ЛЕСЯ  УКРАЇНКА
 ЛІРИКА
 ДРАМИ
 Київ
 Видавництво  художньої  літератури  «Дніпро:
1986

У1
 У45
 В  книгу  вошли
лирические  стихотворения  ■
и  драмы
«Лесная  песня»
и  «Каменный  властелин».
 Вступна  стаття  Ф.  С.  Кислого
Примітки  И.  О.  Вишневської
 4702590100—054  к  #
УМ205(04)-86 	5l,86<
 (g)  Вступна  стаття,  примітки,
худошне  оформлення.
Видавництво  «Дніпро»,  1986  р.

ОГНИСТА  КВІТКА  ПОЕЗІЇ
ЛЕСІ  УКРАЇНКИ
 До  світових  поетів  належить  вона
не  тільки  розмахом  своєї  темати¬
ки:,  але  й  орлиною  силою  поетич¬
ного  дару,  який  ми,  не  вагаючись,
називаємо  геніальним.
 Максим  Рильський
 «У  людського  духу  g  вершина.  Вона  зветься  ідеал.  Творець
спускається  до  ідеалу,  людина  підноситься.  Кожного  століття  троє
чи  четверо  геніїв  одважувалися  на  таке  сходження...  Це  велетні...
Той,  хто  досягає  вершини,  стає  рівним  тобі,  Гомере»,—  писав
Віктор  Гюго.
 Леся  Українка,  подолавши  тяжкий  шлях,  піднялася  «на  гору
круту  крем’яную»,  сягнула  вершини  людського  духу.  Без  пере¬
більшення  можна  сказати,  що  вона  посідає  гідне  місце  серед  вели¬
ких  і  безсмертних  мужів,  таких,  як  Гомер  і  Данте,  Шекспір  і  Гете,
Пушкін  і  Шевченко,  Бетховен  і  Чайковський,  Мікеланджело  і
Рембрандт.
 Крицевим  і  ніжио-трепетним  вродилося  слово  Лесі  Українки,
її  твори  пронизані  «промінням  ясним,  хвилями  буйними,  прудки¬
ми  іскрами,  летючими  зірками,  палкими  блискавицями,  мечами».
Вони  непримиренні  до  деспотизму  і  тиранії,  сваволі  і  запродан¬
ства,  до  рабського  приниження  і  лицемірства,  фарисейства  і  мо¬
ральної  убогості.  Несхитна  громадянськість  у  них  гармонійно
поєднана  з  глибокою  ніжністю  і  чистотою,  невичерпною  любов’ю
до  людини.
 У  нелегку  добу  лихоліття  ступила  Леся  Українка  на  круту
і  тернисту  дорогу.  «На  шлях  я  вийшла  ранньою  весною,—  писала
дев’ятнадцятилітня  дівчина,—  і  тихий  спів  несмілий  заспівала».
Але  той  тихий  спів  пролунав  громосилим  дзвоном,  гучним  споло¬
хом,  підупалих  духом  він  кликав  стати  «одважно  до  бою»,  вселяв
віру  й  надію  в  те,  що  прийде  жадана  воля,  яка.  з  люду  рабів  «люд
героїв  сотворить».
 Росія  прокидалася  від  кам’яного  сну.  У  сутінках  передсвітан¬
кової  доби  повіяло  свіжим  вітром.  Гордо  і  заклично  пролунали
слова  передвісника  революції  Максима  Горького:  «Буря!  Скоро
грянет  буря!»
 Передчуттям  наближення  цієї  бурі  живе  і  Леся  Українка,
її  не  лякає  грізна  стихія:
 Я  вийду  сама  проти  бурі
І  етапу,—  поміряєм  силу!
 5

У  цей  час  серед  мистецьких  угруповань  та  модерністських
течій  ширяться  песимістичні  мотиви  самотності  й  приреченості.
Багатьох  проймає  розгубленість.  Поезію,  що  йде  в  руслі  симво¬
лізму  під  естетським  прапором  «мистецтва  для  мистецтва»,  про¬
низують  занепадницькі  настрої,  і  вона  все,  більше  віддаляється  від
реального  життя,  скочуючись  у  безвихідь  трагічного  суб’єктивіз¬
му.  І  тоді,  коли  тема  невідворотності  долі,  фатуму,  тема  самотності
людини,  не  здатної  перебудувати  життя  на  справедливих  засадах,
заполонила  західноєвропейську  літературу,  твори  Лесі  Українки
горять  «провідною  зорею»,  дихають  оптимізмом,  вірою  у  перемогу
світла  над  темрявою.  Серед  пітьми  і  мороку  заклично  лунає:
«Вставай,  хто  живий,  в  кого  думка  повстала!»  Своїм  палким  словом
поетеса  нестримно  кличе  до  бою,  бо  й  сама  ладна  «кинутися  туди,
у  пущу,  і  в  диких  нетрях  пробивать  дорогу  з  сокирою  в  руках».
Своїй  Музі  вона  наказує:
 Ти  блискавицею  мусиш  світити  у  тьмі,
 Поки  зорею  рожевою  край  твій  освітиться  темний,
 Треба  шукати  дороги  тим  людям,  що  ходять  в  ярмі.
 І  вона  шукає  і  знаходить  цю  дорогу,  бачить  її  у  загравах  рево¬
люційної  боротьби.
 У  900-х  роках  у  поезії  Лесі  Українки  на  повну  силу  зазвучали
нові  суспільні  ідеї,  нові  соціально-політичні  ідеали.  Прийшовши
до  марксистського  розуміння  розвитку  суспільства,  поетеса  вважає,
що  найвеличнішою  у  житті  є  боротьба  за  щастя  знедолених,
а  участь  у  революційному  перетворенні  світу  —  вищий  критерій
сутності  митця  і  патріота.
 «Читаючи  м’які  та  рознервовані  або  холодно  резонерські  пи¬
сання  сучасних  молодих  українців  і  порівнюючи  їх  з  тими  ба¬
дьорими,  сильними  та  сміливими,  а  притім  такими  простими
щирими  словами  Лесі  Українки,  мимоволі  думаєш,  що  ся  хора,
слабосильна  дівчина  —  трохи  чи  не  одинокий  мужчина  па  всю
новочасну  соборну  Україну»,—  писав  І.  Франко  у  статті  «Леся
Українка»  і.
 Народилася  Леся  Українка  (Лариса  Петрівна  Косач)  25  лютого
1871  року  в  м.  Звягелі  (тепер  Новоград-Волинський).  З  Волині
винесла  вона  палку  любов  до  чарівної  природи,  закоханість  у  на¬
родну  пісню,  поетичні  звичаї,  побут,  дивовижні  повір’я  і  легенди.
Там  зароджувалася  і  проростала  невпокійна  прихильність  до  люду
простого,  з  красивим  і  щедрим  серцем,  та  героїчною  і  печальною
долею.
 Батько  письменниці,  Петро  Антонович  Косач,  ще  в  студентські
роки  належав  до  революційної  молоді,  був  добре  обізнаним  з  віт-
 •  Франк  о  І.  Зібр.  творів:  У  60-ти  томах.  К.  :  1981,  т.  31,  с.  270—271.
 6

чизняною  і  світовою  літературою,  людиною  демократичних  спря¬
мувань.  Мати,  Ольга  Петрівна,  з  родини  Драгоманових,  письмен¬
ниця  Олена  Пчілка,  прищеплювала  дітям  любов  до  рідного  слова,
дбала  про  їх  широку  освіту  і  глибокі  знання.  У  сім’ї  панував
вільнолюбивий  дух,  шанувалися  люди,  які  боролись  за  волю  і  кра¬
ще  майбутнє  народу.  Тут  з  гордістю  говорили  про  Лесиного  діда,
декабриста  Якова  Драгоманова,  Лесині  тітки  Олена  і  Олександра
були  активними  учасницями  народницького  руху,  пізнали  тюрем
і  заслань.  її  дядько,  Михайло  Драгоманов,  відомий  учений,  полі¬
тичний  і  громадський  діяч,  змушений  був  емігрувати  за  кордон.
Він  мав  великий  вплив  на  формування  світогляду  Лесі  Українки.
Але  в  його  думках  письменниця  знаходила  і  взяла  лише  раціо¬
нальне  зерно,  щоб  зростити  власний  плід  і  йти  значно  далі.
 Все  це  не  могло  не  позначитися  на  світогляді,  а  відтак  і  на
творчості  майбутньої  поетеси.  Твори  світової  літератури  й  росій¬
ських  письменників,  особливо  Гоголя  і  Щедріна,  розширювали
кругозір  Лесі,  привчали  до  серйозного  бачення  і  розуміння  світу.
А  творчість  великого  Шевченка,  його  непримиренний  гнів  до  гно¬
бителів  і  синівська  любов  до  людини-трудівника  стали  взірцем
для  майбутньої  письменниці  на  все  життя.
 Передовому  світобаченню  і  гуманістичному  переконанню  Леся
Українка  має  завдячувати  і  тому  колу  людей,  з  якими  вона  була
близько  знайома.  Це  —  М.  Коцюбинський,  О.  Кобилянська,  М.  Пав¬
лик  і,  безперечно,  титан  мислі  і  праці  І.  Я.  Франко  —  її  ідейний
і  духовний  наставник,—  а  також  родини  письменника  М.  II.  Ста-
рицького  та  композитора  М.  В.  Лисепка.
 Леся  Українка  добре  знала  іноземні  мови,  багато  читала,  і  не
лише  художню  літературу,  а  й  суспільно-політичну,  філософську
та  історичну.  Тож  не  дивно,  що  в  дев’ятнадцятирічному  віці  вона
написала  підручник  з  історії  народів  давнього  Сходу  для  своїх
молодших  сестер,  де  чітко  виразила  своє  класове  розуміння  пред¬
мета.
 Через  тяжку  хворобу  (туберкульоз  кісток)  вона  не  змогла  хо¬
дити  до  школи,  але  вдома  здобула  глибокі  і  систематичні  знання.
Недаремно  при  першому  знайомстві  М.  Павлик  з  захопленням
відзначив:  «Ну,  а  Леся  так  просто  ошоломила  мене  своїм  образо¬
ванием  та  тонким  розумом.  Я  думав,  що  вона  тільки  в  крузі  своїх
поезій,  аж  воно  далеко  не  так.  На  свій  вік  се  геніальна  жінка...»  і.
 Жадоба  знань,  обшир  наукової  обізнаності,  глибока  спостереж¬
ливість  над  суспільними  явищами  привели  її  до  визнання  марксиз¬
му  як  єдино  правильного  наукового  вчення  і  зробили  пристрасним
пропагандистом  цього  вчення.
 1 	Див.:  Спогади  про  Лесю  Українку.  К.  :  1963,  с.  139.
 7

Писати  розпочала  Леся  Українка  дуже  рано.  Перший  вірш,
який  дійшов  до  нас,  «Надія»,  датований  1880  р.  Отже,  з  дев’ятиріч¬
ного  віку  починається  творчий  шлях  Лариси  Петрівни  Косач,  яка
у  13-літньому  віці,  публікуючи  у  львівському  журналі  «Зоря»  в
1884  р.  ранні  свої  твори  «Конвалія»  і  «Сафо»,  вперше  поставила
під  ними  своє  літературне  ім’я  —  Леся  Українка,  що  стало  відомим
тепер  на  всій  планеті.
 Перші  кроки  в  чарівний  світ  мистецтва  Лесі  Українки  були
подібні  до  більшості  поетів.  Хіба  що  ранніх  творів,  позначених
рисами  початківця,  у  неї  зовсім  мало.  Але  й  у  цих  наївно-дитячих
рядках  розсипані  справжні  перли-блискітки,  які  згодом  стали  про¬
відними  темами  і  образами  всієї  подальшої  творчості  Лесі  Укра¬
їнки.
 Рано  відчула  Леся  Українка  своїм  серцем  і  побачила  неспра¬
ведливість,  горе  народу,  його  злидні  і  рабство:  «Людську  бачу
кругом  себе  муку,  недолю  та  сльози».  Все  це  викликає  у  неї
роздуми  і  асоціації.
 Поетичне  становлення  юної  Лесі  пройшло  порівняно  швидко.
Вона  активна  в  пошуках  естетичного  ідеалу.  Яким  має  бути  ми¬
тець?  Яку  пісню  принесе  він  людям?  Яке  слово  —  слово  жалоби
чи  втіхи  —  зронить  він  їм?  «Людська  недоля,—  зазначає  Леся
Українка,—  будила  не  розпач  в  мені,  а  бажання  кращої  долі».  Але
як  її  віднайти,  як  здобути?  Як  знищити  холодну  пітьму,  як  при¬
нести  весну  рідному  краго?  Ось  тоді  і  народжуються  у  її  серці
яскраві  образи:  двусічиі  мечі  і  блискавиці,  вогнисті  пісні,  громи
весняної  бурі  і  слово-криця,  слово  —  безжалісний  меч.
 Чом  я  не  маю  огнистого  слова,
 Палкого,  чому?
 Може  б,  та  щира,  гарячая  мова
Зломила  зиму?
 За  життя  Лесі  Українки  вийшло  три  збірки  її  поетичних  тво¬
рів:  «На  крилах  пісень»  (1893),  «Думи  і  мрії»  (1899)  та  «Відгуки»
(1902).  Вірші,  писані  пізніше,  тільки  частково  друкувалися  у  газе¬
тах  і  журналах,  решта  побачила  світ  лише  за  радянських  часів.
Подією  у  літературному  житті  стала  поява  збірки  Лесі  Українки
«На  крилах  пісень»,  яку  високо  оцінив  І.  Фраико,  зазначивши,
що  ця  книга  «становить,  без  сумніву,  найважніший  здобуток  пое¬
тичної  нашої  літератури»  1.  Пізніше,  у  1898  p.,  І.  Фраико  виступив
з  статтею  про  Лесю  Українку,  в  якій  писав:  «Україна,  на  наш
погляд,  нині  не  має  поета,  що  міг  силою  і  різносторонністю  свого
таланта  зрівнятися  з  Лесею  Українкою»  2.
 ‘Франко  І.  Зібр.  творів:  У  50-ти  томах,  т.  29,  с.  15.
 2 	Т  а  м  ж  е,  т.  31,  с.  271.
 8

Леся  Українка  мала  різностороинє  поетичне  обдаровання.  Свої
палкі  почуття,  філософське  осмислення  дійсності  і  глибокі  розду¬
ми  над  долею  народу  вона  виражала  в  ліричних  віршах,  драма¬
тичних  поемах  та  казках.  Перша  вбірка  і  поява  наступних  тво¬
рів  —  це  стрімке  сходження  поетеси  до  вершин  мистецтва,  до
ідеалу.  Народжена  на  грунті  рідного  краю,  всім  змістом  нерозрив¬
но  пов’язана  з  долею  свого  народу,  поезія  Лесі  Українки  пройнята
ідеями  вселюдськості,  революційного  гуманізму,  інтернаціональної
єдності/
 Поетичні  твори  Лесі  Українки  переважно  громадського  звучан¬
ня.  Проте  її  перу  належать  також  і  справжні  шедеври  інтимної
та  пейзажної  лірики.  Талановитим  майстром  пейзажу  поетеса
виявила  себе  уже  в  ранньому,  але  мистецьки  довершеному  циклі
«Подорож  до  моря»  (1888).  Чарівні  зарисовки  природи  не  закри¬
вають  від  нашого  ока  тогочасної  дійсності,  тяжкого  життя  люди¬
ни,  не  полишаються  осторонь  латані  ниви  Волині,  горе  й  недоля
Поділля,  як  і  загальне  «лихо  земне».  Опис  весни  чи  осені,  зобра¬
ження  бурхливого  чи  спокійного  моря,  зоряного  неба  чи  мальовни¬
чих  гір,  картини  бурі,  розгніваної  стихії  —  все  співзвучне  внутріш¬
нім  переживанням,  настроєві  ліричного  героя.  Через  акварельний
малюнок  письменниця  передає  найтонші  порухи  власної  душі,
свої  болі  й  радощі,  тугу  і  сонячні  надії.  У  спокійну  епічну  картину
вривається  біль  людського  серця:
 1  за  кожним  тим  сплеском  яскравим
Серце  кидалось,  розпачем  билось,
 Замирало  в  тяжкій  боротьбі.
 Описи  природи  сповнені  багатою  і  яскравою  гамою  кольорів,
вона  завжди  перебуває  в  русі,  мінлива,  насичена  дивовижними
звуками.  Навіть  тиша  звучить  («Стояла  я  і  слухала  весну...»,  «Пе¬
ремога»,  «Тиша  морська»,  «Безсонна  ніч»,  «На  човні»,  «Зорі  —  очі
весняної  ночі»  тощо).  І  всюди  авторка  —  неперевершений  худож¬
ник  з  тонким  відчуттям  краси  слова,  образу,  а  майстерна  форма
її  поезій  перебуває  у  повній  гармонії  зі  змістом.  Вона  досягає
тої  мистецької  рівноваги,  яка  робить  твір  класичним.
 Глибоким  драматизмом  і  сумом  сповнені  інтимні  ліричні  твори
Лесі  Українки.  Вони  хвилюють  читача  своєю  щирістю,  глибиною
справжнього  людського  почуття.  У  них  відчутне  властиве  тільки
Лесі  Українці  вміння  передавати  найінтимніші  пориви  жіночої
душі,  найпотаємніші  сторони  жіночої  психіки,  зворушливої  ніж¬
ності.  Все  це  подано  стримано,  з  бентежною  чистотою  і  чут¬
ливістю:
 Нічка  тиха  і  темна  була.
 Я  стоялат  мій  друже,  8  тобою;
 9

Я  дивилась  па  тебе  з  журбою,
 Нічка  тиха  і  темна  була...
 Це  перлина  інтимної  лірики  в  світовій  поезії.
 Дуже  вражаючі  і  зворушливі  вірші,  присвячені  дружнім  сто¬
сункам  з  G.  Мержинським  —  марксистом,  близьким  другом  поете¬
си.  Його  передчасна  смерть  вирвала  із  зраненого  серця  болючі
рядки,  сповнені  розпачу  і  ридання  («Все,  все  покинуть,  до  тебе
полинуть...»,  «Скажи  мені,  любий...»,  «Я  бачила,  як  ти  хиливсь
додолу...»).  У  них  бринить  розпука,  тужить  зболіла  душа.  Але
ніде  громадянська  мужність  не  полишає  Лесю  Українку.  Вона  зав¬
жди  —  на  полі  битви,  бо  «в  серці  крики  бойові  лунають».
 У  творчому  доробку  письменниці  чимало  зразків  пейзажної  та
інтимної  лірики,  проте  вона  насамперед  —  поет  боротьби,  поет
пристрасного,  вогнисто-закличного  слова:
 Гей,  блискавице,  громова  сестрице,
 Де  ти?  Розбий  злії  чари!
 Хай  ми  хоч  раз  заговоримо  громом,
 Так,  як  веснянії  хмари!
 Про  цикл  «Сльози-перли»  (1890—1891),  що  має  виразне  полі¬
тичне  звучання,  І.  Франко  зазначив:  «...вона  піднімає  важке  голо¬
сіння  вже  не  над  своєю  долею...  але  над  цілим  рідним  краєм,  над
тим  народом,  забитим  в  кайдани.  Подібних  голосінь  було  багато
в  нашій  поезії,  особливо  після  Шевченка.  Леся  Українка  перша
і  одинока  вміє  опанувати  тут  широку  скалю  почувань,  від  тихого
суму  до  скаженої  розпуки  і  мужнього,  гордого  прокляття,  що
являється  природною  реакцією  проти  холодної  зневіри»  1.
 Леся  Українка  розуміє,  що  сльози,  навіть  найпалкіші,  не  мо¬
жуть  зарадити  народному  горю:  «Що  сльози  там,  де  навіть  крові
мало!»  її  сльози-перли  навіювали  не  сентиментально-елегійний
настрій,  а  викрешували  з  байдужих  душ  іскри  помсти,  бо  ставали
пекучим  вогнем,  жаль  і  тугу  обертали  у  знаряддя  боротьби.
 Особистий  біль  і  пекельна  туга,  трагічна  печаль  і  скорбота
в  поезіях  Лесі  Українки  органічно  переплітаються  з  всенародним
горем,  громадянськими  болями  і  йдуть  з  глибини  життя  багато¬
страждального  люду,  закутого  в  кайдани  неволі.
 Але  ця  туга  і  печаль  не  від  розпачу  і  не  від  власних  фізичних
страждань,  на  які  вона  ніколи  не  скаржилась,  а  від  болю  за  рідний
уярмлений  край.
 Майстерно  змалювала  Леся  Українка  картину  ночі  самодер¬
жавства  у  вірші  «Досвітні  вогні»  (1892),  який  став  програмним
для  передової  молоді.
 і  Франко  І,  Зібр.  творів:  У  50-ти  томах,  т.  31,  о*  265,
 10

«Досвітні  огні,  переможні,  урочі»,  що  їх  запалив  робочий  люд,—
непереможні!  І  тому  так  оптимістично  й  життєствердно,  урочисто
й  заклично,  як  гасло,  звучить:  «Вставай,  хто  живий,  в  кого  думка
повстала!»
 Леся  Українка  все  своє  життя  ладна  була  перетворити  (і  пере¬
творила!)  на  подвиг,  иа  вічне  горіння.  З  любов’ю  до  рідного  наро¬
ду  виростала  її  ненависть  до  покірного,  рабського  носіння  кайда¬
нів.  «Мені  видається,  що  на  руках  і  на  шиї  у  мене  червоні  сліди,
що  понатирали  кайдани  та  ярмо  неволі,  і  всі  бачать  ті  сліди,  і  мені
сором»,—  писала  вона.
 Серце  письменниці  ятриться  і  стікає  кров’ю  від  розуміння  того,
що  у  кайдани  рабства  закований  дух  народу,  що  раб  змирився  зі
своїм  ганебним  становищем,  своєю  долею  невільника  і  навіть  не
протестує.
 Мов  на  позорищі  прикута  я  стояла,
 І  краска  сорому  горіла  на  лиці...
 Дух  вірнопідданства,  втрата  національної  гордості,  приниження
викликали  гнівне  обурення  і  ненависть  Лесі  Українки.  Але  ця
ненависть  була  породжена  великою  любов’ю  до  свого  народу.
 Сором  гнітить  і  палить  душу  поетеси,  і  вона  звертається  до
людського  сумління,  хоче  розбудить  почуття  гідності  і  гордості,
нагадати,  що  ти  —  людина!  Рабство  свідоме  —  рабство  найганебні-
ше.  Ось  чому  Леся  Українка  з  болісно-пекучим  почуттям  пише:
 О, 	сором  мовчки  гинуть  і  страждати,
 Як  маєш  у  руках  хоч  заржавілий  меч.
 Нестерпний  біль  потоптаної  людської  гідності  викрешує  іскри
вогненного  гніву,  яким  поетеса  випалює  з  людських  сердець  дух
покори  і  лакейства,  з  нищівною  викривальною  силою  картає  тих,
хто
 Покірно  руки  склав  в  кайданах  паперових
Та  раз  у  раз  поклони  низькі  б’є...
 Ганьба,  безмірна  ганьба,  бо  кайдани  на  руках  паперові!  Варто
підняти  руки  —  і  вони  розлетяться.
 Але  не  безнадія  і  розпач,  не  одвічна  рабська  покора  довічно
судилася  нам,  бо  «в  нас  вогонь  титана  ще  не  згас».  Поетеса  вірить
у  нездоланність  людського  духу,  у  визволення  від  рабства.
 Йшли  останні  роки  XIX  ст.  Це  були  роки  революційного  під¬
несення,  переддень  справжньої  бурі,  яка  мала  сколихнути  всю
Росію.  І  в  поезії  Лесі  Українки  вже  немає  нарікань.  Вона  кличе
до  боротьби,  кличе  ставати  на  новий  шлях,  де  «без  упину  лютує
страшна,  невсипуща  війна»,  де  «грають  по  небі  зірниці,  ясні  бли¬
скавиці».  Замість  жадоби  і  скарг  чути  голос  відважного  борця:
 11

Даю  тобі  сей  меч,  дарма  що  ти  не  сильна,
 Мій  меч  не  тяжкий  для  од  важних  рук.
 Битва  буде  нелегка,  будуть  поразки,  падіння,  страшні  жертви
і  кров,  як  і  в  кожній  боротьбі.  Та  все  де  дарма:
 Я  знаю  се  і  жду  страшних  ночей,
 І  жду,  що  серед  них  огонь  той  загориться,
 Де  жевріє  залізо  для  мечей,
 Гартується  ясна  і  тверда  криця.
 Непокора,  віра  в  щасливе  визволення,  волелюбний  дух  палахко¬
тять  у  її  огнистих  .словах:
 ...Гей,  царю  тьми!
 Наш  лютий  вороже!  Недарма  ти  боїшся
Кайданів  тих  залізної  музики!
 Боїшся  ти,  що  грізні,  смутні  гуки
Пройняти  можуть  і  камінне  серце...
 Величний  і  могутній  образ  богоборця,  образ  титана  Прометея
стає  провідним  у  відображенні  позитивного  героя,  безстрашного
борця,  який  виражав  ідеал  всієї  епохи...  Нащадки  Прометея,  нео-
фіт-раб  —  це  ті,  які  «блискучу  іскру  з  неба  здобувають»,  хоч  і
приречені  за  це  розділити  долю  Прометея.  Вони  ладні  «краще
ворогу  на  одсіч  дати»  голову,  ніж  зносити  рабство.  Бо  «горе  тим
рукам,  що  звикли  у  неволі  носить  кайдани  ржаві  і  важкі».  Ті  очі,
що  звикли  опускати  погляд,  тихі  сльози  лити,  «тепер  метають
іскри-блискавиці».  У  красі  і  величі  всенародного  гніву  і  погордли¬
вої  зневаги  до  будь-яких  кайданів  постають  відважні  борці,  чий
дух  незламний  і  нездоланний.  Ось  юнак,  повержеиий,  розпростер¬
тий,  до  землі  прибитий  списом,  говорить:  «Убий,  не  здамся!»  Ось
бранка  гордо  і  зневажливо  кидає  в  очі  завойовнику:
 Ти  мене  убити  можеш,
 Але  жити  не  примусиш.
 Оптимізм,  віра  в  силу  народного  волелюбного  духу  —  чи  не
найприкметніші  риси  Лесиного  слова.  її  поетичні  образи  не  дають
знидіти  людському  серцю;  вони  будять  думку,  опромінюють  радіс¬
тю  і  вірою  перемоги  добра  над  злом:  зоря  рожева,  погляд  огнистий,
думка  огниста,  рани  огнисті.  Навіть  вода  у  розбурханому  морі
бачиться  їй  «плавним  багаттям»,  а  гребені  хвиль  дев’ятого  валу
«тремтять  вогнем».  Промені  сонця  на  хмарі  і  на  сніжному  шпилі
гір  бачаться  як  огнисті  палкі  квіти,  як  великий  пожар,  як  вияв
нової  краси.  Символи  «квіти  огиирті»,  «великий  пожар»  сприймаю¬
ться  недвозначно.
 12

«Мов  іскри  з  багаття  огнисті,  летять  голоснії  пісні».  Огнисті
пісні,  огнисте  слово,  що  має  силу  весняного  грому,  світить  блиска¬
вицями.  Гіперболічні  метафори,  контрастні  образи  творять  поезію
особливої  революційної  напруги,  розбурхують  нашу  уяву,  не
дають  покою  думкам:
 У  чорную  хмару  зібралася  туга  моя,
 '  Огнем-блискавицею  жаль  мій  по  ній  розточився,
 І  рясним  дощем  полились  мої  сльози...
 Я  гордо  чоло  підвела,
 І  очі,  омиті  сльозами,  тепер  поглядають  ясніше,
 І  в  серці  моїм  переможнії  співи  лунають.
 Пролиті  сльози  омили  душу  і  вирвали  із  зраненого  серця  нові
пісні,  переможний  спів,  «міцно  узброєний»,  «у  крицю  закований»
вірш.  Леся  Українка  покладала  свої  надії  на  соціальне  і  націо¬
нальне  визволення  українського  народу,  а  тому  її  слова  мають
послужити  молодим  рукам  у  цій  боротьбі.  Поетичне  слово  повинне
служити  ідеї  визволення  людини  від  духовного  і  соціального  раб¬
ства  (цикли  «Відгуки»,  «Ритми»  тощо).
 Народжена  серцем  пісня  має  бути  вільною.  На  неї  не  скуєш
кайданів,  бо  ніхто  не  в  силі  задушити  пісню  співця,  для  якого
слово  —  «одваги  меч  двусічний».  Поетеса  закликає  творити
 Пісню  нову,  щоб  сіяла,  як  промінь,
щоб  гомоніла  й  буяла,  як  пломінь,
так,  щоб  червона  ясна  корогва
з  піснею  вкупі  творила  дива!
 Поет  для  Лесі  Українки  —  пророк,  відважний  проводир,  спіль¬
ник  народу  в  боротьбі  з  гнобителями.  Саме  таким  є  герой  «Давньої
казки»:  кришталево  чистий  і  непідкупний,  безстрашний  і  відданий
народній  справі.  Його  пісні  піднімають  народ  на  штурм  непри¬
ступних  мурів,  допомагають  у  «страшній  затятій  війні»  за  «правду
нову».
 І. 	Франко,  говорячи  про  «Давню  казку»,  відзначив  її  актуаль¬
ність.
 Естетичний  ідеал  Лесі  Українки  створювався  на  основі  її  полі¬
тичних  і  філософських  поглядів.  Звідси  —  глибоке  розуміння  пое¬
зії  як  активної  сили,  що  захищає  інтереси  знедолених,  допомагає
їм  у  боротьбі  з  тиранією.  Поезія,  яка  не  стає  оборонцем  рідного
народу,  перестає  бути  поезією.  «По  її  думці,  поезія  для  маси  ро-
бучого  народу  —  потіха  в  горі,  спочинок  по  праці,  для  кожного
чоловіка  —  природний  вираз  розбудженого  чуття  і  вищих  змагань,
для  всієї  громади—  заохота  в  боротьбі  і  докір  усякій  нікчемності;
для  пригноблених  —  вона  гарячий  поклик  до  бою  за  волю  і
 ІЗ

людські  права,  а  для  кривдників  грізний  месник.  Все  і  всюди
поезія  —  слуга  життєвих  потреб,  слуга  того  вищого  ідейного  по¬
рядку,  що  веде  людей  до  поступу,  до  поправи  їх  долі»  К
 Леся  Українка  знала,  що  чекає  оборонця  святої  правди,  захис¬
ника  інтересів  трудящих.  Вона  знала  і  те,  що  «завжди  терновий
вінець  буде  кращим,  ніж  царська  корона...»
 Оптимістично  і  по-бойовому  зазвучав  новий  цикл  віршів  «Пісні
про  волю»,  написаний  Лесею  Українкою  у  дні  першої  російської
революції.  Червоний  стяг  разом  з  новою  бойовою  піснею  мають
принести  сподівану  волю,  знищити  тиранію.  Поетеса  вірила  в
народ,  розуміла,  що  він  творець  матеріальних  і  духовних  цінностей
і  повинен  стати  господарем  власного  життя.  А  тирани,  царі  —  хай
згинуть  («Напис  в  руїні»).
 Братерство,  дружба,  єднання  —  провідні  мотиви  багатьох  творів
Лесі  Українки.
 Все  злучиться  в  цілість  —  природа  і  люди,
що  є,  що  минуло,  що  сталось,  що  буде,
і  рідне  й  чуже  поєднається  щільно...
 Любов  до  батьківщини,  до  рідної  України  невіддільна  від  лю¬
бові  до  всіх  пригноблених  народів.  «Будуйте  міст,—  говорила  во¬
на,—  що  мусить  з’єднувати  народи».
 Новим  етапом,  подальшого  розквіту  могутнього  поетичного  та¬
ланту  Лесі  Українки  стали  її  драматичні  поеми  та  драми.  Вона
вписала  яскраву  і  самобутню  сторінку  на  скрижалях  світового
драматургічного  мистецтва.
 Леся  Українка  полишила  нам  чимало  високомистецьких  драм
та  драматичних  поем:  «В  катакомбах»,  «У  пущі»,  «Кассандра»,
«Руфін  і  Прісцілла»,  «Адвокат  Мартіаи»  і  такі  шедеври  світового
звучання,  як  «Оргія»,  «Камінний  господар»  та  «Лісова  пісня».
 «Першою  і  справжньою  драхмою»  Леся  Українка  вважала  свого
«Камінного  господаря»  —  про  всесвітньовідомого  дон  Жуана,  до
легенди  про  якого  зверталися  Гофман,  Мольєр,  Моцарт,  Граббе,
Мюссе,  Байрон,  Пушкін.
 Широка  обізнаність  з  проблемами  суспільного  життя  і  філософ¬
ської  думки,  гострота  критичного  мислення  дали  їй  можливість
ие  збитися  на  чужі  стежки  і  створити  оригінальний  твір.  «У  «Ка¬
мінному  господарі»,—  писав  П.  Антокольський,—  Леся  Українка
полемізує  зі  всією  традицією  донжуанізму,  викликає  на
єдиноборство  і  Пушкіна,  і  Байропа,  і  Моцарта,  і  ще  багатьох
 і  Франко  І.  ІИбр.  творів:  У  50-ти  томах,  Т.  31,  с.  268—269.
 14

інших»  К  Вона  дає  свою  версію  легенди  про  спокусника  жінок,
що  зумовило  і  своєрідну  композицію,  своє  трактування  образів.
Образ  командора  письменниця  подає  як  уособлення  всього  камін¬
ного,  важкого,  що  вбиває  і  умертвляє  довкола  все  живе.  У  своїх
діях,  вчинках  він  твердий  і  непорушний,  як  камінна  гора,  на  яку
завжди,  як  вважає  Анна,  можна  зіпертися.  Дон  Гонзаго  й  сам  ніби
витесаний  із  каменю.  Але  «той  камінь,—  говорить  Анна,—  не  тіль¬
ки  пригнітає,  він  душу  кам’янить...  се  найстрашніше».
 Серед  камінного  царства  егоїзму  і  честолюбства  вирізняється
своєю  чистотою  і  одержимою  жертовністю  Долорес.  Вона  давно
любить  дон  Жуана,  любить  самовіддано,  до  самозречення,  але
безнадійно.  Дорогою  ціною  здобуває  Долорес  прощення  для  дон
Жуана  у  влади,  сама  ж  іде  в  монастир.  Та  хоч  Долорес  і  відхо¬
дить  від  суєти  життя,  вона  стоїть  вище  всіх,  хто  її  оточує,  бо  над
нею  «ніщо  «кам’яне»  не  має  влади».
 Лесин  дон  Жуан  не  подібний  до  інших  своїх  літературних
прообразів.  Він  наділений  багатьма  привабливими  рисами,  три¬
мається  гордо  і  невимушено.  Він  прагне  волі  і  не  визнає  будь-якої
залежності.  Спочатку  дон  Жуан  хоче  пробудити  від  камінного  сну
донну  Анну,  «визволити  принцесу  з  кам’яної  в’язниці»,  і  тоді  для
них  «почнеться  не  казка  вже,  а  пісня  щастя  й  волі».  Тільки  такої
волі,  яку  пропонує  дон  Жуан,  Анна  не  приймає.  Для  неї  воля  —
це  насамперед  влада.  Поступово  ореол  з  «лицаря  волі»  спадає.
Його  слова  про  волю,  незалежність  —  лише  красиві  жести.  Дійсно,
дон  Жуан  був  сильний  і  щасливий  по-справжньому,  поки  йшов
за  щирим  покликом  свого  серця.
 Так  послідовно  Леся  Українка  розвінчує  фальшиве  волелюб-
ство.  А  звідси  «ідея  драми,—  писала  авторка,—  перемога  камін¬
ного,  консервативного  принципу,  втіленого  в  командорі,  над  роз¬
двоєною  душею  гордої,  егоїстичної  жінки  донни  Анни,  а  через
неї  і  над  дон  Жуаном,  «лицарем  волі».  «Камінний  господар»  Лесі
Українки  —  не  традиційна  драма  про  кохання,  а  складний  філо¬
софський  твір  про  одвічну  проблему  духовної  свободи  людини,
свободи  і  влади,  засудження  ренегатства,  зрадництва,  відступ¬
ництва  від  власних  ідеалів.
 Не  з  античних  сюжетів,  а  на  «місцевому»  матеріалі  зродилася
геніальна  драма-феєрія  Лесі  Українки  «Лісова  пісня».  Напи¬
сала  вона  її  за  10—12  днів,  хоча  виношувала  у  своєму  серці  все
життя.  Враження  від  пережитого  в  дитинстві,  баченого  і  переду¬
маного  там,  на  Волині,  спалахнуло  нараз  яскраво  і  чітко  і  вили¬
лось  на  папір.  Це  поетичний  і  трагічний  твір  про  красу  чистого
кохання,  про  високу  мрію  людини,  про  її  одвічний  потяг  до  пре¬
 ’Антокольский  П.  Леся  Украинка.—  Испытание  временем.  М.:
1945,  с.  60—(И,

красного,  до  людяного.  Прекрасне  в  природі,  як  і  в  людській  душі,
ніколи  не  вмирає.
 У 	основі  головного  конфлікту  «Лісової  пісні»  лежить  вічна
суперечність  між  високим  покликанням  людини  і  тією  буденщи¬
ною,  яка  часто  руйнує  поезію  людської  душі.  Драма  переповнена
образами,  створеними  народною  уявою,  і  реальними  особами.  Мав¬
ка  —  дівчина  з  лісу.  Пробуджена  до  життя  весною  та  грою  на
сопілці  Лукаша,  вона  оживає.  З  багатою,  щедрою  душею  прийшла
Мавка  до  людей.  Від  чистого  кохання  розквітає  і  збагачується
душа  «людського  хлопця»  Лукаша.  Але  на  перешкоді  до  їхнього
щастя  стають  буденні  людські  клопоти,  які  поступово  засмоктують
в  своє  болото  Лукаша.  Меркне  в  його  душі  все  прекрасне,  власти¬
ве  його  поетичній  натурі.
 Лукаш  гине,  зрадивши  себе  самото,  не  зумівши  «своїм  життям
до  себе  дорівнятись».
 Але  життя  не  можна  вбити,  як  і  вічного  прагнення  людини  до
щастя,  до  краси,  до  волі  і  добра.
 Полум’яне  серце  поетеси  зупинилося  на  42-му  році  життя
(1  серпня  1913  року).  В  жалобі  схилила  голову  мати-Україна.  З  су¬
мом  оповіщала  більшовицька  «Правда»  в  некролозі:  «Леся  Україн¬
ка,  стоячи  близько  до  визвольного  громадського  руху  взагалі  і  про¬
летарського  зокрема,  віддала  йому  всі  сили,  сіяла  розумне,  добре,
вічне...  Леся  Українка  померла,  але  її  бадьорі  твори  довго  будити¬
муть  нас  до  роботи.  Добра,  вічна  пам’ять  письменниці  —  другові
робітників».
 Леся  Українка  вірила  в  щасливу  прийдешність  свого  народу.
«В  просторі  бачу  я  країну  осяйну,  неначе  світло  ідеалу,  неначе
світло  правди»,—  писала  вона.  В  останні  дні  життя,  переборюючи
тяжкий  фізичний  біль,  письменниця  творить  оптимістичний  гімн
своєму  народові,  в  силу  духу  якого  вірила  до  кінця  днів  своїх
(«Про  велета»):
 І  встане  велетень  з  землі,
 Розправить  руки  грізні
 І 	вмить  розірве  на  собі
Усі  дроти  залізні.
 Багата  спадщина  Лесі  Українки  —  незглибиме  джерело  краси
і  творчого  духу  народу,  з  якого  вічно  черпати  усім  живущим  і
прийдешнім  поколінням  чисту  воду,  брати  наснагу  для  життя  і
праці.
 Федір  Кислий

ЛІРИКА

НАДІЯ
 Ні  долі,  ні  волі  у  мене  нема,
 Зосталася  тільки  надія  одна:
 Надія  вернутись  ще  раз  на  Вкраїну,
Поглянути  ще  раз  на  рідну  країну,
 Поглянути  ще  раз  на  синій  Дніпро,—
Там  жити  чи  вмерти,  мені  все  одно;
 Поглянути  ще  раз  на  степ,  могилки,
Востаннє  згадати  палкії  гадки...
 Ні  долі,  ні  волі  у  мене  нема,
 Зосталася  тільки  надія  одна.
 [Луцьк,  1880]

ПОДОРОЖ  ДО  МОРЯ
 Посвята  сім'ї  Михайла  Ф.  Комарова
І
 Прощай,  Волинь!  прощай,  рідний  куточок!
Мене  від  тебе  доленька  жене,
 Немов  од  дерева  одірваний  листочок...
 І  мчить  залізний  велетень  мене.
 Передо  мною  килими  чудові
Натура  стеле  —  темнії  луги,
 Славути  красної  бори  соснові
І  Случі  рідної  веселі  береги.
 Снується  краєвидів  плетениця,
 Розтопленим  сріблом  блищать  річки,—
 То  ж  матінка  натура  чарівниця
Розмотує  свої  стобарвнії  нитки.
 II
 Далі,  все  далі!  Он  латані  ниви,
 Наче  плахти,  навкруги  розляглись;
 Потім  укрили  все  хмари  ті  сиві
Душного  диму,  з  очей  скрився  ліс,
 Гори  веселі  й  зелені  долини
Згинули  раптом,  як  любії  сни;
 Ще  за  годину  і  ще  за  хвилину
Будуть  далеко,  далеко  вони!..
 ГЦастя  колишнього  хвилі  злотисті
Час  так  швидкий  пожира,  мов  огонь,—
 Гинуть  ті  хвилі,  мов  квіти  барвисті,
 Тільки  й  згадаєш:  «Ох,  милий  був  сон!..»
 III
 Красо  України,  Подолля!
 Розкинулось  мило,  недбало!
 Здається,  що  зроду  недоля,
 Що  горе  тебе  не  знавало!
 19

Онде  балочка  весела,
 В  ній  хороші,  красні  села,
 Там  хати  садками  вкриті,
 Срібним  маревом  повиті,
 Коло  сел  стоять  тополі,
 Розмовляють  з  вітром  в  полі.
 Хвилюють  лани  золотії,
 Здається,  без  краю,—  аж  знову
Бори  величезні,  густії
Провадять  таємну  розмову.
 Он  ярочки  зелененькі,
 Стежечки  по  них  маленькі,
 Перевиті,  мов  стрічечки,
 Збігаються  до  річечки,
 Річка  плине,  берег  рвучи,
 Далі,  далі  попід  кручі...
 Красо  України,  Подолля!
 Розкинулось  мило,  недбало!
 Здається,  що  зроду  недоля,
 Що  горе  тебе  не  знавало!..
 IV
 Сонечко  встало,  прокинулось  ясне,
 Грає  вогнем,  променіє
І  по  степу  розлива  своє  світлонько  красне,—
Степ  від  його  червоніє..
 Світлом  рожевим  там  степ  паленіє,
 Промінь  де  ллється  іскристий,
 Тільки  туман  на  заході  суворо  синіє,
 Там  заляга  він,  росистий.
 Он  степовеє  село  розгляглося
В  балці  веселій  та  милій,
Ясно-блакитним  туманом  воно  повилося,
Тільки  на  хатоньці  білій
Видно  зеленую  стріху.  А  далі,—  де  гляну,—
Далі  все  степ  той  без  краю,
 Тільки  вітряк  виринає  де-пе-де  з  туману;
 Часом  могилу  стріваю.
 В  небі  блакитнім  ніде  пі  хмаринки,—
 Тихо,  і  вітер  не  віє.
 Де  не  погляну,  ніде  ні  билинки,
 Тиха  травиця  леліє..,  -
 20

V
 Великеє  місто.  Будинки  високі,
Людей  тих  —  без  ліку!
Веселую  чутно  музику.
Розходяться  людськії  лави  широкі,
Скрізь  видно  ту  юрбу  велику.
 І  все  чужина!  Ох,  біда  самотному
У  місті  широкім
Себе  почувать  одиноким!
 І  добре,  хто  має  к  багаттю  чийому
Склонитися  слухом  і  оком.
 То  ж  добрії  люди  мене  привітали
В  далекій  країні,
 Там  друга  в  прихильній  дівчині
Знайшла  я.  І  моря  красу  споглядали
Не  раз  ми  при  тихій  годині.
 На  тихому  небі  заблиснули  зорі,
 Огні  запалали
У  місті.  Ми  тихо  стояли,
Дивились,  як  ясно  на  темному  морі
Незлічені  світла  сіяли.
 VI
 Далі,  далі  від  душного  міста!
 Серце  прагне  буять  на  просторі!
Бачу  здалека,—  хвиля  іскриста
Грає  вільно  по  синьому  морі.
 А  у  тую  неділеньку  рано
Синє  море  чудово  так  грає,
 Його  сонечко  пестить  кохано,
Красним-ясним  промінням  вітає.
 Що  біліє  отам  на  роздоллі?
 Чи  хмариночка  легкая,  біла
Геть  по  небі  гуляє  по  волі?
 Чи  на  човпі  то  білі  вітрила?
 В  морі  хвиля  за  хвилею  рине,
 Море  наче  здіймається  вгору,
 21

А  склепіння  небеснеє  синє
Край  свій  ясний  купає  у  морю.
 Світло  там  простяглося  від  сходу,—
 Очі  вабить  стяга  та  іскриста;
 Корабель  наш  розрізує  воду  —
 І  дорога  блакитно-перлиста
 Зостається  широка  за  нами,
 Геть  далеко  розкочує  хвилі,
 Що  сердито  трясуть  гребенями,
 Наче  гривами  огирі  білі.
 А  здалека,  отам  на  заході,
 Срібнокудрії  хвилі  кивають,—
 «Нереїди»  при  сонячнім  сході
Промінь  ранній  таночком  стрівають...
 І  танцюють  химерно  та  легко,—
 Ось  близенько  вже  видно  ту  зграю,
 Аж  і  знов  одкотилась  далеко,
 Ген  біліє  в  туманному  краю...
 Море,  море!  Без  краю  просторе,
 Руху  повне  і  разом  спокою!
 Забуваю  і  щастя,  і  горе  —
 Все  наземне,—  з’єднатись  з  тобою
 Я  жадаю  на  час,  па  годину,
 Щоб  не  бачить  нічого  на  світі,
 Тільки  бачить  осяйну  долину
І  губитись  в  прозорій  блакиті!..
 VII
 Ой  високо  сонце  в  яснім  небі  стало,
Гаряче  проміння  та  й  порозсипало,
 По  хвилях  блакитних  пливе  човен  прудко.
От  і  берег  видко!  прибули  ми  хутко.
 Ой  вже  сонечко  яснеє  та  стало  на  межі,
Освітило  акерманські  турецькії  вежі.
 Сі  круглії  вежі  й  високії  мури  —
Страшні  та  суворі,  непевні,  понурі,
 22

І  скрізь  у  тих  мурах  стрільниці-бійниці,
При  вежах  тих  сумні  «темнії  темниці».
 В  сих  темницях  колись  наші  та  приймали  горе,
Слали  думки  крилатії  через  синє  море...
 У 	темних  темницях  нема  ні  віконця,
 Не  видко  з  них  світла,  ні  ясного  сонця!
 А  світ  такий  красний,  хороший,  розкішний!
Під  ясним  промінням  лиман  такий  пишний.
 Його  хвиля  край  берега  ясно  так  синіє,
 А  дедалі  ледве-ледве,  мов  туман,  леліє...
 Глянуть  на  лиман  той  —  втішається  око!
Колись  його  хвилі  вкривались  широко
Тими  байдаками,  легкими  чайками,
 Що  плили  на  сей  бік  та  за  козаками:
 Швидко  рідних  визволяти  козаки  летіли...
 За  мурами  високими  вороги  тремтіли...
 Славо,  наша  згубо!  славо,  наша  мати!
Тяжко  зажуритись,  як  тебе  згадати!
 Кров’ю  обкипіла  вся  наша  давнина!
 Кров’ю  затопила  долю  Україна.
 Ой  лимане-лиманочку,  хвиле  каламутна!
 Де  поділась  наша  воля,  слава  наша  смутна?
 Все  мина!..  Від  слави  давньої  давнини
Лиш  зостались  вежі  та  німії  стіни!
 Де  ходили  люті  турки-яничари,
 Там  пасуться  мирні  овечок  отари...
 Де  полягла  козацькая  голова  думлива,
 Виріс  там  будяк  колючий  та  глуха  кропива.
 Виросла  там  квітка  у  темниці,  в  ямі,
 Ми  її  зірвали,—  нехай  буде  з  нами!
 Квітка  тая,  може,  виросла  з  якого
Козацького  серця,  щирого,  палкого?..
 Чи  гадав  той  козаченько,  йдучи  на  чужину,
 Що  вернеться  з  його  серця  квітка  на  Вкраїну?..
 &

Сумно  тут  усюди,  так  пусто,  так  глухо,
 У  цілому  замку  немає  ні  духа,
 Коло  брами  тільки  мінарет  тоненький,
Там  курінь  приладив  вівчар  молоденький.
 Та  в  курені-мінареті  вівчаря  немає  —
 Он  він  з  вежі  високої  на  діл  поглядає.
 З  високої  вежі  вівчарику  видко,
 Як  котяться  хвилі  лиманові  швидко,
 А  далі  зникають  у  синьому  морі...
Вівчарика  погляд  блукає  в  просторі.
 Має  він  простор  широкий  для  думок  та  гадок,
Що-то  він  тепер  гадає,  лицарський  нащадок?..
 VIII
 Вже  сонечко  в  море  сіда;
 У  тихому  морі  темніє;
 Прозора,  глибока  вода,
 Немов  оксамит,  зеленіє.
 На  хвилях  зелених  тремтять
Червонії  іскри  блискучі
І  ясним  огнем  миготять,
 Мов  блискавка  з  темної  тучі.
 А  де  корабель  наш  пробіг,
 Дорога  там  довга  й  широка
Біліє,  як  мармур,  як  сніг,
 І  ледве  примітно  для  ока.
 Рожевіє  пінистий  край;
 То  іскра  заблисне,  то  згасне...
 Ось  промінь  остатній!..  Прощай,
Веселеє  сонечко  ясне!
 IX
 Кінець  подорожі,—
Вже  зіроньки  гожі
Сіяють  на  небі  ясному,
І  вже  височбнько

Ясний  місяченько,—
 Вже  хутко  прибудем  додому!
 Огні  незліченні,
 Мов  стрічки  огненні,
 До  моря  спускаються  з  міста,
А  в  пристані  грає,
 Огнями  сіяє
Корабликів  зграя  барвиста.
 За  час,  за  годину
Тебе  я  покину,
 Величнеє  море  таємне!
 І  знов  мене  прийме,
Огорне,  обійме
Щоденщина  й  лихо  наземне.
 І  в  рідному  краю
Не  раз  спогадаю
Часини  сі  любі  та  милі!
Прощай,  синє  море,
Безкрає,  просторе,—
 Ви,  гордії,  вільнії  хвилі!
 [1888]

*  *
 ❖
 Чого  то  часами,  як  сяду  за  діло
Або  як  вже  пращо  кіичаю  я  сміло,
 Не  раз  се  на  мене,  мов  хмара  яка,
Спадає  сумная  задума  тяжка?
 Така  то  задума  спиня  мою  руку,
 Що  людськую  бачу  кругом  себе  муку,
Недолю  та  сльози,—  і  думка  зрина:
Нащо  тут  здалася  ся  праця  дрібна?..
 Недолі  й  дотепніші  люди  ие  вбили,
 Що  ж  з  нею  подіють  слабі  мої  сили?
 І  кидаю  працю,  бере  мене  жаль  —
 Та  друга  вже  думка  розважить  печаль:
 Все  ж,  може,  ся  пісня  якую  людину
Розважить  успіє  хоч  би  на  хвилину,
 І  щиро  промовленим  словом  моїм
Збуджу  огонь  я  у  серці  чиїм.
 А  може,  й  пожиток  який  з  того  буде,
 І  з  праці  моєї  скористають  люде...
 І  знов  мені  зваги  в  душі  прибуло,
 І  знов  я  за  діло,  підвівши  чоло!
 *  *
 *
 Шлю  до  тебе  малий  сей  листочок,
Може,  ним  я  тобі  пригадаю,
 Сею  тріскою  з  нашого  гаю,
 Наш  далекий  волинський  куточок.
 Озовися,  мій  друже,  до  мене,
 Твого  слова  не  чула  я  з  літа,
 Бо  я  прагну  від  тебе  привіта,
 Як  дощу  деревце  те  зелене.
 26

Єсть  у  мене  ще  просьба  і  друга;
Сюю  просьбу  я  шлю  твоїй  музі,—
Хай  вона,  як  зозуленька  в  лузі,
Звеселить  твого  смутного  друга.
 Так,  я  смутна  тепер,  моя  люба,
Засмутила  мене  моя  доля,
 Вона  мріям  найкращим  неволя,
Вона  всім  моїм  замірам  згуба.
 Мої  мрії  найкращії  в’януть,
 Мов  розквітлії  в  осені  квіти,
 Що  розквітли,  щоб  зараз  змарніти,
Щоб  на  сонечко  раз  тільки  глянуть.
 Та  чи  є  нерозважная  туга?
 Се  питання  я  шлю  твоїй  музі,—
Хай  вона,  як  зозуленька  в  лузі,
Звеселить  твого  смутного  друга.
 НА  РОКОВИНИ  ШЕВЧЕНКА
 Колись  нашу  рідну  хату
Темрява  вкривала,
 А  чужа  сусідська  хата
Світлами  сіяла.
 Та  минав  ти,  наш  Кобзарю,
Чужії  пороги,
 Орав  свою  вбогу  ниву,
 Рідні  перелоги.
 Гомоніла  твоя  кобза
Гучною  струною,
 В  кожнім  серці  одбивалась
Чистою  луною.
 Спочиваєш  ти,  наш  батьку,
 Тихо  в  домовині,
 Та  збудила  твоя  пісня
Думки  на  Вкраїні.
 Хай  же  промінь  твоїх  думок
Поміж  нами  сяє,
 27

«Огню  іскра  великого»
ГІовік  не  згасає!
 Щоб  між  нами  не  вгасало
Проміння  величне,
Ти  поставив  «на  сторожі»
Слово  твоє  вічне.
 Ми,  як  ти,  минати  будем
Чужії  пороги,
 Орать  будем  свої  ниви,
Рідні  перелоги.
 ДО  НАТУРРІ
 Натуро-матінко!  я  на  твоєму  лоні
Дитячі  радощі  і  горе  виливала,
 І  матір’ю  тебе  я  щиро  звала,
 З  подякою  складаючи  долоні.
 Ти  іскру  божую  збудила  в  моїх  грудях;
Надія,—  їй  же  першу  пісню  я  співала,—
Мені  провідною  зорею  стала,
 І  з  нею  буду  я  добра  шукати  в  людях.
 Коли  ж  почую  я,  що  промінь  погасає
Надії  милої,—  тоді,  Натуро-ненько,
Прийми  моє  знебулеє  серденько,
 І  проміння  нове  нехай  йому  засяє!
 НАПРОВЕСНІ
 Не  дивуйте,  що  квітом  прекрасним
Розцвілася  дівчина  несміла,—
Так  під  промінням  сонечка  ясним
Розцвітає  первісточка  біла.
 Не  дивуйте,  що  думи  глибокі
 Будять  речі  та  сльози  пекучі,—
Так  напровесні  дзвінкі  потоки
 Прудко,  гучно  збігають  із  кручі.
 28

Не  дивуйте,  що  серце  так  рв’яно,
Щиро  прагне  і  волі,  і  діла,—
Чули  ви,  як  напровесні  рано
 Жайворонкова  пісня  бриніла?..
 СПІВЕЦЬ
 Пишно  займались  багрянії  зорі
Колись  навесні,
 Любо  лилися  в  пташипому  хорі
Пісні  голосні;
 Грала  промінням,  ясним  самоцвітом
Порання  роса,
 І  усміхалась  весняним  привітом
Натури  краса.
 Гордо  палала  троянда  розкішна,
Найкраща  з  квіток,—
 Барвою  й  пахом  вродливиця  пишна
Красила  садок.
 А  соловейко  троянді  вродливій
Так  любо  співав,
 Голосом  дивним  співець  чарівливий
Садки  розвивав;
 Слав  до  вечірньої  зорі  прощання,
 Що  гасла  вгорі,
 Ще  ж  голосніше  співав  на  вітання
Поранній  зорі...
 Вже  пролетів,  немов  пташка  зальотна,
Весняний  той  час,—
 Осінь  холодная,  осінь  вільготна
Панує  у  нас.
 Тихо  спускається  нічка  осіння,—
Година  сумна;
 Місяць  холоднеє  кида  проміння;
Здалека  луна
 Пугача  віщого  крик  —  гук  єдиний;
Діброва  німа.
 2.9

Де  ж  соловейко?  де  ж  спів  солов’їний?
Ох,  де  ж  він?  Нема!
 В  вирій  полинув,  де  вічная  весна,
Натхненний  співець.
 Вічно  красує  там  рожа  чудесна,
 Там  теплий  вітрець;
 Глухо  і  смутно  кругом  на  просторі.
 Мій  гаю  сумний!
 Кинув  співець  тебе  в  тузі  та  в  горі,
Тебе  й  край  рідний.
 Тиша  така  всюди  панує.
 Лиш  в  листі  сухім
Вітер  зітха,  мов  дріада  сумує,
 Із  жалем  глухим.
 Чом  я  не  маю  огнистого  слова,
Палкого,  чому?
 Може  б,  та  щира,  гарячая  мова
Зломила  зиму!
 І  розлягалась  би  завжди  по  гаю
Ясна-голосна
Пісня,  й  розквітла  б  у  рідному  краю
Новая  весна.
 Та  хоч  би  й  крила  мені  солов’їні,
 І  воля  своя,—  /
 Я  б  не  лишила  тебе  в  самотині,
 Країно  моя!
 [1889]
 ВЕЧІРНЯ  ГОДИНА
 Коханій  мамі
 Уже  скотилось  із  неба  сонце,
Заглянув  місяць  в  моє  віконце.
 Вже  засвітились  у  небі  зорі,
 Усе  заснуло,  заснуло  й  горе.
 Вийду  в  садочок  та  погуляю,
 При  місяченьку  та  й  заспіваю.
 ЗО

Як  же  тут  гарно,  як  же  тут  тихо,
В  таку  годину  забудеш  лихо!
Кругом  садочки,  біленькі  хати,
 І  соловейка  в  гаю  чувати.
 Ой,  чи  так  красно  в  якій  країні,
Як  тут,  на  наптій  рідній  Волині!
Ніч  обгорнула  біленькі  хати,
Немов  маленьких  діточок  мати,
Вітрець  весняний  тихенько  дише,
Немов  діток  тих  до  сну  колише.
 ДО  МОГО  ФОРТЕПІАНО
 (Елегія)
 Мій  давній  друже!  мушу  я  з  тобою
Розстатися  надовго...  Жаль  мені!
 З  тобою  звикла  я  ділитися  журбою,
Вповідувать  думки  веселі  і  сумні.
 То  ж  при  тобі,  мій  друже  давній,  вірний,
Пройшло  життя  дитячеє  моє.
 Як  сяду  при  тобі  я  в  час  вечірній,
 Багато  спогадів  тоді  встає!
 Картина  повстає:  зібравсь  гурточок,
Провадить  речі,  і  співа,  й  гука,
 На  клавішах  твоїх  швидкий,  гучний  таночок
Чиясь  весела  виграва  рука.
 Та  хто  се  плаче  там,  в  другій  хатині?
 Чиє  ридання  стримане,  тяжке?..
 Несила  тугу  крить  такій  малій  дитині,
Здавило  серце  почуття  гірке.
 Чого  я  плакала  тоді,  чого  ридала?
 Тоді  ж  кругом  так  весело  було...
 Ох,  певне,  лихо  серцем  почувала,
 Що  на  мене,  мов  хмара  грізна,  йшло!
 Коли  я  смуток  свій  на  струни  клала,
З’являлась  ціла  зграя  красних  мрій,
Веселкою  моя  надія  грала,
 Далеко  линув  думок  легкий  рій.
 31

Розстаємось  надовго  ми  з  тобою!
Зостанешся  ти  в  самоті  німій,
 А  я  не  матиму  де  дітися  з  журбою...
Прощай  же,  давній,  любий  друя^е  мій!
 [15  марта  90  p.]
 НА  ДАВНІЙ  МОТИВ
 — 	На  добридень,  ти  моя  голубко!
 — 	На  добридень,  мій  коханий  друже!
 — 	Що  ж  сьогодні  снилось  тобі,  любко?
 — 	Сон  приснився,  та  дивненький  дуже.
 — 	Що  ж  за  диво  снилось  тобі,  мила?
 — 	Мені  снились  білії  лелії...
 — 	Тішся,  мила,  бо  лелія  біла  —
 Квітка  чистої  та  любої  надії!
 — 	Мені  снились  білії  лелії,
 Що  хитались  в  місячному  світлі,
 Мов  гадали  чарівнії  мрії,
 І  пишались  гордії,  розквітлі.
 І  сіяли  дивною  красою,
 Мов  непевні,  чарівничі  квіти,
 І  блищали  ясною  росою,
 Що  горіла,  наче  самоцвіти.
 Приступила  я  до  квітів  ближче,—
 Всі  лелії  раптом  затремтіли,
 Почали  хилитись  нижче,  нижче
Та  й  пожовкли,  далі  почорніли.
 І  з  лелій  тих  чорних  поспадали
Всі  блискучі  самоцвітні  роси,
 На  травиці  схиленій  лежали,
 Наче  дрібні  та  ряснії  сльози...
 — 	Дивний  сон  твій,  любко  моя  гожа...
 А  мені  червоні  снились  рожі.
 — 	Тішся,  милий,  бо  червона  роя^а
То  кохання  квітка  та  розкоші!
 32

— 	Мені  снилося:  червоні  рожі
Пломеніли  в  промені  злотистім
І  були  на  райські  квіти  схожі,
Запашнії,  з  листячком  барвистим.
 Так  чудово  рожі  паленіли
Від  кохання  й  радості  ясної
І  цвіли,  тремтіли  та  горіли
Від  жаги  палкої,  таємної.
 Приступив  я  до  одної  рожі,
Пригорнуть  хотів  я  до  серденька.
Зблідли  раптом  рожі  прехороші
І  найкраща  роженька  ясненька.
 Та  й  умилась  буйною  росою
Та  моя  найкраща  рожа  мила,
 Мов  підтята  гострою  косою,
Полягла  мені  до  ніг,  змарніла...
 Засмутилась  пара  молоденька,
Зрозуміти  снів  своїх  не  може
І  додому  поверта  смутненька.
 Дай  їм,  боже,  щоб  було  все  гоже!..
 [20  марта  90  p.]
 ВЕСНЯНКА
 Сестрі  Олесі
 Як  яснее  сонце
Закине  свій  промінь  ясний
До  тебе  в  віконце,—
Озвись  на  привіт  весняний.
Олесю,  серденько,
 Співай  веселенько!
Весняного  ранку
Співай,  моя  люба,  веснянку!
 Як  бідну  первістку,
Дочасну,  морози  поб’ють
І  кущик  любистку
 і
 аз

Холоднії  роси  поллють,—
 Не  плач,  моя  роже,
 Весна  переможе!
 Весняного  ранку
Співай,  моя  люба,  веснянку!
 Як  дрібнії  дощі
Заслонять  нам  світ  навесні,
 Як  нам  молодощі
Пов’ються  у  хмари  сумні,—
 Не  тратьмо  надії
В  літа  молодії!
 Весняного  ранку.
 Співаймо,  сестрице,  веснянку!
 На  літо  зелене
Поїду  я  геть  в  чужий  край,
Згадай  же  про  мене,
 Як  підеш  по  квіти  у  гай.
Спогадуй,  Олесю,
 Сестру  свою  Лесю!
 Весняного  ранку
Даю  тобі  сюго  веснянку!
 6  квітня  1890  р.
 CONTRA  SPEM  SPERO!  і
 Гетьте,  думи,  ви,  хмари  осінні!
То  ж  тепера  весна  золота!
 Чи  то  так  у  жалю,  в  голосінні
Проминуть  молодії  літа?
 Ні,  я  хочу  крізь  сльози  сміятись,
Серед  лиха  співати  пісні,
 Без  надії  таки  сподіватись,
 Жити  хочу!  Геть  думи  сумні!
 Я  на  вбогім  сумнім  перелозі
Буду  сіять  барвисті  квітки,
 1 	Без  надії  сподіваюсь!  (Латин.)  —  Тут  і  далі  пере¬
клад  іноземних  слів  і  виразів,  що  належать  упоряд¬
нику,  подається  з  ремаркою  «Ред.».  Пояснення  Лесі
Українки  подаються  беззастережно.
 34

Буду  сіять  квітки  на  морозі,
 Буду  лить  на  них  сльози  гіркі.
 І  від  сліз  тих  гарячих  розтане
Та  кора  льодовая,  міцна,
 Може,  квіти  зійдуть,  і  настане
Ще  й  для  мене  весела  весна.
 Я  на  гору  круту  крем’яную
Буду  камінь  важкий  підіймать
І,  несучи  вагу  ту  страшную,
 Буду  пісню  веселу  співать.
 В  довгу,  темную  нічку  невидну
Не  стулю  ні  на  хвильку  очей:
 Все  шукатиму  зірку  провідну,
Ясну  владарку  темних  ночей.
 Так!  я  буду  крізь  сльози  сміятись,
Серед  лиха  співати  пісні,
 Без  надії  таки  сподіватись,
 Буду  жити!  Геть  думи  сумні!
 [2  травня  1890  p.]
 мій  шлях
 На  шлях  я  вийшла  ранньою  весною
І  тихий  спів  несмілий  заспівала,
 А  хто  стрівався  на  шляху  зо  мною,
 Того  я  щирим  серденьком  вітала:
 «Самій  недовго  збитися  з  путі,
 Та  трудно  з  неї  збитись  у  гурті»,
 Я  йду  шляхом,  пісні  свої  співаю;
 Та  не  шукайте  в  них  пророчої  науки,—
 Ні,  голосу  я  гучного  не  маю!
 Коли  ж  хто  сльози  ллє  з  тяжкої  муки,—
Скажу  я:  «Разом  плачмо,  брате  мій!»
З  його  плачем  я  спів  з’єднаю  свій,
 Бо  не  такі  вже  гіркі  сльози  —  спільні.
Коли  ж  на  довгому  шляху  прийдеться
 35

Мені  почути  співи  гучні,  вільні,—
 В  моїй  душі  для  них  луна  знайдеться.
Сховаю  я  тоді  журбу  свою
І  пісні  вільної  жалем  не  отрую.
 Коли  я  погляд  свій  на  небо  зводжу  —
Нових  зірок  на  йому  не  шукаю,
 Я  там  братерство,  рівність,  волю  гожу
Крізь  чорні  хмари  вглядіти  бажаю,—
 Тих  три  величні  золоті  зорі,
 Що  людям  сяють  безліч  літ  вгорі...
 Чи  тільки  терни  на  шляху  знайду,
 Чи  стріну,  може,  де  і  квіт  барвистий?
 Чи  до  мети  я  певної  ДІЙДУ,
 Чи  без  пори  скінчу  свій  шлях  тернистий,—
Бажаю  так  скінчити  я  той  шлях,
 Як  починала:  з  співом  на  устах!
 [22  мая  1890]
 В  МАГАЗИНІ  КВІТОК
 В  великому  місті  в  розкішну  теплицю
Дівчина  прийшла  молода,
 Бо  серцем  почула  весну-чарівнищо,
Шуміла  весняна  вода.
 1  ледве  струмки  задзвеніли  співочі,
Пташки  заспівали  дрібні,—
Вчувались  дівчині  веснянки  дівочі,
Ввижались  діброви  рідні.
 І  ледве  натуру  зо  сну  зимового
Збудив  поцілунок  весни  —
 Дівчина  запрагнула  рясту  дрібного,
їй  проліски  снились  ясні.
 Тепер  вона  тут,  в  сій  розкішній  світлиці...
 Ох,  що  се  так  серце  стиска?
 Як  дущно,  як  тісно,  немов  у  темниці!
 Сей  пах,  мов  отрута  яка!
 30

В  теплиці  між  квітами  скрізь  походжав
Гурток  панночок  і  панів.
 Дівчина  кругом  погляда,  уважає,
 І  погляд  її  посмутнів.
 Всі  квіти  розкішні...  Дівчина  зітхнула.
 «Чим  можу  панянці  служить?..»  —
Зненацька  чийсь  голос  дівчина  почула,—
 То  крамар  паничик  біжить.
 «Чи  є  в  сій  теплиці  веснянії  квіти?»  —
Питає  дівчина  його.
 «Аякже!  є  різні,—  чим  маю  служити?
 Тут  можна  набути  всього:
 Ось  є  гіацинти,  нарциси  і  рожі,
 Азалії  є  запашні,
 Конвалії  свіжі,  фіалочки  гожі...»
 «Ні,  пролісків  треба  мені!..»
 Здивовано  глянув  панич;  зашарілось
Дівчини  обличчя  бліде.
 «То  панночці  пролісків  простих  схотілось?
їх  в  місті  немає  ніде!
 Тут  тільки  садові  квітки».—  «Дуже  шкода».
 І  вийшла  дівчина  смутна.
 «Тут  міські  розкоші!  Тут  міська  вигода!»
Вертає  додому  сумна.
 Зустрілась  їй  жінка,  на  плечах  похилих
Несе  щось,  убога  така.
 «Чи  купите,  панночко,  пролісків  білих?»  —
Тремтить  із  квітками  рука.
 «Звичайно!  А  звідки,  я  вас  попитаю,
 Взяли  ви  сі  квіти  свої?»
 «Та  сила  ж  квіток  тепер  всюди  по  гаго!
 Се  тут...»  Та  не  чула  її
 Дівчина.  Згадала  околиці  рідні:
 Скрізь  квіти,  ряст,  ясна  роса...
 На  проліски  білі,  на  квіти  лагідні
Скотилася  тихо  сльоза...
 37

СШ  СТРУН
 Посвята  дядькові  Михайлові
DO
 (Гімн.  Grave1)
 До  тебе,  Україно,  наша  бездольная  мати,
 Струна  моя  перша  озветься.
 І  буде  струна  урочисто  і  тихо  лунати,
 І  пісня  від  серця  поллється.
 По  світі  широкому  буде  та  пісня  літати,
 А  з  нею  надія  кохана
Скрізь  буде  літати,  по  світі  між  людьми  питати,
 Де  схована  доля  незнана?
 І,  може,  зустрінеться  пісня  моя  самотная
У  світі  з  пташками-піснями,
 То  швидко  полине  тоді  тая  гучная  зграя
Далеко  шляхами-тернами.
 Полине  за  синєє  море,  полине  за  гори,
 Літатиме  в  чистому  полю,
 Здійметься  високо-високо  в  небесні  простори
І,  може,  спітка  тую  долю.
 І,  може,  тоді  завітає  та  доля  жадана
До  нашої  рідної  хати,
 До  тебе,  моя  ти  Україно  мила,  кохана*
 Моя  безталанная  мати!
 RE
 (Пісня.  Brioso2)]
 Реве-гуде  негодонька,
 Негодоньки  не  боюся,
 Хоч  на  мене  пригодонька,
 Та  я  нею  не  журюся.
 1 	Урочисто  (іт.)-Рсд,
 2 	Весело  (іт.).-Ред.
 38

Гей  ви,  грізні,  чориі  хмари!
 Я  на  вас  збираю  чари,
 Чарівну  добуду  зброю
І  пісні  свої  узброю.
 Дощі  ваші  дрібненькії
 Обернуться  в  перли  дрібні,
Поломляться  ясненькії
Блискавиці  ваші  срібні.
 Я  ж  пущу  свою  пригоду
Геть  на  туго  бистру  воду,
 Я  розвію  свою  тугу
Вільним  співом  в  темнім  лугу.
 Реве-гуде  негодонька,
Негодоньки  не  боюся,
 Хоч  на  мене  пригодонька,
 Та  я  нею  не  журюся.
 МІ
 ІКолискова.  Arpeggio1)
 Місяць  яснесенький
Промінь  тихесенький
Кинув  до  нас.
 Спи  ж  ти,  малесенький,
Пізній-бо  час.
 Любо  ти  спатимеш,
 Поки  не  знатимеш,
 Що  то  печаль;
 Хутко  прийматимеш
Лихо  та  жаль.
 Тяжка  годинонько!
 Гірка  хвилинонько!
 Лихо  не  спить...
 Леле,  дитинонько!
 Жить  —  сльози  лить.
 Сором  хилитися,
 Долі  коритися!
 1  Тут:  акорди  на  арфі  (іт.)-Ред.
 v

Час  твій  прийде
З  долею  битися,—
 Сон  пропаде...
 Місяць  яснесенький
Промінь  тихесенький
Кинув  до  нас...
 Спи  ж  ти,  малесенький,
 Поки  е  час!
 FA
 (Сонет)
 Фантазіє!  ти,  сило  чарівна,
 Що  збудувала  світ  в  порожньому  просторі,
Вложила  почуття  в  байдужий  промінь  зорі,
Що  будиш  мертвих  з  вічного  їх  сна,
 Життя  даєш  холодній  хвилі  в  морі!
 Де  ти,  фантазіє,  там  радощі  й  весна.
 Тебе  вітаючи,  фантазіє  ясна,
 Підводимо  чоло,  похиленеє  в  горі.
 Фантазіє,  богине  легкокрила,
 Ти  світ  злотистих  мрій  для  нас  одкрила
І  землю  з  ним  веселкою  з’єднала.
 Ти  світове  з’єднала  з  таємним.
 Якби  тебе  людська  душа  не  знала,
 Було  б  життя,  як  темна  ніч,  сумним.
 SOL
 (Rondeau1)’
 Соловейковий  спів  навесні
Ллється  в  гаю,  в  зеленім  розмаю,
 Та  пісень  тих  я  чуть  не  здолаю,
 І  весняні  квітки  запашні
Не  для  мене  розквітли  у  гаю,—
 Я  не  бачу  весняного  раю;
 Тії  співи  та  квіти  ясні,
 1  Рондо  (іт.).-Ред.
 40

Наче  казку  дивну,  пригадаю  —
 У  сні!..
 Вільні  співи,  гучні,  голосні
В  ріднім  краю  я  чути  бажаю,—
 Чую  скрізь  голосіння  сумні!
 Ох,  невже  в  тобі,  рідний  мій  краю,
 Тільки  й  чуються  вільні  пісні  —
 У  сні?
 LA
 (N  о  с  t  u  г  п  о  ])
 Лагідні  веснянії  ночі  зористі!
 Куди  ви  од  нас  полинули?
 Пісні  соловейкові  дзвінко-сріблисті!
 Невже  ви  замовкли,  минули?
 0 	ні,  ще  не  час!  ще-бо  ми  не  дізнали
 Всіх  див  чарівливої  ночі,
 Та  ще-бо  лунають,  як  перше  лунали,
Веснянки  чудові  дівочі.
 Ще  маревом  легким  над  нами  витає
Блакитна  весняная  мрія,
 А  в  серці  розкішно  цвіте-процвітає
Злотистая  квітка  —  надія.
 На  крилах  фантазії  думки  літають
В  країну  таємної  ночі,
 Там  промінням  грають,  там  любо  так  сяють
Лагідні  веснянії  очі.
 Там  яснії  зорі  і  тихії  квіти
 Єднаються  в  дивній  розмові,
 Там  стиха  шепочуть  зеленії  віти,
 Там  гімни  лунають  любові.
 1 	квіти,  і  зорі,  й  зеленії  віти
 Провадять  розмови  кохані
Про  вічную  силу  весни  на  сім  світі,
 Про  чари  потужні  весняні.
 1  Ноктюрн  (іт.).-Ред.
 41

SI
 (S  ettina  !)
 Сім  струн  я  торкаю,  струна  по  струні,
Нехай  мої  струни  лунають,
 Нехай  мої  співи  літають
По  рідній  коханій  моїй  стороні.
 І,  може,  де  кобза  найдеться,
 ГЦо  гучно  на  струни  озветься,
 На  струни,  на  співи  мої  негучні.
 І,  може,  заграє  та  кобза  вільніше,
 Ніж  тихії  струни  мої.
 І  вільнії  гуки  її
Знайдуть  послухання  у  світі  пильніше;
І  буде  та  кобза  —  гучна,
 Та  тільки  не  може  вона
Лунати  від  струн  моїх  тихих  щиріше.
 [1890]
 1  Назва  строфи  на  сім  рядків  (іт.).-Ред,

*  *  *
 Коли  втомлюся  я  життям  щоденним,
Щоденним  лихом,  що  навколо  бачу,
 Тоді  я  думку  шлю  в  світа  далекі,
 Блукає  погляд  мій  в  країні  мрії.
 Що  бачу  я  в  далекому  просторі?
Прийдешність  бачу  я,  віки  потомні.
 Мені  ввижається,  як  в  тихім,  ріднім  колі
Старий  дідусь  навча  своїх  онуків,
 Про  давнину  справдешні  байки  править,
Про  те,  що  діялось  на  нашім  світі.
Родинне  коло  діда  оточило,
 Сини  та  дочки,  молоді  онуки;
 Одні  уважно,  пильно  вислухають,
 У  других  тиха  мрія  в  очах  сяє.
 Онук  щонаймолодший  сів  близенько
Край  діда  і  слідкує  його  рухи
Палким,  уважним  поглядом  блискучим.
Дідусь  мовляє  тихо,  урочисто:
 «Щасливі,  дітки,  ви,  що  народились
В  лагідний  час,  в  безпечную  годину!
 Ви  слухаєте,  мов  страшную  казку,
 Сю  розповідь  про  давні  дикі  часи,
 Так,  дітки!  світ  наш  красний,  вільний
Темницею  здавався  давнім  людям;
 Та  й  справді,  світ  сей  був  тоді  темниця:
В  кормигу  запрягав  народ  народа,
 На  вільне  слово  ковано  кайдани.
 Півроду  людського  не  звано  людьми,
Затято  йшов  війною  брат  на  брата.
 Ви  знаєте,  що  звалося  війною?
 Тоді  війною  звали  братовбійство
Бо  ім’я  правди,  волі,  віри,  честі,
 А  кроволиття  звалося  геройством;
Убожеством  там  звали  смерть  голодну,
Багатством  —  награбовані  маєтки,
Простотою  —  темноту  безпросвітну,
Ученістю  —  непевнеє  блукання,
Бездушну  помсту  звано  правосуддям,
 А  самоволю  деспотичну  —  правом.
 43

Всім  гордим-пишним  честь  була  і  слава,
Зневаженим-ображеним  погорда.
Загинув  би  напевно  люд  нещасний,
Якби  погасла  та  маленька  іскра
Любові  братньої,  що  поміж  людьми
У  деяких  серцях  горіла  тихо.
 Та  іскра  тиха  тліла,  не  вгасала,
 І  розгорілася  багаттям  ясним,
 І  освітила  темную  темноту,—
 На  нашім  світі  влада  світла  стала!..
 Се  розповідали  мені  старії  люди,
 Не  за  моєї  пам’яті  було  те».
 Так  говорив  дідусь.  Онук  найменший,
Підвівши  чоло,  ясно  подивився,
 Уста  тремтіли  усміхом  утішним.
«Дідусю,  ти  страшні  казав  нам  байки,
 Я  радий,  що  не  бачив  лихоліття!»
 [10  липня  1890]
 Скрізь  плач,  і  стогін,  і  ридання,
Несмілі  поклики,  слабі,
 На  долю  марні  нарікання
І  чола,  схилені  в  журбі.
 Над  давнім  лихом  України
Жалкуєм-тужим  в  кожний  час,
 З  плачем  ждемо  тії  години,
 Коли  спадуть  кайдани  з  нас.
 Ті  сльози  розтроюдять  рани,
Загоїтись  їм  не  дадуть.
Заржавіють  від  сліз  кайдани,
Самі  ж  ніколи  не  спадуть!
 Нащо  даремнії  скорботи?
 Назад  нема  нам  вороття!
Берімось  краще  до  роботи,
Змагаймось  за  нове  життя!
 [1890]
 44

За  правду,  браття,  єднаймось  щиро,
Єдиний  маєм  правий  шлях,
 Єдину,  браття,  всі  маєм  віру,
 Єдине  серце  у  грудях.
 Нема  в  нас,  браття,  ні  зради  лихої,
 Ні  кривди  ми  ие  боїмось,
 Знамена  держімо  правди  святої,
 На  зраду  ми  ие  піддамось.
 До  нас  ходіте  усі,  хто  за  правду
Не  жалує  життя  оддать,
 Ми  приймемо  того,  мов  брата  рідного,
Хто  правду  любить,  той  наш  брат.
 [1890]
 СОНЕТ
 Натура  гине  —  вся  в  оздобах,  в  злоті,—
Останній  усміх  ясний  посила
І  краскою  непевною  пала,
 Немов  конаюча  вродливиця  в  сухоті.
 Недавно  ще  була  вона  в  турботі,
Жила  і  працею  щасливая  була;
 Тепер  останнії  дарунки  роздала
І  тихо  умира...  кінець  її  роботі!
 Спокійно  умира  і  листом  покриває
Росинки  білії,  ті  сльози  самотні
Від  сонця  ясного  і  від  людей  ховає.
 Натура  ллє  ті  сльози  таємні
Того,  що  хутко  ляже  в  смертнім  СЕІ,
 В  холодній,  білій  сніговій  труні...
 [4—3  листопада  1890]
 45

Дивлюся  я  на  смерть  натури,  і  благання
Я  посилаю  доленьці  своїй,
 Щоб  і  мені  дала  кінець  такий,
 Щоб  я  була  спокійна  в  час  конання.
 Ніхто  щоб  не  почув  тоді  мого  ридання.
Та  й  по  мені  не  мають  сльози  лить,—
 Сама  в  собі  я  буду  жаль  носить.
 О 	доленько  моя,  сповни  моє  бажання!
 І  так  наш  світ  повитий  горем  та  журбою,
Нехай  ніхто  не  плаче  по  мені,
 Нехай  не  засмучу  нікого  я  собою.
 Нехай  побачу  я  в  смутні  для  мене  дні
Утіху  щирую  та  усміхи  ясні.
 Темноти  й  смутку  досить  і  в  труні!
 [1890]
 46

В  ДИТЯЧОМУ  КРУЗІ
 # 	*  ❖
 На  зеленому  горбочку,
 У  вишневому  садочку,
Притулилася  хатинка,
Мов  маленькая  дитинка
Стиха  вийшла  виглядати,
Чи  не  вийде  її  мати.
 І  до  білої  хатинки,
 Немов  мати  до  дитинки,
Вийшло  сонце,  засвітило
І  хатинку  звеселило.
 [1885]
 * 	*  *
 Літо  краснеє  минуло,
 Сніг  лежить  на  полі;
 Діти  з  хати  виглядають
В  вікна..*  шкода  волі!
 Діти  нудяться  в  хатині,
 Нудять,  нарікають:
 «І  нащо  зима  та  люта?  —
 Все  вони  питають.—
 Он  все  поле  сніг  завіяв,
 Хоч  не  йди  із  хати!
 У  замкнуті  дивись  вікна,
 Ніде  й  погуляти!
 Сніг  з  морозом  поморозив
Всі  на  полі  квіти...
 Десь  зима  та  не  скінчиться!»  —
Нарікають  діти.
 Ждіте,  ждіте,  любі  діти!
 Літо  знов  прилине,
 47

Прийде  мила  годинонька,
Як  зима  та  згине;
 І  заквітне  наше  поле,
 І  зазеленіє,—
 Знов  його  весна  прекрасна
Квіточками  вкриє.
 [1884]
 * 	*  ❖
 «Мамо,  іде  вже  зима,
 Снігом  травицю  вкривав,
 В  гаю  пташок  вже  нема...
Мамо,  чи  кожна  пташина
В  вирій  на  зиму  літає?»  —
 В  неньки  спитала  дитина.
 «Ні,  не  кожна,—  одказує  мати,—
Онде,  бачиш,  пташина  сивенька
Скаче  швидко  отам  біля  хати,—
 Ще  зосталась  пташина  маленька».
 «Чом  же  вона  не  втіка?
 Нащо  морозу  чека?»
 «Не  боїться  морозу  вона,
 Не  покине  країни  рідної,
 Не  боїться  зими  навісної.
 Жде,  що  знову  прилине  весна».
 «Мамо,  ті  сиві  пташки
Сміливі,  певне,  ще  й  дуя^е,
 Чи  то  безпечні  такі,—
 Чуєш,  цвірінькають  так,
 Мов  їм  про  зиму  байдуже!
 Бач  —  розспівалися  як!»
 «Не  байдуже  тій  пташці,  мій  синку,
Мусить  пташка  малесенька  дбати,
Де  б  водиці  дістати  краплинку,
 Де  під  снігом  поживку  шукати».
 «Ііащо  ж  співає?  Чудна!
Краще  шукала  б  зерна!»
 48

«Спів  пташині  потіха  одна,—
Хоч  голодна,  співа  веселенько,
Розважає  пташине  серденько,
Жде,  що  знову  прилине  весна»
 [1890]
 &  *  $
 Тішся,  дитино,  поки  ще  маленька.
 Ти  ж  бо  живеш  навесні,
 Ще  твоя  думка  літає  легенька,
 Ще  твої  мрії  ясні.
 Мрія  полине  із  думкою  вкупці
Геть  у  далекі  світа,—
 Крил  не  втинай  сизокрилій  голубці,
Хай  вона  вільно  літа!
 Чи  пам’ятаєш  ти  казку-дивницю,
Як  то  колись  принесла
Тую  цілющу-живущу  водицю
Дрібна  пташина  мала?
 їй  не  страшні  були  дикі  простори,
Скелі  і  хвилі  морські,
Перелітала  найвищії  гори,—
 Мала  крильцята  прудкі.
 Так  твоя  думка  швиденько  полине,
Тільки  їй  волю  даси,
 І  принесе  з  чарівної  країни
Краплю  живої  роси.
 І  як  приступить  журба  невсипуща
Та  до  серденька  твого,—
 Тая  росиця  цілюща-живугца
Буде  живити  його.
 Хай  же  та  мрія  із  думкою  вкупці
Лине  в  незнані  світа,—
 Крил  не  втинай  сизокрилій  голубці,
Хай  вона  вільно  літа!
 [1891]
 49

ВИШЕНЬКИ
 Поблискують  черешеньки
В  листі  зелененькім,
Черешеньки  ваблять  очі
Діточкам  маленьким.
Дівчаточко  й  хлоп’яточко
Під  деревцем  скачуть,
Простягають  рученята
Та  мало  не  плачуть:
 Раді  б  вишню  з’їсти,
 Та  високо  лізти,
 Ой  раді  б  зірвати,
 Та  годі  дістати!
 «Ой  вишеньки-черешеньки,
Червонії,  спілі,
 Чого  ж  бо  ви  так  високо
Виросли  на  гіллі!»
 «Ой  того  ми  так  високо
Виросли  на  гіллі,—
 Якби  зросли  низесенько,
 Чи  то  ж  би  доспіли?»
 50

КРИМСЬКІ  СПОГАДИ
 Посвята  братові  Михайлові
ЗАСПІВ
 Південний  краю!  як  тепер  далеко
Лежиш  від  мене  ти!  за  горами  крутими,
 За  долами  розлогими,  за  морем,
 Що  вже  тепер  туманами  густими
Укрилося,  бурливе.  Та  не  страшно
Моїм  думкам  осінньої  негоди
На  Чорнім  морі.  Швидше  тої  чайки
Вони  перелетять  за  темні  води.
 Вони  перелетять  у  ту  країну,
 Де  небо  ще  синіє,  як  весняне,
 Де  виноград  в  долині  зеленіє,
 Де  грає  сонця  проміння  кохане.
 Туди  мої  думки  полинуть  швидко
І  привітають  ту  ясну  країну,
 Де  прожила  я  не  одную  днину,
 А  не  була  щаслива  й  на  годину...
 Та  я  за  те  докірливого  слова
Тобі  не  кину,  стороно  прекрасна!
 Не  винна  ти,  що  я  не  маю  долі,
 Не  винна  ти,  що  я  така  нещасна!
 [1891]
 1
 ТИША  МОРСЬКА
 В  час  гарячий  полудневий
Виглядаю  у  віконце:
 Ясне  небо,  ясне  море,
 Ясні  хмарки,  ясне  сонце.
 Певне,  се  країна  світла
Та  злотистої  блакиті,
 Певне,  тут  не  чули  зроду,
 Що  бува  негода  в  світі!
 51

Тиша  в  морі...  ледве-ледве
Колихав  море  хвилі;
 Не  колишуться  од  вітру
Иа  човнах  вітрила  білі.
 З  тихим  плескотом  на  берег
Рине  хвилечка  перлиста;
 Править  хтось  малим  човенцем,—
В’ється  стежечка  злотиста.
 Править  хтось  малим  човенцем,
 Стиха  весла  підіймає,
ї  здається,  що  з  весельця
Щире  золото  спадає.
 Як  би  я  тепер  хотіла
У  мале  човенце  сісти
І  далеко  на  схід  сонця
Золотим  шляхом  поплисти!
 Попливла  б  я  на  схід  сонця,
 А  від  сходу  до  заходу,
 Тим  шляхом,  що  проложило
Ясне  сонце  через  воду.
 Не  страшні  для  мене  вітри,
 Ні  підводнії  каміння,—
 Я  про  них  би  й  не  згадала
В  краю  вічного  проміння.
 Євпаторія,
 1890,  16  серпня
 2
 ГРАЙ,  МОЯ  ПІСНЕ!..
 Досить  невільная  думка  мовчала,
 Мов  пташка  у  клітці  замкнута  од  світа,
Пісня  по  волі  давно  не  літала,
 Приборкана  тугою,  жалем  прибита.
 Час,  моя  пісне,  у  світ  погуляти,
 Розправити  крильця,  пошарпані  горем,
Час,  моя  пісне,  по  волі  буяти,
 Послухать,  як  вітер  заграв  понад  морем.
 52

Плинь,  моя  пісне,  як  хвиля  хибкая,—
 Вона  не  питає,  куди  вона  плине,
 Линь,  моя  пісне,  як  чайка  прудкая,—
 Вона  не  боїться,  що  в  морі  загине.
 Грай,  моя  пісне,  як  вітер  сей  грає!
 Шуми,  як  той  шум,  що  круг  човна  вирує!
 .  Дарма,  що  відгуку  вітер  не  має,
 А  шум  на  хвилиночку  погляд  чарує!..
 Серед  чистого  моря,  1890  р.  17  серпня
 З
 БЕЗСОІ-ІНА  НІЧ
 Цілу  ніч  до  зорі  я  не  спала,
 Прислухалась,  як  море  шуміло,
 Як  таємная  хвиля  зітхала  —
 І  як  серце  моє  стукотіло.
 Ночі  темної  дивні  почвари
Заглядали  в  безсоннії  очі,
 І  страшніші,  ніж  сонні  кошмари,
 Ті  привиддя  безсонної  ночі.
 Думки-гадки,  мовоїтахи  нічнії,
 Налетіли,  тяжкі  та  суворі,
 Ох,  непевні  ті  думи  страшнії,
 Наче  хвилі  у  північ  на  морі!
 Хто  одважиться  в  північ  на  море
Своє  хибке  човенце  зіпхнути?
 Хто  поважиться  людськеє  горе
Світовеє  серденьком  збагнути?
 Той  у  північ  на  море  поплине,
 Хто  не  думає  ранку  діждати...
 Хай  же  думка  моя  вільно  лине,—
 Я  не  буду  на  ранок  чекати.
 Серед  мороку,  бурі-негоди
Цілу  ніч  буде  човен  блукати;
 Як  зійде  сонце  правди  та  згоди,
 Я  тоді  вічним  сном  буду  спати.
 53

Буде  шарпати  буря  вітрила,
 Пожене  геть  по  темному  морю.
 Ох,  коли  б  мені  доля  судила
Хоч  побачити  раннюю  зорю!
 Євпаторія,  1891  р.
 4
 НА  ЧОВНІ
 Нічко  дивна!  тобі  я  корюся.
 Геть  всі  темнії  думи  сумні!
 Не  змагаюся  вже,  не  борюся,
 Потопаю  в  сріблястому  сні.
 Люди  сплять,  спить  і  людськеє  лихо,—
Лихо  сили  не  має  в  сю  ніч.
 Тихо  скрізь,  і  на  серденьку  тихо,
 Десь  журба  з  нього  згинула  пріч.
 Може,  тільки  сховалась  глибоко?
Може,  зараз  прокинеться  знов?
 Та  дарма!  поки  ясне  ще  око,
 Не  здіймаймо  журливих  розмов!
 Глянь,  як  хвилі  від  срібла  блищаться!
Глянь,  як  небо  синіє  вгорі!
 Вабить  хвиля  на  море  податься,
 Кличе  промінь  ясної  зорі.
 Плине  білий  човник,  хвилечка  колише,
Хвилечка  гойдає;
 Плине  білий  човник,  вітер  ледве  дише,
Ледве  повіває.
 Білії  хмаринки,  лебедині  крила,
 Угорі  гуляють,
 Довгою  стягою,  що  зорю  покрила,
Місяця  сягають.
 Місяченько  світло  і  рожеве,  й  срібне
Кида-розсипає,
 І  ряхтить,  і  сяє  світло  теє  дрібне,
 Як  вогонь  палає.
 54

Геть  далеко  в  морі  кораблі  видніють.
 Бачу  здалеченька,
 Як  виразно  щогли  тонкії  чорніють
Проти  місяченька.
 Плиньмо  геть  за  теє  корабельне  місто,
Там,  де  нам  прекрасна
Доріженька  сяє,  де  пала  огнисто
Stella  maris  1  ясна.
 На  човні  нас  було  тільки  двоє.
 Хвилі  скрізь  вколо  нас  коливались,
 І  такі  ми  самотні  обоє
 Серед  того  простору  здавались.
 Я  дивилась  на  тебе,  мій  брате;
 Що  гадала  —  не  вимовлю  зроду;
 Чим  було  тоді  серце  багате,
 Поховала  я  в  тихую  воду.
 Може,  хвиля  тобі  розказала
Все,  що  думала  я  в  тую  мить?
 Ні,  вона  те  глибоко  сховала...
 Хай  же  там  моя  думонька  спить!
 Думка  спить,  і  серденько  спочило;
 Я  дивлюсь  на  обличчя  твоє;
 Тихе  море  спокою  навчило
Невгамовнеє  серце  моє...
 Євпаторія,  1891  р.  8  липня
 5
 НЕГОДА
 В  темний  вечір  сиджу  я  в  хатині;
 Буря  грає  на  Чорному  морі...
 Гомін,  стогін,  квиління  пташині,
 Б’ється  хвиля,  як  в  лютому  горі.
 Там  на  березі  мріє  кілками
 Морський  човен,  розбитий,  нужденний,
 1  Зоря  морська  (латин.).—  Ред.
 55

Наче  звір,  що  в  пустині  пісками
Його  вихор  засипав  південний;
 Мов  у  неба  рятунку  благають
Ті  останки  сумні,  нещасливі,
 А  з  туману  на  них  набігають
Грізні,  люті  вали  білогриві.
 Вдарить  вал  і  гукне,  мов  з  гармати,
Скрізь  по  березі  гук  залунає;
 Хоче  море  човна  розламати,
 Трощить,  ломить,  піском  засипає.
 Як  розбитий  човен  безталанний
Серед  жовтих  пісків  погибає,
 Так  чудовий  сей  край  богоданний
У  неволі  в  чужих  пропадає.
 Наче  кінь  степовий,  вільний,  дикий,
 Що  в  пісках  у  пустині  вмирає,
Захопив  його  вихор  великий,
 Кінь  упав  і  в  знесиллі  конає,
 В  ньому  серце  живеє  ще  б’ється,
 В  ньому  кров  не  застигла  живая,
 А  над  ним  вже  кружляє  та  в’ється
Птаства  хижого  чорная  зграя;
 Рвуть,  хапають,  їдять  та  шматують
При  пажернім  та  лютім  ячанні,
 І  кривавеє  тіло  батують,
 Що  тремтить  при  останнім  сконанні.
 Сильне  море!  зберися  на  силі!
 Ти  потужне,  нема  тобі  впину,—
Розжени  свої  буйнії  хвилі,
 Затопи  сю  нещасну  країну!
 [Євпаторія,  1891]
 6
 МЕРДВЕН
 Бескиди  сиві,  червонії  скелі,
 Дикі,  непевні,  нависли  над  нами.
 Се,  кажуть  люди,  злих  духів  оселі
Стали  під  хмари  стінами.
 56

З  гір  аж  до  моря  уступи  сягають,
 Люди  прозвали  їх  Чортові  сходи;
 Ходять  злі  духи  по  них  та  збігають
Гучні  веснянії  води.
 Люди  ж  не  сміють  зійти  по  тих  сходах
Геть  на  верхів’я,  туманом  повиті,—
 Духи  поклали  по  всіх  переходах
Скелі,  від  кручі  відбиті;
 Хто  тільки  йтиме  по  сходах,—  задушать,
Кинувши  скелею  в  нього  тяжкою,
 І  подоланого  стогін  заглушать
Духи  луною  гірською.
 7
 БАЙДАРИ
 Дорога  довга.  Чагарі,  долини,
 На  небі  палкому  ніде  ні  хмари.
 Ми  їдемо,  спочинку  ні  хвилини.
 Коли  зненацька  чую:  «Ось  Байдари!»
Дивлюся:  брама,  сиві  дві  скелипи...
 О,  що  се?  Чудо  чи  потужні  чари?
 Немов  заслона  впала  і  відкрила
Натури  дивні,  краснії  дари,
 ІЦо  досі  від  людських  очей  ховались.
 Щоб  тута  жити,  треба  мати  крила!
 Вже  люди,  певне,  від  тії  пори
 Тут  не  живуть,  як  з  раєм  попрощались.
 Мов  невидимая  рука  тут  положила
Границею  отсії  дві  гори,
 Що  високо  до  неба  поздіймались.
 Один  зелений  бескид,  другий  —  темний,
Здалека  море  хвилі  золотії
Шле,  наче  провість  волі  і  надії...
 Чи  се  той  світ,  загублений,  таємний,
Забутий  незабутній  рай  наземний,
 Що  так  давно  шукають  наші  мрії?..
 57

8
 ТАТАРОЧКА
 Там,  за  містом,  понад  шляхом  битим,
 По  гарячім  каменистім  полі
Йде  дівча  татарськеє  вродливе,
Молоденьке,  ще  гуля  по  волі.
 На  чорнявій  сміливій  голівці
Червоніє  шапочка  маленька,
 Вид  смуглявий  ледве  прикриває
Шовком  шитая  чадра  біленька.
 То  закриє  личко,  то  відкриє,—
 А  очиці,  наче  блискавиці,
 Так  і  грають  з-попід  брівок  темпих!
 Що  за  погляд  в  сеї  чарівниці!
 9
 БАХЧИСАРАЙ
 Мов  зачарований,  стоїть  Бахчисарай.
Шле  місяць  з  неба  промені  злотисті,
Блищать,  мов  срібні,  білі  стіни  в  місті,
Спить  ціле  місто,  мов  заклятий  край.
 Скрізь  мінарети  й  дерева  сріблисті
Мов  стережуть  сей  тихий  сонний  рай;
 У  темряві  та  в  винограднім  листі
Таємно  плеще  тихий  водограй.
 Повітря  дише  чарівним  спокоєм,
 Над  сонним  містом  легкокрилим  роєм
Витають,  красні  мрії,  давні  сни.
 І 	верховіттям  тонкії  тополі
Кивають  стиха,  шепотять  поволі,—
 Про  давні  часи  згадують  вони...
 10
 БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ  ДВОРЕЦЬ
 Хоч  не  зруйнована  —  руїна  ся  будова,
 З  усіх  кутків  тут  пустка  вигляда.
Здається,  тільки  що  промчалась  тут  біда,
Мов  хуртовина  грізная,  раптова.
 58

Тут  водограїв  ледве  чутна  мова,—
Журливо,  тихо  гомонить  вода,—
 Немов  сльозами,  краплями  спада;
 Себе  оплакує  оселя  ся  чудова.
 Стоять  з  гарему  звалища  сумні,
 Садок.і  башта;  тут  в  колишні  дні
Вродливі  бранки  вроду  марнували.
 Колись  тут  сила  і  неволя  панували,
 Та  сила  зникла,  все  лежить  в  руїні,—
Неволя  й  досі  править  в  сій  країні!
 11
 БАХЧИСАРАЙСЬКА  ГРОБНИЦЯ
 Палкого  сонця  промені  ворожі
На  кладовище  сиплються,  мов  стріли,
На  те  каміння,  що  вкрива  могили,
 Де  правовірні  сплять,  піддані  божі.
 Ні  квітів,  ні  дерев,  ні  огорожі...
 І  серед  пустки,  наче  на  сторожі,
 Стоїть  гробниця.  Ті,  що  в  ній  спочили,
Навіки  в  ній  своє  імення  окрили.
 З  чужого  краю  тут  співці  бували
І  тіні  бранки  любої  шукали,—
 Витає  ж  тута  інша  тінь,  кривава:
 Ні,  тута  не  лежить  краса  гарема,
Марія  смутна  чи  палка  Зарема,—
 Тут  спочива  бахчисарайська  слава!
 12
 НАДСОНОВА  ДОМІВКА  В  ЯЛТІ
 Смутна  оселя!..  В  веселій  країні,
 В  горах  зелених,  в  розкішній  долині
Місця  веселого  ти  не  знайшов,
Смутний  співець!  умирать  в  самотині
В  смутну  оселю  прийшов.
 59

Звідси  не  видно  ні  моря  ясного,
Гомону  з  міста  не  чутно  гучного,
 З 	бору  соснового  шум  тут  іде;
 Гори  лунають  од  вітру  буйного,
 Часом  де  дзвін  загуде...
 Стали  в  саду  кипариси  стіною
Оберігати  в  оселі  спокою,
 Лаври  —  неначе  зсушила  журба,
 Тихо,  журливо  кива  головою,
 Віттям  плакучим  верба.
 Все  тут  журливе  кругом  сеї  хати,—
Та  найсмутніші  отії  кімнати,
 Де  безталанний  поет  умирав:
 Все  тут  забрали,  що  можна  забрати,—
Смутку  ж  ніхто  не  забрав.
 Вікна  тьмянії,  мов  очі  слабого,
 В  хаті  порожній  самотньо,  убого,
Висить  свічадо  на  голій  стіні,
 Млою  повите,—  дивитись  на  нього
Сумно  здавалось  мені...
 Тута  остатні  «огні  догоріли»,
 Тута  остатні  «квітки  облетіли»,
Тільки  зосталася  муза  одна,
 Що  не  лишила  співця  до  могили,
 Тута  витає  сумна.
 Тіло  поета  в  далекій  чужині,—
 Там,  у  тій  самій  холодній  країні,
Серце  на  смерть  отруїли  його!
Смутная  муза  літа  в  самотині,
 Кличе  поета  свого.

СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ
 Посвята  Іванові  Франкові
 І
 Сторононько  рідна!  коханий  мій  краю!
Чого  все  замовкло  в  тобі,  заніміло?
 Де-не-де  озветься  пташина  несміло,
 Немов  перед  бурею  в  темному  гаю,
 І 	энову  замовкне...  як  глухо,  як  тихо...
 Ой  лихо!
 Ой,  де  ж_бо  ти,  воле,  ти,  зоре  таємна?
Чому  ти  не*"зійдеш  на  землю  із  неба?
 Осяяти  землю  безщасную  треба!
 Ти  бачиш,  "як  все  в  нас  покрила  ніч  темна?
Ти  чуєш,  як  правду  неправда  скрізь  боре?
 Ой  горе!
 О 	люде  мій  бідний,  моя  ти  родино,
 Брати  мої  вбогі,  закуті  в  кайдани!
 Палають  страшні,  незагойнії  рани
На  лоні  у  тебе,  моя  Україно!
 Кормигу  тяжку  хто  розбить  нам  поможе?
 Ой  боже!
 Коли  ж  се  минеться!  Чи  згинем  без  долі?
Прокляття  рукам,  що  спадають  без  сили!
Навіщо  родитись  і  жити  в  могилі?
 Як  маємо  жити  в  ганебній  неволі,
 Хай  смертна  темнота  нам  очі  застеле!
 Ой  леле!
 .  II
 Україно!  плачу  слізьми  над  тобою..,
Недоле  моя!  що  поможе  ся  туга?
 Що  вдію  для  тебе  сією  тяжкою  журбою?
Гай-гай,  невелика  послуга!
 61

Ох,  сльози  палкі  —  вопи  душу  палили,
 Сліди  полишили  огнисті  навіки.
 Ті  жалі  гіркії  —  вони  мені  серце  зв’ялили!
Даремні  для  нього  всі  ліки.
 Чи  ж  мало  нас  плаче  такими  сльозами?
 Чи  можем  ми,  діти,  веселими  бути,
 Як  ненька  в  неволі,  в  нужді  побивається  нами?
Де  ж  тута  веселого  слова  здобути?
 Говорять,  що  матері  сльози  гарячі
 І 	тверде,  міцнеє  каміння  проймають;
 Невже  найщиріші  кривавії  сльози  дитячі
Ніякої  сили  не  мають?
 III
 Всі  наші  сльози  тугою  палкою
Спадуть  на  серце,—  серце  запалає...
 Нехай  палає,  не  дає  спокою,
 Поки  душа  терпіти  силу  має.
 Коли  не  стане  сили,  коли  тута
Вразить  украй  те  серденько  замліле,
 Тоді  душа  повстане  недолуга,
її  розбудить  серденько  зболіле.
 Як  же  повстане  —  їй  не  буде  впину,
 Заснути  знов,  як  перш,  вона  не  зможе,
 Вона  боротись  буде  до  загину:
 Або  загине,  або  переможе.
 Або  погибель,  або  перемога  —
 Сі  дві  дороги  перед  нами  стане...
 Котра  з  сих  двох  нам  судиться  дорога?
 Дарма!  повстанем,  бо  душа  повстане.
 Так,  плачмо,  браття!  мало  ще  наруги,
 Бо  ще  душа  терпіти  силу  має;
 Хай  серце  плаче,  б’ється,  рветься  з  туги,
 Хай  не  дає  спокою,  хай  палає!
 62

ЗОРЯНЕ  НЕБО
 * 	*  *
 Зорі,  очі  весняної  ночі!
 Зорі,  темряви  погляди  ясні!
 То  лагідні,  як  очі  дівочі,
 То  палкії,  мов  світла  прекрасні.
 Одна  зірка  палає,  мов  пломінь,
 Білі  хмари  круг  неї,  мов  гори,
 Не  до  нас  носила  вона  промінь,
 Вона  дивиться  в  інші  простори...
 Інша  зіронька  личко  ховає
 В  покривало  прозореє  срібне,
Соромливо  на  діл  поглядає,
 Сипле  блідеє  проміння  дрібне.
 Ти  прекрасна,  вечірняя  зоре!
 Урочисто  й  лагідно  ти  сяєш,
 Ти  на  людське  не  дивишся  горе,
 Тільки  щастя  й  кохання  ти  знаєш.
 Як  горить  і  мигтить  інша  зірка!
 Сріблом  міниться  іскра  чудесна...
Он  зоря  покотилась  —  то  гірка
 Покотилась  сльозина  небесна.
 Так,  сльозина  то  впала.  То  плаче
 Небо  зорями-слізьми  над  нами.
 Як  тремтить  теє  світло!  Неначе
 Промовля  до  нас  небо  вогнями.
 Горда,  ясна,  огнистая  мова!
 Ллється  промінням  річ  та  велична!
Та  ми  прагнем  лиш  людського  слова,
 І  німа  для  нас  книга  одвічна..»
 63

*  *  *
 Єсть  у  мене  одна
Розпачлива,  сумна,
Одинокая  зірка  ясная;
 Сеї  ж  ночі  дарма
Її  кличу,—  нема!
 Я  стою  у  журбі  самотная.
 І  шукаю  вгорі
Я  тієї  зорі:
 «Ох,  зійди,  моя  зірко  лагідна!»
Але  зорі  мені
Шлють  проміння  сумні:
 «Не  шукай  її,  дівчино  бідна!»
 ❖ 	*  ❖
 Моя  люба  зоря  ронить  в  серце  мені,
 Наче  сльози,  проміння  тремтяче,
Рвуть  серденько  моє  ті  проміння  страшні
Ох,  чого  моя  зіронька  їшаче!
 * 	*  *
 Я  сьогодні  в  тузі,  в  горі,
Мов  у  тяжкім  сні,—
Отруїли  ясні  зорі
Серденько  мені.
 * 	*  *
 В  небі  місяць  зіходить  смутний,
 Поміж  хмарами  вид  свій  ховає,
Його  промінь  червоний,  сумний
Поза  хмарами  світить-палає.
 Мов  пожежа  на  небі  горить,
 Землю  ж  темнії  тіні  вкривають,
Ледве  промінь  прорветься  па  мить,
Знову  хмари,  мов  дим,  застилають.
 64

Крізь  темноту  самотньо  зорить
Одинокая  зірка  ясная,
 Її  промінь  так  гордо  горить,
 Не  страшна  їй  темнота  нічная!
 Гордий  промінь  в  тієї  зорі,
 Та  в  нім  туга  палає  огниста,
 І  сіяє  та  зірка  вгорі,.
 Мов  велика  сльоза  промениста.
 Чи  над  людьми  та  зірка  сумна
Променистими  слізьми  ридає?
Чи  того,  що  самотна  вона
 По  безмірнім  просторі  блукає?..

РОЗБИТА  ЧАРКА
 На  весіллі  бринять  чарочки,—
 Хай  здорові  живуть  молодята!
 Хай  живуть,  як  в  гніздечку  пташки,
 Хай  кохаються,  мов  голуб’ята!
 На  весіллі  хтось  чарку  розбив,—
 Молода  на  посаді  сумує,
 Молодий  смутно  чоло  схилив,—
 Не  журіться,  то  щастя  віщує!
 На  весіллі  музика  гучна,
 Тож-то  шпарко  та  весело  грає!
 Ох,  я  знаю,  комусь-то  вона
 Безталаннеє  серденько  крає!..
 І  розбилось  від  жалю  свого
 Серце  смутне...  Чи  хто  теє  чує?
 Чи  не  скаже  хто  часом  того,
 Що  розбитеє  серце  віщує?
 [1891]
 ❖ 	*
 *
 Якщо  прийде  журба,  то  не  думай  її
Рознести  у  веселощах  бучних
За  столом,  де  веселії  друзі  твої
П’ють-гуляють  при  покликах  гучних.
 Ти  не  йди  в  пишний  дім,  де  музика  бринить,
Де  танцюють  веселії  пари,—
 Там  ще  гірше  серденько  тобі  заболить,
 Чоло  вкриють  ще  тяжчії  хмари.
 І  в  людську  течію  ти  не  важся  іти,
 Де  юрба  стоголова,  як  море,
 Йде,  хвилює,  шумить,—  в  пій  поринеш  і  ти,
Не  розійдеться  ж  там  твоє  горе.

Краще  йди  в  темний  гай,  у  зелений  розмай,
Або  в  поле,  де  вітер  гуляє,
 На  дозвіллі  із  лихом  собі  розмовляй,
 Може,  там  його  вітром  розмає.
 Або  пісню  утни  голосну,  не  смутну,
 Щоб,  мовляв,  засміялося  лихо,
 Проженеш  тоді,  певне,  потвору  страшну,
 І  на  серденьку  знов  стане  тихо...
 СОСНА
 З  вітром  весняним  сосна  розмовляла,
Вічнозелена  сосна.
 Там  я  ходила  і  все  вислухала,
 Що  говорила  вона.
 Ой,  не  «зеленого  шума»  співала
Вічно  смутная  сосна...
 Ні,  не  «зеленого  шума»!
 Чулася  в  гомоні  тяжка  зимовая  дума.
 Ранком  зимовим  діброва  мовчала,
 Наче  замерла  сумна,
 Тільки  рясним  верховіттям  шептала
Вічнозелена  сосна;
 Там  я  ходила  і  все  вислухала,
 Що  говорила  вона,—
 Та  не  веселая  дума
Чулася  в  гомоні  тогб  «зеленого  шума»!..
 [1892]
 ДОСВІТНІ  ОГНІ
 Ніч  темна  людей  всіх  потомлених  скрила
Під  чорні  широкії  крила.
 Погасли  вечірні  огні;
 Усі  спочивають  у  сні.
 Всіх  владарка  ніч  покорила.
 Хто  спить,  хто  не  спить,—  покорись  темній  силі.
Щасливий,  хто  сни  має  милі!
 Від  мене  сон  милий  тіка...
 67

Навколо  темнота  тяжка,
 Навколо  все  спить,  як  в  могилі.
 Привиддя  лихі  мені  душу  гнітили,
 Повстати  ж  не  мала  я  сили...
 Зненацька  проміння  ясне
Од  сну  пробудило  мене,—
 Досвітні  огні  засвітили!
 Досвітні  огні,  переможні,  урочі,
 Прорізали  темряву  ночі,
 Ще  сонячні  промені  сплять,—
Досвітні  огні  вже  горять.
 То  світять  їх  люди  робочі.
 Вставай,  хто  живий,  в  кого  думка  повстала!
Година  для  праці  настала!
 Не  бійся  досвітньої  мли,—
 Досвітній  огонь  запали,
 Коли  ще  зоря  не  заграла.
 [1892]
 СОН  ЛІТНЬОЇ  НОЧІ
 Сон  літньої  ночі  колись  мені  снився,
Коротка  та  літняя  нічка  була,
 І  сон  був  короткий,—  він  хутко  змінився
І  зник,  як  на  сході  зоря  розсвіла.
 Чудовая  мрія,  розкішна  та  ясна,
 Кохано  в  ту  ніч  обгорнула  мене,
Приснилась  мені  люба  доля  прекрасна,
Приснилось  невидане  щастя  дивне.
 Була  я  щаслива,  безмірно  щаслива;
 Приснилось  мені...  та  того  не  списать!
Де  в  світі  е  мова  така  чарівлива,
 Щоб  справжнєє  щастя  могла  розказать?
 Та  сон  був  короткий.  Ранесенько-рано
Вже  зникла  рожевая  мрія  моя,—
 Туди  полинула,  де  грала  кохано
Злотисто-рожева  світова  зоря.
 68

Поглянула  я,  що  вже  нічка  зпикала,—
 І  душу  мою  обгорнула  печаль;
 І  тихо-тихесенько  я  промовляла:
 «Сон  літньої  ночі!  мені  тебе  жаль!..»
 Я  щастя  не  маю  і  в  мріях  не  бачу,
 Бо  іншії  мрії  у  серці  ношу;
 Коли  я  часами  журюся  і  плачу,—
 Я  щастя  у  долі  тоді  не  прошу.
 Для  інших  і  доля,  і  щастя  хай  буде,
 Собі  я  бажаю  не  сну,  а  життя,—
 Хто  зо  сну  прокинувсь,  хай  щастя  забуде,
Йому  вже  до  щастя  нема  вороття!
 [1892]
 СОН
 Посвята  Александрі  С-вій
 Був  сон  мені  колись:  богиню  ясну
Фантазії  вбачали  мої  очі,
 І  друга  любого  подобу  красну
Богиня  прийняла  тієї  ночі.
 Той  самий  вираз  і  усмішка  мила,
 Той  самий  погляд  довгий,  розумливий,
 На  плечах  лиш  барвисті  мала  крила,
 Вінець  над  чолом  з  лавру  святобливий.
 Вона  іде!  Непереможна  сила
 Мене  примушує  за  нею  простувати
 По  темних,  тісних  хідниках.  Вступила
Вона  в  якісь  таємнії  палати.
 Чи  то  свята  будова,  чи  темниця?
 Високеє  і  темнеє  склепінпя,
 Одно  віконце  вузьке,  мов  стрільниця,—
 Крізь  нього  сиплеться  бліде  проміння
 І  падає  на  стіну;  височенний
 Орган  стоїть  там,  наче  скеля  дика,

Де  був  прикований  Титан  страшенний,
 Що  забажав  освіти  чоловіка.
 Спинилася  богиня,  і  за  руку
 Взяла  мене,  і  словом  говорила:
 «Вважай  і  пам’ятай  мої  слова  й  науку:
 То  світовий  орган,  і  доля  так  судила,
 Що  тільки  раз  він  має  гук  подати,
 Страшний  той  гук,  потужний  і  величний,
По  всіх  країнах  має  залунати
 І  перекинути  світовий  стрій  одвічний.
 Страшне  повстане  скрізь  землі  рушення.
 І  з  громом  упадуть  міцні  будови.
 Великий  буде  жах,  велике  й  визволення!
 Тоді  спадуть  всесвітнії  окови.
 І  правда  лавром  чоло  уквітчає.
 І  згине  зло,  укриване  віками.
 В  честь  волі  нової  хвалу  співець  заграє
 На  вільних  струнах  вільними  руками.  .
 Тож  слухай:  ти  орган  порушить  можеш
Не  дужою,  та  смілою  рукою,
 Всесвітнє  зло  тим  гуком  переможеш,
 Здобудеш  для  землі  і  щастя,  і  спокою.
 Та  знай:  твоє  життя  так  миттю  згасне,
 Як  блискавка,  що  перед  громом  свіне:
 Не  для  тебе  те  світло  правди  ясне,
 Що  світ  осяє,  ні!  життя  твоє  загине!
 І  вільні  струни  славити  не  будуть
 Ні  твого  ймення,  ані  твого  діла,—
Щасливії  нещасную  забудуть,
 Не  буде  вкрита  лаврами  могила!»
 Промовила  і  зникла.  В  самотині
Я  зостаюся  розважать-гадати,
 Як  визволить  той  гук,  що  замкнутий  в  скелині,
Що  має  гучно  в  світі  залунати?
 І  я  стою,  неначе  скам’яніла.
 Знебула  думка  вже  не  розважає...
 70

Що  се?  немовби  пісня  забриніла
 Здалека,  мовби  цілий  хор  ридає.
 Глибока,  тиха,  нерозважна  туга
 Вникає  в  серце,  каменем  лягає;
 Ридає  хор,  мов  дикий  вітер  з  луга,
 А  темрява  склепіння  застилає.
 З  віконця  ледве-ледве  блисне  промінь;
 Ті  хмари  темні  давлять  мою  душу,
 А  серце  палять,  мов  жерущий  пломінь.
 Ні,  гук  страшний  я  видобути  мушу!
 Хай  я  загину,  та  хай  сяє  мило
 Над  людьми  сонцем  правда  і  надія!
Зважливо  простягаю  руку,  сміло  —
 І  прокидаюсь...  Так!  то  сон  був...  мрія!
 ПИТАННЯ
 Що  ти  говориш,  любко  моя  мила?
 Се  наче  грім  з  ясного  неба  впав!
 Чи  я  тебе  не  щиро  покохав?
 Ні!  Певне,  ти  мене  ніколи  не  любила!
 Журливо  ти  хитаєш  головою
 І  кажеш:  «В  нас  дороги  розійшлись».
 О 	ні,  я  вірю  —  зійдуться  колись,
З’єднаємось  навіки  ми  з  тобою.
 Я  поборю  найтяжчі  перешкоди,
 Я  маю  силу,  я  мов  дуб  міцний,
 Я  дам  тобі  притулок  затишний,
Обороню  від  лютої  негоди.
 Мовчиш,  мій  друже  ясний,  і  зітхаєш...
Твоя  душа  за  мною  не  жалкує,
 А  тільки  серце  вражене  сумує,
 І  жаль  тобі,  що  ти  мене  кохаєш.
 71

ВІДПОВІДЬ
 Не  жаль  мені,  що  я  тебе  кохаю,
 Та  в  нас  дороги  різно  розійшлись.
 Ні,  не  кажи:  «Ще  зійдуться  колись!»
 Не  зійдуться,  мій  друже,  я  те  знаю.
 Моє  кохання  —  то  для  тебе  згуба:
 Ти  наче  дуб  високий  та  міцний,
 Я  ж  наче  плющ  похилий  та  смутний,—
 Плюща  обійми  гублять  силу  дуба.
 Та  без  притулку  плющ  зелений  в’яне,
 Я  не  зов’яну,  я  знайду  руїни,
 Я  одягну  обдерті,  вбогі  стіни,
 Зелений  плющ  оздобою  їм  стане.
 В  країну  смутку  вітерець  прилине
І  принесе  мені  луну  розмови
Від  мого  дуба  любого  з  діброви,—
 І  спогад  любих  літ  повік  пе  згине.
 НА  МОТИВ  З  МІЦКЕВИЧА
 ...I  znowu  sobie  zadaj§  pytanie:
 Gzy  to  jest  przyjazn,czy  to  jest  kochanie?  1
 Я  не  кохаю  тебе  і  не  прагну  дружиною  стати.
 Твої  поцілунки,  обійми  і  в  мріях  не  сняться  мені,
В  мислях  ніколи  коханим  тебе  не  одважусь  назвати;
Я  часто  питаю  себе:  чи  кохаю?  —  Одказую:  ні!
 Тільки  ж  як  сяду  край  тебе,  серденько  мов  птиця
 заб’ється,
 Дивлюся  на  тебе  й  не  можу  одвести  очей.
 І  хоч  з  тобою  розстанусь,  то  в  думці  моїй  зостається
Неначе  жива  твоя  постать  і  кожнеє  слово  з  речей.
 Часто  я  в  думці  з  тобою  великі  розмови  проваджу,
І  світять,  як  мрія,  мені  твої  очі,  ті  зорі  сумні...
 Ох,  я  не  знаю,  мій  друже,  сама  я  не  зважу,—
 Коли  б  ти  спитав:  «Чи  кохаєш?»  —  чи  я  б  тобі  мовила:
 ні?..
 1  І  знову  ставлю  я  собі  питання:
 Чи  дружба  це,  чи  це  кохання?  (Пол.)  —  Ред,
 72

МЕЛОДИ
 * 	*  *
 Нічка  тиха  і  темна  була.
 Я  стояла,  мій  друже,  з  тобою;
 Я  дивилась  на  тебе  з  журбою;
Нічка  тиха  і  темна  була...
 Вітер  сумно  зітхав  у  саду.
 Ти  співав,  я  мовчазна  сиділа,
Пісня  в  серці  у  мене  бриніла;
Вітер  сумно  зітхав  у  саду...
 Спалахнула  далека  зірниця.
 Ох,  яка  мене  туга  взяла!
 Серце  гострим  ножем  пройняла...
Спалахнула  далека  зірниця...
 * 	*  *
 Не  співайте  мені  сеї  пісні,
 Не  вражайте  серденька  мого!
 Легким  сном  спить  мій  жаль  у  серденьку,
Нащо  співом  будити  його?
 Ви  не  знаєте,  що  я  гадаю,
 Як  сиджу  я  мовчазна,  бліда.
 То  ж  тоді  в  мене  в  серці  глибоко
Сяя  піснй  сумная  рида!
 Не  *  *
 Горить  моє  серце,  його  запалила
Гарячая  іскра  палкого  жалю.
 Чому  ж  я  не  плачу?  Рясними  сльозами
Чому  я  страшного  вогню  не  заллю?
 73

Душа  моя  плаче,  душа  моя  рветься,
Та  сльози  не  ринуть  потоком  буйним,
Мені  до  очей  не  доходять  ті  сльози,
Бо  сушить  їх  туга  вогнем  запальним.
 Хотіла  б  я  вийти  у  чистеє  поле,
Припасти  лицем  до  сирої  землі
І  так  заридати,  щоб  зорі  почули,
 Щоб  люди  вичахнулись  на  сльози  мої.
 ❖ 	*  *
 Знов  весна,  і  знов  надії
В  серці  хворім  оживають,
Знов  мене  колишуть  мрії,
Сни  про  щастя  навівають.
 Весна-красна!  любі  мрії!
 Сни  мої  щасливі!
 Я  люблю  вас,  хоч  і  знаю,
Що  ви  всі  зрадливі...
 * 	*  ❖
 Дивлюсь  я  на  яснії  зорі,
Смутні  мої  думи,  смутні.
Сміються  байдужії  зорі
Холодним  промінням  мені.
 Ви,  зорі,  байдужії  зорі!
 Колись  ви  інакші  були,
 В  той  час,  коли  ви  мені  в  серце
Солодку  отруту  лили.
 $  $  ^
 Стояла  я  і  слухала  весну,
 Весна  мені  багато  говорила,
Співала  пісню  дзвінку,  голосну
 То  знов  таємно-тихо  шепотіла.
 74

Вона  мені  співала  про  любов,
 Про  молодощі,  радощі,  надії;
 Вона  мені  переспівала  знов
 Те,  що  давно  мені  співали  мрії.
 is  *
 *
 Хотіла  б  я  піснею  стати
У  сюю  хвилину  ясну,
 Щоб  вільно  по  світі  літати,
 Щоб  вітер  розносив  луну.
 Щоб  геть  аж  під  яснії  зорі
 Полинути  співом  дзвінким,
 Упасти  на  хвилі  прозорі,
 Буяти  над  морем  хибким.
 Лунали  б  тоді  мої  мрії
І  щастя  моє  таємне,
 Ясніші,  ніж  зорі  яснії,
 Гучніші,  ніж  море  гучне.
 ПЕРЕМОГА
 Довго  я  не  хотіла  коритись  весні,
 Не  хотіла  її  вислухати,
 Тії  речі  лагідні,  знадні,  чарівні
Я  боялась  до  серця  приймати.
 «Ні,  не  клич  мене,  весно,—  казала  я  їй,—
Не  чаруй  і  не  ваб  надаремне.
 Що  мені  по  красі  тій  веселій,  ясній?
 В  мене  серце  і  смутне,  і  темне».
 А  весна  гомоніла;  «Послухай  мене!
 Все  кориться  міцній  моїй  владі:
Темний  гай  вже  забув  зимування  сумне
І  красує  в  зеленім  наряді;
 Темна  хмара  озвалася  громом  гучним,
Освітилась  огнем  блискавиці;
 75

Вкрилась  темна  земля  зіллям-рястом  дрібним;
Все  кориться  мені,  мов  цариці;
 Хай  же  й  темнее  серце  твоє  оживе
І  на  спів  мій  веселий  озветься,
 Бо  на  нього  озвалося  все,  що  живе,
 В  тебе  ж  серце  живе,  бо  ще  б’ється!»
 Тихо  думка  шепоче:  «Не  вір  тій  весні!»
 Та  даремна  вже  та  осторога,—
 Вже  прокинулись  мрії  і  співи  в  мені...
 Весно,  весно,—  твоя  перемога!
 14/V  1893
 ДО  МУЗИ
 Прилинь  до  мене,  чарівнице  мила,
 І  запалай  зорею  надо  мною,
 Нехай  на  мене  промінь  твій  впаде,
 Бо  знов  перемогла  мене  ворожа  сила,
Знов  подолана  я,  ие  маю  сил  до  бою,—
Я  не  журюсь,  я  знала  —  се  прийде.
Спокійна  я,  боротися  не  хочу.
 В  душі  у  мене  іншії  бажання:
 Я  тільки  думкою  на  світі  буду  жить,
 Я  хочу  слухать  річ  твою  урочу
І  на  своїм  чолі  твоє  сіяння
Почуть  бажаю  хоч  єдину  мить.
 13/1  1894
 * 	л
 *
 То  була  тиха  ніч-чарівниця,
Покривалом  спокійним,  широким
Простелилась  вона  над  селом;
Прокидалась  край  неба  зірниця,
 Мов  над  озером  тихим,  глибоким
Лебідь  сплескував  білим  крилом.
 І  за  кожним  тим  сплеском  яскравим
 76

Серце  кидалось,  розпачем  билось,
Замирало  в  тяжкій  боротьбі.
 Я  змаганням  втомилась  кривавим,
І  мені  заспівати  хотілось
Лебединую  пісню  собі.
 ДАВНЯ  ВЕСНА
 Була  весна  весела,  щедра,  мила,
Промінням  грала,  сипала  квітки,
 Вона  летіла  хутко,  мов  стокрила,
 За  нею  вслід  співучії  пташкиї
 Все  ожило,  усе  загомоніло  —
 Зелений  шум,  веселая  луна!
 Співало  все,  сміялось  і  бриніло,
 А  я  лежала  хвора  й  самотна.
 Я  думала:  «Весна  для  всіх  настала,
Дарунки  всім  несе  вона,  ясна,
 Для  мене  тільки  дару  не  придбала,
 Мене  забула  радісна  весна».
 Ні,  не  забула!  У  вікно  до  мене
Заглянули  від  яблуні  гілки,
 Замиготіло  листячко  зелене,
 Посипались  білесенькі  квітки.
 Прилинув  вітер,  і  в  тісній  хатині
Він  про  весняну  волю  заспівав,
 А  з  ним  прилинули  пісні  пташині,
 І  любий  гай  свій  відгук  з  ним  прислав.
 Моя  душа  ніколи  не  забуде
Того  дарунку,  що  весна  дала;
 Весни  такої  не  було  й  не  буде,
 Як  та  була,  що  за  вікном  цвіла.
 1894  року
 77

У  чорную  хмару  зібралася  туга  моя,
Огнем-блискавицею  жаль  мій  по  ній  розточився,
Ударив  перуном  у  серце,
 І  рясним  дощем  полились  мої  сльози.
Промчалась  та  буря-негода  палка  надо  мною,
Але  не  зломила  мене,  до  землі  не  прибила,
 Я  гордо  чоло  підвела,
 І  очі,  омиті  сльозами,  тепер  поглядають  ясніше,
І  в  серці  моїм  переможнії  співи  лунають.
Весняная  сила  в  душі  моїй  грає,
її  не  зломили  зимові  морози  міцні,
 Її  до  землі  не  прибили  тумани  важкі,
її  не  розбила  і  ся  перелітная  буря  весняна.
 Я  вийду  сама  проти  бурі
І  стану,—  поміряєм  силу!

НА  ПАМ’ЯТЬ  Зі  ІЮЛЯ  1895  РОКУ
 Тепер  прощай!  Хто  знає,  чи  надовго?
 Ми,  може,  хутко  будем  походжати
По  горах  київських  та  по  гаях  волинських,
А  може,  поки  зійдемося  знову,
 Води  багато  утече  з  річок
І  сліз  з  людських  очей.  Хто  тее  знає?
Колись  я  думала  для  тебе  на  прощання
Увити  гарне  рондо  чи  сонет
І  рифмами  уквітчати  навколо,
 Немов  гільце  весільне,—  та  шкода!
 Торік  бувало  тут,  над  сим  потоком,
Звивала  я  тобі  вінки  барвисті,
 Тоді  ж  у  мене  і  квітчасті  вірші,
 Жартуючи,  лилися  з-під  пера,—
 Але  тепер  нема  квіток  для  мене
Ні  в  полі,  ні  в  діброві,  ні  в  душі.
 Колись  я  мала  той  дівочий  звичай,
 Як  покидала  край  який  надовго,
 Збирати  квітки  з  наймиліших  міст
І  брати  їх  на  пам’ятку  з  собою;
 Тепер  взяла  я  грудочку  землі,
 Колись  її  положать  надо  мною...
 Сестрице  люба,  я  тобі  бажаю
Ясного  щастя  (коли  се  не  мрія!),
 Щоб  «радою»  і  радістю  ти  стала
Усім,  кого  ти  любиш.  Я  бажаю,
 Щоб  сеє  перше  і  безмірне  горе
Було  останнім  у  твоїм  житті.
 Коли  ж  яка  смутна  година  прийде
І  сльози  самохіть  поллються  із  очей,
 Тоді  поглянь,  кохана,  на  схід  сонця
(В  ту  сторону,  де  наша  Україна)
 І  пригадай,  що  десь  є  хата  й  серце,
 Тобі  одкриті  завжди.  Може,  думка
На  схід  полине,  а  печаль  на  захід.
 Для  мене,  сестро,  щастя  не  бажай
(Ми  з  ним  чогось  не  можемо  ужитись!),
 Ти  побажай  мені  одваги  й  сили  більше
Сповняти  той  великий  заповіт,
 Що  я  несу  з  собою  на  Вкраїну...
 79

Хай  спогад  мій  між  вами  буде  краще,
Ніж  я  сама  була,—  адже  здалека
Тумани  навіть  золотом  сіяють,—
 Тож  «споминайте  добрими  словами»!
 Для  мене  спогад  про  те  щастя  й  горе,
Що  всі  ми  вкупі  тут  переживали,
 Тим  буде,  чим  молитва  для  набожних.
 А  вас  усіх...  ні,  годі  вже!  Прощай!
 [1895]

Із  циклу
«НЕВІЛЬНИЧІ  ПІСНІ»
 Eternal  spirit  of  the  chainless  mind!
Brightest  in  dungeons,  Liberty,  thou  art,
 For  there  thy  habitation  is  the  heart,
 The  heart,  which  love  of  thee  alone  can
 bind!
 Byron.  Sonnet  on  Chillon
 (Ти,  вічний  дух  розкутого  ума,
 О 	Воля!  найясніша  ти  в  темниці,
 Бо  там  в  людських  серцях  твої  світлиці,
 В  серцях,  що  полонила  ти  сама).
 Байрон.  Шільйонський  сонет
 МАТИ-НЕВІЛЬНИЦЯ
 Був  ясний  день,  веселий,  провесняний,
 До  нас  у  хату  крізь  вікно  одкрите
Вривався  гомін  голосних  потоків,
 Що  бігли  вниз  по  вулиці  нагірній,
 Вітрець  влітав  і,  мов  пуста  дитина,
 Скидав  додолу  від  стола  папери,
 За  ним  влітала  ціла  зграя  гуків,
 Все  та  давно  знайома  пісня  міста,
 Але  і  в  ній  нові  лунали  ноти,
 Весняні...  Та  вони  лунали  не  для  нас,
 Бо  не  було  весни  у  нашім  серці.
 Ота  весна,  що  за  вікном  сміялась,
 Нам  принесла  новини  невеселі,
 Тюремні  вісті:  той  сидить  в  неволі,
 Недавно  взятий,  той  в  тюрмі  збожеволів
А  той  недавно  вийшов,  але  хворий
Душею  й  тілом,  він  же  був  забраний
Якраз  в  розцвіті  мрій,  надій  і  праці.
 Над  нами  теж,  мов  туча  громовая,
 Нависли  влади  темної  погрози.
 Така  була  для  нас  в  той  рік  весна.
 Удвох  сиділи  ми  і  розмовляли,
 Я  сумно  слухала  товаришки  розповідь
І  безуважно  торочки  сплітала
На  обрусі  (товаришці  той  обрус
 81

В  тюрмі  покійна  мати  вишивала)  ;
Розповідь  та  була  уривчаста  і  тиха,
 Бо  голос  був  приглушений  від  туги,
 І  хутко  він  урвався,  мов  струна;
 У  хаті  стало  тихо,  тільки  чутно,
 Як  гралася  товаришки  дитина
І  ляскала  маленьким  батіжком,
 На  стільчику  рушаючи  в  дорогу.
 Я,  дивлячись  на  неї,  проказала:
 «Ба,  що  робити?  Не  журіться,  друже!
Хоч,  може,  ми  і  не  побачим  волі,
 Але  дитинка  ся  побачить,  певне!
 Що  скажеш  ти  на  се,  малий  філософ?»
Дитинка  ясно  глянула  на  мене
Розумними,  цікавими  очима,
 А  мати  шпарко  мовила  до  мене:
«Мовчіть,  нехай  воно  сього  не  чує!
 Ви  знаєте,  дитиною  я  часто
Від  матері  покійної  се  чула:
 «Як  виростеш,  то  будеш  вільна,  дошо».
Вона  казала  се  так  весело  і  твердо,
 Що  я  повірила  в  свою  щасливу  долю.
 І  вірила,  аж  поки  не  зросла...
 Тепер  моїй  дитині  се  говорять...
 Іди,  іди,  моє  маленьке,  грайся!»
 Дитина  знов  до  забавок  вернулась,
Товаришка  взяла  шиття,  я  книжку,
Розмова  наша  більше  не  велася...
 1895
 * 	*  *
 І  все-таки  до  тебе  думка  лине,
 Мій  занапащений,  нещасний  краю,
Як  я  тебе  згадаю,
 У  грудях  серце  з  туги,  з  жалю  гине.
 Сі  очі  бачили  скрізь  лихо  і  насилля,
 А  тяжчого  від  твого  не  видали,
 Вони  б  над  ним  ридали,
 Та  сором  сліз,  що  ллються  від  безсилля.
 82

О,  сліз  таких  вже  вилито  чимало,—
Країна  ціла  може  в  них  втопитись:
Доволі  вже  їм  литись,—
 Що  сльози  там,  де  навіть  крові  мало!
 1895
 ПІВНІЧНІ  ДУМИ
 Годі  тепера!  ні  скарг,  ані  плачу,
 Ні  нарікання  на  долю,—  кінець!
 Навіть  і  хвилю  ридання  гарячу
Стримать  спроможусь.  Нестиму  вінець,
Той,  що  сама  положила  на  себе.
 Доле  сліпая,  вже  згинула  влада  твоя,
Повід  життя  свого  я  одбираю  від  тебе,
Буду  шукати  сама,  де  дорога  моя!
 Мрії  рожеві,  тепер  я  розстануся  з  вами,
Тихо  відводжу  обійми  ясних  моїх  мрій.
Довго  проводити  буду  сумними  очами
Подруг  моїх  легкокрилих  зникаючий  рій.
 Згинули  мрії,  і  темрява  слід  їх  закрила...
 Ледве  що  зникли,  а  в  мене  вже  знов  над  чолом
Полум’ям  віють  огненні  широкії  крила,
 Мрія  новая  літа  надо  мною  орлом.
 Мов  зачарована,  слухаю  голос  надземний:
 ;«Ти  блискавицею  мусиш  світити  у  тьмі,
 Поки  зорею  рожевою  край  твій  освітиться  темний,
/Треба  шукати  дороги  тим  людям,  що  ходять  в  ярмі.
Глянуть  всі  ті,  що  живуть  у  великій  темниці,
Скажуть:  «Се  в  нашій  країні  настала  весна,—
Грають  по  небі  зірниці,  ясні  блискавиці,
 Темна  ще  ніч,  та  вже  хутко  минеться  вона».
 'Мріє  новая!  твій  голос  і  крила  огнисті
Ваблять  мене,  я  піду  за  тим  світлом  ясним
Через  простори  і  дикі  дороги  тернисті,
 Так,  як  Ізраїль  ішов  за  стовпом  огняним.
 Знаю,  куди  ти  мене  поведеш  за  собою:
 Там  без  упину  лютує  страшна,  невсипуща  війна,
Люди  там  гинуть  у  тяжкому,  лютому  бою,
 Кров  там  не  ллється,  панує  там  смерть  потайна.
Кличеш?  Я  йду!  за  тобою  усюди  полину,
 83

Знов  повернуся  у  той  занапащений  край,
 Де,  може,  волі  не  буде  мені  до  загину.
 Мріє  новая,  з  тобою  і  там  буде  рай!
 1895
 ДО  ТОВАРИШІВ
 О, 	не  забуду  я  тих  днів  на  чужині!
 Чужої  й  рідної  для  мене  хати,
 Де  часто  так  приходилось  мені
Пекучу,  гірку  правду  вислухати.
 Уперше  там  мені  суворії  питання
Перед  очима  стали  без  покрас;
 Ті  люди,  що  весь  вік  несли  тяжке  завдання,
Казали:  «Годі  нам,  тепер  черга  на  вас,
 На  вас,  робітники  незнані,  молодії...
 Та  тільки  хто  ви,  де?  Подайте  голос  нам.
Невже  ті  голоси  несміливі,  слабкії,
 Квиління  немовлят  належать  справді  вам?
Невже  на  всі  великії  події,
 На  все  у  вас  одна  відповідь  є  —
 Мовчання,  сльози  та  дитячі  мрії?
 Більш  ні  на  що  вам  сили  не  стає?
 Невже  се  так?..»  Я  мовчки  все  приймала;
 Чим  мала  я  розбить  докори  ці?
 Мов  на  позорищі  прикута  я  стояла,
 І  краска  сорому  горіла  на  лиці...
 Що  ж,  браття,  мовчите?  Чи  втішені  собою,
Що  вже  й  докори  сі  вас  не  проймуть?
 Чи  так  задавлені  неволею,  журбою?
 Чи,  може,  маєте  яку  яснішу  путь?
Подаймо  їм  великую  розвагу,
 Скажім  і  докажім,  що  ми  бойці  сами;
 А  ні,  то  треба  мать  хоч  ту  сумну  одвагу  —
Сказать  старим  бойцям:  пе  ждіть,
 не  прийдем  ми!
 1895
 ПОЕТ  ПІД  ЧАС  ОБЛОГИ
 У  місті  панує  велика  тривога.
 Туманом  окутала  вража  облога,
 І  голод  грозиться  страшною  рукою,
 84

Від  шпигів  ворожих  немає  спокою.
 Збирається  в  місті  за  радою  рада,
 Та  згоди  немає,  панує  розрада,
 Змагання,  непевність  і  крик:  зрада!  зрада!
 Мов  тяжка  хвороба,  так  час  там  пливе,
 Та  місто  ие  вмерло,  воно  ще  живе.
 Он  в  церкву  ідуть  молодята  до  шлюбу,
 Он  мати  колише  дитиноньку  любу.
 «Ходімо,—  говорить  дружина  дружині,—
З’єднаємо  руки  і  долю  свою!
 Як  згинуть  прийдеться,—  в  останній  годппі
Побачу  край  себе  дружину  мою».
 «Спи,—  мати  співає,—  моє  немовлятко,
 Уроджене  в  люту  годину  дитятко!
 Не  будеш  ти  лиха  і  голоду  знати,
 Поки  ще  на  світі  живе  твоя  мати».
 Іде  на  стрівання  хороший  вояк,
 Віта  його  мила  щаслива.
 «Чого  зажурився,  мій  любий  козак?»  —
 Питає  дівчина  вродлива.
 «Прощатись  прийшов  я,  кохана,  з  тобою,
 От  зараз  піду  з  товариством  до  бою.
 Несила  терпіти  лихої  напасти,
 Волю  я  в  широкому  полі  пропасти,
 Ніж  тута,  немов  у  тюрмі,  погибати!
 Тебе  тільки,  зіронько,  жаль  покидати...»
 Вона  подає  йому  стрільбу  грімку,
 Чіпляє  сама  ясну  шаблю  важку,
 Цілує,  і  пестить,  і  щастя  бажає,
 І, 	мов  на  музики,  на  бій  виряджає:
 «Хай  наша  зоря  тебе,  милий,  веде!»
 І  милий  на  смерть  без  вагання  іде.
 А  онде  нещасний  коханець  край  брами
У  розпачі  голову  стиснув  руками:
 - 	«Найгірша  для  мене  ся  люта  година!
 Не  любить  мене  чарівниця  дівчина!
Подвійний  мій  розпач,  подвійний  мій  жаль,
Моя  нерозважна  печаль!..»
 Он  пісня  з  високого  муру  лунає.
 По  мурах  одважний  співець  походжає.
 Поет  не  боїться  від  ворога  смерти,
 Бо  вільная  пісня  не  може  умерти,
 Тож  він  з  ворогами  і  з  лихом  жартує,
 І  вірші,  мов  легкії  стрілки,  гартує,
 85

І  кидає  пісню  в  широкий  простор;
Скрізь  чутно  її:  на  майдані  і  в  полі,
Юрба  перейма  тую  пісню,  мов  хор.
 Все  бачить  співець  у  широкім  роздоллі  —
І  небо,  і  море,  красу  світову,
 І  людям  співає  він  пісню  нову.
 Усе  одбивається  в  пісні,  як  в  морі:
 Рожевая  зоря,  й  червоная  кров,
 І  темна  ненависть,  і  ясна  любов,
 І  пломінь  пожару,  і  місяць,  і  зорі.
 Та  пісня,  як  море,  і  стогне,  й  рида,
 І  барвами  грає,
 І  скелі  зриває,
 Як  чиста,  прозора  вода.
 Всі  слухають  пісню:  нещасний  коханець,
Щасливая  пара,  і  мати,  й  дитина,
 Співа  тую  пісню  дружині  дружина,—
 Те  знає  і  тішиться  музин  обранець,
 Бо  вдень,  серед  люду,  поети  мов  діти,
їм  милі  тріумфи,  і  лаври,  і  квіти,
 І  вабить  їм  очі  великая  слава*
 Якої  не  дасть  перемога  кривава,—
 В  надії  на  неї  терновий  вінець
Прийма  молоденький  співець.
 Ось  день  проминув,  зник  і  вечір  погожий,
 Ніч  криє  і  місто,  і  табір  ворожий,
 І  дивляться  любо  небеснії  очі;
 Поснули  усі,  до  спочинку  охочі,
 Здрімалася  навіть  обачна  сторожа,
 Скрізь  тихо...  Міцна  чарівниченька  божа,
Кориться  їй  все  під  кінець,
 Але  не  кориться  співець.
 Ті  промені  горді,  ясні,  золотії
В  ньому  розбудили  і  речі,  і  мрії,
їх  стримати  —  груди  тісні!
 І  прудко,  мов  іскри  з  багаття  огнисті,
 Мов  хвилі  гірського  потоку  сріблисті,,
 Летять  голоснії  пісні.
 І  ллються,  і  ллються  без  примусу,  вільно,
Недбалі  про  славу  й  вінки,
 І  линуть  з  північними  вітрами  спільно
Високо  під  ясні  зірки.
 Бринить  у  них  радість,  лунає  і  горе,
 86

Шумить  у  них  спогадів,  мрій  ціле  море,
Навколо  них  розпач  хаосом  чорніє,
 Над  ними  веселка  надій  променіє.
 Не  знає  поет,  чи  хто  слуха  його,
 Не  стримує  серця  і  співу  свого,
 Співа  серенаду  ясній  своїй  зірці,
 Та  ночі,  та  музі  своїй  винозірці,
 Що  з  ним  була  в  кожній  порі...
 І  пісня  чарує  облогу  ворожу
І  будить  на  мурах  обачну  сторожу,
 Заснуть  не  дає  до  зорі!
 12/IV  1896
 ТОВАРИШЦІ  НА  СПОМИН
 Товаришко!  хто  зна,  чи  хутко  доведеться
Провадить  знов  розмови  запальні,
Нехай,  поки  від  них  ще  серце  б’ється,
 Я  вам  на  незабудь  спишу  думки  сумні.
 От,  може,  вам  колись,—  часами  се  буває,—
Розглянути  старі  шпаргали  прийде  хіть,
Ваш  погляд  сі  щілки,  блукаючи,  спіткає
І  затримається  при  них  на  мить.
 І  вам  згадається  садок,  високий  ганок,
Летючі  зорі,  тиха  літня  ніч,
 Розмови  наші,  співи  й  на  останок
Уривчаста,  палка,  завзята  річ.
 Не  жаль  мені,  що  се  вам  нагадає
Запеклої  ненависті  порив.
 Що  ж!  тільки  той  ненависті  не  знає,
 Хто  цілий  вік  нікого  не  любив!
 Згадати  тільки  всі  тяжкії  муки,
 Що  завдали  борцям  за  правду  вороги,—
Кому  ж  не  стиснуться  раптово  руки
Від  помсти  лютої  жаги?
 Ні,  жаль  мені,  що  й  сей  порив  погасне,
 Як  згасце  все  в  душі  невільничій  у  нас.
Ох,  може  б,  не  було  життя  таке  нещасне,
Якби  вогонь  ненависті  не  гас!
 87

Лагідність  голубина,  погляд  яснйй,
Патриція  спокій  —  не  личить  нам.
 Що  вдіє  раб  принижений,  нещасний,
 Як  буде  проповідь  читать  своїм  панам?
 Так,  ми  раби,  немає  гірших  в  світі!
Феллахи,  парії  щасливіші  від  нас,
 Бо  в  них  і  розум,  і  думки  сповиті,
 А  в  нас  вогонь  Титана  ще  ие  згас.
 Ми  паралітики  з  блискучими  очима,
Великі  духом,  силою  малі,
 Орлині  крила  чуєм  за  плечима,
 Самі  ж  кайданами  прикуті  до  землі.
 Ми  навіть  власної  не  маєм  хати,
 Усе  одкрите  в  нас  тюремним  ключарам:
 Не  нам,  обідраним  невільникам,  казати
Речення  гордеє:  «Мій  дім  —  мій  храм!»
 Народ  наш,  мов  дитя  сліпеє  зроду,
 Ніколи  світа-сонця  не  видав,
 За  ворогів  іде  в  огонь  і  в  воду,
 Катам  своїх  поводарів  оддав.
 Одвага  наша  —  меч,  политий  кров’ю,
Бряжчить  у  піхвах,  ржа  його  взяла.
 Чия  рука,  порушена  любов’ю,
 Той  меч  із  піхви  видобуть  здола?
 Нехай  же  ми  раби,  невільники  продажні,
Без  сорому,  без  честі,—  хай  же  й  так!
 А  хто  ж  були  ті  вояки  одважні,
 Що  їх  зібрав  під  прапор  свій  Спартак?..
 47/VII  1896
 АНГЕЛ  ПОМСТИ
 У  темряві  таємничій  серед  ночі
 До  мене  часто  гість  непевний  приліта,
Він  поглядом  жахає  і  віта,
 Мов  зірка  Марс  кривава,  сяють  очі.
 Всміхається  мені  страшний  посланець,
 Я  бачу  в  усміху  ненависть  і  любов,
 88

На  білих  крилах  червоніе  кров,
 Мов  на  снігу  зорі  вечірньої  багрянець,
 Він  промовля  мені  слова  страшні  й  великі,
 В  руках  палає  меч  осяйний,  огневий,
 І  в  серці,  наче  поклик  бойовий,
 Здіймаються  у  мене  співи  дикі.
 «Слова,  слова,  слова!  —-  на  них  мій  гість  мовляє.—
Я  ангел  помсти,  вчинків,  а  не  слів,
 Не  думай  же,  що  твій  одважний  спів
Других,  а  пе  тебе  до  бою  закликає.
 Даю  тобі  сей  меч,  дарма  що  ти  не  сильна,
 Мій  меч  не  тяжкий  для  одважних  рук.
 Чи  ти  боїшся  смерті,  кари,  мук,
 Ти,  що  була  душею  завжди  вільна?»
 Він  додає  свій  меч,  я  хочу  взяти  зброю,
 Але  не  слухає  мене  моя  рука,
 І  лютість  огнева  із  серця  геть  зника:
 «Іди,—  кажу  йому,—  я  не  піду  з  тобою.
 Не  жаль  мені  життя,  а  жаль  тії  людини,
 Що  у  мені  живе,  що  бачу  я  в  других,
 Коли  ж  її  уб’ю,  хай  кара  йде  за  гріх,
 Не  схочу  пережить  ганебної  години.
 Твоя  слуга  Корде,  одважная  нормандка,
 В  тиранах  бачила  тиранів  цілий  вік,
 Але  й  в  тирані  їй  з’явився  чоловік,
 Як  над  убитим  крикнула  коханка...»
 Зника  північний  гість,  та  погляд  той  і  мова
Лишають  в  серці  слід  кривавий  і  страшний,
 І  вдень  мені  в  очах  стоїть  той  гість  дивний,
 А  душу  рве  й  гнітить  нескінчена  розмова...
 FIAT  NOX!1
 «Хай  буде  тьма!»  —  сказав  наш  бог  земний.
 І  стала  тьма,  запанував  хаос,
 Немов  перед  створінням  світу.  Ні,  ще  гірше
 1  Латинський  вираз,  у  перекладі  Лесі  Українки:  «Хай  буде
тьма!»—Ред.
 89

Був  той  хаос,  бо  у  ньому  були
Живі  створіння,  їх  давила  тьма.
 Скрізь  марища  з  хаосу  виринали,
 Лиха  зараза,  голод,  злидні,  жах,—
Несвітський  жах  усім  морозив  душу:
 І  найодважнішим  ставало  жаско,
 Голодні  крики  слухаючи  й  стогін,
 Що  виринали,  наче  зо  дна  моря,
 З  юрби  великої  і  темної.  Здавалась
Ота  юрба  частиною  хаосу
І  голосом  його.  Часами  розлягалось
У  темряві  гукання:  «Світла!  Світла!»
 І  на  відповідь  чувся  голос  дужий
Земного  бога  з  високості  трону:
 «Хай  буде  тьма!»  І  знов  тремтів  хаос.
 О, 	не  один  нащадок  Прометея
Блискучу  іскру  з  неба  здобував,
 І  безліч  рук  до  неї  простягалось,
 Мов  до  зорі,  що  вказує  дорогу.
 І  розсипалась  та  велика  іскра
На  іскорки  малесенькі,  незначні,
 І  кожний  іскорку  ховав,  неначе  скарб,
 У  попелі  холодному  віддавна;
 Вона  не  гасла,  тліла  в  тій  могилі,
 Та  не  давала  ні  тепла,  ні  світла,
 А  сміливий  нащадок  Прометея
Знаходив  смутну  долю  свого  предка:
Вигнання,  муки,  нерозривні  пута,
Дочасну  смерть  у  дикій  самотині...
 І  досі  так,  о  браття!  й  досі  тьма.
 Гей,  озовіться!  Страшно  в  сім  хаосі.
 Я  чула  голоси  одважні,  вільні,
 Вони  лунали,  мов  гукання  в  лісі,—
 Тепер  замовкли,  і  страшніше  тиша
Мені  здається,  ніж  була  раніш.
 Брати  мої,  нащадки  Прометея!
 Вам  не  орел  розшарпав  груди  горді,—
Бридкі  гадюки  в  серце  уп’ялись.
 Ви  не  приковані  на  тій  кавказькій  кручі,
Що  здалека  сіяє  сніжним  чолом,
 Про  в’язня  звістку  людям  даючи!

Ні,  ви  поховані  в  землянках,  звідки  навіть
Не  чутно  брязкоту  кайданів,  ні  стогнання,
Ні  непокірних  слів...
 Гей,  царю  тьми!
 Наш  лютий  вороже!  Недарма  ти  боїшся
Кайданів  тих  залізної  музики!
 Боїшся  ти,  що  грізні,  смутні  гуки
Пройняти  можуть  і  камінне  серце.
 А  чим  же  ти  заглушиш  дикий  голос
Хаосу  темного,  крик  голоду  й  біди,
 І  розпачливеє  гукання  «світла,  світла»?
 На  нього  завжди,  як  луна  у  горах,
 Одважні,  вільні  голоси  озвуться.
 «Хай  буде  тьма!»  —  сказав  ти,—  сього  мало,
Щоб  заглушить  хаос  і  Прометея  вбить.
 Коли  твоя  така  безмірна  сила,
 Останній  вирок  дай;  «Хай  буде  смерть!»
 25/ХІ  1896

ВІДГУКИ
 Пролітав  буйний  вітер  над  морем,
По  безмірнім,  широкім  просторі;
Білі  хвилі  здіймались  високо,
 І  зішлися  од  вітру  ще  вище,
Загукали,  як  військо  вороже,
Заглушили  вони  буйний  вітер.
 Пролітав  буйний  вітер  в  пустині,
По  безкрайому  мертвому  полі;
Закрутились  пісковаті  вихри,
Простяглись  геть  під  небо  високе,
Наче  велети  люті,  страшнії,
 І  розсипались,  впавши  звисока;
Смерть  покрила  слід  буйного  вітру.
 Пролітав  буйний  вітер  край  вежі,
Що  стояла  самотно  на  кручі,
 Там  знайшов  він  Еолову  арфу;
 Вій  шарпнув  її  довгії  струни,
 І  всі  струни  озвалися  співом,
Лагіднішим  од  вітру  дзвінкого.
Буйний  вітер  замовк,  пролетівши,
Але  арфа  ще  довго  бриніла...
 1896
 AVE  REGINA!  і
 Безжалісна  музо!  куди  ти  мене  завела?
 Навіщо  ти  очі  мені  осліпила  згубливим  промінням  своїм?
Навіщо  ти  серце  моє  одурила,  привабила  маревом  щастя?
Навіщо  ти  вирвала  в  мене  слова,  що  повинні  б  умерти
 зо  мною?
 Ти  квітами  серця  мого  дорогу  собі  устелила,
 І  кров’ю  його  ти  окрасила  шати  свої,
 Найкращії  думи  вінцем  золотим  тобі  стали,
 Ти,  горда  цариця,  мене  повела  за  собою,
 Мов  бранку-невільницю  в  ході  твоїм  тріумфальнім.
 Іду  я  окована  міцпо,  і  дзвонять  кайдани  мої.
 1  Радуйся,  царице!  (Латип.)  —Ред,
 92

Ти,  владарко,  все  одбираєш  од  мене,—
 Усі  таємні  свої  скарби  тобі  я  повинна  віддати
І  килим,  що  виткали  мрії,  під  ноги  тобі  простелити.
 Моє  божевілля  собі  ти  взяла  за  актора,
 Щоб  грало  закохані  ролі  тобі  на  потіху.
 Невже  тобі  заздро,  богине,  на  вбогеє  щастя  моє?
 Те  щастя  —  то  був  тільки  сон.  Ти  голосом  гучним
Від  нього  мене  пробудила,  гукнувши:
 «Прокиньсь,  моя  бранко,  ти  мусиш  служити  мені!
 Співай  мені  пісню,  ту  пісню,  що  спить  в  твоїм  серці.
Торкни  ту  струну  в  своїй  арфі,  що  досі  іще  не  бриніла,
Всі  струни  озватися  мусять  хвалою  мені,
 Я  дам  тобі  пишні  дарунки,  забудеш  недолю  свою».
 Даремне  хотіла  я  арфу  свою  почепити
На  вітах  плакучих  смутної  верби
 І  дати  велику  присягу,  що  в  світі  ніхто  не  почує
Невільничих  співів  моїх.
 Ти  глянула  поглядом  владним,  безжалісна  музо,
 І  серце  моє  затремтіло,  і  пісня  моя  залунала,
 А  ти,  моя  владарко  горда,  втішалася  піснею  бранки,
 І  очі  твої  променіли  вогнем  переможним,
 І  вабив  мене  той  огонь,  і  про  все  заставляв  забувати.
 Все  я  тобі  заспівала,  і  те,  чого  зроду  нікому,
 Навіть  самій  собі,  вголос  казати  не  хтіла.
 Все  ти  від  мене  взяла.  Де  ж  твої  подарунки,  царице?
Ось  вони,  пишні  дари:  сльози  —  коштовнії  перли,
 Людське  признання  —  холодний  кришталь,
 Смуток  мене  одягає  чорним  важким  оксамитом,
 Тільки  й  скрашає  жалобу  жалю  кривавий  рубін.
 Гарна  одежа  для  бранки,  що  йде  в  тріумфальному  ході.
Радуйся,  ясна  царице,  бранка  вітає  тебе!
 21/VIII  1896
 ТО  BE  OR  NOT  ТО  ВЕ?..  і
 Стій,  серце,  стій!  не  бийся  так  шалено.
Вгамуйся,  думко,  не  літай  так  буйно!
 Не  бий  крильми  в  порожньому  просторі.
 Ти,  музо  винозора,  не  сліпи
 Мене  вогнем  твоїх  очей  безсмертних!
 Дай  руку,  притули  мене  до  свого  лона.
 1  Бути  чи  не  бути?  (Англ.)  —  Ред,
93

Тобі  я  віддала  усе,  що  мала,
 Подай  мені  великую  пораду.
 Дивись:  навколо  нас  великі  перелоги,
 І  дикі  пущі,  і  високі  кручі,
 І  темні,  тихі  води.  Подивись:
 Шляхів  нема,  а  тільки  де-не-де
Поплутані  стежинки  йдуть  на  безвість.
Он  люди  —  мало  їх  —  орють  ті  перелоги,
Он  з  пущі  ледве  чутно  стук  сокири,
 З  високих  круч  луна  орлиний  клекіт,
Лиш  тихі  води  все  стоять  мовчазно,
 І  тільки  часом  камінь  з  круч  зірветься,
Впаде  і  кане  в  темні,  тихі  води,—
Розійдеться  і  зникне  круг  тремтячий.
 Скажи  мені,  пораднице  надземна,
Куди  мені  податись  у  просторі?
 Чи  маю  я  здійняти  срібло-злото
З  своєї  ліри  і  скувати  рало,
 А  струнами  сі  крила  прив’язати,
 Щоб  тіпь  не  падала  на  вузьку  борозну,
Зайняти  постать  поряд  з  тими  людьми,
Орати  переліг  і  сіяти,  а  потім  —
 А  потім  ждати  жнив,  та  не  для  себе?
 Чи,  може,  кинутись  туди,  у  пущу,
 І  в  диких  нетрях  пробивать  дорогу
З  сокирою  в  руках  і  з  тонкою  пилою,
Поки  який  гнилий,  великий  стовбур
Впаде  й  задавить  серед  хащів  темних?
Чи,  може,  злинути  орлицею  високо,
 Геть  понад  кручі,  у  простор  безмежний,
Вхопити  з  хмари  ясну  блискавицю,
Зірвати  з  зірки  золотий  вінець
І  запалати  світлом  опівночі?
 А  що,  коли  те  світло  миттю  згасне,
 Як  метеор,  і  темрява  чорніше,
Страшніше  здасться,  ніж  була  раніш?
 А  що,  коли  не  стане  в  мене  сили,
 Вогонь  обпалить  крила  й  я  впаду,
Неначе  камінь,  що  зірвався  з  кручі,
 Туди,  у  темні  води,  в  глибину,
 В  холодну  тишу,  і  недовго  буде
Тремтіти  круг  на  площині  води?
 Мовчиш  ти,  горда  музо!  тільки  очі
Спалахнули  вогнем,  барвисті  крила
 £4

Широким  помахом  угору  здійнялись
І  сплеснули...  О  чарівнице,  стій!
Візьми  мене  з  собою,  линьмо  разом!
 10/ІХ  1896
 БРАТОВІ  Й  СЕСТРІ  НА  СПОМИН
 Мені  в  сю  ніч  приснився  ясний  місяць,
високе  небо,  вільний  винокол.
 Блакитне  світло  сяло  і  тремтіло,
немов  огонь  таємний  чарівниці,
а  над  тополею  зоря  світила,
моя  зоря,  що  скрізь  мені  сіяла,
поки  мене  не  замкнуто  від  неї
в  камінній  клітці  в  чотирьох  стінах.
 Мені  приснилась,  друзі  мої  рідні,
безсонна  ніч  одна,  що  так  давно  минула,
та  не  забудеться  вона  повік.
 В  той  час  була  для  мене  скрізь  веена,
вона  була  і  в  серці,  і  в  природі,
блакитні  й  білі  проліски  цвіли,
і  я  втішалася  весняними  квітками
так,  мовби  всі  вони  росли  для  мене...
 І  я  тоді  жила.  Безсонні  ночі
минали  швидше,  ніж  у  сні  коханім,
снувались  думи,  пролітали  мрії,
а  спогади  з  надіями  сплітались
в  один  вінок,  були  там  лаври,  квіти...
були  й  терни,  я  потім  те  дізпала,
тоді  ж  не  чула  —  ніч  зачарувала.
 Ти  знаєш,  сестро,  як  блакитна  нічка
бентежить  серце,  думку  порива?
 «Не  спи,  не  спи!  —  говорить  ясний  місяць.—
Бо,  як  заснеш,  я  промінь  наведу,
немов  стрілу,  і  встрелю  в  сонне  око,—
присняться  марища  бліді  і  невиразні,
жах  стисне  серце  і  розбудить  вмить.
 Не  спи,  не  спи,  тебе  я  очарую,
і  наяву  побачиш  дивний  сон».
 Чи  знаєш,  брате,  як  лагідна  зірка
говорить:  «Погаси  робочу  лампу,
покинь  книжки,  забудь  свою  роботу,
 95

поглянь  на  мене  і  згадай  ті  зорі,
що  десь  далеко,  там,  у  парі  сяють,
я  завжди  в  них  дивлюсь,  мов  у  свічада,
в  таку  блакитну  нічку,  як  оця».
 Мої  кохані,  я  б  сказала  вам:
пе  слухайте  отих  речей  підступних,
та  знаю,  що  даремне  згине  рада,
бо  я  сама  собі  її  давала
і  власна  рада  марне  загубилась.
 У  тую  нічку,  що  давно  минула,
що  я  тепер  побачила  у  сні,
я  довго  слухала  розмову  чарівну
ясного  місяця  й  лагідної  зорі,
а  серце  стукотіло  так  раптово,
а  думи  ткали  безконечну  тканку,
мережану  при  сяеві  блакитнім,
аж  поки  сяєво  зробилося  рожевим,
тоді  у  серці  якось  обізвалось,
мов  жайворонка  спів,  виблиснуло,  мов  промінь,,.
Коли  ясне  весняне  раде  сонце
малу  кімнату  рясно  освітило,
то  на  столі  на  білому  папері
виразно  рівпі  щілочки  чорніли...
 Про  що  були  мої  думки  й  писання,
не  буду  вам  казати,  друзі  рідні,—
бо  в  вас,  наперекір  сумним  очам,
прорветься  гама  непокірна  сміху,
 і 	буде  жаль  мені  на  сльози,  вам  на  сміх.
 Тож  не  питайте,  що  мені  іще
примріялось  в  блакитному  сіянні.
 Мені  в  сю  ніч  приснився  місяць  ясний,
високе  небо,  вільний  винокол...
 5/ХІІ  1896

З  ПРОПАЩИХ  РОКІВ
 1
 Я  знаю,  так,  се  хворії  примари,—
 Не  час  мені  вмирати,  пе  пора,
 Та  налягли  на  серце  чорні  хмари
 Лихого  пречуття,  душа  моя  вмира!
 Вдягліїся  мрії  у  смуткові  шати
 І  понесли  мене  в  дивний,  мовчазний  край,
 І  там  прийняв  мене  в  зеленії  палати
Плакучих  верб  і  кипарисів  гай.
 Серпанком  чорним  жалібниці-мрії
Мені  покрили  очі,  змеркнув  світ,
 І  залунали  скарги  жалібнії
 Моїх  покинутих  пісень-сиріт.
 Пісиі  вернулись  плакать  на  могилі
Палкого  серця,  що  носило  їх,
 Вони  були  між  людьми  гості  милі,
 Та  не  прийняв  ніхто  їх  за  своїх.
 28/ХІІ  1896
 2
 Обгорта  мене  туга,  болить  голова,
 Стіни  й  стеля  гнітять,  мов  темниця...
 Де  ж  ви,  де,  мої  щирі,  одважні  слова?
 Де  поділась  моя  чарівншдя,
 Молода  моя  муза,  і  горда,  й  смутна,
Жалібниця-порадниця  тиха?
 Я  ж  без  неї  тепера  така  самотпа
Серед  сього  безкрайого  лиха.
 Сеє  лихо  моє,  мов  туман  восени,
 Без  краси-блискавиці,  без  грому,
 Без  раптового  вихру  буйної  весни,
 Що  гуляє  по  гаю  густому.
 ка
 97

Навіть  муза  боїться  вступити  сюди,
 В  сей  осінній  туман  небарвистий,
Кличе  здалека:  «Встань  і  за  мною  ходи
Тим  шляхом,  що  сіяє  сріблистий.
 Кожна  зірочка  снігу  нам  буде  в  очах,
Наче  справяшяя  зірка,  зоріти,
 Будуть  зорі  встилати  розложистий  шлях,
Наче  шлях  тріумфатора  квіти.
 Будуть  сніжнії  зорі  таночки  вести
З  буйним  вітром,  мов  коло  дівоче,
Адже  правда,  моя  вихованко,  і  ти
До  зірок  полинула  б  охоче?..»
 Вабить,  кличе  далекая  муза  мене,
 Мов  гарячка  наводить  примари,
 А  навколо  туман,  наче  море  сумне...
 Чом  його  не  розвіють  сі  чари?
 19/1  1897

ДО  ТОВАРИША
 Чи  згадали  хоч  раз  ви  про  мене  в  тюрмі,
 Як  про  вас  я  спогадую,  хвора?
 Як  ростинам  бракує  життя  в  вогкій  тьмі,
Так  обом  нам  бракує  простора.
 Ох,  тепера  мене  у  педолі  моїй
Не  один  добрий  друг  потішає:
 «Не  годиться  журитись  в  пригоді  такій,
Адже  іншим  ще  гірше  буває!»
 Та  які  се  слова  і  даремні,  й  нудні,
 Хоч  порадники  щирі  й  охочі.
 Якби  знали  сі  люди,  які  то  сумпі
Дні  без  сонця,  без  місяця  ночі!
 Та  ще  гірше,  ніж  болі  й  неволя  тісна,
 Ся  єдиная  думка  вбиває,
 Ся  розвага  людська  і  ганебна,  й  страшна:
«Адже  іншим  ще  гірше  буває!»
 В  тім  і  жаль,  що  хоч  би  ми  черпати  могли
Непомірними  чашами  горе,
 Скільки  б  ми  таких  кубків  гірких  не  пили,—
Ще  зостанеться  цілеє  море.
 В  тім  і  лихо,  що  скільки  б  вінків  не  плели
Для  робітників  діла  і  слова,
 Скільки  б  терну  на  тії  вінки  не  стяли,
 Ще  зостанеться  ціла  діброва!
 19/1  1897
 * 	*
 *
 Як  дитиною,  бувало,
 Упаду,  собі  на  лихо,
 То  хоч  в  серце  біль  доходив,
 Я  собі  вставала  тихо.
 99

«Що,  болить?»  —  мене  питали,
 Але  я  не  признавалась  —
 Я  була  малого  горда,—
 Щоб  не  плакать,  я  сміялась.
 А  тепер,  коли  для  мене
Жартом  злим  кінчиться  драма
І  от-от  зірватись  мас
Гостра,  злобна  епіграма,—
 Безпощадній  зброї  сміху
Я  боюся  піддаватись,
 І, 	забувши  давню  гордість,
 Плачу  я,  щоб  не  сміятись.
 2/1І  1897
 * 	*
 *
 Не  дорікати  слово  я  дала,
 І  в  відповідь  па  тяжку  постанову
Ти  дав  колючу  гілочку  тернову,
 Без  жаху  я  в  вінок  її  вплела.
 Рясніше  став  колючий  мій  вінок...
 Дарма,  я  знала  се!  Тоді  ще,  як  приймала
Від  тебе  зброю,  що  сріблом  сіяла,
 Я  в  серце  прийняла  безжалісний  клинок.
Тепер  мені  не  жаль  ні  мук,  ні  крові,
Готова  я  приймать  і  раии,  і  терни
За  марні  мрії,  за  святії  сни
Пречистого  братерства  і  любові.
 2/1І  1897
 РОМАНС
 Не  дивися  на  місяць  весною:
Ясний  місяць  наглядач  цікавий,
Ясний  місяць  підслухач  лукавий,
Бачив  вій  тебе  часто  зі  мною
І  слова  твої  слухав  колись.
 Ти  се  радий  забуть?  Не  дивись,
Не  дивися  на  місяць  весною.
 100

Не  дивись  на  березу  плакучу:
На  березі  журливеє  віття
Нагадає  тобі  лихоліття,
 Иагада  тобі  тугу  пекучу,
 Що  збратала  обох  нас  колись.
Ти  се  радий  забуть?  Не  дивись,
Не  дивись  на  березу  плакучу.
 2/ІІ  1897
 ...Так  прожила  я  цілу  довгу  зиму.
 Зима  минула,  і  весна  настала,—
 Для  мене  все  однакова  пора.
 Мій  час  пливе  собі  так  тихо-тихо,
 Як  по  ставку  пливе  листок  сухий.
 Чудне  життя...  Якби  часами  серце
Живим  жалем  і  болем  не  проймалось,
 Не  знала  б  я,  чи  справді  я  живу,
 Чи  тільки  мріється  мені  життя  крізь  сон.
 Стіни  чотири  тісно  оточили
Мене  навколо:  се  ж  увесь  мій  світ.
 Там,  за  вікном,  я  чую,  світ  інакший
ПІумить-гуде,  веде  свою  розмову.
 І  туркіт  повозів,  і  людські  голоси,
Дзвінки  трамваїв,  гомін  паровозів
Зливаються  в  одну  тремтячу  ноту,
 Мов  тремоло  великої  оркестри.
 І  день  і  ніч  гуде  ота  музика.
 Який  шумливий  світ  там,  за  вікном!
 Та  я  його  не  бачу.  Тільки  й  видко
Мені  з  вікна  шматок  різьби  на  брамі
Та  ще  тополю  із  міського  саду,
 Крізь  неї  часом  зіронька  світила.
 Ще  видко  неба  стільки,  що  в  вікні.
 Тепер  я  знаю,  що  весна  надворі,
 Бо  соловейки  здалека  щебечуть,
 Лунає  гомін  листя  молодого
І  крізь  тополю  вже  зорі  не  видко.
 Раніш  я  знала,  що  була  зима,
 Бо  миготіли  за  вікном  сніжинки
 101

Та  срібні  візерунки  на  шибках.
 Оце  мені  уся  пори  признака...
 І  жаль  мені,  і  думаю  я  з  жалю:
 Та  чи  не  так,  як  от  тепер  весну,
 Я  бачила  кохання,  й  молодощі,
 І  все,  чим  красен  людський  вік  убогий?
Те  все  було,  та  тільки  за  вікном.
 25/IV  1897
 * 	*
 *
 Ти,  дівчино,  життям  розбита,  грай!
 Грай  на  оЦих  людьми  розбитих  струнах,
Ачей  же  так  гармонії  осягнеш,
 Її  ж  було  в  твоїм  житті  так  мало...
 О,  не  вважай,  що  криком,  а  не  співом,
Акорди  перші  залунають.  Грай!
 Адже  й  твоє  життя  так  починалось.
 Де  ж  потім  ти  взяла  ті  ніжні  тони,
 Що  навіть  злих  людей  до  тебе  привертали?
Ти  їх  знайшла  в  своїм  розбитім  серці,
Невже  не  знайдеш  їх  в  розбитих  струнах?
Грай.  Ось  оця  струна  зовсім  порвалась,
 Ти  не  торкай  її;  ся  так  ослабла,
 Мов  тятива  в  дитячім  самострілі,
 Торкнись  її  злегенька,  ледве-ледве,
 Вона  озветься  тихо,  мов  луна
Себе  самої.  Як  рука  натрапить
На  ту  струну,  що  ствердла  від  мовчання,
Шарпни  струну  безжалісно,  потужно
І  брязни  в  неї,  наче  на  пожежу.
 102

Із  циклу
«КРИМСЬКІ  ВІДГУКИ»
 І
 ІМПРОВІЗАЦІЯ
 В  гаю  далекім,  в  гущавині  пйшній,
 Квіти  гранати  палкі  розцвітають,
 Мов  поцілунки  палкі  па  устах
Іншим  палким  поцілункам  назустріч,
Мов  поцілунки  рубінових  уст...
 Спи,  мов  серце!  нехай  там  у  гаю
Квіти  гранати  палкі  розцвітають...
 Вітри  північні  тремтять,  затихаючи,
 Між  запашними  кущами  лавровими,
Наче  зітхання  жаги,
 Наче  ті  лаври  стрівання  таємнеє
Любо  ховають  од  світу  цікавого
Листом  ласкавим  густим...
 Спи,  моє  серце!  хай  вітри  північнії
В  лаврах  лагідних  тремтять  затихаючи...
 До  кипариса  магнолія  пишная
Чолом  заквітчаним  ніжно  схилилася,
 Як  молода  до  свого  нареченого.
 Білії  квіти  тремтять  в  темних  кучерях,
Але  серпанку  немає  на  їх.
 Щире  кохання  не  вкрите  серпанками...
Спи,  моє  серце!  хай  пишна  магнолія
До  кипариса  стрункого  схиляється.
 З  темного  моря  білявая  хвилечка
До  побережного  каменя  горнеться,
Пестощі,  любощі,  сяєво  срібнеє
Хвиля  несе  в  подарунок  йому;
 Темне  чоло  побережного  каменя
Хвилі  коханій  назустріч  засяяло.
 Пестощі,  любощі,  сяєво  срібнеє...
 Спи,  моє  серце!  Хай  хвиля  білявая
До  побережного  каменя  горнеться...
 1897,  Ялта
 103

II
 '  УРИВКИ  З  ЛИСТА
 Товаришу  мій!  не  здивуйте  з  лінивого  вірша.
 Рифми,  дочки  безсонних  ночей,  покидають  мене,
 Розмір,  неначе  химерная  хвиля,
 Розбивається  раптом  об  кожну  малу  перешкоду,
 Ви  даремне  шукали  б  у  ньому  дев’ятого  валу,
 Могутньої  хвилі,  що  такт  одбива  течії  океану.
 Думки  навіває  мені  тепер  Чорнеє  море  —
 Дике,  химерне  воно,  ні  ладу,  ні  закону  не  знає:
 Вчора  грало-шуміло  воно
При  ясній,  спокійній  годині,
 Сьогодні  вже  тихо  й  лагідно  до  берега  шле  свої  хвилі,
 Хоч  вітер  по  горах  шалено  жене  сиві  хмари.
 Так  би  й  лежала  я  завжди  над  сею  живою  водою,
Дивилась  би,  як  без  жалю  сипле  перли  вона  й  самоцвіти
На  побережне  каміння,
 Як  тіні  барвисті  від  хмарок  злотистих
Проходять  по  площині  срібно-блакитній
І  раптом  зникають,
 Як  білая  піна  рожевіє  злегка,
 Немов  соромливе  обличчя  красуні,
 Як  гори  темніють,  повиті  у  білі  серпанки,
 Вони  так  спокійно  стоять,
 Бо  їх  стереже  колонада  сумних  кипарисів,
 Поважних,  високих...
 Я  тільки  що  знов  прочитала
Ваш  дужий,  неначе  у  крицю  закований,
 Міцно  узброєний  вірш.
 Як  же  за  нього  я  маю  віддячити  вам?
 Байку  хіба  розкажу,  а  «мораль»  ви  самі  вже  виводьте.
 Битим  шляхом  та  крутим
їхали  ми  на  узгір’я  Ай-Петрі;
 Вже  поминули  сади-випогради  ^ястіі,  кучеряві,
 Що  покривають  підніжжя  гори,  паче  килим  розкішний,
Ось  уже  й  лаврів,  поетами  люблених,
 Пишних  магнолій  не  видко,
 Ані  струнких  кипарисів,  густо  повитих  плющем,
 Ані  платанів  розкішних  наметів.
 Тільки  стрічалися  нам  земляки  наші,  білі  берези,
 Явори  й  темні  дуби,  до  негоди  та  борвію  звиклі,
 Але  й  вони  вже  зостались  далеко  за  нами,
 104

Тільки  терни,  будяки  та  полин  товаришили  нам  у  дорозі,
Потім  не  стало  і  їх.
 Крейда,  пісок,  червонясте  та  сіре  каміння
Скрізь  понад  шляхом  нависло,  неплідне  та  голе,
 Наче  льоди  на  північному  морі.
 Сухо,  ніде  ні  билини,  усе  задавило  каміння,
 Наче  довічна  тюрма.
 Сонце  палке  сипле  стріли  на  білую  крейду,
 Вітер  здійма  порохи,
 Душно...  води  ні  краплини...  се  наче  дорога  в  Нірвану,
Країну  всесильної  смерті...
 Аж  ось  на  шпилі,
 На  гострому  сірому  камені  блиснуло  щось,  паче  пломінь:
Квітка  велика,  хороша  свіжі  пелюстки  розкрила,
 І  краплі  роси  самоцвітом  блищали  на  дні.
 Камінь  пробила  вона,  той  камінь,  що  все  переміг,
 Що  задавив  і  могутні  дуби,
 І  терни  непокірні.
 Квітку  ту  вченії  люди  зовуть  Saxifraga,
 Нам,  поетам,  годиться  назвати  її  ломикамінь
І  шанувать  її  більше  від  пишного  лавра.
 1897,  Ялта
 III
 СХІДНА  МЕЛОДІЯ
 Гори  багрянцем  кривавим  спалахнули,
 З  промінням  сонця  західним  прощаючись,—
Так  моє  серце  жалем  загорілося,
 З  милим,  коханим  моїм  розлучаючись.
 Геть  понад  морем,  над  хвилями  синіми
В’ються,  не  спиняться  чаєчки  білії.
 Де  тебе  мають  шукати  на  безвісті,
 Милий  мій,  думи  мої  бистрокрилії?
 В  себе  на  вежі  вогонь  запалила  я,
 Любий,  твого  воріття  дожидаючись,
 Хай  він  просвітить  по  морю  доріженьку,
Щоб  не  зблудив  ти,  з  чужини  вертаючись,
 105

Світе  мій!  буду  тебе  дожидатися,
 В  чорну,  смутну  фереджію  1  повитая,
 І  посаджу  кипарисову  гілочку,
 Буде  щодня  вона  слізьми  политая.
 А  як  повернешся,  я  покажу  тобі
Той  кипарис  мій  в  садочку  квітчатому,
Здійметься  він  над  всіма  мінаретами
В  краї  сьому,  на  мечеті  багатому.
 Ялта,  27/1  1897
 IV
 МРІЇ
 У  дитячі  любі  роки,
 Коли  так  душа  бажала
Надзвичайного,  дивного,
 Я  любила  вік  лицарства.
 Тільки  дивно,  що  не  принци,
Таємницею  укриті,
 Не  вродливі  королівни
Розум  мій  очарували.
 Я  дивилась  на  малюнках
Не  на  гордих  переможців,
 Що,  сперечиика  зваливши,
Промовляли  люто:  «Здайся!»
 Погляд  мій  спускався  нижче,
На  того,  хто,  розпростертий,
 До  землі  прибитий  списом,
Говорив:  «Убий,  не  здамся!»
 Не  здававсь  мені  величним
Той  завзятий,  пишний  лицар,
 Що  красуню  непокірну
Взяв  оружною  рукою.
 Тільки  серце  чарувала
Бранки  смілива  відповідь:
 «Ти  мене  убити  можеш,
 Але  жити  не  примусиш!»
 1  Фереджія  —  покривало  магометанок.
 106

Роки  любії,  дитячі,
 Як  весняні  води,  зникли,
 Але  гомін  вод  весняних
Не  забудеться  повіки.
 Він,  було,  мені  лунає
У  безсонні  довгі  ночі
І  єднається  так  дивно
З  візерунками  гарячки:
 Мріє  стеля  надо  мною,
 Мов  готичнеє  склепіння,
 А  гілки  квіток  сплелися
На  вікні,  неначе  грати.
 Од  вікна  до  мене  в  хату
Червонясте  світло  впало,—
 Чи  то  вуличнеє  світло,
 Чи  то  полиски  пожежі?
 Що  се  так  шумить  невпинно?
Навісний,  безладний  гомін!
 Чи  в  крові  гарячка  грає,
 Чи  війна  лютує  в  місті?
 Чи  се  лютий  біль  у  мене
Тихий  стогін  вириває,
 Чи  то  стогне  бранець-лицар,
Знемагаючи  на  рани:
 «Хто  живий  у  сьому  замку?
Хто  тут  має  серце  в  грудях?
Другом  будь,  зійди  на  вежу,
Подивись  на  бойовисько!
 Подивись  на  бойовисько,
 Хто  кого  перемагає?
 Чи  над  лавами  іце  в’ється
Корогва  хрещата  наша?
 Коли  ні,—  зірву  завої!
 Хай  джерелом  кров  поллється,—
Будь  проклята  кров  ледача,
 Не  за  рідний  край  пролита!
 107

Ні,  я  чую  наше  гасло!
 Ось  воно  все  голосніше...
Зав’яжіть  тісніше  рани,—
 Шкода  кров  губити  марне!..»
 Так  дитячі  мрії  грали
Між  примарами  гарячки.
 А  тепер?  —  гарячка  зникла,
 Але  мрії  не  зникають.
 І  ие  раз  мені  здається,
 Що  сиджу  я  у  полоні
І  закута  у  кайдани
Невидимою  рукою.
 Що  в  руці  у  мене  зброя
Неполамана  зосталась,
 Та  порушити  рукою
Не  дають  мені  кайдани.
 Глухо  так  навколо,  тихо,
 Не  шумить  гарячка  в  жилах,
 Не  вчувається  здалека
Дикий  гомін  з  бойовиська.
 Так  і  хочеться  гукнути,
 Наче  лицар  мрій  дитячих:
 «Хто  живий?  Зійди  на  вежу,
Подивися  иаоколо!
 Подивись,  чи  в  полі  видко
Нашу  чесну  короговку?
 Коли  ні,—  не  хочу  жити,
 Хай  мені  відкриють  жили,
 Хай  джерелом  кров  поллється,
Згину  я  від  згуби  крові.
 Будь  проклята  кров  ледача,
 Не  за  чесний  стяг  пролита!..»
 Ялта,  18/ХІ  1897
 108

V
 ЗИМОВА  НІЧ  НА  ЧУЖИНІ
 — 	Розваж  мене,  Музо,  моя  ти  порадої
Так  важко  в  сей  вечір  на  серці  мені!
 Де  ж  ти  забарилась?  Колись  ти  так  радо
Летіла  на  поклик  мій  в  кращії  дні.
 Муза
 Дарма  нарікати!  Не  я  забарилась,
 Я  часто  край  тебе  стояла,  ждучи
Твого  привітання,  але  ти  журилась,
Самотньо  мовчазнії  сльози  ллючи.
 — 	О  Музо,  не  згадуй  ту  люту  годину,
Журби  не  буди,  бо  вона  сторожка,
 Мов  хижая  птиця,—  засне  на  хвилипу,
 І  зо  сну  її  кожний  шелест  ляка.
 Настрой  свою  ліру,  гучну,  невидиму,
Струна  струні  стиха  нехай  промовля,
 І  вслід  за  тобою  я  голос  вестиму,
 А  думка  хай  вільно  по  світі  гуля.
 Муза
 Співай  же  за  мною
Про  те,  як  весною
Усе  відживається  знов,
 Про  квітки  весняні
І  речі  кохані,
 Про  першу  весняну  любов.
 — 	Ні,  Музо,  ся  пісня  незграйно  лунає,
Чомусь  я  на  голос  її  не  зведу,
 Мій  голос  журливеє  щось  починає,
 А  струпи  твої  на  веселім  ладу.
 Лишімо  сю  пісню...
 Муза
 Утнімо  другої,
 Поки  не  розстроївся  лад!
 «Підківки  іскристі!
 109

Дівки  танцюристі!
 Гей,  пари,  ставайте  всі  в  ряд!..»
 — 	Ми,  Музо,  не  щиро  сю  пісню  співали,
Мені  вона  завжди  чужая  була,—
 В  той  час,  як  навколо  усі  танцювали,
 Я  тільки  таємнії  сльози  лила.
 Муза
 Нема  нам  з  тобою
Веселого  строю,
 Судились  нам  інші  пісні.
 Співаймо  поважно
Про  те,  як  одважно
Герой  умира  на  війні.
 Він  рад  серед  бою
Лягти  головою,
 Аби  не  впустить  корогви,
 Вій  чесно  поляже,
 Товаришам  скаже:
 «Я  вдержав,  держіть  тепер  ви!»
 — 	Ой  Музо!  ся  пісня  двусічна,  мов  зброя,
І  будить  одвагу,  й  жалю  завдає:
 Ти  згадуєш  в  пісні  погибель  героя,
 Я  згадую  в  думці  безсилля  моє.
 Поки  я  недужа,  не  клич  до  відваги,
 В  заржавілих  піхвах  меча  не  воруш.
 Мені  тепер  сумно,  я  прагну  розваги,
Прошу  тебе,  свіжої  рани  ие  руш!
 Муза
 Химерні  ви,  люди!  серця  ваші  хворі
Від  всього  займаються  жалем  страшним.
Згадай,  як  колись  ти  на  яснії  зорі
Зо  мною  дивилась  під  небом  рідним.
 Чи  в  сій  стороні  закривають  так  щільно
Небесну  красу  кипариси  сумні,
 Що  пісня  твоя  не  літає  так  вільно
До  самого  неба,  як  в  давнії  дні?
 110

Невже  отсих  гір  золота  верховина
Для  тебе  сумна,  мов  тюремна  стіна?
Замовкни  ж  ти,  пісне  моя  лебедина,
 Бо  хутко  порветься  остання  струна!..
 — 	Стій,  Музо,  ображена,  горда  богипе!
Даремне  твій  спів  безнадійно  луна.
Скоріш  моє  серце  раптово  загине,
 Ніж  в  тебе  порветься  остання  струна!
 Згадай,  як  у  літнії  иочі  безхмарні
Крізь  ті  кипариси  світили  зірки,—
 Були  наші  мрії  хоч  смутні,  та  гарні,
Немов  у  жалобі  вродливі  жінки.
 Нехай  же  тепер  тумани  непрозорі
Вкривають  і  небо,  і  серце  моє,—
 В  піснях  наших  завжди  сіятимуть  зорі
Вони  там  лишили  проміння  своє.
 Згадай,  як  ми  співом  стрівали  світання:
Мінилася  ясна  зоря,  мов  рубін,
Шарілося  море  від  сонця  вітання,
 По  той  бік  затоки  лунав  тихий  дзвін.
 Нехай  тепер  щастя  зайшло,  як  і  сонце,
Марою  насунулась  ніч  дощова,
 А  завтра  знов  сонце  загляне  в  віконце
І  збуджене  серце  моє  заспіва.
 Згадай,  як  удень  ми  стояли  з  тобою
На  скелі  гарячій,  на  кручі  стрімкій,
 Я  вчилася  пісні  в  морського  прибою,
 А  ти  прислухалась,  який  в  ньому  стрій.
 Нехай  я  отруєна  злою  журбою.
 Та  в  пісні  на  всяку  отруту  є  лік;
 Ми  слухали  пісню  морського  прибою,—
Хто  чув  її  раз,  не  забуде  повік.
 Згадай,  як  захід  у  вогнистії  шати
Верхів’я  гори  одягав  крем’яні,—
 Палали  в  гущавині  квіти  гранати,
 А  в  серці  мойому  палали  пісні.
 111

Нехай  мої  співи  й  садочки  квітчаті
Заснули,  оковані  сном  зимовим,—
 Весною  й  пісні,  і  квітки  па  гранаті
Вогнем  загоряться  новим!
 Ялта,  15  грудня  1897
 VII
 ВЕСНА  ЗИМОВА
 Тихо  і  тепло,  так  наче  і  справді  весна.
 Небо  неначе  спалахує  часом  від  місяця  ясного  світла,
Міняться  білі  хмаринки  то  сріблом,  то  злотом.
 Ледве  на  місяць  наплине  прозорая  хмара,
 Коло  на  ній  засіяє,  мов  одсвіт  далекий  веселки.
 Зорі  між  дрібними  хмарками  паче  таночки  заводять,
 Сніг  на  верхів’ї  узгір’я  блищить  так  яскраво,
 Що  видається  не  раз,  мов  займаються  раптохм  вогні  вартові;
Матовим  сріблом  біліють  дахи  на  будинках,
 Тіні  різкі  вирізняють  балкони,  тонкі  балюстради,
 А  кипариси  між  ними  здаються  високими  вежами  замків,
Листя  широке  магнолій  важке,  нерухоме
Кованим  сріблом  здається;
 Тінь  фантастична  латаній  лягла  на  блискучий  поміст
 мармуровий,
 Лаври  стоять  зачаровані,  жоден  листок  не  тремтить,
 Тихо  в  садку,  тихо  в  місті,  бо  пізня  година.
 Вже  й  на  горі,  у  будинках  вогнів  небагато  лишилось
Злотом  червоним  горіти.  Скрізь  тихо,
 Тільки  поток  невидимий  гірський,  як  млиновеє  коло,
 шумить.
 Пісня  часами  озветься  десь,  ледве  лунає...
 Часом  по  вулиці  люди  проходять  безгучно,  мов  тіні,
 Море  далеко  леліє  так  ніжно,  як  мрія.
 Легкі  тумани  серпанками  сонні  долини  вкривають.
 Тихо  і  тепло...  І  сон  не  бере,  і  робота  не  йде.
 Я  походжаю  по  свому  балконі,  що  довгий,  високий,
 Мов  корабельний  чердак.  Видко  звідти  всі  гори,
 Неба  широкий  намет  і  далекеє  море,
 Звідти  легше  й  думкам  розлітатись  по  всіх  українах...
Довго  я  так  походжала,  а  мрії  та  думи  снувались,
 Мов  на  коловороті  прядиво  тонке;  порветься  та  й  знову
 прядеться.
 Часто  літали  думки  мої  в  сторону  рідну,—
 112

Снігом  повита,  закована  льдом,  лежить  вона  ген  за  горами.
Іншії  гори  згадались  мені,  вулиці  інші  й  будинки,
 Тільки  той  самий  ясний  місяченько  освічує  їх  в  сю
 хвилину.
 Хто  там  СПИТЬ?  ХТО  ие  СПИТЬ?  В  КОГО  В  ВІІШІ  ВИДКО  СВІТЛО?.с
Раптом  чогось  я  згадала  велику,  сувору  будову,
 Брами  з  важкими  замками,  сторожу  й  високу  ограду,
 А  за  оградою  —  вас,  мій  товаришу,  в  клітці  тюремній.
Що,  'коли  ви  не  спите  в  сю  хвилину?
 Що,  коли  місяць  крізь  грати  освічує  стіни  порожні
Світлом  холодним  і  жаским?  Ви,  може,  в  вікно  подивились,
Може,  вам  видко  при  місяці  місто,  і  вулиці,  й  гори...
Сон  не  бере,  і  робота  не  йде,  ніч  така  ясна  і  —  довга...
Раптом  зійшла  я  з  балкона  і  двері  засунула  міцно.
 Тяжко  чогось  мені  стало  в  тому  чарівному  садочку.
 Зорі  чогось  затремтіли,  і  небо  стемніло,—
 Може,  туман  застелив,  може,  погляд  у  мене  змінився...
 Ялта,  1898

‘А* 	*
 ft
 [Пам'яті  С.  М.]
 ...Порвалася  иескінчена  розмова.
 Тремтить  вона,  мов  порвана  струна,
 В  моєму  серці.  Від  одного  слова
Розкрилася  в  душі  моїй  труна.
 Повстала  туга,  сном  важким  приспана,
Повстала  велетом  і  досягла  до  хмар,
 Жаль  запалав,  прибоєм  океана
Загомонів  його  страшний  пожар.
 Ох,  той  пожар  у  других  будить  силу,
 Ту,  що  Бастілії  тиранів  розбива,
 Що  визволя  з  кайданів  волю  милу,—
 У 	мене  будить  він  слова,  слова!
 Товаришу!  не  можу  я  мовчати,
 Лежить  таке  прокляття  на  мені.
 Що  мушу  тугу  словом  зустрічати:
 Вони  дзвінкі,  мої  думки  сумні.
 Часи  глухонімії  не  заглушать
Дзвінких  думок,  вони  бринять,  бринять,—
 Отак  невільники  руками  ледве  рушать,
 Як  на  руках  кайдани  задзвенять.
 Нехай  же  дзвонять  голосно  кайдани,
 Не  буду  заглушать.  Коли  б  могли
Вони  збудить  луну  і  розтроюдить  рани
В  серцях  людей,  що  мохом  поросли;
 Коли  б  кайданів  брязкіт  міг  ударить
Перуном  в  тії  заспані  серця,
 Спокійні  чола  соромом  захмарить
І  нагадать  усім,  що  зброя  жде  борця;
 Коли  б  та  зброя  здійнялась  до  бою,
 Загомоніла  б  так,  мов  туча  градова,—
 114

Тоді  б  замовкли  вже  самі  собою
Кайданів  брязкіт  і  такі  слова.
 14/VII  1898
 НА  СТОЛІТНІЙ  ЮВІЛЕЙ
УКРАЇНСЬКОЇ  ЛІТЕРАТУРИ
 У  кожного  люду,  у  кожній  країні
Живе  такий  спогад,  що  в  його  в  давнині
Були  золотії  віки,
 Як  пісня  і  слово  були  у  шанобі
В  міцних  сього  світу;  ие  тільки  на  гробі
Складались  поетам  вінки.
 За  пишнії  хрії,  величнії  оди
Король  слав  поетам-співцям  нагороди,
Вій  славу  їх.  мав  у  руці;
 За  ввічливі  станси,  гучні  мадригали
Вродливиці  теж  нагороду  давали,
 Не  знали  погорди  співці.
 І  щонайпишнішії  дами  з  придворних
Вдавали  на  сцені  субреток  моторних,
Щоб  слави  і  втіхи  зажить;
 Сама  королева  здіймала  корону,
Спускалась  додолу  з  найвищого  трону
Поетовій  мрії  служить.
 Богам  були  рівні  співці-лавреати
І  гордо  носили  коштовнії  шати
У  панськім  магнатськім  гурті;
Цвіли  в  них  і  лаври,  і  квіти  барвисті,
 І  навіть  терни  їх  були  позлотисті,
Кайдани  —  і  ті  золоті!
 *  *  *
 Так...  в  кожній  країні  е  спогади  раю!
Нема  тільки  в  тебе  їх,  рідний  мій  краю!
 Були  й  за  гетьманів  співці;
 З 	них  деякі  вічнії  співи  зложили,
 115

А  як  їх  наймення?  і  де  їх  могили,
 Щоб  скласти  хоч  пізні  вінці?
 Цурались  вони  кучерявої  хрії,
 І  вабили  очі  їм  іншії  мрії,
 Не  вів  до  палацу  їх  шлях:
 Не  оди  складали,  а  думи  народу,
 Не  в  стансах  прославили  милої  вроду,
А  в  тихих,  журливих  піснях...
 Ті  вічні  пісні,  ті  єдинії  спадки
Взяли  собі  другі  поети-нащадки
І  батьківським  шляхом  пішли;
Ніхто  їх  не  брав  під  свою  оборону,
Ніхто  не  спускався  з  найвищого  трону,
Щоб  їм  уділяти  хвали.
 Чоло  не  вінчали  лавровії  віти,
 Тернів  не  скрашали  ні  злото,  ні  квіти,
Страждали  співці  в  самоті;
 На  них  не  сіяли  жупапи-лудапи,
 Коли  ж  на  руках  їх  дзвеніли  кайдани,
То  вже  не  були  золоті...
 1898
 ЗОРЯ  ПОЕЗІЇ
Імпровізація
 Через  тумани  лихі,  через  великеє  горе
Ти  світиш  мені,  моя  зоре.
 Ти  се  була,  що  вставала  вогнем  опівночі,
 Шлях  прокладала  ясний  через  темне,  бурливеє  море
І  чарувала  новою  надією  втомлені  очі,
 Ти  се  була,  моя  зоре!
 Хто  ти,  мрія  чи  сон?  я  не  знаю,
 Тільки  в  тебе  я  вірю  і  віри  повік  не  зламаю,
 А  як  зламаю,  зломлюсь  тоді,  певне,  сама,
 Бо  задавить  ворожая  тьма.
 Ти  мене  до  життя  пробудила,
 Ти  мені  очі  одкрила,
 Раптом  виросли  в  мене  і  сплеснули  крила,
 І  понесли  мене  вгору  шляхом  променистим,
 116

Вгору,  все  вгору,
 В  тую  країну  простору,
 Де  моя  зірка  зорить  світлом  рівним  і  чистим.
В  тую  країну,  де  щастя  і  горе  однаково  милі,
В  тую  країну,  де  усміх  і  сльози  однаково  ясні,
В  тую  країну,  де  чола  підводять  похилі,
 Де  не  сльозами,  а  співом  ридають  нещасні.
 Я  не  журюся,  чи  рано,  чи  пізно  загину,
 Я  не  журюся,  що  світ  сей  хороший  покину,
 Я  не  журюся  —  нехай  там  життя  моє  гасне.
 Зоре  моя!  в  тебе  світло  повік  буде  ясне.
 Інші  будуть  співці  по  мені,
 Інші  будуть  лунати  пісні,
 Вільні,  гучні,  одважиі  та  горді
Поєднаються  в  яснім  акорді
І  полинуть  у  ті  небеса,
 Де  сіяє  одвічна  краса,
 Там  на  їх  обізветься  луною
Пісня  та,  що  не  згине  зо  мною.
 12/X  1898
 ЗАБУТА  ТІНЬ
 Суворий  Даит,  вигнанець  флорентійський,
Встає  із  темряви  часів  середньовічних.
 Як  ті  часи,  такі  й  його  пісні,
 Він  їх  знайшов  в  містичнім  темнім  лісі,
 Серед  хаосу  дивовижних  марищ.
 Чий  дух  одважився  б  іти  за  ним  блукати
По  тій  діброві,  якби  там  між  терням
Квітки  барвисті  вічні  не  цвіли?
 Зібрав  співець  мистецькою  рукою
Оті  квітки  і  сплів  їх  у  вінок,
 Скупав  його  в  таємних  водах  Стіксу,
 Скропив  його  небесною  росою
І  положив  на  раннюю  могилу
Вродливій  Беатріче  Портінарі,
 Що  раз  колись  до  нього  усміхнулась,
 А  в  другий  раз  пройшла,  не  глянувши  на  нього,
А  в  третій  раз  на  неї  віп  дивився,
 Коли  вона  в  труні  лежала  нерухома.
 Вона  була  для  нього  наче  сонце,
 Що  світло,  радощі  й  життя  дає,
 Не  знаючи,  кому  дає  ті  дари.
 117

І  хоч  зайшло  те  соице  променисте,
 Він  не  забув  його  пі  в  темряві  понурій.
Ані  при  хатньому  багатті  привітному,
 Ні  на  землі,  ні  в  пеклі,  ні  в  раю
Він  не  забув  своєї  Беатріче.
 Вона  одна  в  піснях  його  панує,
 Бо  в  тій  країні,  де  він  жив  душею,
 Він  іншої  дружини  ие  знайшов.
 Він  заквітчав  її  вінцем  такої  слави,
 Якою  ні  одна  з  ланок  ще  не  пишалась.
 Безсмертна  пара  Данте  й  Беатріче,
Потужна  смерть  не  розлучила  їх.
 Навіщо  ж  ти,  фантазіє  химерна,
 Мені  показуєш  якусь  убогу  постать,
 Що  стала  поміж  їх,  немов  тремтяча  тінь,
Мов  сон  зомлілої  людини,—  невиразна?
Нема  на  ній  вінця,  ні  ореолу,
її  обличчя  вкрите  покривалом,
 Немов  густим  туманом.  Хто  вона?
 Тож  ні  один  співець  її  не  вславив
І  ні  один  митець  не  змалював;
 Десь  там,  на  дні  історії,  глибоко
Лежить  про  неї  спогад.  Хто  вона?
 Се  жінка  Дантова.  Другого  ймення
Від  неї  не  зосталось,  так,  мов  зроду
Вона  не  мала  власного  імення.
 Ся  жінка  не  була  провідною  зорею,
 Вона,  як  вірна  тінь,  пішла  за  тим,
 Хто  був  проводарем  «Італії  нещасній».
Вона  ділила  з  ним  твердий  вигнання  хліб,
Вона  йому  багаття  розпалила
Серед  чужої  хати.  І  не  раз
Його  рука,  шукаючи  опори,
 Спиралась  на  її  плече,  запевне;
їй  дорога  була  його  співецька  слава,
 Але  вона  руки  пе  простягла,
 Аби  хоч  промінь  перейнять  єдиний:
 Коли  погас  огонь  в  очах  співецьких,
 Вона  закрила  їх  побожною  рукою.
 Так,  вірна  тінь!  А  де  ж  її  життя,
 Де  ж  власна  доля,  радощі  і  горе?
 Історія  мовчить,  та  в  думці  бачу  я
Багато  днів  смутних  і  самотних,
Проведених  в  турботному  чеканні,
 118

Ночей  безсонних,  темних,  як  той  клопіт,
І  довгих,  як  нужда,  я  бачу  сльози...
 По  тих  сльозах,  мов  по  росі  перлистій,
Пройшла  в  країну  слави  —  Беатріче!
 25/Х  1898
 ПОВОРІТ
 Країно  рідная!  ох,  ти  далека  мріє!
 До  тебе  все  летять  мої  думки.
 їм  страшно  й  радісно,  якась  надія  мріє...
 Так  з  вирію  в  свій  край  летять  пташки.
 Чи  не  здається  їм,  що  принесуть  з  собою
Новії,  ще  не  співані  пісні,
 Що  в  краю  темному,  сповитому  журбою,
 Блиснуть  пісні,  мов  блискавки  ясні?
 Се  вже  було  колись...  Се  вже  не  раз  бувало:
 Я  на  чужину  йшла  шукать  надій  —
 Як  в  рідній  стороні  мені  їх  бракувало  —
 І  обновлення  силі  молодій.
 Я  марила  весь  час  про  воріття  хвилину
Серед  чужого,  іншого  життя,—
 Та  завжди  першую  колючую  тернину
Приносила  хвилина  воріття.
 Холодний  зброї  блиск  —  от  перше  привітання,
Кордонні  вартові  непривітні...
 «Чи  ми  вертаємось,  чи  йдемо  на  вигнання?»  —
Питалися  мої  думки  й  пісні.
 Мене  знов  обступала  тісна,  щільна
Неволі  рідної  знайомая  стіна,
 І  кожна  думка  там,  що  народилась  вільна,
 Враз  блідла,  мов  невільниця  сумна.
 Там  ангел  помсти  злий,  суворий  дух  темниці,
Проймав  мене  знов  зором  огневим
 І  мрії  чистії,  мої  гірські  орлиці,
 Геть  розганяв  мечем  своїм  кривим*
 119

Спотворено  тоді  пісні  мої  бриніли,
 Оті  нові,  неспівані  пісні;
Стурбовано  думки  крилами  тріпотіли,
Мов  над  огнем  метелики  нічні.
 Не  раз  було  мені  так  прикро,  непривітно.
Як  у  безлистім  гаю  під  дощем,
 Мов  у  глухую  ніч,  і  жаско,  й  пеохвітно,
 І  серце  знов  заходилось  плачем.
 Тоді  мені  ота  далекая  чужина
 Здавалась  краєм  вічної  весни.
 Так  перелітная  приборкана  пташина
 Про  вирій  смутно  марить  восени.
 5/VI  1899
 •  •  ('  '  •  ';  -  '  :
IMPROMPTU  1
 Когда  цветет  никотиана
И  точно  светит  из  тумана,
 Как  будто  падшая  звезда,
 Вся  бледная  от  тайной  страсти,
 Все  вкруг  становится  тогда
Покорно  непонятной  власти.
 И  если  вы  тогда  вдвоем
И  вЪзле  вас  сияют  очи,
 Горя  таинственным  огнем,
 Как  отраженье  звездной  ночи,
 И  голос  милый  вам  звучит,
Как  будто  в  тишине  журчит
Струя  волшебного  фонтана,
 Бегите  прочь  от  этих  чар:
 Они  зажгут  в  душе  пожар,
Когда  цветет  никотиана.
 Когда  цветет  никотиана,
 Все,  все  тогда  полно  обмана,
 Опасна  ночи  тишина,
 Как  то  затишье  роковое,
 Когда  коварная  волна
 1 	Експромт,  імпровізація  (фр.).—  Ред,
 120

Хранит  молчанье  гробовое.
 Вот-вот  нахлынет  звуков  рой
И  встрепенется  мысль,  как  птица,
 И  вспыхнет  в  темноте  порой
Воспоминания  зарница,
 Как  будто  неизвестный  друг
Страницы  развернет  вам  вдруг
Давно  забытого  романа,—
 О,  если  дорог  вам  покой,
 Не  прикасайтесь  к  ним  рукой,
 Когда  цветет  никотиана.
 * 	*
 ☆
 Як  я  люблю  оці  години  праці,
 Коли  усе  навколо  затиха
Під  владою  чаруючої  ночі,
 А  тільки  я  одна  неподоланна
Врочистую  одправу  починаю
Перед  моїм  незримим  олтарем.
 Летять  хвилини  —  я  не  прислухаюсь.
 Ось  північ  вдарила  —  найкращий  праці  час,—
Так  дзвінко  вдарила,  що  стрепенулась  тиша
І  швидше  у  руках  забігало  перо.
 Години  йдуть  —  куди  вони  спішаться?
 Мені  осіння  ніч  короткою  здається,
 Безсоння  довге  не  страшне  мені,
 Воно  мені  не  грозить,  як  бувало,
 Непевною  і  чорною  рукою,
 А  вабить  лагідно,  як  мрія  молода.
 І  любо  так,  і  серце  щастям  б’ється,
 Думки  цвітуть,  мов  золоті  квітки.
 І  хтось  немов  схиляється  до  мене,
 І  промовляє  чарівні  слова,
 І  полум’ям  займається  від  слів  тих,
 І  блискавицею  освічує  думки.
 Передсвітом  чорніє  ніч  надворі,
 І  час  гасити  світло,  щоб  його
Не  засоромив  день  своїм  сіянням.
 Погасне  світло;  та  палають  очі,
 Аж  поки  досвітки  в  вікно  тихенько
Заглянуть  сивими  очима  і  всі  речі
 121

Почнуть  із  темряви  помалу  виступати,
Тоді  мене  перемагав  сон.
 А  ранком  бачу  я  в  своїм  свічаді
Бліде  обличчя  і  блискучі  очі,
 А  в  думці,  мов  тривога,  промайнуть
В  дитячих  літах  чутії  легенди
Про  перелесника.  Розказує,  бувало,
 Стара  бабуся  нам,  маленьким  дітям:
 «Була  собі  колись  дівчина  необачна...»
 Про  необачну  дівчину,  що  довго
За  кужелем  сиділа  проти  свята,
 І  не  молилася,  й  на  дзвони  не  вважала,
 І  спати  не  лягала,  от  за  те
До  неї  уночі  з’являвся  перелесник.
 Не  дьяволом  з’являвся,  ие  марою,
 Спадав  летючою  зорею  в  хату,
 А  в  хаті  гарним  парубком  ставав,
Облесливим  речами  і  очами.
 Він  їй  приносив  дорогі  дарунки,
 Стрічки  коштовні  й  золоті  квітки.
 Він  дівчину  квітчав,  і  молодою
Своєю  називав,  і  коси  розплітав  їй,
 Речами  любими  затроював  їй  серце
 І 	поцілунками  виймав  із  неї  душу.
 На  ранок,  як  співали  треті  півні,
 Зникав  той  перелесник,  а  дівчина
Уквітчана,  убрана  засипала
Камінним  сном.  А  потім  цілий  день
Бліда  ходила,  мов  яка  сновида,
 І 	тільки  ждала,  щоб  настала  ніч,
 Щоб  з  перелесником  стояти  на  розмові,
 А  тим  розмовам  був  лихий  кінець...
 «А  хто  ж  був  перелесник  той,  бабусю?»  —
Питала  я  в  старої,  та  вона
Хрестилась  тільки  завжди  і  казала:
 «Та  не  при  хаті  й  не  при  малих  дітях,
 Ие  при  святому  хлібові  казати.
 Не  згадуй  проти  ночі,  бо  присниться!»
Так,  я  тебе  послухала,  бабусю,
 Не  згадую  ніколи  проти  ночі
Про  перелесника,  моє  свічадо  тільки
Нагадує  мені  про  нього  вдень.
 19/Х  1899

Із  циклу
«НЕВОЛЬНИЦЬКІ  ПІСНІ»
 ЕПІЛОГ
 Чи  сумно  вас,  чи  радісно  читать,
оповідання  про  велику  драму?
 То  хочеться  над  вами  заридать,
то  заспівать  з  раптового  нестяму.
 То  був  якийсь  блискучий  карнавал,
червона  оргія  буяла  на  просторі,
здавалось,  налетів  дев’ятий  вал
і  прокотився  бурею  по  морі.
 Дев’ятий  грізний  вал!  У  глибині
якісь  печери  позіхали  чорні,
та  високо  здіймались  гребені
і,  тремтячи  огнем,  здавались  необорні.
 Плавким  багаттям  вал  на  гору  наступав.
Гора  стояла  твердо,  міцно,  стало,
холодна  та  німа.  Розбився  вал,
утихла  буря  —  більш  валів  не  стало.
 Зоставсь  на  дрібних  хвилях  марний  шум,
та  дрібні  камінці  безсило  торохтіли.
 Нещасні  камінці!  той  побережний  тлум
ні  море,  ні  гора  приймати  не  хотіли.
 Дев’ятий  вал...  Чи  то  ж  була  вода,
що  марне  так  розбилася  об  кручу?
 То  ж  сіль  землі,  то  ж  сила  молода
ішла  на  смерть,  на  згубу  неминучу.
 Лягала  молодь  у  труну  жива
з  одважпим  усміхом,  немов  байдужа.
 Отак  індійська  молода  вдова
іде  вмирати  на  кострищі  мужа,
 з  вином  в  руці,  весела  та  хмільна
іде  обнять  в  огні  дружину  любу.
 123

Хто  знає,  чи  любов,  чи  просто  чад  вппа
веде  її  па  огнище  до  шлюбу?
 О, 	то  було  огнистеє  вино,
те,  що  сп’янило  молодь  героїчну!
 По  жилах  розливалося  воно,
палило  кров,  до  хмелю  иепривичну,
 правдиве  «п’яне  чоло»  з  буйних  мрій
святої  віри,  молодого  палу,—
та  хто  б  не  кинувся  від  нього  в  бій
з  широким  розмахом  збунтованого  валу?
 Чи  сльози,  чи  квітки  від  нас  належать  вам,
підкошені  в  розцвіті  сил  герої?
 Коли  б  то  так  судилося  і  нам
спалити  молодість  і  полягти  при  зброї!
 Не  те  судилось  нам.  Найкращі  дні
своєї  провесни  ми  зустрівали  сумом;
тоді  якраз  погасли  всі  вогні
і  вкрилось  темне  море  сивим  шумом;
 порікування  дрібних  камінців
наводило  оспалість  і  досаду;
минув  час  оргій,  не  було  вінців,
і  на  вино  не  стало  винограду;
 старі  мечі  поржавіли,—  нових
ще  не  скували  молодії  руки;
були  поховані  всі  мертві,  а  в  живих
не  бойової  вчились  ми  науки;
 стих  карнавал,  а  тії,  що  пили,
для  нас  покинули  важке  похмілля  —
ми,  лицарі  без  спадку,  пе  могли
так  бучно  справити  собі  весілля...
 О, 	ви,  що  полягли  в  таку  смутну  весну,
як  вдарили  недосвіти-морози,—
нащадки  не  складуть  вінців  вам  на  труну,
вам  не  квітки  пристали,  тільки  сльози!
 8/VIII  1900

ЗАБУТІ  СЛОВА
 То  вже  давно  було.  Мені  сім  літ  минало,
а  їй,  либонь,  минуло  двадцять  літ.
 Сиділи  ми  в  садку,  там  саме  зацвітало,
і  сипався  з  каштанів  білий  цвіт.
 Вона  не  бавила  мене  і  не  учила,
я  кидала  і  забавки,  й  книжки,
щоб  тільки  з  нею  буть,  вопа  уміла
єдину  забавку  —  плести  вінки.
 Я  подавала  їй  квітки,  і  листя,  й  трави
і  з  рук  її  не  зводила  очей.
 Здавалося,  вона  плела  не  для  забави,
а  щоб  зробить  оправу  для  речей.
 В  її  речах  слова  котились,  наче  хвилі,
мов  сльози  по  її  замучених  братах,
в  вінку,  здавалось,  блідли  квіти  білі,
і  в’янули  слова  журливі  на  устах.
 То  знов  зривалися  слова  палкі,  ворожі,
мов  грізні  вироки  всім  тим,  що  кров  лили,
в  вінку  палали  кров’ю  дикі  рожі,
слова,  мов  квіти  ярії,  цвіли.
 Шумів  зелений  лист,  а  голос  той  коханий
про  волю  золоту  співав  мені,-—
в  вінку  мінився  злотом  ряст  весняний,
і  золотим  дощем  лились  пісні...
 То  вже  давно  було.  Давно  пора  мипула
таких  червоних  необачних  слів;
либонь,  вона  й  сама  про  них  забула  —
хто  дбає  про  вінки,  що  замолоду  плів?
 І  я  забула  їх,  не  пригадаю  й  слова
з  тих  наших  довгих  запальних  розмов,
а  тільки  барва  їх,  мелодія  раптова
тепер,  як  і  тоді,  мені  бунтує  кров.
 І  та  мелодія  не  може  заніміти:
не  раз,  як  тільки  лист  од  вітру  зашумить
 125

чи  блиснуть  проти  сонця  ярі  квіти,
вона  зненацька  в  думці  забринить,
 неначе  хто  її  поставив  на  сторожі,
щоб  душу  в  кожний  час  будить  від  сна,
щоб  не  заглухли  в  серці  дикі  рожі,
поки  нова  не  зацвіте  весна.
 9/VII  1900

РИТМИ
 I
 Де  поділися  ви,  голоснії  слова,
що  без  вас  моя  туга  німа?
 Розточилися  ви,  як  весняна  вода
по  ярах,  по  байраках,  по  балках.
 Чом  пе  станете  ви,  як  на  морі  вали,
не  гукнете  одважно  до  неба,
не  заглушите  туги  прибоєм  гучним,
не  розіб’єте  смутку  моєї  душі
міцним  напрасним  натиском  бурі?
 Я  ие  на  те,  слова,  ховала  вас
і  напоїла  крів’ю  свого  серця,
щоб  ви  лилися,  мов  отрута  млява,
і  посідали  душі,  мов  іржа.
 Промінням  ясним,  хвилями  буйними,
прудкими  іскрами,  летючими  зірками,
палкими  блискавицями,  мечами
хотіла  б  я  вас  виховать,  слова!
 Щоб  ви  луну  гірську  будили,  а  не  стогін,
щоб  краяли,  та  не  труїли  серце,
щоб  піснею  були,  а  не  квилінням.
Вражайте,  ріжте,  навіть  убивайте,
не  будьте  тільки  дощиком  осіннім,
палайте  чи  паліть,  та  не  в’яліть!
 26/VIII  1900
 II
 Чи  тільки  блискавицями  літати
 словам  отим,  що  з  туги  народились?
 Чому  ж  би  їм  ие  злинути  угору,
 мов  жайворонка  спів,  дзвіночком  срібним?
 Чом  не  розсипатись  над  чорною  ріллею,
 мов  дзвінкий  дощ,  просвічений  промінням?
 Чом  не  заграти  колом  танцюристим,
 мов  ті  листочки,  що  зриває  буря,
 мов  діамантові  сніжинки  в  хуртовину?
 127

Чи  тільки  зірка  тим  ясніше  сяє,
чим  темрява  чорніша  вколо  неї?
 Чи  тільки  в  казці  вироста  калина
з  убитої  людини  і  чарує
усіх  людей  сопілкою  дивною?
 Чи  тільки  в  казці  лебідь  умирає
 не  з  криком  навісним,  а  з  любим  співом?.*
 26/VIII  1900
 III
 Якби  оті  проміння  золоті
у  струни  чарами  якими  обернути,
я  б  з  них  зробила  золотую  арфу,—
в  ній  все  було  б  ясне  —  і  струни,  й  гуки,
і  кожна  пісня,  що  на  інших  струнах
бринить,  мов  голос  вітряної  ночі,
бриніла  б  на  моїй  злотистій  арфі
тим  співом,  що  лунає  тільки  в  снах
дітей  щасливих.  Туга  б  відкотилась
від  гуків  тих  геть-геть  удалину,
мов  білі  тумани,  пройняті  сонцем,
що  здалека  леліють,  наче  злото,
не  хмарою,  а  мрією  здаються.
 І  жалі  всі,  в  гармонію  з’єднавшись,
озвались  би,  мов  хори  в  емпіреях...
 14/ІХ  1900
 IV
 Хотіла  б  я  уплисти  за  водою,
немов  Офелія,  уквітчана,  безумна.
 За  мною  вслід  плили  б  мої  пісні,
хвилюючи,  як  та  вода  лагідна,
все  далі,  далі...
 І  вода  помалу
мене  б  у  легкі  хвилі  загортала
і  колихала  б,  наче  люба  мрія,
так  тихо,  тихо...
 Я  ж,  така  безвладна,
дала  б  себе  нести  і  загортати,
пливучи  з  тихим,  ледве  чутним  співом,
 128

спускаючись  в  блакитну,  ясну  воду
все  глибше,  глибше...
 Потім  би  на  хвилі
зостався  тільки  відгук  невиразний
моїх  пісень,  мов  спогад,  що  зникає,
забутої  балади  з  давніх  часів,—
в  ній  щось  було  таке  смутне,  криваве,
та  як  згадати?  Пісня  та  лунала
давно,  давно...
 А  потім  зник  би  й  відгук
і  на  воді  ще  б  колихались  тільки
мої  квітки,  що  пе  пішли  зо  мною
на  дно  ріки.  ІІлили  б  вони,  аж  поки
в  яку  сагу  спокійну  не  прибились
до  білих  водяних  лілей,—  там  стали  б.
Схилилися  б  над  сонною  водою
беріз  плакучих  нерухомі  віти;
у  тихий  захист  вітер  би  не  віяв:
спускався  б  тільки  з  неба  на  лілеї
і  на  квітки,  що  я,  безумна,  рвала,
спокій,  спокій...
 3/ХІІ  1900
 V
 ...Ні!  я  покорити  її  не  здолаю,
ту  пісню  безумну,  що  з  туги  повстала,
ні  маски  не  вмію  накласти  на  неї,
ні  в  ясну  одежу  убрати  не  можу,—
б’є  чорними  крильми,  мов  хижая  птиця,
і  ранить,  як  тільки  я  хочу  приборкать
її  силоміць.  Гей,  шаленая  пісне!
і  в  кого  вдалась  ти  така  непокірна?
Дивись,  я  сміюсь,  коли  серце  ридає,
і  погляд,  і  голос  мені  покорились,
я  тиха,  спокійна.  А  ти?  —  наче  вітер!
Нема  тобі  впину.  Тобі  все  одно,
що,  стрівши,  вогонь  доведеш  до  пожежі,
що  хвилі,  спіткавши,  розгониш  до  бурі,
що  темнії  хмари  в  хаос  помішаєш,
що  вбогу  хатинку,  останній  притулок,
важкою  лавиною  скинеш  в  безодню,—
тобі  все  одно!  Той  нехай  собі  плаче,
хто  іскру  лишив  на  шляху  необачний,
 ша
 129

хто  човен  непевній  воді  доручив,
хто  вийшов  в  дорогу  темненької  ночі,
хто  вбогу  хатину,  останній  притулок,
поставив  високо  над  краєм  безодні,—
вдалась  ти  крилатою,  мусиш  летіть!
 Так,  вільна,  вільна  пісня!  Я  не  знаю,
на  щастя  чи  на  горе  тая  воля,
та  я  ще  не  скувала  їй  кайданів;
не  знаю  я,  де  взять  на  них  заліза
і  на  якім  вогні  вони  куються.
 Та  певне  вже  —  кувати  не  кувати,
а  прийде  час-година  —  розпадуться.
 І  стрепенеться  визволена  пісня,
і  вирветься  з  неволі,  як  ридання,
що  довго  стримане,  притлумлене  таїлось
в  темниці  серця.
 Не  просіть  потіхи
ви  всі,  що  смутні,  від  такої  пісні.
 Нічого  в  ній  лагідного  нема.
 Вона  від  туги  й  розпачу  зродилась,
за  скритий  жаль  вона  помститись  хоче
вогнем,  отрутою,  мечем  двусічним  туги.
Коли  вам  страшно  —  геть  ідіть  з  дороги!
Хай  пролетить  ся  пісня  одиноко,
як  вихор  через  море  льодове.
 Не  треба  їй  ні  сліз,  ні  спочування,
їй  треба  тільки  волі  і  простору.
 Так  божевільний  волю  здобуває,
щоб  гнатися  на  безвість  до  загину...
Летить  безумна  пісня  —  стережіться!
 Бо  жаль  ваги  не  має,  так,  як  смерть!
 1/ІІ  1901
 VI
 Якби  вся  кров  моя  уплинула  отак,
як  сі  слова!  Якби  моє  життя
так  зникло  непримітно,  як  зникає
вечірнє  світло!..  Хто  мене  поставив
сторожею  серед  руїн  і  смутку?
 Хто  наложив  на  мене  обов’язок
будити  мертвих,  тішити  живих
 130

калейдоскопом  радощів  і  горя?
 Хто  гордощі  вложив  мені  у  серце?
 Хто  дав  мені  одваги  меч  двусічний?
 Хто  кликав  брать  святую  орифламу
пісень,  і  мрій,  і  непокірних  дум?
 Хто  наказав  мені:  не  кидай  зброї,
не  відступай,  не  падай,  не  томись?
 Чому  ж  я  мушу  слухати  наказу?
 Чому  втекти  не  смію  з  поля  честі
або  на  власний  меч  грудьми  упасти?
 Що  т  пе  дає  мені  промовить  просто:
«Так,  доле,  ти  міцніша,  я  корюся!»
Чому  на  спогад  сих  покірних  слів
рука  стискає  невидиму  зброю,
а  в  серці  крики  бойові  лунають?..
 Кімнолунг,  6/VI  1901
 VII
 Ох,  як  то  тяжко  тим  шляхом  ходити,
широким,  битим,  курявою  вкритим,
де  люди  всі  отарою  здаються,
де  не  ростуть  ні  квіти,  пі  терни!
Здалека  вабить,  мріє  те  верхів’я,
що  так  палає  золотим  пожаром!
Непереможно  прагну  я  поставить
там  високо  червону  короговку,
де  й  сам  орел  гнізда  не  сміє  звить!
 Як  порива  мене  палке  бажання
піти  туди  пісками,  чагарями,
послухати  гірської  пущі  гомін,
заглянути  в  таємную  безодню,
з  потоками  прудкими  сперечатись,
поміж  льоди  дістатись  самоцвітні,
збудити  в  горах  піснею  луну!
Проводарем  хай  служить  короговка,
нехай  тримає  на  слизькій  дорозі,
аж  поки  на  верхів’ї  не  замає,
змагаючись  проти  гірського  вітру.
 Коли  ж  мепе  на  півдороги  стріне
важка  лавина  і  впаде,  мов  доля,
 131

на  голову  мою,  тоді  впаду  я
на  сніг  нагірний,  мов  на  білу  постіль.
Хай  по  мені  не  плачуть  смутні  дзвони,
хай  заспіває  вільний  дзвінкий  вітер,
закрутиться  метелиця  весела,
і  зарояться  сніжні  зорі  колом
і  з  поцілунками  холодними  закриють
мені  палкі  та  необачні  очі...
 16/УІІІ  1901
 VIII
 Чом  я  не  можу  злинути  угору,
туди,  на  те  верхів’я  золоте,
де  місяць  просвітив  біляву  хмарку?
 Я  ж  бачила,  як  хмарка  та  вродилась:
вона  повстала  з  гучного  потоку
туманом  білим,  парою  без  барви
і  тихо  поплила  понад  водою
глибокими  ярами  далі  вгору,
поволі  підвелась,  немов  насилу,
і  вгору  подалась.  Вона  чіплялась
за  смерекові  гребені  зелені,
за  уступи  обголеної  кручі
і  за  колиби  там,  на  полонині,
немов  людина,  що  з  тяжким  зусиллям
на  гору  добувається.  І  вийшла,
і  стала  на  верхів’ї,  і  всміхнулась
до  місяця,  мов  дівчина  білява,
і  заясніла,  легка  та  прозора,
мов  ясна  мрія.  Хто  у  ній  пізнає
оту  важку,  безбарвну,  вогку  хмару,
що  сунулась  так  тяжко  по  долині?..
 Ой  гори,  гори,  золоті  верхів’я!
 Та  нащо  ж  я  до  вас  так  пориваюсь?
 Та  нащо  ж  я  люблю  вас  так  тужливо?
Невже  мені  не  суджено  дістатись
на  ваші  заповідні  високості?
 Коли  мені  не  дано  крил  міцних,
щоб  я  могла  орлицею  підбитись
геть  високо  понад  найвищі  гори,
то  прагну  я  собі  потоків  сліз,
гарячих  сліз,  нестриманих,  раптових,
 132

що  рвуться  з  глибини  самого  серця
джерелами  живущої  води.
 Нехай  би  з  них  душа  моя  повстала
і  з  мукою  тяжкою  подалася
па  те  верхів’я  вічно  світлянее,
що  мрів  здалека  моїм  очам
так  неприступно,  як  і  тії  гори,
що  я  на  їх  лиш  мрією  літаю.
 І, 	може  б,  дух  мій,  наче  тая  хмарка,
па  високості  раптом  одмінився,
просвічений  нагірним  чистим  світлом.
 Буркут,  4/VIII  1901

хвилини
 LIED  OHNE  KLANG1
 Якби  мої  думи  німії
та  піснею  стали  без  слова,
тоді  б  вони  більше  сказали,
ніж  вся  оця  довга  розмова.
 Якби  мої  думи  німії
на  струни  проречисті  впали,
зайшлись  би  плачем  мої  струни
і  сміхом  дитячим  заграли.
 Мов  хвиля  морська  в  ясну  бурю,  /
і  темна,  й  блискуча,  й  раптова,
і  сонцеві  рідна,  й  безодні,
була  б  моя  пісня  без  слова.
 Важкі  побережнії  скелі
зрива  переможнеє  море;
невже  переможная  пісня
важкого  жалю  не  поборе?
 Невже  моя  пісня  не  хвиля?
 Ой  леле!  Даремні  питання...
 Німі  мої  думи,  а  руки
дають  лиш  німії  стискання...
 5/1І  1900
 СВЯТА  НІЧ
 В  темну  ніч  ми  зібрались  громадкою  йти
так  поважно,  немов  у  пригоді
мали  стати  кому,  а  проте  без  мети,
ми  дивились  на  зорі,  та  й  годі.
 Тихі,  тихі  й  спокійні  в  ту  пічку  були
ліс  і  поле  па  цілім  просторі,
 1  Пісня  без  ввуку  (нім.).—  Ред.
 134

і  здавалось,  неначе  ми  чути  могли,
як  спадали  летючії  зорі.
 Всі  розмови,  не  скінчені  тут,  на  землі,
десь  кінчалися  там,  між  зірками.
 Проти  вічності  неба  були  ми  малі,
але  небо  схилялось  над  нами.
 Ніч  без  тінів  і  світло  без  проміння  хвиль...
Все  було  і  далеко,  й  близенько.
 І  сіяли  нам  зорі  за  тисячі  миль,
і  між  нами  світили  низенько.
 Нам  не  раз  крізь  волосся  світила  зоря,
мов  горицвіт  у  темному  листі,
наче  ми,  перепливши  небесні  моря,
заквітчалися  в  краплі  сріблисті.
 І, 	немов  над  святими,  зірки  золоті
у  корону  сплітались  огнисту.
 Отже,  й  справді,  здається,  були  ми  святі
в  тую  зоряну  ніч  урочисту.
 18/VII  1900
 * 	*
 *
 Ви  щасливі,  пречистії  зорі,
ваші  промені  —  ваша  розмова;
якби  я  ваші  промені  мала,
я  б  ніколи  не  мовила  й  слова.
 Ви  щасливі,  високії  зорі,
все  на  світі  вам  видко  звисока;
якби  я  так  високо  стояла,
хай  була  б  я  весь  вік  одинока.
 Ви  щасливі,  холоднії  зорі,
ясні,  тверді,  неначе  з  кришталю;
якби  я  була  зіркою  в  небі,
я  б  не  знала  ні  туги,  ні  жалю.
 18/VIІ  1900
 135

* 	$
 *
 Талого  снігу  платочки  сивенькії,
 дощик  дрібненький,  холодний  вітрець,
проліски  в  рідкій  травиці  тоненькії,
се  була  провесна,  щастя  вінець?
 Небо  глибокеє,  сонце  ласкавеє,
пурпур  і  злото  на  листі  в  гаю,
пізніх  троянд  процвітання  яскравеє
осінь  віщує  —  чи  то  ж  і  мою?
 Що  ж,  хай  надходить!  мене  навіть  радує
душного  літа  завчасний  кінець;
провесни  тільки  нехай  не  нагадує
 дощик  дрібненький,  холодний  вітрець!
 11/VIII  1900
 * 	*
 *
 Минаю  я,  було,  долини,  й  гори,
і  моря  гучного  непевнії  простори,
чужі  краї  обступлять  навкруги,
захопить  піч;  на  горах  чорні  тіні,
на  морі  хвилі,  тумани  в  долині
здаються  наче  справді  вороги.
 І  серце,  хоч  і  звикле  до  блукання,
до  чужини,  до  вічного  змагання,
чогось,  бувало,  плаче  в  тій  порі,
пемов  дитина,  в  темряві  забута,
немов  людина,  у  тюрму  замкнута,
аж  поки  очі  не  знайдуть  зорі,—
 тоді  затихне  плач...  І  я  дивую,
чим  серце  втішилось?  —  що  золотую
маленьку  цяточку  вгорі  знайшло?
 Та  що  ж  йому  по  тім  далекім  світі?
Він,  може,  сам  давно  погас  в  блакиті,
поки  сюди  те  проміння  дійшло,
 136

погас  отак,  як  тії  мрії  перші,
як  молоді  думки,  давно  померші,
 що  розбудили  вперше  дух  в  мені...
Так  що  ж!  нехай  те  все  давно  минуло,
а  серце  любить,  поки  ие  заснуло,
те  світло,  що  живе  і  без  зорі.
 Кімполунг,  20/VI  1901
 * 	❖
 *
 Гей,  піду  я  в  ті  зелені  гори,
де  смереки  гомонять  високі,
понесу  я  жалі  одинокі
та  й  пущу  їх  у  гірські  простори.
 Кину  свої  жалі
на  зелені  галі,
пущу  бором  свою  тугу,
чи  не  знайде  другу...
 Кімполунг,  19/VI  1901
 * 	*
 *
 Хочеш  знати,  чим  справді  було
те,  що  так  колись  пишно  цвіло,
що  на  серце  наводило  чари,
світ  вбирало  в  злотисті  примари,
те,  що  сяло,  мов  чистий  кришталь,
а  безжалісне  й  гостре,  мов  сталь.
 Приторкнутись  ти  хочеш  близенько,
придивитись  до  нього  пильненько,
скинуть  з  нього  покраси  й  квітки,
одрізнити  основу  й  нитки,—
адже  часом  найкраща  тканина
під  сподом  просто  груба  ряднина!
 Залиши!  се  робота  сумна,
не  доводить  до  правди  вона.
 Глянь,  смереки  зеленії  коси
повбирались  у  ряснії  росрі.
 137

Не  питай,  чи  то  справді  роса
самоцвітна,  всесвітня  краса,
 чи  то,  може,  те  сонце  здурило,
в  лелітки  дощ  холодний  змінило,
або,  може,  то  хитрий  вітрець
з  марних  крапель  сплітає  вінець,
або,  може,  то  винна  смерека,
що  показує  росу  здалека...
 Буркут,  10/VIII  1901
 ❖ 	*
я*
 Темна  хмара,  а  веселка  ясна.
 Що  ти  робиш,  дівчино  нещасна?
 Ореш  тугу,  сієш  на  ній  смуток,
схаменися,  який  з  того  скуток!
 Тож  не  зійде  рута
на  твоїй  ріллі,
а  зійде  отрута,
жалі  не  малі.
 Хай  би  туга  облогом  лежала,
а  ти  б  собі  пшениченьку  жала.
 А  в  пшениці  то  мак,  то  волошки
закрасили  б  роботоньку  трошки.
 Ой  хто  займе  постать,
жни  та  обжинайсь,
як  надійде  хмара,
то  й  не  оглядайсь!
 Буркут,  12/VIII  1901
 * 	*
 ❖
 Ой,  здається  —  не  журюся,  таки  ж  я  не  рада,
чогось  мені  тяжко-важко,  на  серці  досада.
 Ой  кину  я  ту  досаду  геть  на  бездоріжжя,
зійшла  моя  досадонька,  як  мак  серед  збіжжя;
 138

а  я  той  цвіт  позриваю  та  сплету  віночка,
кину  його,  червоного,  в  воду  до  поточка:
 пливи,  пливи,  мій  віночку,  до  самого  моря,
може,  буря  тебе  втопить,  чи  не  збудусь  горя.
 Ой  розбила  вінка  буря,  таки  ж  не  втопила,
а  від  нього  синя  хвиля  геть  почервоніла.
 Гірка  вода  в  синім  морі,  гірко  її  пити;
чом  я  свою  досадоньку  не  можу  втопити?
 Буркут,  20/VII  1901
 * 	*
 *
 Ой  піду  я  в  бір  темненький,  там  суха  смерека,
як  розпалю  ясну  ватру,  видно  всім  здалека.
 Запалала  при  смереці  смолова  ялиця;
горить  моя  досадонька,  мов  сухая  глиця.
 Розбуялась  досадонька  з  вогнем  на  просторі,
розсипала  палкі  іскри,  мов  яснії  зорі.
 Як  упаде  з  гори  іскра,  наче  8  неба  зірка,
та  як  влучить  в  саме  серце,—  доле  ж  моя
 гірка!..
 Лежи  ж  тепер,  досадонько,  тут  у  серці  тихо,
буду  тебе  колихати,  чи  не  присплю  лихо.
 Притулишся  до  серденька,  мов  дитина  рідна,
буде  тобі  в  мого  серця  колиска  вигідна;
 що  раз  вдарить  кров  живая,  колиска  шибнеться...
 Ой  спи,  дитя,  вдень  і  вночі,  поки  серце  б’ється!..
 Буркут,  20/VIII  1901

Часто  кажуть:  «Ясні  зорі  —
То  найкраще  в  цілім  світі»,
Чи  гадає  хто  при  тому,
 Що  за  світом  є  ще  кращі?
 Уночі  у  сонних  мріях
Летимо  ми  геть  од  світу,
 Хто  летить  в  безодню  чорну,
Хто  в  сріблясті  емпіреї,
 Хто  хаос  непевний  бачить,
Хто  з  зірками  водить  коло,
 А  як  тільки  сонце  гляне,
 І  хаос,  і  зорі  зникнуть.
 І  хаос,  і  зорі  зникнуть,
 Стане  рівно,  ясно,  біло,
 Мов  у  зшиточку  чистенькім
Школяра,  що  добре  вчиться.
 Але  єсть  на  світі  люди
Необачні,  безпорадні,
 Що  й  при  світлі  сонця  бачать
І  хаос,  і  ясні  зорі,
 Кращі  зорі,  ніж  небесні,
 І  хаос,  темніший  пекла.
 Люди  ті  не  знають  світа,
 Як  там  рівно,  ясно,  біло.
 В  тих  людей  життя  буває,
Мов  порізнені  листочки,
 Де  написані  поеми
Божевільного  поета.
 18/VIІ  1900
 &  й
йг
 Твої  листи  завжди  пахнуть  зов’ялими  трояндами,  ти,
мій  бідний,  зів’ялий  квіте!  Легкі,  тонкі  пахощі,  мов  спогад
про  якусь  любу,  минулу  мрію.  І  ніщо  так  не  вражає  тепер
 140

мого  серця,  як  сії  пахощі,  тонко,  легко,  але  невідмінно,
невідборонно  нагадують  вони  мені  про  те,  що  моє  серце
віщує  і  чому  я  вірити  не  хочу,  не  можу.  Мій  друже,  лю¬
бий  мій  друже,  створений  для  мене,  як  можна,  щоб  я  жи¬
ла  сама,  тепер,  коли  я  знаю  інше  життя?  О,  я  знала  ще
інше  життя,  повне  якогось  різкого,  пройнятого  жалем  і
тугою  щастя,  що  палило  мене,  і  мучило,  і  заставляло  за¬
ламувати  руки  і  битись,  битись  об  землю  в  дикому  ба¬
жанні  згинути,  зникнути  з  сього  світу,  де  щастя  і  горе
так  божевільно  сплелись...  А  потім  і  щастя,  і  горе  обірва¬
лись  так  раптом,  як  дитяче  ридання,  і  я  побачила  тебе.
Я  бачила  тебе  і  раніше,  але  не  так  прозоро,  а  тепер  я  пі¬
шла  до  тебе  всею  душею,  як  сплакана  дитина  іде  в  обійми
того,  хто  її  жалує.  Се  нічого,  що  ти  не  обіймав  мене  ніко¬
ли,  се  нічого,  що  між  нами  не  було  і  спогаду  про  поці¬
лунки,  о,  я  піду  до  тебе  з  найщільніших  обіймів,  від  най-
солодших  поцілунків!  Тільки  з  тобою  я  не  сама,  тільки
з  тобою  я  не  на  чужині.  Тільки  ти  вмієш  рятувати  мене
від  самої  себе.  Все,  що  мене  томить,  все,  що  мене  мучить,
я  знаю,  ти  здіймеш  своєю  тонкою  тремтячою  рукою,—
вона  тремтить,  як  струна,—  все,  що  тьмарить  мені  душу,
ти  проженеш  променем  твоїх  блискучих  очей,—  ох,  у  трив¬
ких  до  яшття  людей  таких  очей  не  буває!  Се  очі  з  іншої
країни...
 Мій  друже,  мій  друже,  нащо  твої  листи  так  пахнуть,
як  зів’ялі  троянди?
 Мій  друже,  мій  друже,  чому  ж  я  не  можу,  коли  так,
облити  рук  твоїх,  рук  твоїх,  що,  мов  струни,  тремтять,
своїми  гарячими  слізьми?
 Мій  друже,  мій  друже,  невже  я  одинока  згину?  О  візь¬
ми  мене  з  собою,  і  нехай  пад  нами  в’януть  білі  троянди!
 Візьми  мене  з  собою.
 Ти,  може,  маєш  яку  іншу  мрію,  де  мене  немає?  О  до¬
рогий  мій!  Я  створю  тобі  світ,  новий  світ  нової  мрії.  Я  ж
для  тебе  почала  нову  мрію  життя,  я  для  тебе  вмерла  і  во¬
скресла.  Візьми  мене  з  собою.  Я  так  боюся  жити!  Ціною
нових  молодощів  і  то  я  не  хочу  життя.  Візьми,  візьми  ме¬
не  з  собою,  ми  підемо  тихо  посеред  цілого  лісу  мрій  і  згу¬
бимось  обоє  помалу  вдалині.  А  на  тім  місці,  де  ми  були
в  житті,  нехай  троянди  в’януть,  в’януть  і  пахнуть,  як  твої
любі  листи,  мій  друже...
 Крізь  темряву  у  простір  я  простягаю  руки  до  тебе:
візьми,  візьми  мене  з  собою,  се  буде  мій  рятуиок.  О,  ря¬
туй  мене,  любий  Г
 141

І  нехай  в’януть  білі  й  рожеві,  червоні  й  блакитні  тро¬
янди.
 *
 7/ХІ  1900
 * 	*
 *
 Все,  все  покинуть,  до  тебе  полинуть,
 Мій  ти  єдиний,  мій  зламаний  квіте!
 Все,  все  покинуть,  з  тобою  загинуть,
 То  було  б  щастя,  мій  згублений  світе!
 Стать  над  тобою  і  кликнуть  до  бою
Злую  мару,  що  тебе  забирає,
 Взять  тебе  в  бою  чи  вмерти  в  тобою,
 З  нами  хай  щастя  і  горе  вмирає.
 [16.ХІ  1900]
 * 	*
 *
 Хотіла  б  я  тебе,  мов  плющ,  обняти,
 Так  міцно,  щільно,  і  закрить  од  світа,
 Я  не  боюсь  тобі  життя  одняти,
 Ти  будеш  мов  руїна,  листом  вкрита.
 Плющ  їй  дає  життя,  він  обіймає,
 Боронить  від  негоди  стіну  голу,
 Дле  й  руїна  стало  так  тримає
Товариша,  аби  не  впав  додолу.
 їм  добре  так  удвох,—  як  нам  з  тобою,—
 А  прийде  час  розсипатись  руїні  —
 Нехай  вона  плюща  сховає  під  собою.
 Навіщо  здався  плющ  у  самотині?
 $дба  на  те,  аби  валятись  долі
Пораненим,  пошарпаним,  без  сили
Чи  з  розпачу  повитись  на  тополі
І  статися  для  неї  гірш  могили?
 [16.ХІ  1900]
 142

* 	*
 *
 Скажи  мені,  любий,  куди  мої  сльози  поділись?
 Чи  то  вони  всі  вже,  мов  літні  дощі,  розточились?
Чи,  може,  вони  розійшлися  в  осіннім  Тумані
І  висять  тепер  надо  мною,  мов  хмари  важкі,
 нерухмані?
 16.ХІ  1900
 * 	*
 *
 Я  бачила,  як  ти  хиливсь  додолу,
 Пригнічений  своїм  важким  хрестом,
 Ти  говорив:  «Я  втомлений...  так,  справді...
 Я  дуже  втомлений...  Боротися?  Навіщо?
 Я  одинокий  і...  нема  вже  сили...»
 Ти  говорив  так  просто  і  спокійно,
 Щось  в  голосі  тремтіло,  мов  сльоза,
 Та  полиском  сухим  світились  очі,—
 Як  завжди...  Я  стояла  біля  тебе,
 Не  зважилась  ані  за  руку  взяти,
 Ані  схилитися  до  твого  чола,
 Ані  тебе  підвести...  Я  дивилась,
 Як  ти  хилився  під  своїм  хрестом...
 ...І  потім  довго  я  дивилася  на  тебе,
 Тоді,  як  ми  з  тобою  розлучились.
 Тоді,  як  тільки  образ  твій,  мій  друже,
Привиджувавсь  мені  в  безсонні  ночі,
 Все  голос  твій  бринів:  «Я  втомлений...  так,
 справді...»
 І  брала  я  тоді  паперу  картку  білу,
 Хотілося  мені  зібрати  тії  сльози,
 Що  в  голосі  бриніли  невидимо.
 Колись  отак,—  розказує  легенда,—
 Хустиною  святая  Вероніка
Зібрать  хотіла  сльози  й  піт  Христа.
 Та  на  хустині  замість  поту  й  сліз
Зостався  образ  у  вінці  терновім
Того,  хто  впав  знебулий  під  хрестом.
 143

О,  кожний  раз,  як  я  збирала  сльози
Тврї,  мій  друже,  на  папір  біленький,
 Я  бачила  те  чудо  Вероніки...
 18/ХІ  1900
 * 	А*
 *
 Чи  пам’ятаєте,  коли  я  говорила
Оті  слова:  «Якби  мені  знаття,
 Коли  я  вмру,  я  б  заповіт  зробила,
 Аби  з  музикою,  що  люба  за  життя,
 Мене  ховали».  Тільки  що  злетіли
Слова  ті  з  уст,  як  вже  здались  на  сміх:
 «Ви  б,  може,  й  танцювать  примусити  хотіли
На  ваших  поминках  приятелів  своїх?»
 І  почалась  балачка  погребова...
її  спогадувать,  здавалось  би,  не  варт,
 Та  я  її  спогадую  до  слова,
 Бо  розбудив  в  душі  поважне  щось  той  жарт.
 Моя  душа  не  буде  «со  святими»,
 Не  буде  «вічна  пам’ять»  по  мені,
 Чужі  мені  пісні  з  словами  тими
І  дзвони  сі,  потвори  мідяні.
 Коли  вже  треба  голосить  по  трупі,
 Нехай  музика  плаче,  та  без  слів,—
ї  жаль,  і  сміх,  і  плач,  і  пісня  вкупі  —
 То  буде  так,  мов  лебединий  спів.
 А  та  юрба,  що  посумує  вранці,
 Увечері  нехай  іде  в  танець.
 Се  дивно  вам  —  після  погребу  танці?
Звичайний  то  смутним  пісням  кінець!
 Та  що  ж,  нехай  не  зрушу  я  нічого,
Зірвавшися  в  безодню  забуття,
 Аби  не  ранила  так  смерть  моя  нікого,
 Як  ранило  мене  моє  життя.
 [30.ХІ  1900]
 * 	*
 *
 Уста  говорять:  «Він  навіки  згинув!»
 А  серце  каже:  «Ні,  він  не  покинув!»
 Ти  чуєш,  як  бринить  струна  якась  тремтяча?
 144

Тремтить-бринить,  немов  сльоза  гаряча,
Тут,  в  глибині,  і  б’ється  враз  зі  мною:
 «Я  тут,  я  завжди  тут,  я  все  з  тобою!»
 Так  завжди,  чи  в  піснях  забути  хочу  муку,
Чи  хто  мені  стискає  дружньо  руку,
 Чи  любая  розмова  з  ким  ведеться,
 Чи  поцілунок  на  устах  озветься,
 Струна  бринить  лагідною  луною:
 «Я  тут,  я  завжди  тут,  я  все  з  тобою!»
 Чи  я  спущусь  в  безодні  мрій  таємні,
 Де  постаті  леліють  ясні  й  темні,
 Незнані  й  знані,  і  наводять  чари,
 І  душу  опановують  примари,
 А  голос  твій  бринить,  співа  з  журбото:
 «Я  тут,  я  завжди  тут,  я  все  з  тобою!»
 Чи  сон  мені  склепить  помалу  вії,
 Покриє  очі,  втомлені  від  мрії,
 Та  крізь  важкі,  ворожії  сновиддя
Я  чую  голос  любого  привиддя,
 Бринить  тужливо  з  дивною  журбою:
 «Я  тут,  я  завжди  тут,  я  все  з  тобою!»
 І  кожний  раз,  як  стане  він  бриніти,
Тремтять  в  моєму  серці  тії  квіти,
 Що  ти  не  міг  їх  за  життя  зірвати,
 Що  ти  не  хтів  їх  у  труну  сховати,
Тремтять  і  промовляють  враз  зо  мною:
«Тебе  нема,  але  я  все  з  тобою!»
 Kimpolung,  7/VI  1901
 КОРОЛІВНА
 — 	Королівно,  ясна  панно,
ви  себе  навік  згубили!
 Що  з’єднало  вас  зо  мною,
йбогим  лицарем  без  спадку?
 — 	Мій  лицарю,  любий  пане,
се  мені  гірка  образа,—
 145

я  ж  не  звикла  продавати
свого  серця  за  червінці!
 — 	Королівно,  ясна  панно,
стану  вашому  належить
багряниця  і  корона,
 а  не  ся  буденна  одіж.
 — 	Мій  лицарю,  любий  пане,
та  невже  я  вам  миліша
 в  багряниці  та  короні,
 ніж  у  простих,  темних  шатах?
 — 	Королівно,  ясна  панно,
я  зовсім  безславний  лицар,
бо  від  зрадницької  зброї
умираю  вдома,  в  ліжку.
 — 	Мій  лицарю,  любий  пане,
хай  впаде  на  зраду  ганьба,
слави  ж  маєте  доволі:
 ви  обранець  королівни.
 — 	Королівно,  ясна  панно,
чує  серце,  що  загину,-—
хто  ж  вас  буде  боронити
від  неслави,  поговору?
 — 	Мій  лицарю,  любий  пане,
не  боюсь  я  поговору,—
 все  чиню  по  власній  волі,
бо  на  те  я  королівна.
 — 	Королівно,  ясна  панно,
тяжко  буде  вам  дивитись,
як  мене  ховати  будуть
простим  звичаєм,  иепишпо.
 — 	Ой  лицарю,  любий  пане!
Не  вражайте  мого  серця!
 Що  мені  по  всіх  пишнотах,
якби  мала  вас  ховати?
 — 	Королівно,  ясна  панно,
заклинаю  вас  коханням:
 146

майте  гідність  і  в  жалобі,
як  належить  королівні.
 — 	Мій  лицарю,  любий  пане,
нащо  сі  страшні  закляття?
 Се  ж  найгірше  в  світі  лихо  —
непрозора,  горда  туга...
 ❖ 	*  *
 У  сільській  убогій  церкві
грають  Requiem  органи,
хор  голосить  Miserere,
люд  зітхав  De  profundis.
 В  домовині  труп  лицарський,
біля  нього  королівна
стала  тихо  та  поважно,
мов  до  шлюбу  наречена.
 Не  тремтить  серпанок  чорний,
що  вкрива  її  обличчя,
і  горить  спокійним  світлом
у  руці  воскова  свічка.
 По  кутках  дівчата  плачуть,
а  в  юрбі  йдуть  поговори:
 «Он  ота  його  кохала...»
 «Он  ота  вінка  втеряла...»
 «Он  ота  босоніж  бігла
і  ловила  за  стремена...»
 «Хто  ж  ота,  що  стала  поруч
коло  гробу?»  —  «Королівна».
 # 	*  *
 У  палаті  королівській
темний  смуток  і  тривога
серед  челяді  двірської,—
щось  король  сьогодні  гнівний:
 147

очі  мечуть  стріли  гострі,
гучно  брязкають  остроги,
руки  стиснулися  міцно
на  хресті  злотистім  шпаги.
 На  порозі  паж  маленький
став  наляканий,  несмілий
і  промовив  ледве  чутпо:
 «Ясна  панна  там  чекає...»
 Твердим  голосом  відмовив
гиівний  владар:  «Що  ж,  хай  прийде,
хай  почує  привселюдно
від  отця  свого  прокляття».
 Ще  не  встиг  король  скінчити
слів  безжалісних,  недобрих,
як  в  юрмі  загомоніли:
 «Гей,  дорогу  королівні!»
 Поміж  лицарів  блискучих,
поміж  дам  препишно  вбраних
королівна  йде  поволі
у  буденній  чорній  сукні,
 без  серпанку  й  покривала,
з  непокритою  косою;
не  спуска  очей  журливих,
не  схил  я  блідого  чола.
 Затаїло  дух  лицарство,
ніжні  дами  всі  поблідли,
ждуть,  мов  грому  серед  бурі,
королівського  прокляття.
 Але  що  се?  тихо  й  смутно
забринів  старечий  голос:
 «Ти  прийшла,  кохана  доню?
 Сядь,  спочинь,  моя  дитино...»
 Ледве  вчула  королівна
ту  лагідну,  тиху  мову,
затремтіла  вся  і  впала,
мов  росиночка,  додолу.
 143

Мов  росинка,  що  холодна
та  бліда  трималась  довго,
цілу  ніч  на  верховітті,
поки  сонце  не  пригріло...
 У  палати  королівські
загостили  жаль  і  туга,—
се  були  найвищі  гості,
та  прийшли  без  етикети.
 20/VI  1901,  Кімполунг
 * 	*
ж
 Ти  не  хтів  мене  взять,  полишив  мене  тут  на  сторожі,
Ти  мені  заповідав  скрасити  могилу  твою
В  білий  мармур,  і  плющ,  і  криваві  осіннії  рожі,
 Ти  мені  заповідав  носити  жалобу  мою
 Так,  як  носять  в  легендах  царівни  мовчазні,  хороші.
 Довго  ждать  мені,  друже:  ще  мармур  не  тесаний  твій,
Ще  немає  на  чому  повитись  плющу  жалібному,
 Не  цвітуть  ще  осінні  троянди  в  порі  весняній,
 Камінь,  темряву  й  кров  маю  тільки  ще  в  серці  сумному,
Не  здаюсь  я  царівною  людям  в  жалобі  моїй.
 Ох,  як  часто  мене  опановують  сни  зловорожі,
 Сниться  все,  що  я  голову  радо  на  страту  несу,
 Але  то  тільки  сни,—  я  повинна  стоять  на  сторожі,
 Бо  мені  заповідано  в  спадок  жалобу  й  красу,
 Білий  мармур,  і  плющ,  і  криваві  осіннії  рожі...
 7/VI  1901,  Kimp[olung]
 * 	*
 йг
 «Квіток,  квіток,  як  можна  більше  квітів
І  білого  серпанку  на  обличчя,
 Того,  що  звуть  ілюзією...»  Боже!
 Як  часто  ті  слова  вчуваються  мені
Посеред  ночі:  «Квітів,  безліч  кзітів!
 Я  ж  так  любив  красу!..»  Мій  бідний  друже,
 Я  принесла  тобі  всі  квіти,  що  дала
Скупа  весна  твого  скупого  краю,
 149

Я  всі  зібрала  і  в  труну  вложила,
 Всю  ту  весну  убогу  поховала.
 Ти  спиш  в  землі  між  мертвими  квітками,
І  страшно  думати  мені  про  них
І  про  твій  сон,  я  краще  знов  укрию
Серпанками  ілюзії  твій  сон,
 Щоб  не  чіпать  страшних  містерій  смерті;
 Я  досить  слухала  її  прелюдій,
 Вопи  мені  морозили  всю  кров,
 Вони  мене  у  камінь  обертали;
 Я  досі  вимовить  того  не  можу,
 Чого  мене  навчила  пісня  смерті.
 Ні,  ні,  мій  друже,  спи  спокійно,  спи,
 Я  не  скажу  нікому  слів  таємних.
 Квіток  просив  ти?  Дам  тобі  їх  більше,
 Ніж  та  ворожая  весна  дала,
 Весна  та  люта,  що  тебе  забрала.
 Я  дам  живих  квіток,  зрошу  їх  кров’ю,
 І  заблищать  вони,  немов  рубіни,—
 Не  так,  як  ті  бліді,  убогі  квіти
Весни  лихої,—  і  не  будуть  в’януть,
 І  в  землю  не  підуть,  і  не  умруть,
 І  ти  знов  оживеш  в  вінку  живому
Живих  квіток;  ілюзії  серпанок,
 Серпанок  мрій  моїх  тебе  скрасить,
 Та  не  закриє,  будеш  ти  сіяти,
 Як  промінь  сонця  в  мареві  легенькім,
 Що  стелиться  по  золотому  полі.
 Нехай  собі  минає  рік  за  роком,
 Нехай  мій  вік  уплине  за  водою,
 Ти  житимеш  красою  серед  квітів,
 Я  житиму  сльозою  серед  співів.
 7/VI  1901
 КАЛИНА
 Козак  умирає,  дівчинонька  плаче:
 «Візьми  ж  мене  в  сиру  землю  з  собою,  козаче!»
«Ой,  коли  ж  ти  справді  вірная  дівчина,
 Буде  з  тебе  на  могилі  хороша  калина»,
 «Ой,  що  ж  тобі,  милий,  з  того  за  потіха,
 Щоб  я  мала  червоніти  серед  мого  лиха?
 450

Ой,  що  ж  тобі,  милий,  з  того  за  відрада,
 Щоб  я  мала  процвітати,  як  мені  досада?
 Чи  то  ж  тобі  стане  миліш  домовина,
 Як  я  буду  зеленіти  —  німа  деревина?»
 «Як  упадуть  роси  на  ранні  покоси,
 То  не  в  мою  домовину,  а  на  твої  коси,
 Як  припече  сонце  веснянії  квіти,
 Хай  не  в’ялить  моїх  костей,  тільки  твої  віти.
 Ой,  так  не  затужить  і  рідная  ненька,
 Як  ти,  моя  калинонько,  моя  жалібненька...»
 Ой,  ще  ж  над  миленьким  не  зросла  й  травиця,
 Як  вже  стала  калиною  мила-жалібниця.
Дивуються  люди  і  малії  діти,
 Що  такої  пригодоньки  не  видали  в  світі:
 «Чия  то  могила  в  полі  при  дорозі,
 Що  над  нею  калинонька  цвіте  на  морозі,
 Що  на  тій  калині  листя  кучеряві,
 А  між  цвітом  білесеньким  ягідки  криваві».
Шуміла  калина  листом  зелененьким:
 «Ой,  що  ж  се  я  німа  стою  над  моїм  миленьким?»
Поки  ніж  не  крає,  дерево  не  грає.
 А  хто  вріже  глибоченько,  тому  заспіває.
 А  хто  вріже  гілку,  заграв  в  сопілку,
 То  той  собі  в  серце  пустить  калинову  стрілку.
 20/VI  [1901]
 * 	#
 ❖
 Мрія  далекая,  мрія  минулая
стала  сю  ніч  надо  мною,
мов  якась  постать  похила,  знебулая
над  дорогою  труною.
 Мріє!  таж  ми  вже  навік  попрощалися,
гострим  ножем  розрізнились,
в  сні  тільки  часом  на  мить  зустрічалися,
але  і  в  сні  не  мирились.
 В  нас  не  було  ні  розмови  ворожої,
ні  голосної  образи,
та  не  було  тії  хвильки  погожої,
щоб  не  принесла  урази.
 151

Крапля  до  краплі  •—  гіркою  отрутою
вщерть  переповнилась  чара...
 Нащо  те  згадувать?  Тінню  забутою
хай  промине  тая  хмара.
 Мріє,  не  стій  при  мені  жалібницею,
мов  нарядя^аєш  до  гробу,
нащо  ти  встала  з  труни  упирицею,
вдягнена  в  чорну  жалобу?
 За  що  мені  ти  журбою  великою
очі  і  серце  покрила?
 Чи  то  за  те,  що  гіркою  осикою
мертвої  я  не  прибила?
 Чи  то  за  те,  що  пісні  найщирішії
я  на  прощання  співала?
 Чи  то  за  те,  що  квітки  найчистішії
на  домовину  поклала?
 Чи  то  за  те,  що  ніколи  зневагою
я  не  тривожила  тіні?
 Може,  за  те,  що  з  сумною  одвагою
я  не  лягла  в  домовині?
 Не  докоряй  мені,  мріє  загублена,
і  не  хились  надо  мною!
 Мертва  й  похована  ти,  моя  люблена,
он  уже  й  хрест  над  тобою.
 Кожна  ураза  тобі  подарована,
мир  нехай  буде  між  нами.
 Спи  ж  ти,  піснями  журби  зачарована,
спи  під  моїми  квітками.
 Буркут,  10/VIII  1901
 * 	*
 *
 Ой  я  постреляна,  порубана  словами,
душа  моя  на  рани  знемагає,
неначе  стрілами  і  гострими  мечами,
мене  його  рука  здалека  досягає.
 Ой  ви,  слова,  страшна,  двусічна  зброє,
спиніться,  дайте  спокій  па  хвилинку,
 152

уже  ж  ми  в  серце  ранені  обоє,
хоч  я  не  стала  з  ним  до  поєдинку.
 Не  стала  я,  ой  ні,  додолу  впала,
мої  слова  не  зброя,  а  ридання,
я  вилила  усе,  що  в  серці  мала,
стлумила  тільки  се  одно  благання:
 «Добий  мене,  дай  згинути  одразу!»
Ох,  як  сей  поклик  з  серця  поривався,
та  знала  я,  що  тим  завдам  уразу,
і  змовкла  я,  і  голос  мій  порвався,
 і  заніміло  серце.  Краща  доля
була  тим  лицарям,  з  сідельця  збитим,—
по  праву  давньому  була  їм  щира  воля
гукнути:  «Вбий  мене!»...  і  —  бути  вбитим.
 S.-Remo,  17/ХІ  1901
 &  *
 *
 Ти  хотів  би  квіток  на  дорозі  моїй?
 Нащо  сипати  їх  попід  ноги?
 Хай  живуть  вони  в  ніжній  красі  чарівній,
я  сама  їх  знайду  край  дороги.
 До  маленьких,  низеньких  сама  нахилюсь,
до  високих  очима  докину,
обережно  та  ніжно  лицем  притулюсь,
стрівши  в  білім  убранні  тернину.
 Будуть  шарпати  одіж  суворі  гілки
 і  скривавлять  колючками  руки,
та  гілкам  не  поможуть  лагідні  квітки,
ні,  вони  нагородять  за  муки.
 Та  й  за  віщо  б  ті  квіти  карали  мене,
я  ж  не  буду  їх  рвати  руками,
пі  під  ноги  топтати,  мов  зілля  дрібне,
тільки  злегка  торкнуся  устами.
 Не  плямив  поцілунок  мій  зроду  квіток,
чи  то  пишні  були  туберози,
чи  квітки,  що  зродив  найпростіший  садок,
чи  до  краю  вразливі  мімози.
 23/1  1902

Із  циклу
«ОСІННІ  СПІВИ»
 1
 ДО  LADY  L.  W.1
 Ти,  як  осінь,  умреш,  розіллєшся  слізьми
 над  квітками,  багрянцем  і  злотом,
 передсмертний  твій  спів  пролетить  над  людьми  —
 вітер  лине  отак  над  болотом,
 де  й  вода  вся  важка,  мов  свічадо  тьмяне,
 вбрана  в  ряску  й  слизьке  баговиння;
 очерет  тільки  мертвий  свій  шелест  почне,
 обізвавшись  на  те  голосіння,
 та  й  замовкне...  і  вітер  замовкне  сумний,
 об  різку  осоку  розітнеться...
 Так  нехай  хоч  тепер  спів  бринить  голосний!
 Може,  що  на  той  спів  відгукнеться.
 Може,  щастя,  що  ходить  по  ясній  луці,
геть  за  річкою,  там,  на  схід  сонця,
хоч  один  квіт  червоний,  що  мав  в  руці,
перемінить  в  твого  оборонця.
 І  від  нього  ще  раз,  хоч  на  мить  на  одну,
спалахнуть  злото,  квіти  й  багрянець,
 І  красу  небувалу,  дивну,  чарівну
дасть  обличчю  останній  рум’янець,
іг  мов  крик  бойовий,  обізветься  в  речах
безнадійне  і  марне  бажання,
і  тріумфом  останнім  заблисне  в  очах
розпачливе  осіннє  кохання.
 О, 	тоді  не  картайся,  що  сміло  береш,
без  вагання,  палкими  руками
небезпечний  той  дар.  Ти,  як  осінь,  умреш,
розіллєшся  над  щастям  сльозами...
 2
 ОСІНЬ
 Рветься  осінь  руками  кривавими
до  далекого  сонечка  любого;
 1  Леді  Л.  В.  (англ.).—  Ред,
 154

кров  па  шатах  препишних  шаріеться,
оксамит  і  парчу  залива.
 Так  для  сонечка  осінь  убралася,
мов  цариця  у  свято  врочистеє,
все,  що  є  на  сім  світі  найкращого,
все  зібрала  на  пишний  убір.
 Але  дні  все  коротшають,  міняться,
гляне  сонечко  й  знову  захмариться...
Журить  осінь-сухітниця  сонечко,
бо  нема  в  ній  весняних  надій.
 Рветься  осінь.  Терни  невидимії
їй  все  тіло  поранили,  змучили,
а  вона  розпачливо  всміхається:
«Сонце,  сонечко,  глянь,  я  сміюсь!»
 Заховалось  за  горами  сонечко,
з  гір  повіяло  холодом,  вогкістю,
сиві  хмари  на  небо  насунули.
 «Ось  я  йду!»  —  обізвалась  зима.
 Осінь  шарпнула  шати  кривавії,
аж  до  ніг  їй  упали  розсипавшись,
непокрита,  нічим  не  захищена,
застогнала:  «Іди,  бо  вже  час...»
 З
 ОСТАННІ  КВІТКИ
 Ох,  розкрились  троянди  червоні,
наче  рани  палкі,  восени,
так  жадібно  тремтять  і  палають  —
прагнуть  щастя  чи  смерті  вони?
 Не  осиплються  тихо  ті  квіти,
не  настане  життя  в  них  нове,
ні,  ударить  мороз  до  схід  сонця
і  приб’є  поривання  живе.
 І  зчорніють  червоні  троянди,
наче  в  ранах  запечена  кров...
 Ох,  нехай  же  хоч  сонця  нап’ються,
поки  ще  їх  мороз  не  зборов!
 1902,  Зелений  Гай
 155

.*  A*
 A
 Hi,  ти  не  вмреш,  ти  щастя  поховаєш
під  білим  покривом  неснравджених  надій,
кришталі  сліз  над  ним  порозсипаєш,
убрані  в  іскри  любих,  марних  мрій.
 І  буде  спати  щастя,  мов  царівна,
що  на  скляній  горі  знайшла  труну,
життя  ж  твоє,  мов  нитка,  довга,  рівна,
протягнеться  кудись  удалину.
 І  часто  ти  безсонними  ночами
до  любої  труни  шукатимеш  стежок
і  сльози  литимеш  старечими  очами,—
від  них  сріблом  горітиме  сніжок.
 Коли  ж,  утомлена  блуканням  одиноким,
на  сніговій  постелі  ляжеш  ти,
щоб  більш  не  встати,  перед  сном  глибоким
останню  мрію  вгледиш:
 Ось  іти
 зібрався  лицар  молодий  в  дорогу,
на  гору  ту  скляну,  де  щастя  спить,
в  душі  несе  і  віру,  і  тривогу,
пустеля  перед  ним,  як  жар,  горить.
 Він  без  дороги  йде  все  цілиною,
з  усмішкою  твої  стежки  мина,
і  бачиш  ти,  що  він  вже  під  горою,
де  спить  твоя  царівна  чарівна.
 Він  на  горі  єдиним  поцілунком
розбив  труну  і  щастя  оживив,
отим  єдиним,  легким  подарунком
навік  царівну  горду  покорив,
 і  взяв  її  на  руки,  мов  дитину,
і  весело  у  замок  свій  поніс,
за  ними  йшла  весна,  і  всю  долину
покрив  квіток  весняних  цілий  ліс.
 456

Квітки  цвітуть,  і  золотом  багряним,
немов  огнем,  долина  пойнялась,
співає  щастя  над  своїм  коханим,
і  ні  одна  сльоза  не  пролилась.
 А  ти  лежиш,  і  тіло  одиноке
смертельний  сон  і  холод  обіима,
і  мрія  та  про  щастя  яснооке
іде  в  туман,  мов  загадка  німа...
 27/VI  [1902]
 * 	*
 *
 Осінній  плач,  осінній  спів
посеред  літа  золотого
непереможно  забринів
із  серця  мого.
 Ох,  то  ж  за  те,  що  восени,
сумного,  млистого  поранку,
я  раз  невчасно  завела
собі  веснянку.
 30/VI  1902
 ШОБЕЯ
 Діти,  діти  мої,  чи  я  ж  вас  навіки  втеряла?
 За  що  пскарана  я?  За  те,  що  так  гордо  впевнялась
на  дітей  моїх  любих,  на  їх  чарівную  красу
і  на  славний  мій  рід,  що  я  з  Прометея  походжу?
 Що  ж,  богине  страшна,  хіба  діти  мої,  що  ти  вбила,
не  найкращі  були  серед  людських  і  божих  дітей?
Вбити  їх  ти  могла,  а  сплямити  красу  не  здолала,
 і, 	хоч  у  горе  закована,  все  ж  я  дочка  Прометея  —
і  милосердя  для  себе  не  буду  я  в  тебе  благати!
 Хоч  би  й  хтіла  тепер  ти  мені  милосердя  подати,
вже  б  не  змогла,  бо  скінчилася  влада  твоя  надо  мною.
Ось  я  стою,  мармурова,  в  камінних  кайданах,
тільки  очі  мої  ллють  потоки  палющії  сліз.
 Сліз  моїх  зупинити  не  моя^еш  ти,  люта  богине,
 157

бо  й  прометеївська  гордість  безсила  була  проти  них.
...Діти,  діти  мої!  Мов  живими  я  бачу  усіх  вас,
тільки  постаті  ваші  в  сльозах,  мов  проміння,  тремтять...
Ти,  найстарша  моя,  в  білих  шатах,  велична  і  пишна,
паче  постать  богині,  була  ти  подібна  до  мене,
тільки  тепера  ніхто  б  не  впізнав,  що  я  мати  твоя.
 Мармур  оцей  не  такою  мене  одягав  тепера,
як  буЛк  я  тоді,  коли  поруч  з  тобою  стояла.
 Люба  сестричка  твоя,  голубка,  моя  жалібниця,
гірко  б  заплакала,  вгледівши  бідну  матусю,
впала  б  до  третьої  доні  моєї  у  рідні  обійми,
тая  ж  одважна  була,  і  розсудлива,  й  тихо-завзята,
завжди  готова  усіх  захистити  одним  своїм  серцем,
тим-то  до  неї  горнулись  мої  всі  малятка,
сльози  свої  їй  несли,  вона  ж  дарувала  їм  усміх.
 Любі  мої!  Ви  і  в  горі,  і  в  радощах  все  були  вкупі,
 наче  троянди  рожеві  на  кущику  спільнім,
 а  брати  коло  вас,  наче  гілля  троянди  колюче,
 всякому  рану  готові  були  заподіять,
 хто  б  зневажив  сестричок.  Мій  старший,  найперший,
 він  був  мов  кедр  на  верхів’ї  гори,  негнучкий  перед  вітром,
 ох,  чому  і  за  віщо  так  марне  загинула  сила,
 що  братам  додавала  одваги  і  певності  в  бою?
 Тихо  схиливсь  його  брат  кипарисом  лагідним  та  смутним,
третій,  молодший,  мов  плющ,  його  щільно  руками  обняв,
а  наймолодший  —  мій  вогник,  багаття  моє  найдорожче,—
як  він  востаннє  спалахнув!  вся  батьківська  кров
 обізвалась!
 Він  переможцем  здавався  в  останню  хвилину  життя!..
 Всі  полягли,  як  один,  тільки  зброя  та  диски  лишились,
он  вони  між  покрасами  донь,  між  ляльками  маляток,
марні,  зайві,  хіба  що  на  теє  потрібні,
щоб  викликати  з  очей  моїх  знову  потоки  раптові,
якби  часом  ті  сльози  спинились  в  камінних  очах.
 Ой,  не  спиняться,  ні!  будуть  литись  отак  до  загину,
а  як  вихор  зненацька  або  землетрус  мене  скине,
камінь  об  камінь  розіб’є,  на  дрібний  пісок  розпорошить,
то  джерела  гірські  понесуть  мене  в  море  з  риданням,
потім  хвилі  морські  голоситимуть  вік  надо  мною,—
і  не  вмре  моя  туга,  мій  жаль  не  загине  у  світі...
 ...Ох,  якби  ж  хоч  одно,  хоч  найменше  зо  мною  зосталось,
те  дитяточко  любе,  моє  немовляточко  рідне!
 Може  б,  устонька  гожі  так  міцно  могли  притулитись
до  грудей  кам’яних,  що  збудили  б  життя  в  моїм  серці,
 158

і  гарячая  кров  поборола  б  холодний  сей  мармур,
і  камінні  сі  руки,  простягнені  марне  у  безвість,
знов  обняли  б  теє  тільце  злотисте  і  ніжне,  мов  квітка,
і  камінні  уста,  що  поблідли  й  склепилися  в  горі,
знов  би  могли  цілувати  ті  оченьки,  іскорки  ясні.
Або  вже  б  серце  розбилось,  і  я  б,  як  людина,  сконала,
та  не  стояла  б  страшною  потворою,  каменем  в  тузі.
Мертва  ж  бо  я  і  тепер,  а  тільки  живі  мої  сльози...
 30/VI  1902
 н*  *
 *
 «Хто  дасть  моїм  очам  потоки  сліз?»
 Ні,  нащо  сльози,  то  ж  не  сніг  нагірний,
а  туга  щонайглибша  має  литись
гіркими  хвилями.  Нагірний  сніг  ще  може
розтати  від  проміння  весняного,
в  долину  збігти  джерелом  раптовим,
а  на  верхів’ї,  що  біліло  снігом,
віночок  зацвіте  рясних  квіток.
 А  туга...  се,  як  море:  перекотить
всі  хвилі,  з  краю  в  край,  по  цілім  світі,
остання  хвиля  пробіжить  по  сліду
найпершої,  а  перша  дожене
останню,  і  таким  невпинним  колом,
без  краю,  без  мети  ітимуть  хвилі
моєї  туги...  краще  їх  спинити...
 Нагірний  сніг  —  се  жалощі  твої.
 Як  тільки  щастя  сонечко  пригріє
оті  сніги,  збіжать  вони  раптово
і  принесуть  останній  дар  мені,
поринуть  в  течії  моєї  туги,
доллють  її,  повніше  стане  море,
і  голосніше  заридають  хвилі...
 А  в  серденьку  твоєму  цвіт  весняний,
то  білий,  то  рожевий,  то  червоний,
віночком  зацвіте,  і  той  віночок
заквітчає  те  щастя  молоде,
що  поцілунком  визволяє  серце.
 ...Чи  тільки  справді  то  сніги  біліють?
 А  може,  то  розжеврілася  туга,
 159

як  те  залізо,  що  біліє  біллю,
змінивши  на  страшнім  вогні  три  барви?
І  що,  коли  не  загартує  серця,
а  спалить  і  спотворить  пал  страшний?
 І  що,  коли  замість  віночка  щастя
покриють  серце  плями  від  огню?
 Ой,  що  ж  тоді  моє  все  море  туги
проти  сього  несвітського  нещастя?
 І  чим  мені  залити  той  вогонь,
щоб  не  палив  того  серденька,—  слізьми?
Чи,  може,  крів’ю?  Так,  вона  твоя...
бо  я  готова  сльози  й  кров  віддати,
щонайчистішу  кров,  з  самого  серця,
щоб  тільки  пал  вгасити  і  не  дати
йому  сплямити  серця  дорогого.
 Ой,  де  ж  воно,  оте  новеє  щастя,
нехай  засвітить,  хай  мені  покаже,
чи  то  сніги,  чи  туги  лютий  пал.
 Нехай  тоді  або  доллється  море,
або  вя^е  висохне.  Тоді  пустиня
холодна  й  нерухома  буде  там,
де  града  туга  бурею  живою,
і  не  стривожить  жаль  спокою  смерті.
 ...Ні,  мало  і  сліз  тих,  і  слів,  і  думок,
і  серця  стискання,  і  болю,  й  ламання
у  розпачі  рук,  і  стогнання,  і  мук...
 Одно  зостається  —  мовчання.
 1/VII  1902
 * 	*
 *
 Гострим  полиском  хвилі  спалахують
після  бурі  у  місячну  ніч,
наче  військо  мечами  двусічиими
хоче  знять  вражі  голови  з  пліч.
 Зброї  полиск  і  гомін  розкотистий  —
се  неначе  повстання  гуде,
наче  сила  народна  узброєна
без  упину  на  приступ  іде.
 160

Кожний  меч  —  промінь  світла  небесного  —
впав  згори  й  знов  угору  зроста;
кожний  гук  —  відгук  сили  одвічної,
що  руйнує  й  будує  світа.
 Людське  море,  ти,  сило  народная,
з  чого  ж  ти  собі  зброю  скуєш?
 Що  повстане  на  місці  порожньому
того  світа,  що  ти  розіб’єш?..
 8/ХІ  1902,  San-Remo
 І1А  ЗЕММБРІНГУ
 Кучері  темні  уквітчала  хмарка
цвітом  з  гранати  огнистим,
лине  туди,  де  здалека  біліє
 шпиль  своїм  чолом  пречистим.
 Лине  і  щедро  квітки  розсипає
геть  по  всім  небі  навколо:
хоче  зогріти  палкими  квітками
теє  холоднеє  чоло.
 Квітка  торкнула  —  і  сніг  загорівся,
мов  золотеє  багаття,
шпиль  усміхнувся  новою  красою,
наче  по  слову  закляття.
 Пташкою  хмарка  летить  до  шпилечка...
 Ось  вони,  ось  вони  в  парі!
 Як  яче  вони  поєдналися  щільно
в  спільнім  великім  пожарі!
 1902
 ДИМ
 «Для  нас  у  ріднім  краю  навіть  дим
Солодкий  та  коханий...»  Без  упину
Я  думала  собі  оці  слова,
 Простуючи  в  країну  італьянську.
 І  мріялись  мені  далекі  села:
Дівчата  йдуть  співаючи  з  ланів,
Клопочуться  хазяйки  невсипущі,
 а
 161

Стрічаючи  отару  та  черідку,
 Господарі  вертаються  з  роботи,
 Не  прискоряючи  ходи,  поважно,
 А  нишком  поглядають  на  димок,
 Що  в’ється  прнад  комином  низеньким,
 І  думають:  «Оце  ж  воно  й  вечеря.,,»
 І  мріялись  мені  росисті  луки
Волинські:  здалека  чорніє  ліс
Зубчастим  муром,  а  туман  на  нього
Безгучним,  тихим  морем  напливає,—
 Хто  в  лісі,  хто  у  полі,  стережися!
 То  котиться  пропасниця  лукава.
 Але  ночліжники  собі  співають.
 Простуючи  до  лісу,  на  димок,—
 Се  ж  там  товариші  багаття  розпалили,
 Там  тепло,  сухо,  грають  роєм  іскри,
 Мов  бджоли  золоті,  вогонь  танцює...
«Простуймо  на  димок!..»
 1  я  дивилась
На  ті  бездимні  села  італьянські
(Вогню  й  малого  для  «поленти»  досить),
 На  рижові  поля,  страшні  «різайї»,
 Де  невидимкою  малярія  літає,
 Не  боячись  ні  диму,  ні  вогшо,—
 І  слово  «чужина»  бриніло  в  думці
За  кожним  стуком  поїзда  прудкого.
 ...Тунель!  І  дим  влетів  мені  в  вікно
Гіркою  хмарою  —  поганий  дим,
 Либонь,  погане  вугля  італьянське  —
 Так  не  душив  і  дим  в  курцій  хатині
Там,  на  Поліссі,  тож  було  співали
Дружки  весільні,  аж  дзвеніла  хата,
 Не  хриплим,  чистим  голосом,  дарма
Що  голови  немов  у  хмарі  мріли;
 Той  дим  гриз  очі,  але  все  ж  не  так,
 Бо  він  був  з  дерева,  а  може,  й  те,  що  рідний...
«Sampierdarena».  Слава  ж  тобі,  боя^е!
 Се  ж  хутко  Генуя,  там  і  спочинок,
 Там  буде  море,  і  веселе  небо,
 І  давнє  місто  гордої  їфа^и
Одважного  і  вільного  народу..»
 ...«Он  наша  Генуя»,—  панок  старенький
Показує  мені  удалину.
 Дивлюся  —  і  не  бачу  —  мла  закрила.
 462

«Добродію,  чи  се  тут  часто  з  моря
Такий  туман  встав?»  —  питаю  пана.
«Туман?  Се  не  туман,  се  тільки  дим,
 Се  завжди  так.  Воно  й  не  диво  —  гляньте!»
Я  глянула:  немов  високі  щогли
У  пристані  великій,  бовваніли
Крізь  сиву  млу  тонкії  комини.
 Та  скільки!  цілий  ліс!  «Багатство  наше
Отут  росте!»  —  сказав  панок  поважно,
 У  фабриках  не  кришталеві  стіни,
 А  з  вікон  те  багатство  не  світилось,
 За  вікнами  щось  темне  маячіло...
 Мені  згадалось  теж  приморське  місто,
 Не  ітадьянське,  потім  друге,  трете,
Четверте  —  все  над  рідними  морями  —-
І  знову  місто,  те  вже  над  рікою
Великою,  гучною  від  порогів,
 Мов  рейнська  круча,  де  якісь  колеса
І  день  і  ніч  глушать  гук  водопаду...
 А  потім  села  з  полем,  кучерявим
Від  бурячиння...  а  над  тим  усім
Скрізь  комини  високі  непомірно,
 Мов  сосни  в  горах,—  тільки  що  без  гілля...
Ми  в’їхали  у  передмістя.  Чорні,
 Закурені  стояли  там  будинки,
 Суворі  та  непишні.  По  будинках
До  вікон  хустя  прип’ялось,  мов  злидні,
 Що  їх  ні  в  двері,  ні  в  вікно  не  випреш,
 А  з  вікон  визирали,  мов  привиддя,
 Якісь  бліді,  невільницькі  обличчя.
 А  над  усім  той  дим,  той  легкий  дим,
 Що  не  гризе  очей,  притьмом  не  душить,
 А  тільки  небо  ясне  застилав,
 І  краде  людям  сонечко  веселе,
 П3е  кров  з  лиця,  і  гасить  людський  погляд,
І  барви  всі  рівняє  сивизною.
 Ніхто  його  не  чує,  але  завпеди,
 'І  день,  і  ніч,  і  кожную  хвилину
 Безгучно  і  таємно,  та  виразно
 Він  промовля:  «Я  тут,  я  завжди  тут».
 Той  дим  проник  мені  у  саме  серце,
 І  стиснулось  воно,  і  заніміло,
 І  вже  не  говорило:  «Чужина».
 San-Remo,  1903,  21/1

Угорі  так  яро  сяють  зорі,
ні  одна  не  криється  за  хмари,
наче  світлом  хочуть  напоїти
небо  й  море,  землю  й  світ  надземний;
але  небо  темпе,  наче  розпач,
у  хаосі  невиразнім  море,
а  земля  вся  тугою  чорніє,
таємниця  криє  світ  надземний,
невидимі,  але  гучні  крила
вихра-велета  і  б’ються,  й  плещуть,
море  плаче,  й  темрява  тремтить...
 Море  плаче  голосом  великим,
дужі  хвилі  ринуть,  і  ридають,
і  здіймаються  все  вгору,  вгору,
вище  все,  аж  поки  дальнє  світло
тих  зірок  голов  їх  доторкнеться,
тільки  ледве  чиста  біль  заблисне
на  потужних  головах,  як  раптом
наче  темна  сила  їх  підкосить,
і  поляжуть  голови,  і  люто
море  кине  подолані  хвилі
в  чорну  ніч...  Не  видно,  тільки  чутно,
як  вони  розіб’ються  об  землю...
 А  за  ними  вже  нова  фаланга
гомонить  і  світла  досягає...
 Море  плаче,  й  темрява  тремтить...
 Нащо  те  великеє  змагання?
 Адже  завтра  зійде  сонце  ясне
і  само  освітить  гори-хЕилі
або  навіть  і  найменшу  хвильку,
і  найменшу  рісочку  біленьку
тої  піни,  що  покине  буря.
 І  чи  буде  море  вигравати,
чи  розстелиться  безкраїм  плесом,
повним  тиші  й  любого  спокою,
сонце  дасть  йому  своє  проміння
і  прихилить  неба  гойним  світлом.
 Ніч  мине,  як  вже  не  раз  минала,—
тож  недарма  темрява  тремтить.
 Нащо  те  великеє  ридання?
 Чи  то  мало  в  морі  хвиль  потужних,
 164

чи  то  сі,  що  полягли  тепера,
вже  найкращі  з  усього  братерства?
Адже  стільки  бачили  їх  зорі,
адже  стільки  пестило  їх  сонце,
адже  стільки  розкотив  їх  вітер.
 І  чому  не  плакало  так  море,
коли  тихі  та  лагідні  хвилі
марнували  силу  й  вік  недовгий,
поливаючи  пісок  неплідний,—
море  тільки  усміхалось  сонцю,
і  велике  спітло  не  тремтіло.
 А  тепер  чого  так  серед  иочі
море  плаче  й  темрява  тремтить?
 ї  чого  так  жалує  се  море?
 Чи  того,  що  кращі  хвилі  будуть,
але  сі  не  вернуться  ніколи?
 Чи  того,  що  біль  ота  пречиста
мусить  чорній  темряві  коритись?
 Чи  того,  що  й  завтра  день  скінчиться,
що  і  завтра  ніч  настане  знову,
і  подвійно  боротьба  даремна,
і  подвійно  розпачлива  туга?
 Чи  не  тим  так  рвуться  вгору  хвилі,
щоб  хоч  промінь  зоряний  вхопити,
що  не  вірять  в  перемогу  сонця?
 Чи  не  тим  вони  отак  ридають,
що  не  досить  їм  розбиту  воду
в  спадок  іншим  хвилям  полишити,
але  шкода  й  власної  краси?
 Хоч  тремтить  ся  темрява  безмежна,
але  хто  збагне  її  тремтіння?
 Чи  то  жах  їй  лоно  протинає
за  невічну  і  недовгу  владу?
 Чи  то  тільки  заздрощі  неситі
на  життя,  на  рух,  на  силу  моря?
 Чи  то  лютість  нею  б’є  запекла
на  ту  біль,  на  зорі,  на  проміння?
 Чи  то  радість  хижа,  зловорожа,
за  свої  всі  темні  перемоги?
 Так  ідуть  оці  питання  марні,
як  оті  сумні,  невидні  хвилі:
блиск  непевний  дального  сіяння
упаде  і  зникне,  й  розіб’ються
 165

думи-хвилі  в  темному  просторі...
Ніч  темніє,  і  ясніють  зорі,
море  плаче,  й  темрява  тремтить...
 San-Remo,  24/IV  1903
 БРАНЕЦЬ
 (Середньовічний  мотив)
 На  країну  італьянську
сильне  військо  наступило,—
за  французькими  полками
з  різних  сторін  кондотьєри.
 Всі  злетілись,  наче  галич,
наче  теє  хиже  птаство
на  порубаного  трупа,
щоб  розшарпати  до  краю.
 Де  не  зможе  збройна  сила,
там  доступить  зрада  потай
і  вужем  тонким  пролізе,
від  меча  й  вогшо  зручніше.
 А  чого  не  може  й  зрада,
лютий  розбрат  доконає;
що  зосталось  від  чужинців,
те  свої  брати  сплюндрують.
 Горе  тим,  що  йдуть  одважно
у  нерівний  бій  на  згубу,
гірше  тим,  що  від  отрути
на  безслав’ї  погибають.
 А  найгірше  тим,  що  марне
світом  нудять  у  полоні,
як  отой  бездольний  лицар
Габрієль  ді  Кастельнеро.
 Сам  Баяр,  найкращий  лицар,
взяв  його  в  полон  у  полі,
і  тепер  сидить  він  бранцем
у  французькім  таборищі.
 166

Не  закутий  у  кайдани,
і  не  замкнений  на  вена,
без  сторожі,  пробував
у  Баяровім  наметі.
 Здався  він  на  слово  честі,
у  нерівнім  бою  впавши,
а  Баяр,  цнотливий  лицар,
вірить  лицарському  слову:
 дав  злотисту  шаблю  бранцю,
і  коня,  і  свого  джуру
і  просив  усе  лицарство
мати  гостем  італьянця.
 І  «гостює»  поневолі
Габріель  ді  Кастельнеро,
жде,  як  бога,  того  часу,
що  підуть  на  розмін  бранці.
 Сумно  дивиться  з  намета
на  околицю  препишну:
край  веселий  італьянський
і  в  біді  красою  сяє.
 В  темнім  листі  померанці
світять  золотом  червоним,
а  оливи  кучеряві
сріблом  криють  всі  левади,
 гори  наче  линуть  в  небо
чистим,  легким  візерунком,—
але  що  то  там  біліє
по  узгір’ю  темно-синім?
 Чи  сніги  то  залягають?
 Чи  то  хмари  притаїлись?
 Чи  цвітуть  каштани  в  гаю?
Чи  потоки  грають  шумом?
 Не  сніги  то,  і  не  хмари,
і  не  цвіт,  і  не  потоки  —
ох!  то  куряться  димове!
то  французи  палять  села...
 167

Габрієль  ді  Кастельнеро
стиснув  шабельку  злотисту;
 «Гей,  коня!»  —  гукнув  на  джуру.
«До  послуги,  ясний  пане!»
 Як  почув  слова  французькі
бідний  лицар  італьянський,
шаблю  випустив  і  тихо:
 «Ні,  пе  треба»,—  мовив  джурі.
 І  закрив  рукою  очі  —
темно  стало  їм  і  чорно,
наче  в’язнем  безталанним
у  «колодязях»  венецьких.
 Габрієль  ді  Кастельнеро
заздрив  тим  безщасним  бранцям,
що  Венеція  держала
у  своїх  страшних  темницях.
 Бо  невільники  не  мали
ані  зброї,  ані  джури,
ні  лицарських  обов’язків,
тільки  мури  та  кайдани.
 [San-Remo,  1903]
 •А*  «г
 *
 Я  знала  те,  що  будуть  сльози,  мука,
багато  праці  марної,  дрібної,
невидної  і  часто,  дуже  часто
даремне  вжитої.  Не  тільки  нагороди
за  все  те  я  не  жду,  а  ледве-ледве
від  власного  картання  захищаюсь
і  ледве  стримую  докори  свого  серця
за  те,  що  завинила  без  вини.
 Кали  часами  в  сутіні  щоденній
яскрава  квітка  щастя  процвіте,
її  приймаю  не  як  нагороду,—
як  дар,  як  диво,  як  неяеданий  рай,
відкритий  на  хвилину  з  ласки  неба,
 168

як  легендарний  з  папороті  цвіт.
 А  потім,  коли  знов  наплине  сутінь,
я  думаю:  я  знала,  се,  я  знала,
мовчи,  душе,  спини  свій  стогін,  серце,
так  мусить  бути...
 Може,  хутко  прийде
година  та,  коли  в  сльозах  побачу,
що  я  навік  зів’яла,  помарніла,
і  квітка  щастя  раз  назавжди  зникла,
як  легендарний  з  папороті  цвіт.
 Заплачу  я  кривавими  сльозами,—
так,  певно,  плакали  вигнанці  з  раю,—
але  й  тоді  скажу:  я  знала  се,  я  знала,
мовчи,  душе,  спини  свій  стогін,  серце,
так  мусить  бути...
 Хоч  би  вже  не  сутінь,
а  тьма  сувора  залягла  кругом,
я  ще  пе  здамся,  буду  прислухатись,
чи  не  заглух  в  душі  мій  давній  грім,
тривожно  думкою  загляну  в  саме  серце,
чи  в  ньому  ще  спалахують  часами
колишні  блискавиці,—  а  як  ні,
якщо  мене  зима  пройме  до  серця,
мою  весну  таємну  переможе,
мої  дивниці-квіти  поморозить,
то  я  скажу:  ні,  я  сього  не  ждала!
 Умри,  душе,  розбийсь,  холодне  серце,
так  жить  не  варт!
 Тифліс,  З/ІІ  1904
 СПОГАД  З  ЄВПАТОРІЇ
 Море  стелиться  чорним  важким  оксамитом,
небо  чорне  і  хмарне  тяжіє  вгорі,
 тільки  де-не-де,  мов  передсмертним  останнім  привітом,
промовляє  зоря  до  зорі.
 Невидимками  крадуться  чорні  ворожії  хвилі,
тихо,  тихо,  мов  хитрих  злочинців  гурти,
і  причаїли  гомін,  і  скрили  всі  гребені  білі,
ледве  дишуть,,,  підкрались  і  вдарили  зразу  в  борти,
 169

потрясли  корабель  наш  і  з  реготом  геть  відкотились...
Знову  тиша,  і  знов  темна  сила  таємно  чига...
 Від  вогнів  вартових  дві  дороги  на  морі  зустрілись:
смуга  мертво-зелена  й  криваво-червона  стяга.
 Ледве  мріє,  мов  привид,  далекеє  соннеє  місто,
ні  вогнів,  ані  гуків  музики  до  моря  не  шле.
 Тихо  так,  наче  вимерло  в  світі  навколо  все  чисто,
тільки  море  зосталось,  а  в  ньому  щось  чорне  і  зле.
 Чи  се  ж  та  «країна  світла
і  прозорої  блакиті»,
де  колись  я  забувала,
що  десь  є  негода  в  світі?
 Світло  зникло,  небо  змеркло,
і  блакить  укрили  хмари,
від  минулого  зостались
невиразні,  смутні  мари.
 Де  ж  ти,  наша  люба  Stella  Maris  1  ясна?
 Ти  колись  нам  слала
доріженьку  світла,  вабила  нас  красна,
долю  віщувала.
 Де  той  білий  човник,  що  по  тій  дорозі
з  нами  плив  «на  чисте»?
 Де  те  все  поділось,  що  тоді  нам  мрілось,—
ясне,  урочисте?
 Білий  човник,  може,  десь  тут  на  причалі
тихо  спочиває,
 Stella  Maris,  може,  завтра  без  печалі
цілий  світ  осяє,
тільки  те,  що  мрілось,  не  питай,  де  ділось,
не  питай...  немає...
 А  тоді:  «Нас  було  тільки  двоє,
хвилі  скрізь  коло  нас  коливались,
і  такі  ми  самотні  обоє
серед  того  простору  здавались.
 Я  дивилась  на  тебе,  мій  брате,
що  гадала,  не  вимовлю  зроду,
 1  Морська  зоря  (латин.).—Ред.
 170

чим  було  тоді  серце  багате,
поховала  я  в  тихую  воду».
 Я  дивлюсь  на  сю  чорну  безодню.
Де  то  спить  моя  думонька,  де?
Де  б  не  спала,  навіки  пропала,
так,  як  любе  життя  молоде!..
 27/VII  1904
 * 	*
 *
 Мої  любі,  до  мене  ходіть!  я  сама,
Поговоримо  думами  тихо.
 Межи  мною  і  вами  нікого  нема  —
не  розлучить  ні  щастя,  ні  лихо;
я  спокійна,  не  бійтесь,  слізьми  не  заллю
ваші  образи  любі  та  милі,
ви  живі,  бо  я  живо  тепер  вас  люблю,
ви  для  мене  тепер  не  в  могилі.
 Знаю  добре  —  вже  виросли  квіти  й  трава
на  могилах,  що  стали  над  вами,
але  там  тільки  смуток  і  жах  спочива,
вас  нема  там,  ви  й  досі  між  нами.
 Тільки  смутно  вам  жити:  зітханням,  слізьми
рідну  тінь  рідні  люди  вітають,
ви  —  непрошені  гості  між  тими  людьми,
що  найбільше  з  усіх  вас  кохають.
 Ваше  ймення  в  вигнанні,  під  карою  сліз
заборонено  спогад  про  нього,
образ  ваш,  мов  упир,  що  з  могили  приліз,
кров  зганяє  з  обличчя  рідного.
 Як  осиковим  кіллям  отих  упирів,
так  хотять  забуттям  вас  прибити,
обсіваються  маком  дрібниць,  марних  слів,
аби  ви  не  могли  доступити.
 Як  прибитий  упир,  ваша  вражена  тінь
блідне,  блідне,  і  смерть  її  криє,
між  живими  і  вами  росте  просторінь,—
рідне  серце  могилу  вам  риє...
 Не  дивіться  докірливо,  любі  мої,
я  не  винна  в  сьому  перед  вами,
 І7І

вам  давала  я  думи  і  мрії  свої
в  час,  як  бавила  інших  словами.
 Не  спиняла  я  сліз,  хоч  потоком  лились,
иоки  порох  не  змила  могильний
з  ваших  образів  чистих,  і  знов,  як  колись,
тривок  з  вами  живий  став  і  сильний.
 Кров  з  лиця,  блиск  очей  я  давала  для  вас
без  жалю,  не  боронячись,  вільно,
аж  наблизивсь  для  всіх  нас  відродження  час,
і  життя  знов  поплинуло  спільно.
 Хоч  дрібниці,  клопоти  і  злидні  життя
нас  надовго,  бува,  розлучають  —
так  і  перше  було  —  в  тім  нема  забуття,—
рідні  рідну  таки  зустрічають.
 Зустрічають  зненацька  на  тих  стежечках,
де  ми  вкупі  бувало  ходили,
в  пісні  голос  озветься  і  слово  в  думках,
все  живе  —  і  зникають  могили.
 Жах  і  смерть,  все,  що  прикре  й  нечисте,  зника,
і  ніщо  не  стоїть  межи  нами...
 От  і  знову  настала  хвилина  така.
 Я  сама,  мої  любі,—  я  з  вами!
 І  немає  вже  сліз  в  тій  жаданій  порі,
коли  ми  стоїмо  на  розмові,—
ви  ж  для  мене  не  мертві,  страшні  упирі,
ви  —  створіння  живої  любові.
 14/VIII  1904
 * 	*
 *
 Люди  бояться  вночі  кладовища,
жаских  казок  і  непевних  примар,
страшно  і  вдень  їм  сумних  катафалків,
чорної  ризи,  і  ладану,  й  мар.
 Я  не  боюся  того,  тільки  смутно
поглядом  поїзд  сумний  проведу;
любії  тіні  мене  проводжають
в  час,  коли  я  з  кладовища  іду...
 Спогад  живий  до  живої  говорить,
мертва  могила  над  смертю  мовчить,
 172

і  про  страшну  таємницю  під  нею
голос  похованих  в  ній  не  кричить.
 Я  не  боюся  —  мовчазна  могила
нам  не  з’ясує,  що  діється  в  ній.
 Вас  я  боюся,  ви,  труни  живії
мрій  наших  спільних,  любові,  надій.
 Вас  я  боюся,  ви,  зрадники  друзі.
 Тільки  не  ваших  ворожих  речей,
я  не  боюся  погроз  і  докорів,
ні,  я  боюсь  ваших  любих  очей,
 голосу  вашого  милого  страшно,
рухів,  обличчів,  таких  чарівних,
все,  що  в  душі  вашій  діється  скрито,
вчую  я  вмить,  прочитаю  по  них.
 Раптом  побачу  спотворені  мрії,
мертві  надії,  зотлілу  любов,
мертва  душа  гляне  в  очі  марою,
в  жилах  мені  заморозить  всю  кров.
 Мертва  душа  буде  жаско  мовчати,
а  заговорить  могила  жива...
 Я  не  боюся  вночі  кладовища,
але  страшні  мені  й  вдень  ті  слова...
 15/VIII  1904
 * 	*
 *
 Скрізь,  де  не  гляну,  сухі  тумани  розляглися,
поле  і  гай  у  серпанки  тонкі  повилися,
 марево  біле  покрило  і  річку,  й  сагу,
вітер  з  полудня  несе  без  кінця  ту  югу.
 Світло  сліпить,  та  пе  грає  веселе  проміння,
вітер  гуде,  та  задуха  гнітить,  мов  каміння.
Тдк  у  розлуці  з  тобою  кохання  моє
світить  і  смутить,  буяє  й  життя  не  дає.
 15/VIII  [1904],  Зелений  Гай
 173

НАПИС  В  РУЇНІ
 <<Я,  цар  царів,  я,  сонця  син  могутній,
 Собі  оцю  гробницю  збудував,
 Щоб  славили  народи  незчисленні,
 Щоб  тямили  на  всі  віки  потомні
Імення...»  Далі  круг  і  збитий  напис.
 І  вже  піхто  з  нащадків  наймудріших
Царського  ймення  прочитать  не  може.
 Хто  збив  той  напис,—  чи  сперечник  владар,
Чи  просто  час  потужною  рукою,—
 То  невідомо.  Дивним  візерунком
Багато  слів  пописано  край  нього
Про  славу  безіменного  владаря,
 Змальовано  царя  славетні  вчинки:
 Он  цар  сидить  високо  на  престолі,
 Народи  подолані  йдуть  з  дарами
Коштовними  й  додолу  клонять  чола,
 А  він  сидить,  немов  камінний  ідол,
 Під  опахалами  з  барвистих  пер.
 Лице  його  подібне  до  Тутмеса,
 І  до  Рамзеса,  і  до  всіх  тиранів.
 Он  далі  він,  схопивши  за  волосся
Одразу  цілий  гурт  якихсь  повстанців,
Кривим  мечем  над  ними  замахнув.
 Лице  його  подібне  до  Тарана,
 До  Менефта,  як  і  до  всіх  тиранів.
 З  лицем  тим  самим  він  левів  полює,'
Левіафанів  ловить,  б?в  пташок,
 І  їде  полем  через  людські  трупи,
 І  бенкетує  по  своїх  гаремах,
 І  йа  війну  жене  своїх  підданих,
 І  посилає  на  роботу  люд,—
 На  ту  єгипетську  страшну  роботу,
 Що  має  вславити  царське  імення.
 Іде  той  люд,  мов  хвилі  в  океані,
 Без  ліку,  без  числа  на  бойовисько
І  стелиться  під  ноги  коням  царським.
 А  хто  живим  зостався  з  того  люду,
 Той  гине  на  єгипетській  роботі,—
 З  його  могили  хоче  цар  зробити
Для  себе  пам’ятник  —  хай  гине  раб!
 І  раб  копає  землю,  теше  камінь,
 174

Приносить  мул  з  ріки  і  робить  цеглу,
Виводить  мури,  статуї  великі,
 Запрігшись,  возить  самотужки,  й  ставить,
І  щось  будує  вічне  і  величне,
 Щось  пезрівнянне  і  потужно  гарне,
Мальоване,  мережане,  різьблене.
 І 	кожна  статуя,  колона,  малювання,
Мерея^ечка,  різьба  і  навіть  цегла
Незримими  устами  промовляє:
 «Мене  створив  єгипетський  народ».
 Умер  давно  той  цар  з  лицем  тирана,
Зоставсь  по  ньому  —  круг  і  збитий  напис.
Співці,  не  марте,  вчені,  не  шукайте,
 Хто  був  той  цар  і  як  йому  наймення:
 З  його  могили  утворила  доля
Народу  пам’ятник,—  хай  гине  цар!
 28/VIII  1904
 І
 Коли  дивлюсь  глибоко  в  любі  очі,
в  душі  цвітуть  якісь  квітки  урочі,
в  душі  квітки  і  зорі  золотії,
а  на  устах  слова,  але  не  тії,
усе  не  ті,  що  мріються  мені,
коли  вночі  лежу  я  у  півсні.
 Либонь,  тих  слів  немає  в  жодній  мові,
та  цілий  світ  живе  у  кожнім  слові,
і  плачу  я  й  сміюсь,  тремчу  і  млію,
та  вголос  слів  тих  вимовить  не  вмію...
 II
 Якби  мені  достати  струн  живих,
якби  той  хист  мені,  щоб  грать  па  них,
потужну  пісню  я  б  на  струнах  грала,
нехай  би  скарби  всі  вона  зібрала,
ті  скарби,  що  лежать  в  душі  на  дні,
ті  скарби,  що  й  для  мене  таємні,
та  мріється,  що  так  вони  кошторні,
як  ті  слова,  що  вголос  невимовні.
 175

ПІ
 Якби  я  всіми  барвами  владала,
то  я  б  на  барву  барву  накладала
і  малювала  б  щирим  самоцвітом,
отак,  як  сонечко  пречисте  літом,
домовили  б  ироречистії  руки,
чого  домовить  не  здолали  гуки.
 І  знав  би  ти,  що  є  в  душі  моїй...
 Ох,  барв,  і  струн,  і  слів  бракує  їй...
 І 	те,  що  в  ній  цвіте  весною  таємною,
либонь,  умре,  загине  враз  зо  мною.
 2/ХІ  1904,  Тифліс
 * 	й
 *
 О,  не  кори  мене,  любий,  за  мрії  про  славу,
не  дорікай  за  жадобу  тернів  золотих,
сам  ти  в  мені  розбудив  ту  гадюку  лукаву,
голос  її  засичав...  а  здавалось,  навіки  затих!
 Чи  ж  не  казав  ти  мені,  що  злетіла  корона
 злотиста
 з  мого  чола  з  того  часу,  як  я  до  роботи  взялась
тихої,  смирної.  Зникла  поезія  чиста
з  тої  хвилини,  як  спільна  нудьга  почалась.
 Ти  се  сказав.  І  спалахнуло  соромом  чоло
так,  наче  ганьби  тавро  ти  на  ньому  поклав.
 Погляд  ояука  неспокійний,  шукає  навколо:
де  ж  він,  той  терен  злотистий,  щоб  знов  ореол
 мені  дав?
 2/ХІ  1904,  Тифліс
 &  &
 *
 Ой  не  зникли  золотії  терни,
тільки  почорніли,
ой  не  всохли  кривавії  квіти,
тільки  помарніли.
 176

Зійди,  сонце,  під  моє  віконце
та  й  засвіти  ясно,
 позолоти  мої  чорні  терни,
нехай  буде  красно.
 Загорися  ти,  моє  серденько,
запалай  пожаром.
 Коли  ношу  кривавії  квіти,
нехай  же  недаром!
 2 	/XI  1904
 «5*  «і*  Н*
 Було  се  за  часів  святої  Германдади:
кати  ченці  взяли  єретика
і  повели  його  до  Торквемади
на  інквізицію.  І  чутка  є  така:
 спочатку  мученик  мовчав,  і  тільки  сльози
текли  по  непорушному  лиці,
мовчав  на  допити,  мовчав  на  всі  погрози,
раз  застогнав  —  і  мук  ще  додали  ченці.
 Раз  крикнув.  «Є  на  каяття  надія,—
сказав  великий  серцевідець  кат.—
 Залізом  і  вогнем  ми  виженемо  змія
з  його  душі  —  і  вигоїться  брат!
 Завдайте  ще  йому!»  І  завдали  тортури
несвітської,  нема  на  неї  слів,
здавалося,  впадуть  від  жаху  мури,
моливсь  один  з  ченців,  щоб  єретик  зомлів.
 Він  не  зомлів.  І  сталось  дивне  диво:
всміхнулися  поблідлії  уста,
пригаслі  очі  спломеніли  живо,
і  мовив  мученик:  «Ченці,  ради  Христа,
 Давайте  ще  вогню!  Вогонь  —-  моя  відрада.
 О,  дайте  ще,  благаю  вас,  кати!»
 «Спаліть  його  зовсім,—  дав  вирок
 Торквемада,—
Надії  вже  нема.  Перемогли  чорти!»
 17?

EPPUR  ТЇ  TRADIRO  1
 Тебе  я,  може,  зраджу.  В  ту  годину,
як  таємницею  весь  світ  укриє  мла,
приникне  геній  з  поглядом  огнистим
і  з  поцілунком  до  мого  чола.
 І  я  тоді  бліда  й  тремтяча  встану,
покину  ліжко  і  піду  за  ним.
 Крізь  темряву  піду  за  гордим  і  величщім,
таємним  генієм  моїм.
 і.:  •  '•  '
 Моїм  устам  свої  слова  надасть  він,
одкриє  всі  дива,  що  знає  сам.
 І  з  серця  глибини  тоді  полинуть
к  широким,  неозорим  небесам
нестримані,  одважні,  вільні  співи.
 1  А  все-таки  я  тебе  зраджу  (іт.).-Ред.
 178

ПІСНІ  ПРО  волю
 І
 Ось  вони  йдуть.  Корогва  у  них  має,
наче  вогонь.  Наче  дим,  наступає
сива  юрба.  Сунуть  лави  тісні,
чутно  —  співають  «про  волю  пісні».
 «Смело,  друзья!»  Але  пісня  ридає.
 «Смело,  друзья!»  Мов  на  смерть  проводжає.
Страшно,  який  безнадійний  той  спів,
хто  ж  би  під  нього  боротися  вмів?
 Ні,  не  про  волю  сей  спів!  Про  неволю
плаче,  й  голосить,  і  тужить  до  болю
голос  сумний,  не  вважа  на  слова,
плач  погребовий  слова  покрива.
 «Смело,  друзья!»  Се  в  тюрму  чи  на  страту
хоче  додати  одваги  брат  брату?
 Плаче  беззбройний  над  братом-борцем
так,  наче  в  землю  ховає  живцем.
 Вроджені  в  злу  розпачливу  хвилину,
йшли  ми  в  життя  в  передсвітню  годину,
чули  ми  спів  сей  у  кожній  порі,
він  нам  казав:  не  діждеш  до  зорі!
 Що  вам  до  того,  ви,  вроджені  зрання?
Личить  співати  вам  пісню  кохання
волі  своїй,  молодій  та  буйній,
рано  співать  панахиди  по  ній.
 Хай  процвіта  ваша  воля,  як  рута!
 Нащо  здалась  вам  та  пісия-отрута?
 Вже  досхочу  зажили  її  ми,
ви  ж  собі  пісшо  створіте  сами.
 Пісню  нову,  щоб  сіяла,  як  промінь,
щоб  гомоніла  й  буяла,  як  пломінь,
так,  щоб  червона  ясна  корогва
 з 	піснею  вкупі  творила  дива!
 179

II
 Чого  марсельську  пісню  чути?
Хіба  день  слави  вже  настав?
Хіба  розірвані  всі  пути?
 Хіба  тиран  вже  з  трону  впав?
 Де  зброя,  громадо?
 Де  військо  в  рядах?
 Чиєю  ж  се  крів’ю
политий  нам  шлях?
 Се  ж  пісня  того  батальйона,
що  збройно  в  поле  виступав,
під  прапор  свого  легіона
незламну  силу  закликав.
 А  наша  де  зброя?
 Де  військо  в  рядах?
 Чиєю  ж  се  крів’ю
политий  нам  шлях?
 Чи  вже  розбито  каземати
в  царській  твердині  віковій?
Загомоніли  раз  гармати  —
чи  се  вже  йде  останній  бій?
 А'де  ж  наша  зброя?
 Де  військо  в  рядах?
 Чиєю  ж  се  крів’ю
политий  нам  шлях?
 Чи  се  на  нас  ідуть  чужинці
здобуту  волю  руйнувать?
 Чи  за  ту  волю  всі  вкраїнці
готові  одностайно  стать?
 Так  де  ж  наша  зброя?
 Де  військо  в  рядах?
 Чиєю  ж  се  крів’ю
политий  нам  шлях?
 Чи  серед  вражої  батави
не  мають  давні  бунчуки?
Перед  царем  свої  булави
хіба  не  клонять  козаки?
 180

Погляньте  ж,  де  зброя?
 Де  військо  в  рядах?
 Чивіо  ж  се  крів’ю
политий  нам  шлях?
 Ген  від  Москви  аж  до  Варшави
зачервоніли  жупани,
козацтво  «здобуває  слави»,
спис  і  нагайка  скрізь  пани.
 На  кого  ж  та  зброя
і  військо  в  рядах?
 Чиєю  ж  се  крів’ю
политий  нам  шлях?
 А  в  нас  тут  «Марсельєзу»  чути,
немов  тепера  «славний  день»,
немов  розірвані  всі  нути
і  вороги  розбиті  впень.
 Де  зброя,  громадо?
 Де  військо  в  рядах?
 Чи  ж  крів’ю  не  доаить
политий  нам  шлях?
 III
 «Нагаєчка,  нагаєчка!»  —  співають  накінець,
присвистують,  притупують,  ще  пустяться  в  танець.
 Чого  ж  се  так  утішилась,  громадонько  моя?  г
По  кім  же  се  гуляла  так  «нагаєчка  твоя»?
 Се  ж  по  тобі,  громадонько,  нагаєчка  гуля,
тобі  ж  вона  й  взнаки  далась  «восьмого  февраля»!
Навіщо  ж  їй  нагадувать  такі  веселі  дні,
щоб  знову  розгулялася  ще  по  твоїй  спині?
 Над  власною  наругою  жартуєш  ти  сама,
невже  ж  бо  ти,  громадонько,  зовсім  без  сорома?
Ще  пісня  не  вродилася,  щоб  волі  заспівать,
а  ти  мов  заходилася  знічев’я  танцювать.
 1/VII  1905,  Колодяжне
 181

ft  ft
 Мріє,  не  зрадь!  Я  так  довго  до  тебе  тужила,
Стільки  безрадісних  днів,  стільки  безсонних  ночей,
А  тепера  я  в  тебе  останню  надію  вложила,
 О,  не  згасни,  ти,  світло  безсонних  очей!
 Мріє,  не  зрадь!  Ти  ж  так  довго  лила  свої  чари
в  серце  жадібне  моє,  сповнилось  серце  ущерть,
вже  ж  тепера  мене  не  одіб’ють  від  тебе  примари,
не  зляка  ні  страждання,  ні  горе,  ні  смерть.
 Я  вже  давно  інших  мрій  відреклася  для  тебе.
 Се  ж  я  зрікаюсь  не  мрій,  а  вже  зрікаюсь  життя.
Вдарив  час,  я  душею  повстала  сама  проти  себе,
і  тепер  вже  немає  мені  вороття.
 Тільки  —  життя  за  життя!  Мріє,  станься  живою!
Слово,  коли  ти  живе,  статися  тілом  пора.
 Хто  моря  переплив  і  спалив  кораблі  за  собою,
той  не  вмре,  не  здобувши  нового  добра.
 Мріє,  колись  ти  літала  орлом  надо  мною,—
дай  мені  крила  свої,  хочу  їх  мати  сама,
хочу  дихать  вогнем,  хочу  жити  твоєю  весною,
а  як  прийдеться  згинуть  за  теє  —  дарма!
 3/VIII  1905
 * 	*
 *
 Упоєні  на  бенкетах  кривавих,
невільники  народи  спали  довго
у  спільній  віковій  своїй  темниці,
і  снились  їм  гніткі  та  дикі  сни.
 Ті  сни  літали,  наче  хижі  птахи,
у  темряві  крилами  гучно  били,
лякаючи  незрячі  сонні  душі,
то  знов  ширяли,  мов  нічнії  сови,
 182

безгучно,  тихо  звужували  круги
і  налягали  зморою  на  груди,
безформною  марою  без  обличчя,
що  кров  пила  із  невидимих  ран.
 І  кидались  невільники  народи,
стогнали  глухо,  скрикували  з  болю,
безладно  шарпались  і  побивались,
та  один  одного  кривавили  крізь  сон,
одурені  примарами  важкими,
і  прокидалися  на  мить  у  чорній  тьмі,
підводили  повіки  обважнілі
і  голосами,  хрипкими  від  змори,
питали  в  темряви:  чи  хутко  день?
 А  темрява  відповідала  сміхом,
роззявивши  беззубу,  чорну  пащу,
і  знову  їх  давила  сном  важким.
 Але  крізь  сой  пронизувались  мрії,
мов  промені  з  далеких  тих  світів,
що  з  нами  тільки  світлом  розмовляють
і  погляд  наш  привчають  вірить  в  світло
без  плям,  без  тіней...  Мрії  передсвітні,
які  ви  чарівні!  Чи  е  весна,
яка  б  могла  квітками  дорівнятись
урочим  барвам  вашим?  Де  веселка
така  ясна,  щоб  не  здалась  блідою
супроти  вас?  Хто  бачив  блискавицю,
яскравішу  над  полиск  ваших  крил?
 Коли  бува,  щоб  заграва  червона
своею  кров’ю  залила  й  втопила
препишні,  ярі  багряниці  ваші
і  ваш  вогонь  пожаром  пойняла?
 І  марилось  невільникам  народам,
що  вже  вони  прокинулись  навесні,
і  голосно  вони  вітали  ранок,
і  руки  простягали,  і  до  неба
зверталися  засклеплені  їх  очі,
аж  тут  повіяв  зимний  вітерець,
обвіяв  змучені  палкі  обличчя,
умив  холодною  росою  очі,
розкрились  очі,  в’язні  пробудились
і  бачать:  побіліла  їх  темниця,
виразно  видко  і  склепіння,  й  стіни,
і  всю  її  ширінь,  і  всю  тісноту,
весь  бруд,  всю  цвіль,  всю  нечисть,  і  всіх  гадів,
 183

і  всю  страшну  трагедію  обличчів
невільницьких...  А  де  ж  багрянець  мрій?
Як  довго  сон  тривав?  Чи  се  весна?
 Так  де  ж  її  раптові  ранні  зорі?
 З  якого  краю  тута  сонце  сходить?
 Чи,  може,  се  й  не  день,  а  біла  ніч,
та  хвора  тьма,  та  темрява  бліда,
що  на  півночі  люди  звуть  весною?..
 7/VIII  1905
 * 	*
 *
 Ось  уночі  пробудились  думки.
 «Спиш!»  —  мені  крикнули  і  залюбки
кров  мою  пить  почали,  як  вампіри...
ІГють  без  ваги,  без  жалю  і  без  міри...
Ось  налетіла  одна  промениста,
як  метеор,  безпричальна,  вогниста
і  пролетіла...  її  не  спинить...
 Чую,  що  погляд  мій  гостро  зорить,
пильно  пронизує  темряву  чорну,—
не  подолати  її,  необорну!
 Думка  пролинула,  зсунулась  тьма,
ось  уя^е  ясної  й  сліду  нема...
 Тільки  даремно  горять  мої  очі:
тьму  освітити  немає  в  них  мочі...
 Темно...  Ох,  мучать  як  думи-вампіри!
Годі,  лишіть!  всею  силою  віри
я  узброяюсь  тепер  проти  вас,
слушний,  бажаний  настав  тепер  час.
Вірю  я  в  правду  свого  ідеалу,
і  коли  б  я  тую  віру  зламала,
віра  б  зламалась  у  власне  життя,
в  вічність  розвитку  і  в  світу  буття,
власним  очам  я  б  не  вірила  й  слуху,
я  б  не  впевнялась  ні  тілу,  ні  духу.
 Се  ж  бо  для  віри  найвищая  міра!
 Думка  питає:  «І  віра  та  щира?»
 3/ХІІ  1905
 184

ЛЕГЕНДА
 Було  колись  в  одній  країні:
сумний  поет  в  сумній  хатині
рядами  думи  шикував;
 вони  й  «рівнялись»,  мов  піхота,
аж  тут  співця  взяла  охота  —
і  він  їм  крила  подавав.
 Крилами  думоньки  тріпочуть,
порядку  слухати  не  хочуть,
розбили  всі  шеренги  вмить!
 І  врозсип  те  крилате  військо
на  життьовеє  бойовисько
з  тісної  хати  в  світ  летить.
 Одна  полинула  високо,
друга  полинула  глибоко,
а  третя  вже  гніздечко  в’є;
 та  —  мов  орлиця,  славу  кличе,
а  друга  чайкою  кигиче
або  зозулею  кує.
 Буйна  шукає  сходу  сонця,
лагідна  в’ється  край  віконця,
мов  ластівка,  все  припада,
 закохана  —  співа  дівчииі,
мов  соловейко  на  калині,
сльозами-співами  рида...
 Тим  часом  люди  працьовиті
розкинули  майстерні  сіті,
сильця  поставили,  пастки,
по  кущиках  позасідали,
принадоньки  понакладали
та  й  ну  ловить  думки-пташки.
 Так  люди,  думок  наловивши,
по  кліточках  розсадовивши,
їх  заходились  чепурить:
 всіх  чорнокрилих  побілили,
а  білих  трошки  почорнили
і  всіх  дали  позолотить.
 А  щоб  котра  не  полетіла,
приборкали  усім  їм  крила  —
тепер  буянню  їх  кінець!
 185

Ніжки  докупи  пов’язавши,
у  кошик  гарно  повкладавши,
несуть  співцеві  на  ралець.
 Співець  тоді  вже  не  в  хатині
і  навіть  вже  не  в  домовині,
а  в  Вічній  Славі  пробував
 (се  е  така  країна  гарна,
хоч  дехто  каже  —  легендарна)  ,
тож  там  поет  гостей  приймав.
 Бо  то  ж  якраз  тієї  днини
були  співцеві  роковини  —
рождения  й  смерті  заразом.
 Віншують  гості,  подарунки
виймають,  розв’язавши  клунки:
«Твоїм  добром  —  тобі  ж  чолом!»
 Пташки  тоненько  щось  пищали
та  позолотою  бряжчали...
 Поет  звернувся  до  гостей:
 «Громадонько  моя  поштива,
де  ти  набрала  сього  дива?..»
 Він  не  пізнав  своїх  дітей!
 [1906]
 vV  ft
ft
 Тиху  задуму  вечірнюю
напрасна  буря  розвіяла.
 Білу  чуприну  розтріпавши,
сивії  брови  насупивши,
з  чорних  очей  розсипаючи
то  блискавиці  палючії,
то  градовиння  холоднее,
гналась  вона,  навісна;
 Перешуміла.  Та  досі  ще
сльози  важкі  ронить  дерево,
бережно-тихо  спускаючи
з  віття  на  віття  і  в  діл...
 Сумно  по  гаю  осиковім
тіні  блукають  похилії,
тіні  від  хмар  дощових.
 186

Місячним  світлом  переткані,
наче  серпанки  жалобнії,
між  деревами  спинаються,
стовбури  білі,  тоненькії
в  тузі  німій  обіймаючи,
стовбури  тихо  тремтять.
 Страшно  .дивитись,  як  сунуться
тії  серпанки  без  постатів,
сліпо,  непевними  рухами,
наче  тіла  без  душі.
 Сунуться  марища  й  журяться
тою  журбою  нелюдською,
що  як  людину  оплутає,
то  заморозить  всю  кров.
 Сумно  в  гаю  заспокоєнім,
вогкою  ніччю  придавленім,
жаско  не  так  перед  бурею,
як  після  бурі  з  нудьги.
 21/VI  1906,  Зелений  Гай
$  &
 'Л
 Не  хутко  те  буде...  Чи  й  буде,  чи  ні?
 Не  знаю.  Та  видишься  все  те  мені
так  ясно  —  виразно  стає  перед  очі,
як  часом  в  яскравії,  місячні  ночі
малюються  тіні  на  білій  стіні  —
виразні  та  прості,  хоча  й  таємні,
різкі,  хоч  тремтячі.  Зраз  хмарка  налине
і  тіні  змішає,  і  сутінь  поплине,,
мов  сивий  серпанок...  хвилина  одна  —
і  знову  показує  тіні  стіна
різкі,  хоч  непевні.  Невже  се  тополя
відбилась  ота,  що  стоїть  серед  поля?
Вона  тут  подібна  до  вежі.  А  се
невже  той  листочок,  що  вітер  несе?
Зовсім  він  подібний  до  хижої  птиці...
Отак  в  моїх  мріях  ідуть  плетениці,
непевнії  тіні  далеких  речей,
і  раптом  зникають  від  пильних  очей,
і  знов  виступають.  І  теє,  що  буде,
здається  мені  вже  минулим:  ті  люде,
 187

їх  речі  й  події  знайомі  мені,
мов  чула  їх  в  казці,  мов  бачила  в  сні
ще  здавна,  ще  змалку...  Так,  наче  сі  тіні
жили  десь  зо  мною  в  незнаній  країні.
 І  я  до  їх  рвуся  у  ту  далечінь,
де  спогад  про  мене  вже  буде,  мов  тінь
від  того  листка,  що  зірвався  до  ранку
і  в  сутіні  зник,  мов  у  сивім  серпанку...
 2/ХІ  І  1906
 * 	*
 *
 В  холодну  ніч  самотній  мандрівець
в  глухім  бору  знайшов  старе  кострище:
при  місяці  білів  холодний  попілець,
чорніло  вколо  нього  пожарище,
стриміло  скілька  цілих  ще  дровець,
були  сирі  ті,  що  лежали  вище,
либонь,  отой,  хто  сей  вогонь  палив,
не  допаливши,  кинув  і  залив.
 І  мандрівець  тремтячими  руками
почав  багаття  згасле  ворушить,
знайшов  десь  іскорку  межи  трісками,
і  втішився,  і  став  її  живить.
 Затлівся  присок  дрібними  зірками,
та  вогник  не  спалахнув  ні  на  мить,
і  мандрівець,  прогаявши  годину,
подався  геть,  проклявши  пожарину.
 А  іскра  тліла  в  попелі  важкім
і  ятрилась,  мов  незагойна  рана,
все  не  могла  ожить  в  огні  яркім;
і  хворий  пал  той  чеврів  аж  до  рана.
 На  сході  сонця  у  димку  тонкім
вогню  блиснула  смужечка  багряна.
 А  поки  сонце  осіяло  бір,
 вогонь  вже  лютував,  мов  дикий  звір.
 188

За  горою  блискавиці,
а  в  долині  нашій  темно.
 У  затоці  чорні  води
плещуться  таємно.
 Блискавиця  в  небі  лине,
а  в  затоці  потопає,
в  чорний  гріб  вода  понура
ясную  ховає.
 Аж  тоді  скориться  світлу
темноводая  затока,
як  звоює  небо  ціле
буря  ясноока,
 як  прониже  блискавиця
води  срібними  мечами
і  на  саме  дно  загляне
бистрими  очами.
 Аж  тоді  на  світло  світлом
відповість  оця  затока,
як  висока  блискавиця
стане  ще  й  глибока.
 Балаклава,  28/VIII  1907
 ПОЛЯРНА  НІЧ
(  Фантазія)
 Сиділи  ми  при  згаслому  багатті
усі  гуртом,—  а  гурт  був  чималий,—
дивилися,  як  вогники  блакитні
тремтіли  і  конали,  як  між  вуглям
вилися  прудко  золоті  гадючки
і  чезли,  а  за  ними  чорний  вугіль
сивизною  вкривався,  наче  старів.
 Нам  хата  все  тіснішою  здавалась,
бо  темрява  з  кутків  давно  вже  вийшла
та  й  обступила  нас,  немов  облога.
 189

Остання  свічка  наша  догоріла,
і  вже  не  видно  стало  пі  стола,
ні  плям  з  вина  червоного  на  ньому,
ні  чарочок  порожніх  та  побитих,
ніяких  решток  з  бенкету...  той  бенкет
немов  останній  був  на  сьому  світі,
так  сумно  нам  було  тепер  по  ньому.
 Один  з  нас  обізвався:  «Як  погасне
се  вугля  —  буде  чорно,  як  у  гробі».
 «То  принеси  ще  топлива»,—  хтось  мовив.
«Принести?  Звідки?  Ти  хіба  не  чуєш,
як  хуртовина  грає?  Коли  хочеш
позбутися  життя,  то  вийди  з  хати»,—
понуро  перший  відказав  і  змовк.
 «Та  що,  посидьмо  в  темряві,  братове,—
озвався  наймолодший  веселенько,—
припас  для  їжі  є,  живитись  будем
навпомацки,  а  там  настане  день...»
 «День?  Кажеш,  день?  Ти  звідки  знаєш?»  —
 на  його  всі  сердито  загукали,
 та  не  збентежився  ні  крихти  хлопець:
 «Відомо  всім,  що  ніч  бува  по  дневі,
 А  день  по  ночі!»  Ще  й  зареготався.
 «Ото  сказав!  —  промовив  злісно  дід.-—
Раденький,  що  дурненький!  Ще  й  сміється.
«Відомо  всім!»  Либонь  же,  й  те  відомо,
що  смерть,  бува,  і  попочі  приходить,
і  до  схід  сонця...»  —  «Ба!  Коли  вмирати,
то  день  чи  ніч  надворі  —  все  одно,—
для  мертвого  і  сонце  в  небі  чорне,—
перечився  хлопчина  невгамовний,—
ви  б  краще  те  подумали,  дідусю:
як  довга  ніч,  то  й  день  же  буде  довгий,
полярний,  вічний  день!»  —  «Ніщо  не  вічне!»  —
пробовкнув  дід,—  ніхто  його  не  слухав,
бо  хлопець  розбудив  падію  нашу,
і  всі  його  питали,  мов  пророка:
 «Коли  ж  той  день?  Чи  довго  ще  ся  ніч?»
«Недовго,  ні!»  —  «А  ти  ж  по  чому  знаєш?..»
«Передсвітом  буває  найтемніше,
а  темряви,  як  ся,  ще  не  бувало!»
ї  в  голосі  озвалась  перемога
у  юнака.  Хто  мовив:  «Правда,  правда!»,
а  хто  почав  пригадувати  вголос,
 190

чи  вже  давно  ся  ніч  нас  обгорнула,
 один  казав:  «Два  тижні!»,  другий:  «Місяць!»,
 ще  інший:  «Де!  давніше!»  —  «Ні,  недавно!»  —
 змагався  ще  якийсь.  «Одно  відомо,—
 знов  дід  проворкотів  понурим  гласом,—
 що  всі  ми  й  доби,  й  тижні  погубили
 в  сій  клятій  тьмі,  шкода  їх  і  шукати!
 Про  найтемнішу  ніч  —  ніхто  не  знає,
чи  се  вона  остання...  Може,  перша
з  тих,  що  без  просвітку».—  «Та  ну  вже,  діду,
хоч  би  мовчали.  Справді,  ви,  мов  пугач,
віщуєте  лихе...»  Жіночий  голос
бринів  сльозами,  теє  промовлявши,
зате  дитячий,  мов  злотиста  стрілка,
з  уст  вирвався,  аж  темрява  схитнулась?
 «А  я  вже  бачив  день!»  —  «Коли?!»  —  «Не  знаю».
«Який  же  він?»  —  «Хороший!  Дуже  славний!
Червоний,  золотий  —  який  ще,  мамо?
 Ти  знаєш,  ти  тоді  мені  казала».
 «Ет,—  байдуже  озвалася  матуся,—
то  був  не  день,  то  сполох  був,  та  й  годі».
 <<А  ти  ж  казала!»  —  «То  я  помилилась».
 Дитина  вже  заплакати  збиралась,
їшли  замріли  в  хаті  стіпи  й  лави
і  наш  юнак  покликнув:  «Сонце  сходить!
 Бач,  я  казав!»  Ми  кинулись  до  вікон.
 За  сніжною  пустинею  далеко
 Займалося  півкругом  сяйво.  «Де  ж  там!»  —
 сказала  жінка,—  се  ж  був  знову  сполох».
 «У  СНІЖНІ  РОЧІ  СПОЛОХИ  НЄ  СЯЮТЬ,-гг
промовив  дід.—  Се  просто  МІСЯЦЬ  СХОДИТЬ».
 хвиля
 Хвиля  йде,—
вал  гуде—
білий,  смілий,  срібний,  дрібний,
нападе
на  сухеє  баговиння,
на  розсипане  каміння,
білим  пломенем  метнеться,
стрепенеться,
скине  з  себе  все,  що  ясне,
й  гасне...
 191

Хвиля  смутна,
каламутна,
вже  не  ясна,  вже  не  біла,
відпливає  посумніла,
мов  до  гробу.
 І  з  плачем  до  себе  горне
баговиння  тьмяне,  чорне,
мов  жалобу.
 І 	зітхає,
і  втихає,
рине  в  море  величезне
й  чезне...
 Чи  вона
йде  до  дна?
 Може,  буде  там  покірно,
мов  рабиня,  тихо,  вірно,
колихать  малі  молюски,
гаптувать  прозорі  луски,
на  корали  класти  карби,
вартувати  морю  скарби,
і  слугою
під  вагою
там  вона  довіку  стане
й  не  повстане?
 Чи  полине
межи  сестри,  межи  милі,
вільні  хвилі,
розтечеться,  розпливеться,
знову  сили  набереться,
потім  зрине
і  гучна,
і  бучна
переможно  вгору  сплесне
і  воскресне?
 [Євпаторія,  8/VII  1908]

ВЕСНА  В  ЄГИПТІ
 I
 ХАМСІН
 Рудий  Хамсін  в  пустині  розгулявся,
Жагою  палений,  мчить  у  повітрі,
Черкаючи  пісок  сухими  крильми,
 І  дише  густим  полум’ям  пекучим.
 Якесь  весілля  дике!  Мов  сопілка  —
 Співа  пісок,  зірвавшися  зненацька
З  важкої  нерухомості  своєї,
 А  камінці  на  бубнах  приграють.
 Хто  ж  там  у  жовтій  та  сліпучій  млі
На  честь  Хамсінові  таночки  водить?
 Щось  віє  покривалами  тонкими,
 Так  прудко-прудко  крутячись  у  танці...
Якісь  таємні  вітряні  дівчата,
 Веселі  діти  смутної  пустині?
 «Чужинко,  не  дивись!  Засиплю  очі!»
 І  заздро  загорнув  Хамсін  полою
Киреї  жовтої  своїх  таиечниць.
 Ніхто  не  сміє  бачить  їх.  Араб
Серед  пустині  падає  додолу,
 Як  на  молитві.  «Вже  ж!  Молись!  Молись!
Я  давній  бог,  я  той  могутній  Сет,
 Що  тіло  Озірісове  нетлінне
Розшматував  і  кинув  у  пустиню.
 Ох,  як  тоді  Ізіда  заридала».
 І  звеселився  спогадом  Хамсін,
 І  вся  пустиня  мов  знялася  вгору
•І  в  небо  ринула.  На  жовтім  небі
Померкло  сонце  —  око  Озіріса  —
ї  стало  так,  мов  цілий  світ  осліп...
 II
 ДИХАННЯ  ПУСТИНІ
 Пустиня  дише.  Рівний  подих,  вільний,
Гарячий  він  та  чистий,  мов  святий.
 Пісок  лежить  без  руху  золотий,
 Так,  як  лишив  його  Хамсін  свавільйий.
 !нка
 103

Фелах  працює  мовчки,  тихий,  пильний,
 Будує  дім,—  там  житиме  пустий,
 Летючий  рій  мандрівців,  і  густий
Зросте  навколо  сад.  Фелах  —  всесильний.
 Оази  робить  віц  серед  пустині.
 Лиш  не  для  себе...  Он  уже  він  пише
Бігунчик  по  піддашші...  Поколише
 Гарячий  вітер  одіж  на  людині,
 Обсушить  піт...  і  далі  по  рівнині
Пролине...  знов  і  знов...  Пустиня  дише.
 III
 АФРА  1
 Тихо.  Повітря  стоїть  нерухоме,  як  води  стоячі.
Закам’янів  на  бананах  широкий  пореланий  лист.
Ніжні  мімози  —  і  ті  розгорнули  листочки  гарячі,
Мліють  без  мрії...
 Ой,  звідки  се  вирвався  свист?
Сурмлять  у  сурми  і  гатять  в  різкі  тарабани!
 Гей,  схаменіться!  Хто  сеї  музики  хотів?
їм  байдуже!  Гучно  силу  свою  англічани
Берегом  Нілу  несуть,  щоб  Єгипет  почув  і  тремтів.
Ледве  пройшли,  як  замкнулася  тиша  за  ними,
 Наче  в  таємному  храмі  велика  запона  важка.
Пальми  поникли  покірно  гілками  сухими,  смутними,
Наче  на  їх  налягла  невидимого  бога  рука.
 Небо,  збіліле  від  спеки,  вже  сивіє,  мов  попеліє,
 День  до  останку  згорів,  і  лишилася  нічка  бліда;
Світла  ремає,  а  темрява  наче  не  сміє
В  тишу  пекучу  вступити.  Не  видно  зірок  ні  сліда;
Так,  наче  світ  спорожнів.  Не  співа  на  добраніч
 пташина.
 Тільки  безгучно  літають  великі  чудні  кажани,
 Гаода  неначе  розносять,  щоб  стишилась  ціла  країна.
Летом  своїм  оксамитним  ще  збільшують  тишу  вони...
 1  А  ф  р  а  —  важка,  гаряча  тиша  в  природі.
 194

IV
 ВІТРЯНА  ЬГІЧ
 Чорна-чорна  та  глибока  ніч  —-
(Є  такі  тут  погляди  жіночі),—
 Вітер  мчить  шалено  із  півночі,
 Мов  тікає  від  погоні  пріч.
 Розігрівся  щось  вітрець  мій  рідний,
Став  палкий,  неначе  той  Хамсін,
Запальний,  рвачкий  Сахари  син,—
 Чи  давно  ж  покинув  край  мій  бідний?
 Там,  він  по  конаючих  снігах
Волочив  важкі  та  вогкі  шати,
 Забирався  холодом  до  хати
І  стогнав,  мов  пугач  по  лугах.
 Чи  його  коханням  запалила
Раптом  ця  пустиня  золота,
 Що  над  нею  він  огнем  літа,
 Мов  його  й  не  північ  породила?
 Він  влетів  до  мене  у  вікно,
 Наче  приском  в  темну  хату  кинув
Тим  дзвінким  піском...  і  геть  полинув!
Що  ж,  лети,  про  мене  все  одно.
 Ти  чужий  тут  став,  у  сій  країні,
 Не  прнніс  для  мене  ні  луни
Здалека,  з  моєї  сторони,—
 Тільки  спів  кохання  для  пустині.
 V
 ВІСТІ  З  ПІВНОЧІ
 Таїш  недарма  прилітав
Нів'шчтшй  гість...  Дивлюся  райком  —
Вже  заволочеш  схзрпаиком
Сіреньким  пебо.  Далі  став
Помалу  й  дощик  накрапати,
 І  вогким  холодом  до  хати
Зайшов  притихлий  вітерець.
 Щось  охолонув  молодець!..
 495

Чи  не  сподобались  пустині
Його  зальоти?  Чи  згадав
Далеку  милу  й  заридав
Дрібними  слізьми  на  чужині?
 Шепоче  вітер  в  мокрім  листі:
 «Се  ж  я  з  твоєї  сторони
Приніс  оці  плакучі  вісті,—
 Якої  ще  тобі  луни?..»
 VI
 ТАЄМНИЙ  ДАР
 Плакати  довго  Єгипет  не  вміє.  Умив  свої  пальми,
 Руно  зелене  та  буйне  ланів  понаднільських  скропив
І  підновив  позолоту  блискучу  в  розлогій  пустині,
 Та  й  усміхається  знову,—  таємнії  радощі  Сфінкса!
Бачу:  єгиптянок  очі  сміються  з-під  чорних  серпанків,—
Жінку  іслам  пригнобив,  але  очі  зосталися  вільні!..
Співом  свій  крам  вихваляють  жінки  й  чоловіки,
 Гордо  важенную  ношу  несучи  на  головах  гарних,
 Так,  мов  на  їх  спочивають  подвійні  Єгипту  вінці.
 Весь  у  червонім  іде  водонос,—  мов  жартуючи,  дзвонить
Ясним  начипиям  і  швидко  жадібному  люду
Воду  холодну,  солодку  з  важкої  баклажки  вділяє,
Жартом  її  приправляє,  з  усміхом  плату  бере.
 Вбогі  фелахові  діти  пустують  безжурно  на  сонці;
 Жваві  маленькі  головки!  Цікаві  очиці  зорять...
 Мов  для  забави  дитячої  просять  «бакшиш»
 у  мандрівця.
 Дав  чи  не  дав,—  засміються,  неначебто  їм  і  дарма.
 От  аби  був  очерету  солодкого  дрібний  уламок,—
Смокчуть  і  раді-веселі,  мов  панство-багатство  посіли.
«Звідки  ся  радість?»  —  гадаю...  І  мариться  щось  мені
 в  думці,
 Так,  наче  голос  таємний  забутую  править  логенду:
 «В  давню  давнину,  як  ІТіл  народився  в  пустині,
 Мати  його  положила  в  розкішну  зелену  койиску,
Батько  з  високого  неба  промінням  утішним  дивився,
 Як  його  син  виростав  не  по  днях  —  по  годинах,
 В  силу  вбирався  і  ніс  тую  силу  до  моря...
 Отже,  при  тім  народженні  зібрались  премудрі  Гатори,
Сім  їх  було,  і  несли  вони  всі  для  дитини  дари.
 Перша  сказала:  «Даю  тобі  ситую  землю  в  обладу».
Зважила  друга:  «Три  жнива  нехай  тобі  буде  на  рік».
 19В

Третя  промовила:  «Ра  буде  вічно  ласкавий  до  тебе».
Руку  четверта  простерла:  «Ось  пальмовий  щит  проти
 Сета».
 П’ята  мовчазно  папірус,  і  лотос,  і  камінь  поклала.
Шоста  шепнула:  «Ніхто  не  вгадає  твоїх  таємниць».
Сьома  всміхнулась  крізь  сльози  і  мовила  щиро:
 «З  заздрощів  вічну  неволю  судили  боги  твоїм  дітям,
 Я  ж  у,  незламную  радість  озброю  народную  душу,—
Гніт  фараонів,  кормига  чужинців  її  не  здолає».
 Так  на  початку  віків  обіцяли  премудрі  Гатори...
 Вірю:  до  скопу  віків  не  порушиться  слово  богинь!
 Єгипет,  Гелуаи,
 23—30  марця  1910  р.

З  ПОДОРОЖНЬОЇ  книжки
 І
 PONTOS  AXEINOS  1
 При  березі  гори  в  жалобі,
снігами  лямовані  хмари
всі  чорні,  мов  покрив  на  гробі,
під  ними  узгір’я,  як  мари...
 Така  тут  земля.  А  на  морі....
 Чайки  якось  хижо  кигичуть,
злу  радість  я  чую  в  тім  хорі,
мов  згубу  на  нас  вони  кличуть.  .
 Рипить  корабель,  стогне  тяжко,
здригається,  наче  конає,
угору  здіймається  важко,
ще  важче  уділ  поринає.
 Маленький  гурток  подороятх
притих,  не  почуєш  і  слова,
лише  по  каютах  порожніх
іде  якась  жаска  розмова;
 то  вітер  часами  закине
в  віконечка  снігом-крупою
і  в  двері  покинуті  лине,
злий  холод  несучи  з  собою.
 День,  вечір,  ніч,  ранок  —  все  біле,
все  тьмяне,  ні  темне,  ні  видне;
за  хмарами  сонце  зомліло,
від  місяця  мла  тільки  блідне.
 Мандруємо  вогким  туманом
назустріч  сліпій  сніговиці...
 Так  линуть  малим  караваном
у  вирій  запізнені  птиці.
 [16/1.  Чорне  море,
 попід  Анатолійським  берегом]
 1  Непривітне  (негостинне)  море  —  найдавніша
назва  нашого  Чорного  моря.
 198

II
 У 	ТУМАНІ
 Боже!  куди  се  я  плину
сим  біловійним  туманом?
Може,  я  лину  на  безвість,
в  вогкі  летючі  сніги?
 Може,  то  тільки  легенда,
край  той,  осяяний  сонцем,
край  той,  куди  я  збиралась
болі  свої  віднести?
 Може,  то  казка  знадлива,  ■
тії  смарагдові  луки,
плеск  тепловодої  річки,
злотоіскристі  піски?
 Може,  то  відьма-гарячка
спогади  и  мрії  зібрала,
з  них  на  вогні  мого  палу
дивний  зварила  напій
 і  пройняла  мені  душу
непереможним  безумством,
тим,  що  людину  заводить
на  бездоріжжя  страшні?
 Може,  і  в  сніжних  пустелях
fata  morgana  1  панує,
марева  срібно-блакитні
сіючи  в  білих  снігах?
 Може,  прокинуся  хутко
з  сеї  примари-омани
десь  на  безлюднім  просторі
і  без  надій  на  життя?..
 [17/1.  Море]
 1  Марево  (латин.).—  Ред.
 199

Ill
 НА  СТОЯНЦІ
 На  помості  корабельнім
розгорілося  багаття,
то  матроси  розпалили,
щоб  закляклі  руки  гріти.
 І  крізь  мокру  сніговито
бачу  я  вогонь  червоний,
наче  сонце,  що  конає
у  молочній  білій  млі;
 а  навколо  нього  мріють
наче  тіні  чорних  птахів  —
то  матроси  італьянські
посідали  у  плащах.
 Ті  плащі  в  Палермі  ріднім
гріли  так  ретельно,  щиро,—
що  ж  се  трапилося  з  ними
в  стороні  сій  бусурманській?
 Пропускають  зимний  вітер,
наче  плетива  венецькі,
кожна  жилочка  тріпоче...
 О, 	зрадливії  плащі!
 В  густій  білій  сітці  снігу
служка  бігає  маленький,
наче  рибка,  що  попала
необачно  в  клятий  невод.
 Се  так  гріється  хлоп’ятко  —■
вірить  в  кров  палермітанську,
що  кружляє  в  нього  в  жилах,
більш,  ніж  в  той  чужий  вогонь,
 І  не  чує,  як  гукають
старші:  «Ти  чого  снуєшся?
 Чи  тобі  немає  діла?
 ІЦо  за  капосне  створіння!..»
 А  від  злості  та  натуги
ніжна  мова  італьянська
 200

так  спотворилась,  мов  хижих
прибережних  чайок  крик.
 Та  дарма,  вій  звик  до  того,
звик  до  лайок  і  до  чайок,
він  не  думає  про  теє,
він  зовсім  про  інше  марить:
 ...Ось  він  вернеться  додому
і  на  сонці  серед  площі
буде  грати  лепсько  в  паці,
а  виграна  все  за  ним!
 Потім  вкупі  з  товариством
у  гарячий  порох  ляже
серед  вулиці,  так  просто,
і  почне  плести,  плести...
 Аж  роти  пороззявляють
Кекко,  Джанні  й  Паоліно,
бо  вони  всьому  повірять,
тії  «раки  сухопутні».
 Вже  ж  вій  їм  накаже  дива!
ї  про  зміїв  попідводних,
і  про  турків-людожерців,
про  Великого  Могола.
 А  вони  йому  за  теє
найсолодших  помаранчів
залюбки  дадуть,  накравши
у  єпископа  в  садку...
 Тут  його  матрос  по  плечах
стусонув,.заклявши  люто:
 «А  не  підеш  ти  з  дороги?!
 От  душа  без  покаяння!»
 Поруч  з  іншими  покірно
сів  малий  коло  багаття
і  простяг,  мов  на  молитві,
до  вогню  ручки  тоненькі.
 Постать  згорбилась  легенька,
смагле  дичко  посмутніло,
 201

лиш  в  очах  перебігають
ясні  блиски  від  багаття.
 Ох,  коли  б  скоріше,  хлопче,
мрії  ті  твої  справдились,
бо  й  на  їх  позаздрить  може
який-небудь  злий  божок...
 [17/1.  Стоянка  в  морі  проти  Самсупа]
 IV
 МРІЇ  В  БУРЮ
 Лежу  самотна  в  накритті  важкому,
від  холоду,  чим  можу,  боронюся,
щоб  не  впинався  в  тіло  пазурами,
і  бурю  слухаю...
 Як  тонко  свище
Шнурок  від  лота,  мов  співає  пісню!
 Стерно  рипить,  мов  голосом  старечим
на  бурю  скаржиться,  на  трудну  путь.
Машина  бухає  і  стогне  важко,
мов  велетенські  груди  в  агонії...
 Вже  другий  день  блукаємо  по  морю,
втеряли  шлях,  од  берега  відбились.
 Ніхто  не  відає,  куди  нас  кинуть
свавільні  хвилі.  І  здається  часом,
що  так  судилось  плавати  довіку,
як  мореходцям  проклятим  в  легенді.
 .  «  6
 Закрию  очі,  сплю  —  не  сплю  і  марю.
Здається,  мовби  мчу  я  у  санках
по  сніговім  шляху,  так  швидко-швидко,
з  замету  на  замет,  з  гори  в  долину.
 Рипить  сніжок,  співає  полозок,
санки  летять  під  білії  намети
ялин  лапатих,  поміж  колонади
струнких,  поважних  сосен,  через  ріки,
у  сталь  заковані.  Шугає  вітер,
а  сніжні  зорі  все  мені  цілують
чоло  гаряче.  Без  ваги  лечу
в  шалену  сніговицю  на  погибель...
 Вділ  з  кручі  раптом  кинулися  санки...
 Ох!..  Прокидаюсь.  То  міцніє  буря.
 262

Гудок  ридає:  гасла  подає.
 Стук,  брязкіт,  падає,  що  може  впасти,
ніхто  вже  й  не  вважає,—  хай  там  гине!  —
Всяк  сам,  неначе  краб,  держиться  чіпко...
 Блиснуло  сшїце,  але  ;хвилі  чорні,
мов  крила  птаства  хижого...  А  далі
покрила  все  сліпа  та  біла  хуга.
 І  знов  я  трачу  тямок  в  тяжкій  мрії.
 ...Се  я  лечу  на  дикому  коні.
 Упала  охляп  і  держусь  за  гриву.
 Кінь  скаче  вчвал  що  сили  є,  щодуху.
 Я  чую,  як  у  нього  серце  б’ється,
 От-от  розірветься...  Ой  коню,  швидше.!.
 За  нами  мчить  зле-лютая  погоня,
якась  орда  велика,  незчисленна,
вона  гукає,  гоготить,  регоче
злорадим  сміхом,  людоїдським.  Чорна,
страшна  орда...  Ой  коню,  коню,  швидше!..
Чи  то  не  кулі  тонко  заспівали?
 Що  гримає?  Чи  грім,  чи  гаківниці?
 Що  так  сичить?  Бичі  з  живих  гадюк?
Боюся  озирнутися.  Боюся
зомліти,  як  угледжу  їх  обличчя
бридкі  та  дикі,  щоб  з  коня  не  впасти
і  не  дістатися  їм  на  поталу...
 Гей,  коню,  вчвал!..  Перелетіли  прірву.
Орда  за  нами.  Ой,  вона  ще  ближче!
 От  зараз  кинеться,  і  нас  розірве,
і  вип’є  миттю  нашу  крон  гарячу,
і  чорним  роєм  наші  трупи  вкриє...
Спіткнувся  кінь!  Упав...
 Ой  мрії-мари!
Страшніші  ви,  ніж  сяя  справжня  буря,
Вже  буду  краще  так,  без  сну,  лежати,
дивитимусь,  як  тут  по  білій  стелі
від  бурних  хвиль  перебігають  тіні,
чигатиму,  чи  не  заблисне  промінь,
і  буду  слухати  без  марних  жахів
потужний  моря  спів,  та  й  —  будь  що  буде.
 [20/1.  В  морі  па  бездоріжжі]

V
 ЗЕМЛЯ!  ЗЕМЛЯ!
 Земле  чужая,  яка  ж  бо  ти  рідна  для  мене!
 Мати  землице,  рятуй  свою  бідну  дитину!
 Зрадило  море  мене,  за  любов  заплатило  знущанням.
Чуєш?  і  досі  радіють  з  жарту  лихого  чайки.
 Що  ж  се?  я  бачу  —  і  ти  постраждала  від  зради?
 Пишна  земля  візантійська,  наче  вдова  в  простих  шатах,
в  тяжкім  покрові  снігів  тихо  сумує,  бо  сонце,
сонце  кохане  її,—  полюбило  сперечницю  хмару...
 Мати  землице,  потішся!  Нехай  там  зрадливого  друга
звабила  інша  на  час,—  діти  з  тобою  зостались,
лихо,  і  зрада,  і  горе  —  все  їх  зближає  до  тебе,
а  як  доповниться  чаша  —  вернуться  в  надра  твої.
Щастя  такого  не  має  мати-людина  ніколи.
 Ти  щасливіша  над  всіх.  Земле,  радій  і  цвіти!
 [21/1.  Перед  Босфором]
 VI
 ЕПІЛОГ
 Хто  не  жив  посеред  бурі,
той  ціни  не  знає  силі,
той  не  знає,  як  людині
боротьба  і  праця  милі.
 Хто  не  жив  посеред  бурі,
не  збагне  журби  безсилля,
той  ие  знає  всеї  муки
примусового  безділля.
 Як  я  заздрила  тим  людям,
що  не  мали  відпочинку,
поки  їх  нелюдська  втома
з  ніг  валила  на  часинку  1
 День  і  ніч  —  вони  на  варті;
довгий  труд  —  коротка  зміна.
 День  і  ніч  —  вони  в  роботі,
аж  німіли  руки  й  спина.
 Певне,  їм  тоді  здавалось,
що  немає  гірше  муки...
 204

Ох,  борці,  якби  ви  знали,
що  то  є  безсилі  руки!
 Що  то  є  —  лежати  тихо,
мов  сумний  розбиток  долі,
і  на  ласку  здатись  бурі
та  чужій  сназі  і  волі.
 Що  ж  зосталося  такому?
Тільки  думати-гадати...
 Ви,  борці,  прийміть  сі  думи.
Більш  не  маю  що  вам  дати.
 15-21/1  1911,
 Чорне  море  коло  Анатолії

Хто  вам  сказав,  що  я  слабка,
що  я  корюся  долі?
 Хіба  тремтить  моя  рука
чи  пісня  й  думка  кволі?
 Ви  чули,  раз  я  завела
жалі  та  голосіння,—
то  ж  була  буря  веснянй,
а  не  сльота  осіння.
 А  восени...  Яка  журба,
чи  хто  цвіте,  чи  в’яне,
тоді  й  плакучая  верба
злото-багряна  стане.
 Коли  ж  суворая  зима
покриє  барви  й  квіти  —
на  гробі  їх  вона  сама
розсипле  самоцвіти.
 НА  РОКОВИНИ
 Не  він  один  її  любив.
 Віддавна  Україну
поети  славили  в  піснях,
немов  «красу  дівчину».
 Від  неї  переймали  сміх,
і  жарти,  і  таночки,
її  байки,  немов  квітки,
сплітали  у  віпочки.
 Той  в  ній  давнину  покохав,
той  мрію  молоденьку.
 Він  перший  полюбив  її,
як  син  кохає  неньку.
 Хоч  би  була  вона  стара,
сумна,  змарніла,  бідна,
для  сина  вірного  вона
єдина,  люба,  рідна;
 206

хоч  би  була  вона  сліпа,
каліка,  недоріка,—
мов  рана  ятриться  в  ньому,
любов  його  велика.
 Вкраїна  бачила  не  раз,
як  тії  закоханці
надвечір  забували  все,
про  що  співали  вранці.
 І, 	взявши  дар  від  неї,  йшли
до  іншої  в  гостину;
вони  не  знали,  що  то  в
любити  до  загину,
 Він  перший  за  свою  любов
тяжкі  дістав  кайдани,
але  до  скону  їй  служив
без  зради,  без  омани.
 Усе  знесла  й  перемогла
його  любові  сила.
 Того  великого  вогню
і  смерть  не  погасила,

ДРАМИ

ЛІСОВА  ПІСНЯ
 ДРАМА-ФЕ6РІЯ  В  З  ДІЯХ
 СПИС  ДІЯЧІВ  «ЛІСОВОЇ  ПІСНІ»
ПРОЛОГ
 «Той,  що  греблі  рве». 	Русалка.
 Потерчата  (двое). 	В  б  д  я  и  и  &
 ДІЯ  І
 ДядькоЛев. 	Перелесник.
 Л  у  к  а  ні. 	Пропасниця  (без  мови).
 ^Русалка. 	Потерчата.
 Лісовик. 	Куць.
 Мавка.
 ДІЯ  п
 Мати  Лукаше  в  а. 	Килина.
 Л  у  к  а  ш. 	Русалка.
 Дядько  Лев. 	«Той,  що  в 	скалі  сидить».
 Мавка. 	Перелесник.
 Русалка  Польова.
 ДІЯ  III
 Мавка. 	X  л  о  п  ч  и  к.
 Л  і.  с  о  в  и  к. 	Лукаш.
 Куць. 	Діти  Кил  и  ни  ні  (без  мови).
 Злидні. 	Доля.
 Мати  Л  у  к  а  ш  е  в  а. 	* 	Перелесник.
 Килина.
 ПРОЛОГ
 Старезний,  густий,  предковічний  ліс  на  Волині.  Посеред  лісу  про^
стора  галява  з  плакучою  березою  і  з  великим  прастарим  дубом.
Галява  скраю  переходить  в  куп’я  та  очерети,  а  в  одному  місці  в
 209

яро-зелену  драговину  —  то  береги  лісового  озера,  що  утворилося  з
лісового  струмка.  Струмок  той  вибігає  з  гущавини  лісу,  впадає  в
озеро,  потім,  по  другім  боці  озера,  знов  витікає  і  ґубиться  в  хащах.
Саме  озеро  —  тиховоде,  вкрите  ряскою  та  лататтям,  але  з  чистим
плесом  посередині.
 Містина  вся  дика,  таємнича,  але  йє  понура,—  повна  ніжної,  задум¬
ливої  поліської  краси.
 Провесна.  По  узліссі  і  на  галяві  зеленіє  перший  ряст  і  цвітуть  про¬
ліски  та  сон-трава.  Дерева  ще  безлисті,  але  вкриті  бросїю,  що  от-от
має  розкритись.  На  озері  туман  то  лежить  пеленою,  то  хвилює  ой
вітру,  то  розривається,  одкриваючи  блідо-блакитну  воду.  В  лісі
щось  загомоніло,  струмок  зашумував,  забриніб,  і  вкупі  з  його
водами  з  лісу  вибіг  «Той,  що  греблі  рве»  —  мблойий,  дуже
білявий,  синьоокий,  з  буйними  і  разом  плавкими  рухами;  оДежа
на  йому  міниться  барвами,  від  каламутно-жовтої  до  ясно-блакит-
ної,  і  поблискує  гострими  злотистими  іскрами.  Кйнувщися  з  цр-
току  в  озеро,  він  починає  кружляти  по  пле^і,  хвилюючи  його  СОННУ
воду;  туман  розбігається,  вода  сїнігйає.
 «Той,  що  греблі  рве»
 З  гір  на  долину
біжу,  стрибаю,  рину!
 Місточки  збиваю,
всі  гребельки  зриваю,
всі  гатки,  всі  запруди,
що  загатили  люди,—
бо  весняна  вода,
як  воля  молода!
 (Хвилює  воду  ще  більше,  поринає  і  виринає9  мов  шукаю¬
чи  щось  у  воді).
 Потерчата
 (двоє  маленьких  бліденьких  діток  у  біленьких  сорочечках
виринають  з-поміоїс  латаття)
 Перше
Чого  ти  тута  блудиш?
 Друге
Чого  зо  сну  нас  будиш?
 Перше
 Нас  матуся  положила
і  м’якенько  постелила,
бо  на  ріння,  на  каміння
настелила  баговиння,
 210

і  лататтям  повкривала,
і  тихенько  заспівала:
«Люлі-люлі-люлята,
заспіть,  мої  малята!»
 Друге
 Чого  ж  ти  тут  шугаєш?
 Перше
 Кого  ти  тут  шукаєш?
 «Той,  що  греблі  рве»
 Тую  Русалку,
що  кохав  я  змалку,
бо  водяній  царівні
нема  на  світі  *рівні!
 Збігав  я  гори,
доли,  яри,  ізвори,—
милішої  коханки
нема  від  озерянки,
 Зіб’ю  всю  вашу  воду,
таки  знайду  ту  вроду!
 (Бурно  мутить  воду).
 П  о  те  рч  а  т  а
 Ой  леле!  Не  нуртуй!
 Хатинки  не  руйнуй!
 Печера  в  нас  маленька,
що  збудувала  ненька,
убога  наша  хатка,
бо  в  нас  немає  татка...
 (Чіпляються  йому  за  руки,  благаючи).
 Ми  спустимось  на  дно,
де  темно,  холодно,
на  дні  лежить  рибалка,
над  ним  сидить  Русалка...
 «Той,  що  греблі  рве»
 Нехай  його  покине!
 Нехай  до  мене  зрине!
 Потерчата  поринають  в  озеро.
 Виплинь  же,  мила!!
 211

Русалка  випливає  і  знадливо  всміхається,  радісно  складаючи
долоні.  На  пій  два  вінки  —  один  більший,  зелений,  другий  малень¬
кий,  як  коронка,  перловий,  з-під  нього  спадає  серпанок.
 Русалка
Се  ти,  мій  чарівниченьку?!
 «Той,  що  греблі  р  в  е»
 (грізно)
 Що  ти  робила?
 Русалка
 (кидається  немов  до  нього,  але  пропливає  далі,  минаючи
 його)
 Я  марила  всю  ніченьку
про  тебе,  мій  панйченьку!
 Ронила  сльози  дрібнії,
збирала  в  кінви  срібнії,
без  любої  розмовоньки
сповнила  вщерть  коновоньки...
 (Сплескує  руками,  розкриває  обійми,  знов  кидається  до
нього  і  знов  минає).
 Ось  кинь  на  дно  червінця,—
поллються  через  вінця!
 (Дзвінко  сміється).
 «Той,  що  греблі  рве»
 (  з’їдливо)
 То  се  й  у  вас  в  болоті
кохаються  у  злоті?
 Русалка  наближається  до  нього,  він  круто  одвертається  від  неї,
виром  закрутивши  воду.
 Найкраще  для  Русалки
сидіти  край  рибалки,
глядіти  неборака
від  сома  та  від  рака,
щоб  не  відгризли  чуба.
 Ото  розмова  люба!
 212

Русалка
 (підпливає  близенько,  хапає  за  руки,  заглядає  в  вічі)
 Вже  й  розгнівився?
 (Лукаво).
 А  я  щось  знаю,  любчику,
хороший  душогубчйку!
 (Тихо  сміється,  він  бентежиться).
 Де  ти  барився?
 Ти  водяну  царівну
зміняв  на  мельниківну!
 Зимові  —  довгі  ночі,
а  в  дівки  гарні  очі,—
недарма  паничі
їй  носять  дукачі!
 (Свариться  пальцем  на  нього  і  дрібно  сміється).
 Добре  я  бачу
твою  ледачу  вдачу,
та  я  тобі  пробачу,
бо  я  ж  тебе  люблю!
 (З  оісартівливим  пафосом).
 На  цілу  довгу  мить  тобі  я  буду  вірна,
хвилину  буду  я  ласкава  і  покірна,
а  зраду  потоплю!
 Вода  ж  не  держить  сліду
від  рана  до  обіду,
так,  як  твоя  люба
або  моя  журба!
 «Той,  що  греблі  рве»
 (поривчасто  простягає  їй'обидві  руки)
 Ну,  мир  миром!
 Поплинем  понад  виром!
 Русалка
(береться  з  ним  за  руки  і  прудко  круоюляє)
 На  виру-вирочку,
на  жовтому  пісочку,
в  перловому  віночку
 213

зав’юся  у  таночку!
Ух!  Ух!
 Ухкають,  бризкають,  илещуть.  Вода  б’ється  в  береги,  аж  осока  шу¬
мить,  і  пташки  зграями  зриваються  з  очеретів.
 Водяник
 (Виринає  посеред  озера.  Він  древній,  сивий  дід,  довге
волосся  і  довга  біла  борода  всуміш  з  баговинням  звисають
аж  по  пояс.  Шати  на  ньому  —  барви  мулу,  на  голові  ко¬
рона  із  скойок.  Голос  глухий,  але  дуоісий)
 Хто  тут  бентежить  наші  тихі  зводи?
 Русалка  з  своєю  парою  спиняються  і  кидаються  врозтіч.
 Стидайся,  дочко!  Водяній  царівні
танки  заводити  з  чужинцем?!  Сором!
 Русалка
 Він,  батьку,  не  чужий.  Ти  не  пізнав?
 Се  ж  «Той,  що  греблі  рве»!
 В  од  ян  и  к
 Та  знаю,  знаюГ
Нерідний  він,  хоч  водяного  роду.
 Зрадлива  і  лукава  в  нього  вдача.
 Навесні  він  нуртує,  грає,  рве,
зриває  з  озера  вінок  розкішний,
що  цілий  рік  викохують  русалки,
лякає  птицю  мудру,  сторожку,
вербі-вдовиці  корінь  підриває
і  бідним  сиротятам-потерчатам
каганчики  водою  заливає,
псує  мої  рівненькі  береги
і  старощам  моїм  спокій  руйнує.
 А  влітку  де  він?  Де  тоді  гасає,
коли  жадібне  сонце  воду  п’є
із  келиха  мого,  мов  гриф  неситий,
коли  від  спраги  никне  очерет,
зоставишся  на  березі  сухому,
коли,  вмираючи,  лілеї  клонять
до  теплої  води  голівки  в’ялі?
 Де  він  тоді?
 Під  час  сеї  мови  «Той,  що  греблі  рве»  пишком  киває  Русалці,
ваблячи  її  втекти  з  ним  по  лісовому  струмку.
 214

«Тож,  що  греблі  рве»
 (з  укритою  насмішкою)
 Тоді  я  в  морі,  діду.
 Мене  на  поміч  кличе  Океан,
щоб  не  спило  і  в  нього  чашу  сонце.
 Як  цар  морський  покличе  —  треба  слухать.
 На  те  є  служба,—  сам  здоровий  знаєш.
 В  од  ян  и  к
 Еге  ж,  тоді  ти  в  морі...  А  мені,  '
якби  не  помагав  мій  друг  одвічний*
мій  щирий  приятель  осінній  дощик,
прийшлось  би  згинуть  з  парою!
 «Той,  що  греблі  рве»  незамітно  ховається  в  воду.
Русалка
 Татусю!
 не  може  пара  згинути,  бо  з  пари
знов  зробиться  вода.
 Водяник
 Яка  ти  мудра!
 Іди  па  дію!  Доволі  тут  базікать!
 Русалка
 Та  зараз,  тату!  Вже  ж  його  немае.
 Я  розчешу  поплутаний  сікняг.
 (Виймає  з-за  пояса  гребінку  з  мушлі,  чеше  прибережне
 З  ІЛЛЯ  ).
 Вод  ЯНІК
 Ну,  розчеши,  я  сам  люблю  порядок.
 Чеши,  чеши.  Я  тута  підожду,
поки  скінчиш  роботу.  Ти  поправ
латаття,  щоб  рівненько  розстелялось,
та  килим  з  ряски  позшивай  гарненько,
що  той  порвав  пройдисвіт.
 Русалка
 Добре,  тату.
 Водяник  вигідно  вкладається  в  очереті,  очима  слідкуючи  роботу
Русалчину;  очі  йому  поволі  заплющуються.
 21.5

«Той,  що  греблі  рве»
 (виринувши,  стиха  до  Русалки)
 Сховайся  за  вербою!
 Русалка  ховається,  оглядаючись  на  Водяника.
Попливемо  з  тобою
ген  на  розтоки,
під  бистрії  лотоки,
зірвемо  греблю  рівну,
утопим  мельниківну!
 (Хапає  Русалку  за  руку  і  швидко  мчить  з  нею  через
озеро.  Недалеко  від  другого  берега  Русалка  спиняється
 і  скрикує).
 Русалка
Ой,  зачепилася  за  дуб  торішній!
 Водяник  прокидається,  кидається  навперейми  і  перехоплює  Ру¬
салку.
 В  о  д  я  и  и  к
То  се  ти  так?!  Ти,  клятий  баламуте,
ще  знатимеш,  як  зводити  русалок!
 Поскаржуся  я  матері  твоїй,
 Метелиці  Гірській,  то  начувайся!
 «Той,  що  греблі  р  в  е»
 (з  реготом)
 Поки  що  буде,  я  ще  нагуляюсь!
 Прощай,  Русалонько,  сповняй  коновки!
(Кидається  в  лісовий  струмок  і  зникає).
 Водяник
 (до  Русалки)
 Іди  на  дно!  Не  смій  мені  зринати
три  ночі  місячні  поверх  води!
 Русалка
 (пручаючись)
 З  якого  часу  тут  русалки  стали
невільницями  в  озері?  Я  вільна!
 Я  вільна,  як  вода!
 216

Водяник
 В  моїй  обладі
вода  повинна  знати  береги.
 Іди  на  дно  І
 Русалка
 Не  хочу!
 Водяник
 А,  не  хочеш?
 Віддай  сюди  вінець  перловий!
 Русалка
 Ні!
 То  дарував  мені  морський  царенко.
 Водяник
 Тобі  вінця  не  прийдеться  носити,
бо  за  непослух  забере  тебе
«Той,  що  в  скалі  сидить».
 Русалка
(з  жахом)
 Ні,  любий  тату,
 я  буду  слухатись.
 В  о  д  я  н  и  к
 То  йди  на  дно.
 Русалка
 (поволі  опускаючися  в  воду)
 Я  йду,  я  йду...  А  бавитися  можна
з  рибалкою?
 Водяник
Та  вже  ж,  про  мене,  бався.
 Русалка  спустилася  в  воду  по  плечі  і,  жалібно  всміхаючись,  ди¬
виться  вгору  на  батька.
 Чудна  ти,  дочко!  Я  ж  про  тебе  дбаю.
 Таж  він  тебе  занапастив  би  тільки,
потяг  би  по  колючому  ложиську
струмочка  лісового,  біле  тіло
 217

понівечив  та  й  кинув  би  самотню,
десь  наг  безвідді.
 Рух  а  л  к  а
 Але  ж  він  вродливий!
 Водяник
Ти  знов  своєї?!
 Русалка
Ні,  ні,  ні!  Я  йду!
 (Поринає).
 Водяник
(поглядточи  вгору)
 Уже  весняне  сонце  припікав...
 Ху,  душно  як!  Прохолодитись  треба.
 (Поринає,  й  собі).
 ДІЯ  І
 Та  сама  містина,  тільки  весна  далі  поступила;  узлісся  наче  повите
ніжним  зеленим  серпанком,  де-не-де  вже  й  верховіття  дерев  пово¬
лочене  зеленою  барвою.  Озеро  стоїть  повне,  в  зелених  берегах,  як
у  рутвянім  вінку.
 З  лісу  на  прогалину  виходять  дядько  Лев  і  небіж  його
Лукаш.  Лев  уже  старий  чоловік,  поважний  і  дуже  добрий  з  виду;
по-поліському  довге  волосся  білими  хвилями  спускається  на  плечі
з-під  сивої  повстяної  шапки-рогатки;  убраний  Лев  у  полотняну
одежу  і  в  ясно-сиву,  майже  білу  свиту;  на  ногах  постоли,  в  руках
кловия  (малий  ятірець),  коло  пояса  па  ремінці  ножик,  через  плече
виплетений  з  лика  кошіль  (торба)  на  ійирокому  ремені.  Лукаш  —
дуже  молодий  хлопець,  гарний,  чорнобривий,  стрункий,  в  очах  ще
є  щось  дитяче;  убраний  так  само  в  полотняну  одежу,  тільки  з
тонкого  полотна;  сорочка  випущена,  мережана  біллю,  з  виложистим
коміром,  підперезана  червоним  поясом,  коло  коміра  і  на  чохлах
червоні  застіжки;  свити  він  не  має;  па  голові  бриль;  на  поясі  но¬
жик  і  ківшик  з  лика  на  мотузку.
 Дійшовши  до  берега  озера,  Лукага  зупинився.
 Лев
 Чого  ж  ти  зупинився?  Тут  не  можна
зайти  по  рибу.  Мулко  вельми,  грузько.
 Лукаш
 Та  я  хотів  собі  сопілку  втяти,—
хороший  тута  вельми  очерет.
 і
 2іа

Лев
 Та  вже  тих  сопілок  до  лиха  маєш!
 Лук  а  ш
 Ну,  кілько  ж  їх?  —  калинова,  вербова
та  липова  —  ото  й  усі.  А  треба
ще  й  очеретяну  собі  дробшш,—
та  лепсько  грає!
 Лев
 Та  вже  бався,  бався,
на  те  бог  свято  дав.  А  взавтра  прийдем,
то  будем  хижку  ставити.  Вже  час
до  лісу  бидло  виганяти.  Бачиш,
вже  онде  є  трава  помежи  рястом.
 Л  у  каш
 Та  як  же  будемо  сидіти  тута?
 Таж  люди  кажуть  —  тут  'непевне  місце...
 Лев
 То  як  для  кого.  Я,  небоже,  знаю,
як  з  чим  і  коло  чого  обійтися:
де  хрест  покласти,  де  осику  вбити,
де  просто  тричі  плюнути,  та  й  годі.
 Посієм  коло  хижки  мак-відюк,
терлич  посадимо  коло  порога,
та  й  не  приступиться  ніяка  сила...
 Ну,  я  піду,  а  ти  собі  як  хочеш.
 Розходяться.  Лукаш  іде  до  озера  і  зникає  в  очереті.  Лев  іде  понад
берегом,  і  його  не  стає  видко  за  вербами.
 Рус  а  л  к  а
(випливає  на  берег  і  кричить)
 Дідусю!  Лісовий!  Біда1!  Рятуйте!
 Л  і  с  о  в  їй  к
 (малий  бородатий  дідок,  меткий  рухами,  пошивний  облич¬
чям;  у  брунатному  вбранні  барви  кори,  у  волохатій  шап¬
ці  з  куниці)
 Чого  ггобі?  Чого  кричиш?
 219

Русалка
 Там  хлопець
 на  дудки  ріже  очерет!
 Лісовик
 Овва!
 Коби  всії  біди!  Яка  скупа.
 Ось  тута  мають  хижку  будувати,—
я  й  то  не  бороню,  аби  не  брали
сирого  дерева.
 Русалка
 Ой  леле!  Хижу?
 То  се  тут  люди  будуть?  Ой  ті  люди
з-під  стріх  солом’яних!  Я  їх  не  зношу!
 Я  не  терплю  солом’яного  духу!
 Я  їх  топлю,  щоб  вимити  водою
той  дух  ненавидний.  Залоскочу
тих  натрутнів,  як  прийдуть!
 Лісовик
 Стій!  —  не  квапся.
То  ж  дядько  Лев  сидітиме  в  тій  хижі,
а  він  нам  приятель.  То  він  на  жарт
осикою  та  терличем  лякає.
 Люблю  старого.  Таж  якби  не  він,
давно  б  уже  не  стало  сьрго  дуба,
що  стільки  бачив  наших  рад,  і  танців,
і  лісових  великих  таємниць.
 Вже  німці  міряли  його,  навколо
втрьох  постававши,  обсягли  руками  —
і  ледве  що  стікло.  Давали  гроші,
таляри  биті,  людям  дуже  милі,
та  дядько  Лев  заклявся  на  життя,
що  дуба  він  повік  не  дасть  рубати.
 Тоді  ж  і  я  на  бороду  заклявся,
що  дядько  Лев  і  вся  його  рідня
повік  безпечні  будуть  в  сьому  лісі.
 Русалка
 Овва!  А  батько  мій  їх  всіх  потопить!
 Лісовик
 Нехай  не  важиться!  Бо  завалю
все  озеро  гнилим  торішнім  листом!
 220

Русалка
Ой  лишечко,  як  страшно!  Ха-ха-ха!
 (Зникає  в  озері).
 Ліровик,  щось  воркочучи,  закурює  люльку,  сівши  па  заваленому
дереві.  З  очеретів  чутно  голос  сопілки  [мелодії  №  1,2,  3,  4],  ніжний,
кучерявий,  і  як  він  розвивається,  так  розвивається  все  в  лісі.  Спо¬
чатку  на  вербі  та  вільхах  захмайоріли  сережки,  потім  береза  листом
залепетала.  На  озері  розкрились  лілеї  білі  і  зазолотіли  квітки  на
лататті.  Дика  рожа  появляє  ніжні  пуп’янки.
 З-за  стовбура  старої  розщепленої  вербй  півусохлої  виходить
1\іавка,  в  ясно-зеленій  одежі,  з  розпущеними  чорними,  з  зеленим
полиском,  косами,  розправляє  руки  і  проводить  долонею  по  очах.
 Мавка
Ох,  як  я  довго  спала!
 Лісовик
 Довго,  дочко!
 Вже  й  сон-трава  перецвітати  стала.
 От-от  зозулька  маслечко  сколотить,
в  червоні  черевички  убереться
і  людям  обмірятиме  літа.
 Вже  з  вирію  поприлітали  гості.
 Он  жовтими  пушинками  вже  плавлють
на  чистім  плесі  каченятка  дикі.
 Мавка
А  хто  мене  збудив?
 Лісовик
 Либонь,  весна.
 Мавка
 Весна  ще  так  ніколи  не  співала,
як  отепер.  Чи  то  мені  так  снилось?
 Лукаш  знов  грає  [мелодія  N2  5].
 Ні...  стій...  Ба!  Чуєш?..  То  весна  співає?
 Лукаш  грає  мелодію  №  5,  тільки  ближче.
 Лісовик
Та  ні,  то  хлопець  на  сопілці  грає.
 221

Мавка
 Який?  Невже  се  «Той,  що  греблі  рве»?
 От  я  не  сподівалася  від  нього!
 Лісовик
 Ні,  людський  хлопець,  дядька  Лева  небіж,
Лукаш  на  ймення.
 Мавка
 Я  йото  не  знаю.
Лісовик
 Бо  він  уперше  тута.  Він  здалека,
не  з  сих  лісів,  а  з  тих  борів  соснових,
де  наша  баба  любить  зимувати;
осиротів  він  з  матір’ю-вдовою,
то  дядько  Лев  прийняв  обох  до  себе..,
 Мавка
 Хотіла  б  я  побачити  його.
 Лісовик
 Та  нащо  він  тобі?
 Мавка
 Він,  певне,  гарний!
 Лісовик
 Не  задивляйся  ти  на  хлопців  людських.
 Се  лісовим  дівчатам  небезпечно...
 Мавка
 Який-бо  ти,  дідусю,  став  суворий!
 Се  ти  мене  отак  держати  будеш,
як  Водяник  Русалку?
 Лісовик
 Ні,  дитинко,
я  не  держу  тебе.  То  Водяник
в  драговині  цупкій  привик  одвіку
усе  живе  засмоктувати.  Я
звик  волю  шанувати.  Грайся  з  вітром,
жартуй  із  Перелесником,  як  хочеш,
 222

всю  силу  лісову  і  водяну,
гірську  й  повітряну  приваб  до  себе,
але  минай  людські  стежки,  дитино,
бо  там  не  ходить  воля,—  там  жура
тягар  свій  носить.  Обминай  їх,  доню*
раз  тільки  ступиш  —  і  пропала  воля!
 Мавка
 (  сміється)
 Ну,  як-таки,  щоб  воля  —  та  пропала?
 Се  так  колись  і  вітер  пропаде  1
 Лісовик  хоче  щось  відмовити,  але  виходить  Лукаш  із  сопілкою.
 Лісовик  і  Мавка  ховаються.
 Лукаш  хоче  надрізати  ножем  березу,  щоб  сточити  сік,  Мавка  ки¬
дається  і  хапає  його  за  руку,
 Мавка
 Не  руш!  Не  руш!  Не  ріж!  Не  убивай!
 Лукаш
 Та  що  ти,  дівчино?  Чи  я  розбійник?
 Я  тільки  хтів  собі  вточити  соку
з  берези.
 Мавка
 Не  точи!  Се  кров  її.
 Не  пий  же  крові  з  сестроньки  моєї!
 Лукаш
 Березу  ти  сестрою  називаєш?
 Хто  ж  ти  така?
 Мавка
 Я  —  Мавка  лісова.
 Лукаш
 (не  так  здивовано,  як  уважно  придивляється  до  неї)
 А,  от  ти  хто!  Я  від  старих  людей
про  мавок  чув  не  раз,  але  ще  зроду
не  бачив  сам.
 Мавка
А  бачити  хотів?

Лукаш
 Чому  ж  би  ні?..  Що  ж,—  ти  зовсім  така,
як  дівчина...  ба  ні,  хутчій  як  панна,
бо  й  руки  білі,  і  сама  тоненька,
і  якось  так  убрана  не  по-иаськи...
 А  чом  же  в  тебе  очі  не  зелені?
 (  Придивляється  ).
 Та  ні,  тепер  зелені...  а  були,
як  небо,  сині...  О!  Тепер  вже  сиві,
як  тая  хмара...  ні,  здається,  чорні
чи,  може,  карі...  Ти  таки  дивна!
 Мавка
 (усміхаючись)
 Чи  гарна  ж  я  тобі?
 Л  у  к  а  ш
(соромлячись)
 Хіба  я  знаю?..
 Мавка
 (сміючись)
 А  хто  ж  те  знає?  '
 Л  у  к  а  ш
(зовсім  засоромлений)
 Ет,  таке  питаєш!..
 Мавка
(щиро  дивуючись)
 Чому  ж  сього  не  можна  запитати?
 Он  бачиш,  там  питає  дика  рожа:
 «Чи  я  хороша?»
 А  ясень  їй  киває  в  верховітті:
«Найкраща  в  світі!»
 Л  у  к  а  ш
 А  я  й  не  знав,  що  в  них  така  розмова.
 Я  думав  —  дерево  німе,  та  й  годі.
 Мавка
 Німого  в  лісі  в  нас  нема  нічого.
 224

Лукаш
Чи  то  ти  все  отак  сидиш  у  лісі?
 .Мавка
Я  зроду  не  виходила  ще  з  нього.
 Лукаш
А  ти  давно  живеш  на  світі?
 М  а  в  к  а
 Справді,
ніколи  я  не  думала  про  те...
 (Задумується).
 Мені  здається,  що  жила  я  завжди...
 Лукаш
 І  все  така  була,  як  от  тепер?
 Мавка
 Здається,  все  така...
 Л  у  к  а  ш
 А  хто  ж  твій  рід?
 Чи  ти  його  зовсім  не  маєш?
 Мав  к  а
 Маю.
 6  Лісовик,  я  зву  його:  «дідусю»,
а  він  мене:  «дитинко»  або  «доню».
 Л  у  к  а  тп
То  хто  ж  він  —  дід  чи  батько?
 М  а  в  к  а
 Я  не  знаю.
 Хіба  не  все  одно?
 Лука  ш
 (сміється)
 Ну,  та  й  чудні  ви
отут  у  лісі!  Хто  ж  тобі  тут  мати,
чи  баба,  чи  вже  як  у  вас  зовуть?
 і 	225

Мавка
 Мені  здається  часом,  що  верба,
ота  стара,  сухенька,  то  —  матуся.
 Вона  мене  на  зиму  прийняла
і  порохном  м’якеньким  устелила
для  мене  ложе.
 Лукаш
 Там  ти  й  зимувала?
 А  що  ж  ти  там  робила  цілу  зиму?
 Мавка
 Нічого.  Спала.  Хто  ж  зимою  робить?
 Спить  озеро,  спить  ліс  і  очерет.
 Верба  рипіла  все:  «Засни,  засни...»
 І  снилися  мені  все  білі  сни:
на  сріблі  сяли  ясні  самоцвіти,
стелилися  незнані  трави,  квіти,
блискучі,  білі...  Тихі,  ніжні  зорі
спадали  з  неба  —  білі,  непрозорі  —
і  клалися  в  намети...  Біло,  чисто
попід  наметами.  Ясне  намисто
з  кришталю  грає  і  ряхтить  усюди...
 Я  спала.  Дихали  так  вільно  груди.
 По  білих  снах  рожевії  гадки
легенькі  гаптували  мережки,
і  мрії  ткались  золото-блакитні,
спокійні,  тихі,  не  такі,  як  літні...
 Лукаш
 (  заслухавшись  )
 Як  ти  говориш...
 Мавка
 Чи  тобі  так  добре?
 Лукаш  потакує  головою.
 Твоя  сопілка  має  кращу  мову.
 Заграй  мені,  а  я  поколишуся.
 Мавка  сплітає  довге  віття  на  березі,  сідає  в  нього  й  гойдається
тихо,  мов  у  колисці.  Лукаш  грає  соло  мелодії  №  G,  7  і  8,  прихилив¬
шись  до  дуба,  і  не  зводить  очей  з  Мавки.  Лукаш  грає  веснянки.
Мавка,  слухаючи,  мимоволі  озивається  тихесенько  на  голос  мелодії
№  8,  і  Лукаш  їй  приграє  вдруге  мелодію  №  8.  Спів  і  гра  в  унісон.
 226

Мавка
 Як  солодко  грає,
як  глибоко  крає,
 розтинає  білі  груди,  серденько  виймає!
 ІІа  голос  веснянки  відкликається  зозуля,  потім  соловейко,  розцві¬
тає  яріше  дика  рожа,  біліє  цвіт  калини,  глід  соромливо  рожевіє,
навіть  чорна  безлиста  тернина  появляє  ніжні  квіти.
 Мавка,  зачарована,  тихо  колишеться,  усміхається,  а  в  очах  якась
туга  аж  до  сліз;  Лукаш,  завваживши  те,  перестає  грати.
 JI  у  к  а  ш
 Ти  плачеш,  дівчино?
 Мавка
 Хіба  я  плачу?
 (Проводить  рукою  по  очах).
 А  справді...  Hi-бо!  То  роса  вечірня.
 Заходить  сонце...  Бач,  уже  встає
па  озері  туман...
 Лукаш
 Та  ні,  ще  рано!
 Мавка
 Ти  б  не  хотів,  щоб  день  уже  скінчився?
 Лукаш  хитає  головою,  що  не  хотів  би.
 Мавка
 Чому?
 Лукаш
Бо  дядько  до  села  покличуть.
 Мавка
А  ти  зо  мною  хочеш  бути?
 Лукаш  киває  потакуючи.
 Бачиш,
 і  ти,  немов  той  ясень,  розмовляєш.
 8* 	- 	227

Лукаш
 (  сміючись)
 Та  треба  по-тутешньому  навчитись,
бо  маю  ж  тута  літувати.
 Мавка
(радо)
 Справді?
 Лукаш
Ми  взавтра  й  будуватися  почнемо.
 Мавка
Курінь  поставите?
 Лукаш
 Ні,  може,  хижку,
а  може,  й  цілу  хату.
 М  а  в  к  а
 Ви  —  як  птахи:
клопочетесь,  будуєте  кубельця,
щоб  потім  кинути.
 Лукаш
 Ні,  ми  будуєм
 на  віки.
 Мавка
 Як  на  віки?  Ти  ж  казав,
що  тільки  літувати  будеш  тута.
 Лукаш
 (ніяково)
 Та  я  не  знаю...  Дядько  Лев  казали,
що  тут  мені  дадуть  грунтець  і  хату,
бо  восени  хотять  мене  женити...
 Мавка
«  к(з  тривогою)
 З  ким?
 228

Лука  ш
 Я  не  знаю.  Дядько  не  казали,
а  може,  ще  й  не  напитали  дівки.
 Мавка
 Хіба  ти  сам  собі  не  знайдеш  пари?
 Лукаш
(поглядаючи  на  неї)
 Я,  може  б,  і  знайшов,  та...
 М  а  в  к  а
 Що?
 Лукаш
 Нікого...
 (Погравае  у  сопілку  стиха  щось  дуже  жалібненьке  [мело¬
дія  №  9],  потім  спускає  руку  з  сопілкою  і  замислюється).
 Мавка
 (  помовчавши)
 Чи  у  людей  паруються  надовго?
 Лука  ш
 Та  вже  ж  навік!
 Мавка
 Се  так,  як  голуби...
 Я  часом  заздрила  на  їх:  так  ніжно
вони  кохаються...  А  я  ие  знаю
нічого  ніжного,  окрім  берези,
за  те  ж  її  й  сестрицею  взиваю;
але  вона  занадто  вже  смутна,
така  бліда,  похила  та  журлива,—
я  часто  плачу,  дивлячись  на  неї.
 От  вільхи  не  люблю  —  вона  шорстка.
 Осика  все  мене  чогось  лякає;
вона  й  сама  боїться  —  все  тремтить.
 Дуби  поважні  надто.  Дика  рожа
задирлива,  так  само  й  глід,  і  терен.
 А  ясень,  клен  і  явір  —  гордовиті.
 Калина  так  хизується  красою,
що  байдуже  їй  до  всього  на  світі.
 229

Така,  здається,  й  я  була  торік,
але  тепер  мені  чомусь  те  прикро...
 Як  добре  зважити,  то  я  у  лісі
зовсім  самотня...
 (Журливо  задумується),
 Лукаш
 А  твоя  верба?
 Таж  ти  її  матусею  назвала.
 Мавка
 Верба?..  Та  що  ж...  в  їй  добре  зимувати,
а  літом...  бач,  вона  така  суха
і  все  рипить,  все  згадує  про  зиму..*
 Ні,  я  таки  зовсім,  зовсім  самотня...
 Лукаш
 У 	лісі  ж  не  самії  дерева,—
таж  тут  багато  різної  є  сили.
 (Трохи  ущипливо).
 Вже  не  прибіднюйся,  бо  й  ми  чували
про  ваші  танці,  жарти  та  зальоти!
 Мавка
 То  все  таке,  як  той  раптовий  вихор,—
от  налетить,  закрутить  та  й  покине.
 В  нас  так  нема,  як  у  людей,—  навіки!
 Лукаш
 (приступаючи  ближче)
 А  ти  б  хотіла?..
 Раптом  чутно  голосне  гукання  дядька  Лева.
Голос
 Гов,  Лукашу,  гов!
Го-го-го-го!  А  де  ти?
 Лукаш
 (  відзивається)
 Ось  я  йду!
 230

Голос
 А  йди  хутчій!
 Лукаш
 Ото  ще  нетерплячка!
(Відгукується).
 Та  йду  вже,  йду!
 (Подається  йти).
 Мавка
 А  вернешся?
 Лукаш
 Не  знаю.
 (Іде  в  прибережні  хащі).
 З  гущавини  лісу  вилітає  Перелесник  —  гарний  хлопець  у  чер¬
воній  одежі,  з  червонястим,  буйно  розвіяним,  як  вітер,  волоссям,
з  чорними  бровами,  з  блискучими  очима.  Bin  хоче  обняти  Мавку,
вона  ухиляється.
 Мавка
 Не  руш  мене!
 Перелесник
А  то  чому?
 М  а  в  к  а
 Іди
 поглянь,  чи  в  полі  руиь  зазеленіла.
 Перелесник
Мені  навіщо  тая  рунь?
 Мавка
 А  там  же
твоя  Русалка  Польова,  що  в  житі.
 Вона  для  тебе  досі  вже  війок
зелено-ярий  почала  сплітати.
 Перелесник
Я  вже  її  забув.
 231

М  а  в  к  а
Забудь  мене.
 Перелесник
 Ну,  не  глузуй!  Ходи,  полетимо!
 Я  понесу  тебе  в  зелені  гори,—
ти  ж  так  хотіла  бачити  смереки.
 М  а  в  к  а
Тепер  не  хочу.
 Перелесник
Так?  А  то  чому?
 Мавка
 Бо  відхотілося.
 Перелесник
 Якісь  химери!
 Чом  відхотілося?
 Мавка
Нема  охоти.
 Перелесник
 (улесливо  в'ється  коло  неї)
 Линьмо,  линьмо  в  гори!  Там  мої  сестриці,
там  гірські  русалки,  вільні  Літавиці,
будуть  танцювати  коло  по  травиці,
наче  блискавиці!
 Ми  тобі  знайдемо  з  папороті  квітку,
зірвем  з  неба  зірку,  золоту  лелітку,
на  снігу  нагірнім  вибілимо  влітку
чарівну  намітку.
 Щоб  тобі  здобути  лісову  корону,  1
ми  Змію-Царицю  скинемо  із  трону
і  дамо  крем’яні  гори  в  оборону!
 Будь  моя  кохана!
 Звечора  і  зрана
самоцвітні  шати
буду  нриношати,
і  віночок  плести,
 232

і  в  таночок  вести,
і  на  крилах  нести
на  моря  багряні,  де  багате  сонце
золото  ховає  в  таємну  глибінь.
 Потім  ми  заглянем  до  зорі  в  віконце,
зірка-нряха  вділить  срібне  волоконце,
будем  гаптувати  оксамитну  тінь.
Потім,  на  світанні,  як  біляві  хмари
стануть  покрай  неба,  мов  ясні  отари,
що  холодну  воду  п’ють  на  тихім  броді,
ми  спочинем  любо  па  квітчастім...
 Мавка
 (нетерпляче)
 Годі!
 Перелесник
 Як  ти  обірвала  річ  мою  сердито!
 (Смутно  і  разом  лукаво).
 Ти  хіба  забула  про  торішнє  літо?
 Мавка
 (  байдуже  )
 Ох,  торішнє  літо  так  давно  минуло!
 Що  тоді  співало,  те  в  зимі  заснуло.
 Я  вже  й  не  згадаю!
 Перелесник
 (таємниче  нагадуючи)
 А  в  дубовім  гаю?..
Мавка
 Що  ж  там?  Я  шукала  ягідок,  грибків.
 Перелесник
А  не  приглядалась  до  моїх  слідків?
Мавка
 В  гаю  я  зривала  кучерики  з  хмелю...
 Перелехник
Щоб  мені  послати  пишную  постелю?

Мавка
 Ні,  щоб  перевити  се  волосся  чорне!
 Перелесник
Сподівалась:  може  —  миленький  йригорне?
 Мавка
Ні,  мене  береза  ніжно  колихала.
Перелесник
А  проте...  здається...  ти  когось  кохала?
Мавка
 Ха-ха-ха!  Не  знаю!
 Попитай  у  гаю.
 Я  піду  квітчати  дрібним  рястом  коси...
 (Подається  до  лісу).
 Перелесник
 Ой  гляди!  Ще  змиють  їх  холодні  роси!
 М  а  в  к  а
 Вітерець  повіє,
сонечко  пригріє,
 то  й  роса  спаде!
 (Зникає  в  лісі).
 Перелесник
 Постривай  хвилину!
 Я  без  тебе  гину!
 Де  ти?  Де  ти?  Де?
 Біжить  і  собі  в  ліс.  Поміж  деревами  якусь  хвилину  маячить  його
червона  одіж  і,  мов  луна,  озивається:  «Де  ти?  Де?..»
 По  лісі  грає  червоний  захід  сонця,  далі  погасає.  Над  озером  стає
 білий  туман.
 Дядько  Лев  і  Лукаш  виходять  на  галяву.
 Лев
 (сердито  воркоче)
 Той  клятий  Водяник!  Бодай  би  всох!
 Я,  наловивши  риби,  тільки  виплив
на  плесо  душогубкою,—  хотів
 234

на  той  бік  передатися,—  а  він
вчепився  цупко  лапою  за  днище,
та  й  ані  руш!  Ще  трохи  —  затопив  би!
 Ну  й  я  ж  не  дурень,  як  засяг  рукою
за  бороду,  то  й  замотав,  як  мичку,
та  ножика  з-за  пояса,—  бігме,
так  і  відтяв  би!  Та  проклята  ж  пара  —
штурхіць!  —  і  перекинула  човна!
 Я  ледь  що  вибрався  живий  на  берег,
і  рибу  розгубив...  А,  щоб  ти  зслиз!
 (До  Лукаша).
 А  тут  іще  й  тебе  щось  учепило,—
кричу,  гукаю,  кличу  —  хоч  ти  згинь!
 І  де  ти  длявся?
 ,Лукаш
 Та  кажу  ж  —  був  тута,
вирізував  сопілку.
 Лев
 Щось  довгенько
вирізуєш,  небоже,  сопілки!
 Лукаш
 (ніяково)
 Або  ж  я,  дядьку...
 Лев
 (усміхнувся  і  подобрів)
 Ей,  не  вчись  брехати,
бо  ще  ти  молодий!  Язика  шкода!
 От  ліпше  хмизу  пошукай  по  лісі
та  розпали  вогонь,—  хоч  обсушуся,
бо  як  його  таким  іти  додому?
 Поки  дійдем,  що  й  тая  нападе  —
не  тута  споминаючи  —  цур-иек!  —
а  потім  буде  душу  витрясати...
 Лукаш  іде  в  ліс;  чутно  згодом,  як  він  хряскає  сухим  гіллям.
 235

Дядько  Лев
 (сідає  під  дубом  на  грубу  коренину  і  пробує  викресати
вогню,  щоб  запалити  люльку)
 Аякже!  Викрешеш!  І  губка  змокла...
і  трут  згубився...  А,  нема  на  тебе
лихої  трясці!..  Чи  не  наросла
на  дубі  свіжа?
 (Обмацує  дуба,  шукаючи  губки).
 З  озера,  з  туману,  виринає  біла  жіноча  постать,  більше
подібна  до  смуги  мли,  ніж  до  людини;  простягнені  білі  довгі  руки
загребисто  ворушать  тонкими  пальцями,  коли  вона  наближається
 до  Лева.
 Лев
 (  уоісахнувшись  )
 Се  що  за  мара?
 Ага!  Вже  знаю.  Добре,  що  побачив!..
 (Оговтавшись,  виймає  з  кошеля  якісь  корінці  та  зілля  і
простягає  назустріч  марі,  немов  боронячись  від  неї.  Вона
трохи  відступає.  Він  прочитує,  замовляючи,  дедалі  все
 швидше).
 Шігоіе-дівице,
 Пропаснице-Трясавице!
 Іди  ти  собі  на  куп’я,  на  болота,
де  люди  не  ходять,  де  кури  не  піють,
де  мій  глас  не  заходить.
 Тут  тобі  не  ходити,
білого  тіла  не  в’ялити,
жовтої  кості  не  млоїти,
чорної  крові  не  спивати,
віку  не  вкорочати.
 Ось  тобі  полинь  —
згинь,  маро,  згинь!
 Мара  подається  назад  до  озера  і  зливається  з  туманом/  Надходить
Лукаш  з  оберемком  хмизу,  кладе  перед  дядьком,  виймає  з-за  па¬
зухи  кресало  й  губку  і  розпалює  вогонь.
 Лукаш
Ось  нате,  дядьку,  грійтеся.
 236

JI  е  в
 Спасибі.
 Ти  догоджаєш  дядькові  старому.
 (Розпалює  коло  вогшо  люльку).
 Тепер  що  іншого!
 (Вкладається  проти  вогню  на  траві,  поклавши  кошеля
під  голову,  пакає  люльку  і  жмуриться  на  вогонь)<
 Лукаш
 Якби  ви,  дядьку,
якої  байки  нагадали.
 Лев
 Бач!
 Умалився!..  А  ти  б  якої  хтів?
 Про  Оха-Чудотвора?  Про  Трьомсииа?
 Л  у  к  а  ш
 Такі  я  чув!  Ви  вмієте  інакших,
що  їх  ніхто  не  вміє.
 Лев
 (  надумавшись)
 Ну,  то  слухай:
я  про  Царівну-Хвилю  розкажу.
 (Починає  спокійним,  співучим.розмірним  голосом).
 Якби  нам  хата  тепла
та  люди  добрі,
казали  б  ми  казку,
баяли  байку
до  самого  світу...
 За  темними  борами,
та  за  глибокими  морями,
та  за  високими  горами,
то  єсть  там  дивний-предивний  край,
де  панує  Урай.
 Що  в  тому  краю  сонце  не  сідає,
місяць  не  погасає,
а  ясні  зорі  по  полю  ходять,
таночки  водять.
 237

Отож  у  найкращої  зорі  та  знайшовся  спи
Білий  Палянин.
 На  личку  білий,
на  вроду  милий,
золотий  волос  по  вітру  має,
а  срібна  зброя  в  рученьках  сяє..,
 Лукаш
Ви  ж  про  Царівну  мали.
 Лев
 Та  зажди!..
 От  як  став  Білий  Палянин  до  літ  доходжати,
став  він  собі  думати-гадати,
про  своє  життя  розважати.
 «З  усіх  я,—  каже,—  вродою  вдався,
a  nje  ж  бо  я  долі  не  діждався.
 Порадь  мене,  Зірнице-мати,
де  мені  пари  шукати;
чи  межи  боярством,
преславним  лицарством,
чи  межи  князівством,
чр  межи  простим  поспільством?
 Що  хіба  яка  царівна
та  була  б  мені  рівна,..»
 (Починає  дрімати).
 От  і  пішов  вій  до  синього  моря,
і  розіклав  на  березі  перлове  намисто...
 Лукаш
 Відай,  ви,  дядьку,  щось  тут  проминули.
 Лев
 Хіфа?..  Та  ти  ж  бо  вже  не  заважай!
 ...От  і  розбіглася  на  морі  супротивна  хвиля,
а  з  теї  хвилі  вилетіли  коні,
як  жар  червоні,
у  червону  колясу  запряжені...
 А  на  тій  колясі...
 (Змовкає,  зможений  сном).
 Лукаш
 Та  й  хто  ж  на  тій  колясі  був?  Царівна?
 238

Лев
 (крізь  сон)
 Га?..  Де?..  Яка  Царівна?..
 Лукаш
 Вже  й  заснули!  _
 (Який  час  дивиться  задумливо  на  вогонь,  потім  устає,
відходить  далі  від  огнища  і  походжає  по  галяві,  тихо-ти¬
хесенько,  ледве  чутно,  пограваючи  у  сопілку  [мелодія
 №  10].
 В  лісі  поночіє,  але  темрява  не  густа,  а  прозора,  як  бував  перед
сходом  місяця.  Навколо  вогнища  блискй  сШЛ  і  8вої  тіні  неначе
водять  химерний  танок;  близькі  до  вогню  квіти  то  поблискують
барвами,  то  гаснуть  у  пітьмі.
 Покрай  лісу  таємниче  біліють  стовбури  осик  та  беріз.  Весняний
вітер  нетерпляче  зітхає,  оббігаючи  узлісся  та  розвіваючи  гілля
плакучій  березі.  Туман  на  озері  білими  Дилями  прибиває  до  чор¬
них  хащів;  очерет  дерешіптує^гься  з  осокою,  сховавшись  у  млі.
З  гущавини  вибігає  Мавка,  біжить  йрудко,  мов  утікаючи;  волосся
їй  розвіялось,  одежа  размаялась.  На  галяві  вона  спиняється,
оглядаючись,  притуляє  руки  до  серця,  далі  кидається  до  берези
і  ще  раз  зупиняється.
 Мавка
 Дяка  щирая  тобі,  нічепько-чарівниченько,
що  закрила  ти  моє  личенько!
 І  вам,  стежечки,  як  мережечки,
що  вели  мене  до  березочки!
 Ой,  сховай  мене,  ти  сестриченько!
 (Ховається  під  березу,  обіймаючи  її  стовбур).
 Лукаш
(підходить  до  берези,  нишком)
 Ти,  Мавко?
 . 	-V
 Мавка
(ще  тихше)
 Я.
 Лукаш
Ти  бігла?
 Мавка
 Як  білиця.
 239

Лукаш
 Втікала?
 Мавка
 Так!
 Лукаш
Від  кого!
 Мавка
 Від  такого,
 як  сам  вогонь.
 Лукаш
А  де  ж  він?
 Мавка
Цить!..  Бо  знову  прилетить.
 Мовчання.
 Лукаш
 Як  ти  тремтиш!  Я  чую,  як  береза
стинається  і  листом  шелестить.
 Мавка
(відхиляється  від  берези)
 Ой  лихо!  Я  боюся  притулятись,
а  так  не  встою.
 Лукаш
 Притулись  до  мене.
 Я  дужий,—  здержу,  ще  й  обороню.
 Мавка  прихиляється  до  нього.  Вони  стоять  у  парі.  Місячне  світло
починає  ходити  по  лісі,  стелиться  по  галяві  і  закрадається  під
березу.  В  лісі  озиваються  співи  солов’їні  і  всі  голоси  весняної  ночі.
Вітер  поривчасто  зітхає.  З  осяйного  туману  виходить  Русалка
і  нишком  підглядає  молоду  пару.
 Лукаш,  тулячи  до  себе  Мавку,  все  ближче  нахиляється  обличчям
до  неї  і  раптом  цілує.
 Мавка
 (скрикує  з  болем  щастя)
 Ох!..  Зірка  в  серце  впалаї
 Русалка
 Ха-ха-ха!
 (З  сміхом  і  плеском  кидається  в  озеро).
 240

Лукаш
 (ужахнувшись)
 Що  се  таке?
 Мавка
 Не  бійся,  то  Русалка.
 Ми  подруги,—  вона  нас  не  зачепить.
 Вона  свавільна,  любить  глузувати,
але  мені  дарма...  Мені  дарма
про  все  на  світі!
 Лука  ш
 То  й  про  мене?
 Мавка
 Ні,
 ти  сам  для  мене  світ,  миліший,  кращий,
ніж  той,  що  досі  знала  я,  а  й  той
покращав,  відколи  ми  поєднались.
 Лукаш
 То  ми  вже  поєднались?
 Мавка
 Ти  не  чуєш,
як  солов’ї  весільним  співом  дзвонять?
 Л  у  к  а  ш
 Я  чую...  Се  вони  вже  не  щебечуть,
не  тьохкають,  як  завжди,  а  співають:
«Цілуй!  Цілуй  Цілуй!»
 (Цілує  її  довгим,  ніжним,  тремтячим  поцілунком).
 Я  зацілую
 тебе  на  смерть!
 Зривається  вихор,  білий  цвіт  метелицею  в’ється  ио  галяві.
Мавка
 Ні,  я  не  можу  вмерти...
 а  шкода...
 Лукаш
 Що  ти  кажеш?  Я  не  хочу!
 Навіщо  я  сказав?!
 241

Мавка
 Ні,  се  так  добре  —
умерти,  як  летюча  зірка...
 Лукаш
 Годі!
 (Говорить,  пестячи).
 Не  хочу  про  таке!  Не  говори!
 Не  говори  нічого!..  Ні,  кажи!
 Чудна  у  тебе  мова,  але  якось
 так  добре  слухати...  Що  ж  ти  мовчиш?
 Розгнівалась?
 Мавка
 Я  слухаю  тебе...
твого  кохання...
 (Бере  в  руки  голову  його,  обертав  проти  місяця  і  пильно
дивиться  в  вічі).
 Лукаш
 Нащо  так?  Аж  страшно,
 як  ти  очима  в  душу  зазираєш...
 Я  так  не  можу!  Говори,  жартуй,
питай  мене,  кажи,  що  любиш,  смійся..,
 Мавка
 У  тебе  голос  чистий,  як  струмок,
а  очі  —  непрозорі.
 Лукаш
 Може,  місяць
 неясно  світить.
 Мавка
 Може...
 (Схиляється  головою  йому  до  серця  і  замирає).
 Л  у  к  а  ш
 Ти  зомліла?
 242

Мавка
 Цить!  Хай  говорить  серце...  Невиразно
воно  говорить,  як  весняна  нічка,
 Лукаш
Чого  там  прислухатися?  Не  треба!
 Мавка
 Не  треба,  кажеш?  То  не  треба,  милий!
 Не  треба,  любий!  Я  не  буду,  щастя,
не  буду  прислухатися,  хороший!
 Я  буду  пестити,  моє  кохання!
 Ти  звик  до  пестощів?
 Лукаш
 Я  не  любився
ні  з  ким  ще  зроду.  Я  того  й  не  знав,
що  любощі  такі  солодкі!
 Мавка  пристрасно  пестить  його,  він  скрикує  з  мукою  втіхи.
 Мавко!
 Ти  з  мене  душу  виймеш!
 Мавка
 Вийму,  вийму!
Візьму  собі  твою  співочу  душу,
а  серденько  словами  зачарую...
 Я  цілуватиму  вустонька  гожі,
щоб  загорілись,
щоб  зашарілись,
цаче  ті  квітоньки  з  дикої  рожі!
 Я  буду  вабити  очі  блакитні,
хай  вони  грають,
хай  вони  сяють,
хай  розсипають  вогні  самоцвітні!
 (Раптом  сплескуе  руками).
 Та  чим  же  я  принаджу  любі  очі!
 Й  ж  досі  не  заквітчана!
 Лукаш
 Дарма!
 Ти  й  без  квіток  хороша.
 243

Мавка
 Ні,  я  хочу
 для  тебе  так  заквітчатися  пишно,
як  лісова  царівна!
 (Біжить  на  другий  кінець  галяви,  далеко  від  озера,  до
цвітучих  кущів).
 Лукаш
 Почекай!
 Я  сам  тебе  заквітчаю.
 (Іде  до  неї).
 Мавка
(  смутно)
 Не  красні
 квіточки  вночі...  тепер  поснули  барви...
Лукаш
 Тут  світляки  в  траві,  я  назбираю,
вони  світитимуть  у  тебе  в  косах,
то  буде  наче  зоряний  вінок.
 (Кладе  скільт$а  світляків  їй  па  волосся).
 Дай  подивлюся...  Ой,  яка  ж  хороша!
 (Не  тямлячись  від  щастя,  пориває  її  в  обійми).
 Я  ще  набрати  мушу.  Я  вберу
тебе,  мов  королівну,  в  самоцвіти!
 (Шукає  в  траві  попід  кущами  світляків).
 М  а  в  к  а
 А  я  з  калини  цвіту  наламаю.
 Вона  не  спить,  бо  соловейко  будить.
 (Ламає  білий  цвіт  і  прикрашує  собі  одежу).
 Русалка
 (знов  виходить  з  туману.  Шепоче,  повернувшись  до  оче¬
ретів)
 Дитинчата-Потерчата,
засвітіте  каганчата!
 244

П  очеретах  заблимали  два  бродячі  вогники.  Далі  виходять  По¬
терчата,  в  руках  мають  каганчики,  що  блимають,  то  ясно  спа¬
лахуючи,  то  зовсім  погасаючи.  Русалка  притуляв  їх  до  себе  і  ше¬
поче,  показуючи  в  далечінь  на  білу  постать  Лакашеву,  що  мріє  в
мороку  поміж  кущами.
 Дивіться,  он  отой,  що  там  блукає,
такий,  як  батько  ваш,  що  вас  покинув,
що  вашу  ненечку  занапастив.
 Йому  не  треба  жити.
 Перше  Потерча
Утопи!
 Русалка
Не  смію.  Лісовик  заборонив.
 Друге  Потерча
А  ми  не  здужаєм,  бо  ми  маленькі.
 Русалка
 Ви  маленькі,
ви  легенькі,
в  ручках  вогники  ясненькі,
ви  як  ласочки  тихенькі,—
ви  підіть  у  чагарник,
не  почує  Лісовик,
а  як  стріне  —
вогник  свіне  —
був  і  зник!
 Перекиньтесь  блискавками
над  стежками.
 Спалахніть  над  купиною,
поведіть  драговиною,—
де  він  стане,
там  і  кане
ая*  на  саме  дно  болота...
 Далі  —  вже  моя  робота!
 Ну!  блись-блись!
 Потерчата
 (рушаючи  одно  до  одного)
 Ти  сюдою,  я  тудою,
а  зійдемось  над  водою!
 245

Русалка
(радо)
 Подались!
 (Надбігає  до  болота,  бризкає  водою  з  пальців  позад  себе
через  плечі.  З-за  купини  вискакує  К  у  ць,  молоденький
 чортик-паничик  )  .
 Куцю-Куцю,
поцілуй  у  руцю!
 (Свавільним  рухом  простягає  йому  руку,  він  цілує),
 К  у  ц  ь
 За  що  ж  то,  панянко?
 Русалка
 Я  тобі  сніданко
гарне  наготую,  тільки  не  прогав.
 (Показує  в  далечінь  на  Лукаша).
 Бачиш?  Що?  Привик  ти  до  таких  потрав?
 К  у  ц  ь
 (махнув  рукою)
 Поки  не  в  болоті  —
сухо  в  мене  в  роті!
 Р  у,с  а  л  к  а
 Буде  хлопець  твій,
радість  буде  й  бабі,  й  матінці  твоїй!
 Куць  стрибав  за  купину  і  зникає.  Русалка  в  очереті  зорить  за  По¬
терчатами,  що  миготять  бігунцями,  спалахують,  блимають,  сную¬
ться,  перебігають.
 Лукаш
 (шукаючи  світляків,  завважає  вогники)
 Які  хороші  світляки!  летючі!
 Я  ще  таких  не  бачив.  А  великі!
 Я  мушу  їх  піймати!
 (Ганяється  то  за  одним,  то  за  другим,  вони  непомітно  на¬
дять  його  до  драговини).

Мавка
 lie  лови!
 Коханий,  не  лови!  То  Потерчата!
 Вони  зведуть  на  безвість!
 Лукаш  не  чує,  захоплений  гонитвою,  і  відбігає  геть  далеко  від
 Мавки.
 JI  у  к  а  ш
(раптом  скрапує)
 Пробі!  Гину!
 В  драговину  понав!  Ой  смокче!  Тягне!
 Мавка  надбігає  на  його  крик,  але  не  може  дістатися  до  нього,  бо
він  загруз  далеко  від  твердого  берега.  Вона  кидає  йому  один  кінець
свого  пояса,  держачи  за  другий.
 Мавка
 Лови!
 Пояс  не  досягає  руки  Лукашевої.
 Лукаш
Ой,  не  сягає!  Що  ж  се  буде?
 Мавка
 (кидається  до  верби,  що  стоїть,  похилившись  над  драго¬
виною  )
 Вербиченько-матусенько,  рятуй!
 (Швидко,  як  білиця,  злазить  на  вербу,  спускається  по
крайньому  вітті,  кидає  знов  пояса  •—  він  на  сей  раз  дося¬
гає,—  Лукаш  хапається  за  кінець,  Мавка  притягає  його
до  себе,  потім  подає  руку  і  помагає  злізти  на  вербу).
 Русалка  в  очереті  видає  глухий  стогін  досади  і  зникає  в  тумані.
Потерчата  теж  зникають.
 Дядько  Лев
 (прокинувся  від  крику)
 Га?..  Що  таке?  Вя^е  знов  якась  мара?
 Цур-пекІ  Щезай!
 (Оглядається).
 Лукашу,  де  ти?  Гов!
 247

Лукаш
(озивається  з  верби)
 Я  тута,  дядьку!
 Лев
 А  ти  тут  чого?
 (Підходить  і  заглядає  на  вербу).
 Зліз  на  вербу,  ще  й  з  дівкокї!
 Лукаш  ізлізає  з  верби.  Мавка  там  лишається.
 Лукаш
 .  Ой  дядьку!
 Я  тут  було  в  драговині  загруз,
натрапив  на  вікно,  та  вже  вона
 (показує  на  Мавку)
 порятувала  якось.
 Лев
 А  чого  ж  ти
стикаєшся  отут  як  потороча?  —
таж  поночі!
 Лукаш
Я  світляки  ловив...
 (Уриває).
 Лев
 (завваотє  світляки  на  Мавці)
 Ба!  Так  би  ти  й  казав,  то  я  ж  би  знав!
Тепер  я  бачу  сам,  чия  то  справа.
 Мавка
Я  ж,  дядечку,  його  порятувала.
 Лев
 Дивись  ти  —  «дядечку»!  Знайшлась  небога!
А  хто  ж  його  призвів  у  пастку  лізти?
 (Докірливо  хитає  головою).
 248

Ей,  кодло  лісове!  Така  в  вас  правда!..
 Ну,  попаду  ж  і  я  Лісовика,
 то  вже  не  вирветься,—  в  пеньок  дубовий
 вщемлго  те  бородище-помелище,
 то  буде  відати!  Бач,  підсилає
 своїх  дівок,  а  сам  —  і  я  не  я!
 Мавка
(швидко  збігає  з  верби)
 Ні,  він  не  винен!  Хай  Змія-Царнця
мене  скарає,  як  се  неправда!
 І  я  не  винна!
 Лев
 От,  тепера  вірю,
бо  знаю:  се  в  вас  присяга  велика.
 Лукаш
 Вона  мене  порятувала,  дядьку,
от  бігме  згинув  би  тепер  без  неї!
 Лев
 Ну,  дівонько,  хоч  ти  душі  не  маєш,
та  серце  добре  в  тебе.  Пробачай,
що  я  нагримав  зопалу.
 (До  Лукаша).
 Чого  ж  ти
 по  світляки  погнався  на  болото?
 Хіба  ж  вони  по  купинах  сидять?
 Лукаш
 Та  то  якісь  були  такі  летючі!
 Лев
 Еге!  То  знаю  ж  я!  То  Потерчата!
 Ну-ну,  чекайте  ж,  приведу  я  взавтра
гценяток-ярчуків,  то  ще  побачим,
хто  тут  заскавучить!
 Голоски  Потерчат
 (озиваються  жалібно,  подібно  до  жаб'ячого  кумкання)
 Ні,  ні,  дідуню!
 Ні,  ми  не  винні!
 249

Ми  в  драговинні
ягідки  брали.
 Ми  ж  бо  не  знали,
що  тута  гості,
ми  б  не  зринали
із  глибокості...
 Ой  нене,  сум!
 Иум  плакать,  нум!
 Лев
 Чи  бач,  як  знітилась  невірна  пара,
відьомський  накоренок!  Та  нехай,
я  вже  дійду,  хто  винен,  хто  не  винен!..
 (До  Лупаиіа).
 А  що,  небоже,  чи  не  час  додому?
 Ходім  помалу.
 (До  Мавпи).
 Будь  здорова,  дівко!
 Мав  к  а
 Ви  завтра  прийдете?  Я  покажу,
де  є  хороше  дерево  на  хату.
 Лев
 Я  бачу,  ти  про  все  вже  розпиталась.
 Метка!  Та  що  ж,  приходь,  я  з  вами  звик,
та  й  вам  до  нас  прийдеться  привикати.
 Ходімо.  Прощавай!
 (Рушав).
 Мавка
(більш  до  Лупата,  ніж  до  Лева)
 Я  буду  ждати!
 Лукаш  відстає  від  дядька,  стискає  мовчки  обидві  руки  Мавці,  без¬
гучно  її  цілує  і,  догнавши  дядька,  іде  з  ним  у  ліс.
 Мавка
 (сама)
 Коли  б  ти,  нічко,  швидше  минала!
 Вибач,  кохання!  Ще  ж  я  не  знала
днини  такої,  щоб  була  щасна
 250

так,  як  ти,  ніченько,  так,  як  ти,  ясна!
 Чом  ти,  березо,  така  журлива?
 Глянь,  моя  сестронько,  таж  я  щаслива!
 Не  рони,  вербо,  сліз  над  водою,
буде  ж,  матусенько,  милий  зо  мною!..
 Батьку  мій  рідний,  темненький  гаю,
як  же  я  ніченьку  сюю  прогаю?
 Нічка  коротка  —  довга  розлука...
 Що  ж  мені  суджено  —  щастя  чи  мука?
 Місяць  сховався  за  темпу  стіну  лісу,  темрява  наплила  на  прогали¬
ну,  чорна,  мов  оксамитна.  Нічого  не  стало  видно,  тільки  жеврів
долі  жар,  позосталий  від  огнища,  та  по  віпку  із  світляків  знати,
де  ходить  Мавка  поміж  деревами:  вінок  той  ясніє  то  цілим  сузір’ям,
то  окремими  іскрами,  далі  тьма  і  його  покриває.  Глибока  північна
тиша,  тільки  часом  легкий  шелест  чується  в  гаю,  мов  зітхання  у
 сні.
 ДІЯ  II
 Пізнє  літо.  На  темнім  матовім  листі  в  гаю  де-не-де  видніє  осіння
прозолоть.  Озеро  змаліло,  берегова  габа  поширшала,  очерети  сухо
шелестять  скупим  листом.
 На  галяві  вже  збудовано  хату,  засаджено  городець.  На  одній  нивці
пшениця,  на  другій  —  жито.  На  озері  плавають  гуси.  На  березі
сушиться  хустя,  па  кущах  стримлять  горщики,  гладишки.  Трава
на  галяві  чисто  викошена,  під  дубом  зложений  стіжок.  По  лісі
калатають  клокічки  —  десь  пасеться  товар.  Недалечко  чутно  со¬
пілку,  що  грає  якусь  моторну,  танцюристу  мелодію  [мелодії  №  14,
 12,  ІЗ].
 Мати  Лукашева
 (виходить  з  хати  й  гукав)
 Лукашу,  гов!  А  де  ти?
 Лукаш
 (виходить  з  лісу  з  сопілкою  і  мережаним  кийком  у  руках)
 Тут  я,  мамо.
 Мати
 А  чи  не  годі  вже  того  грання?
 Все  грай  та  грай,  а  ти,  робото,  стій!
 Лукаш
Яка  ж  робота?
 251

Мати
 Як  —  яка  робота?
 А  хто  ж  обору  мав  загородити?
 Лукаш
 Та  добре  вже,  загороджу,  нехай-но.
 Мати
 Коли  ж  воно  оте  «нехай-ио»  буде?
 Тобі  б  усе  ганяти  по  шурхах
з  приблудою,  з  накидачем  отим!
 Лукаш
 Та  хто  ганяє?  Бидло  ж  я  пасу,
а  Мавка  помагає.
 Мати
 Одчепися
з  такою  поміччю!
 Лукаш
 Самі  ж  казали,
що  як  вона  глядить  корів,  то  більше
дають  набілу.
 Мати
Вжеж  —  відьомське  кодло!
 Лукаш
 Немає  відома,  чим  вам  годити!
 Як  хату  ставили,  то  не  носила
вона  нам  дерева?  А  хто  садив
города  з  вами,  нивку  засівав?
 Так,  як  сей  рік,  хіба  коли  родило?
 А  ще  он  як  умаїла  квітками
попідвіконню  —  любо  подивитись!
 Мати
 Потрібні  ті  квітки!  Таж  я  не  маю
у  себе  в  хаті  дівки  на  виданню...
 Йому  квітки  та  співи  в  голові!
 Лукаш  знизує  нетерпляче  плечима  і  подається  йти.
 Куди  ти?
 252

Лукаш
 Таж  обору  городити!
 (Іде  за  хату,  згодом  чутно  цюкання  сокирою).
 Мавка  виходить  з  лісу  пишно  заквітчана,  з  розпущеними  ко¬
сами.
 Мати
 (непривітно)
 Чого  тобі?
 Мавка
Де,  дядино,  Лукаш?
 Мати
 Чого  ти  все  за  ним?  Не  випадає
за  парубком  так  дівці  уганяти.
 Мавка
Мені  ніхто  такого  не  казав.
 Мати
 Ну,  то  хоч  раз  послухай  —  не  завадить.
 (Прикро  дивиться  на  Мавку).
 Чого  ти  все  розпатлана  така?
 Нема,  щоб  зачесатись  чепурненько,—
усе  як  відьма  ходить.  Нечепурно.
 І  що  се  за  манаття  на  тобі?
 Воно  ж  і  невигідне  при  роботі.
 Я  маю  дещо  там  з  дочки-небіжки,
піди  вберися  —  там  на  жердці  висить.
 А  се,  як  хоч,  у  скриню  поклади.
 Мавка
Та  добре,  можу  й  переодягтися.
 (Іде  в  хату.  Звідти  виходить  дядько  Лев).
 Мати
Хоч  би  подякувала!
 253

Л  е  в
 Що  ти,  сестро,
так  уїдаєш  раз  у  раз  на  дівку?
 Чи  то  вона  тобі  чим  завинила?
 Мати
 А  ти,  братуню,  вже  б  не  відзивався,
коли  не  зачіпають!  Ти  б  іще
зібрав  сюди  усіх  відьом  із  лісу.
 Лев
 Якби  ж  воно  такеє  говорило,
що  тямить,  ну,  то  й  слухав  би,  а  то...
«відьом  із  лісу»!  —  де  ж  є  відьма  в  лісі?
Відьми  живуть  по  селах...
 Мати
 То  вже  ти
на  тому  знаєшся...  Та  що  ж,  принаджуй
ту  погань  лісову,  то  ще  діждешся
колись  добра!
 Лев
 А  що  ж?  Таки  й  діжду.
Що  лісове,  то  не  погане,  сестро,—
усякі  скарби  з  лісу  йдуть...
 Мати
 (глузливо)
 Аякже!
 Лев
 З  таких  дівок  бувають  люди,  от  що!
Мати
 Які  з  їх  люди?  Чи  ти  впився?  Га?
 Лев
 Та  що  ти  знаєш?  От  небіжчик-дід
казали:  треба  тільки  слово  знати,
то  й  в  лісовичку  може  уступити
душа  така  саміська,  як  і  наша.
 254

Мати
 Ну,  а  куди  ж  тоді  відьомська  пара
подінеться?
 Лев
 Ти  знов-таки  своєї?..
 От  ліпше  заберуся  до  роботи,
як  маю  тут  жувати  клоччя!
 Мати
 Йди!
 Або  ж  я  бороню?
 Лев  іде  за  хату,  сердито  струснувши  головою.
 Мавка  виходить  з  хати  перебрана:  на  їй  сорочка  з  десятки,  ску¬
по  пошита  і  латана  на  плечах,  вузька  спідничка  з  набиванки  і  по-
линялий  фартух  з  димки,  волосся  гладко  зачесане  у  дві  коби  і  ва-
ложене  навколо  голови.
 Мавка
 Вже  й  перебралась.
 Мати
 Отак  що  іншого.  Ну,  я  піду  —
управлюся  тим  часом  з  дробиною.
 Хотіла  я  піти  до  конопель,
так  тут  іще  не  скінчена  робота,
а  ти  до  неї  щось  не  вельми...
 Мавка
 Чом  же?
 Що  тільки  вмію,  рада  помогти.
 Мати
 Ото-то  й  ба,  що  неконечне  вмієш:
політниця  з  тебе  абияка,
тащити  сіна  —  голова  боліла...
 Як  так  і  жати  маєш...
 Мавка
(з  острахом)
 Як-то?  Жати?
 255

Мати
 Чому  ж  би  ні?  Хіба  сьогодні  свято?
 (Бере  за  дверима  в  сінях  серпа  і  подає  Мавці).
 Ось  на  серпа  —  попробуй.  Як  управлюсь,
то  перейму  тебе.
 (Виходить  за  хату,  узявши  з  сіней  підситок  із  зерном.
Незабаром  чутно,  як  вона  кличе:  «Ціпоньки!  Ціпоньки!
Тю-тю-тю!  Тю-тю-тю!  Цір-р-р...»)
 Лукаш  виходить  із  сокирою  і  підступає  до  молодого  грабка,  щоб
 його  рубати.
 Мавка
 Не  руш,  коханий,
воно  ж  сире,  ти  ж  бачиш.
 Лукаш
 Ай,  дай  спокій!
 Не  маю  часу!
 Мавка  смутио  дивиться  йому  в  вічі.
 Ну,  то  дай  сухого...
 М  а  в  к  а
 (швиденько  виволікає  з  лісу  чималу  суху  деревину)
 Я  ще  знайду;  тобі  багато  треба?
 Лукаш
А  що  ж?  Оцим  одним  загороджу?
 Мавка
 Чогось  уже  і  ти  став  непривітний...
 Лукаш
 Та  бачиш...  мати  все  гризуть  за  тебе!..
 Мавка
Чого  їй  треба?  І  яке  їй  діло?
 *
 Лукаш
Та  як  же?  Я  ж  їм  син...
 256

Мавка
 Ну,  син,—  то  що?
 JI  у  к  а  ш
 Бач...  їм  така  невістка  ие  до  мислі...
Вони  не  люблять  лісового  роду...
 Тобі  недобра  з  їх  свекруха  буде!
 Мавка
 У  лісі  в  нас  нема  свекрух  ніяких.
Навіщо  ті  свекрухи,  невісткй  —
не  розумію!
 Лукаш
 їм  невістки  треба,
бо  треба  помочі  —  вони  старі.
 Чужу  все  до  роботи  заставляти
не  випадає...  Наймички  —  не  дочки...
 Та,  правда,  ти  сього  не  зрозумієш...
 Щоб  наші  людські  клопоти  збагнути,
то  треба  справді  вирости  не  в  лісі.
 Мавка
 (щиро)
 Ти  розкажи  мені,  я  зрозумію,
бо  я  ж  тебе  люблю...  Я  ж  пойняла
усі  пісні  сопілоньки  твоєї.
 Лукаш
 Пісні!  То  ще  наука  иевелика!
 Мавка
 Не  зневажай  душі  своєї  цвіту,
бо  з  нього  виросло  кохання  наше!
 Той  цвіт  від  папороті  чарівніший  —
він  скарби  творить,  а  не  відкриває.
 У  мене  мов  зродилось  друге  серце,
як  я  його  пізнала.  В  ту  хвилину
огнисте  диво  сталось...
 (Раптом  уривав).
 Ти  смієшся?
 \
 257

Лукаш
 Та  справді,  якось  наче  смішно  стало...
Убрана  по-буденному,  а  править
таке,  немов  на  свято  орацію!
 (Сміється).
 Мавка
(шарпає  на  собі  одеоюу)
 Спалю  се  все!
 Лукаш
 Щоб  мати  гірше  гризли?
 Мавка
 Та  що  ж,  як  я  тобі  у  цій  одежі
неначе  одмінилась!
 Лукаш
 Так  я  й  знав!
 Тепер  уже  почнеться  дорікання...
 Мавка
 Ні,  любий,  я  тобі  не  дорікаю,
а  тільки  —  смутно,  що  не  можеш  ти
своїм  життям  до  себе  дорівнятись.
 Лукаш
Я  щось  не  розберу,  що  ти  говориш.
 Мавка
 Бач,  я  тебе  за  те  люблю  найбільше,
чого  ти  сам  в  собі  не  розумієш,
хоча  душа  твоя  про  те  співав
виразно-щиро  голосом  сопілки...
 Лукаш
А  що  ж  воно  таке?
 258

Мавка
 Воно  ще  краще,
ніж  вся  твоя  хороша,  люба  врода,
та  висловить  його  і  я  не  можу...
 (Смутно-закохано  дивиться  на  нього  і  мовчить  хвилинку).
 Заграй  мені,  коханий,  у  сопілку,
нехай  вона  все  лихо  зачарує!
 Лукаш
Ей,  не  пора  мені  тепера  грати!
 Мавка
 То  пригорни  мене,  щоб  я  забула
осю  розмову.
 Лукаш
 (оглядається)
 Цить!  Почують  мати!
 Вони  вже  й  так  тебе  все  називають
накидачем...
 Мавка
 (спалахнула)
 Так!  Хто  не  зріс  між  вами,
не  зрозуміє  вас!  Ну,  що  се  значить
«накинулась»?  Що  я  тебе  кохаю?
 Що  перша  се  сказала?  Чи  ж  то  ганьба,
що  маю  серце  не  скупе,  що  скарбів
воно  своїх  не  криє,  тільки  гойно
коханого  обдарувало  ними,
не  дожидаючи  вперед  застави?
 Лукаш
Була  надія,  що  віддячусь  потім.
 Мавка
 І  знов  чудне,  незрозуміле  слово  —
«віддячуся»...  Ти  дав  мені  дари,
які  хотів,  такі  були  й  мої  —
неміряйі,  нелічені...
 9*
 259

Лукаш
 То  й  добре,
коли  ніхто  не  завинив  нікому.
 Ти  се  сама  сказала  —  пам’ятай.
 Мавка
Чому  я  маю  сеє  пам’ятати?
 Мати
 (виходить  із-за  хати)
 Се  так  ти  жнеш?  А  ти  се  так  городиш?
 Лукаш  поспішно  поволік  дерево  за  хату.
 Коли  ти,  дівонько,  не  хочеш  жати,
то  я  ж  тебе  не  силую.  Вже  якось
сама  управлюся,  а  там  на  вісень,
дасть  біг,  знайду  собі  невістку  в  поміч.
 Там  е  одна  вдовиця  —  моторненька,—
 сама  припитувалась  через  люди,
 то  я  сказала,  що  аби  Лукаш
 був  не  від  того...  Ну,  давай  вже,  любко,
 мені  серпочка  —  другого  ж  немає.
 Мавка
Я  жатиму.  Ідіть  до  конопель.
 Мати  йде  через  галяву  до  озера  і  криється  за  очеретом.
Мавка  замахує  серпом  і  нахиляється  до  жита.  З  жита  раптом  вири¬
нає  ЗРусалка  Польова;  зелена  одіж  на  їй  просвічує  де-не-де
крізь  плащ  золотого  волосся,  що  вкриває  всю  її  невеличку  постать:
на  голові  синій  вінок  з  волошок,  у  волоссі  заплутались  рожеві  квіт¬
ки  з  куколю,  ромен,  березк&.
 Русалка  Польова
 (з  благанням  кидається  до  Мавки)
 Сестрице,  пошануй!
 Краси  моєї  не  руйнуй!
 Мавка
 Я  мушу.
 Русалка  Польова
 Уже  ж  мене  пошарпано,
всі  квітоньки  загарбано,
всі  квітоиьки-зірниченьки
 260

геть  вирвано  з  пшениченьки!
 Мак  мій  жаром  червонів,
а  тепер  він  почорнів,
раче  крівця  пролилася,
в  борозенці  запеклася...
 Мавка
 Сестрице,  мушу  я!  Твоя  краса
на  той  рік  ще  буйніше  запишає,
а  в  мене  щастя  як  тепер  зов’яне,
то  вже  не  встане!
 Русалка  Польова
 (ламає  руки  і  хитається  від  горя,  як  од  вітру  колос)
 Ой  горенько!  Косо  моя!
 $осо  моя  золотая!
 Од  лишенько!  Красо  моя!
 Красо  моя  молодая!..
 Мавка
 ■Твоїй  красі  вік  довгий  не  судився,
йа  те  вона  зроста,  щоб  полягати.
 Даремне  ти  благаєш  так  мене,—
не  я,  то  інший  хто  її  зожне.
 Русалка  Польова
 Глянь,  моя  сестро,  ще  хвиля  гуляє
з  краю  до  краю.
 Дай  нам  заядаги  веселого  раю,
поки  ще  літечко  сяє,
поки  ще  житечко  не  полягло,—
ще  ж  неминуче  до  нас  не  прийшло!
 Хвильку!  Хвилиночку!  Мить  одну,  рідная!
Потім  поникне  краса  моя  бідная,
ляже  додолу  сама...
 Сестро!  не  будь  як  зима,
що  не  вблагати  її,  не  вмолити!
 Мавка
 Рада  б  я  волю  вволити,
тільки  ж  сама  я  не  маю  вже  волі.
 261

Русалка  Польова
 (шепче,  схилившись  Мавці  до  плеча)
 Чи  ж  не  трапляється  часом  на  полі
гострим  серпочком  поранити  руку?
 Сестронько!  зглянься  на  муку!
 Крапельки  крові  було  б  для  рятупку  доволі.
 Що  ж?  Хіба  крові  не  варта  краса?
 Мавка
 (черкае  себе  серпом  по  руці,  кров  бризкає  на  золоті  коси
Русалки  Польової)
 Ось  тобі,  сестро,  яса!
 Русалка  Польова  клониться  низько  перед  Мавкою,  дякуючи,  І  ник¬
не  в  житі.
 Від  озера  наближається  мати,  з  нею  молода  повновида  моло-
д  и  ц  я,  в  червоній  хустці  з  торочками,  в  бурячковій  спідниці,  дрібно
та  рівно  зафалдованій;  так  само  зафалдований  і  зелений  фартух
з  нашитими  на  ньому  білими,  червоними  та  жовтими  стяжками;
сорочка  густо  натикана  червоним  та  синім,  намисто  дзвонить  ду-
качами  на  білій  пухкій  шиї,  міцна  крайка  тісно  перетягає  стан,
і  від  того  кругла,  заживна  постать  здається  ще  розкішнішою.  Мо*
лодиця  йде  замашистою  ходою,  аж  стара  ледве  поспіває  за  нею.
 Мати
 (до  молодиці  люб’язно)
 Ходіть,  Килинко,  осьде  край  берези
ще  свіже  зіллячко.  Ось  деревій,—
ви  ж  гладишки  попарити  хотіли?  —
 Він  добрий,  любонько,  до  молока.
 Килина
 Та  в  мене  молока  вже  ніде  й  діти!
 Коб  ярмарок  хутчій  —  куплю  начиння.
 Корова  в  мене  турського  заводу,—
ще  мій  небіжчик  десь  придбав,—  молочна,
і  господи  яка!  Оце  вже  якось
я  в  полі  обробилася,  то  треба
роботі  хатній  дати  лад.  Ой  тітко,
вдовиці  —  хоч  надвоє  розірвися!.,
 (Прибіднюється,  підобгавши  губи)*
 262

Мати
 Ей,  рибонько,  то  ви  вже  обробились?
 Ну,  що  то  сказано,  як  хто  робітний
та  здужає...  А  в  нас  —  маленька  нивка,
та  й  то  бог  спору  не  дає...
 Кілина
(дивиться  на  ниву,  де  стоїть  Мавка)
 А  хто  ж  то
 женцем  у  вас?
 Мати
Та  там  одна  сирітка...
(Нишком).
 Таке  воно,  простибіг,  ні  до  чого...
 Ки  л  и  н  а
(надходить  з  матір'ю  до  Мавки)
Добридень,  дівонько?  Чи  добре  жнеться?
 Мати
 (сплескуе  руками)
 Ой  лишенько!  І  ще  не  починала!
 Ой  мій  упадоньку!  Що  ж  ти  робила?
Нездарисько!  Нехтолице!  Ледащо!
 Мавка
(  глухо)
 Я  руку  врізала...
 Мати
Було  при  чому!
 Кили  н  а
А  дай  сюди  серпа  —  нехай-но  я.
 Мавка  ховає  серпа  за  себе  і  вороже  дивиться  на  Килину,
 263

Мати
 Давай  серпа,  як  кажуть!  Таж  не  твій!
 (Вириває  серпа  Мавці  з  рук  і  дає  Килині,  тая  кидається
па  жито  і  жне,  як  вогнем  палить,  аж  солома  свище  під
 серпом).
 Мати
(  втішно)
 Ото  мені  робота!
 Килина
 (не  одриваючись  од  роботи)
 Якби  хто
перевесла  крутив,  то  я  б  удух
сю  нивку  вижала.
 Мати
 (гукав)
 А  йди,  Лукашу!
 Лукаш
(виходить.  До  Килини)
 Магайбі.
 Килина
(окну  чи)
 Дякувати.
 Мати
 От,  Лукашу,
цоможеш  тут  в’язати  молодичці.
 Бо  та  «помічниця»  вже  скалічіла.
 Лукаш  береться  в’язати  снопи.
 Ну,  жніте  ж,  дітоньки,  а  я  піду,
зварю  вам  киселиці  на  полудень.
 (Іде  в  хату).
 Мавка  одійшла  до  берези,  прихилилась  до  неї  і  крізь  довге  віття
дивиться  на  женців.
 264

Килина  який  час  так  само  завзято  жне,  потім  розгинається,  випро¬
стується,  дивиться  на  похиленого  над  снопами  Лукаша,  всміхає¬
ться,  трьома  широкими  кроками  прискакує  до  нього  і  пацає  з  ви¬
ляском  долонею  по  плечах.
 К  и  л  и  п  а
 Ну  ж,  парубче,  хутчій!  Не  лізь,  як  слимак!
 Ото  ще  верисько!
 (Залягається  сміхом).
 Лукаш
 (і  собі  випростується)
 Яка  ти  бистра!
 Ось  ліпше  не  займай,  бо  поборю!
 Килина
 (кидає  серпа,  береться  в  боки)
 Ану  ж,  ану!  Ще  хто  кого  —  побачим!
 Лукаш  кидається  до  неї,  вона  переймає  його  руки;  вони  «міряють
силу»,  упершись  долонями  в  долоні;  який  час  сила  їх  стоїть  на¬
рівні,  потім  Килина  трохи  подалась  назад,  напружено  сміючись
і  граючи  очима;  Лукаш,  розпалившись,  широко  розхиляє  їй  руки
і  хоче  її  поцілувати,  але  в  той  час,  як  його  уста  вже  торкаються
її  уст,  вона  підбиває  його  ногою,  він  падає.
 Килина
 (стоїть  над  ним  сміючись)
 А  що?  Хто  поборов?  Не  я  тебе?
 Лукаш
 (устає,  важко  дишучи)
 Підбити  —  то  не  мація!
 Килина
 Чи  ж  пак?
 У  хаті  стукнули  двері.  Килина  знов  кинулася  жати,  а  Лукаш
в’язати.  Хутко  загін  затемнів  стернею  і  вкрився  снопами;  скілька
горсток  жита  на  розложених  перевеслах  лежать,  як  подолані  і  ще
не  пов’язані  бранці.
 Мати
(з  сінешнього  порога)
 Ходіте,  женчики!  Вже  є  полудень.
 265

Килина
 Та  я  своє  скінчила,  он  Лукаш
ніяк  не  вправиться.
 Лукаш
 Мені  не  довго.
 Мати
 Ну,  то  кінчай;  а  ви  ходіть,  Килинко!
 Килина  йде  в  хату.  Двері  зачиняються.  Мавка  виходить  з-під
 б'ерези.
 Лукаш
 (трохи  змішався,  побачивши  її,  але  зараз  оправився)
 Ага,  то  ти?  Ось  дов’яжи  снопів,
а  я  піду.
 Мавка
В’язати  я  не  можу.
 Лукаш
 Ну,  то  чого  ж  прийшла  тут  наглядати,
коли  не  хочеш  помогти?
 (В'яже  сам).
 Мавка
 Лукашу,
 нехай  ся  жінка  більше  не  приходить,—
я  не  люблю  її  —  вона  лукава,
як  видра.
 Лукаш
 Ти  її  ніяк  не  знаєш.
 Мавка
 Ні,  знаю!  Чула  сміх  її  і  голос.
 Лукаш
 Сього  ще  мало.
 Мавка
 Ні,  сього  доволі.
 Ся  жінка  хижа,  наче  рись.
 266

Лукаш
 Іще  що!
 Мавка
 Нехай  вона  до  нас  у  ліс  не  ходить.
 Лукаш
 (випростався)
 А  ти  хіба  вже  лісова  цариця,
що  так  рядиш,  хто  має  в  ліс  ходити,
хто  ні?
 Мавка
 (сумно,  з  погрозою)
 У  лісі  є  такі  провалля,
эахован!  під  хрустом  та  галуззям,—
не  бачить  їх  ні  звір,  ані  людина,
аж  поки  не  впаде...
 Лукаш
 Іще  говорить
про  хижість,  про  лукавство,—  $же  б  мовчала!
Я  бачу,  ще  не  знав  натури  твеї,
 Мавка
 Я,  може,  і  сама  її  не  знала..,
 Лукаш
 Так,  отже,  слухай:  якщо  я  тут  маю
тебе  питати,  хто  до  мене  смів
ходити,  а  хто  ні,  то  ліпше  сам  я
знов  з  лісу  заберуся  на  село.
 Вже  якось  там  не  пропаду  між  людьми.
 Бо  я  не  став  отут  сидіти  в  тебе,
як  лис  у  пастці.
 Мавка
 Я  пасток  на  тебе
не  наставляла.  Ти  прийшов  по  волі.
 Лукаш
 По  волі  ж  і  піду,  як  тільки  схочу,
ніхто  нічим  мене  тут  не  прив’яже!
 267

Мавка
Чи  я  ж  тебе  коли  в’язати  хтіла?
 Лукаш
Ну,  то  до  чого  ж  ціла  ся  балачка?
 Дов’язав  останнього  снона  і,  не  дивлячись  па  Мавку,  пішов  до
хати.  Мавка  сіла  в  борозні  над  стернею  і  похилилась  у  смутній
 задумі.
 Дядько  Лев
(виходить  із-за  хати)
 Чого  се  ти,  небого,  зажурилась?
 Мавка
(тихо,  смутно)
 Минає  літо,  дядечку...
 Лев
 Для  тебе
воно  тйгки  журба.  Я  міркував  би,
що  вже  б  тобі  не  тра  верби  на  зиму.
 Мавка
А  де  ж  я  маю  бути?
 Лев
 Як  на  мене,
то  не  тісна  була  б  з  тобою  хата...
 Коли  ж  сестра  таку  натуру  має,
 що  з  нею  й  не  зговориш.  Я  вже  брався
 і  так,  і  інако...  Якби  то  я
 був  тут  господарем,  то  й  не  питався  б;
 та  вже  ж  я  їм  віддав  сей  грунт  і  хату,
 то  воля  не  моя.  Я  сам  піду
 на  зиму  до  села,  до  свеї  доми...
 Якби  ти  на  селі  могла  сидіти,
то  я  б  тебе  прийняв.
 Мавка
 Ні,  я  не  можу...
якби  могла,  пішла  б.  Ви,  дядьку,  добрі.
 268

Лев
 Хліб  добрий,  дівонько,  а  не  людина.
 Але,  щоправда,  я  таки  вподобав
породу  вашу  лісову.  Як  буду
вмирати,  то  прийду,  як  ввір,  до  лісу,—
отут  під  дубом  хай  і  поховають...
 Гей,  дубоньку,  чи  будеш  ти  стояти,
як  сива  голова  моя  схитнеться?..
 Де-де  І  Ще  й  не  такі  були  дуби,
та  й  тії  постинали...  Зеленій  же
хоч  до  морозу,  кучерявий  друже,
а  там...  чи  дасть  біг  ще  весни  діждати?..
 (Стоїть,  смутно  похилившись  на  ціпок).
 Мавка  поволі  вибирає  напівзів’ялі  квітки  з  пожатого  жита  і  скла¬
дає  їх  у  пучечок.
 З  хати  виходять  мати,  Килина  і  Лукаш.
 Мати
 (до  Килини)
 Чого  ви  спішитесь?  Та  ще  посидьте  І
 Килина
 Ей,  ні  вже,  дядинусю,  я  піду.
 Дивіть,  уже  нерано,—  я  боюся.
 Мати
 Лукашу,  ти  провів  би.
 Лукаш
 Чом  же,  можу.
 Килина
 (поглядав  на  нього)
 Та,  май,  робота  є...
 Мати
 Яка  робота
увечері?  Іди,  сипашу,  йди
та  надведи  Килинку  до  дороги.
 Самій  увечері  в  сій  пущі  сумно.
 Та  ще  така  хороша  молодичка,—
коли  б  хто  не  напав!
 209

Килина
 Ой  дядинусю,
се  ж  ви  мене  тепер  зовсім  злякали!
 Лукашу,  йдім,  поки  не  звечоріло*
а  то  й  удвох  боятимемось!
 Лукаш
 Я  б  то?
 Боявся  в  лісі?  Ого-го!  Помалу!
 Мати
 Та  він  у  мене  хлопець-молодець*
ви  вже,  Килинко,  честі  не  уймайте!
 Килина
Ні,  то  я  жартома...
 (Завважав  Лева).
 Ов!  Дядьку  Леве!
 То  ви-те  вдома?
 Лев
 (удає,  мов  не  дочув)
 Fa?  Ідіть  здорові!
 (Йде  собі  в  ліс).
 Килина
 Ну,  будьте  вже  здоровенькі,  тітусю!
 (Хоче  поцілувати  стару  в  руку,  тая  не  дав,  обтирав  собі
рота  фартухом  і  тричі  «з  церемоніею»  цілується  з  Кили-
 пою),
 Килина
(воює  на  ході)
 Живі  бувайте,  нас  не  забувайте!
 Мати
 Веселі  будьте  та  до  нас  прибудьте!
 (Йде  в  хату  і  засовує  двері  за  собою).
 Мавка  підводиться  і  тихою,  наче  втомленою,  походою  іде  до  озера,
£ідає  на  похилену  вербу,  склоняв  голову  на  руки  і  тихо  плаче.
Починає  накрапати  дрібний  дощик,  густою  сіткою  заволікав  галя¬
ву,  хату  й  гай.
 270

Русалка
 (підпливав  до  берега  і  заглядав  до  Мавпи,  здивована  і  ці¬
кава)
 Ти  плачеш,  Мавко?
 Мавка
 Ти  хіба  ніколи
не  плакала,  Русалонько?
 Русалка
 О, 	я!
 Як  я  заплачу  на  малу  хвилинку,
то  мусить  хтось  сміятися  до  смерті!
 Мавка
 Русалко!  Ти  ніколи  не  кохала...
 Русалка
 Я  не  кохала?  Ні,  то  ти  забула,
яке  повинно  буть  кохання  справжнє!
 Кохання  —  як  вода,—  плавке  та  бистре,
рве,  грає,  пестить,  затягає  й  топить.
 Де  пал  —  воно  кипить,  а  стріне  холод  —
стає  мов  камінь.  От  моє  кохання!
 А  те  твоє  —  солом’яного  духу
дитина  квола.  Хилиться  од  вітру,
під  ноги  стелиться.  Зостріне  іскру  —
згорить,  не  борючись,  а  потім  з  нього
лишиться  чорний  згар  та  сивий  попіл.
 Коли  ж  його  зневажать,  як  покидьку,
воно  лежить  і  кисне,  як  солома,
в  воді  холодній  марної  досади,
під  пізніми  дощами  каяття.
 Мавка
 (підводить  голову)
 Ти  кажеш  —  каяття?  Спитай  березу,
чи  кається  вона  за  тії  ночі,
коли  весняний  вітер  розплітав
їй  довгу  косу?
 Русалка
 А  чого  ж  сумує?
 271

Мавка
 Що  милого  не  може  обійняти,
навіки  пригорнути  довгим  віттям.
 Русалка
 Чому?
 Мавка
Бо  милий  той  —  весняний  вітер.
 Русалка
Нащо  ж  було  кохати  їй  такого?
 Мавка
 Бо  він  був  ніжний,  той  весняний  легіт,
співаючи,  їй  розвивав  листочки,
милуючи,  розмаяв  їй  віночка
 і, 	пестячи,  кропив  росою  косу...
 Так,  так...  він  справжній  був  весняний  вітер,
та  іншого  вона  б  не  покохала.
 Русалка
 Ну,  то  нехай  тепер  жалобу  спустить
аж  до  землі,  бо  вітра  обійняти
повік  не  зможе  —  він  уже  пролинув.
 (Тихо,  без  плеску,  відпливає  від  берега  і  зникає  в  озері).
 Мавка  знов  похилилась,  довгі  чорні  коси  упали  до  землі.  Почи¬
нається  вітер  і  жене  сиві  хмари,  а  вкуні  з  ними  чорні  ключі  дта-
шині,  що  відлітають  у  вирій.  Потім  від  сильнішого  пориву  вітру
хмари  дощові  розходяться  і  видко  ліс  —  уже  в  яскравому  осінньо¬
му  уборі  на  тлі  густо-синього  передзахідного  неба.
 Мавка
 (тихо,  з  глибокою  оісурбою)
 Так...  він  уже  пролинув...
 Лісовик  виходить  з  гущавини.  Він  у  довгій  киреї  барви  старо¬
го  золота  з  темно-червоною  габою  внизу,  навколо  шапки  обвита
гілка  достиглого  хмелю.
 Лісовик
 Дошо,  доню,
як  тяжко  ти  караєшся  за  зраду!..
 272

Мавка
 (підводить  голову)
 Кого  я  зрадила?
 Лісовик
 Саму  себе.
 Покинула  високе  верховіття
і  їиізько  на  дрібні  стежки  спустилась.
 До  крго  ти  подібна?  До  служебки,
варібнйці,  що  працею  гіркою
окрайчик  щастя  хтіла  заробити  —
і  не  змогла,  та  ще  останній  сором
їй  не  дав  жебрачкою  зробитись.
 Згадай,  якою  ти  була  в  ту  ніч,
коли  твоє  кохання  розцвілося:
була  ти  паче  лісова  царівна
у  зорянім  вінку  на  темних  косах,—
тоді  жадібно  руки  простягало
до  тебе  щастя  і  несло  дари!
 Мавка
 Так  що  ж  мені  робить,  коли  всі  зорі
погасли  і  в  вінку,  і  в  серці  в  мене?
 Лісовик
 Не  всі  вінки  погинули  для  тебе.
Оглянься,  подивись,  яке  тут  свято!
 Вдяг  ясень-князь  кирею  золоту,
а  дика  рожа  буйнії  коралі.
 Невинна  біль  змінилась  в  гордий  пурпур
на  тій  калині,  що  тебе  квітчала,
де  соловей  співав  пісні  весільні.
 Стара  верба,  смутна  береза  навіть
у  златоглави  й  кармазини  вбрались
на  свято  осені.  А  тільки  ти
жебрацькі  шмати  скинути  не  хочеш,
бо  ти  забула,  що  ніяка  туга
краси  перемагати  не  повинна.
 Мавка
(поривчасто  встає)
 То  дай  мені  святкові  шати,  діду!
 Я  буду  знов  як  лісова  царівна,
 273

і  щастя  упаде  мені  до  ніг,
благаючи  моєї  ласкиї
 Лісовик
 Дошо,
 давно  готові  шати  для  царівни,
але  вона  десь  бавилась,  химерна,
убравшися  для  жарту  за  жебрачку.
 Розкриває  свою  кирею  і  дістає  досі  заховані  під  нею  пишну,  зло¬
том  гаптовану  багряницю  і  срібний  серпанок;  надіває  багряцицю
поверх  убрання  на  Мавку;  Мавка  йде  до  калини,  швидко  ламає
на  ній  червоні  китиці  ягід,  звиває  собі  віночок,  розпускає  собі
коси,  квітчається  вінком  і  склоняється  перед  Лісовиком,—він  на¬
кидає  їй  срібний  серпанок  на  голову.
 Лісовик
Тепер  я  вже  за  тебе  не  боюся.
 (Поважно  кивнувши  їй  головою,  меткою  походою  йде  в
гущавину  і  зникає).
 З  лісу  вибігає  Перелесник,
 Мавка
 Знов  ти?
 (Наміряється  втікати).
 Перелесник
 (зневажливо)
 Не  бійся,  не  до  тебе.
 Хтів  я  одвідати  Русалоньку,  що  в  житі,
та  бачу,  вже  вона  заснула.  Шкода...
 А  ти  змарніла  щось.
 Мавка
 (гордо)
 Тобі  здається!
 Перелесник
 Здається,  кажеш?  Дай  я  придивлюся.
 (Підходить  до  неї,  Мавка  відступає).
 Та  ти  чого  жахаєшся?  Я  знаю,
що  ти  заручена,—  не  зачеплю.
 274

Мавка
Геть  І  Не  глузуй!
 Перелесник
 Та  ти  не  сердься,—  що  ж,
коли  я  помилився...  Слухай,  Мавко,
давай  лиш  побратаємось.
 Мавка
 З  тобою?
 Перелесник
 А  чом  же  ні?  Тепер  ми  восени,
тепер,  бач,  навіть  сонце  прохололо,
і  в  нас  простигла  кров.  Таж  ми  з  тобою
колись  були  товариші,  а  потім
чи  грались,  чи  кохались  —  трудно  зважить,—
тепер  настав  братерства  час.  Дай  руку.
 Мавка  трохи  нерішуче  подає  йому  руку.
 Дозволь  покласти  братній  поцілунок
на  личенько  твоє  бліде.
 (Мавка  одхиляеться,  він  все-таки  її  цілує).
 О,  квіти
 на  личеньку  одразу  зацвіли!  —
цнотливії,  незапашні,  осінні...
 (Не  випускаючи  її  руки,  оглядається  по  галяві)«
 Поглянь,  як  там  літає  павутиння,
кружляє  і  вирує  у  повітрі...
 Отак  і  ми...
 (Раптом  пориває  її  в  танець).
 Так  от  і  ми
кинемось,  ринемось
в  коло  самі!
 Зорі  пречисті,
іскри  злотисті,
ясні  та  красні  вогні  променисті,
все,  що  блискуче,—
все  те  летюче,
все  безупинного  руху  жагуче!
 275

Так  от  і  я...
 Так  от  і  я...
 Будь  же  мов  іскра,  кохана  моя!
 Прудко  вирув  танець.  Срібний  серпанок  на  Мавці  звився  угору,
мов  блискуча  гадючка,  чорні  коси  розмаялись  і  змішалися  з  вог¬
нистими  кучерями  Перелесника.
 Мавка
 Годі!..  Ой,  годі!..
 Перелесник
 В  щирій  загоді
не  зупиняйся,  кохана,  й  на  мить!
 Щастя  —  то  зрада,
 будь  тому  рада,—
 тим  воно  й  гарне,  що  вічно  летить!
 Танець  робиться  шаленим.
 Звиймося!
 Злиймося!
 Вихром  завиймося!
 Жиймо!
 Зажиймо
вогнистого  раю!
 Мавка
 -Годі!.,  пусти  мене...  Млію...  вмираю.
 (Голова  її  падає  йому  на  плече,  руки  опускаються,  він
мчить  її  в  танці  омлілу).
 Раптом  з-під  землі  з’являється  темна,  широка,  страшна  Марище.
 Марище
Віддай  мені  моє.  Пусти  її.
 Перелесник
 (спиняється  і  випускає  Мавку  з  рук,  вона  безвладно  спу~
скається  на  траву)
 Хто  ти  такий?
 Марище
 Чи  ти  мене  не  знаєш?  —
 «Той,  що  в  скалі  сидить».
 Перелесник  здригнувся,  прудким  рухом  кинувся  геть  і  зник  у  лісі.
Мавка  очутилась,  звелася  трохи,  широко  розкрила  очі  і  з  жахом
дивиться  на  Мару,  що  простягає  руки  взяти  її,
 276

Мавка
 Ні,  я  не  хочу!
 Не  хочу  я  до  тебе!  Я  жива!
 «Той,  що  в  скалі  сидит  ь»
 Я  поведу  тебе  в  далекий  край,
незнаний  край,  де  тихі,  темні  води
спокійно  сплять,  як  мертві,  тьмяні  очі,
мовчазні  скелі  там  стоять  над  ними
німими  свідками  подій,  що  вмерли.
 Спокійно  там:  ні  дерево,  ні  зілля
не  шелестить,  не  навіває  мрій,
зрадливих  мрій,  що  не  дають  заснути,
і  не  заносить  вітер  жодних  співів
прго  недосяжну  волю;  не  горить
вогонь  жерущий;  гострі  блискавиці
ламаються  об  скелі  і  не  можуть
пробитися  в  твердиню  тьми  й  спокою.
 Тебе  візьму  я.  Ти  туди  належиш:
ти  бліднеш  від  огню,  від  руху  млієш,
для  тебе  щастя  —  тінь,  ти  нежива.
 Мавка
 (встає)
 Ні!  Я  жива!  Я  буду  вічно  жити!
 Я  в  серці  маю  те,  що  не  вмирає.
 Марище
 По  чім  ти  знаєш  те?
 Мавка
 По  тім,  що  муку
свою  люблю  і  їй  даю  життя.
 Коли  б  могла  я  тільки  захотіти
Ії  забути,  я  пішла  б  з  тобою,
але  ніяка  сила  в  цілім  світі
ие  дасть  мені  бажання  забуття.
 В  лісі  чується  шелест  людської  ходи.
 Ось  той  іде,  що  дав  мені  ту  муку!
 Зникай,  Маро!  Іде  моя  надія!
 «Той,  що  в  скалі  сидить»  відступається  в  темні  хащі  і  там  при¬
таюється.
 277

З  лісу  виходить  Лукаш.
 Мавка  йде  назустріч  Лукашеві.  Обличчя  її  відбивав  смертельною
блідістю  проти  яскравої  одежі,  конаюча  надія  розширила  її  великі
темні  очі,  рухи  в  неї  поривчасті  й  запинаючі,  наче  щось  у  ній
 обривається.
 Лукаш
 (побачивши  Ті)
 Яка  страшна!  Чого  ти  з  мене  хочеш?
 (Поспішає  до  хати,  стукав  в  двері,  мати  відчиняв9  не  ви¬
ходячи..  Лукаш  до  матері  на  порозі),
 Готуйте,  мамо,  хліб  для  старостів,-—
я  завтра  засилаюсь  до  Килини!
 (Іде  в  хату,  двері  зачиняються),
 «Той,  що  в  скалі  сидить»  виходить  і  подається  до  Мавки.
 Мавка
 (зривав  з  себе  багряницю)
 Бери  мене!  Я  хочу  забуття!
 «Той,  що  в  скалі  сидить»  торкається  до  Мавки;  вона,  крикнувши,
падає  йому  на  руки,  він  закидає  на  неї  свою  чорну  кйрею.  Обоє
западаються  в  землю.
 ДІЯ  III
 Хмарна,  вітряна  осіння  ніч.  Останній  жовтий  відблиск  місяця  гасне
в  хаосі  голого  верховіття.  Стогнуть  пугачі,  регочуть  сови,  уїдливо
хававкають  пущики.  Раптом  все  покривається  протяглим  сумним
вовчим  виттям,  що  розлягається  все  дужче,  дужче  і  враз  обри¬
вається.  Настає  тиша.
 Починається  хворе  світання  пізньої  осені.  Безлистий  ліс  ледве  мрів
проти  попелястого  неба  чорною  щетиною,  а  долі  по  узліссі  снує¬
ться  розтріпаний  морок.  Лукашева  хата  починає  біліти  стінами;
при  одній  стіні  чорніє  якась  постать,  що  знеможена  прихилилась
до  одвірка,  в  ній  ледве  можна  пізнати  Мавку;  вона  в  чорній
одежі,  в  сивому  непрозорому  серпанку,  тільки  на  грудях  красіб'
маленький  калиновий  пучечок.
 Коли  розвидняється,  на  галяві  стає  видко  великий  пеньок,  там,  де
стояв  колись  столітній  дуб,  а  недалечко  від  нього  недавно  насипану,
ще  не  порослу  моріжком  могилу.
 8  лісу  виходить  Лісовику  сірій  свиті  і  в  шапці  з  вовчого  хутра.
 Лісовик
(придивляючись  до  постаті  під  хатою)
 Ти,  донечко?
 278

Мавка
(трохи  поступає  до  нього)
 Се  я.
 Лісовик
 Невже  пустив
тебе  назад  «Той,  що  в  скалі  сидить»?
 Мавка
 Ти  визволив  мене  своїм  злочином.
 Лісовик
 Ту  помсту  ти  злочином  називаєш,
ту  справедливу  помсту,  що  завдав  я
зрадливому  коханцеві  твоєму?
 Хіба  ж  то  не  по  правді,  що  дізнав  він
самотнього  несвітського  одчаю,
блукаючи  в  подобі  вовчій  лісом?
 Авжеж!  Тепер  він  вовкулака  дикий!
 Хай  скавучить,  нехай  голосить,  виє,
хай  прагне  крові  людської,—  не  вгасить
своєї  муки  злої!
 Мавка
 Не  радій,
бо  я  його  порятувала.  В  серці
знайшла  я  теє  слово  чарівне,
що  й  озвірілих  в  люди  повертає.
 Лісовик
 (тупає  зо  злості  ногою  і  ламає  з  тріском  свого  ціпка)
 Не  гідна  ти  дочкою  лісу  зватись,
бо  в  тебе  дух  не  вільний  лісовий,
а  хатній,  рабський!
 Мавка
 О,  коли  б  ти  знав,
коли  б  ти  знав,  як  страшно  то  було...
 Я  спала  сном  камінним  у  печері
глибокій,  чорній,  вогкій  та  холодній,
коли  спотворений  пробився  голос
крізь  неприступні  скелі,  і  виття
 279

протягле,  дике  сумно  розіслалось
по  темних,  мертвих  водах  і  збудило
мія^  скелями  луну  давно  померлу...
 І  я  прокинулась.  Вогнем  підземним
мій  жаль  палкий  зірвав  печерний  склеп,
і  вирвалась  я  знов  на  світ.  І  слово
уста  мої  німії  оживило,
і  я  вчинила  диво...  Я  збагнула,
що  забуття  не  суджено  мені.
 Лісовик
 Де  ж  він  тепер?  Чому  він  не  з  тобою?
 Чи  то  й  його  невдячність  невмируща
так,  як  твоє  кохання?
 М  а  в  к  а
 Ох,  дідусю!
 Якби  ти  бачив!..  Він  в  подобі  людській
упав  мені  до  ніг,  мов  ясень  втятий.,.
 І  з  долу  вгору  він  до  мене  звів
такий  болючий  погляд,  повний  туги
і  каяття  палкого,  без  надії...
 Людина  тільки  може  так  дивитись!..
 Я  ще  до  мови  не  прийшла,  як  він
схопивсь  на  рівні  ноги,  і  від  мене
тремтячими  руками  заслонився,
і  кинувся,  не  мовлячи  ні  слова,
в  байрак  терновий,  там  і  зник  з  очей.
 Лісовик
 І  що  ж  тепер  ти  думаєш  робити?
 Мавка
 Не  знаю...  Я  тепер,  як  тінь,  блукаю
край  сеї  хати.  Я  не  маю  сили
покинути  її...  Я  серцем  чую  —
він  вернеться  сюди...
 Лісовик  мовчки  журливо  хитає  головою.  Мавка  знов  прихиляється
 до  стіни.
 Лісовик
 Дитино  бідна,
чого  ти  йшла  від  нас  у  край  понурий?
 Невже  нема  спочинку  в  ріднім  гаю?
 280

Дивись,  он  жде  тебе  твоя  верба,
вона  давно  вже  ложе  постелила
і  журиться,  що  ти  десь  забарилась*
 Іди,  спочинь.
 Мавка
 (тихо)
 Не  можу  я,  дідусю.
 Лісовик,  шумно  зітхнувши,  помалу  подався  в  ліс.  З  лісу  чується
павісний  тупіт,  наче  хтось  без  ваги  женеться  конем,  потім  спи-
 пяється.
 Куць
 (вискакує  з-за  хати,  потираючи  руки,  і  спиняється,  поба¬
чивши  Мавку)
 Ти,  Мавко,  тут?
 Мавка
 А  ти  чого  никаєш?
 Куць
 Я  їм  коня  притяг  за  гичку  в  стайню.
 Гаразд  мене  поповозив  востаннє,
вже  не  возитиме  нікого  більшеї
 Мавка
 Неяавидний!  Ти  оганьбив  наш  ліс]
 Се  так  держиш  умову  з  дядьком  Йевом?
 Куць
 Умова  наша  вмерла  вкупі  з  ним.
 М  а  в  к  а
Як?  Дядько  Лев  умер?
 Куць
 Он  і  могила.
 Під  дубом  поховали,  а  прийшлося
коло  пенька  старому  спочивати.
 Мавка
 Обоє  полягли...  Він  пречував,
що  вже  йому  сей  рік  не  зимувати...
 281

(Надходить  до  могили).
 Ой,  як  же  плаче  серце  по  тобі,
 Єдиний  друже  мій!  Якби  я  мала
живущі  сльози,  я  б  зросила  землю,
барвінок  би  зростила  невмирущий
на  сій  могилі.  А  тепер  я  вбога,
мій  жаль  спадає,  наче  мертвий  лист...
 Ку  ць
 Жаль  не  пристав  мені,  а  все  ж  я  мушу
признатися  —  таки  старого  шкода,
бо  він  умів  тримати  з  нами  згоду.
 Було,  і  цапа  чорного  держить
 при  конях,  щоб  я  мав  на  чому  їздить.
 Я  блискавкою  мчу,  було,  на  цапі,
а  коники  стоять  собі  спокійно.
 От  сі  баби  зовсім  не  вміють  жити
як  слід  із  нами,—  цапа  продали,
зрубали  дуба.  Зрушили  умову.
 Ну,  йяж  віддячив  їм!  Найкращі  коні
на  смерть  заїздив;  куплять  —  знов  заїжджу.
Ще  й  відьму,  що  в  чортиці  бабувала,
гарненько  попросив,  щоб  їм  корови
геть-чисто  попсувала.  Хай  же  знають!
 Ще  ж  Водяник  стіжка  їм  підмочив,
а  Потерчата  збіжжя  погноїли,
 Пропасниця  їх  досі  б’є  за  те,
що  озеро  коноплями  згидили.
 Не  буде  їм  добра  тепер  у  лісі!
 Вже  тут  навколо  хати  й  Злидні  ходять.
 Злидні
 (малі,  заморені  істоти,  в  лахмітті,  з  вічним  гризьким  го¬
лодом  на  обличчі,  з9являються  з-за  кутка  хатнього)
 Ми  тут!  А  хто  нас  кличе?
 Мавка
 (кидається  їм  навперейми  до  дверей)
 Геть!  Щезайте!
 Ніхто  не  кликав  вас!
 282

Один  Злидень
 Злетіло  слово  —
 назад  не  вернеться.
 Злидні
 (обсідають  поріг)
 Коли  б  там  швидше
нам  двері  відчинили,—  ми  голоднії
 Мавка
Я  не  пущу  туди!
 Злидні
 То  дай  нам  їсти!
 Мавка
(з  жахом)
 Нічого  я  не  маю...
 Злидні
 Дай  калину
оту,  що  носиш  коло  серця!  Дай!
 Мавка
 Се  кров  моя!
 Злидні
 Дарма!  Ми  любим  кров.
 Один  Злидень  кидається  їй  на  груди,  смокче  калину,  інші  сіпають
його,  щоб  і  собі  покуштувати,  гризуться  межи  собою  і  гарчать,  ян
 собаки.
 Ку  ць
 Ей,  Злидні,  залишіть  —  то  не  людина!
 Злидні  спиняються,  цокотять  зубами  і  свищуть  від  голоду,
 Злидні
 (до  Куця)
 То  дай  нам  їсти,  бо  й  тебе  з’їмо!
 (Кидаються  до  Куця,  той  відскакує),
 283

Куць
 Ну-ну,  помалу!
 Злидні
їсти!  Ми  голодні!!
 Куць
 Стривайте,  зараз  я  збуджу  бабів,
вам  буде  їжа,  а  мені  забава.
 (Бере  грудку  землі,  кидає  в  вікно  і  розбиває  шибку).
 Голос  матері  Лукашевої
(в  хаті)
 Ой!  Що  таке?  Вже  знов  нечиста  сила!
 Куць
 (до  Злиднів  пошепки)
 А  бачите  —  прокинулась.  Ось  хутко
покличе  вас.  Тепер  посидьте  тихо,
а  то  ще  заклене  стара  вас  так,
що  й  в  землю  ввійдете,’—  вона  се  вміє.
 Злидні  скулюються  під  порогом  темною  купою,
хати  чутно  крізь  розбиту  шибку  рухи  вставання  матері,  потім
її  голос,  а  згодом  Килини.
 Голос  материн
 О,  вже  й  розвиднилось,  а  та  все  спить.
 Килино!  Гей,  Килино!  Ну,  та  й  спить  же!
 Іродай  навік  заснула...  Встань!  А  встань,
бодай  ти  вже  не  встала!
 Голос  Килини
 (заспано)
 Та  чого  там?
 Мати
 (уїдливо)
 Пора  ж  тобі  коровицю  здоїти,
оту  молочну,  турського  заводу,
що  ти  ще  за  небіжчика  придбала.

Килин  а
 (воює  прочумавшись)
 Я  тії  подою,  що  тут  застала,
та  націджу  три  краплі  молока  —
хунт  масла  буде...
 Мати
 Отже,  й  не  змовчить!
Хто  ж  винен,  що  набілу  в  нас  не  стало?
 З  такою  господинею...  ой  горе!
 Ну  вже  й  невісточка!  І  де  взялася
па  нашу  голову?
 Килина
 А  хто  ж  велів
до  мене  засилатися?  Таж  мали
отут  якусь  задрипанку,—  було  вам
прийняти  та  прибрати  хорошенько,
от  і  була  б  невісточка  до  мислі!
 Мати
 А  що  ж  —  гадаєш,  ні?  Таки  й  була  б!
Дурний  Лукаш,  що  проміняв  на  тебе;
бо  то  було  таке  покірне,  добре,
хоч  прикладай  до  раии...  Узиваєш
її  задрипанкою,  а  сама
її  зелену  сукню  перешила
та  й  досі  соваєш  —  немає  встиду!
 Килина
 Та  вже  ж,  у  вас  находишся  в  новому!..
 Он  чоловіка  десь  повітря  носить,
а  ти  бідуй  з  свекрушиськом  проклятим,—
ні  жінка,  ні  вдова  —  якась  покидька!
 Мати
 Який  би  чоловік  з  тобою  всидів?
 Бідо  напрасна!  Що  було  —  то  з’їла
з  дітиськами  своїми,—  он,  сидять!  —
бодай  так  вас  самих  посіли  злидні!
 Килина
Нехай  того  посядуть,  хто  їх  кличе!
 285

На  сих  словах  одчиняє  двері  з  хати.  Куць  утікає  в  болото.  Злидні
схоплюються  і  забігають  у  сіни.
 Килина  з  відром  у  руках  шпарко  пробігає  до  лісового  потоку,  з  гур¬
котом  набирає  відром  воду  і  вертається  назад  уже  трохи  тихшою
ходою.  Завважає  близько  дверей  Мавку,  що  стоїть  при  стіні  знеси¬
лена,,  спустивши  сивий  серпанок  на  обличчя.
 (Спиняється  і  становить  відро  долі).
 А  се  ж  яка?..  Гей,  слухай,  чи  ти  п’яна,
чи,  може,  змерзла?
 (Термосить  Мавку  за  плече).
 Мавка
 (насилу,  мов  борючися  з  тяоіскою  зморою)
 Сон  мене  змагає...
 Зимовий  сон...
 Килина
 (відслоняє  їй  обличчя  і  пізнає)
 Чого  сюди  прийшла?
 Тобі  не  заплатили  за  роботу?
 Мавка
(як  і  перше)
 Мені  ніхто  не  може  заплатити.
 Килина
 До  кого  ти  прийшла?  Його  нема.
 Я  знаю,  ти  до  нього!  Признавайся  —
він  твій  коханок?
 Мавка
 (так  само)
 Колись  був  ранок,
ясний,  веселий,  не  той,  що  тепер...
 він  уже  вмер...
 Килина
 Ти  божевільна!
 286

Мавка
(так  само)
 Вільна  я,  вільна..,
 Сунеться  хмарка  по  небу  повільна,
йде  безпричальна,  сумна,  безпривітна...
 Де  ж  блискавиця  блакитна?
 Килина
(сіпає  її  за  руку)
 Геть!  Не  мороч  мене!  Чого  стоїш?
 Мавка
 (притомніше,  відступаючи  од  дверей)
 Стою  та  дивлюся,  які  ви  щасливі,
 Килина
А  щоб  ти  стояла  у  чуді  та  в  диві!
 Мавка  зміняється  раптом  у  вербу  з  сухим  листом  та  плакучим
 гіллям.
 Килина
 (оговтавшись  від  здуміння,  ворожо)
 Чи  ба!  Я  в  добрий  час  тобі  сказала!
 Ну-ну,  тепер  недовго  настоїшся!..
 Хлопчик
 (вибігає  з  хати.  До  Килини)
 Ой  мамо,  де  ви-те?  Ми  їсти  хочем,
а  баба  не  дають!
 Килина
 Ей,  одчепися!
 (Нишком,  нахилившись  до  нього).
 Я  там  під  печею  пиріг  сховала,—
як  баба  вийде  до  комори  —  з’їжте.
 Хлопчик
 Ви-те  суху  вербу  встромили  тута?
 Та  й  нащо  то?
 287

Килина
Тобі  до  всього  діло!
 Хлопчик
Я  з  неї  вріжу  дудочку.
 Килина
 Про  мене!
 Хлопчик  вирізує  гілку  з  верби  і  вертаеться  в  хату.
 З  лісу  виходить  Лукаш,  худий,  з  довгим  волоссям,  без  свити,
 без  шапки.
 Килина
 (скрикує  радісно,  вгледівши  його,  але  зараз  же  досада  та¬
мує  їй  радість)
 Таки  явився!  Де  тебе  носило
так  довго?
 Лукаш
 Не  питай!
 Килина
 Ще  й  не  питай!
 Тягався,  волочився,  лихо  знає
де,  по  яких  світах,  та  й  «не  питай»!
 Ой  любчику,  не  тра  мені  й  питати...
 Вже  десь  ота  корчма  стоїть  на  світі,
що  в  ній  балюе  досі  свита  й  шапка.
 Лукаш
 Не  був  я  в  корчмі...
 Килина
 Хто,  дурний,  повірить!
 (Заводить).
 Втопила  ж  я  головоньку  навіки
за  сим  п’яницею!
 Лукаш
 Мовчи!  Не  скигли!!
 Килина  спиняється,  глянувши  на  нього  з  острахом.

Ось  я  тебе  тепера  попитаю!
 Де  дядьків  дуб,  що  он  пеньок  стримить?
 Килина
 (спочатку  збилась,  але  хутко  стямилась)
 А  що  ж  ми  мали  тута  —  голод  їсти?
Прийшли  купці,  купили,  та  й  уже.
 Велике  щастя  —  дуб!
 Лукаш
 Таж  дядько  Лев
 ,  заклявся  не  рубати.
 Килина
 Дядька  Лева
нема  на  світі,—  що  з  його  закляття?
 Хіба  ж  то  ти  заклявся  або  я?
 Та  я  б  і  цілий  ліс  продати  рада
або  протеребити,—  був  би  грунт,
як  у  людей,  не  ся  чортівська  пуща.
 Таж  тут,  як  вечір,—  виткнутися  страшно!
І  що  нам  з  того  лісу  за  добро?
 Стикаємось  по  нім,  як  вовкулаки,
ще  й  справді  вовкулаками  завиєм!
 Лукаш
 Цить!  Цить!  Не  говори!  Мовчи!
 (В  голосі  його  чутно  бооісевільний  жах).
 Ти  кажеш
продати  ліс...  зрубати...  а  тоді  вже
не  буде  так...  як  ти  казала?
 Килина
 Як?
 Що  вовк...
 Лукаш
(затуляв  їй  рота)
 Ні,  не  кажи!
 нка 	289

Килина
 (визволившись  від  нього)
 Та  бійся  бога!
 Ти  впився,  чи  вдурів,  чи  хто  наврочив?
 Ходи  до  хати.
 Лукаш
 Зараз...  я  піду...
от  тільки...  тільки...  ще  води  нап’юся.
 (Стає  навколішки  і  п’е  з  відра.  Потім  устає  і  дивиться
задумл.иво  поперед  себе,  не  рушаючи  з  місця).
 Килина
Ну?  Що  ж  ти  думаєш?
 Лукаш
 Я?  Так...  не  знаю...
 (Вагаючись).
 Чи  тут  ніхто  не  був  без  мене?
 Килина
 (шорстко)
 Хто  ж  би
 тут  бути  мав?
 Лукаш
(спустивши  очі)
 Не  знаю...
 Килина
(злісно  посміхнувшись)
 Ти  не  знаєш,
 то,  може,  я  що  знаю.
 Лукаш
 (тривожно)
 290

Килина
 А  що  ж!
 Я  відаю,  кого  ти  дожидаєш,
та  тільки  ба!  —  шкода  твого  ждання!
 Якщо  й  було,  то  вже  в  стовпець  пішло...
 Лукаш
 Що  ти  говориш?
 Килина
 Те,  що  чуєш.
 Мати
 (вибігає  з  хати  і  кидається  з  обіймами  до  Лукаша.
Він  холодно  приймає  те  вітання)
 Сину!..
 Ой  синоньку!  О,  що  ж  я  набідилась
з  отею  відьмою!
 Лукаш
 (здригнувшись)
 З  якою?
 Мати
(показує  на  Килину)
 1 	3 	тею  ж!
 Лукаш
(зневажливо  всміхаючись)
 І  та  вже  відьма?  Ба,  то  вже  судилось
відьомською  свекрухою  вам  бути.
 Та  хто  ж  вам  винен?  Ви  ж  її  хотіли.
 Мати
 Якби  ж  я  знала,  що  вона  така
нехлюя,  некукібниця!..
 К  и  л  и  п  а
(впадає  в  річ)
 Ой  горе!
 Хто  б  говорив!  Уже  таких  відьом,
таких  нехлюй,  як  ти,  світ  не  видав!
 ► 	291

Ну  вже  ж  і  матінка,  Лукашу,  в  тебе!  —*
залізо  —  й  те  перегризе!
 Лукаш
 А  ти,
 я  бачу,  десь  міцніша  від  заліза.
 Килина
 Від  тебе  дочекаюсь  оборони!
 Такої  матері  такий  і  син!
 Якого  ж  лиха  брав  мене?  Щоб  тута
помітувано  мною?
 •Мати
 (до  Лупаша)
 Та  невже  ж  ти
не  скажеш  їй  стулити  губу!  Що  ж  то,
чи  я  їй  поштурховисько  якесь?
 Лукаш
 Та  дайте  ви  мені  годину  чисту!
 Ви  хочете,  щоб  я  не  тільки  з  хати,
а  з  світу  геть  зійшов?  Бігме,  зійду!
 Килина
 (до  матері)
 А  що?  Діждалась?
 Мати
 Щоб  ти  так  діждала
 від  свого  сина!
 (Розлючена  йде  до  хати,  на  порозі  стрічається  з  Килини-
ним  сином,  що  вибігає  з  сопілкою  в  руках).
 Оступися,  злидню!
 (Штурхає  хлопця  і  заходить  в  хату,  тряснувши  дверима).
 Хлопчик
 Ви-те  прийшли  вже,  тату?
 Лукаш
 Вже,  мій  сину.
 (На  слові  «сину»  кладе  іронічний  притиск)щ
292

Килина
 (вражена)
 Ну,  то  скажи  йому,  як  мае  звати,—
уже  ж  не  дядьком?
 Лукаш
 (трохи  присоромлений)
 Та  хіба  ж  я  що?
Ходи,  ходи  сюди,  малий,  не  бійся.
 (Гладить  хлопця  по  білій  голівці).
 Чи  то  ти  сам  зробив  сопілку?
 Хлопчик
 Сам.
 Та  я  не  вмію  грати.  Коб  ви-те!
(Простягає  Лукашеві  сопілку).
Лукаш
 Ей,  хлопче,  вже  мов  грання  минулось!..
 (Смутно  задумується).
 Хлопчик
 (пхикаючи)
 І!  То  ви-те  не  хочете!  Ну,  мамо,
чом  тато  не  хотять  мені  заграти?
 Килина
Іще  чого!  Потрібне  те  грания!
 Лукаш
А  дай  сюди  сопілочку.
 (Бере  сопілку).
 Хороша.
 З  верби  зробив?
 Хлопчик
 А  що  ж,  он  з  теї-о.
(Показує  на  вербу,  що  сталася  з  Мавки).
 293

Лукаш
Щось  наче  я  її  не  бачив  тута.
 (До  Килини).
 Ти  посадила?
 К  и  л  и  п  а
 Хто  б  її  садив?
 Стирчав  кілок  вербовий  та  й  розрісся.
 Тут  як  з  води  росте  —  таже  дощі!
 Хлопчик
 (вередливо)
 Чому  ви-те  не  граєте?
 Лукаш
 (задумливо)
 Заграти?..
 (Починав  грати  [мелодія  №14]  спершу  тихенько,  далі
голосніше,  зводить  згодом  на  ту  веснянку  [мелодія  №  §],
що  колись  грав  Мавці.  Голос  сопілки  [при  повторенні
гри  на  сопілці  мелодії  №  8]  починає  промовляти  сло¬
вами).
 «Як  солодко  грає,
як  глибоко  крає,
 розтинає  мені  груди,  серденько  виймає...»
Лукаш
(випускає  з  рук  сопілку)
 Ой!  Що  се  за  сопілка?  Чари!  Чари!
 Хлопчик,  злякавшись  крику,  втік  до  хати.
 Кажи,  чаклунко,  що  то  за  верба?
 (Хапає  Килину  за  плече).
 Килина
 Та  відчепися,  відки  маю  знати?
 Я  з  кодлом  лісовим  не  накладаю
так,  як  твій  рід!  Зрубай  її,  як  хочеш,
хіба  я  бороню?  Ось  на  й  сокиру.
 (Витягає  йому  з  сіней  сокиру).
 294

Лукаш
 (узявши  сокиру,  підійшов  до  верби,  ударив  раз  по  стовбу¬
ру,  вона  стенулась  і  зашелестіла  сухим  листом.  Він  замах¬
нувся  удруге  —*  і  спустив  руки)
 Ні,  руки  не  здіймаються,  не  можу...
чогось  за  серце  стисло...
 Килина
 Дай-но  я!
 (Вихоплює  від  Лукаша  сокиру  і  широко  замахуеться  на
 вербу).
 В  сю  мить  з  неба  вогненним  змієм-метеором  злітає  Перелес¬
ник  і  обіймає  вербу.
 Перелесник
 Я  визволю  тебе,  моя  кохана!
 Верба  раптом  спалахує  вогнем.  Досягнувши  верховіття,  вогонь
перекидається  на  хату,  солом’яна  стріха  займається,  пожежа  швид¬
ко  поймає  хату.  Мати  Лукашева  і  Килинині  діти  вибі¬
гають  з  хати  з  криком:  «Горить!  Горить!  Рятуйте!  Ой,  пожежа!..»
Мати  з  Килиною  метушаться,  вихоплюючи  з  вогню,  що  тільки
можна  вихопити,  і  на  клунках  та  мішках  виносять  скулених  Злид¬
нів,  що  потім  ховаються  у  *їі  мішки.  Діти  бігають  з  коновками  до
води,  заливають  вогонь,  але  він  іще  дужче  розгоряється.
 Мати
(до  Лукаша)
 Чого  стоїш?  Рятуй  своє  добре!
 Лукаш
 (втупивши  очі  в  крокву,  що  вкрита  кучерявим  вогнем,  як
 цвітом)
 Добро?  А  може,  там  згорить  і  лихо?..
 Кроква  з  тряскотом  рушиться,  іскри  стовпом  прискають  геть  угору,
стеля  провалюється,  і  вся  хата  обертається  в  кострище.  Надходить
важка  біла  хмара,  і  починає  йти  сніг.  Хутко  крізь  білий  застил
сніговий  не  стає  нікого  видко,  тільки  багряна  мінлива  пляма  пока¬
зує,  де  пожежа.  Згодом  багряна  пляма  гасне,  і  коли  сніг  рідшає,
то  видко  чорну  пожарину,  що  димує  і  сичить  од  вогкості.  Матері
Лукашевої  і  дітей  Килинииих  та  клунків  з  добром  уже  не  видко.
Крізь  сніг  мріє  недопалений  оборіг,  віз  та  дещо  з  хліборобського
 начиння.
 295

Килина
 (з  останнім  клунком  у  руках,  сіпає  Лукаша  за  рукав)
 Лукашу!..  Ані  руш!  Чи  остовпів?
 Хоч  би  поміг  мені  носити  клунки!
 Лукаш
 Та  вже  ж  ви  повиносили  всі  злидні.
 Килина
 Бийся  по  губі!  Що  се  ти  говориш?
 Лукаш
 (сміється  тихим  дивним  сміхом)
 Я,  жінко,  бачу  те,  що  ти  не  бачиш...
 Тепер  я  мудрий  став...
 Килина
 (злякана)
 Ой  чоловіче,
щось  ти  таке  говориш...  я  боюся!
 Лукаш
 Чого  боїшся?  Дурня  не  боялась,
а  мудрого  боїшся?
 Килина
 Лукашуню,
 ходімо  на  село!
 Лукаш
 Я  не  піду.
 Я  з  лісу  не  піду.  Я  в  лісі  буду.
 К  и  л  и  и  а
 Та  що  ж  ти  тут  робитимеш?
 Лукаш
 А  треба
 все  щось  робити?
 Килина
 Як  же  маем  жити?
 296

Лукаш
 А  треба  жити?
 К  и  л  и  и  а
 Пробі,  чоловіче,
чи  ти  вже  в  голову  зайшов,  чи  що?
 То  так  тобі  з  переляку  зробилось.
 Ходімо  на  село,  закличу  бабу,—
тра  вилляти  переполох!
 (Тягне  його  за  руку).
 Лукаш
 (дивиться  на  неї  з  легковаоюною  усмішкою)
 А  хто  ж  тут
недогарків  отих  глядіти  буде?
 (Показує  на  віз  і  начиння).
 Килина
 (господарно)
 Ой  правда,  правда,  ще  порозтягають!
 Аби  довідалися,  що  горіло,
 то  й  набіжать  з  села  людиська  тії!
 То  вже  хіба  постій  тут,  Лукашуню.
 Я  побіжу,  десь  коней  попрошу,—
бо  паші  ж  геть  у  стайпі  попеклися!  —
то  зберемо  на  віз  та  й  завеземо
десь  до  родини  твеї,  може,  пустять...
 Ой  горе!  Якось  треба  рятуватись...
 Останні  слова  промовляє,  вже  біжучи  до  лісу.  Лукаш  проводжає
її  тихим  сміхом.  Незабаром  її  не  стає  видко.
 Від  лісу  наближається  якась  висока  жіноча  постать  у  білій  до¬
дільній  сорочці  і  в  білій,  зав’язаній  по-старосвітському,  намітці.
Вона  йде  хитаючись,  наче  од  вітру  валиться,  часом  спиняється  і
низько  нахиляється,  немов  шукаючи  чогось.  Коли  надходить  ближ¬
че  і  спиняється  біля  ожинових  кущів,  що  ростуть  недалеко  від
пожарища,  то  випростується,  і  тоді  видно  її  змарніле  обличчя,  по¬
дібне  до  Лукашевого.
 Лукаш
Хто  ти?  Що  ти  тут  робиш?
 297

Постать
 Я  —  загублена  Доля.
 Завела  мене  в  дебрі
нерозумна  сваволя.
 А  тепер  я  блукаю
наче  морок  по  гаю,
низько  припадаю,  стежечки  шукаю
до  минулого  раю.
 Ой  уже  ж  тая  стежка
білим  снігом  припала...
 Ой  уже  ж  я  в  сих  дебрях
десь  навіки  пропала!..
 Лукаш
 Уломи  ж,  моя  Доле,
хоч  отую  ожину,
щоб  собі  промести,  по  снігу  провести
хоч  маленьку  стежину!
 Доля
 Ой  колись  я  навесні
 тут  по  таю  ходила,
по  стежках  на  признаку
дивоцвіти  садила.
 Ти  стоптав  дивоцвіти
без  ваги  попід  ноги...
 Скрізь  терни-байраки,  та  й  нема  признаки,
де  шукати  дороги.
 Лукаш
 Прогорни,  моя  Доле,
хоч  руками  долинку,
чи  не  знайдеш  під  снігом
з  дивоцвіту  стеблинку.
 Доля
 Похололи  вже  руки,
що  й  пучками  не  рушу...
 Ой  тепер  я  плачу,  бо  вже  чую  й  бачу,
що  загинути  мушу.
 (Застогнавши,  рушає).
 298

Лукаш
(простягаючи  руки  до  неї)
 Ой  скажи,  дай  пораду,
як  прожити  без  долі!
 Доля
 '  (показує  на  землю  в  нього  під  ногами)
 Як  одрізана  гілка,
що  валяється  долі!
 (Іде,  хиляючись,  і  зникав  в  снігах).
 Лукаш  нахиляється  до  того  місця,  що  показала  Доля,  знаходить
вербову  сопілку,  що  був  кинув,  бере  її  до  рук  і  йде  по  білій  галяві
до  берези.  Сідає  під  посивілим  від  снігу  довгим  віттям  і  крутить
у  руках  сопілочку,  часом  усміхаючись,  як  дитина.  Легка,  біла,  про¬
зора  постать,  що  з  обличчя  нагадує  Мавку,  з’являється  з-за  берези
і  схиляється  над  Лукашем.
 Постать  Мавки
 Заграй,  заграй,  дай  голос  мому  серцю!
 Воно  ж  одно  лишилося  від  мене.
 Лукаш
 Се  ти?..  Ти  упирицею  прийшла,
 щоб  з  мене  пити  кров?  Спивай!  Спивай!
 (Розкривав  груди).
 Живи  моєю  кров’ю!  Так  і  треба,
бо  я  тебе  занапастив...
 Мавка
 Ні,  милий,
ти  душу  дав  мені,  як  гострий  ніж
дає  вербовій  тихій  гілці  голос.
 Лукаш
 Я  душу  дав  тобі?  А  тіло  збавив!
 Бо  що  ж  тепера  з  тебе?  Тінь!  Мара!
 (З  невимовною  тугою  дивиться  на  неї).
 299

Мавка
 О,  не  журися  за  тіло!
 Ясним  вогнем  засвітилось  воно,
чистим,  палючим,  як  добре  вино,
вільними  іскрами  вгору  злетіло.
 Легкий,  пухкий  попілець
ляже,  вернувшися,  в  рідну  землицю,
вкупі  з  водою  там  зростить  вербицю,—
стане  початком  тоді  мій  кінець.
 Будуть  приходити  люди,
вбогі  й  багаті,  веселі  й  сумні,
радощі  й  тугу  нестимуть  мені,
їм  промовляти  душа  моя  буде.
 Я  обізвуся  до  них
шелестом  тихим  вербової  гілки,
голосом  ніжним  тонкої  сопілки,
смутними  росами  з  вітів  моїх.
 Я  їм  тоді  проспіваю
все,  що  колись  ти  для  мене  співав,
ще  як  напровесні  тут  вигравав,
мрії  збираючи  в  гаю...
 Грай  же,  коханий,  благаю!
 Лукаш  починає  грати.  Спочатку  [мелодії  №  15  і  16]  гра  його  сумна,
як  зимовий  вітер,  як  жаль  про  щось  загублене  і  незабутнє,  але
хутко  переможний  спів  кохання  [мелодія  №  10,  тільки  звучить
голосніше,  жагливіше,  ніж  у  першій  дії]  покриває  тугу.  Як  мі¬
ниться  музика,  так  міниться  зима  навколо:  береза  шелестить  куче¬
рявим  листом,  весняні  гуки  озиваються  в  заквітлім  гаю,  тьмяний
зимовий  день  зміняється  в  ясну  місячну  весняну  ніч.  Мавка  спа¬
лахує  раптом  давньою  красою  у  зорянім  вінці.  Лукаш  кидається
до  неї  з  покликом  щастя.
 Вітер  збиває  білий  цвіт  з  дерев.  Цвіт  лине,  лине  і  закриває  закоха¬
ну  пару,  далі  переходить  у  густу  сніговицю.  Коли  вона  трохи
ущухла,  видко  знов  зимовий  краєвид,  з  важким  навісом  снігу  на
вітах  дерев.  Лукаш  сидить  сам,  прихилившись  до  берези,  з  сопіл¬
кою  в  руках,  очі  йому  заплющені,  на  устах  щасливий  усміх.  Він
сидить  без  руху.  Сніг  шапкою  наліг  йому  на  голову,  запорошив
усю  постать  і  падає,  падає  без  кінця...
 [25.VII  1911  p.]

ДОДАТОК
 Народні
волинські  мелодії,
які  Леся  Українка  вибрала
до  «Лісової  пісні»

Allegro
 .  Andante
 т
 a  tempo
 м  A  ndnnti  ПО
 802

303

304

Увага.  Усі  ці  мелодії  належить  грати  solo,  без  оркест¬
рового  супроводу  і  без  штучного  аранжування;  коли  труд¬
но  переходити  від  одної  мелодії  до  другої  в  такім  поряд¬
ку,  як  тут  поставлено,  без  довгих  і  штучних  модуляцій,
то  краще  нехай  вони  відділяються  одна  від  одної  просто
паузами,  як  то  звичайне  буває  при  грі  сільських  музик,
бо  саме  тут  і  слід  доховати  сільського  стилю,  без  зайвих
хитрощів.  Тільки  якщо  для  того  інструмента,  що  має  імі¬
тувати  сопілку,  которась  мелодія  не  підходить  по  тону,
то  її  може  сам  артист  транспонувати  вище  або  нижче,
відповідно  до  того,  як  буде  краще  звучати  і  як  буде  лег¬
ше  переходити  з  мелодії  на  мелодію.
 Леся  Українка

КАМІННИЙ  ГОСПОДАР
 ДРАМА
 ДІЯЧІ
 Командор  дон  Гонзаго  де  Мендоза.
 Донна  Анна.
 Дон  Жуан1.
 Долорес.
 Сганарель—  слуга  дон  Жуана.
 Дон  Пабло  де  Альварес  \  ^ 	*
 Донна  Мерседес 	} 	батько  1  мати  дошш  Анни-
 Донна  Соль.
 Донна  Консепсьйон  —  грандеса.
 Маріквіта  —  покоївка.
 Дуенья  донни  Анни.
 Гранди,  грандеси,  гості,  слуги.
 І
 Кладовище  в  Севільї.  Пишні  мавзолеї,  білі  постаті  смутку,  мармур
між  кипарисами,  багато  квітів  тропічних,  яскравих.  Більше  краси,
 ніж  туги.
 Донна  Анна  і  Долорес.  Анна  ясно  вбрана,  з  квіткою  в  ко¬
сах,  вся  в  золотих  сіточках  та  ланцюжках.  Долорес  в  глибокій  жа¬
лобі  стоїть  на  колінах  коло  одної  могили,  убраної  свіжими  вінками
 з  живих  квіток.
 Долорес
 (устає  і  втирає  хустинкою  очі)
 Ходім,  Аніто.
 Анна
 (сідає  на  скамницю  під  кипарисом)
 Hi-бо  ще,  Долорес,
тут  гарно  так.
 і  Тут  ужито  французької,  а  не  іспанської  вимови  імення  «Жуан»,
 бо  так  воно  освячене  віковою  традицією  у  всесвітній  літературі
 З  тої  самої  причини  ужито  італьянської  форми  слова  «донна».
 308

Долорес
 (сідав  коло  Анни)
 Невже  тобі  принадна
могильна  ся  краса?  Тобі,  щасливій!
 Анна
 Щасливій?..
 Долорес
 Ти  ж  без  примусу  ідеш
оа  командора?
 Анна
 Хто  б  мене  примусив?
 Долорес
Ти  ж  любиш  нареченого  свого?
 Анна
 Хіба  того  не  вартий  дон  Гонзаго?
 Долорес
 Я  не  кажу  того.  Але  ти  чудно
відповідаєш,  Анно,  на  питання.
 Анна
 Бо  се  такі  питання  незвичайні.
 Долорес
 Та  що  ж  тут  незвичайного?  Ми,  Анно,
з  тобою  подруги  щоиайвірніші,—
ти  моя^еш  все  мені  казать  по  правді.
 Анна
 Спочатку  ти  мені  подай  сей  приклад.
Ти  маєш  таємниці.  Я  не  маю.
 Долорес
Я?  Таємниці?
 307

Anna
 (сміючись)
 Що?  Хіба  не  маєш?
 Ні,  не  спускай  очей!  Дай  я  погляну!
 (Заглядає  їй  в  очі  і  сміється).
 Долорес
 (із  слізьми  в  голосі)
 Не  муч  мене,  Аніто!
 А  н  ы  а
 Навіть  сльози?
 Ой  господи,  се  пасія  правдива!
 Долорес  закриває  обличчя  руками.
 Ну,  вибач,  годі!
 (Бере  в  руки  срібний  медальйон,  що  висить  у  Долорес
на  чорнім  шнурочку  па  грудях).
 Що  се  в  тебе  тута,
в  сім  медальйоні?  Тут,  либонь,  портрети
твоїх  покійних  батенька  й  матусі?
 (Розкриває  медальйона  раніше,  нш  Долорес  устигла
спинити  її'руку).
 Хто  він  такий,  сей  прехороший  лицар?
 Долорес
 Мій  наречений.
 Анна
 Я  того  й  не  знала,
що  ти  заручена!  Чому  ж  ніколи
тебе  не  бачу  з  ним?
 Долорес
 І  не  побачиш,
 Анна
 Чи  він  умер?
 Долорес
Ні,  він  живий.

Анна
 Він  зрадив?
 Долорес
Мене  не  зрадив  він  нічим.
 Анна
 (нетерпляче)
 Доволі
 тих  загадок.  Не  хочеш  —  не  кажи.
 Я  лізти  в  душу  силоміць  не  звикла.
 (Хоче  встати,  Долорес  удероісув  її  за  руку).
 Д  о  л  о  р  е  о
 Сядь,  Анно,  сядь.  Чи  ти  ж  того  не  знаєш,
як  тяжко  зрушити  великий  камінь?
 (Кладе  руку  до  серця).
 А  в  мене  ж  тут  лежить  такий  важкий
і  так  давно...  він  витіснив  із  серця
всі  жалі,  всі  бажання,  крім  одного...
 Ти  думаєш,  я  плакала  по  мертвій
своїй  родині?  Ні,  моя  Аніто,
то  камінь  видавив  із  серця  сльози...
 Анна
 То  ти  давно  заручена?
 Долорес
 Ще  зроду.
 Нас  матері  тоді  ще  заручили,
як  я  жила  у  маминій  надії.
 Анна
 Ох,  як  се  нерозумно!
 Долорес
 Ні,  Аніто.
 Либонь,  се  воля  неба,  щоб  могла  я
його  своїм  по  праву  називати,
хоч  він  мені  і  не  належить.
 309

Анна
 Хто  вій?
 Як  чудно  се,  що  я  його  не  знаю.
 Долорес
Він  —  дон  Жуан.
 Анна
 Який?  Невже  отой...
 Долорес
 Отой!  Той  самий!  А  який  же  другий
із  сотень  тисячів  усіх  Жуанів
так  може  просто  зватись  «дон  Жуан»,
без  прізвиська,  без  іншої  прикмети?
 Анна
 Тепер  я  розумію...  Тільки  як  же?
 Його  вже  скілька  літ  нема  в  Севільї...
Таж  він  баніт?
 Долорес
 Я  бачила  його
останній  раз,  як  ми  були  в  Кадіксі,
він  жив  тоді,  ховаючись  в  печерах...
жив  контрабандою...  а  часом  плавав
з  піратами...  Тоді  одна  циганка
покинула  свій  табір  і  за  море
з  ним  утекла,  та  там  десь  і  пропала,
а  він  вернувся  і  привіз  в  Кадікс
якусь  мориску,  що  струїла  брата
для  дон  Жуана...  Потім  та  мориска
пішла  в  черниці.
 Анна
Се  неначе  казка.
 Долорес
Однак  се  щира  правда.
 Анна
 А  за  віщо
його  банітувано?  Щось  я  чула,
та  невиразно.
 310

Долорес
 Він,  як  ще  був  пажем,
то  за  інфанту  викликав  на  герець
одного  принца  крові.
 Анна
 Та  інфанта
 його  любила?
 Долорес
 Так  говорять  люди,
 а  я  не  вірю.
 Анна
 Чом?
 Долорес
 Якби  любила,
вона  б  для  нього  кинула  Мадрід
і  королівський  двір.
 Анна
 Чи  се  ж  так  легко?
 Долорес
 Любові  легкого  шляху  не  треба,
адже  толедська  рабинівна  віри
зреклась  для  нього.
 Анна
 Потім  що?
Долорес
 Втопилась.
 Анна
 Ото  який  страшний  твій  наречений!
 Ну,  правда,  смак  у  нього  не  найкращий:
циганка,  бусурменка  і  жидівка...
 Долорес
Ти  забуваєш  про  інфанту!
 311

Анна
 Ну,
 з  інфантою  все  невиразна  справа!
Долорес
 Він,  у  вигнання  їдучи,  підмовив
щонайсвятішу  абатису,  внуку
самого  інквізитора.
 А  п  н  а
Невже?
 ч
 Долорес
 Ще  потім  абатиса  та  держала
таверну  для  контрабандистів.
 Анна
 (  сміється)
 Справді,
 він  не  без  дотепу,  твій  дон  Жуан!..
 А  ти  неначе  горда  з  того  всього,—
рахуєш  тих  сперечниць,  мов  трофеї,
що  лицар  твій  здобув  десь  на  турнірі.
 Долорес
 Я  заздрю  їм,  Аніто,  тяжко  заздрю!
Чому  я  не  циганка,  щоб  могла
зректися  волі  вільної  для  нього?
Чому  я  не  жидівка?  —  я  б  стоптала
під  ноги  віру,  щоб  йому  служити!
Корона  —  дар  малий.  Якби  я  мала
родину,—  я  б  її  не  ощадила...
 Анна
 Долорес,  бійся  бога!
 Долорес
 Ох,  Аніто,
найбільше  заздрю  я  тій  абатисі!
 Вона  душі  рятунок  віддала,
вона  зреклася  раю!
 (Стискає  руки  Анні).
 312

Анно!  Анно!
 Ти  не  збагнеш  сих  заздрощів  ніколи!
 Анна
 Я  б  їм  не  заздрила,  тобою  бувши,
нещасним  тим  покидькам.  Ах,  прости,
забула  я,—  він  і  тебе  ж  покинув!
 Долорес
 Мене  не  кидав  він  і  не  покине.
 Анна
 Знов  загадки!  Та  що  се  ти,  Долорес?
Долорес
 Ходила  й  я  до  нього  в  ту  печеру,
де  він  ховався...
 Анна
(з  палкою  цікавістю)
 Ну?  І  що  ж?  Кажи!
 Долорес
 Він  був  порубаний.  Жону  алькада
він  викрасти  хотів.  Але  алькад
її  убив,  а  доп  Жуана  зранив...
 Анна
 Та  як  же  ти  дісталася  до  нього?
 Долорес
 Тепер  я  вже  й  сама  того  не  тямлю...
То  щось  було,  як  гарячковий  сон...
Гляділа  я  його,  носила  воду
опівночі,  і  рани  обмивала,
і  гоїла,  і  вигоїла.
 Анна
Що  ж?
 Осе  і  все?
 313

Долорес
 Осе  і  все.  Він  встав,
а  я  пішла  від  нього  знов  додому.
 Анна
 Такою  ж,  як  була?
 Долорес
 Такою,  Апно,
як  чиста  гостя.  І  ти  не  думай,
що  я  б  йому  далася  на  підмову.
 Ніколи  в  світі!
 Анна
 Але  ж  ти  кохаєш
 його  шалено.
 Долорес
 Анпо,  то  не  шал!
 Кохання  в  мене  в  серці,  наче  кров
у  чаші  таємній  святого  Граля.
 Я  наречена,  і  ніхто  не  може
мене  спдямити,  навіть  дон  Жуан.
 І  він  се  знає.
 Анна
 Як?
 Долорес
 Душею  чує.
 І 	він  до  мене  має  почуття,
але  те  почуття  —  то  не  кохання,
воно  не  має  назви...  На  прощання
він  зняв  перстеника  з  руки  моєї
і  мовив:  «Поважана  сеньйорито,
як  вам  хто  докорятиме  за  мене,
скажіть,  що  я  ваш  вірний  наречений,
бо  з  іншою  я  вже  не  обміняюсь
обручками  —  даю  вам  слово  честі».
 Анна
 Коли  він  се  казав,—  чи  то  ж  не  значить
що  він  одну  тебе  кохає  справді?
 314

Долорес
 (сумно  хитає  головою)
 Словами  серденька  не  одурити...
 Мене  з  коханим  тільки  мрія  в’яже.
Такими  нареченими,  як  ми,
пригідно  бути  в  небі  райським  духам,
а  тут  —  яка  пекельна  з  того  мука!
 Тобі  того  не  зрозуміти,  Анно,—
тобі  збуваються  всі  сни,  всі  мрії...
 А  и  и  а
 «Всі  сни,  всі  мрії»  —  се  вже  ти  занадто!
Долорес
 Чому  занадто?  Що  тобі  бракує?
 Все  маєш:  вроду,  молодість,  кохання,
багатство,  хутко  будеш  мати  й  шану,
належпу  командорові  дружині.
 Анна
(засміявшись,  устає)
 Не  бачу  тільки,  де  тут  сни  і  мрії.
Долорес
(з  блідою  усмішкою)
 Та  їх  для  тебе  мовби  вже  й  не  треба.
Обидві  панни  походжають  між  пам’ятниками.
Анна
 Кому  ж  таки  ие  треба  мрій,  Долорес?
 У  мене  є  одна  —  дитяча  —  мрія...
Либонь,  вона  постала  з  тих  казок,
що  баяла  мені  малій  бабуся,—
я  так  любила  їх...
 Долорес
 Яка  ж  то  мрія?
 Анна
 Ет,  так,  химери!..  Мариться  мені
якась  гора  стрімка  та  неприступна,
на  тій  горі  міцний,  суворий  замок,
немов  гніздо  орлине...  В  тому  замку
 315

принцеса  молода...  ніхто  не  може
до  неї  доступитися  на  кручу...
Вбиваються  і  лицарі,  і  коні,
на  гору  добуваючись,  і  кров
червоними  стрічками  обвиває
підгір’я...
 Долорес
От  яка  жорстока  мрія!
 Анна
 У  мріях  все  дозволено.  А  потім...
 Долорес
 (переймав)
 ...Один  щасливий  лицар  зліз  на  гору
і  доступив  руки  і  серця  панни.
 Що  ж,  Анно,  мрія  ся  уже  справдилась,
бо  та  принцеса  —  то,  звичайно,  ти,
убиті  лицарі  —  то  ті  панове,
що  сватались  до  тебе  нещасливо,
а  той  щасливий  лицар  —  дон  Гонзаго.
 Анна
 (сміється)
 Ні,  командор  мій  —  то  сама  гора,
а  лицаря  щасливого  немає
ніде  на  світі.
 Долорес
 Се,  либонь,  і  краще,
бо  що  ж  ти  можеш  лицареві  дати
у  надгороду?
 Анна
 Шклянку  лимонади
для  прохолоди!
 (Уриває.  Іншим  тоном).
 Глянь  лишень,  Долорес,—
як  блимає  у  сій  гробниці  світло,
мов  заслоняє  хто  і  відслоняє...
 Ну  що,  як  там  хто  є?
 316

Долорес
 То  кажани
навкруг  лампади  в’ються.
 Анна
 Я  загляну...
 (Заглядав  крізь  гратчасті  двері  у  гробницю,  сіпає  Долорес
за  рукав  і  показує  щось.  Пошепки).
 Дивись  —  там  злодій!  Я  кликну  сторожу.
 (Кидається  бігти).
 В  ту  хвилину  одчиняються  дьері.  Долорес  скрикує  і  мліє.
 Дон  Жуан
 (вийшовши  з  гробниці,  до  Анни)
 Прошу  вас,  сеньйорито,  не  втікайте
і  не  лякайтесь.  Я  зовсім  не  злодій.
 Анна  вертається  і  нахиляється  до  Долорес.
 Долорес
 (очутившись,  стиснула  Анні  руку)
 Він,  Анно,  він!..  Чи  я  збожеволіла?
 Анна
Ви  —  дон  Жуан?
 Дон  Жу  а  н
(уклоняючись)
 До  вашої  послуги.
 Долорес
Як  ви  могли  сюди  прибути?
 Д  о  п  Жуан
 Кінно,
 а  потім  пішки.
 Долорес
 Боже,  він  жартує!
 Ви  ж  головою  важите  своєю!
 317

Дон  Жуан
 Я  комплімент  осей  уперше  чую,
що  важу  я  не  серцем,  завжди  повним,
а  головою  —  в  ній  же,  сеньйорито,
хоч,  правда,  є  думки,  та  тільки  легкі.
 Анна
 А  що  важкого  єсть  у  вашім  серці?
 Дон  Ж  у  а  н
 О 	сеньйорито,  сеє  може  знати
лиш  та,  що  візьме  теє  серце  в  ручку.
 Анна
 То  ваше  серце  важене  не  раз.
 Дон  Ж  у  а  н
 Гадаєте?
 Д  о  л  о  р  е  о
 Ховайтесь!  Як  хто  прийде,
то  ви  пропали!
 Дон  Ж  у  а  н
 Як  уже  тепер,
з  очей  прекрасних  погляди  прийнявши,
ще  не  пропав,  то  де  ж  моя  погибель?
 Анна  усміхається,  Долорес  спускає  чорний  серпанок  собі  на  облич¬
чя  і  одвертається.
 Анна
 (махає  на  нього  рукою)
 Ідіть  уже  назад  в  свою  домівку!
 Дон  Ж  у  а  н
 Се  тільки  рученька  жіноча  може
так  легко  посилати  у  могилу.
 Долорес
(знов  обертається  до  дон  Жуана)
 Невже  ви  мешкаєте  в  сьому  склепі?
 313

Дон  Жуан
 Як  вам  сказати?  Я  тут  мав  прожити
сей  день  і  ніч  —  мені  не  треба  більше,—
та  в  сім  дворі  штивпіша  етикета,
ніж  при  дворі  кастільськім,  отже,  й  там  я
нездатен  був  додержать  церемоній,
то  де  вже  тут!
 Анна
 Куди  ж  ви  подастеся?
 Дон  Жуан
Я  й  сам  іще  не  знаю.
 Долорес
 Дои  Жуане,
тут  є  тайник  під  церквою,  сховайтесь.
 Дон  Жуан
Навряд  чи  веселіше  там,  ніж  тут.
 Долорес
Ви  дбаєте  все  про  веселість!
 Дон  Жуан
 Чом  же
 про  те  не  дбати?
 А  и  н  а
 Отже,  якби  хто
на  маскараду  кликав  вас  —  пішли  б  ви?
 Дон  Жуан
 З  охотою  пішов  би.
 Анна
 То  прошу  вас.
 Сей  вечір  в  нашім  домі  бал  масковий,
у  мого  батька  Пабло  де  Альварес,
останній  бал  перед  моїм  весіллям.
 Всі  будуть  замасковані,  крім  старших,
мене  і  нареченого  мого.
 319

Дон  Ж  у  а  н
(до  Долорес)
 Ви  будете  на  балі,  сеньйорито?
 Долорес
Ви  бачите,  сеньйоре,—  я  в  жалобі.
(Відходить  набік),
 Дон  Жуан
(до  Анни)
 А  я  жалоби  не  ношу  ніколи
і  з  дякою  запросини  приймаю.
 (Вклоняється).
 Анна
Який  костюм  ваш  буде?
 Дон  Жуан
 Ще  не  знаю.
 Анна
 Се  шкода.  Я  б  хотіла  вас  пізнати.
 Дон  Жуан
 По  голосу  пізнаєте.
 Анна
 Ви  певні,
що  я  ваш  голос  так  запам’ятаю?
 Дон  Жуан
 Так  от  пізнаєте  по  сьому  персні.
 (Показує  персня  на  своєму  мізинці).
 Анна
 Ви  завжди  носите  його?
 Дон  Жуан
 Так,  завжди.
 Анна
Ви  дуже  вірний.
 320

Дон  Жуан
 Так,  я  дуже  вірний.
 Долорес
 (виходячи  з  бічної  стежки)
 Я  бачу,  Анно,  дон  Гонзаго  йде.
 Дон  Жуан  ховається  в  гробницю.  Анна  йде  назустріч  командорові.
Командор
 (повагом  наближається.  Він  не  дуже  молодий,  поваоїсний
і  здержаний,  з  великою  гідністю  носить  свій  білий  коман¬
дорський  плай\)
 Ви  тут  самі?  А  де  ж  дуеньї  ваші?
 Анна
 Воии  зайшли  до  церкви,  бо  Долорес
очей  не  любить  зайвих,  як  бував
на  гробі  рідних.
 Командор
 (поважно  кивнувши  головою  до  Долорес)
 Я  се  розумію.
 (До  Анни).
 А  я  прийшов  до  вашої  господи,
хотів  спитати  вас,  в  яке  убрання
ви  маєте  вдягтись  для  сього  балу.
 А  н  и  а
 У  біле.  А  навіщо  вам  се  знати?
 Командор
Дрібниця.  Так,  маленьке  міркування.
 Анна
 Мене  пізнаєте  у  кожній  сукні,
бо  маски  я  не  наложу.
 Командор
 Се  добре.
 Мені  було  б  неначе  не  до  мислі,
щоб  ви  наділи  маску.
 11  JI.  Українка 	321

Анна
 А  чому  ж  ви
про  се  не  мовили  ні  слова  досі?
 Командор
Я  волі  вашої  не  хтів  стісняти.
 Долорес
 Се  чудно  слухати,  як  наречений
боїться  положить  найменший  примус
на  ту,  що  хутко  сам  же  він  прив’яже
ще  не  такими  путами  до  себе.
 Командор
 Не  я  її  зв’яжу,  а  бог  і  право.
 Не  буду  я  вільніший,  ніж  вона.
 Долорес
 Чоловіки  не  часто  так  говорять,
а  хоч  говорять  —  хто  з  їх  слово  держить?
 Командор
 Тепер  я  не  дивую,  сеньйорито,
що  ви  не  хтіли  досі  вийти  заміж,—
без  певності  не  варто  брати  шлюбу.
 Анна
 Чи  всі  ж  ту  певність  мають?
Командор
 Донно  Анно,
коли  б  я  знав,  що  ви  мене  не  певні
або  не  певен  був  себе  чи  вас,
я  б  зараз  повернув  вам  ваше  слово,
поки  не  пізно.  Бо  як  буде  дано
велику  присягу...
 Анна
 Ох,  се  аж  страшно!
Командор
 То  ие  любов,  що  присяги  боїться.
 Вам  справді  страшно?
 322

Анна
 Ні,  се  я  жартую.
 (До  Долорес).
 Ну,  я  ж  тобі  казала,—  вігі  гора!
 Командор
Знов  жарт  якийсь?  Веселі  ви  сьогодні.
 Анна
 Чому  ж  мені  веселою  не  бути,
коли  я  можу  так  на  вас  впевнятись,
як  на  камінну  гору!  Адже  правда?
 Командор
 (подає  Анні  руку,  щоб  вести  її.  Анна  приймав)
 Так,  донно  Аііно.  Я  вам  докажу,
що  ви  не  помиляєтесь.
 Ідуть.  Долорес  трохи  позаду  їх.
 Анна
 (несподівано  голосно  до  Долорес)
 А  знаєш,
 мені  він  здався  кращим  на  портреті,
ніж  так.
 Долорес,  ужахнувшись,  мовчки  дивиться  на  неї.
 Командор
 Хто?
 Анна
Наречений  Долоріти.
 Командор
Хто  ж  він  такий?
 Анна
 Се  поки  що  секрет.
 Та  він  сьогодні  буде  в  нас  на  балі.
 Виходять  всі  трое.
 323

Сганарель
 (слуга  дон  Жуана.  Увіходить,  оглядаючись,  наближається
 до  гробниці)
 А  вийдіть,  пане!
 Дон  Ж  у  а  н
(  виходить)
 Як?  То  ти  вже  тута?
 Сганарель
 Привіт  від  донни  Соль.  Вона  не  хоче,
щоб  ви  до  неї  йшли,  боїться  слави,
дуенья  в  неї  зла.  Вона  воліє,
урвавшися  як-небудь  на  часинку,
прийти  сюди  сама.
 Дон  Ж  у  а  н
 Уже?  Так  хутао?
 Сганарель
Вам  наче  недогода?
 Дон  Ж  у  а  н
 (не  слухав)
 Роздобудь
мені  який  костюм  для  маскаради,
але  порядний.
 Сганарель
 Звідки  ж  ви  дізнались,
що  донна  Соль  на  маскараді  буде
у  молодої  командора?  Значить,
ви  хочете  її  зустріти  там
і  взять  сюди?
 Д  о  н  Ж  у  а  п
 (захоплений  іншою  думкою)
 Кого?
 324

Сганарель
 Та  донну  Соль!
 Кого  ж  іще?  Хіба  ми  не  для  неї
пригналися  в  Севілью?
 Дон  Жуан
 Я  не  знаю.
 Побачимо.
 Сганарель
 Ану  ук  ви  розминетесь,
то  що  я  буду  тут  робити  з  нею?
 Дон  Жуан
 Нічого.  Ти  собі  в  таверну  підеш,
вона  ж  до  чоловіка.
 Сганарель
 Ей,  мій  пане!
 Я  доказав  би  кращого  лицарства,
якби-то  я  був  пан,  а  ви  —  слуга.
 (Виходить).
 Дон  Жуан  ховається  у  мавзолей.
 II
 Осередній  дворик  (patio)  в  оселі  сеньйора  Пабло  де  Альварес,
уряджений  на  маврітанський  лад,  засаджений  квітками,  кущами
і  невисокими  деревами,  оточений  будовами  з  галерею  під  аркадами,
що  поширена  посередині  виступом  рундука  і  ложею  (великою  ні¬
шею),  покрівля  галереї  рівна,  з  балюстрадою,  як  орієнтальний  дах,
і  поширена  в  середній  частині  тим  самим  способом,  що  і  галерея
внизу;  в  обидва  поверхи  галереї  ведуть  з  дворика,  осібні  сходи:
широкі  і  низькі  наділ,  високі  й  вузенькі  нагору.  Дім  і  галерея  ясно
освітлені.  В  дворику  світла  нема.  На  передньому  плані  дворика  —
альтанка,  обплетена  виноградом.  Дон.  Пабло  і  донна  Мер¬
седес,  батько  й  мати  Анни,  розмовляють  з  командором  у
дворику.  Вгорі  по  галерії  походжає  скілька  гостей  —  ще  не¬
багато,—  з  ними  д  о  нна  Анна.
 Командор
 Дозволите  мені  сюди  просити
прекрасну  донну  Анну  на  хвилинку?
 325

Донна  Мерседес
Аніто,  йди  сюди!  Тут  дон  Гонзаго!
 Анна
 (перехиляється  через  балюстраду  і  заглядає  вниз)
 А  вам  сюди  не  ласка  завітати?
 Ах,  правда,  не  горі  нагору  йти!
 (Збігає  сміючись  прудко  вділ).
 Донна  Мерседес
Ти,  Анно,  надто  голосно  смієшся.
 Дон  Пабло
 І  жарти  сі  мені  не  до  сподоби.
 Ти  мусиш  пам’ятати...
 Командор
 Не  сваріте
 моєї  нареченої  за  теє,
що  близький  шлюб  її  не  засмутив.
 Я  звик  до  жартів  донни  Анни.
 Донна  Мерседес
 Пабло,
 нам  слід  піти  нагору  гості  бавить.
 Командор
 Прошу  лишитись  трошки.  В  нас  в  Кастільї
не  звичай  нареченим  бути  вдвох.
 Та  я  не  забарю  вас.  Донно  Анно,
прошу  прийняти  сю  малу  ознаку
великої  пошани  і  любові.
 (Виймає  з-під  плаща  коштовний  перловий  убір  для  голо¬
ви  і  вклоняється  перед  Анною).
 Донна  Мерседес
 Що  за  чудові  перли!
 Дон  Пабло
 Командоре,
чи  не  занадто  дорогий  дарунок?
 320

Командор
Для  донни  Анни?!
 Анна
 От  ви  задля  чого
мене  питали  вранці  про  убрання!
 Командор
 Боюсь,  я,  мсше,  не  зумів  добрати...
 Але  я  думав,  що  як  біле  вбрання,
то  білі  перли  саме...
 Анна
 Дон  Гонзаго,
ви  хочете  зовсім  не  мати  вад,
а  се  вже  й  негаразд,—  се  пригнітає.
 Донна  Мерседес
(нишком,  сіпнувши  Анну)
 Аніто,  схаменись!  Ти  ж  хоч  подякуй!
 Анна  мовчки  вклоняється  командорові  глибоким  церемоніальним
 поклоном.
 Командор
(здіймає  убір  над  її  головою)
 Дозвольте,  щоб  я  сам  поклав  сі  перли
 на  гордовиту  сю  голівку,  вперше
похилену  передо  мною  низько.
 Анна
 (раптом  випростується)
 Хіба  інакше  ви  б  не  досягли?
 Командор
 (наложивши  на  неї  убір)
 Як  бачите,  досяг.
 Дворик  сповняється  юрбою  маскованих  і  немаскованих,  розмаїто
убраних  гостей,—  одні  зійшли  з  горішньої  галереї,  а  другі  увійшли
з  надвірної  брами.  Межи  тими,  що  надійшли  з  брами,  одна  маска
в  чорному  широкому,  дуже  фалдистому  доміно,  обличчя  їй  щільно
закрите  маскою.
 327

Голоси  в  юрбі  гостей
(що  зійшли  з  галереї)
 Де  наш  господар?
 Де  господині?
 Дон  Пабло
 Ось  ми,  любі  гості.
 Донна  Мерседес
 (до  новоприбулих)
 Таке  рясне  блискуче  гроно  гостей
красить  наш  дім.
 Підстаркувата  гостя
 (з  новоприбулих  до  другої,  давнішої,  нишком)
 Либонь,  вже  врахувала
і  скільки  нас,  і  скільки  ми  коштуєм!..
 Гостя  друга
 (так  само,  до  попередньої)
 О,  вже  ж  Мерседес  на  рахунки  бистра,
лиш  на  гостинність  повільніша  трохи...
 Гостя-панночка
 (до  Анни,  вітаючись)
 Аніто,  як  же  ти  препишно  вбрана!
 (Тихше).
 А  тільки  в  білому  ти  забліда.
 Анна
 О,  се  нічого,  се  тепера  мода.
 (Ще  тихше).
 Як  хочеш,  я  білил  тобі  позичу,
бо  в  тебе  навіть  і  чоло  червоне.
 Панночка
 Не  треба,  дякую.
 (Одвертається,  відступивши,  і  поправляє  маску  й  волосся,
щоб  закрити  лоба).
 328

Молода  пані
 (нишком  до  другої,  показуючи  очима  на  Анну)
 Який  убір!
 Друга  молода  пані
 (іронічно)
 Та  тільки  ж  і  потіхи!  Бідна  Анна!..
 Старий  гість
 (до  дона  Пабло)
 А  що,  дон  Пабло?  Вже  тепер  нарешті
покличе  вас  король  до  свого  двору,—
такого  зятя  тесть...
 Дон  Пабло
 Його  величність
не  по  зятях,  а  по  заслузі  цінить.
 Старий  гість
 На  жаль,  оцінки  часом  довго  ждати.
 Дон  Пабло
 Чи  довго,  ви  самі  зазнали  ліпше.
 (Повертається  до  іншого).
 Ви,  графе?  Як  я  радий!  Честь  яка!
 Господар,  господині,  командор  і  гості  йдуть  у  дім  долішнім  вхо¬
дом.  Маска  «Чорне  доміно»  лишається  в  дворику,  незамітно  від¬
ступивши  в  тінь  від  кущів.  Незабаром  Апна  з  молодшими
дамами  з’являється  па  горішньому  рундуці.  Слуги  розносять
лимонаду  та  інші  холодощі.
 Дон  Жуан
 (замаскований,  у  маврітанському  костюмі,  з  гітарою,
входить  з  брами  на  дворик,  стає  проти  рундука  і  по  корот¬
кій  прелюдії  співає)
 У  моїй  країні  рідпій
єсть  одна  гора  з  кришталю,
 на  горі  тій,  на  шпилечку,
сяє  замок  з  діамантів.
 Лихо  моє,  Анно!
 І  росте  посеред  замку
 329

квітка,  в  пуп’янку  закрита,
на  пелюсточках  у  неї
не  роса,  а  тверді  перли.
 Лихо  моє,  Анно!
 І  на  гору  кришталеву
ні  стея^ок  нема,  ні  сходів,
в  діамантовому  замку
ані  брами,  ані  вікон.
 Лихо  моє,  Анно!
 Та  комусь  не  треба  стежки,
ані  сходів,  ані  брами,
з  неба  він  злетить  до  квітки,
бо  кохання  має  крила.
 Щастя  моє,  Анно!
 Під  час  співу  «Чорне  доміно»  трохи  виступає  з  кущів  і  прислу¬
хається,  під  кінець  ховається.
 Командор
(виходить  на  горішній  рундук  під  кінець  співу)
 Які  се  тута  співи,  донно  Анно?
 Анна
 Які?  Не  знаю,  певне,  мавританські.
 Командор
Я  не  про  те  питаю.
 Анна
 А  про  що  ж?
 (Не  ждучи  відповіді,  бере  у  слуги  шклянку  лимонади  і
спускається  до  дон  Жуана).
 Анна
 (до  дон  Жуана,  подаючи  лимонаду)
 Бажаєте  прохолодитись,  може?
 Дон  Ж  у  а  н
 Спасибі,  не  вживаю  холодощів.
 Анна  кидає  шклянку  в  кущі.
 330

Командор
 (надходить  слідом  за  Анною)
 Вам  до  сподоби  пісня,  донно  Анно?
 Анна
 А  вам?.
 Командор
Мені  зовсім  не  до  сподоби.
 Дон  Жуан
 Я  вам  не  догодив,  сеньйоре?  Шкода.
 Я  думав,  що  зарученим  то  саме
і  слід  почути  пісню  про  кохання.
 Командор
В  тій  вашій  пісні  приспів  недоречний.
 Дон  Жуан
 На  жаль,  його  не  міг  я  проминути,—
так  вимагає  маврітанський  стиль.
 Анна
 Ви  до  костюма  добирали  пісню?
 З  брами  увіходить  гурт  молоді  ж  і,  паничів;  побачивши
Анну,  молодіж  оточує  її.
 Голоси  з  гурту
 О 	донно  Анно!  Донно  Анно,  просим,
з’явіть  нам  ласку!  Се  останній  вечір
дівочої  незв’язаної  волі!
 Анна
 Мої  панове,  в  чім  бажання  ваше?
 Один  лицар
 Ми  просимо,  щоб  ви  самі  вказали,
 Хто  має  вам  служить  в  которім  танці.
 Анна
 Щоб  я  сама  просила?..
 331

Другий  лицар
 Не  просити,
наказувати  маєте!  Ми  будем
рабами  вашими  в  сей  вечір!
 Анна
 Добре,
 що  хоч  не  довше,  бо  вже  я  не  знаю,
що  б  вам  на  те  сказали  ваші  дами.
 Чи,  може,  вас  від  їх  рятують  маски?
 Третій  лицар
 (скидаючи  маску)
 Всі  зорі  бліднуть  перед  сонцем!
 Анна
 Дійсно,
 сей  комплімент  не  потребує  маски,
бо  він  доволі  вже  поважний  віком.
 Лицар  знов  надіває  маску  і  відступає  в  гурт.
 Анна
 (до  молодші)
 Що  ж,  станьте  в  ряд,  я  буду  призначати.
 Всі  стають  в  ряд,  і  дон  Жуан  між  ними.
 Командор
 (тихо  до  Анпи)
 Чи  се  такий  в  Севільї  звичай?
 Анна
 Так.
 Командор
Чи  й  я  повинен  стати?
 Анна
 Ні.
 Командор  відходить.
 Панове,
 ви  вже  готові?
 332

(До  дон  Жуана).
 Як  же  ви,  поклонче
зміиливої  планети,  стали  в  ряд?
 Хіба  вам  звичай  дозволяє  танці?
 Дон  Ж  у  а  н
 Для  надзвичайної  зламаю  звичай.
 Анна
 За  се  я  вам  даю  танець  найперший.
 Дон  Жуан  вклоняється  по-східному:  прикладає  правицю  до  серця,
до  уст  і  до  чола,  потім  закладає  руки  навхрест  на  грудях  і  схиляє
голову.  При  тих  рухах  поблискує  золотий  перстень  на  мізинці.
 Дон  Жуан
 Один?
 А  н  и  а
 Один.  Вам  другого  ие  буде.
 (До  молодші).
 Я  вас,  панове,  позначу  рукою,
хай  всяк  свою  чергу  запам’ятає.
 (Швидко  вказує  рукою  на  кождого  панича  по  черзі,  один
панич  зостається  непозначеним).
 Панич
 А  я  ж?  А  я?  Мені  яка  черга?
 Один  з  гурту
 Остання,  очевидно.
 Сміх.  Панич  стоїть  збентежений.
 Анна
 (до  панича)
 Мій  сеньйоре,
я  мусульманину  дала  найпершу,
бо  він  останнім  буде  в  царстві  божім,
ви  ж,  я  в  тім  певна,  добрий  католик,
і  вам  не  страшно  буть  останнім  тута.
 ГІанич
 Се  в  перший  раз,  що  я  б  хотів  буть  мавром!
 333

Дон  Жуан
 Е,  не  в  чергу  попав  ваш  комплімент,—
либонь,  судився  вам  душі  рятунок!
 Анна
(плещв  в  долоні)
 Мої  піддані!  Годі!  Час  до  танцю!
 (Перша  рушав  нагору,  за  нею  молодь).
 З  горішнього  поверху  чутно  грім  музики.  Починаються  танці,  що
розпросторюються  на  горішній  рундук  і  галерею.  Донна  Анна  йде
в  першій  парі  з  дон  Жуаном,  потім  її  переймають  інші  паничі  по
черзі.  Командор  стоїть  на  розі  ніші,  прихилившись  до  виступу
стіни,  і  дивиться  на  танці.  «Чорне  доміно»  зорить  здолу  і  не-
 ^омітно  для  себе  виходить  на  освітлене  місце  перед  рундуком.  Дон
{уан,  скінчивши  танець,  схиляється  на  балюстраду,  завважає
«Чорне  доміно»  і  зіходить  уділ,  воно  тим  часом  поспішно  ховається
 в  тінь.
 Маска-соняшник
(входить  збоку,  переймав  дон  Жуана  і  хапає  його  за  руку)
Ти  дон  Жуан!  Я  знаю!
 Дон  Ж  у  а  н
 Я  хотів  би
тебе  так  добре  знати,  гарна  маско.
 Маска-соняшник
Ти  знаєш!  Не  вдавай!  Я  —  донна  Соль!
 (Зриває  з  себе  маску).
 Дон  Жуан
 Пробачте.  В  соняшнику  справді  трудно
впізнати  сонце.
 Донна  Соль
 Ти  смієшся  з  мене?
 Тобі  ще  мало  глуму?
 Дон  Жуан
 Де?  Якого?
 334

Донна  Соль
(понуро)
 Я  тільки  іцо  була  на  кладовищі.
 Дон  Ж  у  а  п
Вас  бачив  хто?
 Донна  Соль
 Сього  ще  бракувало!
Ніхто,  запевне.
 Дон  Жуан
 Ну,  то  в  чім  же  діло?
Хіба  зустрітися  на  маскараді
не  веселіше,  ніж  на  кладовищі?
 Донна  Соль
 (сягав  рукою  за  пояс)
 О!  Я  забула  взяти  свій  кинджал!
 Дон  Жуан
 (вклоняючись,  подав  їй  свій  стилет)
 Прошу,  сеньйоро.
 Донна  Соль
 (відштовхує  його  руку)
 Геть!
 Дон  Жуан
 (ховав  стилет)
 Непослідовно.
Що  ж  вам  бажано,  прехороша  пані?
 Донна  Соль
Не  знаєте?
 Д  о  н  Жуан
Ні,  далебі,  не  знаю.
Донна  Соль
Ви  пам’ятаєте,  що  ви  писали?
 336

Дон  Ж  уа  н
 Я  вам  писав:  «Покиньте  чоловіка,
як  він  вам  осоружний,  і  втікайте».
 Донна  Соль
 З  ким?
 Дон  Ж  у  а  н
 А  конечне  треба  з  кимсь?
 Хоч  і  зо  мною.  Можу  вас  провести.
 Донна  Соль
 Куди?
 Дон  Жуан
В  Кадікс.
 Донна  Соль
Навіщо?
 Дон  Жуан
 Як  навіщо?
 Хіба  на  волю  вирватись  —  то  мало?
 Донна  Соль
 То  ви  мене  просили  на  стрівання,
щоб  се  сказати?
 Дон  Жуан
 А  для  чого  ви
на  те  стрівання  йшли?  Чи  ви  хотіли
підсолодити  трохи  гірку  страву
подружніх  обов’язків?  Вибачайте,
я  солодощів  готувать  не  вчився.
 Донна  Соль
(подається  до  сходів  на  рундук)
Ви  ще  мені  заплатите  за  се!
 336

Л  О  р  Е  е  д  о  м  і  н  о»
 (виходячи  на  світло  і  переймаючи  донну  Соль.  Ненату¬
рально  зміненим  голосом).
 Твій  муж  тобі  дозволить  плату  взяти?
 Донна  Соль  миттю  вибігає  геть  за  браму.  «Чорне  доміно»  хоче  схо¬
ватись  у  тінь,  дон  Жуан  заступає  йому  дорогу.
 Дон  Жуан
 Ти  хто,  жалобна  маско?
 «Чорне  д  о  м  і  п  о»
 Тінь  твоя!
 Спритно  втікає  від  дон  Жуана,  ховаючись  поза  кущами,  забігав
в  альтанку  і  там  прищулюється.  Дон  Жуан,  втерявши  «Чорне  до¬
міно»  з  очей,  подається  в  інший  бік,  шукаючи  його.  На  горішньому
рупдуці  донна  Анна  танцює  сегідильї.
 Один  лицар
 (поли  Анна  скінчила  танець)
 Осе  ж  ви  танцювали,  донно  Анно,
по  наших  всіх  серцях.
 Анна
 Невже?  Здавалось
мені,  що  я  танцюю  по  помості.
 Чи  се  у  вас  такі  тверді  серця?
 Д  р  у  г  ий  лицар
(підходить  до  Анни  і  вклоняється,  запрошуючи  до  танцю)
Тепер  моя  черга.
 Анна
(складав  долоні)
 Сеньйоре,  пробі!
 Другий  лицар
Я  підожду.  Але  черга  за  мною?
 337

Анна
 Звичайно.
 (Встає  і,  змішавшись  межи  гостями,  зникав,  потім  з’яв¬
ляється  в  дворику,  вийшовши  долішніми  сходами).
 Донна  Анна  надходить  до  альтанки.  «Чорне  доміно»  вибігає  звідти
швидко,  але  без  шелесту,  і  ховається  в  кущах.  Анна  падає  в  зне¬
силлі  на  широкий  ослін  в  альтанці.
 Дон  Жуан
(наближається  до  неї)
 Се  ви  тут?  Вибачайте,  вам  недобре?
 Анна
(сіла  рівніше)
 Ні,  просто  втомлена.
 Дон  Жуан
 Іти  на  гору?
 Анна
 Як?..  А!..  Між  іншим,  я  найбільш  втомилась
від  безконечних  дотепів  сей  вечір.
 Дон  Жуан
 Я  в  думці  мав  не  дотеп.
 Анна
 Що  ж  інакше?
 Дон  Жуан
 Я  думав:  що  могло  примусити  вас
нагірної  в’язниці  домагатись?
 Анна
 В’язниці?  Я  гадаю,  просто  замку,
а  замки  завжди  на  горі  стоять,
бо  так  величніше  і  неприступніш.
 Дон  Жуан
 Я  дуже  поважаю  неприступність,
як  їй  підвалиною  не  каміння,
а  щось  живе,
 338

Анна
 Стояти  на  живому
ніщо  не  моя^е,  бо  схибнеться  хутко.
 Для  гордої  і  владної  душі
життя  і  воля  —  на  горі  високій.
 Дон  Жуан
 Ні,  донно  Анно,  там  немає  волі.
 З  нагірного  шпиля  людині  видко
простори  вільні,  та  вона  сама
прикована  до  площинки  малої,
бо  леда  крок  —  і  зірветься  в  безодню.
 Анна
 (в  задумі)
 То  де  ж  є  в  світі  тая  справжня  воля?..
Невже  вона  в  такім  житті,  як  ваше?
Адже  між  людьми  ви,  мов  дикий  звір
межи  мисливцями  на  полюванні,—
лиш  маска  вас  боронить.
 Дон  Жуан
 Полювання
взаємне  менш  нами.  Що  ж  до  маски  —
се  тільки  хитрощі  мисливські.  Зараз
її  не  буде.
 (Скидає  маску  і  сідає  коло  Анни).
 Вірте,  донно  Анно:
той  тільки  вільний  від  громадських  пут,
кого  громада  кине  геть  від  себе,
а  я  її  до  того  сам  примусив.
 Ви  бачили  такого,  хто,  йдучи
за  щирим  голосом  свойого  серця,
ніколи  б  не  питав:  «Що  скажуть  люди?»
Дивіться  —  я  такий.  І  тим  сей  світ
не  був  мені  темницею  ніколи.
 Легенькою  фелюкою  злітав  я
простор  морей,  як  перелітна  птиця,
пізнав  красу  далеких  берегів
і  краю  ще  не  знаного  принаду.
 При  світлі  волі  всі  краї  хороші,
всі  води  гідні  відбивати  небо,
усі  гаї  подібні  до  едему!
 339

Анна
 (стиха)
 Так...  се  життя!
 Пауза.  Нагорі  знов  музика  й  танці.
 Дон  Жуан
 Як  дивно!  Знов  музика...
 Анна
Що  ж  дивного?
 Дон  Ж  у  а  и
 Чому,  коли  вмирає
старе  і  горем  бите,  всі  ридають?
 А  тут  —  ховають  волю  молоду
і  всі  танцюють...
 Анна
Але  й  ви,  сеньйоре,
 теж  танцювали.
 Дон  Жуан
 О,  якби  ви  знали,
що  думав  я  тоді!
 Анна
А  що?
 Дон  Жуан
 Я  думав:
 «Коли  б,  не  випускаючи  з  обіймів,
її  помчати  просто  на  коня,
та  й  до  Кадікса!»
 Анна
 (встає)
 Чи  не  забагато
ви  дозволяете  собі,  сеньйоре?
 340

Дон  Жуан
 Ох,  донно  Анно,  та  невже  потрібні
і  вам  оті  мізерні  огорожі,
що  нібито  обороняти  мають
жіночу  гідність?  Я  ж  бо  силоміць
не  посягну  на  вашу  честь,  не  бійтесь.
Жінкам  не  тим  страшний  я.
 Анна
 (знов  сідає)
 Дон  Жуане,
 я  не  боюся  вас.
 Дон  Жуан
 Я  вперве  чую
такі  слова  з  жіночих  уст!  Чи,  може,
ви  тим  собі  додаєте  одваги?
 Анна
 Одвага  ще  не  зрадила  мене
в  житті  ні  разу.
 Д  о  н  Ж  у  а  п
 Ви  й  тепер  в  пій  певні?
 А  н  п  а
 Чому  ж  би  ні?
 Дон  Жуан
 Скажіть  мені  по  правді,
чи  ви  зазнали  волі  хоч  на  мить?
 Анна
 У  сні.
 Д  о  н  Ж  у  а  п
І  в  мрії?
 А  н  п  а
 Так,  і  в  мрії  теж.
 Ш

Дон  Жуан
 То  що  ж  вам  не  дає  ту  горду  мрію
життям  зробити?  Тільки  за  поріг
переступіть  —  і  цілий  світ  широкий
одкриється  для  вас!  Я  вам  готовий
і  в  щасті  і  в  нещасті  помагати,
хоч  би  від  мене  серце  ви  замкнули.
 Для  мене  найдорожче  —  врятувати
вам  гордий,  вільний  дух!  О  донно  Анно,
я  вас  шукав  так  довго!
 Анна
 Ви  шукали?
 Та  ви  ж  мене  зовсім  не  знали  досі!
 Дон  Жуан
 Не  знав  я  тільки  вашого  імення,
не  знав  обличчя,  але  я  шукав
у  кожному  жіночому  обличчі
хоч  відблиску  того  ясного  сяйва,
що  променіє  в  ваших  гордих  очах.
 Коли  ми  .двоє  різно  розійдемось,
то  в  божім  твориві  немає  глузду!
 Анна
 Стривайте.  Не  тьмаріть  мені  думок
речами  запальними.  Не  бракує
мені  одваги  йти  в  широкий  світ.
 Дон  Жуан
(встає  і  простягає  їй  руку)
 Ходім!
 Анна
 Ще  ні.  Одваги  тут  не  досить.
 Дон  Жуан
 Та  що  ж  вас  не  пускає?  Сії  перли?
 Чи  та  обручка,  може?
 342

Анна
 Се?  Найменше!
 (Здіймав  перловий  убір  з  голови  і  кладе  на  ослоні,  а  об-
ручкуу  знявши7  держить  на  простягненій  долоні).
 Ось  покладіть  сюди  і  ваш  перстеник.
 Дон  Жуан
Нащо  він  вам?
 Анна
 Не  бійтесь,  пе  надіну.
 В  Гвадалквівір  я  хочу  їх  закинуть,
як  будемо  переїздити  міст.
 Дон  Жуан
 Ні,  сього  персня  я  пе  можу  дати.
 Просіть  що  хочете...
 Анна
 Просити  вас
я  не  збиралась  ні  про  що.  Я  хтіла
лиш  перевірити,  чи  справді  б
на  світі  хоч  одна  людина  вільна,
чи  то  все  тільки  «маврітанський  стиль»,
і  ви  самі  за  ту  хвалену  волю
не  віддасте  й  тоненької  каблучки,
 Дон  Жуан
Я  все  життя  віддам!
 Анна
(знов  простягає  руку)
 Обручку!
 Дон  Жуан
 Анно!
 Обручка  та  не  е  любові  знак.
 Анна
 А  що  ж?  Кільце  з  кайданів?  Дон  Жуане,
і  вам  не  сором  в  тому  признаватись?
 343

Дон  Жуан
Я  слово  честі  дав  її  носити.
 Анна
 Ах,  слово  честі?
 (Встає).
 Дякую,  сеньйоре,
що  ви  мені  те  слово  нагадали.
 (Надіває  знов  убір  і  свою  обручку  і  хоче  відійти).
 Дон  Жуан
(падає  на  коліна)
 Я  вас  благаю,  донно  Анно!
 Анна
 (з  гнівним  рухом)
 Годі!
 Доволі  вже  комедії!  Вставайте!
 (Обертається  і  бачить  командора,  що  наблиоісається
від  дому  до  альтанки).
 Прошу  вас,  дон  Гонзаго,  проведіть
мене  нагору  знову.
 Командор
 Донно  Анно,
скажіть  мені  того  сеньйора  ймення.
 Анна
 Той  лицар  —  наречений  Долоріти.
 Інакше  він  не  сміє  називатись.
 Дон  Ж  у  ан
 У  мене  єсть  імення  —  дон  Жуан.
 Се  ймення  всій  Іспанії  відоме!
 Командор
 Ви  той  баніт,  кого  король  позбавив
і  честі,  й  привілеїв?  Як  ви  сміли
в  сей  чесний  дім  з’явитись?

Дон  Жуан
 Привілеї
король  дає,  король  і  взяти  може.
 А  честь  моя,  так  само,  як  і  шнага,
мені  належать  —  їх  ніхто  не  зломить!
 Чи  хочете  попробувати,  може?
 (Вихоплює  шпагу  і  стає  в  позицію  до  поєдинку).
 Командор
 (закладає  руки  навхрест)
 З  банітами  ставать  до  поєдинку
не  личить  командорові.
 (До  Анни).
 Ходім.
 (Бере  Анну  під  руку  і  рушає,  обернувшись  плечима  до
дон  Жуана).
 Дон  Жуан  кидається  за  командором  услід  і  хоче  проткнути  його
шпагою.  З  тіні  виринає  «Чорне  доміно»!  хапає  дон  Жуана  за
руку  обома  руками.
 «Ч  орне  доміно»
 (незміненим  голосом,  так,  що  можна  пізнати  голос  Доло-
 рес)
 Немає  честі  нападати  ззаду!
 Анна  оглядається.  Дон  Жуан  і  Долорес  вибігають  за  браму.
 Командор
Не  оглядайтесь.
 Анна
 Вже  нема  нікого.
 К  о  м  а  н  д  о  р
 (випускає  Аннину  руку  і  зміняє  спокійний  тон  на  гріз¬
ний)
 Він  як  сюди  дістався,  донно  Анно?
 Анна
 Кажу  ж  вам,  як  Долорес  наречений.
 345

Командор
Чого  ж  було  стояти  на  колінах?
 Анна
 Кому?
 Командор
Та  вже  ж  йому  тут  перед  вами!
 Анна
 Не  навпаки?  Ну,  то  про  що  ж  розмова?
 Командор
І  ви  могли  дозволити...
 Анна
 Мій  боже!
 Хто  ж  дозволу  на  сії  речі  просить?
 Се,  може,  та  кастільська  етикета
наказує  звертатися  до  дами:
 «Дозвольте,  пані,  стати  на  коліна».
 У  нас  за  сеє  кожна  осміяла  б.
 Командор
Як  ви  привикли  все  збувати  сміхом!
 Анна
 Та  змилуйтесь!  Якби  я  кожен  раз,
відкоша  даючи,  лила  ще  сльози,
то  в  мене  б  очі  вилиняли  досі!
 Невже  б  вам  справді  так  сього  хотілось?
Вам  дивно  се,  що  я  за  ним  услід
не  простягаю  рук,  пе  плачу  гірко,
не  сповідаюся  тут  перед  вами
в  злочинному  коханні,  що,  мов  буря,
налинуло  на  серце  безборонне?
 Була  б  я  мов  Ізольда  в  тім  романі,
та  шкода,  я  до  того  не  в  настрої,—
якраз  охоту  маю  до  фанданга!
 О!  —  чую,  саме  грають...—  Іа-Іа-Іа!..
Ходімо,  дон  Гонзаго!  Я  полину,
як  біла  хвиля,  у  хибкий  танець,
 346

а  ви  спокійно  станете,  мов  камінь.
 Бо  знає  камінь,  що  танок  свавільний
скінчить  навіки  хвиля  —  коло  нього.
 Командор  веде  Анну  попід  руку  нагору,  де  танцюють
 ПІ
 Печера  на  березі  моря  в  околиці  Кадікса.  Дон  Жуан  сидить  на
камені  і  точить  свою  шпагу.  Сганарель  стоїть  коло  нього,
 Сганарель
Навіщо  ви  все  точите  ту  шпагу?
 Дон  Жуан
Так,  звичка.
 Сганарель
 Ви  ж  тепер  на  поєдинки
вже  не  виходите.
 Дон  Жуан
 Не  маю  з  ким.
 Сганарель
Хіба  людей  не  стало?
 До  и  Жуан
 Всі  ті  люди
 не  варті  сеї  шпаги.
 Сганарель
 Може,  й  шпага
 ;  когось  не  варта?
 До  н  Ж  у  а  п
(грізно)
 Ти!!
 347

Сганарель
 Пробачте,  пане,
то  жарт  безглуздий.  Я  вже  й  сам  не  тямлю,
де  в  мене  тії  дурощі  беруться,—
от  наче  щось  сіпне!
 Дон  Жуан
 Іди!  Не  застуй!
 Сганарель,  посміхнувшись,  виходить.  Дон  Жуан  далі  точить  шпагу.
 Ет,  зпову  пощербив!  Геть,  на  зламанця!
 (Кидає  шпагу).
 Сганарель
(вбігає  швидко  і  нишком)
 Мій  пане,  утікаймо!
 Дон  Жуан
 Ще  чого?
 Сганарель
 Нас  викрито.  Я  бачив,  недалечко
чернець  якийсь  блукає.
 Дон  Жуан
 Ну,  то  що?
 Сганарель
 Се  шпиг  від  інквізиції,  напевне,
а  може,  й  кат  з  отруєним  стилетом.
 Дон  Ж  у  а  н
 Шпигів  я  не  боюся  —  звик  до  них,
а  шпага  в  мене  довша  від  стилета.
 Веди  ченця,  коротша  буде  справа.
 Скажи  йому,  що  сповіді  бажає
всесвітній  грішник  дон  Жуан.
 Сганарель
 Гаразд.
 Ви  не  дитина,  я  при  вас  не  нянька.
 343

Виходить  і  незабаром  приводить  в  печеру  ченця,  невисокого  па
зріст,  тонкого,  в  одежі  «невидимок»  —  в  чорній  відлозі  (каптурі),
що  закриває  все  обличчя,  тільки  для  очей  у  ній  прорізані  дірки.
 Д  о  и  Ж  у  а  н
 (встає  назустріч  із  шпагою  в  руках)
 Мій  отче,  або,  може,  краще  —  брате,
чому  завдячую  такі  святії
одвідини?
 Чернець  робить  рукою  знак,  щоб  Сганарель  вийшов.
 Ти  вийди,  Сганарелю.
 (Бачачи,  що  Сганарель  не  спішиться,  пошепки  до  нього).
Поглянь,  в  ченця  рука  жіноча.
 Сганарель
 Щоб  їх!
 (Махнувши  рукою,  виходить).
 Дон  Жуан  кладе  шпагу  на  камінь.  З-під  одкинутої  відлоги  раптом
 виступає  обличчя  Долорес.
 Дон  Жуан
Долорес?!  Ви?  І  знов  у  сій  печері...
 Долорес
Я  знов  прийшла  порятувати  вас.
 Дон  Жуан
 Порятувати?  Хто  ж  се  вам  сказав,
що  нібито  мені  рятуику  треба?
 Долорес
Сама  я  знала  се.
 Дон  Жуан
 Я  ж  не  слабий,
як  бачите,—  веселий,  вільний,  дужий.
 Долорес
Ви  хочете,  щоб  вам  здавалось  так.
 349

Дон  Жуан
 (на  мить  замислюється,  але  хутко  підводить  голову  різ¬
ким,  упертим  рухом)
 Я  бачу,  сеньйорито,  ваша  одіж
настроїла  вас  на  чернечий  лад.
 Але  я  вам  не  буду  сповідатись,—
мої  гріхи  не  для  панянсышх  слухів.
 Долорес  мовчки  виймає  два  сувої  пергаменту  і  подав  їх  дон  Жуа-
 нові.
 Ні,  вибачте,  Долорес!  Я  не  хтів
зневажить  вас,  мені  було  б  се  прикро.
 Що  ви  мені  принесли?
 Долорес
 Прочитайте.
 Дон  Жуан
 (швидко  переглядав  пергаменти)
 Декрет  від  короля...  і  папська  булла...
 Мені  прощаються  усі  злочини
і  всі  гріхи...  Чому?  З  якої  речі?..
 І  як  до  вас  дістались  сі  папери?
 Долорес
(спустивши  очі)
 Ви  не  догадуєтесь?
 Дон  Жуан
 О 	Долорес!
 Я  розумію.  Знов  ви  наложили
на  мене  довг  якийсь.  Та  вам  відомо,
що  я  привик  свої  довги  платити.
 Долорес
Я  не  прийшла  сюди  з  вас  плату  править.
 Дон  Жуан
 Я  вірю  вам.  Але  я  не  банкрот.
 Колись  я  вам  заставу  дав  —  обручку,
тепер  готовий  виплатить  весь  довг.
 350

Уже  ж  я  не  баніт,  а  гранд  іспанський,
і  вам  не  сором  буде  стать  до  шлюбу
зо  мною.
 Долорес
 (із  стогоном)
 Боже!  Діво  пресвятая!
 Я  сподівалася,  що  сеє  буде...
 Але  щоб  так  мою  останню  мрію
я  мусила  ховати...
 (Голос  їй  перехоплює  спазма  стриманих  сліз).
 Дон  Жуан
 Я  вразив  вас?
 Та  чим,  Долорес?
 Долорес
 Ви  не  зрозуміли?
Гадаєте,  що  як  іспанський  гранд
дочці  гідальга  кине  шлюбний  перстень,
немов  гаман  з  червінцями  лихварці,
то  в  ній  повинно  серце  розцвісти,
а  не  облитись  крів’ю?
 Дон  Жуан
 Ні,  Долорес,
 і 	ви  ж  мене  повинні  зрозуміти,—
ніякій  дівчині,  ніякій  жінці
не  був  я  досі  винен  зроду!
 Долорес
 Справді?
 Ви,  дон  Жуан,  нічим  не  завинили
проти  жіноцтва?
 Дон  Жуан
 Ні.  Нічим,  ніколи.
 Я  кожен  раз  давав  їм  теє  все,
що  лиш  вони  могли  змістити:  мрію,
коротку  хвилю  щастя  і  порив,
а  більшого  з  них  жодна  не  зміщала,
та  іншій  і  того  було  надміру.
 351

Долорес
А  ви  самі  могли  змістити  більше?
(Пауза).
 Платити  вам  не  прийдеться  сей  раз.
Візьміть  назад  сю  золоту  «заставу».
 (Хоче  зняти  з  своєї  правиці  обручку).
 Дон  Жуан
 (вдержує  її  руку)
 Ні,  то  належить  вам  з  святого  права.
 Долорес
 Я  вже  сама  до  себе  не  належу.
 Вже  й  се  видиме  тіло  не  моє,
сама  душа  у  сьому  тілі  —  дим
жертовного  кадила,  що  згорає
за  вашу  душу  перед  богом...
 Дон  Жуан
 Що  се?
 Я  ваших  слів  не  можу  зрозуміти.
 Ви  мов  заколота  кривава  жертва,
такі  в  вас  очі...  Сей  декрет,  ся  булла...
Ви  як  їх  здобули?  Я  вас  благаю,
скажіть  мені!
 Долорес
 Навіщо  вам  те  знати?
 Дон  Жуан
 Ще,  може,  я  зречуся  тих  дарів.
 Долорес
 Ви  їх  зректись  не  можете,  я  знаю.
 А  як  вони  здобуті  —  все  одно.
 Не  перший  раз  за  вас  загине  жінка,
якби  ж  то  хоч  останній!
 Дон  Жуан
 Ні,  скаягіть.
Коли  не  скажете,  я  можу  здумать,
що  спосіб  добування  був  ганебний,
бо  чесний  покриву  не  потребує.
 352

Долорес
 «Ганебний»...  «чесний»...  як  тепер  далеко
від  мене  сі  слова...  Що  ж,  я  скажу:
я  за  декрет  сей  тілом  заплатила.
 Дон  Жуан
 Як?..
 Долорес
 Я  не  можу  довше  поясняти.
 Ви  знаете  всі  норови  двірські,—
там  платиться  за  все  коли  пе  злотом,
то...
 Дон  Ж  у  а  п
Боже!  Як  же  страшно  се,  Долорес!
 Долорес
Вам  страшно?  Я  сього  не  сподівалась.
Дон  Жуан
 А  вам?
 Долорес
 Я  вже  нічого  не  боюся.
 Чого  мені  жахатися  про  тіло,
коли  не  побоялась  я  і  душу
віддати,  щоб  за  буллу  заплатити?
 Д  о  п  Жуан
 Та  хто  ж  душею  платить?
 Долорес
 Всі  жінки,
коли  вони  кохають.  Я  щаслива,
що  я  душею  викупляю  душу,
не  кожна  жінка  має  сеє  щастя.
 Святий  отець  вам  душу  визволяє
від  кар  пекельних  через  те,  що  я
взяла  на  себе  каяться  довічно
за  ваші  всі  гріхи.  В  монастирі
з  уставом  найсуворішим  я  буду
черницею.  Обітницю  мовчання,
 :ка
 353

і 	посту,  й  бичування  дам  я  богу.
 Зректися  маю  я  всього,  Жуане,
 і 	навіть  —  мрій  і  спогадів  про  вас!
 Лиш  пам’ятать  про  вашу  душу  буду,
а  власну  душу  занедбаю.  Піде
моя  душа  за  вас  на  вічні  муки.
 Прощайте.
 Дон  Жуан  стоїть  мовчки,  приголомшений.
 Долорес  рушає,  але  зараз  зупиняється.
 Ні,  ще  раз!  Останній  раз
я  подивлюся  ще  на  сії  очі!
 Бо  вже  ж  вони  мені  світить  не  будуть
в  могильній  тьмі  того,  що  буде  зватись
моїм  життям...  Візьміте  ваш  портрет.
 (Здіймає  з  себе  медальйон  і  кладе  на  камінь).
 Я  маю  пам’ять  про  вашу  душу,
більш  ні  про  що.
 Дон  Жуан
 Але  якби  я  вам
сказав,  що  мить  єдина  щастя  з  вами
тут,  на  землі,  дорожча  задля  мене,
ніж  вічний  рай  без  вас  на  небесах?
 Долорес
 (екстатично,  як  мучениця  на  тортурах)
 Я  не  прошу  мене  не  спокушати!
 Сей  півобман...  коли  б  він  міг  до  краю
се  серце  сторожкеє  одурити!
 Святая  діво!  Дай  мені  принести
за  нього  й  сюю  жертву!..  О  Жуане,
кажіть  мені,  кажіть  слова  кохання!
 Не  бійтеся,  щоб  я  їх  прийняла.
 Ось  вам  обручка  ваша.
 (Здіймав  і  хоче  подати  дон  Жуановг  обручку,  але  рука
знесилено  опадає,  обручка  котиться  додолу).
 Дон  Жуан
 (підіймає  обручку  і  надіває  знов  на  руку  Долорес)
 Ні,  ніколи
я  не  візьму  її.  Носіть  Її
 354

або  мадонні  дайте  на  офіру,
як  хочете.  На  сю  обручку  можна
дивитися  черниці.  Ся  обручка
не  збудить  грішних  спогадів.
 Долорес
 (тихо)
 Се  правда.
 Д  о  п  Жуан
 А  вашої  я  не  віддам  нікому
довіку.
 Долорес
Нащо  вам  її  носити?
 Д  о  п  Жуан
 Душа  свої  потреби  має  й  звички
так  само,  як  і  тіло.  Я  хотів  би,
щоб  ви  без  зайвих  слів  се  зрозуміли.
 Долорес
 Пора  вя^е  йти  мені...  Я  вам  прощаю
за  все,  що  ви...
 Дон  Жуан
 Спиніться!  Не  тьмаріть
ясного  спогаду  про  сю  хвилину!
 За  що  прощати?  Я  ж  тепера  бачу,
що  я  і  вам  пе  завинив  нічого.
 Адже  ви  через  мене  досягли
високого,  пречистого  верхів’я!
 Невже  мене  за  се  прощати  треба?
 О 	ні,  либонь,  ви  в  слові  помилились!
 У  серці  сторожкім  такеє  слово
вродитись  не  могло.  Вам  не  потрібні
такі  слова,  коли  ви  стали  вище
від  ганьби  й  честі.  Правда  ж,  так,  Долорес?
 Долорес
Здається,  слів  ніяких  більш  не  треба.
 (Хоче  йти).
 855

Дон  Жуан
 Стривайте  ще,  Долорес...  Ви  в  Мадріді
одвідали  сеньйору  де  Мендоза?
 Долорес
 (спиняється)
 Ви...  ви  мене  питаєте  про  неї?
 Дон  Жуан
Я  бачу,  рано  вам  ще  в  монастир.
Долорес
(перемагав  себе)
 Я  бачила  її.
 Дон  Жуан
Вона  щаслива?
 Долорес
Здається,  я  щасливіша  від  неї.
 Дон  Жуан
Вона  про  мене  не  забула?
 Долорес
 Ні.
 Дон  Жуан
Почім  ви  знаєте?
 Долорес
 Я  серцем  чую.
 Д  о  и  Ж  у  а  н
Се  все,  що  хтів  я  знати.
 Д  о  л  о  р.е  с
 Я  вже  йду.
Дон  Жуан
 Ви  не  питаєте  мене,  навіщо
мені  се  треба  знати?
 356

Долорес
 Не  питаю.
 Д  о  и  Жуан
 I 	вам  не  тяжко  се?
 Долорес
 Я  не  шукала
ніколи  стежки  легкої.  Прощайте.
 Дон  Ж  у  а  п
Прощайте.  Я  ніколи  вас  ие  зраджу.
 Долорес  закриває  рантом  обличчя  відлогою  і  виходить  з  печери,
 ие  оглядаючись.
 Сганарель  увіходить  і  докірливо  дивиться  па  дон  Жуана.
 Дон  Ж  у  а  п
(скоріш  до  себе,  ніж  до  слуги)
 Яку  я  гарну  вигартував  душу!
 Сганарель
Чию?  Свою?
 Д  о  н  Жуан
 Ущипливе  питания,
хоч  несвідоме!
 Сганарель
Думаете,  пане?
 Дон  Ж  у  а  н
А  ти  що  думаєш?
 Сганарель
 Що  я  видав  вас
ковадлом  і  клевцем,  а  ще  ніколи
не  бачив  ковалем.
 Дон  Жуан
 То  ще  побачиш.
 Сганарель
Шкода!  Пропало  вже!
 357

Дон  Жуан
 Що?  Де  пропало?
 Сганарель
Пішла  в  черниці  ваша  доля,  пане.
 Дон  Жуан
 То  ти  підслухував?
 Сганарель
 А  ви  й  не  знали?
 Хто  має  слуги,  той  повинен  звикнуть,
що  має  повсякчас  конфесьйонал.
 Дон  Жуан
 Але  щоб  так  нахабно  признаватись!..
 Сганарель
 То  треба  буть  слугою  дон  Жуана.
 Мій  пан  відомий  щирістю  своєю.
 Дон  Жуан
 Ну,  не  плещи!..  То  тінь  моя  пішла,
зовсім  не  доля.  Доля  жде  в  Мадріді.
 Сідлай  лиш  коней.  Ми  тепер  поїдем
ту  долю  добувати.  Швидше!  Миттю!
 Сганарель  виходить.  Дон  Жуан  бере  шпагу  до  рук  і  проводить  ру¬
кою  по  лезі,  пробуючи  її  гострість,  при  тому  всміхається.
 ІУ
 Оселя  командорова  в  Мадріді.  Опочивальня  донни  Анни,  велика,
пишно,  але  в  темних  тонах  убрана  кімната.  Високі,  вузькі  вікна
з  балконами  сягають  сливе  до  підлоги,  жалюзі  на  них  закриті.
Донна  Анна  у  сивій  з  чорним  півжалобній  сукні  сидить  при
столику,  перебирає  в  скриньці  коштовні  покраси  і  приміряє  їх  до
себе,  дивлячись  у  свічадо.
 Командор
 (увіходить)
 Чого  се  ви  вбираєтесь?
 353

Анна
 На  завтра
покраси  вибираю.  Завтра  хочу
піти  па  бій  биків.
 Командор
 У  півжалобі?!
 Анна
 (з  досадою  відсуває  покраси)
 Ох,  ті  жалоби!  І  коли  їм  край?
 Командор
 (спокійно)
 Ся  має  вісім  день  іще  тривати.
 По  дядькові  вона  не  дужо  довга.
 А  и  н  а
 Найцікавіше  те,  що  я  і  в  вічі
не  бачила  ніколи  того  дядька.
 Командор
 То  справи  не  зміняє.  Ви  тепер
належите  до  дому  де  Мендозів,
тож  вам  годиться  шанувати  пам’ять
всіх  свояків.
 Анна
 Продовж  їм,  боя^е,  віку!
Бо  се  тепер  по  дядькові  я^алоба,
а  то  була  по  тітці,  перед  нею  ж  —
коли  б  не  помилитись!  —  брат  у  третіх
чи  небіж  у  четвертих  нам  помер...
 Командор
На  кого  ви  розсердились?
 А  и  п  а
 Я  тільки
хотіла  пригадати,  скільки  днів
я  не  була  в  жалобі  з  того  часу,
як  з  вами  одружилась.

Командор
 Цілий  місяць.
 Анна
(іронічно)
 Ах,  цілий  місяць?  Се  багато,  справді!
 Командор
 Не  розумію  вашої  досади.
 Невже-таки  для  марної  розваги
ладні  ви  занедбати  всі  почесні
звичаї  давні?
 Анна
 (встає)
 Що  се  за  слова?
 Я  не  додержую  звичаїв  чесних?
 Коли  я  що  ганебного  вчинила?
 Командор
 Про  щось  ганебне  й  мови  буть  не  може,
але  для  нас  і  збочення  найменше
було  б  ступнем  до  прірви.  Не  забудьте,
що  командорський  плащ  мені  дістався
не  просьбами,  не  грішми,  не  насильством,
але  чеснотою.  З  нас,  де  Мендозів,
були  здавен  всі  лицарі  без  страху,
всі  дами  без  догани.  Чи  ж  подоба,
щоб  саме  вас  юрба  могла  огудить,
коли  ви  завтра...
 А  н  н  а
 (  роздражнено)
 Я  не  йду  нікуди.
 Командор
 Зовсім  нема  потреби  замикатись.
 Ми  завтра  маємо  піти  до  церкви.
 Анна
 Я  не  збиралася  до  церкви  завтра.
 360

Командор
 А  все-таки  ми  мусимо  піти,—
казати  казань  має  фра  Іпьїго.
 А  її  н  а
 Се  пайнудніший  в  світі  проповідник!
Командор
 Я  з  вами  згоджуюсь.  Та  королева
злюбила  ті  казання.  Отже,  ходить
і  цілий  двір  на  них.  Коли  не  буде
з  усіх  грандес  лиш  вас,  то  се  помітять.
 Анпа  мовчки  зітхає.
 (Командор  виймає  з  кишені  молитовні  чітки  з  димчастого
 кришталю).
 Я  вам  купив  чітки  до  півжалоби,
а  трохи  згодом  справлю  з  аметисту.
 Анна
 (бере  чітки)
 Спасибі,  тільки  нащо  се?
 Командор
 Вам  треба
пишнотою  всіх  дам  переважати.
 І  ще,  будь  ласка,  як  прийдем  до  церкви,
не  попускайте  донні  Консепсьйон
край  королеви  сісти.  Теє  місце
належить  вам.  Прошу  вас  пам’ятати,
що  нам  належить  перше  місце  всюди,
бо  ми  його  займати  можем  гідно,
і  нас  ніхто  не  може  замінити,—
ручить  за  те  не  тільки  честь  Мендозів,
а  й  ордену  мого  почесний  прапор.
 Коли  ж  не  тільки  донна  Консепсьйон,
а  й  королева  схоче  те  забути,
то  я,  не  гаючись,  покину  двір,
за  мною  рушить  все  моє  лицарство,
і  вже  тоді  нехай  його  величність
придержує  корону  хоч  руками,
щоб  часом  не  схитнулась.  Я  зумію
одважно  боронити  прав  лицарських,
 361

та  тільки  треба,  щоб  вони  були
всім  навіч  безперечні,  а  для  того
ми  мусим  пильнувать  не  тільки  честі,
але  #  вимог  найменших  етикети,
щонайдрібніших.  Хай  вони  здаються
для  вас  нудними,  марними,  без  глузду...
 Анна
Терпливосте  свята!
 Командор
 Так,  справді  треба
молитись  до  терпливості  святої,
коли  хто  хоче  встоять  на  верхів’ї
тих  прав,  що  вимагають  обов’язків.
Права  без  обов’язків  —  то  сваволя.
 Анна  знов  зітхає.
 Зітхаєте?  Що  ж,  вам  було  відомо,
які  вас  тут  повинності  чекають.
 Свідомо  ви  обрали  вашу  долю,
і  ваше  каяття  прийшло  запізно.
 Анна
 (гордо)
 І  в  думці  я  не  маю  каяття.
 Я  признаю  вам  рацію.  Забудьте
мої  химери  —  вже  вони  минули.
 Командор
 Осе  слова  справдешньої  грандеси!
Тепер  я  пізнаю  свою  дружину.
Простіть,  я  був  на  мить  не  певен  вас,
і  так  мені  тоді  самотньо  стало,
і  боротьба  здалась  мені  тяжкою
за  той  щабель,  що  має  нас  поставить
ще  вище.
 Анна
 (о/сиво)
 За  який  щабель?  Таж  вище
в  тільки  трон!
 362

Командор
 Так,  тільки  трон.
 (Пауза).
 Давно  б  я
сей  план  вам  розказав,  якби  я  бачив,
що  ви  тим  жити  можете,  чим  я.
 Анна
 А  ви  сього  не  бачили?
 Командор
 Я  каюсь.
 Але  тепер  я  кожний  крок  мій  хочу
робити  з  вами  враз.  Найвища  скеля
лише  тоді  вінець  почесний  має,
коли  зів’є  гніздо  на  ній  орлиця.
 А  п  н  а
 Орлиця?
 Командор
 Так,  орлиця  тільки  може
на  гострому  і  гладкому  шпилі
собі  тривку  оселю  збудувати
і  жити  в  ній,  не  боячись  безвіддя,
ні  сонця  стріл,  ані  грізьби  перунів.
 За  те  їй  иадгорода  —  високості...
 Анна
 (переймав)
 ...у  чистому  нагірному  повітрі,
без  пахощів  облесливих  долин.
 Чи  так?
 Командор
Так.  Дайте  руку.
 Анна  подає  руку,  він  стискав.
 І  добраніч.
 Анна
 Ви  йдете?
 363

Командор
 Так,  на  раду  капітулу;
як  часом  запізнюся,  то  не  ждіть.
 (Виходить).
 Анпа  сідає  і  задумується.  Увіходить  покоївка  Маріквіта.
 А  н  и  а
 Ти,  Маріквіто?  Де  моя  дуенья?
 Маріквіта
 їй  раптом  так  чогось  недобре  стало,
аж  мусила  лягти.  Але  як  треба,
то  я  таки  її  покличу.
 А  и  и  а
Ні,
 нехай  спочине.  Заплети  мені
волосся  на  ніч  та  й  іди.
 Маріквіта
(заплітаючи  Анні  коси)
 Я  маю
 сеньйорі  щось  казати,  тільки  ждала,
щоб  вийшов  з  дому  наш  сеньйор.
 Анна
 Даремне.
 Я  від  сеньйора  таємниць  не  маю.
 Маріквіта
 О, 	певна  річ!  Адже  моя  сеньйора
зовсім  свята!  Я  саме  се  казала
тому  слузі,  як  брала  ті  квітки.
 Анна
 Який  слуга?  Що  за  квітки?
 Маріквіта
 Недавно
 слуга  якийсь  приніс  квітки  з  гранати
від  когось  для  сеньйори.
 364

Анна
 (гнівно)
 Буть  не  може!
 Квітки  з  гранати,  кажеш?  І  для  мене?
 М  а  р  і  к  в  і  т  а
 Не  знаю...  Він  казав...  Воно-то  правда  —
зухвало  трохи,  бо  квітки  з  гранати  —
то  знак  жаги.  Та  що  я  поясняю!
 Адже  се  всім  відомо.
 А  її  п  а
 Маріквіто,
я  мушу  знать,  від  кого  ся  образа!
 М  а  р  і  к  в  і  т  а
 Слуга  імення  не  сказав,  лиш  мовив,
квітки  ті  даючи:  «Се  донні  Анні
від  мавра  вірного».
 Анна  уривчасто  скрикує.
 Сеньйора  знає,
 від  кого  то?
 Анна
 (збентежена)
 Не  треба  тих  квіток...
 Марі  к  віта
Я  принесу,  хоч  покажу.
 Анна
 Не  треба!
 Маріквіта,  не  слухаючи,  вибігає  і  миттю  вертається  з  китицею
червоного  гранатового  цвіту.
 (Одхиляючи  квіти  рукою  та  одвертаючись).
 Геть  викинь  їх!
 Маріквіта
 Я  б  їх  собі  взяла,
коли  сеньйора  їх  не  хоче.  Тут  же
квітки  навдивовижу..,
 365

Анна
 Так...  візьми...
 Марі  к  віта
От  завтра  я  заквітчаюсь!
 Анна
 Іди!
 Маріквіта
 Чи  тут  не  треба  відчинити  вікон?
 Страх  душно!
 Анна
 (в  задумі,  безуважно)
 Відчини.
 Маріквіта
 (одчиняючи)
 І  жалюзі?
 Анна
 Ні,  може,  видко  з  вулиці.
 Маріквіта
 (одчиняючи  оісалюзі)
 Та  де  ж  там!
 Тепер  на  вулиці  зовсім  безлюдно.
 Тут  не  Севілья!  Ох,  тепер  в  Севільї
дзвенять-бринять  всі  вулиці  від  співів,
повітря  в’ється  в  прудкій  мадриленьї!
 А  тут  повітря  кам’яне...
 Анна
 (нервово)
 Ой,  годі!
 Маріквіта,  говорячи,  вихилилась  із  вікна  і  розглядається  на  всі
боки;  раптом  робить  рукою  рух,  наче  кидаючи  щось.
 (Завваживши  рух).
 Та  що  ти,  Маріквіто?!
 366

М  а  р  і  к  в  іт  а
(невинно)
 Що?  Нічого.
 Анна
 Ти  кинула  до  когось  квітку?
 Маріквіта
 Де  ж  там!
 Я  нетлю  проганяла...  Чи  сеньйора
нічого  більш  пе  потребуе?
 А  п  н  а
 Ні.
 Маріквіта
(кланяється  присідаючи)
 Бажаю  гарних,  гарних  снів!
 Анна
 Добраніч!
 Маріквіта  вийшла,  а  вийшовши,  полишила  в  кімнаті  китицю  з  гра¬
нат.  Аниа,  оглянувшись  на  двері,  тремтячою  рукой  бере  ту  кити¬
цю  і  з  тугою  дивиться  на  неї.
 (Стиха).
 «Від  мавра  вірного...»
 Дон  Жуан  без  шелесту,  зручно  влазить  вікном,  кидається  на  колі¬
на  перед  Анною  і  покриває  поцілунками  її  одежу  й  руки.
 (Впустивши  китицю,  в  нестямі).
 Ви?!
 Дон  Жуан
 Я!  Ваш  лицар!
 Ваш  вірний  мавр!
 Анна
(  опам’  ятавшись  )
 Сеньйоре,  хто  дозволив?.,
 367

Дон  Жу  а  н
 (уставши)
 Навіщо  сеє  лицемірство,  Анно?
 Я  ж  бачив,  як  ви  тільки  що  держали
сю  китицю.
 Анна
Се  трапилось  випадком.
 Дон  Жуан
Такі  випадки  я  благословляю!
 (Простягав  до  Анни  руки,  вона  борониться  рухом).
 Анна
 Я  вас  прошу,  ідіть,  лишіть  мене!
 Дон  Жуан
Ви  боїтесь  мене?
 Анна
Я  не  повинна
 приймати  вас...
 Дон  Жуан
 Які  слова  безсилі!
 Колись  я  не  такі  од  вас  чував!
 Ох,  Анно,  Анно,  де  ж  ті  ваші  горді
колишні  мрії?
 Анна
 Ті  дівочі  мрії  —
то  просто  казка.
 Дон  Жуан
 А  хіба  ж  ми  з  вами
не  в  казці  живемо?  На  кладовищі,
між  сміхом  і  слізьми,  вродилась  казка,
у  танці  розцвіла,  зросла  в  розлуці...
 Анна
І  час  уже  скінчитись  їй.
 368

Дон  Жуан
 Як  саме?
 Що  вірний  лицар  визволить  принцесу
з  камінної  в’язниці,  і  почнеться
не  казка  вже,  а  пісня  щастя  й  волі?
 Анна
 (хитає  головою)
 Хіба  не  може  казка  тим  скінчитись,
що  лицар  просто  вернеться  додому,
бо  вже  запізно  рятувать  принцесу?
 Дон  Ж  у  а  и
 0 	ні!  Такого  в  казці  не  бував!
 Таке  трапляється  хіба  в  житті,
та  й  то  в  нікчемному!
 Анна
 Мені  нічого
од  вас  не  треба.  Я  вас  не  прошу
ні  рятувать  мене,  ні  потішати.
 Я  вам  не  скаржусь  ні  на  що.
 Дон  Жуан
 Ох,  Анно,
 хіба  я  сам  не  бачу?..
 (Ніжно).
 Сії  очі,
 колись  блискучі,  горді,  іскрометні,
тепер  оправлені  в  жалобу  темну
 1 	погасили  всі  свої  вогні.
 Сі  руки,  що  були  мов  ніжні  квіти,
теиера  стали  мов  слонова  кість,
мов  руки  мучениці...  Сяя  поотать
була  мов  буйна  хвиля,  а  тепера
подібна  до  тії  каріатиди,
що  держить  на  собі  тягар  камінний.
 (Бере  її  за  руку).
 Кохана,  скинь  же  з  себе  той  тягар!
Розбий  камінну  одіж!
 369

Анна
(в  знесиллі)
 Я  не  можу...
той  камінь...  він  не  тільки  пригнітає,
він  душу  кам’янить...  се  найстрашніїпе..,
 Дон  Жуан
 Ні-ні!  Се  тільки  сон,  камінна  змора!
 Я  розбуджу  тебе  вогнем  любові!
 (Він  пориває  Анну  в  обійми,  вона  схиляється  йому  на
плече  і  проривається  риданням).
 Ти  плачеш?  Сії  сльози  помсти  просять!
 Чутно,  як  здалека  забряжчав  ключ  у  замку,  потім  на  сходах  чутно
важкі  повільні  кроки  командора.
 Анна
 Се  похода  Гонзага!  Утікайте!
 Дон  Жуан
 Втікати?  Ні.  Тепер  я  маю  змогу
йому  не-  уступитися  з  дороги.
 Командор
(увіходить  і  бачить  дон  Жуана)
 Ви?  Тут?
 Дон  Жуан
 Я  тут,  сеньйоре  де  Мендоза.
 Прийшов  подякувать  за  веледушність,
колись  мені  показану.  Тепер
я  рівня  вам.  Либонь,  се  вам  відомо?
 Командор  мовчки  добуває  свою  шпагу,  дон  Жуан  свою,  і  всту¬
пають  в  бій.  Донна  Анна  скрикує.
 Командор
(оглядаючись  на  неї)
 Я  вам  наказую  мовчати.
 Дон  Жуан  коле  його  в  шию,  він  падає  і  вмирав.
 370

Дон  Жуан
 Край!
 (Обтирає  шпагу  плащем  командоровим).
 Анна
(до  дон  Жуана)
 Що  ви  зробили!
 Дон  Ж  у  а  н
 Що?  Я  подолав
сперечника  у  чеснім  поєдинку.
 Анна
 Сього  за  поєдинок  не  признають,—
ви  будете  покарані  за  вбивство.
 Дон  Жуан
Мені  се  байдуже.
 Анна
 Але  мені
не  байдуже,  щоб  тут  мене  взивали
подвійною  вдовою  —  і  по  мужу,
і  по  коханцю!
 Дон  Жуан
 Я  ж  іще  не  був
коханцем  вашим.
 Анна
 Сеє  знаєм  ми,
та  хто  ж  тому  повірить?  Я  не  хочу
з  іменням  зрадниці,  з  печаткою  ганьби
зостатися  у  сім  гнізді  осинім.
 Д  о  н  Жу  а  н
Втікаймо  вкупі!
 Анна
 Ви  ума  збулися?
 Се  значить  —  взяти  камінь  у  дорогу!
Ідіть  від  мене,  бо  інакше  зараз
 871

я  крик  здійму  й  скажу,  що  ви  хотіли
мене  збезчестити,  зрадецьки  вбивши
сеньйора  де  Мендоза.
 Дон  Жуан
 Донно  Анно,
ви  можете  сказати  се?!
 Анна
 (твердо)
 Скажу.
 Дон  Жуан
 А  що,  як  я  скажу,  що  ви  були
коханкою  і  спільницею  вбивства?
 Анна
Се  не  по-лицарськи.
 Дон  Жуан
 А  ви,  сеньйоро,
по-якому  збираєтесь  робити?
 Анна
 Я  тільки  боронюся.  І  як  ви
от  зараз  підете  із  сього  дому,
я  всім  скажу  і  всі  тому  повірять,
що  тут  були  розбійники,  та  й  годі.
 Дон  Жуан  стоїть  в  непевності.
 Ну  що  ж?  Либонь,  нема  про  що  вам  думать?
 Дон  Жуан  мовчки  вилазить  вікном.  Анна  дивиться  якусь  хвилину
в  вікно,  ждучи,  поки  він  далеко  одійде.  Потім  бере  із  скриньки  по¬
краси,  викидає  їх  у  вікно  і  здіймає  голосний  крик.
 Розбій!  Розбій!  Рятуйте!  Пробі!  Люди!
 На  крик  її  збігаються  л  ю  д  и,  вона  падає,  нібито  зомліла.
 372

V
 Кладовище  в  Мадріді.  Пам’ятники  переважно  з  темного  каменю,
суворого  стилю.  Збоку  —  гранітна  каплиця  стародавнього  будуван¬
ня.  Ні  ростин,  ні  квітів.  Холодний,  сухий  зимовий  день.  Донна
А  н  н  а  в  глибокій  жалобі  повагом  іде,  несучи  в  руках  срібний  на¬
гробний  вінець.  За  нею  йде  стара  д  у  е  и  ь  я.  Обидві  надходять  до
могили,  де  стоїть  пам’ятник  командорові  —  велика  статуя  з  коман¬
дорською  патерицею  в  правиці,  а  лівицею  оперта  на  меч  з  розгор¬
неним  над  держалном  меча  сувоєм.  Анна  мовчки  стає  на  коліна
перед  могилою,  кладе  вінець  до  підніжжя  статуї  і  перебирає  чітки,
ворушачи  устами.
 Дуенья
 (діоюдавшись,  поки  Анна  раз  перебрала  чітки)
 Я  насмілюся  прохать  сеньйору
дозволити  мені  зайти  на  хвильку,
зовсім  близенько,  тут-таки,  при  брамі,
до  родички  позичить  рукавичок,—
я  їх  забула  дома,  на  нещастя,
а  холод  лютий.
 Анна
 Се  не  випадав,
щоб  я  лишилась  тут  на  самоті.
 Дуенья
 Моя  сеньйоро  милостива!  Пробі,
таж  я  стара,  гостець  мене  так  мучить!
 Сеньйора  бачить,  як  напухли  руки?
 Я,  далебі,  від  болю  ніч  не  спала.
 Анна
 (глянувши  на  руки  дуеньї)
 А  справді,  спухли.  Ну,  вже  добре,  йдіть,
лиш  не  баріться.
 Дуенья
 Буду  поспішати.
 Моя  сеньйора  —  янгол  милосердя!
 (Відходить).
 Ледве  дуенья  відійшла,  з-за  близького  пам’ятника  з’являється
дон  Жуан.  Анна  схоплюється  на  рівні  ноги.
 373

Дон  Жуан
Нарешті  я  вас  бачу!
 Анна
 Дон  Жуане!
 Се  ви  мою  дуенью  підкупили?
 Дон  Жуан
 Ні,  я  улучив  мить.  А  хоч  би  й  так,
то  ви  самі  були  б  із  того  винні.
 Анна
 Я?
 Дон  Жуан
 Ви.  Бо  хто  ж  примушує  мене
годинами  блукать  по  кладовищі,
вас  виглядаючи?  І  лиш  на  теє,
щоб  я  мав  щастя  бачити,  як  ви
під  охороною  дуеньї  тута
читаєте  нещирі  молитви
на  гробі  «незабутнього»...
 Анна
(спиняє  його  рухом  руки)
 Стривайте.
 Ніхто  вас  не  примушує  —  се  перше,
а  друге  —  молитви  мої  правдиві,
бо  сталась  я,  хоча  і  мимоволі,
причиною  до  смерті  чоловіка,
що  поважав  мене  й  любив.
 Дон  Жуан
 Сеньйоро,
поздоровляю!  Успіхи  великі!
 Анна
 В  чому?
 Дон  Жуан
У  лицемірстві.
 374

Анна
 Я  не  мушу
 такого  вислухати.
 (Раптово  рушає  геть).
 Дон  Жуан
 (удержуючи  її  за  руку)
 Донно  Анно!
 Я  не  нущу  вас!
 Анна
 Я  кричати  буду.
 Дон  Жуан
(випускав  її  руку)
 Я  вас  благаю  вислухать  мене.
 Анна
 Як  ви  покинете  свій  тон  вразливий,
я  згоджуюсь.  Але  кажіть  коротко,
бо  ще  надійде  хто,  а  я  не  хочу,
щоб  нас  побачили  удвох.
 Дон  Жуан
 Дивую,
 для  чого  вам  сі  пута  добровільні!
 Я  думав  —  от  уже  розбився  камінь,
тягар  упав,  людина  ожила!
 Та  ні,  ще  наче  ствердла  та  камінна
одежа  ваша.  Дім  ваш  —  наче  вежа
під  час  облоги:  двері  на  заміах,
а  заздрі  жалюзі  не  пропускають
ні  променя,  ні  погляду.  Всі  слуги  —
суворі,  збройні,  непідкупні...
 Анна
 Значить,
 були  вже  проби  підкупити?
 375

Д  о  и  Жуан
 Анно,
 хіба  одчай  не  має  прав  своїх?
 Адже,  приходячи  до  вас  одкрито,
я  чу  в  одно:  «Сеньйора  не  приймає».
 Анна
 Подумайте  самі:  чи  ж  випадає,
щоб  молода  вдова,  та  ще  й  в  жалобі,
приймала  лицаря  такої  слави,
як  ви,  на  самоті?
 Дон  Жуан
 Ох,  Анно,  Анно!
 Мені  здається,  я  вже  трачу  розум!..
 Се  ви?  Се  справді  ви?..  Та  сама  врода...
а  речі,  речі!  Хто  вас  їх  навчив?
 Хто  одмінив  вам  душу?
 Анна
 Дон  Жуане,
ніхто  мені  не  одмінив  душі.
 Вона  була  у  мене  зроду  горда,
такою  ж  і  зосталась.  Я  тому
замкнулася  в  твердиню  неприступну,
щоб  не  посмів  ніхто  сказать:  «Ба,  звісно,
зраділа  вдівонька,—  ввірвався  ретязь!»
Невже  ж  би  ви  самі  стерпіли  сеє?
 Дон  Жуан
Хіба  вже  я  не  маю  шпаги,  Анно?
 А  и  и  а
 Так  що  ж  —  ви  обезлюдите  Мадрід?
 Та  чи  могли  б  ви  шпагою  відтяти
всі  косі  погляди,  ухмилки,  шепти,
моргання,  свисти  і  плечей  стискання,
що  скрізь  мене  б  стрічали  й  проводжали?
 Дон  Жуан
Втікаймо,  Анно!
 376

Анна
 Ха-ха-ха!
 Дои  Жуан
 Вам  смішно?!
 Анна
 Якби  не  засміялась,  позіхнула  б,
а  се  ж  хіба  миліше  вам?
 Д  о  н  Ж  у  а  н
 Сеньйоро!!
 Анна
 Та  вже  ж  утретє  чую  сі  слова,
то  може  й  надокучити.
 Дон  Жуан
 Я  бачу,
 ви  справді  камінь,  без  душі,  без  серця.
Анна
 Хоч  не  без  розуму,—  ви  признаєте?
 Дон  Жуан
 О, 	се  я  признаю!
 Anna
 Скапать,  навіщо
втікати  нам  тепер?  Який  в  тім  глузд?
Коли  ви  зводили  дівчат  і  крали
жінок  від  чоловіків,  то  не  дивно,
що  вам  траплялося  втікати  з  ними,
а  хто  баніт,  той,  звісно,  утікач.
 Але  себе  самого  посилати
в  вигнання?  І  для  чого?  Щоб  узяти
вдову,  що  ні  від  кого  не  залежна?
 Самі  подумайте,  чи  се  ж  не  сміх?
 І  чим  була  б  я  вам,  якби  погналась
тепер  із  вами  в  світ?  Запевне,  тільки
забавою  на  час  короткий.
 377

Дон  Жуан
 Анно,
 я  так  нікого  не  любив,  як  вас!
 Для  мене  ви  були  немов  святиня.
 Анна
 Чому  ж  ви  намагались  нерозумно
стягти  свою  святиню  з  п’єдесталу?
 Дон  Ж  у  а  и
 Бо  я  хотів  її  живою  мати,
а  не  камінною!
 Анна
 Потрібен  камінь,
коли  хто  хоче  будувати  міцно
своє  життя  і  щастя.
 Дон  Жуан
 Та  невже
ви  й  досі  вірити  не  перестали
в  камінне  щастя?  Чи  ж  я  сам  не  бачив,
як  задихались  ви  під  тим  камінням?
Чи  я  ж  не  чув  у  себе  на  плечі
палючих  сліз?  Адже  за  тії  сльози
він  заплатив  життям.
 (Показує  на  статую).
 Анна
 І  безневинно.
 Дон  Жуан
 (відступає  від  неї  вражений)
 Коли  се  так...
 Анна
 Авжеж,  не  він  був  винен
з  неволі  тої.  Він  тягар  ще  більший
весь  вік  носив.
 Дон  Жуан
 Його  була  в  тім  воля.
 378

Апиа
 І  я  по  волі  йшла  на  те  життя.
 Але  йому  було  терпіти  легко,
бо  він  мене  любив.  То  справді  щастя  —
поставити  на  ясному  верхів’ї
того,  кого  кохаєш.
 Дон  Жуан
 Ті  верхів’я...
 Ви  знаєте  про  їх  мої  думки.
 А  н  н  а
 Що  варта  думка  проти  світла  щастя?
 Хіба  ж  мені  страшна  була  б  неволя
суворої  сієї  етикети,
якби  я  знала,  що  в  моїй  твердині
мене  мій  любий  жде?  Що  ті  заліки
і  заздрі  жалюзі  лише  сховають
від  натрутних  очей  мої  розкоші...
 Дон  Жуан
 Ви,  Анно,  мов  розпеченим  залізом,
словами  випробовуєте  серце!
 Малюєте  мені  картину  щастя
 на  те,  щоб  знов  сказать:  «Се  не  для  тебе».
 Та  чим  же  маю  заслужити  вас?
 Я  через  вас  терплю  таємну  ганьбу.
 Живу,  немов  якась  душа  покутпа,
серед  людей  чужих  або  й  ворожих
життям  безбарвним,  я  б  сказав,  негідним,
бо  глузду  в  нім  немає!  Що  ж  вам  треба?
Чи  маю  я  зложити  вам  під  ноги
свою  так  буйно  викохану  волю?
 Чи  ви  повірите?  —  мені  з  одчаю
і  сяя  думка  стала  набиватись
настирливо.
 Анна
 Але  з  одчаю  тільки?
 Дон  Жуан
 Невже  б  хотіли  ви  покласти  примус
помежи  нами?  Ви  не  боїтесь,
 379

що  він  задавить  нам  любов  живую,
дитину  волі?
 Анна
 (показує  на  статую  командора)
 Він  колись  казав:
 «То  не  любов,  що  присяги  боїться».
 Дон  Ж  у  а  и
 В  таку  хвилину  ви  мені  нічого
не  маєте  сказати,  окрім  згадки
про  нього?!
 Анна
 Що  ж  я  можу  вам  сказати?
 Дон  Жуан
 (хапає  її  за  руку)
 Ні,  се  скінчитись  мусить!  Бо  інакше
я  присягаю,  що  піду  от  зараз
і  викажу  па  себе.
 Анна
 Се  погроза?
 Дон  Жуан
 Ні,  не  погроза,  а  смертельний  стогін,
бо  я  конаю  під  камінним  гнітом!
 Вмирає  серце!  Я  не  можу,  Анно,
з  умерлим  серцем  жити.  Порятуйте
або  добийте!
 (Стискає  їй  обидві  руки  і  весь  тремтить,  дивлячись  їй
 у  вічі).
 Анна
 Дайте  час...  я  мушу
 подумати...
 (Задумується).
 Від  брами  наближається  стежкою  донна  Консепсьйон,  по¬
важна  грандеса,  з  дівчинкою  і  дуеньєю.  Анна  їх  не  ба¬
чить,  бо  стоїть  плечима  до  стежки.  Дон  Жуан  перший  завважає
прибулих  і  випускає  Апиині  руки.
 380

Дівчинка
 (підбігаючи  до  Анни)
 Добридень,  донно  Анно!
 Донна  Коисепсьйоп
Сеньйора  молиться,  не  заважай.
 Анна
 (збентеоісена)
 Добридень,  донно  Коисепсьйоп!  Добридень,
Розіночко...  Така  мені  біда
з  дуеньею  —  пішла  по  рукавиці
та  й  забарилась,  а  іти  додому
мені  самій  по  місті...
 Донна  К  о  її  с  е  п  с  ь  й  о  її
 Донно  Анно,
таж  тута  лицар  є,  провести  міг  би.
 (До  дон  Жуана).
 Сеньйоре  де  Маранья,  я  й  не  знала,
що  ви  сеньйорі  де  Мендоза  родич!
 Вам  слід  її  хоч  трохи  розважати,
бо  так  заслабнути  недовго  з  туги.
 (До  дівчинки,  що  побігла  вперед).
 Розіно,  підожди!
 (До  Анни).
 Моя  пошана!
 Дон  Жуан  уклоняється.  Донна  Консепсьйон  ледве  киває  йому  го¬
ловою  і  проходить  за  дівчинкою  на  другий  куток  кладовища  поза
каплицю.  Дуенья  йде  за  нею,  оглянувшись  кілька  раз  цікаво  на
Анну  і  дон  Жуана.
 Анна
 (до  дон  Жуана)
 Тепер  ідіть  убийте  тую  пані,
та  тільки  се  не  буде  ще  кінець
роботі  шпаги  вашої...  Радійте!
 Тепер  уже  не  треба  визволяти  —
впаде  сама  з  гори  принцеса  ваша!
 381

(В  одчаї  хапається  за  голову).
 Я  знаю!  Ви  надіялись  на  те,
чигаючи  у  засідках  на  мене,
що,  ганьбою  підбита,  я  з  одчаю
до  рук  вам  попаду  як  легка  здобич?
 Але  сього  не  буде!
 Дон  Жуан
 Присягаю  —
я  не  хотів  сього,  не  міг  хотіти.
 Негідних  перемог  я  не  шукаю.
 Чим  можна  се  поправити?  Скажіте.
 Готовий  я  зробити  все  для  вас,
аби  не  бачить  вас  в  такім  одчаї.
 Пауза.  Анна  думає.
 Анна
 Прийдіть  до  мене  завтра  на  вечерю.
 Я  вас  прийму.  І  ще  гостей  покличу.
 Нам,  може,  краще  бачитись  прилюдно...
 Я,  може,  якось...  Ах,  іде  дуенья!
 Дуенья
 (  наближаючись  )
 Сеньйора  хай  пробачить...
 Анна
 Ви  не  винні,
 що  застарі  для  служби.
 Дуенья
(  жалібно  )
 О!..
 Анна
 Ходім.
 (Мовчки  киває  головою  дон  Жуанові,  той  низько  вкло¬
няється).
 Анна  з  дуеньєю  виходять,
 382

Сганарель
 (виходить  з  каплиці)
 Що  ж,  можна  вас  поздоровити,  пане?
Запросини  дістали  на  вечерю?
 Та  ви  щось  мов  не  раді...  Се-то  правда,—
в  тім  домі  їсти...  ще  там  почастують
з  начиння  того  пана...
 (Показує  на  статую  командора).
 Дон  Ж  у  а  п
 Ну,  так  що?
 Сганарель
 Та  те,  що  якби  сей  сеньйор  знайшовся
там  завтра  при  столі  супроти  вас,
то...
 Дон  Жуан
 Ти  гадаєш,  може  б,  я  злякався?
 Так  я  ж  із  ним  стрівався  вже  не  раз.
 Сганарель
 То  що!  Мертвяк  страшніший  від  живого
для  христянина.
 Дон  Жуан
 Тільки  не  для  мене!
 Сганарель
 А  все  ж  би  ви  його  не  запросили
на  завтрашню  вечерю.
 Дон  Жуан
 Бо  не  просять
 господаря.
 Сганарель
 Принаймні  сповіщають.
 Дон  Жуан
 Ну  що  ж,  іди  і  сповісти  його.
 Я  бачу,  ти  навчився  етикети

від  того  часу,  як  у  гранда  служиш,
а  не  в  баніта.
 Сганарель
 Як  же  сповістити?
 Од  вашого  імення?
 Дон  Жуан
 Та  звичайно.
 Сганарель
 Чого  ж  мені  іти?  Простіше  ж  вам.
 Дон  Жуан
 То  дбав  про  етикету,  а  тепера
простоти  захотів?  Ей,  Сганарелю,
набрався  ти  тут  заячого  духу!
 Не  йде  тобі  Мадрід  сей  на  користь.
 Сганарель
А  вам  Мадрід  нічого  не  завадив?
 Дон  Жуан
Ну-ну,  іди  і  сповісти  його!
 Сганарель
(рушає,  але  спиняється,  оглянувшись  на  дон  Жуана)
 А  що,  як  я  вам  принесу  відповідь?
 Дон  Жуан
Вже  ж  не  інакше.  Так  я  й  сподіваюсь.
Сганарель
 (іде  до  статуї,  вклоняється  низько  й  проказує  з  насміш¬
кою,  але  й  з  тремтінням  у  голосі)
 Незрушно  міцний  і  величний  пане!
 Зволіть  прийнять  привіт  від  дон  Жуана,
сеньйора  де  Маранья  із  Севільї,
 Маркіза  де  Теноріо  і  гранда.
 Мій  пан  дістав  високу  честь  запросин
од  вашої  дружини  донни  Анни
і  має  завтра  ставитись  на  учту
в  ваш  дім.  Але  як  вам  то  недогідно,
то  пан  мій  здержиться  від  завітання.
 384

Дон  Жуан
 Ну,  се  останнє  зайво.
 Сганарель
 Ні,  по  зайво,
інакше  —  нащо  й  сповіщати?
 (Скрикує).
 Пане!
 Він  вам  дає  відповідь,  ще  й  листовну!
 Дон  Ж  у  ан
Яку  відповідь?  Де?
 Сганарель
 (читає)
 «Приходь,  я  жду».
 Дон  Жуан  надходить.  Сганарель  показує  йому  на  сувій  пергаменту
 в  лівиці  статуї.
 Дон  Жуан
 (після  паузи)
 Ну  що  ж,  і  я,  либонь,  не  без  девізи.
 Виходять  з  кладовища.
 VI
 Світлиця  для  бенкетів  у  командоровій  оселі.  Не  дуже  велика,  але
гарно  прикрашена  різьбленими  шафами,  мисниками  з  дорогим
начинням,  арматурами  тощо.  Посередині  довгий  стіл,  накритий  до
званої  вечері,  навколо  нього  дубові  стільці  важкого  стилю.  При
одній  стіні,  проти  кінця  стола,  великий  портрет  командора  з  чор¬
ним  серпанком  на  рамі,  проти  другого  кінця  довге  вузьке  свічадо,
що  сягає  підлоги,  стілець,  що  стоїть  на  чільнім  місці,  приходиться
спинкою  до  свічада,  а  передом  проти  портрета.  Слуга  відчиняє
двері  з  сусідньої  кімнати,  інші  слуги  лагодяться  прислужувати
 при  столі.
 Донна  Анна  уводить  гурт  гостей,  здебільшого  старшого
віку,  поважних,  гордовитих,  темно  вбраних.  Сама  Анна  у  білій
сукні,  лямоваиій  по  всіх  рубцях  широкою  чорною  габою.
 Анна
 Прошу  сідати,  дорогії  гості.
 (До  найстарішого  гостя,  показуючи  на  чільне  місце).
Ось  ваше  місце.
 13  Л.  Українка 	385

Найстаріший  гість
 Ні,  сеньйоро  мила,
пробачте,  я  не  сяду,  хай  лишиться
воно  порожнім.  Буде  нам  здаватись,
що  наш  господар  тільки  запізнився
і  мав  ще  прибути  на  беседу.
 Се  вперше  ми  тут  сходимось  без  нього,
і  тяжко  звикнути  до  тої  думки,
що  слід  його  закрила  ляда  смерті.
 Анна
 (сівши  в  кіпці  стола  під  портретом  командора,  проти  чіль¬
ного  місця,  зоставленого  порожнім,  подає  знак  слугам,
щоб  частували  гостей,  що  воює  позаймали  свої  місця)
 Мої  панове  й  пані,  розгостіться,
приймайтеся,  частуйтеся  і  будьте
вибачними,  якщо  неповний  лад
на  вдовиній  беседі  буде.  Трудно
вдові  самотній  вдержати  в  господі
той  лицарський  порядок,  що  потрібен
для  честі  дому.
 Донна  Консепсьйон
(стиха  до  своєї  сусідки,  молодшої  пані)
 Начебто  для  честі
потрібні  бенкети  серед  жалоби,
а  іншого  нічого  не  потрібно.
 Донна  Кл  ара
 (сусідка  донни  Консепсьйон)
 Та  досі  донна  Анна  у  всьому
додержувала  честі.
 Донна  Консепсьйон
 Донно  Кларо!
 Я  знаю  те,  що  знаю...
 386

Донна  Клара
(з  косим  поглядом  на  Анну)
 Ні...  хіба?
 Слуга
(на  порозі)
 Прибув  маркіз  Теноріо.
 А  н  н  а
 Проси.
 Дон  Жуан  увіходить  і  спиняється  коло  порога.
(Кивнувши  дон  Жупнові  на  привіт,  звертається  до  гостей).
 Дозвольте  вам,  моє  шановне  панство,
представити  сеньйора  до  Маранья,
маркіза  де  Теноріо.
 (До  дон  Жуана).
 Сеньйоре,
 прошу  сідати.
 Дон  Жуан,  пошукавши  поглядом  собі  стільця,  займає  чільне  місце.
Угледівши  напроти  себе  портрета  командора,  здригається.
 Анна
 (до  слуги)
 Дай  вина  сеньйору.
 Слуга  подає  дои  Жуанов  і  більший  і  кращий  кубок,  ніж  іншим.
 Один  гість
 (сусід  дон  .Жуана)
 Я  пізнаю  сей  кубок.  Нам  годиться
того  згадать,  хто  з  нього  пив  колись.
 (Простягає  свого  кубка  до  дон  Жуана).
 Нехай  же  має  дух  його  лицарський
в  сім  дожі  вічну  пам’ять!
 Д  о  п  Жуан
(торкаючи  гостевого  кубка  своїм)
 Вічний  спокій!
 13* 	387.

Стара  грандеса
 (що  сидить  праворуч  донни  Анни.  Стиха,  нщцлившись
до  господині)
 Я  мало  знаю  їх,  тих  де  Маранья,—
чи  се  не  дон  Жуан?
 Анна
 Йому  наймення
Антоніо-Жуан-Луїс-Уртадо.
 Стара  грандеса
 Ах,  значить,  се  не  той...
 Донна  Консепсьйон
 (наслухав  сю  розмову,  іронічно  всміхається,  нишком  до
 сусідки)
 Якраз  той  самий!
 Старий  гранд
 (до  сусіда  свого,  молодшого  гранда)
 Чи  ви  не  знаєте,  чим  де  Маранья
так  переважив  нас,  що  без  намислу
на  чільнім  місці  сів?
 Молодший  гранд
 (похмуро)
 Не  знаю,  справді.
 Старий  гранд
 Запевне,  тим,  що  честь  його  нова,
а  наша  вже  зостарілась.
 Молодший  гранд
 Запевне.
 Донна  Консепсьйон
 (до  дон  Жуана,  голосно)
 Послухайте,  сеньйоре  де  Маранья,
я  вас  не  встигла  розпитати  вчора,—
не  хтіла  вам  перебивать  розмови,
коли  ви  потішали  донну  Анну

на  гробі  мужа,*—  а  проте  цікаво
мені  довідатись,  який  же  саме
ви  родич  їй?  Запевне,  брат  у  перших?
 Дон  Ж  у  а  п
Ні,  ми  зовсім  не  родичі.
 Донна  Консепсьйон
Ах,  так?..
 Але  яке  в  вас  добре,  чуле  серце!
 Є  паказ,  правда,  і  в  письмі  святому:
«Зажурених  потіш...»
 Анна
 (трохи  підвищеним  голосом)
 Свояцтво  миле!
Дозвольте  вам  тепера  пояснити,
чому  се  я  таким  ладом  незвиклим
врядила  сю  вечерю...
 (До  дон  Жуана),
 Ах,  пробачте,
ви  мали  щось  казати?
 Д  о  и  Ж  у  а  н
 Ні,  прошу,
провадьте  вашу  мову,  донно  Анно.
 Анна
 (до  лицарів)
 Кохані  свояки,  скажіть  по  правді,
чи  я  коли  чим  схибила  повагу
імення  роду  вашого?
 Лицарі
 Нічим!
 А  н  п  а
 (до  дам)
 Своячки  любі,  вам  найкраще  знати,
як  потребує  жінка  молода
поради  й  захисту  в  ворожім  світі.

А  де  ж  поради  й  захисту  шукати
вдові,  що  не  покликана  від  бога
вступити  в  стан  чернечий  найсвятіший?
Ослона  тая,  що  мені  постачив
серпанок  жалібний,  тонка  занадто,
щоб  люди  не  могли  мене  діткнути
колючим  осудом,  хоч  і  не  винну.
Скажіть  мені,  у  кого  й  де  я  маю
шукати  оборони?
 Донна  Коисепсьйоп
 Ох,  найкраще,
коли  зовсім  її  шукать  не  треба!
 Дон  Жуан
 Ще  краще  —  колючкам  не  потурати
і  не  давать  їм  на  поталу  волі.
 Найстарший  гість
 (дивлячись  проникливо  на  дон  Жуана)
 Своячка  наша  має  повну  волю
чинити  все,  що  не  плямує  честі
імення  де  Меидозів.  А  якби
хто  інший  заважав  своячці  нашій
держати  високо  ту  честь,—  хай  знає,
що  є  в  родині  лицарів  багато
і  всі  їх  шпаги  до  послуги  дамі.
 Дон  Жуан
 Вона  багато  шпаг  не  потребує,
поки  у  мене  є  ося  одна!
 (Витягає  свою  шпагу  до  половини  з  піхви).
 Найстарший  гість
(до  Анни)
 Чи  вам  доволі  однієї  шпаги
для  оборони?
 Дон  Жуан
 Як  не  досить  шпаги,
то  я  знайду  ще  й  іншу  оборону.
 390

Найстарший  гість
(знов  до  Анни)
 Він  має  право  се  казати?
 Анна
 Так.
 Найстарший  гість
 Мені  здається,  ми  в  сім  домі  зайві.
 (Встає,  за  ним  інші  гості).
 Сеньйор  маркіз,  як  бачте,  ще  пе  зважив,
котору  форму  оборони  вибрать.
 Та  краще  се  зробить  на  самоті,
аніж  прилюдно.  А  рішипець,  певне,
нам  оголосять  не  пізніш  як  завтра,
або  вже  ми  його  самі  вгадаєм.
 (Вклоняється  Анні,  за  ним  усі  гості  рушають  із  світлиці).
 Донна  Анна  і  дон  Жуан  лишаються  самі.
 Дон  Ж  у  а  н
 От  і  замкнулася  камінна  брама!
 (Гірко,  оюовчно  сміється).
 Як  несподівано  скінчилась  казка!
 З  принцесою  і  лицар  у  в’язниці!..
 Анна
 Чи  то  ж  кінець  лихий  —  собі  дістати
з  принцесою  і  гордую  твердиню?
 Чого  ж  нам  думати,  що  се  в’язниця,
а  не  гніздо  —  спочин  орлиній  парі?
 Сама  звила  я  се  гніздо  на  скелі,
труд,  жах  і  муку  —  все  переборола
і  звикла  до  своєї  високості.
 Чому  не  жити  й  вам  на  сім  верхів’ї?
 Адже  ви  маєте  крилатий  дух  —
невже  лякають  вас  безодні  й  кручі?
 Д  о  н  Ж  у  а  п
 Мене  лякає  тільки  те,  що  може
зломити  волю.

Анна
 Волі  й  так  немае,
її  давно  забрала  вам  Долорес.
 Дон  Жуан
 0 	ні!  Долорес  волі  не  ламала!
 Вона  за  мене  душу  розп’яла
 1 	заколола  серце!
 Анна
 А  для  чого?
 Щоб  вам  вернути  знов  громадські  пута,
колись  такі  ненавидні  для  вас!
 Дон  Жуан
 О,  певне,  я  б  не  витримав  їх  довго,
якби  не  ви.  Я  б  розрубав  їх  знову,
коли  інакше  з  них  нема  визволу.
 Анна
 Хто  самохіть  їх  прийме  хоч  на  мить,
тому  навік  вони  вгризуться  в  душу  —
я  добре  знаю  се,  мені  повірте!  —
і  вже  їх  скинути  з  душі  не  можна,
та  можна  силою  й  завзяттям  духу
зробити  з  них  ланцюг  потужний  влади,
що  вже  й  громаду  зв’яже,  наче  бранку,
і  кине  вам  до  ніг!  Я  вам  кажу:
нема  без  влади  волі.
 Дон  Ж  у  а  и
 Хай  і  так.
 Я  владу  мав  над  людськими  серцями.
 Анна
 Так  вам  здавалося.  А  ті  серця
від  влади  вашої  лиш  попеліли
і  внівець  оберталися.  Єдине
зосталось  незруйноване  —  моє,
бо  я  вам  рівня.
 392

Дон  Жуан
 Тим  я  так  змагався,
щоб  вас  подужати!
 А  и  н  а
 І  то  даремне.
 Хіба  ж  не  краще  нам  з’єднати  силу,
щоб  твердо  гору  ту  опанувати,
що  я  на  неї  тяжко  так  здіймалась,
а  вам  —  доволі  тільки  зияти  персня
з  мізинця  і  мені  його  віддати.
 Дон  Жуан
Долорес  персня  маю  вам  віддати?!
 А  и  и  а
 Чом  ні?  Таж  я  Долорес  не  вбивала.
Се  ви  поклали  в  сьому  домі  трупа,
що  мусив  би  лежати  менш  нами
неперехідним  і  страшним  порогом.
Але  готова  я  переступити
і  сей  поріг,  бо  я  одважиа  зроду.
 Дон  Жуан
 Багато  в  чім  мене  винуготь  люди,
але  одвагу  досі  признавали
і  друзі  й  вороги.
 Анна
 Її  в  вас  досить,
щоб  вихід  прорубати  з  сього  дому*
Вас  не  злякають  шпаги  де  Мендозів,
того  я  певна.
 Дон  Жуан
Як  же  з  вами  буде?
 Анна
 Що  вам  до  того?  Мною  не  журіться.
Найгірше  лихо  —  легше,  аніж  поміч
нещира,  вимушена.
 т

Дон  Жуан
 Ось  мій  перстень!
(Здіймає  персня  з  мізинця  і  дає  Анні),
Анна
 (міняється  з  ним  перснями)
 Ось  мій.  А  хутко  я  вам  подарую
інакший:  щоб  печаті  прикладати
до  командорських  актів.
 Дон  Ж  у  а  п
 Як  то?
 Анна
 Так.
 Я  вам  здобуду  гідність  командорську.
 Бо  вже  ж  обранець  мій  не  стане  низько
в  очах  лицарства  й  двору.  Всі  те  знають,
що  лицарем  без  страху  ви  були
і  в  ті  часи,  коли  були  банітом,
а  вже  тепер  ви  станете  зразком
усіх  чеснот  лицарських,—  вам  се  легко...
 Дон  Жуан
 (впадає  в  річ)
 По-вашому,  се  легко  —  утопитись
у  тім  бездоннім  морі  лицемірства,
що  зветься  кодексом  чеснот  лицарських?!
 Анна
 Доволі  вже  порожніх  слів,  Жуане!
 Що  значить  «лицемірство»?  Таж  признайте,
що  й  ви  не  все  по  щирості  чинили,
а  дещо  й  вам  траплялось  удавати,
щоб  звабити  чиї  прекрасні  очі,
то  відки  ж  се  тепер  така  сумлінність?
 Чи,  може,  тут  мета  вам  зависока?
 Дон  Жуан
 (в  задумі)
 То  се  я  мав  би  спадок  одібрати
після  господаря  твердині  сеї?..
 894

Як  чудно...  лицар  волі  —  переймав
до  рук  своїх  тяжкий  таран  камінний,
щоб  городів  і  замків  добувати.,.
 Л  п  н  а
 Ви,  лицар  волі,  як  були  банітом,
були  бандитом.
 Дон  Ніуап
 Я  ним  бути  мусив.
 Анна
 А,  мусили?  То  де  ж  була  та  воля,
коли  був  примус  бити  й  грабувати,
щоб  вас  не  вбили  люди  або  голод?
 Я  в  тім  не  бачу  волі.
 Дон  Ж  у  ан
 Але  владу,
 признайте,  мав  я.
 Анна
 Ні,  не  признаю!
 Було  «взаємне  полювання»  тільки,—
я  пам’ятаю,  як  ви  со  назвали.
 Так  бути  ж  ловчим  не  велика  честь!
 Ви  ще  не  знаєте,  що  значить  влада,
що  значить  мати  не  одну  правицю,
а  тисячі  узброєних  до  бою,
що  можуть  і  скріпляти,  й  руйнувати
всесвітні  трони,  й  навіть  —  здобувати!
 Дон  Жуан
 (захоплений)
 Се  горда  мрія!
 Анна
 (приступає  блиоісче,  пристрасно  шепоче)
 Так,  здобути  трон!
 Ви  мусите  у  спадок  перейняти
і  еюю  мрію  вкупі  з  командорством!
 (Підбігав  до  шафи  і  виймає  звідти  білий  плащ  командор¬
ський).
 395

Дон  Жуан  одразу  здригається,  але  не  може  одвести  очей  од  плаща,
захоплений  словами  Анни.
 Жуане,  гляньте!  От  сей  білий  плащ,
одежа  командорська!  Се  ке  марне
убрання  для  покраси!  Він,  мов  прапор,
єднає  коло  себе  всіх  одважних,
усіх,  що  не  бояться  крів’ю  й  слізьми
сполучувать  каміння  сили  й  влади
для  вічної  будови  слави!
 Дон  Жуан
 Анно!
 Я  досі  вас  не  знав.  Ви  мов  не  жінка,
 і 	чари  ваші  більші  від  жіночих!
 Анна
 (приступав  до  дон  Жуана  з  плащем)
 Приміряйте  сього  плаща.
 Дон  Жуан
 (хоче  взяти,  але  спиняється)
 Ні,  Анно,
мені  ввижається  на  ньому  кров!
 Анна
 Се  плащ  новий,  ще  й  разу  не  надітий.
 А  хоч  би  й  так?  Хоч  би  і  кров  була?
 З  якого  часу  боїтесь  ви  крові?
 Дон  Жуан
 Се  правда,  що  мені  її  боятись?
 Чому  мені  не  взять  сього  плаща?
 Адже  я  цілий  спадок  забираю.
 Вже  ж  я  господар  буду  сьому  дому!
 Анна
 О,  як  ви  се  сказали  по-новому!
 Я  прагну  швидше  вас  таким  побачить,
яким  ви  стати  маєте  навік!
 (Подає  плаща,  дон  Жуан  бере  його  на  себе.  Анна  дає
йому  меча,  командорську  патерицю  і  шолом  з  білими
перами,  знявши  з  стіни).

Яка  величність!  Гляньте  у  свічадо!
 Дон  Жуан  підходить  до  свічада  і  раптом  скрикує.
 Л  н  її  а
 Чого  ви?
 Дон  Жуан
Він!..  Його  обличчя!
 (Випускає  меч  і  патерицю  і  затуляє  очі  руками).
Анна
 Сором!
 Що  вам  привиділось?  Погляньте  ще.
 Не  можна  так  уяві  попускати.
 Дон  Жуан
 (зо  страхом  одкриває  обличчя.  Глянув.  Здавленим  від  не¬
світського  оісаху  голосом)
 Де  я?  Мене  нема,.,  се  він...  камінний!
 (Точиться  од  свічада  вбік  до  стіни  і  притуляється  до  неї
плечима,  тремтячи  всім  тілом).
 Тим  часом  із  свічада  вирізняється  и  о  с  т  а  т  ь  командор  а,  така,
як  на  пам’ятнику,  тільки  без  меча  й  патериці,  виступає  з  рами,  іде
важкою  камінною  походою  просто  до  доп  Жуапа.  Анна  кидається
межи  дон  Жуаиом  і  командором.  Командор  лівицею  становить
донну  Анну  на  коліна,  а  правицю  кладе  на  серце  дон  Жуанові.
Дон  Жуан  застигає,  поражений  смертельним  остовпінням.  Доп-
на  Анна  скрикує  і  падає  ницьма  додолу  до  ніг  командорові.
 29.IV  1912

ПРИМІТКИ
 За  життя  Лесі  Українки  вийшло  друком  три  оригінальних
збірки  її  поетичних  творів:  «На  крилах  пісень»  (Львів,  1893),
«Думи  і  мрії»  (Львів,  1899),  «Відгуки»  (Чернівці,  1902)—і  одна
підсумкова  збірка  «На  крилах  пісень»  (К.,  1904),  задумана  автор¬
кою  як  «вибір  поезій»,  що  охоплювала  твори  трьох  попередніх
збірок,  заново  переглянутих  і  відредагованих  письменницею  для
нового  видання.  Більшість  текстів  цієї  збірки  зазнали  значних
цензурних  втручань,  а  найгостріші  громадянські  поезії  були  зо¬
всім  вилучені  цензурою.
 У  даному  виданні  поетичні  твори  розташовані  за  хронологією
їхнього  написания.  Твори,  що  входили  до  збірки  «На  крилах  пі¬
сень»  1893  p.,  друкуються  за  текстами  першого  розділу  київського
видання  вибраних  поезій  «На  крилах  пісень,  що  не  зазнав  цен¬
зурного  втручання.  Твори,  що  входили  до  збірок  «Думи  і  мрії»  та
«Відгуки»,  друкуються  за  текстами  цих  збірок  із  врахуванням
авторських  уточнень,  зроблених  для  видання  1904  p.,  оскільки
більшість  із  них  надруковані  в  київському  виданні  з  цензурними
купюрами.
 Твори,  що  вийшли  друком  за  життя  Лесі  Українки  поза  збір¬
ками,  подаються  за  останніми  прижиттєвими  публікаціями,  підго¬
товленими  до  друку  самою  письменницею.  Не  друковані  за  життя
Лесі  Українки  твори  подаються  за  автографами,  що  в  основно¬
му  зберігаються  у  відділі  рукописів  інституту  літератури
ім.  Т.  Г.  Шевченка  АН  УРСР  (ф.  2).
 У  квадратних  дужках  під  текстом  —  дата,  встановлена  дослід¬
никами  творчості  Лесі  Українки  на  підставі  документальних  даних:
дати  в  автографі,  часу  першодруку,  вивчення  творчого  доробку  та
біографії  поетеси.
 ЛІРИКА
 Наді  я.—  Вперше  надруковано  в  журн.  «Зоря»,  1887,  №  24,
с.  413,  з  підзаголовком  «Пісня  заволоки».
 Подорож  до  мор  я.—  Вперше  як  цикл  надруковано  в  збірці
«На  крилах  пісень»,  1893,  с.  49—56.
 Комаров  Михайло  Федорович  (1844—1913)  —український  бібліо¬
граф,  критик  і  фольклорист  ліберально-буржуазного  напряму.
Приятель  сім’ї  Косачів.
 «Чого  то  часами,  як  сяду  за  діл  о...»  —  Вперше  на¬
друковано  в  журн.  «Зоря»,  1888,  №  4,  с.  63.

«Ш  лю  до  тебе  малий  сей  листочо  к...»  —  Уперше
надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  тво¬
ри.  Львів,  1947,  с.  74.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  722).
 За  свідченням  Ольги  Петрівни  Косач-Кривишок  (1877—1945;
літературний  псевдонім  Олена  Зірка),  молодшої  сестри  Лесі  Укра¬
їнки,  поезія  була  адресована  Олександрі  Євгенівні  Судовщиковій
(1867—1924;  літературний  псевдонім  Грицько  Григореико),  україн¬
ській  письменниці,  товаришці  Лесі  Українки,  і  написана  на  бере¬
зовій  корі.
 На  роковини  Шевченк  а.—  Вперше  надруковано  в  збір¬
ці  «Ііа  крилах  пісень»,  1893,  с.  37—38.
 До  натури.—  Вперше  надруковано  в  жури.  «Зоря»,  1889,  №  8,
с.  133,  під  заголовком  «До  природи».
 Напровесні.—  Вперше  надруковано  в  журн.  «Зоря»,  1889,
№  9,  с.  150.
 С  п  і  в  е  ц  ь.—  Уперше  надруковано  в  журн.  «Зоря»,  1889,  №  21,
с.  350—351.
 Вечірня  годин  а.—  Вперше  надруковано  в  збірці  «На  кри¬
лах  пісень»,  1893,  с.  38.
 Поезія  присвячена  Ользі  Петрівні  Косач  (1849—1930;  літератур¬
ний  псевдонім  Олена  Пчілка),  матері  Лесі  Українки,  українській
письменниці  ліберально-буржуазного  напряму.
 До  мого  фортепіан  о.—  Вперше  надруковано  в  журн.
«Зоря»,  1892,  №  8,  с.  149—150.
 На  давній  мотив.—  Уперше  надруковано  в  збірці  «На
крилах  пісень»,  1893,  с.  41—43.
 В  е  с  н  я  н  к  а.—Вперше  надруковано  в  журн.  «Ілюстрована  біб¬
ліотека  для  молодіжі,  міщан  і  селян»,  1890,  №  4,  с.  49.  Поезія  при¬
свячена  молодшій  сестрі  поетеси.
 Contra  spem  sp  е  г  о!  —  Вперше  надруковано  в  збірці  «На
крилах  пісень»,  1893,  с.  13—14.
 Мій  шля  х.—  Уперше  надруковано  в  збірці  «На  крилах  пі¬
сень»,  1893,  с.  16.
 В  магазині  к  в  і  т  о  к.—  Уперше  надруковано  в  газ.  «Буко¬
вина»  28  березня  1891  р.  під  заголовком  «Квіти».
 Сім 	с  т  р  у  и.—  Уперше  надруковано  як  цикл  у  збірці  «На
 крилах  пісень»,  1893,  с.  3—8.
 Цикл  присвячений  Михайлу  Петровичу  Драгоманову  (1841—
1895)  —  українському  публіцисту,  вченому  і  громадському  діячеві
ліберально-демократичного,  потім  ліберально-буржуазного  напря¬
му,  рідному  брату  матері  Лесі  Українки.
 «Коли  втомлюся  я  життям  щоденни  м...»  —  Упер¬
ше  надруковано  в  збірці  «На  крилах  пісень»,  1893,  с.  14—15.
 399

«Скрізь  плач,  і  стогін,  і  ридання.,.»  —  Вперше  на^
друковано  в  збірці  «На  крилах  пісень»,  1893,  с.  38.
 «За  правду,  браття,  єднаймось  щир  о...»  —  Вперше
надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Твори:  В  5-ти  т.—
К,,  1951,  т.  І,  с.  55.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  842).
 Соне  т.—  Уперше  надруковано  в  збірці  «На  крилах  пісень»,
1893,  с.  36
 «Дивлюся  я  на  смерть  натури...»  —  Вперше  надруко¬
вано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  твори,  Львів,
«Вільна  Україна»,  1947,  с.  З,  під  заголовком  «Сонет».
 Вдитячому  крузі.—  Вперше  як  цикл  надруковано  в  збір¬
ці  «На  крилах  пісень»,  1893,  с.  103—106,  під  заголовком  «Дитйчі»
чотири  поезії:  «На  зеленому  горбочку...»,  «Літо  краснее  минуло...»,
«Мамо,  іде  вже  зима...»,  «Тішся,  дитино,  поки  ще  маленька...».  За
ними  —  поезія  «Веснянка».  У  виданні  4904  р.  всі  ці  вірші  об’єднані
в  цикл  під  назвою  «В  дитячому  крузі».  «На  зеленому  г  о  р-
б  о'ч  к  у...»  —  Вперше  надруковано  в  альманасі  «Перший  вінок»,
1887,  с.  176—177.  «Літо  краснее  минуло...»  —  Вперше  на¬
друковано  там  же,  с.  230,  під  заголовком  «Поле».  «Мамо,  іде  вже
з  и  м  а...»  —  Вперше  надруковано  в  журн.  «Дзвінок»,  1890,  №  22,
с.  169.  «Тішся,  дитино,  поки  ще  маленька...»  —  Впер¬
ше  надруковано  в  журн.  «Ілюстрована  бібліотека  для  молодіжі,
міщан  і  селян»,  1894,  №  3,  с.  33,  під  заголовком  «До  руської  ди¬
тини».
 В  и  ш  е  н  ь  к  и.—  Вперше  надруковано  в  жури.  «Дзвінок»,  1891,
№  14,  с.  115.
 Подавться  за  першодруком.
 Кримські  спогади.—  Вперше  надруковано  в  збірці  «На
крилах  пісень»,  1893,  с.  66—78,  як  цикл,  складений  із  «Заспіву»
 і 	дванадцяти  поезій.  Окремі  поезії  друкувалися  раніше:  «Тиша
морська»  —  «Зоря»,  1891,  №  18,  с.  343,  під  заголовком  «Над  мо¬
рем»;  «На  човні»,  «Негода»,  «Бахчисарай»,  «Бахчисарайський
дворець»,  «Бахчисарайська  гробниця»  —  «Зоря»,  1893, 	№  12,
 с.  230-231.
 У  виданні  «На  крилах  пісень»,  1904,  Леся  Українка  опустила
«Заспів»,  текст  якого  відновлено  за  збіркою  «На  крилах  пісень»,
1893,  с.  66.
 Цикл  присвячено  братові  поетеси  Михайлу  Петровичу  Косачу
(1869—1908).
 Сльози-  перл  и.—  Вперше  надруковано  в  журн.  «Народ»,
1891,  №  7,  с.  115—116,  під  заголовком  «Ридання».
 Зоряне  неб  о.—  Вперше  надруковапо  як  цикл  у  збірці  «На
крилах  пісень»,  1893,  с.  8—10.

Остання  поезія  циклу  «В  небі  місяць  зіходить  смутний...»  впер¬
ше  надрукована  в  жури.  «Зоря»,  №  12,  с.  227,  під  заголовком
«Зоря».
 Розбита  чарк  а.—  Вперше  надруковано  у  збірці  «На  крилах
пісень»,  1893,  с.  21.
 «Якщо  прийде  журба,  то  не  думай  її...»  —  Впер¬
ше  надруковано  в  жури.  «Зоря»,  1891,  №  15,  с.  286—287,  під  заго¬
ловком  «Розвага».
 С  о  с  н  а.—  Вперше  надруковано  в  збірці  «На  крилах  пісень»,
1893,  с.  21—22.
 Досвітні  огн  і.—  Вперше  надруковано  в  збірці  «На  крилах
пісень»,  1893,  с.  25.
 Сон  літньої  ночі.—Вперше  надруковано  в  збірці  «На
крилах  пісень»,  1893,  с.  35—36.
 Сон.—Уперше  надруковано  в  збірці  «На  крилах  пісень»,  1893,
с.  32-34.
 Поезія  присвячена  О.  G.  Судовщиковій.
 Питання.  Відповідь.—-Уперше  надруковано  в  жури.
«Шиття  й  революція»,  1928,  №  2,  с.  155—156.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  11).
 На  мотив  з  Міцкевича.—  Вперше  надруковано  в  збірці
«Арго».  К.,  1914,  с.  40.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  11).
 Епіграф  узято  з  вірша  польського  поета  Адама  Міцкевича
(1798—1855)  «Непевність».
 М  е  л  о  д  і  ї.—  Вперше  надруковано  як  цикл  з  дванадцяти  поезій
у  збірці  «Думи  і  мрії»,  с.  47—53.  Поезія  «Хотіла  б  я  піснею  ста¬
ти...»  вперше  надрукована  в  жури.  «Зоря»,  1899,  №  2,  с.  35—36.
 На  нам1  ять  31  іюля  1895  року.—  Вперше  надрукова¬
но  в  журн.  «Нові  шляхи»,  1930,  №  5,  с.  48—50.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  682).
 Сестрице  люба...—-  Поезія  присвячена  Аріадиі  Михайлівні  Дра~
гомановій  (1877—1954),  дочці  М.  П.  Драгоманова,  двоюрідній  сестрі
Лесі  Українки.
 ...сее  перше  і  безмірне  горе..  —  смерть  М.  П.  Драгоманова
20.VI  1895  р.
 Невільничі  піспі.—  Вперше  надруковано  як  цикл  з  чо¬
тирнадцяти  поезій  у  збірці  «Думи  і  мрії»,  с.  57—82,  із  спільиою
датою  для  всього  циклу:  1895—1896.  Поезії  «Мати-невільииця»,
«X  все-таки  до  тебе  думка  лине...»,  «Ворогам»,  «Північні  думи»,  «До
товаришів»  вперше  надруковано  у  журн.  «Народ»,  1895,  №  15—16,
с.  254—256;  «На  вічну  пам’ять  листочкові...»,  «Слово,  чому  ти  не
твердая  криця...»,  «Fiat  пох!»  —  у  журп.  «Житє  і  слово»,  1897,  т.  6,
кн.  1,  с.  13—16;  «Грішниця»  —  у  журн.  «Житє  і  слово»,  1897,  т.  6,
 401

кн.  5—6,  с.  354—363;  «Товаришці  на  спомин»,  «Поет  під  час  обло¬
ги»  —  у  збірнику  «Привіт  д-ру  Івану  Франку  в  25-літній  ювілей
літературної  діяльності  складають  українсько-руські  письменники»
(Львів,  1898,  с.  1—3,  190—193).
 У  поезії  «Мати-невільниця»  відтворено  розмову,Лесі  Українки
з  подругою  Ганною  Миколаївною  Ковалевською-Деген,  дочкою  ре-
волюціонерів-народовольців  М.  П.  Вороицової-Ковалевської  та
М.  В.  Ковалевського.  М.  П.  Воронцова-Ковалевська  була  <  заслана
на  довічну  каторгу  в  Сибір  і  перебувала  в  Марійській  жіночій
тюрмі.  У  1889  р.,  на  знак  протесту  проти  знущання  з  в’язнів,
отруїлася  разом  з  товаришами  («Карійська  трагедія»).
 В  і  д  г  у  к  и.—  Вперше  надруковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,  с.  85.
 Ave  regina!  —  Вперше  надруковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,
с.  87-88.
 То  be  or  not  to  b  e?..—  Вперше  надруковано  в  збірці  «Думи
і  мрії»,  с.  89—90.
 То  be  or  not  to  Ъе?..—  початок  монологу  Гамлета  з  трагедії
 В. 	Шекспіра  «Гамлет».
 Братові  й  сестрі  на  спомин.—  Уперше  надруковано
в  наукових  записках  Інституту  літератури  ім.  Т.  Г.  Шевченка
АН  УРСР.  «Радянське  літературознавство»,  1948,  с.  120—121.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  4).
 3  пропащих  років.—  Уперше  як  цикл  з  двох  віршів  на¬
друковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,  с.  90—92.
 До  товариш  а.-*  Вперше  надруковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,
с.  92—93.
 «Як  дитиною,  б  у  в  а  л  о...»  —  Вперше  надруковано  у  збірці
«Думи  і  мрії»,  с.  93.
 «Не  дорікати  слово  я  дала...»  —  Вперше  надруковано
в  «Літературній  газеті»  27  вересня  1945  р.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  728).
 Роман  с.-—  Уперше  надруковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,
с.  94.
 «...Т  ак  прожила  я  цілу  довгу  зим  у».—  Вперше  на¬
друковано  в  «Літературній  газеті»  27  вересня  1945  р.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  705).
 «Ти,  дівчино,  життям  розбита,  гра  й!»  —  Вперше
надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  тво¬
ри,  с.  11.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  707).
 Кримські  відгуки.—  Вперше  як  цикл  із  семи  поезій
надруковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,  с.  94—115.  Окремі  вірші  друку¬
вались:  «Східна  мелодія»  —  ЛНВ,  1898,  т.  1,  кн.  2,  с.  140;  «Мрії»  —
ЛИВ,  1898,  т.  1,  кн.  2,  с.  140—141;  «Зимова  ніч  на  чужині»  —ЛНВ,
 402

4898,  т.  2,  кн.  5,  с.  143—146;  «Весна  зимова»  —  ЛИВ,  1899,  т.  5,  кн.  2,
с.  167—168.
 «Порвалася  и  е  с  к  і  и  ч  е  и  а  розмов  а».—  Вперше  на¬
друковано  в  ЛНВ,  1898,  т.  4,  кн.  10,  с.  50—51.
 С. 	Л/.—  Сергій  Костянтинович  Мержиисышй  (1870—1901),  бли¬
зький  друг  Лесі  Українки,  активний  член  соціал-демократичних
гуртків  Києва  та  Мінська.  Посвята  проставлепа  пізніше,  вгідно  з
бажанням  Лесі  Українки,  висловленим  у  листі  до  матері  від
5(18)  січня  1904  p.:  «Над  віршами  «Порвалася  нескінчена  розмова»
я  прошу  надписати:  «Пам’яті  С-я  М.».
 На  столітній  ювілей  української  літерату-
р  и.—  Вперше  надруковано  в  ЛИВ,  1899,  т.  5,  кн.  2,  с.  164—166,  під
заголовком  «На  спомин  І.  Котляревського».
 Зоря  поезії.—  Вперше  надруковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,
с.  119-120.
 Забута  тій  ь.—  Уперше  надруковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,
с.  121-123.
 П  о  в  о  р  і  т.—  Уперше  надруковано  в  збірці  «Думи  і  мрії»,
с.  120-121.
 Imprompt  u.—  Вперше  надруковано  у  виданні: 	Леся
 У  к  р  а  ї  н  к  а.  Неопубліковані  твори,  с.  12.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  656).
 «Як  я  люблю  оці  г  о  д  и  н  и  н  р  а  ц  і...»  —  Вперше  надруко¬
вано  в  жури.  «Червоний  шлях»,  1923,  №  3,  с.  5—6,  під  заголовком
«Години  праці».
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  729).
 Епілог  («Чи  сумно  вас,  чи  радіспо  читать...»).—
Уперше  надруковано  в  жури.  «Молода  Україна»,  1901,  №  7,
с,  244-248.
 Забуті  слов  а.—  Впершо  надруковано  в  журн.  «Молода
Україна»,  1901,  №  7,  с.  249-251.
 Ритм  и.—  Вперше  як  цикл  з  восьми  поезій  надруковано  в  збір¬
ці  «Відгуки»,  с.  17—30.  Перші  шість  поезій  циклу  вперше  надру¬
ковано  в  ЛНВ,  1901,  т.  15,  кн.  9,  с.  233—237.
 X  в  и  л  и  н  и.—  Вперше  як  цикл  з  десяти  поезій  надруковано
в  збірці  «Відгуки»,  с.  31—32.  Перші  чотири  вірші  вперше  надруко¬
вано  в  ЛНВ,  1902,  т.  17,  кн.  1,  с.  37—38.
 «Часто  к  а  ж  у  ть:  «Ясні  з  о  р  і...»  —  Вперше  надруковано
у  виданні:  Леся  У  к  р  а  ї  н  к  а.  Неопубліковані  твори,  с.  15.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  718).
 «Твої  листи  завжди  пахнуть  з  о  в’  я  л  и  м  и  тро¬
яндам  и...»  —  Вперше  надруковано  у  виданні:  Леся  Україн¬
ка.  Неопубліковані  твори,  с.  13—14.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  706).
 403

«Все,  все  покинуть,  до  тебе  полинуть...»  —  Упер¬
ше  надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані
твори,  с.  15.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  634).
 «Хотіла  б  я  тебе,  мов  плющ,  обнят  и...»  —  Вперше
надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  тво¬
ри,  с.  15.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  634).
 «Скажи  мені,  любий,  куди  мої  сльози  д  о  д  і-
лис  ь?»  —  Уперше  надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.
Неопубліковані  твори,  с.  18.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  634).
 «Я  бачила,  як  ти  хиливсь  додолу...»  —  Вперше  на¬
друковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  твори,
с.  19.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  634).
 «Чи  нам’  ятаєте,  коли  я  говорил  а...»  —  Вперше  на¬
друковано  в  журн.  «Україна»,  1946,  №  2,  с.  18.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  721).
 «Уста  говорять: 	«Він 	навіки  з  г  и  н  у  в!..»  —  Упер¬
 ше  одночасно  надруковано  в  журн.  «Україна»,  1946,  Ns  2,  с.  18;
«Вітчизна»,  1946, 	№  2,  с.  20;  «Радянський  Львів»,  1946,
 №  2—3,  с.  60.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  687).
 К  о  р  о  л  і  в  н  а.—  Вперше  надруковано  в  журн.  «Рідний  край»,
1912,  №  5,  с.  5-8.
 Подається  за  першодруком.
 «Ти  не  хтів  мене  взят  ь...»  —  Уперше  одночасно  на¬
друковано  в  журн.  «Україна»,  1946,  №  2,  с.  18;  «Вітчизна»,  1946,
№  2,  с.  20-21.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  687).
 «Квіток,  квіток,  як  м  о  ж  на  більше  квіті  в...»  —
Уперше  надруковано  в  журн.  «Вітчизна»,  1946,  №  2,  с.  21.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  N°  687).
 «К  а  л  и  и  а».—Вперше  надруковано  в  журн.  «Червоний  шлях»,
1923,  №  3,  с.  51.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  660).
 «Мрія  далекая,  мрія  минула  я...»  —  Вперше  надруко¬
вано  в  журн.  «Вітчизна»,  1946,  №  2,  с.  21—22.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  681)»
 «Ой  я  постреляна,  порубана  словами...»  —  Впер¬
ше  надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані
твори,  с.  26.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  691).
 404

«Ти  хотів  би  квіток  на  дорозі  мої  й?»  Вперше
надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  тво¬
ри,  с.  27.
 Подається  за  автографом  (ф#  2,  N°  708).
 Осінні  співи.—  Вперше  надруковано  в  ЛЇЇВ,  1903,  т.  21,
кн.  1,  с.  1—3,  як  цикл  з  чотирьох  поезій.
 Подається  за  першодруком.
 «Д  і,  ти  не  вмреш,  ти  щастя  поховавш...»  —  Упер¬
ше  надруковано  в  «Літературній  газеті»  27  вересня  1945  р.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  748).
 «Осінній  плач,  осінній  сні  в...»  —  Унорше  надрукова¬
но  в  журн.  «Вітчизна»,  1946,  №  2,  с.  22.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  749).
 Н  і  о  б  е  я.—  Вперше  надруковано  в  альманасі  «Нова  рада».—  К.,
1908,  с.  369-370.
 Подається  за  першодруком.
 Ніобея  —  героїня  грецьких  міфів.  Пишалася  своїми  численними
дітьми  перед  богинею  Латоною,  яка  мала  лише  двох  дітей  —  Апол¬
лона  й  Артеміду.  Діти  Латоли  помстились  за  образу  матері  й  уби¬
ли  стрілами  дітей  Ніобеї.  Невтішна  Ніобея  з  горя  обернулась  на
скелю,  з  якої  плинув  струмок  сліз.
 «Хто  дасть  моїм  очам  потоки  сліз?»-—  Уперше
надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  тво¬
ри,  с.  ЗО—31.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  748).
 «Гострим  полиском  хвилі  спалаху  ют  ь...»  —  Упер¬
ше  надруковано  в  журн.  «Молода  Україна»,  1902,  №  5,  с.  161—162.
 Подається  за  першодруком.
 На  Земмерінгу.—  Вперше  надруковано  в  збірнику  «На  віч¬
ну  пам’ять  Котляревському».—  К.,  1904,  с.  121.
 Подається  за  першодруком.
 Земмерінг  —  мальовничий  гірський  перевал  у  Східних  Альпах.
 Д  и  м.—  Уперше  надруковано  у  виданні:  Леся  Україп-
к  а.  Твори:  В  7-ми  томах.—  К.—  X.,  1923—1925,  т.  І,  с.  298—301,  за
автографом,  що  не  зберігся.
 Подається  за  першодруком.
 Полента  —  каша  з  кукурудзяної  муки.
 Sampierdarena  (Сампірдарена)  —  остання  залізнична  станція
перед  Генуєю.
 «Угорі  так  яро  сяють  зорі...»  —  Вперше  надруковано
в  журн.  «Література  і  мистецтво»,  1941,  №  2,  с.  35.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  712).
 Б  р  а  н  е  ц  ь.—  Уперше  надруковано  в  збірнику  «На  вічну  нам’ять
Котляревському»,  с.  121—124.
 405

Подається  за  першодруком.
 «Я  знала  те,  що  будуть  сльози,  мук  а...»  *-  Вперше
надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  тво¬
ри,  с.  37. 	*
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  725).
 Спогад  з  Євпаторії.—  Вперше  надруковано  у  виданні:
Леся  Українка.  Неопубліковані  твори,  с.  38—39.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  703).
 «Мої  любі,  до  мене  ходіть!  я  сам  а...»  —  Вперше
падруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  тво¬
ри,  с.  40—41.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  679).
 «Люди  бояться  вночі  кладовищ  а...»  —  Вперше  на¬
друковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  твори,
с.  42.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  679).
 «Скрізь,  де  не  гляну,  сухі  тумани  розлягли-
с  я...»  —  Вперше  надруковано  у  «Літературній  газеті»  27  вересня
1945  р.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  679).
 Напис  в  руїн  і.—  Вперше  надруковано  в  ЛНВ,  1905,  т.  ЗО,
кн.  4,  с.  1—2.
 Заново  відредагована  поезія  передрукована  в  журн.  «Вільпа
Україна»,  1906,  №  3,  с.  37.—39.
 Подається  за  цим  виданням.
 «Коли  дивлюсь  глибоко  в  любі  оч  і...»  Вперше
надруковано  в  «Літературній  газеті»  27  вересня  1945  р.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  662).
 «О,  не  кори  мене,  любий,  за  мрії  про  слав  у...»—
Вперше  надруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліко¬
вані  твори,  с.  47.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  662).
 «Ой  не  зникли  золотії  т  е  р  н  и...»  —  Вперше  надруко¬
вано  в  журн.  «Вітчизна»,  1946,  №  2,  с.  22.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  662).
 «Було  се  за  часів  святої  Германдади...»  —  Впер¬
ше  надруковано  в  альманасі  «З  потоку  життя»,  Херсон,  1905,  с.  165.
 Подається  за  першодруком.
 Свята  Германдада  —  загони,  створені  в  XV  ст.  іспанським  уря¬
дом  для  боротьби  з  державними  злочинцями.
 Торквемада  Томас  (1420—1498)  —  домініканський  монах,  очолю¬
вав  інквізиційні  суди  в  Іспанії  в  кінці  XV  ст.
 Eppur  ti  tradirо.—  Вперше  надруковано  у  виданні:  Леся
Українка.  Неопубліковані  твори,  с.  65.

Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  645).
 Пісні  про  волю.—  Вперше  надруковано  як  цикл  у  видан¬
ні:  Леся  Українка.  ГІеоиубліковапі  твори,  с.  54—57.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  695).
 «Мріє,  ие  зрадь!  Я  так  довго  до  тебе  тужи¬
ла...»  —  Вперше  надруковано  в  журн.  «Україна»,  1946,  N°  2,  с.  18.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  680).
 «Упоєні  на  бенкетах  кривави  х...»  —  Уперше  надру¬
ковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  твори,
с.  52-*~53.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  080).
 «Ось  уночі  пробудились  д  у  м  к  и».—  Вперше  надру¬
ковано  в  журн.  «Червоний  шлях»,  1923,  №  3,  с.  50.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  693).
 Легенда  («Було  колись  в  одній  країні...»).-^
Вперше  иадруковапо  в  жури.  «Шершень»,  1906,  №  8,  с.  3.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  674).
 «Тиху  задуму  вечірню  ю...»  —  Вперше  надруковано  у
виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  твори,  с.  59.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  709).
 «Не  хутко  те  буде...  Чи  й  буде,  чи  ні?»  —  Вперше
падруковано  у  виданні:  Леся  Українка.  Неопубліковані  тво¬
ри,  с.  63.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  688).
 «В  холодну  ніч  самотній  м  а  п  д  р  і  в  о  ц  ь...»  —  Уперше
надруковано  у  виданні:  Лося  У  к  р  а  ї  и  к  а.  Неопубліковані  тво¬
ри,  с.  58.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  635).
 «За  горою  блискавиці...»  —  Вперше  надруковано  у  «Лі¬
тературній  газеті»  27  вересня  1945  р.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  650).
 Полярна  ніч.—  Уперше  надруковано  в  журн.  «Червоний
шлях»,  1923,  №.  2,  с.  3—5.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  698).
 X  в  и  л  я.—  Вперше  надруковано  в  ЛНВ,  1912,  т.  57,  кн.  1,  с.  4.
 Подається  за  першодруком.
 Весна  в  6  г  и  п  т  і.—  Вперше  як  цикл  із  шести  поезій  падру¬
ковано  в  журн.  «Рідний  край»  за  1909  рік:  вірші  «Хамсіи»,  «Дихан¬
ня  пустииі»,  «Афра»  —  N°  43,  с.  6—7;  «Вітряна  ніч»,  «Вісті  з  півно¬
чі»,  «Таємний  дар»  —  N°  44,  с.  5—6.
 Подається  за  першодруком.
 Хам  с  in  —  єгипетська  назва  південного  вітру  (самуму).
 Сет,  Одіріс,  Ізіда  —  герої  давньоєгипетської  міфології.  Злий  бог
Сет  убив  доброго  бога  Озіріса,  розшматував  його  тіло  і  розкидав
 407

по  землі»  Дружина  Озіріса  їзіда  шукала  останки  свого  чоловіка,
щоб  оживити  його.
 Бігунчик  —  звивистий  узор.
 Гатора  —  єгипетська  богиня,  яку  греки  уподібнювали  своїй
Афродіті.
 З  подорожньої  книги.—  Вперше  цикл  надруковано  в
ЛНВ,  1911,  т.  54,  кн.  5,  с.  193—196.
 Подається  за  першодруком.
 «Хто  вам  сказав,  що  я  с  л  а  б  к  а...»  —  Вперше  надруко¬
вано  у  «Літературній  газеті»  27  вересня  1945  р.
 Подається  за  автографом  (ф.  2,  №  653).
 На  роковини.—  Вперше  надруковано  в  я*урн.  «Рідний  край»,
 1911, 	№  9—10,  с.  3.
 Подається  за  першодруком.
 ДРАМАТИЧНІ  ТВОРИ
 ЛІСОВА  ПІСНЯ
 Уперше  надруковано  в  журн.  «Літературно-науковий  вісник»,
 1912, 	т.  57,  кн.  З,  с.  401—448,  з  друкарськими  огріхами  —  пропуска¬
ми  окремих  слів  та  рядків.
 Леся  Українка  підготувала  текст  до  нового  видання,  виправила
помилки,  додала  волинські  народні  мелодії.  Драма  вийшла  з  друку
окремим  виданням  в  січні  1914  р.
 Подається  за  виданням:  Леся  Українка.  Лісова  пісня.—
К.,  1914.
 Стикйтись  —  поневірятись.
 Протеребити  —  розчистити  ділянку  землі  від  дерев,  кущів.
 КАМІННИЙ  ГОСПОДАР
 Уперше  надруковано  в  журн.  «Літературно-науковий  вісиик»,
1912,  т.  60,  кн.  10,  с.  3—51.
 Подається  за  першодруком.
 Командор  —  одне  з  вищих  звань  у  чернечо-рицарських  орденах
епохи  середньовіччя.
 Баніт  —  вигнанець,  людина,  позбавлена  майнових  і  громадян¬
ських  прав.
 Мориски  —  мавританське  населення  в  середньовічній  Іспанії.
Формально  вони  прийняли  християнство,  але  більшість  з  них  і  да¬
лі  сповідували  іслам.
 Алькад  ("алькальд)  —  представник  місцевої  влади,  суддя  в  Іс¬
панії.
 408

Чаша  святого  Грааля  —  легендарна  чудодійна  чаша,  яка  насна¬
жувала  тих,  хто  нив  з  неї,  новими  силами.
 ...поклоиче  змінливої  планети...—  Тобто  Місяця,  що  має  різні  фа¬
зи.  Йдеться  про  те,  що  дон  Жуан  у  маврітанському  костю¬
мі;  маври  були  мусульманами,  а  символ  мусульманства  —  пів¬
місяць.
 Сегідилья  —  іспанський  народний  танець,  що  супроводжується
піснею.
 Ідольда  —-  героїня  французького  лицарського  роману  «Трістан
та  Ізольда»,  дружина  Кориуельського  короля,  яка  покохала  пле¬
мінника  свого  чоловіка  Трістаиа  і  втекла  з  ним.
 Фанданго  ~  іспанський  народний  танець.
 Папська  булла  —  грамота  римського  папи,  скріплена  печаткою,
що  відпускала  гріхи.
 Конфесьйонал  —  сповідальня.  Сганарель  вживає  цей  вираз  у  жар¬
тівливому  значенні,  натякаючи,  що  слуга  завжди  знає  таємниці
свого  пана.
 Капітул  —  зібрання  членів  ордену.
 Мадриленья  —  іспанський  народний  тапець.
 Гостець  —  ревматизм.
 Арматура  —  тут  —  зброя,  військове  спорядження.

ЗМІСТ
 Огниста  квітка  поезії  Лесі  Українки.  Федір  Кислий 	5
 ЛІРИКА
 Надія 	18
 Подорож  до  моря
 I. 	«Прощай,  Волинь!  прощай,  рідний  куточок!» 	19
 II. 	«Далі,  все  далі!  Он  латані  ниви...» 	19
 III. 	«Красо  України,  Подолля!» 	19
 IV. 	«Сонечко  встало,  прокинулось 	ясне...» 	20
 V. 	«Великеє  місто.  Будинки  високі...» 	21
 VI. 	«Далі,  далі  від  душного  міста!» 	21
 VII. 	«Ой  високо  сонце  в  яснім  небі  стало...» 	22
 VIII. 	«Вже  сонечко  в  море  сіда...» 	24
 IX. 	«Кінець  подорожі...» 	24
 «Чого  то  часами,  як  сяду  за  діло...» 	26
 «Шлю  до  тебе  малий  сей  листочок...» 	26
 На  роковини  Шевченка 	27
 До  натури 	28
 Напровесні 	28
 Співець 	29
 Вечірня  година 	ЗО
 До  мого  фортепіано  (Елегія) 	31
 На  давній  мотив 	32
 Веснянка 	33
 Contra  spem  spero! 	34
 Мій  шлях 	35
 В  магазині  квіток 	36
 Сім  струн
 Do  (Гімн) 	38
 Re  (Пісня) 	38
 Мі  (Колискова) 	39
 Fa  (Сонет) 	40
 Sol  (Rondeau) 	40
 La  (Nocturno) 	41
 Si  (Settina) 	42
 «Коли  втомлюся  я  життям  щоденним...» 	43
 «Скрізь  плач,  і  стогін,  і  ридання...» 	44
 410

«За  правду,  браття,  єднаймось  щиро...» 	45
 Сонет  («Натура  гине  —  вся  в  оздобах,  в  злоті...»)  45
«Дивлюся  я  на  смерть  натури...» 	46
 В  дитячому  крузі
 «На  зеленому  горбочку...» 	47
 «Літо  краснеє  минуло...» 	47
 «Мамо,  іде  вже  зима...» 	48
 «Тішся,  дитино,  поки  ще  маленька» 	49
 Вишеньки 	50
 Кримські  с  н  о  г  ад  и
 Заспів 	51
 1. 	Тиша  морська 	51
 2. 	Грай,  моя  пісне!.. 	52
 3. 	Безсонна  ніч 	53
 4. 	На  човні 	54
 5. 	Негода 	55
 6. 	Мердвои 	56
 7. 	Байдари 	57
 8. 	Татарочка 	58
 9. 	Бахчисарай 	58
 10. 	Бахчисарайський  дворець 	58
 11. 	Бахчисарайська  гробниця 	59
 12. 	Надсонова  домівка  в  Ялті 	59
 Сльози-перли
 I. 	«Сторононько  рідна!  коханий  мій  краю!» 	01
 II. 	«Україно!  плачу  слізьми  над  тобою...» 	61
 III. 	«Всі  наші  сльози  тугою  палкою...» 	62
 Зоряне  небо
 «Зорі,  очі  весняної  ночі!» 	63
 «Єсть  у  мене  одна...» 	64
 «Моя  люба  зоря  ронить  в  серце  мені...» 	64
 «Я  сьогодні  в  тузі,  в  горі...» 	64
 «В  небі  місяць  зіходить  смутний...» 	64
 Розбита  чарка 	66
 «Якщо  прийде  журба,  то  не  думай  її...» 	66
 Сосна 	67
 Досвітні  огні 	67
 Соп  літньої  ночі 	68
 Сон  («Був  сон  мені  колись:  богиню  ясну...») 	69
 Питання 	71
 Відповідь 	72
 На  мотив  з  Міцкевича 	72
 Мелодії
 «Нічка  тиха  і  темна  була» 	73
 411

«Не  співайте 	мені.сеї 	пісні...» 	73
 «Горить  моє  серце,  його  запалила...» 	73
 «Знов  весна,  і  знов  надії...» 	74
 «Дивлюсь  я  на  яснії  зорі...» 	74
 «Стояла  я  і  слухала  весну...» 	74
 «Хотіла  б  я  піснею  стати...» 	75
 Перемога 	75
 До  Музи 	73
 «То  була 	тиха 	ніч-чарівниця...» 	76
 Давня  весна 	77
 «У  чорную  хмару  зібралася  туга  моя...» 	77
 На  нам’ять  31  іюля  1895  року 	79
 Із  циклу  «Невільничі  пісні»
 Мати-иевідьниця 	81
 «І  все-таки  до  тебе  думка  лине...» 	82
 Північні  думи 	83
 До  товаришів 	84
 Поет  під  час  облоги 	84
 Товаришці  на  спомин 	87
 Ангел  помсти 	88
 Fiat  пох! 	89
 Відгуки 	92
 Ave  regin  а! 	92
 То  be  or  not  to  be?.. 	93
 Братові  й  сестрі  на  спомин 	95
 З  пропащих  років
 1. 	«Я  знаю,  так,  се  хворії  примари...» 	97
 2. 	«Обгорта  мене  туга,  болить  голова...» 	97
 До  товариша 	99
 «Як  дитиною,  бувало...» 	99
 «Не  дорікати  слово  я  дала...» 	100
 Романс 	100
 «...Так  прожила  я  цілу  довгу  зиму» 	101
 «Ти,  дівчино,  життям  розбита,  грай!» 	102
 Із  циклу  «Кримські  відгуки»
 I. 	Імпровізація 	103
 II. 	Уривки  з  листа 	104
 III. 	Східна  мелодія 	105
 IV. 	Мрії 	106
 V. 	Зимова  ніч  на  чужині 	109
 VII. 	Весна  зимова 	112
 «...Порвалася  нескінчена  розмова» 	114
 На  столітній  ювілей  української  літератури 	115
 Зоря  поезії  (Імпровізація) 	116
 412

Забута  тінь 	117
 ГІоворіт 	119
 Impromptu 	120
 «Як  я  люблю  оці  години  праці...» 	і21
 Із  циклу  «Неволь  и  и  ц  ь  к  і  и  і  с  II  і»
 Епілог  («Чи  сумно  вас,  чи  радісно  читать,о»*) 	123
 Забуті  слова 	125
 Ритми
 I. 	«Де  поділися  ви,  голоснії  слова...» 	127
 II. 	«Чи  тільки  блискавицями  літати...» 	127
 III. 	«Якби  оті  проміння  золоті...» 	128
 IV. 	«Хотіла  б  я  уплисти  за  водою...» 	128
 V. 	«...Ні!  я  покорити  її  по  здолаю...» 	129
 VI. 	«Якби  вся  кров  моя  уплинула  отак...» 	130
 VII. 	«Ох,  як  то  тяжко  тим  шляхом  ходити...»  131
 VIII. 	«Чом  я  по  можу  плинути  угору...» 	132
 Хвилин  и
 Lied  ohno  klang 	134
 Свята  ніч 	134
 «Ви  щасливі,  пречистії  зорі...» 	135
 «Талого  снігу  платочки  сивенькії...» 	136
 «Минаю  я,  було,  долини,  й  гори...» 	136
 «Гей,  піду  я  в  ті  зелені  гори...» 	137
 «Хочеш  знати,  чим  справді  було...» 	137
 «Темна  хмара,  а  веселка  ясна» 	138
 «Ой,  здається  —по  журюся,  таки  ж
я  не  рада...» 	138
 «Ой  піду  я  в  бір  темненький,  там  суха  смере¬
ка...» 	139
 «Часто  кажуть:  «Ясні  зорі...» 	140
 «Твої  листи  завжди  пахнуть  зов’ялими  троянда¬
ми...» 	140
 «Все,  все  покинуть,  до  тебе  полинуть,..» 	142
 «Хотіла  б  я  тебе,  мов  плющ,  обняти...» 	142
 «Скажи  мені,  любий,  куди  мої  сльози  поділись?»  143
«Я  бачила,  як  ти  хиливсь  додолу...» 	143
 «Чи  пам’ятаєте,  коли  я  говорила...» 	144
 «Уста  говорять:  «Він  навіки  згинув!» 	144
 Королівна 	, 	145
 «Ти  не  хтів  мене  взять...» 	149
 «Квіток,  квіток,  як  можна  більше  квітів...» 	149
 Калина 	150
 «Мрія  далекая,  мрія  минулая...» 	151
 «Ой  я  постреляна,  порубана  словами...» 	152
 413

«Ти  хотів  би  квіток  на  дорозі  моїй?» 	153
 Із  циклу  «Осінні  співи»
 1. 	До  Lady  L.  W. 	154
 2. 	Осінь 	154
 3. 	Останні  квітки 	155
 «Ні,  ти  не  вмреш,  ти  щастя  поховаєш...» 	156
 «Осінній  плач,  осінній  спів...» 	157
 Ніобея 	157
 «Хто  дасть  моїм  очам  потоки  сліз?» 	159
 «Гострим  полиском  хвилі  спалахують...» 	160
 На  Земмерінгу 	161
 Дим 	161
 «Угорі  так  яро  сяють  зорі...» 	164
 Бранець  (Середньовічний  мотив) 	166
 «Я  знала  те,  що  будуть  сльози,  мука...» 	168
 Спогад  з  Євпаторії 	169
 «Мої  любі,  до  мене  ходіть!  я  сама...» 	171
 «Люди  бояться  вночі  кладовища...» 	172
 «Скрізь,  де  не  гляну,  сухі  тумани  розляглися...»  173
Напис  в  руїні 	174
 «Коли  дивлюсь  глибоко  в  любі  очі...» 	175
 «О,  ие  кори  мене,  любий,  за  мрії  про  славу...»  176
«Ой  ие  зникли  золотії  терни...» 	176
 «Було  се  за  часів  святої  Германдади...» 	177
 Eppur  ti  tradiro  ‘ 	178
 Пісні  про  волю
 I. 	«Ось  вони  йдуть.  Корогва  у  них  має...» 	179
 II. 	«Чого  марсельську  пісню  чути?» 	180
 III. 	«Нагаєчка,  нагаєчка!»  —  співають  накі-
 нець...» 	181
 «Мріє,  не  зрадь!  Я  так  довго  до  тебе  тужила...»  182
«Упоєні  на  бенкетах  кривавих...» 	182
 «Ось  уночі  пробудились  думки» 	184
 Легенда  («Було  колись  в  одній  країні...») 	185
 «Тиху  задуму  вечірнюю...» 	186
 «Не  хутко  те  буде...  Чи  й  буде,  чи  ні?» 	187
 «В  холодну  ніч  самотній  мандрівець...» 	188
 «За  горою  блискавиці...» 	189
 Полярна  ніч  (Фантазія) 	189
 Хвиля 	191
 Весна  в  Єгипті
 I. 	Хамсін 	193
 II. 	Дихання  пустині 	193
 III. 	Афра 	194
 №

IV. 	Вітряна  ніч 	195
 V. 	Вісті  з  півночі 	195
 VI. 	Таємний  дар 	196
 8  подорожньої  книжки
 I. 	Pontos  Axeinos 	198
 II. 	У  тумані 	199
 III. 	На  стоянці 	200
 IV. 	Мрії  в  бурю 	202
 V. 	Земля!  Земля! 	204
 VI. 	Епілог  («Хто  пе  жив  посеред  6ypL.»j 	204
 «Хто  вам  сказав,  що  я  слабка...» 	200
 На  роковини 	200
 Драми
 Лісова  пісня 	209
 Камінний  господар 	300
 Примітки
 398

УКРАИНКА  ЛЕСЯ
 Лирика.  Драмы
Серия
 «Вершины  мировой  литературы»
 Том  56
 Киев,  издательство
художественной  литературы  «Днипро»,  1986
 (На  украинском  языке)
 Редактор  Л.  М.  Кирилег^ь.  Малюнок  на  оправу,
фронтиспис  та  шмуцтитул  В.  В.  Василепка.  Ху  ¬
дожній  редактор  В.  А.  Конопепко.  Технічний
редактор  А.  М.  Смоляиюк.  Коректори  Т.  В.  Гру¬
зинська,  О.  С.  Згпченко.
 Інформ.  бланк  №  3782
Здано  до  складання  16.10.85.  Підписано  до  дру¬
ку  .14.03.86.  Формат  84хЮ87з2.  Папір  друкар¬
ський  №  2.  Гарнітура  звичайна  нова.  Друк
високий.  Умови,  друк.  арк.  21,84.  Умовн.  фар-
бовідб.  23,78.  Обл.-вид.  арк.  19,059.  Тираж
115  000  пр.  Зам.  5—660,.  Ціна  1  крб.  70  к.
 Видавництво  художньої  літератури  «Дніпро».
252601,  Київ-МСГІ,  вул.  Володимирська,  42.
 З  матриць  Головного  підприємства  республі¬
канського  виробничого  об’єднання  «Поліграф-
книга».  252057,  Київ,  вул.  Довженка,  3  на  Київ¬
ській  книжковій  фабриці.  252054,  Київ,  вул.  Бо-
ровського,  24»
 Українка  Леся
 У45  Лірика.  Драми  /  Передм.  Ф.  Кислого,  приміт.
Н.  Вишневської.—  К.:  Дніпро,  1988.-—  415  с.
 До  книги  ввійшли  поезії  і  драматичні  твори,  що  звучать  як
гімн  людині  і  природі.  В  них  оспівана  боротьба  величного,  прекрас¬
ного,  волелюбного  проти  мізерного,  рабського.
 _  4702590100-054 	_
 М205(04)—86 	54,86, 	У1