак Тарас намагається знайти собі вчителя містично й робить таку спробу у віршованій епітафії «На вічну пам’ять Котляревському», написаній після отримання в Петербурзі звістки про смерть уславленого поета і драматурга в Полтаві 29 жовтня 1838 року. Свого часу я доводив, що в цьому вірші, як і в пізніших «Перебендя» (1839), «Н. Маркевичу» (1840) та у вступі до поеми «Гайдамаки» (1841) відтворено окремі елементи міфологічної конструкції, названої в епосознавстві «легендою про прикликання співця» або «міфом про дивний дар». Ця «легенда» в давнину була зафіксована й на Заході (християнізована розповідь про давньоанглійського співака Кедмона та язичницька - про ісландського скальда Хальбьорна), й на Сході, де зовсім недавно записувалася, у Середній Азії, зокрема. Сюжет традиційний і порівняно нескладний: перед простою людиною (найчастіше чабаном) з’являється сакральна істота й наділяє даром складати та виконувати пісні.
Тож Котляревського Шевченко зображує тими ж фарбами, що за старих часів Орфея: він порівнюється із «соловейком», спів того змушує заплакати навіть «лютого злодія», славний полтавчанин теж «так щебетав», а тепер
сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав...
бб
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
«Витав» же творець української «Енеїди», як можна зрозуміти зі звертання до нього ліричного героя, «сизим орлом». А це у молодого Шевченка, як і називання «кобзарем», - постійний компонент звернення до поета, до письменника взагалі, як-от адресатів віршів «До Основ’яненка» (1839), «Н. Маркевичу (Бандуристе, орле сизий!»). А в кобзаря Перебенді, персонажа літературного, вже його думка «орлом сизокрилим літає, ширяє». Доводиться нагадати, що гори в «Енеїді» не оспівуються, тому й останній вірш процитованого фрагмента теж узято, напевно, з опису Бояна, який, починаючи пісню, літав «шизымъ орломъ под облаки» і до якого автор «Слова о полку Ігоревім» звертався: «О Бояне, соловию стараго времени! абы ты сія плъкы ущекотал», між іншим, і «рища <.. .> чрез поля на горы». До того ж Перебендя співає на самоті,
Щоб люде не чули, бо то Боже слово,
То серце щебече Господнюю славу, А думка край світа на хмарі гуля.
Думка Перебенді «гуля» точно так само, як мандрує у «Слові о полку Ігоревім» князь-волхв Всеслав Полоцький - «обЪсися синЪ мьглЪ». Серце Перебенді розмовляє з Богом, начебто християнським, але всезнання сліпого кобзаря (він той, «хто все знає, <...> хто все чує») є таким самим шаманським, як і у «вЪщего» Бояна.
Повертаючись до образу Котляревського, нагадаю: цей славний попередник Шевченка тоді щойно помер. Однак поет звертається до нього з таким проханням:
Праведная душе, прийми мою мову
Не мудру, та щиру, прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоть на одно слово Та про Україну мені заспівай.
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 67
Звернення «Праведная душе» свідчить, що молодий Шев- ченко поділяв поширене серед українських селян уявлення, ніби душа померлого особливо активна в перші сорок днів після його смерті, коли вона «ще не встигла відправитися на той світ».
Але що саме має зробити Котляревський для ліричного героя Шевченка? Прямо той не просить, щоб покійний по- ет-попередник наділив його даром творчості, однак на такий сенс прохання натякає характеристика «мови» прохача. Вона «не мудра, та щира». Інакше кажучи, поезії ліричного героя не вистачає майстерності - а цей недолік і повинно було заповнити сакральне спілкування з покійним учите- лем-майстром.
Ми бачимо, як стрімко еволюціонує Шевченко-поет. Від фольклорних стилізацій переходить до літературного жанру епітафії, українська усна традиція як джерело доповнюється в нього «Словом о полку Ігоревім» та інтернаціональною «легендою про прикликання співця», місце усних переказів готова зайняти «Історія Русів». А у вступі до «Гайдамаків» і зазначена «легенда» набуває вельми оригінальної форми, адже колективним наставником і бенефіціаром поетичного дару виявляються не тільки запорожці, а й самі гайдамаки, що вночі з’явилися в убогій кімнатці поета.
Як письменникові Шевченкові пощастило. Між першими його вдалими спробами в літературі та першою публікацією пролягло лише кілька років. Уже згадувалося, що Тарас передав Гребінці для оприлюднення в альманасі «Ластівка» баладу «Причинна». Однак вихід альманаху відкладався, і Шевченко дебютував у друці збіркою віршів «Кобзар», надрукованою наприкінці квітня 1840 року. Цікавою є історія цього видання.
Поміщик із Полтавської губернії П. Мартос, відставний штаб-ротмістр, був однокласником Гоголя, Гребінки, Кукольника та Мокрицького у Ніжинській вищій гімназії. 1839 року він у Петербурзі познайомився з Шевченком у Гребінки й попросив молодого художника зробити його портрет аквареллю. Сеанси відбувалися на квартирі Тараса.
68
Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Вона була, як згадував Мартос через майже чверть століття, на Васильєвському острові, «десь під небесами, і складалася з передпокою, зовсім порожнього» і капітально захаращеної невеличкої кімнати. «Якось, закінчивши сеанс, я підняв з підлоги шматок списаного олівцем паперу і ледь міг розібрати чотиривірш». Мартос запитав:
- Що це таке, Тарасе Григоровичу?
Шевченко відповів:
- Так се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець. Мартос не відходив:
- Так що ж? Це ваше сочиненіє?
- Ну так.
- А багато у вас такого?
- Та є чималенько.
- А де ж воно?
- Та отам, під ліжком у коробці.
- А покажіть!
І ось тоді господар витягнув з-під ліжка луб’яний короб, заповнений клаптями паперу. Мартос попросив його взяти додому почитати. Шевченко нібито відповів:
- Цур йому, добродію! Воно не варто праці.
- Ні, варто, тут є щось дуже добре.
- Йо? Чи ви ж не смієтесь із мене?
- Та кажу ж, ні.
- Сількось, візьміть, коли хочете, тільки будьте ласкаві, нікому не показуйте і не говоріть.
- Та добре ж, добре.
Давши таку обіцянку, Мартос відразу порушив її, поїхав із коробом до Гребінки, і вони разом «із великими труднощами сяк-так дали їм (рукописам. - С. Р.) лад і, що могли, прочитали». Настав черговий сеанс. Мартос довго чекав, коли Шевченко запитає про свої вірші, а той мовчав. Не витерпівши, Мартос сказав, що вірші дуже гарні, і запропонував їх надрукувати. Відповідь була:
- Ой, ні, добродію! Не хочу, не хочу, далебі, що не хочу! Щоб іще побили! Цур йому!
Розділ 3. (ТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 69
Однак щедрому благодійникові вдалося подолати опір скромного поета.
Я навмисно навів повністю діалоги, що залишаються на совісті мемуариста, адже він не зміг би, звичайно, утримувати їх у пам’яті настільки довго. Вони створюють враження про Шевченка як про чорноземного самородка, що й поняття не має про літературний процес. Але чи то Тарас містифікував свою модель, бавлячись, чи то Мартос у такий спосіб бажав заявити про себе як про першовідкривача великого поета.
Насправді Шевченко-поет формувався в інтертексту- альному просторі найкращої російської поезії, і це були не тільки спадщина Пушкіна й вірші, друковані та в рукописних копіях, Шевченкового кумира Лєрмонтова, усе це він знав напам’ять. Є несподіване свідчення - шаржоване зображення Тараса, намальоване його однокласником з Академії Олександром Козловим-Ігнатьєвим із підписом: «1840 ноябр[ь]. Шевченко важно декламує із “Земної долі”». Ідеться про уривок із ранньої редакції відомого філософського вірша Євгена Баратинського «Осінь» («Вже вересень! уповільнивши свій схід»), надрукованого в номері пушкін- ського «Современника», що вийшов після смерті редактора. «Земна доля» прозвучала тут в іронічному контексті гіркого визнання життєвої невдачі:
А ти, коли вступаєш в осінь днів,
Оратай життєвого поля, Перед тобою у благостині всій З’являється твоя земна доля.
Недавній замазура-підмайстер демонструє бездоганний смак!
Однак для нас гру, затіяну Мартосом, остаточно руйнують свідчення Гребінки в листах Квітці-Основ’яненкові. Гребінка, після захопленої характеристики Шевченка-поета, повідомляв 18 листопада 1838 року: «Він мені дав гарних віршів на “Збірник”». А 13 січня 1839 року, розповівши йому
70
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ж про підготовку до друку альманаху «Ластівка», додає: «У мене тут є чудовий помічник - Шевченко, людина дивовижна». Цілком очевидно, що Шевченко тоді не лише сам писав вірші, а й умів готувати до друку чужі. У «Ластівці» йому належить редакція байки Петра Писаревського «Собака і злодій». Отже, ще до виходу першого свого збірника поет опанував нескладні тоді професійні навички видавничого працівника.
Безсумнівно, що він взяв участь і у виданні свого «Кобзаря» не тільки як автор-упорядник, а й, користуючись сучасним поняттям, як художник книги, тоді як фінансування друку здійснював Петро Мартос, він же і просував «Кобзар» через рогатки цензури.
Легко здогадатися, що саме Шевченко відбирав із легендарного «короба» поетичні тексти для друкування, адже в іншому разі на шмуцтитулах найзначніших із них не з’явилися присвяти його друзям і покровителям. «Перебендю» автор присвятив Гребінці, поему «Катерина» - «В. А. Жуковському. На пам’ять 22 квітня 1838 року», баладу «Тополя» - П. С. Петровській, поему «Іван Підкова» - Штернбергу, а поему «Тарасова ніч» - Мартосу. Поезію «Думи мої, думи мої...» спеціально було написано для збірки, як вступ до неї, а послання «До Основ’яненка» було би безглуздо присвячувати ще комусь. «Думка (Нащо мені чорні брови?)» залишилася без присвяти з волі автора, що мав вроджений бездоганний смак: і справді, посвята кому-небудь стилізації народного жорстокого романсу, написаної від імені дівчини, яка страждає через зраду милого, навряд чи була б доречною. Мотивації більшості присвят є цілком зрозумілими, але хто така «П. С. Петровська»? А це п’ятнадцятирічна сестра того самого Тарасового приятеля Петровського, персонажа невигаданої фацеції про крадіжку гусака в помічника поліцмейстера Академії. Параша малювала, співала та грала на фортепіано. У її альбомі Тарас намалював тополю. Захоплення цією гарною брюнеткою не було насправді глибоким. У наступних прижиттєвих виданнях балади поет зняв цю присвяту. 1851 року Парасковія Петровська вийшла
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К, БРЮЛЛОВА.., 71
заміж за художника Миколу Лаврова, який навчався разом із Тарасом та її братом. Повернувшись до Петербурга після заслання, Шевченко відвідав подружжя Лаврових і від них дізнався про обставини смерті в Італії нерозлучного приятеля студентських років Петра Петровського.
Руку Шевченка-художника видно в бездоганно гармонійній компоновці титульного аркуша, в оптимальному виборі шрифту та зручному для ока розміщенні віршованих текстів, а також шмуцтитулів на сторінках. Цікаво, що він настільки довіряв талантові та смаку Штернберга, що не став сам малювати кобзаря для фронтиспіса, а запропонував Мартосові використовувати вже готовий малюнок свого друга. «Спонсор» не пошкодував грошей на якісний папір, оплатив роботу гравера, який зробив офорт за малюнком, послуги друкарні Єгора Фішера, найдорожчої в Петербурзі. Однак відомо, що Шевченко скаржився Михайлові Лазаревському, що отримав «непропорційно малу винагороду». Оскільки попри доволі високу вартість примірника в петербурзьких книжкових магазинах (у В. Полякова карбованець сріблом, а у П. Заїкіна карбованець сорок копійок) тисячний тираж швидко розійшовся, певно, і Тарас, і Штернберг отримали винагороду вже з продажу.
Саме Мартос забезпечив більш-менш безпроблемну цензурну історію книжки. Він розповів, що вихід книги з друкарні затримувало доопрацювання «Тарасової ночі». «Друкування наближалося вже до кінця, а вона тільки-но встигла. Швидше переписавши її, я сам вирушив до Корсакова [цензора. - С. В], просячи його підписати її. “Добре! - сказав він. - Залиште рукопис, і дня через два пришліть за ним”. - “Не можна, Петре Олександровичу, в друкарні чекають оригінал”. - “Та мені тепер, їй-право, ніколи читати”. - “Нічого, підпишіть, не читавши; ви ж все одно не знаєте малоросійської мови”». Далі йде комічна частина діалогу: цензор доводить, що знає українську мову, оскільки «в 1824 році проїздив повз Курську губернію». Мартос прохає далі, й нарешті Корсаков запитує: «”А що, тут немає нічого тако¬
72 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
го?” - “Анічогісінько”. Найдобріший Петро Олександрович підписав; “Кобзар” вийшов».
Насправді щось таке у книжці було, і досвідчений цензор П. Корсаков, який працював свого часу з «Капітанською дочкою» Пушкіна, сам літератор і журналіст, познущав- ся-таки над рукописом, викреслюючи небезпечні для автора й для себе віршовані рядки. При цьому він перестрахувався і, за спостереженнями В. Бородіна, «крім рядків, що за цензурними умовами підлягали обов’язковій забороні, цензор П. Корсаков вилучив у поемі “Катерина” чимало рядків, які він сприйняв не в тому значенні, яке вони мали насправді». Як наслідок, замість початкових 115 сторінок в книзі залишилося 114, й авторові довелося вписувати від руки викинуті цензором рядки в примірниках, призначених для подарунків. Чомусь зник і вельми доречний підзаголовок збірника в рукопису: «Малороссийские песни и стихотворения».
Успіх книга мала колосальний, насамперед у Петербурзі та в Україні. Ось свідчення Олександра Корсуна, видавця харківського альманаху «Сніп» (1841) із його мемуарів про Миколу Костомарова: «Раз ідемо ми з Миколою Івановичем] в собор на архієрейську службу і заходимо до Апаріна в книгарню. Запитуємо: чи немає чого новенького? Апарін подає тоненьку книжечку - “Кобзар”. Ми присіли на лавці, та й просиділи не тільки обідню - і самий обід: всю книжку прочитали... Це було щось зовсім особливе, нове, оригінальне. “Кобзар” вразив нас! Не тільки нас, а всіх своїх читачів».
«Кобзар» швидко розійшовся, але додрук накладу не робили - тому, можливо, що кліше офорта було вже зовсім витерте. Зате одразу кілька сучасників засвідчили, що читачі, які не зуміли дістати друкованої збірки, почали переписувати її для себе від руки. Особливо це стосувалося провінції. Платон Лукашевич, що мешкав у Березані, писав 1843 року Іванові Вагилевичу: «У нас важко виписувати з Москви і Петербурга книжки: одну вишлють, а десять чекай на вічні часи, так що Шевченка Кобзаря [так!] і Гайдамаки більше в рукописах». Проте чи справедливо буде сказати, що сама
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ,УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 73
лише українська мова книжки та її зміст, що змальовує побут та історію України, спричинили таку популярність?
Ні. Ось у Харкові в тому ж 1841 році вже згаданий О. Корсун зібрав і надрукував альманах «Сніп» («Сніп. Український новорочник»). У ньому брав участь Ієремія Галка (М. Костомаров) трагедією «Переяславська ніч» і перекладами з Байрона, та й інший вміст альманаху ніхто й ніколи не називав графоманським. Однак видавець скаржився: «Надрукував 600, думав, ось добре, будуть купувати і читати рідне слово. А я зберу інший випуск, потім третій... Та ще з картинками, та з... Куди там, дурень! Надрукував 600, продав 50, роздарував 200, а 300 не знаю, куди подіти...».
Річ, отже, не в мові й не у змісті. Спрацювала відмінність в об’єктивній естетичній цінності? Так, до «Снопа» увійшли тексти середнього рівня, а Шевченко - поет геніальний. Уже сучасники відчули те, про що інший великий українець, Іван Франко, поет і літературознавець, добре сказав майже через три чверті століття: «Ця маленька книжечка відкрила відразу як ніби новий світ поезії, зметнулася фонтаном, як джерело холодної, чистої води, заіскрилася невідомою доти в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією слова». Недарма ж маститий Квітка-Основ’я- ненко так відгукнувся на отримання в подарунок примірника книжки: «Коли ми з дружиною стали читати “Кобзаря”, волосся на голові піднялися, в очах зеленіло, а серце якось болить. Дивлюся - дружина плаче. Я притиснув вашу книгу до серця. Добре! дуже добре! Більше не вмію сказати».
Однак успіху «Кобзаря» сприяли й деякі інші чинники, що виявилися вельми дієвими. Почати з того, що у столиці імперії, на відміну від провінційного Харкова, друкувалося багато періодики. Протягом перших місяців продажу «Кобзар» отримав вісім відгуків у пресі! Одразу скажу, що навіть негативні оцінки в рецензіях не здатні були відрадити читачів від книжки, а всі разом вони створювали вельми позитивне про неї уявлення.
Цікаво і знаменно, що перший відгук, надрукований у «Разных известиях» серед «Литературных прибавлений» до
74
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
«Журналу Министерства народного просвещения» поміщав «Кобзар» у компанію з плодами віршованої творчості російського міщанина з кріпаків Федора Слепушкіна: «Останнім часом вітчизняна поезія не представила чудових творів (ми говоримо про окремо видані книжки), крім тільки «Новых досугов» селянина-служителя Муз, Слепушкіна, і “Кобзаря” (збірка романсів, балад і елегій), п. Шевченка». Проявивши старанність у версифікації, кріпак Слепушкін привернув до себе увагу письменника, видавця «Отечественных записок» Павла Свиньїна, було видано том його віршів, у тому числі ура-патріотичних, він отримав золоту медаль Академії наук, золотий перстень від Миколи І тощо. Слепушкіна із сім’єю було викуплено за три тисячі карбованців і він продовжив кострубато й ідилічно оспівувати селянське життя, не помічаючи в ньому кріпосного права. Який, проте, контраст із долею Шевченка за зовнішньої подібності!
Анонімний автор першого відгуку зазначив: «Останній твір, втім, не панівною мовою, великоросійською, а південноросійським, українським діалектом». Коли тут той факт, що «Кобзар» надруковано українською мовою, лише констатується, у більшості наступних відгуків він стає одним із критеріїв для оцінки збірки.
Цілком позитивних рецензій було чотири, половина з надрукованих. У першій із них, анонімній, що з’явилася в «Литературной газете» 4 травня 1840 року, автор побачив у віршах Шевченка «багато вогню, багато почуття глибокого; всюди дихає в них гаряча любов до батьківщини. Його картини вірні стосовно натури і блищать яскравими, живими фарбами. Взагалі в автора цих малоросійських віршів видно талант непідробний». Питання мови зачеплено мимохідь і в загальному схвальному контексті: вірші Шевченка знайдуть відгук не лише в Україні, «але і між тими з москалів, яким не чужа поетична мова руської Італії». Якщо Борис Мельгунов приписує авторство замітки Вісаріону Бєлінському, то Степан Захаркін - Василю Межевичу, «на той час неофіційному редакторові газети». Слід погодитися із С. Захаркіним, що відгук Бєлінському не належить, і річ не лише в тому, що він
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 75
ставився до Шевченка негативно: автор демонструє знан- ня української культури, відсутні у славетного російського критика. Авторство В. Межевича залишається гіпотетичним.
Наступна за часом цілком позитивна рецензія з’явилася в травневому томі «Отечественных записок». Тут анонім відповів і на претензії критиків, які не схвалювали української мови «Кобзаря»: «а якщо пан Шевченко виріс у Малоросії; <...> якщо з дитинства його уявлення одягалися у форми південного наріччя, то невже для цього має заривати талант у землю?». У радянському літературознавстві, щоб штучно гармонізувати стосунки між російським і українським революційними демократами, й цю рецензію приписували Бєлінському. У кожному разі очевидно, що вона враховує сприйняття «Кобзаря» видавцем журналу А. Краєвським.
Потім П. Плетньов у томі XIX «Современника» фактично повторив відгук у «Журналі Міністерства народної освіти», проте вже не ставив поряд із «Кобзарем» книжку Слепуш- кіна.
І, нарешті, у московському журналі «Маяк» (ч. VI, гл. IV) під криптонімом «П. К.» справжній дифірамб «Кобзарю» та його авторові проспівав не хто інший, як цензор книжки П. Корсаков. Виявивши неабияку обізнаність щодо української народної культури, він виступив на захист українських письменників, які пишуть рідною мовою, а збірку оцінив вельми високо: «Ці вірші принесли би честь будь-якому імені у будь-якій літературі».
Можна уявити, як завмирало серце Тараса, ще два роки тому безправного кріпака, коли він читав такі рядки. Тим більше, що й рецензенти «Сына Отечества», «Библиотеки для чтения» та «Северной пчелы», гостро або зневажливо виступаючи проти вживання українського «наречия» як літературної мови, дружно зазначали неабиякий талант самого Шевченка. Навряд чи він очікував на такий успіх. Адже перша, усна «рецензія», озвучена Н. Кукольником на вечорі у Миколи Маркевича ще 21 квітня, була істерично обуреною. М. Маркевич записав тоді до щоденника: «А Кукольник
76
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
уже напав на Мартоса, критикував Шевченка. Запевняв, що спрямування його “Кобзаря” шкідливе і небезпечне. Мартос приходив у відчай». З огляду на те, що Кукольника слухали не лише автор і видавець «Кобзаря», а й Ф. Булгарін, напівофіційний агент III Відділення, його філіппіку можна було розцінити і як донос. Вірнопідданому борзописцеві Кукольнику була чужою й навіть ворожою незалежна громадянська позиція, зайнята Шевченком-поетом. Не написати тоді, а потім і за все життя жодного вірша, який прославляв би царя або імперію, - у першій половині XIX століття це була сміливість нечувана!
Напевно, Тарасові було прикро читати в анонімній рецензії «Северной пчелы» такі слова: «Усі вірші носять сумний відбиток хворого серця і тому дещо одноманітні...». Через рік, коли в альманасі «Ластівка» було нарешті надруковано його своєрідну епітафію «На вічну пам’ять Котляревському», а також розділ із «Гайдамаків», уважний читач міг переконатися, що докір в одноманітній тональності віршів був поспішний.
І цей перший період Тарасового життя не уникнув міфотворчості. Гра з читачем, затіяна назвою першої поетичної збірки, офортом Штернберга на фронтисписі, поезію «Перебендя», введенням оповідача-кобзаря в незавершеній поемі «Мар’яна-черниця», викликала наївне уявлення про Шевченка як про справжнього кобзаря. Наукоподібну форму цій вигадці надав у кінці 60-х років XIX століття Хведір Вовк (Ф. Волков), тоді випускник Київського університету, в майбутньому відомий антрополог і етнограф: це, мовляв, «справжній народний кобзар, письменник мужицький». Блискучу відповідь захисникам ідеї Шевченка-кобзаря дав 1939 року Філарет Колесса: «Переважна частина поетичних творів Шевченка не виявляє ніяких зв’язків з народними піснями й думами, бо обертається в сфері недоступній для народної поезії і підноситься над її рівень цілим своїм складом, ідеологічним підкладем і доспособленим до того висловом». До цього можна лише додати, що Шевченко був
Розділ 3. СТАРАННИЙ УЧЕНЬ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ К. БРЮЛЛОВА... 77 автором своїх поетичних текстів, письменником та інтелектуалом, тоді як кобзарі й лірники тільки транслювали усну традицію. Віддавши в молоді роки данину романтичної ідеалізації цих сліпих жебраків, музикантів і співаків, поет у поемі-містерії «Великий льох» показав лірників жалюгідними і недолугими каліками.
Дивно, але міф про Шевченка як «справжнього народного кобзаря, письменника мужицького» дожив до нашого часу, і з його захисниками, що видають себе за «народних шевченкознавців», змушені полемізувати науковці.
РОЗДІЛ 4
Російський історичний живописець чи український поет?
Петербург
Рік 1841 виявився для Шевченка-поета щедрим на публікації. Вийшла окремим виданням поема «Катерина», потім з’явився в книгарнях альманах «Ластівка» з кількома його творами, зокрема, першим розділом «Гайдамаків», нарешті, до кінця року всю поему було підготовлено до друку та передано цензорові. Цього разу той же П. Корсаков був набагато прискіпливішим, і Тарас наприкінці березня 1842 року скаржився в листі до відомого українського мецената Григорія Тарновського: «Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно, да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик». Цензор, звичайно ж, вагався, тому що навіть сама тема повстання 1769 року була тоді небезпечною не лише для автора, а й для нього самого: так, 1839 року було заборонено статтю Михайла Максимовича «Сказання про Коліївщину», яка спричинила справжню паніку серед цензорів через невдоволення імператора. Спосіб видання поеми «Гайдамаки» вказує на зрослу впевненість молодого поета у високій якості своїх літературних творінь: хоча нового видавця-спонсора не знайшлося, Шевченко зважився друкувати її за передплатою, поширюючи «квитки» серед можливих покупців, фактично ж у кредит.
79
80
Станіслав Росовецький- ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Однак, гадаю, вже відгуки критики на вихід альманаху «Ластівка» мали переконати Шевченка в примхливості письменницької слави. Ось у рецензії «Литературной газета» без похвали його віршам не обійшлося, але в такому контексті: «Кращі вірші належать пп. Котляревському, Боровиковському, Шевченку, Чужбинському і самому збирачеві», а процитував анонімний критик Олександра Афа- насьєва-Чужбинського й переклад Левка Боровіковського з Пушкіна, але не Шевченка. А ось В. Бєлінський у рецензії для «Отечественных записок» обрушився з критикою на прозу альманаху, про вірші й не згадавши.
Він же розгромив «Гайдамаків», скориставшись тим, що Шевченко у передмові залишився у стильовій позиції простонародного оповідача, цілком органічній у «Кобзарі», але вже недоречній у першій українській поемі на історичний сюжет вальтерскоттівського типу. Чи могла втішити поета підтримка Квітки-Основ’яненка в листі від 29 квітня 1842 року: «Ну і порадували ви нас своїми “Гайдамаками”! І як сказати? Читаєш, та й облизуєшся. Якраз до Великодня прислали ви свою писанку, я і розіслав по руках. Пан Арте- мівський аж підскакує і хвалить. Так як таке добро не хвалити?». Глузування Бєлінського аж ніяк не врівноважила й цілком комплементарна рецензія в «Литературной газете», приписувана Миколі Некрасову. Автор її писав, що «“Гайдамаки” - це твір, перейнятий думкою та почуттям, палає непідробним натхненням і виблискує іскрами живої, різноманітної та палкої фантазії». Однак після цієї констатації критик наводить величезні цитати в оригіналі, а їх російські читачі навряд чи могли здолати, не втомившись.
Те ж стосувалося і всього тексту «Гайдамаків». Якщо короткі поезії «Кобзаря» радісно зустріли й українські, і російські читачі, то довгу поему останнім освоїти було важче. Негативна рецензія «Отечественных записок» (про авторство Бєлінського тоді знали, звичайно, одиниці) теж зіграла свою роль в тому, що «Гайдамаки» не отримали такого гучного успіху при публікації, як «Кобзар». Однак внутрішні якості поеми мали тут набагато вагоміше значення. Адже недарма
Розділ 4, РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 81
вагався цензор: поема вийшла і бунтарською, і «возмутительною», тобто підбурювальною. Водночас читачі книжок українською мовою в масі своїй були людьми добромисни- ми і мирними (до того ж серед них було й багато поляків), а їх різанина в Умані, наприклад, просто жахала. Варто зазначити, що Шевченко прекрасно сам розумів, наскільки приголомшливу річ він написав. У постскриптумі до вже цитованого листа автор просив Г. Тарновського: «Я чув, що в вас є молоденькі дівчата. Не давайте їм, будьте ласкаві, і не показуйте мої “Гайдамаки”, бо там є багато такого, що аж самому сором». Втім, він уже в коментарях до поеми змушений був зауважити: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами».
Свого часу автор цих рядків встановив, що композиція поеми відповідає функціональній схемі чарівної казки, описаній Володимиром Проппом. Чи свідомо звернувся молодий поет до структури чарівної казки? Мабуть, на це запитання немає відповіді. Сам Шевченко підкреслював використання в поемі історичних переказів, але вони принципово мозаїчні, фрагментарні (це ж стосується й історичних пісень про Коліївщину), тому не могли підказати побудову поеми. Дум про це повстання немає, думи ж про давніші історичні події теж не могли слугувати тут зразком. По-перше, вони одно- або двоепізодні. По-друге, поет поєднав історію кохання з описом повстання, але українські думи не знають сюжетів про кохання. У цих умовах тільки чарівна казка надавала поетові зразок усної народної оповіді, де добування нареченої обумовлювалося подвигами героя. Тільки-но шляхтичі-конфедерати та їхній помічник Лейба отримали функцію колективного казкового антагоніста, у мистецькому полі поеми було виправдано нечувану жорстокість повстанців стосовно католиків та іудеїв, а заразом - і нелюдську несамовитість, безрозсудну лють помсти Яреми-Галай- ди. Проте очевидно, що жодні асоціації з казкою не могли змусити полюбити поему поляків і євреїв Російської імперії, а також їхніх уже російськомовних православних нащадків.
82
Станіслав Росовецький- ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Ось так і вийшло, що за два роки виявилися непроданный дві сотні примірників поеми. Але я сумніваюся, що неповний успіх «Гайдамаків» став скільки-небудь вагомим аргументом у суперечці між художником і письменником у бунтівній душі Шевченка. Адже треба було вибирати між літературою й образотворчим мистецтвом, визначитися зі своїм справжнім покликанням. Через багато років, очікуючи на звільнення з остогидлої солдатчини, Шевченко згадував у щоденнику про цей доленосний для себе вибір і запитував: «Чем я доказал, что я пользовался наставлениями и дружеской доверенностью величайшего художника в мире? Совершенно ничем. <...>. Чем занимался я в этом святилище [у квартирі та майстерні Брюллова. - С. Р]? Странно вспомнить. Я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу. Перед его дивными произведениями я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Тут слід врахувати, що опальний поет тоді, у липні 1857 року, ще брав до уваги, що його щоденник може бути прочитаний жандармами.
Однак крізь удавані смиренність і осуд зробленого на початку сорокових років вибору просвічує й непідробна гордість цим своїм рішенням, разюче непрактичним. «Странное, однако, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись - моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить её глубокие таинства, и ещё под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я всё-таки втихомолку кропаю».
Отже, молодий Шевченко зробив головним своїм покликанням письменство, залишивши живописові функцію професії для заробітку. Безсумнівно, Тарас почав учитися не те щоб абияк, але не настільки ретельно, як у перші роки: не з’явився (щоправда, разом із товаришами) на іспит з анатомії, отримував місця на конкурсах у середині класу й не міг
Розділ 4. РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 83
уже похвалитися високим другим або третім місцем. У травні 1842 року пролунав і перший тривожний дзвінок. Скарбник Товариства заохочення художників Олександр Сапожников у черговому «рапорті» доповів: «Пансіонер Товариства Шевченко протягом 7 місяців не відвідував академічних класів і жодних праць своїх не подавав Комітету, незважаючи на зроблені мною йому зауваження, чому і пропоную Комітету звільнити його і з платні його (що складається із 100 карб, срібл.)» призначити допомогу іншому художнику. Що й було зроблено Комітетом 16 травня 1842 року. Позбавлений суттєвої підтримки Товариства, Тарас мав тепер розраховувати тільки на власні заробітки. Сучасники згадують, що основним джерелом існування для нього стали акварельні портрети. Виступав він, із незмінним успіхом, і як ілюстратор. До речі, саме як до ілюстратора Бєлінський претензій до нього не мав.
І все ж таки цікаво, чи була в Тараса можливість вирости з часом у художника масштабу його вчителя К. Брюллова? Ф. Ткаченко згодом писав: «Шевченко не був живописцем і під кінець життя сам усвідомив це; втім, композитор (тобто, майстер композиції. - С. Р) він був відмінний». Читач ще переконається, що у першому твердженні приятель і однокашник Тараса не мав рації. Однак до композиції Шевченко мав справді блискучі здібності. Ще не прийнятий в учні до К. Брюллова, він абсолютно самостійно компонує малюнок «Смерть Богдана Хмельницького», при цьому втілює в ньому, як уже згадувалося, епізод «Історії Русів», переказаний із додатками в «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиш-Камен- ського (1830). Вважаючи друковану працю історика і таємничий за походженням рукопис «Історії Русів» повноцінними історичними джерелами, художник-початківець народну думу про цю подію проігнорував. Вибір, зроблений цілком професійно для історичного живописця.
Однак придивімося до цього малюнка тушшю, пером і пензлем із розмивами. За рівнем майстерності він набагато перевершує малюнки Шевченка 1836-1837 років «Смерть Олега, князя Древлянського», «Смерть Сократа», «Смерть
84
Станіслав Росовецький- ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Лукреції», «Смерть Віргінії». Ті наслідувальні проби пера та пензля нагадують радше замальовки театральних мізансцен або «живих картин», тоді як «Смерть Богдана Хмельницького» є цілком самостійним і доволі зрілим твором на тему рідної автору української історії. Це багатофігурна композиція, намальовано сімнадцять персонажів, тоді як у відповідному епізоді «Історії Русів» і в Д. Бантиш-Каменського названо на ім’я тільки двох, Богдана Хмельницького та його сина Юрія, при цьому перший спілкується з козацькою масою, позначеною як «чины и козаки» («Історія Русів»), а в «Історії Малої Росії» велить зібратися в Чигирині «генеральной старшине, полковникам, сотникам и всему войську козацкому».
Треба сказати, що Шевченко, створюючи малюнок, попрацював і як історик. Він придумав, що булаву гетьманові могла подати на таці його третя дружина Ганна Золотаренко (у розділі про смерть Хмельницького у Д. Бантиш-Каменського згадана «жінка його Ганна»), а у два крісла з високими овальними спинками посадив православного митрополита й російського боярина. Перший персонаж малюнка історичній дійсності не відповідає: митрополита в той час на Україні не було, адже Сильвестр Косів помер у квітні того року, а Діонісій Балабан, обраний тільки в листопаді та й тоді патріот Речі Посполитої, у будь-якому разі не поїхав би до ставки Хмельницького. У своєму бояринові Шевченко бачив, найімовірніше, окольничого Федора Бутурліна, який разом із думним дяком Василем Михайловим прибув до Чигирина з посольством від царя Олексія Михайловича вже під час смертельної хвороби гетьмана. Молодший брат Ф. Бутурліна, Василій Бутурлін, приводив до присяги гетьмана, старшину й козаків у Переяславі, а потім був соратником гетьмана в битвах із поляками й татарами; помер він 1656 року. На колінах перед гетьманом стоїть його син Юрій, а посеред кімнати, теж на колінах, очевидно, генеральний писар Іван Виговський, що був регентом при тяжко хворому гетьмані. Козак, який сидить на лаві, тоді як інші козаки стоять або на колінах, зображує, напевно, одного з двох інших кандидатів у гетьмани - або переяславського полковника Павла Тетерю,
Розділ 4. РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 85
або полтавського полковника Пушкаря. Як не дивно, але малюнок Тараса, при всій його фантастичності в деталях, загалом, правдивіше словесних його джерел: адже там вмирущий гетьман виголошує довгі промови, тоді як відомо, що після інсульту він не міг говорити.
Персонажі малюнка розміщені в трьох просторових планах, витримана, в основному, перспектива, тільки лаву передано невдало. Зображення головного героя, Богдана Хмельницького, опинилося в глибині, а обличчя його настільки маленьке, що детальне його опрацювання ставало проблематичним. Усе це змушує сприймати малюнок не як самостійний твір, а як ескіз до великого історичного полотна, де, наприклад, те ж обличчя гетьмана було би цілком зручним для розглядання.
Виходить, ще до повноцінного навчання в Академії мистецтв Тарас примірявся до кар’єри історичного живописця. Але ж і завершував він свою художню освіту в «класі історичного живопису» К. Брюллова та багато чому, звичайно ж, навчився у творця «Останнього дня Помпеї». Чому ж Шевченко не став суперником Олександра Іванова, автора славнозвісної картини «Явлення Христа народу»? Зазначмо, що в кинутому на край світу Новопетровському укріпленні поет відгукнувся на експозицію цієї картини в Римі з погано прихованими ревнощами. У щоденниковому записі під 27 липня 1857 року читаємо, що за обідом комендант майор Іраклій Усков повідомив йому «важную художественную новость, вычитанную им в “Русском инвалиде”». Почавши з ледь помітною іронією, Шевченко конструює дотеп і продовжує з явною насмішкою: «Новость эта для меня интересна своей неновостью. “Инвалид” извещает, что наконец колоссальное чудо живописи, картина Иванова “Иоанн Креститель” закончена!» У Римі, мовляв, картина, «по словам самого художника, в газете сказано скромного, произвела фурор, которого он не ожидал. Дай боже нашому теляти вовка зъисты». Українське прислів’я звучить вельми красномовно, а Шевченко заявляє: «Но мне что-то страшно за автора “Марии Магдалины”». Коли «Іоанн Хреститель»
86
Станіслав Росовецький- ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
тепер має загальноприйняту назву «Явлення Христа народу», яка увійшла і до паремійного фонду російського вільного просторіччя, то «Марія Магдалина» - це попередній шедевр О. Іванова «Явлення Христа Марії Магдалині після Воскресіння». Натурницею тут послужила славнозвісна Вікторія Кальдоньйо, ідеал краси та муза кількох генерацій європейських художників, що вийшла заміж за російського художника Григорія Лапченка, сина українського козака, у довіднику Академії мистецтв названого кріпаком, приятеля О. Іванова. В образі ж Христа було чудово втілено традиції античної та ренесансної скульптури. Шевченко познайомився з цією картиною ще кріпаком, учнем Ширяева, коли її 1835 року було виставлено в Петербурзі.
Тепер він переходить до обґрунтування своїх сумнівів: «Двадцатилетний труд сохранил ли сочность и свежесть жизни, не увял ли он, как южный роскошный цветок от долгого и ненужного поливания? Не заплесневел ли он, как хмельное вино от долгого брожения? Боже сохрани всякого артиста от такого печального и запоздалого урока». Поет згадує чутки та пересуди про головну працю О. Іванова, що ходили під час його навчання в Академії: «Художники нерешительно говорили об нём. Аматоры решительно восхищались, в том числе и покойный Гоголь». А ось Брюллов «никогда ни слова не говорил о картине Иванова, самого же Иванова в шутку называл немцем, т. е. кропуном. А кропание, по словам великого Брюллова, верный признак бездарности». Втім, із такою оцінкою автора «Марії Магдалини» Шевченко не погоджується. Далі він кепкує над «теоретиками» мистецтва, а їх він ніколи не терпів. Потім повідомляє, що був би «рад, если бы картина Иванова опровергла» його упередження. І планує в такому разі знайти їй місце в колекції своїх «будущих эстампов», чого, до речі, не здійснив.
Завершуючи розмову з читачем щоденника про шедевр О. Іванова, опальний художник знову дає вихід прихованим ревнощам до успіху колеги. Він згадує газетну звістку «о картине Моллера “Иван Богослов проповедует на острове Патмосе во время праздника сатурналий”», виставленій
Розділ 4. РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 87
публічно «в пользу раненых в Севастополе». Нагадаймо, що Шевченко судить про обидва грандіозні за розміром історичні полотна, не бачивши їх. Федір Моллер, тепер відомий хіба що прижиттєвими портретами Гоголя, теж був учнем Брюллова. Шевченко напевно бачив його картину «Поцілунок», надіслану в 1840 році з Італії, і розумів, звичайно ж, скромність творчих можливостей Ф. Моллера порівняно з потужним талантом автора «Магдалини». І все ж написав: «Не знаю, почему я имею выгоднее понятие о картине Моллера, чем о многолетнем произведении Иванова».
Шевченко «не знав», а ми можемо тільки здогадуватися, що діяла тут підсвідома образа на те, що його власні мрії про славу історичного живописця не справдилися, а можливо, так сталося тому, що самому поетові не була притаманна така багаторічна концентрація на одному творі. А взагалі ж, творча психологія - це «темна вода у облацех». Чи спроможні ми тепер встановити, що насправді вкидало Шевченка у відчай у ситуаціях, які описав Ф. Ткаченко: «Виконання далеко не відповідало попередньому плану, і не раз він плакав, невдало малюючи картину, відмінно їм задуману». Техніка, ще недосконала, його підводила? Споконвічна невідповідність ідеальної моделі твору реальному результату? Образа на своє невміння стійко дотримуватися обраного плану та руйнівне прагнення обов’язково його змінювати? Хтозна...
З обережністю можна твердити, що Шевченкові певною мірою був притаманний такий згубний для творчої людини недолік, як неповна здатність доведення початого до кінця. Він так і не навчився уважно вичитувати свої тексти. Дивують його скарги на погану коректуру «Гайдамаків». Г. Квіт- ку-Основ’яненка він попереджав, що «і написано і надрю- ковано навмання», а Г. Тарновського прохав, відправляючи примірник: «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому». Але ж тоді це входило до обов’язків автора - тримати коректуру...
Із написаних Шевченком двох десятків повістей збереглося до наших днів дев’ять - і всі вони в жахливому мовному та стилістичному стані. І не скажеш тут, що автор не
88
Станіслав Росовецький» ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
вмів грамотно писати російською, вмів же. Він просто не спромігся вичитати ці тексти, хоч, як свідчать записи щоденника, час для цього мав. І це все повісті, тоді як за велику форму прози, роман, Шевченко, наскільки нам відомо, не брався.
Проте і в образотворчому мистецтві він полюбляє малі форми: малюнок, акварель, книжкову ілюстрацію, станковий естамп, у живопису олією - портрет, і тільки під час навчання в Академії спостерігаються спроби опанувати жанр. Мабуть, для Шевченка було притаманне нетривале творче зусилля, творчий вибух зі швидкою фіксацією тексту чи начерку, недарма ж можливість двадцятирічної роботи О. Іванова він підсвідомо не міг прийняти.
Шлях визнаного художника за тих часів обов’язково проходив через Італію, куди Академія мистецтв відправляла студента за казенний кошт після вдалого виконання спеціально заданої йому програми. Ще в лютому 1841 року Шевченко був упевнений, що поїде до Італії слідом за приятелем своїм Штернбергом. Він писав Г. Квітці-Основяненку: «Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пізненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалі насміялись. Ради цього самого я академію не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаєте в якім- небудь журналі, що якийсь Шевченко змалював картину дуже до ладу! а за таке малювання Академія його (мене б то) посилає в Італію, в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело!».
Однак до Рима Шевченко так і не потрапив.
Чому ж все-таки він відмовився від мрії кожного учня Академії мистецтв і не доклав зусиль для поїздки до Італії? Листи тоді він писав дуже рідко, щоденника не вів. Тож пошукаймо відгадку знову в повісті «Художник». Зрозуміло, що головною причиною життєвої невдачі її головного героя, «гениального юноши», було його благородне одруження з вагітною не від нього дівчиною, що спричинило необережне зближення з її родичами, змусило його загрузнути в міщанському болоті та шукати розради в «сивухе». Сам головний герой в останньому своєму листі до благодійника-опові-
Розділ 4. РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 89
дача повідомляє: «...программа моя немногосложна, всего три фигуры. Это Иосиф толкует сны своим соузникам, виноградарю и хлебодару». Проте із цією програмою герой провалюється. Це пояснюється, мабуть, тим, що, з одного боку, він більше уваги приділяв портрету коханої в образі «весталки», а з іншого - розтратив емоції на скорботні перипетії свого роману. Наступного року йому було відмовлено в програмі, очевидно як одруженому. Оповідач зазначає з цього приводу: «Потерять надежду быть посланным за границу на казённый счёт - одного этого достаточно, чтобы уничтожить самую сильную энергию. На свой счёт побывать за границей - об этом ему и думать нечего. Если усиленный труд и даст ему средства, то жена и дети отнимут у него эти бедные средства прежде, нежели он подумает о Риме и его бессмертных чудесах.
Италия, счастливый край, Куда в волшебном упоеньи Летит младое вдохновенье Узреть мечтательный свой рай, -
этот счастливый, очаровательный край закрылся для моего друга навсегда».
Якщо вже в Новопетровському укріпленні Шевченко процитував напам’ять поезію Плетньова «Тасс», свого часу для нього стажування в Римі було теж вельми бажаним. І пам’ять про це збереглася й через багато років. Але тоді й гіркота власної невдачі, яка зробила для нього неможливим казенне відрядження, теж жваво пам’яталася йому. Чи не є фінальні нещастя та жалюгідна смерть в божевільні автобіографічного героя «Художника» белетристичною сублімацією реальних болісних переживань Шевченка, спричинених цією його катастрофою як митця?
Що ж завадило Тарасові виконати відповідну програму, адже нічого подібного до перешкод, які зупинили героя повісті, у його житті не спостерігалося? Гадаю, катастрофа полягала не в тому, що він не впорався з програмою, а в тому,
90
Станіслав Росовецький- ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
що керівництво Академії відмовилося її пропонувати. Ми можемо вирахувати, коли це сталося. Два роки від лютого 1841 року, коли поет висловлював упевненість у тому, що виконає програму та поїде «в самий Рим», дає початок 1843. Перша спроба за свій рахунок з’їздити за кордон, щоправда, до країн ближніх, до Швеції та Данії, сталася наприкінці 1842 року і виявилася невдалою. 18 листопада Шевченко скаржився в листі до Пилипа Корольова: «Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував “Гамалія”, невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель (Таллінн. - С. Р.), там трошки очуняв». Судячи з тексту, у Стокгольмі поет побував-таки, але не далі порту. А знову з’їздити за кордон він намірявся, як писав про це на початку 1843 року Якову Кухаренкові, «в марті місяці». Поет розраховував пустити на цю поїздку, нібито в Італію за свій рахунок, гроші, отримані від книгопродавця Івана Лисенкова, коли на початку лютого запродав йому у «вічне і спадкове володіння» спочатку «Кобзар», а потім і «Гайдамаків». Однак отримана сума виявилася недостатньою для поїздки.
Здається, між травнем 1842 року, коли Шевченка було виключено з пансіонерів Товариства заохочення художників, і невдалою поїздкою до Стокгольма і сталася у нього катастрофа з програмою на право казенного відрядження до Італії. Можна здогадатися, що ним був незадоволений не лише О. Сапожников, а й покровитель Шевченка конфе- ренц-секретар В. Григорович, що фактично розпоряджався тоді в Академії (президентом значився старий Олексій Оленін), В. Бородін звернув увагу на важливу обставину: Шевченко присвятив «Гайдамаків» В. Григоровичу, бо, можливо, «сподівався на нього як на можливого видавця» поеми, однак його надії не виправдалися. Цілком можливо, що конференц-секретареві просто не подобалася літературна активність його протеже. Григорович, мабуть, пояснив Шевченкові, що скромні успіхи в навчанні та критичний вік (поет був на порозі тридцятиріччя) не дозволяють допустити його до програми на поїздку до Італії.
Розділ 4. РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 91
Шевченко позбавлявся не лише кількох років безтурбот- ного життя під південним сонечком у компанії веселих художників різних націй і прекрасних італійських натурниць, чиєю красою наперед розкошував: недарма ж він тримав у себе на полиці гіпсову маску, зняту з Фортунати, славнозвісної натурниці, що слугувала моделлю Бертелеві Торвальдсену. Він не зміг побачити та вивчити античні руїни, шедеври світового живопису та скульптури, зосереджені в західноєвропейських музеях. Не міг попрацювати в бібліотеках над вільнодумними книжками французькою мовою, забороненими до ввезення в Росію. Слід пам’ятати також, що в італійського пансіонера Академії була теоретична можливість залишитися за кордоном, і деякі художники не поверталися в «страну рабов, страну господ». Ось чому перша реакція Шевченка на відмову в програмі - задум подорожі за кордон за свій рахунок.
І хоч до Італії Шевченко так і не потрапив, у нас є чудова можливість встановити коло спілкування, в якому він опинився би, якби відрядження не зірвалося. Мова про відомий дагеротип, знятий знаним згодом фотографом Сергієм Левицьким у чужому ательє в Римі. Зйомка відбувалася на початку вересня 1845 року, між російсько-італійськими переговорами в приїзд Миколи І до Рима і 8 вересня, коли помер від сухот Штернберг.
Про привід сфотографуватися говорили, нібито цар наказав усім пансіонерам Академії з’явитися до Собору Святого Петра в Римі. Зібралося два десятка художників, скульпторів і архітекторів. Цар ішов від вівтаря в супроводі графа Ф. Толстого. У відповідь на запитальний погляд Миколи І граф представив натовп принишклих і насторожених молодих людей:
- Художники Вашої величності.
- Кажуть, гуляють забагато.
- Але так само і працюють.
Пансіонери вирішили, що віце-президент Академії врятував їх від царського гніву, і на знак подяки вирішили всі разом сфотографуватися, а дагеротип подарувати йому.
92
Станіслав Росовецький- ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Хоч би яка була передісторія, але пансіонери зуміли затягнути в ательє Гоголя, дозволили Левицькому мальовничо розташувати групу й чесно не ворушилися ті довгі хвилини, поки тривала експозиція. У результаті навіки завмерли на металевій пластинці не лише Гоголь, і справді «безмерно расфранченный», як написав про нього в повісті «Художник» Шевченко, прикраса компанії натурниця Маріучча, пансіонери Академії мистецтв і сам фотограф (він у другому ряду без сюртука, символічно з пензлем і, схоже, з палітрою), але і якийсь відставний полковник Глебов, що очманіло виглядає з-за плеча великого письменника. Хто став у відчайдушно романтичну позу, хто прийшов у дивовижному крислатому капелюсі, хто картинно закутався у плащ або натягнув штани немислимого тигрового забарвлення. Серед них, окрім Вілі Штернберга, найкращого друга Тараса, інші його приятелі - гуляка Михайло Михайлов і скромний Аполлон Мокрицький, Пімен Орлов, із яким Тарас відправив свого останнього листа Штернбергові до Рима, і Федір Моллер, симпатія до якого змусить згодом Шевченка поставити його картину вище шедевра О. Іванова.
Як природно було би побачити на дагеротипі й Шевченка - поряд із Маріуччою, коло Штернберга! Ось хто полегшив би вмирущому другу останні дні на цьому світі, ось хто знайшов би шлях до серця полтавця Гоголя, обожнюваного Тарасом! Важко й уявити, як безпосереднє спілкування з генієм могло би відгукнутися в літературній творчості Шевченка.
Проте він залишився в Петербурзі. І з часом у нього визріло бажання з’їздити на батьківщину. Літня поїздка петербуржця-українця до рідних місць була тоді справою звичайною. Дворяни відпочивали у своїх маєтках, запрошували до себе на літо друзів, а деякі багатії й митців. Той же Штернберг провів кілька літніх сезонів у гостинній Качанівці українського мецената Г. Тарновського. Зібрався в гості до Тар- новського й Шевченко, а в січні 1843 року після столичних новин написав йому ще й про себе: «А я... чортзна що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому бо-
Розділ 4. РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 93
лотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я, весело би було, та не знаю, спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручаться. Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісенько до вас, а потім уже дальше».
Якщо вже Шевченко лає російське своє оточення кацапами, то це означає, що він сублімує невдоволення собою за те, що життя змушує його повестися проти власних політичних принципів - сучасною мовою, націоналістичних. На той час він зробив явні поступки критикам «Кобзаря», що пропонували йому творити російською мовою: написав п’єсу «Слепая красавица», перероблену в поему «Слепая», ще раніше створив російською ж драму «Невеста», що спочатку називалася «Микита Гайдай», і надрукував уривок із неї в московському часописі «Маяк» (1842, т. 5, кн. 9). Про поему «Слепая» Шевченко писав у вересні 1842 року навздогін Кухаренкові, який повертався з Петербурга на Кавказ: «Переписав оце свою “Слепую”, та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. <...> Що нам робити, отамане-брате? Прати проти рожна чи закопатися заживо в землю - не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать “Слепую”, але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені».
Поема «Слепая», шокуюча, з використанням образів української народної демонології, історія спокушання поміщиком кріпачки та її жахливої помсти, дочекалася публікації лише після смерті Шевченка. Зате як ілюстратор книжок Миколи Польового «История Суворова» та «Русские полководцы» він сподівався заробити достатньо, щоб звільнити рідних у Кирилівці. Однак при цьому довелося вже серйозно зрадити своїм політичним переконанням. Доводиться нагадати, що 1857 року Шевченко у щоденнику так відгукнувся про панегірик свого колишнього приятеля Афана- сьєва-Чужбинського генерал-інженерові Едуарду Тотбе- лену: «отвратительная и подлая лесть русскому оружию». Заспокоюючи свою совість українського патріота, поет
94 Станіслав Росовецький» ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
інтерпретував згоду на ілюстрування книжок Польового знижено й комічно. У 1845 році він розповів Варфоломію Шевченку, що після випускного іспиту в Академії, як почав гуляти, то нібито отямився тільки після двох місяців гульні: «Прочунявши, ото лежу собі вранці та гадаю: а що ж тепер діяти? Аж гульк! хазяйка прийшла та й каже: “Тарас Григорович! Не маю чим дальш воювати! Від вас належиться за два місяці за квартиру, харчі і прачку! Або давайте гроші, або вже не знаю, що з вами й робити”. Тільки що пішла від мене хазяйка, приходять прикажчики, один услід другого, та все-то за грішми: “Пожалуйте, - кажуть, - по счетцу-с”. “Що його робити?!” - думаю; беру “счетцы” і кажу: “Добре! Лишіть счоти, я передивлюсь і пришлю гроші”, а собі на умі: коли-то я пришлю і де добуду грошей? Тільки що се думаю, приходить до мене Полевой і каже, що він гадає видати “Двенадцать русских полководцев”, то щоб я намалював йому портрети їх. Зрадів я, думаю: правду люде кажуть: “Голий - ох! а за голим бог”. Умовились ми з Полевим, він дав мені завдатку, оцими грішми я й визволився з пригоди...».
А слова «Прати проти рожна чи закопатися живим в землю» в листі Кухаренкові - вираз загадковий тільки на перший погляд. Насамперед тут немає дилеми, а викладається езоповою мовою певна послідовність. Виступити проти національного гноблення означає опинитися в кращому разі на каторзі, як декабристи або польські повстанці 1830 року. Здається, що саме так слід зрозуміти сказане Шевченком. А також визнати, що вже тоді в нього сформувалися виразні революційні переконання.
Тут виникає примарна постать польського студента-іс- торика Леонарда Демського. Примарна, тому що про цього близького Тарасового приятеля, який помер від туберкульозу в нього на руках, знаємо лише з повісті «Художник». Статей про нього немає ані в «Шевченківському словнику», ані в «Шевченківській енциклопедії», а в довіднику Петра Жура «Труди і дні Кобзаря» (2002) згадується тільки його не знайдений портрет. У повісті «Художник» Демський навчає автобіографічного героя французької мови, вони разом
Розділ 4, РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 95
читають французькі тексти в оригіналі, і з педагогічною метою вчитель спілкується з учнем тільки французькою. Важко судити, якою мірою зумів Шевченко опанувати цю мову. З одного боку, в листі Квітці-Основ’яненкові від 8 грудня 1841 року він вжив французький вираз, що начебто свідчить про заняття тоді французькою: «боюсь, щоб не сказали москалі mauvais sujet, бо вона (п’єса «Слепая красавица». - С. Р.), бачте, з українського простого биту». З іншого боку, О. Афа- насьєв-Чужбинський, який добре його знав, свідчить: «Тарас Григорович з іноземних мов знав одну лише польську...». Однак сам же він називав Шевченка людиною потайною.
Потім Демський захворів на сухоти, однак продовжує мріяти, що «может теперь предаться своей любимой науке, что он, если не превзойдёт своего идола Левелеля в отечественной истории, то, по крайней мере, сравняется с ним...». Демський помирає, автобіографічний герой ховає його за свій кошт, а після похорону ділить із патером костелу св. Станіслава залишену бідняком бібліотеку в «50 с чем- то томов, большей частию исторического и юридического содержания, на языках греческом, латинском, немецком и французском», польською тільки томики Йоахіма Левелеля й Адама Міцкевича.
I ось як розшифровує ці уривки повісті Леонід Хінкулов, автор біографії Шевченка із серії «ЖЗЛ» радянських часів. Леонард Демський «був полум’яним демократом» (?), «читав разом з Шевченком польську і французьку революційну літературу». Його «невеличка бібліотека історичної та політичної літератури перейшла до Шевченка, і він ще довго студіював підібрані другом книжки». Ось тільки слідів цієї бібліотеки не виявилося під час арешту Шевченка, а вся конструкція базується на тому факті, що Левелель, «ідол» Демського, був не лише істориком, а й видатним революціонером.
Однак навряд чи було потрібне таке підтасовування. Польський слід у революційних переконаннях Тараса, звичайно ж, був. У Варшаві 1830 року він спостерігав, як національно-визвольний рух може охопити чи не всю поневолену
96
Станіслав Росовецький* ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
націю, незалежно від класів і суспільних прошарків. Згодом його поезія покаже, що з подібним національним повстанням українців він пов’язував омріяне скасування кріпосного права. Кухаренко, кубанський козак, нащадок запорожців, що дослужився в російському війську до звання генерал-майора, був би як талановитий військовий фахівець дуже корисним повсталому народові. Невідомо, наскільки відверто Шевченко говорив із Кухаренком про політику в той його приїзд до Петербурга. Згодом іронічний П. Куліш про цього «генерала чорноморського війська» написав: «Чоловік був серцевий, так генеральство його заїло: ніяк нам було схилити його, щоб знявся у фотографа без зірки, простим обивателем чи козаком. Ніким було йому там у Чорно- морщині триматися, тому і талант його не виріс, і характер не набрав величі».
Спілкуючись у Петербурзі з опозиційними в приватних розмовах українськими дворянами, Шевченко міг плекати ілюзії, що на них можна буде спертися у справі революційного звільнення селян на Наддніпрянській Україні. Ці ілюзії розвіялися під час поїздок на батьківщину. У першу з них поет вибрався 1843 року.
Найконтроверсійніший міф, що побутував у цей переломний у житті Шевченка період і у зв’язку з його дебютом у літературі - це міф про неіснування українського народу як такого, про його «наріччя» як один із діалектів мови великороса та відповідно про непотрібність і шкідливість спроб створити українську літературну мову. У відгуках на «Кобзар» знаходимо різноманітні форми цього міфу. Дуже брутально висловив його зміст рецензент «Сына отечества», можливо, Микола Полевой: «Ми всю нинішню штучну малоросійську поезію вважаємо витівкою і примхою і, зізнаємося, не розуміємо: як можна обдарованим людям займатися такими дрібницями? Писати малоросійські вірші чи не все одно, що вчитися грати на варгані або на балалайці?». Йому вторив рецензент «Библиотеки для чтения», імовірно, редактор Осип Сенковський. На його думку, українські пое¬
Розділ 4. РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ ЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ? 97
ти «створюють собі мову небувалу, яку жодна з усіх можливих Росій, - ні велика, ні середня, ні мала, - ні біла, ні чорна, ні червона, - ні нова, ні стара, - не можуть визнати за свою, і цією поміссю слів чубатих і бородатих, голених і неголених, південних і північних, цим гібридним діалектом бажають досягти поетичної слави». Бєлінський, який не дав відгуку на «Кобзар», у своїй рецензії на «Ластівку» й «оперу» Квіт- ки-Основ’яненка «Сватання» займає складнішу позицію. Він насамперед гранично чітко формулює питання: «Чи є на світі малоросійська мова, або це тільки обласне наріччя? Чи може існувати малоросійська література, і чи мають наші літератори з малоросіян писати малоросійською?» Відповіді ж подає такі: «Малоросійська мова дійсно існувала за часів самобутності [відсутності культурного впливу Росії. - С. Р.] Малоросії та існує тепер - у пам’ятках народної поезії тих славних часів». Але після епохи Петра І «почався поділ станів. Дворянство, у наслідок історичної необхідності, прийняло російську мову <...>. Мова самого народу почала псуватися...». Хто його знає, із чого це Бєлінський вивів останнє положення. Однак далі йде спостереження, покликане змусити українських письменників тих часів замислитися: «Російський романіст може вивести у своєму романі людей усіх станів і кожного змусить говорити своєю мовою <...>. А малоросійське наріччя одне й те ж для всіх станів селянське. Тому наші малоросійські літератори і поети пишуть повісті завжди з простого побуту...». Як в самісіньке око поцілив! Однак Бєлінський не міг передбачити, що Шевченко ще встигне створити зразки високоінтелектуальної поезії, а за кілька десятиліть з’явиться і світового рівня проза Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Валеріана Підмогильного, Віктора Петрова.
Було би дивно, якби період у житті поета, розглянутий у цьому розділі, не спричинив появи й біографічного міфу. Ґрунтується він на справді загадкових і сенсаційних рядках у спогадах Михайла Микешина: «Дуже би цікаво з’ясувати причини з віддаленого минулого, які мали наслідками те чисто родинне співчуття до долі поета, яким удосталь ото¬
98
Станіслав Росовецький- ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
чувало його все сімейство гр. Толстих. Ті незручності, які представляли собою нещасні звички Тараса Гр. [Игоревича] - його хміль і удаваний цинізм і від яких часто вже не втримувався він навіть серед молоденьких дівчаток, дітей Толстих, дивували всіх численних знайомих цього поважного сімейства, а відвідував їх Шевченко мало не кожного дня, а іноді й не одноразово. М. І. Костомаров міг би дати більш точні пояснення причин, про які я говорю і сліду яких немає в автобіографії Шевченка. Настільки ж цікавими подробицями могла би забезпечити його біографію і вдова покійного графа Федора Петровича, графиня А. А. Толстая, колишня головна винуватиця повернення Тараса Григоровича із заслання». Зрозумілий натяк на якісь особливі стосунки Шевченка з родиною Толстих, при цьому до першого арешту поета, але тоді до чого тут апеляція до Костомарова, якщо він познайомився з Шевченком тільки 1846 року в Києві, а графиня Толстая з Петербурга не виїжджала? До того ж Шевченко не дуже-то балував цього приятеля розповідями зі свого життя, навіть про те, що сталося з ним влітку 1859 року в Україні, промовчав.
Проте, натяк було підхоплено, і полтавська дама-шевчен- кознавець доводить тепер, що справжнім батьком Катерини, яка народилася 24 листопада 1843 року у графині Анас- тасії Агафонівни Толстой, був насправді Шевченко. Що ж, граф Федір Петрович відомий як людина добра і шляхетна, але неможливо уявити його мазохістом, здатним підставити кривдникові ще й другу щоку, витягувати його з солдатчини на краю світу, щоб кожен день споглядати у себе вдома цього спокусника своєї молодої дружини.
РОЗДІЛ 5
Приїжджий із столиці, новий член «ордена мочеморд»: Україна
Попросивши у патрона Григоровича відпустку для поїздки на батьківщину, мандрівник 11 травня 1843 року одержав «Квиток учневі Тарасу Шевченку на проїзд у Малоросійські губернії і на безперешкодне, де потрібно буде, проживання». За тиждень він вирушив в Україну білоруським трактом разом із Гребінкою, а той відвозив до свого маєтку Убежище сестру Людмилу, ученицю Інституту шляхетних дівчат. Через постійну присутність у бричці юної дівчини Гребінка і Шевченко в бесідах своїх змушені були притримувати язики. Про політику теж, зрозуміло, мовчали.
Дорожні враження поета від Петербурга до Прилук відтворено в повісті «Музыкант», однак викладено їх одним із персонажів, який розмовляє «на манер Марлинского», і йдеться про піший похід етапом квартету кріпаків-музи- кантів. Між іншим, Білорусь сприймається персонажами як «страна постоянно голодная», тому музиканти, заробивши в придорожніх містечках, везуть із собою «запас печёного хлеба. Трогательные картины случалось ему (кріпа- ку-музьїкантові. - С. Р) видеть в сей убогой стране. Знаете, голод, нищета, разврат и гнусные сопутники разврата».
Прибувши до Чернігова, мандрівники негайно вирушили до Ніжина, де Тарас відвідав свого приятеля Сошенка, 99
100
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
вчителя повітового училища. Зустріч старих друзів описано знову-таки в «Музиканті», але з реальних її обставин залишилася тільки сердечність, адже в повісті подію перенесено в Прилуки і на двадцять років уперед, на час уявного повернення автора з казахських степів на батьківщину.
Чи то 24, чи то 25 травня Шевченко прибуває в Кача- нівку, маєток українського гостинного багатія, мецената та самодура Григорія Тарновського. Якщо обставини приїзду відповідають змальованим на початку повісті «Музикант», то це було 24 травня, коли Тарновський святкував іменини. Враження мандрівника від зовнішнього вигляду Качанів- ки передано своєрідно: «Не описываю вам ни великолепных дубов, насаждённых прадедами, составляющих лес, освещённый заходящим солнцем, среди которого высится бельведер с куполом огромного барского дома...» тощо. Описав же все-таки.
У повісті господар «Арновский», вітаючись, простягає супутникові оповідача «указательный палец левой руки, украшенный дорогим перстнем». Шевченко підгледів цей жест уже згодом на іменинах, адже його самого багатий оригінал зустрів сердечно. їх познайомив Гребінка в Петербурзі, вони листувалися, і господар Качанівки прекрасно розумів значення Шевченка. Попри великий наплив гостей, Тарас отримав одну з найкращих кімнат, а Тарновський і серед клопотів іменинника знайшов час, щоб купити в нього спеціально привезену картину «Катерина» (або, за іншою версією, прийняти в подарунок).
Безсумнівно, Штернберг розповідав приятелеві про самодурство, розбещеність і про конкретні «художества» Тарновського, але Шевченкові, щоб змінити своє первісне доброзичливе ставлення до літнього бешкетника, треба було, напевно, самому почути оркестр із кріпаків, який грав у кущах, поки господар із гостями снідали, на власні очі побачити химерну будівлю, призначену для кріпосного гарему, і познайомитися з однією із племінниць Тарновського, яка п’ятнадцятирічною народила від нього дитину.
З Качанівки Шевченко, як вважають, їздив до Григорівки,
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»..,
101
в гості до Петра Скоропадського, його поет за пять років у вірші «П. С.» висміє як «нащадка гетьмана дурного», що суміщав показний український патріотизм і звичаї кріпосника.
На початку червня Шевченко вже перебуває у Києві, куди він уперше в житті приїхав вільною людиною. Мабуть, поет зупинився в готелі «Зеленый трактир», а потім зняв кімнату на Московській вулиці. Шевченко захоплено оглядав визначні пам’ятки Києва, заповнюючи альбом олівцевими пейзажами древньої столиці та її мальовничих околиць.
Майже одразу ж після приїзду Шевченко познайомився з Пантелеймоном Кулішем, який через сорок із гаком років опублікував спогади про цю зустріч. Молодий, двадця- титрирічний Куліш стояв за мольбертом, коли перед ним з’явився незнайомець «в парусиновому балахоні і такому ж картузі, що падав йому на потилицю, подібно до козацького шлика.
- А вгадайте, хто? - це були перші слова Тараса, вимовлені тим чарівно-веселим і безтурботним голосом, який привертав до нього і жінок, і дітей. Я відповів:
- Шевченко.
- Він, - відповів Тарас, засміявшись так, як сміються наші молодиці. Тоді він не носив ще вусів, і в обличчі було багато жіночного.
- А чи немає у вас чарки горілки? - це була друга почута мною від Шевченка фраза».
От зумів же Куліш у трьох словах двічі вколоти заклятого друга! Він тоді вчителював на Подолі та готував до друку поему «Україна», своєрідне поєднання власного тексту з українськими фольклорними думами.
Водночас спорідненість їхніх душ була такою, що Куліш впізнав Шевченка, хоч раніше не бачив його, як про те згадував, навіть і намальованого. А чарка, видно, знайшлася, бо молоді люди, знайшовши один в одному багато спільного, одразу ж потоваришували, почали сперечатися, потім співати українських пісень. Разом вони об’їжджали околиці Києва, малювали, ловили рибу. Особливо плідним видало¬
102
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ся плавання на плоту в Межигірський монастир разом із художником-іконописцем Олексієм Сенчилом-Стефанов- ським. Від рибалок друзі по черзі записували до альбому Шевченка рідкісні історичні пісні, а Тарас зробив замальовку монастиря. Було це, як записав Куліш на звороті ескізу Тараса до естампа «Судна рада», «1843 червня 13, вночі на плоту, проти Межигірського монастиря».
Однак такої щирої дружби, як із Штернбергом, із Кулі- шем у Тараса не склалося. Замислюючись над цим, Куліш, говорячи про себе в третій особі, пояснював у «Житті Ку- ліша» несхожість їхніх характерів: «Тільки Куліш не зовсім уподобав Шевченка за його цинізм: він прощав йому багато витівок, тільки поважаючи його талант. А Шевченкові знов не далась до смаку та аристократичність Куліша, що про неї ми вже натякнули». Господи, та про який аристократизм мова, якщо Куліш не міг довести шляхетство своїх предків і як син козака не мав права вчитися в університеті? Куліш тут же намагається пояснити свою смішну претензію. Бачте, «це зійшовся низовий курінник, січовик із міським козаком-кармазинником». Ще він вбачає тут протилежність між представниками правобережного (Шевченко) і лівобережного (він сам) козацтв. Все це несерйозно. Як і спроба Володимира Шенрока, біографа Куліша, уточнити сказане ним: «Шевченко завжди коробив його своїм цинізмом, тоді як, з іншого боку, ультрадемократу Шевченкові Куліш здавався аристократом». Насправді Шевченко без церемоній поводився з Кулішем, бо бачив у ньому приятеля, свою людину, соратника у справі будівництва української культури. Куліш не міг здаватися йому аристократом, адже Шевченко, обертаючись у вищому світі Петербурга, надивився на справжніх аристократів і прекрасно вмів поставити себе гідно у спілкуванні з ними.
Тоді ж Шевченко познайомився з уславленим актором Михайлом Щепкіним, теж викупленим із кріпаків. Щепкін приїздив до Києва на гастролі. Між ними, попри значну різницю у віці (поет був молодший на чверть століття) зав’язалася задушевна дружба на все життя.
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»... 103
Із Києва Шевченко вирушив до Кирилівки, але перебував на малій батьківщині недовго: родичі були зайняті з ранку до вечора на польових роботах. Звідти поет поїхав на хутір Убежище, що належав матері Гребінки. Погостювавши там, він був відвезений Гребінкою до села Мосівці на день ангела покійного чоловіка його хлібосольної власниці Тетяни Волховської. Ці меморіальні іменини щорічно з великою пишністю святкувалися на Петра і Павла та перетворилися на найзначнішу подію світського життя дворян Київської губернії. Від розкішних іменин Тарновського свято в Мосівці відрізнялося кардинально. Господиня Тетяна Густавів- на, до заміжжя Гапф, а за чоловіком родичка Закревських і Селецьких, була настільки старою, що не пам’ятала нікого, крім кількох найближчих друзів, до того її, жінку найдобрі- шу, цікавили тільки карти. Майже сліпа, сама вона грати не могла, але обожнювала сидіти за спинами гравців і насолоджуватися перипетіями чужої азартної гри. Атмосфера була надзвичайно безтурботною та безладною, ось тільки молодим людям, які приїхали без лакеїв, доводилося доплачувати слугам у буфеті, щоб отримати вранці склянку чаю або кави. Молодь три вечори й після опівночі танцювала до упаду, картярі не нудьгували, дами кілька разів на день переміняли наряди, п’янички могли залитися вином.
У 1843 році на цих іменинах гуляв і поручик Олександр Афанасьев, власник села Ісківці Лубенського повіту на Полтавщині. Закінчувалася його річна відпустка, й очікував він тоді на відставку. Двадцятисемирічний поміщик вправляв- ся в поезії, російській та українській, друкуючись у часописах під псевдонімом А. Чужбинський. Хоча гості набилися в маєток старенької Волховської, як оселедці у бочку, йому дісталася окрема кімнатка. Через тридцять років Чужбинський згадував, як після галасливого сніданку вирушив туди покурити та почитати. Проходячи повз головний під’їзд, він почув вигуки:
- Гребінка! Гребінка!
Чужбинський зупинився. «Євген Павлович під’їздив до ґанку в супроводі незнайомця. Вони вийшли. Супутник
104
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
його був середній на зріст, кремезний; на перший погляд обличчя його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і променистим світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу. Гребінка одразу ж привітався зі мною, взяв за плечі і, штовхнувши до свого супутника, познайомив нас. Це був Т. Г. Шевченко». Тарас мав пам’ятати Чужбинського з українського вірша, надрукованого в «Ластівці», й відчувати вдячність за добрі слова про його поезії, сказані в рецензії на цей альманах, надрукованій в «Москвитянине». Однак мемуарист згадав про інший свій твір: «Останній (Шевченко. - С. Р) знав мене з віршованого послання до нього, надрукованого в “Молодику”, і міцно обнявся зі мною. Подорожнім треба було умитися і привести до ладу одяг. Я запросив їх до своєї кімнати. Гребінка скоро пішов униз, а Тарас Григорович залишився зі мною. Я згадав про свій вірш не з самолюбства, навпаки, я вважаю його слабким, але тому, що це було перше друковане висловлення співчуття й поваги українця до народного поета, і Шевченко кілька разів сказав мені своє щире “дякую”, котре, як відомо всім, хто добре знав його, мало особливу чарівність в устах славного Кобзаря». Безсумнівно, Чужбинський хотів сказати, що мова йде про перший віршований панегірик, адресований Шевченкові.
А тоді кімнатка швидко наповнилася «шанувальниками, що приходили познайомитися з рідним поетом. Прийшов і Гребінка, і ми пішли в зал». Очікуючи на появу Шевченка, усі гості «юрмилися біля входу, і навіть манірні панночки, які інакше й не говорили, як по-французьки, й ті з цікавістю очікували на появу Шевченка». Чи передбачав він, що зробить таку сенсацію? «Поет, очевидячки, був зворушений блискучим прийомом, і після звичайного представлення господині, яка зовсім не розуміла, кого їй представляють, Шевченко усівся між дамами в товаристві С. О. Закрев- ської». Софія Закревська, дама за сорок, надрукувала на той час в «Отечественных записках» роман «Институтка» і повість «Ярмарка». Чужбинський продовжує: «Цілий день він був предметом загальної уваги, за винятком двох-трьох осіб, які не визнавали не тільки української, а й російської
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»...
105
поезії і марили лише Гюго і Ламартіном». От знайшлися ж на Полтавщині й такі сноби! Зате ось що, звичайно, забезпечило поетові щире задоволення: «Багато гарненьких жінок читали йому напам’ять уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської мови». А Шевченко, можливо, згадав тоді Пушкіна:
Я знаю: дам хотять навчити Читать по-руськи. Просто жах! (Пер. Максима Рильського)
А тут пані та панночки напам’ять читають вірші навіть не російського, а українського поета. Можна уявити, як порадували несподівані шанувальниці Тараса!
Після вечері весела чоловіча компанія запросила Шевченка до своїх кімнат, куди послужливий буфетник відпустив незліченну кількість пляшок із міцними напоями. Там Тарас підсів до Чужбинського і сказав, що він не сподівався на такий сердечний прийом від поміщиків. Як бачимо, несподівано тепла зустріч, раптова симпатія до молодого поета, та й оті напої, мабуть, змусили Шевченка проговоритися про своє сприйняття українських поміщиків.
Веселуни, які зуміли після вечері залучити до своєї компанії Тараса, належали до жартівливого ордену полтавських «мочеморд» - любителів алкоголю, які цього не приховували, навпаки, пишалися своїми «подвигами» і зуміли оформити жартівливий культ Бахуса організаційно, явно наслідуючи «Всеблазенському, всеп’янійшому і найнавіженішо- му собору» Петра І. Можливо, Шевченко вже зустрічався з «мочемордами» раніше, на іменинах Тарновського. Оповідач «Музиканта», щоб привести себе до ладу після дороги до Качанівки, заходить разом із приятелем «в так называемый холостой флигель, отстоящий недалеко от главного здания», де зустрічають їх «джентльмены самого неблагопристойного содержания.
Обыкновенно бывает, что люди после немалосложного обеда и нешуточной выпивки предаются сновидениям, а у
106
Станіслав Росовецький * ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
них как-то вышло это напротив. Они скакали, кричали и чёрт знает что выделывали, и всё, разумеется, в шотландских костюмах». Тобто не в кілтах, ясна річ, а без штанів.
Якщо ці п’яні витівники викликають обурення у доброчесного оповідача «Музиканта», то самому Шевченкові полтавські «мочеморди» сподобалися, і він, отримавши почесну пропозицію вступити до їхніх рядів, негайно ж погодився. Йому пояснили, що їхньою мовою «мочити морду» - це пити спиртне, а слово «пиячити» під забороною. Невживання міцних напоїв у них називається «сухомордієм» або «сухо- рилієм». Що справжній «мочеморда» ніколи не п’є звичайної горілки, а тільки всілякі настоянки. А якщо немає таких під рукою, досить кинути у склянку з горілкою гривеника. Чужбинський розповідає, що члени товариства, «дивлячись по заслугах, носили титули мочемордія, високомочемордія, п’янійшества і високоп’янійшества. У нагороду старанності в них існували відзнаки: сівалдай в петлиці, келих на шию і великий штоф через плече».
Великим магістром у них тоді був Віктор Закревський, гусар у відставці. Він мав титул високоп’янійшества та міг пишатися великим штофом через плече. Того вечора в Мосівці до нього, як згадує Чужбинський, «зійшлося кілька іс- тих мочеморд відсвяткувати знайомство з Шевченком, і як все це були веселі, порядні люди, то ми й залишилися бенкетувати з ними до світанку».
Потоваришувавши на іменинах у Мосівці, Шевченко і Чужбинський домовилися не губити з очей один одного, а Шевченко обіцяв обов’язково погостювати в Ісківцях. А тоді Тарас вирушив до Яготина, маєтку онуки останнього гетьмана України Кирила Розумовського княгині Варвари Олексіївни Рєпніної та її чоловіка, опального вельможі Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського. Повіз його туди син відомого тоді письменника Василя Капніста, відставний підполковник Олексій Капніст, декабрист, який спромігся уникнути каторги та заслання. Господар Яготина хотів замовити петербурзькому художникові копію свого портрета роботи Йозефа Горнунга.
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»...
107
Поява Шевченка в Яготині супроводжувалася обставинами, химерно символічними. Княжні Варварі Рєпніній вони запам’яталися на все життя, а можливо, й Тарасові. До саду, що оточував старовинний палац, побудований ще гетьманом Кирилом Розумовським, Шевченко і Капніст увійшли пішки. Раптом на небо насунулася величезна темна хмара, а на алеї з’явилися дві дами, літня й молода, що вийшли на явно несвоєчасну прогулянку.
Якщо раніше й погуркувало, то чоловіки, захоплені бесідою, не звертали на це уваги. Одначе гроза раптом вибухнула прямо над ними, спалахнула сліпуча блискавка, ніби прорвавши хмару з оглушливим тріском. На піщану доріжку обвалилася стіна зливи.
- Княгине, біжіть! - вигукнув Капніст, підскочив до круглолицьої старої, підхопив під руку, потягнув до під’їзду палацу.
За ними повільно, гордо випроставшись під потоками дощу, пішла молода дама. Шевченко залишився на місці, потім мокрою травою відступив під найближчу стару яблуню. На голову Тарасові, змиваючи пил з листя, полилися струмки води, а перед ним все стояли великі та променисті очі молодшої жінки, що просіяли йому назустріч перед тим, як вона отак норовисто відвернулася. Його досвідчене око художника, звичайно ж, встигло би оцінити її фігуру, зріст, вік, але це було абсолютно зайвим. Не було сумніву, що до палацу зараз простувала молодша дочка княгині Варвари Олексіївни, княжна Варвара Миколаївна, інші дочки в родині вийшли заміж і не жили з батьками.
Незабаром гроза вщухла, а там і злива раптово перестала. У дверях палацу з’явився Капніст. Короткозоро озирнувшись, він підійшов до Тараса та привів його у будинок. У великому залі, прикрашеному картинами, вимоклий до рубчика петербурзький художник і поет був представлений старому князеві Миколі Григоровичу, княгині та княжні. Він оглянув портрет князя пензля Горнунга та пообіцяв, що скопіює його найближчим часом.
Так що ж тут символічного? Велика чорна хмара і гроза
108
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
знаменували темну отруту любовної пристрасті, що загрожує пролитися на одну з учасниць мізансцени. Шевченко відокремив себе від аристократів, залишившись під деревом, княгиня з Капністом втекли до палацу, а княжна Варвара хоробро зустріла другу в своєму житті закоханість у нерівню, цього разу в колишнього кріпака.
Тим часом, Шевченкові не випадало відразу взятися за роботу - і не тільки тому, що треба було подбати про олійні фарби й полотна для двох копій, однієї для Г. Тарновсько- го, другої для Капніста: господарі виїжджали на місяць до Андріївки, маєтку сина Василя на Сумщині. А Шевченко з Яготина поїхав до Закревських, у їхні маєтки Березову Рудку та Лемешівку. Потім у Березань до Платона Лукашевича, потім знову в Яготин, звідти в Ісківці до Чужбинського, знову в Яготин, далі в Ковалівку до О. Капніста, після - до маєтку «Відрада» в Малютинцях до Селецьких... Бував він тоді в гостях і у братів Якова та Сергія Бальменів у Линовиці, й у Миколи Маркевича в Турівці. Переїзди Тараса 1843 року Лівобережною Україною дуже нагадують його метання Петербургом, тільки там він перебирався з квартири на квартиру, а тут гостює то в одному маєтку, то в іншому.
Закревські, брати Платон, Михайло та Віктор, по-різному привертали до себе поета. До Ганни, молодої дружині Платона, Шевченко був небайдужий, називав її «Ганною вродливою», з Михайлом можна було вести відверті розмови про становище в імперії, Віктор, палкий шанувальник поета, уславився дотепністю і добротою. Та й «мочемордіє» цвіло у братів у всій красі...
Платон Лукашевич, однокласник і товариш Гоголя з Ніжинської гімназії, у Березані отримав у спадок від батька, приятеля Сковороди, прекрасну бібліотеку, де друковані книги доповнювалися цінною колекцією рукописів. Сам П. Лукашевич видав 1836 року фольклорний збірник «Малоросійські та червоноруські історичні думи і пісні». Він їздив до Львова і Праги, встановив і підтримував стосунки із західноукраїнськими етнографами та літераторами. Залучив до цього спілкування й Шевченка. Наприкінці ве¬
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»... 109
ресня він писав до Львова Іванові Вагилевичу, одному з діячів «Руської трійці»: «Коли ваш лист отримав, в той час з паном Шевченком читували вашого Мадея (поема Вагиле- вича, надрукована в збірнику «Русалка Дністровая» у Відні 1837 року. - С. Р). <...> Під час перебування Шевченка у мене я запропонував йому запозичувати деякі слова і форми ваші», на що поет нібито погодився. Об’єктивно йшлося про вироблення літературної мови, спільної для письменників і Східної, і Західної України. Справа була неймовірно складна, і П. Лукашевич, як бачимо, виступав тут одним із зачинателів. Ось тільки він уже не вперше приймав ухильні відповіді Тараса на свої пропозиції або зауваження до поетичних текстів за повну згоду. Шевченко своєї обіцянки (якщо таку давав насправді) не виконав, і жодні західноукраїнські «слова і форми» в його подальшій поезії не з’явилися.
Фрагмент листа від П. Лукашенка І. Вагилевичу, де бе- резанський етнограф обіцяє «через Шевченка в листопаді» переслати «Львівський літописець» до Петербурга для надрукування, цікавий у кількох аспектах. По-перше, він свідчить, що Шевченко, який догулював офіційний термін відпустки, збирався в листопаді 1843 року повернутися до північної столиці. Однак він уважив за краще спитати в Григоровича дозволу на продовження відпустки та в очікуванні атестата залишився в Україні ще на кілька місяців. Як і у «квитку» на проїзд, у листуванні з цього приводу Тарас іменується «учнем» Академії мистецтв, тоді як при хрещенні свого племінника Трохима у вересні того року занесений до метричної книги «Санкт-Петербурзької Академії мистецтв вільним художником Тарасієм Григоровичем Шевченком». Видно, тридцятирічному гостю зі столиці було ніяково назватися учнем...
Насправді в листуванні П. Лукашевича і Я. Словацького йшлося не про унікальний рукопис XVII століття «Львівського літописця», що зберігався тоді в архіві Львівського ставропігійного братства, а про список з нього, знятий галицьким ученим для березанського поміщика ще під час поїздки того до Львова. Видання його в Петербурзі, яке, до
110
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
речі, так і не відбулося, не мало би вже принципового значення, тому що цю чудову пам’ятку, перший за часом із «козацьких літописців», уже було видано Михайлом Погодіним 1839 року в Москві за іншим списком, зробленим Денисом Зубрицьким. «Провина» П. Лукашевича полягала в затримці, а потім і невиконанні обіцянки видати літописець. Із поміщиками таке траплялося. Вийшовши у відставку, вони занурювалися в неспішний ритм сільського життя, а до інтенсивної праці привчені не були. У ті ж роки російський поміщик Петро Киреєвський, зібравши за допомогою безлічі кореспондентів із губерній російських, українських і білоруських величезне зібрання народних пісень, так і не спромігся його видати, хоч і папером для друкування запасся. Надруковано воно було іншими фольклористами, частково вже у XX столітті.
А Шевченко, гість П. Лукашевича, мав звичай обов’язково прочитувати путящу книжку, якщо вже вона потрапляла йому до рук. Немає сумнівів, що він простудіював список «Львівського літописця», складеного львів’янином Михайлом Гунашевським, учасником визвольної війни 1648- 1659 років. Тут Шевченко зміг познайомитися з конкретнішою і ближчою до народного сприйняття подій, ніж в «Історії Русів», інформацією про козацькі війни 20-х-30-х років XVII століття; слід також нагадати, що в козацьких літописах Самовидця та Величка цей історичний період не відбито. Авторові «Гайдамаків» не міг не імпонувати влучний і соковитий стиль літописця, його своєрідний козацький гумор та їдкий сарказм - як у повідомленні під 1578 роком про страту оспіваного Шевченком «козака Підкови»: «Баторій бул во Львові і поїхал на лови, а казал козака Подкову стяти, бо посол турецький скаржил на него, що татарув біял і до Польщі не допущал».
У «Львівському літописці» поет познайомився із вставленими Гунашевським до свого тексту патріотичними «Новинами...» про повстання 1630 року, набагато ближчими до історичної реальності, ніж романтичне оповідання «Історії Русів», використане в поемі «Тарасова ніч». І хоча головні
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»...
111
свої твори про козацтво він написав ще до знайомства з цим літописцем, мною було знайдено й конкретні інтертексти з нього в наступних поетичних текстах Шевченка.
Був знайомий Тарас і з далеким родичем П. Лукашевича, пирятинським поміщиком Іваном Лукашевичем. Той теж володів чудовим книжним зібранням, але на відміну від рукописів П. Лукашевича, що складалися тільки з кількох раритетів, його рукописне зібрання книг і грамот XV-XIX ст. було доволі великим і включало, зокрема, списки козацького літопису Григорія Грабянки й літопису Густинського монастиря. Можна погодитися з припущенням Петра Ротача, що поет «бачив його бібліотеку в с. Кононівка і користувався нею».
Досить тривалий час прогостював Шевченко тієї осені в Ісківцях. Чужбинський згадував згодом, що в нього зібралося багато польських книг і часописів, і Шевченко старанно читав їх. У негоду він, бувало, не вставав із ліжка, лежав і читав. Особливо подобалася йому поезія Міцкевича, при цьому саме в перекладах великого польського поета він по-справжньому познайомився з поезією Байрона. «Кілька разів брався він до перекладу ліричних п’єс Міцкевича, але ніколи не закінчував і рвав на дрібні шматочки, щоб і згадки не лишилося. Деякі вірші виходили дуже вдало, але тіль- ки-но якийсь здавався йому важким і неточним, Шевченко кидав і знищував усі попередні строфи.
- Мабуть, сама доля не хоче, - казав, бувало, - щоб я перекладав лядські пісні».
Однак справа була явно не в долі й не в національному колориті віршів Міцкевича, а в такій яскравій особливості поетичного дару Шевченка, як підкреслена самостійність. Довірливу перейнятливість виявляв він тільки щодо українського фольклору та Біблії, інтертексти навіть із таких шанованих ним поетів, як Міцкевич, Лєрмонтов і Пушкін, відсутні або надзвичайно рідкісні в його поезії, перекладів він зовсім не публікував.
Нові друзі були доволі відвертими один з одним, і Чужбинський зробив висновок, що на той час Шевченко «вже
112
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
розчарувався в деяких наших панах і відвідував лише небагатьох. Не відсутність гостинності чи уваги, не якась там зарозумілість відштовхували його, а сумна влада існуючого кріпосного права, що виявлялася в тій чи іншій неблаговидны формі, викликала в цій благородній душі найпохмурі- ший настрій. Хоч перед ним скрізь усі намагалися показати свій домашній побут у святковому вигляді, проте важко було обдурити таку людину, як Шевченко, котрий, сам вийшовши з кріпаків, чудово знав показну і закулісну сторони поміщицького життя».
І Чужбинський наводить приклад, що став хрестоматійним: в Лубнах «один пан запросив Шевченка обідати. Ми прийшли ще досить рано. У передпокої слуга дрімав на ослоні. Як на лихо, господар виглянув у двері і, побачивши слугу, що дрімав, розбудив його власноручно по-своєму... не соромлячись нашої присутності... Тарас почервонів, надів шапку й пішов додому. Ніякі прохання не могли примусити його повернутись. Згодом пан не залишився в боргу: темна ця особа, діючи потай, завдала немало горя нашому поетові...». Остання фраза, завершена трьома крапками, звучить загадково. Однак дещо прояснюється, якщо, як це припустив П. Жур, ішлося про Федора Трепова, тоді жандармського офіцера.
Треба думати, що набагато більше засмутив Шевченка подібний інцидент із П. Лукашевичем, уже знайомим нам українським фольклористом і антикваром. Тарас тоді, з жовтня 1843 року і, з невеликою перервою в грудні, до 10 січня 1844 року займав один із флігелів у маєтку Рєпніних. Чалий повідомляє, що взимку, у лютий мороз П. Лукашевич послав свого кріпака з листом до Шевченка в Яготин, за тридцять верст, пішки, і наказав у той же день принести відповідь. Шевченка довелося гірко розчаруватися, адже він вважав цього поміщика великим лібералом щодо селян. Не затримуючи гонця, поет відправив із ним лист, сповнений жовчі й обурення, сповіщаючи, що відтепер припиняє з П. Лукашевичем знайомство назавжди. Кріпосник відповів у тому дусі, що в нього, мовляв, таких бовдурів, як Шев¬
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»...
113
ченко, у власності більше трьохсот душ. Цей «дотеп» П. Лукашевича змушує згадати, що до кінця життя він збожеволів. Очевидно, перед нами один із ранніх проявів душевної хвороби...
Є свідчення княжни Варвари Рєпніної про те, як сприйняв Тарас цей скандальний розрив із П. Лукашевичем. Княжна листувалася французькою мовою зі своїм духовним наставником - швейцарським абатом та істориком Шарлем Ейнаром (Charles Eynard, 1807-1876), автором двотомної біографії «Життя мадам Крюденер» (1849). Вона написала: «Одного вечора після чаю він сказав мені, що хотів би поговорити зі мною наодинці. Я пішла з ним у велику вітальню, і тут мій милий Шевченко, такий добрий і сердечний, що, здавалося б, ніхто не наважився би заподіяти йому біль, розповів мені про жахливу образу, яку завдав йому цей лист фальшивого друга, і, розповідаючи, плакав від болю. Бачити чоловіка, що плаче, особливо коли гаряче любиш його, відчувати, що його принизили, - це дуже боляче; я не знала, що сказати, що зробити, щоб втішити його, я притиснула його голову до моїх грудей, обняла його, поцілувала йому руку, цілувала би його ноги...».
Як бачимо, розпал пристрастей великий. Княжна Варвара каже про свою гарячу любов до поета, реагує на його розповідь як закохана й віддана жінка, але ж і Тарас своєю поведінкою показує, що не байдужий до неї. З одного боку, Шевченко й у соліднішому віці плакав у подібних ситуаціях, але той факт, що він, за всієї своєї потайності, вилив душу перед княжною Варварою, говорить про те, що він безмежно їй довіряв і цінував її доброту та щирість.
Княжна Варвара одразу полюбила Шевченка, тільки-но побачила його в саду Яготина. їй було тридцять п’ять років, йому двадцять дев’ять. Про своє палке почуття до поета вона написала Ш. Ейнару, при цьому запевняла, що ім’я Шевченка належить її «зоряному небу» і що вона дуже любить його і вповні йому довіряє. Об’єкт її пристрасті, звичайно ж, був глибоко вдячний за таке її до себе ставлення, рвонувся душею назустріч, відчув, що знайшов нову «сестру», але...
114
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
серцю не накажеш. І Шевченко робить геніальний жест: він переводить платонічний роман із екзальтованою княжною з побутового плану в літературний. Роман стає літературним фактом. Замість обіймів і пристрасних поцілунків - тексти. Княжна дає йому прочитати незавершену повість «Дівчинка», де описує своє до нього кохання, а Шевченко відповідає присвятою їй поеми «Тризна», написаною в неї на очах, експромтом. При цьому проголошуються романтичні промови, пристрасні, але такі, що ні до чого з боку поета не зобов’язують.
На той час княжна Варвара настільки вже закохалася в Тараса, що явно передчасно почала наставляти його на шлях чесноти, якщо коханий, на її думку, із нього часом сходив. У її душі відбувалася боротьба: «Його не можна було не любити; для тих, хто істинно любив його, він був джерелом турбот, безперервних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до охолодження». А ось і приклад приводу для обурення: «Вчора, після балу, коли всі порядні люди вирушили на спокій, Шевченко в супроводі Закревського (Віктора. - С. Р), вирушили до відомого любителя Бахуса, і там вони всю ніч пили, так що їх до ранку привели додому... Лакей Закревського вів під руки свого пана слідом за Шевченком, якому таку ж послугу надавав кучер». Господи, жах який! І проспавшись, поет отримує від свого «доброго ангела» алегоричне, делікатне, але все одно набридливе повчання.
І ось що дивно: датою саме одного з таких напоумлень Шевченко маркує посвяту «Тризны»:
ПОСВЯЩЕНИЕ
На память 9 ноября 1843 года княжне Варваре Николаевне Репниной
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье, Должно слезами поливать. Для вас понятно это слово!..
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД».,, 115
Для вас я радостно сложил Свои житейские оковы.
Священнодействовал я снова И слёзы в звуки перелил. Ваш добрый ангел осенил Меня бессмертными крылами И тихоструйными речами Мечты о рае пробудил.
Правду сказати, стилістично це симбіоз недбалості альбомного вірша і пізньокласицистської пишномовності. Однак сама поема - річ досить серйозна, вона може розглядатися як внесок українського поета до російської постде- кабристської поезії. Революційна напруга не пропущених цензурою пасажів (звернення до батьківщини «И ты закована, и я», наприклад) досить висока, і слід віддати належне сміливості княжни Варвари, яка поширювала поему в повному вигляді серед родичів і знайомих. Біблійний пафос поеми врівноважується стилістикою декабристської рукописної поезії, є ремінісценції з Пушкіна та Кіндратія Рилєєва. Хотілося би привернути увагу до явного перегуку основної сюжетної колізії «Тризни», точніше, розв’язки її, з рядками «Осени» Баратинського:
Скликай тепер на свято чесний мир, Поквапся запросити всіх до хати, Саджай гостей своїх за пир
Розкішний, пишний та багатий!
Сідай один і тризну сам зверши По радощах земних твоїй душі.
Марієтта Шагінян, яка створила у своїй книжці «Шевченко» (1941) чудовий психологічний портрет княжни Варвари Рєпніної, цілком справедливо зазначає, що вона у стосунках з Шевченком, спонукувана до того ж ревнощами до невідомої нам щасливої суперниці, робила велику помилку. «Якщо міряти вплив людини не тими добрими побажаннями, яки¬
116
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ми він диктується, а тієї реакцією, яку він збуджує у відповідь, - то в епоху 1843-1844 років настанови і “приставання” княжни могли принести тільки шкоду поетові, викликати в ньому якраз протилежну дію. Натура Шевченка пристрасно ненавиділа не тільки всяке рабство, а й будь-яку опіку. Приписи могли його штовхнути лише на подвійний протест».
Однак Тарас у перипетіях цього дивного роману виявляв не тільки неймовірну для нього лагідність, а й неабиякий такт. Укладачки інтернетних дописів на тему кохання княжни Рєпніної до Шевченка сумують через те, що вони не одружилися. Однак шлюб був неможливий. У дитинстві Варвара гралася з дітьми королів, а коли вже на виданні закохалася в ад’ютанта свого батька Лева Баратинського, брата поета, то він виявився для її матері «невідповідною партією», хоч і був, зрозуміло, дворянином. Що вже говорити про колишнього кріпака, якого княгиня Варвара Олексіївна до того ж відверто недолюблювала? Однак стосунки між поетом і княжною могли розвинутися в інший бік, бо мали інакшу перспективу...
Повернімося до вже цитованого листа княжни Варвари до Ш. Ейнара від 25 січня 1844 року. Фразу про абсолютну довіру її до Шевченка вона продовжує знаменним визнанням: «Коли б я бачила з його боку любов, я, можливо, відповіла би йому пристрастю». Щодо своїх інтимних переживань княжна в цьому листуванні була вельми відверта, і можна не сумніватися, вона сказала саме те, що хотіла сказати. Вона готова була стати коханкою Тараса, пішла би на таємний зв’язок із ним або на цивільний шлюб. Проте він не зробив для цього першого кроку.
Тим часом, любов і ревнощі такої палкої дівчини, як княжна Варвара, таємна закоханість у заміжню жінку (Ганну Закревську, як вважала Шагінян), легкий флірт із Глафірою Псьол, молоденькою вихованкою Рєпніних, життя в оточенні милих, доброзичливих дівчат і молодих жінок - все це створило навколо Шевченка настільки чуттєву атмосферу, що він пережив перший відомий нам вибух статевих емоцій. Забудьмо сказане злоязичним Кулішем про жіночі
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»... 117
риси зовнішності та психіки Тараса, а як чоловік він вступав у небезпечний вік тридцятиріччя, коли прощаються з юністю, вельми критично оцінюють свою дорослу зовнішність і дорослий емоційний досвід. І ось результат, що відбився в цидулці, відправленій з Яготина 10 листопада 1843 року Вікторові Закревському. Поет бідкається: «Постигла мене долоня судьби, або побила лиха година. <...> Ось що, у мене оце з тиждень уже буде, як я од якоїсь непотребниці або блудниці нечестивої купив за три копи міді, і знаєш, яку я цяцю купив? Ой братику-лебедику! Отакий зелений, як оцей сучий папір... Аж сором вимовити, ху... ху... х[..]рик!.. Ох, аж страшно! Лежу оце, братику, стогну та проклинаю все на світі! А поцьку забув уже, як і зовуть».
Уже в XX столітті були спроби прочитати цей текст буквально, як визнання Тараса в тому, що він підхопив гонорею. Однак це ж послання бурлескне: «мочеморда» Тарас звітує голові «мочеморд» і гротескно перебільшує свої реальні подвиги та розплату за них. Що ж відбулося насправді? Еротичний порив призвів до тоді ще незвичної для Тараса купівлі жіночої любові. Адже ось трапилося, що в шинку в Ле- сняках і дівка-«непотребниця» підвернулася, до того йому не цікава в усіх інших своїх вимірах, що через тиждень він навіть імені шльондри не зміг згадати. Але ось про власний запал і деякі фізіологічні наслідки надмірностей («думав, щоб окутаться в три кожухи») захотілося ж розповісти...
Поет не міг тоді страждати від гострої фази гонореї, тому що лікування цієї хвороби зробило би неможливим обіцяне в другій, елегійній частині листа: «А Ганні вродливій скажи, що як тільки очуняю та кожуха пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень; скажи їй, що я аж плачу, що проклята хурт[ов]ина на цей раз зо мною так пожартувала». Як бачимо, Тарас коли і хворів, то такою хворобою, про яку вважав за можливе повідомити дамі.
Незважаючи на те, що на любов княжни Варвари Шевченко відповідав з гідною розсудливістю, Капніст, спонукуваний, очевидно, княгинею Варварою Олексіївною, почав умовляти обох скоріше, щоб не доводити до біди, розлу¬
118
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
читися. Тарас поквапився завершити копії портрета старого князя та портрети його онуків. Княжна Варвара так описала прощання з коханим у листі до Ейнара: «...останні три дні його перебування він був приязний, братськи ніжний та добрий. Нарешті, настав день і година його від’їзду. Я із сльозами кинулася до нього на шию, перехрестила йому чоло, і він вибіг із кімнати...».
Цей роман залишив у тіні стосунки Шевченка з батьком княжни Варвари, опальним вельможею князем Миколою Григоровичем Рєпніним-Волконським. Князь Микола Григорович був старшим братом декабриста князя Сергія Волконського. Прізвище Рєпнін він отримав від імператора Олександра І як онук по матері фельдмаршала князя Миколи Рєпніна, щоб рід цих Рюриковичів, - за переказами, нащадків святого князя-мученика Михайла Чернігівського - не припинився.
Як і його дід, князь М. Рєпнін спочатку присвятив своє життя армії, відзначився під Аустерліцем. Командир ескадрону в Кавалергардському полку, він був серед вісімнадцяти кінників, що залишилися в живих після атаки, описаної Львом Толстим у «Войне и мире». Тяжко поранений, потрапив у полон. Однак здогад В. Шандро, що він «став прообразом Андрія Волконського», підстав не має. Князь Микола Григорович - один із героїв Вітчизняної війни 1812 року, його зображено Джорджем Доу на парадному портреті для Військової галереї в Ермітажі. У 1813 році, командуючи авангардом, він удруге в російській історії взяв Берлін.
Після зречення Наполеона Саксонію було окуповано російською армією, а її генерал-губернатором (віце-королем) було призначено князя Рєпніна. За рік свого правління цей лихий рубака зумів почати відновлення розореного війною краю, при цьому чужою копійкою не скористався, навіть більше, витратив близько мільйона карбованців власних грошей. Олександр І вирішив поставити адміністративні здібності, що відкрилися у бойового генерала, на службу Росії. Князь Рєпнін був призначений генерал-губернатором Малоросії та 1816 року оселився в Полтаві.
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»... 119
Малоросійське генерал-губернаторство складалося тоді з двох тільки губерній, чернігівської та полтавської. На новій посаді Рєпнін починає активно впорядковувати Полтаву, багато робить для розвитку української культури. Саме він призначив директором полтавського театру Івана Котляревського, сприяв звільненню з кріпацтва приятеля Шевченка актора Щепкіна, спонукав свого підлеглого Д. Бантиш-Каменського написати «Историю Малой России» (1822), а також втілив у дійсність задум своєї дружини і побудував в Полтаві Інститут шляхетних дівчат.
Але набагато важливішими були його спроби захистити простих українців від грабежу російською державою-«ка- зармою», що призвело до прямого конфлікту з імперато- ром-тезкою. Причини конфлікту з достатньою ясністю виклав сам князь Рєпнін у листі до Миколи І від 31 липня 1831 року. Річ у тому, що з початком польського повстання Рєпнін успішно сформував із козаків-добровольців кілька полків. Спираючись на це свідчення вірності українців престолу, він запропонував уряду звільнити від податків селян України, які не оговталися від двох воєн, холери та неврожаю, а також скасувати указ про стягнення недоїмок. Цар, особисто розглянувши прохання, вважав можливими такі пільги для півмільйона козаків і державних селян, проте аж ніяк не для кріпаків, а їх у двох губерніях налічувалося понад 600 000. Ось тоді-то Рєпнін і звернувся безпосередньо до Миколи І. Він писав про те, що до кріпосного права українські селяни «мало чим відрізнялися від козаків» і тільки 1783 року були «поневолені підступами тодішніх царедворців, клевретів їхніх і деяких малоросійських старшин, які пожертвували щастям батьківщини для власної користі». Вказуючи на історично сформований «слабкий зв’язок тутешніх власників із їхніми селянами», князь натякав, що так недовго й бунту в Україні дочекатися.
Князь виклав імператорові й свою версію сутички із всесильним тоді міністром фінансів Єгором Канкріном, якому, як писав Рєпнін, «завгодно було зробити з клопотання мого про загальні потреби справу приватну» і «шукання
120
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
власних доходів». Зрозуміло, що найбільшому поміщикові (дружина його володіла тринадцятьма тисячами «душ селян») пільги, яких просив, були тільки вигідні, але Рєпнін виправдовувався убогістю жінчиних селян і тим, що вона отримала разом із ними у спадок 2 800 000 боргу. Канкрін, в цьому відношенні попередник Йосипа Сталіна з його проектом індустріалізації, прагнув розвивати російську промисловість, використовуючи сільське господарство і його трудівників як дійну корову. Микола І залишився на боці свого міністра фінансів.
Саме з підступами Канкріна сучасники пов’язували і подальше звинувачення Рєпніна в українському сепаратизмі. Нібито старий вельможа, спираючись на популярність у мешканців свого генерал-губернаторства і родинні зв’язки, збирався проголосити себе гетьманом Малоросії! Рєпнін не тільки, як уже згадувалося, був одружений з онукою останнього гетьмана Кирила Розумовського, а й вінчався з нею у Батурині, гетьманській столиці. Був він у родинних стосунках і з генерал-фельдмаршалом Іваном Гудовичем, а його, за чутками, ще Павло І збирався зробити гетьманом Малоросії.
Тепер Рєпніна звинувачували в тому, що й козацькі полки він поставив, аби мати у своєму розпорядженні військову силу для перевороту. Після придушення польського повстання ці полки були відправлені на Кавказ, а козаків, вільних землевласників, перетворено фактично на військових поселенців. Добра ж була винагорода українцям за патріотизм, здуру проявлений щодо Російської імперії! А в якому вигляді перед ними та їхніми родинами опинився генерал-губернатор, що агітував козаків? У результаті слідства постраждали сотні українських патріотів, а самого Рєпніна було звинувачено в розтраті казенних коштів на той самий полтавський Інститут шляхетних дівчат, куди він вклав чимало власних грошей, і 1834 року звільнено у відставку. Своє невдоволення опальний князь виказував, роздаючи сусідам портрети російських імператорів з картинної галереї Яготина.
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»...
121
У 1836 році за усний критичний відгук про свою сатиру «На выздоровление Лукулла» образливий та завзятий Пушкін ледь не викликав на дуель князя Рєпніна, який жив тоді в Петербурзі. Однак конфлікт вдалося залагодити, коли вони обмінялися чемними листами, написаними французькою, де пояснили свої позиції. А ось із Шевченком старий князь, уважний і старанний читач, навпаки, подружився, здивувавши цим дочку Варвару. Можна здогадатися, що саме об’єднувало цих двох непересічних людей, настільки різних за соціальним станом, походженням, віком, освітою і темпераментом. Це була любов до Вкраїни та її народу, любов щира і діяльна. Безсумнівно, що пієтет, проявлений Шевченком до старого князя, був пов’язаний із їх відвертими розмовами на політичні теми. Хто знає, чи сприймав князь Микола Григорович свого гостя як людину, здатну на важливу роль в історії України. Можна тільки висловити впевненість, що до закоханості своєї дочки в Тараса він ставився з іронією. Уже солдатом, у листі з Орської фортеці княжні Варварі Шевченко тепло згадував покійного князя: «Мир праху доброго человека, который приветствовал меня в Новый год (1844, в Яготині. - С. Р) не как бесприютного скитальца, а как родного сына».
Ввічливо усунутий з Яготина, Шевченко опинився незабаром відлученим і від грішного антипода оселі княжни Варвари - Березової Рудки Закревських. Наприкінці 1843 року все той же присяжний мораліст Капніст надіслав йому записку, де повідомляв: «мені доручено (пропущено “наказати вам”. - С. Р) не заїжджати, як ви мали намір, до За- кревського, а головне, не писати до нього ні в якому разі. Я знаю вас і абсолютно впевнений, що ви свято і непорушно це виконаєте». Сталася якась серйозна неприємність! Шагі- нян припустила, що йдеться «про ревнощі старого Платона Закревського (до дружини Ганни. - С. Р) та про яку-небудь записку до Віктора, котра могла потрапити до нього в руки». Еге ж, досить було би тієї цидулки про наслідки зустрічі із сільською «непотребницею» в Лесняках...
Однак дружба Тараса з Віктором Закревським від цієї
122
Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
неприємності не постраждала, і ми бачимо обох серед співавторів «універсалу» 22 січня 1844 року від «мочеморд» до М. Маркевича в Турівку з наказом до них приєднатися. «Універсал» цей був складений В. Закревським і Тарасом напідпитку, проте його змісту, коли потрапив би він до рук жандармів у революційному 1848 році, вистачило би на від- сидку жартівників у Петропавлівській фортеці. Адреса: «Великоможному пану генеральному обозному Маркевичу...». А на другому аркуші: «Ми, по милости Господней, гетьман, повеліваємо Вам - деркач в сраку! - щоб ви - генеральний обозний - прибули до нас сьогодня, коли можна, а не те завтра - в Безбуховку - до гетьмана». Гетьманом підписався Тарас, а інших товаришів по чарці розписав Закревський: петербурзький знайомий Шевченка, полковник Іван Кор- бе, власник Вейбаховки, фігурує як «полковник компанійський - Корба», сам він - як «генеральний старшина Віктор Мочеморденко», а граф Яків де Бальмен - як «військовий есаул Яків Дибайло». Ось і весь уряд нової Гетьманщини зібрався... Формулу підпису з «рукою власною», застосовану тут Шевченком, використовував у своїх листах і Куліш. А під час слідства кирило-мефодіївців жандарми зовсім не в жарт запитували його: «Чому ви підписуєтеся “рукою власною”, як малоросійські гетьмани?».
Тоді ж, на початку 1844 року, якби Тарас надумав підбити підсумок своєї першої поїздки на батьківщину, він пригадав би велику кількість створених ним пейзажних замальовок і портретів, проте тільки одну, не враховуючи російськомовної «Тризны», поезію «Розрита могила». Поетичне та ідейне осмислення життєвого досвіду, отриманого в Україні, було попереду.
Побувавши наостанок у Києві на славному Контрактовому ярмарку, познайомившись там із Василем Білозерським і, очевидно, з Михайлом Максимовичем, Шевченко наприкінці лютого 1844 року повертається до Петербурга. їхав він цього разу московським трактом, а в Москві зустрівся із Ще- пкіним, а також познайомився і потоваришував із видатним українським вченим-гуманітарієм Йосипом Бодянським,
Розділ 5. ПРИЇЖДЖИЙ ІЗ СТОЛИЦІ, НОВИЙ ЧЛЕН «ОРДЕНА МОЧЕМОРД»,.. 123 першим російським славістом, який тоді щойно повернувся із закордонної поїздки й обійняв посаду екстраординарного професора Московського університету.
Небезпечна гра «мочеморд», відроджена потім кири- ло-мефодіївцями, стала одним із джерел політичного компонента народної міфології про Шевченка, на який сучасники звернули увагу ще за життя поета. Його родич і приятель Варфоломій Шевченко згадував, як після арешту поета ходили чутки, «що Тараса насправді відправили на заслання за те, що він хотів стати гетьманом малоросів». Щоправда, говорили це «шляхтичі», тобто поляки. Однак необережно було б відкидати ймовірність того, що подібні чутки ходили й серед простого люду.
Потужна хвиля народної міфотворчості про Шевченка підніметься пізніше.
РОЗДІЛ б
Митець, готовий примиритися з імперською дійсністю? Петербург
До Петербурга Шевченко привіз уже розроблений у деталях грандіозний проект і навіть перші до нього заготовки. Ідеться про «Живописную Украйну». У листі до Бодянського він на початку травня 1844 року пояснював: «Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи то історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію». Передбачалося, що на рік виходитиме десять картин. До видів і до картин побуту Шевченко збирався писати тексти сам або просити Куліша, а до історичних просив писати Бодянського «три листочки в год».
У великому листі до княжни Варвари, на жаль, загубленому, поет прояснив деякі деталі проекту, а вона переказала їх Глафірі Псьол. Виявляється, йшлося про естампи, Шевченко розраховував завершити справу за два роки, а головне, що таким робом він сподівався заробити дві тисячі карбованців на викуп своїх рідних. Княжна Варвара вигукувала: «О, якби я мала гроші, якби я не розтратила так безглуздо те, що мала, якби у мене були ще мої діаманти!». Безсумнівно, що Шевченко сильно засмутив добру, як і ра-
125
126
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ніше закохану в нього стару діву попереднім листом, де слізно скаржився: «.. .кроме льстивых, подлых писем помещику моих родственников, я ничего не пишу, искусство оставил в прошлом...».
Однак Шевченко подолав нудьгу й енергійно зайнявся реалізацією свого проекту. Необхідно було знайти гроші на видання, і він звернувся до меценатів і можновладців, пропонуючи купити квитки на передплату. Збереглися його листи до князя Миколи Цертелева, видавця дум, до харківського губернатора та голови благодійного товариства Сергія Муханова, до чернігівського цивільного губернатора Павла Гессе. В останньому проханні привертає увагу обґрунтування необхідності видання «Живописной Украины»: «История Южной России изумляет каждого своими прои[с] шествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасна. И всё это до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира... <...>. Мне кажется, да будь родина моя самая бедная, ничтожная на Земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всех Италий. Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на её прекраснейших полях...». Безсумнівно, імпульсом для цього панегірика Україні послужили перші рядки «Історії Малоросії» Миколи Маркевича (1842), прочитані Тарасом у кінці березня - на початку квітня того року під час хвороби: «Малоросія, <...>, як зізнаються всі мандрівники й вчені, які в ній бували, є одна з найпрекрасніших країн Європи. <...> Колір її неба нагадує мандрівникам Італію; клімат у ній здоровий, рослинність дивовижна, і плоди землі настільки різноманітні, що знаменитий Лінней бачив у ній колиску народів після потопу». Вперше в житті Тарас звертається до відвертої реклами, інспірувавши і частково написавши замітку в «Северной пчеле» про видання «Живописной Украины», де він сам фігурує як «известный и любимый поэт-живописец».
Однак не допомагали ні оздоби стилю, ні самовіддані спроби княжни Варвари поширювати квитки на підписку серед полтавських поміщиків. Єдину реальну допомогу на¬
Розділ 6. МИТЕЦЬ, ГОТОВИЙ ПРИМИРИТИСЯ З ІМПЕРСЬКОЮ ДІЙСНІСТЮ?
127
дало Товариство заохочення художників, яке подарувало на проект триста карбованців. Трудитися над проектом Шевченкові довелося самому: Бодянський ухилився від укладання підписів під естампами, а Куліш на повторне таке ж прохання щодо побутових гравюр відгукнувся з роздратуванням і вельми пишномовно: «Мені прикро, що Ви, не списавшись зі мною, оголосили моє ім’я в числі співробітників, тоді як я поняття не маю про Ваше літературне підприємство. Оголошення Ваше пахне так сильно спекуляцією, що я вирішив було, як тільки вийде в світ Ваша Україна, написати рецензію і вказати на помилки, яких без сумніву буде безодня в тексті Вашої скоростиглої книжки. Але час зменшив моє обурення. Ви, панове, беручись у дитячій легковажності за Малоросію, без порад людей, серйозно зайнятих цим предметом, шкодите в думці публіки самому предмету та компрометуєте нас». Мабуть, Куліш побачив у «Живописной Украине» конкурента задуманим вже тоді «Запискам о Южной Руси». Цікаво, що в грудні 1844 року Куліш ще бачив «“Записки про Південну Русь” за слов’ян» виданням колективним: «Видавці: М. Костомаров (він же й І. Галка), П. Куліш, А. Метлинський (він же і Могила) та І. Срезнев- ський». Однак в остаточному підсумку і Куліш опинився єдиним видавцем «Записок о Южной Руси».
А у Шевченка задум «Живописной Украйни» змінювався вже в процесі реалізації. У його листах розпливчасте «картини» змінилися «естампами», і якщо спочатку йшлося, здається, про дорогі гравюри різцем на міді («Эстампы гравированы будут на меди»), то реально виконано були офорти (фактично акватинта), при цьому особисто ним самим. Кліше для підписів було зроблено теж у техніці офорту, від руки, при цьому заголовки стилізовано під заголовки українських стародруків. Підпис міг складатися тільки з двох слів, наприклад, «У Києві». Або, як під офортами «Судна рада», «Дари в Чигирині» та «Старости», такий підпис містився в середині, ліворуч замітка українською мовою, праворуч - її переклад французькою. Називання серед учасників видання польського письменника Міхала Грабовського свідчить, що
128
Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Шевченко спочатку припускав, що внизу аркуша знайдеться місце і для польського перекладу пояснювальної замітки.
Не обійшлося й без помилок, передбачених Кулішем. Офорт «У Києві» (початкова назва була «Печерська київська криниця») зображує берег Дніпра з пароплавом, що пливе річкою, але будь-яких будівель або споруд міста на ньому немає. Єдиний офорт на історичну тему, «Дари в Чигирині 1649 року», відображає події, описані в «Історії Русів», джерелі досить сумнівному, під 1650 роком. Замітка тут така: «З Царгорода, з Варшави і Москви прибували посли з великими дарами, щоб схилити на свою сторону Богдана і народ український, уже вільний і сильний. Султан, крім великої скарбниці, надіслав Богдану червоний оксамитовий жупан на горностаєвому хутрі, на кшталт княжої порфіри, булаву і шаблю, однак рада (за винятком славного лицаря Богуна) присудила триматися царя московського».
Радянський шевченкознавець Євген Кирилюк таким чином коментував зображення на естампі московського боярина: «Він спокійний і впевнений: коли не зараз, то пізніше, але успіх його місії забезпечений. Два братні східнослов’янські народи, близькі походженням, історичною долею, звичаями, релігією, повинні поєднатися». Очевидно, і Шевченкового сучасника офорт покликаний був наштовхнути на подібні міркування, але в інших, зрозуміло, термінах (Російська імперія, вірність їй малоросійського народу тощо).
Але чи зрадив Шевченко в «Живописной Украине» своїм політичним поглядам і вже виробленій концепції української історії? І так, і ні. З одного боку, вже саме звернення його до губернаторів українських земель за допомогою начебто свідчить, що він вважає Східну Україну безумовною часткою Російської імперії (зазначимо, що Західної України для нього тоді ніби не існує), а її історію - такою ж часткою загальноросійської історії. І хоча прямо про це не говориться, але саме так сприймають «Живописную Украйну» ті російські чиновники, до яких він звертався. Так, в оголошенні, надрукованому за вказівкою Муханова в «Прибавлениях к “Харьковским губернским ведомостям”», говори-
Розділ 6. МИТЕЦЬ, ГОТОВИЙ ПРИМИРИТИСЯ З ІМПЕРСЬКОЮ ДІЙСНІСТЮ?
129
лося про зображення «в картинах найважливіших пам’яток Південного Краю Росії». Анонімний автор відгуку в «Русском инвалиде» не тільки розглядав Україну як «куточок благословенного Російського Царства», а й співвідносив «Живописную Украйну» з цілком вірнопідданим «Описанием Российской империи в історичному, географічному і статистичному плані». З іншого боку, хоч трактування теми приєднання України до Росії, та й сам вибір саме цієї теми для першого набору офортів (при тому, що «Дари в Чигирині 1649 року» так і залишилися єдиним офортом проекту на історичну тематику) для українського патріота є неприйнятними, але ж задум офорту не передбачав безпосередньої оцінки художником самої Переяславської ради. До того ж серед оголошених на 1845 рік тем для офортів історичного циклу половина не піддавалася вірнопідданій інтерпретації, а саме сюжети про Полуботка в Петербурзі та Палія в Сибіру. Обіцяні ж «види» пов’язані з українською патріотичною проблематикою: «Чигирин, Суботів, Батурин, По- кровська січова церква».
Відступаючи від своїх переконань в ідеології проекту, Шевченко частково відігравався в його мовній складовій. Попросивши Бодянського писати для проекту, він додав: «Тілько по-нашому - щоби тямили безглузді кацапи». Російських читачів було запрошено розбирати український текст, а французький його переклад був розрахований вже й на читача-іноземця.
Чи можна розглядати ідеологію «Живописной Украины» як такий собі варіант «примирення з дійсністю» за Г. Гегелем? Здається, ні. Поступки Шевченка не мали жодного філософського обґрунтування, він намагався заробити грошей на звільнення сестер і братів, вважаючи, що для досягнення цієї заповітної мети всі засоби добрі. На жаль, із комерційного погляду проект виявився провальним. Видання зупинилося на першому випуску, куди, крім уже згаданих, увійшли офорти «Видубицький монастир у Києві», «Казка», а з передплатниками Шевченко продовжував розраховуватися аж до першого арешту.
130 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Тим часом з’ясувалося, що Тарас зазнав поразки ще в одній царині, а саме як російськомовний поет. Журнальні та газетні рецензенти не проявили такої ж доброзичливості до автора, як закохана в нього княжна Варвара Рєпніна, для якої ця поема й була написана. Більшість рецензій містила знущальні переповідання сюжету поеми, біблійний її пафос і ліберальна тенденція ігнорувалися, зате журналісти дружно осміяли епізод, де трактирний служник «дивяся» допиває вино, що залишилося на столі. Анонімний рецензент «Северной пчелы» вказав і на інші мовні помилки («пришол», «оне», тоді як чоловічий рід вимагав «они»), а М. Польовий зробив зі свого аналізу такий висновок: «Писати дозволено всякому - пиши, що хочеш, але для чого друкувати все, що напишеш? Над багатьом із того, що напишеться, треба здійснювати не “друкарську тризну”, але ’’критичне аутодафе” - у піч, та й усе!». Тільки добрий і об’єктивний Плетньов в «Современнике» спробував з’ясувати причину невдачі «Тризны». На його думку, вона «змушує нас думати, що одна частина поетичних концепцій кожного поета лежить у глибині душі автора, а інша в мові, якою він пише». Шевченко, треба сказати, на критику «Тризны» не образився, а за пару років у розмові про цю поему з Чужбинським розсміявся «своим симпатичным смехом» і фактично повторив процитовані рядки Польового.
Критичні відгуки на україномовні «Чигиринський кобзар і Гайдамаки» і окреме видання поеми «Гамалія», що вийшли вже після «Тризны», були набагато позитивнішими, вони фактично продовжували тези, заявлені при обговоренні в критиці першого «Кобзаря». На їхньому тлі вирізнявся знущальний панегірик «Чигиринському кобзарю і Гайдамакам», анонімно надрукований у московському часописі «Маяк»: «Завдяки невтомній діяльності п. Шевченка, малоросійська література процвітає собі, та й годі! Якщо, незважаючи на те, що вона абсолютно невідома в Великороси, так це не тому, щоб малоросійська література багатством і якістю своїх творів поступалася, наприклад, французькій, а тому, що у Великоросі! поки ще мало поширене знання
Розділ 6. МИТЕЦЬ, ГОТОВИЙ ПРИМИРИТИСЯ З ІМПЕРСЬКОЮ ДІЙСНІСТЮ?
131
іноземних мов. Даруйте, чи може малоросійська література бути нижче якої б то не було літератури, коли для неї працюють такі поети, як п. Шевченко? - Ото ж то талант! Що ваш Пушкін!». Подумати, але ж таке іронічне вихваляння було оберненим визнанням значущості молодої нової української літератури та її нового лідера...
Отримав Шевченко й рукописний відгук Куліша, найбільш професійний, прискіпливий і талановитий критичний аналіз першого «Кобзаря» і «Гайдамаків», здійснений за життя їхнього автора. Куліш прагнув спонукати українського генія виправити побачені ним недоліки. Він писав: «Один із цих недоліків походить від Вашої безпечності, недбалості, лінощів або чого-небудь подібного; інші від того, що Ви занадто багато покладалися на вроджені Ваші сили і мало намагалися узгодити їх із мистецтвом, яке саме по собі є мізерним, але в поєднанні з таким талантом, яким Бог обдарував Вас, могло би творити дива, ще разючіші за ті, які воно творило в поєднанні з талантом Пушкіна». У цій фразі ключ до методу Куліша-критика: поетичне мистецтво Пушкіна виступає як зразок, мірило, еталон для оцінки поезії Шевченка. Проте критик не бере до уваги принаймні два моменти. По-перше, мистецтво поезії завжди є національно забарвленим. По-друге, за Пушкіним-поетом стояла як-ніяк вікова традиція російської поезії Нового часу, тоді як Шевченко багато в чому виступав як першопроходець. Очевидно, його поетичні тексти були приречені на деякі шорсткості, і сам він вважав це природним. В усякому разі, показавши себе лагідним «непротивленцем» у сприйнятті критики на «Тризну», поет із великої кількості поправок і пропозицій щодо переробки і скорочення у відгуку Куліша прийняв тільки два мовних виправлення.
Тим часом в іпостасі українського опозиційного поета Шевченко до цього часу завершив осмислення побаченого й пережитого в рідній Україні та, поряд із поетичними текстами, які продовжували романтичні спроби «Кобзаря» («Дівочі ночі», поема «Сова»), створив один із найсміливіших творів революційної поезії XIX століття, поему «Сон (Комедія)».
132
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Уже жанр цієї поеми, датованої в автографі 8 липня 1844 року і названої в підзаголовку «комедією», є вельми своєрідним. Насамперед, це в жодному разі не Leserdrama, п’єса для читання (не кажучи вже про те, що й натяку немає щодо її призначення для сцени). Далі, використано жанр сатиричного сну, досить популярний в європейській прозі XVIII століття.
Вважаємо, що за деякими параметрами поема «Сон (Комедія)» належить до такого своєрідного «супержанру» світової літератури, як «потаємна новина». Жанр цей втілився в давньомонгольському «Таємному сказанні», у давній російській «Новій повісті про преславне Російське царство» (1611), в українських «Новинах про козацьке повстання 1830 року», у 10-му розділі «Евгения Онегина» Пушкіна та інших текстах. Це анонімна патріотична розповідь про важливі події в житті народу, що прославляє діячів національно-визвольної (або внутрішньополітичної) боротьби і викриває злочини національно або соціально ворожої панівної верхівки і «своїх» (національно або соціально) зрадників. Такий текст ґрунтується на народних уявленнях, що побутують в усній формі, водночас намагаючись на ці уявлення вплинути; він поширюється нетрадиційним для книжної культури свого регіону і часу способом, призначений для обмеженого кола однодумців. Зображуючи ворогів, автор вдається до засобів національної сміхової культури; захищаючи себе на випадок розкриття ворогами авторства, з одного боку, й активізуючи сприйняття твору читачем (слухачем), з іншого, він застосовує «езопову мову», а також прийом не називання імен дійових осіб.
Соціально-психологічна позиція автора поеми відповідає позиції авторів «потаємних новин» XVII століття. Ідеться про загрозу самому існуванню нації, її культури; у тексті втілено національно-визвольну ідеологію, зображено «своїх» зрадників - тут це «землячок... І 3 циновими ґудзиками». Укладач «потаємної новини» не має можливості виступити проти ворогів із піднятим заборолом. Але ж і Шевченко зовсім не прагнув принести себе в жертву ка¬
Розділ 6. МИТЕЦЬ, ГОТОВИЙ ПРИМИРИТИСЯ З ІМПЕРСЬКОЮ ДІЙСНІСТЮ?
133
ральної машини імперії, навпаки, намагався, парадоксально залишаючи за собою право на висловлювання найради- кальніших поглядів, знайти для себе можливість мирного трудового життя на батьківщині або в Петербурзі. Рукописний збірник «Три літа» не був підписаний Шевченком. Як і анонімність, захисний щодо автора характер притаманний і поширенню «потаємної новини». Шевченко, звичайно ж, не міг сподіватися на друкування поеми «Сон (Комедія)» в миколаївській Росії, ось і довелося вдатися до старовинного, як світ, способу «видання» заборонених текстів - пустити її в рукописний обіг.
«Поетику умовчань» Шевченко використовує дуже послідовно, не називаючи імен Миколи І, цариці Олександри Федорівни, Петра І, Катерини II, а також персонажа позитивного - гетьмана Полуботка; взагалі безіменними залишаються всі згадані тут історичні особи. Цей прийом поширено й на художній простір поеми: не названо Сибір, Москву («городи з стома церквами»), Петербург. Слід додати, що в поемі не названо й описане в ній свято, так само як і місце царського святкування.
Укладач стародавньої «потаємної новини», обробивши отриману усну інформацію, конденсував її бойову, патріотичну ідеологію, намагався своїм твором досягти дієвого агітаційного впливу. Шевченко бажає того ж, бере на себе роль національного пророка (про це свідчать епіграф до поеми), роль, сповнену обумовленого біблійною ж традицією внутрішнього трагізму. Однак атмосферу усного інформаційного вибуху, патріотичного фольклорного багатоголосся йому доведеться відтворювати самому, у системі художніх засобів поеми. Читач поеми «Сон (Комедія)» спеціально попереджається про її сенсаційність, адже кожен би хотів, як автор поеми, «позирнуть на ті дива. Та чорта з два!».
Обіцяні чудеса справді сенсаційні - і не лише в плані соціально-політичному, про що писалося багато, а й із погляду релігійного. Для стародавніх «таємних оповідей» обов’язковою була сміхова дискредитація богів і релігії ворогів етносу. Але й поема «Сон (Комедія)» створювалася в самий роз¬
134
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
пал Шевченкового богоборства. На початку її автор змушує селянина-оповідача заявити, що «немає І Господа на небі». Потім, непомітно передавши слово ліричному героєві, поет наділяє революціонера-«каторжного» атрибутами Ісуса Христа - вчинок з погляду православної доктрини богохульний.
З іншого ж боку, ставлення оповідача поеми до релігії гнобителів яскраво втілено в славнозвісній сцені ранкового прийому в «палатах». Похмільний цар («Неначе з берлоги І Ведмідь виліз») заганяє «в землю» старшину, челядь, солдат-«москаликів» і сам зазнає метаморфози:
Де ж ділася
Ведмежа натура?
Мов кошеня, такий чудний. Я аж засміявся.
Розшифрувати релігійно-міфологічний підтекст допоможуть нам матеріали й спостереження фундаментальної праці Бориса Успенського про Миколу Мирлікійського. Дослідник нагадує, що в XIX столітті в Україні св. Миколу вважали за «породу московську», протиставляючи йому «руського Юрка» І далі: «Може, не випадково вираз “Велик Бог русский” був одним з улюблених у Миколи І». З одного боку, цар використовував вираз офіціозного патріотичного лексикону, а з іншого, він вважав не випадковим, що його патроном був саме св. Микола Мирлікійський, який справді став у російському простолюдному християнському пантеоні третьою особою після Христа й Богоматері й навіть спадкоємцем Христа, якщо той помре (?), одне слово - справжнім «русским Богом». Така популярність св. Миколи серед росіян призвела до того, що цей святий у російській народній релігійній свідомості виступав як християнський замісник поганського бога Велеса (Волоса), головною тваринною епі- фанією якого був ведмідь. Звідси, зокрема, дивне північноросійське зображення XVII століття св. Миколи «з головою ведмедя». А кіт, з одного боку, «за низкою ознак може ототожнюватися із ведмедем», а з іншого - котом часто переки¬
Розділ 6. МИТЕЦЬ, ГОТОВИЙ ПРИМИРИТИСЯ З ІМПЕРСЬКОЮ ДІЙСНІСТЮ?
135
дається домовик. Але ж, за спостереженнями Б. Успенського, «домовик також являє собою іпостась Волоса».
Отже, за химерними перевтіленнями Миколи І відкривається внутрішньо логічна низка трансформацій: цар, названий на честь святого Миколая Мирлікійського - ведмідь як язичницький еквівалент цього святого - кошеня, ієрархічно найнижчий вияв того ж міфологічного кластеру.
Тож не дивно, що «розреготався», це побачивши, оповідач: на його очах цар, уособлення «російського Бога» на землі, виявився зрештою перевертнем-домовиком, а з православного погляду - дрібним бісом. У цьому контексті й брутальний випад проти «богині»-цариці та її «віршомазів» звучить не як сумнівного штибу насмішка над зовнішністю сорокап’ятирічної хворої жінки. Ні, Шевченко іронічно дис- танціюється від обожнювання російських цариць навіть в умовній античній міфологічної формі, навіть як «гения чистой красоты» («Л ал л а Рук» Жуковського). Звернімося до тексту «комедії»:
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам.
Ото дурний! А ще й битий!
На квиток повірив
Москалеві. От і читай,
І йми ти їм віри!
Оповідач картає себе за те, що повірив поетам-панегі- ристам, що називали царицю «богинею». «Віршомаз» - це неологізм за моделлю, для нас знову-таки багатозначною - «богомаз», іконописець. Однак цих «віршомазів» названо ще й «тупорилими» - і в рукописному збірнику «Три літа» Шевченко підкреслює цей епітет. Про кого ж тут ідеться? Заперечуючи думку, що серед «тупорилих віршомазов» поет числив і Жуковського, Юрій Івакін, зокрема, зазначає, що рядки «Лаллы Рук» «написані в 1821 р., в 1844 вони вже не сприймалися як факт сучасного літературного життя».
136
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Однак дослідник не враховує, що через двадцять років Жуковський написав на срібне весілля Олександри Федорівни та Миколи І вірш «1 июля 1842 г.», надрукований «за наказом Його величності» в «Современнике». Відповідний номер журналу було надіслано передплатникам наприкінці жовтня 1842 року, тобто за півтора року до роботи Шевченка над поемою «Сон (Комедія)». Поет був тоді в Петербурзі, він підтримував знайомство з редактором часопису Плетньовим. Якщо ж епітет «тупорилий» вказує все ж на Жуковського, то він стосується не стільки зовнішності російського поета, скільки його політичного консерватизму, а також, можливо, і його загальної естетичної позиції, для Шевченка неприйнятної (див. запис у щоденнику від 10 липня 1857 року). Взагалі ж не будемо забувати, що, по-перше, викривальний пафос спрямовано не особисто проти «кроткого, деликатного Василия Андреевича», вдячність якому Шевченко зберіг на все своє життя, а проти всієї корпорації улесливих «віршомазов», а серед них були й такі, що уподібнювали Олександру Федорівну не лише до «генія чистої краси», а й до богинь античності. По-друге, «тупорилих віршомазов» гнівно проклинає не ліричний герой поеми «Сон (Комедія)», а простакуватий п’яниця-оповідач, який нібито не розуміє конвенції цих російських епігонів одичної поезії XVIII століття. Але тут важливішим є інше: оповідач скаржиться, що «віршомази» його обдурили, що він «На квиток повірив І Москалеві». Отут Шевченко згадав, як недобросовісні видавці, збираючи на друкування гроші за передплатою, не виконують своїх обіцянок. Автор-літератор раптом визирнув з-за плеча наївного оповідача! Загалом же, дискредитується й віра в державницькі міфи Російської імперії.
Ось така бомба ховалася в рукописах Шевченка в той час, як він, мешкаючи з економії на одній квартирі то з таким же учнем із кріпаків, своїм давнім знайомим Козловим-Ігнатьє- вим, то з вихідцем із чернігівських дворян чиновником М. Литвиновим, намагався поширювати перший випуск «Живописной Украины» і старанно вчився в Академії мистецтв. Від занять його відривають лише театральні захо¬
Розділ 6. МИТЕЦЬ, ГОТОВИЙ ПРИМИРИТИСЯ З ІМПЕРСЬКОЮ ДІЙСНІСТЮ?
137
плення. Спілкування з другом Щепкіним, який приїхав до Петербурга на гастролі, і враження від його блискучої гри відбилися у поезії «Заворожи мене, волхве», згодом дуже популярній у рукописній традиції під назвою «Пустка». А коли студенти-українці Медико-хірургічної академії організували аматорський театральний гурток, Шевченко спеціально для них переклав рідною мовою свою російськомовну драму «Назар Стодоля». На той час вона вже ставилася російською мовою в провінційному Таганрозі, а тепер і молодому драматургові пощастило побачити свою п’єсу на сцені.
«Назар Стодоля», перенасичений українським етнографічним матеріалом, із недостатньо психологічно опрацьованими персонажами, опинився в непоганій компанії: на різдвяні святки студенти поставили «Наталку Полтавку» і «Мо- скаля-чарівника» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменка - волосного писаря» Квітки-Основ’яненка, а зі світової класики - «Скупого» Мольєра й «Ревизора» Гоголя. Костюмне відтворення українського побуту на сцені настільки надихнуло Тараса, що він у збереженому уривку листа Кухаренкові не знаходить від захвату слів, і його виручає автоцитата з «Гайдамаків»: «Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!
Оживуть гетьмани В золотім жупані, Прокинеться воля, Козак заспіва...»
Є підстави припустити, що в цих виставах на святки Тарас, який у кріпосній юності професійно попрацював декоратором, спробував себе не лише в ролі освітлювача, а й як актор. І вдало, мабуть. А на початку 1845 року його засмутила скорботна звістка з Яготина: княжна Варвара повідомила про смерть свого батька, опального вельможі князя Рєпніна-Волконського.
Тим часом наполеглива робота Тараса в натурному класі
138
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
починає давати плоди: у березні 1844 року його малюнок посідає 10-е місце, у квітні - 6-е й у травні - 7-е. Щоправда, в жовтні 1844 року «Натурщик» Шевченка опиняється в екзаменаційному списку на 33-му місці, тобто серед останніх. Однак навесні справи покращилися: 22 березня 1845 року Правління Академії мистецтв присуджує йому звання некласного художника. Не очікуючи на затвердження цього рішення й видачу атестата, Тарас наприкінці березня вирушає до України.
Цього разу Шевченко їде через Москву, надовго в ній не затримуючись. На засланні, у Новопетровському укріпленні, він побачив уві сні «Михайла Семёновича Щепкина таким же свежим и бодрым, как видел я его в последний раз в Москве в 1845 году». Отже, враження від тієї зустрічі були приємними. Наступного разу наяву друзям довелося побачитися через дванадцять років.
У це перебування в Петербурзі ніщо в житті та творчості Шевченка не давало поживи наступній міфотворчості. І жодних несамовитих любовних пригод із ним не трапляється. А йому самому після арешту ця пора пригадувалася як час розваг. У листі 1847 року з Орської фортеці до одного з братів Лазаревських він просить: «Поклоніться гарненько од мене Дзюбину, як побачите. Добряга чоловік. Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива». Якщо Лев Дзюбин служив тоді начальником відділення канцелярії петербурзького військового генерал-губернатора, Іван Ізлер був власником дорогого ресторану, Адоль- фінка - столичною куртизанкою, то про інші дивовижі, що відбувалися з художником і його приятелями-меценатами, можемо лише здогадуватися.
РОЗДІЛ 7
Археолог, археограф, національний пророк, змовник: Україна
Перед виїздом з Петербурга Тарас відсилає листа Кухаренкові з новою своєю адресою: «В Полтавскую губернию, в Миргородский повіт, в село Мариенское». У власника села Лук’яновича, який став його попутником у цій подорожі, Шевченко збирався зупинитися надовго, оскільки домовився, що напише портрети всіх членів сімейства, а було їх шестеро. Однак незабаром він змінює свої плани, вважаючи за краще витратити час пізньої весни та літа на подорожі, а це замовлення виконати восени, коли дороги стануть непроїжджими.
І Шевченко починає переїжджати з губернії в губернію, з міста в місто, з однієї садиби до іншої, залишаючи свідчення про те, де й коли побував, у підписах під малюнками та портретами, та ще в деяких листах. Поступово в цих мандрах вимальовується як певний центр і база подорожей стародавній Київ, а строкатий розсип подій групується навколо таких доленосних для автора починань, як робота для Археографічної комісії, зарахування викладачем малювання до Київського університету, створення рукописного збірника «Три літа» й участь у таємному Кирило-Мефодіїв- ському товаристві.
Археографічну комісію (офіційна назва: Тимчасова комісія для розгляду давніх актів) було засновано в Києві 139
140
Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
генерал-губернатором Дмитром Бібіковим 1843 року. Її співробітники мали розшукувати, зосереджувати в архіві та видавати стародавні документи Київської, Подільської та Волинської губерній. Якимось чином, можливо, через Максимовича, Шевченко отримав від Археографічної комісії спочатку неофіційне завдання замальовувати пам’ятки української історії. У повісті «Музыкант» автобіографічний оповідач пропонує читачеві зупинитися на добу в Прилуках й оглянути «полуразрушенный монастырь Густыню», це, мовляв, «настоящее Сенклерское аббатство», на кшталт описаного Вальтером Скоттом. І пояснює: «Я, видите ли, по поручению К[иевской] Археографической] комиссии посетил эти полуразвалины...». Оповідач намалював, «как умел, главные, или святые, ворота, да церковь о пяти главах Петра и Павла, да ещё трапезу и церковь, где погребён вечныя памяти достойный князь Николай Григорьевич Репнин, да ещё уцелевший циклопический братский очаг...». І справді, збереглися акварельні зображення всіх цих пам’яток, за винятком монастирського вогнища.
Із листопада 1845 року доручення Археографічної комісії стали вже оплачуваними: Шевченко як повноправний співробітник Комісії разом із завданням отримував аванс і зошит для запису дорожніх витрат і, треба сказати, завжди акуратно звітував. Якщо раніше в поезії «Розрита могила» Тарас різко виступав проти розкопування курганів-могил, помилково вважаючи, що в них поховані козаки, то тепер, влітку 1846 року, він сам бере участь у розкопках кургану Переп’ятиха під керівництвом професора Київського університету Миколи Іванішева й записує від «копачів», селян, які працювали тут землекопами, не лише історичні пісні, а й розвеселі обсценні імпровізації.
Для Шевченка принципове значення мало відрядження на Західну Україну. 26 вересня 1846 року генерал-губернатор Бібіков підписав доручення йому, складене кимось із керівників Археографічної комісії. Після завдань записування творів історичного фольклору, фіксації та замальовки курганів і старовинних будівель, пошуку та, за можливості, зби¬
Розділ 7. АРХЕОЛОГ, АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 141
рання давніх писемних пам’яток четвертим пунктом ішло розпорядження: «Крім того, рушайте до Почаївської Лаври і там знімете: а) загальний зовнішній вигляд Лаври, б) внутрішність храму, і в) вид на околиці з тераси».
Шевченко привіз із Почаєва акварелі, що точно відповідали заданій йому тематиці, а в альбомі є олівцеві ескізи для них. Відповідно до пункту першого доручення він повинен був «про народні перекази, місцеві повісті та перекази й пісні і всьому, про що ви дізнаєтеся, скласти опис, а пісні, розповіді і перекази скільки можна списати в тому вигляді, як вони є». Варто було би поетові тільки заїкнутися в Поча- єві, що він цікавиться історією обителі, як йому розповіли би таку популярну місцеву християнську легенду: небесні покровителі, Богородиця і святий Іов Почаївський відбили нібито 1675 року турецьку навалу на монастир, направивши випущені завойовниками стріли на них самих. Однак цей вільнодумець вважав за краще записати там дві любовні пісні та одну дворядкову монострофу непристойного змісту.
Із поїздки на Західну Україну Шевченко виніс новий погляд на Україну та її історію. Викладено його вустами автобіографічного оповідача в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» (далі - «Прогулка...»), написаній у Новопетровському укріпленні: «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов быстротекущего Днестра - одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же. Как одной матери дети». Для Шевченка етнічна єдність Східної та Західної України тепер була безсумнівною, а напівзруйновані замки на Західній Україні та високі могили на Східній дали йому привід висловитися про питання, яке його цікавило найбільше: про свободу свого народу, хоча з погляду сучасного історика він притримувався хибного датування згаданих могил і надто вже узагальнено і спрощено трактував складні історичні конфлікти на заході України. «Что же говорят пытливому потомку эти частые тёмные могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе. Бедная, малосильная Волынь и Подолия,
142
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украина туго начиняла своим вольным и вражьим трупом огромные курганы». Хоч Шевченко і продовжує помилятися щодо етнічної приналежності курганів, насправді скіфських, сарматських і половецьких, але ж він чи не першим звернув увагу на соціально-психологічну відмінність між західними та наддніпрянськими українцями.
Письмовим свідченням наукових занять Шевченка як співробітника Археографічної комісії залишилися й так звані «Археологічні нотатки» - короткі описи із погляду археології та археографії Переяслава, майдану Телепень «между Яготыном и Пирятыном», Лубен, Хорола, Миргорода і Чернігова. Тут знаходимо копії написів на історичних артефактах, посилання на наукові та літературні джерела. Записи бездоганно наукові для свого часу, вони й тепер становлять великий інтерес для істориків.
Легко здогадатися, що робота в Археографічній комісії була необхідна поетові не лише для розширення та поглиблення власних історичних знань. Вона мала допомогти йому досягти заповітної мети - обійняти посаду професора малювання в Київському університеті святого Володимира. Можна сказати, що йшов він при цьому дорогою второваною.
Тільки-но відкрився Київський університет, посаду ректора в ньому посів М. Максимович, українець, професор Московського університету, який побажав продовжити академічну кар’єру на батьківщині. Відомо, що Гоголь мріяв про кафедру історії в Київському університеті й просив Пушкіна через вельможних знайомих надати йому в цьому протекцію. А Шевченко товаришував із Капітоном Павло- вим, професором малювання в Київському університеті, і той, подаючи прохання про відставку, вказав начальству на нього як на бажаного наступника. 25 листопада 1846 року Шевченко подав прохання на ім’я куратора університету, інспектора Київського навчального округу Олександра Тра- скіна, де говорив про бажання вивчати «художественную сторону нашего Отечества» і про своє навчання у К. Брюл-
Розділ7.АРХЕОЛОГ, АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 143
лова. У разі зарахування на посаду він обіцяв: «Кроме преподавания живописи, обязуюсь исполнять безвозмездно все поручения начальства по части литографирования в состоящем при университете литографическом заведении». Поет знав, що оскільки в літографії працювали два іноземці, її продукція обходилася університетові невиправдано дорого. Можливо, що саме готовність взяти на себе без додаткової платні й університетську літографію стала аргументом, що дозволив Шевченкові перемогти в конкурсі, де брали участь також академік живопису Йосип Габерцеттель, художники Наполеон Буяльський і Павло Шлейфер. З іншого боку, Жур припустив, що Шевченко розраховував використовувати університетську літографію для продовження друкування «Живописной Украины».
Біограф поета Кониський вважав, що це був початковий етап цілої комбінації, розпочатої київськими друзями Шевченка, щоб усе-таки відправити його до Італії на навчання. «Примірковали, що першим ступнем по сій стежці добре було б, коли б поталанило примостити Тараса при університеті в Києві учителем малярської штуки. Коли б се сталося, дак перегодом попільнувати і про те, щоб або університет, або міністерство освіти вирядили Шевченка за границю коштом урядовим». Тобто, очевидно, як «приготовляющегося к профессорскому званию», так тоді називалися аспіранти. Вважали, що план став би цілком реальним, якби в клопотах взяла участь мати княжни Варвари Рєпніної, «родичка тодішнього міністра освіти графа Уварова». І справді, княгиня Варвара Олексіївна була рідною сестрою дружини графа Сергія Уварова і могла би надати приятелям поета реальну підтримку, якщо, звичайно ж, встигла змінити своє неприхильне ставлення до об’єкта пристрасної закоханості незаміжньої дочки. І вона допомогла, бо в першому своєму листі до княжни Варвари з Орської фортеці Шевченко прямо написав: «По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определён в Киевский университет...». А в кінці листа просить передати «сердечную благодарность княгине Варваре Алексеевне».
144
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Паралельно друзі поета планували відправити його за кордон, зібравши для цього гроші у своєму колі. А тут ще приспіло одруження Куліша з Олександрою Білозерською, сестрою приятеля його і Шевченка Василя Білозерського. Куліша тоді вже було відряджено Академією наук до Західної Європи на три роки для вивчення мов, історії, культури та мистецтва слов’ян, після повернення він мав стати ад’юнктом Академії та водночас зайняти кафедру славістики в Харківському або Київському університеті. Дорогою він, щасливий своїм успіхом, затримався в Україні, щоб на хуторі Білозерських, Мотронівці, відсвяткувати весілля. Шевченка було запрошено на нього старшим боярином. Це не означає, що Куліш збирався повністю слідувати народним весільним звичаям. Він вибрав поета своїм шафером, до обов’язків Тараса входило під час вінчання тримати вінець над головою нареченого.
Поет був щасливий цим запрошенням і поставився до свого весільного звання дуже серйозно. Через багато років Куліш згадував, що його наречена заговорила з Тарасом «по-українськи, і поет на превелику радість свою побачив, що вона не цурається рідного слова. Тоді Шевченко почав допитуватися, які українські пісні вона знає. Репертуар “молодої княгині” виявився великим і дуже порадував “старшого боярина”, а коли вона продемонструвала свій голос і текст пісень, Шевченко похвалив її на свій лад: він почав для неї співати, і зробив це абсолютно невимушено... <...>. Заклавши руки за спину, він став ходити залою, ніби садом, і заспівав: “Ой, зійди, зійди, зіронька ти вечірня...”».
Тоді змовкли голоси гостей. «З усіх кімнат зійшлися вони в залу, ніби в церкву». Як тільки Тарас замовкав, його благали знову співати, і він співав на радість людям, а ще більше собі самому. Куліш писав: «Чуже щастя надихнуло поета, і він своїм талантом перетворив весілля шанувальниці його великого обдарування в національну оперу, яку, мабуть, ще не скоро почують на Україні. Але більше всіх на весіллі була щаслива своїм таємним подарунком “молода княгиня”». Під «таємним подарунком» Куліш має на увазі воістину самовід¬
Розділ 7. АРХЕОЛОГ, АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 145
дане рішення його нареченої витратити придане в три тисячі карбованців та її коштовності, а серед них були старовинні і дуже дорогі, на поїздку Шевченка в Італію. Її наречений схвалив цей подарунок і взявся вмовити Тараса прийняти його.
А поет на цьому весіллі не тільки співав, а й жартував. Молода, кажучи про себе в третій особі, згадувала: «Після вечері, коли їхали гості, вся публіка, і старший боярин Шевченко підійшов прощатися до мами, а потім і до молодих. Ось він і каже молодій:
- Це царівна або королівна? Це не царівна, це не королівна, а це Матрони Василівни дочка Олександра.
Зрозуміло, у мами при цих словах і вушка засміялись. А Куліш, поруч стоячи, каже:
- На чужий коровай очей не роззявляй, а собі пошукай».
Не можна сказати, щоб у цей приїзд в Україну Тарас не шукав для себе нареченої. Мабуть, ще в минулі наїзди в Кирилівку він поклав око на Феодосію, молоденьку дочку попа Григорія Кошиця, а в кінці вересня 1845 року приїхав до рідного села її сватати. Батьки гарної попівни зовсім не бажали віддавати її за свого колишнього наймита, а тепер, у тридцять років, незрозумілого некласного художника, ні кола в нього, ні двора, грошики часом водяться, та не затримуються. Спочатку мати Феодосії повела інтригу, влаштувавши так, щоб Тарас і Феодосія разом хрестили дитину в її знайомої. Феодосія, мабуть, була не проти вийти заміж за веселого художника - інакше навіщо би їй розстроювати цей підступний план, охрестивши дитину в іншого попа та з іншим кумом? Коли ж Шевченко прийшов свататися, піп із матушкою дали йому гарбуза, знак відмови. Доля ж їхньої дочки склалася невесело: Феодосія так і не вийшла заміж, а життя закінчила в божевільні.
Схоже, що Тарас сильних почуттів до попівни не відчував. Може, була це радше раціональна спроба створити власне сімейне гніздо і жити своїм домом, як усі, а не «номадом», за висловом Чужбинського. Проте новими віршами та поемами Шевченко невідворотно підводив себе до іншого,
146
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
трагічного повороту своєї долі. Ці тексти поет фіксував у зошитах, згодом оправлених у збірник «Три літа». Більшість віршів і поем, що склали його, Шевченко не міг сподіватися побачити надрукованими в імперській Росії. Небезпечно було й читати їх уголос друзям та знайомим, ще небезпечніше давати переписувати.
Не можна сказати, щоб друзі не попереджали Тараса. Варфоломій Шевченко згадував: «Раз ходили ми з Тарасом по саду, він став декламувати: “За горами гори, хмарою повиті...” Я став радити йому, щоб не дуже-то “заходив він у хмари”». Що тут скажеш, розсудливий Варфоломій свого часу й «Гайдамаків» злякався... Але ось у Києві Тарас 26 травня 1845 року відвідує Віктора Аскоченського, який квартирував у Бібікова як вихователь його родича. Він прийшов із двома братами Андрієвичами, офіцерами, одним жандармським, а другим армійським, і з Чужбинським. Господар згадує: «Подали закуску. Шевченко повеселішав, а далі й зовсім розв’язався: він почав читати вірші, котрі наробили йому багато біди і горя.
- Ех, Тарасе! - говорив я йому. - Та ну-бо покинь! їй-богу, не доведуть тебе до добра такі погані вірші!
- А що ж мені зроблять?
- Москалем тебе зроблять.
- Нехай! - відповідав він, відчайдушно махнувши рукою.
- Слухайте ж ще кращу!
І знову зачитав.
Мені ставало ніяково. Я поглядав на сусідні двері, побоюючись, щоб хто-небудь не підслухав нашої занадто інтимної бесіди. Вийшовши на хвилинку з кабінету, де все це відбувалося, я велів моєму слузі увійти до мене через деякий час і доповісти, що, мовляв, кличе мене до себе...
Гості залишили мене».
Поезії, що налякали Аскоченського, Шевченко читає в будинку генерал-губернатора і в присутності жандармського офіцера, а правдивість повідомлення, що Аскоченський вгадав, як буде покараний за них поет, залишається на совісті боязкого мемуариста.
Розділ 7. АРХЕОЛОГ АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 147
Збірник «Три літа» шевченкознавці зазвичай називають альбомом, але насправді це рукописний збірник віршів і поем, стилізований під український стародрук. Малюнки там є, але їх небагато, і вони зроблені після завершення переписування й на берегах, а найбільш значні й після оправи рукопису. Ідеться про начерки олівцем на аркушах 1-3, тобто на авантитулі, контртитулі та титульному аркуші. Чомусь ніхто не здогадався прочитати в них певну «історію», як на іконі або середньовічній мініатюрі, де різні фази однієї дії, протяжні в часі, розташовувалися на одній площині зображення. Отже, спробуймо. Розкриймо розворот - ліворуч контртитул, праворуч титульний аркуш. На титульному аркуші внизу бачимо олівцеві начерки - ліворуч свині, праворуч вусатого селянина у високій шапці та в кобеняку з каптуром, у чоботях. Він спирається на палицю, зверху з ледве помітним гаком. Якщо це ґерлиґа, а не посох, тоді перед нами справді пастух, свинопас, як вважають за традицією. Свиню й пастуха зображено у профіль, вони дивляться ліворуч - на такі ж начерки автопортретів Шевченка. На найбільшому з них поет зобразив себе із поголеною головою й у чорній оксамитовій шапочці. Так він виглядав на початку 1846 року, коли оговтався після тривалої хвороби. «Заповіт», останню поезію збірника, датовано 25 грудня 1845 року, отже, приблизно на цей час припадає і створення автопортрета.
Але якщо поцікавитися, куди дивиться Шевченко на автопортреті, ми побачимо, що і його зображено у профіль, і дивиться він ліворуч. Перегорнімо сторінку назад - і бачимо на авантитулі ніби ікону в прямокутнику: написано її явно на дереві, дошка навіть вигнута від часу. Святого зображено без німба, як це буває на українських народних іконах. Судячи з бороди, одягу та зачіски, це біблійний пророк Єремія, цитату з книги якого, взяту епіграфом до збірки, виписано на аркуші 3. У плащі поверх гиматія, із дорожнім посохом у лівиці та в сандалях пророк іде пустелею (її символізує камінь ліворуч) і готовий правицею благословити читача. «Ікона» ця натякає на жанр збірки як книгу нового пророка.
148
Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Однак під нею - композиція з трьох постатей. Посередині ще один автопортрет Шевченка, знову в профіль і знову з поголеною головою, ось тільки з неї звисає козацький оселедець, і вона прикрашена схематично намальованим рогом. З рогами зображували Мойсея, отже, це теж вказівка на пророцький статус автора. У той же бік, що й профіль поета, спрямовані й профілі двох негативних персонажів обабіч його. Шевченко на начерку світлий, а зловісну сутність цих персонажів акцентовано густою симетричною штриховкою. Вони схожі, один із них у мундирі з еполетами, другий у цивільному одязі. Чи не брати це Андріє- вичі? Один із них служив жандармським офіцером. Так чи інакше, але в начерку Шевченка явно заарештували за його козацькі пророцтва і конвоюють. Таке ось виходить намальоване пророцтво щодо власної долі... А в III відділенні авантитул прикрасили написом «До справи 1847 року з 1-й експедиції» й заляпали червоним сургучем, ніби плямами свіжої крові.
Привід для арешту й шукати довго не треба. Ось він, у вірші «Чигрине, Чигрине», напоказ відкриває збірку. Мати-Україна гине, і ліричний герой запитує у старовинної козацької столиці:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?
Недарма жандармський олівець позначив рискою ці рядки та написав: «Nota bene». Рішення Переяславської ради були для ідеології миколаївської імперії такою ж священною коровою, як для радянської. Битви, якщо в них українці воювали проти росіян, так само замовчувалися, ніби їх і не було. Однак тодішній український патріот керувався іншою логікою і для нього зрадником виступав не Мазепа, а Богдан Хмельницький, який пішов на союз із Москвою. Звідси і мужицька жорстокість кінцівки:
Розділ7.АРХЕОЛОГ, АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 149
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти, Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.
Але ж насправді Шевченко ніжно любив дітей. Чужбинський розповідає, що в Києві пішов він якось вранці малювати руїни Золотих воріт, тоді ще оточені пустирем, і сказав, що повернеться ввечері. Чужбинський і Тарас жили неподалік. А тут приніс їм слуга записку із запрошенням на чай, і в те сімейство, де Тарас любив бувати. Приходить Чужбинський до Золотих воріт і бачить: приятель спішно майструє з уривків паперу іграшку, а навпроти на його кольоровій хустині сидить трирічна дівчинка. Виявляється, Шевченко сидів і працював над малюнком, коли за валом знизу почувся дитячий плач. Спочатку він не звернув на цей плач уваги, але дитина не замовкала, і Шевченко занепокоївся. Він не стерпів, залишив роботу, пройшов вперед гребенем валу і заглянув до рова. На дні сиділо дитя і плакало. Навколо ні душі, тільки кілька телят паслись на віддалі. Він пройшов гребенем ще далі - нікого. Довелося спускатися і брати дівчинку на руки. Вона з переляку закричала ще дужче. Тарас абияк заспокоїв її, відніс до Золотих воріт і почав розпитувати. Дівчинка у відповідь тільки «мама, няня» і більше ні слова. Поет намагався погодувати її прихопленими на обід бубликами, але вона не могла вкусити баранку. Тарас не знав, що йому робити. І чудове освітлення ось-ось могло змінитися, і залишати біля себе перелякану голодну дитину він не хотів.
Рідкісні перехожі, постоявши біля, потупцювавши і придивившись, не впізнавали дівчинки, але тут дуже до речі з’явився Чужбинський. Він почав обходити мізерну кількість сусідніх будинків, але безуспішно. Приятелі вирішили вийти зі скрутного становища, взявши дівчинку до себе додому і діяти потім через поліцію. Тарас склав малярське приладдя, взяв на руки дитину, а Чужбинський поніс його портфель. Ледве дійшли вони до Софійського собору -
150
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
і вискочила їм назустріч з якогось двору перелякана молода жінка в домашньому, кинулася до них...
- Матір! - визначив Шевченко - і безпомилково.
Як з’ясувалося, нянька пішла з дівчинкою гуляти, однак зустріла дорогою знайомого або знайому, вони випили, і нянька, про дитину забувши, цілком безтурботно вляглась собі спати в рові. А дитя, залишившись без нагляду, пішло потихеньку канавою, все далі й далі. Шевченко потім посміювався над собою. Виявляється, він уже міркував собі, як дівчинка житиме в нього, коли її батьки не знайдуться.
А в поетичних текстах, переписаних до збірки «Три літа», світ, що оточує поета, постає набагато похмурішим. Недарма в поезії «Заворожи мене, волхве» ліричний герой запитує в друга:
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити?
У посланні «Гоголю» Шевченко спочатку створює фантастичний на той час образ автора «Тараса Бульби», українського патріота, нібито заклопотаного загибеллю колишньої України, і розподіляє між ним і собою реакції на її занепад:
Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже.
Сильна поезія «Розрита могила» є найранішою у збірнику. Її підписано «9 октября 1843, Березань», і від неї наче числить Шевченко свої три роки поетичних і політичних прозрінь. У центрі тут монолог матері-України, вона шкодує, що «у колисці» не «задушила» свого «нерозумного сина» Богдана Хмельницького. Містичність фіналу поезії маркується зміною ритму до прозового:
Якби-то найшли те, що там схоронили, Не плакали б діти, мати не журилась.
Розділ 7.АРХЕОЛОГ АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 151
Ідея вірша «Не завидуй багатому» полягає в тому, що раю «нема й на небі», а в такому ж моралістичному тексті «Не женися на багатій» виливається жаль, як вважають, пов’язаний із невдалим сватанням до доньки священника Кошиця. Далі у збірнику переписано поему «Сова», що описує гірку долю самотньої селянки, єдиного сина якої віддали в солдати. Фактично це варіація на тему покритки, тільки тут Катерина вижила і спромоглася виховати сина. Ще один варіант долі Катерини подано в поемі «Наймичка», а вірш «Маленькій Мар’яні» є наче зверненням до Катерини в дитинстві.
Але ось поема «Єретик» (друга назва «Ян Гус») стала в поетичній творчості Шевченка справжнім проривом. Уперше він писав про історію не України, а іншої слов’янської країни. Він збирав історичні відомості про середньовічну Чехію та про гуситів, читаючи доступну літературу й розпитуючи вчених знайомих П. Лукашевича і Й. Боннського, а також етнічного чеха, музиканта Венцеслава Єдлічку. За свідченням Чужбинського, Тарас, «щоб не погрішити проти народності, не залишав у спокої жодного чеха, який зустрічався йому в Києві або в інших місцях, розпитуючи в них про топографічні та етнографічні подробиці».
Із мізерних відомостей про маловідомого тоді чеського протестанта Шевченко зумів викувати образ пристрасного й навіть романтичного борця за свободу духу та думки. Карбовані рядки початку поеми задавали високий тон усій поетичній розповіді:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить, І на апостольськім престолі Чернець годований сидить.
Написана пізніше присвята адресувалася відомому словацькому та чеському славісту Павлові Шафарику. Збереглася звістка, що Шевченкові вдалося передати цю присвяту, «Шафарикові», і початок поеми в руки вченому. Розповідають, що Шафарик плакав, коли йому читали ці вірші. Не дивно - адже насправді він зовсім не був таким безкомпро¬
152
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
місним борцем за права слов’ян, яким зобразив його український поет-романтик. І не мав такого утопічного уявлення про майбутнє всеслов’янства.
Поемі «Єретик» судилася лиха доля. Сталося так, що зберігся тільки один її список, от саме у складі збірки «Три літа», де відповідний зошит тепер відсутній. Повернувшись із заслання, Шевченко безуспішно шукав цю свою поему, але так і не знайшов її повного тексту. Тільки 1897 року професор Московського університету, відомий літературознавець Микола Стороженко, отримавши доступ до справи III Відділення 1847 року «Про художника Шевченка», наважився, як вважають, вийняти зошит із поемою зі збірки «Три літа». Тобто вкрав частину архівного рукопису для блага науки й освіти.
Ідеологічний центр збірника складають поеми «Сон (Комедія)» і «Великий льох» (Містерія)», до другої поеми примикає вірш «Стоїть в селі Суботові» (або «Суботів»), у двох останніх академічних виданнях абсолютно безпідставно текстуально приєднаний до неї. За авторським визначенням жанру, це «містерія», фактично ж драматичні сцени для читання з репліками оповідача, які у третьому розділі й у фіналі переходять у розповідь від третьої особи.
Як і «Сон (Комедію)», «Великий льох (Містерію)» можна зарахувати до жанру «потаємної новини». Тут використано, зокрема, прийом неназивання персонажів: не названо імена Богдана Хмельницького, Петра І, Катерини II, Карла XII. Сюжет побудовано навколо справжньої сенсації - пошуків скарбів у Суботові і скандальних наслідків цієї археологічної ініціативи російського «начальства». Звістка про початок розкопок по-шекспірівськи привела до лісу під Суботовом три «душі», трьох лірників і трьох «ворон». «Ворона»-українка обіцяє подругам, окрім розкопок Богданово- го льоху, ще два «дива». Вона передбачає:
Сю ніч будуть в Україні
Родиться близнята.
Один буде, як той Гонта,
Розділ7. АРХЕОЛОГ, АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 153
Катів катувати!
Другий буде... оце вже наш!
У Шевченка, як бачимо, один з інфернальних близнюків - «свій», захисник народу, другий «чужий» - демонічний зрадник. Такий розподіл функцій відповідає міфам про бра- тів-близнюків, культурних героїв в індіанців Північної та Південної Америк і народів Океанії - і зовсім не відповідає уявленням про богатирів-близнюків в українських переказах: тут вони обидва однозначно «свої», захисники. Ми змушені визнати дві можливості появи в поемі протиставлених один одному чудесно народжених близнюків: Шевченко або використовував невідоме нам давнє українське повір’я про близнюків, або геніально вгадав відповідні архаїчні уявлення, що в українському фольклорі його часу вже не збереглися.
Ю. Івакін висловив припущення про зв’язок «образу нового Івана Гонти» з чутками, які ходили в середині XIX століття на Уманщині, за якими «панам син Гонти запропонував віддати всю землю селянам». Це плідне спостереження можна доповнити. Придивімося, як реагує природа на народження близнюків.
Он, бачите, над Києвом
Мітла простяглася...
«Мітла» тут - це комета; цього слова у створюваній Шевченком новій українській літературній мові ще не було - на відміну від староукраїнської, де воно зустрічається у формі «коміта». Це знамення, яке віщує біду жахливим «воронам». Водночас образ міг мати й інший, прихований сенс. Після поразки селянської війни 1773-1774 років усією імперією поширилися чутки про Метьолкіна (Замітайлу, Підмітай- лу, Помітайлу, Метьолку), який «замете» панів. Цю легенду було зафіксовано як загальноімперську в звіті III Відділення за 1837 рік, про Метьолкіна не забували (наприклад, у Поволжі) й у шістдесятих роках XIX століття.
У поемі «Великий льох (Містерія)» характерну для «потаємної новини» ситуацію гіркого «самоосміяння» втілено в
154
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
образах недолугих «лірників». Адже у складній системі персонажів «містерії» вони уособлюють позитивний табір, до нього також належить і автор-візіонер двох перших, драматургічних частин поеми, і ліричний герой-оповідач останньої, напівнаративної частини «Три лірники». Це лірники, а Шевченко - автор «Кобзаря», збірки, де ліричний герой не раз одягав маску народного співця. Осміяння ж з’являється вже в епізоді, де лірники пояснюють одне одному призначення «фігури» (мабуть, тригонометричної позначки або пожежної споруди), «що на горі І Посеред лісу» під Субо- товом. їхні пояснення є на подив гротескними й подаються, як можна здогадатися, не зовсім серйозно («нема хисту, то й не бреши»). Однак це лише комічна прелюдія до епізоду, де на лірників чатувало справжнє лихо. На них зганяє лють російський справник, розлючений мізерними результатами розкопок:
Взяли й завалили -
Випарили у московській Бані-прохолоді.
Оксиморон, що виникає тут у Шевченка, обігрує значення слова «прохолода», у XIX столітті вже архаїчне: у російській мові - «відпочинок, втіха». Джерело ж самого уподібнення «баня-катівня» навряд чи варто шукати у відомій літописній насмішці над новгородцями. Вірогіднішим є його походження з репертуару петербурзьких балаганних «дідів». Мало чим, напевно, відрізнялася від тієї «примовки», що згадалася тоді поетові, ось ця, записана приблизно через тридцять років після юнацьких походів Тараса різдвяними петербурзькими балаганами: «Як поклали мене, дружка, не на лаву, а на лавочку, як почали парити, з обох боків гладити. Ось тут я крутився, крутився, ледве зігрівся».
Щоб оцінити трагікомізм фіналу поеми «Великий льох», слід згадати, що лірники (ні в чому, зрозуміло, не винні) сподівалися «на поживу» біля розкопок і, зокрема, від «панства», а сам автор, попри своє поетичне презирство до па- нів-співвітчизників, заробляв у них собі на життя портре¬
Розділ7. АРХЕОЛОГ, АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК.,. 155
тами, а іноді знаходив у панстві й меценатів. Є в цій поемі «самоосміяння» й на загальнонаціональному, скажімо так, рівні. Трагічна його ментальність яскраво втілюється у словах демонічної «ворони»-українки: «О!.. Сміється і ридає І Уся Україна!» Що ж тут смішного?
То близнята народились,
А навісна мати
Регочеться, що Йванами
Обох буде звати!
«Обох» - майбутнього національного героя і майбутнього демонічного зрадника, народженого, щоб допомагати у знищенні свого народу. Образи зрадників є й у «потаємних новинах» XVII століття, але Шевченко наголошує приналежність цих ворогів свого народу на всіх рівнях зображення - демонологічному, історичному, побутовому - до українців. Навіть «ворону»-українку наділено вибуховим темпераментом і сварливістю того типу української баби, що увічнений Квіткою-Основ’яненком в образі баби Параски.
Пророчий пафос збірки вповні реалізує послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». Шевченко виголошував його на публіці, і про одне таке читання збереглося враження Василя Тарновського (батька), записане Миколою Біло- зерським: «Загальний зміст цього твору й особливо ті місця, де говориться про козацьких гетьманів, яких Шевченко перший зрозумів і виставив у справжньому вигляді, справили на всіх присутніх приголомшливе враження: з цього моменту схиляння перед ясновельможним і уявлення про них як про героїв-лицарів припинилися... Слово Шевченка скинуло їх з п’єдесталів і поставило на належні місця». І справді, як було романтичним козаколюбам чути про своїх гетьманів таке:
Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани Ясновельможнії гетьмани.
156 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Друга тема послання - своєрідна культурологічна програма. Невідомо, чи читав Шевченко в рукописах богословські трактати Сковороди, але його застереження проти безоглядного прийняття іноземної мудрості («Біблія є і Бог, і змій») сприйняв. Можливо, він критично оцінив і певну надмірність європеїзації, затіяної Петром І, що вилилося в XVIII столітті в хоровод цариць-німкень і німецьке засилля в російській Академії наук. У кожному разі, співвітчизни- ків-українців поет закликав із розумною обережністю переймати мудрість від «куцого німця вузлуватого»:
І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.
Завершують збірник вірші «Три літа» і «Заповіт». У першому підбито підсумок критичних трьох років у житті поета, коли змінилися його погляди на співвітчизників і на людей. Результат невтішний:
І я прозрівати
Став потроху... Доглядаюсь -
Бодай не казати.
Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії...
Цікаво, що через рік Куліш у листі до Плетньова констатував зміни в громадській позиції Шевченка: «Він став освіченішим і соліднішим. Поїздки його Малоросією збагатили його розум безліччю важливих спостережень. Він, між іншим, дивиться на панів так, як треба на них дивитися». «Заповіт» було написано під час тяжкої хвороби, однак читачі, які знайомилися зі списками цього бунтарського твору, могли хибно здогадуватися, що його появу спричинили обставини тяжкого покарання, яке впало на поета-пророка. Вірш вирізняє безоглядна сміливість революціонера.
Розділ7. АРХЕОЛОГ, АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 157
Як понесе з України
У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани і гори - Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога.
Богоборчий рядок «Я не знаю Бога» шанувальники Шевченка, переписуючи для себе «Заповіт», іноді пропускали. Але і в одному з автографів сам поет спочатку замінив цей рядок на крапки, «невдовзі вписав слова “Я не знаю..а потім, іншим разом, дописав його до кінця: ”Я не знаю Бога”».
І, нарешті, фінальний заклик:
Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим, тихим словом.
Немислима енергетика цих рядків зробила із «Заповіту» неофіційний український гімн. Водночас революційний пафос їх є загальнолюдським, а вороги нації легко розумілися як вороги соціальні. Останній чотиривірш за радянських часів лукаво інтерпретувався як передбачення щасливого союзу народів у складі СРСР. Однак деякі сучасники Шевченка мали всі підстави бачити тут пророцтво майбутнього вільного союзу слов’янських народів.
Участь Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві безсумнівна. Куліш свого часу твердив, що його та Шевченка не було прийнято в братство, «тому що ми й самі собою працювали би для слов’янської й української свободи, а тим часом на випадок ігемонського гоніння до нас ніхто не
158
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
причепиться». Цьому свідченню суперечать багато інших, а головне, сказане самим поетом у листі Костомарову від 1 лютого 1847 року: «Про братство не пишу, тому що нічого писати. Як зійдемося, то поплачемо». Однак що саме в Кирило-Мефодіївському братстві Шевченко вважав вартим оплакування?
Здається, він прекрасно розумів, що сил чи дванадцяти, то чи навіть ста членів таємного товариства, українських і російських інтелігентів, зовсім недостатньо, щоб створити федерацію всіх слов’янських народів зі скасуванням кріпосного права й усіма свободами, керовану двопалатним парламентом і президентом. При читанні документів братства виникає враження, що їх склали молоді люди, які мріють про політичну діяльність, неможливу в авторитарній Російської імперії. Поет, звичайно ж, познайомився з програмним рукописом М. Костомарова «Закон Божий (Книга Буття українського народу)» та його ж «Статутом Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». У «Законі Божому...» знайшла своє продовження й розвиток ідея месіанського призначення поневоленої України, «як би створеної або засудженої для руїн» («Історія Русів»). Зокрема, Костомаров писав: «І загинула Україна. Але так тільки здається». І порятунок її полягає в тому, що «істинний українець, чи буде він походження простого або дворянського, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Ісуса Христа...». Саме тому ця обрана Богом країна першою у слов’янстві повстане проти тиранії, переможе і звільнить інших слов’ян: «Встане Україна з своєї могили і знову озветься до братів-слов’ян, і почують заклик її, і повстане Слов’янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога...». Відомо, що Шевченко протестував проти спільної федерації з російською державою.
Однак у Російській імперії навіть мрії про свободу вважалися злочинними. На початку 1847 року злиденний студент юридичного факультету Київського університету Олексій Петров, який жив на Подолі в тому ж будинку священника отця Завадського, що й чиновник Микола Гулак, почув
Розділ7, АРХЕОЛОГ, АРХЕОГРАФ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК, ЗМОВНИК... 159
через стіну, як гості сусіда дискутували про введення в Росії республіканського правління. Петров втерся в довіру до Гулака, і той показав йому золоте кільце з іменами Кирила і Мефодія, дав переписати «Закон Божий...» і навіть прийняв у братство. 28 лютого Петров подав спочатку усний, а потім і письмовий донос про таємне слов’янське товариство попечителеві Київського навчального округу генералу Олександрові Траскіну. Той негайно доповів генерал-губернаторові Бібікову, а той - у III Відділення. Шестерні царської охранки закрутилися...
Дивно, але крім затіяної М. Шагінян реконструкції таємної пристрасті Шевченка до Ганни Закревської, жодної романтичної міфології навколо цього періоду в житті поета не виникло. Зате саме тоді він активно створював свій сміховий образ, заклавши початок серії анекдотів про себе, які мандрували Україною ще принаймні три чверті століття. Ось зразок поетового «самоосміяння», повіданий ним самим Чалому, коли зайшла розмова про полювання. Шевченко виставляє себе тут гомеричним обжирайлом і пияком. Поет втручається в розмову про полювання:
«- Я раз тоже охотился, - сказал Тарас Григорьевич. - Пригласили меня раз полтавские паны на охоту». Мисливці почали травити зайця, а поет залишився «в тарантасе при багаже. Ждал я их, ждал - скука. Вот я, от нечего делать, и стал пробовать всё, что было привезено из дому: разные водки, наливки, смачные закуски - ничего не оставлено мною без внимания. Вернулись с победными трофеями мои герои и нашли меня спящим сном невинности. Кинулись до короба з провизією, а там уже і без них похазяйнував гулящий чоловік».
У 1905 році Василь Щурат записав від Федора Кружил- ка, селянина села Вишнівець під Почаєвом, «спогад» про те, як Шевченко просив селян провести його на якийсь час до села Підкамінь, розташованого по той бік кордону з Австрією. Місцеві селяни переходили кордон в обидва боки без паспортів і могли вільно провести Шевченка. Ф. Кружилок
160
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
розповідав: «Отож він раз мені каже: якби там у Підкаме- ні побути часок. А я гадаю, що на відпуст захотілось піти і питаю: “Чи ви чували, чого то назвали Підкамінь?” І кажу йому, як нечистий взяв каменюку і ніс на кляштор, щоб його придушити, але півень запіяв, і не вдалося. А він засміявся і каже: “Це не так було, Дмитре, то чортяка нашого брата мав тим каменем там придушити і придушив. От і Підкамінь”». По-перше, це квазімеморат, історію цю Ф. Кружилок почув від якогось «Дмитра». По-друге, цілком очевидно, що галицький мужик просто не зміг би згадати через шістдесят років, чого хотів від нього приїжджий художник - просто тому, що його ім’я тоді було ще невідомим західноукраїнським селянам. В. Щурат ненавмисно підказав йому прізвище, і старець прикріпив до нього чийсь дотеп, що йому запам’ятався. Проте важливо, що й на Західній Україні, хай і за допомогою філолога, почала формуватися усна традиція про Шевченка.
РОЗДІЛ 8
В'язень каземату III Відділення, український Овідій: Петербург
Із підозрюваних у справі Кирило-Мефодіївсько- го братства Шевченка було заарештовано чи не останнім. В інформаційній записці Миколи Писарєва, правителя канцелярії Бібікова, пропонувалося його тільки «обшукати», проте незабаром Леонтій Дубельт написав на полях документа резолюцію: «Заарештувати». Потім поета-«номада» довго не могли розшукати, зокрема, й тому, що донощик Петров показав, ніби він поїхав до Петербурга. Тим часом Археографічна комісія заднім числом звільнила його.
І лише 4 квітня 1847 року, коли в Петербурзі вже на повну потужність йшли допити його друзів і знайомих, Шевченка було схоплено в Києві, тільки-но він переправився на правий берег Дніпра. Чутки про арешти до нього, звичайно, вже доходили, однак, не обізнаний у правилах конспірації, Шевченко не подбав про те, щоб знищити або сховати папери, які його компрометували, насамперед крамольну рукописну збірку «Три літа». Але ж він міг навіть уже під час переправи просто викинути в річку портфель або тільки цей рукопис. Розповідали, що на поромі якийсь офіцер-гусар пропонував йому взяти на час небезпечні папери. Шевченко не погодився. Чому? Ми побачимо, що він не здогадувався про майбутній арешт. Об’єктивно ж пропозиція доброзичливця могла 161
162
Станіслав Росовецький * ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
бути й провокацією: взяти папери ось саме для того, аби «злочинець» їх не позбувся. Саме так Михайло Юзефович, якого Шевченко назвав «зрадником», обдурив Костомарова, забравши у нього рукопис «Закону Божого...». З іншого боку, знищення збірки не надто й допомогло би поетові, чиї крамольні вірші та поеми були відібрані в його друзів і знайомих.
Заарештував Шевченка приватний пристав, при цьому, коли він сів уже в бричку. Поліцейських було послано на поромну переправу замість жандармів, очевидно, щоб не привертати до затримання уваги обивателів. Поет розповідав потім, що його заарештував косий квартальний, так що, недарма, мовляв, він усе життя побоювався косих.
Згодом сцена першого арешту Шевченка обросла вигаданими деталями. У 1894 році в «Киевской старине» було надруковано спогади якогось А. Салтановського, про арешт поета йому розповідали так: «Шевченко з багатим поміщи- ком-кавалеристом (з гусарським ротмістром З.К. Солониною, аж ніяк не багатієм. - С. Р) під’їхав до Дніпра проти фортеці. Але Дніпро сильно навесні розлився - переправи не було. Стояв тільки великий човен для переправи пошти та кур’єрів із квартальним наглядачем і двома жандармами». Човен готовий був відійти до Києва. У проханні Шевченка перевезти його з товаришем відмовили; однак, варто було Солонині пообіцяти гарну винагороду, як поліцейський наглядач і жандарми взяли їх у човен. Нібито це була деталь хитрого плану: «Човен, власне, очікував на Шевченка; але, щоб не порушити його підозри й не дати йому можливість приховати що-небудь зі своїх речей, його спочатку ніби не погоджувалися прийняти. На середині річки квартальний наглядач показав Шевченкові припис і оголосив його заарештованим. За кілька хвилин Шевченко вийняв з кишені пальто зв’язку паперів і кинув за течією. Квартальний наглядач і жандарми помітили це і розпорядилися вийняти зв’язку». Цікаво, як це було зроблено. Або одному з жандармів було наказано пірнати в холодну воду? Квартальний не мав права наказувати жандармам. А Салтановський завдає
Розділ 8- ВХЯЗЕН Ь КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ OBI ДІЙ... 163
останній штрих: «Солоній пропонував великі гроші, щоб зв’язці дозволено було спливти, але не мав успіху. Квартальний наглядач і радий був отримати куш, але боявся зради з боку жандармів і веслярів, а жандарми боялися квартального наглядача».
Арештанта відвезли до цивільного губернатора Фундук- лея. Шанований киянами Іван Іванович, добрий знайомий Шевченка, здивувався тому, що поет, який зазвичай одягався, як герой пісеньки Беранже, вельми безтурботно, цього разу був чисто поголений і має на собі випрасуваний фрак.
- З чого б це ви, Тарасе Григоровичу, так вбралися? - запитав Фундуклей.
- Бачте, - пояснив Шевченко, - я поспішав до Костомарова на вінчання. Він запросив мене старшим боярином, так я от, поки в Броварах мені перепрягали коней, поголився і причепурився, щоб із воза прямо до молодого.
- Еге ж! - відповів Фундуклей. - Коли так, тоді куди суджений, туди й боярина.
І довелося Тарасові котити слідом за Костомаровим до Петербурга під наглядом квартального.
Дорогою він поводився дивно для підозрюваного в державному злочині. Той же Костомаров повідомляє: ті, що «бачили його на дорозі від Києва до Петербурга, куди він прямував під наглядом поліцейського чиновника, говорили, що він був надзвичайно веселий, безперестанку жартував, сміявся, співав пісні й так взагалі тримав себе, що на одній станції доглядач, записуючи подорожню, в якій значився чиновник із заарештованою особою, зауважив, що важко дізнатися з вигляду, хто з тих, хто їде, заарештований, а хто везе арештованого». Звідки ця веселість? Можна пояснити її тим, що арешт зняв психологічну напругу з Тараса, який постійно очікував на покарання від державної машини. Лихо вже сталося, і гірше, ніж тепер, уже не буде. Можливо, річ була ще й у тому, що з приводу таємного товариства він якраз сподівався виправдатися. Можливо, згадалося Тарасові, як така ж ситуація в житті його доброго знайомого Капніста розв’язалася без наслідків.
164 Станіслав Росовецький * ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Двадцятьма одним роком раніше підполковник Капніст так само був заарештований у Києві й відправлений до Петербурга, де його посадили до Петропавловської фортеці. Олексій Васильович смертельно боявся своїми показами перед слідчою комісією замішати кого-небудь або кому-не- будь зашкодити. Він брав у руки видане йому Євангеліє і, розігнувши навмання, шукав на сторінці підказки. Капні- стові вдалося виправдатися й вирватися на волю. За два дні Микола І, викликавши його до себе, запитав:
- Що, Капністе, хіба тут не краще, ніж там?
Але, найпевніше, правильним буде інше пояснення. Шевченко не відчував себе винуватим, совість мав чисту, бо був упевнений у правоті своїх переконань. Ось він і тримався як звичайно, як завжди. Можна було би ще припустити, що він вважав за краще зберігати безтурботність у дорозі, отримувати задоволення від поїздки, знаючи, що в кінці її на нього очікує похмура в’язниця. Однак той же Костомаров, який, до речі, сам пережив під час ув’язнення сильну депресію, свідчить, що й «у весь час провадження слідства Тарас Григорович був незмінно бадьорий, здавався спокійним і навіть веселим».
Зберегти таке самопочуття під час слідства було не просто. Будівля III Відділення на Фонтанці, куди привезли змовників, користувалася поганою славою. В анонімній епіграмі, надрукованій у Лондоні на початку шістдесятих, твердилося, що тамтешні царські «вірні слуги» й висікти не посоромляться:
Вліплять в покарання
Так ударів зі сто, Будівлю запам’ятаєш Біля Ланцюгового мосту.
Однак слідство у справі Кирило-Мефодіївського братства йшло під особистим наглядом Миколи І. Цар тоді відновлювався після серцевого нападу. Одужавши, він прочитував усі звіти про слідство і його «Журнал», шо заповнювався особисто Дубельтом. Тому, за паперами, в усякому разі, слід-
Розділ 8. В'ЯЗЕНЬ КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 165 ство мало відбиток властивого цьому самодержцеві отакого джентльменства. Катування не застосовувалися не лише до дворян, а й до Шевченка та Куліша, а якщо слідством з’ясовувалася невинність підозрюваного, того ж поручика Аша- ніна або чиновника Іславіна, граф Олександр Орлов або Дубельт дбали про те, щоб його кар’єра не постраждала. Проте насправді й Куліш, і Костомаров згадували згодом, що Дубельт бував із ними непристойно брутальний, вживав негожі слова і погрожував повісити. Та й у Шевченка при всьому зовнішньому спокої й навіть веселості слідство залишило настільки тяжке враження, що через багато років він записав у щоденнику свій сон, «будто бы Дубельт со своими помощниками (Попов и Дестрем) в своем уютном кабинете перед пылающим камином меня тщетно навращал на путь истинный, грозил пыткой, и в заключение плюнул и назвал меня извергом рода человеческого».
Шевченка доставили до Петербурга 22 квітня, як він писав про це княжні Рєпніній, у день для нього «чрезвычайно памятный»: 22-м квітня була датована його відпускна. На той час з Академії мистецтв було отримано відповідь на запит про нього III Відділення: «Шевченко має дар до поезії і малоросійською мовою написав деякі вірші, шановані людьми, знайомими з малоросійським мовою і колишнім побутом цього краю; вважався він завжди людиною моральною, можливо, трохи мрійником і шанувальником малоросійської старовини, але поганого щодо нього нічого не доходило до відома Академії». Василь Шубравський вважав, що така досить об’єктивна характеристика робить честь президентові Академії герцогу Лейхтенберзькому, «а більше, очевидно, К. Брюллову та В. Григоровичу». Про герцога Макси- міліана, зятя Миколи І, відомого вченого й художника-дилетанта, відомо, що всі важливі питання він розв’язував сам, але ось схвальний відгук про Шевченка міг отримати радше від свого віце-президента графа Ф. Толстого, який незмінно допомагав поетові.
Треба сказати, що й деякі товариші по нещастю намагалися виручити Шевченка. Костомаров його явно виправ-
166
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
довував, коли показав: «Художник Шевченко знайомий зі мною мало, був у мене разів зо три, чотири, не говорив нічого ні добромисного, ні зловмисного, ставився до мене обережно і навіть ніколи не виставляв переваг своєї малоросійської народності, а розповідав смішні анекдоти про своїх земляків, описував їх обряди і т.[ому] під.[ібне]». А ось Василь Білозерський не придумав нічого кращого, як пояснити: «Шевченко писав нахабні вірші в нетверезому вигляді і, протверезівши, нерідко сам не пам’ятав або шкодував про те, що написав». Усі підслідні показали, що Шевченко не був членом братства. Підтверджував це лише дев’ятнадцятирічний Георгій Андрузський, особа вельми нестійка, та й той згодом визнав, що йдеться про здогадку.
Вірні пси миколаївського режиму підказок не потребували та рили землю, самі добуваючи інформацію й роблячи з неї висновки. На той час, як Шевченка помістили в одиночну камеру казематів будівлі біля Ланцюгового моста, граф Орлов і Дубельт вже зрозуміли, що зопалу переоцінили небезпеку Слов’янського товариства. Не було виявлено й реальної взаємодії між ним і московськими слов’янофілами. Було вирішено проштовхувати думку про товариство як про витівку «трёх киевских учёных», а помічник Дубельта, керуючий 1-ї експедиції III Відділення Михайло Попов переходив із камери до камери, підказуючи арештантам думку, що співдружність слов’ян вони хотіли підпорядкувати государеві імператору, ось тільки побоювалися, що у нього не знайдеться часу для керівництва. Жандарми не стали й копати далі, хоч і могли вийти на всіх реальних учасників.
У паперах Шевченка не знайшлося програмних документів Кирило-Мефодіївського братства, не було в нього й обручки з іменами Кирила та Мефодія. Сам він не тільки не визнавав свою участь у братстві, а й, як Гулак, рішуче відмовлявся давати свідчення про нього, посилаючись на незнання. Слідчі й не наполягали. Дубельт, який взагалі третирував поета, навіть заявив Костомарову: «Добре ж було би те товариство, до якого належав би й Шевченко!»
На самому початку справи, у повідомленні Бібікова з
Розділ8, В ЯЗЕНЬ КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 167
приводу підлого доносу Петрова говорилося, що донощик був на читанні «10 різних творів, написаних у ліберальному дусі», а в примітці: «У тому числі вірші художника Академії мистецтв, живописця Шевченка». Однак мірою знайомства з віршованими текстами Шевченка жандарми почали їх називати не інакше, як «обурливими». Він і сам почав розуміти, що саме вірші являють для нього справжню небезпеку. Адже запитання, що ставилися йому письмово, переважно стосувалися його творчості. Наприклад, таке: «З якою метою ви складали вірші, що могли обурювати розуми малоросіян проти нашого уряду, читали ці вірші та різні пасквілі серед друзів ваших і давали їм списувати їх. Чи не складали ви ці вірші для поширення ідей таємного товариства і чи не сподівалися готувати цим повстання Малоросії?». Шевченко відповів, акцентуючи на своєму праві автора поступати зі складеними ним текстами на свій розсуд: «Малороссиянам нравились мои стихи, и я сочинял и читал им без всякой цели; списывать не давал, а был неосторожен, что не прятал». Слідчий наполягав: «Якими випадками доведені ви були до такого нахабства, що писали найзухваліші вірші проти государя-імператора і до такої невдячності, що крім величності священної особи монарха забули в ньому й порфіроносній родині його особисто ваших благодійників, що так лагідно вчинили при викупі вас із кріпосного стану?». Наче в першій половині запитання йдеться про події особистого життя та діяльності поета, але він, воістину безстрашний революціонер, вважав за краще звернути відповідь до держави загалом: «Будучи ещё в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал ещё более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства...». Про «неблагодарность» він того разу промовчав, але все ж таки йому довелося висловитися про своє звільнення від кріпосного рабства в дусі, бажаному жандармам.
168
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Над головою безтурботного поета збиралися хмари. Костомаров згадував: «Коли якийсь жандармський офіцер, який знав його особисто під час його колишнього життя в Петербурзі, сказав йому: “Ось, Тарасе Григоровичу, як ви звідси вирветеся, то-то заспіває ваша муза!”, Шевченко іронічно відповів: “Не який інший чорт мене сюди заніс, як не ця бісова муза”».
Проте він потай працював над маленькою збіркою жалобних віршів, таких собі сучасних «Tristia». Збірочку під назвою «В казематі» було українським Овідієм не тільки складено, а й таємно записано - найдрібнішими літерами на берегах Біблії, отриманої для корисного душі читання. Списані паперові смужки було вже акуратно відірвано й заховано. У потрібний момент вони будуть винесені за халявами чобіт. Калічачи в такий спосіб тюремний екземпляр Біблії, поет ризикував бути звинуваченим у блюзнірстві. Але він знехтував неабиякою небезпекою.
Серед віршів збірки ідилія «Садок вишневий коло хати», що стала класикою, і пронизливий шедевр тюремної лірики «Н. Костомарову (Весняне сонечко ховалось)». Особливо вражає фінал:
І я згадав своє село.
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині...
І жалем серце запеклось, Що нікому мене згадати! Дивлюсь - твоя, мій брате, мати, Чорніше чорної землі, Іде, з хреста неначе знята... Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе я не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани!
Тим часом слідство завершилося. Вирішили обійтися без суду, негласним покаранням винуватців - що було кричущим беззаконням навіть для Російської імперії. У підсумко¬
Розділ 8-В ЯЗЕНЬ КАЗЕМАТУ НІ ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 169
вій доповіді цареві графа Орлова Шевченко і Куліш фігурували в розділі «Особи, винні в злочинах, окремих від Украй- но-слов’янського товариства».
Граф Орлов формулював чітко: «Двоє - Шевченко і Куліш, - як виявилося, також не належать до Украйно- слов’янського товариства, але вони винні за свої власні окремі дії». Провину Шевченка він вбачав у тому, що поет «замість того, щоб вічно плекати побожні почуття до осіб порфіроносної родини, які удостоїли викупити його з кріпацтва, складав вірші малоросійською мовою найобурли- вішого змісту». На жаль, Шевченко не міг заперечувати, що для його звільнення царська сім’я влаштувала лотерею, а що вона виплатила не повну суму викупу, це для жандармів значення не мало. Про вірші граф Орлов написав: «У них він висловлював плач про уявні поневолення та біди України, то виголошував про славу гетьманського правління й колишньої вольниці козацтва, то з неймовірною зухвалістю виливав наклепи й жовч на осіб імператорського дому, забуваючи в них особистих своїх благодійників». Керівник III Відділення показав себе непоганим психологом: «Понад те, що все заборонене захоплює молодість і людей зі слабким характером, Шевченко зажив між друзями своїми слави значного малоросійського письменника, а тому вірші його є подвійно шкідливими й небезпечними. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятися й згодом укоренитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Украйни існувати у вигляді окремої держави». Хронологія подій, «як і вся справа доводить, що Шевченко не належав до Украйно-слов’янського товариства і діяв окремо, захоплюючись власного зіпсованістю. Проте, через обурливий дух і зухвалість, що виходить за будь-які межі, його слід визнати одним із важливих злочинців».
Відповідно й покарання йому пропонувалося найсуворі- ше: «Художника Шевченка за створення обурливих і найвищою мірою зухвалих віршів, як обдарованого міцною статурою, призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус
170
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
із правом вислуги, доручивши начальству мати найсуворі- ше спостереження, щоб від нього в жодному разі не могло виходити обурливих і пасквільних творів». Що за вірші і за переконання, у них висловлені, можливе настільки жорстоке покарання, уявлялося жандармам цілком нормальним, хоч із погляду прав людини це нонсенс. Тут Шевченко був не першим - і не останнім. Звертає на себе увагу явно класове підґрунтя цієї кари. Хоча поет і був викуплений із кріпацької неволі, а згодом разом із іншими художниками, що закінчили курс, спеціальним указом виведений «з податного стану», граф Орлов поставився до нього як поміщик до свого кріпосного селянина. Що робить поміщик із кріпаком, якщо той проштрафиться? Ставить його під аршин. Ось і ти, невдячний бунтівнику, ходи-но послужи рядовим!
Однак Микола І цим не вдовольнився і написав олівцем на березі: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Заборона писати дика, але зрозуміла. Таке траплялося й раніше, та точно таку ж дістав від царя і Куліш, хоч Орлов пропонував тільки, «щоб цензура звертала найсуворіше увагу на його твори, якщо він друкуватиме їх окремо або в журналах». Крім того, «надруковані твори» Шевченка, Куліша і Костомарова пропонувалося «заборонити та вилучити з продажу», а цензорам, які пропустили їх, зробити суворі догани. Це все зрозуміло, але звідки взялася заборона й «малювати»?
Ця заборона поставила в глухий кут біографів Шевченка, а сам він у щоденнику не захотів роз’яснити справу. Вельми емоційно обурившись своїм відданням у солдати, він додав: «И ко всему этому мне ещё запрещено рисовать. Отнято благородней [шу]ю часть моего бедного существования. Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы произнести такого холодного, нечеловеческого приговора. А бездушные исполнители приговора исполнили его с возмутительной точностию». Далі Шевченко переходить до історичного та релігійного аспектів цієї заборони: «Август-язычник, ссылая Назона к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин Н[иколай] запретил
Розділ 8. В'ЯЗЕНЬ КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 171
мне то и другое. Оба палачи. Но один из них палач-христианин! И христианин девятнадцатого века, в глазах которого выросло огромнейшее государство в мире, выросло на началах Христовой заповеди». Цю заборону тлумачить поет як одну з причин того, що він за десять років служби не отримав підвищення навіть в унтер-офіцери: «Вторая, и не менее важная причина моего неповышения. Бездушному сатрапу и наперснику царя пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня - не знаю. Знаю только, что она мне недешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на конфирмации, где в заключении приговора сказано: “Строжайше запретить писать и рисовать”. Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссийском языке. А рисовать — и сам верховный судия не знает, за что запрещено. А просвещенный блюститель царских повелений непо- ясненное в приговоре сам пояснил, да и прихлопнул меня своим бездушным всемогуществом». Тут є пояснення, але воно приписано Перовському, й у цьому разі до нього поет несправедливий. Здається, Шевченко лукавив: відповідь на своє запитання він знав, але побоявся сказати правду. Адже щоденник писався спочатку в такий спосіб, щоб його без шкоди для автора могли прочитати жандарми.
Наприкінці вісімдесятих років XIX століття літератор Дмитро Мотвід-Клеменсов записав спогади полковника Ераста Нудатова, який служив у Раїмі у званні прапорщика під час перебування там Шевченка. За словами Нудатова, Шевченко нібито пояснював причину свого заслання, розповівши «товаришам по службі про дві карикатури, що зображали - одна натовп лацароні, яких щедро наділяли червінцями з блискучої карети з російським гербом, а друга - натовп російських жебраків, які отримують із тієї ж карети егоїстичне “Бог подасть”». Ішлося, звичайно ж, про одну двочастну карикатуру. Поет, напевне, віджартувався від неприємного для нього запитання, згадавши у веселій
172 Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
компанії коментар до сатиричної картинки петербурзького райошного діда:
А ось андерманір штук - інший вид:
Місто Палермо стоїть;
Барська родина вулицями чинно гуляє
І жебраків тальянських руськими грошима щедро наділяє;
А ось, будьте ласкаві подивитися,
Андерманір штук - інший вид:
Успенський собор в Москві стоїть;
Своїх жебраків в шию б’ють, Нічого не дають.
Нарешті, причина царської заборони Шевченкові малювати була невідома й начальнику III Відділення графу Орлову, що чітко відбито в його доповіді Миколі І про Шевченка 9 грудня 1849 року: «рядовий цей і в минулі часи неблагона- дійність свою виявляв у створенні віршів, малюнків ж подібного змісту не було між його паперами».
Щоб спробувати прояснити справу, нам доведеться перейти від документів безперечних до записів чуток. Розповідали в різних варіантах, як сприйняв Микола І свій і дружини сатиричні портрети в поемі «Сон (Комедія)», коли йому читали поему. Рядки про себе він вислухав зі сміхом і називав Шевченка дурнем, що можна зрозуміти: імператор був байдужий до алкоголю і бездоганно ввічливий з усіма своїми співрозмовниками. Однак його розсердила словесна карикатура на імператрицю Олександру Федорівну. У гніві цар нібито вигукнув: «Припустімо, він мав причини бути мною незадоволеним і ненавидіти мене, але її за що?»
Обидві частини цього монаршого риторичного запитання надзвичайно інформативні, проте ми почнемо з другої. Мова про гротескно-сатиричний образ цариці Олександри Федорівни. Цар походжає,
Обок його,
Цариця-небога,
Розділ8.В'ЯЗЕНЬ КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 173
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне, Хита головою.
Шевченко брутально порушив тут один із канонів російського літературного етикету XIX століття - і не тільки XIX, проігнорувавши своєрідне літературне табу, яке діяло й у рукописній вільній поезії тих часів: на жінок із царської родини російські сатирики не зазіхали. До того ж нещасна дружина Миколи І була для тодішнього читача вельми несподіваним об’єктом для сатиричного нападу ще й тому, що користувалася традиційною симпатією літераторів.
Цариця була спотворена нервовим тиком, отриманим 14 грудня 1825 року від жаху за долю дітей і чоловіка. Якщо вже Шевченкові був відомий цей недолік зовнішності цариці, то могли дійти до нього чутки й про те, що вона цікавилася побутом та історією його батьківщини. Із листів Плетньова до Грота дізнаємося, що імператриця «любить читати Квітку, тільки шкодує, що багато велемудрих слів»; вона розважається, слухаючи «Ярмарок» того ж Квітки-Ос- нов’яненка в читанні Плетньова та його анекдоти з життя письменника, слухає «Марусю». Через два роки, в листопаді 1842 року, відбувається «читання “Бульби” в імператриці». Як виявилося, «Бульба і Січ їй подобаються».
Нагадаймо також, що саме Олександра Федорівна, власниця щасливого квитка за чотириста карбованців, мала отримати з розіграної в царській родині лотереї для викупу Шевченка портрет Жуковського роботи Брюллова. Але для поета-бунтівника все це не мало жодного значення. А Микола І був ображений за свою бідолашну дружину.
Однак перша частина емоційної тиради Миколи І («Припустімо, він мав причини бути мною незадоволеним і ненавидіти мене...»), звучить, якщо вдуматися, дуже загадково. І справді, цар начебто визнає, що образив якогось там некласного художника - і так образив, що в того з’явилися підстави не тільки для невдоволення самодержцем,
174
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
а й для ненависті до нього. А справді, які могли бути рахунки між людьми настільки різного, по суті ж полярного становища в суспільстві? Але вони були. Згадаймо тепер і запитання жандармів на слідстві: «Якими випадками доведені ви були до такого нахабства, що писали найзухваліші вірші проти государя-імператора...?». А такий випадок в житті Шевченка був, тільки поет вважав за краще про нього тоді не згадувати.
Повернімося назад, у січень 1839 року, коли Шевченко стає свідком і необдуманого шлюбу свого вчителя Брюллова, і розриву подружжя через два місяці. У повісті «Художник» він описує побачене очима автобіографічного героя: «В самый день свадьбы Карл Павлович оделся, как он обыкновенно одевается, взял шляпу и, проходя через мастерскую, остановился перед копией Доменикино, уже оконченной. Долго стоял он молча, потом сел в кресла. Кроме его и меня, в мастерской никого не было. Молчание длилось ещё несколько минут. Потом он, обращаясь ко мне, сказал:
- Цампиери как будто говорит мне: “Не женись, погибнешь”.
Я не нашёлся, что ему сказать, а он взял шляпу и пошёл к своей невесте». До кінця дня Брюллов не повертався до себе на квартиру. Жодних приготувань до свята оповідач не помітив. Навіть ростбіфів лакей Лук’ян не смажив того дня. У класі знали, що Брюллов буде вінчатися о восьмій годині вечора в лютеранській церкві св. Анни. Після занять оповідач і Штернберг скинулися на візника й вирушили. «Церковь уже была освещена, и Карл Павлович с Заурвейдом и братом невесты был в церкви». Олександр Заурвейд, тоді вже немолодий німецький художник-баталіст на російській службі, великий майстер писати коней, був професором класу батального живопису, де навчався брат нареченої, Вільгельм Тімм. Побачивши своїх учнів, що з’явилися без запрошення, Брюллов підійшов до них, потиснув руки та констатував: «Одружуюся». Тут з’явилася наречена, а оповідач подумав: «Я в жизнь мою не видел, да и не увижу никогда такой кра¬
Розділ8. В'ЯЗЕНЬ КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 175
савицы». Він засвідчив: «В продолжение обряда Карл Павлович стоял, глубоко задумавшись. Он ни разу не взглянул на свою прекрасную невесту». Жодного свята оповідач так і не дочекався.
Шевченко відтворює тут ситуацію, що склалася в заплутаній історії одруження Брюллова на день весілля. У її підтексті визнання Емілії за день до вінчання, що на флердоранж у весільному вбранні вона втратила право. Природним є засмучення нареченого, але на користь юної красуні наче говорив той факт, що вона не намагалася обдурити. Відомо, що батьки Емілії доклали великих зусиль, відмовляючи Брюллова від розриву заручин. Він і погодився одружитися. Мабуть, усвідомлював, що сам холостяком погуляв достатньо. Сподівався й у неприємних обставинах вибудувати стосунки з красунею-дружиною. Із розповіді Шевченка випливає, що Брюллов і сам розумів, що чинить помилково, і передчував нові засмучення, але був аж так закоханий в Емілію, що піддався на вмовляння. Незвична скромність весілля була його спробою врівноважити приголомшливе зізнання нареченої.
А Шевченко продовжував: «Через неделю после этого события встретился я с ним в коридоре (Академії мистецтв. - С. Р.), как раз против квартиры графа Толстого, и он зазвал меня к себе и оставил обедать». В очікуванні обіду Брюллов змусив оповідача читати «Квентіна Дорварда». Майже одразу ж зупинив і покликав дружину:
- Еміліє! На чому ми зупинилися? Або ні, сідай ти сама читати. А ви послухайте, як вона майстерно читає російською.
Вона спочатку відмовлялася, але «потом раскрыла книгу, прочитала несколько фраз с сильным немецким выговором, захохотала, бросила книгу В. Скотта и убежала. Он позвал её опять и с нежностью влюбленного просил её сесть за фортепиано и спеть знаменитую каватину из “Нормы”». Запам’ятаємо це «з ніжністю закоханого»... Сліпучо-гарна Емілія вчить закоханого чоловіка і сором’язливого його учня німецької карткової гри гальб-цвельф на дрібні, про¬
176
Станіслав Росовецький * ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
грає учневі двадцять копійок, а чоловікові - каватину з «Норми», знову зачаровує обох своїм співом... Ідилія повна, і Шевченко, єдиним із учнів відвідуючи тоді вчителя, не помічає в ній жодного підступу...
Так минає місяць. У Брюллова виникає проект: намалювати дванадцять голівок дружини в різних проекціях для майбутньої картини за баладою Жуковського «Дванадцять сплячих дів». Однак метр із цим не поспішає, застругані учнем олівці лежать як лежали.
І раптом відбувається катастрофа. У повісті «Художник» розповідається про неї вельми буденно: «Это было в конце февраля; я по обыкновению обедал у них. В этот роковой день она мне показалась особенно очаровательной; за обедом потчевала меня вином и была так любезна, что когда пробило пять часов, то я готов был забыть о классе, однако же она сама мне о нём напомнила. Делать было нечего, я встал из-за стола и ушел не прощаясь, обещался зайти из класса и непременно обыграть ее в гальбе-цвельф».
Коли ж після класів оповідач зайшов знову до Брюллова, його в дверях зустрів Лукян і заявив, що пан наказали нікого не приймати. Чимало здивувався оповідач такій зміні у ставленні до себе.
Вранці з класу заходить він до Карла Павловича, входить у майстерню, а той зустрічає його весело такими словами:
- Привітайте мене, я холостяк!
Спочатку учень його не зрозумів, але метр повторив сказане. Оповідач все ще не вірив, і Брюллов додав, тепер зовсім уже не весело:
- Дружина моя вчора післяобід пішла до Заурвейдової й не поверталася.
Оповідач у повісті «Художник» здивований несказанно. Шевченко знав більше, ніж розповів у повісті, бо через багато років в щоденнику згадав про розлучення Брюллова як про «уместное» (під 1 липня 1857 року).
І другий учень-улюбленець Брюллова, Мокрицький, знав більше. Федір Йордан у своїх «Записках» так відтворив його розповідь, почуту років за тридцять до запису: «Сиджу
Розділ 8. В^ЗЕНЬ КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 177
я ввечері в майстерні, входить К.П. Брюллов, занурений у якусь надприродну скорботу.
- Я більше не одружений, - каже Брюллов. - Дружина мене залишила. Я приліг, підвівся, шукаю дружину, мені кажуть, що вона нашвидку одяглася й пішла!
Я почав його втішати, але Брюллов, знаючи, ймовірно, її характер і своє поводження з нею, був упевнений, що вона йому сказала: “Прощай назавжди”. Потім Мокрицький передав мені, що того вечора відвідав пані Брюллову її батько; вона сиділа нудна, притримуючи рукою щоку (щока була червона), з чого батько зробив висновок, що тут сталася неприємна сімейна сцена. Із цього приводу відбулася розмова між Брюлловим і батьком його дружини; коли ж батько пішов, пані Брюллова почекала, поки чоловік її ляже відпочивати, й вирішила піти від нього».
Спогади Шевченка та Мокрицького (а сумніватися в їхньої правдивості немає жодних підстав) не залишають каменю на камені від чуток, які фактично знищили репутацію Брюллова на початку сорокових років. Шевченко писав, що ці «слухи самые нелепые и возмутительные, которые повторять грешно. В Академии общий голос называет автором этих гадостей Заурвейда...». І справді, розповідали, що перед весіллям Брюллов влаштував парубочий вечір, і там він спільно з приятелями, у тому числі і з Шевченком, заразилися від французької повії венеричною хворобою. Але в цьому разі Брюллов і дружину мав заразити, про що мовчали. Нібито він бив Емілію, вигнав її на вулицю в самій сорочці, а перед тим вирвав з її вух сережки з м’ясом... Ясно ж, що звіряче побиття обмежилося ритуальним ляпасом.
Однак нова сварка таки сталася, й у ній щось і спричинилося до розриву. У своїх поясненнях Брюллов звинувачував тестя, ризького бургомістра Фрідріха Вільгельма Тімма, який спокусив нібито власну дочку. Виходить, чи то метр вимагав у дружини ім’я її спокусника (а навіщо це йому, коли вже пробачив?), чи то вона сама зважилася ощасливити чоловіка такою приємною для нього інформацією, а це ще більш безглуздо: Емілія була не лише талановитою
178
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
музиканткою, а й розумницею з твердим характером, така не тільки не стала би каятися в мерзенному інцесті, а й тат- ка-збоченця до себе не допустила би. Сучасному читачеві може спасти на думку: якби тоді були вже психотерапевти, і подружжя Брюллових скористалося би їхніми послугами, жили б вони разом щасливо до самої смерті.
Однак ця історія не така проста. Микола Греч у листі 1844 року до Фадея Булгаріна про майбутнє одруження сина Олексія з тією самою Емілією Тімм (вже п’ять років як не Брюлловою) називав її батька «зайдиголовою», а про майбутню невістку писав: «Вона жінка предобра, але рідня її погана, особливо батько, блазень і штукар, з усією своєю вченістю, при тому фальшивий та двоєдушний». Доводиться погодитися з Kirils, інтернетним автором статті «Таємниця Емілії Тімм», що серед далеко не втішних епітетів, якими Греч нагороджує старого Тімма, «немає найголовнішого, “розбещувач”», - а хто, як не редактор «Северной пчелы», знав про все, що коїться в Петербурзі? Далі, з якого дива, домагаючись розлучення, Брюллов мав писати пояснювальну ось саме князеві Петру Волконському, міністрові двору, та графу Олександрові Бенкендорфу, шефу жандармів і головному начальнику III Відділення? Йордан у своїх записках передає повідомлення Мокрицького: «Із перших днів заміжжя він почав ревнувати її до всіх, навіть до NN», тобто до Миколи І. Нарешті, Брюллов накидав ескіз так і не написаної картини під назвою «Невинність залишає землю», в підписі іншим почерком ескіз датовано 1849 роком. На ескізі вельми чуттєво зображена напівоголена Емілія злітає над оргією, де одна з жінок у масці (натяк на маскаради, їх цар любив), а лиходій із ножем внизу ліворуч отримав схожість із Миколою І настільки близьку, наскільки Брюллов міг це собі дозволити. Сам задум картини вибілює Емілію як невинну жертву - і звинувачує іншого учасника трагіфарсу. Але кого?
Ми доходимо висновку, що Брюллов, захоплений Емілією Тімм ще за рік до їхнього весілля, став жертвою інтриги, влаштованої Миколою І, справжнім спокусником юної кра¬
Розділ8. ВХЯЗЕНЬ КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 179
суні. Версія про інцест із батьком була підкинута Брюллову вустами дружини - і відкинута в громадській думці, яка звинуватила в розриві чоловіка Емілії як брутального самодура. Чому пішла на це розумниця Емілія? Навряд чи вона відчувала ніжні почуття до Брюллова, так само як і до царя, хоч і не могла йому опиратися, зате шлюб зі славним художником прикривав її «гріх», а призом Емілії та обмовленому нею батькові послужили відсуджені в Брюллова гроші.
А Микола І витончено і приємно для себе помстився Брюллову за разючу неповагу до себе. Поведінку європейської знаменитості гравер-академік Ф. Йордан визначив отак: «Брюллов був ворог самому собі». Володимир Пору- доминський у книжці про Брюллова наводить дивовижні епізоди спілкування царя та внутрішньо вільного художника, коли Брюллов дозволяв собі третирувати самодержця. Досить сказати, що він так і не зібрався написати портрети імператора, його дружини та доньок.
Так от, у 1847 році Микола І мав підставу думати, що Шевченко ненавидить його за страждання, завдані улюбленому вчителеві Брюллову. А заборонивши Шевченкові малювати, цар продовжував мститися своєму кривднику, покаравши цього разу його учня. Може бути, карав таким чином і весь цех художників.
ЗО травня граф Орлов не вважив за працю самотужки оголосити злочинцям монаршу волю, названу конфірмацією, тобто підтвердженням царем вироку, хоч суду як такого не було. Після оголошення конфірмації Шевченко, якщо вірити «Журналу слідства...», прийняв її «з найбільшою покорою, висловлював за дароване йому право вислуги найглибшу вдячність государеві імператору і з каяттям, крізь сльози, говорив, що він сам відчуває, які низькі та злочинні були його заняття. При цьому Шевченко сказав, що не отримав жодного виховання й освіти до самого того часу, коли був звільнений із кріпацтва, а потім раптом потрапив до кола студентів та інших молодих людей, які спокусили його зійти з прямого шляху. Він обіцяв вжити всіх старань, щоб цілком виправитися і стати гідним наданій йому поблажливості».
180
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Важко судити, скільки тут реально вимовленого ошелешеним і тонкосльозим Тарасом, і скільки того, що бажано було, на думку Дубельта, прочитати царю. Звертає на себе увагу, що Шевченко відразу ж помітив єдиний для себе позитив у жахливому і гротескному вироку - «право вислуги», проте ще не знав, що ним так і не зуміє скористатися.
До кінця того ж дня Шевченка, який не встиг навіть замислитися, чому це друзів по нещастю так легко, порівняно з ним, покарано, у найманій кареті з двома жандарма- ми-конвоїрами привезли до Військового міністерства, де для охорони його, «секретного арештанта», було влаштовано спеціальний пост. Зберігся «Реєстр переданим пакету, речам і грошам». Грошей, які належали Шевченкові, передавалося 354 карбованця 62 копійки сріблом. Оскільки не виявилося у Військовому міністерстві жодних термінових секретних паперів, щоб негайно відіслати до Оренбурга, керівник міністерства генерал-ад’ютант Володимир Адлер- берг розпорядився «відправити Шевченка самого, нема чого тримати його під арештом, він і без того вже довго сидить». Через десять років, отримавши дозвіл жити в Петербурзі, поет обізве Адлерберга «старым разпутным японцем», так і не дізнавшись, що на початку його солдатської примусової одіссеї той проявив щодо нього такий собі бюрократичний гуманізм.
Наступного ж дня поет помчав на перекладних до Оренбурга під суворим наглядом фельд’єгеря Віддера, що віз генерал-губернаторові Володимиру Обручову терміновий секретний лист... про арештанта, якого супроводжував. У дорозі Шевченко потрапив у цілковите підпорядкування до Віддера, і той за спробу втечі мав право його застрелити. Згодом поет відгукнеться про цю подорож іронічно: «Во мне была (как я после узнал) экстренная надобность в Оренбурге, и потому-то фельдъегерь неудобозабываемого Тормоза (Миколи I. - С. Р.) не дремал. Он меня из Питера на осьмые сутки поставил в Оренбург, убив только одну почтовую лошадь на всём пространстве».
Розділ 8. В'ЯЗЕНЬ КАЗЕМАТУ III ВІДДІЛЕННЯ, УКРАЇНСЬКИЙ ОВІДІЙ... 181
Міфологізація Кирило-Мефодіївського братства почалася вже під час слідства. Так, 12 травня 1847 року Бібіков повідомив із Києва, що «дійшли до нього свідчення, що малоросіяни, причетні до справи Слов’янського товариства, повинні мати в себе на тілі знаки гетьманської булави». Це деталь із міфу «про визволителя, що повертається»: у справжнього государя, який переховується серед народу, мають бути особливі царські знаки на тілі. Співали, що Гришка Отреп’єв нібито «заростив у грудях золотий хрест», а Омелян Пуга- чов як царські знаки показував шрами від ран, отриманих в Семирічній війні.
Дивно, але петербурзькі жандарми поставилися до Бібі- ковських дурощів серйозно. Наступного ж дня в «Журналі слідства...» Дубельт записує: «Всі особи, що містяться під арештом при III Відділенні, причетні до справи про Слов’янське товариство, були роздягнені й уважно оглянуті, але на жодному з них не виявилося знаків гетьманської булави. Всі вони, навіть Андрузський, Білозерський і Костомаров, які відверто зізналися в інших найважливіших злочинах, відгукнулися, що вперше чують про ці знаки». Отже, Дубельт був уже готовий розглядати татуювання у вигляді гетьманської булави як «найважливіший злочин» підслідних! Жандарми не задовольнилися результатом цього огляду, й наступного дня було роздягнуто і оглянуто Гулака, який сидів в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці. Недарма Костомаров писав про Дубельта й Орлова, що це були «хлопчаки під сивими вусами, ось тільки лиха доля московська звеліла їм правити дорослими»...
РОЗДІЛ 9
Затягнутий у сірий мундир, ув'язнений у смердючій казармі: Оренбург, Орська фортеця
Чи усвідомлював Тарас, коли трясся у бричці ґрунтовими російськими дорогами, що ямська трійка, хриплячи й задихаючись, несе його з химерного Кам’яного царства до Залізного, холодного й нелюдськи злого? Сама собою віддача в солдати як покарання за державний злочин передбачала, що солдатська служба є не набагато кращою за каторжні роботи. Горезвісні двадцять п’ять років строкової служби тяглися в стані абсолютного безправ’я, і солдата навіть страчували ганебно й болісно, забиваючи до смерті палицями однополчан. Жалюгідне існування у брудній казармі змінювалося далекими походами, й над солдатом постійно нависала смертельна небезпека, адже російська армія воювала перманентно: коли не було великих військових конфліктів, тривали уповільнені колоніальні війни на Кавказі та в Середній Азії.
Персонажу повісті «Близнюки» Саватію Сокирі Шевченко приписав такі враження від фінального етапу свого «мимолётного... путешествия» з Петербурга в Оренбург: «Солнце только что закатилось, когда я переправился через Сакмару, и первое, что я увидел вдали, это было ещё розового цвета огромное здание с мечетью и прекраснейшим минаретом. Это здание называется здесь караван-сарай, недав183
184
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
но воздвигнутое по рисунку А. Брюллова. Проехавши караван-сарай, мне открылся город, то есть земляной высокий вал, одетый красноватым камнем, и неуклюжие Сакмарские ворота, в [которые] я и въехал в Оренбург». Таким чином, поет одразу ж, побачивши її вперше в романтичному освітленні після заходу сонця, зазначив східний колорит столиці генерал-губернаторства.
Отже, промчавши дві тисячі п’ятсот верст, Шевченка вже у темряві в ніч з 8 на 9 червня 1847 року було доправлено до Оренбурга, і там він проспав до ранку на голій підлозі передпокою ордонансгауза, чи то пак комендатури. Вранці його прийняв від фельд’єгеря Віддера комендант генерал-майор Михайло Ліфлянд і відправив, поки дійде до діла, в пересильну казарму. Служив тоді в Оренбурзі двадцятип’ятирічний Федір Матвійович Лазаревський, один із шести братів-чер- нігівців Лазаревських, які стали згодом друзями Шевченка. Він до цього часу ніколи не бачив Тараса, проте читав «Кобзар» і «Гайдамаки» й захоплювався ними. Стрімголов побіг він до казарми й насилу розшукав там улюбленого поета. Зарослий бородою, у цивільному одязі лежав той ниць на нарах, заглибившись у читання Біблії. Ф. Лазаревський, забувши про свідків, в юнацькому захопленні кинувся його обіймати. Неохоче підвівшись із нар, Шевченко недовірливо й уривчасто відповідав молодому чиновникові, що засипав його запитаннями. У своїх спогадах Ф. Лазаревський пояснює цю стриманість: «Зрозуміло, хіба міг він одразу довіритися людині, що з’явилася до нього ні з того ні з сього, у перші години його прибуття на місце заслання?» Запитав новий шанувальник, зокрема, і про те, чи не зможе бути чимось корисним? Поет стримано відповів:
- Я не потребую чиєїсь допомоги - сам собі допомагатиму. Я отримав запрошення від начальника пересильної тюрми навчати його дітей.
Проте невдовзі Шевченко зрозуміє, що в його скрутному становищі не можна відкидати будь-якої щиро запропонованої допомоги. А Ф. Лазаревський кинувся шукати для нього покровителя. Звернення до свого начальника, голо¬
Розділ 9.ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ ЯЗНЕНИЙ...
185
ви Прикордонної комісії генерал-майора Михайла Лади- женського, мало наслідком лише ввічливу відповідь: поет, мовляв, заслужив свою долю, а явно висловлювати своє до нього співчуття небезпечно. Тоді служив разом із Ф. Лазаревським чиновник Сергій Левицький, його однокашник за Чернігівською гімназією, той порадив звернутися до офіцера з особливих доручень при генерал-губернаторові Володимирі Обручові підполковника Єфима Матвеева. Син простого уральського козака, із писарів, він досяг доволі високого становища в краї, але залишався таким самим простим сердечним козаком. Вислухавши Ф. Лазаревського й Ле- вицького, Матвеев був зворушений нещастям українського поета й пообіцяв допомагати йому, чим зможе.
А там до клопотів підключилися й інші українці, що служили в Оренбурзі. Ф. Лазаревський із Левицьким, які знімали одну квартиру на двох, випросили поета до себе додому. Михайло Лазаревський, старший брат Федора, згадував: «Зустріч із Шевченком була незвичайною: і він, і всі навколо нього плакали, не знаю, від горя чи або від радості, що побачили свого рідного поета». Цілий день і ніч безперервно він провів у колі земляків, співав народних пісень, читав дещо зі своїх віршів, у тому числі фатальні для себе поеми «Сон (Комедія)» і «Кавказ». За спостереженнями М. Лазаревського, Шевченко, мабуть, не дуже сумував, проте помітно було, що він багато приховував у душі та хотів, на зло долі, бути вищим за неї.
Тут новим друзям поета здалося, що в нього з’явилася можливість залишитися служити в Оренбурзі, хоч і було вже відомо, що йому місцем служби було призначено віддалену Орську фортецю. Річ у тому, що після швидкої скачки, довгого безсоння та різкої зміни клімату в Шевченка з’явилися симптоми легкої лихоманки. Ось земляки й порадили йому, як хворому, попроситися в лазарет тижнів на два, а за цей час сподівалися виклопотати, щоб його залишили в Оренбурзькому батальйоні, де життя для Шевченка було би хоч трохи стерпнішим. Ось тоді, мабуть, клопотами підполковника Матвеева на копії секретного листа Адлерберга
186
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
з’явилася загадкова резолюція: «Призначити у 2-й батальйон під найсуворіший нагляд. 24 червня». Другий батальйон стояв в Оренбурзі, однак ця спроба полегшити заслання Шевченкові не вдалася.
А тим часом, за спогадами М. Лазаревського, поет сам відмовився оголошувати себе хворим - як і через відразу до лазаретів, так і тому, як він говорив, що ніколи ще нікого не обманював, а надходження в лазарет він вважав обманом начальства, бо ж міг обійтися без допомоги лікаря. Просити ж за себе він не дозволив, не бажаючи за таких обставин принижувати себе проханням.
Судячи з таких міркувань, Шевченко тоді до кінця ще не усвідомив, у якому жахливому багні опинився. Про це ж свідчать його клопоти про те, щоб йому переслали речі та малюнки, що залишилися після його арешту в Києві у начальства. Він не лише звертається з цим проханням за командою, як і належить пересічному солдатові, а й пише дивовижного за тоном листа київському цивільному губернаторові Фундуклею:
«Ваше превосходительство!
Оставленные вами у себя мои вещи прошу вас покорнейше велеть переслать мне, через почту, в Оренбургскую губернию, в крепость Орскую, на имя Тараса Григорьева Шевченка или передайте моему приятелю сотруднику Археографической комиссии Алексею Сенчилу для отправки ко мне. В портфеле между рисунками есть оригинальный рисунок известного французского живописца Ватто. Ежели угодно будет вашему превосходительству приобресть его, то я охотно уступаю за цену, какую вы назначите. Предложил бы вам виды Киева, но они не окончены, а во-вторых, хотя не ясно, они мне будут здесь напоминать наш прекрасный Киев.
Вашего превосходительства покорнейший слуга Т. Шевченко.
Крепость Орская
1847 июля 16».
Тарасу здається, що губернаторові, раніше поблажливо¬
Розділ 9.ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ'ЯЗНЕНИЙ...
187
му покровителю, і тепер можуть бути цікаві його спогади про Київ, його, нині сірошинельного мурашки! Що ж стосується «оригинального рисунка» Антуана Ватто, то чи не він мався на увазі, коли жандарми писали про «фривольні малюнки», знайдені серед паперів Шевченка?
З приводу поетового майна зав’язалося офіційне листування, із нього збереглася довідка III Відділення про папери та речі, «які належали колишньому художнику (нині рядовий) Шевченкові». Як бачимо, слово «художник» жандармський мислитель розуміє тільки як звання: Серед паперів під № 2 тут вказано вчену працю, яка отримала тепер назву «Археологічні записки», однак особливо цікавий № 3: «Кілька справжніх стародавніх паперів, здебільшого початку XVIII століття. Тут є виписки про кріпосних людей і землі різних власників, прохання та інші акти. Ймовірно, Шевченко зберігав ці папери як рідкості або зразки древньої писемності. Взагалі в зазначених паперах немає нічого ні законом забороненого, ні важливого».
Офіцер III Відділення, що складав довідку, бачив у Шевченку збирача стародавніх рукописів. Однак імовірніше, що поет не встиг передати цю невеличку колекцію до Археографічної комісії. З речей Шевченка названі:
«1-е. Невеличкі табакерка і чарочка.
2- е. Два пістолети та третій зламаний.
3- є. Бритви, складаний та столовий ножі.
4- е. Сокові фарби.
5- е. Олівці та малярські пензлі.
6- е. Старі портфель, папки, гаманець, тасьми та інші дрібниці, котрі можна назвати мотлохом».
Резолюція була: «Залишити». Так само й раніше переслані з Києва малюнки і фарби Орлов вважав нісенітницею, яка не заслуговує на поштові витрати. Про якийсь малюнок Ватто і мова не йшла. Навіть бритву довелося поетові купувати нову.
А тим часом в Оренбурзі Шевченка обмундирували. Принесена йому для примірки в цейхгаузі солдатська форма, ця зрима прикмета нищівного зниження статусу, до того
188
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
приголомшила поета, що він ледь не розридався. Стримавшись, однак, Тарас поставив безглузде для військової людини запитання:
- Що варте плаття?
На що унтер-офіцер, не розгубившись, бовкнув:
- Сорок рубликів асигнаціями.
Шевченко покірно заплатив. Коли про витівку винахідливого унтера дізналися офіцери, один із них змусив його повернути гроші поетові. Цей анекдот прикрив собою серйозне упущення того унтер-офіцера: розгубленому Тарасу було видано вузький для його комплекції мундир, затягування в нього ще принесе рекрутові неабиякі муки під час муштри в Орській фортеці. А якщо вже мундира потрібного розміру в цейхгаузі не знайшлося, слід було наполягати на пошитті його за свій рахунок. Заодно й затримку в Оренбурзі вдалося би продовжити.
Крамольного поета так поспішали перетворити на солдата, що забули привести до присяги. Це упущення з’ясувалося тільки після другого арешту його в 1850 році.
Дні оренбурзького перепочинку пролетіли швидко, і до кінця червня Шевченко опинився вже в Орській фортеці, що лежала під Яшмовою горою. Ось як описує він її в повісті «Близнецы»:
«- Так вот она, знаменитая Орская крепость! - почти проговорил я, и мне сделалося грустно, невыносимо грустно, как будто меня бог знает какое несчастие ожидало в этой крепости. А страшная пустыня, её окружающая, казалась мне разверстою могилой, готовой похоронить меня заживо. <...>. Подъезжая ближе к крепости, я думал (странная дума), поют песни ли в этой крепости. И готов был бог знает что прозакладывать, что не поют. При такой декорации возможно только мёртвое молчание, прерываемое тяжёлыми вздохами, а не звучными песнями. Подвигаясь ближе и ближе к широкому, едва зеленью подёрнутому лугу, я ясно уже мог различать крепость: белое пятнышко - это была небольшая каменная церковь на горе, а красно-бурая лента - это были крыши казенных зданий, как-то: казарм, цейхгаузов и про¬
Розділ 9. ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ ЯЗНЕНИЙ...
189
чая. Переехавши по деревянному, на весьма жидких сваях, мостику, мы очутились в крепости. Это обширная площадь, окружённая с трёх сторон каналом аршина в три шириной да валом с соразмерной вышиной, а с четвертой стороны - Уралом. Вот вам и крепость. Недаром её киргизы называют Яман-кала [місто-погань. - С. Р]. По-моему, это самое приличное ей название». Мине ще тридцять років, і в Орську, як тоді буде називатися Орська фортеця, на майдані у грязюці загрузне й утопиться верблюд. Але оповідач ділиться з читачем останнім спостереженням: «Вот что оживляло первый план этой сонной картины: толпа клейменных колодников, исправлявших дорогу для приезда корпусного командира, а ближе к казармам на площади маршировали солдаты».
До солдатів, що марширували, Шевченкові й належало приєднатися. Його було зараховано в 5-й лінійний батальйон 1-ї бригади 23-ї піхотної дивізії, у 3-ю роту під № 191 і поміщено до казарми, де поет опинився в одному приміщенні разом з півсотнею інших солдатів, маючи для життя безнадійно брудні загальні нари і шафку без замка. Почалася сумнозвісна миколаївська муштра, проте незабаром поет познайомився і потоваришував із засланцями-поляками, що відбували покарання у фортеці, серед них і з Оттоном Фішером, учителем дітей коменданта фортеці генерал-майора Дмитрія Ісаєва. За протекцією Фішера комендант почав приймати в себе Тараса і дозволив йому жити не в казармі, а на орендованій квартирі.
Матвій Лазаревський відвідав Орську фортецю десь через місяць після перевезення туди Шевченка. Він провів із поетом кілька днів і став одним із найвірніших його друзів і помічників. У мемуарах, написаних після смерті Шевченка, М. Лазаревський засвідчив, що генерал Ісаєв, людина вже літня й порівняно добра, не дозволяв підлеглим тиранити поета: «Життя його, завдяки турботам Ісаєва, було доволі стерпне; він здебільшого проводив час або за читанням книжок, або в розмовах із поляками». Але це був погляд із боку, а ось що писав сам Шевченко про свій внутрішній стан у першому надісланому з Орської фортеці в жовтні листі до
190
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Андрія Лизогуба: «Треба хилитися, куди нагинає доля. Ще слава Богу, що мені якось удалось закрепить серце так... що муштруюся собі та й годі». І далі, після скарги на суцільну відсутність книжок: «Брожу понад Уралом та... ні, не плачу, а щось ще поганіше діється зо мною».
Однак через кілька місяців, у серпні або вересні 1847 року коменданта Ісаєва, який симпатизував поетові, було відправлено у відставку, а новий комендант прихильності до Тараса не виявляв. Негайно ж ротний командир Шевченка, капітан (згодом майор) Дмитро Мєшков, що спромігся вислужитися із солдатів, почав знущатися з привілейованого рядового. Мабуть, не раз згадував тоді поет прислів’я: «Як з пана пан, то пан, а як з хама пан, то хам». Насамперед Шевченкові було наказано повернутися до казарми, де на нього знову чекали, словами М. Лазаревського, ватага «п’яних і брутальних солдатів, нестерпне повітря, бруд, постійний галас». Крім того, тепер його щодня виводили на площу вчитися марширування та рушничних прийомів. Ротний командир не оминав жодної нагоди посадити поета на гауптвахту, при цьому привід міг бути сміховинним. Якось Шевченко поплатився за те, що натягнув буднього дня білі замшеві рукавички, іншим разом він при зустрічі з Мєшко- вим на вулиці зняв кашкета правицею. Коментар прозвучав воістину солдафонський: «Ви ще вважаєте себе за благородну (?!) людину, а не знаєте, якою рукою треба знімати картуз перед начальством».
Якщо і дозволялось Шевченкові на пару годин покинути казарму, то без пригоди не обходилося. Солдати призвичаїлися витягувати з його шафки чергову книжку, взяту в одного з офіцерів, і закладати її в шинку. Шевченко звик і тільки лагідно запитував, в якому шинку і скільки грошей взято.
Зберігся документ з Орської фортеці, складений на початку 1848 року. Це «Список нижнім чинам Оренбурзького лінійного № 5 батальйону, 3-й роти, як вступили [в] військову [службу] за височайшим повелінням і за конфірмації головнокомандувача діючої армії». В опублікованій частині документа є дані тільки про трьох солдатів, зокре¬
Розділ 9.ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ ЯЗНЕНИЙ...
191
ма про Шевченка. Перед ним стоїть «рядовий Гаврило син Павлов». Він «з арештантів Кронштадтської арештантської роти № 1. Засланий у кріпосну роботу за височайшим повелінням із перебуваючих під слідством і судом у колишньої в Санкт-Петербурзькій комісії для сліде [тва] [слово не розібрано] злодіями й шахраями, визначений у цей батальйон». Після поета йде «Михайла син Чемерда», цей «за височайшим повелінням за перебування з давнього часу в бігах переданий за розпорядженням...». Про кожного позначено, що в поведінці «добрий», а в службі «старанний». З документа випливає, що Шевченку довелося служити й жити в одній казармі не тільки із звичайними солдатами, а й із запеклими штрафниками.
А в миколаївській казармі вижити було не просто. Польський солдат-засланець Максиміліан Ятовт, майже водночас із Шевченком запроваджений до казарми, але в Уральську, а не в Орській фортеці, у книжці, виданій 1863 року в Лейпцигу, описував власний досвід пристосування до життя в жахливій казармі. Про свого «дядька» Ятовт розповідав, що той, справжній російський солдат, вважав неморальними проступками для служивого такі: «(а) непослух волі старшого, (6) невміння приховати вкрадене; (в) пияцтво та нічні заворушення». Сам «дядько» за такі проступки бував битий. Цей єфрейтор був готовий потурати солдатові-шляхтичу, але за плату. Ятовт дав йому грошей на нові чоботи, коли старі порвалися, не витримавши встановленого терміну, і єфрейторові загрожувало тілесне покарання. Фельдфебелеві на іменини він подарував пачку чаю і голову цукру, довелося подарувати капралові кілька сорочок із кольорового перкалю, всіх інших казармених начальників теж необхідно було задовольнити. А рекрути-засланці, що протиставляли себе казарменій спільноті, гинули.
Для Шевченка ж набагато більшу небезпеку становили «батьки-командири».
Згодом він розповідав штабс-капітанові О. Макшеє- ву, з яким потоваришував в Аральській експедиції: «Коли мене привезли до Оренбурга, то представили корпусному,
192
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
дивізійному та бригадному начальству, а потім, в Орській фортеці - батальйонному та ротному командирам. У міру зниження ступенів військової ієрархії із мною поводилися дедалі брутальніше, і коли черга дійшла до ротного командира, то він пригрозив мені навіть різками, якщо я погано поводитимуся. Щоб захистити себе від небезпеки, я вдався до дуже простої і, як виявилося, вельми дієвої міри: купив дуже багато горілки і вельми мало закуски, запросив ротного командира і кількох офіцерів на полювання та упоїв їх. Відтоді стосунки наші стали найкращими, а коли частування починало забуватися, я повторював його».
Спосіб, як виявилося, був ефективним, але, не кажучи вже про те, що шкідливим для здоров’я самого Шевченка, ще й надто витратним. Він, звичайно ж, перебільшував, коли в грудні 1847 року в листі до А. Лизогуба скаржився, що всі гроші «до шеляга пропали», проте привезена в Оренбург сума справді танула катастрофічно, і можна було передбачити, що незабаром не буде на що купити можливість побути кілька годин на самоті й потайки записати придумані та завчені напам’ять вірші.
На тоді поет уже зрозумів, що без допомоги ззовні йому в солдатах не вижити. Довелося змиритися й сідати за листи благодійникам, щоб поклопотались про полегшення режиму, насамперед про скасування заборони малювати. Це надало би можливість заробітку, а отже, й полегшення муштри. До Петербурга тоді збирався його знайомий з Академії мистецтв уродженець Оренбурга художник Олексій Чернишов, на прохання поета він повіз його листи Брюллову, Жуковському, Дубельту, Володимирові Далю, а можливо, й іншим впливовим знайомцям. Про результати цієї акції поетові написав уже в лютому 1848 року з Петербурга М. Лазаревський: «Карл Павлович тільки здвигнув плечима, кажуть, так, напевно, вже й забувся, що здвигнув. Жуковський досі на Рейні, в Дюссельдорфі. Цей, може, двигнув би не самими плечима, так біда, що дуже далеко. У Дубельта й Даля Чернишов ще не був...».
А з княжною Варварою Рєпніною солдат-засланець заті¬
Розділ 9.ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ'ЯЗНЕНИЙ...
193
яв особливу епістолярну гру. Уже в першому листі до неї з Орської фортеці він почав вибудовувати свій образ як романтичного страждальця, що зазнав нищівного зовнішнього перетворення, але в душі залишився тим самим добрим, допитливим, щирим християнином і має єдине нестримне бажання... малювати: «Вы непременно рассмеялись бы, если б увидели теперь меня. Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрёпанного, небритого, с чудовищными усами, - и это буду я. Смешно, а слезы катятся. Что делать, так угодно Богу. Видно, я мало терпел в моей жизни. И правда, что прежние мои страдания, в сравнении с настоящими, были детские слезы: горько, невыносимо горько! и при всём этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы ни было и писать (окроме писем), а здесь так много нового, киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них». І ніби обіцяє: «Если бы мне можно рисовать, сколько бы я вам прислал новых и оригинальных рисунков. Но что делать!».
I треба сказати, що саме клопотання княжни Рєпніної просунулися якнайдалі й мали шанс на здійснення надії. 13 січня 1848 року вона надсилає листа графу Орлову, де знаходить у французькій мові, не боячись себе скомпрометувати, для свого прохання проникливі слова: «Пане графе, сподіваюся, ви зрозумієте, що будучи знайома з Шевченком особисто і, знаючи, що він абсолютно самотній у цьому світі, я вважаю своїм обов’язком, оскільки Бог вклав мені в серце ідею брати участь у його долі, зробити все, що залежить від мене, аби щонайменше спробувати полегшити його долю. Щоб досягти успіху в цій справі, в мене немає іншого шляху, як звернутися до вас і благати домогтися для нього дозволу малювати. Це милість, про яку я прошу вас зі згорнутими на грудях руками. Хай би ким я була сама по собі, але як дочка мого батька, який стільки страждав і страждав безвинно, я визнаю за собою право говорити за нещасних і, звертаючись до пам’яті мого батька, який вас поважав, я прошу вас, пане графе, вибачити мою наполегливість, висловлюючись світ¬
194
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ською мовою, оскільки я переконана в тому, що роблю те, що повинна робити, благаючи вас за знедоленого, заблука- лого, але гідного всякої симпатії, у якого немає ні сім’ї, ні заступництва».
На довідці III Відділення, написаній з приводу її прохання дозволити Шевченкові малювати, є резолюція: «Донести: можна під наглядом». Донести граф Орлов мав цареві. Однак дозволу малювати не було отримано.
А Шевченко, продовжуючи переписку з екзальтованою княжною, залишається в масці благочестивого християнина, чи не святенника. У день свого народження, 25 лютого 1848 року, він пише: «Да осенит вас благодать Божия, пишите ко мне так часто, как вам время позволяет. Молитва и ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой. Евангелие я имею...». Наступного дня поет доповнює листа, повідомивши, що не зумів закінчити його 25 лютого, тому що до казарми повернулися з учення солдати («начались рассказы, кого били, кого обещались бить, шум, крик, балалайка»). Пішов він дописати листа до офіцера на квартиру, а там не краще: «И вообразите мою муку, хуже казарм, а эти люди (да простит и им Бог!) с большой претензией на образованность и знание приличий...». Потім усю ніч, до ранку просидів і не зміг зібрати думок. «(Прии- дите все труждающиеся и обремененные, и аз упокой вы). Перед благовестом к заутрени пришли мне на мысль слова Распятого за нас, и я как бы ожил, пошёл к заутрени и так радостно, чисто молился, как, может быть, никогда прежде. Я теперь говею и сегодня приобщался святых тайн — желал бы, чтобы вся жизнь моя была так чиста и прекрасна, как сегодняшний день! Ежели вы имеете первого или хоть второго издания книгу Фомы Кемпейского «О подражании Христу», Сперанского перевод, то пришлите, ради Бога».
У цьому радісному духовному контексті Шевченко розповідає княжні історію про спалений ним щоденник, що завела в глухий кут шевченкознавців: «Со дня прибытия моего в к[репость] О[рскую] я пишу дневник свой, сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну
Розділ 9.ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ'ЯЗНЕНИЙ...
195
страницу, - и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался - и сжёг мой дневник на догорающей свече. Я зря сделал, мне после жалко было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода». Ну справді, звідки взявся цей щоденник, якщо про нього перед тим ані слова не чути? І коли поетові було заборонено писати, як він примудрявся вести щоденник у зошиті? Чи був, нарешті, реальний привід його знищувати, адже знайшлися же причини заповнювати щоденник, незважаючи на небезпеку викриття? Не варто ігнорувати і такого міркування Кониського: «Записки щоденні - за сім місяців нового життя, за новими обставинами в чужині - повинні бути великим, грубим зшитком; бо записувати було про що. Значить, і спалити їх серед ночі в казармі на свічці діло нелегке. Палячи, не можна було не надимити в казармі так, що дим шибанув би в ніс сонним жовнірам, розбудив би їх, і вони, певна річ, наробили б галасу, Тарас не минув би кари».
Крім того, починаючи записи в щоденнику, заведеному через десять років, поет писав: «Мне следовало бы начать свой журнал со времени посвящения моего в солдатский сан, сиречь с 1847 года. Теперь бы это была претолстая и прескучная тетрадь. Вспоминая эти прошедшие грустные десять лет, я сердечно радуюсь, что мне не пришла тогда благая мысль обзавестись записной тетрадью. Что бы я записал в ней?». Так невже він забув про щоденник, спалений на початку служби в Орській фортеці? От вже ні, пам’ять у Шевченка була чудова.
Але якщо щоденник цей, як гадаємо, - вигадка, що мала розчулити добру княжну Варвару, то було в Орській фортеці написано й реальні, які дійшли до нас, літературні тексти. Це нові зразки «невільничої» поезії українського генія - вже не арештантської, а солдатської. До них шевченкознавці зараховують поеми «Княжна», «Москалева криниця» (перша редакція), «Іржавець» і «Чернець», а також низку віршів. У рукописній збірочці «Мала книжка» відкриває цей цикл поезія «Думи мої, думи мої! Ви мої єдині», написана, як гадають, вже пізніше.
196
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Про те, як примудрявся Шевченко таємно віршувати, розповідає М. Лазаревський: «Влітку він часто йшов на берег р. Орі і там лежав годинами в кущах і мріяв про батьківщину, про минуле; але боявся, за його словами, заглядати в майбутнє. Там на самоті він виймав із-за халяви клаптик паперу і олівець і записував своє поетичне натхнення, яке приховував не тільки від начальства, а й від декого зі знайомих».
У цьому свідоцтві ключове слово - «записував». Взагалі поети за особливостями фіксації віршованого тексту поділяються на дві великі групи. На одному полюсі - Пушкін, який працював тільки на папері з пером у руці, для нього надзвичайно важливо було візуально контролювати текст, чернетка покривалася закресленнями та виправленнями, результат, якщо працювати ставало важко, переносився на новий аркуш паперу. Метод Пушкіна був розкритий тексто- логами-пушкіністами на чолі із Сергієм Бонді, які працювали над підготовкою до друку поезії в його Повному зібранні творів (1937-1959). На іншому полюсі тут Маяковський. У нього вся робота над поезією йшла в голові, як заповнення якогось ритмічного «гулу», деталі фіксувалися пам’яттю у складі цілого, а на папір лягала вже готова поезія. Цей свій метод Маяковський розкрив у трактаті «Як робити вірші?» (1926). Поетичний метод Шевченка був явно ближчий до методу Маяковського, але він, як і Пушкін, відчував потребу осмислювати та правити вже записаний текст.
В Орській фортеці умов для спокійного доопрацювання поетичного тексту Шевченко не мав. Звідси короткий, як правило, обсяг поем, помітна фрагментарність структури і їх, і ліричних віршів, трапляються й повтори. Часом створюється враження, що перед нами поетичні заготовки, і до них поет збирався повернутися згодом, коли отримає можливість обміркувати й відшліфувати тексти. І він справді повертався до деяких із цих творів, наприклад, створив другу редакцію поеми «Москалева криниця».
Зате перед нами постає дуже щире самовираження Шевченка, вельми далеке, до речі, від благосного іконописного образу, вибудуваного ним у листах княжні Рєпніній. Навпа¬
Розділ 9. ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ'ЯЗНЕНИЙ...
197
ки, поет аж ніяк не замирюється з долею, висловлює різке невдоволення не лише панами-співвітчизниками, а й Богом як творцем його долі, в поемі «Княжна» каже, що Він байдужий до людей:
А патріот, убогих брат...
Дочку й теличку однімає У мужика... І Бог не знає, А може, й знає, та мовчить.
Наполегливий лейтмотив віршів, створених в Орській фортеці, - безмежна любов до України, що супроводжується несміливою надією все-таки повернутися на батьківщину. У формальному плані звертає на себе увагу певна нечіткість, розмитість жанрів. Шевченкознавці змушені тут визначати поеми не за обсягом, а за ознакою наративності. Так, якщо в поемах «Чернець» та «Іржавець» відповідно 119 і 100 рядків, то в ліричному вірші «Сон (Гори мої високії)» і «посланні» «А. О. Козачковському» - 171 і 147. При цьому поеми зовсім не відповідають шаблонам романтичної байронічної поеми.
Особливо своєрідною й за формою, й за змістом є поема «Іржавець». Принципово фрагментарна, однаковою мірою історичної та духовної тематики, вона розповідає версію християнської легенди про ікону Іржавецької Богоматері. Звертає на себе увагу багатогранно виокремлений вставний пасаж - підкреслено літературний за стилем ліричний відступ:
Боже мій з тобою!
Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якщо розказать Про якого-небудь одного магната, Історію-правду, то перелякать саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од Бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну.
198
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?
Серединне розташування патріотичної ламентації, яка складає, на перший погляд, ідейно-політичний point поеми, може дивувати. Як і деякі аберації - й у викладі історичних подій, і в сприйнятті відгомону цих подій у фольклорі. Умови солдатської служби в забутій богом Орській фортеці зумовили похмурий, власне безнадійний, погляд автора на події в Україні після Шведської війни початку XVIII ст. Але і практична недоступність книжок, змушуючи спиратися лише на память, з одного боку, обмежила використання головних історичних джерел - «Історії Русів», «Історії Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського та «Історії Малоросії» М. Маркевича, а з іншого, спровокувала зосередженість поета на усних джерелах поеми, в тому числі пісенних, а вони, зрозуміло, згадувалися легше.
В Орській фортеці виникають у Шевченка й перші в солдатчині зразки імітації народних пісень - весільної, «Ой стрічечка до стрічечки», та балади - «Хустина».
Тим часом поета починає тривожити нове лихо, що нависає над ним: у фортеці поширюються чутки про відправлення частини батальйону до порубіжного укріплення Раїм на планову заміну його гарнізону. У листі до А. Лизогуба, написаному 1 лютого 1848 року, він скаржиться на хвороби (спочатку ревматизм, потім цинга, а тепер очі й зуби розболілися), а про майбутній похід пише вельми туманно: «а якщо пошлють весною в степ на Раїм, бо є така чутка, то тойді вже проситиму, та може, Бог дасть, що тут остануся». До слова «Раїм» зроблено примітку: «Коло Аральського моря крепость». 28 лютого він повідомляє княжні Варварі вже іншу чутку: «Предстоит весной поход в степь, на берега Аральского моря, для построения новой крепости. Бывалые в подобных походах здешнюю в к[репости] О[рской] жизнь сравнивают с Эдемом. Каково же должно быть там, коли здесь Эдем!».
Не менш важливим для Шевченка було отримати при-
Розділ 9. ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ'ЯЗНЕНИЙ...
199
ладдя та папір для малювання. Ця тема виникає вже в другому листі його з Орської фортеці до Лизогуба: «Ви питаєте, чи покину я малювання. Рад я його покинуть, так не можна. Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! - та ще й у казармах. Добрий мій друже! Голубе сизий! Пришліть ящищок ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона. Хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане». Пише поет, що тоді й заробити зможе, але головною була для нього тоді сама можливість продовжити займатися мистецтвом.
А. Лизогуб відповів 7 лютого з Одеси: «Волі зробити для Вас що-небудь пригоднее у мене доволі, але “робила” іноді зовсім немає; то Ви собі цеє на вус намотайте, та й ждіть терпеливо; коли що трапиться, - зроблю, добуду і пришлю, коли ж ні, - вибачайте і майте мене за найщирішого собі приятеля. Тепер з ласки Божої, що зміг, те і посилаю; а іменно ось що: Шекспир, перевод Кетчера, 13 випусков, тільки і є друкованого; я їх у дві книжки переплів, бо так кріпше буде. Паперу, щоб було на чім до мене писать, двох сортов - тонесенького і трохи товщого; паперу Ватмана одна десть; карандашей дванадцять; і мій ящищок, де є уся справа; там пензлів великих чотири, і з їх тільки один пензель настояще Шаріона, я його надписав; а три другії я тут купив, вони хоч трошки поганші од Шаріона, одначе годящі, а альбома чистого не посилаю, бо треба платить пошліни більш, чим він сам стоїть, нехай на другий раз, коли розживусь».
Яку чисту й велику радість принесла Тарасові посилка від Лизогуба, коли дійшла, нарешті, до Орської фортеці! Того ж дня він писав своєму другові та благодійнику: «Не знаю, чи зраділа би так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменувся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по-тричі, цілуючи всяку фарбочку. І як її не цілувать, не бачивши рік цілий!».
З’ясовується, що спеціальну скриньку, прислану Лизо- губом, приятель поета самотужки змайстрував ще мину-
200
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
лого літа, користуючись його порадами. Отже, Шевченко отримав щось на зразок етюдника-пенала, зручного в похідних умовах. «Сьогодні неділя, на муштру - не поведуть. Цілісенький день буду переглядать твій подарунок, щирий, мій єдиний друже, <...>. Перелічив, передививсь, все, все до крихотки, ціле. І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і ка- рандаші, і пензлі - все цілісіньке. Не утрачайся на альбом, друже мій! буде з мене і цього добра поки що». Однак тут же поет вибачається, що пише на клаптику паперу: де йому взяти його, якщо витратить надісланий? Та й тим, у кого позичав, треба роздати хоч по аркушику.
Але всі ці дрібні радощі відступили на задній план, коли дозвіл малювати було-таки отримано. Тепер, 9 травня, Шевченко повідомляє Лизогубу, що вже не боїться походу: «Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське. <...> Прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий день при- казаніє у похід виступить. Беру з собою усю твою малярську справу...». Спрацювали звичайні для Росії безглуздість і бардак на нижчих рівнях управління. Цар не захотів скасувати свою дику заборону, а ось командир окремого Оренбурзького корпусу, генерал від інфантерії Обручов, зглянувшись на умовляння начальника Уральської описової експедиції капітан-лейтенанта Олексія Бутакова, наказав взяти для експедиції «рядового, що вміє знімати види», тобто Шевченка.
До служби Шевченка в Орській фортеці було прив’язано один із міфів, вельми прикрий для його друзів і благодійників того часу. Розповідали, що Шевченко не уникнув покарання шпіцрутенами, а унтер побив його тесаком. Особливо обурювали ці чутки Ф. Лазаревського, який переказав їх у такій формі: «Нібито він зобразив себе під палицями, зі скинутими на голову руками, з написом: “От як бачите!” А Микола Білозерський у “Киевской старине” запевняє, нібито він бачив у Лизогуба портрет Шевченка, із підписом: “Отак тобі!” Стоїть Тарас у мундирі, а унтер б’є його тесаком...». Ф. Лазаревський зауважує: «Важко пояснити походження цієї байки. Подібну ж безглузду розповідь довелося
Розділ 9. ЗАТЯГНУТИЙ У СІРИЙ МУНДИР, УВ'ЯЗНЕНИЙ...
201
чути мені від якогось пана, зовсім мені не знайомого, який розповідав, що коли він служив в Оренбурзькому батальйоні разом із Шевченком, то одного разутой прийшов до нього побитий тесаком, із слізьми попросив паперу і тут-таки намалював себе під палицями і написав: “От як бачите!”». Цього пана мемуарист допитав, у результаті «прилюдно назвав його брехуном, і він не посмів навіть виправдатися».
За логікою Ф. Лазаревського, брехуном слід назвати і Миколу Білозерського, але навряд чи це було би справедливо. Тим більше, що про існування подібного малюнка є й інші свідчення. У 1886 році Лев Мацеєвич записав спогад одесита П. Попова, який нібито бачив у Сави Пурлевського, агента Симиренка в Москві, «даний йому Шевченком малюнок із його підневільного життя: стоїть Шевченко зі зв’язаними вгорі руками, роздягнений по живіт, а ззаду солдати б’ють його різками по обидва боки. Підпис: Оттак ми. Оттак нас!».
Текстуальний збіг підписів на малюнках свідчить, що такий малюнок існував, можливо, і не в одному варіанті. Інша річ, чи відповідав він дійсності. Здається, Шевченко, створюючи його, уявляв, що може зазнати такого покарання. Таким чином, малюнок, зовні радше реалістичний, за змістом був фантастичним і символічним. До речі, удари фухтелем, плоскою стороною холодної зброї, того ж тесака, у Російській армії в 1839 році офіційно замінили покаранням різками, недарма, як пам’ятаємо, погрожував ними поетові ротний командир.
РОЗДІЛ 10
Бородань у чужому пальті під вітрилом:
Раїм, Аральське море, Косарал
Аральська експедиція, силою потреби настільки ж військова, як і наукова, була на диво добре спланованою. Енергійний і щасний моряк, талановитий і старанний географ О. Бутаков прибув до Оренбурга в березні 1848 року, і під його керівництвом там почалося будівництво шхуни «Константин». Через два місяці її було добудовано, розібрано на півтори тисячі частин і на такій же кількості башкирських возів відправлено в путь у складі так званого Раїм- ського транспорту під командою командира 2-ї бригади 23-ї піхотної дивізії генерал-майора Івана Шрейбера.
Транспорт вийшов з Орської фортеці у степ 11 травня. Він складався з деталей шхуни на возах, її команди на чолі з О. Бутаковим, двох сотень уральських козаків, при цьому півсотня їхала у бічних дозорах, і трьох тисяч навантажених верблюдів під управлінням 536-ти казахів. Шевченко мав іти у складі піхотної роти з двома гарматами, що рухалася на початку колони.
Про те, як довелося в цьому поході поетові, є два свідчення, на перший погляд протилежні, а насправді вони, мабуть, доповнюють одне одного. Журналіст Олександр Матов у середині дев’яностих років XIX століття побував в Орську, там зустрівся з відставником Агапієм Канфером, колись фельдфебелем тієї самої роти, де рядовим потерпав 203
204
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Шевченко. Він, зокрема, розповів: «Пам’ятаю, зібралися ми в Сирдар’їнський похід; потрапив у команду і Шевченко. До учбової солдатської амуніції він був незвичний, а про похід і казати нічого; адже він у нас мав деякі пільги. Рушили в похід. День був гарячий, без вітру; сонце пекло немилосердно; навіть киргизи їхали без верхніх халатів. Тільки-но переправилися ми через Ор і вступили в зелений ще на той час степ, як Шевченко раптом упав у строю, міцний був, а все ж звалила його спека. Підбігли офіцери, лікар, а ротний командир спочатку було гримнув, та бачить, що діло кепське, - пожалів. Поклали його в похідну повозку й рушили далі. Незабаром він одійшов і помалу звик». Згодом було встановлено, що А. Канфер почав службу в Орській фортеці тільки в 1852 році, так що з Шевченком особисто зустрічатися не міг, але, додам, почуте про нього у фортеці цілком міг запам’ятати й переповісти. Цілком можливо, що після тієї непритомності поет отримав дозвіл залишити рушницю й амуніцію на возі, а далі тримався поруч з офіцерами експедиції, які їхали, зрозуміло, верхи.
А ось штабс-капітан О. Макшеєв згадував: «Весь похід Шевченко здійснив пішки, окремо від роти, у цивільному благенькому пальті, бо в степу ні від кого, а надто від нього, не вимагалося дотримання форми. Він був веселий і, як видно, дуже задоволений привіллям степу і зміною свого становища». Ще б пак! Поет отримав можливість скинути обридлу форму, зі смердючої казарми з розвішеними навколо його ліжка солдатськими онучами перенісся в запашний весняний степ. «Похідні умови його нітрохи не обтяжували, але коли, після тривалого походу, ми приходили в укріплення, де мали можливість замінити сухарі та воду на свіжий хліб і добрий квас, Тарас Григорович жартівливо звертався до мого слуги із словами:
- Дай, братику, квасу з льодом; ти знаєш, що я не так вихований, щоб пити просту воду».
Слуга Макшеєва на ім’я Маковей викликав захоплення пана своїм умінням буквально з нічого приготувати обід
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
205
із трьох страв і посеред голого степу зі своєї заповітної посудини з водою напоїти спраглого. Очевидно, крижаним квасом частування з боку Макшеєва не обмежувалося. Він писав, що змушений був серйозно підготуватися до цієї подорожі, бо в степових укріпленнях крамниць тоді ще не було. Хоча кожному офіцерові й видавалася в степу солдатська порція сухарів, крупи, м’яса та горілки, але, йому, не звичному до солдатської їжі, все-таки довелося запастися на півроку власним запасом провізії. Це були пшеничні сухарі та борошно, коров’яче масло, закупорене в бутлі, чай, цукор, вино та сигари.
Оскільки Макшеєв запропонував Шевченку розділити з ним його джуламейку, розбірну казахську юрту-намет, то як людина вихована та гуманна ділився з ним і своїм приварком до солдатської пайки. Поет цінував його товариство, але вповні відвертим із цим джентльменом не був: «Він багато розповідав про свої дрібні злигодні, але про великі політичні ніколи не говорив ані слова».
Сам Шевченко описав цей похід у повісті «Близнецы», однак із позиції не солдата, а лікаря Саватія Сокири, персонажа твору. Той розповідає в листі родичам: «Первый переход (с непривычки, может быть) я ничего не мог видеть и слышать, кроме облака пыли, телег, башкирцев, верблюдов и полуобнаженных верблюдовожатых киргизов». Другого дня оповідач зумів роздивитися навколо, але його враження виявилися протилежні отриманим самим поетом, який, за свідченням Макшеєва, виглядав «дуже задоволеним роздоллям степу». Саватій ж «ехал с передовыми уральскими казаками впереди транспорта за полверсты и вполне мог предаваться своей тихой грусти». Перед ним стелився рівний, без найменших горбів і, неначе білою скатертиною, покритий ковилою неозорий степ. «Чудная, но вместе и грустная картина! Ни кусточка, ни балки, совершенно ничего, кроме ковыля, да и тот стоит, не пошевелится, как окаменелый; ни шелесту кузнечика, ни чиликанья птички, ни даже ящерица не сверкнёт перед тобой своим пёстреньким грациозным хребтом - всё, кроме ковыля, умерщвлено. Немо всё и без¬
206
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
дыханно, только сзади тебя глухо стонет какое-то исполинское чудовище - это двигающийся транспорт».
У цій ковильній одноманітності й сам поет, і герой його повісті були вражені видовищем степової пожежі. Шевченко-художник зобразив її за розпорядженням генерала Шрейбера в олівцевому начерку й акварелі. Екзотичний же джангіс-агач, «святое дерево», обвішаний приношеннями йому кочовиків - ганчірками, стрічками, жмутками фарбованого кінського волосу, він змалював аквареллю, це самотнє старе дерево в степу фігурує й у вірші «У Бога за дверима лежала сокира».
Вранці 21 травня транспорт вийшов до місця на річці Карабутак, де під командою штабс-капітана Карла Івановича Герна будувався форт на п’ятдесят осіб гарнізону. Було влаштовано бівак, і священник, який прямував зі своєю матушкою до Раїма, звершив молебень на місці закладки, а потім Герн запросив генерала, офіцерів і Шевченка на обід. У «Близнецах» Саватій пише: «Здесь-то я познакомился с ним, с единственным человеком во всем безлюдном Оренбургском крае. После долгой, самой задушевной беседы мы с ним расстались уже ночью». У повісті неназваний за ім’ям будівничий форту шанує «лекаря с чином 12 класса», а в житті офіцер генерального штабу дуже сердечно спілкувався з рядовим солдатом, державним злочинцем. Ще не будучи особисто знайомим із Шевченком, Герн намагався полегшити його службу в Орської фортеці, а після цієї зустрічі вони потоваришували на все життя.
Цей бенкет у дикому степу супроводжувався й комічними епізодами. Повертаючись уже вночі до своїх джуламеєк, нетверезі гості Герна, які не подбали про те, щоб дізнатися пароль, ледве не були застрелені надто вже старанними вартовими башкирами. А другого дня піп, образившись, що його не запросили на обід (Герн був лютеранином), напився разом із паніматкою і, піднявши урочисто руки в бік будівництва, проголосив: «Не буде благословення Божого над фортом сім!». Попадя підтримала чоловіка-пророка п’яним
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
207
голосінням. І що ж? Пророцтво скандального попа справдилося: закладений штабс-капітаном Герном Карабутак існує до цих пір, але це сільце, й у ньому за переписом 2010 року налічувалося лише 206 мешканців.
Рушили далі, дорога пішла межиріччям Яман-Кардаклі та Якші-Кардаклі. Саватій у «Близнецах» з приводу цього переходу зауважує, «что всё это пространство усыпано кварцем. Отчего никому в голову не придёт на берегах этих речек поискать золота? Может быть, и в киргизской степи возник бы новый Санто-Франциско. Почём знать?». Треба сказати, що персонаж повісті Шевченка, а точніше він сам, виявився пророком, не гіршим за раїмського священника: там і справді залягає одне з невеликих родовищ золота, а Казахстан тепер посідає за запасами цього шляхетного металу десяте місце у світі.
Зазнав у довгому шляху Шевченко і дуже неприємного враження. Його персонаж розповідає: «Мы остановились на том самом месте, где вчера на предшествовавший нам транспорт напала шайка хивинцев и несколько человек захватила с собой, а несколько оставила убитыми, и здесь я в первый раз видел обезглавленные и обезображенные трупы, валяющиеся в степи как какая-нибудь падаль. Начальник транспорта приказал зарыть их, а священник отпел панихиду по убиенным». Шевченко не міг тоді не замислитися над тим, як мав би вчинити, якби хівинці напали на колону транспорту, на нього особисто, на його приятеля Макшеєва? Безправний рядовий, він змушений був би або добувати собі рушницю з підсумками й відстрілюватися, або покірно підставити шию під хівинську шаблю, або змиритися зі швидким військовим судом. Але це ж верх безглуздя - йому, авторові крамольної поеми «Кавказ», воювати з «дикими» хівинцями! Чим підкорення їх Російською імперією може допомогти його Україні, що давно вже страждає під імперським ярмом? І якби йому, Тарасові, раптом не пощастило, поліг би він на цій непотрібній чужій війні убитим, хіба не віднесли би українці-співвітчизники до нього самого сказане в «Кавказі» про приятеля Якова де Бальмена?
208
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Не за Україну,
За її ката довелось пролить Кров добру, не чорну.
Під час подальшого важкого переходу безводною та спе- котною пустелею Кара-Кум Шевченко цілком оцінив прощальний подарунок нового друга Герна - пляшку естрагону, напою з тархуну, та кілька лимонів. Води не вистачало, знесилені обозні коні падали, замість них у вози запрягали козацьких верхових коней, люди страждали від зайвої, на думку Макшеєва, постової служби, від недостатнього відпочинку, від пилу, який покривав обличчя, немов маски, товстим шаром. Уздовж караванної стежки тягнулася широка стрічка верблюжих і кінських кістяків. Транспорт перетнув і висохле озеро, де оповідач в «Близнецах» ледь не осліпнув від сяйва на сонці сухої солі.
Потім на горизонті, спочатку ледве помітною синьою лінією, з’явилося Аральське море, а через кілька переходів, вранці 19 червня 1848 року, транспорт дістався до своєї мети, укріплення Раїм, яке контролювало річку Сир-Дар’ю в 60-ти верстах від її впадіння до Аральського моря. Побудовано воно було роком раніше енергійним Терном на місці смужки сухої землі, відвойованої в очеретів і болота каракалпаками. Ті провели тут на початку XVIII століття на подив грамотні гідротехнічні роботи, однак чомусь залишили освоєне ними місце. Укріплення не сподобалося персонажеві «Близнецов»: «На ровной горизонтальной линии едва-едва возвышается над валом длинная, камышом крытая казарма, - вот и весь [Раим]?» Однак була в укріпленні й історична пам’ятка, збережена в його межах розпорядженням генерала Обручева. Це свята для казахів напівзруйнована могила їхнього богатиря Ра’їма. Дверима до неї розташував на площі свою джуламайку Макшеєв. Біля пристані стояла на якорі побудована в минулому році мала шхуна «Николай».
Мешканців Раїма Саватій недарма ж порівняв «с разнохарактерной толпой, выброшенной на необитаемый остров». Гарнізоном тоді командував прихильний до Шевченка підполковник Матвеев. До його солдатів Раїмський
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
209
транспорт додав дві сотні уральських козаків-старообряд- ців, двох засланців-інтелігентів - Шевченка і колишнього студента Варшавського університету Томаша Вернера - у складі експедиції Бутакова і... дружин раїмських солдатів, за наказом генерала Обручева виписаних із місць їхнього проживання, щоб, треба думати, забезпечували чоловікам належний комфорт. Одна з таких солдаток, на дев’ять років розлучена з чоловіком, народила просто в поході.
Офіцери становили особливу привілейовану групу, деякий час вони демократично тримали спільний стіл. На думку Макшеєва, саме складчина рятувала офіцерів від нудьги, самотності та пияцтва, при цьому надаючи їм можливість мати прекрасний обід за дешеву ціну. Для нього, наприклад, за полтину було куплено в казаха живого осетра в півпуда вагою. Казахи на той час, утім, не зовсім ще оволоділи мудрістю російських грошових розрахунків, пам’ятні були випадки, коли солдати розплачувалися з ними замість монет мундирними ґудзиками.
Негайно ж після переходу команда Бутакова почала збирати на пристані шхуну «Константин», матроси працювали весь світловий день, від спеки та комарів рятуючись частими купаннями. Шевченко за цвяхи й молоток не брався, він мав інші обов’язки, для художника приємні. Раїм і підготовку до плавання він замальовував аквареллю та сепією, збереглися три його акварелі цього періоду і п’ять сепій. На одній із них, що отримала назву «Шевченко малює товариша», він, голений з великими вусами, в широких білих штанях і нижній сорочці, сидить на своєму тапчані в джуламейці Макшеєва. Видно складані меблі, згадані в «Записках» штабс-капітана, який надав притулок поетові, на стіні висить гітара. Саме ця гітара, що не могла належати Шевченкові, та два спальні місця, складане ліжко й тапчан, не дозволяють датувати сепію серединою п’ятидесятих, як дехто пропонує. Ранками Шевченко писав портрет Макшеєва, проте він не вдавався. Але Макшеєв сховав незакінчену акварель, дав завершити її братові художника А. Чернишо- ва Матвію і зберігав на згадку про поета.
210
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Трохи більше місяця знадобилося, щоб шхуну зібрати, осмолити, оснастити шпангоутом і вітрилами, встановити дві гармати, закріпити на палубі двовесловий ялик і місцевий човник-будару. 27 липня 1848 року «Константин» у супроводі «Николая» під командою мічмана Поспелова вийшов у своє перше плавання, маючи на борту команду з 27 осіб, серед них і Шевченка. Настрій аральські моряки мали сумний. Трьома днями раніше прийшла пошта з Оренбурга, й у всіх листах повідомлялося про холеру, що лютує в місті, в усіх були списки померлих. Оренбург тоді втратив більше чверті своїх мешканців, три тисячі з одинадцяти тисяч містян. Трупи надовго залишалися в будинках, лежали на вулицях. Учасники Аральської описової експедиції мали замислитися й про свою долю, адже вирушали в невідоме.
Два дні «Константан» і «Николай» діставалися Сирдар’єю до виходу в Аральське море: хоча пливли за течією, але заважали мілини й зустрічний вітер. Пройшовши повз великий острів Косарал, що замикав гирло річки, кораблі встали на якір біля морського берега, й моряки ще два дні займалися перевалкою вантажів із «Николая» на «Константан». Потім «Константин» взяв курс на захід, дослідницька місія експедиції почалася.
Побутові умови на судні були цілком спартанські. Демократ Бутаков розмістив рядових Шевченка та Вернера в офіцерській каюті, де й сам спав, а з ним ще троє офіцерів і фельдшер. Стеля в каюті не дозволяла ні встати, ні сісти, й на ночівлю туди заповзали по черзі. Втім, штабс-капітан Макшеєв усе плавання страждав на морську хворобу, чому і спав на палубі, ближче до фальшборту. Коли в офіцерській каюті була така тіснота, можна собі тільки уявити, що робилося в кубрику, де розміщувалися двадцять матросів! Ну, хай уже скупченість, але ж і майже весь провіант, заготовлений в Оренбурзі, зіпсувався. Чорні сухарі від цвілі позеленіли, масло згіркло й було до того солоним, що ним не можна було заправляти кашу, а в солонині завелися черви. Бутаков, надихаючи матросів на її поїдання, публічно заку¬
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
211
шував солониною чарку, яку за морським звичаєм випивав в «адміральський час», тобто після ринди, бою суднового дзвону опівдні. Але як він це робив? Вішав шматок солонини на ванти, зчищав ножем верхній шар черв’яків, а тих, що визирали з м’яса, посипав перцем - і до рота. Горілка, та не зіпсувалася, тільки мало її було, а вода була теж огидна. Комарі налітали хмарами, а в одязі поселилися злющі азіатські блохи, позбутися їх так і не допомогли до кінця експедиції ні купання двічі на день, ні часте прання білизни.
Якби моряки були людьми забобонними, вони могли би побоюватися на Аральському морі й потойбічних напастей. Зокрема, Макшеєв записав: «Острів Токмак-Ата отримав свою назву від могили одного святого на ньому. У хівинців побутувала легенда, що поки цей святий протегуватиме їм, жодне чужоземне судно не підійде до гирла Аму-Дар’ї. Інша легенда наголошувала, що на північ від острова є безодня, що втягує в себе будь-яке судно, що наблизиться». Втім, експедиції загрожували реальні, не вигадані небезпеки.
7 серпня «Константин» став на якір біля острова Баль- сакельмес. Тут Бутаков висадив для топографічної зйомки шістьох матросів, трьох офіцерів і Шевченка, а сам пішов на розвідку кам’яного вугілля. Майже відразу ж на морі почався шторм, і залишені на острові ризикували загинути від голоду, якщо «Константин» потоне. Проте 11 серпня море почало заспокоюватися, а вночі вони побачили в морі фаль- шфайєр, сигнальний вогонь зі шхуни. Макшеєв наказав розвести у відповідь багаття на суходолі, і незабаром біля острова кинув якір цілий і неушкоджений «Константин». Шевченко, разом із товаришами уникнувши смертельної небезпеки, написав тут акварель «Шатро експедиції на острові Бальсакельмес».
Зазначимо, що наступного року ситуація повторилася. Бутаков записав у щоденнику 15 травня: «О 9 год. ранку вітер зміцнів до рівня шторму, і я кинув другий якір. У 1-й годині в один із потужних поривів обірвалися канати» у додаткових якорів, однак Бутаков зумів знайти вихід. «Хвилювання зробило [ся] величезне і, можна сказати, бурунне,
212
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
відтак кожен вал із жахливою силою бив шхуну, яка взагалі легко злітає на хвилі, і я щохвилини чекав загибелі. О 7 г. вечора налетів страшний шторм із градом. Не розумію, як не обірвалися троси та як ми вціліли.
19 травня.
<...> Опівночі вітер почав м’якшати й переходити до NW [у північно-східний. - С. Р.]. О 10 год. я зробив знімальній команді сигнал і гарматний постріл, і вони повернулися успішно на корабель, проголодувавши цілу добу».
Найбільші труднощі, що поставали перед експедицією, були пов’язані з незручностями топографічної зйомки та геологічної розвідки на шхуні «Константин». Аральське море неглибоке, і хоча кораблі для нього будувалися плоскодонні, фактично при глибокої осадці та ж шхуна могла й без кіля сяк-так маневрувати під вітрилами, однак ця ж осадка не давала змоги підійти близько до берега. Доводилося користуватися яликом, привезеним з Оренбурга, але він у довгій дорозі розсохся і, хоч як його смолили, пропускав воду. Човник ж взагалі можна було спускати на воду тільки за цілковитого штилю. Макшеєв згадував: «Пам’ятаю я дві-три поїздки, коли хвилі перекидалися вже за борти шлюпки чи будари й коли все бліді як смерть мовчки гребли або виливали шапками воду; але море нас милувало, ми поверталися щасливо й за першої нагоди знову довірялися непостійній стихії. Так, можна звикнути до небезпек, можна навіть полюбити їх, коли спонуканням до подолання їх є така сила, як цікавість побачити новий, не звіданий ще ніким куточок землі». Макшеєва нехтувати небезпекою змушувала пристрасть географа-дослідника, але ті ж матроси й Шевченко ставали героями науки аж ніяк не з власної волі, і я, чесно кажучи, сумніваюся, щоб Тарас поділяв оті почуття штабс-капітана. Тим часом М. Шагінян в непоганій, загалом, праці про Шевченка описує колектив учасників Аральської експедиції як щось на кшталт наукового семінару, влаштованого для українського поета, і барвисто змальовує такий результат його занять: «Дух Гумбольдта, пізнання природи, любов до неї, розширення насолоди красою - пізнавальним
Розділ 10.БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...213
почуттям закономірностей світу, пильне вдивляння в життя рослин серед безплідних скель, вміння розрізнити і знайти скам’янілість, роздуми над життям рослинним, тваринним, неорганічним, зустрічі та бесіди з видатними людьми - все це освіжало для Шевченка заслання, дозволяло зберегти свій дух і свою допитливість живими». Сказане ґрунтується на аналізі образотворчої продукції Шевченка, не його текстів, і в наших очах мимоволі компрометується даниною обов’язковим радянським штампам: «І тут виникає велика ідея переробки природи. <...> Мимоволі думаєш, наскільки близький Шевченко в усьому цьому нам і нашим часам, як були би цікаві йому всі наші досліди гібридизації, акліматизації, роботи Мічуріна, Цицина, Лисенка, геніального ліка- ря-фізіолога Шамова та інших».
Хай там як, Шевченко гідно виконував свої обов’язки художника експедиції, створюючи пейзажі відкритих нею островів - великого острова Ніколая і поменшим - Наслєд- ніка і Костянтина, всю ж групу Бутаков назвав Царськими островами. На острові Ніколая було виявлено джерела гарної прісної води, ним бродили нелякані сайгаки, які не боялися людей і не розбігалися навіть після пострілу. Бутаков записав у журналі: «Я посилав щодня на полювання кількох найкращих стрільців, і команда мала щодня свіже м’ясо, відмінно смачне, яке я не обмежував, щоб люди підживилися після 11/2 місяців солоної їжі за невпинної праці». Макшеєв повідомляє, що було влаштовано щось на зразок свята, матроси співали та навіть танцювали.
Цим перепочинком на острові Ніколая, що тривав між 12 і 19 вересня, слід датувати своєрідний автопортрет Шевченка, опублікований тільки на межі XX і XXI століть. Він зберігся на сторінці одного з двох альбомів, повернутих Шевченкові жандармами після конфірмації через відсутність в них недозволених текстів і малюнків. Поет міг без побоювань поповнювати їх новими начерками та записами. До наукового обігу цей автопортрет увів Григорій Грабович, він же відновив історію попередніх спроб опублікувати малюнок.
214
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Хоча дослідника більше цікавить явище своєрідної ме- тацензури, яке проявилося в замовчуванні малюнка, він пропонує й певну інтерпретацію твору. Грабович виходить насамперед із такого спостереження над творчістю Шевченка: «Між “самим життям” та його зображенням і авто- рефлексіями немає легкого переходу; немає і прямого віддзеркалення». Не можна говорити про будь-який «реалізм» цього малюнка, хоча можна припустити, що він постав з якогось конкретного приводу, наприклад, після відпочинку команди «Константина» на острові Ніколая. «Можна припускати, наприклад, що автопортрет ілюструє певну пригоду...». Однак це зовсім не обов’язково, головне, що перед нами «символічне самозображення». Шевченко тут безсумнівно зображує себе та свою повну наготу, і це аж ніяк не є випадковим: «Постать показано в русі, й динаміку ходи було легко використати на те, щоб прикрити голизну, проте ні торба, ні палиця, ні рука, ні нога її не прикривають. Тобто оголеність тут немовби програмна». Грабович звертає увагу на те, що постать поета виглядає гігантською на тлі пейзажу, встановлює інтертекстуальність її зображення, знаходячи зв’язки деталей із попередніми роботами Шевченка як художника. Якщо стать поета підкреслено оголенням, то очі, дзеркало душі, заховані від глядача. «Чи запрошує він нас поглянути на його людяність - esse homo - в дусі тих ренесансних майстрів, що показували Христа» зовсім оголеного, «підкреслюючи Його людяність і автентичність і водночас відкидаючи середньовічну парадигму іманентної гріховності тіла? Чи трохи глузує з нас? - мовляв, ви бачите мене оголеним, але чи мене ви насправді бачите? Чи, як порядні люди, тільки шокуєтеся голизною? А може, гадаєте, що поет - тим паче Батько, Пророк - не має статі? Чи, може, він попередньо натякає на тему, що буде центральною в його пізнішій поезії - де в універсальному плані оголеність нас усіх дефінцює: “Ми серцем голі догола” (“Во Іудеї во дні они...”)?». І висновок: у цьому автопортреті, «незважаючи на всю свою оголену присутність і фізичність, він (Шевченко. - С. Р.) залишається невловимим і алегоричним».
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
215
Спробуймо продовжити плідний аналіз Г. Грабовича. Насамперед слід зауважити, що цей автопортрет був не єдиним символічним у спадщині художника. Уже йшлося про малюнки, де зображено тілесне покарання Шевченка-солда- та. Крім того, слід повернутися до принципово важливого спостереження М. Шагінян, яка зауважила, що саме в роки Аральської експедиції «Шевченко переступив 35-річний вік, перейшов від молодості до зрілості. Саме в ці переломні роки молодий Шевченко з його легкими кучерявими бачками навколо голеного круглого обличчя <...> остаточно став тим лисим дядьком із величезною бородою, яким він малює себе на наступних автопортретах». От саме після Аралу поет починає називати себе старим і додавати собі років, коли його запитували про вік. До цього необхідно додати, що, подолавши фатальний рубіж тридцятип’ятиліття, багато геніїв гинуть у розквіті творчих сил, а ті, хто долає цю екзистенційну перешкоду і залишаються серед живих, замислюються про елементарну впорядкованість у повсякденному житті, про відмову від запрошень пана Штофа, про одруження і дітей.
Своєрідність цієї перехідної ситуації в житті Шевченка полягала в тому, що після тридцятип’ятиліття в його зовнішності та психіці змінилося співвідношення чоловічого та жіночого первнів. Згадаймо, що єхидний Куліш порівнював сміх молодого Шевченка зі сміхом молодиці й убачав у його особі «багато жіночного». Навіть на автопортреті в солдатській формі з «ЗР» на околиші безкозирки, в овалі обличчя, в очах є щось жіночне, привабливе.
А тепер погодимося з Г. Грабовичем, що дія малюнка відбувається на острові Ніколая, «може, Шевченко відбився від групи, десь купався або спав, а тепер у поспіху й ще до кінця не вбраний поспішає на берег до корабля, який нібито відпливає». Згадаймо також, що межа тридцятиріччя ознаменувалася для поета статевим ексцесом, і він визнав за необхідне донести про це очільникові «мочеморд» Вікторові Закревському. Чому б не припустити, що після смачної м’ясної їжі, яка замінила мізерну похідну, після чарки, після
216
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
співу і танців солдат він отримав можливість, розірвавши виключно чоловіче коло спілкування, виправши одяг і скупавшись, відпочити на нерухомій землі, на м’якій траві - і все це разом спровокувало бурхливий еротичний сон, перерваний калатанням корабельного дзвону, який, можливо, тільки наснився?
І ось перед нами на березі Тарас, який ще не вповні прокинувся, наполовину він ще уві сні, наполовину в реальності. Сон трапився античний, адже жодної фантазії не вистачить, щоб побачити в тому, що на плечах поета, горохове пальто. Це, звичайно ж, гіматій. На голові картуз, на перший погляд схожий на давньогрецький шолом, Тарас спирається чи не на тирс, і цей ритуальний жезл разом з античністю одягу вказує на діонісійський, шалений характер щойно побаченого сну. Наснилася, напевно, оргія. Однак тіло виглядає чи не жіночно округлим, м’яким. Проте крім геніталій, наявні й інші чоловічі ознаки - ледь позначена поросль на грудях, вуса та зачіска. Такий собі жінкоподібний скіф, як у Гіппократа. Хоча... Чи не двостатевий Діоніс крокує берегом Аральського моря?
Отже, бачимо якусь рівновагу чоловічого та жіночого начал. Куди ж настільки цілеспрямовано крокує, вгамувавши свою буйну пристрасть, цей андрогін, наполовину чоловік, наполовину жінка? І тут у гру вступає третя після пейзажу й автопортрета Тараса-витівника складова частина композиції - висить у повітрі (або, навіть, повільно летить), непомірно великий, як і людська постать щодо узбережжя, вітрильник. Це шхуна «Константин», її щогли та вітрила накидано штрихами середнього натиску, а ось корпус ледве намічено. І дивна річ, бізань наповнено вітром з одного боку, а грот - з протилежного. От тільки хіба є чому дивуватися? Адже в одне вітрило дме Борей, а в друге - онук Стрибога, і шхуна тут - не інакше, як чарівний Летючий корабель, символ свободи для в’язня.
Для цієї реконструкції знайшлося й непряме підтвердження. Між двома навігаціями, 1848 і 1849 років, експедиція зимувала на Косаралі, великому острові в гирлі Сир-
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
217
Дар’ї. Тут базувалася ватага російських рибалок під керівництвом прикажчика й охороняла форт сотня уральських козаків. Про кумедну подію з козаками Шевченко згадував у щоденнику: «В 1848 году, после трехмесячного плавания по Аральскому морю, возвратились в устье Сырдарьи, где должны были провести зиму. У форта на острове Косарале, где занимали гарнизон уральские казаки, вышли мы на берег. Уральцы, увидев меня с широкой, как лопата, бородою, тотчас смекнули делом, что непременно мученик за веру. Донесли тотчас же своему командиру, есаулу Чёрторогову. А тот, не будучи дурак, зазвал меня в камыш да бац передо мной на колени. - Благословите, говорит, батюшка, мы, говорит, уже всё знаем. - Я тоже, не будучи дурак, смекнул в чем дело, да и хватил самым раскольничьим крестным знамением. Восхищённый есаул облобызал мою руку и вечером задал нам такую пирушку, какая нам и во сне не грезилась».
Точно відомо, що «Константин» кинув якір біля Коса- рала 23 вересня. За кілька днів відростити велику, лопатою, бороду неможливо. Виходить, якщо наше датування події, відображеної в «оголеному» автопортреті, правильне, гладенькі щоки Шевченка тут - ще одна умовність, така ж вигадана деталь, як гиматій і тирс.
Зазначимо також, що ця історія з поклонінням коза- ків-старообрядців є й у повісті «Близнецы», де відбувається з не названим на ім’я «земляком» і отримує таке продовження: «и он знай благословляет их большим крестом да собирает посильное воздаяние натурой, т. е. спиртом. И эта комедия продолжалась до тех пор, пока ротный командир не приказал ему сбрить бороду. С бородой, разумеется, и поклонения, и приношения прекратились. Впрочем, он [Савватій. - С. Р.] пишет, что это человек неглупый, с которым он сошёлся весьма близко». Як бачимо, Шевченко не лише передає свої спостереження життя на кордоні двом різним персонажам, а й змушує їх потоваришувати. При цьому в образі цього приятеля Саватія виявляються цікаві автохарактеристики поета: він чоловік «словоохотливый и образованный», щасливий своїм становищем, йому «пять-
218
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
десят лет» (чергове перебільшення віку!). Нарешті, «этот счастливый земляк сообщил ему самые дельные сведения о берегах и островах Аральского моря». «Счастливый»? Не без іронії це сказано, звичайно, проте можна припустити також, що Шевченко побажав наділити свого літературного двійника філософським ставленням до заслання, чого самому йому бракувало.
Тим часом у щоденнику поет продовжував: «Вскоре после этого казуса, уже обривши бороду, отправился я в Раим, главное тогда укрепление на берегу Сырдарьи». Слід підтримати здогад Євгена Шабліовського про те, що в Раїм Шевченко виїхав разом із Макшеєвим, який повертався до Оренбурга для подальшого проходження служби в штабі корпусу. Не маючи тривалий час звісток від друзів, поет сподівався в Раїмі отримати листи та почути новини. І справді, він дізнався, що епідемія холери в імперії триває, а також отримав листа від Лизогуба з Одеси та від свого Орського знайомого, куратора прилінейних «киргиз-кайсаків» Михайла Олександрійського. Лизогуб повідомляв, що «доброго мало, в Одесі холера», він повертається до Седнева, а княжна Варвара Рєпніна з матір’ю збираються приїхати восени до Одеси, щоб зимувати тут. Олександрійський, переславши Шевченкові лист Лизогуба, досить прозоро натякнув на революції, що прогриміли в Європі: «Новин багато, дуже багато: але оскільки вони аж ніяк не Орські, а політичні, і до того ж європейські, а не російські тільки, то викладати їх з усіма подробицями я не беруся; скажу, проте, головну тему їхню: хочеться кращого!.. Це стара пісня, сучасна і людині, і людству, - тільки співається на новий лад - з акомпанементом 24-х фунтового калібру! Втім, Ви знаєте, ймовірно, всі витівки європейської політики нині!» Нічого не знав тоді Шевченко про витівки європейської політики, і спробуй здогадатися, що ж там реально відбувається... Тяжко зітхнувши, він повернувся на Косарал, щоб пірнути в майже цілковиту ізоляцію на наступні кілька місяців.
Потім Шевченко ще раз виїжджав із Косарала до Раїма, і було це в січні-березні 1849 року. Чим він там займався,
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
219
розповідають нам вже цитовані спогади Нудатова, тоді прапорщика. Його було відправлено до Раїма, бо проштрафився в епідемію холери: не пощастило стояти начальником варти, коли втекли дев’ять арештантів із команди, що витягала трупи з міста до Караван-сараю та закопувала їх біля нього в братських могилах. Нудатов вперше побачив Шевченка під час параду на площі біля церкви-намету з нагоди прибуття великого транспорту з платнею, провіантом і зброєю. Його вразила «якась дивна незграбна постать, яка розгулювала церковною площею. Навколо все військовий народ, - солдати, офіцери, а він у смушевій шапці, у широких шароварах, в якійсь дивній чумарці (свитці?) і з бородою. Він так вільно походжав, балакав з офіцерами, сміявся». На питання новачка «один із офіцерів укріплення відповів, що це славнозвісний хохлацький поет Шевченко, зданий у солдати за якоюсь політичною справою.
- У солдати? Чому ж він не у формі? І з бородою?
- Ну, що ви, йому і без того гірко!
Ось як дивилися на Шевченка співтовариші по службі».
Жив він тоді в одній джуламейці з Томашем Вернером, а їжу туди, по черзі з товаришем, приносив із солдатського казана.
Однак не хлібом єдиним живе людина, і Шевченко, за спостереженнями Нудатова, охоче брав участь у гомеричному пияцтві офіцерів. При цьому в тверезому стані він був похмурий, мовчазний у товаристві навіть найближчих знайомих і здебільшого не висовував носа з джуламейки, але тільки-но на столі з’являлася чарочка, настрій поета змінювався: веселий, добродушний, балакучий, він сипав анекдотами українською мовою та до кольок у животі смішив компанію. Це, втім, тривало недовго. Незлобиві жарти мало-помалу змінювалися глузуванням, звучала іноді пряма лайка. Тут Шевченко, вже не соромлячись, обзивав «бурбонами» і ще гірше не тільки прапорщиків, а й самого підполковника Матвеева, свого повсякчасного благодійника, тоді коменданта Раїма. Добродушний Матвеев тільки крякав у відповідь.
220
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
- Взяли би хоч ви, докторе, сердитого хохла та поклали спати! - пропонував Матвеев, коли сарказм поета переходив усі межі, його великому приятелеві лікарю-поляку Сильвестру Кількевичу.
Було й таке, що обіцянкою пляшки рому та насмішками Шевченко змусив полкового священника піднятися «по великій справі» на кріпосний бруствер. Підпилий попик (той самий, що прокляв форт Карабутак) виконав цю місію під загальний регіт усього укріплення.
Священник цей і сам був неабиякий бешкетник, і від на- смішників-офіцерів потерпав чимало. Шевченко розповідав Нудатову, що попередник Матвеева, п’яниця та самодур підполковник Степан Єрофєєв одного разу затіяв «екскурсію» Сир-Дар’єю. Спорядили і прикрасили великий баркас, затягли на нього кілька діжок спирту, рому, захопили різних наїдків і рушили від берега під грім доморощеної мазурки й салюту з гармат. Виплили на середину річки.
- Стій! - командує Єрофєєв. - Вали попа в річку.
Міцно підпилий батюшка стрімголов полетів у воду і, плутаючись у намоклій рясі, сяк-так поплив до берега.
- Лови, лови, тягни назад! - розпорядився комендант.
Двоє дужих козаків кинулися в річку, зловили переляканого батюшку, що виривався і пручався, й затягли на баркас. Зраділий мучитель зареготав, обійняв і розцілував мимовільного купальника і, довершуючи насолоду, накачав його горілкою «до положення риз».
Дозволю собі коментар до цього обурливого інциденту. І в «авантюрі XXV» «Пісні про Нібелунгів» Хаген викинув із човна в річку капелана, однак у бургундського героя була для такого безчинства серйозна причина. А Шевченко згадав тоді, мабуть, анекдот про самого себе, згодом розказаний ним Чалому: «Был я в гостях у пристава. Под Пасху пошли мы с ним на “Деяние”. Постояв немножко, чтобы случайно не заснуть под однообразное пение дьячка в ожидании батюшки, я вышел и прилёг себе под орешиной над канавой, которая весной порядочно наполнялась водой. Через ручей была переброшена кладка. <...> Вот смотрю, уже идёт и сам
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
221
священник в своей праздничной рясе и только что дошёл до середины кладки, а я:
-Тю!
А он шубовть в воду, а я - драла. Вошёл в церковь, стал себе между людей - и ни гуту».
І зовсім не обов’язково, щоб поет справді наважився на таку витівку. Досить було й того, що вона спала на думку жартівникові, коли спостерігав священника в святковому вбранні, який чимчикував кладкою. Взагалі ж етнограф сказав би, що наполегливе намагання мирян скинути попа в річку корениться в прихованому бажанні зіштовхнути носами дві протилежні сакральні сутності, за прислів’ям: «В землі черви, у воді чорти».
Послухати Нудатова, так у Раїмі майже все життя Шевченка проходило в байдикуванні та гулянках! Зрідка він захоплювався малюванням якого-небудь портрета, ще рідше віршами, які незабаром, прочитавши комусь із приятелів, знищував. Читання його обмежувалося кількома книжками, що були в офіцерів укріплення. Єдиним грошовим ресурсом його були портрети товаришів, за кожен він отримував звичайно червінець, але офіцерів у Раїмі налічувалося трохи більше десятка, так що й цей заробіток був вкрай мізерний.
Нудатов розповідає, що іноді Шевченко просто сам напрошувався, пропонуючи знайомому його портретувати. Запам’яталася йому цікава розмова з поетом на цю тему, що відбулася в екзотичному обрамленні. «Користуючись в Раїмі відносною свободою, Шевченко часто виїжджав із фортеці гостювати в сусідні стоянки мирних киргизів». У київському музеї Шевченка можна побачити сепії “Казахський хлопчик розпалює грубку”, “Казахський хлопчик на коні”, акварель ’’Казах на коні”, ескізи.
Отже, в одну з таких поїздок до мирних кочівників, лежачи на розстеленій в юрті кошмі за цегельним чаєм, Шевченко запропонував Нудатову зняти з нього портрет ось у такому вигляді, на кошмі з піалою в руці.
- Киньте, Тарасе Григоровичу, - відповів Нудатов. - Якби з того червонця, що ви заробите, толк вийшов, а то ж знову
222
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
проп’єте, а в цьому що доброго? І на вас боляче дивитися, та й вам самим недобре.
Тарас Григорович опустив голову.
- Що про це говорити! - за хвилину сказав он. - Ви ось теж, як і я, за провину сюди потрапили, та знаєте, що незабаром вийдете і знову станете вільним птахом - а я? Я не тільки не знаю, коли й куди, а не знаю навіть, чи вийду з цієї каторги.
Портрета все ж таки було написано.
Що тут скажеш? Шевченко не заперечує, що п’є, а намагається пояснити, чому. Важко це читати, особливо коли ще студентом повірив, з легкої руки Шагінян, що поет протягом усієї солдатчини втримувався від пияцтва, а запив тільки тоді, коли змушений був залишатися в Новопетров- ському укріпленні, хоча заслання формально закінчилося. Трохи спрощуючи реальну ситуацію, можна сказати, що в Раїмі Шевченко розважався та намагався заробити грошей, а на Косаралі використовував вимушене усамітнення, щоб віддаватися творчості.
На Косаралі життєві умови були суворіші за раїмські. Тут Бутаков із Шевченком зимували в старій халупі, де їли з однієї чашки, а їхня мізерна їжа складалася, як згадувала зі слів чоловіка вдова Бутакова, з юшки, «звареної з баранини (півфунта на людину), з невеликою домішкою крупи, - картопля же була для них недосяжною розкішшю, і ще в 1854 році у форті № 1 дарували кілька картоплин на свято, як рідкісні ласощі». Сказати, що тут поет був цілковито позбавлений спокуси пияцтва, не можна. Недарма він сам любив розповідати історію про те, як Бутаков, отримавши з Раїма кілька діжок горілки на потреби експедиції, тут же розділив горілку між своєю командою. А за кілька днів, протверезівши, бравий моряк відправив коменданту вимогу повторити посилку, пояснюючи її тим, що дорогою діжки розбилися, стрибаючи на горбах і вибоїнах. І це при тому, що дорога від Раїма до Косарала у зимовий час була рівною.
- Дивна жвавість діжок! - зауважив комендант, відправляючи нові сани з горілкою.
- І то, скажені які, - додав Шевченко.
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...223
Не зовсім тверезим, як бачимо, було життя на зимовому Косаралі, але все ж тут мав Шевченко можливість і малювати, і писати вірші. Вважається, що він написав тут близько 70-ти поезій та поем. Навіть якщо деякі з них насправді створені в Раїмі або під час плавань Аральським морем 1848 і 1849 років, творча продуктивність цього періоду в житті Шевченка є дивовижною.
Серед поем особливо привертає увагу текст з умовною назвою «Царі», його називають то тематичним циклом віршів, то поемою з кількох епізодів. Три з них присвячено цареві Давиду. Перший епізод переказує сюжет про Давида й Урію, раніше саркастично законспектований у поемі «Кавказ»:
У нас
Святу Біблію читає Святий чернець і научає Що цар якийсь-то свині пас, Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі.
Другий епізод поеми переказує розповідь 2-й книги Царів про зґвалтування сином Давида Амноном своєї сестри Фамар (13, 1-19). Обираючи цей біблійний сюжет, Шевченко побажав ще раз продемонструвати моральне здичавіння «царів», а заодно продовжити дискредитацію головної мішені своєї історичної сатири - Давида. Третій епізод поеми остаточно дискредитує царя Давида як чоловіка. Для цього взято сюжет про спробу слуг царя-старця зігріти його за допомогою юної Авісагі Сунамітянки (3 Цар., 1,1-4). Але найцікавішою є четверта частина поеми, де переказується історія княжни Рогніди. Поет ніби спочатку уявляє, якою могла бути язичницька епічна пісня про події, відбиті у «Повісті временних літ» під 980 роком, а потім ретельно стилізує цей розділ своєї квазіісторичної поеми під реконструйований ним зразок.
Але ось що цікаво. Як не дивно, але в архаїзмах тексту Шевченка, за одним винятком (але, звичайно, якщо не брати до уваги імена персонажів), немає жодного слова з ви¬
224
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
користаних в безпосередньому літописному джерелі! Але придивімося до цього винятку: в літопису - «Рогнедь поя жене», а у Шевченка «княжну поя», а далі сказано «растли ю». Коли в літописі йдеться про одруження з Рогнідою (в подальшому тексті це підтверджується), то в Шевченка про те, що Володимир узяв княжну в полон, забрав її собі силою - тут є різниця. Ще цікавіші результати отримуємо, порівнявши ці архаїзми поеми з лексикою «Повісті временних літ», яку вивчав Олег Творогов за обома старшими списками, Лаврентіївським та Іпатіївським. У лексиці цього літопису немає таких слів, як «веприще» (форми «вепр» теж немає), «растліті», «вогонь». До того ж слово «веприще» - це неологізм поета.
Здається, Шевченко хотів створити щось на зразок українського відповідника історичної балади «Пісня про віщого Олега» Пушкіна. Саме на цей зразок, не спокушаючись досвідом позаісторичних або умовно історичних балад Гете й Шиллера. При цьому, порівняно з Пушкіним як автором «Пісні...» і Рилєєвим у «думах», український поет своє завдання ускладнив через реконструктивний момент: він наслідував структуру української історичної пісні, звернувся до билинної ритміки, спробував відтворити один із давніх ритуалів, затіяв мовну гру з архаїчною лексикою та переосмислив інформацію історичних джерел про долю Ро- гніди в дусі не лише власної поезії на тему «покритки», а й близьких до неї текстів народної лірики.
На Косаралі Шевченко, крім великої кількості стилізацій ліричних пісень, створив стилізації думи («У неділеньку у святую»), історичної пісні («Швачка», «Ой, чого ти почорніло») і балад - любовної («У тієї Катерини») та чумацької («Ой не п’ються пива-меди»). Серед стилізацій ліричних пісень переважають стилізації жіночої ліричної пісні, той пласт поезії Шевченка, який Максим Рильський назвав «жіночою лірикою» поета. Віршотворець-академік писав: «вірний своєму поетичному світогляду, згідно з яким на землі “нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитя¬
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
225
точком малим”, він, що на найвищу ступінь земної святості підняв дівчину, жінку, - він, вирвавшись “з казарми нечистої”, творив ніби прямо від себе, із власної душі такі дівочі, повні грації пісні, як сумні за думкою і грайливі за формою “Якби мені, мамо, намисто”, “Ой маю, маю я оченята”, як кокетливо-веселі “Ой стрічечка до стрічечки”, “Утоптала стежечку”». Ось тільки чому ж «ніби прямо від себе, із власної душі»? Ось саме з тієї сфери власної душі, де таїлося ніжне жіноче начало.
Зазначимо, що «жіноча лірика» Шевченка мала й літературні коріння. Не згадуватимемо про поезію вагантів або французьких «лібертенів». Але й у російській літературі, а її він добре знав, існувала старовинна традиція, згідно з якою чоловіки-поети складали стилізації народних ліричних пісень від імені дівчини чи жінки. Зафіксовано її ще в XVII столітті, коли такі пісні було створено дворянами Петром Квашніним і Семеном Пазухіним. Мабуть, тоді вважалося, що чоловікові та воїну не личить відкрито виливати сумні почуття, він повинен сховатися за жіночої маскою. Ця традиція досягла розквіту у XVIII столітті, коли особливо уславився своїми піснями про кохання, написаними від імені жінки, Олександр Сумароков, продовжила життя й у XIX столітті в численних романсах від імені жінки, написаних поетами-чоловіками.
Загалом же всі ці стилізації можна розглядати як творчу модель автентичної української усної пісенної традиції, або як її стилізаційний та структурний аналог. Чому ж після такого шедевра акцентовано індивідуалізованої лірики, як «І небо невмите, і заспані хвилі» поет із такою творчою інтенсивністю звернувся до народнопісенних стилізацій? Чи не тому, що на чужині, в іноетнічному середовищі, серед екзотичної природи Середньої Азії поет відчув психологічну потребу оточити себе захисною атмосферою рідного фольклору? Звичайна людина в таких умовах почала би наспівувати знайомі з дитинства пісні - як той земляк-ма- трос на Косаралі, що з’являється у вірші «Ну що, здавалося
226 Станіслав Росовецький * ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
6, слова». Міг би заспівати і Шевченко. Але йому мало було заплакати, почувши того матроса, мало самому згадати й заспівати пісню про «бідолаху-сироту», він творець, і повноцінний катарсис відчуває, створюючи у своїй свідомості малий художній світ вітчизняної пісенності, що повторює і за жанровою структурою ту велику, справжню, залишену в Україні. Пісенності не просто відтвореної в пам’яті, але й сприйнятої творчо.
Навесні 1849 року, перед початком навігації, завершилася сприятливо для Шевченка одна вельми неприємна історія. Поета підвела його власна доброта. Ще взимку 1848 року, в Орській фортеці, Шевченко позичив підпоруч- нику Станіславові Бархвіцу 68 карбованців ЗО копійок, не взявши з нього розписки і, як виявилося, безповоротно. П’ятьма роками раніше Бархвіца було переведено до 5-го Оренбурзького батальйону з Ревельського єгерського полку за співчуття до державного злочинця, поручника А. Кузмі- на-Караваєва, а той позбувся чинів, дворянства та потрапив до Сибіру на каторгу за спробу підготувати втечу засудженого поляка Шимона Конарського. Шевченко довіряв Бархвіцу, не знаючи про його моральну неохайність і не замислюючись, чому він відбувся тільки переводом до віддаленого гарнізону. Потребуючи грошей, поет, як годиться, за командою, звернувся з проханням стягнути з підпоручика його борг. Однак, незважаючи на те, що у справі були свідки, Бархвіц від позики відмовився і мав нахабство, своєю чергою, вимагати, щоб до рядового «поставилися з усією суворістю законів», покаравши за хибне пред’явлення претензії, а командир 5-го батальйону, отримавши прохання підпоручика, вже готовий був порушити справу проти Шевченка. Тільки завдяки заступництву Бутакова й Матвеева поет не потрапив під шпіцрутени, а потім на каторгу. Про повернення своїх грошей йому, зрозуміло, довелося забути.
Прийшла весна, і 8 травня кораблі знову вийшли в Аральське море. Шевченко плив на «Константине», спав у каюті разом із капітаном Бутаковим і Вернером. Цього разу в поганих погодних умовах було обстежено обриси східного
Розділ 10. БОРОДАНЬ У ЧУЖОМУ ПАЛЬТІ ПІД ВІТРИЛОМ...
227
берега. Кораблі пробивалися на південь, обходячи мілини та дрібні острови. Постійно доводилося робити проміри глибини. Було вивчено острови Каскаулан і Куштжітмес. Зі зроблених тоді Шевченком малюнків збереглося два, акварелі «Острів Чікітаарал» і «Острів Чеканарал». Біля цих островів «Константин» витримав тривалий шторм, а продовживши плавання, Бутаков відкрив острови Меньшикова й Толмачова. Погана прісна вода змусила перейти на морську. Не чекаючи, поки команди «Констатина» і «Николая», які страждали від діареї, захворіють на кривавий понос, Бутаков повертає на північ...
Однак найважчі експедиції коли-небудь закінчуються. 20 вересня кораблі кинули якорі в тому ж місці біля Косара- ла, звідки відчалили пізньої весни. Через два дні Шевченко замалював свято, влаштоване для команди просто на палубі «Константина». Один матрос вже лежить, другий танцює, не боячись наступити на товариша... Пливучи на шхуні Сирдар’єю проти течії до Раїма, Шевченко написав такі рядки:
Готово! Парус розпустили, Посунули по синій хвилі Помеж кугою в С[ир]д[ар’ю] Байдару та баркас чималий. Прощай, убогий Косарале. Нудьгу заклятую мою Ти розважав-таки два літа. Спасибі, друже; похвались, Що люде і тебе знайшли І знали, що з тебе зробити. Прощай же, друже! Ні хвали, Ані ганьби я не сплітаю Твоїй пустині; в іншім кр[аю], Не знаю, може, й нагадаю Нудьгу колишнюю колись.
Поет уже знав, що корпусне начальство дозволило Бутакову забрати з собою його і Вернера до Оренбурга для завершення обробки матеріалів експедиції.
228 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Що ж стосується міфології про Шевченка, пов’язаної з Аральської експедицією, то тут можна згадати свідчення Чалого: «Тарас Григорьевич рассказал мне один эпизод своего плавания по Аральскому морю. На Арале есть плавучие острова, образовавшиеся от гниения морской растительности. Плавая однажды на небольшом ялике с пятью матросами между высоким тростником, они пристали к одному из таких островов». Вибравшись із ялика, щоб поблукати на волі, Шевченко сховався в траві, ліг «кверху брюхом», вирішивши «ни за что не возвращаться», й віддався поетичному спогляданню неба. Не помітивши спочатку його відсутності, матроси відчалили. Потім, озирнувшись, повернулися до острова і почали волати й кликати пустуна. «А я себе лежу и молчу. Потому что мысль была, видите, у меня такая, чтобы совсем там остаться, и чёртовы матросы нашли-таки меня в траве». М. Ша- гінян дотепно припустила тут «відгомін назви острова Барса Кермес, ’’дійдеш - не повернешся” по-киргизькому, яке, мабуть, і наштовхнуло Шевченка на його “хованки”». Повідомлене про цей острів Макшеєвим свідчить, що у «внутрішній формі» киргизької назви нічого містичного не було: «Взимку, коли частина моря, що відокремлює острів від материка, покривається льодом, Барса-Кільмас привертає до себе аули незайманістю паші й великою кількістю чагарнику, палива. Коли ж настає весна, поселенці не завжди мають можливість відкочувати й залишаються на ньому, таким чином, на рік, а при теплих зимах і на кілька років. Це становить невигоду перекочівлі на острів, про яку натякає саме його назва». За версією Бутакова, «назва ця походить від кількох нещасних випадків, що сталися з киргизами, які перекочовували туди та під якими раптом ламало лід, і вони потопали».
А випадок на плавучому острові - це явна вигадка поета, плід його фантазії. Справді, у докладних щоденних записах Бутакова про плавання Аральської експедиції цього епізоду немає. Шевченко згадує не реальну подію, а свою мрію або намір («мысль»). Утопічну мрію про втечу із заслання, можливо, забарвлену й спогадом про долю Робінзона Крузо в романі Д. Дефо.
РОЗДІЛ 11
Рядовий у сюртуку поверх вишитої сорочки:
Оренбург
Час, що його провів Шевченко в Оренбурзі після повернення з Аральської експедиції й до другого арешту, тобто з 31 жовтня 1849 року по 23 квітня 1850 року, традиційно вважається найлегшим періодом його заслання та солдатчини.
Головне полегшення полягало в тому, що поет був звільнений від казарми та муштри, але за це не мав розплачуватися голодом і жахливими побутовими умовами, як в Аральській експедиції. Ось як він скаржився Бодянському в листі від 3 січня 1850 року: «Перейшов я пішки двічі всю киргизьку степ аж до Аральського моря - плавав по ньому два літа. Господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям». Важливий був і соціологічний момент. Селянин за народженням, теоретично - і в поезії своїй - шанувальник мирного сільського життя, Шевченко насправді тільки в місті не те щоб відчував себе як пташка у повітрі, проте знаходив найпридатніше для себе середовище для існування.
А Оренбург був містом, хоч і непорівняним за красою, обширом і можливостями насолоди сучасною культурою з Петербургом, а за духовністю із древнім Києвом. Його головна частина, фортеця (її місцеві жителі й називали «містом»), нападу східних народів так і не дочекалася, але в 229
230
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
1773-1774 роках її брав в облогу Пугачов. І хоч до середини XIX століття фортеця втратила стратегічне значення, всі її брами, як і раніше, охороняла варта, й уночі до міста можна було потрапити тільки з дозволу чергового офіцера. Місто замислювалося як форпост західної, європейської культури на азіатському Сході, але всі знали, що головний його будівничий, особистий друг царя Миколи І Перовський, вимагав від архітекторів помітного східного колориту. І домігся свого. Адже вже за часів Шевченка мінарет і купол заміського Караван-сараю були такою же домінантою міського пейзажу, як і куполи з хрестами церков і годинникова башта Гостинного двору. А навмисна прямокутність житлових і цивільних будівель Оренбурга своєрідно відтворювала обриси мурів, що оточували місто. Деякі квартали й будівлі міста відповідали естетичним запитам засланого художника, але хіба не повинен був засланий поет насамперед благословляти існування в місті двох доступних йому бібліотек - міської публічної та бібліотеки штабу дивізії? Отримавши можливість прочитати пропущені за муштрою і плаваннями петербурзькі та московські журнали за кілька років, Шевченко міг так-сяк отримати уявлення про тогочасний літературний рух.
Вистрибнувши на міську бруківку з казенного возу в Оренбурзі, Тарас підхопив скриньку з фарбами, ранець з іншими пожитками і, не довго думаючи, подався до костелу, біля якого знімав квартиру його задушевний приятель Федір Лазаревський. За ним ув’язався й мічман Поспелов, що на Аральському морі командував шхуною «Николай». Виявилося, що приятель виїхав у відрядження, а знята ним квартира стоїть порожня. Це була та сама квартира, де квартирант і його товариш Левицький зуміли, всю ніч співаючи разом із поетом українських пісень, підняти йому настрій у перші дні його солдатчини. Тепер Шевченко і Поспелов, заручившись згодою господаря будинку чиновника М. Кутіна, не забарилися в ній оселитися.
Повернувшись зі степу пізньої осені, Ф. Лазаревський зрадів, знайшовши у себе вдома Шевченка, та й незнайомий
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...
231
до того мічман припав йому до душі. Ф. Лазаревський одразу ж передав Тарасові листа від княжни Варвари Рєпніної, отриманого ним ще у вересні минулого року: «Шановний добродію Федоре Матвійовичу! Понад рік, як я зовсім не маю вістей про Тараса Григоровича Шевченка, який перебуває під Вашим начальством (?). Іменем всього вам дорогого прошу вас повідомити мене, де перебуває Шевченко і що з ним? Буду вам дуже вдячна. Готова до послуг В. Рєпніна». Шевченко зібрався написати княжні тільки 14 листопада, при цьому з відомих лише йому причин не написав їй правди ані про свої заняття, ані про стан духу. Пояснивши тривалу мовчанку, він побажав максимально наблизити відповідь до її образу думок і навіть стилю: «вы бы уже во мне не узнали прежнего глупо восторженного поэта, нет, я теперь стал слишком благоразумен; вообразите! в продолжение почти трех лет ни одной идеи, ни одного помысла вдохновенного - проза и проза или, лучше сказать, степь и степь! Да, Варвара Николаевна, я сам удивляюсь моему превращению, в меня теперь почти нет ни грусти, ни радости, зато есть мир душевный, моральное спокойствие до рыбьего хладнокровия. Грядущее для меня как будто не существует. Ужели постоянные несчастия могут так печально переработать человека? Да, это так. Я теперь совершенная изнанка бывшего Шевченко, и благодарю Бога».
Тим часом до дружної оренбурзькій компанії приєднався Левицький. Ф. Лазаревський згадував: «Тарас, Поспелов, Левицький і я зажили, як то кажуть, душа в душу: ні в кого з нас не було нічого свого, все було спільне; а з Тарасом у нас навіть одяг був спільний, бо в цей час він майже ніколи не носив солдатської шинелі. Влітку він ходив у парусиновій парі, а взимку в чорному сюртуку й драповому пальто». За іншими свідченнями, у місті Шевченко показувався все ж таки в шинелі, одягненій іноді на вишиту сорочку, носив і темно-вишневе пальто з ластику.
Ф. Лазаревський продовжує: «Інколи заходив до нас і Бутаков, найчастіше за інших гостював К. І. Герн. Матвеев також не цурався нашого товариства. Вечори наші минали
232
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
непомітно. Пили чай, вечеряли, співали пісень. Тарас із моряком Поспєловим іноді перехиляли чарочку-другу. Зрідка влаштовувалися вечори з дамами, причому незмінною Тарасовою подругою була незвичайної краси татарка Забаржада». Із цією східною красунею, про яку більше нічого не відомо, зазвичай пов’язують поезію «І станом гнучким, і красою». Однак контекст спогадів свідчить, що тодішніх «подруг» Ф. Лазаревський міг називати «дамами» хіба що іронічно. А красу жінки оренбурзького півсвіту не назвав би поет «пренепорочно-молодою», і не став би її попереджати про небезпеки майбутнього вступу дівчати до світу дорослих.
В. Шубравський писав: «На квартирі Ф. Лазаревського Шевченко був недовго. Сказати точно, коли він перейшов на квартиру О. Бутакова, важко. Мабуть, це сталося в тому ж таки листопаді». Однак, судячи з листа О. Бутакова до брата Григорія від 1 листопада, велика квартира була знята для роботи над матеріалами експедиції, а зовсім не для того, щоб поселити в ній співробітників-солдат: «Тепер квартира моя скидається на справжню фабрику, - в одній кімнаті топографи захоплено креслять на трьох столах, у другій малюють пейзажі, у третій розбирають геологічні та ботанічні зразки і, нарешті, у четвертій я сам працюю над своїми звітами або походжаю з сигарою в зубах і з лапами в кишені від одного столу до другого - поважно». Над пейзажами, звичайно ж, трудився, Шевченко, а в допомогу йому Бутаков зумів перевести до себе ще одного рядового, польського засланця, поета і художника-аматора Бронісла- ва Залеського, який став згодом одним із відданих друзів українського поета.
Делікатність Бутакова і вірність йому друзів змальовує епізод, згаданий Ф. Лазаревським: «О. І. Бутакову дуже сподобалися наші вечори, але, соромлячись свого підлеглого Поспелова, він у нас не засиджувався. Якось Олексій Іванович просив Тараса влаштувати в його квартирі подібний до нашого вечір, тільки без Поспелова. Було призначено день, але, як на зло, саме того дня Бутакова запросили на вечір
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...
233
до Обручева. І все ж ми зібралися в нього й чекали його на вечерю. О третій годині повернувся господар. Тарас власноручно підсмажив чудовий біфштекс, і ми пробенкетували до ранку». Ніби мало було Шевченкові всіх інших талантів, так він ще й чудовим кухарем виявився!
Тільки коли Бутаков повіз до Петербурга матеріали Уральської експедиції, Шевченко перейшов на квартиру до свого вірного приятеля Герна, тоді ад’ютанта корпусного командира Обручева. У Ф. Лазаревського можна було душевно й весело проводити час, але поет потребував місця, де отримав би і можливість усамітнитися для творчості. Штабс-капітан Герн знімав двір на Косій вулиці в Голубиній слобідці, східному передмісті Оренбурга. Другові він відвів окремий флігель, і заважати приносити там священні жертви Аполлону могли хіба що дикі крики, що доносилися на перервах з недалекого Неплюєвського кадетського корпусу, де тоді у встановлених начальством пропорціях вчилися діти російських офіцерів, «інородців» та уральських козаків. У флігелі на Косій вулиці, подалі від оренбурзького начальства, Тарас влаштував собі справжню майстерню.
Як художник Шевченко зробив тоді справжній прорив: створюючи на основі пейзажних ескізів й етюдів, зроблених на Аральському морі, повноцінні станкові акварелі, обдумані та ретельно скомпоновані, він водночас досяг великого успіху в колориті. Особливо вдавалися йому пейзажі моря та берегів на заході сонця: поєднання яскравих і чистих тонів дають змогу бачити тут випереджання живописних відкриттів французьких імпресіоністів. Для заробітку Шевченко писав акварельні портрети оренбурзьких офіцерів, чиновників та їхніх дружин, із безлічі таких аркушів збереглося трохи більше десятка. Почав він і два олійних портрети - свого приятеля Герна та його дружини Софії Миколаївни.
Не забарилися й поетичні твори: поема «Петрусь» і кілька ліричних віршів, сповнені скорботи й туги за батьківщиною, теми, що розроблялися й на Косаралі. Чи усвідомлював поет, що ось-ось настане творча криза, і його слова про згуб¬
234
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
не для вихованця муз «риб’яче холоднокров’я» виявляться пророчими?
Саме в оренбурзький період Шевченко міцно потоваришував із засланцями-поляками, які утворили в місті справжню колонію. Федір Лазаревський, явно ревнуючи славнозвісного товариша до «клятих ляхів» (жартівливий вислів Шевченка, що прозвучав у розмові з ним), пояснював цю дружбу тією обставиною, що сам він за службовим обов’язком змушений був на кілька місяців поїхати до Гур’єва, Левицький вирушив до Петербурга, не було в місті Бутакова й Поспелова. Безсумнівно, причини цього зближення складніші. Ще в Орській фортеці поет товаришував із засланими туди поляками і присвятив їм вірш «Полякам (Ще як були ми козаками)»:
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
Але якщо за ідеєю цього вірша українців і поляків розвели ксьондзи та магнати, то в Оренбурзі поет встановив теплі дружні стосунки із реальним ксьондзом. У листі Бр. Залесь- кому від 5 лютого 1854 року він напише: «Цілую руки ojca prefecta». Зі спогадів Ф. Лазаревського дізнаємося, що так поляки величали отця Михайла Зеленку, домініканського ченця, який у 30-х роках був префектом гімназії в Литві; він був «сослан в Оренбург в 1834 году и стал там капелла¬
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...235
ном Оренбургского корпуса». Костел, де служив меси отець Михайло, у ченцях Кандид, стояв якраз навпроти квартири Ф. Лазаревського. А коли Шевченко перебрався до Герна, то відкрився ще один канал стосунків із поляками. З одного боку, Карл Іванович Герн - ще один добрий німець, який зустрівся Шевченкові на його життєвому шляху, але, з іншого боку, це був польський німець із Вітебська, і його, «пана Кароля», сестра вийшла заміж за поляка Альфонса-Карла Кіршу, який служив у провіантській комісії. Саме на квартирі Кирші часто збиралися його революційно настроєні співвітчизники. Товаришував Шевченко і з аптекарем М. Цейзіком, великим добрягою, що допомагав, чим міг, засланим; поет полюбляв гратися з його дітьми.
Мабуть, у першій половині 1850 року художник Олексій Чернишов намалював груповий портрет, що згодом отримав назву «Т. Шевченко серед польських політичних засланців». Під малюнком підписалися: Броніслав Залеський, Юліан Ковальський, брат художника Олександр Чернишов, Томаш Вернер, Євстафій Середницький, Людвіг Турно, Олександр Попель, Станіслав Домарацький, Людвіг Липський, Тарас Шевченко, Балтазар Колесінський. Немає серед зображених, зокрема, Зигмунда Сераковського, з яким Шевченко був знайомий заочно й листувався, а спілкувався особисто після повернення до Петербурга. Полум’яний революціонер, Сераковський тоді служив рядовим в Уральську. Попереду на нього очікували участь у взятті Ак-Мечеті, надання чину унтер-офіцера, потім і офіцера, навчання в Академії Генерального штабу, російські ордени та чин капітана, «генеральство» в польському повстанні 1863 року, поранення, полон і шибениця у Вільні. Могилу героя було знайдено лише 2017 року біля місця страти, скелет впізнано за написом на обручці.
І сам же Ф. Лазаревський визнавав, що в Оренбурзі «заслані поляки належали до освіченої частини губернського товариства, звичайно, не суто аристократичного, а того середнього кола, в якому бувало чиновництво невисокого рангу». А Шевченко завжди цікавився польською культу¬
236
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
рою, знав напам’ять вірші не лише Міцкевича, якого намагався перекладати, а й інших польських поетів. І звичайно ж, із польськими засланцями його об’єднувала ненависть до спільного ворога - миколаївського режиму. Навряд чи Тарас стримував з ними язика, тим більше напідпитку.
Ф. Лазаревський писав, що його «обурюють розповіді про безчинства Шевченка у нетверезому стані. Я був знайомий з ним у кращі роки його життя, коли він був здоровий і дужий, але я жодного разу не бачив його в п’яному вигляді до неподобства. Випивав він, щоправда, іноді чимало, але кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності і надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру. Чотиривірш, який він написав десь вугіллям на стіні шинку, повністю характеризує такий стан:
Вип’єш першу - стрепенешся, Вип’єш другу - схаменешся, Вип’єш третю - в очах сяє, Думка думку поганяє».
Наступну стадію, на якій поет починав висміювати і зачіпати товаришів по чарці, мемуарист чомусь побажав пропустити. Однак він зазначив вміння Шевченка поставити себе в будь-якому суспільстві, у тому числі й у вищому оренбурзькому. Тарас, за його словами, тільки рахувався солдатом, не несучи жодних обов’язків служби. Його, що називається, носили на руках. У нього була маса знайомих, які цінували його товариство, не лише із середніх класів, а й у вищих сферах оренбурзького суспільства. Ф. Лазаревський згадував: «У цей час, внаслідок частих відряджень у степ, я дуже хворів на ревматизм. Прийшов якось до мене Тарас і почав тягти мене до лікаря Майделя на вечір.
- Ходім, він тобі скаже, що треба робити.
- Христос з тобою, - кажу йому, - як я піду без запрошення до такого поважного туза?
- Та ходім, я вже знаю, що роблю.
Я і пішов». Доктор Петро (Фрідріх) Мандель завоював
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...
237
повагу і вдячність оренбуржців у жахливу епідемію холери. Коли з міста втекло все начальство, залишивши його на прапорщиків, цей лікар фактично сам-один продовжував виконувати свої службові обов’язки. Таємним радником і бароном, як величає його Ф. Лазаревський, він став набагато пізніше. Однак і не будучи «родовим аристократом», він справді «бував у найвищих сферах губернської знаті». На вечорі в доктора Манделя мемуарист на власні очі переконався, що його Тарас і там своя людина. І жодної незграбності, жодного дисонансу з гостями він не помітив. Тримав Шевченко себе з гідністю і навіть з деякою поважністю. Нікому не нав’язувався, не втручався в розмови; коли зверталися до нього, він кожному відповідав стримано, із ледь помітним відтінком іронії та з почуттям власної гідності. Та що лікар Мендель, коли Тарас бував вдома в корпусного командира, генерала від інфантерії Обручова і навіть написав портрет його дружини!
Це був час, коли друзі й доброзичливці Шевченка наполегливо домагалися полегшення його долі. М. Лазаревський діяв у Петербурзі згідно з інструкціями поета, Бутаков через якихось «баб». Сам Шевченко писав слізні листи Жуковському й навіть Дубельтові, просячи дозволу малювати. Із таким проханням ЗО листопада 1849 року звертався до III Відділення й генерал Обручов - і навіть домігся згоди від Дубельта: «Можна, але роботу представляти на перегляд ген[ерал]-губернаторові]». Доповідь із цією пропозицією, підписану Орловим, поклали на сукно Миколі І, проте «ви- сочайшого зволення не настало». Обручова, зрозуміло, турбувало, що він самовільно дозволив Шевченкові порушити заборону малювати, і йому треба було заднім числом вийти з небезпечного для себе становища. Однак сам поет, як свідчить про це один документ, звертався з проханням дозволити йому малювати навіть... до цариці Олександри Федорівни. Її ад’ютант Олександр Тімашов переслав цей лист (мабуть, із клопотанням по суті прохання) Дубельтові, на що отримав відповідь: «Переданий мені вами лист рядового Шевчен- кі, що перебуває в Окремому Оренбурзькому корпусі, про
238
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
дозвіл йому займатися малюванням я мав честь доповідати генерал-ад’ютанту графу Орлову. Його ясновельможність, маючи на увазі, що оскільки в грудні 1849 року, на всепідда- ніше його про це клопотання, найвищого дозволу не було, то граф Олексій Федорович не вважає за можливе входити з новим на цей предмет поданням». Відповідь Дубельта має дату «4 травня 1850 р.». Шевченка того часу вже знову було заарештовано...
Найбільшого ж успіху домігся тоді Перовський, який звернувся до Дубельта з проханням подивитися, чи не можна вже полегшити долю Шевченка. У прикладеній до листа доповідній записці повідомлялося, зокрема, що Шевченко «близько 40-ка років від роду [насправді 36. - С. Р]; він дуже слабкої і ненадійної статури і в продовження кампаній на Аральському морі неодноразово хворів на скорбут [цингу. - С. Р]». Цього разу головні жандарми імперії царя не турбували, і Дубельт, обговоривши справу з графом Орловим, відповів чудовим зразком стилю бюрократичної казуїстики: «що ж стосується до підвищення Шевченкі в унтер-офіцери, то відмова про дозвіл йому займатися малюванням не може, на думку графа Олексія Федоровича, тому перешкоджати, і якщо Шевченко у міру добровільного дару у виконанні своїх службових обов’язків заслуговує бути підвищеним в унтер-офіцери, то удостоєння його сім підвищенням безпосередньо залежить від генерала від інфантерії Обручова, бо рядовий цей розжалуваний без позбавлення права вислуги».
Оскільки ж Бутаков за підсумками Аральської експедиції вже просив для Шевченка звання унтер-офіцера, Обручов міг найближчим часом присвоїти його. Таким чином, поет принаймні отримав би право жити не в казармі. Ось його друг Броніслав Залеський отримав звання унтер-офіцера 1851 року, підвищений в офіцери за справу під Ак-Мечеттю 1853 року, а через три роки був звільнений у відставку й повернувся додому. То й Шевченко, ставши унтером у середині 1850 року, міг би сподіватися повернути собі звання неклас¬
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ»,
239
ного художника вже в 1855 році. Міг би, якби не був, на відміну від польського приятеля, об’єктом особистої неприязні Миколи І та його спадкоємця...
І якби поета не підвів навесні 1850 року його темперамент, аж ніяк не розгублений у плаваннях Аральським морем.
Ось як описує цю великодню катастрофу Ф. Лазаревський, її найближчий свідок. Набагато надійнішими були би свідчення самого Шевченка, прапорщика Ісаєва, Герна або його дружини Софії Миколаївни, але вони своїх версій не залишили.
Отже, 1849 року прибув до Оренбурга на службу щойно випущений із кадетського корпусу гарненький прапорщик Микола Ісаєв. Не минуло й півроку, як містом поширилися чутки про те, що цей юний Адоніс сподобався дружині штабс-капітана Герна, матері трьох дітей. Чутки ці доводили Тараса до нестями.
- Доведу ж я цій курві! Не дам я їй безкарно ганьбити чесне ім’я шановної людини, - гарячкував він, заходячи до Ф. Лазаревського.
- Не твоя справа, - чув у відповідь, - втручатися в сімейні чвари. Пам’ятай, Тарасе, що ти солдат, а Ісаєв, хоч і плюгавенький, а офіцер, і якщо через тебе що-небудь відкриється, то ти думаєш, Карл Іванович подякує тобі? Є речі, про які краще не знати.
Однак Тарас не вгамовувався. Він почав стежити за дружиною Карла Івановича й щовечора приносив Ф. Лазаревському все нові відомості про свої спостереження і відкриття. У п’ятницю на Страсному тижні поет прибіг до нього з переможною фізіономією.
- Накрив! Довів! Карл Іванович з двору, а він в хвіртку, а я слідом за Карлом Івановичем, повернув його додому та прямо в спальню...
- Дурень же ти, дурень, Тарасе! Наробив ти собі біди. Знай же, що це тобі дурно не минеться: маленька душонка Ісаєва помститься тобі!
З інших джерел відомо, що Герн і Тарас з ганьбою ви¬
240
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
штовхнули невдалого коханця з двору, при цьому від щирого серця надавали йому по шиї.
Навіть поверхового знайомства з біографією Шевченка вистачить, щоб ця історія здалася неймовірною. Поет ніколи в житті не був моралістом і в тверезому вигляді утримував при собі негативні думки про інших людей. Він не раз закохувався в заміжніх жінок, аж ніяк не переймаючись сумнівами про своє право на таке почуття. Звідки ж узялася «нестяма»? З чого б це він, завжди замкнутий, делікатний, раптом почав вистежувати коханців?
Пояснення тут одне. Шевченко жорстоко ревнував. Але кого саме? Софію Миколаївну? Навряд чи він став би волочитися за дружиною свого кращого друга. Однак припустимо навіть, що Тарас був закоханий в неї. Тоді, розпочинаючи скандал, хіба можна було сподіватися, що дружина Герна промовчить про зазіхання його самого? А тепер уважно придивимося до акварельного портрета прапорщика Ісаєва, написаного Шевченком, зрозуміло, до цієї історії, у лютому 1850 року.
З портрета на нас дивиться і справді, якщо повторити слівце Ф. Лазаревського, гарненький юнак. Так, чорні очі з поволокою, дуже красиві очі, дзеркало душі (як здавалося, чистої та довірливої), густі витонченої форми брови, ніжні щоки, які ще не знали бритви, прямий грецький ніс, маленькі, але пухкі губи, точені вушка, вузькі плечі - все це разом із підсвідомою, інстинктивною акуратністю робило Колю Ісаєва, який закінчив Полтавський кадетський корпус, юнацькою подобою чорнобривої полтавської дівчини. Така собі «дівчина Наталка, а звуть її Полтавка» у сірому піхотному мундирчику з червоним стоячим коміром. Ось і виходить, що Шевченко був платонічно, тобто в певному сенсі невинно, закоханий у прапорщика з Полтави, земляка і, на словах, мабуть, патріота їх милої вітчизни, України. Ну, не знайшлося тоді в Оренбурзі гарної української дівчини, щоб на ній відпочити погляду художника, зголоднілому на жіночу красу в експедиції на Аральське море... Про дружні стосунки з Ісаєвим, зраджені юнаком заради роману з дру¬
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...
241
жиною Герна, побічно свідчить доля його портрета. Ісаєв, у якого з цим портретом було пов’язано багато неприємних спогадів, все ж таки зберіг його і навіть спорядив підписом: «Малював Тарас Шевченко в Оренбурзі в лютому 1850 року. Микола Ісаєв 29-го вересня 1862 р. Полтава».
Ігри лібідо в Тарасовій душі спричинили фатальні наслідки. Смазливенький і душевно плюгавенький Коля у відповідь на образи, тумаки й запотиличники настрочив 22 квітня донос корпусному командирові Обручову. Та не про те, слава богу, що його побив рядовий, а про те, що рядовий Шевченко носить цивільне плаття, живе на приватній квартирі, не виконує монаршої заборони писати й малювати.
У доносі не було нічого, що й без того не знав би Обручев. Однак він здогадувався, що паралельно донос уже їде до Петербурга. Великдень було непоправно зіпсовано...
Наступного дня після скандалу, у Страсну суботу, Тарас був у Ф. Лазаревського, а той одержав офіційне запрошення завітати до генерал-губернатора в певний час розговітися. Запитує він Тараса, як тепер бути?
- Ти собі як знаєш, а я поїду в гості, - прозвучала йому відповідь.
І Тарас поїхав.
У сутінки у Ф. Лазаревського з’являється Герн - пригнічений, страшенно схвильований.
- Де Тарас? - запитує квапливо.
- Поїхав у гості.
- Бога ради, швидше кличте його на Косу вулицю. Паліть там все, що хоч якось може зашкодити йому: на нього Обручову поданий донос. Уже віддано наказ зробити на його квартирі обшук.
Ф. Лазаревський кинувся до знайомих, забрав Тараса й помчав із ним на Слобідку. Шевченко був абсолютно спокійний і навіть жартував над собою. Приїхали. У флігелі Тарас вивалив на стіл цілу купу паперів і кілька портретів: початий портрет дружини Герна і його самого.
- Ну що ж тут палити? - запитав він.
І тут його приятель Федір зауважує мимохідь, що «знав
242
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
зміст мало не всіх листів до нього». Одначе ж і навстіж жив Шевченко в Оренбурзі! Проте розгублений Лазаревський почав переглядати папери. Усі вони, як йому тоді здалося, були найбезневиннішого змісту.
-1 я тебе питаю, - відповів він запитанням на запитання Тараса. - Що палити?
- Пали всі листи княжни Рєпніної.
І всі дорогоцінні для Тараса послання Варвари Миколаївни згоріли в каміні. Ф. Лазаревському здавалося, що листи княжни були, «звичайно, найневинніші», але її сердечний друг розумів ситуацію краще. Якщо вже княжна Варвара в листі до графа Орлова відкрито писала про образи й опозиційність свого покійного батька, у листах до Шевченка цієї племінниці декабриста Сергія Волконського могли знайтися й більш гострі політичні зауваження. До того ж насправді не всі її листи було тоді спалено, а й за решту вона отримала сувору догану з погрозами від графа Орлова.
У вогонь полетіли й деякі інші папери, відібрані самим Тарасом, а заодно обидва незакінчені олійні портрети. Ф. Лазаревський взявся допитливо читати листи свого брата Василя, свої листи, листи Левицького, Олександрійського та інших, але рівно нічого не знайшов у них недозволеного, а тим більше злочинного. Видно, надто поспішно читав.
А Тарас, у таких справах досвідченіший, скомандував:
- Пали!
Тоді Ф. Лазаревський висунув заперечення, яке для Тараса виявилося вагомим:
- Але послухай же, голубчику: як ми все спалимо, то здогадаються, що нас попередили про обшук, та й почнуть шукати винного. А чи не буде в такому разі відповідати Карл Іванович?
- І то правда, - погодився Тарас. - Буде! Поїдемо до тебе, та ще там що-небудь спалимо.
Згодом біографи здогадалися, що розпорядження про обшук Обручов навмисно віддав при своєму ад’ютанті, щоб той встиг попередити Шевченка. У такому разі, якби всі листи, крім кількох, дійсно невинних, і цивільний одяг
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...
243
було би перенесено з флігеля до квартири Герна, Карлу Івановичу нічого би не загрожувало, а вся справа могла й не обернутися для Шевченка настільки тяжко. До речі, ще до історії з Ісаєвим поет передав Герну, як про те згадував після його смерті Карл Іванович, на збереження «ескізи, папери й книжечку з малоросійськими віршами», повернуті йому з оказією вже до Новопетровського укріплення. Рукопис, як гадають, об’єднував кілька «захалявних книжечок», куди Шевченко конспіративно вписував, порушуючи заборону, складені ним на засланні вірші. Парадоксально, але саме у дні цього нервування, 23 квітня, Тернові було присвоєно звання капітана.
Коли приятелі в’їжджали до міста, то в Сакмарських воротах зустріли плац-ад’ютанта Мартинова, поліцмейстера і ще якогось військового. Не було сумнівів, що ті їдуть у Слобідку на обшук.
Як уже згадувалося, Федір не поїхав на розговіння до генерал-губернатора. Майже не скліпивши очей, провели приятелі ту ніч, але з обшуком на квартиру ніхто не прийшов. Рано вранці, просто від Обручова приїхав до них після розговіння М. Лазаревський і розповів про все, що там відбувалося:
- На мене раптом накинувся Обручов: «A-а, так ми відповідаємо гарматами на крики поневоленого народу про свободу!»
У туманному, треба сказати, місці з листа Олександрійського до Шевченка, посланого з Орської фортеці 1848 року, ішлося, як пам’ятаємо, про революції в Західній Європі. Обручов зрозумів його, як відгук на придушення ним повстання казахів.
- На обвахту! На біле, чорне, синє море! - продовжив Обручов, пустивши в хід свою улюблену приказку. - А Лазаревський тут? А-а-а, у листуванні зі злочинцем: «Милий, дорогий мій», а-а-а? На обвахту!
Тепер Обручов переплутав Михайла Лазаревського з братом його Василем. Однак ні М. Олександрійський, ні М. Лазаревський під арешт не потрапили. Водночас усіх
244
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
присутніх вразила незвичайна увага Обручова до прапорщика Ісаєва. Кілька разів підходив до нього генерал від інфантерії, брав під руку, підводив до столу, радо пригощав:
- Розговляйтеся, шановний, розговляйтеся.
Обручов таким чином показував своїм гостям, хто саме був донощиком. А Шевченко та його товариші здогадалися, що ще вдосвіта частину взятих під час обшуку паперів плац-ад’ютант із поліцмейстером вже встигли розібрати й доповісти про знайдену крамолу генерал-губернаторові - водночас із радісним благовістом про Воскресіння розіп’ятого Спасителя. Того ж дня до Ф. Лазаревського заїжджали й інші знайомі. Виявилося, що Обручов висловлювався серед своїх близьких про Ісаєва в таких виразах:
- Мерзотник! Негідник! Але... що будеш робити? Я впевнений, що негідник і на мене послав донос. А в Петербурзі я нікого не маю за плечима; я, як Шевченко, людина маленька...
Парадокс Обручова своєю логікою мимоволі підносив Шевченка. Однак словесні ігри відразу відступили на другий план, коли поршні репресивної машини залязгали. Під час обшуку у поета було взято, крім поношеного сюртука, листів і двох альбомів, два портфелі для паперів, «шухляда дерев’яна, нефарбована, з пензлями, фарбами та паперами і ключиком», а також книжки: Біблія, «Про наслідування Христу», дві книжки Шекспіра, дві книжки «Повного зібрання творів російських авторів», два томи Лєрмонтова і «Євгеній Онєгін» Пушкіна. В «Описі речей і книг, що належить рядовому Шевченку», складеному 14 травня, був рядок «Означені за описом речі отримав рядовий Т. Шевченко», згодом закреслений. Тарасові довелося попрощатися із заповітною скринькою і знову - не вперше в його житті! - обростати книжками з нуля.
Самого Шевченка було відправлено на гауптвахту, його відрядження до Новопетровського укріплення для вивчення вугільних родовищ скасовано.
Після відсидки на гауптвахті Шевченка було переведено із 4-го батальйону, що стояв в Оренбурзі, до 5-го батальйону
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ.,.
245
й відправлено до Орської фортеці. Начальству 5-го батальйону було наказано встановити за поетом найсуворіший нагляд без права листування. Тим часом почалися два паралельні розслідування «злочинів» Шевченка, у III Відділенні та в Оренбурзькому окремому корпусі.
Коли папери поета, вилучені під час обшуку, прибули до Петербурга і про них було повідомлено царю, Обручев отримав «височайшеє повеління» від 8 червня 1850 року: «Рядового Шевченка, що не виконав заборони писати й малювати, піддати негайно найсуворішому арешту й утримувати під оним до слідства про винних, які допустили його вести листування й займатися малюванням. При слідстві мати на увазі, що командир 5-го Оренбурзького лінійного батальйону і всі найближчі начальники мають підлягати законному стягненню за допущення негожих послаблень щодо цього злочинця, якого попередня провина була їм відома». Виходить, що й листування було Шевченкові заборонене! Після закінчення слідства пропонувалося «переведення Шевченка з 5-го Оренбурзького лінійного батальйону до іншого віддаленого батальйону».
На виконання «найвищого повеління» Шевченко знову опинився під арештом і 27 червня його було відправлено на гауптвахту вже Орської фортеці. Це була справжня в’язниця, й у ній можна було тільки з ностальгією згадувати одиночні камери каземату III Відділення. Саме про цю в’язницю напише Шевченко в щоденнику через сім років, що через Обручева «имел случай просидеть под арестом в одном каземате с колодниками и даже с клейменными каторжниками».
Тим часом у Петербурзі жандарми зосередили свою увагу на україномовному листі Левицького, надісланому з Петербурга Шевченкові 6 березня. Славний виконавець українських пісень і товариш поета по чарці мав нещастя пуститися в політику: «Багацько є тут наших, а, кажеться, люде такі, що проміняв би їх на німця, не тільки що на хрещеного, а є між їми поки, конешно знаю, один - се Николай Алексее-
246
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
вич Головко, магистр математических наук из Харкова; от де правдива душа, і як зійдемось, то перве слово його об Вас, он сотрудником у некоторих журналах і хлопець дуже розумний; жаль тілька, що своєю правдивістю чи не наробить того, щоб не запронторили і його куди, бо вже і тепер під надзором поліції, часто він буває у Остроградського, і я помандрую коли-небудь з їм до нього; багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на місце того стало більше людей - аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали і що кажуть люде, для котрих правда - така гучна і велика істина, що хоч би її казати і при самому Карле Івановиче, то не злякавсь би...».
Генерал Дубельт уже й руки потирав. Як же, ось шанс розкрити таємне політичне товариство злочинних українофілів, до того ж тисячне! Не забарилася доповідь графа Орлова Миколі І з пропозицією «Головка і Левицького заарештувати з паперами». Цар наклав резолюцію «Виконати». Керувати арештами послали двох полковників, жандармського Олександра Левенталя і поліцейського, пристава Платона Станкевича, що свідчило про важливість справи. Полковник Левенталь, 16 червня прибувши на квартиру магістра Миколи Головка, оголосив йому про арешт. Головко, зовні спокійно вислухавши жандарма, попросив дозволу одягнутися і вийшов у спальню в супроводі Левенталя та квартального наглядача Столярова. Левенталь, оглянувши спальню й не виявивши там жодних паперів, вийшов звідти й почав збирати їх у першій кімнаті, а квартальний залишився вартувати арештованого. Раптом пролунав крик квартального.
- Що ви?! Що ви?!
Левенталь вбіг до спальні й побачив, що у Головка в руках два пістолети. Один із них був спрямований на Столярова; коли ж поліцейський відскочив, то Головко вистрілив у Левенталя, але промахнувся. Левенталь ретирувався в іншу кімнату. Потім він доповів начальникам, ніби хотів покликати звідти городового, унтер-офіцера. Це, звичайно ж, нісенітниця: невже жандармському офіцерові, озброєному та
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...
247
з поліцейським офіцером під рукою в тій же кімнаті, справді була потрібна допомога ще одного поліцейського? Левенталь просто злякався і вискочив зі спальні інстинктивно.
Раптом Головко зачинив за ним двері й застрелився, вклавши пістолет собі до рота. Того ж дня граф Орлов доповів про інцидент цареві. Микола І написав на доповіді: «П[олковник] Левенталь і Столяров нерозумно розпорядилися, бо не слід було йому давати схопити зброю». Цар мав рацію: і жандарм, і поліцейський проявили, сучасною мовою, кричущий непрофесіоналізм.
Полковникові Станкевичу поталанило більше, хоч і йому, якщо вірити відомостям Ф. Лазаревського, довелося похвилюватися. Нібито пристав повіз арештованого Ле- вицького через Синій міст до Петропавловської фортеці. Бідолахою-арештантом опанував такий страх, таке непереборне бажання вбити себе, що під час переїзду моста він вистрибнув із прольотки й кинувся у воду. Але його витягли. Тепер зрозуміло, чому такий безтурботний був при арешті Головка полковник Левенталь. Він розраховував на жах, що паралізує росіян при одному вигляді блакитного жандармського мундира. Однак мирний математик виявився героєм і мало не прихопив із собою на той світ ланцюгового пса миколаївського режиму. Зазначмо, що в паперах Головка і при допитах товаришів по службі не було виявлено жодних проявів схильності його до суїциду.
А Левицький дванадцять днів просидів у Петропавловській фортеці. Він прийшов до тями, зібрався й зумів виправдатися перед жандармами. Головна небезпека для нього полягала у фразі його листа, де передавалися слова Головка: «правда - така гучна і велика істина, що хоч би її казати і при самому Карле Івановиче, то не злякавсь би...». Жандарми знали пречудово, що Карлом Івановичем їхні співгромадяни неофіційно називають Миколу І, однак нижче у листі згадувався Карл Іванович Герн, і Левицькому вдалося переконати їх, що й у першому згадуванні йшлося про нього. Тим більше, що вивчення паперів Левицького й Головка, а про всяк випадок, і сестри Левицького, привело Дубельта й
248
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Орлова до висновку, що жодної таємної організації не було, а слово «наші» базіка Левицький вживав не в політичному, а в етнічному сенсі: мовляв, українці на чужині завжди готові допомогти один одному.
В остаточній доповіді царю з цієї справи Шевченко виявився «винен у тому, що, попри високу заборону, дозволяв собі писати і малювати, і ходив інколи в партикулярному вбранні; вірші ж і малюнки, вміщені у відібраних у нього двох альбомах, не мають у собі нічого злочинного, крім того, що на деяких малюнках зображені непристойні сцени; рівним чином знайдені в нього листи від різних осіб, на відміну від листа колезького секретаря Левицького, містять в собі лише виявлення дружніх почуттів і бажання клопотаннями полегшити йому долю. Взагалі папери ці не виявляють, щоб Шевченко продовжував колишній образ думок або писав і малював би на кого-небудь пасквілі».
Згадано малюнки з «непристойними сценами». Йдеться, звичайно ж, про так званий «голий» автопортрет. Множина може означати, що до таких сцен було залічено й малюнок у тому ж альбомі церкви та дзвіниці, над якими великими буквами зафіксовано народний імпровізований двовірш, швидше за все монострофу-викричку:
У Переп’яті у ямі
Копали там х..мі.
Утім, у цьому альбомі є й залишки вирваних аркушів... Щодо ж пункту про ходіння іноді «в партикулярному платті» Микола І частково виправдав Шевченка, помітивши на березі доповіді: «У цьому більш винне його начальство, що допускало до цього; про що повідомити князю Чернишову, для належного стягнення з винних». Князь Олександр Чернишов служив тоді військовим міністром.
Тим часом почалося слідство і в Оренбурзькому окремому корпусі. Вести його Обручов наказав «у секретний спосіб» командиру 2-го батальйону підполковнику Григорію Чигирю. Чигир отримав право «невідкладно» витребувати до себе в Оренбург підслідного з Орської фортеці «під наг¬
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...
249
лядом благонадійного унтер-офіцера та під найсуворішим караулом на шляху від однієї станції до іншої не менше трьох осіб із місцевої кордонної варти». Командир 5-го батальйону «на стягування в дорозі по парі коней із кордону з провідником» отримав «відкритий лист». Замість цього Чигир сам приїхав до Орської фортеці, маючи із собою вже готові «опитувальні листи» для Шевченка й для командира 5-го батальйону. ЗО червня він викликав до себе на квартиру Шевченка й заодно священника «для вмовляння».
Підполковник Чигир 2-й був типовим армійським «бурбоном», не мав навичок слідчого та детективних здібностей. Саме його призначення говорило про те, що Обручов сподівався на формальний характер слідства. Та й всі докази у справі було вже відіслано до Петербурга. Якби слідство відбувалося в Оренбурзі, Чигир легко міг би спростувати ті свідчення Шевченка, де він брехав, позбавляючи себе ще більшого лиха. Однак Чигир, прекрасно знаючи, звичайно ж, про життя поета в Оренбурзі, вважав за краще спустити справу на гальмах.
До речі, з’ясувалося, що Шевченко, три роки відслуживши рядовим, доти не приймав присяги. Ця помилку незабаром було виправлено.
Ф. Лазаревський згадував про втрату зі своєї провини цілого масиву поетичних текстів геніального приятеля: «Сидячи у фортеці перед відправленням на заслання, Шевченко на полях якоїсь книжки, даної йому для читання, написав багато віршів. Відрізав ці стежки і виніс у чоботях, а, прощаючись, передав братові Михайлу Матвійовичу, який віддав їх на збереження мені. Де вони зберігаються тепер, - Бог знає. Можливо, у мене десь між паперами добре заховані. Сам потім він їх не пам’ятав». Як бачимо, Шевченко повернувся до того ж методу записування потаємної своєї поезії, який вигадав у казематі III Відділення. Ось тільки побоявся цього разу залишити записи в себе. Пропажа їх є тим сумнішою, що це були останні вірші, написані Шевченком перед перервою в поетичній творчості, що тривала сім років.
250
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
До вересня дві гілки слідства, царсько-жандармська і військова, підійшли до кінця і з’єдналися. Непродуманий вчинок Шевченка призвів до неприємностей, різною мірою прикрих для його друзів і начальників, і до самогубства Головка, особисто з поетом не знайомого. Левицький потрапив під таємний нагляд і помер через п’ять років у молдавському селі Скуляни, куди був переведений по службі через слабке здоров’я. Бутаков отримав від морського міністра «найсу- ворішу догану», майор Мєшков, командир 5-го батальйону - сувору догану за те, що нібито не повідомив командирові 4-го батальйону про заборону Шевченкові писати й малювати. Ф. Лазаревський за одну тільки, власне, дружбу з поетом не отримав підвищення в Прикордонній комісії, Лизогубу та княжні Варварі Рєпніній було суворо вказано на неприпустимість листування з таким закоренілим державним злочинцем. При цьому в листі до княжни Варвари граф Орлов дав зрозуміти, що поет не мав права писати й листи, а проявляти участь до нього є непристойно «через його хибні й розпусні риси», а для неї було би корисним, ні мало ні багато, як «менше втручатися у справи Малоросії».
А Шевченко? Здавалося б, стосовно нього в усіх секретних паперах знаходимо тільки повторення вироку 1847 року. Однак насправді поет втратив дуже багато, і тоді почався найболісніший відрізок його страдницького шляху.
І оренбурзький період заслання Шевченко теж не обійшовся без міфологізації. Розповідали, ніби до Новопетров- ського укріплення поета заслав Перовський, образившись на своє карикатурне зображення. Історія ж із прапорщиком Ісаєвим у кривому дзеркалі усного варіанту, записаного журналістом Павлом Юдіним у кінці XIX століття, набула зовсім безглуздого вигляду.
Нібито персонаж цієї «повісті» пані Г-н померла «три роки тому в Оренбурзі», а чоловік її був ад’ютантом Обручова. Шевченко жив у них на квартирі, й тому, мовляв, йому не було потреби стежити за дружиною Г-на. Адже стосунки її з іншим ад’ютантом Обручова, І., розгорталися в нього
Розділ 11. РЯДОВИЙ У СЮРТУКУ ПОВЕРХ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ...
251
на очах. Побачивши одного разу одну з найхарактерніших картин, Шевченко, невідомо для чого, відтворив її на папері та поклав малюнок у свій стіл, а потім забув про нього. Якось Г-н, зобов’язаний нібито підпискою щотижня оглядати папери постояльця, заглянув до його столу і, на свій жах, знайшов там свою дружину на вельми ризикованому малюнку. Відбулася сімейна сцена, і на другий день Г-н відмовив від дому своєму товаришеві по службі. Чи зробив ображений донос на Шевченка начальнику краю, чи ні, важко сказати. Проте, малюнок у якийсь спосіб потрапив до Обручева. Військовий губернатор страшно розсердився і зажадав художника до себе. Але Шевченко, дізнавшись про результати своєї невинної витівки, втік із квартири й жебракував містом, так що його ледь змогли знайти.
- Це ти намалював, каналіє? - показуючи малюнок, зустрів його Обручов, коли Шевченка, нарешті, було розшукано та поставлено перед губернатором.
- Я, Ваше превосходительство, - відповів Шевченко.
- Ах ти такий-сякий! Так-то платиш за хазяйську хліб- сіль?! - і пішов, і пішов. - Заморю в солдатах!
Остання загроза пояснюється тим, що незадовго перед тим Бутаков клопотав перед Обручевим про підвищення Шевченка в унтер-офіцери за працю в Аральській експедиції, і командир корпусу пообіцяв. Однак тепер він покарав Шевченка арештом «на хлібі і воді» й замкнув у казармі.
РОЗДІЛ 12
Лисий дядько з бородою, поклонник красуні Агати, комічний актор, Кобзар Дармограй: Новопетровське укріплення
2 вересня 1850 року Обручов наказав: «1. Тараса Шевченка з-під арешту звільнити. 2. Перевести його до 1-ого бат[альону] у дві роти, що перебувають в Ново-Петровську, куди й відправити негайно, щоб не упустити навігації цього року. 3. Відібрані речі у Шевченка (партикулярне плаття) повернути йому для негайного продажу під відповідальність] батальйон [ного] і ротного командирів, як речі для рядового зовсім не потрібні». Отже, Шевченка відправляли тієї осені до того самого Новопетровського укріплення, куди він мав був поїхати навесні з Томашем Вернером. Проте яка різниця! Передбачалося наукове відрядження для вивчення родовища кам’яного вугілля, а побутові незручності компенсувалися би можливістю малювати, відсутністю муштри й необхідності жити в казармі, а тепер на нього очікувала сугуба муштра під суворим наглядом.
Шевченка везуть через Оренбург, Уральськ і порт Гур’єв. До Оренбурга він прибуває 3 жовтня і встигає поговорити з Броніславом Залеським. Той писав знайомому поета Ар- кадію Венгржиновському: «Десять днів тому художник відвідав мене - весь закривавлений, - бо його понесли коні в
253
254
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО- СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Губерлінських горах і мало не вбили. Пробувши тут кілька годин, він вирушив до Новопетровського...». Відстань трактом між Орськом і Оренбургом становила близько 280 верст, Губерлінські гори дорога перетинала в 30-40 верстах від Орської фортеці. Це означає, що Шевченко, «весь закривавлений», змушений був близько тижня продовжувати шлях, не отримавши після травм медичної допомоги.
З Оренбурга поета повезли не безпосередньо до Новопетровського, а в Уральськ. Там він зустрівся й розговорився
13 засланим поляком рядовим Максиміліаном Ятовтом. Цей змовник відбував покарання після другого свого арешту, а 1845 року спромігся втекти з транспорту, в якому йшов солдатом на Кавказ. М. Ятовт пізніше згадував: «У 1850 році Шевченко проїжджав через Уральськ у нове заморське вигнання. Я говорив із ним довго і про те, і про інше. Не любив він ляхів і не терпів москалів, та анітрохи не приховував цього. Вільна Україна була його мрією, революція - прагненням; можна би сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри». М. Ятовт писав під псевдонімом Якуб Гордон вже після смерті Шевченка й не міг йому зашкодити. Він залишив і цінне свідчення про те, як тоді український поет виглядав: «Сильна будова його тіла і почервоніння обличчя, здавалося б, обіцяли йому довге життя, тим більше, що могло йому бути хіба кількома роками більше тридцяти. Але сталося інакше».
З Уральська Шевченка було відправлено «під наглядом унтер-офіцера Булатова» в «Гур’єв-городок» 8 жовтня і вже
14 жовтня він поплив на поштовому човні до Новопетровського укріплення. Шлях суденця лежав через Каспійське море, і треба було встигнути перетнути його до кінця навігації. Човен прибув у пункт призначення 17 жовтня.
Засланець-поляк із чужих слів так описував прибуття поштового судна до Новопетровського укріплення, що відбувалося начебто лише двічі на рік: «побачивши його щогли, весь гарнізон біжить із радісним криком на морський берег, офіцер у захваті обіймає солдата, солдат - офіцера, кожен у захваті та пристрасті захоплення й надії чекає з тремтін¬
Розділ 12,ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 255
ням хвилини, коли незабаром отримає вісті від своїх». Якщо Шевченко в момент причалювання спостерігав таку картину, то збагнув, до якої глушини занесла його воля начальства.
Жодної радості не відчував тоді ще один пасажир поштового човна. Це був унтер-офіцер Тимофій Булатов із Уральська, якому тепер випало служити в Новопетровсько- му укріпленні всю зиму до початку нової навігації. А служба там для нижнього чину була важкою. Навіть військове начальство розуміло це, через те що два роки дві роти 5-го батальйону замінювалися двома іншими, переведеними з пристосованішого для життя Уральська. Шевченко мав стати чи не єдиним рядовим, який прослужив у Новопетров- ському укріпленні сім років поспіль, до самого звільнення із солдатчини.
Від пристані на морському березі, де поруч розташовувався й шинок, Шевченкові видно було тільки, що укріплення стоїть на горі, доволі далеко від моря, від нього відокремлене обмілиною, а будови розташовано ніби в два яруси: на верхньому церква, на нижньому - розсип цегляних і глинобитних будиночків за кам’яною стіною. Згодом, озирнувшись і розпитавши, він дізнається, що за межами фортеці на окремих пагорбах розміщено дві батареї. Почує й неприємну новину: закладена в рік його арешту, фортеця продовжує розбудовуватися, солдат виводять на фортифікаційні роботи, і це один із особливих тягарів служби тут для нижніх чинів. Окрім того, тут була погана питна вода. Вона у фортеці солонувата, а від тамтешньої їжі, сухої та солоної, солдати поголовно хворіють на цингу, яка вже мучила Тараса в Орській фортеці. Смертність серед солдатів велика: у середньому до десяти осіб у рік із семисот нижніх чинів гарнізону гинуть від муштри, хвороб, важкої роботи та на стрільбах. Недарма солдати називають укріплення «Синбірським Но- вопетровськом» або «Едікюлем», за назвою турецького Зам- ку-в’язниці семи веж у Стамбулі.
Командир 3-ї роти поручик Єгор Косарев був свідком першої розмови Шевченка з командиром його 4-ої роти штабс-капітаном Меркулом Потаповим, а той, на його дум¬
256
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ку, був «людиною мало розвиненою й суворою. Закликавши до себе Шевченка, ротний командир обійшовся з ним дуже круто.
- Ти, братику мій, за політичні справи потрапив у солдати? - запитав він.
- Так, за політичні, - відповів Шевченко.
- Та не так, а точно так, ваше благородіє, - поправив його штабс-капітан.
- Точно так, ваше благородіє, - повторив Шевченко.
- Ти диви у мене, - погрожуючи пальцем, сказав ротний командир, - а не то я з тебе всю цю дурню виб’ю. Іди в казарми та без мого дозволу звідти нікуди, - додав він...».
Оселивши поета в казарму, на нари, командир 4-ї роти приставив до нього, діючи в неухильній відповідності до наказу Обручова, звіра-дядьку з унтерів, а для більшого нагляду ще єфрейтора йому на допомогу. Під командою Потапова поетові довелося солоно. Безпосередній свідок того, що відбувалося, командир 3-ї роти Косарев згадував: «Неосвічена, несердечна, та при тому, - що таїти правду? - часто і недоречно брутальна і сувора була це людина... Не любили його навіть офіцери, а вже про роту і про Шевченка і говорити нічого: вони просто його ненавиділи! Дошкуляв Потапов Шевченкові не тим, бачте, що не робив для нього винятків або послаблень, на що той і не сподівався, знаючи, що Потапов і сам тільки виконавець наказів згори, а всякими дріб’язковими та просто-таки і непотрібними причіпками, - нібито він насміхався над людиною, яка і без того вже терпить. То, бувало, ні сіло ні впало, почне у нього вивертати кишені, щоб подивитися, чи немає в нього там олівця або чогось писаного або мальованого. То стане знущатися над ним за не зовсім гучну і солдатську відповідь на запитання чи за опущені при цьому вниз очі тощо». Такі причіпки поет терпів уже в Орській фортеці від ротного командира Мешкова, однак від цього йому було не легше... Косарев продовжує: «Але найбільше він дошкуляв Тарасу вимогою тонкої виправки, марширування і рушничних прийомів, які становили тоді ідеал солдатської освіти і які Тарасові, при
Розділ 12. ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 257
всьому навіть його старанні, не давалися ніяк!». Зі спогадів армійських офіцерів можна зрозуміти, що вони вважали, ніби поет переживав через те, що солдатська наука йому не дається. Так йому плювати було на неї! Ображали Тараса і повергали у відчай спроби змусити його навчитися чогось неприємного йому і зовсім не потрібного. Про це яскраво свідчить такий спогад Косарева:
«- А що, брате Тарасе, - раз жартома сказав йому один молодий офіцер після учення, - адже краще було би, якби тебе знову послали на морську службу або призначили в козаки?! Адже служба на чайці або на коні більше вам, запо- рожцям-то, з руки, ніж в піхоті!..
- А ще краще було б мені - або зовсім на світ не народитись, або померти скоріше... - відповів на це, понуривши голову, Тарас, і дві великі сльозинки - от як тепер бачу - так і скотилися в нього з очей...».
При такій муштрі та на важких земляних роботах Тарасові було не до природи навколо укріплення, а коли і звертав на неї увагу, то нічого доброго не бачив. Уже через рік майже він писав петербурзькому приятелеві Семенові Гулаку-Артемовському: «Настоящая пустыня! песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо - нечего нет. Даже горы порядочной не увидишь - просто черт знает что! смотришь, смотришь, да такая тебя тоска возьмет - просто хоть давись; так и удавиться нечем».
На той час за протекцією гарнізонного лікаря Сергія Ні- кольського комендант укріплення підполковник Антон Ма- євський дозволив Шевченкові перебратися з нар на окреме ліжко. Казармених смороду і «зика» ця зручність не скасовувала, але все-таки дозволила створити щось схоже на особисту зону проживання, особливо коли вдалося повісити над ліжком полицю для книжок. У доброго лікаря він зберігав свої гроші, із його маленької бібліотеки брав книжки та часописи.
Однак найбільшою мірою життя і здоров’я Шевченка-ря- дового залежали тоді від коменданта, через віддаленість, ізоляцію й автономність укріплення справжнього царя і
258 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
бога для підлеглих. Єрофєєв у таких умовах в Раїмі зарекомендував себе жорстоким самодуром-п’яницею. А ось у підполковника Антона Петровича Маєвського була репутація скромного, чесного й доброго командира. Мабуть, він деякий час придивлявся до штрафника, а потім поставився до нього доброзичливо і трохи пом’якшив для нього умови служби. Він запросив Шевченка до себе давати уроки своїм дітям і садовив за своїм столом обідати поруч із тим же «бурбоном» Потаповим, який ганяв Тараса на плацу. Попри відому йому заборону для штрафника вести листування, Маєвський погодився, щоб на його ім’я та адресу посилалися листи й посилки для Шевченка.
У травні 1851 року трапилася щаслива для поета подія: він став учасником Каратауської експедиції гірського інженера Олександра Антипова, яка прибула до Новопетровського укріплення, щоб завершити в ньому формування команди та вийти в Киргизький степ для пошуку родовищ кам’яного вугілля. До складу експедиції входили польські засланці, друзі Шевченка геолог Людвіг Турно і художник-дилетант Броніслав Залеський, штейгер Микола Козлов, четверо досвідчених гірничих робітників, загін уральських козаків для захисту від хівинців та десять провідників, казахів і туркменів. Вантажі, у тому числі розібраний рудничний копер, перевозилися на сорока п’яти верблюдах. У Новопетровському укріпленні експедиція мала взяти команду солдатів для гірських робіт. Турно й Залеський умовили Антипова, щоб той випросив у Маєвського в цю команду Шевченка, Маєвський погодився, що поет малюватиме пейзажі, але «секретно».
Антипов аж ніяк не благоволив засланому поетові і не став його приятелем, як Бутаков. Згадуючи через чотири роки «каратавський похід», Тарас написав про інженера: «И он, хоть это весьма редко, бывал иногда похож на человека». Однак Шевченко на цілих три місяці позбувся муштри та казарми. Весь цей час він прожив в одній джуламейці із Залеським і Турно, дуже багато малював, створивши близько сімдесяти малюнків й акварелей. На одній сепії, названій згодом «Серед товаришів», він зобразив всередині джула-
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 259
мейки Турно, що п’є чай, себе, що гострить олівець, й оголеного до пояса Залеського в ролі натурника. Тепер-то Шевченко придивився до природи пустелі допитливим поглядом художника та побачив у ній багато прекрасного. Серед його пейзажів того часу є справжні шедеври, як, наприклад, «Вид на Каратау з долини Апазір». Він написав і черговий автопортрет, при цьому, оскільки в експедиції не знайшлося жодного дзеркала, обійшовся відром із водою.
Діяльність Шевченка як художника під час цієї експедиції мала приємний для нього аспект. У 1847 році він отримав посаду викладача малювання в Київському університеті святого Володимира, але приступити до виконання обов’язків не встиг через арешт. Тепер у нього з’явився учень: Залеський наполегливо переймав у товариша професійні секрети живопису й малюнка. Дружба двох засланців, поляка й українця, на цьому ґрунті ще більше зміцніла. Слід сказати, що Залеський, прогресуючи в цій експедиції як художник, у листах до друзів продемонстрував і талант літератора. Ось його опис гір Каратау такими, як їх побачили вони з Шевченком із долини Кугус: «Гори Актау витягнулися довгим звивистим гребенем і діляться на окремі групи у вигляді гігантських фантастичних руїн якихось невідомих фортець, міст, пишних палаців. Абсолютно білі, закінчуючись, ніби дахом, шаром рожевого відтінку, ці руїни начебто підтримуються колонами різних ордерів. Вони мали б вигляд індійських храмів, якби не покривала їх бідна рослинність. Сонячні промені, проникаючи між хмарами, кидають на ці гори найрізноманітніші відтінки й надають їм часом феєричної краси». Із листів Залеського випливає, що друзі тоді не залишали надії перевести Шевченка в Оренбург. Наприклад, Залеський писав 3. Сераковському: Шевченко «тебе, мій Зигмунт, наказав обійняти, дуже шкодував, що ви розминулися, але якщо його переведуть в Оренб[ург], то познайомитеся. Запитай п. Кароля, чи вдасться - тільки не йди спеціально тільки із цим одним до нього». На жаль, нічого із цієї спроби не вийшло...
260
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Долина Кугус стала кінцевим пунктом на сході, дослідженим експедицією. Надії на виявлення великих покладів кам’яного вугілля зазнали краху, треба було повертатися, але вже іншою дорогою, вздовж північних схилів Каратау. У затоці Кочак, де була пристань, зразки вугілля та обладнання експедиції повантажили на кораблі, люди, коні та верблюди повернулися до Новопетровського укріплення суходолом. На початку вересня 1852 року Шевченко знову опинився під командою стройовика штабс-капітана Потапова.
Отже, Шевченко «був вільним і малював», як визначив його статус Залеський, лише протягом трьох місяців. Однак цей період виявився для нього надзвичайно важливим. Насамперед він усвідомив, що часи, коли в Оренбурзі його оточували друзі й однодумці, минули безповоротно. У Но- вопетровському укріпленні йому доведеться жити серед людей обмежених і малоосвічених, спілкування навіть із тими, хто йому симпатизує, вимагає обережності. Йому треба відновлювати листування з друзями, а з усіма освіченими й передовими людьми, які приїжджатимуть в укріплення, зав’язувати знайомство й отримувати від них інформацію та можливу допомогу. Тому надалі поет не втрачатиме жодної хвилини спілкування з ученими, які приїжджали до Новопетровського укріплення, як, наприклад, з академіком Карлом фон Бером, і просто з цивільними освіченими людьми, як літератор Аполлон Головачов, або навіть з освіченими офіцерами на кшталт Микити Савичева. Крім того, Шевченко, який до того побоювався малювати, тепер став сміливішим, але, як і раніше, ховав прибори для письма та малювання в командира 1-ї батареї Федора Чаганова.
Взагалі ж, його творчі поривання як художника й поета стали надзвичайно небезпечними. Шевченко розумів, що після третього арешту начальство може з ним розправитися фізично, забивши шпіцрутенами, або перемістивши в зовсім вбивчі умови, як це сталося з петрашевцем Олександром Ханиковим або з підпоручиком Невельським. Тому Шевченко звернувся до тактики заміщення. Малювати йому заборонено, а ліпити ні, отже, слід зайнятися скульптурою.
Розділ 12. ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 261
Писати вірші стало смертельно небезпечним, але чи так само небезпечно буде писати повісті, до того ж російською мовою?
Однак, перш ніж розгорнулися ці його «замісні» заняття, Шевченко на святки 1852 року взяв участь у гарнізонних спектаклях, що відбувалися в порожній казармі. Декорації було зроблено своїми ж художниками, насамперед Шевченком. Для завіси одна офіцерша тимчасово позичила пурпурну шовкову матерію з китицями. Люстри та канделябри влаштували з рушничних багнетів, взятих із цейхгаузів. Про репертуар згадує Косарев у літературному записі Миколи Новицького, що його доповнює не настільки пригладжений запис Бориса Тагеєва: «На перших двох спектаклях обидва рази йшла комедія Островського “Свої люди - розрахуємося!” повторена за загальним і одностайним бажанням всієї публіки», а потім ще двічі для нижчих чинів. У комедії цій, крім ролі Ризположенського, яку взяв на себе Шевченко, всі ролі виконувалися офіцерами - і навіть у жіночих, грати в яких дами укріплення не побажали, з’явилися на сцені два молодих прапорщики й один поручик. Іншими словами, як в англійському театрі часів Шекспіра, та й в українському шкільному театрі XVII-XVIII століть, жіночі ролі виконували чоловіки.
Сам Косарев у костюмі Подхалюзина в антрактах спускався до оркестру, щоб диригувати ним і заодно грати на скрипці приму, бо, крім нього, не було кому, а другий скрипаль укріплення, прапорщик Сергеев грав секунду. Косарев згадує, що без генеральної репетиції обійшлися, а на репетиціях Шевченко ніколи в повну силу не грав. Тому ніхто не знав, який вийде з нього Сисой Псоїч Ризположенський. Публіці до виходу Тараса сподобалася більше гра прапорщика Кута, що зображав Ліпочку: це був швед, гарний блондин із блакитними очима, білим обличчям, без вусів, стрункий і невисокий.
Але ось на сцені з’явився Тарас. Він десь дістав собі вельми поношені панталони горохового кольору, синій старень¬
262
Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
кий, трохи завузький йому фрак, жилет, колись зеленого кольору, з обтяжними ґудзиками, чоботи теж поношені, з латками, а один - притоптаний на один бік, кривий, на голову - зім’ятий пожмаканий капелюх. Відповідно й обличчя Шевченко розписав собі фарбами, тож дуже скидався на приказного, який ніби з’явився з похмілля й не проспався після сильного перепою, а тепер іде до шинку похмелитися. Коли в такому гримі й так костюмований, Шевченко почав уже грати, не тільки публіка, а й навіть інші актори відчули подив і захоплення! Він просто перевтілився, нічого в ньому не залишилося Тарасового: ярига, чистий ярига того часу, - і з вигляду, і з голосу, й манерами! Особливо він потішав публіку в сцені, коли запитував Аграфену Кондратівну про Огурчикова і казав:
- Що це - горілочка у вас? Я, Аграфено Кондратівно, чарочку вип’ю!
Після першого спектаклю тодішній комендант, підполковник Маєвський влаштував для акторів, інших офіцерів та їхніх сімейств вечерю, а потім танці, що тривали до світанку. Так ось, після цієї вечері Маєвський підійшов до Шевченка, цокнувся з ним і правду сказав:
- Багато тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував бог: і поет бо ти, і живописець, і скульптор, та ще, як виявляється, і актор... Шкода, голубе мій, одного, - що не обдарував він тебе щастям! Ну, та Бог же не без милості, а козак не без щастя!
Третій спектакль складено було із комедії «Ворона в павиному пір’ї» та водевілю «Дядечко», тут грали вже лише нижчі чини, які, на думку Косарева, вельми непогано виконали свої ролі. Шевченко, задумом якого і влаштувався цей спектакль, якого він був і душею, сам, однак, у ньому не грав, але зате обдарував публіку таким несподіваним сюрпризом, що вона від захвату ледь не поторопіла! Під час антракту раптом піднімається завіса; оркестр починає грати танцювальний малоросійський мотив, а на сцені з’являється Тарас, переодягнений у малороса, і молодий прапорщик Б., переодягнений у малоросіянку, та як ушкварять українського трепака, та просто віддай все, та й мало! Від криків та
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 263
оплесків ледь казарма не розвалилася! Здивував Тарас усіх своїм мистецтвом у танці!
Історика культури здивує тут інше. Адже і в театрі Шек- спірівських часів в антракті або після закінчення вистави який-небудь актор обов’язково виконував модний танець! Чи знав про це Шевченко? Або перед нами типологічна подібність? Слід зазначити, що Кетчерові переклади п’єс Шекспіра бачили на полиці над ліжком Шевченка в Новопе- тровському укріпленні. Отже, він першим ділом подбав про повернення собі Шекспіра - хай навіть у химерних відбитках прозового перекладу.
Чим пояснити настільки енергійне зацікавлення Шевченка влаштуванням аматорського театру у фортеці на краю імперії? Мабуть, його волелюбна душа кинулася у першу ж щілину, що відкрилася раптом в кам’яній стіні невидимої темниці, де страждав солдат-штрафник. Він бажав довести собі, що хоч і відмовився на час від поетичної творчості, але залишився різноманітно талановитим. А репетируючи з «Б.» (можливо, з підпоручиком Миколою Бажановим) український народний танець, він повертався до атмосфери своєї національної культури.
Що ж стосується скульптури, то Тарас зайнявся нею, на думку В. Смілянської, «десь, очевидно, восени 1852 р., доки не промерзла земля». 15 червня 1853 року він пише Гула- ку-Артемовському: «Нашел я близ укрепления хорошую глину і алебастр. И теперь, тоски ради, занимаюся скульптурой. Но, Боже, как жалко я занимаюсь этим новым для меня искусством: в казармах, где помещается целая рота солдат; а про модель и говорить нечего. Бедное занятие!». Він дякує Гулакові-Артемовському за те, що нагадав йому про іншого свого петербурзького приятеля, гравера Карла Йоахіма. «Иоахиму я пишу небольшую цидулу и прошу тебя передать ему и просить его о том на словах, о чём я его в письме прошу, а прошу я его вот о чём: если он и теперь занимается гальванопластикою, то у него, вероятно, есть форма небольших фигурок, то пускай из [них] выбере одну или две изящнейших та вилле хоть из папье-маше и приш-
264
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ле мне, ради святого искусства. Я мог бы их копировать из глины, и это заменило бы мне, в некотором роде, натурщика или натурщицу. Попроси его, брате Семене! Вылепил я небольшой барельеф, вылил его из гипсу и хотел тебе послать один экземпляр, так не знаю, довезёт ли почта такую хрупкую вещь, как гипс, это раз; а другое и то, что совестно и посылать в столицу такую ничтожную штуку, как мой первенец-барельеф. А вот, даст Бог, поучусь, та вылеплю второй - так тот уже стеарином залью та пришлю тебе». Жоден з барельєфів, відлитих із гіпсу в Новопетровському укріпленні, не зберігся, втрачено й форми, надіслані поетом Терну. Ми знаємо їхню тематику: один приблизно відповідав за сюжетом (казах, його дружина та діти) відомій сепії «Тріо», та й сам Шевченко так називав цей барельєф, другий зображував Страсті. Ось як описує їх ротний командир Косарев: він «зробив дві форми і відлив з алебастру дві картини: одна - Ісус Христос, що сидить на табуреті в терновому вінці, замучений євреями; інша картина: стоїть у літню пору розкрита киргизька кибитка, в якій біля задньої стіни решітки лежить киргиз з відкритим ротом і задоволеною фізіономією, граючи на домрі (рід російської балалайки), сам напівголий і на голові має кошмяной ковпак. Зовні проти нього біля дверей стоїть дружина з усміхненою до нього фізіономією, товче в дерев’яній ступі просо; вона, як видно, одягнена в сорочку і на голові чаблук. Біля неї сидять на землі та грають двоє голих маленьких дітей - хлопчиків; з правого боку кибитки прив’язано теля, а з лівого три кози». Назва «Тріо» до описаного Косарєвим барельєфа з життя казахів прикладається погано, проте відносно початкової сепії вона цілком логічна. Броніслав Залеський так пояснював її назву в листі до Венгржиновського від 21 лютого 1854 року: «Тріо музичне в степу: складається з киргиза, що грає на домбрі, жінки, яка меле на жорнах, і корови, що гарчить».
Третій барельєф, «Киргиз із биком», здається, було створено прапорщиком Володимиром Михайловим, можливо, під керівництвом Шевченка; відомо, що вони малювали разом. Потім у 1855 році Шевченко почав ліпити, як він писав
Розділ 12. ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 265
Бр. Залеському 10 лютого, «в пандан “Христу”, “Ивана Крестителя” на текст “Глас вопиющего в пустыне”».
Відомо, що Шевченко робив із кожної форми багато виливків, а їх роздавав у Новопетровському укріпленні. Офіцери зазвичай давали йому за виливок карбованця, солдати отримували їх безкоштовно. Ясно, що останнє було можливо тільки в тому разі, якщо барельєфи були невеличкі за розміром, адже великі виливки тримати в казармі ніде. І гальванопластика, якою замислював зайнятися поет, теж дозволяла копіювати лише невеликі статуетки. Однак мрію про гальванопластику Шевченкові довелося покинути. Мало того, що Йоахім не захотів допомогти порадою, взагалі не відповів на два листи, так і дістати матеріали в Астрахані через комісіонерів виявилося неможливим: «Я уже думал было устроить себе невеличкий гальванопластический аппарат, так что ж! в великом городе Астрахани, окроме кумысу и тарани, ничего достать нельзя, даже немуравленного горшка, который при этом деле необходим, а о медной проволоке и не слыхала Астрахань. Вот город, так город! Настоящий восточный или, лучше сказать, татарский». Оскільки цей лист було відправлено Гулаку-Артемовському 15 червня 1853 року, задуми зайнятися скульптурою і гальванопластикою виникли у Шевченка практично синхронно.
Схоже, сподіваючись на невинність в очах начальства свого захоплення скульптурою, поет просто обманював себе. Адже, не отримавши від К. Йоахіма зразків, Шевченко й не намагався ліпити класичну круглу скульптуру. Він виготовляв барельєфи, і ще невідомо, чи врахували би їхні відмінності від картин і малюнків такі мистецтвознавці, як Микола І, граф Орлов і Дубельт.
Коли виник у поета задум таємно написати й у майбутньому видати цілий цикл повістей російською мовою, точно невідомо. Вважається, що в 1854 році готові були перші три повісті, «Наймичка», «Варнак» і «Княгиня».
Російським повістям Шевченка в українській літературі вже їхня російськомовність приготувала непросту долю. Пов’язаний із нею клубок проблем була призначена розру¬
266
Станіслав Росовецький > ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
бати недавня монографія Олександра Бороня «Спадщина Кобзаря Дармограя» (2017). Насамперед, новизну свого підходу автор вбачає в тому, що «Шевченкові повісті вмонтовано у безперервний, хай і звивистий та складний, процес розвитку української літератури як її невіддільну ланку, без якої годі уявити повну картину вітчизняного красного письменства».
Мені здається, що думка про російські повісті як про «невіддільну ланку» української літератури мотивується вже тим фактом, що писав їх великий український поет, змушений перервати україномовну літературну творчість на піку її творчого підйому. Вже тому, що це феномен саме Шевчен- кової творчості, поет не міг не залишити в них ознак свого українства та свого генію. Відсутність «синхронної публікації повістей» взагалі не варто брати до уваги, коли йдеться про зв’язки з попередньою традицією, але ж ця обставина насправді не заважає розглядати їх і як явище української літератури 50-х років XIX століття. Не зазираючи до інших літератур, пригадаймо хоча б, що роман «Люборацькі» Анатолія Свидницького, написаний 1861 року, було надруковано тільки 1886, а в повному вигляді 1901 року, але ж його розглядають як явище літературного процесу початку 60-х років, а не 80-х. Як і роман А. Свидницького, дві Шевченкові повісті блукали редакціями часописів, їх читав М. Лазаревський, а можливо, що і його брати, знали про них П. Куліш, Ганна Барвінок і М. Білозерський, які читали «Княгиню», та М. Щепкін, вони були в М. Костомарова, «Прогулку...» читали П. Куліш і М. Максимович як редактор «Русской беседы». Із росіян їх читали переписувач Г. Нагаєв, Сергій Аксаков, продивлявся або бачив список «Прогулки...» Михайло Катков, редактор «Русского вестника», про передачу повісті якому С. Аксаков писав Шевченкові. Повість «Княгиня» прочитали Микола Осипов, Лев Мей і видавець «Отечественных записок» А. Краєвський, про неї Бр. Залеський повідомив Євгена Якушкіна, її тримала в руках і напевно читала гр. А. Толстая. Повість «Варнак» читали поляки Бр. Залеський і Едвард Желіговський (Антонін Сова),
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 267
а Бр. Залеський ще й «Княгиню». Як бачимо, читали окремі повісті Шевченка й письменники: чотири українських, два російських, один польський. Саме тому не можна в принципі відмовляти їм у присутності в просторі інтертекстуаль- ності української літератури 60-х років XIX ст., а отже і в українському літературному процесі, якщо його осмислювати із сучасних позицій.
Хтось скаже, що «Люборацькі» - роман україномовний, а повісті ні. Але ж О. Воронь цілком слушно зазначає: «Українська проза на етапі становлення нової літератури тривалий час залишалася двомовною з кількісною перевагою російськомовних творів». Цей момент варто уточнити в історичній перспективі. Двомовність, а то й користування кількома мовами становить характерну особливість української літератури на перших етапах її розвитку. Ще за Київської доби Х-ХШ століть поруч функціонували два варіанти літературної мови, власне церковнослов’янський та світський її варіант, на терені України наближений до передукраїнських діалектів. У XIV-XVII століттях користувалися недостатньо вивченою «україно-білоруською книжною мовою» з помітним польським компонентом, українською версією церковнослов’янської та польською (твори Сильвестра Косова і Лазаря Барановича, наприклад), у XVIII столітті - побутувала російська версія церковнослов’янської, жива українська мова в інтермедіях, різдвяних і великодніх віршах і латинська в текстах Григорія Кониського та його учня Григорія Сковороди. Україно-російська двомовність іноді спостерігається навіть у славнозвісній «Енеїді» І. Котляревського, який мав і російськомовні твори. Коли вже О. Боронь фіксує двомовність Г. Квітки, Є. Гребінки та П. Куліша, чому не згадати про двомовність Шевченкового приятеля М. Максимовича?
Але ж російськомовність Шевченкових повістей має й малоприємний аспект. Хоч Квітка написав свої побутові українські повісті ще в 30-ті роки, а Куліш створив перший історичний роман українською мовою «Чорна рада» паралельно з російською його версією 1845 року, Шевченко, знаючи про цей досвід, не став розвивати україномовну прозо¬
268 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ву традицію, натоді вже доволі багатожанрову, а звернувся до російської мови. Фіксуючи перегуки між «Сердешною Оксаною» та повістю «Наймичка», О. Воронь зазначає, що Шевченкові «йшлося, крім усього іншого, і про самоствердження в українській літературі як прозаїка». Але чому тоді в російськомовному секторі тодішньої української прози?
Бо автор їх узагалі й не призначав для української літератури. У листі до С. Аксакова від 16 лютого 1858 року Шевченко (йшлося про «Прогулку...»), висловився чітко: «Я дебютирую этой вещью в великорусском слове». Поетові сорок три роки, майже двадцять років як він автор «Кобзаря», а ще ніби не було російськомовних поем, «Назара Стодоли»... О. Воронь пояснює: «Звернення Шевченка до прози російською мовою могло бути зумовлене цілим комплексом причин, зокрема й мистецьких спонук». У деталізації цього твердження багато з чим можна погодитися. Але в нестерпних умовах солдатчини в Богом забутому Новопетровському укріпленні чи важливою спонукою могло бути «намагання розширити власні творчі можливості»? Якщо Шевченко зважав на «нерозробленість прозової української літературної мови», то кому, як не йому, випадало її творчо розробляти? Навряд чи суттєвою перешкодою для писання прози українською мовою був «брак рідномовної практики, потрібної для праці над епічним твором», бо рідна мова не згасає в пам’яті за кілька років, а Шевченко спілкувався з українцями з матросів і солдатів.
Правильно зазначає О. Воронь, що прозова творчість надавала Шевченкові «вагому емоційну насолоду та розраду». Як на мою думку, проект написання та в майбутньому видання російськомовних повістей мав насамперед врятувати психічне здоров’я та й саме життя солдата-засланця. Не міг він собі дозволити втішатися горілкою або картярством, а писання прози давало змогу сховатися до іншого світу, художнього, де автор виступав деміургом, а розповідач - вільною творчою людиною, яка мандрує світом, де хоче. Йому було заборонено «писать и рисовать», але крамольні твори, що спричинили цю царську заборону, були поетичні й укра-
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 269
іномовні, тож він сподівався, що прозові та російськомовні не спричинять аж надто суворого покарання, якщо порушення заборони було би відкрито. Он Боецій, сидячи у в’язниці й чекаючи на страту, втішався філософією, а йому, безправному солдату в суворій прикаспійській пустелі, яку розумову насолоду, яку доброчинну емоційну розрядку дарували ці повернення до прекрасної сфери вільної творчості! Хто сперечається, робота над повістями вимагала значних для засланця витрат на папір, пера та переписувачів, однак, рятуючи себе як особистість від деградації, Шевченко грошей не рахував. І чи не тому, що головне своє призначення - психотерапевтичне, повісті вже виконали, зуміли втримати від більшого пияцтва та сповзання в безодню відчаю, він із такою легкістю після критики С. Аксаковим другої частини «Прогулянки...» назавжди залишив спроби надрукувати вже готові повісті?
Я написав, що праця над повістями зуміла втримати поета від більшого пияцтва. На жаль, повні, не відредаговані за радянських часів, спогади про службу Шевченка в Но- вопетровському укріпленні свідчать беззастережно, що він заливав горе горілкою. Ротний командир його, поручик, потім штабс-капітан Косарев згадував «обіди та вечері, які, траплялося, закінчувалися іноді й пиятиками, в яких брав участь і Тарас, який любив, на жаль, іноді таки випити, або, як він сам казав, “вбити з горя муху”» (варіант: «вбити муху в зеленому вині»). Офіцери, які запрошували його, щоб розважав за столом, призвичаїлися до горілчаного ритуалу рядового. Якщо він у кого сидів у гостях і в сімейному домі, то господар-офіцер наглядав за ним, особливо коли подавалася на стіл суха закуска й горілка. Шевченко знав безліч анекдотів; коли він випивав першу чарку горілки, то розповідав їх уже вільніше, після другої чарки ще вільніше, а після третьої він ставав стерпним тільки в холостяцькій компанії, а із сімейного свята його безцеремонно виганяли до казарми.
Якщо в Орській фортеці Тарас, як він розповідав Мак- шеєву, поїв офіцерів роти за свій кошт, то в Новопетров- ському укріпленні показав себе людиною «скупуватою» та
270
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
пив завжди на гроші офіцерів. Люди вони були небагаті, безцеремонні, тож навряд чи стримували в собі невдоволення таким станом речей. Але коли він випивав із приятелями з солдатів, як це бувало з земляком, старим солдатом Обеременком, горілку та закуску купував сам. Траплялися з Шевченком і справжні алкогольні ексцеси. Той же Косарев розповідав, що якось, влітку, вийшов він годині о третій ночі назовні вдихнути свіжого повітря. І раптом почув спів. Начепив він шашку, взяв із собою чергового, та й пішли вони до офіцерського флігеля, звідки лунали голоси. І побачив ротний, що четверо молодих офіцерів несуть на плечах двері, зняті з петель, на них лежать двоє, покриті шинеллю, а інші йдуть із боків і співають похоронний канон: «Святий Боже, Святий кріпкий».
- Що це ви, панове, робите? - запитує Косарев.
- Та ось, - говорять, - гулянка у нас була, а на ній двоє наших, Тарас та поручник Б., лягли кістьми. Ось ми їх і розносимо по домівках...
Вранці всіх їх, рабів божих, і тих, хто ховав, і тих, кого ховали, одних посадили на гауптвахту, інших нарядили на чергування позачергово.
Історія похмура, але вона символічно прояснює, як сумно могли закінчитися п’яні витівки Шевченка. Ось хоч би така, про яку розказав той же ротний командир: «А то іншим разом поїхали ми якось великою компанією на полювання, на Лбіще. Це буде верстах, так, у 15-ти від фортеці, на крутому березі, звідки відкриваються чудові краєвиди на Каспій і на острови Кам’яний та Куломінський і де, бувало, аж кишать дупелі, куріпки, рябчики, качки. Взяли, зрозуміло, із собою й Тараса, який, - як тепер бачу його! - був ще тоді одягнений у равендучне пальто, а на голові мав очеретяного капелюха із широкими крисами, ним же самим сплетеного на Мангишлаці». Равендук - це тканина на кшталт парусини, з неї шили солдатські плащі, на що міг послатися поет, а ось за такий собі саморобний бриль він би вже не виправдався би. Однак усім полюванням заправляв комендант, який потурав Тарасові.
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 271
Отже, мисливці приїхали десь о четвертій ранку до руїн якоїсь старовинної туркменської фортеці, наказали кухареві готувати тут для них обід, звірили з комендантським свої годинники й розійшлися в різні боки, домовившись опівдні зібратися до обіду. А Шевченко пішов не на полювання, він взагалі не любив цю розвагу, а на берег, неподалік від руїн, щоб малювати морські види.
До вказаного часу мисливці зібралися. Обід був уже готовий. Запах смаженої баранини дражнив ніздрі.
- А ну-ка, панове, тепер можна, здається, випити й по чарці! - каже підполковник Маєвський і повертається до козака. - Подай-ка, брате, горілку!
Приносить той чотири пляшки, але тільки три з них уже зовсім порожні, а в четвертій, хіба що на денці горілки чарки зо дві, а сам, зрозуміло, і язиком не поверне.
- А де ж, однак, Шевченко, панове? - згадав хтось із мисливців.
Пішли шукати його і знаходять на березі. Він, сидячи і голову укривши під крислатим капелюхом, спить непробудним сном, а портфель з накиданим малюнком лежить поруч. І цілком пристойний малюнок вийшов: берег, море, над ним темні хмари та два смерчі, як живі стоять. Тим часом ще раз перевірили пляшки. Виявилося, що вони з козаком випили чотири пляшки горілки! Сміху тут і жартів не було кінця. Довелося на гарбі, в непритомному стані, привезти Шевченка до фортеці.
Мені здається, що це гуманний Маєвський вирішив спустити справу на гальмах, перетворити на жарт. Армійські офіцери - не дурні випити, вони придумали би, як покарати штрафника-рядового за таку безсовісну витівку. Цікава реакція Косарева: «Але мені, знаєте, було і боляче, і прикро за нього: ну, хай би ще козак, проста, неосвічена людина... а він що ж?! На другий день, зопалу, я нарядив його не в чергу в караул. Доби три після того не говорив навіть із ним. Ну, а потім, закликаю його до себе.
- Бога, - кажу, - ти не боїшся, Тарасе Григоровичу! Хоч би трохи себе ж поберіг! Адже перед тобою ще ціле життя!
272
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
- Та на що мені це життя? - каже. - Кому воно потрібне?! Зі світу би скоріше!».
На жаль, і приїзди до Новопетровського укріплення приємних Шевченкові людей теж супроводжувалися випивками. М. Савичев, хорунжий Уральського козачого полку, який навесні 1852 року провів із поетом кілька днів, згадує «чихир», кавказьке червоне вино, яким його і Шевченка пригощають офіцери, «пляшку», прихоплену поетом перед спільною прогулянкою з вірменської лавки, «дари Вакха» - горілчані, як виявилося, куплені перед наступною прогулянкою. Інакше сказати, як нехитро висловився один мемуарист, у Новопетровському укріпленні поет «выпивал шибко».
Однак на певний час Шевченкові вдалося подолати потяг до спиртного, і допомогла тут закоханість, що раптом спалахнула в ньому. Однак цій романтичній колізії передували події сумні, а для поета навіть грізні. Наприкінці 1852 - на початку 1853 років тяжко захворів і помер підполковник Маєвський. До квітня 1853 року обов’язки коменданта виконував командир півбатальйона Косарев. Журналістам кінця XIX століття постарілий Косарев здавався чимось на зразок лермонтовського Максима Максимовича, але в молоді роки він показував себе людиною обмеженою, тупуватою, справжнім армійським «бурбоном», але в той же час досить самолюбним і з перебільшеною думкою про себе як про начальника. Почитати його мемуари, так виходить, що він бажав Шевченкові тільки добра. Але в самого Шевченка на одній лише сторінці щоденника, у запису від 7 липня 1856 року, фігурують «капитан Косарев во всем своем ослином величии» і «телячье лицо капитана Косарева». Про яку ж взаємну приязнь може бути мова?
Зі смертю Маєвського, свого покровителя, Шевченко позбувся маленьких поблажок і послаблень, які втім багато для нього значили, був закупорений у казармі та втратив можливість отримувати листи, що продовжували приходити для нього на ім’я покійного коменданта. Спочатку нічого для нього не змінилося, коли Новопетровське укріплення
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 273
прийняв новий комендант, майор Іраклій Олександрович Усков. Перед тим він служив ад’ютантом Перовського, який вдруге прибув до Оренбурга на генерал-губернаторство 1851 року. Зовні новий комендант був суворий і замкнений, і поет за першими враженнями прийняв його за деспота.
Однак через кілька тижнів, у травні 1853 року до Ускова приїхала його дружина Агафія (в родині називали її Агата) Омелянівна з трирічним сином. Жінка гарна й розумна, на вісімнадцять років молодша за свого чоловіка, вона користувалася його довірою. У письмових відповідях на запитання Кониського, передані їй вже після смерті чоловіка (1882), вона повідомила: «коли Іраклій Олександрович при від’їзді з Оренбурга до форту пішов прощатися до Перовського, то той перший заговорив про Шевченка та просив чоловіка якось полегшити його положення, інакше Іраклій Олександрович не міг би так рішуче діяти, не маючи підтримки згори. Спочатку у форті між офіцерами були нарікання, навіщо комендант садить їх у себе за стіл поруч із рядовим, але згодом замовкли».
Очевидно, і при такій «підтримці згори», точніше проханні великого начальника, яке необхідно було виконати, майор Усков вважав за краще спочатку роззирнутися, перш ніж зробити рішучі кроки. Адже в укріпленні могли знайтися донощики, а донос, цілком можливо, пішов би до Петербурга через голову Перовського. Посередником між Шевченком, який побоювався нового коменданта, та відлюдним замкненим Усковим виступив маленький син Ускових Діма, що й не дивно, адже Тарас завжди дуже любив дітей.
Утішаючи давнього приятеля Андрія Козачковського, який втратив сина, Шевченко писав ЗО червня 1853 року: «Недавно прибывший к нам комендант привез с собою жену и одно дитя, по третьему году, милое, прекрасное дитя (а всё, что прекрасно в природе, как белица вьется около нашего сердца). Я полюбил это прекрасное дитя, а оно, бедное, так привязалося ко мне, что, бывало, и во сне звало к себе лысого дяду. (Я теперь совершенно лысый и сывый). И что же? Оно, бедное, захворало, долго томилося и умерло, мне
274 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
жаль моего маленького друга, я тоскую, я иногда приношу цветы на его очень раннюю могилу и плачу. Я чужой ему, а что делает отец его и особенно мать? Бедная! горестная мать, утратившая своего первенца!» Спільне горе зблизило його з батьками Діми. Шевченко спроектував пам’ятник на могилу хлопчика і приглядав за його виготовленням.
Того ж літа Усков почав енергійно розширювати та вдосконалювати город біля укріплення, перетворюючи його на тінистий сад. Він виписував дерева з Астрахані та перевіз кілька шовковиць з урочища Ханга-Баба. На городі почалося й будівництво. З’явився будиночок для сім’ї коменданта, альтанка, де Ускови обідали влітку, землянка для Ускова, щоб міг відпочити в прохолоді після обіду. Для Шевченка було поставлено джуламейку, де він без перешкод писав і малював. Усі речі та свої папери він переніс тепер з 2-ї батареї до землянки Ускова. Таким чином, поступово новий комендант спромігся випустити Шевченка з казарми. На жаль, тільки на літо. У не датованому листі до Броніслава Залеського, яке шевченкознавці датують чи то кінцем 1855 - початком 1856 року, чи то осінню 1853, Шевченко скаржився: «Благодатное лето прошло, и унесло с собою и самую тень чего-то похожего на свободу; до сих пор ещё боятся позволить приютиться мне где-нибудь, кроме казарм. Эгоизм и эгоизм! больше ничего».
Однак Агата Ускова у своїх спогадах твердила, що «Шевченко просив дозволу жити з яким-небудь офіцером, і чоловік мій йому це дозволив. Він обирав для цього з найскром- ніших і навіть, можна сказати, убогого, і з ним вів дружбу». Можливо, цей дозвіл поет отримав вже після того, як поскаржився польському приятелеві. Однак чому обраного ним офіцера Ускова називає «убогим»? Хай вибачать мені припущення, що в ній заговорили жіночі ревнощі.
Адже безправний рядовий не на жарт закохався в дружину свого суворого начальника. Про це свідчать її портрети (цілих шість, і це тільки ті, що збереглися!). Є і вельми недвозначне визнання в листі до задушевного друга Броніслава Залеського: «Агата тоже тебе кланяется. Эта прекрас-
Розділ 12. ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 275
нейшая женщина для меня есть истинная благодать Божия. Это одно-единственное существо, с которым я увлекаюсь иногда даже до поэзии. Следовательно, я более или менее счастлив, можно сказать, что я совершенно счастлив, да и можно ли быть иначе в присутствии высоконравственной и физически прекрасной женщины? Она тебя помнит и вспоминает о тебе часто и с удовольствием. Что же мне ещё написать тебе, друже мой единый? Ничего не напишу, чтобы не испортить письма какою-нибудь грустною мыслию. Не правда ли, ни одно письмо мое к тебе не оканчивалось так отрадно, как это? Великая вещь — сочувствие ко всему благородному и прекрасному в природе, и если это сочувствие разделяется с кем бы то ни было, тогда человек не может быть несчастлив». Це було написано 9 жовтня 1854 року, а продовження цього визнання читаемо в листі до того ж друга від 10 лютого 1855 року: «Какое чудное, дивное создание непорочная женщина! Это самый блестящий перл в венце созданий. Если бы не это одно-единственное, родственное моему сердцу, я не знал бы, что с собою делать. Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарной моей душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей».
Отже, між жовтнем 1854 року і лютим 1855 року Агата не встигла нічим розчарувати закоханого в неї поета, хоч і народила за цей час чоловікові дочку і була вагітна другою. Стосунки їх і справді були суто платонічні. Ускова згадує: «Розмови про його сердечні почуття у нас ніколи не було: чоловік мій був людиною серйозною». Її ж саму, за її словами, засланець приваблював тільки як цікавий співрозмовник: «Оскільки Шевченко був дуже розвинутою людиною, з чудовою пам’яттю, то теми для розмов під час прогулянок були дуже різноманітні; вони викликалися кожним предметом або явищем, на який чомусь звертали увагу під час прогулянки. Завдяки цьому розмови з ним завжди були далекі від місцевих пліток і приносили велике задоволення». А прогулянки вони здійснювали здебільшого «на киргизьке, воно ж і туркменське, кладовище, яке лежало недалеко від
276
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
городів. Тут він розбирав на пам’ятниках зроблені знаки, - знаряддя, інструменти, за якими дізнавався, чим займався за життя покійний».
Ці невинні, з пізнавальною метою, прогулянки доволі довго відбувалися на очах місцевого «суспільства», цікавого і знудженого. Нарешті, стався інцидент, при цьому у формі доволі м’якій, навряд чи й чоловік про нього дізнався. Гарнізонний лікар Нікольський, той самий, який допоміг Шевченкові в Новопетровському укріпленні в початкову, найважчу пору, зробив Агаті провокаційну пропозицію. Вона згадувала: «Одного разу приходить до нас Нікольський і, між іншим, у жартівливому тоні говорить мені, що коли я бажаю, то він може показати мені місце, де Шевченко стоїть чи ходить, вичікуючи, коли я піду гуляти; і в який я бік поверну, туди і він поспішає мене наздогнати. Мені було дуже неприємно почути це. Щоб одразу припинити балачки, я перестала ходити гуляти. Шевченко дивувався - чому? Але я нікому не пояснила справжньої причини. Ось після цього він охолонув до мене». Однак чому би не пояснити поклонникові «справжньої причини»? Мабуть, Агата побоювалася почути від нього визнання в коханні, чого не бажала.
Але Шевченко на це раптове й не пояснене припинення спільних прогулянок образився, звичайно. Тим більше, що це тоді для нього була єдина віддушина на тлі великих неприємностей. Він мріяв отримати дозвіл написати запре- стольний образ для церкви Новопетровського укріплення, проте після довгих канцелярських процедур у гарнізон надійшла відмова Перовського. Але якщо це був удар радше по самолюбству художника, адже розпис церкви доручили іконописцеві-реміснику, то по-справжньому його засмутило, що він втратив тоді чергову можливість підвищення в унтер-офіцери.
Цього разу начальник артилерії Оренбурзького округу генерал-майор Густав Фрейман (таланило Тарасові в армії на добрих німців!), який інспектував Новопетровське укріплення, 28 жовтня 1854 року клопотав перед корпусним командиром Перовським про підвищення в унтер-офіцери
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 277
рядового Шевченка. Той, мовляв, «упродовж чотирьох років служби в укріпленні, за свідченням коменданта майора Ускова та командира роти, поводиться відмінно та виконує службові обов’язки з відмінною ретельністю, не отримуючи жодних зауважень». Перовський, своєю чергою, наказав передати це клопотання, за інстанцією, через начальника дивізії, бригадному командирові 1-го батальйону майору Герон- тію Львову з таким запитом: «Якої поведінки по службі рядовий Тарас Шевченко, і чи заслуговує він клопотання про підвищення його в унтер-офіцери, переважно перед іншими рядовими рівної з ним категорії, якщо такі є?». На що майор Львов відповів: «Хоча рядовий Тарас Шевченко в поведінці і показує себе хорошим, але за фрунтовою освітою слабкий, у чому я особисто переконався у бутність мою в цьому році в Новопетровському укріпленні, для інспектування двох рот, там розташованих, а тому й не визнаю, що він заслуговує клопотання про підвищення в унтер-офіцери». Теза майора Львова про слабкий стан «фрунтової освіти» (йшлося про стройову підготовку, а не участь у бойових діях) рядового Шевченка була прийнята до уваги генерал-лейтенантом Пе- ровським, і звання унтер-офіцера рядовому присвоєно не було. Здавалося б, така дрібниця з погляду командира Окремого Оренбурзького корпусу...
Але Шевченка образило інше. 10 квітня 1855 року він запитував Броніслава Залеського: «Прошу тебя только, если ты можешь, объясни мне, что все это значит. Каким родом могло быть предпочтено представлению генерала представление майора? Это для [меня] вопрос темнее безлунной ночи». Насправді й Перовський, і Львов діяли згідно з буквою закону. Перовський питав, власне, чим Шевченко кращий за інших конфірмованих у солдати злочинців, дбав, як тепер сказали би, про соціальну справедливість серед рядових ввіреного йому корпусу, Львов відповів абсолютну правду, а Шевченко дивувався, чому принцип поблажки за протекцією не спрацював. Ось тільки обидва генерали настільки загралися в миколаївські військово-бюрократичні ігри, що не бачили жахливого порушення права та справед¬
278
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ливості вже самою віддачею в солдати й восьмирічною солдатчиною із забороною писати та малювати тридцятивось- мирічного поета й художника.
Шевченко в тому ж листі скаржився: «В продолжение осьми лет, кажется, можно бы было приучить себя ко всем неудачам и несчастиям, - ничего не бывало. Настоящее горе так страшно потрясло меня, что я едва владел собою. Я до сих пор ещё не могу прийти в себя. В таких случаях нужен сердцу самый искренний, самый бескорыстный друг. <...> А[гата], моя нравственная, моя единственная опора, и та в настоящее время пошатнулась и вдруг сделалась пуста и безжизненна. Картежница, ничего больше. Или это мне кажется так, или оно в самом деле так есть. Я так ошеломлен этою неудачею, что едва различаю чёрное от белого». Претензії закоханого поета Шевченка-прозаїк вельми красномовно втілив у «Прогулке...», приписавши їх диваку-опові- дачеві, який мав нещастя «втюриться» в красуню-кузину. «Как-то раз зашла речь (это было в деревне) о германской поэзии. Кроме Гёте и Шиллера, она с восторгом говорила о Кернере; мне это понравилось, я и выписал сдуру экземпляр Кернера да и послал ей в деревню. Через год или больше случилось мне завернуть к ним мимоездом, и что же? Мой Кернер валяется под диваном, и даже не разрезанный. Это меня заставило усомниться в любви к немецкой поэзии моей красавицы кузины. Для чего же она так непритворно восхищалась этим Кернером? Неужели эти, сквозь слезы, восклицания была ложь? Увы, да! Она, как я впоследствии узнал, боготворила все, что имело какое-нибудь подобие военного, начиная от скромного ученого кантика до великолепного кавалерийского штандарта, а о аксельбантах и говорить нечего: аксельбанты были для нее выше всякого обожания. Так извольте видеть, в чем секрет: при берлинском издании сочинений Кернера, которое она где-то видела, приложен портрет поэта в военном мундире, а мой экземпляр был другого издания и без портрета, так она его и швырнула под диван».
В основі епізоду з книжкою лірики німецького романти¬
Розділ 12,ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 279
ка Теодора Кернера, високого красеня й героя партизанської війни в Сілезії, вбитого в ранній молодості, лежить реальна подія. Адже в листах своїх до друзів Шевченко в 1854 році просив Броніслава Залеського й поета Олексія Плещеева знайти й надіслати йому збірку поезії Кернера, а 6 квітня 1855 року дякує польському другові, отримавши цю книжку. Та ось лихо: Агаті вже не потрібно було подобатися йому, захоплюючись іншим поетом, ось вона і закинула німецьку книжку під диван. Пасаж же про любов красуні до різних прикрас військового мундира можна спокійно залишити на совісті автора повісті. Так само як і обурення картярським захопленням Агати та кузини в повісті.
Зрештою, що заважало закоханому Тарасові раніше помітити в обожнюваній жінці цей невеликий недолік? Зазначмо, що в Новопетровському укріпленні якщо й грали в карти, то, як згадував Косарев, у «преферанс або ералаш - так по одній двохсотій або трьохсотій копійки: адже народ все був аж ніяк не багатий!». До того ж Агата більше любила спостерігати за грою. Тарас міг би пригадати стару Волховську, у якої гостював до заслання, і про яку з симпатією справлявся у княжни Варвари Рєпніної: та в карти програвала тисячі!
Повернувшись із хмар романтичного кохання на грішну землю, Шевченко знову почав попивати. Його улюблениця Наталочка, старша дочка Ускових, побачивши, що дядько заявився з червоним носом, норовила намазати йому ніс спермацетового маззю. Усков, якого в листах називав він просто «Іраклієм», та Агата робили йому зауваження, з приводу яких В. Смілянська пише, що «він не міг не помічати прикрої до нього зверхності, не прихованої Усковими, які вважали своїм правом зауважувати й докоряти його за хибні, на їх досить-таки обивательські погляди, вчинки. На це Шевченко, як згадує сама Ускова, незмінно відповідав: “mersi, madam”».
Надалі Шевченко образився на колишній свій ідеал, здавалося би, серйозно. Улітку 1856 року він писав Броніславу Залеському: «А знаешь ли, что у нас вышло маленькое кон-
280
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
тро? А[гата] имела неосторожность попрекнуть меня своими благодеяниями, и я отряхнул прах от ног моих и повторяю слова великого флорентийского изгнанника:
Горек хлеб подаяния,
И жестки ступени чужого крыльца.
Происшествие неприятное. Но я теперь себя чувствую гораздо спокойнее и свободнее, нежели под покровительством этих, в сущности добрых, людей». Однак, хай би що писав і думав Шевченко про Агату, нікуди йому було діватися в Новопетровському укріпленні. Агата Ускова свідчить: «Товариство офіцерів у форті не любило (Шевченка. - С. Р), бо він сам вважав більшість із них дурнями». Із солдатами поет явно витримував дистанцію, а тому, за спостереженнями розважливої Агати, «між солдатами теж, я не думаю, щоб Шевченко користувався особливою любов’ю. Він мав одного з них, якого наймав за себе ходити в караул, а інший, молодий солдат, служив йому натурником». Так що нікуди було піти Шевченкові, крім як до Ускових, друзів-благодій- ників, і він повертався. Тим більше, що прив’язався до двох маленьких дівчаток, намагався їх виховувати і, граючись із ними, сам від душі розважався.
Роком раніше поет був готовий вже перейти на службу в Ак-Мечеть. Він писав Броніславу Залеському 25 вересня 1855 року: «Письмо вдохновенного Сигизмонда (Сераков- ського. - С. Р) я с наслаждением прочитал, настоящий поэт! Не отвечаю ему теперь, потому что надеюсь вскоре с ним увидеться в Ак-Мечети. А надеюсь я потому, что ты мне пишешь, не хочу ли я туда? Хочу, куда угодно хочу! Потому что я начинаю одуревать в этом безотрадно однообразном прозябании. Прошу тебя, Карла и всех добрых людей, кто может помочь мне хотя единым словом. В Ак-Мечети хотя я не предвижу для себя слишком отрадной перспективы, но, по крайней мере, не буду видеть этих голых серых скал, которые мне до того опротивели, что я рад спрятаться от них, но, увы! куда спрятаться?». Кокандську фортецю
Розділ 12,ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 281
Ак-Мечеть було взято наприкінці липня 1853 року, під час штурму відзначилися друзі поета Бр. Залеський, 3. Сераков- ський і О. Плещеев, за що через деякий час були підвищені в чинах - і просунулися на шляху до свободи. На відміну від Новопетровського укріплення, Ак-Мечеть залишалася в 1855 році місцем небезпечним, ще в минулому році до неї підходило велике військо кокандців, розбите вилазкою російського гарнізону. Одна тільки присутність у строю при сутичці з азіатами могла істотно поліпшити справи Шевченка. Однак переведення до Ак-Мечеті не відбулося.
Наступного року вдалося Ускову вмовити майора Львова, і той підмахнув необхідну для Шевченкового унтер-офі- церства характеристику. Однак Перовський знову не дозволив! Але чому ж, якщо раніше сам намагався допомогти поетові, звертаючись до графа Орлова? Можна висловити припущення, що до нього дійшли усні філіппіки про нього Шевченка, подібні до тих, які поет згодом залишив у своєму щоденнику. А там у запису від 19 липня 1856 року він честить Перовського «бездушным сатрапом». Далі ще грізніше: «Холодное, развращенное сердце. И этот гнилой старый развратник пользуется здесь славою щедрого и великодушного благодетеля края. Как близоруки, или, лучше сказать, как подлы эти гнусные славильщики. Сатрап грабит вверенный ему край и дарит своим распутным прелестницам десятитысячные фермуары, а они прославляют его щедрость и благодеяния. Мерзавцы!». У п’яному вигляді Тарас і раніше язика не стримував. Донощики ж в Новопетровському укріпленні були. За доносом одного з них, чиновника Мешкова, був заарештований і відсидів на гауптвахті приятель Шевченка, артилерійський штабс-капітан Мацей Мостовський.
А Перовський був не з тих, хто ковтає образи. Під час першого його генерал-губернаторства сталася дика історія. М. Ятовт розповів, що відданий у солдати поляк Левандов- ський посварився через дрібниці зі своїм ротним командиром, а той відправив його в переповнений каземат Оренбурзької гаупвахти, де у Левандовського не було можливості сісти, не те щоб лягти. Так він провів кілька безсонних но-
282
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
чей і був уже на межі зриву. Тим часом його ротний командир заступив черговим із караулів, він приїхав до каземату, увійшов до камери, де був Левандовський, і почав ображати його та висміювати. Солдат не витримав і так вдарив офіцера кулаком, що той вилетів до коридору. Його було віддано під військовий трибунал.
Перовський прибув до каземату і запитав у Левандов- ського:
- Що було причиною такого раптового спалаху?
- Знущання з мене, - відповів той, немов у гарячці. - І якби Ваша світлість був на місці того, хто приніс мені це нещастя, та ще й знущався над моєю бідою, не інакше би з Вами поступив.
Замість того, щоб знизати плечима й відправити божевільного до лікаря, Перовський образився та розгнівався. Він затвердив вирок військового трибуналу до трьох тисяч шпіцрутенів, і Левандовського було забито до смерті.
Отже, Тарас ображався на вище начальство, яке пожалкувало для нього унтер-офіцерського чина, а з комендантом укріплення жив у злагоді. Малював сепією та олівцем, переправляв малюнки Броніславу Залеському для продажу під конспіративними найменуваннями «шматків матерії», відводив душу в повістях, підписуючи їхні об’ємні рукописи прозорим псевдонімом «Кобзар Дармограй». Він мучився, відчуваючи, що ризикує так і померти на чужині старим ди- ваком-солдатом.
Але тут уже історія провернула свої іржаві зубчасті колеса, вони стукнули-грюкнули, заскреготали - і Росія, вчорашній «жандарм Європи», втягнулася в Кримську війну, програла кілька боїв і почала відступати в головній битві війни, за Севастополь. Спочатку офіцери Новопетровського укріплення читали у двох газетах, «Северной пчеле» й «Русском инвалиде», що надходили місцевим передплатникам із місячними затримками, повідомлення про цю війну ніби про події на іншій планеті. Усі прекрасно пам’ятали, як у 1848 році полк уральських козаків було відправлено придушувати повстання в Угорщині, однак уральцям довелося
Розділ 12, ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 283
з півдороги повертати назад, тому що війна закінчилася. І цього разу можна було передбачати, що тутешні офіцери, солдати й козаки залишаться на місці, але з інших причин. Тим часом повідомлення в газетах ставали дедалі каламутнішими, з умовчаннями та недомовками, а разом із газетами поштовий човен привозив і чутки про серйозні поразки непереможної російської армії.
Але ось у березні 1855 року із нетерпінням очікуваний поштовий човен висадив поштаря в похмурому мовчанні, а він жестами показав, що передає всю пошту в руки майора Ускова, здивованого цим відступом від правил не менше за інших. За чверть години комендант викликав до себе всіх офіцерів і священника, а ще через півгодини над укріпленням залунав скорботний дзвін. Накинувши шинель, Шевченко вискочив із казарми і завмер нерухомо: над будинком комендатури було приспущено прапора. Знак смерті в імператорській родині! Але хто саме помер? Та невже... Він боявся повірити здогадці.
По кроках розпізнав, що до нього підходить «дядько».
- Пане єфрейторе, - пробурмотів поет, простягаючи мідної дрібниці на шкалик. - Бажано мені сходити на чай до пана коменданта. І за поштою.
Зморшкуватий єфрейтор прийняв підношення та поважно кивнув головою. Своєю чергою зашепотів голосно:
- Матрос із човна відкрив одному з наших ляхів, що помер государ імператор Микола Павлович. Земля йому пухом, його імператорській величності. Завтра попрощаємося, значиться, та й присягнемо тепер його імператорській високості, спадкоємцеві.
Знімаючи слідом за «дядьком» з голови безкозирку і хрестячись, поет щосили придушував у собі радість і божевільну надію на швидке звільнення.
До вечора того метушливого дня, вже отримавши листа від друга Броніслава з двадцятьма рублями асигнаціями і трохи нетверезий, Шевченко постукав у халупу біля ближньої пристані, де влаштувався єдиний офіцер в укріпленні, з яким він міг дозволити собі поговорити відверто - арти¬
284
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
лерійський штабс-капітан Мацей Мостовський. Учасник польського повстання 1830 року, цей «паливода», як називав його Тарас, був відданий у солдати з вислугою, і що ж, вислужився.
Гість стукнув по столу денцем пляшки, а господар, кивнувши, відправив денщика до крамниці за закускою. У закупореній кімнатці сумовитий дзвін із церкви на горі став ледве чутним. Поет зосередився і запитав, посміхаючись:
- Ну, що, батьку, донесли тобі твої ляхи?
Мостовський не посміхнувся у відповідь.
- Розповіли в один голос, що Карл Іванович зволив отруїтися. Нібито, Тарасе Григоровичу, він сам наказав лейб-лі- кареві дати йому отруту.
Шевченко похитав головою.
- Збрехали тобі, батьку! Наше незабутнє Гальмо занадто любило порядок і законність. Законність у власному драконівському розумінні, звичайно. Надто вже був пунктуальний. Не могла така людина піти з життя самохіть, всупереч забороні свого безпосереднього командира, Господа Бога.
- Кажуть, що лейб-медик одразу ж поїхав до Німеччини, - розвів руками Мостовський і додав пошепки, ніби хтось міг його підслухати. - Головне, Нерона вже немає над нами.
Помовчали.
Замовк рев Норду сиплуватий,
Закрився грізний, страшний зір...
Це вже поет продекламував - напівголосно й озирнувшись.
- Що це?
- Це Гаврило Державін в оді на сходження на престол імператора Олександра Павловича відгукнувся на смерть його батечка, Павла Петровича.
- Тобі, Тарасе, зараз би не віршиками бавитися, а почати з цією ж поштою смикати твоїх благодійників. Я, знаєш, пригадав сьогодні, що з нагоди весілля нинішнього нового царя років п’ятнадцять тому деякі страждальці по двадцять
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 285
п’ятому року та наші мученики з тридцятого були прощені й відпущені. А попереду коронація, так що...
Мостовский не договорив і спрямував замислений погляд на пляшку. У Шевченка спалахнули було очі, але він одразу ж спохмурнів.
Чи таким самим був діалог Шевченка й Мостовського, чи іншим, але він, безсумнівно, відбувся. Для поета почалася нелегка пора очікування виходу на волю.
Того самого дня, 12 квітня, він відсилає слізні прохання про допомогу до керівництва Академії мистецтв, пристарілому конференц-секретареві В. Григоровичу та графові Ф. Толстому, тоді віце-президенту, при цьому до графа звертається як до людини особисто не знайомої: «Василий Иванович Григорович меня знал лично как художника и как человека, и он засвидетельствует перед вами обо мне».
Ситуація очікування на монарше помилування пригнічує Шевченка, і йому ніби й перед собою ніяково, що опинився в ній. У докладному листі до Бр. Залеського від 25- 26 вересня поет тільки в самому кінці, як про річ незначну й найменшу, запитує: «Не знаю, имел ли какое влияние на судьбу мою всемилостивейший манифест. Если узнаешь, то сообщи мне».
Більш ніж через півроку, у зворушливій скарзі графині А.Толстой, відправленій до Петербурга 22 квітня вже 1856 року, він дуже патетично виливає своє гірке розчарування: «Страстная неделя была проведена мною в самом тревожном, в самом тяж[к]ом ожидании. Я в продолжение Великого поста, и в особенности на Страстной неделе, когда уже у нас открылось водное сообщение, я ждал из Оренбурга почты, которая должна была привезти мне прощение, вследствие высочайшего манифеста, обнародованного по случаю восшествия на престол государя императора. Оказалося что же? Что я не был представлен к этой высочайшей милости, что я не вычеркнут из реестра мучеников, что я забыт. Горько, да и как ещё горько получить такое известие и в такой великий день. Это страшная насмешка меня карающей судьбы! О, не приведи Господи никому так встретить этот
286
Станіслав Росовецький * ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
радостный, торжественный день, как я его теперь встретил. Вообще, эти великие праздники вне семейства и родины встречаются невесело, каково же я его встретил? Я близок был к отчаянию, так меня ошеломило это безнадежное известие. Грустно, невыразимо грустно встретил и проводил я первый день праздника».
Ще через місяць він писав Осипову: «14-го апреля получил я известие из Оренбурга, что меня забыли представить в унтер-офицеры по случаю всемилостивейшего манифеста о восшествии на престол. Это роковое известие меня так озадачило, что я не знал, что с собою делать, потому что я считал своё производство делом конченным. Да и мог ли я думать иначе? Высочайшая милость была для всех, но увы! меня не осенила. Горькая, ядовитая насмешка судьбы! И так я встретил Воскресение Человеколюбца, как отверженник». Немов би поет не бачив різниці між государевим «прощенням», що викреслювало «зі списку мучеників», і поданням у підвищення в унтер-офіцери...
Здається, однак, що Шевченко покладав надмірні сподівання на перше ж звернення до народу нового государя. Адже в Росії добрі справи так швидко не робляться. Маніфест з обіцянкою амністії був оголошений тільки за кілька місяців, у день коронації в Москві, 26 серпня 1856 року. Його стаття XVI обіцяла: «Особам, які внаслідок причетності до злочинів політичних знаходяться у військовій сухопутній або морській службі та впродовж її були завжди схвалені безпосереднім начальством, буде також даровано особливі полегшення та милості. Порядок поступовості та міра цих полегшень для кожної особи будуть визначені за очікуваними докладними про їхню поведінку і службу свідченнями». Прощення, таким чином, передбачалося не загальне для цієї категорії політичних злочинців, а вибіркове, як і з нагоди одруження майбутнього царя в 1841 році, і з чимсь на зразок особливого слідства в кожному окремому випадку.
Броніслав Залеський пам’ятав, звичайно ж, про прохання друга Тараса річної давності. Завідуючи бібліотекою при штабі корпусу в Оренбурзі, він познайомився би з текстом
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 287
маніфесту за номером «Санкт-Петербурзьких відомостей», виписав би рядки про амністію і повторив би їх у листі Шевченкові. Однак Залеського вже не було тоді в Оренбурзі. В одному листі поетові від 8-9 липня він встиг і висловити надію на звільнення, своє і Тарасове («Чи знаєш, друже мій, що й мені майорить надія побачити в цьому році мою стару мати і дорогу вітчизну. Бог знає, чи збудуться ці мрії, чи ні, але ніколи ще не було стільки надії. Неможливо, щоб ти один був забутий - тримайся далі духом, друже мій дорогий, прийде ще кращий час і для тебе і, дасть Бог, незабаром»), і поділитися радісною для себе новиною: «Лист був готовий, коли я отримав звістку про дозвіл повернутися на батьківщину. Не можу писати нічого. Цілую тебе - радій моєю радістю». Приятеля поета було звільнено у відставку в чині прапорщика, і вихід маніфесту застав його в дорозі на батьківщину.
А для Шевченка настає час розчарувань. 5 листопада він скаржиться М. Лазаревському та Гулаку-Артемовському, що «на свободу и надежды не видно». І цікаво, що весь лист українською мовою, а ось ці слова російською... А через три дні повідомляє Бр. Залеському: «О высочайших помилованиях по случаю коронации у нас ещё ничего не известно. Я не ласкаю себя ни малейшей надеждою».
Документи, ретельно зібрані радянськими шевченкознавцями в спеціальному збірнику, дозволяють нам, на відміну від героя цієї книжки, зазирнути до механізму тієї державної машини, яка, поступово обробляючи вхідні та вихідні секретні папери, виплюнула на кінцевому етапі його звільнення.
Отже, у процесі підготовки маніфесту з нагоди коронації, новий начальник III відділення князь Василь Долгоруков звернувся до міністра внутрішніх справ Сергія Ланського з секретним листом. У ньому повідомлялося, що деякі особи, «звинувачені в політичних злочинах і проступках», знаходяться на військовій службі, у тому числі Шевченко в Окремому Оренбурзькому корпусі, а Достоєвський в Окремому Сибірському корпусі. «Оскільки ні військове міністерство,
288
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ні військові начальники не доставляють термінових про згаданих осіб відомостей, то III відділенню здебільшого невідомо, де вони нині знаходяться, чи не надано вже їм полегшення долі, чи не перебуває хто під судом або поганим зауваженням і чи не вмер хто-небудь із них». Долгоруков пропонував Панському повідомити військовому міністру про «найвище повеління щодо полегшення долі звинувачених осіб, до дня коронації государя імператора, і про представлення його імператорській величності міркувань із цього предмету». Через три дні вже Ланськой сповіщав військового міністра Миколу Сухозанета: «Государ імператор, задля полегшення долі осіб, які перебувають у різних губерніях і областях Росії під наглядом поліції за злочини політичні та неполітичні, височайше повеліти зволив: 1. Списки осіб, які перебувають під наглядом за злочини політичні, передати в III Відділення власної його імператорської величності канцелярії, де для подання його величності складаються особливі міркування про полегшення долі державних і політичних злочинців». Шевченко належав саме до цієї категорії, однієї з шести. Пункт 7 звучав так: «Запропоновані милості оголосити в день торжества коронування їх імператорських величностей».
21 липня князь Долгоруков звертається до військового міністра Сухазанета з проханням висловити думку про можливість полегшення долі політичних злочинців, які перебувають на військовій службі, серед них і Шевченка. Прохання викликане тим, що вони «зовсім не включені в списки, складені в 3-му відділенні, як тому, що воно не отримує про них термінових донесень і не має нині ніяких позитивних відомостей, так і з тієї причини, що військове міністерство завжди саме клопотало про полегшення долі осіб, що належали до військового відомства, у тому числі і звинувачених у державних і політичних злочинах». Уже зрозуміло, чому сповільнилося звільнення Шевченка та інших жертв миколаївського режиму, які опинилися на початку нового царювання на військовій службі. Граф Орлов і генерал Дубельт, ті швидко зорієнтувалися би, кого випускати, а з
Розділ 12. ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ,,. 289
ким почекати, а нове керівництво III Відділення не володіло ситуацією. До того ж, призначена для переслідування політичних противників, охранка змушена була готувати питання про їхнє помилування. Мимоволі згадується, що після смерті Сталіна перші кроки в реабілітації засуджених за політичними справами було зроблено не ким іншим, як Лаврентієм Берією.
Зберігся документ від 7 липня, складений у найближчому оточенні царя, названий «Про полегшення долі осіб, відданих у військову службу і в арештантські роти за політичні злочини» і відправлений до військового міністерства. Тут ми знаходимо узгоджений пункт маніфесту про цю категорію державних злочинців: «Усім без винятку особам, підданим покаранню за злочини проти верховної влади й уряду та які перебувають нині у військовій службі, всемилостиво даруємо нове полегшення їхньої долі, надаючи найближчому розсуду нашому міру цього полегшення щодо кожної особи зокрема. Про порядок подання нам справ, що стосуються цих осіб, дано від нас належні повеління». Після оголошення маніфесту військовим начальникам наказувалося розібратися з кожним кандидатом на амністію окремо і свою пропозицію щодо його долі надати цареві. Олександр II погодився із цим проектом, наклавши резолюцію: «виконати, як запрошено, погодивши згодом правила помилування з тими, які складаються в III відділенні власної його імператорської величності канцелярії». Отже, у маніфесті мала прозвучати загальна фраза про наміри, реальна ж амністія сповільнювалася запропонованим царем бюрократичним узгодженням її «правил».
Тим же числом датовано записку князя Долгорукова, особисто ним передану Сухозанетові. Грифа «Секретно» на ній немає, князь нагадує, що вже згадував Шевченка в попередньому запиті, від 21 липня. «Нині її імператорське] в[исочеств]о государиня велика княгиня Марія Миколаївна, звертаючи увагу мою на долю Шевченкі, який у десять років після покарання приведений до глибокого каяття за проступки молодості, що відбувалися найбільш від колишньо¬
290
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
го його нетверезого життя, зводила додати, що п. командир Окремого корпусу, схвалюючи поведінку Шевченкі, готовий у разі запиту дати про нього найвигідніший відгук». Наприкінці записки князь просить повідомити йому, «чи буде і яка милість виклопотана Шевченку з нагоди майбутніх урочистостей коронації».
Ми бачимо, що охранка самоусунулася від рішень з амністії, вона перебувала в компетенції військового міністерства. Тож не дивно, що військовий міністр не відповів особисто, а доручив відповідь черговому генералу. Через три дні князь Долгоруков отримав від генерала-ад’ютан- та Олександра Катеніна типову відписку, де повторювався зміст щойно процитованого документа. На питання ж, поставлене князем, було дано відповідь, що справу Шевченка буде вирішено разом з іншими, після отримання відгуків від безпосереднього начальства. Тоді, мовляв, «буде представлено на всемилостивий погляд і про Шевченка».
Зазначимо, що у військовому міністерстві не звернули увагу на те місце записки, де повідомляється, що необхідний «відгук» фактично вже отримано: «п. командир Окремого корпусу, схвалюючи поведінку Шевченкі, готовий у разі запиту дати про нього найвигідніший відгук». Хоробрий офіцер, розважливий генерал, обачливий адміністратор, М. Сухозанет заслужив репутацію розумної, шляхетної, доброї людини. Чому ж він не побажав піти назустріч проханню великої княгині Марії Миколаївни, тоді президента Академії мистецтв? Важко сказати. Цілком можливо, що з почуття справедливості: чому для Шевченка, людини «нетверезого життя», він має робити виняток? Конфлікт із приводу звільнення поета між великою княгинею та її бра- том-царем, якщо й був, то неофіційний, сімейний: із відписки чітко випливає, що про Шевченка цареві не доповідали.
Тож не дивно, що до долі Шевченка у військовому міністерстві дійшли руки тільки в січні 1857 року, коли Перовський надіслав «список нижчих чинів Оренбурзьких лінійних батальйонів, відданих у військову службу за політичні злочини, з означенням проти кожного ступеня злочину, ви¬
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 291
року, змін, що сталися на службі, атестації та передбачуваної міри полегшення долі». Щодо деяких із них Перовський сумнівався, але стосовно Шевченка висловився чітко: «Рядового Тараса Шевченка звільнити від служби».
Військовий міністр переправив список для погодження в III Відділення. Там 24 січня склали довідку для князя Долгорукова, де стосовно Шевченка пропонувалося: «Рядового Тараса Шевченка, зваживши на клопотання про нього її імператорської високості президента Академії мистецтв, звільнити від служби, з дозволом користуватися правами художника, яких він не був позбавлений при віддачі у військову службу, і з дозволом йому писати й малювати, але під суворим наглядом місцевих начальства та цензури». Наступного дня князь відіслав листа військовому міністру, де з Шевченком пропонував вчинити, як в отриманій ним довідці: «звільнити від служби, з установленням за ним нагляду там, де він житиме».
Однак на стіл Олександра II ця пропозиція лягла тільки 1 травня 1857 року, коли ним було «височайше наказано: рядового Оренбурзького лінійного № 1 батальйону Тараса Шевченка звільнити від служби, з установленням за ним там, де він житиме, нагляду, аж до повного переконання в його благонадійності, із забороною йому в’їзду в обидві столиці та проживання в них». Таким чином, заборона для поета в’їзду до Москви й Петербурга була накладена безпосередньо Олександром II.
Що ж стосується провини за тяганину зі звільненням Шевченка від солдатчини, то вона лежить і на Перовсько- му. На виправдання його можна тільки відзначити, що жандармів у його підпорядкуванні не було, й звичайним армійським офіцерам довелося перевіряти всіх 92-х нижніх чинів, відданих у корпус за політичні злочини. За винятком Шевченка, це були поляки, дехто з них, як приятелі поета Бр. Залеський, 3. Сераковський, Л. Турно, вже встигли вислужитися в офіцери, а деякі ні, й згідно з царським маніфестом, не заслужили поблажок.
Оцінюючи цю затримку зі звільненням бунтівного по¬
292
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ета, корисно порівняти її з тією, яку довелося пережити Федорові Достоєвському, після каторги відданому в солдати. Як прохача за себе перед новим царем письменник задіяв знаменитого інженера генерала Едуарда Тотлебена. Заробляючи прощення, він написав три вірнопідданих поезії (Шевченкові таке і на думку не могло спасти!). Маніфест 1856 року дав Достоєвському звання унтер-офіцера, а 20 жовтня 1856 року він був підвищений до звання прапорщика. Як петрашевцеві помилування Достоєвському було оголошено 17 квітня 1857 року, однак випущений із Сибіру він був тільки в 1859 році.
Але ж і повеління звільнити Шевченка, дане 1 травня 1857 року Олександром II, ще не означало, як виявляється, що поет у той же день став знову вільною людиною.
Найдивовижніший міф про цей період життя Шевченка належить покійному Олесеві Бузині. Бузина був моїм студентом, людиною помітною, і я з цікавістю, хоч і не завжди схвальною, стежив за його журналістською кар’єрою. Зрозуміло, я був обурений його вбивством, і злочинці мають бути покарані. Але що написано пером, а тим більше надруковано... Воно залишається, а розділ «Привілейований солдат» сенсаційної книжки Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко» висить в Інтернеті на його сайті. Основна ідея цього тексту: «Хвороблива фантазія істеричних шкільних учительок, які ніколи не служили в армії, подарувала нам образ поета-страдника, катованого садистами-офіцерами. Дійсність, однак, мало схожа на це лякало, придумане для залякування двієчників». На думку Бузини, Шевченко легко, за кілька років міг би вислужитися, проте сам винен, що «сумлінно тягнути лямку не поспішав».
Так, з приїздом майора Ускова Шевченко дійсно став «привілейованим солдатом», однак продовжував проводити зими в казармі. А як було там, можна побачити на його малюнку «Казарма», зробленому в 1857 році. Досить і письмових свідоцтв. Син офіцера 5-го (ідеологічного) відділу КДБ Бузина міг бути вихований в дусі безумовного виконання
Розділ 12.ЛИСИЙ ДЯДЬКО З БОРОДОЮ, ПОКЛОННИК КРАСУНІ АГАТИ... 293
наказів начальства, він і в Радянську армію студентом пішов добровільно, але чому він вимагає такої ж старанності від волелюбного романтика Шевченка, людини богеми, вчитель якого геніальний Брюллов дозволяв собі не виконувати накази самого Миколи І?
Дозволю собі сказати, що віддача в солдати Шевченка і вбивство його зоїла Бузини явища одного ряду. Адже обох покарали за їхні переконання, і в обох випадках це сталося поза існуючої системи законів і без суду.
РОЗДІЛ 13
Неначе помилуваний, напівзвільнений, відпущений помилково: Новопетровське укріплення, Гур'єв, Астрахань
Звістку про цареве помилування Шевченко отримав через три з лишком місяці, у першій третині липня 1857 року. Надійшла вона в листі М. Лазаревського, відправленому з Петербурга 2 травня, і ось у якій формі: «Ну, вітаю, нарешті, тебе, дорогий мій Тарасе Григоровичу, з великою милістю царя <...>. Але без пояснень: я дізнався тільки, що три дні тому послано папір командиру Оренбурзького корпусу, що ти згідно прохання гр.[афа] Толстого і свідченню гр.[афа] Перовського отримуєш відставку, з дозволом обрати рід і місце життя. Але чи так це - не впевнений, тому що сам не бачив паперу і побачу його тільки через кілька днів. Потерпи, друже, трохи і, ймовірно, сам дізнаєшся про все вірніше, ніж я тепер пишу». Як бачимо, петербурзький приятель досить обережний у виразах, і не дарма. Раніше йому вже доводилося поспішним, за чутками, повідомленням про прощення викликати в засланцеві марну надію, яка змінялася, звичайно, тяжким розчаруванням. У листі від 17 січня, звертаючись до «Дармограя», він писав: «Нехай молиться Богу і дякує цареві і добрим людям: про звільнення його у 295
296
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
відставку вже було отримано дозвіл царя і повідомлено про це воєн [йому] міністру для виконання; але звідти вісті ще немає». У листі від 11 квітня він уже явно боїться знову помилитися: «Я повернувся вже давно з Малоросії і почав зараз рознюхувати, що і як, і лише днями домігся позитивно, що доповідь про тебе та інших подібних готова і буде представлена до Великодня (в 1857 році 19 квітня. - С. Р.). Мені того же часу обіцяли принести наказ, але й досі його немає, і я боюся, щоб не відклали знову до 17 ч[исла]. Давно вже я збираюся писати до тебе, але все відкладав, щоб сказати що-небудь позитивне, а сьогодні не стерпів і пишу хоч не остаточне, але позитивне все-таки, що ти можеш незабаром розраховувати на милість; але яку і з яким обмеженням - ще не знаю. Може бути, через тиждень порадую тебе».
Цього разу помилки, на щастя, не сталося. Однак як вирішує відсвяткувати засланець звістку про своє безсумнівне і, як йому здавалося, скоре звільнення? Чисто по-письмен- ницьки. Він починає заповнювати щоденник («Журнал») і перший запис, під 12 липня, присвячує складаному ножику, що зламався, коли він обрізав початковий зошит для щоденника. Однак закінчує запис пафосно: «Но Бог с ним - и с укреплением, и с ножом, и с маркитантом; скоро, даст Бог, вырвуся я из этой безграничной тюрьмы. И тогда подобное происшествие не будет иметь места в моем журнале». А які тоді будуть описані натомість?
«Журнал» і тепер викликає у шевченкознавців здивовані запитання, а з них головні для мене ось які. Для кого щоденник призначався? Яку мету автор переслідував, заповнюючи його? Чому почав і закінчив його російською мовою, а не українською?
Отже, на якого все ж таки читача розраховував Шевченко? При читанні початку щоденника створюється враження, ніби автор передбачав, що цей рукопис зможуть прочитати й офіцери III Відділення. До слова, і виразний пафос писання, насолоди самим писанням - спонтанним і літературним, вільним від ділового призначення («А пока совершенно нечего записать. А писать охота страшная»), мабуть, не в ос¬
Розділ 13. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ...
297
танню чергу пов’язаний із усвідомленням того факту, що вперше за багато років він пише, не порушуючи царську заборону, а отже, не долаючи й певних внутрішніх перешкод, побоювання перед викриттям і покаранням, зокрема. Водночас той, хто базікає з приводу початку щоденника і про поламаний ножичок, не є, звичайно ж, точним відбитком «я» Шевченка. Це маска, яку обрав поет, і вона є дуже близька до образу оповідача в «Прогулке...». Вона цілком пристойна й цензурна. Надалі Шевченко цю маску зніматиме, а чи надіватиме іншу, подивимося.
Яку мету переслідував він своїм щоденником? Здавалося би, до чого це питання, якщо в другому ж записі, датованому 13 червня, автор відповідає: «чтобы записывать, что со мною и около меня случится». Але тут же з’ясовується: хоч і дуже хочеться писати, і «перья есть очиненные», проте «писать все-таки не о чем. А сатана так и шепчет на ухо: “Пиши, что ни попало, ври, сколько душе угодно. Кто тебя станет поверять? И в шканечных журналах врут, а в таком, в домашнем, и Бог велел”. Если бы я свой журнал готовил для печати, то, чего доброго, пожалуй, и искусил бы лукавый враг истины». Із цієї уявно-недбалої балаканини випливає, що сатана, отаке жартівливе позначення негативу в душі автора, знає, як заповнюють бортові журнали моряки, і що сам автор, на відміну від них, збирається писати тільки «истину», а написане не збирається друкувати. Для чого ж і для кого тоді пише? Автор щоденника відповідає цитатою:
Пишу не для миттєвої слави,
Задля розваги, для забави, Для милих і щирих дружків, Для пам’яті минулих днів.
Цитата лукава. Це мініатюра росіянина Олексія Кольцова, але Шевченко називає його «поет наш». Його самого порівнювали з Кольцовим, поетом другого ряду, проте Шевченко собі ціну знає... По суті сказаного цитата на місці, вона дуже інформативна. «Задля розваги, для забави...». Справді, є таке. Шевченко отримав звістку про помилування, але тре¬
298
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ба ще дочекатися офіційного звільнення. Емоції заважають повернутися до розміреної творчої роботи над повістями, а ось записування повсякденних подій, залишаючи насолоду від писання прози, обіцяє вільнішу форму словесної творчості. Цікаво, що в першій половині щоденника він зовсім про ці повісті не згадує (ще один аргумент на користь передбачення читачів-жандармів?).
«Для милих і щирих дружків...». І справді, автор зважує, а чи не подарувати щоденника М. Лазаревському, вже через два тижні після того, як почав його заповнювати (запис під 22 липня 1857 року), але робить це тільки в Петербурзі, майже через рік, 12 липня 1858 року. Тобто йшлося про настанову на особливу вибірковість, інтимність адресного призначення твору. Читачі його мислилися такими ж, як читачі вільної поезії першої половини XIX століття, що передають рукопис із рук у руки. При цьому щоденник принципово рукописний, і опозиція «рукопис І друкований текст» тут є свідомою, про містифікацію читача не йдеться. Мене переконує в цьому існування в жанровій структурі щоденника альбомного компонента. Друзі та знайомі доповнюють його записами-побажаннями, вписують вірші, а Шевченко не забороняє їм цього. Альбом дворянки першої половини XIX століття - це явище принципово рукописне. Недарма не були ніколи видані, навіть як пам’ятки культури минулого, російські дворянські альбоми - як цього періоду, так і XVIII століття, коли ними бавилися чоловіки.
«Для пам’яті минулих днів...». Тобто автор призначає щоденник і для себе - але собі в майбутньому. Має рацію професор Іллінойського університету Богдан Рубчак, автор найкращого сучасного дослідження щоденника, коли пише: «Навіть щоденник протокольного типу має свого читача: ним буде автор, який читатиме його пізніше, для автобіографії чи для менш формального організування спогадів. І він тоді вже буде інакшою людиною, ніж та, хто його текст писала». І сам поет замислювався: «Настанут ли когда-нибудь для меня те блаженные дни, когда я буду читать эти отвратительные правдивые сказания, как ложный сон, как
Розділ 13. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ...
299
небывалую небылицу?». От тільки Шевченкові доля не дала шансів повернутися до свого щоденника...
Що ж стосується російської мови «Журналу», то й ті дослідники його, яким мовна оболонка тексту явно не подобалася, готові були, як відомий бібліограф-емігрант Володимир Дорошенко, погодитися, що для Шевченка було природніше писати свій щоденник російською мовою, бо він жив у чужому середовищі, «де урядовою і товариською мовою була мова російська. Висловлювати нею думки стало для нього річчю звичайною». З огляду на ці біографічні умови, Б. Рубчак все-таки бачив для вибору російської мови й глибинні причини: на його думку, російську мову вибрало не тільки біографічне «я», а й те, яке було збудоване для читача. «Шевченко вибрав для “Журналу” російську мову для того, щоб прийняти російськомовну (що ні в якому разі не рівнозначно з російською) персону або маску. Особливі завдання, себто особливий читач, диктували, щоб така маска діаметрально протиставилася масці українськомовній, що її зустрічаємо особливо часто в листах». Звісно ж, що тут ідеться також і про своєрідну мовну інерцію ось саме в літературній сфері: Шевченко давно вже не писав української поезії, а тільки російську прозу.
Так чи інакше, але Шевченко почав свою щоденну розвагу. І в такий спосіб на хвильку прочинив для нас мале віконце у свій внутрішній світ - віконце зі склом десь каламутним, а десь і кривим, але іншого ми не маємо. Здавалося би, для біографа це чудовий подарунок - мати звіт героя книжки за кожен прожитий ним день, але не забудемо про маску, яку автор то знімає, то залишає на своєму обличчі, та про іронію, розпізнати яку сучасній людині не завжди просто. Ось Шевченко, розповівши про прожекти повернення до Петербурга через Литву, через Кубань, а ще Волгою через Нижній Новгород і Москву, ніби протверезів і з гіркотою зауважив: «Легко может статься, что я ещё в хламиде поругания и с ранцем за плечами попунтирую в Уральск в штаб баталиона № 1». Солдатський ранець фігурує поруч із «хламидою червленою», в яку одягали Ісуса Христа римські
300
Станіслав Росовецький * ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
воїни після катувань для «наруги» (Мк. 15.17), адже осміювали Його претензію на царство. Отже, сірий солдатський мундир прирівнюється до царського вбрання, а той, у кого він буде на плечах, до Ісуса Христа? Так, але до Христа побитого й приниженого... А галліцизм «пунтіровать» в значенні «йти пішки» дуже рідкісний, я знайшов його тільки в запису від 21 квітня «Кавказького щоденника» поручика Миколи Симановського: «доведеться пунтіровать пішечки». От і спробуй відрізнити в цьому коктейлі самозвеличення від самоосміяння й вирішити, чи є тут іронія над потугами армійських офіцерів висловлюватися вишукано...
А ось місце, де Шевченко начебто знімає маску. Під 20 червня повідомляється, що незабаром припливе на пароплаві разом із 1-й ротою батальйонний командир і влаштує огляд. Поет запевнює, що ніколи в таких обставинах не намагався сховатися в госпіталі. «С трепетным замиранием сердца я всегда фабрил усы, облачался в бронь и являлся пред хмельнобагровое лицо отца-командира сдать экзамен в пунктах, ружейных приемах и в заключение выслушать глупейшее и длиннейшее наставление о том, как должен вести себя бравый солдат и за что он обязан любить Бога, царя и своих ближайших начальников, начиная с дядьки и капрального ефрейтора. Смешно».
Тепер, на порозі звільнення, поетові це випробування здається смішним. Але чому? Він відповідає: «Потому смешно, что я освоился с этим отвратительным спектаклем». Об’єктивно, з боку глянувши, намальована поетом картина може здатися смішною хіба що тому, що солдафонові, навпаки, було би не гріх вислухати повчання від інтелектуала і пророка. Можливо, Шевченкові стало смішно, тому що він вважав ситуацію недостатньо масштабною й небезпечною, щоб для її сприйняття вибудовувати в душі стіну філософської байдужості. Однак він негайно ж запитує: «Но каково было прежде, когда я не умел, а должен был похоронить в самом себе всякое человеческое чувство, сделаться бездушным автоматом и слушать молча, не краснея и не бледнея, слушать нравственное назидание от грабителя и кровопийцы? Нет,
Розділ 13. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ...
ЗОЇ
тогда это не было смешно. Гнусно! Отвратительно! Дожду ли я тех блаженных дней, когда из памяти моей испарится это нравственное безобразие? Не думаю. Потому что медленно и глубоко врезывалось в неё это безобразие». Так, вважати, що жодного приниження немає, небезпечно для душі, яка обрала такий психологічний захист від муштри. Але ті, хто витерпів приниження, залишилися живі, на відміну від забитого шпіцрутенами Левандовського або померлого від холери петрашевця Ханикова...
Частково суперечачи собі, Шевченко продовжує: «Странно ещё вот что. Всё это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований. Некоторые вещи просветлели, округлились, приняли более естественный размер и образ. Но это следствие невозмутимо летуще- го старика Сатурна, а никак не следствие горького опыта». Зазначимо все ж таки повторення «кажется»: Шевченко залишає можливість того, що це оптимістичне уявлення про себе є суб’єктивним.
Чи випадково саме після спостереження про незмінність своїх переконань він повідомляє про те, що вже повернувся до поезії, написавши й відправивши до Кухаренка поему «Москалева криниця»? Не забуває при цьому згадати, що працював над нею вже після фактичного скасування заборони писати, «вскоре по получении письма от батьки атамана кошевого. Стихи оказались почти одной доброты с прежними моими стихами. Немного упруже и отрывистее. Но это ничего, даст Бог, вырвуся на свободу, и они у меня потекут плавнее, свободнее и проще и веселее». Ідеться про
302
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
другу редакцію поеми, що після переробки стала самостійним твором, із моментами містики та хорора. Розшифруванню потаємних сенсів цього тексту присвятив своє цікаве, хоч і спірне дослідження математик-дисидент Леонід Плющ. Слід приєднатися до здогадки шевченкознавців, що Шевченко почав роботу над переробкою поеми після того, як Герн зумів передати йому з Оренбурга збережену в нього таємно «Малу книжку», рукописний збірник віршів і поем, написаних поетом у солдатчині.
Відомо близько ста сімдесяти графічних робіт, виконаних Шевченком у Новопетровському укріпленні. Серед них найзначнішою є серія з восьми сепій під загальною назвою «Притча про блудного сина». Як написав художник у щоденнику, він «разделил эту поучительную притчу на двенадцать рисунков, они уже почти все сделаны на бумаге. Но над ними ещё долго и прилежно нужно работать, чтобы привести их в состояние, в котором они могут быть переданы меди. Общая мысль довольно удачно приноровлена к грубому нашему купечеству». На жаль, цей задум не було виконано в акватинті. Збереглося два автопортрети цього періоду, досить багато портретів членів сім’ї Ускова, інших офіцерів. Шевченка цікавив і домашній побут казахів. Щоправда, найвдаліша прославлена сепія, відома під умовною назвою «Казашка Катя», насправді зображує російську прислугу Ускових як натурницю у сцені казахського поминання покійних. Прочитав він за цей час, долаючи «непреодолимую антипатию к философиям и к эстетикам», і трактат польського філософа Кароля Лібельта «Естетика, або Наука про прекрасне» («Estetyka czyli umnictwo pi$kne», 1849), залишивши про нього в щоденнику доволі суперечливі відгуки, радянським шевченкознавством однозначно інтерпретовані як прояви боротьби з ідеалістичними естетичними вченнями. Трактат, подарований йому приятелем Степаном Пшевлоцьким із нагоди від’їзду на батьківщину, було привезено з Уральська каптенармусом унтер-офіцером Куліхом і надовго забуто ним у цейгхаузі.
Розділ 13. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ...
303
Зате із насолодою прочитав Шевченко книжки, надіслані йому П. Кулішем: його авторства біографію Гоголя й, особливо, перший том «Записок о Южной Руси» (1857), своєрідну антологію фольклорних записів і фольклористичних та етнографічних спостережень. Після захоплених похвал «Запискам...» він додав: «Прочитавши в первый раз эту алмазную книгу, я дерзнул было делать замечания, но когда прочитал в другой и в третий раз, то увидел, что заметки мои - заметки пьяного человека и ничего больше. Окроме Суботова, т. е. насчет места бывшего дома Богдана Хмельницкого. Но такое ничтожное пятнышко не должно быть замечаемо на драгоценной ткани. Я обещал, начитавшись до отвалу этой книги, послать ее Кухаренку и теперь жалею, что обещал. Во-первых, потому, что я ее никогда не начитаюсь до отвалу. А во-вторых, потому, что поля книги испачканы нелепыми замечаниями». Шкода, що цей примірник не зберігся!
Хвилюючись і нудьгуючи в очікуванні з Оренбурга або Уральська офіційного наказу про демобілізацію, Шевченко відволікається, розповідаючи в щоденнику про різні дрібниці гарнізонного побуту, зокрема, про перипетії бійок і примирень двох п’яниць, офіцера - майбутнього тестя й офіцера - майбутнього зятя. Агата Ускова ніби й не була предметом його захопленого обожнювання, тепер це «приятельница», нарівні з іншою офіцершею, Баженовою, така ж пліткарка, і згадується про неї в поблажливому тоні.
Однак серед цих дрібниць поступово вимальовується одна із сюжетно самостійних історій, Б. Рубчаком вдало названих «обрамованими текстами». Цю історію викладено в записах від 27 і 28 червня. Під вечір на городі з’явилися комарі, і Шевченко пішов на ніч до укріплення. Проходячи повз офіцерський флігель, він почув нову для себе пісню, що починалася так:
Килимки на килимки
І наметики на наметики..
304
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
І тут нетверезий Андрій Компіоні, інженер-підпору- чик і відчайдушний п’яниця, вибіг на площу і, побачивши Шевченка, надумав познайомити його з новоприбулими офіцерами, із хвацькими хлопцями, за його висловом. Для цього він схопив Шевченка за рукав і потягнув до коридору. Хвацькі хлопці сиділи й лежали в самих червоних сорочках на розстеленій повстині, а перед ними красувався бутель сивухи на піввідра. Шевченко вирвався з обіймів «покровителя» й вибіг на площу. Підпоручик пішов за ним, викликав чергового унтер-офіцера по роті та привів Шевченка на гауптвахту за особисто нанесену образу офіцерові. Наказ офіцерський було виконано точно. Після пробиття зорі черговий із караулів доповів комендантові про нового арештанта, й комендант сказав: «Нехай проспиться». Отже, Шевченко, уникнувши кровопивців-комарів, відданий був на розтерзання блошицям.
Вранці новопризначений черговий із караулів доповів про подію комендантові, і Шевченка було відпущено. Однак увечері на дорозі в укріплення зустрівся йому посланий за ним вістовий від коменданта. Усков, не відповівши на привітання, мовчки подав йому якийсь папір. Невже, нарешті, довгоочікуваний наказ про свободу? Однак папір виявився рапортом на ім’я коменданта від підпоручика Компіоні про те, що рядовий Шевченко в нетверезому вигляді наробив йому образи матюками. У чому свідчать і новоприбулі офіцери. І на завершення рапорту він просив і вимагав негайно провести слідство.
- Порадьте, що мені робити з цією гадиною? - отямившись, запитав Шевченко в коменданта.
- Є лише один засіб, - сказав той. - Просіть пробачення, або, згідно з приписами дисципліни, ви арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли.
- Я прийму присягу, що це неправда, - сказав Шевченко.
- А він прийме присягу, що правда. Він офіцер, а ви все ще солдат.
Нічого не вдієш, не став Шевченко впадати в амбіцію, натягнув мундира і вирушив просити вибачення. Простояв
Розділ 13. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ...
305
він у передпокої в мерзотника дві години. І після багатьох вибачень, прохань, принижень даровано було йому прощення з умовою негайно послати за чвертю горілки. Шевченко послав за горілкою, а Компіоні пішов до коменданта за рапортом. Принесли горілку. А підпоручик приніс рапорт і привів своїх свідків-офіцерів.
- Що, батюшка? - запитав один із них, подаючи Шевченкові пухку, тремтячу з похмілля руку. - Вам не завгодно було познайомитися з нами добровільно, як слід із благородними людьми, так ми вас змусили.
Так, історія мерзенна, і М. Лазаревський, ще в січні вельми передчасно вітаючи приятеля зі швидким звільненням, попереджав: «Ось ще слово; тільки нехай Дармограй не розсердиться: ты знаешь, як я його люблю, як я його поважаю; та й не я один. Будь ласка, скажи йому, щоб він від радості не зробив чогось непридатного».
Знаменно, що Усков повірив, що його приятель був п’яний, і Шевченко за це на нього не образився. І для чого би це інженер-поручникові Компіоні було затягувати на офіцерську гулянку рядового Шевченка, літнього дядька? Та просто тому, що він пам’ятав: коли Тарас підіп’є, він розважить п’яну компанію ще краще за того співака про килимки та наметики.
А наказ все не приходить. У ніч з 2 на 3 липня поет уже й уві сні бачить, що він в Астрахані. І продовжує: «Прос- нувшися, я обрадовался, что это только сон и что я, слава Богу, не дезертир. А иначе опять бы меня вооружили лет на десять за престол и отечество. Нужно будет зайти к сотнику Чеганову посмотреть в сонник, что значит видеть во сне самовольную отлучку». Якщо щодо сонника не жартує вільний від забобонів поет, то йому справді вже припекло...
Нарешті 21 липня Шевченко вранці дізнався, що чергового разу прибув поштовий човен, а далі в щоденнику читаємо: «Побрившись, скрепя сердце, я возвращался на огород и, выходя из укрепления, встретил смотрителя полугоспиталя Бажанова, и он первый поздравил меня с свободой. 21 июля 1857 года в 11 часов утра».
306 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Прийшов підписаний ще майже місяць тому, 26 червня, припис командира 1-го батальйону підполковника Олексія Михальського командиру двох рот капітану Косареву, згідно з яким три унтер-офіцера з польських засланців, а також «рядові Станіслав Домарацький і Тарас Шевченко за висо- чайшим повелінням звільнені від служби, яких і наказує відправити до батальйонного штабу в м.[істо] Уральськ, із виключенням із облікового стану». Цілком зрозуміло, що без лимонівки не обійшлося й того дня, в суботу, й наступного за ним, у неділю. А в понеділок писарі півбатальйона подали «шановному добродію Тарасу Григоровичу» прохання, щоб на честь «відставки та звільнення з єгипетської неволі» він їх похмелив за свій рахунок. Похмелив, напевно, але в радісній метушні про цю витівку до щоденника не записав.
Як бачимо, Шевченко свого часу припустив правильно, що йому ще доведеться помандрувати в Уральськ. Але всієї глибини начальницької підступності не відав ні він, ані його польські товариші по нещастю. Адже з Уральська вже звільнені від військової служби і зняті з армійського забезпечення засланці мали вирушати до Оренбурга «з тим, щоб вони до остаточного звільнення їх на батьківщину мали проживання в м.[істі] Оренбурзі під секретним поліцейським наглядом». Іншими словами, остаточне звільнення і відправлення страждальців у внутрішні губернії відкладалося на невизначений термін.
А в Новопетровському укріпленні капітан Косарев, потягнувши невідомо навіщо ще тиждень, подав коменданту Ускову рапорт про звільнення Шевченка та його польських колег і з проханням посадити їх на поштовий човен, що йде до Уральська, «провіантом же і морською провізією на шлях морем мають бути забезпечені вони на сім днів».
І тут природа, ніби отямившись, відгукується на звільнення Шевченка: після довгої суші полив дощ, дощ переходить у зливу, злива - у справжній потоп, і пустельне Новопе- тровське укріплення заливається прісною водою - до такої міри, що яр перетворюється на озеро, яким комендант разом із Шевченком плавають на човні.
Розділ В. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ...307
Тим часом Усков запевняє Шевченка, що не може дати йому перепустку від Новопетровського укріплення через Астрахань до Петербурга, тому що не має наказу про його звільнення. Поет уже змирився з тим, що доведеться їхати через Уральськ і Оренбург - як раптом Усков наважується і виписує приятелю прямий квиток до самого Петербурга! Сталося це 1 серпня, і наступного же дня, давно зібравшись у дорогу, Шевченко відплив «на самой утлой рыбачьей ладье в город Астрахань».
Через три дні, ще не отямившись від несподіваного талану, Шевченко опиняється в Астрахані. У голові у нього сум’яття, свідомість явно є роздвоєною. Він і вільним «вояжером порядочного тону» себе відчув, і підсвідомо залишався в’язнем своєї останньої темниці. У першій іпостасі поет суворо критикує байдужість Астрахані та її підприємців до потреб мандрівників, оглядає древності в Успенському соборі, оцінює архітектуру його та церкви Різдва Богородиці, намагається знайти в продажу ковбасу, щоб закупитись у дорогу, і скористатися послугами «Астраханської публічної бібліотеки», купує квиток на пароплав, слухає у виконанні «машини» увертюру з «Роберта-диявола» тощо. У другій іпостасі, залишаючись ще в душі «привілейованим солдатом», він зупиняється на квартирі плац-ад’ютанта Новопетровського укріплення Лева Бурцева, який приїхав туди у службових справах двома місяцями раніше, приходить на пристань попрощатися з командою рибальського судна, що привезло його сюди й повертатиметься до укріплення з вантажем хліба, згадує, коли мають вирушити на поштовому човні до Уральська його товариші-поляки.
Цю подвійність свідомості руйнує зустріч із випускниками Університету св. Володимира, що радісно вітали Шевченка як свого колишнього «професора». Вони вийшли на поета через Гната Муравського, молодшого лікаря 45-го флотського екіпажу, колись теж київського студента, який мешкав у тому ж будинку, де Шевченко зняв кімнатку, коли Бурцев вирішив одружитися. Це були Іван Клопотовський, учитель гімназії, та Степан Незабитовський, військовий лі¬
308
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
кар, а також їхні друзі військові лікарі Євген Одинцов і Федір Чельцов. Особливо витівник Ф. Чельцов славно розвеселив Шевченка своєю казкою про біса Івана Рогожина та фельдфебеля Перфіла, недарма ж поет записав для нього солоний епізод із поеми «Царі» на звороті свідоцтва про те, що на півострові Мангишлак «жодної епідемічної хвороби немає», яке виявилося непотрібним, а його самого назвав «Іваном Рогожиним». І в Петербурзі поет не забув про Ф. Чельцова і знову як «Івану Рогожину» відправив йому 1860 року друге видання «Кобзаря».
Тим часом найзручніше для Шевченка розв’язалося питання і про подорож Волгою до Нижнього Новгорода. Колишні київські студенти звели поета з багатим астраханським купцем Олександром Сапожниковим, який хлопчиком навчався в нього малюванню. Прогулюючись Астраханню, Шевченко проходив і повз міську садибу Сапожникова, але вважав за краще не відновлювати знайомство з багатієм. Однак тепер уже сам Сапожников, дорослий чоловік і батько, із радістю запросив до себе поета й запропонував йому зручну кімнату у своєму будинку й каюту на орендованому ним пароплаві «Князь Пожарський». Шевченко прийняв пропозицію, а п’ятирубльовий квиток, куплений ним, повернув до контори пароплавної компанії «Меркурій» із тим, щоб його віддали безкоштовно першому бідняку, який звернеться в касу за квитком. Капітан пароплава «Князь Пожарський» Володимир Кишкін розпорядився інакше: замість одного злиденного він помістив на баржі п’ятьох.
Тут варто згадати, що в Новопетровському укріпленні поет збирався доплисти до Нижнього Новгорода от саме на баржі, для чого запасся мідним чайником, запасом чаю і цукру, а також накоптив собі шинки в дорогу. Тепер він користувався всім можливим на пароплаві комфортом, жив в окремій каюті, маючи під рукою буфет, їв за одним столом із Сапожниковими. До того ж на борту знайшовся скрипаль, і поет вдосталь розкошував класичною музикою, якої так довго був позбавлений.
«Князь Пожарський» вийшов з Астрахані 22 серпня.
Розділ В. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ.„
309
Майже повний тиждень Шевченко не міг вийти зі стану захоплення, викликаного другим подарунком долі після виписаного раптом Усковим «квитка» до Петербурга, а взявшись за перо, робить глибоке психологічне самоспостереження: «Я все ещё не могу и не желаю освобождаться из-под влияния, произведенного на меня в Астрахани моими земляками. И повторившего это чудное влияние Александром Александровичем Сапожниковым и всеми сопутствующими ему его родственниками и друзьями. Все они, начиная с хозяйки (Нины Александровны) и хозяина, все они так дружески просты, так внимательны, что я от избытка восторга не знаю, что с собою делать, и, разумеется, только бегаю взад и вперед по палубе, как школьник, вырвавшийся из школы. Теперь только я сознаю отвратительное влияние десятилетнего уничижения. Теперь только я вполне чувствую, как глубоко во мне засела казарма со всеми её унизительными подробностями. И такой быстрый и неожиданный контраст мне не дает ещё войти в себя. Простое человеческое обращение со мною теперь мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным» (під 28 серпня).
Попередній, під 27 серпня, запис свідчить, що поет почав повертатися до реальності. Чарівний скрипаль виявився буфетником, відпущеним кріпаком, і грає він у вільний час на «лубочной скрипице» через те, що кращий інструмент не дозволяє використовувати пароплавна тряска, спричинена паровим двигуном. Вона не дає також Шевченкові малювати на ходу «Князя Пожарского», ускладнює й писання. Але ці незручності не завадили йому створити знамените пророцтво, що використовує й поетику акафісту: «Под влиянием скорбных вопиющих звуков этого бедного вольноотпущенника пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой огромной пастью, готовою проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фультон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрёт кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как
310
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно». Що ж, в Астрахані випускник Київського університету Томаш Мрожек у гарячці дружньої гулянки назвав Шевченка «народним пророком-мучеником Малоросії» - і поет видає у відповідь прозріння планетарного масштабу, закріпивши його амінем власної роботи й остаточно утверджуючи його сенс заключною антимолитвою, яку за радянських часів при цитуванні пропускали: «Молю только многотерпеливого Господа умалить малую часть своего бездушного терпения. Молю его коснуться своим свинцовым ухом хоть одной полноты этого душу раздирающего вопля, вопля своих искренних, простосердечных молителей».
Вимушений зосередитися на спогляданні берегів Волги, які повільно пропливали повз нього, поет не пропускає й «бугор Сеньки Разина» та вислуховує переказ про бунтаря з елементами християнської легенди, а на зауваження оповідача-лоцмана про реальні діяння Степана Разіна зробив у щоденнику висновок, теж багаторазово прокоментований радянськими шевченкознавцями: «По словам того же рассказчика, Разин не был разбойником, а он только на Волге брандвахту держал и собирал пошлину с кораблей и раздавал ее неимущим людям. Коммунист, выходит». Між тим, іронічний тон всього запису явно забарвлює й останній умовивід.
Пароплав наближався вже до Саратова, місця заслання Костомарова, приятеля Шевченка та його співв’язня за казематом III Відділення, коли поет випадково, від пасажирки на палубі, дізнався, що Костомаров поїхав за кордон. Він розпитав, де знайти в Саратові квартиру приятеля, і тільки-но пароплав причалив, пішки, не витрачаючись на візника, побіг. Тетяна Петрівна, мати Костомарова, спочатку впізнала приятеля сина за голосом, однак, глянувши, засумнівалася. Потім вони довго, до першої години ночі, згадували минуле і, звичайно ж, ділилися надіями на майбутнє. Поет записав: «Она мне показывала письма своего Николаши из-за гра-
Розділ 13. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ...
311
ницы и лепестки фиалок, присланные ей сыном в одном из писем из Стокгольма от 30 мая. Это число напомнило нам роковое 30 мая 1847 года [день оголошення конфірмації у справі Кирило-Мефодієвського братства. - С. Р.], и мы, как дети, зарыдали».
Натомість приємні відчуття отримав Шевченко через два «нечаянно составившихся литературных утра», 2 і 4 вересня. Обидва рази чоловіки, капітан Кишкін, Сапожников і Шевченко, збиралися в капітанській каюті та бавилися читанням уголос непідцензурної політичної поезії, якої в Киш- кіна виявився цілий портфель. Поет зізнається: «Я дивился и ушам не верил». Ще б пак! За минулого царювання за одне читання вголос «Собачого бенкету» Анрі-Огюста Барб’є в перекладі Володимира Бенедиктова можна було «попун- тіровать» у кайданах до Сибіру. А за той час після смерті Миколи І, поки Шевченко очікував на звільнення, багато що змінилося у свідомості освічених класів імперії, і, як зауважив один сучасник, на службі почали балакати про те, про що раніше зважувалися згадувати лише на кухні.
Один-єдиний раз за весь період життя, відбитий у щоденнику, у Шевченка з’явився привід згадати на його сторінках про своїх родичів-кріпаків. Це сталося 2 вересня, коли пароплав зупинився навпроти містечка Волзька, де у фірми Сапожникова була головна контора. Господар «сошёл на берег и в скором времени возвратился на пароход с своим главным управляющим Тихоном Зиновьевичем Эпи- фановым. Белый с чёрными бровями, свежий, удивительно красивый старик, с прекрасными манерами, и тени не напоминающими русского купца». I Шевченко зауважує: «Он мне живо напомнил своей изящной наружностию моего дядю Шевченка-Грыня». Ішлося про дядька поета Григорія Шевченка, батька його найближчого друга з родичів В. Шевченка. Варто придивитися до фото Варфоломія Шевченка, знятого у літньому віці, аби переконатися, що батько передав йому значущість і витонченість своєї зовнішності.
У самого поета виникли проблеми з екіпіровкою. У Поволжі настала рання осінь, а він сів на пароплав по-півден-
312
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
йому в кітелі та туркменському халаті. Виручив Сапожников: «Александр Александрович, спасибо ему, предложил мне своё теплое пальто, брюки и жилет. Я с благодарностию принял все это, как дар, ниспосланный мне свыше, и через минуту явился на палубе преображенным в настоящего денди. Бог да наградит тебя, мой добрый Саша, за это братски дружеское преображение!». Потім нова біда. Шевченко розраховував, що казенні чоботи послужать йому принаймні до Москви, а вони й до Симбірська не витримали. І знову благодійник допоміг: «Иван Никифорович Явленский заметил этот ущерб в моем весьма нещегольском костюме и предложил мне свои сапоги из чисел запасных, за что я ему сердечно благодарен. Сапоги его пришлись мне по ноге, и я теперь щеголяю почти в новых сапогах, вдобавок на высоких каблуках, что мне не совсем нравится, но дареному коню в зубы не смотрят». Цікаво, що на подарунок з одягу він відгукнувся у високому стилі з церковним відтінком, а за чоботи дякує благодійника ніби навіть і невдоволено. Втім, для нецеремонного студентського життя-буття було звичним носити чужий одяг, і цю свою звичку Шевченко відновив ще в Оренбурзі.
Тим часом пароплавна екскурсія тривала. Проїхавшись на візнику з тим же добрим Явленським вулицями Самари, Шевченко залишився незадоволений: «Огромнейшая хлебная пристань на Волге, приволжский Новый Орлеан! И нет порядочного трактира. О Русь!». До речі він і епіграф до другого розділу «Євгенія Онєгіна» згадав. А перед Казанню, 12 вересня, «Князь Пожарський» кинув якір у Спаської гавані, де природа зуміла сподобатися мандрівникові: «Местность прекрасная, окружённая молодыми дубовыми рощами, и, несмотря на холодную погоду, в рощах сохранилася свежая зелень и некоторые цветы, из которых я набрал маленький букет и, как истинный Терсис Посошков, преподнёс его милейшей баронессе Медем, одной из пассажирок “Князя Пожарского” и жене одного из капитанов Меркуриевской компании». У «Терсисе Посошкове», інтертекст якого так і не ідентифіковано, справедливо бачать узагальнене найме-
Розділ 13. НЕНАЧЕ ПОМИЛУВАНИЙ, НАПІВЗВІЛЬНЕНИЙ...
313
нування персонажа сентиментального твору, і зовсім уже безглуздою є здогадка Леоніда Большакова, що йдеться про відомого публіциста початку XVIII століття, «до якого в повній мірі відноситься епітет “Терсіс” - грецькою, “зухвалий”’». Хоч би й тому, що російському традиціоналісту Іванові Посошкову і на думку не спало би дарувати дамі букет, а давньогрецької мови поет не знав. Шевченкові сподобалася архітектура старої Казані, але настрій зіпсувався, коли він «услышал глухой шум барабана и увидел густую толпу народа, провожавшего на казнь преступника».
До Нижнього Новгорода залишався неповний тиждень плавання.
Із міфічних уявлень про цей період у житті Шевченка, його, безсумнівно, образило би викладене через сорок років колишнім фельдфебелем роти поета в Орській фортеці Канфером. Передаючи тодішню думку нижніх чинів, він повідомив журналістові Матову: «Говорили, що в Новопетров- ському він жив надто добре».
У XX столітті кілька дрібних «міфів» виникло у зв’язку з відкриттям у колишньому Новопетровську, тепер Фор- ті Шевченка, 1932 року Музею Тараса Шевченка. Тепер це Музей - меморіальний комплекс Т. Г. Шевченка, збережений і в незалежному Казахстані, де побудоване в 60-ті роки минулого століття місто Шевченко було перейменовано в Актау. Співробітники музею, як водиться, розбавляють достовірні біографічні відомості про українського поета місцевим фольклором про «акина Тараса». Почати з того, що розміщено музей у колишньому городі коменданта, тепер у саду, при цьому розбивка саду приписана Шевченкові, хоча він тільки допомагав Ускову. Нібито весь сад пішов від палиці, привезеної поетом із Уральська. Шевченко встромив там цю палицю, а з неї виросла верба, мовляв, перше дерево цього саду.
Екскурсантам показують напівземлянку, в якій нібито творив знаменитий поет і художник. Однак відомо, що для Шевченка на городі ставилася влітку джалемейка, а напів¬
314 Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
землянку було викопано для літнього же післяобіднього відпочинку коменданта Ускова. Шевченкові було дозволено тільки ховати в ній свої папери та приналежності для малювання і письма. Гротеску цьому непорозумінню додає той факт, що на початку XX століття, коли в саду розміщувався місцевий клуб, ця напівземлянка використовувалася як «дамська вбиральня».
РОЗДІЛ 14
Біглий «відставний рядовий», небезпечний для обох столиць імперії, гульвіса і театральний критик: Нижній Новгород
Але ось, нарешті, за десяток верст до Нижнього Новгорода залишившись із одним гребним колесом, «Князь Пожарський», тьопаючи ним по воді, як кульгава качка, доплентався до кінцевого пункту плавання. 20 вересня Шевченко сходить на берег, влаштовується спочатку на квартирі Павла Овсянникова, помічника керівника головної контори «Меркурія», брата свого нового астраханського приятеля Миколи Овсянникова, дрібного чиновника родом із Конотопа; тож вони ще й земляки. Востаннє снідає й обідає Шевченко разом із Сапожниковими та їхніми родичами в ниже- городській квартирі багатія й проводжає сімейство благодійників на поштову станцію, звідки вони їдуть до Москви, щоб залізницею дістатися Петербурга. Шевченко залишається, бо після приїзду в Нижній Новгород із ним трапилася серйозна неприємність. Однак ми скажемо про неї згодом.
Наразі, щоб завершити тему стосунків поета з благодійниками Сапожниковими, перенесімося майже на рік вперед, у 8 травня 1858 року. Шевченко вже в Петербурзі, він записує в «Журналі»: «Зашёл к старым друзьям, к Уваровым, с целью у них обедать. Старик Уваров сообщил мне, что сопутник 315
316
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
мой от Астрахани до Нижнего, А. А. Сапожников, здесь и завтра уезжает в Москву. Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих и по дороге зашёл к черниговскому земляку своему Н. И. Петрову, где и пообедал нараспашку». Шевченко багато разів обідав у Сапожникова на пароплаві, а тепер той відмовляється його прийняти з нагоди обіду, час якого наближався. Однак і молодий багач мав підстави так вчинити.
Річ в тому, що і в Сапожникових поет збирався пообідати «нараспашку», а господар пам’ятав, що на «Князі По- жарському» нецеремонний гість знайомством із буфет- ником-скрипалем і дружбою з капітаном забезпечив собі безперешкодний доступ до запасів спиртного. Возліяння мандрівника відбилися й на сторінках його щоденника. 9 вересня він записує: «По случаю неудачи видеть Симбирск и монумент Карамзина, у меня родился и быстро вырос великолепный проект: за обедом напиться пьяным. Но увы, этот великолепный проект удался только вполовину».
А от наступного дня вчорашній «великолепный, вполовину удавшийся проект сегодня, и то уже, слава Богу, только вечером, удался, и удался с мельчайшими подробностями, с головной болью и прочим тому подобным». Подвиги Шевченка описав у щоденнику, у стилі «Четій-Міней», дотепний капітан Кишкін, при цьому повідомив, що Тарас зайшов доволі далеко, «уподобясь тому богоприятному состоянию, коим не все сыны Божии награждаются, иже на языце порока и лжи тлетворной мухою зовётся. И бЪ свиреп в сем положении, не давая сомкнуть мне зеницы в ночи - часа одного - и вещая неподобные изреки, греховному миру сему, изрыгая ему проклятия, выступая с постели своей бос и в едином рубище», дісталося від нього і кочегарові, «кой 6t> тих и тупомыслен на дифирамбы невозмутимого Тараса». Ранком довелось ©похмелятися, у хід пішла «водка вишневая счетом пять (а он говорит 4, пускай так будет), при оной луковиц и солёных огурцов велие множество».
Поки «Князь Пожарский» стояв біля пристані в Казані,
Розділ 14» БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
317
Шевченко купив «у смазливой перекупки соленого отваренного леща. И придя на пароход, задал себе настоящий плебейский пир». До ляща додав залишки саморобної шинки, а завершив трапезу «головкой чесноку с чёрным хлебом и провонял не только капитанскую светелку, всего “Князя Пожарского”. Сопутники мои бегали от меня, как черт от ладану. Одна только милая хозяйка и добрейшая ее мамаша Катерина Никифоровна Козаченко нашли, что чеснок хотя и воняет, но не так несносно, чтобы при встрече со мною необходимо было закрывать нос, и ещё более, чтобы доказать им, господам, не любящим чесноку, что чеснок вещь не только не противная, но даже приятная, обещалися заказать обед с чесноком и обкормить хулителей». Серед «хулителей» був, зрозуміло, й О. Сапожников...
А 20 вересня 1857 року Шевченко ледве встиг знайти на Покровській вулиці будинок Сверчкова, де була нижего- родська квартира Сапожникова, як туди прийшов Микола Брилкін, головний керуючий компанії пароплавства «Меркурій», і по секрету від інших оголосив, спочатку господареві, а потім самому поетові, що він має особливе розпорядження поліцеймейстера повідомити його про прибуття Шевченка до міста. Діловий Сапожников, побачивши, що Тарас збентежений і розгублений, доручив Брилкіну як своєму працівникові подбати про поета. Шевченко віддав Брилкіну свій «квиток» і свої речі (можливо, щоб вони не потрапили в руки поліцейських?). Вкрай засмучений, він записує в щоденнику: «Если бы не эти добрые люди, мне бы пришлось теперь сидеть за решеткой и дожидать указа об отставке или просто броситься в объятия красавицы Волги. Последнее, кажется, было бы легче». Альтернатива щодо Волги звучить надто літературно, аби бути щирою. Подолавши такі біди й випробування, Шевченко, звичайно ж, поборовся би за своє життя і свободу.
Природно, виникає запитання, коли б його відпустили з Оренбурга, якби його змусили повернутися туди з Нижнього Новгорода? Загалом можна орієнтуватися на ті факти, що на початку лютого 1858 року через Москву проїхав на бать-
318
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ківщину товариш Шевченка по засланню в Новопетров- ському укріпленні Фелікс Фіалковський, а 8 лютого поета розшукав у Нижньому С. Крулекевич, інший засланець-по- ляк, знайомий по Орській фортеці, теж відпущений додому з Оренбурга. Забігаючи вперед, зазначмо, що й Шевченко отримав дозвіл жити в Петербурзі практично синхронно, 25 лютого.
А в Нижньому Новгороді 21 вересня 1857 року М. Брил- кін і П. Овсянников, попередньо обговоривши ситуацію між собою, порадили поетові «прикинуться больным, во избежание путешествия, пожалуй, по этапам, в Оренбург, за получением указа об отставке». Десятьма роками раніше, на самому початку своєї солдатської одіссеї, Шевченко на подібну пропозицію оренбурзьких доброзичливців відповів відмовою. А тепер він написав у щоденнику: «Я рассудил, что не грех подлость отвратить лицемерием, и притворился больным». І заразом немов припечатав своїх колишніх армійських начальників: «Проклятие вам, корпусные и прочие командиры, мои мучители безнаказанные! Гнусно! Бесчеловечно! Отвратительно гнусно!»
Дуже здивувався би Шевченко, якби дізнався тоді, що проклинати йому слід було би свого приятеля коменданта Ускова. Так, того самого, який видав йому квиток до Петербурга. Ще 23 серпня майор Усков побачив у командира напівбатальйона капітана Косарева наказ по батальйону, де сказано, що п’ятеро нижніх чинів, і серед них рядовий Тарас Шевченко, за височайшим повелінням звільнені від служби із забороною в’їзду в обидві столиці, із тим, щоб всі ці нижні чини мали проживання до здійснення остаточного відправлення їх на батьківщину в Оренбурзі. Ось тут-то добряк Іраклій Олександрович і схопився за голову. Бажаючи уникнути покарання за злочинне самовілля, він спробував скасувати дію свого «квитка», вже 29 серпня розіславши до Петербурга, в Академію мистецтв, а також у міські поліції Астрахані, Нижнього Новгорода, Москви, Петербурга «рапорти», в яких пояснював, що Шевченкові заборонений в’їзд в обидві столиці і що його слід відправити до Орен-
Розділ 14» БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
319
бурга. Про свої дії він доповів рапортом генерал-майору Фрейману, виправдовуючись тим, що таким же способом, як Шевченко, був відпущений на батьківщину унтер-офіцер Балицький, посилаючись на брак інформації про те, як слід було вчинити зі звільненими від служби, і просячи Фрейма- на про заступництво перед корпусним командиром.
Новий командир Окремого Оренбурзького корпусу генерал-ад’ютант Олександр Катенін 18 вересня написав Ускову, що той вчинив дуже необачно, і «тільки через повагу довготривалої, старанної і корисної служби» винного він обмежується цього разу оголошенням за це суворого зауваження. Після командира корпусу поставив свій підпис і начальник штабу генерал-майор Іван Бутурлін.
Отримавши цей папір 3 жовтня, Усков ще раз прочитав його, полегшено зітхнув і передав писареві, наказавши:
- Сюди докласти всі папери з цієї справі та зшити.
Що ж, для Іраклія Олександровича ця неприємна історія закінчилася. Але не для Шевченка, якому з милості приятеля довелося затриматися в Нижньому майже на півроку. Адже якби майор Усков не запанікував би й не розіслав свої рапорти, а обмежився доповіддю начальству з поясненням причин зробленої ним помилки, заходи для затримання Шевченка в дорозі були би прийняті в Оренбурзі тільки в середині вересня. Та й недостача в нижніх чинах, доставлених із Новопетровського укріплення, навряд чи могла бути встановлена раніше. Шевченко встиг би доїхати до Петербурга, папір зі штабу корпусу наздогнав би його, коли він уже встиг би сховатися під крилом тамтешніх покровителів, а вони знайшли би спосіб допомогти йому зачепитися у столиці.
Тепер же довелося Шевченкові в Нижньому Новгороді кілька днів зображати хворого, не виходячи з квартири Овсянникова до обіду й чекаючи на прихід поліцмейстера та лікаря. Обидва, старший поліцмейстер полковник Павло Лаппо-Старженецький і лікар Осип Гартвіг, з’явилися лише 1 жовтня і не звернули жодної уваги на те, що уявний хворий пише акварельний портрет зятя Брилкіна. У щоденнику
320 Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
поет назвав обох «любезными» і написав: «Оба поляки или литвины, и оба не говорят по-польски. Гартвиг, спасибо ему, без малейшей формальности нашел меня больным какой-то продолжительной болезнью, а обязательный г. Лапа засвидетельствовал действительность этой мнимой болезни, и после взаимных нецеремоний мы расстались. Вследствие этого обязательного визита я представляю себе мое возвращение в Оренбург сомнительным». Здається, не про те річ, що ці «обязательные» візитери були неросійського походження, справа в протекції Брилкіна, за яким стояв волзький магнат Сапожников. Очевидно, мала значення й допомога військового нижегородського губернатора декабриста генерал-майора Олександра Муравйова. Зазначмо, що про першу зустріч поета з ним сказано в щоденнику аж 12 січня 1858 року й у такій формі: «Вышел сам губернатор, я поздравил его с получением через плечо Анны, раскланялся и вышел вместе с Э. А. Бабкиным». Про знайомство ні слова, воно могло статися ще восени, проте в щоденнику не відбилося. Можна здогадатися, що у вересні 1857 року затримка з відвідуванням поета старшим поліцмейстером і поліцейським лікарем пояснювалася тим, що Брилкін узгоджував тактику захисту Шевченка з генералом Муравйовим, якому і подав «акт медичного огляду» Лаппо-Старженецький.
Старший поліцмейстер, з одного боку, відібрав тоді в поета «квиток», виданий майором Усковим, а з іншого, повертаючи 17 жовтня цей папір комендантові Новопетровського укріплення, повідомляв, що Шевченко «прибув до Нижнього Новгорода 20 вересня в розладнаному стані здоров’я, був мною оглянутий разом із міським лікарем, і після огляду він виявився не здатним слідувати зворотним шляхом аж до повного одужання». Варто зазначити, що ось у відомого актора Олександра Ленського, як на це звернув увагу Л. Большаков, Лаппо-Старженецький викликав враження, що він готовий скрутити шию й правому, й винному.
Утвердившись, таким чином, у Нижньому Новгороді, Шевченко читає книжки й часописи, пропущені ним на засланні, й відвідує Нижегородський театр, що якраз відкрив
Розділ 14, БІГЯИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
321
свій сезон. Від захопленого сприйняття всіх літературних новинок не залишилося й сліду. У щоденнику знаходимо сувору оцінку «Доходного места» Островського і «Записок маркера» Льва Толстого. Що ж стосується театру, то Брилкін запросив поета до своєї ложі, і той почав дуже прискіпливо оцінювати й спектаклі, й п’єси, й акторів.
У пошуках клієнтів для своєї портретної мануфактури Шевченко заводить знайомства серед аристократії Нижнього Новгорода, і місцевий світський лев, Микола Якобі, який очолював Соляне управління, запрошує його до себе на обід і на вибори старшин у місцевий клуб. Після виборів Якобі представив поета генерал-майору Олександрові Веймарну та молодшому поліцмейстеру капітанові Петру Кудлаю. Ось що написав про них Шевченко в щоденнику: «Генерал Веймарн замечателен тем, что он не похож на русского генерала, а похож вообще на прекрасного простого человека, а г. Кудлай, кроме того, что не похож на полицеймейстера, как и товарищ его Лапа, замечателен тем, что он друг и дальний родственник моего незабвенного друга и товарища покойного Петра Степановича Петровского. Многое и многое разбудил он в моем сердце своим живым воспоминанием о прекрасных минувших днях. Мы с ним до того увлеклись минувшим, что не заметили, как настоящие посиделки кончились».
Після клубних посиденьок руки тряслися в Шевченка й на третій день, так що він не міг тримати в руках ні пензля, ані пера і пробував диктувати продовження щоденника малограмотному Михайлові, слузі Овсянникова. Після обіду в Брилкіна він супроводжує молоду гувернантку Анну Шаубе до театру. Через кілька днів він покладе око на іншу «резвушку мамзель», але вже на сцені. Поки ж він ділить свою увагу між театром і архітектурними пам’ятниками Нижнього, які, хоча руки дубіють на морозі, намагається замалювати. Коли 11 жовтня Шевченко вранці вирушив малювати Архангельський собор, то змерз до сліз і нічого би не зробив, якби не зустрівся йому той самий чудовий генерал Веймарн, командир навчального карабінерного полку і, це ж
322
Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО- СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
треба, головний господар у казармах, під якими Шевченко намагався малювати. Він розповів генералу про своє горе, і той люб’язно запропонував розташуватися біля будь-якого вікна в казармах, чим поет і скористався із вдячністю. Так Шевченко знову опинився в казармі, але вже як цивільний, добрий знайомий генерала, командира полка.
Шевченко продовжив розповідь про свої відвідини казарми так: «Поработавши, отправился я обедать к Н. К. Якоби. Вместо десерта он угостил меня брошюрой Искандера лондонского второго издания “Крещеная собственность”. Сердечное, задушевное человеческое слово! Да осенит тебя свет истины и сила истинного Бога, апостол наш, наш одинокий изгнанник!» І справді, це явища одного ряду - і те, що генерал люб’язно допомагає недавньому рядовому на пташиних правах, і що «весьма любезный и довольно едкий либерал» Якобі пригощає його брошурою Олександра Герцена. «Пекельна твердиня» миколаївської імперії хитається, і ліберальне бродіння відбувається навіть у провінційній верхівці.
У записі від 13 жовтня Шевченко фіксує дві важливі для нього події. Вперше в Нижньому Новгороді він взявся за портрет олівцями ціною у двадцять п’ять рублів, і з’явилася надія заробити хоча б на кравця, і вперше йому беззастережно сподобався спектакль місцевого театру: «отправился в театр. Спектакль был хоть куда. Васильєва, в особенности Пиунова была естественна и грациозна. Легкая игривая роль ей к лицу и по летам. Увертюра из “Вильгельма Телля” была исполнена прекрасно. Словом, спектакль был блестящий. Каковы-то теперь спектакли в Питере, на Большом театре? Хоть бы одним глазом взглянуть, одним ухом послушать». Що б це значило - «Васильева, в особенности Пиунова была естественна...»? Сподобалася поетові молоденька актриса, наполовину ще неусвідомлено сподобалась, але почуття вже встигло викликати граматичну помилку.
Тим часом у ліберальних розмовах із нижегородськими знайомцями починають звучати і зовсім уже неймовірні новини. Наприклад, нібито приятель Шевченка Костома¬
Розділ 14. БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...323
ров залишився за кордоном і, приєднавшись до Герцена й Огарьова, відправив новому цареві якесь дивне за сміливістю послання. Після таких розмов і після обіду в чергового амфітріона (фактор істотний) Шевченко теж розхрабрився. Познайомившись у Якобі з якимсь симбірським поміщиком Олександром Кіндяковим, родичем Олександра Тімаше- ва, начальника штабу корпусу жандармів і знаючи, що той зараз у місті проїздом до Петербурга, поет попросив його дізнатися в родича, чи довго ще триватиме його вигнання й чи може він коли-небудь сподіватися на справжню свободу? Й одразу після повідомлення про цю наївну витівку Шевченко записує справді важливу новину: «У Якоби же встретился я и благоговейно познакомился с возвращающимся из Сибири декабристом, с Иваном Александровичем Анненковым. Седой, величественный, кроткий изгнанник в речах своих не обнаруживает и тени ожесточения против своих жестоких судей, даже добродушно подтрунивает над фаворитами коронованного фельдфебеля, Чернышевым и Левашевым, председателями тогдашнего верховного суда. Благоговею перед тобою, один из первозванных наших апостолов! Говорили о возвратившемся из изгнания Николае Тургеневе, о его книге, говорили о многом и о многих, и в первом часу ночи разошлись...
Отримавши 17 жовтня лист із Петербурга від Михайла Лазаревського, надісланий 12 жовтня, Шевченко побачив, нарешті, світло в кінці тунелю. Михайло Лазаревський познайомився з графинею Толстою, про що писав: «Був у графині: вона сильно турбувалася про тебе і дякує тобі за лист. Порадившись із графом, вирішили, щоб ти написав графу Ф[едору] Петровичу] листа, що ти сильно бажаєш займатися живописом і вивчати його, чого не можеш ніде так досягти, як в Академії мистецтв, а тому просиш виклопотати дозвіл на приїзд до Петербурга. Гр[аф], із цього листа виходячи, буде просити президента». Президентом Академії мистецтв була тоді велика княгиня Марія Миколаївна, сестра царя, а граф Федір Толстой при ній віце-президентом. У плані повернення поета до Петербурга його лист був необхідним,
324
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
щоб із його допомогою аргументувати великій княгині прохання доброго графа.
Однак із відповіді Шевченка Михайлові Лазаревському випливає, що він вирішив із таким листом почекати: «Письмо теперь к графу писать не буду. Должен дождаться, что там мне напишут из Оренбурга. Я просил Герна написать мне. А ты, как получишь моё письмо, то пойди к графу Ф[едору] Петровичу] и поблагодари его от меня за его доброе, человеколюбивое участие, которым я радостно воспользуюсь, если совсем уж прижмёт». Можливо, поет побоювався, що командир корпусу наполягатиме на його поверненні до Оренбурга. Однак 23 жовтня, «при свете великолепного пожара вечером» Шевченкові за допомогою нових друзів вдалося познайомитися із щойно отриманим форменим папером на ім’я нижегородського військового губернатора від генерал-губернатора оренбурзького, уральського і самарського. Там було написано, що Шевченкові забороняється в’їзд в обидві столиці і що він перебуває під секретним наглядом поліції. Однак і пропозиції відправити прудкого відставного рядового етапом до Оренбурга в папері теж не було, адже йому дозволено оселитися, де йому завгодно в межах Російської імперії, крім столиць. Поет прокоментував: «Хорошая свобода. Собака на привязи. Это значит, не стоит благодарности, в[аше] в[еличество]».
«При свете великолепного пожара...». Особисті переживання спонукали Шевченка-художника тільки естетично сприйняти жахливу пожежу, яка спустошила частину старого Нижнього Новгорода, між обвідним каналом і татарською мечеттю. У щоденнику він патетично вигукує: «Что же я теперь буду делать без моей Академии? Без моей возлюбленной акватинты, о которой я так сладко и так долго мечтал. Что я буду делать? Обратиться опять к моей святой заступнице графине Настасье Ивановне Толстой? Совестно. Подожду до завтра». Шевченко вирішує спочатку порадитися з П. Овсянниковим і з Брилкіним. 24 жовтня ця нарада відбулася, й нові друзі «усоветовали» залишатися зі старою легендою в Нижньому й написати-таки жалісного листа
Розділ 14. БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
325
графу Толстому. При цьому поет вирішив просити про можливість вивчити тонкощі акватинти, а не зайнятися живописом, як пропонував граф.
Однак за це «просительное письмо» Шевченко сів лише 13 листопада, і своє зволікання пояснював тим, що йому соромно було турбувати графа. Він записав: «Письмо, кажется, мне удалось. Овсянников говорит, что при нужде я мог бы занять видное место между кропателями просьб. Посмотрим, пожнём ли желаемые плоды от сего хитрого сочинения».
Можна здогадатися, що Шевченка переконала в необхідності написати цього листа до графа Толстого подія, що трапилася з ним 8 жовтня: «Рисовал сегодня до обеда портреты м[есье] и м[адам] Якоби, а вечером пошел к Веймарну; у него сегодня полковой праздник и, следовательно, пирушка. Войдя в первую комнату, я совершенно растерялся, меня поразила [толпа] военных людей. Я этих почтенных господ давно уже, слава Богу, не встречаю. В особенности один между ними так живо напомнил мне своею толстою телячьею рожею капитана Косарева, что я чуть-чуть не вытянул руки по швам и не возгласил:
- Здравия желаю, ваше благородие!
Из этого отвратительного состояния вывел меня сам гостеприимный хозяин, пригласив меня в гостиную; между прочими гостями в гостиной встретил я И. А. Анненкова, и в продолжение вечера я не расставался с ним». Тепер декабрист, який став прототипом графа Олексія Анненкова в романі А. Дюма-батька «Учитель фехтування» (1840), забороненого в Росії, допоміг опальному поетові повернути душевну рівновагу. Судячи з усього, у цих настільки різних людей виявилося дуже багато спільного.
Від роздумів і клопотань про власну долю Шевченка відволікало малювання архітектурних пам’яток Нижнього Новгорода і портретів на замовлення, читання літературних новинок, журнальних і з вільної рукописної традиції, рідкісні насолоди класичною музикою та спілкування з першим російським істориком музики Олександром Улибишевим, нові відвідування місцевого театру.
326
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Не посоромився поет занести до щоденника і вкрай прикру подію, що трапилася з ним 26 листопада: «Я хотел было совсем оставить свой монотонный журнал, но сегодня совершилось со мною то, чего прежде никогда не совершалось. Шрейдере, Кадинский и Фрейлих просили меня нарисовать их портреты и предложили деньги вперед. Я никогда не брал денег вперед за работу, а сегодня взял, и, добре помогорычо- вавши, отправился я в очаровательное семейство м[адам] Гильде и там переночевал. И там украли у меня деньги, 125 руб. И поделом, вперед не бери незаработанных денег. Поутру прихожу домой, другое горе: ночью проехал Фёдор Лазаревский. Был у Даля, посылал искать меня по всему городу и, разумеется, меня не нашли. И теперь его карточка лежит у меня на столе, как страшный упрёк на совести».
Але це тільки завязка чергового «обрамованого тексту». Наступного дня довелося обікраденому гуляці обідати в Даля і розповідати, що буцімто плавав на пароплаві з Брил- кіним у Балахну. Нічого не треба було вигадувати, просто екскурсію, реально вчинену в компанії з Брилкіним і американським інженером Джоном Д. Ністремом ще 24 вересня, перенести на місяць уперед. Ту ж вигадку довелося повторити в листі до Михайла Лазаревського.
Тим часом пошкодував поет вкрадених грошей і вирішив звернутися за допомогою до молодшого поліцмейстера Кудлая. Той хворів, із квартири не виходив, але пообіцяв відправити на допомогу сищика-доку. Про результати розслідування Шевченко відзвітував у щоденнику отак: «Часу в первом явился ко мне дока, я рассказал ему, в чём дело, и посулил за труды 25 рублей. Но увы, при всём его старании результату никакого. Что с воза упало, то пропало. Следовательно, об этом скверном анекдоте и думать больше нечего. Я так и сделал. Пошёл к Шрейдерсу обедать, с досады чуть опять не нализался. После обеда зашёл к той же коварной мадам Гильде (какое христианское незлобие!), отдохнул немного в её очаровательном семействе...».
Незлобіє? Хай і незлобіє, але ось чому християнське? Була би це новела в дусі Мопассана, pointe вийшов би чудовий.
Розділ 14. БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ.,.
327
Ми так ніколи і не дізнаємося, який хабар отримав «дока» від дівки-злодюжки або бандерши, якщо він перекрив двадцять відсотків від суми вкраденого, запропоновані поетом.
В іншій літературній перспективі сприймається такий запис у щоденнику: «Как ни весело встретили мы Новый год, а придя домой, мне скучно сделалось. Поскучавши немного, отправился я в очаровательное семейство мадам Гильде, но скука и там меня нашла. Из храма Приапа пошел я к заутрени; ещё хуже - дьячки с похмелья так раздирательно пели, что я заткнул уши и вышел вон из церкви». Який просвітницький цинізм! Яка тотальна, всеперемагаюча, панівна над усім у житті іронія! Бордель і церква рівноцінні та однаково «чужі» для насмішника-оповідача. Його «скука» абсолютна, і вона залишається не проясненою читачеві. Що це - сплін, як у Байрона, або заштамповано романтична «світова скорбота»? Приголомшивши читача, оповідач вважає, що тим уже виконав своє художнє завдання, до внутрішнього світу самого автора він нас не допускає.
А між тим Шевченко, порозважавшись у такий спосіб на сторінках щоденника, зумів зосередитися достатньо, щоб звернутися до серйозних літературних занять. При цьому він працює двома мовами по черзі, українською та російською, й у різних жанрах. У щоденнику відображаються тільки відгомони цих занять, цілком самокритичні. Уже 20 жовтня він записує в щоденнику: «Вздумалось мне просмотреть рукопись моего “Матроса”. На удивление безграмотная рукопись, а писал ее не кто иной, как прапорщик Оренбургского] Отдельного] корпуса, баталиона № 1, г. Нагаев, лучший из воспитанников Оренбургского Не- плюевского кадетского корпуса. Что же посредственные и худшие воспитанники, если лучший из них безграмотный и вдобавок пьяница? Проклятие вам, человекоубийцы - кадетские корпуса!». Тут «Матрос» - перша назва повісті, в остаточному варіанті названої «Прогулка с удовольствием и не без морали», «г. Нагаев» за гроші ще в Новопетровському укріпленні переписав цю повість для відправки на друкування. Цілком можливо, що вихованці Неплюєвського ка¬
328
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
детського корпусу ще в Оренбурзі мали нагоду розсердити поета, адже він займав у Герна флігель якраз навпроти будівель, де навчалися й мешкали кадети.
Через три дні він записав: «Продолжаю по складам прочитывать и поправлять “Матроса” и ругать безграмотного переписчика, пьяницу прапорщика Нагаєва. Прочитывая по складам мое творение, естественно, что я не могу следить за складом речи. Убедился только в одном, что название этого рассказа необходимо переменить». Автор повісті скаржиться, що вся енергія його інтелекту витрачається на розшифрування почерку переписувача, а на стилістичну правку сил вже не залишається. Насправді він все-таки редагував («поправлял») рукопис. Вичитування було завершено в останній день жовтня, про що залишений запис: «Сегодня только наконец дочитал своего “Матроса”. Он показался мне слишком растянутым. Может быть, оттого, что я по складам его читал. Прочитаю ещё раз в новом экземпляре, и если окажется сносным, то пошлю его к М.С. Щепкину, пускай где хочет, там его и приютит». Останній свій намір Шевченко хотів було втілити в життя 2 листопада, відправивши до Москви так і не прочитаний ним самим новий, нижегородський список своєї повісті за допомогою купця Микити Варенцова, що їхав туди, однак переписувач із добрими людьми загуляв, і його робота зупинилася. Тепер довелося чекати, коли до Москви поїде П. Овсянников.
Перервав роботу над повістю спонтанний і вельми плідний напад поетичної активності. Лише за чотири дні було створено першу редакцію чудової поеми «Неофіти», датованої в рукопису 8 грудня 1857 року. Ще в березні 1850 року Шевченко писав княжні В. Рєпніній, що у нього «родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, матери Спасителя». Це був задум поеми «Марія», але з ним явно співвідноситься і сюжет про долю матері замученого Нероном римського християнина-неофіта. Сюжет був новаторським, і поема не мала попередників у світовій літературі, крім епізоду в «Останніх днях Помпеї» (1834) Едуарда
Розділ 14. БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
329
Булвера-Літтона, а роман «Quo vadis?» Генріка Сенкевича прославився тільки через сорок років. Шевченко цілком впорався з історичним антуражем, показав бездоганне знання римської міфології та побуту. Він зумів створити своєрідну ліро-епічну поему, з потужними ліричними відступами та яскравими алюзіями на Миколаївську епоху. Ось одне із звернень оповідача до героїні:
Ідеш шукать його в Сибір, Чи теє, в Скіфію... І ти... І чи одна ти? Божа Мати! І заступи вас і укрий! Нема сім’ї, немає хати, Немає брата, ні сестри, Щоб незаплакані ходили, Не катувалися в тюрмі Або в далекій стороні, В британських, галльських легіонах Не муштровались! О Нероне! Нероне лютий!
Першу редакцію поеми, що не дійшла до нас, Шевченко відправив Кулішеві, щоб той, виправивши, відіслав її Щеп- кіну. Куліш відповів 20 січня 1858 року: «Твої “Неофіти”, брате Тарасе, гарна штука, да не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька, ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали 6. А воля кріпаків - то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі - ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Так не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю». Шевченко відповів: «Який там тобі нечистий казав, що я приготовив своїх “Неофітів” для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитати, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився
330
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
по Москві з ними, як з писаною торбою». До речі, надруковано поему було тільки 1876 року, в Празі.
А ось спроба написати в східному стилі поему під назвою «Сатрап і Дервіш», та ще «в форме эпопеи» успіхом не увінчалася.
Тим часом рукопис повісті було завершено, передано в Москву С. Аксакову, прочитано ним і схвалено. 13 січня 1858 року Шевченко в щоденнику визначив цю рецензію як «самое любезное, самое сердечное письмо. В заключение любезностей он пишет, что “Матрос” мой, наконец, пошел в ход, он передал его Каткову, редактору “Русского вестника”. В ожидании будущих благ принимаюсь переписывать вторую часть “Матроса”». Отже, з’ясовується, що Шевченко намагався опублікувати тільки першу частину незакінченої великої повісті, а тепер працює над другою. 16 січня він повернувся до повісті, зауваживши: «принялся за “Матроса”. Несносно скучная работа. Литераторам должны платить не за писание, а за переписывание собственных произведений». Дотепно, проте слід уточнити, що поет, переписуючи, завжди редагував свої віршовані тексти, і не маємо причин думати, що він відступив від цього звичаю й у роботі над повістю. І лише 14 лютого Шевченко зітхнув із полегшенням: «Кончил, наконец, вторую часть “Матроса”. Переписыванье — это самая несносная работа, какую я когда-либо испытывал. Она равняется солдатскому ученью. Нужно будет прочитать ещё это рукоделье, что из него выйдет?».
Що ж стосується монотонності та виснажливості праці прозаїка в підтекстному протиставленні легкості пера полум’яного поета, то в проміжку між цими записами Шевченко здивував сам себе, спонтанно явивши чудовий зразок поетичної імпровізації. Під 9 лютого в щоденнику читаємо: «После беспутно проведенной ночи я почувствовал стремление к стихословию, попробовал и без малейшего усилия написал эту вещь. Не следствие ли это раздражения нерв?». І далі йде триптих з українських віршів «Доля», «Муза» і «Слава», переписаних з якогось іншого автографа-чернетки. Особливо ж вражає гранично експресивне звернення до слави:
Розділ 14. БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...331
А ти, задрипанко, шинкарко, Перекупко п яна! Де ти в ката забарилась З своїми лучами?
У Версалі над злодієм Набор розпустила? Чи з ким іншим мизкаєшся З нудьги та з похмілля. Горнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха, Гарнесенько обіймемось...
Вражає це перенесення спілкування поета з його антропоморфною Славою до атмосфери невеселої вечірки, та й угадування рідних собі рис в її аж ніяк не абстрактному образі є теж прикмета справжнього, непідробного новаторства.
Підтримував Шевченко в Нижньому Новгороді й вельми обмежені, зрозуміло, літературні контакти. За порадою С. Аксакова він відновив знайомство з Володимиром Далем, кілька разів відвідував його, але незабаром розчарувався. Причина була принципова: «Заметив, что я неравнодушен к библейской поэзии, В [ладимир] И[ванович] спросил у меня, читал ли я Апокалипсис. Я сказал, что читал, но увы, ничего не понял; он принялся объяснять смысл и поэзию этой боговдохновенной галиматьи и в заключение предложил мне прочитать собственный перевод Откровения с толкованием и по прочтении просил сказать своё мнение». Останнє при- йшлося поетові дуже не до душі. Без цієї умови можна було би, й не прочитавши, подякувати Далю за послугу, а тепер виникла необхідність читати. Повторивши з варіаціями свою відверту думку про Апокаліпсис, Шевченко губиться в здогадках: «С какою же целию такой умный человек, как В [ладимир] И[ванович], переводил и толковал эту аллегорическую чепуху? Не понимаю. И с каким намерением он предложил мне прочитать своё бедное творение? Не думает ли он открыть в Нижнем кафедру теологии и сделать меня своим неофитом? Едва ли. Какое же мнение я ему скажу на его безобразное творение? Приходится врать, и из-за чего?
332
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Так, просто из вежливости. Какая ложная вежливость. Не знаю настоящей причины, а вероятно, она есть».
Знайомство з місцевою літературною знаменитістю Павлом Мельниковим-Печерським закінчилося конфузом. Мельников-Печерський любив поговорити й у компанії, де був присутній Шевченко, почав заливатися соловейком, коли розмова торкнулася історії краю. Невимушено перейшов він на історію України, як раптом наткнувся на допитливий погляд Шевченка - і замовк.
- Що ж ти, Павле Івановичу, далі не брешеш? - поцікавився поет. - Ти вже на..ал три короби, с..и й четвертий...
Потім незворушно пояснив ораторові, що мовчав доти, поки той не взявся за історію Малоросії, а вже ж її він, Шевченко, знає, як свої п’ять пальців.
Однак найважливішими для душевного життя українського генія в Нижньому Новгороді стали дві його масштабних події, апофеоз чоловічої дружби та гротескна невдача в коханні. Обидві події мали підґрунтя в захопленні театром. Давно вже в листуванні між Шевченком і Щепкіним відбувалися переговори про зустріч, яка не порушувала би заборони на в’їзд поета до столиць. Спочатку друзі планували зустрітися в підмосковному селі Нікольському, на дачі сина Щепкіна, й Михайло Семенович входив навіть у такі деталі, як необхідність протопити кімнати в будинку перед приїздом гостя. Однак раптом великий актор знайшов можливість приїхати на святки до Нижнього, щоб «поколядувати» на користь приятеля, зігравши в кількох спектаклях. Шевченко був від цієї перспективи у захваті, а приїзд давнього друга привів його в такий стан, що він на ці чотири дні закинув свій щоденник. 24 грудня він записав: «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семенович Щепкин». А наступний запис датировано вже 29 числом: «В 12 часов ночи уехал от меня Михайло Семенович Щепкин. Я, Овсянников, Брыл- кин и Олейников проводили моего великого друга до первой станции и ровно в три часа возвратилися домой. Шесть дней, шесть дней полной, радостно-торжественной жизни!
Розділ 14. БІ ГЛ ИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
333
И чем я заплачу тебе, мой старый, мой единый друже? Чем я заплачу тебе за это счастие? За эти радостные сладкие слезы? Любовью! Но я люблю тебя давно, да и кто, зная тебя, не любит? Чем же? Кроме молитвы о тебе, самой искренней молитвы, я ничего не имею».
За ці шість днів Щепкін зіграв Городничого в «Ревизоре», Михайла Чупруна в «Солдаті-чарівнику» Котляревського, Любима Торцова в «Бідность не порок» Островського, а також Симона в «Матросі» Тома Соважа і Ж. Дюлюр’є, а між виставами друзі обговорили все, що накопичилося у них на душі за роки розлуки. Інтенсивність духовного спілкування й напруження емоцій під час цих бесід зашкалювали, тому Щепкін, якого Шевченко називав сімдесятирічним юнаком, після повернення до Москви поскаржився другові на втому: «І тіло втомилося, і душі ніколи. <...> Тут я никого не бачив і нічого не скажу: дай душі відпочити, а то вона весь час була в такому хвилюванні, що трошки й не під силу...».
А Шевченко заплутав старого приятеля й у непростий вузол стосунків, що зав’язався в нього з молоденькою актрисою Катериною Піуновою, яка вже промайнула на цих сторінках. Захоплення її грою раптом переросло в серйозну закоханість, яка, проте, в об’єкті почуття не знайшла відгуку. Або майже не знайшла, адже вона погоджувалася кататися з кумедним залицяльником на трійці й дозволяла йому клопотати про кращий устрій її театральної кар’єри. їй було сімнадцять, йому ось-ось мало виповнитися сорок чотири. Що в душі він такий же юнак, як і приятель його Щепкін, Пі- унова не побажала побачити. Крім того, дитя сцени, а грала вона мало не з дворічного віку, Тетяна звикла співвідносити явища свого особистого життя з тим життям, що відбувається на сцені, а там чоловік з лисиною й довгою бородою годився в кращому випадку на роль благородного батечка, і вже зовсім не героя-коханця.
Крім того, закоханий Шевченко робив одну дурницю за одною. Невже так уже зовсім нічого не відав він про небезпеки, що чатують на сміливця, який зважиться закохатися в акторку? Та знав, знав, звичайно, але в засліпленні уявив, що
334
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
його це не торкнеться. Мав уже невдалий досвід залицяння до Агати Ускової за допомогою книжки, проте знову засипає об’єкт своєї пристрасті книжками. Піунову, напевно, це лише дратувало. Вона вважала, очевидно, що в театральній школі вже отримала достатню освіту. Про бенефіс милої «Тетясі» (так він її називав за роллю в «Солдаті-чарівнику») поет написав першу й останню в своєму житті театральну рецензію, надруковану в «Нижегородских губернских ведомостях» і клопотами Щепкіна передруковану в «Додатках» до газети «Московские ведомости». Він прочитав її вголос при Піуновій, але подяки не дочекався. Ще б пак, у цьому «нельстивом рукоделии» посмів їй зробити й зауваження...
На жаль, поет не побажав почути й застереження, спеціально йому спрямованого. У щоденнику під 26 січня він записує: «Встретил Масляницу катаньем за город. Я предложил это удовольствие милейшей Пиуновой с семейством. Она согласилась. И мы поехали в село Бор, напилися чаю в каком-то кабаке, и на обратном пути она всё пела известную свадебную или святочную песню:
Меня миленькой он журил-бранил, Он журил-бранил, добром говорил, Ай люли-люли, выговаривал. Не ходи, девка молода, замуж, Наберись, девка, ума-разума, Ума-разума да сундук добра, Да сундук добра, коробок холста.
Жидовское начало в русском человеке. Он без приданого не может даже полюбить». Даремно ображено російську людину. Із загалом сусально-брехливих спогадів Піуно- вої-Шмідтгоф дізнаємося, що це її мати наказала заспівати Шевченкові цю пісню як попередження про відмову, якщо сватання відбудеться.
Тим часом поет сповіщає про свій намір одружитися старих друзів. Куліш проти: «Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі
Розділ 14. БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
335
з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізковав. А в мене була така думка, щоб тебе за гряницю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, - так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато б тобі й треба, щоб дойти свого розуму і вчинитись великим поетом на всі вічні роки!». На відміну від широко мислячого Куліша, холостий Костомаров задум одруження схвалив: «Далебі, дуже б добре зробив ти, мій єдиний друже, коли б оженився. Хоч би на старісті літ після такої глибокої гіркої коновки лиха трохи одпочити душею: щоб тобі Бог заплатив за всі ті муки, що переніс!».
А тим часом в Нижньому Шевченко, ніби не знаючи, що в міщанській родині Піунових всі рішення приймає нікче- ма-батько, намагається знайти відповідь на свої почуття в дівчини. Нарешті, якщо вірити її спогадам, він, будучи вдома в Піунових, просить її, яка поспішає на репетицію, затриматися і запросити батька й матір. «Коли всі були в зборі, Тарас Григорович звернувся до моєї матері і до мого батька з такими словами (дослівно пам’ятаю все, як сказав він):
- Слухайте-но, батько і матко (він дуже часто так називав мого батька і матір), і ти, Катрусю, прислухай (!). Ви давно мене знаєте, бачите: ось я, який є, - такий і буду. У вас, батько і матко (!), є товар, а я купець - віддайте мені Катрусю!»
Дівиця втекла, а реакція батьків було така, що довелося писати спеціальний лист Піуновій, щоб пояснити чесність своїх намірів. Нарешті, 7 лютого Шевченко отримує лист від директора Харківського театру, куди прагне влаштувати свою «Тетясю». Директор просить її повідомити умови й приїхати. «Вечером пошел я обрадовать её этим любезным письмом и поговорить окончательно об условиях и о времени выезда в Харьков. Её самой не застал дома, а глупая мамаша так меня приняла, что я едва ли когда-нибудь решуся переступить порог моей милой протеже». А проте наступного дня прибігає, як тільки покликала. «Она предпочитает с отцом ехать в Харьков. Это стеснит её денежные средства,
336
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
потому что отец должен оставить контору, от которой получает ЗО рублей в месяц. Но, вероятно, мамаша и ей навязла в зубах».
Однак ще за два тижні відбувається катастрофа. Шевченко записує в щоденнику: «Возвращаясь с почты, зашел я к Владимирову и услышал, что моя возлюбленная Пиуно- ва, не дождавшись письма из Харькова, заключила условие с здешним новым директором театра, с г. Мирцовым. Если это правда, то в какие же отношения поставила она меня и Михайла Семеновича со Щербиною? В отвратительные! Вот она где, нравственная нищета, а я боялся материальной. Дружба врозь и черти в воду. Кто нарушил данное слово, для того клятва не существует». Насправді Микола Мірцев був антрепренером Казанського театру, куди в новому сезоні й перейде Піунова, однак через цю помилку поета не могла помінятися моральна оцінка її своєкорисливо-хитрого вчинку. Адже вона скористалася рекламою, яку їй зробили Шевченко і Щепкін, і переговорами з Харківським театром, щоб виторгувати собі кращі умови в керівництва Казанського театру. Можливо, що комбінація була придумана її батьком.
Наступного дня Шевченко зустрічає підступну актрису випадково на вулиці, й у нього «не хватило духу поклониться ей». Вчорашній закоханий болісно вигукує: «А давно ли я видел [в ней] будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви - несамостоятельность. У меня всё как рукой сняло. Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!». Ось так, вчора мрії про прекрасного ангела-хранителя, високі та спрямовані, звичайно ж, у краще майбутнє поруч із коханою, а сьогодні вже «дрянь». Але фраза «У меня всё как рукой сняло» ще більш руйнівно знижує щойно пережите почуття, уподібнюючи його до дрібної хвороби.
Т.Г. Шевченко. «Батьківська хата в Кирилівці». 1843.
Т.Г. Шевченко.
Портрет
П.В. Енгельгардта.
1833.
Т.Г. Шевченко. «Смерть Богдана Хмельницького». 1836-1837.
К.П. Брюллов. Автопортрет. 1848.
Т.Г. Шевченко. Автопортрет. 1840.
К.П. Брюллов.
Портрет В. А. Жуковського.
1838.
iv, г»?
КОБЗАРЬ
ВЬ ТМП0П*АФ1И К. ФМШКРЛ.
1І J
Перше видання «Кобзаря». 1840.
Російські художники в Римі та М.В. Гоголь. Дагеротип. 1845.
Б.В. Покровський.
Портрет княжни
Варвари Рєпніної.
Кінець 1830-х.
Т.Г. Шевченко. «Дари в Чигирині 1649 р.». 1844.
Авантитул збірника «Три літа» (рукописної книги поезій Шевченка, написаних упродовж 1843-1845.).
В. Гау. Микола І. Літографія. 1847.
' %*//■» <уиї№ c/f * 'Жилт./яй і№їа aw/ г ъ.
К.П. Брюллов. «Невинність, що покидає землю». 1849.
Т.Г. Шевченко. Автопортрет. 1847.
Т.Г. Шевченко. «Пожежа в степу». 1848.
Т.Г. Шевченко. «Джангисагач». 1848.
Т.Г. Шевченко. «Місячна ніч на Косаралі». 1848-1849.
Т.Г. Шевченко. Автопортрет. 1848.
Т.Г. Шевченко.
Портрет М.Ісаєва.
1850.
Т.Г. Шевченко. «Вид на Кара-Тау з долини Апазир». 1852.
Т.Г. Шевченко.
Портрет А.О. Ускової з донькою Наташею. 1854.
Т.Г. Шевченко.
Портрет 1.0. Ускова. 1853-1857.
Т.Г. Шевченко
«Кара шпіцрутенами».
1856-1857.
І.І. Журавльов.
Портрет К.Б. Піунової-
Щмідтгоф. 1872.
М. С. Щепкін.
Фото.
Поч. 1860-х.
Т.Г. Шевченко.
Портрет Айри Олдріджа.
1958.
Т.Г. Шевченко.
Фото. 1859.
Т.Г. Шевченко.
Портрет Ликери Полусмак.
1860.
Т.Г.Шевченко і
Г.М. Честаховський.
Фото. 1860.
Т.Г. Шевченко із шанувальниками. Фото. 1859.
Перенесення тіла Т.Г. Шевченка. Фото. 1861.
Розділ 14. БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
337
Доля не дозволила Шевченкові довго переживати любовне розчарування. Наступного дня, 25 лютого 1858 року, з Петербурга прийшов лист від Михайла Лазаревського, відправлений 20 числа. Лист цей містить цікаві подробиці. Виявляється, «Граф Ф[едір] П[етрович] просив Її Високість, і Вона доповідала, про що Ф[едір] П[етрович] третього дня отримав лист від Адлерберга, який сповіщає, що про це повідомлено Долгорукому для сповіщення ніжег[ородського] губернатор]а». Велика княгиня Марія Миколаївна «доповідати» могла тільки своєму братові Олександру II, і це він зволив, нарешті, скасувати заборону для поета на Петербург і Москву. При цьому «дозволено жити в Петербурзі (під наглядом поліції) та під керівництвом графа Ф[едора] Петровича] для продовження вивчення живопису при Академії мистецтв». Крім того, графиня Толстая просила Шевченка, щоб він «не ображався умовами, тому що це тільки форма», і поспішив, щоб чимшвидше представитися великій княгині. Царські «умови» для приїзду крамольного поета до Петербурга були запропоновані йому начальником III Відділення князем Долгоруковим і схвалені Олександром II. У листі міністра двору Адлерберга до великої княгині Марії Миколаївни вони прозвучали так: «із тим, однак, щоб Шевченко підданий був тут суворому поліцейському нагляду і щоб начальство Академії мистецтв мало належне спостереження, щоб він не звертав на зло свого таланту».
А в щоденнику Шевченка 25 лютого з’явився запис: «В 7-мь часов утра получил письмо Лазаревского. Он пишет, что мне разрешено приехать и жить в Петербурге. Лучшего поздравления с днём ангела нельзя желать». І справді, це був день пам’яті Тарасія, архієпископа Константинопольського. На Тарасові іменини на квартирі Костянтина Шрейдерса, куди Шевченко переїхав після того, як П. Овсянников вирушив до Петербурга і слугу із собою забрав, зібралися ни- жегородські друзі поета, числом дванадцять, і за шампанським він сказав відповідний до нагоди спіч. Але треба було ще дочекатися офіційного оголошення про дозвіл їхати до Петербурга.
338 Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
1 березня цей дозвіл було отримано. Наступного дня прийшов зворушливий лист від графині Толстої, відправлений 24 лютого: «Отже, мої заповітні мрії збуваються - я побачу Вас скоро, наш давно бажаний гість - Тарасе Григоровичу. Ось уже тиждень, як прийшов папір до графа з дозволом Государя про дозвіл жити Вам у столиці і відвідувати Академію мистецтв. Після отримання офіційного на те повеління, не баріться анітрохи та вирушайте негайно до Петербу[урга]. Вас чекає тут багато: Академія, друзі й Ваша рідна сім’я. Приїжджайте ж скоріше. Та й для графа потрібно, щоб Ви після отримання дозволу негайно приїхали. - А інакше В[елика] Княгиня може зробити зауваження графові, чого це Вас немає, - тим більше, що вона Вашою справою вельми перейнялася. Нічого не можу більше писати, руки тремтять від нетерпіння і радості».
Але Шевченко вважав за краще ще деякий час почекати на повернення до міста Овсянникова, бо той мав привезти йому гроші від петербурзьких друзів. Проте 6 березня ввечері заявився до нього жандармський унтер-офіцер і запропонував доставити за десять карбованців до Москви. Жандарм відвозив до В’ятки якогось божевільного поштмейстера Павла Шліпенбаха і на зворотному шляху шукав собі попутника. До Нижнього не знайшов. Шевченко передумав їхати в мальпості та, домовившись із жандармом про час виїзду, пішов добувати поліцейську перепустку. Кудлая він не застав удома й по дорозі в поліцію зайшов до знайомого чиновника й актора-любителя Миколи Вільде. Там він зустрів піаніста Сергія Татаринова, молодих актрис Евеліну та Лючію Шмідтгоф і брата їхнього Максіміліана Шмідтго- фа, якого назвав у щоденнику «молодым, весьма талантливым скрипачом и сценическим артистом». Через два роки М. Шмідтгоф одружиться з Піуновою.
А Шевченко дванадцять годин поспіль прощався з ни- жегородськими друзями і, виїхавши 8 березня з Нижнього на санях, у Владимир наступної ночі прикотив уже на возі. У Владимирі на поштовій станції він зустрів колишнього командира і приятеля свого капітана Бутакова з дружиною.
Розділ 14. БІГЛИЙ «ВІДСТАВНИЙ РЯДОВИЙ», НЕБЕЗПЕЧНИЙ...
339
З подивом дізнався Шевченко, що вони їдуть до Оренбурга, а потім на Сир-Дар’ю. У щоденнику він зізнався: «У меня при одном воспоминании об этой пустыне сердце холодеет, а он, кажется, готов навсегда там поселиться. Понравилась сатана лучше ясна сокола».
Пізно ввечері 10 березня Шевченко був уже в Москві.
Не можна сказати, щоб нижегородський період в житті Шевченка зовсім не обростав вигадкою, проте вона є локальною, місцевою або навіть сімейною, і широкого розповсюдження отримати не могла. Таким малим міфом є переконання нижегородського журналіста, що саме губернатор Муравйов домігся повернення поета до Петербурга.
А обачлива Піунова-Шмідтгоф фантазувала, ніби після пропозиції їй поетом руки і серця в її родині «після довгих палких розмов вирішили - чекати рік, а то й два... Поїхав Тарас Григорович незабаром до Пітера, і хто ж таки не пам’ятає, що діялося під час його приїзду туди! Багато листів було отримано моїм батьком від Тараса Григоровича - а прямої відповіді не було, але... приїхав з Єкатеринбургу Макси- міліан Карлович Шмідтгоф, справив на Катрусю сильне враження... Весною на Великодні послали Тарасу Григоровичу остаточну відповідь... Я вийшла заміж за Шмідтгоф Максиміліана Карловича». Син актриси записав її спогади 1897 року, коли їй було 56 років. Важко все-таки повірити, що вона забула про реальні події, коли пам’ятала формулу, якою Шевченко зробив їй пропозицію. Перед нами, зрозуміло, нестримне прикрашання минулого, й після публікації щоденника воно нікого не могло обдурити.
РОЗДІЛ 15
Вигнанець, повернений до імперського раю: Москва, Петербург
Вояжуючи з Нижнього Новгорода до Москви на санях, а потім на возі в компанії жандармського унтер-офіцера, Шевченко застудився. Цього не трапилося би, якби він їхав у закритій кареті мальпоста. Почалося з легкого запалення в лівому оці й свербіння на лобі. Рожева вода, куплена у Владимирі, не допомогла. Розташувавшись на квартирі в Щепкіна, він виявив, що око розпухло і почервоніло, а на лобі вилізли прищі. Довелося звернутися до лікарів. Лікування: дієта й заборона виходити з дому.
Довелося до одужання залишатися в Москві. Наступного ж дня по приїзді Щепкін умовив поета вийти ввечері до гостей, а серед них були той самий Кетчер, чиї переклади Шекспіра він так старанно збирав, професор І. Бакст, економіст, переконаний прихильник селянської реформи, відомий фольклорист Олександр Афанасьев, один із кореспондентів Герцена. У розмовах час пролетів до вечері. А коли гості сідали за стіл, Шевченко довелося ретируватися, від гріха подалі, до своєї кімнати.
Тільки 17 березня поет порушує-таки одну з лікарських заборон і потихеньку збігає, щоб побачитися з княжною Варварою Рєпніною. Зустріч через десять з гаком років явно розчарувала обох. Шевченко у своєму щоденнику не по341
342
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
шкодував іронії: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?» Дуже на нього схоже, що про сповідника не втримався, запитав у неї. Княжну, звичайно ж, прикро здивували його мужицькі чоботи, смушева шапка, кожух, борода з сивиною й голова в бинтах. Згодом у листі до Михайла Лазаревського 1883 року вона згадувала, що поет на неї «зробив сумне враження», і картала «себе, що не листувалася з ним, коли він був у Петербурзі».
Не маючи можливості через хворобу самому приїхати та з’явитися на прийом до великої княгині Марії Миколаївни, він посилає М. Лазаревському два своїх малюнки для передачі їй. У листі уточнює: «Закажи снять фотографу дві копії в половину меньше, одну для себе, а другу для мене. А потім передай рисунки графу Ф[едору] Петровичу] і попроси його, щоб він при случаї передав їх Мар’ї Миколаєвні для альбома. Коли вони будуть варті того. Я сам думав передать їх лично, да бач, що зі мною зробилось».
Однак хвороба минулася, й Шевченко кидається оглядати Москву, в якій не бував дуже довго. Першу багатогодин- ну прогулянку він робить разом зі Щепкіним. Передаючи сімейні перекази, правнучка великого актора Тетяна Щеп- кіна-Куперник живописує: «Ранком вони виходили з дому. Дві характерні фігури: маленький, круглий, світло усміхнений Щепкін, якого майже всі перехожі впізнавали й вітали (навіть візники, що величали його за ім’ям та по батькові) хто поклоном, хто посмішкою, і суворий, з густими бровами Шевченко в смушевій шапці та змащених чоботях». У щоденнику описано тільки одну таку спільну прогулянку: «В 10 часов утра вышли мы с Михайлом Семеновичем из дому и, несмотря на воду и грязь под ногами, обходили пешком по крайней мере четверть Москвы. Я не видал Кремля с 1845 года. Казармовидный дворец его много обезобразил, но он все-таки оригинально прекрасен. Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
343
купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной».
Як бачимо, архітектура збудованого італійцями стародавнього Кремля цілком відповідає естетичним запитам учня Брюллова, а ось творіння зразкового миколаївського архітектора Костянтина Тона викликають рішучий протест.
А Шевченко продовжує: «Из Кремля прошли мы на Большую Дмитровку, зашли к Елене Константиновне Станкевич, моей старой знакомой; напилися чаю, отдохнули и пошли в книжный магазин Н.М. Щепкина. Из магазина возвратилися опять к Станкевич, где я встретил ещё одну мою старую знакомую Олимпиаду Ивановну Миницкую. Пообедали у Станкевич и в 6 часов вечера благополучно пешком же возвратилися восвояси, дивяся бывшему». Двох старих знайомих зустрів поет за кілька годин! Воістину, створюється враження, що повертається він до Петербурга, так, проте фактично і до Москви.
Попередньо наказавши двірнику намастити гарненько дьогтем його чоботи, Шевченко продовжив на наступний день прогулянку вже наодинці (Щепкін ставив собі банки, лікуючись чи не після вчорашньої прогулянки). Хоч і не припав Шевченкові до душі Спаський собор, він спробував проникнути всередину недобудованого монстра, бажаючи подивитися скульптури. Але його не пустили й на подвір’я. Шевченко не почав обурюватися, ще раз помилувався Кремлем і вирушив робити візити. Зайшов було до Сапожникова, але волзький благодійник хворів і не приймав нікого, потім посидів у старого приятеля Мокрицького. Той викладав у московському Училищі живопису та скульптури. Вони розглядали разом ескізи покійного товариша свого, Штернберга. Увечері, під час нового візиту до Станкевичів, поет отримав чудовий подарунок - єдиний виданий на той час збірник віршів Федора Тютчева.
Наступним ранком, вже на прольотці, Шевченко та Щепкін знову вирушили «Москву созерцать». Результатом цієї поїздки став новий книжковий дар, цього разу від Кетчера як видавця і редактора; це були всі книги, видані товари¬
344
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ством «К. Солдатенков і М. Щепкін», крім другого видання перекладів Шекспіра, що якраз друкувалося. Ще не отримавши дозволу на в’їзд в обидві столиці, Шевченко відправив Щепкіну два ящика з книгами своєї бібліотеки. Тепер вона істотно поповнилася, зокрема, «Віршами М. Огарьова» (М., 1856), «Творами Т.М. Грановського» (М., 1856), «Віршами О. Полежаева» (М., 1858). Ще раніше він забрав у М. Савичева примірник «Літопису Величка», переданий Бодянським для Шевченка, але чомусь затриманий цим «уральским козачиной».
Неодноразово зустрічався поет зі старим своїм приятелем Максимовичем і його молодою дружиною Марією Василівною, вони мешкали тоді в Москві, тому що Максимович брав участь у виданні часопису слов’янофілів «Русская беседа». Перше своє враження від Марії Шевченко висловив таким чином: «Какое милое, прекрасное создание! Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой “Весенний вечер”, а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок!». Подякувавши за образок, Шевченко, зрозуміло, носити його на шиї не став. За наступних зустрічей вона викликала захоплення поета своїм прекрасним виконанням українських пісень, а догодити йому, чудовому співаку та знавцеві, було вельми складно.
А «старый антикварий» (було Максимовичу тоді всього 52 роки) влаштував на честь приїзду друга званий обід, на якому були присутні, крім істориків Погодіна та Степана Шевирьова, такі відомі люди, як Щепкін, Григорій Галаган, Іван та Костянтин Аксакови, Олександр Кошелєв із дружиною, Авдотья Єлагіна та інші. А. Єлагіна, колись господиня славнозвісного літературного салону, мати Івана й Петра Киреєвських, писала своєму синові Василю Єлагіну: «Васю, ось що розповім тобі: у вівторок Максимович приходить
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
345
і стає на коліна, щоб я приїхала до нього обідати: це буде свято для всього мого життя, у мене Шевченко. Незважаючи на кольку серця, я поїхала; і приємно було бачити їхнє малоросійське єднання. Шевченко простий, добродушний, розумний мужик, він знову прийнятий як художник в Академію, і Мар.[ія] Мик.[олаївна] дуже до нього милостива. <...> Післяобід Шевченко, господиня і Галаган почали співати малорос [ійскі] пісні - і премило, Максимович сказав спіч віршами, зовсім був у захваті...».
Якщо автор панегірика перебував у захваті, а старий Щепкін, згідно зі свідченням Галагана, «плакав навзрид», то Шевченко, мабуть, ховав усмішку в вуса. Адже, крім щирої радості автора від того, що засланець повернувся, вірша можна було похвалити хіба що за українську мову. Проте згодом його було надруковано в «Основі».
Особливу увагу Шевченко приділив живому класикові тодішньої російської літератури - Сергію Тимофійовичу Аксакову. Він кілька разів приїжджав до нього в московський будинок Аксакових, і про перше враження написав у щоденнику явно схвильовано: «Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот - Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он нездоров и никого не принимает. Поехали мы с М[ихайлом] Семеновичем] сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний». У гостях у Аксакових Шевченко співав не тільки українських, а й російських народних пісень - унікальний для нього репертуар, який свідчить про колосальну повагу до С. Аксакова й усіх членів його сім’ї.
У передостанній день зупинки в Москві поет в гостях у Кошелєва познайомився з поетом і філософом-слов’яно- філом Олексієм Хомяковим, чий вірш «Кающаяся Россия»
346
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
було двічі переписано у нього в щоденнику, і з декабристом Сергієм Григоровичем Волконським, молодшим братом пам’ятного поетові покійного М. Рєпніна-Волконського. Засуджений колись Миколою І до «відсікання голови», старий герой Вітчизняної війни 1812 року здавався небезпечним злочинцем і Олександрові II: звільнений із заслання 1856 року, він не отримав назад відібраний у нього титул князя, більшість кров’ю добутих орденів і не мав права в’їжджати в обидві столиці. У Москві вони з дружиною Марією Миколаївною, яка колись поїхала за ним до Сибіру, жили нелегально в родичів. Немає сумніву, що старий розповідав Шевченку і про своє «опрощення» на каторзі та в засланні, коли він зблизився з селянами, проте поетові запам’яталося інше. У щоденнику він записав: «Кротко, без малейшей желчи рассказал он мне некоторые эпизоды из своей 30-тилетней ссылки и в заключение прибавил, что те из его товарищей, которые были заточены поодиночке, все перемёрли, а те, которые томились по нескольку вместе, пережили своё испытание, в том числе и он».
Ось привід замислитися для Шевченка! А якби він сам опростився, понизивши себе до рівня звичайного рядового, чи не призвело би це до загибелі? І чи міг він вважати повноцінними товаришами по нещастю засланців-поляків, а якщо так, то чи спрацювала щодо нього закономірність, помічена декабристом?
Щепкін мав їхати на гастролі до Ярославля, й у Шевченка відпала причина далі затримуватися в Москві. 26 березня 1858 року він проводив Михайла Семеновича, а сам о другій годині дня вирушив до Петербурга залізницею. Наступного дня о восьмій вечора висадився на Миколаївському вокзалі й о дев’ятій годині був уже в квартирі свого приятеля М. Лазаревського.
Приїхав він третім класом, хоч грошей вистачило 6 і на комфортніший перший. Здається, що поїздка на санях з жандармом, вагон третього класу, борода та мужицькі чоботи - все це атрибути гри в свого роду зовнішнє опрощення, а її Шевченко почав ще в Нижньому Новгороді, посилаючи
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
347
в Петербург для фотографування автопортрет із бородою й у смушевій шапці. Тепер він замовить у студії фотографа-художника Андрія Ден’єра свій портрет у кожусі, у тій же шапці та з бородою. А з фотографії зробить автопортрет у техніці офорту.
Знову, як це було в Москві, повернення собі Петербурга Шевченко починає з ритуалу, що відновлює знайомство з містом: наче вкладає його вулиці собі під ноги. Ось як це виглядає в щоденнику: «По снегу и слякоти пешком обегал я половину города почти без надобности». За один цей день, 28 березня, він встигає відвідати «в гостинице Клея» Григорія Галагана, який приїхав раніше, взяти в нього передачу від Максимовича - записку на отримання двох річних комплектів «Русской беседы», неповний список поеми «Єретик» і, звичайно ж, текст панегірика, що прозвучав на званому обіді, потім відвідує Гулака-Артемовського, а вже від нього разом із Михайлом Лазаревським вирушає до графського подружжя Толстих, своїх визволителів із заслання. У щоденник поет заносить: «Сердечнее и радостнее не встречал меня никто и я никого, как встретились мы с моей святой заступницей и с графом Федором Петровичем. Эта встреча была задушевнее всякой родственной встречи. Многое хотелось мне пересказать ей, и я ничего не сказал. В другой раз». Видно, настільки почуття переповнювали поета, хоча, без сумніву, на довгому шляху з солдатчини він багаторазово уявляв собі зустріч зі своєю рятівницею. А ось спогади про цю зустріч Катерини Юнге: «Нарешті настав жаданий день, коли ми мали побачити його. Ми з матір’ю не поїхали на залізницю, ми хотіли зустріти його вдома. Із завмиранням серця чекали ми. Пролунав дзвінок, увійшов він, із довгою бородою, з добродушною усмішкою, з повними любові та сліз очима. “Серденьки мої, друзі мої, рідні мої!” Уже й не знаю, що тут було: всі цілувалися, всі плакали, всі говорили водночас...».
Після цього «святого радостного свидания» Шевченко, як дізнаємося зі щоденника, провів вечір у Василя Білозер- ського, «соузника и соседа по каземату в 1847 году». У нього
348
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
зустрів він своїх «соизгнанников оренбургских - Сераковс- кого, Станевича и Желяковского (Сову). Радостная, весёлая встреча». Своєрідність зустрічі з колишніми польськими засланцями полягала в тому, що з усіма трьома Шевченко дружив заочно і листувався, але тільки з Яном Станевичем вони зустрічалися особисто, в Оренбурзі 1850 року.
Ще й 1 квітня не вгамувався Шевченко-пішохід, записавши в щоденнику: «Долго шлялся по Невскому проспекту без всякой цели». А коли такі цілі з’являються, то вони можуть бути зведені до відновлення старих знайомств, при цьому поет любить фіксувати зміни в дамах-землячках, проте вони, як правило, демонструють чудову «стойкость». Але ось петербурзька колега нижегородської мадам Гильде, яка до заслання називалася Адольфінкою, в щоденнику іменується вже Адольфіною.
12 квітня Шевченко був присутній на званому обіді в графині Толстої, даному нею своїм численним друзям із нагоди його повернення. У щоденнику читаємо: «За обедом граф Ф[едор] ГЦетрович] сказал коротенькое слово в честь милостивого царя. А в честь моего невольного долготерпения сказал почти либеральное слово Николай Дмитриевич Старов». Цю коротку промову, власне, тост домашнього вчителя в домі Толстих Шевченко не полінувався переписати:
«Вдячне слово Т. Г. Шевченкові.
Нещастя Шевченкове скінчилося, а разом з тим знищилася одна з кричущих несправедливостей. Ми не порушимо скромності тих, чия участь сприяла цьому добру і здобула подяку усіх, хто співчуває гідності блага... Ми скажемо, що нам приємно бачити Шевченка, який серед жахливих, убивчих обставин, у похмурих стінах казарми смердячої - не заслабнув духом, не віддався розпачу, але зберіг любов до своєї тяжкої долі, тому що вона благородна. Тут великий приклад усім сучасним нашим художникам і поетам, і вже це здатне увічнити його!.. Дозвольте ж запропонувати тост вдячності за Шевченка, який своїми стражданнями підтримав те святе вірування, що істинно моральну природу людини несила придушити жодним обставинам!..». Безсумнівно, Микола
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
349
Старов спромігся висловити думки, співзвучні тому, що думав про моральні уроки своєї гіркої долі сам Шевченко.
Потім виступав поет Микола Щербина та на закінчення господиня званого обіду графиня Толстая. Шевченко записує: «Мне было и приятно, и вместе неловко. Я не чаял себе такой великой чести. Для меня это было совершенно ново». І знімає психологічне напруження посмішкою. Нібито Гулак-Артемовський «заметил, что за столом все были бледны, тощи и зелены, кроме несчастного изгнанника, т. е. меня. Забавный контраст». Жарт жартом, але насправді давніх знайомих поета гірко вразив фізичний стан, в якому він повернувся до Петербурга. Ось спогад Віктора Ковальова: «При цій зустрічі я був вражений різкою зміною його зовнішності: це не був колишній широкоплечий, кремезний, з цілим волоссям на голові, чоловік у сірому сюртуку, яким я його знав раніше; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки в обличчі; руки його стали прозорі до того, що видно було наскрізь кістки і жили...».
На прийом до великої княгині Марії Миколаївні прощений державний злочинець так і не потрапив: мабуть, у президента Академії мистецтв згасло бажання його побачити. Однак довелося зробити три обов’язкові візити до поліцейських і жандармських чинів. Спочатку до Івана Мокриць- кого, брата його приятеля художника Аполлона Мокриць- кого, який служив правителем канцелярії петербурзького обер-поліцмейстера. Бесіда була «полуофициальной», як поет записав у щоденнику, проте Іван Мокрицький зажадав, щоб Шевченко поголив бороду, котру йому як відставному рядовому носити заборонялося. І перед візитом до патрона Івана Мокрицького, головного свого «надзирателя» графа Петра Шувалова, поетові доводиться не тільки поголити бороду, а й надіти фрак. Нарешті, вже 15 квітня він, як записує в щоденнику, «по желанию графини Н[астасьи] Ивановны] представлялся шефу жандармов к[нязю] Долгорукову. Выслушал приличное случаю, но вежливое наставление, и тем кончилась аудиенция». З офіційної записки, яку з цього
350
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
приводу не полінувався скласти князь Долгоруков, випливає, що він недвозначно погрожував поетові:
«У 1-ю експеди[іцію]
У мене був Шевченко, якому я дав щодо поведінки його тут належні настанови і твердо обіцяв, що він не уникне подібної долі, якщо знову зійде зі шляху істинного. Мати це на увазі». До речі з’ясувалося, що поетові на рік заборонено залишати межі Петербурга. Довелося відкласти на безрік поїздку в Україну, а закордонна подорож, кошти на яку був готовий знову запропонувати Куліш, ставала нездійсненною мрією.
А Шевченко все ніби не може надихатися насиченою культурною атмосферою північної столиці. Він відвідує театри, виставки в Академії мистецтв, намагається проникнути до ще не відкритого для публіки Ісаакіївського собору, щоб побачити запрестольний образ, написаний К. Брюлловим, проте зазнає невдачі. Оглядає спочатку виставку живопису, а потім і скульптури в щойно побудованому Ермітажі. Однак найбільший емоційний відгук у його душі викликає виставка квітів у Пасажі. Він записує: «В 4 часа оставил я Эрмитаж и зашел на выставку цветов. Волшебный переход! В продолжение нескольких часов внимательного созерцания произведений великих мастеров я утомился, отяжелел духом, и вдруг живая, свежая прелесть природы и искусства благотворно охватывает меня и обновляет. Разнообразная зелень, массы свежих роскошных цветов, музыка и в довершение очарования - толпы прекрасных, молодых и свежих, как цветы, женщин. Я обещался в 5 часов обедать у Уваровых, и пробыл в этом раю до 6 часов. О столица!».
Що ж до літературних занять, то Шевченко явно зосереджений на своїй українській поезії. Ще в Нижньому Новгороді він почав працювати над віршами в «Малій книжці», крихітній збірочці, куди переписував тексти із захалявних книжечок. Тепер він переносить вдалі, на його думку, тексти до чистовика, «Більшої книжки», і заодно їх редагує. У Петербурзі поет завершує цю роботу і замислюється про видання нової поетичної збірки, при цьому не повторюючи
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
351
назви першої, «Кобзар». Під 11 квітня він записує: «Поручил Каменецкому хлопотать в цензурном комитете о дозволении напечатать “Кобзаря” и ’’Гайдамаки” под фирмою “Поэзия Т. Ш” Что из этого будет?». А було попереду ще два роки клопоту із цензурою. Він також працює над абсолютно невідомим тепер твором, про який 18 квітня робить вельми таємничий запис у щоденнику: «сегодня я увлекся своею “Лунатикою”. Если бы не помешал обязательный Со- шальский, то я кончил бы “Лунатику”». На березі рукопису навпроти цього місця рукою М. Лазаревського написано: «Как-то где-то совсем пропала». Зробив він цю маргіналію на правах власника рукопису «Журналу», адже Шевченко зробив останній щоденниковий запис 20 травня 1858 року, а завершує щоденник запис рукою Михайла Лазаревського: «Этот дневник подарен Т. Г. Шевченком М. М. Лазаревскому 12 июля 1858 года, в день именин Лазаревского».
Чому Шевченко перестав вести щоденник? Тут може бути висловлено кілька міркувань і припущень. Коли він хотів розповісти про свій тернистий шлях із заслання до жаданого Петербурга, то цю тему було вичерпано. Ми пам’ятаємо, що поет, починаючи щоденник, передбачав і можливість знайомства з рукописом жандармів. Опинившись у внутрішніх губерніях Росії, озирнувшись у Нижньому Новгороді, Москві та Петербурзі, він побачив безсумнівне ліберальне бродіння в освічених класах суспільства, адже тоді в Росії у зв’язку з назрілою селянською реформою складалася, якщо використовувати пізніший термін, революційна ситуація. Як український революціонер, він, попри погрозу шефа жандармів, не міг не взяти участі в революційній діяльності. А тепер повернімося до запису від 28 березня про дружню зустріч з Едвардом Желіговським, Яном Ста- невичем і Зигмунтом Сераковським. Закінчив її Шевченко словами: «После сердечных речей и милых родных песен мы расстались». Та невже тільки «сердечными речами» обмежилися їхні розмови? Зигмунт Сераковський і Ян Станевич створювали тоді польське революційне підпілля в Петербурзі, і невже вони не спокусилися можливістю обговорити
352
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
з Шевченком свої справи відверто, не побоюючись перлюстрації листів? Однак у разі слідства цей запис щоденника, навіть і за умови, що в ньому зміст розмов не розкривається і, можливо, навіть камуфлюється, став би тяжким свідченням проти Шевченка та його польських друзів.
Із цього погляду варто глянути й на відбиті в щоденнику бесіди з професором Костянтином Кавеліним, тоді переконаним лібералом. Шевченко познайомився з ним на урочистому обіді в графині Толстой і написав у щоденнику: «Привлекательно симпатичная натура». Він обідав у Кавелі- на 20 квітня й наступного дня записав: «Из театра зашел к Белозерскому и застал у него К.Д. Кавелина. С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии. И просидели до трех часов утра. Школьничество. Но очаровательное школьничество!». Очевидно, Шевченко спеціально не розкрив перипетії суперечок з вельми ерудованим і розумним російським інтелектуалом. Проте чи приємно вести щоденник, якщо відвертість стає неможливою?
Але була іще одна важлива причина припинення щоден- никових записів. Щоденник Шевченко вів російською мовою, а озирнувшись у Петербурзі, він рішуче повернув свою музу обличчям до української культури. Недарма відмова від продовження щоденника виявилася майже синхронною з відмовою від проекту видання російських повістей.
Невдача дебюту Шевченка як російського прозаїка має цікаві недосліджені аспекти, почавши з кількості готових повістей. У листі від 26 січня 1858 року Шевченко попросив у Куліша поради: «Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робити з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопить грубу - шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?». На думку О. Бороня, писав «він, імовірно, трохи перебільшуючи». Справді, збереглося тільки дев’ять повістей, ще одна, історична «Повесть о безродном Петрусе», загубилася. Але чи казав поет коли-небудь неправду у своїх листах? Був у мене гріх,
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...353 я припустив, що він вдався до романтичної вигадки в листі до княжни Варвари Рєпніної від 25-29 лютого 1848 року, коли розповідав про спалення свого щоденника, але ж це тільки припущення було... В усякому разі тоді Шевченко, можливо, намагався розжалобити адресатку-покровитель- ку, а тепер навіщо було би йому вдвічі завищувати реальну кількість повістей? Запитуючи, Шевченко, який вже кілька років намагався видати повісті у столичних часописах, знав, що Куліш 1857 року придбав власну друкарню і друкує там повісті Квітки. У листі до Михайла Лазаревського від 22 квітня, 8 травня 1957 року він запитував: «Якби “Княгиню” взяв на свої руки Куліш, чи не лучше 6 було? Та й “Матроса” прибгав би до ’’Княгині”, та причепурив би їх гарненько, та й пустив би в люде». Тож тепер сподівався отримати відповідь приблизно таку: «Давай, мій брате, будемо друкувати твої повісті в моїй друкарні, ще й грошей обидва заробимо». Припустимо, що Куліш отак і відповів би - і як виглядав би тоді Шевченко? Як хвалько?
Цікаво, що Куліш «відповідав», ще не отримавши запиту Шевченка. Безперечно випереджав це звертання лист від 20 січня, де Куліш радив: «Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. [...] Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Луч- че нічого не роби, так собі сиди да читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров’є!». Не встигнувши, напевно, ще отримати в Петербурзі Шевченкового листа, відправленого з Нижнього Новгорода 26 січня, Куліш повторює ці тези в листі від 1 лютого, додаючи й прикрий приклад Квітки: «Поглянь на Квітку: він себе в таке багно втеребив МОСКОВЩИНОЮ, що й послі смерті його ми ніяк його не витягнем і не поставим так високо, як він достоїн по українським повістям. Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбико- вими і всякою гидотою, на котору самі ж його, необачного, підбили. Так і тобі, друже, брате!».
За цією колізією, емоційно відтвореною Кулішем, проглядає отакий собі мандрівний сюжет із письменницького життя імперії. М. Гоголь на початку 30-х саме російськомов-
354
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ними повістями пробив собі шлях на верхівку російської літератури, Г. Квітці-Основяненкові не вдається повторити таке наприкінці 30-х - на початку 40-х років, але ж і самому Кулішеві довелося дебютувати саме російськомовними творами, які хоч і були оприлюднені, але слави авторові не принесли. Роздратування честолюбного Куліша пояснює різкий тон інвективи проти «МОСКОВЩИНИ», він порівнює цю свою поразку з подібною колізією у творчому життя геніїв світової літератури («Адже ж і Данте і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами») і щиро радить Шевченкові не повторити помилку Григорія Квітки - а, подумки, і свою.
До 18 лютого Шевченко із двох листів із Кулішевою пересторогою мав отримати хоча б перший, але аргументи приятеля його не переконали. Він закінчує другу частину «Прогулки...» і того дня пише Сергію Аксакову листа, де обіцяє прислати її після вичитки. Лист цей свідчить, що Шевченко тоді ставився до перспектив своєї прозової творчості російською мовою зі стриманим оптимізмом. І лише майже за півроку, у листі від 19 липня 1858 року, поет погоджується з присудом Сергія Аксакова стосовно другої частини й повісті загалом, а заразом і всього свого російського повістярства, навіть готовий «отложить всякое писание в сторону». А при цьому стверджує: «Вы мне сказали то, о чём я давным-давно думал, но, не знаю почему, не решался сказать...».
Насправді ситуація не така проста. Шевченко до того образився на Аксакова, що близько місяця не міг змусити себе відповісти на лист. Адже Сергій Тимофійович спочатку, у втраченому листі, розхвалив першу частину «Прогулки...» - та так, що автор почував себе на сьомому небі, а прочитавши другу частину, спустив його з небес на землю - і навіть гірше того: «Я обіцяв Вам відверто сказати свою думку про цей Ваш твір. Виконую мою обіцянку: я не раджу Вам друкувати цю повість. Вона незрівнянно нижче Вашого величезного віршувального таланту, особливо друга половина. Ви лірик, елегіст, Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди смішні, а це часто буває невигідно. Правда, де тільки Ви торкаєтеся
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
355
природи, де тільки доходить справа до живопису, - там все у Вас прекрасно, але це не компенсує недоліків цілого оповідання. Я без усякого побоювання кажу Вам щиру правду. Я думаю, що такому талантові, як Ви, можна сміливо сказати її, не побоюючись образити самолюбства людського. Багатій людині не соромно надіти чобіт із діркою. Маючи перед собою блискуче поприще, на якому Ви повний господар, Ви не можете образитися, якщо Вам скажуть, що Ви не вмієте майстерно пройти якою-небудь лісовою стежкою».
О. Воронь зауважує: «Перші відгуки на Шевченкову прозу були неприхильними». Насправді ж неприхильними були останні прижиттєві відгуки, Куліша і Сергія Аксакова, а не перші. Н. Осипов у листі від 16 травня 1856 року повідомляв поету, що прочитав «Княгиню» «із задоволенням», хоч і вказав на недоліки. Броніславу Залеському сподобалися «Княгиня» і «Варнак»: «Обидві речі дуже гарні - гарні простотою і глибоким почуттям - вірністю. “Варнак” ще вище...» (лист від 8-9 червня 1856 року). У листі від 18 вересня він повідомляє: «У Москві я познайомився з деякими редакторами “Русского вестника”, і вони бажали би що-нибудь мати автора “Княгини”». Судячи із вказаної при цьому адреси, ідеться про відомого етнографа, юриста і бібліографа Євгена Якуш- кіна, сина декабриста. Можна здогадатися, що Бр. Залеський зумів зацікавити його повістю. Графиня Толстая в листі від 8 жовтня 1856 року повідомляла поетові, що цю повість «хочуть надрукувати, тільки з деякими виправленнями, але де, в якому журналі, ще не знаю». Згодом, уже в листі від 17 лютого 1858 року, ситуацію прояснив Н. Осипов: «у неї цю повість узяв Мей для прочитання, вона йому дуже сподобалась. Тоді він збирався видавати журнал і з цього приводу не повертав її графині». І, безперечно, дуже позитивним і похвальним був не збережений часом перший відгук Сергія Аксакова на початкову частину «Прогулки...», інакше поет не написав про нього Щепкіну в листі від 15-17 січня 1858 року, що це «не письмо, а просто панегірик от Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то вчадів би від цього панегірика...».
356 Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Взагалі ж, враження, що російські повісті спіткала видавнича катастрофа, виникло в істориків літератури лише під впливом рішучої відмови поета продовжувати спроби їх надрукування. Реальна ситуація з виданням була взагалі не найгіршою. Клавдія Сєкарєва мала рацію, стверджуючи в коментарі до «Прогулки...» в 12-томному виданні: «Висловлене у листі [Куліша від 1 лютого 1856 року. - С. Р.] твердження про те, що повість “Матрос” була відкинута редакціями петербурзьких журналів, навряд чи можна вважати вірогідним, оскільки воно не підкріплюється жодними документальними даними». Що ж до Москви, то Сергієві Аксакову цю повість повернула редакція «Русской беседы», а ще раніше, можливо, «Русского вестника». На рукописі «Княгини» видавець «Отечественных записок» А. Краєвський залишив надпис «Возвратить». Список «Варнака», якого Е. Желіговський (Антонін Сова) планував передати для видання письменникові Михайлові Михайлову, співробітнику «Современника», так і залишився у польського поета.
Таким чином, реально відмовилися два (можливо, три) часописи від двох повістей із десяти (чи все ж таки з «двох десятків»?), а серед не запропонованих був і такий непересічний текст, як повість «Нещасний». Про неї Микола Костомаров ще 1880 року, у першому надрукованому свідченні про російські повісті Шевченка писав: «Художня витримка характерів, зворушливі сцени, що глибоко приголомшують душу читача, надзвичайно цікавий виклад - все це дало би цій повісті почесне місце між кращими творами наших белетристів, якби вона була надрукована».
Відмови редакцій мали кілька причин: це й небажання за непевних політичних обставин друкувати політичного засланця під доволі прозорим псевдонімом, це й повсякчасна недовіра до «самопливу» та небажання оприлюднювати твір новачка, до того ж такого, що не може особисто з’явитися в редакції та змушений користуватися для передачі рукописів випадковими знайомцями, це й причина, на яку досі не звертали увагу шевченкознавці, а саме технічна невідповідність поданих рукописів тодішнім вимогам редакцій. Це та
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
357
обставина, на яку, зокрема, натякав Куліш, говорячи; «Так- то брате! До всякого діла особая кебета й особая наука». І справді, Сергій Аксаков пише: «Зрозуміло, краще було би самому Максимовичу написати до Вас, але він поквапився на свою Михайлову гору і доручив мені повідомити Вас, що повість Ваша у теперішньому її вигляді не може бути надрукована в “Русской беседе”». Зрозуміло, Максимовича, тоді приятеля Шевченка й палкого прихильника його творчості, не влаштовувала саме зовнішня форма твору. Про що йшлося, маємо яскравий опис Бр. Залеським підготовленого до друку рукопису «Варнака»: твір «писець поганий переписував, не говорячи вже про незліченні похибки, іще у багатьох місцях пробіли - то двох-трьох слів не вистачає, то іноді й цілого рядка. Жалко, дуже жалко, що ти не продивився при відправленні». Якось забувають, що в тодішніх редакціях часописів не було редакторів у нашому розумінні та коректорів. Схвалений рукопис монтувався до макету числа й одразу відправлявся складальникам. Коректура також була обов’язком автора. Навіть для славного автора «Кобзаря» видавці часописів не пішли б на додаткові витрати, пов’язані з редагуванням, вичиткою та переписуванням набіло прозових творів.
А коли Шевченко припускав, що Куліш перед виданням його повістей мав «причепурити б їх гарненько», він погоджувався на дружню допомогу приятеля та готовий був прийняти результати такого редагування, хоч і відкидав, як правило, втручання Куліша в тексти його поетичних творів українською мовою. Здається, Шевченко розумів, що російською літературною мовою Куліш володіє краще за нього.
Таким чином, суб’єктивно Шевченко мав намір дебютувати своїми повістями в російській прозі, але особистим вольовим рішенням відмовився від цього наміру, а повісті, не спалені-таки в грубі, об’єктивно мають розглядатися як явище української прози 50-х років XIX століття. Зазначимо таке міркування О. Бороня: «На синхронному зрізі Шевченкові повісті, створені загалом у 1852-1858 роках, важко поставити в один ряд із російськими прозовими творами
358
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
1850-х років, коли в російській літературі запанував реалізм. На засланні поет, зрозуміло, не мав змоги уважно стежити за літературною періодикою, не кажучи вже про книжкові новинки, що неминуче позначилося на його прозовій творчості». Я би сказав рішучіше: як явище української прози ці повісті взагалі не варто «ставити в один ряд» із російською прозою 50-х, хай би які зміни художніх методів відбулися. І хоча б тому, що, як показав час, українська проза взагалі змінює художні методи та зазнає змін у жанровій системі іншими темпами, за іншим «календарем», ніж проза сусідів. Другий фактор позірного відставання також не мав рішучого значення, бо більш-менш серйозно Шевченко був відірваний від імперського літературного процесу лише на кілька років. Зате сам автор далі висуває тезу, яку варто лише рішуче підтримати: «Втім, як виглядає, Шевченко і не намагався конче йти в ногу із сучасним йому письменством: принагідні висловлювання у повістях та листах свідчать про його прагнення відповідати головно власним ідейно-естетичним критеріям, які не завжди збігалися з актуальними літературними тенденціями».
Річ у тому, що Шевченкові-письменнику взагалі був притаманний малий ступінь алегативності стосовно літературних попередників (цей термін, allegation* у найкорот- шому розумінні - “прив’язаність, залежність”, був введений Ж. Метью-Кастелані). У виразно алегативні інтертексту- альні відносини поетична творчість Шевченка вступала хіба що з фольклором; до Біблії як метатексту поет ставився загалом критично і, хай як він шанував Шекспіра, Пушкіна й Міцкевича, його пієтет до них не набув відповідної інтертекстуальної реалізації. А якщо в поезії Шевченко був таким самостійним і самобутнім, то вже за натурою своєю не здатен був і в прозі сліпо йти за останньою літературною модою, стати обережним наслідувачем взірцевих творів або продуцентом, сучасною мовою, фанфіків. На нашу думку, саме самобутні сюжети визначають високу цінність повістей, тому що сюжет, умовно кажучи, структура - це головне в прозі. Що ж стосується текстури або словесно
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
359
образного одягу повістей, то фарби для неї український прозаїк знаходив в інтертекстуальному просторі, збереженому власною пам’яттю.
Жадібно втамовуючи накопичений у «пустыни» культурний голод, Шевченко починав уже замислюватися над тим, як уникати надмірної гостинності зраділих його поверненню петербурзьких приятелів. Бувало й таке, що у відповідь на запрошення взяти участь у «лукулловском обеде» казав, що хворий.
Вічний трудівник, він страждав, не маючи побутових умов для творчості - й літературної, й для занять улюбленою акватинтою. Взагалі Шевченко повинен був жити у графа Толстого в казенній квартирі на першому поверсі будівлі Академії мистецтв, оскільки граф узяв його на поруки, але оселився у Михайла Лазаревського «за браком місця», як писала Катерина Юнге, в помешканні її родини. 12 травня поет записує в щоденнику: «Проводил Грицька Галагана в Малороссию и пошел к графине Н[астасье] И[вановне] с целью устроить себе постоянную квартиру в Академии. Она обещает. И я верю её обещанию».
Цю обіцянку дружини графові Толстому вдалося виконати тільки на початку липня. Його підопічний отримує в своє одноосібне розпорядження майстерню поряд із академічною церквою - вже чи не ту саму, яку в кінці 30-х - на початку 40-х років займав веселий і добрий учень Академії Федір Пономарьов і де сам молодий Шевченко відлежувався хворий на антресолях? Тут теж одна кімната з високою стелею, вертикально розділена на два приміщення. За свідченням Миколи Лескова, нижнє складалося «з однієї дуже вузької кімнати, з одним вікном, перед яким Шевченко- художник звичайно працював за мольбертом. Крім стола із книгами та естампами, мольберта та невеликого диванчика, оббитого простою строкатою клейонкою, двох дуже простих стільців і бідної ширми, що відгороджувала вхідні двері від майстерні художника, у цій кімнаті не було жодного оздоблення. З-за ширми вузькі двері вели вузькими ж спіральними сходами на антресолі, де влаштовано було таку ж
360
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
кімнату, як і внизу, з одним квадратним вікном до підлоги: тут розташовувалися спальня і літературний кабінет Шев- ченка-поета. Меблювання цієї кімнати було ще біднішим. Праворуч у кутку стояв невеликий стіл, на якому звичайно писав Шевченко; ліжко, із вельми невигадливою постіллю, і в ногах ліжка другий, найпростіший столик, на якому звичайно стояв графин з водою, рукомийник і скромне чайне приладдя».
Як повідомляє Олександр Лазаревський, «на дверях цієї кімнати поет написав крейдою великих розмірів монограму -Ш. (Розумій: Т. і Ш.)». Борис Суханов-Подколзін, який підлітком брав у Шевченка уроки малювання, згадував: «Приходячи дуже акуратно в години, призначені для уроків, я іноді не заставав господаря вдома. У таких випадках на дверях майстерні крейдою бувало написано: де він, коли повернеться або в кого зі служителів є ключ. Взагалі ці двері часто списувалися іменами відвідувачів, які не застали господаря, іноді навіть виразами пошани чи захвату, переважно малоросійською мовою; траплялося навіть, що захоплені звернення до “батька” набували віршованої форми».
Навіть за нинішніми уявленнями це щось на зразок мі- ні-квартири, а в ті часи таке житло розглядалося тільки як тимчасовий притулок. Але Шевченкові й не треба було комфорту, він задовольнявся тим, що стало можливим усамітнення для творчих занять. Прибирає в квартирці і прислуговує поетові відставний солдат, сторож Академії Федір Ерістов, який запам’ятався Б. Суханову-Подколзіну як «вічно чимось не задоволений дідок-солдат». Оскільки готувати в квартирці було неможливо, Шевченко харчувався у свого близького приятеля М. Лазаревського, який для зручності поета переїхав із Набережної Мойки ближче, на Васильєвський острів, до будинку Вороніна навпроти Академії мистецтв.
Насамперед поет взявся за давно вимріяне навчання прийомам офорта, вбачаючи в цій техніці гравюри потужний засіб художньої освіти народу. Теорію він збагнув ще на початку травня, коли уславлений гравер Ф. Йордан показав
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
361
йому «в продолжение часа все новейшие приемы гравюры акватинты, изъявил готовность помогать» всім, що від нього буде залежати. Тепер Шевченко, відчувши себе впевненіше, написав у щоденнику: «Я расстался с ним вполовину будущим гравером». Друзі допомогли йому, забезпечивши термометром і настінним годинником, сам він купив мідні дошки. Вибравши в Ермітажі для першої спроби репродукції ескіз Мурільйо, поет занурився в небезпечні для здоров’я процедури травлення кислотою. Сам він був переконаний, що придумав щось нове в мистецтві акватинти. Про це свідчать, зокрема, слова Віктора Аскоченського, який відвідав Шевченка в його академічній квартирці влітку 1858 року: поет йому «говорив про свої способи гравіювання, обіцяючи “втерти носа німцям”; робоча його наскрізь просякнута була якимись сильно їдкими кислотами». Іван Тургенев теж після смерті поета згадував, що він, «живучи в Академії, займався гравіруванням на міді за допомогою гострої горілки офорт - і уявляв, що відкрив щось нове, якийсь поліпшений спосіб у цьому мистецтві». Уявляв? Або відкрив справді якісь нові прийоми в акватинті, де після «Капрічос» Франциска Гойї подальший прогрес здається неможливим? Сам поет писав Сергієві Аксакову, посилаючи йому свій перший після повернення із солдатчини офорт: «Этим не новым способом гравирования у нас никто не занимается, и мне пришлось делать опыты без посторонней помощи. Это мучительно трудно». У контексті такої «самодіяльності» якісь дрібні технічні удосконалення були цілком вірогідні.
Заради дослідів з акватинти поет не залишає того літа Петербурга. В Україну поїхати він не мав можливості, але не виїжджав і за місто, хоча міг би погостювати в приятеля Гулака-Артемовського, якому він допомагав знайти дачу навесні.
Заняття гравюрою, займаючи руки, багато в чому залишало голову вільною для роздумів і літературної роботи. Мабуть, саме тоді Шевченко розробив нову стратегію й тактику радикального українофільства, яку й намагався, у частковому співавторстві з Кулішем, реалізувати до самої смерті
362 Станіслав Росовецький > ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
своєї. Стратегію цю описав Микола Зеров у статті 1930 року, де помітні ознаки компартійного ідеологічного тиску: «Пробивши собі стежку в лави “розумових” діячів 40-х рр., він гостро перечув у собі колишнього кріпака і нащадка гайдамаки (“Холодний яр”), кинув виклик усій суспільно- політичній системі миколаївщини (“Кавказ”). Дальше його життя на вигнанні тільки зміцнило його революційну переконаність гірким одстоєм десятилітньої знайомості з най- темнішими сторонами ненависного режиму. Можливо, по- ступаючись раннім художньою своєю повносилістю, Шевченкові висказування стають тепер категоричніші і систематичніші; саме тепер, в кінці 50-х рр., дав він художню оправу ідеології передпролетаріату, далеко випереджаючи середню ідеологічну лінію ліберально-буржуазної доби». Тепер варто додати, що «ідеологія передпролетаріату» була демократично-націоналістичною і мала на думці кінцевою метою боротьби державну самостійність України.
Нова тактика, зберігаючи дружбу й революційне братство з польськими та російськими революціонерами, водночас чітко наголошувала на автономності української культури. Єдність прогресистів Росії показала їхня реакція на публікацію в часописі «Ілюстрація» анонімної антисемітської статті «Западно-русские жиды и их современное положение», коли з рішучим протестом виступили й більшість російських письменників одним списком з українськими, й українські на чолі з Шевченком окремо. З іншого боку, Шевченко тепер уже не погоджується на друкування своїх віршів українською мовою в слов’янофільському журналі «Парус». Причину він виклав, використавши проект, підказаний Кулішем, у листі Максимовичу: «“Парус” у своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів». Тепер Шевченко вітає переклад своїх україномовних творів російською мовою і саме в перекладах друкування їх у російських журналах. Для публікації текстів української
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
363
літератури він задумує перший український громадсько- літературний журнал «Основа».
У цей період Шевченко продовжує налагоджувати зв’язки з прогресивними російськими письменниками, зокрема, особисто знайомиться з Володимиром Бенедиктовим, Миколою Добролюбовим, Юлією Жадовською, Василем Ку- рочкіним, Львом Меєм, графом Олексієм Толстим, Миколою Чернишевським, Миколою Щербиною. Однак набагато більше значення сам він надавав знайомству з Марією Маркевич (Марком Вовчком), чиї твори читав ще в Нижньому Новгороді. Крім антикріпосницького пафосу «Народних оповідань», поета приваблював у ній яскравий талант прозаїка, і він сподівався, що її творчість підніме на новий рівень і якість української прози. Після особистого знайомства Шевченко називав М. Маркевич не інакше, як «донечкою», на літературних читаннях після кожного її оповідання кричав: «Шекспір!». Він подарував письменниці примірник Біблії малого формату, який був із ним у солдатчині, автограф поеми «Неофіти» з написом «Моїй єдиній донечці Марусі Маркович. На пам’ять 3 квітня 1859 г.», одну із захалявних книжечок і дорогоцінне й для нього самого перше видання «Кобзаря», - мабуть, єдиний примірник, що мав, бо в описі його бібліотеки цієї книжки не значиться. Ці безцінні артефакти Марко Вовчок не зуміла зберегти. Особливо сумною є втрата Біблії, бо її береги були помережані коментарями Шевченка - на відміну від збереженого часом примірника того ж видання з дарчим написом «Т. Шевченко Федору Лазаревському. 16 авг. 1859», де є лише підкреслення олівцем у Книзі Ісуса Сина Сирахова.
І взагалі, треба сказати, письменниця надій свого великого друга не виправдала. Усі її тексти українською мовою було написано до 1867 року, коли помер її перший чоловік фольклорист Опанас Маркович. Це спричинило небезпідставну підозру, що він і був їхнім справжнім автором. Надалі Марко Вовчок, використовуючи славу своїх українських оповідань, писала тільки російською і французькою мовами, при цьому російською тільки перекладала і як перекла¬
364
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
дачка не уникла звинувачення в плагіаті. Зате М. Шагінян похвалила Марко Вовчок за те, що вона зуміла «у житті багато реалізувати себе».
Наприкінці липня 1858 року, приїхавши із Саратова, Шевченка відвідав старий приятель і співвязень за казематом III Відділення М. Костомаров. Він дізнався, що Шевченко живе в Академії мистецтв, де йому відвели майстерню. Скупавшись у Неві, - а історик мав звичай протягом цілого року щодня купатися в річці, - Костомаров пішов до нього. Будівля Академії була йому в той час не знайома, тому довелося довго блукати коридорами. Майстерня Шевченка знайшлася поруч із академічною церквою, історик сприйняв її як простору світлу кімнату.
Шевченко сидів за роботою в білій блузі, з олівцем у руці.
- Здрастуй, Тарасе, - сказав Костомаров.
Шевченко витріщив на нього очі, явно не впізнаючи.
Тоді Костомаров, як і раніше не називаючи свого імені, нагадав, щоб поет здогадався про те, хто перед ним:
- Ось же говорив ти, що побачимося і будемо ще жити разом у Петербурзі. Так і сталося!
Це були слова його, сказані в III Відділенні, де вони зустрілися, коли після очних ставок поверталися до своїх камер. Але Шевченко і після того не зміг збагнути; роздумуючи і розводячи пальцями, заявив рішуче:
- Не впізнаю я і не можу, ви вже вибачте, згадати, кого перед собою бачу.
Тут подумав Костомаров, що, мабуть, значно змінився за одинадцять років розлуки з ним. Він, нарешті, назвав себе. Шевченко сильно розхвилювався, заплакав і почав обіймати його й цілувати. Через деякий час, посидівши та поговоривши про довгі роки заслання і про те, як Костомаров шукав приятеля в Нижньому, де й дізнався про його переселення до Петербурга, вони вирушили пішки до ресторану снідати і з тих пір кілька разів сходилися то в одного, то в другого, а найчастіше в найближчому ресторані.
Захоплення акватинтою не заважало Шевченкові насолоджуватися музикою й театром. Провідником тут висту-
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
365
пав його давній добрий друг відомий співак і композитор Гулак-Артемовський. Поет «обожнював», як згадує Микешин, великого Глинку, захоплювався його оперою «Життя за царя» («Іван Сусанін»), із насолодою слухав спів його улюбленої учениці Ізі Грінберг, познайомився з Олександром Даргомижським, Милієм Балакірєвим і Модестом Мусоргським. Він визнавав талант польського композитора та піаніста Антонія Коптського, який, бувало, акомпанував його виконанню українських пісень. Поет високо цінував можливість слухати живу музику професійних виконавців, що відкрилася для нього в північній столиці. Знаменним є такий запис у щоденнику: «От 10 до 12 часов Семен с своим учеником пел разные дуэты, а Александра] И[вановна] (дружина С. Гулака-Артемовского. - С. Р.) им аккомпанировала на фортепиано, а я слушал и по временам аплодировал. С каким трепетным наслаждением я воображал подобную сцену в Новопетровском укреплении! А теперь, когда осуществилось мое лихорадочное ожидание, я смотрю и слушаю как самую обыкновенную вещь. Странный человек вообще, в том числе и я». Поет не знав ще, на які емоційні висоти й темпераментні примхи захоплення мистецтвом виявиться здатним...
У драматичних театрах Шевченко тішився грою свого друга Щепкіна, який приїжджав до Петербурга на гастролі, а також коміка Прова Садовського. Однак гастролі в Марі- їнському театрі всесвітньо прославленого негритянського трагіка Айри Олдріджа змусили його на якийсь час забути про українських і російських корифеїв. Олдріджа в Петербурзі приймали із захопленням, Шевченко не став винятком серед театралів. Б. Суханову-Подколзіну запам’яталася його поведінка в театрі: «Мені довелося бути присутнім при тому, як покійна матуся напівжартома-напівсерйозно робила сувору догану Шевченкові й Миколі Дмитровичу Старову (великому приятелеві та шанувальнику поета) за те, що вони, запрошені в ложу Марийського театру, де грав Олдрідж, в якусь особливо патетичну хвилину, у надлишку захвату, підняли таку метушню, галас і крики, що не тільки
366 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
звернули на себе увагу та протести публіки, але, не слухаючись умовлянь матері, змусили її шукати порятунку у втечі й поїхати додому до закінчення вистави». До того ж присутня тут же в ложі якась знатна пані вельми образилася й написала з цього приводу Наталії Сухановы отруйного листа - чому сталася навіть сварка. «Шевченко і Старов благали пощади, обіцяючи бути іншим разом стриманішими в проявах своїх захоплень; матінка змилосердилася і скасувала вже прийняте рішення - не брати їх більше до своєї ложі. І що ж? Наступного разу захват узяв своє; клятвені обіцянки були забуті, і приятелі спільно порушили громадську тишу та благочиния з не меншим успіхом, ніж у перший раз, і з не меншою досадою сердешної матінки».
Так Шевченко і Старов поводилися в театрі. Однак підліток спостерігав і як вони обговорювали гру Олдріджа після спектаклю в майстерні Шевченка. Старов влітав до майстерні та починав торохтіти, повідомляючи про побачене й почуте. Але «лише тільки фатально торкнеться божественного й найдосконалішого арапа, починався взаємний обмін враженнями, нагадування того чи іншого поміченого вдалого моменту в тій чи іншій ролі, піднімалася метушня, стільці, мольберт відставлялися, очі дико викочувалися; починалася жестикуляція, скрегіт зубів, Лір заважав Отелло покінчити з Дездемоною, Шейлокові не давали відновити свої кровожерливі вимоги, все, що тільки потрапляло під руку, слугувало аксесуаром для посилення ефекту; подушку на дивані безжально умертвляли; одним словом, відбувалося щось зовсім нечуване. Я ж, єдиний свідок цього піднесеного настрою, або сміявся до сліз, або не на жарт подумував про відступ».
А згодом Шевченко познайомився з Олдріджем. Микешин згадував: «Незабаром після прибуття до Петербурга, після блискучого дебюту в “Отелло”, трагік з’явився у вітальні Толстих...». Скульптор не бачив «перших хвилин знайомства Тараса Григоровича з Олдріджем, тому що з’явився у Толстих через годину після його прибуття туди і застав їх, тобто нашого поета з трагіком, уже в найзворушливіших
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
367
стосунках дружби: вони сиділи в куточку на канапці або ходили залою обнявшись; дочки графа - дві дівчинки - навперебій служили їм товмачами, швидко перекладаючи англійською та російською мовами їхню жваву розмову». Одна з цих дівчаток, чотирнадцятирічна тоді Катерина Толстая (в майбутньому Катерина Юнге), залишила спогади про дружбу поета з актором. Вона наводить фразу з біографії Шевченка, виданої Чалим, що повторює сказане Микешиним: «Являвся Олдрідж, кімната замикалася на ключ, і Бог їх знає, про що вони там розмовляли». І далі: «Втім, знаю дещо і я, бо завжди була присутня при цьому, й охоче ділюся з читачами. Приходили ми до Шевченка втрьох: Олдрідж, моя десятирічна сестра, яку Олдрідж, після того як вона заявила, що хоча він і негр, але вона зараз пішла би за нього заміж, називав своєю “little wife”, і я. Трагік серйозно сідав на підготоване місце і сидів якийсь час урочисто й тихо, але жива натура його не витримувала, він починав гримасувати, жартувати з нами, приймав комічно-переляканий вигляд, коли Шевченко дивився на нього. Ми весь час реготали. Олдрідж отримував дозвіл співати й затягував меланхолійні, оригінальні негритянські мелодії або поетичні старовинні англійські романси, зовсім у нас невідомі. Тарас слухав і заслуховувався, а олівець бездіяльно опускався на коліна. Нарешті, Олдрідж схоплювався і пускався танцювати якусь “gig”, на превеликий захват моєї сестрички. Потім ми всі вирушали до нас пити чай. Попри оригінальність таких сеансів, портрет було швидко завершено, підписано художником і моделлю і перебуває тепер у мене».
Коли гастролі Олдріджа в Марийському театрі закінчилися, Шевченко в числі інших петербурзьких театралів звернувся 26 грудня 1858 року за дозволом їх продовжити. 29 грудня з новим проханням звернулася інша група шанувальників Олдріджа, й на ній з’явилася дивовижна своїм чиновницьким безглуздям резолюція міністра двору Адлерберга: «Що за маячня така! Коли б я і хотів сам собою продовжити виступи Олдріджа, то цю думку облишив би єдино тому, що про це колективними підписками просять. Досить
368
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
одного разу допустити погодитися на подібні прохання, то бог знає про що будуть просити й наполягати в такий же спосіб. Залишити без уваги. 31 грудня 1858 року». Миколаївський чинуша не визнає саму можливість винятків для встановленої начальством процедури. Для нього немає громадської думки, а колективні прохання здаються йому верхом анархії, небезпечної для державного ладу.
Чому ж дивуватися, що серед носіїв таких чиновницьких традицій два роки буксував цензурний дозвіл на вихід із друку нової збірки віршів Шевченка? Але слід визнати, що тут завадило й вільне видання за кордоном революційних віршів українського поета, про підготовку якого пішли чутки ще восени 1858 року. Шеф жандармів князь Долгоруков 18 жовтня склав записку, в якій повідомляв: «Шевченко живе в Академії мистецтв на квартирі у графа Толстого. Він приходив сказати мені, що Головін має намір друкувати за кордоном його твори, і запевняє, що він рукописів жодних йому не передавав».
Максимович писав поетові 1 грудня: «Скажи лишень мені, брате милий, про себе, про твої думки і пісні: чи вже ж таки справді не дозволяють їх видавати і друкувати?.. Чув я, що якийсь паливода навіжений там за гряницею тобі подпакостив... Ну, да твоя ж збірка вийшла би із-під тутешньої цензури. Нехай би хоть сам ясновельможний шеф жандармів процензорував із своїми многоочітими архіянголами...».
Згаданий Максимовичем «паливода навіжений», емігрант Іван Головін, видав-таки 1859 року в Лейпцигу книжечку в 44 сторінки під назвою «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки». Помилка в прізвищі автора на титульному аркуші, багаторазово повторена потім у тексті книжки після кожного тексту Шевченка - лише один із проявів разючого дилетантизму волелюбного видавця. Вірші двома мовами розміщено впереміш, із шести творів, приписаних тут Пушкіну, насправді йому належать лише три послання ранньої пори. Тексти Шевченка в збірочці супроводжуються підрядковою «Приміткою] Редактора»: «Наступні вірші були нам надіслані, малоросійською мовою, з приміткою,
Розділ 15. ВИГНАНЕЦЬ, ПОВЕРНЕНИЙ ДО ІМПЕРСЬКОГО РАЮ...
369
що Вірші Шавченкі (так! - С. Р) - вираз усезагальних накипілих сліз. Не він плаче по Украйні - вона сама плаче його голосом» 54. Надруковані були поеми «Кавказ» і «Холодний яр», вірші «Думка» («Як умру, то поховайте»), «Розрита могила», «Думка» ( «За думкою думка роєм вилітає»), «І мертвим, і живим...... Усі ці твори містилися у збірнику «Три літа», схованому в архіві III Відділення. Чи не звідти стався витік текстів, що потрапили зрештою до Головіна?
Так чи інакше, але ця публікація була корисна для українців Австро-Угорщини, які вперше познайомилися тоді з непідцерзурними творіннями великого українського поета. А от у Росії Шевченкові, який вже було домовився про видання збірника з Дмитром Кожанчиковим, тоді довелося відмовитися від авансу.
Навесні 1859 року старанні заняття акватинтою приносять, нарешті, свої плоди. 16 квітня Шевченко подає до Ради Академії мистецтв прохання, в якому, представляючи на розгляд Ради дві гравюри своєї роботи, «одну с картины Рембрандта, изображающую притчу о виноградаре и делателях, другую с картини Соколова Приятели», просив удостоїти його звання академіка, якщо його роботи будуть визнані задовільними, або ж дати йому програму для отримання цього звання. Відповідь була: «На прохання гравера Тараса Шевченка [№ 676], визначено: Шевченка за поданими гравюрами визнати призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді». Як бачимо, отримати звання академіка одразу у поета не вийшло, однак йому було окреслено чітку перспективу отримання звання.
Тепер уже нічого, крім клопоту з отримання паспорта, не утримувало Шевченка від поїздки в Україну, де він напівжартома, напівсерйозно розраховував одружитися.
Найдивовижніша міфологія розквітла навколо інтерпретацій суспільно-політичної діяльності Шевченка в цей період, при цьому з подачі ідеологічних органів ЦК ВКП(б). Вихідні установки оприлюднювалися не підписаною передовицею «Великий син українського народу» газети «Прав-
370
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
да», що вийшла 6 березня 1939 року. Тут було викладено обов’язкові для втілення головні тези радянської шевченкознавчої доктрини: (1) про політичну та культурну єдність українського народу з російським; (2) про повну залежність України від Росії: (3) про допомогу російського народу українському. Було наголошено на зв’язках Шевченка з російськими революційними демократами і сказано, що в поезії Шевченка «відображені ідеали російської революційної демократії 60-х років». Доводиться погодитися з літературо- знавцем-емігрантом Петром Одарченком. На його думку, тут «не враховано, що головні свої твори Шевченко написав в 1840-х роках і що він помер на початку 1861 р. Отже, не зовсім зрозуміло, як Шевченко в 1840-х роках відбивав ідеали російських демократів 1860-х років». І справді!
У межах цього ідеологічного міфу вже в післявоєнний період вірнопіддані шевченкознавці зуміли «виправити» стосунки Шевченка з Бєлінським, який, як відомо, сприйняв творчість українського поета різко негативно. Ці вчені пішли двома шляхами. Перший - голослівних тверджень, що не спираються на факти. Ось один із невдах-учнів академіка Володимира Перетца член-кореспондент АН УРСР Павло Попов віщає: «Цілком природно, що в творах Бєлінського Шевченко ще замолоду знайшов джерело для ідеологічного оформлення свого матеріалістичного, революційного світогляду, винесеного ним з самого життя пригнобленого неситим панством українського трудового народу, з свого власного гіркого досвіду кріпака». Другий шлях полягав у голослівному приписуванні Бєлінському анонімних позитивних рецензій на перший «Кобзар».
У народній міфології про Шевченка цей період його біографії майже ніяк не позначився. Поет був далеко, у столиці імперії, а українська патріотична громада в Петербурзі ще не сформувалася. Однак міфологія про Шевченка зацвіла пишним цвітом, варто було йому тільки з’їздити в Україну.
РОЗДІЛ 16
Богохульник і ліберал, предтеча «ходіння в народ»: Україна
Улітку 1859 року Шевченко здійснює поїздку на батьківщину. Мабуть, він замислив важливе для себе повернення до колишньої життєвої традиції, закладеної в молодості, ще до заслання, коли навчання або творчість вільним художником у Петербурзі змінювалися тривалими «канікулами» в Україні. Ця задумка не вдалася, подорож закінчилася новим арештом, і поет лише дивом не замарширував етапом до Сибіру.
Цього разу виїхати з Петербурга виявилося непросто. Столичні справи залишилися не завершеними: академіком Шевченко не став, отримав наразі тільки програму для присудження звання, зданий у цензуру збірник «Поезия Т. Шевченка. Том 1» лише починав свій довгий, майже півторарічний шлях чиновницькими кабінетами. Настрій був такий, що в травні поет написав Маркові Вовчку, ніби готовий повіситися, а вона, здається, повірила. А тут ще розійшлися чутки, що покровителя Шевченка віце-президента Академії мистецтв графа Толстого ось-ось буде відправлено у відставку.
Прохання, в якому поет просив «вид на проезд в губернии: Киевскую, Черниговскую и Полтавскую, сроком на пять месяцев, для поправления здоровья и рисования этю- 371
372
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
дов с натуры», він подав до правління Академії мистецтв 5 травня. Негайно ж граф Федір Петрович, висловивши свою згоду, поклопотався по суті прохання перед міністром імператорського двору графом Адлербергом, бо, нагадаймо, Академія підпорядковувалася придворному відомству. І хоча В. Адлерберг міг і сам вирішити, він переправив папери президентові Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні, де вони й лежали, припадали пилом. 20 травня покровитель Шевченка, який вже майже тиждень був у відставці, пише секретареві великої княгині запит про долю прохання й отримує резолюцію: «Згодна. Марія». І хоча Адлерберг звертається ще й до начальника Третього відділення князя Долгорукова за дозволом, згода великої княгині не давала, напевно, можливості відмовити «відставному рядовому» й помилуваному державному злочинцеві в його проханні. Так чи інакше, відпускний квиток поетові нарешті видано поліцією, але водночас жандармські управління трьох губерній Малоросії отримують таємні накази встановити за ним пильне стеження.
Отримавши документи, Шевченко відразу ж вирушив залізницею до Москви, де на нього чекав попутник, молодий харківський ліберал і багатий поміщик Дмитро Хрущов. Чи тому, що поспішав на свою Україну, чи через те, що він і без того вже змусив очікувати на себе, але поет у Москві цього разу не затримався, зустрівся лише з друзями Щепкі- ним і Бодянським, і вже 29 травня виїхав разом із Хрущовим в Україну. В Орлі вони зупинилися на пару днів у гостях у Ф. Лазаревського, який служив там управителем удільної контори, потім через Пирятин і Лебедин проїхали до Лих- вина, маєтку Хрущова. Уже в дорозі поет втішався цвітінням рідної української природи. Першого ж дня в Лихвині Шевченка було запрошено на «кашу» - пікнік із варенухою, влаштований на його честь жителями Лебедина на мальовничому березі Псла поблизу хутора Хрущова «Новь». У призвідникові пікніка, головному Лебединському «варенушни- ку» Олексієві Заліському поет побачив, мабуть, вірного послідовника веселих «мочеморд» сорокових років і віддячив
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»...
373
йому, подарувавши відбиток офорта «Приятелі». Тоді ж він познайомився з Гуго Цаге фон Мантейфелем, офіцером Воз- несенського уланського Його Високості принца Олександра Гессенського полка, що стояв у Лебедині. Художник-аматор, цей офіцер створив потім чи то малюнок, чи то картину, де зобразив всіх учасників славного в усних анналах Лебедина пікніка, серед них великого поета й себе. Ця аналогія групової фотографії загубилася в Сумах тільки в першій половині XX століття.
У Лихвині поет ділить свій час між творчістю (збереглися два пейзажних малюнки й автограф вірша «Ой на горі яр-хміль цвіте»), застіллями з лебединськими «варенушни- ками» та бесідами - із кріпаками-дворовими в людській і з гостинними господарями у вітальні їхнього палацу. Із Хрущовим вони, напевно, про все переговорили в дорозі, а його дружина, зеленоока красуня-брюнетка вельми прогресивних переконань, явно очікувала від славнозвісного гостя й меншої замкнутості, й більшої уваги до себе. Втім, він саме їй, а не чоловікові подарував два відбитка своїх офортів, а в альбом вписав вірш «Садок вишневий коло хати». І для нього самого ці три дні, 6-9 червня, в гостях у Хрущових, ще нічим не були затьмарені.
Цікаво, що Шевченко, роздратований затримкою з дозволом поїздки, у листі до Марії Максимович напівжартома погрожував здійснити її самовільно: «Утікти хіба нищечком до вас і, одружившися, у вас і заховатися». Однак ніхто не звернув уваги, що вже на самому початку поїздки поет вийшов за рамки, встановлені для нього «квитком»: дозволено йому було відвідати три губернії, і там встановлювався над ним суворий нагляд, а він поїхав до четвертої, Харківської.
Попрощавшись із господарями Лихвина, Шевченко 10 червня знову проїжджає через Пирятин, 12 червня він уже в древньому Переяславі, де зупиняється у старовинного свого приятеля та лікаря А. Козачковського. У мемуарах той зізнався, що консерватизмом своїх поглядів на селянську реформу засмутив поета. Шевченко побував на ярмарку, їздив до Козинців, щоб чимшвидше побачити Дніпро. На
374
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
нічній риболовлі «тиха українська ніч з міріадами зірок на чистому склепінні неба» не могла не вразити Шевченка, і він нібито сказав: «Яким добрим був би побут поета, якби він міг бути тільки поетом і не громадянином». Можливо, що насправді Шевченко почав зі слів «Як добре бути поетом...». У будь-якому разі, це перифраз відомого двовірша Миколи Некрасова. Якщо Шевченко й залишився при своїй негативній думці про форму його віршів («и стихотворец аляповатый»), то на зміст, як бачимо, не міг уже не звертати увагу.
Уже наступного дня поет разом із трьома селянами на човнику-«дубі» спускається Дніпром до Михайловой Гори, до хутора Прохорівка, володіння ще одного старого приятеля, Максимовича. Тут він потрапляє в дружні обійми історика та його молодої дружини Марії. Шевченко гостює тут майже два тижні, до 27 червня. Його біограф М. Чалий зі слів господаря хутора повідомляє, що Шевченко «заходив тільки ночувати до нього, а решту часу проводив в полі та в інших місцях, де малював, розмовляв із селянами». Зрозуміло, насправді поет спілкувався і з господарями, хоча б і під час сеансів: 19 червня він зробив портрет Максимовича італійським олівцем і крейдою, а 22 червня, в тій же техніці, його дружини. Зберігся й один пейзажний малюнок, створений тими днями.
Хоч у сучасному шевченкознавстві стосунки між Шевченком і Максимовичем описуються як ідилічні, сучасники їх такими не вважали. Перший біограф Шевченка, Василь Маслов, який знав поета особисто, зустрічався і з Максимовичем. У 1874 році, вже після смерті історика, він відтворив несподівано різкі оцінки Максимовичем особистості покійного поета, зокрема, й таку: «В його житті було стільки брудного й аморального, що зображення цієї сторони затьмарить все хороше». Біограф пояснював сказане Максимовичем «літературною заздрістю та похилим віком, коли людина стає близька до стану неосудності».
У 1884 році про «високі стосунки» Шевченка та Максимовича висловився Степан Пономарьов, чиє свідчення зацікавленого й інформованого сучасника дає змогу пролити
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»...
375
трохи світла на темний бік цієї дружби. Дивовижний провінційний інтелігент, який народився і помер у Конотопі, С. Пономарьов закінчив 1852 року історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира й відтоді все своє життя присвятив невтомній діяльності бібліофіла, бібліографа та літератора - критика, видавця, автора релігійних віршів.
Публікуючи 1884 року в «Киевской старине» три листи Максимовича до Шевченка, Пономарьов ось що написав про ставлення історика до покійного приятеля: «Між Максимовичем і Шевченком, дійсно, було під кінець деяке охолодження у взаємних відносинах; можна пошкодувати про це, але не кидати засудження повною жменею. Максимович, людина скромна, м’яка, поступлива...», в Шевченка «завжди визнавав і талант поета, і здібності художника, і яскраве обдарування співака: він поставав тільки проти сліпого поклоніння йому як поетові та як людині; але й подібні зауваження він дозволяв собі тільки в дружній бесіді, пом’якшуючи їх добродушним жартом. А якщо траплялося торкатися дійсно темних сторін із життя Шевченка, Максимович говорив про них із глибоким сумом, нарікаючи і на свого друга, і на слабкість людської натури взагалі».
Заступаючись за Максимовича (а заодно захищаючи, як йому здавалося, і пам’ять Шевченка), Пономарьов чинить як справжній християнин. Але не як вчений. Для біографа - він цінний свідок, а від свідка ми очікуємо правди, якою би неприємною або незручною вона не була.
Можливо, якби добре обізнаний Пономарьов точно передав сказане йому Максимовичем, у шевченкознавстві не виникла романічна інтерпретація охолодження між старими друзями. У 1919 році Павло Филипович висловив здогад, що Максимович міг ревнувати свою дружину до поета, на якого вона ще з першої зустрічі 1858 року справила сильне враження. І справді, тоді, 18 березня, у Москві, у день знайомства з Марією Василівною, поет записав у щоденнику: «Вскоре явилась она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прелестное создание! Но что в ней очаро¬
376
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
вательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. <...> И грустно, и завидно». Збереглося свідчення, що в Москві Шевченко і Марія Максимович співали дуетом українських пісень. В окремому листі до Марії від 22 листопада 1858 року поет посилав їй автограф свого вірша «Сон (На панщині пшеницю жала)» й називав «моє серденько єдине», надсилав і свою фотографію. Читач міг уже переконатися також, що Шевченко був людиною влюбливою.
У Павла Филиповича знайшлися послідовники. М. Ша- гінян наводить найбільш повний список їхніх «аргументів». Мовляв, «син, який народився у старого професора через дев’ять місяців після відвідин поета»; «ніжні листи, поема “Марія” з її чистим, полум’яним Еросом, яка писалася на Михайловы горі і читалася молодій дружині професора, поважний патріарший вік самого професора, юні роки його дружини...». Однак слід погодитися з М. Шагінян, що гіпотеза про палкий роман Шевченка з Марією Максимович на тлі літнього цвітіння пишної української природи абсолютно не переконлива. Перш за все, насправді вільнодумну поему «Марія» було створено тільки через кілька місяців, у Петербурзі. «Патріархові» Максимовичу йшов п’ятдесят п’ятий рік - вік цілком ще дітородний, і пізніше, 1862 року, він став батьком ще однієї дитини, дочки Ольги. Так, Максимович виглядав на свої роки, коли як портретист Шевченко йому не підлестив, але ж і поет був тоді далеко не розанчик, як сказав про себе в подібній ситуації Тургенев. Нагадаймо проте, що Шевченко відгукувався про Марію Максимович як про «свежее, чистое добро». І чесно кажучи, ми тепер трохи більше знаємо про його особистість - у всякому разі, досить, щоб не уявляти цю делікатну людину в ролі літнього сатира, що намагається спокусити молоду дружину свого ще старшого товариша. З іншого боку, якби ревнивий Максимович справді знав або тільки підозрював про якісь стосунки Марії Василівни з їхнім гостем, він не дозволив би їй зробити дружню приписку в його листі до поета від 6 жовтня 1859 року.
Тим часом Михайло Чалий, біограф Шевченка, передає
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»,..
377
повідомлення Максимовича, що поет «у розмовах із дружиною його блюзнірствував, що вельми часто робив і в великих компаніях». Ось це і справді страшний гріх в уявленні релігійного Пономарьова! Мабуть, саме від звинувачення в богохульстві він хоче захистити Шевченка, проте, як це часто трапляється зі свідками, все-таки проговорюється. «Слабкість людської природи взагалі» - це сказано занадто сильно, щоб відносити ці слова до пияцтва або влюбливості, а ось до невдячності людини Творцеві вони пасують достеменно. Проговорюється Пономарьов і тоді, коли у фразі про визнання Максимовичем талантів великого сучасника «яскраве обдарування співака» виявляється рівноцінним талантам поета й художника, які тим самим применшуються. Благосна картина меркне на очах, і ми мимоволі повертаємося до образу старого дивака, озлобленого життєвими невдачами та скривдженого посмертною - і, на його думку, незаслуженою - славою покійного приятеля.
Ось, здавалося б, у всьому розібрався, але залишається одна загадка. Прискіпливий і точний Пономарьов перераховує всі помилки публікації Михайлом Чалим листів Максимовича до Шевченка, але не вказує пропуск ним приписки Марії Максимович на листі чоловіка поетові від 6 жовтня 1859 року. Чи не тому оминає, що не хотів взагалі згадувати її ім’я в цьому делікатному контексті? Чутки ж були, і Микола Білозерський записав, що Куліш «підозр [ював], що М[ак- симови]ч у 1859-60 р. “рогоносець”: що первісток його, син - чадо Тараса!».
А влітку 1859 року Шевченко, попрощавшись із Максимовичами, вирушає до Кирилівки відвідати родичів. Дорогою він на добу затримується в Городищі, щоб оглянути цукровий завод Яхненків і Симиренка. Молодий та енергійний український ділок Платон Симиренко обіцяє поетові профінансувати нове видання його віршів. Прибувши до рідного села 28 червня, Шевченко не застає вдома брата Микиту, який жив у батьківській хаті, і розпитує про родичів його дружину Палажку. Напевно, сильні почуття охопили його, коли зустрівся із безмовними свідками колишнього -
378
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
батьківською хатою, що вросла в землю, могилою матері в садку, струмком, де купався малюком, і гірко було побачити, що улюблену яблуню зрубано, а пам’ятна верба засохла... Тоді ж поет зустрічається із сестрою Яриною, на той час уже вдовою. Цього разу він виливає свої переживання у вірші. Ліричний герой поезії «Сестрі» бачить уві сні свою сестру в той самий час, коли вона, «многострадалиця святая», теж спить, і їй сниться, як він тоне в Дніпрі.
І ми прокинулися. Ти...
На панщині, а я в неволі.
Не затримуючись у Кирилівці, поет вирушив на тому ж простому возі до Корсуня, де в маєтку князя Лопухіна служив управителем купець 3-ї гільдії Варфоломій Шевченко, його далекий родич. Меткого й похватного Варфоломія він любив більше рідних братів і мав звичай називати не інакше як «братом».
Тепер уже з хати Варфоломія в Корсуні Шевченко протягом трьох тижнів, з 29 червня до 20 липня, здійснював, за спогадами господаря, піші походи з альбомом мальовничими околицями та поїздки в села Пекарі та Межиріч, пов’язані з невдалою спробою купити у поміщика Парчевського земельну ділянку, яка сподобалася йому. Від цих прожитих поетом в Україні літніх днів залишилися олівцеві пейзажі в альбомі, кілька сторінок у спогадах Варфоломія - і величезний масив селянських переказів, записаних уже наприкінці XIX - у першій половині XX століття. Біограф Михайло Чалий скаржився на «безбарвність» мемуарів названого «брата» поета, проте не міг же обережний Варфоломій прямо говорити про те, чим насправді займався його великий родич-приятель. Максимовичі не засватали йому селянської дівчини, як сподівався поет, він відклав намір одружитися й почав пропаганду серед селян-кріпаків.
Шевченко, випереджуючи маневр народовольців, здійснював своє «ходіння в народ». При цьому застосовував специфічні методи пропаганди: вів її в шинках та корчмах і звертався до «катехізації із зернами», як назвали цю
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»...
379
наочну агітацію сучасники. Ось один із варіантів її. «Тарас взяв верхівку хліба і, зробивши одну велику кульку, поставив її на столі та сказав: “Дивіться, діти мої, це цар!” Потім скрутив кілька менших кульок, поклав їх навколо великої та сказав: “Ось царська сім’я!” Знову навколо цих менших кульок поклав ще менші та сповістив: “Бачите, діти, це ге- нерали-пани!” <...>. В кінці взяв Шевченка в обидві жмені жита і, засипавши царя, його сім’ю і генералів, вигукнув “А ось народ!”». З пісні слова не викинеш, Шевченко нерідко агітував у корчмах, за випивкою, і вже точно не дотримувався жодної конспірації. Слід нагадати, що «суворий нагляд» за ним поліції встановлювався таємцо, і поет не знав про стеження. Говорили, що він звертався до народу з промовою на базарі, стоячи на підводі із сіном, і нібито зібрав навколо підводи весь базар.
Судячи з усього, арешт став для Шевченка цілковитою несподіванкою. Він був затриманий чи не на порозі садиби Максимовича, куди повертався за своєю валізою, відвезений до Мошен і там посаджений під домашній арешт на квартирі у справника Василя Табачникова. Причини його арешту для сучасників залишилися темними.
Чуток тоді ходило багато, й одну з них ще за життя Шевченка опублікував Олександр Герцен, який разом із Миколою Огарьовим видавав у далекому Лондоні бесцензурну опозиційну газету «Колокол». У розділі «Смесь» номера від 1 вересня 1860 року, серед коротких заміток про неподобства тодішнього російського життя, видавці повідомляли: «Минаючи міста і села, Шевченко поспішав у свою рідну, давно не бачену Кирилівку. В м.[істечку] Межирічі, Черкаського повіту, він натрапив на тамтешнього справника Кабаш- никова [насправді Табачникова. - С. Р], який, як і інші його колеги, мав від Гессе [київського губернатора. - С. Р] припис неухильно наглядати за таким-то і таким-то Шевченком. Зустрівшись з останнім, Кабашникову, перш за все, спало на думку здерти з нього, через що він і зажадав від Шевченка - зняти з нього портрет у повний зріст і безпомилково. Той відмовився». Негайно ж послідував арешт і донесення до
380
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Києва, що відставний рядовий Шевченко викритий «в блюзнірстві й боговідступництві».
У спогадах, написаних вже після смерті Шевченка, київський священник і журналіст отець Петро Лебединцев, який добре знав поета, розповідає, що він постраждав «після відомої катехізації із зернами, зробленої Тарасом у якійсь корчмі». Все би обійшлося, але «тут долучилося, нібито, особисте самолюбство справника, необережно зачеплене Шевченком». А саме, справник, заспокоївши поета і навіть нагодувавши обідом, «представив йому на суд деякі зі своїх віршів». Шевченко, «прослухавши один чи два вірші й будучи, імовірно, в стані деякого сп’яніння і веселого настрою, взяв з рук справника зошит його віршів, поклав назад до шуфляди, з якої вони були вийняті, і, замкнувши на ключ, викинув ключа в розчинене вікно, давши раду невизнаному поетові не шукати ключа». Слово за слово, й опинився Тарас у Києві, а там його посадили у фортецю.
Варфоломій Шевченко виклав трохи іншу версію про арешт свого славнозвісного родича та благодійника. Нібито «пани» села Межиріч «спорудили полювання і запросили поета взяти в ньому участь. Хоча Тарас Григорович ніколи не був мисливцем, але не проти був погуляти у веселій компанії. Під час закуски зайшла мова про чернецтво взагалі і про київських ченців особливо. Тарас, за своїм звичаєм, можливо, надто різко відгукнувся про чернецтво. Поляки, яким до православного чернецтва не було ніякого діла, виступили цього разу його поборниками: спорядивши єврея, вони відправили його з доносом до жандармського офіцера, який нібито перебував якраз тоді в Межирічі.
І справді, навіщо б це полякам-католикам ображатися на образу православного чернецтва? Тепер уже черкаський справник В. Табачников і ні до чого...
Виникали й зовсім анекдотичні версії. Наприклад, нібито Шевченко прийшов на «кашу», влаштовану на Черкащині в урочищі «Домаха», і здивувався ретельності в рибній ловлі диякона Миколи Ткача, який так глибоко заходив у річку з бреднем, що його «волосся пливло по воді». Поет посміявся
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»...
381
з нього, намалював у такому вигляді на шматку паперу та підписав внизу:
От так, як бач ...
Заллє очі
І ходе, як квач.
Якимось чином папірець потрапив у руки пристава, і він настропалив диякона подати скаргу. Отак, мовляв, і виникла справа про блюзнірство.
А ось М. Максимович розповів М. Чалому іншу історію. На цей раз поет, підшукуючи зручне місце для своєї садиби, влаштовує для себе і селян, що супроводжували його (це були доглядач панської луки в Пекарях Тимофій Садовий і син його Роман), привал між Мошнами і Пекарями. «У цей час до них підійшов пан у фраку, рукавичках, лакованих черевиках і з рушницею через плече. На питання Шевченка, звідки він взявся і чого йому треба, пан відповідав польською мовою», що йде на полювання. «Тарас Григорович на це: “Дивись, яка кумедна фігура!”». Франт-мисливець «вдерся в амбіцію і між іншим згадав, що він сам був становим приставом.
- А, так ви ще й алтинник [дрібний хабарник. - С. Р]! - відповів йому з реготом Шевченко.
Пан, остаточно оскаженілий, вирушив просто в Межиріч, посилаючи Тарасові Григоровичу погрози.
Справді, він спершу доніс на поета жандармському офіцерові, і коли той не надав його доносу жодного значення, панок написав у Черкаси до справника Табачникова, який, з неприязні до жандарма, бажаючи насолити йому й водночас відзначитися перед начальством, розпорядився заарештувати Шевченка».
У версії Максимовича дивно, що маститий історик зовсім забув сказати, про що саме доносив на Шевченка провінційний панок. Адже в тому, що поет посміявся з його звички ходити на полювання у фраку та лакованих черевиках і навіть у тому, що обізвав «алтинником», не було жодного криміналу. А скринька не була й замкнена. Сучасники
382
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Шевченка, які добре його знали, анітрохи не сумнівалися, що він дійсно зневажав Бога, блюзнірствував і розважався в шинках та корчмах антидержавною пропагандою. Питання виникали в іншій площині.
Чи треба доносити на поета-оригінала? Ось яке питання мав поставити перед собою благонамірений і законослухняний громадянин Російської імперії.
Чи треба давати хід такому доносу? Таке питання мав поставити перед собою поліцейський або жандармський чин Російської імперії.
Але головний парадокс, проте, полягав у тому, що польські панки, з якими напідпитку надумав пікіруватися український поет, аж ніяк не були законослухняними громадянами Російської імперії.
Із документів слідства з’ясовується, що донос шляхтича Адальберта Козловського - того самого мисливця-франта, - якщо й був, то не мав вирішального значення. У всякому разі, допитаний наступного дня після арешту Шевченка А. Козловський рішуче заперечував, що чув антидержавні висловлювання підозрюваного, а щодо його богохульства підтвердив тільки те, про що жандармам і так було відомо. Тоді якраз назрівало Польське повстання 1863-1864 років, і польським патріотам на Правобережжі не з руки було доносити на українського поета-бунтаря.
Сварка поета з Адальбертом Козловським тільки дала привід підсумувати й завершити арештом спостереження за поведінкою Шевченка, що велося вже деякий час негласно на його батьківщині. Згідно з розпорядженням із Петербурга, київський губернатор Павло Гессе наказав встановити за Шевченком «найсуворіший нагляд», ось справник Табачников і виконував наказ. Якщо жандармський офіцер Олександр Крижицький-другий опинився в сусідніх із селом Межиріччі Мошнах і випадково, то вельми до речі. А в центрі рапорту справника Табачникова - показання селянина села Пекарі Тимофія Садового. Нібито, «...показуючи Садовому відірваний тут же від липи лист, Шевченко запитував його по-малороссийськи - хто це дав? І коли відповідав Садо¬
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»..,
383
вий, що Бог, - то Шевченко відгукнувся: дурень ти, віруєш в Бога... потім назвав Божу матір покриткою, виявляв своє вірування в одного Ісуса Христа». Тим часом «рознеслися чутки, ніби Шевченко, крім богохульства, говорив ще бувшим біля нього зазначеним особам, що не потрібно ні царя, ні панів, ні попів». Правда, допитаний знову в присутності жандармського поручика Крижицького, Садовий політичні звинувачення не підтвердив, відговорившись тим, що був п’яний.
Справник вирішив, що слідство закінчене, й у рапорті своєму начальству рекомендував, що «було би корисним, не дозволяючи Шевченкові подальших роз’їздів, вислати його на місце служби в С.-Петербург». Зі свого боку, Крижиць- кий доповів безпосередньому начальству, штаб-офіцеру корпусу жандармів Київської губернії Леопардові Грибов- ському, а той вже в Петербург начальнику III Відділення князю Долгорукову про «жахливе богохульство» Шевченка.
І якби з поетом вчинили за рекомендацією черкаського справника, довелося би йому знову подорожував на схід під конвоєм, цього разу в Сибір. Адже саме позбавленням усіх прав і таким безстроковим засланням каралося за законами Російської імперії «богохуленіе», вчинене при свідках. Якби доведено було, що Шевченко зневажав Бога в корчмі, тобто в публічному місці, не минути би йому й каторги.
Однак, на щастя поета, рапорт Табачникова надійшов до генерал-губернатора князя Іларіона Васильчикова, який і наказав виконуючому обов’язки цивільного губернатора Петрові Селецькому (служаки Гессе не було тоді в Києві) забезпечити доставку Шевченка до Києва, куди поет і прибув на поліцейському візку під конвоєм жандарма ЗО липня.
Ніч він провів ще в поліції, а 31 липня був взятий на поруки священником Троїцької церкви отцем Юхимом Ботви- новським, у домі якого мав жити до закінчення слідства. Суворий поліційний нагляд із поета знятий не був. Але він уже знав про стеження, що показав колоритний епізод однієї з вечірок у отця Юхима, великого любителя полювання та випивки. Вже о третій годині ночі Шевченко раптом почав
384
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
збиратися на вихід із його гостинного будинку в Георгіївському (тепер Стрілецькому) провулку. Він наголошував на тому, що не бажає залишатися під одним дахом зі шпигуном, при цьому мав на думці одного з гостей. Нібито провулок потопав у грязюці, а в поета не було калош. Спроба отця Юхима замкнути ворота викликала шалену лайку Шевченка, і він, за однією версією, ліг спати прямо під воротами, за іншою - вирвався-таки на волю.
На допиті в Мошнах Шевченко ні в чому не зізнавався, й у Києві теж стояв на своєму. Тепер він винахідливо переосмислив свої маніпуляції з листком. За його словами, Коз- ловський почав за сніданком польською мовою якийсь богословський диспут. «Щоб припинити цю розмову, я йому сказав - по-російськи, що теологія без живого Бога не в змозі створити навіть цього липового листка, і при цьому вирвав листок із липи і показав йому». Вільно було поетові вправлятися в дотепності, але чиновники при бажанні легко могли встановити істину. Адже Шевченко не берігся: нагадаємо свідчення Максимовича, що він того літа зневажав Бога, «вельми часто» і «в великих компаніях».
Про антидержавну пропаганду, схоже, в Києві й мова не заходила, а щодо богохульства військовий губернатор князь Васильчиков прикинувся, ніби повірив поясненням Шевченка, і сприятливо для нього виклав справу в своєму повідомленні начальнику III Відділення. Поет, розуміючи, якої небезпеки уникнув, розплакався під час бесіди із князем. І за першої ж можливості повернувся до Петербурга.
Чому київське начальство поставилося до Шевченка по-людськи, а не згідно з буквою закону? Здається, що в напруженій ситуації перед неминучою селянською реформою було б нерозумно знову відправляти поета з кріпаків, та ще досить популярного в Російській імперії, туди, куди Макар телят не ганяв. Оскільки першого разу він постраждав явно несправедливо, громадська думка так само оцінила б і друге його покарання, хоч як би бездоганно з погляду юриспруденції не було воно оформлене.
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»...
385
Біографи Шевченка схильні бачити доброго генія поета в чиновнику особливих доручень при генерал-губернаторові Маркові Андрієвському, якому було доручено взяти в нього письмові пояснення. Петро Жур пише, що він, «граючи на антипольській струнці князя», доповів, що, мовляв, інцидент пояснюється неприязню Шевченка «до всього латинського та польського». Однак цей чиновник, який мав репутацію досвідченого канцеляриста, був занадто дрібного сошкою, щоб ухвалювати рішення в такій важливій справі. Якось забувають, що керував слідством віце-губернатор Петро Селецький, давній знайомий поета: у своїх «Записках» (до 1880 року) цей пирятинський поміщик і композитор-дилетант згадував, що 1844 року водночас із Шевченком гостював у князя Миколи Рєпніна в Яготині і був з поетом у стосунках настільки приязних, що вони задумали скласти разом оперу про Мазепу. Людина релігійна, Петро Селецький у «Записках» не захотів охарактеризувати людські якості Шевченка, але й губити його 1859 року не став. Здається, у даному разі не важливо, що батько Петра Селецького доносив на «мочеморд» 1848 року, а самого його Шевченко не любив.
Однак варто прислухатися до анонімного кореспондента «Колокола» (1.ІХ.1860): «І якби не добрі люди, між якими не можна не назвати жандармського генерала Куцинського, то Шевченко довго би прогостював у київській поліції». Ідеться про кріпосного, що вислужився з рядових у генерал-лейтенанти. Начальник IV округу корпусу жандармів, він залишив спогади про свої зустрічі з Пушкіним. Про те, що без його допомоги не обійшлося, свідчить знайдений вже наприкінці минулого століття екземпляр «Кобзаря» 1860 року з дарчим написом: «Андрею Александровичу Куцынскому на память. Т. Шевченко».
А добросердий князь Васильчиков, сплавивши скандальну знаменитість до Петербурга, своє повідомлення начальству про результати слідства закінчив так: «якби Шевченко побажав оселитися в цьому краї, то я, напевне, відхилив би його намір». Добре, що про це не дізнався поет, який до самої смерті своєї сподівався повернутися в Україну...
386 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Шевченко виїхав із Києва 13 серпня, одразу ж після того, як йому було дозволено повернутися до Петербурга. Оголосити про це поетові, так само як і про час виїзду і про результати спостереження за ним було доручено старшому поліцмейстеру. Отже, спостереження за Шевченком й офіційно переставало бути секретним для нього самого, ясно й те, що незручного мандрівника виставляли з Києва від гріха подалі. Однак і сам він не бажав затримуватися тут. У листі з дороги Варфоломію він писав: «вирвався я з того святого Києва і простую тепер, не оглядаючись, до Петербурга».
Проведені в Києві неповні два тижні завдали доволі сильного удару репутації Шевченка. Пов’язано це було з різноманітними непорозуміннями, але водночас і з нерозумінням його сучасниками особливостей характеру великого поета. Дочка його фактичного рятівника від солдатчини графа Толстого, Катерина Юнге, прочитавши біографію Шевченка, видану Чалим (1882), який спілкувався з поетом у ті київські недобрі дні, наївно зауважила: «Познайомившись з цією монографією, читач, який не знав Шевченка, повинен уявити його собі людиною, хоча і прекрасною по суті, але, за своїми зовнішніми манерами, - цинічною й неможливою в суспільстві; читач неминуче має сказати собі: “Захоплюватися віршами Шевченка я готовий, але прийняти його у себе вдома не бажав би”. Тим часом навіть з книги п. Чалого видно, що Шевченко був прийнятий в аристократичних домах». При цьому сама Катерина Юнге намагається знайти причини, що спонукали поета поводитися в Україні, на її думку, неналежно: «Чи був Шевченко в колі своїх земляків і друзів таким, як його описує п. Чалий, чи захопило останнього патріотичне почуття, і він, бажаючи до тієї духовної єдності зі своїм народом, яке становить високу перевагу Шевченка, додати ще й зовнішню схожість його з мужиком-хохлом, додав занадто багато яскравих фарб - не беруся судити. Але і я близько знала Тараса Григоровича, й на мене він справляв зовсім інше враження». Однак саме грубуватий демократизм поведінки, як здається, був природним для Шевченка, а вміння гідно поводитися
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»...
387
в суспільстві й при неповнолітніх дочках графа Толстого - це вже з якостей набутих і для того життя, яке поет вів у Петербурзі та Москві, вельми необхідних.
Найяскравішим міфом про поїздку Шевченка на Україну влітку 1859 року стала вигадка російської письменниці Стефанії Крапивіної (С. М. Лободи, 1827-1887), нібито Шевченко наприкінці свого вимушеного перебування в Києві, заливаючись горілкою, квартирував три тижні на Пріорці в її сестри Варвари Пашковської. Міф цей матеріалізовано: у будинку, де, як вважають, жила Пашковська, зараз влаштовано філію Музею Тараса Шевченка.
В енциклопедичному «Шевченківському словнику» Петро Жур у статті «Подорожі Т Г. Шевченка на Україну» зазначає, що поет мешкав в отця Юхима Ботвиновського, а потім в Івана Гудовського, а «згодом переїхав до В. Пашковської на Пріорку». Усе це повторено у варіанті цієї статті Петра Жура для новітньої фундаментальної «Шевченківської енциклопедії». У спеціальній статті «Шевченківського словника» про В. Пашковську немає критичних зауважень про згадані тут мемуари С. Крапивіної, так само як і в статті про саму С. Крапивіну (Лободу). Стаття Раїси Іванченко про Лободу в «Шевченківській енциклопедії» містить застереження про те, що достовірність її спогадів «нині викликає сумніви». Григорій Зленко у статті про Варвару Пашковську про жодні сумніви не згадує.
Петро Жур, авторитетний дослідник біографії Шевченка, розглядав це питання докладніше в монографії «Третя зустріч» (1970): «Деякі дослідники сумнівались у тому, чи жив Тарас Григорович на Приорці. <...> Проте для сумнівів немає підстав: Шевченко справді жив на Приорці. Крім спогадів Крапивіної, є ще свідчення М. К. Чалого, а також спогади киянина Киселевського, записані В.Л. Береншта- мом у 1874 році». Але Михайло Чалий надрукував свою біографію Шевченка 1882 року, і з її тексту видно, що він користувався вже надрукованими (1875) спогадами С. Крапивіної. Що ж до усних повідомлень київського теслі Кисе-
388
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
левського, то в записі Вільяма Беренштама 1874 року якраз про проживання у Варвари Пашковської вони не свідчать. Навпаки, старий тесля згадував, що поет «не раз відвідував його та інших міщан у них вдома в київському передмісті Куренівці. Коли “дядько Тарас” приходив до когось із них, то господар зазвичай запрошував своїх приятелів: приходив Шевченко найчастіше у свята, це було святом для всіх». Але ж поета привезли до Києва ЗО липня 1859 року, а поїхав він з міста 14 серпня (за іншими даними, 13 серпня). Усе перебування поета в Києві припадає на Успенський піст, який послаблявся лише 5 серпня, на свято Преображення (по-народному Друга, або Яблучна Спасівка). Про які ж приходи поета «найчастіше в свята» йдеться? Взагалі, хоч у спогадах Киселевського і проглядає якесь фактичне зерно, деталі їхні явно фольклорні: поет нібито «декламував свої твори і багато розповідав <...> про кріпосне право» міщанам - навіщо? Некритично використано мемуари Стефанії Крапи- віної також і в останній книжці Петра Жура, «Труди і дні Кобзаря» (2003), на жаль, не завжди точної в деталях.
А в мемуарах Стефанії Крапивіної є що покритикувати. Починає вона з того, що Шевченко прожив в оселі її сестри «рівно три тижні», тоді як поет перебував 1859 року в Києві лише два тижні, при цьому встиг пожити, як вже згадувалося, в отця Юхима Ботвиновського й у давніх приятелів Івана Гудовського й Олексія Сенчила-Стефановського. У ще не опублікованій статті О. Боронь проводить хронометраж зміни Шевченком тодішніх київських притулків, і доходить висновку, що «на Пріорку, чисто математично, залишається один день, а точніше нічого». Тож зрозуміло, чому навіть прихильний до мемуаристки Петро Жур стверджує, що Шевченко перебрався на Пріорку «незадовго до від’їзду з Києва». Далі Стефанія Крапивіна пише: «1862 року довелося мені бути в м. Києві, де жила тоді, з родиною, сестра моя В.М. П-а...». А це означає, що письменниця почула усні спогади сестри про квартирування на її квартирі поета лише через три роки (!) після цієї події. А померла Варвара Паш- ковська за кілька років після смерті Шевченка. Надрукувала
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»...
389
ж Стефанія Крапивіна її усні спомини лише 1875 року. Таким чином, усні спогади своєї сестри письменниця близько десяти років тримала в пам’яті перед тим, як записати їх.
До того ж Стефанія Крапивіна надрукувала спомини сестри російською мовою, і лише для наступного львівського передруку текст було перекладено українською (точніше, україно-галицькою) мовою. Таким чином, коли не самі безпосередні висловлювання поета, то переповідання ним сказаного та його контекст подавалися у зворотному перекладі. Як же тоді довіряти нібито буквальному відтворенню в тексті письменниці монологів та реплік Шевченка? І хоча б і першому такому монологу, коли на запитання Пашковської, хто він такий, Шевченко відповідає: «Як бачите, чоловік!.. Ішов, ішов, бачу - хатка, не то панська, не то мужицька - біла, біла, як сметана, та ще й садочком обросла; а на дворі дитячі сороченята сушаться, рукавами махають - мене кличуть: я і зайшов..!». Чи не пустила С. Крапивіна тут у діло своє письменницьке ремесло? Тим більше, що порівняння кольору хати зі сметаною немає ані в поезії, ані в прозі Шевченка. І не дивно - адже вираз «белый, как сметана» зустрічається лише в російських текстах.
Ще одна цікава деталь - це нібито Шевченкове сприймання хати В. Пашковської: «не то панська, не то мужицька». Та хатка, що стоїть і тепер на Вишгородській, вона радше «мужицька», бо має лише дві кімнати. Стефанія Крапивіна каже нам, що «Шевченко оселився в сестри в одній кімнатці з вікном» у сад, але ж де тоді розташувалася сама хазяйка, її чоловік-чиновник, кілька дітей та челядь? Усі - панське подружжя, їхні діти, слуги - в одній кімнатці? Пробачте, але чи в тій будівлі, коли справді жив поет на Пріорці, влаштовано філіал музею?
Про загальну недостовірність спогадів свідчать, окрім уже зазначеної хронологічної невідповідності, їхні деталі. Дивує, що, на відміну від інших мемуаристів, Крапивіна ані словом не згадує, що поет працював - писав або малював. Недаремно ж у Михайла Драгоманова після знайомства з її текстом виникло помилкове враження про бездіяльність
390
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
перебування Шевченка в Києві 1859 року: «В цьому оповіданню, як завше, наш кобзар виглядає найсимпатичнішою людиною <...>. Тільки тут же й у цьому всьому видно всю безцільність цього життя день за днем...» .
Придивімося тепер, як змальовує С. Крапивіна нібито зі слів своєї сестри modus vivendi Шевченка під час його квартирування на Пріорці. «Шевченко вставав постійно на світанку, щоб бачити, як прокидаються - прошумлять “на добридень” високі тополі і “пташки прощебечуть” свій перший привіт ранкові...». Можна зрозуміти, що слова подані в лапках, належать поетові, а все інше є літературною реконструкцією Стефанією Крапивіною якихось пояснень, що їх дав колись поет Варварі Пашковській. Далі читаємо: «До чаю завжди випивав добру чарку горілочки, закусуючи, або певніше, загризаючи її жменькою пшонця, яке постійно носив просто в кишені своїх широких, як море, шаровар. Він запевняв, що закуски здоровішої, ніж ця, не може бути, “бо воно й смачне, й зуби точить - тільки, бог милує, не на людей, а на м’ясо та хліб святий, і у животі вискрібає усяку там нечисть, що на кишках осідає”». Така екзотична звичка закушувати повинна була би неодмінно відбитися і в інших спогадах про поета. Але щось подібне згадує лише Михайло Микешин: «У кишенях своїх штанів він завсіди мав якесь зерно: ячмінь, а може й овес; цим він волів закушувати після чарки й на питання “Навіщо він це робить?” відповідав, звичайно: “Щоб продирало”». Коментатор перевидання тексту Стефанії Крапивіної 1931 року слушно зауважує: «Варто застерегти, що Микешин був редактором “Пчелы”, яка взагалі чимало приділяла місця Шевченкові й у якій друкувалися спогади Крапивіної, а потім передруковано було й спогади самого Микешина». Але почавши «за упокой», шевченкознавець тут же заспівує «во здравіє»: «Але думати, що Микешин запозичив цю подробицю від співробітниці свого тижневика, не доводиться з двох причин: одна та, що в інших частинах своїх спогадів він цілком незалежний від спогадів Крапивіної і, напр.[иклад], цілком відмінно від неї описує настрої Шевченка після розриву з Ликерою <...>;
Розділ 16. БОГОХУЛЬНИК І ЛІБЕРАЛ, ПРЕДТЕЧА «ХОДІННЯ В НАРОД»...
391
друга ж причина та, що знав Шевченка Микешин досить добре й близько, щоб у таких дрібницях покладатися не на власні спостереження, а на чужі перекази».
Особисто мене все це не переконує: названі тут обставини не можуть заперечити можливість запозичення Михайлом Микешиним саме у своєї співробітниці яскравої та екзотичної деталі. А О. Воронь нещодавно нагадав про свідчення Ганни Барвінок, дружини Куліша, у листі до Бориса Грінченка від 2 березня 1900 року: «Писали ж про Шевченка], що він мав звичай в кишені пшоно носити і їв. Він же від нашого весілля і до смерті з нами був нерозлучний, і цього не було».
Але ж є в цьому епізоді в Стефанії Крапивіної й безперечно вигадана деталь: під час побуту в Києві 1859 року в Шевченка не було жодних «широких, як море, шароварів», він носив європейський літній білий костюм, в якому був сфотографований І. Гудовським і який зберігається тепер у його музеї в Києві. У спогадах розповідається, що Шевченко попросив хазяйку, щоб вона дозволила няньці Орисі випрати його сорочки й носовички. Розбираючи цю купу білизни, Орися помітила два вузлики на кінчиках хусточок. В одному були паперові двадцять п’ять карбованців, в другому зав’язано три карбованця. По-перше, жодної купи білизни Шевченко в дорозі не мав, по-друге, якщо ці гроші сховала якась пані-благодійниця, чому вона не наказала перед тим випрати носовички? А коли їх було випрано, навіщо поет віддав їх знову прати? А якщо користовався ними, то чому не помітив вузликів?
Авторка зауважує: «Чай пив, але не любив його, називаючи по-польському гербатою, і говорив, що хто багацько її заживає, той під старість горбатіє...». Поет міг пошуткува- ти, пригадавши польський каламбур, що використовує фігуру магічної «симпатії», але чай він якраз полюбляв, про що не раз писав у щоденнику.
Дізнаємося із спогадів, що поет любить справжній український борщ, затертий пшонцем і затовчений старим салом, вареники з сиром із грубого гречаного борошна та з
392
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
нього ж галушки. Щоправда, від двох останніх страв у нього кожного разу починається надзвичайно болісна печія, але від нею лікується «теж пшоном, випиваючи перед тим горілочки». Після обіду Шевченко «засинав години на дві богатирським сном, що після нього повторювався вранішній спосіб “розгулятись” - горілочка з пшонцом на закуску. Але, незважаючи на те, що цей засіб повторювався, крім ранку й після обіднього сна, і перед сніданком, і перед обідом, і перед вечірнім чаєм, а іноді вечерею, - ніхто з домашніх ніколи не бачив його підпилим...».
Останнє протиставлення ефектне. Але ж коли й так, Стефанія Крапивіна відтворює гомеричну систему споживання горілки, за якої жодна інтелектуальна або творча діяльність неможлива. Ніби мова не про того Шевченка, якого ми знаємо. Та й не він це зовсім, а персонаж міфу, яким намагалися скомпрометувати українського генія.
РОЗДІЛ 17
Геній з підрізаними смертю крилами: Петербург
Повернувшись до Петербурга на початку вересня 1859 року, Шевченко старанно працює в кількох напрямках, намагаючись завершити чотири важливі проекти. Це - друге видання поетичної збірки, суспільне визнання як гравера, одруження і звільнення з кріпацького рабства членів його родини, які залишилися в Кирилівці. Одночасно він продовжує нелегальну політичну діяльність, займаючи в радикальному українофільстві найлівішу позицію борця проти кріпосництва і самодержавства, продовжуючи підтримувати зв’язки і з Чернишевським і його прихильниками, союзниками в боротьбі за радикальну, в інтересах кріпаків, селянську реформу, і з польськими підпільниками, які готували повстання 1863 року. І ніби на берегах усіх цих занять і справ, в моменти, які залишалися від них, Шевченко створює свої останні поетичні тексти, що значенням своїм затьмарюють всю іншу його різноманітну діяльність.
26 листопада 1859 року завершилася надзвичайно складна й тривала цензурна передісторія другого «Кобзаря». У цей день поет пише листи Платонові Симиренку і Олексію Хропалеві, першому російською мовою, другому українською. Влітку він зупинявся у Хропаля, службовця цукроза- водчиків Платона Симиренка й Кіндрата Яхненка, у Городищі, а тепер звертався й до господаря, й до службовця з тим 393
394
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
же проханням. Ось як воно прозвучало в листі до Платона Симиренка: «Сегодня получил я мои сочинения из цензурного комитета, сильно пострадавшие от долговременной пытки. Пострадавшие так, что издатель соглашается их напечатать на условии, на которое я не могу и не должен согласиться. Ваше благородное предложение приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1100 рублей. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче. Если же деньгами, то я не обещаюсь вам уплатить ближе году с десятым процентом».
Видавцем, про якого згадує Шевченко, був Дмитро Ко- жанчиков. Теж виходець із кріпаків, людина демократичних переконань, він був із поетом у чудових дружніх відносинах, проте як ділок і для нього не міг поступитися вигодою. Грошові справи між ним і Шевченком як автором було врегульовано. Відіславши листа українському підприємцеві, поет передав рукопис збірки Данилові Каменецькому, що керував друкарнею Куліша. Той розділив її між складачами й уже 5 грудня надіслав Шевченкові коректуру, при цьому попросивши: «Поправляйте пером і чистенько, щоб прочитати міг цензор». All грудня прийшов лист із Городища. Сам цукро- заводчик відповів згодою на прохання Шевченка, при цьому відмовився від відсотків і вибрав зручніший і вигідніший для поета спосіб повернення боргу: «Велике спасибі Вам за Ваш лист і ще більше за те, що Ви не забули нас і звернулися до нас у справі видання ваших пісень. З цією поштою я надіслав листа в Москву Саві Дмитровичу Пурлевському і просив його вислати Вам 1100 карбованців. Після виходу книжок прошу Вас надіслати їх на 1100 карб, в Москву Саві Дмитровичу, а він надішле їх нам сюди, і ми з Вами розквитаємося».
Тепер Шевченко міг зітхнути вільніше і зважитися на видання збірника за свій рахунок. Таким робом він брав на себе й усі ризики - але в разі успіху і весь прибуток діставався йому, а не видавцеві. Наклад нового «Кобзаря» склав 6050 примірників, коштувала одна книжка один карбова-
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
395
нець п’ятдесят копійок сріблом, проте поет роздарував велику кількість «Кобзарів», витратившись і на пересилання. А насамперед 735 книг було відправлено в Москву агенту Симиренка на кошт боргу, меценат отримав і примірник з відновленими місцями, випущеними цензурою. Відповідні сторінки було передруковано спеціально в тій же друкарні Куліша, проте і в основному накладі Шевченко нишком відновив дрібні цензурні виправлення. Збірник було присвячено Маркові Вовчку, він містив портрет автора, виконаний Микешиним.
На титульному аркуші значилося: «Коштом Платона Симиренка». Про реакцію цукрозаводчика на цей напис поетові написав «брат» Варфоломій: «Платон Федорович як побачив “Кобзаря”, то дуже зрадів, а як глянув, що надруковано “коштом Платона Симиренка”, то так розсердивсь, що аж поблід: “Оце не по-нашому, каже, не по-нашому зробив. Нащо він це написав? Діло було просто між нами, навіть моя жінка не знала... нащо це мені здалось?”» На листи поета Си- миренко не відповів, на що той відреагував незлобиво: «Нехай собі сердиться, коли в його така сердита натура».
Нові «Кобзарі» розкуповувалися дуже швидко, чому немало сприяла автобіографія Шевченка, яка була надрукована під назвою «Письмо Т. Гр. Шевченко к редактору “Народного чтения”» і прогриміла на всю Російську імперію. Ми ніколи не дізнаємося, чи був це свідомий піар-хід самого поета або Куліша, чи відбувся випадковий збіг у часі, та чи Шевченко справді бачив у ній саме засіб для звільнення своїх кріпаків-родичів. Спочатку поет власноруч узявся за автобіографію, при цьому писав про себе в третій особі. Текст виходив такий, що через цензуру явно пройти не зміг би, тому Шевченко, обірвавши на півслові («1860 в першій половині генваря...»), передав його Кулішеві для редактури. Куліш і надав автобіографії Шевченка підцензурного вигляду, а завершив її з доречною патетикою: «И что же я купил у судьбы своими усилиями - не погибнуть? Едва ли не одно страшное уразумение своего прошедшего. Оно ужасно, оно тем более для меня ужасно, что мои родные братья и сестра,
396
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
о которых мне тяжело было вспоминать в своем рассказе, до сих пор - крепостные. Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!». Шевченко авторизував цей текст і двічі написав про нього як про свій власний.
Значну роль у популяризації автобіографічного листа Шевченка зіграв Микола Добролюбов, який у часописі “Современник”, в рецензії на “Кобзаря”, майже цілком його опублікував. Ф. Прийма довів, що Добролюбов отримав текст автобіографії Шевченка значно раніше, ніж він з’явився в пресі. Зрозуміло, цей факт кидає світло на симпатію і взаємодію між російським критиком і українським поетом як однодумцями у борні із російським самодержавством.
Взагалі ж, «Кобзар» 1860 року відразу ж отримав чудову пресу. Тон друкованим відгукам завдав Леонід Блюммер, він першим повідомив про вихід видання в «Северной пчеле», а потім під псевдонімом Криворученко написав у журналі «Семейный круг»: «Шевченко перестав бути особою, про яку судження ще не встановилися, заслуги якої досить нечітко визначені, і вже належить історії. Це - найпомітніша, найсимпатичніша особистість України нашого часу, на нього тепер звернені погляди всіх як на представника народних дум, бажань, пристрастей». Замітка Куліша, надрукована в «Прибавлении к Харьковским губернским ведомостям» (1860,5 лютого, № 16) мала радше рекламний характер, а статейка Володимира Зотова, що з’явилася в «Иллюстрации» (т. 4, 18 лютого, № 107) і була названа чомусь «биографическим очерком», обтяжила Шевченка «боргом» власноручного перекладу своїх віршів російською мовою. В іншому такому ж доброзичливому відгуку аноніма («Санкт-Петербургские ведомости», 18 лютого, № 37) пролунав і «докір - що в кінці книжки немає словника».
Аналітичний відгук, тепер впевнено приписуваний Миколі Костомарову, з’явився в «Отечественных записках» (1860, т. СХХХІХ, березень, від. 1). Автор аргументовано захищає існування літератури українською мовою та створює оригінальну концепцію, сучасною мовою, «фольклоризму» Шевченка: «Між народними піснями і поезією Шевченка
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
397
найближча схожість. Але Шевченко не наслідує їх, він продовжує їх». Порівнюючи Гоголя і Шевченка, анонім зазначає: «Якщо Гоголь вжив малоросійську натуру для того, щоб показати російському суспільству безрадісну його порожнечу, від якої доводиться тікати в монастир, то Шевченко, вводячи нас у свіжий, цілісний світ простого народу, що містить у собі первні морально шляхетні й очікує кращих умов, щоб проявити себе, Шевченко є тим самим після Гоголя пое- том-утішителем».
Захоплені відгуки на «Кобзар» 1860 року залишили анонімні автори «Русского инвалида» і «Светоча», Михайло Михайлов і Данило Морд овець у «Русском слове», Олексій Плещеев у «Московському віснику», Микола Добролюбов в «Современнике». При цьому Добролюбов і Мордовець висловили доволі тонкі міркування про народність Шевченка. У того, на думку Добролюбова, «все коло його дум і співчуттів перебуває в досконалій відповідності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов із народу, жив із народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був із ним міцно і кровно зв’язаний». Своєю чергою, Мордовець твердив: «У своїх творах Шевченко захоплює справжню ідею народності, що називається, з кореня, з ґрунту, що живить цей корінь».
Не минуло й півроку після виходу другого «Кобзаря», як пройшов через цензуру і вийшов у світ «Кобзарь Тараса Шевченко в переводе русских поэтов». Упорядником і видавцем його був Микола Гербель. Склад віршів Шевченка, що увійшли до збірки в російських перекладах, був ширший, ніж у другому «Кобзарі», а перекладали Микола Берг, Микола Гербель, Всеволод Крестовський, Микола Курочкін, Лев Мей, Михайло Михайлов, Олексій Плещеев. Об’єктивно видання збірки перекладів Шевченка лило воду на колесо прихильникам ідей про суверенність і самостійність української мови й про достатню зрілість української літератури. Збірник отримав низку позитивних рецензій, серед яких рецензія О. Афанасьєва-Чужбинського в «Санкт-Петербургских ведомостях» містила й критичні зауваження про
398
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
літературні якості деяких перекладів. Анонімний автор рецензії в журналі «Светоч» акцентував глобальну, сказати б, народність творчості та життя Шевченка: «Поезія Шевченка тим симпатичніша та сильніша, що він, за всього свого таланту, не пішов від народу та його дум і пісень, а розвинув їх до повної художньої краси. Шевченко, як син народу, ніколи не виходив із нього, страждав і плакав, працював і співав разом із ним - і мотиви народних пісень зжилися з ним від самого дитинства і збереглися в усіх билинах і думах поета».
Слід зазначити, що й у своїх мріях одружитися й зажити своєю родиною поет, словами Добролюбова, слідував «змісту та ладу народного життя». І в цій інтимній сфері він ніби продовжував те «ходіння в народ», яке почав влітку 1859 року в Україні. Арешт завадив наміру одружитися із селянською дівчиною з допомогою Максимовичів, однак, відвідуючи родичів, Шевченко поклав око на якусь Харитину Довгополенко, наймичку Варфоломія, не забув про неї й у Петербурзі, звідки написав «братові» 2 листопада: «Чи Хариту ще не приходив ніхто з нагаєм сватати? Якщо ні, то спитай у неї нишком, чи не дала 6 вона за мене рушників? Або нехай сестра спитає, це жіноча річ. Оті одуковані та не- надрюковані панночки у мене в зубах нав’язли. Нехворощ!., та й більш нічого!
А тим часом прошу твоєї щирої братерської поради - і перше так було, а тепер аж надто стало тяжко на самоті. Якби не робота, то я давно одурів би; а тим часом і сам не знаю, для кого і для чого я роблю. Слава мені не пома- га, і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти...
Харитина мені дуже, дуже подобалася. Порадься з своєю дружиною, а з моєю сестрою, та й мені раду дайте».
Чомусь Варфоломей не побажав відразу ж повідомити «братові», що дівчина вважає його занадто старим для себе, і Шевченко ще довго бомбардував його запитаннями про Хариту. Через місяць, у відповідь на пораду одружитися все ж таки з освіченою, поет відповів обурено: «Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
399
знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю?». Не варто забувати, звичайно, що в листуванні з неосвіченим Варфоломієм Шевченко часом пристосовувався до його способу висловлюватися. Але все ж таки... Фліртувати з княжною і закохуватися в заміжніх дворянок він собі дозволяв, не бентежачись «собачою панською кров’ю». А Шевченко продовжував: «Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку».
Місяць тягнеться за місяцем, і в кожному листі Шевченко запитує, чи згодна Харита вийти за нього. Нарешті, 17 травня 1860 року Варфоломей повідомляє про Хариту: «Після того, як я з нею побалакав за тебе, мов не та дівчина стала; де взялись у свині роги, так що ні приступу: зробилась грубіянка, без [с] просу шляється, приходить спать тоді, коли вже всі поснули, одкрилось, що вона завела романси з писарем... Отака-то гисторія!». Шевченко відповідає Варфоломію: «Сьогодня я получив твої письма. Сьогодня у мене велике свято. Сього дня, 22 березня 1838 року, я глянув із неволі на світ Божий. Сьогодня ж ота придурковата Харита зробила з мого великого свята такий дрібний будень, що я трохи, трохи не записався в ченці. Та дарма! Нехай собі погуляє до тієї весни (мені ні восени, ні навіть зимою до тебе приїхать не можна). А тим часом ти вразумляй її потроху, і жінку свою попроси, і сестер Катерину і Ярину». І в конці: «А я вже Хариті і намисто, і дукач, і хрест купив. Дурень думкою богатіє, як то кажуть».
Екзотичний з усіх поглядів «роман» з наймичкою Хари- тою завершився, але думки одружитися з простою, неосві- ченою дівчиною Шевченко не залишив. У тому ж листі Варфоломій пропонував йому в дружини гувернантку своїх дітей: «Коли хочеш, я зроблю так, що моя жінка висватає тобі Наталку Ш[улячів]ну; людина з розумом і з серцем - можна з нею жити до смаку...». Про цю кандидатку поет писав Варфоломію 29 червня 1860 року: «Я її добре не розгледів, здається, трошки педантка і не дуже чепурна; а не чепурна
400
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
жінка і циганові не дружина. На ту весну, Бог поможе, приїду подивлюся і пораджуся з сестрою і з тобою, а поки що, коли трапляється їй хороший, неледачий чоловік, то нехай їй Бог помагає. Шкода, що ота Харита зледащіла, а мені б луччої жінки і на край світа шукать не треба».
Але не проходить і місяця, як Шевченко пропонує руку і серце Ликері Полусмак. Двадцятирічна кріпачка чиновника Миколи Макарова, близько знайомого з Шевченком, вона, отримавши вільну, служила вільнонайманою покоївкою в його сестри Варвари Карташевської. Познайомилася з поетом влітку 1860 року на дачі в Стрельні. Ось її портрет, що належить перу І. Тургенева: «істота молода, свіжа, дещо грубувата, не дуже гарна, але по-своєму приваблива, з чудовим білявим волоссям і тією, чи то гордовитою, чи то спокійною, поставою, яка властива її племені». Приземленішим є її опис у спогадах Надії Забіли: «Ликері тоді було років двадцять, проте гарною, в суворому сенсі, її не можна було назвати - звичайна приємна, українського типу дівчина: середнього зросту, круглолиця, трохи веснянкувата, кароока, рот маленький, губи пишні, вишневі, коси тугі, темно-русяві. Тільки постать її, тонка в стані та пишна в плечах, була дуже гарна, і Ликера прекрасно це знала...».
А ось як сам Шевченко описував свою чергову обраницю в листі Варфоломію: «Будущее подружіє моє зоветься Ли- керя - крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина». Поет не приховував від «брата», що «земляки» його вибір не схвалюють: «Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари». Про панночок поет пожартував, але що дворянські знайомі його були в замішанні та жаху, аж ніяк не перебільшив.
Шевченко був засліплений раптовим почуттям і не бажав погодитися, що ті ж колишні власники його обраниці встигли вивчити її краще за нього. Сестра колишнього влас-
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
401
ника Ликери М. Макарова Варвара Карташевська так окреслила ситуацію в цілому: «в 1859 році maman приїхала до мене [в Петербург. - С. R] і привезла з собою Ликеру. Вона йому [Шевченкові. - С. Р.] дуже сподобалася. Справді, вона була молода, свіжа, але я запевняла його, що морально вона нічого не варта; до всіх своїх недоліків вона була дуже лінива. Він поетизував її й говорив, що всі ці недоліки пройдуть, коли вона буде відчувати себе вільною. Він помилявся. Після приїзду мого до Петербурга я просила братів дати лакею Миколі свободу, а пізніше й Лукерії дали свободу. Це не змінило її на краще. Я згадала, що Лукерія приїхала в Петербург зовсім хвора; доктор оголосив у неї сухоти. Ми всі стривожилися, і добрий Микола сам відвіз її до лікарні, де вона провела шість тижнів. Після хвороби вона дуже розквітла, і бідний Шевченко ще більше закохався. Навесні 1860 року я із хворим чоловіком поїхала за кордон, а Ликеру помістила у дружини Куліша».
Насправді Ликера опинилася в домі не дружини Куліша, а її сестри Надії Забіли, яка знала Шевченка з 1847 року. Її дочка, Надія Симонова-Кибальчич, відома під псевдонімом Наталка Полтавка, записала спогади матері про нещасне сватання Шевченка. «З самого початку Ликера виявилася дівчиною лінивою, неохайною і вельми легковажною. Вставала вона вранці пізніше матері, нічого в хаті не робила, лише вишивала якісь лиштви [вишивки гладдю. - С. Р.], нібито замовлені їй пані. Ходила вона завжди невмитою, з брудною шиєю і нечесаним волоссям, однак була дуже кокетлива і любила покрасуватися своєю тонкою, гнучкою постаттю, для чого носила шнурівку під вишиванкою і заводила любовні інтриги з сусідськими лакеями, які тягали їй в кишенях смажену дичину на гостинець». Ці лакейські залицяння за Ликерою у друзів сім’ї стали притчею во язи- цех, недарма ж один із них так відгукнувся на звістку про сватання Шевченка: «Боже мій!.. Боже мій!.. Чому ви допустили статися, найдобріша, люба Надіє Михайлівно!., дивно і грішно сказати, але якби Ликера спокусилася смаженою куркою і віддалася лакеєві, кишені якого досі лисніють від
402
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
цього птаха, серце моє не було би так розбите, як розбилося воно тепер, при читанні останніх одержаних мною листів. Не можу сказати, щоб знав Ликеру так, як ви, однак я давно розгадав її... Яке погане літо!.. Які сумні часи!..».
Того літа Надія Забіла з родиною відпочивала на дачі у Стрельні. Шевченко часто приїжджав до неї в гості, ішов зі станції пішки чотири версти, грався із дітьми. «Мати нічого такого не помічала між Шевченком і Ликерою, їй і на думку не спадало. їй здавалося, що він ставиться до Ликери, як ставився би до будь-якої дівчини - землячки й сироти: сердечно, привітно, і не більше того».
Можна уявити здивування Надії Михайлівни, коли одного разу Тарас, повернувшись із саду, де він про щось довго говорив із Ликерою, зізнався старій знайомій, що кохає цю дівчину і хоче з нею одружитися. «Коли мати почула це, їй здалося, ніби стеля звалилась на голову і придавила її.
- Боже мій, - вигукнула вона, не тямлячи себе від гніву і подиву, - що це ви задумали, Тарасе Григоровичу?! Невже ви не знаєте, що таке ця Ликера?!
І тут же відразу, не роздумуючи, вона розказала йому, що знала про Ликеру недоброго, і стала переконувати його покинути свій дивний намір». Учинила тоді Надія Забіла, м’яко кажучи, необдумано. Мало того, що Тарас був страшенно впертий, він тоді перебував у такому зрозумілому засліпленні... Не дивно, що Шевченко розгнівався і вигукнув: «Хоч би й батько мій рідний встав із домовини й сказав мені, то і його я не послухав би!».
Але чому ж ця стара приятелька посоромилася згодом розповісти поетові, що саме говорить про нього, його зовнішність, вік і про свою згоду вийти за нього заміж Ликера, як поводиться з його подарунками? Може бути, тоді він не намагався би долучити наречену до своїх справ, розподіляючи від її імені сто примірників «Кобзаря», переданих Василеві Тарновському. Так чи інакше, але очі у Шевченка відкрилися, коли він вже поселив Ликеру на окремій квартирі, але без прислуги, що її обурило, і між ними стався розрив. Чим ця дівчина осоромилася насправді, залишилося невідо¬
Розділ 11 ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
403
мим. Шевченко говорив тільки, що це «гидота», «гидота», і що він «не витримав», а плітки ходили різні.
Достатньо характеризує Ликеру її власноручна цидулка, якою вона відповіла на лист Шевченка вже у жовтні: «Послу- ша[й] Тара[с] твоими записками издес неихто ненужаеца у нас у суртири бумажок много». Цікаво, що Ликера намагається писати російською мовою - чи не тому, що бачить в тому спосіб ще раз засмутити поета, який розмовляв завжди з нею українською?
Ставлення до неї поета проявилося, коли Надія Михайлівна після примирення з ним побажала звести їх разом, щоб дізнатися, якою була причина розриву. Вона розповідала, що Шевченко, коли приїхав, вимовив уривчасто:
- Нехай увійде.
Покликали Ликеру. Вона боязко увійшла в кімнату і стала біля порога.
- Іди сюди, Ликеро! - звернувся до неї Шевченко. Страшно бліда, вся тремтячи, вона тихо підійшла до нього, не підводячи очей. Шевченко важко поклав їй руку на плече і глухим, здавленим голосом запитав:
- Ликеро, скажи правду, хіба я коли вільно поводився з тобою?
- Ні... - тихо, похнюпившись, відповіла вона.
- Або, може, я сказав тобі коли яке непристойне слово?
- Ні... - була та же відповідь.
Тут раптом Тарас, впавши в страшну лють і піднявши вгору руки, затупотів ногами і не своїм голосом заволав:
- Так забирайся ж ти від мене, а то я тебе задавлю!.. (Ликера прожогом кинулася з кімнати). Все віддай мені!.. Все віддай!.. До нитки віддай!.. І старих, подертих черевиків я тобі не подарую!..».
Тривала вся ця сумна історія два неповних місяці, і є в ній дивні моменти. Того ж дня, коли поет запропонував Ликері руку і серце, 28 липня 1860 року, він написав записку: «Я как незваный, непрошенный гость постучался в ваши двери. А постучавши раз, другой, невольно стукнешь и в третий и, разумеется, в последний, если двери не растворились. Я ваш
404
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
нежданный и не случайный гость. Я навязавшийся вам друг, брат и, наконец, отец - и, разумеется, советник». Це не Ли- кері писано: з нею він спілкувався лише українською мовою. Писано молодій жінці, і послання інтимне й наполегливе. Однак адресаткою не могла бути і Амалія Клоберг: ця продавщиця магазину художнього приладдя відвідувала поета щоп’ятниці, не потребуючи додаткових залицянь.
Другий момент - те саме «Все віддай мені!». Шевченко був людиною дуже щедрою й доброю, але тут як не намагалася Ликера переховати його коштовні подарунки, він, справді, забрав майже все і домагався, щоб решту було спалено в неї перед очима. Адже він тоді сам собі дивувався в листі до Надії Забіли: «Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки! Чудне щось робиться со мною». Певно образа була великою, і поет не хотів, щоб навіть якась річ і далі пов’язувала його з Ликерою.
Не будемо порпатися в душі поета. Важливо, що із цього сміття - і не виметеного нечепурною Ликерою, і душевного, виросли три чудові поезії. Перша, «Ликері. (Моя ти любо, мій ти друже»)» відкидає забобони візантійського православ’я, як і боязку надію на Бога, а завершується похмуро-урочистим закликом:
Моя ти любо! Усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу, Поможе й лихо донести І поховать лихо дебеле В хатині тихій і веселій.
Друга поезія, «Н. Я. Макарову. (Барвінок цвів і зеленів)», являє собою метафоричну картину, де цвітіння барвінку символізує почуття поета до Ликери, а морозний «недосвіт» - гірші якості її характеру. На те, що це не просто замальовка зі світу природи, вказує кінцевий двовірш:
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...405
Шкода того барвіночка Й недосвіта шкода!
Третю поезію «Л. (Поставлю хату і кімнату)» датовано 27 вересня. «Л.» в назві - це, звичайно ж, Ликера. Ліричний герой зворушливо передбачає, як побудує-таки хату на батьківщині, і який світлий та радісний насниться йому в саду сон. Однак обриває свої мрії:
Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І [в] малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха Запалиш рай мій самотний.
Отже, і цього разу мрія Шевченка одружитися згідно з українськими народними традиціями не здійснилася. Невдачею завершилася й чергова спроба звільнити з кріпацтва своїх родичів. Цього разу поет спирався на «Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим» або «Літературний фонд», одним із засновників якого був. 19 березня 1860 року Товариство, з ініціативи Івана Тургенева, звернулося до тодішнього власника Кирилівки Валерія Фліорковського з «покірним проханням». Воно полягало в наступному: «Шановний і улюблений член нашого товариства, відомий всій Росії поет Тарас Григорович Шевченко має між кріпаками, вашими селянами Київської губернії, Звенигородського повіту, у селі Кирилівці, двох рідних братів, Микиту і Йосипа, і сестру Ярину. Він дуже хоче, щоб вони отримали свободу, і горює в розлуці з ними. Не відмовте, шановний пане, великодушно виконати це палке бажання Тараса Григоровича, і відпустіть братів його і сестру на волю». Розуміючи певну логічну і навіть моральну вразливість цього прохання, його укладач додав: «Хоча він і знає, що незабаром, з припиненням кріпосного стану, вони отримають свободу, але так тужить за ними, що готовий навіть, якщо ви запитаєте, внести за них викуп, аби тільки швидше мати їх при собі».
Однак поміщик Фліорковський був не такою людиною,
406
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
щоб його зворушили горе і туга знаменитого поета. Він відповів, що готовий відпустити родичів Шевченка, але без землі і за 900 карбованців. 29 червня поет повідомив Варфоломію, що «на тому тижні президент товариства літературного отримав лист від Фліорковського. Він пише, що братів і сестру Ярина з дітьми випускає на волю без ґрунту і без землі [тобто без двору з усіма будівлями і угіддями та без орної землі. -С.Р.] безкоштовно: але вони не беруть таку погану волю - і добре роблять...». Сам поет почав листуватися із власником своїх братів і сестри, при цьому листування друкувалося в «Народном чтении» - але і гласність не допомогла. Нічого не домігся від поміщика і спеціальний емісар Товариства - молодий офіцер Микола Новицький, який за дорученням свого друга Миколи Чернишевського заїхав дорогою до нового місця служби у Жаботині до Фліорковського. Зате з’ясувалися цікаві деталі. Виявилося, що по- ляк-поміщик за Шевченком жодного таланту не визнавав, а з поваги лише до Товариства був готовий дати волю рідним Шевченка навіть без грошової винагороди, хоч миттєво, за однією лише умовою, щоб вони негайно ж після того йшли з Кирилівки куди їм завгодно. Що ж стосується наділення їх землею, то в цьому він якнайкатегоричніше відмовляв. Тим часом рідні Шевченка несподівано погодилися на умови Фліорковського. Недарма розгнівався поет і обзивав братів дурнями - вже після його смерті вони з Яриною натерпілися горя, опинившись, на відміну від односельчан, зовсім без землі. Тільки 1865 року домоглися брати Шевченка права на землю на загальних підставах, з викупом. Таким чином, клопоти поета про рідних, хоч і отримали всеросійський розголос, об’єктивно тільки погіршили їхнє становище.
Трохи втішили Шевченка, мабуть, успіхи на ниві худож- ництва. На академічні виставки 1860 року він подав спочатку офорт «Вірсавія» за картиною Брюллова, потім ще п’ять офортів. Відгуки були стримано-схвальні. Анонімний рецензент журналу «Искусство» навіть пожартував: «ще ’’Вірсавія” з К. Брюллова, - здається, з ескізу, де найкраще місце - тінь на піднятій руці...». На недоліки цього офорта вказу¬
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
407
вали й колеги-гравери. Проте 2 вересня на попередньому засіданні Ради Академії мистецтв Шевченко був визнаний академіком гравірування, що вимагало ще затвердження Загальним академічним зібранням. А 31 жовтня йому був виписаний диплом академіка «з правами і перевагами в постановах Академії запропонованими». Академік Академії мистецтв за «Табелем про ранги» належав до 9-го класу, звання відповідало чинам титулярного радника або капітана піхоти, до поета тепер слід було офіційно звертатися: «Ваше благородіє». Уже й те добре, що жоден чиновник не назве тепер «відставним рядовим Оренбурзького лінійного 1-го батальйону», як це було ще 7 квітня під час виписки посвідки на проживання... Однак Шевченко не забрав диплому з канцелярії Академії мистецтв, хоч до неї міг пройти коридорами тієї ж споруди, де він жив. Важко сказати, чому. Можливо, не було наразі потреби його пред’являти в поліцію. Можливо, тими днями погано себе почував, а потім забув. Можливо, поетові було ніколи.
У цей останній період Шевченко зумів взяти нові рубежі у своїй поетичній творчості. У нього дійшли, нарешті, руки до давнього задуму, що виник ще в Новопетровському укріпленні, - перекласти українською мовою «Слово о полку Ігоревім», але він встиг дати свою інтерпретацію лише двом фрагментам - «Плачу Ярославни» та сцені битви («З світанку і до вечора»).
Зате було закінчено поему «Марія», справжній подвиг сміливої антиклерикальної думки й водночас вершину християнського гуманізму. Ідеї олюднення Ісуса Христа й раціоналістичного тлумачення Непорочного зачаття пропагувалися поетом серед селян під час поїздки в Україну 1859 року («Богоматір був покритка»), водночас вони були генетично пов’язані з подібними явищами західної філософії та біблеїстики. Найбільш вірогідним видається вплив ідей тюбінгенської школи німецької біблеїстики, сприйнятих в усній передачі. Ідеться про «Життя Ісуса» (1828) Генріха Паулюса, можливо, через критичний аналіз твору в відомішій однойменній книжці Давіда Штрауса (1836). А типо¬
408
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
логічно «Марія» стоїть в одному ряду з такими пам’ятками христологічного вільнодумства, як «Біблія Джефферсона» (1820) і «Життя Ісуса» Ернеста Ренана (1863).
Ось що замінило в поемі євангельські Благовіщення і Непорочне Зачаття:
Уже зірниця
На небі ясно зайнялась.
Марія встала та й пішла З глеком по воду до криниці, І гость за нею, і в ярочку Догнав Марію...
Холодочком
До сходу сонця провели
До самої Тиверіади
Благовестітеля. І раді, Радісенькі собі прийшли Додому.
Для розуміння позиції автора «Марії» щодо мотиву Благовіщення ключовим виявляється зображення «гостя» Марії та Йосипа: всі особливості його поведінки поет узяв з біблійних розповідей про відвідини Господом з ангелами Авраама й відвідини ангелами Лота (Бут. 18, 2-15; 19, 1-3). «Гость», до того ж, «мов намальований сіяв», і це, як вважаємо, повинно було нагадати читачеві ікону в окладі, йому присвоєно епітет «дивочний», Марія «дивувалася, дивилась» йому; нарешті, їй, уже вагітній, каже Йосип: «Диво сталось / 3 тобою». Чудова, «дивочна» забарвленість подій свідчить, що ідею Доброї Новини в поемі відкинуто не безповоротно, не до кінця.
Непорочне Зачаття богослови, як відомо, відносять до моменту, коли Марія зрозуміла звернену до неї Добру Новину і дала згоду («Буди мнФ> по словомъ твоимъ» - Лк. 1, 38). Однак і в поемі саме цієї миті переживання героїні досягають найвищого ступня: «І словеса його святії І На серце падали Марії, / І серце мерзло і пеклось!». Ось ці «словеса»:
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
409
Равві,
Равві великого глаголи На ниві сіються новій! І виростуть, і пожнемо, І в житницю соберемо Зерно святеє. Я Месію Іду народу возвістить!
Тут використана як інтертекст Ісусова притча про сіяча (найближче: Мк. 4, 2-14; Лк. 11, 15), проте в поемі, по-перше, сіються «глаголи» (ті ж «словеса»), по-друге, символізується Непорочне Зачаття: «нива» - один із гімнографічних символів Богородиці, а «на серце падали» - ремінісценція євангельського «паде на земли добрЪй». По-третє, «зерно» - загальновідомий символ Ісуса Христа. Таким чином, у «Марії» - поруч із раціоналістичною земною версією народження Ісуса - збережено пунктиром і містичну версію Непорочного Зачаття.
«Марію» православна церква так і не пробачила Шевченкові. Не прийняли її й релігійні його приятелі. Так, Василь Тарновський-старший писав поетові: «Коли Ви розповідали мені, милий друже Тарасе Григоровичу, зміст твору Вашого, я з усією відвертістю висловив Вам мою думку про головний недолік його і здогадувався, що він не вдасться й у виконанні. Тепер я переконався, що найбільш великий талант падає, коли обирає помилковий шлях. Виконання нижче за Ваш талант. Благаю Вас, спаліть Ваш рукопис. Гірко нам було би, якби швидкоплинна омана поклала пляму на Вашу славу, а разом з тим і на нашу народну літературу. Вибачте мою щирість, вона викликана глибокою до Вас повагою і любов’ю до Вас і народу».
Надруковано поему було вперше в празькому безцензурному «Кобзарі» 1876 року, а в Російській імперії - лише в революційному 1907 році. Незабаром після цього в Харкові вийшла друком безпорадна з погляду художнього, зате бездоганна стосовно догмату про Непорочне Зачаття підробка «Перегляд поеми “Марія” Тараса Григоровича Шевченка, напечатано!* у “Кобзарі” 1907 року, і та ж таки поема по чет¬
410
Станіслав Росовецький » ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
вертому чиємусь рукопису» (1910). Автором її був діяч харківської «Громади» Михайло Лободовський. Раніше він зробив перший переклад українською мовою «Тараса Бульби», де слово «русский» послідовно передавав як «український», а словосполучення «русская земля» як «Україна». Ото ж бо здивувався би Гоголь, побачивши в кінці цього перекладу своєї повісті пророцтво про «українського Царя»!
Треба визнати, що згодом і видавець «Кобзаря» в чотирьох томах (Вінніпег, 1952-1954) літературознавець- емігрант Леонід Білецький, учень Володимира Перетца, неприємно здивував колег рясною довільною правкою текстів Шевченка. Однак у коментарях до видання саме Леонід Білецький звернув увагу на поетичні мініатюри, створені Шевченком в останні місяці його життя, як на багато в чому новаторські твори філософської лірики. Справді, ці тексти досі залишаються недооціненими.
Ось чотиривірш, в якому зосереджено головні особливості цих мініатюр.
І день іде, і ніч іде.
І голову узявши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!
Твір надзвичайної смислової глибини, чотиривірш вимагає «розшифрування», можливого лише в загальному контексті творчості та біографії Шевченка. Що ж стосується контексту ширшого, світової літератури, то в першому рядку знаходимо ремінісценцію «Псалтиря» (1, 2): «Въ законі Господни воля его (праведника. - С. Р.), въ законЪ Его поучится день и ночь». Коли в псалмі «день и ночь» - явище суб’єктивного часу праведника, то в монострофі це образ незалежного від людини, невблаганного плину часу. Трагічну колізію часу і життя підкреслено й засобами фоніки: бадьорому де-н-де-н-де першого рядка протиставлений асонанс на «у» в останніх трьох. З них рядок «І голову узявши в руки...» має, можливо, теж біблійне походження. У Біблії подібний жест (у формі «положивъ руки на голову»)
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
411
трапляється двічі: в оповіданні про Тамар і Амона, сюжет якого Шевченко використав у поемі «Царі», а також у Книзі пророка Єремії (2,37). Поет робить цей жест відчаю ще емоційнішим. Не дарма й наступне позначення дії, «дивуєшся», теж взято з царини емоцій, не інтелекту.
Отже, ліричний герой здивований, «чому не йде / Апостол правди і науки?». Напівтавтологічна рима «йде - не йде» підкреслює спорідненість і водночас протиставлення двох форм часу - біографічного й історичного. Не розкриваючи своєї позитивної суспільно-філософської програми, поет лише демонструє читачеві здивування і відчай від того, що час не поспішає її виконати. Ця підтекстна «гра» з читачем-«дешифратором» психологічно виправдана інтимним зближенням його з ліричним героєм: форма другої особи «дивуєшся» неначе робить читача співучасником тужливої медитації.
Однак хто ж він, «апостол правди і науки»? Слово «апостол» є тут головним. У щоденнику воно виникає або в іронічних контекстах, або в переносному сенсі на позначення «благовестителей свободы» - декабристів, Герцена і навіть М. Костомарова, коли Шевченко повірив чутці, що він залишився за кордоном. Але в чотиривірші поет не має на думці під «апостолом» жодного з цих діячів - і хоча би тому, що вони вже «прийшли». А найближчою до загального значення комплексу «апостол правди і науки» є, мабуть, семантика «Вашингтона / 3 новим і праведним законом», тобто вітчизняного вже апостола демократії на північноамериканський зразок (поема «Юродивий», 1857). Однак погляди Шевченка на суспільний прогрес стали набагато песимістичнішими за ті нові «три літа», що пролягли між поемою й чотиривіршем. Тоді поет сподівався на краще («А діждемось-таки колись»), емоційний же фон, на якому виникла монострофа, характеризують слова «в этом смердячим Петрограде» в листі до Анатолія Балдіна з тією ж датою, що й під віршем. Тепер уже «і тут, і всюди - скрізь погано», й настільки, що нового Вашингтона замало. Уже в «Юродивому» він нагадує Христа,
412
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
а тепер поет очікує приходу інтелектуального рятівника людства, ще ближчого до Месії.
Загалом же маємо зразок філософської лірики, яка проблему не розв’язує, а лише ставить перед читачем, при цьому відтворює її зміст емоційно. Це медитативна поезія не концепції, а пошуку, не аналізу, а інтуїтивного розуміння проблеми. Згідно з національною традицією, яка йде від Івана Величковського та Григорія Сковороди, вона використовує форму морально-християнську - головну й чи не єдину форму духовного осмислення світу в українській культурі Шевченкової пори.
Такі ліричні медитації можуть бути в Шевченка й ще за- шифрованішими ( «І Архімед, і Галілей»), й із семантикою, що легше прочитується («І тут, і всюди - скрізь погано», цикл «Молитва»). У деяких з останніх поезій складний культурний контент вводиться в конкретні біографічні обставини ліричного героя, що вже безпосередньо випереджає модерністську поезію XX століття. Як тут:
Кума моя і я
В Петрополіськім лабіринті Блукали ми - і тьма, і тьма... «Ходімо, куме, в піраміду, Засвітим світоч». І зайшли. Єлей і миро принесли.
І чепурненький жрець Ізіди, Чорнявенький і кавалер, Скромненько длань свою простер, І хор, по манію лакея, Чи то жерця: «У Іудеї Бисть цар Саул».
Потім хор
Рвонув з Бортнянського: «О скорбь, О скорбь моя! О скорбь велика!»
У цьому експериментальному, інакше не скажеш, творі Шевченко максимально очуднює подію свого буденного життя: вони з кумою поета, Надією Тарновського ввечері за¬
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
413
йшли в одну з петербурзьких церков, щоб поставити свічку. Однак в уяві поета Петербург перетворюється на Петропо- ліс, його вулиці - на лабіринт на кшталт Фаюмського і, як приміщення лабіринту, тонуть у сакральній темряві. Той лабіринт примикав, до речі, до піраміди, а на піраміду тут перетворюється церква, та й священник стає «жерцем Ізіди». На те ж іронічне очуднення поет змушує працювати багатства лексики церковнослов’янської мови, рясне застосування якої має і внутрішнє обґрунтування: на ньому в церкві служили вечірню. Зі стародавнього Сходу в Російську імперію ліричного героя та його супутницю переносять звуки хорового концерту Дмитра Бортнянського, що передають скорботний стан душі поета, але чи можна побачити катарсис у цьому фіналі?
Справжнім шедевром лірики Шевченка стала його передсмертна поезія «Чи не покинуть нам, небого», накидана 14 і 15 лютого 1861 року на звороті та лицьовій стороні офорта-автопортрета 1860 року. У творі цьому, з одного боку, образи грецької міфології (муза, Лета, Ескулап, Гелікон («гора»), Флеготон, Стікс) зазнають сумного травестування у стилі «Енеїди» Котляревського - так само, як і перша алюзія на християнські уявлення про потойбічний світ («до Бога / Почимчикуєм спочивать»), але друга згадка про християнського Бога звучить уже піднесено й патетично: «Та несквер- ними устами / Помолимось Богу». З іншого ж боку, і щойно наведений фрагмент є неортодоксальний із погляду християнина - і вже тому, що ліричний герой збирається молитися разом із... музою, дочкою Зевса. Шевченко тут іде за Шек- спіром, який у монолозі Гамлета «Бути чи не бути» так само змішує поняття різних релігій:
The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons Be all my sins remember’d.
У прозовому перекладі Кетчера, що був у бібліотеці Шевченка, це прозвучало так: «- А, Офелия. О нимфа, помяни меня в своих молитвах».
414
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
В останньому вірші український геній вільно оперує образністю, яку почерпнув із різних релігійних систем, і свобода ця є лише зовнішнім проявом свободи та своєрідності релігійного філософування. При цьому вповні серйозному, патетичному, позбавленому бурлескного забарвлення фіналі уявлення ліричного героя про потойбічний світ акцентовано античні, а вираз «над Стіксом, у раю» змушує згадати про «острови блаженних» у Гесіода та Піндара.
Як бачимо, у просторі поезії Шевченко готовий був зустріти смерть безтрепетно, із відкритим заборолом. Але як закінчився його життєвий шлях у реальності?
Мемуаристи одностайно твердять, що стан здоров’я поета різко погіршився після розриву з Ликерою Полусмак. До цього моменту в мемуарах звучав постійний мотив: «Пив багато, але п’яним я його ніколи не бачив». Тепер люди, які знали поета близько, фіксують прикрі винятки з цього правила. Так, Микола Костомаров згадує: «В кінці грудня 1860-го, а може бути - в січні 1861 року (напевно не пригадаю), Шевченко прийшов до мене у вівторок разом з Павлом Івановичем Якушкіним, відомим збирачем народних великоруських пісень. Обидва були п’яні до неподобства, особливо Якуш- кін; Шевченко все-таки тримав себе пристойніше. Відвівши в сторонку, я йому зауважив, вказавши на багатьох гостей у мене, що про нього будуть поширюватися погані чутки. Це був, однак, перший і останній раз, коли я побачив Шевченка безперечно п’яним». Фольклорист Павло Якушкін був алкоголіком. У ці ж місяці, зважаючи на все, саме він виступив злим генієм Шевченка. Немає сенсу не довіряти Миколі Костомарову, коли він під свіжим враженням від смерті та похорону поета писав Катерині Юнге: «Восени, зійшовшись з Якушкіним, Тарас пив чари заповітні вагою у відро, висловлюючись гіперболічною нинішньою мовою». Микола Білозерський згадував, що якось зустріли в Петербурзі підпилого Шевченка, який ішов із таким же Якушкіним під руку; вони взаємно підтримували один одного. Шевченко, звертаючись до зустрічного знайомця й усміхаючись, сказав: «Підтримка народності».
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
415
Однак, намагаючись утопити своє горе в міцних напоях, Шевченко продовжує активну переписку з «братом» Варфоломієм, все ще сподіваючись на покупку ним землі та будівництво хати за давно вже висланим архітектурним проектом - і не відаючи, що в Україну його вже не пустять. Він із великим успіхом виступає на літературних читаннях у Пасажі, дохід від яких призначався для недільних шкіл. Частину грошей, виручених від продажу другого «Кобзаря», поет витрачає на друкування десяти тисяч примірників «Букваря южнорусского», складеного у вересні-жовтні
1860 року, і розсипку керівникам недільних шкіл. «Буквар южнорусский» призначався насамперед для навчання грамоті дорослих людей з народу, які відвідували недільні школи, і базувався на двох духовних засадах - Біблії та українському фольклорі. Дохід від продажу абеток мав піти на недільні школи. У листі до Михайла Чалого від 4 січня
1861 року Шевченко виклав план продовження навчальних посібників такого ж типу: «Думка єсть за “Букварем” напечатать лічбу (арифметику) - і ціни, і величини такої ж, як і “Букварь”. За лічбою - етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок». Реалізувати цей план завадили важка хвороба і смерть.
На важкість у грудях Шевченко, за свідченням його найближчого друга Миколи Костомарова, почав скаржитися ще влітку 1860 року. А у вересні Людмила Тарновська писала синові: «Бідний Шевченко хворіє, і я боюся, чи не водянка у нього в грудях; він не лежить, але рух його важкий і обличчя обрюзгле». Дружина Василя Тарновського, приятеля й мецената Шевченка, вже тоді розпізнавши симптоми водяної хвороби, виявилася вправним діагностом.
Вважалося, що поет неуважний до стану свого здоров’я. Марко Вовчок у листі з Рима дорікала йому: «Чую, що Ви все нездужаєте і болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: “Тарас Григорович! Може, Ви шапку надінете - вітер!” - А Ви зараз і кирею з себе скидаєте. - “Тарас Григоро¬
416
Станіслав Росовецький » ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
вич, треба вікно зачинити - холодно...” - А Ви хутенько до дверей: нехай настеж і стоять. А самі Ви тілько одне слово вимовляєте: “Відчепіться”, - да дивитесь тільки у лівий куток. Я все те добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіть себе. Хіба таких чи, як Ви, в мене поле засіяно?..». Однак листа було надіслано з Рима 8 березня, коли Шевченко лежав уже в могилі.
А пізньої осені 1860 року недуга почала дошкуляти поетові настільки, що він зважився звернутися до лікаря. Це був виходець із Німеччини Едуард Барі, доктор медицини, ординатор при лікарні Марії Магдалини. 23 листопада, зустрівшись з Барі в гостях у Михайла Лазаревського, він, як розповідає Олександр Лазаревський, «особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Тарасові Григоровичу поберегтися. Відтоді здоров’я його гіршало з дня на день».
У хворого бували рецесії, і, скориставшись однією з них, у ніч на Різдво він вирушив «колядувати» разом зі своїм добрим знайомим ще за Нижнім Новгородом декабристом Іваном Анненковим, їх бачили під шофе на Невському проспекті. Мабуть, після цієї прогулянки Шевченко на додачу до своєї хронічної хвороби ще й застудився.
У середині січня 1861 року поета відвідав Микола Лесков, який повернувся тоді до Петербурга. Талановитий письменник, він залишив спогади про цю останню зустріч із поетом, яскраві та достовірні, ніби уривок документального фільму. Біля дверей квартири Шевченка йому зустрівся солдат, який зазвичай поетові прислужував.
- Вдома Тарас Григорович? - запитав його Лесков.
- Нетуті, - відповідав служака, - він нонеча рано ще пішов із дому.
Лесков, однак, підійшов ближче до дверей поета з наміром покласти в паз стулки свою картку, як і раніше часто робив, коли не заставав його вдома, але, на превеликий подив відвідувача, двері від легкого його дотику відчинилися. У кімнаті, що правила за майстерню художника, нікого не
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
417
було, а наверх Лесков не хотів іти, боячись потурбувати поета. Він почав взувати калоші.
- Хто там? - пролунало в цей час зверху.
Лесков упізнав голос Шевченка і назвав своє прізвище.
- А-а-а... ходіть же, голубчику, сюди, - відповів Тарас Григорович.
Піднявшись сходами, гість побачив поета: Шевченко був одягнений у коричневу малоросійську свитку на червоній підкладці й сидів за столом боком до вікна. Перед собою на столі мав аптечну банку з ліками і недопиту склянку чаю.
- Звиніть, будьте ласкаві, що так приймаю. Не можу зійти вниз - підлога там клята, хай їй грець. Сідайте.
Гість сів біля столу, не сказавши ні слова. Шевченко йому здався якимось дивним. Обидва вони мовчали, і господар перервав це мовчання.
- Ось, пропадаю, - сказав він. - Бачите, яка ледащиця з мене зробилась.
Лесков став вдивлятися пильніше і побачив, що, справді, в усій його істоті було щось жахливо хворобливе; але жодних ознак близької смерті не міг вловити на його обличчі. Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку.
- Пропаду, - підсумував він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки.
Через місяць поета відвідав Володимир Жемчужников - і забив на сполох. Того ж дня, 20 лютого, він відправив листа голові Літературного фонду Павлу Ковалевському, просячи про термінову допомогу «бідному Шевченку. У нього водяна в грудях у сильному ступені, і хоч лікує його гарний лікар із приязні (Круневич), але медична допомога паралізується незручностями життя Шевченка та відсутністю будь-якого за ним догляду: живе він в Академії, у кімнаті, розділеній антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вікно знаходиться врівень із підлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, тягне з вікна, особливо в верхньому, тому що вікно починається від підлоги. Це сприяє набряку ніг і додає до наявної хвороби застуду». Постійної прислуги й постійного догляду немає, а лікар у таких умо¬
418
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
вах одужання не гарантує. Далі В. Жемчужников пропонує: «Якщо не можна знайти йому квартиру від мешканців, які взяли би на себе догляд за ним, то можна помістити його, наприклад, у Максиміліанівську лікарню, де є окремі, зручні приміщення для хворих ціною не надто високою. Треба тільки виклопотати в цій лікарні місце, а Шевченко перейти туди згоден». Тут важливо, що поетові хвороба настільки не давала спокою, що він ладен був переселитися до лікарні! Але бюрократична машина Літературного фонду забуксувала, і допомогу його члену й одному із засновників не було надано.
А от Микола Костомаров не зміг здогадатися, що катастрофа вже близька. Він згадував: «У лютому 1861 року я пішов до нього дізнатися про стан його здоров’я. Він сидів за столом, кругом нього були незакінчені роботи. Він сказав, що його здоров’я значно поправляється й наступного тижня він неодмінно прийде до мене. Між іншим, тоді показав він мені золотий годинник, недавно ним куплений. То був перший годинник, який він збирався носити: доти вбогість коштів не дозволяла йому думати про таку розкіш. Тарас Григорович ставився до цього годинника з якимось дитячим задоволенням. Я попрощався з ним, взявши з нього обіцянку прийти до мене наступного тижня, а якщо не буде в силах, то повідомити мені, і я сам прийду до нього. Це було в п’ятницю. Наступної за тим неділі його не стало».
Раптове погіршення здоров’я Шевченка відбулося, очевидно, у п’ятницю ж, 24 лютого. Олександр Лазаревський по свіжій пам’яті розповідав, що його старший брат Михайло Лазаревський наступного дня, у суботу 25 лютого, на іменини покійного, першим відвідав хворого і застав його в жахливих муках. За словами Тараса Григоровича, із ночі у нього почався сильний біль у грудях, що не дозволяв йому лягти. Він сидів на ліжку і напружено дихав.
- Напиши брату Варфоломію, - попросив він, - що мені дуже недобре.
Приїхав Едуард Барі. Вислухавши груди, лікар оголосив, що водянка кинулася в легені. Муки страждальця були не¬
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
419
вимовні, кожне слово коштувало йому страшних зусиль. Мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова, від Петра Трунова.
- Дякую, - тільки і міг він сказати.
Потім попросив відкрити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг. Здавалося, він задрімав; присутні спустилися до його майстерні. Близько трьох годин Тараса Григоровича відвідали ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні пять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном. Відповідали, що доктор буде о третій годині, але через кілька хвилин він знову почав нудитися, чи скоро приїде лікар. Присутнім здавалося, що йому стало тоді краще.
Коли залишився біля нього лише Василь Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як би хотілося йому побувати на батьківщині та що навесні поїде він в Україну... Підбадьорюючи хворого, співбесідник запрошував його з’їздити туди разом із ним. Тарас Григорович слухав із задоволенням, охоче погоджувався, додаючи, що рідне повітря відновить його здоров’я.
- От якби додому, там би я, може, одужав би.
Кілька разів повторював він, як не хочеться йому вмирати. У цей час Едуард Барі знову відвідав хворого, знайшов його в задовільному стані й радив продовжувати прописані засоби. Хворого залишили, мабуть, заспокоєним.
О шостій годині приїхав один із друзів поета із лікарем Павлом Круневичем. Хворий був знову в тяжкому стані. Він із зусиллям відповідав на запитання доктора і, здавалося, усвідомлював уже безнадійність свого становища. На дев’яту годину приїхали знову обидва лікарі, Барі та Кру- невич. Вони ще раз вислухали груди хворого: вода продовжувала наповнювати легені. Для полегшення страждань поставили знову мушку. Слідом за цим хворий отримав другу вітальну депешу, із Полтави: «Батьку! Полтавці по- здравляють любого Кобзаря з іменинами і просять: “Утни, батьку, орле сизий!” Полтавська громада». Телеграму від¬
420
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
правив за дорученням зборів Полтавської «громади» майбутній біограф поета Олександр Кониський. Слова «Утни, батьку, орле сизий!» - цитата з Шевченкового ж послання «До Основ’яненка» (1839).
Вислухавши телеграму, хворий сказав:
- Спасибі, що не забувають.
Видно було, що привітання порадувало його. Потім лікарі зійшли вниз. Друзям, які залишилися при ньому, Тарас Григорович сказав:
- Чи не заснути мені? Заберіть вогонь!
Але хвилин через п’ять він покликав:
- Хто там?
І коли на поклик його з’явилися, попросив повернути Барі і сказав йому: «У мене знову починається пароксизм, як би зупинити його?» Поклали на руки гірчичники.
О пів на одинадцяту Тараса Григоровича відвідав Михайло Лазаревський з іншим приятелем; хворий сидів на ліжку, без вогню; йому було дуже важко. На зауваження Михайла Лазаревського, що, може бути, вони йому заважають, Тарас Григорович відповів:
- І справді так. Мені хочеться говорити, а говорити важко.
Його залишили самого. Майже всю ніч Шевченко провів, сидячи на ліжку, упершись у нього руками: біль у грудях не дозволяв йому лягти. Він то запалював, то гасив свічку, але до тих, що були внизу, не озивався. «О п’ятій годині він попросив служника зробити чай і випив склянку з вершками». У російському оригіналі спомину Олександр Лазаревський називає служника «человеком», а так іменували лакея. За деякими відомостями, академічний сторож Федір Ерістов у той день прислужував поетові не сам, біля Шевченка чергував присланий Михайлом Лазаревським його лакей Іван Саєнко. Втім, у версії, викладеній Миколою Костомаровим, згадується саме «сторож».
- Прибери ж ти тепер тут, - сказав Шевченко слузі, - а я зійду вниз.
Розділ 17. ГЕНІЙ З ПІДРІЗАНИМИ СМЕРТЮ КРИЛАМИ...
421
Спускаючись сходами в майстерню, охнув Тарас Григорович, впав, і о пів на шосту його не стало.
Так закінчилося земне життя геніального поета, талановитого художника і дуже симпатичної, доброї людини. А історія його мертвого тіла почалася.
Міф про підступне вбивство не оминув і біографію Шевченка. Один із диваків, що засмічують Мережу, самодіяльний журналіст та історик із Тверської області Росії вивісив «журналістське розслідування» під назвою «Причина смерті Т. Г. Шевченка». В автора виходить, що вбивство поета замовив Куліш за те, що той «Почав “Кобзарем”, а закінчив “Букварем”», тобто «Шевченко, на його думку, почав українським співцем, а закінчив угодовством з кацапами і москалями», а безпосереднім приводом стала публікація Шевченком у «Северной пчеле» анонімної знущальної рецензії на «Граматку» Куліша.
Автор риторично запитує: «А що залишалося Кулішеві? Тільки одне - вбити Тараса за допомогою рук найманого вбивці. Не викликати ж зухвалого холопа, як благородного пана, на дуель? Якби Куліш так шляхетно вчинив стосовно “пшеклентого бидла”, його ніхто з панів тієї ж “української громади” просто не зрозумів би».
На думку автора, безпосереднім убивцею був той самий слуга М. Лазаревського, який замінив у день смерті поета академічного сторожа Ф. Ерістова. Саме ж вбивство зображено на картині онука сестри поета Фотія Красицького, незрозуміло куди зниклій. «Поруч з мертвим уже тілом Шевченка на підлозі в майстерні зображена людина з звірячим виразом обличчя, яка поправляє під ним халат, із міркування додати тілу пристойний вигляд природної смерті».
Таке й коментувати не хочеться. Та й не треба, мабуть...
РОЗДІЛ 18
Класик у свинцевій труні як засіб національно-визвольної та ліберальної агітації: Петербург, Москва, Київ, Канів
Оглянувши останок свого славнозвісного хворого, лікар Едуард Барі виписав свідоцтво, що збереглося в копії: «Дано це в тому, що академік Тарас Шевченко, 49 років від роду, давно вже хворіє на органічний розлад печінки і серця (vitium organicum hepatis et cordis); останнім часом розвинулася водяна хвороба (Hydrops), від якої він помер цього 26 лютого». Внизу олівцем додано уточнення: «47 років від народження».
Лікарі середини XIX століття серйозних хвороб не вміли лікувати, й у такому разі, за словами одного дотепника, лише забезпечували пацієнтові вчений ескорт до могили. Та й діагнози їхні вимагають тепер перекладу мовою сучасної медицини. У Шевченка нібито спостерігався «органічний розлад печінки і серця», що можна розшифрувати як цироз печінки та хронічну серцеву недостатність. Помер же він, звичайно ж, не від водяної хвороби (гидроторакса), а від раптової зупинки серця, звичайної за вже другої стадії серцевої недостатності, гострої.
Звідси випливає, що неофіційна, в листі до Катерини Юнге думка Миколи Костомарова, найближчого Шевчен- кова приятеля, що саме «вживання рому в богатирських обсягах звело його в могилу», не відповідає дійсності. При- 423
424
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
чиною смерті стала хвороба серця, а призвели до неї важкі обставини життя поета і насамперед десятирічна солдатчина в пустельних і нездорових місцях, цинга, три арешти та важкий психологічний прес армійської дисципліни, а останній, зрадницький удар і без того вже хворому серцю страждальця завдала психологічна й емоційна травма, викликана гротескним завершенням заручин із Ликерою Полусмак. При цьому вражає різке погіршення здоров’я, яке сталося от саме в останні місяці його життя, адже 1858 року він був у доволі добрій фізичній формі, щоб оббігати пішки центри обох столиць, а влітку 1859 року - так само, своїми ногами, пересувався Києвом і передмістями, і немає свідчень про те, щоб він хоч раз узяв там візника. Нагадаю, що за півроку до катастрофи Шевченко щодня пішки долав чотири версти від станції до дачі Надії Забіли в Стрельні, а ввечері проходив той самий шлях знову.
Після лікарського огляду та панахиди тіло Шевченка було покладено в труні, поставленій в академічній церкві. Уранці 27 лютого, Микола Лесков прийшов до Академії. Двері Шевченка були замкнені й запечатані, але він здогадався пройти до Академічної церкви. Там у притворі стояло біле віко труни, а перед амвоном на чорному катафалку виднілася оббита білим глазетом труна. У головах дяк, людина малого зросту, читав псалом дуже повільно й дуже тихо. Лесков пригадав, як рік тому поет клопотався про видання псалмів, перекладених ним українською мовою, і завжди заклопотаний заходив до нього дорогою з Олександро-Невської лаври на Васильєвський острів. Тепер же над ним читали один із перекладених ним псалмів.
Червоні штори на церковних вікнах, навпроти яких стояла труна, були спущені й кидали червонувате світло на спокійне обличчя померлого. Три художника з папером і олівцями в руках стояли ліворуч від труни й малювали. Змінюючи один одного, Шевченка в труні малювали Михайло Микешин, Василь Верещагін, Лев Жемчужников, Микола Дмитрієв-Оренбурзький, Олександр Рєзанов і Петро Ейснер. Скульптор Петро Клодт зняв гіпсову маску.
Розділ 18. КЛАСИКУ СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
425
А Лескову запам’яталася розмова напівголоса двох жінок, на вигляд петербурзьких кухарок.
- Ось і з хохлів теж бувають розумні люди...
- Піди ж ти... Небіжчик - от майорського чину дослужився, а брати його так ще поміщицькі.
Лесков пригадав і пом’янув «незлим, тихим словом» поміщика Фліорковського, законного власника родичів покійного поета.
Заскочив до церкви кавалерист у блакитному мундирі, брязкаючи шпорами та шаблею, але, пройшовши кілька кроків церквою, жандарм узяв шаблю в руку і, піднявши підбори, пішов навшпиньки - тоді весь шум, утворений зброєю, припинився. У церкві знову запанувала благоговійна тиша, і лунав лише слабкий голос маленького дячка, який читав над українським поетом сумні скарги біблійного поета-царя.
На 28 лютого було призначено похорон, про що повідомили того ж дня «Санкт-Петербургские ведомости», і це був перший газетний відгук на смерть Шевченка. Маленька Академічна церква не могла вмістити всіх охочих. Шевченко і після трьох днів у труні виглядав благопристойно, Василеві Білозерському запам’яталося «у нього прекрасне, світле обличчя». Прощання з поетом вийшло одночасно й церковним (поминальна обідня та відспівування за церковними статутами), і світським. Уже в церкві Куліш дізнався, що багато хто приготував промови та вірші українською мовою. Тепер сказали б, що шанувальники Шевченка готувалися й до громадської панахиди.
Обідня почалася о десятій годині ранку, панахида об одинадцятій. Студент Феоктіст Хартахай, маріупольський грек, у листі до Василя Гнилосирова, відісланому того ж дня, повідомляв, що після панахиди присутні завелися з попами: попи кажуть, що треба закрити труну кришкою, суспільство рішуче заперечує. Василь Білозерський мало не дістався до однієї бороди, але якось воно обійшлося: піп сховався. А все-таки говорили, щоб труну закрити. Студентство зметикувало, що поки воно не візьметься за справу, то попи бурчатимуть. Поплювавши в кулаки, студентство гаркнуло, як владоможне:
426
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
- Не треба!
І попи з переляку всі до вівтаря схоронилися. Ім’я одного зі священників, які намагалися перешкодити громадянській панахиді, відомо. Це - отець Ілля Денисов, він підписав свідоцтво про смерть поета.
Тоді вийшов уперед і піднявся на катафалк Пантелеймон Куліш. Ставши обличчям до небіжчика, він українською мовою сказав першу надгробну промову. Згодом її було надруковано в «Основі». «Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов’янському мирові, чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Чехах, - всюди він був би між своїми. Боявся єси, Тарасе, що вмреш на чужині, між чужими людьми. Отже, ні! Посеред рідної великої сім’ї спочив ти одпочинком вічним. Ні в кого з українців не було такої сім’ї, як у тебе; нікого так, як тебе, на той світ не проводжали <...> Ти-бо, Тарасе, <.. .> вчив нас правди святої животворящої. Ось за сю-то науку зібралися до тебе усіх язиків люде, як діти до рідного батька; через сю твою науку став ти всім їм рідний, і проводжають тебе на той світ з плачем і жалем великим. <...> Радуйся ж, Тарасе, що спочив ти не на чужині, бо немає для тебе чужини на всій слов’янщині - і не чужі люди тебе ховають, бо всяка добра і розумна душа тобі рідна». Завершив він промову незвично: «Будь, Тарасе, певен, що ми його [твій завіт - С. Р.] соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, безтрепетно святую правду глагола- ти, то лучче вже ми мовчатимемо, - і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду».
Тепер зрозуміло. Куліш перед початком промови встав обличчям до небіжчика, бо використовував прийом звернення до мертвого як до живого. 19 березня він пояснював у листі до Марії Гоголь, матері великого письменника: «Ви здивуєтеся, коли я скажу, що неукраін[ські] відвідувачі залишилися ще більше задоволені моїм словом, ніж українці. Вони не уявляли, щоб українська мова могла висловлюватися з такою
Розділ 18» КЛАСИК У СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
427
гідністю про предмети високі. Тут стояли вороги мої Панаєв і Некрасов, а й ті дуже хвалили мою мову загальним нашим знайомим. Багато плакали, а при виході з церкви люди малознайомі зі мною тіснилися до мене, щоб потиснути мені руку і подякувати. Річ у тому, що я взяв темою свободу думки й ідею народності і висловився так рішуче, як у невеликому гуртку близьких людей». Потім виступили Василь Білозер- ський і Микола Костомаров, яких Куліш назвав «особами, постраждалими з Шевченком за благородство переконань». Але ж так могли сказати і про нього самого! Видно, ідеї, висловлені тоді Кулішем, буквально носилися в повітрі, бо надгробне слово Білозерського повторювало основні думки промови його шурина, але без літературного блиску.
Микола Костомаров сказав: «Смертний одр покійного поета не оточували ні рідні, ні дружина, ні діти. Одинока була його смерть, яка нагадувала українську пісню:
Ой погибла козацька головонька Без роду-родини, Без вірної дружини.
Але труна його тепер оточена не чужими. Поет не залишився чужим і для великоруського племені, яке виховало його, оцінило і прихистило в останні дні його, після довгих життєвих страждань. На його захід блиснула прощальною усмішкою любов, - не жіноча любов, часто мінлива і лукава, а безкорислива, свята любов душ, здатних розуміти витончене. Така сила поезії! У якій би виключній формі не виявлялася вона, як би тісно не з’єднувалася вона з народністю і місцевістю, - її загальнолюдський зміст не може сховатися і зробиться загальним надбанням».
За ними польською мовою виступив студент Владислав Хорошевський. Миколі Костомарову ця промова сподобалася більше за інші, бо, на його думку, вона сповіщала «справедливість тієї ненависті південно-росіян до поляків, яка проглядає в творах Шевченка». Ось цей фрагмент промови: «Ти не любив поляків за їхні давні помилки, які на народ твій, що ти так палко любив, привели великі
428
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
страждання. <...>. За помилки батьків не відповідають діти. Не будемо згадувати минулого, а скажімо по-братськи: “Воз- любімо один одного”. О, якби твоя смерть, Тарасе, стала початком життя нового, то був би твій найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник...».
За підрахунками Феоктиста Хартахая, «всіх промов було сказано з п’ятнадцять», при цьому він і сам сказав промову українською, і Василь Білозерський нібито похвалив її і попросив для «Основи». Очевидно, цей студент включив до свого числа промов також і вірші, які були прочитані в церкві Олександром Афанасьєвим-Чужбинським і Петром Мокрицьким-Таволгою. Костомаров звернув увагу на той факт, що «з академіків ніхто не сказав про нього як про їх товариша і художника, як нібито він ним не був. Залишився один поет. Та й взагалі Академія начебто була до нього холодна». Видно, опинившись під деспотичним правлінням нового віце-президента Академії мистецтв князя Григорія Гагаріна, художники побоялися засвітитися на похоронах бунтівного колеги. Зате, не дозволивши Літературному фонду оплатити похорон, вони зробили між собою складчину й поховали Шевченка своїм коштом.
Із церкви студенти винесли відкриту труну на руках і, змінюючись, несли її на плечах усі три версти до Смоленського кладовища. Аудиторії університету стояли порожніми, майже всі студенти проводжали в останню путь Шевченка. Університетська набережна від Палацового до Миколаївського мосту була буквально забита народом. Сніг великими пластівцями, за спогадами Сергія Терпигорєва (Сергія Атави), тоді студента, так і падав, покриваючи й землю, й екіпажі, й коней, й людей, які йшли та їхали за сумною процесією.
Свій Петербург, люблений ним і ним же проклятий, поет перетинав, пливучи над його заметеною снігом бруківкою у відкритій труні. Дубовий ящик було оббито срібного парчею, в узголів’ї срібна дощечка, на ній вирізано: «Український поет Тарас Григорович Шевченко. 1861 р. лютого 26 д.». Звичайну труну треба було покласти в другу,
Розділ 18. КЛАСИК У СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
429
свинцеву, і процесією пронісся поголос, ніби тому це, що Шевченка повезуть в Україну. Сніг падав на нерухоме обличчя поета, на краї улюбленої смушевої шапки під його лобатою головою, на великий лавровий вінок, засипав червону китайку, яка за козацьким звичаєм покривала його тіло. За труною несли кришку, за нею їхали дроги з вінками.
Микола Лесков згадував, що могилу для Шевченка вирили за дзвіницею цвинтарної церкви, у напрямку морського узбережжя: на якийсь час він став крайнім мешканцем Смоленського кладовища, і за його могильним насипом стелилася біла снігова рівнина, неначе слабке нагадування про широкі степи та пустелі, описані та намальовані ним і виміряні його ногами. Говорили, що це місце покійний знав і любив там сидіти, нібито навіть малював його. У могилу опустили дощатий ящик, вистелений зсередини свинцем, але так погано запаяний у дні, що вода набралася до нього раніше, ніж труну принесли на цвинтар.
Сергій Терпигорєв, прийшовши на Смоленське кладовище, і сам не відав, яким вітром обігнав процесію й опинився біля самої могильної ями, куди мали зараз опустити труну з покійним. І раптом побачив біля себе Костомарова, без шапки, у спущеній з одного плеча єнотовій шубі, з розгубленим і, як здалося, заплаканим обличчям. Улюблений, обожнюваний професор здався йому невимовно гідним жалю, сиротливим у той момент. Хтось стояв біля нього, здається, Куліш, про щось говорив із ним, але Костомаров його не слухав, весь час повертаючи голову то в один, то в інший бік, у метушливому очікуванні: чи чекав він, коли принесуть, щоб опустити нарешті в могилу його нерозлучного друга Шевченка, чи чогось іншого, але він весь час озирався, горював, стоячи на місці, плутався в шубі й нарешті раптом спіткнувся і впав. Терпигорєв кинувся і разом з іншими допоміг піднятися й трохи почистися від налиплих глини, піску, землі.
- Дякую, дякую, дякую, - крізь сльози мурмотів Костомаров, ловлячи тих, хто допомагав йому, за руки й міцно тиснучи їх.
430 Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
- Ах, господи, господи... Як це неприємно, втрата... - все повторював він.
І, ніби забувши все, і навіть, навіщо він тут, з якого приводу, немов франт який, до останньої плямочки й найменшої бризки, намагався очиститися й набути колишнього вигляду...
У натовпі пролунало:
- Йдуть, несуть!
Натовп, який оточував могилу, сколихнувся, задні стали проштовхуватися вперед, все змішалося, і Терпигорєва далеко віднесло цією живою хвилею...
Опустивши труну до свинцевого ящика, друзі поета мали намір продовжити траурний мітинг. Виступив Феоктист Хартахай із барвистою, хоч і досить беззмістовною промовою українською мовою, але слухачі високо оцінили промову Миколи Курочкіна, якому, як це помітив Микола Лесков, «стримувані сльози заважали вимовити своє коротке слово, що дихало сердечною простотою та щирістю». Перекладач віршів Шевченка сказав: «Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особа залишила нас; ще одна людина, що належала до високої сім’ї обранців, які висловили за народ найсвітліші його вірування, що вгадав найзаповітніші його бажання і передав все це невмирущим словом, - закінчила гірке життя своє, сповнене боротьби за переконання і всякого роду страждань... Не про багатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті свою справу! Щастя в житті було не для нього, - його чекає інше, посмертне щастя - слава...».
Поліція не дозволила подальших промов, хоча готувалися виступити студенти Єгор Южаков, один зі студентських лідерів Петербурга, і Павло Чубинський, майбутній автор українського гімну й відомий фольклорист. Сталася якась сутичка з поліцейськими, і вони заходилися очищати кладовище. У карцер посадили лише студента-поляка. Тим часом труну було накрито кришкою й запаяно. Народ і сам без примусу поліцейських почав розходитися.
Тоді, як згадує Лесков, сніг знову повалив, густий лапа¬
Розділ 18. КЛАСИК У СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
431
тий сніг. Багатьом мемуаристам запам’ятався в цей день отой сніг, що засипав букети живих квітів, складених на могильному горбку. Ніби природа знову, як у день отримання Шевченком наказу про звільнення, реагувала, цього разу на його смерть.
Сповістити всій країні про смерть Шевченка його друзям і шанувальникам допоміг телеграф, таке ж спрямоване в майбутнє дітище цивілізації, як і оспівана ним у щоденнику парова машина. Уже в день смерті поета звістка про неї дісталася скрізь, куди з Петербурга було протягнуто телеграфні дроти. Про реакцію на смерть Шевченка в Києві його біограф Михайло Чалий згадував: «Звістка про цю сумну подію рознеслася містом зі швидкістю електрики. Учнівська молодь прийшла в рух. Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета вшановано було більш-менш урочистими заявами співчуття щодо великої втрати всієї України. Із виявленнями того ж співчуття до редакції “Основи” з усіх кінців Росії надіслано масу листів і віршів, з яких тільки дуже мала частка надрукована на сторінках журналу».
Інший біограф, Олександр Кониський, так розповів про те, як сприйняли скорботну звістку в полтавській «громаді»: «Наче оце сьогодні пам’ятаю ті сумні дні в Полтаві. Наче тепер бачу, як вранці 27 лютого прийшов до мене огорнений густою хмарою печалі й заплаканий Дмитро Пільчиков і показав телеграму Данила Каменецького. Опівдні зібралася наша громада. Прирадили: 28 лютого в день похорону відслужити в соборі торжественну панахиду; покликати на неї гімназистів і школярів з недільних шкіл; по панахиді роздати школярам Шевченкові “Псалми”; про час панахиди надрукувати оповістку». Однак панахиду замовити не вдалося. Отець-ключар Успенського собору заявив «громадівцям», що «по Шевченкові не можна правити панахиду, тому що він був “политический преступник”». Проте вдалося відслужити панахиду у Стрітенській церкві, а ввечері того ж дня «громада» постановила навесні посадити в Полтаві дуб на пам’ять про Шевченка.
Подібна історія сталася й у Києві. Там спочатку не по¬
432
Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
годжувалися служити панахиду по Шевченкові в жодній з церков. Дивно, що церковники не тільки перебирали на себе Суд Божий над поетом, а й намагалися показати себе вірно- підданішими, ніж чини поліції, що не забороняли відспівувати Шевченка.
А тим часом ще в день смерті поета, увечері 26 лютого, його найближчі друзі зібралися на квартирі Михайла Лазаревського. Вони постановили: «1) тіло померлого перевезти в Україну, щоб виконати поетичний заповіт його; 2) поставити йому пам’ятника; 3) заснувати народну школу його імені; 4) утримувати одного або двох Шевченківських стипендіатів в університетах в Україні (Київ, Харків і Одеса) і в Академії мистецтв; 5) видати якомога краще його твори;
6) призначити премію за кращий життєпис його українською мовою і за кращий критичний розбір творів його;
7) видавати народні підручники з різних наук; 8) допомагати його родичам і 9) кому-небудь з його близьких приятелів щорічно відвідувати могилу його в Україні».
За різних, здебільшого об’єктивних причин, у більшості своїй ці постанови не були виконані. Виняток становило лише перша: вже 27 лютого, ще до похорону, Михайло Лазаревський подав у поліцію прохання про перепоховання Шевченка в Україні.
А поки влада роздумувала, чи дати дозвіл, інша її служба зайнялася описом майна небіжчика. Добрий знайомий поета Зосим Недоборовський згадував: «після похорону, через деякий час, я отримав офіційне запрошення від поліції, як домовласник, бути присутнім при опису його [Шевченка. - С. R] майна, а Григорій Миколайович Честахівський, як експерт, в якості художника, для оцінки художніх творів, що залишилися після покійного. Опис робив поліцейський офіцер, - поручик Кітченко. <...>. Спочатку я з Честахівським посписували зі стін, що знайшли за потрібне; і що немало зайняло у нас часу; потім узялися описувати. Склавши опис усього, ми взяли і усе, за винятком одягу, і віддали Михайлу Матвійовичу Лазаревському». Оцінено майно було досить дешево: всі меблі потягнули на один карбованець
Розділ 18» КЛАСИКУ СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
433
вісімдесят копійок, а все майно, яке включало золотий годинник, «картину гравіровану оригінальну Рембрандта, яка зображує притчу про виноградаря й працівника його» і безліч гравюр, з яких сім були в рамках під горіх і під склом, - на 148 карбованців.
Для продажу речей Шевченка Михайло Лазаревський влаштував аукціон, і можна здогадатися, що низькі ціни опису мислилися як стартові на ньому. Було запрошено й Лева Жемчужникова, який розповів у листі 1898 року Олександрові Кониському: «Всі ми, шанувальники поета, домовилися, щоб нічого з Шевченковогр добра не випустити зі своїх рук; тим перекупникам, хоч їх і забагато зібралося на аукціон, нічого не довелося купити; зате ж і ціну на речі Шевченка набивали надзвичайно високу: пам’ятаю, що Красовський за Шевченків кожух заплатив більше сотні карбованців. Я купив кобеняк його і лампу, при якій він працював. Калоші поета пішли нарізно: хтось купив одну, а інший другу. Перекупники подивилися, подивилися і перестали набивати ціну, думаючи, що ми люди божевільні».
Тоді ж Данило Каменецький склав опис останньої бібліотеки Шевченка, в якій виявилося 150 книжкових одиниць. Бібліотеку було передано на збереження Федорові Черненку, на квартирі в якого збиралися «громадівці», на даний час з неї знайдено лише кілька книжок. Втрата бібліотеки є тим прикрішою, що Шевченко, як вже згадувалося, мав звичку мережити береги книжок, що йому належали, маргіналіями із зауваженнями.
Тексти, залишені поетом на стінах, не могли, звісно ж, зберегтися, проте безслідно зникли й копії їх на папері, зроблені оцінювачами.
Рукописи російських повістей, щоденника, «Велика книжка» та «Мала книжка» зберігалися спочатку у Михайла Лазаревського в Москві. У 1863 році він зібрався було передати рукописи Михайлові Чалому для видання в Києві, проте обставини змінилися.
Олександр Кониський повідомляє, що «малюнки та ескізи Шевченка - всіх 280 [281. - С. Р], - говорить Мордовець,
434
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
зберігалися у Коховського; а після смерті його вдова передала їх дружині полтавського губернського маршала Бразо- ля, а пані Бразоль продавала їх, просячи 1500 карбованців». У підрядковій примітці біограф вказує: «Я чув, що В. В. Тар- новський в березні року 1898 купив ті малюнки за 1000 рублів для свого музею Шевченка». Про генерала Всеволода Коховського (або Каховського) відомо, що він керував Музеєм військово-навчальних закладів у Петербурзі («Соляним містечком») і що говорив промову після панахиди по Шевченку в 1863 році. Навіщо вдова генерала передала колекцію дружині полтавського губернського предводителя дворянства Євгена Бразоля і яким правом керуючись та їх вже продавала на свою користь, абсолютно незрозуміло. Хоч не всі малюнки та гравюри колекції були руки Шевченка, цінність цього зібрання величезна, однак тільки дивом якимсь більша частина колекції не розпорошилася по різних власниках і не загинула.
Нарешті, приладдя для малювання, фарби та пензлі Шевченка опинилися у Григорія Честахівського, і цей нахлібник Василя Тарновського подарував їх своєму благодійникові з умовою, що вони потраплять до музею.
Мимоволі шкодуєш, що друзі померлого поета, придумавши дев’ять пунктів увічнення його пам’яті, не передбачили десятого й, можливо, найпростішого - заснування музею Шевченка. їй-богу, тоді розбазарювання його книжок, гравюр і речей не було би настільки катастрофічним.
У квітні 1861 року було отримано, нарешті, дозвіл на перевезення тіла Шевченка в Україну. Рано вранці друзі поета й усі петербурзькі українці, які мали можливість прийти, зібралися біля могили на Смоленському кладовищі. Могилу було розрито, свинцевий ящик з труною відкрито і для чогось знято кришку з дубової труни. Нетлінні мощі, хіба, вони сподівалися відкрити? Пізніше Микола Білозерський згадував: «Покійний М. Лазаревський повідомив мені, що коли розрили могилу Шевченка в Петербурзі для перевезення тіла в Україну, то розкривали й домовину: тіло протягом двох місяців анітрохи не змінилося, але покрилося цвіллю».
Розділ 18. КЛАСИК У СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
435
Оскільки свинцевий ящик виявився пошкодженим, тепер дубову труну переклали в цинкову і наново запаяли. Прозвучали вдруге прощальні промови, труну було поставлено на ресорний візок і процесія перетнула Васильєвський острів і продовжила шлях за маршрутом Адміралтейська площа - Невський проспект - Миколаївський вокзал.
Спочатку супровід тіла, за повідомленням Миколи Біло- зерського, доручили художнику Аполлонові Мокрицькому та Олександрові Лазаревському, потім Мокрицького замінив Григорій Честахівський. Залізницею візок із труною було доставлено до Москви. Там, як повідомляє Микола Білозерський, «труна Шевченка стояла за містом на дворі якогось столяра, серед куп стружок; наплив публіки був значний». Натомість Олександр Лазаревський у примітках до своєї публікації листів Честахівського про перепоховання Шевченка твердив, що відразу ж із залізничної станції тіло було перевезено на Арбат, до церкви св. Тихона, а «в церкві тілу поета кланялися Й. М. Бодянський і М. С. Тихонравов».
Із Москви візок рушив поштовим трактом на південь. Найурочистіша зустріч чекала на поета в Орлі, де її підготував, мабуть, Павло Якушкін, що був тоді в місті. Орловчани відслужили дві панахиди, й на чолі з духовенством проводили траурний віз далеко за місто. За труною йшов військовий оркестр Камчатського піхотного полку, який грав у маршовому перекладенні капельмейстера мотиви українських народних пісень, у тому числі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За оркестром ішли орловські гімназисти у супроводі своїх викладачів.
З травня під час переїзду з Орловської в Чернігівську губернію, на дорозі із Севська на Глухів, жалобний кортеж вступив на землю України. Григорій Честахівський розіграв із цього приводу справжній спектакль. Він став на коліна і тричі поцілував рідну землю. Потім потягнув Олександра Лазаревського в шинок, де купив горілки візникам. І вони з Лазаревським випили «за Тарасову пам’ять», загризли вареною таранею, а потім побалакали українською мовою з ма¬
436
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
ленькими дітьми, яких зустріли біля шинку. Честахівський дав їм по три копійки сріблом, і поїхали далі.
Похмуру атмосферу останньої подорожі Шевченка на Україну іноді осяює посмішка. Микола Білозерський розповідає: коли в травні 1861 року в Борзні готувалися до урочистої зустрічі тіла Шевченка, приятель його і відомий поет Віктор Забіла «особливо метушився; на вулиці до нього підійшов старий учитель повітового училища С-кий і звернувся до Забіли з наступними запитаннями»:
- Дак кого се повезуть в свинцевій труні?
- Шевченка, - відповів Забіла.
- Хто він такий?
- Коваль.
- Дак за що його повезуть так далеко?
- За те, що добре кував.
Учитель і рот роззявив від подиву:
- А-а!..
Сумний і смішний, цей епізод демонструє помітну вибірковість тодішньої слави Шевченка, багато в чому випадковий характер її поширеності. Коли дворові Наталії Сухано- вої за життя поета, як згадує її син Борис, всі знали Шевченка й любили, то «завдяки тій обставині, що у дворецького Пивоваренка було старе видання “Кобзаря”; ця маленька, засмальцьована книжечка переходила з рук у руки, безжально тріпалася, подорожуючи з кухні до передпокою; вірші заучувалися напам’ять...». А тут учитель, людина освічена, не знає навіть, хто він такий, Шевченко...
Після урочистої зустрічі в Ніжині труна з тілом поета проїхала через Бровари та зупинилася на лівому березі Дніпра, у Микільській Слобідці. Київські студенти та всі шанувальники генія переходили Ланцюговим мостом, щоб приєднатися до жалобного кортежу. Однак, як з’ясувалося, труну не можна було ввезти до Києва без дозволу місцевих церковних і світських властей. Цілком зрозумілим є здивування Олександра Кониського: «Не можна мені вгадати, нащо треба було того дозволу. Раз дозволено було в столиці перевезти тіло на Україну, то якого ще іншого дозволу треба
Розділ 18. КЛАСИК У СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
437
було?». І справді, Олександр Лазаревський і Честахівський мали відкритого листа міністерства внутрішніх справ, що дозволяв перепоховання тіла Шевченка на батьківщині.
Але ось як описує цю драматичну ситуацію отець Петро Лебединцев. У суботу, 6 травня, близько чотирьох годин після полудня, до нього на квартиру на вулиці Хорива на Подолі з’явився названий брат Шевченка Варфоломій із паламарем Різдвяної, що на Подолі ж, церкви. Прийшли вони за дозволом отця Петра як благочинного внести труну Шевченка в цю церкву. Тоді, за їхніми словами, процесія йшла вже Ланцюговим мостом. Отець Петро запропонував Варфоломію їхати до митрополита Арсенія в Києво-Печерську лавру, щоб показати йому відкритого листа. А щоб перехопити процесію, поїхали прибережним шосе. І, справді, вже на під’їзді до Подолу вони зустріли віз із труною, який тягли студенти, знявши шапки. Юнацтво пообіцяло зупинитися на тому місці й почекати рішення митрополита.
Митрополит Арсеній перервав свої заняття й подивився відкритого листа. Після чого сказав:
- їдьте до генерал-губернатора й доповісте, що з мого боку немає перешкод.
Однак владика заявив, що за безлад, можливий тепер у Різдвяній церкви, вся відповідальність лежатиме на отці Петрові як благочинному.
Князь Васильчиков якраз спускався з ґанку, щоб разом із сімейством вирушити на прогулянку. На доповідь священника він відповів лаконічно:
- Отже, нехай внесуть до церкви.
Тоді Варфоломій помчав на шосе, до жалобного кортежу, а отець Петро поїхав до Різдвяної церкви. Процесія рушила вперед, щоб черговий оратор міг, піднявшись на дроги, виголосити промову або прочитати вірші. Тим часом отець Петро убрався в ризи й разом з настоятелем церкви отцем Йосипом Жовтоножським і причтом зустрів труну й відслужив коротку літію вже в церкві. Він згадував, що «до вечора до цієї церкви приставлено було вже поліцію, а вранці надіслано й кінних жандармів, чим підбурено було цікавість всіх, хто
438
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
проїжджає і проходить Олександрівською вулицею». Про те, що вулиця була забита поліцією, свідчать й інші мемуаристи.
Вранці труну було винесено на вулицю й сфотографовано в оточенні Шевченкової рідні. Припустив дощ, але на панахиду, яку служили ті ж отці Петро та Йосип, зібралося кілька тисяч киян, які оточили маленьку церкву. Люди стояли у дворі церкви, на Олександрівській вулиці, на шосе, на горах Андріївській і Михайлівській, під Царським садом - усюди, як підсумував отець Петро, «народу не менше, як буває на 15-те липня, під час Володимирської хресної ходи». Що ж, якщо вдуматися, то порівняння доволі вагоме...
Промови в церкві було заборонено, проте крізь натовп протиснулася пані в жалобі й поверх вінків із квітів поклала на труну тернового вінка. Вийшло не гірше від гіркої й бунтівної промови! Вчинок жінки спричинив сенсацію, а поліцейські її приношення прибрали.
Тільки-но труну винесли з церкви, почалися промови. Траурна процесія зупинялася що п’ять хвилин, щоб вислухати чергового оратора з молоді. Отець Петро вважав «потрібним зізнатися, що деякі оратори мололи жахливу нісенітницю, називаючи небіжчика визволителем народу і навіть Спасителем».
Але куди тепер рухалася жалобна процесія? Виходить, що, залишивши попереднього вечора труну з тілом Шевченка в Різдвяній церкві, ватажки траурної процесії, разом із керівником київської «громади» Чалим і Варфоломієм Шевченком, за ніч і години до панахиди розв’язали головну проблему перепоховання - визначили місце нової могили поета. Варфоломій знав, що петербуржці хотіли би поховати Шевченка десь у тих місцях над Дніпром, де він намагався купити собі землю й оселитися. Як повідомляє отець Петро Лебе- динцев, виконати це бажання виявилося нелегко «з огляду на польські й українофільські рухи, які починалися тоді», тобто з причин політичних. І справді, поховання Шевченка біля Канева чимало налякало навколишніх польських поміщиків та управителів. Отець Петро вважав, що «не треба було позбавляти народного поета християнського поховання на
Розділ 18. КЛАСИК У СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
439
загальному християнському кладовищі. Тому пропонували поховати його тіло на Щекавицькій горі. Нарешті, було вирішено, щоб уникнути будь-яких демонстрацій при цьому похованні з боку учнівської молоді, приготувати могилу в Видубицькому монастирі й доправити туди труну небіжчика у великому човні просто з Чернігівського берега, до прибуття до Ланцюгового мосту. В.Г. Шевченко вже увійшов було в угоду на цей предмет з настоятелем монастиря». За іншими відомостями, поетові вже вирили могилу на Щекавиці.
Однак усі ці хитромудрі та переважно охоронні плани зруйнувалися під натиском Честахівського. Він миттєво розпропагував тямущого Варфоломія, і той уже при першому ж повідомленні отцеві Петру Лебединцеву про підхід жалобного кортежу оголосив «твердий намір уповноважених петербурзького суспільства виконати точно волю небіжчика про поховання його на горі між м. Каневом і Пекарями».
Отже, процесія під музику міського оркестру та в оточенні цехових значків, розтягнувшись на версту, попрямувала до пристані, щоб перевантажити дроги з труною на пароплав «Кременчуг». Увечері 8 травня пароплав прибув до Канева, труну було вивантажено й поставлено в Каневі, в церкві Успіння. З’ясувалося, що Варфоломій мав намір поховати названого брата просто біля цієї церкви. Виникла неабияка суперечка. Честахівський писав, що оголосив народу, ніби «воля покійного була така: поховати його на тій землі, де він дуже сильно хотів оселитися живим, і ніхто не має права закопати його там, де він не хотів».
Настав час і нам розібратися з цим питанням. Відомо, що Шевченкові дуже подобалися вірші Пушкіна:
І хоч однаково, де тліти, - Але хотілось би мені Сном віковічним опочити У рідній, милій стороні.
Пер. М. Рильського
В житті, не в поезії Шевченко був далекий від містицизму. Знаменними є відмова поета 10 травня 1860 року бути
440
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
присутнім на спіритичному сеансі та його глузування над духами. Перед смертю, яку передбачав, він і не подумав сповідатися, причаститися або соборуватися.
Що ж стосується бажання бути похованим у певному місці, то про це Шевченко ні з ким не заговорював. Його шанувальники могли орієнтуватися тільки на п’ятнадцятирічної давнини поезію «Заповіт», написану в Переяславі.
Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.
Тобто поля, Дніпро з його кручами ліричний герой хоче й після смерті бачити, а от чути бажає, «як реве ревучий». Дніпро взагалі-то річка спокійна, а йдеться про один із його порогів, очевидно, про найнебезпечніший - Ненаситець.
Однак ще в Петербурзі, а потім і в Києві Честахівський «заявив, що він був в останні години в Тараса і, коли запитав, де його поховати, поет відповів: “У Каневі”». Згодом Олександр Лазаревський довів, що Честахівського не було біля Шевченка в останній день його життя, але тоді він чомусь промовчав. Утім, коли справу було вже зроблено, і поета поховали на Чернечій горі під Каневом, в 130 кілометрах нижче Києва по Дніпру, Честахівський у листі до Федора Черненка і петербурзької «громади» заговорив про зовсім інші слова померлого приятеля: «Як закінчу Тарасов курган, я тоді пришлю лист до Громадоньки, тоді все опишу, як все було, а тепер тільки скажу, що якби я не почув з Тарасових вуст при його житті слова, що “тихе пристановище і спокій знайдеш біля Канева”, то Батька Тарас сміливо запаковал би в Києві з панами, бо жодної душі живої не було, що б не потягнула з усіх сил на панську сторону. Дуже добре
Розділ 18. КЛАСИК У СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
441
зробив я, що поїхав з Батьком Тарасом, а то довелося б весь свій вік жаліти до нестями».
Виходець із військових поселенців, іконописець, який десять років провчився в Академії мистецтв, але так і не спромігся опанувати професію художника, людина, позбавлена смаку, нахабна, брутальна, аморальна, Честахівський привернув увагу Шевченка задушевним виконанням українських пісень і залишався в його оточенні хіба що через свою самовідданість. На парній фотографії з Шевченком поет обдарував його поглядом, що цілком розкриває їхні стосунки. Є й інше фото, на якому Шевченко знятий поруч із Честахівським. Це відомий знімок 1860 року, де поет сидить у шапці та в кожусі, а навколо нього четверо ошатно вбраних чоловіків у європейському вбранні. За традицією, що склалася, вважалося, що це «Шевченко серед друзів (Г. Честахівський, брати А. і М. Лазаревські, П. Якушкін)». Тепер, згідно з олівцевими записами на звороті відбитка з колекції Василя Тарновського-молодшого, Сергій Гальченко тут бачить І. Рязанова, Н. І. Стародубцева, Честахівського та Осоповца. Що молодий красень, який схопив на фото Честахівського за шию, це не П. Якушкін, безперечно: він молодший за фольклориста, волосся має світліше, обличчя не спотворене віспою, на ньому немає окулярів, та й одягався Якушкін інакше. Пани праворуч поета на безумовні портрети братів Михайла й Олександра Лазаревських не схожі. Отже, світлина зображує не Тараса з найближчими приятелями, а національного пророка серед його «народу», серед пересічних освічених шанувальників.
В історії з похованням поета в Україні Честахівський проявив себе не надто розумним шанувальником свого кумира. Якщо поховання, покликане множити славу Шевченка, мало бути легко доступним для прихильників, то гора Щекавиця посеред Києва, древньої столиці, представляла би для цього значно кращий варіант. Ні, Честахівський вибрав для могили місцевість важкодоступну в ті часи, а хотів поховати поета в місці ще більш дикому. У Петербург він писав з великим жалем: «А на південь і південний схід через
442
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
цю гору встає інша гора, така ж велика, як Тарасова, і вкрита густим молодим лісом - кучерява і хороша, густим лісом прикрашена, верхом своїм підпирає хмари і здалеку, дуже здалеку видніється, коли йдеш від Києва. На цій горі я хотів поховати Тараса; - Варфоломій перехитрив мене, сказав, що то поміщицька земля; я тільки поплямкав, та нічого не поробиш. Як почав насипати Тарасу курган і після праць повів людей на пластунка, на вільну горілочку, тоді дізнався, що то земля канівська, а не поміщицька».
Хай, не бажав демократ Честахівський, щоб Шевченко лежав у Києві між панами, але ж і зі сприйняттям мертвого поета селянами Канівщини не все було гаразд. Он Микола Білозерський згадував: «Потім народ ходив на могилу Шевченка для зцілення від лихоманок та інших хвороб».
Але такі «легенди» Честахівського цілком влаштовували. Адже він, відзвітувавшись про те, як 10 травня «опустили біле тіло в труну», продовжив: «Потім ми повечеряли і розійшлися, а деякі залишилися на Тарасовій горі, і всю ніч багаття горіло, ніби гайдамаки ночували в лісі зі свяченими [ножами]». Ось так і відкрилися його таємні мрії! Честахівський домігся похорону Шевченка в безлюдному місці, а хотів укрити тіло приятеля ще далі в лісі, сподіваючись зробити могилу ідейним центром для руху нових гайдамаків. Саме він, оселившись в Каневі, поширював чутки про «ножі», нібито поховані замість поета. Казали, що «скоро настане Тарасова ніч, в яку будуть різати попів, ляхів» і євреїв, що «незабаром почнеться різанина» тощо.
Після смерті розгорнулася міфологізація Шевченка-людини в усній селянській і, рідше, міщанській традиції. Це явище було і залишалося до кінця свого згасання не загальноукраїнським, а локальним, розвивалося в регіонах України, де поет побував. Ще за життя поета, восени 1859 року Михайло Максимович писав йому: «Не забувайте нас і хоч зрідка відзивайтеся до нас сюди, на береги Дніпрові, де в околицях Михайлової Гори залишили Ви про себе найживіші та найщиріші спогади. А на правому боці Дніпра
Розділ 18. КЛАСИКУ СВИНЦЕВІЙ ТРУНІ...
443
Ви стали особою міфічною, про яку йдуть вже баснословія і легенди, нарівні з переказами старих часів».
А вже 1 липня 1861 року Честахівський записав «легенди про Тараса. Ні, тепер уже порожній гріб, а він в печерах в Києві обернувся в мощі. А то він їде на мітлі (кометі); кажуть, що він всіх панів передушив, а таки нас відстоїть з-під неволі. Ні, він не помер, тільки народ морочать порожньою труною, а він сам ходить живехонький серед народу; кажуть, прийшов до корчми, купив горілки, сам випив дві чарки, та ще почастував бабу і мужика й ін[ше]».
Грандіозний за кількістю записів український фольклор про Шевченка, як автору цих рядків вдалося встановити, має свій ідеологічний центр (або певний «надсюжет»), навколо якого групується переважна більшість текстів, і це своєрідна українська версія дослідженої Кирилом Чистовим «соціально-утопічної легенди про «збавителя, що повертається». Така ж «легенда» (в сучасній термінології швидше міф) виконувала в Московській Русі функцію ідеологічної бази і для індивідуальних спроб самозванства, і для могутніх народних повстань Смутного часу та під проводом Омеляна Пугачова. В українському фольклорі зі зрозумілих причин не зафіксовано «легенди» про доброго, скривдженого боярами царя, який ось-ось повернеться до влади, щоб винагородити своїх прихильників, покарати панів і взагалі встановити соціальну справедливість. Однак відповідні мотиви зустрічаються в переказах про козацьких вождів. Ось і Шевченко виступає в функції немонархічного «збавителя, що повертається». Українські селяни були повсюдно переконані, що «волі» (з землею) домігся для них саме Шевченко.
Як бачимо, і друге життя Тараса Шевченка, прожите ним віртуально, у вільному народному слові, виявилося не менш багатим на події, яскравим, суперечливим і насиченим, ніж перше, реальне.
Чому ми ще полюбимо Шевченка?
Замість післямови
Зрозуміло, що Шевченко-людина не може подобатися всім. Але й у тих, хто відчуває до нього теплі почуття, вони виникають по-різному.
Сучасний читач може бути мотивований біографічно. Була у мене подруга, російськомовна напівросіянка, на- півєврейка. Вона розповідала, що в дитинстві ховалася з «Кобзарем» у кущах і там проспівувала вірші Шевченка. Потім вона зацікавилася й автором віршів із такою шаленою енергетикою.
А я в дитинстві вчився в художній школі при Інституті імені Рєпіна в Ленінграді (так називалася за СРСР Санкт- Петербурзька Академія мистецтв), бродив тими же коридорами старовинної будівлі, що й Шевченко. Я просто-таки шкірою відчував, як холодна вільгість проймала його взимку в тій квартирі-майстерні. А вже дорослим мав ілюзію - тільки ілюзію! - ніби Шевченко мені не лише духовно ближчий, ніж, наприклад, Достоєвський, людина дуже схожої долі. Мені здавалося - тільки здавалося! - що, на відміну від того ж Достоєвського, він мені зрозумілий, і навіть у най- інтимніших проявах своєї душі.
Однак прислухаймося до найглибшої характеристики Шевченка, залишеної його російським другом Іваном Тур- генєвим. Утім, спочатку йдеться більше про зовнішність поета: «Широкоплечий, приземкуватий, кремезний, Шевченко являв весь вигляд козака, з помітними слідами солдатської виправки й ломки». Тургенев згадує «невеличкі сірі очі, погляд яких, здебільшого похмурий і недовірливий, зрідка приймав вираз ласкавий, майже ніжний і супроводжувався 444
ЧОМУ МИ ЩЕ ПОЛЮБИМО ШЕВЧЕНКА? Замість післямови
445
гарною, доброю посмішкою». Але ось і така риса спливає: «він тримався обережно, майже ніколи не висловлювався, ні з ким не зблизився цілком: все ніби стороною пробирався». І далі: «Власне поетичний елемент у ньому проявлявся рідко: Шевченко справляв радше враження грубуватої, загартованої й терплячої людини із запасом гіркоти на дні душі, важко доступним чужому оку, з нетривалими просвітленнями добродушності та спалахами веселості». Не забуваймо, що це портрет Шевченка, зверненого не до земляків, а до росіянина. Слід також не випускати з уваги, що Шевченко ставився до Тургенева з величезною симпатією, часто й охоче з ним спілкувався, а за підтримку письменником української справи називав «сином Ісуса Христа».
Якщо підбити підсумок, то Тургенев описав похмурого інтроверта з проблисками доброї зацікавленості людьми. Але таке його враження контрастує з відчайдушною відвертістю інтимної лірики Шевченка та з граничною байдужістю до читацької оцінки його «прогрішень», описаних у щоденнику, яку можна порівняти хіба що з цинізмом, виявленим Руссо в «Сповіді». У цьому сенсі Шевченко - попередник ряду письменників XX століття, які естетизацією самоого- лення і епатажем не поступалися Руссо або Бодлеру.
Очевидно, нас приваблює сам контраст зовнішньої замкнутості та внутрішньої, в текстах втіленої душевної відкритості. Шевченко мінливий, як Протей, і це одна зі складових його чарівної людяності. То він клянеться, що ніколи не буде вислужуватися з рядових, то за протекцією намагається отримати звання унтер-офіцера - і суперечить сам собі точнісенько так само, як і ми в подібних і, слава богові, не настільки трагічних ситуаціях. Він із задоволенням підсміюється над собою, тому ж Тургеневу «розповів свої комічні стосунки з двома-трьома дружинами киргизів, які блукали біля місця його заслання». Так, Михайло Бахтін відкрив «самоосміяння» як явище народної культури, але чи багато хто з нас здатен тепер висміяти себе самого?
Ми можемо тільки захоплюватися колосальною працездатністю Шевченка, який за своє коротке, власне, життя
446
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО, СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
зумів створити як художник величезний масив образотворчих артефактів і як письменник не менш значний корпус словесних текстів - і це при тому, що досить значна частина ним створеного загинула. Однак якщо результати його праць, так би мовити, на поверхні, то деякі аспекти діяльності цього працелюба відкриваються перед нами лише зараз. Працюючи над статтею «Лектура Шевченка» для «Шевченківської енциклопедії», я був вражений начитаністю українського генія. Він прочитав тисячі книг, про зміст сотні книг дізнався від друзів, які знали іноземні мови, у солдатчині - і це був справжній розумовий подвиг! - спромігся пригадати прочитане і почуте, щоб безпомилково використовувати у своїх повістях та історичних поемах. Нам, маючи під рукою бібліотеки та Мережу, годі й уявити собі таке.
Шевченко, невтомний виробник сотень якісних літературних текстів, може стати прикладом для сучасної інтелігенції, якій доведеться ще зіткнутися з електронною цивілізацією, що замінює літературу на SMS-ки, розміром не більшим, ніж монітор смартфона.
Тим часом шанувальники Інтернету та його контенту могли б, навпаки, зацікавитися Шевченком як автором, чиї творіння мають такі близькі до Мережі якості, як мульти- медійність, гіпертекстуальність, нелінійність та інтерактив- ність. Почнімо з мультимедійності. Шевченко був професійним письменником і художником (живопис, графіка, скульптура), співаком і актором-аматором. У синтетичному виді мистецтва, театрі він виступав ще як драматург, режисер і навіть освітлювач - це коли ставив і освітлював «живі картини» в Нижньому Новгороді. Конкретніше мультимедій- ність своєї творчості Шевченко реалізовував як ілюстратор власних літературних творів і автор підписів до своїх же малюнків, акварелей, сепій та офортів. Його альбоми містять записи фольклорних текстів, замальовки з натури, ескізи, заготовки до віршів. У щоденнику знаходимо не лише кілька його малюнків, а й нотний запис.
А щоденник Шевченка - хіба це не гіпертекст? Тут, крім авторського тексту та власних його малюнків, знаходимо й
ЧОМУ МИ ЩЕ ПОЛЮБИМО ШЕВЧЕНКА? Замість післямови
447
інскрипти читачів, з якими поет зустрівся в Астрахані. Ось що написав про це він сам: «Земляки мои <...> лишили меня свободы самому вести свой журнал и взяли эту обязанность на себя». Мова про інтерпретацію знайомими поета його щоденника як альбому, куди гості заносять свої комплементарні записи та побажання його господареві (або, в пізнішій традиції, господині). Зі своїм щоденником Шевченко експериментував саме як із гіпертекстом, про що свідчить запис від 4 жовтня 1857 року, зроблений невправною рукою малописьменного лакея. Наступного дня поет пояснив: «Я хотел по примеру Юлия Цезаря и работать, т. е. рисовать, и диктовать, но мне ни то, ни другое не удалось».
У своїй поетичній творчості українською мовою Шевченко, і це безперечно, тяжів до створення гіпертекстів, і таким гіпертекстом є, насамперед, його поетична спадщина як ціле. Видавці, відтворюючи цей гіпертекст у різному обсязі й виходячи з різних ідеологічних стандартів, користувалися назвою першої збірки Шевченка «Кобзар», хоча сам поет, повторивши цю назву в проекті збірника 1847 року, наступні такі збірки своїх поем і віршів називав вже інакше. Отже, можна говорити й про поетичні гіпертексти, генеровані самим Шевченком, й про гіпертексти штучні, що створювалися видавцями й редакторами.
У цих живих віршованих гіпертекстах знаходимо яскраві аналоги інтернетної нелінійності. Вона в Шевченка тісно повязана зі своєрідною варіативністю його поетичних текстів, доведеною, на наш погляд, Григорієм Грабовичем. Втілюється нелінійність і в ще одну особливість творчості Шевченка. Григорій Грабович зауважує, що Шевченко істотно відрізняється від інших великих поетів, «дехто з яких (це, зокрема, стосується Міцкевича) ніколи не повертається назад до раз порушеної модальності-форми; натомість Шевченко постійно повертається і постійно поглиблює те, що він уже раніше порушував». Ця особливість реалізується в автоповтореннях, авторемінісценціях, автоалюзіях і авто- цитатах, при цьому відсилання до поетичних творів знаходимо й у прозі.
448 Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
І, нарешті, про досить розпливчасту особливість мережевої літератури, яку її адепти називають інтерактивністю. Як письменника Шевченка дуже цікавив «зворотний зв’язок», реакція читачів на його твори. Є у нього створена в солдатчині поезія «Хіба самому написать» з такими гранично відвертими рядками:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Сам поет виступав як активний читач, залишаючи маргіналії на берегах прочитаних книжок. Особливо прикрою є втрата примірників «Біблії» й «Записок о Южной Руси» Пантелеймона Куліша з такими нотатками й міркуваннями.
Чим же пояснюються ці паралелі між творчістю Шевченка та інтернетною літературою? Одним і тим же свідомим, а частіше, підсвідомим джерелом і зразком. Це фольклор із його найдавнішим синкретизмом і синтетизмом. Інтернет є близьким не до фольклору підручників і монографій, а до реальної живої усної традиції, де діє, пульсуючи, але ніколи не зникаючи, усний гіпертекст чуток і новин, своєрідні рухомі усні «газета» й «історія» села, де побутують здебільшого такі ж короткі тексти, як і в мережевій літературі, хоч обсяг тексту залежить не від розміру монітора, а від природних якостей оповідача та поставника новин.
Хочеться сподіватися, що глибинна орієнтація самих психологічних і структурно-поетичних основ творчості Шевченка на стародавні й могутні фольклорні традиції ще зіграє в Інтернеті роль стабілізаційного фактора, «вірусного редактора», який вимете із сайтів зображення Шевченка й Івана Франка, які стоять поряд із пістолетами в руках, Шевченка з катаною, ротним кулеметом або на тлі роллс-ройса, причому не зрозуміти, чи то молодий Тарас перед тобою, чи Елвіс Преслі. І нові покоління читачів полюблять українського генія, не замислюючись над тим, чим саме він припав їм до серця.
Основна література
Gordon J, Soldat czyli Szesc lat w Orenburgu і Uralsku. - Lipsk, 1863.
A. JI. Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченко И Киевская старина (далее - КС), 1898, февраль.
Айзеншток І. Невідомі та призабуті спогади про Т. Г. Шевченка И Вітчизна, 1961, № 3.
Барабаш Ю. Тарас Шевченко: Імператив України. Історіо- й націо- софська парадигма. - К., 2004.
Барабаш Ю. Я. Т. Г. Шевченко. Семантика и структура поэтического текста. - М., 2011.
Білецький О. І. Шевченко і світова література 11 Пам’яті Шевченка. - К., 1939.
Бородін В. Цензура і Шевченко 11 Шевченківська енциклопедія (далее - ШЕ). - К., 2015, т. 6.
Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. - К., 1971.
Бородін В. С., Кирилюк Є. П., Смілянська В. Л. та ін. Т. Г. Шевченко. Біографія. - К., 1984.
Воронь О. Спадщина Кобзаря Дармограя. Джерела, типологія та інтертекст Шевченкових повістей. - К., 2017.
Воспоминания о Тарасе Шевченко. - К., 1988.
Гальченко С. Повернені шевченківські раритети. - Дніпродзер- жинськ, 2010.
Грабович Г. Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка І Пер. з англ. С. Павличко. 2-е випр. й авториз. вид. - К., 1998.
Грабович Г Шевченко, якого не знаємо (3 проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета). - К., 2000.
Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах. - К., 1993.
Дорошенко В. Сторіччя Шевченкового щоденника 11 Шевченко. Річник шостий. - Нью-Йорк, 1957.
Дорошкевич О. Етюди з шевченкознавства: збірка статтів. - X.; К., 1930.
Дорошкевич О. Шевченко в приватному листуванні 11 Записки іс- торико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук. 1926, кн. 7-8.
449
450 Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм 11 Драгоманов М. П. Вибране. - К., 1991.
Дудко В. Тарас Шевченко. Джерелознавчі студії. - К., 2014.
Дядищева-Росовецька Ю. Б. Фольклор і поетичне слово Тараса Шевченка. - К., 2001.
Жур П. Подорожі Шевченка Україною 11 ШЕ, 2015, т. 5.
Жур П. Б. Третья встреча. - Ленинград, 1970.
Жур П. Труди і дні Кобзаря. - К., 2003.
Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. - К., 1997.
Загоскин С. М. Воспоминания 11 Исторический вестник, 1900, т. 80.
Задорожна Л. М., Семенюк Г Ф., Росовецький С. К. та ін. Шевченкознавство у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (1860-2003). - К., 2004.
Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - Нью-Йорк, Париж, Мюнхен, 1955.
Записки ректора и профессора Фёдора Ивановича Иордана. - СПб., 2012.
Зеров М. Українське письменство. - К., 2003.
Зленко Г. Пашковська Варвара Матвіївна И ШЕ, 2013, т. 4.
Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання.
- К., 1964.
Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 рр.
- К., 1968.
Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. - К., 1986.
Іванченко Р Лобода Стефанія Матвіївна И ШЕ, 2013, т. 3.
Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. - Л., 1939.
Комаринець Т. Шевченко і народна творчість. - К., 1963.
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. - К., 1991.
Конкордація поетичних творів Тараса Шевченка І ред. і упорядкув. О. Ільницького, Ю. Гавриша. - Нью-Йорк, 2001. Т. 1-4.
Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка: Літературно-критичний нарис. - К., 1990.
Крапивина С. Кілька слів про Тараса Шевченка. - К.; Харків, 1931.
Кримський А. Звенигородщина, Шевченкова батьківщина, з погляду етнографічного та діалектичного. - Черкаси, 2009.
Мацеевич Л. К биографии Т. Шевченка // КС, 1895, февраль.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА 451
Микешин М. Споминки про Шевченка 11 Шевченко Т. Г. Кобзар. - Прага, 1876.
Мойсієнко А. Слово в апперцепційній системі поетичного тексту: Декодування Шевченкового вірша. - К., 1997.
Листи до Тараса Шевченка. - К., 1993.
Назаренко М. Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). - К., 2006.
Новые стихотворения Пушкина и Шавченки. - Лейпциг, 1859.
Огієнко I (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. - К., 2002.
Одарченко П. Тарас Шевченко і українська література. - К., 1994.
Переписка Я. К. Грота с П. А. Плетнёвым. - СПб., 1896, т. 1.
Перетц В. Н. К истории малорусского литературного стиха И Пе- ретц В. Н. Историко-литературные исследования и материалы.
- СПб., 1902. Т. 3.
Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці».
- Едмонгтон, 1986.
Пономарев С. Из писем Максимовича к Шевченку И КС. 1884. № 4.
Попов П. М. Шевченко і народна творчість И Збірник праць Першої і Другої шевченківських наукових конференцій. - К., 1954.
Пр. П. Л-въ. Тарас Григорьевич Шевченко. (Некоторые дополнения и поправки к его биографии) И КС, 1882, сентябрь.
Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. - К., 1966.
Рильський М. Тарас Шевченко И Рильський М. Література і народна творчість. - К., 1958.
Рильський М. «Жіноча» лірика Шевченка П Збірник праць ювілейної 10-ї наукової шевченківської конференції. - К., 1962.
Росовецький С. Шевченко і фольклор І Вид. 2, випр. і доп. - К., 2015.
Ротач П. Лукашевич И. И ШЕ, т. 3.
Рубчак Б. Живописаний Шевченко («Журнал» як текст) 11 Світи Тараса Шевченка: Збірник статей до 175-річчя з дня народження поета І Записки Наукового товариства ім. Шевченка: Філологічна секція, т. 214, - Нью Йорк, 1991.
Слухай Н. В., Мосенкіс Ю. Л. Мовна символіка і міфопоетика текстів Тараса Шевченка. - К., 2006.
Смілянська В. З поля шевченкознавства. Збірник наукових праць. -К., 2019.
Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка. - К., 2000.
452 Станіслав Росовецький ■ ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Смілянська В. Шевченкознавчі розмисли. Збірник наукових праць.
- К., 2005.
Спогади про Тараса Шевченка. - К., 1982.
Стороженко Н. Новые материалы для биографии Шевченко 11 КС. 1900. Т. 70, сентябрь.
Сумцов М. Шевченкознавчі студії. - К., 2019.
Тарас Шевченко в критиці І За загальної редакції Г. Грабовича. - К.,
2013, т. 1. Прижиттєва критика (1839-1861); 2016, т. 2. Посмертна критика (1861).
Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861.
- К., 1982.
Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. - К., 1966.
Барабаш Ю., Воронь О., Дзюба І. та ін. Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка. - К., 2008.
Филипович П. Шевченкознавчі студії. - Черкаси, 2002.
Франко І. Шевченко героєм польської революційної легенди 11 Франко І. Зібр. творів : у 50 т. - К., 1981. Т. 29.
Харчук Р. Історична память Т. Г. Шевченка. Спроба реконструкції.
- К., 2019.
Хинкулов Л. Шевченко. - М., 1966 (Жизнь замечательных людей, вып. 6 (313)).
Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии). - К., 1882.
Чамата Н. Лірика Тараса Шевченка. Аналізи й інтерпретації. - К.,
2014.
Чамата Н. П. Ритміка Т. Г. Шевченка. - К., 1974.
Шагинян М. Шевченко. - М., 1941.
Шевченкознавство. Підсумки і проблеми. - К., 1975.
Шевченко Т. Більша книжка. Автографи поезій 1847-1860 рр. - К., 1963.
Шевченко Т. Кобзар І Редакція, статті й пояснення д-ра Леоніда Бі- лецького. - Вінніпег, 1953. Т. 3.
Шевченко Т. Мала книжка («захалявна»). - К., 2014.
Шевченко Т. Повне зібрання творів у 12 т. - К., 2003.
Шевченко Т. Три літа. Автографи поезій 1843-1845 років. - К., 1967.
Шенрок В. И. Кулиш. Биографический очерк. - К., 1901.
Юдин П. К биографии Т. Г. Шевченка И Русский архив. 1898, вып. 3.
Юнге Е. Ф. Воспоминания. Переписка. Сочинения. - М., 2017.
Іменний покажчик
Gordon J. 449
Kirils 178
А.Л. 449
Адлерберг Володимир 180, 185, 337, 367, 372
Адольфіна (Адольфінка), куртизанка 137, 138, 348
Айвазовський Іван 64 Айзеншток Ієремія 449 Аксаков Сергій Тимофійович 266, 268, 269, 329, 330, 345, 354-357, 361
Аксакови 345
Аксакови Іван та Костянтин 344
Андрієвичі, брати 146, 148 Андрієвський Макар 385 Андрузський Георгій 166,181 Анненков Иван
Александрович (рос.) 323, 325,416
Антипов Олександр 258 Арсеній, митрополит 437 Аскоченський Віктор 146, 361
Афанасьев-Чужбинський
Олександр, див.: Чужбинський Олександр
Ашанін, поручик 165
Бабкин Э.А. (рос.) 320 Бажанов 305
Баженова, офіцерша 303
Бажов Микола (поручик Б.) 262, 263, 270
Байрон Джордж Гордон 64, 73, 111,327
Бакст І., професор 341
Балабан Діонісій 84
Балакірєв Милій 365
Балдін Анатолій 411
Балицький, унтер-офіцер 319
Бальмен Сергій 108
Бальмен Яків де 108, 122, 207
Бантиш-Каменський Дмитро 83, 84, 119,198
Барабаш Ю.Я. 449, 453
Баранова Юлія Федорівна, графиня 47, 48
Баранович Лазар 267
453
454
Станіслав Росовецький » ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Баратинський Євген 69 Баратинський Лев 115,116 Барб’є Анрі-Огюст 311 Барвінок Ганна 391 Барі Едуард 416, 418, 419, 420, 423
Бархвіц Станіслав 226
Баторій, король 110 Бахтін Михайло 444
Башуцький Олександр 27 Безлюдний Андрій 55 Белозерский (рос.), див.:
Білозерський Василь Бенедиктов Володимир 311, 363
Бенкендорф Олександр 178 Бер Карло фон 260 Беранже іГєр-Жан 163 Берг Микола 397
Беренштам Вільям 387, 388 Берія Лаврентій 289 Бернс Роберт 7
Бетховен Людвіг ван 63
Бєлінський Вісаріон 74, 75, 80, 83, 97, 370
Биков Микола, художник 49 Бібіков Дмитро 140,146,159, 161, 166,181,181
Білецький Леонід 410, 453 Білецький Олександр 449 Білозерська Олександра 144, 145
Білозерський Василь 122,144, 166, 347, 352, 377, 425, 427, 428
Білозерський Микола 25,155, 181,200, 201,266,414, 434, 435, 442
Білозерські144
Блюммер Леонід (Криворученко) 396
Богорський Петро, дяк-учитель 13,16
Богун Іван 128
Бодлер Шарль 444
Бодянський Й.М. 122,125,127, 129, 151,229, 344, 372, 435
Боецій 269
Бойко Ірина, сестра поета 12, 378, 399, 405, 406
Большаков Леонід 313, 320
Бонд і Сергій 196
Боровиковський Левко 80
Бородін Василь 31, 33, 38, 72, 449
Воронь Олександр 266-268, 352, 355, 357, 388, 391,449, 453
Бортнянський Дмитро 413
Ботвиновський Юхим (отець Юхим) 383, 384, 387, 388
Бразоль Євген 434
Бразоль, пані 434
Брилкін (Брылкин (рос.)) Микола 317-321, 322, 324, 326
Брюллов А. (рос.) Олександр 184
Брюллов Карл («Карл Великий») 18,40-43,
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
455
46,49-51, 53-55, 57-59, 61, 62, 64, 65, 82, 83, 85-87,142, 143, 165,173-179, 192, 293, 343, 350,406
Брюллов Федір 40
Бузина Олесь 292, 293
Булатов Тимофій 254, 255
Булвер-Літтон Едуард 328, 329
Булгарін Фадей 24, 76, 178
Бурцев Лев 307
Бутаков Григорій 232
Бутаков Олексій Іванович 200, 203, 209-211,213, 222, 226-228, 231-234, 237, 238, 250, 251, 258, 338
Бутурлін Василій 84
Бутурлін Іван 319
Бутурлін Федір 84
Буяльський Наполеон 143
Вагилевич Іван 72,109
Варенцов Микита 328
Васильєва (рос.), актриса 322
Васильчиков Іларіон 383-385, 437
Величко Самійло ПО, 344
Величковський Іван 412
Венгржиновський Аркадій 253, 264
Венеціанов Олексій 37, 40, 42, 43
Верещагін Василь 424
Вернер Томаш 209, 210, 219, 226, 227, 235, 253
Виговський Іван 84
Винниченко Володимир 97
Віддер, фельдєгер 180, 184
Вієльгорський Михайло 41, 47, 49
Вільде Микола 338
Владимиров 336
Волконська Марія
Миколаївна 279, 345
Волконський Петро 178
Волконський Сергій
Григорович 118, 242,345
Волховська Тетяна Густавівна 103
Воробйов Максим 32
Вороний Микола 26
Вороній 360
Всеслав Полоцький, князь- волхв 66
Гавриш Ю. 451
Гагарін Григорій, князь 428
Галаган Григорій (Грицько) 344, 345, 347, 359
Гальченко Сергій 441, 449
Ганна Барвінок 266
Ганненко Є. А. 57
Гартвіг Осип 319, 320
Геберцеттель Йосип 143
Гегель Георг 129
Гербель Микола 397
Герн Карл (Кароль) Іванович 206-208, 231,233, 235, 239, 241-243, 246, 247, 259, 264, 280, 284, 302, 324, 328
Герн Софія Миколаївна 233, 239-241
456
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Герцен Олександр 322, 323, 341,379,411
Гесіод 414
Гессе Павло 126, 379, 382, 383
Гете Йоганн-Вольфганг 224, 278
Гильде (рос.), власниця борделю 138, 326, 327,348
Гіппократ 216
Глебов, відставний полковник 92
Глинка Михайло 58, 59, 365
Гнилосиров Василь 425
Гоголь Марія 426
Гоголь Микола 37, 39, 58, 67, 86, 87, 92, 108, 137, 142, 303, 353, 397, 410
Гойя Франциск 361
Головацький Яків 109
Голованов Аполлон 260
Головін Іван 368, 369
Головко Микола Олексійович 245-247, 250
Гонта Іван 153
Гончаренко, шкільний товариш 14
Горнунг Йозеф 106,107
Грабович Григорій 213-215, 447, 449, 450, 453
Грабовський Міхал 127
Грабянка Григорій, літописець 111
Грановський Тимофій 344
Гребінка Євген Павлович 37-39, 41, 64, 67-70, 99,100, 103,104, 267
Гребінка Людмила 99
Греч Микола 178
Греч Олексій 178
Грибовський Леонард 383
Грибоедов Олександр 58
Григорович Василь ЗО, 39, 40, 90, 99, 109, 165, 285
Грінберг Іза (Ізабелла), співачка 365
Грінченко Борис 391
Грот Яків 63, 173, 452
Губський Василь 16
Гудович Іван 120
Гудовський Іван 387, 388, 391
Гулак Микола 158, 159,166, 181
Гулак-Артемовская
Александра Ивановна (рос.) 364
Гулак-Артемовський Семен 257, 263-265, 287, 347, 349, 361, 365
Гумбольдт Олександр фон 212
Гунашевський Михайло ПО
Гусиківська (Гусиковска) Дуня (Дзюня (Ядвіга)) 22, 23, 26
Гюго Віктор 105
Даль Володимир 192, 326, 330
Данте Аліг’єрі 354
Даргомижський Олександр 365
Делюр’е Жорж-Жозеф- Габріель 333
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
457
Демський Леонард, студент- історик 94, 95
Ден’єр Андрій 347
Денисов Ілля 426
Державін Гаврило 284
Дестрем (Нордстрем) І. А. 165
Дефо Даніель 64,228
Дзюба Іван 453
Дзюбин Лев 138
Димовський Ян 17
Діккенс Чарлз 63
Дмитренко Д. І., управитель 16,26
Дмитрієв-Оренбурзький Микола 424
Добролюбов Микола 363, 396-398
Довгополенко Харитина (Харита) 398, 399
Долгоруков Василь, князь 287-291, 337, 349, 350, 368, 372, 383
Домарацький Станіслав 235, 306
Дорошенко Володимир 299, 450
Дорошкевич Олександр 450
Достоєвський Федір 287, 292, 444
Доу Джордж 118
Драгоманов Михайло 389,450
Дубельт Леонтій 161,164- 166,180,181,192,237, 238, 246, 247, 265, 288
Дудко Віктор 450
Дюма-батько Александр 325
Дядищева-Росовецька Юлія 450
Ейнар Шарль (Charles Еу-
nard) 113,116,118
Ейснер Петро 424
Енгельгардт Андрій
Васильович 28
Енгельгардт Варвара 17
Енгельгардт Василь
Васильовйч (батько) 17,20,
26,46
Енгельгардт Василь
Васильович (син) 17,28
Енгельгардт Василь Павлович 45
Енгельгардт Катерина 17
Енгельгардт Олександра 17
Енгельгардт Павло
Васильович 17-20, 25, 27-29, 36, 42,43,45, 49,51
Енгельгардт Софія
Григорівна 26
Енгельгардт Тетяна 17
Ерістов Федір 360,420,421,
Європеус Марія Яківна
(Маша) 55, 56, 59
Єдлічка Венцеслав, музикант
151
Єлагін Василь 344
Єлагіна Авдотья 344
Єремія, пророк 147
Єрофєєв Степан 220,258
Жадовська Юлія 363
Желіговський Едвард
458
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
(Антонін Сова) 266, 348, 351, 356
Жемчужников Володимир 417,418
Жемчужников Лев 52,424, 433
Жовтоножський Йосип 437, 438
Жуковський Василь Андрійович 28,40, 41,43, 46-51, 70, 135, 136, 176,192, 237
Жур Петро 94,112,143, 385, 387, 388,450
Забаржада, татарка 232
Забіла Віктор 25,436
Забіла Надія 400-402,404, 424
Забужко Оксана 450
Завадський, священник 158
Загоскин Сергей
Михайлович (рос.) 450 Задорожна Людмила
Михайлівна 450
Заїкін Петро 71
Зайцев Іван 28,29
Зайцев Павло 49,450
Закревська Ганна 108,116, 117, 121, 159
Закревська Софія 104
Закревський Віктор 106,108, 114,117, 121,122,215
Закревський Михайло 108
Закревський Платон 121 Закревські 103, 108, 121
Закревські Платон, Михайло та Віктор, брати 108
Залеський Броніслав 21, 22, 232, 234,235, 238, 253, 258-260, 264-267, 274, 277, 279-283, 285-287, 291, 355, 357
Заліський Олексій 372
Заурвейд Олександр, художник 174,177
Заурвейдова 176
Захаркін Степан 74
Зеленка Михайло 234, 235
Зеров Микола 362, 450
Зленко Григорій 387,451
Золотаренко Ганна 84
Зотов Володимир 396 Зубрицький Денис ПО Иордан Федор Иванович (рос.), див.: Йордан Федір
Искандер (рос.), див.: Герцен Олександр
Івакін Ю.О. 135,153,451
Іванішев Микола 140
Іванов (рос. - Иванов) Олександр 85-88, 92
Іванченко Раїса 387,451
Ізлер Іван 138
Ільницький Олег 451
Іон Почаївський 141
Ісаєв Дмитрій 189, 190
Ісаєв Микола 239-244, 250
Іславін, чиновник 165
Йоахім Карл 263,265
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
459
Йордан Федір 176,178,179.
350, 360
Кабашников, див.: Табачников Василь
Кавелін Костянтин 352
Кавелін Костянтин
Дмитрович 352
Кадницький Андрій (Кадинский (рос.)) 326
Калинничиха Оксана, мачуха поета 11,12, 13,15
Кальдоньйо Вікторія 86 Каменецький Данило 351, 431,433
Канкрін Єгор 119,120
Канфер Агапій, фельдфебель 203, 204,313
Капніст Василь 106
Капніст Олексій Васильович 106-108, 117, 121, 163,164
Карамзин Николай
Михайлович (рос.) 316
Карл XII152
Карташевська Варвара 400, 401
Катенін Олександр 290, 319 Катерина II17,133,152 Катков Михайло 266,329 Каширин Іван 29
Квашнін Петро 225 Квітка-Основ’яненко
Григорій 64, 69, 73, 80, 87, 88, 95, 97, 137, 155, 173, 267, 353, 354
Кедмон, співак 65
Кернер Теодор 199, 263, 278, 279, 341,343,413
Киреєвські Іван та Петро 344 Кириєвський Петро ПО Кирилюк Євген 128,449 Киселевський, київський тесля 387, 388
Кишкін Володимир 308, 311, 316
Кількевич Сильвестр 220
Кіндяков Олександр 323 Кірша Альфонс-Карл 235 Кітченко, поручик поліції 432 Клоберг Амалія 404 Клодт Петро 424
Клопотовський Іван 307
Ковалевський Павло 417
Коваленко Оксана 15
Ковальов Віктор 349 Ковальський Юліан 235 Кожанчиков Дмитро 369, 394 Козаченко Катерина
Никифоровна (рос.) 317 Козачковський Андрій 273, 373
Козлов Микола 258
Козлов-Ігнатьєв Олександр 69,136
Козловський Адальберт 382, 384
Колесінський Балтазар 235 Колесник-Копій 8
Колесса Філарет 76,451 Кольцов Олексій 297 Комаринець Теофіл 451
460
Станіслав Росовецький - ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Компіоні Андрій 304, 305 Конярський Шимон 226 Кониський Григорій 267 Кониський Олександр 7, 9, 45, 143, 195, 273, 420,431, 433,436,451
Коптський Антоній 365
Корбе Іван, полковник 122 Корольов Пилип 90 Корсаков Петро
Олександрович («П.К.»), цензор 71, 72, 75, 79 Корсун Олександр 72,73 Косарев Єгор 255,256,257, 261, 262, 264, 269-272, 279, 306,318, 325
Косів Сильвестр 84, 267 Костомаров Микола (Ієремія
Галка) 25, 51, 58, 72, 73, 98, 127,162-166, 168,170,181, 266,310, 322, 323, 335, 356, 364, 396,411,414,415,418, 420,423,427-429
Костомарова Тетяна Петрівна 310
Костянтин Павлович, вел. князь 26
Котляревський Іван 38,65, 66, 67, 80,119,137, 267, 333, 413
Коховський (Каховський) Всеволод 434
Коцюбинська Михайлина 451 Коцюбинський Михайло 97 Кошелев Олександр 344, 345
Кошиць Григорій, кирилівський священник 16,145, 151
Кошиць Феодосія 145
Краєвський Андрій 40, 75, 266, 356
Крапивіна Стефанія
(С.М. Лобода) 387-392,451 Красицька Катерина, сестра
поета 10,11,15,26, 399
Красицький Фотій 421 Красовський Андрій 433 Кременецький Данило 394 Крестовський Всеволод 397 Крижицький Олександр 382, 383
Кримський Агатангел 451 Кружилок Федір 159, 160 Крулекевич Станіслав (Степан) 318
Круневич Павло 417,419 Кудлай Петро 321, 326, 338 Кузмін-Караваєв А. М. 226 Кукольник Нестор 26, 37, 58, 59, 67, 75, 76,
Куліх Франц, унтер-офіцер 302
Куліш Пантелеймон 96,101, 102,116, 122, 125, 127,128, 131, 144, 156, 157,165, 169, 170,215, 266, 267, 303, 329, 334, 335, 350, 352-357, 453, 361,362, 377, 391,394, 395, 396, 401, 421,425-427, 429, 448
Куліш-Вербицька Євгенія 26
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
461
Кульнев Яков 20
Курочкін Василь 363 Курочкін Микола 397,430 Кут, прапорщик 261
Кутін Михайло 230
Кутузов Михайло 20
Кухаренко Яків 90, 93, 94, 96, 137,139, 301,303
Куцынский Андрей Александрович (рос.) 385
Лаваль Олександра, графиня 35
Лавров Микола, художник 71 Лаврови, подружжя 71 Ладиженський Михайло 185 Лазаревський Василь 242, 243,419
Лазаревський Михайло Матвійович 185, 186,189, 190, 192,196, 237, 243, 249, 266, 287,295, 298, 305, 323, 324, 326, 337, 342, 346, 347, 351,353, 359, 360,416,418, 420,421,432-434,436
Лазаревський Олександр 71, 350,416,418, 420,435,437, 440
Лазаревський Федір Матвійович 184,185, 200, 201, 230-232, 234-237, 239, 240-242, 244, 247, 249, 250, 326, 363, 372
Лазаревські 138,184
Лазаревські Михайло й Олександр 441
Ламартін Альфонс де 105
Лампі Францішек Ксаверій 22 Ланський Сергій 287, 288 Лаппо-Старженецький Павло (г. Лапа (рос.)) 319-321
Лапченко Григорій 86
Лебедев Михайло 32
Лебединцев Петро 36, 380, 437-439
Левандовський 281, 282, 301
Левашев (рос.) 323
Левелель Йоахім 95
Левенталь Олександр 246,247
Левицький Сергій, фотограф 91,92, 185
Левицький Сергій, чиновник 185
Левицький Федір 230,231, 234, 242, 245-248, 250
Ленський Олександр 320 Лєрмонтов Михайло 69,111, 244,272
Лесков Микола 359,416,417, 424,425,429,430
Лизогуб Андрій 190,192, 198, 199,200,218,250
Липський Людвіг 235
Лисенко Іван, книгопродавець 90
Лисенко Трохим, агроном 213
Литвинов Михайло 136
Лібельт Кароль 302
Лінней Карл 126
Ліфлянд Михайло 184
Лобода Стефанія Матвіївна, див.: Крапивіна Стефанія
462
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Лободовський Михайло 410
Лопухін Павло, князь 378 Лук’ян, слуга 60,174, 176 Лукянович Олександр 10,139 Лукашевич Іван, поміщик
111,452
Лукашевич Платон 72, 108-113
Львов Геронтій 277, 281
Маєвський Антон Петрович 257, 258, 262, 271, 272
Мазепа Іван 148,385
Майдель Петро (Фрідріх) 236, 237
Макаров Микола 400,401, 404
Маковей, слуга 204
Максиміліан Лейхтенбер- зький, герцог 165
Максимович Марія Василівна
344, 373, 375-377
Максимович Михайло 79, 122, 140, 142, 266, 267, 344,
345, 347, 357, 362, 368, 374, 377, 379, 381,384,442,452
Максимович Ольга 376
Максимовичі 378, 398
Макшеєв Олексій 13,191,204, 205, 207-213,218, 228, 269
Мантейфель Гуго Цаге фон 373
Маріучча, натурниця 92
Марія Іванівна, квартирна господиня 55
Марія Миколаївна, велика княгиня 47, 289, 290, 323, 337, 342, 345, 349, 372
Маркевич Марія
(Марко Вовчок) 363, 364, 371,395,415
Маркевич Микола 75,108, 122,126,198
Маркович Опанас 363
Марлинський (Бестужев
Олександр) 99
Мартинов, плац-ад’ютант 243
Мартос Петро 25, 51,67-71, 76
Маслов (Маслій) Василь 374
Матвеев Єфим підполковник 185, 209,219, 220, 226, 231
Матвеев, художник 29
Матов Олександр 203, 313
Мацеєвич Лев 201,451
Маяковський Володимир 196
Медічі, художник 29
Межевич Василь 74, 75
Мей Лев 266, 355, 363, 397
Мельгунов Борис 74
Мельников-Печерський
Павло Іванович 332
Метлинський А. (Могила) 127
Метью-Кастелані Ж. 358
Мешков Дмитро 190, 250, 256, 281
Микешин Михайло 97, 365- 367, 390, 391,395, 424, 451
Микола І (Микола Павлович) 20, 26, 30,41,46, 50, 74,91, 118,120,133-136, 164, 165,
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
463
170, 172,173,178-180, 230, 237, 239, 246, 247, 265, 283, 293,311,323, 345
Микола Мирликійський 134, 135
Микола, лакей Макарових 401
Миницкая Олимпиада
Ивановна (рос.) 343
Михайло Чернігівський, святий князь 118
Михайло, слуга 321
Михайлов Василь 84
Михайлов Володимир 264
Михайлов Григорій 40, 60, 64
Михайлов Михайло 92, 356, 397
Михайловський Олексій 306
Мірцев (Мирцов (рос.)) Микола 336
Міцкевич Адам 24,64, 95, 111,236, 358, 447
Мічурін Іван 213
Мойсей, пророк 148
Мойсієнко Анатолій 451
Мокрицький Аполлон (Бельведерський) 37-41,49, 50, 54, 67, 92,176-178, 343, 349,435
Мокрицький Іван 349
Мокрицький-Таволга Петро 428
Моллер Федір, художник 86, 87, 92
Мольєр (Жан-Батист Поклен)137
Мопассан Гі де 326
Мордовець (Мордовцев) Данило 397,433
Мосенкіс Юрій 452 Мостовський Мацей 281,284, 285
Мотвід-Клеменсов Дмитро 171 Моцарт Вольфанг Амадей 63 Мрожек Томаш 310 Муравйов Олександр, генерал-майор 320,339
Муравський Гнат 307 Мурільйо Бартоломе Естебан 361
Мусоргський Модест 365
Муханов Сергій 126,128
Нагаєв Григорій 266, 327, 328
Назаренко Михайло 451 Назон, див.: Овідій Наполеон І Бонапарт, імператор 118
Невельський Павел, підпоручник 260
Недоборовський Зосим 432 Незабитовський Степан 307 Некрасов Микола 80,374,427 Непокупний Анатолій 22 Нерон Клавдій Цезар Август
Германік 328
Нікольський Сергій 257, 276
Ністрем Джон Д. 326 Новицький Микола 261,406 Нудатов Ераст 171,219,220,221
Обручов Володимир 180, 185, 200, 208, 233, 237, 238, 241-245, 248-251, 253
464
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Овідій Назон Публій (Назон) 3,161,168,170
Овсянников Микола 315, 319, 321,332, 338
Овсянников Павло 315, 318, 324, 325, 328, 337,
Огарьов Микола 323, 344, 379
Огієнко Іван (митрополит
Іларіон) 451
Одарченко Петро 370,452
Одинцов Євген 308
Олдрідж Айра Фредерік 365-367
Олейников (рос.) (Алейников М. С.) 332
Олександр Вюртенберзький, герцог 24
Олександр І (Олександр
Павлович) 54, 118, 284
Олександр II (Олександр Миколайович) 41,43,47, 50, 289, 291, 292, 337, 345
Олександра Миколаївна, сестра царя 50
Олександра Федорівна, цариця 31,47, 51,133,136, 172, 173,237
Олександрівський Михайло 218, 242, 243
Олексій Михайлович, цар 84
Орися, нянька 391
Орлов Олександр 165,166, 169, 170, 172, 179,181, 187, 193,194, 237, 238, 242, 246, 247, 248, 250, 265, 281,288
Орлов Пімен 92
Осипов Микола 266, 355, 286
Осоповець 441
Островський Олександр 261, 321,333
Остроградський Михайло 246
Отреп’єв Гришка 181
Павличко Соломія 449
Павло І (Павло Петрович) 17, 120,284
Павлов Капітон 142
Пазухін Семен 225
Палій Семен 129
Панаєв Іван 41, 58,427
Парчевський Никодим, поміщик 378
Паулюс Генріх 407
Пашковська Варвара
Матвіївна (В.М. П-а) 387-390,451
Пенсо (Кабіянка) Франческо 35
Перетц Володимир 370, 410, 452
Перовський Василь, граф 50, 60,171,230,238,250,273,276, 277, 281,282, 290, 291,295
Петрарка Франческо 354
Петро І 32, 33,97,133, 152, 156
Петров Віктор 97
Петров Н. И. (рос.) (Петров Микола) 316
Петров Олексій 158,159,161, 167
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
465
Петровский Петр
Степанович (рос.) 321, див.:
Петровський Петро
Петровська Парасковія С.
(Параша) 70
Петровський Василь, губернатор 37, 50,60, 230, 250
Петровський Петро, художник 37,61, 70, 71
Пивоваренко, дворецький 436
Писаревський Петро 70
Писарєв Микола, канцелярист 161
Підкова Іван, козацький отаман ПО
Підмогильний Валеріан 97
Пільчиков Дмитро 431
Піндар 414
Піунова-Шмідтгоф Катерина (Катруся) 322, 333, 334, 336, 338, 339
Піунови 335
Платов Матвій 20
Платон 377
Плетньов Петро 63, 75, 89, 130, 136, 156,173,452
Плещеев Олексій 279,281, 397
Плющ Леонід 302,452
Погодін Михайло 110,130, 344
Полевой Микола 96
Полежаев Олександр 344
Полуботок Павло 129, 133
Полусмак Ликера 390, 400-405,414, 423
Польовий Микола 93, 94,130
Поляков Василь 71
Помазанський Терентій 16
Пономарьов Степан 374, 375,
377,452
Пономарьов Федір 60,61,62, 359
Попель Олександр 235
Попов Михайло 165,166
Попов П. 201
Попов Павло 370,452
Порудоминський Володимир 179
Посошков Іван 313
Поспелов Ксенофонт, мічман 210, 230, 232, 234
Потапов Меркул 255, 256, 258, 260
Потьомкін Григорій, князь 17
Пр. П. Л-въ 452
Правдюк О.А. 452
Превлоцький (Пшевлоцький)
Степан 18, 32, 33, 302
Преслі Елвіс 448
Прехтель Степан 44,45
Прийма Федір 396
Пропп Володимир 81
Псьол Глафіра 116,125
Пугачов Омелян 181,230,443
Пурлевський Сава
Дмитрович 201, 394
Путята Дмитро, художник 49
Пушик Степан 8
466
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Пушкар Мартин, полковник 85
Пушкін Олександр 11,17,28, 40,63,69,72,80,105,111,115, 121,131, 132, 142, 196, 224, 244, 358, 368, 385, 439,451
Пшевлоцький, див.: Превлоцький
Разін Степан 310
Рембрандт Гармесзон Рейн ван 62,433
Ренан Ернест 408
Рєпніна Варвара
(рос. - Репнина Варвара Николаевна), княжна 52, 107,108,113-118,121,125, 126, 130,137, 143, 165,192, 193, 195, 196, 198,218, 231, 242, 250,279, 328, 341, 353
Рєзанов Олександр 424 Рєпнін Василь 108
Рєпнін Микола 385
Рєпніна Варвара
Олександрівна, княгиня 106,107,108,116, 117,143, 218
Рєпнін-Волконський Микола Григорович, князь 106,107, 118-121, 137, 140, 345
Рєпніни 112,116
Рилєєв Кіндрат 115,224 Рильський Максим 105,224,
439,452
Римський-Корсаков Олександр 24
Ріхтер, художник 29
Розумовський Кирило 106, 107, 120
Ротач Петро 111,452
Рубан Панас 11
Рубчак Богдан 298, 299, 303, 452
Руссо Жан-Жак 444
Рустем Ян, художник 22
Рюрикович! 118
Рязанов I. 441
Савичев Микита 260, 272, 344
Садовий Роман 381
Садовий Тимофій 381-383
Садовський Пров 365
Саенко Іван 420
Салтановський А. 162
Самовидець, літописець 110
Сапожников Олександр 83,90, 308, 309,311,312,316, 320, 343
Сапожникова Нина
Александровна (рос.) 309
Сапожникови 308, 315, 316
Сверчков 317
Свидницький Анатоль 266
Свинын Павло 74
Селецький Петро 383, 385
Селецькі 103,108
Семенюк Григорій 450
Сенкевич Генрік 329
Сенковський Осип 96
Сенчило-Стефановський
Олексій 102,186, 388
Сераковський Зигмунд 235, 259, 280, 281,291,348, 351
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
467
Сергеев, прапорщик 261 Середняцький Євстафій 235 Сєкарєва Клавдія 356 Сидорка, кучер 21 Симановський Микола 300
Симиренко Платон Федорович 201, 377, 393-395
Симонова-Кибальчич Надія Михайлівна (Наталка Полтавка) 401,402,403
С-кий, учитель повітового училища 436
Сковорода Григорій 14,15, 108,156, 267,412
Скоропадський Петро 101 Скотт Вальтер 49,140,175 Слепушкін Федір 74, 75 Слухай Наталя 452 Смілянська Валерія. 263, 279, 453,449
Смірдін Олександр 57
Соваж Тома-Марі-Франсуа 333
Соколов Іван, художник 369 Соколов, помічник поліцмейстера 61,62
Солдатьонков (Солдатенков
- рос.) Кузьма 344 Соловйов, художник 29 Солоніна Захарий, ротмістр 162,163
Сошальский (рос.), поміщик 351
Сошенко Іван Максимович, художник 23, 24, 31-33,
35-38,40, 42,44-46, 49, 52-57, 60, 65, 99
Сперанський Михайло 194
Срезневський Ізмаїл 127 Сталін Йосип 120, 289
Станевич Ян 348, 351
Станкевич Елена
Константиновна (рос.) 343
Станкевич Платон 246, 247
Станкевичі 343
Старов Микола Дмитрович (Старов Николай Дмитриевич (рос.)) 348, 349,365, 366
Стародубцев Н.1.441
Стасов Володимир 32
Степанко, зведений брат поета И, 12
Столяров, наглядач 246,247
Стороженко Микола (Стороженко Н. (рос.)) 152, 453
Сумароков Олександр 225
Сумцов Микола 453
Суханов Борис 436
Суханова Наталія 366,436
Суханов-Подколзін Борис 350, 365
Сухозанет Микола 288-290
Табачников Василь 379-383
Тагеев Борис 261
Тальоні Марія, танцівниця 48
Тарасій, архієпископ Константинопольський 337
Тарновська Людмила 415
468
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Тарновська Надія 412 Тарновський Василь (молодший) 415, 434,441
Тарновський Василь (старший) 155,402,409
Тарновський Григорій 79, 81, 87, 92,100,103,105,108
Татаринов Сергій 338 Татарчук Арсеній 10 Творогов Олег 224 Терпигорєв Сергій (Сергій
Атава) 428,429
Тетеря Павло 84, 85
Тихонравов Микола 435
Тімашев Олександр, генерал- ад’ютант 237, 323
Тімм Вільгельм 174
Тімм Емілія 59,175,177-179
Тімм Фрідріх Вільгельм 177 Ткач Микола, диякон 380 Ткаченко Федот 28, 29, 57, 62, 83, 87
Толстая Катерина, див.: Юнге Катерина
Толстая Настасія (Анастасія) Агафонівна (Толстая Настасья Ивановна (рос.)), графиня 98, 266,285, 323, 324, 337, 338, 348, 349, 352, 355, 359
Толсті, графське сімейство 98, 366, 347
Толстой Лев, граф 118,321
Толстой Олексій, граф 363 Толстой Федір Петрович, граф 29,40,91,98,165,175, 285, 295, 323-325, 337, 342, 347, 348, 359, 368, 371,372, 386, 387
Тома Кемпійський 194
Тон Костянтин 343
Торвальдсен Бертель 91
Тотбелен Едуард 93, 292
Траскін Олександр 142,159
Трепов Федір 112
Трохим, племінник поета 109
Трунов Петро 419
Тургенев Николай (рос.) 323
Тургенев Іван 361, 376, 400, 405, 444, 445
Турно Людвіг 235, 258, 259, 291
Тютчев Федір 343
Уваров Сергій Іванович 315
Уваров Сергій Семенович 143
Уваровы (рос.) 315
Улибишев Олександр 325
Ульянова, поміщиця 29
Усков Діма 273,274
Усков Іраклій Олександрович 85, 273, 274, 277, 279, 281, 283, 292, 302, 305-307, 309, 313,314,318-320
Ускова Агафія (Агата) Омелянівна 273-276, 278-280, 303, 334
Ускова Наталочка 279
Успенський Борис 134,135
Федорович Тарас 55 Филипович Павло 375, 376, 453
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
469
Фіалковський Фелікс 318, 405,406
Фіцтуми, сімейство 63
Фішер Єгор, власник друкарні 71
Фішер Оттон 189
Фліорковський Валерій 405, 406,425
Фома Кемпейский (рос.), див.: Тома Кемпійський
Фортуната, натурниця 91 Франко Іван 73, 448,453 Фрейліх Микола (Фрейлих (рос.)) 326
Фрейман Густав 276, 319
Фултон Роберт (Фультон (рос.)) 309
Фундуклей Іван Іванович 163,186
Хальбьорн, скальд 65
Хаников Олександр 260, 301
Хартахай Феоктист 425,428, 430
Харчук Роксана 453
Хведір Вовк (Ф. Волков) 76 Хінкулов Леонід 95,453 Хмельницький Богдан 38, 84, 85,128,148,150, 152, 303
Хмельницький Юрій 84 Хом’яков Олексій 345
Хорошевський Владислав 427
Хропаль Олексій 393
Хрущов Дмитро, поміщик 372, 373
Цампиери Доменикино (рос.) 174
Цезарь Юлий (рос.) 447
Цейзік Михайло 235
Цертелев Микола 126
Цицин Микола 213
Чаганов (Чеганов) Федір, сотник 260, 305
Чалий Михайло 22, 23, 25,49, 51,55, 56, 65,112, 159, 220, 227, 228, 367, 374, 376-378, 381,386, 387,415, 431,433, 438, 453
Чамата Ніна 453
Чельцов Федір 308
Черненко Федір 433,440
Чернишевський Микола 363, 406
Чернишов Матвій 209
Чернишов Олександр, князь 248
Чернишов Олексій, художник 50, 192, 209,235
Чернышев Александр (рос.) 323
Чёрторогов (рос.), есаул 217
Честахівський Григорій Миколайович 64,432, 434, 437,439-443, 435, 436, 449
Чигир Григорій 248, 249
Чистов Кирило 443
Чубинський Павло 430
Чужбинський Олександр 80, 93, 95,103-106,108,111, 112,130, 145, 146, 149, 151, 341,397, 428
470
Станіслав Росовецький • ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Шабліовський Євген 218
Шагінян Марієтта 115, 116, 121,159,212,215, 222, 228, 453, 364, 376
Шамов Володимир, лікар- фізіолог 213
Шандро Валентина 118
Шаубе Анна 321
Шафарик Павло 151
Шевирьов Степан 344
Шевченко Варфоломій, троюрідний брат поета ЗО, 94,123, 146,311,378, 380, 385, 395, 398-400, 406, 415, 418, 437, 438, 439,442
Шевченко Григорій (Шевчен- ко-Грынь (рос.)), дядько поета 311
Шевченко Григорій Іванович, батько поета 8, 9,10,11,12, 15,19
Шевченко Іван Андрійович, дід поета 8,16
Шевченко Йосип 405
Шевченко Катерина
Якимівна, мати поета 8,11, 12, 378
Шевченко Катерина, сестра поета, див.: Красицька Катерина
Шевченко Маруся, сестра поета 13
Шевченко Микита, брат поета 15,19, 58, 377,405
Шевченко Павло, дядько поета 12
Шевченко Палажка, дружина поетового брата Микити 377
Шевченко Петро, двоюрідний брат поета 12
Шевченко Ярина, сестра поета, див.: Бойко Ярина
Шекспір Вільям 199,200, 244, 261,263, 341,344, 358,413
Шенрок Володимир 102, 453
Шиллер Йоганн-Крістоф-
Фрідріх 37, 58, 224, 278
Шилова М. 53
Ширяев Василь 28-33, 34, 36, 38, 45, 49, 53, 57, 58, 60, 86
Шлейфер Павло 143
Шліпенбах Павло 338
Шмідти, сімейство 63
Шмітдгоф Евеліна та Лучія 338
Шмітдгоф Максиміліан Карлович 338
Шрейбер Іван, генерал 203,206
Шрейдере Костянтин 326, 337
Штернберг Василь (Вільгельм, Віль) 32, 60,63, 64, 70,71,76, 88,91,92, 100, 102, 174, 343
Штраус Давід 407
Шубравський Василь 165, 232
Шувалов Петро 349
Шулячівна Наталка 399
Щепкін Михайло Семенович 102, 119, 122, 137,138, 266, 328, 329, 332, 333, 336, 341-346, 355, 365, 372
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
471
Щепкіна-Куперник Тетяна 342
Щербина Микола 336, 349, 363
Щурат Василь 159,160
Эпифанов Тихон Зиновьевич (рос.) 311
Юдін Павло 250,453
Южаков Єгор 430
Юзефович Михайло 162
Юнге Катерина 40,98, 347, 453, 359, 367, 386, 414,423
Явленский Иван
Никифорович (рос.) 312
Якобі Микола 321-323, 325
Якушкін Євген 266, 355
Якушкін Павло Іванович 414, 435,441
Яненко Яків 59
Ятовт Максиміліан (Якуб
Гордон) 191,254,281
Яхненки 377
Яхненко Кіндрат 393
Науково-популярне видання Серія «Постаті культури»
Станіслав Росовецький
ШЕВЧЕНКО. СУЧАСНА БІОГРАФІЯ
Усі права застережені. Передруки і переклади дозволяються тільки за згодою редакції
Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин Сігов
Редактор: Олексій Сінченко Літературний редактор: Леся Лисенко Коректура: Валентина Божок Укладання іменного покажчика: Олексій Сінченко Відповідальна за випуск: Анастасія Негруцька Верстка, дизайн вкладки та обкладинки: Світлана Невдащенко Дизайн серії: Іван Григор’єв
Підписано до друку 20.07.2020. Формат 84x108/32, Гарнітура Myriad Pro, Minion Pro. 24,78 ум. друк. арк.
ТОВ «Часопис “Дух і Літера”»
Свідоцтво про реєстрацію ДК No 224 від 19.10.2000 р.
Видавництво «ДУХ І ЛІТЕРА» Телефони: +38 (044) 425-60-20, +38 (073) 425-60-20 (Lifecell) +38 (097) 425-60-20 (Kyivstar) +38 (050) 425-60-20 (Vodafone) E-mail: duh-i-litera@ukr.net - відділ продажу Сайт та інтернет-книгарня: www.duh-i-litera.com Надаємо послуги «Книга-поштою»
ТОВ «ДРУКАРНЯ «РУТА» 32300, Хмельницька обл., місто Кам’янець-Подільський, вулиця Руслана Коношенка, буд. 1.
Станіслав Росовецький (нар. 1945) - l літературознавець, письменник, док- 1 тор філологічних наук, професор Р Київського національного універ- F ситету імені Тараса Шевченка. Головний редактор ж. «Православіє і культура» (1996-2001). Автор низки
художніх творів та наукових і науково-популярних праць із давніх української та російської літератур, фольклору, шевченкознавства, апології, біблеїстики, компаративістики, історії менеджменту, зокрема «Спадкоємні зв’язки національних словесних культур» (1997), «Фольклорно-літературні зв’язки: Компаративний аспект» (2001), «Очерки истории отечественного менеджмента (X - начало XVII в.)» (2002), «Шевченко під судом» (2008, п’єса), «Український фольклор у теоретичному висвітленні» (2008), «Помета Першодрукаря» (2009, роман), «Тарас Шевченко і фольклор» (2011, 2015, 2017), «Билини давньокиївські» (2016) та ін. Лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2007).
ISBN 978-966-378-791-6
9 789663 787916 >