/
Автор: Небесний В. Малисевич В. Maryp Ю.
Теги: історія україни політика українські націоналісти оун
Год: 1962
Текст
Skaning, Djvuing Lykas
ОУН — ЯРМАРОК ПО РОЗПРОДАЖУ
ШПИГУНІВ
На Заході є ще люди, обмануті різними
«провідниками» ОУН, тому я. Небесний Во¬
лодимир, користуючися можливістю, хочу роз¬
повісти тим людям про злочинну діяльність
Закордонних Частин (34) ОУН, про те, як їх
керівники продають рядових емігрантів іно¬
земним розвідкам та роблять з тих людей
справжніх шпигунів для використовування
проти Батьківщини та братів-українців, що
мешкають у краю.
Так, я не помилився. По-перше, вони
(«провідники») спочатку ангажують до орга¬
нізації, тоді своїми брехливими бесідами, на
підставі перекручених фактів, підпорядкову¬
ють свідомість своєї жертви під мірку влас¬
ної ідеології, а вже потім свідомо продають
ту жертву іноземним розвідкам.
Але щоб все те було зрозуміло сторонній
людині, яка на власному досвіді не мала сто¬
3
сунків з ОУН, її провідниками та їх господа-
рями-розвідками, я мушу розповісти про
себе.
Народився я в 1924 році в родині селяни-
на-бідняка на Тернопільщині.
У 1938 році, закінчивши два класи народ¬
ної школи, я покинув навчання, бо після смер¬
ті батька мусив допомагати матері, на плечі
якої лягло все господарство.
З початком Вітчизняної війни, після того,
як на Тернопільщину прийшли німецькі оку¬
панти, життя нашої родини стало зовсім не¬
можливим.
Наприкінці квітня 1942 року я виїхав пра¬
цювати до Німеччини, вважаючи, що в такий
спосіб допоможу матері, брату та сестрам.
Працював у господарстві німця Таузіна
Антона у селі Батсалцік біля Кобленца, а у
вересні 1946 року переїхав до Бельгії, де пра¬
цював робітником на бельгійських металур¬
гійних заводах, розташованих у Шарлеруа на
Монтенісон-Самбре. Увесь цей час мешкав у
містечку Шатле за 7 км від Шарлеруа.
Квартирував у бельгійця Роже Себельса,
у його батьків наТребьєн плятц, №2, а пізні¬
ше на тій же Требьєн плятц, № 10 у старого
емігранта Івахіва Антона, що приїхав до
Бельгії з Тернопільщини ще до другої світо¬
вої війни.
1
Івахів був головою УДК (Українського до-
помогового комітету) у Шатле, тому добре
відомий усім українцям-емігрантам не тільки
у Шатле, а і за його околицями.
Разом зі мною у Івахіва мешкало багато
українців-емігрантів, уроджених в західних
та східних областях України, які потрапили
за кордон у роки Вітчизняної війни: Спортан
Теодор, Вінтонів Петро, Коваль Теодор, Ріпе-
цький Павло, Ковтко Григорій, Герега Михай¬
ло, Кривуцький Роман, Мельницький Іван та
ще багато інших.
~ Усі вони додому не повертались і до цього
часу мешкають ще між вами за кордоном і
можуть ствердити те, що я розказую.
У 1948 році я познайомився з емігран¬
тами Петриків Миколою та Чваренком
Іваном, що прибули у Шатле в 1947 році з
Німеччини.
Петриків старанно обробляв мою свідо¬
мість, прагнучи зробити з мене фанатика-на-
ціоналіста. Він не жалів ні часу, ні фарб, щоб
намалювати мені картини фізичного і ідейно¬
го винищування українського народу на Бать¬
ківщині. Не буду скривати, що ця повсякден¬
на брехня залишила певні наслідки в моїй
свідомості і політичних поглядах.
Позбавлений можливості знати дійсне ста¬
новище на Батьківщині, я під впливом брехні
5
націоналістів став вороже ставитися До Ра¬
дянського Союзу.
Літом 1950 р. на околицях* Шарлеруа-Жіл-
лї, в залі бельгійської церкви, мене прийняли
у кандидати ОУН, а в 1954 році у члени.
Прийом у члени відбувся у Льєжі, в одній з
кімнат місцевого будинку УДК, який добре
відомий емігрантам, бо саме там мешкав у
той час священик Фуканчик. Присягу приймав
сотник «Вернигора», справжнє прізвище яко¬
го Фриз.
З вересня 1954 р. «провідник» нашої ста¬
ничної організації у Шатле Яремкович Ва¬
силь, уродженець Станіславщини, що мешкав
у Монтенісон Самбре, систематично навівав
мені, що на теренах Радянської України ніби¬
то існує підпілля ОУН, яке провадить бороть¬
бу проти Радянської влади.
А вишкільник станиці ОУН в Шатле Ріпе-
цький Павло готував мене, а такой; Ковтка
Григорія, Сайка Михайла, Герега Михайла,
Кривуцького Романа та інших членів та сим¬
патинів організації до боротьби в підпіллі на
Україні. Він вчив нас поводитися в підпіллі,
як користуватися зв’язками, як провадити
розвідку тощо.
Яремкович цікавився, чи не міг би я пого¬
дитись на те, щоб піти нелегально на Україну
до діючого там підпілля. Під час таких роз-
6
Мов він наполегливо доводив мені, що працю¬
вати в умовах підпілля, діючого на Україні, е
велика честь для кожного націоналіста, бо в
такий спосіб він може довести свою відданість
Батьківщині і українському народові. Такі
розмови провадилися неодноразово, і з часом
Яремкович добився моєї згоди «служити на¬
родові», а вірніше, як то виявилося пізніше,
продати себе іноземній розвідці.
Десь наприкінці грудня 1954 року Ярем¬
кович запропонував мені поїхати до Брюссе¬
ля і розшукати там скарбничого УДК Приш-
ляка Ярослава.
У приміщенні УДК Пришляк познайомив
мене з чоловіком, який назвався «доктором»,
представником «проводу» 34 ОУН, прибув-
шим з Німеччини.
«Доктор», як пізніше я узнав, псевдо
«Павло», а справжнє прізвище Васькович
Осип, у бесіді зі мною розпитав про мене, про
мою згоду іти після відповідного вишколу на
Україну. Після моєї згоди Васькович додав,
що 11 січня 1955 року я мушу бути в Римі на
вишколі, і я повернувся до Шатле чекати на
документи. 18 січня до мене у Шатле прибув
Пришляк і забрав мене до Брюсселя.
Там він познайомив мене з членами ОУН
«Бруно» і «Карло», що прибули до Брюсселя
з Англії з тією ж метою, що і я.
20 січня я, «Бруно» і «Карло» літаком ви¬
летіли з Брюсселя до Риму і того ж дня при¬
були на місце.
У Римі ми зустрілися з членом ОУН,
який мав псевдоніми «Степан» і «Шум».
Правдоподібно він називався Костюк Сте¬
пан. Як виявилося, «Степан» був представни¬
ком ОУН в цій шпигунській школі, в котрій
нам довелося вчитися. Він керував нами, ви¬
конував обов’язки перекладача, підтримував
зв’язок із «проводом» ОУН.
Школа наша містилася в двоповерховому
будинку на околиці Риму в районі залізнич¬
ної станції Трастевері. Всього нас було на
вишколі 9 чоловік. «Степан» поділив нас на
2 групи, пояснивши, що четверо будуть вчи¬
тися на розвідників, а решта на радистів,
Один одного ми називали тільки на псев-
дах, якими охрестив нас «Степан». Я став на¬
зиватися «Максом». Разом зі мною готувалися
стати розвідниками: «Вальтер» — Малисе-
вич Василь, «Джузеппе» — Ткач, «Фредері-
ко» — Рибак. На радистів вчилися: «Бруно»—
Хом’як Іван, «Карло» — Романюк Іван, «Ан-
тоніо» — Балабан Юстин та «Густав» —
Ганяк Іван і ще один «Фредеріко».
Десь, мабуть, в січні 1956 року до нас при¬
єднали ще одного, який мав псевдонім «Ма-
8
ріо» — Лівицький Петро. Всі вони були члє'
нами ОУН-бандерівців.
Особливо слід зупинитися на наших «до¬
стойних» викладачах. Це були старші офіце¬
ри італійської розвідки, котрих ми знали
тільки по псевдах: полковник «Маріо», підпол¬
ковник «Вікторіо», майор «Джоні», капітан
«Цезар» та радист «Пауль».
Через перекладача «Степана» ці майстри
шпигунства вчили нас не тільки топографії,
методам збирання і передачі шпигунських ма¬
теріалів та фізичним вправам. Полковник роз¬
відки «Маріо» не розумів ані слова по-україн¬
ському. Я переконаний, що він був цілком
байдужим до долі нашої Батьківщини. Він
вчив нас також і тому, як слід закладати у
краю організаційну сітку, як перевіряти членів
і симпатинів ОУН, щоб використовувати їх
для збору шпигунської інформації.
Не тяжіко було мені зрозуміти, що зверхнн-
ки ОУН всіх нас продали іноземній розвідці.
Навчання наше у школі тривало з січня до
квітня 1955 року. Після того «Степан» з ви¬
кладачем школи «Вікторіо» розселили нас у
Римі на приватних пансіонатах. Я разом з
«Вальтером» — Малисевичем та «Карло» —
Романюком мешкав у таких пансіонатах по
вулицях Ванте Сентембре, на розі Барб’єра та
Фредеріко Торе.
9
Проживаючи в пансіонатах, ми продовжу¬
вали навчання під керівництвом Костюка
Степана. Зрідка відвідував нас дехто з викла-
дачів-італійців.
Частіше інших у нас бував майор «Джоні».
Він привозив нам з якихось військових скла¬
дів чисту білизну та збирав брудну для пран¬
ня. Користуючись цим, «Степан», звичайно,
поза очі, глузував з «Джоні», кажучи, що ці
пани мають звання для параду, а самі не
гребують тим, щоб таскатися з нашою бруд¬
ною білизною.
Коли ми мешкали у школі, тобто до квітня
1955 року, ми не мали ніяких документів. Як¬
що когось із нас були б затримали у місті, то
ми мали давати номер телефону школи,
по яксму можна було навести про нас до¬
відку.
Біля телефону увесь час чергував хтось з
італійців. Частіше це був «Вікторіо», який
взагалі мешкав у школі разом з нами.
З того часу, як ми перебралися до пансіо¬
натів, нам були видані пашпорти для місцево¬
го користування в Італії без права виїзду за
кордон.
Прізвища в них були вигадані, бо всіх нас
по тих документах видавали за італійців ті¬
рольського походження. Я писався Максом
Таридером. Місце мешкання у пашпортах вка¬
10
зували неправдиві, інколи в будинках, котрі
не існували зовсім.
Тільки на початку 1956 року нам були ви¬
дані пашпорти, по яких можна було виїжджа¬
ти за кордон.
Увесь термін нашого навчання в Італії на¬
лічував 27 місяців, але не весь той час ми
знаходились у Римі.
За зразком порядного учбового закладу
італійська розвідка та «провід» ОУН в^особі
«Степана» робили нам навіть канікули для
відпочинку та практичні заняття.
Так, в кінці травня 1956 року, одержавши
пашпорти, я, «Вальтер» та «Маріо» за нака¬
зом «Степана» виїхали до Австрії. Пробувши
два чи три дні в одному з так званих «гаст-
хаузів» міста Інсбрука, ми у товаристві «про¬
відника» ОУН Тюшка Осипа, що мешкав у
Інсбруку, виїхали потягом до Фельдкірхена.
В районі нових будинків Тюшко привів нас
на квартиру лікаря-хірурга Зощука, пояснив¬
ши, що Зощук по контракту працює в одній з
держав Близького Сходу, а його дружина, теж
лікар за фахом, мешкає у Відні.
У тому ж будинку мешкали ще 4 або 5
родин, перед якими Тюшко нас представив
своїми знайомими італійцями. До речі, італій¬
цями ми замельдувалися і на поліції, після
чого 3 тижні відпочивали у Фельдкірхені, в
11
квартирі Зощука, а потім по вказівці Тюшка
поїхали до Лінцу. Проживши там в готелю
кілька днів, до нас приїхав Васькович і на
організаційній автомашині відвіз нас у Ві¬
день.
У Відні ми мешкали у різних готелях.
Васькович, що прибув з Німеччини на той
час керувати нами, знімав квартиру біля
Штадтпарку і великого магазину фруктів та
овочів. Разом з ним мешкали «Густав» та
шофер, відомий нам під псевдо «Професор».
«Степан» разом з Густавом та «Карло»
виїхали з Італії раніше нас і вже перебували
у Відні. Але через кілька днів після прибуття
до Відня з якихось причин «Карло» був від¬
правлений до Німеччини.
Десь у липні 1956 року з Відня я та «Валь¬
тер» під керівництвом «Густава» виїжджали
на австро-чеський кордон до району Чеських
Будейовиць, щоб розвідати кордон та його
охорону.
В серпні 1956 року знову-таки з Відня я,
«Вальтер» та «Маріо» під керівництвом «Сте¬
пана» виїхали у т. зв. рейд. З метою навчання
ми потягом виїхали до Вінер-Нойштадту, а
звідти пішки через Земмерінг, користуючись
мапою та компасом, пройшли в район Граца.
Туди за нами приїхав машиною «Професор»
і завіз до Відня.
12
Після повернення я з «Маріо» мешкав у
готелю «Пратер», а у вересні — я, «Вальтер»
і «Маріо» повернулися до Італії.
За наказом «Степана» ми поїхали до Ве¬
неції, а через три дні звідти направилися че¬
рез Мюнхен до села Амерше, що поблизу від
містечка Гершінг.
Квартирували ми у будинку місцевого
бургомістра на протязі трьох місяців та під
керівництвом «Степана» вдосконалювали свій
вишкіл. В кінці грудня ми повернулися до
Риму.
Тут нас згадали наші старші оунівські
батьки. До нас приїжджали Фриз та Стецько
і навіть керівник СБ 34 ОУН Кашуба Іван.
Своїми бесідами вони хотіли підтримати наш
войовничий дух.
В квітні 1957 року я з «Густавом» за на¬
казом Васьковича виїхав через Відень до Лін-
ца, де мешкали біля місяця, а потім виїхали у
село Атер, що розташоване на березі озера
Аттер одер Камер.
Там нас зібралося 8 чоловік: я, Васько¬
вич, «Професор» (шофер), «Густав», «Валь¬
тер» — Малисевич Василь, «Степан», «Маріо»
та «Богдан» — Ципера. Мешкали ми у віллі,
що належала якійсь австрійській принцесі.
Туди приїздив до нас автомашиною Степан
Бандера. Він цікавився нашою підготовкою.
13
Дуже наполегливо при тому Бандера підкрес¬
лював, що ми повинні будемо збирати шпи¬
гунську інформацію про підприємства оборон¬
ного значення, яку продукцію вони виробля¬
ють, про матеріальний стан (населення по
містах і селах.
Бандера переконував нас у тому, що ці ві¬
домості необхідні для ОУН та що проведення
шпигунської роботи не компрометує україн¬
ських націоналістів.
Перед відправкою кожному з нас були ви¬
дані замість італійських пашпортів по 3 поль¬
ські довідки, щоб користуватися ними, перехо¬
дячи Польщею, а також гроші: американські
долари — 100, західнонімецькі марки — 50,
австрійські шілінги — 300, крани чеські —
1000, злоти польські — 5000, 17000 радянських
карбованців.
Для листування мені був даний код, кар¬
бон — засіб для таємного листування та
пляшка рідини для виявлення тайнопису. Такі
листи я мав відправляти до Америки і Фран¬
ції.
Крім цього, мали ми ще зброю, кліщі, щоб
різати дріт на кордоні, мапи, компас та інші
речі, потрібні для нелегального переходу кор-
дону.
Через декілька днів після наших зустрічей
з Бандерою, у червні 1957 року, я, «Вальтер»,
14
«Богдан» та «Густав» через австрійський кор¬
дон в районі Чеських Будейовиць перейшли
на терени Чехословаччини, а звідти до Поль¬
щі. Перед відходом нам всім змінили псевдо¬
німи, я отримав псевдонім «Липа»; «Вальтер»
став зватися «Зруб»; «Богдан» — «Яструб»,
а «Густав» — «Ворон». Ципера — «Богдан»
з нами не вчився, але я його знав ще раніше
по діяльності в ОУН.
У Польщі залишилися «Густав» та «Бог¬
дан», а я та «Вальтер» пішли до Радянського
Союзу. Перші два мусили чекати на моє по¬
вернення до них з поштою для 34 ОУН, яку
«Богдан» — Ципера мав би нести на Захід, а
«Густав» мусив би зі мною повернутися на
Україну.
Отак потайки, нелегально, зі зброєю та
карбоном — засобом для таємного листуван¬
ня, щоб пересилати шпигунські звіти, з метою
винищувати все радянське, прибув я в рідний
край 'після 15 років блукання на чужині. Але,
на щастя, недовго мені довелося бути в ролі
шпигуна. Дуже скоро я разом з «Зрубом»
попали до рук органів державної безпе¬
ки, зізналися у всьому, і нам була дарована
золя.
Все те, що я побачив на Батьківщині, вра¬
зило мене своєю несподіваністю.
У місті Львові, першому великому місті
15
УРСР, яке мені довелося побачити після вій¬
ни, збудовано багато зовсім нових заводів, а
скільки нових багатоповерхових будинків, де
отримують мешкання трудівники міста.
Не менше враження зробив на мене Тер¬
нопіль. Місто, зруйноване в роки війки, відбу¬
довано наново і стало багато кращим, ніж
було колись.
Остаточного удару мої націоналістичні по¬
гляди зазнали тоді, як я познайомився з жит¬
тям рідного села та районного центру Бере¬
жани.
Колгосп імені Хмельницького об’єднує се¬
лян, що живуть у моєму рідному селі Волиця
та сусідньому — Рогачині. Більшість будин¬
ків села — побудовані колгоспниками за піс¬
лявоєнні роки. Власниками нових будинків
сгали колишні бідняки: Джумак Юліан, Сто¬
ляр Антон, Рихлевич. В селі є медичний пункт
та родильний будинок, регулярно демонст¬
руються кінофільми, кожна сім’я має корову,
свиней.
Колгоспне стадо налічує багато голів вели¬
кої рогатої худоби, свиней та овець.
Для обробітку землі колгосп має 12 трак¬
торів і за останні роки посадив 15 гектарів
саду.
Тільки за останні роки з числа моїх одно¬
сельчан здобули вищу і незакінчену вищу ос¬
іб
віту 14 чоловік, з яких 8 стали учителями, З—
інженерами, 3 — бухгалтерами.
А що сталося з Бережанами! Замість од¬
нієї гімназії, що до Радянської влади існува¬
ла для дітей багатіїв, зараз є 3 середніх шко¬
ли, одна семирічна школа, одна школа-
інтериат та вечірня школа для молоді,
що працює.
Крім шкіл, існують спеціальні учбові за¬
клади: медичне училище та технікум механі¬
зації сільського господарства.
Колись у Бережанах існував один цегель¬
ний завод, вся робота на якому виконувалася
вручіну. Зараз їх 3, і всі вони механізовані,
крім того, збудовані овочесушильний за>вод,
кехельний завод, макаронна фабрика, механі¬
зована пекарня. Будуються скляний, цемент¬
ний та фарбовий заводи.
Коли я побачив це все, то зрозумів, що ук¬
раїнські землі, об’єднані в єдину Українську
Радянську Соціалістичну державу, процвіта¬
ють, що український народ зовсім не потребує
иа допомогу ОУН, чи на те, щоб ОУН його
від когось «визволяла».
Мені стало соромно за те, що я вірив >
брехню людей, які зараз під маскою співчуття
та допомоги своєму народові торгують можли¬
вістю займатися шпигунством проти своєї
Батьківщини.
2 1748
17
Під час війни українські націоналісти про¬
давали Батьківщину німцям. Зараз вони роб¬
лять те саме, але торгують вже, як на справж¬
ньому базарі: хто більше дав — той і узяв.
На цей раз нас продали начебто італійцям, бо
італійці нас вишколювали. З розповідей Вась-
ковича і «Степана» мені відомо, що раніше, до
1954 року, поки Підгайний Богдан («Ас¬
кольд») не відійшов від 34 ОУН, дуже вигід¬
но продавалися українські душі англійцям, а
ті готували з них шпигунів. Ще раніше 34
ОУН співпрацювало з американцями.
Більш того, «провідники» ОУН продають і
своїх господарів. Коли ми мешкали в Італії,
то Васькович і Фриз, що приїздили до нас,
звертали увагу на те, що необхідно викори¬
стовувати час і можливості для того, щоб зби¬
рати відомості і про Італію.
Такі ж відомості вони пропонували нам
збирати і відносно Австрії та Федеративної
Німеччини. Ми це робили. Як ті відомості ви¬
користовувалися ними і кому передавали їх
Васькович, «Степан» та Фриз, мені невідомо.
Попавши до Радянської України, я обіз-
нався з радянською дійсністю, умовами жит¬
тя радянських людей та їх великими досяг¬
неннями у галузях промисловості, сільського
господарства, науки та культури. За цей же
час я побачив, що тут немає ніякого підпілля
18
Я зрозумів, що нагло був обдурений про¬
відниками Закордонних Частин ОУН і цілком
свідомо прийшов до висновків, що більше не
можу мати нічого спільного з цими людьми,
які заслали мене на Батьківщину провадити
ворожу діяльність, тобто встромляти ножа у
спини моїх братів.
Зараз я з радістю і гордістю промовляю:
Я громадянин Великого Радянського Союзу.
Пишаюся, як всі люди СРСР, досягненнями
нашого народу і разом з ним будую його світ¬
лий завтрашній день.
Мої дорогі земляки, я звертаюсь до вас з
цими словами, щоб Ви зрозуміли, що ті, хто
підбурює Вас проти своїх рідних братів, хто
залучає Вас в шпигунські школи іноземних
розвідок, є перш за все вашими особистими
ворогами, ворогами нашого народу, наших
батьків, матерів, нашої чудової Соціалістичної
України.
Що я можу ще сказати, закінчуючи свій
виступ... Я був готовий віддати своє життя за
добробут свого народу. Але за цапову душу
віддавати життя не хочу, щоб провідники
ОУН наживалися на тому, кажучи, що мають
якісь зв’язки з Україною. Ніяких зв’язків во¬
ни не мають, бо ні з ким тут їм в’язатися.
Я прошу Вас, друзі мої, котрі ще живуть
за кордоном під впливом націоналістів, не
2*
19
дайте підманути себе так, як був обманутий
я. Приїздіть додому офіційно з пашпортом,
вам тут будуть раді і родина, і всі наші зем-
ляки-українці. А коли ви хочете і далі лиша¬
тися за кордоном, то не майте нічого до діла з
тими націоналістичними провідниками, які
думають не про вас і не про добробут свого
народу, а про те, як скористати з таких, як я
і ви, ангажуючи нас до розвідочної справи
проти своєї Батьківщини.
З повагою до Вас —
Володимир Небесний.
НЕ СТАВАЙТЕ на шлях боротьби
ПРОТИ СВОГО НАРОДУ
Я, бувший член Спілки Української молоді
(СУМу), бувший член Союзу Українців Бри¬
танії (СУБу) та бувший член організації ук¬
раїнських націоналістів (ОУН) Малисевич
Василь, в цьому своєму зверненні хочу роз¬
казати українській еміграційній громадсько¬
сті про ту злочинну роботу, яку провадять
добре відомі мені керівники цих спілок, сою¬
зів і організацій на терені Англії: Драбат
Григорій, Деременда Ярослав, Лівицький
Дмитро та інші. Про цю роботу вони ніде не
говорять і не пишуть, але вона є основою їх
діяльності.
Я вам розкажу про своє життя на емігра¬
ції і про те, яку роль відіграли ті люди, які
були їм підпорядковані, щоб втягнути мене
спершу до членів СУБу, потім ОУН, а тоді
вже, як людину, що мусить підпорядковувати¬
ся організаційній дисципліні, продали чужине¬
цьким розвідкам.
21
Загал нашої української еміграції, як і я
колись, дійсно переконаний в тому, що СУМ і
СУБ — це якісь аполітичні організації, що за¬
ймаються переважно культурно-освітньою чи
молодіжно-спортовою роботою. Нічого подіб¬
ного. Ці союзи е під беззастережним впливом
і під контролем теренового «проводу» ОУН в
Англії, який, в свою чергу, підпорядковується
проводові 34 ОУН, що його довший час очо¬
лював Степан Бандера.
З дальшої розповіді ви самі побачите, що
майже всі відомі мені члени «проводу» 34
ОУН — Бандера, Стецько, Васькович Осип,
Кашуба Іван, Фриз Микола, Мудрик Степан,
як і провідник ОУН в Англії Драбат Григорій
і в Австрії — Тюшко Осип, співпрацюють з
чужинецькими розвідками. Тоді стане зрозу¬
міло, як СУМ і СУБ використовуються 34
ОУН для виховання української молоді в на¬
ціоналістичному, антирадянському напрямку,
з тим, щоб потім було легше ангажувати її до
злочинної розвідчої діяльності на терені Ук¬
раїни.
Отже, про себе. Народився я в січні 1924
року в родині селянина Малисевича Матвія в
селі Стинява на Нижній Стрийщині. В 1937
році закінчив 7 класів школи і після того до¬
помагав батькам у праці в їх господарстві.
Та як тільки прийшли на західні землі Ук-
22
раїни німці, вони стали вивозити тисячі людей
на тяжкі роботи до Німеччини і утворювати
на окупованих землях так зваїні «баудінсти». Я
теж був мобілізований до «баудінсту», але ту¬
ди не пішов, а за допомогою своїх односель¬
чан Файдули Василя і Турчина Миколи в січ¬
ні 1943 року поїхав до містечка Дембиця, що
в Польщі, де вступив в так званий «шуцман-
шафт».
Там нас вишколювали військовій справі і
при тому ми несли службу по охороні мо¬
стів, станцій і різних військових об’єктів.
Десь літом 1944 року мене разом з багать¬
ма поліцаями, що служили в «шуцманшафті»,
було організовано передано в дивізію СС
«Галичина». На початках нас розквартирува¬
ли в селі Аншвальде біля Котбуса в Німеччи¬
ні, а потім в місті Нойгаммер, де переформу¬
вали і відправили на фронт для спротиву
наступаючій Радянській Армії. Я був сапером.
Частина наша була розташована в Словаччи¬
ні і Югославії. Пізніше я брав участь у боях
на терені Австрії. В 1945 році, в травні, я опи¬
нився в англійському полоні. Англійці вивез¬
ли всіх нас спершу до Італії в Риміні і тільки
в травні 1947 року мене і багатьох інших воя¬
ків дивізії перевезли до Англії.
Будучи в таборі для військовополонених в
20 кілометрах від міста Лінкольн, я працював
23
у англійських фермерів на різних сільськогос¬
подарських роботах. В 1948 році з полону нас
було звільнено, але до кінця 1951 року ми
не мали права лишати роботу на ріллі. Ці
умови багатьом з Вас добре відомі і тому
я не буду розказувати тут про них доклад¬
ніше.
Лише в січні 1951 року, після тяжкої хво¬
роби, завдяки лікарському посвідченню мені
вдалося обійти це обмеження англійського
уряду та переїхати до міста Рочдейл. Там я
жив по вулиці Дракестріт, 196, разом з Ку-
новським Дмитром, а пізніше в так званому
«Українському домі», що раніше звався Пет-
рехауз. Працював на будівництві в ЗО кіло¬
метрах від міста, а також в каменоломнях.
Там я жив аж до кінця 1954 року.
Та перш ніж розказати про дальшу долю,
треба згадати, що ще в таборі коло Лінкольну
в 1949 році я вступив до так званого «Союзу
Українців Британії». Як член СУБу, я відві¬
дував збори, платив членські внески, читав
газету «Українська думка». На перший по¬
гляд, вся діяльність СУБу була спрямована
лише до шляхетної мети, тобто на те, щоб по¬
силити любов до рідного краю, до рідної мови,
до всієї самобутності українського народу.
Але поряд з тим, основним завданням цього
союзу було і є зараз — поступове виховання
24
в українських робітників, студентів чи інтелі¬
гентів на еміграції націоналістичних поглядів,
виховання почуття ненависті до Радянського
Союзу.
Я 5 років був членом СУБу, там склалися
мої націоналістичні погляди, які привели мене
в 1951 році в симпатики ОУН, в 1952 році —
в члени цієї організації, а в 1954 році через
ОУН проліг мій шлях до чужинецької роз¬
відки.
В Рочдейлі СУБ зорганізував український
хор, яким диригував Стець Микола, а я дов¬
ший час був адміністратором цього хору. Моя
діяльність не обмежувалась лише хором, і я
все більше старався про участь в різних ідео¬
логічних вишколах, рефератах, доповідях, які
систематично провадились в дні націоналіс¬
тичних свят тощо.
В 1951 році я вступив також до СУМу в
Рочдейлі. В осередок, крім мене, входили Гець
Ярослав, Мельниченко Петро, Широкий, Му¬
зика, Гевко, Дмитрів, Оленіч та інші.
Я також був одним із керівників цього осе¬
редку.
Всі ці молодіжні здвиги, таборові свята то¬
що, які щороку проводить СУМ, не що інше,
як напіввійськові націоналістичні демонстра¬
ції з непрйхованим антирадянським змістом.
25
що мають одну мету: з дитячих років сіяти
ворожнечу до радянського ладу на Україні.
Моя громадська діяльність в СУБі і СУМІ
не лишилась непоміченою. В тому ж 1951 році
один із зверхників станиці ОУН в Рочдейлі —
Касяк Володимир звернув на мене увагу через
мої уже усталені націоналістичні погляди і на
цьому грунті заангажував мене до організації,
спочатку як симпатика, а через рік я вже був
членом ОУН.
Як член організації, я разом з Лискуном,
Мельником Данилом і Дмитрівом під керівни¬
цтвом Касяка, що мав псевдо «Лисий», та
Парханюка Григорія — «Гая» утворили звено
ОУН. На своїх зборах ми вивчали історію Ук¬
раїни, історію українського націоналізму, сту¬
діювали окремі статті з «Визвольного шляху»
та нелегального бюлетеню теренового «прово¬
ду» ОУН в Англії. Що б ми не читали, хто б
з нами не розмовляв, говорення зводилось до
одного, — до потреби боротися за УССД, що
ми мусимо допомагати українському народові
«звільнитися».
З кожним роком поневіряння на чужих
землях в моїй душі все зростала і зростала
туга за рідною Україною, все росло бажання
за всяку ціну повернутися в рідний край. Ци¬
ми думками я якось поділився з Касяком, і
швидко вже був з того вислід.
26
Восени І954 року місто Рочдейл відвідай
голова крайового комітету СУМу в Англії Де-
ременда Ярослав, він зробив офіціальну допо¬
відь, а потім мав якусь приватну розмову з
Касяком.
Після тої розмови Касяк познайомив мене
з Деремендою, а той відразу запропонував
мені подумати над можливістю повернутися
на Україну, але не звичайним шляхом, як ре¬
патріант, а нелегально після відповідного ви¬
школу. Я мусив би повертатися на Україну
для підсилення збройної боротьби, яка начеб¬
то велася УПА в краю. Про свою згоду я міг
написати листа тереновому провідникові ОУН
в Англії Драбату Григорію, на адресу видав¬
ництва «Визвольного шляху» і вислати туди
відразу свої знімки.
Дуже мені хотілось попасти в рідний край,
і я без довгих роздумів дав на те згоду, наді¬
славши відповідного листа до Лондону. На
відповідь не прийшлось довго чекати. Вже
8 січня 1955 року за наказом Драбата я при¬
їхав у Лондон. Драбат мені коротко сказав,
що я разом з іншими членами організації му¬
шу пройти відповідний вишкіл і тільки після
цього можу іти на Україну.
Після того він познайомив мене з майбут¬
німи моїми колегами Рибаком і Ткачем Федо¬
ром, які пізніше, під час нашого спільного на¬
27
вчання у Римі, мали псевда «Фредеріко» і
«Джузеппе». Тоді ж Драбат видав нам уже
готові пашпорти для виїзду в Італію.
9 січня ми виїхали у Францію, в Ніцці от¬
римали візи на в’їзд до Італії і десь через
тиждень були в Римі. Там нас зустрів Костюк
Степан, по всевдоніму «Шум», який відвіз нас
до пансіону «Розана» по вулиці 20 Вересня,
де ми перебували кілька днів.
До речі, про Костюка мені стало відомо,
що він працює у референтурі зв’язку з кра¬
єм «проводу» 34 ОУН і що в Римі він ви¬
конував ролю постійного представника 34
ОУН при якомусь відділі італійської розвідки.
Контакт з цією розвідкою усталив референт
краевого зв’язку «проводу» 34 ОУН доктор
Васькович Осип, по всевдоніму «Павло», в
1954 році, тобто після того, як арешт цілої
сітки 34 ОУН в Польщі привів до зриву спів¬
праці з англійською розвідкою. Бувший шеф
краевого зв’язку Підгайний Богдан, відомий
під псевдонімом «Аскольд», після розколу в
34 ОУН став на боці двійкарів і якийсь час
ще тримався коло англійців, та коли вони ви¬
рішили зовсім зірвати з ОУН, він виїхав в
Канаду.
За кілька днів з пансіону «Розана» Костюк
перевіз всю нашу групу в школу італійської
розвідки, на околицю Риму, в напрямі Ваті¬
“28
кану. Чи була то розвідна школа італійців, чи,
може, ще якихось чужинців, ствердити не мо¬
жу, але й шеф, і інструктори були італійці.
Містилася вона в одному з будинків, недалеко
від залізничної станції Трастевері.
Там вже були Ганяк Іван, псевдонім «Гу¬
ставо», і ще один «Фредеріко», а за два дні
туди прибули ще Хомяк Іван — псевдо «Бру¬
но», Балабаш Юстин — псевдо «Омелько»,
Небесний Володимир — псевдо «Макс» і Ро-
манюк Іван — псевдо «Карло». Мені дали
псевдо «Вальтер». Хомяк і Балабан замість
організаційних псевдонімів «Бруно» і «Омель¬
ко» одержали від італійців псевдо «Антоніо»
і стали називатися «Антоніо-1» та «Антоніо-2».
Шефом школи був італійський полковник
«Маріо», — він же викладав розвідку, а ін¬
структорами підполковник «Вікторіо», майор
«Джані», капітан «Цезар» і «Пауль».
Заняття провадились в двох групах. В гру¬
пі радистів вчилися Рибак, Ганяк, Хомяк, Ба¬
лабан і Романюк, а я, Ткач, Небесний і «Фре-
деріко-ІІ» — в групі розвідників.
В школі нас навчили, як збирати розвідоч-
ну інформацію на теренах Радянського Сою¬
зу. «Маріо» і «Вікторіо» докладно вияснювала
нам, що цікавить розвідку. Це збір всякої ін¬
формації про розквартирування військових ча¬
стин і їх озброєння; розташування військових
29
і цивільних летовищ, КІЛЬКІСТЬ 1 типи літаків
на них, охорона летовищ, місце схову пально¬
го; відомості про уранові копальні; докладні
дані про залізниці, скільки і куди на добу йде
ешелонів, які вантажі перевозять, великі мос¬
ти, їх охорона; військові і цивільні заводи, яку
продукцію випускають, скільки людей пра¬
цює тощо. Не було жодної ділянки життя на
Україні, якої б не охопили інтереси розвідки.
Всьому цьому вчили і радистів, і нас — роз¬
відників.
В квітні 1955 року основний курс навчання
було закінчено, і всіх нас вивезли іна (практику
за околиці Риму в Сан-Віто. Там провадили
фізичні тренування, роблячи довші марші по
азимуту, а радисти вправлялися в устійненні
радіозв’язку з базою в Римі.
В червні 1955 року після цих практичних
занять від нас відійшли Рибак, Хомяк, Ткач і
Балабан. Згодом нам стало відомо, що вони
пішли на Україну і ніби впали десь на терені
Чехословаччини.
В той же час відійшов від нас і «Фредері-
ко-1» з причини захворювання.
Повернулися ми до Риму в кінці червня
1955 року і продовжували навчання уже на
новій конспіративній квартирі по вул. Вія
Бандієра. Італійці вже нами опікувалися ли¬
ше періодично, а заняття в основному прова
ЗО
дили Костюк Степан і Ганяк Іван. Під їх ке¬
рівництвом я швидко підготувався на радиста.
Так пройшла осінь 1955 і зима 1956 років.
Літом 1956 року вся наша група з італій¬
цями по згоді з «проводом» 34 ОУН була ви¬
везена до Австрії теж для практичних вправ.
В Австрії нами опікувався тереновий провід¬
ник Тюшко Осип, що постійно мешкав в місті
Інсбрук. Він підшукав для нас помешкання в
селі Фельдкірхе, у лікаря Зощука, а через
пару тижнів перевів до Відня, звідки ми хо¬
дили в гори на практичні заняття, він забезпе¬
чував нас необхідними грішми, а у вересні
1956 року відправив нас до Мюнхену. Звідти
ми переїхали в село Атерше, що поблизу мі¬
стечка Гершінг, де продовжували заняття і
були прийняті Бандерою, який досить доклад¬
но цікавився, чи добре нас вишколюють. В
Атерше до нас приїздили провадити заняття
націоналісти Микулін, Марченко та Мудрик,
працівник СБ 34 ОУН.
Пізно восени 1956 року ми вернули до Ри¬
му, але вже замешкали на новій квартирі по
вулиці Вербано, 1. Там ми були аж до літа
1957 року.
Весь цей період, починаючи з 1955 року, до
нас в Рим періодично приїздили члени «про¬
воду» 34 ОУН Васькович Осип, Отецько Яро¬
слав, Фриз Микола, Кашуба Іван, всі вони
31
без кінця говорили нам про необхідність іти
в край, щоб ми на практиці робили те, чому
нас вчили розвідники. Стецько нам також
оповідав, як він, будучи на Формозі, розмов¬
ляв з українцями захопленого радянського
танкера «Туапсе».
Васькович нас вчив підробляти документи і
виготовляти печатки, а Фриз навчав робити
криївки, а також все розказував, як прова¬
дити серед населення західних областей Укра¬
їни ідеологічну диверсію.
В червні 1957 року мене було відправлено
знову до Мюнхену, а відтам — до Австрії.
Спершу я мешкав у Відні, в готелі, потім пе¬
реїхав з наказу Костюка до Лінцу, а потім
Костюк перевіз на віллу в село, розташоване
на березі Аттерзее, що коло Зальцбургу.
Там вже нас чекали Васькович, Ганяк Іван
і невідомий мені до того часу «Богдан» — Ци¬
пера, який був призначений іти разом з нами
в край. Там було вже приготовлено все необ¬
хідне спорядження для вимаршу на Україну:
взуття, одежа, зброя, цельти, наплечники.
Всім нам видали по пістолю, 2 магазини
набоїв і по 50—100 штук набоїв окремо, по
1 гранаті, по компасу і 1 автомат на всіх,
а також кожному мапи Австрії, Чехосло-
ваччини, Польщі, України австрійського
видамня.
32
Я отримав 20 ООО карбованців радянських
грошей, 3 000 чеських крон, 2 000 польських
злотих, фотоапарат для фотографування вій¬
ськових та інших об’єктів на Україні, електро¬
генератор для радіостанції, що мав з собою
Ганяк Іван.
Все це вручили нам Васькович і Костюк,
які видали нам також по пігулці з отрутою,
яку ми повинні були зажити у випадку загро¬
зи опинитися в руках безпеки. Ми одержали
також середники для тайнопису, щоб, кори¬
стуючись ними, ми могли пересилати за кор¬
дон зібрані розвідочні матеріали. Та щоб ці
матеріали пересилати, мені дали ще кілька
шифрувальних книжок.
Васькович дав нам і останній інструктаж.
З його слів виходило, що на Україні ще діє
якесь підпілля, і ми мусили після переходу
кордону віднайти його. Щоб відшукати те під¬
пілля, були дані зачепні пункти у цивільних
людей на Львівщині.
Коли згадуєш зараз всю цю кількарічну
підготовку до переходу на Україну, вражає
постійне намагання Васьковича, Костюка,
Кашуби, Стецька і інших переконати нас в
необхідності збирати розвідку. Навіть Банде¬
ра, який приїхав до нас 23 червня 1957 року,
і той, хоч в дуже делікатній формі, але гово¬
рив те саме.
з 1748
33
Для пересилки такої інформації мені осо¬
бисто дали дві адреси. Одна — в Англії, до
кореспондента Гриньківа, що мешкав у місті
Олдгайм, друга — в Канаді, до кореспондента
Загребельного Максима, що мешкав у То¬
ронто.
Зі слів Васьковича виходило, що я мав
бути на Україні три роки, потім міг вертати
за кордон. На той випадок, коли б я вертав,
було сказано, щоб з терену Австрії я мусив
був протелефонувати до Мюнхену Васькови-
чеві по телефону 44-20-38 або 4-10-35 і відтіля
мені вже уможливлять дальшу дорогу. Для
багатьох цікаво було б знати, що телефони ці
належать редакції газети «Шлях перемоги»,
яка, як видно хоча б з цього, зовсім не бай¬
дуже ставиться до співпраці 34 ОУН з іно¬
земними розвідками.
Який інструктаж отримала решта членів
групи, мені не відомо. Знаю лише, що я мав
іти на Україну разом з Небесним, а Ципера
Богдан був відповідальний за перехід до
Польщі і побут на тому терені. Ципера з Га-
няком мусили чекати в Польщі повороту Не¬
бесного з України і отримати від нього розвід¬
ку про наше пов’язання з підпіллям, після чого
також іти на Україну, але на інші контак¬
ти. Васькович нам говорив, що з італійською
розвідкою домовлено, що коли ми зберемо до¬
34
сить розвідних матеріалів, які не можна пере¬
слати звичайною поштою, то розвідка за на¬
шим проханням пришле десь на Чорноморське
узбережжя свого підводного човна, щоб нас
забрати, або вишле літака, щоб міг сісти на
Україні і забрати нас назад за кордон. Ми
мали завдання підібрати такі площі для по¬
садки літака в Карпатах.
Нам пощастило перейти всі кордони і доб¬
ратися до Польщі. Там ми лишили Циперу і
Ганяка, а самі з Небесним пішли далі, маючи
з собою отримані від Васьковича зв’язки до
підпілля на Львівщині. Ципера дав нам адре¬
су Грицковян Надії, що замешкала в місті
Лігниця, по вулиці Золоторийській, 77, куди
ми мусили написати про свої справи на терені
України, після чого вони з Ганяком теж му¬
сили іти до нас.
Тут я ще раз хочу застерегти друзів за
кордоном, що на Україні не можуть довго
втриматися ті, хто подібно до нас прийшли
нелегально з ворожими намірами.
Сам народ, самі робітники і селяни, через
яких ми мусили шукати якихось контактів до
підпілля, не підтримують жодних націоналі¬
стичних ідей. Вони через свої власні переко¬
нання роблять все залежне, щоб ніхто не шко¬
див їх мирній праці.
Тому замість попасти в підпілля, якого тут,
35
до речі, як нам стало відомо, давно вже не¬
має, ми швидко попали до органів влади.
За ці роки, що я перебував на Україні, я
міг переконатися, наскільки брехлива вся ця
облудна націоналістична пропаганда про стан
на Рідних Землях, яку всіма силами розпов¬
сюджує «провід» Закордонних Частин через
свою організаційну сітку, через осередки
СУМу та СУБу. І все це робиться заради то¬
го, щоб створити відповідні умови для анга¬
жування все нових і нових членів до розвід-
чої справи.
Маючи тепер нагоду, я хочу звернутися до
Вас, друзі, члени ОУН, члени СУБу, члени
СУМу, члени других націоналістичних угрупо¬
вань за -кордоном і інших еміграційних орга¬
нізацій, не вірте брехливій націоналістичній
пропаганді про якусь збройну боротьбу чи
будь-який спротив існуючому ладу на Україні,
не ставайте на той шлях, який привів мене і
десятки таких українців, як я, до співпраці з
чужинецькими розвідками.
Немає на Рідних Землях ні УПА, ні під¬
пільної організації, ні спротиву народу режи¬
мові, про які нам за кордоном тлумачили всі
еміграційні організації і їх преса. А коли цьо¬
го всього нема, то подумайте самі, які цілі пе¬
реслідують провідники ОУН і керівні діячі
цих організацій, обдурюючи всю еміграцію.
36
Мене особисто знає досить багато україн¬
ців за кордоном, з якими я перебував по та¬
борах, з якими я мав стосунки по організацій¬
них справах, в справах ОУН, СУБу і СУМу.
Я фанатично вірив Бандері, Стецькові, Вась-
ковичеві та іншим провідникам, так як і ба¬
гато із вас вірить їм напевно ще й сьогодні.
Мені зрозуміло, як тяжко відмовитись від тих
ідеалів, за які ми готові були віддати своє
життя. Але життя мене багато чому навчило.
І саме основне те, що наш народ не потребує
таких пожертв — ні моєї, і нікого із вас.
Хто мене знає, той ствердить, з якою рішу¬
чістю я завжди був готовий до самопожертви
за ідею УССД. З такою ж оішучістю цілком
добровільно я осуджую свою минулу діяль¬
ність. Ті, хто мене добре знають, ствердять,
що коли я звертаюсь до вас, то можу зробити
це лише з власного переконання.
Я не звертаюсь до Васьковича, Костюка.
Кашуби, Фриза, Тюшка, Деременди Ярослава,
Драбата Григорія та інших ватажків, що зро¬
били продаж братів своїх розвідникам своєю
професією. Вони обдурюють довірливих, щоб
мати з того зиск, щоб коло того «проводу» 34
ОУН мати матеріальні середники для особис¬
того життя. їм не шкода ні рідного краю, ні
його народу, ні його землі. Немає у них нічого
святого. Вони посилають таких, як я, на Укра¬
37
їну за розвідкою, щоб потім передати чужин
цям відомості про те, куди треба кидати вод¬
неві бомби у випадку війни. Хіба це не злочин
проти свого народу?
Я звертаюсь до низових членів еміграцій¬
них організацій, таких, як Касяк Володимир,
Парханюк Григорій, Мельник Данило, Дмит¬
рів, Коваль Дмитро, Романюк Іван, Домера-
цький Микола, Керницький, Шмелик, Остапів,
Гець Ярослав, Мельниченко Петро, Широкий,
Музика, Гевко, Куновський Дмитро, Оленик
та багато, багато інших, з закликом: Не ста¬
вайте на шлях боротьби проти свого народу,
проти своєї батьківщини.
Я закликаю вас любити не лише історію
України і її козацьке минуле, а любити і ша¬
нувати свій рідний край і його народ такими,
якими вони є сьогодні. Це значить — не ро¬
бити нічого такого, що вигідно, може, чужин¬
цям, але не нашому народові. Подумайте доб¬
ре над тим, до якого непоправного знищення
України можуть дійти у випадку, коли б по¬
чалася нова атомна війна. А провідники ОУИ
тлумачать всім, всім членам за кордоном, що
війна неминуча і її треба використати для
розбудови УССД. А якраз для того і треба
збирати розвідку — казали Бандера, Васько¬
вич, Стецько та інші.
Брати-українці! Схаменіться! Подумайте,
зя
тож на ваших батьків та на ваші родини, на
вашу рідну землю збираються кидати водне¬
ві бомби. Це ж є страшний злочин. Чи ж то
розумно слухати «провідників»?
Я вважаю, що таких людей, як Стецько,
Васькович, а по смерті Бандери — Ленкав-
ський, треба судити, як кримінальних злочин¬
ців, які своїми діями по організації шпигун¬
ства на Україні уже сьогодні готують нове
знищення нашого квітучого рідного краю, як¬
що хтось розв’яже нову атомну війну.
В. Малисевич.
НА СВІТЛУ ДОРОГУ
Кореспондент: Скажіть, будь-ласка,
що ви хотіли б розповісти українцям, які жи¬
вуть за рубежем?
М а г у р: Насамперед мені б хотілося роз¬
повісти членам і не членам різних еміграцій¬
них партій і угруповань та всім українцям за
межами рідної землі про, можливо, маловідо¬
му їм сторону діяльності проводу закордон¬
них частин Організації українських націоналі¬
стів, про те, як я, рядовий член цієї організа¬
ції, з благословіння її керівників, став на
шлях шпигунської, підривної роботи проти
свого народу. Цією розповіддю я не переслі¬
дую яких-небудь корисливих цілей, і єдине
моє бажання, щоб вони замислились над тим,
куди спрямована вся діяльність багатьох емі¬
грантських організацій, щоб кожний чесний
українець постарався розібратися в облудній
агітації купки оунівських «провідників», які
залишилися ще за кордоном і галасують про
40
необхідність боротьби за «свободу» України
Я хочу застерегти чесних українців, щоб вони
не продавали свого життя капіталістичним
розвідкам на шкоду собі, власне, українсько¬
му народові і на догоду всяким «провідни¬
кам» та «міністрам», які сито живуть на гро¬
ші цих розвідок.
Кореспондент: Бажано, щоб ви спо¬
чатку розповіли про себе, коли і при яких об¬
ставинах опинилися за кордоном?
Магур: Прошу. Я народився в 1928 році
в селі Губичі біля Борислава на Дрогобиччи-
ні, в сім’ї чорнороба бориславських нафтових
промислів. Нелегко було жити.сім’ї простого
українського робітника за панської Польщі.
Недовго прожили ми при Радянській владі.
Почалась війна, і не минула мене доля бага¬
тьох українських хлопців. У липні 1944 року
мене було мобілізовано до німецької армії,
хоча я мав лише 16 років. Тому мене було за¬
раховано до підрозділу так званих «Юнаків-
СС», у зенітній артилерії. Я в тій частині слу¬
жив до капітуляції Німеччини, а потім перебу¬
вав по таборах ді-пі та ІРО.
У Німеччині, проживаючи в таборі для так
званих переміщених осіб у місті Траунштайн,
в 1945 році я вперше почув про українських
націоналістів від члена ОУН Гусака Михайла.
Члени ОУН, що баламутили голови молоді,
41
свідомість якої тільки-но пробудилася, пере¬
бували в кожному українському таборі.
Слухаючи про начебто благородну мету
бандерівської організації і будучи свідком тих
страхіть, які приніс українському народові ні¬
мецький фашизм, я, як патріот своєї Батьків¬
щини, вважав, що тільки в лавах Організації
українських націоналістів зможу принести ко¬
ристь українському народові. Тому я добро¬
вільно, навіть з запалом молодої душі вступив
спочатку в так звану організацію «Юнаки
ОУН», а згодом — в члени ОУН, і мені, як це
звичайно робиться в ОУН, було присвоєно
псевдо «Рух».
У 1948 році з Німеччини я переїхав на ро¬
боту до Англії, де мешкав у таборах для пе¬
реміщених осіб Вествратінг, біля Кембріджа;
Фультон, біля м. йорк, Маркетгарбора, біля
м. Ляйчестера, Богсайд, в Шотландії, а потім
в Cave Скотия в с. Лявтон, де працював чор¬
норобом на шахті «Больд».
Тут я зустрів Гріцу Володимира, за зав¬
данням якого я вже сам повинен був вербува¬
ти до нашої організації тих українців, які
мешкали в таборі, обробляючи їх у націоналі¬
стичному, антирадянському дусі.
Кореспондент: Виходить, що ви теж
займали в ОУН якесь керівне становище?
Магур: Так. В с. Лявтон я займав уже
42
положення підрайонного «вишкільного» рефе¬
рента і підпорядковувався надрайонному ре¬
ферентові Тисячному по псевду «Карий». В
моєму підпорядкуванні теж були члени Орга¬
нізації станичні Балабан Юстин, «Чорнота» і
«Береза». Так я жив і працював у с. Лявтон,
проводячи в ОУН, як я в той час думав, ко¬
рисну для України роботу.
Тут треба зазначити ще одну обставину.
Через якийсь час після приїзду в Англію,
десь у 1950 році, всім членам ОУН нашої ста¬
ниці було роздано спеціальні анкети, на які
ми мусили власноручно відповісти. Вони мі¬
стили ряд питань відносно походження, осві¬
ти, батьків, їх місця мешкання, своєї теперіш¬
ньої праці і т. п. Та одне з питань, якого
зараз дослівно пригадати не можу, було при¬
близно такого змісту: чи готовий я, в разі по¬
треби для організації, піти на Україну для
підсилення організаційної роботи на Батьків¬
щині. 3-вичайно, я, як і дехто з інших членів,
які були фізично здорові і не обтяжені сім’єю,
відповів, що готовий. Ті анкети потім відпра¬
вили до Лондона.
У квітні 1951 року я одержав листа від ке
рівника ОУН в Англії Драбата Григорія, по
псевду «Дніпровий», з наказом прибути до
м. Манчестера. Там мене зустріли оунівці Рі-
пецький по псевду «Горислав» і Маців по
43
псевду «Богдан». Вони, покликаючись на мою
анкету, в якій я дав згоду іти в край, зажа¬
дали від мене виконання цього зобов’язання.
При тому попередили, що перед тим, як піду
на Україну, я мусив би пройти відповідний ви¬
шкіл в англійській розвідочній школі.
Я зрозумів, що з мене хочуть зробити шпи
гуна, але відмовитися вже не міг, і дав згоду.
«Богдан» і «Борислав» були дрібними спів¬
робітниками англійської розвідки, але через
декілька днів у Лондоні я зустрівся з голов¬
ним продавцем українських душ — Підгайним
Богданом, більше відомим серед членства по
псевду «Аскольд».
Набравши в Англії цілу групу, в яку, крім
мене, увійшли ще оунівці «Крук», «Влодко»,
«Кенді», «Чумак» і «Журко», Підгайний на¬
правив нас у супроводі «Богдана» на англій¬
ському літаку в Західну Німеччину в м. Дюс¬
сельдорф. Звідти ми були перевезені в м. Ле¬
веркузен, де по вулиці Міттельберг, 11, вже
на початку червня 1951 року почали вчитися
в школі радистів англійської розвідки. В та¬
кий спосіб я став шпигуном під псевдом
«Марко».
Кореспондент: Отже, виходить, що
англійська розвідка вирішила завербувати вас
саме тому, що ви були членом ОУН?
Магур: Я не маю в цьому жодного сум¬
44
ніву. Але продовжу свою розповідь. Уже тоді
я не раз ставив собі запитання, хіба я до того
прагнув, вступаючи в ОУН? Та, не знаходячи
відповіді, втішав себе тим, що провід 34 ОУН
знає, де його члени можуть принести користь
своєму народові. Тепер, звичайно, я вже так
не думаю.
Кореспондент: Ви сказали, Юліане
Миколайовичу, що школа англійської розвід¬
ки була розташована на території Західної Ні¬
меччини?
Магур: В тому немає нічого дивного.
Англійська розвідка без жодних перешкод ро¬
била в Західній Німеччині все, що їй було
треба. Разом з своїми колегами я вчився шпи¬
гунському ремеслу в м. Леверкузен, а від
серпня 1951 року — в Лондоні по Альбіон-
стріт, 5, Холен-стріт, 3 та в інших місцях. На
аеродромі Абінгтон, недалеко від Оксфорда,
під керівництвом англійських розвідників Ро¬
бертсона й Пітера вивчав, як треба користу¬
ватися парашутом при стрибках з літака.
Я пізнав ще декількох таких же, як і я,
простих українських хлопців, які стали шпигу¬
нами і вчились разом зі мною: «Павла»,
«Юзека», «Геральда», «Бурлаку», «Івана»,
«Євгена», «Роберта» і інших. їх, як і мене,
англійські розвідники Рочестер, Роберт, Чіл-
тон, Бейлі «Марлена» та інші вчили збирати
45
шпигунські відомості про Україну, передавати
цю інформацію англійцям, користуватися спе¬
ціальною фотоапаратурою та симпатичним
чорнилом, стріляти тощо. Треба сказати, що
інформації, яких жадали англійці від своїх
агентів, не обмежувались даними про військо¬
ві об’єкти. їх ще більше цікавила економічна
і політична розвідка. Ми мусили збирати роз¬
відку про всі більш-менш значні підприємст¬
ва, що випускали навіть мирну продукцію в
західних областях України, а головним чи¬
ном, — про пропускну спроможність заліз¬
ниць, про розбудову західноукраїнських газо-
і нафтородовищ та інші енергетичні ресурси
країни.
В грудні 1951 року ми знову повернулися
до Німеччини і мешкали в Леверкузені та бі¬
ля м. Мюльгайм. Всі ми мали, крім оунів-
ських, англійські псевдо. Англійська розвідка
нас утримувала, даючи 150 марок на місяць, і
на цю розвідку ми повинні були потім працю¬
вати. Після того ми ще кілька разів виїздили
в Лондон та поверталися в Німеччину.
Кореспондент: Цікаво, а чи знав
Бандера та інші керівні члени 34 ОУН про те,
що з вас англійська розвідка готує своїх шпи¬
гунів?
М а г у р: Безперечно знали. Про це я і хо¬
чу сказати. Під час навчання нас відвідували
46
наші організаційні зверхники Підгайний Бог¬
дан — «Аскольд», що був тоді членом прово¬
ду 34 ОУН, Керод Володимир — псевдо
«Пет», Маців Богдан, Ріпецький — «Бори¬
слав» і Камінський — «Джек» та інші, які
підтримували постійний зв’язок з англійськи¬
ми розвідниками Рочестером, Амором, Фосте¬
ром, Террі, Чілтоном та іншими.
Підгайний, Керод і інші «провідники» в
розмовах з нами завжди старались підкресли¬
ти, що співробітництво ОУН з англійською
розвідкою — співробітництво рівних партне¬
рів. Але як виглядає це рівне партнерство,
видно з наступного прикладу. Коли Керод за¬
хотів у приватному порядку зустрітися зі
мною перед'моєю засилкою до Радянського
Союзу, то Рочестер заборонив йому це робити,
і ми з ним так і не побачилися. Ось як вигля¬
дала ця «співпраця» так званих рівнорядиих
партнерів. Смішно навіть слухати про парт¬
нерство і рівність. Мене просто продали в
повному розумінні цього слова англійській
розвідці, а хто одержав за мене гроші? Нема
чого критися, гроші за мене і таких, як я,
одержував провід 34 ОУН.
Декілька разів зі мною зустрічався Степан
Бандера, щоб благословити мене на «священ¬
ну» справу. Він старався мене переконати, що
тільки в разі перемоги Заходу в атомній і
47
водневій війні можна добитися самостійної
України і що провід ОУН, маючи в своєму
розпорядженні розвідці матеріали про Украї¬
ну, зможе виступати перед західними держа¬
вами як якась сила.
Йому, мабуть, мало було жертв, які приніс
українському народові «рівний партнер» Гіт-
лер, і тієї «самостійної України», яку дали ні¬
мецькі фашисти українському народові, роз¬
стрілюючи мирних громадян під Києвом,
Львовом і всюди, де ступала нога вже відо¬
мого нам попереднього «визволителя» Украї¬
ни.
Бандера намагався виправдувати співпра¬
цю ОУН з англійською розвідкою, заявляючи,
що ЗП УГВР також співпрацює, тільки з аме¬
риканською розвідкою. Тобто на ділі виходи¬
ло так: «Ти пробач, що я тебе продаю і поси¬
лаю на смерть, але мені потрібні гроші».
Це дійсно було так, але чому ж прості
українські хлопці повинні були платити своїм
життям за фунти, долари й марки для своїх
«провідників».
Мені стало ясно, що гарні слова провідни¬
ків ОУН про свободу і самостійність України
тільки й говоряться для того, щоб зіграти на
національних почуттях людей, які по-справж¬
ньому люблять свій народ і бажають йому
добра, а потім використати цих людей у своїй
48
чорній роботі разом з чужинецькими розвідка¬
ми. Так вони поступили й зі мною.
Кореспондент: Які конкретні завдан¬
ня поставили перед вами провід 34 ОУН і
англійська розвідка, перекидаючи вас неле¬
гально в Радянський Союз?
Магу р: Особисто від Бандери я одер¬
жав завдання пов’язатися на Україні з нібито
діючим там оунівським підпіллям. В цей спо¬
сіб Бандера міг ствердити не раз роблені ним
публічні заяви про наявність у нього зв’язку з
так званою краевою ОУН і піднести авторитет
свій та всієї ОУН в очах англійців, показую¬
чи, що їх недаремно вони годують. Та все ж,
я в першу чергу повинен був виконувати ті
завдання, які одержав від англійської розвід¬
ки, і про це Бандера сказав мені прямо.
А завдання, які я отримав особисто від Ро¬
честера, зводились до того, що я повинен був
збирати інформацію про розташування вій¬
ськових частин, аеродромів, мостів, про фаб¬
рики і заводи, про все, що створено руками
українського народу, щоб на випадок війни
перетворити їх в руїни і попіл. Крім цього, я
повинен був підібрати місця для прийому но¬
вих шпигунів.
Всі ці відомості я повинен був передавати
за кордон по радіостанції або при допомозі
секретного чорнила на адресу Вігановського
4 1748
49
Густава в Англії та Бабиної Анастасії в Бель¬
гії.
В моєму розпорядженні були портативна
радіостанція, спеціальний фотоапарат, фіктив¬
ні документи та інше шпигунське «добро».
Крім цього, Рочестер вручив мені пістолет і
ампулу з отрутою. І з цими всіма речами я по¬
винен був «служити» Україні, здобувати для
неї якусь самостійність. Від Рочестера я утри¬
мав велику суму грошей на свою шпигунську
роботу, в тому числі переважно польські зло-
ти, доляри, крони.
Кореспондент: Цікаво, як практично
було організовано ваш перехід на Україну?
Магур: Підгайний і Бейлі намагались
мене перекинути нелегально в Чехословаччи-
ну, щоб звідти я пробирався на Україну. Але
дві такі спроби були безуспішні, бо на чесь¬
кому кордоні нас двічі обстріляли прикордон¬
ники. Тоді Рочестер у травні 1953 року привіз
мене в західнонімецький порт Кіль, де поса¬
див на катер німецької розвідки, спеціально
споряджений для засилки шпигунів з допомо¬
гою повітряного балона, і на цьому катері ме¬
не вивезли в море. Біля острова Борнхольм
ми кілька днів чекали, і коли піднявся вітер
в бік польського узбережжя, я з катера поле¬
тів на повітряному балоні в Польщу, де вда¬
лося мені щасливо приземлитися, а звідти вже
50
ЗГоДом пішки добратися і на Україну. Я не
став збирати розвідку, а прийшов до органів
влади і розповів про все чесно: як я став чле¬
ном ОУН, як став шпигуном, як прибув на
Україну і з якими завданнями.
Кореспондент: Що саме спонукало
вас відмовитись від виконання завдань прово¬
ду 34 ОУН і англійської розвідки?
М а г у р: Опинившись на терені Львівської
області, я остаточно переконався, кому вигід¬
на така діяльність ОУН. Я побачив, що укра¬
їнський народ загоїв рани, нанесені країні
внаслідок війни, і з мрією про мир вільно тру¬
диться на полях, фабриках і заводах. Україн¬
ська молодь розмовляє українською мовою,
співає українські пісні і вчиться в українських
школах та інститутах. Я побачив таку Украї¬
ну, про яку довгі віки мріяв український на¬
род і про яку не мають поняття ні ті, хто ке¬
рує так званою «визвольною» боротьбою Ук¬
раїни за кордоном, ні, тіт більше, ті, які
стають сліпою зброєю в . їх руках.
І-якою мерзенною на фоні всього цього
стала переді мною злочинна запроданська ді¬
яльність ОУН, яку я колись вважав священ¬
ною, і в мене не піднялася рука з рочесгерів-
ським пістолетом на спокійне і вільне життя
свого народу і на все те, що ним створено, ще
дороге і мені, і що намагаються знищити роче-
4*
51
стери, чілтони, бейлі з допомогою своїх ви-
служників — підгайних, керодів тощо.
Я був готовий понести кару за ту роботу,
яку провадив за кордоном проти своєї Бать¬
ківщини. Та, на велике моє здивування, ста7
лося не так, як залякували мене Бандера, Під¬
гайний і інші. Мене не тільки не судили і не
вивезли в Сибір, як твердить оунівська про¬
паганда за кордоном, а навпаки, органи влади
зробили все можливе, щоб я став рівноправ¬
ним членом радянського суспільства, громадя¬
нином вільної Української держави.
Я хотів би, щоб для українців, які знахо¬
дяться за межами рідної землі, моє життя
стало прикладом, з якого вони повинні самі
зробити висновок. Щоб вони критично відно¬
силися до тієї різноманітної антирадянської
націоналістичної пропаганди, яка обплутує їх
щодня, щохвилини; вдумались, <кому вони при¬
носять користь, підтримуючи керівників уся¬
ких ОУН, УГВР, ПУН і т. п. Нехай вони па¬
м’ятають, що Україна існує і в мирній праці
добилася нечуваних успіхів в економічному і
культурному розвитку, ставши однією з пере¬
дових держав Європи.
Члени проводу 34 ОУН .до останнього ча¬
су широко розповсюджували серед україн¬
ської еміграції вигадки про існування ОУН на
рідних землях, про боротьбу українського на¬
52
роду проти існуючого ладу, яка нібито продов¬
жується під керівництвом цієї організації, і
тому подібні дурниці про антирадянські ви¬
ступи, демонстрації, заколоти. Будучи за кор¬
доном, я сам читав ці брехливі вигадки і в
«Українському самостійнику», і в «Визволь¬
ному шляхові», і в інших націоналістичних
виданнях.
Я на Україні вже близько 8 років.
Ще тоді, коли я прибув сюди, тобто в 1953
році, я не знайшов тут ніякої організації ук¬
раїнських націоналістів, і за ці 8 років не ба¬
чив проявів так званої боротьби, ні студент¬
ських виступів, ні збройних акцій. Немає
ніякої краєвої ОУН, яку так настирливо нама¬
гається репрезентувати за кордоном провід 34
ОУН перед еміграцією і, головне, перед чу¬
жинецькими чинниками.
Не треба бути дуже мудрим, щоб зрозуміти,
що спонукає 34 ОУН вдаватися до злочинно¬
го обману українців на еміграції. Коли зник¬
не брехливий міф про існування в краю бо¬
ротьби, тоді Отецько, Ленкавський, Підгайний
і інші провідні члени ОУН будуть репрезенту¬
вати тільки самих себе, а це значить — втра¬
тять можливість отримувати матеріальну по¬
міч від чужинецьких розвідок на власні по¬
треби і втратять можливість використовувати
на себе ще й ті гроші, які їм вдається одер¬
53
жувати під час збірок на так званий «визволь¬
ний фонд», що провадяться серед еміграції.
Українці за кордоном мусять зрозуміти, що
зароблені ними на чужині доляри, марки,
франки, після їхніх пожертв у так звані «бо¬
йові фонди», йдуть у кишені самозваних «ви¬
зволителів» України Стецька, Лебедя, Ленкав-
ського, Підгайного та інших.
Мені ще раз хотілось нагадати землякам
за кордоном, що ні за службу в СС-дивізії,
ні за службу в поліції органи влади нікого не
переслідують. Вся ця минула діяльність ко¬
лишніх громадян Радянського Союзу вже дав¬
но амністована.
Візьмемо мене. Я, який після довгого ви¬
школу в англійських розвідшколах, маючи
шпигунські організаційні завдання, портатив¬
ну радіостанцію, зброю і отруту, — прибув на
Україну з евентуальними ворожими намірами,
живу зараз вільним життям, користуюсь всі¬
ма правами радянських людей. Більше того, я
маю змогу надолужити те, що втратив на емі¬
грації — продовжувати навчання. Будучи вже
на Україні, я закінчив середню школу, а за¬
раз вчуся в інституті, скоро і його вже за¬
кінчу і буду працювати для добробуту свого
народу.
Чи міг навіть мріяти колись мій батько про
те, що його син зможе одержати вищу осйіту?
54
Та, правду кажучи, вісім років назад я і сам
не сподівався, що так щасливо складеться моя
доля. Я маю своє мешкання, сім’ю, дітей.
Вчусь не лише я, вчиться також і моя дружи¬
на.
Моя доля не є якимось винятком.?3наю ще
ряд осіб, які повернулися із Заходу. Знані ба¬
гатьом в еміграції професор Макар, Ривак Ва¬
силь, Котельницький Осип і багато інших жи¬
вуть і працюють у Львові. їх ніхто не переслі¬
дує і не чіпає. Тому не <греба вірити брехли¬
вій пропаганді, що люди, які повертають на
Україну з Заходу, переслідуються тут органа¬
ми влади. То є неправда, розрахована на те,
щоб утримати тисячі українців за кордоном
на становищі «людей без батьківщини» і під¬
тримувати ще більше так звану хододну війну.
Я завжди готовий чи то в приватних роз¬
мовах, чи в листах, чи в якийсь інший спосіб
особисто підтвердити те, що мною було тут
сказано, чи дати пояснення по тих питаннях,
які ще декому з емігрантів неясні або недо¬
статньо мною з’ясовані.
ЗМІСТ
ОУН f- ярмарок по розпродажу шпи¬
гунів З
Не ставайте на шлях боротьби проти
свого народу 21
На світлу дорогу 40
Редактор М. Дорошенко
Художній редактор І. Плоска нко
Художник Н. Крижанівська
Техредактор С. Н е д о в і з
Коректор О. Ц і р о х
Владимир Небесный, Василий Малисевич.
Юлиан Maryp.
ОУН — ярмарка по распродаже шпионов
(На украинском языке).
Підписано до друку 25. VIII-62. Формат бОХЭО’/зг. Папер.
арк. 0,875. Друк. арк. фіз. 1,75. Авт. арк. 1,62. Видавн:
арк. 1.7. Зам. 1748. Тираж 30 000. Ціна 3 коп.
Книжково-журнальне видавництво. Львів. Підвалена, З
Обласна друкарня, Львів. Спартака, 4