Текст
Роман Волчук
спомини
з повоєнної Австрії
та Німеччини
Критика
Київ 2004
Друга частина спогадів Романа Волчука є хронологічним
продовженням його попередньої книжки - «Спомини з
передвоєнного Львова та воєнного Відня», опублікованої
2002 року «Критикою». У новій своїй мемуарній праці,
що охоплює період від травня 1945 до грудня 1949 року,
відомий інженер, науковець та громадський діяч зі США
розповідає про драматичні долі українців, які по закінченні
війни опинилися в Австрії та Німеччині й обрали собі шлях
подальшої еміграції на Захід. Точність деталі, почуття
гумору, гостра сюжетна інтриґа, витворена самою істо¬
рією, робить спомини Романа Волчука не лише унікальним
людським документом, вартісним для фахівців-істориків,
а й захопливим читвом для кожного, хто полюбляє яскраві
людські характери, ситуації, перипетії.
© Роман Волчук, 2004
© Микола Рябчук, післямова, 2004
© Андрій Шубін, обкладинка, 2004
ISBN 966-7679-43-8 © «Критика», макет, 2004
Зміст
Весна 1945 5
Життя в Тельфсі (5). Під новою владою (9).
Переїзд до Баварії (12)
Намагання встановити зв’язок з міжнародними
інституціями 15
Знову в Австрії (15). Місія до Швайцарії (19).
Невдалий поворот з епілогом у французькому
карному таборі (ЗО)
Ґрац 34
Батьки в Німеччині 43
Спорадична комунікація (43). Смерть батька (50).
Посмертні згадки в пресі (54)
Побут у Форарльберзі 57
Праця у фірмі Wayss & Freytag (57). Студентські
та громадські справи (68). Langen a/Arlberg,
1946-1948 (75)
У Німеччині 96
Авґсбурґ (96). Громадське життя і політика (99).
«Інші Дні» Софії Парфанович (105). На лещатах
із «Бурлаками» (111). Школа англійської мови
в Лявфі (119). Еміграційні проблеми (122)
Додаток. Справа вбивства німцями професорів
уЛьвові 126
Микола Рябчук. Життєпис на тлі доби,
або Повернення мемуаристики 130
Іменний покажчик 139
4
Іbos *tWPV
Весна 1945
шшшштяшяшяштшввшшштшшш
Життя в Тельфсі
Містечко Telfs, де нас застав кінець війни, розташоване на лі¬
вому березі річки Inn ЗО км на захід від Інсбрука, при головній
залізничній лінії, яка веде з Інсбрука вгору через вершину Arlberg,
а тоді вдолину до Feldkirch на швайцарській границі, яких 130 км
на захід. Там залізничний шлях розгалужувався: на захід до Швай-
царії і на північ до Bregenz над Боденським озером та до Баварії.
У воєнний час границю пильно охороняли, і до «невтральної»
Швайцарії, недосяжної мрії всіх утікачів, можна було переїхати
лише за дипломатичними паспортами. Коло залізничної зупинки
Telfs був міст через Інн до присілка Pfaffenhofen на другому березі.
Річкова долина мала приблизно 2 км ширини - між стрімким
верхів’ям Hohe Munde (2400 м) на півночі та скелястим Hocheder
на півдні.
Telfs був чималим містечком - із крамницями при головній
вулиці, кількома гостиницями, церквою з двома Готичними ве¬
жами, фонтаном на площі з якоюсь фігурою, з поштою та урядо¬
вим будинком бюрґермайстра. Неподалік видніли споруди великої
текстильної фабрики Пішля, а трохи далі - фабрика всякого гос¬
подарського знадіб’я Шіндлера. Обидва власники мали свої оселі
(подейкували - з купальними басейнами та люксусовим облад¬
нанням) на узбіччях поза Тельфсом. Фабрики працювали на воєнні
потреби й затруднювали сотні робітників з окупованих німцями
країн. У Шіндлера працювали переважно італійці й французи, у
.ля - українські жінки. Знаходили там собі працю і наші втікачі
зі східної Австрії.
5
Індустріяльні та залізничні споруди в сусідньому Інсбруці бом¬
били майже щодня, але у Тельфсі було спокійно. Та все ж навесні
1945-го почали будувати бомбосховища для робітників тельф-
ських фабрик, тож мій батько знайшов собі працю «завідувача
магазину» в будівельній фірмі Шнайдера, котра підрядилася
висвердлити «бункер» у скелі для життєрятувальних потреб. Своє
підприємство Шнайдер почав іще в «Генеральній ґубернії» (як
називали окуповану Польщу), а відтак мусив звідти евакуювати
своїх робітників та надбане там майно. Проблема тепер полягала
в тому, що робітників йому не бракувало, зате бракувало важких
будівельних машин - мав лише кайла, долота, тачки й лопати.
Тож завдання - побудувати сховище - ніхто не сприймав серйозно.
Люди виходили на роботу, яка посувалася черепашиним ходом,
отримували за це урядові гроші, і всі були задоволені. Батько
вранці відчиняв «магазин», де зберігалося знаряддя, а ввечері за¬
микав тачки й лопати на колодку, і за те йому платили 0.80 марок
за годину (робітникам належало 0.60 марок за годину, робочий
день тривав 10 годин, з обідньою перервою). А головне - всі були
зареєстровані в «уряді праці» як «воєннопотрібні», з правом на
побут і харчові купони. Наглядачем над робітниками (поляками
та українцями - наддніпрянськими й галицькими; галичани-
інтеліґенти запопадливо підлабузнювалися до поляків, «схід¬
някам» усе було «наплевать») був йовіяльний віденець Шумах,
який забавляв усіх дотепами та кпинами з підупадаючого режиму,
дні минали у балачках, політиканстві, обговоренні останніх ра-
діоновин про просування американських військ та намаганні
вгадати, хто ж із трьох «аліянтів» першим прийде до Тельфса.
Софія Парфанович мала працю відповідальнішу. У фабриці
Пішля було чимало вагітних жінок, котрі, як і немовлята, часто
вмирали при пологах через погані санітарні умови та брак догляду
у фабричній лікарні. Хтось про те доніс до партійного агентства
Deutsche Arbeitsfront (Німецький фронт праці), завданням якого
було захищати права робітників. Тож Пішель отримав наказ
поліпшити ситуацію й затруднити кваліфікованішу медичну
працівницю. В лютому 1945-го Софія Парфанович отримала від
6
Тельфс, Rathaus
Уряду здоров’я в Інсбруці скерування на фабрику, сподіваючись,
що там є місце для лікаря. Власник, проте, заявив, що це непоро¬
зуміння, бо йому треба звичайної медсестри, а про лікарську плат¬
ню 700 марок на місяць не може бути й мови! Софія спершу зая¬
вила була, що їй, досвідченому гінєкологое^, обіцяно в Інсбруці
працю, відповідну до її кваліфікації. Але урядовці їй відповіли
без зайвої ґречности: «Беріть що дають і тіштеся, що й таке для
вас маємо!»
Так вона почала свою акушерську працю у Пішля, а треба було
ще вишколити помічниць із-поміж українських дівчат та переор¬
ганізувати шпиталь. На те дивилися управителі фабрики кривим
оком, а українки, привезені на роботу зі східних земель, ставилися
До неї, як і до інших наших утікачів («продажних наймитів»), із
7
недовір’ям чи навіть ворожістю. «Скоро прийдуть наші брати й
батьки - то всім вам буде!» Але і з тої роботи її весною звільнили.
(Про все те пише Софія Парфанович значно детальніше у своїх
спогадах про ті часи, виданих накладом авторки: «На схрещених
дорогах», Чікаґо, 1963,417 с.).
Коли я появився у Тельфсі в середині квітня 1945, батьки
мешкали у кімнатці, яку їм винаймали у своїй хаті три бабуні -
сестри Найнер. Про це я вже згадував у першій частині «Споми¬
нів», тут додаю лише кілька колоритних подробиць стосовно на¬
шого побуту та інших подій у Тельфсі під час зміни влади, допов¬
нюючи власні спогади відповідними згадками про людей із книжки
С. Парфанович.
Наймолодша з наших господинь, сувора Ліна, мала 80 років;
старша від неї Марія займалася городом і господарством, а най¬
старша Колетта куховарила. Вона страждала від хронічного рев¬
матизму, пересувалася по хаті за допомогою двох ціпків і завжди
мала на обличчі блаженну усмішку людини «не від цього світу».
Сестри, говорячи про неї, показували пальцем на чоло. Дорогу
до їхньої хати на Кірхґассе побіля церкви показав батькові гро¬
мадський секретар, додавши при тому, що «це дуже погані жінки,
нікого не хочуть прийняти». Проте місцевий католицький парох
розповів їм зворушливу історію про бездомних людей, а тут іще
їхній родич виявився хворим у лікарні, і йому приснилося, що
вони «не доступлять спасіння, як не приймуть чужинців у свій
дім!». Це вирішило справу. Три сестри все життя прожили разом
і ніколи не були одружені. Сусіди казали, що це був вплив їхнього
давно вже покійного брата, священика-катехита, який жив із
ними. Власне його порожню кімнату, повну, наче захристія, святих
образів, вони відступили батькам. У тій кімнаті не було електрики.
А для мене бабуні знайшли приміщення на горищі, де я мусив
уживати свічку, бо вікон там не було.
Та все ж потроху наші житлові справи пішли на лад, завдяки
дипломатичним здібностям батька, котрий зумів причарувати
старих, чи то поцілувавши в руку господарну Марію, чи
нарубавши дров Колетті. Вона дозволяла нам готувати уранці каву
і (потайки від сестер) давала півлітра молока денно та двоє яєць
на тиждень. Батько направив їм кухню, а його знайомий завів у
цілому домі електрику. У темній кухні під великим чорним каза¬
ном завше горів вогонь. Казана ніколи не знімали з залізного гака
і мабуть, ніколи не мили, як і великої, покритої товщем, ско¬
вороди. На невеликому городі коло хати була старезна, напівза¬
сохла груша.
Під новою владою
Коли нарешті до Тельфса в’їхало з заходу моторизоване аме¬
риканське військо, місцеві тирольці вивісили на хатах білі про¬
стирадла на знак мирної капітуляції (хоча формально війна ще
тривала й у Тельфсі знаходилися розгублені німецькі частини).
На фабриці Шіндлера тим часом замаяв швайцарський прапор
(бо власник був швайцарського роду), а на будинках поз’являлися
червоно-біло-червоні прапори колишньої Австрійської респуб¬
ліки. Серед членів міської управи раптом виявилося напрочуд ба¬
гато членів і симпатиків «австрійського руху опору», які почали
виказувати свою льояльність до нової влади нагінкою та доносами
на «нацистів» і німців із Півночі, що їх тирольці справді завжди
недолюблювали, обзиваючи «піфке». Потерпів тоді й Пішель,
власник текстильної фабрики, якого примусили замітати фа¬
бричне подвір’я. І, звісно, усім кортіло позбутися навезених до
містечка чужинців, чи принаймні утруднити їм життя, до чого
добрим засобом було вишукування серед них «коляборантів».
У цій категорії опинилися передовсім мадяри, які воювали по
боці німців, а також усі пов’язані з допоміжними німецькими
військовими формаціями чи контрактовими організаціями, всі,
хто мав яку-небудь позицію в німецьких урядах праці та цивільних
адміністраціях, зрештою - робітники різних національностей, що
добровільно приїхали до Німеччини на працю. Втім, і вони
ділилися на «порядніших», тобто готових вертатися до своїх країн,
та «підозрілих», які боялись репатріяції. Серед останніх у Тельфсі
найбільше було українців та вихідців із балтійських республік.
9
Ми добре знали про Ялтинську
угоду між Рузвелтом і Сталіном
про співпрацю та новий розпо¬
діл Европи, і це нас тривожило.
Деталі домовленостей, зокрема
щодо територій колишньої Поль¬
щі та їхніх мешканців, не були
нам відомі, тож кружляли всі¬
лякі поголоски. Дехто себе по¬
тішав сподіваннями на «неми¬
нучий конфлікт між західними
аліянтами і совєтськими вій¬
ськами», які заволоділи Берлі¬
ном і просувалися далі на захід.
Хоч війна вже закінчилася, го¬
ловною дорогою через Тельфс
рухалися в обидва боки колони
американських вантажівок і
танків. Виглядало, що на схід іде набагато більше, і це додавало
підстав для оптимістичних спекуляцій.
На той час українська громада в Тельфсі, не рахуючи вивезених
німцями робітників, що жили у фабричних таборах, нараховувала
близько 150 осіб. Американські військові частини справами вті¬
качів не цікавилися, намагання нашого громадського комітету
з’ясувати легальне становище українців у місцевого бюрґермайст-
ра були безуспішні, бо австрійці заявляли про свою некомпе¬
тентність у справах чужинців. Ми спробували сконтактуватися з
набагато чисельнішою українською громадою в сусідньому Інс¬
бруці, проте це виявилося непростою справою, бо військова влада
дозволяла їздити залізницею лише за спеціяльними перепустками,
отож мені довелося поїхати туди ровером. На щастя, між аме¬
риканськими старшинами знайшовся один українець із Закар¬
паття. Він радий був нам допомогти перепустками, але не знав
нічого про офіційну політику окупаційної влади щодо біженців,
крім того, що генерал Айзенгавер видав відозву до чужинців орга-
Інсбрук, вул. Марії Тереси
візуватися та співдіяти з американською владою і запевнив, що
«влада візьме їх під свою опіку».
В Інсбруці старші громадяни утворили комітет, до якого
ввійшов і мій батько, одержали для нього приміщення, швидко
пошили синьо-жовтий прапор і зайнялись нашими справами у
Тиролі. Але водночас почали з’являтися в супроводі американців
совєтські старшини, котрі об’їздили наші осередки й перекону¬
вали (російською мовою) в потребі повернення та закликали
зголошуватися до репатріяційного табору в Кематені, на захід
від Інсбрука.
Американська влада запевнювала нас, що репатріяція може
бути лише добровільною, тож під час виступів совєтських стар¬
шин ми дозволяли собі вступати з ними у гострі словесні сутички.
Та коли після одних таких відвідин домівки нашого комітету в
Інсбруці девєтський емісар почав голосно лаяти українську «сво-
лоч» і «контрреволюцію», американський комендант міста нага¬
дав нам наступного дня, що «політична діяльність недозволена»,
і зажадав познімати тризуби й прапор.
Українські жінки з фабрики Пішля, які й раніше ставилися до
нас, утікачів, недовірливо, почали під новою владою уникати
взагалі будь-яких контактів із нами. Вони першими подалися до
Кематена на вантажівках репатріяційної комісії - разом з усім
своїм придбаним у Тиролі майном, одягом, косметикою та
чималим запасом текстильних виробів, якими фабрика їх наділила
в останні дні перед розвалом Райху. Там, однак, на них чекало
перше розчарування, бо «зайвий багаж» у них відібрали відразу, і
деякі, найкмітливіші, прочувши недобре, почали втікати геть з
пильно стереженого табору.
Та все ж чимало втікачів, колишніх громадян СССР, не бачачи
іншого виходу, зголошувалися на репатріяцію. З’явилися також
чутки, що в різних місцях почалися «облави» і примусові виве¬
зення - за активної співучасте американців.
Як тепер добре знаємо, мало кому з-поміж репатріянтів су¬
дилося повернутися додому; більшість, зокрема майже всі
чоловіки, опинилися на засланні як «зрадники». їхню долю по¬
казали згодом у знаменитому франко-американському фільмі
«East-West», зробленому в 1990-х роках із Богданом Ступкою в
одній з головних ролей. Втім, американська публіка, вихована в
традиціях «спільної боротьби за визволення Европи від фашизму»,
сприйняла цей фільм із недовірою: «Це неможливо, це пропа¬
ганда!»
Тим часом, як це бувало у нас і раніше, «комітет» розколовся:
симпатики бандерівців витіснили його засновників з проводу і
поставили натомість «своїх» людей. Виключені сформували нову
організацію - церковне братство св. Андрея під надійним патро¬
натом Інсбрукського єпископату. Серед активних діячів братства
були о. Гірняк, ред. Зенон Пеленський, адвокат Фединський та
ред. Р. Голіян.
Переїзд до Баварії
Назрівала ще одна зміна: американську окупаційну владу в
Тиролі мали замінити французи. Ходили чутки, що французи
охоче співпрацюють з репатріяційними комісіями. Тирольцям, які
донині святкують пам’ять про народне повстання Андреаса
Гофера проти наполеонівської армії, така зміна теж не дуже
подобалася. Перед нами постало питання: як бути далі? Ми чули,
що в Баварії, під американською опікою, є великі табори, де гур¬
туються українці, зокрема в околицях Мюнхена й Авґсбурґа. Со¬
фія Парфанович, якій уже надокучили гори й Тельфс, наполягала
на переїзді туди. Батько був стомлений і нерішучий, говорив про
ймовірні труднощі такого задуму. Я, сподіваючись на близьке
відкриття високих технічних шкіл у «вільній» Австрії (на що не
було великих надій в окупованій Німеччині), вважав за краще
залишитися в Тиролі - «якось то буде!». Перемогла, однак, Со-
фіїна рішучість, і мені доручено з’ясувати практичні можливості
переходу кордону з усім нашим рухомим майном. На будь-який
переїзд потрібен був офіційний дозвіл американської влади - про
те мав постаратися батько в Інсбруці.
Гірські перевали до Баварії були яких 10 км на північ: одним
ішла залізниця й дорога через Seefeld до прикордонного Schamitz,
12
другим - у селі Leutasch - легко можна було перейти пішки, проте
переїхати автом неможливо, бо дорогу там зруйнували міни. Я
вибрався ровером у знайомі вже мені околиці. В обох місцях були
американські військові застави, і там мені пояснили, що пропу¬
стять усіх з офіційною військовою перепусткою, але треба по¬
квапитися. Тим часом батько роздобув перепустку з печатками,
я постарався про вантажне авто до Schamitz, і ми, розпрощавшися
з нашими бабунями та залишивши їм чимало кухонного й іншого
знадіб’я, вирушили в дорогу вранці 6 липня. У Seefeld наше авто
затримали, комендант американської військової станиці пояснив
нам, що потрібна ще печатка від СІС (військової розвідки), без
якої він далі нас не пропустить, - а СІС, виявляється, урядує лише
в Інсбруку. Він порадив нам сісти і зачекати - може, щось вдасться
полагодити. Тим часом авто вже скинуло наш багаж на дорогу й
від’їхало, запали сутінки. Офіцер відійшов, а тоді знайомий мені
чорношкірий вояк на варті поманив мене пальцем і сказав, що,
наскільки йому відомо, в Leutasch документів від СІС не вимага¬
ють, отож варто спробувати там. Я знав, що туди можна добратися
окружною дорогою - але як бути з пакунками? Я пішов у село і,
на щастя, напитав господарський віз, власник якого за добрі гроші
погодився перевезти нас до баварської границі. Було вже геть темно,
як ми туди добилися, варта нам не робила ніяких труднощів, проте
довелося в темряві переносити наші важкі скрині й валізи через
глибоку прірву на баварський бік. Там, уже у баварському лісі, ми
пересиділи ніч. А вранці я спустився до Мітенвальда, де був
український табір, і зорганізував дальшу транспортацію.
У мітенвальдському таборі ми зустріли знайомих, у яких пере¬
ночували, а наступного дня добилися з багажем до залізничної
стації з наміром мандрувати далі на північ.
Залізнична транспортація була в стані повного хаосу. Всі за¬
лізниці були розбомблені, і їх щойно починали приводити до ладу
американські військові інженери. Вузлові стації та споруди
лежали в руїнах. Проїздили довгі військові транспорти, деколи
теж ходили, зовсім безпланово, поїзди для цивільного населення.
Квитків за переїзд ніхто не вимагав, заїздили якісь вагони, що
вмить заповнювалися людьми, ніхто до пуття не знав, куди й коли
13
цей поїзд поїде. Перед стаціями на платформах і між коліями тов¬
пився різношерстий нарід із клунками, валізами, скринями, міш¬
ками, діточими візочками; часом людей із платформ намагалася
витіснити американська військова поліція. Треба було добре
остерігатися крадіжок; нам пропала валізка з харчами. До втікачів
присікалися з голосною лайкою й погрозами щойно випущені на
волю виголоднілі в’язні німецьких концтаборів, добачаючи всюди
колаборантів, відповідальних за їхні страждання.
Ми втиснулися до поїзда, що мав їхати на захід до Garmisch,
сподіваючися звідтіля дістатись до Мюнхена. Найважче було**
перенесенням багажу з одного поїзда в другий - а це нам треба
було робити тричі. Батько був уже геть знесилений. Накінець
нам сказали вивантажуватися на якійсь зупинці у передмісті Мюн¬
хена, що виглядав як суцільна руїна. Ми зрозуміли, що облаш-
туватися нам тут не вдасться, і вирішили прямувати далі на захід,
до меншого і, мабуть, не так знищеного Авґсбурґа. Ще одна зміна
потягу, і ми таки туди добилися. Наша подорож із Мітенвальда
до Авґсбурґа, яких 200 км, тривала три дні.
Там ми відітхнули з полегшею. Як ми й сподівалися, місто було
набагато менше зруйноване. Знову були труднощі з нашим ван¬
тажем, який треба було тягати туди-сюди через усі наші тимчасові
пристановища, аж нарешті за кілька днів таки вдалося винайняти
цілком пристойне помешкання на другому поверсі, неподалік
історичного центру Авґсбурґа. Софія дістала лікарську працю у
шпиталі табору «переміщених осіб», де ми зустріли деяких наших
львівських знайомих, зокрема старшу сестру моєї колишньої гім¬
назійної однокласниці, «ясноволосої Марти», до якої я мав сим¬
патію. Після приходу більшовиків до Львова вона перебралася
через Сян до окупованої Польщі, а звідтіля до Берліна, де сту¬
діювали її приятелі. Від неї якраз прийшла вістка з Оснабрюка в
північній Німеччині, де вона під кінець війни опинилася в поль¬
ському таборі втікачів, отож я, в романтичному пориві, вирішив
туди поїхати.
14
Намагання
встановити зв’язок
з міжнародними інституціями
Північ Німеччини аліянти окупували раніше і тому встигли
довести залізничну комунікацію до дещо кращого стану, як у
Баварії. Хоча й тут поїздів для цивільного населення було небагато
і всі вони, як і на півдні, були вщерть набиті втікачами, переважно
зі східної Німеччини. Щоб подолати десь із 500 км з усякими
перешкодами, мені знадобилося дві доби. Моя товаришка
прийняла мене приязно, але стримано; була справді рада відвідинам
і вісткам від сестри і навіть поїхала зі мною до Авґсбурґа, аби з
нею побачитися, після чого повернулась назад на північ.
Я розвідував у Мюнхені можливості відкриття тамтешньої
Політехніки, проте виглядало, що це відбудеться хіба що за рік
або й пізніше. В Австрії вигляди були кращі. Очевидно, про Відень,
який потрапив до совєтської окупаційної зони, я не хотів і думати,
але була ще друга Технічна висока школа в Ґраці, у Штирії, під
бритійською адміністрацією, і подейкували, що її відкриють уже
восени 1945-го. Отже, порадившися з батьками, я вирішив
вертатися до Австрії. Вже з початком серпня я знову завітав до
наших бабусь у Тельфсі, і вони дозволили мені тимчасово у них
замешкати.
Знову в Австрії
Всупереч попереднім побоюванням, французька адміністрація
не намагалася нікого «репатріювати» (крім своїх власних грома¬
дян), а навпаки, сприяла українським комітетам, які знову віджили
15
в Тиролі й сусідньому Форарльберґу, що межував із Швайцарією.
Я одержав франкомовний Certificat, який стверджував, що я є
«студент», зареєстрований у Comite des Apatrides de langue ukra-
inienne, із фотографією, печаткою, на якій виднів променистий
хрест і затиснені в дружньому потиску дві руки, та з двома не¬
чіткими підписами - президента й секретаря комітету. Це був осо¬
бистий документ, який давав мені право вільно пересуватися в
межах французької окупаційної зони.
В Ляндеку, 40 км на захід від Тельфса, в колишніх військових
бараках постав табір, у якому згуртувалися українці з Тиролю.
Там створилася типова «таборова республіка», з власною адміні¬
страцією, школами, навіть хором, там осів і театр Блавацького,
долучившись до загального святкування патріотичних річниць.
Безплатні харчі і все потрібне доставляла допомогова аґенція
недавно створеної Організації Об’єднаних Націй UNRRA (United
Nations Relief and Rehabilitation Administration), а ще одержували
Certificat.
Реєстраційний документ, виданий «Регіональним комітетом
українськомовних бездержавних у Форарльберзі»
16
таборовики додаткові харчові саге-пакети, отже жилося там
зовсім непогано. Всі сподівалися, що нова влада врешті пере¬
селить усіх їх гуртом за море. Контакт із місцевим населенням
та його проблемами був мінімальний; від того, можливо, пішла й
подальша тенденція не включатися у суспільне та політичне життя
«чужинців», живучи у нових країнах, наскільки можливо, в
етнічній ізоляції.
Я волів не користуватися благами регламентованого табо¬
рового громадянства і мешкав «приватно», часто гостюючи у зна¬
йомих в Інсбруці та Фельдкірху, на швайцарській границі. У
Фельдкірху та околиці проживала тоді чимала громада студентів,
інтелектуалів і політичних діячів, серед яких була й Мілена Руд-
ницька, колишня сенаторка передвоєнної Польщі від Українського
національно-демократичного об’єднання (УНДО), відома зі своїх
виступів у сенаті та за кордоном у справі зловісної «пацифікації»
1930-х років, голова львівського Союзу Українок, зі своїм сином
Іваном Лисяком-Рудницьким, котрого я знав ще зі Львова. Були
там також тюрколог і арабіст, учень Агатангела Кримського,
Омелян Пріцак, майбутній визначний візантолог Ігор Шевченко,
піяніст Вадим Кіпа та інші.
Мілена Рудницька, в порозумінні з членами екзильного уряду
УНР, які тоді перебували в Німеччині, приготовляла меморандуми
до Червоного Хреста в Женеві та до інших міжнародних органі¬
зацій стосовно втікачів, яким загрожувала примусова репатріяція
до СССР. Іван Лисяк-Рудницький, Пріцак і я обмірковували мож¬
ливості продовження студій наших студентів. Наші думки про
цю справу ми подали в меморандумі з серпня-1945, який цитую
нижче.
Питання високошкільних студій
До важних і невідкладних питань нової української еміґрації належить
проблема українського студентства. Як відомо, поляки і ще в більшій мірі
німці надзвичайно обмежували доступ українців до високошкільних студій.
Підбольшевиками, щоправда, таких принципіяльних обмежень нема, але
зате праця на університетах, не говорячи про інші високі школи, дуже
2 — 4-369
17
одностороння та визначається примітивно-практичним напрямком. Вже
сьогодні помітна на багатьох відтинках нашого життя разюча недостача
свіжого доросту молодої академічної інтеліґенції. До завдань майбутнього
належало б провести на еміґрації широко запляновану культурну політику,
що змагала би до вирощення на чужині кадрів вцрокоякісної інтеліґенції.
Коли взяти під увагу чисельність сучасної еміґрації, то це не виглядає не¬
можливо. Та поки що іде про речі зовсім близькі і конкретні: на занятих
західними аліянтами просторах Німеччини і Австрії живе біля тисячі укра¬
їнських студентів високих шкіл. Треба зайнятися долею тієї нашої молоді,
що мала щастя під час війни студіювати на німецьких і австрійських школах
або на так званих високих фахових курсах у Львові або, будучи вже науково
заавансованою, перервала через воєнні обставини студії на короткий час.
Якщо тепер ці молоді люди остаточно мали би стратити надію на завер¬
шення студій, то шкода була б величезна: це означало б не тільки особисте
звихнення цієї молоді, але також перекреслення докладу гроша і зусиль,
які вже досі були вжиті на їхню освіту. Повторюємо, що йде про людей,
котрі у більшості випадків так уже були заавансовані у студіях, що для
здобуття наукових ступенів вистачало б їм рік-два праці. Від 1941 р. нових
українських студентів в Німеччині на високі школи не приймали; отже, ті,
що ще були вписані як студенти, до 1944 р. здебільша мали вже половину
студій за собою, а то і стояли безпосередньо перед кінцевими іспитами.
При практичній розв’язці цього питання слід звернути увагу на дві речі:
по-перше, знайдення відповідних грошевих фондів. Про форми такої сти-
пендійної акції мусіла б рішати сама американська еміґрація. Дуже було б
побажаним, якби заморська еміґрація не тільки сама фундувала стипендії,
але також якби зарекомендувала українське студентство і молодих
наукових працівників до великих міжнародних наукових фундацій. По-
друге, йде про уможливлення студентству переїзду у високошкільні осе¬
редки. Швейцарія, незважаючи на високі кошти утримання, має корисну
обставину, що в неї переважає німецька мова, якою здебільша володіють
наші студенти; тому на швейцарські університети повинні перенестися
більше заавансовані у студіях студенти гуманістичних фахів. З інших євро¬
пейських країн входять в першу чергу в рахубу: Бельгія, Голяндія, Італія,
може, теж Франція. Нарешті, побажаним є, щоб уже тепер якнайбільше
студентів примістити в англосаських країнах: Англії, Канаді та З.Д.П.А.
18
З обох згаданих питань більш пекучим є справа стипендій, бо про різні
держави нам відомо, що вони не робитимуть труднощів ані з в’їздом, ані з
прийняттям на високу школу, якщо тільки студент викаже, що має з чого
матеріяльно утриматися. Потрібно було би, щоб уже в зимовому семестрі
1945-46 pp. був розміщений по різних університетах «перший тираж»
нашої молоді числом принайменше на кількадесят душ.
Місія до Швайцарії
Комунікація із Швайцарією була нелегка, бо ще не було нор¬
мального поштового чи телефонного зв’язку з закордоном. Важ¬
ливою була також справа забезпечення студентам можливосте
продовжувати їхні студії в інших країнах. Для цих старань конечні
були безпосередні розмови з урядовими установами та високими
школами у Швайцарії, отже, слід було вирядити туди делегацію з
відповідними інформаціями про кількість наших студентів, їхній
легальний статус і матеріяльні спроможності. М. Рудницька ви¬
рішила, що таку місію найкраще виконав би Омелян Пріцак,
якому я мав би бути помічником. Про легальну подорож не могло
бути мови, треба було йти через «зелену границю», отже, мені,
як «досвідченому альпіністові», припала ще роля підшукати най¬
кращу дорогу і підготувати нашу виправу.
Я простудіював топографічні мапи і намітив дорогу, яка ви¬
глядала найбезпечнішою, через гірське верхів’я Silvretta, на пів¬
день від містечка Bludenz, звідтіля вниз через швайцарські поло¬
нини до залізничної зупинки Klosters на лінії, що йшла до Цюріха.
Ми мали вирушити першого тижня вересня.
Було приємне тепле літо, ми всі були в доброму настрої, роз¬
важалися прогулянками по довколишньому підгір’ї, розмовами
на всякі теми і жартами. Івана Лисяка-Рудницького я знав досі
лише як серйозного доповідача на історичні теми. А виявилося,
Що він мав ще й добре почуття гумору і вмів забавляти товариство
Дотепами та веселими віршиками, на кшталт:
Поет
пише до газет,
а редактори
його чудові твори
заносить в клозет
Або - в стилі гротескного «чорного гумору»:
Тихо йдуть енкаведисти,
підкрадаються, як глисти;
кров на губах, на устах.
Жах!!!
Були в нього жарти й на тему звичного в Польщі відзначування
різних місць, де побували їхні національні герої:
Ти pod tq gruszkq
sypial Kosciuszko,
a teraz тату tu skwery.
A pod tq drugq
Kollontaj Hugo
zalatwial maty interes.
Омелян Пріцак, звиклий порпатися в старинних манускриптах,
цитував з літопису Нестора опис перегляду нашим князем його
хороброї дружини перед боєм. Князь виїхав на коні, поглянув на
своє чудове військо і з захватом вигукнув: «Се Русь!!!»
А ще переказував апокриф, у якому біс, начебто прагнучи спо¬
кусити святого Теодозія Печерського плотськими похотями, ста¬
нув перед ним «и показаху аки іфіп пшеницю молотяще», - проте
наш святець не дав себе перевершити і теж «показаху», - «Бьість
бі)іс посрамлен!!!».
Від австрійських знайомих я отримав адресу їхніх далеких
кревняків у Цюріху, котрі мали нам допомогти; ми з Омеляном
роздобули туристичні черевики й великі наплечники, наповнили
їх папками з усякими листами й меморіялами, а також «міським»
одягом для наших дипломатичних виступів і врешті гарного
вересневого ранку вирушили з Блюденца. Було нас троє: остан-
20
Учасники місії до Швайцарії, вересень 1945.
Омелян Пріцак, Роман Волчук
ньої миті до нас прилучився ще один «турист» - емісар від партії
бандерівців, який теж мав щось полагодити у Швайцарії. Не казав
нам про мету своєї місії, але твердив, що «в трійку йти безпечні¬
ше». Ми були добряче навантажені і допіру пізнього післяполудня,
по довгому переході козячими стежками, а тоді навпростець, через
косодеревину та каміння, доперлися до перевалу на висоті близько
2700 м. Там ми обачно оминули хату граничної сторожі, забиту
дошками, зробивши мимохідь висновок, що границю тут
стережуть не надто пильно. По швайцарському боці було не так
стрімко, і ми швидко попрямували за компасом і мапою через
полонини й ліси в долину, до залізничної стації. Наш бандерівський
супутник мав власні плани і невдовзі з нами розпрощався, ми ж
удвох надвечір добралися до залізниці, перевбрались у чагарях і
за п’ять хвилин перед прибуттям поїзда придбали білети, вдаючи
із себе «швайцарців». Утім, на нас ніхто не звертав уваги.
Швидкий поїзд довіз нас до Цюріха, ми відшукали потрібну
адресу, і там, серед ночі, через напіввідхилені двері на другому
21
поверсі я почав передавати здивованій господині «привіт від ро¬
дини з Австрії». Вона ще довго розпитувала, хто ми й за чим
приїхали, ніяк не зважуючись впустити нас досередини, але
нарешті таки запросила на вечерю. Виглядало, що це була заможна
родина. На столі з’явилася спиртівка з казанком, у якому булькало
запашне «fondu» - топлений сир, до якого мачають кавалки хліба,
покраяні і настромлені на виделки з круглими дерев’яними
ручками. При цьому виделки з хлібом слід спритно обертати, щоб
розплавлений сир з них не скрапував. Стомлені і зголоднілі, ми
хутко взялися до діла. Господарі послуговувалися так званим
«Switzerdeutsch» - швайцарським діялектом німецької мови, який
загалом неважко було розуміти. (Одною з його особливостей є
опускання кінцівок «-п» у множині іменників, наприклад:
«Studente», замість «Studenten». Втім, це лише в хатньому вжитку,
натомість публічно у тій частині Швайцарії майже повсюдно
вживається «літературна» німецька мова.
Господарі розпитували нас про все: як то насправді було в
Німеччині під час війни, про бомби, зруйновані міста, втікачів,
Женева
про те, як пережили війну їхні свояки в Австрії (тут мені довелося
трохи фантазувати), хотіли знати й про наші особисті плани, зо¬
крема про наші справи в Цюріху. Врешті запросили нас не тільки
переночувати, а й побути в них «як довго вам буде потрібно». За
це ми радо пообіцяли їм, повертаючись, передати дарунки їхнім
своякам в Австрії.
Другого дня ми скористалися пропозицією господарів уживати
їхній телефон, аби краще приготувати відвідини різних урядових
осіб, і неабияк дивувалися справності уніфікованої і вже тоді
вповні автоматизованої швайцарської телефонної мережі. Коли
в Німеччині навіть перед руйнацією в кінцеві роки війни міжміські
розмови були досить складною справою і нерідко доводилось
довго чекати на потрібне сполучення, то тут без жодних проблем
можна було з’єднатися з Женевою або Берном, просто накру¬
тивши потрібне число телефону. Ми почали від Цюріхського уні¬
верситету й Технічної високої школи, клопочучись про побачення
з їхніми ректорами, а також сконтактувалися з деякими особами
23
у Женеві, заповідаючи наш приїзд найближчими днями. Усім ми
послали поштою копії відповідних меморандумів, якими нас щедро
наділила Мілена Рудницька та її син. Пошта невхильно доставляла
листи по цілій Швайцарії вже на другий день - ще одне з незвичних
для нас чудес.
Ректор університету проф. Rohn повідомив, що зможе зустрі¬
тися з нами допіру за тиждень, і ми прийняли пропоновану дату -
19 вересня, сподіваючись полагодити за цей час наші справи в
Женеві і повернутись назад до Цюріха. Зате вже наступного дня
нас прийняв ректор політехніки (Eidgenossische Technische
Hochschule, однієї з найкращих інженерних шкіл Европи) проф.
Franz Tank, який виявився людиною дуже приязною. Він добре
розумів ситуацію наших студентів, був радий допомогти, проте
реалістично з’ясовував труднощі, з якими мусимо рахуватися:
високі кошти навчання, наше непевне легальне становище, на¬
сторожене ставлення уряду до чужинців, які наполегливо доби¬
ваються полегш і стипендій, можливості яких дуже обмежені.
Ми з ним розмовляли відверто про наше становище і він дав нам
чимало практичних порад та адрес різних інституцій і допо-
могових організацій у Швайцарії, до яких ми могли б звернутися,
і навіть запросив нас іще раз його відвідати, коли будемо по¬
вертатися через Цюріх.
Залишивши туристичний багаж у своїх господарів, ми
подалися до Женеви, де нами заопікувалися місцеві українці. Деякі
з них проживали там ще від кінця першої світової війни або й
довше, як, наприклад, П. Бачинський, що був колись моряком на
царському військовому кораблі «Потьомкін». Під час революції
1905 року залога корабля збунтувалась, а після поразки декому
пощастило знайти азиль у Швайцарії. Ми відразу помітили, що
відносини між «давноприбулими», петлюрівськими емігрантами
та молодшими членами невеликої української громади в Женеві
не були надто гармонійні. Всі нас приймали сердечно, перепи¬
тували про життя і становище наших утікачів у Німеччині, але
коли доходило до запитань про наші справи в Женеві, кожен вва¬
24
жав за потрібне нас остерегти: «Ви зустрічаєтеся з паном X.?
Будьте обережні, він, здається, аґент такої-то служби». Ті самі
завваги ми чули наступного дня і від пана X. про добродія У., із
яким бачилися напередодні. Кожний із них був пов’язаний з
певною, конче потрібного нам інституцією (Міжнародний Чер¬
воний Хрест, швайцарська адміністрація, екзильний уряд У HP),
і кожен натякав на свою важливість, знаменито пригощаючи нас
у добрих ресторанах. Так почалися наші походеньки по різних
урядових агентствах, де Омелян передавав наші меморандуми.
Скрізь співчували нашій важкій «бездержавній» долі й запев-
нювали в готовості до гуманітарної допомоги, проте ніде не обі¬
цяли нічого конкретного.
Так минув тиждень. У вільний час ми проходжалися попри
пам’ятник Кальвіну та споруди віджилої вже Ліґи Націй, проме-
надою над Леманським озером, по якому плавали білі вітрильники
і високим струменем грав фонтан, а вдалині, по французькому
боці, майорів засніжений верх Mont Blanc. Накінець ми ще раз
завітали до п. Бачинського, який був книголюбом і мав чималу
бібліотеку. Серед його книгозбірні Омелян побачив великий Ко¬
ран - старовинну грубезну книгу вагою не менше п’яти кілограмів,
зі шкіряною обкладинкою, інкрустованою золотими арабесками,
і так нею захопився, що господареві довелося йому цей Коран
подарувати. Розпрощавшися з усіма, ми подалися в зворотну
дорогу.
В Цюріху ми відбули розмову з проф. Роном, який приняв нас
чемно, але стримано, ставив багато запитань про наших студентів
і наш легальний статус, висловлював сумнів щодо якости студій
У воєнний час у Німеччині і підкреслював, що основна проблема
так чи так у коштах: хто мав би платити за студії українців у
Швайцарії? Відвідали ми ще раз і менш формального проф. Танка,
який цікавився результатами наших старань у Женеві. Про наші
розмови в Цюріху я писав півтора року пізніше в листі до І. Ли-
сяка-Рудницького. Цей свій тогочасний епістолярний звіт подаю
нижче.
25
Поштова картка від
І. Лйсяка-Рудницького,
Женева, 19.1.1947:
Високоповажаний Товаришу,
Був би я Вам дуже зобов’язаний, якби Ви схотіли мені написати про
перебіг і результати Вашої та Пріцака візити у Prof. Rohn’a в часі Вашої
пам’ятної ескапади. (Включно до того, в який спосіб з ним найлегше зв’я¬
затися).
Нині наш Йордан, а в Женеві так тепло, що люди виходять вполудне
без загорток. А як на Арльберґу? Чи маєте гарний сніг, чи їздите на леща¬
тах?
Привіт! Ваш Іван Л.Р.
Копія листа Р. В. до І. Лисяка-Рудницького,
Langen, 2. II. 1947 (переклад із німецької):
Шановний Товаришу!
Пишу Вам по-німецьки, бо вже маю досвід, що інакше листи не все
добре доходять.
Ваше зацікавлення моєю і Пріцака розмовою з проф. Роном каже мені
здогадуватися, що котрась із допомогових організацій знову починає ак¬
цію в інтересі наших студентів - це треба привітати. Тільки мені здається,
це вже дуже пізно, коли аж тепер хтось хоче нав’язувати до розмови, яка
відбулася вже так давно. Свого часу ми уявляли собі цю справу багато
краще і тоді вже передали нашим студентам у Берн і допомоговій орга¬
нізації ASUR результати наших старань, із проханням далі підтримувати
контакт і поробити всякі потрібні кроки для цього, щоб справа просувалася
вперед. Отже, виглядає, що небагато сталося і що наша ціла ескапада
була даремною. Бо, як я знаю, як і раніше, так і далі ще нема ніяких мож¬
ливостей для студій у Швайцарії для українців з Німеччини (не згадуючи
тут про кілька стипендій для науковців). Тобто, якщо навіть які-небудь
заходи були роблені студентами торік, вони, очевидно, не мали успіху.
Поза тим, я був би Вам вдячний, якби Ви мені написали, що дійсно
зроблено від вересня 45 дотепер. Я навіть не знаю, чи згадана організація
ще існує і що вона робить. Тоді ми старалися щось полагодити не тільки з
26
проф. Роном, але і в інших місцях (Schweizer Spende, ректор Eidg. Techn.
Hochschule, протестантські допомогові організації тощо), всюди з добри¬
ми виглядами, і мені цікаво, чихто-небудь проте пізніше подбав. Я думаю,
що кожна нова акція буде мати тим більший успіх, чим більше ці старання
будуть іти в парі з відповідними намаганнями студентської централі. Вва¬
жаю, що контакти й координація зусиль у всіх студентських справах є ко¬
нечно потрібна. Було би найкраще, якби центрапя мала у Швайцарії сво¬
його постійного уповноважненого відпоручника, який міг би вести таку
допомогову акцію, і я думаю, що Ви могли би таку діяльність добре
погодити з Вашою науковою працею. Чи Ви говорили про те з кол.
Білинським перед Вашим виїздом? Напишіть мені, будь ласка, про Ваші
заміри і про заплановану акцію. Я радо погоджуся на Ваші прохання.
З проф. Роном я спершу сам говорив телефоном і просив його про
побачення - таке було йому можливе щойно за тиждень, але стільки часу
ми ще мали. Рівночасно ми вислали до проф. Рона короткого листа, в
якому повідомили, що хотіли б поговорити про можливості студій і сти¬
пендій, і долучили до листа меморандум про становище наших студентів
(ми мали досить копій цього і пропихали його всюди, де тільки було мож¬
ливо). Ми розмовляли з ним 19. 9 в будинку ЕТН Zurich, де розташована
також президія Шкільної Ради. Проф. Рон прийняв нас чемно, але стри¬
мано, цим разом не я, як звичайно, а Пріцак почав говорити про те, що
«2000 студентів сидить у Німеччині», і т. д. (Ми мали вже в тому деяку
вправу, бо цю пісеньку вже проспівали кілька разів у Женеві - але Пріцак
усе-таки трохи гикався, з великого зворушення). Отже, що раді були би
мати хоч би 20 студентських місць і стипендій у Швайцарії. (Властиво, ми
повинні були спершу покликатися на меморандум, який послали, бо й до-
сьогодні не знаю, чи проф. Рон його читав, а чи, може, застряг він у його
секретаріяті). Проф. Рон усе дбайливо занотовував, атоді сказав, що його
титул ми, можливо, розуміємо як його широкі повноваження, проте,
властиво, він компетентний говорити лише про ЕТН, бо Швейцарія не має
центрального управління високих шкіл. Університети підлягають лише від¬
повідним кантонам (це ми вже знали). Атоді: «Зовсім подібну справу ми
маємо також із норвезькими студентами. Проте в цьому випадку йдеться
про свого роду “завдаток”, який даємо норвезькій державі. Ваша трудність
у тому, що ви не маєте держави, яка за вас зможе платити» (це ми теж
27
знали). Тоді проф. Рон поцікавився, чи ми мали великі труднощі із в’їздом
до Швайцарії - я розповів йому, які складні формальності довелось подо¬
лати і як довго ми мусили чекати на візу. Тоді прийшла черга на докладні
розрахунки: 20 студентів по 200 франків на місяць - це 48000 франків
річно, гарна сума. А хто є ті шість студентів, які, згідно з нашими даними,
вже навчаються у Швайцарії, з чого вони живуть і що студіюють? Чи
студенти в Німеччині мають гроші і від кого? Яке є правне становище наших
студентів у Німеччині? З ким ми ще розмовляли в Швайцарії? - тут ми
сказали про товариство ASUR, між іншим. Усе це було дбайливо за¬
нотовано. Тоді дещо про загальні політичні питання й українські справи,
яке наше ставлення до поляків та росіян, яка завбільшки наша еміґрація -
на всі ті питання проф. Рон не мав ясного погляду або тільки робив таке
враження. Врешті він заявив нам: він клопотатиметься, щоб Бундесрат
виділив стипендії для українських студентів на ЕТН Zurich. Рівночасно він
клопотатиметься й про стипендії для студентів університетів, хоч це вже
не зовсім його компетенція. Ми подали йому адресу ASUR і сказали, що
поки не створиться українська студентська організація у Швайцарії, ця
допомогова організація буде заступати інтереси наших студентів і буде в
контакті також зі Швайцарською радою шкіл та іншими шкільними
властями. Проф. Рон поцікавився ще кількома українськими питаннями, і
на тому закінчилася наша розмова, яка тривала 75 хвилин. Це був наш
останній «офіційний» виступ - мали ще тільки понаписувати масу листів і
вибиратися у зворотну дорогу.
У зв’язку з цим Вам буде цікава також моя розмова з тодішним рек¬
тором ЕТН, проф. Францом Танком. Одверта людина, рада допомогти,
не такий «офіційний», як проф. Рон, дійсно «свій хлоп». Я з ним говорив
двічі і ці розмови дуже приємно згадую; вони були майже у «фамільярному»
тоні, і я говорив одверто про все. Ректор питав мене, як я уявляю собі свої
подальші студії, звідки я візьму гроші - «бо це вже так є, зі стипендією 180
фр. мусите голодувати», і чи я знаю, як важко знайти помешкання в Цюріху.
Тоді я перейшов до справ нашого меморіялу. Проф. Танк сказав: «Прихо¬
дять студенти звідусіль, і всі хочуть у нас студіювати. А буда вже повна.
Проте ми мусимо брати до уваги всі країни, українців ще не маємо. До¬
поможу вам по змозі і старатимуся зробити все можливе, щоб якась
кількість українців могла в нас навчатися і мати стипендії». Тоді почав мені
28
перераховувати всі можливі допомогові організації, щоб ми знали, куди
звертатися, говорив також про турецьких студентів з Берліна (я покликався
на цей випадок), зробив мені цілком прийнятні пропозиції щодо за¬
рахування моїх дотеперішних студій, побажав успіхів у Женеві і запросив
завітати ще ваз після всього. З другим разом, 17.9, проф. Танк був знову
дуже приязний, зрештою, повторював те саме, цікавився, чи ми багато
полагодили, я подав йому адресу ASUR«flK нашого тимчасового за¬
ступника.
На мою думку, було би добре знову нав’язати контакт з проф. Танком,
маю враження, що з ним можна дещо осягнути. При нагоді, прошу,
подякуйте проф. Танкові ще раз від мене за охоту допомогти, яку він тоді
виявив.
Буду Вам вдячний за можливо точні інформації про справу стипендії
для п. др. Парфанович. Як тепер виглядає справа після внесення фор¬
мального прохання? Що можна би зробити звідсіля чи зі швайцарського
боку, щоб справу приспішити? На мою думку, для др. Парфанович було б
дуже добре використати цю можливість для закінчення наукової та літе¬
ратурної роботи, яка вже роками на те чекає.
Як виглядає справа із в’їздом Ваших колеґ Пріцака і Рудка? Чи Пріцак
уже зробив свій докторат у Ґетінґені? Як Вам подобається Женева і які
Ваші плани на найближче майбутнє? Чи відносини всередині української
групи в Женеві вже якось унормапізувалися, а чи й далі тривають старі
непорозуміння?
Дякую Вам за адресу, яку Ви мені подали (до речі, я її вже раніше мав).
Снігу тут більше як досить. Але «тубільці» твердять, що «справжній» сніг
іще не впав (маємо його вже понад метер). Отже, час, коли сніг сягає тут
першого поверха і лавини летять на голову, має ще прийти. А тим часом я
трохи перестудив міхур і мушу себе «шанувати», як лікар каже, отже, їздити
на лещатах тепер не можу. Поза тим маю багато роботи при свердлінні
штолень у «форадельберзькій» горі.
З привітом, Р Волчук
P. S. Від кол. Білинського довідуюся, що «повноваження» для Вас були
нещодавно вислані - Ви вже повинні були їх одержати.
29
Невдалий поворот з епілогом
у французькому карному таборі
Ввечері нашого останнього дня в Цюріху чекала на нас не¬
сподіванка. Коли ми постукали до помешкання господині, вона з
переляканим виглядом замахала руками, сказала, що «за нами сьо¬
годні приходили», звеліла чекати на неї на лавці в парку і швидко
захряснула двері. Вже сутеніло, коли вона принесла туди наші
наплечники (а також пакунок для передачі до Австрії) і пояснила,
що нашу першу розмову перед її дверима два тижні тому, ймо¬
вірно, почув комісар поліції, який живе поверхом вище, і що нас
хочуть арештувати за нелегальний перехід границі. Решту ночі
ми пересиділи трохи в парку, а трохи на залізничній стації і пер¬
шим ранішним поїздом чмихнули в гори.
День був душний, ми були невиспані. Омелян тяжко сапав під
тягарем свого Корану, раз у раз присідаючи відпочити, а тоді по¬
чав нарікати на серце. Довелося мені до «пакунка в Австрію»
долучити ще й Омелянів Коран, і так, при місячному вже світлі,
ми добилися до перевалу зі знайомою нам хаткою пограничників.
Тут Омелянові вже остаточно підкосило ноги, і він заявив, що
дальше йти не годен. Не було на те ради, тож, потішаючи себе
думкою, що ми «вже по тому боці» і що «пограничники ще не
ходять», ми вирішили переслатися: відбили дошку, якою були за¬
биті двері, і розмістилися всередині.
Вночі нас розбудило грюкання в двері, двоє типів в уніформах
націлили на нас рушниці і скомандували «Hande hoch!». Потім
обшукали наш багаж, відчинили пакунок (там були різного сорту
шоколади і нейлонові панчохи), сказали «Ага!» і повели нас по¬
перед себе униз, до Блюденца. А що кримінальне управління було
у руках французів, нас, контрабандистів, передали місцевому ко¬
мендантові, котрий наказав відправити нас до табору, густо
окільцьованого дротами, далеко за містечком, у присілку Mokry.
У цьому закладі тримали тоді всіляких ненадійних типів,
насамперед «колаборантів» із попереднім режимом - італійських
урядовців німецьких «арбайтсамтів», котрі завідували приве¬
30
зеними на працю робітниками, вояків SS добровільних голланд¬
ських та бельгійських формацій, а також усяких злодюжок та
кримінальників. В окремих бараках під суворішою охороною були
«французькі колаборанти», невідомо звідки сюди привезені, яких
групами відправляли назад до Франції, де на них чекала «жорстока,
але справедлива» кара з легкої руки швидких суддів. За кілька
днів нас повели на допит до коменданта табору, якому я намагався
(своєю французькою) пояснити справу, але його це не зворушило.
Після цього нами перестали цікавитися. Ми з Омеляном при¬
містилися на горішній причі одного з бараків, у якому було ще зо
два десятки осіб нашої різношерстої кумпанії.
Крім офіцерів, усі інші вояки, які нас пильнували, були ма-
роканці. Вони носили червоні беретки, мали орхестру з сопілками
й бубнами і цапа-маскота з червоним фартушком, на якому був
вигаптуваний золотий півмісяць. Порозумітися з ними було
неможливо, бо навіть французької вони добре не знали. Щодня
після вранішньої перевірки нас усіх (крім французів) групами
вели на роботу - як правило, товкти каміння для направи дороги
до табору. Робота була важка, годували погано, в середині жовтня
робилося досить холодно й мокро. Але тут нам стала в пригоді
Омелянова арабська мова і його Коран. Одного разу він виніс на
роботу свою книгу і почав читати з неї зачудованим мароканцям.
Ті, впевнившися, що поблизу нема офіцерів, узяли нас убік
(мулла-Пріцак зробив мене своїм дяком), я тримав Коран, а він
скандував святі рядки, та ще й додавав свої коментарі. Очевидно,
відтоді ми вже ніколи не товкли каміння, проповіді Магометового
вчення продовжувалися щоденно, вояки крадькома приносили нам
то присмаки зі своєї кухні, то дещо з теплого одягу, і так жити
стало справді краще та веселіше. Скористався із цього увесь наш
барак, цілком непогано розважаючись вечорами довкола теплої
пічки. Навіть зорганізували були театр-кабаре, для якого я за¬
проектував декорацію над сценою: посередині великими літерами
напис «Internationales Mokry Theater», над ним - комічна теат¬
ральна маска, а нижче, у ряд, прапори Голландії, Чехословаччи-
ни, Італії, Швайцарії, України, Бельгії і Франції - відповідно до
31
походження нашої публіки. Коли все було готове, запросили
гостей із сусідних бараків. Італієць з Мілана співав тенором «Que
Гиот del fiero aspetto / guardate sul camino / e libro e il mosquetto
/ ha sempre a sa voicin» та інші арії з «Fra diavolo», швайцарський
злодюжка розповідав про свої перипетії з охоронцями права, гол¬
ландські есеси співали якусь пісню про святого Миколая, а ми з
Омеляном розіграли дует Одарки і Карася з «Запорожця за Ду¬
наєм» під бурхливі оплески (я був Одаркою).
Ночами на нашій причі Омелян давав мені лекції з історії
України, покликаючися на Томашівського і Липинського, оповідав
про галицьку державу та про початки Руси, прирівнюючи її до
держави Карла Великого. Казав мені, що студіює арабську та
тюркські мови передовсім для того, щоб дослідити історію Ук¬
раїни з цих багатих джерел, здебільша нам невідомих і невико¬
ристаних. (П’ятдесят років пізніше, коли я відвідував його в Києві,
він розповідав про свої історичні відкриття і про те, як припадково
дісталася йому в руки турецька розповідь про Дорошенка на кусні
старого рукопису, в який був завинений оселедець, куплений на
базарі в Стамбулі. Якраз тоді він мав запрошення від турецького
амбасадора виступити як шанований тюрколог на якомусь уро¬
чистому вечорі. В його помешканні на Тарасівській вулиці, при¬
крашеному великою, спеціально для нього виконаною історичною
картиною, за чаркою доброго вина ми довго гуторили про ті наші
давні пригоди).
Вже настав листопад, а надії на наше визволення ніяк не
збувалися. Виглядало, що наші спроби дати про себе знати не
були успішні (хоч, як ми довідалися пізніше, наші бандерівські
друзі добре знали, де ми, ще й поширювали чутки, що нас посадили
«за контрабанду діямантів, і добре їм так!». Ну що ж, ми не нале¬
жали до їхньої партії). Але одного дня нас несподівано покликали
до коменданта, котрий повідомив, що «нашу справу досліджено»
і ми можемо забиратися геть із табору. Як з’ясувалося згодом,
успіх слідства запевнила пляшка коняку, що її привіз комендантові
мій батько, отримавши в Авґсбурзі вістку від Мілени Рудницької
про свого блудного сина.
32
На тому ми з Омеляном розійшлися. Він, відхорувавши в
шпиталі, продовжив студії тюркології та арабістики у Німеччині,
став професором в Ґетінґені, а згодом у Гарварді, де за його іні-
ціятивою постав інститут українських студій з трьома катедрами.
Він перший очолив катедру української історії, потім, як академік
НАНУ, став директором Інституту сходознавства у Києві і лише
через погане здоров’я мусив повернутися знову до СПІА. Я досі
маю контакт із ним.
Вийшовши з табору, я подався до Ґраца, столиці Штирії, де
була друга після Відня австрійська Політехніка, що якраз знову
відчиняла свої двері.
3 — 4-369
33
-чи»"—зрг
Ґрац eX^
Ґрац, столиця австрійської провінції Штирії (Steiermark),
розташований над річкою Мур приблизно за 200 кілометрів на
південь від Відня. Невелике місто (близько 200 000 населення),
Ґрац був одним із важливих культурних центрів колишньої
австро-угорської монархії, а згодом і міжвоєнної Австрійської
республіки (прилученої Гітлером до німецького Райху в 1938
році), - з власним університетом, технічною високою школою,
оперою й кількома драматичними театрами. Якраз 1946 року уні¬
верситет відзначав своє 360-ліття. Технічна висока школа, оче¬
видно, поступалася престижем відомій віденській, але все-таки
мала солідну репутацію і добрих професорів. Місто, розташоване
серед лісистих пагорбів, славилося архітектурними пам’ятками
з середньовіччя та ренесансу, вирізняючись зокрема гранчастою
замковою вежею з великим годинником у парку на горі над
Муром. Ще за часів монархії, а також після Першої світової війни
у Ґраці навчалася чимала громада українських студентів, зі своїм
відділом студентської організації «Січ».
Я прибув туди на початку грудня 1945 року і зі своєю віден¬
ською заліковою книжкою та свідоцтвами про складені там іспити
зголосився до Технічної високої школи, котра саме починала
переорганізовуватися під відновленою австрійською владою. Мені
не робили ніяких труднощів з прийняттям на останній семестр
будівельного факультету (Bauingenieurwesen), на який тоді впи¬
салося лише кілька студентів (кілька австрійців, один хорват і
34
один болгарин). Місто було мало пошкоджене воєнними діями,
проте муніципальні служби (електрика, газ) працювали ще не
зовсім добре. Кімнатка, яку я знайшов на прибережній вулиці
Муру якраз навпроти замкової вежі, була холодна не лише через
брак опалення, а й тому, що через побиті вікна, сяк-так заткані
грубим папером, продував вітер.
Справи з опаленням виглядали не краще і в політехніці, тож
першою вимогою до студентів було посприяти у забезпеченні
паливом. Зібравши на засніженому подвір’ї школи десь півсотні
людей різного віку, нас посадили на вантажівки й повезли за місто
до лісу, де лежали зрубані вже смереки. їх треба було очистити
від гілляк, порозпилювати стовбури на короткі кусні і пован¬
тажити на машини. Мені дісталася пила з двома ручками, за дру¬
гий кінець узявся якийсь чоловік, що виглядав на старшого сту¬
дента, і ми жваво взялися до праці, щоб розігрітися. Проте справи
йшли кепсько, бо мій партнер, видно, незвичний до різання смерек,
попихав пилу, замість тягнути її до себе, і тонка сталь вигиналася.
Я мусив йому розтлумачити, як воно робиться: «Спершу я тягну,
а ви відпочиваєте, тоді ви тягнете, а я лише тримаю за ручку!»
Виглядало, що він був кмітливий: пила жваво совалася в один бік
і другий, аж сипалося трачиння. Вже темніло, як ми повернулися
назад до школи. Виявилося, що мій напарник - професор Sattler,
керівник катедри сталевих конструкцій, у якого я мав слухати
лекції і складати іспити.
Dr. Konrad Sattler був визначним спеціялістом у ділянці стале¬
вих мостів, а також викладав предмет «дерев’яні конструкції».
Іспити з основних принципів сталевого будівництва я вже склав
раніше в Відні. Виклади Затлера на вищому курсі про «вибрані
проблеми сталевого будівництва» слухало нас четверо. Він
подавав методи розрахунків сталевих мостів, підвішених на каб-
лях (чи, як тепер їх називають в Україні, «тросах»), і наводив
приклади великих американських мостів цього типу, згадуючи
ім’я Steinman (в конструкторському бюро якого в Нью-Йорку
мені випаде працювати через десять років), згадував також
проблеми аеродинамічної стабільности, на прикладі відомого
провалу в 1940 р. моста Tacoma в американському штаті Ва-
шінґтон. У кишеньці жакета він завжди мав малу логаритмічну
лінійку і, підкреслюючи неважливість нумеричної точности при
розв’язуванні структуральних проблем, казав нам: «Мої панове,
цією малою логаритмічною лінійкою (Rechenschieber) я можу
розраховувати найбільший міст на світі!» Він вимагав від сту¬
дентів добре розуміти, як пливуть силові лінії в компонентах і
деталях сталевих конструкцій, і мав свою графічну методу роз-
рахування сил у стиках нютованих (заклепаних) конструкцій. Лю¬
бив наочно ілюструвати міцність різних сполучень - говорячи
про сполучені цвяхами дерев’яні ферми, показував великого цвяха
й казав: «Меіпе Herren, auf diesem Nagel konnen Sie sich mit
zehnfacher Sicherheit aufhangen!».
До свого усного іспиту зі сталевого будівництва у травні 1946
року я готувався ретельно, передбачаючи запитання з основних
проблем великих мостів. Але Затлер запитав мене про свою
методу клепаних стиків, про що я не мав ясного уявлення, і він
Ґрац,
вид
на річку
Мур
і замкову
гору
36
Ґрац,
головна
площа
відіслав мене геть, назначивши новий термін іспиту за два тижні.
Я, звісно, вивчив його методу, але питання й цього разу були про
щось зовсім інше. Поговоривши зі мною, він дав мені «дуже
добре».
В кляпі жакета професор Затлер завжди мав круглу відзначку
члена NSDAP, урядової націонал-соціялістичної партії гітлерів¬
ського режиму. Коли у школі почалася «денацифікація», його -
невдовзі після мого іспиту - зняли з професорської посади, і в
липні він уже не був членом дипломової комісії. Переїхавши до
Німеччини, він обійняв із часом катедру сталевого будівництва у
найпрестижнішій політехніці Берлін-Шарлотенбурґ, як спадкоє¬
мець славетного Шляйхера. Мені випало ще раз побачитися з
ним - через 51 рік, восени 1997-го, на міжнародному інженерному
конгресі в Інсбруці, де урочисто відзначили його 90-ліття. Зовсім
сивий, але ще досить жвавий, він сказав, що пам’ятає мене.
Інші видатні професори, лекції яких я мав нагоду слухати в
Ґраці, були Beer («Вибрані питання будівельної статики») та Cra¬
mer (механіка ґрунтів, залізобетон). Кремер одним із перших
оформив еласто-пластичну теорію бетону та методу «граничних
станів» (яку ввели у загальносвітові норми допіру у 1980-х роках).
В Австрії важливим було також будівництво фунікулерних ви¬
37
тягів (Seilbahnbau), якого нас навчав професор Czitary. Після вій¬
ни в усіх альпійських країнах, а згодом і в цілому світі, почали
масово споруджувати такі витяги - з кріслами або ґондолами,
підвішеними на сталевих линвах, - для лещатарського спорту,
подеколи завдовжки кілька кілометрів. Від самого початку у
цьому спеціялізувалися австрійські фірми.
Життя у Ґраці зимою 1946 року не було легким. Під бри-
тійською адміністрацією прохарчування міського населення було
тоді критичною проблемою. Як і під час війни, на основні харчові
продукти виділялись купони, за які можна було придбати товщ,
м’ясо і хліб у дуже обмежених кількостях. Давали п’ять білих
булок на тиждень. Як пам’ятаю, я з’їдав дві в неділю, по одній у
понеділок, вівторок і середу, а тоді чекав до нового тижня. В ре¬
сторанах і студентських харчівнях були яринні супи з картоплею
й крупами. Дуже ставали в пригоді харчові пачки, які час до часу
передавав через знайомих мій напрочуд господарний батько з
Авґсбурґа (там харчова ситуація «переселених осіб» була досить
доброю, в кожнім разі, хліба не бракувало). Нормального пош¬
тового зв’язку ще не налагодили, тож передавані листи й пакунки
йшли довго або й пропадали, і батько весь час турбувався, що
немає вістки від мене. Багато що можна було докупити - але за
добрі гроші чи в обмін за сигарети й одяг - на чорному ринку.
До мого помешкання спровадився також Роман Грабович,
студент будівельної інженерії, який непевно почувався під со-
вєтською окупацією у Відні і вирішив перенестися до Ґрацу. Він
привіз мені дещо з одягу і книжок, які пильно оберігала моя ко¬
лишня господиня п. Берта Вайс на Турнерґассе. У Ґраці моя гос¬
подиня була сербського роду й симпатизувала «королівським»
партизанам Михайловича, яких тоді винищували переможні ко¬
муністичні загони Тіта, і все надіялася, що «аліянти не допустять
заглади своїх союзників проти німців». (Сподівання, однак, вия¬
вилися даремні, аліянти вірно підтримували Сталіна).
В нашому помешканні не було опалення, тож вечорами я брав
свої книжки й папери у наплечник і просиджував, за австрійським
звичаєм, у кав’ярнях, де можна було дістати гарячу каву і де
38
місцеві жителі почитували оправлені в рамці щоденні газети й
гуторили. Пригадую один анекдот із того часу. Пан Радник при
своєму звичному столику підкликає офіціянта: «Каву, будь ласка,
і V.B.» («Volkischer Beobachter» - так називалась офіційна газета
гітлерівського режиму). Офіціянт приносить каву й каже: «Вже
нема V.B., пане Раднику». Наступного вечора діялог повторю¬
ється. За котримсь разом офіціянт вибачливо заявляє: «Але ж,
пане Раднику, вже більше немає цієї газети!» А Радник каже: «Так,
я знаю, але це так приємно почути!»
Я записався до українського студентського товариства «Січ»,
у якому були студенти, що почали там студії ще в передвоєнні
часи, зокрема кілька моїх старших товаришів із львівської гімназії
(між ними Сидір Тимяк, студент механічного факультету, що
керував згодом українською інженерною групою у французькому
Тунісі, а тепер живе в Пітсбурзі, США), потрохи прибували й
нові члени, які раніше студіювали у Відні - моя товаришка Ада
Байлов, студентка хемії, на хемічному факультеті були також
Ірина і Лев Кушніри, зовсім між собою непосвоячені. Після за¬
кінчення студій (він - із докторатом) вони одружилися й живуть
тепер у Філадельфії. У весняні неділі ми гуртом виходили в ма¬
льовничу околицю міста. Одного разу я умовився на таку прогу¬
лянку з Адою, але вона забула, чи ми мали зустрітися «о дев’ятій
годині на кінцевій зупинці трамваю десятки», чи «о десятій годині
на кінці дев’ятки», і так ми прождали одне одного в різних кінцях
міста.
У «Січі» періодично відбувалися студентські сходини, а іноді
ми влаштовували вечори також для громадянства. У мене
збереглася писана по-німецьки програмка «Концерту на честь
українського поета Тараса Шевченка» 24. 3. 1946, заходом «ук¬
раїнської громади й українського студентства у Ґраці», у Stepha-
niensaal, де відбувалися симфонічні концерти міста. Програма
складалася з чотирьох частіш, які мали разом 25 точок: «Думи
мої» у виконанні студентського хору під керівництвом В. Грицая,
мелодекламація «Кобзар» (із фортепіяном) Н. Лужницької, свя¬
точне слово д-ра Григора Лужницького, три пісні на слова
39
Шевченка - солоспів Іри Маланюк, «Сон» - декламація А. Пухи-
вого, «Сонце низенько» та «Закувала та сива зозуля» в виконанні
мужеського хору «Муза» під керуванням JL Крушельницької.
Після перерви слідував «Садок вишневий», «Чого мені тяжко» і
«Ой три шляхи» - знову у виконанні студентського хору, тоді -
декламація В. Скрипчука «Благословенна хай буде година» (вірш
Богдана Лепкого), солоспів Л. Крушельницької з супроводом І.
Шмериковської «Плавай, плавай, лебедоньку» та «У перетику
ходила». Далі Я. Ґеник-Березовський рецитував поезію, а на
закінчення третьої частини мужеський хор «Муза» виконував «Ой
і закувала» Лисенка та «Думу про Почаївську Божу Матір». У
четвертій частині значилися «рецитації фрагментів Кобзаря» у
виконанні Н. Лужницької, за участю студенток О. Марковської,
М. Михаськів, О. Селезінки та В. Скрипчук, і «Заповіт». (Подібні
змістом, формою і довжиною були програми Шевченківських
святкувань у нашій гімназії у Львові, шанувальні вечори в таборі
«ді-пі» в Ляндеку, а згодом і березневі «академії» у «народних
домах» та «культурних центрах» в Америці. Проминають сто¬
ліття, постають і занепадають імперії, народи розсіваються по
континентах, світ еволюціонує від кінних фіякрів до космічних
кораблів, але українські ритуали залишаються незмінними).
У Ґраці я вперше бачив англійські й американські фільми
воєнної доби - про життя звичайних людей. У міському театрі
йшла англійська п’єса «The Halfway House» (німецький заголо¬
вок - «Готель духів»), темою якої була конфронтація з фактом
смерти у місті під повітряним бомбардуванням. Відновила свої
концерти міська симфонічна орхестра, диригентом якої був Karl
Bohm, приїздили також славетні Wiener Philharmoniker. Концерти
завжди урочисто починалися королівським гімном «God save the
King» і ліричною мелодією крайового гімну Штирії. У воєнний
час музичний репертуар обмежувався німецькою та австрійською
класикою, почасти італійськими операми; що ж до французьких,
англійських чи слов’янських композиторів, то їхніх творів не
виконували, як, утім, і своїх композиторів новіших напрямків (як
Schonberg), що їх зараховували до «entartete Kunst» (звиродніле
40
мистецтво). Тож твори Вільямса чи Елґара, включені до програми
ґрацьких концертів, були для більшосте приємним відкриттям, а
місцеві щоденники друкували навіть ерудовані музикознавчі
коментарі на тему «як треба слухати» донедавна забороненого
Гіндеміта. Грали також Дворжака та Прокоф’єва під батутою сера
Мелколма Сарджента з Англії, були й Шопенівські вечори, а в
Шумановому фортепіянному концерті солісткою була молода
американська піяністка.
Зокрема запам’ятався мені концерт гостюючої віденської
орхестри під батутою Йозефа Кріпса. Програму відкривала
Веберова увертюра «Оберон». Після повільного й розтяглого
вступу мало настати крещендо жвавої головної теми, проте
Кріпсові, мабуть, здалося, що цього разу його музиканти
викресали замало вогню в драматичному переході. Він зупинив
орхестру і звелів їм починати все від початку (про це не було
згодом ні згадки в рецензіях, газети коментували лише його
виконання 5-ї симфонії Бетовена). Тридцять років пізніше,
відвідуючи Сан-Франциско, я прочитав оголошення про концерт
місцевої симфонічної орхестри, якою мав того вечора керувати
Йозеф Кріпс. Звичайно ж, я туди вибрався. Після концерту пуб¬
ліка мала нагоду привітатися за сценою з гостюючим визначним
диригентом, тож і я став у чергу охочих, яким він потискав руку
й обмінювався кількома словами. Коли надійшла моя черга, я
нагадав маестрові його концерт у Граці, його програму та епізод
з «Обероном». Кріпс розпромінився, засміявся, подякував за мою
довгу пам’ять і пустився у власні спогади про Ґрац та повоєнні
обставини. Розмова затяглася, проте незабаром він мусив її ур¬
вати, побачивши, що люди в черзі за мною вже починають
нетерпеливитися.
У травні 1946 року я відважився, вживаючи документи на інше
прізвище, заскочити до Відня, щоб привезти решту своїх
залишених там речей і книжок. Я помітно переживав, щоб мене
не «накрили» при перевірці паперів на границі між бритійською
та совєтською зонами, проте обійшлося лише страхом. У Відні я
відвідав ще кількох колег, які там залишилися й готувалися до
41
кінцевого диплому. Вони мали статус «студентів» ще з-перед 1941
року, і це їм давало право на побут. Дехто, як брати Крип’якевичі,
не бувши формально студентами віденських шкіл, повернулися
добровільно до Львова, а мого друга Мирона Войтовича таки на¬
сильно «репатріювали», і він, як я пізніше довідався, опинився
десь на Сибіру. Отож, подякувавши востаннє добросердій пані
Вайс, я постарався чим скоріш повернутись до Ґраца.
За австрійською системою, для одержання звання «інженера»
треба було вислухати всі приписані курси та скласти окремі іс¬
пити і практичні проекти з кожного предмету. Тоді «дипломовий»
усний іспит був уже тільки формальністю. Останній іспит із
«загальних проблем транспортації» я склав 27 червня 1946 року,
а вже 20 липня одержав документ «Іспитової комісії П державного
іспиту з Bauingenieurwesen (будівельна інженерія)», яким комісія
визнавала «одноголосно», що кандидат склав згаданий іспит із
«дуже добрим» вислідом, і отримав відповідний «Диплом» та
право носити професійне звання «Інженера».
Я швидко закінчив усі свої справи в Ґраці й поїхав назад до
Тиролю.
42
Батьки
в Німеччині
Спорадична комунікація
Після мого повернення до Австрії в серпні 1945-го контакт із
батьками, які поселилися в Авґсбурзі, був нелегкий. Поштовий
зв’язок із Німеччиною ще не діяв, листи доводилося передавати
через людей, які мали можливість переходити кордон. Як правило,
вони зразу вкидали листи й картки з Австрії у німецькі поштові
скриньки, після чого їх переглядала військова цензура, так що
майже половина такої кореспонденції пропадала. Подібне було і
з листами з Німеччини в Австрію, тож писати доводилось кілька
разів про те саме, сподіваючись, що бодай котрась вістка дійде.
Це спричиняло постійні непорозуміння та нарікання «чому ти не
даєш про себе знати?» (Зрозуміло, я ніяк не міг «про себе дати
знати» із французького табору в Блюденці).
Отже, і я про батьків, і вони про мене довідувалися спорадично.
В листі 17 серпня 1945 р. батько писав:
Твій лист з 6. VIII ми отримали через п. Пріцака. Ми вже непокоїлися
довгою мовчанкою і думали, що щось не конче доброго трапилося. Ну
добре, що прийшла відомість...
...З боку харчування і матеріяльного нам живеться не зле, але через
безнастанний непокій дуже прикро. Майже щодня непокоять нас різні
правдиві і неправдиві відомості. Щораз більший іде натиск... Електрика
заєдно псується... Поза тим ми здорові. Передаємо... (тут іде довший
перелік одягу та грошей, переданих О. Пріцаком).
43
Софія Парфанович дописала:
Дорогий! Тішуся, що Ти в порядку і що прогулькуєш в здоров’ї. Мені
ведеться тут в Ав. дуже добре, якби не вічні страхи, в яких ми живемо.
Часом тільки жалко мені за гірськими квітками і за моїм городцем у
старих...
Паню Рудницьку щиро привітай і скажи, що в нас наразі ще нема ніякої
організації, хоч пані Павликовська задумує таку заложити. Але тепер час
на лапанки по таборах і селах і все припало до землі та дрожить. Поклонись
від мене старій їмості Гогемунді і батькові Едерові. Поладнуй успішно свої
справи і вертайсь здоров!
Привіт Зонька
Лист від батька на мою адресу в Ґрац:
Авгсбурґ, 2.1. 1946
Дорогий Романе!
Дня 25 грудня м. р. отримав я в Мюнхені з Дахаверштрасе 9 листа від
п. Бачинського і від п. Лисяка-Рудницького. Перший був з 31. X. м. p., а
другий від Тебе переданий п. Рудницьким з дн. 16.ХІ., а доручений на
студентськім з’їзді 25 груд. До того дня я не мав від Тебе жодної відомості
і ми були з Зонькою дуже занепокоєні мовчанкою. Я їздив нарочно на
згаданий з’їзд, але окрім двох представників з Інсбруку не було нікого.
Решта студентів була з Баварії. Там сподівався і Тебе стрінути...
...Ми живемо здорові і наразі ніхто нас не зачіпає, хоч в останньому
часі багато було журби і страху. Мешкання маємо добре, двокімнатне,
опалене, освітлене. До табору ходимо щодня, Зонька до праці а я на обіди
-доволі далеко, бо понад два км. Табор вже перенесений на «Кріґсгабер»
- Сомме Касерне. На Ґеґінґен остався табор для тих, що мають вертати
додому. Тому що таких нема, то пустка там царить. А добре задротований.
Я заложив до спілки з ще трьома книгарню, торгівлю паперами,
шкільним приладдям і мистецькими виробами. Дуже багато праці це
коштує, бо товару обмаль... Окрім того, пробую друкувати Зоньки пару
книжок. Може, це вдасться, але труднощі з папером, а ще більші з браком
черенок і дозволами. На півроку може потрапимо видати одну книжку.
Напевно, знаєш, що на високих школах ще дотепер нема початку і ті
бідні студенти «путаються» і паскують хиба, бо що мають робити? З
44
Батьки в Німеччині, вересень 1946:
Софія Парфанович, Пилип Волчук
харчами в нас зовсім добре, і якби Ти тут був, то віджив би. Нераз з’їдаємо
добрі речі і жалуємо, що Тебе при тому нема. Ну, але трудно! Бачимо з
Твоїх листів, що з харчами і мешканням дав Ти собі якось раду і з того
тішимося. Рад би я Тобі підкинути дещо з харчів, але це майже неможливо.
Хто буде такий світ тащити?
Раді би ми Тебе тут побачити, але однак коли б мав не видістатися
назад, то оставай там і кінчи науку.
Здоров’я наше не конечне. Зонька тримається незле, але я, як
звичайно, кульгаю та волочу життя за собою...
... Тепер щодо пакетів, приготовив я їх три, подаю зміст кожного з них
окремо... (Далі - докладний перелік одягу, взуття тощо).
Як бачиш, зібралося ваги 15 кг. Я так і не знаю, чи возьме то хтось зі
собою, тому вже не пакував наліжника, ані ніяких харчів, хоч їх в нас доволі.
Рахую, що все-таки Тобі може вдасться до нас приїхати і забрати решту
речей. Однак знай, що з перепустками дуже важко і гляди щобись тут не
застряг!...
45
...Я хотів би знати, як, властиво, фінансово стоїш? Нічого про те не
знаю... Тут недавно був студентський конґрес, чому не приїхав ніхто з
Ґрацу?.. В Мюнхені ще досі не отворені жодні високі школи. Існує тільки в
початках університет УНРИ, але теж ще без викладів...Ти старайся конче
там зробити диплом, бо йдуть чутки, що на весну будуть їхати десь за море.
Тому було би добре мати диплом і їхати у світ вже так званим скінченим
чоловіком... При нагоді Нового Року бажаємо Тобі найкращих успіхів та
доброго здоров’я. Будь здоров, цілую Тусько
З листа від 14. V. 1946:
Дорогий Романе! Потверджую відбір Твого листа з 26. III., переданий
через п. Барецького, переданий йому через п. Жуковського 5. IV. Тішуся,
що даєш собі якось раду та що робиш при тому іспити. В ніякому випадку
не раджу Тобі їхати до Відня по речі, витримав Ти без них рік, можеш і
дальше жити без них... Тримайся вже того Ґрацу і не шукай собі «ґудза»...
...Ми живемо відносно зовсім добре. Харчу маємо подостатком, так
що все жалуємо, що Тебе нема. Тож даруємо потребуючим. Тільки не¬
покоять нас заєдно ті погані відомості про всякі повороти і т. д. Але вже і
до того поволи привикаємо. Зонька працює надмірно, і як лікар, і пись¬
менник, і суспільно. У мене теж повно праці в книгарні. Вона зовсім добре
йде. Є нас 4 спільників. З друком книжок погано, є тут маленька дру-
каренька, що друкує за два місяці 32 стор., а до друку повно. Та із папером
дуже крухо. Пересилаю Тобі один примірник книжечки «Чоловік та Жінка»
[С. Парфанович]...
І ще кілька слів про брата Софії Парфанович у Відні:
...Чорт його знає, чого він там пхався назад! А тепер хлоп готов
пропасти. А Ти хочеш там лізти в пащу? Боюся, що як там зайдеш, то не
видістанешся з поворотом. І речі пропадуть, і Ти пропадеш. Тож не раджу
Тобі навіть пробувати...
З довшого листа Софії Парфанович (писаний від руки, по-
німецьки - з цензурних оглядів. На конверті печатка: «U.S. Civil
Censorship Germany — Passed»):
Bad Reichenhall, 11. VIII. 46
Дорогий Романе! Я вже давно хотіла до Тебе писати, але ніколи не маю
на те ні часу, ні сили. Я все така занята, все в руху, так що вечорами я
46
зовсім вичерпана і писати не можу. Так моє листування місяцями
неполагоджене. Але про Тебе я весь час думала і весь час хотіла написати.
Тепер, коли ми приїхали до Бад Райхенгаль на відпочинок і трохи вдихнули
повітря, пишу. Про Тебе ми, властиво, нічого не знаємо. На протязі одного
року ми одержали, може, 3-4 листи і кілька карток - і це все. Не знаємо,
як Ти живеш, за які гроші, як одягаєшся, як далеко Ти поступив у Твоїх
студіях. Ти для нас є тінь, зовсім невловима, невідома і загадкова...
.Але тепер до речі. Твій батько. Протягом цього року його стан помітно
погіршився, його хронічна недуга нирок все більше його вичерпує. Ти
можеш запитатися відомих лікарів, що це значить, я хочу, щоб це Тобі було
ясно, щоб Ти знав, що при такім стані неминуче приходить, і щоб Ти не був
неприготований. Отже: його недуга є в стадії нефросклерози, це значить:
нирки корчаться і постепенно стають нефункціональні. Залишковий азот
у крові 79 (тоді коли норма є менше як 40). Тиск крови 200-260, пухлина
ніг і стіп, 3 500 000 число червоних тілець крови - 60 % норми. Отже, теж
анемія. Болі голови, безсонність, втрата ваги (71 кг!). Я привезла його до
Райхенгалю, тут він переважно лежить, бере купелі, з дієтою все було
погано, відколи ми виїхали з дому, ніяка приписана дієта була неможлива.
Останніх кілька місяців він їв вдома, я дещо варила, але це була мука без
кухні й дому. Як довго він ще може жити - не можна передбачити, але нічого
не можна зробити. Він дістає ін’єкції глюкози і енфіліни з екстрактом
печінки. Так воно виглядає.
Моє здоров’я теж погіршилося - хронічний ревматизм суглобів, тільки
тут почала це лікувати. Поза тим я зовсім посивіла. Цілий рік я працювала
в таборовому шпиталі, трохи в літературі і журналістиці. Але мало. Тепер
буду міняти місце роботи. Мене як спеціяліста відрядили до шпиталю
UNRRA - Servatiusstift, Lindauerstrasse. Поза тим іде мені в Авґсбурзі
відносно добре, я заробляла добрі гроші, поважана колеґами й пацієнтами
і т. д. Якби не хвороба Твого батька, я могла би вважати останній рік дуже
успішним.
Тепер я хотіла би все-таки від Тебе почути: 1) Твоє здоров’я, 2) Твій
матеріяльний стан, чи Тобі віддали гроші, з чого живеш, скільки Тобі
потрібно місячно на харчі, одяг і т. д., 3) стан Твоїх студій - як далеко Ти
вже заавансований, передбачений термін закінчення і т. д. Пиши до
Авґсбурґа на адресу: Philippine Welserstrasse 26/M, beti Ochsner. Тут знайомі
47
люди зустрічаються на границі на гірських мандрівках - чи це Тобі було би
можливе?
Сердечно здоровлю Тебе,
. Твоя Софія
Лист від батька (по-українськи, від руки):
22. VIII. 46, Bad Reichenhall
Дорогий Романе,
Відомість про закінчення студій та зискання диплому інженера нас
обоїх дуже утішила. Бажаємо Тобі дальшого «Щасть Боже». Бачиш,
пильність і витривалість нагородилася! Тільки так дальше в житті. Цікаві
ми тільки знати, чи Ти маєш титул дипльомованого чи звичайного інже¬
нера? і від якої бранжі? Ми взагалі знаємо про Твої справи майже нічо: як
Тобі живеться, як з харчами, як з фінансами, як виглядаєш, чи здоров, як з
одягом, хто і чи помагає Тобі, і т. д., і т. д. Сядь і напиши до нас про те все.
Добре було би, якби Ти міг отримати перепустку сюди приїхати на яких
два-три тижні. Тут трохи відпочив би, відживився і розглянувся у мож¬
ливостях праці. Тугу самій Німеччині нема добрих виглядів на працю. Брак
людей і матеріялів, кажуть, що деякі можливості праці для інженерів були
би у Франції, Бельгії, Голяндії. Тут, може, прийняли би Тебе німецькі фірми,
як: Philipp Holzman A.G. Frankfurt або Wayss & Freytag, які мають свої філії
всюди, на практику, на півробітника фізичного, всі кажуть, що було би до¬
бре для молодого фахівця дечого практичного навчитися. До жадного та¬
бору не йди - на дармоїда - старайся лєґально приїхати сюди на тим¬
часовий побут, а далі побачимо. Як приїду до Авґсбурґу, докладніше
розвідаю, а тепер лікуюся тут...
...Твій лист з 28/7 і картка з 3/8 прийшли. Наш побут тут незлий. їсти
маємо що, мешкання теж. До чужинців відношення? Тяжко відповісти. Поки
американська влада над нами, то живемо як вільні громадяни. Що далі
буде - годі збагнути, бо неясна наша судьба.Тенденція повернути нас до¬
дому велика. Боронимося проти того, що може нам напевно коштувати
життя. Книгарня йде добре і сповняє велику культурну роботу серед укра¬
їнців. Жиємо як майже окрема держава. Друкованих речей багато, однак
ще замало. Тепер друкуємо Зоньки книжку «Перша поміч у наглих за¬
хворюваннях і випадках». Зонька здорова, але моє здоров’я дуже
48
погіршилося, а головно серце і нирки. Ледви чи довго потягну. Мабуть,
прийдеться тут на чужині замкнути очі. Таке погане серце, що ходити важко
і дуже зісох. Перед тим важив 98, а тепер 70 кг! Тут беру купелі з вуглевим
квасом, бо у мене дуже високий тиск - 260, замість норми 140-150.
Наші інженери переважно поробили власні фірми і бавляться дрібними
роботами. Не мають робітників, потрібного знаряддя, а найголовніше -
матеріялів. Отже, дрібні ремонти хат, розбирання грузів і т. і., що зовсім
нецікава робота. Подекуди мости направляють - але це вже не малі, а
німецькі фірми. Наші люди ждуть виїзду до Канади - але це далеке. Ми
поїдемо там, де всі, бо найкраще триматися своїх. У Баді будемо до 2 або
5/9, а далі в Авґсбурґу. Маємо там нове мешкання Welserstrasse 26.
Цілуємо Тебе, Твої родичі - Тусько і Зонька.
(Це останній лист від батька, який зберігся у мене).
Поштова картка від Софії Парфанович, вислана на мою адресу
в Langen а/А:
Авґсбурґ, 13/Х46
Дорогий!
Разом з тою карткою вислала я листа, писаного по-німецьки, в листі
посвідка з лікарні про його стан. Тому що не знаю, що швидше дійде, пишу
картку і повторяю, що стан батька погіршився, що він лежить в лікарні і що
грозить йому сліпота і його життю небезпека. Це остання стадія ниркової
хвороби. Як довго триватиме-не знати, може, тижні, а може, місяці. По¬
свідка мала би служити для вироблення перепустки, але в ніякому випадку
не їдь так, як перше, і навіть чекай, маючи перепустку, на моє повідом¬
лення.
Поза тим пишу в листі про мої справи, як про поворот мого старшого
брата і влаштовання Дорка. Кінчу, здоровлю Тебе щиро,
Зонька
4 — 4-369
49
Смерть батька
Laissez-Passer від французької командантури я одержав 12 ли¬
стопада 1946 р. До Авґсбурґа виїхав наступного ж дня, ще заки
прийшов лист із датою 4. XI, писаний на машинці по-німецьки.
Його я одержав, щойно повернувшись до Австрії при кінці лис¬
топада. В листі Софія повідомляла мене про батькову смерть
29 жовтня та похорон на цвинтарі Westfriedhof 31-го. Цей лист,
довгий, розпучливий, описує останні батькові дні." Наступний лист,
від 13 листопада, написаний по-українськи теж іще перед моїм
приїздом до Авґсбурґа, по суті, подібний до попереднього.
Авґсбурґ, 13. XI. 46
Мій Дорогий!
Пишу до Тебе знову листа, тим разом по-українськи, бо так як мені
легко приходиться німецька мова, тяжко мені писати на лат. машині. Маю
враження, що оба роди листів йдуть однаково довго, тобто три неділі.
Тепер Тебе прошу теж нумерувати листи, бо потім не визнаюся впорядку,
а це тепер потрібне, бо і справи маємо не тільки чуттєвого роду, а й ма-
теріяльні, чи як їх назвати. Робитиму теж копії моїх листів, а це тому, що
шість неділь мало б уплинути від листа до листа і за той час можна забути
усе, не лиш те, що писалося.
Про смерть Батька хіба вже знаєш. Я дістала від Тебе листа по-укр. з
20 і 2 картки по-нім. Видно, картки йдуть швидше, і коли треба
порозумітись, варт писати картки.
Так, на сьогоднішній день я настільки успокоїлася, чи пак опритомніла,
що можу писати з розмірним спокоєм про те, що його немає, і про те, як
до цього прийшло. Як рівно ж про «справи».
В попередньому листі я писала Тобі дещо про причину смерти. Тепер
тільки додам: дві неділі лежання в лікарні були дуже добрі, помимо дуже
високого азоту в крові. Але здавалось, що ще тим разом вдасться його
знизити, тим більше, що поправився стан серця, самопочуття, вигляд і
т. др. Нагло потім прийшла сліпота, яка не була ніколи повна, він бачив
предмети і особи, тільки «не пізнавав», і то не завжди. Так як спочатку це
було для нього величезним ударом і для нас обоїх страшне і претяжке і
50
Преболяче - згодом, коли виступили інші прояви уремії: душність, брак
охоти до їжі чи відраза до неї, вкінці блювоти і жахливі корчі віддихових
м’яснів, ця справа починала втрачати свою кардинальну вагу, бо бачилось,
що стан йде дуже швидкими кроками до кінця. Все ж ніхто не думав, ані з
лікарів, ані з нас, що так швидко знищить його ця страшна хвороба, яка
слабших на око людей потрапить мучити тижнями і місяцями, як я Тобі
писала в першому листі, до якого залучила посвідку з шпиталя. Видно,
той організм був дуже вже виснажений і затроєний, коли все пішло дуже
швидко. Так швидко, що він власне й не знав, що вмирає, і для мене це
було кошмарне, майже несамовите. Все ж ці останні дві неділі я не від¬
ступала його, а останні три доби я дослівно держала його руку в моїй і
просто конала разом з ним, дивлячись на ці муки, без ратунку, без сну,
без їжі. Я не вірила, що годен таке пережити. Спершу я читала йому мої
оповідання про тварин, які в основному написала в минулому році, і так
заколихувала його в смерть. Але казав: «Яке то гарне! Я, як встану, поїду
до Мінхену і видам тобі таку грубу книжку», і ще потім в агонії шептав, що
видасть її. Він, що не мав свого життя, тільки жив моїм і для мене, що
посвятив мені все чуття і діяння своє, вмирав з вірою в мій письменницький
талан, та, о, як же гірко!, з надією, що ще зможе допомагати йому.
Останні три доби я вже не читала, бо він спав, є то т. зв. уремічна
сплячка, але під вечір оживлювався, і тоді зачиналися муки, що тривали
цілу ніч, - тобто душення і нервове збудження. Але дякуючи затроєнню,
не відчув.ав їх вповні і не мучився психічно, тільки фізично, що ще треба
завдячувати наркотикам, які допомагають людині вмирати без страху
перед смертю і великим невідомим по той бік.
Та хоч яке воно, може, відрадне, все ж залишився великий жаль: не
Попрощався він з нами обома, не сказав нам нічого на нашу дальшу пусту
дорогу життя. Не залишив теж ніякого завіщання. Вправді, як зачав
сліпнути, казав собі принести папір і олівець, але, мабуть, вже не дала
йому писати неповна свідомість і повна втома, вичерпання. Правда, усі
наші важніші «добра» ми залишили вдома (Заліщики, Львів, Розлуч), а
рештою будемо господарити і обертати, як треба буде. Ти ж в мене оди¬
нокий, і якби були інші діти, можна б думати, що їм що-небудь даватиму.
Але Ти добре знаєш, що я завжди старалась Тобі дати фінансово якнай¬
більше і далі те саме робитиму, хоч усе те переважно набуте моїми
лікарськими заробітками, бо батько як службовець не мав спроможности
ширших заробітків, та й в останних роках багато хворів. Якби склеп з
цвітами міг був далі і довше тримати, був би то доходовий інтерес. А так
разом з усім і те пішло нінащо.
Як бачиш, я вже можу писати про «інтереси». Тож далі про них. За¬
лишилось багато, розмірно, одягу і білля його. Дещо, головно старше, я
дала мойому братові Костикові, що вернувся, як я Тобі писала, з Сибіру і
так, як стояв. Та й батько ще за життя казав мені його одягнути. Врешті, є
то речі, яких Ти не вживав би, бо старі, знищені і надто порозтягані.
З інших справ: залишилось видавництво моїх книжок і книгарня. Є то
купецькі справи, на яких я не розуміюся і які тепер становлять для мене
трудність. їх я стараюся розв’язати так: книжка, що тепер є в друку, «Перша
поміч, догляд хворого», кінчиться. Як дуже він хотів, а потім як спішили, не
вдалось нам видати її, поки жив. Швидко появиться. Наклад невеликий і
чи на тім заробиться, не знаю, бо не розуміюсь на справах. Що зроблю з
іншими моїми книжками - і сама не знаю. Не потраплю їх видавати сама,
то велика робота і треба їй всеціло посвятитись. Або писати, або видавати.
Тому я другу таку невелику, як «Перша поміч», «Гігієну жінки» віддаю жіночій
організації, хай на ній доробляється. Що зроблю з літературними твора¬
ми - і сама не орієнтуюсь. Але видати треба якнайбільше, щоб не
прйшлось потім валізу паперу викидати чи палити. А втім, хто то знає, де
будемо і що, та чи хто буде читати.
Щодо книгарні, то я радилась в адвоката, і він сказав, що з хвилею
смерти спільника вигасає спілка, чи так воно є - не знаю. Спільники ще за
життя звернули йому уділ, а тепер по зробленні інвентури обіцюють щось
із зисків дати нам чи мені, все одно. Не думаю, щоб воно виносило уваги
гідну суму. Шукають нової робочої сили. На жаль, хоч нас багато, ніхто
якось до тої праці не брався б. Може, тому, що то така унрівська безсила
чи безчинність чи як там.
Вкінці: просила я Марійку Баран, щоб поробила мені бухгалтерію
видавництва, і вона погодилась. Даю їй і так 100 м місячно і одягаю її від
хвилини, коли вона появилась тут у нас. Так виглядають справи. Що з них
вийде - покажеться.
Не знаю, чи я писала Тобі про похорон: він був розмірно, як на
еміґрацію, «парадний» з 3 ксьондзами, усі інституції, де я працювала,
52
вислали делегації з вінцями, мало бути народу більше, як на кожнім іншім.
Після того і далі я діставала і дістаю багато письм, повних співчуття і щирих
слів признання для нього. Про мої плани щодо гробу я Тобі писала, та не
маю ще відповіді.
Тепер кілька слів про себе. Живу. То слово не вповні виражує стан, в
якім находжуся. Йду до праці, виконую мої завдання, навіть пишу. Але
здається мені, що то хтось інший, нея. Коли вертаюсь до себе зі страхом,
бачу і чую страшну пустку, в якій я опинилась, позбавлена його любови і
відданої дбайливости. Я знала вправді, що воно так станеться, ще з
Райхенгалю я писала про те Тобі, але ж я ніколи не вірила б, що воно таке
несамовито тяжке і жахливе. Здається мені, що поїхав кудась і не можу з
тим погодитись, що не вернеться, не візьметься до щоденних дрібниць
життя, яких поладнуванням облегшував мені життя. Був для мене,
зрештою, певним і твердим пунктом. Я боролась, творила, добувала. Але
як і куди б мене не несли хвилі життя, вдома я мала людину, що непохитно
вірила в мене, вірного і відданого товариша, що радів моїми здобутками і
розраджував при невдачах і трудах. Якжежити мені нині без такої людини?
Здається мені, що я втратила рівновагу, повисла в повітрі і земля втікла
мені з-під ніг. З непорозумінням розглядаюсь довкола, і все видається мені
іншим, як було досі.
І потім: страх перед самітною старістю, що лежить безпосередньо
переді мною. Перед ніким і нічим не заселеною пусткою. 1 то в чужині.
Певно, в.батьківщині було б мені легше.
Чи Ти дістав «трауеркарту»? В розсіянні і розпуці я забула там при Твоїм
імені додати «Інж.», на що аж потім звернула мені увагу Марійка. Тож вибач.
Прошу Тебе, якщо можеш і хочеш, пиши до мене. Твій лист вирвав мене
з дна розпуки, він бадьорий, і я тішусь, що Ти добре влаштувався і
задоволений. Тільки ж кордон між нами, і це боляче.
Здоровлю Тебе щиро,
Зонька
53
Посмертні згадки в пресі
Мюнхенський «Час», 24 листопада 1946:
Пилип Волчук 15. XI. 1890 - 29. X. 1946
Уродився в Маріямполі біля Галича в дрібній міщанській родині. Малим
хлопцем вимандровує з рідного містечка, щоб шукати прожитку і освіти.
Своє самостійне життя починає крамничним хлопцем в кооперативі в
Ваневичах, Самбірського повіту, відтіля переходить до Львова, де працює
і вечорами вчиться. В нужді і недостатку кінчить учительську семинарію,
після чого вчителює в Жовківському повіті. Підчас війни вступає до Січових
Стрільців, але швидко вже тиф змушує його залишатися в Галичині. Згодом
їде до Кракова. Потім працює в Східній Галичині і в Західній. У 1925 році
переходить до новоствореного банку цукроварень у Львові, де зали¬
шається аж до приходу німців у 1942 році. У банку стає прокурентом і чле¬
ном дирекції.
У 1932 році одружується з лікаркою Д-р Софією Парфанович. Ще
студентом зачинає працю на суспільному полі і не кидає її потім ніколи,
байдуже де б він не був. Виклади, аматорські вистави, постійна мандрівка
по селах, тиха, муравлина освітня праця.
Живучи у Львові, віддає себе всеціло праці у «Відродженні». Його
небуденні прикмети характеру: безумовна чесність, солідність, орга-'
нізаційний талант і великий життєвий досвід допомагають збудувати
величаву централю абстинентського руху, що в ті часи — 1928-36 року —
відограє велику ролю на наших західніх землях, як зрив до самооборони
нашого народу, вислів протесту проти морального і матеріяльного по¬
неволення. Працюючи дружньо, пліч-о-пліч з дружиною, разом з нею несе
цілий тягар цієї праці.
З 1938 року приступає до видання творів лікарки С. Парфановичі, і
знову книжки його випуску мають вигляд і оформлення, що є живим
висловом його прикмет характеру.
Паде серед шляху знеможений довгорічною хворобою, щоб спочити
в чужій, холодній землі.
Подібна згадка була в часописі «Українська Трибуна», 5 грудня
1946.
54
Тижневик «Нові Дні» у Зальцбурзі 22 грудня 1946 р. помістив
довший спогад «На службі відродженецької ідеї. Пам’яті Пилипа
Волчука»:
Через кордон на річці Зальцах наспіла до нас вістка, що 29.10.1946 р.
на скитальщині в Німеччині помер на 56 році життя від затяжної хвороби
нирок дир. Пилип Волчук.
З покійним відійшла від нас людина гарного характеру, великих прак¬
тичних умілостей і цінних громадянських прикмет. Пилип Волчук по про¬
фесії агроном і економіст, визначався неабияким фаховим знанням і ве¬
ликою особистою культурою. Його непересічні кваліфікації видвигнули йо¬
го на відповідальне становище в чужинецькому господарстві й навіть у
роках неперебірливої польської нагінки на українців - залишився на ста¬
новищі прокурента й члена дирекції напівдержавного Банку Цукровництва
уЛьвові.
Дир. Волчук був одним з тих, які не продають себе за титул і становище.
Він завжди був і до кінця залишився свідомим українцем. Свій вільний час
і матеріяльні засоби присвятив покійний громадянській справі. Доменою
його суспільної праці було абстинентське товариство «Відродження». Він
був його жертвенним меценатом і вмілим фінансовим дорадником. Бл.
п. Пилип Волчук і його дружина, відома лікарка-громадянкай письменниця
Софія Парфанович - були тими, що широко розвинули в Західній Україні
протиалькогольний рух і зразково розбудували відродженецьку ор¬
ганізацію, яка густою мережею філій і гуртків «Відродження» вкрила край.
Широкий загал, може, не знає й не пам’ятає заслуг вкладу Пилипа
Волчука для національної справи - та знають про нього ті, що в роках 1926-
1939 стояли близько «Відродження» і з централі у Львові керували
відродженецьким рухом у краю. «Відродження» вийшло тоді на міжнародну
арену, брало участь у міжнародних конґресах і виставах для боротьби з
алькоголізмом і здобуло численні признання й похвали для
протиалькогольного руху «недержавних» українців у Польщі.
Дир. Волчук навіть у часах гострої економічної кризи вмів роздобути
фонди для широко закроєної акції т-ва «Відродження», яке в той час
розвинуло також живу видавничу діяльність, видаючи зразковий
протиалькогольний місячник і засипуючи край щораз новими відро-
55
дженецькими брошурами, календарцями і пропаґандивними листками.
Покійний ніколи не висував себе на видне місце, не старався за по¬
пулярність і голосне ім’я. Завжди охайно одітий, з привітною усмішкою,
безпосередній і безпретенсійний, все готовий до ділової поради чи кон¬
кретної допомоги, уявляв собою тип культурного європейця в найкращому
його розумінні.
Дир. Волчук не мав у собі нічого з нетерпимости або смішности фа¬
натика абстинентства ідеї. Він був наскрізь діловою людиною й реалістом
чистої крови, а до поборювання алькоголізму взявся зі щирого пере¬
конання, що це велике суспільне лихо, яке нищить здоров’я і моральну
силу українського народу, лихо, яке веде до економічного поневолення і
руїни. Він вибрав для себе якраз цю занедбану, може, для декого смішну
й неважну ділянку громадянської праці, жертвуючи себе їй всеціло.
Українська громада на скитальщині і там, у рідному краю, збереже
пам’ять про Пилипа Волчука як подвижника і піонера відродженецького
руху в Західній Україні.
56
Langen am Arlberg, 1250 м над рівнем моря. Зліва направо:
гостиниця Arlbergerhof, залізнична зупинка,
нова каплиця, військові бараки
українських робітників, невелика група яких приїздила на роботу
з табору в Ляндеку. Після довгої бюрократичної тяганини я одер¬
жав від краєвого уряду Форарльберґу «тимчасовий» дозвіл на
працю, яка, крім «професійних завдань», мала включати також
функцію «перекладача й опікуна» для моїх співвітчизників.
Згідно з умовою, укладеною з фірмою Wayss & Freytag (фор¬
мальний документ із двома підписами й печаткою), моя місячна
платня мала бути 450 шилінгів, із відтягненням 105 шил. за по¬
мешкання й харчування, але з додатком 50 шіл. за додаткові години
праці. (Для порівняння, головний робітник - Vorarbeiter -
одержував 750 шил., а кілограм масла на чорному ринку кош¬
тував тоді близько 300 шил.) Пізніше, в Америці, я дивувався,
що ніхто там «контрактів праці» з інженерами не підписує, робота
починається з усної згоди: «приходьте у понеділок вранці», і може
так само неформально закінчитися в п’ятницю, коли разом із че¬
58
ком та додатковою сумою за один тиждень можна отримати
повідомлення про кінець співпраці.
Залізнична стація Langen am Arlberg, куди я прибув у вересні,
виявилась невеликим пристанком на висоті 1200 м неподалік від
західного в’їзду до тунелю, збудованого в 1880-х роках. Звідтіля
піднімалася вгору також дорога на перевал Flexenpass, яка далі
вела до Ztirs, осередку лещатарського спорту. Але взимку цю до¬
рогу часто замикали через великі сніги, якими славиться ця око¬
лиця. (Жартували, що зимою можна висідати з залізничного
вагона тільки в одному місці, де прокопано триметровий сніг).
Коло стації був готельчик Gasthof Arlberghof, а поруч - дво¬
поверховий мурований будиночок Haus Schrotter, у якому фірма
винайняла для мене кімнатку на горішньому поверсі. (І справді,
зимою сніг сягав майже до моїх вікон). «Бюро» будівельної ста¬
ниці з кількома робочими столами та полицями з планами міс¬
тилося в невеличкій будці при самих коліях. Там урядували мій
начальник, колишній лейтенант Діфференц, бухгалтер Pemthaler
і я. Німець Діфференц, віком коло тридцятки, був пихатий, з
пруськими манерами. До всіх, зокрема й до мене, ставився згірд-
ливо, а все ж мусив мене толерувати, бо за його частих відлучень
фактично на мене лягала вся його робота. Зате Пернталер, ви¬
сокий і худорлявий, середнього віку, був зразком австрійської
«Gemiitlichkeit». Ще в передгітлерівські часи працював у вели¬
кому лондонському готелевому ресторані, де чистив срібло. Нім¬
ців («die Pifken») сердечно не любив, як і «прусацької» вимови
Діфференца. Мав добре почуття гумору й полюбляв розповідати
забавні історії. До його обов’язків належало також забезпечення
нашої кухні продуктами, для чого йому доводилося провадити
благальні телефонні розмови з харчовим урядом у стилі: «Дорога
пані, ви завжди нам ішли на руку, а тут передо мною стоїть наш
кухар, який простягає руки й каже, що вже зовсім немає картоплі.
Ох, і бідні ми тут, на нашій горі, то невже ж нам трохи не до¬
поможете?» Але й незгірше умів він лаятися з робітниками, які
приходили до нашої будки з усякими наріканнями та вимогами -
то за додатковими приділами сигарет, то ще за чимсь. Керівником
59
робіт (Vorarbeiter) був Filaus, чеського роду, неохайний і не завжди
тверезий.
Робітників було близько шести десятків, деколи й більше. Вони
мешкали неподалік у бараках, де була також спільна для всіх
харчівня. Більшість із них були південні тирольці з тепер іта¬
лійського вже Trentino, була також групка правдивих італійців.
«Мої» українці (десь із десяток) приїздили щоденно вранішним
поїздом з табору в Ляндеку й повертались увечері назад. Усі вони
були галичани. Потерейко, добрий тесля, був колись статечним
господарем на Поділлі, разом з родиною виїхав зі свого села
фірою, якою доїхав аж до Тиролю. Його помічник був «майстер
на всі руки» Колодій, більш подібний до міщанина, все вмів
направити. Його улюбленою приказкою було «три рази втяв, і
ще закоротке!». Всі добре володіли німецькою мовою і добродуш¬
но жартували з моєї функції «перекладача». Місячна платня
робітників їхньої категорії сягала 500 шил., тож до «гнаних і
голодних» вони навряд чи належали.
Нашим завданням було водоущільнення склепінь залізничного
тунелю, який починався приблизно за кілометр на захід від
головного арльберзького. Цей тунель, завдовжки близько 600 м,
що, вигинаючись літерою S, охоплював північний схил залісеної
гори, був прокладений у м’якому ґрунті. Вода, просочуючись крізь
його муроване склепіння, замерзала на рейках, і це створювало
небезпеку для залізничного руху лінією, яка стрімко спадала в
долину. Нам належало продовбати над тунелем штольню і
покласти над склепінням новий ізоляційний матеріял. Для за¬
везення матеріялу й вивезення викопаної землі та каміння ми
проклали вузькоколійку й пустили по ній вагонетки. Я зробив
необхідні вимірювання й обрахував трасу доступу на верх тунелю.
Вхідна штольня під кутом до осі головного тунелю прокладалася
за «австрійською методою»: грубі колоди з міцними поперечними
балками захищали стіни й верх штольні, тимчасом як за цими
підпорами забивали вперед дебелі дерев’яні клини півтораметрової
довжини й вигрібали з-під них кам’янистий ґрунт, роздовбуючи
60
його джаґанами та розкопуючи лопатами. Працювати доводилось
день і ніч, у три зміни.
Згідно з моїми планами, на відповідній віддалі від осі тунелю
штольня мала закручувати легким луком ліворуч, щоб дійти
врешті до склепіння. Віддаль до закруту від визначеної мною точки
Filaus вимірював п’ятиметровою латою. За якихось два тижні
штольня, згідно з планом, почала скручувати, і вже було чути
шум поїздів, котрі проїздили, однак, не під нами, а трохи далі пра¬
воруч. Перевіривши віддаль від самого початку, я побачив, що
штольня почала закручуватись на п’ять метрів раніше; це наш
Філявс помилився на довжину однієї лати! Отже, треба було зро¬
бити ще один закрут праворуч, а потім ліворуч, щоб попасти ку¬
ди слід. Діфференц мене добре вилаяв, але на тому закінчилося.
Це була гарна наука для мене - не надто покладатися на аку¬
ратність інших.
Тоді мені пригадалася почута історія будови головного тунелю
(досі не знаю, чи вона правдива). Тунель пробивали одночасно з
обох боків: від Тиролю й від Форарльберґу, обидві половини мали
зійтися на найвищій точці, посередині. Відповідальний за роботу
головний інженер-підприємець (якого погруддя стоїть при вході
до тунелю) поробив докладні геодезійні поміри довкільних верхів,
щоб точно визначити трасу. Пробивання тунелю в твердому
Граніті тривало понад рік, і нарешті робітники по обох боках по¬
чули дедалі ближчі вибухи динаміту, яким трощили скелю, проте
виглядало, що звук долинає не спереду, а десь ізбоку, і таке
відчуття дужчало мірою зближення. Для головного інженера то
була жахлива трагедія: вся його робота пішла нанівець, під¬
приємство зруйновано, репутацію знищено! Мучений цею візією,
інженер, кажуть, дав волю розпачеві й застрелився. Надаремно!
Виявилося, що обидві гілки тунелю зійшлися точно, як запла¬
новано. То була лише акустична ілюзія, спричинена неоднорід¬
ністю скельних формацій.
До моїх обов’язків, крім суто технічних функцій, належало
ще приготування двотижневих детальних звітів про поступ роботи
для розрахунку з нашим клієнтом, який виплачував фірмі гроші
61
на підставі кількосте виконаної роботи в кожній категорії
контракту (кубічні метри викопаної землі, довжина пробитої
штольні, квадратні метри покладеної ізоляції тощо). Мій робочий
день мав звичайно більше як десять годин, працювали ми також
усі в суботу до полудня. Це не залишало багато вільного часу.
Серед засніжених альпійських верхів, поблизу лещатарських
центрів, куди приїздило дедалі більше туристів, я спромігся за
весь час свого побуту в Лянґені проїхатись на лещатах лише двічі.
Як турист я побував у цій околиці допіру 1986 року, коли з
дружиною провів тиждень лещатарських вакацій у Lech-Ziirs,
після подібного тижня у швайцарському Zermatt під Матергорном.
Я хотів був відвідати хату Шротера, де колись мешкав, проте він,
уже дуже старий, нічого собі не пригадував і не впустив мене
досередини. Крім мене, на другому поверсі цього будинку мешкав
тоді з дружиною ще й хорват Сіверс, який не хотів повертатися
під комуністичний режим, та фотограф Вольрат, який мандрував
горами і виготовляв поштові картки з видами верхів, тирольських
хат і старих церков з цибулястими банями.
Снігопади починалися в листопаді, в грудні сніг уже був
однометровий, довкільні верхи й ліси біліли й іскрилися на сонці.
В березні з полудня долинав теплий Fohn, у горах гриміли лавини,
пострах довколишніх сіл. На старій церкві в сусідному селі є напис
ще з XVII століття:
Року Божого 1456, ЗО січня вночі порохова лавина знесла Піхлеву
каплицю і всі хати і в одну мить накрила все. 22 особи пресумно загинули,
але всіх інших відкопано після трьох днів. Після цього появився зовсім
незнаний фірман, це, напевно, був ангел, який привіз усе потрібне для
будови нової церкви. Отже, це місце, яке раніше називалося Mithwald,
перейменовано на Lahn. Нехай Бог буде милостивий і ласкавий до всіх
живих і померлих.
Така ж порохова лавина засипала однієї січневої ночі 1948 року
дорогу вгору на Flexenpass. Густа снігова хмара блискавично
зсунулася з північного схилу, якимсь чудом перескочила через
глибоку долину і впала на дорогу, на довжину добрих сто метрів.
62
Околиця Лянгена: залізнична зупинка в долині,
дорога Flexenstrasse до перевалу Arlbergpass
відгалужується наліво до туристичної місцевости
і лещатарського осередку Ztirs
63
Саме тоді простував нею французький вояк, повертаючись,
мабуть, із зустрічі у селі. Його накрив сніг двометровим шаром і
відразу закрижанів, тож уранці нам ледве вдалося добутися до
задубілого тіла.
Щоб запобігти таким нещастям, фірма почала ще весною 1946
року новий проект - будівництво даху над залізничною лінією,
який би охороняв від лавин. Інженерні рисунки виготовила цент-
раля в Інсбруці. Дах, довжиною понад сто метрів, був за-
лізобетоновою конструкцією у формі консолі, спертої на стіну і
з фундаментом, вбудованим в узбіччя гори. Роботу належало про¬
водити вкрай обережно, бо дах мав розташуватися над дротами
електрифікованої залізничної лінії. Я мав допильнувати, щоб
дерев’яні форми під майбутній бетон були споруджені згідно з
планами і щоб як слід повкладали сталеву арматуру.
До моїх обов’язків додали також поміри й визначення траси
бетонового акведуку понад потоком Rosanna в місцевості Wies-
berg уже по тирольському боці. Коли дно акведукту було вже
готове, інспектори зауважили, що вода як слід не спливає. Моя
перевірка висоти уздовж траси показала, що місцями бетон вилито
на 6 см вище, ніж заплановано. Коли я це зауважив своїм тироль-
цям, вони щиро обурилися: тут, мовляв, не аптека - і що там
якихось дурних 6 сантиметрів! З такою ж прецизністю вони
мішали бетон, який, згідно з нормами, мав мати точно приписану
кількість цементу та аґреґатів для осягнення потрібної міцности.
Вони все робили «на око», жартома називаючи свій кінцевий
продукт «Тігоіег Feld-, Wald- und Wiesenbeton». А все ж ці споруди
стоять донині, як я мав змогу згодом пересвідчитись.
Скромність моєї платні частково компенсувалася щедрим хар¬
чуванням у робітничій кухні. Робітникам належали, крім зви¬
чайних харчових купонів, ще додаткові приділи за «висоту» (понад
1000 м), «Schwerarbeiterzulage» за важкість праці та «Tunnel-
zulage» за роботу в тунелі. Я теж користувався тими привілеями.
Кухня давала добрі гарячі сніданки, на обід була звичайно смажена
ковбаса з капустою, випікали також усякі запашні Kaiserschmar-
ren, Palatschinken з повидлами та інші присмаки, хліба можна було
64
мати скільки хто хотів. Давали нам також додаткові приділи
сигарет, які я продавав, коли їздив до Інсбрука. (Чимало моїх
знайомих незле заробляли в той час, перепачковуючи зі Швайцарії
сахарин і продаючи його за добрі гроші у Відні. Швидкі поїзди з
добре обладнаними вагонами-ресторанами, що проїздили повз
мою будку, були, як правило, повні таких торговців. Усі вони
одягались у дворядові жакети й модні черевики на високих
підборах, відповідно до своєї заможносте).
Найближче село в долині називалося Klosterle, там було кілька
крамниць, Gasthaus, куди наші робітники ходили вечорами на
пиво, та барокова церковця святої Тереси з гранчастою вежею
під цибульковатою банею. Як порядний мешканець околиці, я
платив добровільний церковний податок (1% місячної платні), а
також офірував деколи скромні датки «на відбудову церкви», за
що парох Ferdinand Fleisch дякував мені чемними листами. (Цей
контакт мені придався рік пізніше, коли я, втративши інженерну
працю, шукав роботи «мандрівного продавця», для чого треба було
мати «свідоцтво доброї поведінки» від громади). В селі була також
духова орхестра, яка грала на всяких урочистостях та забавах,
що їх улітку влаштовували щонеділі на майдані перед церквою.
Вечорами робітники розважалися в бараках, італійці грали на
гітарах, співали. Одного разу завітала мандрівна трупа акторів,
на імпровізованій сцені розповідали дотепи форарльберзьким
діялектом (який мені було важко розуміти), співали жартівливі
пісні (щось у стилі наших коломийок) про безженних отців-
парохів, куплети ще з-перед Першої світової війни про життя й
працю полудневотирольських робітників при будові залізниць,
на кшталт:
mir san die fratelli Moretto
mir schaffen bei Haus und Kanal
mit die Pickel, mit die Schaufel, mit die Karetta,
dass ist uns ganz egal...
І при тому імітували роботу джаґаном, лопатою й тачкою.
Мелодія була мінорна, відповідно до тяжкої долі тогочасних
робітників, які щоденно гинули або калічіли від випадків і вибухів.
5 — 4-ЗбУ ґс
Qjhrr, Jfjfc «uj~
dcf~ -ts<ll)lT<h etltKi-
er*. KiifA. **•+&*■ /С/,
i,.4~ £ с£а<«.7*"
0 = Unrest*- f л^вг-^.
/з мандрівного записника: колиба і хата на полонині Kalbrunalpe
(Форарльберг). Одна половина хати в «тирольському»,
друга в «баварському» стилі. 19 липня 1947р.
Ці обставини добре показано у знаменитому Музеї транспорту в
Люцерні (Швайцарія), де я побував багато років пізніше, при
нагоді інженерної конференції в тому місті. Можна там пере¬
їхатися макетами тісних і мокрих штолень, побачити щоденний
побут робітників і їхніх родин понад століття тому, а також до¬
відатися про історію будови головних альпійських тунелів, великі
заробітки і ще більші банкрутства інженерів-підприємців, котрі
творили сучасну залізничну мережу через гори.
Весною 1947 року попередні контракти моїх працедавців v
добігали кінця, нові проекти не здійснювалися, і моє становище
ставало дедалі непевніше. 14 березня мене повідомили, що «з уваги
на некорисний для фірми розвиток подій» вони змушені закінчити
мою працю для них з днем ЗО квітня. Але 15 квітня фірма
66
повідомила мене таким самим формальним листом, що, хоч
справи в основному не змінилися, вони продовжують мій контракт
із ними до 31 травня, сподіваючися, що до того часу ситуація
може прояснитися. Листом з ЗО травня мій контракт продовжено
до 31 серпня, а 6 червня контракт знову відновлено, з підвишкою
моєї платні до 500 шил. місячно. Та все ж виглядало, що моя праця
в Лянґені не потриває довго. У вересні централя фірми в Інсбруці
вислала мене до Каринтії, австрійської провінції, що межує з Юго¬
славією, щоб я допоміг їм дістати робітників для їхнього мосто¬
вого проекту коло Villach у таборах «ді-пі» в тих околицях. Не
маючи вибору, я поїхав туди і відвідав три такі табори, в основному
подібні до відомого мені табору в Ляндеку.
В одному з них ще донедавна перебувала моя кузинка Лариса,
якій вдалося переїхати звідтіля до Авґсбурґа, під опікунче крило
«тети Софії», у якої й замешкала, залишивши в таборі «свого
хлопця» (з яким згодом, уже в Канаді, одружилася). Я познайо-
5*
67
мився з ним на гучній таборовій забаві, де наші «діпісти» витан¬
цьовували польки і танґа.
Охочих трудитися на будівництві серед них не було. Звиклі до
таборового безділля, безкоштовного мешкання і щедрого харчу¬
вання, люди чекали приїздів вербункових комісій із Бразилії або
Чіле і не бачили потреби працювати за невелику платню у пов¬
сякчас знецінюваній австрійській валюті. В одному таборі я зна¬
йшов трьох робітників, завіз їх таки на будову, де вони пере¬
ночували, побули півдня і вирішили повернутися назад до табору.
Після трьох тижнів таких зусиль я повернувся назад до Інсбрука.
В Інсбрукському бюро я перевіряв креслення деяких проектів
і робив розрахунки нових дахів для захисту залізниць від лавин.
15 жовтня я одержав листа про закінчення моєї праці 31 листопада.
В ньому зазначалось, між іншим, що фірма була б рада відкликати
це рішення, коли б я зміг підшукати їм робітників. Але це було
неможливо.
Студентські та громадські справи
Після війни постала потреба нової центральної організації
українських студентів, що проживали в Европі. Ще в передвоєнні
роки існувала така централя під назвою Центральний Союз
Українських Студентів (ЦеСУС), тож її колишні провідники
старалися її відновити. По війні цей союз, як і багато інших гро¬
мадських спілок того часу, розколовся, і виникла нова паралельна
організація, яка вживала акронім ЦЕСУС. Про студентські та гро¬
мадські справи в 1945-1947 роках писав мені д-р Іван Лисяк-
Рудницький:
Фельдкірх, 26. XI. 45
Шановний Друже,
Вашу записку одержав. Листа до Батьків постараюся передати.
В останніх часах у наших студентських справах вийшли наверх нові
моменти, що в корені зміняють ситуацію. В Інсбруці появився мґр. Клявдій
Білинський, останній Президент ЦеСУС-a. Досі сидів він на селі в Salz-
68
kammergut і був занятий деякими важними родинними й особистими
ділами. Тепер він, забезпечивши сім’ю на зиму, переноситься до Інсбрука,
де хоче докторатизуватися на Staatwissenschaften, а крім того в заробіт-
кових цілях вести транспортове підприємство. Кляв. Білинський «на-
ладований» енергією і з усією силою береться до реактивізації ЦеСУС-а.
Вже за першою нашою кількаденною «кампанією» в Інсбруці вдалося
зрушити кілька серіозних справ. Ми почали заходи перед французами за
легалізацію ЦеСУС-a в Інсбруці, Білинський провадив переговори з
теперішними комітетовими діячами та лідерами певного табору (з якими
він особисто знайомий з давніх літ), щоб добитися їхнього приязного
невтралітету, крім того виготовлено письма до Швайцарії (до НСУ-а (?) та
до новозаснованого студ. Т-ва «Сокіл») і до Риму. В недалекому часі приїде
поїздом до Баварії, де К. Білинському треба зібрати докупи ще живих
членів Президії й разом з ними офіційно проголосити реактивізацію,
зробити порозуміння з Тимчасовою Комісією, сконтактуватися з різними
людьми та евентуально шляхом кооптації доповнити проріджену
Президію. (Я Вам свою концепцію, здається, колись з’ясовував і уважаю
за необхідну участь Рудка і Корчинського; в трійку з Клявдієм - який теж
безумовно сильна індивідуальність - була б це така міцна комбінація, що
легко опанувала би ввесь наш молодоакадемічний терен).
У зв’язку з цією ситуацією хотів я Вам, Шановний Друже, ще раз ска¬
зати, що вважаю Вашу присутність в одному з центральних пунктів
(Інсбрук, Мюнхен, згл котрась закордонна столиця) за конечну. Ви маєте
всі дані на те, щоб у роботі ЦеСУС-a відразу заняти одне з чільних і від¬
повідальних місць: чи то як муж довір’я Корчинського та посередник між
кол. ОПУС-івцями й кол. НОУС-івцями, чи то яктехнічний керівник видань,
чи як редактор організаційного вісника, чи то взагалі на організаційній ро¬
боті, чи врешті якголова котроїсь закордонної експозитури. «Жнива великі,
а женців мало». Першоякісних людей у нас дійсно так мало, що не мають
вони права розбігатися світами, а мусять триматися гурта.
Очевидячки, мені й на думку не приходить робити з Вас якусь «жертву
патріотичного обов’язку». Дбайте про викінчування студій, про влаш¬
тування особистих справ - але узгіднюйте це теж з загальною лінією. Дуже
сумніваюся, чи в сучасних умовинах Ґрацу або Відня матимете змогу
обрахованої на довший час наукової праці - отже прошу Вас дуже, пере¬
69
думайте ще раз ці речі, а у всякому постарайтеся побачитися з Кор-
чинським, який завжди на Вашу поміч покладав великі надії.
Дещо з нашого терену: Пріцак безпосередно після Вашого виїзду знову
тяжко захворів і помандрував до шпиталю в Гогенемсі: жовтачка й жовчеве
каміння. Тепер ніби поправляється, казав Вас вітати. Денисюк жодної
записки від Вас не передав, хоч я його запитував. Тепер, коли в листі з
Ґрацу згадуєте про цю справу, ще раз його заінтерпелюю. Теж про перебіг
Вашої розмови з Кримським я досі непоінформований. Але під час мого
останнього побуту в Інсбруці він сам задзвонив до мене в досить сим¬
патичний спосіб. Для довшої балачки не було тоді часу, але переведу це
за кілька днів, коли знов там буду. Також незабаром має, здається, бути
мій відчит перед інсбруцькою громадою.
Проїздом з Швайцарії був у нас д-р Біда. На короткий час поїхав до
Баварії шукати фамілії. Оповідав про деякі нові моменти. Бачинський,
Шульгин дістали до рук готівку з Америки й з тої суми приділяють якісь
одноразові допомоги бідолахам-студентам, жадаючи взаміну письменних
«заяв лояльности» супроти УЧХ! Ці нещасні барани, очевидно, підписали!
Маємо листовне запевнення від Єремієва, що він може легалізувати
там кожного земляка, який перейде подібною дорогою, як два наші
знайомі.
Справа моєї Мами, яка перед кількома тижнями виглядала безнадійно
застрягла, знову вийшла на добрий шлях. Може, тепер нарешті з того щось
буде!
Поки що ми заняті перепровадженням на нові квартири. Кожне з нас
дістало окрему кімнату (досить пристійні), в різних домах, але недалеко
від себе. Саме завтра переносини. Вже дуже тішуся на свій кут, на стіл до
писання, на випакування книг.
Чекаю вісток від Вас. Пишіть про ситуацію в Ґрацу й Відні. Для п. До-
рожинського привіт.
Вас сердечно здоровлю, Іван Лисяк-Рудницький
Нова адреса: Feldkirch-Altenstadt,
Reichstrasse 68, bei Marent
70
Фельдкірх, 12. VIII. 46
Шановний Товаришу,
Вибачте, що так довго Вам не відписував. Але мені вкрали в локалю
течку, де м. ін. була Ваша картка, так що не мав Вашої адреси. Тепер дістав
її від Филиповича, але тому, що сказав він її з пам’яті, я не зовсім певний,
чи вона важна.
З титулу поміщеного на Вашій картці побіч прізвища бачу, що Ви зро¬
били інженерський диплом. Сердечно Вам ґратулюю!
Я півроку їздив по Німеччині, хворував. Тепер я на відльоті до Швайца¬
рії. Маю приняття до Женевського Університету й стипендію. Подібні мож¬
ливості є також для інших, м. ін. два такі місця зарезервовані моєю Мамою
для Пріцака і Рудка - хотів би з Вами при нагоді про ці справи поговорити.
Питаєтеся про студентські справи. Багато можна би про те говорити.
Ситуація дуже цікава. В мюнхенському ЦЕСУС-і прийшло до далекойдучих
змін. Із старої Управи лишився тільки Кримський, головою став Мельник,
до Управи ввійшли Корчинський, Салій, Перейма. Є вигляди на те, що
розлам вдасться полагодити полюбовним способом. Що очевидно ще не
пересуджує питання змісту студ. життя на майбутнє. Але це все до усної
розмови. Ваш Іван Лис. Рудн.
Про те, як нелегко було йому протиставитися посильним
намаганням наших «воюючих націоналістів» перебрати у свої
руки проводи всіх громадських організацій на еміґрації, свідчить
його лист до д-р Софії Парфанович із жовтня 1946:
...Ви, певно, зустрічалися з відгомонами тієї несамовитої кампанії
клевети, що її бандерівці розгорнули проти моєї Мами тут (хочеться ска¬
зати «у краю») та (листовною дорогою) в Америці. Куліси цеї історії часто
нагадують кримінальний роман - стільки було в тому несамовитих
нахабств і провокацій. Тепер кульмінаційний пункт уже пройдений. Бо
незважаючи на всі кидані під ноги колоди, Мамі вдалося закріпитися в Же¬
неві й добилася вона вже конкретних успіхів в допомоговій акції. Тепер,
під час короткого побуту в Австрії, наново опанувала тутешний жіночий
терен, що на нього робили наступ бандерівці, та має повну сатисфакцію
на загальногромадянському форумі...
71
Про організацію місцевого громадського життя повідомляв
мене І. Лисяк-Рудницький у листі зі Швайцарії:
Женева, 12. III. 47
Високоповажаний Товаришу,
Прошу Вашого вибачення, що допіру тепер відписую на Вашого листа
з 2.2, за який Вам я зобов’язаний.
Кілька інформацій з цього терену, що можуть бути для Вас цікаві. В
останніх місяцях настала виразна консолідація українських громадських
відносин у Швайцарії. Як правна фірма діє швейцарський Комітет
Допомоги Українцям на чолі з поважним місцевим чоловіком п. Бріке. Це
фірма для зносин із швейцарськими урядовими установами. Як українська
«внутрішня» громадська рада діє Укр. Допомоговий Комітет, що об’єднує
всіх, за виїмком Бачинського. Секретарем Швейцарського Комітету, а
рівночасно діловим керманичем УДК є моя Мама, яка й веде фактично
всю працю. Живі контакти є з Лондонським Бюром, Інсбруцьким центром
еміґрації, тощо. Доволі часто заглядають тут проїздом різні наші нотаблі
(Галан, єп. Бучко, Панчук, Росляк, укр. протестантський єпископ Кузів). В
Женеві є осідок підготовчої комісії ІРО, а потім буде певно й осідок самої
ІРО. Так що тут в великій мірі буде вирішуватися доля цілої нашої еміґрації.
У зв’язку з тим є дуже нагляча потреба розбудови тутешнього допомо-
гового осередку, зорганізування канцелярії. Трудности - поза, очевидно,
грошима - в недостачі на місці відповідних людей, бо з тутешніх великої
потіхи бути не може (добре, що хоч формально об’єдналися). Вся надія,
що ще якихось вартісних осіб вдалось би сюди стягнути. З Комітету Інте¬
лектуалістів є фінансова гарантія для Стахова, справа є тепер в руках Frem-
denpolizei. Інші кандидати (між ними д-р Парфанович, Рудко, Пріцак і інші)
Комітетом Інтелектуалістів засадничо приняті, але п-ні Silbersberg від
2 місяців в Америці (роздобувати гроші для своєї установи), треба чекати,
3 яким бюджетом вона повернеться. Суто студентські стипендії: пороб¬
лено заходи в FESE, Pax Romana, поки що вилами по воді писане. В Zurich
досі заходів не було, це прийде певно незабаром. Про локальні справи
студентські обширніше інформую Клявдія Біл. Людей небагато, елемент
нецікавий і маловартісний. Те, що можна б оптимально чекати, це щоб з
цього боку мати спокій. На жаль, головою громади в Берні став перед
72
Зустріч на прикордонній верховині Zugspitze (2963 м)
у справі об’єднання центральних студентських організацій ЦеСУС
і ЦЕСУС (червень, 1947). Ліворуч голова ЦеСУС Клявдій Білинський
та представник ЦЕСУС із Німеччини П. Мельник.
Праворуч автор з К. Білинським
З місяцями бандерівський політрук Прокоп. Але сподіюся, що можна буде
з цим зробити порядок. Головою тутешної колонії став д-р Шевченко, а в
Римі Василь Рибак.
Сердечно Вас здоровлю, Ваш І. Л. Рудницький
Про життя в повоєнній Німеччині і студентські справи писав
мені теж інж. Михайло Корчинський, колишній організаційний
референт львівського студентського об’єднання ОПУС, із яким
я співпрацював у роках 1943-44.
Passau, 13.4.46
Дорогий Друже Романе!
Радий, що появляються все нові діри в паркані, яким нас відгородили
не тільки від широкого світу, але навіть від такого закордону, як Ваш Ґрац!
Сподіваюся, що відтепер зуміємо відновити наш традиційний контакт і
користати з усіх благодатей поштового зв’язку.
Давно ще одержав Вашу записку з 19.12.45. Останньої неділі зустрів
Даду в Карльсфельді б. Мюнхена і вона передала Вашу вістку з 16.2.46.
Я по-давньому перебуваю в східн. кутику Баварії: Passau і Deggendorf
і користаю з кожної нагоди, щоб побачити дещо людей - і тому часто можна
мене побачити в трикутнику Regensburg, Munchen, Augsburg. Заняття далі
те саме: працюю як інженер при амер. військовій частині, що мала нагляд
раніше над відбудовою всіх знищених мостів в цій окрузі. Тепер ті роботи
73
все більше переходять у виключну компетенцію прив. фірм та цивільних
компаній, тобто інженерської роботи в мене меншає. Тим не менше
інженер будівельник має тут добрі можливості, особливо мостовик; їх
латання затягнеться на добрі роки. Знання англ. мови д. побажане і
облегшує багато справ. Чи однак варто Вам шукати тут заняття - це
питання інше і вимагає принципового розваження.
Від студ. справ я сильно був відстав, частинно через свою зв’язаність
з роботою. Тепер ця справа дещо змінилася і я в повному й постійному
контакті з теперішними студ. достойниками в Мюнх. Існуючий стан зовсім
незадовільний, а причина не так в чиїйсь злій волі, як в невмінню. А це ще
гірше!
Видання слабенькі: інсбруцький журнал тягне наділі сам Кримський,
що, мимо всіх хиб своєї вдачі, таки дещо в студентській проблематиці ви¬
знається і вміє багато позитивного сказати і зробити. А це важне! Що жур¬
нал виявляє деяку однобічність, часто журналістичну безпорадність - це
інша справа. Можна сподіватися, що наладнання кореспонденційного
зв’язку ці справи полегшить. В Мюнх. громада видавала свій орган «Сту¬
дент» - здебільша витвір п. Марти [Калитовської]. Брак середовища чи
непересічних індивідуальностей зумовлювали тільки поправне животіння.
Як реакція на «мудрий» стиль і дидактизм наших студ. органів появився
новий журнал (я його ще не бачив) - більш легкого, «стравного» типу. Годі
сказати, що з цього вийде. Жаден студ. осередок не підхопив досвіду
основяцького Бюлетену, хоча в сьогоднішних умовинах орг. періоду він
був би дуже на часі.
Загальне враження з теперішного студ. життя у мене таке: Спроба
перескочити понад студ. орг. період 1939-45 провалилася. Всім здебільша
ясна неможливість вернутися до стану з р. 39. Менше знані є позитивні
надбання і досвід студ. орг. воєнного періоду - організації виховного типу
з дійсно ліберальним підходом. Закріплення цього набутого і пережитого
досвіду - його належна популяризація (це не менш важне) - вихідне
завдання нової студ. організації, що тепер народжується на еміґрації. І
тут ми можемо і мусимо дещо сказати. Усі можливості дійсно є!
Буду радий кожною вісткою від Вас, особливо про наше молоде
середовище - з якого я ніяк не «виріс».
Дружнє Гзразд - Ваш Михайло Корчинський
74
Вістки про студентське життя в Німеччині доходили через мою
товаришку Даду Мосору, яка тоді збиралася кінчати свої інже¬
нерні студії на відновленій політехніці у Мюнхені, про студентські
справи в Ґраці писали мені товариші й товаришки, які там ще
залишилися. Літом 1946 відбувся студентський з’їзд в Інґоль-
штадті (Німеччина), на якому осягнено частинну консолідацію.
Я був у контакті з Клавдієм Білинським в Інсбруці, який там го¬
тувався до свого докторату з політичних наук, і зустрічався з ним
весною 1947. Тоді ми запланували його зустріч з представником
«другого» ЦЕСУС-у, яка відбулася в червні 1947 на вершку гори
Zugspitze на австрійсько-німецькій границі, куди можна було
виїхати фунікулером з обох сторін. Зустріч була успішна, як
видно з мого фото, що показує обох з усміхненими обличчями.
Остаточне порозуміння осягнено на студентському з’їзді в Мюн¬
хені 1948 року. Але ця організація вже не відіграла більшої ролі,
спершу через фінансову скруту серед нашої еміґрації в Німеччині
після валютної реформи в травні 48-го, яка спаралізувала наше
громадське життя, а пізніше через масовий виїзд до заморських
країн, який почався в 1949 році.
Langen a/Arlberg,
1946-1948
Моя щоденна праця починалася раннім ранком і тривала
звичайно до пізнього вечора, від понеділка до п’ятниці, в суботу
я працював до полудня, отже, вільного часу на полагоджування
всяких справ, закупи, товариські контакти з українськими й
австрійськими знайомими чи відпочинок залишалося небагато.
Інсбрук був на віддалі двох годин швидким поїздом - їх на цій
міжнародній трасі ходило кілька щодня. Приблизно стільки ж
часу було потрібно на проїзд до Feldkirch і Bregenz на Боденському
озері. Тудою йшли поїзди до Німеччини, якими тоді можна було
користуватися лише за спеціяльними перепустками. їх могли
одержати від військової влади австрійські громадяни, що мали
родичів у Баварії.
75
Тут приміщувалося бюро будівельної станиці
Langen a/Arlberg фірми Wayss & Frey tag (1946-1948)
Добрі контакти з такими людьми дуже придавалися для
комунікації і передач листів, грошей чи пакунків. Нормального
поштового зв’язку з закордоном не було аж до 1947 року, хоча й
по тому лист до Німеччини йшов три тижні, проходячи через різні
поштові уряди та військову цензуру. Втім, передачі через зна¬
йомих теж вимагали зусиль та ретельної координації по обох бо¬
ках: хто, якого дня, о котрій годині, при якому поїзді, на якій стації
має кого зустрінути. На щастя, місцева пошта працювала справно.
Але коли на котрійсь ділянці такого довгого ланцюга виникала
якась перешкода, вся комунікація руйнувалася. Тоді слідували
листи: «...я була при поїзді о 10:15, його не було... я чекала до
наступного поїзду пополудні, теж надаремно...» - і так марнував¬
ся час.
76
Іншою методою передачі вісток були зустрічі на якомусь
граничному пункті (пізніше можна було одержати й т. зв. Sprech-
schein на коротку розмову). В околиці Куфпггайна границя про¬
ходила річкою Інн - там можна було просто перекликатися через
річку, яка не була надто широка, але для цього були потрібні
здорові легені. Цим способом я скористався двічі.
Все те пригадується мені, коли переглядаю грубі папки свого
листування з тих років. Люди переносилися з одного табору до
другого, переїздили з Ґраца до Зальцбурга і з Зальцбурга до Інс-
брука, ті, що лишились у Відні, намагалися звідтіля видістатися.
Всі відшукували родини й приятелів. Я, маючи постійну адресу,
став для своїх знайомих центральною точкою в комунікації. До
мене приходили листи від товаришів і товаришок з усіх усюдів,
вони писали про хід своїх студій, розпитували про знайомих і
радилися в справах побуту, праці, можливостей еміґрації. Звер¬
талися зовсім незнайомі з Відня, прохаючи про посвідчення, що
їм «фірма Wayss & Freytag запевнює працю» (які я їм сам ви¬
писував), що мало б їм полегшити виїзд із совєтської зони. (В
такому становищі опинився зокрема молодший брат Софії, д-р
Теодор Парфанович з родиною, необачно застрягши у Відні, аж
поки йому нарешті пощастило звідтіля вибратися).
Із мого першого Різдва в австрійських горах залишився мені
дуже приємний, але на диво неконкретний спомин - навіть не
можу сказати точно, де й у кого я провів цей Свят-вечір, наче б
то був сон. До тирольської хати на пагорбі треба було пробиватися
крізь глибокий сніг, з тераси був вид на осяяну місячним світлом
долину, довкола тихо стояли високі ялиці. Товариство було не¬
велике й привітне (хто там був?), ми до пізньої ночі гуторили і
співали коляди. Це якби Велсова «машина часу» перенесла нас в
інший світ, у далеке минуле.
Того ж місяця я, перебуваючи весь час у холодному й мокрому
тунелі, застудив міхур. Довелося тиждень пробути на дослідах
та лікуванні у шпиталі інсбруцького університету.
В околицю Інсбрука переїхала з Ґраца п. Лідія Бурачинська-
Рудик. Саме в той час вона приготовляла збірник із нагоди громад¬
77
ського ювілею д-р Софії Парфанович, із котрою вона працювала
ще у Львові в жіночих організаціях. їй я переслав деякі біографічні
інформації та фотографію. У видавничих справах С. Парфанович
кореспондував зі мною Микола Денисюк, який мав тоді книгарню
в Інсбруці. До п. Мілени Рудницької я писав у Женеву навесні
1947 р. у справах її старань щодо в’їзду С. Парфанович до Швай¬
царії. Хоч урешті нічого з того й не вийшло.
В лютому 1947 я одержав вістку від Омеляна Пріцака, який
закінчував тоді свої студії в німецькому Gottingen. Він писав у
поштовій картці з датою 2 лютого 1947 p.:
Дорогий Друже!
Я дістав цього тижня Вашу святочну листівку. Вона принесла мені
багато радости: від довгого часу не знав я Вашого місця побуту... Тому
щиро дякую Вам за пам’ять. При цій нагоді хочу Вам поґратулювати за
успішне завершення Ваших студій. В мене - з різних причин - ця справа
все ще не вирішена. Думаю аж десь у квітні-травні промуватися.
Сподіюся, що Ви при улюбленій праці в улюблених Ваших горах, з
більшим успіхом і задоволенням будуєте нові дороги, чим то було «во вре-
мя оно» в околицях Bludenz- Mokry! Цікавий я, чи Ваша пропам’ятна плита
ще там існує (підприємство: Woltschuk & Schwarz). Чи зустрічали Ви коли-
небудь нашого «визволителя» Тараса Филиповича? Пишіть, якщо мати¬
мете хвилинку свобідного часу. Сердечно здоровлю Омелян
Gottingen, 19.4.47
Високоповажаний Товаришу!
Сердечно дякую за поздоровлення та пам’ять. З моєї сторони посилаю
Вам - expost - мої найсердечніші побажання та дружній привіт.
Я тепер фінішую. Моя дисертація забрала мені дуже багато часу, але
найдальше у травні буду з нею готовий. Заліз я у центральні тюркологічні
проблеми і мав до вибору: або оставити тему, або перерити тюркську істо¬
рію від III ст. до нашої ери. Я вибрав останнє і тому прийшлось покутувати.
Часами тужу за Vorarlberg-ом, зокрема за нашою мандрівкою «на
зелено». Можливо, що в літі цього року доведеться мені там заглянути.
Цікавий я, що сталося з мешканцями «Мокгу»-го, якщо із бараків і сліду не
78
стало. Чи Ви стрічали когось з тої братії? До пп. Schraner я своєчасно пи¬
сав, ще з Австрії. Але, подібно як і Ви, не одержав відповіді. Про долю
річей теж повідомляв їх. Чи Іван Л-Руд. пише до Вас? Не маю від довшого
часу вістки від него. Сердечно здоровлю О. Пріцак
В лютому 1947 писав до мене Сидір Тимяк, який роком раніше
закінчив студії механічної інженерії в Ґраці, а тоді був у таборі в
Ляндеку, де організував групу на виїзд до Тунісу, щоб там будувати
споруди для французької фірми Campenon-Bemard.
Ляндек, 23. II. 47
Дорогий Пане Інженер!
На жаль, до сьогодні не одержав я Вашого першого листа. Якщо Ви
думаєте переїхати, то для Вас є в нас дуже гарні можливості: ми думаємо
провадити самостійно технічне будівельне бюро - праці при летовищі,
будівельні, електричні і т. д. Друга і, здається, остання група переїде біля
10-15. III. Якщо Ви хотіли би зі мною докладніше про все говорити - то я
приїду під кінець цього тижня на довше, щоби приготовити листу, і радо з
Вами зустрінувся б.
До скорого побачення.
Привіт, С. Тимяк
В тому ж часі писала мені Катерина Кобилко, моя знайома з
віденських часів, що вона думає про можливості праці у фран¬
цузькій інженерній фірмі в Парижі (куди вона й виїхала роком
пізніше). Якраз тоді вона одружилася з журналістом Олегом
Штулем, одним із провідних діячів ОУН «мельниківської» фрак¬
ції, і вони обоє відвідали мене в Лянґені. Під кінець війни вона
працювала як інженер у парамілітарній німецькій будівельній
групі Organisation Todt, яка займалася спорудженням військових
укріплень на різних німецьких фронтах.
У травні 1947 сконтактувався зі мною Юліян Каменецький,
односельчанин (з Маріямполя над Дністром) мого батька і його
найближчий особистий приятель. У передвоєнних роках він
навчав в українській приватній гімназії в Рогатині і співпрацював
із моїм батьком в управі протиалкогольного товариства «Відро¬
79
дження», головою якого до 1938 року була Софія Парфанович.
У повоєнний час він проживав у таборі в Зальцбурзі і там керував
справами відновленої на еміграції української скавтської ор¬
ганізації «Пласт». Знаючи про мою колишню пов’язаність із
«Пластом», запрошував мене допомогти в його роботі:
організувати пластові табори для юнацтва і брати у них участь.
Він теж інформував мене, що видавництво «Нові Дні» видає
журнал для пластової молоді «Наш Шлях» та що досі появилося
27 чисел журналу, і запрошував до участі в редакційній роботі.
«А на початок напишіть щось про пластові табори у наших
Карпатах».
У «таборовій ері», коли наші люди, як правило, не були за-
труднені заробітковою працею, такі сподівання на повну присвяту
часу громадській діяльності не були незвичайні, тож Ю. Каме-
нецький був, може, розчарований, що я тільки прислав йому
спогад про табір «на Соколі» над Лімницею і вечірні ватри.
Табір у Ґорґанах
Табір, властиво, починався вже від залізничної стації «Брошнів». Із
львівського поїзду вискакувало яких сорок, у коротких штанцях і різного
роду «сорочках», «вітрівках», або і в іншому, з вікон поїзду скидали наплеч-
ники з поприв’язуваними «їдунками», якісь скрині, шатра, горшки й казани,
щось у мішках, поїзд від’їздив. За годину приходив другий, стани-
славівський, а тим часом скрині, наплечники й ратища рухалися через
тартак, засипаний трачинням, до «льор» вузькоторової колійки. Бувальці
заздалегідь займали місця на краю, де можна було сидіти звісивши ноги,
і вгадували, чи нас потягне «Зелена» з широким комином на вузькій шийці,
чи «Пєтрос» із комином як обернена грушка. «Зелена» нагадувала локо¬
мотиви великої залізниці, дивлячися на «Пєтрос», думалося про стрімкі
зруби коло Дарова і «ризарні», якими пускали кругляки. «Булава» табору
якось ще причаїлася і поки що не давала про себе знати, інтендант говорив
про пушку какао в свойому наплечнику, від Перегінська вже починалися
правдиві гори. Взагалі, зовсім інша країна, з лісничими в Ангелові, дере¬
в’яними домиками, лісорубами з «цапінами», що приспівували. «Пєтрос»
80
чмихав, брав по дорозі воду з Лімниці і під вечір ставав у Підлютому, на
Остодорі чи під горою Сокіл. «Нові» таборовики стояли на збірковій площі
(знову скрині, наплечники) трохи осторонь, їх можна було відразу пізнати
по тому, що в їх виряді не бракувало ні «фотоапарату», ні «запасових
шнурівок» із списку, який поміщувався в «Ділі» ще в червні. І те, що не міс¬
тилося в наплечнику, було старанно зложене в валізці. Отже, ті стояли
трохи недовірливі і чекали, що то буде далі і коли дадуть їсти. «Старі табо¬
ровики» приїздили звичайно без сінника і ложки, але ніколи без сінника
не спали. Ті радили ради про склад майбутніх гуртків і чи такий буде табір,
як перед роком. Передбачливіші вже випихали сінники соломою. Тоді
появлявся «обозний» - і коли засвище - усе залишається на боці, не-
скінчені розмови, неповні сінники - починається табір.
Табір на Соколі - два «курені» з дерев’яними віконницями на спадистій
полонинці під горою Сигліс над Лімницею. М’яка полонинська трава,
навколо буки і смерековий ліс, вдолині велика «світлиця», прикрашена
калиною, блискавкою і дубом. Спортова площа, яку зрівняли учасники
перших таборів - там кошівка і «впоряд». Перед куренями високий машт -
на ньому два прапори, великий і менший. Живопліт із смерічок, під маштом
закопували головню з останньої ватри, щоб нею запалити ватру в на¬
ступному році. «Сокіл» мав у всьому свої окремі звичаї, вони традиційно
зберігалися, і молодші Остодірці з немалою пошаною дивилися на своїх
недалеких сусідів, як ті приходили на «веселу» ватру, дворядом і при¬
тупуючи. (Дворядом, щоб виглядало, що їх більше). Співали:
та й зварили ми кулешу,
бігме правда, чей не брешу...
І потім, після ватри, демонстрували свою «збірку» (яка «вдома»,
очевидно, ніколи так справно не відбувалася) і відтупували в місячну ніч.
Пісню про ковбасу знали і співали всі, на всю довжину чотирнадцяти
стрічок, хоч щоб її цілу проспівати, треба таки було деякої впертости. Але
все був хтось, що свої невдачі в чищенні черевиків намагався
компенсувати непомильністю в тексті, а «гей-га, у-ха-ха» підтягали інші.
На «Соколі» замість «брата впорядчика» був «пан інструктор», обозний
викидав недомиті їдунки в корчі, на збірку треба було «бігом!», і взагалі
був порядок. День починався теж інакше - купіллю в Лімниці. Тоді вже кра-
6-4-369 81
ще було, як лив дощ, бо й так мокро. Ритуал обіду при «столі» - тінисте
місце на полонинці під буками, обведене в трикутник круглим камінням.
Всі беруться за руки - вкруг - і на командантове «смачного» потрясають
руками: «смачного!». При ватрі сиділося спочатку тісним кругом, пізніше
вогонь розгорявся, била горяч і треба було відсуватися дозаду і струшу¬
вати з себе іскри, ззаду віяло холодом, грубі гиляки перегоряли й пада¬
ли - тоді ставало ясніше.
Вечором, між «на ясні зорі, тихі води» і «спочинь», була хвилина дивної
тиші - слова були вже над Сиглісом, а звідтіля шумів ліс. Лімниця в долині
і зорі стояли вгорі. Таборове «на добраніч» вводило в нереальність, давало
відчути нашу пов’язаність із сонцем, що визначувало наш день, з верхами.
Літом 1940 я з товаришем вертався з прогульки: Делятин, Зелена,
поміж застави й «запретні зони», кам’янистим хребтом Чортки і не¬
пролазними дебрами до Гути, звідтіля через Гриньків, де засіли в ґоґодзах,
у долину до Лімниці. Гори були пусті, бойки варили в колибах «гопку»,
говорили про всяких «лісових людей» - але ми самі нікого не зустрічали
(тільки під кінець мандрівки причепився до нас якийсь свіжоспечений ком¬
сомолець і вперто вимагав, щоб ми ішли із ним «на міліцію» - ледве ми
його спекалися). На Соколі усе було запустіле, на збірковій площі під
маштом буйно росла трава. У куренях - повиривані віконниці, у курені
команди хтось держав коні. Ми переночували і пішли вниз, у напрямі на
Перегінсько.
(Тут хочу додати, що коли я 56 років пізніше знову побачив
славетний «табір на Соколі», полонина вже була густо заросла
високими смереками, курені були зовсім зруйновані, але між
деревами, де колись стояв машт, ще видніла викладена круглим
камінням пластова лелійка. І недаремно, бо внизу вже розмістився
в шатрах і нових будинках юнацький табір відновленого «Пласту»,
з учасниками із західних і східних областей України. Тепер (2003)
старі курені вже відновлені, у них пластовий музей, оподалік ка¬
пличка з хрестом, який відзначує пам’ять тих, що загинули. їм на
зміну «в Пласті росте новий люд»).
У довгі вечорі в Лянґені у своїй затишній кімнаті я прочитував
пошту, що приходила, і вистукував відповіді на переданій із
82
Німеччини машинці, не раз до пізньої ночі. Тоді ще люди писали
довгі, обдумані й виважені листи, як заміну за особисті контакти,
яких бракувало, - про щоденні проблеми життя і неясні перспек¬
тиви майбутнього, про свої думки й почування. Згодом, у нових
країнах, основним засобом особистого порозуміння став телефон,
який потім замінила лаконічна комунікація електронною поштою,
а в нас іще й гуртові «побажання рідні і знайомим» у газетах.
Так, поряд із неймовірним технічним поступом, на жаль, занепадає
мистецтво епістолярного вислову разом із багатьма іншими атри¬
бутами духової культури «західного світу».
Марта, з якою я бачився коротко літом 1945-го в Оснабрюку,
розвідала мою адресу в Лянґені і несподівано написала довгого
листа про себе, повного приятельської сердечности. їй вдалося
одержати студентську стипендію у Франції, і вона записалася на
університет у Grenoble, де почала студії економії.
У дальших листах ностальгійно згадувала гімназію, в якій ми
разом вчилися, Львів, де залишилася її мама, наші пізніші короткі
зустрічі за німецьких часів, приязну близькість. «Ми, як люди в
мряці, що натикаються на себе, щоб знову себе загубити...» Писа¬
ла про свій епікурейсько-фаталістичний світогляд («може, колись
зійдемося?..»), про університет, про французьке суспільство,
поезію Рільке, повість Селіна «Подорож на край ночі», зустрічі з
Вінцензом - польським письменником-українофілом, автором
книжки про гуцулів «Na wysokiej роїопіпіе», котрий мешкав в
околиці Ґренобля. Писала про відвідини Парижа і свої враження
з театрів та балету, щоденні клопоти й труднощі. Широкі
інтелектуальні зацікавлення були радше винятком, як правилом
між нашими молодими жінками, отже ці цікаві й теплі листи були
для мене великою розрадою. Мої відповіді були кількасторінко-
ві - про думки, життя, працю; вони відбивали мою розгубленість
перед лицем неясного майбутнього на еміґрації.
Кореспондувала зі мною також Дада, з якою ми разом тікали
з Відня весною 1945. Це були листи короткі й ділові, вона
збиралася закінчувати студії на відкритій уже політехніці у
Мюнхені, активно працювала у відновленій пластовій організації
і була моїм «зв’язковим» із Софією Парфанович в Авґсбурзі,
часто навідуючись до неї для різних передач. Для цього ми деколи
зустрічалися на граничних верхах. Із часом ці листи ставали більш
приятельські, вона співчувала моїм проблемам і труднощам з
працею й переконувала, разом із Софією, про конечність мого
перенесення до Баварії.
•Моє становище й перспективи дальшого побуту в Лянґені
ставали непевні, і це відбивалося на моєму психічному стані. Роз-
дразнення, неспокій чергувалися з апатією й докучливою емо¬
ційною сірістю. Цей стан посилювався, а коли в кінці листопада
1947 я остаточно втратив працю, він став нестерпний. Я вирішив
звернутися до нервової клініки знайомого мені вже універси¬
тетського шпиталю в Інсбруці. В половині грудня проф. Урбан
прийняв мене як «приватного пацієнта» і передав під опіку свого
доцента д-ра Тайріха. Я перейшов багато фізичних і психологічних
тестів, мій стан закваліфікували як «неврозу» і приписали
курацію психотерапією, разом із відповідною медикацією. Д-ра
Тайріха згадую з великою симпатією. Він не був послідовником
австрійської психіятричної школи Фройда, а радше керувався
принципами його учня, а потім антагоніста, Юнґа. Протягом трьох
тижнів він вів зі мною довгі щоденні розмови про мої думки й
почуття, ставлення до родини та інших людей, мою «конфліктну
ситуацію», можливості подружжя, плани на майбутнє. Кілька
разів запрошував мене на концерти чи оперні вистави в Інсбруці,
і при таких нагодах ми розмовляли про літературу й мистецтво,
про «класичну» й «нову» музику (він запитував, чи це не дивно,
що «між “музикою” й “музикою” може бути така велика різниця»,
порівнюючи «Cosi fan tutte» Моцарта і фортепіяновий концерт
Vincent d’Indy.) Це, очевидно, виходило поза нормальні рамки
взаємин лікаря з пацієнтом, можливо, причина була і в традиційній
на той час в Европі професійній куртуазії лікарів до своїх колеґ
та їхніх родин. Із ним сконтактувалася Софія Парфанович і була
рада, що я «в добрих руках».
У клінічних висновках із психологічних тестів стверджу¬
валося:
84
Особистість із надзвичайно високими конструктивними здібностями.
Подивугідна душевна проглядність сполучена з великою швидкістю
реакції і оптимальною дисципліною думання й несподіваною ори¬
гінальністю думок. Пацієнт має живу фантазію і здібність мистецької
креативности. Широка загальна освіта і впевнена інтуїція разом із творчою
продуктивністю могли би забезпечити відповідні успіхи, але тут не можна
недобачити деяких небезпечних моментів.
...Виглядає, що увага, витривалість і спроможність до зосередження
не завжди є присутні у бажаній мірі. Можливо, що думки пацієнта є більш
як нормально зосереджені на ньому самому і його фізичному стані. Отже,
пацієнт є свідомий того, що легкість і прозорість його думання не завжди
є присутні у задовільному виді. Що більше, він має тенденцію майже при¬
мусово повертатися до деяких уявлень. Тому що він, як правило, поглядає
взад на пережите й побачене і ще раз це оцінює і старається робити з
того висновки, він не все буде вдоволений зі свого думання і своїх до¬
сягнень, що знову кидає тінь на його чуттєвий стан. Можливо, що він навіть
має виразні побоювання своєї меншовартости і старається визволитися
від цього побажальними фантазіями (Wunschphantasien).
...В афективному аспекті пацієнт характеризується сильно підвищеною
чуттєвістю. Багатосторонньо обдарований, відкритий до світу, зацікав¬
лений і готовий до комунікації в майже кожному аспекті, пацієнт не завжди
знаходить правильну міру й оптимальне дозування своїх почувань. Він до
певної міри борониться перед виявом своїх емоцій. Він боїться власної
лабільности, примхливости, кожночасної запежности від ситуації. Тому йо¬
го пристосування є з конечности обережно-несвобідне, майже боязливе;
почуття необхідности себе опановувати перед іншими активізує його
схильність до депресивних реакцій. Тому стурбованість (Angst) відіграє у
його житті важливу ролю: острах перед власною чуттєвістю, перед
довкіллям, а також, із великою правдоподібністю, спричинений
комплексами острах перед пригніченням (komplexbedingte Verdrangung).
Але виглядає, що це пригнічення є наслідком надто яскравого насвітлення
пережитого і перетерпілого суперсильним інтелектом.
В кінцевому висновку: у цій особистості понадсильний інтелект пере¬
буває у змаганні з не менш сильною афективністю, при цьому виглядає,
85
Лянген: вид на північ. У долині залізнична зупинка.
Ліворуч від триповерхового Arlbergerhof
під горою - двоповерховий Haus Schrottei;
де мешкав автор (1946-1948)
86
що ця остання бере гору над першим, що проявляється у загальному спа¬
дові продуктивности, творчої спроможности і основного життєвого тону.
Мої розмови з д-р Тайріхом спорадично продовжувалися до
кінця січня 1948 року, коли ми остаточно розпрощалися. Він
стверджував, що мій психічний стан помітно поправився (хоч,
може, я сам ще того належно не усвідомив), що я краще зрозумів
свою особисту ситуацію і що великою мірою зникло моє почуття
відчуження. Його кінцевий висновок був: мій вибір є між «втечею
в хворобу» і «активною конфронтацією з життєвими проблема¬
ми». Тобто, як кажуть американці: sink or swim, але він схилявся
до обережного оптимізму і просив мене залишатися з ним у кон¬
такті й давати знати про подальший хід моїх справ. Отож навіть
у 50-ті роки я писав йому принагідно з Америки й одержував у
відповідь приятельські листи.
На новорічний вечір 1948-го мої господарі в Лянґені запросили
мене і ще двох співжильців їхнього дому. Був присутній і бюр-
ґермайстер Klosterle - рідний брат господині, та інші місцеві до¬
стойники. Всі раділи, що Австрія по недавній валютній реформі
знову потрохи стає на ноги (хоч не так було з моєю фірмою). Ми
запивали новорічні тости «prosit!» полудневотирольським вином
і весело співали при гармонії.
Тим часом Софія Парфанович принаглювала мене до рішень в
еміграційних справах. Щоб їхати кудись далі разом, мені слід було
бути коло неї в Баварії. Я з’ясовував можливості легального пере¬
їзду до Німеччини з Австрії, але справу ускладнювали наша неясна
правна ситуація та внутрішні конфлікти між різними урядовими
установами, IRO, UNRRA, французькою та американською війсь¬
ковою адміністрацією тощо. Дозволи й перепустки могли зале¬
жати від примхи якоїсь секретарки і її симпатій чи антипатій до
тої чи тої національносте. Найчастіше на таких урядових позиці¬
ях були польки, які не надто нам сприяли. Старання Софії про
переселення до Швайцарії скінчилися невдало, залишалися ще
непевні можливості виїзду до Америки. Я звернувся до інж.
Миколи Маслова, керівника робочої групи у французькому Тунісі,
87
з питаннями про можливості в нього для інженерів та лікарів і
одержав детальні, проте не дуже підбадьорливі інформації:
Бен Метір, 22.3.1948
Вп. Пане!
Даруйте, що через переобтяження працею відповідаю на Вашого листа
з деяким опізненням (одержав 2.3.)
Моя відповідь для Вас буде остільки невистарчальна, що вона від¬
носиться до умов праці і клімату в місцевості, де я працюю, а не до Тунісу
в цілости, бо ж Туніс має навіть частину пустині. Наше місце праці - бу¬
дова греблі в Бен Метір на потоці Oued-el-Lil - є положене в підгір’ї, наша
оселя на висоті 450-500 м, потік 400 м, вершки гір 800-1000 м, віддалене
від моря в прямій лінії на 25-30 км, найближче місто над морем Tabarka,
біля 35 км, найближче містечко Ain-Draham 15 км (біля 6000 мешканців).
На роботі ми мешкаємо в робітничій оселі, що початково складалася з
4-х дерев’яних бараків, тепер - з ряду мурованих домів. Кавалери-
робітники мають кімнату 4x7 м на 3-4 особи, родини - приміщення з
кімнати і кухні на 3-4 особи. Інженери мають дістати помешкання з 2 до 4
кімнат і кухні. Приміщення мають водотяг і каналізацію. В нашій фірмі, на
жаль, усі інженерські становища вже заняті, навіть майстрів бачать нерадо,
хочуть лише правдивих робітників: теслярів, мулярів, зброярів і мінерів,
подекуди слюсарів і швайсерів і т. п. На інженерських становищах є тут 5
українців і 2-х на півінженерських. Мешканевих умовин тут не можна
розтягати на весь Туніс, бо тут ми маємо помешкання безплатно, в містах
помешкання дістати тяжко, коштує досить дорого.
Країна є тут непривітна в кінці літа, коли все спалене сонцем. Навесні
досить гарно. Зрештою, це справа уподобання. Араби через свою бруд¬
ноту з трудом можуть подобатися.
З платні інженера родина з 4-х осіб може, безумовно, прожити. За¬
робітки членів нашої групи, перераховані на місяць, вагаються в межах
12 000 - 25 000 фр., причому нижня межа рідко осягається, бо з огляду на
пильність робіт працюють більше годин (це робітники). На осягнення верх¬
ньої межі відразу рахувати трудно.
Праця лікарів натрапляє на формальні труднощі, на виконування
практики треба знайти покришку - французького лікаря. При самому виїзді
краще про лікарський фах взагалі замовчати. З багажу треба брати все,
що дасться взяти, бо набути можна все, але трудно на все мати гроші.
Постіль і начиння, безумовно, слід взяти. Можливості дальшого виїзду мені
є цілком невідомі, в кожному разі - в цім випадку - не треба числити на
IRO, а лише на еміґрацію на свій кошт.
Єдине знане мені досі скупчення українців в Тунісі - наша кольонія, що
числить під цей час 120 душ. Поза тим можна лише зустрінути велику
кількість старих російських емігрантів.
Беручи під увагу умовини праці, які є в нашій фірмі, я міг би спокійно
дораджувати кожному виїзд до Тунісу. Однак це є тільки маленька часточка
Тунісу, що ж до решти, я є заслабо поінформований, щоби брати на себе
сміливість поручення виїзду. Одначе, з моєї точки погляду, виїзд навіть у
гірші умовини, що маємо ми тут, є великим кроком вперед у порівнянні з
Австрією чи Німеччиною. Тому я їхав сюди, цілковито не знаючи місцевих
умов, і дораджую, хто має трохи витривалости і віри в свої сили.
З поважанням, Микола Маслов
(В 1950-х роках він і деякі інші інженери з його групи
переїхали до Франції і влаштувалися на працю в Парижі. Мій
колега Сидір Тимяк остаточно виїхав до США, спершу у штат
Нью-Джерзі - мав хату на тій самій вулиці, що я, в місцевості
Maplewood у 60-х роках, згодом переїхав до Пенсилванії).
У квітні 1948-го я одержав лист з Канади від Богдана Яціва,
мого старшого товариша ще з львівської гімназії, який потім давав
мені практичні лекції альпіністики на нашій прогульці з Відня в
гори Gesause у червні 1944 року. Невдовзі він закінчив студії
механічної інженерії, у Німеччині був активний у пластовій праці
як член нашого куреня «Бурлаки», 1947 року брав участь у
міжнародному скавтському джемборі в Муассон, Франція, після
чого піднявся удвох з іще одним членом куреня Ігорем Су-
ховерським на найвищий альпійський верх Mont Blanc (4800 м),
де вони застромили в сніг блакитно-жовтий прапор.
St. Catherines, 27. III. 1948
с/о Imperial Iron Camp
Ontario, Canada
89
Дорогий Ромку!
Вибач, що я так довго до Тебе не писав, але на це зложилося багато
причин. Я опинився тепер в Канаді в провінції Ontario у місті St. Catherines.
Поки що приїхав туди сам. Мої родичі ще в Мінхені. Містечко моє лежить
над озером Ontario і є віддалене від американської границі і водопаду
Niagara 8 миль. Живе тут 35 000 мешканців, в цьому коло 1500 українців.
Багато тут всіляких фабрик і вважається, що це місцевість промислова.
Околиця гарна, горбиста, багато садів і виноградників. Кажуть, що це одна
з найтепліших околиць Канади, так що я чуюсь задоволений, що поїхав
саме туди. У місті є український народний дім і українська гр. кат. церква.
Я приїхав до Канади за контрактом, то значить в Німеччині я зголосився
до комісії, що набирала людей на працю до Канади. Очевидно, я мусів
зобов’язатись, що буду працювати один рік там де мене призначать. Я
попав до відливні заліза. Працюю 9 годин денно, включно з суботою.
Робота досить тяжка, і я працюю поки що як звичайний .робітник. Платня
виносить 84 центи за годину. Живу у комфортовому бараку коло фабрики,
а харчуюсь у фабричній кантині. Усе це коштує 50 долярів на місяць. Склепи
тут наповнені товарами. Я шацую, що 1 доляр тут варта стільки, що 2 золоті
за Польщі. Я надіюсь, щоТи будеш міг також вирватися із Австрії, можливо,
до Канади. Тим більше, що тут приїздить багато D. Р. із Австрії. Ромку!
Відписуй до мене скоро про все.
Здоровлю Тебе щиро, Богдан
(Богдан Яців невдовзі одержав дозвіл на приїзд до Канади для
своїх батьків, поселився в Торонто, працював в урядовому енер¬
гетичному агентстві провінції Онтаріо як спеціяліст у ділянці
ядрових електростанцій, проживає й тепер із родиною в Торонто).
Справа мого переїзду до Німеччини затягувалась: папери за¬
стрягли десь у непроглядній бюрократичній гущавині різних ав¬
стрійських, французьких та американських урядів, які вимагали
то такої, то ще якоїсь «печатки», і взагалі, нікуди не квапились.
Моя праця у фірмі Wayss & Freytag формально закінчилася, але
їхнє бюро в Інсбруці деколи потребувало помочі для інженерських
розрахунків, і тоді я отримував роботу на кілька днів. Пізніше, у
квітні, вони взялися перебудовувати дорогу в селі Ludesch коло
90
Авторів «каталог мандрівного продавця
електричних приладів». Весна, 1948
91
Блюденца, і я зголосився там на працю як робітник. Це тривало,
може, тиждень, погода була гарна, робота неважка. Заплата була
2.85 шил. за годину, але після валютної реформи гроші мали.вже
набагато більшу вартість. Весною 1948 хліб коштував 2 шил.,
цукор 12, м’ясо 14 ш/кг, добрі черевики можна було купити за
100 шил. Перед реформою найбільшою проблемою для будівель¬
них фірм було знайти робітників, бо ніхто не спішився працювати
за гроші, вартість яких була невеликою; тепер навпаки, було бага¬
то охочих, натомість попит на робочу силу істотно зменшився.
В Австрії потрохи відживала економіка, всякі малі під¬
приємства шукали продавців для своїх товарів. Для цього треба
було мати «Leumudszeugniss» (посвідчення від громадського уря¬
ду про те, що «під час побуту в наших краях пана Волчука не
дійшли до нашого відома ніякі неґативні інформації про його гро¬
мадянську чи моральну поведінку») і дозвіл окружного уряду
праці. Одержавши в березні 1948 і те, й те, я почав шукати роботи
«уповноважненого представника», тобто мандрівного продавця.
Спершу це був продаж книжок релігійного змісту - житія святих,
правила моральної поведінки і т. п., - на що серед побожних фор-
арльбержців і тирольців мусив бути сякий-такий попит. Я ходив
від хати до хати по селах уздовж залізничної лінії, показував ілю¬
стровані каталоги і цінники, проте замовлень було небагато.
Успішніше пішла справа з товарами фірми J. & A. Gamper,
яка виробляла «хемічні та косметичні продукти», тобто живичні
олійки, пасту до черевиків, столярські і паперові клеї, мастила
для возів, а також найпопулярніший виріб - «Lignazet», плинне
мило для корів, що оберігало їх від худоб’ячих паразитів. Для
того товару треба було шукати покупців у віддалених гірських
селах і хуторах, де й ставав мені у пригоді мій ровер. За все це я
отримував 15% від продажної ціни.
Для збільшення своїх прибутків я зв’язався також з елек¬
тричним підприємством Bruno Feuerstein, яке виробляло елек¬
тричні огрівачки, кухонні плитки, залізка до прасування, гра¬
мофони, лампи. Я мав саморобний каталог із фотографіями цих
92
предметів і книжку для замовлень. Навіть у найдальших гірських
селах була електрика. Ціна на кухонні плитки коливалася від 215
до 340 шил., залізко коштувало 70 шил., 800-ватова огрівачка -
72 шил. Неабияка вигода полягала в тому, що разом із замовленням
покупець сплачував мені на руки 15% ціни, що, власне, й
дорівнювало моїм комісійним, а решту ціни він сплачував, коли
товар приходив поштою. У деякі дні я отримував 3-5 замовлень,
і мій заробіток тоді був не менший, як денна плата інженера. Таке
траплялося, однак, досить рідко. Спочатку я побоювався, що
грошей «на віру» мені ніхто не дасть, але, на диво, такого не
трапилося ні разу. Моя «hoch-deutsch» німецька мова засвідчувала,
що я «з великого світу», але навряд чи це збільшувало до мене
довір’я, скоріш навпаки. Вечорами в сільських гостиницях, де я
ночував, дядьки радо гуторили зі мною, дораджуючи, куди ще
мені варто податися. «Ходіть, ходіть світом, - казали вони, - може,
якраз напитаєте для себе добру посаду».
Весною 1948 року я одержав з Німеччини виданий там «Кол¬
госп Тварин» - український переклад Орвелового памфлету «The
Animal Farm», зроблений (під псевдонімом, час був непевний)
Ігорем Шевченком. Той твір, скомпонований у формі езопівської
байки, був, по суті, першою в західному світі нищівною сатирою
Квіти на
альпійських
полонинах:
темно-сині
генціяни
93
на совєтську систему, її лицемірність («усі звірі є рівні, але деякі
рівніші від інших»), а також опортунізм та наївність західних
політиків, які легко знайшли спільну мову із «дядьком Джо»,
змальованим там у вигляді підлого і пихатого кабана Наполеона.
Варто зазначити, що автором памфлету був не якийсь там
«реакціонер-фашист», а щирий соціяліст, ветеран громадянської
війни в Еспанії на боці республіканців. На мене ця невелика кни¬
жечка зробила велике враження, бо ж після «показових судів» у
Німеччині над Гітлеровими прибічниками, коли преса була за¬
повнена описами варварських злочинств нацизму, ніде не було
ані згадки про такі самі злочини проти людства совєтського ре¬
жиму і про моральну еквівалентність обох тоталітарних ідеологій.
Я був радий, що «хтось підтверджує нашу позицію», яка в той
час ніде не знаходила розуміння. (На жаль, такий стан протривав
іще майже півсторіччя: всі наші намагання розповісти світові
«правду про СССР» були малоуспішними - почасти через «ліву»
індоктринацію західніх інтелектуалів, почасти через ярлик «на¬
цистських колаборантів» та «генетичних антисемітів», що за
кожної нагоди ліпили на всіх антикомуністів совєти та їхні
прибічники).
Тим часом відновилася традиція музичних фестивалів у Бре-
ґенці над Боденським озером, у західному кінці Форарльберґу.
Концертова естрада була на платформі у воді, місця для публі¬
ки - під відкритим небом на березі, лицем до озера. Пам’ятаю
один концерт, у програмі якого була «мілітарна» симфонія Гайдна,
з тимпанами та військовими барабанами. Того разу диригент осо¬
бливо акцентував цей аспект, ефектовно давши перкусії ролю со¬
лістів. Ніч була тиха і зоряна, звук резонував від безкрайньої чор¬
ної поверхні води, у якій відблискували прибережні світла, і скла¬
далося враження, що музика дається у своїй абсолютній вартості,
поза фізичними межами часу і простору. Чи ж не цей, власне,
безчасовий аспект є атрибутом справжнього мистецтва?
Весна в тирольських горах чарівна, на луках цвітуть фіялкові
ґенціяни і жовті примули, теплі полудневі вітри злизують рештки
94
снігу з верхів, пасуться й дзеленькають дзвінками на шиях корови,
заперті на зиму в стайнях, у повітрі чутно рустикальний запах
гною, який господарі вивозять у поле, дні довшають. Мандруючи
гірськими закутинами, якими ніколи не ходять туристи, я бачив
тирольське життя «зсередини», не лише так, ж його показують
у барвистих брошурах. А краєвиди були справді чудові.
Нарешті в липні надійшли мої «папери», я розпродав деякі зайві
речі, щоб полегшити свій багаж, розпрощався з господарями і
знайомими та й подався поїздом через Інсбрук-Куфштайн-
Мюнхен до Авґсбурґа з усіма своїми «перепустками».
95
У Німеччині
Авґсбурґ
Софія Парфанович мешкала в Авґсбурзі в умебльованих трьох
кімнатах із кухнею на другому поверсі старого будинку при вулиці
Моцарта ч. 7. Ночувала вона найчастіше в шпиталі Servatiusstift,
де працювала, тож у помешканні господарювала тим часом моя
кузинка Лариса, якій пощастило перебратися з табору «ді-пі» в
Каринтії до Німеччини. Звідси вона сподівалася емігрувати до
Канади, куди вже раніше виїхав її хлопець. У помешканні був
фортепіян, на якому вона щоденно вправляла той самий мінорний
етюд Шумана або «колискову» Ґершвіна (музикальність вона
успадкувала від своєї мами Олі, яка співала в хорі «Боян» у
Станиславові, а за совєтських часів у хорі «Трембіта», котрий
якраз перед нападом німців у 1941 році «гастролював» десь у
Туркменистані. Так вона й залишилася по другому боці фронту, і
Лариса не мала від того часу ніякої вістки про неї. Маму побачила
вона щойно в 1978 році у Львові, де та проживала - разом з іще
чотирма родинами - у нашому колишньому помешканні).
Моєю першою проблемою в Авґсбурзі була легалізація мого
побуту. За допомогою знайомого Софії, який мав якусь працю в
муніципальному управлінні міста, я одержав документ («тільки
для International Refugee Organization, для потреб еміґрації»), де
стверджувалося, що я «був зареєстрований в Авґсбурзі від липня
1946 і що від того часу в Дирекції Поліції не було занотовано
ніяких кримінальних справ проти мене». Також я зареєструвався
в Центральному Представництві Української Еміґрації - ЦПУЕ,
96
Авгсбург, ринкова площа
яке мало свій головний уряд в Авґсбурзі, і дістав відповідну
посвідку, підписану президентом цієї організації Василем Мудрим
(колишній член польського парламенту від партії УНДО) та
секретарем д-р Никифором Гірняком.
Пошуки інженерської праці були безуспішні. Від будівельних
фірм, до якьл я звертався, приходили листи на кшталт: «Дякуємо
за листа, але в цей час ми мусимо утриматися від ангажування
нового персоналу». Як і в Австрії, німецька валютна реформа
від 26 травня 1948 року докорінно змінила економічну ситуацію.
До того часу через стрімку девальвацію німецької марки гроші
втрачали реальну вартість. На чорному ринку ціни були астро¬
номічні, а крамниці - порожні. «Дешевими» були тільки державні
7 — 4-369 ГГ7
та муніципальні послуги (залізниця, пошта, електрика) за но¬
мінальними цінами. У день реформи старі банкноти вийшли з
обігу, кожна особа могла поміняти лише 400 старих «райхс-
марок» на 40 нових «дойч-марок», у тому самому співвідношенні
були заморожені також усі банкові конта, з суворим обмеженням
загальної суми, яка підлягала обмінові. На диво, в крамницях дуже
швидко з’явилися за «нормальними» цінами добрі ковбаси й
добірні продукти, рекламувалося також холодильники й фото¬
апарати - хоч покупців на них було небагато. Сатиричний тиж¬
невик “Simplicissimus” показував розгубленого й заклопотаного
німецького обивателя, який із порожніми кишенями розглядає
багаті крамничні вітрини. Заробітна платня у новій валюті вже
мала реальну вартість, проте індустрія ще тільки підносилася з
руїн і роботи було обмаль.
Від зміни валюти постраждали Софіїні видавничі проекти,
зокрема заплановане видання її «бойківських» новел. Раніше цими
справами дбайливо займався батько, а потім - спільники із
заснованої ним книгарні. Саме в той час утворилася українська
емігрантська літературна організація «МУР» (Мистецький
Український Рух) зі своїм журналом «Арка», різні партійні групи
мали свої газети («Українська Трибуна», «Час», «Українські
Вісті») й видавали книжки, які розходилися серед багатотисячної
української громади в таборах у Баварії. Громадяни «таборових
республік» здебільшого не працювали, були добре забезпечені
харчами, активність на «сірому ринку» давала підприємливішим
значні прибутки, залізнична транспортація була дешева. Такі
обставини сприяли жвавому розвиткові громадських, політичних,
молодечих, наукових організацій. У таборах у Мюнхені, Реґенс-
бурзі, Мітенвальді, Ульмі відбувалися багатолюдні конференції
й з’їзди, працювали мандрівні театральні трупи із традиційним,
але також і новим репертуаром, який віддзеркалював емігрантські
будні. Все те зазнало різких обмежень унаслідок валютної
реформи, а поступова еміграція до заморських країн зменшувала
й людські ресурси.
98
Громадське життя і політика
Прагнення до політичної консолідації допровадили в 1948 році
до порозуміння українських партій на спільній платформі під¬
тримки «державного центру» екзильного уряду УНР, який тоді
очолював правний наслідник Симона Петлюри Андрій Лівицький.
У праці цього центру брали участь представники різних ідеоло¬
гічних напрямків - від «правих» мельниківців, «центрових»
політиків із колишного галицького УНДО, до «лівих» зі схід¬
ноукраїнської групи Івана Майстренка та Української Револю¬
ційно-Демократичної Партії (УРДП) Івана Багряного. Ці останні
гуртувалися коло газети «Українські Вісті» в Ульмі, в якій Іван
Багряний шокував наше патріотичне громадянство єретичними
прогнозами, що «кадри і резерви української нації живуть, ро¬
стуть і працюють під егідою КП(б)У й у комсомолі» (що врешті
й підтвердилося через 50 років). Не включилися у платформу
УНР тільки гетьманці, а найголосніше заявили про своє «блискуче
відокремлення» бандерівці зі своїм органом «Українська Трибуна»
в Мюнхені, вважаючи себе й далі, попри повний провал своєї
політики під час війни, єдиними гідними провідниками україн¬
ського суспільства. В кожнім разі, їм вдалося прибрати до рук
посади комендантів у більшості таборів «ді-пі», де «інакодумці»
нерідко наражалися на всілякі шикани. Проте преса інших
напрямків ставилася до них критично, а в сатиричному журналі
«Лис Микита» друкувалася «українська азбука», де на літеру «Б»
було написано:
Бубном бавиться дитина,
Бандерівець теж людина.
Назагал, на політичному фронті ситуація була пливка, згур¬
тування на базі УНР мало лише символічне значення, всі готу¬
валися до близького переселення в нові краї. Тим часом по таборах
роз їздив, презентуючи себе перед громадою, гетьманич Данило
(син гетьмана Павла, котрий загинув під бомбами в останні дні
вшни), приїздили також представники «рейдуючих загонів УПА».
7*
99
Авгсбург, «золота зала» ратуші
Пам’ятаю в одній таборовій світлиці рядком вивішені портрети
Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Симона Петлюри,
Євгена Коновальця. Якийсь журналіст завважив у репортажі, що
ще ніколи не бачив національного іконостасу в такій конфігурації.
Не маючи сталого заняття, я закінчив курси автоводіїв, склав
належний практичний іспит і одержав німецький «Fiihrerschein»
(тоді ще треба було ручно перемикати швидкості та працювати
обома ногами - про автоматичні трансмісії ніхто й не думав).
Було доволі часу на прогулянки старовинним Авґсбурґом (за¬
100
снованим ще римлянами як Augusta Vindelicorum). Із тих часів
не залишилося нічого. Але архітектурні пам’ятки ренесансу й
бароко були здебільшого неушкоджені. Авґсбурґ вважався ви¬
значним центром культури й мистецтва тих віків. Це було улюб¬
лене місто німецьких цісарів, по одному з них залишився напис
на кам’яній арці:
А тепер прощаю тебе, мій любий Авґсбурґу, і всіх люб’язних громадян
у ньому. Бо ж ми весело провели тут добру частку нашого часу. Але вже
тебе більше не побачу. Кайзер Максиміліян, 1518
У залах палати Schatzlerhaus, пишно оздоблених золотими
бароковими штукатурами, були картини баварських мистців XVI-
XVIII століть із біблійною й античною тематикою у темних бар¬
вах, із перевагою коричневого та проблисками червоного (відгуки
споминів про криваву 30-літню війну 1618—48 pp. ), фантастичні
розлогі пейзажі з далекими замками на горизонті й дрібними де¬
талями листястих дерев і рибальських човнів на передньому плані,
суворі портрети цісарів і багатих міщан та їхніх жінок у білих
очіпках, з мереживами на шиях. Пізніші рококові зали, в ясних і
привітних барвах, золототкана голубінь стін, фрески на високих
стелях зі скомплікованою стереометричною перспективою, кру¬
чені колони церковної архітектури. Око ренесансового живописця
бачило все просто і ясно, а тут на всьому лежав серпанок таєм¬
ничої нереальносте. Під кінець XVIII століття наївний пасто¬
ральний оптимізм закінчується, погляди людей на портретах ста¬
ють недовірливі й стурбовані, «гряде щось невідоме». Появля¬
ються поморщені лиця селян і робітників та реалістичні зобра¬
ження їхнього побуту. Після цього знову хвиля шукання невло¬
вимого мистцями романтизму. Цікаво, що подібний розвиток сти¬
лів і течій відбувався в усіх країнах Европи, від Лісбони аж до
Львова, мистці мандрували від одної столиці до другої, і, не¬
зважаючи на політичне роздрібнення, релігійні ворожнечі та
віини, Західна Европа була суцільною культурною одиницею.
Це була для мене перша нагода ближче познайомитися з за¬
хідним образотворчим мистецтвом. Під час студентських років у
101
Відні я на те не мав часу, а скарби музеїв мистецтва, мабуть, пе¬
реховувалися тоді у підземних бомбосховищах.
Нові п’єси у відновлених театрах віддзеркалювали недавнє
воєнне минуле Німеччини. У драмі «Des Teufels General» («Чортів
Генерал») були показані конфлікти і змішані почуття німецьких
військовиків під кінець війни. Високі старшини летунства,
відзначені «залізними хрестами», гордяться шаленою швидкістю
своїх месершмідтів і своїми боєвими подвигами - але й усві¬
домлюють водночас, що все це даремно і що треба покласти кінець
безглуздій війні. Про це між бравурними співами говорять лише
натяками, притаєними поглядами. Вони готові на останній
одчайдушний крок офіцера, який у добрій вірі служив злочинному
режимові, а тепер бачить вищий обов’язок - служити своїй
батьківщині і, по змозі, врятувати її від повної заглади. Але це
вже тільки запізнілий жест. Кінцевий акорд драми - у фразі
«Staats-begrabniss!» (церемоніяльний державний похорон) - натяк
на похорон-маскарад популярного маршала Роммеля, одного з
чільних конспіраторів невдалого протигітлерівського перевороту
20 липня 1944 року. Згідно з офіційними повідомленнями,
Роммель «помер від поранень на західному фронті». Менш
відомих змовників масово страчувано за присудами «народних
судів» або й без таких формальностей.
Мандрівна камерна театральна трупа «Schaubude» давала в
Авґсбурзі програму з пісеньками Еріха Кестнера - автора до¬
воєнної популярної збірки «Lyrische Hausapotheke» (Лірична до¬
машня аптечка) та інших, були ностальгійні жанрові сценки «із
давніх добрих часів» на теми залицяння й кохання у різних віках,
з елегантною, легко забарвленою іронією чуттєвістю. Заспокій¬
ливий настрій лагідних, добрих міжлюдських взаємин, нормаль¬
ного життя. І це були ті самі німці, що на ціле десятиліття дали
себе опанувати масовому безумству національної вшцости, людо-
ненависництва й варварства? Але ж і в давніші часи, між воєн і
лихоліть ніжно виспівували трубадури, творили поети й продов¬
жувався струмінь культури, сильніший від злощасних людських
аберацій. Милим товаришем у тих авґсбурзьких походеньках була
102
мені тоді професійна знайома Софії Парфанович, молода лікарка
Наталка Білозор (вона згодом теж емігрувала до Америки, де й
досі проживає).
Про недавню війну було чимало розповідей і споминів у ні¬
мецькій щоденній пресі та журналах. Зокрема цікавий був що¬
тижневий літературний додаток до «Siiddeutsche Zeitung», по¬
важного щоденника, який виходив у Мюнхені. Були там спогади
німецьких фронтовиків, детальні реляції про до того часу невідомі
події й терор в окупованих країнах, підпільний німецький рух
спротиву, який сягав самих верхів армії. А також - огляди мисте¬
цького і літературного життя повоєнної Німеччини та Европи.
Поверталися з екзилю в Америці проскрибовані письменники й
композитори.
В журналі «Der Monat» друкувався у відтинках філософічний
роман Томаса Манна «Doktor Faustus», новітнє втілення мітичного
Фавста, який продав душу чортові в заміну за таємниче знання і
земне щастя. Дія Майнового роману відбувається у Мюнхені перед
Першою світовою війною, героєм є вигаданий аванґардовий ком¬
позитор Adrian Leverkiihn, який намагається вийти за межі тра¬
диційних стилів і створити нову музичну систему. «Пакт з дияво¬
лом» здійснюється через невиліковну недугу, яка, остаточно зни¬
щуючи людину фізично, наділяє її геніяльністю (приклади маємо
і в українській літературі). Автор, устами «композиторового при¬
ятеля», описує життя й творчість Леверкюна, якого головний
опус, інспірований апокаліптичними дереворитами Дюрера, має
не осягнену досі емоційну силу, «перевершуючи Дев’яту симфо¬
нію Бетовена». Але водночас - це її антитеза, «виклик болю», а
не радости. Усе закінчується трагічним божевіллям мистця - ціна
мусить бути заплачена. Уся розповідь у романі розгортається на
тлі опису мистецького життя Мюнхена в ті часи та подій у родині
оповідача. Якраз напередодні від’їзду до Америки я одержав при¬
мірник цієї книжки від моєї товаришки - «на прощання з
Европою».
В Авґсбурзі тим часом відкрили «Amerikahaus» - американ¬
ську читальню для публіки, де були виставлені нові американські
103
видання, а також можна було переглянути довідники про
географію, історію і культурне життя СІЛА. Туди я заходив доволі
часто і, за допомогою словника, старався підвищити своє скромне
знання англійської, читаючи про Лінкольна та громадянську війну.
Мюнхен, столиця Баварії, був віддалений від Авґсбурґа однією
годиною їзди поїздом. Це місто за часів гітлерівського режиму
1934-45 pp. називали «Hauptstadt der Bewegung» (столиця
«руху»), бо саме там у жовтні 1923 року Гітлер із групою одно-
партійців зробив першу невдалу спробу державного перевороту.
Навколо цієї події (як і навколо більшовицької «жовтневої
революції») пізніша пропаганда витворила розлогий офіційний
міт. У Мюнхені, таким чином, були розташовані головні інституції
NSDAP («Націонал-соціялістичної німецької робітничої партії»),
а на просторій Королівській площі міста стояв пропам’ятний па¬
вільйон із «вічним вогнем», коло якого на варті стояли вояки у
сталевих шоломах. Так воно виглядало під час моїх одноденних
відвідин міста весною 1942 року.
Тепер район Королівської площі був у руїнах, які потрохи
розчищали. Історична Frauenkirche з двома високими вежами під
цибулястими банями, на щастя, вціліла. Поблизу була вуличка
Dachauerstrasse, де в будинку ч. 9 примістився Український хари-
тативний комітет та багато наших емігрантських інституцій -
«Пласт», Музичний інститут тощо. Мені там доводилося бувати
доволі часто.
Відновили також пошкоджений будинок Prinzregententheater,
де містилася баварська опера. Там ішли вже вистави традиційного
німецького репертуару (як Ваґнерова «Die Walkiire»), втім, у не
надто цікавих постановках. У залі при головній Ludwigstrasse по¬
бував я на одному концерті мюнхенської орхестри під керів¬
ництвом Карла Бема.
«Інші Дні» Софії Парфанович
Після мого приїзду з Австрії Софія почала серйозно думати
про нашу дальшу мандрівку. Виглядало, що врешті-решт нас таки
прийме Америка. Софіїне службове становище у шпиталі для
104
Мюнхен. Ludwigstrasse. Праворуч дві вежі
середньовічної Frauenkirche, удалині - альпіййські верхи
«переміщених осіб» допомогло наладнати справи в агентстві IRO,
перейти через усякі «скрінінґи», які мали відсіювати небажаних
кандидатів на виїзд. Почалося чекання. Справа ускладнювалася
ще й тим, що з нами була Лариса, яка хотіла їхати до Канади.
Туди приймали на робітничі дворічні контракти: чоловіків - до
фабрик чи до роботи в лісі, жінок - до домашньої чи мед-
сестерської служби. Але передумовою було свідоцтво доброго
здоров’я, задля чого треба було перейти урядові лікарські комісії.
Лариса мала проблему: вроджену короткозорість. Тут знов при¬
далися знайомства Софії з іншими лікарями, й нарешті Лариса
таки одержала потрібні документи. Та все одно виглядало, що до
виїзду ще далеко.
Другою «прибраною дочкою», за яку Софія почувала відпо¬
відальність, була Марія Баран, дочка сестри мого батька, Стефа-
нії, від якої ми не мали жодних відомостей. Воєнний час Марія
105
пережила у родинному Маріямполі над Дністром, потім прибилася
до переселенчих таборів у Німеччині і нарешті замешкала у сту¬
дентському гуртожитку «Фюріхшулє» у Мюнхені, звідки часто
навідувалася до Авґсбурґа. Софія допомагала їй грішми й одягом,
часто дарувала їй і Ларисі дещо зі своєї біжутерії. Марія деколи
допомагала їй у веденні книговодства видавничих справ. Вона була
приблизно мого віку, мала чорні заплетені в кружок на голові
коси, завжди чемно усміхалася й кликала Софію «тітусю». З моєї
маріямпільської родини я нікого не знав, крім батькового брата
Мафтея, якому ніяк у житті не везло. Все був у грошевих кло¬
потах і деколи навідувався до мого батька у Львові. Марія любила
співати пісні, яких навчилася в Маріямполі, від неї я записав одну
міщанську колядку, яку ще у Львові чув від батька. Вона була
незвичайна своїм тритактовим вальсовим ритмом і оригінальною
мелодією:
Ну-уте, ну-уте, браття-сусіди,
Час нам забути про всякі біди.
Час занехати смутки й печали,
Бо ми вже доста того зазнали!
Те-еє, те-еє зоря звіщає
Радість, що вічний Бог ся раждає!
В Ви-ифле-єемі диво над диви -
Бог народився з чистої діви.
Мира спаситель, Бог необнятий
Спочив на сіні поміж бидляти.
Те-еє, те-еє зоря звіщає
Радість, що вічний Бог ся раждає.
Буваючи у Мюнхені, я звичайно відвідував її «на Фюріхшулє».
Це був великий, кількаповерховий цегляний будинок на перед¬
місті, куди доїздили трамваєм. Колись там справді містилася якась
школа, а тепер проживали сотки молодих хлопців і дівчат, ко¬
лишніх студентів і студенток, або тих, що бажали продовжити
чи почати студії - звільнені з полону вояки «галицької дивізії»,
між ними й деякі мої знайомі. В будинку була «таборова» спільна
харчівня, навколо - спортові площі. У просторих кімнатах
106
довгими рядами стояли залізні, військового типу, ліжка, під якими
у валізах і скриньках переховували одяг, книжки, додаткові хар¬
чові припаси та інше рухоме майно. У всяку пору там був рух і
галас, мої військові колеги розповідали про їхні останні зустрічі
з партизанами Тіта в Югославії, дівчата у своїх кімнатах приймали
частих гостей, співали й вишивали.
У повоєнний час німецькі вищі школи довго ще не відкри¬
валися, але наші професори - втікачі з Праги та інших міст під
червоною владою - заходилися, як могли, відновляти свої колишні
учбові заклади, які вже тільки були тінню колись заслужених
наукових інституцій. Так знову зорганізувався Український віль¬
ний університет, який діяв перед війною у Празі за підтримки
чеського уряду. Подібно відродилася в мюнхенських таборових
обставинах «Українська технічно-господарська академія» - УТГІ,
яка колись у Подєбрадах вишколювала цивільних та агрономічних
інженерів, і їхні дипломи визнавалися чеським міністерством
освіти. На цій базі тепер створилася інституція, яка називала себе
«Вища економічна висока школа». Діяли також фармацевтичні
курси. Але в тодішних обставинах, із прорідженим або імпрові¬
зованим професорським складом, без бібліотек і постійних при¬
міщень, зі студентами сумнівних кваліфікацій, ці заклади були
лише сурогатами справжньої університетської освіти. Ходили
чутки, що в одній такій інституції можна було дістати гімназійне
матуральне свідоцтво разом із докторатом за кілька фунтів до¬
брого смальцю. Але і на те був попит, бо в таборовому суспільстві
високо цінувалися титули «директорів» та «магістрів», які потім
обіймали чільні громадські позиції. Мій знайомий отримав у такий
спосіб вищу освіту разом із докторатом за якихось два роки част¬
ково «заочних» студій. Це продовжувалося й пізніше, коли ми
вже всі переселилися до Америки. Адже «в нас», себто в декого з
нас, завжди були власні критерії вартостей: «в своїй хаті - своя
правда»...
Софія тим часом, попри працю у шпиталі та власну лікарську
практику, з якої вона утримувала трьох несвоїх «дітей», закінчила
приготування до друку збірки своїх новел на лікарські теми під
107
заголовком «Інші дні». Першу її збірку «Ціна життя» ще у Львові
видав мій батько з чепурною обкладинкою Миколи Бутовича. Пе¬
редвоєнна критика, зокрема з клерикального крила, зустріла цю
книжку неприхильно, керуючися не так літературними крите¬
ріями, як радше добачаючи у ній «неморальність» і нібито схва¬
лення самогубства та інших гріхів. Лікарі, маючи близький кон¬
такт із людьми - своїми пацієнтами та їх інтимними проблемами
і часто змушувані вирішувати їхні важкі етичні дилеми життя чи
смерти, нерідко беруться за перо - лікарями були Аксель Мунте,
Бунін, Чехов, Стефаник, Селін... Мій батько, щиро відданий
Софії, вважав беззастережну підтримку її творчости своїм го¬
ловним обов’язком. Моє ставлення до цієї справи було критич¬
ніше: я старався порівнювати її писання з відомими мені зразками
такого жанру, а також уявляти собі, як би вони сприймалися в
перекладах іншими мовами.
Софія мала сильну віру у своє письменницьке обдарування,
яке підтвердила згодом циклом легких оповідань про звірят і
природу та споминами про минулі роки в Україні, написаними й
виданими вже в Америці. Відома як лікарка, громадська діячка і
авторка популярних підручників з гігієни, вона бачила коло своїх
читачів серед жіноцтва. Її прийняли в члени літературної групи
«МУР», якою керував тоді ще молодий, але вже авторитетний
харківський філолог і літературознавець Юрій Шевельов-Шерех.
МУР погодився видати «Інші дні», і я особисто вручив профе¬
сорові пакет із манускриптом та проханням написати його кри¬
тичну оцінку. Це була моя перша зустріч із визначною людиною,
вже тоді добре знаним гострим і вдумливим критиком нашого
громадського життя, який писав «не для дітей».
«Інші дні» побачили світ 1948 року. Книжечка з обкладинкою
Якова Гніздовського мала 148 сторінок. Зазначено, що її видано
«в порозумінні з Видавничою Комісією Мистецького Україн¬
ського Руху» накладом Р. Волчука. У збірці - три цикли нарисів:
«Благословенна ніч», «Інші дні» та «Демон» і післяслово Юрія
Шевельова (під псевдонімом Гр. Шевчук). Тема першого циклу -
критичні лікарські ситуації у воєнний час: операція під бомбар¬
дуванням, конфронтація з невиліковними недугами та геноцидом.
108
У Другій частині - оповідання з часів під німецькою окупацією:
підпілля, терор військової влади і партизанських загонів. У третій
частині - переживання й зустрічі в тирольських Альпах після
війни. Нариси короткі, фрагментарні, лаконічні.
Гр. Шевчук порівнює дві перші збірки з «Іншими днями»:
... В осередку їх - передусім самовияв авторчиної душі... Якщо у першій
збірці переважало суб’єктивне, тут назверх виходить об’єктивне. Але не
скрізь осягнено їх синтезу. Є, отже, підступи до реалізму, але ще нема
реалізму як такого...
...Нова збірка оповідань Софії Парфанович має деякі нові і цікаві риси,
в яких можна вбачати початок майбутньої синтези, деякі риси нові для
авторки і відродження деяких старих наших літературних традицій...
...Авторка відкриває душу своїх героїв у новій збірці... В оповіданнях,
таких як «До прадідівських країн», «Інші дні», «На шпилях», «Демон», «Ми
чекали», є ця сама настанова на охоплення цілости людської душі, на охо¬
плення переходів, півтонів, настроїв в їх комплексності, в їх нерозривності.
Наближення до охоплення цілісности людини - процес, вагу якого не
можна перецінити ні для авторчиної творчости, ні для становлення су¬
часного реалізму в нашому письменстві взагалі...
...Відкриття цілісности людини і світу, ствердження єдиного і потужного
потоку життя по-новому закреслило ті проблеми, які здавна найбільше
хвилювали авторку: проблеми смерти і проблеми оптимізму і приняття
життя - чи песимізму і заперечення його. Проблеми ці ледве чи розв’язні,
якщо підходити до них логічно, з мірилами підручника біології чи ме¬
дицини... Радість життя невіддільна від його болів. Авторка приходить тут
до сучасного віталізму, який на свій голос звучить у різних літературах су¬
часного світу, виявляючися то в активізмі одчаю Сартра й Ануї, то в філо¬
софії віри Ясперса, то в мужній тверезості Іґнаціо Сільоне, може найближ¬
чій авторці: «Існує неминучий біль, закладений у саму суть життя, і людина
мусить сміливо йти йому назустріч і стати йому другом». При такому підході
навіть найтрагічніша тематика стає виявом життєствердження...
...Ця тема теж починає розкриватися авторці, і саме звідси йде в неї
одна з провідних тем її нової збірки - тема «інших днів»: любити життя не
означає коритися йому. Можна і треба протестувати проти того, що є в
109
житті непотрібного і несправжнього, можна і треба боротися за здійснення
своїх мрій, можна і треба накладати життям у цій боротьбі...
...Тема «хвали життю» - одна з давніх тем нашої літератури. В її
насвітленні з наших майстрів Парфанович найближче стоїть до Михайла
Коцюбинського. Школа ця виразно позначається на новій збірці оповідань
письменниці... Якісь нитки в’яжуть «Тугу» з «На камені». Жидівські опо¬
відання Парфанович хочеться зв’язати з жидівською тематикою Коцю¬
бинського...
...Сюжетній будові твору письменниця надає другорядної ролі,
поділяючи цим питому рису мало не всього нашого сучасного реалізму.
Правда, вона може виправдовуватися словами Джозефа Конрада: «Сила
уяви - я хотів би мати її - повинна використовуватися на те, щоб творити
людські душі, розкривати людські серця, - а не показувати події, які, власне
кажучи, все випадкові»... Сама творча біографія письменниці показує...
як події останніх років розсунули межі її творчости. Якщо в першій збірці
місцем дії були вузькі мури львівської лікарні, а, другої, - цілісний, але
вузенький світок маленької Бойківщини, то в новій збірці межі місця дії
розсунулися від сибірського Заполяр’я до тирольських Альп. І ніхто не за¬
перечить того, що те поглиблення душевного світу героїв і авторчиного
світосприймання, про яке ми говорили і яке ціхує третю збірку новель Софії
Парфанович, якоюсь і чималою мірою зв’язане з тими подіями, що ви¬
кинули її і її героїв з того вузького «світка», де, здавалося їм, судилося їм
проживати життя. А якщо ж так, то чому відмовлятися від мистецького упо¬
рядкування не тільки внутрішнього світу героїв, а і світу тих подій, які вони
переживають і в яких вони формуються? Але це вже полеміка критика з
автором...
...Книжка оповідань Софії Парфанович - ланка в становленні нового
реалізму нашої еміґраційної літератури. Вона не вільна від хвороб цього
літературного спрямовання, хоч деякі з них уже щасливо подолує. Це
забезпечує їй певне місце в історії розвитку цього стилю...
Мій невеликий причинок до цього видання полягав у полаго-
джуванні справ з друкарнею Д. Сажніна в Авґсбурзі, коректор¬
ській роботі та допомозі в розповсюдженні книжки. Один при¬
мірник, який у мене залишився, має Софії присвяту з датою
110
28 3. 49: «Кожну працю, Романе, треба виконувати з любов’ю.
Тоді виходить гарно, доладно й чисто, як ця книжечка».
Про Софію Парфанович та її участь у МУРІ Юрій Шевельов
згадав у другому томі своїх споминів, виданих 50 років пізніше, і
чомусь написав там, що це була жінка, «якій цинізму не бра¬
кувало». За всієї моєї поваги до нього - одного з найвизначніших
наших інтелектуалів другої половини XX століття, я ніяк не можу
погодитися з такою її характеристикою. Безперечно, вона добре
бачила, що люди, зокрема партійні політики, далеко не завжди
керуються високими етичними принципами, про які говорять, а
відтак, не зважаючи на дипломатію, вона мала відвагу називати
речі їхніми справжніми іменами, набуваючи собі багатьох за¬
пеклих ворогів. У політичних, суспільних і особистих справах
керувалася власними переконаннями, не конче згідними з прий¬
нятими у нас конвенціями, і ненавиділа всяку гіпокризію. Але
вона була абсолютно чесна, і під її деколи шорсткою зовнішністю
крилася жіноча ніжність і щиросерде ставлення до мого батька,
до мене та інших «прибраних дітей», до своїх братів і сестер та
їхніх родин, якими вона постійно опікувалася і за всяких обставин
підтримувала морально й фінансово, не шкодуючи ні часу, ні
зусиль, коштом власної вигоди і здоров’я. Так було в роки перед
виїздом за океан, так було і пізніше в Америці. Отже, в цьому
випадку Юрій Шевельов прикро помилився - але це теж один із
привілеїв великих людей.
На лещатах із «Бурлаками»
У Мюнхені й околиці опинилося в той час багато моїх
товаришів, із якими я перед війною бував на пластових таборах і
брав участь в лещатарських змаганнях у Брюховичах і на «Сагарі»
коло Львова. На еміґрації в Баварії всі вони відновили своє
членство в «Пласті» і брали активну участь у його розвитку та
організації виховних таборів. Улітку 1946 року, коли я ще був в
Австрії, вони створили новий старшопластунський курінь
«Бурлаки», якого завданням мало бути плекання гірського
111
Лещатарські з’їзди в Ziirs, на північний схід від Лянгена
мандрівництва й лещатарського спорту. Його засновниками були:
Юрій Купчинський («Куба»), син колишнього старшини УСС за
Першої світової війни Романа Купчинського, що згодом став
популярним фейлетоністом львівського «Діла» під псевдонімом
«Галактіон Чіпка», та Богдан Яців («Джек»), мій товариш іще з
гімназії, про якого згадую в першій частині цих споминів. Він із
другим «бурлакою», Ігорем Суховерським, був у пластовій
делегації на міжнародне Скавтське Джемборі 1947 року в
Муасоні, Франція, після чого, як я вже згадував, вони обидва
піднялися з українським прапором на Монблан. Між заснов¬
никами куреня був теж Роман Гавриляк («Сват»), який писав до
мене листи з дивізії «Галичина» (див. першу частину споминів),
його близький приятель Ярослав Рубель («Роб»), Іреней
Темницький («Оріх»), Ігор Гриневич («Рикач») та інші. Пристав
до них і я.
«Бурлаки», які були складовою частиною відновленої пла¬
стової організації, мали свої особливі курінні відзнаки (подертий
черевик на синьому щиті), прапор (чорно-синій) та ритуали, за¬
писані в «Бурлацькій Правді». Там було стверджено, що «Бурла¬
ки - це найясніше сузір’я на пластовому фірмаменті». У тій книзі
був також «Бурлацький Марш», слова і музику якого написав
батько Куби (він був знаним поетом і композитором, автором
багатьох стрілецьких пісень із Першої світової війни).
Гей ми бурлаки, бурлаки,
Кожний до труду привик.
Замість грізної відзнаки,
Носим подертий черевик.
Нас не злякає лявіна,
Ані Сагари піски!
Море нам по коліна,
А Місісіці по кістки!
Край наш далеко за нами,
Зникли верхів’я Карпат,
Побурлакуєм світами,
Але повернемось назад!
Нас не злякає лявіна...
Так воно і сповнилося, бо в серпні 1996 «Бурлаки» відбули
свою Ювілейну Велику Раду в карпатських Ґорґанах, у Під-
лютому, де ми колись були учасниками пластових юнацьких та¬
борів. Але в той час ніхто з нас іще не знав, якими дорогами буде
бурлакувати (крім Джека, який уже 1947 року прибув до Канади).
Лещатарський виряд - лещата й черевики - я привіз з Австрії.
Там мало було часу з них користати, хоч Langen був близько до
лещатарських осередків. Зате в Німеччині взимку 1949-го не
бракувало мені ні часу, ні товариства, бо ж у таборах у Мітен-
вальді та Берхтесґадені, в підніжжі високих гір, проживали тисячі
українців, між ними й багато моїх знайомих. Там відновили також
львівський Карпатський Лещатарський Клюб, членом якого я
колись був, та інші спортові товариства, які часто влаштовували
лещатарські змагання. В моїм записнику з того часу є нотатки з
лещатарських змагань 19 лютого 1949 року на горі Kreuzeck коло
Мітенвальду, де я був одним із суддів з’їздового бігу (в тій кон-
8 — 4-369 1 И
куренції переміг наш «бурлака» Юрій Купчинський). Сам я був
змагуном у плоскому бігу як один із членів естафети 4x10 км
клубу KJIK, де зі мною бігли також Качмар, Шарко та Ступниць-
кий. Пам’ятаю, що день був холодний і хмарний. Траса йшла гор¬
бами, поміж ялицеві ліси, багато підходів треба було брати «ча-
тинкою», і я досить впрівав. Мій результат був найгірший - година
і сім хвилин; мої колеги пробігли ту саму ділянку відповідно за
годину, за 56 та 53 хвилини. Не пам’ятаю, яка команда перемогла
у тій конкуренції, але знаю напевно, що не наша. Зауважу також,
що вузьких і легких «бігових» лещат ніхто тоді не мав, ми бігали
на звичайних «туристичних» дошках, які вживали також у
«з’їздових» конкуренціях. Увечері після змагань була гучна забава
в таборі.
Приємно згадую також прогульки верхами. Одного соняшного
дня моєю товаришкою була чорнява Терешка Шарко. Іскрився
сніг, з високої полонини був чудовий вид на скелясті гори навкруги,
ми фотографували, вигрівалися на сонці. Іншим разом Юрій Фе¬
дорович («Чорний Джек») повів мене на гору Janner коло Берх-
тесґадену. Був глибокий сніг, і на з’їзді вдолину, коли вже смер¬
кало, я викрутив собі коліно - але воно за кілька тижнів напра¬
вилося.
В березні 1949 «Бурлаки» влаштували зимовий мандрівний
табір в околицях Берхтесґадену, про що є не зовсім чіткі записи
олівцем у моєму пожовклому нотатнику:
17. 3. Вирушаємо в напрямі на гірське схороншце Vorderbrand-
hiitte. Учасники: Куба Купчинський, Ярко Рубель, Лев До-
брянський («Гуґо-пес»), Роман Левицький («Муньо»), Ігор Гри-
невич («Рикач»), Мирон Шарко («отець Миронцьо), Слиж, а ще
йде з нами наш приятель, д-р Атанас Фіґоль, який у той час допо¬
магав д-р В. Кубійовичеві у видаванні нової «Енциклопедії украї¬
нознавства» і збирав фонди на це видання. Ми всі - з тяжкими
наплечниками з харчовими запасами на однотижневу мандрівку.
Паде сніг, густа мряка, нічого не видно, Куба загубив стежку.
Миронцьо радить, щоб ми поприв’язували собі якісь бляшанки
114
до шиї, аби дзвонило. Ідемо і йдемо, все під гору. Дехто з нас має
«Felle», тобто довгі смуги тюленевої шкіри із шерстю з волосом
в одному напрямі; такі смуги, приклеєні до еподів лещат, допо¬
магають при підході, бо лещата не ховзаються взад. При з’їзді в
долину ті «фелі» треба було відчепити, бо вони сповільнювали
би швидкість. Це було потім темою безконечних жартів з нашого
гостя, який не дуже був впевнений у своїх лещатарських здіб¬
ностях. Ми все запитували при кожному з’їзді вниз: «Чи пан
доктор їде на фелях?» - і він відпекувався, що ні!
Але перший день все тільки вгору і вгору. Під вечір вже про¬
яснюється і перестає ліпити сніг, бере добрий мороз, добиваємося
нарешті до Vorderbrandhiitte. Такі схороншца, які удержує Аль¬
пійське товариство (Alpenverein), є всюди при туристичних стеж¬
ках для вжитку прогульковців. У кожному з них звичайно живе
сторож, який заготовляє дрова, палить у печі, а також надає пер¬
шу допомогу в разі нещасливих випадків. Схороншце звичайно
має загальну кухню-їдальню й одну або більше кімнат із дво¬
поверховими причами з сінниками чи матерацами та накрива-
лами-«коцами» для нічлігів. У схоронищі все можна дістати якусь
гарячу страву, поза тим присутні гості харчуються при спільному
столі тим, що принесли. Тим разом, крім господаря і нас, немає
інших прогульковців. Отже, кожний може мати стільки коців,
скільки бажає - на горищі холод, трохи тепліше коло комина.
Дискусія: «скільки коців мав на засланню Тарас Шевченко?»
Другого дня знову мете сніг. Ідемо дальше, Куба дає лекції,
як їхати «плужком» у глибокому снігу. Вечоріє. Зустрічаємо двох
німців, які залишили третього в колибі під верхом Trischiibl, він
викрутив ногу, не може далі йти з ними, шукають помочі. Ми
вже недалеко від схороншца, господар Клявс, його жінка Люїза,
Гуґо, Муньо, я, Рубель і два колеги німця вирушаємо з ліхтарнями
й ношами вгору до колиби, куди доходимо за годину заледенілою
стежкою попід скелі. Пошкодований запалив собі вогонь, але
дезорієнтований, не знає, де поділися його лещата. Мабуть, має
відморожені руки. Знаходимо його дошки, під місячним світлом
всі добиваємося назад до схоронища.
19. 3. Ранок ясний, але по сніданку знову паде густий сніг.
«Чорна Рада» - чи йти далі до Ingolstatter Hiitte, чи сходити в
долину. Ідемо в долину, з’їзд мокрим липким снігом. Доходимо
до дороги, йдемо до схоронища Vorderbrand. Там повно людей.
Варимо пшеничну кашу. Рубель страшить усіх оповіданнями про
лявини. Ми співали:
Da hoch, aufdem Berg
Ja unter den funkelnden Sternen
Da weiss ich ein Haus
Das warted aufdich, mein Schatz1.
20. 3. Ранком: знову паде сніг. Робимо собі надію на леща¬
тарський витяг на гору, але він не працює, треба підходити пішки,
вживаючи «фелі». Стрімко, але зате проглянуло сонце. Перед
нами гора Janner у мряці. Вечеря добра як ніколи раніше. Фіґоль
розповідає про свою службу в польському війську в 1939, ще
перед війною.
21. 3. Ідемо на Schneibschein. Потім довгий і стрімкий з’їзд у
долину до Seilersee. Мряка. «їдем, їдем в сірій мряці, раз на дош¬
ках, раз на плечах». Рикач відломав кінець від дошки. Д-р Фіґоль
захорував на «падачку».
Це був, можливо, останній день нашої мандрівки, бо на тому
записки уриваються.
При наших зустрічах, змаганнях і після них, на таборових
вечірних ватрах ми завжди багато співали, хоч помітним голосом
ніхто з нас не відзначався. Звичайно це був таборовий репертуар
ще з передвоєнних часів, на зразок «а в таборі на Соколі...»
(довжелезна епопея про ковбасу, що пропала), львівський міський
українсько-польський фольклор, як: «тато з войни не вертає, мама
плаче і ридає, плаче бабця, діти плачут, юж го вєнци не зобачут»
(це ще, може, з австро-пруської війни 1866 року), «наша пані
цісарева, з цісарського роду...» - про цісареву Єлисавету: «якийсь
батяр нехрещений, в Парижи роджений, запхав нашій цісаревій
шпиндель затроєний» (це було 1888 року, коли наш «цісар-тато»
Франц-Иосиф повдовів). З того періоду походило й бойове «при
каноні стояв і фурт-фурт ладував, і фурт-фурт, і фурт-фурт, і
1 Там високо, на горі, під іскристими зорями, там я знаю хату, яка чекає на тебе,
мій скарбе (нім.).
116
фурт-фурт ладував...» - і так далі про хороброго каноніра: «вража
куля його вже забила давно, а він все ще стояв і фурт-фурт
ладував», навіть і тоді, «як про славу його всі забули давно, а він
все ще стояв...». І новіше: «окопи, окопи, жаль вас покидати, бо
вас було тяжко в зимі будувати...» Це вже про польсько-
українську війну 1918-19 років: «чи ви, хлопці, спали, чи ви в
карти грали, що ви Україну полякам віддали...» І у відповідь: «ані
ми не спали, ані в карти грали, тільки ми команди доброї не мали!»
(Просте і доречне ствердження. Те саме можна тим більше сказати
про нашу участь у другій війні).
Раніше, ще на пластових таборах у Карпатах, ми співали на
ватрах із правдивим зворушенням і пієтизмом «Гей у лузі червона
калина» (стоячи), і стрілецькі пісні - композиції Романа Куп-
чинського, Лева Лепкого, Михайла Гайворонського. Не було таких
у період другої війни, і, взагалі, всякі паралелі тут зовсім недо¬
речні. Тоді ми воювали під своїми прапорами, і в той час правила
лицарськости ще стосувалися навіть до ворогів. Натомість друга
війна йшла під знаком варварства, систематичного вбивства
цивільного населення, дикого насильства на окупованих тери¬
торіях. Ця примітивізація позначилася й на пісенній фольклорній
творчості того часу. Ми співали в дусі «чорного гумору» такі
неоковирні пісні, як: «Ми ішли до бою темної ночі / А ясні зорі
сіяли / Гармати били, а ми наступали / Один по другому падали».
І далі: «Напишіть до батька, напишіть до неньки / Напишіть до
любої дівчини / Що остра куля грудь мою пробила / О пів до другої
години». Або: «Гей ті хлопці, як ті перла / заспівали “ще не
вмерла”».
Варто було би, щоб наші етнологи і комбатанти простежили,
де саме складалися ті пісні - в полках «дивізії», у партизанському
підпіллі, в таборах полонених? У кожнім разі, вони знаменно свід¬
чать про загальне зниження стандартів і про рівень їхніх невідо¬
мих творців. Вони у свойому щирому ідеалізмі «воювали за
Україну» в обставинах, які не давали жодного шансу на успіх.
Цей ідеалізм борців і їхня готовість до самопосвяти вимагає по¬
шани. Але, в кінцевому підсумку, яка з цього була користь?
117
Боротьба велася «проти всіх» : проти німців і проти більшо¬
виків, і ще довго після закінчення війни проти відділів КҐБ, «влас¬
ними силами», без ніякої підтримки ззовні, без будь-якого раціо¬
нального політичного плану. В результаті терористичних актів
спершу німці, а потім переможні більшовики винищили тисячі
молодих українців, вивезли з Галичини до сибірських ґулаґів бли¬
зько чверти мільйона національно свідомого населення і звідтіля
небагато повернулося на рідну землю. Відповідальність за марну
смерть десятків тисяч найкращих українських людей та, як
наслідок, подальше зміцнення совєтської влади на наших західних
землях несе наш «революційний провід». Ці люди бездумно
закликали до партизанської боротьби, тоді коли головним імпе¬
ративом мало би стати не «вмирання за батьківщину», а змен¬
шення втрат і розумне збереження людських ресурсів. Так само
й пізніше, вже із безпечного запілля еміґрації, вони заохочували
безвиглядну партизанську боротьбу (співпрацюючи з розвідкою
західних аліянтів, часто із проникненням совєтських аґентів) і
посилали в Україну своїх емісарів, які попадали просто в руки
КҐБ.
Врешті українська держава таки відновилася через сорок ро¬
ків - зусиллями членів правлячої комуністичної партії, як і перед¬
бачував Іван Багряний. Перший її президент Леонід Кравчук
ствердив (у промові на бенкеті на його честь у Нью-Йорку): «Ма¬
ємо незалежну державу. Але жодна українська мати не оплакує
тепер сина, що поліг за волю України». Чи не була б, однак, ця
держава трохи інакшою, коли б усі вбиті вижили і всі вивезені
залишилися на своїх місцях і змогли, працюючи в рамках наявних
можливостей, скріпити українську національну сутність на своїй
землі?
Іншим народам Европи, від французів до естонців, теж до¬
велося бути під окупацією тоталітарних імперій, проте в кожній
країні обставини й постава населення були інакші. Зокрема пов¬
чальний є досвід чехів.
Трагічний хаос і розгублення суспільства в часах криз і по-
трясень характеризував колись В. Б. Єйтс:
118
...the center does not hold,
the best lack all conviction, and the worst
are full of passionate intensity...
Ці останні - ірраціональні фанатики - часто беруть гору у
кризових ситуаціях. До таких успішних демагогів треба зара¬
хувати Леніна, Муссоліні, Сталіна, Гітлера та подібних. Історія
показала, куди вони завели свої народи. У нас злощасне насліддя
абсурдних тоталітарних ідеологій, яким легко піддавалися без-
критичні маси, відчутне ще й досі - і в «діяспорі», і в Україні.
Воєнний період нашої історії вимагає об’єктивного й безпри¬
страсного наукового аналізу, щоб будувати наше майбутнє на
знанні і розумінні фактів. Здатність розвінчувати освячені міти
є атрибутом зрілости нації.
Школа англійської мови в Лявфі
Американська допомогова організація World Church Service
зорганізувала для «переміщених осіб», які намірялися виїхати до
Америки, школу англійської мови в місцевості Lauf яких 50 км
на захід від Авґсбурґа. Там відбувалися тримісячні курси інтен¬
сивного навчання мови. Приймали туди осіб будь-якого віку, котрі
мали вже елементарне знання мови. Навчання й побут у школі
були безкоштовні. Містилась вона в колишніх військових бараках
у приємній лісистій околиці оподалік від села.
Такий курс я відбув улітку 1949-го. Керівником школи була
американка українського роду, пані Кузів, навчання проводили
професійні вчителі англійської мови, переважно балтійці. Була
система «повного занурення» в чужу мову. Тобто одинокою до¬
зволеною мовою на території школи була англійська, так мали
говорити між собою вчителі, адміністратори й учні, і цього при¬
пису суворо дотримувалися. В цьому я пересвідчився першого ж
вечора, коли помічник адміністратора, мій добрий знайомий Юлі-
ян Крижанівський, на моє привітання: «Сервус, Юльцю, що ти
тут робиш?» відповів: «Ні, speak English!» і далі тою ж мовою
дав мені інструкції, де шукати призначену мені кімнату й о котрій
119
годині слід гасити світло. Він був одним із випускників попередніх
курсів. По кімнатах розподіляли за принципом змішування на¬
ціональностей, зі мною мешкали двоє латвійців, чех та литовець.
Усіх курсантів було близько чотирьохсот. Нас розділили на класи
на підставі пробних іспитів, відповідно до знання мови.
Навчання тривало шість днів на тиждень по вісім годин.
Програма складалася насамперед із розмовної мови, але викладали
також американську літературу та історію. Підручників не було,
ми старанно записували те, що подавали вчителі, укладали для
себе словники нововивчених слів, писали щоденні есеї на задані
теми і потім їх обговорювали. Ми читали твори американських
класиків XIX століття, зокрема поезію («Hiawatha» Longfellow,
романтичні поеми Edgar Allan Poe), а також короткі оповідан¬
ня - аж до Гемінґвея. Засвоєнню словникового багатства англій¬
ської мови допомагало обов’язкове вивчення напам’ять віршів.
Незабутнім для мене і досі є овіяний романтичною таємничістю
«The Raven» («Крук») Едґара По, з подвійними римами й чудо¬
вими алітераціями, всі 18 строф якого я вивчив напам’ять.
...And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting
On the pallid bust of Pallas just above my chamber door
And his eyes have all the seeming of a deamon’s that is dreaming
And the lamplight o ’er him streaming throws his shadow
on the floor
And my soul from out that shadow that lies floating on the floor
Shall be lifted - nevermore!
Ми співали також багато популярних пісень з американського
фольклору західних прерій та тужливих пісень полудневих негрів
в обробці С. Фостера, як, наприклад, «Му old Kentucky Home».
Але наші європейські вчительки були краще обізнані з англій¬
ським репертуаром, завдяки чому ми познайомилися зі студент¬
ськими жартівливими піснями з Оксфорду й Кембриджу, а також
з австралійською «Cooka-bura sits on an old gum tree», де повто¬
рюється той самий мотив, підхоплюваний за чергою різними
групами.
120
Більшість курсантів, чоловіків і жінок, були українці, чимало
було балтійців, кілька чехів. Одним із найретельніших студентів
моєї вікової групи був д-р Василь Маркусь, пізніший співробітник
«Енциклопедії українознавства». Пам’ятаю, як він ще задовго
перед сніданком походжав зі своїм записником липовими алеями
школи і вголос повторював завдані вірші. Там я познайомився
також з інженером Нестором Ходновським, який виявив декора¬
тивний талант і розмалював фронтову стіну шкільної їдальні на¬
ціональними прапорами народів «ді-пі». Посередині був, очевидно,
український прапор, перехрещений з американським. Серед
українців середнього віку був активний ще у Львові господарник,
інженер Атанас Мілянич, який пізніше розбудував українську
відпочинкову оселю «Діброва» коло Дітройту (про яку писала в
1960-х роках Софія Парфанович), було також декілька середньо-
шкільних учителів, один із яких вечорами вигравав на скрипці.
Було й привабливе гроно молодших і старших дівчат, із якими ми
проходжалися березовими лісками у соняшні вечори. Як у кож¬
ному більшому людському гурті, не бракувало й «скандалів», і
наша сувора директорка виключила одну студентку зі школи «за
неморальну поведінку», називаючи її при тому негарними україн¬
ськими словами.
Наш побут у Лявфі закінчився після двох місяців несподіваним
перенесенням школи у менш буколічні обставини, до недалекого
міста Ульм над Дунаєм. Ми всі допомагали в перевезенні шкіль¬
ного майна американськими вантажними автомобілями до нового
приміщення в одному з кількаповерхових шкільних будинків. Там
наш курс продовжувався ще місяць, до свого закінчення. На
широкому подвір’ї школи був купальний басейн, віддавна вже
невживаний, захаращений болотом і сміттям. Наладнання цієї
корисної в гаряче літо споруди поклали на ініціятиву курсантів.
Так сталося, що я потрапив у «виконавчий комітет» цієї справи
(можливо, вирішили, що я маю до цього відповідні інженерські
кваліфікації), тож я взявся мобілізувати до роботи охочих по¬
працювати в позанавчальні години. Ми роздобули десь лопати й тач¬
121
ки, розчистили дно, підлатали й підфарбували на синьо стіни - і
вже під кінець курсу в басейні була вода і можна було плавати.
Хоч по-справжньому з цього скористалися допіру наші незнані
наступники. А ми ностальгійно згадували покинений Лявф і зелені
поля навколо.
До Авґсбурґа я повернувся з приємним почуттям вільного во¬
лодіння англійською мовою. (Пошуки праці в Нью-Йорку невдовзі
захитають мою самовпевненість - але корисний початок все-таки
було зроблено).
Бміґраційні проблеми
Влітку 1949-го наші еміґраційні перспективи остаточно про¬
яснилися. Софія Парфанович і я одержали після довгих процедур
перевірки («скрінінґу») остаточні посвідчення від IRO, що ми
можемо бути прийняті до списку охочих виїхати до США. Проте
для остаточного полагодження справи треба було ще мати «спон¬
сора», тобто громадянина СІЛА, котрий був би готовий узяти на
себе повну відповідальність за нас в Америці, зобов’язуючись зо¬
крема забезпечити нас працею, якщо б ми самі не могли її знайти.
Таке зобов’язання було всього лише формальністю, бо, як по¬
казував досвід тих, хто вже встиг виїхати до США, знайти працю,
хоч і не найкращу, вдавалося практично кожному. І все ж документ
міг мати серйозні правові наслідки, тож треба оцінити добру волю
тисячів давніших українських переселенців до Америки за їхню
готовість допомогти своїм землякам. Акцією підшукування спон¬
сорів і висилання таких «афідавітів» займалися різні американські
допомогові організації, між ними й наш. Злучений українсько-
американський допомоговий комітет», знаний як ЗУДАК. Таке
офіційне засвідчення для Софії Парфанович і для мене виставила
«своїм приятелям» пані Марія Скубова із Сьомої вулиці, ч. 110
(при якій є українська церква св. Юра, українська крамниця з
книжками й писанками «Сурма» та інші). Після приїзду до Нью-
Йорка ми бачили цю старшу жінку лише один раз, складаючи їй
особисту подяку за зроблену нам послугу.
122
Моя кузинка Лариса отримала з Канади дворічний контракт
на «домашню службу» в провінції Онтаріо і виїхала туди вже в
серпні 1949 року. Марія Баран, якою теж опікувалася Софія,
дістала папери від далеких свояків з Маріямполя, що проживали
в Дітройті.
Після дальших формальностей із затвердженням «афідавіту»
від нашої нью-йоркської спонсорки нас остаточно повідомили на
початку жовтня про транспорт до перехідного табору в портовому
місті Бремен наприкінці місяця. Залишалося ще полагодити
справи видавництва, розподілити надруковані книжки між
книгарнями, підбити рахунки і зліквідувати хатнє господарство.
Книжок і паперів у Софії й у мене було багато, треба було те все
пакувати в скрині разом із домашним знадіб’ям, одягом і
всячиною. Був сльотавий, похмурий день, коли наш окремий поїзд
виїхав з Авґсбурґа на північ.
Нас примістили у великому таборі в передмісті Бремену, де
чекали на транспорт тисячі таких, як ми, «переміщених осіб».
Це був для мене перший побут у типовому «ді-пі» таборі. Меш¬
кали ми в однородинних кімнатах великих бараків, у їдальні ви¬
давали доволі щедрі гарячі сніданки, обіди й вечері, були там та¬
кож читальні з новими німецькими й американськими газетами,
зустрічали давніх знайомих і заводили нових, усі стежили за по¬
відомленнями про найближчі корабельні транспорте і про те, на
який корабель кого призначили. Можна було виходити до міста,
непривітного в осінних мряках. Чекання тривало днями, тижнями,
нарешті ми довідалися, що нас призначено на корабель «General
Stewart», який має відплисти 1 грудня.
Це були стандартні військові транспортні кораблі місткістю
10-15 тисяч тонн, якими під час війни перевозили американські
військові частини до англійських і, пізніше, французьких та ні¬
мецьких портів. У той час вони рейсували між Бременом і Гам¬
бургом у Німеччині та Бостоном, Нью-Йорком і Філадельфією,
перевозячи нових іміґрантів.
«General Stewart», жовтаво-брунатний, із двома чорними ко¬
минами, дожидався в метушливому порту, поки нас, добру тисячу
123
людей, повантажать із нашим майном, а тоді у призначений день
вирушив уздовж довгої затоки до моря. Спальні були на кількох
палубах, окремо чоловічі, окремо жіночі, з двоповерховими війсь¬
ковими ліжками. Нас попередили ще у Бремені, що в грудні
Атлантичний океан буває неспокійний, і ми скоро переконалися,
що так воно справді і є. Вже над протокою Ламанш небо було
похмуре, дув холодний вітер і нами добряче хилитало. Потім, у
відкритому морі, пішли великі гребенясті хвилі, захитало ще дуж¬
че, і добра половина пасажирів почала хворіти на морську хворобу.
Від того черги в корабельній їдальні помітно поменшали. Софія
теж почувалася не дуже добре, мене ж ця біда якось оминула,
може, тому, що я простоював здебільшого на горішній палубі,
ближче до корабельного «метацентру», тобто поздовжньої ма¬
тематичної осі, довкола якої коливається корабель. Десь на
четвертий день небо проясніло, навіть проглянуло сонце, хоча
вітер не меншав.
Серед пасажирів було, за офіційним списком, близько чо¬
тирьохсот українців, тож ми почали «організуватися». Перший
оформився хор, бо був між нами якийсь дириґент, і почалися про¬
би для запланованого концерту. Хтось запропонував почати курс
англійської мови, і мене, абсольвента школи в Лявфі, зразу при¬
значили вчителем. Зголосилося кілька десятків охочих, до мене
вони зверталися «Пане Професор», нам приділили кімнату з дош¬
кою, де ми щоденно відбували лекції. Мені теж припала функція
перекладача на українську мову щоденного корабельного бюле¬
теня, де, крім нашого географічного положення і середньої швид-
кости корабля (10-12 вузлів), подавалися найновіші радіоновини
про події у світі.
Між пасажирами був Юрій Степаненко, політичний діяч із
групи УНР та поет. Одного разу, коли гріло сонце, я застав його
на горішній палубі з розмріяним виглядом і нотатником у руці.
«Укладається якась віршина...» - мовив він.
Під кінець 13-денної плавби відбувся наш український концерт,
на який запросили всіх. Ми співали «Під вербою вода...» та інші
124
Нью-Йорк,
статуя Свободи
вітає нових
імігрантів
• ' ■ , % ;v ' '• '4 " - !
{} /
українські пісні, а також «God bless America!», і вкінці наша де¬
легація вручила капітанові корабля гуцульську касетку на виши¬
ваному рушнику з подякою за щасливе перевезення нас до нової
«обіцяної землі».
В останню ніч ніхто не спав, усі нетерпеливо виглядали на
заході світел Нью-Йорка. Над ранок 13 грудня попереду, ліворуч
від нас, із мряки виринула маєстатична Статуя Свободи із про¬
стягненим сяючим смолоскипом нам на вітання.
125
Додаток
Справа вбивства німцями
професорів у Львові
У першій частині споминів, згадуючи про цю справу (с. 88-
90), я писав: «Можливо, залишилися й інші свідки арешту
польських професорів у Львові, які могли би детальніше ви¬
світлити ті трагічні події». Інженер Михайло Корчинський (тепер
у СІЛА), який у той час був асистентом при катедрі металюрґії
на ЛПІ, прислав мені сторінки 259-294 виданої не надто давно у
Польщі історії Львівської політехніки (Zbyslaw Poplawski, «Dzieje
Politechniki Lwowskiej 1844 -1945». Wroclaw, Warszawa, Krakow:
Zaklad Narodowy Imienia Ossolinskich, 1992) - з інформацією про
ті події. Книжка проф. Поплавського (нар. 1913), колишнього
абсольвента Львівської політехніки, дуже солідно опрацьована
на підставі цитованих 90 книжок і газетних статтей та письмових
і усних свідчень 48 осіб.
Повне з’ясування обставин цього воєнного злочину залиша¬
ється завданням істориків. Основним джерелом (не згаданим
автором книжки) можуть бути німецькі воєнні архіви, доступні
для дослідників у Freiburg, Німеччина: Militar und Abwehr Archiv,
томи 6 і 7, про які мене інформував д-р Тарас Гунчак (СІЛА).
Можливо, що дані про цю справу є також у Німецькому цент¬
ральному архіві в Koblenz, які опісля перенесено до Pottsdam
коло Берліна. Є ще також живі свідки та учасники подій у Львові
влітку 1941-го, які тепер проживають в Україні або СІЛА і які
могли би подати свої інформації.
126
Нижче подаю уривки з книжки п. Поплавського в українському
перекладі.
Технічні Фахові Курси
Зараз після входу відділів німецької армії до Львова прибув до
міста батальйон «Nachtigall» («Соловейко»), призначений для
проведення спеціяльних політичних акцій. Його дії були старанно
приготовані у Берліні та Кракові за участю німецьких і україн¬
ських політичних чинників, зокрема при виготовленні про-
скрибційного списку визначних поляків. Старі адреси, якими вони
керувалися, вказували, що вона була складена напевно ще перед
нападом на Польщу. Здійснено численні арешти, а невдовзі й
злочин людовбивства вчених. Повний список включає прізвища
36 жертв, застрелених уночі з 3 на 4 липня 1941 на узбіччях
Вулецьких Горбів, нижче від 2-го Дому Техніків. Це не були по¬
літичні діячі, йшлося про удар у мозок народу. Подаємо тут лише
прізвища осіб, зв’язаних із Політехнікою:
Wlodzimierz Krukowski, 53 роки, професор електротехнічних
вимірювань
Antoni Lomnicki, 60 років, професор математики
Stanislaw Pilat, 60 років, професор нафтової технології
Andrzej Progulski, 29 років, син професора, інженер-електрик, із
батьком Станіславом, професором педіятрії
Wlodzimierz Stozek, 57 років, професор математики
Eustachy Stozek, 29 років, син професора, інженер-електрик,
асистент катедри електротехнічних вимірювань
Emanuel Stozek, 27 років, син професора, абсольвент відділу хемії
Kazimierz Vetulani, 52 роки, професор теоретичної механіки
Kasper Weigel, 61 рік, професор вимірювань
Jozef Weigel, 33 роки, магістр права, син професора
Roman Witkiewicz, 55 років, професор машинних вимірювань
Bronislaw Longchamps de Berier, 25 років, абсольвент відділу
рільництва, з батьком Романом, професором цивільного права
Університету Яна Казимира
127
Zygmunt Longchamps de Berier, 23 роки, студент відділу ріль¬
ництва, брат Броніслава
Поховано їх на місці злочину, а вже 8. X. 1941 року виконано
ексгумацію і тіла вивезено до Кривчицького лісу, де їх облито
бензином і спалено, а попіл розсипано.
26. VI. 1941 знищено професора Kazimierza Bartla в льохах
ґестапо за наказом Гімлера, коли німцям не вдалося використати
його для створення прихильного до них польського уряду (на
зразок В. Квіслінґа).
Під час німецької окупації 13. IV. 1943 року виявлено злочини
совєтського окупанта. В Катинських гробах знайдено, м. ін., тіло
підхорунжого резерву артилерії Вільгельма Бєлачича родом із
Хшанова, студента IV року машинного відділу; колишнього аси¬
стента інж. Людомира Дзєржановського, нар. 1902 р. в Тернополі;
поручника резерву 22-го полку піхоти в Сєдльцах, д-ра Стефана
Маріяна Качмара, доцента математики; тепер уже знаємо, що в
таборі у Старобєльську загинув інж. Зенон Тіль, колишній аси¬
стент, а в Осташкові підпоручник резерву 27-го полку польової
артилерії інж. Адам Карасінський, член корпорації «Орлєнта».
Оскільки отримуємо дедалі більше інформації про злочини, вчи¬
нені під час Другої світової війни, список жертв - осіб, зв’язаних
із Політехнікою, - без сумніву, збільшиться.
В таборі при вул. Янівській загинув видатний представник
теоретичних наук, керівник аеродинамічної лабораторії, доцент
Зиґмунт Фукс; загинув також разом із дружиною д-р інж. Ізаак
Розенцвайґ, дослідник геології електричними методами; у Варшаві
в публічній екзекуції (11. XII. 1943) загинув багатолітній про¬
фесор Львівської, а згодом Варшавської політехніки, д-р Стефан
Брила, з молодих літ діяч-патріот, окраса польської науки...
...З початком липня 1941 замкнено всі вищі навчальні заклади
Львова, подібно як і в Кракові, Варшаві та Познані. Від 1. VIII.
1941 року три південно-східні воєводства Речі Посполитої названо
«Distrikt Galizien» і прилучено до Ґенерального Губернаторства,
на розчарування українців, які вже мали сформований уряд
128
республіки Західної України на чолі з прем’єром Ярославом
Стецьком-Карбовичем. Цей уряд заарештовано та інтерновано в
Берліні...
У червні 2003 я переслав до Ректора ЛПІ проф. Юрія К.
Рудавського перший том своїх споминів разом з оригінальним
текстом проф. Поплавського, цитованим вище, і запропонував у
своєму листі, щоб пам’ять загиблих визначних професорів По¬
літехніки, жертв воєнного варварства, вшанувати меморіяльною
таблицею в будинку ЛПІ та відповідною церемонією (можливо,
за участю ректорату Львівського університету, який теж втратив
кілька десяток своїх учених, а також представників Політехніки
у Вроцлаві, з якою ЛПІ підтримує дружні взаємини).
За шість місяців, що минули від того часу, відповіді так і не
надійшло.
9-4-369
129
Життєпис
на тлі доби,
або Повернення мемуаристики
і.
Десь на самому початку 70-х років, одразу по закінченні шко¬
ли, мені пощастило прочитати три книжки спогадів Юрія Смолича
про літературне життя 20-х років під загальною назвою «Розпо¬
відь про неспокій». Трилогія вже мала на той час репутацію на-
півзабороненої: період відлиги закінчився, і більшість із тих імен,
що їх згадав у своїх мемуарах Смолич, виявилася знов «небажа¬
ною» з погляду партійних цензорів. Заборона була радше нефор¬
мальною: коли років через десять мій шеф, головний редактор
журналу «Всесвіт» Віталій Коротич, викреслив зі статті згадку
про Зерова як перекладача античних поетів, і я простодушно за¬
протестував: «Але ж Зеров не заборонений!» - Коротич, як завше
лагідно посміхаючись, майже з батьківською теплотою напоумив
мене: «Миколо Юрійовичу! Ну, що ми будемо через якогось там
Зерова сваритися з ЦК партії!..»
Хрущовська «реабілітація» діячів «Розстріляного Відроджен¬
ня» виявилася не лише частковою, а й короткочасною: перевидан¬
ня їхніх книжок припинилося, публічне згадування їхніх імен - теж.
Розділ про Хвильового взагалі не потрапив до Смоличевої трило¬
гії - ми змогли його прочитати допіру під час перестройки. За¬
бороненість (чи напівзабороненість) була, безумовно, істотним
каталізатором, що впливав не лише на моє сприйняття Смо-
личевих «розповідей», описуваних у них постатей і подій. Зро¬
зуміло, що нічого політично «неблагонадійного» у цих спогадах
не було й не могло бути: автор свідомо чи підсвідомо зосере¬
130
джувався на літературному побуті, оминаючи гострі ідеологічні
кути. Але для тоталітарної влади «неблагонадійним» був сам
побут - адже це був побут вільних творчих людей, які щось собі
пописували, сперечалися, пили чарку, закохувалися, грали на
більярді й анітрохи не скидалися на «солдатів партії», «інженерів
людських душ», ідолоподібних «класиків соціалістичного
реалізму».
Перше моє враження від прочитаних мемуарів - дух свободи,
нестерпна легкість буття, відчуття проминальности часу й вод¬
ночас - непроминальности; такий собі спіритичний сеанс, урок
магії - відчакловування часу назад і оживлення давно зниклих
подій і персонажів. Щось подібне я відчував, читаючи книжку
Юлії Гартвіґ «Аполінер» та романи Анрі Перюшо про богемних
французьких художників кінця XIX століття.
2.
Згодом один мій приятель, який покинув навчання на фі¬
лософському факультеті КДУ заради посади вантажника у хліб¬
ному магазині, несподівано влучно пояснив мені суть тих моїх
«мемуарних» переживань. Він напрочуд спокійно відповів мені
на одне дурнувате запитання, яке я задав у його помешканні, за-
гледівши напіврозгорнену «Подорож до Італії» Ґете на столі.
«Навіщо це тобі?» - по-телячому здивувався я, маючи на увазі,
що є чимало цікавіших і важливіших книжок, шанованих у
нашому «андеґраундному» середовищі. «Знаєш, - сказав він, - у
цій совдепії бажано іноді читати щось справжнє».
Я зрозумів його, хоч, можливо, не зразу й не повністю. Я
зрозумів, що тоталітарному знеособленню слід протиставити
щось винятково особистісне, безстилевості - стиль, поневоленню
- внутрішню свободу. Поступово я став завзятим читачем і
колекціонером усіляких щоденників, спогадів та листів - усієї
Цієї «паралітератури» чи, як дехто вважає, «недолітератури»,
котра, втім, має одну перевагу над будь-якою, хоч би й
найкращою, «літературою»: вона — автентична.
«Автентичність» тут, зрозуміло, не тотожна правдивості чи
об’єктивності. Автор спогадів несвідомо, а деколи і свідомо
переплутує факти й обставини; ще частіше - не договорює, об¬
минає ті чи ті неприємні деталі. Хрестоматійний приклад -
«Сповідь» Жан-Жака Русо, де автор не зупиняється начебто перед
найвідвертішими зізнаннями (включно з розповіддю про свої
сексуально-ексгібіціоністські витівки), а проте робить це, як мож¬
на припустити, саме для імітації щирості, для більшої пере¬
конливості деяких інших своїх риторичних стратегій, зокрема й
для приховування свого непростимо-байдужого ставлення до
власних позашлюбних дітей.
«Автентичність» мемуарного тексту - це насамперед його осо-
бистісність, індивідуалізованість, не опосередкована через систе¬
му художніх образів та персонажів, а явлена через безпосередню
нарацію: «так було» чи принаймні «так, здається, було (якщо мені
тільки не зраджує пам’ять)». Ця автентичність створює певний
поетичний ефект, атмосферу ліричного ретровірша: читач ме¬
муарів, як і читач поезії, дотикається до певного автентичного
досвіду - пережитого й переосмисленого, а відтак і певним чином
представленого-змонтованого.
В українській літературі жанр мемуарів був фатально недороз¬
винений - як, утім, і багато інших жанрів, - з огляду на її суспільну
дисфункціональність, не зовсім точно названу «неповнотою». Для
писання щоденників, спогадів і листів, які мають певну мистецьку
вартість, потрібен вищий чи принаймні середній клас як головний
виробник, споживач і передавач відповідних текстів - через їхнє
публікування чи бодай родинне успадкування-переказування.
В Україні, де урбанізація та едукація вчорашніх селян означали,
як правило, їхню русифікацію, інтеліентський прошарок був
занадто тонким, аби витворити повноцінну систему літературних
жанрів та інституцій: простіше було з поезією, котра могла існу¬
вати навіть у захалявних книжечках, гірше - з великою прозою,
літературною критикою та всіма різновидами есеїстики, зокрема
й мемуарно-щоденниково-епістолярними. Певні зміни на краще
на зламі ХІХ-ХХ століть, що увінчалися своєрідним «націо¬
132
нальним відродженням» 1910-1920-х років й артикулювалися в
досить потужному модерністському дискурсі, виявилися, на жаль,
короткочасними. «Великий терор», що настав невдовзі, не лише
винищив майже всю українську інтелектуальну еліту, а й надовго
відбив охоту всім іншим до будь-якої відвертості, хоч би навіть у
найприватніших листах, щоденниках чи спогадах для сімейного
вжитку.
Моя мати, котра пережила голод 33-го року на Харківщині,
так і не наважилася розповісти мені про нього до самої смерті в
1979-му, і лише завдяки батькові («західнякові») я таки дещо
довідався про цю трагедію. За цим небажанням розказувати, як я
розумію, стояв не лише страх і природне бажання вберегти дітей
від офіційно «забороненої» на той час інформації. Припускаю,
що мовчанку спричиняв також певний психологічний шок,
пережитий у семилітньому віці, коли з голоду вимерла вся родина
і все село; психологи знають про це намагання людини виштовх¬
нути занадто травматичний досвід за межі свідомості, мовби йо¬
го й не було; в цьому, вважають вони, причина неврозів; у цьому,
гадаю, причина глибокої амнезії і глибокої неврастенії в нашому
совєтизованому суспільстві.
Свого часу Вадим Скуратівський розповів надзвичайно пов¬
чальну історію свого спілкування з Василем Козаченком, без¬
надійно поганим соцреалістичним письменником, але, як кажуть,
незлою людиною, що після каШебістських погромів 1972 року
очолював Спілку письменників України і завдяки цьому спромігся
навіть видати чотиритомове зібрання власних творів. Розмова була
неформальною, застільною, і, можливо, саме тому підігрітий
чаркою Василь Павлович розповів значно молодшому за нього
колезі досить моторошні історії про так звану «героїчну» оборону
Києва, про бездарність, боягузливість і підлість військового
начальства, - розповів усе, як було, а не як мусило бути згідно з
панівними соцреалістичними канонами.
Вражений розповіддю Вадим Скуратівський попросив метра
записати це все - не для друку, зрозуміло, бо ніхто б у той час
такого не видрукував, а так - для історії, для нащадків. І яке ж
було Вадимове здивування, коли метр цілком щиро зізнався, що
133
він пробував це зробити, і не раз, але, виявляється, нічого не ви¬
ходить: матеріал випручується з-під звичних для нього стильо¬
вих засобів, а іншими, відповіднішими наративами соцреалістич-
ний письменник, як з’ясувалося, не володіє. Достоту так одна
молода авторка жалілась колись моєму знайомому редакторові
газети, що не може написати для нього статтю, бо хоч би за яку
тему взялася, виходять усе одно вірші.
Страхітливе «розінтеліенчення» української літератури, про
яке ще 1954 року на підставі аналізу соцреалістичних текстів
написав Юрій Шерех, відбилося зокрема у її своєрідній стильовій
імпотенції, неспроможності адекватними художніми засобами
відбити складність і різноманітність довколишнього життя, ви¬
разити тонку, небанальну думку, віддатись невимушеній інте¬
лектуальній рефлексії, виявити іронію чи самоіронію або й просто
щось розповісти по-людськи, «не-віршами».
Наслідків цього «розінтеліенчення» не усунено й досі, що, ма¬
буть, і не дивно з огляду на неподолану соціальну упослідженість
українства, української мови й культури, а тим більше - з огляду
на «самоколоніальну» схильність розінтеліенченого українства
зберігати старі канони та ієрархії, практики та інституції. Те, що
більшість із понад тисячі українських радянських письменників
так і не спромоглася за кільканадцять літ незалежності написати
нічого путнього, показує, що самої лише свободи від ідеологічних
цензорів недостатньо, потрібна ще й свобода внутрішня - інте¬
лектуальна, духовна, естетична. Можливо, єдиний вартісний твір,
який би могли по собі залишити соцреалістичні метри, - це чесні
і невибагливі спогади про пережите. Але, схоже, для більшості з
них це завдання є непосильним - із тих самих причин, що й для
покійного Василя Козаченка.
3.
І все ж десятиліття свободи не минуло намарно. Українська
література, попри свою хронічну знекровленість і (пост)коло-
ніальну маріналізованість, максимально наблизилася до тієї вкрай
134
бажаної для всіх новочасних літератур різноманітності жанрів,
напрямків, стилів. Цьому прислужилися, безумовно, молоді пись¬
менники, але також письменники старші - із літературного
андеґраунду, з дисидентського самвидаву, з діаспори, зрештою, з
минулих, часом давно минулих, десятиліть. Есеїстика, якої в
Україні раніше майже не існувало, стала чи не найпопулярнішим
жанром останнього десятиліття, а численні щоденникові, епісто¬
лярні та мемуарні тексти склали успішну конкуренцію на книж¬
ковому (і журнальному) ринку найуспішнішій белетристиці.
Велика заслуга в цьому відродженні мемуарного жанру в сьо¬
годнішній Україні, безумовно, належить діаспорі - емігрантам
кількох поколінь, що, живучи у вигнанні, сумлінно занотовували
й видавали (власним, здебільшого, коштом) спомини про побачене
й пережите, сподіваючись без надії, що колись їхній досвід стане
в пригоді не лише їхнім найближчим, а й найдальшим, народженим
у далекій країні, нащадкам. Ці спомини - різного обсягу й якості,
від фундаментальних двотомовиків Григорія Костюка, Юрія Ше-
вельова, Івана Кедрина-Рудницького, Володимира Кубійовича чи,
навіть, тритомовика Костя Паньківського до численних «про-
пам’ятних книг» та всіляких оказіональних збірників, виданих
випускниками стрийської, тернопільської та інших гімназій, - на
свій лад і у різний спосіб рятують нас, нинішніх, від знекорінення,
від потворної амнезії, насаджуваної комунізмом (як, утім, і сьо¬
годнішнім пост-комунізмом), допомагають відновити певну струк¬
туру пам’яті, спадкоємності, цивілізаційного «габітусу».
Чимало з цих мемуарних видань - книжки Валер’яна Реву-
цького, Марти Тарнавської, Марічки Савчин, Юрія Луцького, Іва¬
на Кошелівця, Леоніда Плюща, Данила Шумука - вже з’явилися
в Україні. Ще більше текстів (спомини Левка Лукасевича, Івана
Майстренка, Йосипа Гірняка, Софії Парфанович, Наталі Ліви-
цької-Холодної) дожидаються перевидання. На тлі дисидентської
чи «комбатантської» мемуаристики дві невеликі книжки спогадів
Романа Волчука виглядають порівняно скромно. Роман Волчук
не належить до «культурних героїв», ані, тим більше, до героїв
«політичних». Закінчивши в Австрії політехніку, він перебрався
135
1949 року разом з багатьма іншими українськими біженцями до
Америки, де успішно інтерувався в чуже суспільство і спромігся
на вдалу професійну кар’єру. Як фахівець із проектування ста¬
левих мостів він зробив вагомий внесок в американську інже¬
нерну науку, видавши низку підручників, опублікувавши чимало
наукових статтей в американських та міжнародних журналах, ви¬
голосивши не одну доповідь на міжнародних наукових конфе¬
ренціях, запропонувавши ряд інновацій у методику проектування
та збереження довгопрогінних мостів. Власне, й сьогодні, у вісім¬
десят років, він ефективно керує своєю консультаційною фір¬
мою, ділиться досвідом з українськими колегами (зокрема як за¬
кордонний член Академії будівництва України), співпрацює з На¬
уковим товариством ім. Шевченка у США, жваво цікавиться укра¬
їнськими справами й активно допомагає відновленій в Україні
скавтській організації «Пласт», якої членом був ще в ранньо-
шкільні роки.
Пропоновані спогади охоплюють своїми хронологічними рам¬
ками лише невелику частину авторового життя - від дитячих років
у Львові до навчання у Відні та Ґраці й емірації 1949 року до
США. Можна припустити, що цей період є найцікавішим чи
принаймні найдраматичнішим у його біографії, як і, зрештою, в
біографії багатьох інших українців, затиснених історичною долею
між «двома левіафанами». Багато кому саме в цей період, подібно
до Романа Волчука, доводилося робити драматичний - гамле¬
тівський чи фаустівський - вибір між більшим злом і меншим,
між збройним опором і пасивною непокорою, між імовірною за¬
гибеллю в сталінських таборах і довічним вигнанням.
Роман Волчук, слід віддати йому належне, завжди намагався
зробити оптимальний вибір, ґрунтуючись на певних антропо-
центричних засадах. Людина в його світогляді завжди була голов¬
ною цінністю, і саме тому він ніколи не розглядав усерйоз то¬
талітарних альтернатив - чи то у вигляді капітуляції перед на¬
цистами чи більшовиками, чи то у вигляді прилучення до дон-
цовсько-бандерівського інтеґрального націоналізму. Це істотно
ускладнювало життя юнакові (власне, ускладнює й досі, судячи
136
З деяких малоприхильних відгуків на Волчукові «Спомини» у
націоналістичних середовищах), проте завжди давало змогу збе¬
рігати внутрішню гідність і, сказати б, ідеологічну нескаламуче-
ність погляду на злободенні, доволі складні події. Ця внутрішня
врівноваженість і шляхетність відчувається і сьогодні в самому
стилі пропонованих спогадів - стилі, що його я, як редактор, на¬
магався зберегти у якомога автентичнішому вигляді, разом із ха¬
рактерними для відповідного часу и обставин галицизмами, зво¬
дячи до мінімуму необхідні для сучасного українського читача
виправлення.
Перша частина спогадів Романа Волчука - «з передвоєнного
Львова та воєнного Відня», - видана торік «Критикою», виявилася
напрочуд успішною: буквально за місяць видавництву довелося
повторити наклад. Припускаю, що й другу частину споминів - «з
повоєнної Австрії та Німеччини» - читачі зустрінуть не менш
прихильно. Книжка має всі ознаки доброї прози: зграбний стиль,
блискуче чуття деталі (відзначене ще в передмові до першої книж¬
ки професором Грицаком), захопливий сюжет, яскраві характери
(серед яких зустрічаємо й уславлених Омеляна Пріцака та Івана
Лисяка-Рудницького), добре почуття гумору, ерудиція, доречні
епістолярні вставки, унікальні архівні знімки... Є в книжці й до¬
волі незвична для емігрантів уважливість до «чужинського» світу,
ба навіть проникливість, пов’язана, вочевидь, і з загальною ком¬
петентністю, і з особистою включеністю у цей світ. А головне -
є яскравий образ самого автора, головного героя цієї книжки, з
його неповторною інтонацією і неповторним - не конче ідеалі-
зовано-агіографічним, а проте надзвичайно гідним і цілісним -
життям.
Микола Рябчук
137
Іменний покажчик
до спогадів Романа Волчука*
Адріяна («Аруся») 23,28,
Андрич, Іво 44
Антон, Штень (вуйко) 70
Ануй, Жан 109
Аполінер, Гійом 131
Аспарух 67
Ататюрк, Кемаль 69
Бабин, Юрій 58
Бабій, син Івана 60
Бабій, Іван 71
Багряний, Іван 99,118
Байлов, Ада 136,157,159;
39
Байтала, Т. 60-62
Бальзак, Оноре де 51
Бальк, Юзеф 50
Баляс, Володимир 99
Банах, Стефан 54,85
Бандера, Степан 90
Баран, Марія 52-53,105—
106,123
Б грецький 46
Бартель, Казімєж 82, 84,
89-90
Бартошевіч, Казимір 99
Бах, Йоганн Себастьян 60
Бачинський, П. 24-25,44,
70,72
Башкірцева, Марія 58
Безкоровайний, Василь 61
Бекесевич, А. 105
Бем, Карл 40,104
Бень, Василь 29
Бер, професор 37
Берія, Лаврєнтій 76
Бетховен, Людвіґ ван 41,
103
Бжозовскі, Леопольд
Станіслав 99
Біда, Костянтин 70
Білинський, Володимир
(«Дзюньо») 54,61
Білинський, Клавдій 27,
29,6&-69,72-73,75
Білозор, Наталка 103
Блавацький, Володимир
111; 16
Блюмауер, Альойс 49
Боденфельд 98
Бойдуник, Катерина (з
Штенів) 23
Бой-Желенський, Тадеуш
51
Бортнянський, Дмитро 63
Босий, Володимир 66
Боцва 75
Братро 99
Бріке 72
Бужиньскі 99
Бунін, Іван 108
Бурачинська-Рудик, Лідія
77
Бурачинський, 60,61,62
Бутович, Микола 108
Бучко, єпископ 72
Бучма, Амвросій 77
Вагилевич, Іван 61
Ваґнер, Ріхард 125, 158;
104
Вайс, Берта 122, 163; 38,
42
Васільковскі 99
Вебер, Карл Марія фон 41
Велс, Герберт 77
Вергановська, Іванна 54
Вергановська, Ася 54,63
Верґілій, Марон Публій 49,
52,168,169,170,172,
174
Верещиньскі 99
Вехтер, Отто 60,61,92,98
Виговський, Іван 56
Виспянський, Станіслав 63
Вільчкевіч 99
Вільямс 41
* Посилання на першу книжку - «Спомини з передвоєнного Львова та воєнного
Відня» - виділено курсивом; посилання на це видання подано прямим шрифтом.
138
Вінценз, Станіслав 83
Власов, Андрій генерал
128,160
Войтович, Еміль 154
Войтович, Мирон 141-
145,154,157; 42
Волчук, Йосиф 22
Волчук, Марія (з Черня-
хівських) 22
Волчук, Марта, дочка
Романа 23
Волчук, Мафтей 22; 106
Волчук, Осипа (з Маце-
вичів, «Юзя») 23
Волчук, Пилип («Тусько»)
19,22,126-127', 12-14,
32,43-56,106
Волчук, Роман («Пицьо»)
22, 97, 118-119, 127,
129-130, 137-140,
143-147,149,150,155
Волчук, Стефанія 22
Волчук, Теодор, батько
Пилипа 19
Вольрат, фотограф
Ворошилов, Клім 76
Врубель, Михайло 99
Гаас, Юліюс 95
Гавриляк, Роман («Сват»)
97,140,145-148,150;
112
Гаврих, Ярослав 92
Гайворонський, Михайло
117
Гайдн, Франц Йозеф 94
Гайнц, Гайнріх 57
Галан 72
Галібей, Роман 103-104,
106,117,139
Гартвіґ, Юлія 131
Гартман, Фрідріх 122
Гауптман, Рерґарт 22
Гвоздецький, Яків 61
Гемінґвей, Ернест 120
Гендель, Ґеорґ Фрідріх 60,
94
Герасименко, 86
Гіндеміт, Пауль 41
Гірняк, Іван 111
Гірняк, Никифор 97
Гірняк, отець 12
Гітлер, Адольф 58, 72, 73,
90,156; 94,104,119
Гніздовський, Яків 108
Гоголь, Микола 61,68,111
Голіян, Р. 12
Головацький, Яків 61
Головко, Лідія 59
Голувко, Тадеуш 71
Гонтар, Б .105
Гораєцький, Нестор 118-
119,122
Горацій (Квінт Горацій
Флакк) 52
Горбаль, Р. 105
Горникевич, Теодор 52-54,
57,62
Городовенко, Нестор 111
Гофер, Андреас 12
Грабович, Роман 157; 38
Грабовський, Павло 22
Гриза 61
Гриневич, Ігор 112,114
Грицай, В. 39
Грицак, Петро 133
Грицак, Ярослав 136
Грушевський, Михайло
100
Іунчак, Тарас 126
Губер, М.Т. 81
Іуцул 66
Ґарбачовська, Яніна 50
Ґеббельс, Йозеф 106
Ґеник-Березовський, Я. 40
Ґершвін, Джордж 96
Ґете, Йоган Вольфґанґ 131
Ґілевич, Богдан («Рільо»)
97,148
Ґіркман 122,123
Ґіртлер 96,123
Дада (Мосора) 136, 157,
159,161
Данилюк, Іван 35
Дворжак, Антонін 41
Денисюк, Микола 70,78
Діфференц, інженер 59,61
Дзєдзінський, В. 60
Добрянський, Д. 106,116
Добрянський, Лев 114-115
Довгаль, 104
Докуліл 93
Донцов, Дмитро 71, 104-
107
Дорожинський 70
Дорошенко, гетьман 32
Дорош, Ю. 60
Драгоманов, Михайло 105,
108,115-116
Дудич 60
Дудко, Федір 49
Дутка, Олько 148
Елґар41
Єднорог В. 58
Єйтс, Вільям Батлер 118
Єлисавета 116
Єреміїв 70
Жеромський, Стефан 51
Жуковський 46
Жюльвіль, П. де 173
Загайкевич, Богдан 105
Зайцев, 49
Заклинський, Богдан 92
Залуцький, 60
Зарицька, Катерина 60-61,
99
Зарицький, Мирон (батько
Катерини) 98
Затлер, Конрад 35-37
139
Захарків, Борис 103,109
Зиблікевич, Євген, 126
Зимак, Павло 55,62
Зільберсберґ 72
Зосер 123
Зоська 88
Іваненко 49
Івченко, Михайло 49
Ілечко, Богдан 56, 77
Іта (див: Павликовська)
142-144
Йориш, Володимир 77
Калиневич, І. 94
Калитовська, Марта 74
Калінін, Міхаїл 76
Калюгова 29
Кальвін, Жан 25
Каменецький, Юліян 79-
80
Караян, Іерберт 94
Карл Великий, імператор
32
Карпенко-Карий, Іван 62
Карпинець, Галина 149
Качмар 114
Кестнер, Еріх 102
Кивелюк, Р. 92
Кіпа, Вадим 17
Кіплінґ, Джозеф Редьярд
38,49
Клінґст, Анна 93
Кобилко, Катерина 136; 79
Ковпак, Сидір 111
Козаченко, Василь 133—
134
Козинський, 0.59,61
Коленський, С. 135
Колодій, робітник 60
Колонтай, Іуґо 20
Кониський, Олександр 22
Коновалець, Євген 100
Конрад, Джозеф 110
Копистянський, Адріян 53
Кордуба, Мирон 62
Корнель, П’єр 172
Корнійчук, Олександр 77
Коротич, Віталій 130
Корчинський, Михайло
18, 86, 99, 101, 105,
112,117,137-141,144;
69,71,73-74,126
Косач Юрій 49
Костельник, Іриней 92,149
КостюкКостюк, 60
Костюк, Іван 38, 92
Косцюшко, Тадеуш 20
Котельницький, Олек¬
сандр 174
Котляревський, Іван 49,
174
Кохановський, Ян 51
Коцені 90,123
Коцюбинський, Михайло
110
Коцюмбас, Остап 59
Кравченко, Уляна 104
Кравчук, Леонід 118
Кремер, професор 37
Кривицька, Л. 61
Крижанівський, Юліян
119
Кримський, Агатангел 17
Крип’якевич, Іван 53,132
Крип’якевич, Роман 105,
112,128,132
Крип’якевичі, брати 42
Кріпс, Йозеф 41
Крупа 93
Крушельницька, Л. 40
Крушельницькі 42
Кубійович, Володимир
102,108-109", 114
Кузів, єпископ 72
Кузів, керівник школи анг¬
лійської мови 119
Кулачковський, С. 52, 76
140
Куліш, Микола 129
Кунда145
Купчинський, Роман 64;
112,117
Купчинський, Юрій 150;
112,114-115
Курилло 99
Курило, А. 105
Кушнір, Ада 39
Кушнір, Лев 39
Лариса, кузинка 67, 96,
105,123
Ластовецький, Андрій 111
Лебедь, Микола 89
Леверкюн, Адріян 103
Левицька («Міка») 60,61
Левицька, В. 111
Левицький, Роман 114—115
Лемеха, Віра 100
Ленґауер, 82
Лєнін, Владімір 77, 79-80,
84; 119
Лепкий, Богдан 40
Лещій, Северин 63
Лєгар, Ференц 67
Липа, Юрій 49,58
Липинський, Вячеслав
105,107,116-117,128;
32
Лисенко, Микола 40
Лисяк, 162
Лисяк, Р. 59
Лисяк-Рудницький, Іван
58-62, 107-108, 128,
139-140', 17,19-21,25,
26, 44, 68, 70-73, 79,
136
Лівицький, Андрій 99
Лінґен, Тео 157
Лінкольн, Абрагам 104
Лісенко, 1.111
Ліст, Ференц 158
Лозинська, Нуна 150
Лончина, Богдан 99, 102,
112,117,144
Лубянецький 60-61
Лужницька, Н. 39,40
Лужницький, Григір 39
Лукасєвіч, Ян 99
Луцький, Юрій 17, 57-58,
60-62
Льонцьо 142
Любомирович Г. 52
Любченко, Аркадій 111
Людмила 76
Магомет, пророк 31
Майстренко, Іван 99
Македонський, Олександр
69
Максиміліян, кайзер 101
Маланин 61
Маланюк, Євген 111
Маланюк, Іра 40
Мандрик, Т. 104—105
Манергайм, 77
Манн, Томас 103
Марія Тереза 39,45
Марковська, 0.40
Маркусь, Василь 121
Марта (Наконечна) 147-
150
Маслов, Микола 87,89
Мацевич, Анна («Анда»)
23, ЗО, 70
Мацевич, Антоніна («Тон-
ця») 23,28
Мацевич, Володимир (вуй¬
ко Влодко) 23
Мацевич, Іван 23
Мацевич, Катерина 23
Мацевич, Марія (з
Бойдуників) 23, ЗО
Мацевич, Михайло 23
Мацевич, Ольга («Оля»)
23,28,30
Мацевич, Степан 23
Меланія («Меляся») 23
Мелян 122,123
Мельник 71,79
Мечник, М. 90
Меиггрович, Іван 43
Миколай, св. 32
Михайлович 38
Михаськів, М. 40
Мирося 142
Мікоян, Анастас 76
Мілянич, Атанас 121
Мінкус, Людві* 77
Місько 141-143
Міцкевич, Адам 51
Мозер, Ганс 157
Молотов, Вячеслав 76
Мольєр, Жан Батист 52,
60,62-63,174
Мосора, Дада 73,75,83
Мохнацький, Ю. 94
Моцарт, Вольфґанґ Ама-
дей 58,65,94; 84
Мудрий, Василь 97
Мудрик, Андрій 62
Музика, А. 105
Мунте, Аксель 108
Муссоліні, Беніто 72-73;
119
Назар, Ю. 52
Найнер, сестри 8
Нестор, літописець 20
Нечуй-Левицький, Іван 22
Николин, Борис 150
Нікліборц 99
Ніцше, Фридрих 105
Олесь, 0.127
Оліпра 53
Орвел, Джордж 93-94
Орест, Михайло 127
Орф, Карл 94
Осташевський, 60
Павликовська, Віра («Іта»)
141,143,145
Павлина 164
Паздрій, Богдан 111
Панчишин, Маріян 90
Панчук 72
Паньківський, Кость 91,97
Парандовський, Ян 51
Парасюк, Остап 77,108
Парфанович, Костянтин
42
Парфанович, Лукія (див.:
Цєпла Юлія) 42
Парфанович, Микола
(«Старий Пан») 42-43
Парфанович, Ольга 42
Парфанович, Софія («Зонь¬
ка») 38,41- 43,67,79,
91, 97,120,125 -127;
6-8,12,14,29,44 - 46,
48-50, 53-55, 71-72,
78, 80, 84, 87, 96, 98,
103-111,121-124
Парфанович, Теодор 42; 11
Пастернак, Є. 108
Пеленська 61
Пеленський, Зенон 12
Перейма 71
Пернталер, бухгалтер 59
Перхорович 98, 99
Перюшо, Анрі 131
Петлюра, Симон 99-100
Петрів 29
Печерський, Теодозій 20
Пєрацький, Броніслав 71
Пизюр, Євген 128,139,159
Пілсудський, Юзеф 63, 71
Пішель, фабрикант 5-7,
9,11
По, Едґар Алан 120
Полянський, Юрій 54
Полтавський, Збислав 126,
129
Попович 61
141
Потерейко, робітник 60
Приходько, Віктор 42
Прінчій, Ґавріло 44
Пріцак, Омелян 17,19,25-
27, 29-33, 70-72, 78-
79,136
Прокоп, Мирослав 73
Прокопович 62, 76
Прокоф’єв, Сєрґєй 41
Прус, Болеслав 51
Пруст, Марсель 51
Пухер 122
Пухивий, А. 40
Пуччіні, Джакомо 39
Пушкін, Алєксандр 75
Рабцевіч 123
Раковський Іван 38, 60
Рибак, Василь 73
Рильський, Максим 57
Рільке, Райнер-Марія 83
Рожанський, Любомир 56,
61
Розенбер1, Альфред 106
Ройко, О. 94
Романишин, Іван 59-62
Роммель 102
Рон, професор 24-28
Ронєвіч 99
Росляк 72
Россіні, Джоаккіно 67
Рубель, Ярослав («Ярко»
«Рубляка») 98, 142-
144,146-150,157; 112,
114-116
Рудавський, Юрій 128
Рудко 29,69,71-72
Рудко, Василь 114
Рудницька, Марта 51
Рудницька, Мілена 17,19,
24,32,44,70-72,78
Рудницький, Михайло 51,
111
Рузвелт, Франклін 10
Русо, Жан-Жак 132
Рюман, Гайнц 157
Рябчук, Микола 18
Савицький 60-61
Сажнін, Д. 110
Салій 71
Салій, Зенон 105,110
Самчук, Улас 58
Саноцький 97
Сарджент, Мелколм 41
Сартр, Жан-Поль 109
Селезінка, 0.40
Селін, Луї-Фердінанд 83,
108
Сендега, В. 105
Сеник 91
Сенкєвич, Іенрік 53
Серсінський, Т. 60
Сєрпіньскі 54,85
Ситник, Володимир 70
Сіверс, хорват-еміґрант 62
Сільоне, Іґнаціо 109
Сінгалевич, Володимир 65
Сітницький, Іван 54, 76
Скаррон, Поль 49,168-174
Сковорода, Григорій 108
Скоропадський, Данило 99
Скоропадський, Павло
106; 99-100
Скоцень 66
Скрипій 61
Скрипчук, В. 40
Скубова, Марія 122
Скуратівський, Вадим
133-134
Слиж114
Словацький, Юліуш 51
Слотвінскі, Юзеф 50
Смеречинський 140
Смолич, Юрій 49; 130
Сталін, Іосіф 72-73,76,80,
87; 10,38,94,119
Стародуб, Марія 58
Стахів 72
Стахів, Матвій 115
Степаненко, Юрій 124
Стефаник, Василь 108
Стеценко, Кирило 94
Стецько, Ярослав 90
Стешенко, Іван 174
Стіни 93
Стожек, Влодзімєж 54,85,
90
Стрілецький, Володимир
56,87
Ступка, Богдан 12
Ступницький 114
Суховерський, Ігор 89,112
Сціборський, Микола 91
Тайріх, доктор 84,87
Танк, Франц 24-25,28 - 29
Темницький, Іреней 112
Терещенки 68
Тершаковець, Михайло 48,
50
Тетяна («Туся»), Штень 70
Тимкевич, Антін 151-153,
155
Тимяк, Сидір 39,79,89
Тисовський, Олександр
(псевдо Дрот) 54
Тичина, Павло 79
Тишовницька, Дарія 148
Тіто, Йосиф Броз 38,107
Тобілевич, Іван 22,61
Томашівський, Степан 32
Торубара, Сократ 157
Травт 93
Трач, Олександер 31
Трач, Ольга 31, 40
Трембіцький 61
Тувім, Юліан 51
Туган-Барановський,
Михайло 108
Туліє, М. 81
Тютько, Володимир 105
Урбан, професор 84
142
фединський,адвокат 12
фединський,163
Федорович, Юрій 114
федусевич, Мирон 48-50,
59,62,65
Филипович, Тарас 71,78
Фіґоль, Атанас 114,116
Філявс, виконроб 60-61
Фіндайс 123
Фляйш, Фердінанд 65
Фостер, С. 120
Франко, Баамонде Фран-
сиско 72
Франко, Іван 22,60,77,116
Франс, Анатоль 22,26
Франц, Йосиф, цісар 39;
116
Фреліх 123
Фройд, Зіґмунд 84
Фуртвенґлер, Вільгельм
94,125
Хвильовий, Микола 108;
130
Хмельницький, Бощан 28,
53, 77,107,117
Ходновський, Нестор 121
Хроновят, Михайло 140
Хрущов, Нікіта 75
Цєпла, Юлія 127
Цєплий 127
Цибрух, Я. 92
Ціпсер 99
Ціцерон, Марк Туллій 52
Чайківська, Люба 147,150
Чайківський, Зенон 61,70,
. 92,111,149
Чехов, Антон 108
Чехович 116
Чіпка, Галактіон (Роман
Купчинський) 64; 112
Чітарі, професор 38
Чолган, Іларіон 147
Чорнєґа, Орест 59
Чорнєґа, T. 61-62
Шандрук, Павло 128
Шарко, Мирон 145-146,
148; 114
Шарко, Терешка 114
Шаффернак 123
Шашаровська, Е. 111
Шашаровський 133
Шашкевич, Маркіян 61
Шевельов, Юрій 108,111
Шевченко, Ігор 17,73,93
Шевченко,Тарас 49,60,65;
39,40,115
Шевчук, Гр. 108-109
Шенберґ, Арнольд 40
Шептицький, Андрей 31,
33,96
Шіндлер, фабрикант 5,9
Шлемкевич, Микола 108
Шляйхер, професор 37
Шмериковська, 1.40
Шнайдер, підприємець 6
Шолохов, Міхаїл 75
Шопен, Федерік 41
Шоу, Бернард 67
Шпиленки 68
Шпитковський («отець
Льольо») 54
Шпитковський, Іван 60-61
Шранер 79
Шрутка 93
Штень, Василь 23
Штравс, Ріхард 67, 94
Штуль, Олег 136; 79
Шульгин 70
Шуман, Моріс 41,96
Шутка, А. 61
Шухевич, Стефанія («Унь-
ка») 64
Шухевич, Юрій 56
Юнґ, Карл-Ґустав 84
Юстиніян 69
Яґелло 53
Ясперс, Карл 109
Яців, Богдан («Джек»)
133,135-136,160; 89-
90,112
Уклала Богдана Матіяш
143
Літературно-художнє видання
Роман Волчук
спомини
з повоєнної Австрії
та Німеччини
Редактор
Микола Рябчук
Обкладинка
Андрія Шубіна
Коректор
Світлана Гайдук
Технічна редакція
Майї Притикіної
Комп’ютерна верстка
Тамари Масленнікової
Підписано до друку 11.10.2004. Формат 60х84/і6. Гарнітура «Times CY».
Папір офсетний. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 8,37
Умови, фарбовідб. 8,79. Обл. вид. арк. 7,91.
СП «Часопис “Критика”». 01001 Київ-1, а/с 255. £
Свідоцтво про реєстрацію КВ 2690 від 21.04.97.
Віддруковано у ЗАТ «ВІПол»
з готових діапозитивів замовника.
03151Київ-151, вул. Волинська, 60. Зам. № 4 -369.