1871 1913

Бібліотечна серія
ЛЕСЯ
УКРАЇНКА
ПОЕМИ І ДРАМИ
Київ
«Мистецтво*
1980

У1
У 46
Друкується за виданням:
Леся Українка.
Твори в десяти томах.
К., видавництво
художньої літератури
«Дніпро», 1964.
Произведения гениальной украинской
поэтессы и драматурга Леси Украинки
проникнуты революционным пафосом и
гуманистическими идеями, любовью к
своему народу. В сборник вошли поэмы и
драмы «Давняя сказка», «Роберт Брюс,
король шотландский», «Изольда
Белорукая», «Осенняя сказка», «В катакомбах»,
«В пуще», «Кассандра», «Лесная песня».
В предисловии рассказывается о
жизненном и творческом пути Леси Украинки,
сделан анализ включенных в издание
произведений.
Вступна стаття та примггки
О. 	К. Бабишкта
4803010200
(^) Вступна стаття, примітки,
художнє оформлення.
Видавництво «Мистецтво», 1980

ПОЕМИ Й ДРАМИ
ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Леся Українка, виступивши в літературі спершу як лірик,
вносила ліричний струмінь і в поеми, які почала писати дуже
рано, і в драматичні поеми та драми, до яких звернулася вже на
порозі нового, двадцятого віку. Відтоді драматургія стала для
неї визначальною.
Лариса Петрівна Косач (в одруженні Квітка) народилася
25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. її батьки
були під негласним наглядом царської поліції як причетні до ре-
волюційно-демократичного руху. Дівчина виховувалася в
культурному українському середовищі, де панував дух волелюбності,
прагнення до знань, зацікавлення народною творчістю. До
офіційної шкільної програми у сім’ї ставилися критично, та Леся й не
вчилася в школі. Змалку вражена туберкульозом кісток,
дівчина змушена була тижнями лежати в ліжку, лікування завдавало
їй нестерпних мук. Вчилася Леся дома самотужки з книжок,
які їй добирали батьки. Іноземних мов Лесю навчали
запрошувані час від часу вчителі.
Вільно опанувавши французьку, німецьку та англійську,
знаючи також грецьку й латинську, бездоганно розмовляючи
російською та польською мовами, Леся потім вивчала ще й
болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші мови. Це
дозволило їй ознайомитися з найпередовішими досягненнями світової
Думки в оригіналі. Від вивчення утопічного соціалізму Леся
перейшла до соціалізму наукового — читала праці Карла Маркса
і Фрідріха Енгельса — також, звичайно, в оригіналі.
Світогляд молодої поетеси розвивався від революційного
демократизму до наукового соціалізму. Вона була обізнана з
багатьма марксистськими працями, деякі з них перекладала сама,
переклади інших українською мовою організовувала в колі своїх
однодумців.
Гасло «Маніфесту Комуністичної партії» Маркса і Енгельса
«Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Леся Українка зробила
визначальним у своїй політично-публіцистичній і творчій діяльності.
Ідеї патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму в її поезіях,
5

а потім і в поемах та драмах звучать надзвичайно сильно, вони
виявляють глибокі переконання самої поетеси.
Писати Леся почала рано. її перший вірш «Надія»
позначений 1880 роком, а через кілька років юна поетеса починав
друкувати свої поезії в Галичині, прибравши собі промовистий
псевдонім Леся Українка — як виклик царсько-цісарському
деспотизмові, як ствердження свого обов’язку бути гідною цього імені перед
народом.
Леся Українка увійшла в літературу, коли в ній лунали
закличні, сповнені незглибимих почуттів поезії Івана Франка, а
Михайло Коцюбинський виходив на шлях митця, що підносив
українську прозу на рівень світових досягнень, коли нове слово в ній
мали сказати Василь Стефаник і Ольга Кобилянська, коли вся
передова література наснажена була ідеєю революційного
перетворення дійсності.
У другій збірці поезій Лесі Українки «Думи і мрії*, виданій
у Львові 1899 року, вміщено її обидві найвидатніші поеми:
«Роберт Брюс, король шотландський» і «Давня казка». Вони
становлять певний етап у художньому та ідейному розвитку поетеси
і визначаються особливою ясністю проголошених думок,
пов’язаних із питаннями соціального і національного визволення
народу. Ідейний стрижень поеми про Роберта Брюса — відносини між
особою та народом, людиною й суспільством. Водночас це
промовистий гімн збройному повстанню поневоленого народу проти чу-
жинців-завойовників та «власних» панів, зрадників рідної країни.
Коли лицар звертається із закликом боронити честь
вітчизни, девізом свого війська він ставить «за волю, за рідну країну!».
Це відповідав прагненням мас. І він став їхнім ватажком. Народ
іде за ним навіть тоді, коли поспіль одна за одною повстанців
чекають поразки. Сили нерівні, на боці панства — добірне
військо, прекрасне спорядження, на боці шотландського народу —
воля до перемоги. Шість поразок знекровили шотландське
військо, та й сам Роберт Брюс покинув рідну країну, розгубивши
на бойовиськах своє завзяття. Випадково спостеріг Роберт
наполегливість звичайнісінького малого павука, якого навіть численні
невдачі не можуть змусити відмовитися від задуманого. І ця
наполегливість спонукає лицаря до нової боротьби.
Коли всьоме виступили шотландці проти завойовників, вони
перемогли англійців, прогнали їх геть. У наказі громади Робер-
тові Брюсу Леся Українка висловила свій погляд на обов’язки
народного проводиря. Обранець повинен боронити волю й
незалежність народу, на оборону їх народ встане на перший поклик.
Устремлінь, противних волі народу, маса не підтримав, повстане
6

проти такого ватажка. Народ не хоче чужого добра здобувати,
прилучати чужі багатші землі.
Нам не тісно у рідній країні,
Нам не треба в чужу мандрувать!
Народний обранець не мав права запродувати свій народ
панам, а свою країну сильнішим завойовникам.
Ми тебе королем увінчали,
Ми тебе й розвінчаєм сами.
І коли проти нас ти повстанеш,
Проти тебе повстанемо ми.
Звернення до шотландської історії, як і згадка про пізніше
спільне життя англійців та шотландців на нових засадах, на
взавмоперейманні всього кращого і поступового, що б в кожному
народі, було на часі. Це були не абстрактні роздумування над
черговою проблемою, а конкретне втілення питань визвольної
боротьби свого часу. Шотландська легенда прислужилася поетесі
для підтримки боротьби народу за свою волю проти соціального,
національного й духовного поневолення.
«Давня казка* постала вслід за «Робертом Брюсом, королем
шотландським» і може сприйматися як певна послідовність
у розвитку дії у часі, продовженні й поглибленні думок,
висловлених у попередньому творі.
Хто такий поет із поеми «Давня казка»? Поет може
зворушити своїм словом людей і прикрасити їхнє життя, він гордий,
але не пам'ятав зла, бо допомагав лицареві Бертольдо, який ще
недавно збиткувався над ним, чарівними віршами завоювати
серце красуні Ізідори. Слово поета бадьорить вояків на
бойовиську, а коли ті в. бою показали спини, сарказм поетових слів у
вустах співців такий дошкульний, що наганяв сором на вояків
і велить їм з новою силою йти у бій. Поетове слово не
продається, він не прагне ніякої віддяки. Та коли Бертольдо, який не
раз скористався із сили поетичного слова, з лицаря став «граф
бундючний», у ріднім краї встановив такі порядки, що люди
стали мучитися, мов у пеклі, поет виступив проти народного
гнобителя. І тоді його пісня зазвучала по-новому, вона закликала на
боротьбу. За поетові запальні пісні Бертольдо згноїв його у
в'язниці, але й сам загинув. Так, у розумінні Лесі Українки поет —
Це народний трибун, у власницькому суспільстві він борець
проти неправди, проти поневолення. Поет — насамперед борець,
виявник народних прагнень.
7

Як знаємо з поеми, поетовими нащадками Леся Українка
називав повсталий народ, а Бертольдовими — нових панів, які
виготували важкі пута на народ. Відтоді між народом і панами
йде тяжка боротьба, безперервна і невщухаюча.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Поетове слово порівнюється із зброєю гартованою.
Свою поему Леся Українка назвала «Давньою казкою». А
казкового в ній, по суті, нічого й нема. Коли вже це казка, то
радше у розумінні розказаного, оповіданого про те, що було, що є
і що має бути. І казка ця аж ніяк не давня стосовно часу її
написання. Вона була тоді цілком сучасною з її закликом «пробити
пану груди» і сподіванням, що «скінчиться давня казка, а
настане правда нова». Так поетеса, звертаючись до нібито давніх
тем, говорила про сучасне й майбутнє, і надалі це стало її
творчим принципом.
Загалом же Леся Українка любила обирати для своїх поем
теми з часів далеких, середньовічних. Там була для поетеси
більша воля писати про те, що хвилювало її, розповідати про дії й
почуття людей, близькі сучасникам.
Коли усі відлічені лікарями терміни життя Лесі Українки
були вже позаду, наприкінці свого героїчного творчого життя
вона пише «Ізольду Білоруку» — чарівну поему на мотив
середньовічної легенди про кохання Трістана й Ізольди, в якій говориться
про всесильне почуття вірного кохання Ізольди, котрій не
судилося провести життя з коханим, але яка до скону була вірною
своєму почуттю. Замість Ізольди Злотокосої наперед у Лесі
Українки виступила інша Ізольда — Білорука. Це теж було творчим
правилом поетеси — звертати увагу на тих, хто залишився в
затінку історичної слави. У вірші «Забута тінь» вона пише не про
уславлену Беатріче, а про забуту тінь — дружину Данте, яка
ділила з ним гіркі дні вигнання. Так у «Камінному господарі»
Леся Українка на перший план виводить поруч Дон-Жуана
мудру й владну жінку Донну Анну.
Серед героїнь гомерівського епосу про Троянську війну увагу
Лесі Українки привертає Кассандра, яка все знає, провидить,
але пророцтвам якої ніхто не йме віри, а їй самій бракує одва-
ги чинити так, щоб застерегти страшні події.
Драматичну поему «Кассандра» Леся Українка почала
пи8

сати в перші роки нового століття, а потім остаточно викінчила
в Ялті 1907 року. І в цьому творі поетеса залишиться вірною
своему провідному принципу — скрізь і у всьому говорити й
обстоювати правду.
Твердження Кассандри «я не знаю нічого, окрім того, що я
бачу» розкривав властивість тяжкого таланту героїні. Кассандра
не може сказати, від кого прийде горе, а коли й знає це, то все
одно її словам не вірять.
Я завжди чую горе, бачу горе,
а показать не вмію. Я не можу
сказати: тут воно, або: он там.
Я тільки знаю, що воно вже в,
і що того ніхто вже не одверне...
Все, що віщує Кассандра, звернене до рідного краю, рідного
міста. Кожна нова поразка троянців, нова смерть завдав їй неймо-
вірних страждань. Знаючи, що саме станеться, Кассандра нічим
не може зарадити справі, її пророцтву не вірять ще й тому, що
віщув вона тільки смерть і горе. Кассандра не мав сили
втрутитися в перебіг подій, вплинути на їхній хід, вона й сама не знав,
чи її слова тільки констатують явища, незалежні від них, чи,
навпаки, впливають на події.
Питання про значення слова у боротьбі в «Кассандрі» щільно
пов’язане з питанням про співвідношення правди і вигадки,
домислу і дійсності. Питання про правду і вигадку в драматичній
поемі протиставляється питанню про правду й неправду. Якщо
Кассандра завжди і у всьому залишається вірною правді (якою б
ця правда не була гіркою), то Гелен іншої думки. Він має
проникливий розум і збагнув трагізм Кассандри, коли говорить, що
боги їй
...сили ж не дали, '
щоб керувати правдою. Ти бачиш
і, 	склавши руки або заломивши,
стоїш безвладна перед тим привиддям
страшної правди...
Гелен вважається серед троянців віщуном також. Але
Кассандра говорить правду, хай і страшну, а Гелен, не маючи дару
провидіння, у своїх «пророкуваннях» просто виходить з того,
Що вигідне йому і бажане його ближнім, і це бажане видає за
неминуче. Не знаючи, як розвиватимуться події, він, віщуючи
одне, завжди залишає шпаринку для виправдання протилежного.
9

Гелен і сам нічому не вірить, він спритний ошуканець, який умів
використати незнання й довірливість людей, уміє догодити їхнім
смакам і бажанням, дотримуючись правила: людям не треба
говорити правди, якщо вона їм невигідна, бо від цього не буде
користі насамперед тобі самому. Він просто вміє швидко зважити
ситуацію. Під свою «діяльність» віщуна Гелен підводить
відповідну «філософію»:
Ти думаєш, що правда родить мову?
Я думаю, що мова родить правду,—
говорить він Кассандрі. Мовляв, не дійсність викликає мову,
думку про події, а мова, думка може... спричинити подію. Через те
Гелен «віщує» людям не те, що буде, а те, «що треба», «що
корисно або що почесно». Гелен не бореться зі злом, а
пристосовується до нього.
Кассандрі не вистачав уміння поєднати знання з боротьбою,
з дією, тому її слово не перетворюється на зброю. І з цього
погляду, образом Кассандри Леся Українка стверджує, що талант
не може стояти осторонь від боротьби. Кассандра сильна тільки
тоді, коли виступав викривачкою. Сама Леся Українка вже
давно прийшла до ясної і незаперечної думки, що правдиве слово,
закликаючи до активного втручання в хід подій, може і повинне
впливати на людей, допомагати здобути перемогу.
Образ Кассандри трагічний. Він вчить, що скільки б людина
серцем не вболівала за справедливу справу, але коли вона не
бореться за неї, то її вболівання залишаються марними.
Кассандра вважав себе причетною до роду Прометея.
Життя й вогонь дав людям Прометей
і знав, що муки ждуть його за тев,
провидець мук не відвернув од себе...
І тому був покараний щонайтяжче. Така доля чекала й
Кассандру.
Загибеллю і зруйнуванням Трої закінчилася багаторічна
Троянська війна. Пішли в неволю троянські сини і дочки, бранкою
стала й сама Кассандра, зрікшись пророкування.
Розглядаючи свою героїню на тлі Троянської війни у
принципових вимірах правди і брехні, волі й безвольності, добра і зла,
Леся Українка бачить всі ці філософські категорії з погляду
сучасності, чим робить образ Кассандри близьким і новочасним.
Вагання і рішучість, віра й невіра в силу слова, робити, що
правдиво чи що вигідно,— все це питання часу життя самої Лесі
10

Українки, яка не завжди знала, що її поетичне слово доходить
до читачів і впливає на їхні думки, яка сама мучилася від того,
що не може взяти до рук зброю і тому тільки слово було для
неї єдиною зброєю в боротьбі. В «Кассандрі» в поглядах Гелена
читач знайде відгомін прагматизму — буржуазної філософії, що
вчить робити тільки те, що вигідно, а в образі Андромахи
знайде риси, що єднають її з міщанством. В «Кассандрі»
розглядаються питання, які багато сторіч хвилювали людство і
продовжують хвилювати сучасників.
Думки про умови розквіту таланту і місце митця в
суспільстві переймають Лесю Українку в праці над драматичною поемою
про закинутого в американську пущу скульптора Річарда Айрона.
А працювала поетеса над цією драматичною поемою довго.
Розпочавши поему десь 1897—1898 року, Леся Українка через рік
перервала роботу, потім докінчувала уже після революції 1905—
1907 років — десь у 1909 році.
Дія драматичної поеми «У пущі» відбувається у XVII
сторіччі у Північній Америці: перші два акти — в пуританській
колонії в Массачузетсі, останній акт — після перерви в кілька
років, у Род-Айленді. У центрі твору — образ талановитого
скульптора Річарда Айрона. Виходець із Англії, Річард замолоду
навчався у Венеції, його талант визнавали й високо цінували відомі
італійські митці, які віщували йому велике й славне майбутнє.
Проте скульптор не залишився у південних краях, а виїхав услід
за своїми співвітчизниками за океан. Що примусило Річарда
покинути мальовничі італійські міста, друзів-митців, світлий спогад
про яких назавжди залишився у його серці? Відповідь на це
знаходимо у словах Річарда. Він походить з роду, який віддавна не
мирився з гнобителями, всюди пристрасно шукав і домагався волі:
Мої всі кревні волі домагались
від короля, від церкви, парламенту,
а я — від них саагих. Така вже кров.
Нащадок волелюбних предків, Річард поїхав з Венеції тому,
що його, громадянина і митця, сковували папська сваволя й шал
інквізиції, що там він не знайшов умов для вільного мистецтва,
натхненого величною мрією про те, «що люди можуть вільні
бути». Річард звертається думкою до своїх батьків, які вели
завзяту боротьбу за віру, за свої права, за волю. їх боротьба
провадилася під релігійними гаслами, проте вона мала значно ширшу
мету — домогтися громадянських свобод, громадської волі
людини. Саме це й змусило англійських пуритан шукати кращої долі
за океаном:
11

Так, мрія нас вела за океан,
до неї ми крізь пущі пробивались,
для неї ми терпіли тяжкі злидні.
Свята, велична мрія,
що ніби люди можуть вільні бути...
Цій величній і всеосяжній мрії Річард підпорядкував усе своє
життя. Він вважав, що його співвітчизники-пуритани,
переселенці з Англії, і в тими борцями за високу мрію, за волю. Вони
здавалися йому сповненими нової краси, мужніми і незалежними.
Він хотів їх «суворі, тверді, повні сили й моці* постаті увічнити
у бронзі — адже вільне мистецтво повинно оспівувати
відважних, героїчних людей.
Але, прибувши до Массачузетса, Річард швидко
переконується, що й тут нема ні рівності, ні правди, ні волі. Думка і воля
громади в полоні релігійних умовностей, закута релігійними
догмами. Переселенці, колишні бунтарі, стали покірними рабами
і не повстають проти релігійних пут. Громада трударів сліпо
кориться грошолюбному й зажерливому спритному проповіднику
Годвінсону, який, спекулюючи на любові до ближнього, хитро
підводить громаду до рішення спорудити для нього кам'яний
будинок, залишаючи напризволяще, без притулку і без будь-якої
уваги, бідну безпомічну жінку з голодними дітьми. Замість волі
тут панує духовна неволя. Побачивши таку несправедливість,
Річард виступає проти Годвінсона. Він стає на захист бідняків,
затурканих проповідником, і входить у конфлікт спочатку з Го-
двінсоном, а потім і з покірною йому громадою, підбурюваною
Годвінсоновим лжепророцтвом і спекуляцією на святому иисьмі.
Навіть мати Річарда зрікається свого непокірного пуританським
догмам сина.
Річард непримиренний до Годвінсона, лицеміра і святенника.
Але його ставлення до громади інше. Гостро засуджуючи
громаду за покірливість перед Годвінсоном, за брак вільної думки,
Річард розуміє, що вона, громада, неоднорідна. І він бореться не
проти громади, а за неї, проти спекуляції на її чесному імені.
Простим колоністам-трудящим притаманні і людяність, і
відчуття прекрасного, але їх пригнітила релігія. Зашкарубла в
релігійних забобонах громада сліпо кориться Годвінсону, не розуміє
високих мистецьких і суспільних ідеалів Річарда і виганяє з
колонії свого заступника й оборонця.
У щільному зв’язку з попередніми уявленнями про
пуританську громаду були й погляди Річарда на роль і значення
ми12

стецтва. Та скоро митець пересвідчився, що громада загубила
мету, втратила свободу.
Тут, де панує соціальна і духовна несправедливість,
ламаються крила мрій Річарда. Він сам визнав, що відірвався від землі.
Побачивши неймовірні злидні і страждання людей, відчувши
страшну, поневолюючу силу релігії, він знову «упав на землю».
Річард був свідомий тих труднощів, які постали перед ним
в американській пущі:
Я бачу, тут в новому краю треба
хащів розчистити чимало,
а потім вже розпалювать багаття...
Він мав на увазі насамперед духовні хащі. Річард вірить,
що мрія може стати дійсністю, коли за неї боротися. Йому
здається, що він сам може виступити проти проповідника, проти
покори громади і що його зрозуміють, підуть за ним.
Річард вірив у силу свого мистецтва. Та він не знав
дійсності, жив у мріях і не розумів природи суспільних змін, а
тому не знайшов і вірного шляху боротьби. Трагічна самотність веде
борця до загибелі. А між тим. ще у Венеції скульптор відчув,
що мистецтво не може жити без найщільнішого зв'язку
з навколишнім життям і всяке відсторонення від дійсності
викликав занепад мистецького таланту. Річард Айрон творить
статую, надихану його розумінням краси, його поривом розкрити в
людських рисах прекрасне, осяяне відчуттям волі. Він хоче
втілити в ній мрію про волю. Та фантазія скульптора не
знаходить конкретного вияву для цієї мрії.
Останній акт трагедії Річарда Айрона відбувається в Род-
Айленді. Намагання зацікавити мешканців міста своєю працею
виявляються марними. Крамар відмовився брати на продаж Рі-
чардові статуетки, бо на них нема покупців. Якщо массачузет-
ська громада хотіла використати його талант для виробу
богослужебних свічників, то род-айлендські гендлярі пропонують Річар-
дові взяти участь у підприємстві, заснованому для випалювання
глиняного посуду, а кравчиха просить дати їй статую, щоб
примірювати на ній як на манекені замовлений для пошиття
одяг.
Трагедія скульптора Річарда Айрона зрозуміла й болюча Лесі
Українці. Скільки задумів, скільки високих мрій було приречено
на смерть за тих умов, коли митець не мав змоги — за браком
часу, за браком засобів до життя чи у зв’язку з марнуванням
таланту на всяку поденну роботу заради хліба насущного, через
13

відсутність будь-якої свободи творчості — втілити ті задуми в
художній твір.
Пишучи про скульптора в американській пущі, поетеса
бачила перед собою й Івана Франка, який змушений був свій
універсальний талант часто тратити на те, що могли б зробити просто
освічені й чесні люди без особливого обдаровання.
Трагедію митця, яку відчувала Леся Українка на кожному
кроці, слід пояснити тодішніми умовами творчої праці, бідністю
культурних сил, матеріальною незабезпеченістю прогресивних дія*
чів культури, а все разом — становищем митця в
капіталістичному суспільстві.
Опинившись в умовах, коли він не знаходить підтримки своєї
праці, Річард позбувся того грунту, який плекав його мрію,
живив його надію. А без мрії, без надії нема натхненного
мистецтва, яке дивиться в майбутнє. У цьому й полягає причина
занепаду мистецького хисту Річарда Айрона. Не освітлений високою
ідеєю, він позбувся живодайних соків і зав'яв, завмер. Без
боротьби, без провідної ідеї, в чотирьох стінах, відокремлених від світу,
живлене тільки спогадами про минуле, мистецтво вмирав, став
умоглядним. І коли Річард запитує:
Чи не краще
було тоді, як руки фанатичні
мої утвори в порох розбивали?
Бо се ж таки було якимсь признанням,
що хист мій справді може мати силу,
для них лиху, ворожу, нечестиву,
а все ж велику! —
то для читача в цих словах звучить не тільки запитання, але й
розгадка його трагедії. Нема життя без боротьби, без боротьби
нема й мистецтва. З мукою дошукуючись причин невдачі свовї
останньої статуї, Річард говорить: «Взірця немає». Фантазія
повинна виходити з реального, життєвого. Американська пуща не
давала зразка для прекрасного. Вона поховала живцем талант
Річарда Айрона. Краса могла проявитися не у ствердженні
навколишнього життя, а радше в його запереченні. Тому сатирична
фігурка, яка висміювала потворність і святенництво Годвінсона,
була по-своєму прекрасною, бо допомагала боротися за мрію.
Життя і мрія Річарда в Америці розійшлися.
Життя і мрія в згоді не бувають
і вічно борються, хоч миру прагнуть.
14

А в скутку боротьби — життя минав,
а мрія зостається. Се ж то й значить:
Pereat mundus, fiat ars*.
Життя і мрія борються, але це не антагоністична боротьба,
а діалектична єдність. Прекрасним є життя, коли воно сповнене
боротьби за світлу мрію, за майбутнє, в якому «люди можуть
вільні бути». Мистецтво, яке плекає і звеличує цю мрію, стає
невід'ємною частиною життя, воно підсумовує досвід і ставить нові
завдання, і в цьому розумінні воно вічне.
«У пущі» — трагічна розповідь про «одважного, вільного і
непримиренного, покірного тільки правді й красі» скульптора,
талант якого загублено «в пущах Нової Англії», повість про
«похованого артиста» (один з варіантів назви твору). «У пущі»
переконливо доводить, що особистої волі митця не досить, щоб
талант зростав і розвивався. В капіталістичному світі особиста
свобода митця ілюзорна і облудна. «Жити в суспільстві і бути
вільним від суспільства не можна. Свобода буржуазного письменника,
художника, актриси в лише замаскована (або лицемірно
маскована) залежність від грошового мішка, від підкупу, від
утримання»,— писав В. І. Ленін у статті «Партійна організація і
партійна література».
Річард прагнув бути незалежним, не піддавався на підкупи,
але суспільні умови життя, зречення від боротьби за дійове
мистецтво вбили його талант. Зі своїм мистецтвом він був
непотрібний світові гендлярів і святенників, через те й втратив
найдорожче, що мав — талант, мету життя.
Знаменна поява приблизно в один час таких визначних
творів, як драматична поема «У пущі» Лесі Українки й новела
Михайла Коцюбинського «Intermezzo». Боротьба за демократичне
мистецтво, за його зв'язок з народом, за його служіння великим
гуманним ідеалам людства, виступ проти профанації мистецтва,
проти зведення його до ролі служниці розбещеної буржуазії
об’єднують ці твори.
Думкою про шляхи митця до народу перейнятий і образ Прин«
цеси з незакінченої фантастичної драми «Осіння казка»,
написаної на початку 1905 року в Тбілісі. Доля інтелігенції, зокрема
мистецької, хвилювала Лесю Українку протягом усього життя.
З ким піде інтелігенція, зокрема митці, кому вони
служитимуть — таке питання поставила поетеса в образі Принцеси.
* Хай згине світ, а хист хай буде (лат.)-— Поетичний переклад
Лесі Українки. (Ред.).
15

Твір розповідає про те, як робітники, майстри крок за
кроком видобуваються на високу крижану скелю, кожен завойований
щабель позначаючи червоним прапорцем. Твір фантастичний, його
образи мають значення символів. Одні з них розгадуються легко,
інші, як і належить символам, багатозначні. Через те й образ
Принцеси не можна розглядати однозначно. В останній дії
він набуває окресленого вигляду. Почуття обов’язку змушує
Принцесу кинутися з нагірної світлиці вниз до коханого Лицаря.
Темним силам реакції, зокрема Служебці, Принцеса ненависна.
Принцесу і Лицаря врятовують робітники. В той час, коли Лицар лише
спостерігає тяжку боротьбу робітників з силами реакції, радить
їм зректися опору і говорить, що йому, зрештою, до них нема
діла, Принцеса пильно стежить за діями своїх визволителів і в
критичну хвилину, пориваючи зі зневіреним Лицарем, знаходить
у собі силу поєднати власну долю з долею борців. Саме їм
вручає вона своє червоне покривало:
Візьміть моє червоне покривало,
не день, не два його я шовком шила,
а золотом рубила у неволі,
співаючи невільницькі пісні,
чекаючи просвітлої години.
Тепера час — пора покрасуватись
мережанці.
Порівняймо ці слова Принцеси з рядками з циклу
«Невольничих пісень», написаних 1901 року. Вони відбивали прагнення
самої поетеси:
Непереможно прагну я поставить
там високо червону короговку,
де й сам орел гніздо не сміє звить!
Нарешті, порівняймо їх з рядками з «Пісень про волю»,
написаних у тому ж 1905 році, що й «Осіння казка»:
...ви ж собі пісню створіте сами.
Пісню нову, щоб сіяла, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила дива!
Поетова, митцева пісня й червоний прапор повстання вкупі.
До такого висновку приходить поетеса. Так розв’язувала вона
16

питання про місце митця в суспільному житті, в революції, уза»
гальнюючи його з місцем і призначенням мистецької інтелігенції
взагалі. Так Леся Українка остаточно розв'язувала і питання про
своє особисте місце, місце поета в житті народу, в його
визвольній боротьбі. В «Осінній казці» поетеса проголосила необхідність
служіння літератури, мистецтва загалом інтересам повсталого
робітничого класу.
Ставши на боці трудящих, Принцеса, «ясновельможна панна»,
як жартома величає її Молодий хлопець, лагодиться вишити для
переможців «цеховий значок», щоб майорів він на горі «на диво
людям», робітникам на славу.
Принцеса відкрито пішла з робітниками, майстрами,
Будівничим тяжким шляхом боротьби за волю. Не всі майстри
довірливо поставилися до Принцеси, дехто навіть вважаз її непотрібною
в дні боротьби. Але Молодий хлопець — те молоде покоління, на
долю якого випаде честь будувати новий світ,— бере Принцесу
під свою опіку. Він і для неї проб’є дорогу на гору, де одному —
неволя, а колективу — воля. Принцеса радіє із передчуття
нового вільного життя:
...нова вступає в душу сила,
одвага в серці будиться, як гляну
на се нове життя, нову роботу.
Як ожила ся мертва, ся холодна
моя гора-в’язниця! Глянь! поглянь!
Як мак цвітуть червоні короговки!
Веселки тріскають із-під сокир!
Як весело!
Сповнена твердої віри в те, що «осіння казка... скінчиться
справжньою весною», Леся Українка довела не тільки своєю
фантастичною драмою «Осіння казка», але й усім своїм життям,
усією своєю творчістю, що вона — друг трудового народу. У ті дні,
коли було створено «Осінню казку», вона писала до Агатангела
Кримського: «Тим часом в поезії я тепер обдарована
несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се
далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть
нагадувати сій свавільній богині про її «громадські обов’язки», так
обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін
бурхливої юрби» (Лист від З.ХІ. 1905 р.).
В «Осінній казці» Леся Українка вперше накреслює образ
робітничого ватажка — Будівничого. Він вказує шлях, яким
робітники повинні йти, щоб здобути перемогу, щоб здобути спільників
17

у боротьбі. Це — шлях збройного повстання під червоним
прапором. Твір закінчується символічною картиною: робітники
вирубують у крутій горі щаблі, підіймаючись все вище і вище.
Будівничий знав, попереду ще довгий і тяжкий шлях до
остаточної перемоги: «...се діло довге, як осіння казка». Ще будуть
осінь і зима, «але й вимі на світі в кінець». Такий
оптимістичний акорд останніх слів Будівничого є доказом глибокої
впевненості поетеси в перемозі робітничого класу. Недарма Принцеса,
продовжуючи думку Будівничого, кидав запальні слова, що все
«скінчиться справжньою весною!».
У творах, написаних напередодні і під час революції 1905—
1907 років, Леся Українка підкреслює тривалість і складність
боротьби з царатом. Відчуття перспективи ніколи не зраджувало
поетесу. Коли зважити, що в час написання «Осінньої казки» ще
важко було передбачити весь хід подій, треба дивуватися
прозорливості Лесі Українки і її розумінню розстановки сил. Таке
розуміння було можливе тільки при умові знайомства з працями
В. І. Леніна й соціал-демократичною більшовицькою пресою.
Ідейне розв’язання поставлених проблем, а саме: показ керівної
ролі робітничого класу, викриття зрадництва ідей революції
ліберальними «лицарями», ствердження спільності мети передової
інтелігенції і робітничого класу, а також ясне і в цілому
зрозуміле для читача втілення цих проблем у художніх образах —
висунуло «Осінню казку», незважаючи на її фрагментарність
і незавершеність, у ряд тих творів української літератури, в яких
найповніше виявилися не тільки демократичні, але й соціалістич*»
ні її елементи.
Поставивши своє слово на службу революції, роздумуючи над
ідеями християнства, взаємовідносинами між людиною і богом,
соціальною нерівністю серед віруючих, Леся Українка працює
над драматичною поемою «В катакомбах», яку закінчила в
жовтні 1905 року.
«Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близь«
ка...» — писала Леся Українка до Агатангела Кримського,
якому присвятила драматичну поему. За словами поетеси, цей твір
«рветься в світ», хоч сама вона й побоювалася, щоб його «не
з’їли попи».
Як свідчить поетеса, поема відноситься до середини або до
другої половини П віку християнської ери. Дія відбувається в
катакомбах біля Рима. В них збирається християнська громада, до
якої в пошуках волі й справедливості приходить Неофіт-раб. Уже
перші фрази Єпископа, в яких вживається слово «раб»,
насторожують Неофіта. Він прийшов сюди, бо чув, що серед християн
ніби18

то панують рівність і братерська любов. А тим часом Єпископ
говорить, що і в потойбічному житті, на небі, змучений раб
залишається «рабом господнім». Так зав'язується ідейна суперечка
між Неофітом-рабом та Єпископом. Вся поема побудована на
розвитку пристрасної людської думки.
Єпископ говорить про раба господнього. Неофіт-раб — про
господнього раба. Звідси й починається шукання істини
Неофітом-рабом. Це шукання є одночасним розвінчанням і Єпископа, і
християнства.
Єпископ говорить про солодке ярмо господнє; Неофіт-раб
виступає проти будь-якого ярма. Єпископ проповідує щастя в
покорі; Неофіт-раб розкриває соціально нерівноправне становище хри-
стиянина-раба і християнина-патриція. Раб пропонує патрицієві-
християнину відпустити рабів на волю; Єпископ — проти одміни
«волі божої», за нібито освячену всевишнім соціальну нерівність.
Діалог продовжується, аж доки Неофіт-раб не приходить до
висновку, що християнство, крім ярма соціального рабства,
накладає на нього ще й ярмо рабства духовного. Неофіт-раб
пересвідчується в облудності релігії, йому нічого втрачати в цьому світі
і нічого боятися у потойбічному. Неофіт-раб розвінчує
християнство. Водночас раб повстає і проти світської влади, взагалі проти
тиранії, з якою ототожнює і «владу Христову»:
Мені дарма, чи бог один на небі,
чи три, чи триста, хоч і міріади.
За жодного не хочу помирать:
ні за царя в незнаному едемі,
ні за тиранів на горі Олімпі,
нікому з них не буду я рабом,
доволі з мене рабства на сім світі!
V цих рядках можна почути відгомін пристрасних слів
«Інтернаціоналу».
Зрікшись усяких богів, земних і небесних, Неофіт-раб
звертається до богоборця Прометея, який для Лесі Українки є
символом боротьби людства за високі волелюбні ідеали:
Я честь віддам титану Прометею,
що не творив своїх людей рабами,
що просвітив не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято,
і мучився не три дні, а без ліку,
та не назвав свого тирана батьком,
19

а деспотом всесвітнім, і прокляв,
віщуючи усім богам погибель.
Я вслід його піду. Коли загину,
то не за нього — він не хоче жертви,—
але за те, за що і він страждав.
Неофіт-раб прийшов до християн шукати волі, любові й
братерства, але в християнській громаді всі слова про любов до
ближнього виявилися облудними й лицемірними. Нема і не може
бути у патриція-християнина справжньої любові до ближнього-ра-
ба. Між ними — соціальні непримиренні суперечності. Неофіт-раб
шукав шляхів до боротьби, і дорога його лежить у «табор
потайний рабів-повстанців», нащадків Спартака.
Драматична поема «В катакомбах» закінчується висновком,
що його зробив для себе Неофіт-раб:
А я піду за волю проти рабства,
я виступлю за правду проти вас!
У своєму творі Леся Українка підносить дуже гостре в дні
революції питання про свободу людського духу від всіляких, у
тому числі й релігійних, пут; розвиває революційні традиції поезії
Тараса Шевченка, обстоюючи непримиренну боротьбу із
самодержавством, із християнством як релігією, призначеною тримати
народні маси в покорі перед визискувачами. Переконливість
думок Неофіта-раба і його рішення йти до повстанців мали велику
революціонізуючу силу. Ідейно-естетичне значення твору
настільки велике, що його важко переоцінити не тільки для української,
але й для інших літератур. Матеріалістичні погляди, висловлені
в поемі, беруть гору над християнством, що було особливо
важливо для суспільних обставин початку XX ст., зокрема революції
1905 р., коли боротьба з різними реакційними теоріями за
визволення класової свідомості пролетаріату набула надзвичайної
гостроти. Важко у всій світовій літературі того часу знайти
художній твір на цю тему, що міг би силою своєї переконливості,
глибиною проникнення в суть предмета і ясністю поставленої мети
зрівнятися з поемою «В катакомбах».
«В катакомбах» — останній драматичний твір Лесі Українки,
в якому всі мистецькі засоби підпорядковані пропагандистській
меті. Леся Українка відчувала, що попри всю майстерність діало-
га й логічність розвитку думки, її персонажам все ж бракувало
складності почуттів, багатства відтінків людської душі, що її
герої часто виступали як виразники певних ідей, наділені одною
20

ідеєю, одним почуттям. Через те вона старанно доробляє такі
розпочаті раніше твори, як «У пущі*, «Кассандра», надає своїм
драматичним героям багатогранної життєвості.
Найзидатнішим драматичним твором Лесі Українки,
справжнім шедевром української і світової літератури стала драма-фес-
рія «Лісова пісня». У цій високопоетичній п'єсі, написаній
1911 року в Кутаїсі, втілилася давня мрія поетеси написати
драматичний твір, у якому вона змогла б щедро використати
багатства народної фантазії, легенд і пісень, добре відомих їй з
дитинства. Ця річ виношувалася роками, а написана була за два тижні
в стані особливого творчого піднесення.
В листі до матері від 20 грудня 1911 року Леся Українка
писала з приводу створення своєї драми-феєрії: «Мені здається,
що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще
я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як
ти в Жабокриці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли
якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім
я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того
ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над
Нечитним (урочище з озером в селі Скулині на Волині.— О. Б.)
вона мені мріла, як ми там ночували — пам'ятаєш? — у дядька
Лева скулинського. Видно, вже треба було мені її колись
написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не
збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік».
Використавши народні повір'я про персоніфіковані сили
природи, зокрема лісової, Леся Українка написала художній твір,
у якому ці сили перебувають у безпосередніх стосунках з
живими людьми. В «Лісовій пісні» поетеса піднесла міфологічні
образи рідного фольклору до такого рівня філософського
узагальнення, до якого вони не підносилися раніше в жодному
художньому творі.
У казковому царстві є свої звичаї і закони, свої поняття про
красу і потворність, про добро і зло. Все це лісове царство,
вигадане народною фантазією, у своєрідних формах відбиває
важливі риси народного життя, стосунків між людьми. Лісові
істоти, що мають владу над явищами природи, над вогнем і водою,
над рослинами і тваринами, живуть і переживають, радіють і
сумують зовсім як люди. Одні з них уміють глибоко почувати, ін-
піі — легковажать власними й чужими почуттями. Тут є істоти,
які працю інших можуть змарнувати у власних забавах, як,
наприклад, Куць. Є сили, що нищать здобутки людської праці,
рвуть греблі, затоплюють посіви. Лісові сили ворогують між
собою, внаслідок чого руйнуються не тільки надбання людської
21

праці, але й краса лісового краю. Водяник побоюється Лісовика,
а всі водяні й лісові сили разом — чорного Марища — «Того,
що в скалі сидить». Лісові багатства незліченні, але в лісі
в вічно голодні злидні та знедолені потерчата.
«Лісова пісня» — хвала творчому генієві людини, її боротьбі
за волю, за красу життя, хвала невмирущому народному хисту.
Цей настрій, яким пройнято весь твір,— симфонія краси
почуттів, їхня гармонія з чарами природи відчувається вже у пролозі
у першому описові місця дії. Ніжна, задумлива краса — от як
характеризує поетеса природу, в яку незабаром впише образ
Мавки — образ такої ж ніжної і задумливої краси. Гармонія барв
доповнює характеристику природи: яро-зелена драговина,
тиховоде, вкрите ряскою та лататтям озеро, перший ряст, блакитні
проліски і сон-трава; туман над озером часом одкриває блідо-
блакитну воду. Білі, яро-зелені, блідо-блакитні барви — це
кольори ранньої весни. Оживає природа, оживають лісові духи та
істоти: «Той, що греблі рве», русалки, потерчата. У симфонію барв
вливаються нові кольори — сині, ясно-блакитні, каламутно-жовті,
золотисто-іскристі, зелені, перлові. З новими мешканцями лісів
з’являються нові ритми, суперечні тій спокійній і задумливій
тиші, яка панувала досі. Швидка зміна ритмів — рвучких,
протяжних, грайливо-танцювальних, пестливо-ніжних — відтворює
мінливий настрій Русалки і «Того, що греблі рве», несталість
їхніх прихильностей і уподобань. їхні пустощі будять зі сну
Водяника.
У пролозі ми познайомилися з водяним світом, його
характеристиками. «Той, що греблі рве» чинить багато шкоди, він
пройдисвіт і зальотник, пустун і насмішник, вродливий, а почуття
його хоч не тривалі, та щирі. Водяник мудрий і доброзичливий,
владний, його влада сковує волю Русалки, змушує її суперечити
своїй грайливій і пустотливій натурі.
З початком першої дії на кін з’являються людські
персонажі.
У ремарці до першої дії більше уваги приділено зображенню
зовнішності дядька Лева й Лукаша. У всьому підкреслюється
зелена барва: «узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком»,
верховіття дерев «поволочене зеленою барвою», озеро — в
«зелених берегах, як у рутвянім вінку».
Зелений, ніжний колір немовби вводить нас у світ
переживань Лукаша, перші слова якого про сопілку вказують на його
співучу й чутливу до музики душу. Дядько Лев постає як
знавець лісових таємниць, друг лісового світу, охоронець багатств
краю.
22

Розбуджена грою Лукаша на сопілці прокидається від
зимового сну Мавка. їй здається, що «весна ще так ніколи не
співала, як отепер». Мавка з'являється «в ясно-зеленій одежі з
розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами». Вона
розправляє руки і, провівши долонею по очах, відгонить рештки
зимового сну. Першим зустрічає Мавку Лісовик, він розповідав їй про
пробудження природи, про те, що на сопілці грав людський
хлопець Лукаш.
Лісовик пізнав життя людей, їхнє підневільне становище, він
дбає про Мавчину волю, застерігав її:
...минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля,— там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш — і пропала воля!
Мавка, вихована в лісі, не може уявити собі, «щоб воля —
та пропала». Для неї воля так само необхідна умова буття, як
повітря для всього живого. І тільки ближче пізнавши життя
людей, вона починав розуміти, що їхні відносини тримаються на
пригніченні волі.
Життя Мавки після зустрічі з Лукашем набуло нового
змісту. Навколишній світ став для неї зовсім іншим, відколи вона
покохала «людського хлопця». Нічною розлукою з Лукашем,
власне, й закінчилося для Мавки щастя на тій порі, коли воно
ще не потьмарилося стражданням за близьку людину.
Передчуття великих страждань вперше охопили Мавку, коли вона
заглянула в Лукашеві очі — непрозорі, вдруге — коли його серце
заговорило невиразно, «як весняна нічка». Журливий настрій
охоплює її, коли вона залишається сама, і це відбито в
заключному монолозі Мавки в першій дії:
Нічка коротка — довга розлука...
Що ж мені суджено — щастя чи мука?
У наступній дії ми вже не побачимо Мавчиного щастя.
Покохавши Лукаша, зійшовши на «людські стежки», вона зазнала не
тільки щастя кохання, не тільки відчула красу Лукашевої
мелодії» в якій виявилася його поетична душа, здатність творити,
але й зіткнулася із щоденним тяжким поневірянням, із
несумісністю високих ідеалів з власницькими умовами життя.
Відколи Мавка перейшла жити в Лукашеву хату, змінилося
все навкруги. Весна поступилася пізньому літу. Замість
ясно-зелених, блакитних і білих барв «на темнім матовім листі в гаю
23

де-не-де виднів осіння прозолоть». Багатство лісового вбрання
зблякло, «озеро змаліло». Лукаш грав «якусь моторну,
танцюристу мелодію». В ній виявляється його друга душа, те
непрозоре, що стурбувало Мавку в час її найбільшого щастя.
Мавка боротиметься за гідність дорогої їй людини,
жертвуватиме собою для Лукаша. Сила її кохання — в самопожертві, в
умінні щедро роздавати багатства своєї душі. Коли ж Мавка
бачить, яка небезпека загрожув її коханому, вона може бути
рішучою і навіть суворою. Вона одразу збагнула, що Килина —
«лукава, як видра», «хижа, наче рись»...
Заради Лукаша Мавка навіть скидав своє лісове убрання,
вбираються у хатнє дрантя. Контраст разючий: перед цим Мавка
з’являється у лісі «пишно заквітчана, з розпущеними косами», а
переодягтись, вона виходить з хати в нужденній одежі.
Змінилося і ставлення Лукаша до Мавки. Зникла поезія, залишилася
буденщина. Мавка, як і Лукаш, стала невільною.
Мавка — дитина волі. Її зрада самої себе — недовговічна.
Досить скинути жебрацький одяг, порвати з залежністю від
практицизму Лукашевої матері, і вона знову стане вільною, рідною і
жаданою в лісі, знову для неї ліс знайде свою красу.
«Лісова пісня» — гімн красі природи і людини. Доки Мавка
навіч не побачила відступництва Лукаша, викликаного його
безвольністю, нездатністю обстоювати свої уподобання й
переконання, «Той, що в скалі сидить» не мав над нею сили. Поява «Того,
що в скалі сидить», його намагання забрати Мавку до себе,
позбавити її волі і життя, сповненого вогню і блискавиць, ввести в
«твердиню тьми й спокою» викликає у Мавки протест, навертає її до
думки про те, що вона насамперед-жиба, що кохання
перетворило її в людину з щедрим світом почуттів. В поєдинку з цим
Марищем Мавка проголошує знаменні слова:
Ні, я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
Своє безсмертя Мавка пояснює тим, що вона «муку свою»
любить і «дає їй життя». Мавчина мука — це її кохання до Лу«
каша, саме воно дає їй душу:
...милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж
дає вербовій тихій гілці голос,—
каже сама Мавка Лукашеві в останній дії.
24

У вдачі Мавки, у всій її поведінці нема нічого від того, що
сковує людський талант, спотворює людську душу. Тому вона й
не може жити серед людей, хоча» й тягнеться до них,
запалюється навік коханням до «людського хлопця» Лукаша.
Згадаймо, як починається третя дія. «Хмарна, вітряна осіння
ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого
верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущи-
ки. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям,
що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає
тиша. Починається хворе світання пізньої осені...» Вовкулакою
блукав Лукаш, страшні злидні обсіли хату і господарство Килини.
Велика всеосяжна любов мала бути в серці Мавки, щоб знову
повернути Лукаша до життя, з вовкулаки обернути знову
людиною. Завдяки цій непереможній любові Лукаш прозрівав, і на
мить для нього та Мавки спалахує іскра минулого щастя. Лукаш
знову бачить Мавку, грав їй прекрасні колишні весняні мелодії.
Востаннє перед Лукашем з'являється Мавка з «давньою красою
у зорянім вінці», і все покриває сніг, настає зима. Поймається
вогнем господарство Килини, яка з дітьми повертається в село,
а вслід за нею волочаться злидні. Здавалось би, настав кінець
всьому, що жило і змагалося. Помер дядько Лев — знавець
лісових таємниць, трагічно закінчується нещасливе кохання Мав>
ки і Лукаша. Але Мавка у серці має «те, що не вмирає», в її
останньому монолозі підкреслюється вічність і всепереможність
життя. Життя не можна вбити, як не можна вбити вічно живе
прагнення людини до волі, до щастя, до творчої краси. В цьому
й полягає велика життєстверджуюча сила, ідея «Лісової пісні».
«Але й зимі на світі є кінець»,— вірою в нове життя
перейнята вся творчість Лесі Українки. Мавка — образ з іншого,
омріяного, казкового світу, вона народжена для нового життя, в якому
людина зможе вільно розвинути всі свої таланти, де зникнуть
нерівноправність, заздрощі, байдужість, підлота, де людина матиме
всі можливості для свого фізичного й духовного розвитку,
житиме для людей і в цьому бачитиме найвище щастя, де духовне
багатство людини зросте настільки, що вона засмучуватиметься
лише неможливістю всю себе віддати людям. То буде світ краси —
краси людських відносин, краси кохання, краси природи,
найвищої гармонії людини і природи, де мистецтво стане неодмінною
потребою кожного. Мрією про це життя і є образ Мавки.
Зіткнення Мавки з колишнім світом людей було трагічне, і трагедія
Мавки не в тому, що вона ступила на людські стежки, а в
людській неволі, в соціальній несправедливості умов життя.
25

Характерною ознакою літературного процесу цього періоду е
звернення до фольклорних джерел і переосмислення їх у
художньому творі, наснаження сюжету філософськими проблемами
зв’язку людини й природи, їхньої єдності, виявлення
суперечностей у тогочасному суспільстві, що стояли на заваді такій
гармонійній єдності, сприяли оздоровленню самої літератури цілющими
джерелами народної мудрості в противагу декадентським віянням,
що поширилися в літературах багатьох країн в останній чверті
XIX — на початку XX ст.
Ще Олександр Островський звернувся до світу російської
народної казки, створивши свою поетичну «Снігуроньку». У
німецькій літературі під пером Гергардта Гауптмана виник
«Затоплений дзвін» з чарівною лісовою істотою Раутенделяйн. Вірменський
поет Ованес Туманян пише поему «Ануш», а грузинський поет
Важа Пшавела темі єдності людини й природи присвячує поему
«Змієїд». Болгарський письменник Петко Тодоров дає низку
прозових творів, заснованих на фольклорі, переосмисленому на
засадах найновіших досягнень світової літератури. Ян Райніс на
основі народної пісні творить свою драматичну поему «Вій,
вітерець!»— творить в еміграції, тужачи за рідною Латвією.
Новий підхід до використання фольклору бачимо в багатьох
українських письменників. Це повість Ольги Кобилянської
«...В неділю рано зілля копала», заснована на пісні «Ой не ходи,
Грицю...» Це роман Гната Хоткевича «Камінна душа» з життя
гуцульських опришків, весь перетканий співаночками. І тут же
повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» — глибоке
проникнення в народні повір'я, картина життя гуцулів. Додаймо
ще поему Олександра Олеся «Щороку» та його поетичний цикл
«На зелених горах».
Ось на цьому літературному тлі й постала «Лісова пісня» Лесі
Українки, спільна з названими (й неназваними) творами багатьох
літератур світу наскрізь новочасним філософським використанням
народнотворчих джерел, незрівнянна їх переосмисленням І
геніальним втіленням заповітних думок поетеси. ^
«Лісова пісня» Лесі Українки чарує красою почуттів,
великою силою і глибиною розкритих у ній волелюбних ідей,
поетичністю образів, багатством лексичних відтінків. Це твір справді
народний. Він народний своїми образами, почерпнутими з
фольклору і змальованими у повній відповідності з уявою народу. Він
народний художніми засобами, метричною системою, побудованою
з щедрим і доцільним використанням багатства віршових
розмірів українських пісень, замовлянь, казок тощо. Цей твір
глибоко народний своєю мовою. Але найбільша народність «Лісової
26

пісні» криється в її ідеї, яка відбиває найглибші переконання
народу* його світогляд, позначений незмінною вірою в перемогу
добра над злом, світла над темрявою. Нарешті, глибока народність
драми Лесі Українки полягає в геніальному відтворенні поняття
краси, нездоланного прагнення людини до прекрасного. Як
всякий справді народний твір, «Лісова пісня» близька і зрозуміла
усім народам, це твір літератури всесвітньої.
Своєю творчістю Леся Українка відповідала на пекучі
питання трудящих, які були «жадібні пророчого слова про те, який
буде прийдешній світ, що його одні прагнуть, а другі
жахаються». Вона пристрасно вдивлялася в образ людини
соціалістичного майбутнього, з робітничим класом пов’язувала свої уявлення
про мораль, етику й естетику людини нового суспільства і в
царині літератури торувала шляхи в наш час.
Підсумовуючи здобутки творчості української поетеси,
більшовицька газета «Рабочая правда» визначила місце Лесі
Українки в історії літератури, в пролетарському визвольному русі, її
ставлення до найпередовішого класу і його боротьби за соціалізм:
«Леся Українка, стоячи близько до визвольного громадського
руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили,
сіяла розумне, добре, вічне... Добра, вічна пам’ять письменниці —
другові робітників».
Пишучи про часи минулі, поетеса в героях давнього світу
втілювала свої думки про людину майбутнього соціалістичного
ладу. Про це вона прозоро говорила, наприклад, у вірші «Не
хутко те буде...»:
...І теє, що буде,
здається мені вже минулим: ті люди,
їх речі й події знайомі мені,
мов чула їх в казці, мов бачила в сні
ще здавна, ще змалку... Так, наче сі тіні
жили десь зо мною в незнаній країні.
І я до них рвуся у ту далечінь,
де спогад про мене вже буде, мов тінь
від того листка, що зірвався до ранку
і в сутіні зник, мов у сивім серпанку...
В цих словах — ключ до розуміння звернення Лесі Українки
До тематики давноминулих часів. І тому нам зрозумілі і Неофіт-
раб а його рішенням іти до нащадків Спартака, і нездоланна
правда борців проти християнства як релігії поневолення, і
Мавка як втілення краси високих почуттів, притаманних людині, що
н© знає неволі, і чесність та патріотизм Антея з «Оргії», і
тра27

гедія Річарда Айрона. Ми бачимо в рішучих вчинках Принцеси
з «Осінньої казки» єдино вірний шлях, який може обрати для
себе відданий народові митець, інтелігент. Принципи драматургії
Лесі Українки засновані на нерозривному поєднанні
революційної думки з устремлінням у майбутнє, в «часи прийдешні», її
герої, незалежно від того, чи діють вони у сучасних поетесі
обставинах, чи волею її фантазії відсунені в давнину,— це люди ново-
часні, такі, якими їх уявляла поетеса в майбутньому, в новому
світі. Ми дивимося на цих героїв драматичних творів Лесі
Українки, як на близьких нам своїми почуттями і своїми
життєвими принципами людей.
Драматургія Лесі Українки була найвищим досягненням
української літератури напередодні Жовтня.
Поетеса великої впливової сили, могутнього прагнення до
правди, добра і безмежної віри в близьке соціалістичне завтра
свого народу й народів світу, Леся Українка геніальними
творами, сповненими найблагородніших ідей, втілених у незабутніх
високопоетичних образах, належить до найвидатніших митців сві-
ту, чия гуманістична й революційна творчість наближала і
наближає світлу прийдешність людства.
ОЛЕГ БАБИШКІН,
доктор філологічних наук, професор.

ПОЕМИ

РОБЕРТ БРЮС,
КОРОЛЬ
ШОТЛАНДСЬКИЙ

Посвята дядькові М. Драг оманову
ЗАСПІВ
Спогадаймо давнюю давнину,
Спогадаймо повість незабутню
Про далеку вільную країну,
Про стару Шотландію славутню.
Давня повість! і на байку схожа,—
Є в ній певні справи, єсть і мрії,
Але ж правда, наче зірка гожа,
Сипле скрізь проміння золотії.
Правда нам світитиме крізь хмари,
Ми ж далеко думкою полинем,
Ми поглянем на військові чвари,
В давній славі спогадом поринем.
І
Вже буде літ п’ятсот тому,—
На край шотландський вільний
Війною йшов король Бдвард,
Англійський владар сильний.
Зібрав він лицарів своїх,
Все горде, пишне панство,
Щоб то шотландський вільний люд
Забрати у підданство.
По всій Шотландії йде гук
Луною голосною:
«До зброї, браття! ось іде
Король Едвард війною!
2 9—3031
Бібліотечна серія

Гей, миле браття! чи у нас
Ясної зброї мало?
Хіба в шотландській стороні
Вже лицарів не стало?»
Лицарство йде, земля гуде;
Зійшлись ворожі лави...
Багато буде сього дня
Кривавої забави.
Блищать списи, бряжчать мечі
І шоломи яснії,
Гукають люто вояки,
Ржуть коні воронії.
Воюють день, воюють два,
На третій день,— ой горе!
Шотландці крикнули: «Біда!
Король Едвард нас боре!»
Англійське військо б’є-січе,
Англійська зброя сяє;
Шотландська зброя опада,
Лицарство знемагає.
Аж тут король Едвард спинїївсь,
І сурма забриніла, \
 Знялась над військом корогва,
Та не барвиста — біла.
Всі стали тихо, всяк свій спис
Додолу похиляє.
Гука герольд*1: «Король Едвард
Шотландців призволяє
Лихую зваду залишить,
Спокій вернути краю,
Прийти до згоди без війни
По братньому звичаю.
Так каже наш король: хто з вас
Погодиться зо мною,
Той і маєтками, й людьми
Владітиме в спокою.
34

Люд простий має нам платить
Податки й десятини,—
А лицар буде вільний пан
Своєї батьківщини.
Всяк лицар має з королем
Ходити у походи,
За те він матиме собі
І ласку, й нагороди».
Додолу впали корогви,
Весь гурт шотландський панський
Враз крикнув: «Згода! хай живе
Бдвард, король шотландський!»
Шотландське лицарство здалось,
Але один зостався
При зброї лицар молодий,-«»
Робертом Брюсом звався.
Едварду глянув він в лице,
Мов кинув блискавицю,
Здійняв і кинув ворогам
Залізну рукавицю.
Потім остроги дав коню,
Кінь вороненький звився,
Помчав у гори, мов стріла,
В міжгір’ї темнім скрився.
П
Поїхав Роберт по шотландській землі
Здіймати народне повстання,
Гонців розіслав він по всій стороні
Скликати селян на зібрання.
Коли на широкій долині між гір
Зібралась великая рада,
Роберт тоді вийшов до люду й сказав:
«Шотландці! вчинилася зрада!
2*
35

Нема в нас лицарства, нема в нас панів —
Вони вже англійські піддані;
Та є ще в країні шотландський народ,
Не звик він носити кайдани!
Повстаньмо тепера усі, як один,
За діло братерськеє спільне!
Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
Коли наше поле не вільне?»
Тут всі зашуміли, мов хвилі морські:
«Ходімо, здобудемо волі
Або наші голови вільні, буйні
Складемо на нашому полі!»
І там, на широкій долині між гір,
Селяни всі табором стали,
Палили багаття вони цілу ніч:
Все ясную зброю кували.
На ранок узброєне військо було;
Кому ж не дісталося зброї,
Тому не забракло сокири, коси
Та в грудях одваги міцної.
Те військо не мало ясних корогов,
Ні панцирів срібних коштовних,
На простих селянських щитах не було
Девізів гучних красномовних.
У цілого війська девіз був один:
«За волю, за рідну країну!»
Хоч слів тих ніхто на щиті не носив,
Та в серці носив до загину.
І так вони вийшли напроти панів,
Роберт їх провадив до бою;
Ні одного лицаря, окрім його,
Не мали шотландці з собою.
Шотландське лицарство усе перейшло
Служити в англійському війську,
Пішло боронити мечем і щитом
Корону і владу англійську.
36

В нещасну годину шотландський народ
Кував свою ясную зброю;
У першому бою розбиті були,
Багато лягло головою.
Удруге зійшлися — недоле тяжка!
Знов військо шотландське розбите.
Ударили втретє,— знов поле кругом
Все трупом шотландським укрите.
Міцна була сила потужних панів,
І ватаги мудрі знайшлися,
Ні в гори завести, ні в нетрі загнать
Обачні пани не далися.
Широкі долини, розлогі лани
Шість раз були кров’ю политі,
Шість раз пролунав по Шотландії крик:
«Шотландці, шотландці розбиті!»
Ні зброї вони, ні своїх корогов
Едварду до ніг не зложили,
Та волю й країну свою боронить,—
Не стало селянської сили.
Одні полягли, а другі розійшлись,
Пішли своє поле орати.
Без війська, без слави зостався Роберт,
Що ж має тепер він почати?
Чи має піти, як шотландські пани,
Едвардові зброю віддати,
Зостатись отут в подоланій землі
Останнього сорому ждати?
Ні, краще не бачить того і не чуть,
Як гинути буде країна...
«Прощай, моя рідна країно! прости
Свого безталанного сина.
Хотів би я вільною бачить тебе,
Але не судилося теє...
Далеко тепер на чужих берегах
Поляжу за діло святеє».
37

Так мовив Роберт, і подався він геть
На берег убогий ірландський,
Він думав повік не вертатися знов
У край безталанний шотландський,
В Ірландію мався прибуть корабель,
Що лицарів віз в Палестину 2,
На ньому од’їхати хтів і Роберт
У тую далеку чужину.
Укупі з одважним лицарством бажав
Піти у хрестовім поході3,
Щоб ділу святому остатнім життям
І силою стати в пригоді.
ПІ
На безлюдному березі моря
Одинока хатина стоїть,
В тій хатині рибальській убогій
Збройний лицар самотній сидить.
То Роберт. Він в вікно поглядає,
Чи не мріють оті кораблі,
Що везуть хрестоносців одважних
На війну до святої землі.
Ні, не видко нічого на морі,
Не біліють вітрила ясні.
Грає вільне широкеє море,
Гомонять його хвилі гучні.
Та Робертові сумно дивитись
На те море веселе, буйне,
Як згадає він рідну країну,
Затремтить його серце сумне.
І Роберт, од вікна одступивши,
Ліг на лаву і погляд підвів
На потріскану стелю; на стелі
Павутиння павук собі плів.
38

І знічев’я Роберт задивився
На роботу того павука;
Лицар бачив, як прялась помалу
Тая нитка тендітна, тонка,
Як павук по тій нитці спускався,
Розколихувавсь потім на ній,
Щоб її до стіни причепити,
Далі невід розкинути свій.
Що гойднеться, то нитка й порветься,
І додолу павук упаде,
Але зараз же злазить угору
І знову собі нитку пряде.
Так шість раз той павук обривався,
І шість раз він на стелю злізав,
Але всьоме таки удержався
Й до стіни свою нитку прип’яв.
Тут Роберт раптом скочив на ноги,
Ухопив свою зброю до рук
І гукнув: «Та невже таки лицар
Менше має снаги, ніж павук!?»
IV
Ой то ж не сокіл винозір
Злетів з гори в долину,—
То знову прилетів Роберт
У рідную країну.
Він на коневі воронім
По краю пробігає,
В остатній раз шотландський люд
До бою він скликає:
«До зброї всі! Чи ще живе
Міцна одвага ваша?
За волю згинуть ми клялись,
А де ж присяга наша?
39

Хто волі ще не відцуравсь,
Нехай іде до бою!
Хто пам’ята про славу й честь,—*
До зброї! хто зо мною?»
Не згас, не згас шотландський дух,
Шотландія повстане!
У сьомий раз, як в перший раз,
Зібралися селяни.
Король Едвард не сподівавсь
Шотландського повстання,
Його лицарство розійшлось
Уже на спочивання.
Зосталась тільки поки що
Мала частина війська,
Безпечна й смілива була
Залога та англійська.
Все розмовляють вояки,
Які з війни достатки,
Які в Шотландії король
Збиратиме податки.
Серед англійських вояків
Сидять пани шотландські;
Тепер король їм знов вернув
Права й маєтки панські.
Тож завтра кожний з них піде
До рідної оселі,—
Чого ж сидять вони такі
Смутні та невеселі?
Того, що душу їм гризе
І сором, і досада,—
Здається їм, що все кругом
Гукає: «Зрада, зрада!..»
Англійські ж лицарі собі
Пісень гучних співають,
І так бадьорно на списах
їх короговки мають.
40

Селяни тихо підійшли
До війська за горою,
З’явились, наче з-під землі,
І вдарили до бою.
Все зашуміло, загуло,
Мов буря-хуртовина,
Роберт літа на воронім,
Неначе громовина.
Ох, лютий бій, останній бій,—
Щаслив, хто переможе!..
Англійці в розпачі, кричать:
«Рятуй нас, милий боже!»
До них з границі поспіша
Від короля підмога,
її стріча шотландський крик:
«Ні, наша перемога!»
Підмога сильна надійшла,
Але шкода,— вже пізно!
Женуть шотландці ворогів,
Гукають вслід їм грізно:
«Не доведеться більше вам
Ламать чужої волі!
Коли життя вам дороге,—
Кладіте зброю долі!»
Шотландське військо зайняло
Англійців під горою,
Нема рятунку їм, нема,—
Складають долі зброю.
Тоді з громади виступа
Роберт і промовляє:
«Отак тепер шотландський люд
Англійцям об’являє:
Наш край віддавна вільний був,
Таким повік він буде;
Ви бачили, як прав своїх
Боронять наші люди.
41

Збира хай в Англії Бдвард
Податки й десятини,
А всяк шотландець вільний пан
Своєї батьківщини.
Селянам нашим байдуже
Про ласку й нагороди,
Вони не підуть з королем
За лицарством в походи.
Тепер я вашу зброю всю
У закладі лишаю,
А вас додому відпущу
По братньому звичаю.
Ідіть, Едвардові скажіть,
Як чули по сій мові.
Коли не згодиться на мир,—
Ми знов у бій готові».
Англійці мовчки оді йшли
Без корогов, без зброї;
Без радощів пішли вони
Геть до землі рідної.
І як в долину вже зійшли,
Оглянулись на гору,
Роберта вгледіли вони
Серед сільського збору.
Укрита людом там була
Уся гора зелена,
А вище всіх стояв Роберт,
У ніг його знамена.
Лежала й зброя вся ота,
Що на війні забрали,
Шотландська зброя й корогви
Навколо нього сяли.
Роберт неначе річ держав,
Змагався, боронився,
42

Зняв потім ясний свій шолом
1 людові вклонився.
Англійці чули, як гукнув
Увесь той гурт селянський:
«Хвала і честьі нехай живе
Роберт, король шотландський!»
V
Так Роберт за снагу та одвагу
Королем у Шотландії став,
В Едінбургу, преславному місті,
Привселюдно корону прийняв.
Урочиста одправа скінчилась,
Вийшов з церкви король на майдан,
Люд гукає: «Робертові слава!
Хай живе! Він довіку наш пан!»
Коли се раптом стихло гукання,
І весь люд мов чекає чого.
З юрби виступив гурт невеликий,
То обрані від люду всього.
З них один наперед виступає,
Короля він поклоном віта,
Поглядає навколо по людях
І такую промову чита:
«З ласки бога й народу обраний,
Наш королю! Вітаєм тебе!
Ми підданими влади твоєї
Признаємо охоче себе.
Коли ти боронитимеш волю
Й самостійність народу твого,
Ми повік шанувать тебе будем
І любити, як друга свого.
Ти кликнеш на війну, ми зберемось
Під твою корогву всі гуртом,
Ми готові тобі і країні
Послужити мечем і щитом.
43

Та коли ти забудеш про справу
Честі й волі народу свого,
Схочеш інші, багатшії землі
Прилучити до панства твого,
Ми не підем тоді за тобою,
Щоб чужого добра здобувать,
Нам не тісно у рідній країні,
Нам не треба в чужу мандрувать!
Коли ти серед панських розкошів
Продаватимеш люд свій панам,
Ми сами боронити потрапим
Ті права, що належаться нам.
А коли ти англійській короні
Віддаси королівство своє,—
Знай, що в тую ганебну годину
Пропаде й панування твоє.
Ми тебе королем увінчали,
Ми тебе й розвінчаєм сами,
І коли проти нас ти повстанеш,
Проти тебе повстанемо ми.
Дай нам, боже, радіти довіку,
Що обрали тебе в королі,
Хай цвіте при тобі та пишає
Вільна воля в шотландській землі!»
«Дай то, боже! — Роберт їм відмовив: —*
Буду знати, на що я іду,
Дай нам, боже, довіку прожити
В щирій згоді, у добрім ладу!»
VI
Щира згода, добрий лад зістався,
Не зламав Роберт свойого слова.
Не пропала, не пішла по вітру
Та громадська чесная умова.
Дивувались на шотландську волю
І стороннії чужії люди,
44

Всі сказали: «Поки світа сонця
У ярмі шотландський люд не буде!»
Не пригас і не пропав ніколи
Вільний дух в шотландському народі.
Стала вільна сторона шотландська
Навіть давнім ворогам в пригоді.
Як пізніш англійці і шотландці
Поєднались в спільную державу,
То англійці вчились у шотландців,
Як любити волю, честь і славу.
І за те хвала Роберту Брюсу,—
Він борцем за рідний край з’явився.
Так! Одваги та завзяття в праці
Він в малого павука навчився.
Він здобув собі велику славу,
І не вмре та слава, не поляже,
В пісні, в слові буде вічно жити
І про себе світові розкаже.
1893, літом в Гадячі

ДАВНЯ КАЗКА

Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.
Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.
Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
«Ет, вже ми чували сеє!»
Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь 1 слухай давню казку,
А мені, коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.
І
Десь, колись, в якійсь країні,
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люди.
Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів
Не позичений, а власний.
На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
49

Хоч не був він теж поганий,—
От собі — людина божа!
Той співець — та що робити —
Видно, правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсім не вмів співати.
Та була у нього пісня
І дзвінкою, і гучною,
Бо розходилась по світі
Стоголосою луною.
І не був поет самотнім,—
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Шсні-слова вислухати.
Теє слово всім давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.
Як навесні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав — не знаю!
Тільки чує — гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.
50

Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.
Як на те ж лежав поет наш
На самісінькій стежині.
♦Гей! — кричить він,— обережно:
Віку збавите людині!»
Ще, на щастя, не за звіром
Гналася юрба,— спинилась.
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась. 4
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
♦Бачте,— крикнув,— що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже? »
♦Не біда,— поет відмовив,—
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!»
♦Се ще также полювання,—
Мовить лицар з гучним сміхом: —
Слухай, ти, втікай лиш краще,
Бо пізнаєшся ти з лихом».
♦Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю,
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими-соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!»
«Та який ти з біса мудрий!—
Мовить лицар,— ще ні разу
Я такцх, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
51

А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці, геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!»
«От спасибі за послугу! —
Мовить наш поет,— несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте».
«Він, напевне, божевільний,—
Крикнув лицар.— Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість —
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю»,
«Не на тебе ждать я буду,—
Так поет відповідає,—
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того ніхто не знає».
Лицар вже на те нічого
Не відмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.
Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювати
Хоч на сміх яку звірину!
А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі.
Гурт мисливський зголоднілий
Весь підбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
52

Геть одбившися від гурту,
їде лицар в самотині.
Зирк! — поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.
«Ах, гостинця ти чекаєш! —
Мовив лицар і лапнувся
По кишенях,— ой, небоже,
Вдома гроші я забувся».
Усміхнувсь поет на теє:
«Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!»
Спалахнув від гніву лицар,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий.
«Годі жартів! — крикнув згорда.—
Бо задам тобі я гарту!»
А поет йому: «Та й сам я
Не люблю з панами &сарту...
Бачиш ти — оця діброва,
Поле, небо, синє море —
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.
При всьому сьому багатстві
Я щасливий завжди й вільний».
Тут покликнув лицар: «Боже!
Чоловік сей божевільний!»
«Може буть,— поет відмовив,—
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.
Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
53

Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи надхмарні
Я на крилах думки лину.
Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полі;
Сам я вільний і ніколи
Не зламав чужої волі!»
Засміявсь на теє лицар:
«Давню байку правиш, друже!
Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.
Я б віддав твоє багатство
І непевнії країни
За єдиний поцілунок
Від коханої дівчини...»
Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.
Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну,
І 	на відповідь гуртові
Він заграв і до музики
Примовляв пісні чудові.
Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали.
54

Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
♦Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!»
II
Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
Тільки чує — хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там? —
Невідомого питає.—
Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!» —
«Ні, се я,— озвався голос,—
Маю справу, пильну дуже».
55

«Хто ж се я?» — поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
♦Добрий вечір!» — «Добрий вечір».—
Став тут лицар і — ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
«Де ж твоя, мій гостю, справа?» —
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляе:
«Я, мій друже, закохався...»
Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».
«Закохався я і гину,—
Каже лицар,— вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
«Що ж? — поет на те говорить.—
То за ручку та й до шлюбу!» —
«Ох! — зітхає лицар.— Візьме
Інший хтось дівчину любу!
Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.
56

На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої — не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади 1?..*
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»
«Голос маю,— каже лицар,—
Та не тямлю віршування,..» —
«Певна річ,— поет говорить,—
То не легке полювання,
А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні,— химерний, норовистий
Кінь їгоезії крилатий!»
«Правду кажеш,— мовив лицар,—
Але ж я тебе благаю,
Щоб іюміг мені й в сій справі.
Пам’ятаю, як у гаю
Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду,—
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в нагороду».—
«Ну, на се,— поет відмовив,—
Не надіюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати».—
«їй наймення Ізідора,
А вродлива!., не сказати!..»
57

Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандоліну,
Показав слова Бертольду,
Мандоліну дав у руки
Та написанії вірші,
І промовив для науки:
♦Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ш^а-іа-вої, ^а-ті-ге-воі...
Далі можеш сам добрати...»
♦От спасибі!» — крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня! і геть погнався.
І погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.
Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:
♦Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!
Найчистіші діаманти
Сяють ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі».
58

Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.
А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.
В ту ж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і — надія!
III
Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.
Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніше.
Далі перстень Ізідорин
На руці у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.
Як же бучно, як же втішно
Всім тулялось на весіллі,
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі.
Всіх приймали, всіх вітали,
Всім уміли догодити,
Тільки нашого поета
Пан забувся запросити.
59

Звісно, клопоту багато
Завжди пану молодому,—
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?
Час летів, немов на крилах,
І мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподівано настало.
Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.
І якраз серед бенкету,
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королівського герольда.
Прощавай, дружина люба,
Всі розкоші, всі вигоди!
Все те треба проміняти
На далекії походи.
Залишить Бертольдо мусив
Молодую Ізідору,
У 	неділю вранці-рано
Вже він вирушив із двору.
Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурманське господарство.
І пішло одважне військо
Через нетрі та пустині;
Не один вояк смутився
По своїй рідній країні.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розважала:
60

«Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.
Не журись, немарно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука;
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука».
Так вони співали, йдучи
Через дикії пустині,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людині.
Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
їдуть, їдуть, врешті бачать —
Три дороги розійшлися,
Розлучились тут найстарші,
Кожний різно подалися...
Карлос вибрав шлях направо,
Гвідо вибрав шлях наліво,
А Бертольд подався просто.
«Дай же, боже, нам!» — «Щасливо!»
І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало,
Довелося звоювати
Городів чужих чимало.
От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.
Чи то врешті у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурманський
Міцно так тримавсь за царство,—
61

Тільки твердо так трималось
Місто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потім вдруге,
Потім втретє, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люди,
Голод, злидні, військо гине...
Що то буде, що то буде?!.
Місяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога,
Серед війська почалися
Нарікання і тривога.
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
«Гей, виводь ти нас ізвідси!
Геть веди, поки не пізно!
Нащо ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усі ми
Наложили головою?
Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозі!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозі!»
Хтів Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно дедалі гірше
Почало репетувати.
Далі кинулись до зброї...
Бог зна, чим би то скінчилось...
Але тут хтось крикнув: «Стійте!»,
Військо раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед війська
Військові співці славутні,
Всі вони були при зброї,
А в руках тримали лютні.
62

З них один промовив: «Браття!
Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі.
Ми б хотіли тут в сій справі
Скілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже, ми почнем співати».
Тут один із них тихенько
Струни срібнії торкає,
Усміхається лукаво
І такої починає:
у
«Був собі одважний лицар,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі —
Від порога та до печі.
Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста...
Чули ви його розповідь:
«Я один, а їх аж триста!»
Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
І вернув живий, здоровий:
Талісман2 він мав з собою.
Я гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
Утікай, поки здоровий!»
«Утікай, поки здоровий!» —
Всі співці тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очі в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою,
Краще смерть, ніж вічний сором!»
63

І метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.
Місто взято, цар в полоні
Бусурманський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всім у рідний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо
Всіх співців казав зібрати,
І, коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:
«Ви, співці славутні наші,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь відрятували,
Вам ми винні нагороду!»
Та співці відповідали:
«Ні, не нам, ласкавий пане:
Той, хто сих пісень навчив нас,
Нагороду хай дістане».
«Де ж він, де? — гукнув Бертольдо.—
Що ж він криється між вами?» —
«Він не тут,— співці говорять,—
На війні не був він з нами.
Він зостався, щоб піснями
Звеселять рідну країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину».
«Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
Тільки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!»
64

IV
Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився.
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився...
Бже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято,—
О, 	тепер було у нього
Срібла, золота багато!
Окрім того, що набрав він
На війні всього без ліку,
Ще король йому в подяку
Нагороду дав велику.
Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо граф заможний!
Він живе в своєму графстві,
Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тім краю мусив
Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя
Справді був Бертольдо гідний,
Правий суд чинив у панстві,
До підданих був лагідний.
Але то було недовго,
Він дедалі в смак ввіходив
І потроху в себе в графстві
Інші звичаї заводив.
Що ж, напитки та наїдки,
Та убрання прехороші,
З 	9—3031
Бібліотечна серія
65

Та забави, та турніри,
А на все ж то треба гроші.
Та й по всіх далеких війнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країні
Він шукав у тім рятунку.
Почалися нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.
Трудно цавіть розказати,
Що за лихо стало в краю,—
Люди мучились, як в пенлі,
Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку,—
У ярмі стогнали люди,
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.
Розливався людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною...
Ось одного разу чує
Граф лихі, тривожні вісті,
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в місті;
Що співці по місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх саджають,
Та ніщо не помагає,
їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає.
66

«Ну,— гукнув Бертольд,— то байка!
Я візьму співців тих в руки!»
Раптом чує десь близенько
Залунали пісні гуки:
«В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!
Мужики цікаві стали,
Чи то кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?»
«Що се, що? — кричить Бертольдо.—■
Гей, ловіть співців, в’яжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!»
Коли се з-за мурів замку
Обізвався голос долі:
«Гей, біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полі!
Не турбуйся ти даремно,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настанеї
Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицар,
Врешті, він знайомий пана...»
Мов крізь землю провалився
Той співець, утік од лиха.
А Бертольд сидів і думав,
Далі так промовив стиха:.
67

«Маєм свого отамана!
Ось де корінь цілій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!»
Тут він двох щонайвірніших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:
«Ви скажіть йому від мене,
Що я досі пам’ятаю,
Як пісні його втішали
Нас колись в чужому краю.
Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату,
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.
Я його талан співацький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шані, в славі,
Тільки, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві».
Слуги зараз подалися
До убогої оселі.
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.
Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:
«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
68

Хай він сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер, об тім жалкую,
Краще б кинув у болото!
Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!»
З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
«Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли...»
Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланців тих самих знову:
«Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.
69

Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!»
Знову слуги подалися
До убогої хатини
І, 	підходячи, почули
Тихий бренькіт мандоліни.
У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі.
А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям,—
Тут вступили слуги в двері.
Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався,
Всі Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усміхався.
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:
«Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тільки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.
На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.
70

Та й в темниці буду вільний,—
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
І мого прудкого слова
Не затримав темниця.
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.
З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга,
І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!»
Так довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусив
Головою наложити.
Та зосталися на світі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.
Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люди,
Та й гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його, й маєтки
Він забрав собі у спадок.
Між нащадками знялася
Боротьба тяжка, завзята,
Та вона ведеться й досі,
Ця війна страшна, затята.
71

І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного
Виступає слово праве —
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.
1893. 121X1

ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА
* 	Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан
та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був
широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по
слов'янських сторонах. Зміст його — фатальне та нещасливе кохання
лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се
кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого
через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга — Ізольда
Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з
першою милою — Ізольдою Злотокосою. (Прим* Лесі Українки).

І
Трістан блукав по лісі,
ловив зелений шум,
хотів йому віддати
своє кохання й сум«
Та ледве де береза
лагідно зашумить,
Ізольдин голос любий
він згадує в ту мить.
Крізь віття синє небо
прогляне в вишині,—
Ізольдині він очі
спогадує ясні.
З одчаю на узлісся
іде сумний Трістан,
аж там злотистим житом
лиснить розлогий лан.
Ізольду Злотокосу
Трістан і тут згадав,
упав у борозенку
і тяжко заридав.
Прийшла дівчина жати
і постать зайняла,
почула те ридання
і ближче надійшла.
Мов доля необорна
була її краса,
і чорна, мов те горе,
була її коса.
75

Хороші в неї очі,
і темні, мов одчай,—
хто гляне в ТЄ6 пекло,
то забуває рай.
А голос у дівчини —
мов тої скрипки спів,
що викликає мертвих
на танець із гробів.
І вивела Трістана
вона з одчаю тьми
лілейними руками
та спільними слізьми.
Спитав він: «Як ти звешся,
дівчино таємна?»
— Ізольда Білорука,—
відмовила вона.
«Се ймення — найсвятіше
в сім світі і в раю!
Ізольдо! Ох, Ізольдо!
Прийми любов мою!»
II
— Ти пестив так ніжно мене,
коханий Трістане,
а в очі так сумно дививсь,
аж серденько в’яне.
Мені ти уста цілував
і руки біленькі,
а сльози на коси мої
котились дрібненькі.
Мені ти слова промовляв
палкої любові,
чому ж вислухати не хтів
моєї розмови?
«Ізольдо, Ізольдо моя,
в очах твоїх темних
76

хотів би я бачить блакить
країв понадземних!
Ізольдо, Ізольдо моя,
коли б твої коси
мінилися золотом так,
як житні покоси!
Твій голос, Ізольдо моя,
рвучкий та жагливий,
коли б він, як шелест берез,
був тихий, пестливий...»
— Не варто журитися тим,
коханий Трістане!
Хрещеная мати моя
мені те достане.
Бо мати хрещена моя,
то фея Моргана 1. —
«Біжи ж ти до неї мерщій,
Ізольдо кохана!»
III
— Ой матінко-фев Моргано,
зміни мені вроду мою!
Хай буду білява та ясна,
мов янгол у божім раю«
«Ох, донечко люба Ізольдо,
се ж я тобі вроду дала,
в колиску дарунок принесла,
як ти там лежала мала.
Красі твоїй, доню Ізольдо,
ніхто ще догани не дав»,
— Журлива ся темная врода,
мій милий від неї ридав.
Дай, матінко, злота й блакиту,
нехай же я буду ясна,
77

хай милий мені усміхнеться,
як сяя весела весна.
«Гаразд, моя доню Ізольдо,
я золота в сонця візьму,
блакиту морського позичить
попросим русалку саму»,
— 	Навчи мене, матінко-феє,
розмови берез у гаю,
хай буде мій милий щасливий,
як дрібна пташина в маю.
«Ще краще, ніж тії берези,
шумлять веретенечка фей,
бо все наймиліше вчуває
в тім гомоні кожен з людей.
Що схочеш, коханая доню,
тобі я зміню в одну мить,
одного не зможе Моргана —
твоєї душі одмінить».
IV
У темнім лісі знов Трістан
самотню терпить муку,
і жде до себе і не жде
Ізольду Білоруку.
Коли щось шурхнуло, мов птах,
з кущів струсило росу,
і враз Трістан побачив там
Ізольду Злотокосу.
Ті самі очі і коса,
та сама тиха мова...
Душа Трістана в небеса
полинути готова!
78

«Се ти, єдиная моя?
Се ти, моя царице?
З-за моря приплила сюди,
кохана чарівнице?
Та як же випустив тебе
король той недоріка?
Чи ти для лицаря свого
убила чоловіка?
А де ж твій кубок золотий
і те дання уроче?
Тепер свідомо я до дна
його доп’ю охоче!
Напій кохання нам заллє
і згадку про розлуку».
— Трістане! Ти хіба забув
Ізольду Вілоруку?
«Вона забудеться тепер,
як ночі тінь минула!»
— Трістане! Що коли вона
про тебе не забула?
«Нехай вона в Єрусалим
іде на прощу боса.
Тепер до мене прибула
Ізольда Злотокоса!»
— Трістане! в тебе є гріхи,
великі, непростимі.
На їх навряд чи проща є
в святім Єрусалимі.
«З тобою, люба, я готов
іти на вічні муки!»
— Трістане! Годі вже розмов,
поглянь мені на руки!
Згадай, кого ти посилав
сьогодні до Моргани!
79

Куди ж тепер мене пошлеш
загоїть в серці рани?
Хоч зникла тьма з очей моїх,
зате лягла на душу.
Ти чорний камінь там поклав,—
повік його не зрушу.
Нехай же знов моя коса
чорніє, мов жалобаї
Я сеї барви не зміню
віднині вже до гроба.
V
Трістан у недузі лежить,
ослаб, мов дитина,
не служать нічого йому
всі чари Мерліна 2.
А фея Урганда 3 з-за гір
сказала лукава:
«Тут може одна помогти —
Ізольда Білява.
При тій злотокосій тебе
і смерть не поборе».
І вірного друга послав
Трістан геть за море.
І другові так наказав:
«Як згодиться мила,—
ти свій корабель наряди
у білі вітрила.
Як ні — то напни лиш одно,
велике та чорне,
хай потім у нього мій труп
чорнява угорне...»
80

VI
«Піди, піди на берег, Білорука,
прошу тебе, молю, піди!
Там є гора висока та стрімчаста,
на неї злізь і подивись туди,
де море хвилю гонить із півночі.
Вертайся вмить і розкажи мені,
чи не леліють білії вітрила
на виноколі в сизій далині».
І мовчки йде Ізольда Білорука
на берег моря, на високий шпиль...
Ох, щось біліє здалека на морі!
Вітрила то чи тільки піна хвиль?..
Вернулася Ізольда Білорука.
Трістан питає: «Що? Яка яса?»
— 	Щось мріє там далеко у просторі.—
«Щось біле?!» — «Чорне, як моя
коса».
І враз душа Трістанова порвала
ждання шнурок, що здержував її,
і злинула мов пташка вільнокрила
далеко у незнанії краї...
— 	Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний
жде,
Між скелями не бійся заблудитись,—
Ізольда Білорука проведе.
Іменнями посестри ми з тобою
так, як вечірня й ранішня зорі.
*Чи то ж не диво, що тепер судилось
розлить нам заграву в одній порі?
81

Колись і я була на час-годину
такою ясною, як ти тепер,
«Посестро, голос твій мене лякав!
Скажи по правді! Мій Трістан
умер?!»
— 	Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи,
може, мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна — ясна твоя краса,
та милий в гріб не ляже непокритий,—,
його покриє чорная коса«
21/VII 1912. К [утаїс]

ДРАМИ

ОСІННЯ КАЗКА
Фантастична драма

І
Темниця без вікон, без дверей. Лицар-в’язень лежить
у кутку на соломі і спить, на нього падав від низької стелі ледве
примітний промінець світла, що пробивається крізь малу щілинку
в кватирці, зробленій для спускання їжі. Здалека, десь зверху,
чутно якийсь приглушений простором чи товщею стін голос, що
співає пісню.
Голос
Ой, де мій коханий юнак-оборонець?
Ой, де забарився?
Я ж так виглядаю, я ж так припадаю до ясних
віконець!
Чи вмер він, чи так зажурився?
Навік зажурився і втратив надію до мене
дістатись?
На мить ми зострілись, навік розлучились!
І 	я не насмію про нього людей запитатись...
Голос затихав, і в ту ж хвилину лицар прокидається,
В’язень-лицар
Знов голос той, чи знов та сонна мрія?
Моя потіха і мої тортури!
Де, звідки голос той мені лунає?
Чого він прагне? І чого він просить?
Що я вчинити маю? Що я можу?
Ой, що я можу в сій глухій темниці?
Об слизькі стіни битись головою,
додолу впасти з розпачу і туги
і землю гризти, як голодна миш,
або застигнути з німого жалю,
холодним стати, наче гад темничний,
сліпим, байдужим до всього на світі...
От що я можу, більш нічого, справді,
хоч би вбсь світ... то де ж той світ? чи в він?
Тут темно, тихо, глухо і самотньо!..
Хоч би кайдани, щоб дзвонили гучно,
87

щоб тишу розбивали! Хоч би кат
прийшов сюди мене на муки брати,
нехай би ся темниця освітилась
вогнем тортур і ожила від крику!
О, наш король, пігмей 1 сліпорожденний,
безсилець боязкий, уміє зручно
неславою і ганьбою боротись.
Знав, проклятий, як покарать мене!
В той день, як він мене сюди закинув,
в той самий день він підписав декрет,
що він касує і тортури, й страту
в своїй державі — ниций лицемір!
Нехай би на тортурах тіло рвало,
я був би радий,— може, лютий біль
примусив би забути про темницю
і видобув би крик такий з грудей,
що мури затремтіли б і розпались!..
Ох, як би я охоче йшов на страту!
Юрба шуміла б, наче океан,
і розступалася б передо мною,
даючи путь величності страждання,
і в тую мить, як голова моя,
здійнята високо рукою ката,
промовила б до всіх багряним словом,
тиран мій зблід би, він почув би вирок,
народний вирок: ганьба кроволивцям!
Але тепер спокій панує в краю,
як і в темниці. Людська кров мовчить
і не волає до небес про помсту,
а тихо ржавіє у млявих жилах...
Чутно тихий стук і шерепотіння над стелею. Тонесенька смужка
світла зникав, настав повна тьма.
Ой, що се? Світло згасло! Ніч настала?
Чого ж так раптом? Певне, їжу спустять,
(Жде).
Ні, не спускають... Що то шелестить
і стукає... Ой, лихо! Закладають
останній просвіток! Живцем ховають!
(Кричить).
Не хочу! змилуйтесь! Ой, краще вбийте,
одразу вбийте! Мертвого ховайте,
ви, нелюди! Ой, пробі!
88

раптом смужка світла знов з’являється, ширша, ніж перше,
і якийсь приглушений голос шепоче раптово,
Голос
Цитьте, цитьте!
Мовчіть, на бога! Пропаде рятунок!
В’ я з е н ь
(тихше)
Рятунок?.. Щастя! Зоре! Ти прийшла,
ти зглянулась на муки? Ти згадала
мене, бездольного?..
Голос
Благаю, цитьте!
Все пропаде, і ми обоє згинем.
Ш пари з уст!
Мовчання. Через який час вгорі в стелі неначе ляда відхиляється,
і сніп світла падав звідти в темницю. Осліплений незвичним
світлом, в'язень закривав очі руками, тим часом з гори спускається
шнурова драбина, і по ній злазить додолу в темницю жінка
і закривав за собою ляду. У жінки коло пояса потайний
ліхтар, в’язка ключів і невеличкий клунок. Ставши на діл, жінка
закриває ліхтар, так що знов настав темрява.
В’ я з е н ь
Знов темрява? Я сам?
Жінка
Ні, зараз засвічу, я прислухаюсь...
В’ я з е н ь
Дозволь мені хоч глянути на тебеї
Дозволь мені поцілувать набожно
край одіжі твоєї!
Жінка
Ні, мій пане,
служебці сяя честь не личить.
В’ я з е н ь
Як?
Ти не принцеса?
89

Жінка
Ні, я помивачка.
Я тут служу на кухні. Се ж над вами
моя комірчина,
В’ я з е н ь
А хто ж се так співав,
мені здавалось, просто надо мною?
Служебка
То, прошу пана, я..*
В’ я з е н ь
Ти? неможливо!
Де ж ти могла пісень таких навчитись?
Служебка
Я чую, як принцеса їх співає,
В’ язень
Принцеса? Де ж вона?
Служебка
Пробачте, пане,
мені балакати немає часу,
як лізти, то вже лізти, бо дедалі
за мною оглядяться.
В’ я з е н ь
Як-то лізти?
Куди?
Служебка
Та, прошу пана, по драбині.
В’ я з е н ь
А далі що?
Служебка
Та вже там буде видко,
аби з темниці вибратись.
90

В’ я з е н ь
То правда!
Аби з темниці вибратись — а там
хоч і на смерть! Одважна рятівнице,
прости мені, що я так мало шани
і дяки склав тобі. Служниця ти,
але душа твоя шляхетна.
Служебка
Швидше, пане...
(Виймає з клунка якесь шмаття).
От шмаття перебратись вам за старця,
все ж буде ліпше, ніж тюремне рам’я,
та й, може, хто побачить — не пізнає,
подумає, що старець. Але краще,
якби ніхто ніде вас не побачив.
В’ я з е н ь
(одягаючись, спинився).
Ніхто ніде? Хіба я йду на той світ?
Служебка
Ой пане, поспішіться!
В’ я з е н ь
Добре, добре!
(Одягається).
Куди ж я йду?.. Однаково! Хоч в пекло,
аби з темниці геть. Веди ж! На волю!
Служниця лізе вгору і присвічує ліхтарем в’язневі, що лізе
СЛІДОМ за нею. Перед тим, як одхиляти ляду, вона закривав ліхтар,
прислухається, далі одхиляе трошки ляду, придивляється в шпар-
ку і раптом вискакує, зовсім одчинивши ляду в свою комірку.
В’язень поспішає за нею. Драбина падає додолу. Ляда безгучно
зачиняється.
II
Кімната у королівському дворці, на вежі, де живе принцеса.
У загратовані вікна вриваються молоді парослі дикого винограду.
В кімнаті багато предивних тепличних квіток; скрізь розставлені
9і

і розкидані прилади до жіночих робіт: кросна, п'яльця, прядки,
кужілки і т. ін.; по стінах і по столах музичні струменти: гуслі,
цимбали, бубни, бандури, багато різних. В барвах убрання
хатнього переважав біле й червоне. В неладі хатньому почувається
якась бурлива нетерплячка.
Три дівчини сидять за роботою: одна пряде, друга тче,
третя шиє.
Пряха
Щось довго вже не йде принцеса наша.
Ткаля
Ще, значить, не скінчилися турніри 2,
принцеса ж мусить бути до кінця,
щоб найгіднішого надгородити
своїм вінцем.
Швачка
Велика честь лицарству!
Колишня босоніжка, посполита 3,
і стану подлого, і роду незначного,
судити має гідності лицарські.
Пряха
Колишня босоніжка — то дарма,
зато тепера — найясніша панна
і дама серця нашого владаря.
Швачка
Ох, теє серце знало «дам» чимало
ще й не таких! Не перша й не остання!
Ткаля
Ні, не кажи, таких ще не було.
Не перший рік живе вона між нами,
кохання королівське все росте,
але вона байдужа й гордовита,
не як принцеса вже, а як богиня.
Швачка
От вередує над старим, бо знає,
що більше візьме той, хто дорожиться.
92

Ткаля
Мені здається, що вона нічого
не хоче взяти, бо якби хотіла,
то хто ж їй не дає хоч і сьогодні
зробитись королевою!
Швачка
Кажи!
Вона вже, певне, має щось на думці.
Пряха
А я її зовсім не розумію.
Прийшла сюди найматись на роботу,
король узяв як панну до палат,
за царедворку до своєї жінки,
і шанував, і працею не мучив,
і винайшов забутий герб якийсь,
немовбито вона таки шляхетна
ще з діда-прадіда — чого ж їй ще?
Ні, мало. Вмерла наша королева,
король не встиг жалоби доносити,
а вже посватався до неї...
Швачка
Ну,
се, може, так вона пускає чутку!
Либонь, не справа сватався, а зліва«
Пряха
Ні, се вже я таки напевне знаю.
III
Верхів’я «скляної гори». Світлиця з матового скла, з одкритою
стелею, так що видко багато неба і зовсім не видко землі. В
світлиці все осяйне, з кришталю, самоцвітів або дорогих металів, тільки
в ній якось холодно, неохвітно. Принцеса в білому убранні
сидить і пряде золотий кужіль на срібній коловротці, нитка хутко
обривається. Принцеса зриває кужіль і Кидає у куток.
Принцеса
Обридла ся робота непотрібна!
Навіщо прясти? Хто се буде ткати?
Та й нащо ткати? Он їх цілі стоси,
93

тканин, мережанок та гаптування,
а хто їх носить?.. Ха, ха, ха! Аж смішно,
як марила колись я день і ніч
принцесою зробитись чепурною,
багатою і гордою такою,
щоб навіть приступить ніхто не смів.
Ну, от принцесою пастушка стала
вже так що неприступною!
Голос
(десь далеко внизу)
Сто п’ятий!
Принцеса
(закриває руками вуха і заплющує очі)
Сто п’ятий рятівник упав додолу...
Ох, як-то страшно лізти на сю гору,
стрімку, слизьку, сліпучо-осяйну,
і падати додолу... Скільки гине
одважних через мене... Що я їм?
З них кожний, може, раз мене побачив,
а може, тільки чув про безталанну,
заручену неволею з тираном.
Неволею?.. А хто про царство марив?.,
Хто зна, якби я в день своїх заручин
не стріла лицаря й не покохала,
і не навчилася від нього й вкупі з ним
ненавидіть всесвітнього тирана,
я, може б, королевою була
щасливою, і гордою, і — злою,
такою, як і той мій наречений.
Але тепер..,
Голос
(знизу)
Сто шостий!
Принцеса
Боже правий!
І нащо вони йдуть? Чого бажають?
Моєї волі?.. Ой, либонь, неволі!
94

Мене ж саму з них кожен хоче взяти,
а я не хочу нічиєю бути.
Через стіну світлиці перелітав голуб, сідав принцесі на плече
і випускає з дзьоба їй на коліна листа. Принцеса читає:
«Принцесо, час покинути химери!
Волим тобі пробачити ласкаво
поводіння зрадливе й недоречне
і нашою дружиною назвати,
і королевою вінчати привселюдно,
якщо покаєшся й попросиш пільги,
на знак того пославши нам
обручку з сим голубом.
Король, твій наречений».
Принцеса
(мне і кидає листа, проганяє з плеча голуба
і жене його хусточкою)
Геть, безсоромна птице! Не любові,—
насильству служиш ти, змінивши вдачу!
Голуб в'ється круг неї і буркоче; коли ж принцеса вдарила його
по крилі, з-під крила випав ще маленький папірець. Принцеса
нахиляється, бере папірець і читає.
«Моя принцесо, пишна босоніжко,
згадай той час, як ти гусята пасла,
качалася з дівчатками з гори,
брела одважно через всі калюжі,
таж вилізь на свою блискучу хижку
і з кручі кришталевої скотися,
але не в той бік, що зовуть «лицарським»,
а тільки в той бік, що зовуть «свинарським»,
там не розіб’єшся — м’яке болото.
Нехай тебе не лицарі там стрінуть,
а... все одно, зате ти будеш вільна,
хоч і брудненька трошки.
Вірний блазень»,
IV
Чималий хлів з скількома загородками для всякого товару,
До нього прибудовані стайні й обори. Чутно ржання, рев, мекання
і т^ін. На передньому плані дві закути для свиней, між ними
вузький прохід, де складено зілля і всяку годівлю та начиння для
годівлі товару. В хліві досить темно, тільки де-не-де крізь малі про-
95

світки прорізується сонячне проміння знадвору, а через те сутінь
по кутках здається зовсім чорною, так що в ній ледве видко, як
ворушаться безроги.
Служебка
(увіходить малою хвірткою з сусідньої загородки
в прохід межи закутами)
Ну, де ти тут? Виходь! Принесла страву!
Лицар-в’язень
(виходить з темного кутка і стає під промінь)
Ох, не до страви вже! Пусти на волю«
Служебка
Який швидкий! На волю! Ти-но краще
не дуже-то на проміння вилазь,
бо ввійде хто, побачить,— лихо буде.
Лицар
Та доки вже ховатись по кутках?
І доки ти мене гнітити будеш?
Служебка
Та випущу, як прийде слушний час.
Адже тепер я вже не помивачка,
а дозорчиня над всіма хлівами,
а трохи згодом ключницею буду,
а там, дивись, окоманшею 4 стану,
а звідти й до палацу недалеко,
в няньки, либонь, до царенят дістанусь.
Не вік старому королеві жити,
умре ж він коли-небудь, а тоді
мій вихованець королевич, певне,
тебе помилує, щоб няньці догодить.
Лицар
Та що се ти мені байки плетеш,
на глум здіймаєш чи смієшся в вічі?
Нема ніде нікого, а вона
якогось дуба смаленого править
та обіцяє груші на вербі!
96
і

Служебка
Не любо, то не слухай. От журба!
Піду собі. Однак не маю часу.
(Запишавшись, повертається, щоб іти).
Лицар
(хапає її за руку)
Ні, стій! Ти мусиш відповісти зараз,
навіщо ти мене сюди замкнула?
Служебка
Куди ж би мала я тебе подіти?
Адже ж тебе старе й мале пізнає,
як тільки вздрить. Бунтівника такого
хто б не пізнав? Ось тільки вийди, зараз
назад в підземну яму попадешся.
Лицар
Ох, там не гірше!
Служебка
Ба! Як жаль — вернись.
Лицар
Смієшся ти? Куди тепер поділись
твої облесливі, маснії речі?
Поки мене сюди не заманила,
була ти добра, хоч клади до рани,
а як замкнула от у сей свининець,
то стала як перекупка лайлива.
Служебка
Не доки ж панькатись мені з тобою!
І се тобі не в лад, і те не в лад.
«Замкнула в сей свининець», а куди ж,
по-твоєму, тебе подіти мала?
Лицар
Та хоч би в стайню.
4 	9-3031
Бібліотечна серія
97

Служебка
Бач, що гиря хоче5!
Лицар
Чи то для мене завелика честь?
Служебка
Честь чи не честь — тобі до стайні зась,
у стайні видно, і щодня виводять
поїти коней, сам король приходить
не раз до коней.
Лицар
Ну, до овечок
чи до рогатого товару, все чистіше.
Служебка
Який чистюк! Та відчепись, причепо!
З темниці витягла, та ще якоїсь волі
від мене хочеш. Кольки чи хвороби,
стогноти хочеш чи якого лиха?
Джуми, холери?..
Лицар
Та стули ж ти губу!
Кажи мені по-людськи, що тобі
від мене треба? Нащо рятувала
мене з темниці, щоб держати тут?
Служебка
Цур ДУРня й масла грудка!
Лицар
Ні, кажи,
хіба тобі не все одно, де буду
я мучитись: в темниці чи в хліві?
Служебка
Та вже ж не все одно!
Лицар
Чому?
98

Служебка
Ото!
(Хизується).
Немов не розуміє.
Лицар
Слово честі,
не розумію.
Служебка
(підходить і бере його за рукав)
Ти ж таки подумай,
то був би там, а се ж ти тут, зо мною,
хоч крадькома, та все ж поженихатись
нам можна хоч хвилинку.
Лицар
Нам — з тобою?
Служебка
Чого ж тобі так дивно? Я давно
накинула на тебе оком. Тямиш
той день, як на заручини король
усе лицарство скликав?
Лицар
Ох, той день!...
Служебка
Ну, я тоді в палатах помагала
послугачам та й вгледіла тебе.
Ти все щось говорив там за простолюд,
обстоював, щоб дати волю всім.
Ще я тоді подумала в ту пору:
«Ото але! Король пастушку свата,
а лицар розпинається за хлопів,—
чому б мені, служебці-помивачці,
не стати панею?» Та вже скажи,
як прийде час, що будеш ти на волі
і над маєтками своїми запануєш,
невже ти не подякуєш мені?
Невже забудеш?

Лицар
Ох, забути трудно...
Скажу тобі по правді, не забуду
і все віддам, аби зійшла з очей.
Служебка
Зійшла з очей? Така від тебе дяка?!
Бодай би не зійшов ти з сього місця!
Лицар
Клени, клени, бери собі заплату
за ту твою послугу осоружну.
Мені темниця очі засліпила,
мені неволя розум потьмарила,
що я тобі піддався на підмову,
що я забув те мудре, віще слово,
як чарівник-віщун колись казав:
«Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить кого, в неволю візьме».
Речення се мені здавалось темним,
тепер я глузд його аж надто тямлю.
Аж надто!
Голос
(знадвору)
Хто там е?
Служебка
(до лицаря тихо)
Мовчи!
(Голосно).
Се я
прийшла дать їсти свиням.
(Тихо до лицаря).
Лізь туди,
в закуту, не ворушся, а як часом
хто стане приглядатись, то ти хрокни,
подумають — безрога.
Лицар
Ти здуріла?
100

Служебка пхає його в закуту, він падав туди через низьку
загороду, в ту хвилину хвіртка з загородки відчиняється, входить
пастух.
Пастух
Чого ти тут з безрогами воюєш?
Служебка
Коли ж урагові такі прокляті,—
як вирвуться, не заженеш ніяк.
Пастух
Та хочеться ж і їм на погулянку.
Оце сьогодні випущу все бидло,
нехай провіється. Пустити й вас, свинчата?
Служебка
Куди пустити? Хто ж їх випускає?
Пождав би ти вже краще до весни.
Пастух
А чим же не весна тепер? Поглянь,
як сонце світить над безлистим гаєм,
от-от неначе вискочать бруньки,
я навіть на прогалині фіалку
одну знайшов і «гусячі лапки».
Служебка
Яка весна? чи світ навспак * поверне?
Пастух
Побачимо. Та вже, сказати правду,
погода там погодою, а то
звеліли ще й для того вигнать бидло,
щоб скрізь почистити.
Служебка
Тут чисто й так.
Пастух
Не знаю, люд навколо нарікає,
що від хлівів розходиться зараза,
* 	Навпаки.
101

що дихати не можна, що вода
затхнулася в криницях і джерелах,
бо всі вони почерез хлів течуть.
До короля щодень приходять скарги
(ти знаєш, люди стали непокірні),
а вкупі з тим і чутки, що в хлівах
по темних закутках не трудно заховатись
тим лицарям, що не бояться бруду.
Ну, от король і наказав почистить
хоч так, про людське око, та помацать
по всіх кутках гарненько.
Служебка
Я не дам
годованих свиней вигонить звідси,
так вся годівля марне пропаде,
покинуть їсти, як почують волю.
Не дам нізащо.
Пастух
Так тебе й спитають!
Свининець твій однаково не встоїть:
король тут хоче збудувать шпиталь,
щоб всіх людей загодити, а разом
шпиталь той буде й за тюрму служити.
Тюрма для божевільних! Добра штучка!
Се вигадав один учений лікар
і написав про те грубезну книгу,
а наш король йому дав надгороду
і вже тепер новий наказ готує,
кого вважати треба божевільним,
хто має право на «шпиталь довічний»«
Отож як вижену твоїх свинчат,
то вже не вернуться назад, а просто
на другий фільварок 6 переведу їх.
Я вже казав підпаскам відмикати
обори й стайні. Чуєш рев і галас?
Чутно рев бидла і ржання коней, випущених на волю.
Ну, відступись, я відчиню й сей хлів.
(Іде до воріт і хоче відчинити замок, служебка
кидається за ним, хапає за руки і не дає відмикати, бори-
кається).
102

Служебка
Не дам, не дам!
Пастух
Та відчепись, бідо!
Штовхав непомалу і відпихав геть від себе. Відчиняє ворота.
Світло вривається раптом у хлів, скрізь робиться видно, тільки
в найдальших закутках зостається сутінь. Пастух одчиняє
хвірточки з обох закут в прохід, що веде до воріт. Декотрі свині
кидаються прожогом в ворота, інші збиваються купами по кутках, інші
крутяться на місці, мов замотиличені, в проході. Пастух виганяє
їх і розганяє, щоб не товпились, потім іде по кутках і виганяє
звідти лінивих, що залягли по сажах. Лицар-в’язень, побачивши, що
пастух наближається до нього, ховається в темний куток, але
пастух торкає його палицею, лицар видає невиразний гук, щось
середнє між людським криком і звірячим, потім зривається і
раптом біжить до брами. Служниця заступає йому дорогу, він
відпихає її і біжить далі.
Пастух
Ой, що се? Хто се? Стій!
Служебка
(люто)
Держи! Лови!
(Кидається в ворота слідом за лицарем).
Будівничий
(увіходить)
Ну, що ламати? Звідки починати?
Гей, хлопці!
Юрба робітників і помічників будівничого увіходить.
Пастух
Та пожди! Ось тут халепа.
Тут вирвався якийсь бурлака-волоцюга...
Будівничий
(коло воріт)
Се чи не той, що там на гору лізе?
Пастух
Він, він! Той самий!
103

Будівничий
А то що за баба
там репетує? Гляньте, хлопці, гляньте!
Робітники товпляться коло воріт і сміються.
Служебка
(гукає; приходить юрба підпасків. До підпасків)
Хлоп’ята, слухайте, полізьте вгору,
зловіте он того, що лізе.
Будівничий
Схаменись!
Того ж не ловлять, хто на гору лізе.
Адже у вас такий закон і звичай:
лежачих бить, таких, що вже ввірвались,
а поки лізуть вгору, хай там лізуть.
Ламайте, хлопці, стіну, щоб видніше.
Робітники ломами й сокирами ламають стіну, вона незабаром
падає. Одкривається вид на скляну гору. Видко, як лицар
дереться вгору, чіпляючись за кришталеві виступи гори. Незабаром на
даху кришталевого замка показується принцеса.
Принцеса
Як далеко, як широко
видно білий світ!
Лицар
(на середині гори)
Що се так бринить високо?
Се її привіт!
Принцеса
(завважає його)
Не губи життя даремне,
повертай назад!
Лицар
Що життя мені тюремне?
Я йому не рад.
Принцеса
Але ж тут, пожалься, боже,
знову жде тюрма!
104

Лицар
Умовляння не поможе,—
вороття нема.
Принцеса
Та поглянь, он сонце гоже,
згинула зима,
хутко згине все вороже...
В цю хвилину налітав порив холодного вітру, лицар
прищулюється в западині гори.
Згину я сама!
(В розпачі сплескує руками. З високості чутно
ячання лебедів і крик диких гусей, що летять у
вирій довгими ключами. Принцеса здіймає до них
руки).
Гуси, гуси, лебедята,
візьміте нас на крилята,
понесіте світ за очі,
на полудня, геть з півночі!
Гуси й лебеді відповідають жалібним криком; здіймається
більший вітер, насуває біла хмара, соице ховається і починається
метелиця. Птиці зникають в білому хаосі.
Лицар
Ой, лихо! дубнуть, мліють руки!..
(Пускає руки й скочується з гори в діл).
Принцеса
Я вдруге не стерплю розлуки!
До тебе йду
на волю й на біду!
(Кидається з даху і теж скочується в діл).
Вся юрба
(в долині будівничі робітники, пастух, служебка і
підпаски, що досі напружено ждали кінця сцени)
Ох!..
Служебка
Що, розбились?
105

1-й робітник
Принцеса мертва.
Служебка
Слава тобі, боже!
А він? живий?
Будівничий
(що стоїть близько біля тих, що впали)
Вони обоє дишуть.
Пастух
(до підпасків)
Несіть їх до шпиталю!
Підпаски хочуть взяти лицаря і принцесу, будівничий кивав
рукою своїм, ті оточують його і впалих/
Будівничий
Ні, стривайте.
Я знаю добре всі ті переходи:
тюрма, шпиталь, а потім знов тюрма,
і так довіку. Хлопці, не даваймо!
Доволі з нас тих тюрем і шпиталів!
Махає рукою і, здвигнувши плечима, йде собі геть. Пастух,
служебка з підпасками наступають, будівничий і робітники одбива-
ються; спершу борються голими руками, потім ідуть в діло
палиці, кілки й каміння.
Лицар
(слабким голосом)
Не бийтесь марне... Ми однак помрем...
1-й робітник
То ми тепер не так за вас б’ємось,
як за самих себе.
2-й робітник
Еге ж, обридло
хліви, шпиталі й тюрми будувати.
3-й робітник
А потім руйнувати...
106

4-й робітник
Щоб ізнову
те саме будувати.
5-й робітник
І на кого?
Нарешті ж на самих себе!
Лицар
Даремна,
даремна боротьба...
Будівничий
Хоч би хотіли,
нема вже вороття. Ти сам те бачиш.
Підпаски подолані відступають і здалека кидають грудками та
паліччям, не дуже влучно.
Служебка
Я побіжу до короля на скаргу!
(Іде; з нею йде частина підпасків).
1-й робітник
З богом, Парасю!
Будівничий
(до робітника-підлітка)
Ну, а ти біжи
та ще кликни товаришів на поміч:
нехай там розішлють гонців по краю,
щоб знали всі, яка сутужна справа.
Бігай!
Хлопець іде. Стіна, що відділяє свининець від решти хлівів,
тріщить. Бидло сперлося перед вузькою хвірткою, що веде з обори
в свининець, і от-от має прорватись в неї.
Будівничий
Панове-браття, треба щось робити.
Адже як весь товар сюди суне,
то стопче в мить і нас, і їх.
(Показує на лицаря і принцесу).
107

П р и н ц е с а
(слабким голосом)
На бога,
не дайте згинути в сьому болоті!
Така ганебна смерть...
(Силкується встати).
Ой, поможіть!
Лицар
(теж хоче встати)
Ой, поможіть!
1-й робітник
Ну, вже самі вставайте,
нам не до помочі. Видима смерть страшна.
Лицар і принцеса помагають одне одному, підводяться. В сю
хвилину юрба ремісників поривав їх за собою, і раптова людська
течія виносить їх на перший виступ гори. Тим часом бидло
випирає хвіртку і частину перегородки і вривається на передній план.
Хто з людей не встиг вихопитись на гору або ослизнувся,
деручись, той попадав на роги і під ноги бидлові і конав, стоптаний
в болоті. Рев бидла, лемент і стогін стоптаних, крик і вигукування
тих, що на горі, зливаються в дикий гомін. Підніжжя
кришталевої гори заляпано болотом і кров’ю.
Будівничий
(до майстрів, що гуртами ліпляться по уступах гори)
Панове-браття, треба щось почати.
1-й майстер.
Що ж, лізьмо вгору.
2-й майстер.
Ну, а далі що? '
1-й майстер
Там буде видко.
Принцеса
Там неволя, браття,
я знаю те.
108

1-й майстер
Неволя одинокій,
а вкупі буде воля.
3-й майстер
Ні, не так,
без помочі загинемо всі й вкупі.
Нам треба по товаришів послати.
4-й майстер
Кого? Чи не тебе?
3-й майстер
Хоч би й мене!
Скілька голосів
(гукають)
Куди ти? Божевільний! Стій! вернись!
Будівничий
Моя порада ось яка: рубаймо
в горі щаблі, щоб нам стояти твердо
і щоб дістатися на гору. Браття,
орли недарма гнізда в’ють на горах.
На гору доступитися нелегко,
зате з гори зручніше боронитись.
2-й майстер
Гей, до роботи!
3-й майстер
Гей, до діла, браття!
Лицар
(з найнижчого у ступа скелі)
Святий цей запал, а проте даремний.
Що з того буде! Ну, на гору злізем —
аж потім прийде влада, може, й військо,
і нас примусить злізти знов у діл.
1-й майстер
Так і послухаєм!
109

Лицар
Кажу: примусить.
Коли не силою, то голодом запевне.
1-й майстер
В нас є харчі.
Лицар
Надовго ж їх нам стане?
1-й майстер
На пару день, поки прибуде поміч.
Лицар
Де ж візьметься та поміч?
1-й майстер
Бійся бога!
Та що ж се ми за сироти нещасні?
Чей єсть у нас товариші вірненькі,
чей озовуться на братерський поклик,
чей не дадуть нам пропадати марне!
Лицар
Хто зна, чи посланець до них дістався...
і хто тоді про нас подасть їм звістку?
Будівничий
Хто звістку дасть? Пищалі 7 семип’ядні:
гук боротьби й червоні короговки.
Товариші! в кого жупан червоний,
чи хустка, чи сяка-така платина,
до палиці чіпляй, то буде прапор.
На кожному щаблі, що ми проб’єм,
застромлюймо червону короговку,
то будуть наші корогви красіти,
то буде наше товариство знати,
де наша воля кров’ю зашарілась
і де потрібна їх братерська поміч.
Майстри виймають сокири з-за поясів і починають рубати
сходи на гору. Дехто дере свою червону одежу і роздав товаришам на
прапорці.
по

Принцеса
Візьміть моє червоне покривало,
не день, не два його я шовком шила,
а золотом рубила у неволі,
співаючи невільницькі пісні,
чекаючи просвітлої години,
Тепера час — пора покрасуватись
мережанці.
Будівничий
Як на вершечку станем,
застромимо твій дар.
Молодий хлопець
(рубаючи)
Як на вершечку станем,
застромимо наш цеховий значок,
на диво людям, а собі на славу!
1-й майстер
Овва! таж ми його не маєм тута!
Молодий хлопець
Недовго й вишити новий.
Принцеса
А хто ж тут
з вас вишивати вміє?
Молодий хлопець
Хоч би й ви,
ясновельможна панно!
1-й майстер
Бач, як гречно
пастушку величаєш!
Принцеса
Годі, люди,
і шана, й посміх не до речі справді
принцесі-босоніжці. Вся вельможність
лишилась там
(Показує в діл).
111

і вже вона не ясна,
забруднена, затоптана, забита.
Колись вгорі вона ясніла пишно,
та не на радість ні собі, ні людям.
Збудовано для неї цілу гору,
але за те я прийняла покуту,
страшну покуту. Хто не був високо,
той зроду не збагне, як страшно впасти,
і хто не звик до чистоти кришталю,
не тямить, як то тяжко забруднитись.
Не так мене діймає біль, як бруд...
Молодий хлопець
(до першого майстра)
Що хочеш говори, а жаль мені
принцесу-босоніжку.
1-й майстер
Звісно,— краля,
то ти й розкис.
Молодий хлопець
Ні, знаєш, тут не те,
а справді, в неї доля незвичайна...
(Задумується).
1-й майстер
От чорт надав задрипанку-принцесу,
замість роботи хлопці тільки слинять!
Молодий хлопець стрепенувся і почав завзято рубати гору.
Молодий хлопець
Я ще й тебе в роботі переважу!
Та не прогнівайся, що не для тебе
й не для таких, як ти, проб’ю дорогу,
1-й майстер
А то для кого? Чи не для принцеси?
Молодий хлопець
А хоч би й так?
112

1-й майстер
Нащо вона здалася?
Молодий хлопець
Щоб вишила нам цеховий значок.
(До принцеси).
Чи згода?
Принцеса
Вже ж, молодче, згода щира.
У 	мене там, у замковій світлиці,
мережанок багато срібно-злотих,
і прядива, й серпанків — хоч на вибір,
хоч з голови мальованку майстерну
вам вишию на цеховий значок.
Недарма ж я сиділа там на вишці —
майстерниця зробилася з пастушки.
Але тепер, коли я вам потрібна,
то поможіть мені зійти на гору,
бо ще сама я не зберусь на силі,
видимих ран багато й невидимих
набралась я, як падала з гори.
Молодий хлопець спускається і подає принцесі руку.
Лицар
Ти йдеш? Ти кидаєш мене?
Молодий хлопець
Лицарю,
ніхто ж вам не боронить з нами йти.
Лицар
Розбитий я.
Принцеса
І я розбита, любий,
але нова вступає в душу сила,
одвага в серці будиться, як гляну
на се нове життя, нову роботу.
Як ожила ся мертва, ся холодна
моя гора-в’язниця! Глянь! поглянь!
Як мак цвітуть червоні короговки!
Веселки тріскають із-під сокир!
Як весело!
113

Лицар
Недовго веселитись,
либонь, заплакати прийдеться хутко.
Молодий хлопець
Тоді й заплачемо, коли прийдеться,
а поки що не гаймося, ходім!
Лицар
Я не піду і вам іти не раджу.
Подумайте, в яку ви путь йдете?
Ви ж не могли товару подолати,
а що ж то буде, як надійде військо?
Адже король того не подарує,
що ви йому всю гору покопали,
покинули замовлену роботу,
до іншої взялися самовільно.
Молодий хлопець
На це вже дасть відповідь будівничий
і товариство.
Лицар
Але я чував,
що ся гора й сама розтати може,
бо в неї, кажуть, підмурівок з льоду.
Принцеса
Коли ж вона розтане?
Лицар
Та весною.
Принцеса
Але ж ти бачиш сам, тепера осінь!
Молодий хлопець
Ми швидше дорубаємось до льоду,
коли він є, ніж ти весни діждешся.
Як дорубаємось, тоді й побачим,
що нам робити — чи рубати далі,
чи ждать весни.
114

Лицар
Тоді вже буде пізно.
Одкритий лід і восени розтане,
гора впаде і всіх завалить нас.
Молодий хлопець
А що ж, по-твоєму, чинити маєм?
Іти туди, безрогам на поталу?
Лицар
Ні, сісти тут, на першому уступі —
адже безпечно, бидло не дістане —
і ждати. Не довіку ж буде нелад.
Он, гляньте, підпаски з собаками ідуть,
щоб дати лад, полагодити стійла
і все позаганяти.
Молодий хлопець
Знов назад!
Знов буде бруд, і погань, і зараза!
Лицар
Воно ж провітрилося трохи за сей час,
а може, згодом ці хліви зруйнують.
Адже й хотіли... Може, я се винен,
що діло до кінця не довели.
Спочатку я, а потім ви, панове,
все діло зіпсували.
1-й майстер
Отакої!
Ми «діло зіпсували»! Ну, лицарю,
я жалую, що не віддав тебе
тій бабищі. Якраз була б з вас пара!
Принцеса
(тремтячим голосом до лицаря)
Та що се ти? Чого ж тепер ти хочеш?
Невже тобі неволя не обридла?
Лицар
Обридла, тим-то я її боюся
і втретє вже на неї не наважусь
115

знов сміливим та необачним вчинком.
Я думаю, що й наш король не звір,
що й він калік не зважиться карати.
І ти, і я — розбиті ми обоє.
Навіщо ми йому? Він нас простить.
Принцеса
А їх, майстрів?
Лицар
їх? може, й не простить...
(Зовсім тихо, засоромлено, але дивлячись принцесі з
благанням в вічі).
А зрештою... що нам до їх за діло?..
Ми втомлені...
Молодий хлопець
Так пропадай же сам!
І нам тепер нема до тебе діла,
недобитку мізерний! Радий будь,
що в нас, майстрів, лежачого не б’ють,
а то б я перший...
(Плюс й одвертається. До принцеси).
Що ж? Ходім на гору!
Принцеса
Стривай хвилину! Ти не знаєш, хлопче,
як тяжко так з коханим розставатись.
(До лицаря).
Мій лицарю, мій друже, що з тобою?
Невже душа твоя зламалась, вмерло серце?
Де речі запальні, де та одвага,
що ними ти очарував мене?
Гриміло слово, мов поток весняний,
мов божий грім з небес...
Лицар
(сумно)
Було колись!..
Принцеса
Світила думка, наче блискавиця,
немов зоря досвітня, у темниці
горіла гордо так...
116

Лицар
Було колись!
Принцеса
Одвага в серці жевріла, мов пломінь,
їй не страшні були ні гори-кручі,
ні урвиська-яри...
Лицар
Було колись...
Не вернеться... Я втомлений — навіки.
Молодий хлопець
Ти втомлений? З якої ж то роботи?
Лицар
Ох, без роботи томляться ще гірше.
Не знаєш, хлопче, як неволя томить!
Принцеса
Я знаю, друже, але й те я знаю,
що крила знов на волі виростають
у соколів приборканих.
Лицар
Шкода!
Або не сокіл я, або спалила
мені неволя крила, тільки чую,
душею чую — їм не відрости.
Принцеса
Або ж недавно ще вони махнули
так широко!
Лицар
То був порив остатній,
він показав, що крил моїх — нема,
що то була якась мана, облуда,
немов я чув їх в себе за плечима.
І... слухай... я признаюсь... не одвага
мене на гору несла... розпач, люба.
Мені здавалось — вороття немає,
хоч добре тямив, що нема й рятунку.
117

Принцеса
Ні, ні, неправда, ти на себе клеплеш.
Тоді ти так не думав, а тепер
тебе чорнить зрадлива пам’ять...
Лицар
Може...
Однаково... Та вір мені, тепер
я втомлений навік. Той порив
порвав мені востаннє ржаву душу,
її неволя ржею так посіла,
а що порвало — героїзм чи розпач,—
сама ти зваж.
Принцеса мовчить, і сльози виступають у неї на очах.
Молодий хлопець
(тихо, але зважливо)
Ходім!
Принцеса
(до лицаря, з благанням)
Ходімо, любий?
Лицар
Ні, не піду.
Принцеса
(з риданням)
Прощай!
(Повертається йти; хлопець бере її за руку).
Лицар
(з раптовою безсилою злобою)
А, ти, зрадлива!
Ти, безсоромна! Женихів міняєш,
мов рукавички! Був король, був лицар,—
раніше, певне, був пастух чи конюх,—
тепера хто? Той хлопець кучерявий?
Віншую, пане майстре! не надовго!
118

Молодий хлопець
(здіймаючи уламок кришталю)
Бігме, не втерплю, голову розкрою!
Принцеса
(утримуючи його за руку)
Стривай, лежачого не б’ють. Лицарю,
я дякую тобі за стидкі речі,—
тепер мені тебе не трудно кинуть.
Ти, певне, знов здоровим, дужим станеш,
але для мене ти вже вмер. Я друга
сьогодні поховала, може, завтра
зустріну ворога. Бувай здоров.
(До хлопця).
Ходім! Пора! Ти марне час прогаяв,
дивись, товариші вперед пішли.
Молодий хлопець
Я нажену.
(Рубає).
Гей, пане будівничий!
Скажіть, ми хутко станем на горі?
Будівничий
Який швидкий!. Ш, молодче, не хутко,
се діло довге, як осіння казка.
Принцеса
Зате скінчиться справжньою весною!
Лицар
(понуро, сидячи нерухомо на низькому уступі)
Ще після осені зима належить.
Будівничий
Але ж й зимі на світі є кінець.
Кінець, може, колись буде.
Тифліс. 25Д 1905 р.

В КАТАКОМБАХ

(Посвята шановному побратимові
А. Кримському)
Катакомби1 коло Рима. В крипті2, слабо освітленій олійними
каганчиками і тонкими восковими свічками, зібралась
громадка християн. Єпископ3 кінчає проповідь слухачам і
слухачкам, що стоять побожно, тихо і покірно.
Єпископ
Прославмо ж, браття, господа Христа,
що посадив на небі поруч себе
замученого брата Харіклея.
Хор
На небі слава господу Христу,
що визволяє від земних кайданів,
з гріховної темниці нас виводить
у царство світла вічного.
Диякон4
Амінь.
Єпископ
Наш брат був на землі рабом поганським,
тепер він раб господній, більш нічий.
Неофіт5-раб
Господній раб? Хіба ж і там раби?
А ти ж казав: нема раба ні пана
у царстві божому!
Єпископ
Се щира правда:
всі рівні перед богом.
Неофіт-раб
І раби?
Єпископ
Раби господні, брате, не забудь.
123

Сказав Христос: ярмо моє солодке,
тягар мій легкий. Розумієш?
Неофіт-раб
(після тяжкої задуми)
Ні!...
Не можу. Не збагну я сього слова.
Християнка-рабиня
(в раптовому нестямі пророкує)
Уже лежить при дереві сокира!..
«Я посічу його і вергну в пломінь»,—
сказав господь!.. Прийди, прийди, прийди,
Ісусе, сине божий! Похилилась
твоя пшениця,— жде вона серпа...
Ох, доки ж, господи?.. Рахіль ридає,
нема її діток 6...
(Безладна мова переходить у несамовитий лемент,
інші жінки й собі починають голосити, дехто з
чоловіків теж не витримує).
Єпископ
(владним, дужим голосом)
Геть, сатано!
Твоєї влади тут немає!
(Підходить до пророчиці, що б'ється в корчах, і кладе
їй на голову руку).
Сестро,
молитва й віра хай тебе рятують
від навождення злого духа.
Жінка помалу затихав під його поглядом і безсило
схиляється на руки до товаришок, що піддержують її.
Християнка
(одна з тих, що піддержують пророчицю. Озивається
несмілим голосом)
Отче,
її дитину вчора пан продав
якомусь грекові з Корінфа...7
124

Єпископ
Вмовкни!
Великий наш апостол8 заповідав:
4А жінка серед збору хай мовчить».
Пророчицю тим часом виводять. Мовчання.
Неофіт-раб
(підходить до єпископа. Тремтячим від збентеження,
але розпачливо-зважливим голосом)
Прости, але я все ж не розумію,
як може буть якесь ярмо солодким,
а щось важкеє легким.
Єпископ
Брате мій,
коли ти сам по волі шию схилиш
в ярмо Христове, солодко се буде
твоїй душі; коли ти самохіть
на себе хрест візьмеш, невже він буде
важким для тебе?
Неофіт-раб
Але нащо маєм
ще самохіть у ярма запрягатись
та двигати хрести по власній волі,
коли вже й так намучила неволя?
Намулили нам ярма та хрести
і шию, й душу, аж терпіть несила!
Я не за тим прийшов до вас у церкву,
щоб ярем та хрестів нових шукати.
Ш, я прийшов сюди шукати волі,
бо сказано ж: ні пана, ні раба.
Єпископ
І сюю волю матимеш ти, брате,
як тільки станеш під ярмо Христове.
Раби господні рівні між собою.
Ти під ярмом шлях світовий пройдеш
і в царство боже ввійдеш, теє царство,
де вже немає пана, окрім бога,
а він же нам отець. Твоя гординя
була б до сатанинської подібна,
125

якби *й влади господа-отця
не хтів признати над собою.
Неофіт-раб
Отче!
Яка вже там в раба гординя тая!
Нехай і так, нехай отець єдиний
над нами буде, та коли ж настане
те царство боже? Де його шукати?
Один з братів казав: воно на небі,
а другий: на землі...
(Дивиться з запитом і палким сподіванням).
Єпископ
Обидва праві.
Неофіт-раб
Де ж на землі є царство боже?
Єпископ
Тут.
Неофіт-раб
У Римі?!
Єпископ
В нашій церкві.
Неофіт-раб
В катакомбах?
Єпископ
Не говори: «ось тут» чи «там воно».
Воно є скрізь, де бог є в людських душах.
Неофіт-раб
Коли ж він буде в душах всіх людей?
Єпископ
Тоді, коли Христос удруге прийде
на землю з неба.
126

Неофіт-раО
(смутно)
Брат один казав,
що літ аж тисяча минути мусить
від першого до другого пришестя...
Єпископ
Се єресь 9, брате, бо ніхто не знає
ні дня, ні часу...
Неофіт-раб
(впадає йому в річ з радісною надією)
Значить, царство боже
настати може в кожен день і час?
Єпископ
Запевне так.
Неофіт-раб замислюється і знов смутнів.
Про що гадаєш, брате?
Неофіт-раб
Я думаю... ось ти сказав, що тут
у нас є царство боже... А чому ж
у нас тут є патриції 10, плебеї п,
ну, і раби?
(Оглядає все зібрання, декотрі спускають очі в землю).
Християнин-патрицій
(виступає трохи наперед)
Душа твоя, мій брате,
бентежиться даремне. Я — патрицій,
а він — мій раб,
(показує на старого чоловіка)
але се так для світу,
а перед богом ми брати обоє.
Неофіт-раб
(до старого раба)
Ти раб йому про людське око тільки?
Старий раб
Ні, я служу своєму пану вірно
не тільки зо страху, а й по сумлінню,
як наказав господь.
127

Неофіт-раб
Коли ви рівні»
то нащо маєш ти йому служити?
Старий раб
То божа воля, що вродивсь він паном,
а я — рабом.
Неофіт-раб
То, значить, в царстві божім
є раб і пан?
Старий раб мовчить.
Патрицій
Він тут мені не раб,
тут я йому готов умити ноги,—
ми зажили святого тіла й крові
укупі, при однім столі.
Неофіт-раб
(до старого раба)
І дома
так само при однім столі їсте?
Старий раб
Ні, брате, се б зовсім не випадало.
Неофіт-раб
Чому?
Старий раб
Бо так не личить... не подоба...
Єпископ
(до неофіта-раба)
Не спокушай його. Він простий духом,
а царство боже для таких найближче.
Хто терпить все в покорі, той щасливий,
тому однаково, чи пан, чи раб
він буде тут у світі.
128

Неофіт-раб
Ні, мій отче,
ні, не однаково...
(З поривом).
Коли б ти бачив,
як плакала моя дитина вчора —
воно ж покірне, тихе немовлятко,
до вечора без покорму зоставшись:
на оргії 12 прислужувала жінка
і ніколи було забігти в хату
погодувать дитину. А тепер
дитина наша хвора, тільки жінка
не смів плакати, бо пан не любить
очей заплаканих в рабинь вродливих.
Єпископ
Не треба плакати, хоч би померла
дитина ваша,— їй велике щастя
на небі приготоване.
Неофіт-раб
А панській
малій дитині менше щастя буде,
коли помре невинним немовлятком?
Єпископ
(трохи збентежений)
Невинні всі однакові у бога.
Неофіт-раб
(понуро)
То паненяті вдвоє щастя буде,
раз на землі, а вдруге ще й на небі...
Старий раб
Не заздри, брате, не губи душі,
святої чистоти їй не плями.
Нехай знущається твій пан-поганин
(бо християнин так би не знущався) —
він чистоти в твоїй сім’ї не знищить,
поки у тебе і в жінки душі ясні.
5 в—зозі 129
Бібліотечна серія

Неофіт-ра б
Ой, не печи мене словами, діду!..
Пробач, не знаєш ти... сказати сором..«
Е, що там сором для раба!... Скажу!
Яка там «чистота» і «ясні душі»?
Моя душа гниє, коли я бачу,
як жінка з оргії приходить часом
вином розпалена, з огнем в очах
від сороміцьких співів. Квіти в косах
ще не зов’яли і такі яскраві
супроти бруду в хаті видаються...
Одежу панську жінка поспішає
зміняти на верету рабську швидше,
щоб не каляти в нашій «чистій» хаті,
і я не раз у жінки бачив сльози
в такі хвилини... Звичка до розкошів
уїлась їй у серце, мов іржа,—
без них їй тяжко... Діду, я не міг,
не міг не бить Гї за тії сльози,
хоч знав, що тим спротивлю їй ще гірше
огидну хату нашу...
Патрицій
Брате мій,
ти напути на нашу віру жінку,
тоді вона вже плакати не буде
по марних світових розкбшах.
Неофіт-раб
Пане! —
чи пак у вас тут кажуть «брате»,— знаєш,
не зважуся я жінки навертати
на нову віру. Хай вже ліпше плаче
по чистих шатах та по панській хаті,
ніж має плакати по чистоті
душі своєї й тіла. Врятувати
вона однаково себе не може,
та що їй з того, коли буде знати
про гріх і святість. Краще хай не знає.
Єпископ
Хто по неволі согрішив, той чистий.
130

Неофіт-раб
Та ми, раби, сами не раз не знаєм,
що робим по неволі, що по волі...
Гріх чи не гріх, а мука зостається...
Сказати тяжко... я не знаю сам,
чи то моя, чи панськая дитина,
люблю дитину й часом ненавиджу...
Стара жінка
Гріх ненавидіть, то ж дитя невинне.
(Глянувши на єпископа, замовкає).
Єпископ
І жінка часом мудре слово мовить.
Молода, але змарніла, убого вбрана жінка щось шепоче на вухо
поважній старій вдові-дияконісі 13.
Дияконіса
(до єпископа)
Дозволиш говорити, чесний отче?
Єпископ
Кажи, але коротко.
Дияконіса
(вказує на молоду жінку)
Ся сестра
бажає послужити сьому брату.
(Вказує на неофіта-раба).
Єпископ
Як саме?
Дияконіса
Просить, щоб його жона
приносила дитину їй до хати,
йдучи на панську оргію служити,—
сестра своє годує немовлятко,
то вділить покорму і тій дитинці
та й доглядить до вечора сумлінно.
Єпископ
(до молодої жінки)
Се добре діло перед богом, дочко.
Молода жінка покірливо схиляв голову.
б* 131

Дияконіса
(до неофіта-раба)
Скажи своїй жінці, нехай приносить
дитя до хати теслі Деодата —
на Форумі Малому він живе —
і доручить сестрі Анціллодеї;
за догляд щирий може бути певна.
Анціллодея
(молода жінка. Тихим голосом до неофіта-раба)
Зроби мені сю ласку, милий брате!
Неофіт-раб
(зрушений)
Спасибі, сестро!
Патрицій
А до мене прийдеш,
я дам тобі одежі, не нової,
але порядної, з моїх рабинь,
ми з жінкою даєм їм більш ніж треба,
то можуть і твоїй жоні вділити,
коли твій пан не досить їй дає.
Неофіт-раб
(здержано)
Спасибі, пане.
Єпископ
(поправляє)
«Брате».
Неофіт-раб
(байдуже)
Хай і так.
Християнин-купець
Казав ти, жінка любить чистоту,
а в хаті бруд. Приходь до мого краму,
я мила дам без грошей, певне, пан ваш
вам жалує його.
132

Неофіт-раб
(з ледве скритою насмішкою)
Либонь, що так!
Старий диякон
Ти, може, часом голодуєш, брате,—
здебільшого погани зле годують
своїх рабів,— то ти приходь до нас
щотижня на агапи у неділю
(се в нас такі обіди для убогих),
там матимеш поживну добру страву
для тіла і для духа. Бо часами,
як покінчиться вже трапеза вбогих,
приходять і єпископ та найстарші
Христової зажити крові й тіла,
подати нам науку благочестя,
умити ноги браттям. Ти приходь
на дворище до мене. Я олійник,
Агатофілом звуся, коло Термів
моя оселя. Всяк тобі покаже,
де мешкає «отой дивак-багач,
що любить годувати всю голоту».
Се так про мене гомонять погани.
Неофіт-раб
(нічого не відповідає дияконові і стоїть який час
мовчки, вхопившись за голову)
До чого я дожився! Лихо тяжке!
Жебрущим дідом замолоду став!..
Кого мені клясти? Чи свого батька,
що за довги продав мене в неволю?
Чи ті довги, чи того багача,
купця на людські душі? Чи той день,
той час, коли на світ я народився?
Єпископ
Нещасний, схаменися! Заспокойся!
Жени від себе геть лихого духа
гордині й розпачу! Смертельний гріх
оці твої прокльони, ще й в годину,
коли тобі брати братерську поміч
так гойно призволяють.
133

Неофіт-раб
Ой, та поміч!
Вона мені вразила серце вкрай...
Та глянь же ти на сю змарнілу жінку,
(вказує на Анціллодею)
вона ж як тінь. А в мене ж молода,
здоров’ям повна жінка; тільки син мій,
як сирота, за покормом бідує,—
чужій дитині долю заїдати
або вмирати мусить, поки мати
вином і втіхою панів частує.
І я ще маю жебрати одежі
отій своїй з біди гулящій жінці,—
з рабів рабині шмаття назбираю,
бо ніколи рукам здоровим прясти,—
немає часу, бо що день, то свято.
Ти кажеш, гріх клясти й розпачувати,
а се ж не гріх,— голодних об’їдати
і голих обдирати? І кого ж?
Своїх братів, працівників, рабів...
Диякон
У нас дають і вбогі, і заможні.
Н е о ф і т - р а б
А, я забув, що можу взяти мила
у брата-крамаря зовсім задурно,
щоб трохи обхаючить рабські злидні,
аби не так уже кололи очі
у царстві божому братам багатим,
а то ще прийде часом брат убогий
на ту агапу раз на тиждень їсти
та розпростре свої брудні верети
на лаві поруч білої туніки
і вишитої тоги.
(До патриція).
Ти подякуй
свому товаришу за теє мило,
бо, може, прийдеться умити ноги
мені для християнського братання,
то все ж таки вони чистіші будуть,
134

як я їх дома трошки милом змию,
пожалую ручок патриціанських.
Патрицій спалахує, але стримується і тільки поглядав на
єпископа.
Є п и с к О п
(ще тихим, здержаним голосом, але вже суворо)
Який злий дух тобі обмарив серце?
За віщо ти своїх братів картаєш
їдкими та вразливими словами?
Що ми тобі вчинили, що ти маєш
супроти нас?
Неофіт-раб
Я маю жаль до вас,
великий жаль. Я досі був рабом,
невільником, запроданим в неволю,
забраним силоміць, а ви тепера
ще й жебраком мене зробити хтіли,
щоб я по волі руку простягав
по хліб ласкавий. Ви мені хотіли
поверх ярма гіркого — ще й солодке,
поверх важкого — легке наложити,
і хочете, щоб я ще вам повірив,
немов мені від того стане легше.
Єпископ
Се ми тобі по щирості казали,
по слову божому.
Н е о фі т-раб
А я не вірю
ні в щирість вашу, ні в такі слова.
Якби ви щиро помогти хотіли —
он маєте на олтарі срібло
і золото — замість отих агап,
могли б рабів з неволі викупляти,—
(до патриція)
ти, пане, міг би відпустити й дурно,
а ми б уже самі собі дістали
одежі й хліба.
135

Єпископ
Хто такі ми,
щоб волю божу одміняти мали,
кому рабом, кому з нас вільним бути?
Про що ти дбаєш? «Не єдиним хлібом
живе людина, але й кожним словом,
що з божих уст виходить».
Неофіт-раб
Ні, їй мало
самого хліба й слів, їй треба волі,
інакше буде нидіти, не жити.
За те ж я маю жаль до вас великий,
що ви мені замість того життя,
обітованого у вічнім царстві божім,
даєте страву, одіж та слова.
Єпископ
Не всі слова однакові, мій брате,
слова господні більш рятують душу,
ніж людські всі діла.
Неофіт-раб
Які ж слова?
«Терпливість і покора» тільки й чув я
від вас сьогодні. Та невже вони
рятують людські душі? Та невже
за них ідуть на хрест, на наглу страту
і на поталу звірам християни?
Єпископ
Вони ідуть за те велике слово,
якого всім словам людським несила
достоту розказати.
Неофіт-раб
Що за слово?
Єпископ
Те слово — бог. Він альфа і омега 14,
початок і кінець. Ним все настало
і ним усе живе, і більш немає
богів на світі, окрім сього бога,
136

він є і слово, й сила, і життя.
А всі оті, що звалися богами
в поганськім світі,— ідоли бездушні
або злі духи, слуги князя тьми.
І се за те нас мучать, розпинають,
що ми не хочем ідолам служить
і князя тьми признати нашим богом,
бо ходимо не в темряві, а в світлі.
Неофіт-раб
(палко підхоплює слова єпископа)
«Бо ходите не в темряві, а в світлі»,
то й скинули терпливість і покору,
як маску міма 15, геть з свого обличчя,
не хочете служити і коритись
тому, чиєї влади ваші душі
признати більш не можуть, проти кого
боротись вам велить сумління ваше!
Чи так я зрозумів тебе, мій отче?
Єпископ
Так, лиш одно додати мушу я:
ми боремось в терпливості й покорі.
Неофіт-раб
(упалим голосом)
І знов нічого я не розумію:
боротися в покорі. Що се значить?
Єпископ
Ми боремося з духом, не з людьми.
Ми платимо покірно всі податки,
ми кесаря 16 шануємо і владу,
не повстаєм ні словом, ані ділом
супроти них, а тільки князю тьми
ні жертви, ні поклонів не даємо.
Неофіт-раб
А хто ж такі той кесар, тая влада?
Хіба ж вони не слуги слуг того,
кого ви князем темряви назвали?
137

Єпископ
В той час, як служать ідолам, а в інший —
вони начальники, від бога дані.
Неофіт-раб
Від бога? Від якого?
Єпископ
Бог єдиний
на світі є, бог Слово, бог Любов.
Бог триєдиний, Батько, Син і Дух.
Неофіт-раб
То се він дав і кесаря, і владу
преторіанську 17 та патриціанську,
і владу над рабами багачів?
Єпископ
«Нема на світі влади, окрім тої,
що йде від бога». Бог є цар і пан
над усіма владиками земними,
вони в його руці, і він помститься
над ними за неправду, а не ми.
«Мені належить помста»,— каже Вічний.
Неофіт-раб
Коли ж та помста?
Єпископ
Хто збагнути може шляхи господні?
Неофіт-раб
Може, аж тоді,
як царство боже стане по всім світі,
коли Христос на землю вдруге прийде?
Єпископ
Тоді напевне буде божий суд.
Неофіт-раб
А потім що?
Єпископ
Одна отара буде,
єдиний пастир.
138

Неофіт-раб
А при ш не буде
помічників, намісників господніх,
ніяких тих начальників над нами?
І вже тоді не будуть більше люди
у думці вільні, а в житті раби?
Єпископ
Не знаю, сього слова нам не дано
від господа Христа й його посланців.
Неофіт-раб
Отак?.. Про мене ж, хай воно й ніколи,
те царство боже, не приходить!
Старий раб
(з невимовним жахом)
Боже!
Рятуй нас від гріха! Що він говорить?
Вся громада християнська гомонить; окремих слів не чутно,
але гамір, як хвиля, росте, наповняє крипту і луною розкочується
по темних переходах катакомб.
Єпископ
(підіймає руки вгору. Дужим голосом)
Мир, браття, вам!
(До неофіта-раба).
Покайся, нечестивий!
візьми назад слова ті необачні,
бо гірш тобі на тому світі буде,
аніж на сьому. Хто на сьому світі
не хоче царства божого вбачати,
той втратить і небесне царство боже
і буде вергнутий в геєну 18 люту,
де пломінь невгасимий, плач і скрегіт
і де робак довіку точить серце.
Неофіт-раб
(палко)
Ні, не покаюсь. Ти, старий, даремне
мене геєною лякаєш. Маю
геєну ту щодня і щогодини,
139

навколо себе чую плач і скрегіт,
щодня мені робак той точить серце.
То ж він мене привів сюди до вас
шукати правди, волі і надії.
А що я в вас найшов? Слова облудні
і марну мрію про небесне царство
та про царя єдиного в трьох лицях,
що над панами нашими панує,
а їм дає над нами панувати
від першого до другого пришестя,
а може, й далі. Може ж, і по смерті
у тім небеснім вашім царстві божім
довіку буде так, як тут до часу,—
безплотні душі ваші будуть вічно
терпіти і «боротися в покорі».
Сей рабський дух
(на старого раба)
і там служити буде
не тільки зо страху, а й по сумлінню
душі патриціанській можновладній,
сей
(на крамаря)
буде важити добро і зло
і чистоту по часточках вділяти,
сей
(на диякона)
раз на тиждень буде роздавати
духовну страву отакій голоті,
як хоч би й я, а ми вже, злидарі,
стоятимем тихенько та покірно,
немов старці перед багатим паном,
ждучи, який нам знак подасть єпископ,
чи він хоч слово мовити дозволить,
а може, нам звелить співати гімни
єдиному цареві всіх царів
з панові усіх рабів небесних.
Ні, далебі, не знаю, чи не краще
було б мені в самій геєні вічній,
ніж у такому рабстві безнадійнім,
з якого й смерть вже визволить не може.
140

Єпископ
(що вже скілька раз намагався перервати ту мову і
стукав патерицею об землю, гнівним і грізним голосом
покриває слова неофіта-раба)
Геть, відійди від мене, сине тьми!
Лиши сей збір! Чого сюди прийшов
бентежити святу громаду нашу?
Нащадку злий єхидни 19, скрийся в нору,
з якої виліз на погибель душам!
Неофіт-раб
Ні, ти мене не смієш проганяти,
бо я сюди прийшов по твому слову,
повіривши обітниці лукавій,
немовби тут знайду любов, і спокій,
і вічнеє життя. А ви забрали
остатній спокій і любов остатню
навіки отруїли, і тепер
душа моя вмирає. Я не знав,
що значить гріх, я тільки знав нещастя,
а ви мене навчили, що то гріх
і нечесть перед богом. Я був певний,
що смертю покінчаються всі муки,
а ви мені відкрили ціле пекло
в просторі вічності за гріх найменший.
Так мусите ж ви дати оборону
від безлічі гріхів отих пекельних.
Учили ви мене любити ближніх,
так научіть мене їх боронити,
а не дивитись, опустивши руки,
як в рабстві тяжкім браття погибають.
Все ваше милосердя, наче латка
на ветоші злиденного життя,
і тільки гірше злидні виявляє.
Чи молоко чужої жінки дасть
моїй дитині ніжність материнську?
Чи верне чиста одіж чистоту
моїй щодня плямованій дружині?
Чи я забуду серед ваших зборів
мою сумну, зганьбовану оселю?
Не хліба хочу я, не слова прагну,—
любові чистої без плям бажаю,
141

без заздрощів, без сумнівів нечистих,
до ясної надії пориваюсь,
що я хоч здалека побачу волю,
що хоч мій син, онук, найдальший правнук
такого часу діжде, як і слово,
ганебне слово «раб» із світу зникне;
жадаю віри в ту святую силу,
що розум просвітить у найтемніших
і всіх людей збере в громаду вільну
без пастиря-дозорця і без пана,
а не в отару з пастухом свавільним
та з лютими собаками, тремтячу
від голосу вовків, левів, шакалів,
гієн, лисиць і всякого хижацтва.
Не я один духовну спрагу маю,
не я один так серцем голодую,
багато нас таких. Мені казав
один товариш-раб, що десь над Тібром 20,
як перейти отруєну Маремму 21,
є табор потайний рабів-повстанців.
Утомлені своїм довічним рабством,
вони гадають розірвати пута
і скинути ярмо з своєї шиї.
Патрицій
Ти думаєш, вони надовго скинуть?
Неофіт-раб
Хоч би на мита, і то вже варто труду!
Я сподівався на довічну волю
в громаді вашій, але ви й на мить
«солодкого ярма» не здатні скинуть.
Так чи не краще залишити мрії
про вічне і піти на часове,
замість агап на оргію криваву?
Патрицій
Скажи — на хрест і на ганебну страту.
Неофіт-раб
Ей, християнине! з якого часу
у вас ганебною зоветься страта?
142

Невже се ви жахаєте хрестом?
Адже Мессія22 ваш не посоромивсь
укупі з розбишаками конати
на тім хресті.
Єпископ
Він освятив хреста,
а не розбійники. Він врятував їх,
а не вони його.
Неофіт-раб
Овва! Невже?
А може б, він не царював на небі,
не панував над душами людськими,
якби не проливалась тая кров
розбійників, повстанців, непокірних
на поетра^ всім рабам і «простих духом»,
бо, може, «терпеливість і покора»
давно б полинули з землі на безвість,
якби мара прибитих на хрестах
кривавих розбишак нас не лякала
погрозою даремного сконання.
Молодий християнин
Терплячих і покірних не лякає
смерть на хресті за того, хто прийняв
за всіх нас муки хресні.
Неофіт-раб
Так на те
він їх прийняв, щоб ми їх знов приймали?
То де ж він, той рятунок, в чім той викуп
гріхів усього світу, як ізнов
щодня криваві викупи даються?
Єпископ
Той викуп там, на небі. Наше царство
не сього світу. Хай тіла вмирають,
аби повік жили блаженні душі.
Христос віддав і плоть, і кров свою
в поживу вірним, а такі ледачі
раби лукаві, як ось ти, марнують
святий той дар, і він даремне гине.
143

Неофіт-раб
А мало нас погинуло даремне,
кривавих жертв усім богам неправим,
та гине й досі за того царя,
що, кажеш ти, на рабство осудив нас?
Хто зміряв шлях, обставлений хрестами,
що ми, раби, одвіку перейшли?
Хто зважив кров, що досі ще не впала
на голову катів, а вся тяжить
на дітях тих замучених героїв?
По тій крові, немов по багряниці,
простеленій для кесарських тріумфів 23,
пройшла богів фаланга 24 незчисленна
з землі на небо. Доки буде слатись
під ноги їм, тиранам безтілесним,
богам безкровним, неживим примарам
живої крові дорога порфіра 25 ?
Своєї крові я не дам ні краплі
за кров Христову. Якщо тільки правда,
що він є бог, нехай хоч раз проллється
даремне божа кров і за людей.
Мені дарма, чи бог один на небі,
чи три, чи триста, хоч і міріади.
За жодного не хочу помирать:
ні за царя в незнаному едемі26,
ні за тиранів на горі Олімпі27,
нікому з них не буду я рабом,
доволі з мене рабства на сім світі!
Я честь віддам титану 28 Прометею29,
що не творив своїх людей рабами,
що просвітив не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято,
і мучився не три дні, а без ліку,
та не назвав свого тирана батьком,
а деспотом всесвітнім, і прокляв,
віщуючи усім богам погибель.
Я вслід його піду. Коли загину,
то не за нього — він не хоче жертви,—
але за те, за що і він страждав.
Нехай нікого хрест мій не лякав,
бо як почую я в своєму серці
святий вогонь і хоч на час, на мить
здолаю жити не рабом злиденним,
144

а вільним, непідвладним, богорівним,
то я щасливим і на смерть піду,
і без докору на хресті сконаю.
Анціллодея раптом заходиться невтримливим риданням.
Неофіт-раб
(лагідно)
Чого ти, сестро? Що тебе вразило?
Чи я тебе образив прикрим словом?
Повір мені, я не хотів того.
Анціллодея
Ні, брате... не образив... тільки... шкода...
Та жаль мені тебе... загинеш, певне...
Єпископ
На плач. Лукавий раб — не вартий сліз.
Він поклонився духом Прометею,
А той єсть сатана, одвічний змій,
що спокусив на гріх і непокірність.
Нема сьому рабові ні рятунку,
ні прощі. Він занапастив себе.
Покиньмо нечестивця, одсахнімось,
ходім од зла і сотворімо благо.
Неофіт-раб
А я піду за волю проти рабства,
я виступлю за правду проти вас!
Вся громада рушає з свічками в руках. Єпископ попереду.
Неофіт-раб іде сам окремо другим переходом в інший бік.
[4/Х 1905]

КАССАНДРА
Ишматинна поема

ДІЯЧІ:
рабині Андромахи.
Кассандра — дочка троянського царя Пріама,
пророчиця, жриця Аполлона.
Поліксена — її сестра, молода дівчина.
Д е ї ф о б — її найстарший брат, ватаг військовий.
Г е л е н — другий її брат, віщун і жрець.
П а р і с — наймолодший брат Кассандри.
Гелена — жінка спартанського царя Менелая, що
втекла з Парісом у Трою.
Андромаха — жінка Гектора, брата Кассандри.
Л е в к е
X р і з е
Айтра
К л і м е н а
К р е у з а
Стара рабиня Поліксенина.
Д о л о н — молодий троянець, колишній наречений
Кассандри.
О н о м а й — цар лідійський, що сватав Кассандру.
1-й вартовий І
о - ст°Р°жа Міста Іліона в Трої,
о - и вартовии
4-й вартовий!
Флейтист.
Кітарист.
С і н о н — еллін, шпигун.
Агамемнон Атрід — цар аргоський, найстарший
ватаг ахейського війська.
Менелай Атрід—
брат його, цар
спартанський
Одіссей — цар
Ітаки
Діомед
А я к с
Кл ітемнестра — жінка Агамемнона.
Е г і с т — родич і намісник Агамемнона.
Троянці, троянки, раби, рабині,
троянські й еллінські.
підрядні ватаги
ахейського війська
Діється в часи еллінсько-троянської війни в Трої, в місті Іліоні.
Епілог — в Елладі, в столиці Арголіди Мікенах.
149

І
Кімната в генекеї (жіночій половині) Пріамового дому. Г е л е -
п а сидить на низькім різьбленім стільці і пряде пурпурну вовну
на золотій кужілці; сама пишно вбрана, на поясі висить кругле
срібне свічадо.
Кассандра ввіходить у кімнату, замислена, дивиться
поперед себе, погляд її падає на Гелену, немов пронизує її і немов
бачить крізь неї ще щось далі. Так дивлячись, Кассандра
спиняється посеред кімнати і стоїть мовчки.
Г е л е н а
Сестрице, радуйся!
Кассандра
Радій, Гелено,—
бо ми не сестри.
Гелена
Ох, я добре знаю,
іцо осоружна я тобі, як смерть.
Кассандра
І ти, і смерть — обидві рідні сестри.
Гелена
Кассандро!
Кассандра
Так зови мене, Гелено,
а не сестрою.
Гелена
(вражена)
Більш тебе ніколи
не назову сестрою. Тільки чом
себе ти не зовеш сестрою смерті,
було б тоді се більше до лиця.
Вже так, що до лиця!
Кассандра
Візьми свічадо.
Гелена
До чого сі слова?
150

Кассандра
Візьми свічадо.
Гелена мимохіть слухається і бере свічадо в руки. Кассандра
стає з нею поруч.
Дивись: от ти і я,— у нас нічого
подібного нема.
Гелена
А хто ж те каже?
Кассандра
Якби ж я так була подібна смерті,
була б тобі подібна.
Гелена
Геть іди!
Чого ти смерть на мене накликаєш?
Кассандра
Хіба сестра сестру повинна вбити?
Сестра сестрі частіше помагає.
Гелена
Так ти того прийшла оце до мене,
щоб дорікати? Що ж, печи, картай,
вам тільки й радощів, коли я плачу.
Кассандра бере з її рук свічадо і держить проти її лиця. Гелена
насуплює брови, але не плаче й не одвертається, обличчя їй дедалі
випогоджується.
Кассандра
Ти плакати не можеш, як і смерть.
Дивись: твоє обличчя знов спокійне,
знов тая сила у твоїх очах,
велика сила,— їй усі коряться,
всі смертні, і Кассандра вкупі з ними.
(Спускає свічадо).
Ідеш ти — і старі, поважні люди
склоняються перед тобою низько
і мовлять урочисто: «Богорівна!»
151

Ти глянеш — кам’яніють мужі сильні
і тихо шепотять: «Непереможна!»
Ти поцілуєш — і погасне погляд
у наймолодшого з синів Пріама,
кров хвилею потужною приб’є
до серця, і німіє серце й слово,
і блідне пам’ять, і обличчя блідне,
і весь він твій, і вже нема для нього
ні матері, ні батька, ні родини,
ні краю рідного.,. Троянки, плачте!
Умер, загинув молодий Паріс!
Гелена
Ти братові своєму смерть віщуєш?
Кассандра
Для мене він давно вже не живе.
Гелена
Ненависна! Я знаю, як ти зроду
ворогувала на Паріса.
Кассандра
Зроду
любила я його.
Гелена
А нащо ж ти
вмовляла батька й матір не приймати
його до двору, як прийшов він вперше
від пастухів убогих, що його
ховали від пророцтва навісного?
Кассандра
То не було пророцтво навісне.
Умерти або жити з пастухами
було б єдине для Паріса щастя.
Гелена
Чому ж то так? Чому ж то Деїфоб,
і Гектор, і Гелен, і всі брати,
і сестри всі, і ти сама, Кассандро,
в палатах здатні жити, а Паріс
у курені пастушім мав би скніти?
152

Кассандра
А скніти у палатах, може, краще,
так як Паріс у тебе в гінекеї?
І Деїфоб, і Гектор, і Гелен
живуть, не скніють: Деїфоб на раді,
а Гектор на війні, Гелен у храмі —
живуть душею й тілом. А Паріс?
Він тільки й жив, як грав там на сопілці
серед отар. Мовчить Паріс на раді,
і зброю надягає, мов кайдани,
боги з ним на розмові не бувають.
Гелена
З ним Афродіта 1 розмовляє!
Кассандра
Ні!
Він раб її, з рабом нема розмови.
Вона велить, він слухає, та й годі.
Гелена
Се ж тільки ти змагаєшся з богами,
за те вони тебе й карають.
Кассандра
Що ж,
їх сила в карі, а моя в змаганні.
Гелена
Для того ти й з Кіпрідою змагалась,
коли вона Паріса напутила
до мене в Спарту плисти? Що ж, Кассандро,
Кіпріда, бач, перемогла тебе!
Кассандра
Мене, Гелено? Ні, тебе й Паріса.
Гелена
Але ж Паріс послухав не тебе.
Кассандра
Глухий не чує — де ж тут перемога?
153

Гелена
Та хто ж би слухав провісті твоєї?
Не говорила ж ти, почім ти знала,
що вийде з подоріжжя.
Кассандра
Я не знаю
нічого, окрім того, що я бачу.
Гелена
Та що ж могла ти бачити тоді?
Кассандра
Я бачила, як молодик вродливий
з веселим серцем на чужину плив,
не посланцем народу велемудрим,
не збройним вояком і не купцем;
шличок пастуший легкодумне чоло
не зброїв, а красив. І я сказала:
«Гей, куйте шоломи, троянські мужі,
утроє, вчетверо кладіть блискучу мідь!»
А потім... ох, страшна була хвилина,
як він прибув, а з ним і ти, Гелено,
і я отой смертельний поцілунок
побачила...
Гелена
Кассандро! се неправда!
Паріса я в той час не цілувала.
Кассандра
І все-таки я бачила його,
той поцілунок, саме в ту хвилину,
коли до нашої землі торкнулась
червоновзута білая нога
твоя, Гелено. Ранила ти землю.
Гелена
Ти крикнула до мене: «Кров і смерть!»
Того тобі довіку не забуду*
154

Кассандра
Я не тобі те крикнула, Гелено.
Була я в той час новонарожденна
і криком болю світ новий стрічала.
Я бачила: Паріс на нас не глянув,
устами тільки привітав троянців.
Я бачила, як на його думки
сандалія червона наступила.
Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,—
за жрицею рокована йде жертва!»
Розвіяв вітер золотеє пасмо
твого волосся. «Мчить Apec2 неситий
на поводі Кіпрідинім, як огир
в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» 3 —
волала я і бачила: на морі
вже чорні кораблі багряну хвилю
стернами різали, вітрила рвались...
На шоломах у вояків ахейських
тряслися грізно гриви...
Гелена
Ти безумна!
Хіба в той день ахейці приплили?
Ми ж більше року прожили спокійно!
Кассандра
Я бачила в той день ахейське військо.
Тепер я бачу: Менелай бере
тебе за руку...
Гелена
Геть від мене, люта!
Неправда то! неправда! І ніколи
того не буде! Краще розіб’юся,
упавши з вежі на каміння гостре!
Кассандра
(з певністю)
Твій чоловік бере тебе за руку,
і, ледве взяв, вже т и його ведеш.
Ти попереду, він іде позаду...
Чужі моря, чужі краї минає
ваш корабель, несучи вас додому...
155

Огні погасли на руїнах Трої,
і дим від Іліона в небі зник...
А ти сидиш на троні, ти цариця,
прядеш собі на золотій кужілці
пурпурну вовну, і червона нитка
все точиться, все точиться...
Гелена
Неправда!
Кассандра
0 богорівна! О непереможна!
Епіметея 4 дочко!
Гелена
Що се знов?
Яке нове безумство? Як ти смієш
казать мені «Епіметея дочко»?
Кассандра
Був Прометей, і був Епіметей,
одного батька-матері синове.
Життя й вогонь дав людям Прометей
1 знав, що муки ждуть його за теє,
провидець мук не відвернув від себе,—
з усіх синів праматері Землі
його найгірше покарала Мойра 5.
Епіметей не знав нічого. Завжди
у нього думка доганяла вчинок.
Він взяв собі за жінку ту Пандору
що смерть і горе людям дарувала,
і був щасливий з нею, і довіку
ніхто його нещасним не назвав.
Одного батька й матері синове,
титани зроду не були братами,
а ти хотіла, щоб тебе Кассандра
сестрою називала! Ні, Гелено,
неправди я не можу говорити.
Гелена
Неправда все, що ти коли говориш!
156

Кассандра
Епіметей казав так Прометею
і був щасливий. Радуйся, царице!
(Виходить).
II
Кассандрин покій. Кассандра пише Сівілінську книгу7 на
довгім пергаменті. Коло неї великий триніг з запаленим
куривом.
Поліксена
(в білім убранні, червоні стрічки й червоні квітки з
гранати в косах)
Кассандро, рідна, ти не знаєш, люба,
яка щаслива я! Який вродливий
мій Ахіллес, мій наречений! Часто
я з брами бачу, як він їде полем,
мов Геліос 8 прекрасний, так він сяє.
З Атрідами 9 в незгоді він, і хоче
в міцному мирі з батьком нашим бути,
і шлюб наш буде вже одразу плідним,—
так кажуть мірмідонці і троянці,
бо з нього зродиться і згода, й сила,
і не загине вже святая Троя,
не вмре народ державного Пріама!
Кассандра
Пробач мені, сестричко, я не можу
тепер з тобою говорити. Бачиш,
тепер пишу я книгу, на розмові
я мушу бути з яснокудрим богом.
Поліксена
Негарно заздрити сестрі, Кассандро,
не винна я, що Ахіллес мене,
а не тебе з усіх царівен вибрав,
не дівчина ж бо мужа вибирає,
а він її. Із того я не винна,
що ти не вміла догодить Кіпріді.
157

Кассандра
Ні, Поліксено, я тобі не заздрю!
(Заслоняє лице покривалом).
Поліксена
Прости, кохана, я тебе вразила.
В своєму щасті я зовсім забула,
що слово «шлюб» гірке моїй Кассандрі
від того часу, як Долон зрадливий
одкинувся від неї.
Кассандра
Поліксено,
що говорить про те! Я добре знала,
що я йому дружиною не буду.
Поліксена
А нащо ж ти приймала подарунки?
Кассандра
Бо я його любила. Ті дари —
то все, що міг Долон Кассандрі дати.
Чому ж я мала б і того зрікатись?
Він щиро те давав, а я те брала,
щоб мати спогад про хвилини щастя,
бо знала я, їх небагато буде.
Дивись: і досі золота гадючка
мені правицю обвиває так,
як спогад в’ється коло мого серця...
(Показує обручку па руці вище ліктя).
Долон не винен. Винні сії очі,
не вмів їх погляд мовити: «Кохаю»,
хоч від кохання серце розривалось.
Боявся їх Долон. Він сам казав,
що вбили щастя наше тії очі
холодними і твердими мечами.
Вони однакові були, незмінні
перед богами і перед коханим.
Не міг Долон очей тих подолати,
не міг він погляду їх одвернути
від таємниці до живого щастя.
І знала я, що в сих моїх очах
158

моя недоля, тільки що робити?
Хіба осліпнути? Бо де візьметься
у птиці віщої коханий погляд
голубки, що воркує.
Поліксена дивиться їй в очі.
Поліксено!
Не придивляйся до моїх очей,
не говори до мене, не питай
нічого, нічогісінько. Ти знаєш,
тебе я над усіх сестер злюбила.
Не говори до мене.
Поліксена
Ні, Кассандро,
не думай ти, що й я тобі ворожа,
як інші всі. Не винна ж ти, що хвора,
що бог тобі так затуманив думку,
що скрізь лихе ввижається тобі
там, де його і признаку немає,
що ти собі та й людям труїш радість.
Мені тебе, голубко, дуже шкода.
(Сідає на низенький ослінчик біля ніг Кассандри).
Сестричко, розчеши мені волосся.
Мені казала мати розчесатись,
та бачиш, як заплуталось воно.
Та ще тут сі квітки ніяк не вийму.
(Виймає з-за пояса золотий гребінець і маленьке
кругле свічадо).
Ось маєш гребінець.
(Подає гребінець Кассандрі, тая бере слухняно,
починає розв'язувати стрічки, виймати квітки з волосся.
Поліксена дивиться в свічадо).
Кассандра
(шепоче)
Яка хороша
Моя сестричка! Заздрісні боги
собі найкраще в жертву вибирають.
О, 	краще б я тепер мечем жертовним
життя її перетяла, от зараз,
поки вона ще горя не зазнала!
159

Поліксена
(бачить в свічаді очі Кассандра)
Кассандро, я боюсь твоїх очей!
Чого так дивишся? Що ти шепочеш?
Кассандра
Нічого, ні, нічого. Ти казала,
що хвора я. Так, може, се і правда,
я певне хвора, не вважай на мене...
Згадала я про нашого Троїла,
до тебе він такий подібний був...
а надто як лежав мечем пробитий...
спокійний, тихий, гарний... Поліксено,
ти вже забула, чий то був той меч
у грудях брата нашого Троїла?
Поліксена
Кассандро, нащо спогадами труїш?
На те війна.
Кассандра
Ох, так, на те війна:
убити брата, потім заручити
сестру за себе...
Поліксена
Брат давно убитий,
і я його зовсім не пам’ятаю,
та й Ахіллес тоді зовсім не знав,
кого він убивав.
Кассандра
Та ми те знаєм.
І певне Ахіллес того не знав,
що в той же час, як він шукав послів,
щоб їх послати у свати до тебе,
твій брат, наш Гектор, саме раду радив,
щоб запалити кораблі ахейські.
В той час, як ти оці квітки з гранати
у кучері вплітала, Гектор наш
думливу голову шоломом зброїв.
160

Поліксена
Так що? Він мірмідонців не зачепить,
то й Ахіллесові про те байдуже,
як і мені.
Андромаха
(вбігає)
Чи ви те чули, сестри?
Мій Гектор, кажуть, заколов Патрокла.
Се ж Ахіллес Патрокла мав за друга
найпершого...
Кассандра
Ой горе! кров і помста!
Оце твій шлюб, нещасна Поліксено!
(Бере з-за тринога ножиці і обрізує коси Поліксені).
Поліксена
Ой!
Кассандра
Поліксено, де жалобні шати?
Андромаха
Безумна, що ти робиш?
Кассандра
(в пророчім нестямі)
Андромахо,
сестра по братові жалобу носить,
вдова по мужеві бере ще глибшу,
а сирота загине в сповитку!
Андромаха
Зловіснице, бодай ти заніміла!
Поліксена
Чом ти мені одразу не сказала,
що горе близько? Може б, я могла
затримать Гектора...
Кассандра
Ох, Поліксено,
я завжди чую горе, бачу горе,
6 9—3031 ^01
Бібліотечна серія

а показать не вмію. Я не можу
сказати: тут воно або он там.
Я тільки знаю, що воно вже е
і що того ніхто вже не одверне,
ніхто, ніхто. Ох, якби тільки можна,
то я б сама те горе одвернула!
Поліксена
Та й одвернула б, якби ти сьогодня
сказала Гектору: не йди на бій,
Андромаха
Вжеж, ти се знала,— чом же не сказала?
Кассандра
Хоч би й сказала,— хто б мені повірив?
Андромаха
Та як же й вірити, коли ти завжди
не в пору й недоладно пророкуєш?
Поліксена
Віщуєш горе завжди, а чому
й від кого прийде горе, не говориш.
Кассандра
Бо я того не знаю, Поліксено.
Андромаха
То як ми можем вірити словам?
Кассандра
То не слова, я все те бачу, сестри,
що говорю. Я бачу: Троя гине.
Андромаха
Чому? Від кого? Хто її зруйнує?
Атріди? Ахіллес?
Кассандра
Не знаю, сестри.
Я бачу тільки: Троя погибає,
і шлюб дочки Пріама з Ахіллесом,
червоним від крові троянських мужів,
162

ганебний шлюб не врятував би Трої.
Живі вино готують на весілля,
мерці волають: «Крові дайте, крові!»
...Ох, скільки крові чорної я бачу!
І батько наш коліна обіймає
катам своїх дітей... Я чую крик...
ридає, плаче, скиглить, виє, виє...
то наша мати!.. Я пізнала голос!..
Андромаха
Боги всесильні, відберіть їй мову!
Кассандра хапається за голову і з жахом дивиться у простор.
Поліксена з плачем кидається в обійми Андромахи.
III
Гінекей Андромахи. Рабині прядуть і тчуть, деякі
гаптують і шиють. Андромаха тче великий білий плат, обходячи
навколо високі кросна.
Андромаха
(до рабинь)
Підіть на браму ви, Левке й Хрізе,
іди й ти, Айтро; по черзі вертайтесь,
поглянувши на бій і розпитавшись,
про Гектора мені звістки приносьте.
Рабині виходять.
К л і м е н а
(стара рабиня)
Чому ти, владарко, сама не підеш?
Не так би сумувала, подивившись,
як твій герой воює ворогів.
Андромаха
Не можу я, Клімено, я боюся
іржання коней, брязкоту мечів,
і куряви, і крику, а найгірше
того смертельного співання стріл!
Як я те чую й бачу, то здається
мені, що то повстав з безодні Хаос 10,
що ні людей нема вже, ні богів,
а тільки смерть панує самовладно.
6*
163

А як не бачу лютої війни,
то й не боюся, і тоді я вірю
що Гектора ніхто не подолає,
бо він герой понад усіх героїв,
К р е у з а
(молода рабиня)
Се правда, владарко! Щаслива жінка,
що може про свойого чоловіка
таку сказати правду...
Кассандра
(раптом увіходить)
Правда й щастя!
Як легко ти паруєш їх, Креузо!
Андромаха
(з невиразним страхом)
Чого тобі, Кассандро? Ти, здається,
забула вчора в мене веретено?
Креузо, пошукай...
Кассандра
Не треба, сестро,
не буду я ні прясти, ані ткати.
Жалобні шати маю, а на покрив
смертельний ти сама давно напряла,
не знаю тільки, чи доткати встигнеш.
Андромаха
До чого ти се кажеш? Я на ложе
для Гектора новий готую плат.
Кассандра
Я тільки се й кажу.
А й т р а
(увіходить)
Наш владар в полі
зустрівся з Ахіллесом.
Андромаха
Ох!.. І що ж?!
164

А й т р а
Здається, він його перемагав.
Андромаха
Та хто кого?
А й т р а
Наш владар Ахіллеса.
На брамі Поліксена аж зомліла,
побачивши, як Ахіллесу скрутно.
Андромаха
От безсоромна! то вона не брата,
а мірмідонця стежить?!
Кассандра
Андромахо!
на неї Мойра наложила руку.
Не ти найнещасливіша у світі,
тож не суди нещасних. Вдів багато,
а межи братом вибирати й милим
не часто мусить жінка.
Андромаха
Що ти кажеш?
Ти, наче п’яна, помішала в купу
і правду, й вигадку...
Кассандра
Вино з водою
помішані стають одним напитком.
Левке
(увіходить і мовчки спиняється).
Андромаха
Ну, що, Левке?
Л е в к е
Не посилай мене
на браму, владарко...
Андромаха
Кажи, що сталось?
165

Левке
Нічого ще не сталось... я не можу...
Ох, сам Apec пустився б утікати,
не то що смертний...
Андромаха
Що ти жебониш?
Хто ж утікає?
Л е в к е
Владар наш... твій муж...
Андромаха
(замахуеться на неї човником ткацьким)
Неправда! Як ти смієш?..
Кассандра
(спиняє її руку)
Не поможе
твоя рука проти правиці Мойри.
Андромаха
Геть, геть, зловіснице! Се ти, ти винна,
коли то правда, що говорить сяяі
Ти одібрала Гектору відвагу,
зламала дух зловісними речами,
убила віру й певність. Бо ніколи
мій Гектор не втікав від бойовиська,—
надію ніс, приносив перемогу
і славу. Але ти надію вбила
проклятими словами: «Помста й смерть!»
Бери ж на себе сором і неславу,
що брат нещасний з бою принесе!
Кассандра
Якби приніс хоч їх, я прийняла б.
(Тремтить і, не маючи сили встояти, сідає на перший
порожній стілець).
Ох, Андромахо, як я палко прагну,
щоб не були мої слова правдиві!
166

Андромаха
Якби ти тільки їх не вимовляла
і не труїла нас, то й не було б
лихої правди. Не вгасав би дух.
Кассандра
Зрікаюсь, Андромахо, я зрікаюсь
тих слів зловісних.
Андромаха
Пізно вже, Кассандро,
вже дух погас.
Кассандра
(мимохіть)
Ох! і життя погасло!
Ой горе! Що робити? Я те бачу!
Я бачу: Ахіллес прудкий женеться,
а Гектор упадає... страх і сором
його підбили, а не меч Пелідів п.
Андромаха
Ні, ти сама була б зо всього винна,
не страх, не сором і не меч, а ти,
отруйнице, коли ти правду кажеш!..
Ох, що ж вони не йдуть? Я більш не можу
звісток тих ждати... Я піду сама...
Кассандра
(затримує її)
Я не кажу, нічого не кажу,
нічого не віщую... Тільки бачу!!.
Осліпніть ви, зловісні очі!..
Хрізе
(вбігає)
Горе!
Поліг наш владар від меча Пеліда!
Андромаха мліє, рабині заходжуються коло неї, голосячи.
167

Кассандра
(несамовита від туги, промовляє, мов непритомна)
Не страх, не сором і не меч, а я
своєю правдою згубила брата...
(Закриває лице покривалом).
IV
Частина майдану коло Скейської брами оточена муром.
Праворуч, трохи в глибині,— храм, ліворуч — брама. Смеркає. Довгі
тіні простягаються через майдан. Невеличкий гурток троянців
посередині, межи брамою й храмом, радиться пошепки про щось.
Всередині гуртка Д о л о н, колишній наречений Кассандр и,—
до нього найбільше звертаються ті, що радяться. Кассандра
з Поліксеною ідуть через майдан від храму, обидві в чорних
жалобних шатах, тільки в Поліксени обрізані коси і непокрита
голова, а Кассандра загорнена з головою в довге чорне покривало.
Кассандра
(спиняє Поліксену й стає нерухомо)
Дивись, дивись, які непевні люди
зібрались там...
Поліксена
Чого вони непевні?
То ж Агенор, Гелен і Деїфоб,
а серед їх Долон.
Кассандра
Ох, і Долоні
Поліксена
Чого ти так зітхнула й застогнала?
Кассандра
Нічого, так.
Поліксена
Не можеш ти забути,
що він тобі...
Кассандра
Ох, Поліксено люба,
я не про себе думаю тепер.
168

Поліксена
Про що ж?
Кассандра
(складає з благанням до неї руки)
Сестричко, рідна, найдорожча,
молю тебе, благаю, не питай
і не примушуй говорити! Може,
се правда, що слова мої отрутні,
що й очі забивають людську силу!
Осліпнути я хтіла б, заніміти...
Ох, се було б таке велике щастя!
Поліксена
Кассандро! схаменись! Де ж та людина,
щоб тішилась каліцтвом чи бажала?
Кассандра
Ось тут вона, з тобою поруч.
Поліксена
Рідна,
ходімо звідси!
Кассандра
Ні, я не піду,
я мушу надивитись на Долона,
бо... ні, нічого... тільки надивитись.
Я не піду... не можу... ти ж іди,
коли ти хочеш.
Поліксена
Я з тобою буду,
самій же так тобі не випадає.
Кассандра
Кассандрі байдуже, що випадає,
що ні,— вона лиш те чинити мусить,
що їй на долю випало.
Тим часом гурток скінчив нараду і розійшовся. Д о л о н,
зоставшись без товаришів, наближається до обох царівен.
169

Д о л о н
Царівни,
вітаю вас.
(Хоче йти далі).
Кассандра
Долоне, стій!
Д о л о н
Що скаже
мені царівна?
Кассандра
(збентежена, шукає, що б спитати. Вона увесь час, поки
говорить з Долоном, має покривало низько спущене на
очі, так що обличчя її сливе не видко)
Я... хотіла, власне...
тебе спитати... чи тобі до мислі
були дари на поминках у нас
по Гекторові?.,
Долон
(трохи здивовано)
Так, я дуже вдячен
за ласку та за шану.
Кассандра
Чом же ти...
не взяв тепер того щита з собою?
Долон
А нащо був би щит?.. Чи ти на здогад,
пророчице?
Кассандра
(злякано)
Ні, ні, Долоне, ні!
Долон
(замислений)
Се правда, я піду в непевну путь...
та тільки щит розвідачу завада...
170

Я ж мушу крадькома зайти у табор
ахейський, поночі усе розвідать,
підслухати наради й повернутись
теж крадькома,
Поліксена
Прости, воно не личить
до справ громадських дівчині втручатись,
але спитаю, нащо молодого
тебе старіші на таке обрали?
Д о л о н
Бо молодий ходу звиннішу має,
ступає легше
(сміється)
і 	втікає швидше!
Кассандра
(впівголоса, до себе)
Як можна ще втекти!
Д о л о н
Що ти сказала?
Кассандра мовчить.
Я знаю, я на те не заслужив,
щоб ти слова на мене витрачала...
а тільки я хотів... Ні, я не вартий...
Вітаю вас, царівни...
(Похиливши голову, налагоджується йти).
Кассандра
Постривай!
Що ти хотів?
Д о л о н
Спитати...
Кассандра
А, спитати!
Ні, не питай, я не люблю питання.
Д о л о н
То я таки піду...
171

Кассандра
Питай, питай,
я відповім,
Д о л о н
Пророчице, скажи,
чи я верну живий з моєї справи?
Кассандра
Чого ти, власне, в мене се питаєш?
Питай в Гелена, та чи мало ж в
у нас у Трої віщунів?
Д о л о н
Вже пізно
шукати їх тепер.
Кассандра
Та що ж тобі
з мого пророкування. Про Кассандру
лихая слава в Трої. Хто їй вірить?
Ніхто з людей.
Д о л о н
Не знаю сам чому,
але мені бажалось би почути
на се відповідь, власне, від Кассандри.
Кассандра
Ти б їй повірив?
Д о л о н
Може б, і повірив.
Кассандра
(гірко)
Та тільки «може»?
Д о л о н
Я вразив тебе?
Кассандра
О 	ні, я звикла, що мені не вірять!
172

Долон
А все ж пророкування вислух&ють.
Кассандра
На жаль!
Долон
Я прагну вислухать його!
Кассандра
А якби часом я тобі сказала —
я не скажу, се тільки так, наприклад,—
щоб ти не йшов тепер на ті розвідки?
Чи ти б послухав?
Долон
Ні, скажу по правді,
не міг би я послухати тебе,
хоч би смерть видиму віщувала,
бо нечестю було б зректися потай
того, що сам же я піддав прилюдно,
на що пристав незмушений, по волі.
Кассандра
Та нащо знати, що тебе спіткає?
Долон
Так, я люблю дивитись долі в вічі.
Кассандра
О 	ні, Долоне, ти того не любиш,
ніколи не любив, даремне кажеш!
Ти ще дитина для таких очей!
Долон
Дитина? Я, царівно, повнолітній,
до ради вхолсий і до війська здатний,
я не хлоп’я давно!
Кассандра
Але для того,
щоб знести долі погляд, повноліття
твого ще мало.
173

Д о л о н
Бачу я, царівно,
що ти мені не хочеш відповісти,
і 	я даремне тільки гаю час,
а я його не маю вже багато.
Кассандра
(здригається при сих словах)
Хто се тобі сказав?
Д о л о н
Ми призначили,
щоб я вернувся, поки зійде місяць.
Кассандра
Але ж тепера місяць рано сходить!
Д о л о н
То ж, власне, я тому не маю часу,
здається, й так його не мало згаяв!
Поліксена
Пождав би ти безмісячної ночі.
Д о л о н
Війна не жде, царівно, поки б ми
безмісячних ночей тих дожидали,
то, може б, місяць освітив руїну
святої Трої. Я піду, царівни.
Щасливі будьте!
(Іде до брами, не оглядаючись, і зникає в ній).
Кассандра мовчки махав йому вслід рукою, а як він виходить
поза браму, вона припадав до плеча Поліксени і гірко ридав.
Поліксена
Та чого ж ти плачеш?
Кассандра
Се ж я востаннє говорила з ним!
Що ж я йому казала? Все холодні,
непривітні слова, як ті мечі
ворожії, що мають заколоти
174

єдиного, коханого Долона!..
Чом я не кинулась йому до ніг?
Чом не благала на богів Олімпських,
щоб він не йшов у ту лихую путь?
Чом не сказала: «Ох, не йди, загинеш!»
Чом я хоч поглядом не задержала?
Злякався б він очей тих зловорожих,
і, 	може б... може б, він мені повірив,—
він сам казав,— та, може б, і послухав.
Дитина він перед очима долі,
не зважився б іти на їх огонь,
якби виразно бачив смерть видиму.
Ох, а тепер... Моє єдине щастя
конає там..,
Поліксена
Кассандро! та вгамуйся!
Тож він живий! Чого ти так голосиш,
аж моторошно, справді. Не годиться,
ще хто почує! Нам додому час,
Кассандра
Нехай там чує цілий світ! Несила
мені мовчати... Ох, ти ще пізнаєш,
як тяжко найдорожчого втеряти!
Поліксена
Кассандро, годі! Що се ти говориш?
Ходім, тут темно, страшно, я боюся.
Вже пізно...
Кассандра
Пізно... хутко зійде місяць,
освітить поле... Мій Долон на полі
такий самотній, наче кипарис
на роздоріжжі... він такий хисткий,
він молоденький, ніжний — не до зброї,
до ліри, до кітари він удався,
до весняних пісень... Ох, що ж ті руки
порадять проти сих мечів важких,
що здійнялись над ним... Рятунку!
175

Поліксена
Слухай,
чи ти безумна? Тож збіжаться люди!
Готові ще й ахейці сполохнутисьі
Кассандра
Ахейці?.. Я замовкну... я не буду...
Довге мовчання.
(Кассандра тремтить всім тілом, спочатку щільно
закриває лице покривалом і стоїть нерухомо, потім
одкривається і пошепки говорить, стискаючи обидві
руки Поліксені).
Ходім на браму... Ти ходи зо мною...
мені так страшно... я боюся долі...
Поліксена
Та як же підемо? На сходах темно.
Кассандра
Ох, ні, не досить темно, я все бачу.
(Простягає руки в простор).
Ох, Артемідо 12, сестро Аполлона,
богине ясна, погаси свій світач
на сюю ніч, на сю єдину ніч!
Нехай коханці менше мрій зазнають,
вони щасливі й так! Невже для того,
щоб їм, щасливим, марилось любіше,
мені, нещасній, відбереш ти мрію,
остатню, розпачливу тую мрію,
що є ще десь на світі мій коханий,
мій, хоч несуджений, та мій єдиний!
Коли то правда, що говорять люди,
немов і ти зазнала раз кохання,
на ймення чистої любові тої,
благаю, зглянься!
Поліксена
(тремтить)
Годі, люба, годі!
Кассандра
(спиняється, потім говорить зміненим голосом)
Так, правда, годі, нащо сі благання?
Що зможуть проти долі всі боги?
176

Вони законам вічним підлягають
так, як і смертні,— сонце, місяць, зорі,
то світачі в великім храмі Мойри,
боги й богині тільки слуги в храмі,
всі владарки жорстокої раби.
Благати владарку — даремна праця,
вона не знає ні жалю, ні ласки,
вона глуха, сліпа, немов Хаос,
Рабів її благати — і даремне,
і 	низько, я рабинею рабів
не хочу бути!
Поліксена
Схаменись, нещасна!
В таку хвилину ти гнівиш богів?
Чи мало ще вони тебе карали
за се твоє зухвальство? Хочеш кари
ще більшої?
Кассандра
Якої ще? Не може
рабиня долі, Артеміда тиха,
ні на хвилину запалить раніше,
ні погасити місяця на небі
проти того, як доля призначила
ще споконвіку. Не боюсь я кари!..
Ходім на браму!
Ідуть обидві по сходах на мур коло брами; тим часом, поки
вони йдуть у темряві, тихо, на виноколі за муром небо починав
злегка червоніти.
Поліксена
(стоячи на мурі над брамою)
Що се? там пожежа?
Долон ахейський табор запалив?
Кассандра
(теж над брамою)
Ні, ні... се не пожежа...
Поліксена
Що ж то?
177

Кассандра
Стій!
Мовчи!
Довга мовчанка.
Небо все яснішав, з-за виноколу показується повний місяць.
Кассандра закривав лице щільно обома руками і стоїть мов
скаменіла.
Поліксена
(тулиться до Кассандри)
Ой, люба...
Ка ссандра
Я боюся долі...
вона так дивиться отим великим
та білим оком...
(Показує на місяць).
Ой, вона все бачить!
Ніде, ніде нема від неї схову!..
А я тепер не бачу! Де Долон?
Поліксена
Припав і лізе по валах помалу.
Обидві царівни стоять який час нерухомо, їх чорні постаті
різко визначаються в місячнім світлі.
Поліксена
Тепер підвівсь... до табору пішов.
Кассандра
Ой лихо, йдуть!
Полі к сена
Хто? де?
Кассандра
Он тії два.
Ідуть... ідуть...
Поліксена
Нічого, місяць скрився
за хмару, і Долон припав додолу.
Вони не бачать.
178

Кассандра
Але я, я бачу!
(Голосно кричить)
Долоне!
Поліксена
Божевільна! він почув!
схопився бігти! Вже за ним погнались..,
Кассандра поривається кинутися з муру на поле, сестра
утримує і бореться з нею.
Кассандра
Пусти мене... пусти мене... пусти!
Я мушу з ним... пусти мене!!
Поліксена
(щосили кричить)
Рятунку!
Гей, люди! слухайте сюди, стороже!
Прибігають вартові вояки і помагають Поліксені утримати
Кассандру.
Кассандра
Лишіть мене! Його, його рятуйте!
1-й вартовий
Кого?
Кассандра
Дол она! Там його мордують.
2-й вартовий
Де?
Кассандра
Там, у полі. Ой рятуйте, люди!
Скоріш біжіть!
1-й вартовий
Царівно, ми не можем,—
нас тільки двоє! У ворожий табор
побігли б ми хіба на повну згубу.
179

Кассандра
Та де ж ті всі троянці? поховались?
чи неживі? Гей! люди! люди! люди!!
Починають збігатись на майдан люди.
Поліксена
Вже люди йдуть.
Кассандра
Пустіть мене!
(Несамовито пручається, далі одкидається назад,
знесилена боротьбою і розбита жахом).
Вже пізно!..
Деїфоб і Гелен
(брати Кассандри, надійшли з людьми і, взявши за
руки, хотять звести Кассандру з брами)
Ходи додому, сестро!
Кассандра
(відпихає їх)
Гетьте, гетьте!
Се ви його убили!
(Раптом стишується і говорить зовсім убитим голосом).
Ні, се я...
(Покірно дає себе вести і йде, ледве переступаючи,
так, що її більше несуть, ніж ведуть).
Місяць ховається за хмару, і темна купка людей, що веде
Кассандру попід муром, ледве мріє, а далі зливається з глибокою
тінню від храму.
V
Покій Кассандри. Нема нікого.
Деїфоб
(ввіходить)
Кассандро! сестро! де се ти? Рабині!
(Плеще в долоні і гукає).
Рабині, гей!
З сусіднього покою увіходить рабиня старенька.
Рабиня
Що, владарю?
180

Д еїфоб
Та що се,
невже моя сестра служниць не має,
що й не докличешся нікого?
Рабиня
Вжеж,
пророчиця рабинь всіх розпустила,
казала: годі вже тих царських звичок,
час привикати без рабинь до праці,
бо хутко здасться.
Д е ї ф о б
От нові ще примхи!
А ти чия?
Рабиня
Царівни Поліксени.
Д е ї ф о б
Ну, все одно, піди поклич сестру.
Рабиня
Котору? Поліксену?
Д е ї ф о б
Ні, Кассандру,
та хутко.
Рабиня
(йде воркотячи)
Хутко! бач, який швидкий.
Старі вже ноги в мене, де тут хутко...
(На порозі).
Та он вона й сама... Царівно, швидше —
там братик дожидається...
(Виходить).
Кассандра
(з кужілкою за поясом і з веретеном іде, прядучи)
Вітаю.
181

Д еї ф о б
І що ти справді вигадала, сестро?
Рабинь всіх ровпустила, а сама
кужілки з рук не випускаєш.
Кассандра
Брате,
воно завчасу краще привикати
до неминучого.
Д е ї ф о б
Се рабська м*жа!
Царівна так би не сказала зроду.
Кассандра
А що ж казати?
Д е ї ф о б
4і Або царювати,
або загинути!»
Кассандра
Ми всі загинем,
та не царюючи.
Д е ї ф о б
Дай спокій, сестро,
і не частуй мене пророкуванням.
Се чисте горе: брат — пророк, сестра —
пророчиця, нема де проступити
у власнім домі за віщунством рідних.
Ось ти взяла кужілку, се й гаразд,
казати правду, дівчині се личить
далеко краще, ніж пророча мова.
Отож пряди й не пророкуй.
Кассандра
Я, брате,
сама б радніша прясти білу вовну,
ніж віщувати всім нам чорну долю.
Д е ї ф о б
Пряди, пряди — ниток багато білих
зарученій потрібно на весілля,
на шлюбні шати й на дари для гостей.
182

Кассандра
Се й ти вже, брате, бачу, у пророках,
та шкода, що не в пору й не до речі.
(Ображена одвертається).
Д е ї ф о б
I в пору, і до речі. Я, сестрице,
не звик даремне марнувати мову.
Якщо кажу, то, значить, варто слухать,
а ти хоч і віщунка, та сама
своєї долі, видно, не вгадаєш,
то я тобі скажу: ми заручили
тебе оце тепер за Ономая,
царя лідійського.
Кассандра
Зарані, брате,
говориш ти мені: «Ми заручили»,
бо ще ж я не рабиня поки що
і маю власну волю.
Д е ї ф о б
Ні, Кассандро,
бо кожна дівчина, чи то рабиня,
чи то царівна, слухає родини.
Кассандра
Я, брате, й не рабиня, й не царівна,
а більше й менше, ніж вони обидві.
Д е ї ф о б
Я не для загадок прийшов сюди,
не для пустих розмов. Кажу виразно,
що ти заручена. Цар Ономай
тебе собі жадає в надгороду
за спілку й поміч проти ворогів.
Хвалився він, що піде в бій сьогодні,
і всіх своїх лідійців поведе,
і що не зайде сонце, як вже буде
розбите впень усе вороже військо.
«Коли се правда,— ми сказали,— завтра
ти поведеш Кассандру до намету».
183

Кассандра
Хіба що так! «Коли се правда...» Власне,
що се неправда.
Д е ї ф о б
Я не сподівався,
що ти, троянка і дочка Пріама,
так самолюбно можеш відрікатись
подать рятунок Трої і родині.
Атрідова дочка була величніш,
недарма еллінки проти троянок
так величаються, бо вийшла з них
славутня Іфігенія,13 що радо
життя своє дівоче положила
за славу рідного народу,
Кассандра
Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжчих, хоч безславних жертоз
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі! Якби схотів ти
від мене жертви крові, певне б, я
її здолала дати, але с е ї —
не можу, брате, я не героїня.
Д е ї ф о б
Так, я се бачу, ти сестра Паріса,
але не Гектора. Наш Гектор міг
життя віддати, жінку залишити,
осиротити сина для рятунку
або для честі Трої. А Паріс
готовий для Гелени загубити
весь рідний край. Отак і ти, Кассандро,
для тіні млявого свого Долона,
хоч сам він був зрадливий проти тебе,
готова всіх нас утопити.
184

Кассандра
Брате!
Не ображай загубленої тіні!
ти кажеш, млявий був Долон, зрадливий?
Чому ж той млявий та пішов на згубу,
на смерть видиму в той час, як ніхто
з моїх братів-героїв не одваживсь?
Либонь, тому, що Гектор вже був мертвий,
а Деїфоб одважний тільки словом.
Д е ї ф о б
Старий я для розвідок. Ти ж, Кассандро,
ще молода, щоб старшого судити.
Кассандра
Над всіх старших найстарша правда, брате.
Деїфоб
Лишім. Хто вмер, не встане. Річ не в сьому,
а в тому, що повинна т и вчинити
для щастя й для рятунку всеї Трої.
Кассандра
Почім же знаєш ти, що в тім рятунок?
Деїфоб
Я знаю те, що се остатня змога.
Чи ти даси рятунок — невідомо,
але повинна ти вчинити сю пробу.
Коли уб’ють лідійця — люди скажуть:
«Що ж, не судилось!» А як ти відмовиш,
то скажуть всі, що ти нас загубила.
Цар Ономай до тебе зараз прийде,
щоб ти йому сама сказала слово.
Єдине слово «згода!» — і лі дійці,
уставлені до бою, рушать зараз.
Кассандра
Мій брате, се була б потрійна зрада —
себе самої, правди і лідійців,
бо я отим одним-єдиним словом
погнала б на погибель ціле військо.
185

Д е ї ф о б
Миліш тобі чужинці, ніж родина!
Кассандра
А нащо ж нам даремне їх губити?
Не врятував нас Гектор богорівний,
куди ж сьому лідійцеві!
Д е ї ф о б
Кассандро,
забула ти, що був тоді Пелід,
теж богорівний, ще й богорожденний,
тепер його нема.
Кассандра
Так говорила
Пентезілея 14, красна амазонка,
що згинула за Трою без пори.
Д еїфоб
Та що Пентезілея! Все ж то жінка! —
не жінці врятувати Іліон.
Кассандра
Се правда, брате, отже й не Кассандрі.
Д е ї ф о б
(гнівно)
Гей, не чіпляйсь до слів!
Стара рабиня
(виходить)
Там той, чужий,
все домагається, чому не кличуть.
Кассандра
Скажи йому, щоб він ішов сюди,
а ти лиши нас, брате.
Д е ї ф об
Що ж ти скажеш?
Кассандра
Що бог мені звелить.
186

Д е ї ф о б
Ну, пам’ятай,
як тільки бог звелить сказать: «не згода»,—
до тебе ймення зрадниці пристане
віднині і довіку.
Кассандра
Деїфобе!
Д е ї ф о б
Я перший прикладу його до тебе
прилюдно, на майдані! Пам’ятайї
(Виходить).
О 	н о м а й
(входить і спиняється у порога. Мовчання).
Царівно, радуйся.
Кассандра мовчить.
Я соромливість
високо поважаю, але все ж
бажав би я таки почути слово,
хоч те єдине, що мені належить.
Кассандра
Ти певен, що воно тобі належить?
О 	н о м а й
Твій батько й брат запевнили мені
те слово.
Кассандра
Так від них ти й чув його,
а я тобі його не запевняла,
та ти ж і не просив, і не питав,
а хочеш просто взяти як належне.
О 	н о м а й
Прости, царівно, знаю, що дівчата
солодкі речі люблять, але я
не вдавсь для того. В мене річ коротка,
не ти мене, а я тебе посватав,
то, значить, уподобав, справа ясна.
Адже тебе за жінку я бажаю.
187

Кассандра
Як можеш ти мене бажать за жінку?
Ти ж бачиш, я душею не твоя.
О 	н о м а й
Як буде мій сей стан, і сії очі,
і сі уста, вся горда пишна постать,
то де ж із них подінеться душа?
Адже й вона тоді моєю буде.
Кассандра
Не більше, ніж душа твоїх рабинь.
О 	н о м а й
Не прикладай сюди рабинь, Кассандро!
Царицею ти будеш так, як личить
моїй дружині і дочці Пріама.
Кассандра
Не личить їй десь по неволі жити,
хоч би й царицею.
О 	н о м а й
Я ж не беру тебе
рукою збройною, по волі підеш.
Я міг би прилучитись до ахейців,
і зруйнувати Трою, і забрати
тебе в полон, але я чесно хочу
тебе від батька взяти, заслуживши
послугою великою.
Кассандра
Купити
мене ти хочеш, царю?
О 	н о м а й
Всі герої,
найбільші навіть, купували так
собі жінок.
Кассандра
То не було геройство.
Герой користі не шукає зроду.
188

О 	н о м а й
Геройство мусить мати нагороду,
се і боги, і люди признають.
Кассандра
Хіба не досить слави?
О 	н о м а й
Слави маю
я й так, царівно, досить, а дружини
не маю ще, от і беру тебе.
Кассандра
Уже й береш? Я ще не віддаюся.
О 	н о м а й
Царівно, правду мовити, я честь
хотів тобі, питаючи, зробити,
як жриці божій і царівні Трої,
а в нас у Лідії нема звичаю
дівчат питати, коли батько згоден.
Кассандра
Знай, Ономаю, шлюб такий не буде
з Кассандрою щасливий.
О 	н о м а й
Не лякай,
пророчице, мене пророкуванням.
Я думаю, що й доля любить сильних,
одважних і рішучих; кожна жінка
повинна їх любити, а не любить,
то муситиме полюбити.
Кассандра
Царю,
не знаєш ти мене, що так говориш.
О 	н о м а й
Жінок я досить знаю.
Кассандра
Та Кассандра
ще не була між ними.
189

Ономай
От тому
я й хочу взять її.
Кассандра
На лихо взяв би!
Я не люблю тебе.
Ономай
Полюбиш!
Кассандра
Ні, ніколи
не полюблю тога, хто так підступно
скористав з нашої недолі.
Ономай
Хто так славно
твій край відрятував!
Кассандра
Не квапся, царю,
то ще лежить у Зевса на колінах.
Ономай
А якби стало так?
Кассандра
Я оборонцю
хвалу і дяку сказала б, якби він
покинув вимагати в надгороду
мене...
Ономай
Я бачу, ти, царівно, мудра!
«Хвала і дяка» — от і вся заплата.
Та се я дам якому злидареві
від свого столу м’яса, то й почую
хвали і дяки досить.
Кассандра
Чи ти бачив,
як оборонця визволені славлять?
190

О 	н о м а й
Не раз, не два! Скажу тобі, царівно,
що переможця і не так ще славлять
подолані. Я й те і друге знаю —
ціна обом однакова, бо все то
безсилля силу славить. Але силу
віддати за таке — збожеволіти!
Я не безумний. Голову нести,
губити військо, щоб «хвалу і дяку»
сказав хтось по-троянськи? Я се дома
почую по-лідійськи від жіноцтва,
як військо приведу назад без бою.
Мовчанка.
Та що ж, царівно?
(Налагоджується йти).
Кассандра мовчить, але, видно, бореться з собою. Ономай
бариться, завваживши се.
Д Є ї ф о б
(увіходить. Завваживши нерішучі постави обох,
проникливо і грізно дивиться на Кассандру)
Згода, сестро?
Кассандра
Згода!
Ономай
По щирості?
Кассандра
Як голову нести,
губити військо ти готов за теє,
щоб я сказала: «Сі уста твої,
ся постать, сії очі»,— добре, згода.
Коли твій люд готов своїх жінок
лишити вдовами, аби цареві
здобути наречену — добре, згода.
По щирості кажу!
Ономай
Чудна у тебе,
Кассандро, щирість. Ну, та годі нам
191

змагатися словами, час іти,
щоб заслужити ділом надгороду.
Кассандра
Які діла, така і надгорода!
Прощай же, Ономаю!
О 	н о м а й
Будь здорова.
Ономай і Деїфоб виходять. Знадвору чутно глухий лемгит
великої юрби.
Поліксена
(вбігає)
Кассандро, пробі, що ти наробила?
Кассандра
Я мусила, сестрице, дати слово.
Поліксена
Так ти дала? Так, значить, то неправда?
Кассандра
(холодно)
Ти, Поліксено, чиниш, мов безумна;
не знаєш, за що і кориш і хвалиш.
Поліксена
Хвалю за те, що ти вволила волю
і батька, й брата, і всії родини.
Кассандра
То, значить, і твою?
Поліксена
Та що ж, сестричко,
видима смерть страшна.
Кассандра
А для рятунку
не варто жалувать, хоч і сестри?
Поліксена
Але ж тобі там буде добре, люба,
царицею у Лідії багатій,
її ж недарма золотою звуть.
192

Кассандра
На золото Кассандра не жадібна,
і з неї досить однії обручки.
(Дивиться на Долонову обручку на своїй правиці).
Поліксена
(пестить її)
Сестриченько, я знаю, як се тяжко
забути милого, та нащо ж мертвим
щось інше, крім волосся, сліз і жертви?
Долонові ти справиш гекатомбу,
як богові, бо Лідія багатша
від Трої, там царицею ти будеш.
Кассандра
За нелюбом?
Поліксена
Та що робити, сестро?
Чи то ж багато є таких, що йдуть
по волі й по любові? Се вже доля
така жіноча слухати не серця,
а волі рідних — добре ще, як рідних,
а то ж не раз і переможець гордий
примусить бранку за дружину стати.
Он Деїфобова Антея йшла
за нього по неволі, а протеє
тепер вона йому дружина вірна
і дітям ніжна мати.
Кассандра
Поліксено,
а якби знов посватали тебе
після Пеліда за якого-небудь?
Поліксена
Та що ж... я знаю, другого не буде
такого, як Пелід, але ж мені
довіку дівувати не годиться,
і я пішла б, якби хто був до пари,
як не дружину, то діток любила б,
як не кохання, то хоч господарність,
7 9—3031
Бібліотечно серія
193

покірливість і вірність принесла б
дружині в посаг.
Кассандра
А якби не мала
нічого, крім ненависті й прокльонів,
то що б ти принесла своїй дружині?
Поліксена
Яка ти знов страшна, як се говориш!
Кассандро, признавайся, значить, правда,
що ти його кляла і віщувала
йому й лідійцям згубу?
Кассандра
Відки знаєш?
Поліксена
(трошки збентежена)
Мої рабині під вікном були,
сушили вовну, чули ненароком
розмову вашу. І не знаю, як
твої слова передались лідійцям.
Ти чула гомін? То гукало військо
лідійське: «Царю, ми не йдем на згубу,
Кассандра закляла! Ми йдем додому!
Хай гине Троя, як їй те судилось!»
І вже три лави подались додому.
Кассандра
(мимохіть)
Хвала богам!
Поліксена
Кассандро! безсоромна!
Кассандра
Але ж вони б загинули всі марне,
бо се ж їх смерть — заручини мої!
Поліксена
То нащо ж ти дала цареві слово?
194

Кассандра
Не обертай меча в гарячій рані!
Се нечесть, Поліксено, тяжкий сором
на голові моїй, отеє слово.
Се примус і ненависть промовляли
ганебне слово, а не я. Ой сестро!
Я так його ненавиділа палко,
його і все його безглузде військо,
оту юрбу рабів! Я радо, щиро
промовила — їм на погибель — «згода»!
Поліксена
Страшна, незрозуміла ти, Кассандро!
Андромаха
(увіходить)
Хвала богам! Пішли-таки лідійці!
Пішли на бій. Цар Ономай сказав:
«Я маю слово згоди від Кассандри».
Гелен запевнив, що по птаству бачив
щасливий знак на шлюб і перемогу,
а Деїфоб сказав, що то неправда,
немовби ти кляла царя й лідійців.
І заспокоїлись вони, й пішли.
Кассандра
Гелен казав, що він по птаству бачив
щасливий знак на шлюб і перемогу?
Неправду він сказав!
Андромаха
Та що, Кассандро,
доволі з нас уже твоєї правди,
зловісної, згубливої, так дай же
нам хоч неправдою пожить в надії.
Ох, я вже втомлена від тої правди!
Ой, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!
Дай вірити хоч день, що мій синочок,
Астіанакс єдиний, буде жити,
що не загине він од рук ворожих
і буде сильний, владний, богорівний,
як був його отець, мій любий Гектор!
Ох, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!
195

Кассандра
Для сна, для мрії ти згубить готова
усе те військо? Сором, Андромахо!
Андромаха
Не сором, ні, і кожна мати скаже,
що се не сором. Що мені чужинці?
Чого я маю жалувати їх?
А може ж, то і правда, що врятують
вони нам Трою? Може ж, то і правда?
Кассандра
Та тільки «може»!
Андромаха
Досить і того.
Надія є, Кассандро, є надія!
Кассандра
Прошу тебе, сестрице Поліксено,
пошли свою рабиню по Гелена.
Поліксена
Гаразд.
(Виходить).
Андромаха
Нащо тобі Гелен?
Кассандра
Я хочу
його спитати. Я собі не вірю.
Вже бачиш, довершилась божа кара:
не тільки інші, а й сама Кассандра
зневірилась в Кассандрі. Я не знаю,
чи все те правда, що тепер я бачу.
Андромаха
А що ж ти бачиш?
Кассандра
Годі, Андромахо,
мене питати, щоб потім клясти,
196

На голові моїй вже й так прокльони
тяжать, немов залізна діадема,
сплелися над чолом слова вразливі,
немов гадюки над чолом Медузи 15,
шиплять вороже, труять, глушать розум...
Іди, збери своїх рабинь, звели їм
кітари й флейти взяти і музику
збратати з ніжним співом, може, сон
і мрію золоту вони накличуть
тобі на очі, втомлені від сліз.
Є в тебе фінікіянка рабиня,
ота, що вміє змії замовляти,
вона приспить в тобі змію тривоги,
і ти заснеш, і в сні тому не буде
нічого злого, ні війни, ні смерті,
ні страху, ні Кассандри.
Лндромаха
Не глузуй.
Я вірю, що таки лідійці прийдуть
з царем і з перемогою. Прощай!
(Виходить).
VI
Той самий Кассандрин покій. Кассандра і Гелен.
Кассандра
Так ти скажи мені по правді, брате,
яку ти провість по пташках побачив?
(Дивиться йому в вічі, Гелен їх спускає додолу).
Гелен
Так що там! Ми обоє віщуни
і добре знаєм, що пташки, й утрібки,
і кров, і дим від жертви — все то тільки
покраси й покривало голій правді,
про людське око. Адже тая правда —
цнотлива дуже і поважна жінка,
і сором їй ходити без одежі.
(Сміється).
197

Кассандра
Але й сама я жінка, отже, правду
я можу бачити й невбрану.
Гелен
Сестро,
скажи мені, хто бачив голу правду?
Кассандра
Я бачила її аж надто часто!
Гелен
Чи певна ти, що ти її очима
своїми не наврочила?
Кассандра
Гелене,
торкнувся ти до виразки палкої,
але стерплю одважно, хочу щиро
порадитись тебе,— ти наймудріший
з усіх братів, гнучкий і тонкий розум
у тебе, як вогонь.
Гелен
Або як вуж?
Фрігійський розум, сестро! Ми, троянці,
за довгий час облоги вже навчились
звиватися вужами. Що робити?
Коли б ти бачила, як Деїфоб
звивавсь перед лідійцем, ти б сказала,
що й другий брат гнучкий-тонкий зробився.
Кассандра
Не говори про гнучкість плаза,
для мене то не мудрість, а гидота.
Скажи мені по щирості, як брат
сестрі коханій: чи ти справді думав —
чи по пташках, чи просто, все одно,—
чи в сих заручинах рятунок Трої
і що рятунок той дадуть лідійці?
198

Гелен
Ти завдала мені трудне питання.
По щирості: раз думав, а раз ні.
Кассандра
Як розуміти се?
Г е л е н
А так. Спочатку
я певен був, побачивши те військо,
наїжене списами, незчисленне,
на силу свіже, на одвагу дуже,
що еллінам, потомленим війною,
знесиленим облогою, не встоять
проти царя, жадібного звитяги.
І певен я: коли б та перемога
була в руці в Гелени, в Поліксени
чи в Андромахи, чи в котрої хочеш,
та не в твоїй,— вона була б за нами.
Кассандра
Чи й ти гадаєш так, що все нещастя
походить від Кассандри?
Г е л е н
Хоч не все,
але багато.
Кассандра
Брате! що ти кажеш?!
Г е л е н
Ти щирості хотіла, і вволив я
твоє бажання, не моє, сестричко.
Та я тебе, Кассандро, не картаю,
невинна ти з своєї вдачі. Певне,
боги в тім винні, що дали тобі
пізнати правду, сили ж не дали,
щоб кермувати правдою. Ти бачиш
і, склавши руки або заломивши,
стоїш безвладна перед тим привиддям
страшної правди, мов закам’яніла,
189

немов на тебе глянула Медуза,
і тільки жах наводиш на людей.
А правда від того стає страшніша,
і люди тратять решту сили й глузду
або ідуть з одчаю на пропаще,
а ти тоді говориш: «Я ж казала!»
Кассандра
А що ж би ти зробив?
Г е л е н
Те, що роблю.
Я з правдою борюсь і сподіваюсь
її подужати і кермувати,
от як стерничий кораблем кермує.
Кассандра
А Мойра, брате, невблаганна Мойра?
її ж бо воля світом всім кермує,
а ти се мав би кермувати нею?
Г е л е н
Не так, Кассандро. Мойра так врядила,
щоб був і світ, і море, і керманич,
і корабель, і бурі, і погода,
і скеля, і затока; щоб була
і боротьба, й надія, й перемога,
і правда, і... неправда.
Кассандра
Коли так —
вона бажає, щоб була й Кассандра.
Гелен
І щоб Гелен боровсь проти Кассандри.
Оцю я правду бачу і борюся,
щоб нам троянський корабель стягти
з тієї мілизни, куди Кассандра
його загнала правдою своєю.
Кассандра
А ти його неправдою врятуєш?
200

Гелен
Що правда? Що неправда? Ту брехню,
що справдиться, всі правдою зовуть.
Одного разу раб мені збрехав,
що мій фіал украдено, бо просто
не хтілося йому шукать фіала І6,
а поки лінувався раб, то й справді
фіал було украдено. Де правда
була тут, де брехня? Тоненька смужка
брехню від правди ділить у минулім,
але в прийдешньому нема вже й смужки.
Кассандра
Коли хто каже те, що й сам не вірить,
то се неправда явна.
Гелен
А як скаже,
хоч в добрій вірі, тільки помилившись,
не до ладу, то се вже буде правда?
Кассандра
А як же ти, Гелене, одріжняєш
брехню від правди?
Гелен
Та ніяк. Я просто
даю їм спокій.
Кассандра
Як же ти віщуєш?
Що кажеш людям?
Гелен
Те, що треба, сестро,
те, що корисно або що почесно.
Кассандра
Невже ніколи ти того не бачиш,
що буде, неминуче, невблаганне?
Невже тобі не каже в серці голос:
«Так буде, так! так буде, не інакше!»
Гелен
По щирості сказавши,— ні, ніколи.
201

Кассандра
То нам порозумітись дуже тяжко.
Але скажи, як можеш ти прилюдно
казати: «Бог мені відкрив... я бачив...
я голос чув таємний»,— коли то
неправда все?
Гелеи
Знов правда і неправда!
Лишім оці слова, нема в них глузду.
Ти думаєш, що правда родить мову?
Я думаю, що мова родить правду.
А чим же нам таку назвати правду,
що родиться з брехні? Чи ти ніколи
не бачила такого нарождення?
Я бачив безліч разів. Слово плідне
і більше родить, ніж земля-прамати.
Кассандра
Але ти сам казав: «Роблю, що треба,
і що корисно, що почесно». Нащо ж
потрібно удавати віщуна?
Хіба корисно то, хіба почесно?
Г е л е н
Авжеж! Якби сьогодні батько й браття
і з ними всі троянці і троянки
лідійців умовляли та благали,
ні на що б не здалось те все,— лідійці
сказали б тільки: «Закляла Кассандра,
пророчиця,— війна і шлюб нещасні».
А я прийшов з повагою жерця,
в віщунській діадемі 17, патерицю
посріблену здійняв високо вгору,
мов блискавка, вона свінула в вічі
усім чужинцям. Я сказав: «Мовчіть
і ждіть. Я випустив із храму
свячених голубів». Замовкли миттю
і галас, і розмови. Я сказав:
«Цар Ономай образив Аполлона,
засватавши пророчицю його
і не спитавши згоди стріловержця,
і бог за те свій гнів йому прорік
202

устами віщими Кассандри. Можна
ще одвернути гнів, офірувавши
для бога пишну гекатомбу з білих
волів, що не були ще під ярмом».
«Я обіцяю!» — крикнув цар лідійський.
А я гукнув: «Я бачу, голуби
вернулись і годують голуб’яток!
Щасливий поворіт і шлюб щасливий!»
І словом тим я переміг тебе,
видюща сестро.
Кассандра
Чи надовго, брате?
Г е л е н
Побачимо! Се правда, що на полі
воюють не лі дійці й не ахейці,
а ти і я. Одвагою кермуе
Гелен, а розпачем Кассандра править.
Кассандра
А що, коли Кассандра переможе?
Чим виправдить Гелен свою неправду?
Гелен
Прилюдно скаже: «Се сам Ономай
себе згубив, бо замість гекатомби
саму обіцянку дав Аполлону».
Собі ж він скаже: «Зброя поломилась,
але ми іншу знайдем. Все ж почесніш
при зброї гинуть, ніж голоруч».
Кассандра
Чому ж ти сам не йшов у бій сьогодні,
не з патерицею,— з мечем і списом?
Гелен
Бо меч і спис мала для мене зброя,
бо людські душі — от моє знаряддя,
крилате слово — от моя стріла,
люд проти люду — от мій поєдинок!
Усім тим правлю я, фрігійський розум.
Ся діадема, сяя патериця —
то знаки влади над всіма царями.
203

Я рівного собі не маю тут
з-поміж усіх владарів і героїв.
Ти тільки рівна, може, навіть вища,
і ми боротись будем до загину.
Кассандра
Ох, я сама не знаю, чи хотіла б,
чи ні тебе перемогти сьогодні!
Ненависний мені той шлюб, мов смерть,
я так його боюсь, як згуби Трої.
Гелен
Либонь, у тебе не фрігійський розум.
Чи ти не чула, як боги часами
своїх обранців хмарою вкривають?
У мене е тайник під олтарем,—
як станеш ти з тим Ономаєм поруч,
приносячи богам весільну жертву,
від жертви піде дим, сірчана хмара,
а як розійдеться — замість Кассандри
порожнє місце буде. Розумієш?
Кассандра
Се стид і ганьба — радити таке!
Чи се, по-твойому, «почесний» вихід?
Гелен
Зате корисний і безпечний, сестро.
Кассандра
Воліла б я себе мечем убити!
Гелен
І тим роздратувала б Ономая,
а слово все-таки своє зламала б.
І некорисно, й непочесно, сестро.
(Давиться з усміхом на неї).
Ми не однакові, а все ж ми рівні,
як не в ділах, то все ж хоч у думках.
Поліксена
(входить)
Цар Ономай убитий, а лідійці
урозтіч кинулись. Ой горе, горе!
204

Гелен
Радій, Кассандро, ти перемогла!
Кассандра
(віщим голосом)
Не я, а Мойра, Я її знаряддя,
Тонкий фрігійський розум і гнучкий,
його зігнула Мойра і зломила,
її правиця і важка, й тверда,
вона кує з народів зброю світа,
а я і ти — ми тільки цвяхи в зброї.
Не перецінюймо себе, Гелене.
Андромаха
(вбігає й несамовито кидається до Кассандри)
Ти, люта згубо, всіх нас загубила!
Кассандра
(спокійно показує на Гелена).
Питай його, чом він не врятував.
Ми віщуни обоє — значить, рівні.
(Виймає з-за пояса кужілку і сідає прясти).
VII
Великий майдан з храмом посередині на чималім підвищенню.
Праворуч в глибині двір царя Пріама, ближче до сцени різні інші
будови міста Іліона. Ліворуч близько до сцени Скайська брама.
Ясний ранок, майдан залитий сонцем. Велика юрба люду
троянського то входить у браму, товпиться перед храмом, гомонить то
дужче, то тихше, часом зовсім затихає і жде чогось,
насторожившись. З царського двору виходить Гелен в святочній білій одежі,
і срібній діадемі, з білою посрібленою патерицею в руці; іде
урочистою гієратичною походою.
Голоси в народі
Гелен іде! Дорогу прозорливцю!
Гелен
(зіходить на храмовий перистиль і дає знак
патерицею, стукнувши нею тричі об мармуровий
поміст, далі починає промову велично-віщим голосом)
Батьки, брати й синове! рідна Троє!
Боги з Олімпу зглянулись на сльози,
на гекатомби, на благання наші,—
205

без зброї подолали ворогів.
Зевс еллінам поклав у серце звагу
по добрій волі залишити Трою,
Підіть за браму — зник ахейський табор,
лиш кінь один стоїть на таборищі,—
богам троянським в дар дали ахейці
того коня. Він з дерева, не пишний
і не коштовний військовий дарунок,
та він дорожчий нам від срібла-злота,
від мармуру й каміння дорогого.
Дарунок згоди ліпший над здобуток,
що на війні ціною крові взято,
Ахейці відплили від нас по волі
своїх і всіх богів, а дар лишили
на знак пошани й згоди. Честь ахейцям!
Люди
Ахейцям честь!
Голос Кассандри
(з храму)
За кров, за смерть, за сльози!
Д еїфоб
(обертаючись до дверей храмових)
Мовчи, Кассандро!
Г е л е н
(до троянців)
Вам, троянські мужі9
я раджу дар той повезти у храм
і край Палладіона 18 там поставить.
Кассандра
(з'являється на дверях з чорною патерицею і простяга
її, немов загороджуючи вхід)
Я не пускаю в храм.
Г е л е н
(одбиває її патерицю своєю)
Вступись, Кассандро!
206

Кассандра
(знов загороджує)
Мені належить влада не пускати.
Чоловіки не сміють наближатись
до постаті Паллади. Я сторожа
Палладіона. Ти вступись, Гелене,
гляди своїх пташок.
(Дивиться йому в вічі, він спускає патерицю).
Нечистий дар!
Проклятий дар!
Люд порікує, видимо збентежений.
Голос з юрби
Та геть її женіть,
зловісницю!
Другий голос
Мовчи! вона ж царівна!
Перший голос
Вже те її пророкування люте
уїлось нам в печінки. Не доки ж
терпіти се!
Третій голос
Убить її!
Якийсь молодик заміряється списом.
Гелен
(здержує знаком руки)
Не руште!
Не проливайте крові — там святиня!
Д е ї ф о б
То як же буде, брате, з подарунком?
Гелен
Ми храм новий збудуємо для нього,
«храм згоди» буде зватись. Поки що
стоятиме в царськім дворі дарунок.
(До Деіфоба).
Ти призначи сторожу для пошани.
207

Кассандра
Сліпий побитих на сторожу ставить!
Д е ї ф о б
Кассандро!
Г е л е н
Брате, й ви, троянські мужі,
перевезіть коня в царське подвір’я.
Деїфоб дає знак рушати і подається сам до Скайської брами.
Голоси з люду
Гелен наказує! Рушаймо, браття!
Гелена хай боги благословлять!
Він розум наш! Він наше око ясне!
Кассандра
Єдине око — й те більмом зайшло!
Увесь люд рушає за Скайську браму.
Гелен
Кассандро, слухай, нащо ти мене
на пробу ставиш дотинками тими?
Кассандра
На пробу, чи не станеш раз видющим.
Гелен
Кассандро, се ж безумство! Річ видима:
ахейський табор спорожнів; на морі
ані човна, ні цяточки немає.
Розвідачів далеко розсилали
ми з Деїфобом, найбистріших хлопців
і кінно, й піхотою. І не видко,
щоб де була яка залога, чати
чи щось подібне.
Кассандра
Дурно не дає
дарунків ворог.
208

Гелен
Таже той дарунок
то миру знак. Чи ти ж не розумієш?
Кассандра
Вжеж ні. Якби оце посеред моря
палка жарина плавала по хвилях,
розжеврена вогнем,— то був би знак
воді від полум’я на мир. Та хто ж би
збагнув такеє?
Гелен
Люди не стихії,
і лиху, й гніву людському є край.
Ахеянок вже підросло багато
за час війни, і, може, Менелай
молодшу дома знайде від Гелени.
Кассандра
Гелену бачив він на Скайській брамі
учора зрана.
Гелен
Що ж?
Кассандра
Піди, Гелене,
до неї в гінекей і там подумай,
що ти сказав.
Гелен
(задумується. Тим часом з Скайської брами
показується гурт узброєних троянців. Гелен показує на їх Кас-
сандрі).
Ти бачиш ті списи
і ті мечі? — Не треба й остороги
пророчої. Он вартовий сурмач.
То ж сурма голос має, Троя — вуха.
Кассандра
Німий глухого буде вартувати!
209

Гелен
Кассандро, годі! Я глухий для тебе,
так же й твої слова німі для мене.
Договорились ми до краю. Годі«
Д е ї ф о б
(з юрбою узброених веде зв’язаного елліна до Кассанд*
ри й Гелена)
Сюди його, сюди! Нехай розсудять
троянські прозорливці сюю справу
і скажуть нам, що маємо робити
з оцим чужинцем. Брате, й ти, Кассандро,
послухайте і зважте. Ми застали
сього чужинця край коня на полі.
Блукав мов непритомний, сльози лив
і, руки ламлючи, слова безладні
викрикував. Ми зайняли його,
пізнавши елліна з одежі й мови.
Тепер між нами розділилась думка:
одні говорять одпустить його,—
він тим покинутий, що божевільний,
і, певне, він не зробить зла нікому,
а другі кажуть: се розвідач хитрий,
убить його, щоб не було біди.
Поки Деїфоб говорить, надходять люди, чоловіки й жінки, хто
з поля від Скайської брами, хто з будинків від міста, і
збираються в гурт.
Голоси з гурту
Убить! убить!
Один голос
За віщо?
Другий голос
Так, для помсти.
Третій голос
Для остороги.
Четвертий голос
Покарає Зевс
за кров невинну.
210

Д еї ф о б
(дужим голосом)
Замовчіть, троянці!
Не вам належить суд. Скажи, Гелене,
убить його чи визволити радиш?
Ге л єн
Ні те, ні друге. Марне убивати
немає честі нам, та й небезпечно,
бо як дізнаються про те ахейці,
що елліна убито без вини,
то знову можуть розпочати чвару
на довгі роки. Тільки ж і пустити
непевного чужинця — необачно.
Нехай собі живе, але у путах,
під пильною сторожею.
С і н о н
(полонений еллін)
Ой царю,
чи віщий прозорливцю! Я не знаю,
як маю величать мого владаря...
Але я бачу розум боговитий
у тебе на чолі. Збагни ж, премудрий,
ти душу елліна. Я сам з Еллади.
Еллада — се ж колиска споконвічна
святої волі. Правний син Еллади
без рідної стихії жить не може,
а хоч би й міг — не хоче.
Кассандра
Ти сим словом
на смерть почесну в Трої заслужив.
Г е л е н
Чого на смерть? Пусти його на волю,
коли нема вини на ньому.
Кассандра
Брате,
що єсть вина? Хіба гієна винна,
що смертю й розпадом живитись мусить?
211

Д е ї ф о б
Хіба ти знаєш заміри чужинця,
що так його рівняєш до гієни?
Коли ти знаєш, то скажи виразно,
що саме він замислив нам на згубу.
Кассандра
Не знаю я нічого, тільки бачу
кривий гієни погляд, тільки чую
проникливий хижацький голос...
(В раптовім нестямі).
Ой!
Гієни бродять по руїнах Трої
і лижуть кров іще живу... гарячу...
обнюхують ще не застиглі трупи
і радо скиглять...
(Стогнучи, закриває обличчя руками).
Люди стоять у важкій мовчанці, далі починають
перешіптуватись.
Сінон тривожно оглядається на всі боки.
Д е ї ф о б
(бере Кассандру за руку і потрясає. Стиха).
Сестро, спам’ятайся!
Доволі слів тих темних і страшних,
що придавили люд, мов димна хмара.
(Вголос).
Коли гієну бачиш в сім чужинці,
ну, що ж, убий його, ми не бороним.
Г е л е н
(подає їй жертовний меч)
Ось маєш меч!
Кассандра
(збентежена)
Ні, браття, я не вмію
мечем владати.
Г е л е н
Жриця мусить вміти
в потребі всяку жертву заколоти
рукою власною.
212

Кассандра
Хіба се жертва?
Гелен
Се жертва прозорливості твоїй.
Кассандра
Чому ж ти сам сю жертву не заколеш?
Гелен
Сліпий наосліп лити кров не хоче.
Нехай твоє видюще око править
рукою певною. Єдине серце
нехай наказує руці й очам.
Д е ї ф о б
Хай буде так. Нехай хоч раз Кассандра
не скаржиться на людську неймовірність.
Коли не винен еллін, хай за кров
спокутує Кассандра перед Зевсом,
а людський суд мовчатиме тепер,
за сеє ручить старший син Пріама.
Гелен вкладає меч в руку Кассандрі. Кассандра мовчки бэре
меч. На знак Деїфобовий Сінона підводять ближче.
С і н о н
(простягає до Кассандра зв'язані рука і падає на
коліна)
Пророчице!.. Ох, як благати маю
негідний я пречистую тебе?
Чужі тобі дрібні діла людськії,
ти, богорівна, дивишся як Мойра
на болі серця смертного, слабкого...
Ще, може, горе кревної родини
тобі, як і богам, святе здається,
та я, нещасний, без родини в світі,
5і сирота, без матері, без батька,—
признатись мушу, ти ж бо всевидюща...
Єдину тільки маю наречену,
вона мене кохає... О, я тямлю,
для твого слуху сі слова — марницл...
213

Коли б ти знала... Ох, коли б ти знала,
як рветься серце з тяжкої розлуки
і як душа вмирає від тривоги!..
Серед троянок рух, зітхання, декотрі втирають сльози.
Кассандра
(хоче запанувати над власним зрушенням)
Встань, елліне, і говори спокійно,
Сінон
(встає)
Пробач мені, але про се спокійно
уста мої не можуть говорити...
прости, вони тремтять...
(Закриває лице плащем і замовкає. Згодом одкривае-
ться і провадить далі).
Чом я, бездольний,
моєї Левкотеї не послухав?
Тож так вона мене тоді благала,
як я тепер тебе благаю ревне.
«Ох, не вбивай мене! — вона взивала,—
згляньсь на мої весняні молодощі!»
Та я стояв, мов скеля, і дивився
на чорний корабель, на темні хвилі,
І 	крикнула до моря Левкотея:
«Ой море, море! Ти жива розлуко!»
І 	безліч раз оті слова безумні,
ридаючи, нещасна промовляла...
І 	я їх чув, аж поки зашуміли
навколо мене темні, чорні води...
(Береться за голову і тихим, немов далеким голосом
квилить-промовляє).
«Ой море, море! Ти жива розлуко!»...*
Кассандра
(стурбована)
Тебе лишили вмисне?
Сінон
(покірно)
Так, царівно.
Кассандра
Навіщо?
214

Сінон
Ох, царівно, я не знаю!
Мене лишили сонного. Прокинувсь —
аж серед поля я, один як палець.
Либонь, давно ще мав на мене гнів
потужний Діомед, що я прилюдно
безжалісним назвав його Хароном 19
в той час, як він, а з ним ще наших двоє,
розвідача троянського вбивали.
Кассандра
(напружено)
Коли?
Сінон
Давно, пророчице, тоді ще
Пелід наш був живий. Та пам’ятливий
у гніві Діомед,— його вразило,
що я насмів обороняти бранця,
його рукою взятого на смерть.
Але ж мені так жаль було троянця.
Такий був молоденький і вродливий,
так жалісно благав про милосердя...
Ой горе! Так і я тепер благаю,
та нікому за мене заступитись
хоч би єдиним словом... Всі мовчать...
Смерть неминуча... Нащо ж протягати
остатні сі хвилини під мечем?
(Раптом падає на коліна і нахиляє голову).
Спусти свій меч на мене, невблаганна!
Кассандра
Гелене, я не певна, може, справді
не винен цей чужинець? Як гадаєш?
Ге л єн
Я, сестро, не вгадаю без пташок.
Д е ї ф о б
А я дивуюся з твого вагання.
Адже могла колись ти ціле військо
людей невинних одіслать на страту
єдиним словом,— і не жаль було.
215

Так що ж тобі якийсь один чужинець?
Невже він ласку заслужив у тебе
заступництвом єдиним за троянця
єдиного? Адже лідійське військо
бажало врятувати цілу Трою
і 	то від тебе ласки не зазнало.
Кассандра
(з розпучливим поривом здіймає вгору меч над Сіно-
ном, але рука їй затремтіла, і вона повагом спускає
меч, не зачепивши Сінона)
Ти одібрав мені остатню силу
тим спогадом... Пролита марне кров
взиває до богів супроти мене...
Багряна хмара насува на очі,
на розум мій... Ох, непрозора хмара!
(Меч випадає їй з рук).
Рука моя зов’яла... серце всохло...
тьма... тьма...
(Хитається і падає на руки Геленові).
Ге л е н
Вона зомліла! Поможіте,
троянки-сестри!
Троянки несуть Кассандру в глибину храму.
Ге Л Є Н
(до Сінона)
Елліне, ти вільний,
бо не хотять боги твоєї смерті.
VIII
Той самий майдан. Вечоріє. Ніч насувається швидко, темна,
безмісячна, тільки зорі сяють, як буває в холодні вітряні ночі. На
майдані поставлена сторожа: один вартовий коло царської
брами, другий коло Скайської, третій коло храму, четвертий ходить
навколо, вартує троянські оселі. Всі узброєні, як на війну. Сторожа
який час вартує мовчки. З царського двору чутно відгуки музики
і веселого бенкетного гомону.
1-й вартовий
(від царської брами)
Ну, свято, братця!
216

2-й вартовий
(від Скайської брами)
Та вже так, що свято!
Хто п’є-гуляє, а сторожа стій
і 	стережи, хтозна-чого й від кого.
3-й вартовий
(від храму)
Не стало Гектора, не стало й глузду.
О, той не марнував би часу нам,
не збиткувався б над підвладним людом,—
сам був герой, та й іншим ціну знав,
а сі...
4-й вартовий
(що ходить навколо, наближається до 3-го і каже
нишком)
Ти б трохи обережніш, брате,
бо там Кассандра, їх сестра.
3-й вартовий
Дарма!
Вона з братами — як вогонь з водою,
така в їх згода.
4-й вартовий
Все ж одна родина!
3-й вартовий
Нехай би Гадес 20 їх усіх забрав!
Увірились вони усі троянцям,
а вже найгірш ота зловісна птиця,
(киває на храм)
все лихо з неї!
4-й вартовий
Цить! Паріс іде!
Від царського двору наближаються Паріс і Сінон.
217

П а р і с
в святочній барвистій і вишиваній одежі, без зброї, на
голові навколо червоного фрігійського шличка
трояндовий вінок, з-під нього спадають на плечі довгі
кучері).
Ну що? Вартуєте? Брат Деїфоб
мене прислав наглянути. Що ж — пильно,
гаразд вартуєте?
1-й вартовий
(понуро)
Та вже ж, вартуєм.
П а р і с
Чого ж такі сумні?
1-й вартовий
Потіхи мало
на-голодно й на-сухо тут стояти
в святковий день.
П а р і с
Се правда!.. Та пождіть,
ми щось придумаєм...
Кассандра
(з храму)
Пильнуй, стороже!
П а р і с
(здригнувся)
Що то таке?
1-й вартовий
Сестра твоя, Кассандра,
вона пильнує там Палладіона.
П а р і с
А, от що!
(Здригається знов і неспокійно оглядається).
Ох, яка холодна ніч!
218

1-й вартовий
З гір вітер, без вогню сутужно буде.
П а р і с
А йдіть та принесіте дров сюди
та розложіть вогонь.
Ближчі вартові йдуть.
Сінон
Так, ніч холодна.
Паріс загортається щільніше в плащ.
Дружинонька твоя золотокудра,
либонь, тепер багаття розпалила
і 	пахощів насипала солодких,
димок від курива, мов легка мрія,
над сніжно-білим чолом ніжно в’ється.
Паріс мовчить, розмарений, поглядав на царський двір.
Тепер, либонь, ті світозорі очі
сльозою пройнялись. Вона сама.
Сидить, пряде і думоньку гадає,
а ти то бенкетуєш, то вартуєш...
Паріс
(тихо, немов до себе, не дивлячись на Сінона)
Чи є в тім глузд?.. Покинуть би це все...
Ну, що тут станеться?..
(Наміряється йтиЛ
Кассандра
(з'являється на дверях)
Стривай, Парісе!
Куди ти йдеш?
Паріс
(збентежено)
Я?.. По тепліший плащ...
Холодна ніч...
219

Кассандра
Холодна, кажеш? Брате,
даремне ти так холоду боїшся,
не в тім твоя погибель.
Паріс
Ой Кассандро,
коли вже ти покинеш тії речі
про смерть, про горе, про погибель марну?
Вже все скінчилось, і війна, і горе,
час відпочити.
Кассандра
Як у тебе хутко
скінчилось горе!.. Підійди, Парісе,
і 	подивись туди.
Паріс дає знак Сінонові, щоб той собі йшов, і підходить до Кас-
сандри, вона показує йому рукою в долину, осяяну місяцем. Сінон
виходить.
Кассандра
Що там на полі?
Паріс
Там? Там могила...
Кассандра
Ти забув чия?
Паріс мовчить і спускає очі додолу.
Під нею Гектор наш, троянська слава.
Паріс
Він вже давно поліг...
Кассандра
А ти зостався!
То, значить, веселіться і радійте,
троянські люди?
Паріс
Сестро, ти ніколи
мене так тяжко не вражала словом.
220

Кассандра
Бо я тебе не бачила таким,
як от тепер. Оті твої троянди
мені вп’ялися в серце колючками
і 	точать з нього кров.
П а р і с
Кассандро!
Кассандра
Годі!
Іди, іди до неї, осоружний,
до чарівної, гарної Медузи,
і 	скам’яній, упавши перед нею
навколішки,— так наша слава впала.
П а р і с
Чого ж упала? Ми перемогли!
Кассандра
Ти звеш се перемогою? Вся слава,
вся наша честь погинула давно,
зосталась тільки крадена Гелена
та ще безглузда деревина. Справді,
преславна перемога!
П а р і с
Слухай, сестро,
як ти мене затримала для того,
щоб я такі слова приймав від тебе,
то я на те не згоден.
(Повертається, щоб іти).
Кассандра
Вже ж іди!
Нехай не кажуть люди, що даремне
загинула троянська сила й слава.
Нехай Паріс уп’ється тим коханням,
що ми за нього ходим у жалобі,
нехай тим щастям серце навтішає,
що ми за нього заплатили горем
довічним! Се ж була мета преславна
221

війни згубливої. Так доверши
величну перемогу край Гелени
в розкішнім гінекеї!
Паріс, налагодившись було йти, при перших словах Кассандри
спинився і стоїть в нерішучості.
Де твій меч?
Паріс
Нащо той меч?
Кассандра
Узброєний ти досить
шличком червоним, вишитим хітоном 21,
трояндами та чорними очима?
Для перемог твоїх сього доволі?
Паріс
(спалахнувши)
А для твоїх, скажи, чого бракує?
Спитав би й я: Кассандро, де твій меч?
Адже в твоїх руках він був сьогодні,
чи ти ним запобігла честі й слави?
Мовчиш, проречиста, забракло мови!
К а с с а н др а
(мов прибита)
Прости, мій брате... правда... що ж... іди...
Паріс
(з дитячою радістю, забувши гнів)
Так, я піду... Я ненадовго, справді...
Ні, ти не думай...
(Вже на ході)
я піду по плащ,
бо холодно... я хутко повернуся...
(Дедалі все прискорює ходу і хутко зникає в брамі
царського двору).
Кассандра іде в храм і засовує за собою завісу на храмовім
вході. Чутно голос флейти, бренькіт кітари і співи. Незабаром
з’являється Сінон з флейтистом ікітаристом, що
несуть удвох велику амфору22 вина. Сінон з кошиком овочів та з
фіалом коло пояса, сам уквітчаний і на руці має скілька вінків.
222

З другого боку йдуть з дровами та з частками м’яса вартові,
розпалюють перед храмом вогонь і заходжуються пекти м’ясо.
Музики установляють амфору, вгородивши її в гіісок, і
лагодяться грати.
С І н о Н
(співає, флейтист і кітарист приграють)
На полях Асфоделонських 23,
на долині Єлісейській 24
ходять славою повиті
тіні згублених героїв,
та чого ж вони сумні?
Хор вартових
На полях Асфоделонських,
на долині Єлісейській
не цвітуть квітки.
Посеред співу 3-й вартовий сам одв’язує від Сінонового
пояса фіал і починає пити, далі частує інших.
С І Н О Н
(співає)
Понад Стіксом 25 каламутним,
понад Летою 26 важкою
ходять лаврами вінчані
тіні наших незабутніх,
та чого ж вони сумні?
Хор
Бо у Стіксі каламутнім,
бо у Леті сумовитій
не вино — вода.
С і н о н
(співає)
Там у Гадеса в палатах
перед троном Персефони 27
поставали в вічній славі
тіні наших оборонців,
та чого ж вони сумні?
Хор
Бо у Гадеса в палатах,
перед троном Персефони
не бринять пісні.
223

1-й вартовий
(співає грубим голосом і невлад)
Понад берегом Кокіта 28
ходять смутнії герої,
в’ється дим від наших жертоз,
ллється кров від гекатомб,
та чого ж вони сумують?
(Гукає).
Гей, антистрофу!
Кітарист
Одчепись, не хочу!
1-й вартовий
(співає далі сам)
Бо немає сала-м’яса,
ані ситого стегенця,
тільки дим та кров.
5-й вартовий
Щось не під лад.
1-й вартовий
Дарма, аби до речі!
С і н о н
Сідай, браття, до вогню хутенько.
Хвала богам, ще ж ми на сьому світі,
ще є вина, пісень, квіток доволі.
1-й вартовий
Та ще й м’ясця!
(Заходжується коло печива).
С і н о н
(роздає всім вінки, а 1-му, що порається коло печені,
сам насуває вінок на голову)
Налийте ж і мені.
(Йому наливають, він пє. До 2-го вартового).
А ти чому не п’єш? Хіба не смачно?
224

2-й вартовий
(нерішучо)
Нема води.««
3-й вартовий
Та нащо там вода?
Сьогодні й чисте можна пить! Гуляймо!
2-й вартовий
Та чисте дуже в голову вступав...
3-й вартовий
Іще чого! Ну, то не пий зовсім!
Іди, вартуй, як сказано, на брамі.
2-й вартовий
Який розумний!
3-й вартовий
То мовчи та й пий,
коли дають.
2-й вартовий п’є, фіал знов наповняють, і він переходить з рук
у руки.
3-й вартовий
Ну, що ж один фіал?
Марудно се, черги тієї ждати.
4-й вартовий
(сміється)
Хіба піди в Кассандри попроси
жертовних чаш. Он там вона, у храмі.
Голос Кассандри
(з храму)
Вартуй, стороже!
1-й вартовий
Бач, сама озвалась!
Пожди, царівно, хай спечем печеню,
тоді й тобі дамо.
Сміються ВСІ.
8 9-зозі 225
Бібліотечна серія

3-й вартовий
Ба, догадався!
(Здіймає з голови шолом, наливає вина й п’є).
Чим не фіал?
За його прикладом інші роблять так само.
1-й вартовий
Розумний, що й казати!
Ось і печеня, їжте, милі браття.
{Здіймає один шмат із списа і ділить мечем, кожному
по шматочку).
2-й вартовий
(їсть)
Сиренька, та дарма, аби гаряча.
С і н о н
Ось на перчину, трохи посмачи.
2-й вартовий
Пектиме дуже.
3-й вартовий
То вином пригасиш,—
амфора не мала!
4-й вартовий
А як не стане,
добудем другу.
їдять м’ясо, батуючи мечами, їдять садовину і п’ють
шоломами вино, дедалі помітно вино починав їх розбирати. Музики тим
часом грають.
2-й вартовий
Ви б іще співали.
3-й вартовий
А ти?
2-й вартовий
Та я за вами, сам не вмію.
Сінон заграв у флейту, потім передав її флейтистові, той
провадить далі, кітарист підхоплює, інші вступають співом.
226

Над річкою сад-виноград повився,
ой саде-винограде!
Як буде йти до річки Левкотея,
обвий її, мій друже кучерявий...
1-й вартовий
Ет, се нудна!
Кітарист
А ти ж якої хочеш?
1-й вартовий
(співає без музики, недоладним речитативом)
Жінки гляди не гляди,
не вбережеш, дарма праця,
будь ти хоч богом олімпським,
мов кривоногий Гефест!29
(Хитнувшись, спотикається і падає додолу. Мугикає ще
разів два, мов пригадуючи).
Мов кривоногий Гефест... кривоногий Гефест...
(Далі мовкне й засипляє).
2-й вартовий
От так весела пісня!
3-й вартовий
На добраніч!
П’ють далі. Флейтист і кітарист грають тим часом без співів.
Дедалі всі, окрім музик, зморені вином, вкладаються долі
навколо вогню і засипляють. Сінон теж удає, ніби спить.
Флейтист
(перестає грати)
От і поснули! Що його робити?
Кітарист
Собі заснути.
Флейтист
Ні, ходім на бенкет.
Допивають удвох решту вина і йдуть до царського двору.
На сцені який час тихо, всі сплять, тільки здалека чути відгуки
музик, пісень, гомону веселого.
8* 227

Голос Кассандри
(з храму)
Чувай, стороже!
Повна тиша. Відгуки затихають. Сінон помалу підводиться
і сторожко оглядається навколо.
Голос Кассандри
Гей, чатуй! вартуй!
Сінон зривається, біжить до царського двору і зникає в брамі.
Кассандра
(на дверях храму)
Не спи, стороже!
(Завважае сплячих вартових).
Пробі, вартові!
(Кассандра зіходить до вартових і пробує їх побудити,
дехто з них ворушиться, бурмотить щось невиразне,
але жоден не має сили прокинутись. Кассандра
подається до царського двору, волаючи)
Гей, хто живий?
Гей, хто живий? Троянці!
Назустріч їй з царської брами виходить Сінон, а з ним уз-
броєні елліни: Менелай, Агамемнон, Одіссей, Аякс,
Д і о м е д.
Вони схрещують списи і загороджують Кассандр! дорогу.
Аякс
Стій, дівчино! Ти хто така?
Одіссей
Та се ж
безумная Кассандра, чи не знаєш?
Кассандра
(хоче прорватись поза списи)
Троянці! Зрада! Зрада! Гей, троянці!
Агамемнон
Схопіть її та зав’яжіть їй рота!
Кассандра хутко обертається і втікає в храм, там вона
припадає до Палладіона, щільно обіймаючи статую.
228

Кассандра
Не руште! Я під захистом святині!
Аякс
Іще чого!
Д і о м е д
Дарма! Ти наша бранка.
Діомед хапає Кассандру за ту руку, де патериця, Аякс хапав
її за волосся, вона чіпляється вільною рукою за п’єдестал Палла-
діона, статуя хитається і враз із п’єдесталом падає додолу. Вояки
витягають Кассандру з храму, в’яжуть їй руки, не одбираючи
патериці, ремінням від мечів, а потім саму прив’язують до колони
в портику храмовім над сходами.
Тим часом Сінон, Менелай, Агамемнон та Одіссей одчиняють
Скайську браму, а Діомед вертається в храм і забирає Палладіон.
Діомед
(гукає)
Наш, наш Палладіон! Сюди, герої!
В одчинену браму лавою суне ахейське військо.
Кассандра
(кличе, зібравши всю силу)
Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!!!
В царськім дворі та й в інших будинках спалахують тривожні
світла. Еллінське військо хутко сповняв весь майдан й розтікається
в різні боки по вулицях Трої. Незабаром здіймається в місті
великий лемент, перебігають через майдан троянці, безоружні, в
святочній одежі; за ними навздогін збройні елліни, кого хапаючи,
кого вбиваючи. Згодом займається пожежа. Дедалі втікачів і догон-
ців меншає, але частіше з’являються переможці елліни, що женуть
списами поперед себе, мов отару, гурти вже полонених і пов’язаних
у стяж троянців і троянок, одних заводять у храм, інших
виводять за Скайську браму, інших примушують сідати долі на
майдані, тоді тії падають ницьма на землю і голосять. Бранок з Пріамо-
вої родини ставлять і садовлять у портику храмовім, коло Кассанд-
ри. Коли заметня потроху втихає, то коло Кассандри вже є
Андромаха, Поліксена і ще скілька жінок.
Андромаха
(ридає)
Моя дитино! Синоньку єдиний!
Навіщо я тебе на світ родила!..
Розбили!.. Вбили!.. Кинули об камінь!..
229

По ліксена
Ой лихо тяжке! Батеньку! Матусю!
Наложницею стане ваша доня!
Інші жінки з царської родини
Тепер же ми рабинями й сконаєм!..
Рабинями... Далеко на чужині...
Андромаха
(до Кассандри)
Чого ж мовчиш? Чом смерті не віщуєш?
Тепер нам смерть була б єдина втіха.
Кассандра
(з страшним спокоєм, якимсь неживим голосом)
Тут є такі, що іншу втіху знайдуть.
Андромаха
Проклін на тебе!
Кассандра
(як і перше)
Так, проклін на мене,
бо я тепер побачила найгірше.
Троянки у неволі — і живі!
Обходять кросна, розділяють ложе,
дітей годують еллінам на втіху...
Прокляті очі, що такеє бачать!
Андромаха
Уста прокляті, що такеє кажуть!
Кассандра
Проклін на мене, я мовчать не вмію.
Ведуть у храм пов’язаних троянців з царської родини, між
ними Гелен.
Гел єн
(проходячи повз Кассандру),
Радій, Кассандро, ти перемогла!
230

Кассандра
Ти переміг. Ти вбив мене сим словом,
Мій розум зламаний, твій піде в світ,
ти ним і переможців переможеш,
а мій погасне вкупі з сим пожаром...
Гелена
(біжить через майдан, за нею Менелай з мечем)
Рятуйте, браття-елліни! Рятуйте!
За віщо він мене скарати хоче?
Зрадливо, силоміць я взята в Трою,
я бранкою нещасною жила,
щодня по ріднім краю сльози ллючи!
Ахейці нерішучо розступаються перед нею, але не
відштовхують, коли вона чіпляється за кого з них, намагаючись заховатись
під його щитом.
Менелай
Ось кров Парісова на сім мечі
твоєї крові прагне!
Кассандра
Ой Парісе!
По ліксена
Мій братику!
Андромаха
Нещасний!
Гелена
(оточена молодими вояками; раптом згорда)
Чоловіче!
Ти справді хочеш покарать мене?
Чи ти на те пролив се море крові
за честь мою й свою, щоб тут прилюдно
ганьбить її й плямити самохіть?
То це такої шани дочекалась
цариця Спарти? Хто ж тепер повірить
тій чесності спартанок, як і цар
свою царицю зрадницею вславив?
(До вояків).
Чи й ви, спартанці, на таке пристали!
231

Вояки-спартанці
(що окружають Гелену)
Вона не винна! Богорівна жінка!
Даремне, царю, ти ганьбиш дружину!
М е не л а й
(до Гелени лагідно)
Пробач мені,— я запальний, ти знаєш...
Гелена
(всміхається і простягає руку)
Я бачу, царю мій, ти не змінився.
Менелай простягав й собі руку до Гелени. Гелена бере його за
руку і веде межи ахейськими лавами за Скайську браму на поле;
всі розступаються перед нею з гомоном подиву.
Андромаха
Вона цариця знов, а ми — рабині!
Боги, де ж ваша правда?!
Кассандра
Ха-ха-ха!
Одна з трояно к
(до другої)
Кассандра засміялась... Ой як страшно!
Від неї сміху я не чула зроду.
Кассандра
(в нестямі, дивлячись, як язики полум'я грають по
царських будівлях)
Сюди, сюди отих квіток огнистих!
Гранати зацвіли! Весільний час!
Чутно за сценою голос старої жінки, він заводить, ридаючи
страшно, немов вив.
Поліксена
(з жахом прислухається)
То наша мати!
232

Кассандра
То весільна пісня!
Се мати дочок виряджа до шлюбу!
Кассандра все неправду говорила.
Нема руїни! Є життя!., життя!..
Голос старої жінки розлягається дужче. Раптом його
покриває хряск від падання будови. Заграва пожару заливав сцену.
Завіса
ЕПІЛОГ
Діється в Елладі через довгий час після руїни Трої. Дім ар-
госького царя Агамемнона в Мікеках30 пишно заквітчаний
знадвору, стежка від дверей до брами вистелена пурпурною
тканиною.
На небі громова хмара. Блискає часом, але дощу нема.
Цариця Клітемнестра з царським намісником Е г і с т о м
наглядають, як раби й рабині кінчають прикрашати дім.
Клітемнестра
(до Егіста)
Такої зустрічі ніхто з царів
не мав ніколи.
Егіст
Правда, Клітемнестро.
(Важливо, дивлячись їй в очі).
А пурпуру тобі не жаль?
Клітемнестра
О 	ні!
Не жаль мені нічого... і нікого!
Егіст
Чого ж се ти здригнулась?
Клітемнестра
Адже бачиш,
як блискавка сліпить.
Вісник
(вбігає задиханий)
Цар їде! Цар!
233

Клітемнестра
(до рабів)
Гей, ширше браму відчиніть! Рабині,
готуйтесь квіти сипати під ноги!
Чутно гуркіт колесниці. Раби одчиняють браму настежи. За
хвилину увіходить у браму Агамемнон, ведучи за руку
Кассандру. Рабині сиплють їм під ноги квіти. Клітемнестра й Бгіст
перестрівають Агамемнона ще в брамі.
Клітемнестра
Мій царю! Мужу любий!
Я не вірю своєму щастю!
(Обіймає Агамемнона).
Е г і с т
Брате мій коханий!
(Цілує Агамемнона).
Клітемнестра
(показує на Кассандру)
Се хто з тобою?
Агамемнон
Се дочка Пріама,
пророчиця Кассандра.
Егіст
То Гелен
той, що приїхав з Трої і тепера
у Дельфах волю божу провіщає,
то брат їй?..
Кассандра
А!..
Агамемнон
Запевне. Я бажаю,
щоб їй була повага в нашім домі,
як жриці, як царівні подобає.
Для нас вона не бранка.
234

К літемнестра
Добре, царю.
Я звикла слухатись. Хоч я не знаю
сієї жінки...
Кассандра
А тебе я знаю:
ти мати Іфігенії.
Клітемнестра заслоняє обличчя покривалом.
Агамемнон
(до Кассандра)
Навіщо
ти їй про се тепера нагадала?
Кассандра
А нащо ти про се забув тоді,
як віддавав свою дочку на жертву
розгніваній богині? Ти забув,
хто мати Іфігенії, хто батько.
Ти тільки пам’ятав, що треба жертви
для того, щоб згубити нашу Трою.
Агамемнон
Ти все на мене ворогуєш, бачу.
Кассандра
У тебе, царю, є сильніший ворог,—
то що тобі Кассандра?
Агамемнон
Розкажи,
де ворог мій і що мене чекає.
Я не троянець неймовірний. Щиро
слова твої прийму до свого слуху
і 	в серці заховаю. Говори!
І 	вироком святим слова ті стануть
для мого дому. Все, що ти порадиш,
все я вчиню слухняно!
Кассандра
Я? Тобі?
порадить маю? Та хіба ми в Трої?
Хіба се дім Пріама?
235

Агамемнон
(трохи з досадою)
Ні, запевне,
бо там би так не вірили тобі!
Кассандра
Мені й не треба вірить.
Агамемнон
Я образив
тебе, царівно?
Кассандра
Ти спізнився, царю,—
було про се питати в Іліоні.
Тепер для сих розмов немає місця
на цілім світі. Краще нам мовчати.
Клітемнестра
Так еллінка ніколи б не посміла
озватись до царя!
Егіст
(впівголоса)
Троянська вдача
зухваЛа зроду. Кажуть, Андромаха
таке показує над чоловіком,
що дивно, як він терпить.
Кассандра
Андромаха?
Ся не була троянкою ніколи.
Давніш — то жінка Гектора була,
тепер — то жінка елліна, та й годі.
Не еллінка вона та й не троянка.
(До Клітемнестри).
Так, як і ти. Ти, правда, і не жінка.
Клітемнестра
(До Агамемнона)
І 	се твоє бажання, царю мій,
щоб так твою дружину зневажали?
236

Агамемнон
(стурбований, сумний)
Коли б же се була зневага тільки!..
Але тут, може, гірше скрито...
(До Клітемнестри).
Жінко,
чи все гаразд у нашім домі?
Клітемнестра
Все.
А що ж би мало трапитись лихого?
Кассандра
Так мати Іфігенії питав.
Клітемнестра знов закривається.
Е г І С т
Вже б я давно звелів мовчати бранці.
Кассандра
Так каже той, хто звик тут буть царем
і 	звички тої втратити не може,
хоча для двох царів тісні Мікени.
Агамемнон
Прошу, царівно, в хату завітати.
(До Клітемнестри).
Веди нас, жінко.
Кассандра
(хапає його за руку)
Стій! Невже пора
ступати нам на шлях кривавий?
Агамемнон
(до Клітемнестри й Егіста)
Що се?
Ви як таке пророцтво зрозуміли?
Е гіс т
Вона не важиться ступать на пурпур,
бо тямить, що не личить се рабині.
237

Клітемнестра
Вона безумна, ти її не слухай.
Агамемнон
(з тривогою, благаючи)
Царівно! Поясни, що ти віщуєш?
Адже тепера доля сього дому
вже зв’язана й з твоєю.
Кассандра
(з дивним спокоєм)
Знаю, царю...
Але не вір мені, цариці слухай,
вважай на те, що родич твій сказав,
і 	не давай ваги словам рабині.
Колись була пророчиця Кассандра,—
вона згоріла на пожежі в Трої,
слова її пророчі спопеліли,
і 	вітер їх розніс ген-ген по морю...
Се іскорка одна була запала
сюди, у серце простої рабині,
спалахнула на хвильку та й погасла.
(Дивиться на свою патерицю).
Як чудно? де взялась ся патериця?
Чия вона? Нащо ся діадема?
(Здіймає з голови діадему і кидає під ноги Клітемне-
стрі. Далі ламає патерицю і теж кидає додолу).
Тепер нема нічого від Кассандри.
Царице, загадай мені роботу,—
я вмію все, окрім пророкування.
Агамемнон
(бере її за руку і веде вперед у дім)
Царівна ти — і завжди будеш нею.
Клітемнестра
(до Егіста пошепки)
Нам треба два мечі. Ти нагостри.
Ти бий його, а я її потраплю.
Сильний перун і раптова злива. Клітемнестра й Егіст спішно
йдуть і собі в дім.
Кінець
[Ялта, 5IV 1907]

У ПУЩІ
Драматична поема

ДІЯЧІ:
Річард Айрон — скульптор.
Е д і т а — його стара мати.
Крістабель — його сестра, вдовиця.
Д е в і — син Крістабелі, підліток.
Джонатан — скульптор, товариш Річарда.
Джошуе Кембль — старий приятель родини
Айронів.
Джоанна (Д ж е н н і) - його дочка, молода дівчина.
Ріверсова жінка.
Годвінсон — учитель і проповідник.
Калеб Педдінтон — найстарший літами
громадянин в колонії.
ДжІР„1маіль°сРІВІН 1 найповажніші громадя-
Абрагам Сміт 1 Масачузеті .
Магістер — учитель лічби в Род-Айленді2.
Б р а й д — органіста і учитель співу там же.
Б р у к л і — швачка.
Ч а р л і — ученик Річарда.
Другий ученик.
Мак Гарді ]
Джоне > громадяни в Род-Айленді.
О* Патрік )
Мессер Антоніо — торговий посол з Венеції.
Індіанка — дикарка, молода дівчина.
Громадяни в Масачузеті, школярі в Род-Айленді.
Діється в XVII ст. в Північній Америці; перші два акти в
невеличкій колонії в Масачузеті, останній — в Род-Айленді.
І
Хата, грубо збита з колод; великий коминок, на ньому бюст;
статуетки і кілька уламків античної скульптури. Едіта і
Крістабель змивають стіл і лави і стиха співають мелодію гімну
без слів. Знадвору чутно стукіт сокир, свист пили, гукання
робочих людей. Нарешті озивається голос: «Ну, годі на сьогодні! Час
додому».
241

Річард і Деві увіходять у хату потомлені. Річард при
фартуху, з мулярським знаряддям; у Деві в руках відро і квач.
Річард
Готовий комин, навіть побілили.
(Скидає фартуха і вішає вкупі з знаряддям на кілок).
Кінець.
(Сідає на ослін перед коминком).
Та й утомивсь! А ти, малий?
Деві
Я? Так, не дуже. Дядьку, ось пожди,
я хрусту принесу, вогонь підживим.
Та й славно буде! Напечем каштанів,
що в мене є. Ото стрільба почнеться!
(Вибігає).
Річард
(розправляє втомлені руки)
Туман надворі, холодно і вогко,
немов у нас над Темзою 3.
Крістабель
(зітхає)
Ох, Темза!
Вже нам її не бачити довіку...
За що господь нас покарав вигнанням?
Е д і т а
Не нарікай на бога, дочко, гріх!
Не на вигнання він нас запровадив,
а в край обітований. Так колись
Ізраїля він в Ханаан 4 повів
з Єгипту, з дому праці. І тоді
були такі, що стали нарікати
на трудну путь. Що їм було за те?
Згадай про се і духом сумирися...
Увіходить Деві з хрустом і заходжується коло коминка.
Крістабель
Я, мамо, все корюсь. А тільки тяжко
мені буває часом, як згадаю,
що там же десь могила мого Джона.
242

Е д іта
«Лишіте мертвим мертвих погребати»*
За морем гріб, а тут — твій син живий,
брат, мати, вся громада християнська.
Крістабель, зітхнувши, починає шпортатись по хаті, прибираючи.
Сьогодні нам шановний Годвінсон
прилюдно пояснення прочитає
про те, що значить «новий Ханаан».
Ти підеш, сину, слухати?
При сих словах Деві тихенько, але спритно вкладається на лаву
і укривається плащем.
Р іч а р д
Ні, мамо.
Е діта
Чому?
Річард
Я втомлений та й... як сказати...
Мені здається, в тому поясненні
нового буде мало...
Е д і т а
Ой мій сину,
дух суємудрія закравсь до тебе.
Покійний батько дуже помилився,
в мандрівку в папський край тебе пославши,
лукавий Рим струїв тебе.
Р і ч а р д
Матусю!
Лукавий Рим зовсім не винен з того,
що майстер Годвінсон не красномовець.
Е д і т а
Для щирої душі, незлого серця
не треба красномовства, тільки правди
і слова божого.
243

Річард
Я сам читаю
святе письмо. Там красномовство єсть.
Е д і т а
Не знаю, сину,— сі твої слова,
здається, прості, а бринять лукаво.
Річард
Ну, то й забудь їх, матінко, не гнівайсь.
Хіба ти свого Річарда не знаєш?
Він трошки в батька вдався.
Крістабель
Наш татусь
був жартівливий завжди та веселий...
Е д і т а
Але він був богобоязний завжди.
Крістабель
Я, власне, се й сказати хтіла, мамо.
Е д і т а
Ходім, вже час, а то без нас почнуть
читати боже слово. Як скінчиться
година відпочинку від роботи,
то прийдеться небесне залишити
і до земного взятись. Не впускаймо
години божої.
Крістабель
Та я готова.
А де ж се Деві?
(Бачить його на лавці).
Що се? Він заснув?
Вставай, моя дитино!
Річард
Дай же спокій,
сестричко, хлопцеві,— ще ж молоде,
а працювало так, хоч би й старому.
244

Е д іта
(пробує розбудити Деві, але той твердо спить)
Заснув сном молодим і не розбудиш.
Бог з ним, ще спізнимось. Ходімо, дочко.
Р і ч а р д
Пождіть хвилинку. Вело, де мій віск?
Крістабель
(збентежено)
А нащо він тобі?
Р і ч а р д
Ліпив би на дозвіллі.
Е д і т а
Для іграшки знайшлось дозвілля й хіть.
Р і ч а р д
Для мене се не іграшка, матусю.
Ти знаєш се, та споритись не час.
Де ж віск? Ти, Бело, певне, десь прибрала.
Крістабель
Ти так давно не згадував про нього...
Р і ч а р д
Бо не було дозвільної хвилини.
Я сам про себе забував не раз:
вдень працював, вночі, як мертвий, спав.
Я став волом, мов вавілонський цар5,
не знаю тільки, за яку провину.
Отеє на час вернувся в людський образ.
Так де ж мій віск?
Крістабель
Ох, братику, прости!
Вони просили, мати наказала...
Рі ч а р д
Я, Бело, щось тебе не розумію.
245

Е діта
Твій віск громада на свічки взяла,
аби при них читати боже слово.
Шановний Годвінсон заслаб на очі,
читаючи при скіпці...
Річард
Мамо, мамо!
Е д іт а
Послухай, сину!
Річард
Я не можу слухати!
Ідіть, лишіть мене, я сам не свій!
Ідіть з очей!
Е діта
Ти матері се кажеш?
Річард
Тобі кажу, другому б не казав,
а просто...
Е д і т а
Що? Побив би? Договорюй!
Річард
Лишіть мене!
Крістабель
Лиши його, матусю,
він пересердиться. Ходім, пора вже.
Е д і т а
(подивившись якийсь час на сина, подається до
дверей)
Зневажить рідну матір! І за віщо?
За марний віск! Хай бог тобі простить...
Едіта і Крістабель виходять.
246

Р і ч а р д
(сам, мовчить якусь хвилину)
Хай бог простить — кому? Тому, запевне,
хто сам не відає, що творить. Що там!
Прощати чи карати — боже діло,
а людям се ні на що не потрібно.
Чи я помстився б за такую кривду,
а чи простив, як наш закон велить,
то кривда не змінилася б від того,
вона б усе гнітила, мов той камінь,
і гризла б серце — праведне чи грішне,
однаково. Тепер мені сидіти,
дивитися на сії зайві руки,
позбавлені коханої роботи,
єдиної, що красила життя,
се гірше, ніж непрощена провина,
ніж муки совісті...
Д еві
(ледве жінки вийшли, схопився з лави, крадькома
підійшов до Річарда, намагається звернути на себе
його увагу, але той не чує)
Слухай дядьку,
чи ти ліпити можеш тільки з воску?
Р і ч а р д
А що тобі?
Д еві
{сідає долі коло його ніг і щиро дивиться в очі)
Ні, дядечку, скажи!
Р і ч а р д
Ну, можу з глини, та її ж нема.
Деві
Отак! Нема? А ми ж ліпили комин?
Р і ч а р д
То не така. І статуя — не комин,
навчися теє знать.
247

Д еві
(ображено)
Я знаю, дядьку,
Я тільки хтів сказати... Ні, не скажу,
бо знов розсердишся.
Р і ч а р д
Я не на тебе.
Ти, Деві, не вважай.
Д еві
Так от що, дядьку,—
якось я пробував ліпити з хліба...
Р і ч а р д
Ліпити пробував? Не пробуй, Деві,
не пробуй!
Деві
Чом? Ти думаєш, погано?
Здається, що незгірше, хоч поглянь.
Виймає з кишені і показує Річардові фігурку з
хліба).
Се, бачиш, Годвінсон, він довгополий,
круглоголовий, з книжкою в руках,
широкий рот, од вуха аж до вуха,
а вуха, бач, стримлять. Такий він, правда?
Річард
(потроху починає придивлятись, потім бере у Деві
фігурку)
Дай роздивлюсь.
(Усміхається).
А справді Годвінсон!
Чи се ти вперше виліпив фігурку?
Деві
Ні, я весь час, поки були на морі,
ліпив собі.
Річард
А як же я не бачив?
248

Д еві
То я ховавсь від мами і бабуні,
вони ж сього не люблять.
Річард
А від мене
чого ж ховався? Бач, який ти, Деві!
Д еві
Соромився показувать таке,
то все було погане.
Річард
(придивляючись до фігурки)
От що, Деві,
у нього має бути довший ніс
і голова похнюплена...
Деві
Се правда.
Так можна ще поправити, хліб свіжий.
Річард
...і набік схилена (поправляєЛ отак, а руки
на книжці зложені...
Деві
Ні, в книжку палець
заложений, мов закладка на тексті.
(Передражнює гугнявим голосом).
«Десятий розділ, перший вірш Осії» 6.
(Сміється).
От якби я вмів так ліпить, як ти!
Я б їх усіх зробив: старую Стоклі,
оту сову в великих окулярах,
що не дає в неділю в паці грати,
гладкого Діка, як співає гімна,
наморщившись, мов яблуко печене.
Річард
Чого тобі все хочеться таких?
249

Деві
Бо я люблю, щоб смішно.
Р і ч а р д
А щоб гарно?
Хіба не любиш?
Деві
Ні, чом не люблю,
та тільки то вже видумати треба,
куди мені...
(Лащиться до Річарда).
Дай подивитись, дядьку,
на те, що ти ліпив на кораблі.
Р і ч а р д
Тобі цікаво?
Деві
Вже ж!
Р і ч а р д
Ну, то достань,
отам у шафі.
Деві
(біля шафи)
Можна й те достати,
що ти з Італії привіз?
Р і ч а р д
Не руш.
Ну, що ж ти робиш там?
Деві
Читаю напис,
та по-латині трудно розібрати.
(Читає помалу).
«Pereat mundus, fiat ars». Що значить?
Pi ч а рд
«Хай згине світ, а хист хай буде».
250

Хист?
Річард
Ну так, скульптура, музика, малярство*
Деві
Я розумію. Хто ж се так казав?
Річард
Та се було таке собі прислів’я
в Венеції у скульпторськім гурті,
де й я прийнятий був.
Деві
От, певне, дядьку,
там весело жилось!
Річард
Так, так, мій хлопче.
Деві
І як ти міг покинути той гурт?
Річард
А хто ж би визволив з біди без мене
і хто ж би годував у сьому краю
твою бабуню й маму, і тебе?
Деві
Я й сам собі як-небудь дав би раду.
Річард
Отак, як батько твій?
Деві
Ой, татко, татко!
Скажи, за що вони його забили?
Річард
За книжку.

Деві
Що ж в тій книжці?
Річард
Там писав він,
що образів не треба поважаїи,
що англіканська церква нечестива...7
Деві
Але ж се правда! То ж бабуня каже,
що і в святім письмі виходить так!
Річард
Ти думаєш, за правду не карають?
Деві з фігуркою в руках мовчки задумався.
Дженні Кембль
(молоденька дівчина в дуже простому вбранні.
Ввіходить і спиняється на порозі)
Ах, вибачайте! Ви самі?...
Річард
Будь ласка!
Матуся й Бела хутко прийдуть, панно.
Дженні стоїть, мне рубчик з фартушка, засоромлена, але не йде
з дверей.
Деві
(дивиться на фігурку, що в руках, потім на Дженні)
Дивіться, панно Дженні, ваш портрет!
Дженні
Де?
(Поступає вперед).
Деві
Ось!
Дженні
(удає, ніби не бачить подібності)
Який там мій портрет? Убрана,
немов принцеса.
252

Рі ч а р д
Та хіба ж убрання
найперша річ? І ви б могли убратись
принцесою.
Д ж е н н і
Та де вже там мені...
Я проста дівчина...
Р і ч а р д
Повірте, панно,
ніхто б не здивувавсь, якби побачив
в такім убранні вас.
Д ж е н н і
О 	пане майстре,
ви звикли дамам править компліменти,
Р і ч а р д
Чому гадаєте, що звик?
Д ж е н н і
Авжеж,
ви все були в блискучім товаристві,
часами й при дворі у короля.
Р і ч а р д
У королівських малярів, скажіте!
Д ж е н н і
Однаково! До двору пишні дами
приходять і портрети замовляють...
Деві
Ет, що то! Якби ви коли почули,
як стане дядько правити про бали,
комедії та всякі маскаради,
що він набачив по світах. Ото
є що послухать!
Р і ч а р д
Не плещи-бо, Деві!
253

Д ж е и н і
(до Деві)
Ти думаєш, що дядькові цікаво
оповідать для мене?
Річард
Панно Днеенні,
аби я знав, що вам цікаво слухать...
Д ж е н н і
Людей бувалих кожен слухать радий.
Деві
Ох, дядьку, розкажи про карнавал
в тім місті на воді... Ну, як то зветься?
Річард
В Венеції?
Деві
Так! Так!
Д ж е н н і
Там, кажуть, гарно,
Річард
Царицею морей звуть теє місто,
а я б назвав колискою краси.
Коли, бувало, я в блакитні ночі
дививсь на теє мармурове місто,
мені здавалось, мов не руки людські
оті палаци білі мурували,
а що вони самі знялися з моря,
от, як встають сріблясті тумани..,
Дженні слухає уважно, спершись на коминок. Річард задививсь
на неї і спинився.
Деві
Ну, далі, дядьку! Що ж ти не говориш?
Річард
Дай ножика і дерева.
254

Д еві
Навіщо?
Р і ч а р д
Стругатиму, так розмовлять зручніше.
(Деві дає, Річард струже, поглядаючи на Дженні),
...Бувало, мріють чорнії гондоли,
вітрилами срібляться кораблі,
од видноколу плинучи до міста,—
мені здавалось, мов таємні зорі
Венеції в дарунок посилають
найкращі мрії, а вона приймає
їх обережно і колише тихо,
тихесенько, щоб не сполохать їх...
(Дерево раптом ламається в нього в руках, він з
досади кидає його в вогонь).
Дай глини, Деві.
Деві
Простої тієї?
Річард
Та хоч тії.
Деві йде за двері і хутко вертається з глиною.
Р і ч а р д
(говорить без Деві, потім, не спиняючи розповіді,
бере глину і править далі, виліплюючи щось із глини)
Бувала, так і ранок
застане, як дивлюсь на чарівницю,
що люди звуть Венеція. Як тільки
ударить перший промінь сонця в мури,
вони спалахнуть золотим пожаром,
а море враз неначе засміється,
прокинувшись і вгледівши красу
цариці пишної. Найкраще бачить
її в той ранній час на сході сонця,
поки в ній люди ще не повставали,
а деякі ще тільки повкладались —
Венеція не любить спать вночі —
в таку годину мармур оживає,
і на будинках люд камінний статуй,
немов якусь містерію 8 вдає.
255

І міняться обличчя мармурові,
немов живі, під сонячним промінням.
Вродливий люд! Недарма прості люди
вигадують, що то русалки й нікси 9
із моря вирнули й зійшли на мури,
щоб глянути, чи дуже світ широкий,
та й так на гарне місто задивились,
що і незчулись, як сховався місяць.
Тут сонце стрелило промінням гострим,
і вмить русалки всі покам’яніли,
бо їм не вільно глянути на сонце.
Д еві
Русалки справді в морі є?
Р і ч а р д
Для того,
хто вірить в них, то є.
Д еві
Я буду вірить,—
тоді побачу їх?
Р і ч а р д
Побачиш певне.
Д ж е н н і
А татко каже, гріх в такеє вірить.
Р і ч а р д
А коли віриться?
Д ж е н н і
Читать святе письмо,
і розум просвітиться.
Р і ч а р д
Але мрія
зостанеться.
Входять Едіта і Крістабель; з ними Годвінсон
і Джошуе Кембль, обоє коротко обстрижені, Годвінсон у
довгополій одежі не то ученого, не то духовного, Кембль у
простому пуританському вбранні.
256

Годвінсон
Мир сьому дому!
Річард встав, мовчки вклоняється. Деві і Дженні відходять
бік, Дженні вітається з жінками. Деві ховається в ванькир.
К е м б л ь
Мир вам!
Річард
Як маєтесь, шановний пане Кемблю?
К е м б л ь
(не відповідаючи Річардові, до Дженні)
Ти тут чого?
Дженні
(змішавшись)
Я тільки що прийшла...
До пані Крістабелі...
К е м б л ь
(поглядаючи на Річарда)
Слухай, дочко,
ти теє «панькання» мені покинь.
Ми всі брати і сестри у Христі,
і всім повинна просто «ти» казати,
хоч би й самому королеві. Тямиш?
Дженні
Я розумію, татку.
К е м б л ь
(до Річарда)
Ти, молодче,
либонь, не звик до нашої простоти,
але й тобі пора вже забувати
звичаї нечестиві.
Річард
Я й не мав їх.
9 	9-зозі 257
Бібліотечна серія

Годвінсон
Хто ж між папістами 10 пробув три роки,
той їх звичаї чей же перейняв.
Р і ч а р д
Італія від нас одстала в вірі,
але звичаю може й нас навчити.
Е д і т а
(до Крістабелі)
Ти там прилагодь братові полудень,
бо як іти, то треба вже збиратись.
Крістабель заходжується коло печі. Дженні помагав їй, вони
стиха розмовляють.
Річард
Куди се? Я нікуди не збираюсь.
К е м б л ь
Ми се тепера врадили на зборі,
щоб батьку Годвінсону дім поставить.
Р і ч а р д
Мені здавалось...
Годвінсон
Так, я маю хату,
але громада з добрості своєї
замість хатини кам’яницю хоче
для мене збудувать. Не так для мене —
я б сам на те не згодився ніколи —
як, власне для громадського добра,
бо в мене будуть люди по суботах
збиратися на бесіди побожні.
Тепер се при тісноті невигідно.
Хоч я казав громаді: шкода праці...
К е м б л ь
Та що там, батьку, як уся громада
та рушить шарварком, то і недовго
триватиме та праця. До зими,
либонь, скінчиться.
258

Річард
Та зима вже хутко.
І то навряд, щоб громадяни всі
могли на сю роботу стать.
К е м б л ь
Чому ж би?
Р і ч а р д
Бо ще не всі собі оселі мають.
Е д і т а
Зате для всіх нас вогнище духовне
горітиме в учителя оселі.
К е м б л ь
Так, Річарде, бери своє начиння
і хлопця...
Р і ч а р д
Хлопець дуже притомився,
та й він малий для шарварків громадських.
К е м б л ь
Ну, сам приходь.
Р і ч а р д
Не знаю, чи прийду.
К е м б л ь
Чому ж не знаєш?
Р і ч а р д
В мене час не вільний.
Я ще раніше обіцяв сусідці
поставити їй комина в хатині,
як тільки вдома вправлюся. Сьогодні
я мушу йти до неї.
Е д і т а
Я гадаю,
що та сусідка може ще й пождати.
У* 259

Р і ч а р д
А я, матусю, думаю інакше.
Кембль
Та-бо громада врадила, щоб братись
усім до діла.
Р і ч а р д
Я не був на раді.
Кембль
Ти б міг прийти.
Р і ч а р д
Мене ніхто не кликав.
Е д і т а
Я кликала.
Р і ч а р д
Мені ти не казала,
що там на зборі ще й обради будуть,
я думав — то зібрання молитовне.
Кембль
Воно таке й було, та заразом
ми зважили й порадитись про справи.
Та все одно — був чи не був на раді,
а вже коли громада вся рішає,
то всяк примушений рішинця слухать.
Р і ч а р д
Хто має силу з примусом боротись,
той робить завжди тільки по охоті.
Кембль
Я ж думаю — охота в тебе єсть.
Р і ч а р д
Дозвольте вже мені про теє думать.
Кембль
Але громада не питає думки
того, хто супротивиться рішинцям.
260

Що хочеш думай — а коритись мусиш.
Громадська влада — то єсть божа влада,
і всяка думка хай мовчить при ній.
Р і ч а р д
Так говорить не личить пуританам!
Годвінсон
Чому ж би то не личить? Поясніть!
Р і ч а р д
Бо якщо ми не думку боронили,
то я не знаю, за що ми боролись.
Годвінсон
За боже слово! й за громадську волю!
Р і ч а р д
А в чім, по-вашому, громадська воля?
К е м б л ь
А в тім, що ні король, ні парламент
ламать не сміє присуду громади.
Громада — вільне й незалежне тіло.
Годвінсон
(з погрозою в голосі)
Громада власні парості негідні
рубати може і в вогонь кидати,
і їх ніхто не сміє боронити.
Р і ч а р д
(до Годвінсона)
В такій громаді, справді, повна воля
всім фарисеям п.
Годвінсон
Річарде, до чого
ви се сказали?
Р і ч а р д
Sapienti sat*.
* 	Для розумного досить (лат.).
261

Годвінсон
(встає)
Се чемна мова!
Е діта
Сину, ти забув,
що ти молодший і говориш з гостем.
Шановний вчителю, простіть його
і не беріть за зле слів нерозважних.
Р і ч а р д
Я, мамо, не сказав ще: теа сиіра! *
К е м б л ь
Та що се за балачка католицька?
Годвінсон
(береться за шапку)
Зостаньте з миром!
Е д і т а
Вчителю шановний!
Ви не одійдете від мене в гніві,
не завдасте такої злої кари
мені за необачність мого сина.
Годвінсон
Вас поважаючи, Едіто гідна,
я зостаюсь.
Ввіходить і спиняється у порога дуже убого вбрана жінка,
скілька раз вклоняється товариству.
Жінка
Мир сій оселі чесній.
Р і ч а р д
Мир, жінко добра, й вам.
Жінка все стоїть у порога, вигляд у неї принижений,
прибитий.
До гурту просим.
• 	Моя провина (лат.) — в значенні: «каюся».
262

Годвінсон
(до Кембля)
Я щось забув обличчя сеї жінки.
К е м б л ь
(до Годвінсона)
Вжеж, бо вона не ходить на зібрання.
Се жінка Ріверса, що втік в Род-Айленд
після останніх виборів у нас.
Годвінсон
Лукавий чоловік. Мутив громаду.
Чого ж се їй?
Жінка
(до Річарда)
Шановний пане майстре,
я се прийшла спитати вас...
Р і ч а р д
Я знаю.
Я не забув. Сьогодні я прийду.
Жінка
Пробачте!., докучаю... я б не сміла,
та злидні тяжкі, осінь наступила,
а тут вогню нема де розпалити,
щоб ту нещасну дітвору нагріть!
Годвінсон
У вас немає хати?
К е м б л ь
Є в них хата.
Жінка
Та хата є, ще чоловік стулив
якусь там хижку, але печі дасть біг.
Там вогко, як в льоху; моє найменше
лежить в пропасниці, а я сама
над ранок ледве голову підводжу.
І так була біда, а се вже далі,
либонь, кінець прийшов... Нема нізвідки
ні помочі, ні жадної поради..,
263

Громада сердиться... А що ж я винна?
Та вже нехай би я... а то ж дітки.
(Плаче).
Р і ч а р д
(до Годвінсона)
То се відповідають немовлята
за батьків гріх?
Годвінсон
Я, майстре, за громаду
не можу говорить. Громадське діло.
* Кембль
(до жінки)
Ти знаєш що, небого,— почекай,
ось ми відбудем шарварок громадський,
порадимось, то може, що й поможем.
Жінка
(з боязким поглядом то на Річарда, то на Годвінсона
й Кембля)
Та я пожду... от тільки та біда
з дитиною... коли б не вмерло...
Р і ч а р д
(гукає)
Деві!
Д е в і ввіходить з-за ванькира.
Збирай начиння, підем мурувати!
Деві збирає в кутку начиння* принесене в початку дії.
Крістабель
(озивається од печі)
Ти, Річарде, хоч попоїв би перше.
Р і ч а р д
Я не голодний, потім. Швидше, Деві!
Деві
Я вже готовий, дядьку.
264

Р і ч а р д
(до жінки)
Ну, ходім.
(Мовчки вклоняється Годвінсону і Кемблю і виходить
вкупі з Деві).
Жінка
(кланяється всім низько)
Зостаньте в ласці божій.
К е м б л ь
Прощавай!
Жінка ще кланяється всім і виходить слідом за Річардом
і Деві.
Годвінсон
Едіто, син ваш, видно, хоче стати
з громадою на поєдинок!
К е м б л ь
Батьку,
ти вже напосідаєшся занадто.
Що хлопець ту нещасну пожалів,
я в тім гріха не бачу. Милосердя
до вбогих єсть повинність християнська.
Годвінсон
Сім’я ся вбога за своє нечестя.
Тепер ся жінка, мов вівця покірна,
бо злидні стислії... Та душа в ній вовча.
(До Кембля).
Адже вона не слухала тебе!
їй майстер, бач, потрібен, не громада.
Господь її скарає, як Сапфіру,
Ананієву жінку нечестиву 12,
що покривала чоловіка гріх
перед громадою. Запевне, й Річард
не з добрості пішов їй помагати.
К е м б л ь
Не нападайся, батьку, він одважний,—
сказать по правді, я люблю одвагу,—
він так собі, як молодий бичок,
265

що не навчився ще в ярмі ходити.
А все-таки натура в нього добра,
я знав його й малим. З покійним Джеком
водили здавна ми хліб-сіль. Едіто,
чи пам’ятаєш, як з твоїм старим
ми англіканцям завдавали гарту?
Е д і т а
Так, брате Джошуе, я не забуду,
яким ти був товаришем для Джека.
Годвінсон
(сів біля коминка, збираючись помішати в каміні,
нагнувся за коцюбою і зненацька побачив фігурку
з хліба, що валялась долі. Здійняв її, подивився,
потім встав. До Едіти)
Едіто! Се робив ваш син, запевне?
(Показує і кладе перед нею на стіл фігурку).
Е д і т а
(знищена)
Я з ним нічого поробить не можу,
шановний вчителю. У мене серце
аж крається, що він на згубу йде.
Годвінсон
Я жалую, іі£о покарав господь
побожну матір нечестивим сином,
але вже я не можу зоставатись
в тім домі, де господарем ваш син.
Е д іта
Шановний вчителю!..
Годвінсон
Ні, я не можу.
Зостаньте з богом!
(Виходить швидко).
Е д і т а
(сплескує руками)
Господи, за віщо
караєш нас?
266

К е м б л ь
Та що він там знайшов?
(Придивляється до фігурки).
Ха-ха-ха-ха! Та й здорово ж уданий!
Як вилитий наш батько Годвінсон!
Сказать по правді, може, й нечестиво,
а лепсько вийшло! Чи ти бачиш, Дженні?
Д ж е н н і
(підходить, усміхаючись)
Чого шановний вчитель так розгнівавсь,
адже людей малюють на портретах,
то чом же їх ліпить не можна?
К е м б л ь
Бачиш,
портрети лиш мальовані бувають,
все ж ліплене і різьблене — кумир,
а не портрет.
Дженні
А я гадала, татку,
що лиш богів подоби — то кумири.
К е м б л ь
Ні, сказано, щоб не різьбив ніхто
і не ліпив «ніякої подоби»,—
се бридко перед богом.
Дженні
А як часом
для забавки зліпив би хто фігурку,
то й се вже гріх?
К е м б л ь
Се?.. Як тобі сказати?
воно не то, щоб... ну, а все ж негоже...
Та ти чого допитуєшся?
Дженні
(засоромлена)
Так...
267

К е м б л ь
Дивуюся я з Річарда! Порядний
і чесний хлопець, а такі дурниці
ніяк покинути не може.
Е д і т а
Брате,
ти надто добрий, не дурниці се,
а гріх, та ще й великий. Се мій хрест,
се рана мого серця — ті «дурниці».
К е м б л ь
Е, сестро, се вже й ти у гріх впадаєш,
у гріх одчаю. Річард молодий,
а тим, що він не любить пиятики,
з дівчатами не водиться, то мусить
чим іншим бавитись — кров молода.
Одружиться колись, зів’є гніздечко,
то й іграшки забуде.
Е д і т а
Дай-но, боже,
щоб сі твої слова були пророчі.
Тим часом — кров мені холоне в жилах,
як я дивлюся на «іграшки» такі.
(Показує на фігурки в одкритій шафі).
К е м б л ь
(приглядається і пізнає в фігурці Дженні)
Еге-ге-ге-ге! Се що таке, Джоанно?
Дженні
(знищена)
Я, таточку, не знаю.
К е м б л ь
(суворо)
Ну, то знай,
що іграшок таких я не дозволю.
Щоб се було востаннє!
Дженні
Добре, татку.
268

Кембль
А Річарду скажу, щоб він се знищив,
щоб не було сього!
Д ж е н н і
(мимохіть)
Ох, татку!
Кембль
(суворо)
Д ж енні!
Д ж е н н і
Та я ж нічого.
(Тихо до Крістабелі).
Сестро Крістабеле!
Яка я грішна — жаль мені фігурки.
(Іде до ванькира).
Кембль
Куди ти, Дженні? Нам додому час,
я ще не їв від рана.
Е д і т а
То зостанься
в нас, брате Джошуе, і пополуднуй,
чим бог послав.
Кембль
Ні, сестро, я піду;
дедалі час виходить на роботу,
моя ж сокира не прийде по мене,
а я по неї мушу йти додому.
Е д і т а
Якби ти, брате Джошуе, й мене
провів туди, де мають будувати.
Кембль
Чого тобі туди?
Е д іт а
Піду робити
з громадою.
269

К е м б л ь
Жінок туди не кличуть,
то не жіноче діло — будувати.
Е д і т а
В потребі й жінка мусить все робити.
К е м б л ь
Ну, крайньої потреби ще немає.
Е д і т а
Мій рід не звик ждать крайньої потреби,
він завжди й скрізь ішов у першій лаві.
Коли не служить син громаді й богу,—
за нього піде мати, але сором
на рід мій не впаде.
К е м б л ь
Едіто, сестро,
се дуже красно сказано, та сила
жіноча не дорівнює словам.
Е д і т а
Носити цеглу та місити глину
і я здолаю. Чесні громадяни
не погордують мною, сподіваюсь.
К е м б л ь
Як уважаєш. То зайди до мене,
я проведу тебе, коли так хочеш.
Зостаньте у миру.
Едіта і Крістабель
Ідіте з богом.
Кембль і Дженні виходять.
Едіта
Дай, дочко, пополуднувать, що маєш,
а потім дай лопату і рядно
і шнур знайди.
Крістабель
Ти, мамо, справді йдеш?
270

Е д і т а
Коли бува, що я кажу неправду?
Крістабель
Дозволь, матусю, я піду, поможу.
Е д іта
Кому ти хочеш помогти?
Крістабель
Тобі.
Е д іта
Зостанься дома.
Крістабель
Чом?
Е д і т а
Бо я так хочу.
Мовчання. Крістабель лагодить полуднувати. Едіта розгортає
біблію й читає. Річард і Деві раптово входять задихані.
Р і ч а р д
Дай, Белочко, полуднувать, та швидше.
Крістабель
Ти вже вернувсь? Так швидко?
Річард
Я на час.
Се я для Деві. Бачу, він аж мліє
від голоду, а йти не хоче сам
^ без мене, мусив вести на годівлю.
(Поки Крістабель ладнає страву, Річард ходить по
хаті раптово, видно, зворушений).
0 господи, яка біда на світі!
Ти, Бело, здумати собі не можеш,
яка нещасна Ріверсова жінка
у тій землянці вогкій з тими дітьми.
1 не вона одна... таких є безліч.
(Ходить мовчки, далі спиняється перед Едітою).
271

А знаєш, мамо, я собі подумав,
що, може, й справді гріх так жить, як я.
Е діта
(радісно)
Ти, Річарде, прийшов до сеї думки?
Благословен господь!
Р і ч а р д
Сьогодні вперше
побачив я так близько злидні людські,
Я досі знав лиш бідність артистичну,
ощадність бачив, працю невсипущу,
та корчів голоду я ще не бачив,
не чув його спотвореного крику,—
не чув, не бачив і не дбав! Матусю,
хіба не гріх така страшна байдужість?
Але я жив серед краси і мрій.
Все вище, вище й вище я здіймався
на крилах мрій — тепер упав на землю...
Ох, мамо, як же я забився страшно!
Здається, мрії зломлено крило...
а як воно плескало буйно!
Е д і т а
Сину!
ти наче жалуєш про тії мрії,
хоч сам ти зрозумів, що замість мрій...
Річард
Так, замість мрій тут потребують хліба!
І я за се в них каменем не кину...
Е д і т а
Тут вимагають не самого хліба,
а й слова божого,— не забувай!
І ми служить повинні щирим серцем
тим, хто дає нам боже слово.
Р і ч а р д
Мамо!
Христос давно нам дав його. Те слово
він не сховав у схові під замки,
272

і всяк його сам може взять тепера,
а передавачів не треба нам.
Е діта
Ти, сину, мов род-айлендець, говориш.
Тебе призводить Ріверсова жінка,
хай бог її поб’є!
Р і ч а р д
Не проклинай!
її побила й так лиха година.
Подумай, мамо,— люди, що назвали
себе «святими» й «божими синами»,
дають своїм братам не хліб, а камінь!
Вони ламають крила мріям ясним!
їх варто проклинати.
Е д і т а
Годі слів,
бо кожне слово — гріх новий.
Р і ч а р д
Так, годі.
Бо кожне слово — то нова отрута
для тебе і — ддя мене.
Крістабель
Страва стигне.
Едіта, Річард і Деві сідають до столу. Крістабель їм служить,
їдять в мовчанні. Едіта встав перша, бере шнур і лопату, закидав
на плечі рядно і подається до дверей.
Річард
(до Крістабелі)
Куди се мати йде?
Крістабель
Та... на роботу...
Едіта
(обертається, стоячи на порозі)
Я, сину, йду за тебе відробляти.
(Повагом виходить).
273

Крістабель
(до Деві)
Ти б, синку, йшов бабусі помогти.
Деві
Як, скажеш, дядьку Річарде?
Р і ч а р д
Як хочеш...
Деві
Я йду з тобою...
(Деві починає знов ретельно їсти. Річард сидить, не
торкаючи страви).
Крістабель
Річарде, ти б їв...
Річард
Не їсться, Белочко...
Мовчання.
Крістабель
А тута Кембль
нагримав на дочку за сю фігурку.
Він хоче, щоб ти знищив се.
Річард
(з раптовим запалом)
Не знищу!
Сього ніхто не може наказати!
Хтось стукає у двері.
Річард
Либонь, по мене.
(Встає).
Крістабель
(одчиняє і виглядає за двері)
Боже! Джонатан!
Чи бачиш, Річарде?!
(Уводить Джонатана за руку в хату).
274

Р і ч а р д
(кидається і гаряче вітається з Джонатаном)
Ти звідки взявся?
Я ж думав — ти в Голландії осівся.
Джонатан
Осівся, та не всидів...
Р і ч а р д
Чом же так?
Кажи, розказуй, що було з тобою.
Крістабель
Так дай же, братику, йому спочити.
Сідайте, Джонатане!
(Садовить за стіл, присуває йому страву).
Призволяйтесь.
Джонатан
Спасибі, не голоден, дещо їв,
ми з жінкою шатро собі зробили
та трохи там поснідали.
Крістабель
Та що ви!
Ну, як таки вам жити у шатрі?
Поки збудуєтесь, у нас сидіте.
Так, Річарде?
Р і ч а р д
Вжеж, Белочко, звичайне.
Джонатан
А ваша паніматка...
Крістабель
О, матуся
вам буде дуже рада. Я піду
та приведу сюди дружину вашу.
Де ви спинились?
275

Джонатан
Як би вам сказати?
Там шарварком громада щось будує,
то ми отаборились в тій містині.
Крістабель
Гаразд, я вже найду.
(Виходить).
Р і ч а р д
Ну, слухай, друже.
Чому ж се ти в Голландії «не всидів»?
Зарібку не було?
Джонатан
Та ні, не те,
а я зневірився в старому світі.
Той давній світ зостарівся в гріхах,
закостенів у звичках нечестивих
і навіть дух живий нової віри
не може воскресити того трупа.
І я збагнув, для чого в край новий
Ізраїля виводив бог з Єгипту,—
інакше б той народ не став обранцем.
Єгипетська гидота застаріла
його посіла б, як лиха проказа.
Колись я розкажу тобі дрібніше
про всі мої пригоди, а тепер
аж згадувать не хочеться. Я радий,
що можу вже не думати про те.
Р і ч а р д
А все ж Голландія новому хисту
торує шлях широкий. Я простив би
«Єгипетську гидоту» їй за теє.
Джонатан
Се ти говориш так, а не простив же
Венеції усіх її гріхів,
за цноту хисту красного.
276

Річард
Простив я
не менше їй, аніж Христос блудниці.
Джонатан
Все ж признаєш ти, що вона — блудниця.
Річард
Ні, власне, я не те хотів сказати,
було б се і негречно, і невдячно.
Джонатан
Але зате правдиво! Я боявся,
що вже не вилізу з її розпусти,
коли там довше поживу.
Річард
Нітрохи
я не боявсь того.
Джонатан
Чого ж ти втік
від неї, як від жінки Потіфара? 13
Річард
Згадай про інквізицію 14. Крім того,
ти знаєш сам: поважні обов’язки
обох нас кликали додому.
Джонатан
Правда,
а все-таки ти без жалю покинув
Венецію.
Річард
Хіба ти се завважив?
Я й сам тоді гаразд того не тямив...
(Трохи задумався).
Однак се правда! Я вже звідти рвався,
я вже був ситий тих пишнот, бенкетів,
пестливої венеціанок вроди,
облесливих речей венеціанців,
277

а що найгірше — пуританська шия
не вміла гнутися по-католицьки,
переступати ноги не хотіли
через високі дожеві15 пороги
і спотикались на помостах гладких
палаців меценатських 16. В тих палацах,
немов заморські квіти, процвітають
таланти виборні — але в теплиці
скоріше нидіють, аніж цвітуть.
Нащадки велетів, самі здрібнілі,
якась безсила, пещена їх врода.
Джонатан
Се правда, там артисти зледащіли,
мов ті запроданки великопанські,
що вже й від сонця божого одвикли,
а лиш при штучнім світлі жити можуть.
Р і ч а р д
Той хист, либонь, усі свої слова
договорив до краю і, здається,
готовий заніміти.
Джонатан
Так, здається...
І як се страшно, Річарде! Тож ми
зв’язали з хистом нашу власну долю.
Р і ч а р д
О, наша доля, брате, не загине!
В Італії ще не кінчиться світ.
Для нас тут світ ще тільки що почався.
Ми ще поборемось. Ми, слава богу,
вродились не підніжками магнатів,
у нашім гороскопі17 інші зорі.
Я, пливучи сюди, багато думав,
то був великий океан думок...
Я згадую, як часто вечорами
збиралась на помості корабельнім
громада наша, мов одна родина,
і там при світлі вічного багаття,
що сам господь на небі розпалив,
278

співала гімни. Постаті співців
були мов з бронзи чорної одлиті,
суворі, тверді, повні сили й моці,
при світлі зір здавались велетенські,
і стільки в них було краси нової,
не знаної в тім світі італьянськім,
де я учився алфавіту хисту!..
І марив я тоді, що в сій громаді,
серед нового краю розпалю я
одвічної краси нове багаття...
О, то були такі палкії мрії...
Якби ти знав!..
Джонатан
І 	що ж? Вони не зникли?
Р і ч ар д
Ні, ще не зникли, хоч примеркли трохи.
Я бачу, тут в новому краю треба
хащів розчистити вперед чимало,
а потім вже розпалювать багаття...
Джонатан
Хащів? Яких? Ти ж не про пущу кажеш?
Річард
Ні, пуща ся мене найменш лякає,
хоча й вона чимало силу нищить.
Тут навіть глини путньої немає.
Та се ще байка, може, згодом знайдем...
Тут між людьми ростуть лихі терни.
Джонатан
Та хто ж вони такі?
Річ ард
Ось обживешся,
то й сам побачиш... Ох, мій Джонатане,
який се день для мене був тяжкий...
та, богу дяка, радісно скінчився!
(Кладе руку на плече Джонатанові).
Товаришу мій вірний! Друже щирий!
Мій побратиме у святому хисті!
279

Сам бог тебе привів мені на поміч,
тепер ми гори перевернем! Правда?
(Сміється радісно і жартівливо трясе Джонатана за
плечі).
Джонатан
Ой, ой, пусти! Я ж не гора!.. Ну, брате,
ти тут набрався сили Голіафа 18,
тобі ся пуща на користь іде!
Р і ч ар д
Все на користь! І пуща, і терни,
все на користь! Нічого не боюся!
II
Та сама хата, що й в першій дії, тільки краще споряджена.
На коминку багато ескізів, мініатюр і всякої скульптури. По стінах
знаряддя скульпторські і мулярські. Багато полиць, на одних
скульптура, на других новий посуд. В одному кутку гончарський
станок. Вся хата має вигляд не то скульпторської студії, не то
робітні гончаря; багато недокінченої роботи. На рухомих підставках
стоять бюсти, понакривані мокрими шматами. В глибині хати
зроблений альков; замість ліжка в нім маленька естрада: на естраді
стоїть молода дівчин а-індіанка в своїм дикарськім
убранні. Р і ч а р д ліпить з неї статую натуральної величини; він
робить дуже ретельно, то підступає, то відступає від статуї,
приглядається, поправляє то позу дівчини, то позу статуї. Рухи швидкі,
енергічні, в них видно запал, екстаз.
Рі ч ар д
(до себе)
Отак... так буде краще... Ні, отак!
Тепер гаразд!.. Стій, дівчино, не рушся.
Втомилась, може?
Дівчина хитає головою, що ні.
Ну, то ще постій,
а я тобі намиста дам за теє,
хорошого, блискучого. Ти любиш намистечко?
(Показує дівчині намисто, знявши з полиці. Та
усміхається і сплескує руками).
Ет, зіпсувала позу!
280

(Іде й поправляє їй позу).
Сміятись можеш, а руками — зась!
(Показує на мигах, що руками не можна махати, і сам
сміється).
Стукають у двері.
Голос
(за дверима)
Чи дома майстер Річард?
Річард
Дома! Дома!
Як тільки почувся стук, дикарка кинулась і засунула завіси
алькова, так що її не стало видно.
Джонатан
Добридень, Річарде!
Річард
Здоров, здоров!
Давно тебе не бачив. Щось ти, брате,
цураєшся моєї хати.
Джонатан
Ні,
я не цураюся.
Річард
Сядь, гостем будеш,
а я робитиму тим часом далі.
(Одслоняє дівчину).
Джонатан миттю обертається плечима до Річарда і дівчини.
Річард
Бо глина сохне, час не жде, ти знаєш.
Джонатан мовчки розкриває велику книгу, що лежить на
столі, і схиляється над нею.
Річард
(дає позу дівчині, береться до роботи, поспівуючи і
розмовляючи. Співає)
Ой білі квіти на лілеї
побачив я!
281

Лети до милої моєї,
душе моя!
(Говорить).
Се, Джонатане, маю справжнє свято!
Дивись, яку я глину тут знайшов!
То скульптори в Італії сій глині
ціни б не склали!
(Подає Джонатанові грудку глини).
Джонатан
Справді добра глина.
Се треба взять собі.
Р і ч а р д
Ти знов працюєш?
Ну, слава богу, се я дуже радий,
що ти вернувсь до праці.
Джонатан
Я вернувсь,
та з іншим серцем, з іншою душею,—
пиху покинув і в покорі духа
оддав на службу господу себе.
Р і ч а р д
І що ж ти робиш?
Джонатан
Що громаді треба.
Р і ч а р д
Що ж треба?
Джонатан
День свою потребу має.
Р і ч а р д
(за роботою слухає неуважно. Співає)
Блакитні квітоньки-дзвіночки
побачив я.
Кому се ти плетеш віночки,
красо моя?
282

Джонатан
Що ти співаєш?
Р і ч а р д
Пісню флорентинську.
(Співає).
...Червоні квіти на гранаті...
Дівчина спускає руку.
Знову?
Чи ти втомилась? Ну, постій хвилинку,
я хутко дам спочить.
(Поправляє позу).
А знаєш, друже,
ся статуя, се буде щось нового.
Давно вже так я серцем не горів,
як отепер. Здається, день і ніч
не відступав би від роботи! Правда,
що і модель таку не завжди знайдеш!
Шукав я цілий рік, знайшов — сьогодні:
що за хороше дике дитинятко!
Глянь, Джонатане!
Джонатан
Річарде, послухай,
сказать по правді, я не сподівався,
щоб ти вже до такого міг дійти.
Р і ч а р д
Ти що на думці маєш?
Джонатан
Знаєш добре.
Р і ч а р д
Ні, далебі, не знаю!
Джонатан
Дай же спокій!
Та хто ж не знає, що таке моделі
283

для молодого скульптора? Нехай би
хоч християнку взяв!..
Р і ч а р д
(кидає роботу, вражений)
О 	Джонатане!
Якби се Годвінсон таке провадив,
то я б не здивувавсь. Але що ти,
митець, митцеві отаке говориш,
дивуюсь я, і жаль мене бере.
Якби ти був митцем справдешнім зроду,
ти б чисту мав фантазію і думку,
ти б знав, що в урочистий час роботи
ми не на грішнім світі живемо,
навколо нас тоді країна мрії,
те «царство боже на землі», якого
даремно довго так шукають люди.
Джонатан
Ти думаєш, що ти його знайшов?
Р і ч а р д
Так, думаю і знаю.
Джонатан
Ти щасливий!
Р і ч а р д
Що ж, годі вже мені нещасним бути!
Доволі вже того «плачу, й ридання,
і стогону, і скреготу зубів».
Земля не пекло, люди не прокляті,
і радощі не гріх, а божий дар!
Джонатан
Коли ті радощі від бога справді.
А що в тобі тепер їх породило?
Жіноче тіло, грішная краса!
І тим ще й інших звабити бажаєш.
Яке ж то «царство боже на землі»?!
284

Р і ч а р д
(спочатку нічого не говорить. Іде мовчки, дає дівчині
намисто непонизане і нитку, засуває альков, закриває
мокрим рядном статую і вертається до Джонатана).
Нехай не вабить грішная краса
твоїх святих очей. Ох, Джонатане!
І хто більмо тобі навів на очі?
Колись у тебе інший погляд був.
Я так утішився, як ти приїхав
до нас в колонію! Вітав я друга
в тобі, мій Джонатане! Чи ж тепер
я бачу ворога перед собою?
Джонатан
(задумавсь, далі подає Річардові руку)
Ні, Річарде, не ворога ти бачиш.
Так хутко ворогами не стають,
і я надію маю, що з тобою
ми спільною дорогою ще підем.
Тобі здається, що тепер осліп я,—
мені здається — ти ще не прозрів.
Р і ч а р д
Ну, добре вже, покиньмо се змагання.
Ти що читав тут?
(Заглядає в книгу).
Біблію? Ісход?
Джонатан
Та се я хтів порадитись у тебе...
Р і ч а р д
Ну, з мене, брате, кепський богослов.
Джонатан
Ні, тут не богословіє, тут інше:
се для зібраннів молитовних свічник
замовила громада. Я гадаю,
що може тут погодитись артист
із християнином. Громада хоче,
щоб свічника зробить на той взірець,
що в біблії описано. От слухай.
(Читає).
285

«Різьблений маєш ти зробити свічник,
стебло його, і чаші, й круги, й листя
у нього мають бути...» Не збагну,
і скільки чаш, і що воно за круги.
Не розберу! Ось прочитай лиш ти.
Р і ч а р д
(читає про себе, далі одсовує книгу)
Я раджу так: закрий ти сюю книгу
і текста сього більше не читай,
коли артистом хочеш зоставатись.
Джонатан
Я хочу християнином зостатись.
Річард
Та ти ж себе в неволю завдаєш
єгипетську! Адже громада наша
із Годвінсоном вкупі стільки ж тямить
в тому, що гарне, як отой мій кий;
либонь, ще й менше!
Джонатан
Річарде, будь радий,
що ти перед товаришем сказав се,
бо якби сі слова дійшли до слуху
громади й вчителя...
Р і ч а р д
Овва! Злякав!
Я їм готовий в вічі се сказати:
що правда, то не гріх. Та я й сказав
їм щось подібного, коли схотіли,
щоб я там фініки якісь ліпив
над вікнами та над дверима в школі —
се Годвінсон так видумав премудро
покрасу ту, десь вичитавши в тексті.
(Сміється).
Джонатан
До речі, я тобі хотів сказати:
даремне ти з громадою завівся,
а надто з Годвінсоном.
286

Річард
Що ж мені
твій Годвінсон?
Джонатан
А те, що він в громаді
велику силу має.
Р і ч а р д
Хай він мав
в громаді силу, я — на самоті,
то й буде з нас обох.
Джонатан
Чи ти гадаєш
один проти громади йти? Для чого
оця твоя робота?
Р і ч а р д
Для краси.
Джонатан
Кому потрібна та краса?
Р і ч а р д
Мені
і тим, що в слід мій підуть.
Джонатан
Де ж ти бачиш
таких людей?
Р і ч а р д
Та хоч би Деві наш.
Джонатан
Оте хлоп’я?
Р і ч а р д
Оте хлоп’я. І більше
для мене значить усміх мого Деві,
аніж прокльони твого Годвінсона.
287

Що ж до громади, я їй те даю,
чого їй треба.
(Показує на посуд).
От і всі рахунки!
Джонатан
Ні, Річарде, се ще не всі рахунки.
Твоя шановна паніматка...
Р і ч а р д
Годі!
Про се не звик я говорить ні з ким.
Доволі з тебе знать, що я ніколи
невільником не стану в себе в хаті.
Джонатан
І в кого ти такий запеклий вдався?
Р і ч а р д
Такий весь рід: вікліфовці19, лоларди 20,
«незгідні», «незалежні» 21, «рівноправці» 22,
такі були мої питимі предки.
Мої всі кревні волі домагались
від короля, від церкви, парламенту,
а я — від них самих. Така вже кров.
Джонатан
Се горда мова, та душі спокою
немає в ній.
Р і ч а р д
Нащо мені спокій?
Я ще живий, ще рано спочивати.
Джонатан
Хотів би знати я: невже ти завжди
так певний себе, як тепер? Невже
не знаєш ти ні муки, ні вагання?
Р і ч а р д
Чому не знаю? Все, що ти говориш,
я сам собі казав не раз, не два.
Та сі вагання й муки переміг я,
288

вони вже пережиті раз назавжди.
І розум мій, і серце, й віра кажуть,
що путь моя правдива. Але єсть
вагання інші — їх перемогти
далеко тяжче, надто самотньому...
Ти, Джонатане, руку дав недавно
мені на приязнь. Ти один в сій пущі
мені б міг помогти, якби схотів.
Джонатан
Аби я зміг, охоти не бракує.
Р і ч а р д
Та от що, брате, ти мені скажи,
(одкриває статую)
що зроблено в сій статуї погано?
Джонатан
На погляд мій, вона погана вся.
Р і ч а р д
Погана чи поганська?
Джонатан
Так, поганська.
Р і ч а р д
Забудь на час, що ти вже став святим,
і подивись на неї давнім оком.
Коли б тоді, як ми з тобою вкупі
блукали по палацах італьянських,
тобі зненацька показав хто-небудь
сю статую — ти що б сказав про неї?
Джонатан
Тоді сказав би певне: «гарний твір».
Р і ч а р д
А якби хто просив тебе вказати,
Що в ній змінити?
10 	9-зозі 289
Бібліотечна серія

Джонатан
Я б сказав: нічого«
Та тільки се сказав би, як поганин.
Тепер, як християнин, я кажу:
розбий її!
Річард
З останнього стягнуся,
а виллю з бронзи!
Джонатан
Річарде, я мушу
остерегти тебе, поки не пізно...
Увіходить Д е в і.
Д еві
До тебе, дядьку, люди там прийшли.
Р і ч а р д
То клич до хати.
Д еві
Кликав, та не йдуть,
ми, кажуть, поговоримо в садочку,
там затишніш.
Р і ч а р д
Та що ж воно за люди?
Д еві
З Род-Айленду якісь. Іди, бо ждуть.
Річард
Я йду. Ти, Джонатане, ще посидь тут.
(Виходить).
Джонатан
Чи дядько твій нічого ще не знає?
Деві
Та ви ж сказати мали.
290

Джонатан
Я не встиг.
Ти сам скажи.
Д еві
За мене не турбуйтесьі
Без вас я знаю, що мені робити.
Джонатан
Сьогодні ти не дуже гречний, Деві.
Деві
Ай, дайте спокій!
(Подається до дверей).
Джонатан
Та куди ж ти, Деві?
Деві
Піду, довідаюсь, що там ворожать.
Джонатан
Стривай, зажди, і я з тобою йду.
Обоє виходять. Індіанка виходить з алькова23, розходжується по
хаті і розглядає, усміхаючись, свою статую.
Д ЖЄ Н Н І
(вбігає раптово)
Ой горенько! Та де ж се Річард? Пробі!
(Бачить індіанку).
Ти хто така? Ти тут чого?
Індіанка мовчить, вороже дивиться на Дженні, притулившись
до п’єдесталу статуї.
(Дженні раптом глянула на статую).
Ах, так?
То, значить, правда? Ти живеш у нього?
(Люто наступає на індіанку).
Геть звідси, геть, бо я тебе уб’ю!
Хапає кия, що попавсь під руку, і заміряється на індіанку.
Та з різким криком хапає скульпторський молоток, замахує ним,
мов томагавком 24, і собі наступає на Дженні. Едіта і Кріста-
б е л ь вбігають на крик знадвору. Індіанка миттю ховається
в альков. Дженні кидає кия і заходиться плачем.
1°* 291

Крістабель
Сестричко Дженні, що з тобою, люба?
Е д і т а
Що сталось тут? Чого ти плачеш, доню?
(Підходять обидві до Дженні).
Дженні
(одвертає їх, пручається по-дитячому)
Лишіть мене, лишіть мене, не руште!
Я більше не прийду до вас ніколи...
Недарма татко не пускав... Ой лихо,
яка я нещаслива!
(Ридаючи, вибігає з хати).
Е д і т а
Що се з нею?
Крістабель
Ох, тая Дженні ще зовсім дитина,—
на сльози їй не дорого.
(Задумується і зітхає).
Ой мамо!
Е д і т а
Чого зітхаєш?
Крістабель
Ти се знаєш, мамо!
Е д і т а
Жаль не до речі.
Крістабель
Матінко! Матусю!
Чи се ж вони сюди сьогодні прийдуть?
Е д і т а
Так.
Крістабель
Річарда ти мусиш боронити.
292

Е д іт а
Ми тільки правду боронити мусим, її одну.
Крістабель
Та Річард-бо твій син,
він — кров твоя. Якби на мого Деві
хто нападавсь, я б кинулась, як пломінь.
Е д і т а
Я вже згубила сина, а тепер
ти ще й дочку від мене одбираєш.
Крістабель
Ой мамо, що ти кажеш, бійся бога!
Як можеш ти зрікатися дітей?
Се ж, мамо, гріх, сього Христос не хоче.
Е д і т а
(бере зо стола євангеліє і розкриває його на закладці)
Дивись сюди, читай уважно, дочко.
Читай уголос, ось отут, читай!
Крістабель
(читає тремтячим голосом)
«Не думайте, що я прийшов кинути мир на
землю, не прийшов я кинути мир, тільки меч.
Прийшов-бо відлучити чоловіка від батька його,
і дочку від матері її, і невістку від свекрухи її,
і вороги людині родичі її».
(Спиняється з стогоном).
Несила, мамо, сеє розуміти!
Е д і т а
Читай, читай!
Крістабель
О 	Христе, сине божий!
(Читає все слабшим голосом).
«Хто любить батька чи матір над мене, не годен мене;
хто любить сина чи дочку над мене, не годен мене».
(Голос її уривається).
293

Е д і т а
(дочитує сама твердим, сумним голосом)
«І хто не прийме хреста свого і за мною не піде,
не годен мене».
Р і ч а р д входить. Крістабель при його вході зривається і йде
в ванькир. Едіта зостається над книжкою, але не читає, дивиться
поперед себе сумним, темним поглядом.
Р і ч а р д
(сідає на ослоні біля коминка, поглядає на матір.
Стиха говорить до себе)
Яка сумна чогось сьогодні мати...
Се ж, певне, я їй жалю завдаю...
Але сей смуток до лиця матусі.
У неї гарні старощі... Сей погляд,
сі прості лінії, одежа навіть —
правдива Mater dolorosa *.
(Бере з коминка віск і ліпить, вдивляючись в матір)*
Едіта
Сину І
Що робиш?
Р і ч а р д
Так, нічого, бавлю руки.
(Шпарко ліпить далі).
Едіта
Ти знову бавишся...
Р і ч а р д
Та що в тім злого?
І 	діти бавляться. Христос їх любить.
Е д іт а
У тебе не дитячі забавки,
і 	сам ти не дитина.
Мовчання.
Слухай, сину!
Знов мовчання. Річард все ліпить.
* 	Скорботна матір (італ.).
294

Річард
Я, мамо, слухаю. Кажи, кажи!
(Ліпить ще швидше).
Е д і т а
Колись ти сам казав, що гріх так жити,
як ти живеш.
Річард
То вже було давно.
Тепер я інше думаю, матусю.
Е д і т а
Що ж саме?
Річард
Думаю, що в світі кожен
своє завдання має і — свій хрест.
Едіта
Яке ж, ти думаєш, твоє завдання?
Річард
Мій хист і мрія.
Едіта
Ти колись казав,
що тут потрібно хліба, а не мрії.
Річард
Я, мамо, потім іншого навчився.
Едіта
Де ж ти навчився?
Річард
Та хоч би в тій книзі,
що ти в руках держиш. Я прочитав
уважно притчу...
295

Е д і т а
Про таланти, сину?
Ти, певне, зрозумів її не так.
Р і ч а р д
Ні, мамо, я читав простішу притчу,
її й дитина може зрозуміти.
Про Марфу і Марію я читав.
Е д і т а
Хіба то притча?
Р і ч а р д
Все одно, матусю,
тут річ у тім, як розуміть її.
Е д і т а
А ти ж як зрозумів?
Р і ч а р д
Та дуже просто:
що Марфа дбала про потреби часу,
Марія ж прагнула того, що вічне.
Е діта
Ти думаєш...
Р і ч а р д
Іти услід Марії.
Крістабель
(з ванькира оплаканим голосом)
Ходи до мене, брате!
Р і ч а р д
Що там, Вело?
(Лишає роботу на дзигликові перед коминком і йде в
ванькир).
Е д іт а
(спішно підходить і дивиться на роботу, що лишив Рі•
чард)
Моє обличчя! Господи, рятуй
296

і 	змилуйся... Навік, навік загинув...
Річард і Крістабель виходять, взявшись за руки.
Крістабель
Матусю, глянь на мене і на нього...
Едіта робить одвертаючий рух рукою і, похиливши голову,
виходить геть із хати.
Річард
Та що се з матір’ю сьогодні, Бело?
І 	ти якась чудна...
Крістабель
Ні, я нічого...
То вже минуло... Річарде, скажи,
які се люди там були в садочку?
Річард
Та то купці з Род-Айленду.
Крістабель
Чого?
Річард
Вони мене в Род-Айленд закликають
за вчителя. Дають чималу плату.
Крістабель
Що ж ти сказав?
Річард
Що не поїду.
Крістабель
Чом?
Річард
Тобі се дивно?
Крістабель
Ні... так... я гадаю...
як добра плата, то... то... може б, варто...
297

Рі чард
Щоб я покинув тут свою родину
для тої плати?
Крістабель
(з героїчним зусиллям)
Ти про нас не думай,
поїдь в Род-Айленд. Се для тебе краще.
Р і ч а р д
Та що се ти мене мов випираєш?
Чи я й тобі вже, Белочко, обрид?
Крістабель закривав обличчя фартухом. Річард, здивований
і стурбований, підходить до неї. Раптом увіходить Джонатан,
при вході оглядав всю хату.
Джонатан
Тут не було нікого ще?
Крістабель
Нікого.
Джонатан швидко виходить.
Річард
Чого він се спитав? А хто ж мав бути?
Крістабель
Хто?.. Я не знаю... Може... Ні, ніхто!
(Збентежена метушиться по хаті, далі починає покри-
вати статую рядном).
Річард
Та що ти робиш, Бело? Схаменись!
Крістабель
Так, щоб не сохло.
Річард
(сміється)
Ти за неї дбаєш?
Я дуже радий, тільки все ж не руш.
Я, Белочко, вже краще сам накрию.
208

(Накриває статую рядном).
Щось стукнуло. Крістабель здригнулась.
Річард
Чого ти? Се віконниця.
Мовчання.
Крістабель
А може б,
ти, Річарде, таки туди поїхав?.,
Річард
Куди?
Крістабель
В Род-Айленд... Так, хоч ненадовго.
Річард
Навіщо се? З якої речі?
Крістабель
Бачиш,
тебе не всі тут люблять у громаді.
Річард
От новина! Я знаю се, я звик.
Крістабель
Таки ти справді гострий* Ти б часами
щось відступив...
Річард
Та що ж я відступлю?
Не можу я від хисту відступитись.
Крістабель
Та не зовсім... а може, так, на час.
Річард
Як від Христа Петро 25?
299

Крістабель
Ох, я не знаю!
Якби ти хтів, ти сам знайшов би спосіб.
Тоді було б так добре... І матуся
була б така щаслива...
Р і ч а р д
0, 	я знаю!
Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру?
Не можу я, бо зрадником не вдався.
Та навіть хоч би й зрадив, як Іуда,
я, певне б, і повісився, як він.
Д е в і раптово вбігає в хату.
Деві
Вони вже йдуть.
Крістабель
Ой!
Р і ч а р д
Хто?
Деві
Усі старі
1 Годвінсон!
(Вибігає в ванькир).
Р і ч а р д
Так от що! Розумію...
Ну що ж, нехай ідуть. Не бійся, Вело!
Увіходять Годвінсон, Кембль, Калеб Педдінтон,
Абрагам Сміт, Джон Міль с, Джірімая Ортвін,
Метью Фільдінг і ще скілька старих. За ними Е д і-
та і Джонатан. Момент ніякового мовчання.
Кембль
Добридень, Річарде, не ждав одвідин?
Р і ча р д
Не ждав, але вітаю, будьте гості.
300

Годвінсон
В гостину не прийшли б ми в сюю хату,
але повинність вища може змусить
і в капище зайти.
Р і ч а р д
(скипів, але погамував себе)
Такої мови
не чувано в сій хаті досі. Справді,
коли б не сії чесні громадяни,
я знав би, як на сеє відказати.
(До громади).
Батьки мої, прошу сідати.
Старі сідають вряд по лавах позастіллю. Едіта став осторонь.
Джонатан сідав на окремому ослоні ближче до Річарда.
Калеб Педдінтон
(до Річарда)
Сину,
ти маєш дякувати громадянам,
що так по-батьківськи за тебе дбають.
І я, найстарший від усіх літами,
до тебе потрудився сам прийти.
Річа рд
(здержано)
Я дякую за честь.
Калеб
Ми б мали право
тебе покликати на суд громадський...
Річард
На суд?! Я не злочинець!
Джонатан
(тихо до Річарда)
Але ж, брате,
впадати в річ старому — як же можна!
301

Калеб
(до Річарда)
Даремне ти скипів. Отож-то саме,
що ми тебе не кликали на суд,
а зважили вперед прийти до тебе
сами і подивитись, як живеш,
та розпитатись. Поговори всякі
про тебе ходять.
(До Кембля).
Джошуе, кажи!
К е м б л ь
Радніший би мовчати я, братове.
Бо се таке... Ну, як його й казати?..
(До Річарда).
От бачиш, Річарде, увів ти в славу
мою дочку.
Річард
Я, батьку Джошуе?!
Твою дочку я щиро поважаю,
їй зроду слова не сказав пустого,
бо сам би се вважав за непристойне.
Кембль
Не знаю... Я-то сам гадав про тебе,
що ти почтивий хлопець. А проте
таки ти Дженні збаламутив.
Крістабель
(виходить з ванькира, до Кембля)
Батьку,
побійся ти гріха! Та що ж лихого
могло спіткати Дженні в нашій хаті?
Ти ж знаєш нашу матір і мене,
чи ми б яке нікчемство допустили?
Е д і т а
Громада знає,— я не покриваю
гріхів свойого сина,— отже, я
скажу по щирості, що баламутом
302

мій син не був ніколи, скільки знаю.
А щоб він звів з ума твою Джоанну...
К е м б л ь
(поспішно)
Щоб звів з ума, того я не кажу,
моя дитина не такого роду.
(Зупиняється, немов розважаючи річ сам собі і
шукаючи виразу своїм думкам).
Ні, я кажу: він збаламутив Дженні...
Раз він зліпив тут з неї подобизну
і нарядив принцесою. От дівка
від того часу наче одуріла.
(Опанувавши думкою, оживляється і говорить
швидше; ніяковість його зникає).
Не дбає ні про що, лиш про убори.
Я їй розбив свічадо, так вона
у воду видивляється на себе.
А тую подобизну так злюбила,
немов душа її, самої Дженні,
переселилася в ту кляту ляльку.
(До Річарда).
Се ж я обвинувачую тебе,
що ти не знищив тої подобизни,
' як я просив, і тим поставив Дженні
на шлях до згуби вічної.
Річард збирається щось сказати, Джонатан встає поперед нього.
Джонатан
(до громади)
Батьки,
дозволите промовить слово?
К а л е б
Можна,
коли ти що до діла маєш мовить.
Джонатан
В сій справі Річардові говорити
ніяково, але що ж винен Річард,
коли дівчаті хочеться уборів?
Се ж, може б, так було й без подобизни,—
303

відомо, вже така жіноча вдача.
Ти ж, батьку Джошуе, тут не довів,
щоб Річард справді вводив Дженні в славу,
то нащо ж ти сказав такеє слово?
К е м б л ь
Не бійсь, я слів не кидаю на вітер...
А через що ж тепер уся жінота
«невісткою Едіти» Дженні дражнить?
Та що казати, сам я помічав,
що Річард задивляється на неї.
Чого він саме з неї подобизну
зліпив? Чи мало тут у нас дівчат?
Крістабель
Батьки мої, я знаю, що ніколи
мій брат не сватав Дженні.
К е м б л ь
Отож-то!
Не сватав, а дурив.
Крістабель
Та поспитайте
її саму. Коли боїться бога,
то мусить же вона сказати правду!
К а л е б
Так, брате Джошуе, хай прийде Дженні
і скаже нам, чи обіцяв їй Річард
її узяти за жону. Як скаже
і доведе, що справді обіцяв,
то мусить він із нею одружитись.
Громада баламутства не попустить.
К е м б л ь
Та дівчині ж воно неначе й сором
прилюдно про такеє говорити.
Абрагам Сміт
(говорить уривчасто, рішуче, суворо, але з відтінком
добродушності).
Повинна. Річ громадська. Треба приклад.
Розпустяться молодики — що ж буде?
304

Кембль
Якби кого послати...
Крістабель
Я пошлю.
(У ванькир до Деві).
Біжи до Дженні, синку, та швиденько.
Кембль
Скажи, що батько їй велить прийти.
(До громади).
Інакше б не насмілилась, я знаю.
Деві йде.
Калеб
А поки прийде дівчина, провадьмо;
ще маємо про що поговорити.
(До Річарда).
Так от, чутки недобрі йдуть про тебе:
що з дикунами водишся на пущі,
приводиш їх сюди...
Річард
Не знав я, батьку,
що християнин мусить гордувати
створінням божим. Сам Христос ходив
до самарян і ханаанців — чим же
сі дикуни від тих народів гірші?
Годвінсон
Вважайте, браття, як се він зухвало
себе рівняє до Христа!
(До Річарда).
Скажи ж ти,
чого Христос ходив до тих невірних?
Чей не за тим, щоб нечисть ідолянську
у них і переймати, й прищепляти?
Вже ж ти не скажеш сам, що ти ходив
Христової науки уділяти
тим дикунам?
305

Річард
(до Калеба)
Ти, батьку, запевняв,
що ви мене тягти на суд не мали,
а тут уже й суддя знайшовся. Знайте ж,
що я йому відповідать не буду.
Годвінсон
(встає, до громади)
Судіте, браття, ви між ним і мною.
(Показує на Річарда рукою).
Сей чоловік одразу став мені,
мов камінь спотикання на дорозі,
хоч я йому ніколи зла не зичив,
я, навпаки, про його душу дбав,
як про свою — яка ж за сеє дяка
була мені? Брат Джошуе посвідчить,
яку вчинив наругу надо мною
ненависний сей ідолотворитель.
(До Кембля).
Ти ж пам’ятаєш тую подобизну,
що він зліпив, на глум неначе, з мене?
Я по одежі взнав, що то мій образ.
К е м б л ь
(ховає мимовільний усміх)
Вжеж пам’ятаю! Та вона, запевне,
ще й досі в нього.
(До Річарда).
Покажи її.
Годвінсон
(поспішно)
Показувати я не вимагаю.
Р і ч а р д
Чому ж? Я можу.
(Іде і дістає з шафи ту фігурку, що колись зліпив
Деві).
Ось вона, дивіться.
Дехто з громади не може вдержати сміху і захиляється за сусіда.
306

Джірімая Ортвін
(тихо до свого сусіда Фільдінга)
Я б се пізнав не тільки по одежі.
Годвінсон
(гнівно)
Гадаєте, він послух вашій волі
тим об’явив, що показав оце?
Коли його безчельний, ниций вчинок
не знайде осуду з руки громади,
то я прийму собі се за ознаку,
що час мені шукать деінде місця,
де б голову тружденну прихилити,
бо тут її неславою вкривати
усякий блазень може безборонно.
К а л е б
Спокійся, гідний вчителю, будь певен,
що ми тебе на глум не віддамо
молодикам.
(Бере в руки фігурку Годвінсона).
Ти, Річарде, признайся,
з яким ти заміром зробив сю постать?
Річард мовчить. В сю хвилину в хату входять Дженні і Деві
і спиняються коло порога. Деві остовпів, угледівши свою фігурку
в руках Калебових.
К а л е б
Ми розумієм так твоє мовчання,
що ти нічим не можеш оправдатись,
бо тямиш всю гидоту свого вчинку.
І наша рада батьківська тобі
направить каяттям свою нечемність.
Учитель наш, ти знаєш, братолюбний,
і він тобі простить по-християнськи,
як ти його прилюдно перепросиш.
Годвінсон
(поспішно)
А сю фігурку знищиш.
К а л е б
(до Годвінсона)
Вжеж, не як,
307

(До Річарда)
Тут, сину, довго думати нема що.
От приступи, гречненько уклонися,
скажи: «Згрішив я, батьку, перед богом
і проти тебе». Що ж? Чого уводиш?
Річард
Я перепрошувать його не буду.
Калеб
То, значить, буде суд.
Річард схиляє голову на знак згоди.
Деві
(з поривом)
Се я зробив!
Зовсім не дядько Річард!
Годвінсон
(до Деві)
Справді, хлопче?
А хто ж тебе навчив таке робити?
Деві
Ніхто, я сам! Та, їй же богу, сам!
Годвінсон
Ти не божись, то нечестива звичка.
(До громади).
На суд з малим, звичайно, я не стану,
я сподіваюсь, що в його родині
і так його не всі за се похвалять.
Е д і т а
Належну кару буде мати хлопець.
Крістабель
(до Калеба)
Простіть його, він перепросить.
Калеб
Звісно,
а хльосту все-таки не вадить дати
для прикладу.
308

Деві
(до Крістабелі)
Завішусь, як поб’єш!
ІСрістабель умовляв його нишком, він трясе головою з
сльозами лютості на очах.
Рі ч а р д
Мій небіж не зовсім по правді каже,
що сам він се робив. Ми вдвох робили.
Деві поривається щось сказати, Річард його утримує рухом.
Як старший, я відповідати мушу,
і я готов. Я суду сам прошу.
Але вперед дозвольте іншу справу
залагодить.
(До Кембля).
Прийшла твоя дочка.
Не випадає дівчині стояти
так довго у порога.
К а л е б
Се-то правда.
Ми зараз поспитаємо її.
Під час сцени з Дженні Годвінсон перегортає біблію і
зазначає закладками якісь тексти. Крістабель виводить Деві в ванькир.
К а л е б
(до Дженні)
Чи Річард Айрон обіцяв коли
з 	тобою одружитись?
Джені мовчить, спустивши очі додолу.
К е м б л ь
Що ж ти мовчиш?
Кажи, коли питають.
Дженні затуляє обличчя руками і схлипує.
Річард
Панно Дженні,
я вас прошу виразно відповісти.
Ваш панотець мені уймає честі,
309

прилюдно дорікаючи, що я
вас баламутив нібито.
Д ж е н н і
(спалахнувши і перелігши сором)
Та вже ж!
А хто ж мене рівняв і до принцеси,
і до русалки... і... і вже не знаю,
до кого ще? Хто правив теревені,
аби мене барити?
Р і ч а р д
Запевняю,
що заміри мої були невинні,
але як я необережно зрушив
вам спокій серця, то бажав би знати...
Абрагам Сміт
Та що там! Поберіться, й ділу край!
Д ж е н н і
(з поривом злісної упертості)
Ні за що в світі не піду за його!
К е м б л ь
(збентежений)
Ну, се вже, дочко, теє... не по правді.
Се ти неначе коверзуєш...
Д ж е н н і
Ні!
Не хочу я! Хіба я послідніша,
щоб він мене...
(Знов затуляється фартухом, і через те її слова заглу~
шаються).
К е м б л ь
(гримає)
Джоанно, годі слинить!
Кажи по-людськи, що тобі не в лад?
Ну, говори ж!
310

Р і ч а р д
Так, панно Дженні, справді
вам слід би пояснить свої слова,
бо се мені образа.
Дженні
(до Річарда з погрозою)
Ну, гаразд!
гаразд, я поясню.
(До громади).
От, люди добрі,
вже Річард Айрон має жінку в хаті,
нехай же він тримається її!
(Біжить до алькова, розсовує запони і показує рукою
на дикарку, що прищулилась у кутку).
Громада жахається. Дехто одвертається, дехто спльовує з
огидою; дехто сплескує руками.
К Є М б Л Ь
(встає і підходить до Дженні)
Ходім додому, дочко. Хай сій хаті
те буде, що Содомові й Гоморрі26!
(Бере Дженні за руку і виходить в крайньому гніві).
Дикарка, улучивши момент, поки громада ще не оговталась,
зривається і прожогом втікає в покинуті наотвір двері.
Е д і т а
Як смів ти в нашій хаті гріх чинити?
Хоч би мене з сестрою посоромивсь!
Річард
Матусю, я се можу пояснити...
Едіта обурена одвертається. Крістабель, затуливши обличчя
руками, виходить у ванькир.
Годвінсон
(до громади)
Чого ж нам ще розпитувать, братове?
Здається, досить бачили. Се зветься:
зловити на гарячім вчинку.
311

Абрагам Сміт
Правда!
Метью Фільдінг
Се щось нечуване!
К а л е б
Образа бога!
Джон Мільс
Такого попускать не можна.
Джірімая Ортвін
Звісно!
Годвінсон
(бере біблію, що лежить на столі)
Я думаю, нам варто прочитати,
що роблено в Ізраїлі такому,
хто блуд чинив з поганськими жінками.
Річард
Так справу ставити я не дозволю!
Годвінсон
(до громади)
Невже він думає ще одрікатись?
За кого ж він нас має?!
Абрагам Сміт
Та за дурнів!
Джонатан
Батьки мої, дозвольте мовить слово.
Метью Фільдінг
Ну, вже відомо, ти його товариш,
то будеш заступатися.
Джонатан
Я, батьку,
громаді завжди був слухняним сином,
вважаю я за гріх її дурити,
крім того, звик я правду цінувати
над всяку людську приязнь.
312

Калеб
Ну, кажи. ч
Джонатан
Я говорив з товаришем про сюю
поганську дівчину. Він запевняв,
що він її привів не для розпусти.
Я певен, що мені, як свому другу,
признався б він по правді.
К а л е б
А навіщо ж
вона йому здалась?
Джонатан
Шановний батьку,
я тямлю, що й така мета негожа,
та чей же не така бридка, як тая,
що ви гадали: він привів дикарку,
щоб з неї статую зробити. Справді,
я бачив сам, як він її ліпив.
Годвінсон
Се, кажеш, не така бридка мета?
Зробить кумир з поганки, ледащиці —
се ж гірший гріх! Адже він тим порушив
господню заповідь страшну, велику,
за неї ж до найдальших поколіннів
на нас помститься бог, як ми сами
не помстимось. Так само й те, що Річард
не сам оце робив,
(показує на свою подобизну роботи Деві)
але призводив
недолітка бридоті помагати —
гріх непростимий. У письмі святому
стоїть:
(розгортає біблію)
«Хто сих малих на гріх призводить,
тому було б вже краще, якби жорна
млинові почепить йому на шию.
і в море кинути».
313

Рі ч а р д
(саркастично показуючи на подобизну Годвінсона)
Чи ти вважаєш,
що й се кумир?
Годвінсон
(спустивши очі на біблію)
Розмова з нечестивим
і праведні уста споганить може.
(До громади).
Хто двигає такі гріхи важезні
на скутій нечестю своїй душі,
тому нема ні прощі, ні рятунку.
К а л е б
Воно-то так показує. А все ж
тут десять раз годиться приміряти,
щоб відрубати так як слід, по правді.
Джонатан
Так, батьку мій! Сама свята премудрість
твоїми се устами промовляє!
Важкі гріхи, се правда, взяв на душу
нещасний мій товариш!..
Р і ч а р д
Джонатане,
«цілуючи, ти зраджуєш» 27?
Джонатан
Ні! Свідчусь
моїм життям: і я не краще жив,
але господь моїм гріхам потерпів —
в той час, як я вже став на край безодні,
він дав мені пізнати путь правдиву.
Абрагам Сміт
Бува, що бог в останній час покличе.
Джонатан
(до Абрагама Сміта)
І тим-то наш господь Ісус Христос
казав прощать не тільки що...
314

Годвінсон
(що ретельно шукав у біблії весь час, часом обриваю-
чись для реплік, робить раптовий жест Джонатанові,
аж той з несподіванки замовкає, а Годвінсон
звертається до Калеба)
Мій брате, *
ти помилився, що йому дозволив
прилюдно промовляти. Ось поглянь,
що тут стоїть.
(Посуває книгу Калебові і читає, роблячи пропуски та
натискуючи на особливо важні слова. Калеб стежить
очима по книзі за читаним і безгучно порушує
устами, немов повторяє за Годвінсоном, та потакує
головою на притисках).
«Всяк різьбар і будівничий... серце своє віддає,
аби вдати гаразд покрасу. Так само й коваль...
так само й гончар... серце своє віддає, аби
скінчити начиння. Всі вони на руки свої
надіються... Без них місто не заселиться, але на
престолах суддів не сядуть і закона судового не
розмислять та й не мають вирікати вироку чи
присуду...»
Калеб
(після читання б9є себе по лобі)
Гай-гай! стареча пам’ять!
Виразно ж тут стоїть, що жоден майстер
на судьбищах не має промовляти.
(До Джонатана).
Замовкни, сину, й сядь.
Джонатан покірно вклоняється і, зітхнувши, сідає.
Годвінсон
(знову посуває біблію до себе)
І ще є слово:
(читає)
«Хто каже про нечестивого, що він праведний,
той буде проклятий від людей і зненавиджений
межи народами».
Абрагам Сміт
Рятуй нас, господи, і заступи!
315

Джонатан
Я праведним його не називав...
(Обриває, глянувши полохливо на Калеба, що
робить йому знак мовчати).
К а л е б
(до Джонатана, добродушно)
Не бійся, ми по правді все розважим,
а ти мовчи, тобі мовчати личить.
Годвінсон
Щоб не було спокуси, краще вийди.
Джонатан, жалісливо глянувши на Річарда, що відповідав йому
іронічним усміхом, виходить.
К а л е б
(до громади)
Що Річарда ніхто не назове
в нас праведним — про се і мова зайва,
та не хотілось би його лишити
без порятунку.
Р і ч а р д
Я не погибаю!
Метью Фільдінг
Ну, та й загонистий!
К а л е б
(до Річарда)
Ні, сину, гинеш,
хоч, може, й сам того не тямиш!
(До громади).
Браття,
я б ще гадав йому почасувати —
тож і Содому бог почасував —
він, може, схаменеться.
Годвінсон
Чесний брате,
коли він досі ще не схаменувся,
на що ти ще надію покладаєш,
які ознаки бачиш каяття?
316

К а л е б
(заклопотано)
Ознак, то правда, начеб і немає...
а все ж з ним варто ще поговорити.
От мати Річардова чесна жінка,
богобоязна, чей направить сина
на добрий шлях.
Е д і т а
(глухо, але зважливо)
Я мушу вам признатись,
що я на сина втратила надію.
Він слів моїх до серця не приймає.
Годвінсон
Ще заповідь порушена: він матір
не поважає.
Р і ч а р д
Мамо, як ти можеш
такий на мене поклеп допускати?
Е д і т а
(суворо)
Се правда, Річарде.
Годвінсон
(робить рух до Едіти)
Ви чули, браття?
Абрагам Сміт
Задебеліло серце. Шкода хлопця.
Душа закостеніла. Пропаде.
К а л е б
А все ж таки не тратьмо ще надії
його порятувати, бо снагу
йому господь таки вділив чималу.
Як ми про свічник радились, тоді ще
я притчу про таланти нагадав.
Не даймо ж, браття, ані змарнувати,
ні в землю закопати ті таланти,
що доручив найвищий нашим дітям.
317

Годвінсон
Сей чоловік вже змарнував талант,
розтринькав, мов п’яниця. Чи ж не міг він
навчитись на чужині хистів добрих
або наук потрібних? Ні, віддався
диявольському хистові — скульптурі.
Абрагам Сміт
А дехто каже, що і то від бога.
Годвінсон
За всі віки було лиш два майстри,
що з божого шляху не ухилялись:
Веселіїл та Еліав, що в храмі
єрусалимськім працювали, решта ж
все Каїнове кодло; все нащадок
Сідона 28 й Тіра 29. їх ярмом залізним
скромити треба! Хто митці найперші?
Юбаль і Тубаль-Каїн. Хто їм батько?
Метью Фільдінг
Та вже ж що Каїн, хто ж сього не знає?
Калеб
Я вас прошу, як Авраам просив
за нечестиве місто:
(показує на Річарда)
ся душа
в гріхах ще, може, не зовсім погрузла,
ще, може, є в ній хоч єдина цнота,
єдине почуття, не бридке богу.
Рі ч а р д
(іронічно)
Спасибі за таку облесну думку!
Калеб
(до Річарда* не завеаж&ючи іронії)
Та тяжко ж вергнуть каменя на братаі
(До громади).
Я раджу, браття, під громадський догляд
поставити його. Коли за рік
318

не стане він, як Джонатан, слухняним,
не заживе по нашій волі й божій,
то буде нам, як митар і як грішник.
Абрагам Сміт
Отак по правді!
Джон Мільс
Се закон Христовий.
Метью Фільдінг
Щоб сей покаявся?
Абрагам Сміт
Господь всесильний.
Для бога все можливо.
Джірімая Ортвін
Взять під догляд.
К а л е б
На рік.
Метью Фільдінг
На місяць досить.
Абрагам Сміт
На півроку.
Джірімая Ортвін
Три місяці доволі.
Джон Мільс
Сорок день.
Р і ч а р д
Та доки сеє буде? Мов на ринку
торгуються за душу!.. Перший раз
я мушу рацію йому признати,
(показує на Годвінсона)
коли я досі ще не відкаснувся
від хисту, то й не відкаснусь довіку.
Душа моя вже все перемогла
і вільна стала, наче сарна в горах.
319

А ви її хотіли б загнуздати
та на оброті ваших цнот привести
до нього
(показує на Годзінсона)
під ярмо залізне?
Годвінсон
(під час промова Річарда починає трястись, далі
втуплює очі в простір поперед себе, простягає руки
немов до якогось видива і, викрикнувши
ненатуральним, екстатичним голосом, перебиває Річарда)
Горе!
Сіоне Мій! Новий Єрусалиме!
Куди тебе ведуть? Ой що я бачу!
Ой що я чую? Горе! Горе! Горе!
Цимбали, бубни, гуслі, жоломійки...
Недоліток в танку несамовитім
кружляє перед постаттю Молоха!30
Невинна дівчина в препишні шати
наряджена для служби Астароті...31
О 	плачте, плачте!
(Хапається за голову).
Громадою опановує турбота, дехто плаче, дехто трясеться в
нестямі, Крістабель ридає, Едіта, зціпивши руки, дивиться
поперед себе поглядом, повним одчаю.
Метью Фільдінг
(кидається до Годвінсона)
Вчителю! Наш батьку!
Порадь нас, порятуй! Що нам робити?
Годвінсон
(зміняє плачущий тон на грізний)
Велик господь в своєму гніві! Слухай,
Сіонська дочко! Ось летять на тебе
дряпіжники з обличчям мідяним...
Нема тобі рятунку... відцурався...
тебе твій бог за зраду ідолянську...
(Опускає руки; закриває очі, мов знесилений одчаєм).
К а л е б
Учителю, сі видива страшні
320

не на погибель, а на осторогу?
Запевне ж так?
Годвінсон мовчить і не одкривае очей.
К а л е б
(посуває Годвінсону біблію ближче)
Одкрий святую книгу,
нехай вона порадить, що робити.
Годвінсон
(одкривае біблію ніби наугад, але в дійсності на
закладеному заздалегідь тексті. Читає глухим голосом)
«Будь проклятий той, хто виліпить чи виллє
бридке перед богом діло рук мистецьких і
покладе його у схові!»
(До громади, не читаючи).
Ви знаєте, що відповів на се
народ ізраїльський.
К а л е б
(сухо і суворо)
«Хай буде так».
Метью Фільдінг
(фанатично)
Хай буде проклятий!
Абрагам Сміт
(покірно)
Та що ж, хай буде.
Джон Мільс
Своя душа дорожча. Пристаю:
хай буде проклятий.
Джірімая Ортвін
Та вже ж, не як.
Е д і т а
(голосно виразно)
І я його кляну.
Крістабель
Ой, мамо! мамо!
11 	9-3031 321
Бібліотечна серія

Р і ч а р д
(до громади)
Вже прокляли? А знаєте ж ви, за що?
К а л е б
(показує на закриту статую)
За те бридке, що ти у схові держиш.
Річард
Хто вам сказав, що я свій твір ховаю?
Ось він, мій твір! Дивіться!
(Раптово скидає покривало з великої статуї).
Німа сцена. Видно по обличчях громадян, як у них побожна
відраза бореться з натуральним подивом до гарного твору. У Рі-
чарда з’являється вираз тріумфу.
Годвінсон
(до громади)
Він ще гірше
тепер грішить, ніж досі согрішав!
Він хоче нас заплутати у невід,
що сплів сам князь олжі. Святу громаду
від стежки правої відбити хоче.
Громада одвертається, щоб не дивитися на статую.
Метью Фільдінг
Диявола він слухав, се робивши!
Р і ч а р д
Я слухав тільки вищого натхнення,
а ви кого?
(Показує на Годвінсона).
Повапленого гробу!
Ви ідола створили, а не я!
Себе кляніть!
Годвінсон
(до громади)
Чи довго ще терпіти
ви будете гидоту слова й діла?
Чого ждете? Що Моїсей зробив
з 	кумиром золотим?
322

Метыо Фільдінг
Спалив його
і попіл дав ідолотворцям випить.
Годвінсон
Отак і ми зробім І
(Показує на статую).
Паліть її!
Паліть усю гидоту ідолянську,
що зібрана в сій хаті!
Р і ч а р д
Я не дам!
В сю хвилину Метью Фільдінг великою палицею своею збивав
статую з примосту, вона падав і розбивається. Громадяни хапають,
де тільки під руку попадається, усе належне до скульптури:
ескізи, бюсти і т. ін., навіть знаряддя, толочать, трощать, кидають у
коминок, де Калеб розпалює і роздмухує вогонь.
Годвінсон
(кидається до шафи, коло якої вже стоїть на обороні
Річард)
Тут ідоли найгірші! Подивіться!
Річард бореться з ним, не пускаючи, громадяни кидаються на
підмогу Годвінсонові. В двері од ванькира вже кілька хвилин,
відколи почалась баталія, добивається замкнений там Деві. Кріста-
бель та Едіта підпирають двері, щоб він не вирвався, але на
хвилину Едіта спускає руки, вражена тим, що діється коло шафи.
Деві проривається в двері, хапає молот скульпторський коло
розбитої статуї і, пробившись до Річарда, подає йому молота.
Деві
На, дядьку, молота!
Річард
(щільно притискає одною рукою єдину статуетку, що
врятував із схованих у шафі,— статуетку з девізом
«Pereat mundus, fiat ars», а другою бере від Деві
молота і замахує ним)
Гей, одступіться!
Легко ранить Годвінсона, той пронизливо кричить;
здіймається лемент: «В і н б і с н у в а т и й !», «Геть його!», «На
пущу», «Женіть його!» Громада наступає на Річарда з
палицями, дехто кидає шматками глини з розбитої статуї.
11♦
323

Р іч а р д
(дужим голосом)
Мовчіть!
Мовчіть, злиденне кодло! Невігласи!
Я сам іду од вас! У дикій пущі
є дикі люди — не дикіші вас!
Геть! Розступіться, дайте шлях! Інакше
я сам собі дорогу проложу!
Гей, стережіться!
(Кидається крізь юрбу, прокладаючи собі дорогу до
дверей).
Крістабель
Брате, схаменися!
Ой матінко!
(Кидається до Едіти).
Е д і т а
(твердо)
Він проклятий від бога,
мені не син, тобі не брат.
Д еві
(прориваючись до Річарда помежи людей)
Ой дядьку,
візьми мене з собою!
Крістабель
Деві! Синку!
Не йди! Не кидай! Я умру без тебе!
Ой Деві! Ой...
(Голос її спотворюється, вона заточується. Деві після
моменту вагання повертається на її крик і кидається
в її обійми).
Деві
Я, мамо, тут, з тобою!
Крістабель поривчасто тулить до себе Деві. Річард пробився до
порога і одчинив двері.
Годвінсон і громада
(услід Річардові)
Будь проклятий!
324

Р іч а р д
(обертається з гнівним сміхом)
На вас прокльони ваші!
(Зникає з порога).
Громада проводжав його лютими вигуками і киданням грудок
та паліччя.
III
Шкільна кімната в Род-Айленді; вона ж служить і за
помешкання Річардові. Більша частина кімнати зайнята шкільними
лавами, кафедрою, дошкою тощо; менша частина, властиво, чверть
кімнати, відділена від першої завісою і ванькиром, заставлена
речами Річарда і знаряддям до скульптури: в однім кутку шафа, в
другім — невеличка нескінчена статуя жінки, тут же стоїть і
кістяк для навчання анатомії та для скульпторських студій. Рі-
ч а р д сидить на кафедрі, перед ним у ч е н и к читав з книжки;
інші ученики — підлітки й дорослі — сидять по лавах.
У Ч Є Н И К
(читає)
Е disse lei: nessun maggior dolore
che ricordarsi del tempo felice
nella miseria!
P і ч a p д
Перекладіть!
У ч e н и к
(перекладає)
«І мовила вона: немає більше болю,
як пригадать собі часи щасливі
при злиднях...» Може, краще «при недолі»?
Р і ч а р д
Однаково.
У ч е н и к
Які чудні слова!
Мені здається, що утішний спогад
усе утішним буде.
Р і ч а р д
Дай вам боже,
щоб ви своєї думки не змінили.
325

Ученик
Читати далі, чи зробить аналіз?
Р і ч а р д
Ні, на сьогодні досить.
Ученики збирають книжки і, вклоняючись, розходяться. Один
ученик зостається і підходить до Річарда.
Р і ч а р д
Що вам, Чарлі?
Ч 	а р л і
Я таткові давав фігурку вашу,
та він говорить, що такий товар
йому в крамниці нінащо держати,
бо тут купців не знайдеться на нього.
Так от я вам приніс її назад.
(Сягає рукою до торбинки).
Р і ч а р д
(спиняє рукою його рух)
Візьміть собі, як хочете, на спомин.
Чарлі
Коли дозволите, я подарую
малій сестрі, вона просила ляльку.
Р і ч а р д
Бапсіа зітрИсіІаБ! *
Чарлі
Що ви сказали,
пане учителю?
Р і ч а р д
Нічого, так.
(Задумується).
Чарлі
(пождавши)
То як, дозволите подарувати?
• 	Свята простота (лат.).
326

Річ ард
Про мене...
Ч 	а р л і
Дякую.
(Вклоняється на відході).
Р і ч а р д
Ідіть здорові.
Чарлі виходить. Річард сам.
Невже нема такої сили в світі,
нема снаги, щоб до краси і хисту
людей тутешніх якось привернути?
Коли я вмів живим робити камінь,
чому не вмію серце оживити
оцих людей? Серця в них не камінні.
Вони так щиро билися за волю,
за правду й за святеє боже слово.
І тут живуть не за єдиним хлібом.
Я бачив сам, як на очах суворих
прозорі сльози, мов роса, тремтіли
в той час, коли орган величним співом
і стіни, й людські душі потрясав.
І жаль було, і заздро, що музика
над стінами і над людьми панує,
а мій коханий хист, моя скульптура
в погорді, мов розвінчана цариця...
Ні, я не хочу вірити, щоб справді
моя цариця владу вже втеряла.
Се винен я, моя безсила мрія.
Нездатен розум, незугарні руки
знайти чогось такого, щоб могло
всіх зрушити, неначе грім органу.
Та що ж воно' і в чім його шукати?
(Розсуває завісу, іде до статуї і розкриває її).
Чого бракує творові моєму?
Хто може се мені тепер сказати?
Хто може дати раду? Люди йдуть,
минають мовчки, мов глухонімії,
немов їх очі з темною водою,
що дивляться й не бачать! Чи не краще
327

було тоді, як руки фанатичні
мої утвори в порох розбивали?
Бо се ж таки було якимсь признанням,
що хист мій справді може мати силу,
для них лиху, ворожу, нечестиву,
а все ж велику! Проти мене люто
боролися, і я тоді боровся...
Тепер я був би й ворогові радий,
але його немає...
(До статуї).
Обізвися
хоч ти до мене, глино нежива!
Чого тобі, чого мені бракує,
щоб нам живими бути межи людьми?..
(Робить поправки).
Чи так не стане лінія чистіше?..
Сей, може, рух здавався б їм цікавим?
Сей погляд?.. Ні, спустить його додолу.
Поганий вираз... Лицемірний... Так?..
Ні, се нагадує богинь античних...
А се — мадонн... А се — оту розбиту...
(Кидає роботу).
Якби я знав, чого тим людям треба,
я б, може, вдав, але тепер... Ні, певне,
щоб до душі душею промовляти,
то треба, щоб ті душі поріднились.
А що ж їх поріднить? О боже духа!
Дай іншу душу творові моєму
або мою від мене одбери!
Тихенький стук у двері. Річард спочатку не вважає. Стук
повторюється.
Прошу!
Увіходить пані Бруклі, швачка, і несе якийсь загорток.
Мовчки вітаються.
Се ви?
Бруклі
Принесла вам роботу.
(Виймає і розгортає довгу скульпторську блузу).
328

Р і ч а р д
А, вже готова? Дякую. Так от вам.
(Виймає гроші).
Тут і за все, що ви для мене шили.
Б р у к л і
(пригортає руки до грудей, не беручи грошей)
Ні, пане вчителю, тоді не брала
та не візьму й тепер.
Р і ч а р д
Отак! Чому ж се?
Б р у к л і
Я вам так вдячна за мого Томаса,
мій хлопець вас найбільше поважає
за всіх учителів.
Р і ч а р д
Я дуже радий,
якщо ученикам не зле зо мною.
А плату ви прийміть, бо коли ні,
то я не можу взять од вас роботи.
(Загортає блузу і подає пані Бруклі, тая кладе
загорток на стілець).
Бруклі
Ні, пане вчителю, коли вже так,
то я б вас попросила... Тільки де там!
Се ще дорожче вийде... але що ж,
я б, може, відробила при нагоді...
Р і ч а р д
А що ж би я зробити міг для вас?
З охотою зроблю й без відробітку.
Бруклі
Чи не дали б мені оцю фігуру?..
(Показує на статую).
Вона ж, либонь, дарма стоїть у вас?
Мені б здалась...
329

Річ а рд
А вам вона навіщо?
Б р у к л і
Бо тії пані завжди химерують,
усе їм не потрапиш,— хто ж їм винен,
як не хотять стояти?
Р і ч а р д
Ну, так що?
Пробачте, я щось вас не розумію.
В нас мова йшла про статую...
Б р у к л і
Отож,
бо я б на неї сукні приміряла,
щоб дам не мучити...
Р і ч а р д
Що?! Як?!
(Німіє, запалений гнівом).
Б р у к л і
(злякано)
Простіть...
Я... я не знала... я не хотіла...
Р і ч а р д
(помалу схаменувшись)
Добре,
нічого вже... Лишіть мене, я хворий...
А гроші ви таки візьміть. Прощайте.
Бруклі, збентежена, бере гроші, вклоняється, присідаючи, і
виходить, зоставивши двері непричинені. Ледве вона вийшла,
увіходять троє колоністів: Джонс, О’Патрік і Мак Гарді.
Всі три
Добривечір!
Р і ч а р д
(одвернувся до статуї, щоб сховати свою ще не зовсім
ущухлу стурбованість).
Добривечір, панове!
330

Д ж о н с
Працюєте?
Р і ч а р д
Та... так...
О’ П а т р і к
(дивлячись на статую)
А що се буде?
Се вам замовила якась громада?
Р і ч а р д
Ніхто не замовляв.
Д ж о н с
Але ж ви, певне,
збираєтесь продати вашу працю
кудись далеко в церкву католицьку?
Р і ч а р д
Не думаю, щоб хто її купив.
Мак Гарді
А нащо ж се ви робите її?
Р і ч а р д
Сказати правду, сам не знаю нащо.
Мак Гарді
Так, для розривки, значить.
О’ П а т р і к
Що ж се буде?
Якась свята?
Р і ч а р д
Як вам сказать? Се — мрія.
О’ П а т р і к
Ну, добре, мрія, але що ж воно;
до чого ніби?
331

Рі чард
Трудно розказати,
до чого, власне, нам потрібна мрія
і що вона таке, та, певне, в світі
ніхто живий без мрії не прожив.
Мак Гарді
Та вже ж, поки людина молода,
то все їй там якісь верзуться мрії.
О’ П а т р і к
Звичайно, молодощі!..
Р і ч а р д
Але ж мрія
не тільки молодим життя красить.
Мак Гарді
Та інше, справді, хоч і сивоусе,
а бавиться, як молодик.
Р і ч а р д
Ні, мрія
не завжди бавить. Часом то за мрію
річки криваві люди проливають.
Мак Гарді
Хай бог хранить такого божевілля!
Р і ч а р д
Хай бог хранить, хоч нас не сохранив.
Адже і в нашій Англії веселій
чимало крові пролилось за мрії.
О’ П а т р і к
Хіба ж таки єпископальна церква 32,
і десятина, й молитовник — мрії?
М а к Гарді
А «прав петиція»? 33 А «пункти»?
Р і ч а р д
Мрії!

Мак Гарді
Та бійтесь бога! Що ви, пане майстре?
О’ П а т р і к
Се й ми по мрії аж за море гнались?
Р і ч а р д
Так, мрія нас вела за океан,
до неї ми крізь пущі пробивались,
для неї ми терпіли тяжкі злидні.
О’ П а т р і к
Та що ж воно було за навождення,
по-вашому?
Р і ч а р д
Свята, велична мрія,
що ніби люди можуть вільні бути...
Мовчання.
Д ж о н с
(відставши давно від розмови, досі з нудьги
проходжувався по хаті, тепер, скориставши з перерви,
звертається до Річарда)
А я до вас за ділом, пане майстре.
Оце я, бачите, грунтець купив
та й глинище на ньому, я не знаю,
чи путня глина. Ось дивіться, грудка,
ви знаєтесь на тому.
Р і ч а р д
(роздивляється глину)
Для скульптури
вона нездатна.
Д ж о н с
Ні, я, власне, теє...
Мовляв би, на горшки чи не здалась би.
Ми, пане майстре, хтіли заложити
всі три гончарську спілку. Ми б хотіли
начиння вже не просте продавати,
а делікатне. Люди багатіють,
333

хвалити бога — може б, нам сей торг
пішов гаразд. Оце ж я маю глину,
він
(показує на О'Патріка)
хату дасть, а сей добродій —
(показує на Мак Гарді)
гроші.
А вас просив би я зразки ліпити,—
ви чоловік тямущий і бувалий,
набачили усякого начиння
по тих Італіях... там лепський крам!
Так я гадав: як має майстер Річард
знічев’я тут собі ляльки робити...
Річард
(схопився з місця, за шапку)
Простіть, панове... час мені до школи...
Чи пак до церкви... я піду... прощайте!
(Виходить раптово).
Джонс
Чи він здурів?
О’ П а т р і к
Образивсь.
Мак Гарді
Я ж казав вам,
що він дивак. Не варт було й вдаватись.
Джонс
Чого ж се він образивсь?
О’ П а т р і к
За ляльки.
Джонс
Так то йому образа? Отакої!
Як трошки там людина пожартує...
Мак Гарді
А, він такий, що не приймає жартів.
334

О’ П а т р і к
(дивлячись у вікно)
Дивіться лиш, он майстер коло брами
зустрівся з органістом і магістром...
Щось розмовляють.
Мак Гарді
(дивлячись у вікно)
О, 	либонь, сюди
всі троє подались.
Д ж о н с
Ходімо звідси,
мені тепер ніяково з тим майстром.
О’ П а т р і к
Та й справді, що ходім. То люди вчені,
ми не судні з такими розмовляти.
Д ж о н с
Та, може, хто й судний, се ви даремне,
а тільки часу гаяти не варт.
Всі троє виходять. Входять магістер і Річард
попереду, провадячи загарливо далі розмову, почату ще надворі.
Органіст іде слідом за ними; він спочатку до розмови не
вступає, а тільки прислухається або ходить, роздивляючись по хаті.
Річард, увійшовши, засунув завісу, що відділяє ванькир від хати.
Магістер
...Ви, майстре Річарде, дивіться ширше.
Ваш кругозір тісний.
Річард
Магістре, ні,
ми просто різно дивимось: я — вгору,
а ви — навколо себе.
Магістер
Хай же й так —
хоч се навряд — зробімо паралель:
вам дорогий ваш хист,— не сперечаюсь,
чи вартий він того, річ не про се —
вам дорогий ваш хист, мені — наука.
335

Річард
Запевне.
Магістер
Так. Nou dubitandum est *
Ідімо далі: ви в своєму хисті
щаблів найвищих досягли колись...
Річард
(з жалем)
Колись!..
Магістер
(робить рух рукою, ніби вгамовує Річарда)
При диспуті спокій потрібен —
conditio sine qua non **.
Річард
Провадьте.
Магістер
Відомо вам, шановний мій колего,
що Universitas *** мене магістром
іменувала...
Річард
Ще й honoris causa ****
Магістер
Nunc prosequor ***** : тепер я вчу лічби,
а ви вчите вокабул 34 італьянських
та анатомії, хоч я — учений,
а ви — артист.
Річард
Дуже зле для нас.
♦ 	Немає сумніву (лат.).
** Конче потрібна умова (лат.).
*** Університет (лат.).
**** За заслуги (лат.).
***** Тепер далі (лат.).
336

Магістер
Нехай — для нас, але не для науки
і не для хисту. Люди й покоління —
се тільки кільця в ланцюгу великім
всесвітнього життя, а той ланцюг
порватися не може. Архімед35
убитий був рукою невігласа,
не встигши теореми докінчити.
Але за рік чи, може, за сторік,
знайшлась рука, що дописать зуміла
ту теорему. І ніхто не скаже,
де діло предка, де потомка праця,—
вони злились в єдину теорему.
Р і ч а р д
Магістре, я відповідати буду
так само прикладом. Один артист,
на ймення невідомий, хоч славутній,
лишив нам статую без рук 36. Минули
роки, віки, тисячоліття... Досі
та статуя не має рук. Я бачив
багато проб ті руки доточити,—
артисти не послі дні їх робили,
і що ж? До статуї ніщо не йде,
робота поколіннів не злилася.
Органіст
(вступає до розмови)
Се тільки значить, що сама скульптура
скінчила вже свій вік. Та й слава богу!
Р і ч а р д
Якби се так, то з чого ж тут радіти?
Якби зо світа геть музика зникла,
я б не радів.
Органіст
Музика і не зникне.
Маленька пісня й та живе віки,
зміняється, дрібниться, знов зростає
і з люду в церкву божу переходить.
То християнський хист.
337

Р і ч а р д
Хіба скульптура
Христом проклята?
Органіст
Не скажу сього,
але вона вже в християнськім світі,
коли не завертає до поганства,
то тільки бавить.
Р і ч а р д
Як? То Бонарроті 37,
по-вашому, робив задля забави?
Органіст
Не бачив сам я статуй Бонарроті,
і мало хто їх бачить. Тії ж гімни,
що я тут в церкві граю на органі,
по всьому світі християнськім чутно.
Магістер
Колего, се не доказ.
Органіст
Може, й так.
Я не митець на диспути. А тільки
ніхто на світі не живе без пісні,
а статуї для багачів стоять.
Р і ч а р д
Роса блищить на кожній бадилині,
а діамант на дорогих оздобах:
обоє — божий дар.
Магістер
І се не доказ.
Р і ч а р д
Я мав сказать: якби той діамант
покласти на розпутті або в церкві,
то кожний би на нього міг дивитись,
як на росинку.
338

Органіст
Наша церква вбога,
щоб купувать коштовні діаманти...
Магістер
Колеги, ми відбилися від теми.
Почнім ab ovo * і приймім ad hoc **
без доказу, що і скульптура вічна.
Можливо, майстре Річарде, що справді
як скульптор ви тут перестали жити.
Річард
То чи не краще б і зовсім умерти?...
Магістер
(не зважає, провадить спокійно далі)
Як анатом, ви даєте освіту
молодикам, що, може, переважать
колись вас таланом, і ваша праця,
марудна і невидна, приготує
розцвіт блискучий хистові в громаді,
коли для того слушний час настане.
Тим способом ви станетесь, колего,
невидним підмурівком храму хисту.
Річард
Гадаєте, що людські душі камінь,
що можна їх на підмурівки класти?
Гадаєте, що тільки людське тіло
боїться смерті, а живій душі
конать не страшно?
Магістер
Віра нас навчає,
що в нас душа безсмертна.
Річард
Ох, магістре!
я в теє вірив, та тепер я бачу,
* 	Спочатку (лат,).
** Для цього випадку (лат.).
339

що можна й душу задавити. Навіть
раніш від тіла.
(Відходить трохи набік і схиляється до лутки вікна,
захоплений жалем).
Магістер
(не дивлячись на Річарда)
Хто ж у нас, колего,
тут душу давить? То в чужих краях,
а в нас, в Род-Айленді, не накладають
ярма на душу. Ви скажіть сами:
хіба ви тут яку неволю знали?
Прийшли по волі іг живете по волі.
Річард здригається при останніх словах.
Органіст
(нишком)
Лишіть його, магістре, він тремтить,
немов струна розстроєна.
(Голосно):
Магістре,
мені додому час, а там і в церкву,
бо треба репетицію зробити.
Чи разом підемо?
Магістер
Ходім, колего.
Органіст
Приходьте, майстре, згодом я заграю
вам Stabat Mater *, що колись вам так
сподобалась.
Річард
Спасибі, тільки я
проситиму, щоб Requiem ** заграли.
Органіст
Та не журіться, майстре, далебі!
* 	Початкові слова духовного католицького гімну на честь
божої матері, що скорбить біля хреста, на якому розп'ято Ісуса.
** Заупокійне богослужіння у католиків.
340

Р і ч а р д
Я не журюсь...
Органіст
Ну, прощавайте, майстре!
Магістер і органіст подають руки Річардові і подаються до
дверей.
Магістер
(на відході)
А диспут ми колись докінчимо.
Магістер і органіст виходять. Річард хвилинку стоїть сумний,
далі швидко підходить до вікна, одчиняв його й гукав.
Річард
Колего Брайд! Шановний органісто!
Органіст
(підходить до вікна)
Що, майстре?
Річард
Чи ви знаєте ту пісню
малесеньку про коника в траві:
скрипів-рипів, ніхто його не слухав,
а вмер — забули. Там такий і приспів:
«Ой горе-горе, коника забули!»
Органіст
Се ж проти чого ви мене спитали?
Річард
Ш проти чого, так. Се пісня лепська.
Органіст
Я органіста — не співець. Прощайте!
(Ображений відходить геть).
Річард
Колего Брайд!.. Не слухає... розсердивсь!
Не хотячи, образив я людину.
Не зрозумів він... Та хіба се вперше,
що тут мене не розуміють люди?
Та й нащо розуміти їм? Вони
мені дали притулок, працю, спокій
341

і... справді, волю. Хто ж із того винен,
що в мене в грудях серце неспокійне,
що попалив його якийсь вогонь,
до варива та печива нездатний,—
він, може б, міг на олтарі великім
палить великі жертви всепаління...
Та де ж ті олтарі? Я наче бранець,
що на чужій землі шанує бога,
нікому не відомого в країні...
(Задумується. Потім дивиться в вікно).
Мов примеркає... Тінь лягла від пущі...
Он там дорога стрічкою біліє...
Щось мріє, наче хтось іде чи їде...
Отак і я прийшов сюди колись...
Тяжкий був шлях, не витримав би Деві...
(Співає впівголос).
«Куди ви зібрались так пізно в дорогу,
мій Річарде, добрий мій пане?»
— Моя королево, моліться ви богу,
то легше на серці вам стане.
«Ніч темна на морі,— пождіть хоч до рана,
мій Річарде, добрий мій пане...»
(Перестає співати).
Забув слова, а голос пам’ятаю,—
бувало, часто батенько співав...
А мати ненавиділа балади...
(Співає).
«Куди ви зібрались так пізно в дорогу,
мій Річарде, добрий мій пане?»
(Знов перестає).
Як тут раптово западає вечір...
Чого воно? Бувало, так і в пущі...
Ніколи не забуду того шляху...
(Співає).
«Ніч темна на морі,— пождіть хоч до рана,
мій Річарде...»
(Уриває, приглядається в вікно, далі схоплюється,
придивляється пильніше на дорогу)4
А справді їде хтось?
Сюди? Здається... та невже?.. Мій божеі
Се Джонатан!
(Кидається до дверей, стрівається з Джонатаном,
вони падають один одному в обійми)%
342

Мій друже! Джонатане!
(Заходжується коло Джонатана, саджає його поза
столом і частує, витягши дещо з шафки їсти й пити).
Сідай же* брате, відпочинь, приймайся!
Ти ж, певне, довго проблукав у пущі!
Тяжка дорога?
Джонатан
Ні, тепер не дуже,
за стільки часу вторували люди.
Таки ж минуло вже немало років,
як ти покинув нас.
(Придивляється до Річарда).
А все, здається,
ще б не пора тим рокам стільки срібла
на чорні кучері твої покласти.
Чи то ж і я змінився так?
Р і ч а р д
(дивиться на Джонатана)
Ти? Ні,
не дуже... Як же ти сюди заїхав?
Невже се задля мене?
Джонатан
Так, найбільше,
а то ще й Ріверса я мав одвідать,
до нього й діло є. Він, бач, до нас
прохання слав недавно через люди,
чи не дозволили б йому вернутись.
Р і ч а р д
І що ж?
Джонатан
Дозволено.
Р і ч а р д
А, так?.. Ну, як же
там маються твої?
Джонатан
Спасибі, добре.
343

Річард
(з видимим зусиллям і непокоєм)
А... в мене... всі живі?
Джонатан
Живі й здорові.
Вони тобі вітання засилають.
Сестра тебе просила запитати,
чи хтів би ти до неї повернутись.
Річард
Душа моя до неї рветься завжди.
Джонатан
Ну, то вернись!
Річард
Навіщо се ти кажеш?
Я ж вигнаний за вироком громади.
Джонатан
Се був не стільки вирок, скільки порив.
Коли б ти вмів той порив переждати...
Річард
Не вмів...
Джонатан
Не хтів.
Річард
Про се даремна мова.
Джонатан
Та й правда, то минуло вже. Тепер
громада вирок той забуть готова.
Річард
Хіба що так... А хто ж її просив?
Невже сама сестра?
344

Джонатан
Ні, Крістабель
сльозами серце матері збудила,
і згодилась піти просить громаду
твоя шановна паніматка.
Р і ч а р д
Боже!
таки призналася до сина мати...
Джонатан
Вона надіється, що ти ще прийдеш,
як блудний син...
Р і ч а р д
Вона сказала так?
Джонатан
Вона се говорила при громаді.
Р і ч а р д
Мене взивати блудним привселюдно!..
Джонатан
Громада се ласкаво прийняла.
Сам Годвінсон казав, що коли ти
покірно прийдеш, повний каяття
і скрухи серця,— він тобі пробачить,
як і громада.
Р і ч а р д
Та невже він дума,
що я просив би вибачення в нього?
Джонатан
Він покаянних слів не зажадає.
Р і ч а р д
Я маю, отже, каятися ділом?
Джонатан
Се ж ясна річ.
Р і ч а р д
Так, правда, ясна річ.
345

Джонатан
Я раджу покоритись. Вір, мій друже,
ти сам би в тій покорі мир знайшов,
той мир душі, якого ще ніколи
у тебе не було.
Р і ч а р д
Та вже й не буде!
Джонатан
Колись і я про себе думав так,
аж поки переміг, зломив гординю.
А відколи я сам себе відрікся,
я мир і благодать у серці чую.
Р і ч а р д
Як я давно таких речей не чув!
Джонатан
Послухай же тепер! Нехай мій голос
волаючим не буде у пустині.
Кажу тобі, волаю і благаю:
скорися, Річарде!
Р і ч а р д
Не вмію, брате.
Суди господь між мною й тими людьми!
Не гнеться шия перед Годвінсоном!
Не може серце стерпіти неправди,
хоч би й від матері.
Джонатан
А для сестри?
Р і ч а р д
Навіщо здався їй покірний Річард?
Хіба на те, щоб у труну покласти?
Джонатан
Покинь ти, Річарде, сі горді речі,
то марний дим, згадай живих людей.
Небожа Деві ти любив, як сина.
346

Річард
Що з ним тепер?
Джонатан
Нічого, добрий хлопець.
Річард
Не ліпить?
Джонатан
Ні, в малярстві став кохатись.
Хотів би він в Голландію поїхать
з товаришами, трохи підучитись,
та грошей брак. А шкода, бо малює
таки незгірше. Він охоту має,
та й кревні не противляться, бо що ж,
він грішного нічого не малює.
Річард
Що ж він малює?
Джонатан
Більше все портрети.
Свій власний змалював. От я привіз.
(Виймає невеличкий портрет, намальований на
дощечці).
Се він тобі в дарунок посилає.
Річард
(придивляється. Голос тремтить)
Мій Деві... Ще покращав... Вус чорніє...
Ті самі очі винозорі, щирі,
та сама іскра в погляді. Мій хлопче!
Душі моєї сину дорогий!
Джонатан
Вернись до нього.
Мовчання.
Річард
Нащо б я вернувся?
Щоб угасити душу молодечу?
347

Тепер він пам’ятатиме довіку,
що був колись у нього дядько Річард,
одважний, вільний і непримиримий,
покірний тільки правді і красі.
Не хочу я той спогад потьмарити,
не хочу я, щоб мій коханий Деві
і молоді товариші його
на мене головою покивали:
«Був кінь, та з’їздився!» Се вже найгірше.
Джонатан
Все гордощі. Ти, Річарде, для слави
готов душі спасення загубити.
Річард
Для слави? Де ж? Яку ж я маю славу?
Не край ти мого серця!
Джонатан
Вибачай,
я хтів сказать...
Річард
Та що вже говорити!
Ми все сказали, що могли, здається.
Джонатан
Я мав сказать, що, крім мене й родини,
у тебе ще є приятелі вдома.
Річард
Які ж се праведники?
Джонатан
Пані Томсон.
Річард
Такої щось не знаю.
Джонатан
Се вдова
по Томсоні, колишня Дженні Кембль.
Вона недовго замужем була,
тепер вона вже...
348

Річард
Годі, не розказуй!
Чи пані Томсон, а чи панна Кембль,—
однаково. Не знаю сеї жінки.
Мовчання.
Джонатан
Що ж я твоїй сестрі скажу про тебе?
Річард
Скажи їй тільки: вороття немає.
Джонатан
І се останнє слово?
Річард
Так, останнє.
(Одвертається).
Джонатан
Ні, Річарде, ти не ховай сих сліз,
я бачу їх. Скажу твоїй сестрі:
він плакав, те говорячи.
Річард
(переміг себе)
Як хочеш...
Скажи моєму Деві, щоб конечне
в Голландію поїхав...
(Іде до скрині, виймає з неї гроші і дає їх
Джонатанові).
Ось, віддай
йому сі гроші. Мій гіркий зарібок
сей раз нехай не йде на хліб насущний.
Скажи йому: просив твій дядько Річард,
щоб ти артистом був і не корився.
Джонатан
Я гроші передам.
Річард
А слово?
349

Джонатан
Ні,
то грішне слово.
Річард
Що ж, не говори!
Мій Деві і без слів все зрозуміє.
Мовчання. Джонатан ховав гроші.
Джонатан
Я бачу, більш нічого не діждуся.
З тим і піду.
Річард
Куди ж? Ночуй у мене!
Джонатан
Піду до Ріверса. Бувай здоров!
(Стискають руки. Джонатан подається до дверей, на
відході)
Що матері твоїй сказать?
Річард
Нічого.
Джонатан виходить. Під час діалога помалу споночіло. Тепер
тільки невиразне зоряне світло трохи освічує хату.
Річард
(прислухається, як тихшає хода Джонатана надворі,
далі сідає в кінці стола)
Який я одинокий, боже правий!
Що ж, я досяг, чого хотів,— я вільний.
Розбив усі кайдани свого серця
і серце вкупі з ними. Так, я вільний.
Нема у тьмі ні впину, ні дороги,
нема й мети... До краю доборовся...
Невже тепер, як переміг я все,
мене самого переможе туга?
Ні, те, для чого я всього відрікся,
нехай мене рятує. Іскро божа!
Спалила ти мені оселю рідну,
350

тепер світи для мене на чужині,
багаттям хатнім стань.
(Встає, запалює світло, ставить його на постаменті,
відслоняє ванькир, підходить до закритої статуї, бере
за покривало, трохи одслоняє його, але спиняється).
Що ж я хотів
змінить в сій статуї? Над чим робити?
Кінчати? Ні... Наблизить до природи?
Взірця нема... Фантазії дать волю?
Не б’є моя фантазія крилами,
бо зламані...
(Спускає покривало).
Чого ж мовчиш ти, думко?
Рятуй мене!.. Чогось замерло серце...
Втомилось битись? Так... І я втомився...
(Сідає на край п9єдесталу статуї).
А може, все була одна мана?
І, 	може, то була не іскра божа,
а вогник той, що над багном літає
і зводить подорожнього на безвість...
І, 	може, всі вони не помилялись,
а тільки я... Я все життя віддав
зрадливому, невдячному кумиру...
В найтяжчий час мене кумир мій зрадив.
Так будь він проклятий!..
Що я сказав!
Та як не гріх було дожить до сього?
Прости мене...
Кого се я благаю?
Глухую пустку? Як тут страшно, боже!
(Вибігає з хати).
Вибігши, Річард кинув двері одчиненими; від протягу світло
на постаменті блимає, і чорні тіні від статуї, від кістяка і від
шкільних лав перебігають по стінах і по підлозі. Хата якусь
хвилину порожня. Потім входять магістер і мессер
Антоні о, чоловік поважного віку, має одіж і манери венецького
повіїе * XVII віку.
А н т о н і о
(стає на порозі і здивовано оглядає хату)
Магістре хвальний! Смію запитати,
ви певні в тім, що се його домівка?
* 	Дворянина (ііал.).
351

Магістер
Тут помилки ніяк не може бути,
шановний мій добродію.
А н т о н і о
Се дивно...
Магістер
Дозвольте вас тута залишити?
Коли вже так ви спішитесь покинуть
Род-Айленд наш...
А н т о н і о
Я змушений спішитись!
Магістер
То мушу я зібрать громаду нашу,
щоб зараз про гандльові пункти врадить.
Я мушу вам з латинського тлумачить,
бо в нас не всі освічені в сій мові.
А н т о н і о
Безмірну дяку винен я за теє,
магістре найславутніший, що ви
моєї справи прийнялись так пильно.
Коли дорівнює ученість ваша
ввічливості — а в тім нема сумніву,—
то ся нова земля пишатись може
великим, дивним світочем науки.
Магістер
Землі нової вченість і ввічливість
не важиться і віддалік рівнятись
до давніх цнот Венеції старої.
А н т о н і о
Бракує слів, щоб гідно відповісти...
Здаюсь на вашу ласку, мій магістре.
Магістер
Мій пане, я щасливий вам служити.
Церемонні поклони. Магістер виходить.
352

А н т о н і о
Се студія митцева? Ні, се пустка!
Се не подібне до світлиці тої
Рікардо молодого, де бувало
і музи 38 й грації 39 єднались любо.
Стоїть якась фігура одинока,
мов пам’ятник могильний, а до неї
кістяк сміється реготом безгучним.
Невже й мешканець хати їй під стать?
Се страшно й здумати!..
На порозі з’являється Річард; побачивши Антоніо,
жахається.
Р і ч а р д
Небесна сило!
Мессер Антоніо? Я стратив розум!
Се привид!
Антоніо
Не жахайтесь, любий друже!
Постарів Тоніо, та ще живий,
ще й хоче торг у вас тут оживити.
Річард
(спочатку без слів гаряче вітається з ним)
Шановний друже! Се ж у мене в хаті
зійшло веселе сонце італьянське!
Антоніо
Се впору, бо таки у вас темненько.
Річард кидається запалювати більше світла. В одчинене вікно
раптом вривається голосний гук органа.
Антоніо
Що се таке? Gloria in excelsis? *
Що за музйка?
Річард
Тут близенько церква.
* 	Слава в вишніх (лат.).
12 	9-3031
Бібліотечна серія
353

А н т о н і о
(прислухається)
Тутешній органіст чудово грає.
Річард
На всю колонію артист єдиний.
Антоніо
Я бачу, ви навчилися покори,
як справжній пуританин.
Річард
Не покора,
а щира правда. Тут нема артиста,
окрім того, що грає там у церкві.
Антоніо
Та ще господаря сієї хати?
Річард
Я тута не артист. Був гончарем
і муляром, тепер учителюю.
Антоніо
З конечності бере артист роботу,
яку прийдеться. Навіть Аполлон40
узявся раз до мулярської праці,
Річард
Якби згубив кітару Аполлон
і стратив голос, мурував би тільки,
то, певне б, звався муляром, не богом.
Антоніо
Гай, гай, маестро! Се ж ота покора,
що гірша гордощів. Чи я ж повірю,
щоб справді ви могли згубити в пущах
Нової Англії41 талант ваш?
Річард
Мій талант?
Ох, як давно не чув я сього слова!
Мессер Антоніо, вам я скажу
354

те, що й промовить важко. Мій талант
тепер мені здається метеором,
що вже погас. Блиснув він так раптово,
не дав ні світла, ні тепла...
А н то н і о
Адже ж він
всім погляд зчарував, хто тільки бачив
його блискучий лет.
Р і ч а р д
Та хто ж те бачив?
А н то н і о
Ми, академія, венецький цвіт.
Р і ч а р д
Прийшли до мене ви, мов Одіссей,
що викликав з Еребу42 Ахіллеса 43
умерлого і розмовляв з марою
про давні справи, про геройські вчинки.
Між мертвим і живим лежав поріг
Еребової брами, а розмова
безкровній тіні жалю завдала,
що аж заплакали погаслі очі...
Academia delle belle arti! *
To — інший світ, тепер чужий для мене.
Антоніо
Він міг би бути вашим. Ви, маестро,
в Італії були б не метеором.
У нас ви б стали другим Бонарроті
і дорівняли б славі Донателла 44.
Р і ч а р д
Я пізнаю concetti італьянські.
Антоніо
Се не concetti, ні, не компліменти,
я тільки те кажу, що пам’ять каже,
вона ж усе те вірно доховала,
що ви колись творили й говорили,
* 	Академія мистецтв (італ.).
12*
355

Річард
Що говорив, того вже й не: згадаю.
Антоніо
Хто в нашому сепасоїо *, бувало,
так високо здіймав просвітле чоло,
так весело злотистим кубком брязкав,
так голосно гукав: «Еууіуа Гагіе!»**,
найголосніш од всіх?
Річард
Те все минуло.
Геть розкотились золотії кубки,
і сйхне марно добреє вино
а чоло молодече похилилось
і помарніло.
Антоніо
Що ж вам не дає
в Італію вернутись, в край щасливий,
де лаври й мірти путь вам устилали?
Річард
І 	там були не тільки лаври й мірти,—
були ще й інквізиції декрети.
Ви чей же пам’ятаєте?
Антоніо
Не бійтесь,
тепер часи змінились,
Річард
(сумно)
Так, змінились.
Не буде ні декретів, ані лаврів.
Антоніо
Така розмова і сумна, й даремна.
Ви краще покажіть мені роботу,—
Товариство, тісний гурток (італ.).
Хай живе мистецтво! (італ.).

не вірю я, щоб не було її.
Хоч би артисту руки відрубали,
він все-таки творить не перестане,
Річард
Нема чого показувать багато.
Хіба оце...
(Іде і розкриває статую).
Ви в нас, шановний друже,
були здавен «над хистами суддя».
Тепер од вас я вироку чекаю.
Не знаєте, як дорогий для мене
і присуд ваш, і кожне ваше слово!
Так, мов я досі був десь у пустині,
де й голосу людського не чував,
а тут одразу чую рідну мову.
Хіба ж вона не буде дорогою,
хоч би у ній почув я смертний вирок?
А н т о н і о
Про смертні вироки нема і речі.
Nunc delectandum est *.
(Довго і уважно дивиться на статую).
Річард тривожно стежить за його поглядом.
Скажіть, маестро,
коли ви почали оцей утвір?
Річард
Коли почав? Не знаю, як сказати:
в Венеції з’явилась перша думка.
Я вже тоді робив маленькі проби,
бо скрізь мені оця ідея мріла,
де б я не був. Колись в Масачузеті
зробив я статую... її нема.
Антоніо
А де ж вона?
Річард
Велика ласка буде
не вимагать відповіді на се.
* 	Тепер треба радіти (лат.).
357

Антоніо
А се ви хутко маєте скінчити?
Річард
Раніше, мабуть, путь моя скінчиться.
Антоніо
Се буде шкода. Статуя хороша.
Хоч, як то кажуть, трохи Іюгте^аіа *.
Річард
Не диво... Сам я вимучений вкрай.
Антоніо
Так не беріте слів моїх, маестро.
Я, друже сим сказать не хтів, що вам
вже справді сили творчої бракує,
а тільки те, що ви дали над нею
запанувати розмислу, що видно
вагання в сьому творові...
(Замовкає, шукаючи виразу своїй думці).
Річард
Мессер,
не жалуйте: я не прошу пощади.
Антоніо
(намагаючись сховати ніяковість)
Та вам у ній нема й потреби, друже.
Се ж критика, а критика звичайно
ускіплива, часами то й над міру...
Пригадую, ви тільки що казали,
що мали проб чимало. Я хотів би
їх порівняти до статуї цієї.
Р і ч а р д
(іде і достає з шафи маленьку фігурку воскову)
Оце одна зосталася від них,
і ту я виніс, наче тіло друга,
убитого в останнім бойовиську.
* 	Вимучена (італ.).
358

Антоніо
(придивляється до фігурки; обличчя його хутко при-
ймає екстатичний вираз)
Маестро! Слухайте! Та се ж перлина!
Се ж гріх — таке од світа заховати!
Ви — пуританин, ви зросли на текстах,
а притчу про таланти і забули!
Річард
Шановний друже, я ту притчу знаю,
аж надто взнав...
Антоніо
На ймення Аполлона
і всіх камен 45! Скажіть мені, маестро,
коли ви утворили сю перлину?
Річард
Та ще в Венеції. А потім трохи
переробив обличчя їй.
Антоніо
Здається,
сей ваш утвір скидається з фігури
на Кароліну д’Орсі.
Річард
Може бути.
Антоніо
Недарма ж то чужинець геніальний
до італьянки залицявся!
Річард
Ні,
ви помиляєтесь. Не залицявся.
Релігії краси при ній я вчився.
Якісь зальоти я вважав би просто
за профанацію.
Антоніо
Сама синьйора
(становить тим часом фігурку на стіл коло себе)
359

десь не такої думки про зальоти,—
у неї завжди троє cicisbei *,
крім чоловіка.
Річард
Замужем вона?
А н т о н і о
Давно. За тим гладким, багатим Ф’яскі.
Річард
Вона й тепер так ідеально гарна?
А н т о н і о
Тримається незгірш. Хоч, звісно, літа...
Річард
Мессер Антоніо, навіщо ви
мені се розказали?
Антоніо
Любий друже!
Нехай вас не вража мій розповідок,
оте, що я вам розказав,— життя,
а се, що тут мене чарує,—
(показує на фігурку)
мрія.
Життя і мрія в згоді не бувають
і вічно борються, хоч миру прагнуть.
А в скутку боротьби — життя минає,
а мрія зостається. Се ж то й значить:
Pereat mundus, fiat ars.
(Показує на девіз, виписаний на п’єдесталі фігурки.
Річард не відповідає на се й задумується. Антоніо бере
Річарда за руку).
Маестро!
Як другу, як артисту, раджу вам,
прошу і заклинаю вашим хистом:
* 	Приятель заміжньої жінки (італJ.
360

верніться-бо в Італію! Я певен,
там оживуть і мрії ваші, й слава,
і розцвіте талант під нашим небом.
Мій корабель до вашої послуги
з господарем його.
(Кладе собі руку до серця
і вклоняється Річардові).
Рі ч а р д
Спасибі, друже,
хоч я прийнять не можу призволення;
пробачте ви мені і зрозумійте.
Хоч ясне ваше сонце італьянське,—
осліплого воно не просвітить,
а сльози викличе з очей незрячих.
Тепер — вже пізно. Як мені вернутись
в той край, де бачили мене колись
у розцвіті, де всі колись на мене
великії надії покладали?
Що ж я там покажу? Чим похвалюся?
Так я почав
(показує фігурку)
і ось як я скінчив!
(Показує на статую).
Ні, після сього вже не воскресають!
Ви кличете мене на корабель?
Ні, друже, не беріть з собою трупа,
се, кажуть мореходці, не годиться...
(Гірко усміхається).
Чоловік
(увіходить)
Шановний пане! Може, ваша ласка
до збору в дім громадський завітати,
щоб діло завершити.
А н т о н і о
Зараз буду!
361

Чоловік виходить.
Я мушу йти, а там час і в дорогу,—
я вже давно по Новім Світі46 їжджу,
а до Старого путь назад чимала —
баритися не можна мореходцям.
Так що ж, маестро?
іР і ч а р д
Тяжко знов казати
те, що нелегко вимовить і раз...
Вклоніться там Венеції від мене
і скульпторам, хто з них ще не забув
товариша. Синьйорі Кароліні
перекажіть, як зайде річ про мене,
привіт мій вдячний і глибоку шану.
З усіх людей, яких я знав на світі,
вона мені в житті дала найбільше,—
вона дала мені найкращу мрію.
Хай бог її благословить за те!
А вам, шановний друже, щира дяка
за вашу приязнь.
А н т о н і о
Шкода, що вона
не придалась ні на що вам, мій друже!
(Стискають руки, Антоніо подається йти).
Р і ч а р д
Мессер Антоніо!
Антоніо
Що, любий друже?
Р і ча р д
(дає йому фігурку)
Візьміть сю «мрію», хай вона іде
в святу країну, що її зродила.
Не хочу я загинути з душею.
362:

Візьміть її, постановіть її
там, де колись мене квітчали лавром,
і всім скажіть: «Се Річарда душа»!
Антоніо бере поважно, мов релігіозно, фігурку до рук.
Мовчазні поклони. Антоніо виходить,
Річард
(сам)
Душа моя за океан полине,
а я зостануся бездушним тілом,
серед костей, з потворою сією,
мертворожденною.
(До статуїА
Яка бридка!
Ненавиджу тебе! Горить лице
від сорому, що показав тебе!
Так згинь же, проклята, зо мною вкупі!
Не хочу я себе переживати!
Хай згине все і сліду не лишиться!
(Замахуеться, щоб скинути статую з п’єдесталу,
але опускає руки).
Ні, не здіймається рука на тебе,
дитя моєї розпачі і туги.
І жаль мені тебе, так тяжко жаль,
мов батькові нещасного дитяти,
що вічною калікою вродилось...
Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде.
Не пережить йому свого творця.
Не встигну сам я в землю обернутись,
як висохне і розпадеться глина.
Нехай стоїть до часу...
Ну, а я?
Готовий заповіт — чого ще ждати?
Пора б у вічну путь..
Чутно орган, грає Requiem.
Таки згадав
моє прохання добрий мій колега,
заграв і Requiem. Я буду вдячний,
уважно слухатиму...
363

(Сідає коло вікна і слухає).
Грізні гуки...
вони віщують вічну муку в пеклі.
Я в ньому вже й тепер... О!., відгук раю?
Він обіцяє вічний спокій... спокій,
та й годі... Я колись не хтів спокою...
Тепер я чую, сила в мене гине,
як сей акорд... Я не могтиму жити
єдиним хлібом. От могутній грім!
То сурма янгола! То поклик з неба!..
Коли ж мене покличе янгол смерті?
Я чую, вже його недовго ждати...
1897—1909
Кінець

ЛІСОВА ПІСНЯ
Драма-феєрія в 3-х діях

СПИС ДІЯЧІВ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»:
ПРОЛОГ
«Той, що греблі Русалка,
рве?. Водяник.
Потерчата (двоє).
Дія І
ДядькоЛев. Перелесник.
Лукаш. Пропасниця
Русалка. (без мови).
Лісовик. Потерчата.
Мавка. Куць.
Дія II
Мати Лукашева. Килина.
Лукаш. Русалка.
ДядькоЛев. «Той, що в скалі
Мавка. сидить».
Русалка Польова. Перелесник.
Дія III
Мавка. Хлопчик.
Лісовик. Лукаш.
Куць. Д і ти Килинині
Злидні. (без мови).
Мати Лукашева. Доля.
Килина. Перелесник«
ПРОЛОГ
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред ліса
простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом.
Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в
яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з
лісового струмка. Струмок той вибігав з гущавини лісу, впадає
в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в
хащах. Само озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з
чистим плесом посередині.
Містина вся дика, таємнича, але не понура,— повна ніжної
задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеле-
367

ніе перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще
безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман
то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкрива-
ючи блідо-блакитну воду.
В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі
з його водами з ліса вибіг «Той, що греблі рве» — молодий,
дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами;
одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-
блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися
з потока в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його
сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
«Той, що греблі рве»
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди,—
бо весняна вода,
як воля молода!
(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов
шукаючи щось у воді).
Потерчата
(двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких
сорочечках виринають з-поміж латаття)
Перше
Чого ти тута блудиш?
Друге
Чого зо сну нас будиш?
Перше
Нас матуся положила
і м’якенько постелила,
бо на ріння, на каміння
настелила баговиння
і лататтям повкривала,
і тихенько заспівала:
« Л ю лі-л ю лі-лю л ята,
засніть, мої малята!»
Друге
Чого ж ти тут шугаєш?
368

Перше
Кого ти тут шукаєш?
«Той, що греблі рве»
Тую Русалку,
що покохав я змалку,
бо водяній царівні
нема на світі рівні!
Збігав я гори,
долини, яри, ізвори,—
милішої коханки
нема від озерянки.
Зіб’ю всю вашу воду,
таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду).
Потерчата
Ой, леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька,
що збудувала ненька.
Убога наша хатка,
бо в нас немає татка...
(Чіпляються йому за руки, благаючи).
Ми спустимось на дно,
де темно, холодно,
на дні лежить рибалка
над ним сидить Русалка...
«Той, що греблі рве»
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро.
Виплинь же, мила!!
Русалка випливав і знадливо всміхається, радісно
складаючи долоні. На ній два вінки — один більший, зелений, другий
маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
Русалка
Се ти, мій чарівниченьку?!
369

«Той, що греблі рве»
(грізно)
Що ти робила?
Русалка
(кидається немов до нього, але пропливав далі, минаю-
чи його)
Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії,
збирала в кінви срібнії,
без любої розмовоньки
сповнила вщерть коновоньки...
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається
до нього і знов минає).
Ось кинь на дно червінця,
поллються через вінця!
(Дзвінко сміється).
«Той, що греблі рве»
(з’їдливо)
То се й у вас в болоті
кохаються у злоті?
Русалка наближається до нього, він круто відвертається від
неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки
сидіти край рибалки
глядіти неборака
від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Русалка
(підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився?
(Лукаво).
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежитьсяА
Де ти барився?
Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
370

Зимові — довгі ночі,
а в дівки гарні очі,—
недарма паничі
їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється).
Добре я бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(3 жартівливим пафосом).
На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так, як твоя люба,
або моя журба!
«Той, що греблі рве»
(поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир-миром!
поплинем понад виром!
Русалка
(береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку,
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока
шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
Водяник
(Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге
волосся і довга біла борода всуміш з баговинням
звисають аж по пояс. Шати на ньому — барви мулу, на
голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий)
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своею парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!
371

Русалка
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж «Той, що греблі рве»!
Водяник
Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік викохують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненькі береги
і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає,
коли жадібне сонце воду п’є
із келиха мого, мов гриф неситий,
коли від спраги никне очерет,
зоставшися на березі сухому,
коли, вмираючи, лілеї клонять
до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?
Під час сеї мови «Той, що греблі рве» нишком кивав Русалці,
ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.
«Той, що греблі рве»
(з укритою насмішкою)
Тоді я в морі, діду.
Мене на поміч кличе Океан,
щоб не спило і в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе — треба слухать.
На те є служба,— сам здоровий знаєш.
Водяник
Еге ж, тоді ти в морі... А мені,
якби не помагав мій друг одвічний,
мій щирий приятель осінній дощик,
прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблі рве» незамітно ховається в воду.
372

Русалка
Татусю!
не може пара згинути, бо з пари
знов зробиться вода.
Водяник
Яка ти мудра!
Іди на дно! Доволі тут базікать!
Русалка
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сікняг.
(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне
зілля).
Водяник
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши, я тута підожду,
поки скінчиш роботу. Та поправ
латаття, щоб рівненько розстелялось,
та килим з ряски позшивай гарненько,
що той порвав пройдисвіт.
Русалка
Добре, тату.
Водяник вигідно вкладабться в очереті, очима слідкуючи
роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.
«Той, що греблі рве»
(виринувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
(Русалка ховається, оглядаючись на Водяника).
Поплинемо з тобою
ген на розтоки,
під бистрії лотоки,
зірвемо греблю рівну,
утопим мельниківну!
(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через
озеро. Недалеко від другого берега Русалка спиняється
і скрикує).
373

Русалка
Ой, зачепилася за дуб торішній!
Водяник прокидається, кидається навперейми і перехоплює
Русалку.
Водяник
То се ти так?! Ти, клятий баламуте,
ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!
«Той, що греблі рве»
(з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лісовий струмок і зникає).
Водяник
(до Русалки)
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!
Русалка
(пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я — вільна!
Я вільна, як вода!
Водяник
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!
Русалка
Не хочу!
Вод яник
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!
Р у с а л к а
Ні!
то дарував мені морський царенко.
374

Водяник
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалі сидить».
Русалка
(з жахом)
Иі, любий тату,
я буду слухатись!
Водяник
То йди на дно.
Русалка
(поволі опускаючися в воду)
Я йду, я йду... А бавитися можна
з рибалкою?
Водяник
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спускається в воду по плечі і, жалібно всміхаючись,
дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.
Русалка
Але ж він вродливий!
Водяник
Ти знов своєї?!
Русалка
Ні, ні, ні! Я йду!
(Поринає).
375

Водяник
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припікав...
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собі).
дія і
Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче по-
вите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев
поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених
берегах, як у рутвянім вінку.
З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його
Л у к а ш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з
виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на
плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у
полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли,
в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик,
через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені.
Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий,
стрункий, в очах ще в щось дитяче; убраний так само в полотняну
одежу, тільки з тоншого полотна, сорочка випущена, мережана
біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло
коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не мав; на голові
бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Лев
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Лукаш
Та я хотів собі сопілку втяти,—
хороший тута вельми очерет.
Лев
Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Лукаш
Ну, скільки ж їх? — калинова, вербова
та липова,— ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити,—
та лепсько грає!
376

Лев
Та вже бався, бався,
на те бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до ліса бидло виганяти. Бачиш,
вже онде є трава помежи рястом.
Л у к а ш
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть — тут непевне місце...
Лев
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога,
та й не приступиться ніяка сила...
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.
Розходяться. Лукаш іде до озера і зникав в очереті. Лев іде
понад берегом, і його не став видко за вербами.
Русалка
(випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Лісовик
(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний
обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у воло•
хатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?
Русалка
Там хлопець
на дудки ріже очерет!
Лісовик
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати,—
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
377

Русалка
Ой, леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!
Лісовик
Стій! — не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли, його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші,
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.
Русалка
Овва! А батько мій їх всіх потопить!
Лісовик
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!
Русалка
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері).
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на
заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, 1
як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі
та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом зелепетала.
378

На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика
рожа появляб ніжні пуп’янки.
З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить
Мавка, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з
зеленим полиском, косами, розправляв руки і проводить долонею по
очах.
Мавка
Ох, як я довго спала!
Лісовик
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
Мавка
А хто мене збудив?
Лісовик
Либонь, весна.
Мавка
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер. Чи то мені так снилось?
Лукаш знов грає.
Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?
Лукаш грав, тільки ближче.
Лісовик
Та ні, то хлопець на сопілці грає.
Мавка
Який? Невже се «Той, що греблі рве»?
От я не сподівалася від нього!
Лісовик
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.
379

Мавка
Я його не знаю.
Лісовик
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе...
Мавка
Хотіла б я побачити його.
Лісовик
Та нащо він тобі?
Мавка
Він, певне, гарний!
Лісовик
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно...
Мавка
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Лісовик
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля,— там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш — і пропала воля!
380

Мавка
(сміється)
Ну, як таки, щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із
сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка
кидається і хапає його за руку.
Мавка
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Лукаш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
Мавка
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка
Я — Мавка лісова.
Лукаш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
Мавка
А бачити хотів?
Лукаш
Чому ж би ні?... Що ж,— ти зовсім така,
як дівчина... ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
381

(Придив ллється).
Та ні, тепер зелені... а були,
як небо сині... 0! тепер вже сиві,
як тая хмара... ні, здається, чорні,
чи, може, карі., ти таки дивна!
Мавка
(усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Лукаш
(соромлячись)
Хіба я знаю?
Мавка
(сміючись)
А хто ж те знає?
Лукаш
(зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!,,
Мавка
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»
Лукаш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.
Мавка
Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка
Я зроду не виходила ще з нього.
382

Лукаш
А ти давно живеш на світі?
Мавка
Справді,
ніколи я не думала про те...
(Задумується).
Мені здається, що жила я завжди..,
Л у к а ш
І все така була, як от тепер?
Мавка
Здається,все така...
Л у к а ш
А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка
Маю.
6 Лісовик, я зву його: «дідусю»,
а він мене: «дитинко» або «доню»,
Л у к а ш
То хто ж він — дід чи батько?
Мавка
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Л у каш
(сміється)
Ну, та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе,
383

Лукаш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
Мавка
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни...»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
спадали з неба — білі, непрозорі —
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні...
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш...
Мавка
Чи тобі так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідав в нього і гойдається
тихо, мов у колисці. Лукаш грає, прихилившись до дуба, і не
зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи,
мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії і Лукаш їй приграв
вдруге. Спів і гра в унісон.
Мавка
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
384

На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко,
розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо роже-
віє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти. Мавка,
зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж
до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Лукаш
Ти плачеш, дівчино?
Мавка
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах)
А справді... Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце... Бач, уже встає
на озері туман...
Лукаш
Та ні, ще рано!
Мавка
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Мавка
Чому?
Лукаш
Бо дядько до села покличуть.
Мавка
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
і ти немов той ясень розмовляєш.
Лукаш
(сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.
Мавка
(радо)
Справді?
13 9—зозі 385
Бібліотечна серія

Лукаш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
Мавка
Курінь поставите?
Л у к а ш
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.
Мавка
Ви — як птахи;
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Л у к а ш
Ні, ми будуєм
навіки.
Мавка
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Л укаш
(ніяково)
Та я не знаю... Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть грунтець і хату,
бо восени хотять мене женити...
Мавка
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
Мавка
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та...
386

Мавка
Що?
' Лукаш
Нічого...
(Погравае у сопілку стиха щось дуже жалібненьке,
потім спускає руку з сопілкою і замислюється).
Мавка
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навік!
Мавка
Се так, як голуби...
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються... А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива,—
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю — вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться — все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір — гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро...
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня...
(Журливо задумується).
Л у к а ш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
13*
387

Мавка
Верба?.. Та що ж... в їй добре зимувати,
а літом... бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму...
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня..,
Лукаш
У лісі ж не самії дерева,—
таж тут багато різної є сили.
(Трохи ущипливо).
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували
про ваші танці, жарти та зальоти!
Мавка
То все таке, як той раптовий вихор,—
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей,— навіки!
Лукаш
(приступаючи ближче)
А ти б хотіла?..
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Голос
Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?
Лукаш
(відзивається)
Ось я йду!
Голос
А йди хутчій!
Лукаш
Ото ще нетерплячка!
(Відгукується).
Та йду вже, йду!
(Подається йти).
Мавка
А вернешся?
388

Лукаш
Не знаю.
(Іде в прибережні хащі).
З гущавини ліса вилітав Перелесник — гарний хлопець у
червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер,
волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима. Він хоче обняти
Мавку, вона ухиляється.
Мавка
Не руш мене!
Перелесник
А то чому?
Мавка
Іди,
поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.
Перелесник
Мені навіщо тая рунь?
Мавка
А там же
твоя Русалка Польова, що в житі.
Вона для тебе досі вже вінок
зелено-ярий почала сплітати.
Перелесник
Я вже її забув.
Мавка
Забудь мене.
Перелесник
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зелені гори,—
ти ж так хотіла бачити смереки.
Мавка
Тепер не хочу.
Перелесник
Так? А то чому?
389

Мавка
Бо відхотілося.
Перелесник
Якісь химери!
Чом відхотілося?
Мавка
Нема охоти.
Перелесник
(улесливо в'ється коло неї)
Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,
там гірські русалки, вільні Літавиці,
будуть танцювати коло по травиці,
наче блискавиці!
Ми тобі знайдемо з папороті квітку,
зірвем з неба зірку, золоту лелітку,
на снігу нагірнім вибілимо влітку
чарівну намітку.
Щоб тобі здобути лісову корону,
ми Змію-Царицю скинемо із трону,
і дамо крем’яні гори в оборону!
Будь моя кохана!
Звечора і зрана
самоцвітні шати
буду приношати,
і віночок плести,
і в таночок вести,
і на крилах нести
на моря багряні, де багате сонце
золото ховає в таємну глибінь.
Потім ми заглянем до зорі в віконце,
зірка-пряха вділить срібне волоконце,
будем гаптувати оксамитну тінь.
Потім, на світанні, як біляві хмари
стануть покрай неба, мов ясні отарл,
що холодну воду п’ють на тихім б*: оді,
ми спочинем любо на квітчастім...
Мавка
(нетерпляче)
Годі!
390

Перелесник
Як ти обірвала річ мою сердито!
(Смутно і разом лукаво).
Ти хіба забула про торішнє літо?
Мавка
(байдуже)
Ох, торішнє літо так давно минуло!
Що тоді співало, те в зимі заснуло.
Я вже й не згадаю!
Перелесник
(таємничо нагадуючи)
А в дубовім гаю?..
Мавка
Що ж там? Я шукала ягідок, грибків...
Перелесник
А не приглядалась до моїх слідків?
Мавка
В гаю я зривала кучерики з хмелю...
Перелесник
Щоб мені послати пишную постелю?
Мавка
Ні, щоб перевити се волосся чорне!
Перелесник
Сподівалась: може — миленький пригорне?
Мавка
Ні, мене береза ніжно колихала.
Перелесник
А проте... здається... ти когось кохала?
Мавка
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я піду квітчати дрібним рястом коси,.,
(Подається до ліса).
391

Перелесник
Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!
Мавка
Вітерець повіє,
сонечко пригріє,
то й роса спаде!
(Зникає в лісі).
Перелесник
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?
Біжить і собі в ліс. Поміж деревами якусь хвилину маячит*
його червона одіж і, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»
По лісі грає червоний захід сонця, далі погасав. Над озером
став білий туман.
Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву,
Лев
(сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тільки виплив
на плесо душогубкою,— хотів
на той бік передатися,— а він
вчепився цупко лапою за днище,
та й ані руш! Ще трохи — затопив би!
Ну й я ж не дурень, як засяг рукою
за бороду, то й замотав, як мичку,
та ножика з-за пояса,— бігме,
так і відтяв би! Та проклята ж пара —
штурхіць! — і перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег,
І рибу розгубив... А, щоб ти зслиз!
(До Лукаша).
А тут іще й тебе щось учепило,—
кричу, гукаю, кличу — хоч ти згинь!
І де ти длявся?
Лукаш
Та кажу ж — був тута,
вирізував сопілку.
392

Лев
Щось довгенько
вирізуєш, небоже, сопілки!
Л у к аш
(ніяково)
Або ж я, дядьку...
Лев
(усміхнувся і подобрів)
Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!
От ліпше хмизу пошукай по лісі,
та розпали вогонь,— хоч обсушуся,
бо як його таким іти додому?
Поки дійдем, ще й т а я нападе —
не тута споминаючи — цур-пек! —
а потім буде душу витрясати...
Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.
Дядько Лев
(сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати
вогню, щоб запалити люльку)
Аякже! викрешеш! і губка змокла..,
і трут згубився... А, нема на тебе
лихої трясці!.. Чи не наросла
на дубі свіжа?
(Обмацує дуба, шукаючи губки).
З озера, з туману, виринає біла жіноча постать,
більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі
руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона
наближається до Лева.
Лев
(ужахнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля
простягає назустріч марі, немов боронячись від неї.
Вона трохи відступає.
Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше).
ІНіпле-дівице,
Пропаснице-Трясавице!
393

Іди ти собі на куп’я, на болота,
де люди не ходять, де кури не піють,
де мій глас не заходить.
Тут тобі не ходити,
білого тіла не в’ялити,
жовтої кості не млоїти,
чорної крові не спивати,
віку не вкорочати.
Ось тобі полинь —
згинь, маро, згинь!
Мара подається назад до озера і зливається з туманом.
Надходить Л у к а ш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймав
з-за пазухи кресало й губку і розпалює вогонь.
Л у к аш
Ось нате, дядьку, грійтеся.
Лев
Спасибі.
Ти догоджаєш дядькові старому.
(Розпалює коло вогню люльку).
Тепер що іншого!
(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля
під голову, пакає люльку і жмуриться на вогонь).
Л у к аш
Якби ви, дядьку,
якої байки нагадали.
Лев
Бач!
умалився!.. А ти б якої хтів?
Про Оха-Чудотвора? Про Трьомсина?
Л у к аш
Такі; я чув! Ви вмієте інакших,
що їх ніхто не вміє.
Лев
(надумавшись)
Ну, то слухай:
Я про Царівну-Хвилю розкажу.
(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом).
394

Якби нам хата тепла
та люди добрі,
казали б ми казку,
баяли байку
до самого світа...
За темними борами,
та за глибокими морями,
та за високими горами,
то єсть там дивний-предивний край,
де панує Урай.
Що в тому краю сонце не сідає,
місяць не погасає,
а ясні зорі по полю ходять,
таночки водять.
Отож у найкращої зорі та знайшовся син
Білий Палянин.
На личку білий,
на вроду милий,
золотий волос по вітру має,
а срібна зброя в рученьках сяє..,
Л у к аш
Ви ж про Царівну мали.
Лев
Та зажди!..
От як став Білий Палянин до літ доходжати,
став він собі думати-гадати,
про своє життя розважати:
«З усіх я, каже, вродою вдався,
а ще ж бо я долі не діждався.
Порадь мене, Зірнице-мати,
де мені пари шукати;
чи межи боярством,
преславним лицарством,
чи межи князівством,
чи межи простим поспільством?
Що хіба яка царівна
та була б мені рівна...»
(Починає дрімати).
От і пішов він до синього моря
і розіклав на березі перлове намисто...
395

Лукаш
Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.
Лев
Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!
...От і розбіглася на морі супротивна хвиля,
а з теї хвилі вилетіли коні,
як жар червоні,
у червону колясу запряжені...
А на тій колясі...
(Змовкає, зможений сном).
Л у к а ш
Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?
Лев
(крізь сон)
Га?.. Де?.. Яка Царівна?..
Л у к а ш
Вже й заснули!
(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає#
відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-
тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку).
В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як бував перед
сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе
водять химерний танок; близькі до вогню квіти то поблискують
барвами, то гаснуть у пітьмі.
Покрай ліса таємниче біліють стовбури осик та берез.
Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля
плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибивав до
чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі.
З гущавини вибігає Мавка. Біжить прудко, мов утікаючи;
волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона
спиняється, оглядаючись, притуляв руки до серця, далі кидається до
берези і ще раз зупиняється.
Мавка
Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,
що закрила ти моє личенько!
І вам, стежечки, як мережечки,
що вели мене до березочки!
Ой, сховай мене, ти, сестриченько!
(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур).
396

Лукаш
(підходить до берези, нишком)
Ти, Мавко?
Мавка
(ще тихше)
Я.
Л у к а ш
Ти бігла?
Мавка
Як білиця.
Л у к а ш
Втікала?
Мавка
Так.
Л у к а ш
Від кого?
Мавка
Від такого,
як сам вогонь.
Л у к а ш
А де ж він?
Мавка
Цить!.. Бо знову прилетить.
Мовчання.
Л у к а ш
Як ти тремтиш! Я чую, як береза
стинається і листом шелестить.
Мавка
(Відхиляється від берези)
Ой лихо! Я боюся притулятись,
а так не встою.
397

Лукаш
Притулись до мене.
Я дужий,— здержу, ще й обороню.
Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне
світло починає ходити по лісі; стелеться по галяві і закрадається
під березу. В лісі озиваються співи солов'їні і всі голоси весняної
ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Р у-
с а л к а і нишком підглядає молоду пару.
Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється
обличчям до неї і раптом цілує.
Мавка
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зірка в серце впала!
Русалка
Ха-ха-ха!
(З сміхом і плеском кидається в озеро)і
Л у к а ш
( ужахнувшись)
Що се таке?
Мавка
Не бійся, то Русалка.
Ми подруги,— вона нас не зачепить.
Вона свавільна, любить глузувати,
але мені дарма... Мені дарма
про все на світі!
Л у к а ш
То й про мене?
Мавка
Ні,
ти сам для мене світ, миліший, кращий,
ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.
Л у к а ш
То ми вже поєднались?
398

Мавка
Ти не чуєш,
як солов’ї весільним співом дзвонять?
Л у к а ш
Я чую.. Се вони вже не щебечуть,
не тьохкають, як завжди, а співають:
«Цілуй! цілуй! цілуй!»
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).,
Я зацілую
тебе на смерть!
Зривається вихор, білий цвіт метелицею в’ється по галяві.
Мавка
Ш, я не можу вмерти...
а шкода...
Л у к а ш
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навіщо я сказав?!..
Мавка
Ні, се так добре —
умерти, як летюча зірка...
Л у к а ш
Годі!
(Говорить, пестячиЛ
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нічого!.. Ні, кажи!
Чудна у тебе мова, але якось
так добре слухати... Що ж ти мовчиш?
Розгнівалась?
Мавка
Я слухаю тебе...
твого кохання...
(Бере в руки голову його, обертає проти місяця і
пильно дивиться в вічі).
Л у к а ш
Нащо так? Аж страшно,
як ти очима в душу зазираєш...
Я так не можу! Говори, жартуй,
питай мене, кажи, що любиш, смійся...
399

Мавка
У тебе голос чистий, як струмок,
а очі — непрозорі.
Л у к а ш
Може, місяць
неясно світить.
Мавка
Може...
(Схиляється головою йому до серця і замирає).
Л у к а ш
Ти зомліла?
Мавка
Цить! Хай говорить серце... Невиразно
воно говорить, як весняна нічка.
Л у к а ш
Чого там прислухатися? Не треба!
Мавка
Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя,
не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, моє кохання!
Ти звик до пестощів?
Л у к а ш
Я не любився
ні з ким ще зроду. Я того й не знав,
що любощі такі солодкі!
Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.
Мавко!
ти з мене душу виймеш!
Мавка
Вийму, вийму!
Візьму собі твою співочу душу,
а серденько словами зачарую...
Я цілуватиму вустонька гожі,
400

щоб загорілись,
щоб зашарілись,
наче ті квітоньки з дикої рожі!
Я буду вабити очі блакитні,
хай вони грають,
хай вони сяють,
хай розсипають вогні самоцвітні!
(Раптом сплескує руками).
Та чим же я принаджу любі очі!
Я ж досі не заквітчана!
Л у к а ш
Дарма!
ти й без квіток хороша.
Мавка
Ні, я хочу
для тебе так заквітчатися пишно,
як лісова царівна!
(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера, до
цвітучих кущів).
Л у к а ш
Почекай!
Я сам тебе заквітчаю.
(Іде до неї).
Мавка
(смутно)
Не красні
квітки вночі... тепер поснули барви...
Л у к а ш
Тут світляки в траві, я назбираю,
вони світитимуть у тебе в косах,
то буде наче зоряний вінок.
(Кладе скілька світляків їй на волосся)<
Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми).
Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королівну, в самоцвіти!
(Шукає в траві попід кущами світляків),
401

Мавка
А я з калини цвіту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу).
Русалка
(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до
очеретів)
Дитинчата-Потерчата,
засвітіте каганчата!
В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять
Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно
спалахуючи, то зовсім погасаючи. Русалка притуляв їх до себе
і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать Лукашеву, що мрів
в мороку поміж кущами.
Дивіться, он отой, що там блукає,
такий, як батько ваш, що вас покинув,
що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.
Перше Потерча
Утопи!
Русалка
Не смію. Лісовик заборонив.
Друге Потерча
А ми не здужаєм, бо ми маленькі.
Русалка
Ви маленькі,
ви легенькі,
в ручках вогники ясненькі,
ви як ласочки тихенькі,—
ви підіть у чагарник,
не почує Лісовик,
а як стріне —
вогник свіне —
був і зник!
Перекиньтесь блискавками
над стежками.
Спалахніть над купиною,
поведіть драговиною,—
402

де він стане,
там і кане
аж на саме дно болота...
Далі — вже моя робота!
Ну! блись-блись!
Потерчата
(рушаючи одно до одного)
Ти сюдою, я тудою,
а зійдемось над водою!
Русалка
(радо)
Подались!
(Надбігає до болота, бризкає водою з пальців позад
себе через плечі. З-за купини вискакує К уць,
молоденький чортик-паничик),
Куцю-Куцю,
поцілуй у руцю!
(Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує).
К у ць
За що ж то, панянко?
Русалка
Я тобі сніданко
гарне наготую, тільки не прогав.
(Показує в далечінь на Лукаша).
Бачиш? Що? Привик ти до таких потрав?
Куць
(махнув рукою)
Поки не в болоті,—
сухо в мене в роті!
Русалка
Буде хлопець твій,
радість буде й бабі, й матінці твоїй!
Куць стрибав за купину і зникав. Русалка в очереті зорить
аа Потерчатами, що миготять бігунцями, спалахують, блимають,
снуються, перебігають,
403

Л у к а ш
(шукаючи світляків, завважає вогники)
Які хороші світляки! летючі!
Я ще таких не бачив! А великі!
Я мушу їх піймати!
(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно
надять його до драговини).
Мавка
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвість!
Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від
Мавки.
Лукаш
(раптом скрикує)
Пробі! Гину!
В драговину попав! Ой, смокче! тягне!
Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього,
бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один
кінець свого пояса, держачи за другий.
Мавка
Лови!
Пояс не досягає руки Лукашевої.
Лукаш
Ой, не сягає! Що ж се буде?
Мавка
Xкидається г&о верби, що стоїть, похилившись над
драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по
крайньому вітті, кидає знов пояса — він на сей раз
досягає — Лукаш хапається за кінець, Мавка
притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти
на вербу).
Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в ту-
мані. Потерчата теж зникають.
404

Дядько Лев
(прокинувся від крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! щезай!
(Оглядається).
Лукашу, де ти? гов!
Л у к а ш
(озивається з верби)
Я тута, дядьку!
Лев
А ти тут чого?
(Підходить і заглядає на вербу).
Зліз на вербу, ще й з дівкою!
Лукаш ізлізае з верби. Мавка там лишається.
Л у к а ш
Ой дядьку!
Я тут було в драговині загруз,
натрапив на вікно, та вже вона
(показує на Мавку)
порятувала якось.
Лев
А чого ж ти
стикаєшся отут як потороча? —
таж поночі!
Лукаш
Я світляки ловив...
(Уриває).
Лев
(завважає світляки на Мавці)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.
Мавка
Я ж, дядечку, його порятувала.
Лев
Дивись ти — «дядечку»! Знайшлась небога!
А хто ж його призвів у пастку лізти?
405

(Докірливо хитає головою)<
Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж і я Лісовика,
то вже не вирветься,— в пеньок дубовий
вщемлю те бородище-помелище,
то буде відати! Бач, підсилає
своїх дівок, а сам — і я не я!
Мавка
(швидко збігає з верби)
Ні, він не винен! Хай Змія-Цариця
мене скарає, якщо се неправда!
І я не винна!
Лев
От, тепера вірю,
бо знаю, се в вас присяга велика.
Л у к а ш
Вона мене порятувала, дядьку,
от бігме згинув би тепер без неї!
Лев
Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,
та серце добре в тебе. Пробачай,
що я нагримав зопалу.
(До Лукаша,).
Чого ж ти
по світляки погнався на болото?
Хіба ж вони по купинах сидять?
Л у к а ш
Та то якісь були такі летючі!
Лев
Еге! то знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра
щеняток-ярчуків, то ще побачим,
хто тут заскавучить!
Голоски Потерчат
(озиваються жалібно, подібно до жаб'ячого кумкання^
Ні, ні, дідуню!
Ні, ми не винні!
406

Ми в драговинні
ягідки брали.
Ми ж бо не знали,
що тута гості,
ми б не зринали
із глибокості...
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!
Лев
Чи бач, як знітилась невірна пара,
відьомський накоренок! Та нехай,
я вже дійду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша).
А що, небоже, чи не час додому?
Ходім помалу.
(До Мавка).
Будь здорова, дівко!
Мавка
Ви завтра прийдете? Я покажу,
де є хороше дерево на хату.
Лев
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,
та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходімо. Прощавай!
(Рушає).
Мавка
(більш до Лукаша, ніж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш відстає від дядька, стискав мовчки обидві руки Мавці,
безгучно її цілув і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.
Мавка
(сама).
Коли б ти, нічко, швидше миналаї
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
407

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка — довга розлука...
Що ж мені суджено — щастя чи мука?
Місяць сховався за темну стіну ліса, темрява наплила на
прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки лсев-
ріе долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків
знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим
сузір'ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока
північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов
зітхання у сні.
ДІЯ II
Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє
осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала,
очерети сухо шелестять скупим листом. На галяві вже збудовано хату,
засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій — жито.
На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кушах
стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена,
під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки — десь
пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну,
танцюристу мелодію.
Мати Лукашева
(виходить з хати й гукає)
Лукашу, гов! А де ти?
Л у к а ш
(виходить з ліса з сопілкою і мережаним кийком у
руках)
Тут я, мамо.
Мати
А чи не годі вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стій!
Л у к а ш
Яка ж робота?
Мати
Як — яка робота?
А хто ж обору мав загородити?
408

Лукаш
Та добре вже, загороджу, нехай-но.
Мати
Коли ж воно оте «нехай-но» буде?
Тобі б усе ганяти по шурхах
з приблудою, з накидачем отим!
Л у к а ш
Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,
а Мавка помагає.
Мати
Одчепися
з такою поміччю!
Л у к а ш
Сами ж казали,
що як вона глядить корів, то більше
дають набілу.
Мати
Вже ж — відьомське кодло!
Л у к а ш
Немає відома, чим вам годити!
Як хату ставили, то не носила
вона нам дерева? А хто садив
города з вами, нивку засівав?
Так, як сей рік, хіба коли родило?
А ще он як умаїла квітками
попідвіконню — любо подивитись!
Мати
Потрібні ті квітки! Таж я не маю
у себе в хаті дівки на виданню...
Йому квітки та співи в голові!
Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.
Куди ти?
409

Л у к а ш
Таж обору городити!
(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).
Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними
косами.
Мати
(непривітно)
Чого тобі?!
Мавка
Де, дядино, Лукаш?
Мати
Чого ти все за ним? Не випадає
за парубком так дівці уганяти.
Мавка
Мені ніхто такого не казав.
Мати
Ну, то хоч раз послухай — не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку).
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько,—
усе як відьма ходить. Нечепурно.
І що се за манаття на тобі?
Воно ж і невигідне при роботі.
Я маю дещо там з дочки-небіжки,
піди вберися — там на жердці висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
Мавка
Та добре, можу й переодягтися.
(Іде в хату. Звідти виходить дядько Л е в).
Мати
Хоч би подякувала!
Лев
Що ти, сестро,
так уїдаєш раз у раз на дівку?
Чи то вона тобі чим завинила?

Мати
А ти, братуню, вже б не відзивався,
коли не зачіпають! Ти б іще
зібрав сюди усіх відьом із ліса.
Лев
Якби ж воно такеє говорило,
що тямить, ну, то й слухав би, а то...
«відьом із лісу!» — де ж є відьма в лісі?
Відьми живуть по селах...
Мати
То вже ти
на тому знаєшся... Та що ж, принаджуй
ту погань лісову, то ще діждешся
колись добра!
Лев
А що ж? Таки й діжду.
Що лісове, то не погане, сестро,—
усякі скарби з ліса йдуть...
Мати
(глузливо)
Аякже!
Лев
З таких дівок бувають люди, от що!
Мати
Які з їх люди? Чи ти впився? Га?
Лев
Та що ти знаєш? От небіжчик дід
казали: треба тільки слово знати,
то й в лісовичку може уступити
душа така саміська, як і наша.
Мати
Ну, а куди ж тоді відьомська пара
подінеться?
411

Лев
Ти знов таки своєї?..
От ліпше заберуся до роботи,
як маю тут жувати клоччя!
Мати
Йди!
Або ж я бороню?
Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка
виходить з хати перебрана: на ій сорочка з десятки, скупо пошита і
латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий
фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложено
навколо голови.
Мавка
Вже й перебралась.
Мати
Отак що іншого. Ну, я піду —
управлюся тим часом з дробиною.
Хотіла я піти до конопель,
так тут іще не скінчена робота,
а ти до неї щось не вельми...
Мавка
Чом же?
Що тільки вмію, рада помогти.
Мати
Ото-то й ба, що неконечне вмієш:
політниця з тебе абияка,
тащити сіна — голова боліла...
Як так і жати маєш...
Мавка
(з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати
Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?
(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).
Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь,
то перейму тебе.
412

(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном.
Незабаром чутно, як вона кличе: «Ціпоньки!
ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р...»).
Л у к а ш виходить із сокирою і підступає до молодого
грабка, щоб його рубати.
Мавка
Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Л у к а ш
Ай, дай спокій!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вічі.
Ну, то дай сухого...
Мавка
(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобі багато треба?
Л у к а ш
А що ж? оцим одним загороджу?
Мавка
Чогось уже і ти став непривітний...
Л у к а ш
Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..
Мавка
Чого їй треба? І яке їй діло?
Л у к а ш
Та як же? Я ж їм син...
Мавка
Ну, син,— то що?
Л у к а ш
Бач... їм така невістка не до мислі...
Вони не люблять лісового роду...
Тобі недобра з їх свекруха буде!
413

Мавка
У лісі в нас нема свекрух ніяких.
Навіщо ті свекрухи, невістки —
не розумію І
Л у к а ш
їм невістки треба,
бо треба помочі — вони старі.
Чужу все до роботи заставляти
не випадає... Наймички — не дочки...
Та правда, ти сього не зрозумієш...
Щоб наші людські хлопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі.
Мавка
(щиро)
Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.
Л у каш
Пісні! То ще наука невелика!
Мавка
Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший —
він скарби творить, а не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось...
(Раптом уриває).
Ти смієшся?
Л у к а ш
Та справді, якось наче смішно стало...
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято орацію!
(Сміється)ь
414

Мавка
(шарпає на собі одежу)
Спалю се все!
Л у к а ш
Щоб мати більше гризли?
Мавка
Та що ж, як я тобі у цій одежі
неначе одмінилась!
Л у к а ш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорікання...
Мавка
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки — смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Л у к а ш
Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки...
Л у к а ш
А що ж воно таке?
Мавка
Воно ще краще,
ніж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його і я не можу...
(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить
хвилинку).
Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
Лукаш
Ей, не пора мені тепера грати!
415

Мавка
То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Л у к а ш
(оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем...
Мавка
(спалахнула)
Так! хто не зріс між вами,
не зрозуміє вас! Ну, що се значить
«накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Л у к а ш
Була надія, що віддячусь потім.
Мавка
І знов чудне, незрозуміле слово —
«віддячуся»... Ти дав мені дари,
які хотів, такі були й мої —
неміряні, нелічені...
Л у к а ш
То й добре,
коли ніхто не завинив нікому.
Ти се сама сказала — пам’ятай.
М а в к к
Чому я маю сеє пам’ятати?
Мати
(виходить із-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспішно поьолік дерево за хату.
416

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вісень,
дасть бог, знайду собі невістку в поміч.
Там е одна вдовиця — моторненька —
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не від того... Ну, давай вже, любко,
мені серпочка — другого ж немає.
Мавка
Я жатиму. Ідіть до конопель.
Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом. Мавка
замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає
Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де
крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку
постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались
рожеві квіти з куколю, ромен, березка.
Русалка Польова
(з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
Мавка
Я мушу.
Русалка Польова
Уже ж мене пошарпано,
всі квітоньки загарбано,
всі квітоньки-зірниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мій жаром червонів,
а тепер він почорнів,
наче крівця пролилася,
в борозенці запеклася...
Мавка
Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рік ще буйніше залишає,
а в мене щастя як тепер зов’яне,
то вже не встане!
і/2 14 9-3031
Бібліотечна серія
417

Русалка Польова
(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)
Ой горенько! косо моя!
косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
Мавка
Твоїй красі вік довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене,—
не я, то інший хто її зожне.
Русалка Польова
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє
з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю,
поки ще літечко сяє,
поки ще житечко не полягло,—
ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!
Потім поникне краса моя бідная,
ляже додолу сама...
Сестро! не будь як зима,
що не вблагати її, не вмолити!
Мавка
Рада б я волю вволити,
тільки ж сама я не маю вже волі.
Русалка Польова
(шепче, схилившись Мавці до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полі
гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки крові було б для рятунку доволі.—
Що ж? Хіба крові не варта краса?
Мавка
(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті
коси Русалки Польової)
Ось тобі, сестро, яса!
418

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи,
і никне в житі.
Від озера наближається мати, аз нею молода,
повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в
бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдова-
ний і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та
жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім,
намисто дзвонить дукачами на білій, пухкій шиї, міцна крайка
тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще
розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве
поспіває за нею.
Мати
(до молодиці люб'язно)
Ходіть, Килинко, осьде край берези
ще свіже зіллячко. Ось деревій,—
ви ж гладишки попарити хотіли? —
Він добрий, любонько, до молока.
К и л и н а
Та в мене молока вже ніде й діти!
Коб ярмарок хутчій — куплю начиння.
Корова в мене турського заводу,—
ще мій небіжчик десь придбав,— молочна,
і господи яка! Оце вже якось
я в полі обробилася, то треба
роботі хатній дати лад. Ой тітко,
вдовиці — хоч надвоє розірвися!..
(Прибіднюється, підобгавши губи).
Мати
Ей, рибонько, то ви вже обробились?
Ну, що то сказано, як хто робітний,
та здужає... А в нас — маленька нивка,
та й то бог спору не дає...
К и л и н а
(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
А хто ж то
женцем у вас?
Мати
Та там одна сирітка...
(Нишком)
Таке воно, простибіг, ні до чого...
Ці І**
410

К и л и н а
(надходить з матір’ю до Мавки)
Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?
Мати
(сплескує руками)
Ой, лишенько! Іще не починала!
Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
Мавка
(глухо)
Я руку врізала...
Мати
Було при чому!
К и л и н а
А дай сюди серпа — нехай-но я.
Мавка ховав серпа за себе і вороже дивиться на Килину.
Мати
Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!
(Вириває серпа Мавці з рук і дас Килині, тая кидає-
ться на жито і жне, як вогнем палить, аж солома
свище під серпом).
Мати
(втішно)
Ото мені робота!
К и л и н а
(не одриваючись од роботи)
Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.
Мати
(гукає)
А йди, Лукашу!
Л у к а ш
(виходить. До Килини)
Магайбі.
420

К и л и н а
(жнучи)
Дякувати.
Мати
От, Лукашу,
поможеш тут в’язати молодичці.
Бо та «помічниця» вже скалічіла.
Лукаш береться в’язати снопи.
Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду,
зварю вам киселиці на полудень.
(Іде в хату).
Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге
віття дивиться на женців. Килина який час так само завзято жне,
потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над
снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками
прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.
Килина
Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається сміхом).
Лукаш
(і собі випростується)
Яка ти бистра!
Ось ліпше не займай, бо поборю!
Килина
(кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого — побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони
«міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх
стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено
сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляв
їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже
торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.
Килина
(стоїть над ним сміючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
14+ 1/2 9-3031
Бібліотечна серія
421

Лукаш
(устає, важко дишучи)
Підбити — то не мація!
К и л и н а
Чи ж пак?
У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш
в’язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька
горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще
не пов’язані бранці.
Мати
(з сінешнього порога)
Ходіте, женчики! Вже є полудень.
Килина
Та я своє скінчила, он Лукаш
ніяк не вправиться.
Лукаш
Мені не довго.
Мати
Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!
Килина йде в хату. Двері зачиняються.
Мавка виходить з-під берези.
Лукаш
(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів,
а я піду.
Мавка
В’язати я не можу,
Лукаш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
коли не хочеш помогти?
(В'яже сам)*
422

Мавка
Лукашу,
нехай ся жінка більше не приходить,—
я не люблю її — вона лукава,
як видра.
Л у к а ш
Ти її ніяк не знаєш.
Мавка
Ні, знаю! Чула сміх її і голос.
Л у к а ш
Сього ще мало.
Мавка
Ні, сього доволі.
Ся жінка хижа, наче рись.
Л у к а ш
Іще що!
Мавка
Нехай вона до нас у ліс не ходить.
Л у к а ш
(випростався)
А ти хіба вже лісова цариця,
що так рядиш, хто має в ліс ходити,
хто ні?
Мавка
(сумно, з погрозою)
У лісі є такі провалля,
заховані під хрустом та галуззям,—
не бачить їх ні звір, ані людина,
аж поки не впаде...
Л у к а ш
Іще говорить
про хижість, про лукавство,— вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.
14+72* 423

Мавка
Я, може, і сама її не знала...
Л у к а ш
Так от же слухай: якщо я тут маю
тебе питати, хто до мене сміє
ходити, а хто ні, то ліпше сам я
знов з ліса заберуся на село.
Вже якось там не пропаду між людьми.
Бо я не став отут сидіти в тебе,
як лис у пастці.
Мавка
Я пасток на тебе
не наставляла. Ти прийшов по волі.
Л у к а ш
По волі ж і піду, як тільки схочу,
ніхто нічим мене тут не прив’яже!
Мавка
Чи я ж тебе коли в’язати хтіла?
Л у к а ш
Ну, то до чого ж ціла ся балачка?
Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до
хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній
задумі.
Дядько Лев
(виходить із-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
Мавка
(тихо, смутно)
Минає літо, дядечку...
Лев
Для тебе
воно таки журба. Я міркував би,
що вже б тобі не тра верби на зиму.
424

Мавка
А де ж я маю бути?
Лев
Як на мене,
то не тісна була б з тобою хата...
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
і так, і інако... Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми...
Якби ти на селі могла сидіти,
то я б тебе прийняв.
Мавка
Ні, я не можу...
якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Лев
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу,—
отут під дубом хай і поховають...
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такі були дуби,
та й тії постинали... Зеленій же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там... чи дасть біг ще весни діждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).
Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита
і складає їх в пучечок. З хати виходять: мати, Кили на
і Л у к а ш.
Мати
(до Килини)
Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!
425

Килина
Ей, ні вже, дядинусю, я піду.
Дивіть, уже нерано,— я боюся.
Мати
Лукашу, ти провів би.
Л у к а ш
Чом же, можу.
К и л и н а
(поглядає на нього)
Та, май, робота в...
Мати
Яка робота
увечері? Іди, синашу, йди,
та надведи Килинку до дороги.
Самій увечері в сій пущі сумно.
Та ще така хороша молодичка,—
коли б хто не напав!
Килина
Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсім злякали!
Лукашу, йдім, поки не звечоріло,
а то й удвох боятимемось!
Л у каш
Я б то?
боявся в лісі? Ого-го! помалу!
Мати
Та він у мене хлопець молодець,
ви вже, Килинко, честі не уймайте!
К и л и н а
Ні, то я жартома...
(Завважае Лева).
Ов! Дядьку Леве!
То ви-те вдома?
426

Лев
(удає, мов не дочув)
Га? ідіть здорові!
(Йде собі в ліс).
Килина
Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!
(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає
собі рота фартухом і тричі «з церемонією» цілується
з Килиною).
Килина
(вже на ході)
Живі бувайте, нас не забувайте!
Мати
Веселі будьте, та до нас прибудьте!
(Йде в хату і засовує двері за собою).
Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до
озера, сідає на похилену вербу, склоняе голову на руки і тихо
плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою
заволікає галяву, хату й гай.
Русалка
(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і
цікава)
Ти плачеш, Мавко?
Мавка
Ти хіба ніколи
не плакала, Русалонько?
Русалка
О, 	я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
Мавка
Русалко! ти ніколи не кохала«..
427

Русалка
Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання — як вода,— плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал — воно кипить, а стріне холод —
стає мов камінь. От моє кохання!
А те твоє — солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру —
згорить, не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.
Мавка
(підводить голову)
Ти кажеш — каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу?
Русалка
А чого ж сумує?
Мавка
Що милого не може обійняти,
навіки пригорнути довгим віттям.
Русалка
Чому?
Мавка
Бо милий той — весняний вітер.
Русалка
Нащо ж було кохати їй такого?
428

Мавка
Бо він був ніжний, той весняний легіт,
співаючи, їй розвивав листочки,
милуючи, розмаяв їй віночка,
і, 	пестячи, кропив росою косу...
Так, так... він справжній був весняний вітер,
та іншого вона б не покохала.
Русалка
Ну, то нехай тепер жалобу спустить
аж до землі, бо вітра обійняти
повік не зможе — він уже пролинув.
(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в
озері).
Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі.
Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі
пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву
вітру хмари дощові розходяться і видко ліс — уже в яскравому
осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.
Мавка
(тихо, з глибокою журбою)
Так... він уже пролинув...
Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви
старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки
обвита гілка достиглого хмелю.
Лісовик
Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду!..
Мавка
(підводить голову)
Кого я зрадила?
Лісовик
Саму себе.
Покинула високе верховіття
і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки,
зарібниці, що працею гіркою
окрайчик щастя хтіла заробити
і не змогла, та ще останній сором
429

їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
коли твоє кохання розцвілося:
бул^ ти наче лісова царівна
у збрянім вінку на темних косах,—
тоді жадібно руки простягало
до тебе щастя і несло дари!
Мавка
Так що ж мені робить, коли всі зорі
погасли і в вінку, і в серці в мене?
Лісовик
Не всі вінки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнії корали.
Невинна біль змінилась в гордий пурпур
на тій калині, що тебе квітчала,
де соловей співав пісні весільні.
Стара верба, смутна береза навіть
у златоглави й кармазини вбрались
на свято осені. А тільки ти
жебрацькі шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що ніяка туга
краси перемагати не повинна.
Мавка
(поривчасто встає)
То дай мені святкові шати, діду!
Я буду знов, як лісова царівна,
і щастя упаде мені до ніг,
благаючи моєї ласки!
Лісовик
Доню,
давно готові шати для царівни,
але вона десь бавилась химерна,
убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею і дістав досі заховану під нею пишну,
злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває
багряницю поверх убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламав
430

на ній червоні китиці ягід, звивав собі віночок, розпускав собі ко*
си, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком,— він
накидав їй срібний серпанок на голову.
Лісовик
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде
в гущавину і зникає).
З ліса вибігав Перелесник.
Мавка
Знов ти?
(Наміряється втікати)<
Перелесник
(зневажливо)
Не бійся, не до тебе. Хтів я
одвідати Русалоньку, що в житі,
та бачу, вже вона заснула. Шкода...
А ти змарніла щось.
Мавка
(гордо)
Тобі здається!
Перелесник
Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
(Підходить до неї, Мавка відступає).
Та ти чого жахаєшся? Я знаю,
що ти заручена,— не зачеплю.
Мавка
Геть! не глузуй!
Перелесник
Та ти не сердься,— що ж,
коли я помилився... Слухай, Мавко,
давай лиш побратаємось.
Мавка
З тобою?
431

Перелесник
А чом же ні? Тепер ми восени,
тепер, бач, навіть сонце прохололо,
і в нас простигла кров. Таж ми з тобою
колись були товариші, а потім
чи грались, чи кохались — трудно зважить,—
тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерішуче подає йому руку.
Дозволь покласти братній поцілунок
на личенько твоє бліде.
(Мавка одхиляється, він все-таки її цілує).
О, квіти
на личеньку одразу зацвіли! —
цнотливії, незапашні, осінні...
(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві).
Поглянь, як там літає павутиння,
кружляє і вирує у повітрі...
Отак і ми...
(Раптом пориває її в танець)г
Так от і ми
кинемось, ринемось
в коло сами!
Зорі пречисті,
іскри злотисті,
ясні та красні вогні променисті,
все, що блискуче,—
все те летюче,
все безупинного руху жагуче!
Так от і я...
так от і я...
Будь же мов іскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору,
мов блискуча гадюка, чорні коси розмаялись і змішалися з
вогнистими кучерями Перелесника.
Мавка
Годі!., ой годі!..
Перелесник
В щирій загоді
не зупиняйся, кохана, й на мить!
432

Щастя — то зрада,
будь тому рада,—
тим воно й гарне, що вічно летить!
Танець робиться шале я им.
Звиймося!
Звиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо!
Зажиймо
вогнистого раю!
Мавка
Годі!., пусти мене... Млію... вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він
мчить її в танці омлілу).
Раптом з-під землі з’являється темне, широке, страшне
Марище.
Марище
Віддай мені моє. Пусти її.
Перелесник
(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно
спускається на траву)
Хто ти такий?
Марище
Чи ти мене не знаєш? —
«Той, що в скалі сидить».
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник
у лісі. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з
жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
Мавка
Ні, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
«Той, що в скалісидить»
Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихі, темні води
спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,
мовчазні скелі там стоять над ними
433

німими свідками подій, що вмерли.
Спокійно там: ні дерево, ні зілля
не шелестить, не навіває мрій,
зрадливих мрій, що не дають заснути,
і не заносить вітер жадних співів
про недосяжну волю; не горить
вогонь жерущий; гострі блискавиці
ламаються об скелі і не можуть
пробитися в твердиню тьми й спокою.
Тебе візьму я. Ти туди належиш:
ти бліднеш від огню, від руху млієш,
для тебе щастя — тінь, ти нежива.
Мавка
(встає)
Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
Марище
По чім ти знаєш те?
Мавка
По тім, що муку
свою люблю і їй даю життя.
Коли б могла я тільки захотіти
її забути, я пішла б з тобою,
але ніяка сила в цілім світі
не дасть мені бажання забуття.
В лісі чується шелест людської ходи.
Ось той іде, що дав мені ту муку!
Зникай, Маро! Іде моя надія!
«Той, що в скалі сидить» відступається в темні хащі і там при«
таюється.
З ліса виходить Лукаш.
Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбивав смертель*
ною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила П
великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у
ній обривається.
Лукаш
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не
виходячи. Лукаш до матері на порозі)*
434

Готуйте, мамо, хліб для старостів,—
я взавтра засилаюсь до Килини!
(Іде в хату, двері зачиняються).
«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до
Мавки.
Мавка
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!
«Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона,
крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею.
Обоє западаються в землю.
ДІЯ III
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця
гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови,
уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим
сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз
обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої
осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною
щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата
починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що
знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати
Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку,
тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там,
де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно
насипану, ще не порослу моріжком могилу. З ліса виходить
Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Лісовик
(придивляючись до постаті під хатою)
Ти, донечко?
Мавка
(трохи поступає до нього)
Се я.
Лісовик
Невже пустив
тебе назад «Той, що в скалі сидить»?
Мавка
Ти визволив мене своїм злочином.
436

Лісовик
Ту помсту ти злочином називаєш,
ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму?
Хіба ж то не по правді, що дізнав він
самотнього несвітського одчаю,
блукаючи в подобі вовчій лісом?
Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє,
хай прагне крові людської,— не вгасить
своєї муки злої!
Мавка
Не радій,
бо я його порятувала. В серці
знайшла я теє слово чарівне,
що й озвірілих в люди повертає.
Лісовик
(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)
Не гідна ти дочкою лісу зватись,
бо в тебе дух не вільний лісовий,
а хатній рабський!
Мавка
О, коли б ти знав,
коли б ти знав, як страшно то було...
Я спала сном камінним у печері
глибокій, чорній, вогкій та холодній,
коли спотворений пробився голос
крізь неприступні скелі, і виття
протягле, дике сумно розіслалось
по темних, мертвих водах і збудило
між скелями луну давно померлу...
І я прокинулась. Вогнем підземним
мій жаль палкий зірвав печерний склеп,
і вирвалась я знов на світ. І слово
уста мої німії оживило,
і я вчинила диво... Я збагнула,
що забуття не суджено мені.
436

Лісовик
Де ж він тепер? Чому він не з тобою?
Чи то й його невдячність невмируща
так, як твоє кохання?
Мавка
Ох, дідусю!
якби ти бачив!.. Він в подобі людській
упав мені до ніг, мов ясень втятий...
І з долу вгору він до мене звів
такий болючий погляд, повний туги
і каяття палкого, без надії...
Людина тільки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як він
схопивсь на рівні ноги, і від мене
тремтячими руками заслонився,
і кинувся, не мовлячи ні слова,
в байрак терновий, там і зник з очей.
Лісовик
І що ж тепер ти думаєш робити?
Мавка
Не знаю... Я тепер, як тінь, блукаю
край сеї хати. Я не маю сили
покинути її... Я серцем чую —
він вернеться сюди...
Лісовик мовчки журливо хитав головою. Мавка знов
прихиляється до стіни.
Лісовик
Дитино бідна,
чого ти йшла від нас у край понурий?
Невже нема спочинку в ріднім гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба,
вона давно вже ложе постелила
і журиться, що ти десь забарилась.
Іди, спочинь.
437

Мавка
(тихо)
Не можу я, дідусю.
Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу
чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім
спиняється.
К у ц ь
(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється,
побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
Мавка
А ти чого никаєш?
К у ць
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє,
вже не возитиме нікого більше!
Мавка
Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупі з ним.
Мавка
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он і могила.
Під дубом поховали, а прийшлося
коло пенька старому спочивати.
Мавка
Обоє полягли... Він пречував,
що вже йому сей рік не зимувати...
(Надходить до могили).
Ой, як же плаче серце по тобі,
єдиний друже мій! Якби я мала
живущі сльози, я б зросила землю,
438

барвінок би зростила невмирущий
на сій могилі. А тепер я вбога,
мій жаль спадає, наче мертвий лист...
К у ц ь
Жаль не пристав мені, а все ж я мушу
признатися — таки старого шкода,
бо він умів тримати з нами згоду.
Було і цапа чорного держить
при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу було на цапі,
а коники стоять собі спокійно.
От сі баби зовсім не вміють жити
як слід із нами,— цапа продали,
зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну, й я ж віддячив їм! Найкращі коні
на смерть заїздив; куплять — знов заїжджу.
Ще й відьму, що в чортиці бабувала,
гарненько попросив, щоб їм корови
геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,
а Потерчата збіжжя погноїли,
Пропасниця їх досі б’є за те,
що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лісі!
Вже тут навколо хати й Злидні ходять.
Злидні
(малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним, гризьким
голодом на обличчі, з9являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
Мавка
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Ніхто не кликав вас!
Один злидень
Злетіло слово,—
назад не вернеться.
439

Злидні
(обсідають поріг)
Коли б там швидше
нам двері відчинили,— ми голодні!
Мавка
Я не пущу туди!
Злидні
То дай нам їсти!
Мавка
(з жахом)
Нічого я не маю...
Злидні
Дай калину
оту, що носиш коло серця! Дай!
Мавка
Се кров моя!
Злидні
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші
сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою й
гарчать, як собаки.
К у ц ь
Ей, Злидні, залишіть — то не людина!
Злидні спиняються, цокотять зубами і свищуть від голоду.
Злидні
(до Куця)
Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!
(Кидаються до Куця, той відскакує).
К у ць
Ну-ну, помалу!
Злидні
їсти! Ми голодні!
440

К у ц ь
Стривайте, зараз я збужу бабів,
вам буде їжа, а мені забава.
(Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває шибку).
Голос матері Лукашевої
(в хаті)
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
Куць
(до Злиднів пошепки)
А бачите — прокинулась. Ось хутко
покличе вас. Тепер посидьте тихо,
а то ще заклене стара вас так,
що й в землю ввійдете,— вона се вміє.
Злидні скулюються під порогом темною купою. З хати чутно
крізь розбиту шибку рухи вставання матері, потім їі голос, а
згодом Килинин.
Голос материн
О, вже й розвиднилось, а та все спить.
Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
Бодай навік заснула... Встань! А встань,
бодай ти вже не встала!
Голос Килини
(заспано)
Та чого там?
Мати
(уїдливо)
Пора ж тобі коровицю здоїти,
оту молочну, турського заводу,
що ти ще за небіжчика придбала.
К и л и н а
(вже прочумавшись)
Я тії подою, що тут застала,
та націджу три краплі молока —
хунт масла буде...
15 	9-зоз1 441
Бібліотечна серія

Мати
Отже й не змовчить!
Хто ж винен, що набілу в нас не стало?
З такою господинею... ой горе!
Ну вже й невісточка! І де взялася
на нашу голову?
К и л и н а
А хто ж велів
до мене засилатися? Таж мали
отут якусь задрипанку,— було вам
прийняти та прибрати хорошенько,
от і була б невісточка до мислі!
Мати
А що ж — гадаєш, ні? Таки й була б!
Дурний Лукаш, що проміняв на тебе;
бо то було таке покірне, добре,
хоч прикладай до рани... Узиваєш
її задрипанкою, а сама
її зелену сукню перешила
та й досі соваєш — немає встиду!
К и л и н а
Та вже ж, у вас находишся в новому!..
Он чоловіка десь повітря носить,
а ти бідуй з свекрушиськом проклятим,—
ні жінка, ні вдова — якась покидька!
Мати
Який би чоловік з тобою всидів?
Бідо напрасна! Що було — то з’їла
з дітиськами своїми,— он, сидять!
бодай так вас самих посіли злидні!
К и л и н а
Нехай того посядуть, хто їх кличе!
На сих словах одчиняв двері з хати. Куць утікав в болото.
Злидні схоплюються і забігають у сіни.
Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потока,
з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи
тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стіні
знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.
442

15*
К и л и н а
(спиняється і становить відро долі)
А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна,
чи, може, змерзла?
(Термосить Мавку за плече).
Мавка
(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
Сон мене змагає...
Зимовий сон...
К и л и н а
(відслоняє їй обличчя і пізнає)
Чого сюди прийшла?
Тобі не заплатили за роботу?
Мавка
(як і перше)
Мені ніхто не може заплатити.
К и л и н а
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся —
він твій коханок?
Мавка
(так само)
\ Колись був ранок
ясний, веселий, не той, що тепер...
він уже вмер...
К и л и н а
Ти божевільна!
Мавка
(так само)
Вільна я, вільна...
Сунеться хмарка по небу повільна...
йде безиричальна, сумна, безпривітна...
Де ж блискавиця блакитна?
443

К и л и н а
(сіпає її за руку)
Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
Мавка
(притомніше, відступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
К и л и н а
А щоб ти стояла у чуді та в диві!
Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим
гіллям.
К и л и н а
(оговтавшись від здуміння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!
Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Хлопчик
(вибігає з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,
а баба не дають!
К и л и н а
Ей, одчепися!
(Нишком, нахилившись до нього)%
Я там під печею пиріг сховала,—
як баба вийде до комори,— з’їжте.
Хлопчик
Ви-те суху вербу встромили тута?
Та й нащо то?
К и л и н а
Тобі до всього діло!
Хлопчик
Я з неї вріжу дудочку.
К и л и н а
Про мене!
Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З ліса
виходить Л у к а ш; худий, з довгим волоссям, без свити, без
шапки.
444

К и л и н а
(скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада
тамує їй радість)
Таки явився! Де тебе носило
так довго?
Л у к а ш
Не питай!
К и л и н а
Ще й не питай!
Тягався, волочився, лихо знає
де, по яких світах, та й «не питай»!
Ой любчику, не тра мені й питати...
Вже десь ота корчма стоїть на світі,
що в ній балює досі свита й шапка.
Л у к а ш
Не був я в корчмі...
К и л и н а
Хто, дурний, повірить!
(Заводить).
Втопила ж я головоньку навіки
за сим п’яницею!
Лукаш
Мовчи! Не скигли!!
Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.
Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?
Килина
(спочатку збилась, але хутко стямилась)
А що ж ми мали тута — голод їсти?
Прийшли купці, купили та й уже.
Велике щастя — дуб!
Л у к а ш
Таж дядько Лев
заклявся не рубати.
445

К и л и н а
Дядька Лева
нема на світі,— що з його закляття?
Хіба ж то ти заклявся або я?
Та я б і цілий ліс продати рада
або протеребити,— був би грунт,
як у людей, не ся чортівська пуща.
Таж тут, як вечір — виткнутися страшно!
І що нам з того ліса за добро?
Стикаємось по нім, як вовкулаки,
ще й справді вовкулаками завиєм!
Л у к а ш
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосі його чутно божевільний жахЛ
Ти кажеш
продати ліс... зрубати... а тоді вже
не буде так... як ти казала?
К и л и н а
Як?
Що вовк...
Л у к а ш
(затуляє їй рота)
Ні, не кажи!
К и л и н а
(визволившись від нього)
Та бійся бога!
Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?
Ходи до хати.
Л у к а ш
Зараз.«, я піду..«
от тільки... тільки... ще води нап’юся!
(Стає навколішки і п’є з відра. Потім устає і дивиться
задумливо поперед себе, не рушаючи з місця)<
К и л и н а
Ну? Що ж ти думаєш?
446

Лукаш
Я? Так... не знаю...
(Вагаючись).
Чи тут ніхто не був без мене?
Килина
(шорстко)
Хто ж би
тут бути мав?
Лукаш
(спустивши очі)
Не знаю...
Килина
(злісно посміхнувшись)
Ти не знаєш,
то, може, я що знаю.
Лукаш
(тривожно)
Ти?
Килина
А що ж!
Я відаю, кого ти дожидаєш,
та тільки ба! — шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пішло...
Лукаш
Що ти говориш?
Килина
Те, що чуєш.
Мати
(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша„
Він холодно приймає те вітання)
Сину!..
Ой, синоньку! О, що ж я набідилась
з отею відьмою!
Лукаш
(здригнувшись)
З якою?
447

Мати
(показує на Килину)
З тею ж!
Л у к а ш
(зневажливо всміхаючись)
І та вже відьма? Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.
Мати
Якби ж я знала, що вона така
нехлюя, некукібниця!..
К и л и н а
(впадає в річ)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких відьом,
таких нехлюй, як ти, світ не видав!
Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! —
залізо — й те перегризе!
Лукаш
А ти,
я бачу, десь міцніша від заліза.
К и л и н а
Від тебе дочекаюсь оборони!
Такої матері такий і син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
помітувано мною?
Мати
(до Лукаша)
Та невже ж ти
не скажеш їй стулити губу? Що ж то,
чи я їй поштурховисько якесь?
Л у к а ш
Та дайте ви мені годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тільки з хати,
а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!
448

К и л и н а
(до матері)
А що? діждалась?
Мати
Щоб ти так діждала
від свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Кили-
ниним сином, що вибігає з сопілкою в руках)
Оступися, злидню!
(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши
дверима).
Хлопчик
Ви-те прийшли вже, тату?
Л у к а ш
Вже, мій сину.
(На слові «сину» кладе іронічний притиск).
К и л и н а
(вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати,—
уже ж не дядьком?
Л у к а ш
(трохи присоромлений)
Та хіба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.
(Гладить хлопця по білій голівці).
Чи то ти сам зробив сопілку?
Хлопчик
Сам.
Та я не вмію грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашеві сопілку).
Л у к а ш
Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується).
449

Хлопчик
(пхикаючи)
І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
чом тато не хотять мені заграти?
К и л и н а
Іще чого! Потрібне те грання!
Л у к а ш
А дай сюди сопілочку.
(Бере сопілку).
Хороша.
З верби зробив?
Хлопчик
А що ж, он з теї-о.
(Показує на вербу, що сталася з Мавки)г
Л у к а ш
Щось наче я її не бачив тута.
(До Килини)%
Ти посадила?
К и л и н а
Хто б її садив?
Стирчав кілок вербовий та й розрісся.
Тут як з води росте — таже дощі!
Хлопчик
(вередливо)
Чому ви-те не граєте?
Л у к а ш
(задумливо)
Заграти?..
(Починає грати спершу тихенько, далі голосніше,
зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці.
Голос сопілки при повторенні гри починає промовляти
словами).
«Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає...»,
450

Л у каш
(випускає з рук сопілку)
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!
Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.
Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапає Килину за плече).
К и л и н а
Та відчепися, відки маю знати?
Я з кодлом лісовим не накладаю
так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,
хіба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витягає йому з сіней сокиру).
Л у к аш
(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по
стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом.
Він замахнувся удруге — і спустив руки)
Ні, руки не здіймаються, не можу...
чогось за серце стисло...
К и л и н а
Дай-но я!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується
на вербу).
В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітав
Перелесник і обіймав вербу.
Перелесник
Я визволю тебе, моя кохана!
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь
перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа
швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти
вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой
пожежа!...» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що
тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять
скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з
коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче
розгоряється.
Мати
(до Лукаша)
Чого стоїш? Рятуй своє добро!
451

Лукаш
(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем,
як цвітом)
Добро? А може, там згорить і лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть
угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище.
Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий
застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива
пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг
рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості.
Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не
видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з
хліборобського начиння.
Килина
(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?
Хоч би поміг мені носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всі злидні.
Килина
Бийся по губі! Що се ти говориш?
Лукаш
(сміється тихим, дивним сміхом)
Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш...
Тепер я мудрий став...
Килина
(злякана)
Ой чоловіче,
щось ти таке говориш... я боюся!
Лукаш
Чого боїшся? Дурня не боялась,
а мудрого боїшся?
Килина
Лукашуню,
ходімо на село!
452

Л у к а ш
Я не піду.
Я з ліса не піду. Я в лісі буду.
К и л и н а
Та що ж ти тут робитимеш?
Л у к а ш
А треба
все щось робити?
К и л и н а
Як же маєм жити?
Л у к а ш
А треба жити?
К и л и н а
Пробі, чоловіче,
чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобі з переляку зробилось.
Ходімо на село, закличу бабу,—
тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку).
Л у к а ш
(дивиться на неї з легковажною усмішкою)
А хто ж тут
недогарків отих глядіти буде?
(Показує на віз і начиння).
К и л и н а
(господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довідалися, що горіло,
то й набіжать з села людиська тії!
То вже хіба постій тут, Лукашуню.
Я побіжу, десь коней попрошу,—
бо наші ж геть у стайні попеклися! —
то зберемо на віз та й завеземо
десь до родини твеї, може, пустять...
Ой горе! Якось треба рятуватись...
453

Останні слова промовляє, вже біжачи до ліса. Лукаш проводжав
її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко.
Від ліса наближається якась висока жіноча постать у білій
додільній сорочці і в білій, зав’язаній по-старосвітському намітці.
Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється
і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить
ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко
від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя,
подібне до Лукашевого.
Лукаш
Хто ти? Що ти тут робиш?
Постать
Я — згублена Доля.
Завела мене в дебрі
нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю
наче морок по гаю,
низько припадаю, стежечки шукаю
до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка
білим снігом припала...
Ой уже ж я в сих дебрях
десь навіки пропала!..
Лукаш
Уломи ж, моя Доле,
хоч отую ожину,
щоб собі промести, по снігу провести
хоч маленьку стежину!
Доля
Ой колись я навесні
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти
без ваги попід ноги...
Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,
де шукати дороги.
Лукаш
Прогорни, моя Доле,
хоч руками долинку,
454

чи не знайдені під снігом
з дивоцвіту стеблинку.
Доля
Похололи вже руки,
що й пучками не рушу...
Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,
що загинути мушу.
(Застогнавши, рушає).
Л у к а ш
(простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду,
як прожити без долі!
Доля
(показує на землю в нього під ногами)
Як одрізана гілка,
що валяється долі!
(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).
Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля,
знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук. і йде по білій
галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям
і 	крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина.
Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку,
з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем.
Постать Мавки
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш
Се ти?.. Ти упирицею прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди).
Живи моєю кров’ю! Так і треба,
бо я тебе занапастив...
Мавка
Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж
дає вербовій тихій гілці голос.
455

Лукаш
Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!
(3 невимовною тугою дивиться на неї).
Мавка
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,—
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш починав грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер,
як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний
спів кохання (тільки звучить голосніше, жагливіше, ніж у першій
дії) покривав тугу. Як міниться музика, так міниться зима
навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються
в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну,
місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім
вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закривав
закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи
ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на
вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з
сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий
усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову,
запорошив усю постать і падає, падає без кінця...
С5/У11 1911 р.

ПРИМІТКИ
ПОЕМИ
Поеми Леся Українка писала протягом усього життя — від
ранньої «Русалки», датованої груднем 1885 року, до «Ізольди
Білорукої», створеної в липні 1912 року. Всього налічується 9 поем
Лесі Українки («Русалка», «Самсон», «Місячна легенда», «Роберт
Брюс, король шотландський», «Давня казка», «Віла-посестра»,
«Одно слово», «Се ви питаєте за тих...», «Ізольда Білорука»), хоч
дослідники часом вважають поемами такі цикли її поезій, як
«Подорож до моря» та великі за обсягом вірші «Бранець», «Поет під
час облоги», «Грішниця», а також «Триптих», що складається з
двох невеликих драматичних творів і казки-поеми «Про велета».
РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ
Поему закінчено влітку 1893 року в Гадячі. Вперше
надруковано в дитячому львівському журналі «Дзвінок», 1894, №№ 11,
12, 13.
В основу поеми, сюжет якої підказав поетесі М. Драгоманов,
лягли події з часів боротьби шотландського народу за
незалежність у XIII—XIV ст., які довільно використала поетеса.
Після смерті Маргарети у 1290 р., яка єдина мала право на
успадкування шотландського престолу, англійський король Ед-
вард І розпочав боротьбу за приєднання Шотландії до Англії і
ліквідацію шотландського королівства. Шотландський лицар Роберт
Брюс очолив боротьбу проти англійців і поступово витиснув їх із
Шотландії. На 1313 рік, за винятком фортеці Стірлінг, уся
Шотландія була визволена. 1314 року шотландці на чолі з Робертом
Брюсом під Баннокберном розгромили загарбників. Роберт Брюс
став королем Шотландії, а парламент у Кембускенеті 1314 року
ухвалив конфіскувати майно кожного, хто не визнавав Брюса.
У листі до папи римського 1320 року національні збори
сповіщали про свою ухвалу: якщо Брюс надумає будь-коли передати
Шотландію під владу англійської корони, вони відмовляться
підкоритися ньому. 1328 року в Нортемптоні англійський король Ед-
вард III підписав договір про визнання Шотландії незалежною
державою.
1 Герольд — за середніх віків у країнах Західної Європи
оповісник, парламентер, розпорядник на святах, лицарських
турнірах.
2 Палестина — історична область у південній частині
Передньої Азії, біля східних берегів Середземного моря, назва походить
від філістимлян, що в 2-му тисячолітті до н. е. вторглися сюди.
У Палестині, за біблійними переказами, містилися «святі» місця
християн.
457

3 	Хрестові походи — військово-колонізаторські походи
західноєвропейських феодалів до країн Близького Сходу (Сірії, Палестини,
Єгипту) протягом 1096—1270 років. Хрестоносці прикривали свої
домагання релігійними гаслами боротьби християн проти
«невірних» (мусульман) та визволення «гробу господнього» і «святої
землі». Організатором хрестових походів була католицька церква,
зацікавлена у зміцненні позицій папства в Європі і за її межами.
ДАВНЯ КАЗКА
Поему закінчено 12 листопада 1893 року в Києві. У листі до
брата Михайла, сповіщаючи про закінчення твору, Леся Українка
називає її поемою про лицаря та поета. Вперше надруковано в
журналі «Житє і слово», 1896, № VI.
1 Серенада — інструментальний або вокальний твір, походить
від пісень трубадурів (провансальських поетів-співців XII—XIII ст.)
про кохання, що виконувалися ввечері або вночі як привітання.
Італійське слово серенада походить від вегепа — ясна погода, нічна
прохолода.
2 Талісман — предмет, який, за марновірними уявленнями,
приносить щастя чи успіх.
ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА
Поему датовано 21 липня 1912 року. Написано її в Кутаїсі.
Вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник»,
1913, № 1.
Про основу поеми Леся Українка говорить у власній примітці
до твору. Сюжет про Трістана й Ізольду виник з кельтських
легенд, його розробили французькі поети XII ст., а потім у
найрізноманітніших переробках він поширився в інших європейських
літературах. Ізольда Білорука згадується у німецькому переспіві Гот-
фріда із Страсбурга. Більшість обробок сюжету дійшло до нас
старофранцузькою мовою. Реконструкцію з кількох пам’яток,
зокрема з чотирьох більших поем, у другій половині XIX ст.
здійснив Жозеф Бедьє («Роман про Трістана та Ізольду»), Очевидно,
що Леся Українка була знайома як з працею Жозефа Бедьє, так
і 	з деякими середньовічними поемами безпосередньо, хоч її
поема як загальним спрямуванням, так і в багатьох деталях не має
прототипу серед відомих творів середньовічної літератури про
Трістана та Ізольду.
Згадувані в тексті поеми Мерлін, фея Моргана, Урганда —
персонажі з поезії Круглого Столу. Поезія Круглого Столу
належить до циклу переказів про кельтського короля Артура, дуже
поширеного в середньовічній літературі й оформленого в романі
Томаса Мелорі «Смерть Артура».
1 	Фея Моргана — чарівниця середньовічних рицарських
романів, сестра короля Артура; образ походить з ірландського
фольклору, де Моргана була богинею війни і смерті, могла обертатися
на ворона; у бретонському фольклорі Моргана — фея рік.
458

2 Мерлій — образ знаменитого в середньовічній літературі
чарівника, походить з кельтського фольклору. У романі Мелорі він
не тільки чарівник, але й мудрий радник короля.
3 Урганда — фея лісів, гір.
ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ
До драматургії Леся Українка вперше звернулася 1896 року,
коли написала п’єсу «Блакитна троянда*. Віршовані драми вона
почала писати наступного року. Першими зі спроб були
драматичний етюд «Іфігенія в Тавриді* та драматична поема «У пущі*.
Через кілька років віршована драматургія стає основним жанром
творчості Лесі Українки. Всього Леся Українка написала 21
драматичний твір (з них один — «Осіння казка*—залишився
остаточно невикінченим). Це «Блакитна троянда*, «Прощання*, «Іфі-
генія в Тавріді*, «Одержима*, «Вавілонський полон*, «На
руїнах*, «Три хвилини*, «Осіння казка», «В дому роботи, в країні
неволі*, «Кассандра*, «Айша та Мохаммед*, «Руфін і Прісцілла*,
«У пущі*, «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова»,
«Бояриня», «Лісова пісня», «Адвокат Мартіан*, «Камінний господар*,
«Оргія* та «Триптих* (дві частини якого — драматичні твори).
ОСІННЯ КАЗКА
Датована в автографі 25 січня 1905 року, «Осіння казка* не
є остаточно закінченим твором. З автографа видно, що Леся
Українка пізніше вписувала до нього нові речення, перекреслювала
сторінки, дописувала окремі епізоди. Цю роботу можна віднести до
ранньої весни і частково до літа 1905 року.
Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори,
т. VI. К., «Книгоспілка*, 1929.
Образ кришталевої гори, на вершині якої збудовано палац із
скляною світлицею, взято з українських народних казок, що своїм
корінням сягають у глибінь середньовіччя і пов’язані з боротьбою
проти загарбників. Так, у збірнику П. Чубинського є казка «Про
царівну, що сиділа на шкляній горі*, у ній говориться про
царівну, яка сказала, «що той буде її чоловіком, хто достане її на
шкляній горі*. Є цікаві деталі, близькі до використаних в
«Осінній казці» і в казці «Про королеву Бону та про її палац у
м. Крем’янці*, записаній Василем Кравченком на Волині.
Дуже поширений цей мотив і в німецьких та французьких казках
і переказах.
«Осінню казку» Леся Українка розпочала писати під впливом
баченої в Тбілісі на початку 1905 року демонстрації, розстріляної
царською поліцією.
1 Пігмеї — за уявленням давніх греків, карлики, що нібито
жили в якійсь далекій південній країні; переносно — дріб’язкова,
нікчемна людина.
2 Турнір — у середньовічній Західній Європі лицарські
змагання на бойову спритність і силу, захист честі.
3 Посполиті — назва селянства Лівобережної і Слобідської
України 2-ї половини ХУП—XVIII ст.
459

4 Окоманша — тут те ж саме, що й економка, управителька.
5 *Гиря хоче» —слово гиря в народному вислові означає
«голова».
6 Фільварок — комплекс земельних угідь і господарчих будов
феодала-поміщика.
7 Пищаль — старовинна вогнепальна зброя, схожа на
рушницю; також — старовинна гармата.
В КАТАКОМБАХ
Драма «В катакомбах» датується 4 жовтня 1905 року,
присвячено її Агатангелові Кримському — відомому українському
письменнику і вченому, видатному сходознавцеві.
Вперше надруковано в журналі «Рідний край», Полтава, 1906,
№ 19. Того ж року п’єса вийшла окремим виданням.
У листах до А. Кримського, пояснюючи мету свого твору, Леся
Українка писала, що «теперішня форма християнства є логічним
і фатальним наслідком його найпервіснішої форми... Відколи
з’явився на світі єпископат і перші початки церковної ієрархії,
відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, 1 задержалась ся
традиція аж до сучасного нам архієрейства... Комунізм перших
християн — се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом
жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом»
добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні
«псів, що сидять під столом пана свого». От і все. «Анархізм»
християнства теж не високої проби, се просто неосвідченість і
невихованість політично безправної маси, що може уявити собі тільки
утопію: деспот і народ і нікого більше межи ними, але такий
«анархізм» ніколи не викине і не викидав деспота з своєї утопії,
недарма ж і месію свого він назвав царем іудейським — епітет
«пророк», бач, занизьким здававсь отим «анархістам». «Сина
людського» вони забули просто... Моя поема відноситься до середини
II 	в. християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже
вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих —
зоставалось тільки будувати далі на прекрасно виложеному
підмурівку духовної темниці» (лист від З.ХІ. 1905 р.).
1 Катакомби — підземелля, де за давніх часів ховали мертвих
і 	де перші християни збиралися на молитву.
2 Крипта — приміщення в катакомбах, до якого вели довгі,
інколи дуже заплутані ходи.
3 Єпископ — у ранньохристиянських громадах II ст. виборна
особа, що відала майновими й судовими справами, пізніше —
вищий духовний чин у християнській церкві.
4 Диякон — помічник священика у відправі церковної служби,
нижчий духовний чин.
5 Неофіт — новохрещений, новопосвячений, новий прихильник
релігії; новонавернений до якогось учення, релігійного руху.
6 Рахіль ридає, нема її діток — за біблійними переказами, Ра-
хіль, дочка Лавана, в шлюбі з Іаковом довго не мала дітей.
7 Корінф — місто у Греції.
8 Апостол — за євангельськими переказами, кожен з
дванадцяти учнів Христа, яких він послав проповідувати своє вчення;
палкий послідовник і проповідник якогось учення, ідеї і т. ін.
460

9 Єресь — релігійне вчення, що заперечуе догмати та
організаційні форми пануючої церкви.
10 Патрицій — вельможа в стародавній Римській державі,
представник родової аристократії, яка тримала в своїх руках всю
повноту влади і протиставляла себе плебеям.
11 Плебей — представник одного з станів вільного й небагатого
населення в Стародавньому Римі; з III—П ст. до нашої ери
громадянин незнатного походження.
12 Оргія — культовий обряд на честь давньосхідних,
давньогрецьких і давньоримських богів; розгульний бенкет.
13 Дияконіса — в первісних християнських громадах жінки
(здебільшого вдови), які допомагали дияконам у відправі церковної
служби.
14 Альфа і омега — перша і остання літери грецької абетки,
у переносному значенні — початок і кінець.
15 Мім — актор, комедіант.
16 Кесар — грецька назва давньоримських імператорів —
цезарів.
17 Влада преторіанська — привілейована військова влада у
давньому Римі.
18 Геєна — пекло, від назви урочища біля Єрусалима — Гегі-
нон, куди викидали різне сміття і трупи страчених людей; трупи
спалювалися, і здавалось, ніби там горів «вогонь невгасимий*. Те
місце вважалося нечистим і страшним.
19 Єхидна — міфічна тварина, що в давні часи вважалася
дуже отруйною.
20 Тібр — найдовша ріка на Апеннінському півострові, над
якою стоїть місто Рим.
21 Маремма — багниста рівнина неподалік Рима, що її через
поганий клімат звали «отруєною*.
22 Месія — в ряді релігійних вчень (насамперед в іудаїзмі та
християнстві) помазаник, «спаситель», що ніби буде посланий
богом на землю для знищення зла й встановлення «царства
небесного».
23 Тріумф — в’їзд воєнного переможця в місто. Римські
імператори справляли тріумфи дуже бучно. Пізніше тріумфом
почали звати всяке святкування перемоги, велику радість від удачі тощо.
24 Фаланга — у стародавній Греції та в Македонії шикування
для бою щільно зімкнутих шеренг важкоозброєної піхоти.
25 Порфіра — те, що й багряниця, дорогий імператорський
одяг, символ влади монарха.
26 Едем — за біблійною легендою, земний рай,
місцеперебування людини до так званого гріхопадіння.
27 Олімп — гірський масив у Греції, за давньогрецькою
міфологією, місцеперебування богів.
28 Титани — за давньогрецькою міфологією, людиноподібні
велетні, діти Урана і Геї, що вступили в боротьбу з Зевсом за
володіння небом, але зазнали поразки й були скинуті в Тартар.
29 Прометей — син титана Іапета (Яфета). Прометей викрав у
Зевса вогонь для людей; символ тираноборця.
461

КАССАНДРА
Над «Кассандрою» Леся Українка працювала протягом двох
зим 1901—1902 і 1902—1903 років, перебуваючи на лікуванні на
італійському курорті Сан-Ремо. Закінчила роботу над драматичною
поемою 1907 року в Криму, в Ялті, додавши епілог та
опрацювавши сьому й восьму картини.
Вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник»,
1908, № 1.
В основу сюжету драматичної поеми Леся Українка поклала
античні перекази про Троянську війну і найвродливішу доньку
Пріама й Гекуби — Кассандру. Бог Аполлон наділив Кассандру
даром провидіння, та вона не дотримала свого слова покохати
його за цей дар і через те змушена все життя каратися тим, що
ніхто не вірить у її пророцтво.
Троянська війна давніх греків (ахейців) з Троєю датувалася,
за давньогрецькими джерелами, початком XII ст. до н. е. Грецькі
війська, очолені мікенським царем Агамемноном, протягом дев’яти
років тримали Трою в облозі і здобули її на десятому році завдяки
хитрощам Одіссея. Троянська війна виникла через викрадення
Парісом дружини спартанського царя Менелая — Гелени.
1 Афродіта, або Кіпріда — імена богині кохання та вроди в
давньогрецькій міфології; ім’я Кіпріда утворене від назви острова
Кіпр, який у міфах вважався її островом.
2 Арес, або Арей — у давньогрецькій міфології, спершу бог
гроз і бур, пізніше — бог війни.
8 	Гекатомба — у стародавніх греків, жертва в сто биків,
велика жертва.
4 	Епіметей — брат Прометея, простакуватий, немудрий і
безвольний.
6 Мойра — доля, фортуна. В давньогрецькій міфології мойри —
три богині долі — сестри Клото, Лахесіс і Атропос; їх уявляли
старими жінками, що прядуть «нитку людського життя».
6 Пандора — у давньогрецькій міфології жінка, наділена
богами чарівністю та хитрістю, цікавістю й підступністю. її нібито
послав на землю Зевс зі скринькою, повною лиха. Пандора з
цікавості відкрила її й тим випустила лихо між люди. Коли
закрила скриньку, у ній залишилася тільки оманлива надія.
7 Сівілінська книга — висловлювання сібілл (чи сівілл) —
мандрівних пророчиць і ворожок — записані на пальмовому листі.
8 Геліос — у давньогрецькій міфології бог сонця, пізніше ото-
тожений з Аполлоном.
9 Атріди — сини Атрея Агамемнон і Менелай.
10 Хаос — у давньогрецькій міфології безмежний простір,
безладна суміш матеріальних елементів світу, з яких начебто
виникли Гея (Земля), Ерос (Любов) та Нюкта (Ніч), що започаткували
все існуюче.
11 Пелід — син Пелея Ахіллес.
12 Артеміда — в давньогрецькій міфології дочка Зевса,
богиня сонця, покровителька лісів і полювання, зображалася з луком
і 	стрілами.
13 Іфігенія — дочка Агамемнона й Клітемнестри. Коли греки
напали на Трою (Іліон), Артеміда наказала принести їй у жертву
462

Іфігенію, і тоді вона спинить супротивний вітер, але перед
жертвоприношенням Артеміда взяла Іфігенію і перенесла її в Тавріду
(антична назва Кримського півострова).
14 Пентезілея — цариця амазонок — войовничих, озброєних
жінок.
15 Медуза — в грецькій міфології страшна, потворна діва, від
одного погляду якої людина кам’яніла.
16 Фіал — у Давній Греції низька чаша із загнутими всередину
вінцями для побутових і культових потреб.
17 Діадема — пов’язка на голову у давньогрецьких жерців.
18 Палладіон, Палладіум — статуя озброєного божества,
найчастіше Афіни Паллади, яка охороняла, за віруванням
давніх греків, безпеку міста. Найславетніший Палладіон був у
Трої.
19 Харон — у давньогрецькій міфології перевізник підземного
царства, який перевозить мерців через ріку Стікс.
20 Гадес — у давньогрецькій міфології брат Зевса, бог
підземного царства мертвих.
21 Хпон — чоловічий і жіночий одяг у давніх греків.
22 Амфора — посудина зі звуженим горлом та двома ручками,
поширена у давніх греків та римлян.
23 Поля Асфоделонські — загробні поля, по яких ходять душі
померлих; асфоделонська квітка пов’язана з культом мертвих.
24 Долина Єлісейська — загробна країна щастя, де проходить
безпечальне загробне життя, якщо боги переносять туди померлого.
25 Стікс — річка у загробному царстві.
26 Лета — за давньогрецькою міфологією, річка забуття в
підземному царстві.
27 Персефона — у давньогрецькій міфології богиня підземного
царства і родючості землі, символ щорічного пробудження
рослинності.
28 Кокіт — за уявленнями давніх греків, «річка волань» у
загробному світі.
29 Гефест — у давньогрецькій міфології бог вогню, покровитель
ковальства.
30 Мікени — ранньорабовласницьке місто-держава на
Пелопоннеському півострові (в Арголіді).
У ПУЩІ
Дослідники творчості Лесі Українки пов’язують виникнення
задуму драматичної поеми «У пущі» із написанням статті про
англійського поета, публіциста і державного діяча Джона Мілтона
(1608 1674), у зв’язку з чим поетеса вивчала різні матеріали з
історії Англії. Особливу увагу Леся Українка звертає на постаті
англійського поета Георга Віттера (1588—1667) та видатного борця
за свободу вірувань в Англії Роджера Вільямса (бл. 1600—1684),
які разом з Джоном Мілтоном стали історичними прообразами
головного героя драми Річарда Айрона.
Роботу над драмою Леся Українка розпочала в 1897 році.
Твір писався дуже довго, з великими перервами, мав кілька
варіантів і назв. Першу частину другої і третю дію було написано в
ос463

новному 1898 року в Зеленому Гаї під Гадячем. Потім Леся
Українка продовжила роботу над драматичною поемою восени 1907
року і остаточну редакцію її завершила тільки на початку лютого
1909 року.
Вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику», 1910,
кн. III, IV.
1 Массачузетс — назва одного з штатів Північної Америки
(головне місто Бостон).
2 Род-Айленд — назва одного з штатів Північної Америки
(головне місто Провіденс, яке заснував Роджер Вільямс).
3 Темза — річка в Англії, над якою розташований Лондон.
4 Ханаан — давня назва Палестини та Фінікії, що її вживали
у 2-му тис. до н. е. єгиптяни й деякі інші народи Передньої
Азії.
6 «Я став волом, мов вавілонський цар...» —за біблійним
переказом, вавілонський цар Навуходоносор, збожеволівши, їв траву,
як віл.
6 Осія — біблійний пророк.
7 «Що англіканська церква нечестива...» — пуритани
виступали проти католицької і англіканської церкви, вимагаючи знищення
богослужіння, ікон і скульптурних зображень бога. В Англії їх
переслідували за це, і вони емігрували в Північну Америку.
8 Містерії — у стародавніх греків та римлян таємні релігійні
церемонії, куди допускалися тільки обрані; в часи
середньовіччя — релігійні драми, часто виставлювані в дні свят.
9 Нікси — за стародавньою германською міфологією, водяні
духи.
10 Папісти — католики, що визнають папу римського головою
церкви.
11 Фарисеї — послідовники релігійно-політичної течії, що
існувала в Іудеї з середини II ст. до н. е. до 70 рр. І ст. н. е. серед
торгово-ремісничих верств. Фарисеї багато уваги віддавали зовнішнім
проявам релігійності; у переносному розумінні — лицеміри, ханжі.
12 «...скарає, як Сапфіру, Ананієву жінку нечестиву...» — за
біблійним переказом, член первісної християнської громади Ананія
продав своє майно і приховав перед громадою частину грошей. За
це бог покарав його наглою смертю разом з його дружиною, яка не
виказала громаді його провини.
13 «Чого ж ти втік від неї, як від жінки Потіфара?» —за
біблійним переказом, Иосиф Прекрасний утік від дружини Потіфара,
начальника тюрми, коли та хотіла його спокусити.
14 Інквізиція — в католицькій церкві особливий церковний суд,
що боровся з єресями й існував у XIII—XIX ст. Суд інквізиції
був таємний. Судді-інквізитори підлягали лише папі. Методи
інквізиції — шпигунство, катування, залякування, розправа з
передовими мислителями і вченими. На вогнищах інквізиції загинуло
близько п’яти мільйонів людей.
15 Дож — глава держави у Венеціанській (VII—XVIII ст.)
і Генуезькій (XIV—XVIII ст.) республіках.
16 Меценат — римський політичний діяч І ст. до н. е., який
уславився покровительством поетам та художникам; багатий
покровитель наук і мистецтв.
464

17 Гороскоп — таблиця розташування небесних світил на
момент народження людини, за якою астрологи «провіщали долю».
18 Голіаф — за староєврейською легендою, філістимлянський
велетень, якого убив Давид; синонім велетня, людини великої
сили.
19 Вікліфівці — прихильники Джона Вікліфа (1320—1384),
англійського реформатора, що виступив проти влади папи і
зловживань духівництва, проти чернецтва і шанування святих.
20 Лоларди — середньовічна релігійна секта, що виникла в
Нідерландах та Німеччині. До секти належали переважно
ремісники. Від переслідувань лоларди переховувалися в Англії, де
активно пропагували соціальну рівність та брали участь у
повстаннях.
21 Незалежні (індепенденти) — протестантська секта, що не
визнає єпископа.
22 Рівноправці — протестантська секта.
23 Альков — заглиблення в стіні, ніша для ліжка,
відокремлена завісою від іншої частини приміщення.
2АТомагавк — метальна зброя індіанців Північної Америки у
вигляді кам’яної сокири або палиці.
25 «Як від Христа Петро?»—за євангельською притчею,
апостол Петро тричі зрікався свого вчителя Христа.
26 Содом і Гоморра — давньопалестинські міста, зруйновані
землетрусом. Біблія тлумачить цю катастрофу як нібито кару божу
за розбещеність мешканців цих міст.
27 «...цілуючи, ти зраджуєш...» — за євангельським переказом,
Іуда виказав Христа своїм поцілунком.
28 Сідон — стародавній торговельний і політичний центр
Фінікії, що в X ст. до н. е. поступився своєю могутністю перед Тіром.
Знаходиться на середземноморському узбережжі Сірії.
29 Tip — одне з великих фінікійських міст на східному
середземноморському узбережжі на території нинішнього Лівану, в
X ст. до н. е. стало торговельним і політичним центром Фінікії.
80 Молох — у фінікійській і карфагенській міфології бог
сонця, вогню, війни, якому приносилися людські жертви.
81 Астарта — у сірійській і фінікійській міфології богиня
земної родючості і кохання.
32 Єпископальна (англіканська) церква — державна церква
в Англії, в якій головує не папа, а король.
33 Петиція прав — закон 1628 року, який ліг в основу
буржуазної конституції в Англії.
34 Вокабула — окреме слово чужої мови з перекладом рідною
мовою; заголовок словникової статті.
35 Архімед (287—212 pp. до н. е.) — великий грецький
математик, жив у Сіракузах і там убитий під час облоги міста
римлянами.
36 «Один артист... лишив нам статую без рук» — йдеться про
славнозвісну скульптуру Венери Мілоської.
37 Бонарроті — Мікеланджело Буонарроті (1475—1564) —
геніальний італійський митець, скульптор, маляр, архітектор і поет.
38 Музи — за давньогрецькою міфологією, дев’ять богинь
мистецтв.
39 Грації — за давньогрецькою міфологією, богині краси.
465

40 Аполлон — в стародавній грецькій міфології бог сонця,
покровитель мистецтв, бог віщувань.
41 Нова Англія — колишні колонії Англії в Північній Америці.
42 Ереб — в стародавній грецькій міфології — пекло,
найстрашніша частина «підземного світу».
43 Одіссей і Ахіллес — герої гомерівських поем «Іліада» та
«Одіссея». В XI пісні «Одіссеї» розповідається, як Одіссей
викликав з підземного царства Ахілла і розмовляв з ним.
14 	Донателло (1386—1466) — видатний італійський скульптор
раннього Відродження.
45 Камени — у давньоримській міфології богині,
покровительки наук і мистецтв, те ж саме, що у греків музи.
46 Новий Світ — Америка.
ЛІСОВА ПІСНЯ
Драму-феєрію «Лісова пісня» Леся Українка написала
протягом двох літніх тижнів у Кутаїсі. «Лісова пісня» має дату
25.VII.1911 р.
Вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник»,
1912, кн. III з помилками і пропусками окремих слів. В архіві
Лесі Українки зберігаються 3 аркуші паперу, в яких рукою поетеси
чи К. Квітки зазначено коректурні поправки до тексту «Лісової
пісні», друкованого в «Літературно-науковому віснику». В
окремому виданні «Лісової пісні», яке було здійснене в 1914 році,
помилки виправлено згідно з вказівками автора.
Твір перейнятий образами української народної творчості,
поезія народного світосприймання осяяна тут найвищим злетом
геніальної фантазії поетеси.
До своєї драми-феєрії Леся Українка сама добрала народні
волинські мелодії і подала їх у додатку до твору. У тексті під
номерами поетеса зазначила, коли і яка музика має звучати (див.:
Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 5, К., «Дніпро», 1964;
Леся Українка. Твори в дванадцяти томах. К., «Наукова думка»,
т. 5, 1976).
У «Лісовій пісні» серед персонажів казкового світу бачимо як
зафіксованих у фольклорі, так і створених поетесою у повній
відповідності з народними уявленнями.

ЗМІСТ
Поеми й драми Лесі Українки. Вступна стаття
О. Бабишкіна •••«»«•••»»»* б
ПОЕМИ
Роберт Брюс, король шотландський • • • • 31
Давня казка . . • • • • « • 47
Ізольда Білорука , . • 73
ДРАМИ
Осіння казка • •••.. ••••ї#« 85
В катакомбах •«••••»••••••121
Кассандра * •«••••••••••• 147
У пущі 239
Лісова пісня •••«•«•••••«•• 365
Примітки . «•••»••••••«•> 457

Библиотечная серия
ШКОЛЬНАЯ БИБЛИОТЕКА
Леся Украинка
ПОЭМЫ И ДРАМЫ
Вступительная статья и примечания
Олега Кондратьевича
Бабышкпна
Киев, «Мистецтво»» 1980
(На украинском языке)
Редактор В. М. К орд у н
Художник В. М. Дозорець
Художній редактор С. В. Ковальов
Технічний редактор Л. Л. Ніколенко
Коректор Н. Д. Дроботун

Інформ. бланк № 1309.
Здано до набору 26.12.79.
Підписано до друку 30.04.80.
Гарнітура шкільна. Спосіб друку високий.
Папір друк. № 3. Умови, друк. арк. 24,78.
Обл.-вид. арк. 19,46. Тираж 100 000 прим.
Зам. 9—3031. Ціна 70 коп. і
Видавництво «Мистецтво», 252034, Київ-34,
Золотоворітська, 11.
Головне підприємство республіканського
виробничого об’єднання «Поліграфкнига*
Держкомвидаву УРСР, 262057, Київ-57,
Довженка, 3.

Українка Леся.
У45 Поеми і драми / Вступ, стаття та приміт.
О. К. Бабишкіна.— К. : Мистецтво, 1980.— 467 с.,
1 л. портр.— (Бібл. сер. Шкіл. б-ка).
В опр.: 70 к. 100 000 пр.
Твори геніальної української поетеси і драматурга Лесі
Українки перейняті революційним пафосом і гуманістичними ідеями. До
збірника увійшли «Лісова пісня», «В катакомбах», «У пущі»,
«Осіння казка», «Роберт Брюс», «Давня казка» та інші твори. У передмові
простежено життєвий і творчий шлях Лесі Українки, зроблено
розгляд включених до видання творів. Розраховано на учнів старших
класів.
70803—161
УМ207(04)—80 687-80 «03010200