СВІЖИМ Діброва


СВІЖИМ оком
Тарас Шевченко
ДЛЯ СУЧАСНОГО ЧИТАЧА


Володимир Діброва
СВІЖИМ оком
Тарас Шевченко
ДЛЯ СУЧАСНОГО ЧИТАЧА
Київ ■ Видавництво «Білка» ■ 2021


УДК 821.161.2-1.09ШЄВ
Д44
Володимир Діброва. Свіжим оком. Тарас Шевченко
для сучасного читача. Київ: Видавництво «Білка», 2021.176 с.
Тарас Шевченко має багато імен (від патетичного Кобзаря до дружнього Ше), він постійно присутній у нашому повсякденні (від шкільних підручників до трендів у ТікТок, від пафосних пам'ятників до графіті на революційних барикадах). Він є однією з найбільш знаних українських постатей у світі, про що ми чули вже не раз. Він домінує у нашому культурному просторі, і, на жаль, уже цей факт може відбити бажання звертатися до нього.
Що спонукає нас читати Шевченка? Може, бажання зрозуміти, чому його твори, написані майже 200 років тому, і досі мають такий потужний вплив? Ця книжка дає просту та переконливу відповідь на це питання. Кожен її розділ є уважним і неквапливим прочитанням якогось із відомих творів Шевченка («Кавказ», «Садок вишневий коло хати», «Мені тринадцятий минало», «Сон», «На панщині пшеницю жала...») із глибоким та дотепним коментарем Володимира Діброви. Автор є перекладачем, літературознавцем та викладачем Гарвардського університету, де викладає українську мову та літературу студентам із усього світу. У цій збірці есеїв він, уникаючи спрощення і тотальної ідеалізації (а також складнопідрядних речень), «перекладає» деякі реалії, контексти та міркує над джерелами поетичного впливу письменника. Ця книжка спрямована на те, аби ви могли поглянути на відомі тексти «свіжим оком», а перечитавши їх, знайшли свого власного Шевченка та краще розуміти себе як українців.
Це видання побачило світ за фінансової підтримки Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці з Фонду Івана та Елізабети Хлопецьких.
Підготовці книги сприяла громадська організація Нова українська академічна спільнота.
ISBN 978-617-7792-24-5
© Володимир Діброва, 2021
© Видавництво «Білка», 2021


ЗМІСТ
Що нам робити з Тарасом Шевченком? 7
Вступ 15
«Причинна» 21
«Садок вишневий коло хати» («Вечір») 29
«Кавказ» 43
«N.N.» («Мені тринадцятий минало...») 59
«Буває, іноді старий...» 73
«Хіба самому написать...» 85
«Дурні та гордії ми люди...» 101
«Марія» 119
«Сон» («На панщині пшеницю жала...») 139
«Доля». «Муза». «Слава» 153
Бібліографія
171


ЩО НАМ РОБИТИ
З ТАРАСОМ ШЕВЧЕНКОМ?
(Замість передмови)
Це запитання лише на перший погляд звучить зухвало і по-дитячому задерикувато. Насправді це — плагіат (або, м’яко кажучи, «переспів») фрази англійського письменника і богослова К. С. Льюїса (1898-1963) «що нам робити з Ісусом Христом?» Для християнського мислителя неспівмірність того, ким є Син Божий, і «нами» є цілком очевидною. Але він, як і личить людині «західній», не впадаючи ні в розпач, ні в екзальтацію, намагається підійти до «потойбічних» проблем дуже раціонально і терпляче. Ми ж, як відомо, «зліплені з іншого тіста». Тому в назві цієї передмови вчувається не так допитливість, як докір і гіркота. Мовляв, Кобзар — батько нації, він підніс розмовну мову до рівня літературної й тим самим подарував нам наш єдиний етноконсолідуючий чинник, тобто зробив з Малоросії Україну. А ми, «славних прадідів 7


великих правнуки погані», замість шанувати його заповіт, «оглохли», «кайданами міняємося», «правдою торгуємо» та «Господа зневажаємо».
І з перспективи вогненного пророка в цьому є велика частка правди. Втім, література всіх часів і народів свідчить про те, що такий стан речей є більш-менш універсальним. Тож чи треба «перенадавати значення» тому, що викресав наш поет-романтик у далекому 1845 році? І чи варто писати, а тоді ще й друкувати чергову книжку про «великого Кобзаря»? Он у нас уже скільки пам’ятників йому скрізь стоїть!
Річ у тім, що всі ми, навіть ті, кому пощастило з родинним добробутом, вихованням та шкільною освітою, мусимо все починати «з нуля», тобто визначатися з тим, хто ми є, і чого ми прагнемо. (Не дарма ж у сучасному американському мультфільмі «Супергерої» («The Incredibles») головна героїня повчає своїх дітей: «Твоя ідентичність — це і є твій найбільший скарб. Захищай його!») І у пошуках відповідей на ці базові питання у нас немає кращого поводиря, ніж Тарас Шевченко. Хоча б тому, що з середини XIX століття і дотепер все, що вважало себе українським (або удавало це), «клялося Шевченком» (фраза поета Ігоря Римарука). Нападати на нього могли хіба епатажні провінційні авангардисти та знавіснілі україножери. А російські імперіалісти, комуністи, окупанти та сучасні «акули бізнесу» на таке не наважувалися, бо це підірвало б їхню легітимність.
Але будь-яка канонізація, особливо, якщо йдеться про митця, робить із нього ідола і може спричинити бунт, від якого — один крок до руїни. Саме тому кожне покоління українців (якщо вони так себе величають) 8
Свіжим оком


мусить, бодай на початку своєї життєвої подорожі, подивитися «свіжим оком» на Тараса Шевченка. Тобто визначити для себе, наскільки актуальним, доречним або просто суголосним він є по відношенню до їхніх потреб і прагнень. Чи вартий він чогось як поет? Що він за людина? Чи годиться він на роль наріжного каменя нації? Наскільки портрет Кобзаря відповідає дійсності? І чи не забагато у ньому ретуші?
На щастя, Тарас Шевченко — найбільш задокументований та прискіпливо досліджений українець. Обставини його життя та його твори вже півтора століття вивчаються, обговорюються, розтягаються на цитати, і школярі вчать його вірші напам’ять. Здавалося б, зроблено все, щоби перетворити вразливого поета на набурмосеного кумира. Але варто нам наблизитися до його творів (як поетичних, так і малярських), і все риштування та позолота десь зникають. І ми опиняємося в силовому полі цього загадкового, неодномірного й суперечливого митця.
Тараса Шевченка вважають самородком, людиною «з народу» та співцем українського села. Але більшу частину життя він прожив за межами України, і серед його вчителів та приятелів були вершки тодішньої імперської культури. Ліричний герой Шевченка є водночас християнином, єретиком і язичником. Будь- які спроби вилучити з його поем якусь послідовну політичну позицію зводяться до констатації його безоглядної любові до України. Поетове козакофільство не заважає йому трощити не лише українську шляхту («раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття»), але й безіменних козаків, які «по своїй по землі свою кров розлили і зарізали брата» («За байраком Що нам робити з Тарасом Шевченком7
9


байрак»). Його погляди на історію країни походять радше з царини міфології, аніж науки. Його найбільшою мрією було оселитися десь «на Вкраїні милій», але все свідоме життя він прожив як не в «казенних квартирах», так «в гостях», по маєтках своїх родовитих шанувальників, як не в кибитках, так у казематі чи в казармах.
Поява Шевченка означала смерть малоросійської літератури, і цей радикальний поворот він здійснив фактично самотужки. У нього за спиною не було когорти побратимів. І тоді ще не існувало ні літературної інфраструктури, ні навіть читача, який би матеріально підтримував свого письменника. Замість гонорарів — пожертви від меценатів («панів субскрибентів»), замість обговорювати критичні статті у літературних журналах його читачі могли хіба що переписувати вірші з альбому в альбом. А це означає, що він мав покладатися лише на власне «слово». Наскільки ж потужним воно мало бути!.. Але найбільша складність у сприйнятті поезії Тараса Шевченка сучасним читачем, мабуть, полягає навіть не в біблійних мотивах його творчості (нинішня молодь здебільшого сприймає світ через призму комп’ютерної гри), а в «простоті» цієї поезії. Для сучасної науки й освіти поезія зводиться до художніх прийомів (метафор, алюзій, порівнянь, вибагливих ритмів та рим). А тут раптом — «гола правда»...
«Раз добром нагріте серце вік не прохолоне».
Або «— А я в попа обідала. — Сирітка сказала».
Або «Все йде, все минає — і краю немає. Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає».
10
Свіжим оком


Така «наївність» (тобто, повернення до базових речей) є ознакою кожної поетичної революції. (Як колись сказав американський поет Роберт Фрост (1874-1963), відповідаючи на закиди у недостатній «модерності»: «Я вибираю старі способи, щоби звучати по-новому».) Так само і за Шевченковою простотою ховається глибина. Наприклад, «Заповіт», найбільш відомий вірш української літератури, при уважному читанні може кинути світло не тільки на особливості його світосприйняття, але й на деякі з наших «кармінних» проблем. Бо лише у цьому контексті можна узгодити заклик «вражою злою кров’ю волю окропити» із мрією про «сем’ю велику, вольну, нову». Покладений на урочисту музику, «Заповіт» нині є обов’язковою частиною щорічних Шевченківських свят. Хоча насправді це поетичне прозріння, навіть якщо його трактувати у вузько-історичному ключі (як передчуття катастроф XX століття) не може не жахати. Але хіба не в цьому полягає сутність і функція національного генія? Як писав Франц Фанон (1925-1961), мартінікський політичний філософ і один з засновників деколоніальних досліджень, «місцевий інтелектуал, який піднявся на боротьбу за свою націю, (...) зобов’язаний розітнути й поставити перед очі всього світу серце свого народу».1 І в цьому відношенні у нас немає більш щирого і правдивого «хірурга», ніж Тарас Шевченко. Його поезія є виявом як найкращих рис української вдачі: співчутливість, відкритість до світу, потяг до справедливості, щира й непідробна релігійність; так і її найгірших рис: тріумф емоцій над раціональним мисленням, потурання власним жалям і вряди-годи надмірна велемовність. Але з пісні слів не викинеш.
Що нам робити з Тарасом Шевченком?
11


Хоча б тому, що ці «недоліки» є ніби продовженням «переваг», вони перетікають одне в одне. Це і є наш спадок. Це — ми.
У цій книжці не варто шукати притаманного для сучасного шевченкознавства прискіпливого аналізу літературних впливів, поетики, ґрунтовного знання всієї наукової галузі, полеміки з попередниками, методичних «знахідок» або пікантних деталей біографії поета. «Свіжим оком» також не є науковою монографією, запланованою частиною моїх службових обов’язків. Цей твір писався не на замовлення видавництва чи на вимогу «трудящих». Ідея «Тараса Шевченка для сучасного читача» виникла спонтанно. Я викладаю українську мову в іноземному університеті. І ясно, що тут неможливо обійтися без Шевченка. Підбираючи його вірші для свого навчального курсу, я зіткнувся з тим, що буквально кожен з його творів вимагає якщо й не адаптації, то серйозного комента- ря. Інакше іноземці не зрозуміють, чому українці так «тримаються» за свого Кобзаря. Розмови з українськими колегами-викладачами підтвердили мої побоювання того, що й для «своїх» (йдеться переважно про молодь) поет часто залишається пам’ятником на привокзальній площі.
Тому ця книжка — це передусім нотатки читача. Зізнаюся: востаннє я перечитував «Кобзар» десь чверть століття тому. За цей час з’явилося нове покоління, та й я перейшов у іншу вікову категорію. Але значення творчості поета від того для мене тільки збільшилося. Зокрема, мені стала більш зрозумілою роль «батька нації», яку взяв на себе колишній кріпак, а на той час бездітний вільний художник Тарас Шевченко.
12
Свіжим оком


Вибір віршів був зумовлений двома критеріями. По-перше, я одразу прийняв рішення включити сюди лише твори, які зараз найбільше промовляють до мене. Тобто, йшлося винятково про особисті уподобання, якими я хотів поділитися. По-друге, кожен із цих віршів мусив кидати світло на найбільш важливі аспекти творчості поета (наприклад, тема волі, покликання, патріотизму, ставлення до християнства, тощо). Ну й ясно, що це не мусили бути великі за обсягом твори («Великий льох», «І мертвим, і живим, і нена- рожденним», «Сон», «Гайдамаки» або цикли «Давидові псалми» чи «В казематі»). Серйозний аналіз вимагав би опрацювання кількох тисяч монографій та статей. Коронавірус усе це спростив. Бібліотеки були зачинені, і я мав покладатися тільки на те, що мав вдома. Але далі матеріал ніби сам почав шукати форму, яка б відповідала його змісту, й «вишикувався» вздовж хронологічної канви життя Тараса Шевченка, починаючи від «Причинної» (1837) і кінчаючи його останнім твором «Чи не покинуть нам, небого» (1861).
Жанр цієї книжки можна визначити як популярне літературознавство. Тому задля більшої популярності я намагався максимально обмежити кількість посилань, які подаються наприкінці.
На кого розрахована ця праця? Важко сказати. На тих, хто цікавиться Шевченком. (Хоча їх і так не треба ні в чому переконувати.) На «широкий загал» тих, хто може і хоче читати українською. (Маю надію, що ця категорія — буде дедалі численнішою.) Ну й, нарешті, на нинішнє покоління читачів. Ця книжка — саме для них.
Володимир Діброва
Що нам робити з Тарасом Шевченком7
13


ВСТУП
Якщо у світі існує поет, який є чимось «більшим, ніж поет», так це Тарас Шевченко. Велет, який майже самотужки сформував українську літературу. Геній, вірші якого й через півтора століття надихають і обпікають. Втілення національного духу і складова українського «символу віри».
Прямий зв’язок Шевченка з його «мертвими, живими й ненарожденними» земляками не може не дивувати. Навіть ті з них, котрі не обізнані з історичними подіями, про які пише поет, і не знаються на тонкощах його поетики, не можуть не відчувати емоційного заряду, яким аж гуде кожен з його віршів. Не дарма ж дослідники пишуть про таємний, мало не ірраціональний код, що існує між батьком-Кобзарем і його дітьми. І, як і в кожній «нормальній» родині, такі глибинні речі, як правило, не вербалізуються. Більше того, будь-яка спроба їх раціоналізувати сприймається вкрай ворожо. Може, тому для невтаємничених чужинців «закодована» творчість Шевченка продовжує залишатися чимось, у кращому разі, екзотичним. (А в гіршому — легким подразником. Мовляв, якщо він такий геніальний, чому світ не цінує його як поета? Або чому, попри всі спроби, його так важко перекладати на інші мови?) Та й для «своїх» те, що називається 15


«народною шаною» часто немов туман огортає и спотворює навіть найстрункіші й найпрозоріші з його віршів. («Забагато дьогтю» — це все, що у творах Шевченка, згідно із пізніми переказами мемуаристів, встиг помітити Гоголь.) В той час, як у професійних українофобів поет спричиняє істерику (наприклад, памфлет «Вурдалак Тарас Шевченко» Олеся Бузини), а в естетів викликає роздратування. (Андрій Синяв- ський: «Я не знаю другого такого поэта, которому бы так поклонялись в массе, словно святому, обливаясь слезами, как в церкви, заскорузлые мужики, перед иконой-портретом, в полотенцах, на потайном юбилее, в каптерке, хором, как Отче наш: — Батьку! Тарасе!» (Абрам Терц, «Голос из хора»).)
От і виходить, що поки що творчість Тараса Шевченка здебільшого залишається чимось для внутрішнього вжитку.
Чи можна якось змінити цю ситуацію?
«Если хочешь быть счастливым, — радить філософ і життєзнавець Козьма Прутков, — будь им». Якщо ми хочемо почути Шевченка, треба навчитися слухати його. І тут не обійтися без коментаря.
Перші ж слова, які прорік молодий поет («Реве та стогне Дніпр широкий»), одразу ж стали мало не національним гімном. Але з того часу відбулася зміна кількох цивілізацій. Мінялися писані й неписані правила гри. Народ, який колись породив свого Кобзаря, зазнав стільки втрат і стільки травм, що тепер йому важко сприймати поезію Шевченка так, як це робили сучасники поета. Коли цілі покоління замість жити були змушені виживати — таке нікому дурно не минається.
16
Свіжим оком


Отже, мета цих нотаток — уважне й, наскільки це можливо, неупереджене прочитання деяких творів Тараса Шевченка, а також спроба зрозуміти причину його невигасного впливу на українців.
Як знати, може, саме такий суто «читацький» підхід до Тараса Шевченка дасть нам змогу зрозуміти як його твори, так і самих себе. На щастя чи на біду, він був, є і, мабуть, завжди буде найбільшим українським поетом.
Вступ
17


«ПРИЧИННА»
Це — найперший із вцілілих ранніх поетичних творів Тараса Шевченка. Помічено, що дебют кожного майстра вже містить у собі як теми та ідеї, якими він перейматиметься упродовж свого творчого життя, так і траєкторію його майбутнього розвитку. Крім того, кожен початківець намагається прилучитися до того руху чи стилю, який на той час є «найсучаснішим». І не лише тому, що так модно, але й тому, що саме така естетика відбиває дух часу.
На початку XIX століття таким художнім та інтелектуальним рухом був романтизм з його культом емоційності (метою творчості вважалося вільне вираження почуттів митця), індивідуалізму, ідеалізацією минулого та природи, інтересом до фольклору. Але що повноводнішим є мистецький рух, то виразнішими є розбіжності між його складовими. В літературі романтиками вважаються Байрон і Бернс, Скотт і Ґете, Гюго, Жуковський і Міцкевич, хоча їхнім спільним знаменником є хіба те, що вони жили й творили приблизно в той самий час (тобто «у добу романтизму»).
Малоймовірно, щоб юний Тарас Шевченко був добре обізнаний з творчістю тодішніх європейських поетів, але вірші Батюшкова, Баратинського, Лєрмонтова й, особливо, Пушкіна він знав не з перекладів 21


і, мабуть, ще до того, як цензори підписали їх до друку. Принаймні, цим жило все його петербурзьке оточення.
Але, щоби зрозуміти різницю між російським й українським романтизмом, варто порівняти «Причинну» (1837) Шевченка та «Руслана і Людмилу» (1818-1820) Пушкіна (на момент публікації автору було двадцять років).
О. С. Пушкін мав на меті створити богатирську казку у стилі народних лубочних повістей і творів Хераскова, Жуковського й Карамзіна, але за літературні зразки йому правили поеми Аріосто та Вольтера.
Одразу ж після грайливої присвяти «красавицам», «души моей царицам» («с надеждой сладкой,/что дева с трепетом любви/посмотрит, / может быть украдкой,/на песни грешные мои») поет занурює читача у фантастичний світ чарівної казки.
У лукоморья дуб зеленый;
Златая цепь на дубе том, И днем и ночью кот ученый Все ходит по цепи кругом.
Вступ до поеми кінчається словами «Одну я помню сказку эту/Поведаю теперь я свету...» В усій російській літературі, мабуть, не існує більш по-святковому пишних та по-родинному затишних рядків. Казкова атмосфера створюється завдяки легкому присмаку церковнослов’янщини («песнь», «брег», «дол», «чреда») і повному набору традиційних фольклорних персонажів — русалки, «избушка на курьих ножках», витязі, «дядька их морской», «бурый волк» та «ступа с Бабою Ягою». Однак, цікаво, що у самій поемі ці 22
Свіжим оком


персонажі більше не з’являються. Сюжет «Руслана і Людмили» — це низка пригод і чудесних перетворень, які нагадують, скоріше, пригодницький роман, ніж билину. Під кінець твору автор ще більше загострює інтригу. Головний негідник (підступний Чорномор) приймає образ Руслана, затягає Людмилу у свої тенета і вже готовий «зірвати плід кохання», але його зупиняє «наш герой». Насамкінець Руслан помирає (але добрий чаклун кропить його живою водою і повертає до життя), Людмила виривається зі смертельного сну завдяки чарівній каблучці (Руслан торкається нею обличчя Людмили), Руслан розганяє печенегів, які взяли Київ в облогу, негідник Фарлаф щиро кається й одержує прощення, а князь «Владимир в гряднице высокой/запировал в семье своей».
Можна сказати, що перша поема Пушкіна тримається на двох стовпах — на російському фольклорі та європейській літературній традиції. Зрештою, «Руслан і Людмила» — це одна із варіацій одного з «вічних» сюжетів світової літератури, а саме — трагічне кохання, любов, яка приречена й не може завершитися єдністю коханців (хоча, «на вимогу публіки», трагізм і може бути замінений на щасливу кінцівку). Тож перше, що спадає на думку, — це «Ромео і Джульетта», «Тіні забутих предків» і «Вест-сайдська історія».
Але крізь легкість і легендарну вправність пушкін- ського пера важко не помітити й третього стовпа, на який спирається автор «Руслана і Людмили». «Там русский дух... там Русью пахнет!» — раптом наприкінці передмови оголошує поет. І це після того, як він щойно оголосив цей твір «трудом игривым». Що ж, «игривость» теж мусить служити «отечеству». Тому «Причинна»
23


й не дивно, що всі негативні персонажі тут — інородці. Крім того, ця поема писалася паралельно із виходом перших томів «Історії держави російської» Карамзіна, твору, який був покликаний закріпити імперську міфологію. Мабуть, недоречно було б, всупереч принципам історизму та на догоду політичній коректності, винуватити юного генія у політичній заангажовано- сті. Але варто констатувати, що така позиція є для нього чимось абсолютно природним, а тому й непоз- бувним.
У Шевченка в його «Причинній» також ідеться про нещасне кохання. В цій романтичній баладі дівчина полюбила козака, але він покинув її й пішов воювати. Надумлива дівчина боїться, що козак знайшов собі іншу, або що він помер десь на чужині. Щоб вона «менше скучала», ворожка забирає у неї розум (робить «причинною»). І тепер охоплена розпачем і жа- лями дівчина ночами сновигає понад Дніпром. З води виринають малі нехрещені діти. Вони граються, здіймають галас, регочуть і, нарешті, помічають дівчину- сновиду, яка дряпається на верхівку дуба. Довкола дерева збираються русалки. Вони мовчки чекають, коли дівчина спуститься, щоб тоді її залоскотати. Співають треті півні, починає світати, і слідом за птаством прокидається все живе. Тільки дівчина навіки заснула під дубом. Тимчасом із гаю виїжджає козак. Він знаходить мертву дівчину і з розпуки накладає на себе руки («зареготавсь, розігнався — та в дуб головою»). Вранці дівчата, які йдуть у поле жати, знаходять мертвих коханців. Дзвонять дзвони, і все село «громадою як слід, по закону», «з попами і корогвами» ховає своїх дітей. Над козаком садовлять явір та ялину, а над 24
Свіжим оком


дівчиною — червону калину. Життя триває, вдень там щебече соловейко, а вночі туди з Дніпра виходять погрітися русалки.
Хоча «Причинна» і має всі ознаки романтизму, але у Шевченка цей стиль має яскраво фольклорне коріння. І в цьому українська не відрізняється від більшості європейських літератур, які починалися з переказів казок та фацетій (коротких сороміцьких історій та анекдотів), з відмови від «високої» мови освічених верств (латина, французька, церковнослов’янська) на користь «низької» народної говірки. В «Причинній» фольклорними є не лише персонажі чи прямі цитати з пісень, голосінь та ігор. Поема є ніби ілюстрацією до народного (здебільшого — дохристиянського) світобачення з його системою цінностей, традицій, звичаїв, обрядів та забобонів. Це і є той метатекст, який формує поведінку людей і дає їм систему життєвих координат. От чому українці споконвіку шукали відповіді на свої життєві проблеми в казках, піснях і прислів’ях. Саме вони, а не писемна література, були для них джерелом знання. Звичайно, трагічні події минулого століття поклали цьому край. Ось приклад з автобіографії народної художниці Катерини Білокур. Вона описує події 1920-х років у селі Богданівка на Полтавщині. Катерина хоче бути художником, а молодий чоловік, який сватає її, певен, що жінок-художників у світі нема, бо це «велике діло, жіночому розуму воно не під силу». «Еге, — каже Катерина,—якщо я від Вас дурніша, то не буду я Вашою дружиною! От Вам і все!» І давай плакати й співати ту пісню «Ой, козаче молоденький, в мене коник вороненький. Сідлай коня, з’їжджай з двора, ти не мій, я не твоя!»
«Причинна»
25


Важко уявити, щоб сьогоднішня українка в такий момент цитувала народну пісню й знаходила у ній розраду...
І в цьому відношенні «Причинна» — ніби фрагмент утраченої цивілізації. Ми розуміємо всі слова, але нам важко перейнятися її пафосом і сприйняти описані в ній події так, як це робили перші читачі «Кобзаря». Русалки, стигма довкола нехрещених дітей, пісні, що їх співають дівчата («як провожала сина мати, як бивсь татарин уночі») — усі ці елементи давнього українського метатексту, якщо й промовляють до нинішнього читача, то ніби крізь туман. Вони не є частиною його повсякденного життя. А про життя духовне дуже важко говорити у позитивістських термінах.
Та й постійні плачі і нарікання на «долю» неможливо зрозуміти поза контекстом дохристиянського світобачення. Ідею свободи волі, яку пов’язують з монотеїзмом, важко уявити у світі, в якому панує фаталізм та приреченість, і де людське життя залежить від невидимих і незбагненних сил. В рамках цього вічного сюжету (трагічне кохання) не може бути відповіді на поставлені поетом питання («О Боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду?» або «Чи винна ж голубка, що голуба любить?»). Ці питання, якщо й вирішуються, то в іншій площині, там, де безпорадних людей не тормосять їхні пристрасті.
У «Причинній», як і в майже всіх творах Шевченка, існує потужна напруга між потягом до справедливості й прийняттям цього світу. Перше є виявом бунтівної язичницької стихії українства, а друге пов’язано з християнством. Але через те, що ця боротьба 26
Свіжим оком


розігрується на матеріалі фольклору, який для більшості з нас має хіба що декоративне призначення, існує загроза, що сучасний читач не стане занурюватися у світ козаків, русалок і потерчат, а, в кращому разі, позіхаючи, перегорне сторінки, щоб дізнатися «чим там усе кінчається».
На щастя, в цій баладі є рядки, які звучатимуть доти, доки у світі залишатимуться люди, які називатимуть себе українцями. Початок поеми «Реве та стогне Дніпр широкий» має воістину магічну силу. Найперші ж слова, написані на чужині молодим кріпаком-художником, стали зверненням до всього українського народу. На позір, в цих рядках немає ні політичного заклику, ні «оспівування краси рідного краю». Просто опис бурі на річці. Короткі речення, позбавлені літературної мальовничості. Жодного пестливого суфікса. Ніякої солодкавості. Жодної казкової істоти. Жодного художнього засобу, окрім порівняння місяця до човна. І як фінальний акорд — не грім з блискавкою, а голоси сичів в гаю і скрипіння ясена. Але все в ньому насотано енергією і бринить красою. Поет ніби каже: цей пейзаж і є тим раєм, який був нам подарований. На його тлі будуть розігруватися не тільки події цього твору, але й вся наша історія. І якою вона буде, залежить від нас.
Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилі підійма.
І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав,
27
«Причинна»


Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів.


«САДОК ВИШНЕВИЙ
КОЛО ХАТИ» («ВЕЧІР»)
Цей вірш із циклу «В казематі» є, мабуть, найпо- пулярнішим поетичним твором, написаним українською мовою. Його часто цитують з пам’яті, існує кілька пісень на ці слова, й словосполучення «садок вишневий» є таким самим стереотипом українства, як і «гречкосії», «моя хата скраю» чи «хитрий хохол». «Заповіт», перекладений на десятки мов, вважається ніби «візитною карткою» Шевченка, але, на відміну від апокаліптичного «Як умру, то поховайте», опис погідних травневих сутінків в українському селі є твором набагато інтимнішим, справжнім втіленням глибинного народного ідеалу життя, наповненого красою, вільною працею та небуденним змістом. Але популярність має і свої недоліки. Обидва вірші є набагато ґрунтовнішими й цікавішими, ніж те, як ми їх дуже часто трактуємо.
«Шевченківський словник»2 у статті «Садок вишневий коло хати» пише, що «сила емоційного впливу 29


твору—в природності й рельєфності малюнка, в його світлому, життєствердному настрої». Але й «емоційність», і «настрій» є речами ефемерними, а отже, й вкрай ненадійними. Та й «життєствердність» є сутністю кожного твору мистецтва. Бо все, що робить митець, — це творить (а значить — стверджує) «свій «власний» світ із «підручного» матеріалу. Тому, в ідеалі, кожен літературний твір мусить мати бездоганну форму і напряму промовляти до читача, й не лише через слова, а, бажано, через те, що стоїть за словами.
Багато хто з нас зі шкільних уроків української літератури виніс відчуття того, що «Садок вишневий»— це щось дуже солодкаве, щось про соловейка, діточок та співучих сільських дівчат. Але за всіма законами природи ніщо перецукрене не має шансів зберегтися й не втратити своєї свіжості за більш, як 170 років. У чому ж тут секрет?
Критики вважають цей вірш ідилією, мрією про ідеальне життя, особливо з огляду на ті умови, за яких він писався. У квітні 1847 року Шевченка заарештували за участь у «таємному» (тобто несанкціонованому владою) Кирило-Мефодієвському товаристві («Украйно-Славянском обществе»). Поета допровадили до Санкт-Петербурга, до кінця травня протримали у казематі Третього відділу, де також містилася канцелярія корпусу жандармів, і винесли вирок — відправити на військову службу рядовим в Окремий Оренбурзький корпус без права писати і малювати. Нікого з інших братчиків не було так суворо покарано. Більшість із них одержали від трьох до п’яти років заслання і (в разі зразкової поведінки) можливість повернення «в столицы». Причиною такого рішення
ЗО
Свіжим оком


були навіть не політичні погляди Т. Шевченка, а його «возмутительные и пасквильные сочинения», в яких він «изливал клеветы и желчь даже на особы, к которым обязан был питать чувство благоговейнешего уважения». Ці слова шефа жандармів графа Орлова мають відношення передусім до поеми «Сон», у якій Шевченко зобразив государя імператора у вигляді «сича надутого», «високого» й «сердитого», а государиню імператрицю порівняв до «опенька засушеного» і «чаплі між птахами». І це при тому, що саме цариця у благодійній лотереї виграла портрет В. Жуковського пензля К. Брюлова, і на ці гроші Шевченка було викуплено із кріпацтва! Що ж, граф Орлов мав рацію. Для поета «мнимые бедствия Украины» були набагато важливіші, ніж явлена йому монарша ласка.
Умови перебування у в’язниці Третього відділу були цілком пристойними. Шевченко на допитах тримався дуже спокійно, на всі запитання давав короткі виважені відповіді (його біограф Павло Зайцев вважає, що поет «може, раз у житті не піддався голосові почуття») і постійно підбадьорював своїх друзів по нещастю. Перебування в окремій камері мало й свої переваги. Шевченко багато читав, малював (принаймні, замовив і одержав ватманський папір) і писав вірші. Створений у квітні-травні 1847 року цикл «В казематі» складається із 13-ти віршів, і тематично він аж ніяк не підпадає під категорію «тюремної поезії». Порівняно до того, що Шевченко написав у казематі, трагічна муза замордованого у радянських таборах Василя Стуса (мабуть, останнього українського «поета- кобзаря») звучить, як голос із пекла. Мистецтво там не приживається. А щоб продовжити тему «поет
Садок вишневий коло хати»
31


і в’язниця», варто зазирнути у цикл «В тюрмі Санте» Гійома Аполлінера. Французький поет провів у камері тиждень, і те, що йому загрожувало, не рівняти до 25-річної солдатчини без права на будь-яку творчість.
За своїм жанром (принаймні, на позір), «Садок вишневий» нагадує народну картину, щось на зразок «Ставка з лебедями» чи «Козака з дівчиною біля криниці». А в народній картині, яка, за своєю сутністю, ближче до ікони, ніж до реалізму, кожна деталь є символом та алегорією, і, залежно від майстерності її автора, може бути як витвором «високого» мистецтва, так і кітчем. Але композиційно цей вірш побудований як серія фотознімків чи як «кадри з кінофільму». Увага зосереджується не на «красі природи», а на тому, що є стрижнем кожного «кадру». «Камера» спочатку подає панораму сільської хати із садом, тоді різко пірнає вниз, і ми чуємо гудіння жуків, відтак знову ширяє вгору й охоплює весь кут села, яким надвечір вертаються додому орачі та безтурботні дівчата. И, нарешті, зупиняється на родинній вечері просто неба і на сні. Оце, власне, і є весь «зміст» цього вірша. Але то — лише маківка айсберга. Тому, мабуть, варто вчитатися у кожне з цих речень-кадрів.
Садок вишневий коло хати
Для більшості українців (колись з діда-прадіда селян) за словами «садок вишневий коло хати» стоїть щось набагато більше, ніж «присадибна ділянка», тобто «земля, що перебуває в особистому користуванні колгоспників, робітників і службовців радгоспів та інших мешканців сільської місцевості», і яку засаджено Садок вишневий коло хати»
33


фруктовими деревами. Це — місце їхнього єднання з землею. Тут для них проходить вісь світу, пульсує джерело їхньої сили і їхніх уявлень про Всесвіт. Зіп’яти білу хату з теплою піччю посередині, обсадовити її квітами, відгородитися парканом, насадовити скрізь, де можна, дерева, щоб бодай пів року все на твоїх очах цвіло, родило, а тоді ще й годувало тебе до весни — ось що таке, насправді, «вишневий садок коло хати». Бо «сад» для сучасної людини означає гектари сільськогосподарських угідь, що належать якомусь холдингу чи підприємству харчової промисловості, механізацію, хімізацію, монополізацію й маркетинг. А «садок» — це, навпаки, щось приватне, це — той простір, на який не мають зазіхати ні сусіди, ні держава. В категоріях марксизму-ленінізму українці були й лишаються «дрібними власниками», тими, що «як не з’їм, то хоча б понадкусюю», тому товаришу Сталіну нічого не лишалося, як заморити мільйони з них голодом. «Товариші» з перших днів свого правління зрозуміли, що комунізм для селян — це як сідло для корови.
Навіть зараз, коли давно урбанізованим українцям випадає нагода одержати клапоть землі у якомусь дачному кооперативі, на пісках, де приживаються хіба що сосни, в них одразу ж прокидаються «земляні» гени й вони ще до того, як будувати хату, закуповують вантажівки глини, тоді чорнозему, тоді гною, риють ями під плодові дерева, огороджують ділянку парканом, ставлять в кутку нужник і засадовлюють усе кущами та квітами, «щоб скрізь була краса».
А для решти світу початок цього вірша, такий промовистий і вщерть наповнений зрозумілим для нас змістом, означає хіба що «маленький сад, в якому 34
Свіжим оком


ростуть темно-червоні ягоди з кісточками (лат. Prunus cerasus)». І лише освічена публіка згадує про п’єсу А. П. Чехова, котра стала новим словом драматургії XX століття. У ній у художніх образах відтворено передчуття неминучих соціальних змін, і «скука ничегонеделания изображена так, чтобы это было интересно» (К. С. Станіславський).
Хрущі над вишнями гудуть
Дія у цій ідеальній місцевості відбувається в ідеальний час—у травні, коли цвітуть сливи та вишні й готуються до вибуху яблуні та бузок. Вже місяць, як відступили холоди, до спеки ще далеко. Якби тиша була музикою, то за ритми б тут правило нутряне дзижчання спраглих до кохання жуків. Коли, як не зараз, відчувати благодать і повноту буття?!
Плугатарі з плугами йдуть
Мрія про вільну працю на своїй землі пронизує всю творчість Шевченка. Плуг для сучасної людини — це щось важке, металеве і громіздке, щось, що кріпиться до трактора. А плуги в цьому вірші, навіть якщо селяни й не тягнуть їх на собі, а везуть на возах, можуть бути зроблені з дерева і мати невеликі габарити. Бо йдеться не про великі, колгоспні ниви, а про акри власної (приватної) землі за селом. Отже, в термінах тих, хто колективізував Україну (читай — робив з вільних хліборобів рабів) ці селяни з Шевченкової ідилії були куркулями, які підлягають знищенню.
«Садок вишневий коло хати
35


Співають ідучи дівчата
Дівчата, як ми знаємо з літератури, не орали землю, цим займалися чоловіки. Вони хіба що носили їм їжу чи виконували якісь підсобні роботи. Але, якщо у них є сили для співів, то ця праця їх зовсім не стомила.
А матері вечерять ждуть
Кожна народна картина (навіть, якщо це — стилізація під неї) мусить відбивати реальності соціального життя та побуту селян. Наприклад, чоловіки обробляють землю, а на жінках — хатнє господарство й малі діти. Або «котик ходить на лови, а півник хатку глядить». Забігаючи наперед, хочеться запитати: а де ж батько цієї родини? Чому він далі ніде не згадується? Його немає ні при столі, ні тоді, коли всі засинають. Може, він помер? Чи подався десь з чумаками? Але ж традиційно чумаки вирушали в Крим чи на Дон вже після того, як зібрано врожай... У кожному разі, вірш не дає на це відповіді. Навіть якщо Шевченко і «не продумав» цю деталь, вона, немов тихий акорд, звучить і після того, як згасне основна мелодія.
Сем’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає
Ще один доказ того, що ми маємо справу з іконографічним зображенням. Сонце, місяць, зірки, антропо- морфізовані (олюднені) образи стихій є неодмінною частиною народної космології. Життя циклічне, і водночас воно як мінливе, так і незмінне. На зміну Сонцю на небі з’являється Місяць. Так само за молодістю суне старість, і після денних пісень западає нічна тиша.
36
Свіжим оком


Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає
Одразу ясно, що соловейко тут — не просто пташка, яка знічев’я залетіла на подвір’я, а істота з міфології, тотемний образ любові, життєвої сили й родючості. Всі, хто бачив зблизька, як щебече соловей, не можуть без певного скепсису сприймати вираз «наша солов’їна мова». Бо ця маленька пташка має досить великий борлак, і коли вона «співає» (тобто, на всю горлянку шукає собі пару), все її тільце ритмічно смикається, немов семижильний актор із сороміцького фільму.
Коли кажуть про «солов’їну мову», то передусім мають на увазі її «милозвучність», а саме — ті окремі літери, що відрізняють її від російської, її фонетику, гармонійне чергування приголосних і голосних або на диво гнучку лексику (і перевага тут, як правило, надається іменникам та прикметникам). Але, по-перше, для фінів, монголів чи бушменів звучання їхньої мови є не менш музичним і лагідним. А по-друге, справжнім «двигуном» української є не «красиві» іменники, а «роботящі» дієслова. Кожне з них має доконаний і недоконаний вид. Це — як дві половинки серця, і вони виконують ту саму роботу, що й чітка система часів у романських та германських мовах. Морфологічність української означає, що вся дія тут відбувається ніби всередині слова. І саме завдяки мінімальним змінам «працьовитих» суфіксів і префіксів, цією мовою можна висловити будь-який аспект будь-якої дії.
Але повернімося до вірша, і конкретно — до матері. Вона хоче «научати». Що це означає? Прочитати «Садок вишневий коло хати» 37


молитву, перш ніж вечеряти? Зробити дочці зауваження, бо та «не туди, де слід» поставила миску? Порадити дітям, як далі жити? Приструнчити тих, хто штовхається, гиготить або, не дай Боже, розсипав сіль? Важко сказати. «Научати», мабуть, покриває весь спектр навчання й виховання. Рух розуму, знання і влади від тих, хто їх має, у бік тих, котрі цього позбавлені. Слово «научати» також асоціюється з наукою, законом, дисципліною і ладом. Ніякий соціум не може існувати без цього. Втім, матері не вдається «навчити» своїх дітей (тобто, донести до них цю «правду і науку»). На заваді їй стає соловейко. Його співи є втіленням нестримних емоцій, кохання, еросу, віталістичної сили життя. Натяжіння між законом і любов’ю, між структурою і почуттями лежить в центрі цього вірша. Тому він і досі не «зацукрився». Хто переможе у цьому протистоянні? І як далі вирішиться цей конфлікт? Більше того, чи може він «остаточно» вирішитися? Якби таке сталося, це би порушило баланс і спричинило або параліч, або хаос.
Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх Сама заснула коло їх
Мирний сон просто неба. Чому б і ні? Надворі тепло, мошка вночі не дошкуляє, комарів ще нема. Але чекайте! У символічному світі народної картини сон уособлює смерть, хай і тимчасову, до світанку. А поки що все огортає ніч.
38
Свіжим оком


Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих
Іншими словами: навіть у глибинах смерті, там, куди не добиває світло, й де не можна покладатися на розум і закон, пульсує любов. Це все одно, що сказати: не журіться, смерті насправді немає. Чи це мав на увазі поет? З певністю можна сказати лише, що Шевченко знав ціну цьому твору. Він власноручно робив копії «Вишневого садка» (збереглося два таких аркуші) і дарував їх своїм читачам. Що іще він міг зробити?
Садок вишневий коло хати
39


«КАВКАЗ»
У світовій літературі, здається, не існує більш натхненного та переконливого антиімперського твору, ніж «Кавказ» Тараса Шевченка. Для титульної нації імперія, як правило, асоціюється з величчю, пихою, військовими перемогами та збільшенням території. Для підкорених нею народів — із поневоленням, гнобленням і відчуттям другорядності. Англійський письменник Редьярд Кіплінг (1865-1936) вірив у високу історичну місію Британської імперії і називав цю місію «тягарем білої людини». А от у сучасних африканців трохи інший погляд на цей тягар. У 1999 році в Аккрі (Гана) представницька Африканська комісія з питань репарації представила західноєвропейським країнам та США кошторис на 777 трильйонів доларів як компенсацію за людські, економічні та ресурсні збитки, що їх зазнала Африка від європейських імперій за часів колоніалізму.
Суперечки про те, чи є імперії чимось засадничо гарним чи поганим, навряд чи можуть «породити істину», так само, як і баталії довкола будь-якої справді ключової історичної події. Бо історія — це не тільки наука про минуле. Все, що колись відбулося, і досі сидить в нас. Тому й заяви про те, що «правда — десь посередині» не влаштовують жодну зі сторін. А припущення 43


типу «а от якби, ми б тоді» тільки підкидають хмизу у вогонь цієї нескінченної дискусії.
Шотландський історик Ніл Ферґюсон у своїй книзі «Імперія. Як Британія створила сучасний світ», розглядає різні аспекти, а також «плюси і мінуси» цього проекту. Проаналізувавши причини розквіту і занепаду Британської імперії, він, фактично, закликає США, «відкинувши хибну скромність», взяти на себе тягар створення і забезпечення інтересів власної імперії. «Бо, — кінчає він свою монографію, — подобається це вам чи ні, заперечуєте ви це чи приймаєте на віру, але на сьогодні імперія залишається такою ж самою об’єктивною реальністю, як і в останні триста років, коли Британія не тільки керувала світом, але «_> • з
и створила сучасний світ».
Не менше завзяття імперія (а точніше — Російська імперія) викликає і в українського історика, академіка НАНУ П. П. Толочка. У своїй розлогій статті «Без Империи прогресе невозможен»,4 підкреслюючи ци- вілізаційну роль імперій, він пише, що не цивілізації створювали імперії, а навпаки. («Именно имперский путь развития обеспечивал человечеству максимальный прогресс».) Весь пафос цієї статті спрямований на уславлення Російської імперії та Радянського Союзу, який «конечно же, умер неестественной смертью». («Запад», тобто США і Європа, на думку П. П. Толочка, ведуть невпинну ідеологічну війну проти Росії, фінансують сотні громадських організацій, які, маскуючись під «боротьбу за демократію», підривають державну єдність країни.) В той час, як «внедрявшийся в сознание людей зловещий образ СССР ничего общего с реальностью не имел». Адже завдяки Росії, угро-фінські 44
Свіжим оком


та тюркські народи «приобщились к христианской традиции, в ее византийско-русском православном варианте и в конечном итоге приняли участие в сложении общерусского культурного пространства».
П. П. Толочко вірить, що невдовзі «отпавшие от Росии территории» прийдуть до тями й на всьому пострадянському просторі розпочнеться процес «экономической, политической и военной реинтеграции», який призведе до створення «мощного политического и экономического обьединения во главе с Россией».
У суперечці між прихильниками та опонентами імперської ідеї неминуче постає питання про ціну, яку мусять заплатити імперські піддані, за велич своїх гнобителів. «Все империи, — відповідає на це академік Толочко, — представляли собой мощные военнобюрократические образования, всегда экспансивные по отношению к другим странам и народам, и существовавшие за счет жестокой эксплуатации своих подданых». Ну й, ясна річ, вся ця «лепота и благость» неможливі без «жесткой централизации системы управления и экономического отчуждения». Або, словами російського прислів’я, «лес рубят—щепки летят». Тобто, рано чи пізно, але все зводиться до моральної дилеми, сформульованої Ф. М. Достоєвським («гармония мира не стоит слезинки ребенка»), навіть якщо цю дилему висловив «богоборець» Іван Карамазов. А ось як цю проблему «вирішує» П. П. Толочко. «Необходимо отдавать отчет в том, что становление империй всегда сопряжено с насилием. В той или иной степени сильный распространяет власть на слабых, не очень сообразуясь с их жизненными интересами и традициями». Одне слово, маемо тріумф «Кавказ»
45


соціального дарвінізму та «вічно живого» ніцшеанства. Пам’ятаєте, що з цього «добрива» виросло у XX столітті?
Але Тарас Шевченко не дожив до XX століття, і він не був ні політиком, ні навіть послідовним ідеологом. Він був поетом, і його антиімперськість має набагато глибше коріння. Бо, об’єктивно кажучи, визнання як художник і як поет він вперше одержав саме в столиці імперії. Тільки там існував, по-перше, масний прошарок освічених та відкритих до сприйняття нового людей, які змогли оцінити його, а по-друге, там була інфраструктура (літературні журнали, друкарні, салони, традиції меценатства), без якої неможливе функціонування писемної літератури. В Санкт-Петербурзі були надруковані «Кобзар» і «Гайдамаки», і там він познайомився з вершками тодішньої імперської культури, які прилучилися до його звільнення з кріпацтва й повернення із заслання (В. Жуковський, К. Брюллов, О. Венеціанов, В. Григорович, Є. Гребінка, П. Мартос, Ф. Толстой та інші). Чи зміг би Шевченко стати Кобзарем, якби він свої формуючі роки провів на Україні, навіть у губернському Києві? Важко сказати, але факт той, що в першій половині XIX століття всі, хто мав бодай якісь творчі амбіції, поривалися якщо й не за кордон, то в «столиці». Провінція завжди і скрізь має присмак болота. З усіх творів і висловлювань Шевченка очевидно, що його «невдячність» не була спрямована проти російської культури. Чим же тоді йому не догодила імперія? Відповідь на це дає «Кавказ».
Поштовхом до його написання була смерть Якова де Бальмена (1813-1845), нащадка давнього шотландського роду, художника-аматора, ілюстратора руко- 46
Свіжим оком


писного «Кобзаря», який загинув на Кавказі під час сумнозвісного Даргінського походу графа Воронцова. Шевченко присвячує «Кавказ» (1845) «искреннему моему Якову де Бальмену», але ця поема стала не просто «жалібною симфонією в пам’ять загиблого друга,... а й поемою надії і гімном непереможній волі».5 А Іван Франко6 чи не першим вказує на «загальнолюдські» джерела цієї «огнистої інвективи проти “темного царства”». (На його думку, Шевченко промовляє не з позицій «теперішніх та минувших кривд України», а на «загальнолюдській основі».) Тобто, тут не йдеться про якісь конкретні риси, помилки чи злочини російської колоніальної політики. Шевченкова муза (а це й є його єдина зброя!) кидає виклик самій ідеї імперського експансіонізму, його претензіям на цивілізаційну зверхність.
Подібних творів просто не існувало в тогочасній європейській літературі (а в російській — і поготів). Пушкінське «отсель грозить мы будем шведу» і по- тепер сприймається, як парубоцька задирикуватість, хоча від неї — пів кроку до «крепи у мира на горле пролетариата пальцы» (В. Маяковський). В російській культурі тієї доби Кавказ сприймався в кращому разі як екзотична країна десь «за хребтом Кавказа», як місце, де можна сховатися від «всевидящего глаза и всеслышащих ушей» під’яремної Росії (М. Лермонтов). (Зараз би літературна критика класифікували це як вияв «орієнталізму».) Список митців і культурних діячів, для яких миколаївські колоніальні експедиції були оповиті єлеєм слави та героїзму, включає майже всі відомі нам імена.
«Кавказ»
47


От Нила до Невы, от Эльбы до Китая — От Волги до Евфрат, от Ганга до Дуная... Вот царство русское...
(Ф. Тютчев, «Русская география», 1848)
Отже, в цьому відношенні у Шевченка не було ні вчителів, ні традиційної форми («пишу “Онегина” размером»), на яку можна було опертися. Тож як і будь-яка філіппіка (гнівна, викривальна промова), «Кавказ» міг дуже легко перетворитися на агітку. На щастя, Шевченку вдалося уникнути цієї пастки. Критика по-різному визначає жанр цього твору. «Кавказ» називають поемою, «індивідуальною лірико-сатирич- ною жанровою формою» (Ю. Івакін), ліричним монологом та політичною медитацією. І водночас тут є багато елементів модерністської стилістики (автоматичне письмо, яке практикували сюрреалісти, або потік свідомості Дж. Джойса). В «Кавказі» немає ні сюжету, ні дійових осіб. Лише пророчий голос автора, який прозріває сутність речей і, немов шаман, стає не просто Голосом Правди, але й знаряддям сил, які створили космос і вдихнули в нього життя. Ознаки подібного «шаманізму» мають, мабуть, усі геніальні твори, наприклад, симфонія № 41 «Юпітер» Моцарта, в якій паралельно розвиваються п’ять наскрізних тем, а тоді у фіналі якимось воістину магічним способом вони зливаються у переможний «видих».
«Кавказ» починається з урочистого заспіву:
За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі- який далі рефреном повторюється кілька разів, і є ніби стрижнем, на якому тримається весь твір.
48
Свіжим оком


Одразу після цього ми бачимо Прометея, прикутого до кавказької скелі. Цей герой, хоча й був сином титана і двоюрідним братом Зевса, але він вкрав у богів вогонь, передав його людям, за що й був приречений на тортури («Споконвіку Прометея там орел карає, що день божий добрі ребра й серце розбиває»). Образ Прометея, традиційний для естетики класицизму та романтизму, використано тут не лише як доречну географічну «прив’язку». Він ніби задає тональність усьому твору та вказує на міфологічну (а отже — загальнолюдську) природу боротьби, яка аж розриває «Кавказ». При цьому Шевченко різко міняє ритм, із розлогої епічності переходить на майже «побутовий» квазі-хорей і тим самим підносить розмовну мову до рівня літературної. (Практично всі революції в європейських літературах ішли цим шляхом.)
Якщо «Кавказ» і можна назвати монологом-меди- таціею, то його зміст — це не просто «думки вголос», він має чітких адресатів. І найперший з них — Бог. У християнському символі віри Бог представлений у вигляді Отця, Сина і Святого Духа. Судячи з того, що далі йдеться про «діла Твої» та «силу Твою», поет, очевидно, має на увазі саме Бога Отця, «вседержителя, творця неба і землі, всього видимого і невидимого». Шевченко усвідомлює, що кидати виклик Отцю («не нам на прю з Тобою стати») та висловлювати сумніви — річ дуже ризикована і небезпечна. Але у розпачі від навали світової несправедливості він усе ж робить це.
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить
«Кавказ»
49


Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п’яна спить.
Наступний крок поетової думки виглядає абсолютно логічним: якщо Бог колись створив для нас такий жахливий світ, то нехай хоч тепер він дасть людям продихнути («коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити!»).
Але цей бунт важко назвати «богоборством». Іов, Йосиф, Св. Петро, апостол Павло — всі вони мали моменти слабкості, сумнівів та розпуки. Так само й Шевченко. Ледве вихлюпнувши «накипіле», він, щоби не захлинутися в ньому, одразу ж хапається за свою віру.
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики Вовіки і віки.
І вже під кінець твору, в паузі між тавруванням цивільної («суєслови, лицеміри, Господом прокляті») та церковної влади («храми, каплиці і ікони... (й) не- утомленниє поклони за кражу, за войну, за кров») поет звертається до Бога-Сина:
За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?
За нас, добрих, чи за слово
Істини... чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
50
Свіжим оком


І в цьому риторичному запитанні десь жевріє на- півдокір Христу за його власну мученицьку смерть. (Що є дуже українською рисою!) Але релігія для Шевченка— це не філософська чи естетична категорія, не ритуали, традиції чи церковна атрибутика. Це передусім віра, тобто пряме інтимне спілкування з живим Богом. І, як і в будь-яких інтимних стосунках, тут не обходиться без образ і непорозумінь.
Так само шанобливо й піднесено поет звертається до «синіх гір, кригою окутих», і до «лицарів великих, Богом не забутих», тобто до народів Кавказу, які чинять збройний опір колоніальній експансії. А це, як на той час, сприймалося як скандал, бо одна річ — співчувати християнам-грекам чи романтизованим «шляхетним розбійникам», а інша—«дикунам-маго- метанам».
А наприкінці твору поетова думка лине до «мого Якова доброго», «мого друга єдиного», «друга незабутнього». (Хоча, як свідчать дослідники, вони не були близькими друзями. Юний Яків де Бальмен, як і багато інших «паничів», які були зачаровані талантом колишнього кріпака, на час знайомства з поетом саме проходив через період палкого козакофільства.) Шевченко ж достатньо добре знав «рідну стихію», щоби живитися ілюзіями або ідеалізувати українську шляхту та навіть козаків.
Під час допитів Шевченко на запитання слідчого «кто иллюстрировал рукописную книгу ваших сочинений и не принадлежит ли тот, кто столько занимался вашими стихотворениями, к злоумышленным сла- вянистам» відповів, що з графом Яковом де Бальменом «я виделся один раз». Безумовно, такою відповіддю «Кавказ»
51


поет намагався захистити родину де Бальмена від можливих неприємностей з боку влади. Але, мабуть, поетова щедрість пов’язана насамперед із тим трагічним фактом, що Якову «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну. Довелось запить з московської чашу московську отруту!».
Використовуючи іронію, сарказм і політичну сатиру, Шевченко з пафосом і вогнистістю біблійного пророка (те, що для нього вітхозавітні старці були взірцем, свідчить, зокрема, епіграф із Єремії) трощить не тільки споруду, але й самі підвалини російського самодержавства. Отож не дивно, що багато з цих рядків стали крилатими фразами.
У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм, а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!
А ось його вирок «звитяжному» імперському воїнству:
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удовїх.
Не менший гнів викликає у нього кріпаччина («продаєм або у карти програєм людей... не негрів,., а таких, таки хрещених... но простих) та православна 52
Свіжим оком


церква, яка зі «Христової нареченої» перетворилася на державну інституцію й оплот тиранії («храми, каплиці і ікони, і ставники, і мирри дим (...) за кражу, за війну, за кров»).
І, мабуть, ніхто ні до, ні після Шевченка так влучно не висловив сутність імперської ментальності:
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні!
Але головною і наскрізною для «Кавказа» є тема волі. В українській мові це слово означає як «свободу», так і «вольове начало», «силу волі». І цікаво, що Шевченко із цих двох слів вибирає саме те, де присутній вольовий компонент, тобто те, що мусить походити ізсередини («воно не прошене, не дане»). Для більшості людей ці два слова є повними синонімами. Для тюремного вартового свобода передусім означає, що він може безкарно знущатися із в’язнів і будь-де сякатися на підлогу. Для когось свобода є політичним гаслом, частиною тріади «свобода — рівність — братерство». А ще для когось — виправданням власного гедонізму й безвідповідальності («це — моє тіло, що хочу, те з ним і роблю»). Крім того, нерідко ті, хто каже, що вони прагнуть свободи, насправді мають на увазі соціальну справедливість, безпеку й добробут.
Для Шевченка воля не є ні політичною, ні соціальною категорією. Вона в нього завжди гнана, «сердешна», «Кавказ»
53


«ненагодована і гола». Саме за неї, а не за державну незалежність чи за права й привілеї, б’ються в «Кавказі» його «лицарі великі». «Борітеся — поборете,— обіцяє він їм, — вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» Тобто, в разі перемоги, вони не одержать нічого, крім волі та (Божої) слави. І для Шевченка така нагорода—це все, на що людина може розраховувати. Воля для нього є чимось іманентним, тобто тим, що притаманно людині від народження, тим, що походить із нашої природи, а значить, його ніхто в нас не може забрати. Звідси й така переконаність. Не дарма ж на самому початку твору він ставить в один ряд «волю», «душу» й «неситого» (якого в цьому контексті можна було би трактувати, як один з евфемізмів-епітетів Лукавого).
Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.
І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого.
Більше того, ідея «волі» для поета є антитезою «імперії». Але не у вузько політичному значенні, а в ек- зистенційному. Те, що традиційно класифікується, як «волелюбство» Шевченка, є не просто генетичним неприйняттям рабства у всіх його формах. (І це — одна з причин, чому для більшості тих, хто був народжений «пред Родиной в вечном долгу», він завжди буде «представником народних мас» і «невдячним кріпаком».) Шевченкове «волелюбство» також не варто сприймати винятково в контексті національно- 54
Свіжим оком


визвольної боротьби або як вияв лібералізму, який обстоює законодавче закріплення індивідуальних свобод. Уся тема «волі» має як універсальне (гідність, суверенність, національна та особиста), так і яскраво виражене релігійне походження. (Німецький філософ І. Кант визначав три базові риси монотеїзму як буття Бога, безсмертя душі та свободу волі.) Й така «надлюдська» перспектива — це, мабуть, єдине, що може вгамувати природний український анархізм і замашне бунтарство Шевченка. Принаймні, в «Кавказі».
Бойові дії Російської імперії проти кавказьких народів у першій половині XIX століття зображені Шевченком мало не в категоріях космічної війни між добром і злом, кінцевої битви за даровану Богом волю. Але, як і личить людині, вихованій на Біблії, поет розуміє, що існує межа того, що під силу навіть пророкові. Йому не вдасться викоріняти «світове зло» й зупинити «кривавії ріки». Його поетичний обов’язок — «показати (людям) сонце правди» й прийняти світ таким, як він є. У фіналі твору Шевченко ніби здіймається над землею, згадує свого друга, який нині «живою душею літає з козаками понад берегами», і обіцяє (як сказав би інший поет) «робити своє», тобто «сіяти свої думи», «своє люте горе» — «нехай ростуть».
Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш...
І могили, степи, море, І мене згадаєш.
Якщо вірити даті, яка стоїть наприкінці рукопису, Шевченко завершив роботу над «Кавказом» у Переяславі 18 листопада 1845 року. Дослідники вважають, «Кавказ»
55


що поему було створено протягом п’яти днів. Можна не сумніватися, що це були п’ять днів гарячкової праці та геніальних прозрінь. Втім, зі спогадів В. Шевченка та О. Афанасьєва-Чужбинського постає, що Т. Шевченко не лише «збирав матеріали» (тобто стежив з газет за подіями на Кавказі та розпитував усіх, хто там бував), але й, перевіряючи реакцію на цей твір, ще у вересні зачитував уривки з нього деяким своїх знайомим. А це означає, що спонтанність і «ша- манізм» поеми не були навіяні авторові уві сні чи у стані поетичного трансу. Вони є складовими жанру, свідомо обраного Шевченком і доведеного ним до стану бездоганності.
«Кавказ» не мав жодних шансів бути надрукованим у миколаївській Росії. Поет це розумів і, не обмежений цензурними міркуваннями, писав рішучо, розкуто й висловив все, що хотів, в міру свого таланту й життєвих обставин. Хіба не про це мріє кожен митець?


«N. N.»
(«МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО...»)
Кінець 1845-го року Шевченко провів у Переяславі у свого приятеля, лікаря А. Козачковського. Поет півтора місяці тяжко хворів і на Різдво (25 грудня) в передчутті близької смерті написав «Заповіт». В ньому, усвідомлюючи своє значення для України і свою роль не просто Поета, але й батька нації, він заповідав поховати себе на найвищому кургані («могилі»), з якого він міг би прозирати всю свою країну (щоб «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»). За умов прадавньої степової України на подібну честь і шану могли розраховувати лише найславетніші зі скіфських царів. А поетові тоді був тридцять один рік!
За кілька тижнів до того, на початку грудня, поет завершив роботу над великим твором «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», в якій, відкинувши «хибну скромність», напряму звернувся до 59


свого народу з позиції Вчителя, який здатен просвітити та об’єднати своїх нерозумних дітей, напутити їх на шлях істинний і на спільне благо. І що цікаво — ніхто з того часу й дотепер не посмів назвати Шевченка самозванцем або мегаломаніяком. Його авторитет визнавали як його розчулені шанувальники, так і (нехай і крізь зуби) його недоброзичливці.
Історія знає багато прикладів того, коли поет, політик чи релігійний лідер, не чекаючи на посмертну славу, сам вказує на своє місце й на свою місію (Мой- сей, Горацій, Пушкін). Французькому письменнику і державному діячеві Андре Мальро приписують таку характеристику Шарля де Ґолля: «Колись жив один божевільний, який вважав, що він і є Франція. І він мав рацію».
Визнання і слава національного поета прийшли до Шевченка практично одразу, з перших його творів. Але цього факту замало для такої непохитної віри у своє покликання. У житті кожного обранця мусить бути якийсь небуденний досвід, знак чи якась виняткова подія, за яку він потім тримається все своє життя. І саме на це натякає вірш «N. N.» («Мені тринадцятий минало»), написаний 1847-го року в Орській фортеці.
У цей форпост на кордоні з Середньою Азією, яку саме тоді заходилася поглинати Російська імперія, рядовий п’ятого лінійного батальйону Оренбурзького корпусу Тарас (Грігор’єв) Шевченко прибув 22 червня 1847 року, а наступного дня його було зараховано до третьої роти. Відтепер усе життя поета мусило зводитися до муштри й казарми. Муштра передбачала щоденні вправляння з «виправки», ходіння «учебным шагом в три приема» та досконалого володіння 60
Свіжим оком


рушницею. А про казарму, в якій мусив жити поет, його біограф П. Зайцев на підставі листів та спогадів писав таке: «Сморід людського поту та бакуну з солдатських люльок, вічний галас і крики — це були муки, від яких не було куди тікати, коли по вечірньому сигналу двері казарми зачинялися. Крім вічного зику, треба було слухати “веселі” розмови про те, “кого били або кого бити обіцяли”».7 Але, як скаржився сам поет у листі до свого друга Михайла Лазаревського, «опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх всіх лих, що душу катують, — Бог покарав мене ще й тілесним недугом». Саме тоді він захворів на ревматизм, а невдовзі й на цингу. Єдиною розрадою для нього було спілкування з деякими військовими та урядовцями, які прихильно ставилися до нього. Можна лише дивуватися, скільки в цій «Богом забутій пустині» знайшлося освічених, розумних і милосердних офіцерів, які одразу побачили у своєму підлеглому митця й тонку душу і всіляко допомагали йому. Завдяки їм Шевченко зміг під час хвороби на кілька місяців перебратися з казарми на квартиру, а головне — нехай «нишком» і «мов злодій» — але повернутися до літературної діяльності. Під час перебування в Орській фортеці Шевченко створив такі перлини, як «Сон» («Гори мої високії»), «У Бога за дверма лежала сокира» та «Княжна». Але й серед них вірш «N. N.» («Мені тринадцятий минало»), який є ніби спогадами дитинства, сприймається як відкриття, як спалах і як прорив у позачасся.
Мені тринадцятий минало...
«Мені тринадцятий минало...
61


Коли Тарасу було дев’ять років, померла його мати. Батько одружився із вдовою, в якої були власні діти, і яка одразу ж незлюбила малого Тараса. Хлопцеві ледве виповнилося одинадцять років, коли помер його батько Григорій Шевченко. Тарас пішов у найми до дяка, вчився малюванню у маляра з сусіднього села й виконував різні сільськогосподарські роботи.
Мені тринадцятий минало...
Цікаво, що майже всі вірші періоду Орської фортеці — це ніби погляд на українське минуле та нарікання на свою нинішню скруту «в степу безкраїм за Уралом». Кожна життєва драма примушує людину зануритися в попереднє життя, оцінити свої дії й зробити висновки. Втім, у випадку Тараса Шевченка ви не знайдете в цій «панорамі минулого» жодної згадки, наприклад, про два з половиною роки, які поет як служник пана П. Енгельгардта провів у Вільні (Вільнюсі), або про дванадцять років життя у Санкт-Петербурзі, під час яких Тарас був спочатку учнем маляра Ширяева, тоді учнем Академії мистецтв і, нарешті, вільним дипломованим художником. Але ж саме на цей період припадають його формуючі літа! Та й весь такий продуктивний період «трьох літ» і спілкування з вершками тогочасного українського суспільства майже відсутній у його творчості перших років заслання. Все, що він має сказати, це:
Не гріє сонце на чужині, А вдома надто вже пекло. Мені не весело було Й на нашій славній Україні.
62
Свіжим оком


Ніхто любив мене, вітав, І я хилився ні до кого.
На цьому тлі спогад про те, що сталося з ним двадцять років тому, коли він випасав гуртову отару в рідній Кирилівці, сприймається як спалах світла посеред мороку солдатчини та хвороб. Принаймні, на початку вірша.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога...
Уже покликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся Богу... І не знаю, Чого маленькому мені Тоді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло.
Стан молитовного піднесення та замилування відомий не тільки віруючим та містикам, але й, мабуть, усім справжнім митцям. Ось уривок з автобіографії художниці Катерини Білокур. «Як найде на мене, як то старі люди кажуть “той штих”, — куди я не йду, що я не роблю, а те, що надумала малювати — слідом за мною. (...) То було вкраду в матері білого полотна, та візьму вуглинку, та залізу куди-небудь у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити
«Мені тринадцятий минало...»
63


чорним по білому і хати, і млин, і дерева. А іноді таке на мене найде, що почну малювати щось таке, як ото кажуть фантастичне,—то смішне, то страшне. А іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитися не можна. І розвішаю я ті твори свої в тім затінку, і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять. І були випадки, що в такому екстазі мене ловили!..»8
Аж тут ситуація різко міняється, і замість радості й затишку хлопчика охоплює жах і непевність.
Та недовго сонце гріло, Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята!
Обернувся я на хати - Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози, Тяжкі сльози!..
Що сталося? Яка причина такого затьмарення й тотального відчуження? Звідки у нього це потужне передчуття нехай поки що і невизначеної, але неминучої катастрофи? Може, воно навіяне образами Страшного Суду, на яких виховувався малий Тарас? Чи тут дається взнаки якась дитяча травма? В середині 64
Свіжим оком


XIX століття ніхто ще й не чув про психоаналіз, тож маємо покладатися лише на цей вірш і на біографію поета. Навіть якщо йдеться про те, що тоді («в дійсності») хмара «лише» на якусь мить затулила сонце, для вразливого хлопчика це був знак того, що світ, яким він його знав, добігає кінця, і що сам по собі він безпорадний перед такою катастрофою. Для нього загроза виглядала настільки реальною, що він і досі, у свої тридцять три роки, міцно тримається за цей спогад. На щастя, тоді його було врятовано.
...А дівчина
При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала Та й почула, що я плачу, Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала...
Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води.
Шевченкознавці дослідили, що прообразом дівчини, яка своїм милосердям (котра, як відомо, є однією з форм любові) «розігнала хмари» і тим самим відновила «райську» основу цього світу — була Оксана Коваленко (у шлюбі — Сорока), дитяча подружка Тараса. (Дехто вважає, що Оксана була першим коханням поета.) Саме їй поет присвятив свою «Мар’яну- черницю».
«Мені тринадцятий минало.
65


Антропологи та релігієзнавці цілком слушно можуть сказати, що дівчина, яка при дорозі збирала коноплі («плоскінь вибирала»), може бути однією з ін- карнацій язичницької Берегині («Мати-Сира-Земля»), котра у християнстві трансформувалася в образ Богородиці, до якої Шевченко (на відміну від Бога-Отця Вседержителя) мав особливу побожність. (Про це свідчать не лише його «Марія» чи «Катерина» але й усі ті стражденні покритки, що населяють «Кобзар». Саме вони, набагато більше, ніж козаки, є втіленням того духу «нещасної» України, яку він самотужки створив.)
На цьому спогад уривається. Поет з минулого повертається до свого казармового буття й шкодує про те, що «Господь не дав (йому) дожить малого віку у тім раю».
Бридня!.. А й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи, на ниві, Нічого б на світі не знав, Не був би в світі юродивим, Людей і [Бога] не прокляв!
Отже, як нам розуміти цю «бридню»? Що насправді сталося з тринадцятирічним хлопцем у бур’янах за Кирилівкою? Чому миттєві погодні зміни справили на нього таке враження? Можливі різні підходи до цих запитань, але відповідь на них, мабуть, варто почати з розгляду часових параметрів вірша.
По-перше, ми маємо точну дату цієї пригоди: осінь 1827.
66
Свіжим оком


По-друге, для оповідача то була межа дитинства і підліткового віку. Саме тоді людина починає замислюватися над базовими питаннями буття і над тим, що називається «покликанням». На цю тему написані буквально гори літератури. Ось (майже навмання) цитата з книжки «Maximum City» (2004) сучасного американського журналіста індійського походження Сукету Мехти: «В житті кожної людини домінує якась центральна подія. Вона формує й спотворює все, що відбулося після неї, а заразом, якщо розібратися, і все, що було до того».
Обидва ці часові параметри мають відношення до хронології, так само, як і весь перебіг подій до і після драматичної зміни, яка нажахала хлопця. Уявлення про час як про календар, тобто нерозривну послідовність чітко виміряних одиниць часу, і, відповідно, про ланцюг із причин і наслідків, зафіксоване в українській мові, і тому воно є визначальним для нашого сприйняття часу. А, скажімо, в грецькій існує два слова для поняття «час». Перше — хронос (звідси й — хронологія), плинна, вічно мінлива, кількісна категорія. І друге — кайрос. Цей «час» має якісну і незмінну сутність. Кайрос означає той момент у часовому плині, коли треба вирватися з «календарного» плину і діяти (звідси й в нашій мові вирази «ідеальний час» або «час настав», або «час зупинився»). Кайрос — це ніби втеча з приреченості та детермінізму, це — прорив у вічність і прямий контакт (якщо покладатися на словник вірша «Мені тринадцятий минало») з раєм. Етимологічно «кайрос» походить із термінології стрільби з лука. Він означає момент, коли лучник мусить, максимально напнувши тятиву, випустити стрілу і влучити в ціль.
68
Свіжим оком


Саме такий вияв кайросу (зловісні зміни на «Божому» небі, руїна села, втрата хати і ягнят) описаний у цьому вірші. Але замість раю оповідачеві відкрилося пекло. І тільки безмежна жіноча любов («прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала») змогла зупинити катастрофу.
Ця подія також підпадає під категорію «видінь». У всіх світових релігіях людям просвітленим обов’язково відкривається сутність речей, тобто щось таке, що наші зациклені на побуті очі просто не здатні розгледіти. Англійській поет і художник Вільям Блейк колись сказав, що, якби двері наших чуттів були розчищені, ми бачили б речі такими, якими вони є насправді — безмежними і безконечними. Такі прозріння в нашій традиції часто описуються грецьким словом «Єпіфанії» (гостре, несподіване усвідомлення чогось). У християнстві свято Єпіфанії перекладається, як Богоявления (Водохрещі), коли людям відкрилася божественна природа Христа. Ірландський письменник Джеймс Джойс (1882-1941) називав «єпі- фаніями» свої творчі прозріння. Деякі митці, не бажаючи «чекати милості від природи», намагалися стимулювати «прориви у вічність» за допомогою наркотиків та галюциногенних засобів (Томас Де Квінзі, Олдос Такс лі, Карлос Кастанеда). Але, перефразовуючи Марка Твена, можна сказати, що подібне штучне раювання має таке ж відношення до раю, як жук-світ- лячок — до блискавки.
Вірш «Мені тринадцятий минало» можна розглядати і як розповідь про незвичайну пригоду, що сталася з малим Тарасом. І тоді, застосовуючи методологію російського структураліста В. Я. Проппа («Морфология «Мені тринадцятий минало .»
69


сказки», 1928), катаклізм, який так налякав хлопця, можна визначити, як «порчу», (термін В. Проппа), тобто шкоду, згубу, збій, який стався у світі. І щоби виправити ситуацію (і врятувати світ), потрібен казковий герой. Цей вірш, здається, розповідає саме про це, про усвідомлення хлопчиком Тарасом своєї майбутньої («пасторської») місії. (Ось чому його так жахає перспектива відчуження від своєї пастви — «поглянув я на ягнята — не мої ягнята!») Описана тут єпіфанія можлива тільки там, де кайрос розтинає хронос, і де, бодай на мить, але людині відкривається справжнє знання.
Радість — це не зовсім те слово, яким можна описати реакцію Шевченка на таку доленосну подію. Насправді, йому хотілося «дожити... віку у тім раю» і бути, «як усі», «орати свою ниву», «нічого на світі не знати» й «не бути юродивим». Так само й старозавітні біблійні пророки, які були взірцем для Шевченка, дізнавшися про свою місію, в розпачі посипали голову попелом, перш ніж прийняти тягар богообраності. Вони прекрасно розуміли, що цей дар може бути як благословенням, так і прокляттям. (Не дарма ж Шевченко усе своє творче життя переймався питанням «за що ж мені випала така доля».) Ось свідчення апостола Павла. «І щоб я через пребагато об’являнь не величався, то дано мені в тіло колючку, — посланця сатани, що бив в обличчя моє, щоб я не величався. Про нього три рази благав я Господа, щоб він відступився від мене. І сказав Він мені: “Досить тобі Моєї благодаті, — бо сила Моя здійснюється в немочі.” Отож, краще я буду хвалитись своїми немощами, щоб сила Христова вселилася в мене» («Друге послання до коринтян», 12, 7-9).
70
Свіжи м оком


І все ж таки сучасний читач, який звик до того, що кожна проблема має зрозуміле йому вирішення, хоче знати, що ж саме відкрилося Шевченку, коли він «пас ягнята за селом». Якщо йдеться про якийсь містичний досвід, то що конкретно він означав? Що саме сталося в точці перетину хроноса й кайроса? Чи можна вважати, що тоді майбутній поет вирвався з часу й потрапив у вічність? Як ця подія пов’язана з його майбутньою місією Отця й охоронця нації («я на сторожі коло їх поставлю слово»? Ну й, нарешті, суто практичне питання: що тоді («об’єктивно кажучи») сталося в погоді, що воно спричинило таку різку зміну й, відповідно, дало Україні її Кобзаря?
Зразком відповіді на останнє запитання може бути інша цитата з апостола Павла («Друге послання до ко- ринтян», 12,2-5), який написав про себе таке. «Я знав чоловіка в Христі, що він чотирнадцять років тому — чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог — був узятий до третього неба. І чоловіка я знаю такого — чи в тілі, чи без тіла, не знаю, знає Бог — що до раю був узятий, і чув він слова невимовні, що не можна людині їх висловити. Отаким похвалюся, а собою хвалитись не буду, — хіба тільки своїми немощами».
Так само й Шевченко не поспішає «адаптувати» для нас цю подію. Натомість поет підводить нас впритул до таємниці і повертається у відведений йому час- хронос, де панують пристрасті і торжествує смерть. (В давньогрецькій міфології підступний титан Крон, який був втіленням всепоглинаючого часу, безжально пожирав усіх своїх дітей.) А що нам робити із цим знанням — то вже не його клопіт.
«Мені тринадцятий минало ..»
71


«БУВАЄ, ІНОДІ СТАРИЙ...»
Якщо уявити собі читача, який нічого не знає про Україну, і має справу винятково з «Кобзарем» Тараса Шевченка, то у такого читача може скластися враження, ніби українці тільки й роблять, що сумують, плачуть і нарікають на долю. І це стосується не лише лірики Шевченка періоду його заслання і солдатчини.
Ось уривок з вірша, написаного у 1838 році:
Я ввечері посумую, А вранці заплачу.
Зійде сонце — утру сльози, — Ніхто й не побачить.
(Для довідки: саме того 1838 року Шевченка було звільнено з кріпаччини, і він мав змогу спілкуватися з «вершками» петербурзького культурного бомонду.)
А це — початок вірша 1844 року, коли він уже був дипломованим художником.
Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить, Мов дитя голодне?
73


Через рік, посередині чи не найпліднішого періоду свого творчого життя (так звані «три літа»), тридцяти- однорічний поет зізнається:
Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь...
Тож не дивно, що коли Шевченка було так брутально вирвано з його природного середовища (Україна, друзі, меценати-шанувальники), він, судячи з віршів 1847-1857 років, поринає у стан журби і гризот.
Як же жити
На чужині на самоті?
І що робити взаперті?
Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б. Так не ті, Не ті їх ковалі кували, Не так залізо гартували, Щоб перегризти. Горе нам!
Мотиви приреченості та відчаю повторюються з вірша у вірш, хоча, попри «височайшу» заборону, він, хай і крадькома, але продовжував їх писати. Не виключено, що Шевченко, як натура надзвичайно тонка і вразлива, завжди був схильний до депресії. Ця медична проблема традиційно сприймалася у нас як щось на зразок надумливості чи поганого «настрою», і людям, що потерпали від цього розладнання, ніколи не надавалася ні медична, ні психологічна допомога. (Прикладом може бути роман І. Гончарова 74
Свіжим оком


«Обломов». Літературна критика завжди сприймала цього персонажа, як «зайву людину», як жертву російського самодержавства, яке позбавило його волі до життя. Хоча причиною його бездіяльності могла бути «звичайна» хронічна депресія.)
Шевченко, здається, й сам усвідомлював цю проблему. В листі до свого друга Ф. М. Лазаревського (квітень 1848 року) він скаржиться на «тяжку, невсипущу нудьгу». «Цур йому, тому лихові, а то ще щоб не заплакать, а іноді далебі доходить до того, що самому сором, та що ж, нічого не вдію з проклятущою нудьгою». А у вірші, датованому 1850-м роком, він пише:
Огні горять, музика грає, Музика плаче, завиває; Алмазом добрим, дорогим Сіяють очі молодії;
Витає радість і надія В очах веселих, любо їм Очам негрішним, молодим, І всі регочуться, сміються, І всі танцюють. Тілько я
Неначе заклятий, дивлюся І нишком плачу...
Безумовно, зловживання алкоголем лише погіршувало цей стан. Те, що починалося, як бравада і парубоцьке «мочемордіє», стало звичкою і тимчасовою розрадою, за яку довелося платити здоров’ям. (В листі до свого приятеля переяславського лікаря А. О. Козачковського (1852 рік) Шевченко пише, що він «два года сряду страдал скорбутом (цингою) и головною болью». А потім «показались у меня на всем теле, «Буває, іноді старий.. »
75


особенно на ногах золотушные нарывы [...] а теперь повторяется та же боль и прыщи на голове [...]. Я здесь советовался с врачем. Он уверяет меня, что это следствие частых жертвоприношений пафосской богине».)
Але справжнім порятунком і единою терапією стала для нього літературна творчість. Тільки там, під постійною загрозою додаткових покарань, без жодної надії на те, що ці твори дійдуть колись до читача, він «виливав душу» у свої сповідальні вірші. (Окрім них, усе для нього було оповито мрякою «нудьги». «Родился, — писав Т. Шевченко у 1852-му році в листі до С. С. Гулака-Артемовського, — вырос в неволе да и умру, кажется, солдатом. Какой-нибудь да был бы скорее конец, а то, в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить».)
На щастя, збереглися усі його «захалявні книжки» (чистовики, звісно), тому маємо можливість зазирнути у внутрішній світ поета. Шевченко є передусім ліриком, і ті буремні й, здавалося б, нерафіновані пристрасті (сум, туга, сумніви, гнів, а під тим — щира віра), які його тормосять, створюють надзвичайно складну «панораму душі». Але навіть цей вир емоцій має певну структуру. Серед її складових передусім український фольклор. Це й є той метатекст і система координат, які сформували його світобачення. А в українському фольклорі, навіть у козацьких піснях, завжди є присмак смутку та меланхолії. («Ой їде козак да доріженькою, слізоньками умивається,/Десь моя ненька, десь моя старенька да за мною убивається».)
Крім того, XVIII століття було для Шевченка джерелом живої історичної пам’яті. (Про події Коліївщини йому розповідав його рідний дід. Та й, судячи із 76
Свіжим оком


«Записок о Южной Руси» П. Куліша, криваве селянське повстання 1768 року і через вісімдесят років було в Україні у всіх на слуху.) А в народній пам’яті, увічненій в історичних піснях, саме в цей період у світі «запанувала неправда», бо «Катерина [...] край веселий, світ широкий та й занапастила». Після такої, здавалося б, остаточної поразки українського «сепаратизму», місцева шляхта опинилася перед вибором: поки ще є змога, стати на бік переможців або скніти на своїх хуторах, нишком «співати журби» і «грати на сопілку, бо сумно так сидіти» («Було колись, панували, / Та більше не будем!../Тії слави козацької/Повік не забудем!..»)
Можливо, м’якість і «душевність» Шевченка має «географічне» походження як одна із визначальних ознак східного слов’янства. Польський поет Чеслав Мілош у вірші «До Робінсона Джефферса», писав:
Якщо ти не читав слов’янських поетів, тим краще. Ірландсько-шотландському мандрівнику там нема що шукати.
Цей вірш кінчається словами:
Краще в центрі хрестів вирізьблювати сонця, як це робили в моєму повіті. Чи роздавати жіночі імена
березам і ялинкам. Краще благати захисту від підступної німої сили,
ніж так, як ти, проголошувати щось нелюдське.
Почуття непозбувного смутку, яке проходить через усю поетичну творчість Тараса Шевченка, може також вказувати на глибоку емоційну травму, яку поет зазнав замолоду (ці мотиви найбільш «неприховано» «Буває, іноді старий...
77


виявляються вже в його ранніх віршах). Можливо, йдеться про якусь особисту трагедію, наприклад не- розділене кохання. Але він ніде й ніколи не конкретизує цю тему. Натомість він «перетоплює» її у квазі- міфологічні форми і категорії, роблячи з України одвічну покритку, жертву жорстоких та байдужих «чужих людей», що «роблять лихо з вами», у байстрюка й сироту, що «Одно-однісіньке під тином сидить собі в старій ряднині».
Можна не сумніватися, що попереду в нас іще багато спроб ідентифікувати цю проблему. Але творчість Шевченка занадто складна і неоднозначна, тому, щоб затиснути все в одну теорію, майбутнім «детективам» доведеться багато чого домислювати й «притягати за вуха» безліч норовистих фактів. Шевченко завжди буде витинатися із будь-якої «універсальної» теорії. Як і народ, який породив такого поета.
Крім того, дуже небезпечно ідентифікувати автора (навіть поета-лірика) з тим образом, який постає з його віршів. Не дарма ж англійський письменник Г. К. Честертон колись зауважив, що неможливо написати автобіографію і не перетворити її на роман. «Реальний» Тарас Шевченко був, справді, людиною багатогранною. Його поезія ніби створена вогненним пророком, якому заборонено мати почуття гумору, але у російськомовних листах (наприклад, до В. М. Рєпніної, жовтень 1847 р.) він радо глузує з себе. «Вы непременно рассмеялись бы, если б увидели теперь меня. Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрепанного, небритого, с чудовищными усами — и это буду я». Так само і у своїх російськомовних повістях та у щоденнику він майже не дає волю 78
Свіжим оком


емоціям і «тримає себе в руках». Його проза написана мовою балакучого малороса, лояльного, згідливого й поміркованого, котрий опанував «могучий великорусский язык» і тепер радо цим хизується.
Ось початок його щоденника, датований 12 червнем 1857 року. «Первое замечательное происшествие, которое я вношу в мои записки, суть следующее. Обрезывая сию первую тетрадь для помянутых записок, я сломал перочинный нож. Происшествие, по-видимому, ничтожное и не заслуживающее того внимания, которое я ему оказываю, внося его как что-то необыкновенное в сию пеструю книгу. Случись этот казус в столице или даже в порядочном губернском городе, то, натурально, он не попал бы в мою памятную книгу. Но это случилося в киргизской степи, т. е. в Новопетровском укреплении, где подобная вещица для грамотного человека, как, например, я, дорого стоит; а главное, что не всегда ее можно достать и даже за порядочные деньги». Нагадаємо, що на той час російська література вже мала повісті М. Лермонтова та оповідання I. Тургенева! (До речі, саме так і досі висловлюється більшість російськомовних українських письменників. Ясна річ, що з поправкою на час.)
Але гіпертрофована чутливість лірики Тараса Шевченка може бути зумовлена не лише драматичними обставинами його життя. На думку американського шевченкознавця Г. Грабовича,9 поет ніби «зливається з Христом, архетипом Спасителя, Божим агнцем, який спокутує всі гріхи людства. В Шевченковій поезії ця тотожність виявляється прямо (мабуть, найсиль- ніше в “Тризні”) і символічно. На функціональному рівні ця тотожність, по суті, правдива й точна. Як «Буває, іноді старий . »
79


і Христос, що своїми стражданнями звільнив людей від прокляття первородного гріха й відкрив їм шлях до спасіння, Шевченко (за його власною оцінкою та за оцінкою поколінь своїх читачів) розкрив таємницю ‘великого льоху”, яким є Україна, особистою недолею спокутував гріх чи “прокляття” її дисгармонії, дав своєму народові рятівну віру в “золотий вік”».
І найприкметнішим у цьому є те, що для попередніх поколінь українців месіанізм Шевченка (а отже, й культовий характер мовленої поетом Правди) майже не викликає заперечень. (Не кажучи про те, що мало не півтора століття бути поетом для нас означало бути епігоном «великого Кобзаря» і сприймати свою країну, як «наївну бранку, з прадідів селянку, співучу землю смутку і криниць» — Євген Плужник, «Канів».)
Отже, звідси й питання: чи є у Шевченкового світу праведного гніву й утопічних марень, покриток і байстрюків, емоційного надлишку та ідилічного сприйняття України реальні шанси вижити у часи глобалізації, гібридних воєн і тріумфу дезінформації? Вижити не лише як символ, музейний експонат чи ікона, яку час від часу протирають задля ритуальних потреб, а як живе поетичне слово, яке потрібне нам, бо воно є частиною того, чим ми є. (Навіть якщо ми цього і не усвідомлюємо.)
Вірш «Буває, іноді старий», написаний у 1850 році, міг би бути відповіддю на це запитання. На позір, у ньому нічого не відбувається. Безіменний дідусь згадує минуле і, замість сумувати, переймається безпричинною радістю.
Буває, іноді старий Не знає сам, чого зрадіє,
80
Свіжим оком


Неначе стане молодий,
І заспіває... як уміє.
І стане ясно перед ним Надія ангелом святим, І зоря, молодость його, Витає весело над ним. Що ж се зробилося з старим, Чого зрадів оце?
Читач, безумовно, сподівається почути конкретну відповідь. Скажімо, згадку про радісну подію або пам’ятне слово, яке змінило на краще його життя. Бо лише нерозумні підлітки вважають, що минуле «було, але загуло». Той факт, що ми постійно (як в особистому житті, так і в суспільних ритуалах) повертаємося туди, свідчить про те, що між «колись» і «зараз» не існує залізобетонних державних кордонів.
Того,
Що, бачите, старий подумав Добро якесь комусь зробить. А що ж, як зробить?
А й справді, що від того зміниться? Виявляється, дуже багато. «Добро» тут можна трактувати як богословську категорію, як антонім «зла». Але те, про що тут ідеться далі, не схоже на церковне казання. Тут немає посилань на «Апостол» чи на «Євангеліє». Воно спирається не на авторитет Церкви, а на абсолютно базову, сказати б, біологічну реальність: сонце на мить освітило дно ями, і від того в темряві зародилося життя.
Добре жить
Тому, чия душа і дума
«Буває, іноді старий.
81


Добро навчилася любить! Не раз такому любо стане Не раз барвінком зацвіте. Отак, буває, в темну яму Святеє сонечко загляне, І в темній ямі, як на те, Зелена травка поросте.
Пестливі суфікси («сонечко», «травка») не повинні вводити нас в оману. Цей вірш — не «сентиментальна кваша» (вислів Миколи Зерова) й не балачки «за все хороше». Він про те, що добра воля людини має животворну силу і за своїм ефектом дорівнює дії «святого сонечка».
«Добро», тричі згадане в цьому вірші, охоплює дуже широкий спектр почуттів. Це і надія, й натхнення, і радість, і піднесення, і розчуленість, і замилування, і повна безборонність та відкритість до світу. Здається, ні латина, ні навіть грецька мова, яка має аж чотири слова для визначення «любові», не спромоглися виробити відповідний термін. Тож, за браком лінгвістичної «важкої артилерії», доведеться назвати те, що зазнав герой цього вірша (і, безумовно, сам поет), зустріччю з Любов’ю, на якій тут все тримається, і для якої не існує нічого неможливого. І це знання є, мабуть, найбільшим подарунком Тараса Шевченка усім нам. Але хто з нас здатен оцінити такий подарунок?
Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай. І більш нічого не давай!
(«Молитва», 1860)
«Буває, іноді старий
83


«ХІБА САМОМУ
НАПИСАТЬ...»
Хіба самому написать Таки посланіє до себе Та все дочиста розказать, Усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, Того писанія святого.
Святої правди ні од кого. Та й ждать не маю од кого. Бо вже б, здавалося, пора.
Цей вірш 1849 року був написаний на Косаралі, коли рядовий Шевченко був штатним художником при експедиції капітана О. І. Бутакова, який вперше проводив картографічне дослідження Аральського моря. З травня 1848 по листопад 1849 року майже не одержував листів (частково — внаслідок непорозуміння з його другом Ф. М. Лазаревським, через якого тоді йшла уся його кореспонденція), отже, розпачливу реакцію поета легко зрозуміти. «Обо мне никто не знал, — вже з Оренбурга у листопаді 1849 року писав Т. Шевченко до княгині В. М. Рєпніної, — где я прожил эти полтора года, я ни с кем не переписывался, потому что не было возможности, почта ежели и ходит через 85


степь, то два раза в год. А мне всегда в это время не случалось бывать в укреплении».
За весь період заслання збереглося більше сімдесяти листів поета до його приятелів і благодійників. (Біографи зазначають, що в 1850 році під загрозою арешту він був змушений спалити значну частину адресованих йому листів.) І можна не сумніватися, що саме завдяки «посланням» з України від А. І. Ли- зогуба, В. М. Рєпніної, А. О. Козачковського та кількох інших нових та старих друзів, Шевченко зміг витримати тяжкі умови солдатчини й не занедбати свій талант поета й митця. Саме вони регулярно надсилали йому гроші, пензлі, фарби, папір для малювання, інше малярське знаряддя та книжки. Однак повна мовчанка десятків інших приятелів та колег не могла не засмучувати поета.
З його листів ясно, що попервах, окрім Біблії, він зовсім не мав книжок. Та й весь побут прикордонних військових укріплень, у яких протягом десятиліття він жив, теж не передбачав, що солдати щось читатимуть (деякі з них були неписьменні). Тому Шевченко буквально в кожному листі до друзів благав їх надіслати йому якусь літературу. Серед його замовлень — «Одіссея» в перекладі В. Жуковського; п’єси Шекспіра у перекладі Кетчера; книжка Фоми Кемпійського «О подражании Христу»; «Мертві душі» та «Выбранные места из переписки с друзьями» Гоголя; літописи Псевдо-Кониського та Величка; кілька томів «Отечественных записок»; «Русская история» Устрялова; вірші Кольцова, Пушкіна, Лермонтова та видання О. Бодянського «Чтения московского общества истории и древностей российских». І цікаво, що майже все 86
Свіжим оком


це він одержав і на кінець свого «строку» вже мав цілу бібліотеку!
Період аральської експедиції, при якій Шевченко був штатним художником, а отже, й міг, не криючися, писати й малювати, вважається чи не найвільнішим періодом з усього його заслання. Втім, для поета це було виснажливе фізичне і моральне випробування.
Так, він ходив у цивільному, не носив на собі ні ранця, ні рушниці, спав в «офіцерській» каюті. Йому навіть, на відміну від солдатів, дозволялося запустити бороду. Але тисячокілометровий піший перехід пустелею з Орської фортеці у бік Аральського моря почався з того, що Шевченко від спеки зомлів і впав. (Транспорт складався з 2 500 возів, на які повантажили розібрану морську шхуну «Константін», 3 500 верблюдів, двохсот піхотинців, двох сотень уральських козаків, чотирьохсот кінних башкирів і цілого відділу артилерії. Очевидно, що військове керівництво не покладалося на лояльність «тубільців».) Умови праці під час самої експедиції були дуже важкими. Від спеки заготовлені ще в Оренбурзі харчі поцвіли й зіпсувалися. Часто штормило, і через недослідженість акваторії шхуна то билася об підводне каміння, то сідала на мілину. їм постійно бракувало прісної води, і людям доводилося пити солону, з моря, тому всі учасники експедиції постійно потерпали від шлункових розладів. А взимку, коли частина Аралу замерзала, Шевченко з геологом Томашем Вернером перебирався в укріплення Раїм, яке «по самі дахи» було завалено снігом. Усе це підірвало його здоров’я. Він не по літах постарів і повернувся із заслання хворою людиною. Йому лишалося жити чотири роки.
«Хіба самому написать . »
87


За вісімнадцять місяців експедиції Шевченко намалював понад двісті акварелей, малюнків, ескізів і написав сімдесят віршів. Якби свого часу Тарас Шевченко склав із них збірку «Косарал», то вже на підставі цієї збірки можна було би казати про зрілість української літератури як про доведений факт. Але проблема в тому, що література — це не лише геніальні твори. Література — це складний організм, який тягнеться від автора до читача, й для нормальної життєдіяльності цієї «істоти» потрібні не лише талановиті автори та їхні вдячні читачі, але й надійна інфраструктура: видавці, редактори, книгарні, бібліотеки, літературна критика, журнали, реклама, літературні вечори та інші публічні заходи розповсюдження книжкової продукції, меценати, конкурси, літературні премії, фестивалі, не кажучи про літагентів та газетні плітки про авторів, які досягли статусу «зірок». І, передовсім, потрібна україномовна школа — початкова, середня, вища, — бо без неї українська література приречена на маргіналізацію і непозбувну вторинність. Одне слово, потрібна власна держава, яка б розуміла значення культури і мови для свого існування. Хоча б тому, що інакше така держава не виживе.
У листі до фольклориста О. М. Бодянського (1850 р.) Шевченко писав: «Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря — плавав по йому два літа, Господи, яке погане! Аж бридко згадувать! Не те, що розказувать добрим людям». Але ці «добрі люди» — його колеги по перу, колишні ентузіасти та однодумці — не поспішали торкатися людини, котрій було «височайше» заборонено займатися творчістю. А для митця обмін творчими ідеями — це 88
Свіжим оком


як повітря. Він не може існувати в задусі. І саме про це далі йдеться у вірші «Хіба самому написать».
Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря». А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо! Без неї, може, обійдусь, А ради жду собі, поради! Та, мабуть, в яму перейду Із москалів, а не діждусь!
Очевидно, що Шевченко не міг розраховувати на те, що російська «столична» (бо іншої, української — не було) критика буде рецензувати твори «державного злочинця». І він на це й не розраховував. Йому достатньо було почути відгук розумного, освіченого читача.
Мені було аж серце мліло, Мій Боже милий! як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю? Чи варт вона огня святого?. Бо хоч зостаріють затого, А ще не знаю, що роблю. Пишу собі, щоб не міняти Часа святого так на так.
«Для кого я пишу? для чого?» Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що цими питаннями переймався «Хіба самому написать...»
89


(і надалі переймається!) кожен український письменник. На жаль, коли вільна творчість перетворюється на патріотичний «песій обов’язок» (слова Івана Франка), то такий стан є нормою.
У 1830-1840-х роках, коли Шевченко видав свого «Чигиринського кобзаря» і «Гайдамаків», його потенційним читачем була, переважно, дрібна українська шляхта — урядовці, дворяни, священники. Як писав у 1923 році Микола Зеров,10 «ця провінційна публіка живе духовною справою переважно російської літератури, але не задовольняється нею цілком, для повного вдоволення естетичного переходить на “неочищеный слог”, народну говірку, таку природну і мальовничу в її устах і під її пером. Анекдот з народного життя, п’єса з сільського побуту, романс, українською мовою складений, ефектна приказка, історичний спогад становлять живу естетичну потребу цієї громади, один із аксесуарів її побуту, оздобу коротких провінційних сезонів, що припадають на ярмаркові тижні та на час дворянських зборів, розвагу хутірських з’їздів, храмових та іменинних свят». їм була притаманна «мішанина монархічних настроїв та української па- тріотики, симпатій до козаччини, двомовність». Свій опис малоросійського дворянина М. Зеров кінчає словами: «Між москалями на балах денді, а вдома — запорожець в чоботах та шароварах,... в гостях—устриця та трюфеля, а вдома — чабак та вареники».
Валуєвський циркуляр 1863 року та постійні утиски з боку російського самодержавства, котре довкола скасування кріпацтва усвідомило, яку загрозу несе для нього українство, майже досягли своєї мети. Для остаточної перемоги їм трохи не вистачило рішучості 90
Свіжим оком


й часу. Але вони домоглися того, що література, головний носій української ідеї, яка в інших країнах була надзвичайно впливовим елементом суспільного життя, була у нас зведена до рівня хобі, розваги «для хатнього вжитку». У 1905 році громадський і політичний діяч Сергій Єфремов так пояснював для російської публіки стан українського письменства. «Русский писатель все-таки может в большинстве случаев высказать, хотя бы эзоповским языком, то, что он находит нужным и полезным в данное время, — для украинского же эта возможность всецело относится к области сладких, но бесплодных мечтаний; русский писатель имеет свою аудиторию, своих читателей, которые иногда с нетерпением ожидают всякого произведения любимого писателя; для украинского же состав читателей замыкается тесным кругом членов собственной семьи (...) или, в лучшем случае, расплывается до полной потери всяких определенных очертаний. (...) Русский писатель, благодаря тому, что труд его оплачивается, может быть только писателем (...), украинский же прежде всего должен быть учителем, врачом, чиновником, корректором и т. д., и только остаток своих сил и времени может отдавать литературе».11 Можна, звичайно, винуватити у цьому самодержавство, комуністичну владу та «зденаціоналізоване населення», але не можна заплющувати очі й на те, що за двісті двадцять років свого існування нова українська література не спромоглася створити і виховати читача, який матеріально та морально її підтримував би. Звідси й парадокс — Україна має надзвичайно масний прошарок освічених читачів, але українська література так і не стала їхньою
«Хіба самому написать...»
91


«культурною домівкою», тобто джерелом для задоволення їхніх духовних та естетичних потреб. І всі спроби знайти «винуватця» є гонитвою за своїм хвостом. То, може, варто припинити їх? І, натомість, просто робити те, до чого «лежить душа»?
Тарас Шевченко ніколи не мав з цим проблем. Його душа, вразлива і розторигана, немов «вільний козак на вороному коні», завжди трималася за свою «широку Україну». В його випадку це означало продовжувати писати вірші. За будь-яких обставин, чим би йому це не загрожувало. (Так само і Д. Шостаковичу приписують слова про те, що, навіть якби йому відрубали руки, він би продовжував писати музику, тримаючи перо в зубах.)
Та іноді старий козак Верзеться грішному, усатий, З своєю волею мені На чорнім вороні-коні! А більш нічого я не знаю, Хоч я за це і пропадаю Тепер в далекій стороні. Чи доля так оце зробила? Чи мати Богу не молилась, Як понесла мене? Що я — Неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю Та смерть із степу виглядаю, А за що, єй-богу, не знаю! А все-таки її люблю,
94
Свіжим оком


Мою Україну широку, Хоч я по їй і одинокий, (Бо, бачте, пари не знайшов) Аж до погибелі дійшов.
Кожен митець прагне повноцінного спілкування зі своїми «братами й сестрами по перу». Бути частиною живого, природного плину — це, мабуть, головна ознака здоров’я будь-якої літератури. Тож не дивно, що Шевченко, усвідомивши себе частиною українського письменства, почувається ніби безрідний сирота, який, нарешті, знайшов своїх справжніх батьків. Вже у третьому вірші «Кобзаря» («На вічну пам’ять Котляревському», 1838) він закликає засновника нової української літератури «прийняти» і «привітати» його «немудру», але «щиру мову». Іншими словами, двадцятичотирирічний студент Академії мистецтв, без сорома казка, оголошує себе спадкоємцем корифея! І в цьому немає ні зарозумілості, ні зухвальства. Він просто стверджує той факт, що на зміну бурлеску і водевілю прийшла справжня поезія.
Найбільшим тогочасним українським прозаїком був Г. Квітка (Основ’яненко) (1778-1843), який дуже схвально поставився до перших надрукованих віршів Шевченка, і вони навіть листувалися. У вірші «До Основ’яненка» (1839) молодий поет у стилі козацького фольклору називає свого попередника «батьком» і «моїм голубом» і закликає його «співати про Січ, про могили, коли яку насипали, кого положили, про старину, про те диво, що було, минуло». Хоча Квітка ніколи не писав історичних романів і був не самостійником, а монархістом. У тому ж вірші поет, як і личить «Хіба самому написать.
95


козакові-хитруну, трохи поприбіднявшися, («поборовся б і я, може, якби малось сили; заспівав би — був голосок, та позички з’їли»), підмаслює «дідуся» («а ти, батьку, як сам здоров знаєш, тебе люде поважають», бо «добрий голос маєш») і, фактично, закликає Квітку стати співцем козацької України («утни, батьку, щоб нехотя на весь світ почули, що діялось в Україні»). Хтось може пояснити таку фамільярність «сирітською» довірливістю чи «запамороченням від успіхів» (з кріпаків — в улюблені учні найбільш проханого художника імперії), або наївною вірою в те, що усі українські письменники — це ніби родичі-кревняки. (У 1841 році в листі до Г. Квітки Шевченко пише: «Тілько й рідні, що ви (о)дні... Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша “Маруся” так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю».) Мабуть, має сенс кожне із цих пояснень, але безперечним є те, що Шевченко із перших кроків був свідомий своєї поетичної місії.
За ті роки, що поет був на засланні, українська література ніби поринула у летаргійний сон. Оригінальні твори, які вряди-годи з’являлися у різних етнографічних збірках, були досить сумнівної якості. Коли у 1855 році приятель поета Броніслав Залеський надіслав йому одну з таких «новинок», книжку «Ландыши Киевской Украйны» братів Г. та С. Карпенків, реакція Шевченка була нищівною. «Откуда ты взял эти вялые, лишенные малейшего аромата Киевские ландышы? Бедные земляки мои думают, что на своем народном наречии они имеют полное право не только что писать всякую чепуху, но даже и печатать!»12
96
Свіжим оком


Тому поява у 1858 році «Народних оповідань» Марка Вовчка надзвичайно надихнула й розчулила його. Після особистого знайомства з письменницею у вірші «Марку Вовчку» він називає її «кротким пророком», «обличителем жестоких неситих людей», «зоренькою святою», «силою молодою», «нашим пророком» і «донею». «Світи на мене, і огрій», — закликає поет свою літературну «дочку». Але того ж року Марія Вілін- ська-Маркович (справжнє прізвище Марка Вовчка) поїхала за кордон і фактично «вийшла» з українського літературного життя. Шевченкова мрія про повноцінне літературне середовище так і лишилася мрією. Історія з петербурзьким журналом «Основа», який, за задумом, мусив би згуртувати українське письменство, є ніби доказом того. Після двох років видання (1861-1862) через фінансові проблеми, брак передплатників та «безлад в редакції» (М. Драгоманов) «Основа» припинила існування.
Серед митців та літераторів, з якими особисто спілкувався або листувався Шевченко, відсутній письменник, до якого у своїй творчості й в листах не раз звертався поет. Цей письменник — М. В. Гоголь. У вірші 1844 року «Гоголю» він називає автора «Тараса Бульби» своїм «великим другом» (хоча вони й не були особисто знайомі) і звертається до нього як до свого земляка й однодумця, тобто як до патріота України. Нарікаючи на те, що «всі оглухли — похилились в кайданах», він шкодує з приводу того, що, на відміну від Тараса Бульби, зараз «не заріже батько сина, своєї дитини, за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни. Не заріже — викохає та й продасть в різницю москалеві». Шевченко, на той час відомий хіба що у «вузьких» «Хіба самому написать...»
97


українофільських колах, «сміливо» ставить себе поруч зі своїм славетним сучасником. («Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже».) І тут він, знову ж таки, має рацію. Гоголь і Шевченко були й лишаються найбільшими українськими письменниками. Але поетова наївна довірливість (хтось скаже — козацьке панібратство) з історичної перспективи ще більше висвітлює той факт, що творення літератури (а цей процес є надзвичайно важливою складовою національного будівництва) не обходиться без втрат і розчарувань, особливо за умов підросійської України.
Шевченко завжди хотів особисто познайомитися з Гоголем. У листі до В. М. Рєпніної від 1 січня 1850 року він просить дізнатися і направити йому адресу Гоголя. «Я напишу ему по праву малороссийского виршеплета, я лично его не знаю». В іншому листі (7 березня 1850 р.), пригадавши, як свого часу княжна Рєпніна «сухо» відгукнулася про «Мертві душі», він написав їй: «Меня это поразило неприятно, потому что всегда читал Гоголя с наслажением и потому что я в глубине души уважал ваш благородный ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства. (...) Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!» З огляду на більш, ніж стримане ставлення творця «Мертвих душ» до Шевченка, можна припустити, що тут ідеться не про побутову сварку між «Іваном Івановичем» та «Іваном Нікіфоровичем», а про базові ідейні розбіжності між двома славетними українцями. І вирішити цю проблему міг лише панич Микола Васильович. Міг, але не захотів.
Отже, тема самотності, яка для Шевченка є однією
98
Свіжим оком


з наскрізних, не пов’язана з його душевним складом, надмірною чутливістю чи темпераментом. Вона відбиває об’єктивний стан речей і те місце, яке поет займав серед своїх сучасників. Самотність також є платою за його безкомпромісність у служінні своєму таланту і своєму покликанню. А ще це «самотність бігуна на велику дистанцію» (назва роману англійського письменника Алана Сілітоу). І Шевченко, особливо в останні роки життя, попри розпач і хвороби, приймає цей хрест.
Нічого, друже, не журися!
В дулевину себе закуй, Гарненько Богу помолися, А на громаду хоч наплюй! Вона — капуста головата. А втім, як знаєш, пане-брате, Не дурень, сам собі міркуй.
Хіба самому написать
99


«ДУРНІ
ТА ГОРДІЇ
МИ ЛЮДИ...»
Тарас Шевченко, принаймні на початку своєї творчості, був поетом-романтиком. Багато європейських філософів, літераторів і діячів культури тієї доби (особливо це стосується так званих «малих» народів) були переконані, що духовне спасіння людства мусить відбутися саме через їхні багатостражденні нації. Звідси й такі культурні явища, як польський (А. Міцкевич, Ю. Словацький), сербський (В. Караджич), словацький (Я. Коллар), чеський (К. Гавлічек) та угорський (Ш. Петефі) месіанізми. Так звані «великі» народи також не були захищені від цієї ілюзії. Американці й досі вірять у те, що вони є «маяком» для всього людства. Ідею сакральної, есхатологічної місії російського народу й російської держави до певної міри підтримувало багато письменників та культурних діячів від Пушкіна до Солженіцина. Для Досто- євського головними рисами росіян були «всецелость, всепримиримость, (...) стремление ко всемирности и всечеловечность». І саме з огляду на «общечело- вечность» російського народу письменник був ладен 101


виправдовувати політику російського самодержавства. Навіть Пушкін, чи не найбільший європеєць російської літератури («дернул же меня черт родиться в этой стране!»), на хвилі квасного патріотизму («Клеветникам России») не своїм голосом погрожував «витиям» і закликав їх: «высылайте к нам... своих озлобленных сынов: есть места им в полях России, среди нечуждых им гробов». Міняються часи та політичні декорації, але незмінною для «общечеловеков» лишається хіба що зверхність «верного росса» до «кичливых ляхов» (Пушкін), до «датчан и разных прочих шведов» (Маяковський) та до «подбрюшья России» (Солженіцин). На щастя, завжди були й мислителі, які розуміли небезпеку цього феномену. Як писав російський філософ Н. Бердяев («Миросозерцание Достоевского»), «в мессианском сознании Достоевского можна открыть противоречия и опасности всякого мессианства».
Принаймні в Шевченковій любові до України важко знайти бодай натяк на винятковість, «богообра- ність» чи якусь унікальну місію для своєї країни. Його щира і, здавалося б, бездонна любов до Батьківщини викликана передусім ностальгією та фізичною відірваністю від рідної землі.
Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть, я її навіки, Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому?
(«Заросли шляхи тернами», Косарал, 1849)
102
Свіжим оком


Нагадаємо, що, завдяки «высочайшему указу», він був фактично позбавлений будь-яких прав, а значить, і надій не лише на творче, але й на «нормальне» життя. Тому єдине, про що він мріяв на засланні, це —
Я тілько хаточку в тім раї Благав і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі. («Не молилася за мене», Оренбург, 1850)
Більшість із нас і досі сприймає Шевченка як «поэта совершенно народного», який, за словами російського критика Н. Добролюбова, «вышел из народа, жил с народом, и не только мыслью, но и обстоятельствами жизни был с ним крепко и кровно связан». Але ж поет «жил с народом» (тобто як кріпак- селянин) лише до п ятнадцяти років, а решту життя, за винятком наїздів протягом 1843-1847 років, він провів фактично в еміграції або на засланні. І його життя «за кордоном», порівняно з з тим, що зазнавали його брати й сестри, було, безумовно, привілейованим. Ось що писав поет у листі до свого брата Микити у 1839 році: «Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога—велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить». Так само і рядовий Шевченко, як свідчить його приятель Ф. М. Лазаревський,13 «был свой человек в самых высших сферах губернской (оренбургской) знати». «Никакой угловатости, никакого диссонанса с окружающими его гостями я не замечал. Держал он себя с достоинством и даже с некоторой важностью. (...) Он никому не навязывался, не вмешивался ни «Дурні та гордн ми люди.. »
103


в какой разговор; все обращались к нему, и он всякому отвечал сдержанно, с едва заметным оттенком иронии и с чувством собственного достоинства». Цікаво, що Шевченка арештовували двічі (у 1847 і 1859 роках) саме тоді, коли він повертався додому і мріяв про те, щоби віддатися творчій праці або щоб купити тут будинок на мальовничій горі. І причиною арешту в обох випадках було поетове «вольнодумство», за яке «в столицях» його, скоріше за все, не карали б.
Замолоду Шевченків патріотизм (тобто палка любов сина, вирваного зі свого «материнського» середовища) живився праведним гнівом, який кидав його на захист свого одвічно «покривдженого та знедоленого» народу. А це почуття потребує зовнішніх ворогів, на яких можна списати всі біди та негаразди. У «Катерині» таким лиходієм-спокусником є «москаль», у «Гайдамаках» — «ляхи». Тому й Коліївщину, криваве повстання 1768 року, під час якого «вільні радикали» (запорожці на чолі з Максимом Залізняком) цілеспрямовано винищували поляків, євреїв та уніатів, романтик Т. Шевченко зображає в категоріях боротьби добра зі злом на тлі вибухів пристрасті, помсти й тріумфу справедливості. Тому й усяку критику гайдамаків він сприймає дуже болісно та імпульсивно. Полемізуючи з А. О. Скальковським, який писав, що «гайдамаки 18-го ст. мало чем отличаются от обыкновенных грабителей 17-го века», Шевченко не стримує емоцій:
Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбійник не стане,
104
Свіжим оком


Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб'є живе серце
За свою країну!
(«Холодний Яр», 1845)
Навіть пізніше, в Оренбурзі, заприязнившися з поляками, засланими сюди за участь у визвольному русі, Шевченко у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками») подає надзвичайно наївну, та «легкорозчинну», завдяки своїй одномірності, картину українсько-польських стосунків.
Попервах все будо добре:
Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата.
Потім почалася експансія католицизму, яка несла з собою тортури та смерть.
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп’яли...
«Дурні та гордії ми люди...
105


Весь той період, коли Україна (Русь) входила до складу Речі Посполитої, представлений як століття жорстокості, насильства проти козацтва («кат лютує», «за головою голова додолу пада») та католицької агресії («а ксьондз скаженим язиком кричить: “Те deum! Алілуя!..”»)
Але так само, на думку поета, можна буде «іменем Христовим» знову «оновити наш тихий рай». Для цього поляки мусять лише «подати руку козакові і серце чистеє».
Г. Грабович14 вважає, що Шевченко у своїх поетичних творах оперує не історичними фактами, а натомість витворює фази чи стани людського буття. І ці фази відповідають «допороговій, пороговій та постпо- роговій стадіям перехідних обрядів» (тобто — ідеалізоване далеке минуле, теперішній час, позначений соціальною та сексуальною експлуатацією та далеке майбутнє, яке має прикмети поверненого раю). Ця структуралістська концепція, безумовно, кидає світло на всю творчість поета (наприклад, вона пояснює, чому «Як умру, то поховайте» чи «Розрита могила», чи «Великий льох» так легко надаються до, здавалося б, протилежних естетичних та політичних тлумачень), але, як колись сказав И. Ґете, «світ не ділиться на розум без остатку». Тому Шевченко завжди буде дивувати як читачів, так і науковців.
Збереглися спогади одного із засланців-поляків Броніслава Залеського, з яким Т. Шевченко познайомився в Оренбурзі. «Шевченко, онук одного з гайдамаків, що носив в гарячій крові ненависть до польської шляхти, що марив про удільну малоруську непідлеглість, там помирився з Польщею, писав вірш 106
Свіжим оком


до приятеля ляха і позбувся багатьох давніх помилкових понять, а нашим братам дав зрозуміти всю прекрасну, щиру і поетичну сторону руського люду».15 Шевченкова любов до «безталанної Вкраїни», за яку він «карався, мучився, але не каявся», є надзвичайно багатогранною. Вона охоплює широкий спектр почуттів від молитовного розчулення («Свою Україну любіть, любіть її... Во время люте, в остатню тяжкую минуту за неї Господа моліть») до страшних прозрінь («Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі»), гніву й прокльонів.
Бо довго Довготерпеливий Дивився мовчки на твою, Гріховную твою утробу І рік во гніві: - Потреблю Твою красу, твою оздобу, Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб’ють...
(«Осія. Глава XIV. Подражаніє»)
«Я так її, я так люблю, — зізнається поет у поемі “Сон” (“Гори мої високії), — мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю!» Дуже дивна заява, як на людину віруючу...
Україна для нього є водночас раєм («кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна») і пеклом («в тім гаю, у тій хатині, у раю я бачив пекло»).
Як і личить пророкові, Шевченко має дар прозрівати майбутнє, в якому
...Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
«Дурні та гордії ми люди...»
107


Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..
(«Великий льох», 1845)
Але тягар Батька й Спасителя нації, котрий узяв на себе бездітний тридцятирічний поет, не завжди узгоджується з його природними та поетичними імпульсами. З одного боку, він закликає до соціального примирення («обніміте ж, брати мої, найменшого брата»), а з іншого, палахкотить гнівом до «лукавих панів», які «людей у ярма запрягли». Тому вже на початку заслання він доходить висновку, що стан гармонії й національної злагоди можливий лише «якби не осталось сліду панського в Украйні» («І виріс я на чужині», 1848 р.).
У своїй творчості Шевченко повністю покладається на те, що в категоріях марксизму-ленінізму називається «класовим чуттям». А це — дуже хистка і вкрай ненадійна основа для будь-якого національного будівництва. Втім, виглядає, що на те нема ради. Шевченко передовсім поет і візіонер, а не стратег-державник чи раціональний політичний мислитель, здатний на нестандартні ходи та компроміси. Хоч, судячи з його листів і спогадів сучасників, в побуті Шевченко був набагато гнучкішим і практичнішим. Його селянська недовіра до «паничів» («якби ви знали, паничі, де люде плачуть живучи, то ви б елегій не творили та марне Бога б не хвалили, на наші сльози сміючись») не заважала йому покладатися на гостинність поміщиків, які у 1840-х роках були його основними читачами та благодійниками.
108
Свіжим оком


(Бо, ніде правди діти, «народ», заради якого поет був готовий «піти в пекло», не завжди схвально ставився до його творів. Ось уривок зі спогадів його родича Варфоломія Шевченка:16 «Раз ходили ми з Тарасом по саду: він став декламувати “За горами гори хмарами повиті...”. Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже “заходив він у хмари”. (...) Мені показалось, що, дбаючи про народну освіту, не слід Тарасові пускати такі твори, як “За горами гори”. Тарас задумався; довго він ходив по саду, спустивши голову, і до самого вечора я не добився від нього іншого слова, крім: “ні” або “а вже ж пак так”».
І навпаки, коли 9 червня 1847 року Шевченко дістався до місця свого заслання, його одразу ж привітали земляки, урядові службовці Лазаревський та Левицький. «Шевченко прочел нам наизусть свою поэму “Кавказ”, “Сон” и др., пропел несколько любимых своих песен: неизменную “Зіроньку”. (...) Мы все пели. (...) Летняя ночь таким образом пролетела незаметно. Мы не спали вовсе».17 Як бачимо, «найкрамоль- ніші» твори поета замість лякати, лише надихали чиновників.
Також у зібранні творів Тараса Шевченка (Київ, 2001-2003, «Наукова думка») у період його найбільшої життєвої скрути (1847-1857) немає жодного листа від «простих» людей або навіть від родичів. Всі, хто підтримував його на засланні, були поміщиками, дворянами, лікарями й державними службовцями. Більшість із них, спілкуючися з поетом, намагалися перейти на українську мову. Чого не можна сказати про його брата Микиту. У 1839 році у першому «Дурні та гордії ми люди...
109


збереженому листі санкт-петербурзький учень Тарас Шевченко пише до брата Микити: «Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському». А через пів року він пише знову: «Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. (...) Я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському— ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по- своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну, та й за те спасибі».
На засланні, здавалося б, безмежне народолюбство Шевченка починає дедалі більше нагадувати відчай батька, який з жахом бачить, що його нерозумні діти пустилися берега. У «Пророці» (1848) лукаві люди, які ще вчора юрбами ходили за «святим і кротким мужем», каменем побили його, за що були покарані та опинилися в кайданах.
Всю свою пристрасть і пафос, з якими він іще три роки тому таврував ворогів, поет тепер спрямовує на «простий народ», у цьому випадку — на кріпаків поміщика Петра Скоропадського.
Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси, То оддасте.
(П. С., «Косарал», 1848)
У схожому на притчу вірші «На ниву в жито уночі» (1848) «таки голісінький мужик» поставив пастки, в які потрапили сичі, котрі надумалися скинути орла і, натомість «республіку зробить». Відтак мужик повбивав деяких сичів, а інших «гратися оддав воронам».
110
Свіжим оком


Очевидно, що цей вірш е реакцією Шевченка на європейські революції 1848 року, але тут чи не вперше поет не поспішає засуджувати орла, співчувати революціо- нерам-сичам і, тим більше, ставати на бік мужика.
Через два роки, в Оренбурзі, у вірші, присвяченому М. Лєрмонтову, він пише:
Мені здається, я не знаю.
А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе
В свиню абощо, та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах.
(«Мені здається, я не знаю», Оренбург, 1850)
Ну й, нарешті, тема людей, які перетворилися на свиней, повністю розкривається у вірші «Дурні та гордії ми люди». Дослідники називають його медитацією, «філософськими роздумами про людську натуру взагалі» (Ю. Івакін). Але Шевченко рідко пише про людство «взагалі». Навіть його біблійні персонажі є неприхованими українцями (так само, як герої В. Шекспіра, якими б іменами той їх не нарікав, залишаються англійцями). Тому й цей вірш є передусім криком душі, пересторогою, передчуттям української соціальної катастрофи.
Дурні та гордії ми люди На всіх шляхах, по всій усюді, А хвалимось, що ось-то ми І над землею і водою,
І од палат та до тюрми
Усі царі, а над собою
«Дурні та гордії ми люди..
111


Аж деспоти — такі царі. І на престолі і в неволі. І все-то те по добрій волі, По волі розуму горить, Як той маяк у синім морі Чи те... в житейськім. Само так У нас, у костяній коморі Горить розумний той маяк, А ми оливи наливаєм Та байдуже собі співаєм — Чи то в годину, чи в напасть.
У цьому вірші «ми» включає всі класи, верства і прошарки нації — тих, що «на престолі», й тих, що «в неволі». Це — портрет нації, яка шанує «розум», орієнтується на «розумний той маяк» і повсякчас дбає («оливи підливаєм», «в годину і в напасть») про свої духовні орієнтири. Більше того, метафорою «костяна комора» (тобто людський кістяк або людстьке тіло) поет ніби каже: кожна нація — це як окрема людина, з усіма своїми рисами й суперечностями. Тож, здавалося б, що поганого може статися з людиною, яка все чинить «по добрій волі», раціонально, розмірено та згідно із заведений ритуалом?
Орли, орли ми сизокрилі, Поки нам лихо не приснилось, Хоч невеличке, хоч на час!
Причина катастрофи («лиха») так і лишається не- визначеною. У вірші не йдеться навіть про «гріхи», за які у світі Шевченкової поезії на лиходіїв завжди чекає кара. Те, що відбуватиметься далі, має всі ознаки 112
Свіжим оком


видіння. Поет не зобов’язаний давати звіт про «джерела» своїх образів. Він ледь встигає ловити їх і «втілювати» у слова. Як це часто буває у Шевченка, свої прозріння та прориви у майбутнє він маскує під сни («наснилося лихо»). Але ці сни — з того самого розряду, що й картини Босха, офорти Гойї чи візії сюрреаліста Сальвадора Далі («Передчуття громадянської війни»). їх можна списати за рахунок буйної фантазії художників, а можна шукати конкретні події, що надихнули авторів на такі гротескні «надмірності». З кожним рядком вірша зі скаженою швидкістю скорочується відстань між розміреними «байдужими співами», порушенням усіх природних законів та оргією вбивств.
А там - під лавою в шиночку Сховаєтесь у холодочку. Огонь небесний той погас.
І в тую костяну комору Полізли свині ізнадвору, Мов у калюжу, та й сопуть. І добре роблять, що кують На руки добрії кайдани Та чарки в руки не дають Або ножа, а то б зарані Гарненько з лиха б напились, А потім з жалю заридали Та батька, матір прокляли І тих, що до хреста держали. А потім ніж — і потекла Свиняча кров, як та смола, З печінок ваших поросячих. А потім...
Дурні та гордії ми люди
113


Як таке могло статися? Про які події тут, власне, йдеться? Українська історія знає чимало кривавих народних повстань, коли діти вбивали власних батьків, а батьки — своїх дітей. (Навіть, якщо те, що вчинили гоголівський Тарас Бульба і Шевченків Гонта є запозиченням з інших літератур.) Громадянська війна 1918-1921 років дає багато прикладів хаосу, сваволі й національного розбрату, який не дозволив Україні вирватися з обіймів російської «братської любові».
Ось свідчення Вячеслава (Вацлава) Липинського (1882-1931), польського шляхтича з Волині, який перейнявся українською ідеєю і віддав усі свої сили заради становлення української держави. У своїх «Листах до братів-хліборобів» він писав: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один одного. Скажіть їм, що Україна — це не рай земний, бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом. (...) Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії [можна] створити Україну».
Цікаво, що вияви «українського пекла тілесних пристрастей» вилазять на гору при кожному різкому повороті нашої історії. От чому навіть не зовнішня агресія, а саме вони завжди стають на заваді створенню української держави.
Вірш «Дурні та гордії ми люди» вважається неза- кінченим. Але те, що поет урвав себе на слові «потім» може означати також — «далі буде». А значить, подібна ситуація може повторитися знову і знову. Бо тут ми маємо справу з матрицею, з парадигмою або, попросту 114
Свіжим оком


кажучи, з пасткою, в яку ми самі себе заганяємо при кожній нагоді. А потім ми віддаємо на заклання своїх кращих синів і дочок, щоб виборсатися з халепи. І, замість, не озираючися, бігти геть, ми у черговий раз, знову і знову дозволяємо «свиням ізнадвору» залізти в нашу «костяну комору».
Як сказав колись Гоголь, «скучно на этом свете, господа!»
«Дурні та гордії ми люди...»
115


«МАРІЯ»
Українська «Вікіпедія» характеризує «Марію» (1859) Тараса Шевченка як «соціально-філософську поему з елементами біблеїзму». І справді, цей твір використовує сюжет із Євангелія про мати Ісуса Христа. Цей образ завжди займав Шевченка, її риси він бачив мало не в кожній оспіваній ним українській селянці, яка для поета була втіленням краси й безборонною жертвою «злих людей» та невблаганної долі.
В поемі у Йосипа («тесляра чи бондаря») в наймичках росла юна красуня-сирота Марія, яка доводилася йому ріднею. Йосип по-батьківськи любив її, і Марія вже змирилася з тим, що невдовзі їй доведеться побратися з ним («йому я стану за дитину. Плечми моїми молодими його старії пі допру!»). Але якось надвечір до них «зайшов підночувать» молодий «дивоч- ний гость» із Назарета. Юнак виявився мандрівним проповідником («благовістителем»), який возвіщав народу новину про близький прихід месії. «Словеса його святиє на серце падали Марії, і серце мерзло і пеклось!». «Коли ж “зірниця на небі ясно зайнялась, Марія встала та й пішла з глеком по воду до криниці, І гость за нею, і в ярочку догнав Марію...”» (Автор спромігся затиснути у промовисті три крапки всю євангельську історію про Благовіщення, коли Марія від архангела Гавриїла дізналася про те, що у неї, 119


дівчини, яка ніколи не знала чоловіка, мусить народитися «позашлюбний» син. Марія, попри скандальність цієї ситуації та пряму загрозу для її життя, приймає цю новину («благу вість»), і завдяки тому, згідно з Євангелієм, Бог став людиною й «смертію смерть поправ», «на власному прикладі» вказав людям шлях спасіння.) У поемі ж Йосип зрозумів, що сталося, але, замість засуджувати свою наймичку, одружився з нею, і тим самим врятував дівчину від загального осуду, а, можливо, і смерті. «Де ж подівсь дивочний гость отой лукавий?» Провозвістителя месії у місті Тівері- яді було розіп’ято. Марія та Йосип тим часом жили «повінчані, та не веселі». Відтак за наказом кесаря вони мусили вирушити до Віфлеєму на перепис населення («ревізію»). Не дійшовши до міста, Марія мало не посеред шляху народила сина, «і чабани його убогі Еммануїлом нарекли». Дізнавшися про це, цар Ірод наказав убити всіх вифлеємських немовлят. Але чабани захистили святе сімейство — «нагодували і напоїли, і дали кожух і свиту на дорогу, і, небораки, додали ослицю дійну. І небогу з її дитяточком малим і посадили й провели вночі тайними манівцями на шлях мемфіський». Провівши рік у Єгипті, Йосип, Марія та Ісус повертаються у свою домівку і застають там руїну і запустіння. Тим часом у старої Єлисаве- ти, родички Марії, народжується син Івась. Марія оселяється поруч із нею, хлопчики виростають укупі й разом ходять до школи. Коли Ісусу виповнилося сім років, вся родина пішла «на ярмарок у самий самісінький Єрусалим». Поки Йосип з Марією «сиділи собі й продавали добро своє», маленький Ісус пішов в місто. Стривожена мати довго шукала його 120
Свіжим оком


і зайшла у синагогу «благать благого Бога, щоб син її найшовсь. Аж глядь, межи раввінами дитина (...) сидить і научає (...), як в світі жить, людей любить, за правду стать! за правду згинуть!» Равини не могли надивуватися з такої мудрості, а його мати у власному сині побачила «месію, самого Бога на землі». Згодом Ісус та Івась підросли, і їхні шляхи розійшлися. «Іван пішов собі в пустиню», а Ісус — «меж люди». Марія ж, «покинула його, святого Йосипа свого! Пішла тинятись попідтинню, аж поки, поки не дійшла аж до Голгофи. Бо за Сином Святая Мати всюди йшла». Тоді ж «лукаві люди» не вняли слову Ісуса і розіп’яли його. Налякані учні Ісуса «сховались, потім розійшлись», і Марія «їх мусила збирати». Вона, фактично, самотужки «їх униніє і страх розвіяла, мов ту полову своїм святим огненним словом», а сама «під тином, сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь». І навіть її посмертну славу використали «ченці», які насправді «наплювали на тебе, кроткую (...). Растлили честную». І лише «в людській душі» Марія, мати Ісуса, «возобновилась», «мов золото в тому горнилі».
Поема «Марія» (1859) вважається однією з вершин творчості поета. На думку І. Франка, її «треба зачислити до найкращих, найглибше задуманих та гармонійно викінчених поем Шевченка». Критики вважають її «поемою про серце матері» (формулювання самого Шевченка у листі до В. М. Рєпніної), твором про закатованого вільнодумця, «висловленням сподівань патріархального селянства на якусь вищу справедливість» (Є. Кирилюк). І все це, до певної міри, відповідає дійсності. Сумнівними є хіба що твердження про антирелігійний пафос «Марії» (Шевченко був глибоко «Марія»
121


віруючою людиною) та вплив атеїстів початку XIX століття — Герцена, Фоґта, Бюхнера, Феєрбаха, Чер- нишевського — на його творчість (М. Драгоманов, Є. Шабліовський). Мабуть, найбільшу рацію мають ті, хто вважає, що Шевченкова Марія — це «апокрифічно-фольклорний образ Божої Матері, який постав на ґрунті архаїчного культу Матері-Землі» (В. Гончарук). Бо не слід забувати, що релігійна свідомість Тараса Шевченка, попри всю її глибину і щирість, від- зеркалює не богословське, а саме стихійне, народне та «церковно-приходське» сприйняття християнства. И тому навіть думка про те, що в «Марії» «поет постає людиною, котра покладається передусім на життєвий досвід, а не на легендарний мотив боговтілення» (О. Білоус) може знайти своїх прихильників. Особливо, якщо згадати, що кілька попередніх поколінь шевченкознавців були треновані викорчовувати з творів поета все надприродне і містичне.
Ставлення Шевченка до Трійці (Бога-Отця, Бога- Сина, Бога-Святого Духа) не можна назвати канонічним. Бог-Отець (він же «візантійський саваоф», який постійно «дурить» людей) був для нього втіленням влади, немилосердного авторитету, бездушного закону й грубої сили. (Цікаво, що в тому ж рядку з вірша «Лікері» 1860 року поет заспокоює свою зрадливу наречену і каже, що, на відміну від «Саваофа», «не одурить Бог, карать і миловать не буде». То, виходить, цей Саваоф — не Бог-Отець, а самозванець-вітчим? (От уже де хлібна робота для вчених-коментаторів!) Але бунтарство Шевченка не є продуктом псевдофі- лософської надумливості. Це — крик живої душі, яка потерпає від боговідірваності. Ніякий романтик не 122
Свіжим оком


відчував подібної жаги й відчаю. Найближчу аналогію доведеться шукати у Старому Заповіті.
Хула всьому! Ні, ні, нічого Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого Тебе вже люди прокляли!
(«Якби ви знали, паничі», 1850)
Ісус Христос постає з віршів Шевченка в основному як великомученик, розіп’ятий за «правду», за «справедливість» та «за народ». (Так само, як і в українській лірницькій псальмі — «В славнім граді, во Єрусалимі, де Исус Назарянський дав ся вбити, дав ся розпинати за народ християнський».) Інколи поет (як, наприклад, в «Кавказі») щиро дивується, чи взагалі потрібна була така жертва. Тобто, для Шевченка Ісус — це, скоріше, новий Прометей, «апостол правди і науки», а не «єдинородний Син Божий, що від Отця походить перше всіх віків, світло від світла» із символа віри, який (з незначними відмінностями) залишається єдиним і незмінним для всіх християн. І це не так «провина» чи «недогляд» Тараса Шевченка, як, скоріше, свідчення стану українського християнства (як тодішнього, так, до певної міри, й сучасного). І тому фраза «охрещені, але не євангелізовані» може допомогти зрозуміти цю ситуацію.
Щоб пересвідчитися в цьому, варто подивитися, як нинішні популярні видання пишуть про свято Благовіщення. З цих публікацій можна дізнатися, що це «виключно духовна і велична подія», тому в цей день краще нічого не робити. Далі там будуть описані всі традиції, прикмети, обряди (наприклад, змішування «Марія»
123


попелу з сіллю, як захист від граду і від уроків, тобто, від «лихого ока»), забобони (нікому нічого не можна позичати!) й рекомендації (дівчатам краще не заплітати волосся). І, як правило, нічого про сутність події, тобто, про те, як могло статися, щоб «непорочна» дівчина завагітніла, та ще й від якогось «Святого Духа». Як таке може бути? Почувши про подібне диво, тверезий народний розум одразу ж шукає аналогію у природному світі і, не знайшовши її, зводить метафізику до її «фізичного» коріння. І «Марія» — приклад тому. Але, якщо батьком Ісуса був мандрівний проповідник, тоді він не має права називати себе Сином Божим. Таке трактування, з погляду християнства, вважається єрессю. Кожен із нас тоді може оголосити себе богом. Або хоча б Буддою. Важко уявити обурення фарисеїв, коли вони почули, що хтось отак ходить і заявляє, що він — Месія. Тому ж християнство і досі, як писав Апостол Павло, залишається скандалом для юдеїв і безумством для еллінів. Але, якщо Ісус народився, як і всі «нормальні люди», тоді розпадається вся концепція християнства. Як писав англійський письменник і богослов К. С. Льюїс (1898-1963), Ісус міг бути або, як він і казав, Сином Божим, або божевільним, якщо не гірше («Просто християнство»). Тому догмат про непорочне зачаття, так само, як і Воскресіння, є наріжним каменем християнства, (за словами Апостола Павла, «якщо Христос не воскрес із мертвих, проповідь наша даремна, даремна також віра наша»— 1 послання до коринфян, 15:14). Отже, як на це не подивися, а тут ідеться про «чудо», тобто порушення «законів природи», про загадку і таємницю. Але «безвірному Фомі», який сидить 124
Свіжим оком


у кожному з нас, потрібні якщо й не докази, то хоча б якесь пояснення.
Ось що про це писав К. С. Льюїс у книжці «Чудеса»:18 «Апостольський Символ віри недвозначно стверджує, що Христос не мав фізичного батька, і він не був зачатий в результаті статевого акту. Конкретні деталі цього чуда (...) не є частиною християнського вчення. (...) Я можу зрозуміти людей, які повністю відкидають саму ідею чуда. Але як нам збагнути тих, хто вірить в інші чудеса, але про непорочне зачаття каже, що “ну, це вже занадто”? Чи означає це, що їхня “повага” до законів Природи, насправді, є регламентованою та обмеженою? Чи що в цьому чуді вони бачать наклеп на саму ідею статевого акту? (З таким самим успіхом можна уздріти в чуді про нагодування п’яти тисяч народу п’ятьма хлібами наклеп на пекарів.) Чи, може, статевий акт — це єдина свята річ, яка ще лишається незаплямленою у нашому грішному світі? Бо, насправді, це чудо є не менш і не більш приголомшливим, ніж усі інші».
«Мабуть, найпростішу відповідь на ці питання можна знайти в одному із наших найдавніших антирелігійних трактатів, де анонімний дотепник написав, що християни вірять у Бога, який “зчинив блуд із жінкою теслі-гебрея”. Жартівник, скоріше за все, хотів трохи “випустити пару”. Навряд чи він мав на увазі ситуацію, у якій християнський Бог прибрав людську подобу, щоби вчинити перелюб зі смертною жінкою, як це робив Зевс. Але, якби треба було дати відповідь цьому жартуну, то вона була б такою: якщо ти вже називаєш чудесне зачаття божественним перелюбом, тоді зачаття кожної дитини несе на собі ознаки такого перелюбу, «Марія»
125


і це стосується не лише людей, але й тварин! Я зарані перепрошую, якщо такий вираз образить когось із моїх побожних читачів, але я не знаю, як іще можна висловити цю думку».
«Як це нормально відбувається із покоління в покоління? Чи виконує при цьому батько якусь специфічну творчу функцію? Ні. Йдеться про зустріч однієї мікроскопічної частинки матерії, яка походить з його тіла, з мікроскопічною частинкою жіночого тіла. І в момент цієї зустрічі відбувається відтворення безлічі рис — кольору батьківського волосся, форми нижньої губи діда матері, не кажучи вже про всю анатомію, включно з кістками, м’язами, сухожиллями, нервовою системою, печінкою, серцем, і усіма формами долюд- ських організмів та їх еволюції, яку в материнській утробі проходить кожен ембріон. Усередині кожного сперматозоїда зберігається вся попередня історія всесвіту і значна частина його майбутнього. Вага або ж залучена до цього енергія і є тією рушійною силою, яка стоїть за цією подією. (...) Якщо ми віримо в те, що Бог створив Природу, значить ця рушійна сила походить від Нього. Людина-батько є лише знаряддям, носієм (нерідко — проти своєї волі), останньою ланкою із довжелезного ланцюга носіїв, ланцюга, який тягнеться геть за межі його предків, у долюдську та доорганічну пустелю часу, туди, де народжувалася матерія. І Бог тримає цей ланцюг у своїй руці. Це і є той інструмент, за допомогою якого Він “нормальним шляхом” створює людей. Він стоїть за кожною Душею й за кожним Тілом, без Нього не завагітніє ні жінка, ані тварина. Але одного разу (...) Він відставив цей ланцюг (...), скинув зі своєї руки рукавичку
126
Свіжим оком


Природи й своїм життєдайним пальцем торкнувся жінки напряму, оминаючи всі попередні епохи. И на те, безумовно, була причина. Цього разу Він створив не просто людину, а Людину, яка мусила бути Ним Самим, нову Людину. На цьому перехресті божественного і людського Він розпочав Нове Творення всіх речей. І весь забруднений, стомлений всесвіт затремтів від такого впорскування нового життя; життя, яким воно має бути, нічим не засміченого, спонтанного, не обтяженого велелюдною і травматичною історією Природи. Мабуть, недоречно було б тут досліджувати релігійне значення цього чуда. (...) Але там, де йдеться про створення людської природи Христа, (...) непорочне зачаття є ще одним доказом того, що Бог є справжнім Господарем Природи. І в цьому випадку Він робить те саме, що й завжди, коли відбувається запліднення жінки».
Але Марія Тараса Шевченка — це не мати Боголюдини, а українська селянка, безправна, стражденна й знедолена. Саме вона є для нього втіленням загальнолюдської моральності та християнських чеснот. Мабуть, не буде перебільшенням твердити, що поет був першим і, безумовно, найбільшим феміністом української літератури. «Тож не дивно, що найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства Шевченко вважав ділом жінки — Марії, Матері Ісусової» (Іван Франко).
До певної міри «Марія» — це варіація на євангельську тему, яка продовжує дивувати, бентежити й надихати митців уже два тисячоліття. Один із них, американський письменник Філіп Рот (1933-2018), «Марія»
127


в оповіданні «Навернення юдеїв у християнську віру» (Conversion of the Jews, 1959) описує тринадцятирічного хлопчика Оззі (Оскара) Фрідмана, який ходить до гебрейської школи. Його наставник, равин Біндер, не дуже полюбляє Оззі, бо той ставить забагато нестандартних питань. Наприклад: якщо євреї — богообра- ний народ, то чому тоді в американській Декларації незалежності написано, що всі люди створені рівними. Або: чому, про яку би подію не писали газети, його родичів завжди цікавить одне — скільки євреїв там згадується. Ну й, нарешті, справжнім каменем спотикання для Оззі та його вчителя стало питання про Діву Марію. Равин Біндер вчить своїх учнів, що Ісус — це є конкретна історична постать, і що його батьком не міг бути Бог, тому що жінка може мати дитину лише в результаті статевого акту з чоловіком. На що Оззі запитав у равина: «Якщо Бог зміг створити небо і землю, разом з усіма тваринами й рибами за шість днів, а особливо — світло, отак взяв і створив, із нічого, то чому Він не міг дозволити жінці мати дитину й без статевого акту?»
Равин Біндер вже двічі викликав мати Оззі й скаржився їй на сина. Але цього разу Оззі сперечався з ра- вином відносно Марії, матері Ісуса. Коли Оззі сказав матері, що наступної середи равин знову викликає її на розмову, у тієї, нарешті, урвався терпець, і вона дала йому ляпаса. Вперше в житті. Оззі розплакався і не став нічого їсти. Його батько помер, і мати робила все, щоби її син ріс здоровим, чемним і освіченим хлопчиком.
В середу частина занять в синагозі була присвячена вільному обговоренню будь-яких тем. Равин 128
Свіжим оком


Біндер намагався витягнути Оззі на відверту розмову, той опирався, равин весь час наполягав і нарешті домігся того, що Оззі запитав його: «Чому Бог не може зробити все, що йому заманеться?»
Обурений равин не встиг дати відповідь, як Оззі закричав: «Ви того не знаєте! Ви нічого не знаєте про Бога!»
Равин почав вимагати, щоб Оззі вибачився. Але натомість Оззі закричав ще голосніше: «Ви нічого...»
І тут равин Біндер замахнувся на Оззі. Мабуть, він хотів просто закрити йому рота, але Оззі ухилився, і рука равина потрапила йому в ніс, із якого одразу ж бризнула кров.
— Ах ти ж падло! —завищав Оззі і вибіг з аудиторії.
Равин Біндер не був ні диктатором, ні грубіяном. Він був високим, симпатичним тридцятирічним чоловіком, і до своєї роботи він ставився побожно і сумлінно. Коли Оззі вискочив у коридор і, не довго думаючи, побіг на горище, зачинив на скабу за собою двері та видряпався на дах, равин хотів зупинити його. Але Оззі виявився прудкішим за свого наставника. Поторгавши ручку, равин Біндер вибіг на вулицю, де вже стояли всі хлопці з його класу. Вони дивилися на Оззі й чекали, що той далі буде робити. Оззі й сам не чекав такого повороту. З такої висоти йому важко було розгледіти обличчя тих, хто стояв долі.
— Оскар Фрідман, — почув він голос равина, — негайно спускайся! Я рахую до трьох! Один!
Старий Яков Блотнік, штатний прибиральник синагоги, викликав пожежників, тому що саме вони, як він знав, у подібних ситуаціях рятують дурних
«Марія»
129


котів, коли ті видряпуються на дерева. Пожежники напнули велику, міцно сплетену сітку, схожу на батут, і наказали Оззі стрибати вниз. Але він здійняв руки і почав, немов крилами, розмахувати ними. При цьому він бігав по краю даха взад і вперед, чим страшенно розлютив пожежників, які мусили рухатися слідом за ним.
Аж тут до юрби приєдналася його мати, яку саме на цей час викликав равин Біндер. Вона почала благати, щоб її син негайно припинив це і спускався. Те саме робив і равин, який навіть став на коліна. Але його однокласники, для яких це була забава, голосно вимагали, щоб він, навпаки, стрибнув. Невдовзі вся вулиця перед синагогою розділилася на два табори. Один горлав і виспівував «стрибай!», а другий трагічним речитативом благав його «не стрибай!».
Нарешті, Оззі оголосив:
— Мамо! Стань на коліна, як равин, а ні — то я стрибну.
Вона так і зробила.
Далі Оззі наказав і своїм однокласникам зробити те саме. Ті послухалися. Коли вся вулиця стояла навколішки, Оззі запитав у равина, чи вірить він у Бога.
Той сказав, що так.
— А чи вірите ви, що Він може зробити що завгодно?
Трохи повагавшися, равин сказав, що так.
— А тепер скажіть мені, що ви вірите в те, що Бог може зробити дитину і без статевого акту.
— Бог, — сказав равин, — може зробити дитину і без статевого акту.
130
Свіжим оком


Так само він примусив і своїх однокласників повторити ці слова. Відтак він забаг, щоб вони сказали, що вірять в Ісуса Христа. І вони це сказали.
— Оззі, — підвищила голос його мати, — а тепер спускайся, ну?
— Мамо, як ти не бачиш? Не можна мене бити. Не можна! Мамо, не можна бити мене за Бога. Нікого не можна бити за Бога...
— Оззі, я благаю тебе, спускайся!
— Пообіцяй мені, що ти ніколи нікого не битимеш за Бога, пообіцяй!
Він звертався лише до своєї матері, але чомусь усі, хто стояв навколішки внизу, пообіцяли, що вони ніколи нікого не битимуть за Бога.
Запала мовчанка.
— Мамо, — оголосив хлопець із даху, — тепер я можу спускатися...
Так він і зробив, стрибнувши у центр розтягнутої внизу жовтої сітки, яка світилася в присмерку, мов величезний німб.
За збірку «Прощання з Колумбусом», у якій було надруковане це оповідання, Філіп Рот зазнав нищівної критики з боку американських єврейських організацій, і десятиліттями був змушений відбивати закиди в антисемітизмі. (Це звинувачення, яке переслідувало його все життя, він вважав абсурдним.)
Тарас Шевченко також відчув на собі гнів і щиру образу людей, які сприйняли «Марію», як «ложный путь». Приятель поета В. Тарновський (молодший) у своєму листі до «милого друга Тараса Григорьевича» писав про поему: «[это] ниже Вашего таланта», «умоляю Вас, сожгите Вашу рукопись». Крім того, «Марія»
131


у 1859 році деякі висловлення Шевченка на богословські теми, принаймні частково, стали причиною його останнього арешту. Зі спогадів сучасників та збереже-
• 19
них документів можна відтворити цю пригоду.
Останні роки свого життя Шевченко мріяв про те, щоби, нарешті, одружитися, побудувати хату десь на горі над Дніпром і перебратися туди жити. Він навіть просив у Марії Максимович, дружини історика та етнографа Михайла Максимовича, знайти йому українку-наречену («оженіть, будьте ласкаві! (...) а то (...) так і пропаду бурлакою на чужині»). Шевченко перебував під постійним наглядом поліції, тому для подорожі додому («на пять месяцев, для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры») йому потрібен був «вид на проезд». (Такого не було, здається, навіть за часів Радянського Союзу, де існували «закриті» міста.) А це передбачало зволікання, бюрократичну тяганину та повну непевність щодо результатів цієї справи. І лише завдяки листам і клопотанню графа Ф. Толстого поет таки отримав дозвіл на подорож в Україну. На щастя чи на біду, він не знав, що по всіх відповідних «інстанціях» (корпуси жандармів Київської, Чернігівської та Полтавської губерній) пішов наказ стежити за кожним його кроком і одразу ж сповіщати про це III відділ (таємну поліцію).
Спинившися на рідній землі, Шевченко, замість дотримуватися певного графіка чи маршруту, їздив де заманеться, відвідував давніх знайомих, побачився зі своєю ріднею та нікому ні про що не звітував. Поліція змогла натрапити на його слід випадково, коли він уже знайшов ґрунт між селом Пекарі та Каневом і домовлявся з власником цієї ділянки, місцевим 132
Свіжим оком


поміщиком Парчевським, про купівлю землі, на якій він невдовзі збирався оселитися. 10 липня 1859 року Шевченко разом із поміщицьким управителем Воль- ським та офіційним землеміром почали обмір ґрунту. Закінчивши справу, Шевченко, «як і велить звичай», заходився всіх частувати. Аж тут на гору несподівано піднялися непрохані гості—«дворяне Козловский и Хилинский, варшавский житель Молендский и крестьянин Тимофей Садовый». На відміну від інших, Козловський був одягнений у фрак та білі рукавички. Недоречність такого вбрання дуже насмішила Шевченка, і він почав глузувати з Козловського. Той образився. Шевченко вибачився і запросив усіх «до столу». (Згідно з рапортом черкаського земського ісправника, «было распито две кварты».) «Ображений» Козловський, замість піти геть, почав розпитувати Шевченка про його релігійні погляди. (Ясно, що він опинився тут саме для того, щоб спровокувати Шевченка. А це не було аж таким важким завданням, зрештою, він мав справу з українським поетом, та ще й напідпитку.)
Земський ісправник, який склав рапорт про цю подію, пише, що «показывая Садовому оторванный тут же от липы лист, Шевченко спрашивал его по малороссийски — “кто это дал?” И когда отвечал Садовый, что Бог, — то Шевченко отозвался: “дурак ты, веруешь в Бога”, и затем прибавил — “Бог, Саваоф, пусть он поцелует меня...” (указывая на заднее место), затем назвал Божию Матерь “покрыткою”, выказывая свое верование в одного Иисуса Христа». Після цього інциденту «разнеслись толки, будто Шевченко, кроме богохульства, говорил бывшим около него «Марія»
133


означенным лицам, что не нужно ни царя, ни панов, ни попов».
Далі свідчення присутніх різняться. Садовий сказав, що Шевченко богохульствував, але проти уряду не висловлювався.
«Дворяне Витольд Вольський и Козловский, подтверждая богохульство», зазначають, що Шевченко «должен быть или сумасшедший, или полоумный». Вольський також додав, що Шевченко співав якихось пісень малоросійською мовою й зачитував якісь свої твори, з яких Вольський нічого не второпав.
Хлопчик, син Садового, каже, що він нічого не чув, бо кілька разів бігав по горілку.
Хилинський був лише на початку цієї сцени, тому нічого не зміг додати. А Молендський зізнався, що нічого не пам’ятає, бо весь час перебував у стані алкогольного сп яніння.
А ось уривок із письмового пояснення самого Шевченка, зробленого 6 серпня в Києві під час допиту, здійсненого чиновником генерал-губернаторства Андреєвським. «Во время завтрака г. Козловский завел со мною какой-то богословский разговор на польском языке; чтобы прекратить этот разговор, я ему сказал — по-русски, что теология без живого Бога не в состоянии создать даже этого липового листка, и при этом вырвал листок с липы и показал ему. Козловский замолчал, минут несколько спустя он обратился ко мне с вопросом на русском языке: как я думаю о матери Иисуса Христа. Подобный вопрос меня смутил и, не зная, как отвечать ему на него, я, в свою очередь, его спросил, что он думает о Пречистой Деве? Он так долго искал ответа, что я, не дождавшись 134
Свіжим оком


его, в нетерпении сказал: перед Матерью, родившею нам Спасителя, который пострадал и умер за нас на кресте, мы все должны как истинные христиане благоговеть, иначе, если бы она не родила Его, она была бы обыкновенная женщина».
Київський генерал-губернатор князь Васильчіков, який особисто займався цією справою, у своєму листі до начальника III відділу В. А. Долгорукова написав, що «академик Тарас Шевченко, сочинявший возмутительные и в высшей степени дерзкие стихотворения» й, дійсно, «угощал водкою экономических служителей и вел с ними неуместный разговор». Одначе, судячи «из наблюдений над ним и из суждений его о разных предметах, предан безусловно вере предков своих, и в нем заметно даже врожденное, вовсе им не скрываемое, пренебрежение ко всему латинскому и польскому». (А «польська інтрига», як відомо, тоді найбільше турбувала київського генерал-губернатора.) Тому його висновок був дуже прихильним до Шевченка. «Я прихожу к заключению, что взведенное на него обвинение могло возникнуть по недоразумению лиц, пред которыми он вел разговор, или, быть может, вызвано и неудовольствием, возбужденным им к себе насмешкою над Козловским и резкими ответами на разговоры его о богословии».
Як бачимо, хитрун Шевченко зміг зіграти на упередженості російського сановника стосовно «папістів». Але подальшу долю поета добрий генерал бачив десь подалі від України. «К сему имею честь присовокупить, что если бы Шевченко пожелал поселиться в здешнем крае, то я полагал бы отклонить его намерение». Тобто, за ті півтора роки, які йому лишилося «Марія»
135


жити, Шевченко, навіть якби він «все кинув і полинув додому», не зміг би більше побачити ні Дніпра, ні своїх близьких.
Поема «Марія» ніби приречена постійно викликати дискусії й непримиренні суперечки. Хоча б тому, що тут ідеться про релігійні догмати. Ну й мріяти про те, що її вивчатимуть у середній школі, теж не доводиться. Як ви поясните одну із таємниць буття дітям, які все знання про світ беруть з комп’ютерів? Наприклад, ось як представляє ідею цього твору Wikiwand, підрозділ української «Вікіпедії»: «засудження тоталітарного режиму, який нівечив і гнобив народ (Ірод); возвеличення Ісуса за його прагнення присвятити своє життя на благо народу».
Але, якщо бодай на мить розсунути всі суперечливості цього твору, туго затягнені життєві вузлики, гнів, біль, підліткове богоборство та й просто непорозуміння, з якими постійно мав справу Тарас Шевченко, і які тут усі на видноті, то що ми знайдемо під тим? Маленького хлопчика, батько якого, помираючи, не залишив йому нічого, бо «він не буде абияким чоловіком, з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо». А до того, коли йому було дев’ять років, померла його мати, і пам’ять про неї (так само, як і рану від цієї втрати) він пронесе крізь усе своє життя. Більше того, він наділить материнськими рисами свою країну, він оголосить її святою та вічно стражденною, і ми йому повіримо. (Хоча така самоканонізація з його легкої, поетичної руки час від часу блокуватиме нашу здатність до раціоналізації проблем, які на нас постійно сунуть.) А ще з нами завжди буде вступ до його «Марії». За інтенсивністю й щирістю висловленого
136
Свіжим оком


тут почуття ця частина поеми стає в один ряд із Давидовими псалмами та «Книгою скорботних пісень» вірменського поета-містика Григора Нарекаці. Тим більше, що просить він навіть не за спасіння своєї душі, а за «отих окрадених, сліпих невольників». Тобто, за всіх нас.
Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє, На Тебе, Мати, возлагаю. Святая сила всіх святих! Пренепорочная, Благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, Пречистая на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! Благаю! Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли Благий конець, о Всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалом і тихим, і веселим Святую доленьку Твою. А нині плач, і скорбь, і сльози Душі убогої —убогий Остатню лепту подаю.
«Марія
137


«сон»
(«НА ПАНЩИНІ ПШЕНИЦЮ ЖАЛА...»)
Вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала») — про контраст між ідеальним життям, як його собі уявляють українці, та реальністю. У цьому творі немає ні ворогів, ні гніву, ні закликів до боротьби за «світле прийдешнє». Мати-селянка жне пшеницю, потім годує своє немовля, тоді куняє, бачить сон, прокидається і повертається до роботи. Усе дуже просто, виважено й відсторонено. Ніяких особливих «художніх засобів». Замість буяння почуттів — сухий перелік дій. Підмет і присудок. Може, саме тому, за свідченням сучасників,20 цей вірш мав таку потужну силу: «это (прочитанное им) стихотворение потрясло нас как бы электрическим током».
Вірш складається з трьох частин. Перша і третя — опис того, що могло статися у жнива в будь-якому українському селі будь-якого серпня. Минулий час оповіді ніби вказує на буденність, типовість та повторюваність описаної тут події.
139


На панщині пшеницю жала, Втомилася, не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку, за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном Над сином сидя, задрімала.
Але, переповідаючи сон молодої матері, поет переносить нас у позачасся, у вічний теперішній час марень і сподівань, який є ніби проекцією вічності, котра у нашій свідомості асоціюється з раєм чи з пеклом. У цьому випадку — з раєм.
І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий — На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть А діточки обід несуть.
Ніхто, крім Шевченка, так не описав українську мрію. Попри всю ілюзорність самого цього поняття, якщо існує «американська мрія» (економічна та політична свобода, соціальна мобільність, покладання на власні сили, закріплена в конституції можливість досягнення щастя й добробуту) або «римська мрія» (як писав Ф. Достоєвський, «это Рим и его мечта» — тобто, світове домінування і католицька експансія на 140
Свіжим оком


«ісконно православні землі»), то, безумовно, можна казати й про «українську мрію», принаймні в її селянському варіанті. Судячи з цього вірша, її основними атрибутами є свобода і вільна праця на своїй землі. І як похідне — добробут, повнота родинного життя і радість (навіть поле, на якому вони тяжко працюють, стає для них «веселим»).
І усміхнулася небога.
Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла.
Словникове визначення слова «лановий» — або наглядач, або польовий сторож, але, як пояснює літературознавець В. П. Моренець, «ланове» — це також земельна власність сільської громади. А отже, «дожать до ланового» означало виконати певну норму, яку встановлював пан. Щось на зразок трудодня, якщо перекласти це на мову колгоспних реалій XX століття. Як бачимо, терміни весь час міняються, і лише рабство лишається незмінним.
Для Шевченка ж сама ідея кріпацтва, як і будь- якого поневолення, була нестерпною. Саме цим, як писав молодший сучасник поета, відомий художник і скульптор М. Микешин (1835-1896), можна пояснити «то огромное влияние, тот неподдельный восторг, которые внушала личность Шевченка в кругу тогдашней (петербургской) молодежи». Микешин також виділяє «цельность и неделимость» Шевченко- вого патріотизму, на відміну від «болтовни и лепета» «Сон»
141


тодішніх російських лібералів та їхніх «безголосых запевал».21 «Он был демократ не по теории, — пише про нього російський поет Я. Полонський (1819-1898), — не по своим взглядам на жизнь, но, так сказать, демократ по натуре. В своем демократизме он точно так же не мог бы дать себе отчета, как и в (...) невольном проникновении в дух народных украинских дум и песен».22 Але російські митці М. Микешин і Я. Полонський так ніколи і не змогли зрозуміти, чому Шевченко так пристрасно («з желчью и преувеличениями») трощив під час дружнього застілля Петра І і Катерину II.
По суті, демократизм Шевченка не мав нічого спільного з «народолюбством» російських революційних демократів того періоду. Відоме риторичне запитання Н. Некрасова: «Народ освобожден, но счастлив ли народ?» — просто немислиме в устах Шевченка. Адже сама ілюзорність категорії «щастя» дозволяє використовувати його для різних небезпечних соціальних експериментів, метою яких є побудова раю на землі. Крім того, пафос Н. Некрасова, рясно зафарбований панською зверхністю, вказує передусім на його повне нерозуміння реальних потреб «мужика», якого він так прагнув «ощасливити». І «Велика жовтнева соціалістична революція» була жорстокою платою за цю сліпоту. Шевченко ж, навпаки, ставився до теми скасування кріпацтва дуже практично. Коли у 1859 році він клопотався про визволення своїх рідних, то буквально благав, щоб вони не погоджувалися на умови їхнього «власника», поміщика Г. Фліорков- ського, а наполягали на тому, щоб їм була виділена певна ділянка землі. Але вони його не послухалися.
142
Свіжим оком


Термін «націоналізм», який у XX столітті з наукового дискурсу перейшов у загальномовний вжиток, а після Другої світової війни зробився мало не лайкою, ніколи не застосовувався по відношенню до Шевченка.
Відомий російський та український вчений М. І. Костомаров (1817-1885), товариш поета по Кири- ло-Мефодіївському братству, у своїх споминах писав про Шевченка: «Как о человеке могу сказать, что знаю его как личность безупречно честную, глубоко любившую свой народ и его язык, но без фанатической неприязни ко всему чужому».
За спогадами сучасників, Шевченко розмовляв російською без «малороського» акценту. У певному розумінні, він був продуктом російської культури й сприймався російською публікою як «свій», хоча б тому, що до прийняття Валуевського циркуляру (1863) для імперської адміністрації українська мова була «наречіем», за яке тримаються хіба що неписьменні кріпаки.
Польською Шевченко також володів бездоганно. М. К. Чалий, один із перших його біографів, у своїй книзі «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» наводить такий випадок. Коли у 1859 році поет був у Києві, то там, у свого приятеля І. Сошенка, він познайомився з «кокетливой польской панной», з якою розмовляв винятково польською. І ця пані потім розповіла дружині Сошенка про свої враження від поета. «Господин Шевченко очень хорошо разговаривает по-польски, но в его языке всегда есть что-то мужицкое!» Тарас Григорьевич не только не обиделся таким резким приговором панны, а, напротив, она польстила его «Сон»
143


самолюбию, что, говоря на панском языке, он все-таки не терял своего демократического характера, остава-
о 23
ясь верен родной национальности».
Однак поетова «любов до народу», безумовно, посилена десятиліттями відірваності від своєї землі, аж ніяк не убезпечувала Шевченка від ілюзій та навіть болісних помилок. Доказом того є вся історія його женихань. Ще на засланні він виплекав собі мрію — одружитися зі щирою українкою, бажано молодою селянкою, купити землю над Дніпром, побудувати там хату і жити в оточенні діточок. Але всі дівчата, на яких він був поклав око, або, як у випадку з кріпачкою Лікерою Полусмак, до якої він сватався, відмовляли йому. Вони або вже мали якогось сердечного друга, або не бачили в підстаркуватому поетові палкого коханця своїх мрій. «Тоді я була зовсім дурна, — зізнавалася згодом Лікера, — й не знала, який він великий чоловік». Але ж «він такий старий, поганий, ще й сердитий!.. Кричав на мене, ще й ногами тупав!»24 Але доля навіть тоді була прихильною до Шевченка. «Говорили мне, — згадує поет Я. Полонський, — что в это время он уже был в связи с какою-то бедной молоденькой мещаночкой, был к ней привязан всей душой и ворковал как голубь, когда она приходила к нему на свиданье — в худых башмаках, в одном платке и дрожа от холода в морозные ночи. Только таких и мог любить Шевченко: я бы и вообразить себе не мог его влюбленным в какую-нибудь светскую барышню».25
Кінець 1850-х років, коли Шевченко із заслання повернувся до Санкт-Петербурга, був періодом передчуття кардинальних змін, буяння надій та пожвавлення соціального і громадського життя. Під час 144
Свіжим оком


нескінченних літературних вечорів, театральних вистав, салонів та журфіксів, частим гостем яких бував Т. Шевченко, мабуть, уперше в історії Російської імперії вільно обговорювалися всі можливі та неможливі шляхи вирішення політичних та соціальних проблем, і передусім — скасування кріпаччини. Шевченко не міг залишатися осторонь, але в його творах ми знаходимо здебільшого скепсис, невіру у можливість справедливого розв’язання цієї проблеми й навіть заклики до збройного повстання.
А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру- Та й заходиться вже будить.
(«Я не нездужаю, нівроку», 1858)
А з іншого боку, навіть посеред своїх гострополітичних сатир (наприклад, «Юродивий»), у яких він трощить царів, імперську адміністрацію, українських панів, простих «свинопасів», а заразом і «всевидяще око» Бога-Отця, він міг раптом згадати про те, що справедливість може бути встановлена не лише тоді, «як понесе з України у синєє море кров ворожу», але й за допомогою «закону».
Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!
Така, здавалося б, нетипова заява є, мабуть, відго- міном тих дискусій, які точилися наприкінці 1850-х «Сон»
145


років у столичному суспільстві. Не дарма ж у багатьох віршах останніх років поетового життя так багато публіцистики та посилань на імена і події, які зараз неможливо зрозуміти без детального коментаря («Юродивий», «Умре муж велій в власяниці», «Колись-то ще, во время оно»). «Не надо забывать, — писав про той час монархіст М. Микешин, — что все, от мала до велика, (...) на все лады тянуло гражданские песни либерализма. Диссонансы слышались со всех сторон. Страшная фальш (...) царила повсюду».26 І реакцією Шевченка на ці «дисонанси» була суміш розпачу і надії.
І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!
(1860)
«Апостол» в перекладі з грецької означає «посланець», хтось, кого було відряджено з певною місією. Спочатку апостолами називали учнів Ісуса Христа, перших отців церкви або місіонерів, які несли християнство в далекі й близькі країни.
Семантичне поле «науки» охоплює всі плоди процесу пізнання, ретельне дослідження кожної конкретної проблеми, чітко виважену систему критеріїв і термінів, емпіричне доведення чи скасування гіпотези, увагу до деталей, доказовість будь-яких здогадок і прозрінь.
«Правда» ж, навпаки, є категорією абсолютною (так само як і її синонім «істина»), і вона належить 146
Свіжим оком


до тієї сфери людського життя, в якій панують віра, справедливість, баланс «потреб і здібностей». А, як відомо, людству завжди бракувало такої комбінації гарних речей, і тому воно у своїх релігіях покладалося на «той світ», як часопростір, в якому не буде протиріч, болю та інших негараздів.
Радянська літературна критика трактувала образ «апостола правди і науки» як «типову для Шевчен- кової революційної символіки персоніфікацію того кращого майбутнього, яке поет пов’язував з перемогою революції» (Ю. Івакін). Сучасне українське шевченкознавство визнає християнське коріння цього «віршованого афоризму», але не конкретизує, що саме стоїть за цим «філософським узагальненням» (В. С. Калашник).
Скоріше за все, розпач Шевченка («і голову схопивши в руки») вказує на те, що він усвідомлював, що його мрія про цільність і повноту буття (поєднання «правди» і «науки», тобто про рай на землі) не може бути вирішеною на цій площині. Разом з тим він ніколи і не збирався розглядати цю тему у рамках і в категоріях раціонального політичного дискурсу. Якби це сталося, то він вже не був би «кобзарем» Тарасом Шевченком.
Втіленням цих двох стихій («науки» і «правди») були стосунки між двома давніми друзями — Миколою Костомаровим і Тарасом Шевченком. Ось уривки зі спогадів їхньої спільної знайомої Єкатерини Юнґе.27 «Весною 1860 года Шевченко и Костомаров по обыкновению встречали у нас Пасху, последнюю в жизни Шевченка. За чашкой кофе Тарас Григорьевич с Костомаровым затеяли один из тех горячих «Сон»
147


споров, где высказывалась разность взглядов этих двух людей на некоторые вопросы, но где в самой живости прений, в нападениях одного, в ласковом подтрунивании другого, просвечивали их взаимное доверие и дружба».
Другий спогад — про зустріч нового 1860 року в родині Юнґе. «Гостей почти никого не было, и мы особенно уютно и приятно провели время. Помню, что Шевченко, как мы называли, “немножко подкутил”; тогда он бывал очень оживлен и непременно начинал какой-нибудь спор с Н. И. [Костомаровым]. Я приходила в восторг от этих споров: бесконечное спокойствие одного и горячность другого составляли контраст в высшей степени комичный. Шевченко вскакивал, бегал по комнате, а Костомаров совершенно спокойно говорил: “Нет, ты постой! Скажи, откуда ты это берешь? Из каких источников? Ты, Тарас, чепуху несешь, а я тебе говорю вещи, доказанные в тех же книгах, из которых ты только мог и черпать.” — “Да Боже ж мій милий! Що мені з твоїх істочників!.. Брешеш ти, та й годі!”»
І треба визнати, що «контраст в высшей степени комический» досягається тут саме завдяки збалансованості цих двох стихій. Але, якщо забрати з цієї комбінації «науку», то «правда» вмить стає сваволею й хаосом. Не дарма ж у задусі брежнєвських років частина «зацькованого, але нескореного» українства тішилася ілюзіями про те, що «й у нас колись були свої мегаполіси, і своя унікальна писемність, але її прийшли і знищили!». А на численні «хто?», «коли?» та «де ваші наукові докази?» відповіддю було «це я тобі кажу не по науці, а по правді!»
148
Свіжим оком


До певної міри, з легкої руки Тараса Шевченка «правда» і досі лишається нашим головним камертоном. Але «чи міг знати Кобзар, що для кількох поколінь своїх читачів він сам (стане) одним із тих апостолів правди і науки, приходу яких він так пристрасно і нетерпляче чекав!»28 Можливо. Не дарма ж кажуть, що Шевченко створив Україну, і водночас Україна породила Шевченка. Тому проблема балансу між «правдою» і «наукою» не вирішується ні на вчених радах, ні на засіданнях парламенту. Але без рівноваги неможливий не лише нормальний рух, а й саме існування як суспільства, так і окремої людини.
«Сон»
149


«доля».
«МУЗА».
«СЛАВА»
У 1857 році рядового Шевченка звільнили від служби у війську. У своїй творчості останніх трьох років поет, ніби передчуваючи близьку смерть, намагається осмислити свій поетичний та життєвий доробок. Цьому присвячені найбільш щемкі та відверті вірші цього періоду («Доля», «Муза», «Слава», «Подражаніє 11 псалму», «Не нарікаю я на Бога», «Чи не покинуть нам, небого»).
Тема долі є не менш важливою для Шевченка, ніж потяг до волі. Вже в одному з перших своїх творів («Причинна», 1837) трагічна смерть дівчини пояснюється не її вчинками, а дією невблаганних «потойбічних» сил, на які людина не має жодного впливу.
Така її доля... О Боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду?
Катерина з однойменної поеми (1838-1839) «в садочок ходила, поки себе, свою долю там занапастила».
153


Доля для ліричного героя Шевченкових віршів набагато важливіша, ніж будь-які фізичні принади: «нащо ж мені краса моя, коли нема долі?» («Думка» («Нащо мені чорні брови», 1838).
Існує, однак, і гарна доля: «оженись на вольній волі, на козацькій долі яка буде, така й буде» («Не женися ня багатій», 1845).
Але, здебільшого, коли поет нарікає на відсутність «долі», цей стан для нього є нестерпним.
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої;
Коли доброї жаль, Боже, То дай злої, злої!
(«Минають дні, минають ночі», 1845)
Тому і свою літературну творчість він сприймає як безперервну розмову з долею («А нумо знову віршувать», 1848).
...Нумо знову
Людей і долю проклинать.
Людей за те, щоб нас знали Та нас шанували.
Долю за те, щоб не спала Та нас доглядала.
Дуже часто доля в його уявленні походить від сердитого Бога, який від народження раз і назавжди прирікає людину на злидні та життєву колотнечу.
Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину... Добре мамо,
154
Свіжим оком


Що ти зарані спать лягла, А то б ти Бога прокляла За мій талан.
(«І виріс я на чужині», 1848)
І поет, обурений такою несправедливістю, ладен навіть зректися свого покликання і проклясти як долю, так і своїх меценатів та благодійників за те, що ті заохочували його до літературної творчості.
Бо ви мене з святого неба Взяли меж себе —і писать Погані вірші научили.
(«Чи то недоля та неволя», 1850)
Домінантна роль долі (фатуму, року, приреченості, карми, детермінізму) притаманна всім домонотеїстич- ним релігіям, і вона «навіки» закарбована в нашій мові — «що поробиш, якщо йому випала така доля», «нема долі, нема талану», «судженого конем не об’їдеш» тощо. Тому для багатьох людей реальністю є лише те, що «можна помацати». І концепція сліпої долі для них є набагато зрозумілішою, ніж свобода волі, яка вимагає від кожного пильності й постійної готовності до вибору. В той час, як покладання на долю має свої «переваги». Як мінімум, ті, хто вірить, що «все розписано наперед», тим самим звільняють себе од відповідальності за власні дії.
І ця риса притаманна не лише давнім чи «традиційним» суспільствам, але й країнам «народної демократії» другої половини XX століття. І тут немає чому дивуватися. Зрештою, комунізм — це язичницька пародія на християнство. Як пише у своєму «Доля». «Муза». «Слава»
155


«Варшавському щоденнику» польський письменник і журналіст Ришард Капусцінський (1932-2007), «у суспільстві з низьким рівнем економічного розвитку загальна пасивність супроводжується загальною бідністю. Люди там виживають не тому, що вони борються з природою чи шляхом збільшення виробництва, або завдяки більш надсадній праці, а тому, що вони намагаються витрачати якомога менше енергії. У такий спосіб вони постійно підтримують стан нерухомості. їхньою філософією стає фаталізм. У цій філософії людина не є володарем природи. Вона є її рабом, вона слухняно виконує всі команди, які чує довкола себе, вона просто реагує на те, що диктує їй світ. І її божеством є доля. Повстати проти долі означає вчинити богохульство, а значить — приректи себе 29 на пекло».
Але вірш Т. Шевченка «Доля» (1858) — не про без- боронність людини чи всевладність Фатуму, а про життєву подорож героя-митця, який, замість опиратися долі, прийняв її, «зрісся» з нею і чесно виконав те, задля чого він прийшов у цей світ.
Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.
Щасливий той, хто може стверджувати таке! Але хто ці «ми»? Колеги-письменники? Побратими-одно- думці? Щирі українці, які горою стоять за свого Кобзаря? Навряд чи. Окрім «Згадайте, братія моя» та «Чи ми ще зійдемося знову?» з циклу «В казематі», Шевченко рідко впускає когось у свій поетичний світ. З огляду на те, що вірші «Доля», «Муза», «Слава» є, 156
Свіжим оком


по суті, частинами одного триптиха, «ми» у цьому творі, найбільш імовірно, — це поет і його музи («а ти, пречистая, святая, ти, сестро Феба, молодая!»). Саме вона, на його думку, завжди була його дорадницею, вірним другом і ангелом-охоронцем.
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала.
Як і личить справжньому лірику, Шевченко повністю розкривається не у листах, не в щоденнику і не в прозових творах, а тільки у своїх віршах. І тут його щирість і відкритість не знають меж. Це для нього як сповідь. Тут йому немає що приховувати. Повна безборонність стає його зброєю.
Моя порадонько святая!
Моя ти доля молодая!
Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю.
Тільки не обтяжена вантажем побуту, метафізично самотня людина може ширяти на таких висотах. А ще ці три вірші свідчать про повне усвідомлення своєї місії, про те, що творчість для Шевченка була молитовним діянням («молитву діяти до краю»). Кобзар — це не лише головний ліричний герой Шевченкової поезії. Кобзар — це передусім медіум, знаряддя, інструмент у руках у Музи, посередник між світами (визначення Г. Грабовича). Тому він (принаймні у своїй «Доля». «Муза». «Слава»
157


творчості) ніби постійно перебуває сам-на-сам із вічністю. Тож тема слави, яка присутня у його ліриці останніх років життя, не є виявом марнославства чи прагненням визнання. Така слава («задрипанка, шинкарка, перекупка п’яна») обслуговує хіба що «злодіїв», особливо коронованих («у Версалі над злодієм набор розпустила»). Поетова ж слава («моя крале мальована», «моя доле») — це водночас його вірна супутниця й дороговказ.
Горнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха;
Гарнесенько обіймемось Та любо та тихо
Пожартуєм, чмокнемося Та й поберемося, Моя крале мальована, Бо я таки й досі За тобою чимчикую.
А його звернення до «високих» біблійних тем («Под- ражаніє 11 псалму», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV») наприкінці 1850-х років свідчить про те, що для поета настав час робити підсумки. У своєму переспіві 11 псалма Шевченко, на відміну від автора «Давидових псалмів», напряму формулює свою поетичну та життєву місію. В оригіналі автор псалма каже, що «Господь примусить замовкнути уста облесливі та язик велемовний». І «Слова Господні — слова чисті, срібло, що очищене від землі, сім разів перетоплено в горні». У Шевченка ж оповідач від імені Христа («пана», який «воскресне нині ради їх») пояснює мету свого воскресіння 158
Свіжим оком


і обіцяє дати людям засоби захисту від «лукавих уст» і «велеречивого язика» їхніх ворогів.
Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих... Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.
«Слово» в цьому контексті, скоріше за все, означає не «Логос» з Євангелія від Св. Івана («Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово»), а українську мову. Як і обіцяв Тарас Шевченко, своєю творчістю він мало не самотужки зробив її визначальним чинником українськості. Бо не релігія, не етнічність, і не («сакральна») територія, а саме мова стала головною ознакою української нації, а тепер і державності. І саме тому навіть мрія про її повноцінне функціонування спричиняє такий опір усіх тих, для кого Україна є кісткою в горлі, а українськість — «націоналізмом», а тепер ще й «фашизмом». І саме тому всі українські президенти, прийшовши до влади, намагаються, бодай на людях, «переходити» на неї. Бо без цього вони будуть хіба що призначеними з-за кордону наглядачами.
Але коли Шевченко на сторожі українців «поставив слово» (тобто, їхню мову), він, ясна річ, не мав на увазі розроблення та втілення якоїсь загальнодержавної програми, яка б включала, скажімо, якісь не істеричні, але наполегливі заходи з запровадження української мови у всі сфери життя, починаючи з освіти та діловодства; різні форми заохочення, зокрема, «Доля» «Муза» «Слава»
159


матеріального; створення курсів передусім тих, що охоплюють потреби постіндустріального суспільства; запровадження конкурсів, фестивалей; розвиток видавничої справи; створення термінологічних комісій; видання словників, посібників; дотації або бодай часткове державне фінансування установ, які б надавали швидкі й безкоштовні мовні консультації (зокрема, переклад і редагування); українізацію науки, культури й мистецтва — одне слово, все те, на що спроможна сучасна держава, яка зацікавлена в тому, щоб зробити українську — мовою престижу і соціальної мобільності. Це завдання — не для поета, а для політиків і громадських діячів. І тут ідеться не про усунення конкурентів чи протекціонізм, а — про культивування. Бо тільки там, де є селекція й культивування, може повстати повноцінна культура. А без того ми завжди матимемо справу з «бур’яном». Але чи є у нас критична маса тих, хто хоче і здатен цим займатися? Є й ще одне запитання, без чесної відповіді на яке навіть не варто заходжуватися до такої марудної справи, а саме: чи хочемо ми, взагалі, як країна і як суспільство, вивести корабель української мови із заводі, в якій її століттями тримали в кращому разі для ритуального вжитку, у повноцінне плавання? Тобто, чи потрібна нам власна держава? Для багатьох оспіваних Шевченком «малих отих рабів німих» це питання й досі залишається відкритим.
Вірш «Подражаніє 11 псалму» кінчається зверненням до Господа з проханням розкидати свої святії словеса «по всій землі». Бо тоді, як пише поет, «і чудесам Твоїм увірують на світі твої малі убогі діти!». Цей образ, безумовно, перегукується з притчею про сівача 160
Свіжим оком


із Євангелія від Матвія (13:4-23). В ній безіменний сівач вийшов сіяти зерня. Деякі зернини впали край дороги, і пташки налетіли та їх повидзьобували. Інші впали на кам’янистий ґрунт, негайно посходили, а як сонце зійшло, то зів’яли й посохли, бо не мали коріння. Треті попадали в терен, і терен вигнався та поглушив їх. Інші ж упали на добру землю і рясно вродили.
Навіть для тих, хто має коротку історичну пам’ять, досвід 2004 та 2014 років вказує на те, що в цій алегорії ми належимо або до другої («зерня, що впало кам’янистий ґрунт»), або до третьої («зерня, заглушене терном») категорії. А, може, і до обох, бо нас таки чимало.
Але навіть якщо уявити, що якимось чудом країна «візьметься за зброю», яку їй подарував національний поет, і одного погідного ранку прокинеться і заговорить чистою словниковою мовою, навіть тоді ніхто не ґарантує, що попереду в нас — теплий, соняшний день.
Польський поет Чеслав Мілош (1911-2004), який більше сорока років провів за кордоном, але продовжував писати польською, так визначив свої стосунки з рідною мовою (яка, на відміну від української, насправді ніколи не була під загрозою знищення).
Моя вірна мово
Моя вірна мово, я — твій слуга. Щоночі я виставляв перед тобою тюбики з фарбами, щоби ти бачила й березу, й коника-стрибунця, і снігура, які були заховані у моїй пам’яті.
«Доля». «Муза». «Слава»
161


І це тривало роками.
Ти була моєю батьківщиною, іншої я не мав. Я також думав, що ти будеш посередником між мною і людьми доброї волі, хоч скільки б їх там набралося— двадцять, тридцять, або навіть якщо вони ще не народилися.
А оце, мушу зізнатися, мене огорнув великий сумнів. Інколи мені здається, що я змарнував своє життя.
Бо ти — мова підлоти,
Мова нерозумних людей, які ненавидять себе ще більше, ніж вони ненавидять інші народи, мова стукачів, мова затурканих і тих, котрі потерпають від власної невинності.
Але хто я без тебе?
Якийсь викладач із далекої країни,
Хтось, кому пощастило, і він тепер живе, мов сир в маслі. Це — правда, але ким я є без тебе?
Одним із тих розумак, яким нема числа.
Я знаю, усе так склалося, щоби провчити мене: щоби моє ім’я ніколи не вкрилося славою, я — немов грішник із середньовічної п’єси, в якій майстер церемоній розстеляє перед ним червону доріжку в той час, як магічний ліхтар проектує на полотно ікони, на яких страждають і Бог, і люди.
Моя вірна мово,
Може, це я мушу рятувати тебе.
Тому я й далі виставлятиму перед тобою тюбики з фарбами якомога прозорішими і чистішими, бо біда вимагає, щоби хоч десь панували лад і краса.
(1969)
162
Свіжим оком


Тут варто звернути увагу на те, що обидва поети, попри розбіжності в їхніх біографіях, провели най- плідніші десятиліття свого життя за межами батьківщини, і обидва звертаються до своїх «живих і нена- рожденних» читачів. Але сакралізація народу і його мови, яка характерна для національного відродження багатьох європейських країн, у середині XX століття виглядає як анахронізм. Бо у війні за виживання мова ризикує перейти у «глухий захист» і перетворитися на музейний експонат. А зневажений і вкрай травмований (реальний, а не ідеалізований!) народ прагне одного: уникнути тих страхіть, які він зазнав. І заради цього він піде на будь-яку змову зі своїми гнобителями. Що поробиш, стан рабства нікому не минається задурно. Дуже важко змінити ті навички й методи захисту, які впродовж поколінь вироблялися у колективній генетичній пам’яті поневоленого народу. Тому неважко зрозуміти, чому Пантелеймон Куліш, обурений «природним» анархізмом українців із завзятого козакофіла зробився прихильником державності, спершу російської, а трохи згодом — польської. А через пів століття інший письменник, Володимир Винниченко, свідок отаманщини й сваволі часів української революції 1917-1922 років (або, як іще кажуть, «визвольних змагань»), прохопився афоризмом про те, що українську історію не можна читати без брому.
Але настільки унікальною є Україна у цьому відношенні? Порівняння з іншими країнами можуть бути як слушними, так і геть недоречними. (Дослід Голландії, буцімто, перенесений Петром Першим на угро- фінські болота, не зробив з Росії заможної західної демократії.) І все ж...
«Доля». «Муза». «Слава»
163


«Моя хата скраю» вважається суто українським ставленням до світу. Але, мабуть, варто почути й думку генерала Де Ґолля, який свого часу скаржився своєму ад’ютантові Жаку Фокару: «Я намагаюся зробити все можливе, щоб Франція справляла враження стабільної, міцної, впевненої у собі країни, яка росте і розвивається. Хоча насправді це — стомлена нація, яка дбає лише про власний комфорт, і не хоче розв’язувати власні проблеми. Я удаю (...), ніби Франція — велика країна, рішуча і об’єднана спільною метою, хоча насправді це зовсім не так. Вона змучена і населена людьми, які ладні лише коритися і не здатні до боротьби. Так, це правда, і на це я не можу вплинути. Наскільки можливо, я й далі буду підтримувати весь цей балаган, а потім, коли мене не стане, повір моєму слову, все повернеться на круги своя».30
А щодо схильності українців до емоційності за рахунок раціональності, то тут повчальними можуть бути стосунки між Ірландією та Англією. В добу романтизму надзвичайно популярним був так званий «науковий расизм», який був складовою соціального дарвінізму. Англійський поет і критик Метью Арнольд (1822-1888) у своїй праці «Дослідження кельтської літератури» (1867) характерними рисами кельтів вважав поетичність, сентиментальність та буйну фантазію. І на його думку, саме ці якості роблять їх не здатними до помітних досягнень. «Збалансованість, почуття міри, терпеливість — ось ті умови, які дозволяють досягати успіхів (...), і саме цього завжди бракувало кельтам». А це означає, що кельти можуть хіба що ширяти думкою серед своїх захмарних мрій, а германці англосаксони мусять керувати ними.31 164
Свіжим оком


Чим це не той самий «мечтатєль-хохол» із «Гренади» Міхаїла Светлова?
Британський письменник В. С. Найпол (1932-2018), який народився на Тринідаті й Тобаґо, колишній колонії у Карибському морі, багато уваги присвятив аналізу наслідків колоніалізму. Таку «Втраті Ельдорадо» він детально описав, як хвилі європейського експансіонізму знищили цілі народи з їхньою культурою і залишили по собі декласоване, напів сформоване та позбавлене коріння населення. Такі спільноти (а Найпол, який багато подорожував і мав змогу дослідити це явище в Азії, в Африці та в Латинській Америці), на його думку, втратили свою «цілісність» і тому легко піддаються на різного роду революційні та релігійні фантазії. Його колега, англійський письменник та науковець Ієн Бурума у своєму некролозі32 пише, що для Найпола втіленням «цілісності» була передусім пам’ять про свою культуру та стійке відчуття своєї історії, території та ідентичності. Один із висновків В. С. Найпола: «Народ, позбавлений власної культури, фактично безборонний перед ідеями, які йому нав’язують і примушують імітувати, як правило, собі на шкоду».
Не дарма ж один із перших отців церкви Святий Клемент (35-99) колись писав: «Той, хто знає себе, знає Бога. А той, хто знає Бога, стає подібним до Нього».
Але ідею «общерускості» як запоруки стабільності та гармонії підтримували не лише політичні прихильники монархії, народності та православія, але й серйозні вчені та колишні українофіли, наприклад Микола Костомаров. «Ни великороссы без «Доля». «Муза» «Слава»
165


малоруссов, — писав він у 1861 році, — ни последние без первых не могут совершать своего развития. Одни другим необходимы; одна народность дополняет другую; и чем стройнее, уравнительнее, взаимодействен- нее будет совершаться такое дополнение, тем нормальнее пойдет русская жизнь».33 Дивна заява, як на історика, який знає, яку ціну заплатила Україна за цю «необходимость». «Его (Шевченка) понятия и чувства, — пише далі М. Костомаров, — не были никогда, даже в самые тяжелые минуты жизни, осквернены ни узкою, грубою неприязнью к великорусской народности, ни донкихотскими мечтаниями о местной политической независимости, ни малейшей тени чего-нибудь подобного не проявилось в его поэтических произведениях». Історик, безумовно, має рацію там, де це стосується відсутності у поета «грубой неприязни к великорусской национальности», але чим, як не «донкихотскими мечтаниями» живилася любов поета до своєї країни? Мабуть, не існує більш палкого опонента російського монархізму та офіційного православ’я, ніж Тарас Шевченко. А відносно «народності» (себто, спільної ідентичності), то, за спогадами Лікери Полусмак, в Санкт-Петербурзі «говорив Тарас все по-українськи. Каже: “Як я розумію вас — ви слов’яни — то розумійте мене”».34 Події останніх років ще раз продемонстрували, хто кому насправді «необходим», і на якому насильстві замішана брехня про «стройное, уравнительное взаимодействие» «на- родів-братів». Але інколи здається, що ані історичний, ні особистий досвід не здатний вплинути на «поневолений розум» (вираз Ч. Мілоша). На наше щастя, Шевченко, на відміну від Гоголя, якого розчавила 166
Свіжим оком


«російська ідея», не подарував нам ніякої української версії цієї ідеологічної пастки. Лише всього себе.
У своєму останньому вірші «Чи не покинуть нам, небого», написаному за кілька днів до смерті, Шевченко постає не як охоронець рідної мови, ідеолог чи батько нації, а як поет, який стомився «вірші нікчемні віршувать» та заходився «риштувать вози в далекую дорогу, на той світ, друже мій, до Бога». Лірична поезія за своїм жанром є монологом. Але уся поетична творчість Шевченка, від його першої «фольклорної» балади «Причинна» до цього щемкого сповідального вірша, є, по суті, нескінченною розмовою із безтілесною богинею, яку, залежно від обставин, він називає долею, музою, а, особливо під кінець життя, ще й славою. (В цьому вірші поет також не шкодує пестливих імен для свого «друга», «зорі», «сестри» та «святої дружини».) «Ходімо спать, — закликає він її, — ходімо спочивать». «Благослови мене, друже, — кінчає він першу частину цього вірша, — святою славою». А наступного дня на тому самому аркуші, мабуть, приструнчує себе: «Або цур їй, друже, і без неї обійдуся». І вже на останньому видосі, залишаючи цей «широкий, та високий, та веселий, ясний та глибокий» світ, він запрошує вірну Музу до своєї небесної України.
Неначе над Дніпром широким, В гаю — предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насажу;
Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю, посажу.
«Доля». «Муза» «Слава»
167


Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах — І веселенько заспіваєм...
Мабуть, ніщо не промовляє до українців глибше і гостріше, ніж таке бачення земного раю. Але для світової літератури знайомство з Тарасом Шевченком здебільшого обмежується статтями в енциклопедіях, де він представлений як «український поет-роман- тик». Одним із пояснень такої «байдужості» може бути приклад польського письменника Вітольда Ґомброві- ча (1904-1969), про якого один англійський критик писав, що «в його особі польська література вперше в історії дала світові письменника, для якого тортура, пов’язана з тим, що він народився поляком, була менш важливою, аніж трагікомедія, пов’язана з тим, що він народився людиною».35 Навіть якщо відкинути категоричність заяви про «вперше в історії», ця думка допоможе нам зрозуміти, чому гоголівський Акакій Акакійович є частиною світового літературного канону, а Шевченкова Катерина — ні. Для Шевченка, так само як і для більшості його шанувальників «тортура» українськості була і досі лишається визначальною складовою їхнього світосприйняття. Незавершена справа становлення незалежної України, нехай і не напряму, а все ж продовжує гальмувати процес визнання нашого внеску у світову культуру.
А тим часом збірка віршів «Кобзар», так само як і життя й особистість його автора, стали наріжним каменем українства. І, напевно, всі, хто мав змогу зануритися у світ Шевченка, винесли звідти відчуття 168
Свіжим оком


справжності, глибини й щедрості всього того, що він собою уособлює.
Сліпий кобзар Остап Вересай (1803-1890), якому Пантелеймон Куліш зачитував вірші Тараса Шевченка, так на них відреагував: «Була голова—оцей Тарас. (...) У нас, мабуть, і не буде вже такої; може, Бог кому другому дасть, а нам вже ні!»36
2019-2020
«Доля». «Муза». «Слава»
169


БІБЛІОГРАФІЯ
Frantz Fanon, The Wretched of the Earth, trans, by Constance Farrington (1961), NBY: Grove Press, 1963, pp. 210-211.
Шевченківський словник. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, головна редакція Української радянської енциклоєедії, Київ, 1978, т. II, с. 191.
Niall Ferguson, Empire. How Britain made the modern world. Penguin Books, London, 2003, p. 381. П. П.Толочко. «Без Империи прогресс невозможен», (2000.net.ua/2000/forum/pubs/ 83241#artbot).
Ю. О. Івакін, «Коментар до “Кобзаря” Шевченка. Поезії до заслання», Київ, 1964, «Наукова думка», с. 283-284.
І. Франко. «Темне царство», Зібрання творів у 50 томах, т. 26, Київ, «Наукова думка», 1980, с. 137.
П. Зайцев, «Життя Тараса Шевченка», Нью-Йорк — Париж — Мюнхен, НТШ, 1955, с. 203. Катерина Білокур, «Я буду художником!», Київ, «Спалах» ЛТД, 1995, с. 57.
Г. Грабович, «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка», Київ, «Критика», 1998, с. 182.
171


10. Микола Зеров, «Українське письменство».
Київ, «Основи», 2003, с. 101-104.
11. С. О. Єфремов, Літературно-критичні статті. Київ, «Дніпро», 1993, с. 42-43.
12. Тарас Шевченко. Зібрання творів у 12 томах, Київ, «Наукова думка», 2003, т. 6, с. 94. с.
13. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» Київ, Вид-во Академії наук УРСР, 1958, с. 154-159.
14. Г. Грабович, «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка», Київ, «Критика», 1998, с. 143.
15. «Біографія Т. Г. Шевченка у спогадах сучасників», с. 151.
16. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» с. 76-77.
17. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» с. 132-133.
18. С. S. Lewis, Miracles, Harper Collins 2001, с. 223-225.
19. «Тарас Шевченко. Документи і матеріали, 1814-1963». Київ, Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963, с. 85-93.
20. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» с. 253.
21. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» с. 220.
22. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» с. 223.
23. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» 1958, с. 259-261.
24. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» с. 300.
172
Свіжим око


25. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників», с. 223.
26. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників», с. 220.
27. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників», с. 284, 276.
28. Ю. Івакін, «Коментар до “Кобзаря” Шевченка, Поезії 1847-1861 рр.», Київ, «Наукова думка», 1968, с. 385..
29. Ryszard Kapuscinski, A Warsaw Diary, Granta #15, 1885, p. 217).
30. Mark Mazower. The Man who was France, New York Review of Books, vol. LXVII, #1, Jan 16, 2020, p. 45.
31. Fintan O'Toole. Celtic Myths, in: New York Review of Books, v. LXVI, #4, March 7, 2019, p. 30.
32. Ian Buruma. New York Review of Books, vol LXV, #14, Sept. 27, 2018, p 16.
33. «Біографія T. Г. Шевченка за спогадами сучасників», с. 366.
34. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників», с. 298.
35. Times Literary Supplement, February 3,1961.
36. «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників», с. 289.
Бібліографія
173


Володимир Дн —письменник, перекладач, літературознавець. Народився 1951 року в Донецьку, закінчив перекладацький відділ факультету романо- германської філології Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, кандидат філологічних наук. Лауреат премії ім. Миколи Лукаша (1991) за переклад роману Семюела Бекета «Уот» та премії Української служби Бі-Бі-Сі (2007) за роман «Андріївський узвіз». Переклав українською твори Генрі Девіда Торо, Семюела Бекета, Ежена Йонеско та «Бойню номер п'ять» Курта Воннеґута (у співавторстві з Лідією Дібровою). Зараз живе у США, викладає в Гарвардському університеті. Твори Володимира Діброви були перекладені та опубліковані в Німеччині, Польщі, Угорщині, Шотландії, Канаді та США.


БІЛКА
ВИДАВНИЦТВО
Новітня українська література
Видавництво «Білка» засноване у 2018 році. Наші книги про сучасну Україну та українців є відбитком часу, відображенням сьогодення, втіленим у захопливій літературній формі та професійній поліграфії.
Ми видаємо паперові книги, прагнучи зробити їх прогресивними, естетичними й особливими, створюючи самобутній дизайнерський продукт, який ви захочете подарувати своїм рідним. Ми приділяємо величезну увагу обкладинці, шрифтам та ілюстраціям, щоб читачі отримали задоволення від книги іще до занурення в текст.
Головний принцип, за яким ми відбираємо тексти до видання,- майбутня книга повинна викликати позитивні емоції та дарувати потужні переживання. Ми дивимось на світ очима читача, тому книга має розважати, спонукати до роздумів, сліз чи радості, надихати і підбурювати до життя на 100%!
Ми видаємо книги, що мають важливу соціальну місію, задовольняють актуальні потреби і запити суспільства. Ми отримали численні нагороди та відзнаки літературних форумів та два роки поспіль є переможцями найпрестижнішого книжкового конкурсу в Україні — «Книга року ВВС».
Відкривайте для себе сучасну літературну Україну —яскраву, суперечливу та активну —разом з видавництвом «Білка»! Читайте сучасників!
Наші контакти:
info@belkastudio.com 093 540 17 69 (Telegram, Viber, WhatsApp)
belkabook.com facebook.com/ instagram.com/
publisher.Bilka bilka.publishing


Науково-популярне видання
Володимир Діброва
СВІЖИМ оком
Тарас Шевченко для сучасного читача
Відповідальна за випуск Ірина Білоцерковська
Науковий редактор Олександр Воронь
Редагування та коректура Марина Охріменко
Дизайн обкладинки та ілюстрації Марія Кінович
Дизайн та верстка Микола Ковальчук, Дарія Мацола
Підписано до друку 8.06.2021 р.
Формат 84х 1081/іб. Наклад 1000 прим. Зам. 602450.
У макеті використано шрифти «Bressay» та «Osnova» відповідно до умов офіційних ліцензій Adobe Fonts та Myfonts.com
Видавництво «Білка»
Свідоцтво суб'єкта видавничої справи серія ДК №7152 від 22.09.2020 р.
02099, Україна, Київ, вул. Бориспільська, 9, корпус 57, приміщення 107 www.belkabook.com
Віддруковано ТОВ «КОНВІ ПРІНТ»
Свідоцтво суб'єкта видавничої справи серія ДК №6115 від 29.03.2018 р.
03680, Київ, вул. Антона Цедіка, 12 (044) 332 84 73


«Чогось завжди для мене Шевченко був лише про “Кобзар” “Заповіт”
і кріпацтво. І чесно скажу, що в школі то подавали нудно. А у цих есеях автор реально круто пояснює, що Шевченко вкладав у свою поезію. Вважаю, що краще один раз прочитати цю книгу, ніж мусолити, що хотів сказати Тарас Григорович на високих тонах»
ТоріТорн, журналістка сайту та digital-ведуча Нового каналу, PR-менеджерка
«Рекомендую для старшокласників і студентів.
Динамічно, сучасно та цікаво»
Ольга Полюхович, викладачка кафедри літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», співзасновниця ГО «Нова українська академічна спільнота»
«Володимир Діброва в есеїстичній манері міркує над проблемою сучасного Шевченка, проминаючи строгий академізм, пафосне шевченкознавство, таке осучаснення Шевченка, що, по приколу, зводиться до перевдягання поета в костюми бейсболіста чи спайдера. Діброва пропонує читачеві подивитися на знані й хрестоматійні вірші, з точки зору різноманітних контекстів, без пафосу, але й без зайвої деструкції. Мабуть, найголовніший метод осучаснення Шевченкової творчості полягає все-таки у свідомому акті співучасті та делікатності пере-прочитання, до чого й закликає ця книжка»
Василь Махно, письменник
«Тарас Шевченко незмінно актуальний для нових поколінь читачів, промовляючи до них настільки, наскільки вони спроможні допасувати свій горизонт сприйняття до цього “бездітного поета, спасителя нації.” Читання цієї книжки буде корисним заради нових фактів і суджень, про які можна довідатися. Але також як нагода замислитися над феноменом Тараса Шевченка, такого українського і водночас незмінно “свого” геніального поета — для будь-кого, хто тільки зможе розділити його пристрасті і жалі. Рекомендується найширшому колу читачів»
ISBN 978-517-7792-24-5
9 786177 792245 >
Сергій Квіт, професор Могилянської школи журналістики, голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2007-2014), міністр освіти і науки України (2014-2016)
БІЛКА