МИКОЛА
ВІД БОККАЧЧО
ДО АПОЛЛІНЕРА
МИКОЛА
ЛУКАШ
Серію засновано в 1990 році
від
БОККАЧЧО
до
АПОЛЛІНЕРА
Київ
Видавництво
художньої літератури
«ДНІПРО»
1990
ББК 84Ук7+84(0)
Л84
Книжка перекладів
видатного майстра слова —
це антологія шедеврів світової поезії,
відтворених з високою
художньою досконалістю
і з залученням усіх стилістичних
багатств української мови.
Книга переводов
вьідающегося мастера слова —
зто антология шедевров мировой поззии,
воспроизведенньїх с високим
художественньїм совершенством
и с привлечением всех стилистических
богатств украинского язьїка.
Редактор-упорядник, автор передмови
М. Н. Москаленко
В* художньому оформленні
використані малюнки А. Матісса
та гравюри невідомих майстрів XV ст.
4701000000-205 - оп
М205(04)-90
I8ВN 5 308-00748 9
© Михайло Москаленко. Упорядкування. Перед-
мова. 1990 р.
© Віталій Мітченко. Художнє оформлення.
1990 р.
Всі твори, що ввійшли до цього видання, опу-
бліковані мовами оригіналів до 27 травня
1973 р.
Переклади, позначені в змісті -*, друкуються
вперше.
ВИСОКИЙ ШЛЯХ МИКОЛИ ЛУКАША
Проблема цілісного осмислення творчої спадщини Миколи Лукаїла відчувається як насущ-
на необхідність і обов’язкова умова повноцінного існування сучасної української культури.
«В історії українського художнього перекладу Миколі Лукашеві належить місце особливе,
виняткове. Вимовиш оці слова — перекладач, художній переклад,— і мимоволі на
думку спадає Микола Лукаш, так, ніби в його імені самі ці терміни персоніфікувалися. Пере-
кладач такого діапазону — рідкісне явище не лише в українській, а і в будь-якій іншій літера-
турі»,— так висловився старший його товариш, найближчий побратим по перу Григорій Ко-
чур. Точніше не скажеш. Але можна і треба сказати більше. «Микола Олексійович для куль-
турного українця не просто один із найблискучіших перекладачів — він особлива, неповторна
ланка нашого літературного процесу, невід’ємна частка нашого спільного творчого буття»
(Валерій Шевчук). «Сервантес і Лопе де Вега, Боккаччо і Шекспір, Гете і Шіллер, Гюго і Фло-
бер, Гейне й Верлен, Міцкевич і Берне, Тувім і Безруч, Мадачл Волькер, Аполлінер і Лорка —
ось кого ми сьогодні майже фізично відчуваємо посеред нашої громади... Багатьом геніям,
численним непроминальним талантам світового письменства Микола Лукаш дав українське
життя, тим самим побільшив і спотужнив людство, зміцнив благородну.духовність нашої нації,
спричинився до увічнення та остаточної перемоги братерства між людьми і народами. Розвива-
ючи гуманні й шляхетні перекладацькі традиції Івана Франка, Миколи Зерова, Максима Риль-
ського, Миколи Бажана, Бориса Тена, Микола Лукаш мистецтву пересотворення літератури
надав нових індивідуальних прикмет. У своїй чаклунській праці він осягнув таких вершин,
які ніколи не потьмяніють. Скільки житиме українська мова, стільки часу відведено і на поди-
вляння майстерності та винахідливості Миколи Лукаша» (Дмитро Павличко).
Як глибокий знавець двох десятків мов (перекладав він із кільканадцяти), як ерудований
тлумач європейських літератур, світової культури в цілому, Микола Лукаш не мав за життя,
і, мабуть, іще не скоро матиме рівного собі на цьому полі. Пригадаймо слова того ж Григо-
рія Кочура: «Такі, як Лукаш, народжуються, мабуть, раз на кілька століть... Як з полігло-
том з ним, здається, хіба тільки А. Кримський міг би позмагатися». Проте оця феноменальна
лінгвістична обдарованість, просто-таки дивовижна ерудиція в царині зарубіжного письмен-
ства самі по собі ще не можуть бути ключем до пізнання загадкового феномену Лукашевої
творчості. Праоснова його поетичного світу — це кілька століть української літератури, фоль-
клору та напівфольклору, вся множина забутих, напівзабутих та й, нарешті, дббре відомих
словесних жанрів — справа лише в тому, що й «добре відомі» поетичні явища він, як ніхто,
вмів розглядати під несподіваним кутом зору, помічав те, що байдуже минали інші, актуалізу-
вав і воскрешав те, що, здавалось, давно відійшло в минуле, неповторним словом вводив в уні-
версальний поетичний контекст найглибшу сутність свого творчого буття — український тра-
гізм, українську стихію і українську гармонію.
Які ж традиції нашого художнього слова виявились найбільш актуальними и плідними для
перекладацької праці Миколи Лукаша? Думи та пісні козацької доби. Козацькі літописні
хроніки. Сміхова культура мандрованих спудеїв та дяків-«пиворізів», їхні діалоги, пісні, анек-
доти, інтермедії, церковні коляди «Богогласника» та пародії на ці коляди, різдвяні вірші, ве-
ликодня поезія студентських вакацій, вірші-травестії та бароккова вченість її носіїв (безсумнів-
Високий шлях Миколи Лукаша
ний відбиток цих культурних шарів — хоча б у Лукашевому перекладі «Фауста», від мови
німецьких школярів-студентів аж до ангельських хорів фіналу); так само стильове розмаїття
Лукаїпевого «Декамерона» варто було б зіставити не лише з художніми особливостями літопи-
сів Грабянки та Величка, але також із «Странствованіями» Василя Григоровича-Барського та
з «Автобіографією» Іллі Турчиновського (до речі, як про те свідчить Валерій Шевчук, сам
Лукаш колись написав був повість про дяка Турчиновського, колоритну постать XVIII ст.,
але потім знищив). А українська «Енеїда»: хіба не відлунюють могутні, іскрометні ямби Івана
Котляревського в досконалих Лукашевих чотиристопниках, хіба мудрий усміх творця «Енеїди»
не надихав сучасного перекладача? («Тінь травестованого Енея» добачав на сторінках Лу-
каїпевого «Фауста» Леонід Первомайський. Майстерному перекладачеві Війона, Гейне, Петефі
тут важко відмовити в проникливості, хоч нічого доброго він у цьому випадку сказати не хотів.
А даремно — саме з цього погляду Лукашеві переклади, як і вся тема «Лукаш — Котлярев-
ський» заслуговували б розмови на поважному культурологічному рівні). Так само важко
переоцінити значення для Лукашевої творчості перекладацького доробку українських роман-
тиків, насамперед Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Миколи Костомарова, і ще
більшою мірою — Тараса Шевченка, його «Псалмів Давидових» та вільних перекладів-
«подражаній» біблійним пророкам Ісайї, Осїї, Ієзекіїлю.
Для Миколи Лукаша, як, зрештою, і для кожного українського перекладача останніх
десятиліть, фундаментальними цінностями, природно, залишалася творчість Івана Франка,
Лесі Українки, Володимира Самійленка, київських неокласиків, передусім Миколи Зерова та
Максима Рильського. Навряд чи можна .сумніватися, наприклад, щодо генетичного зв’язку
між п’ятистопними ямбами численних віршів і поем Івана Франка, поетичної драматургії
Лесі Українки — й аналогічними поетичними формами Лукашевих перекладів (драми В. Шек-
спіра, Ф. Лопе де Веги, І. Мадача); однак це лише один, можливо, найбільш наочний випадок
складної системи прямих та опосередкованих типологічних взаємозв’язків між поетичним
світом Миколи Лукаша і доробком його великих попередників. Широке коло подібних зістав-
лень — вдячне поле для майбутніх досліджень. Та разом з тим, відзначаючи важливість «нео-
класичної» лінії розвитку українського поетичного перекладу для Миколи Лукаша, необхідно
згадати ще одну яскраву постать нашої літературної історії,— письменника, чий вплив на Лу-
кашеву творчість неможливо переоцінити.
«Не все чорне, що Куліш» — таким-от невеселим жартом відбувався інколи Максим Риль-
ський у ті воістину чорні роки, коли Пантелеймона Куліша у нас інакше як українським бур-
жуазним націоналістом та лютим ворогом рідного народу не називали... Творчий світ Куліша-
новатора, який своєю невтомною перекладацькою працею рішуче оновив та розширив обрії
українського слова і як «культурник», «європеїзатор» відкрив нашій літературі нові шляхи,
відіграв у Лукашевому житті роль, близьку до визначальної. Кулішеві переклади кільканад-
цяти Шекспірових драм, Кулішеві численні переклади-переспіви з Байрона (лірика і перша
пісня «Дон-Жуана»), Шіллера, Гете, Гейне, які склали книжку «Позичена кобза», а також із
російських поетів («Переспіви з великоруських співів»), нарешті, Кулішеві переклади біблій-
них книг Старого Завіту,— все назване послужило для Миколи Лукаша не тільки могутнім
духовним орієнтиром, але й стало хлібом насущним щоденної перекладацької діяльності. Ми-
кола Лукаш творчо успадкував багатство і всю бароккову рясноту Кулішевого стилю, його
лексичні знахідки, архаїзми та екзотизми, як правило, строго підпорядковані реалізації но-
ваторських творчих завдань, саме специфічне Кулішеве ставлення до вкраїнської мовної сти-
хії, Кулішеве самоусвідомлення у вимірах високої духовної місії:
Отечество ж собі грунтуймо в ріднім слові:
Воно, одно воно від пагуби втече,
Піддержить націю на предківській основі,—
Високий шлях Миколи Лукаша
Хитатимуть її політики вотще;
Переживе воно дурне вбивання мови,
Народам і вікам всю правду прорече...
З наведеної цитати легко зрозуміти, що від автора «Позиченої кобзи» та «Чорної ради»
Микола Лукаш перейняв далеко не тільки стильові, лексичні, евфонічні принципи організа-
ції своєї перекладної поезії та прози, але й саму фундаментальну ідею пересотворення засо-
бами художнього перекладу української культури в її істинних, цілісних вимірах, повноцінна
реалізація яких не відбулася внаслідок низки апокаліптичних катастроф української історії.
За напрочуд влучним визначенням Марини Новикової, метою Лукаша було «створити ні
більш ні менш як «іншу», альтернативну історію своєї національної літератури і культури».
Перегук із невтомною «культурницькою» працею Пантелеймона Куліша з цього погляду без-
сумнівний.
Існувала також і чисто психологічна, і просто душевна Лукашева спорідненість із Кулішем.
Так, він знав напам’ять і міг вільно цитувати безліч поетичних, і навіть прозових Кулішевих
сторінок, причому відчувалося, що сам процес читання віршів Куліша для Миколи Олексійо-
вича пов’язаний із глибокими, схованими від світу переживаннями. Так, пригадую, 1976 або
1977 року читав він напам’ять «Хмари» — Кулішеву варіацію пушкінської теми «Снова тучи
надо мною собралися в вьішине...»:
Знов захмарилось високе,
І велике, і страшне...
Кволе, в світі одиноке
Знов запитує мене:
«Чи ти встоїш проти долі
В гордих старощах твоїх?
Чи — не буде вже ніколи
• Днів мені тихих, ясних?»
Серце кволе, тихомирне!
Ми з тобою знаєм світ,
Твориво тиранства хирне
Від Німвродових ще літ.
У неправдах зачинають,
У болізнях вагонять,
Беззаконство порождають, —
Правда, совість, розум сплять.
Утомившись боротьбою
З натовпом тупим, сліпим,
Розквитались ми з судьбою,
Горді в самоті стоїм.
Хоч захмарилось високе,
Вище'хмари злетимо...
Серце, в світі одиноке!
Ми над громом стоїмо.
>кий шлях Миколи Лукаша
Унизу вогнем він грає
І торохкає-рримить.
А над нами Той витає,
Хто сказав: «Да буде світ!»
Як снаги ж у нас не стане
Крізь хуртовину пройти,
Кодло людське, окаянне,
Мов темницю г кинеш ти.
В тій темниці, одиноке,
Вже зреклось ти суєти,
Линь, же, горде, у високе
Небо правди й красоти.
Читав він цей Кулішів шедевр так, що не лишалося жодного сумніву: сказано у вірші і про
самого Лукаша — виключеного на той час із творчої спілки, викресленого з видавничих та
редакційних планів, позбавленого засобів до існування і, що найгірше, цькованого певною
частиною письменницької та мовознавчої братії. У Кулішевій психологічній позиції (хоч, зви-
чайно, далеко не тільки в ній) шукав він опори на порозі близької старості, озираючись на
прожиті роки. А якими вони були? Народився 19 грудня 1919 р. у місті Кролевці на Сумщині,
вчився на істфаці Київського університету, але навчання було перерване війною. Був пора-
нений під час ворожого повітряного нальоту. З 1943 р.— у лавах діючої армії. 1947 р. закін-
чив Харківський педінститут, згодом викладав іноземні мови, працював заввідділом поезії у
«Всесвіті». 1953 р. був роком його перекладацького дебюту — вийшов друком роман Андре
Стіля «Перший удар». 1955 р. побачив світ повний «Фауст» Й.-В. Гете, над яким перекладач
працював у повоєнні роки (як згадував він сам, із виданням пощастило: «До Москви приїхав
канцлер Аденауер, отож видавництво й вирішило якось реагувати...»).
Тільки ж перші тридцять п’ять років Лукашевого життя можна окреслити й інакше. За два
тижні до його народження, 4 грудня 1919 р. були розстріляні першопрохідці новітньої укра-
їнської літератури — Василь Чумак і Гнат Михайличенко. Він мав два роки, коли було вбито
Миколу Леонтовича та Грицька Чупринку. Йому було дееять у «рік великого перелому»,
коли з «викриття» міфічної «Спілки Визволення України» почалося суцільне винищення
української інтелігенції. Йому «тринадцятий минало», коли мільйони селян косив масовий
голод. Йому було п’ятнадцять, коли заарештували Євгена Плужника та Леся Курбаса, коли
розстріляли Олексу Близька, Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, ти-
сяч й тисячі інших «терористів»; йому було шістнадцять, коли до катівень і концтаборів було
кинлто потенціальних його наставників і вчителів — Миколу Зерова, Максима Рильського,
Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару (з них усіх лише Рильському судилося поверну-
тись). Під час єжовщини 18-річний юнак, схильний до вивчення іноземних мов, уцілів з чистої
випадковості. Доля вберегла його і під час війни, і в післявоєнні роки, хоч перебуванні на
тимчасово окупованій території кидало тінь на біографію, особливо в розпал кагановичів-
ських репресій на Україні другої половини 40-х років. Так що відносно благополучне і творчо
насичене двадцятиріччя Лукашевого життя між 1953 і 1973 роками (остання дата — рік ви-
ключення його зі Спілки письменників, а приводом для цього послужив лист, посланий на за-
хист «інакодумця») не могло бути ані безхмарним, ані ідилічним. Хіба не про це ж ідеться в
перекладених Лукашем наприкінці 60-х рр. віршах чеського поета Ундри Лисогорського,
написаних сілезьким діалектом? Ось коротенька «Пісня в пустині», зміст якої, очевидно,
досить точно відповідав роздумам самого перекладача над пережитими літами:
Високий шлях Миколи Лукаша
Ніщо тому війни і гази,
Хто з предківських пив глибин.
Мої пісні — то о ази
В пустині страшної доби.
Пісня вкладеться тінню
На жах полум’яних днів...
Хто був ополудні в пустині,
Знає, що мені спів.
Або ж сонет «Чоботи» того ж автора, знайдений Григорієм Кочуром в архіві Миколи Лу-
каша вже після його смерті, яка настала 29 серпня 1988 р.:
О символе кривавих наших літ!
Дивлюсь на чобіт свій — в болоті, в глеї.
Невинний чобіт, хоч пройшов землею
Немало миль і скрізь лишив свій слід.
Стомивсь. А в світі чорно від чобіт.
Ростуть, мов щіть, мов стовбури в алеї.
Крокує до страшної епогіеї
У чоботи обутий цілий світ.
Де руки, очі, голови, де люди?
Світ чобота, гніт чобота повсюди,
Все топчеться — міста, сади, віки.
Де пройдуть чоботи, там ріки крові.
Хіба, тоді наситяться підкови,
Коли дотла знекровлять рід людський.
Після згадуваного вя$е «Фауста» побачила світ ціла низка великих перекладацьких праць
Миколи Лукаша: «Пані Боварі> Г. Флобера, «Декамерон» Д. Боккаччо, «Овеча Криниця» та
«Собака на сіні» Ф. Лопе де Веги, «Трагедія людини» І. Мадача, «Троїл і Крессіда» В. Шекс
піра. Незавершеним лишився «Дон Кіхот» М. де Сервантера. Окремими книжками в Лука-
шевому перекладі вийшли поезії Ф. Шіллера, Ф. Гарсіа Лорки, Г. Аполлінера, у збірниках,
антологіях та періодичних виданнях побачили світ його численні переклади з Р. Бернса,
Г. Гейне, А. Міцкевича, В. Гюго, К. Гавлічека-Боровського, Л. Керролла, П. Верлена, А. Рем-
бо, Ж. Лафорга, П. Безруча, П. Валері, Р.-М. Рільке, Е. Аді, Д. Гофштейна, Ю. Тувіма,
X. Смирненського, І. Волькера, А. Йожефа та багатьох інших поетів світу. Деякі з Лукаше-
вих перекладів досі не друкувалися — це, зокрема, дві «пригоди» з «Пісні про Нібелунгів»,
фрагменти з драм П. Кальдерона де ля Барки «Життя — це сон» та «Саламейський аль-
кальд», великий масив середньовічної японської поезії. Без жодного перебільшення можна
сказати, що кожен переклад Миколи Лукаша є подією в українському культурному житті.
Ідеться далеко не тільки про універсальну широчінь його перекладацької праці, не лише про
небувалу жанрову й тематичну різноманітність, не лише про унікальне багатство і розмаїт-
тя лексики, мовних стилів, інтонацій у відтворенні індивідуальних авторських манер і рит-
мів,— хоч усе назване вищою мірою справедливе. Ось як писав про деякі істотні риси Лука-
шевої творчості Григорій Кочур: «Лукаш винятково різносторонній стиліст. Знання української
мови на всіх етапах її розвитку, в усіх її тонкощах і нюансах поєднується в нього з великою
сміливістю та ініціативністю і одночасно з тактом і почуттям міри. Він піднімає на поверхню,
Високий шлях Миколи Лукаша
активізує і запроваджує до вжитку найглибинніші мовні шари, і архаїзм, і неологізм у нього
однаково служать справі художньої виразності. Я пригадую, з яким великим зачудуванням
небіжчик Максим Тадейович Рильський вчитувався в рукопис Лукашевого перекладу «Балу
в опері» Тувіма, примовляючи з якимось навіть трохи забобонним острахом: «І де він стільки
отих слів навикопував!»
«За Нового часу,— пише Марина Новикова,— особливо ж в епоху технічних революцій
та інформаційних вибухів, переклад перебрав на себе гігантську функцію, що її раніше вико-
нував хіба що фольклор. Переклад перетворив усі сюжети літератури на міжнародні та ман-
дрівні, всіх письменників (разом з їхніми різномовними перекладачами) — на «сказителів»-
оповідачів, а всі національні мови та культури ввів у прямий діалог, де співбесідники мов-
лять по-різному про єдине. Але в такий спосіб переклад перебрав на себе й супровідні функції:
створення «діалогу часів», введення в акустично чутний нам регістр далеких історичних голо-
сів. Нині це само собою зрозуміло; та чи розуміємо ми, що переклад? отже, втягує в націо-
нальне «сьогодні» національне «вчора» і «позавчора»? А також — перетворює національні
можливості на національні культурні фактори? Лукаш не догма. Десятки його конкретних
перекладацьких рішень можна оскаржити. Власне, справжньої дискусії про себе на справж-
ньому культурологічному рівні він так і не дочекався. Лукашеві не потрібні копіювальники та
канонізатори. Йому потрібні осмислювані та продовжувачі. Перефразовуючи стародавній
вислів, Лукаш — не мета, а шлях».
З наведеними вище думками неможливо не погодитись. Все тут правда, але, здається, ще
не вся правда. В Лукашевій особі Україні був посланий геній моцартіанського складу в най-
чистішому і найточнішому розумінні цього слова. В нього було щедро вкладено і дар великого
вчування, прислухання до потаємної гармонії світу, і орфічну силу стихійного втілення му-
зичних начал буття в українському слові. «Музична ріка» світу, універсально-словотворче і
міфотворче підгрунтя Лукашевого дійства, за великим рахунком, зумовлює не що інше, як
фундаментальну сакралізацію, освячення відбудовчих зусиль української культури, котра
нині прагне встати з руїн. На одне з проклятих запитань вітчизняної духовної історії — «що
дасть нам силу?» — в нашому випадку можлива і така відповідь: гранично ясне усвідомлення
сакральних основ і сакральної природи творчого подвигу Миколи Лукаша.
Михайло МОСКАЛЕНКО
З «ПІСНІ ПРО НІБЕЛУНГІВ»
ДЖОВАННІ БОККАЧЧО
МІГЕЛЬ ДЕ СЕРВАНТЕС СААВЕДРА
ФЕЛІКС ЛОПЕ ДЕ ВЕГА КАРПІО
ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР
ПЕДРО КАЛЬДЕРОН ДЕ ЛЯ БАРКА
З ЯПОНСЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ПОЕЗІЇ
МАЦУО БАСЬО
ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ
ЙОГАНН ФРІДРІХ ШІЛЛЕР
РОБЕРТ БЕРНС
ГЕНРІХ ГАЙНЕ
АДАМ МІЦКЕВИЧ
ВІКТОР ГЮГО
КАРЕЛ ГАВЛІЧЕК-БОРОВСЬКИЙ
ІМРЕ МАДАЧ
ЛЬЮЇС КЕРРОЛЛ
ПОЛЬ ВЕРЛЕН
АРТЮР РЕМБО
п
ЖЮЛЬ ЛАФОРГ
СЕН-ПОЛЬ РУ
ПЕТР БЕЗРУЧ
ПОЛЬ ВАЛЕРІ
РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ
МАКС ЖАКОБ
ОСКАР ВЕНЦЕСЛАВ ЛЮБІЧ МІЛОШ
ЕНДРЕ АДІ
ГІЙОМ АПОЛЛІНЕР
ГЕОРГ ТРАКЛЬ
ДЖУЗЕППЕ УНГАРЕТТІ
ДАВИД ГОФШТЕЙН
ЮЛІАН ТУВЇМ
ХРИСТО СМИРНЕНСЬКИЙ
ФЕДЕРІКО ГАРСІЯ ЛОРКА
ІРЖІ ВОЛЬКЕР
АТТІЛА ЙОЖЕФ
З «ПІСНІ ПРО НІБЕЛУНГІВ»
(близько 1200 р.)
ПРИГОДА ПЕРВА
Як Крімгільда виростала собі
в Бургундії
В бувальщині бувало багато чуд і див,
І витязів немало, і мужніх вояків.
Про подвиги героїв, про пишнії пири,
Про славу славних воїв послухайте тепер і ви.
В бургундському краї дівча колись росло,
Ніде такої кралі у .світі не було.
Було тій красуні Крімгільда на ім'я,
І не один же левень за неї ’ддав життя.
Люба і люб’язна була оздоба дів,
Бути їй милим усякий муж хотів.
Гарна, вродлива, взір красоти,
А що вже честива — ніде другої не знайти.
Опікувались нею, скажу тепер,
Гунтер і Гернот, а третій Гізельгер.
Принци преславні, рицарі всі три,
Були опікунами своєї юної сестри.
Володарка багата була їх мати Ута,
А батько звався Данкрат — то справжній був могута:
Іще у юні роки слави скрізь зажив,
А вмерши, їм спадок великий залишив.
Були пани ласкаві шляхетні владарі,
Та ще й безмежно смілі, мужні моцарі.
Жили вони в Бургундії, у своїм краю,
Пізніш також у Гуннії не раз прославились в бою.
У Вормсі на Рейні лишали на престолі,
Було у них васалів — рицарства доволі:
Служили вірно й славно по самий по амінь,
Аж поки не погинули у ворожнечі двох княгинь.
Отак і панували три пишні королі,
Мужні, одважні, в потузі немалі.
З «Пісні про Нібелунгів»
їм голдували левні, рицарські сини,
У службі ревні й певні, в боях не боюни.
Був там гордий Гаген і Данкварт, його брат,
І з Меца пан Ортвайн, прославлений стократ,
І два ще маркграфи — Гере й Еккеварт,
І Фолькер з Альцеї, що десятьох був варт.
За кухмистра в замку був голінний Румольт,
Йому допомагали Зіндольд і Гунольд,
Всьому вели порядок, як слід воно і личить;
Було ще там лицарства, та хто усіх їх перелічить?
За маршала був Данкварт, а його небіж,
З Меца пан Ортвайн, був кравчим при дворі ж.
Зіндольд був підчаший, правдивий богатир,
А Гунольд —- підкоморій. Пишався ними двір.
Отак і панували бургундські королі
Та рицарі-васали, буй-тури немалі;
Слави заживали, тішились добром —
Пишноту їх достоту не спишеш і пером.
Якось Крімгільді приснився дивний сон,
Мов був у неї сокіл, сизий білозор,
Та де не взялися два хижії орли,
Сокола розшарпали, їй жалю завдали.
Сон той розказала неньці своїй Уті,
А та його з’ясила по силі і по суті:
«Сокіл, що ти мала, то благородний муж;
Він у небезпеці — жалься, Боже, наших душ!»
«Не мов мені про мужа, матінко моя,
Милощів мужчини не хочу знати я.
Хочу, щоб довіку цвіла моя краса:
Від любощів та милощів вона марніє і згаса».
«Не зарікайся, доню, бо доля тобі дасться,
На цій землі зазнаєш великого ти щастя
Од милощів мужчини: як Бог тобі пошле
Доблесного рицаря, ти житимеш незле».
«Шкода твоєї мови, паньматко, зрозумій!
Лихо від любові лучилось не одній...
Не матиму кохання, минатиму його,
Не знатиму й страждання, поки життя мого».
Крімгільда витривала отак собі й жила,
Коханням гордувала, трояндою цвіла,
З «Пісні про Нібелунгів»
Та не втекла від долі, попала в любий бран —
Явився її суджений, рицар милодан.
То був той самий сокіл, що снився їй у сні,
Що мати віщувала, і на своїй рідні
Пізніш вона помстилась за його загин —
Поліг через одного не одної неньки син.
ПРИГОДА ДРУГА
Як виховувався Зігфрід
Ріс принц у Нідерландах, на Рейні, не деінде,
Отець йому був Зігмунд, а мати Зігелінда.
їх стольний город Сантен був на самім Низу,
Яка міцна твердиня, я вже й не кажу.
Буде моє слово про левня-смільчака,
Якого вічна слава в потомності чека.
Із нього витязь виріс, рицар без доган,
Дали ж йому ту славу меч, спис і буздиган.
Зігфрідом звався удаха із удах,
Походив походом по багатьох царствах,
Хоробрим показався не в однім бою...
А як він подвизався у бургундському краю!
Ще заки юний Зігфрід дійшов мужніх літ,
Учинкам його мужнім вже дивувався світ:
Були тії вчинки у всіх на видноті,
Та гідно їх уславлять хіба майбутні співці.
Іще за молодощів, ще у юні дні
Чутки про нього чулись дивні та чудні,
Який то був кремез, який то був красунь —
Красунь немало надила та могутня юнь.
Ростили королевича, як вимагав той сан,
Кругом чеснотним викохавсь шляхетний молодан.
Став він окрасою отецької землі —-
Любили його люди і великі, і малі.
От і виріс Зігфрід, став на ставну,
І не одну дівицю, і не одну жону
Він до себе вабив — його любили всі,
І пишався рицар у повній силі і красі.
Джованні Боккаччо
(1313—1375)
Канцони з
«ДЕКАМЕРОНА»
і
Я так пишаюсь із своєї вроди,
Що не знайду повік
У іншому коханні насолоди.
У себе гляну — бачу я ті чари,
Що вид їх душу втіхою сповняє,
Ні давні згадки, ні новії мари,—
Ніщо розкошів тих не проганяє.
Краси такої більш ніде немає,
І я не жду повік
Нових забав, нової насолоди.
Ту втіху несказанно чарівничу,
Коли захочу, завше можу мати,
Вона приходить, як її покличу,
Сп’яняти душу, серце звеселяти;
Який то скарб коштовний, пребагатий —
Той не збагне повік,
Хто не зазнав такої насолоди.
Що більше я на скарб отой дивлюся,
То дужче загоряюся жагою,
Я ті розкоші п’ю і не нап’юся,
Коли ж я спрагу серця заспокою?
Знемогою охоплена п’янкою,
Не хочу я повік
Деінде засягати насолоди.
II
Щаслива я над всяке порівняння:
Здійснилися усі мої бажання!
Прийди ж до мене, владарю Амуре,
Всіх благ моїх і радощів причино;
З тобою заспіваю
Джованні Боккаччо
Не про зітхання, не про дні зажури,
Що ти змінив на втіху доброчинно,
А про жагу безкраю,
Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,
Тобі мої несучи обожання.
В той день, як загорілась я жагою,
Явив, Амуре, ти моєму зору
Коханця молодого,
Що силою, завзяттям і красою
к Над усіма у світі візьме гору —
Нема-ніде такого...
Я мрію і співаю лиш про нього,
Лише йому палке моє кохання.
Але найбільше те мене втішає,
Що милому і я так само мила
З твоєї ласки, Боже!
На сьому світі все тепер я маю,
Усе, чого душа моя хотіла,
А на тім світі, може,
Господь Всевишній люблячим поможе
І нам дарує вічне раювання.
ПІ
Моя жорстока доле!
З кохання я страждаю,
Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.
Предвічний Зодчий всього світострою
Собі на осолоду
Створив мене веселою, живою
І дав мені напрочуд дивну вроду,
Споріднену з красою,
Що в небесах сіяє в рід із роду;
Та, на мою знегоду,
Небагатьом помітна —
Свічу я на земному видноколі.
Як я лише ввійшла в літа дівочі,
То був у мене милий,
Що заглядав мені кохано в очі,
Які його уяву полонили;
Чудові дні і ночі —
Як швидко лине час той легкокрилий!
У пестощах летіли.
Бо й я ж його кохала,
Та він зав'яв од подиху недолі.
Джованні Боккаччо
А потім другий — пишний, гордовитий —
Узяв мене у руки,
І світ мені жалобою повитий,
І мушу я любить його з принуки;
Немов несамовитий,
Мене ревнує він — о люті муки!
Я гину із розпуки...
Чи ж я на те вродилась,
Щоб лиш його коритися сваволі?
Кляну тепер годину ту печальну,
Коли я поміняла
Дівочу скромну сукню на вінчальну,
Коли я в церкві слово «так» сказала.
В ту мить гірку, безжальну
Я світ собі навіки зав’язала...
Ох, краще б я сконала,
Ніж по сумнім весіллі
Такі терпіти несказанні болі!
О перший милий, друже незабутий,
Молю тебе, благаю
На мене знову любо позирнути
З далекого надзоряного краю.
О, дай мені відчути,
Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
До осяйного раю
Візьми мене, мій любий,
Звільни мене з плачевної юдолі!
IV
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе,—
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
І в’яну від журботи,
Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду, серцеві на горе.
Вона також була немов зйчлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Джованні Боккаччо
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові.
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори —
Кінець моєму щастю надто скорий!
ч
Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
І проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
І вірне женихання,
І мрії про блаженство яснозоре...
В моїй душі кипить огненне море.
Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може...
З безмежного відчаю
Одного лиш — навік заснуть — бажаю.
Молю тебе, любові милий боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.
Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає...
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, боже, волі,—
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.
Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я,—
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.
Я плачу і ридаю,
Болить і мріє серце моє хворе,—
Ніяк жалю од зради не поборе.
Джованні Боккаччо
Амуре, через сяйво
Ясних очей коханої моєї
Рабом я став у тебе, як і в неї.
Як з тих очей упав на мене промінь,
Враз серце загорілося жагою:
Твоя, Амуре, сила
Влила у нього невгасимий пломінь.
Я зваблений чудовною красою,
Навіки полонила
Мене красуня мила,—
Ніщо проти вродливиці тієї
Усі на світі рожі і лілеї.
Я став її невільником покірним,
Але не знаю я, чи їй відомо,
Про що я сню і мрію,
Чого я прагну серцем щирим, вірним,
Амуре-боже, лиш тобі одному
Я звірив досі тії
Бажання і надії;
Ти знаєш — ласка владарки моєї
Мені за всі дорожча привілеї.
Молю ж тебе, володарю мій тпобий,
Подай їй вістку про моє кохання
Палке і невтоленне,
Що може привести мене до згуби;
Скажи їй про тяжке моє страждання,
Що серце рве шалено;
Схили її до мене,
Яви ознаку милості твоєї,—;
Знеси мене в любовні емпіреї.
VI
Любов, коли я вирвуся з неволі
Жорстокої твоєї,
Довіку я не знатиму недолі.
Я дівчинкою вийшла молодою
Навстріч тобі не для війни, для миру;
Довірливо усю я склала зброю,
Впевняючись на нашу дружбу щиру,
А ти напала, зрадивши довіру,
І, стомлена борнею
І зранена, у Же лежу я долі.,
Джованні Боккаччо
І ти мене в кайдани закувала, „
Не зглянулась на сльози і докори.
І віддала, як бранку, на поталу
Тому, хто народивсь мені на горе;
А в нього серце горде і суворе,
Обковане бронею,—
\	Ніщо йому мої жалі і болі.
Мене не хоче слухати упертий —
Даремна мова, марні всі благання...
Несила жити і незмога вмерти,
Щодень, щомить ростуть мої страждання,
Вволи ж, любов, одно моє бажання:
Нас сіттю однією
Із ним оплутай — у твоїй се волі.
А як сього не хочеш ти вчинити,
То розв’яжи хоч вузлики надії;
Утихне, може, біль несамовитий,
, І знов я світу білому зрадію,
І знов на вроду я похорошію,—
Троянди і лілеї
У мене знов питатимуть на чолі.
VII
О Боже, я нещасна!
Невже того не зможу повернути,
Що доля одняла мені напас на?
Не знаю я, що діється зо мною,
Та серце б’ється знову
В передчутті блаженства неземного...
О раю мій, єдиний мій покою,
Скажи мені хоч слово —
Не жду я втіхи більше ні од кого, '
Од тебе лиш одного...
Лише з тобою можу я забути
Журбу мою, скорботу повсякчасну.
Якась нова, незнана ще одрада
Мені бентежить душу,
Ллючи бальзам на давню в серці рану.
Жаги нової непоборна влада,
Се визнати я мушу,
Мене вже охопила полум’яно
Й тривожить ненастанно —
Незмога і вночі мені заснути
Од страсті, що палає непогасно.
Джованні Боккаччо
Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,
Скажи мені, мій милий,
Коли з'єднає нас палке кохання?
Я вірю — не зведе мене надія,
Та ждать не маю сили:
Нехай коротким буде час чекання
І вічним — раювання!
З тобою в парі хочу я відчути,
Яке життя чудове і прекрасне!
Прийди ж, коханий, у мої обійми —
В любовній тій розкоші
Я без вагань і без жалю потону.
Палким цілунком душу з мене вийми,
О любий мій, хороший!
А я тебе, клянуся, вже до скону
Не випущу з полону!
Як я люблю, повинен ти збагнути —
Про те моя канцона каже ясно.
VIII
Таке велике благо
Ти дав мені, Амуре милостивий,
Що я горю в твоїм огні, щасливий.
По вінця серце радістю налите
Розкошами п’янкими
І захватом любовним...
Мій вид ясний не може не явити
‘Усьому світу зримо,	г
Що в сяєві чудовнім,
В блаженстві невимовнім
В високу вись летять мої пориви
До гордої божественної діви.
Та не скажу ніякими словами
І пензлем не змалюю,
Яке моє кохання,
Не назову ім’я тієї дами,
Що палко так люблю я.
Бо наше раювання
Змінилось би в страждання.
Хай таємниці благосні покриви
Амур над нами розпростре зичливий.
Хто міг би думать, що в мої обійми
Схоплю я ту розкішну,
Ту недосяжну мрію?
Джованні Боккаччо
Як я скажу — хто віри мені дійме,
Що я ту вроду пишну
Вже цілувати смію?
Я радості не крию,
Щасливий я, блаженний я правдиво,
Одно втаю — хто учинив те диво.
IX
Я молода, і в дні ясного маю,
Втішаючись пробудженням любові,
Я весело 1 радісно співаю.
Гуляю я зеленими лугами,
Де квітнуть білі лілії і рожі,
Де розпустились золотунці гожі;
Іду й рівняю з пишними квітками
Того, кого люблю я до нестями:
Коханому моєму юнакові
Я віддана без міри і без краю.
Коли побачу де найкращі квіти,
На того схожі, що його люблю я,
Я їх зриваю й ніжно їх цілую,
Готова душу їм свою одкрити
І про кохання з ними говорити,
І волосом своїм тонким, шовковим
Вінок із тих квіток перевиваю.
Люблю квітки за їхню милу вдачу,
За пишний цвіт, за аромат духмяний,
Ще більш за те, що образ той коханий,
Мов наяву, в подобі їхній бачу.
Мою любов глибоку і гарячу
Не висловить ніколи жодній мові:
Не треба слів — про неї я зітхаю.
Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,
Які, бува, терзають серце горем,
Жалем його пригнічують суворим:
Ясні й легкі, мов вітерця дихання.
Вони долинуть до мого кохання...
До мене прийде лицар мій чудовий
Перш, ніж гукну: «Прийди, бо вмру з відчаю!»
Джованні Боккаччо
Якби любов без ревнощів бувала,
То жодна жінка в світі
Щасливістю мені б не дорівняла.
Коли красу, і силу,
І юність ми цінуєм в кавалері,
І ніжність, і ласкавість,
І душу горду й смілу,
І розум, і дотепність, і манери,
Й веселощі, і жвавість,—
То можу я сказати всім на зависть:
Сі цноти розмаїті
В тому злились, кого я пбкохала.
Але як подивлюся,
То всі жінки такі ж, як я, розумні
І теж того шукають;
І я уже боюся,
І душу точить вічний страх і сумнів,
Що всі його бажають,
На скарб мій любий очі поривають...
Нема такої миті,
Щоб я із того горя не зітхала.
Якби я мала певність,
Що він так само вірний, як і гарний,
То зроду б мою душу
Так не терзала ревність...
Та бачу я, що острах мій не марний,
І я його не зрушу;
Щодень, щомить я стерегтися мушу,
Щоб милого у сіті
Суперниця лукава не впіймала.
Я всіх прошу — на Бога,
Хороші ви мої жінки й дівчата,
О, будьте милостиві,
Не надьтеся на нього,
Не важтеся його пере люб ляти,
Спокусниці звабливі,
Бо буду я страшна в своєму гніві:
За любощі розбиті
Гірким плачем поплатиться зухвала!
Мігель де Сервантес Сааведра
(	(1547—1616)
Поезії з роману
«ДОН КІХОТ»
АМАДІС ГАЛЬСЬКИЙ
ДОН КІХОТОВІ ЛАМАНЧСЬКОМУ
О ти, чиї пригоди невеселі
Нагадують мою біду немало,
Коли ридав $ одчаю я бувало,
Страждаючи один на Бідній Скелі;
Ти, що гасив жагу в гіркім джерелі,
Кого розпука слізьми напувала,
Кого земля з землі ж і годувала,
Не з мідної чи срібної тарелі,—
Будь певен в тому, що на віки вічці,
Допоки в небі у красі величній
Погонить коні Феб золотокудрий,
Твій подвиг буде в людях найславніший,
Твій рідний край між інших найсильніший,
А твій творець — над всіх у світі мудрий.
ДОН БЕЛЬЯНІС ГРЕЦЬКИЙ
ДОН КІХОТОВІ ЛАМАНЧСЬКОМУ
Я бив,рубав, крушив, віщав і діяв,
І подвиги звершав я незрівнянні;
Відважний і палкий на полі брані,
Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв.
Зажив я слави, про яку я мріяв,
І віддано служив своїй коханій;
Пігмей мені ввижався в великані,
І завжди честь у битвах'я леліяв.
Над долею я знав могутні чари,
Хапав за чуба випадки ледачі,
Тьму перешкод зумів перебороти.
Мігель де Сервантес Сааведра
Та хоч піднеслись високо над хмари
Оті мої прославлені удачі,—
Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте.
СЕНЬЙОРА ОРІАНА
ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКІЙ
Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє,
Щоб висився в Тобосо замок мій;
Змінявши Лондон на приют сільський,
Спочила б я і тілом, і душею.
Якби могла я мрією твоєю
Доповнити веселку власних мрій
І глянути, як лицар вірний твій
Летить у бій, подібний до Арея!
Якби я цноту вберегти могла
Від Амадіса, як уберегла
Ти від свого ідальго Дон Кіхота!
Всі заздрили б незаздрісній мені,
А я жила б щасливо день при дні,
Не відаючи, що таке гризота.
ГАНДАЛІН,
ДЖУРА АМАДІСА ГАЛЬСЬКОГО,
САНЧО ПАНСІ, ДЖУРІ ДОН КІХОТА
Чолом тобі, прославлений герою!
З тобою доля повелась ласкаво:
Ти джурою служив і діяв браво,
Не втративши, проте, свого спокою.
Лишивши серп, носив ти пану зброю
І правду мовив щиро, нелукаво;
Урозумлять ми маєм повне право
Шаленців, що змагаються з судьбою.
Хороший, Санчо, твій осел сумирний;
Сакви твої, потрібні при обіді,
Усім являють розум твій статечний.
Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний!
Недарма, ні, іспанський наш Овідій
Тобі вліпив потиличник сердечний.
Мігель де Сервантес Сааведра
НЕСАМОВИТИЙ РОЛАНД
ДОН КІХОТОВІ ЛАМАНЧСЬКОМУ
Великий ти, хоча й не володар,
Із перів пер, вояк над вояками,
Звитяжець, не звитяжений віками,—
Страшний усім могутній твій удар.
*
Я знавіснів від Анджеліки чар
І у світи подався із нестями;
Блукаючи за дальніми морями,
Приносив жертви славні на олтар.
Тобі не рівен я, безсмертя лавра
Лиш Дон Кіхоту присудили люди,
Хоч ми обидва в шалі запальні.
Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра
Зумів скорить, і ми відомі всюди
Коханням нещасливим нарівні.
РИЦАР ФЕБА ДОН КІХОТОВІ
ЛАМАНЧСЬКОМУ
Рівнятися мені із вами годі,
Іспанський Фебе, пане іменитий,
Хоч був мій меч у світі знаменитий,
Блищав колись на заході й на сході.
Не рад я був найвищій нагороді,
Я знехтував корону й самоцвіти,
Лиш Кларідьяні прагнучи служити,
Що сяяла мені в божистій вроді.
Кохав її, бо сила чар жила в ній;
Коли ж було я розлучався з нею,
Боялася мене вся піднебесна.
А ви, Кіхоте, рицарю преславний,
Безсмертні стали через Дульсінею,
А через вас.вона — вродлива й чесна.
Мігель де Сервантес Сааведра
СОЛІСДАН ДОН КІХОТОВІ
ЛАМАНЧСЬКОМУ
Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
У голову віддавна вам запали,
Проте не скаже ні один зухвалий,
Щоб ви коли робили вчинки ниці.
Потугою лицарської правиці
Неправду ви не раз в бою долали,
За що вам добре чосу завдавали
Невігласи, ледаща і п’яниці.
Коли ж та Дульсінея-верхоумка,
Уперта в неприступності суворій,
Не зглянеться на ваше люте горе,—
Хай вас утішить у нещасті думка,
Що Санчо Панса — це не той посланець,
Вона — колода, ви їй — не коханець.
ДІАЛОГ МІЖ БАБ’ЄКОЮ
ІРОСИНАНТОМ
Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?
Р. Важка робота, а кормів бракує.
Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?
Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.
Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
На свого пана завжди пащекує.
Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:
Надумав закохатись шалапут.
Б. А що тобі? Р. Кохати не до речі.
Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі.
Б. То пожалійся на слугу. Р. Ох-ох!
Кому тут, справді, можна пожалітись?
Що пан, те і слуга; як придивитись,—
Кобилячі в них голови в обох.
Мігель де Сервантес Сааведра
Як злине ніч на землю чорнокрила
І в тихім сні спочине смертних рід,
З незлічних мук скупий складаю звіт
Я небові й тобі, Хлорі до мила.
А встане знов ясне денне світило,
Рясним багрянцем запаливши схід,—
Печальну повість злигоднів і бід
Повторюю й зітхаю осмутніло.
А як те сонце з сяйного престолу
Вогненні стріли кидає додолу,
Караюсь я і мучуся без меж.
І знову — ніч, і знов я гірко плачу,
І скаржуся, й молю, і знову бачу,
Що небеса глухі, й Хлоріда — теж.
Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій
Вже винесла твоя сліпа гординя;
Не засудивши марного служіння,
Сконаю я, як раб покірний твій.
І в тій країні, де немає мрій,
Де все земне стає блідою тінню,
Носитиму я в серці, мов святиню,
Нетлінний скарб — твій образ неземний.
Той скарб мені за всі дорожчий блага,
Хоча твоя холодність і зневага
Наближують щомить фатальний строк.
Біда мандрівцю, що, запливши в море,
У буряні і темряві простори,
Ні пристані не бачить, ні зірок!
Мігель де Сервантес Сааведра
ГЛОСА
О, якби я міг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегідь
Те, що завтра мусить буть!
Все минає в цьому світі,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолітті
Долі щедрої дари,
Незабуті, неспожиті.
Доле, доле! Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди мої надії!
Дні минулі золотії
О, якби я міг вернуть!
Не прошу я в неба влади,
Перемог і нагород,
Я одному був би ра^ий —
Жити знову без турбот,
Як колись, у дні відради.
Хай утіха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серці чулім,
Хай зазнаю, як в минулім,
Неповторну щастя мить!
Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вічність схоронила
У безодні небуття,
Нічия не може сила.
Рік за роком прудко мчить,
їх нікому не спинить,
І не вдасться нам ніколи
Відвернуть веління долі
Чи узнать заздалегідь.
Мучить душу біль жорстокий,
Пал тривог і шал надій;
Ні, вже краще вічний спокій,
Вічний сон в землі сирій,
У могилі у глибокій.
Щоб страждання всі забуть,
Я б хотів навік заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискає серце жахом
Те, щр завтра мусить буть.
Мігель де Сервантес Сааведра
* *
*
Ти, що в ліжкові розлігся
На голландських простиралах
І од вечора до світа
Любо й солодко дрімаєш;
Найславетніший з лицарства,
Що родилося в Ламанчі,
Над коштовні самоцвіти
Кращий і дорожчий скарбе,
Вислухай жалі дівчйни,—
Що страждає, безталанна,—
Від двох сонць твоїх огнисто
Вся душа її палає.
Ти собі шукаєш слави,
А комусь одні терзання:
Тяжко раниш і не хочеш
На ті рани ліків дати.
Ти скажи, юначе смілий,—
Боже, дай тобі удачу,—
Чи не з Лівії ти родом,
Чи не з гір суворих Хака?
Чи тебе кормили змії,
Чи твій дух загартували
Скелі дикі і безплідні,
Непролазні нетрі й хащі?
Сміло може Дульсінея,
Дівка повна і тужава,
Похвалитись, що скорила
Звіра лютого і барса.
І за це її прославлять
І Енарес, і Харама,
Бистрий Тахо, Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.
Щоб із нею помінятись,
Віддала б я на додачу
Найяскравішу спідницю
З сухозлотним гаптуванням.
О, лежать в твоїх обіймах
Чи з тобою поруч навіть,
Мігель де Сервантес Сааведра
Чухать голову тобі,
Гниди нігтями вбивати!
Та на честь таку велику
Я, на жаль, не маю права, \
Буду рада, як дозволиш
Твої ноги розім’яти.
Я б тобі надарувала
Гребінців, штанів атласних.
І панчішок срібляних,
І накидок полотняних,
І багато різних перлів,
Хоч дрібних, зате прекрасних,—
їх наймення — «одиночки»,
Бо ніде нема їм пари!
Не дивися з круч Тарпея,
Як палаю я пожаром,
І його не роздувай,
О Нероне із Ламанчі!
Я — дитина, малолітка,
Ще й п’ятнадцяти не маю,
Тільки чотирнадцять з гаком,—
Як брешу, хай Бог скарає.
Не крива, не кособока,
Руки в мене теж годящі,
А коса моя розкішна
Аж до п’ят мені спадає.
Хай у мене ніс кирпатий,
Хай і рот великуватий,
Додають мені краси
Зубки білі, мов топази.
Голос мій, як сам ти чуєш,
Милозвучний несказанно,
А фігура — присягаюсь —
Майже зовсім непогана.
Знай, що все, чим я прекрасна,
Вразив ти своїм колчаном.
Звуся я Альтісідора
І служу при цьому замку.
Мігель де Сервантес Сааведра
* *
*
Сила пристрасті зриває
Душу нам з петель нерідко,
За підойму завжди править
їй неробство недбайливе.
А заняття повсякчасні,
Різна праця й рукоділля
Нам дають протиотруту
Від любовного томління.
Благомислячим дівчатам,
Що бажають заміж вийти,
Певна цнота й добра слава
Щонайкращим служать віном.
Як гульвіси із столиці,
Так і лицарі мандрівні
Люблять жвавих задля жарту,
А за жінку волять смирних.
Є кохання перебіжне,
Що мінливіше од вітру:
Виникає на привалі
І кінчається з від’їздом.
Випадкова та любов,—
Нині ця, а завтра інша,—
В серці образів глибоких
Неспроможна залишити.
Важко щось намалювати
На готовій вже картині:
Де краса царює давня,
Там нова краса безсила.
Дульсінея із Тобосо
Вкарбувалася навічно
У скрижалі мого серця,
Так, що стерти неможливо.
Щира вірність в тих, хто любить,
То клейнод дорогоцінний,
Ним до себе підіймає
їх Амур, сердець владика.
’Мігель де Сервантес Сааведра
* *
*
Слухай, рицарю невірний,
Не натягуй ти вуздечки, ,
Не коли боки круті
Неслухняному коневі.
Знай, тікаєш ти, зрадливцю,
Не від хижої пантери,
А від смирної ягнички,
Безневинної овечки.
Нелюд, ти зневажив діву,
Що гарнішої від неї
Ще не бачила Діана
І божественна Венера.
Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!
В своїх пазурах везеш ти
(Вчинок підлий і ганебний!)
Серце вірної рабині,
Незрадливе й ніжне серце.
Ти завозиш три хустинки
І підв’язки з ніг гарненьких,
Що як мармур — чорне з білим,
І як мармур той, гладенькі.
А іще зітхань п’ять тисяч,
Що вогнем своїм шаленим
Трой п’ять тисяч запалили б,
Якби їх було не менше.
Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!
Санчо, джура твій, хай буде
Теж таким жорстокосердим,
Щоб довіку злії чари
Не зійшли із Дульсінеї.
Хай вина твоя віднині
Упаде на бідну жертву,—	/
Адже часто в цьому світі
За злочинця платить чесний.
Мігель де Сервантес Сааведра
Хай твої шукання слави
Стануть горем невтоленним,
Вірність серця — забуттям,
Любі втіхи — сном непевним.
Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!
Хай ти вславишся невірним
Від Севільї до Марчени,
Від Гранади аж до Лохи
І від Лондона до Темзи.
Коли сядеш грати в «хвильку»,
У «гарбу» а чи у «кепа»,
Щоб ти туза не побачив,
Дами, короля й валета!
Будеш стригти мозолі —
Щоб ти стриг до кровотечі,
Доведеться зуби рвати —
Щоб лишився ти без щелеп!
>
Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!
ЕПІТАФІЯ
Тут лежить ідальго смілий,
Найвідважніший дивак,
Його запал буйнокрилий
Не змогла скрушить ніяк
Навіть хмура міць могили.
Згордувавши світом шумним,
Він блукав привиддям чумним
Добрим людям на забаву
І, здобувши вічну славу,
Мудрим вмер, хоч жив безумним.
Фелікс Лопе де Вега Карпіо
(1562—1635)
Діалог Фронлосо
та Лавренсії з драми
«ОВЕЧА КРИНИЦЯ»
✓
— Це у нас такий звичай:
хто школяр — то вже студент,
хто сліпий — короткозорий,
хто кульгавий — то нескорий,
хто злодюга — претендент,
хто сутяга — діловий,
хто плутяга — то розумний,
хто невіглас — легкодумний,
хто хамлюга — то прямий,
хто ротатий — злотоуст,
хто банькатий — прозорливий,
боягуз — то соромливий,
хто скупий то має глузд,
хто дурний — то простодушний,
хто вже лисий — то й мудрець,
хто крикун — то молодець,
пранцюватий — золотушний,
хто бурчливий — то серйозний,
хто незносний — то дивак,
хто розпусний — має смак,
хто скажений — то нервозний,
хто нахабний — то вже смілий,
хто пузатий — заживний,
хто цибатий — то стрункий,
хто горбатий — то похилий...
Можна, бачите, словами
все на світі личкувать:
то чому ж би не назвать
вас мені — «прекрасні дами»?
— Все говорять навпаки:
хто поважний — то нудний,
хто правдивий — то нескромний, -
а хто щирий — безсоромний,
а хто щедрий — навісний,
той, хто радить,— то влазливий,
той, хто ганить,— лютий звір,
хто побожний — лицемір,
Фелікс Лопе де Вега Карпіо
хто увічливий — лестивий,
хто терплячий — то боюн,
хто поблажливий — макуха,
а хто строгий — то катюга,
хто заслужений — везун,
хто нещасний — винен сам,
той, хто смирний,— то єхидний,
той, хто вірний,— жалюгідний,
хто одвертий — просто хам,
чесна дівчина — дурна,
чесна й гарна — ідіотка,
і шерепа, і девотка...
Та доволі. Річ ясна.
Сонети з комедії
«СОБАКА НА СІНЬ
* *
*
Я помічала тисячу разів —
вродливий і розумний Теодоро;
він був би втіхою моєму зору,
якби не мур, що стан між нами звів.
Амур — могутній владар, бог богів,
але свого не зраджу я гонору:
сама себе я стримаю суворо
від недостойних честі почуттів.
Та ревнощі мені бентежать душу
і заздрощі на те добро чуже,
що я од нього утікати мушу;
ч
і мимоволі я гадаю вже —
як з Теодоро можем ми зрівнятись:
мені спуститись чи йому піднятись?
*
Чужим коханням серце запалилось,
ще не любивши, стала я ревнива;
це річ, здається, просто неможлива,
та від Амура так мені судилось.
Фелікс Лопе де Вега Каркіо
Од ревнощів любов моя вродилась,
бо жаль мені, що я така вродлива,
а та за мене гірша, та щаслива,
бо ніжного кохання сподобилась.
Бентежить душу дивне хвилювання,
і це не тільки заздрощі, я знаю —
любити хочу, прагну милування.
Не силую і не забороняю,
не дам надії і не збавлю мрії —
нехай мене, хто вміє, зрозуміє.
* *
*
Як хтось когось, здається, полюбив,
побачивши з другою женихання,—
це — заздрощі, а зовсім не кохання,
якщо й до того вогник не горів.
Та як і перше в серці був порив —
це — вже любов, що прагне обладання,
що на уста жене слова жадання,
як кров жене в обличчя стид чи гнів.
Нічого більше не скажу комусь,
щоб знизька не образити високе;
прийму я долі вироки жорстокі,
надії на блаженство я зречусь,
аж поки не упевнюся, що смію
в душі живити цю безумну мрію.
Ні *
*
Невже це так? Чи це мені не сниться?
Ні, справді, руку дати попросила,
і личко їй рум'янцями скрасила
напіврозкрита ніжна таємниця.
Невже ж моя сподіванка здійсниться?
І вірю я, і вірити несила...
Що ж діяти? Віддамся долі сміло —
Непевність мусить скоро проясниться.
Фелікс Лоие де Вега Карпіо
А як Марчелла? Це ж для неї зрада...
Жінки на нас надії покладають,
а ми... Та ні, з них кожна зміні рада,
вони мужчин частіше покидають,
аби знайшлась нова якась принада;
а коли так — нехай самі страждають!
* *
*
Любове, годі! Це страшна забава!
Поглянь, як жертва мучиться твоя.
Мені ти, певно, скажеш: «Це не я,
це тінь моя, її це чорна справа».
О ревносте, пораднице лукава,
трутизну ллєш ти в серце, мов змія;
загине через тебе честь моя,
її замінить вічная неслава...
Люблю його, хоч знаю, що я — море,
а він лиш човник, човничок хисткий.
Кому ж із нас страшніший буревій?
Любов чи гонор — хто кого поборе?
Так туго тятиву я нап'яла,
що трісне лук і вломиться стріла.
Яке ж ім'я цій грізній шурі-бурі,
як не любов? Та як вельможні пані
усі такі оприскливі в коханні,
то чи не краще нам любити фурій?
Нехай шляхетства кодекси похмурі
/утіх не визнають, що рівно дані
людині кожній в будь-якому стані,—
та нащо ж потурать своїй натурі?
О ручко мила, що мене побила,
хотів би я тебе поцілувати,
хоч ти б мені іще й не те зробила...
Не думав я, що ти така завзята!
Але як ти такі узори пишеш,
то не любов'ю — ревнощами дишеш.
Фелікс Лопе де Вега Карпіо
* *
*
Ні, щоб мене не вбила люта мука,
подамся десь до дальніх берегів...
Любов не знає зліших ворогів,
як забуття, як віддаль і розлука.
З очей ізникне любощів спонука —
і жар, дивись, у серці перетлів...
Одна розлука після цих жалів
душевного спокою запорука.
Там жде мене утіха забуття,
якої всякий пристрасно жадає,
хто, як і я, від любощів страждає.
Покину ж тут усе без вороття;
сховавшися в чужім далекім краї,
любов свою і муку поховаю.
* *
*
Що може вдіяти моє кохання
проти ції тиранської сваволі?
Коритись силі мушу мимоволі,
даремні всі пручання й сперечання.
Сподіванки розвіялись зарання
від подиху ворожої недолі...
Любов моя — тендітний цвіт красолі,
недосвітом прибитий в час світання.
Втішали серце й душу ніжні квіти,
що сила зла оповила в-жалобу;
любов розбилась об чужу жадобу.
Що може хвору душу оживити,
коли немає плоду по цвітінню,
коли кохана мрія стала тінню?
Вільям Шекспір
(1564—1616)
Монолог Улісса з драми
«ТРОЇЛ І КРЕССІДА»
Агамемноне,
Великий вождь, міцна підпоро греків,
Ти наше серце, і душа, і дух,
Якому всі ми мусимо коритись
І мислю, й ділом,— вислухай Улісса.
Я схвалюю цілком промови ваші,
Твою, найстаршого у нашім війську,
Й твою,, найстаршого між нами віком.
Повинна б Греція слова вождя
У мідь чи бронзу вкарбувать навіки,
А Нестерове слово срібнолите
Хай ланцюгом незримим, та кріпким,
Немов та вісь небесна, прикує
Проречисті уста до грецьких вух.
А все ж і ти, великий, і ти, мудрий, .
Послухайте, що скаже вам Улісс.
Твердині Трої вже давно упали б,
ї меч у Гектора із рук би випав
Якби у нас був лад.
На жаль, немає єдності у греків.
Погляньте: в полі неладом стоять
Намети наші, і такий же нелад
У нас в думках. Коли круг ватажка
Не скупимось, як бджоли коло матки,
Який там буде лад? Як вождь у масці,
Ти розбереш, хто вождь, а хто підлеглий?
Недаром же і небо, і земля,
І всі планети зберігають лад/
Порядок, ступінь, форму, послідовність,
І поведінку, й звичай, і закон.
Отож і сонце в величі пишає
На сяйнім троні над планетним роєм
І поглядом цілющим береже
Од дії зловорожих нам світил,
Мов цар який, добра і зла пильнує.
Якби ж планети із орбіт зірвались
І шкеребеть пішли — то скільки лих
І знамень в світі сталось би, які б
Вільям Шекспір
Пішли бунти, потопи, землетруси,
Які жахи й страхіття, урагани,
Гвалтовні переміни й потрясіння
Основ ладу і спокою в державах!
Коли щаблі зламаються в драбині
Високих задумів — пропало діло!
Чи то ж устоять без щаблів порядку
Громади, школи, братства у містах,
Торгівля супокійна із замор’ям,
Родинне право, право первородства,
Повага віку, скіпетри й корони,—
Чи все оте устоїть без ладу?
Розбий оті щаблі, розладь ті струни —
Настане дисгармонія як стій.
В тім сум’ятті розбурханії хвилі
Заллють весь суходіл, перетворивши
В гамулу цю міцну одвіку твердь;
З недомислом з’єднається насильство,
І нелюд-син уб’є свого вітця;
Скрізь правом стане сила; правда й кривда,
Що їх судити має правосуддя,
Змішаються, і щезне справедливість.
Тож сила стане всім, вона перейде
В сваволю, а сваволя у жадобу;
Жадоба ж, той усежерущий вовк,
За допомогою сваволі й сили
Світ пожере, вкінці й себе саму...
Великий Агамемноне, коли
Порядок занедбаєм, прийде Хаос.
Де б уперед іти, а ми, як раки,
Назадгузь ліземо. Коли вождя
Не слухає його заступник перший,
А того нижчий чин, того ще нижчий,—
Ми маємо загальний вже непослух,
Що шириться, немов лихая пошесть,
Мов лихоманка та, нас трусить розбрат,
Труять нас завидки. Оця ж хвороба
Рятує Трою.
Хто винен в тім, що Троя й досі ціла?
То неміч наша, а не їхня сила.
Педро Кальдерон де ля Барка
(1600—1681)
Монолог Сигізмунда з драми
«ЖИТТЯ — ЦЕ СОН»
Ох, я нещасний! Ох, я безталанний!
Божб правий, змилостився,
Заміни на ласку гнів!
Чим тобі я завинив —
Тим хіба, що народився?
Безперечно, провинивсь я
Саме цим в очах твоїх;
Присуди небес благих
Непреложні й неодмінні,
Бо родитися людині —
То уже найтяжчий гріх.
Злочин свій я визнаю,
Та скажи мені, Всевишній,
Чи один я в тебе грішний,
Чи на видноті стою,
Чи на голову мою
Ти зіслав найтяжчі кари?
Родяться ж і інші тварі,
То й вони провинні теж,
А ти блага їм даєш,
Про які я тільки марю...
Родиться на світі птах,
Гарний, мов пірната квітка
Чи яка крилата вітка,
І шугає в небесах
Куди хоче — мах, мах, мах —
По ефірному роздоллі;
Десь там є й кубельце долі,
Хоч сиди, а хоч. лиши...
В мене, Боже, більш душі,
Чом же маю менше волі?
Родиться у лісі звір
У плямистій гарній шкурі
(Мов чий пензель із натури
Змалював там знаки зір),
Поринає в світу вир
І жорстоким мимоволі
Стає в хижому околі,
Педро Кальдерон де ля Барка
Щоб себе оберегти...
В мене більше доброти,
Чом же маю менше волі?
Родиться у хвилі риба,
Німий виплодок морський;
Ніби човник той з луски,
Надринає часом з глибу,
Як, своєму вірна трибу,
Ходить, швидко чи поволі,
По підводнім виноколі
Між плавкого баговиння...
В мене більше розуміння,
Чом же маю менше волі?
Родиться в яру струмок,
Дзюркотливая течійка,
І, неначе срібна змійка,
В’ється любо між квіток,
Дзвонить чисто, мов дзвінок,
І радіє своїй долі:
По відкритім рівнім полі
Йому бігти все життя...
В мене більше почуття,
Чом же маю менше волі?
Думка ця з ума зведе...
Я у розпачі безумній
Клекочу, немов Везувій,
Серце вирвав би з грудей І
Де ж тут правда? Розум де?
Де закон, що ставить міру?
Щоб людині — ні, не вірю! —
Господь Бог того не дав,
Що так щедро дарував
Річці й рибі, птиці й звірю?!
З ЯПОНСЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ПОЕЗІЇ
З АНТОЛОГІЇ «КОДЗІКІ»
(початок VIII ст.)
* *
❖
По полях узміж
стернями стелеться
дикий верболіз.
Лози звиваються,
сльози проливаються.
* *
*
Попід горою
тонка билинонька
никне додолу.
Слізьми-дощем заплачеш
ти ще за мною —
той плач візьметься млою.
*
*
В полі Тойода
молодая лобода...
Було б милувать,
як була ти молода!
Та минулися года...
З японської класичної поезії
З АНТОЛОГІЇ «МАНЙОСЮ»
(VIII ст.)
74
Холодно, аж ну!
В горах буря бурхотить
тут, у Йосіну.
Спати ляжу уночі —
сам-один хіба ж засну?
75
В горах Удзіма
вранці вітер-холодій —
чисто, як зима!
Далеко маю жінку,
Хто змінить одежинку?..
94
Скринька з янтаря!
Замаїлася плющем
Міморо-гора:
як не ляжем там удвох,
то заплющу очі я...
95
Оттак, оттак-о!
Я таки узяв її,
ту Ясумікб!
Хоч гордая і пишна,
за мене заміж вийшла.
116
Вітер із бору...
Мушу пливти на той бік
од поговору:
я ж молода, вродлива,
ще в славі не ходила.
З японської класичної поезії
122
Корабель стоїть,
журиться у гавані,
хить собі та хить...
Тужу, тужу, тужу я —
чужу люблю, чужую!
130
Через ту Ніу,
через річку биструю
не перепливу...
Ой ти братіку-клене,
передайся до мене!
157
На Божій горі
приносини з коноплі —
та все короткі...
А я ж гадав, небого,
що ти пробудеш довго.
(Юряка)
195
Золотая нить...
У долині У рева
увірвався вік
тому, кому рукава
під голови ти слала.
276
Мила й я — одно,
тим-то всюди ми обоє
разом ідемо,
де сходяться два шляхи,
зливаються три ріки.
З японської класичної поезії
311
Яворовий лук:
забриніла тятива
трецетом розлук...
На Дзеркальній тій горі
сохну-в’яну я в журі.
318
Вийду з затоки,
поперед себе гляну —
біле, високе!
То на вершині Фудзі
сніги лягли сліпучі.
(Акахіто)
339
Сім любомудрів
недаремно ж то вино
прозвали мудрим!
Пили його славутні,
приграючи на лютні.
(Табіто)
341
Високохмарно
мудрують мудрагелі —
та все намарно...
Ніж таку розводить нудь,
краще по-п’яну сплакнуть!
(Табіто)
342
Життя-судома...
Що робить і що казать —
кому відомо?
Всі біди, всі печалі
Топімо в повній чарі!
(Табіто)
З японської класичної поезії
343
Бідний чоловік!
Ніж у горі та біді
нидіти весь вік,—
краще стан/ чарою,
смак вина в себе ввіп’ю.
(Табіто)
344
Що то за шпана —
строять з себе мудриків
і не п’ють вина?
Я їх людьми не звав би:
поглянеш — чисто мавпи!
(Табіто)
362
Птиця-зовиця.
Буяє зовизілля —
любо дивиться...
Ти скажи, як тебе звать,
хоч батько й мати будуть знать.
363
Де сойка співа,
проростає межи скель
назови-трава.
Скажи, як тебе звати —
хай знають отець-мати!
385
Градова гряда.
Коли гряне іще й град —
яка там хода?
Хоть хапайся за чагар,
хоть за милої рукав.
З японської класичної поезії
391
Рубають ліс
на горі Асігара,
ліс на кораблі...
Приречена смереко,
о як мені нелегко!
395
Фіялчин корінь...
Пофарбувала сукню
в червоний колір:
ще й сукні не вдягала,
а славонька постала!
404
Якби не той храм,
любо було б, любий мій,
із тобою нам:
ходили би в долину,
ламали би калину.
405
В поля Хірбсе
якби ж то ти ходила
сіяти просо!
Я стеріг би любу лань,
не спинив би мене й храм.
408
Мліє сердечко...
Якби мені в садочку
така гвоздичка —
щовечора, щорана
була б мені кохана!
З японської класичної поезії
409
Як хвилі-шуми
на морі чи на серці —
про тебе думи:
чи улучу хвилину,
чи залучу перлину?
413
Отака пеня —
на рибалці одежина
рідкого ткання...
Як рідко, ох, як рідко
ми бачимося, рибко!
415
Якби при жоні,
мав би м’яку постілоньку..
А на чужині
ліг у полі мандрівець,
під голови буркунець.
426
Чий же то бідак
ліг у полі край дороги,
зілля в головах?
А дома ж там, напевно,
його чекають ревно...
434
Цвітуть азалії
понад Міхб-рікою:
ах, дуже жаль її!
З ума не йде красуня,
що тут навік заснула.
З японської класичної поезії
442
Цей гарний світ
і правда,, що примарний,
що марний цвіт...
І місяць, не дивниця,—
то повний, то щербиться.
469
Сяє-виситься
ясне сонце в небесах:
та жаль місяця,
що в ночі сховався — ах! —
чорній, як шовковиця.
(Хітомаро)
524
Хоч бурка й тепла,
під нею ніч мені
була нестерпна:
я без милої лежав,
весь од холоду дрижав.
528
Почерез річку,
де кулич’уть кулики
цілую нічку,—
перекину кладоньку:
ходи, ходи, ладоньку!
531
Яворовий лук
тятивою забринів,
чути оддалік.
Милий поклоняється,
серце звеселяється.
З японської класичної поезії
532
Дівчино, ну ж бо!
Беруть тебе до двору
на царську службу.
Удержу — серцю туга,
не вдержу — то погуба!
575
В плавнях Кусака
журавель між осоки
поживи шука.
Жура мені і туга —
немає серцю друга.
(Табіто)
583
Чи й кохання в’я-
немов місячна трава,
в’яне, зов’ява?
Нема од того вісті,
котрий не йде із мислі...
786
Майова злива
щедро на сади спада,
а моя слива
цвіту все не викид а —
бо ще дуже молода!
(Якамоті)
788
Сливу молоду
посадив я у саду:
ще і не цвіла,
та про неї — на біду —
уже славонька пішла...
(Якамоті)
З японської класичної поезії
824
Цвіт на сливі — ах! —
розцвіте і одцвіте,
і опаде — ох!
У саду в бамбуках
соловейко тьох, тьох!
825
Де сливовий цвіт,
поплетем собі вінки
із вербових віт,
потішимося грою
весняною порою.
844
В милої дворі .
де узявся білий сніг
о такій порі?
А, то сливи буйний цвіт
опадає тихо з віт...
963
Знати, надарма
гору ту боги назвали
Розрада-гора:
проходила горою,
а все жура журою...
968
А я ж то гадав,
що я мужній і одважний,
що вдача тверда...
Тепер втираю дрібні
на цій високій греблі.
(Табіто)
З японської класичної поезії
979
А мій коханий
помандрував далеко,
легко убраний.
Не студи, щади його,
буйний вітре з гір Саго.
983
Ой як любо нам!
Вийшов красень-молодик
із небесних брам.
Сіяй же над горою,
вродливий наш королю!
993
Овва!
Чогось мені засвербіла
молодик-брова:
прочула десь брову ся,
що з милим я зійдуся...
994
Вечір-чарівник...
Он у небі вирізавсь
тонко молодик.
Мені душу порива —
чи не милої брова?
(Якамоті)
1007
Родина кревна.
Мають братів і сестер
німі дерева.
А я в батька одинак,
безталанний, ходжу так.
З японської класичної поезії
1041
Сніг іде — і де?
На смереку сніг паде.
А смерека ж де?
А смерека жде та жде,
коли вже цвіт на ню впаде.
1068
Морем небес
устали хвилі-хмари,
місяць-корабель
звільна лісом зір іде,
плине далі й далі.
(Хітомаро)
1079
Дзеркало ясне —
хто то місяця закрив,
що і не мигне:
чи то сивії хмари,
чи небесні тумани?
1081
Ніч-шовковиця.
В небі плавле ясен місяць,
непокоїться.
На білії рукава
роса дрібна упала.
1110
Поле Йосіну.
Там ходив я засівать
ниву-новину.
Я три броди перебрів,
забродився до шнурів.
З японської класичної поезії
1112
Дівча зелене...
Маєш вінець-первінець —
ходи до мене!
Ходи до річки Ходи
на кришталеві броди.
1145
Замочив рукав —
у затоці моїй любці
мушельки шукав.
Сушу-сушу рукавця,
він ніяк не сушиться...
1149
Мушлі «все-забудь»
я .побачив на узмор’ї,
верстаючи путь.
Даремні сподівання —
я не забув кохання!
1152
Здалека дивлюсь —
в море вибігли човни,
весла плюсь та плюсь:
дівки-рибалки браві
йдуть на жемчужні трави.
1264
От тобі й товар!
Рано-вранці я пішов
в місто на базар:
шовку зопалу купив—
собі голову втопив!
З японської класичної поезії
1271
Коханої дім.
Крізь криницю хмаряну
ледве мріє він...
Мене до того дому
неси, мій карий коню!
1277
У свят-лужині
ти осоки не косй,
на неї оком не коси —
не зли богині:
бо почорніють коси
чорніш за чорні коси.
1279
Яворовий лук...
Забриніла тятива,
як бринить немов-трава
серед пишних лук.
Чи будем в парі знову —
не мов того нікому!
1291
Буйно-зелено...
Ви, косарики малі,
не косіть отут трави,
, бо не велено.
Хай я свому любасу
тут коника попасу.
1373
Гори-бескиди...
Жду не діждуся місяця,
чи скоро зійде?
Нехай би вже лелія
в тім сяєві леліла!
З японської класичної поезії
1463
Кохана моя
сонний кущ «не-руш-мене»
прислала мені:
цвіт то є, та цвіт мине,
а ягідок — ані-ані...
(Якамоті)
1672
На Чорновіллі,
де в море відійшли
припливу хвилі,—
чия то жінка ходе,
чер'вчаточку волоче?
1710
У Чорнім полі,
де про новий урожай
нема комори,—
саджала рис дівчина,
червчатку замочила.
2866
Чужій дружині
хто казав, ану кажи?
«На одежині
цей шнурочок розв’яжи!»
Хто казав, ану кажи?
3182
Білі рукава...
А нам з любчиком удвох
розлука впала.
Настало вже світання —
прощай, моє кохання!
З японської класичної поезії
3310
У гірське село
як до дівчини ішов —
пахмурно було.
Небо хмари затягли,
дощик полоснув;
майське тучі затягли,
сніжок сипонув.
Кукурікають півні,
птиця домова;
десь болбочуть фазани,
птиця горова.
Кінчається майська ніч,
не лишилось майже нич,
тож пусти мене, пусти —
дуже хочу прилягти!
3370
Дівчина-краля...
Коли б то ти була
із зілля ляля —
не розпускаючи вузла,
ти б на пригірку лягла.
3394
Якби я забув
тую гору Цукубу
у ряснім маю,—
чи назвав би на ім'я
я коханую мою?
3396
Гора Цукуба.
Полинула, мов птаха,
кохана, люба...
Я очима проведу
жаданочку молоду.
З японської класичної поезії
3448
Квіток заметіль...
Поки не нагнувся
той високий шпиль,
не торкнувся мілини —
поти, друже мій, живи!
4148
Ну ж і голосна —
як токує в травнику —
пісня фазана.
Привселюдно потайна
не затужить так 'жона.
З японської класичної поезії
З ВІРШОВАНОЇ ПОВІСТІ «ІСЕ МОНОГАТАРІ»
(кінець XI ст.)
*
Ріжуть стріч-траву:
вже, мабуть, не буде стріч,
хоч і позову...
Скажи, рибальський човне,—
нащо і про що воно?
Що за дивна вість —
усі гори зібралися,
посходили з місць?
Зійшлись гора з горою
прощатися з весною.
* *
*
На бережині
жде зеленая сосна,
не байдуже, ні!
Не така біла хвиля —
згорда гляне й побігла.
З японської класичної поезії
З АНТОЛОГІЇ «КОКІНСЮ»
(початок X ст.)
4
Нова новина —
з-під льодів, із-під снігів
устала весна,
і відтануть, вірю я,
мерзлі сльози солов’я.
8
Сонце весняне
своїм любим сяєвом
огорта мене.
Чи знесу оту жагу?
Голова моя в снігу...
(Ясухіде)
27
' А з того горба
спуска зелене нйття
весняна верба:
перлина по перлині
росу в разочки ниже.
(Хендзьо)
38
Коли не тобі,
то кому я покажу
цей сливовий цвіт?
Колір той і запах той
збагне одна — або ніхто.
(Томонорі)
39
Коли сливи цвіт
духмяніє по весні —
через чорний грунь
хоч ітимеш уночі,
все білітиме навкруг.
З японської класичної поезії
52
Минули літа:
гнуть додолу старощі,
сила вже не та...
А на квіточку глянеш —
молодим ніби станеш.
91
Хороша квітко!
За серпанком-димкою
тебе не видко:
може, вітер-тепловій
хоч аромат украде твій...
(Мунесада)
113
Гіркий мій світе!
Поблякли, помарніли
барвисті квіти...
Я гляжу в осінню мжу,
світом нехотя нужу.
(Коматі)
115
Яворовий лук...
Ярами-горами
навмання іду:
за цвітом за опалим
всі стежечки пропали.
135
Край мого ставка
зацвіла вже хвилями
гордовинонька.
І зозулька горова
вже затого заспіва.
З японської класичної поезії
170
Похолоднілі,
тихо у берег б’ють
сивії хвилі.
Вітер щось сумне співа,—
чи не осінь наспіва?
(Цураюкі)
203
Де осінній лист
коло мого дому двір
вкрив, немов поміст —
чечекала цикада,
когось марно чекала.
250
Усяке зело
тратить барву, йде у в’янь,
мов і не цвіло:
лиш хвилі білопінні —
то квіти безосінні.
(Ясухіде)
273
Чуден-дивен світ...
Та невже я вже прожив
аж тисячу літ?
Не струсив іще й роси
хризантеми гожий цвіт.
(Сосей-хосі)
293
Он кленовий лист,
із дерев нападавши,
йде рікою вниз,—
то не хвилі червоні
там устали із тоні?
( Сосей-хосі)
З японської класичної поезії
360
В бухті Суміно
сумно віє між сосон
вітер осінній...
З моря голос подають
і хвилі білопінні.
367
В далі безкраї
далеко я мандрую,
десь поза хмари —
та всюди потаємці
тебе лишаю в серці.
412
Гусоньки летять,
вертаються із вирію,
журно гелготять:
ті, що разом літали,
не всі в парі вертали...
478
Сніг поля вкрива.
Зрідка пробивається
догори трава —
ледь-не-ледь і десь-не-десь...
Так часом і ти прийдеш.
542
Весна настане —
де який не буде лід,
увесь розтане.
Може, й я, кого люблю,
тоді серце розтоплю!
З японської класичної поезії
599
Колись ті сльози
були мов білі перли;
минули роки —
вони самі ту барву
змінили на криваву.
(Цураюкі)
627
З якого дива —
ще й вітру не було —
устала хвиля?
Ще й не було любові,
і вже встали поговори.
708
Там на березі
дівчата-рибалоньки
палять собі сіль:,
не до мене дим іде,
бо вітер віє не відтіль...
746
Ох, мені смуток —
став ворогом мені
твій подарунок!
Щоб не він — могла б, мабуть,
тебе на хвилечку забуть.
790
Осіння пора.
Сухе поле завмира,
а в плавнях пожар —
милий з мислоньки не йде,
в серці жаль, неначе жар.
(Коматі)
З японської класичної поезії
861
Знав я добре — ах! —
що невдовзі вже ступлю
на останній шлях,
та не думав ще вчора,
що це прийде так скоро.
(Нарікіра)
•. і
867
Широка лука.
Одним-одна процвіла
там фіялочка —
та вона ж то звеселя
усі трави і зілля!
937
Коли в столиці
спита про мене люба,
скажи їй, птице:
де гори йдуть у хмари,
сумує він без пари.
( Садакі)
938
Туга порива...
Тіло — мов плавун-трава,
що без кореня.
Щоб позвала течія,
попливла б далеко я!
(Коматі)
З японської класичної поезії
ТАНКА ПОЕТІВ VIII—XVIII ст.
* *
*
Рису-новини
на обжинках у селі
поїмо з людьми...
Чи я ж милого мого
заморожу за дверми?
*
*
Вже дождали й жнив —
од самої сіянки
милий не ходив...
Я, молода, нуджуся:
коли ж його дождуся?
Як на ту біду,
заспівали птахи-ждахи
у моїм саду.
Де ж ти, милий, чом не йдеш?
А я тебе жду, жду!
* *
*
Була б забула,
якби не нагадала
птиця-зозуля:
мого любого ізнов
звів на мислоньки той зов.
З японської класичної поезії
Серед буйних лук —
ясеновий добрий лук.
Влучу я тебе,
то невже одкажеш «ні»,
як ті дами чепурні?
І рубати мається,
й рука не підіймається:
застує мені
місяцеву ясноту
гілка у цвіту!
І рубати мається,
й рука не підіймається...
Злодія впіймав,
придивляюсь — на тобі:
то ж мій син-дурман!
*
*
Двоє ворогів
у нас, кажуть, на віку —
вино та любов.
Ох, як хочеться мені
ближче їх пізнать обох!
Стрілець-молодець
куди треба обернувсь
і стріли мета:
а мета — затон Матб^—
наче вималював хто.
З японської класичної поезії
* *
*
Довгоперий птах
у розложистих горах
опустив хвоста:
мабуть, довгу-довгу ніч
ночуватиму я сам.
* *
*
Гора-вишина.
Попід хмари поросла
дрібненька сосна...
І таке ото гілля
мені сонце затуля?
*
*
Тихо, мов у сні,
височіє Яв-гора
в нашій стороні.
Ні наяв, ані вві сні
тебе не бачити мені...
Думалось мені:
хризантема восени,
слива навесні,—
та на платті цім, дарі,
вони квітнуть у парі.
*
*
Хмурої ночі
у похмуру-хмуру путь
я піду, мабуть...
Місяцю над горою,
не світи стороною!
З японської класичної поезії
На білий рукав —
на розлуку, на печаль —
сніг роси упав...
У серце незігріте
війнув осінній вітер.
* *
*
Пахне сливи цвіт.
Пах той вітер понесе
У співочий світ.
І для нас, це річ ясна,
настає уже весна.
(Содо — Басьо)
* *
*
Розлогі горби.
З літнім вітром гомонять
вікові дуби.
Ланом хвиля золота —
наливаються жита.
(Міцуне)
В полі попіл, гар —
попалив поля пожар...
Жайворонок виспр
кружить, плаче свою скорб
над погубленим гніздом.
(Мабуті)
З японської класичної поезії
*
В серці тихий щем:
перевився мій палац
весь плачем-плющем...
Тлін і пустка, де колись
слава й радощі лились.
(Юнтоку)
* *
❖
Суємудрії
розглагольствують про суть
хінські мудреці:
битія глибинну суть
не судилось їм збагнуть.
(Мотоорі)
*
Осіннього вечора
соромиться є чого:
місяць-молодан
оттакого кукуна -
з неба показав!
(Сокан)
* *
*
Он співець Хітомарб
конем грає, як мара:
то ледве мріє
над затокою ген-ген
буланий місяць.
( Сотьо)
З японської класичної поезії
*
Високо в ціні
те синиччине «цінь-цінь»:
ціни ж на-тунці
так уже підскочили,
що й «цінь-цінь» не хочемо!
(Кіссю)
СЛАВНІ ТРАДИЦІЇ
Сакури цвіт	і
славимо і хвалимо
тим, що опаде.
Та відомо, відомо,
тільки доки будемо?
(Тейрю)
ПЕРЕПЕЛИ ПІД СЕЛОМ
Вечір звечорів.
Вітрюган осінній
полем загудів.
Озвались перепели
під Фукакуса-селом.
Сюндзей
Одного зловив,
потім другого спіймав,
засмажив і з’їв.
І звелись перепели
Під Фукакуса-селом...
(Нампо)
З японської класичної поезії
«БУМБУ»
Самураям ставлено в обов’язок
знання й уміння не лише в вій-
ськовій справі, а і в літературі.
«Бумбу» значить «письменство й
зброя».
Ввірились мені
оті звуки, що аж ну!
Ночами, і то
комарики «зум-бум-бум»,—
а нам сон не йде на ум...
(Нампо)
КРАЩЕ Б УЖЕ ГІРШ
Співом своїм може поет
сколихнути небо й землю.
З передмови до старовинної
антології «Кокгнсю*
Краще б уже гірш
віршував отой поет:
бо як його вірш
небо й землю сколихне —
кого лихо не мине?
(Месіморі)
ПІСНІ КАГУРА
— Оце-о жезло —
відкіля воно?
— То ж то є жезло
принцеси Тойооки,
що в небі у високім.
— Отой знак святий —
відкіля і чий?
— То ж то знак святий
принцеси Тойооки,
що в небі у високім.
— Оте копіє —
відкіля й чиє?
— То ж то копіє
принцеси Тойооки,
що в небі у високім.
Мацуо Басьо
(1644—1694)
ХОККУ
* *
*
На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.
* *
*
Як шумить-гуде банан,
як у кадуб капа дощ,—
чую цілу ніч.
*
Холод, ніч, нудьга...
Чути плюскоти весла
десь од берега.
ВДАЧА
Оттакий я єсть:
глянь на росяні дзвонки —
то й сніданок весь.
* *
*
Пущу коня вбрід —
полегесеньку впишусь
в літній краєвид.
Мацуо Басьо
* *
*
На старім ставку
жаба в воду плюснула —
чули ви таку?
❖
Гедзь на будяку:
ти стривай, не клюй його,
горобейчику!
* *
*
Степу рівнява —
ніде оку зачепитись.
Жайворон співа.
Я заріс, як щіть.
А худий який, блідий!
Весняні дощі...
* *
❖
Видиться мені:
плаче з місяцем стара
в гірській глушині.
Вже й по маю — ах!
Птахи плачуть, а у риб
сльози на очах.
Мацуо Басьо
Трава-мурава...
Узялася сном-марою
слава бойова.
Тиша, мир і лад.
Десь там тоне межи скель
цвіркотня цикад.
Осінь із дощем...*'
Навіть мавпа лісова
вкрилась би плащем.
СТАРИЙ ВІДЛЮДНИК
Зсохнеться ось-ось,
як узимку на шнурку
димлений лосось.
Окуні морські
зуби щирять із полиць:
в лавці холодно...
Крук — немилий птах,
але як милує зір
в ранішніх снігах!
Мацуо Басьо
*
Рушу, й раптом — хить!
Ухоплюсь за колосок...
це розлуки мить.
*
Чистий водоспад...
З ярих сосен глиця в воду
падає улад.
* *
*
Побравши ціпки,
зійшлись .діди сивочолі
усі на гробки.
* *
*
.Хризантеми пах...
У кумирнях з прадавен
темні лики Будд.
Довгий, довгий шлях —
і ніхто не йде навстріч,
лиш осіння ніч...
* *
*
Чом так постарів
я цеї осені?
Птиці, хмари.
Мацуо Басьо
* *
*
Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.
* *
* '
В мандрах я знеміг.
Полем паленим шуга
сон мій — чи юга?
* *
*
Десять літ тут жив.
Едо! Я іду. Прощай!
Ти — мій рідний край.
Мавпа зойкне — співчуття...
А як плаче в непогідь
кинуте дитя?
ПАСМО ВОЛОССЯ
ОД НЕБІЖЧИЦІ-МАМИ
Цілував би — жаль:
од моїх пекучих сліз
іней піде в тань...
* *
*
Рік кінчивсь, а мандри ні:
далі в стоптаних сандалях,
в зношенім брилі...
Мацуо Басьо
Жаль на серце впав:
при дорозі рожі цвіт
кінь мій общипав...
Я, мете личок,
собі крильця обірву:
на, цвіти, мачок!
Мандрівник — і все:
' це тепер моє ім’я.
Йде осінній дощ.
Берег високий.
Потішив мені душу
самотній сокіл.
Із далеких літ
скільки всього нагадав
цей вишневий цвіт!
Тяжка година!
До нічлігу ледь добрів —
цвіте гордина!
Мацуо, Басьо
* *
*
Квіття горове
шелевіє-шелестить...
Водоспад реве.
* *
*
Зозулі розспів
в передсвітанні тоне.
Далекий острів.
* *
*
Чужина чужа —
знов мандрую у світи...
Мжить осіння мжа.
* *
*
В мандрах десь і вмру...
Вітер в душу наганя
холод і журу.
* *
*
Кулюсь на коні:
тінь моя коцюрбиться
мовчки по землі.
Мацуо Басьо
* *
*
Журавель знеміг,
на холодне поле впав...
Мандрівця нічліг.
* *
*
Сакура стара —
невже справді зацвіла?
Спогад, ніби дим...
* *
*
Ніч шляхи мела:
скільки снігу там зосталось
після помела!
*
Виходжу з Кінчу,
мов із мушлі той м’якун.
Осінь наскінчу.
* *
*
Он рибалка-птах:
любо глянуть, як пірна,
але й сумно — ах!
ЧИСТОТА
Білий лотос-цвіт:
не цурається багна,
із якого зріс.
Мацуо Басьо
* *
*
Червень на порі.
Хмари тучі залягли
на Бурли-горі.
* *
*
Стань, мандрівцю, глянь:
попід тином оно-но
сірики цвітуть!
* *
*
Чи весна прийшла,
чи старий минувся рік?
Святоблива ніч.
ХОККУ ПОЕТІВ XVII—XVIII
* *
*
В Кісагаті — ах! —
там мімоза, «сум-краса»,
під дощем дріма.
*
Крилечками мах!
Що, скажи, метелику,
бачиш ти у снах?
(Кага-но Тійодзьо)
ПО ВОДУ
Наберу в сябра:
уночі повій повивсь
круг мого цебра.
(Кага-но Тійодзьо)
* *
*
Світ наш, як роса:
тут, на кладовищі,
ясно все і вся.
( Соїн)
Нічого не чув:
чи душею десь витав,
чи нема зозуль?
(Согн)
З японської класичної поезії
ЗОРЯНИЙ УЗОР
Муругий павук
павутиною вловив
кленовий листок.
(Хо-о)
РАЙ І ПЕКЛО
Павуків бенкет:
в сіті росяній, тремкій
два метелики.
(Хо-о)
* *
*
Зеленій, зеленій!
Зеленіє перша рунь
через та лий сніг.
(Райдзан)
СРІБНИЙ ОГОНЬ
Хризантеми квіт:
промінь місяця в росі,
світло, влите в лід.
(Ранко)
ДАВНІ ДРУЗІ
Останні листки!
Поспитайте дмухача,
хто впаде раніш.
(Сосекі)
* *
*
Сніг побив квітки...
Не зів’яли тільки айстра
та слава майстра.
(Сенггн)
З японської класичної поезії
ЛЕГКА МУЗИКА
Соловей співа
на бамбуковім бучку:
той іще пливе.
(Хоро)
* *
*
Місяць у повні:
діти народилися
десь і сьогодні.
( Сінтоку)
* *
*
Палять вугілля —
олень на вечірній дим
дивиться здаля.
(Хадзін)
* *
*
Викинеться лин —
тільки кола.по воді...
Зозуля: ку-ку!
(Гонсуй)
І
* *
*
Ураган ущух:
тільки чути з далини
хвиль неясний шум.
(Гонсуй)
З японської класичної поезії
*
Вербени цвітуть:
уночі вони ряхтять,
як Молочна Путь.
(Гонсуй)
ЗАБУТТЯ
Осінь-самота.
Рік ні в кого не бував,
і в мене ніхто.
( Сьохаку)
* *
*
Жайворова трель
і зозулине «ку-ку»
пішли вперехрест.
(Кьорай)
* *
*
З озера вода
по затонах розлилась:
майові дощі.
(Кьорай)
*
З гонгом сторожі
цеї ночі не прийшли:
місяць у юзі.
(Кьорай)
З японської класичної поезії
* *
*
Сливи тонкий пах,..
Чашку гість підніс до уст
ясно-голубу.
(Кьороку)
*
З рису калачі —
подрібнішали і ті...
Листопад подув.
(Кьороку)
* *
*
Ночував якось
у покої для князів:
там-то одубів!
(Кьороку)
Роздирають шовк
у столичних крамарнях:
літній час прийшов.
(Кікаку)
ЖАХНУВСЯ ЗО СНУ
Сон а чи ява?
Наче ріже мене хтось...
Аж воно блоха!
(Кікаку)
З японської класичної поезії
НЕ ЗАМІВ, БО ЦВІТУ ЖАЛЬ
Мій слуга дрімав
на опалих пелюстках...
Я й не накарав.
(Кікаку)
ДОСВІТОК
Рано, ще й не світ,
з ночі в дар тобі несу
сливи любий цвіт.
(Кікаку)
* *
*
«Спалим комарів!» —
цар цариці над ушко
в спальні говорив.
(Кікаку)
НАД КРУЧАМИ ЯНЦЗИ
Білих ікл оскал,
мавпи хриплий, тоскний крик...
Місяць межи скал.
(Кікаку)
❖
І нема куди
вилить воду з купелю:
коники сюрчать.
(Оніцура)
З японської класичної поезії
* *
*
На подолі — ох! —
уночі пролився дощ
на молодий сніг.
(Бонтьо)
ДОВГЬДОВГІ НОЧІ
Осінь — і літа...
З вежі видзвонило шість —
може, засвіта.
(Ріто)
*
*
Влітошні дощі...
Тільки раз поміж сосон
місяць прояснивсь.
(Бусон)
* *
*
Вечір. Вітер.
Циби чаплі синьої
миють хвилі.
(Бусон)
У сумних думках
я зійшов на гору: ах! —
шипшина цвіте!
(Бусон)
З японської класичної поезії
Жабію худий!
Із тобою Ісса:
бий гладкого, бий!
(Ісса)
Сіре гороб’я!
Ходи сюди, пограймося,
бідне сиротя...
(Ісса)
Мушки не руш:
рученьки, ніженьки —
все на ній тремтить...
(Ісса)
БАБИНА ПРОЩА
Вітер хустку вкрав,
а корова — хіп на ріг! —
веде бабу в храм...
(Ісса)
Вік наш, як роса:
хай росиночка мала,
а й тієї жаль...
(Ісса)
Йоганн Вольфганг Гете
(1749—1832)
’ Фрагменти з
«ФАУСТА»
ПРИСВЯТА
Знов близитесь ви, постаті туманні,
Що вже мені з’являлися колись.
Чи вдержу вас? Чи знову тій омані
Мої чуття прихильно піддались?
Ви ринете! Пануйте ж, неотриманні,
Коли вже ви так владно піднялись;
Моя душа бентежно молодіє,
Коли від вас чудовний дух повіє.
Ви принесли веселих днів картини
І образів навіки любих рій;
І першого кохання, й дружби тіні
Встають, немов у казці прастарій.
Згадалися життя зигзаги звинні,
Минулий жаль, і втрати біль гіркий,
І ймення тих, що їх зрадлива доля
В цвіту стяла, мов квіти серед поля...
Пісень моїх не чують ніжні душі,
Що слухали пісні юнацьких днів;
Розвіялись бесіди наші дружі,
їх відгомін давно вже відбринів.
Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,
Та їх хвала не радує чуттів;
А ті, що їх, мов рідні, привітають,—
Розкидані, десь по світах блукають.
І знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна.
Колишній спів мій, майже занімілий,
Лунає знов, мов арфа чарівна;
Я стрепенувсь, і сльози забриніли,
І серце враз відтало аж до дна...
Теперішнє здалека ледве мріє,
А що пройшло — ізнов живе і діє.
Йоганн Вольфганг Гете
ПЕРШИЙ МОНОЛОГ ФАУСТА
У філософію я вник,
До краю всіх наук дійшов —
Уже я й лікар, і правнйк,
І, на нещастя, богослов...
Ну і до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так і лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять років навмання
Туди й сюди, навкрив-навкіс
Воджу я учнів своїх за ніс,—
А серце крається в самого:
Не можем знати ми нічого!
Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,
Учені, магістри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла сміюся, чортів не боюся,—
Зате ніяких радощів не маю,
Не вірю я, що я щось знаю,
Не вмію я людей навчати,
Не вмію їх на добро напучати...
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити,—
Чи не одкриє духів міць
Мені одвічних таємниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І світу внутрішній зв’язок,
Щоб я пізнав основ основу,
А не кидав слова-полову...
О повний місяцю ясний,
Мій друже тихий і сумний!
Коли б востаннє з висоти
Мої страждання бачив ти
За цим столом чувань нічних,
Між цих пергаментів і книг!
Коли б я міг блукать між гір,
В твоїм промінні ніжить зір,
Серед печер звиватись духом,
В твоїй імлі снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоїй росі цілющій змити!..
Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?
О мури прокляті сирі!
Йоганн Вольфганг Гете
У цих мальованих шибках
Небесний світ — і той зачах!
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить їх черва,
їх пилюга густа вкрива,
І кіпоть осіда на них;
Уздовж полиць з давнезних літ —
Реторти, слоїки, склянки,
Начиння, приладів рядки —
І це в тебе світ! І це зветься світ!
І ти питаєш ще, чому
На серце туга наляга,.
Чому незвідана нудьга
Труїть всі радощі йому?
Замість живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе — тлінь, і цвіль,
І жах потворних кістяків.
Тікай! На волю, на простір!
Візьми цю книгу чарівну;
Цей Нострадамів віщий твір
Тобі відкриє таїну.
Спізнаєш ти шляхи світил,
Збагнеш природи вічний рух,
І в душу вступить повінь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знаків зміст живий;
Ви, духи, тут в’єтесь кругом,
Озвіться ж ви на голос мій!
Яким блаженством всі мої чуття,
Уся моя істота пойнялася,
Немов по жилах полумінь життя
І невмируща юність розлилася...
Чи то ж не Бог ці знаки написав,
Що душу збурену втишають,
Що серце вражене втішають,
Що перед розумом наяв
Природи тайнощі всесильні виявляють?
Чи ж я не Бог? Я просвітлів!
І враз моє духовне око
В природи творчий вир заглянуло глибоко.
Тепер збагнув я сенс премудрих слів:
«В світ духів можна прозирнути,
Та ум і серце мляві вкрай:
Встань, учню, і земнії груди
В ранковім сяєві скупай!»
Йоганн Вольфганг Гете
Як все тут діє в колі вічнім,
У многоликій красоті,
Як сили горні в льоті стрічнім
Міняють кінви золоті!
На благовісних крилах мають,
Споруду всесвіту проймають
У гармонійній повноті!
Яка картина! Ах! Картина лиш...
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,
І небо, й землю — все живиш?
Невже ж ти болю в серці не загоїш,
Жаги палкої в нім не заспокоїш?
Цей знак на мене має інший вплив!
Ти, Дух Землі, мені рідніший,
Я став відразу мов сильніший,
Мов хміль вина мене сп’янив;
І я ладен пірнути в світу море,
Знести земні і радощі і горе;
Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,
Ні згуби страх, ні буря не поборе!
Нахмарило кругом —
І місяць заховавсь,
І лампа згасла!
В імлі стає над головою
Червона заграва...
Холодний жах згори війнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув... 4
Одкрийсь мені!
Твій повів серце стрепенув
І владно тягне...
Усе єство до тебе прагне!
Тобі віддав навік я серце й душу,
Нехай і вмру — тебе побачить мушу!
ДРУГИЙ МОНОЛОГ ФАУСТА
Як міг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духів рій таємний?
Та дякую тобі я на цей раз,
Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!
Ти з пут відчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видіння те було таке грізне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Йоганн Вольфганг Гете
Я вже зирнув у істини свічадо
І поринув у вічне сяйво радо,
Земного збувшися єства;
Я був уже, мов світлий херувим,
Спроможний всю природу обійняти,
У насолоді творчій богувати;
За це зухвальство я діждавсь одплати,
Упавши в прах під словом громовим...
Мені з тобою не дано зрівнятись,
Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,
А вдержати — снаги не стало в нім.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихідь.
Куди ж іти? Чого тікати?
Чи відректись від давніх мрій?
Своїми ж вчинками ми ставимо завади
Собі в дорозі життьовій!
На всі високі духу поривання
Матерія лягає тягарем,
І, благ земних досягши обладання,
Найвище з благ оманою ми звем,
І почуття, і пориви натхненні
Ми в суєті розгублюєм буденній.
Фантазія почне свій смілий льот,
Об вічності черкаючися грані,
Та розмах той повужчає зарані
В мутному вирі часових незгод.
Вгніздиться в серці глибоко турбота
І невсипущая скорбота,
Прогонять радощі, захмарять супокій,
Приймаючи щоразу вид новий:
То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,
Вода, вогонь, отрута, ніж;
Нема загрози — а дрижиш,
Нічого не згубив — й. мусиш щось жаліти...
Не рівня я богам, і знаю, що це так;
Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,
Що вплаз живе і землю риє-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.
Хіба ж не пил то, з безлічі полиць
Злітаючи, мій мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрібниць
Мене в цім затхлім світі душить?
Чи ж тут знайду чого шукав?
Пощо мені у сотнях книг читати,
Що рід людський завжди і скрізь страждав,
А хто-не-хто і щастя міг зазнати?
Йоганн Вольфганг Гете
Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твій мозок, як і мій, колись серед туману
Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,
До правди рвавсь, і потрапляв в оману.
Стоять, мене на глузи беручи,
Вали, зубці, колеса, кулі...
Біля дверей б’ючись, я мав вас за ключі,—
Та ви мені замка не відімкнули...
Бо, повна тайн і білим днем,
Природа не відслонить запинала,
І що вона тобі від духу заховала,
Того не витягнеш гвинтом і важелем.
Ось інструмент ще батьківського вжитку,
До нього я ні разу не торкавсь;
Ось блок уже здавен дармує без пожитку,
Від каганця весь сажею узявсь.
Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,
Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!
Що від батьків у спадок ти дістав,
Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.
Що без пожитку нам — то тягар зайвих справ,
А користь вся у тім, що хвиля може дати.
Та що там із кутка так вабить, ловить очі?
Чи в пляшечці тій криється магніт?
Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі
Проміння місячне, пробивши хащу віт.
Привіт тобі, фіале мій єдиний,
Утілення умілості людини,
Побожно я на стіл тебе здійму.
Вмістилище лагідних струй дрімотних,
Виталище витворних сил мертвотних,
Вслужи як слід господарю свойму.
Дивлюсь на тебе — і страждання глухне,
Візьмусь за тебе — поривання вщухне,
Вгамується в душі бажань прибій;
До ніг мені безкрає, світле море
Простелеться, мов дзеркало, прозоре,
І вдалині засяє день новий.
Ось близиться вогненна колісниця
На легких крилах! Вже готовий я
Новим шляхом в ефірний безмір звиться
До вищих сфер, де чистий чин сія.
Божиста розкіш, вічне раювання!
Чи ж варт його така гробача слизь?
Так, від земного сонця без вагання,
Без жалкування відвернись!..
Дерзни вступити самохіть до брамщ
Якої всяк уникнути б волів;
Ти мусиш зараз довести ділами,
Йоганн Вольфганг Гете
Що честь людей — не менш, як міць богів;
Перед хмурним проваллям не дрижати,
Що в нім фантазія до мук нас прирекла,
До того входу прямувати,
Що поза ним пекельний вир пала;
На крок рішучий мужності здобутись,
Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.
Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;
Залежався ти в цьому футляреві,
Давно вже я про тебе й не гадав!
Ти вигравав ще на дідівських святах
І звеселяв гостей понуркуватих,
Коли між них ти за столом кружляв.
Твій штучний карб аж очі в себе брав:
Усі той карб у віршах толкували,
А потім враз свій трунок випивали,—
Я не забув і досі тих забав...
Та не мінятимусь з сусідами тобою,
Не мудруватиму над хитрою різьбою,
Бо іншого пиття собі надбав.
В тобі ж темніє сік ц’янкий, фатальний,
Що я обрав на цей бенкет прощальний;
В останній раз, самотній і печальний,
Вітаю ранок я, що тайно засвітав!
ВЕЛИКОДНІ ХОРИ
Христос воскрес!
Мир вам, оплутані
Згубними, лютими
Грішними путами,
Мир вам з небес!
Миром пашистим
Ми полили Його,
Саваном чистим
Ми повили Його;
В гріб положили
Тіло Його святе...
Як же з могили
Зник ти, Христе?
Христос воскрес!
Радуйтесь, смирнії,
Серцем покірнії,
В іспитах вірнії,—
Ви спасетесь!
Йоганн Вольфганг Гете
Землю покинув Він,
Вставши із тліні,
Вгору полинув Він
В слави промінні.
Він в небесах ясних,
Там Йому стать, радіть;
, Ми ж на путях земних,
Тут нам страждать, терпіть.
Ти нас залишив,
Вчителю, ми скорбим:
Ти нас не втішив
Щастям твоїм!
Христос воскрес,
Смертію смерть зборов!
Вільний від зла оков,
Рад мир увесь!
Хто Його чтитиме
Тим, що чинитиме:
Ближніх любитиме,
Благо творитиме,
Тайну віститиме,—
З тим буде Божий Син,
З тим буде Він!
ТРЕТІЙ МОНОЛОГ ФАУСТА
Покинув я поля і луки,
Що у нічнім тумані сплять,
Ущухли в грудях люті муки,
І буйні пориви мовчать.
Душа стражденна просвітліла —
Благословен просвіток цей!
І знову в ній заговорила
Любов до Бога, до людей.
Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!
Чом ти там на порозі гарчиш?
Ляж біля печі, треба зігріться...
Ось на подушку, та мовчи ж!
Кумедно кружляв і петляв чогось ти,
Як сюди ми йшли по дорозі крутій,
Тепер попав до мене в гості,
Так шануватися умій.
Коли у келії смиренній
Знов світло лампи спалахне,
В моїй душі, добром натхненній,
Йоганн Вольфганг Гете
і
Зринає видиво ясне.
Думки стають чіткі і стислі,
Надія лине в майбуття,
І знову, знов я зношу мислі
До потайних джерел життя.
Та цить же, пуделю! Твоє завивання
Не гармонує зі звуками тими,
Що душу сповняють думками святими.
Таж нам відоме людське глузування
З високого всього,
З того, що в ньому не тямлять нічого;
Осміюють вони прекрасне все;
І ти туди ж, за ними, псе!
Та лихо мені! Я знову нудьгую,
В душі задоволення більше не чую...
Чом так швидко криниця висихає,
А мене знов спрага змагає?
Не раз таке було зі мною...
Та з цим ще можна позмагатись:
Нам треба вірою пройнятись,
Премудрістю понадземною,
Нам тільки Відкриття з’ясує світ.
Відкрию Новий Заповіт,
Відкрию текст прадавній знову,
Заглиблю в нього пильний зір
І цей священний первотвір
Перекладу на милу рідну мову.
Написано: «Було в почині Слово!»
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цінувать!
Інакше треба зміркувать,
Так внутрішнє чуття мені говорить.
Написано: «Була в почині МисльЬ»
Цей перший вірш як слід осмисль,
Бо ще перо біди тобі натворить.
Хіба ж то мисль і світ, і нас створила?
А може, так: «Була в почині Сила\»
Пишу — і сумнів душу огорнув:
Я, мабуть, знову суті не збагнув...
Та світ свінув — не зрадила надія,
І я пишу: «Була в почині Дія!»
Коли ти хочеш тут сидіти,
Пуделю, то годі вити
І скавуліти!
Мені в роботі заважаєш,
Господаря так зневажаєш!
Хоч мені з кімнати
Прийдеться тікати,
Йоганн Вольфганг Гете
Хоч гостю покажу поріг:
Біжи туди, звідкіль прибіг!
Та що це? Що я бачу?
Чи я притомність трачу?
Чи це не сон, чи не мара?
Собаку щось мов розпира —
Росте, р^сте, як та гора,
Втрачає подобу собачу!
Так ось кого я пригостив!
Немов страшенний бегемот,
Він блимнув оком, роззявив рот.
Ну що ж! Бог милостйв!
Пекельне кодло розженем
Ми Соломоновим ключем.
Я звіра чарами зв’яжу,
Замову Чотирьох скажу:
Саламандро, блищи,
Ундіно, течи,
Сільфідо, подуй,
Кобольде, працюй!
Той, хто не знає,
Щ6 в кожній стихії
Силу становить —
Той не здолає
Добрі й лихії
Духи замовить.
В огні розвійся,
Саламандро!
В воді розлийся,
Ундіно!
Блисни в повітрі промінно,
Сільфідо!
Дай дому поміч незмінно,
ІпсиЬиз! ІпсиЬиз!
Вийди, я тебе не боюсь!
Ось всі чотири —
Нема їх в звірі...
Лежить і вищиривсь, бридкий;
Його не зрушив поклик мій!
Та я ще нову
Вживу замову.
Ти, може статься,
Пекельного роду?
Глянь на цей знак!
Його бояться
Всі ваші зроду.
Чому ж це ти наїживсь так?
Виплід триклятий!
Вмієш читати
Йоганн Вольфганг Гете
Ім’я Несказанного,
Чудом зачатого,
За нас розп’ятого,
В віках осіянного?
Де ж він? За піччю он,
І вже вироста, як слон,
Заповнює весь покій,
Хоче узятись туманом...
Спускайся униз мерщій!
Падай ниць перед паном!
Бачиш, мої не марні погрози,
Спалять тебе святії грози!
Не змушуй же
Вогонь троїстий лити!
Не змушуй же
Щонайсильніших чар ужити!
ХОР ДУХІВ
Щезніть, зникайте,
Темні склепіння!
Дивно привітне,
Ніжно-блакитне
Небо, сіяй!
Геть розпливайтесь,
Чорнії тучі,
Ви ж розгоряйтесь,
Зорі блискучі,
Сонце, заграй!
Діти небесні —
Духи чудесні,
Ласку несучи,
Тут пролітають,
Трепет жагучий
Скрізь викликають;
Звинні їх тіні
В барв мерехтінні
Землю вкривають
Там, де в альтанах
Пари коханих
В пристраснім млінні
Душі зливають.
Зелено-пишні
Лози буяють,
Грона розкішні
Тяжко звисають,
І винотоки
Винні потоки,
Йоганн Вольфганг Гете
Пінні й шумливі,
З них вигнітають.
В радісній зливі
З гір, маєм критих,
По самоцвітах
Струмні ті ллються,
Поки зійдуться
В ріки глибокі,
Плеса широкі.
Любить там птиця
Солодко впиться
Й далі помчати
Десь на чудовий
Острів казковий
Сонце стрічати.
Чуєш, у лузі
Спів там лунає?
Бачиш, у крузі
Танець буяє?
Всюди тут воля,
Всім тут роздолля:
Ті поп’ялися
По верховині,
Ті розплилися
В озера сині, ,
Інший ширяє
В небо безкрає,
В далі прозорі,
Звідки ллють зорі
Щастя жагу.
ПІСНЯ ПРО БЛОХУ
Жив цар колись в давнйну,
Й була у нього блоха;
Мов рідную дитину,
Він ту блоху кохав.
Велів кравця позвати.
Прийшов к ньому кравець:
«Поший мерщій паняті
Штанці і жупанець!»
В саєти, в адамашки
Блоху вдягли кругом,
Обвішали у стяжки,
Оздобили хрестом.
Йоганн Вольфганг Гете
Міністром стала скоро —
Аж сяють ордени,
Весь рід взяла до двору,
Всіх вивела в пани.
А ті вже не давали
Спокою дворакам,
Царицю*— й ту кусали,
Шпигали її дам.
Не стало впину злющим,
Ні вбить, ані зігнать...
Ми ж трощим їх, ще й плющим.
Хай спробують кусать!
ЛІЧИЛКА ВІДЬМИ
Як досягти
До десяти?
Один — як дим,
А два — сплива,
А три — зітри,
Чотири ж — виріж,
А п’ять — украдь,
А шість — ізчисть,
А сім — знесім,
А вісім — повісим,
А дев’ять що? — Невідь-що.
А десять — кудесять.
Отак-то лічим ми, відьми.
ПІСНЯ ПРО ФУЛЬСЬКОГО ЦАРЯ
Був вірний коханці завше
Славетний Фульський цар;
Вона йому, вмиравши,
Дала злотний кубок в дар.
Над всі скарби коштовні
Він кубок той любив,
І очі сліз були повні,
Як він із нього пив.
Почувши, що годі жити,
Усе роздав синам:
«Усе беріте, діти,
А кубка не віддам!»
Йоганн Вольфганг Гете
Сидів він на бенкеті,
І все лицарство з ним,
У замку на бескеті,
Над берегом морським.
Допив живець д’останку
Старенький бенкетар
І в буйні хвилі з ганку
Жбурнув священний дар.
Ось кубок летить, мигоче,
Ось вир його схопив...
А цар склепив свої очі
І більше вже не пив...
ПІСНЯ ГРЕТХЕН ЗА ПРЯДКОЮ
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Де його нема —
Могильна тьма,
І білий світ —
Зів’ялий цвіт.
В голівоньці
Журба тяжка,
На думоньці
Печаль гірка.
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Я виглядаю
Його в вікно,
Я дожидаю
Його давно.
Ой, коли б прийшов,
Хорош, ласкав,
Пройняв очима,
Словом заграв,
Посмішкою
Зачарував,
Йоганн Вольфганг Гете
Потиснув руку,
Поцілував!
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік...
До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,
І цілувати,
І любо мліть,
В його цілунках
І смерть зустріть.
МОЛИТВА ГРЕТХЕН
О Діво,
Глянь милостиво,
За гріх мій Бога вмилосердь!
Мечем пробита,
Жалем повита,
Ти зриш святого Сина смерть.
Отця зовеш ти
Й зітхання шлеш ти
До неба, скорбі повна вщерть.
Хто знає,
Як крає
Це серце біль трудний?
Як душа моя страждає,
Чим тремтить, чого жадає —
Видно лиш тобі одній!
Чи то б куди пішла я —
Тяжка, тяжка, тяжкая
На серденьку печаль!
Чи то одна сиджу я —
Тужу, тужу, тужу я,
Терзає душу жаль.
Скропила я ції квіти
Росою, ах! сліз моїх,
Коли я рано-вранці
Для тебе рвала їх.
Йоганн Вольфганг Гете
Як промені веселі
Заграли крізь вікно,
Ридаючи, в постелі
Сиділа я давно.
Спаси! Одринь ганьбу і смерть!
О Діво,
Глянь милостиво,
За мене Бога вмилосердь!
ПІСНЯ ФАУСТА,
МЕФІСТОФЕЛЯ І БЛУДНОГО ВОГНИКА
Ми вступили в володіння
Снів чудових, чар таємних.
Проведи нас без блудіння
По просторах диких, темних,
Де блукають дивні мрева.
За деревами дерева
Мимо, мимо вдаль несуться,
Кручі корчаться і гнуться;
Онде бескети носаті
Захропіли, лігши спати.
Між каміння, баговиння
Чуть струмочків дзюркотіння.
Щось рокоче, щось воркоче,
Мов кохання шепт урочий,
Раювання сни чудові,
Спів надії, спів любові! —
Оддається скрізь луною,
Казковою давниною.
Шугу! Пугу! Скрики, зойки..
Сич і пугач, чайки й сойки —
їм незмога сю ніч спати...
Чагарями скачуть жаби —
Товстопузі, довголабі!
Ось гадючиться коріння
І крізь ріння, й крізь каміння;
Дивовижні їх сплетіння
Мов зібрались нас хапати:
Пручать скрути, ніби спрути,
Щоб мандрівців затягнути.
Долом мшавим, колом мглавим
Миші, миші сунуть плавом,
Незліченні, різноцвітні!
А на кожнім горнім плаї
Йоганн Вольфганг Гете
Світляків рясніють зграї,
Щоб зблукались мимохідні.
Ти скажи, чи ще йдемо ми,
Чи на місці стоїмо ми?
Все тут крутить веремії —
Корчі, й скали-зубоскали,
Й світляки, що заскакали,
Завихрились, навіснії.
ХОР ЕЛЬФІВ
Теплий легіт тихо віє
І зелений пестить лан,
Сонну землю звільна криє
Запашний нічний туман.
Загойдаймо жаль у серці,
Мов в колисці маленя,
Очі страдника, мов дверці,
Зачинімо світлу дня.
Зорі злотні, зорі срібні
Зазорілися, яркі,
І великі й дрібні-дрібні,
І далекі і близькі.
У озер дзеркальнім лоні
Заяскріли, повні чар,
А на мирнім небосклоні
Плавле місяць-володар.
Горе й радість — все в минулім,
У безодні забуття:
Віруй, віруй серцем чулим
В день новий, нове життя!
Он долина зеленіє,
На узгір’ї мріє гай,
І на нивах зримо зріє
І хвилює урожай.
Щоб бажання всі здійснились,
Глянь у далеч ту ясну!
Пута змори вже зносились,
Скинь пусте лушпиння сну!
Встань, дерзай, не знай вагання,
Хай оспала жде юрма!
Все можливе для змагання
Благородного ума!
Йоганн Вольфганг Гете
ХОР НІМФ
Привіт, привіт,
Наш бог, наш пан —
Великий Пан!
В тобі ввесь світ!	*
Ідіть, летіть стрічать його,
Піснями величать його,
Бо добрий він, ласкавий він
І любить радощів розгін.
Під неба дахом голубим
Пильнує він свій красний дім,
Але струмок йому співа,
Вітрець дрімоту навіва...
І як опівдні він засне —
Ніде й листок не шелесне,
Замре в повітрі кожен рух,
Лиш чути квітів млосний дух;
Тоді і німфу, як закон,
Де б не була — змагає сон.
Коли ж зненацька гримне він,
Мов з неба грім, мов бурі дзвін,—
Охопить душу жах німий,
Всі розбігаються як стій,
І військо в полі никне вмить,
Герой збентежений тремтить...
Тож слава, слава славному!
Хвала йому і честь йому!,
МОНОЛОГ ЕРІХТО
На свято цеї ночі урочистої
Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,
Та не така страшенна, як ославили
Дурисвіти-поети, меж не знаючи
В хвалі й хулі... Дивлюся, мов біліється
Широке поле шатрами примарними.
То привиди тієї ночі лютої...
Як часто повторялась ця жахлива річ
І буде, знать, довіку повторятися.
Ніхто ж нікому владу, взяту силою,
Без бою не віддасть, і кожен думає
Під себе нахилити всіх сусід своїх,
Хоч сам не владний над своєю волею.
Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,
Як сила переборюється силою,
Вінок квітчастий волі розривається,
І строгий лавр чоло вінчає владарю.
Йоганн Вольфганг Гете
Помпей тут снив про щастя слави й величі,
І Цезар з ним ігрався навпереваги...
Та знає світ, яка їм доля випала.
Огні дозорні скрізь палають червоно,
Земля мов дише кровію пролитою;
Принаджені такої ночі чарами,
Злетілися сюди всі міфи еллінські,
Проносяться від вогнища до вогнища
Або й сидять, казкові давні постаті...
Хоч місяць і щербатий, а розсяявся
Лагідно й світло, високо підбившися;
Примарні шатра чезнуть, ватри сйніють...
А що це угорі за метеор такий?
Виблискує він кулею тілесною...
Живим запахло... Ну, тепер не випад а мені
Підходить до живого, щоб не вшкодити —
Обтяжена я й так лихою славою...
Спускається... Надумалась — піду собі.
МОНОЛОГ ГЕЛЕНИ
На світ увесь прославлена й ославлена,
Приходжу я, Гелена, прямо з пристані,
Мов п’яна ще від плеску хвиль розгойданих,
Що з ласки Посейдона, Евра силою
Несли нас на хребтах високих, пінявих
З фрігійських піль до батьківщини берега.
Цар Менелай із воями хоробрими
Святкує там внизу своє повернення.
Тож привітай мене, високий тереме,
Що Тіндарей, мій батько, повернувшися
Від пагорба Паллади, тут на кручі звів;
Ти був у Спарті всім домам окрасою,
Як, граючись, в тобі ми з Клітемнестрою
Росли з братами Кастором і Поллуксом.
Вітайте й ви мене, о двері бронзовії
Колись гостинно відчинились навстіжень
Ви Менелаю, в величі пресвітлому,
Обранцеві моєму, нареченому.
О, відчиніться знов, я мушу виконать
Царський наказ — подружній мій обов’язок.
Пустіть мене! Позаду хай лишаються
Всі буряні пригоди й хвильні злигодні!
Відколи я безжурно дім покинула,
Подавшись в храм Цитери по обітниці,
І вкрав мене фрігійський розбишака там,—
Відтоді сталося багато дечого,
Йоганн Вольфганг Гете
Про що так любо людям всюди славити
І так нелюбо нещасливцю слухати,
Про кого поговір у казку вибуяв.
Доволі! З мужем ми плили разом сюди,
Тепер одну до міста він послав мене;
Д що на мислі в нього — не вгадать мені.
Чи буду знов дружиною, царицею,
Чи жертвою за кривду Менелаєву,
За лихоліття довгочасне еллінів?
Взяли мене, а чи в полон — не відаю.
Бо славу й долю,— двох краси супутників
Непевних тих,— двозначно прорекли мені
Боги безсмертні; й навіть на порозі тут
Вони звелись навстріч мені погрозливо.
Уже й на кораблі дививсь на мене муж
Лиш порідку й не озивався приязно,
Немов на мене він лихе намислив щось.
Коли ж ввійшли човни в сагу Евротову,
То, ледь об землю їх носи черкнулися,
Промовив він, неначе богом зрушений:
«Тут всі мої в порядку вийдуть воїни,
Огляну їх я на морському березі,
А ти їдь далі вздовж Еврота славного,
Землею благодатною, плодючою,
Скеровуй коней луками квітчастими,
Аж виїдеш на ту прегарну рівняву,
Оточену узгір’ями величними,
Де наш святий Лакедемон красується.
Приїдь, іди в високовежий дім царський,
Збери усіх служебок, що лишив я там
Із бабою-шафаркою обачною;
Нехай вона покаже всі скарби тобі,
Від батька в спадок дістані і надбані
Пізніш трудами мирними і ратними;
Побачиш там ти все в порядку пильному,
Цареві ж бо подоба, повернувшися,
Знайти в господі все добро-майно своє
На тому місці, де колись лишив його;
Бо раб не змінить, що царем заведено».
А далі так промовив повелитель мій:
«Коли усе, як водиться, оглянеш ти,
Візьми триніжків, скільки буде в надобі,
Й начиння все, що треба жертводієві
Для звершення обряду урочистого —
І казани, і чаші, і полумиски;
Налий води із джерела священного
В глеки високі; налаштуй доволі дров
Сухих, палких, із дерева горючого,
Йоганн Вольфганг Гете
Та щоб ножа було як слід нагострено;
А всьому іншому сама вже лад даси».
По тих словах додому відіслав мене;
А що за животвір богам гадає він
Офірувати — так і не сказав мені:
Непевне щось! Та що мені журитися —
Нехай усе так чиниться і діється,
Як вирішать безсмертні небожителі.
Чи добрим, а чи злим здається вирок той,
Доводиться покірним бути смертному.
Не раз було, що зносивсь ніж офірника
Над шиєю похилою рокованця
Та й не спускавсь — являлось перешкодою
Втручання ворога чи й бога доброго.
Ну що ж, нехай стається те, що станеться!
Я мушу йти не гаючись у дім царський,
Давно не бачений, жагуче бажаний,
Немов утрачений — і знов повернений.
Так легко не зійду я тими сходами,
Де я гуляла жвавою дитиною.
ХОРИ ФІНАЛУ
Неба обранці,
Раю посланці,
Линьмо туди!
Гріх викупляймо,
Прах оживляймо
Всіх просвітляймо,
Возвеселяймо,
Благословляймо
В наші сліди!
Рози квітучії,
Роси пахучії,
Сяйно-живущії,
Т айно-зці лющії,
Вкрийте листочками
І пелюсточками
Вколо весь край!
Червоно й зелено
Пестися, май!
Вмерлому велено
Знестися в рай!
Цвітіння благісне,
Горіння радісне,
Йоганн Вольфганг Гете
Живить усе воно,
Всюди несе воно
Ласку й любов.
Праведний, вірний
Світ невечірній
В висі ефірній
Тихо зійшов.
Що не належить вам,
Те й не займайте,
Що дух бентежить вам,
Те оминайте.
Воїнство, гублячим
Відсіч готов!
Владна над люблячим
Тільки любов!
Люблячий пломінь,
Лагідний промінь!
Сяєвом правди
Грішних направ ти
І, від погуби пут
Збавивши їх,
Виведи їх на путь
Райських утіх.
Кого скупає
Пломінь священний,
Той у блаженний
Сонм уступає.
Хором врочистим
Злинемо ввись!
Аером чистим,
Душе, живись!
Скелі стоять стрімкі,
Сосни шумлять дзвінкі,—
Корені в них чіпкі,
Стовбури в них гінкі.
Хвилі прудкі біжать,
Надра гірські мовчать;
Тигри навкруг снують,
Лагідно муркають:
Тут ворожди нема,
Тільки любов сама.
Вічний блаженства пал,
Буйний любові шал,
Серця відчайний біль,
Бог, як осяйна ціль!
Стріли, жаліть мене.
Йоганн Вольфганг Гете
Списи, коліть мене,
Шаблі, січіть мене,
Громи, печіть мене!
Згинь, наче хмарна тінь,
Зовнішня марна тлінь!
Сонцем ясним заграй,
Вічний любові рай!
Взявшись за руки,
Побожний хор створім,
Врочисті звуки
У небеса знесім!
І нелукавим
Вірмо словам:
Той, кого славим,
Явиться нам.
Як тяжко нам нести
Ці земні лишки,
Святої чистоти
Тлінні домішки!
Дух до матерії
Приріс там щільно,
Зняти тепер її
І нам не вільно.
Міцний зв’язок єдна
Єство подвійне,
Вічна любов одна
Його роздійме.
В’ється імлистий круг
Понад горою,
В нім ми вчуваєм рух
Звинного рою.
Хмарки світлішають,
В них вже виднішають
Діти блаженні,
Вільні від земних бід,
В весен новітніх цвіт
Преображенні.
Хай же і ця душа
З гроном ясним руша
В радісний літ,
В сфери священні,
У горній світ!
Радо приймаємо
Духа сповитого,
В ньому вбачаємо
Ангела скритого.
Йоганн Вольфганг Гете
Пелен земних розрив —
Мука остання:
Вже він достиг, дозрів
До раювання!
Вгору здіймають дух
Обрії чисті...
Хором звершають круг
Світлі невісти.
Чий то з зірок вінок
Злотом яскриться?
То ж серед тих жінок
Неба Цариця!
Ти незрівнянна,
Ти благостинна!
Вчуй же благання,
Вчуй же моління —
Дай нам спасіння!
Яви минущого
Нам ніби сняться;
То — символ сущого,
Де сни здійсняться,
Де все урочеє
Діє й живе;
Вічно жіночеє
Нас туди зве.
Йоганн Фрідріх Шіллер
(1759—1805)
ПРОЩАННЯ ГЕКТОР А
Андромаха
Чом ти рвешся, Гекторе, до бою,
Де Ахілл, роз’ятрений журбою,
За Патрокла мститься ворогам?
Як тебе огорне мла Ереба,
Хто навчить синка твого, як треба
Спис метать і спів складать богам?
Гектор
Жінко-любко, не вдавайся в тугу!
Щоб зломити недруга потугу,
За вітчизну стану я грудьми.
За святині, за кохану Трою
Я впаду, як подоба герою,
І зійду без жалю в царство тьми.
Андромаха
Заржавіють в домі твої лати,
Заніміють ковані булати,
Пропаде Пріама славна кров.
Підеш ти в оселі невеселі,
Де над Стіксом плачуть асфоделі,
В хвилях Лети вмре твоя любов.
Гектор
Всі мої чуття і поривання
Хай поглине Лети вирування,
А любові не оддам...
Чуєш ти* під мурами погрози?
Дай меча, втамуй горючі сльози,
Я любові Леті не оддам!
Йоганн Фрідріх Шіллер
ФАНТАЗІЯ ДО ЛАУРИ
О Лауро! Як назвать той вихор,
Що до тіла тіло порива,
Як назвать, Лауро, тую силу,
Що в єдино дві душі злива?
Глянь — летять розгойдані планети,—
Хто їх вчить круг сонця вічно мчать,
Як дітей круг матері звиватись,
Райдугами просторінь квітчать?
Припадають спрагнені сузір’я
До промінного пиття,
З чаші вогневої п?ють наснагу,—
З мозку тіло так бере життя.
Атоми єднаються в ефірі —
То ж любов скеровує їх літ,
То ж любов гармонізує сфери,—
На любов; держиться весь світ.
Вийми ти любов з снастей природи —
Всесвіт миттю розпадеться в прах,
Все поглине первовічний хаос,—
Плач, Ньютоне, це системи крах!
Як нема богині в сонмі духів,
Тлін і їх безжально обійма...
Без любові й весни не весніють,,
Без любові й віра в нас німа...
За гріхом гадючаться-плазують
Скруха й сором — пара евменід,
Підла зрада потайки чатує
Величі орлиний зліт.
З гордістю жартує часто згуба,
Йде за щастям заздрість по п’ятах,
А розпуста у обіймах смерті
Завершає свій непевний шлях.
На любові крилах мчить майбутнє
До минулого похмурих урн,
Довго-довго наречену Вічність,
Летючи, шука Сатурн.
Та колись, так провістив оракул,
Він її наздожене,
Стане Час із Вічністю до шлюбу,
Факелом весь світ їм спалахне.
Йоганн Фрідріх Шіллер
І тоді любові нашій зійдуть
Кращі дні — кінця не буде їй,
Як і їхній вічній шлюбній ночі...
Знай, Лауро, і радій!
МЕЛАНХОЛІЯ
О Лауро! Сонця схід
Золотіє в тебе в зорі,
Пурпуром пашить твій юний вид,
Ллєш з утіхи ти, не з бід
Сльози-перлоньки прозорі,—
Той, для кого ця роса,
В вічі бачить небеса,
Жевріють щасливцю-юнакові
Зорі світанкові!
Дух твій — мов свічадо хвиль блакитне,
Голубливе і привітне,
Восени тобі сміється май;
І пустельний, дикий край
У твоїм промінні пишно квітне;
Майбуття туманні далі
У твоїм яснішають кришталі;
Ти радієш з розкоші тії?
Я — оплакую її.
Споконвіку світ оцей багатий
Поглинає ночі темнота...
Наші горді храми і палати,
Наші пишні велетні-міста,—
Все це на кістках стоїть зітлілих;
Квіти смокчуть пахощі п'янкі
З порохні, і десь в людських могилах
Свій почин беруть струмки.
Глянь — пливуть у синяві світила,
Хай тобі розкаже їхня сила,
Скільки весен, скільки літ
Бачив їх розмірний літ,
Скільки тронів встало, впало,
Скільки битв огнем палало,
Всюди тлін і прах —
Зникне всяк, хто виник!
Рано, пізно — все в гробах,
І в планет небесних, ах!
Спиниться годинник.
А колись така настане мить,
Що і сонце смертна ніч затьмить.
Йоганн Фрідріх Шіллер
Ти спитай — а звідки все твоє цвітіння?
І очей вогонь палкий,
І рум’янець щік яркий,—
Все позичено у тління!
Як розплати прийде мент,
Візьме смерть тяжкий процент —
Марні всі моління!
Знай, кохана, сильна ця яга!
Личко, що сіяє щастям,
То для неї здобич дорога;
Може, вже за килимом квітчастим
Тая злюка лука натяга.
Вір, Лауро, в правду незрадливу:
Млосні твої зори кличуть небуття,
їх проміння п’є ефір життя,
Як в лампаді вогник п’є оливу...
Кажеш, кров палка, мов жар,
В тебе в жилах молодо струмує...
Ах, твій пульс руїнниці слугує —
Смерть зближає кожен його вдар.
Звіє смерть цю усмішку з лиця,
Як дихання вітерця
Шум здима веселчастий із хвилі,—
Слід шукати — забавка пуста;
Із життя, як з лона породіллі,
Вічна згуба вироста.
Бачу я — недовго квітнуть любим рожам,
Пишні губи зробляться бліді,
Повні щоки — марні та худі
Під хурделиць подихом ворожим;
Юності прозорі ручаї
Скаламутить мла років похмура,
Більше не кохатиме Лаура,
Більше не любитимуть її...
Твій поет, мов дуб, могутній в непокорі,
Юнь моя, немов тверда скала,
Тупить вістря смертного жала,
В мене в зорі пломеніють зорі,
І жахтить вогнистіше мій дух,
Ніж світила в величі промінній,
В веремії творчій і руїнній
Всьогосвітніх завірюх;
Мисль моя в нестримному буянні
Лине світом без межі, без грані.
Ти гордишся мрійником своїм?
Знай, Лауро, в кубку золотім,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Звідки п’ю я щастя сонцебризне,—
Домішка трутизни!
Ох, нещасний той, хто мрію має смілу —
Іскру божу викресати з пилу!
Найпрекрасніший акорд
Розриває струни клавікорд,
А яркий ефірний промінь — геній
Блиск бере в світи льниці злиденній;
Він життя утратив трон
І покірно жде на похорон!
Сили зла кують на мене кови,
Власні духи проти мене в змові!
Пролетять, Лауро, дві весни стрілою,
Й, може, ця трухлява озія
Похитнеться й рухне наді мною,
І в своїм промінні згасну я.
Ти, Лауро, плачеш? Нащо сльози?
Я боюся старості загрози!
Сльози нерозумні, не течіть!
Чи ти хочеш, щоб я став безсилим,
Щоб я нидів беркутом безкрилим
І не міг до сонця підлетіть?
Щоб прокляв я серцем охололим
Юний пил з утіхою і болем,
Щоб осліп, душею став незрящим,
Слав прокльон гріхам своїм найкращим?
Сльози нерозумні! Не течіть!
Хай помру розквітлим пишно цвітом!
Ти, юначе з видом сумовитим,
Погаси мій світич, плачучи!
Так бува в трагедії натхненній:
Падає завіса на найкращій сцені,
Та чогось чекають мовчки глядачі.
ВЕЛИЧ СВІТУ
Вдаль, крізь безмір світів, тих,'що творящий дух
Вивів з ^безодні вод, лину, як вітру дмух,
Перелину .
Й там аж якоря кину,
Там скажу кораблеві «Стань!»,
Де творіння проходить грань.
Бачу я — молоді зорі й сонця встають
В тверді вічній верстать тисячолітню путь,
Грають хвилі
До принадної цілі;
Йоганн Фрідріх Шіллер
Десь далеко вловляє зір
Інший простір — без сонць, без зір.
Далі й далі в світи до небуття лечу,
Мужньо й сміло вперед променем світла мчу,
Крізь тумани
Часом небо прогляне,
Змінні блиски су зір, систем
Мерехтять золотим дощем.
Тут назустріч мені човен з плавцем хисткий:
«Ти куди це летиш? Стій, подорожній, стій!»
«Світу краю
Я в просторі шукаю!
Там скажу кораблеві «Стань!»,
Де творіння проходить грань».
«Стій, даремно пливеш — спереду скрізь безкрай!»
1 «Стій, даремно пливеш — ззаду безмежжя, знай!»
Думко сміла,
Опусти орлі крила!
Ти, фантазіє, без надій
Кинь тут якір зухвалий свій!
ТРІУМФ ЛЮБОВІ
Гімн
Щасні від любові
Люди і богове —
В неї рівні всі!
З нею небо — раєм,
І земля сіяє
В неземній красі.
Як потопні води спали,
Славлять казкарі,
Люди з каменю постали
В світі-пустирі.
В них серця були кремінні,
В душах — ночі тьма,
І небес палке проміння
їм було дарма.
Цвіту ніжного троянди
Не сплітав їм у гірлянди
Ку підон-пу сту н,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Музи мрій не навівали,
їм сердець не хвилювали
Гармонійним дзвоном струн.
Милі милим не сплітали
Ще тоді вінків...
Весни сумно відлітали
В вирій до богів.
Без вітання блиск Аврори
Уставав з пучин,
Без прощання сонце в море
Клалось на спочин.
В млистім місячнім розливі,
Нечутливі, невразливі,
В кам’янім ярмі
Ті недолюдки блукали,
Бога в зорях не шукали,
Хмурі та німі.
*
Аж ось повстала з синіх плес
Пресвітлая дочка небес,—
Наяд гульливих шерег
Везе її на берег.
Мов на могутній зов: «Настань!»
Так юно засіяла рань
На всі-усі простори,
На небо, землю й море!
В дрімучу дебр, у темний бір
Проглянув дня веселий зір;
В богині під стопами
Нарциси ллють бальзами.
Вже соловей защебетав
Свій перший спів любові,
Уже ручай завуркотав
Про пестощі любові.
Прекрасний мармур ожива,
Пігмаліон, радий, співа...
О боже наш, Ероте,
Тебе не побороти!
*
Щасні від любові
Люди і богове —
Йоганн Фрідріх Шіллер
В неї рівні всі!
З нею небо — раєм,
І земля сіяє
В неземній красі.
*
З золотих, як мрія, чар
Буйно піниться нектар,—
Як же олімпійцям
Пить і не упиться?
Як гнівиться Зевс-гримій,
Всяк замри і занімій!
Як трусне він головою,
Никнуть всі боги травою...
Та і син могутній Крона
Устає часом із тропа,
Ходить-блудить по гаях,
І, забувши міць егіди,
Смирно спить в обіймах Леди
Цей грізний гігантомах.
Водить Феб огнисті коні
На оброті золотій,
І жахають рід людський
Його струни тиходзвонні.
Та і сонячнії коні,
І ті стріли невгомонні
Для любові і пісень
Забував цей хорошень.
Всі вклоняються богині,
Кроніоновій другині,
А вона пиша на троні,
Гордо павами літа,
І скраша владарні скроні
Діадема золота.
Але що із тої влади,
Як Зевес не любить лади,
Як любов не служить їй?
І благати мусить Гера,
Щоб позичила Венера
їй свій пояс чарівний.
Щасні від любові
Люди і богове —
В неї рівні всі!
З нею небо — раєм,
І земля сіяє
В неземній красі.
Йоганн Фрідріх Шіллер
*
В царстві тьми сія любов!
Не минув її оков
Сам грізний володар аду;
Чорций цар свою відраду
В Персефоні віднайшов.
В царстві тьми сія любов!
Тартар дивно схвилювався,
Цербер лютий вгамувався,
Як Орфей співав пісні...
Цар Мінос добувсь на сльози
І забув свої погрози,
Злії змії цілували
У еріній лиць овали,
Змовкли зойки навісні;
Мов злякавшися Орфея,
Кинув коршак Прометея;
Лета, плинучи повільно,
Наслухала мимовільно,
Як Орфей співав пісні,
Про любов співав пісні!
Щасні від любові
Люди і богове —
В неї рівні всі!
З нею небо — раєм,
І земля сіяє
В неземній красі.
*
*
Віковічний рух єства
Осява і овіва
Мрія злотокрила.
Щоб із місяця, із зір,
Із залитих сонцем гір
Ласка не зоріла,
Щоб на обрії поник
Афродіти любий лик,
Сонце, місяць і зірки
Не були б такі яркі.
Лиш любов, любов жива
В безконечності єства
Животворна сила!
Це ж любов, любов бринить
Срібляними ручаями,
Це ж любов, любов дзвенить
Голосними солов’ями,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Це ж любов, любов співа
В вічній музиці єства.
О премудросте ясна,
О богине осяйна,
Покорись любові!
Ти не кланялась царям,
Всемогутнім владарям,—
Поклонись любові!
Хто тобі крізь зорепад
У священний вертоград
Проложив стежину?
Хто був благосним вождем,
Що вказав тобі Едем
Крізь покрови тліну?
Не знайти без неї брам
У безсмертя світлий храм,
Нам у емпіреї
Не ввійти без неї.
Лиш любов, любов жива
Нас веде до божества,
Зносить в емпіреї!
Щасні від любові
Люди і богове —
В неї рівні всі!
З нею небо — раєм,
І земля сіяє
В неземній красі.
ДО РАДОСТІ
Радість, гарна іскро божа!
Несказанно любо нам
Увійти, царице гожа,
В твій пресвітлий дивний храм.
Все, що строго ділить мода,
В’яжеш ти одним вузлом,
Розцвітає братня згода
Під благим твоїм крилом.*
Хор
Обнімітесь, міліони,
Поцілуйтесь, мов брати!
Вічний Отче доброти,
Дай нам ласки й охорони!
Кого доля рщастила
Тим, що другові він друг,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Кого любить лада мила,—
Йдіть до нас в веселий круг.
Йдіть усі, хто зве своєю
В світі душу хоч одну!
Хто ж весь вік черствів душею —
Йди у іншу сторону.
Хор
Хто живе в земній юдолі,
Всяк симпатії скорись!
Нас веде вона у вись,
Де Всесильний на престолі.
Радість п’ють усі істоти
З груді матері-землі,
Ті солодкії щедроти
Мають всі — і добрі, й злі.
Радість нас вином сп’яняє
І цілунком огневим;
І черв’як утіху знає,
І небесний херувим.
Хор
Поклонітесь, міліони,
Перед мудрістю Творця!
Сповніть милістю серця
І чиніть його закони.
Радість — всесвіту пружина,
Радість — творчості душа,
Дивна космосу машина
Нею живиться й руша.
Радість квіти розвиває
І розгін дає сонцям,
їх в простори пориває,
Не відомі мудрецям.
Хор
Як у безмірі світила
Хором райдужним пливуть,
Браття, йдіть у славну путь,
Що вам радість освятила.
Вчених з істини свічада
Радість успіхом віта,
До чеснот провадить радо,
Хоч тропа до них крута;
На ясній вершині віри
Піднімає хоругов,
В день воскресний на псалтирі
Славить тих, хто смерть зборов.
Йоганн Фрідріх Шіллер
Хор
Будьте мужні, міліони!
Вірте, страдні, в кращий світ!
Тих, що справдять заповіт,
Прийме Бог у вічне лоно.
Божество не наградиме,—
От би нам зрівняться з ним!
Хай радіють із радими
Горе й злидні в крузі цім!
Не відомств, не погрози —
Всепрощення ворогам!
Хай не ллють у скрусі сльози,
Не гризуться каяттям.
Хор
Знищим книги борговії!
Помирімося усі!
Браття! Бог на небесі
Не забуде благо дії.
Радість в келихах шумує,
Плин іскристий виграє,
Канібалів лють гамує,
Кволим духу додає.
В день весілля а чи тризни,
Коли ходить круговий,
Хай до неба піна бризне,
Дух прославимо благий!
Хор
Все хвалу йому співає —
Хай гримить псалом гучний!
Дух прославимо благий,
Що над зорями витає!
Будь твердим в лиху годину,
Поміч скривдженим давай,
Всюди правду знай єдину,
Зроду клятви не ламай,
Не знижайсь перед потужним,
Коли треба — важ життям!
Шана й слава чесним, мужнім,
Згуба підлим брехунам!
Хор
Станьмо дружною сім’єю,
Жити правдою й добром
Присягнімо цим вином
Перед вишнім Судією!
Йоганн Фрідріх Шіллер
БОГИ ЕЛЛАДИ
Інший світ за вашого правління
Був, Еллади світлої боги!
Ви вели блаженні покоління
На казкові щастя береги.
Люди ще були тоді, як діти,—
Радісні, безхитрісні, прості,
У вселенськім храмі Афродіти
Всі вклонялись красоті.
Прозірні поезії одіння
Повивали чарами життя,
Все проймало сил живих бродіння,
Все владало даром відчуття.
Благородне любляче начало
Позначало кожен рух єства;
Око втаємничене вбачало
Скрізь присутність божества.
Де тепер, як вірить астроному,
Мертва куля крутиться в імлі,
Там колись у повозі сяйному
Геліос являвсь синам землі.
В горах ореади домували,
Дерева були житлом дріад,
Ріки сріблопінні шумували
З урн одрадісних наяд.
В камені жила дочка Тантала,
Крилась Дафна в лаврових вінках,
Філомела в гаї щебетала,
Німфи лебеділи в комишах;
По дитині плачучи, Церера
Слізьми доповняла плин струмка,
А з горбка зажурена Цітера
Марно кликала любка.
До Девкаліонового роду
Сходив з неба красень Аполлон,
Доньок Пірри вподобавши вроду,
Він займав їх в любосний полон.
Між людьми, героями й богами
Не здіймавсь непереборний мур,—
Смертних із героями й богами
Родичав меткий Амур.
Любо-мило вам було служити —
Ні вериг, ні зречень, ні страждань;
Весело й щасливо серцем жити —
Йоганн Фрідріх Шіллер
То була богам найкраща дань.
Лиш краса була тоді священна,
Не цурався й бог ніяких втіх,
Де цнотливі Грація й Камена
Упокорювали всіх.
Як двірці, сміялись ваші храми,
На змаганнях сили й моготи
Колісниці вперегін з вітрами
Вам на честь гриміли до мети.
Ворухливі хороводні сплети
Обвивали гронами олтар,
І несли увінчані атлети
Вам вінки свої у дар.
З тирсами, під вигуки «Евое!»
Барсами там їздив Діоніс,
В келихах вологи огневої
Земнородним радощі він ніс.
З ним сатири, фавни і менади
Танцями вславляли яр хмільну,
Сам він зором додавав принади
Іскрометному вину.
В смертний час ніхто не знав жахання,
Бо кістяк за горло не стискав;
Зцілувавши з уст життя дихання,
Геній тихо світич опускав.
В Тартарі людину судією
При вазі настановляв Аїд,
І фракієць піснею своєю
Міг розчулить евменід.
Там, було, на Єлісейськім лоні
Кожна тінь свій лас находить знов —
Вершника баскі чекають коні,
Вірну жінку — мужова любов;
Лін пісні заводить давнім ладом,
Алкестіду пригорта Адмет,
Знов Орест зіходиться з Піладом,
Стріли знайде Філоктет.
Хто вершив велике, хто горів ним,
Хто ішов трудним шляхом чеснот,—
Там не раз вважався богорівним,
Осягав найвищих нагород.
Там безсмертні голови схиляли
Перед тим, хто мертвих викликав,
І з Олімпу близнюки сіяли,
Щоб не згинув мореплав.
Йоганн Фрідріх Шіллер
Де ж ти дівся, світе мій прекрасний,
Любої природи цвіт і плід?
Тільки в пісні відблиск твій незгасний,
Тільки в казці твій чудовий слід.
Порожньо в сумних твоїх оселях —
Ні богів не видно, ні богинь.
Від картини буйнощів веселих
Залишилась тільки тінь.
Обнесло, оббило пишні квіти,
Як борвій північний налетів,
Щоб з усіх одного збагатити,
Мусив щезнуть дивний світ богів.
Ах, між зір не бачу я Селени,
Феба теж у синяві нема.
Клич, гукай — німує гай зелений,
І ріка мовчить німа.
<
До свого величчя нечутлива,
Недбайлива до своїх щедрот,
Щастям животвору не щаслива,
Збіднена й спустошена стокрот,
До свого художника байдужна,
Не свідома власної снаги,—
Кориться природа, вже бездушна,
Лиш законові ваги.
Щоб як-небудь завтра відтворяться,
Нині ями риє погребні,
Машинально на старенькій прядці
Сірі пересновуючи дні...
А боги пішли в країну мрії,
Більше їх не потребує світ,
Що вже сам крутитися уміє,
Сам скеровує свій хід.
Так, пішли, узявши все високе,
Все прекрасне, чим душа жива,
Всі кольори, всі життєві соки,
Нам лишивши спомини-слова.
Десь витає плем’я боговите
На захмарній Пінду висоті;
Що безсмертно в співі має жити,
Мусить згинути в житті.
Йоганн Фрідріх Шіллер
ПОЛІКРАТІЙ перстень
З покрівлі терема нового
Дививсь на пишність царства свого
Тиран самоський Полікрат.
«Цей край — підніжок мого трону,—
Сказав він гостю фараону,—
За всіх щасливший я стократ».
«Щастять боги тобі ласкаві!
Скорилися твоїй державі
Царі навколишніх країн...
Один лиш духом дише мстивим;
Я не назву тебе щасливим,
Поки очей не сплющить він».
Не встиг ще гість і доказати,
Як прибігає до палати
З Мі лету посланий гонець:
«Вели палити жертви, царю,
І хай чоло твоє, владарю,
Лавровий опов’є вінець!
Я — перемоги радий вісник:
Поліг в бою твій ненависник
Од списових смертельних ран...»
Відкрив гонець тут чорну чашу,
І голову криваву вражу
Узрів здивований тиран.
Гість одсахнувся мимоволі:
«Не довіряй лукавій долі,
Не проживеш ти без турбот!
Непевні, друже, в морі хвилі,
І буря в дикому свавіллі
Розбити може весь твій флот».
Та ледве він сказав це слово,
Як залунало вже громово
Од берега по всій землі:
З добичею то бойовою
У рідиу пристань батовою
Вплили щоглисті кораблі.
І знову фараон дивує:
«Фортуна ще тобі слугує,
Та ласка зміниться на гнів;
Тобі загрожують крітяни,
І скоро їхній флот пристане
До цих веселих берегів».
Йоганн Фрідріх Шіллер
Та ледве річ та одзвучала,
Як докотилась од причалу
Тисячоустая луна:
«Минули злигодні суворі,
Крітян розбила буря в морі,—
Тепер скінчилася війна!»
І знов жахнувся цар Єгипту:
«Ти маєш щастя, та коли б то
Його зумів ти зберегти!
Знай, завидющі горні сили
Нікому з смертних не судили
Сповна блаженства осягти!
Мені також сприяла доля;
Вінчала щастям вишня воля
Мої владичнії діла...
Хотій лишить я спадок сину, (
Та бог послав йому кончину,
За борг судьба його взяла.
Коли не хочеш ти напасті,
Моли безсмертних, хай до щастя
Тобі ще й горя придадуть,
Бо ті, кого боги вщедряють,
Дарами гойно обдаряють,
Недовго в радості живуть.
Як не пошлеться лихо з неба,
Тоді самому, друже, треба
Якоїсь напитать біди:
/	Візьми ж ти скарб свій найцінніший,
Твоєму серцю наймиліший,
І вкинь у море, в вир води».
«Ось перстень, гарний напродиво,—
Тиран промовив полохливо,—
Найкраще із моїх надбань;
Щоб не гнівились евменіди,
Нехай він їм на жертву піде».,
І кинув персня в моря хлань.
Другого дня, уранці-рано,
Прийшов у палац до тирана
З веселим поглядом рибар:
«Глянь, царю, он яку рибину
Вловив я в добрую годину,—
її приніс тобі я в дар».
Взяв кухар рибу розчиняти
І раптом, подивом пойнятий,
Біжить в палату стрімголов:
Йоганн Фрідріх Шіллер
«Щасливий, царю, ти без краю!
Тобі я перстень повертаю —
У риби в нутрощах знайшов».
Тут фараон схопився з жахом:
«Жить під одним з тобою дахом —
Це накликати долі гнів...
Боги твоєї хочуть згуби,'
Мені ж моє життя ще любе!»
І миттю з острова одплив.
ІВІКОВІ ЖУРАВЛІ
В Корінф, на свято бігу й співу,
Куди безжурно й гомінливо
Плив грецький люд з усіх округ,
Спішився й Івік, божий друг.
Дав Аполлон йому зарання
Натхненний співотворчий дар;
Тепер до Істму на змагання
Із Регіума йшов пісняр.
Уже з гори йому замріли
Акрокорінфа мури білі;
В священний Посейдонів гай
Ввіходить з трепетом хожай.
Ніде нікого в темнім лісі,
Лише у небі журавлі,
Що сірим шнуром простяглися
Десь до теплішої землі.
«Чолом, супутники крилаті,
Мої по морю провожаті!
Прикмета ця мені ясна —
Нам доля випала одна.
Мандруєм ми здаля в надії
Притулок дружній десь найти;
Хай гостелюбний Зевс укриє
Нас од напасті й лихоти!»
І рушив він вперед бадьоро,
Та от зненацька серед бору
Два душогуби, як змигнуть,
Йому перепинили путь.
Оборонявшися з принуки,
Недовго вистояв віщун.
Бо не до лука мав він руки,
А до тендітних лірних струн.
Йоганн Фрідріх Шіллер
Людей, богів дарма взиває,
Рятунку* нівідкіль немає,
І голос завмира в глуші —
Ніде навколо ні душі...
«Отак із світом розлучиться
Я мушу тут, на чужині?
Ніхто за мене не помститься
І не заплаче по мені!»
Упав. Аж ось понад ялини
Знов ключ лопоче журавлиний;
Із-за смертельної імли
Він чує їх «курли-курли».
«О журавлі! Коли нізвідки
Нема рятунку, прошу вас,
Мого убивства будьте свідки...» —
Гукнув, і зір його погас.
Знайшли небавом мертве тіло,
Й корінфський приятель здуміло
(Хоч і збагнітувано труп)
Впізнав того, хто серцю люб.
«Не ждав я зустрічі такої,
Уста співочії мовчать...
А я ж гадав вінком із хвої
Славетні скроні увінчать!»
І радощі гучного свята
Тяжка охмарила утрата:
Не стало славного співця,
Жаль огорнув усі серця.
І вже юрбою до притана
Обурений подався люд —
Хай мста звершиться невблаганна,
Убивцеві кривавий суд!
Та як серед такого тлуму,
Де люду, як на морі шуму,
Серед такої многоти
Сліди злочинця віднайти?
Чи то розбійник був затятий,
Чи, може,ворог потайний?
Лиш Геліос те може знати,
Що осяває круг земний.
Він, може, тут десь, між товпою,
Іде зухвалою ступою,
Його шукає правда-мста,
А він з убивства користа.
Чи в храмі у жертовну ватру
Йоганн Фрідріх Шіллер
Куріння докида блюзнір,
Чи, може, суне до театру,
У гомінкий ввіллявшись вир?
Набився вщерть театр просторий,
Аж чути, як тріщать підпори;
Вже дійство починать пора,
І люд шумить, мов море гра.
Як хвиля, лави заливає,
Пойма за ступенем ступінь,
Хисткими вінцями сягає
Аж ген у неба голубінь.
Зійшлось на урочисте свято
Там еллінських племен багато,
З яких лиш не було країн:
З Авліди, Спарти, із Афін,
З Фокіди й Азії Малої,
З близьких і дальніх островів...
Всі слухають у неспокої
Похмурий спів, що хор завів.
Поважно й строго він круг кону
Іде по давньому закону,
Зірнувши десь із глибини.
Що за створіння? Хто вони?
Не ходять так земні істоти,
Уроджені із смертних лон!
То все мов велетні супроти
Постави й зросту людських жон.
Плахіття чорне їм круг стану,
І смолоскипи хмуро й тьмяно
В безм’язих палахтять руках,
Безкровні лиця сіють жах,
А там, де всякий земнорідний
Волосся має над чолом,
У них лиш змії та єхидни
Отруйним вихряться клубком.
По колу спроквола проходять
І гімн понурий свій заводять,
Що серце крає, душу рве,
На душогуба кару зве.
Лунає грізний спів еріній,
Ворожий дзвону лірних струн,
І кожен гук живій людині
Б’є в кров і мозок, мов перун.
Йоганн Фрідріх Шіллер
«Блажен, у кім душа невинна,
Хто серцем чистий, як дитина!
До нього не підступим ми,
Хай вільно ходить між людьми.
Та горе, горе, хто таємно
Звершив убивства гріх тяжкий!
За ним із темряви недремно
Наш месницький пантрує рій.
Ми плем’я хиже і завзяте,
Втекти од нас шкода й гадати,
Він не сховається ніде,
В сільце чи пастку упаде.
Невтомно ми по його сліду
І невблаганно грядемо,
Так аж до самого Аїду,—
І там спочити не дамо!»
Перед притишеним народом
Снуються хмурим хороводом,
І вже, здається, повіва
Навколо подих божества.
Отак по давньому закону,
Врочисті, дивні та страшні,
Поволі обійшли круг кону
І щезли десь у глибині.
Ця суміш правди і облуди
Проймає трепетом ще груди,
Всі подивляють міць страшну,
Що долі чує таїну,
Що незбагненно, незглибимо
Підозру в певність одміня,
Серцям об’явлюється зримо,
Хоч уникає світла дня.
І раптом десь там на узвишші
Почувся голос серед тиші:
«Глянь, Тимотею,— віддалі
Не Івікові журавлі?»
І небо зразу потемніло,
І над театром пролетів,
Розгортуючись чорнокрило,
Ключ перелітних журавлів.
«Що, Івік?» — всі захвилювались,
Серця новим жалем озвались;
Як море хвилями хита,
Так котиться із уст в уста:
«Наш Івік, що по нім всі плачуть,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Що впав од ницих розбишак?
Хто це сказав? І що це значить?
Ці птахи — що воно за знак?»
Все дужчає тривожний гомін,
В серцях і провість, і напомин
Спалахує: «Це певний слід,
Нехибна помста евменід!
Це видав сам себе раптово
Той, хто співця замордував,—
Беріть того, хто мовив слово,
Й того, кому він промовляв!»
Що з уст зірвалось, не вернути:
Убивця, сам на себе лютий,
Увесь із ляку побілів...
Яких іще тут треба слів?
І вже їх тягнуть всі юрбою,
І суд вершиться на кону,
І, помсти вражені стрілою,
Злочинці визнають вину.
РИЦАР ТОГЕНБУРГ
«Вас я, рицарю, вважайте,
Як сестра, люблю,
За кохання ж не благайте,
Не робіть жалю.
Ми із вами щирі друзі,
Добре мені так...
Чом же серце ваше в тузі,
Не збагну ніяк».
Серце з болю заніміло,
Він себе впиня...
Пригорнув востаннє милу,
Скочив на коня.
Бойову зібрав дружину
ї подавсь на схід,
У далеку Палестину,
В хрестовий похід.
У бою на військо враже
Йшов він напролом,
Маяв спереду плюмажем
Сріберний шолом.
Вже ім’я його грозою
Стало для поган,
Та нема ніде загою
Для сердечних ран.
Йоганн Фрідріх Шіллер
Рік терпів, а більш несила...
Військо, прощавай!
Ви несіть мене, вітрила,
Знову в рідний край,
Де моя витає мрія,
Де цвіте мій цвіт,
Де зоря моя зоріє,
Де світа мій світ!..
От у браму, як бувало,
Стука пілігрим,
Та на відповідь упало
Слово, ніби грім:
«Вже Христові заручилась
Та, що тут жила,
Від учора посвятилась,
Постриг прийняла».
Кинув він свій замок рідний,
Предків надбання,
Зацурав свій меч побідний
І свого коня...
Мов чужая чужаниця,
З Тогенбурга йде,
Покрива волосяниця
Тіло молоде.
У долину він спустився,
Зладив собі скит
Там, де монастир світився
З-поза темних віт,
І від рання до смеркання
Сам-один сидів,
В серці тихе сподівання
Безнастанно грів.
Все глядів самозабутньо
І чекав водно,
Поки брязне ледве чутно
Милої вікно,
Поки личко янголине
З’явиться у нім,
Поки гляне у долину
Поглядом ясним.
А тоді, бувало, ляже,
Втішений засне,
Адже завтра, в думці скаже,
Знову світ свіне...
Так сидів він довгі роки
Йоганн Фрідріх Шіллер
І чекав водно,
Поки час настане, поки
Брязне те вікно,
Поки личко янголине
З’явиться у нім,
Поки гляне у долину
Поглядом ясним...
Раз уранці, до схід сонця,
Він сидів — мерцем,
Повернувшись до віконця
Благісним лицем.
ПОДІЛ ЗЕМЛІ
«Беріть цей світ собі в об ладу, люди! —
Зевес гукнув з своєї висоти.—
Нехай він вам довічним спадком буде,
Лиш поділіться, як брати».
Заворушивсь одразу рід рукатий,
Старе й мале біжить — бери, хапай!
Зайняв у полі займанщину ратай,
Метнувся пан на лови в гай.
Купець наповнив крамом магазини,
Чернець старим вином набив льохи,
Король з підданців править десятини,
Закривши всі мости й шляхи.
І ось, коли діління вже скінчилось,
Поет-марій прийшов із далини;
Йому уже нічого не лишилось,—
Всьому були хазяїни.
«Ой леле! Значить, я, твій син любимий,
Обійденим зоставсь один з усіх?» —
Прорвався він жалями голосними
І впав Зевесові до ніг.
Та Бог відрік: «Докорів не приємлю,
Промріяв ти усе своє внівець.
Ти де ж це був, як тут ділили землю?»
«З тобою,— відповів співець.—
Задивлений в сяйне твоє обличчя,
Заслуханий в звучання сфер ясне,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Залюблений в небеснеє величчя,—
Даруй І — забув я все земне».
Зевес тоді: «Ну, що ж робить з тобою?
Земля, як бачиш, роздана уся;
Але як хочеш, то живи зі мною,
Тобі завжди відкриті небеса».
ДУМА ПРО ДЗВОНА
Форма глиняна червона
В землю накріпко вроста.
Нумо, братці, лити дзвона,
Це робота не проста!
Треба поту й мук,
Треба добрих рук,
Треба розуму й уміння,
Ще й небес благословіння.
Задумане поважно діло
Речей поважних вимага;
Іде робота любо-мило,
Як добре слово помага.
Щоб не трудитися нам всує,
Зміркуймо пильно справи суть,
Бо хто без розмислу працює,
Того розумним не назвуть.
На те ж людині й ум крилатий,
На те ж їй витончений хист,
Щоб серцем повно відчувати
Своєї праці творчий зміст.
Гей, несіть мерщій до горна
Ви сухих соснових дров,
Щоб металу твердь відпорну
Щирий пломінь поборов.
Наготуйте мідь,
Олова візьміть,
Та й заваримо на славу
Ми круту дзвонову страву.
Те, що рука в цій печі створить
За допомогою вогню,
З дзвіниці гучно заговорить
Про нашу трудову рідню.
І довгі роки ще густиме
Всім неоглушеним ушам,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Уболіваючи з сумними,
Побожних кличучи у храм.
Що не пошле мінлива доля
Землерожденним на віку,
На весь окіл, на все роздолля
Ударить віщо в мідь дзвінку.
Наша каша спузирилась,—
Бути з каші кулешу!
А щоб краще розварилась,
Всипте в суміш поташу.
Так, хлоп’ята, так,
Одгортайте шлак,
Щоб сполучені метали
Чистим дзвоном нас вітали.
Бо ж дзвін веселими піснями
Стрічає милеє дитя,
Що, сонне, на руках у мами,
Рушає в першу путь життя.
Ще десь у лоні часу скрите
Його непевне майбуття,
Та, нені ласкою зігріте,
Воно щасливе, любий світе!
Літа ж летять без вороття...
Вже рветься хлопець у дорогу,
З дівчам розставшись без ваги,
Й верта до отчого порогу,
Дійшовши мужньої снаги.
І раптом бачить — диво дивне!
Немов пресвітлий херувим,
В своїй невинності чарівна,
Стоїть красуня перед ним.
І поривання ще не знане
Полонить душу юнака;
Палають очі, серце в’яне,
Сердега друзів уника,
Блукає сам у ніжній тузі,
Шукає милої слідок,
Найкращі квіти рве у лузі
Своїй голубці на вінок.
О щастя першої любові,
Жага, що ллється через край!
Весь світ у сонячнім покрові,
А в серці вимріяний рай...
Якби ж цвіла без одцвітання,
Ти, весно юного кохання!
Мішанина в рурки дметься,
Аж клекоче — напира,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Вмочиш прут — він склом візьметься,
Значить, лити вже пора.
Нуте, пару проб,
Чи доладний стоп,
Чи до міри вклали в нього
Ми твердого і м’якого.
Де мужнє з ніжним у сполуці,
Там гармонійно звуки ллються;
Тож перевірте почуття,
Хто вибира собі дружину!
Знадлива мрія на хвилину,
А каяття — на все життя.
Дзвонять дзвони малинові,
А відлуння повтори —
Йде в вінцю, в ясній обнові
Молода до вівтаря.
Пишне свято сном здається,
Тільки ж юнь скінчиться з ним,—
Як віночок розів’ється,
Розпливеться мрія в дим.
Хоч пристрасть пройде,
Любов не проходить,
Хоч цвіт опаде,
Та овоч уродить.
Іде чоловік
В життя зловороже
І дбає як може;
Він сіє, будує,
Дерзає, хитрує —
Без бою ж не дасться
Сподіване щастя! >
І множиться всяке добро у господі,
І родиться збіжжя у полі й городі,
І щедрий достаток пливе до засік.
А в домі панує
Хазяйка дбайлива —
Дружина і мати;
Пильнує, статкує,
Усім порядкує,
І діток навчає
Добра і звичаю,
І діло все робить,
В родинний добробут
І свій несе вклад,
Всьому дає лад,
Сповняє скарбами вбирущу комору
Куделю пряде у зимовую пору,
У скрині пахучі складає водно
І вовну м’якеньку, й тонке полотно,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Усе у господі вряджає по чину
Й не знає спочину.
Вийде батько веселий, радий
І погляне з високого ганку
На квітучий маєток свій,
На обійстя своє просторе,
На комори і на обори,
На худобу, на повні стодоли,
На хвилююче колосом поле,
Гордо собі мовля:
«Твердо, як ця земля,
Всупереч долі злій
Дім укріпився мій».
Та фортуна непостійна,
З нею спілка ненадійна,
Люди сплять — біда не спить.
До заливки все готове,
Суміш вийшла до пуття;
Помолімося, братове,
Щоб далося нам лиття!
З Богом приступи,
Вибивай чопи —
Хай по ринві буйно хлине
Шумовиння огнеплинне.
Вогонь — небесна благодать,
Як ми умієм ним владать,—
Людина силі огневій
Завдячує весь поступ свій.
Та сила ця стає страшна,
Як з цепу зірветься вона
І загуляє без пуття,
Природи вольнеє дитя.
Знавісніє, ошаліє,
Як жерущий хижий звір,
І пожежею окриє
Не один в селитьбі двір,—
Бо ненавидить стихія
Рук людських усякий твір.
З хмар спадають
На посіви
Плідні зливи,—
Та зліта з тих самих хмар
Блиск-удар.
Чуєш, дзвін гуде страшливо?
Десь пожар!
Небо тліє,
Мов у крові,—
То ж не світ світа багровий!
Йоганн Фрідріх Шіллер
Над селом
Веремія,
Дим стовпом!
Буйне полум’я без тями
Суне грізними валами,
Плине-рине вулицями;
Там, де сніп огненний жбухне,
З крівлі кроква з хряском рухне,
Вікна б’ються, скалки скачуть,
Мати біга, діти плачуть,
Скот реве,
Все живе
Від загибелі тікає,
Ніч, як день ясний, палає;
З рук у руки ходять відра,
У повітря
Водний струмінь б’є щомочі,
Аж вогонь сичить, шваркоче.
Вітер яросно бурхоче,
Роздимає пломінь злий.
Шквал нестримний огневий
Вже залив сухі амбари,
Затопив хліви й кошари;
Мов завзявшись для покари
Обернуть весь світ земний
В полум’яний чорторий,
Він встає під самі хмари,
Наче змій!
На очах
У безрадної людини
Весь доробок марно гине,
Розлітається на прах.
Де був дім —
Пожарище...
В пустці вітер свище-рище,
Жахом зяє крізь вікнини
Дух руїни,
Бродять хмари, як примари,
Понад ним.
Чоловік,
Битий горем,
Кине зором
На свій двір, що був, та зник,
І в мандри йде уже бадьоро.
Усе добро пішло вогнем,
Одним втішається людина:
Лишилась ціла вся родина,
Хвалити Бога, ще живем!
Йоганн Фрідріх Шіллер
Ось у форму рівно й хутко
Вже ввіллявсь огнений пруд;
Та чи дійде все до скутку,
Чи недарма вміння й труд?
Що, як десь не так,
Що, як вийде брак?
Ми голубимо надії,
А тим часом лихо діє.
Святій землі в благій надії
Ввіряєм ми свої труди;
Сіяч в ріллю пашнину сіє,
Земля ж йому, як Бог приспіє,
Сторицею віддасть плоди.
Й дорожче зерно ми ховаєм
З журбою в лоно те святе;
Воно із гробу — уповаєм —
Новим блаженством процвіте.
Туга лине
В далеч гін;
На вмерлини
Дзвонить дзвін.
В ньому чути скорб тяжку і строгу —
Хтось іде в останнюю дорогу.
Ах, то ж вірную дружину,
Ах, то ж матінку любиму
Вирвав чорний князь навіки
Із обіймів чоловіка,
Взяв безжально від дітей,
Що вона йому родила,
Годувала і гляділа,
Не змикаючи очей.
Ах, порвавсь зв’язок родинний,
В серці зяє пустота...
Ніжна мати — в царстві тіней,
Плаче хата-сирота.
Хто ж то буде доглядати
Нині діточок дрібних?
Мачуха — не рідна мати,
Буде вік чужа для них.
Поки дзвін наш остигає,
Можна, друзі, спочивать,—
Як пташки в зеленім гаї,
Будем весело співать.
В небі рій зірок —
Гарний вечорок!
Хлопцям вже не до роботи,
Тільки майстрові турботи.
Йоганн Фрідріх Шіллер
Темним гаєм поспішає
Подорожній — по мандрівці
Гарно бути у домівці...
Йдуть із поля, блеють вівці,
А худоба,
Повнобока, крутолоба,
Із черідки
Вилучається з повітки.
У ворота
Ледве вліз
Із снопами
Повний віз;
На верху ряхтить вінок
З волошок,
Молоді женці з піснями
Йдуть в танок.
Площі й вулиці змовкають,
Світло світиться в оселях,
Всі домашні в гурт зійшлися,
Скрипу чи замкнулась брама.
Землю криє
Чорна тьма,
Та тому, хто зла не діє,
Ніч — дарма;
Хай жахаються лихії,
Бо закону око не дріма.
О святий, благий порядку,
Батьку миру і достатку!
Рівне з рівним ти гуртуєш,
Ти міста міцні будуєш,
Ти з печери і з пустелі
Дикунів привів в оселі,
Норов варварських народів
Ти зм’якшив, облагородив,
В серце кожної людини
Вклав любов до батьківщини!
У братерському союзі
Рук невтомних легіон
В творчій величі й потузі
Праці стверджує закон.
Всі під захистком свободи,
І майстри, й робітники,
Гідні честі й нагороди,
Роблять діло залюбки.
Праця — людськості оздоба,
Праця — визвіл од нужди:
Владарям — за трон шаноба,
Трударям — за їх труди.
Любий миру,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Мила згодо!
Осініте
Нас ясним своїм крилом!
Хай потоп війни ніколи
Не заллє ці тихі доли,
На погіднім небокраї
Вечорами
Хай зоря горить-зоряє
Золота,
А пожежа хай минає
Наші села і міста!
Розбивай тепер опоку —
Відслужила вже своє,
Хай вдоволеному оку
Мудрий витвір постає.
Молот «гуп-гуп-гуп!».
Глина «луп-луп-луп!».
Коли має дзвін родитись,
Форма мусить розвалитись.
Зуміє майстер як годиться
Розбити форму в слушну мить,
Та горе, як сама звільниться,
Клекочучи, кипляча мідь!
Потоком яросно-червоним
Вона прорве затворну твердь
І вогнедишучим драконом
Навколо сіє згубу й смерть.
Де діє сліпо груба сила,
Не буде там ніколи діла;
Як сам звільняється народ,
Не жди добра, чекай знегод.
Біда, як в лоні міст поволі
Палкий згромаджується трут,
Як люд, жахливий у сваволі,
Сам виривається із пут!
І дзвона плем'я бунтівниче
На свій розгойдує вже кшталт,
І він не до сумиру кличе —
Реве оглушливо на гвалт.
Скрізь чуть: «До зброї, громадяни!»
«Свобода й рівність!» — має стяг,
Аж стогнуть вулиці й майдани
Під диким потоптом ватаг.
Жінки лютують, як мегери,
Не схожі зовсім на людей,
Живцем, як хтивії пантери,
Рвуть серце ворогу з грудей.
Йоганн Фрідріх Шіллер
Нема нічого вже святого,
Чеснота топчеться щокрок,
А зло справляє перемогу,
І торжествує скрізь порок.
Будити лева — це страхіття,
Жахає нас і тигра рик,
Але йема страшніш на світів
Як знавіснілий чоловік.
Біда, як хто сліпорожденним
Небесний світич піднесе!
Він не світитиме нужденним,
Лиш спопелятиме усе...
Радість, радість Бог послав нам!
Подивіться: із лушпин
Золотим, блискучим, славним
Наш визернюється дзвін.
Грає, мов зоря,
Мрія бронзаря,
Ще і гербова оздоба
Славить майстра-дзвонороба.
Ну, час настав!
Усі до нас! Ми по закону
Дамо ім’я новому дзвону —
Нехай він зветься Мирослав.
До єдності, до приязні, до згоди
Нехай він кличе землі і народи.
Нехай він служить у житті
Митцем накресленій меті:
В небесній синяві над нами,
Над падолом земних турбот,
Нехай сусідиться з громами,
Сягає зоряних висот,
Хай буде істини глаголом
І славить мудрощі Творця,
Як зорі, що безвічним колом
Вінчають роки без кінця.
Нехай* із мідної гортані
Нам вічності віщає глас,
Хай в безнастанному літанні
Крильми черкається об час.
Хай долю словом нагородить,
Хоч сам без серця, без чуття,
Нехай незмінно супроводить
Завжди мінливу гру життя.
І як в повітрі завмирає
Його гудіння голосне,
Йоганн Фрідріх Шіллер
Хай вчить людей, що все минає,
Що одлунає все земне.
А тепер на линві вгору
Підіймайте з долу дзвін,
Щоб до вільного простору
В царство згуків злинув він.
Вище, вище, ввись!
Дзвоне, озовись!
Провісти нам згоду щиру,
Голос щастя, голос миру!
Роберт Берне
(1759—1796)
МОЯ ЛЮБА НЕЛЛІ
Любив я дівчину колись,
Люблю її й тепер,
Любитиму завжди і скрізь,
Поки живу — не вмер.
Багато знаю я дівчат
Вродливих, як одна, •
Та не траплялося стрічать
Такої, як вона.
Дівоча знаджує краса
Людей у всі часи,
Але краса — то ще не все,
Ще треба й до краси.
Усе, що в дівчині ціню,
В моєї Неллі єсть:
І врода, й серце, і душа,
І добра слава, й честь.
Немає в неї пишних шат
І дорогих прикрас,
Та краща всіх вона стократ,
У що б не одяглась.
Чарує око пишнота,
Багатства щедрий дар,
Але душевна чистота
Сильніший має чар.
За це я Неллі вподобав
І щиро полюбив,
За це я серце їй віддав
Одній навік-віків.
Роберт Берне
ПЕГГІ МОНТГОМЕРІ
Щоб жив я десь на болотах
І спав на моховім коверці,—
Я був би щасний, якби ти
Була зі мною, Пеггі-серце.
Щоб сніжний вітер лютував
І брала ніч морозом кріпко,—
В своїх обіймах я тобі
Зігрів би душу, Пеггі-рибко.
Щоб я був лорд, і з срібла їв,
І пив із золотого кубка,—
З яким би щастям розділив
Я все з тобою, Пеггі-любко!
НЕЩАСЛИВА ДОЛЯ
Зсушив, зв’ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Зсушив, зв’ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Я вгору п’явсь, я гінко ріс,
І пишно цвів мій цвіт,
Повітря, сонце і роса
Живили зелень віт.
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
ЗА МОЛОДІ ЛІТА
Не забувається повік,
Що серце нам’ята,—
І дружба перша, і любов,
І молоді літа.
Так вип’єм, друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!
Роберт Берне
Ходили вдвох ми по полях,
Де золоті жита,
Та розійшлись у нас путі
На довгії літа.
Бродили вдвох ми по річках,
Де хвиля золота,
Та розлучили нас моря
На довгії літа.
Подай же руку, як колись,
Бо дружба нам свята,
І знову думкою вернись
У молоді літа...
Так вип’єм, друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!
ДЖОН ЯЧМІНЬ
Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
І поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон Ячмінь.
Взяли, ввергли його в ріллю,
Втовкли аж у глибінь
І поклялись, заприсяглись,
Що там йому амінь.
Прийшла весна веселая
З теплом, з дощем рясним,
І Джон Ячмінь піднявся знов
На диво їм усім.
Настало літечко жарке —
Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив уси, немов списи —
Ніхто не зачіпай!
Настигла осінь клопітка —
Ячмінь мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.
Роберт Берне
Змарнів, ізблід — звичайно, дід —
Немає вже снаги,..
Отут на нього й завзялись
Злорадні вороги.
Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли.
Додолу скинули, та й ну
Ціпами обкладать,
На вітер винесли, та й ну
Угору підкидать.
Шпурнули в воду бідака,
У темну холодінь:
Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,—
Хоч потопай, хоч плинь!
Знов вийняли на білий світ,
Та мало ще наруг,
Знов шарпали, вгадавши в нім
Життя найменший рух.
Пекли сердегу на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.
А потім з серця кров взяли,
Кружляти почали...
Пили, пили — що більш пили,
То веселіш були.
Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,
І добра в нього кров:
Ковтнеш її хоч крапельку,
То всіх би поборов!
Ковтнеш її — журба сплива,
А радість ожива,
Ковтне її сумна вдова,
І серце їй співа!
Чарками дзень, чарками дзінь —
Здоров був, Джон Ячмінь!
Хай родить рід твій задля всіх
Потомних поколінь!
Роберт Берне
УТІХА ДУШІ
Хай пише писака, хай б’ється солдат,
Хай бреше усяко крутій-дипломат,
Хай лічить купчина куші-бариші,
А в мене чарчина — утіха душі.
Не заздрю я лорду, не кплю я з селян,
Для мене байдуже, мужик ти чи пан,
Бо хлопці в корчомці — мої браташі,
А пляшка-пузашка — одрада душі.
Пишається дідич, що коні баскі,
Втішається крамар, що гроші дзвінкі...
Не знають ледаща — пани й торгаші,
Що чарка — найкраща потіха душі.
Як жінка померла, я ревно моливсь,
Та скоро побачив, що в тім помиливсь;
Молінням-жалінням душі не суши:
Чарчина єдина — бальзам для душі.
Якось мене люди підбили на риск,
Я втратився тяжко в надії на зиск;
Чи тяжко, не тяжко, турботи лиши —
Є пляшка-пузашка — розрада душі.
«Одрада в стражданні»,— сказав нам співець,
Хоч, може, й не в рясі — душею чернець!
Ой ченче-святенче, бреши не бреши,
А пляшка та чарка — розкоші душі.
НА КОЛОСИСТІЙ НИВІ
Якось улітку, уночі,
У саме переджнив’я,
По тихій вулиці йдучи,
Кохану Енні стрів я.
Бродили вдвох ми навмання
У місячнім розливі
Та й опинились хтозна-як
На колосистій ниві.
З небес дивилися на нас
Зірниці миготливі...
Блаженна ніч, блаженний час
На колосистій ниві!
Роберт Берне
Ми з нею тут заприсяглись
В любові незрадливій,
Ми з нею вперше обнялись
На колосистій ниві.
Зайшлись розвогнені серця
В жагучому пориві,
Лились цілунки без кінця
На колосистій ниві.
Сіяла ніч до наших віч,
Ми вдвох були щасливі...
Благословляли ми ту ніч
На колосистій ниві.
Я маю втіху у вині,
В компанії гульливій,
Знайомі радощі мені
І в роздумі, і в співі.
Усе то втіхи, певна річ,
І радощі правдиві,
Та не такі, як тая ніч
На колосистій ниві.
Ой ячмінь-колосій
У полі колосіє...
Як я згадаю про ту ніч,
І досі серце мліє.
А ХТО ТАМ ХОДИТЬ ПІД ВІКНОМ?
— А хто там ходить під вікном?
«Та хто ж ізнов, як не Фіндлей?»
— Ішов би ти своїм шляхом!
«Та вже ж прийшов!» — сказав Фіндлей.
— Ти що там робиш крадькома?
«Поглянь сама!» — сказав Фіндлей.
— А не зведеш мене з ума?
«Та вже дарма!» — сказав Фіндлей.
— Тебе на хвильку упусти...
«Та вже пускай!» — сказав Фіндлей.
— Почнеш дурниці тут плести!
«І не питай!» — сказав Фіндлей.
— Як зайдеш ти о цій порі...
«Чи так, то й так!» — сказав Фіндлей.
— То прожартуєш до зорі.
«Та вже ж не як!» — сказав Фіндлей.
Роберт Берне
— Тебе один лиш раз прийми...
«Та хоч і раз!» — сказав Фіндлей.
— Щоночі будеш під дверми.
«Та вже гаразд!» — сказав Фіндлей.
— Як ми з тобою зробим щось...
«Та вже давай!» — сказав Фіндлей.
— Гляди ж, по людях не рознось!
«Та вже нехай!» — сказав Фіндлей.
ВІТРЕЦЬ КОМИШ КОЛИШЕ
Вітрець комиш колише —
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
Трудись весь вік, журись весь вік,—
Така вже доля клята!
Пропав би з горя чоловік,
Якби не ті дівчата.
Усі женуться за добром,
Та мало хто спіймає...
Збирай грошву, греби скарби,—
А з них пуття немає.
Мене ж і медом не годуй,
Дай пригорнуть дівчйну —
Од всіх турбот, усіх скорбот
Душею відпочину.
А тих святих, що кажуть «гріх»,
І слухати не хочу:
Сам Соломон, премудрий цар,
Любив красу дівочу.
Бо це ж краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина:
Мужчина в Бога був ескіз,
А женщина — картина.
Вітрець комиш колише,
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
Роберт Берне
ЛОВИ
Цвіли на луці вереси й чебреці,
Ішли на охоту ловці-молодці.
Брели по болоту, брели по мокві,
Сполохали хлопці куріпку в траві.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,—
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
Пурхнула куріпка над сонним зелом,
Досвітню росицю струснула крилом;
Хороша та жвава пташина дрібна,
Хупава, як пава, ясна, як весна.
З-за гаю зеленого сонце зійшло,
Веселе проміння навкруг розлило;
В куріпочки пір’я леліє рябе,
Те пір’я, пташино, зраджає тебе!
І долом ганяли, й горою ішли
Ті хлопці-мисливці, завзяті орли;
От-от дасться пташка у руки сама,
А там тільки фррр! — була та й нема.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,—
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
ДУНКАН ГРЕЙ
Закохався Дункан Грей,
Ех і закохання!
І до Меггі шле людей,
Ех і женихання!
Та задерла Меггі ніс,
Згорда зиркає навскіс;
Бідний Дункан зразу скис...
Ех і женихання!
Дункан мучиться, зітха,
Ех і закохання!
Але Меггі мов глуха,
Ех і женихання!
Роберт Берне
Дункан Грей приймає глум,
Серце тисне жаль і сум,—
Хоч із мосту просто в шум...
Ех і женихання!
Все проходить, все мина,
Ех і закохання!
Все щезає, як мана,
Ех і женихання!
Дункан каже: «Ну, дарма,
Годі сходити з ума,
А стокрот же її ма...»
Ех і женихання!
Охолонув пару бій,
Ех і закохання!
Закортіло пробі їй,
Ех і женихання!
Меггі з горя вже слаба,
Ви не бачите хіба?
Сушить серденько журба,
Ех і женихання!
Меггі мила, не вмирай,
Ех і закохання!
Дункан Грей не дармограй,
Ех і женихання!
Дункан дівку пожалів,
Замінив на ласку гнів,
До вінця її повів,—
Ех і женихання!
ВЕСЕЛИЙ УДІВЕЦЬ
Ох, я нещасний чоловік —
Узяв сварливу жінку;
Не мав я з нею цілий вік
Ні хвильки відпочинку...
Що я від неї натерпівсь —
Живцем, псяюха, жерла!
Я наче вдруге народивсь,
Коли вона померла.
Чи вік — не вік, а двадцять рік
Промучився з ягою.
Тепер — кінець; гуляй, вдівець,
Діждавшися спокою.
Роберт Берне
Куди не йди — не бійсь біди,
Не сподівайся муки;
І сит, і п’ян, живу, як пан,—
Не стало жінки-злюки.
Спочило тіло у гробу,
Йому вже не підняться;
Душа ж навряд чи взята в ад —
Чорти таких бояться.
Мабуть, у рай Ілля-пророк
Узяв її до пари:
Я чую жінчин голосок,
Як гримне грім із хмари.
Я ЩЕ МАЛА
Я, пане, мамина дочка,
Не можу жить без мами я,
Не знаю, що мені робить,
Як поберусь із вами я.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
Є в мене платтячко нове,
Не платтячко — картиночка;
До вас піти — того й гляди
Розтягнеться шнурівочка.
Із вами ночі коротать
Було б моїм обов’язком,
В зимову ж пору — ніч як вік,
Подумаю, аж боязко.
Зима морозами кріпить,
Зима гуляє хвижею...
Приїдьте краще на той рік —
За літо я підбільшаю.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
Роберт Берне
РЕВУТЬ ВІТРИ СУВОРІ
Ревуть вітри суворі,
Сніги покрили гори...
В чужім, далекім краї
Десь милий мій блукає,—
Без нього серцю горе.
Куди б його не занесло,
Благатиму я в долі,
Щоб повернувсь мій друг в село
До мене, молодої.
Дерева голі гнуться,
Та скоро розів’ються,
Озвуться в зелен гаї
Пташок веселі зграї,
Всі квіти розцвітуться.
Щоб серце знову ожило,
Щоб край настав недолі,—
Повернеться мій друг в село
До мене, молодої.
ЛИХАЯ ГОДИНА
ІЗ ДІДОМ СТАРИМ
Ой ненечко-ненько,
Як жити сумненько
Мені молоденькій
Із дідом старим!
Ти доню згубила,
їй долю втопила
За гроші-розкоші,
Побив би їх грім!
Глушман, недоріка,
Усе, знай, кахика,
На ногу каліка —
Біда мені з ним...
Нетяма, незграба,
Холодний, як жаба,—
Пропащії ночі
Із дідом старим!
Усе йому шкода,
Усе недогода,
Бур чить-докоряє,
Як грим, так і грим,
До хлопців ревнує
Роберт Берне
Мене молодую,—
Лихая година
Із дідом старим!
Та вже ж свому діду
Кінця я доїду,
Візьмусь його гризти,
То буде по нім...
Йому домовина,
Мені переміна —
Молодший господар
Увійде у дім.
ПРОЩАННЯ МАКФЕРСОНА
Прощай, тюрма, глуха, німа
Домівонько моя!
За мить якусь гойдатимусь
На шибениці я.
Співаючи, танцюючи,
Радіючи немов,
Макферсон той — завжди герой —
На шибеницю йшов.
Хоч круть, хоч верть — приходить смерть,
Та з неї я сміюсь,
Немало справ я з нею мав,
То й нині не боюсь.
Зніміть мені кайдани з рук
Та принесіть меча.,—
Не знайдете в Шотландії
Над мене силача.	&
Я жив — боровсь, та довелось
Од зради помирать;
Одним журюсь, що не вдалось
Зрадливця покарать.
Прощай, життя і сонця світ,
Усім живим — привіт!
Впаде ганьба хай на раба,
Що перед смертю зблід.
Співаючи, танцюючи,
Радіючи немов,	х
Макферсон той — завжди герой —
На шибеницю йшов.
Роберт Берне
ЩО Ж ТИ ДУМАЄШ-ГАДАЄІП
Що ж ти думаєш-гадаєш,
Чом на інших поглядаєш?
Чи мене ти покидаєш?
Любий, милий, повернись,
Знов до мене пригорнись!
Я ж тебе кохала вірно,
Довірялася безмірно
І тепер прошу покірно —
Любий, милий, не зраджай,
Мого серця не вражай!
ВІТЕР ГОНИТЬ В ДАЛІ МЛИСТІ
Вітер гонить в далі млисті,
Явір ронить жовкле листя,
Річка стогне, хвилі хвилить,
Ізабелла ходить-квилить:
«Прощавайте, дні погожі,
Одцвілися втіхи рожі!
Здрастуй, здрастуй, ноче чорна,
Ноче журна, безпрозорна!
Про минуле незабутнє,
Про безрадісне майбутнє
Як згадаю-погадаю,
Серце рветься із одчаю...
Ой життя, ти благо в щасті
І важкий тягар в напасті;
Без жалю тебе покину,
В темну безвість перелину!»
ОЙ ДОВГА НІЧ, СМУТНАЯ НІЧ
Ой довга ніч, смутная ніч —
Нема мого кохання,
Нема очам моїм спання
Із вечора до рання.
Нема очам моїм спання
Із вечора до рання.
Роберт Берне
Ой де ти спиш, про що ти сниш,
Далекеє кохання?
Чи чуєш ти в цю темну ніч
Тяжке моє зітхання?
Чи чуєш ТИ В ЦЮ темну НІЧ ї
Тяжке моє зітхання?
Як час минувсь — і не змигнувсь —
Лицяння — женихання...
Тепер помалу-малу йде —
Нема мого кохання!
Тепер помалу-малу йде —
Нема мого кохання!
ІШОВ Я ПРОЗ ВИСОКИЙ ДВІР
Ішов я проз високий двір
Та проз зелений садок,
І гарну ж, гарну дівчину
Загледів там між квіток.
Такої хорошої дівчини
Не бачив я ще на віку:
«Я дав би п’ять тисяч, аби в свій дім
Повести красуню таку!»
«Не поривай, юначе, очей
На гарну таку молоду:
Та будь ти й сам шотландський король,
В королеви тобі не піду!»
«Не будь така горда, красуне моя,
І не несись аж до хмар:
Аби лиш купило було в покупця,
То знайдеться добрий товар.
Я злізу й на вище дерево,
Багатше розкублю гніздо;
А ти будь скромніша, красуне моя,
А то ще й не візьме ніхто».
МАМО, МАМУСЮ, ЩО МАЮ РОБИТЬ?
Мамо, мамусю, що маю робить —
Як їх примусить мене любить?
«Доню моя, не будь дурна,
Ти будь такою, як я була».
Роберт Берне
Як буду чорна — ніхто не пригорне,
Як буду біла — нікому не мила,
Як буду горда — ніхто не займе...
Що маю діяти, навчи мене.
ДЖЕНДЖИК ДЖОН
Недарма кажуть — Дженджик Джон
Всесвітній баламут:
Він дівчину стрів, невінчану звів,
Що й люди не візьмуть.
Не слухала батька і неньчиних рад,
Дівча нерозумне таке...
Що хтіла творила та пиво варила,
Не знала, що буде гірке.
Корова з телям, овечка з ягням
І талярів тридцять ще й три;
Не гола, не боса, надбала на посаг —
Хто хочеш чорняву бери.
МІТЛИ, ВІНИКИ
Мітли, віники! Кому, кому?
Вересові, гарні, й недорого візьму...
Мушу женитись, байдуже з ким,
От, аби жінка, хазяйка у дім.
Хай буде гарна, мені не кривдно,
Хай і погана — вночі не видно.
Як молода, то добре, бігме,
Як стара — то швидше помре.
Як рожаїста — хай родить, нівроку,
А як нерода — менше мороки.
Чорна чи біла, руда чи зелена,
От, аби жінка, то й буде з мене.
Як любить чарку — вдвох вип’єм незгірше,
А як не любить — мені буде більше.
Мітли, віники! Кому, кому?
Вересові, гарні, й недорого візьму...
Роберт Берне
БІЛИЙ МЕЛЬНИК, БІЛИЙ
Білий мельник, білий,
Од муки біліш,
Меле, шеретує,
Заробляє гріш.
Од білого мельника
Я й сама вбілюся,
До милого мельника
Таки притулюся.
Білий мельник, білий,
Мливо сипле в кіш,
Ловко хлопець меле,
Любить ще ловкіш.
На вмілого мельника
Я не надивлюся,
Для милого мельника
Вже не поскуплюся.
МИЛИЙ, БУДЬ СМІЛИЙ
Милий, будь смілий,
Милий, будь смілий,
Хочеш любитися —
Милий, будь смілий!
Хочеш добитися
Бажаних цілей,
Хочеш любитися —
Милий, будь смілий!
Хочеш упитися —
Й краплі не вилий,
Хочеш любитися —
Милий, будь смілий!
Милий, будь смілий,
Милий, будь смілий,
Хочеш любитися —
Милий, будь смілий!
Роберт Берне
ДЖОН АНДЕРСОН
Джон Андерсон, мій друже!
Як я тебе спізнав,
Твій чуб був чорний, як смола,
В очах огонь ще грав.
Минув той час, твій зір пригас,
Чуб іній притрусив...
Та дружба не схолола в нас,
Ти голубе мій сив!
Джон Андерсон, мій друже!
Як ми угору йшли,
Чимало ми з тобою вдвох
Розкоші зажили.
Тепер якось поплетемось,
Обнявшися, униз...
Разом і спати вкладемось,
Ти голубе мій сиз!
МОЄ СЕРЦЕ В ВЕРХОВИНІ
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
Будь здорова, верховино, любий рідний край,
Честі й слави батьківщино, вольності розмай!
Хоч іду я на чужину, повернуся знов,
Моє серце в верховині і моя любов.
Прощавайте, сині гори, білії сніги,
Прощавайте, темні звори й світлії луги!
Прощавайте, пущі дикі й тіняві гаї,
Прощавайте, буйні ріки й бистрі ручаї!
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
ТИХИЙ ДУН
Ой там, де плине тихий Дун,
Ходжу я, повен журних дум,—
Хоч як пишаються квітки,
Хоч як виспівують пташки.
Роберт Берне
Ой замовчи, не щебечи
Ти, пташко, вгору летючи,
Не завдавай мені жалю,
Не споминай, кого люблю.
Ой там, де плине тихий Дун,
Гуляв я, повен світлих дум,—
Голубці голуб воркотав,
А я коханці щебетав...
Зірвав я з рожі квітоньку:
«Це ж нам на двох, мій світоньку...»
Ти з рожі цвіт собі взяла,
А колючки мені дала.
МІЙ ЛЮБИЙ ТКАЧ
Де круто в’ється срібний Твід
Поміж яруг, поміж бескид,
Живе мій хлопець-миловид,
Живе мій любий ткач.
Бували в мене сватачі,
Давали персні й дукачі,—
Ідіть деінде, багачі,
Бо я люблю ткача!
Мій батько гордий — не сказать,
Йому в умі заможний зять,
Та я поклала шлюб узять
Таки з моїм ткачем.
Поки квітки цвітуть в садках,
Поки бджілки гудуть в квітках,
Поки жита ростуть в полях,
Любитиму ткача!
ХЛОПЕЦЬ-ВЕРХОВИНЕЦЬ
Молодчага з молодчаг
Бравий хлопець-верховинець,
Плед він носить на плечах,
Бравий верховинець.
У кресані голубій
Бравий хлопець-верховинець,
Вірний дівчині своїй
Бравий верховинець. (
Роберт Берне
«Чуєш в горах грім гармат,
Ти, коханко-подолянко?
Зве до бою нас сурма,
Люба подолянко!
Піде військо у поход,
Ти, коханко-подолянко,
За свободу, за народ,
Люба подолянко».
«Легше гори розрівнять,
Бравий хлопець верховинець,
Ніж твій мужній дух зламать,
Бравий верховинець!
їдь же, слави добувай,
Бравий хлопець-верховинець,
Захищай свій рідний край,
Бравий верховинець!»
ТИХЕНЬКО, АФТОНЕ
Тихенько, Афтоне, тихіше дзюрчи,
І ти, моя пісне, ніжніше звучи:
Заснула кохана під шемріт води,
Тихенько, Афтоне, її не збуди!
Ти, вутко, плинь хутко, мовчи, не ячи,
Ти, дрозде, сядь осьде, не так щебечи,
Ти, голубе сизий, не вельми гуди —
Хай спить моя Мері, не знає біди.
Де б'ють журкотливі джерела-ключі,
Ходжу я по згір'ю, овець пасучи,
А душу мою пориває туди,
Де Мерина хатка покрай слободи.
Так пишно, розкішно, бальзами ллючи,
Цвітуть над водою духмяні кущі...
Як вечір огорне поля і сади,
Ми ходимо з Мері гуляти сюди.
Хлюпочуться хвилі, удаль біжу чи,
Як Мері йде берегом, квіти рвучи;
Ти з нею жартуєш, струмочку, завжди,
їй ніжки цілуєш, милуєш сліди...
Тихенько, Афтоне, тихіше дзюрчи,
І ти, моя пісне, ніжніше звучи:
Заснула кохана під шемріт води,
Тихенько, Афтоне, її не збуди!
Роберт Берне
ЗАБУДЬ, ШОТЛАНДІЄ МОЯ!
Забудь, Шотландіє моя,
Свою колишню славу!
Забудь своє гучне ім’я,
Звеличене по праву!
Припали Твіду береги
Англійцям ув обладу,—
Опанували вороги
Нас через чорну зраду.
Не міг відняти наших прав
Віками меч ворожий,
Та підлий зрадник нас продав
Катам за жменю грошей.
Англійську сталь не раз було
Щербили ми в двобої,
Англійське злото довело
Нас до біди тяжкої.
Розпука душу рве мою —
Ми в рабстві жити мусим!
О, чом я не поліг в бою
З Уоллесом чи Брюсом!
Та поки серця пал не згас,
Волатиму щосили:
За золото англійське нас
Запроданці згубили!
РВАЛА ДЖЕННІ ЗОЛОТУНЦІ
Рвала Дженні золотунці,
Квіти лугові,
Заросилась, замочилась
В росяній траві.
В тої Дженні спідничина —
Лиштовки нові,
Заросила, замочила
В росяній траві.
Коли хтось когось зустріне,
Де шумить верба,
Коли хтось когось обніме,—
Що вам за журба?
Коли хтось когось цілує,
Де дзюрчить вода,
Роберт Берне
Коли хтось когось милує,—
Що вам за біда?
В тої Дженні спідничина —
Лиштовки нові,
Заросила, замочила
В росяній траві.
ПОЦІЛУЙМОСЯ ВОСТАННЄ
Поцілуймося востаннє,
Поцілуймось на прощання!
Буду вічно я страждати,
Буду милу марно ждати.
Той нехай про щастя мріє,
В кім надії іскра тліє;
Я ж у тузі безутішній,
В непроглядній тьмі кромішній.
Ти, кохана, чарівниця,
Як же в тебе не влюбиться?
Хто побачить.— спокій губить,
Хто полюбить— не розлюбить.
Ох, якби ми та й не знались,
Не любились, не кохались,—
Не було б тепер розлуки,
Не було б на серці муки.
Прощавай, моя дівчино?
Прощавай, моя єдина!
Будь здорова і вродлива,
Будь багата і щаслива...
Поцілуймося востаннє,
Поцілуймось на прощання!
Гірко-гірко плакать буду,
Тебе, зірко, не забуду.
ВУГЛЯР
— О хто ти, дівчино, скажи,
З чийого ти двора?
— Живу я тут, зовуть мене Джейн,
Я любка вугляра.
Роберт Берне
Живу я тут, зовуть мене Джейн,
Я любка вугляра.
— Поглянь навкруг: поля, ліси,
ї замок, і гора,—
Це все моє, а буде твоє,
Як кинеш вугляра.
Це все моє, а буде твоє,
Як кинеш вугляра.
Ти їстимеш і питимеш
Із злота й серебра,
Царицею ти житимеш,
Як кинеш вугляра.
Царицею ти житимеш,
Як кинеш вугляра.
— Та мав би ти, паниченьку,
І в сто раз більш добра,—
Не проміняю за всі скарби
Я свого вугляра.
Не проміняю за всі скарби
Я свого вугляра.
Нехай малий заробок мій,
І хатка як нора,
Та я щаслива сплю вночі
В обіймах вугляра.
Та я щаслива сплю вночі
В обіймах вугляра.
Життя всміхається мені,
І доля не вмира,—
Бо є на світі сонце, й хліб,
І ласка вугляра,
Бо є на світі сонце, й хліб,
І ласка вугляра.
ВОНА ТАКА МАЛЕНЬКА
Вона така маленька,
Вона така миленька,
Гарненька, веселенька
Дружинонька моя.
Не знаю я другої
Такої дорогої,
Такої чарівної
Ніде не бачив я.
Роберт Берне
Вона така маленька,
Вона така миленька,
Гарненька, веселенька
Дружинонька моя.
У щасті і в знегоді,
У будь-якій пригоді
Ми житимем у згоді
Із нею все життя.
ЧОРТ УХОПИВ АКЦИЗНОГО
У скрипку заграв сатана на торгу
Й пішов у танець із акцизним.
Зраділи баби й закричали врагу:
«До пекла, до пекла іди з ним!»
Чортяка втік, чортяка втік,
Чортяка втік з акцизним;	і
Направо стриб, наліво скік —
І зник навік з акцизним.
Наваримо, друзі, пивця досхочу,
І вип’єм, і брязнем, і бризнем,
І скажем спасибі грачу-хвостачу,
Що в пекло пішов із акцизним.
Радіймо, співаймо — турботам кінець,
Уже не страшний той харциз нам!
Всім танцям танець отой скакунець,
Що чорт станцював із акцизним.
Чортяка втік, чортяка втік,
Чортяка втік з акцизним;
Направо стриб, наліво скік—
І зник навік з акцизним.
ДУДАРИК
Дударик гарний на виду,
Ще й гарно грає на дуду...
Підтичу спідничку, за ним через річку
Світ за очі побреду.
Дударик грав: ду-ду, ду-ду,
Таки принадив молоду;
Сама невеличка, рум’янеє личко,
А вустоньки на меду.
Роберт Берне
За ним усюди я піду,
Бо з ним усюди до ладу...
Підтичу спідничку, з ним через річку
Світ за очі побреду.
Ой забрели ж ми на біду
В густу, високу лободу...
Згубила, сестрички, я шовкову стрічку —
Уже ж її не знайду.
Дударик гарний на виду,
Ще й гарно грає на дуду...
Підтичу спідничку, за ним через річку
Світ за очі побреду.
ОЙ МЕГГІ ДУРНЕНЬКА
Ой Меггі дурненька, що ти наробила?
Любила одного, тепер розлюбила.
Багатий, банькатий схотів тебе взяти —
Ти бідному мельнику серце розбила.
Що мельник хороший, ще й гожого стану,
Шляхетний, як лицар, тендітний, як панна,—
А ти на поганця, рудого плюгавця
Взяла й проміняла свого мило дана.
Давав тобі мельник своє щире серце,
А дука-суперник — із грішми відерце,
Коня вороного, ще й збрую до нього:
Із злота вудильця, із срібла сідельце.
Біда, як людина шаліє з жадоби
І нехтує серце заради худоби;
А хто любить вірно — не дбає про віно,
Щоб тільки дружина була до вподоби.
ГЕЙ, ШОТЛАНДЦІ!
Заклик Роберта Брюса до війська
перед Беннокбернською битвою
Гей, шотландці! В бій не раз
Воллес, Брюс водили вас;
Знов ударив грізний час —
До борні, брати!
Роберт Берне
То ж не жарт, шотландський гарт,
Докажіть, чого він варт:
Наближається Едвард,
З ним ідуть кати.
Хто злякався ворогів,
Хто від жаху затремтів,
Рабськи вмерти захотів —
Може утекти.
Хто за рідний край готов
Щедро лити щиру кров,
Щоб звільнитися з оков —
Той у бій лети!
Важмо сміливо життям:
Випадає нині нам
І собі, й своїм синам
Волю осягти.
В нас із вами шлях один —
Бить загарбника на скін,
Перемогу чи загин
У бою знайти.
МОЯ ЛЮБОВ — РОЖЕВИЙ КВІТ
Моя любов — рожевий квіт
В весінньому саду,
Моя любов — веселий спів,
Що з ним я в світ іду.
О, як тебе кохаю я,
Єдиная моя!
Тому коханню не зміліть,
Хоч висхнуть всі моря.
Нехай посхнуть усі моря,
Потануть брили скал,
А ти навік любов моя,—
Аж згасне сонця пал.
Прощай, прощай, мій рідний край,
Прощай, моя любов,
Та де б не був я, мила, знай —
Прийду до тебе знов!
Роберт Берне
ЯЧНІ ПИРОГИ
Ой смачні, смачні
Пироги ячні.
Люблять горяни
г Пироги ячні...
В бою безстрашні,
Завжди звитяжні
Хлопці, що люблять
Пироги ячні.
Ой смачні, смачні
Пироги ячні.
Люблять горяни
Пироги ячні,
Мужні, відважні
І не продажні
Хлопці, що люблять
Пироги ячні.
ПЛАЧ УДОВИ-ВЕРХОВИНКИ
Прийшла я на поділля,
Гай-гай, зелений гай!
Немає грошей і на хліб —
Хоч у труну лягай!
На верховині я жила,
Гай-гай, зелений гай!
Яка щаслива я була,
Там був для мене рай.
Я мала череду корів,
Гай-гай, зелений гай!
У мене масла й мрлока
Було хоч відбавляй.
Овець отару мала я,
Гай-гай, зелений гай!
Давали мені вовниці,—
Лиш стригти устигай.
Зазнала щастя я в житті,
Гай-гай, зелений гай!
Найкращий в клані чоловік
Був Дональд, мій шугай.
і
Роберт Берне
Приплив наш Чарлі з чужини,
Гай-гай, зелений гай!
Пішов мій Дональд у загін
Звільняти рідний край.
Та правду зло перемогло,
Гай-гай, зелений гайї
Поліг мій Дональд у бою
Проти ворожих зграй.
Гай-гай, мій любий Дональд,
Гай-гай, зелений гай!
Лишилась в світі я одна
На тугу та відчай.
УЖЕ І ВЕЧІР ЗВЕЧОРІВ
Уже і вечір звечорів —
Мені не до вечері,
Я спів почув і враз майнув
На вулицю до Мері.
Хороший вид, пригожий стан,
Ще й гарная погода...
Чи де ще є, життя моє,
Така чудова врода?
Пішли ми в гай, густий розмай,
На дзюркотливу річку...
Ой не забуть мені повік
Ту нічку-чарівничку!
ЗАДЛЯ МОГО ЄДИНОГО
Я сохну, в’яну від жалю —
Нема мого єдиного!
Я виглядаю, ніч не сплю,
Його, мого єдиного.
Гай-гай, єдиного!
Гей-гей, єдиного!
Усе, що хочеш, я стерплю
Задля мого єдиного.
Небесні сили, вас молю —
Храніть мого єдиного!
Я так, я так його люблю,
Його, мого єдиного.
Роберт Берне
Гай-гай, єдиного!
Гей-гей, єдиного!
Усе на світі я зроблю
Задля мого єдиного!
ЧЕСНА БІДНІСТЬ
Хай бідні ми, хай злидні ми,
Не маємо нічого,
А будьмо чесними людьми
Й не біймося нікого.
Нічого, нічого,
Що ми звання простого!
Звання — липі карб, людина — скарб,
Цінніший від усього.
Хоч ми їмо черстві шматки,
Вдягаємось убого,
А в багача булки й шовки —
Ми людяніш од нього.
Нічого, нічого,
Що ми живем убого,
А чесним бути в бідності —
Найвище од усього.
Бундючиться вельможний лорд,
Що сотні слуг у нього;
Дурний, як пень, лихий, як чорт,
А строїть з себе Бога.
Нічого, нічого,
Що стрічка й хрест у нього,
Бо хто розумний чоловік, —
Сміється з того всього.
Король зведе в дворянський стан
Лакейчука двірського,
Людини ж праведної сан
Не дасться ні від кого.
Що з того пустого
Дворянства гербового?
Шляхетний дух, шляхетний ум
Шляхетніш того всього.
Молись же всяк, щоб стало так —
А йдеться вже до того! —
Щоб ум і честь, де тільки єсть,
Пробили скрізь дорогу.
Нічого, нічого,
Роберт Берне
Діждем ладу нового,
Торжествуватиме весь світ
Братерства перемогу!
БОНДАРЧУК
Веселий хлопець бондарчук
Все молоточком стук да стук:
В селі не знайдеш кращих рук
До бочки чи до діжки.
Сюди стук, туди стук,
Хороший хлопець бондарчук,
Веселий хлопець бондарчук,
Усе йому за смішки!
В хазяйки бочка протіка —
Вона гука бондарчука,
Пославши з дому мужика .
У ліс по сироїжки.
Поки мужик шукав грибів.
Хлопчйна все, що слід, зробив:
Хазяйці бочку він набив,
Хазяїнові — ріжки.
Ой, чук, чуки-чук,
Хороший хлопець бондарчук,
Веселий хлопець бондарчук,
Усе йому за смішки!
ПРИГОДА
Як ішов я та й на верховину,
Заблудився в ніч під хуртовину;
Хат не видно, людей не чувати —
Де ж я буду нічку ночувати?
Де взялася молода дівчйна,
Бачить — хлопцю в дорозі причина,
Бачить — далі йти уже несила,
Вона мене в хату запросила.
Я дівчині вклонився низенько,
їй за ласку дякував красненько:
Роберт Берне
«Як до хати гостя привела ти,
Мусиш йому постелю послати».
А дівчина — господиня дбала,
М’яко й пухко постелю послала,
Д,ала гостю випити чарчину
Й побажала доброго спочину.
Сама взяла з столу яру свічку,
Тихо вийшла у свою світличку.
«Вернись, вернись, господине-душко,
Внеси мені ще одну подушку».
Все зробила вона, як звелів я,
Підмостила мені в узголів’я;
Я хорошу пригорнув до серця —
Поцілую, сердься чи не сердься!
«Не руш мене, юначе-гу льтяю,
Чи не знаєш доброго звичаю?
Коли мене ти по правді любиш,
То віночка мого не погубиш!»
В неї очі — зорі серед ночі,
В неї коси — золоті розчоси,
В неї личко із лілей і лала,
У дівчини, що постелю слала.
В неї груди — два сугірки сніжні,
В неї руки ласкаві та ніжні,
В неї тіло п’янкіше від хмелю,
У дівчини, що слала постелю.
Я дівчину цілую-милую,
Вона вщухла за хвилю малую,
Вона мо.ю воленьку вволила
І зо мною ложе поділила...
Як устав я рано-пораненьку,
їй за ласку дякував красненькс.
Плаче мила, руки заломила:
«Ой світе ж мій, що я наробила!»
«Не плач мила, не мийся сльозою,
Будеш мені вірною жоною,
Будем, серце, вкупі вікувати,
Будеш мені щодня постіль слати».
Втерла мила заплакані очки,
Сіла шити милому сорочки...
Роберт Берне
Ший здорова, моя зоре ясна,
Нехай буде твоя доля щасна!
Не забуду доки живий буду,
Ту дівчину* золоту рибчину,
Що в пригоді мене врятувала,
Що в дорозі постелю послала.
ДАВАЙ ОДИНАЧКУ-БАГАЧКУ!
Краси чарівної мені не хвали —
Із личка ще зроду води це пили!
Давай мені дівку, щоб гроші були,
Земелька і хата, корови й воли.
Люблю одиначку-багачку,
Візьму одиначку-багачку,
Давай одиначку-багачку
І гроші хороші мені!
Дівочая врода — як ранішній цвіт:
Ударить негода — пропав її слід;
Земелька ж рідненька цвіте з роду в рід,
Щороку, нівроку, приносить нам плід.
Любов до красуні спливе, як вода,
Натішишся трохи, й нуда напада;
А мати дукати завжди не біда,
Чим дальше, тим більше їх серце жада.
Люблю одиначку-багачку,
Візьму одиначку-багачку,
Давай одиначку багачку
І гроші хороші мені!
ОБІЙНЯВ, СКАЗАВ: «ПРОЩАЙ!»
Обійняв, сказав: «Прощай!»
І за гори десь пішов...
Він мені лишив відчай,
Я йому — свою любов.
Вітрику, веди його,
Дощику, щади його,
Ти, білесенький сніжок,
Не замітай йому стежок!
Роберт Берне
Я молюсь, щоб бід і лих
У дорозі він не знав,
Щоб вночі здоровий ліг,
Щоб веселий вранці встав.
На далекій чужині,
У загірній стороні
Хай згадає він мене
І рідний край свій спом’яне.
ДАЙ, МИЛА, БІЛУ РУЧКУ
Дай, мила, білу ручку,
Дай ручку, дай ручку,
На ручку на обручку,
Заручена моя!
Я знаю, що таке любов,
Вагу приємних тих оков
Весь вік носити я готов,
Як будеш ти моя!
Багато я кохав дівчат,
Кохання те було як чад;
Тепер не буде більше зрад,
Єдиная моя!
Дай, мила, білу ручку,
Дай ручку, дай ручку,
На ручку на обручку,
Ти суджена моя!
ОЙ ДІВЧИНО-БЕРЕЖАНКО
Ой дівчино-бережанко,
Чи тобі мене не жалко?
Посміхнись,
Як колись,
Знов до мене пригорнись!
Люблю тебе одну, повір,
Забудь нікчемний поговір,
Хай буде поміж нами мир,
І згода, і любов!
Роберт Берне
Клянусь тобі, красо моя.
Тебе повік не зраджу я!
Верни ж, кохане голуб’я,
Мені свою любов.
Ой дівчино-бережанко.
Чи тобі мене не жалко?
Посміхнись,
Як колись,
Знов до мене пригорнись!
НЕХАЙ І ХОЛОД. І ВІТРИ
Нехай і холод, і вітри,
І сніг з допієм, і сніг з дощем —
Я від негоди захищу
Тебе плащем, тебе плащем.
Нехай і горе, і біда,
І море тьми, і море тьми —
Я від недолі заслоню
Тебе грудьми, тебе грудьми.
Нехай я буду злидарем
В чужім краю, сумнім краю —
З тобою буде скрізь мені
Як у раю, як у раю...
Нехай я стану владарем
На цілий світ, на цілий світ —
В моїй короні будеш ти
Як самоцвіт, як самоцвіт...
ОСТАННЯ ПІСНЯ
П’ю за тебе, моє ти кохання!
П’ю за тебе, моє ти страждання!
Ти ясна, як усмішка у зустрічі мить,
Чиста ти, як сльоза в час прощання.
Ти не будеш ніколи моя,
Нам у парі, я знаю, не жити,
Та найбільша утіха в моєму житті —
За тобою, чужою, тужити.
В день веселий ходжу я, смутний,
Все про тебе га^аю, сумую,
Роберт Берне
Та зате уночі у блаженному сні
Я в обіймах твоїх розкошую.
Ти ласкаво на мене зориш,
Усміхаєшся любо та мило,—
Ой ти доле моя, ти недоле моя,
Нас жорстоке життя розлучило!
П’ю за тебе, моє ти кохання!
П’ю за тебе, моє ти страждання!
/Ги ясна, як усмішка у зустрічі мить,
Чиста ти, як сльоза в час прощання.
Генріх Гайне
(1797 — 1856)
* ф
*
На крилах пісні полину
З тобою в далину,
На Рангову долину,
В країну чарівну.
Сади червоноквітні
Там в місячнім світлі цвітуть,
Там лотоси привітні
Сестричку милу ждуть.
Фіалки леліють у дрожі
І тягнуться до зірок,
Нашіптують потай рожі
Своїх запашних казок.
Газелі розумні й милі
Повз них біжать до струмка,
А здалеку котить хвилі
Й шумить священна ріка.
Під пальмою на смерканні,
У тиші й самоті,
Ми питимем чари кохання
В солодкім забутті.
ЖІНКА
Була з них пара на цілий світ:
Вона злодюжка, а він бандит.
Коли йому справа вдавалась,
Вона від душі сміялась.
Удень — гульня і шал вина,
Вночі — горнулась до нього вона.
Генріх Гайне
Коли за ним клямка запалась,
Вона при вікні сміялась.
Він кликав з тюрми: «Кохана, прийди,
Я гину, хоч мить для мене знайди,
Одна ти в мене зосталась!»
Вона безжурно сміялась.
О шостій він гойдався в петлі,
О сьомій лежав у сирій землі.
А восьма лиш починалась —
Вона вже пила й сміялась.
КИТАЙСЬКИЙ БОГДИХАН
Мій батько був собі дурбан,
Не пив хмільного зроду,
А я, великий богдихан,
Горілку п’ю, як воду.
Напій божественний, клянусь!
Я сам по собі те знаю:
Як тільки горілки добре нап’юсь,
Весна розцвітає в Китаї.
Блаженний наступає вік,
Небесна імперія квітне,
І сам я — майже чоловік,
І жінка в мене вагітна.
Вдоволені верхи й низи,
Одужали всі хворі,
Мій лейб-філософ Кон Фуцзи
Найкращі пише твори.
Черстві солдатські сухарці
Стають як пундики ласі,
Гуляють у царстві моїм старці
Всі в бархаті, в атласі.
І мандарини мої підтяглись,
Мої інваліди духовні,
Метляють косами знов, як колись,
Юнацького запалу повні.
Збудована пагода, віри приют,
Там хрестяться євреї,
За те їм орден дракона дають
І пишні двірські лівреї.
Генріх Гайне
Революційний дух пропав,
Кричать маньчжурські дуки:
«Не треба нам ніяких прав,
Давай бамбукові буки!»
Хоча й не радять випивать
Мені ескулапи лукаві,
Та я горілки не кину лигать
На благо моїй державі.
і
Ще чарку, ще другу! Пий, не лий!
Це ж не горілка — манна!
Гукає народ щасливий мій:
«Володарю осанна!»
НЕВІРА
Я милуватиму тебе!
Нечуване блаженство!
Від думки цієї серце моє
Охоплює шаленство.
Я милуватиму тебе,
Ляскатиму коси шовкові,
Кохану голівку мені на плече
Ти в затишнім схилиш алькові.
Я милуватиму тебе!
Здійсняться сни чудесні,
І я спізнаю на землі
Всі радощі небесні.
Апостоле Фомо! Не вірю я в це
І вірити не стану,
Аж поки не вкладу перста
У мого щастя рану.
ОСЛИ-ВИБОРЦІ
Усім набрид свободи рай,
І стали звірі змовляться:
«Покласти звіриній республіці край
І вибрати самовладця».
По куріях різних звірі зійшлись
Залежно від роду і масті,
Генріх Гайне
І зразу ж інтриги почались,
Заграли партійні страсті.
В ослячій курії тоді
Старі каплії були в силі;
Чорно-червоно-золоті
Кокарди вони носили.
Було, щоправда, серед ослів
Прокінське у групування,
Та всі боялись старих капліїв
І їхнього репетування.
Коли ж хтось висунути посмів
Конячу кандидатуру,
Обрізав його один з капліїв:	ї
«Ах ти ж, продажна шкура!
Продажна ти шкура, либонь байстрям
І мати тебе вжеребила...
А хто в тебе мати — сказати страм:
Ледача французька кобила.
А може, ти в зебринім череві ріс,
Бо й масть у тебе зебрейська,
Та ще й гундосиш якось крізь ніс
3-єгипетська чи з-єврейська.
Авжеж, ти чужинець, та ще й кар’єрист,
Хіба ж ти збагнеш душею
Ослячої вдачі містичний зміст.
Осляцтва величну ідею?
Мене ж понад усе втіша
Якраз самобутність ослина;
Ослина у мене і дума, й душа,
І кожна в хвості волосина.
Не римлянин, не слов’янин —
Осел я щиро німецький,
І предки мої, усі, як один,
Були осли здоровецькі.
Вони не кохались в крутні і в бридні,
І в гречку не скакали,
А вірно й смирно день при дні
Мішки до млина таскали.
І предки ті не вмерли, ні —
В труні лиш їх бренні кожі,
Генріх Гайне
Самі ж вони в небес вишині
Вже праведники божі.
О преподобні отці-осли!
Ми будем як ви, достоту,
І з шляху чеснот, яким ви йшли,
Не звернемо ми ні на йоту.
Найбільше щастя — буть ослом
Каплійського коліна,
І найпочесніший диплом —
Це метрика ослина.
Мій батько був німецьким ослом,
І цим я по праву горджуся,
Ослино-німецьким молоком
Мене згодувала матуся.
Я єсть осел і тому ціню
Над всяке інше багатство
Я рідну ослину старовину
І взагалі осляцтво.
І я осел, і ви осли,
Осла й королем призначим!
Борімся за те', щоб осли були
Владиками в царстві ослячім.
Ми всі осли. І — я! І — я!
Кінві не скорити нас зроду!
Ми королем оберем каплія
Ослиного чесного роду».
Так закінчив патріот. І вмент
Осли заплескали в підлогу.
Національний елемент
Торжествував перемогу.
Осли увінчали дубовим вінком
Трибуна ослиного стану,
А він блаженно виляв хвостой,
Мов дякував за шану.
Адам Міцкевич
(1798 — 1855)
ОЛЕКСАНДРОВІ ХОДЗЬКУ
Олесю-друже! Чим я віддячу
За твоїх щирих слів теплоту?
Я дар мій віщий в химерах трачу,
Які ж я лаври тобі сплету?
Ти, мов той сокіл в небесній сині,
Побачив гордий політ орла;
Від крил упали скорботні тіні,
Та в смілім зорі сто сонць пала.
Ти, мій соколе, співаєш дзвінко,
Твій зір сягає в найдальшу даль,
Ти у просторах шугаєш гінко —
З таким орлові дружить не жаль.
Тільки орел той; може, востаннє
З лебедем-братом заводить спів...
Скоро настане хвиля розстання,
Порідша гроно товаришів.
Але не личить мужам тужливість,
Плачі й зітхання жінкам лишім!
Щоб оспівати світу мінливість,
Я притчу, браття, вам розповім.
Раз зазмагались небесні птиці, —
Хто зможе в льоті всіх перегнать,
Щоб певно знати, кому годиться
В пернатім царстві владарювать.
Орел піднявся — аж зашуміло...
Хто йому рівня? Де є той птах?
У нього крила — немов вітрила,
Напруга, сила, широкий змах.
Адам Міцкевич
Малий колібрі у мить відльоту
Вчепивсь орлові попід крило;
Царем зробитись він мав охоту,
Бажання слави і в нім жило.
Орел в змаганні тому загинув —
Знеміг у льоті і впав на діл;
Малий колібрі далі полинув,
Пурхнувши в небо з-під орлих крил.
Орлові впасти,— тобі літати,
А даму згинуть,— тобі цвісти;
Ти його сяйвом будеш сіяти
І трон по ньому посядеш ти.
Ти його, друже, вславить зумієш
У тихосумних святих піснях,
Ти його душу світу розкриєш,
Сльозу пророниш на його прах.
Сльозу пророниш, мій милий брате,
Що так зарані співець затих,
І жаль свій виллєш, і біль утрати
У тихо-сумних піснях святих.
ДО МАТЕРІ-ПОЛЬКИ
О Мати-ПолькоІ Як у твого сина
В очах сіяє дар святий пророцтва,
Як появляє лагідна дитина
Поляків давніх горде благородство,
Як, занедбавши забавк пустії,
Він слухає співця старого думи
Про наших предків вікопомні дії,
Ясне чоло схиляючи у сумі,—
О Мати-Полько! Горе йому буде!
Молись за нього... Глянь, он Скорбна Мати:
Розкраяні мечами в неї груди,
Й тобі судилось муку цю прийняти.
Хай дійдуть згоди нації й держави,
На землю злине миру благостиня,
А твого сина жде борня без слави
і мученицька смерть — без воскресіння.
Пошли ж його скоріше в нетрі, в пущі,
Хай у печері окриється, то, може,
Адам Міцкевич
Приспить, сердешний, думи невсипущі,
З отруйним гадом поділивши ложе.
Там стане він байдужим і холодним,
Навчиться, як безодня, німувати,
Труїть нечутно випаром болотним,
Слизьким вужем покірно плазувати.
Спаситель наш, в невинності дитинній,
Голубив хрест і був на нім розп’ятий...
О Мати-Полько! Й ти подбай ще нині
Про іграшки підхожі для хлоп’яти.
Окуй у пута змалку бідолаху,
Впряжи його у тачку із землею,
Щоб він не блід, ступаючи на плаху,
Щоб він не червонів перед петлею.
Не піде син із рицарством до бою,
Щоб водрузить хреста в Єрусалимі,
Не скропить волі кровію живою.
Як воїни свободи невтолимі.
Шпиг викличе його на поєдинок,
На прю з ним стане царський суд неправий,
А бойовищем буде в них застінок,
А переможцем вийде кат кривавий.
А пам’ятником буде надмогильним
Там шибениця, чорна потороча,
А славою — хіба сльоза жіноча
Та тихе слово в краю підневільнім.
ЖАБИ ТА ЇХНІ КОРОЛІ
Річ Посполита Жаб на все болото здавна
Була шляхетською анархією славна,
Великі і малі Жабй
Там надто вільно вже велися:
Де хоч скакай, гуляй, ікрися,
Що хоч роби!
Аж набридати всім сваволя почала,—
Живуть, мовляв, незгірш усі земні створіння
За монархічного правління:
Звір леву кориться, ^птах слухає орла,
Нащо бджола —	।
І та царицю знає—матку...
Жаби до Зевса в крик, у квак:
Адам Міцкевич
«Ква-ква! Дай для порядку
Й нам короля, як так!»
Бог дав за короля в республіку жабину
Кийка Кийковича (по-простому — дубину).
Кийок в калюжу з неба плюх!
І так перелякав зухвалих скрекотух,
Що, затаївши дух,
Ті цілий день і цілу ніч мовчали,
І аж на ранок стиха кумкать стали:
«Кум-кум! Що чуть од короля?»
А згодом сміливіші, старші
Наважились на очі стать монарші.
Давай вони заходити здаля,
А потім ближче, ще... Нарешті осміліли,
За лапки торгають, а ті й на шию сіли,—
Кийок усе їм дозволя.
«Оце король, так так! Ти бачив чудасію?
Та ми йому — квак-квак! — всі вилізем на шию!..
Цьому нікчемнику скорятися шкода!
Потрібна влада нам поважна і тверда!»
Дійшла до Бога знов та скарга,
ї він змінив Жабам монарха:
Замість Кийка настановив Вужа.
А цей повзун, пливун, підслухач і підглядач
Усюди нишпорить (щоб знали короля, бач!)
І ні на кого не ьважа —
Усіх гризе, немов залізо ржа.
Вельможних Жаб за те, що дмуться і жиріють,
Ще й допускаються усяких зловживань,
А бідних, знов, за те, що в злидні, як у твань,
Залізли з лінощів, та так і животіють,
А квакунів за те, що не мовчать,
А мовчунів за те, що не кричать...
Отак той Вуж тиранить рід жабиний.
Відчайне кумкання встає аж до небес —
І знов Жаби благають переміни,
Та їх уже не слухає Зевес.
Віктор Гюго
(1802—1885)
Із збірки
«КАРИ»
УБИТИМ 4 ГРУДНЯ
Вам Цезар дарував утіху супокою.
Колись бентежились ви мрією палкою,
Облудою надій,
Горіли заздрістю, ненавистю кипіли,
І хвилювалися, і спорили, й шуміли,
І рвалися до дій.
Один одного ви заледве впізнавали,
Коли по вулицях невтомно ви снували,
Стрівались тут і там;
Тривожні й гомінкі, як море в час прибою,
Одною ви, проте, журилися журбою,
Жили одним життям.
Можливо, в вас жило бажання гарячкове
Боїв і перемог, і ви кували кови
На Лувр і Ватікан;
Усяк із вас був прав і вольностей оратор;
В наш полум’яний вік що не душа, то кратер,
Що не народ — вулкан!
Любили ви; у вас боліло серце скуте,
Вам душу краяло у тьмі страждання люте
З мільйонами гризот,
І клекотали ви, мов хвилі океану,
І поривалися у далеч осіянну,
До сонячних висот.
І хто б ви не були — бездольних чи щасливець,
Гарячий фантазер чи мудрий прозорливець,
Юнак а чи старик,—
Страстей навала вам спокою не давала:
В серцях у вас любов, як буря, бушувала
І скорб, як повінь рік.
Віктор Гюго
Четверте грудня вам дало нарешті спокій;
Не потривожить вас у ямі у глибокій
Чуттів і мислей вир.
На ваших могилках не шарудне й травина...
Мовчіть, німуючи, і ви, як домовина! 4
Імперія — це мир.
ТЕ ПЕІЛЧ * 1 СІЧНЯ 1852 РОКУ
Молебень твій, Сібур,— то розстрілів луна,
Містерія блюзнірська.
Позаду тебе смерть, почвара кістяна,
Злорадним сміхом пирска.
Єпископе! Святі здригають од плачу,
Голосить Божа Мати,
Коли в соборі ти запалюєш свічу
Запалом од гармати.
Таких, як ти, сенат спокушу є завжди,
Тягни за катом руку.
Та хоч благословлять не поспішай, зажди,
Хай змиють кров із бруку.
Осанна Геслеру! Хай гине Телль-бунтар! —
Ревуть баси тропарні...
Єпископе, тобі споруджено вівтар
З кривавих плит трупарні.
Коли глаголеш ти: «Хвала тобі, хвала,
О Господи всесильний!» —
Зливаються в одно густа кадильна мла
Й мертвотний дух могильний.
І ніч, і день лунав по місту залпів гук;
Хто вийде — кулю в лоба.
Над Нотр-Дам шуга вже не орел, а крук...
Погуба і жалоба!
Глумись над жертвами і фіміам кади
Бандитові- ганебі!
Вготована тобі за праведні труди
Анафема на небі.
Засланці десь пливуть, куди прирік їм суд —
В Алжір або в Кайєнну.
* Тобі, Господи (латин.) — слова молитви.
Віктор Гюго
Вони вже бачили Наполеони тут,
Побачать там гієну.
Вони сконають там од каторжних тортур
До одного, можливо...
Направо подивись, єпископе Сібур,
І подивись наліво;
Диякон твій — Розбій, піддячий твій — Розор,
Ти сам — христопродавець...
Тож засупонюйся тугіше в омофор
І прав, старий плюгавець!
В органі Згуби гук гримить: «Огонь з мортир
По ворогах корони!»
Регоче Сатана, бо твій святий потир
Не од вина червоний.
БАЙКА-БУВАЛЬЩИНА
Один худий мавпій амбітну мав натуру
І шкуру левову нап’яв на себе здуру.
Лев був, нівроку, злий, мавпій ще зліший був,—
Разом із шкурою він право те здобув.
З зубовним скреготом репетував він дико:
«Я цар над нетрями, я темряви владика!»
Цей самозванний цар у чагарях заліг,
Улаштував собі препишний там барліг,
Чинив розбій і гвалт, грабунки й плюндрування,
Достоту як той звір, чиє носив убрання.
Проноза підробляв незгірш левиний рев,
Та й шкура не яка — поглянуть, чистий лев.
Розгедзався мавпій, гарчить несамовито:
«У мене лігвище скелетами забито,—
То докази моїх блискучих перемог.
Дивуйтеся! Тремтіть! Я лев! Я цар! Я Бог!»
Всі тварі перед ним покірно гнули карки...
Де взявсь приборкувач, схопив його за барки,
Здер із пройдисвіта перевдяг захисний
І показав усім: — Дивіться, це ж мавпій!
ЧВАРИ В СЕРАЛІ
Було колись — гуляв свободи вихор рвійний,
Було колись — ревли страшні великі війни,
Нагальний ураган;
Віктор Гюго
Було колись — цвіли Маренго і Баграми,
Осліп би, гледючи на велич панорами,
Сам Таціт-стариган;
Було колись — гули вантози і фрімери,
Чий подих вйзвольний розвіяв зла химери,
Старого мотлохч змів;
Було колись — немов безглузді забобони,
Впрах розсипалися Бастілії й Бурбони
Від реготу громів;
Було колись — ішли народжені добою
Титани-велетні проти богів до бою,
Нестримано-палкі;
Було колись —; пливли в безкрай віків широкий
Між хвиль Республіки буремно-грізні роки,
Мов чудища морські;
Було колись — росли Сен-Жюсти і Дантони...
А нині Франція в зловонній твані тоне,
Над нею цар-мікроб;
І дивиться вона некліпаючим оком,
Як в крапельці води бацила б’ється з коком —
Два збудники хвороб!
Ганьба! Куди не йди, то тільки й поговору —
Хто в повелителя добудеться фавору:
Мопа а чи Морні?
Заслуги в них обох перед двором окремі;
Хто ж дужчий? В одного є спільники в гаремі,
В другого — між двірні.
ІМПЕРАТОР БАВИТЬСЯ
П і сі н я
Помруть бунтівники-вигнанці
В чужому краї без пори...
Ти ж, принце, знай бенкети й танці,
Ганяй за сарнами уранці
І за жінками в вечори.
Рим шле тобі благословіння,
І братом зве тебе вже цар...
Бий, дзвоне з Нотр-Дам, сьогодні на подзвіння,
А завтра на пожар!
Всім чесним — муки невтоленні:
Домівку кинь, в Алжірі гинь...
Ти ж, принце, бавишся в Комп’єні,
Там синь озер, гаї зелені,
Віктор Гюго
На стінах зал — краса богинь;
Вакханки пристрасні і звинні
Несуть до уст п’янкий нектар...
Бий, дзвоне з Нотр Дам, сьогодні на подзвіння,
А завтра на пожар!
Хай каторжани, скуті в пари,
Над морем десь мурують мур...
Гуджга! Гуджга! Ріжки, фанфари!
Мигоче місяць із-за хмари,
По гаю рине рокіт бур;
Ось чути оленя ревіння,
Що від хортів тіка в чагар...
Бий, дзвоне з Нотр-Дам, сьогодні на подзвіння,
А завтра на пожар!
Хай батько мучиться в Кайєнні,
Без хліба мре мале дитя...
Вовк налива вина гієні;
В цивільнім одязі воєнний
Справляє гульби без пуття;
В садовім гроті з-під склепіння
У фавнів очі — наче жар...
Бий, дзвоне з Нотр-Дам, сьогодні на подзвіння,
А завтра на пожар!
Примари вбитих — в серці рани —
Понад Монмартром устають...
В двірці паштети, марципани,
Шиплять шартрези і шампани,
Красуні за героя п’ють;
В них перса — хвильне шумовиння,
В них усміх — витончений чар...
Бий, дзвоне з Нотр-Дам, сьогодні на подзвіння,
А завтра на пожар!
Конайте, в’язні, без відчаю —
По смерті буде спокій вам!
А після страви, після чаю,
На ніжних губках, по звичаю,
Цілунок в’ється ластів’ям;
Несуть тобі легкі створіння
Щонайсолодші ласки в дар...
Бий, дзвоне з Нотр-Дам, сьогодні на подзвіння,
А завтра на пожар!
Гвіана вміє убивати,
Жарка, як пекло, та тюрма...
Лягай, де спав Луї пихатий,
Наполеон г Карл Десятий,
Віктор Гюго
Лягай, усе тобі дарма;
Під гул облесного хваління
Засни, щасливий володар...
Бий, дзвоне з Нотр-Дам, сьогодні на подзвіння,
А завтра на пожар!
Бандит кинджалом із-за рогу
Убив майбутнє наповал...
Гей, дайте Цезарю дорогу
До нареченої порогу,—
Весілля буде й карнавал!
Заводь, народе, спів-моління,
Шлюбує Францію корсар!
Бий, дзвоне з Нотр-Дам, сьогодні на подзвіння,
А завтра на пожар!
* *
*
— Стежи-доріжки, трави у лузі,
Гаю-розмаю, густе гілля!
Чом мовчите ви в печалі, в тузі?
— Той, хто гуляв тут, вже не гуля.
— Чому не видно в вікні нікого?
Чому в садочку квітки звелись?
Де твій господар, хато-небого?
— Хто його знає, зійшов кудись.
— Бровко кудлатий, пильнуєш хати?
— Яка то хата — пустка німа.
— Чом плачеш, хлопче? — Немає тата.
— Чом плачеш, жінко? — Мужа нема.
— Де ж він подівся на безталання?
— В острог узято, на чужину.
— Відки ви, хвилі? — 3 краю заслання.
— Що принесли ви? — Чорну труну.
ЗМІШАНІ СУДИ
Назвались суддями ці слуги зла і тьми.
І тюрми сповнюють невинними людьми,
І темні каторжні понтони,
Що, чорні, наче ніч, гойдаються в порту,
Лиш моря відблиски тріпочуть на борту —
Тремтливі золотаві тони.
Віктор Гюго
Вигнанців прихистив у хаті цей старик,
За те на каторгу його той суд прирік...
Кайєнна, Бон у нагороду
Тому, хто чесний був, хто став на боротьбу
Проти пройдисвіта, що обкрутив судьбу
І вкрав, як тать, права народу.
Таврує, як на глум, злочинництва печать
Дітей, які батьків посміли захищать,
Жінок, що хліб мужам носили.
Де право? — Вигнано.— А честь? — І поготів.
І правосуддя так виходить із судців,
Як гад вилазить із могили.
ЩО ТАКЕ ЗЛОЧИНСТВО
Уривок
То цей хамелеон — шакал і леопард,
Цей Лже-Наполеон, навряд чи Бонапарт,
Напевно Богарне і Верюель, можливо,
Що Риму папському підступно і зрадливо
Віддав на розп’яття республіканський Рим,
Цей блазень, що наклав на твар героя грим,
Цей ниций вискочень, піднятий долі грою,
Цей кат республіки, пірат нового крою,
Цей зух, паливода, любитель катастроф,
Цей вовк, якого я цькую хортами строф,
Цей злодій і харциз, кого навік прокляв я,
День слави обернув у чорний день безслав’я.
Звитягу заплямив, народну честь поправ
І Австерліц, як тать, в історії украв,
Поміж трофеями знайшов колун щербатий,
Та й ну робітників, міщан, селян рубати;
Захланний канібал, неситий людожер,
Він трупами укрив увесь Сіте-Бержер
І, власну присягу подавши на глумління,
Убив закон і суд, порядність і сумління,
І людяність, і честь, — надії лиш не вбив...
Що, рідна Франціє, з тобою він зробив?
Всі ріки він залив, від Сени до Гаронни,
Твоєю кровію, щоб доп’ясти корони;
Він мав дістать Кламар, натомість Лувр дістав
І чоботом брудним тобі на горло став...
Ось що накоїв він; я барви не згущаю;
І от тепер, коли в обуренні, в відчаю,
Жахаючись мари цього тяжкого сну.
Жадаючи розбить цю змору навісну,
Ми кричимо на гвалт, мов сурем рев мідяний:
— Народе, уставай! До бою, громадяни!
Віктор Гюго
Ударте виродка, громіть з усіх усюд!
Нехай воскресне день, нехай устане суд! —
Та ми, покривджені, вітчизни вірні діти,
Ми, жертви злочину,— тепер самі бандити!
Ми хочем свар, і чвар, і розбрату, й різні!
Ми хочем запалить пожеж огні грізні!
То значить знехтувать цинічно всяким правом,
Буть підлим, капосним, на лиходійство бравим,
Назватись Цезарем — нікчемі без пуття,
Душити всяку мисль, усякий рух життя,
Загальмувать ходу суспільного прогресу,
Понівечить закон, знести трибуну й пресу,
Ввіткнути нації, як звіру, кляп у рот,
Спиратись на штики на все готових рот,
Гнобить народ новим єгипетським полоном,
Віддать його на .жир зажерливим Тролонам,
Бо, бачите, колись у давнину ту роль
Виконували пан, єпископ і король,
Пустити з’їдь левів собакам на поталу,
Нагарбати собі двірців і капіталу,
Сатрапом бучно жить, усіх і все чавить,
Пиячить на миру, блудити вочевидь,
В заслання завдавать чи брати на тортури
Стійких противників тупої диктатури,
Держати яничар, мов той сул там-душман,
Чинити зраду й гвалт, убивство і обман,—
Це все — народе, чуй! — це все тепер чеснота...
А битись за права, що їх гнітить підлота,
Крізь бурі і громи, крізь дим і фіміам
Кричати у лице тиранам-коліям:
— Грабунок ваш отець, а Кривда ваша мати!
Нехай солдати в вас, нехай у вас гармати,
Нехай на бідний край наліг кошмарний страх,
Нехай колоси ви, а ми лиш пил і прах,—
Анум, поборемось, анум, спитаймо долю,
Ви за неправду й гніт, а ми за правду й волю! —
Показувать рови й могили кладовищ,
Гукать розпачливо із свіжих гробовищ:
— Французи, бійтеся узяти на сумління
Конання страдників, вдів і сиріт квиління!
О Франціє! Невже недолюдок Нерон
Тобі справлятиме ганебний похорон?
Воскресни! Стань над ним, поверженим драконом,
З мечем в одній руці, а в другій із законом! —
Каратись, мучитись, вигнання хрест нести
Й душею чесною волать до кари-мсти,
І викривать обман, і таврувать безчинство,—
Це все — о Боже, чуй! — це все тепер злочинство...
Віктор Гюго
РИМСЬКА КЛОАКА
Ось ляда. Опустім драбину. Лізьмо в льох.
Нехай там вартові під п’яний регіт шльох.
У кості ріжуться, костирники закляті;
Нехай вигукують окличники горлаті,
Що продається раб — нумідець або дак;
Нехай між рундучків здіймають кавардак
Ремісники міські й‘торговки підгородні,
Прислів’я сиплючи не надто благородні,—
Влізаймо. Ух, який відразливий цей склеп!
Грязюка, й темрява, і випари, і леп,
На стінах лепри струп і виразки-шпарути,
Тарантулів кубло, леговище отрути;
Страшна нора! А над склепінням угорі
Синіє небо, й цирк ярує в дикій грі,
Квадриги гуркотять по древніх брилах бруку.
Там стільки гомону і гулу, грому й грюку!
На форумі народ хвилюється давно,
В Остійській пристані причалює судно;
Скрізь арки висяться, а на стовпі окремім
Божественні братитблизнята — Ромул з Ремом,
Одне й друге маля вовчицю мідну ссе;
А трохи далі Тібр свій тихий плин несе,
Корови й буйволи ідуть до водопою,
Із морд вода спада хрустальною крупою.
У всі кінці біжать підземні хідники;
Де-де проткнулися назовні душники,
Смердючі та гидкі, а для свиней знадливі;
Тут ріки буркотять по буйній літній зливі;
І через щілини опівдні набіга
Проміння сонячне, мов чарівна снага;
Рябіє ген стіна, мов зебра та муруга,
А далі зяє тьма, зловонна, осоруга;
З долівки щось юшить, мов патока пливе.
Пускає випоти каміння плитове;
Вершать свої діла тут морок і зараза...
Наскакує впрожог пацюк на дикобраза;
Вужі звиваються, мов чорні блискавки;
Ганчір’я й черепки, зацвілі стояки,
Баюри в закутках, болотне жабуриння,
Між ним хлюпочуться якісь гидкі створіння;
На стелі павутинь сплетіння розрослись,
Внизу кишить гаддя, кругом драгліє слизь,—
Усе копошиться, куйовдиться, плазує,
Мов гідра в хаосі, що лихо всім віщує...
Он, причаївшися, глитають щось звірки;
Узорні лишаї, мов сріберні зірки,
Одсвічуються десь рудими ручаями,
Віктор Гюго
А сморід вигнав би і стоїка із ями;
Усюди ятряться гноїсті пухирі,
І зверху лопотять крильми нетопирі,
Немов ті голуби серед троянд квітучих;
У катакомбах цих, у померках гнітючих
Неначе чується бурчання парок-прях...
Ступай тут бережно, щоб часом на застряг,
Не спотикайсь на жаб, у глиб не провалися —
Бач, сходи трухлі ген у прірву простягліїся,
Де ледве мріється безформений масив.
Недоїдки потрав, недогнилки м’ясив,
Прогірклі пахощі в цвітних персидських склянках,
Тази, де милися гетери по гулянках,
Офіри ідолам, що назарей зборов,
І гладіаторів, і мучеників кров,
Убивства потайні й нечисті поцілунки,
Химерні варива Канідії-чаклунки,
Драглі, що виблював жерун-Трімальхіон,
Всі римські мерзощі,— ім’я їм легіон,—
У сьогосвітній бруд притьмом сюди стікає,
Крізь шпари цідиться, крізь пори просякає.
Там угорі живуть, багрять уста червцем,
Співають, люблять, п’ють — і вже гниють живцем;
Зловісну язву всяк під квітами скриває,
А пошесна ропа в це гноїще спливає.
Це стік для нечистот, це гроб світам старим...
І Рим увесь отут, високославний Рим,
Величний в подвигах, злочинний в пануванні,
Загруз без вилазу у цій мертвотній твані.
Як вічна пустота, чорніючи, зія
Всепоглинаюча бездонна озія;
Бабуся виверта сюди кінву іржаву —
Помиї чи сміття, історія — державу.
Суцільна моторош трущоба ця жахна,
Вселенське звалище гнилечі й порохна,
Лахміття й покиді, непотрібу й посліду...
А в самій глибині, де зроду навіть блідо
Не блимне світло дня, вітрець не повійне,
Громадиться якесь чудовисько гнійне;
Колись живі єства, тепер бридкі здохляки,.
Xлящем розкидані черевця, очі, хляки, *
Тут скліють щелепи, а там скелет закляк...
Проходиш уперед, затамувавши ляк,
І дивишся на цю злиденну скирту гною,
Забрьохану дотла багнюкою кальною:
Не знати, чим була та погань на землі —
Чи псине стерво то, чи цезарі гнилі.
Віктор Гюго
ПІСЕНЬКА
В віках сія його величчя.
П’ятнадцять літ
Його потуга войовнича
Стрясала світ.
Його здіймала перемога
На верх подій...
А ти мавпуєш якомога,
Малий мавпій.
Він часто сам ходив до бою,
Як лев, і вів
Крізь пекло всюди за собою
Своїх орлів.
Він без вагання довірявся
Судьбі сліпій...
А ти лиш золота накрався,
Малий мавпій.
Він не одну було столицю
Своєю звав,
З них, мов корсети, силоміццю
Фортеці рвав;
Добув він штурмом сто бастілій,
Рвачкий борвій...
А ти з повіями лиш смілий,
Малий мавпій.
Світами гнав він по роздоллю
Під грім литавр,
В руках тримав він людства долю,
І меч, і лавр;
Любив він величі і слави
П’янкий напій...
А ти п’єш кров людську, лукавий
Малий мавпій.
Як він упав у невблаганну
Довічну ніч,
Розверзлись хлані океану
Йому навстріч;
Він щез у вирі, велет дужий,
Як дух грізний...
А ти утопишся в калюжі,
Малий мавпій.
Карел Гавдічек-Боровський
(1821 — 1856)
ТІРОЛЬСЬКІ ЕЛЕГІЇ
І
Світи ясно, місяченьку,
щоб розтала мла...
Чи до серця тобі Бріксен?
Ну ж, не хмур чола!
Погуляй ще трохи в небі,
спати не лягай,
стань зо мною на любу розмову,
смуток мій розмай.
Я, мій друже, не тутешній,
це і з крику знати;
не тікай-бо, я не австріяка,
лиш на муштру взятий.
II
Я з країни музикантів,
все у сурму грав,
тою грою віденським вельможам
спати не давав.
Щоб від того не схитнувся
лад в імперії,
то по мене вислали карету
з жандармерії.
Ледь звернуло з полу ночі,
«айн» пробило й «цвай», —
привітав мене із добрим ранком
чемний поліцай.
З поліцаєм в повній формі
комісарський чин:
Карел Гавлічек-Боровський
в злоті комір, а при боці шпага,
то ж не без причин!
«Уставайте, не бійтеся,
ми не злодії,
а цісарські славні урядовці
із кустодії.
Вам вітання з міста Відня
передав гер Бах,
ще й прислав оце дрібне писання —
бачте, все в гербах».
Я ж, сарака, й натщесерце
гречний до панів:
«Вибачайте, цісарськії слуги,
що я без штанів!»
Але Джек, мій чорний псюга,—
то вже грубіян:
звик, дурний, до хартії свободи
(сказано, британ!).
Пильно право особисте
він оберігав
і з-під ліжка до гостей незваних
обізвавсь: «Гав-гав!»
Я жбурнув на нього з серця
кодексом австрійським:
маєш справу, любий мій британе,
сам тут розумій, з ким!
III
До порядку звик я зроду,
тож перед гістьми
перш за все я натягнув панчохи
(йшлося до зими).
Потім став листа читати,
це зразок послань:
коли тямиш урядову мову —
сам, як хоч, проглянь.
Бах, як доктор, пише ясно,
що мені не радить
в чеськім краї довше залишатись —
клімат, бачся, вадить.
І нездорово, і гнило,
й душно від ції
Карел Гавлічек-Боровський
октройованої зверху
конституції!
Тож прислав мені карету
(над усе комфорт),
щоб я зараз на державні кошти
їхав на курорт.
А жандармів він приставив
тільки для припрохи,
бо він знає, що я зроду скромний
і несмілий трохи.
IV
Що тут діять? Признаюся,
дурну маю вдачу —
ані в чім жандармам не відмовлю,
як флінту побачу.
Пан Дедера мені радив
вирушать в ту ж мить,
бо як люди встануть, всім із нами
їхать закортить.
Зброї брать мені не треба
в дорогу далеку,
бо вони самі, мовляв, подбають
про мою безпеку.
По Чехії маю їхать
я інкогніто,
щоб мені доручень непотрібних
не давав ніхто.
Надавав мені Дедера
силу мудрих рад,
що повинні в Баха пацієнти
знати всі підряд.
Я послухав ради-знади,
чоботи озув,
вдяг жилет, піджак, сурдут, та спершу
штани натягнув.
А карета з жандарями
жде внизу давно:
«Заждіть хвильку, піду попрощаюсь,
як заведено».
Карел Гавлічек-Боровський
V
Стать жіночу, місяченьку,
знаєш ти, нівроку,
знаєш добре, яку з нею має
чоловік мороку І
Був ти свідком потаємним
багатьох розлук,
знаєш краще за всіх романістів
гіркоту цих мук.
Мати, жінка, сестра, донька —
Зденєчка мала —
стали коло мене й тихо плачуть —
доле моя зла!
На що я козак бувалий,
а й мені, повір,
серце стисло, і пекуче горе
стуманило зір.
Тож насунув я шапчину
аж на самі очі,
щоб не видно було поліцаю,
як сльоза мигоче.
Бо стояв попід дверима
недріманний страж —
для такої пресумної сцени
добрий антураж!
VI
Ріг гучить, гурчать колеса,
їдем до їглави,
ззаду — щоб ніщо не загубилось —
два жандарми браві.
Онде й церковця боровська
мріє з висоти,
смутно так на мене поглядає:
«Синку мій, се ти?
Знаю, тут ти народився,
тут і охрестивсь,
тут попу прислужував старому,
тут і в школі вчивсь.
Звідси в світ пішов широкий,
світич запалив,
Карел Гавлічек-Боровський
шлях'земляцтву вказував правдивий,
душу веселив.
Тридцять років тебе знаю —
швидко час летить!
Та до кого в руки ти потрапив,
до яких страхіть?»
VII
Як минали ми їглаву,
Шпільберг мав я в мислі,
а за Лінцом привиди Куфштейна
серце мені тисли.
Аж як ми Куфштейн лишили
по правій руці,
то почав я^квіти помічати
на гірській луці.
Як не знаєш, куди їдеш,—
то дурна їзда!
І ріжок веселий поштальйона
швидко набрида.
Всюди мазали колеса
і міняли коней —
були б краще рже у тому Відні
змінили закони!
З телеграфу ж, любий брате,
є таки користь:
в кожне місто перед нашим в’їздом
настигала вість,
щоби могла поліція,
як дбайлива мати,
у натоплених уже покоях
нас, гостей, приймати.
Не забуду Будейовиць,
де мій комісар
мельницького аж чотири пляшки
приніс мені в дар.
Може, був рін патріотом
у душі нй дні,
може, думав, що ті чеські мрії
я втоплю в вині?
Карел Гавлічек-Боровський
Мельницьке давно допив я,
нині п’ю волоське,
тільки бачу, що тії тривоги
і воно не вкоська.
VIII
Ну, вже годі, місячку, елегій,
перейдім на героїчний тон:
розповім тобі про неймовірний
чортів марафон.
Шлях до Вайдрінга із Райхенгалли
знаєш сам, куди там твій Кавказ!
Не одмінить дикої природи
й цісарський указ.
Гори, скелі величезні — більші,
ніж у нас народна глупота, '
прірва унизу — як пелька війська,
що людей глита.
Темна ніч — як пресвятая церква...
їдем вниз, і раптом чути крик;
то Дедера: «Та тримай же коні!» —
а візник ізник.
Повіз грюка, коні мчать щодуху,
мов жене за ними сто чортів,
а візник перевертом, бідаха,
з кручі полетів.
Линемо стрілою, лиш не прямо,
а шибаєм то цабе, то цоб...
Чи не інтернують нас у прірву?
То готовий гроб!
Та мені на серці легко й любо,
то була велика благодать —
бачити, як грізні поліцаї
з остраху тремтять!
Пригадав я тут пророка Йону
(з Біблії про це усяке зна),
як його, щоб бурю втихомирить,
зіпхнуто з човна.
«Киньмо жеребок! — кажу.— Між нами,
певно, є великий грішник тут;
хай з карети вискочить, бо буде
нам усім капут».
Карел Гавлічек-Боровський
Як зачули теє поліцаї,
то не стали навіть ворожить —
вибили дверцята у кареті
й вискочили вмить.
Ой ти, світе, неподобний світе!
Риє землю носом у рову конвой,
а злочинець сам-один в кареті
їде, як герой!
Ой ти, владо, неподобна владо!
Націями хочеш керувать,
а сама не можеш на повідді
коней утримать!
Без віжок, без візника у пітьмі
я летів у тій кареті сам,
мчав понад безоднею страшною
навздогін вітрам.
Свою долю сторопілим коням
не боявсь я звірить, будь-що-будь:
адже я громадянин австрійський,
гірш не може буть.
В голові холодний розум мавши,
а в губах — цигарки любий жар,
я прибув на станцію прудкіше,
ніж російський цар.
Як зразковий арештант, я тут же
попоїв, чого мені дали,
перш ніж скалічілі охоронці
пішки прибрели.
В Вайдрінгу я добре спав, а стражі
мучились, що Боже упаси,—
спини собі спиртом розтирали,
мазали носи.
От і вся альпійська епопея,
щира правда, ані втять, ні взять:
хоч — спитай в поштмейстера Дальруппа,
той не дасть збрехать.
IX
Приїхали до Бріксена
майже точно в строк,
тут начальство на мене Дедері
видало квиток.
Карел Гавлічек-Боровський
Замість мене шмат паперу
в Чехію прийшов,
а тут чорний орел двоголовий
взяв мене на схов.
Пан намісник, поліцмейстер
і місцеві збіри —
то ангели мої охоронці
у цьому Сибірі.
Імре Мадач
(1823—1864)
Три хори з драматичної поеми
«ТРАГЕДІЯ ЛЮДИНИ»
і
Як ота огниста куля
Пишно сяє, гордо кружить
І сама того не знає,
Що сузір’ям скромним служить.
Он дрібненька зірка блима,
Наче вогник із лампади:
Та пилинка — світ великий,
Де створіннів міріади.
В двох світил дві сили спорять —
Притягання й одбігання,
І на праву путь виводить
їх невпинне те змагання.
Он планета вниз шугає,—
Оддаль вам страшним це здасться,
А на ній — істот мільйони
Пробувають в мирі й щасті.
Та лелітка, може, згодом
Стане зіркою любові,
Хай втішає земнородних
У немеркнучій обнові.
Тут новим світам колиска,
Там труна світам минулим,—
Гордовитим осторога,
Знак надії всім знебулим.
Ось летить мітла-комета,
Лад ламає, жах наводить,
Та, почувши слово боже,
В вірну колію ввіходить.
Імре Мадач
Ти, хороший юний душе,
Йди за кулею земною,
В чернь і злото, в біль і зелень
Одягай її чергою.
Сміло в путь, кохана Земле,
При тобі небесні лики!
Круг малий твій буде полем
Боротьби ідей великих.
Гарне й скверне, сміх і сльози,
Зими й весни, світло й тіні,
Божий гнів і божа ласка
Йтимуть спільно в вічній зміні.
II
Мов прибій, життя вирує,
Кожна хвиля — світ новий...
Ця здіймається — не бійся!
Та упала — не жалій!
То нам страшно, що одного
Сіра маса поглине,
То лякаємось міцного,
Що один мільйони гне.
За науку, за мистецтво
Боїмось, тривогу б’єм,
Хочем хвилі спрямувати
В річища вузьких систем.
Та даремно: як не бийся,
Що черпнеш — сама вода.
Море ж грає і сміється,
Гамувать його шкода!
Хай шумить, життя єдине
Зна само, де межі й край...
В боротьбі ніщо не гине,
Знов старе в новому сплине,—
Грай же, море, вічно грай!
III
Славне право — вільний вибір
Між чеснотою й пороком,
Коли знаєм, що над нами
Бог зорить ласкавим оком.
Імре Мадач
Хай юрба тебе невдячна
І огудить, і осудить —
Не вважай, дій сміло й прямо,
Щоб велике щось спорудить.
Сором діяти інакше!
Непреложна ця свідомість
Гне лукавого додолу,
Зносить доброго натомість.
Та, сягаючи верхівля,
Угамуй свою уяву,
Не гадай, що це велике
Ти зробив на божу славу.
Ні, то Бог, одвіку славний
Всемогуттям і всевладдям,
Тим підніс тебе й звеличив,
Що обрав своїм знаряддям.
Льюїс Керролл
(1832 — 1898)
Вірші з роману
«АЛІСА
В КРАЇНІ ДИВ»
* *
*
Хороший крокодилонько,
Скачавшися в піску,
Пірнає в чисту хвиленьку,
Споліскує луску.
Як він покаже зубоньки,
Привітно сміючись,
То рибоньки-голубоньки
Самі у рот плись-плись!
* *
*
Стрів Бровко мишку в хаті
І почав їй казати:
«Я тебе позиваю,
Ходім, мишко, на суд.
Відкладать не годиться,
Будем нині судиться,
Бо на мене з безділля
Напав уже нуд».
Каже мишка Бровкові:
«Що за суд безтолковий —
Ні судді, ні підсудка
Ми не знайдемо тут».
«Сам я буду, мишутко,
За суддю й за підсудка;
Вже і вирок готовий —
Тобі буде капут».
Льюїс Керролл
* *
*
— Ти старий, любий діду,— сказав молодик,—
І волосся у тебе вже сиве,
А стоїш вверх ногами й до цього вже звик,—
На твій вік це не дуже красиво.
— Молодим,— мовив дід,— я боявсь неспроста,
Що це може відбитись на мізку,
Та моя голова — я вже знаю — пуста,
На ній можна стояти без риску.
— Ти старий,— знову каже юнак до дідка,—
І, нівроку, гладкий, як діжчина,
А в переверти йдеш, крутиш хвацько млинка,
Ти скажи мені, в чому причина?
— Молодим,— мовив дід,— всі суглоби собі
Розтирав я чарівною мастю,
Коли хочеш — за гроші хороші й тобі
Дам коробочку-дві того щастя.
— Ти старий, в тебе щелепи наче й слабкі,
Не вжувать їм нічого, крім здору,—
Та ти гуску з кістками строщив залюбки,
Де ти взяв таку силу бадьору?
— Молодим,— мовив дід,— я постійно сваривсь
Із дружиною в день по три рази,
І від того мій рот на ,весь вік укріпивсь,
Мов стальні, мої щелепні м’язи.
— Ти старий,— каже хлопець,— і, справа ясна,
Твої очі вже добре не бачать,
А на кінчику носа ти держиш в’юна;
Хто навчив тебе, діду, трюкачить?
— Я тобі відповів вже на троє питань,
Та дурний все одно не мудрішає.
Ти з дурницями, хлопче, від мене відстань,
Вимітайся, бо вижену втришия!
Льюїс Керролл
* *
*
Бурчи, кричи на немовля,
Лупи його, як чхає,
Що те чхання нам дошкуля,
Маля прекрасно знає...
Гу! Гу! Гу!
Бурчу, кричу на немовля,
Луплю його, як чхає,
Ото хай дурня не валя,
До перцю привикає!
Гу! Гу! Гу!
Мигай, мигай, кажанок,
Двигай, двигай казанок,
Понад нами пролітай,
Як сідаєм ми за чай.
* *
*
— Трошки швидше, трошки швидше,— каже равлику тріска,—
Бо дельфін іде за нами, дуже ззаду натиска.
А омари й черепахи насувають звідусіль,
Всі на березі гуляють, всі чекають на кадриль.
Чи ти любиш, чи не любиш танцювати кадриль?
Чи ти будеш, чи не будеш танцювати кадриль?
— Ох же й радощів нам буде, ох же й жару ми дамо!
За омарами у море ми й самі полетимо!
Равлик каже: — Я боюся мандрувать по волі хвиль, 1
Дуже дякую, рибусю, не для мене ця кадриль!
Я не хочу, я не можу танцювати кадриль! *
Я не хочу, я не можу танцювати кадриль!
— Яка не буде хвиля, до берега приб’є,
Ти ж знаєш — по тім боці ще другий берег є.
Від Англії до Франції по морю двадцять миль,
Не бійся, любий равлику, станцюємо кадриль!
Чи ти любиш, чи не любиш танцювати кадриль?
Чи ти будеш, чи не будеш танцювати кадриль?
Льюїс Керролл
* *
*
Обізвався омар: «Хтось мене перепік,
Я обсиплюся цукром, щоб сік не потік».
І, як качка носок підтягає вуском,
Так він п'ятки свої вивертає носком.
Враз побачила я, завернувши за ріг,
Як рачиха з совою ділили пиріг...
* *
*
Ідіть усі, старі й малі,
Вже суп парує на столі.
Ну хто тут не оближе губ?
Ох же й смачний черепаховий суп,
ах, який суп,
страх, який суп,—
Ох же й смачний черепаховий суп,
суп,
суп!
Ну, що та риба, дичина,
Садовина й городина?
Мені обід тоді тільки люб,
Як є на столі черепаховий суп,
ах, який суп,
страх, який суп,—
Ох же й смачний черепаховий суп,
суп,
суп!
...Черепаховий суп,
ах, який суп,
страх, який суп...
* *
Чирвова Краля в літній день
Спекла смачний рулет,
Та той рулет, ще й пару котлет
Украв Чирвовий Валет!
Льюїс Керролл
Я знаю від них, що ви в неї були
Й сказали про мене йому.
Вважає вона, що я гідний хвали,
Лиш плавать не вмію чому?
Він їм передав, що я не пішов
(Так само гадають і в нас):
Коли вона справу порушить ізнов,
Ніщо не врятує вже вас.
Я дав їй один, вона йому два,
А ви нам, здається, три,—
Всі можуть довести свої права,
Все ясно, хитри не хитри.
Коли ж доведеться мені чи їй
Відповідати за гріх,
То він все одно не страчає надій,
Що ви не видасте їх.
Ще поки на неї той дур не напав,
Були ви в понятті моїм
Тим муром, який несподівано став
Між нами, між ними й між ним.
Що їй вони любі — йому не кажіть,
Ціну треба знати словам,
До вічного віку секрет бережіть,
Мені лиш відомий та вам.
* *
*
Був смажень, і швимкі яски
Сверли-спіралили в кружві,
Пичхали пиршаві псашки
І трулі долові.
«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,
То кусозуб і дряполап!
Не знайся з птицею Зу-Зу
І велезнем Хап-хап!»
Меча-штрича він в руки взяв,
Підняв тропив ворожий слід
І в смужній думі спочивав
Під древом Діод ід.
Льюїс Керролл
Та раптом чує глушний цвист,
Кругом немов могонь пашить,
В тримучім лісі никне лист —
КурзуВерзу метить!
Він раз мечем! Він два штричем!
Отак штричаєм ворогів!
Зняв гмію золову з плечей,
Додвому посмішив.
«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?
Мій хлопчику, ти чудодець!
«О сплавний день! Стрибай пісень,
Тодімо у ханець!»
Був смажень, і швимкі яски
Сверли-спіралили в кружві,
Пичхали пиршаві псашки
І трулі долові.
* *
*
Близняк з Близнюком
Учинили бійку,
Бо Близнюк Близняку
Пошкодив торохтілку.
Тут чорний ворон прилетів
І з криком сів на гілку,—
Так налякав обох бійців,
Що враз забули спірку.
* *
*
На небі грало сонечко,
Проміннячко ллючи,
І хвилі в морі сяяли,
Як золоті ключі —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо це було вночі.
А місяць блимав пахмурно,
Сердитий був, як біс:
«Ну, що за сонце капосне —
Усюди пхає ніс!
Чи дня нема? Чого б ото
В чужі діла я ліз?»
Льюїс Керролл
Вода була мокрісінька,
Зате сухий пісок;
На небі ні хмариноньки —
Бо не було хмарок;
В повітрі ні пташиноньки —
Бо не було пташок.
Вусатий Морж із Теслею
Ішли по бережку
І гірко-гірко плакали,
Що стільки тут піску:
«Якби усе тут вимести,
Було б, як у вінку!»
«Щоб десять підмітальників
Поставити сюди,	\
Чи за півроку б вимели?» —
Питає Морж з біди.
А Тесля тільки схлипує:
«Пропали б їх труди!»
Ідуть, аж бачать — устриці.
Морж крикнув їм: «Привіт!
Ми дуже раді зустрічі,
Ходімо на прохід!
Ми чотирьох запрошуєм
До себе на обід!»
Мовчить найстарша устриця,
Лиш блимає на них:
Чого, мовляв, присікались
До мене, хитруни?
Нікуди йти не хочу я
З своєї мілини!
Та четверо молодшеньких
Враз підійшли до них,—
Умилися, прибралися
І взулись, як на гріх —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо в них немає ніг.
За ними й інші устриці
Посунули слідом,
Вони ішли і парами,
Й одинцем, і гуртом, '
По пінних хвилях вистрибом,
По берегу повзком.
Півмилі Морж із Теслею
Йшли по сухій землі
Льюїс Керролл
І на привал спинилися
На кам’яній скалі;
За ними гуртувалися
Всі устриці малі.
«Тепер ми поговоримо,—
Вусами Морж повів,—
Про чоботи і човники,
Капусту й королів,
Чи скоро море википить,
Чи крила є в корів».
«Пізніш,— гукнули устриці,—
Перш дайте звести дух,
Бо ми ж усі гладесенькі
І нас стомив цей рух».
«Спочиньте»,— Тесля вимовив,
Порадував гладух.
А Морж сказав: «Хліб є вже в нас,
Буханочка на з’їд,
До хліба оцту й перчику
Додати теж би слід,—
Як ви готові, устриці,
Ми почнемо обід».
«Але не з нас! — всі устриці
Тут крикнули навкрич.—
Невже ви, любі, зважитесь
На цю жахливу річ?»
А Морж сказав: «Дивіться-но,
Яка чудова ніч!
За вас ми вам же й дякуєм,
Бо ви такі смачні!»
А Тесля мовив: «Ріжтеся
Обом — йому й мені;
Чи ви поглухли, устриці?
Ви чуєте чи ні?»
А Морж ізнов: «О Боже мій!
Невже ми їх сюди
Із мілини принадили
Лише задля їди?»
А Тесля: «їж, не бідкайся
Та масла менш клади!»
Морж заридав: «Ой, устрички!
Мені так жалко вас!»
Та вибирав, де більшенькі,
Льюїс Керролл
Глитав по три ураз
І до очей хустиночку
Підносив раз у раз.
«Ну, нагулялись, устриці? —-
Знов Тесля річ повів.—
Додому, може, підемо?»
Ніхто не відповів...
Не диво — Морж із Теслею
Всі устриці поїв.
❖ *
*
Хитун-Бовтун на стіні стояв,
Хитун-Бовтун додолу впав.
Хоч прибігла вся королівська рать,
Хитуна-Бовтуна не змогли вже піднять.
* *
*
Узимку, як біліє сніг,
Співаю я пісень дзвінких.
Весною, як усе цвіте,
Скажу тобі про се й про те.
Улітку будуть довгі дні,
Ти зрозумієш ці пісні,
А восени, як жовкне лист,
Запишеш ти пісень цих зміст.
Я написав листа до риб:
«Якби хотіли, ви могли б».
А рибоньки морські дрібні
Прислали відповідь мені,
їх відповідь була така:
«У нас причина є, яка...»
Я знов послав до них листа:
«Ваш лист — лиш викрутка пуста».
Послав листа, а рибки в сміх:
«Уже ми бачили таких!»
Сказав їм раз, сказав їм два —
Даремні всі мої слова.
Ну, покажу ж я вам смішок!
Узяв я добрий казанок,
А в казанок води набрав,
Як треба до подібних справ.
Тут хтось прийшов і став казать,
Що вже маленькі рибки сплять.
Льюїс Керролл
А я йому: «А ти піди
І знову рибок розбуди».
Команду викрикнув я цю
На саме вухо посланцю.
Тут посланець зробивсь лихий:
«Ви не кричіть, я не глухий!»
Хоч ти що хоч йому роби:
«Я розбудив би їх, якби...»
Тоді я штопора знайшов
І сам будити риб пішов.
Та в хату я ввійти не міг,—
Замкнув хтось двері, як на гріх.
Було те лихо не мале,
Тягнув за клямку я, але...
* *
*
Боролись за корону Лев і Одноріг,
Лев Однорога у місті, переміг.
Несли їм люди всячину — хто хліб, а хто пиріг,
А той, хто був сміліший, гнав їх за поріг.
* *
*
Я все скажу, не потаюсь,—
Таїтися не слід.
Я бачив, як старий дідусь
Сидів коло воріт.
«Хто ти і з чого ти живеш?» —
У дідд я спитав,
І все, що він відповідав,
Я мимо вух пускав.
Старий сказав: «Яв ячмені
Метелики ловлю
І з ними страх які смачні
Вареники ліплю.
Я продаю їх морякам
В погоду штормову
І признаюся щиро вам —
Із цього я живу».
Та я придумував якраз,
Як вуса зеленить
І як би віяло зробить,
Щоб добре їх закрить,
І через те я не розчув,
Льюїс Керролл
Що говорив дідусь.
«Розповідай же!» — я гукнув
Та в лоб його л у лусь!
Ізнов залебедів дідок:
«Живу собі, роблю,—
Як де знайду гірський струмок,
Візьму та й підпалю,
Хоч роблять із тії води
Помади дорогі,
Але за всі мої труди
Я маю три шаги».
Та я роздумував тоді
Ви знаєте над чим?
Як, ївши глину на воді,
Зробитися гладким.
І знову добре я труснув
Дідка, що зморх, як гриб.
«Розказуй швидше,— я гукнув,—
З чого їси ти хліб?»
«Збираю очі риб’ячі
На лузі у лозі,
Вставляю їх у гудзики,
Бо я таки й гудзій.
Я продаю їх дешево —
По шелягу за сто...
Хороші гудзики, та ба —
їх не бере ніхто!
Я раків на сильце ловлю,
Копаю пиріжки,
З горбів колеса я роблю,
А з ям роблю діжки.
Отак живу, труджусь весь час,
Так заробляю гріш...
Охоче вип’ю я за вас,
Вгостіть мене скоріш!»
Це я почув, бо вже скінчив
Роздумувать над тим,
Як можна ржу змивать з мостів
Вином міцним, густим.
«Спасибі, діду, розказав
Мені ти — що і як,
І ще спасибі, що бажав
Тц випить на дурняк».
Тепер, коли ненаропше
Я пальця причавлю,
Льюїс Керролл
Або ногою на гвіздок
Зненацька наступлю,
Або як з’їм, бува, чого
І заболить живіт,—
Я плачу так, що ого-го,
Бо я пригадую того
Дідусика плаксивого,
Як голубочка сивого,
Як ворона хрипливого,
Як буйвола хропливого,
На очі миготливого,
На речі лепетливого,
Від старості хитливого,
Від горя юродивого
Дідка старенького того,
Що бачив я давно його
Колись біля воріт.
А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі,
Поки до обіду, може б, ми заснули,
А після обіду підемо на гулі,
Спіте, королеви, люлечки-люлі...
$ $
Аліса задзеркальцям сказала: «Я сиджу
На троні у короні, ще й скіпетра держу.
Три тут королеви царять над усіма —
Біла й Червона, третя — я сама».
Хор:
Налий же скоріше у чару чого хоч,
Бери, призволяйся, до чого хто охоч;
Кинь кішку у каву, а мишку у чай,
Три рази по тридцять Алісу привітай!
«Любі задзеркальці,— Аліса каже їм,—
Це честь для вас велика — яз вами п’ю і їм;
Три вас королеви вгощають недарма,
Біла й Червона, третя — я сама».
X о р:
Налий же у чару чорнила чи смоли,
Щоб любії гості весело пили;
Змішай ситро із вовною, вино з піском змішай,
Сім разів по сімдесят Алісу привітай!
Льюїс Керролл
«Спершу рибку потрібно зловить»,—
Це не важко, це може зробити й дитина;
«Потім рибку потрібно купить», —
Це не важко, як є в гаманці копійчина.
«А тепер мені рибку зваріть І»
Це не важко, це можна упорать на місці.
«І у миску її покладіть!»
Це не важко: хвилина — й вона вже у мисці.
«А тепер на вечерю несіть!»
Це не важко, їй-богу, не важко нітрішки!
«А тепер з миски кришку зніміть!»
Ох, це важко,— не здужаю зняти я кришки.
Як же, справді, ту кришку відкрить —
Прикипіла, бо риба якась клейкувата...
Ти подумай, що легше зробить:
Кришку зняти чи загадку цю розгадати?
Під ясним шатром небес
Поміж тихих сонних плес
Човен плив у край чудес.
А в тім човні малюки
Наслухали залюбки,
Як казали їм казки.
Літо сонячне пройшло,
Небо млою затягло,
Що було, те загуло.
Та ввижається мені
Знов Аліса вдалині,
В за дзеркальній стороні.
І цікаві малюки
Наслухають залюбки,
Як їм кажуться казки.
У країні-дивині
Непомітно, як у сні,
Проминають ночі й дні.
Ніби човен чи порон
В золотий пливе затон,
І життя, неначе сон...
Появ Верлен
(1844 — 1896)
З РАННІХ ВІРШІВ
ГАМЛЕТ МОВИТЬ
І
Минувся, брате, час гітар, люльок, балів,
Утеч від лихварів, дуелей прешляхетних,
Двобоїв ні про що і жартів іскрометних,
Що в них юнацький шал кохатись нам велів.
Дивись, Гораціо, улюбленцю шинків,
Грозо всіх шулерів і любий всім бешкетник,
Найкращий друже мій, найперший співбенкетник,
Знавець крутих слівець на сотню словників,—
Дивися: устає з туманів Ельсінора
Щось несподіване, щось грізне і нове.
То не Офелія, дитина винозора.
То привид царствений! Очима він зове,
Хода, мов грім, гримить, рука вказує владно,
І мусиш діяти — негайно, невідкладно!
ДОН КЇХОТОВЇ
О Дон Кіхоте мій, натхненнику богеми!
Хай з тебе юрмами глузують мудраки,
А нам твоє життя — понад усі поеми:
Не мали рації, їй-богу, вітряки!
Рушай же з вірою до правди напрямки,
На тім чуднім коні так любимо тебе ми...
Як і в старі часи, закони скрізь ламкі,
А кривди вистачить на всі, як є, системи.
Ура! З тобою ми, юроди і співці,
Не з лавра носимо, а з дурману вінці —
Веди на подвиг нас, в шаленості тверезий.
Поль Верлен
Ще буде втрат і зрад, ми знаєм, та дарма:
Замайорить колись крилатий стяг поезій
Над сивим черепом нездарного ума!
Із збірки
«САТУРНІЧНІ ПОЕЗІЇ»
МЕЛАНХОЛІЯ
РЕЗИГНАЦІЯ
Марив я в дитинстві про чудні краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала...
Я творив у думці запашні раї,
Де між арф літали пави злотопері,
Де між хмар витали зореокі пері!
Нині перейшов я той чарівний пруг —
Що ж, життя — наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта з луда фантастична,
Та не все ще згладив буднів сірий струг.
Мрій широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та мені немилі — жінка симпатична,
Небагата рима і обачний друг!
МЕУЕКМОКЕ *
О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні
До вирію дрозди летіли напівсонні,
А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,
Журилися вітрів фаготи унісонні.
Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,
Волосся і думки тріпав нам вітровій,
І раптом, глянувши на мене із-під вій:
«Скажи мені, який був день найкращий твій?» —
* Ніколи більше (англ.)..
Поль Верлен
Спиталася вона. Я тільки посміхнувся
Й устами вдячними побожно приторкнувся
До білої руки, а серце стало нить.
Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,
Як запах ваш п’янить, як солодко бринить
Несміливе «люблю» уперше з уст коханих!
ПО ТРЬОХ ЛІТАХ
Я хвіртку відхилив — вона, стара, охоче
Мене впустила знов у цей старий садок;
Тут скрізь іще стоїть ранковий холодок,
На свіжій зелені роса ряхтить-мигоче.
Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:
Альтанка світиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У вітті горлиця розливисто туркоче,
Стара осичина щось шепче до квіток.
Троянди, як колись, колишуться, лілеї
Пишаються, як перш, у головній алеї,
Пташки знайомі всі — від ціньки до дрозда.
Побачив я й тебе, замислена друїдко,
Із тебе білий тиньк потроху опада.
А резеда пахтить так солодко, аж їдко.
ТУГА
О перші любощі, о серця юнь вразлива!
Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів,
Бентежне відкриття незвіданих світів
І зближень трепетних стихійність боязлива!
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,—
Із півночі життя хтось лютий налетів,
І впала враз зима — тяжка, глуха, нудьглива.
І от я гибію, самотній і смутний,
Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,
Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...
О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло,
Що знає нас до дна, нічому не чудує
І часом, як дитя, цілує у чоло?
Поль Верлен.
ЗНЕМОГА
Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада,
Ласкава, як сестра! І в розпалі хотінь
Віддання яросне —то влади тільки тінь,
А ніжна відданість — любові справжня влада.
В твоїм голубленні така мені відрада]
Миліш від захватів і пристрасних зомлінь
Цілунку млосного сумирлива теплінь,
Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада.
Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!
Без дрожі й трепету до мене пригорнись
І, як клялась колись, так і тепер клянись,
І плачмо до зорі удвох, моя коханко!
МАРЕННЯ
Давно мені якась незнана жінка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її ніяк не уловлю —
Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.
Відомо їй все те, що іншим таємниця,
Що в серці я таю, що серцем я терплю,
І вміє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола слізьми, ласкава жалібниця.
Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім’я не втямлю теж — якесь ясне ім’я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила,
Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,
Немов віддалений, притемнений такий,
Як у покійників, що їх забуть несила.
ТОБІ
Тобі цей вірш, тобі, утіхо винозора
З душею чистою і доброю, тобі,
Ласкава мрійнице, у горі і в журбі
Душа моя кричить, від туги непрозора.
Поль Верлен
Гнітить моє життя немилосердна змора —
Якісь страшні вовки за мною все в гоньбі,
А я кривавлюся і гину у ганьбі,
Палаючий Содом, розвержена Гоморра!
Із раю прогнаний, не так колись страждав
Наш праотець Адам, не так стогнав-ридав,
чЯк я стогну тепер з глибокої скорботи.
У тебе ж як І е в душі якісь турботи,
То все такі легкі, мов у погожі дні
Юрливі ластівки в лазурній вишині.
ТРИВОГА
Природо, не торка мене твоя краса —
Ані ліси й поля з їх гойними дарами,
Ані веселчасті ранкові панорами,
Ні журних вечорів торжественна яса.
Мені смішні усі мистецтва чудеса,
Поезія, і спів, і древні грецькі храми,
Соборів пишний блиск, їх велеліпні брами,
Й дзвіниці, що стримлять в порожні небеса.
Не вірю в Бога я, глузую із людей,
Все заперечую—знання, мораль, ідеї...
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям утомлена, пойнята жахом смерті,
Моя душа — мов бриг, що поміж хвиль і криг
Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.
ОФОРТИ
ПАРИЗЬКЕ КРОКІ
Вигадливий місяць наводив глазур
На чорні доми,
Із гострих дахів, з димарів-амбразур
Химерно курились вихлясті дими.
Сірів небозвід, а вітер стогнав,
Квилив з гіркоти,
І десь вдалині, між вогких канав,
Відчайно нявчали бродячі коти.
Поль Верлен
А я йшов і мріяв про день Фермопіл
І про Марафон,
І газове світло з зірками навпіл
Творило для мрій тих блакитнявий фон.
КОШМАР
Снивсь мені баладний рицар —
У одній руці іскриться
Голий меч, убивча криця,
А в другій руці блищить
Сталевий щит.
Чорний вершник буйно лине
Через гори і долини,
Через ріки бистроплинні
На червонім скакуні,
Баскім коні.
То не кінь, а чорт безрогий,
Добре знає всі дороги,
Без удила, без остроги
Мчить за вітром удогонь,
Немов огонь!
А з-під каски в поторочі
То заблиснуть ярі очі,
То погаснуть... Серед ночі
Так спалахує-згаса
Рушниць яса.
Мов боривітрові крила,
Мов розіп’яті вітрила,
Що негода завихрила,
Плащ на вітрі лопотить
І тріпотить,
Торс показуючи грубий
І чобіт чудні розтруби,
А у тьмі блискочуть зуби —
Мов грімниця виграва —
Всі тридцять два.
МОРСЬКИЙ ОБРАЗОК
На суворе море,
Що всю ніч шумить,
Місяць ледь струмить
Сяйво, ніби хворе;
Поль Верлен
В темних небесах
Хмариво безкрає
Раз за разом крає
Блискавки зигзаг;
На скелястий берег
Сунуть орди хвиль,
їх тривожний квиль
Губиться у шхерах,—
А над цим страшним
Ураганним виром
Роз’ярілим звіром
Громихає грім.
НІЧНИЙ ЕФЕКТ
Ніч. Дощ і темрява. У небо сіре, млисте
Шпилями й вежами стримить готичне місто —
Даль сивим мороком його вже повила.
Рівнина. Скорчені і скрючені тіла
Звисають з шибениць, танцюють; хижі круки
Жадливо шарпають їм голови і руки,
Внизу ж — то вовча з’їдь, як круча — угорі.
Он чорні падуби й тернові чагарі
Колючо їжаться розчухраним ^пагіллям,
Що мов начеркано по сірому вугіллям;
А там кудись бредуть три в’язні півживі,
Обдерті, босі; їх підгонять вартові,
І леза бердишів так гостро й проразливо
Блищать проти списів розбурханої зливи.
/
ПОТОРОЧІ
В них батьківські, як кажуть, коні
І тільки й злота, що в очах,
В них вічні мандри у законі
І вічні лахи на плечах.
Розумний любить їх повчати,
Дурний жаліє навісних,
Дітвора дражнить, а дівчата
Глузують вочевидь із них.
Поль Верлен
Удень, як тіні ще коротші,
Вони кумедні і смішні,
А проти ночі — поторочі,
Уже урочливі й страшні.
Руками вціпившись до болю
У грифи говірких гітар,
Вони гугнявлять щось про волю,
І кожен згук у них — бунтар.
Любов до вічного сміється
І плаче в вирі їх зіниць,
У них відбилася, здається,
Краса покинутих божниць...
Ідіть же, вічні подорожні,
Блудіть по нетрях, чухраї,
Бо перед вами і порожні
Не відчиняються раї!
Природа теж до вас негречна
(В людей учитись почала),—
Все хоче стерти недоречну
Гординю з вашого чола.
І як неслава вас шельмує
В своїй затятості лихій,
Так раз у раз анафемує
Неутоленна лють стихій.
Вас червні палять, студять грудні,
І скрізь, куди не поверни,
Болючі руки й ноги трудні
Колючі шарпають терни.
А впадете, укриті струпом,
Під листям осені рудим,
То й вовк згордує вашим трупом,
Блідим, безкровним і худим!
СУМНІ ПЕЙЗАЖІ
В ВЕЧІРНЬОМУ ТЛИВІ
Вогні мерехтливі
Лягли на поля,
В вечірньому тливі
Сумує земля.
Поль Верлен
В вечірньому тливі
Хтось серце люля,
Пісні сиротливі
Співає земля.
І дивнії мрії
Встають, мов сонця
На заході ж мріє
Початок кінця.
Там привид багріє
Якогось гінця,
І дивнії мрії
Снують без кінця.
МІСТИЧНІ ВЕЧОРОВІ ЗБЛИСКИ
І спогади, і зблиски вечорові
Горять-тремтять на обрії палкім
Надії, що в огнистому покрові
Ховається за муром пломінким,
Де в’ються, викохані хтозна-ким,
Лілеї і тюльпани буйнокрові,
Підносячи пелюстки пурпурові
Із ароматом млосним і важким;
В повітрі розливаються паркім
Ті пахощі отруйні, нездорові;
І серце, й ум немов у сні тремкім —
Мішаються у захваті п’янкім
І спогади, і зблиски вечорові.
СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА
Захід дотлівав, багряніли хмари,
Вітер коливав білі ненюфари,
Квіти колихав між очеретів,
Над сумним ставком стиха шарудів.
Я бродив один із жалем кривавим
Між похилих верб понад сонним ставом,
Де густий туман уставав з низів,
Де, мов великая, привид чийсь сизів,
Де ридав відчай в тужних криках сойки,
Де плили сичів жалісливі зойки
Між похилих верб, де бродив один
Я з своїм жалем, не лічив годин...
І упала ніч, і погасли хмари,
Поль Верлен
Мла оповила сонні ненюфари,
Тільки під ставком, між очеретів,
Вітерець сумний стиха шарудів.
КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ
Це вакханалія із «Фауста», а котра —
Класична, друга: це ритмічний веремій,
Ритмічний через край. А сцена — сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.
Але по шнурку, альтани і шпалери,
Газонів чепурних розмірені кружки,
Усюди статуї — Амури і Венери.
Сильвани і морські божки.
Каштани й ясени, тюльпани і нарциси,
Кущі трояндові, гатунків шість чи сім,
А ген — підстрижені трикутниками тиси
І срібний місяць над усім.
Дванадцять вдарило, і хтозна-відки виник
Мотив протяжливий, що й Бога б засмутив,
Неначе зіткании із місячних сяйвинок
«Тангейзера» сумний мотив.
То засурдинені, приглушені валторни
Стривожили нараз спокійну літню ніч,
Тремтіння будячи у грудях неповторне;
І на заманливий той клич
Сплелися в хоровод в химернім мерехтінні
Безплотні привиди, прозоріші за фей,
Опалово-бліді у віт зеленій тіні —
Не то Ватто, не то Раффе!
Завмер здивовано старий каштан листатий,
І журкіт причаїв зчудований фонтан
На той танок примар між мармурових статуй,
Ні, не танок, а тужний тан!
Чи то поетові од чайно-п’яні мари,
Чи то його жалі — хисткі примари ці,
Чи кволого страхи, чи хворого кошмари/
Чи просто-напросто мерці?
Чи то твої думки, від жаху посивілі,
Чи муки совісті судомляться отак,
Поль Верлен
Чи смутки-упирі у тихім божевіллі
Безгучно відбивають такт?
Всю ніч крутилися, вихалися фантоми,
І, тільки як блідий світанок надоспів,
Вони всі здиміли — чи з ляку, чи з утоми,
Чи тим, що змовк той кличний спів,
І не лишилося після нічного смотра
Анічогісінько, хоч би де слід дрібний,
Анічогісінько... Зоставсь лиш сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.
ОСІННЯ ПІСНЯ
Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада...
їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
І ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист —
В безвість лину.
ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ
Червоний місяць звівсь над ожеред,
На сонний луг лягла хвиляста мряка,
У березі самотня жаба кряка
Й шепочеться із вітром очерет.
Мак водяний згортається поволі,
Непевно бовваніють вдалині
Поль Верлен
Стрункі тополі; цятки світляні
Блудних вогнів мигтять на видноколі;
З дупла свого, збудившись, виліз сич
І полетів беззвучно й тяжкокрило;
В зеніті якось тихо зазоріло.
Венера біла сходить — це вже ніч.
СОЛОВЕЙ
Спогади сумні, спомини непрохані,
Налетіли ви, мов пташки сполохані,
І обсіли вмить з гомоном і гамором
Серця кожну віть — а воно ж то явором
Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої.
Що кудись біжить у примарнім спокої...
Довго так мене мучили ті гомони,
Та війнув вітрець, і примовкли спомини,
Лиш один співав жалісно і голосно,
Серце хвилював радісно і болісно.
Трелі заливні, рокоти і клекоти,
Мариться мені: «Люба, десь далеко ти!»
Ах, цей спомин-птах, радий його чути я —
Це ж моя любов, перша, незабутая!
Вже від тих жалів місяць в небі міниться,
І зітхає ніч, сумовита мрійниця,
Тиха літня ніч,— дише млосно, гаряче
І мовчить, мовчить, про незбутнє марячи,
І гойда-люля між тремкими вітами
Пісню солов’я, що весь вік тужитиме.
ПРИМХИ
ПОХМУРА СЕРЕНАДА
То не виє звір, не ридає сич,
То не мрець з могили—
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Вороже мій милий!
Душу відчини, вухо приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.
Чуєш — славлю я синь твоїх очей,
Сповнену отрути,
Тонь твоїх грудей, сонь твоїх плечей,
Ангеле мій лютий!
Поль Верлен
То не виє звір, не ридає сич
В розпачі глибокім,—
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Друже мій жорстокий!
Славлю я твоє тіло наливне,
Чари всі жіночі...
О, їх аромат так п’янить мене
У безсонні ночі.
Як забуть мені крила рук твоїх
І жагучі губи?
У цілунку їх стільки мук і втіх,
Демоне мій любий!
Душу відчини, серце приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.
Із збірки
«ВИШУКАНІ СВЯТА»
МІСЯЧНЕ СЯЙВО
Твоя душа — витворний краєвид,
Яким проходять з піснею і грою
Чарівні маски, радісні на вид,
Та сповнені таємною журою.
Вони співають на мінорний лад,
Як від любові їм життя розквітло,
Та радості не чути з тих рулад,
Що в місячне перецвітають світло.
В тім сяєві, урочім і сумнім,
Пташки не переснять своїх фантазій,
А водограї видивом струнким
Між мармурів ридають у екстазі.
ДО КЛІМЕНИ
Ці співи фантастичні,
Мелодії містичні —
За очі голубі,
Усе тобі,
Поль Верлен
За голос твій співочий,
За усміх твій дівочий,
Що в серці будить рій
Жагучих мрій,
За те, що ти, єдина,
Мов біла лебедина,
Мов аромат лілей
У тьмі алей,
За те, що з тебе лине
Світіння янголине
І музика тонка,
Така п'янка,
Що всю мою істоту
Пронизує достоту
Вогнем своїх промінь —
Вовік амінь!
НЕДБАЛІ
— На зло судьбі ревнивій, заздрій
Помрем разом! Чи є в вас настрій?
— Воронь нас, Боже, від гріха!
— Гріха нема. Вквітчавши скроні,
Помрем, як у «Декамероні».
— Чудний коханець... Ха-ха-ха!
— Коханець з мене непоганий
І, може, навіть бездоганний.
Як ходіте, разом помремо!
— Ви, справді, вмієте кохати,
Але незгірше й насміхати...
Та краще вже помовчимо.
Отак Тірсіс і Дорімена
Рядком, рамено до рамена,
Сиділи в парку, де глухі
Сміялись фавни. І даремно
Відклали смерть таку приємну
Чудні коханці... Хі-хі-хі!
Поль Верлен
$
КОЛОМБІНА
І дурний Леандр,
І старий Касандр-
Невдаха,
І меткий П’єро —
На брилі перо
Із птаха,
І ферт Арлекін,
Що вибіг на кін
У масці,
З-під якої, глядь,
Очі блискотять
Як в трясці,—
До -мі-со л ь -фа -сі,
Танцюють усі
Плав-плавом
І здіймають гам
Перед тим дівчам
Лукавим,
Що мружить до них
Очі, як на гріх,
Зелені,
То надію дасть,
То знов скаже: «Зась,
Шалені!»
Всі ті гультяї
Вплутались в її
Тенета...
За що їм така
Випала тяжка
Планета?
А вона кружля,
Платтячком метля
І надить
Дурників своїх —
Закохає всіх
І зрадить!
ШВГОЛОСОМ
Люба, не треба розмов,
Мила, шкода голосів,
Сповнимо нашу любов
Тишею темних лісів.
Поль Верлен
Злиймо і душі, й серця,
Снімо небачені сни,
Хай шепітком вітерця
Шепче сосна до сосни.
Очі мрійливо примруж,
Руки на грудях схрести,
Нумо між синявих руж,
Ніби сновиди, брести.
Хай безгоміння росте,
Лиш шевеліє трава,
Хай верховіття густе
Нас від тривог укрива.
А як із чорних дубів
Вечір врочисто впаде,
Нашої розпачі спів
Хай соловей заведе.
СЕНТИМЕНТАЛЬНА РОЗМОВА
В старім саду серед нічної мли
Дві постаті непевнії пройшли.
В них зір погас, уста у них змарніли,
І ледве чутно голоси бриніли.
В старім саду, в зимову ніч сумну
Два привиди будили давнину.
— Ти згадуєш, як ми колись любились?
— Навіщо вам ті згадки знадобились?
— Чи бачиш ти й тепер мене вві сні?
Чи рвешся серцем ти до мене? — Ні.
— Як ми колись удвох жили щасливо,
Зливаючи серця й вуста! — Можливо.
— Де синь небес, де сяєво надій?
— Надії ті почезли в тьмі густій.
Отак ішли вони у ніч зимову,
І тільки місяць чув чудну розмову.
Поль Верлен
Із збірки
«ДОБРА ПІСНЯ»
<4:
%
Поки перший промінь зронить
Ніжне сяйво ранкове,
— Б небі дзвонить
Срібло жайворонкове,—
Зірко, в очі глянь співцеві,
В чулім серці запали,
— В чебрецеві
Будять день перепели,—
Запали ту мрію чисту,
Що цвіте не одцвіта,
— Медянисто
Наливаються жита,—
І думки мої співочі
Понеси в далеку даль,
— Мерехкоче
Скрізь роса, немов кришталь,—
Де спить мила, ти, лелітко,
їй про мене нагадай...
— Швидко, швидко,
Сонце йде на небокрай!
# *
&
В місячнім світлі
Мліють гаї;
В ночі розквітлій
Тчуть солов’ї
Співи-узори...
О люба зоре!
В ставі сріблистім
Чорна верба,
Шепче між листям
Вітру журба
Палко і рвійно...
Разом помріймо!
Поль Верлен
З висі тремкої
Тиша злина,
В мирі й спокої
Спить осяйна
Світу будова...
Хвиля чудова!
* *
*
Скінчились випроби страшні:
Всміхнись, душе, будучині!
Минули дні тривожні, хмарні,
Видіння здиміли кошмарні,
Страхи почезли назавжди,—
Ще хвильку, серце, підожди!
Засніть, жалі, мовчіть, докори,
Жадана мить настане скоро.
І очі змучені мої,
Що рвуться вбачити її,
І слух мій, радісно сп’янілий,
Що прагне вчути голос милий,
І все моє палке єство
Святкує славне торжество —
Ту мить, коли, як спів, натхненна,
Мене зустріне наречена!
ж
*
Вже пройшла зима — широко й розлого
Розлилось навкруг світло і тепло.
Веселіє серце в доброго і злого,
Лагідніє страдника пахмурне чоло.
Все цвіте, буяє, все дзвенить, співає,
Навіть хмурий наш, хворий наш Париж
Молодим сонцям радо розкриває
Тисячні обійми червінькових криш.
Поль Верлен
В мене ж на душі цілий рік весніє,
Квітне флореаль ласки і тепла,
Мрія коло мрії райдужно ясніє,
Пломінь коло пломеню радісно пала.
Це блакитне небо — лиш вінець лазурі,
Що в душі сміється світло-молодій,
Це моя весна, це кінець зажурі,
Це велике свято здійснених надій.
Хай цвіте весна й стигне літа сила,
Хай за ними йде осінь і зима!
Всі чотири пори, мила, ти скрасила,
Ти сама краса, ти любов сама!
Із збірки
«РОМАНСИ БЕЗ СЛІВ»
ЗАБУТІ АРІЄТИ
* *
Це захоплене зомління,
Це закохане томління,
Хвильні трепети лісів
У руках вітрів пестливих
І між віток шелестливих
Хор сп’янілих голосів.
О, цей шелест, шемріт, шепіт,
Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,
Журкіт, муркіт, свист і писк,
Трав розмайних шелевіння,
Шум води по моховинню,
По камінню плеск та блиск...
Хто ж до всього того шуму
Вплів мотив тривоги й суму,
Жаль снує душа — чия?
То, напевно, ми з тобою
День прощаємо журбою,
То душа твоя й моя!
Поль Верлен
* *
*
Крізь музичних вогнів колихання,
Крізь незвично розгойданий гомін
Я угадую давнього спомин
І провістя нового кохання.
Моє серце й душа в надпориві —
Наче око гіганта подвійне,
Де бринять, ніби мево сновійне,
Всіх пісень переливи тремтливі. ’
О, якої ще кращої смерті?
Одступи од коханців, тривого!
Дайте, релі, старого й нового —
Любо вмерти в такій круговерті!
* *
*
Із серця рветься плач,
Як дощ іллється з неба.
Від зради чи невдач,
Відкіль цей тужний плач?
О, хлюпотіння зливи
По крівлях, по землі!
На серце нещасливе
Спливають співи зливи...
Лягає без причин
Туга на серці туга.
З відчаю хоч кричи!
Печалюсь без причин.
Від муки дітись ніде,
Рве серце марний жаль.
Любові й зненавиди
Нема, а дітись ніде!
* *
*
Душа, душа моя страждала,
Любов, любов її терзала.
Поль Верлен
Та я утіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов,
Хоч цілим серцем і душею,
Здавалось, розлучився з нею.
Ніде я втіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов.
І серце, серце надто чуле,
Душі сказало: «Чи ж забули,
Забули в гордій самоті
Ми очі ті і губи ті?»
Душа сказала серцю: «Хтозна?
Розлука — пастка грандіозна:
Втечеш від муки за сто миль,
Стократно груди ранить біль».
# &
О сумна пустеле!
Я з нудьги вмираю,..
Сніг у даль безкраю
Блиск примарний стеле.
Небо тьміє мідно,
Хмари хмуро висять,
Зір нема, лиш видно,
Як конає місяць.
В далині імлистій
Щось немов синіє...
Ледве бовваніє
Бідний ліс безлистий.
Небо тьміє мідно,
Хмари хмуро висять,
Зір нема, лиш видно.
Як конає місяць.
Вам. худі вовцюги,
Й вам, хрипкі ворони,
Де знайти схорони,
Вічні волоцюги?
Поль Верлен
г
О сумна пустеле!
Я з нудьги вмираю...
Сніг у даль безкраю
Блиск примарний стеле.
❖ *
*
Солов'ю, що з високої вітки задивив-
ся на свій відбиток у річці/здаєть-
ся, ніби він упав у воду. Сидить на
вершечку дуба і боїться потонути.
Сірано де Бержерак
Одкид дерев у озернім затоні сріблистім
Димом береться імлистим,
А угорі потопають у справжньому вітті
Горлиць жалі сумовиті.
Цей краєвид — твоєї, мандрівнику, долі
Образ у нашій юдолі:
Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії
Всі твої втоплені мрії!
БЕЛЬГІЙСЬКІ КРАЄВИДИ
ВАЛЬКУР
Місто цегляних
Дімків чепурних —
Парам коханих
Затишно в них!
Хміль зелениться
І виноград —
Щирий п’яниця
Тій зелені рад!
А ресторани,
Бари, пивні,
Служки старанні
І чарівні!
Поль Верлен
О атмосфера
Битих доріг...
Для Агасфера
Скільки утіх!
ШАРЛЕРУА
Сині кобольди
В чорній траві,
І вітровій,
Мов плач Ізольди.
Вівса шумкі
Річкою ллються,
Боляче б'ються
Глоду гілки.
Чи то сараї,
Чи то доми?
Що за дими
На небокраї?
Де ми? Овва!
Гудуть вокзали.
Як ви сказали?
Шарлеруа!
Ох, який смород,
Гамір і шум!
Вгонить у сум
Хмурий цей город.
Як же терпіть?
В ніс, в уші лізе
Лязкіт заліза,
Сопухи й піт...
Сині кобольди
В чорній траві,
І вітровій,
Мов плач Ізольди.
Поль Верлен
БРЮССЕЛЬ
(Прості фрески)
Зеленаво й малиново
У непевнім світлі лампи
За вікном все знову й знову
Мерехтять пригорки й рампи.
День сумирний на ущербі,
Вже на заході — червінька,
Де-не-де в безверхім верб’ї
Щось замислено цвірінька.
В надвечір’ї золотому,
Що журливо догасає,
Передосінь мою втому
Колосково колисає.
II
Ах, алея ця,
Мабуть, без кінця,
А вгорі — блакить!
Гарно, бачить Бог,
Нам було б удвох
Тут з тобою жить.
Он якісь пани,
Все чепуруни,
До палацу йдуть.
Як я заздрю їм,
Тим панам старим —
Добре ними буть!
Білий сон колон,
А за ними он
Захід весь в огні
Й поля тихий сум...
Ах, таку б красу
Та тобі й мені!
Поль Верлен
МАЛІН
Цей вітер, радий причепиться
До флюгера чи прапорця
На замку нобіля-купця
(Червона цегла й черепиця),
І знов — рівнина без кінця.
Якісь одноманітно милі
Ці ясени, що їм гілля
Той самий вітер розхиля,—
Ля му ють на далекі милі
Люцерни й клеверу поля.
А далі в тишині глибокій
Луги безкраї попливли.
Пасіться, мирнії воли,
І ви, корови повнобокі,
Під небом, ніби з ковили!
Не набавляє поїзд ходу,
Що не вагон — малий салон,
Розмови тихі, й між заслон
У вікнах види на природу,
Таку, як любить Фене лон.
А К В А Р Е Л І
СПЛІН
Які червоні повні рожі,
Який зелений ярий хміль!
У мене серце насторожі —
Твій кожен рух в нім будить біль.
Яке блакитне чисте небо,
А море синє, мов зі скла...
Боюсь, кохана, я за тебе,
Щоб ти від мене не втекла.
Мені обридли ці мигдалі,
І цей самшит, і ця сосна,
І ці безмежні дальні далі,
І все — крім тебе, річ ясна!
Поль Верлен
8ТКЕЕТ8 *
Станцюймо джигу!
Любив я очі ці ясні,
Мов зорі ночі, осяйні,
Любив урочі їх вогні.
Станцюймо джигу!
Вона була і добра й зла,
Смутити й тішити могла,
Моя коханочка мала!
Станцюймо джигу!
Які п'янкі її уста,
Дізнав я краще — неспроста! —
Коли любити перестав.
Станцюймо джигу!
Та в серці спомин ще не згас
Про той щасливий, милий час,
Коли любов єднала нас.
Станцюймо джигу!
Із збірки
«МУДРІСТЬ»
* *
*
Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом,
В моє серце старе вдарив списом,' мов жалом.
Кров із серця дзюрнула червоним струмком
І взялася на сонці прозорим димком.
Світ в очу мені змерк, дух у грудях заперло,
Моє серце старе раз здригнулось і вмерло.
Добрий рицар під’їхав, устав з румака
І, я чую, мене вже рукою торка.
* Вулиці (англ.).
Поль Верлен
В свіжу рану лягла рукавиця залізна,
Владний голос про щось говорив мені згрізна,
І — о диво! — у мене у грудях нове
Народилося серце, не мертве, живе.
Серце чисте і горде, палке і хоробре,
Молоде і невинне, божественно-добре...
Я лежав, і дрижав, і з невіри чамрів,
Мов язичник, що боже знамення узрів.
А той рицар ізнов уступив у стремена,
Головою кивнув і озвався до мене
(Зичний голос до дна мені душу потряс):
«Ну, шануйся ж тепер! Буде й так на цей раз».
* *
*
Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі —
Причасниці блаженств, причетниці провин,
І очі, що п’янять за всіх міцніше вин,
Та часом кажуть «ні» самцям, нестримним в шалі,
їх голос, що завжди притишує нам жалі,
Як навіть зраджує — який хороший він!
Ласкавий спів, ранковий клич, вечірній дзвін,
Прекрасний плач, що мре в затишних згортках шалі..
Мужчина — звір! Життя потворне й навісне!
Коли б прокинулось хоч щось у нас ясне,
Дитинне, радісне — після тяжкого бою
Чи спорзних зустрічей — щось добре, щось живе,
І чисте, й чесне... Що ж ми візьмемо з собою
І що залишиться, як смерть нас позове?
* *
*
Фантоми гарних днів весь день полум’яніли
І почали уже на спадні бронзовіть...
Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть
І не торкайте струн, що в пору одбриніли.
Поль Верлен
Спустошливі вогні всю днину шаленіли,
Б’ючи долинну цвіть і виноградну віть,
Не даючи житам до жнив дополовіть
І небо палячи, що жде нас, осмутніле.
Душе моя, жени лихе передчуття!
Невже минувшина пожре нам майбуття,
Невже повернеться забуте навіженство,
Невже повториться те, що було колись?
Борися за своє омріяне блаженство,
Іди проти грози, мужайся і молись!
* *
Послухайте цю ніжну пісню,
Що тихо, вам на втіху, плаче
І любо так дзюркоче, наче
Струмок прозорий по узліссю.
Вона така ж проста й невинна,
Яку раніш ви знали (й звали?),
Коли їй виду не вкривали
Жалоба й гордість удовина.
її покрйвало тріпоче
Під вітром ночі грозової,
Та крізь похмурі ті завої,
Мов зірка, істина мигоче.
Вона співа, сама ласкавість,
Що треба жити добротою,
Що за могильною плитою
Щезають заздрість і ненависть.
А ще співа про мир і спокій,
Про славу щиру, нелукаву,
Найбільшу в світі людську славу —
Жить просто, не питавши поки.
Вона байдужим не залишить
Того,' хто серцем світ сприймає,—
Душі милішого немає,
Як іншу душу в горі втішить.
їй біль нестерпний серце тисне,
Вона ж без гніву зносить муку.
Збагніть ясну її науку,
Послухайте цю мудру пісню!
Поль Верлен
❖ «
*
Ті руки, що були моїми,
Ті ручки білі, ручки милі,
По всім цім дикім божевіллі,
По всій мерзоті неключимій,
По всім блуканню в тьмі кромішній,
Страшній, як совість святокрадця,
Ізнов мені ночами сняться
Ті руки царствено-розкішні.
Ви знов лягли мені на душу,
Що розтерзали хижі круки...
Скажіть мені, кохані руки,
Чого я сподіватись мушу?
Невже оманне це видіння,
Галюцинація відчайна:
І душ розлучених вінчання,
І серць воскреслих молодіння?
О руки, спомини священні,
Блаженні муки, світлі мрії!
Молю вас, руки всеблагії,—
Мені подайте знак прощення!
❖ *
*
Ось голос Гордості — гримить, немов труба,
А чийсь кривавий меч кольчугу й щит руба;
Біжиш навспотички крізь дим і згар пожежі,
І десь іздалеку відлунює труба.
Ось голос Заздрості — мов дзвін в морськім безмежжі;
Життя жахається і важко, по-ведмежи,
Тіка від холоду, що до душі пройма,
І глухне, тихне дзвін у дальньому безмежжі.
Ось голос Хтивості — розпалена юрма,
Всім п'яно й весело, здається, та дарма! —
Усі бредуть кудись, немов непритаманні,
І скоро здиміє утомлена юрма.
Ось інші голоси, неначе у тумані,
Торги і весілля, видовища оманні,
Поль Верлен
/
Цивілізації дешевий балаган —
Усе під музику щезає у тумані.
І гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган,—
Ми вам корилися, тепер, як ворогам,
З душі противимось, рішучіше чимдалі,—
І гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган...
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Сентенції плиткі, метафори невдалі,
Уся розвінчана риторика гріхів —
Вмирущі голоси, вмирайте Дружно далі!
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів,
Ми просвітилися від низу до верхів,
Доволі вже спокус і дикої гонитви,
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів!
Вмирайте ж, голоси, у голосі Молитви,
Бо праведний Глагол вас зміг на полі битви,
Бо благісний Стратег вас чесно поборов;
Вмирайте, голоси, у голосі Молитви,—
Нехай покриє вас могутняя Любов!
* #
*
Душе моя убога,
Відкіль цей тужний біль
І смертна ця тривога,
Коли жада зусиль
Від тебе доля строга?
Чом, дика і пуста,
Ти скорбно ламлеш руки,
Чому твої уста
Судомляться з розпуки,
А в зорі — мла густа?
Усі твої страждання,
Ти тільки зрозумій,—
Це визволу жадання,
Це благісних надій
Тверде заповідання.
Те мариво бліде
Вже скоро щезне, згине —
Поль Верлен
Великий день гряде!
Ти не заспи години,
Дивись, он сонце йде!
Нового дня промінність
Опукло, у різьбі,
Усіх речей первинність
Являє і тобі
Показує Повинність.
Здаля вона грізна
Здається і сувора,
Та ближче хто пізна,
Той сам побачить скоро,
Яка вона ясна.
У неї є на схові
З прадавньої доби
Нечувані, казкові,
Небачені скарби
Премудрості й любові:
Незриме золоття,
Екстази триблаженні,
Просвітлене буття,
Душі Преображення
І тліну забуття.
— І тліну забуття!
СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР:
Безхитрий, тихий сирота,
Потрапив я до міст великих:
Бентежила людей дволиких
Моя душевна простота.
У двадцять років звідав я
Нову жорстоку недогоду:
Я надивсь на жіночу вроду,
Жінок не надила.моя.
Хотів я вмерти на війні,
Не мавши короля й вітчизни,—
Та смерть без слави і без тризни,
Мабуть, судилася мені.
Поль Верлен
На розстанях чужих століть
Мій марний вік розтав, як пара...
За душу бідного Гаспара,
Живії, Господа моліть!
* *
*
Гнітять чорні сни
Моє існування:
Бажання, засни!
Засни, сподівання!
Знеможені сном,
Тьмяніють зіниці —
Між злом і добром
Не бачу різниці...
Все темне й сумне...
А руки нечулі
Колишуть мене:
Ой люлі, ой люлі!
❖ *
*
Над дахом дому — неба дах:
Блакить, роздолля!
Звелась угору понад дах
Струнка тополя.
У небі дзвін летить, мов птах,
Гуде тремтливо,
А на тополі ворон-птах
Квилить тужливо.
О світе мій, яке життя
Просте і тихе!
Із міста лине шум життя,
Довілля, втіхи.
Чого ж ти плачеш без пуття,
Забувши спокій?
Того, що втратив без пуття
Найкращі роки?
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно і тривожно далі від землі,
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок — чом, не знаю сам.
Моя думка, чайка-жалібниця,
Понад морем високо літає,
Вітер нею як хотя хитає,
І не може ні на мить спиниться
Неспокійна чайка-жалібниця.
Сниться воля їй,
Сонячний розмай,
І веде незнана сила через цей безкрай.
У чудесний край
Легіт-тепловій
Десь несе її по синій стежці хвильовій.
Часом так квилить вона, кигиче,
Аж плавцям далеким дух стенає,
То злітає вгору бунтівниче,
То крилом у хвилю заринає
І так сумно, жалібно кигиче.
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно та бентежно далі від землі...
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок — чом, не знаю сам.
 *
Із далини тужливий ріг луна,
Мов гілачеться чиясь душа в полоні,
І завмирає ген на оболоні,
Де вітер спів непевний почина,
В якому чути скаргу вовкуна,
А сонце на кривавім небосклоні,
Ховаючись у хмаряній обслоні,
Так лагідно й зворушливо кона.
Поль Верлен
Під вітру скавуління сонне й сипле
Сніжок лапатий неквапливо сипле»
Біліючи на червонястім тлі,
І монотонне осені зітхання
Вгортає дня печальне затухання
На стомленій і стишеній землі.
*
Живопліт за живоплотом —
Наче в морі баранці
Розійшлись у всі кінці.
Млисте море пахне глодом.
Задивились вітряки
На дерев недільні шати.
Он вибрикують лошата,
Як веселі дітваки.
Скрізь так хороше і юно,
Онде й вівці на лужку,
На зеленім моріжку,
Лагідні, як біле руно.
А із ближнього села
Небом, ніби тепле дійво,
Благодійно й мелодійно
Хвиля дзвонів поплила.
*
*
Крутись, вертись, моя карусель,
Крутись під спів веселих рогів,
Крутись не сто — п’ять тисяч кругів,
Крутись, вертись — гуляє Брюссель!
І це маля, і мати у білім,
І цей хлопчак в костюмі плюшевім,
І це дівча у платті рожевім,—
Усі раді — діждались неділі.
Летіть, летіть, конята прудкі,
Сьогодні тут не місце журбі,
Поль Верлен
Нехай шахрай мишкує в юрбі,
Летіть, летіть, бо грають дудки!
Яка краса — куди твоє діло! —
Шугать без дум у цій веремії:
У голові немов дурманіє,
А на душі так любо і мило.
Біжіть кружка під скрипку й фагот,
І під гармонь, конята мої,
Сумирні, мов ягнята малі,
Немов народ у переворот.
А вітер рве — ну прямо страхіття:
Увесь намет двигоне й тріпоче,
І скло бряжчить, і прапор лопоче,
Метля, кружля барвисте плахіття. .
Біжіть, біжіть без краю й кінця,
Ви, скакунці, строкаті на масть:
Ніхто вам шпор у боки не дасть,
Зате не дасть ніхто і сінця.
Біжіть, спішіть, хороші конята,
Бо вже, глядіть, настав час вечері:
Вилазить ніч з своєї печери
Гуляк, п’яниць — усіх розганяти.
Біжіть, летіть! На синявий лан
Злотистих зір вже висипав хор,
Ударив дзвін — озвався собор...
Летіть, летіть, ще б’є барабан!
ІЗ ПІЗНІХ ЗБІРОК
АЛЕГОРІЯ
Цей Серпень, цей тиран, що звик палить, сліпить,
Душить і мордувать — і назирати страти,
Розлігся й позіха: кого б іще скарати?
А жнець знеможений на суголовку спить.
Все висохло, спеклось, земля волає: «Пить!»
І птаство мусило води у рот набрати,
А небо голубе, розплавлене стократи,
У нерухомості безмовній аж кипить.
Поль Верлен
Не строчать коники, завмерли всі комашки,
Струмки покинули шумкі свої замашки,
Не грають, не дзюрчать — заїла мілкота;
Лиш світляні по них перебігають брижі,
Та поміж бляклих трав, що й вітер не хита,
Ще шершні де-не-де літають чорно-рижі.
ВИНОБРАННЯ
Щось у голові у нас шумує,
Коли пам’ять вимкнеться, буває...
Слухайте! То наша кров співає,
Спотайна радіє і сумує.
Слухайте! То наша кров так плаче,
Як душа на час кудись відлине:
Тої невимовної хвилини
Ми ждемо на диво нетерпляче.
Наша кров — покревниця винові,
А вино крові свояк по крові...
Плачте ж і співайте, любі, рідні,
Душу й пам’ять нам паралізуйте,
А хребці і крижі наші бідні
До нічної тьми магнетизуйте!
ЧУДАЦЬКА РАДА
Спалюйся жінками,
Серце ж замикай
І чимдуж тікай
Від епіталами.
Щоб забути — пий!
Завжди при горілці
Знайдеш на тарілці
Місяць золотий.
Хай нас кривдять люди —
Та й по всій журбі?
Ціну ми собі
Знаєм без облуди.
Хто ми є такі —
Власна кров співає!
Поль Верлен
Що? Будяк шпиняє
В ноги колючки?
Б’є тебе в ланити
Вітер, той гультяй?
Ти ж іди, співай,
Рви рожеві квіти.
Все на краще йде
В світі цім найгіршім!
Тільки твердо вирішім
Не двоїть ніде.
По закону злоби
Судить тебе хам —
А благим богам
Гріх твій до вподоби.
Знов, душе, цвісти
Будеш в емпіреї,
Гордою зорею
Сяять з висоти!
Ти ж у цій юдолі
Не із тих бідах,
Що в один лиш мах
Дробить молот Долі.
Добрий твій метал,
Литий, битий, кутий,
Вийде із покути
Вище всіх похвал.
Мов жадана гостя,
Благісним мечем
Блиснеш над плечем
У Побідоносця.
І Архістратиг
Радо тебе прийме,
Як замаєш крильми
На вітрах святих.
Це ж у катастрофі
Усміх серед сліз,
Це ж мов крин, що зріс
На гіркій Голгофі...
Трохи ще поспи,
Мов огонь в кресиві,
В тихім надпориві
Трохи потерпи.
Поль Верлен
УДОВЕЦЬ МОВИТЬ
Я бачу двох плавців у морі,
У морі сліз моїх гірких,
Тривога й сум у мене в зорі,
І очі звернені до них,
Мов дві зорі в нічному морі.
У човні жінка молода
І син Ті, дитина «мила;
Кругом розгукана вода,
А в них ні весел, ні вітрила...
Із хлопцем жінка молода.
і
Реве борвій, бушують хвилі,
До неньки горнеться синок,
Вона ж немов у божевіллі
На дикий дивиться танок
І вірить у ревучі хвилі.
В Отця благого вір, малий,
Безумна, уповай на Бога!
Я чую, втихне вихор злий,
Ущухне смертна ця тривога,—
Кріпись, безумна, й ти, малий!
Мир вам, плавці мої у морі,
У морі світлих сліз моїх!
Блаженство й рай у мене в зорі,
І очі, звернені до них,—
Два добрі янголи на морі.
І ЩЕ МОВИТЬ
Ні тобі пощади, ні вільготи,
І ніяких парламентарів!
Бачать, що твій гнів перегорів,
Добре знають, як ти і чого ти
Серцем і душею присмирів,
Та війни скінчити неспромога:
Хай вже смерть, коли не перемога.
От твоє бажання і збулось —
Ти ж любив на релях колихання...
Вільний ти для іншого кохання,
Раз того вернути не вдалось.
Як наказ звучить твоє прохання;
Відповіді краще не чекай
І деінде втіхи пошукай.
Поль Верлен
Так мені велять Пиха і Хіть,
Давнішні лихі мої дорадці.
Як їм опираться? Шкода праці!
Все глушить дует старих страхіть
Тут, на тлі знайомих декорацій,
В місті, де минувшина брудна
З горя допивається до дна,
В цім Парижі, що змарнів і зблід
Після учорашнього весілля
І курника щось собі з похмілля,
Як на лаві п’яний інвалід.
Хіть єхидно каже із підпілля:
«Ти, старий, дістав уже своє!»
І Пиха безмовною стає.
Стукав я — мені не відчинили
Тих дверей, сам бачиш ти, Христе,
І стіна відчуження росте,
І любов не встане із могили...
Хоч моє ж ягнятко золоте
Напаси, дай корму запашного
І від вовка вборони страшного!
А іще, мій пастирю благий,
Серце упаси моє самотнє,
Щоб воно, від чайне і скорботне,
Зваблене блудним вогнем надій,
Не зійшло на поле соромотне,
Не буяло в дикому степу...
Наверни на праведну тропу!
*
Багато я страждав, повір...
Тепер, зацькований, мов звір,
У різні боки я мечуся:
Нема рятунку, хоч умри,
Ніде ні схрону, ні нори,
Я від хортів не відкручуся.
Ненависть, Зависть і Нужда —
Всі добрі гончі! Мов орда
На мене суне... Це триває
Не день, не місяць і не рік.
На згубу хтось мене прирік —
П’ю горе, лихом запиваю.
Поль Верлен
Що вип’ю, знов наллють ущерть,
І вже мені Хортиця-Смерть,
Кусюща, злюща, мов чортиця,
На груди лапою стає,
І кров із серця хтиво п’є,
Й ніяк не може насититься.
Ледь волочусь, вмирущий, я
По пущі, ген до ручая,
Лісні кривавлячи стежинки...
Миліш од вас, брати Вовки,
Роздертим бути на шматки,
Ніж гинуть од сестри — од жінки.
МАНА
Тиша... Сіра миша
На вечірнім чорнім тлі.
Прошмигнула миша
Й щезла десь в імлі.
Ось і час відбою,
Дзвоник в’язням дзеленчить...
Ось і час відбою,
Можна відпочить.
Спіте, арештанти,
Хай вам сняться гарні сни,
Сніте, арештанти,
Чарами весни!
Розсвітився місяць,
Щось ізбоку захропло...
Розсвітився місяць,
Ллє живе срібло.
Заступила хмара,
Знов настала темнота...
Одступила хмара,
Гульк — уже й світа!
Знов майнула миша,
Вже рожева — ну й мана!
Промайнула миша:
Уставай, шпана!
Поль Верлен
ІЩЕ ОДНА
В дворі болиголов достиг,
І голова
Болить у тих,
Що колива-
ючись бредуть, немов сліпі,
Худі, бліді,
Якісь тупі
. В нужді й біді.
Крутіть, Самсони без Даліл,
Без боротьби,
. Як кінь чи віл,
Топчак судьби!
Коли закот тебе зборов,
Мели без дум
Свою любов,
І серце, й ум...
Все човг і човг, ідуть кружка,
Люльки в зубах.
Яка важка
Спекота — жах!
За слово —карцер, тож мовчок!
Сумні й нудні
Без балачок
Тюремні дні!
І я в цій купі, звик до них,
До топчака...
Ще скільки лих
Мене чека?
Коли зламав людський звичай.
То вже сиди
І — вибачай —
Утіх не жди.
Ну що ж, злодюги дорогі
І шахраї,
Не вороги —
Брати мої!
Курім, гуляймо, ще Дідро
Любив казать:
Яке добро —
Байдикувать!
Поль Верлен
ПІДСПІВ ПІД ПОЛЯ ВЕРЛЕНА
В місячнім сяйві, хисткім промінні,
Ношу я маску нічну похмурну,
Як у Сатурна, що клонить урну
В плинних сузір’їв зміннім струмінні.
Оті романси мої без слів,
Незвично звучні, як дивна вість,
Бентежать серця навмисну млість
Тремтливим тливом химерних снів.
Ви всі, напевно, колись простили —
Кому образу, кому злочинство,
А я прощаю нині дитинству,
Що знов вертає, рум’яне й миле.
А я прощаю оцій брехні
Заради надто банальних втіх,
Що їх безжально, немов на сміх,
Хвиля дозвілля дає мені.
* *
•і» і
Ох і зимно, й гаряче,
І знобить мене, й пече!
Крихнуть, трухнуть мої кості,
Рани ниють аж до млості,
Горе крижам і ногам,
Щастя й радість ворогам!
Серце, голова, нутроба—
Все суціль одна хвороба...
Що це тут? Чистилище?
В пекло не вмістили ще?
Ні, мабуть-таки, вже пекло,
Бо мордує так запекло...
— Ти караєшся в біді
З волі вишнього Судді;
Той Суддя нелицемірний,
Не такий, як ти, невірний,
Поль Верлен
Він, суворий і благий,
Хрест послав тобі важкий.
Щоб ти духом просвітився
І стражданням присвятився.
Всі твої приниження —
До Христа наближення,
А тяжка твоя знемога —
То небес пересторога:
Не впадай же у відчай,
Ці ознаки помічай.
Ворогів не зви лихими,
То насправді серафими,
Адже їх у всіх ділах
Направляє той, хто благ.
Возлюби свій хрест і язви —
Це здоров’я інші назви,
Не стогни і не ридай,
А хвалу за гнів воздай:
Маєш тіло, в біль закуте,
Для спасіння, для покути,
У вогні й морозі ти
Бога мусиш віднайти.
СЕГІДИЛЬЯ
Смаглявко непочата,
Палка над всі дівчата!
Дарма часу не гай,
На софку цю лягай,
Коли вже роздяглася,
Щоб я руками вперся
В твої розкішні перса,
До голої напів
Губами прикипів,
Конаючи з заласся!
Не будь занадто скромна,
Сьогодні ніч скоромна:
Поль Верлен
Будь владна, вредна, зла,
Дарма, аби була
Весела й безсоромна.
Щоб це жадане тіло
При місяці мигтіло
Од злота золотіш...
Потіш мене, потіш,
Хай серцем я відтану!
Плоть юна, переможна,
Тобі усе, все можна,
Твій пал, як жар, пече...
Іще, іще, іще
Давай, моя гітано!
То яросна, то томна,
То ніби цепритомна,
Кусай мене, і рви,
І ляжками дави,
У пестощах невтомна!
❖ *
❖
Якщо ти звелиш, чарівна профанко,
Я забуду все, крім одного лиш,—
Милувать тебе з вечора до ранку,
Якщо ти дозволиш, якщо ти звелиш,—
Щоб тобі вгодить, чарівна коханко!
Будьмо примітивні — в тім нема стида,
Будьмо, як у лісі дикий олень з ланню,
Ніжності розводить нам не випада...
Вільно віддаваймось нашому паланню,
Будьмо примітивні — в тім нема стида!
І не говорім про літературу —
К чорту всіх творців, к бісу видавців,
К лиху мудреців! Знаймо лиш натуру,
Жвавих горобців вічне «ців-ців-ців»
І не говорім про літературу!
Тішитись і спати — хочеш, дорога? —
Перша і остання буде в нас робота,
Вада і чеснота, слабість і снага,
І єдина думка, і одна турбота —
Тішитись і спати — хочеш, дорога?
Поль Верлен
*
Вже нічого більше — хочу тільки флейти
В тихому лелінні дальніх вечорів...
Так мене втомили ці падіння й злети,
Що ніщо не миле — хочу тільки флейти
В дальньому лелінні тихих вечорів.
Ах, оті шалені світанкові сурми!
Йти вперед не можу, хоч лягай ридай...
А були ж атаки, приступи і штурми!
Не тривожте серця, не шалійте, сурми,
Колискова пісне, душу загойдай!
День був аж червоний — бій і перемога.
Все кругом двигтіло, блискало й гуло,
А тепер це тіло обняла знемога:
Мов у сні далекім бій і перемога,
Хоч вінок лавровий оповив чоло.
Не буяння плоті, не жагучі сплети
Маряться герою по трудах війни...
Мила, будь єлеєм, будь водою Лети:
Не шалійте, сурми, ви лелійте, флейти,
Серце прагне миру, миру й тишини.
ЛІТЕРАТУРА
Товариші мої по пресі
І по віршах, еліто вбога,
Погрузлі в ницім інтересі
Пророки в Бога, того Бога,
Який підмога скоробресі!
Ах ви ж, брати мої, кати!
Це ж ваш мовчок мене прирік
На довгі роки гіркоти
В жахливий сімдесяти^ рік,
Мої брати, мої кати!
Чого ж так довго ви мовчали,
Так юродиво й неправдиво,
А потім раптом закричали,
Завеличали: «Чудо! Диво!»
Чого раніш не помічали?
Поль Верлен
Журналів стоси і газет,
І всюди я, моє ім’я,
І хвалять всі, від «А» до «Зет»:
Що ні стаття — галіматья,
Найкраще місце їм — клозет.
Так отака ти, людська славо?
З тобою я голодувати
І бідувати маю право,
Й кінці потроху віддавати...
Лукава слава, їй же право!
Артюр Рембо
(1854—1891)
& *
*
О замки, о роки!
У всіх свої гріхи...
Чародіїв пильний учень,
Знаю: щастя неминуче.
Тож салют йому, салют,
Доки піє наш когут.
Вже нема чого й бажати —
Все обмислить мій вожатий.
Ні змагань, ані зусиль —
Щастя лине звідусіль.
О замки, о роки!
Та коли воно відлине,
Прийде смерть тії ж хвилини...
О замки, о роки!
голодини
Голоде мій, Анно,
На осла негайно!
Тільки й є у мене смак
До землі й до залізяк.
Камінь, вугіль — то ж то сить,
Ще й повітрям закусить!
Звукопіллям
Ти, мій голоде, крутись,
Тиць-тиць
Між отруйних повитиць...
їж, трощи бруківку злеглу,
Прастару церковну цеглу
Артюр Рембо
І потопові сини —
Хліб долинний, валуни!
Голод мій — бадилля вітру,
Синь бліда,
Ніби з раками живіт, ну —
І біда.
Та земля вже зелениться!
В плодь сочисту я вгризаюсь,
І щирицю, й медуницю
На межі щиплю, мов заєць.
Голоде мій, Анно,
На осла негайно!
ВІЧНІСТЬ
Я знайшов, знайшов!
Що? Вічну Жизнь.
Це моря шовк
І сонця бризь.
Тож держись завіту,
Вічная душе,
Хоть ніч без привіту
І день пече.
Далі від кагалу,
Від змагань загалу,—
До всіх мет мети
Лети, лети...
І не буде паки,
І не треба даждь.
Лиш наука-мука,
Океан страждань.
Царства не благать
В бархаті багать,
Твій, душе, алмаз —
То великий Мус.
Я знайшов, знайшов!
— Що? — Вічну Жизнь.
Це моря шовк
І сонця бризь.
Жюль Лафорг
(1860—1887)
ЖАЛІ ДО МІСЯЦЯ В ПРОВІНЦІЇ
Ой місяцю повновидий,
Мов хазяїн грошовитий!
Дзвін ударив і завмер,
Он пройшов і віце-мер;
Ще у клавіші хтось клаца,
Кицька крадеться по плацу...
Вже містечко засина.
Прикро брязнувши всіма,
Зачинилось фортеп’яно.
Може, й справді вже нерано?
Ой місяцю, глушина!
Мабуть, тут мені й хана?
Ой місяцю-дилетанте,
Розкажи хоч, де літав ти,
Певно, бачив — говори ж! —
І Міссурі, і Париж, >
І норвезькі сині фйорди,
І моря, і полюс гордий?
Ой місяцю, ти везун,
Це не те, що я внизу —
Тобі видно мою любу,
Подорож її по шлюбу...
Отакий-то, брат, курйоз:
Вірш мій прийнято всерйоз!
Ой місяцю, ти гультяю,
Дай до тебе завітаю.
Жюль Лафорг
Ночі — розкіш! Тільки ах! —
Це містечко в печінках!
А у місяця-псубрата
У в ушах, здається, вата...
СКАРГА-ЕПІТАФІЯ
О Жінко,
Чужинко!
Ти — клич
У ніч!
Музич,
Тирлич,
Та гінко,
Та дзвінко!
Блазник
Басує,
Вальсує,
Та всує:
Скік-скік
І — зник!
ПІСЕНЬКА ПРО СЕБЕ
Що робиш? — Те й се.
Що стоїш? Хто зна:
Непевна ціна,
Яку хто внесе.
Що стоїш? — Хто зна...
Що хочеш? — Та все.
Що знаєш? — Нуду.
Що вмієш? — А снить.
А снить, щоб змінить
День в ніч на ходу.
Що вмієш? — А снить,
Нуду щоб змінить.
Що просищ? — Добра.
Що мусиш? — Зуміть
Збагнуть, зрозуміть,
Що все це мура.
Жюль Лафорг
Що страшно? — Хотіть.
То хто ж ти? — Мара.
Куди ти? — По смерть.
Чого ти? — Спочить,
Ганебний скінчить
Із долею герць.
Куди ти? — Спочить.
По що ти? — По смерть.
БАЛАДА
О ф е л і я: Вам весело, принце?
Г ам лет: Кому, мені?
О ф е л і я: Так, принце.
Г а м л е т: Та, Боже мій, для вас я готовий
щоразу на жарти. Що і лишається людині,
як не веселитись?
Прорік мудрець, що, із усіх ознак,
Наш організм, фізично і морально,
Лиш зчеплення клітин і, натурально,
Прегорде Я — не що, як поліпняк.
Моє вельможне! Що ж це воно вийшло?
Ведична плоть і розум мій кретин —
Лиш безпринципне скопище клітин,
Несосвітенне, нісенітне кишло...
Коли роблю я вилазку в Себе,
То за столом дешевого прокату
Знаходжу там компанію строкату,
І все якесь таке — ні ме, ні бе.
То тіло із тичинками дурними,
То серце — ілюзорний гінецей;
Бува і навпаки, як от у цей
Безецний вечір д’яволохранимий.
Ну, та нехай... Фатальний мій поліп
Вже визиркав собі одну поліпшу.
Я з нею, певно, настрій свій поліпшу,—
Так натякнув очей кофейних кліп.
Сен-Поль Ру
(1861—1940)
ТЕЧЕ РУЧАЙ ПОМІЖ ЛЮЦЕРНИ
Вода тече-леліє, жива, наївна, рівна!
Між морогами сонних мрій дівчата маряться часом — з такою от косою.
Ця Річечка-дзюркотонька, свіжесенька, юнесенька,— то, може, ящірка невинного
бажання, що тільки оком блим — і вже юрливої нема?
Тож з-під прихильної верби в мовчанці бережних навшпиньок дивуймося. Прочан-
ці мови і коріння, любуймо на її леління між люцерни.
Вона дзюрчить по камінцях, обточених увічливою гречністю,— то ніби голомозики
в жабо, але без весняних перук.
А вловлена лазур — то, безумовно, спомин зіниць наяди, любої принади.
Дивімося, але не видивляймось — і здалека всміхаймось, щоб не сполохать.
О усміх-сміх крізь верболіз, мов сліз божественних бриніння...
Молюсь мов перед плавленою статуєю Діви:
— Водо правдива,
Водо первинна,
Водо чиста,
Водо лілейно-лебедина,
Водо скраплення тіні,
Водо ленто луговини,
Водо невинності-хвилинності,
Водо небесний іверню,
Водо вранішня літаніє,
Водо коханко фонтанів,
Водо жаданко глеків,
Водо милоданко дзбанів,
Водо хрестителько,
Водо статуй свіжителько,
Водо свічадо прозорих душ,
Водо для феїних пальчиків,
Водо для жебраччиних щиколоток,
Водо для янголиних крилець,
Водо для гнаних ідей,
Водо дитино дощів квітневих,
Водо дівчинко з лялькою,
Водо наречена, що листа жемчужить,
Водо кармелітко біля ніг розп’яття,
Водо скнаросте на сповіді,
Сен-Поль Ру
Водо блискучий списе хрестоносця,
Водо еманаціє мовчазногогдзвона,
Водо смиренносте верхівлі,
Водо красномовносте кам’яних сосків,
Водо срібло в сервантах долин,
Водо пасмуго на сільському вітражі,
Водо шарфе притомлений,
Водо клечання й чотки для очей,
Водо милостине простих сердець,
, Водо росо зірок мигучих,
Водо цюр-цюр молодика в серпанку,
Водо утіхо сонця-павичевсго-хвоста,
Водо подобо голосів коханих із-під мармуру,
Водо леготе затужавілий,
Водо вервечко біжучих поцілунків,
Водо крове Крилатого Раю,
Вітаю тебе з Ельсінора моїх Гріхів! —
Ця Річечка, узнав я потім,
То спомин раннього дитинства.
1 Вода тече-леліє, жива, наївна, рівна...
ОДИН І ПЛОМІНЬ
То був абстрактний час Одного; ще об’єкт
До грані бравсь, де річ формується з причини;
Душа крилилася, нездатна ще на клект,
І в хоті Автора лиш прагнула до глини.
Одному мрівсь якраз духмяноцвітний Сад,
Що мав шугнуть з крутих борозен його мислі,
Та раптом, таїнству грядущому не в лад,
Став Пломінь перед ним, не знать відкіль заблислий.
«Ти хто? — гукнув Один,— вогонь, що не зачав
Його спокійний мій, самусобійний геній?
Тебе не мислив я, тебе не намічав!
Один — невже нас Два в цілинній цій вселенній?
Так, я лазур создам, виталище звіздам,
Надму громаддя гір, річки поллю в долини,
Діброви гомінкі в сусіди хвилям дам,
Створю оливину про спокій голубиний.
Сяйний апофеоз і жертва настання,
Сповитий навкруги вінчастим ореолом,
Дивись, я велетнем стою на прузі дня
І з себе пелюстки зривать почну глаголом.
Сен-Поль Ру
Та ще поема вся лежить в самих нулях,
Я їх насиджую, теплом божистим грію;
В хаосі укажу числу і мірі шлях,
Утілю кожну мисль, оформлю кожну мрію.
Сну заперечувач, яскравий абсолют,
Не міг ти вирнути із підсвідомих марив,
І з темряви такий навряд чи виливсь блуд,
З буйного мороку, що прокид мій охмарив.
Ти вже впиваєшся, сліпучий восьминіг,
В зіницю Сущого, розгублену й цікаву,
І скронь жде променя, який би допоміг
Цю несподівану обгрунтувать появу.
І вже гіпотезу висловлює Один
Про тіло з фокусом потужним десь тут близько,
Бо крізь нестворене просяк предивний плин
І стверджує себе незаперечним блиском.
Гадаю я, що ти, незнаний самотвір,
Попереджаючи врочистий День Творіння,
Гвалтовно збурюєш мій передвічний мир,
Щоб був готовий я до бур і до боріння.
Тож розшифруй мені цю загадку вогню,
Що живить його сонм химерних алегорій —
Фанфари, павичі, блюзнірства Всезнанню,
І клятви рубані, й вітчизни у роздорі.
О Сило завтрього! Хто ти, антивидіння?
Уже від гроз, що їх твій блиск заповіла,
Посивіла моя русява борода!»
І пломінь блисконув: «Це я, Людська Гординя».
Петр Безруч
(1867—1958)
ОДИН ЛИШ РАЗ
Не пам’ятаю вже,
Коли і де я чув таку легенду...
На півночі далекій
Десь є долина серед гір високих;
Сумна вона й темна,
Бо там ніколи не світає сонце.
Живуть сумні там люди
В снігах одвічних, у димучих юртах;
Сидять навкруг багаття
Чоловіки, хмурні й скупі на слово,
Жінки смутні, журливі;
За ними діти кутаються в хутра.
Не знаю, як то сталось,—
Можливо, що Земля зійшла з орбіти,—
Одного дня
Засяло раптом сонце,
І люди всі, налякані тим блиском,
В курні побігли юрти,
Камінням позавалювали входи,
Попадали додолу
Й молилися, щоб невідомий демон
їм пощадив життя.
Тим часом сонце
Спалило геть усі сніги одвічні,
І цілина піднесла
До уст промінних запашні фіалки.
Бог сонця як побачив
Цю мертву тишу, острах і молитви,
Пройшов долину
І більш ніколи в край той не дививсь.
Як страх минувся
Й наважилися люди вийти з жител,—
Побачили вони
Вологу землю й невідомі квіти
І зрозуміли — добрий Бог
Петр Безруч
Відвідав їх, але на них образивсь,
І всі в душі відчули,
Що день такий не вернеться ніколи...
Тоді ще в глибшім смутку
Схилилися їм голови додолу.
Жили вони тепер
В подвійнім горі,— всі-бо відчували,
Що світло життєдайне
Один лиш раз зайшло в їх край похмурий
І з їхньої провини
Пішло від них навіки!
Один лиш раз ішла любов край мене.
Струнка і чорнокоса,
Вона до мене ніжно говорила:
«В вас добре серце,
Щаслива буде з вами кожна жінка».
А несміливий погляд
Казав ще більш, ніж ті слова солодкі,
Промовлені так любо,
Так рідно, як у Тєшині моєму,
У ріднім краї...
Та я, що вже давно
До дна допив життя гіркотну чашу
І з книг буття сторінки білі вирвав,
Сказав їй грубим тоном,
Як мовить чорний люд у нас в Остраві:
«Без краю, панно, буде той щасливий,
Хто стане вашим мужем,
Але шкода —
На пні усохлім не цвісти троянді».
Любив її — за іншого пішла.
Вогонь мій згас, на серце впали тіні,
І сум тяжкий життям моїм снується,
Як пригадаю часом,
Що йшла любов край мене ніжним кроком,
А я до хати двері зачинив,
І вже вона не вернеться ніколи!
ТИ І Я
Звертай з дороги!
Брудні в мене руки і одяг пропочений;
Живеш ти в палаці, я — в хижі убогій,
Ти пан вельможний, а я робочий.
Над хмурим чолом — фрігійський ковпак,
Петр Безруч
У грудях — ненависть до посіпак.
Од мене не плачуть голодні сироти,
То ж ти столочив їм хортами поле,
Без серця, без совісті — щез би ти, іроде!
А я з Бескид, син горя й неволі,
Роблю в твоїй шахті, в твоїй гамарні
Твої плоти жену по ріці,
Роблю на тебе у люті марній
І сам змарнів, зчорнів на лиці.
Ти, а не я лив сльози вдовині,
Тому ти й вельможний, а я убогий...
Гей, бережися на верховині!
Я в шапці фрігійській. Звертай з дороги!
СУПУТНИЦЯ
Залізом ти душу зчавила мою...
Ні, Доле, рукою легкою,—
Та скрізь, у якому б не був я краю,
Йшла Пісня переді мною.
Важу чий, скрипучий був шлях життьовий,
А небо крилося млою,—-
Та в мороці лютім, у тьмі лихій
Йшла Пісня поруч зі мною.
Путі завели в пустелю страшну,
Сліди замело югою,—
Як коні везли на цвинтар труну,
Йшла Пісня сама за мною.
Поль Валері
(1871—1945)
Із збірки
«АЛЬБОМ ДАВНІХ ВІРШІВ»
ГЕЛЕНА
Блакить! Блакить, це я... Із смертних вийшла гротів,
І чую плюскіт хвиль в оті лункі щаблі,
І бачу в досвітках воскреслі кораблі	,
Та весла золоті, що тьми ламають спротив.
Самотні руки звуть царів. Персти невинні,
Ви мали забавку з тих соляних борід...
Я плакала, було, коли співав Атрід
Непевний свій тріумф над морем в шумовинні.
Чи мушля з глибини, чи сурма бойова
Ритм задає гребцям, до співу порива?
Рокочуть, котяться різноголосі гуки,
А всміхнені боги із героїчних пров,
Хоч биті піною, дарують свій покров,
До мене тягнучи благі скульптурні руки.
ЦЕЗАР
Спокійний Цезарю, все в тебе під стопою;
Кулак у бороду — і в зорі вже вита
Орлів загравний злет, танець меча й щита,
А серце шириться і чується Судьбою.
Хай озеро ряхтить рожевою габою,
Хай золотіються ті наливні жита —
В нутрі твоїм тугім рішучість вироста,
Що розімкне вуста і гасло дасть до бою.
Уся імперія, заобрійний весь світ
Чекає на наказ, що спалахне, мов гніт,
І вечоровий мир в огненну кине заметь.
Он човен хвилечку грайливо розріза,
Рибалка весело співає — і не тямить,
Що в центрі Цезаря громадиться гроза.
Поль Валері
Із збірки
«ЧАРИ»
ПІСНЯ колон
Колони, о, стрункі,
В легких шапках ажурних,
Колони, о, гінкі,
В живих пташках безжурних,—
Бринять у вирі тем
Оркестром веретен,
Принісши в жертву сон,
Гудуть у в унісон!
— Що в вись шлете тремку
Ви, рівні й осіянні?
— Несхибному смаку
Ці знади бездоганні!
Ми небо несемо,
І спів рокоче сам:
Єство у нас само
Співає очесам!
Ці гімни безперервні
Дзвінкої чистоти
Прозорі наші первні
Черпають з ясноти!
Ми спали серед терній
У зложищах черствих,
Та нас різець майстерний
Лілеями воздвиг!
Із кришталевих брил
Нас до зорі збудили,
Тугим трудом зубил
Одна в одну зрядили.
Щоб з місяцем могли
І сонцем .розмовлять,
Нам — кожній — навели
Цю манікюрну гладь.
Служниці без колін,
Усмішки без облич,—
Ми вродницям уклін
І чистотілим клич.
Поль Валері
Тотожні, аж побожні,
Носи вповив муар,
А вуха наші можні
Нечулі на тягар.
А очі в вічній тьмі,
Бо храм їх у крива:
Ми без богів самі
Грядем до божества!
Старинна наша юнь,
Плоть кольору молитви...
Красуні над красунь,
Ми чисел чистий витвір!
Числівен злотне гроно,
Закон небес хранім!
Знаходить в нас схорону
Бог з тілом медяним.
Ми медень-День кладем
Щодня на наших чолах
Між ніжних діадем,
Від палу півсхололих.
У строгих співсестер
Один лише каприз:
Нам в танці кавалер
Лиш лист сухий та бриз.
Та ще віки здались,
Та племена в поході
З глибокого колись,
Глибокого без годі!
Любові ці трудні
Ми двигаєм віками;
Проходимо крізь дні,
Немов крізь воду камінь.
Ми грядемо в часи,
Причасниці краси.
В легенду назавжди
Вкарбовуєм сліди...
СІЛЬФ
Незнаний, незримий,
Я — дух од квіток,
Що вітровий ток
Лишає без рими.
Невгодний, невслідний
Чи геній, чи змиг?
Звершитися встиг
У мент мимолітний!
Нечутний, невловний —
Хто мить ту збагне
І все, що було в ній?
Незнаний, нежданий,
Мов грудь, що майне
Маною між тканей!
ПРОЛАЗА
О звиви і згини,
О звої Олжі!
Хисткої межі
Мистецтво зміїне...
Всі знаю шляхи,
Підлази й підходи,—
Мій намір лихий
Тобі мов без шкоди.
(Ще мить потерпи
Гординю усмішок:
Свободи надлишок
Збиває з тропи!)
О згини і звиви,
О звої Олжі!
Не зразу кажи
Найбільше знадливе!
Поль Валері
ПІФІЯ
(Ф і н а л)
Хвало Людей, Святая МОВО,
Проречисто-пророча річ,
Ланцюг, яким дзвенить громово
Бог, заблукавши в плотську ніч,
Осяяння, прозріння, Логос!
То Мудрість промов ля розлого,
Глаголе Голос голосів,
Що в розплеску многотечійнім
Уже сприймається нічийним,
Як гомін хвиль і шум лісів!
ПЛАТАНОВІ
Мов білий юний скіф, ти клонишся, нагий,
Розложистий Платане,
Та білина твоя в полоні, і ногй
Не випустять кайдани.
Гудюча тьма, в якій смирніє і блакить,
Твоє видіння ясне,
Прачорна мати все цю ногу тяготить,
Що, чиста, в твані в’язне.
Вітри не хтять твого мандрівного чола;
Земля кріпким уроком
Врекла, щоб тінь твоя ніколи не змогла
Й одним здобріти кроком!
Погонить сік лишень до осяйних щаблів
Красу твою тривалу;
Ростимеш, чистото, та не порвеш вузлів
Довічного привалу!
Відчуй навкруг живих, що пов’язала теж
Та гідра невтоленна:
Від сосен до тополь тут родичів знайдеш,
Від падуба до клена.
Мерці вчепились їх з-під низу, як мана,
Десь там між попелами,
Цвіт віється кудись, крилаті ж сімена
Кружляють над полями.
Поль Валері
Трепета чиста, бук і граб-чотиридів
(Від роду удовіть їм!)
В закрите небо б’ють на тисячу ладів
Даремним весловіттям.
Всі нарізно живуть і журяться суспіль:
Отак і будем порізь?
Між біло-срібних ніг марніє ніжна щіль,
Емблематична прорізь.
У смерк, як душі їх, видихані ладом,
Пливуть до Афродіти,
Хай діва, палена незбагненим стидом,
Тут прийде посидіти.
І раптом кинеться, впокорено-бліда,
І прийме хвильну провість:
То плоть сьогоднішня у завтра загляда
Крізь млосну вечоровість...
А ти, що в золото занурюєш, у вир
Ці руки нетваринні
І вдень витворюєш фантоми тих зневір,
Що вирнуть у марінні,
Висока рясното, шуми собі, шуми,
Як подув трамонтани,
З-під злота видзвонить синь юної зими
Із арф твоїх, Платане,—
Стогни, не бійсь! Ячи!.. Звивайсь і розвивайсь
Гнучким древесним тілом,
Жалійсь, та не ламайсь, всім вихрам озивайсь,
Безладно налетілим!
Бичуйся!.. Рань себе, як мучень-маніяк,
Як флагелант затятий,
Змагайся з полум’ям, що не здола ніяк
Від факела відстати!
Щоб не загинув гімн відродженим пташкам,
Щоб скресла для надії
Листва знеможена круг стовбура, що сам
Про пломінь тільки мріє,—
Обрав я лиш тебе з-між паркових славут,
Хитавцю норовистий,
Ти, небом зучений, як на його салют
Із лука відповісти!
Поль Валері
Хай люблячий поет — бо німфам він рідня,
Бо так йому скортіло —
Погладить, мовби клуб гордливий у Коня,
Твоє лискуче тіло!
— Ні,— одхитнув Платан.— Ні! — ще раз заяскрів
Владарною главою,
Що буря нею гра, зводителька вітрів,
Так само, як травою.
МОРСЬКИЙ ЦВИНТАР
Цей тихий дах з гостями-голубами
Між соснами леліє,'між гробами,
Цар-Полудень складає із вогнів
Це раз у раз відновлюване море!
О нагорода — після думки-змори
Споглянути на цей сумир богів!
Як тонко й чисто виблиски невпинні
Знімають непомітні перла пінні,
Який спокій законюється там!
Як сонце сторч зведеться над пучини,
Ось чинники одвічної причини:
Яскріє Час, і Сон стає знаттям.
О сталий скарб і простий храм Мінерви,
Незрушеність, єство немов безнерве,
Вода бровата, Око, що в нуртах
Таїть дрімоту під огненним флером,—
Моє мовчання... Ти — душевний терем,
Та на тобі — золотолуский Дах!
В цей храм Часу, що вклався б у зітхання,
Приходжу я на свято споглядання;
Мій зір морський — єдиний мій ескорт.
І, як останню божествам офіру,
Ряхтіння супокійного ефіру
На висі ллє найвищу із погорд.
Подібно в роті танучому плоду,
Що зникненням приносить насолоду
І форму шле на гибель без ваги,
Я власного вже чую запах диму,
А небо тішить душу нещадиму —
Співає про мінливі береги.
Поль Валері
О чисте, праве! Глянь, і я мінюся!
Я простору сяйному віддаюся:
Всі гордощі втекли не знать куди,
Всі лінощі (і це при буйних силах!)...
Ось тінь моя снується по могилах
І вчить мене примарної ходи.
Під стрілами стрімкого сонцепалу
Я ставлюсь правосуддю на поталу —
Законам непреложним душу вчім!
Як вернеш світло першому світінню,
Істото, не лишишся навіть тінню,
Полутінком потонеш у Нічім!
В собі, для себе, із самим собою,
При серці, між нічев’ям і явою,
Де б’ють поеми з-під глухих нетеч,—
Я жду моєї величі відлуння,
Що стогоном колодязного луня
До неминучих лине порожнеч.
Чи знаєш ти, невольнице-затоко,
Що на очах, заплющених жорстоко,
Жереш крихку решітку ялівців,
Яке мене до тліну тягне тіло,
Яке чоло дотла б отут скостіло?
Тут іскра дума про моїх мерців.
Густий, святий, огнем безплотним влитий
Фрагмент земний, усім світлим одкритий,—
Це місце здавна я собі прибаг,
Де камінь, злото й зелень мерехкочуть,
Де мармури над мерлими тремкочуть;
Спить вірне море на моїх гробах.
Розкішний псе! Жени морепоклонця!
Як я пасу, всміхаючись до сонця, 4
Отару таємничих тих ягнят,
Мої могили білі та рахманні,—
Полохай голуби і сни оманні,
Не підпускай цікавих янголят.
На цій горі лінивіють декади.
Тут точать суш чіпкі й чіткі цикади;
Усе згоріло, здиміло, в настій,
В есенцію летку перелилося.
Гінке життя відсутністю впилося,
І гіркота солодка, й дух ясний.
Спочинку вмерлих тут ніхто не рушить,
Земля їх гріє, тайни їхні сушить.
Поль Валері
А Полудень, недвижний паладин,
В свою пірнув самодостатню тему...
О голово класична й діадемо,
В тобі я потай змінююсь один.
Твої страхи лиш я ладен бороти!
Мої жалі, і сумніви, й гризоти —
То на твоїм брильянті прикрий гандж...
А ті, в пітьму угнічені камінням,
Байдужим знеособлені корінням,
Уже й гадать забули про реванш.
Вони в Нічім на безвік задубіли,
Червоний грунт ввіссав те плем’я біле,—
Дари життя в квітки перецвілись!
Де кожного істота неповторна,
І слово, й жест? Черва снує тлетворна,
Де сльози джерелилися колись.
Лоскотаних дівчат ляскучі крики,
Ті очі, зуби, звільжені повіки,
Ті пружні груди в рвійному жару,
Кров на устах, цілунки в спраглій гонці,
І дар-вінець, і пальці-заборонці,— *
Все в землю йде, в нову вступає гру.
А ти, душе, чи матимеш по скону
Видіння правдомовнішого тону,
Ніж цей лазурно-золотий міраж?
Чи будеш ти й паруючи співати?
А, все тече... Суття в нас порувате,
Й свята нетерпеливість умира ж!
Худе безсмертя, чорне в позолоті,
Людей ти лудиш воскресінням плоті,
Подателько принадливих утіх...
Смерть, кажеш, лоно і майбутня мати?
їх кожен зна, та хто б хотів приймати —
Порожній череп і безгубий сміх!
Батьки глибокі, голови пустельні!
Засипали лопати вас ретельні,
Ви вже самі — земля оця руда...
Та справжній черв, гризій неуморимий,
Не тим, що сплять під плитами старими,—
Живе з живих, мене не покида.
Чи то любов, чи злоба самолюба,
Нема впокою від гризького зуба;
Хоч як його на ймення назовім,—
Поль Валері
Він бачить, хоче, він увесь жадоба,
Він тне, він тлить, він плоть мою вподобав..
Живу, щоб пожиратися живим.
Зеноне! О, твоя жорстока гнома!
Ота стріла летючо-нерухома
Разить мене бринінням пружних крил!
Ах, сонце... Тінь хитрухи-черепахи,
Що з нею не збіжить — даремний захід! —
Душа, паралізований Ахілл...
Ні, ні!.. Вставай! І — у наступну еру!
Скинь, тіло, пута, думну цю химеру!
Пий, серце, вітру радісне різдво!
Війнуло свіжим із морського лона,
Душа стріпнулась... О могуть солона!
В купелі хвиль оновиться єство!
Так, море в марах, так, пантери шкіро,
Хламидо, продірявлювана щиро
Мільйонами тих сонячних божків,
Тотальна гідро, ти, що синню сяєш
І сяйного хвоста свого кусаєш
У сум’ятті із тишею напів,—
Вже вітер встав!.. Попробуємо жити!
Гортає дмухом зошит мій розшитий,
Прибій кипить, шпує між скельних брил!
Летіть, летіть, засліплені сторінки!
Штурмуйте, хвилі, весело і дзвінко
Цей тихий дах, це кльовище вітрил!
Райнер Марія Рільке
(1875—1926)
Із «СОНЕТІВ ДО ОРФЕЯ»
* *
*
Устало древо. О гінке зростання!
Орфей співа. О вгору вольний гон!
І вмовкло все. І з того от мовчання
Постав новий зачин, новий закон.
Із лісу, що у лагоді світлішав,
Ринули звірі з леж своїх і гнізд;
Не лють їх гнала і не хижий хист,
Не ляк їх упокорив і утишив,
А слухання, вчування. Рев і рик
Змалів їм у серцях. І де допіру
Хіба яка хибарочка у хащах
Хилялася до первісних слухащих,
Де темна хіть чаїлась потай миру,—
їм храм воздвиг співливий чарівник.
* *
*
Свічада: ще жоден знавець у світі
Не дослідив як слід вашу суть,
А ви ж по суті дірками в ситі
Обсотуєте частокілля часу.
Ви цвиндрите показ у пустку, в безвікність,
У нівець, де никне вечірня віть,
І люстра у вашу б’є непроникність
Шістнадцятиріжжям, чи як це назвіть.
Деколи в вас постатей повно.
Дехто пройшов. Інших — безмовно —
Ви безумовно пустили навскіс.
Тільки найкраща залишиться — доки
В ті її строгі і стримані щоки
Не увіллється пресвітло Нарцис.
Макс Жакоб
(1876—1944)
ХВАСТОЩІ
П’ЯНОГО МОРЯКА-БРЕТОНЦЯ
А я, а я — пророк Мойсей,
Це я народ веду усей
В обітний край, у Палестину.
Ходіть, я дурно всіх вестиму!
Вам долото моє пропоре
Тунелі під Червоним морем.
А я, а я — борець Самсон.
Всім стрижіям даю фасон.
На чорта тіки я женивсь?
От бачите, де опинивсь...
Що жінка все вела хазяйство,
- То я укинувся в гультяйство.
А я, а я — цар Соломон!
Щоб воюваться з Македонцем,
Я стіки наскладав червонців,
Що не вбереш і в мілійон!
Коли той блазень Олександр
До мене в льох зробив десант
Із отакенною полою,—
Все золото взялось золою.
Еге!.. Та я ж — Ісус Христос!
Та я... Та я... Це вам не хтось!
Я усміхаюсь херувимом
Усякому, хто пройде мимо.
Я Господь Бог! Давай, дівай!
Ідіть усі до мене в рай!
ВІЛЬЙОНЕЛЛА
Скажи мені, які пісні
Сирени-звабниці співали,
Що греки кидали штурвали
І потопали в нуртині?
Макс Жакоб
Ахілл, що, окрившися в коні,
Узяв був Трою в оні дні,
Був воїн, що й казать, бувалий.
Але й героя чарували
Ахейських дів пісні знадні.
Скажи, Венеро, що за співи,
І на які такі мотиви?
Раз в агарянській стороні
Такі співав невольник жалі,
Що бусурмени без платні
Його на місці розкували
Й плачущій оддали рідні.
І Пенелопа в ролі ткалі,
І Навсікая десь на пралі,
І Зевксіс при своїй мазні
Водно співали тралі-валі!..
А при вині пісні масні?
А луни лун із дальних далей,
А емігрантів тужний спів?
Де приспіви старих часів,
Що всюди вітер їх носив?
Де чари білозубих дів,
Яких за спів не покидали?
А де мої пісні? Згадали...
«ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ ЕККАРТА?»
(Поль П е т і)
Чи знаєте ви Парацельса,
Предтечу наших відкриттів,
І Маргариту Ебнер з Тесса,
Ту, що носила плід Христів?
Чи вам відомий Сузо-інок,
Рейсбрук, що всіх колись вражав,
І той Джузеппе з Купертіно,
Який літав, як дирижабль?
А Амальрик той перелесник?
А молодик Семи Сестер,
Той вершник із країв небесних,
Що приблукався в монастир?
Макс Жакоб
Чи знаний вам знавець натури,
Альберт Великий? Яків Бем?
Чи ми ніколи не вдовбем
Тії крутої «Сигнатури»?
Як мало знаєм, кого любим!
Я ж розумію цих краян:
В мені живуть усі ці люди,
Хоч сам я, бачте, павіян.
Оскар Венцеслав Любіч Мілош
(1877-1939)
* *
Ж
І головне, щоб тут від Завтра схорониться...
У лісі, в лісі повно чорних ягід.
Твій голос — видзвін місяця в криницях,
Де луни, луни гасять літню спрагу.
І хай мого ім’я ніхто крізь сон не ронить —
Часи пройшли, пройшли: вони відсутні.
Як деревце, що болісно найпершим соком бродить,
Ця білина твоя в гладенькій сукні.
І хай за нами зімкнеться ожина —
Боюсь, боюсь вертатись: там загин.
Великі білі квіти лащаться тобі в коліна,
А тінь, а тінь аж блідне від жаги.
І не кажи, хто я, хоч і спита гущінь:
Моє ім’я, ім’я таке вже мертве стало!
У тебе очі — мов щасливі молоді дощі,
Мов молоді дощі над сонним ставом.
І вітру з цвинтаря, що гонить десь за мною,
Йому також нічого не кажи ти.
Твоє волосся пахне літом, місяцем, землею.
І треба жити, жити, тільки жити...
Ендре Аді
(1877—1919)
БІЛА ПАНІ ЗАМКУ
Моя душа — давнезний замок
В злих чарах, в гордощах, в плющах.
(Правда ж, великі в мене очі?
А не блищать, а не блищать).
Луна гуля в безлюдних залах,
А з мурів пустка витріща
Двоє великих темних вікон.
(Яка утома в тих очах!)
Там бродять привиди й тумани,
Там підземелля віє дух,
Там стогнуть лицарі закляті
І тіні шастають навкруг.
Лиш де-де, в час нічної тайни,
Вогонь сяйне в очах сумних:
По замку ходить Біла Пані
Й крізь вікна сипле злотний сміх.
В ПАРИЖІ ПОБУВАЛА ОСІНЬ
Учора вкралась осінь у Париж,
Промкнулась по бульвару Сен-Мішель.
В цей млосний день у затінку дерев
Я став їй за мішень.
Я брів до Сени, і в моїй душі
Пісні-хмизинки тліли не к добру,—
Так димно й дивно жевріли про те,
Що, мабуть, я умру.
Шепнула осінь тайну на льоту,
Бульвар стенувсь у ту невловну мить.
Шу-шу — прошелестіло, пронеслось
Між тихих верховіть.
. Ендре Аді
Не встигло літо ще й страху відчуть,
Як осінь засміялась і втекла...
І знаєм тільки я та чуйний лист,
Що тут вона була.
ШУЛІЧЕ ВЕСІЛЛЯ
НАД ПАДОЛИСТОМ
Рушаєм. Женемося в осінь,
Зажурені й хриплоголосі —
Двоє притомлених шулік.
Он літокради юнокрилі
Стопірять пір’я у ярінні,
Любовні сточують бої.
А ми вже вилинули з літа,
Жаліти нам, не дожаліти —
Нас осінь вронить на льоту.
Останнє нам прийшло весілля:
Зчепившись люто, конвульсійно,
Ми впадемо на падолист.
КРОВ І ЗЛОТО
Мені однаково бринить
І муки зойк, і втіхи теньк,
І крові дзюрк, і злота дзеньк.
Усе мара, усе вмира,
Єдине в світі цім добро,
Це кров і злото, злото й кров.
Усе мана, усе мина,
І чин, і честь, і спів, і лов,
На світі вічні — злото й кров.
Народи мруть і знов встають...
Блажен, у кого хоругов
Моя, хоробра: злото й кров.
Ендре Аді
ПІСЕНЬКА
ПРО МЕРТВУ ДІВЧИНУ
В Афінах раз весною
На лузі рано-вранці
(Еван, евое, Весно!)
Знайшли дівчину мертву.
Немов жива, лежала,
Іще й на грудях квіти
(Еван, евое, Весно!) —
Отак умри красиво.
В ту пору нагодився
Співець один мандрівний
(Еван, евое, Весно!)
І пісеньку зложив:
Перелюбив ти, Боже,
Від мене цю красуню
(Еван, евое, Весно!) —
То й добре, що убив!
НА ВИНОГІР’ І ЗБІГЛИХ РОКІВ
На виногір’ї збіглих років
Справляю тризну я веселу —
Із горла рине співний рокіт.
Під проливнем тугим, циновим
Чолом клонюся і клепаюсь
Павіттям сизо-пурпуровим.
Між винних лоз, уже безгронних,
Хильцем хилю з п’яного дзбана
І гордо пнуся вверх по стромах.
Аж на шпилі, немов на грані,
Спинюсь, об землю дзбаном брязну
Й гукну минулому добраніч.
Ендре Аді
НАД МЕРТВИМИ ВОДАМИ
Кружляємо над мертвоводом,
Сірі пташки, смілі й прудкі.
А в твані риби ждуть захланні,
Зміє голові та гидкі,
Хоч не меткі, зате глиткі.
Нетечу ту звуть — Угорщина.
І всі ми падаєм і гинем,
Нас тягне та зловонна твань...
Шкода великої любові,
Шкода змагань, дерзань, палань,—
Нас губить та бездонна хлань,
Те Мертве Озеро — Угорщина.
ДОЛЯ УГОРСЬКОГО ДРЕВА
В душі моїй голіє
Угорське древнє древо...
Цвіт сиплеться і листя.
Що ж, мабуть, так і треба.
Гай-гай, росли ми в гаї,
У лісовитім краї,
Бростились, цвітом крились,
Ніколи не молились.
Чи сонячно, чи бурно,
Ми квітували буйно:
Хай інші плодоносять,
А з нас цвітіння досить.
Язичники з прадавна,
Не вміємо молиться —
Хай сиплеться до смерті
І квіття наше, й листя.
ПРАВНУК ДЄРДЯ ДОЖІ
Я правнук Дєрдя Дожі. Той шляхтич личаковий
З народом-гречкосієм боління мав одні:
Чи не пора, панове, з народом стать до мови,
З моїми косарями? Бо йдуть грозові дні.
Що дні ідуть грозові, а коси наготові...	<
Ендре Аді
Ви знаєте, вельможні, що буде вам — чи ні?
Дограєтесь до ручки, ледачі білоручки,
Як Дожиних злиденців прорветься ярий гнів.
Коли народ устане, що буде, га, вельможні?
Куди тоді тікати і вам, і всім псарям
З хижацьких ваших замків,— як ми, непереможні,
Загримаєм до брам?!
ЗНАЙОМИЙ ХЛОПЧИК
До мене в гості ходить хлопчик,
Хоч і небіжчик, а утішний:
То я, колишній.
Де візьметься вночі і стане
Лагідний, кволий і мрійливий,
При узголів'ї.
В моє зістарене обличчя
Вдивляється і сльози точить
Мені ув очі.
Сто раз на ніч я прокидаюсь
І плачу ревно, сиротинськи,
Як у дитинстві.
ОСТАННІЙ УСМІХ
Гидко жив я, що аж ну,
Бридко жив я, що аж ну:
Гарний буду, як умру,
Файний буду, як умру.
Файним стане фавна вид,
Фавна вид, альравна вид:
Усміхнувся, хоч і зблід,
Усміхнуться губи-лід.
У в очах моїх скляних,
Вирлачах моїх сумних
Щось ясне мигне на миг,
Щось майне-сяйне на мить.
Лячний усміх зимних уст,
Вдячний усміх синіх уст:
Подарунок твій відбувсь,
Поцілунок твій відчувсь!
Ендре Аді
НА ТИСІ
Прийшов з-над Гангу, мов з легенди,
З південних марев дивовижних:
У мене серце — мов дзвіночок,
У мене сила — трепет ніжний.
Колодязь, млин, шинок і вигін,
Безглуздий гук при пиятиці,
Обійми грубі, вбивці мрії,—
Що я шукаю тут, на Тисі?
Я ХОЧУ ЗБЕРЕГТИ ТЕБЕ
З ума зведе мене, жадана,
Ця справжність ласк, ця повна добрість,
Ця суть віддання і владання.
Чолом пірнувши в твоє лоно,
Відчайно, рвійно, тужно, спрагло
Молю: відмов мені, мадонно! *
Жени у ніч мене, у безвість,
Мій жар згаси погорди льодом,
Глумом верни мені тверезість.
Жага — тиран, життя — катівня,
Блаженства мить стає прокльоном!
Тікаю — з надміру хотіння.
Цю плоть твою в розкішній дрожі
Волію бачити в минулім —
На спогадів духмянім ложі.
А на сторожі всіх незвідань
Краси хранительку поставлю —
Сувору й непідкупну Віддаль.
Я мрію збережу прекрасну
Про жінку, що мене кохає
І що її навіки прагну.
МИ СТОЇМО НА КРУЧІ
Ми стоїмо на кручі
Грудь в грудь і очі в очі,
Самі, удвох, тремтючи,
Ендре Аді
Без сліз, без зойків, без розмов:
Бо рух — і в прірву впадемо.
Поки устами злиті
(То скріпа з крові й плоті),
Поти й живем на світі...
Цілуй і слова не промов:
Бо звук — і в прірву впадемо.
ДУША НА ПРИПОНІ
Зарканив душу хтось мою,
Щоб не вибрикувала баско.
Даремно тяв я карбачем,
Даремно хвиськав, даремно ляскав.
Як де побачиш в нас коня,
Що піною і кров’ю порска
На прив’язі — рубай припін,
Бо то — відчайна душа угорська.
МЕШКАНЕЦЬ ГОТЕЛІВ
Старий, завзятий, нежонатий
Не тужить зроду по оселі:
Живе переїздом самотньо
В дешевих номерах готелів.
Старий, завзятий, нежонатий,
Гіркий і мудро безпотомний.
Старий, завзятий, нежонатий,
Впаду колись і вмру нагально...
Властям заявить коридорний
Чи тут, чи в Пешті, чи в Л у гано:
Старий, завзятий, нежонатий,
Тридцятий номер, третій поверх.
А ЗЗАДУ ЦАР МОВЧАН
Свищу й видзвонюю зубами,
Йдучи вночі по темній хащі,
А ззаду велетень ступа:
То Цар Мовчан.
Не оглядайсь, бо ти пропащий!
Ендре Аді
Не смій замовкнути й на хвильку,
Не смій звести на Місяць очі:
Один лиш зойк, один лиш хруск —
Той Цар Мовчан
Ступне на тебе і розтопче.
Я ХОЧУ, ЩОБ МЕНЕ ЛЮБИЛИ
Ні предків славних, ні потомства,
Ні родичів, ані знайомства,—
Так і ходжу нічий,
Так і ходжу нічий.
Що я? Людина: самотужність,
Північний полюс, тайна, чужість,
Далекий блудний блиск,
Далекий блудний блиск.
Ох, як у світ мені внизатись?
Я хочу зблизька показатись,
Буть видним вочевидь,
Буть видним вочевидь.
Все звідси — й спів, і мук глибини:
Я хочу, щоб мене любили,
Бажаю стать чиїмсь,
Бажаю стать чиїмсь.
ЖЕРТВА МУДРОСТІ
Ось, Господи, чеснот моїх перелік:
Я вірую, хоча давно зневіривсь.
Покутую, хоч зроду не грішив.
Дивуюся з оманливих чудес.
Беру під сумнів істинність буття.
Свічу свічу, щоб сонцю присвітити.
Заплющую перед пітьмою очі.
Ради Христа даю лише багатим.
Приношу нишком мед до бджіл у вулик.
Корову напуваю молоком.
На кущ рожевий додаю троянд.
Вином скропляю виноградні лози.
Радію, коли ворог мій щасливий.
По тій тужу, котрої не жадаю.
І ще одне: вже скоро я помру.
Прийми, Єгово, сю од мене жертву.
Ендре Аді
П’ЯТЬ ЧИ ШІСТЬ МАДЯРІВ
Чи тут, чи там, чи п’ять, чи шість
Мадярів часом здиблються.
Зажуряться, похиляться,
І в когось древнє-молода
Сльоза мадярська виллється:
Чого?
А далі вже сльоза
Поганя сльозу:
Чого, чого, чого?
Чогокають і хлипають... Внизу.
А зверху хтось: Га-га!
Це ті, що знать того не знають,
Себе ніколи не питають:
Чого?
Сльоза в сльозу вбіга:
Чого? Чого? Чого?!
А зверху знов: Га-га!
Того! Того! Го-го!
Таке несвітське голосіння
І небо зрушило б тверде,
Де небо є і є спасіння.
А тут — та де!
А тут —
Чи там, чи тут, чи шість, чи п’ять
Мадярів раптом здибляться,
Зажуряться, похиляться...
Чого, чого? Ну, чого?
РОДИЧ СМЕРТІ
Я смерті родичем родився:
Люблю згасаюче кохання,
Люблю цілунки не лункі
На прощання.
Люблю троянди хоровиті,
Люблю жінок у тужній в’яні,
Осінні дні люблю — сумні
Й осіянні.
Люблю години дивінацій,
Перестороги інтуїцій:
Святої смерті добра вість .
В них таїться.
Ендре Аді
Люблю плачу щих і безсонних,
Люблю сингальців безустанних
І наморозі рівну сизь
На отавах.
Люблю утому після зречень,
Безслізний рид і тихий нетям —
Притулок хворим, мудрецям
І поетам.
Люблю знеможених, знебулих,
Усіх, що в розпач удаються,
Усю недолю світу, все
Горе людства.
Я смерті родичем родився:
Люблю згасаюче кохання,
Люблю цілунки нелункі
На прощання.
МЕНІ СУДИЛОСЬ
Центнери мрій в собі ношу я,
Свічусь марою попід зір’ю,
У вир сучасності вдивляюсь,
Дивлюсь, молюсь — і важу, й мірю.
Тяжкі в нас час, і сни, і мрії...
Як спотикнусь, то ввесь тремчу я,
І все мені тоді здається,
Що смак життя у роті чую.
Я смак життя у роті чую,
А ген далеко, по низов'ю,	(
Дзюрчать-бурчать малі потоки,
Закрашені моєю кров'ю.
І десь я вже в високій висі,
І ніби доступивсь твердого.
Мій п’єдестал — граніт чи бронза:
Стою на голові у Бога.
Стою і жду, зорю тривожно,
Бо вже майбутності не вірю,
І з мене ринуть муки-болі,
Як буйна повінь по підгір’ю.
Стою на голові у Бога,
То можу стерпіти нестерпне
Ендре Аді
І винести казан цей клятий,
Моє лихе і, добре серце.
Вся снасть моя — чуже знаряддя,
Диявольський фургон поштовий:
Приймай вантаж — жахи епохи,
У дальший свій перекантовуй!
ЛЮДИНА У НЕЛЮДСЬКОСТІ
Серце прикладами змолочено,
Очі жахами обезвічено,
У горлі джин німий гніздиться,
У мозок преться божевілля.
І все ж — вставай, моя ти сило,
З землі рвонися одчайдушно,
Чи вже там світ, чи тьма кромішна,—
Дарма, вставай, як повставала
Не раз було у давні давна.
Угорцю гордому не вділять
Всі сто раїв і триста пекол
Кращої долі, аніж бути
Людиною в нелюдськості,
Мадяром в гнаному мадярстві,
Воскреслим — і затято мертвим.
Шляхами, битими страхами,
Верхами, що мене манили,
Я сновидав серед кошмарів:
Яка біда на нас упала,
Який буває Бог безсилий!
Тепер той мрець повинен жити,
Той мученик і страстотерпець
З душею, що ледь-не-ледь мріє.
Скарби, що вороги нам крадуть,
Він в серці враженім складає
І виглядає кращих днів.
Я всі жалоби розумію,
За все Прийдешнє потерпаю
(Хоч то воскреслому й не личить),
За рід, що йде врозбрід, мордуюсь.
Душа ятриться, кровоточить,
Одно мені, одно на думці:
Ендре Аді
Серце прикладами змолочено,
Очі жахами обезвічено,
У горлі джин німий гніздиться,
У мозок преться божевілля...
А я живу й кричу за інших:
Людина я в нелюдськості!
НА РЕШЕТІ ЧАСУ
З гігантським решетом в руках
Час пильно й весело працює:
Бере світи і безнастанно
їх віє, точить, решетує —
Хай журяться собі одсійки!
Послідків Час не полюбля,
Відсіює все плюскле й морхле,
Чи нації, чи індивіди:
Заміркувате? Що ж, хай дохне.
Менш вартне? Значить, жить не варте.
Так возгрими ж, пророче слово!
Той прахом піде, хто заскнів,
Хто вже не годен засівати
Ріллю задля майбутніх жнив!
Дряхлі людці...Ідейки трухлі?
О ви, засохлі і пожухлі
(Пророчий голос так луна),—
Владика-Час пребуде вічно,
Погибнуть косні племена,
І Лоти праведнії з ними.
З тобою долю я ділю,
Мій недотворений народе!
Це решето не зна жалю:
По праву ми йдемо в відходи,
Те маємо, що заробили.
ШЛЮ СЕРЦЕ ВАМ
Шлю серце вам — ковчег завіту,
Й привіту бойові слова,
Мої мільйони грозовиті!
Хоч звіте братом, хоч не звіте,
А я ваш, брати, я ваш!
Ендре Аді
А
Цей наш союз — не гріх, не цнота,
Ані клеймо, ані клейнод,
Не випадок і не сваволя:
Це спільна, нероздільна доля —
Раб-поет і раб-народ.
В нас сили — тільки б пробудиться,
В насчзерна — тільки б на посів...
Країна криється в нас гарна,
Як в темній дебрі дика сарна
Від гавкучих гончих псів.
Як не признаєте за брата,
Мені на серце й на чоло
Рясніші й глибші ляжуть зморшки,—
Та не постаріюсь ні трошки,
Юдам пагубним на зло.
Не прагну мученицьких лаврів,
А тільки, з долею в ладу,
Я покладу, покласти мушу
За вас революційну душу,
Цей зневажений мій дух.
Я ваш, я ваш. Мені байдуже,
Чи я потрібен вам, чи ні —
Одне в нас серце незатьменне!
Хоч сонце й вас часом від мене
Хмари застують брудні.
ЗАВОРОЖЕНИЙ ПАЛАЦ ЦІЛУНКІВ
Десь за Життям, а перед Смертю
Лиш для мужчин, для мамелюків,—
В смерку, в імлі дрімає-мріє
Палац Цілунків.
В палаці тисяча альковів,
Тисяча краль жагучих, голих,
Жагучих, звучих, білих, голих,—
Аж серце в грудях б’є, гвалтує,
Мов дзвін на сполох.
Ти за дверима хилиш двері,
За вродою минаєш вроду,
Ліжниці, аромати, вроду —
Тисяча краль, цілунків джунглі
Й тисяча Зроду.
Ендре Аді
Ти там блукатимеш довіку,
Нелюблений і самотинний,
Морозоцвітно-самотинний,—
Твій русий чуб Велика Осінь
Вбере у іній.
ЧОРНИЙ РОЯЛЬ
Ридає, рже, реве і рика...
Хто ще тверезий, геть відчаль!
То чорний, чорний то рояль.
Б'є.в клавіші сліпий музика;
То спів життя, то туга дика,
То чорний, чорний то рояль.
Шум в голові, в очах імлиться...
Як тих бажань полеглих жаль!
То чорний, чорний то рояль...
Під рвучі ритми з мого серця
Скажена кров все ллється, ллється...
То чорний, чорний то рояль.
ЛИХОРАД
Ще ледь на вірш благословлялось,
Примчав до мене Лихорад,
Весь в пурпурі, верхом, зі Сходу
І з ходу — сів, загув, заграв,
На двох налив: «Ну, вип'єм, брат!»
П’ємо — гультяй гуде над вухо,
П’ємо — а я собі мовчу.
Червоні множаться світанки,
Шугають, б’ються у шибки,
Вина напившись досхочу.
Втрачений рай святого Сходу,
Ганьба сьогоднішнього дня
І млою здоблене майбутнє
Танцюють на хмільнім столі,
А за столом іде борня.
Я у благенькій піджачині,
На Лихорадові багрець.
Розп’яття, померки, дві свічки,
Ендре Аді
Вина роз’юшений прибій,
Відчай, двобій, нещадний герць.
Ще в оні дні у Вавілоні
Звела недоля нас обох.
Цей бахур Бахус, цей мій пращур
З того часу для мене все —
Кумпан, і пан, і цар, і Бог.
Цей Феб-ефеб з лицем сатира
Не поспіша — ти, коню, жди!
Тож бал гуде, двобій яриться,
І по кривавому столу
Бокал снує туди-сюди.
«Мій пане Боже, пане брате,
Я вже готов — ні гей, ні стей...
Занадто вже добра зазнав я —
Жадань, кохань, ночей, гріхів...
Доволі, батьку, тих страстей!»
Даю йому розбиту лютню,
Розбите серце. Він: «Га-га!»
А за вікном корчми святої
Співочим сном, п’яним чолом
Життя нестримно пробіга.
«Боже, іди борись деінде,
Мені в тім радощів нема.
Від хмелю й слави серцю нудно.
Рвучись до неосяжних мрій,
Я львинї кігті обламав.
Боже, земля в мене злидарська,
Мадярська; я кругом злидар.
До чого всі ці узливання,
Ці жертви крові і вина?
Чого хто варт, як він мадяр?
Боже, хто я? Набитий дурень,
Бурлак, нетяга із нетяг.
Не маю грошей, ані віри,
Всю силу висилив, хоч іинь,—
Яке пуття з мого пиття?
Є в мене мати, хай святиться,
Є Леда — честь їй і хвала! —
Є кілька марив блискотливих,
Є пара ближніх... Та в душі
Дрягва бездонна вже лягла.
Ендре Аді
Було б ще, може, кілька віршів,
Що хоч би й генію під стать,
Кілька нових пісень розкішних...
Та краще в цім аду-чаду"
Під стіл упасти і не встать.
Пусти слугу твого, о Боже,
Все, що я мав, уже ф’ю-ф’ю...
Одно мені лишилось — амба.
І не частуй, і не чаруй,
Даруй, старий, я більш не п’ю.
До горла тиснеться огида,
Зв’ялив мене цей наш союз.
Тобі я кланяюсь востаннє,
І ось — бокал додолу брязь...
Здаюся, Господи, здаюсь!»
Встав Лихорад і засміявся,
Мене ударив по плечу,
Сів на баского буцефала
Чаклун, шаман, відьмач і жрець:
«Тепер на Захід полечу».
Та й шугонув на нові грища,
Поганський гудучи псалом,
А я з розп’яттям і склянками,
Осклілий, млілий і радий,
Лежу мертвецьки під столом.
КОНІ СМЕРТІ
По біломісячнім шляху,
Як гонить місяць-хмаропас
Свої ватаги в вишині,—
Нековані, до нас, до нас
Чвалують коні смертяні.
Безгучні вбивчі скакуни
І тіні-вершники на них,
Примарні вершники німі.
Забачивши грізний той біг,
І місяць криється у тьмі.
Хто зна, куди вони й відкіль?
Весь світ застиг у сні тяжкім.
І враз вривається галоп...
Ендре Аді
І завжди є в них вільний кінь,
І завжди вільне є сідло.
І перед ким спинились, той
Впадає, зблідши, на коня —
Який там може бути герць?
І далі коні поганя
По новобранців пані Смерть.
Гійом Аполлінер
(1880—1918)
Із збірки
«АЛКОГОЛІ»
ЗОНА
Старовина обридла нам безмежно
Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежо
У печінках сидять антична Греція і Рим
Автомобіль і той здається тут застарим
Тільки релігія в нас залишилась нова-новісінька
Проста як аеропортівський ангар як трамвайна вісімка
Тільки християнство в Європі не встигло ще оепопеїться
І папа Пій являє тип наймодернішого європейця
А тобі сором бо вікна цікаві їдять тебе поїдом
Зайти до церкви на вранішню сповідь
Читаєш проспекти каталоги співучі горласті афіші
От поезія ранку а для прози газети зручніші
25 сантимів за випуск пригоди кримінальна хроніка
Портрети знаменитостей інформація он яка
г
Я бачив сьогодні вранці вулицю забув як зветься
Нова і чиста сурмою сонячною ллється
Робітники урядовці вродливі стенотипістки
Щобудня чотири рази по ній проходять пішки
Уранці тричі ревуть там сирени мідні
Дзвін як скажений гавкає там опівдні
Вивіски написи об’яви реклами
Лящать звідусіль папужими голосами
Я люблю цей симпатичний індустріальний модерн
Між вулицею Омон-Тьєвіль і авеню де Терн
Ось молода ще вулиця ти хлоп’я і мама тебе
Убирає в біле або в голубе
Ти дуже побожний як і вірний твій друг Рене Даліз
Пишнота церковна зворушує вас до сліз
О дев’ятій як газ зблакитніє з дорміторію до каплиці
Викрадемось було та й ну цілу ніч молиться
А уроча й одвічна глибінь аметистова знову і знову
Сяйвом огнистим славу являла Христову
Гійом Аполлінер
То голублена нами лілея прекрасна
То світич рудоволосий що ніколи од вітру не згасне
То блідий та обагрений Син скорбної матері
То древо що буйну є намоленими стигматами
Шибениця подвійна честі й безсмертя
Зоря шестидільна
Бог що вмирає в п’ятницю і воскресає в неділю
То Христос возноситься в небо чим не авіаспорт
По висоті безперечно він побив світовий рекорд
Христос зіниця ока
Двадцята зіниця віків двадцяте століття
Подібно Христу птахом злітає в повітря
А з преісподніх глибин біси підіймають зв’ягу і змагу
Ах то чаклун під пару юдейському Симону Магу
Ах він на воду виходить із лодій виходить він злодій
Ах він ще дума й літать то виходить він тать
А за ясним вольтижером вже ангели гожі летять
Аполлоній Тіанський Єн ох Ілля та Ікар
Ширяють навколо першого'літака
Лише часом розступаються пропускають без черги
Попів що з святими дарами прямують у світ невечерній
Літак нарешті сідає стримавши останній ривок
Тоді небо заповнюється мільйонами ластівок
Налетіли соколи сови і ворони-гаврики
Ібіси марабу і фламінго прилинули з Африки
Ширяє і Рок овіяний легендами птах
Адамову голову першу заціпивши в пазурах
З надхмар’я орел шугонув з погрозливим клекотом
Малюпунькі колібрі принеслися з замор’я далекого
З Китаю прибились довгасті й гнучкі однокрильці пі-ї
Спареним льотом вони відбувають мандрівки свої
Голуб-дух непорочний явився навіч
Його лірохвіст ескортує а з ним вічкастий павич
І фенікс що вміє сам відродиться
Із приску випурхує огниста жар-птиця
Сирени покинувши підводні скелі
Співають всі три раді та веселі
Орел і фенікс і пі-ї з Китаю ці
Всі з авіамашиною сестряться братаються
Ти в Парижі самотній між юрмами товпишся
Мимо тебе ревуть чередою автобуси
Туга кохання вогнем підступає до горла
Неначе тобі судилась довічна погорда
Якби жив ти давніше то напевне пішов би в ченці
А тепер то аж соромно як молитва крутнеться на язиці
Сам засмієшся із себе мов пекло кругом загуло
Іскри сміху золотять життя твого тло
Гійом Аполлінер
Те життя мов картина повішена в темнім музеї
Часом підходиш ближче поглянуть на неї
Ти йдеш по Парижу жінки якісь аж криваві
Це було бодай і не згадувать це було як врода конала в неславі
Богоматір у щирому полум’ї дивилась на мене в Шартрі
Серце Ісусове кров’ю кропило мене на Монмартрі
Як почую слова блаженства в мені заниває утроба
Любов на яку недугую то немов сороміцька хвороба
Образ той невідчепний причинець безсоння і невпокою
Хоч де б ти був поруч тебе настирно іде маною
А ось ти вже на Середземнім надмор’ї
Де цілорічно цвітуть запахущі лимони
Катаєшся човном любуєш на світлі затони
І друзі з тобою один із Ніцци два з Турбії один із Ментони
Стежим за рухами спрута в глибині який страшеленний
А між баговинням шастають рибки Христові емблеми
А ось ти в заїзді десь на околиці Праги
Сидиш у садку за столом на столі троянди
Так любо й мило писання безжурно покинеш
І дивишся на оленку що заснула в серці в квітини
Ти побачив своє відображення в агатах Святого Віта
Сумно так стало хоч зараз тікай з пього світу
Шалієш од світла мов євангельський Лазар-харпак
Стрілки на дзигарях в єврейському кварталі йдуть навспак
І ти до себе в минувшину нехотя чалиш
Звільна підіймаючись на високі Градчани
Чи ввечері слухаючи як чехи спів заведуть при вині
Ось ти вже у Марселі а там кавунів кавунів
Ось ти в Кобленці в готелі великопанськім
Ось у Римі сидиш під якимсь екзотом японським
Ось ти в Амстердамі з красунею вона по суті бриденька
І збирається вийти заміж за лейденського студента
Тут винаймають поденно так звані сиЬісиїа Іосапба *
Кілька разів пам’ятаю і я притулку шукав там
А ось ти в Парижі сидиш перед слідчим
Немов у злочинця у тебе вимагають свідчень
їздилось тобі всяко і сумно і весело
А роки непомітно крутили свої перевесла
* Спальні, які здають у найм (латин.).
Гійом Аполлінер
І в двадцять і в тридцять кохання все та ж сумота
Дурню дурню одурений на що ти розтринькав літа
Страшно глянути на власні руки я щохвилі ладен заридати ридма
Над тобою кохана над тим що тебе налякало рідна
Жаль дивитись як тяжко нещасним отим емігрантам
Вони вірують моляться мами груди дають немовлятам
Уже ними протхнувся весь вокзал Сен-Лазар
Вони вірять у зірку свою мовби їм чарівник показав
Вони вже в думці розбагатіли
І вернулись додому з тії Аргентіни
Одна родина везе червону перину як інший серце своє несе
І та перина і наші мрії нереальне те все
Із цих емігрантів і тут залишаться декотрі
На крайгородді оселяться залізуть у нетрі
Часом виходять я бачу на вулицю просвіжиться
Шахові фігури і ті частіш міняють позицію
Чимало між них євреїв єврейки нап’явши перуки
Сидять цілі дні в крамничках нидіють там сараки
У барі брудному станеш кави .візьмеш за два су
Злидні навколо тебе злидні такі аж сум
Ввечері в ресторані збавиш чимало часу
Жінки ці й не лихі та в кожної своя турбота
І кожна когось та мучила навіть найбридша бридота
У тої он батько поліцаєм на острові Джерсі
У руки що я не бачу їй холод ципками вжерся
Ще й шви о нещасна десь на низу живота
Усміхом сміхом жахливим я знизив до неї уста
Ти вже сам надходить світанок
По вулицях дзенькають бідони молочарок
Ніч відходить неначе прекрасна метиска
То сумирлива Лія чи Фердіна кігтиста
І ти п’єш алкоголь цей палкий як життя
Життя що ти п’єш як п’янюче пиття
І ти йдеш собі пішки до своєї квартири в Отейлі
Щоб заснути між ідолів з Океанії та Гвінеї
Це Христи тільки іншого кшталту та іншої віри
Недотворені вісники неясної надії
Прощай Прощай
На горло^ скаране сонце
Гійом Аполлінер
МІСТ МІРАБО
Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе в мене
Журба і втіха крутнява шалена
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Рука в руці постіймо очі в очі
Під мостом рук
Вода тече хлюпоче
Од вічних поглядів спочити хоче
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Любов сплива як та вода бігуча
Любов сплива
Життя хода тягуча
Надія ж невгамовано жагуча
Хай б’є ,годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Минають дні години і хвилини
Мине любов
І знову не прилине
Під мостом Мірабо хай Сена плине
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
ПІСНЯ НЕЛЮБОГО
Коли співав я цей псалом
У році дев’ятсот і третім
Не знав я що моя любов
Неначе фенікс після смерті
Огненної воскресне знов
В передніч лондонську туманну
Зустрівсь мені один лайдак
Геть схожий на мою кохану
І зирконув на мене так
Що я від сорому зов’янув
5йом Аполлінер
За босяком я йшов слідком
За свистуном безцеремонним
Здавався вулиці огром
Розверзнутим Червоним морем
Він Ізраїль я фараон
Хай цегли хвилі стануть диба
Як мав би я коханням грать
Хай буду нільський я владика
Його сестра-жона і рать
Як ти у мене не єдина
І знов на розі що горів
Огнями всіх своїх фасадів
В кривавім сяйві ліхтарів
Роз’ятрених в тумані саден
На неї схожу жінку стрів
Той самий погляд аж льодовий
На голій шиї той же шрам
П’яна з таверни йшла брудної
І я збагнув весь нонсенс драм
І розпізнав всю фальш любові
Коли в свій дім вернувсь У лісе
Після стількох жертвоприносин
Його впізнав старенький пес
І Пенелопа із-за кросен
Назустріч вийшла не без сліз
І цар Душ’янта був веселий
Шакунтала його жона
Як він вернувсь із чужозем’я
Бліда з жадання і ждання
Голубила самця газелі
Згадав я щастя тих царів
В ту мить коли любов-омана
І та що я не розлюбив
Штовхались тінями в тумані
Троюдячи мій давній біль
1	Жалі ви ведете до пекла
Я ж прагну раю забуття
За поцілунок твій напевно
Владар-злидар оддасть життя
Продасть і тінь свою славетну
Я весь в минулім як в зимі
Зігрій же серце сонце Пасхи
Гійом Аполлінер
Закрижаніле у пітьмі
Ще більш ніж сорок серць Себасти
Що мордувались нелюдьми
Мій спомине гінкий кораблю
Вже ж ми наплавались удвох
Гірко-солоними морями
Вже ж ми наплакались удвох
І ранками і вечорами
Прощай облудо в пітьмі зник
Кохання привид пелехатий
З тією злившись що торік
її в Німеччині я втратив
І не побачу вже повік
Молочна путь сяйлива сестро
Білявих ханаанських рік
І тіл коханок білочреслих
Чи пригойдає твій потік
Нас до галактик новоскреслих
Тут інший рік згадав я знов
Був ранок радістю повитий
І мужньо я співав любов
Був місяць любень місяць квітень
І все всміхалось нам обом
АЛЬБА, СПІВАНА КОЛИСЬ НА ВЕРБЕНУ
Весна красна у сурми грає
Ходім Пакетто в зелен гай
Рожевий шум на небокраї
Навколо чуть пташинцй гам
Амур усе і всіх скоряє
Ізнов між нас Венера й Марс
Палких обіймів не розняти
Любись кохайсь і не ховайсь
Танцюють голі боженята
Між буйних рож грайливий вальс >
Моє до тебе ніжне слово
Нарцис розів'є і тюльпан
Кругом так любо і розлого
Витьохкує в сопілку Пан
І жаби кумкають волого
Гійом Аполлінер
*
Померли ті боги старі
Великий Пан Христос і Ерос
І верби хиляться в журі
Й коти нявкочуть і тепер ось
В Парижі плачу я в дворі
Я я що знаю всі рефрени
Жалі-плачі моїх років
Рабів моління до мурени
Нелюбого похмурий спів
Орфея клич і зов сирени
Любов померла я тремчу
Про неї пам’ять неодзовна
Кумир святий мені в очу
Як жінка вмерлого Мавзола
Я вірний в горі і в плачу
Я вірний як той хміль тичині
Як пес господарям своїм
Як запорожці душі щирі
Побожні лотри й гультяї
Своїм степам і предківщині
Прийміть Півмісяця ярмо
Що гордо сяє в високості
Я зодчий славних перемог
Мої завзяті запорожці
Султан і пан ваш цар і Бог
Вклоніться правій нашій вірі
Так написав до них султан
Зареготали чуприндирі
І тут же в відповідь листа
Ушкварили бундючній хирі
ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ
ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНОВІ
Царя небесного харцизе
Високорогий сатано
Не годимося ми в підлизи
Жери-но сам своє лайно
Воно нам в пельку не полізе
Гійом Аполлінер
Крамарю грецький просмердівсь
Ти тюлькою на честь ісламу
І палями обгородивсь
Швидка напала твою маму
І ти в дрислинах уродивсь
Подільський кате струп'я вкрило
Тобі все тіло мов шпориш
Конячий зад свиняче рило
Побережи дурний свій гріш
На масті та святе курило
*
Молочна Путь сяйлива сестро
Білявих ханаанських рік
І тіл коханок білочреслих
Чи пригойдає твій потік
Нас до галактик новоскреслих
Пекуча сіль в очах повій
Кохання гарне як пантера
Цілунок флорентійський твій
В устах горенить ще й тепера
А долі в нас пішли в роздвій
Від поглядів її над Рейном
Рої здіймались зореві
В очах їй плавали сирени
А цілувались до крові
Що аж ридали феї ревно
І все ж душею сироти
Я жду біля моста Повернень
І як колись із темноти
Ця жінка вернеться до мене
Я їй скажу Нарешті ти
Небесні ллються дунаї
Крізь голову порожню й серце
О мої бочки Данаїд
Я з радістю віддав би все це
Щоб стати знов дитям наївним
Тебе я не забуду ввік
Моя голубко незриданна
Мій білий рейде де ти зник
Мій дальній острове Жадання.
Моя трояндо мій гвоздик
Гійом Аполлінер
Фавн козлопан Дідона й Федра
Піравсти й Ельмові огні
І долі дві злиденна й щедра
Круг шиї зашморги тугі
На біль мій всеогненна жертва
Єдиноріг і козеріг
Дублюєш долю ти мій болю
І це б я отак-о згорів
На тім святім кострі з тобою
В пелюстках ранньої зорі
Злобоже ти блідий кумире
Жерці-безумці одягли
У чорне вже твої офіри
Даремно сльози всі лили
Злобоже ти не гідний віри
А ти повзуча манія
Бог над померлими богами
Вимірюй землю п’ядь у п’ядь
Яка ще стелеться під нами
О тінь моя стара змія
По сонцю на твою вподобу
Тебе Водив я день при дні
Похмура подруго до гробу
Належиш марна ти мені
О тінь моя моя жалобо
Зима померла вся в снігах
Вже білі вулики спалили
А по гаях і по садах
Весну ясну і квітень милий
Піснями славить кожен птах
Смерть імортелів срібнолитих
Сніг розливаючись сріблом
Тіка від гусениць оливних
Весни утішниці сіром
Що знов всміхаються сумливо
А в мене серце все в карбах
Як зад в шовках у дам з Дамаска
Тебе любив я дуже ах
Так зле я мався що зламався
Добуто з піхов враз сім шпаг
Сім шпаг із піхов враз добуто
Сім обосічних жал жалів
Гійом Аполлінер
У серце врізалося люто
Аж розум з болю ошалів
То як же можу я забути
СІМ ШПАГ
Що перша з* чистого срібла
Ім'я ж таке тремке Паліна
У неї лезо сніжна мла
Й кривава гибель гібелліна
Вона Вулкана в гріб звела
А друга на ім'я Нубоса
Як та веселка виграє
Боги її до шлюбу носять
Убила тридцять Бе-Ріє
Так їй судила Карабоса
А третя жінка голубінь
Але по суті то вже фалос
Прозванням Люль де Фальтенен
Несе його посланець карл ось
На чистім обрусі льнянім
Четверта зветься Малурена
Ріка зелено-золота
Де вечорами незмаренна
Купальниць мріє нагота
І лине пісня веслярева
А п'ята шпага Сент-Фабо
Найкраще в світі веретено
Чи кипарис поміж гробів
Де вітер никне молитвенно
Вночі ж палаючий собор
А шоста ця металом славна
І має ніжність у руках
Розстаємося ми щорана
Прощай іди он-о твій шлях
Півні фанфаристо горланять
І сьома сходить нанівець
То жінка квітка бездиханна
Останній гість мій молодець
Захряснув двері за коханням
Я вас не знаю і кінець
і
Гійом Аполлінер
*
Молочна Путь сяйлива сестро
Білявих ханаанських рік
І тіл коханок білочреслих
Чи пригойдає твій потік
Нас до галактик новоскреслих
Випадку демони щокрок
Ведуть нас по мотивах зорніх
І рід людський іде в підскок
Танцює задки до безодні
Під шаленистий гук скрипок
О долі долі незглибимі
Царі скажені як ножі
Жінки-зірки що не любили
Не вгріють вас на ложі лжі
В пустелі світу нелюдимій
Старий принц-регент Луїтпольд
Намісник королів безумних
Як він ридає з тих незгод
Коли блудні вогні без думу
Ведуть купальський хоровод
Сумів палац без господині
Вітри гули без заборол
На білім озері мов диво
Плив човен повен баркарол
Ячав присмертно лебедино
Втопивсь у срібній тій воді
Якось володар-загорілець
І виплив мертвий а тоді
Лежав на березі горілиць
В мінливе небо все глядів
Червневих сонць палюча ліра
Болючі пальці обпіка
В нуртах марінь душа зомліла
Знов у Париж я приблукав
І рад би вмерти і несила
Неділі довгі тут аж страх
І катеринки невгомонні
По сірих хлипають дворах
І квіти хиляться з балконів
Падучих веж чудний парад
Гійом Аполлінер
А вечори хмільні від джину
В електросяйві мерехтять
Снують трамваї без упину
В огнях зелених дзеленчать
Розпачливу журбу машинну
Кафе паризькі п’яні в дим
Сифонів шип і шик гарсонів
Гудуть на тисячу ладів
Кричать любов циган безсонних
Тобі тобі що я любив
Я я що знаю всі рефрени
Жалі-плачі моїх років
Рабів моління до мурени
Нелюбого похмурий спів
Орфея клич і зов сирени
ПАЛАЦ-ПІДНЕБІННЯ
В долину Марень до палацу Розамонди
Думки мої мрійкі рої дрібні роять
Палац дар короля встає безчільно онде
Мов голий той король між шмаганих троянд
Думки розбіглися босоніж серед саду
їх тішить бачиться жабине попурі
І кипарисові кужілки угорі
Вже й сонце брязнуло квіток ясне свічадо
Кривавиться стигмат долоні проти шиб,
Хто захід прохромив який підбитий лучник
Живицю що гірчить вино солодке шипр
В ягняти білого я пив на тайних учтах
На гостряки колін монарха-перелюбця
На тридцять перший май на свид його і юнь
Коханка зиркає й чаклунські токи ллються
Із круглих тих очей в яких чаїться гунн
Владарко дум моїх з гладким перловим крупом
Перлистіших нема ніде перлових круп
Кого чекаєш ти
З думок моїх красунь довірилась кому б
Іде їх ціла трупа
Стук стук Заходьте в вестибюль надворі млисто
Як лампка мерехтить клейнод-золотожар
Гійом Аполлінер
За коси голови на вішалки повісьте
А небо мов нічне голчастих повне жал
В світлиці на бенкет уже столи накрили
І смаженини дух гостям аж ніздрі дме
Із двадцятьох* супів три кольору урини
Король двійко яєць спожив у консоме
А потім принесли кухарчуки маліські
Філе з моїх думок з них кожна ласий шмат
Біфштекси з битих мрій криваві по-англійськи
І з спогадів моїх шаткований форшмак
І мали мерзлий смак їлкої мамонтини
Наїдки з мертвих від тисячоліть думок
А в звивинах моїх примари закрутили
Кістками дзвонячи мертвецький свій танок
Непутнім голосом їдоме верещало
Що Боже крий!
Але живіт голодний все глухий
Трощили кості аж за вухами лящало
Ах Боже крий! Що там стояв за лемент
Од пирогів од лагомин і од м’ясив
Де язики вогню де ті свята зелені
Моїм думкам усіх країн усіх часів
СМЕРК
Вже нави завели танок
Між трав де світло дня тонкіша
Там роздяглася арлекінша
І виглядається в ставок
Фігляр розкривши ночі браму
Розхвалює нову програму
Тим часом небо все збляка
Лиш зорі ніби з молока
Ось арлекін блідий із кону
Вітає чемно глядачів
Відьом циганського закону
Фей чарівниць і відьмачів
Укравши зірки тьмяний спалах
Жонглює шпарко миг-миг-миг
А вішальник перстами ніг
Акомпанує на цимбалах
Гійом Аполлінер
Сліпа дитя колише глянь
З ланятами проходить лань
А карлик дивиться з докером
На грандіозний цей декорум
КОРТЕЖ
Пташе сумирний зворотного льоту пташе
Ти звив гніздо в повітрі
На тій межі де сонце наше світить
Спусти другу повіку земля тебе засліпить
Як голову зведеш
І я собі зблизька такий хмурний та хмарний
Туман що повива розсвічені ліхтарні
Рука що застує зненацька світ очам
Подоба непрозорої куртини
Піду осяяний між сумовитих тіней
Світил улюблених вберу у себе чар
Пташе сумирний зворотного льоту пташе
Ти звив гніздо в повітрі
На тій межі де світить моя пам’ять
Спусти другу повіку
Не через сонце і не через землю
А через той огонь крутий що потужніє ненастанно
Побачиш він колись єдиним світлом стане
Колись
Колись я ждав себе самого
Казав Гійоме час тобі прийти
Щоб я спізнав нарешті що я за один
Адже я знаю інших
Я знаю їх п’ятьма й ще кількома чуттями
На ноги їм погляну і вже можу тисячу таких людців відтворити
На ті панічні ноги чи на одну лиш волосинку
Чи на язик якби мені забаглось бути лікарем
Чи на дітей якби мені забаглось бути пророком
На кораблі хазяйські на пера моїх колег
На мідяки сліпців на руки німтурів
Або на лист по словах а не за письмом
Вгадаю зараз скільки років тому хто його писав
Зачую тільки дух їхніх церков
Чи дух річок що через їхні міста течуть
Чи пахощі квіток у парку
Чи навіть дух собачки о Корнелію Агріппо
І я вже опишу докладно твоїх співгородян по Кельну
Царів їх звіздарів і тлуми урсулінок
Гійом Аполлінер
Що ти по них судив так зле про всіх жінок
Попробую на смак який де лавр викохують
І знаю вже любить чи глузувать
Торкнусь одежі і вгадаю чи ти мерзляк чи не мерзляк
О люди я вас знаю
Почую тільки кроки
І непохибно визначу куди вони прямують
Я стільки вас пізнав	і
Що будь-кого завиграшки реконструюю
Колись я ждав себе самого
Казав Гійоме час тобі прийти
Все любе ринуло ліричною юрбою
Мене лиш не було серед тієї многоти
Ішли там велетні в зеленім жабуринні
Як вежі острови пливли на субмарині
З ясних морських глибин я враз на кров добувсь
Забилось серце вже затріпотався пульс
Втім по землі пройшли якісь племена білі
В руках у всіх були троянди не мечі
І мову люди ті творили ідучи
Я перейняв її бо говорить кортіло
Ішов кортеж а де ж моє у ньому тіло
О скільки їх пройшло і всі оті не-я
По дрібці скинулись мені на повне я
Мене як вежу ту потроху будували
І завдяки всім тим тілам речам вікам
Нарешті я постав з’явивсь нарешті сам
Віки старі віки творці мої знебулі
Дочасно я живу мину як ви минули
Та не вдивляюсь я у. майбуття пусте
В мені минувшина до безміру росте
Бо ж мертве тільки те чого ще не існує
Було над може буть незмінно тріумфує
Являючи стрункий живий яскравий лад
Творіння й твориво процес і результ
МАНДРІВНИК
Я в двері стукаю і плачу одчиніть
Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу
Як хмари нурились хисткою мілиною
З сирітським кораблем в безодню огневиць
Те каяття німе ті голосні жалі
Ти пам’ятаєш
Гійом Аполлінер
Ті риби вигнуті ті понадморські квіти
Була як море ніч
Куди впадали ріки
Я пам’ятаю я-то пам’ятаю
Одного вечора я завітав якось
До невеселого трактиру
Із дальньої стіни у небо рвавсь Христос
Хто мав там ласицю
Хто грався з їжаком
Хто в карти грав
А ти мене забула
Вокзалів гамірних ти згадуєш сирітство
Ми каруселили по них за містом місто
Здавалось ті міста ригали сонцем уночі
Матроси й ви жінки похмурі мої товариші
Хоч ви згадайте
Жили два матроси нерозлийвода
Дружба є дружба то й говорить шкода
Молодший помираючи на бік похиливсь
Супутники мої
Дзвінки вокзальні електричні співи жниць
Візки з різниць полки безлічні вулиць
Мости-кавалеристи ночі сизо-алкогольні
Міста що бачив я жили як божевільні
А пам’ятаєш ті околиці заплаканих пейзажів череди
Лягли під місяцем од кипарисів тіні
Стояв і слухав я в передосінню ніч
Птаха тужливого несамовитий клич
І річки журної невгавне хлюпотіння
Вмирущі по воді пускали аж до гирла
Неситі погляди що гинули з жаги
Але між хащ і зіль мовчали береги
Лише потойбіч десь блищало верхогір’я
Тоді без гомону без гуку і яси
Пройшли повз гору ту прудкі якісь примари
У профіль голови розпливчасті тримали
Наваживши вперед примирливі списи
Титанились як стій а потім враз маліли
По прямовисній прослизаючи стіні
По-людськи плакали часом бородані
Жалкуючи про світ їм тільки зрозумілий
Гійом Аполлінер
Кого ще впізнаєш на давніх фотографіях
Ти пам’ятаєш як бджола в огонь упала
Було це пригадай як літа пал потух
Жили два матроси два тіла один дух
Старший на шиї залізний мав ланцюг
Молодший світлі кучері в коси заплітав
Я в двері стукаю і плачу одчиніть
Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу
МАРІЯ
Ти танцювала тут малою -
Меткий загонистий матльот
Чи затанцюєш і старою
Задзвонять дзвони всі ульот
Коли ж ти вернешся Маріє
Навколо маски мовчазні
А музика така далека
Мов з неба ангелів пісні
Любити хочу вас але любити злегка
Так тужно й радісно мені
✓
Йдуть вівці йде сніжок лапатий -
Чи то срібло чи то руно
Ідуть по вулиці солдати
Чом не дано так як давно
Мені це змінне серце мати
І кучері кохані ці
В чиї вони потраплять руки'
В’юнкі на морі баранці
І ці твої кохані руки
Осіннє листя на ріці
Над Сеною так любо йдеться
З старою книжкоїр в руках
Журба з рікою рівно ллється
Тече тече й не витіка
Коли вже тиждень той минеться
Гійом Аполлінер
САЛОМЕЯ
Аби побачити усмішку Іоанна
Над ангелів усіх я б танцювала сір
Коло дофіна ти графинею убрана
Паньматко чом же сум тобі охмарив зір
Як серце тьохкало назустріч його мові
Коли між п’яних зел я свій танок вела
І вишивала я лілеї буйнокрові
На стрічці до його владарного жезла
Кому ж мені тепер кому ту стрічку дати
Жезло його цвіте там де тече. Йордань
Твої ж бо Іроде взяли його солдати
І цвіт в моїм саду увесь пійпґов на. в’янь
Ідіть за мною всі вставайте із-за столу
Хороший блазню мій не плач
Візьми цю голову собі за торохтьоло
Паньматко не цілуй нема вже в ній тепла
Сір ви попереду а ви драбанти ззаду
Ми поховаємо в саду цей черепок
І насадивши над могилою квіток
Всі танцюватимем по кругу до упаду
Аж я згублю свій бант
Король свій аксельбант
Кюре свій фоліант
Інфант інфантин фант
ЛЮЛЬ ДЕ ФАЛЬТЕНЕН
Як я до ваших ліз яскинь
Дражнились ви Сирени з морем
Між коней гзилися морських
Чи ангельським крилились хором
В моїх ушах той спір не тих
У голові розгардіяш
Одквітлою махаю віттю
Щоб дух жаркий прогнати ваш
Що на мій крик несамовитий
Пашить з німих кошмарних пащ
•
Десь є тут чудо пребагате
Що проти нього ви трава
Гійом Аполлінер
Кров бризкає з моїх рогатин
І ввесь мій вигляд викрива
Убивство гордощів двійчатих
Греблося добре веслярам
Оподаль губ по хвиль розлогу
Юрма чарованих звірят
Нюшить радіючи дорогу
До тих моїх коханих ран
Вже світять на мою журу
їх очі зорі ті звірячі
Та насміюся я звір'ю
Я над усі сузір’я зрячий
Бо ніччю сам тобі зорю
Спускаюся в жадливий грот
Люблю я очі ваші юні
Щаблі слизькі впадеш от-от
Здаля маленькі ви манюні
Доволі вам шукать пригод
При тій поважній та серйозній
Осипались у нас гаї
Та сонце пеститься в волозі
Хай ждуть матроси-марії
їм щогли розцвітуть мов лози
Спустився я і небосхил
Враз одмінився у медузу
Я запалав як смолоскип
Тепер як хоч свій біль подужуй
Руками борсайся навскид
Пташки дражнилися з морями
Вчорашнє сонце било вслід
Списи нас кров’ю обагряли
В гнізді Сирен далеко від
Зірок рунистої отари
ПУСТЕЛЬНИК
Пустельник босий перед ним білястий череп
— Спокуси тлять мене печуть десь у нутрі
Приваби місяця принади словопрі
Кляну всі зречення кляну тяжкий мій жереб
Гійом Аполлінер
Як я молюсь зірки готові утікати
О женський черепе Слонова кість Дірки
Мій крик од голоду хрипким став і гірким
Оце ж мені на піст найшовся сир діркатий
Бичуй о Господи надзахідні хмарини
Що пнуть у небеса рожевенькі задки
Вже затуляються уденішні квітки
І в стумі чується химерення мишине
В людей є ігри в чіт чи лишку в чик-чиричку
Є гра пупів є гра напів і до щирця
О Господи благий що відаєш серця
Подай мені любов пошли якусь дівичку
Щоб пальчики тяглись і нігтики цвіли
На щастя на добро хоч то знаки оманні
Щоб Незнайома та в жагучім пориванні
До мене кинулась о Господи звели
Чим Боже я згрішив нещасний одноріг
Попри вогонь жадань тужливо самотинний
Мордований мій уд мов немовля невинний
Стоїть собі стовпом на розстані доріг
Христос нагий Накинь о Господи накинь
На тіло страдника м’які нешиті шати
В криниці падає дзигарний дзвін дзвінчатий
Під ізохронний дзюрк дощевих крапелин
Тридцять ночей не спав немов непритаманний
Та так і не діждав кривавих тих потів
А ти Розіп’ятий ти кровію потів
Скажи Христе що ні в саду у Гефсимані
Стояв навколішках і наслухав як шпорта
Як шарпа в жилах кров і серце як бубнить
В артеріях на* кшталт коралів чи грибниць
Але скупа навік була моя аорта
Щось раптом крапнуло Я думав благодать
І з непрощенних душ моя глумилась душка
Та потім зрозумів що то із носа юшка
Од пахноти квіток усього можна ждать
Я кпив із ангела що з ліні й недбання
Так чаші й не підніс сивенький ледащиця
Я скинув гегь свою кольку волосяницю ,
Того жорстокого ліонського ткання
Гійом Аполлінер
До лиха Сміх мені з ложесен тих папес
Безперсих тих святиць Іду в велике місто
Хоч може за своє осквернене дівицтво
Між рук між ласк між слів там пропаду як пес
Встаю божественно проти крутих вітрів
Мов промінь місячний обожуваний морем
Даремно я моливсь угодникам суворим
Моїх опрісноків ніхто не освятив
І я іду біжу О ніч Не люлі-люлі
А улю-лю Ліліт вигукує О ніч
З твоїх трагічно повитріщуваних віч
Зоряють навсібіч золочені пілюлі
Скелет невинної цариці он повис
На зорній ниточці о строгосте шалена
Вночі чорніє ліс надія мре зелена
Як умирає день дух визівнувіпи ввись
А я іду біжу О день Порив світанку
Сов рубіновий зір затемрив унівець
Розкривши погляди пробуджених овець
І льох з рожевими сосками наостанку
Летючі ворони даремні тіні стелять
По половіючих обрідчастих житах
При вбогих присілках де по чадних хатах
Опудала сови красуються на стелях
і
Ще версти ще і ще Сухі вершки ялиць і
Жалі мої буйні заводили у блуд
Мене і вимрійки думок моїх облуд
Не раз в ялинниках я ночував на глиці
І ось О вечоре Мандрівку я одбув
Мені явилося у дзвонах славне місто
І похоті мої погинули всі чисто
Обіруч я уже благословляв юрбу
О місто Я сміявсь Палаци мов черінь
Білющих трюфелів на голубому полі
Хто зна де розбрелись бажання прохололі
Скуфійку надягла смиренницька мігрень
Всі перелюбниці до мене йшли на сповідь
В уяві блудних жен святим я став умент
Лорій і Зелотід Луїз і Діямант
Я чув палкі слова Гріхів великих повідь
Гійом Аполлінер
Нас пойняла Святий спаси і розгріши
Пізнай наші серця жагучі наші ігри
І плоті вибрики і пристрасті як вихри
Цілунки медяні на пагубу душі
І я їх розгрішав гріхи багрянокрові
Тих голих поетес і фей і форнарін
А з помислів моїх лишивсь хіба один
Не чуть не бачить як у млості вечоровій
Пливуть зливаються в якийсь незграйний хор
Коханців стогони і захвати самичок
Сплетіння ярих тіл між кров’яних порічок
І тихі святощі суворих пасифлор
ЕМІГРАНТ ІЗ ЛЕНДОР-РОУДА
З циліндром у руці зайшов він в ательє
Що в вищих сферах тон на моди задає
Диктатор комерсант що творить все таке нам
Здіймав там голови шикарним манекенам
Пливли туди й сюди стострумені юрби
Г тіні по землі стелили безлюбовні
А в темні небеса озер сяйливих повні
Злітали зграї рук мов білі голуби
Я завтра попливу до дальньої Америки
І вже не повернусь відтіль
Як збагатять мене оті ліричні прерійки
По рідних вулицях водить незрячу тінь
Нехай із Індії вертається солдат
Розпродав спекулянт душі моєї жевриво
А я у модному засну собі під деревом,
Де мавпи і птахи безгамірні сидять
І манекени тут хто фрак а хто маніжку
Замовив лорд якийсь не викупив і вмер
Із себе скинули й значну діставши знижку
Він одягнувсь неначе мільйонер
 На вулиці роки
Ішли мов каторжани
Заковані в кайдани
Дивились на шибки
І дні якісь були вдовецькі високосні
Криваві п’ятниці з суботами навпіл
Гійом Аполлінер
Тягучі поминки а небеса незносні
Весь час лили дощі циганські і сліпі
В осінньому порту під вітру вокалізи
Як руки юрб вплелись у листопад лісів
Поставив він на палубі валізу
І сів
Вже океан йому вологі поцілунки
У пелехи ліпив навіюючи ляк
А з емігрантів хто тягнув до міста руки
А хто ридаючи навколішках закляк
Він довго ще дививсь як береги вмирали
Лише дитячий десь кораблик ледве мрів
Букетик упустив на воду хтось недбалий
І океан увесь буйнуючи зацвів
Хотілось би йому щоб той букет світивсь
Десь серед інших хвиль між зграй рибок танечних
Та вже із пам’яті відкільсь
Став ткатись килим-безконечник
Минулих мучених років
Щоб потопить мов бліх тих ткаль неприторенних
Допитливих на всі гріхи святош
Він з морем заручивсь як дож
Під гук новітньої безмужньої сирени
О море ринь у ніч До ранньої доби
Акули зирили жадібними очима
На трупи днів що їх черва зірок точила
Між бурхотом валів і скалками клятьби
БАГАТТЯ
В найчеснородніший з вогнів
Живі я кидаю долоні
І мертві голови богів
І дні що зниділи в полоні
Ти вогню так мені велів
Зірки рвонули в буйну ристь
Майбутності несучи тавра
По табунах що розбрелись
Заржали огирі кентаври
Залементіла всяка рість
Гійом Аполлінер
Нема голів нема вже й глав
Де дівся Бог моєї юні
Любов зненацька стала зла
Гори кипи в пломіннім шумі
Душе роздягшись догола
Серця звисають із гілок
Вогні заквітли по отаві
Головосіку чути зойк
І зорі падають криваві
Усе ж то голови жінок
Тебе тримає як вельон
Пришпилена до міста річка
Та й камінь зрушить Амфіон
Ти чуєш знову перекличка
Пий чари ті за тоном тон
*
Палаю на кострищі божественного палу
І руки віруючих кидають мене туди знову і знову
Незліченні тисячі раз
Коло мене горять суглоби порубаних мучеників
Заберіть із багаття ті маслаки
Мене одного вистачить навіки підтримувати огонь моєї втіхи
А птахи прикриють своїми крилами моє обличчя й сонце
О Пам’яте Скільки перероджується родів
Від Тін дарі дів до палаючих гадюк моєї мрії
Бо що таке і змії як не шиї
Безсмертних не співочих лебедів
Так оновляється моє життя
Великі кораблі снують по хвилях
І я ще раз вмочаю руки в Океан
Ось пароплав і життя моє оновлене
Огонь його безмірний	, '
Немає вже нічого спільного між мною
І тими що бояться опектись
Злинаючи з висот де мислить вічне світло
Й сади кружляють вище всіх рухомих сфер
Масковане майбутнє полум’яніє в небесах
Чекаємо твоєї ласки моя другине
Гійом Аполлінер
Божистий маскарад і глянути не смій
Коли ж заголубіє на горизонті Острів Мрій
Над атмосферою підноситься театр
Без інструмента будував його черв’як Замір
Втім сонце залило веселчасті майдани
Морського міста що десь вирнуло з-за хмар
Голубки на дахах знайшли спочин жаданий
Он сфінксів череда тюпачить до сфінксарні
Пастуший спів обрид на вічнім попасанні
Театр будовано з неплинного вогню
Як зоряні тіла що живлять порожню
А ось уже й спектакль
Засів я назавжди в партерному фотелі
Коліна лікті голова даремний цей пентакль
Скрізь по мені вогні ростуть як імортелі
Актори нелюди якісь премудрі монстри
Тут демонструють дресированих людей
Так ось ти
Земле подерта латкована річками де-не-де
Вже краще день і ніч сидіти у сфінксарні
Щось намагатись розгадать поки тебе з’їдять
ЗАРУЧИНИ
Присвячується Пікассо
Весною в мандри йдуть невірні наречені
І з кипариса де гніздиться синій птах
Злітає синій пух розвіюється в прах
Мадонна на зорі збирала цвіт синюх
А завтра рватиме ще й запашні левкої
Оздобити гніздо голубки до якої
Одного вечора прилине Голуб-Дух
В цитриновім гаю на сонячнім пониззі
Кохалися пташки як любим ми кохать,
Далекі села мов повіки їхні сизі
А між цитринами серця їх майорять
Гійом Аполлінер
*
Діждав од друзів я освідчення в погорді
І склянками хилив з біди зірки
А поки спав тр ангел смерті вигубив
Овець і пастирів по жалібних вівчарнях
Покрали оцет лжецентуріони
Скакали шмагані молочаєм старці
До місяця ріжки вогнем дзюрили газовим
Ранкової зорі не бачив я ні разу
У кухлі по душі дзвонили похоронці
При блиманні,свічок спадали пінні брижі
У вир спідниць нехлюйний і розхристаний
Роділлі в машкарах збирались на очистини
Був город уночі немов архіпелаг
Жінки знай жебрали кохання і покори
Неначе Флегетон ріка смутна текла
І йшла за тінню тінь та все якісь потвори
*
Мені й.себе вже не жаль
Не можу вимовити мук мовчання
Усі слова що мав сказати обернулися в зірки
Ікар поривається до моїх очей одного й другого
Носильник сонць горю між двох туманностей
Що ж я зробив теологічним звірам розуміння
Колись мерці приходили мені вклонятись
Я чаяв кінця світу
Аж мій кінець настиг ревучим ураганом
*
Я мав одвагу оглянутись назад
Шлях мій позначено трупами днів
Плачу над ними
Одні гниють у церквах італійських
Або в малих лимонових гаях
Де цвіт і плід
Буяє воднораз у яку хочеш пору
А другі плакали як мерли по шинках
Де кружеляли пломенисті китиці
В очах мулатки що винаходила поезію
Ще й досі розпукають електричні троянди
В саду моєї пам’яті ,
Гійом Аполлінер
*
Даруйте мені моє невігластво
Даруйте що розучивсь по-давньому в вірші грати
Нічого більш не знаю лише люблю
Квіти в моїх очах знову стають огнями <
Мислю божественно
Всміхаючись не мною створеним істотам	,
Та якби час прийшов і тінь нарешті стала
Помножилась являючи формальну розмаїтість мого кохання
Я подивляв би власний твір
*
Додержуюсь недільного спочинку
І славлю лінь
Ну як ще зменшити
Той мінімум науки
Що маю од своїх чуттів
Одно подібне на гори на небо
На міста на мою любов
Схоже на пори року'
Живе обезголовленим у нього голова то сонце
А горло перерізане то місяць
Хотів би я огніти нескінченно
Почваро мого слуху ти рйчеш і плачеш
За гриву тобі грім
А пазурі твої повторюють пташиний гамір
Той монструозний дотик пройняв мене і отруїв
Очі мої плавають далеко десь від мене .
Нерушені світила то вчителі мої без іспитів
А найгарніший монстр
Що має лавру смак невтішно тужить
*
Дійшло до того що вже й брехень не боюсь
Он місяць вариться немов яйце на блюді
Кольє з краплин води прикрасить потопельницю
Ось мій букет квіток це пишні пасифлори
Підносять бережно два вінчики тернові
Ще вулиці вологі від дощу
Десь пильні ангели працюють на мене дома .
І місяць і печаль зникають
Гійом Аполлінер
У білий гожий день
І цілий божий день ходив я і співав
Жінка якась край вікна дивилась довго-довго
Як я ішов собі й співав
*
На розі вулиці розхристані матроси
Чечітку шкварили бряжчав акордеон
Я сонцю все віддав
Все крім моєї тіні
Лебідки і тюки сирени вже безмовні
В надобрійній імлі фрегат останній зник
Вітри впокоїлись повиті в анемони
О Діво березня, пренепорочний знак
*
Полум’ярем горю між вас храмовики
Пророкуватимем разом як хоч магістре
Я любий вам огонь жертовний і палкий
О ніч розцвічена в ракет шугастих іскри
О вільний пломінь уз рушителю О пал
Що схочу те й задму О згубо логомаха
В своєї смерті муть і славу я б попав
Як у вертку мішень мальованого птаха
я
О птах непевності коли тебе я збив
Любов і. сонце закружлялися в екстазі
А гречний виводок твоїх осінчуків
Спорудив цей костер гніздо моїй одвазі
ЛУНА
Історія у нас трагічна
Як маска гордого тирана
Ніяка сила вже магічна
Ніяка патетична драма
Кохання нашого не ввічнять
Гійом Аполлінер
Упившись опієм — мана
Солодка й чиста — Томас Квінсі
Про Анні марив де вона
А я кажу собі Відкинься
Минай минаймо все мина
І згадка вмре як на узліссі
Рогів мисливських мре луна
ВАНДЕМ’ЄР
Нащадки згадуйте про мене я ж бо жив
У буряну добу падіння королів
Один по одному в печаловитій тиші
Свій скін безтрепетно стрічали августійші
У вересні Париж буває чарівним
Як виноградна ніч розжевріє над ним
Рясними гронами і птахи винозорі
В п’янкому захваті клюють достиглі зорі
Що виновбрання ждуть на вранішній зорі
Одного вечора якраз о цій порі
Додому ідучи по набережжі Сени
Я вчув протяжливий і урочистий спів
Що часом замовкав щоб інших голосів
Прийняти здалека зустрічні кантилени
Вслухався довго я в той гомінкий крутіж
Що звирував його розгуканий Париж
Жага мене пече Міста усього світу
Вливайтеся цілком в гортань мою неситу
І глянь уже Париж нестримний в тій жазі
Збирає солодощ без міри коштовиту
Що дивогронами співає на лозі
Тут обізвався Ренн за ним Кемпер і Ванн
Ось ми Париже пий 3 найкращих поривань
Що вигронилось тут що сонцем наіскрилось
Тобі чудовний несемо із саможертовний принос
Доми людей мозки і цвинтарі і мури
Колиски повні крику якого ти ніколи не почуєш
Думки наші річки з верхів’я до низів
Шкіл пагінці і руки наші храми
Що близяться дзвіницями перстами
І розум наш гнучкий тобі шлемо
Чудною тайною закритий на замок
Гійом Аполлінер
Фатальною лицарською на вроду
Незнаною ні Греції ні Сходу
Двоїстий розум наш потойбіч красоти
Якого іншому повік не осягти
Двоїстий сенс прадавньої Бретані
Де океан в напрузі ненастанній
Прибоями старий валашить материк
І вже із Півночі луна бадьорий крик
Париже ось де ми твої живі напої
Міста із надміром потенції мужської
Де у святих цехах стальні святі горланять
Де хмари вагонять од димарів
Од тих індустріальних Іксіонів
Мільйони рук у нас на фабриках заводах
А пальці їх робітники
Що голі
Реальність продукують погодинно
Це все віддаємо тобі
Тут обізвавсь Ліон старим своїм собором
Що нове небо ткав псалмів шовковим перебором
Париже пий божественні глаголи
Що ллються із устен моїх із Сони й Рони
Тут воскресає культ пречудотворних прощ
Із мученицьких язв кривавий рине дощ
О літепло благе о біль що смерть долав
Дитина дивиться як вікна розхиляються
І п’яні птиці опадають грона глав
І з Півдня обізвавсь хорал новий
Париже розуме єдино ще живий
Що переплеском доль формуєш нам гумори
І ти охляле Середземне море
Беріть наші тіла як проскурки ламайте
Високі ці чуття сирітський їх танок
Тобі Париже стануть за улюблене вино
А там з Сіцілії метнувсь не крик а хрип
Здавалось ті слова скандує крильми гриф
З лов наших ягоди давно вже обірвали
Всі лоском полягли ті наливні овали
Витворний їх букет кров сонце сіль земля
Бери Париже спрагу утоляй
Під хмарами голодними що он
Голубить їх Творець навскісний Іксіон
Під небом де тьма тем виводиться ворон
Гійом Аполлінер
О грона й очі ці що вицвіли по-свійськи
Як нудиться життя у лозах сіцілійських
А де ж сяйливі погляди сирен
Що мореходи їх довірливі любили
Вже не почуєм їх ми біля скелі Скілли
Трьох ніжних голосів у душу не вберем
Протока тут як стій перемінила лик
Обличчя з плоті із води із чого хочете
Лицяються до нас
Ні ви не лиця ви лицьовані личини
І молодий плавець всміхавсь між берегів
А потопельники із виру виринали
Й пливли за ним тікаючи від дів
Що покидали і пучину й скали
Й своїх блідих потоплених мужів
А потім бавились у сонячнім просторі
Й пірнали знов у глиб де западають зорі
Як на шиповище многоголових змій
Покрита вся розкритими очима
Знов ніч прийшла почув я владний голос твій
О Риме
Ти враз прокляв мої колишнії думки
І небо де любов спрямовує зірки
Вовчки що виросли на скорбнім хреснім древі
І зав’ядаючий у Ватікані крин
Настоюють вино що я тобі точу
Вино як чиста кров того хто розуміє
Божественність рослинної свободи
Про неї ти не чув
Вінець трицарствія додолу впав без скарги
Сандалями його стоптали ієрархи
Побляк демократичний блиск
Ніч царствена гряде погуба всяких тварей
Голубки і орла ягниці і вовчиці
Юрба царів ворожих і жорстоких
Устане з домовин на поклик винотоки
Як ти захланна і до бенкетів жадна
Попить мого двохтисячлітнього вина
Рейн з Мозелем зливається мовчазно біля Кобленца
То день і ніч Європа ревно молиться
Я забарявшися на набережній млистій
Чув як години падали мов виноградне листя
І під той супровід лунав із дальніх гін
Двох чистих рік благальний гімн
Гійом Аполлінер
В твоїм краю Париже кращі вина
Ніж ті що родяться на наших берегах
Та й наші мужні грона вже в точилах кровоточать
Тебе прагнущого задовольнити хочуть
Пий усю кров Європи упивайся
Бо ти один прекрасний і шляхетний
Бо ти один утілить можеш Бога
Всі виноградарі мої в цих чепурних домах
Що ввечері купаються вогнями в наших водах
Хоч і не відають що ти єдина суть
Хвалу тобі проречисту несуть
Ми ж плинні руки склавши молитовно
Мандруєм хвилями туди де солі повно
А місто спить в міжріччі як між ножиць
Згасивши проти ночі всі вогні
І в цій повсюдній тишині
Хіба далекий сплеск дівочий сон тривожить
Тепер вже з далини гукали сотні міст
У гаморі губивсь їх слів правдивий зміст
Ввіллявсь в той шумний вир
І стародавній Трір
Ввесь світ сконцентрувавсь у тім вині
Злилися в нім моря рослини й звірі
Оселі долі і співочі зорі
І люди перед небом на колінах
Покірне нам залізо щирий друг
Вогонь що мусимо люоити як самих себе
Всі вславлені мерці для пам’яті єдині
І блискавки немов нові думки
Всі імена по шість всі числа поодинці
Паперу гори що звиваються мов полум’я
І ті що у землі нам вибілять кістки
Терплячі нудьгарі безсмертні хробаки
Війська шиковані до бою
Ліси розп’ять і мій курінь на палях
При березі очей які я так люблю
Квітки які кричать поза устами
Все невимовне несказанне
Мені довіку невпізнанне
Все одмінилося у чистеє вино
Парижеві на згагу
І так одкрилося мені
Діяння гожі дні жахливі сни
Злягання проростання вічна музико
Ширяння поклоніння світлий болю
Світи на себе схожі і на нас
Я випив вас і не вгасив жаги
Гійом Аполлінер
Але відтоді я пізнав смак всесвіту
Я всесвітом упився
Із набережжя дивлячись на гін ріки і сон шаланд
Тож слухайте мене бо я гортань Парижа
Захочу знову вип’ю цілий світ
Гей слухайте мій спів всесвітнього пияцтва
Та вереснева ніч кінчалася помалу
Червоні вогники мостів згасали в Сені
Зірки ховалися народжувався день
УІТАМ ІМРЕМОЕКЕ АМОКІ *
* *
Любов померла на руках
Ти пам’ятаєш першу зустріч
Та інша прилетить як птах
Ти тільки вийди їй назустріч
Минула ще одна весна
Вона була ласкава й ніжна
Прощай годино чарівна
Ти прийдеш знов жадана й ніжна
* *
*
Блідавий суморок затяг
Чужих кохань танок розмінний
Мій спомин спить у ланцюгах
Далеко десь від наших тіней
Та руки внизуються в пам’ять
Палючі як огненний біль
І Фенікса вже крила правлять
У спопеляючу купіль
Ланцюг протерсь помалу-малу
Схопився спомин і побіг
Чуй як глузує з нас зухвало
Я знову в тебе коло ніг
* Присвятити життя коханню (латин.).
Гійом Аполлінер
Мене ти так і не вгадала
А вже дивись іде кортеж
Ця гра була для нас невдала
А втіхи ж ми хотіли теж
Розбіглись маски кожна з кожним
Троянда в хвилю порина
В мені бринить гучком тривожним
Тобі не знана таїна
В саду громадка їх мала
Оповідали оповідки
А ніч їм коси розплела
Підкравпіися не знати відки
О діти діти вам колись
Без крил літалося так гарно
Ти роже дика не колись
Бо аромат загубиш марно
Така пора хто хоч той крадь
Цілунки локони ружанці
А можна й струменів нарвать
З фонтана всіх троянд коханця
і
Ти йшла в прозору чисту воду
Я в погляді твоїм тонув
Пройшов солдат нагнулась швидко
Зірвала одвернувшись вітку
Ти попливла а в мене серце
Мов перекинутий вогонь
Його розсяяли дзеркала
Вологи що тебе купала
Гійом Аполлінер
От і минула юність мила
Зів’яв вінок зірви та кинь
Прийшла в сам раз пора дозріла
Пора зцеваг і підозрінь
Це штучна кров чого ж бояться
І цей пейзаж міраж куліс
Фігуру зграбного паяца
Підкреслює уявний ліс
Холодний блік по сцені грає
І по твоїй блідій щоці
І раптом постріл тишу крає
Не все одно що ті що ці
Крик захлинувсь портрет всміхнувся
Хоч і розбилось в рамі скло
Мотив нечутно ворухнувся
Між тим що буде й що було
От і минула юність мила
Зів’яв вінок зірви та кинь
Прийшла в сам раз пора дозріла
Пора жалів пора прозрінь
Із збірки
«КАЛ ІГРАМИ»
УЗВИШШЯ
Одного дня понад Парижем
Зійшлись в бою два літаки
Один червоний другий білий
В зеніті ж пломенів над ними
Одвічний сонячний літак
Один літак моя ж то юність
А другий людське майбуття
Вони боролися запекло
Отак архангел сяйнокрилий
З Люцифером колись боровсь
Лічба з задачею так б’ється
Так ніч воюється із днем
Гійом Аполлінер
Так б’є на те що я люблю
Моя любов так ураган
Кричуще дерево ламає
І раптом тихо стало й любо
Париж як молоде дівча
Зі сну потягується млосно
Безжурно стріпує волоссям
І пісню весело співа
Де ж там моя упала юність
Глянь торжествує майбуття
Я проголошую сьогодні
Усьому світу що вродилось
Нове мистецтво ворожби
Бувають люди як узвишшя
Що височіють над людьми
І вдалині прийдешнє бачать
Ясніш за всяке сьогодення
За всю минувшину чіткіш
Часів окрасо і шляхів
Минай триваючи невпинно
Нехай шиплять зловісні змії
їх не боїться вітер з півдня
І псілли й хвилі полягли
О плин часу якби машини
Навчилися нарешті мислить
У самоцвітні береги
Знай били б золотії хвилі
Знов піна матір’ю була б
І над орла зліта людина
Відрада синявих морів
Вона в повітрі тіні сіє
І сплінів рвійну круговерть
В якій наш дух сягає мрії
Іде доба новітніх магій
І скоро скоро ми побачим
Мільйони див мільярди чуд
Які й не снились міфотворцям
Старих вигадливих віків
Свідомості страшні глибини
Вас завтра зглиблять дослідять
І хто зна скільки ще істот
Добудуть з темних тих безодень
А з ними скільки ще світів
Гійом Аполлінер
Ось підіймаються пророки
Мов гори сині вдалині
Знання у них точніші будуть
Ніж у теперішніх учених
Вони нас скрізь перенесуть
Бажання то велика сила
Ходи тебе я поцілую
О ти легка неначе пломінь
Бо в нього ти взяла навіки
І муку й сяєво і пал
Настане час і ми спізнаєм
Усі можливості страждання
І то не буде ні одвага
Ні самозречення ані
Щось інше досі нам відоме
Багато знайдемо в людині
Не шуканих іще прикмет
До грунту вивчим людську волю
Яка народиться там сила
Без інструментів і машин
Між нами ходять добрі мани
І проникаються взаємно
Відколи час добіг до нас
Початки щезли і кінці
Глянь перстень в тебе на руці
Часи пустель і роздоріж
Часи майданів і узвиш
Прийшов я фокуси робити
Із мертвим ніби талісманом
Живішим за живе життя
Вже остаточно увільнився
Я від усіх природних пут
Хоч може вмру та не згрішу
Чого ніхто ще не торкався
Те я в руці отут держу
Я звідав те чого ніхто
Не може навіть уявити
На цій долоні я не раз
Життя ізважив невагоме
І можу вмерти сміючись
В таку шугав я височінь
Що все на світі ледве мріло
Гійом Аполлінер
І дивовижі і фантоми
Невже ж тепер мене здивує
Той мім що хоче вдати жах
Прощай же юносте жасминна
Вдихав твій свіжий аромат
Я на квітчастих колісницях
Між дзвоників гірлянд і масок
Як карнавалив буйний Рим
Прощай же юносте Різдво
Коли життя було як зірка
Чий сяйний відблиск я вбачав
У ріднім морі Середземнім
Перлистішім за метеори
Пухнастішім за килим хмар
За гнізда ангельські м'якішім
Блискучішім за ореоли
Усіх розсяяних світил
Гармоніє моя ти втіхо
Я зупинився і дивлюся
Як по горючім морогу
Повзе змія не хто ж як я
Я флейта разом і флейтист
І бич який шмагає інших
Вже настає доба страждання
Надходить ера доброти
Прощай же юносте Пора
Прийшла майбутнє нам пізнати
Не помиравши від знання
То буде час палкої ласки
Де воля створить чудеса
Сім років небувалих випроб
І люди стануть як боги
Живі і мудрі і пречисті
Нові одкриються світи
Дух томиться неначе цвіт
Що вродить духовитий овоч
Перед очима в нас дозріє
Він на веселих схилах гір
Я справді знаю це життя
І так лиш я співати вмію
Що пісня сиплеться як зерно
Ей ви співаки замовчіть
Не сійте куколю в пшеницю
Гійом Аполлінер
Приплив до порту корабель
Увесь у вимпелах в штандартах
Нікого там ми не знайшли
Одну лише червону жінку
Що замордована лежала
А то раз жебрав я й мені
Хтось кинув полум’я у руку
Що опекло мене до губ
Не міг сказати я й спасибі
Непогасимий смолоскип
О де ти де мій друже милий
Ти так у себе заглиблявся
Що залишилась лиш безодня
Пірнув туди я стрімголов
Аж у безколірні глибини
Я знову чую власні кроки
По неторованих стежках
Я всюди чую власні кроки
То тихі то швидкі й широкі
То близько десь то віддаля
Напевне голиться зима
Йде сніг і я такий нещасний
Пройшов я небо де життя
Як музика розкішна ллється
Земля ж забіла для очей
•
Ви люди звикніть так як я
До тих чудес що вам звіщаю
До доброти що йде у світ
До тих страждань що я виношу
І ви пізнаєте майбутнє
Із тих страждань’ і доброти
Нова утвориться краса
Довершеніша за колишню
Яку пропорції творили
Йде сніг я весь горю й тремчу
Ось я сиджу вже за столом
Пишу про все чого досвідчив
І що співав там угорі
Он дерево гінке гойдає
Розвихреноволосий вітер
Якийсь циліндр красує на
Столі де фруктів цілі гори
Гійом Аполлінер
Лежать і мертві рукавички
Он дама крутить собі в’язи
А кавалер їсть сам себе
На дні часу вихриться' бал
Убив я душку-диригента
І чищу друзям помаранчу
Таку духмяну і сочисту
Як прерозкішний фейєрверк
Усі вже мертві метрдотель
В бокали ллє шампан уявний
Що піниться немов слимак
Шумує мов поетів мозок
Троянда ж пісню завела
Он раб тримає голий меч
На ріки схожий і джерела
За кожним махом розтинає
Він всесвіту тугий живіт
Відкіль нові світи виходять
Шофер сидить он за рулем
І щоразу як він сиренить
На розі чи на повороті
Встає новий безкраїй світ
Іще незайманий дівочний
А третій номер онде жінка
Що підіймається у ліфті
Вона все вгору вгору йде
І світло хвилями струмує
І міниться вона в тім сяйві
Та це маленькі ще секрети
А є ж і глибші таємниці
Які розкриються от-от
Розіб’ють вас на безліч часток
Єдиною лишивши мисль
Та плач і плач і плачмо разом
Чи місяць буде той уповні
А чи тонкий молодичок
Ах плач і плач і плачмо разом
Ми ж насміялися за сонця
Життя тримають злотні руки
Пізнайте тайну золоту
Усе на світі бистрий пломінь
Що вицвітає з диво-ружі
І пречудовий точить дух
Гійом Аполлінер
ДЕРЕВО
Співаєш разом з іншими а фонографи галопують
Де ж ділися сліпці куди вони пішли
Одним-один листочок зірваний мною перетворивсь на тисячу міражів
Не покидай мене в оцій юрбі базарниць
Ісфагань обернулась у небо з блаватних полив’яних тахлів
А я з тобою ізнов на шляху до ліонських околиць
Іще в вухах не одбринів дзвіночок продавця солодцівки
А вже вчувається ляскучий голос
Товариша що з тобою гулятиме по Європі
Не виїжджаючи з Америки
Дитина
Теля біловане в різниці висить
Дитина
І ця піщана околиця убогого міста далеко на Сході
Де митник величається мов ангел
Коло брами злиденного раю
І цей пасажир епілептик що піну пускає в залі першого класу
Аероера Вітролом-Блеріо
І Кротиця-Аріадна
Ми взяли два купе в транссибірському експресі
І спали по черзі я і комівояжер ювелірної фірми
Хто ж був на варті тримав револьвер напоготові
Ти гуляв по Лейпцігу з худенькою жінкою в чоловічому перевдязі
Чого тільки не вимислить мисляча жінка
Та не слід забувати й легенд
Баба Яга в нічному трамваї в безлюднім районі
Підіймавшись угору я бачив погоню
Ліфт зупинявся на кожному поверсі
Між камінням
Між одіжжю барвистою вітрин
Між вугіллям розжареним каштанника
Між двома норвезькими суднами на причалі в Руані
Твій образ
Він росте між карельських беріз
Той гарний сталевий негр
Найсумніше було
Як дістав ти поштівку з Коруньї
Дме вітер од захід-сонця
Металиться кора ріжкового дерева
На світі більшає жури
Боги постаріли з скорботи
Гійом Аполлінер
Хоч ти жалів тих не ятри
Нові з’являються істоти
Та все по три
*
МАЛЕНЬКЕ АВТО
31 серпня 1914 року
Пізнього вечора я виїхав із Довіля
В маленькому авто Андре Рувера
Нас було троє я він і шофер
Ми сказали прощай цілій епосі
Над Європою вставали розлючені велетні
Орли покидали гнізда чекаючи сонця
Хижі риби виринали з безодень
Народи сходились аби пізнатись до кінця
Мерці здригалися із жаху в своїх похмурих домовинах
Собаки гавкали туди десь до кордонів
Я їхав несучи в собі усі ці армії що бились
В моїй душі ж бо пролягли усі краї якими сунулись війська
Усі ліси й веселі села Бельгії
Льоруж і Франкоршан відкриті оболоні
Куди не раз чужі вдирались легіони
І колії грімкі де ті що йшли на смерть
Прощались поглядом з оцим життям барвистим
Глибокі океани де чудища підводні
Байдужно шастали між решток кораблів
Вершини височенні де люди вперто б’ються
Куди й орел не злине
Людина б’є людину
І котиться униз падучою зорею
І
Відчув я у собі якісь нові істоти
Що світ новий будують і вправно ним керують
Якийсь купець багатий і дивно щедровитий
Небачені товари розіклав
А пастухи-гіганти німі отари гнали
Що йшли слова щипали і скубли як могли
Собаки ж гавкали на них усю дорогу
Я ніколи не забуду цієї нічної подорожі
Коли ніхто з нас не промовив ні слова
О похмурий від’їзд коли вмерли наші три фари
О ніжна передвоєнна ніч
О села де хапливо працювали
Ковалі
Гійом Аполлінер
Покликані між дванадцятою й першою годиною ночі
їхали ми до голубого Лізьє
До золотого Версалю
Тричі спинялись бо лопали скати
Коли ж другого дня опівдні
Через Фонтенбло	*
Ми в'їхали в Париж
Якраз оголошувано мобілізацію
Ми зрозуміли з товаришем
Що це мале авто нас привезло
В нову епоху
Хоч ми були вже зрілі люди
А чулись ніби щойно народились
ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА
Й ВОДОГРАЙ
О постаті убиті любі
О дорогі розквітлі губи
Міє Мареє
Єтто Лорі
Анні і ти Маріє
Де ви дівчата
Я вас питаю
Та біля водограю
Що плаче й кличе
Голубка маревіє
Душа моя в тремкій напрузі
Де ви солдати мої друзі
Де ви Бійї Даліз Реналь
Печальні ваші імена
Як у церквах ходи луна
Б’ють відгомоном до небес
Ви в сонну воду глядитесь
І погляд ваш вмирає десь
Де Брак де Макс Жакоб Дерен
Що в нього очі як той Рейн
Де милий Кремніц волонтер
Вже може їх нема тепер
Душа ятриться з непокою
І водограй рида зі мною
А як вони іще живі
Десь б’ються на Північнім фронті
Тим олеандри всі в крові
І сонце ранене в траві
На багрянистім горизонті
Гійом Аполлінер
ЗІТХАННЯ ГАРМАША З ДАКАРА
У рубленій землянці критій очеретом
Біля сірих гармат повернутих на північ
Згадую про село африканське
Де танцювалось де співалось де любилось
Де говорилось
'Весело й поважно
Знов бачу батька що не раз у житті.
Боровся з ашанті
Котрі служили англійцям
Знов бачу сестру забісовану реготуху
В неї груди тверді мов снаряди
Бачу знов х
Матір-чаклунку що просо в ступі товче
І єдина в селі цурається солі
А ще пригадую фетиш на дереві
Такий принадний і бентежний
Та двоїстцй фетиш плодючості
Пізніш одрізану голову
На узболотті
О блідість мого ворога
То була срібна голова
А на багновищі
Там місяць голосно світив
То була срібна голова
По небу колесом ходив
То була срібна голова
А я в печері невидимий
То була щирої ночі негрова голова
Блідість Подоби гра
А потім моя сестра
За стрільцем одним потяглася
Він поліг при Аррасі
Скільки мені років не знаю
Треба б спитати у єпископа
Що сласно сласно так до мами
І масно масно до сестри
Це було в маленькій хижі
Не такій дикій і хижій як ця фронтова землянка
Я пізнав ^що таке засідки край болота
Де п’є жирафа розкарячивши ноги
Пізнав жах ворога що набігши зненацька
Плюндрує село
Гвалтує жінок
Забирає дівчат
І хлопців аж тремтять тугі їм крижі
Гійом Аполлінер
Я довго носив урядовця на ношах
Від села до села
Курникаючи
А там найнявся до хазяїна в Париж
Не знаю скільки мені років
Пішов призиваться
Записали двадцять
Я французький солдат мене вивели раптом у білі
П’ятдесят дев’ятий сектор не можна й казати де
А чим воно краще бути білим ніж чорним
Оце б потанцювати поговорити
Поїсти й спать
А то стріляй по німецьких обозах
По якихось дурних дротяних загорожах
Під металевою зливою
Пригадую страшенне озеро
Тіла злютовані лютим коханням
Шалену ніч
Чаклунську
Як оця
Де стільки жахливих позирків
Вибухає в розкішному небі
ВЕСЬ ЧАС
Весь час
Ми далі йтимемо але вперед ніколи
І він планети до планети
І від сузір’я до сузір’я
Все той же Дон Жуан тисячі й трьох комет
Не сходячи з землі
Шукає сил нових
Всерйоз приймаючи фантоми
І скільки забувається світів
Велике діло забуття
Хто б то примусив нас забути ту чи ту частину світу
Де той Колумб що нам закриє материк
Згубйть
Але згубить по-справжньому
Аби могти знайти
Згубить
Життя аби знайти Звитягу
Гійом Аполлінер
КРАСА У ВИГНАННІ
Тікай веселко ворожбитко
Тікайте гожі кольори
Сховатись мусиш ти і швидко
Мене інфанто не кори
І вже веселка у вигнанні
І той хто міг її створить
Але поглянь на вітрі рвянім
Натомість прапор майорить
ПРЯДКА ВОЛОССЯ
Русявого волосся прядка
Не муч мене і не неволь
А в тебе чи жива ще згадка
Про спліт химерний наших доль
Монмартр Отейль і ти мов мрія
Тут тихий шепіт перебіг
Я пам’ятаю день коли я
Переступила твій поріг
Ця згадка-прядка нині впала
Додолу мов осінній лист
Дві долі наші напропале
Із днем згасаючим злились
ВІДМОВА ГОЛУБКИ
Різдво скінчилося Страстями
Благовіщення підвело
Болюче й любе до нестями
Це самозречення було
Якщо зарізана голубка
Кривавиться з своїх відмов
То з крил їй вилониться думка
В поему виллється любов
Гійом Аполлінер
ТАБОРОВІ ОГНІ
Вогні бродячі таборові
Освітлюють танок привидь
І сни встають без плоті й крові
Цоміж узорних верховіть
Зневага жаль що так гордливо
Буяли в серці де вони
Ледь жевріє нещасне тливо
Із спогаду і таїни
ГРАНАДСЬКІ ЖАЛІБНИЦІ
Десь там їх двоє у Гранаді
Оплакують один твій гріх
Ми ж тут жбурляємо гранати
І вже то яйця із яких
Клюються півники Інфанто
Ви чуєте той спів Жах-жах
Які гранати ви погляньте
У наших визріли садах
РІЙ МУХ
Заграв конем у діл зелений
Про нього думає дівча
Чийсь флот пливе до Мітілени
Десь лезо блискає меча
Як рвали ружу полум’яну
їм очі раптом зацвіли
Уста вже здалеку так п’яно
Сонцями на уста лягли
ПРОЩАННЯ ВЕРШНИКА
Війна! Як їй радіє вершник
Які. пісні який розгул
Ну на тобі на згадку персник
Вітрець зітхання звіяв з губ
Гійом Аполлінер
Прощай! Він зник за поворотом
І десь поліг у боротьбі
Вона ж як перше хтивим ротом
Сміялась дивній цій судьбі
ЧУДО ВІЙНИ
Яка то краса ракети що освітлюють ніч
Вони підіймаються на власну вершину
І схиляються щоб подивитись униз
Це дами що танцюють поглядом в якому все і очі й руки й серце
Я впізнав твій усміх і твою жвавість
Це також щоденний апофеоз моїх Веронік що коси їх стали кометами
Ці перезолочені танцівниці належать усім часам і всім народам
Вони розроджуються раптом дітьми що тут же й помирають
Яка краса усі оці ракети
Та було б далеко краще якби їх було більше
Якби їх було мільйони і щоб мали вони
Абсолютне й відносне значення як літери в книзі
Та й так воно гарно неначе життя покидає вмирущих
А все-таки краще було б якби більше
Дивлюсь я на тую красу що з’являється й тут же зникає
Здається мені ніби я втрапив на сяйний бенкет
Що голодна земля дає сама собі
Вона роззявляє широкі жаждиві роти
На той людожерний пир Валтасарів
Хто б міг подумать що так розцвіте людожерство
Що треба стільки вогню щоб засмажить м’ясиво людське
Тому в повітрі так любо сказав би смаженим пахне
Це був би чудовий бенкет якби небо теж їло з землею
А то воно душі самі ковтає
Який там наїдок із душ
Отак аби тільки вогнями барвистими пожонглювати
Та я із своєю ротою влився траншеєю в тихість тягучу війни
Час від часу вогненними криками засвідчую мою присутність
Я собі вирив корито і розтікаюсь по ньому навсібіч тисячними ручаями
Я в траншеї переднього краю але стаю всюдисущим чи тільки ще починаю
Започатковую справу грядущих віків
Важко здійснити її ще важче ніж міф про Ікара-літавця
Завітую вікам історію Гійома Аполлінера
Що бувши на війні умів повсюди буть
У тилових містах в блаженному пленері
І в решті світу
Гійом Аполлінер
У тих що помирають плутаючись по дротяних загорожах
В жінках гарматах конях
В зеніті і в надирі на півночі й півдні на заході й сході
І в окремішнім пеклі цього нічного бою
Але було б далеко краще
Коли б усі ті речі повні мною
Могли наповнити й мене
А це на жаль не так
Бо я повсюди в цю хвилину
А в мені крім мене самого нема нікого і нічого
Є
Є корабель який завіз кудись мою кохану
Є в небі шість ковбас вночі сказав би то личинки що з них визернюються зорі
Є ворожий підводний човен що має храп на мою кохану
Є тисяча ялинок навкруги обчухраних оскіллям
Є піхотинець осліплений задушливим газом
Є вщент роздовбані кишки-траншеї Кельна Гете і Ніцше
Є туга за листом що забарився
Є в мене у планшеті кілька фотокарток моєї коханої
Є полонені що бредуть понуро
Є батареї де обслуга вовтузиться коло гармат
Є військовий поштар що трюхикає шляхом попри окремо ростуче дерево
Є кажуть десь шпигун що шастає тут невидимкою
Укрився підступно невидимим обрієм і злився з ним
Є високий лілейний бюст моєї коханої
Є капітан що тривожно чекає радіовісті про становище на Атлантиці
Є солдати в нічному наряді що пилять дошки на труни
Є жінки-мексіканки що лементуючи благають маїсу у кровоточивого Христа
Є Гольфстрім такий літеплий і благодатний
Є за п’ять кілометрів цвинтар утиканий геть хрестами
Є там і сям окремі хрести
Є фіги берберійські на алжірських кактусах
Є довгі гнучкі руки моєї коханої
Є чорнильниця зроблена мною з гільзи її не приймають на пошті
Є сідло моє мокне собі під дощем
Є кохання що лагідно веде мене за собою
Є чи то пак був полонений бош що тягнув на собі кулемета
Є на світі мужчини що зроду не були на війні
Є на окупованій території жінки що вивчають німецьку мову
Є індуси що дивляться зачудовано на поля Європи
І думають сумно про тих що хтозна чи судилось їм знову побачить
Бо вміння бути невйдним зросло за війну неймовірно
Гійом Аполлінер
КОБИЛИЦІ ЗАГОРОЖ
У білий і ночистий листопад
Коли дерева пошпуговані оскіллям
Здавались ще старішими під снігом
Скидались на залізні кобилиці
Оточені як хвилями колючим дротом
Серце моє оживало як дерево повесні
Родюче дерево окрите ніби шумом
Цвітом кохання
У білий і ночистий листопад
Коли співали моторошно снаряди
Коли мертві квіти земні точили
Дух свій мертвотний
Я день у день співав свою любов до Мадлени
Сніг повиває білим цвітом дерева
В горностаї вгорта кобилиці
Що скрізь бовваніють
Покинуті й хмурі
Коні німі
Не буйногриві а колючодроті
Та я їх раптом оживляю
В табун строкатих скакунів
Що басуватими хвилями пливуть до тебе
По Середземному морю
Й несуть тобі мою любов
Трояндо лілеє пантеро голубко зірко моя голуба
О Мадлено
Люблю тебе розкішно-жагуче
Як марю про очі твої то марю про чисті джерела
Як думаю про твої уста мені являються троянди
Як згадаю про твої груди на мене сходить дух-утішитель
О двоїста горлиця твоїх перс
І розв’язує мій язик поета
Щоб знов сказать тобі
Люблю
Твоє лице букет чудовних квітів
Сьогодні ти мені вже не Пантера
А Всецвіт
Вдихаю пахощі твої мій Всецвіте
В тобі встають усі лілеї одрадісною піснею пісень
А співи що летять до тебе
Мене з собою поривають
На твій прекрасний Схід
Де лілеї обертаються в пальми
Що манять мене любими руками
Розпукується ракета квітка ночі
Коли навколо тьма
Гійом Аполлінер
І розливається любовними сльозами
Дощем крапчастим сльозами щастя
І я люблю тебе як ти мене любиш
Мадлено
ПЕРЕМОГА
Співає півень я все мрію Лист на вітті
Ворушиться немов та бідна матросня
Крилаті і верткі неначе Лже-Ікар
Сліпці комашаться прудкою мурашвою
І вйглядаються в калюжках тротуарних
Не йди від мене говорющий діаманте
Спи тут як дома тут усе твоє
Це ліжко лампа ця моя пробита каска
О погляди сапфіри ясного блиску-ряхту
А дні були зі щирого смарагду
Тебе я пам’ятаю о місто метеорів
Безсонними ночами які скресали зорі
В садах урочих сяєв букети рвать я звик
Та годі вже лякати те небо майже хворе
Ще мало в нас заїк
Ви не можете собі навіть уявити
Як успіх присипляє і оглуплює людей
В інституті молодих сліпців якось питали
Чи нема у вас крилатого сліпчука
О уста людина шукає нової мови
Де всім граматикам не буде що робити
А ці старі мови от-от уже помруть
І як поезія ще ними користується
За звичкою мабуть а може з браку відваги
Та вони вже як хворі без сили без волі
їй-богу люди швидко призвичаяться до німотй
Адже у фільмах вистачає міміки
А ми уперто говорім
Крутімо язиком
До болю до розпуки
Гійом Аполлінер
Потрібні нові звуки нові звуки нові звуки
Потрібні приголосні без голосних
Приглухуваті пшикучі
Навчіться хурчати як дзига
Гундосьте тріскуче й протягло
Цмокайте язиком
Чвакайте як невиховані ненажери
Чвиркайте красиво як віртуозні плюваки
Бзюкайте губами на всі лади це надасть вашій мові зичності
Навчіться самохіть векати і гикати
А добре іце було б якби крізь наші спомини
Бив звук мов дзвін
Ми ще не вміємо первісно
Кохатися в нових речах
Кохана поки ще не пізно
Глянь полюбуй на паротяг
Чах-чах
Бо завтра вийдуть у тираж
Усі цяцьки ті залізничні
Вони здадуться нам нараз
Такі смішні й анахронічні
Немов дві жінки глузівниці
Дві лампи тут переді мною
Від їх палаючого сміху
Поник я сумно головою
Той сміх розкочується
Скрізь
Руками говоріть і пальцями викляскуйте
В надуті щоки бийте немов у барабан
О слова
Вони у миртовім гаю
Як Ерос і Антерос плачуть
У небі міста я стою
Слухайте море
Воно удалині самотньо стогне й квилить
Мій голос вірний наче тінь
Тінню життя жадає стати
Мінливим і живим як море хоче буть
Без ліку моряків запагубивши море
Ковтає мої крики як потоплених богів
Одну лиш тінь воно терпіти може
Тінь широко розкрилених орлів
Здригнувся Бог то слово вибухло як ватра
Біжи держи мене Як жаль мені тих рук
Гійом Аполлінер
Що простягалися побожно на мій гук
Яка ж оаза рук мене підхопить завтра
Чи ви вже вмієте радіть новим речам
О голосе я вивчив мову моря
І у нічнім порту серед шинків гармидеру
Я став упертішим за ту лернейську гідру
Дивись обіруч я зарну
В артерію кипучу міста
Та якщо завтра в мить одну
Ущухне кручія вириста
Хто зна куди тоді зверну
Подумай що залізниці
Вийдуть скоро з моди й ужитку
Дивись
Перемога
Це буде передусім
Добре бачити здалека
Все бачити зблизька
І щоб усе називалось по-новому
РУДА ВРОДЛИВИЦЯ
Ось я перед людьми людина із здоровим глуздом
Знаю життя а дещо і про смерть що може знать живий
Зажив страждань і радощів кохання
Спромігся часом на думки які приймали інші
Вивчив кілька мов
Чимало попоїздив
Війни нюхнув в артилерії та піхоті
Втратив найближчих друзів у тій жахливій боротьбі
Здобувся рани в голову трепанувався під наркозом
Щось знаю про старе й нове що може про них знати індивід
І от тепер забувши про війну
Між нами і для нас о друзі
Суджу я давній спір традиції і пошуків
Порядку і Пригоди
Ви чиї уста створені на подобу божих
Чиї уста утілений порядок
Будьте вибачні порівнюючи нас
До тих що в вашому порядку досконалі
Адже ми скрізь шукаємо пригоди
Ми вам не вороги
Ми хочемо вам дати широкі дивовижні володіння
Гійом Аполлінер
Де тайна у цвіту усім дається тільки рви
Де є нові огні не бачених ще барв
І тисячі фантомів невагомих
Що треба їх реальністю зробити
Ми хочем дослідити доброту безмежну мовчазну країну
І є в нас час те все відкинути чи знову повернути
Тож майте жаль до нас ми завше боремось на гранях
Безмежності і майбуття
Простіть нам наші помилки простіть наші гріхи
Бо літо вже іде із спеками та грозами
З весною воднораз моя померла юнь
О Сонце то ж доба полум’яного Розуму
І я гряду в іюнь
Захоплений її величною ходою
Лише її люблю її пильную слід
Вона мене так вабить як магніт .
І має вид
Вродливиці рудої
Волосся в неї золоте
Незгасним спалахом цвіте
То пломінь пломінь незвичайний
Що по троянді грає чайній
Але смійтеся смійтеся з мене
Люди всюдишні а найпаче люди тутешні
Бо стільки є такого що я не смію вам сказати
Стільки є такого що ви не дасте мені сказати
Змилуйтесь наді мною
З ПОСМЕРТНИХ ЗБІРОК
ПЕКЛО
Блукав пустелею без крапельки вологи
До моря вибився на спрагу знемага
Той мандрівник моя безвихідна жага
А море то твоя даремна перемога
У гарній масці хтось душа аж чорна в нього
Під шибеницею де змучена й нага
Любов повішена катюга ж вимага
Для неї іспиту іще і вогняного
Той спраглий маска та і страчена всі три
У пекло нуряться що лють моя копала
А ймення пеклові Щоб ти мене кохала
Гійом Аполлінер
Отак хоч раз в житті а долю обхитри
Як не судилося прекрасного кохання
Нехай міраклями овіється сконання
* *
*
Печальних радощів зазнать мені далося
Я вірний зрадниці нелюблений люблю
О серце в гордощах я рівен королю
Що згордувала ним красуня злотокоса
Ця сонна вродниця не зна мого жалю
Я дужий я стерплю я сам би ще боровся
Та серце вражене в вечірніх зимних росах
Чи остуджу твій пал чи тугу, розіллю
Король позбавлений найзвичайніших благ
Дивився я без сліз на мрій розбиті лави
Щокаті дітлахи із подивом в очах
Де взявсь вітрець мене потішити в неславі
Вставай угору йди Тобі ясують шлях
Вершки сосон старих життя персти кістляві
ВТЕЧА
Втіка на кораблі з коханцем королева
На березі король трагічний бородань
І мантія на нім хвилює соболева
Клейноди ронячи під ритм його ридань
Співають веслярі гойдається галера
Коханці слухають в полоні мрій-жадань
Байдуже рифи їм і звабниця сирена
Що в пісню вкравшися Нептуну править дань
О страх скільком тілам і перлам довелося
Тут канути на дно без думки Я знайдусь
Лиш де-не-де квітки та ще жмутки волосся
Зірнувши плавають між синявих медуз
Манливе щастя втеч у сизий жах повите
Недарма з мантії опали самоцвіти
Гійом Аполлінер
* *
*
Судилося мені у тебе коло ніг
До скону лебедіть Люблю тебе Маріє
Слабенький голосе я від оман знеміг
Уже й поезії створити не здолію
Колись мені дававсь палкий жагучий ритм
Що поривав серця до трепету і млості
Тепер над віршем б’юсь що ледве майорить
І смерть мою снує як любо це вашмості
ДО ІВОННИ
Ти дивний сад спокус де не один вже пас
Зальотний припутень свої голодні зори
Тут дикий виноград і пишний лиліяс
Красолі запашні й тернисті пасифлори
У тім саду весна і осінь водночас
У небо радісно стримлять гінкі дерева
І пінява цвітінь і зрілість янтарева
Духмяно гроняться і надять по ночах
Немов із яблуні пелюсточки опалі
Жорстоких нігтиків твоїх емаль тонка
Твої повіки мов троянд платочки в’ялі
Ти весно чистая ти осене п’янка
ДІВА З КВАСОЛЯНИМ ЦВІТОМ
У КЕЛЬНСЬКОМУ СОБОРІ
Ця Діва з квіткою вродливиця білява
І світлі ж кучері в Дитятка круг чола
А очі голубі і в них небесна слава
Від Утішителя-бо чудно зачала
На крилах триптиха ще й преподобні жени
Побожно згадують часи минулих мук
Заслухані у спів безхитрісно-блаженний
Пурхливих янголят веселий перегук
Три дами ті й Дитя жили колись у Кельні
Й квасолі цвіт десь тут в городчику лелів
Гійом Аполлінер
А серафимів хор ті лики несмертельні
Вдав маляр дивлячись на рідних журавлів
І Діва лагідна комусь була знайома
Ходила-бо не раз як вів її порив
До образу свого руки митця Гійома
Що ту намалював котру боготворив
ЛЮБОВ ПОГОРДА І НАДІЯ
Я взяв тебе притиснув до грудей як голубку що дівча
буває нехотя й задушить
Я взяв тебе з усією красою твоєю багатшою над усі
Каліфорнійські родовища в часи золотої лихоманки
Я наситив свою чуттєву хіть твоїм усміхом твоїм зором твоїм трепетом
Я загнуздав твою пиху коли ти гнулася й корилась моїй потузі моїй владі
Я думав що узяв те все та то була одна мана
І я тепер мов Іксіон що то кохався з марою-примарою
. Облудною подобою тієї що зветься Герою або незримою Юноною
Хто ж візьме хто утопить хмару хто марево
Впіймать здолає хто у своїх обіймах стисне блакить небесну
Я думав що узяв усю твою красу а мав лиш тіло
А в тілі вічності на жаль нема
У тілі є утіха а не любов
Тепер я марно намагаюсь обняти твою душу
Вона втікає вислизає немов клубовище вужів
І гарні твої руки на дальнім обрії то змії кольору
Світанку що в’ються-в’юняться на знак прощання
І я бентежуся і я гублюся
Мене втомила та любов що нею ти гордуєш
Соромлюся того кохання що ти так зневажаєш
Таж тіла не буває без душі
І як я маю сподіватись зійтися знов із твоїм тілом
Коли твоя душа була від мене так далеко
Коли те тіло поєдналося з душею
Як інші всі живі тіла
Я володів тобою мертвою
*
І все ж таки я виглядаю здалеку чи не йде поштар
І жду як насолоди твого щоденного листа і серце
Мені скаче як оленятко коли забачу листоношу
І малюю тоді в уяві неможливі речі бо ж серце твоє не зі мною
І мариться мені що ми з тобою удвох чи може
Гійом Аполлінер
Втрьох лаштуємося в морську дорогу й ніхто
На світі знать не знає про нашу любу подорож кудись навіки
По тому морю по синющому синішому за всю на світі синь
По тому морю де ніхто не крикне Земля
Краса твоя вчуватиме мій спів чистіший над усі слова вільніший над
усяку хвилю
Чи може моє серце вже пізно думати про ту мандрівку таємничу
Чекає човен нас фантазія крилата
А дійсність прийде теж колись
Аби з’єднались душі
На ту чудовну прощу
Ану ж моє серце мужчини лампа згасає
Долий туди своєї крові
Ану ж життя моє підживи лампу кохання
Ану ж гармати прокладіть дорогу
Аби прийшов нарешті день перемоги радісний день повороту
Даю моїй надії очі самоцвіти
Даю моїй надії руки пальмові віти перемоги
Даю моїй надії ноги тріумфальні колісниці
Даю моїй надії уста цей поцілунок
Даю моїй надії ніздрі вбирати аромат майового цвіту
Даю моїй надії серце жертовний принос
Даю моїй надії майбутнє що тремко че як далеке
світельце в лісових нетрях
Георг Тракль
(1887—1914)
СМУТНА ПІСНЯ
Другине, що маєш зеленим квіттям,
Граєш у місячних вертоградах —
О! Що там жаріє за ти совиною!
Золоті уста торкаються губ моїх,
І вони бринять, наче зорі
Над Кедрон-потоком.
Та зоряна мла лягла на рівнину,
Дикі й дивочні танці,
о другине, губи твої,
Гранатові губи твої
Зріють на моїх кристальних мушлях-устах.
Тяжко паде на нас
Золоте мовчання рівнини, ч
До неба парує
Кров дітей,
Замордованих Іродом.
Джузеппе Унгаретті
(1888—1970)
ПІСНЯ БЕДУЇНА
Жінка встає і співає,
Вітер жене — чари знає:
Він на землю кладе її,
Сон правдивий бере її.
А земля ж то гола,
А жінка то гожа,
А вітер то буйний,
А сон безпробудний!
Давид Гофштейн
(1889—1952)
* *
*
О час! О простір! О число!
На грань хибку я ставлю юний крок,
Правуючи своє русло
В безмежний ваш ноток!
За мною на вологу рінь
Моя кладеться тінь.
Така легка моя рука,
В ній вудочка пругка.
Закину вудочку в глибінь,
Бездонну і безкраю,
І краплі вічності дрібні
Сміються — ллються в зір мені
З усього, що впіймаю.
* *
*
Удень, коли сонце звершає похід тріумфальний
Закуреним бруком
І стелеться стомлено сонний асфальт
Під жіночі легкі закаблуки,—
Тоді мені часом здається,
Що жде мене щось надзвичайне,
Що диво якесь світло сяйне,
Дощами умите і сонячним чаром повите,
Зненацька навстріч мені вийде...
І духом
Одним тільки рухом
Звільняюся я від журби навісної,
І плащ мій,
Злинялий від спеки палкої,
Просякнутий пилом до краю,
Із мене зміїсто сповзає,
І я мов зникаю...
Давид Гофштейн
Надвечір, як грає на заході сонячне тливо,
Туди пориваються очі мої сиротливо,
Де, наче пощерблена чаша,
Кривавим вином наливаються звільна міждашшя.
У місті, де вмер уже гомін,
Про мене загинув і спомин...
З старою журбою,
В плащі, пересяклім наскрізь пилюгою,
Пускаюся я у непевну мандрівку,—
Вона тепер там десь, далека, таємна домівка.
Десь там' поволі, ледь помітно,
Вже далі сірість огорта,
А тут — таке ще світло,
Така ще яснота!
Там, осторонь,
У мертвій порожнечі неба
Горить ще сонце
Жовтими полотнами полів
(Пора жовтнева),
Вогнями світлими
Замріяних лісів,
Ріки сталево-синьою стягою.
Прощається земля
Без слів
Із царством світла і спокою...
її лице
Спокійне і погідне,
У кожній зморшці
Струмують тихо
Усмішки прозорі,
Уся вона ласкава і привітна,
І вдячність світиться
В напівпогаслім зорі...
І звернений той зір
До білих стін
Людських осель.
Останній відблиск дня,
Здається,
Людям
Від матері
Напучення несе:
«Ну, годі на сьогодні,
Усім хай буде мир!»
Давид Гофштейн
Сонце!
Твоє тепло
До повних зібрано комір.
* *
*
Останній листопад!
І кожен крок
В глиб осені безжалісно веде мене...
І знову серце
Рветься до зірок —
З’єднатися з далекими едемами.
Поволі йду вздовж огорожі,
І кожен прут,
І кожен пруг
Теплу моїх чутливих рук
Говорить приторком колючим і ворожим,
Що десь за тим принишклим видноколом,
В великім світі
Збратаних стихій,
Крицевими крильми
Уже ширяє холод —
Незрозуміло лютий, незбагнено лихий.
Та тут,
У тихому осінньому осонні,
так легко приховати до весни
Бажання, ледве втишені,
Хотіння напівсонні...
Душа вже жде
Нових, іще не звіданих
І первісно розвихрених утіх...
О, де ж ви, де,
Нові джерела,
Що спрагу вгасите жадань моїх нових?
Гіллям осокорів безлистим
І льотом ластівки стрілистим
Благословляю
І вітаю їх!
Давид Гофштейн
* *
Ясний осінній день, дейь світлого прощання...
Як кожне дерево, як кожний птах,
Я відчуваю біль згасання і зникання —
Й людини радощі, в якої все в руках.
Країни радощі, єдиної на світі,
Де л'юбо сіять хліб і гартувать мечі,
Де вік виправдує страждання цеї миті,,
І вдень зникає сум, народжений вночі.
Не втратив я в стрімкім круговороті
Ні радощів буття, ні втіхи самоти,
Буяння мускулів, блаженство крові й плоті —
Усе зумів я зберегти.
Ті радощі умножив я стокротко,
До спільної приставши боротьби
І усвідомивши достотно
Ходу величної доби.
* *
*
Звершило сонце круг:
Весна і літо, осінь і зима...
Знов полонить мене твоя одвічна велич,
Знов серце повнять радощі і співчуття пройма.
Десь у дальній далечі страждання розплилися,
Хиляться, соромлячись, давнії жадання,
Осяйною яснотою повилися
Всі твої розвихрені, бентежні поривання...
І раптом строге чується веління:
Один лиш раз така буває мить!
Про неї варт прийдешнім поколінням
Пісні створить!
Хай ллється піт, хай ломить тіло втома,
Хай упряж хляпає, діткливо в боки б’є,
Та в свисті батога чуть крил орлиних помах:
Є іще радість, є!
Давид Гофштейн
* *
*
Стомивсь я в цю мить від всезнання,
Обридло мені всехотіння;
Єдине бажання,
Єдине воління —
Це світле незнання,
Солодке безвілля,
Лиш плинути вдаль із легким хлюпотінням,
Як хвиля, як хвиля...
ПОЧИНОК
Снується з ясного починку
Тонка мов нитка,
Із пруттям зеленим
У бильцях хисткої колиски
Сплітається витко.
Пронеслися вибриком сонячні роки,
Десь зникли у часі.
Хоч плуталась нитка моя,
А все далі тяглася.
Той світлий починок
Я знов віднайшов,
Що був загубився, здавалось.
І легше крутитись у прядці,
І прясти, й снувати,
І знати,
Що ниточка світла моя
Не порвалась.
*
*
Мабуть,
Раз в житті буває
День такий хороший, гожий!
Мабуть,
Разом дні усі хороші
Давид Гофштейн
Десь зібрались світлим маєм
І обрали одностайно
Цей хороший день вождем!
Мабуть,
Світ увесь, як надзвичайний,
Відзначає теж цей день!..
Не плакати, не сміятись,
а розуміти.
Спіноза
Із тобою, світ,
Легко віч-на-віч.
Бачу скрізь твій вид,
Чую скрізь твій клич.
На шляхах земних,
Де шумить розмай,
В небесах ясних,
Де блищить безкрай.
НА ПАРНАСІ
Ще нікому з містечкових
Не траплялось тут бувати;
Я ж прорвався випадково
І, нівроку, пізнувато...
Без наказу, без запросин
Я у пісню взяти ладен
Гір верхів’я й неба просинь,
Неба світлої Еллади.
Я забіг сюди на хвильку
Без запросин, без мандату...
Це зашкодить вам хоч стільки —
Я хотів би вас спитати.
Чи ж тісніша в вас тіснота,
Як один куди змандрує?
Та й не бійтесь — все достоту
Вам віддам, що тут знайду я.
Давид Гофштейн
Не змарнуюсь на чужині
І нічого не розтрачу,
Берегтиму, як святиню,
Нашу сутність, нашу вдачу.
Без наказу, без запросин
Я візьму у пісню радо
Гір верхів’я й неба просинь,
Неба світлої Еллади.
БІЛЯ КАСТАЛЬСЬКОГО ДЖЕРЕЛА
Напився, втер уста і вигукнув: «Хвала!»
Той гук удалині
Луною оддало^..
Оспіване стократ кастальське джерело!
Спасибі від душі! Ти ж нині і мені
Ущерть того пиття дзвінкого налило,
Натхнення віщого, що зроджує пісні!
Хвала! Хвала!
ЮЛІАН ТУВІМ
(1894—1953)
БАЛ В ОПЕРІ
І
В опері сьогодні бал —
Всяке хоче бути гостем,
Бо дає той бал не хтось там —
Сам державний принципал.
Клеопатри й Аретузи
Нашвидку перуть рейтузи,
Скрізь по місту люду тиск,
Дзенькіт шпор і касок блиск,
Скрізь шикуються жовніри,
І гусари, й кірасири,
Коні дибляться і ржуть,
Без у гаву юрби пруть,
Аж ревуть автомобілі —
Пробки скрізь, ні верть ні круть...
Вина грають нетерпляче,
Модне панство як не плаче —
Всюди черги в перукарні,
Мліють панночки шикарні:
Жижки-дрижки балу ждуть.
На афіші — вождь верховний,
У театрі квітів повно,
Всюди розкіш^ де не гляньсь,
Блиск, і шик, і лоск, і глянс:..
Ось на сходи мармурові
Стелять килим пурпуровий;
Розпорядник, грубий гриб,
Галасуючи, охрип,
Поліцмейстер пружним кроком
Походжає, мружить око;
Ну й статура, ну й фігура,
Ну й бравура — с’езі зі Ьеаи *,
Над’їжджають шуби, фраки,
Макінтоші, шапокляки,
* Як гарно (фр.).
Юліан Тувім
Там краватки, тут жабо;
Скрізь снують шпики-філери,
Як холери, їй же бо...
Увихаються філери,
Матюхаються шофери:
— Куди прешся, осади,
Розтуди твою туди! —
Над’їжджають горностаї
Й чорнобурки,
Барбароси, оксенстьєрни
Й люксембурги,
І «фіати», і «ролс-ройси»,
Й «мерседеси»,
Пишні бюсти, аксельбанти,
І грандеси,
І бульдоги повноважні,
І тер’єри,
І шиньйони, і шиншили,
І венери,
І бурбони, й чемберлени,
І медалі,
Еполети, і лампаси,
І так далі,
Генерали й адмірали,
Й інша братія,
Можновладці, товстозадці,
А!
Ри!
Сто!
Кратія!
Раз!
Два!
Ура, панове!
І знову й знову —
Ура, панове!
У гардеробі
Публіки — пробі!
Із номерком! Без номерка!
І дама в люстерко
Іще раз зирка,
Іще раз помадою губи торка,
І знову стане —
Підправить кудрі.
І знову гляне —
Підбавить пудри,
І вже — до ложі, до партеру,
І філер морга філеру,
Юліан Тувім
Наліво, направо, налі, напра,
А в центрі вже музика гра,
Музика гра! Музика гра!
Грімко гра музика-зика,
Стоголоса, стоязика,
Мідно, срібно, джазко, різко,
Блиском плюска, брязком бризка;
Всіх прибулих ловлять сітьми
Б'ючі, звучі, рвучі ритми.
Вже взялись месьє за дам
І вже — дай! Дам, дам!
Зір, як магній, миттю жахне,
Мов кастетом раптом трахне,
Туберозно б'є у ніздрі,
Тягне спорзно в льоті бистрім
Плоть на плоть і хіть на хіть...
Скоком-боком хить та хить,
Дриг та дриг ногами-гами,
Гене орде дзенька нами,
Панна тонно шилить губки,
До партнера щирить зубки,
На маестро зизом зирка,—
Гра музика, гра музика!..
II
Всі астрономи Європи
Чудо вздріли в телескопи
(Голим оком не впіймав би):
На небесній тверді — мавпи!
Йде вистава балаганна
З «Одкровення» Іоанна...
Не леви, не козероги,
Скрізь лиш мавпи нечупарні
Сіють гидь без остороги
У простори планетарні.
Розгойдали сфери горні
Мацапури ці потворні;
Кожна скаче, в'ється, гзиться,
Ськається, як в себе в клітці,
Виставляє — всі дивіться! —
Розрум’янену гузицю...
Звір єдиний в зодіаці —
Мавпа може й задаваться!
Під несвітським тим кошмаром
Хороводять зорі шпарко;
Бал у опері недаром
Розгоряється пожаром —
Небу жарко, небу жарко!
Юліан Тувім
III
А на сцені Сатанелла
Зорі ловить тамбурином:
Тарантелла, тарантелла
Метеорним током рине...
Сатанелла — кулька ртуті
У космічній каламуті,
Сатанелла — веремія,
Блиску смуга, іскор фуга,
Срібним сяєвом струміє .
Стану й стегон центрифуга...
«От стервига — чисто дзига!» —
Шпиг підморгує до шпига.
Сатанеллу місяць викрав,
Зніс у небо громовинно
І повис над залом прикро
Блискотливим тамбурином.
Але ось — нові забави,
Сцена світиться без смерку,—
Там злітають білі пави
Феєричним фейєрверком,
Там біжать рожеві свинки
(Балетмейстера новинки!),
Вичеберюють ці чучі
І мачичі, і качучі
З диким вереском і виском,
Так же хвацько,
Так же хвисько!
Потім місяць на Таїті
І гітари на Гаїті,
Потім тенор Печалотті
Серенаду нявка Лотті,
Потім пара — Пітт і Кітті:
Б’ються клоуни в лахмітті
І співають:
«І аш РіНу,
І аш РіПу,
І іоує уои, КіНу!» *—
Та у вухо, та по писку,
Так же хвацько,
Так же хвисько!
«Гля, що вигадав, латрига!» —
Шпиг підморгує до шпига...
Животом вихля гітана,
Надить в рай магометана;
Із мандрилячим ревінням
Під банановим ботвинням
* Я Пітт, я Пітт, я люблю тебе, Кітті! (Англ.)
Юліан Тувім
Зліз кентавр на кентавресу,
Між музик, для інтересу,
Огир дибиться картинно,
Рже конячу каватину;
Між сиренами в басейні
Виграє Сілен веселий...
Браво! Браво! Браво! Браво!
Як цікаво! Як яскраво!
Сотні тіл в одно з’єднало,
Диким шалом обуяло!
Масно, спорзно, хтиво, жваво,
Браво! Браво! Браво! Браво!
Спорзно, хтиво, зло, зухвало,
Мало! Мало! Мало! Мало!
Хол чи зал, партер чи ярус,
Скрізь та сама буїсть, ярість!
Все вирує морем п’яним,
Гуртовим левіафаном,
Многозадим павіаном,
Лтерозавром-великаяом,
Шампанканом, панканканом,
Адом, гадом, влад, без ладу —
Всі танцюють до упаду,
До упаду,
До упаду!
IV
У буфеті — жлуктанина,
Безупинна лопанина,
У Бурбона в шлунку тоне
Смачно смажена свинина,
На тарілці в донни Анни
Аж реве «телець закланний»;
Шах в оточенні французок
Тлить баранячий огузок;
Нахабідзе, князь мінгрельців,
Видув рому два графини
Й помилково ткнув видельцем
В бюст графині Дистрофіні.
Плачуть жиром качки-дички,
Верещать в зубах індички,
Трохи далі — за кав’яром —
В’ється панство роєм ярим;
Хто допався — усміхався,
Ненажерно запихався,
Не один барон і князь
Маже губи в чорну мазь,
А білугу жруть сирою,—
Котрі, звісно, при здоров’ю.. .
Юліан Тувім
(«Ще, гляди, поїде в ригу!»—
Знишка шпиг моргає шпигу).
Граф Манджарі із ІГяченци
Тягне сарняче стегенце,
Естергазі, п’яний в дошку,
Всіх ковбас набрав потрошку
Та, спіткнувшись по дорозі,
Бух у соус панні Розі!
І сміються всі бурбони,
Аж трясуться аксельбанти,
І снуються скрізь гарсони —
Мотомехофіціанти.
А в навколишніх готелях,
Де задарма, де за шеляг,
На загальнім бальнім фоні
Скрізь дуети сексофонні.
Шпиг моргає до щвейцара:
«Примічай, яка де пара!»
Просто з балу пишні кралі,
Та у шалі, та в вуалі,
На часинку втишить пал,
На хвилинку — й знов на бал.
Князь Сапіга й Травіата,
Оксенстьєрна й пані Ада, '
Зільберштейн і донна Рада —
Півгодинки, пару па!
Потім знову у громаду,
Всі танцюють до упаду,
До упаду,
До упаду!
Всі танцюють до упа...
Льотом линуть «мерседеси»,
Аксельбанти і грандеси,
І бульдоги, і тер’єри,
І шиншили, і венери,
Чемберлени й генерали,
Еполети й адмірали,
Дипломати і медалі
І так далі...
Шик!
Блиск!
Ех!
Чудово!
Раз!
Два!
Ура, панове!
Браво, панове!
Мало, панове!
...Раз... Два... Друга, панове...
Б’є вже друга, ніч — як циган,
Шпиг підморгує до шпига,
І на сцені, і у залі,
На горищі і в підвалі,
У вбиральні, в костюмерній,
У курильні і в гримерній,
У фойє і у буфеті,
В гардеробі і в клозеті,—
Скрізь філер, агент чигає,
Шпиг до шпига, знай, моргає./.
У дежурці ловлять гави
Два приватні, три лягаві,
Позіхають та базікають,
Походжають та триндикають,
Сюди-туди проходжаються,
На штиблети роздивляються.
Словік з третього участку
Виставляє жовті хвастко —
Чорні зношуються швидко,
Та й негарні — глянуть гидко.
«Що там жовті? Хвастать нічим! —
Каже Мацек, що при слідчім.—
Ні, мої таки найлуччі —
Гостроносі та лискучі!»
Шульц обох убив, сказавши,
Що у нього верх із замші:
«Другий рік ношу, панове,
І вважайте — ніби нові!»
Ваньчак, шпик на кличку Швиндя,
Хвалить ваксу марки «Індія»
І насвистує із хистом:
— Удібінді, удібіндія... —
Детектив приватний Машек
У коричневих гамашах
Позіха: «Закурим, Швиндя?»
Удібінді, удібіндія...
VI
Б’є вже й третя, день покволом
Устає над сонним полем —
Світ світає...
Овоч сонця дозріває,
Світло темінь розриває,
В гаї пташка спів заводить,
Грає вітер з яриною...
До столиці йдуть підводи
Юліан Тувім
З новиною.
Гарби сунуться рипучі,
Люди хиляться дрімучі...
На березах білостанних
Шелестить зелене листя,
Йдуть підводи раннім-рано
В передмістя.
Грузовик реве, підводи
Обганяє
І рожевий на бруківці
Пил збиває.
Йдуть тітки, сухі й поважні,
Босі, ясно,
На базар несуть сметану,
Сир і масло.
і
Крикнув півень, другий, третій
Із-за тину.
Діти в череду погнали
Вже скотину.
Ось іще одна машина
Проревіла;
Дід на торг веде корову:
Окривіла.
Йдуть вози, скриплять, хиляються
З боку на бік,
Люди сплять — не сплять, валяються
З боку на бік.
Спить в рову, в траву уткнувшись,
П’яна ряжка,
На леваді кінь пасеться,
Путом брязка,
На дзвіниці киснуть дзвони
Од безділля,
Під хрестом у огорожі
В’яне зілля.
Дядько в спідніх вийшов з хати
За повітку,
Мружить очі ізпросоння,
Мне борідку.
Онде школа на .майдані,
В школі парти,
Юліан Тувім
В кожнім класі чорні дошки,
Гарні карти.
Йдуть співаючи на муштру
Новобранці:
«Ой заграли сурми, ой заграли мідні
У неділю вранці...»
Йдуть вози, риплять колеса...
Ну, вже близько...
«В місті ниньки добрі ціни
На редиску».
Щиплють травку білі кози
Вименисті.
Сизий дим і пил злотистий —
День над містом.
Сонце червінню залляло,
Все в тісній міській юдолі...
Шпиг, підвішений над залом,
Задрімав у жирандолі.
VII
По вулиці Переможців,
Каяфи і Месії,
По Сивій, по Святгй Теклі
І пророка Осії,
По Кримській, по Дикарській,
По Гномській, по Стародівській,
По Мишачій, по Коцарській,
По Ново-Дукашівській,
По Сорокового Квітня,
По бульвару Місійнім —
За місто йдуть обози
Асенізаційні.
Із вікна мезоніна
Якась гладуха питає культурно:
— Котра година, пане гівновозе?
— П’ята, пані курво!
Золотарські обози
їдуть далі і далі...
Закурила гладуха,
У вікно виглядає.
Юліан Тувім
Навпроти — дім червоний
Недавньої споруди,
Іще не отинкований,
А вже живуть там люди.
В однім вікні красуються
З вишнівкою сулії,
А за вікном, гойдаючись,
Балончик рожевіє.
Он на балконі заєць
Висить догори ногами,
В останній раз любується
Перевернутими лугами.
А на другім балконі
Пузань зітхає тяжко,
Знічев’я в небо дивиться.
Застібує підтяжки.
Внизу — кіно, реклама:
Фанерний Чарлі Чаплін...
Поліцай на велосипеді
їде ходом неквапним.
На тріснутій вітрині
Будинку моди «Лоло»
Видно шматок газети:
Літери І ДЕ О Л О...
Ось вивіска перукарні
Із кучерявим франтом,
По другий бік — табличка
З докладним прейскурантом.
Таксі біжить за місто,
По брукові підстрибує;
У пасажира вудка,
Отож, мабуть, по рибу.
З сосисочної пара
Угору йде, як хмарка...
В вікно гладуха дивиться,
Докурює цигарку.
VIII
Уночі — лиш у касах станційних,
Апатичні, ледь чутні, спокійні,
А в картярнях — азартно громаджені в кучі,
Юліан Тувім
А в борделях — падлючі, липучі, текучі,
А в шантанах — шампанно-іщшучі,—
З блиском дня розворушені і нашорошені,
Брані, давані, крадені, зичені, прошені,
Розточились по світу
Роз’юшені гроші.
Із кишень, з гаманців, із шкатулок
До шухляд, портмоне і кишень,
За хліб, за трамвай, за притулок,
За шпінат, за шпагат, за жень-шень,
До кас і з кас,
За мито й промито,
Із міста у місто,
В повіт і з повіту,
За світло, за газ,
За дрова, за гас,
До банків, крамничок, до баз і до кас,
А з баз, із банків, із кас, із крамничок,
До кравців, офіцерів, актрис, провідничок
І знов од актрис до шевців і кравців,
Од шоферів, монтерів до продавців,
За курс, за стіл, за гоління, за дріт,
За сіль, за спів, за цеглу, за шріт,
Від пекаря до токаря, від токаря до аптекаря,
Від аптекаря знов до цирульника й пекаря,
І знов,
І знов,
Ще раз і сто раз,
За квиток, за ніж, за воду, за газ,
За гармату, гірчицю, підкову, протекцію,
За зуб, за шлюб, за гроб, за лекцію,
За клямку, за кліпси, за баржі, за біржі,
За папір, на якому пишу я ці вірші,
За ручку й чорнило, за шрифт і за друк,
За бомбу, за румбу, за рибу, за брук,
Поету — за хист, за імення, за час,
Усім за все, з кишень і до кас,
Із кас до кишень, далеко і близько,
Лабіринтом заплутаним, ворушким муравлиськом,
Чорториєм вируючи, смерчем вибухаючи,
Ростучи і спадаючи, киплячи і всихаючи, 5
У мільйони розбухлі й на шаги розпорошені,
Закружляли диявольськи ненажерливі гроші.
Ад’ютанти діянь, починань і завершень,
Атакують Верден, завойовують Цешин,
Пливуть трансатлантиком до Порто-Ріко,
Пливуть риштаком по вулиці Дикій.
Булка — гріш,
Війна ~ мільярд:
Юліан Тувім
Цок І
Бух!
Девіз:
«Бонапарт».
«Станьмо в незламне
Крицеве коло!
Гарт,
Дух!»
ІДЕ
ОЛО...
В’ється Левіафан злотолуский,
Перевивається на срібні молюски,
Копишиться вошками, вистрибує блішками,
Повзе більйонними багатоніжками,
Скрізь гроші, як воші, в кишенях кишать,
Мишвою шамочуть, щурами пищать,
Залазять у душу, там шашелем шиються,
Риються, криються, віються, сіються
І знову зливаються в люту потвору,
Що, плодячись, пнеться все вгору і вгору,
Од міста до міста, од двору до двору,
Мільярдне кружляє од біса до чорта,
Од чорта до біса безкраїм сувоєм,
Суне нахабно лепрозним ескортом,
Яросно скаче пархатим конвоєм.
IX
Везуть до міста із села
Хліб, овочі і м’ясо,
Везуть із міста до села
Взамін фекальну масу.
За шлагбаумом розминулись
Два обози,
Як весілля з похороном,—
Сміх і сльози!
Завезено зелень на ринки столичні,
На поле — свіже угноєння...
Країна встає,
Щоб виконать гідно роль історичну,
Якої вона удостоєна.
X
Тою роллю без краю вдоволені,
Журналісти всю ніч фугували:
Ідеоло — ідеоло — ідеоло —
А гуляки серед зали
Танцювали, гопцювали,
гарцювали,
дрібцювали...
Юліан Тувім
А вже люди всюди встали:
Скот в різницях забивали,
Ятки з крамом розбивали,
Карабіни набивали,
Воріженьків убивали,
Ближнім зуби вибивали,
До хреста їх прибивали,
Руки, ноги одбивали,
Грошенята все збивали
Та банкноти друкували,
Друкували, друкували:
Геть недолю, злидні й голод!
Хай пишає все навколо,
Квітне праця й капітал!
Ідеоло — ідеоло —
Ах, який чудовий бал!
Ідеоло — ідеалі —
Станьмо всі міцніш за сталі!
Гей, до гурту! До громади!
Гей, до бою! Гей, до влади!
Духу, дії! Що в словах?
Трах, бах по головах!
Пуляй, заряд,
Гуляй, приклад,
Валяй, наряд,
Стріляй підряд
Всіх, кому наш лад невлад!
Раз!
Два!
Ура, панове!
Духу, панове!
Дії, панове!
Раз! Два! Соло! Соло!
Панна Тютька й граф Рамоло!
Гоп! Туп! Святі скрижалі,
алі,— алі,— алі,— алі,
І складальники повсюди
Крупним кеглем набирали:
ІДЕОЛО, ІДЕОЛО
Ідеоло ідеалі
Тралі-валі, тринди-риндія,
Удібінді, удібіндія!
Дай! Дам! Оля й Толя
П’ють лікерчик коло столу,
А машина емале й емале:
ІДЕОЛО, ІДЕОЛО
Мало мало соло соло
Мало соло мало браво!
Пунш, коктейль, із ромом кава,
За куліси напівголу
Юліан Тувім
Тягне Дусьо міс Віолу.
А надворі в цій порі
Вже кричать газетярі:
«Бал в театрі оперо...!»
«Видатна ...сторична ро...!»
«...шавський вісник! Для нароо...!»
«...більша ...дія цього рооо...!»
«Ідеоло десять грооо...!»
«Повний опис без скороооо...!»
«...жавний вісник! Всі подроооо...!»
Хвалить всяк своє добро!
XI
Знов ротаційка гігантом відтискує:
ІДЕ
ОЛО
«Почім
редиска?»
Мудрі
Кадри
Духу
Дії
«Прошу на десять грошів олії»
Меч
Хрест
Дух
Історії
«Прошу на десять грошів цикорії»
Духу
Історії
Мудрі
Кадри
«Зважте, будь ласка, півкіло лярду»
Голову вгору
Нація пава
«Порцію морозива, прошу пана>:
Чудо
Розквіт
Диво
Цвіт
«Обер, ще одну пляшку на лід!»
І — трах! Бах! Пустіє площа,
Брили бруку кров полоще...
Мах-мах палашами,
Туп-туп копитами!
Рубай,
Січи,
Валяй,
Топчи!
Юліан Тувім
Та й сам мовчи,
Втихомирюючи!
Раз!
Два!
Ура, панове!
Мало, панове!
Взять їх у руки!
Трах! Бах!
Сонце на бруку!
Вбитий на бруку!
І кров на бруку!
І враз — джаз!
І гра музика,
Стоголоса,
Стоязика,
Мало соло
ЇДЕ
ОЛО
І танцюють всі навколо!
І враз — дивіться! Яка сенсація!
Браво, дирекціє! В ложах овація!
Гігантською гусінню, мезозойським глистом,
З золотолуским кільчастим хвостом
Вповзає до залу під лемент литавр
Король карнавалу гладкий Грошозавр,
Лускою ряхтить-мерехтить прерозкішно,
Щуряно, мишано, вошно і блішно!
Ззаду і спереду — шпиг коло шпига,
Поповзом, почовгом суне товпига.
Верхи ж на змії сидить без кульбаки
Гола, в панчохах, в циліндрі набакир,
Нігті лаковані, циці мальовані,
В оці зелений монокль придзигльовано,
А між ногами
Вогні реклами,
Фокстротно гундосить:
«Кому ще дать?
Кому ще дать?
Кому ще дать?»
Скаче на хвилі грошви розшумовано
В сяєві слави Курва — Мать!
І раптом — скопищем, стовпищем, стиском
Кинулось панство з вереском, з виском!
Слиною, піною приска з писка,
Сіпає, шарпає, скалить зубиська,
Давить і топче, розсовує крісла,
Блиска ціпками й ножами зловісно,
На закривавленім сковза паркеті,
Душиться, в’ється в розлюченім сплеті,
Юліан Тувім
Щоб до голячки долізти хоч рачки,
Щоб золотої доп’ясти болячки,
І рве із чудовиська кров’ю зарошені.
Мишвою й вошвою шумуючі гроші,
Мов гайворон стерво, глита ненажерливо,
Аж ходить од реготу Змієве Черево —
Безодня криниця металу,
І сунеться далі розпусно і масно,
Хвостом злотолуским похльоскує сласно
Найбільша сенсація балу!
І все гундосить: «Кому ще дать?
Кому ще дать?
Кому ще дать?»
Сяюча славою Курва — Мать,
Курва — Брать!
Курва — Стать!
«Не бал, а шквал! Маестро, шквар!
Тепер, товстуне, соло!
О ІДЕОЛ! О ІДЕАЛ!
Солоденьке, золотеньке ІДЕОЛО!»
Раптом туш під стелею — бац!
Фото блискавкою — клац!
Як це сталося? Не встиг
І моргнуть до шпига шпиг —
Все пропало,
Всіх не стало,
Всіх мов лизнем ізлизало
(Чорт — хапун і злодіяка)!
Вже й по балі.
Пусто в залі.
З сміху мавпи поспадали
З каруселі зодіака.
ПОЕТИ, ЗІБРАВШИСЬ
ЮРБАМИ В КАВ’ЯРНЯХ,
ОБГОВОРЮЮТЬ
НОВИЙ ЗБІРНИК ВІРШІВ
По-перше,
Вірші недовершені,
По-друге,
Все недолуге,
По-третє,
Як у газеті,
По-четверте,
Утерте,
Юліан Тувім
По-п’яте,
Нуднувате,
По-шосте,
Надто просте,
По-сьоме,
Давно знайоме,
По-восьме,
Незносне,
По-дев’яте,
Ми читали через п’яте-десяте,
По-десяте,
Див. по-дев’яте,
По-одинадцяте,
Дурного не переіначите,
По-дванадцяте — дев’ятнадцяте,
Так і ми вмієм квацяти,
По-двадцяте,
Крадене все до цяти.
Христо Смирненський
(1898—1923)
ЧЕРВОНІ ЕСКАДРОНИ
В світлу рань доби нової, віри сповнені живої,
Мчать червоні ескадрони у розгоні бойовім,
А над ними — коршаками, навісними хижаками
В’ються яросні шрапнелі, сиплють рясно згубний грім.
Кінь заржав, зметнувся диба, і, немов одтята скиба,
Вершник падає додолу, нагло вражений на смерть.
Кінь спинився на хвилину й знов окрилено полинув
Навздогони ескадрону, в невідпорну круговерть.
Розпустивши буйні гриви, через ріллі, через ниви,
Ринуть вихором бурхливим ескадрони все вперед...
Тупу-тупу копитами, пил клубочеться клубками,
Блиском бронзовим мережить неба огняний намет.
Ось рушниці од левади раптом гримнули з засади,
І вогню криваві хвилі налетіли груди в грудь,—
Закипіла буря люта, задзвеніла криця кута,
Й далі в шалі бойовому ескадрони гони рвуть.
Мчіте, мчіте, ескадрони! В вашім гоні міліони
Бачать, радісну надію на визволення своє.
Мов розбуджений тим кличем, переможним, войовничим,
Звівши руки трудівничі, світ пригноблений встає.
Хай під шквалом тої бурі упадуть похмурі мури,
Рухне кривди світової многопроклятий огром,
Рухнуть брами і затвори, й люди вбачать труп потвори,
Що під іменем закону їх карала лютим злом.
Мчіться в ярі молодечій крізь вогні й дощі картечі,
Ви, розвихрені предтечі весняних погожих днів,
І громами, блискавками проголошуйте світами
Гордий похід хвиль червоних, бунт розкованих рабів!
І коли останнє сміття від розбитого страхіття,
Бруд останній лихоліття змиє геть ворожа кров —
З коней встаньте, ніби діти, землю-матір обійміте
І на світі воцаріте вічну правду і любов.
Христо Смирненський
БУНТ ВЕЗУВІЯ
У таємничім присмерку віків,
окутий в пута зречень і терпінь,
замріяно задивлений у синь,
стоїть Везувій і тамує гнів,
неначе мсти погрожуюча тінь.
Світанками круг велетня чола,
що хмуриться від нерозважних дум,—
мов душ заблудлих сиротливий тлум,
осіння синя нависає мла
і ділить з ним невиплаканий сум.
А як Помпея уночі сяйне,
пірнаючи в шалених оргій сказ,—
здригне Везувій — доки ж тих образ?
У нього нагло серце спалахне,
але принишкне й заніміє враз.
І тільки із грудей — кремезних скал —
глухе зітхання зронить у пітьму,
й луна зловісна вторить десь йому,
бентежачи в святковім блиску зал
розбещену розкошами юрму.
В шалі оргій до знемоги
бенкетує місто втіх,
заливають там чертоги
гам і сміх, вино і гріх.
Мармурові пишні зводи
криють вади, зради й зло,
безсоромні насолоди
там звили собі кубло.
Вечорами на арені
гладіаторів мечі
брязкотять, непримиренні,
брату страту вістячи.
А найдужче в руки плеще
леву хижому юрба,
що прагнуще й хтиво хлеще
теплу, свіжу кров раба...
Та на білі ті туніки
чорний пруг уже ляга,
на ті юрби многоликі
велет огнений чига.
Христо Смирненський
І велет тут крикнув: «Ізгинь, осоруго!» —
і гнівно мигнули вогню блискавки,—
і в гордих чертогах здригнули напруго
жагучі гульвіси й півголі жінки.
Розпроставсь Везу вій, струснувши утому,
гуде без у гаву могутній гриміж;
непроханим гостем од дому до дому
пробіг у Помпеї нечуваний дріж.
«Везувій, Везувій!» — як подих пекельний,
війнула на місто та вістка жахна.
«Везувій, Везувій!» — і полох смертельний
серця безтурботні раптово стина.
Підвівсь Везувій у великій злобі,
що нагнітив у тьмі століть
в своїй палкій, роз’ятреній нутробі,
і волю дав святої мсти жадобі,
і в гніві гулко стугонить:
«Не вік, не два покірливо терпів я
ганебний гніт і скверний сміх.
Ви, що прийшли сюди на верх з низів’я,
творили тут собі на безголів’я
щодень, щоніч мерзотний гріх.
На оргіях бокали не змовкали,
гармидер, галас, крик і зик;
жерці, гетери й знатні куріали
з мого спокою глумно насміхали —
гадали, щр заснув навік.
А знали ж ви, що в цій землі родючій
усе мій тихий жар живить:
і хліб, і рожі в розповні квітучі,
і вина ваші бульбашні, шипучі,
і вашу плоть, і вашу хіть.
Безумці! Сил було в мені доволі,
а я у вас був раб, ілот;
та ви родились у низькій юдолі,
і не змогли збагнути ви ніколи
моїх глибин, моїх висот.
Тепер я ваші капища погані
на дим і попіл оберну,
у гніві правім, в люті невблаганній
вертепи п’яні, жахом обуянні,
вогнем погубним огорну!»
Христо Смирненський
Над горою крем’яною грає грою вогняною,
ллється, в’ється, вниз несеться, червоніє, наче кров,—
велет в гніві нещадимім обсипає1 приском, димом
площі, вулиці, провулки, чорні привиди будов.
Блисне, згасне, знов одблисне,-многоцвітним сяйвом присне,
звихрить круто, жбурне люто — пару, попіл, дим і грім,
і в нестямі табунами помпеяни пруть до брами,
ломлять руки від розпуки з гуком, лементом страшним.
Вниз грохочуть колонади, палахкочуть веж громади,
бистрі іскри, гострі блиски рясно мечуть навкруги,
із дощем пломінним врівень порощить камінний ливень,
у вулкана, у тирана кров клекоче од жаги.
Серед згарищ, серед звалищ, тих гріховних обиталищ,
безпощадна і злорадна, торжество справляє Смерть,
плине плавом зливна лава, то яскрава, то імлава,
валить валом, заливає,— що спостигне,— через щерть.
Хвилі вогню, звівши гриви багряні,
все захлеснули навкруг,
лава яріє в жадливім буянні —
годі спинить її рух.
Де-де прониже пітьму блиск пожежі,
блиск лиховісний, лихий,
зойк десь зірветься і щезне в безмежжі:
чути лиш гомін стихій.
Збився на берег з нової Гоморри
з жаху знетямлений тлум,
спереду грізно розбурхане море
гнівно розвергує шум.
Ззаду здіймається мстивий Везувій,
наче роздрочений тур,
лава клекоче у люті безумній,
взявши шалений алюр.
Буремний і грімний, у гніві нестримний,
гогоче звитяжно вулкан,
на прокляте місто жене скаженисто
страшного вогню океан.
І лава навальна, як доля, безжальна
останні доми поглина,
і тоне в безодні беззорній, мертвотній
останнього зойку луна.
Федеріко Гарсія Лорка
(1898—1936)
ПОЕМА ГЛИБОКОГО СПІВУ
ПРИСПІВКА ДО ТРЬОХ РІЧОК
Гвадалквівір тече-в’ється
між олив та помаранчів,
а дві річки, що в Гранаді,
із снігу в поля гречані.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Гвадалквівір крутить вуса,
гожий красень-чорнобров,
а дві річки, що в Гранаді,—
одна сльози, друга кров.
Ой де ділась,
де поділася любов?
У Севільї є привілля
парусам на погуляння,
у Гранаді тісноводій
веслярують лиш зітхання.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Гвадалквівір — то дзвіниця,
вітер в дзвони бам да бом...
Дарро й Хеніль — малі випіки,
сумно й нудно їм обом.
Ой де ділась,
де поділася любов?
Блудні вогні дальніх криків
жене вода у смеркання.
Ой де ділось,	к
де поділося кохання?
Федеріко Гарсія Лорка
Неси в море, Андалузіє,
цвіту й овочу улов!
Ой де ділась,
де поділася любов?
ПОЕМА
ЦИГАНСЬКОЇ СИГ ІРІЇ
КРАЄВИД
Поле оливами
густо сивіє —
глянь, то розгорнеться,
то згорнеться віяло.
А над оливами
небо полив’яне,
в небі — холодна
зоряна злива.
Понад рікою темрява
й очерети тремтливі.
Повітря сіре брижиться,
а віти
налиті граєм жалібним
по вінця.
Тривожна зграя
пташок-невільниць
хвостами довгоперими
б’є ніч навідліг.
ГІТАРА
Як заридала
моя гітара,—
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара...
Хочу утішить —
надармо,
хочу утишить —
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,
Федеріко Гарсія Лорка
плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити —
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п’ять ножів
одним ударом!
КРИК
Од гори
і до гори
еліптичний лине крик.
З оливного гаю
чорна райдуга-дуга
у блакитній ночі.
Ай!
По басолі ходить смик,
розтривожив болем крик
довгі струни вітру.
Ай!
(А в печерах уже люди
засвітили світло).
Ай!
ТИША
Слухай, сину, тишу,
в хвилях захололу,—
по ній ковзаються луни,
по ній котяться долини,
вона ж клонить чоло
до самого долу.
Федеріко Гарсія Лорка
ВИСТУПЕЦЬ СИГІРІЇ
Поміж чорних метеликів
іде дівчина смаглява,
коло неї змійка в’ється х
білого туману.
Земля у сяйві —
о земний раю!
Іде вона, закована
в ритму вічного дрижання,
в неї в серці срібло туги,
а в правиці — сталь кинджала.
Земля у сяйві —
о земний раю!
Куди ідеш, сигіріє,
напропале в ритмі рв’янім?
Може, зірве ясен місяць
біль твій з вапна й олеандрів?
Земля у сяйві —
о земний раю!
А ПОТІМ
Дивляться діти
в далеку цятку.
Світичі гаснуть.
Сліпі дівчата
допитуються місяця,
і в небо підіймаються
плачу спіралі.
Дивляться гори
в далеку цятку.
І ВКІНЦІ
Гинуть
часу лабіринти,
стіни рушаться і стелі.
Федеріко Гарсія Лорка
(Залишається
пустеля).
Гине
серце —
бажань система.
(Залишається
пустеля).
Гинуть
мрії про цілунки
й сонячні містерії.
Залишається
пустеля.
Стелеться
пустеля.
ПОЕМА САМОТИ
СУХА ЗЕМЛЯ
Суха земля,
глуха земля,
ночей
безмежна мла.
(Вітер в оливині віє,
вітер у горах гуля).
Стара
земля
каганцем
сумна.
Земля
водойм без дна.
Земля
безокої смерті
і стріл здаля.
(Вітер шляхи замітає,
вітер хитає гілля).
Федеріко Гарсія Лорка
СЕЛО
На лисогір’ї
фігура.
Тиха вода,
столітні оливи-понури.
В закутках, завулках
закутані люди,
а на вишках
крутяться флюгери.
Крутяться, крутяться, крутяться
флюгери.
Ох ви, села заблукані
в нетрях Андалузії-туги!
НІЖ
Ніж
врізається у серце,
мов леміш
у переліг.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!
Ніж,
неначе промінь сонця,
все запалить
в нутрині.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!
ПЕРЕХРЕСТЯ
Східний вітер,
ліхтар,
і у серці
кинджал.
Майдан	/
весь дрижав,
наче струнний
жаль,
Федеріко Гарсія Лорка
дрижав,
наче гедзь на сто жал.
Де не гляну
(о жах!) —
скрізь у серці
кинджал.
АЙ!
Зойк лишає у повітрі
тінь сумного кипариса.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Все на світі заломилось,
залишилась тільки тиша.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Потьмянілий небосхил
язики багаття лижуть.
(Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...)
ПРИГОДА
Лежить мертвий на майдані,
стримить кинджал йому у грудях.
І ніхто його не знає.
Як тремтить над ним ліхтар!
Мамо...
Як тремтить над ним ліхтарик
на майдані!
Ні на кого вже не гляне...
У розкриті його очі
б’ється крилами світання.
Да й лежить же мертвий на майдані,
да й стримить кинджал, ой, йому в грудях,
да й ніхто ж його, ой, не знає...
Федеріко Гарсія Лорка
САМОТИНА
В чорнім плащі, в чорній шалі,
думає, що світ маленький,
а серцеві нема краю.
В чорнім плащі, в чорній шалі.
Думає, що в вітру шквалі
десь потонуть і почезнуть
всі зітхання й зойки жалю.
В чорнім плащі, в чорній шалі.
Не закрили балкон на ніч,
і проміння розлилося
на край неба й далі, далі...
Ой гай, гай, гай,
да й у чорнім плащі, в чорній шалі!
ПЕЧЕРА
Тужне ридання
чути з печери.
(Сизе
по червені).
Згадує циган
мандри далекі.
(Вежі високі,
Люди шалені).
Голос од чайний,
очі як терен.
(Чорне
по червені).
В золоті білена
грає печера.
(Біле
по червені).
Федеріко Гарсія Лорка
ЗУСТРІЧ
Ні ти, ні я, на щасїя, .
не хочем
зустрічаться.
Ти — чого, сама знаєш.
А я — не питайся.
Іди собі своїм шляхом,
а в мене на п’ястях
од гвіздків знать яійи-рани,
мов після розп’яття!.
Ізмарнів я геть до снасті
од тої напасті.
Іди собі помаленьку,
йди, не оглядайся, !
та Пречистій, як і я,
молись до причастя,
бо ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.
РАНІШНЯ ЗОРЯ
Дзвонять дзвони у Кордові
од самого рана,
дзвонять дзвони у Гранаді —
ой дана-дана!
Слухають ті дзвони
молоді дівчата,
що то плачуть, як озветься
самота відчайна.
Слухають ті дзвони
молоді іспанки,
андалузки-підгорянки,
іще й подолянки.
Ніжки в них манюні,
спідниці з лудану,
вони сонцем осявають
вулиці й майдани.
Гей, дзвонять дзвони й у Кордові
й од самого рана,
гей, дзвонять дзвони й у Гранаді —
дана ж моя, дана!
Федеріко Гарсія Лорка
ПОЕМА
ПІСЕНЬ-СТРІ Л
ЛУЧНИКИ
Підходять до Севільї
лучники імлаві.
Гвадалквівір широкий...
Брилі крислаті, сірі,
плащі довгі, дляві.
Шуми, Гвадалквівіре!
Ідуть із краю дальнього,
де горе душу давить.
Гвадалквівір широкий...
Ідуть у лабіринт —
любов, кришталь і камінь.
Шуми, Гвадалквівіре!
НІЧ
Люстра, свічадо,
світич, свіча.
Ото сузір’я
стрільця-співця.
Золоті віконця
мріють-тремтять,
хрести на перехрестях
хочуть світать.
Люстра, свічадо,
світич, свіча.
Федеріко Гарсія Лорка
СЕВІЛЬЯ
Севілья — стрійна вежа
з стрільцями у стрільницях.
У Севільї серце рань,
у Кордові помирай.
Вона підстерігає
тягучі ритми
і їх заплутує
у лабіринти,
немов запалені
винові віти.
У Севільї серце рань!
Під небом лукуватим
в долину чисту й рівну
вистрілює постійну
стрілу своєї річки.
У Кордові помирай!
Мішає в свою чашу,
від обрію сп’яніла,
і горість Дон Жуана,
і солодь Діоніса.
У Севільї серце рань,
навіки серце рань!
ПРОЦЕСІЯ
Провулками проходять
предивні однороги —
з яких казок лужистих,
гаїстих міфологій?
Дивіться —
надходять звіздослови,,
Мер ліни-чарод ії,
Спаситель на Голгофі,
Роланд несамовитий,
глузливий Мефістофель.
Федеріко Гарсія Лорка
ВЕЛИКОДНІЙ ХІД
Діво рясношата,
діво Самоти,
буйним тюльпаном
красуй, цвіти!
В човні проміннім,
без вітрил
повінню міста
між співів-стріл
линеш під шемріт
криштальних зір.
Діво яснориза,
линь, линь
рікою вулиці
у моря вир!
ПІСНЯСТРІЛА
Христос іде,
весь засмаглий, засмалений,
од лілей Іудеї
до гвоздиків Іспанії.
Дивіться, він іде!
До Іспанії.
Небо чисте і тьмяне,
поля мов спалені,
вода ізмеженіла
тече без спалахів.
Христос засмалений,
косми приском припали,
вилиці випнуті,
зіньки білі, опалові.
Дивіться, він гряде!
БАЛКОН
Співає Лола
пісні-стріли.
Тореадори
її обсіли.
Сусід-цирульник
Федеріко Гарсія Лорка
до того ритму
ще й головою
стиха підхитує.
Між руту-м’яту
в ягіддя спіле
пускає Лола
стріли-співи. ч'
То ж тая Лола,
що любить дивиться
на свою вроду7
в гожу криницю.
СВІТАНОК
Як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці.
В яро-зеленій ночі
од співів-стріл
гарячим цвітом півників
снується слід.
Лілові хмари поре
місяця кіль,
у сагайдаки роси
краплють відтіль.
Ах, як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці!
МАЛЮНКИ ПЕТЕНЕРИ
ДЗВОНИ
Приспівка
Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння.
Федеріко Гарсія Лорка
Змовкли дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
жене порох,
ніби срібні вівці.
ДОРОГА
Сто вершників у чорних шатах —
куди, відкіль? —
під небом їдуть низьковітим
вечірніх піль.
Ні в Кордову, ані в Севілью
їм не вступить,
ані в Гранаду, що намарно
про море снить.
А занесуть їх сонні коні
у лабіринт
хрестів, де співу жалібного
тремтливий ритм.
Несуть по сім жалів-кинджалів —
куди, відкіль? —
сто вершників, сто андалузців,
сто мар хитких.
ШІСТЬ СТРУН
Озивається гітара —
мрії сльози ронять.
Душ загублених ридання
і стогони
добуваються їй з круглого
горла.
Мов тая пацучиха,
зірчасту тче мережу;
аби ловить зітхання,
що плавлють в її чорній	»
цямрованій криниці.
Федеріко Гарсія Лорка
ТАНОК
У саду Петенери
У саду вечірнім
шість циганок
ведуть коло, серденько,
ведуть танок.
У саду вечірнім
в білих шатах,
коси в паперових
ружах, маках.
У саду вечірнім
темну мряку
зуби-перли креслять
ой яскраво.
Й у саду вечірнім
тіні-мари
сизо підіймаються
аж під хмари.
СМЕРТЬ ПЕТЕНЕРИ
Помирає в білім домі
всьогосвітня баламутка.
А сто коней, стали дибки,
на них вершники убиті.
В мерехтінні зір лампадних,
зір блимучих, каламутних,
мріють мідні її стегна
крізь муар струмистий, мурий.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
Тіні гострі, наточені
відкидає обрій хмурий,
з туги рвуться на гітарі
тугі струни.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
Федеріко Гарсія Лорка
ФАЛЬЦЕТОМ
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
Не ішли за твоїм гробом
панночки манерні,
що в будень і в свято носять
мантильки біленькі,
що Христові дають коси,
благі та смиренні.
А ішли за твоїм гробом
все люди непевні,
що на в'язах мають серце,
на видноті нерви.
Ішли вони до цвинтаря
та й плакали ревно...
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
«ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ»
Сто щирих закоханців
навік-віків заснули,
в сухоземлі спочили.
Є в нашій Андалузії
шляхи руді й червоні,
маслини в зелен лузі,
є де хрести поставити,
щоб не забули люди.
Сто щирих закохайців
навік-віків заснулй.
ПОДЗВІННЯ
Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння.
А смерть іде по дорозі
в цитриновім
в'ялім цвіті.
Федеріко Гарсія Лорка
Іде вона, виграває
на релі на білій
і співає, і співає
все одної співи.
Змовкли дзвони на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер жене порох,
ніби срібні вівці.
ДВІ ДІВЧИНИ
ЛОЛА
Пере білизну Лола,
цвіте кругом садок.
Зелені в неї очі,
а голос — як бузок.
Прийди} милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
Весняним щирим сонцем
хлюпочеться струмок,
а соловей в оливині:’
«Тьох, тьох, тьоророхЬ
Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
Як змилить мило Лола
(іще один брусок),
прийдуть тореадори
до неї у садок.
Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
АМПАРО
Ампаро...
Одним одна в своїм домі,
сердешная паво!
Федеріко Гарсія Лорка
Вся в білім — чи лілея,
чи купава?
Цілу днину тільки й чуєш
плюскіт млявого фонтана
та канарки жовті трелі,
сердешная панно!
А надвечір тільки й бачиш,
як тремтять за вікном пальми,
коли шиєш-вишиваєш
вензелі — собі ж на пам’ять.
Ампаро...
Одним одна в своїм домі,
білая купаво!
Ампаро,
і сказав би, та не смію:
будь мені за пару!
АНДАЛУЗЬКІВІНЬЄТКИ
ПОРТРЕТ СІЛЬВЕРЇЯ ФРАНКОНЕТТІ
Чи то по-циганськи,
чи по-італійськи —
як співав отой СільВерйо,
чарівник севільський?
Італійський мед густий
г і наша цитрина
ринули плачем глибоким
в його сигіріях.
Старі люди кажуть, був
крик його жахливий:	[
як гукне — у слухачів і
волос в’яне сивий;'
навіть лопались дзеркала
од тієї сили.
Як хотів ходив по звуках —
і лишались цілі.
Був творець і садівник
(що у нім цінніше?) —
бо ростив, творив альтанки
для самої тиші.
Тепер його мелодія
заснула навіки.
Остаточна й неповторна
вовіки і віки.
Федеріко Гарсія Лорка
ХУАН БРЕВА
При велетенськім тілі
він голос мав тоненький —
дівчачий, дитинний.
О незрівнянне тремоло!
Ні, то була не пісня,
а за рахманним усміхом
сама журба невтішна.
Лимонне майво Малаги
у співі тім кипіло,
а в голосінні чулася
морська солона піна.
Як той Гомер, сліпий співав,
а в голосі бриніли
безсяйні хвилі моря
і чавлені цитрини.
КАФЕШАНТАН
Кришталеві люстри,
зелені дзеркала.
На темнім помості
Долорес Паррала
з смертю
розмовляє.
Кличе — смерть не йде,
вона знов гукає.
Люди
давляться риданням.
Шлейфи майорять
єдвабні,
моторошно мерехтять
в зелених дзеркалах.
ПЕРЕДСМЕРТНИЙ ЛЕМЕНТ
На чорному небі
мідянії змії.
Я на світ прийшов з очима,
а іду безокий.
Жалься, Боже милосердий!
Скоро уже, скоро:
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
Федеріко Гарсія Лорка
Я хотів прийти туди,
де самі достойні.
Та й прийшов же, милий Боже!
Скоро уже, скоро:
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
Ой лимоннику зелений,
жовтії лимони!
Ви кидайте ті лимони
за вітром на спомин.
Ви знаєте, що вже скоро,
скоро —
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
На чорному небі
мідянії змії.
ЗАМОВА
Рука скарлючена,
немов Медуза,
сліпить лампаді
болюче око.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
В кадильнім сизім димі,
у млосних хвилях ладану
вона кротом ввижається,
метеликом маріє.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
Вона стискає серце
незриме — бачиш?
Серце,
одсвічене у вітрі.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
Федеріко Гарсія Лорка
МЕМЕМТО *
✓
Коли я помру,
покладіть мене й мою гітару
в піскову труну.
Коли я помру,
поховайте мене в руті-м’яті,
в миртовім гаю.
Коли я помру,
прапорцем на дах мене поставте —
хай помайорю.
Коли я помру...
ТРОЄ МІСТ
МАЛАГЕНЬЯ
Смерть
входить у таверну,
виходить із таверни.
Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари.
Немов у лихоманці
над морем туберози,
в них пахне сіль гірка
і кров жіноча.
Смерть
увійде у таверну,
і вийде із таверни,
і знов
туди заверне.
* Пам’ятай (латин.).
Федеріко Гарсія Лорка
НА ОКОЛИЦІ КОРДОВИ
Нічний образок
/
В домі вікна заслонили,
щоб зорі померкли,
бо надворі ніч упала,
а в тім домі — дівча мертве.
В чорні коси уплелися
троянди черлені,
по небіжці на решітці
плачуть соловейки.
Ідуть люди та й зітхають,
а гітара і не бренькне.
ТАНЕЦЬ
Стара Кармен рано-вранці
пішла в танець по Севільї.
В неї очі іще чорні,
а коси вже посивіли.
Гей, панянки-севільянки,
одслоняйте фіранки!
На голові змія жовта
клубочеться, чари діє.
А мене ж колись кохали
хлопці браві, молодії...
Гей, панянки-севільянки,
одслоняйте фіранки!
На вулиці звечоріло,
люди мову потушили,
десь лиш серця андалузькі
бродять в пошуках шипшини.
Гей, панянки-севільянки,
заслоняйте фіранки!
Федеріко Гарсія Лорка
ШІСТЬ ХИМЕР
ЗАГАДКА НА ГІТАРУ
На круглому
майдані
ведуть танок
шість паній —
три жиляні,
а три срібляні.
Вчорашні сни
їх, знай, шукають,
та золотий циклоп
обняв і не пускає.
Гітара!
СВІЧКА
Ох, як тяжко задумалось
полум'я свічки!
Мов той факір, вдивляється
у золоте нутро своє
і тьмариться — йому
безвітрі сфери маряться.
Розжеврений лелека
клює з свого гнізда
тугу й дебелу темряву
і падає тріпотячи
у круглі очі-вирла
циганчукові мертвому.
БРЯЗКАЛО
Брязкало.
Брязкало.
Брязкало.
Жучок-гучок.
В руці, як у сільці,
дрібушки дробиш,
повітрю-літеплу
Федеріко Гарпія Лорка
кучері плоїш
і в дерев’яних трелях
тонеш.
Брязкало.
Брязкало.
Брязкало.
Жучок-гучок.
КАКТУС
Ти, дикий, Лаокооне!
Як же тобі добре
під місяцем-перекроєм!
Рясний дискоболе...
Як же тобі добре,
що ти вітер бореш!
Дафна й Аттіс
певне знають
нез’ясненне твоє горе.
АГАВА
Закам’янілий спрут.
Пасами попелястими
ти гори оперезуєш,
зубами страшелезними
яруги обмережуєш.
Закам’янілий спрут.
ХРЕСТ
Хрест.
(Крапка
в кінці шляху).
Задивився в рівчак.
(Багато крапок).
Федеріко Гарсія Лорка
ЦИГАНСЬКИЙ БАЛАДНИК
ПРО ЦАРІВНУ МІСЯЦІВНУ
Прийшла в кузню Місяцівна
в серпанковім покривалі,
хлопчик дивиться на неї —
краса очі пориває.
Має білими руками,
аж малому серце в’яне,
вислоняє, грішна й чиста,
тугі перса олив’яні.
«Тікай, тікай, Місяцівно,
бо як вернуться цигани,
накують із твого серця
намиста й перснів багато».
«Дай я, хлоню, потанцюю,
бо як вернуться чхавале,
ти з закритими очима
лежатимеш на ковадлі».
«Тікай, тікай, Місяцівно!
Чуєш, тупотять бахмати?»
«Ну-бо, хлоню, не топчися
по білі моїй крохмальній».
Битим шляхом скаче вершник,
мов у бубон, в шлях бабаха,
а вже в кузні малий хлопчик
склепив віченьки, бідаха.
Гаєм їхали цигани,
мусянджовії примари.
Очі мружили .набакир,
рівно голови тримали.
А в тім гаю пугач пуга,
пугач пуіа тоскно й жаско...
Пливе небом Місяцівна,
за руку держить хлоп’ятко.
В кузні ту ж, у кузні лемент,
плачуть, голосять цигани,
а царівну Місяцівну
повивають хмари, хмари.
Федеріко Гарсія Лорка
МИЛОДАНКА Й ВІТЕР
Вибубнює Милоданка
на місяці тамбурині,
ходить стежкою надвоє —
по кришталю й по лаврині.
Од баского ритму втікши,
падає беззорна тиша
там, де море б’ється в ніч,
що за всі моря рибніша.
На горі, на верхогір’ї,
сплять озброєні гвардійці —
білі вежі стережуть,
де живуть пани англійці.
А морськії циганчата
жартом кидають, дивіться,
равликові халабудки
і соснове яре віття.
*
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині...
Як зачув її, схопився
вітер, левень незборимий.
Нцгий святий Христофор,
богославець юродивий,
на циганку поглядає,
гра на гайді цевидимій:
«Дівчино, моя лелітко,
дай піднять твою хламидку,
розкрий перстам моїм древнім
твого лона лазур-квітку!»
*
Кида бубон Милоданка
і тіка — стояти ні з ким...
Вітрюган жене за нею
із мечем полум’янистим.
Море хмуриться прибоєм,
блякнуть злякані маслини, .
квилять флейти темцоти,
бамка гонг гірського снігу.
Тікай, тікай, Милоданко,
зловить тебе зелен вітер!
Тікай, тікай, Милоданко,
Федеріко Гарсія Лорка
близько вже несамовитий!
То сатир огнеязикий,
рясно зорями повитий.
*
Перелякана циганка
вбігла-впала в кам’яницю,
де Зкиве англійський консул
вище за гірські ялиці.
Потривожені тим криком,
підхопились три гвардійці,
на них чорнії шинелі
і пілотки, як годиться.
Вже англієць Милоданці
молока налив — на, випий! —
підніс чарку ялівцівки,
та вона не хоче пити.
Плачучи, оповідає,
що мусила натерпіться,
а на даху лютий вітер
рве зубами черепицю.
БІЙКА
У яру блищать навахи,
альбасетські, гостролезі,
грають у крові ворожій,
ніби щуки-риби в плесі.
Прикре світло картярняне
вирізьбля на тлі зеленім
силуети верхівців
і їх коней тороплених.
На маслині суховерхій
плачуть дві неньки старенькі.
Бійка лютим бугаєм
на стіни осліп дереться.
Чорні янголи носили
хустки і воду явлену,
у них крила-криломахи,
мов навахи гостролезі.
Впав з коня Хуан Антоньйо,
покотився вниз по скелі,
усе тіло у лілеях,
Федеріко Гарсія Лорка
лиш на скронях цвіт черлений.
На хресті вогненнім верхи
в’їде він у браму смерті.
*
Пригнав слідчий в гай оливний
з охороною своєю.
Кров слизюча сичить-стогне
без’язикою змією.
«Ех, жандарми, це ви дармо,
так із правіку ведеться...
Лягло четверо римлян
і п’ятеро карфагенців».
*
П’яний фігами і гамом,
причвалав гарячий вечір,
впав зомлілий, непритомний
на різані ноги й плечі.
Чорні янголи літали
при заході над землею,
у них довгі, буйні коси,
серця з мира і єлею.
СНОВІЙНА БАЛАДА
Я люблю тебе в зеленім.
Зелен вітер. Зелен явір.
Човен в морі смарагдовім,
кінь у горах темно-ярих.
Уперезана імлою,
снить вона на верхнім ганку,
вся зелена — тіло й коси,
очі — дві срібляні склянки.
Я люблю тебе в зеленім.
В місячнім циганськім чарі
світ ще дивиться на неї,
вона світу вже не бачить.
£
Я люблю тебе в зеленім.
Паморозі буйні скалки
й сутінків соми сумирні
шлях проторюють світанку
Федеріко Гарсія Лорка
Стара смоква тре повітря
пагіллям своїм наждачним,
а гора, крадлива кицька,
агави шорсткі їжачить.
Та хто прийде? Звідки прийде?
Жде на ганку в тузі марній,
вся зелена, тіло й коси,
про гіркеє море марить.
*
«Чуєш, дядьку, я зміняв би
коня свого на цю хату,
а сіделко на люстерко,
а кинджала на цю плахту.
Я скривавлений прийшов
з Козиного перевалу».
«Якби, хлопче, моя мога,
я пристав би на ту плату,
тільки я — уже не я,
моя хата — вже не хата».
«Дядьку, я хотів би вмерти
в ліжку, чесно і порядно,
в стальнім ліжку, якщо можна,
між голландських простирадел...
Та на грудях аж до горла —
подивися, які рани!»
«На твоїм нагрудді білім
три сотні маків багряних.
Кров дзюрчить, аж наче пахне,
біля твого, хлопче, паса.
Тільки я — уже не я,
моя хата — вже не хата».
«Пусти ж мене, коли так,
хоч на той високий ганок.
Ой пусти мене, пусти
на зелений верхній ганок,
де бринять-струмують роси
покрізь місячний серцанок».
І побрались вони вгору,
на високий верхній ганок,
позначали сліди кров’ю,
призначали ще й сльозами.
В ближнім селищі покрівлі
тремотіли ліхтарями,
тисяча криштальних бубнів
ранок ранили на грані.
Федеріко Гарсія Лорка
*
Я люблю тебе в зеленім —
зелен вітер, зелен явір...
Ішли вони двоє вгору,
вітер волос їм кудрявив,
горенив у роті жовчю,
віяв м’ятою, катраном.
«Ти скажи мені, мій хлопче,
де гірка твоя коханка?
Вона ж, було, виглядала
тебе з вечора до ранку
(бодай була виглядала
до останнього останку!) —
свіжовида, чорнокоса —
на оцім зеленім ганку!»
*
На поверхні водозбору
колихається циганка,
вся зелена — тіло й коси,
очі — дві срібляні склянки.
На воді її тримають
місячні дрібні оскалки.
Ніч така затишна стала,
мов околишній майданчик,
а у двері гупотіли
п’яні, мов квачі, жандарми...
Я люблю тебе в зеленім.
Зелен вітер. Зелен явір.
Човен в морі смарагдовім.
Кінь у горах темно-ярих.
ЦИГАНКА В ЧЕРНИЦЯХ
Мовчать німо мирти й мури,
мальви мають між трепіттям,
а черниця молода
вишива на п’яльцях квіти.
Сім пташок, сім різних барв
облітують сірий - світич,
церква здалеку реве,
мов ведмідь, що ліг горізнач.
Як же шиє,, як гаптує,
не гаптує— чари діє!
Хоче вдать на полотні
Федеріко Гарсія Лорка
фантастичні свої мрії.
Ох же й сонях! А магнолій
цвіт — у лентах, у шумисі!
А шафран який, а місяць
на вівтарнім антимінсі!
П’ять цитрин на кухні поруч
у сиропі сахаріє,
п’ять настурцій, ран Христових,
привезено з Альмерії.
Скачуть верхи два опришки
в чорних очах у черниці,
од глухих останніх лун
аж ряса на ній рясниться.
А гляне на хмари, гори,
в далину, що ледве мріє,—
серце мліє в неї в грудях,
серце з цукру й бразилії.
Ох, високая рівнина —
двадцять сонць над нею висить!
Скільки річок прямовисних
фантазія її виснить!
Та сидить, гаптує квіти,
а знадвору світло й вітер
грають нехотя у шахи
на рясних гратчастих вікнах.
ЧУЖА НЕВІРНИЦЯ
...Да й у берег її завів я —
за дівчину її мав,
а вона була заміжня.
Була нічка петрівчана,
весільної грали тіні —
ліхтарі якраз погасли,
а цикади заблимтіли.
Я торкнув їй сонні перса,
як виходили за місто,
і вони мені розкрились,
мов дві китиці ряснисті.
Накрохмалена спідниця
у в ушу мені шамшіла,
наче шовк шістьма ножами
шматував хтось що є сили.
Верби звільна колисали
безсріберне верховіття,
і невговканими псами
обрій гавкав із заріччя.
Федеріко Гарсія Лорка
За ожинником колючим
кинув я її горілиць,
що аж коси буйнокосмі
у вологу рінь урились.
Я ізняв із себе шарф,
вона сукню і спідницю,
я зняв ремінь з кобурою,
вона штири шнуровиці.
Ніжніше ніжних конвалій
оксамити лося тіло,
ясніш ясного кришталю
при зорях воно ряхтіло.
Стегна полохко пручались,
мов дві спіймані рибини,
то кригою гоголіли,
то жевріли жаром білим.
Тої ночі я літав
крізь провалля по привіллю
на єдвабній кобилиці
без стремен і без повіддя.
Що вона мені шептала,
не подоба говорити,
та я знаю те, що знаю,
я в цім ділі добре битий.
Захлюскану й заласкану,
з берега її повів я
світом, як мечі-лілеї
люто краяли повітря.
Я повівся, як годиться,
бо я таки щирий циган:
дав на шитво їй шкатулу
(нехай тішиться, суціга),
а кохатися не став,
зради їй простить не зміг я,
бо казала, що дівчина,
а була уже заміжня.
БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ТУГУ
Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять;
Самотина Горова
із гори крутої сходить.
Пахне кіньми і тінями
її тіло, лите з бронзи,
груди, два курні ковадла,
круглим жалем тужать-стогнуть.
«Самотино, що шукаєш,
Федеріко Гарсія Лорка
чом блукаєш самотою?»
«Чом блукаю, сама знаю,
що тобі до мого болю?
Я шукаю в цьому краї
саму себе, свою долю».
«Самотино, моє горе,
коли кінь закусить повід,
заженеться з гону в море,
буйна хвиля його втопить».
«Не кажи мені про море!
Проростає туга чорна
на оливковій землі
під зелений шепіт-гомін».
«Ти скажи, яка ж то туга,
яка мука невгамовна,
що з очей тобі сльозить
гіркота терпка лимонна?»
«Мечусь дома, як причинна,
з~тою тугою жалькою,
волочаться долі коси
і по кухні, й по алькову.
Все на мені з тої туги
гагатом чорним холоне...
Ой льолі ж мої ллянії,
ой макове моє лоно!»
«Самотино! Вмийся біло
непочатою водою,
собі серце заспокой,
може, знайдеш свою долю».
*
Долиною співа річка,
торочена бірюзою,
квітчається новий день
жовтим цвітом гарбузовим.
Ой туго, туго циганська,
туго щира й одинока,
туго досвітків далеких,
туго схованих потоків!
СВЯТИЙ МИХАЇЛ
(Гранада) І
Із високих ганків видно:
горою, ген-ген горою
ідуть мули й тіні мулів,
на них соняхи вагою.
Федеріко Гарсія Лорка
В ущелинах їхні очі
ніч безкрая криє млою,
а в повітряних рукавах
десь хрустить зоря солона.
Небо, все у білих мулах,
заплющує ртутні очі —
певно, сутіням тривожним
спокій серця дати хоче.
А вода береться льодом, «
щоб не було водопою,
вода п'яна, розхристана,
горою, ген-ген горою.
Михаїл святий, оздобний
із дзвіниці, мов з покою,
стан показує свій гожий
і з світичів литий пояс.
Цей приручений архангел
опівдня і опівночі
сердиться, бува, як пух,
і, як голуб той, буркоче.
Він співає в вітражах
ефебом ночей зальотних,
не крином благоухає,
а модним одеколоном.
*
На узмор’ї хвилі-кралі
танцюють дует балконів.
Місяць ронить долу аїр,
здобувається на тони.
Ідуть дівки-гранадянки,
ідучи; лузають сонях,
у них зади мрцні й круглі,
мов планети в зорних тонях.
Ідуть пишні кавалери,
ідуть дами, всім відомі,
чорні з туги за минулим,
тим маєвим, соловйовим.
І єпископ превелебний,
що давно стемнів на очі,
править месу обоюдну —
чоловічу і жіночу.
Федеріко Гарсія Лорка
*
А Михаїл лежить тихо
на дзвіниці, у покої,
в своїх ризах златоглавих,
у мережанім хітоні.
Михаїл, світил державець,
непарних чисел володар,
мріє в красі берберійській
лементу і веж дозорних.
СВЯТИЙ РАФАЇЛ
(Кордова)
І
їхали сліпі ридвани
в очеретяну прилуку,
де шліфують мляві хвилі
римську статую безруку.
Сплів те все Гвадалквівір
у криштальні візерунки,
де й квіток тремкі платівки,
і високих хмар відлунки.
Діти тчуть та, знай, співають
про життя омани тужні
коло тих старих ридванів,
що зблукались у ноктюрні.
Та Кордова не впадає
від містерій тих у стуму,
бо хоч сутінки і зводять
димову архітектуру-,
мармур стверджує тужаво
чисту й ясну свою думу.
Понад арками стрункими
сірий вітер віша струї,
блискучими пелюстками
тонка бляха їх гаптує.
Міст замислений доносить
десять гомонів Нептуна,
в пролом муру утікає
з тютюном своїм тютюнник.
II
Одна риба у воді,
що дві Кордови кантує —
одну ніжну, комишасту,
Федеріко Гарсія Лорка
другу строгу і культурну.
На березі розляглись
хлопці, з вигляду байдужні,
учні Товія благого
чи Мерлінові підручні.
Поринають вони в річку
спитать риби, ради шутки,
що їй краще — з вина квіти
чи з підповні парашути?
Та карась, що вир золотить,
а мармур вбирає в смуток,
вчить їх мудрощів колони,
що самотньо вік вікує.
Мавризований архангел
у цяцькованій кошулі
на мітингу хвиль хитючих
шукав шуму й люлі-люлі.
*
Одна риба у воді,
дві Кордови, дві красуні —
одна, струнка, рветься в небо,
друга розтеклась на струмні.
СВЯТИЙ ГАВРИЇЛ
(Севілья)
І
Юний красень, гейби ясень,
крутоплечий та високий,
личко — яблучко на свиді,
сумноустий, винозорий,
тонконервий, палкосердий,
по вулиці пустій ходить.
В ритмі молитов жалобних
сандалі його шеврові
толочать нічне повітря,
мов жоржини чи левкої.
Не зрівняються із ним
ані пальми на узмор’ї,
ані царі-вінценосці,
ні мандрованії зорі.
А як голову ісклонить
та на груди мармурові,
ніч шука долину й другу —
Федеріко Гарсія Лорка
впасти перед ним навкольки.
І заводять спів гітари
в честь архангела святого,
що на верби горить серцем,
мотилів по струнці водить.
«Гавриїле, дитя плаче,
плаче в матерній утробі,
не забувай, архангеле,
що циганський плащ на тобі!»
II
Молода циганка Рада,
як веселка у лахмітті,
розчахнула двері настіж —
із вулиці рине світло.
То архангел Гавриїл
усміхався їй лелійно,
правнук древньої Хіральди
ніс небес благовоління.
В гаптах його камізельки
коники цвірчать сп’янілі,
а всі зорі серед ночі
дзвіночками задзвонили.
«Гавриїле, моє серце
три радості прохромили,
своїм світлом розвив єси
на виду моїм жасмини».
«Радуйся, циганко Радо,
смуглолице моє диво!
Вродиш сина: буде легінь
понад легіт уродливий».
«Гавриїле мій святенький,
золотенький мій Гаврильцю!
Та де ж тебе посадити,
хіба в квіти чорнибривці?»
«Радуйся, циганко Радо,
веселко моя в лахмітті!
Твій син буде родимкою
й трьома ранами примітний».
«Гавриїле мій святенький,
солоденький мій Гаврильцю!
Я вже чую — в мене в грудях
молочні бурлять криниці».
«Радуйся, циганко Радо,
мати многим поколінням!
Гордо сяють твої очі,
мов харцизи грають кіньми».
Федеріко Гарсія Лорка
*
і,
У лоні дитя заграло,
а Рада рада, радіє:
тонюсінький голосочок
лебедика лебедіє.
Святий Гавриїл у небо
побравсь по сяйній драбині,
а зорі в літеплі ночі
безсмертниками рябіли.
ЯК УЗЯТО АНТОНЬІТА КАМБОР’Я
ПО ДОРОЗІ ДО СЕВІЛЬЇ
Антоньйо Торрес Ередья,
з діда-прадіда Камборйо,
до Севільї на кориду
із ціпком іде вербовим.
Смаглий, мов зелений місяць,
іде браво, >хоч поволі,
в’ються кучері лискучі,
нависають аж на брови.
По дорозі рвав лимони,
узяла його охота,
кидав жовті кульки в воду,
поки стала щирозлота.
Десь отак на півдорозі
під гіллястим осокором
патрулюючі жандарми
обскочили його колом.
День поволі йде на спадень,
взявши вечір на горгопки,
полосує, мов тореро,
море, ріки і потоки.
Гай оливний жде вже ночі
із-під знаку Козерога,
дмухнув вітер по горі
на конику вороному.
Антоньйо Торрес Ередья,
з діда-прадіда Камборйо,
йде між п’ятьма трикутками,
кинувши ціпок вербовий.
Ех, Антоньйо, хто ти й що ти?
Якби справді був Камборйо,
п’ять фонтанів кров’яних
цвіркнуло б перед тобою!
Федеріко Гарсія Лорка
Який з тебе батьків син,
який у біса Камборйо?
Перевелись ті цигани,
що самі блукали в горах!
"Старі ножі харалужні
притрусив ледачий порох...
*
Увечері о дев’ятій
повели його в холодну,
а жандарми на отуху
лимонадну пили воду.
Увечері о дев’ятій
узяли його в закови,
а ніч вороно лисніла,
наче крижі лошакові.
ЯК ПОМЕР АНТОНЬЇТО КАМБОРЙО
Загупали гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір,
заглушили, предковічні,
гвоздиковий буйний цвіт.
Він у чоботи гвоздив їх,
наче вепр іклив хортів,
він скакав халяндри в бійці,
мов запінений дельфін.
Він ворожою крівлею
заросив свій кармазин,
та в чотири кинджалюги
вороги його взяли.
Коли зорі в сірі води
гострі кидали списи,
коли снились бузів’ятам
левкойові прапорці,
гомоніли гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір.
*
*
«Антоньйо Торрес Ередьє,
ти Камборйо з синіх гір,
смаглий, мов зелений місяць,
гвоздиковий буйний цвіт,—
хто убив тебе, признайся,
Федеріко Гарсія Лорка
де шумить Гвадалквівір?»
«То чотири побратими,
мої рідні вороги,
вони важили на мене,
на сап’янці дорогі,
вони заздрили на мене,
на сріберні дукачі,
на це личко, замішане
на мигдалю й аличі».
«Гей, Антоньїто Камборйо,
тобі б тільки до цариць!
Смерть твоя вже за плечима,
ти Пречистій помолись».
«Гей, Федеріко Гарсіє,
біжгі стражників поклич!
Мов тонка кукурудзяна,
вже мій стан переломивсь».
*
Хлянув кров’ю раз і вдруге
та й у профіль занімів.
Живий таляр неповторний —
карб загублено навік.
Прийшов янгол невиспаний,
під голови підмостив,
прийшов другий, натомлений,
лампадоньку засвітив.
Як чотири побратими
вернулися в батьків двір,
одбриніли гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір.
СКОНАВ З ЛЮБОВІ
«Що там сяє, що блискоче
у високих коридорах?»
«Зачинімо, синку, двері,
вже нерано, північ скоро».
«Все горять чотири свічки,
хоч і як заплющуй очі».
«Десь ті люди чистять мідь,
ти заснув би, мій синочку».
Федеріко Гарсія Лорка
*
Хворий місяць недобір
часникове срібло ронить,
жовтим вежам обережно
шевелюри жовті робить.
Ніч трясеться з переляку,
б’ється в засклені балкони,
бо за нею з хижим гвалтом
пси женуться незнайомі.
Пахне десь вином чи йодом
за дверима в коридорах.
*
Вологий плавневий вітер
і старечий журний гомін
колихали тріпотливо
полуночі рваний полог.
Вже поснули бики й ружі,
тільки там, у коридорах,
ярились чотири свічки,
мов Юр святий змієборець.
Сумні жінки-долинянки
кров кидали мужню, добру,
тиху кров квіток на зріз
і терпку з крутого боку.
Старі жінки-бережанки
заридали під горою
у безвихідну хвилину
зміни варти без паролю.
Ніч така квадратна й біла
в цих палатах монотонних...
Серафими і цигани
грали на акордеонах.
«Слухай, мамо, як умру,
проведи мене до схову
та бий сині телеграми
од заходу аж до сходу».
*
Сім криків, сім бризок крові,
сім маків снотворних чорних
б ліки місячні загусклі
роздробили в срібний порох.
Забурхало десь тамхморе
невгамованих прокльонів,
а в нім руки одрізані
і вінці квіток червоних.
Федеріко Гарсія Лорка
Небо грюкало дверима,
сварилося з хмурим бором,
світло хлипало, тужило
у високих коридорах.
БАЛАДА ПРО ВИВОЛАНЦЯ
Самото моя невгавна!
Очі мої і коневі
не сплять з вечора до рана
і не дивляться в той бік
світової панорами,
де спокійно відпливає
сон тринадцятьма човнами.
Мої очі гострі й бистрі,
джури пильні, неоспалі,
все наставлені натомість
на метали та на скали,
де моє безжильне тіло
ворожить на мерзлі карти.
*
Густі струмені-бики
хлопців буцали, шпиряли,
що купались в молодиках
рогів їхніх кучерявих.
На ковадлах лунатичних
молотки всю ніч співали,
на вершника й на коня
безсоння біле кували.
*
Дев’ятнадцятого червня
було сказано Амаргу:
«Ламай уже, коли хочеш,
в дворі в себе олеандри.
Намалюй хреста на дверях,
підпиши ім’я на пам’ять,
бо кропива з бугилою
поросте на твоїм рам’ї,
а сире вапно у п’яти
уп’ється тобі голками.
Те здіється в темну ніч
у магнітних горах карих,
де п’ють струмені-бики
Федеріко Гарсія Лорка
очерети в сонних марах.
Замов дзвони і свічки,
навчись руки складать навхрест,
навикай студеним дихать
у металах та у скалах,
бо як мине два місяці,
уберуть тебе у саван».
*
Святий Яків у повітрі
марев’яним мечем маше,
млосна тиша вихлинає
із небесного піддашшя.
Дев'ятнадцятого червня
розплющив очі Амарго,
дев’ятнадцятого серпня
їх розплющував намарно.
Сунув вулицями ЛЮД
поглядіть на виволанця;
самота його безруха
в німі мури уп’ялася.
Непорочно білий саван
римського різкого плану
прямокутними штрихами
давав смерті рівновагу.
БАЛАДА
ПРО ІСПАНСЬКУ ЖАНДАРМЕРІЮ
Чорні, чорні, чорні коні,
чорні цокоти-підкови.
Плями на плащах блищать
то чорнильні, то воскові.
Черепи тупі свинцеві,
їх не проймуть зроду сльози,
шкуратяні тугі душі,
їдуть, їдуть по дорозі.
Там, де пройдуть, де проїдуть
ці горбаті ночоброди,
темна гумова мовчанка
та піщаний острах родить.
Де захочуть, там і пройдуть,
з голови снують пустої
астрономію непевну
неозначених пістолів.
Федеріко Гарсія Лорка
*
Ой циганське славне місто!
Прапори на кожнім розі,
місяць жовтий, як гарбуз,
і черешні у сиропі.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Місто мускусу і муки,
вбране в вежі червінькові...
А як темна ніч упала —
ой ви ночі, переночі! —
кували в кузнях цигани
сонця, стріли і дзвіночки.
Добивався у всі брами
поранений кінь бездомний.
Скляні півні обізвались
над Хересом Прикордонним.
Із-за рогу-невгадаю
голий вітер шпарко скочив
у ту ніч, у ту срібніч —
ой ви ночі, переночі!
*
Божа мати й святий Йосип
погубили торохтьола,
все шукали тих циган,
де то їхня гола воля?
Божа мати виступає
у спідниці грезетовій,
мов алькальда того пані,
і в коралях мигдальових.
Святий Йосип іде, має
рукавами зелен шовку,
а за ними Педро Домек
і три царіє з востоку.
Мов безклекітний лелека,
марив місяць на підповні,
пласкі дахи заливали
тьмяні ліхтарі й корогви.
А безклубі танцівниці
плачуть в люстрах смарагдових.
Тьма й вода, вода і тьма
над Хересом Прикордонним.
Федеріко Гарсія Лорка
*
Ой циганське славне місто,
прапори на кожнім розі!
Погаси зелене світло,
бо вже їдуть ночоброди.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Розхристане, розпатлане
на безморім виноколі...
*
їдуть, їдуть по два в ряд,
близько місто вже святкове.
В патронташах шарудять
безсмертники світанкові,
їдуть, їдуть по два в ряд,
одкидають тіні строгі.
Для них небо — то вітрина,
де виблискують остроги.
$
Необачне сонне місто
двері множило нарозтвір,
як нагрянули жандарми —
некликані лихі гості.
Всі годинники спинились,
а коньяк у бутлях добрий
прикидався листопадом,
щоб не збуджувать підозри.
З дахів знялась криків зграя,
флюгери спблохав обшук.
Шаблі тнуть тужавий вітер,
а копита його топчуть.
Ось уже й старі циганки
біжать поночі наспотич,
ведуть коні, несуть гроші —
чи то злодію не здобич?
Пнуться вулицями круто
плащі чорні, зловорожі,
лиш вихри стрижуть за ними,
мов холодні леза ножиць.
*
А при брамі Віфліємській
всі цигани вже у зборі.
Святий Йосип поранений
Федеріко Гарсія Лорка
мертве дівча в саван горне.
Настирливі карабіни,
знай, дірявлять шатро ночі.
Божа мати циганчатам
кладе зоряні примочки.
А жандарми сунуть, сунуть,
сіють полумінь довкола,
в огні шквариться живцем
фантазія юна й гола.
Онде Роза Камборівна
сидить, стогне на порозі,
її груди одрубані
перед нею на підносі.
Он іще біжать красуні,
навздогін метляють коси,
розпукають у повітрі
порохові чорні рози.
А коли череп’я крівель
лягло долі, мов покоси,
припала зоря рум’яна
раменом на камінь косий.
*
Ой циганське славне Місто!
Даленіють чорні коні
по тунелю безгоміння,
а тебе поймає пломінь.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Грою місяця й пісків
світиш ти на моїм чолі.
И ІСТОРИЧНІ БАЛАДИ
МУКИ СВЯТОЇ ОЛАЛЬЇ
І
МЕРІДСЬКА ПАНОРАМА
Вулицею кінь чвалує,
кінь басує довгохвостий,
а старі вояки римські
куняють чи грають в кості.
Мінервине середгір’я
випручує віття голе,
Федеріко Гарсія Лорка
вода нависом золотить
строгі скелі гостро чолі.
Ніч лежача і ледача
зорі мружила безносі;
щоб світанок розступився,
провалилась би вже досі.
Де-де чулися блюзнірства,
гребінь їх гукав червоний.
Діва праведна стогнала,
аж кришталь крушив той стогін.
Точилися на точилі
ножі люті й гаки гострі.
Бугаєм ревло ковадло,
а Меріда під горою
квітчалася нардом свіжим
та ожиною густою.
II
МУКИ
Гола Флора пнеться вгору
хвилюватими щаблями.
Консул каже принести
тацю для грудей Олальї.
І уже зелені вени
Джереляться їй з горлянки,
стать її тріпоче, б’ється,
ніби пташка-полонянка.
І уже долі без ладу
підскакують руки втяті,
хочуть скластися хрестом
в безголовому благанні.
А на зрізах на червоних,
де груди щойно стояли,
небеса дрібненькі видно
і молочнії канали.
А на спині кущі крові
вибуяли тисячами,
противляться вогням-лезам
вологими стовбурцями.
І руді центуріони,
загартовані стократи,
підіймаються на небо,
дзвонячи у срібні лати.
Гримлять мечі, ревуть гриви
у пасійному хоралі,
а консул несе на таці
груди димлені Олальї.
Федеріко Гарсія Лорка
III
ПЕКЛО Й СЛАВА
Сніг хвилястий спочиває.
На древі висить Олалья.
Чорнить сіверке повітря
голизна її вугляна.
Ніч напружено блищить.
На древі мертва Олалья.
Десь міста каламарі
вивертають іспотайна.
Манекени сніжне поле
вкрили чорними рядами
і плачуться на каліцтво
безгучними голосами.
Та вже сніг* ізнов посипав,
убілилася Олалья —
шкулькі нікельові піки
покірно в боки приймала.
Сяє в спаленому небі
хранильниця із дарами
між гирлами річок синіх
і сірими солов’ями.
Трісли шиби мальовані!
Біла світиться Олалья,
херувими й серафими
вопіяли їй: «Осанна!^
ЯК ДОН ПЕДРО ДОЛІ ШУКАВ
(Балада з затонами)
Селами, містами
мандрував дон Педро.
Ой, як же він плакав,
горював як ревно!
На коню безгнуздім
їхав і здалека,
шукав хліба й ласки,
а то річ нелегка.
Питалися в вітру
всі вікна стихенька,
чом так гірко плаче
той рицар-сердека?
Федеріко Гарсія Лорка
ЗАТОН ПЕРШИЙ
Під водою
потекли слова.
Над водою
два місяці, два.
Один в річці купається,
другий в небі нетямиться.
На березі хлопчик:
«Ну, ще тріньки!
Брязни, ноче,
у тарілки!»
І ДАЛІ
У чужодальнє місто
приїхав наш дон Педро,
те місто злотом сяє,
кругом буяють кедри.
Любистки, розмайрини...
Чи я не в Віфліємі?
Ряхтять дахи плескаті,
а хмари мов різьблені.
Скрізь вулицями арки.
Дві баби й дід аж древній
із срібними лампадами
назустріч дону Педру.
Тополі кажуть: «Ні».
А соловей: «Непевно».
ЗАТОН ДРУГИЙ
Під водою
потекли слова.
Над гладінню водяною
райські птиці і заграва огнева.
А у плавнях комишастих
свідки-привиди, що знають все до дна.
Як на деку од гітари,
сон безчулий наплива.
І ДАЛІ
Дорогою гладкою
дві баби й дід аж древній
із срібними лампадами
ідуть на цвинтар темний.
Ідуть вони, аж бачать:
Федеріко Гарсія Лорка
серед шафрану й терня
змордований лежить
кінь дона Педра.
Таємний голос вечора
в небесну блеяв темінь,
а одноріг відсутності
зламав свій ріг об кремінь.
Здаля великий город
горить огненно,
а з-під землі чийсь голос
квилить непевно.
На півночі є зірка,
на півдні — потопельник.
ЗДТОН ОСТАННІЙ
Під водою
залягли слова,
замулилась
пісенька жива,
а дон Педро бородою
в баговинні колива.
ТАМАРА Й АМНОН
Над безводною землею
місяць плавле нетерпляче,
літо,в розповні яриться,
тигром рика, огнем паше.
Бринять нерви металеві
над дахами-черенями,
із долини тонкорунно
б леє вітер кучерявий. .
Земля спрагла виставляє
репані болючі рани
і здрига, як припече
білий жар її голками.
*
А
Дивне марилось Тамарі —
цтахи в горлі щебетали
під промісячені цитри
й прохолодливі тимпани.
Нагота її струнка,
віта пальмова одрадна,
просить снігу на живіт,
Федеріко Гарсія Лорка
а на спину хоч би граду.
На терасі голим гола
спів, мов сон, снує Тамара,
в ногах її п’ять голубок,
мов п’ять видихів туману.
Амнон, хижий і тугий,
все глядів на неї з башти,
чресла пінилися спорзно,
борода дихтіла сласно.
Нагота її сліпуча
простяглася на терасі,
уста бринять непритомно,
мов стріла в них уп’ялася.
Амнон дивиться на місяць,
що так низько й кругло плава,—
Тамарині пружні перса
вимальовує уява.
*
Амнон десь аж о четвертій
ліг у себе на кроваті,
по покою в неспокою
очі шастали крилаті.
Щільне світло десь там села
піском бурим закидає
чи винурює на хвильку
корали троянд і далій.
У криниці вода мліє,
у глеках росте мовчанка.
На стовбурі моховитім
співа кобра-наочарка.
Амон стогне у ліжниці
між холодних простирадел,
дрижаками, як плющем,
тіло тіпає гаряче.
До притихлого, покою
тихо увійшла Тамара,
мов Дунай розлився смутно,
скаламучений громами.
«Зітри, сестро, мені очі
ти світанням ненастанним,
фібри серця мого тчуть
плетиво до твого стану».
«Годі, брате, не цілуй,
бо мені аж плечі в’януть,
наче оси й вітерці
в них гудуть двома роями».
«О Тамаро, твої груди —
Федеріко Гарсія Лорка
то дві.рибки, дві принади,
в твоїх пучках чути шепіт
нерозпуклої троянди ».
*
Уже коні в царських стайнях
на сто горел заіржали.
Сонце відрами линуло
на винні лози тужаві.
Він пірвав її за коси
і хітон їй роздирає,
і по білій чистій мапі
течуть літеплі корали.
*
Що за гамір, що за галас
над високі знявсь палати!
Зарясніли скрізь кинджали
і розхристані халати.
Риплять сходи тонко й тоскно,
раби снують, наче мари.
Ходять толоки і м’язи,
тільки хмари в небі стали.
Круг Тамари лементують
дівчата її циганки
та збирають, ридаючи,
вінка мученого капки.
Червоніють білі плати
у зачинених кімнатах.
Гомін лагідного ранку
мінить риби й винограддя.
*
Гвалтівник несамовитий,
Амнон верхи утікає,
З мурів мурини понурі
стріли нагінцем пускають.
А коли вже од копит
всі чотири луни згасли,
узяв ножиці Давид
і обрізав струни з арфи.
Федеріко Гарсія Лорка
ТАМАРИТЯНСЬКИЙ ДИВАН
ГАЗЕЛИ
ГАЗЕЛА
ПРО НЕГАДАНУ ЛЮБОВ
Ніхто не розумів, як духмяніють
магнолії п’янкі — твої коліна.
Ніхто не знав, як мучиш ти зубами
кохання, незахищене колібрі.
Заснула перських коників тьма-тьменна
на твоїм чолі в місячному світлі,
а я чотири ночі обіймав
твій стан, що заломив завали сніжні.
Твій погляд алебастрово-жасминний
був мов блідава сімениста вітка,
а я перласті літери низав
собі з грудей, щоб винизать — навіки,
навіки-віки — сад моїх агоній,
твоє зникоме, перебіжне тіло,
кров твоїх вен у мене на устах,
твої уста — на смерть мою — стьмянілі.
ГАЗЕЛА ПРО НЕВІДЧЕПНУ МАНУ
Хай ріки навіки лишаться без русел,
хай вітер назавжди замліє без руху,
хай ніч без очей сліпує довіку,
а серце моє без золотоцвіту,
нехай розмовляють воли з лопухами,
нехай хробак од пітьми подихає,
нехай блищать скелетові зуби,
нехай кульбаба шовки забузує;
не страшно, як ніч, шаліючи з болю,
з полуднем білим сплететься в двобою,
нічого, як захід — мов яр-мідянка,
як чевріє час у розчухраних арках,—
«
Федеріко Гарсія Лорка
та не світись мені чистими чреслами,
кактусом голим на тлі очеретянім,
лиши мені тугу планет безнастанну,
лише не показуй погожого стану.
ГАЗЕЛА ПРО ОДЧАЙДУШНУ ЛЮБОВ
Ніч бариться знов,
щоб ти не йшла до мене,
до тебе я не йшов.
Але я піду,
хоч і з сонцем-скорпіоном на моїм виску.
Але ти прийдеш,
хоч язик тобі обпалить соляним дощем.
День бариться знов,
щоб ти не йшла до мене,
до тебе я не йшов.
Але я піду,
кину жабам на поталу квітку-самоту.
Але ти прийдеш,
через темні лабіринти яскою майнеш.
Знов бариться ніч, знов бариться день,
щоб за мною ти померла,
за тобою я помер.
ГАЗЕЛА ПРО ПОТАЙНУ ЛЮБОВ
Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
я ісплів для тебе з вербени віночок.
А Гранада — як той місяць
між рясних кущів винових.
Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
знівечив я чисто зелений садочок.
А Гранада — як та сарна
поміж флюгерів співочих.
Федеріко Гарсія Лорка
Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
я горів у твоїм тілі,
хоч не знав, чиє воно.
ь
ГАЗЕЛА ПРО МЕРТВУ ДИТИНУ
Щовечора в Гранаді,
щовечора вмирає десь дитина.
Щовечора вода із друзями сідає
на бесіду поважну — справляє умерлйни.
У мертвих крила з щирого моху.
Вітри ясні і хмарні, невтомні і невстрійливі, .
літають фазанами з дзвіниці на дзвіницю,
а день — неначе хлопчик порубаний, постріляний.
Вже не було у небі ані мачини жайвора,
як я тебе побачив у темнім гроті виннім,
і не було над містом ані цятини хмари,
як ти тонула в річковому вирі.
Уже водяний велетейь волого впав на гори,
долина псами марила, зіллями шелестіла...
Архангелом холодним в бузковій тіні рук моїх
розпласталось на березі твоє безживне тіло.
ГАЗЕЛА ПРО ГІРКИЙ КОРІНЬ
Є на світі гіркий корінь
і є світ тисячостворий.
І найменша рука в світі
не злама води затворів.
Куди ж ідеш? Є ще небо,
небо тисячовіконне
— бойовище бджіл ОМЛІЛИХ “
і є в світі гіркий корінь.
Корінь-горинь.
Болить мені голова —
чути в п’яті і в підборі,
чує біль той своїм пнем
ніч, підсічена під корінь.
Ой кохання, лютий кате,
одкуси гіркий свій корінь!
Федеріко Гарсія Лорка
ГАЗЕЛА
ПРО СПОМИН ЛЮБОВІ
І
Ти лиши по собі спомин
в моїм серці, жалю повнім,
цвіт вишневий, гілку в брості
на січневому морозі.
Хай од мертвих, од безмовних
одділюся муром змори.
Я продам лілею болю,
куплю душу десь вербову.
В саду нічнім охололім
мої очі, пси голодні,
нагасаються уволю
за отруйною айвою.
Схожий часом вітру порух
на тюльпана сонний полох,
на тюльпан, од страху кволий,
схожий досвіток зимовий.
Я од мертвих, од безмовних
одділився муром змори.
Оповив туман льодовий
твого тіла сизі доли.
Де стрівались ми з тобою,
поросло все бугилою.
Хай лишається хоч спомин
в моїм серці, жалю повнім.
ГАЗЕЛА ПРО ТЕМНУ СМЕРТЬ 1
Хотів би я заснути, як засинають яблука,
і спати десь далеко від цвинтарного гамору.
Хотів би я заснути, як та мала дитина,
що в чистім морі мріє собі розкраять серце.
Ви тільки не кажіть мені, що мертві не кривавляться,
бо рот гниє, а все водиці просить.
Федеріко Гарсія Лорка
Навіщо мені знати, як їх мордують трави
і місяць із гадючим ротом,
що порається перед світом.
Хотів би я заснуть на час,
на час, на хвильку, на століття,
хай знають тільки всі, що я не вмер,
що є в моїх устах ще стійло золоте,
що я — маленький приятель провесняного леготу
і велетенська тінь од власних сліз.
Покрий мене над ранок покривалом,
хай пригорщами сипле на тіло мурашву;
змочи мені взуття твердючою водою,
хай клешні скорпіонячі по ній дрібочуть поковзом.
Бо хочу я заснути, як засинають яблука,
навчитися плачу, що від землі очистить,
бо хочу бути разом з дитиною сумною,
що в чистім морі мріє собі розкраять серце.
ГАЗЕЛА ПРО ЧУДОВНУ ЛЮБОВ
На крем’янистім
пустельнім полі
ти — росяний жасмин, ти — ряст любові.
Під невблаганним
палючим небом
сніжком мене свіжила березневим.
і
Небо і поле
в’язали мені руки у закови.
Поле і небо
терзали мої рани невтоленно.
ГАЗЕЛА ПРО ВТЕЧУ
Не раз губився я у чистім морі —
в ушах бриніли щойно зрізані квітки,
на язиці любов горіла й мука.
Губився я не раз у чистім морі,
як іноді гублюсь в дитячім серці.
Федеріко Гарсія Лорка
Нема такого, щоб поцілувався
і усміху не чув людей безликих
або щоб доторкнувсь новорожденця
й забув недвижні черепи конячі.
Шукають-бо троянди на чолі
все кістяних суворих краєвидів,
а людські руки майже інстинктивно
наслідують коріння під землею.
Як іноді гублюсь в дитячім серці,
губився я не раз у чистім морі.
Гордуючи водою, пориваюсь
до світла, щоб на смерть мене спалило.
ГАЗЕЛА
ПРО ЛЮБОВ У СТО РОКІВ
Прямують по алеї
чотири кавалери.
Ах, ах, ах, ах.
Постукають у двері
лиш троє кавалерів.
Ах, ах, ах.
Сховались за шпалери
іще два кавалери.
Ах, ах.
Чого ж ти носа вернеш,
останній кавалере?
Ах!
Нема нікого, леле,
у миртовій алеї... ’
Федеріко Гарсія Лорка
ГАЗЕЛА
ПРО ВРАНІШНІЙ РИНОК
Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
ім'я твоє почую
та й замлію у сльозах.
Який місяць, руту ллючи,
змив з лиця тобі рум'яна?
Хто те сім'я полум’яне
на снігу збере колючім?
Який7 кактус жалом злючим
в твій стромляється кришталь?
Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
очей твоїх нап'юся
та й замлію у сльозах.
Як кричиш ти голосисто!
То мені, напевно, кара...
Як така гвоздика яра
в це попала муравлисько?
Як до тебе наче близько
і далеко — як до хмар!
Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
бедра твого торкнуся
та й замлію у сльозах.
КАСИДИ
КАСИДА ПРО РАНЕНОГО ВОДОЮ
Я вилажу усі гранадські мури,
я опущуся в будь-який колодязь,
аби побачить серце, що його
води похмуре шило прокололо.
Стогнав поранений хлопчина
в віночку з інею-морозу.
Ставки, водойми і фонтани
мечі в повітря підняли погрозно.
Федеріко Гарсія Лорка і
О лють любові, о разюче лезо,
о біла смерть під ночі тихий гомін!
Наринули буйні пустелі світла,
піски світанку залили, як повінь.
Хлопчина був одним один,
все місто спало, спало в його горлі.
Хіба лише примарний водограй
голодну ряску од грудей од горне.
Мов два дощі зелені обнялися —
хлопчина віч-на-віч із своїм економ.
Хлопчина простягнувся на землі,
а скін схиливсь над ним казково.
Я опущуся в будь-який колодязь,
я смерть прийму — яку завгодно дозу! —
я в серце моху наберусь, аби
тебе побачить, ранений водою.
КАСИДА ПРО ПЛАЧ
Я закрив балкон,
щоб плачу не чути,
та з-за сірих і похмурих мурів
все одно нічого, крім плачу, не чути.
Дуже мало янголів співучих,
дуже мало і собак гавкучих,
тисяча скрипок мені увійде в руку.
Але плач — то величезний пес,
плач — то величезний янгол,
плач — то величезна скрипка,
сльози душать вітер,	>
і нічого, крім плачу, не чути.
КАСИДА ПРО ВІТИ
По гаях-садах у Тамариті
бігали собаки олив’яні,
усе ждали, щоб упали віти,
щоб самі собою поламались.
Там стоїть десь яблуня крислата,
на ній зріє яблуко ридання.
Федеріко Гарсія Лорка
Соловей зацитькує зітхання,
а фазан жене їх порохами.
Але віти зроду нежурливі,
схоЯсі віти на нас, люди, з вами,—
про негоду і гадки не мають,
засинають, як стій, деревами.
Вбрівши в воду по самі коліна,
дві долини осені чекають.
Суне морок потоптом слоновим,
віти клонить, стовбури штовхає.
По гаях-садах у Тамариті
ходять діти, вкутані в тумани,
усе ждуть, щоб віти мої впали,
щоб самі собою поламались.
КАСИДА
ПРО РОЗПЛАТАНУ ЖІНКУ
Туга й нага — нагадуєш ти землю,
гладеньку землю, точену, безкінну
й безочеретну землю, чисту форму,
майбутньому закриту — срібний обрій.
Туга й нага — я розумію тугу
дощу, який стрункого стану прагне,
і лихоманку моря, що не може
побачить світла щік своїх гігантських.
Солона кров задзвонить по альковах
і прийде з полум’яними мечами,
та ти не знаєш, у якому схові
жабйне серце скрито і фіалку.
Живіт твій — то куйовдище коріння,
ївої уста — безконтурне світання.
Під літеплими квітами постелі
лелечуть мертві, ждуть своєї черги.
Федеріко Гарсія Лорка
КАСИДА
ПРО СОН ПІД ЗОРЯМИ
Жасмину цвіт і свіжо вбитий бик.
Поміст без краю. Мапа. Зала. Арфа. Рання.
Дівча прикинулось жасминовим биком,
а бик — то присмерк, що реве багряно.
Щоб небо та було дитям маленьким,
жасмин би мав півночі у полоні,
а бик — арену синю, без тореро,
і серце на спочинку при колоні.
Коли ж бо небо — слон здоровий,
а той жасмин — вода без крові,
а те дівча — то вітка ночі росяна
на темному безмежному помості.
Поміж жасмином і биком
чи кістяні гаки, чи люди сонні.
Всередині в жасмині слон і хмари,
всередині в бику — скелет дівочий.
КАСИДА
ПРО НЕМОЖЛИВУ РУКУ
Нічого не хочу, тільки одну руку,
дайте мені руку — ранену, як можна.
Нічого не хочу, тільки одну руку:
я ладен не спати тисячу ночей.
То була б лілея крейдяно-бліда,
то була б голубка в кубельці, в моїм серці,
то була б доглядачка, що в хвилю мого скону
не пустила б місяця й на поріг вікна.
Нічого не хочу, тільки тую руку,
хай єлеєм скропить і в саван угорне.
Нічого не хочу, тільки тую руку,
нехай потримає крило моїй смерті.
Все інше — минає.
Сяєво без імені, одвічне світило.
Все інше — не те; то вітер мете
пожовклого листя сполохані зграї.
Федеріко Гарсія Лорка
КАСИДА ПРО ТРОЯНДУ
Троянда
не шукала світання:
на вітці майже вічна,
шукала щось незнане.
Троянда
не шукала ні темряви, ні тями:
межа між плоттю й мрією,
шукала щось незнане.
Троянда
не шукала троянди.
Стриміла мовчки в небо,
шукала щось незнане.
КАСИДА
ПРО ЗЛОТОТІЛУ ДІВЧИНУ
Дівчина злототіла
у хвилі хлюпотілась,
і хвиля золотіла.
А віти й баговиння
її тінили тінню,
а соловей гульливий
співав дівчині білій.
Упала ніч сріблиста,
імла недобра млиться,
на гори по безліссю
буланий вітер звівся.
Дівчина зволожіла
у хвилі стала біла,
а хвиля зчервоніла.
Зірниця зазоріла
на тисячу корівок,
жалобним маєм крита,
плющами перевита.
Дівчина осмутніла
в огні плила-леліла,
\ а соловей жалівся,
що обгоріли крила.
Федеріко Гарсія Лорка
Дівчина злототіла
була мов чапля біла,
що хвиля золотила.
КАСИДА
ПРО ДВОХ СИЗОКРИЛИХ ГОРЛИЦЬ
Дві горлиці сизопері
між лавровим крились листям.
Одна була сонце,
друга місяць.
«Сусідоньки,— я спитав їх,—
де моїй могилі місце?»
«В мене в хвості»,— каже сонце.
«В мене в горлі»,— каже місяць.
Уперезаний землею,
я в світи далекі нісся.
Бачу: дві орлиці сніжні,
третя дівчина голіська.
Одна була ніби друга,
а дівчина зовсім інша.
«Орличеньки,— я спитав їх,—
де моїй могилі місце?»
«В мене в хвості»,— каже сонце.
«В мене в горлі»,— каже місяць.
Дві горлиці голим голі
між лавровим крились листям.
Одна була ніби друга,
і обидві зовсім різні.
ШІСТЬ ПОЕЗІЙ ПО-ГАЛІСІЙСЬКИ
МАДРИГАЛЬ МІСТОВИ САНТ-ЯГО
Дощ іде в Сант-Яго,
любко моя, глянь...
Сонце білов камелієв
ледви мріє з-поза хмар.
Дощ іде в Сант-Яго
темненької ночи.
Сон-цвіт сріблом волохатим
голий місяць оторочив.
Федеріко Гарсія Лорка
Плюща плюскає по площі,
плаче камінь, плаче пікло.
Млавий попіл твого моря
млявим вітром розмело.
Млавий попіл твого моря,
Сант-Яго, а сонця ніт.
Лем вода прадавніх ранків
в моїм серці, знай, бринит.
СПІВАНКА
ПРО БОГОРОДИЧКУ-МОРЕХОДОЧКУ
Гой ти храме, славний храме
Богородички малої,
що їздит човнами!
Богородичка малая,
в ней коруна срібляная.
Штири воли, як соколи,
везут єї дунаями.
Несут шкляні голубойки
в сині гори дощі-хмари,
а мерлеці й умерлиці
долом сунут, гей тумани.
Чиста Діво, ти корівкам
ласки в очі влий рахманні,
заквітчай пресвітлі ризи
похоронними квітками.
Над Галісієв у небі
вже світає зоря рання.
Чиста Діва плине в море —
там же єї дому брама.
Гой ти храме, славний храме
Богородички малої,
. що їздит човнами!
Федеріко Гарсія Лорка
ДУМКА
ПРО МАЛОГО КРАМАРЧУКА
В Буенос-Айресі є гайда
понад водами Ла-Плати,
на ній грає сівер-вітер
одвологлими устами.
Бідний Рамон де Сісмунді!
На вулиці Есмеральди
він занидів і зачеврів
серед тих нікчемних крамів.
По вулицях безконечних
галісійці походжали,
вимрівали диво-поле
між неміряних пампасів.
Бідний Рамон де Сісмунді
вчув у фалях рідний танчик,
а сім волів місяцевих
в єго згадках мирно паслись.
І пішов він нога в ногу
понад берегом Ла-Плати,
де кололи водне шкло
німі коні й верби млаві.
Не чув тії пресумної,
претужної тії гайди
і не видів гайдариска,
що уста єму крилаті.
Бідний Рамон де Сісмунді
ішов берегом Ла-Плати,
видів і но там на спадні
мури вечора керваві.
Федеріко Гарсія Лорка
НОКТУРНО
ПРО ХЛОПЦЯ-ТОПЕЛЬЦЯ
Ходімо тихонько берегом до броду,
до хлопця-топельця, красного на вроду.
І
Ходімо по тихій воздушній тропі,
закіль го до моря не ймила топіль.
Душа му зранена цвілила слезами,
кадили до скону смереки і трави.
А з місяця буйна вода ся струмила,
ті кичери голі леліями крила.
А вітер вберає в камелії чорні
уста осмутнілі, навіки безмовні.
Ходіте, ледіні, із гір і з долин,
до хлопця-топельця ходіт на поклін!
Ходіт, темні люде, з верхів і з підгір'я,
закіль го до моря не трутила филя!
Там білі тумани окіл сповили,
там струмені грают, як сиві воли.
1	Як тужно між майних дерев-самборів
під місяцем ярим співав тамбурин!
Прибігли ледіні, глядіти шкода:
уже го до моря забрала вода!
КОЛИСАНКА
ДЛЯ РОСАЛІЇ КАСТРО,
, НЕБОЖЕЧКИ
і
Уставай, моя леліє,
бо юж когут зорю піе!
Уставай, моя фраїрко,
рує вітер, гей корівка!
Плуги дзвоня день за днем
Із Сант-Яго в Ветлегем.
Федеріко Гарсія Лорка
З Ветлегема до Сант-Яго
плине човном файний янголь.
Киває ся срібен човен,
галісійським болем повен,
галісійським безголів’єм
та й журботним тихим зілєм.
Зілє криє твоє ложе
й твої коси, чорні рожі,
а вни шлют ся ба й до моря,
там, де хмари гнізда мостя...
Уставай, моя леліє,
бо юж когут зорю піє!
Уставай, моя фраїрко,
рує вітер, гей корівка!
ТАНЧИК МІСЯЦЯ НАД САНТ-ЯГО
Ади, фраїр, ади, білий,
весь од студіни заціп!
Нє, то місяць танцує
над подвір’єм мерлеців.
Почорніло єму тіло
десь від тіний і вовків.
То танцує, мамо, місяць
над подвір’єм мерлеців.
Хто ранйт лоша камінне
та при самій брамі снів?
Ой то ж місяць! То місяць
над подвір’єм мерлеців!
Хто то в шиби мої сірі
хмарні очі затопив?
Ой то ж місяць! То місяць
над подвір’єм мерлеців!
Най помру у себе в ліжку,
марячи про злотоцвіт.
Федеріко Гарсія Лорка
То танцує, мамо, місяць
над подвір’єм мерлеців.
Доню, доню, я од вітру
побіліла-м на лиці!
То ж не вітер — смутен місяць
над подвір’єм мерлеців.
Хто то риче, хто лелече,
мов великий жальний віл?
Ой то місяць, мамо, місяць
над подвір’єм мерлеців.
Ой то ж місяць, мамо, місяць
в дерезовому вінці,
все танцує, все танцує
над подвір’єм мерлеців!
Іржі Волькер
(1900—1924)
ПОКОРА
Я стану >малим-малим,
найменшим на цілім світі.
Порану, на лузі, літом
зійдусь з най дрібнішим цвітом,
злебедію, обнявшися з ним:
«Босий мій хлоню
в росі крапчастій,
небо обперлось об тебе долонню,
аби не впасти».
ЖНИВА
Сонце — великий поет,
воно написало чудову поему
золотим пером
на нашій землі.
Чоловіки в білих сорочках,
жінки в червоних хустках,
діти при маминій спідниці
і тут, і там, і ген —
цілісінький день
одно читають, одно читають.
І
На пагорку за полем
і я хочу проказати ту поему
так гучно,
щоб усі діди в селі на поріг повиходили
і слухали, що написало сонце,
але слова такі великі,
що не пройдуть моїми устами,
лиш мені все здається, що я —
колос на ниві,
буква в рядку,
знак оклику!
Іржі Волькер
| ПОЕТЕ, ОДІЙДИ!
Поете, одійди!
Закинь усе,— візьми лиш рискаля
й перекопай той лан од цвинтаря до обрію,
засій його ізвечора любов-ю доброю,
щоб ранок сяйно-золотий вродився,
а в ньому щоб поет ні на що не згодився,—
бо люди геть усі
уміли б плакати й співати.
НЕВІРНА
Очі терновії,
а серце рутяне.
Казала: «Ждатиму,
ти ж не забудь мене».
9
Гра хвиля з хвилею
навпроти місячка,
а вірна милая
лежить самісічка.
Од жалю-спогаду
душа намлілася.
Любов не з погляду,
любов із тіла вся.
Вона по берегу
мов та мара б лука,
аж тут моряк-юнак
зійшов з кораблика.
З заліза руки мав,
з заліза якоря,
зирнув на дівчину — '
вже їй ніяково.
Дві ночі плакала,
сумна і злякана,
на третю слухала
сича-пугукала.
Гукнув-пугукнув їй
над самим серцем сич,
і в неї в серці вмер
той, хто в кім жив раніш.
Іржі Волькер
Умер із вірністю,
з любов’ю — Боже збав! —
Четверту ніч моряк
в неї на грудях спав.
На білих хвилях двох,
що вічно піняться.
Але й тобі любов
непевна спільниця...
Ти не здобув її,
зальотний орле мій,
бо серце дівчини —
то небо зоряне.
Те небо не твоє
і зорі не твої,
владає ніч ними
на віки вічнії.
БАЛАДА ПРО КОЧЕГАРОВІ ОЧІ
Затихли фабрики, ущухли вулиці,
зірки круг місяця сонливо туляться,
а в місті цілому, де ніч все дужчає,
один будинок лиш очей не сплющує,
і очі ті блищать-кричать на дивні голоси,
що там, за ними, де машини, котли, підойми і паси,
робітники тугим залізом переплели собі тіла,
щоб їх очей і рук енергія веселим світлом процвіла.
«Антоніне, з електровні кочегару,
піддай-но жару!»
І Антонін — двадцять п’ятий вже рік —
відчиняє топку навиклим рухом,
а звідти рветься блиск і сик,
червона полумінь яро жбуха.
Вогнетривкими руками, лопатами повними горне
кочегар до вогню вугілля чорне,
а що світло родиться лише від людини,
раз у раз і очей своїх шмат докине,
і ті очі ясні, наче квіти блакитні,
руслами дроту над містом пливуть —
в кав’ярні, в театри, в житла привітні
сяєво радісне ллють.
Іржі Волькер
«Товариші мої, з електровні робочі,
чудна в мене жінка, я вам скажу. '
Коли я їй у вічі гляджу,
вона плаче і каже, що в мене очі
стали такі, як у поторочі.
Коли ми із нею побралися,
мав я очі, як два калачі,
а тепер, як в порожній тарілці, зосталися
лиш дві крихти дрібні на лиці».
Товариші його сміються зморено
і в ніч зажурену електрозоряну
пригадують жінок своїх на мить,
яким здається все, що чоловік на те лиш створений,
щоб їх любить і ними тільки жить.
А Антонін — двадцять п'ятий вже рік —
шурує в топці (лопата все важча, на диво).
Не годен жінки збагнуть чоловік —
інакша у неї правда, хоч теж правдива.
Засипле вугілля, цвітом очей притрусить,
хоч сам того, може, не знає, а так робити мусить,
бо чоловік очима понад землею ширяє,
хоче обняти ними гони її безкраї,
сонцем і місяцем зразу хоче її осягти,
плідним промінням любові в брами іТввійти.
І враз Антонін, кочегар мозолисторукий,
відчув двадцять п'ять років тої утіхи й муки,
що очі йому краяв огненний лютий ніж,
спізнав, що, мужньо проживши, вмирати слід ще мужніш,
і крикнув на цілий світ у ночі бездонний глиб:
«Товариші мої, з електровні робочі,
я не бачу,— осліп!»
Злякались друзі, збіглись,
під руки узяли його,
крізь ніч одну і другу
додому повели його.
На прузі одної ночі
плаче жінка з дитям,
на прузі другої ночі —
розтвір небесних брам.
«Антоніне,
муже мій єдиний,
чом ти вернувсь такий
нещасної години?
Навіщо ти кохавсь
із дівкою проклятою,
вогневою своячкою —
Іржі Волькер
залізною лопатою?
Чому завжди бува
любові дві в мужичини:
одну він убива,
а від другої гине?»
Сліпому того не чути, його поглинає тьма,
обсотує безжально, нещадно обійма*
зранене серце хоче вискочить з клітки грудей —
може, де в цьому світі кращий притулок знайде,
а над чорною сліпотою весела лампа блись-блись,
ой то ж не весела лампа, то очі, очі чиїсь,
твої то очі, що світу щиро себе віддали
і непогасним світлом навіки процвіли,
то сам ти, кочегаре, на себе так зориш,
піднявшись над тлінним тілом, хоч ніби сліпий лежиш.
Робітник умирає,
праця — вічно жива,
Антонін погасає,
лампа тихо співа:
«Жінко, жінко моя,
не плач!»
ПОДОРОЖНІЙ мовить
Люблю зорі,
бо вони схожі на брукові камені —
аби я ходив по небу босими ногами,
то об них поранився б.
Люблю брукові камені,
бо вони схожі на зорі —
од рана аж до вечора
світять мені дорогу.
НА РЕНТГЕНІ
Це не Фаустів кабінет, де диявол являється чоловіку,
це рентгенапарат з магічною красою двадцятого віку,
ультрафіалковий промінь пронизує тут оболонки і м’язи,
тіло людське розкривається тут, як шифрований лист — до останньої фрази,
бо тіло нині душа, і на ньому написано досить прозоро,
чи людина вродилась на щастя а чи на горе.
Іржі Волькер
«Докторе, так мені тяжко, здається,
що давить у грудях свинець, а круг серця гадина в’ється.
Одчиніть тим промінням тіло моє бідне
і скажіть, що воно там усередині видно».
«Бачу, робітнику, твої легені,
розписані димом і сажею в фабричній геєні,
чую в них свист трансмісій і шум верстатів,
знаю, що змора і злидні не хочуть од тебе од стати.
Бачу, робітнику, легені твої порочні,
голодом змучені, туберкульозом поточені.
Ти помреш».
«Неміч і смерть — нелегкий тягар, казати нема що,
та, мабуть, єсть у моєму нутрі щось іще тяжче.
Лікарю, глибше у глиб просвітіть
тіло моє бідне
і скажіть, що роно там усередині видно».
«Бачу, робітнику, твоє серце,
втоптане в камінь нещасне зеренце,
що страх як хотіло рости і цвісти,
в світі здоровім життя засягти,
де люди родину мати могли б,
для неї свої руки міняли б на хліб
і їли б зі столу, на який сонце світить.
Бачу, робітнику, серце твоє роздерте,
а серцеві, серцеві легше померти,
аніж не любити».
«Знаю я, дікарю, й цей тягар,
та десь іще важча вага наляга.
До дна просвітіть тіло моє,
погляньте пильніше, що воно є.
Як випаде з мене ота вагота,
вона, здається, весь світ захита!»
«На дні я бачу ненависть».
НА ЛІКАРНЯНЕ ЛІЖКО ПАДА СВІТЛО
На лікарняне ліжко пада світло,
я чую світу клич крізь навісні бинти.
Товариші ідуть у бій за праве діло,
товариші ідуть несхибно до мети.
На лікарняне ліжко пада світло;
але ж і смерть чигає з темноти.
Чому не можу з вами йти, братове?
Чом мушу помирать, як прагну полягти?
Аттіла Йожеф
(1905—1937)
ЖІНОЧЕ СЕРЦЕ
Серце жінки — як нічліжка:
кому треба на ніч ліжка?
Скільки дурнів-тонкослізок
тягом тягне до тих ліжок!
Черги, бійки — риньте, лізьте,
щоб зайняти краще місце:
хто в кімнаті, хто в коморі,
а которі — в коридорі.
І я, бідний непритика,
сам собі гадаю стиха:
чи в підвалі, чи в чулані —
де припало ночував би...
Дама дивиться, сміється,
змилосердилась, здається.
— Вам куточок? Можна онде.
Пред'явіть, будь ласка, ордер.
ЩИРИМ СЕРЦЕМ
Ані роду, ні родини,
ані Бога, ні вітчизни,
ні колиски, ні китайки,
ні цілунків, ні коханки.
Третій день натощака,
та і далі те ж чека.
Двадцять літ своїх я вам,
коли хочете, продам.
Хтось та піде на цей торг,
як не люди, то сам чорт.
Щирим серцем — ой ду-ду! —
в розбишаки я піду.
Аттіла Йожеф
Як піймають, то повісять,
в святу землю мене вмісять.
Хай труйзіллям проросте
моє серце золоте...
МУРАШКА
Між подушок заснула мурашина.
Ти, вітре, подушок не воруши нам —
як є, так і покинь.
Голівкою утомлено припала
до здовжено-овального опала,
а поряд спить її дрібненька тінь.
Збудить, чи що? Вже взяв і соломину,
та глянь, нахмарило.
Додому не пора б?
і Між подушок спить тихо мурашина.
Мені на руку перша крапля — крап!
ЗНАЙОМТЕСЬ
Це Лідочки молодший брат,
далекий пагонець Батия;
він хлібу чорному був рад,
про синю ковдру і не мріяв. ’
За вірші смерть йому у дар
пуд бобу зварить, ще й доложить.
Гей, буржуа! Гей, пролетар!
Це я, поет Аттіла Йожеф.
КОРАЛІ
Гей, коралі на шнурку,
жаби-кралі на ставку...
Дрібні бібки,
дрібні бібки на сніжку.
Ружа в місячнім вінку,
злотний пояс на станку.
Аттіла Йожеф
А для мене
добрий мотуз на трямку.
В сукні знадний звин колін
під той ладний мідний дзвін,
річці
двох тополь низький уклін.
В сукні зграбний стегон згин
під той звабний срібний дзвін,
а по річці
листя хвилям навздогін.
РОСА-РОСИЧКА
Малинник мов присів,
тихенько хить та хить...
На вітках у росі
папір вощаний спить.
А вечір — чистий перл!
Сплітається листва,
і гір далеких флер,
і спів мого єства.
Я гув як гай, як луг
і працював аж так!
А небо — чистий пух...
В майстерні темнота.
Утома трудова.
Здубів я — чи здобрів?
Тремчу, як та трава
чи зорі угорі.
СМУТОК
Гнав я оленем прудким,
смуток лагідний в очах.
А за серцем за моїм
сто зголоджених вовчаг.
Роги й пароги роняв —
на гіллі он-о висять...
Скоро сам, я з оленя
в вовка перекинуся.

Аттіла Йожеф
Буде з мене сіроман
ходом і подобою;
між братів я не тума —
усміхатись пробую.
Чую зови олениць,
очі млою повняться...
А на плечі пада ниць
листя із шовковиці.
СЬОМИЙ
Хочеш жити як годиться,
мусиш сім разів родиться!
Раз в огні, на пожарині,
раз на річці, на крижині,
раз між блазнів у дурдомі,
раз у полі на соломі,
раз у церкві у цвинтарній,
раз між свиньми у свинарні.
Вже шестірко рот деруть,
а ти собі сьомий будь!
Як тебе притисне ворог,
сім вас є, бійців бадьорих.
Тільки ж той десь на роботі,
той шабашить по суботі,
той шкільним віддався лавам,
той десь плава самоплавом,
той славетний чийсь нащадок,
той сім’ї кладе початок.
Хай вони хто верть, хто круть,
а ти собі сьомий будь!
Як прийдеться закохатись,
сім вас буде залицятись.
Той за усміх вріже серця,
той задарма напасеться,
той співає вокалізи,
той за пазуху вже лізе,
той розстібує петельки,
той хапає за бретельки...
Хай шість мух на мед гудуть,
а ти собі сьомий будь!
Хоч віршами вийти в люди —
сім поетів хай вас буде.
Той село вбира в колони,
Аттіла Йожеф
той ізроду ходить сонний,
той літає понад хмари,
той глаголом снить і- марить,
той свою рятує душу,
той пацючу поре тушу...
Хто герой, хто вчений мудь,—
а ти собі сьомий будь!
Як не бреше нам Писання,
смерть усім сімом та сама.
Хто молочне смокче вим’я,
хто не ївши чуха тім’я,
хто жбурля пусту посуду,
хто життя дає для люду,
хто гарує і рве пупа,
хто на місяць вічми лупа,—
того дива не минуть.
І ти собі сьомий будь!
ВЕДМЕЖИЙ ТАНЕНЬ
Танцюристий, волохатий,
ну, та й ловкі ж круглі п’яти!
— Ти куди, мишко, чап-чап?
— Не до кого, до дівчат!
\ Брумма, брумма, бруммадза.
В мене славна кожушина,
пазурами сам і шив я —
з вовка, з білки, із бобра,
із собаки, із тхора.
Брумма, брумма, бруммадза.
Скільки перлів перекидав,
поки зуби гарні вибрав...
Де дітей аж дев’ять душ,
там і ждуть мене чимдуж.
Брумма, брумма, бруммадза.
Я навмисне йду помалу —
хай мене змалює маляр;
із бабиних френзлів
хай наробить пензлів.
Брумма, брумма, бруммадза.
Гордий дука дукачами,
він ночує з брязкачами.
Аттіла Йожеф
Не скарбами горді ми —
пазурами гострими.
Брумма, брумма, бруммадза.
Хай щось мідне а чи срібне
у тарілку мені стрибне!
А рука в того осла
до кишені приросла.
Брумма, брумма, бруммадза.
Не дивіться, як не мило,
хто не платить, той бурмило.
В кого змерзли ноги,
хай погріє в гробі...
Брумма, брумма, бруммадза.
СВІДОМІСТЬ
І
Рань землю й небо розхиля;
дня світле й радісне провістя
дітей і кузьок звеселя,
що висипали в передмістя.
Даль осяйна така і чиста,
мла ледве мріє віддаля...
Вночі метеликами листя
понасідало на гілля.
II
Було, що сни ішли підряд
червоні, сині, жовті — барвні,
і думалось: оце-то лад,
де місце є й пилинці марній.
Та зблякли ті видіння гарні,
бо світ залізний — рад-не-рад...
Вдень в серці місяць блима хмарний,
вночі вирує сонцепад.
III
Я схуд, на хлібові сидівши,
а серед шушвалі й пролаз
шкода шукати щось певніше
за карти випадковий тас.
Жирок боків мені не пас,
Аттіла Йожеф
синок душі мені не тішив —
в хаті й надворі воднораз
найкращий кіт не вловить миші.
IV
Цей світ порубано на дрова,
не стос, а купа, як на те,
і кожне кожного до слова
тут давить, тисне, мне і тре
детерміновано й дійово.
Чого нема — зросте казково,
що буде — буйно розцвіте,
що є — згниє обов’язково.
Я на товарній причаївсь,
до пня туливсь, мов тиші кусень.
Густий бур’ян навколо ріс,
в рот лоскотав мене і в вуси.
За сторожем я стежить мусив,
що тінь його якось навкіс
ламалася з платформи брусів
на вугілля росистий блиск.
VI
В тобі самім твої страждання,
поза тобою їх резон.
Цей світ — твоя пекуча рана,
що душу кидає в огонь.
Поки бунтуєш — раб рабом;
настане воля та жадана,
як до будованих хором
не пустиш дармовиса пана.
VII
З-під вечора я зір послав
у неба мерехку зубчатку:
верстат минулого там ткав
ясний закон з ниток випадкуч
Та постеріг я неполадку
крізь снів моїх імлистий плав:
не все ішло в тканині гладко,
там десь пробіл, а там провал.
Аттіла Йожеф
VIII
Пробило північ. Мир і лад.
Вертайся на юнацькі броди
чи між цементних тих громад
шукай хоч кришечку свободи.
Та на мовчазнім небозводі
сузір'я Воза і Плеяд
блищать, байдужі та холодні,
подібно до тюремних грат.
IX
Заліза плач і сміх дощу
я чув не раз в свою бездомність.
Минуле тріснуло, я чув,
і мрії кануть в невідомість:
любити можу я натомість,
хоч під вагою аж пищу!
Невже, о золота свідомість,
тебе на зброю я пущу?
X
Дорослий тільки той, по суті,
хто серцем круглий сирота,
хто зна, що лиш додатком куцим
до смерті додано життя,
той, хто його, як час спита,
ладен щохвилі повернути,
той, хто за Бога чи попа
собі й комусь не хоче бути.
XI
Я бачив щастя в півтора
центнери — лагідне й біляве:
по щільнім морогу двора
воно всміхалось кучеряво,
а потім плюх в калюжу прямо,
моргнуло, хрокнуло: «Ура!»
І досі бачу, як імлаво
в його щетині сонце гра.
XII
Живу при колії. Лічу
ті поїзди, що, невгомонні,
туди-сюди біжать-течуть,
Аттіла Йожеф
вогнями світяться в віконні.
Отак і дні в шаленім гоні
пітьму пронизують нічну,
а я у кожному вагоні
стою, і слухаю, й мовчу.
МАМА
Цей тиждень я чогось до мами
весь час вертаюся думками,—
як то, бувало, на горище
вона прання в корзині ричить.
А я, хлоп’я, пряме на вдачу,
аж тупочу, було, та плачу:
хай кине геть чужу білизну,
синка нехай в корзину візьме.
Ні слова, ні півслова мати,
бере, розвішує ті шмати;
прання вилискує, лопоче,
шамшить, вітрилиться, тріпоче.
Тепер би я... Та вже не вернеш.
Тепер я бачу її велич:
прибравши хмари під косинку,
вона розводить в небі синьку.
СОБІ НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Мені сьогодні тридцять два —
тож сам собі ради Різдва,
шу-шу,
пишу
ці вірші, сидячи в кафе,
звичайно, трохи під шофе,
бом-бом,
в альбом.
Вже тридцять два, та будь-що-будь,
а двісті в місяць не дадуть.
Гай-гай,
мій край! •
Аттіла Йожеф
Я міг би буть викладачем,
а не нещасним рифмачем
(хи-хи,
стихи)...
Та в славнім місті Сегеді
мене позбавив всіх надій
сам пан
декан.
«Хто «Ані роду» написав? —
мечем він грізно потрясав.—
Це ж бунт!
Во фрунт!»
Вітчизну, Господа і власть
мені образить він не дасть,
оплот
всіх цнот.
«Що? Вам — диплом? Даремний труд,—
сказав цей зав,— через мій труп!»
Як зав’—
язав.
Радіє в гордощах царьок,
що дав поетові урок.
О’кей,
лакей!
Без ваших віз, без ваших згод
я буду вчити мій народ —
і край!
І край.
Я, МАБУТЬ, НАГЛО ПРОПАДУ
Я, мабуть, нагло пропаду,
як гине слід звіриний в дебрях.
Усе, що мав, я геть продув,
шкода виводить кредит-дебет.
Тільце дитяче зеленцем
дими їдкі мені зв’ялили.
Як гляну долі у лице,
туск на душі гірчить полинний.
Жага зарання й без пуття
мене вчепилась — приведеться ж!
Аттіла Йожеф
Тепер мордує каяття:
було б заждати років десять.
Малим я маминих наук
не слухав, неслух, анітрішки,
а згодом, сирота-шпурлюк,
з учителя вже строїв смішки.
О юнь моя, зелений гай!
Гадалось, будеш ти вічиста...
Тепер тужи і наслухай,
як шелестить усохле листя.
НАРЕШТІ Я ЗНАЙШОВ ОТЧИЗНУ
Нарешті, я знайшов отчизну,
де хоч напишуть в головах
без помилок моє наймення —
як хто, звичайно, похова.
Земля ця прийме, як скарбона,
мене, коли настане «авс»,
воєнний гривеник залізний —
кому він і навіщо здавсь?
Залізні персні теж не в моді,
Хоча слова на них святі:
«наш край», «права»... Війна триває.
В ціні каблучки золоті.
Я довго, довго був самотній,
а там зійшовся з багатьма;
«Будь сам»,— вони мені сказали.
Я з ними, може б, щастя мав.
Даремно жив я на цім світі,
бо дався дурням одурить,
це й сам тепер я добре бачу;
а вмру — кому яка користь?
Відколи сам себе зазнаю,
я завжди йшов на ураган.
Завдав я лиха — правда, смішно? —
не більш, ніж сам добувся ран.
Як гарно навесні і влітку,
ще краще восени, взимі
тому, що не собі, лиш людям
кутка надіється й сім'ї.
Аттіла Йожеф
ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
Так, я поет — та не цікавить
мене поезія така,
де в небо дибиться зірками
загониста нічна ріка.
Час точиться — немає впину,
минувся кашки й казки вік:
здуваючи небесну піну,
я п’ю терпкий реальний світ.
Потік чудовий — поринаймо!
То буйний рин, то тихий плин,
та все поєднується зграйно
у мудрий говір хвиль-хвилин.
Нехай там інші віршотворці
по лоб забрьохуються в твань,
хай імітують творчі корчі
натхнень, горінь і віщувань.
Шинки минаю новомодні,
до розуму — і вище — рвусь!
Не знизиться мій дух свободний
до пристосовництва лакуз.
їж, пий, розмножуйся... Та ну ж бо!
Ти — міра всесвіту, затям!
Здихай, а не ставай на службу
людськйм гнобителям-властям.

Я щастя хочу — лиш без торгу.
А ні — хай трясця мене б’є,
в плямовану, безчільну морду
нехай хто хоч мені плює!
Я не заціплюсь, я горлатий!
На мене дивиться доба,
про мене думає оратай,
що ниву оре під хліба,
сприймають робітничі м’язи
мене між двох цупких напруг,
мене жде хлопець чорномазий
біля кіно, як давній друг.
Аттіла Йожеф
Нехай там пруть орангутанги
проти моїх бунтарських рим,
та вже рушають братні танки,
пісень розлунюючи грім.
Ще ти, людино, недоросла,
та дійдеш зросту будь-що-будь!
Батьки твої — любов і розум —
тобі укажуть праву путь.
ЗМІСТ
Високий шлях Миколи Лукаша. Михайло Москаленко 5
З «ПІСНІ ПРО НІБЕЛУНГІВ»
З німецької
Пригода перва * ................................. 12
Пригода друга * ................................. 14
Джованні Боккаччо
З італійської
Канцони з «ДЕКАМЕРОНА»
І.	«Я так пишаюсь зі своєї вроди...».......... 15
II.	«Щаслива я над всяке порівняння...» ..... 15-
III.	«Моя жорстока доле!» ..................... 16
IV.	«Я плачу і ридаю...» ...................... 17
V.	«Амуре, через сяйво...» .................. 19
VI.	«Любов, коли я вирвуся з неволі...»....... 19
VII.	«О Боже, я нещасна!» ...................... 20
VIII.	«Таке велике благо...» .................... 21
IX.	«Я молода, і в дні ясного маю...».......... 22
X.	«Якби любов без ревнощів бувала...»....... 23
Мігель де Сервантес Сааведра
З іспанської
Поезії з роману «ДОН КІХОТ»
Амадіс Гальський
Дон Кіхотові Ламанчському .................... 24
Дон Бельяніс Грецький Дон Кіхотові
Ламанчському ................................. 24
Сеньйора Оріана Дульсінеї Тобоській ............. 25
Гандалін, джура Амадіса Гальського,
Санчо Пансі, джурі Дон Кіхота ........7....... 25
Несамовитий Роланд Дон Кіхотові
Ламанчському ................................. 26
Рицар Феба Дон Кіхотові Ламанчському............. 26
Зміст
Солісдан Дон Кіхотові Ламанчському ................ 27
Діалог між Баб’єкою і Росинантом .................. 27
«Як злине ніч на землю чорнокрила...» ............. 28
«Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій...» ........... 28
Глоса .............'............................... 29
«Ти, що в ліжкові розлігся...» .................... ЗО
«Сила пристрасті зриває...» ....................... 32
«Слухай, рицарю невірний...» ...................... 33
Епітафія .......................................... 34
Фелікс Лопе де Вега Карпіо
З іспанської
Діалог Фрондосо та Лауренсії з драми «Овеча
криниця» .......................................    35
Сонети з комедії «СОБАКА НА СІНІ»
«Я помічала тисячу разів...» ...................... 36
«Чужим коханням серце запалилось...»............... 36
«Як хтось когось, здається, полюбив...»............ 37
«Невже це так? Чи це мені не сниться?»............. 37
«Любове, годі! Це страшна забава!» ................ 38
« Яке ж ім’я цій грізній шурі-бурі...»............. 38
«Ні, щоб мене не вбила люта мука...»............... 39
«Що може вдіяти моє кохання...».................... 39
Вільям Шекспір
З англійської
Монолог Улісса з драми «Троїл і Крессіда».......... 40
Педро Кальдерон де ля Барка
З іспанської
Монолог Сигізмунда з драми «Життя — це сон» * ..... 42
З ЯПОНСЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ПОЕЗІЇ
З японської
З антології «Кодзікі» *............................ 44
З антології «Манйосю» * ........................... 45
З віршованої повісті «Ісе моногатарі» *............ 61
З антології «Кокінсю» * .........................’	62
Танка поетів VIII—XVIII ст. *....................   68
Мацуо Басьо. Хокку * .............................. 75
Хокку поетів XVII—XVIII ст. *...................... 84
Зміст
Йоганн Вольфганг Гете
З німецької
Фрагменти з «ФАУСТА»
Присвята ............................................ 92
Перший монолог Фауста................................ 93
Другий монолог Фауста ............................... 95
Великодні хори ...................................... 98
Третій монолог Фауста ............................... 99
Хор духів .......................................... 102
Пісня про блоху..................................... 103
Лічитка відьми ..................................... 104
Пісня про Тульського царя ............................................ 104
Пісня Гретхен за прядкою ............................................. 105
Молитва Гретхен .................................... 106
Пісня Фауста, Мефістофеля і Блудного вогника......	107
Хор ельфів ........................................................... 108
Хор німф ............................................................. 109
Монолог Еріхто ..................................... 109
Монолог Гелени ....................................................... 110
Хори фіналу .........................................................	112
Йоганн Фрідріх Шіллер
З німецької
Прощання Гектора ................................... 116
Фантазія до Лаури .................................. 117
Меланхолія ......................................... 118
Велич світу ........................................ 120
Тріумф любові ...................................... 121
До радості ......................................... 125
Боги Еллади ........................................ 128
Полікратій перстень ................................ 131
Івікові журавлі .................................... 133
Рицар Тогенбурі .................................... 137
Поділ землі ........................................ 139
Дума про дзвона .................................... 140
Роберт Берне
З англійської
Моя люба Неллі...................................... 150
Пеггі Монтгомері . . ............................... 151
Нещаслива доля...................................... 151
За молоді літа...................................... 151
Джон Ячмінь ........................................ 152
Зміст
Утіха душі ........................................................ 154
На колосистій ниві ................................................ 154
А хто там ходить під вікном?....................................... 155
Вітрець комиш колише............................................... 156
Лови .............................................................. 157
Дункан Грей ....................................................... 157
Веселий удівець ................................................... 158
Я ще мала ......................................................... 159
Ревуть вітри суворі ............................................... 160
Лихая година із дідом старим ...................................... 160
Прощання Макферсона ............................................... 161
Що ж ти думаєш-гадаєш.............................................. 162
Вітер гонить в далі млисті ........................................ 162
Ой довга ніч, смутная ніч ......................................... 162
Ішов я проз високий двір........................................... 163
Мамо, мамусю, що маю робить? ...................................... 163
Дженджик Джон ..................................................... 164
Мітли, віники ..................................................... 164
Білий мельник, білий............................................... 165
Милий, будь смілий ................................................ 165
Джон Андерсон ..................................................... 166
Моє серце в верховині ............................................. 166
Тихий Дун ......................................................... 166
Мій любий ткач .................................................... 167
Хлопець-верховинець ............................................... 167
Тихенько, Афтоне .................................................. 168
Забудь, Шотландіє моя! ............................................ 169
Рвала Дженні золотунці ............................................ 169
Поцілуймося востаннє .............................................. 170
Вугляр ............................................................ 170
Вона така маленька ................................................ 171
Чорт ухопив акцизного ............................................. 172
Дударик ........................................................... 172
Ой Меггі дурненька ................................................	173
Гей, шотландці! ................................................... 173
Моя любов — рожевий квіт .......................................... 174
Ячні пироги ....................................................... 175
Плач удови-верховинки ............................................. 175
Уже і вечір звечорів .............................................. 176
Задля мого єдиного ................................................ 176
Чесна бідність .................................................... 177
Бондарчук ......................................................... 178
Пригода ........................................................... 178
Давай одиначку-багачку! ........................................... 180
Обійняв, сказав: «Прощай!» ........................................ 180
Зміст
Дай, мила, білу ручку .............................. 181
Ой дівчино-бережанко ............................... 181
Нехай і холод, і вітри ............................. 182
Остання пісня ...................................... 182
Генріх Гайне
„	3 німецької
«На крилах пісні	полину...» ........................ 184
Жінка............................................... 184
Китайський богдихан ................................ 185
Невіра ............................................. 186
Осли-виборці ....................................... 186
Адам Міцкевич
З польської
Олександрові Ходзьку................................ 189
До Матері-Польки.................................... 190
Жаби та їхні королі ................................................	191
Віктор Гюго
З французької
Із збірки «КАРИ»
Убитим 4 грудня .................................... 193
Те Оеит 1 січня 1852 року........................... 194
Байка-бувальщина ................................... 195
Чвари в сера лі..................................... 195
Імператор бавиться ................................. 196
«Стежки-доріжки...» ................................ 198
Змішані суди ....................................... 198
Що таке злочинство .........................:....... 199
Римська клоака ..................................... 201
Пісенька ........................................... 203
Карел ГавлічекБоровський
З чеської
Тірольські елегії.................................. 204
Імре Мадач
З угорської
Три хори з драматичної поеми «Трагедія людини» 212
Зміст
Льюїс Керролл
З англійської
Вірші з роману «АЛІСА В КРАЇНІ ДИВ»
«Хороший крокодилонько...» ........................... 215
«Стрів Бровко мишку в хаті...»........................ 215
«Ти старий, любий діду...»............................ 216
«Бурчи, кричи на немовля...»........................   217
«Мигай, мигай, кажанок...» ........................... 217
«Трошки швидше, трошки швидше...» .................... 217
«Обізвався омар: «Хтось мене перепік...».............  218
«Ідіть усі, старі й малі...» ......................... 218
«Чирвова Краля в літній день...»...................... 218
«Я знаю від них, що ви в неї були...» .................219
«Був смажень, і швимкі яски...» ...................... 219
«Близняк з Близнюком...» ............................. 220
«На небі грало сонечко...»............................ 220
«Хитун-Бовтун на стіні стояв...» ..................... 223
«Узимку, як біліє сніг...»............................ 223
«Боролись за корону...» .............................. 224
«Я все скажу, не потаюсь...».......................... 224
«А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі...» .................. 226
«Аліса задзеркальцям...» ............................. 226
«Спершу рибку потрібно зловить...» ................... 227
«Під ясним шатром небес...»........................... 227
Поль Верлен
З французької
З РАННІХ ВІРШІВ
Гамлет мовить...................................... 228
Дон Кіхотові ...................................... 228
Із збірки «САТУРНІЧНІ ПОЕЗІЇ»
Меланхолія
।
Резигнація ................................... 229
№еуегшоге .......;............................ 229
По трьох	літах .............................   230
Туга ......................................... 230
Знемога	.................................  231
Марення	.................................. 231
Тобі .......................................   231
Тривога ...................................... 232
Офорти
Паризьке	крокі ............................... 232
Зміст
Кошмар ............................................................... 233
Морський образок...................................................... 233
Нічний ефект .........................................................	234
Поторочі ............................................................. 234
Сумні пейзажі
В вечірньому тливі ................................................... 235
Містичні вечорові зблиски ............................................ 236
Сентиментальна прогулянка ............................................ 236
Класична Вальпуржина ніч ............................................. 237
Осіння пісня ......................................................... 238
Вечірня зоря ......................................................... 238
Соловей............................................................... 239
Примхи
Похмура серенада ..................................................... 239
Із збірки «ВИШУКАНІ СВЯТА»
Місячне сяйво......................................................... 240
До Клімени ........................................................... 240
Недбалі .............................................................. 241
Коломбіна ............................................................	242
Півголосом ........................................................... 242
Сентиментальна розмова ..............................................  243
Із збірки «ДОБРА ПІСНЯ»
«Поки перший промінь зронить...» ..................................... 244
«В місячнім світлі...» ............................................... 244
«Скінчились випроби страшні...»....................................... 245
«Вже пройшла зима...» ................................................ 245
Із збірки «РОМАНСИ БЕЗ СЛІВ»
Забуті арієти
«Це захоплене зомління...» ........................................... 246
«Крізь музичних вогнів колихання...» ................................. 247
«Із серця рветься плач...» ........................................... 247
«Душа, душа моя страждала...» ........................................ 247
«О сумна пустеле!» ................................................... 248
« Одкид дерев...»..................................................... 249
Бельгійські краєвиди
Валькур .............................................................. 249
Шарлеруа ............................................................. 250
Брюссель {Прості фрески, І—П) ........................................ 251
Малін ................................................................ 252
Зміст
Акварелі
Сплін ............................................ 252
8ІГЄЄІ5 .......................................... 253
Із збірки «МУДРІСТЬ»
«Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом...» 253
«Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі...» ... 254
«Фантоми гарних днів весь день полум’яніли...»...	254
«Послухайте цю ніжну пісню...» ................... 255
«Ті руки, що були моїми...» ...................... 256
«Ось голос Гордості...» .......................... 256
«Душе моя убога...» .............................. 257
Співає Гаспар Гаузер.............................. 258
«Гнітять чорні сни...» ........................... 259
«Над дахом дому — неба дах...» ................... 259
«Я не знаю сам...»................................ 260
«Із далини тужливий ріг луна...».................. 260
«Живопліт за живоплотом...» ...................... 261
«Крутись, вертись, моя карусель...» .............. 261
ІЗ ПІЗНІХ ЗБІРОК
Алегорія ......................................... 262
Винобрання ....................................... 263
Чудацька рада *.................................   263
Удовець мовить ................................... 265
І ще мовить ....................................   265
«Багато я страждав, повір...» .................... 266
Мана ............................................  267
Іще одна ......................................... 268
Підспів під Поля Верлена ........................  269
«Ох і зимно, й гаряче...»......................... 269
Сегідилья * ...................................... 270
«Якщо ти звелиш, чарівна профанко...»............. 271
«Вже нічого більше — хочу тільки флейти...»......	272
Література ....................................... 2/2
Артюр Рембо
З французької
«О замки, о роки!»....................:........... 274
Голодини ......................................... 274
Вічність * ....................................... 275
Зміст
Жюль Лафорг
З французької
Жалі до місяця в провінції....................... 276
Скарга-епітафія ................................. 277
Пісенька про себе * .....................:....... 277
Балада * ........................................ 278
Сен-Поль Ру
З французької
Тече ручай поміж люцерни......................... 279
Один і пломінь .................................. 280
Петр Безруч
З чеської
Один лиш раз .................................... 282
Ти і я ....................і..................... 283
Супутниця ....................................... 284
Поль Валері
З французької
Із збірки «АЛЬБОМ ДАВНІХ ВІРШІВ»
Гелена .......................................... 285
Цезар ........................................... 285
Із збірки «ЧАРИ»
Пісня колон...................................... 286
Сільф .......................................... 288
Пролаза . ...................................... 288
Піфія {Фінал) .................................. 289
Платанові ...................................... 289
Морський цвинтар ............................... 291
Райнер Марія Рільке
З німецької
Із «СОНЕТІВ ДО ОРФЕЯ»
«Устало древо. О гінке зростання!»............... 295
«Свічада: ще жоден знавець у світі...» ......... 295
Зміст
Макс Жакоб
З французької
Хвастощі п’яного моряка-бретонця * ............... 296
Вільйонелла * ................................... 296
«Чи знаєте ви Еккарта?» * ....................... 297
Оскар Венцеслав Любіч )Мілош
З французької
«І головне, щоб тут від Завтра схорониться...» * . 299
Ендре Аді
З угорської
Біла пані замку ................................. 300
В Парижі побувала осінь ......................... 300
‘ Шуліче весілля над падолистом .................. ЗОЇ
Кров і злото .................................... ЗОЇ
Пісенька про мертву дівчину...................... 302
На виногір’ї збіглих років ...................... 302
Над мертвими водами * ........................... 303
Доля угорського древа............................ 303
Правнук Дєрдя Дожі .............................. 303
Знайомий хлопчик * .............................. 304
Останній усміх * ................................ 304
На Тисі * ....................................    305
Я хочу зберегти тебе * .......................... 305
Ми стоїмо на кручі............................... 305
Душа на припоні ................................. 306
Мешканець готелів * ............................. 306
А ззаду Цар Мовчан............................... 306
Я хочу, щоб мене любили ......................... 307
Жертва мудрості * ............................... 307
П’ять чи шість мадярів * ........................ 308
Родич смерті * .................................. 308
Мені судилось.................................... 309
Людина у нелюдськості ........................... 310
На решеті Часу .................................. 311
* Шлю серце вам .................................. 311
Заворожений палац Цілунків ...................... 312
Чорний рояль * ................................   313
Лихорад * ....................................... 313
Коні Смерті * ................................... 315
Зміст
Гійом Аполлінер
З французької
Із збірки «АЛКОГОЛІ»
Зона ........................................ 317
Міст Мірабо ................................. 321
Пісня нелюбого .............................. 321
Палац-піднебіння ............................ 329
Смерк ....................................... 330
Кортеж ...................................... 331
Мандрівник .................................. 332
Марія ....................................... 334
Саломея ..................................... 335
Люль де Фальтенен ........................... 335
Пустельник .................................. 336
Емігрант із Лендор-Роуда .................... 339
Багаття ...................................   340
Заручини .................................... 342
Луна ........................................ 345
Вандем’єр ................................... 346
УІТАМ ІМРЕМОЕКЕ АМОКІ
«Любов померла на руках» .................... 350
«Блідавий суморок затяг» .................... 350
«Мене ти так і не вгадала»................... 351
«В саду громадка їх мала».................... 351
«Ти йшла в прозору чисту воду»............... 351
«От і минула юність мила».................... 352
Із збірки «КАЛІБРАМИ»
Узвишшя ....................................  352
Дерево ....................<................. 358
Маленьке авто ............................... 359
Зарізана голубка й водограй.................. 360
Зітхання гармаша з Дакара ................... 361
Весь час .................................... 362
Краса у вигнанні ............................ 363
Прядка волосся .............................. 363
Відмова голубки ............................. 363
Таборові огні ............................... 364
Гранадські жалібниці ........................ 364
Рій мух ..................................... 364
Прощання вершника............................ 364
Зміст
Чудо війни ................................•.... 365
Є .............................................. 366
Кобилиці загорож ............................... 367
Перемога ....................................... 368
Руда вродливиця ................................ 370
З ПОСМЕРТНИХ ЗБІРОК
Пекло .......................................... 371
«Печальних радощів зазнать мені далося» ........ 372
Втеча .......................................... 372
«Судилося мені у тебе коло ніг» ................ 373
До Івонни ...................................... 373
Діва з квасоляним цвітом у Кельнському соборі..	373
Любов погорда і надія .......................... 374
Георг Тракль
З німецької
Смутна пісня * ................................. 376
Джузеппе Унгаретті
З італійської
Пісня бедуїна * ................................. 377
Давид Гофштейн
З єврейської
«О час! О простір! О число!»..................... 378
«Удень, коли сонце...».......................... 378
«Десь там поволі, ледь помітно...» ............. 379
«Останній листопад!» ........................... 380
«Ясний, осінній день...» ....................... 381
«Звершило сонце круг...» ....................... 381
«Стомивсь я в цю мить від всезнання...» ........ 382
Починок ........................................ 382
«Мабуть...» .................................... 382
«Із тобою, світ...» ............................ 383
На Парнасі ..................................... 383
Біля кастальського джерела ..................... 384
Зміст
Юліан Тувім
З польської
Бал в опері ................................  385
Поети, зібравшись юрбами в кав’ярнях,
обговорюють новий збірник віршів ........... 400
Христо Смирненський
З болгарської
Червоні ескадрони ........................... 402
Бунт Везувія ............................... 403
Федеріко Гарсія Лорка
З іспанської
ПОЕМА ГЛИБОКОГО СПІВУ
Приспівка	до	трьох річок ................ 406
Поема циганської сигірії
Краєвид	.............................. 407
Гітара ..................................... 407
Крик ....................................... 408
Тиша ....................................... 408
Виступець	сигірії .......................... 409
А потім .................................... 409
І вкінці ................................... ' 409
Поемасамоти
Суха земля ...............................   410
Село ....................................... 411
Ніж ........................................ 411
Перехрестя ...............................   411
Ай! ........................................ 412
Пригода .................................... 412
Самотина ................................... 413
Печера ..................................... 413
Зустріч .................................... 414
Ранішня зоря ............................... 414
Поема пісень-стріл
Лучники ..................................   415
Ніч ........................................ 415
Севілья ..........,......................... 416
Процесія ................................... 416
Великодній хід ............................. 417
Пісня-стріла ............................... 417
Балкон ..................................... 417
Зміст
Світанок .............................................................. 418
Малюнки Петенери
Дзвони ................................................................ 418
Дорога ................................................................ 419
Шість струн ..........................................................  419
Танок ................................................................. 420
Смерть Петенери ....................................................... 420
Фальцетом ............................................................. 421
«Вічная пам’ять» ...................................................... 421
Подзвіння ............................................................. 421
Дві дівчини
Лола .................................................................. 422
Ампаро ................................................................ 422
Андалузькі віньєтки
Портрет Сільверія Франконетті ......................................... 423
Хуан Брева ............................................................ 424
Кафешантан ............................................................ 424
Передсмертний лемент................................................... 424
Замова ................................................................	425
Мешепіо ............................................................... 426
Т р о є м і с т
Малагенья ...........................................................   426
На околиці Кордови.......................:............................. 427
Танець ................................................................ 427
Шість химер
Загадка на гітару ..................................................... 428
Свічка ...........................4.................................... 428
Брязкало .............................................................. 428
Кактус ................................................................ 429
Агава ................................................................. 429
Хрест ................................................................. 429
ЦИГАНСЬКИЙ БАЛАДНИК
Про царівну Місяцівну.................................................. 430
Милоданка й вітер...................................................... 431
Бійка ................................................................. 432
Сновійна балада .....................................................   433
Циганка в черницях ...............1.................................... 435
Чужа невірниця ...................і.................................... 436
Балада про чорну тугу.................................................. 437
Святий Михаїл ......................................................... 438
Святий Рафаїл ........................................................  440
Святий Гавриїл ........................................................ 441
Як узято Антоньїта Камбор’я по дорозі до Севільї 443
Зміст
Як помер Антоньїто Камборйо................... 444
Сконав з любові............................... 445
Балада про виволанця ......................... 447
Балада про іспанську жандармерію ............. 448
Три історичні балади
Муки святої Олальї ........................... 451
Як дон Педро долі шукав ...................... 453
Тамара й Амнон................................ 455
ТАМАРИТЯНСЬКИЙ ДИВАН
Г а з е л и
Газела про негадану любов..................... 458
Газела про Невідчепну ману ................... 458
Газела про одчайдушну любов .................. 459
Газела про потайну любов ..................... 459
Газела про мертву дитину ..................... 460
Газела про гіркий корінь...................... 460
Газела про спомин любові ..................... 461
Газела про темну смерть ...................... 461
Газела про чудовну любов...................... 462
Газела про втечу ............................. 462
Газела про любов у сто років.................. 463
Газела про вранішній ринок ................... 464
К а с и д и
Касида про раненого водою .................... 464
Касида про плач............................... 465
Касида про віти .............................. 465
Касида про розплатану жінку .................. 466
Касида про сон під зорями..................... 467
Касида про неможливу руку .................... 467
Касида про троянду ........................... 468
Касида про злототілу дівчину ................. 468
Касида про двох сизокрилих горлиць............ 469
З галісійської
ШІСТЬ ПОЕЗІЙ ПО-ГАЛІСІЙСЬКИ
г
Мадригаль містови Сант-Яго ................... 469
Співанка про Богородичку-мореходочку ......... 470
Думка про малого крамарчука .................. 471
Ноктурно про хлопця-топельця ...•............. 472
Колисанка для Росалії Кастро, небожечки ...... 472
Танчик місяця над Сант-Яго.................... 473
Зміст
Іржі Волькер
З чеської
Покора .......................................   475
Жнива .......................................... 475
Поете, одійди! ...............................   476
Невірна ........................................ 476
Балада про кочегарові очі ...................... 477
Подорожній мовить .............................. 479
На рентгені .................................... 479
На лікарняне ліжко пада	світло ................. 480
Аттіла Йожеф
З угорської
Жіноче серце .................................   481
Щирим серцем ................................... 481
Мурашка ........................................ 482
Знайомтесь ..................................... 482
Коралі ......................................... 482
Роса-росичка ................................... 483
Смуток ......................................... 483
Сьомий ......................................... 484
Ведмежий танець ..............................   485
Свідомість ..................................... 486
Мама ........................\.................. 489
Собі на день народження ........................ 489
Я, мабуть, нагло пропаду .....................   490
Нарешті я знайшов отчизну ...................... 491
Поетичне мистецтво ............................. 492
Литературно-художественное издание
СЕРИЯ
ЛУКАШ
Николай Алексеевич
ОТ БОККАЧЧО ДО АПОЛЛИНЕРА
Переводи
Серия основана в 1990 году
Киев, издательство
художественной литературм «Днипро»
На украинском язьіке
Художник В. С. Мітенко
Художній редактор О. Д. Назаренко
Технічний редактор Л. М. Смолянюк
Коректор О. С. Зінченко
ИБ № 4775
Здано до складання 27.03.90.
Підписано до друку 31.08.90.
Формат 70x90і/їв. Папір офсетний № 2.
Гарнітура кудряшевська енциклопедична.
Друк офсетний. Умови, друк. арк. 37,44.
Умови, фарбовідб. 74,88. Обл.-вид. арк. 26,752.
Тираж 16 000 пр. Зам. 0—88. Ціна 2 крб. 60 к.
Видавництво
художньої літератури < Дніпро».
252601, Київ-МСП,
(	вул. Володимирська, 42.
З діапозитивів
Головного підприємства
республіканського виробничого
об’єднання чПоліграфкнига»
на книжковій фабриці «Жовтень».
252053, Київ, вул. Артема, 25.
Лукаш М. О.	1
Л84 Від Боккаччо до Аподлінера / Переклади / Ред.
упоряд., авт. передм. М. Н. Москаленко. К.: Дніпро,
1990.—510 с. (Майстри поетичного перекладу).
І8ВК 5-308-00748-9
Книжка перекладів видатного майстра слова — це антологія
шедеврів світової поезії, відтворених з високою художньою до-
сконалістю і з залученням усіх стилістичних багатств української
мови.
4701000000-205
М205(04) —90
ББК 84Ук7+84(0)