Роман  Волчук
 з  передвоєнного  Львова
та  воєнного  Відня
 Критика,  2011

Роман  Волчук
 спомини
 з  передвоєнного  Львова
та  воєнного  Відня
 Видання  третє,
переглянуте  і  виправлене
 Київ  2011

Роман  Волчук  (нар.  1922  р.)  -  інженер-консультант  у
ділянці  проектування  сталевих  мостів,  автор  низки  під¬
ручників,  технічних  норм  та  наукових  статтей  в  американ¬
ських  і  міжнародних  журналах.  Член  професійних  і  наукових
організацій,  зокрема  Наукового  товариства  ім.  Шевченка,
закордонний  член  Академії  будівництва  України.  Живе  в
Джерзі-ситі,  штат  Нью-Джерзі.
 Із  першої  частини  його  споминів,  що  охоплюють  період
від  кінця  1920-х  до  середини  1940-х  років,  постають  яскраві
картини  життя  передвоєнної  Галичини  та  воєнної  Австрії,
побачені  спершу  очима  львівського  школяра  й  гімназиста,
а  згодом  -  студента  Львівської  та  Віденської  політехніки.
Точність  деталей  і  відвертість  оцінок  роблять  ці  спогади,  за
висловом  одного  з  чільних  сучасних  українських  істориків,
«дуже  важливими  і,  до  певної  міри,  навіть  винятковими».
Книжка  щедро  ілюстрована  фотознімками  з  архіву  автора.
 ©  Роман  Волчук,  2002,  2011
©  Ярослав  Грицак,  передмова,  2002
©  Володимир  Костирко,  художнє
оформлення,  2002
ISBN  978-966-8978-41-8 	© 	«Критика»,  макет,  2011

ЗМІСТ
 Передмова  до  3-го  видання  	 5
 Від  автора 	 9
 Дитинство  	 11
 Середньошкільні  роки  	 37
 Навчання  і  професори  (37).  Життя  в  гімназії  (47).
Позашкільне  життя  (58).  Вакаційні  мандрівки  (59).
Політичне  життя  (62)
 Під  совєтською  окупацією 	 67
 «Визволителі»  (67).  Львівський  політехнічний
інститут  (74)
 Німецькі  роки  	 81
 Німці  у  Львові  (81).  Рік  на  Віденській  політехніці
(86).  Знову  у  Львові  (90).  Студентські  організації  (93).
Приготування  до  виїзду  (112)
 Рік  у  Відні  	 117
 Навчання  на  Політехніці  (117).  Батьки  покидають
Львів  (120).  Віденська  «Січ»  (123).  Прогульки
в  Альпи  (128)
 Львівські  студенти  мандрують  різними  дорогами   133
 Наближається  кінець  Німецького  Райху 	 153
 Останні  місяці  у  Відні  (153).  Втеча  на  захід  (156).
Весна  в  Тиролі  (159)
 Додаток.  Павло  Скарон  і  його  травестована
 «Енеїда»  	 165
 Ярослав  Грицак.  Уявна  і  наявна  історія  одного
 регіону  	 173

Передмова
до  3-го  видання
 Першу  частину  моїх  «Споминів»  із  передвоєнних  і  воєнних
років  у  Львові  й  у  Відні,  видану  в  жовтні  2002  року,  сприйнято
було  з  великим  зацікавленням,  і  вже  за  місяць  видавництву
довелося  повторити  наклад.  Друге  видання  теж  швидко  розі¬
йшлося,  але  попит  на  книжку  тривав,  тому  я  радий,  що  «Кри¬
тика»  виявила  готовість  випустити  її  третім  виданням.
 Голоси  читачів  і  критиків  не  були  одностайними.  Більшість
визнавала  спомини  цікавими  та  погоджувалася  з  тим,  що  вони
безсторонньо  описують  події,  яких  я  був  свідком  або  учасни¬
ком  яко  гімназист,  а  потім  студент  і  активний  член  прово¬
ду  студентської  громади  «Основа»  у  Львові.  Натомість  інших
не  влаштовувало  моє  критичне  ставлення  до  послідовників
«запозиченої  ідеології»  та  їхньої  підпільної  організації,  що  мала
численних  прихильників  у  галицькому  громадянстві,  а  зокрема
серед  молоді.  Після  програної  війни  1918-1919  років  їх  притя¬
гали  гасла  активного  опору  та  боротьби  проти  польської  держа¬
ви,  а  також  проти  «угодовців»  із  легальної  української  опозиції.
Згідно  з  принципом  «ціль  освячує  засоби»,  такі  настанови  пе¬
редбачали  і  терористичні  акти  (замах  на  міністра  Пєрацкого,
 5

напади  на  пошту  в  пошуках  коштів  для  організації,  вбивство
директора  львівської  української  гімназії  Івана  Бабія  учнем  тієї-
таки  школи  та  ін.),  про  що  пише  проф.  Ярослав  Грицак  у  своїй
післямові  (в  раніших  виданнях  першої  книги  «Споминів»  її  було
вміщено  яко  вступну  статтю).
 Організація  мала  деяку  закордонну  піддержку,  зокрема  від
гітлерівського  режиму,  який  прийшов  до  влади  в  Німеччині  1933
року  і  в  передвоєнних  роках  висував  територіяльні  претензії  до
Польщі.  Ця  співпраця,  зумовлена  наївною  вірою  в  добрі  наміри
німців,  скріпилася  після  розгрому  Польщі  1939  року  і  про¬
тривала  до  перших  днів  німецької  окупації  Львова  наприкінці
червня  1941-го.  Тоді  німці  виарештували  вже  не  потрібних  їм
«союзників»,  які  щойно  «оголосили  незалежність»,  а  в  серпні
Галичину  було  прилучено  до  «Генеральної  Губернії»  зі  столи¬
цею  у  Кракові.  «Український  Центральний  Комітет»,  очолю¬
ваний  проф.  Володимиром  Кубійовичем,  змушений  був  відтак
співпрацювати  з  новою  владою,  яка  вивозила  в  Німеччину
збіжжя  та  забирала  людей  на  примусову  працю  (про  це  пи¬
сав,  зокрема,  Кость  Паньківський  у  споминах  «Від  Держави  до
Комітету»  [1957]).  Коли  в  літі  1943  року  поразка  німців  у  війні
стала  очевидною,  було  створено  дивізію  СС  «Галичина»  (14.
Division  Grenadiere  der  Waffen-SS  «Galizien»),  що  по  війні  дало
підстави  закидати  нам  «коляборацію»  з  нацизмом,  а  совєтський
режим  дістав  зайвий  привід  для  репресій  і  масового  вивезення
галицького  населення  у  Сибір  і  азійські  республіки.
 У  другому  томі  «Споминів»  (с.  119)  я  писав:  «Воєнний
період  нашої  історії  вимагає  об’єктивного  й  безпристрасного
наукового  аналізу,  щоби  будувати  наше  майбутнє  на  знанні  і
розумінні  фактів.  Здатність  розвінчувати  освячені  міти  є  атри¬
бутом  зрілости  нації».  Треба  повністю  пізнати,  «як  воно  справді
було»,  уникаючи  маніпулювання  історією,  за  Орвелом,  замовчу¬
вання  неприємних  фактів  і  виправдань  у  тому  дусі,  що  ми,  мов¬
ляв,  «тільки  відплачували  за  наші  кривди».
 Треба  також  визнати  моральну  співвідповідальність  за  зло¬
чинні  дії  спецслужб  окупаційної  влади,  яким  ми  в  тому  допо¬
магали.  Болючим  прикладом  є  арешт  у  першу  ніч  німецької
окупації  Львова  36  визначних  польських  професорів  і  пізніше
їх  убивство.  Українських  студентів  тоді  було  залучено  для
 6

перевірки  адрес.  «Чи  ти  любиш  поляків?»  -  питався  чільний
керівник  Організації,  посилаючи  мене  на  розшук  (див.  стор.  89).
Чесність  вимагає  осудити  аморальну  ідеологію,  якої  дотримува¬
лася  та  організація,  а  не  вшановувати  її  визнавців.  Але  тепер  у
Галичині  ставлять  пам’ятники  Степанові  Бандері,  а  його  ім’ям
названо  одну  з  головних  вулиць  Львова  (де  була,  до  речі,  і  та
гімназія,  в  якій  директорствував  Іван  Бабій).
 За  часів  жорстокої  гітлерівської  окупації  як  відважний  реч¬
ник  християнського  гуманізму  виступив  галицький  митрополит
сл.  п.  Андрей  Шептицький,  який  1942  року,  в  розпалі  бороть¬
би  між  націоналістичними  фракціями  та  на  початку  німецького
геноциду  жидівської  людности,  вислав  листа  з  протестом  до
Гімлера,  проголосив  пастирське  послання  «Не  убий!»  і  врятував
життя  багатьом  жидам,  таємно  прихистивши  їх  у  Святоюрській
митрополичій  палаті.  Він  був  одинокий  церковний  ієрарх  на
окупованих  німцями  територіях,  який  мав  сміливість  відкрито
виступити  проти  гітлерівського  варварства.  А  втім,  Держава
Ізраїль  і  досі  його  не  вшанувала.
 Парадоксально,  але  у  тому  ж  часі  в  українських  студентсь¬
ких  громадах  Відня  та  Берліна  вільно  дискутували  ліберально-
демократичні  ідеї,  студентські  журнали  вміщували  статті  на
ці  теми  з  пера  Івана  Лисяка-Рудницького,  Василя  Рудка  та
інших,  а  в  доповідях  про  українську  політику,  що  їх  улашто¬
вували  львівська  «Основа»  і  «Літературний  Клюб»,  розгляда¬
ли  засадничі  ідеї  Драгоманова,  Липинського  і  Донцова.  Такі
дискусії  тривали  й  у  пізніших  роках,  на  еміграції.  Приміром,  у
«Листах  до  Приятелів»,  які  видавав  Микола  Шлемкевич,  пору¬
шувалися  зокрема  і  проблеми  нашого  «галичанства».
 Із  відновленням  української  держави  після  падіння  комуніс¬
тичного  режиму  настав  час  встановлювати  нове  «громадянсь¬
ке  суспільство».  Українцям,  довгі  століття  позбавленим  права
свобідної  думки  і  в  недавньому  минулому  постраждалим  від
катастрофічних  ударів,  робити  це  набагато  важче,  ніж  народам,
що  над  ними  панування  тоталітарних  режимів  було  багато  ко¬
ротшим.  У  нас  передумовою  для  постання  нормального  демо¬
кратичного  ладу,  зіпертого  на  індивідуальній  свободі  громадян
і  пошані  до  закону,  є  радикальна  «десовєтизація»,  як  також  і
«денацифікація»  суспільного  життя  та  громадської  думки.
 7

Перше  завдання  потребує  виявлення  та  зцілення  мораль¬
них  травм,  завданих  совєтським  режимом.  Це,  зокрема,  ціла
узвичаєна  дихотомія  між  публічними  заявами  і  справжніми  дум¬
ками  та  вчинками  людей,  укупі  з  такими  її  симптомами,  як  над¬
уживання  владою  задля  наживи,  повсюдна  корупція,  хабарницт¬
во,  безвідповідальність  політиків  перед  виборцями,  які,  своєю
чергою,  звично  недовірливі  до  влади.  Це  також  і  атавістичний
страх  перед  згадуванням  того,  «чого  не  було»  (терору,  Голо¬
домору),  а  ще  шанобливе  зберігання  пам’ятників  Лєніну  та
географічних  назв  на  честь  злочинців  минулого  режиму.
 Друге  потребує  викоренення  шовінізму  щодо  інших  наро¬
дів,  замирення  з  нашими  «одвічними  ворогами»  та  наладнання  з
ними  добросусідських  відносин.  Тут  треба  особливо  відзначити
виголошені  на  відкритті  цвинтаря  «Орлят»  і  меморіялу
стрільців  УГА  у  Львові  в  червні  2005  року  історичні  заяви  пре¬
зидентів  Віктора  Ющенка  й  Алєксандра  Квасьнєвського  про
взаємне  примирення,  прощення  й  вибачення  від  імені  своїх
народів  за  обопільний  терор  і  кровопролиття  у  воєнні  роки,
визнання  територіяльної  цілости  обох  країн  і  зобов’язання  до
дальшої  співпраці.  А  що  не  вдалося  осягнути  такого  замирення
з  Росією,  -  то  не  наша  провина.
 Досягненням  є  й  урядові  дії,  спрямовані  на  відновлення
історичної  пам’яті,  як-от  щорічне  відзначування  роковин  Голо¬
домору  та  вшанування  пам’яті  жертв  сталінського  терору,  -  всу¬
переч  опозиції  багатьох  опортуністичних  політиків.
 Постання  здорового  демократичного  суспільства  -  справа
повільна,  її  завершення  може  потребувати  двох-трьох  поколінь.
Та  все  ж,  попри  зовнішні  перешкоди,  сповидні  внутрішні
суперечності,  політичний  хаос  і  час  до  часу  задкування,  виглядає
на  те,  що  «поворот  до  минулого»  нам  не  загрожує,  а  наш  демо¬
кратичний  вибір  не  підлягає  сумніву.  Буду  радий,  якщо  мої  спо¬
мини  про  воєнні  події  допоможуть  краще  їх  зрозуміти  і  так  при¬
чиняться  до  успіху  цього  процесу.
 Я  щиро  вдячний  видавництву  «Критика»,  зокрема  проф.  Гри¬
горію  Грабовичу  і  редактору  Андрієві  Мокроусову,  за  їхню  пра¬
цю,  що  уможливила  появу  цього  видання.
 Липень  2009

ВІД  АВТОРА
 Спомини  про  середньошкільні  часи  у  Львові  я  почав  писати
1997  року,  щоб  доповнити  фактичним  матеріялом  інформації,
які  були  подані  в  «Ювілейній  Книзі  Української  Академічної
Гімназії»,  виданій  того  року.  Моїми  записками  поцікавився  теж
покійний  уже  проф.  Юрій  Луцький,  який  був  колись  співредак¬
тором  гімназійного  «Світанку»,  і  він  заохочував  мене  ці  спомини
опублікувати,  «щоб  показати,  що  наші  юнацькі  зусилля  не  пішли
намарно».  Інші  знайомі  й  приятелі  також  дораджували  їх  поши¬
рити,  включаючи  теж  і  дитинство  й  пізніші  студентські  роки.
 Із  тих  часів  збереглося  у  мене  чимало  документів,  шкільних
і  студентських  газеток  і  бюлетенів,  записників,  листування.  Вла¬
сне,  тогочасні  публікації  студентських  організацій  і  листи  това¬
ришів  до  товаришів  є,  може,  більш  автентичними  свідченнями
про  життя  й  політичні  події  тих  часів,  як  мемуари,  писані  після
довгих  років,  фільтровані  через  пам’ять  і  досвід  пережитого
пізніше.
 9

Мої  студентські  роки  були  в  час,  коли  на  наших  землях
зударилися  дві  «імперії  зла»,  які  спиралися  на  терор  і  насильство.
Тоді  наші  послідовники  запозиченої  ідеології,  в  почутті  своєї
єдиноправильности,  намагалися  підпорядкувати  собі  громадянст¬
во,  а  зокрема  молодь.  Але  у  студентському  проводі  були  люди,  які
протиставилися  тій  течії  і  вказували  на  «шляхи  широкії»  свобід-
ної  думки  і  світової  культури.  Тепер,  коли  Україна  потрохи  від-
чищується  від  злощасного  насліддя  тоталітаризму  і  намагається
стати  на  дорогу  демократії,  вільної  від  усякої  ортодоксії,  треба  з
вдячністю  згадати  тих,  «чиї  зусилля,  може,  не  пішли  намарно».
 Хочу  при  цій  нагоді  також  щиро  подякувати  інж.  Михайлові
Корчинському  за  уважне  прочитання  мого  рукопису,  доповнення
й  уточнення  деяких  даних  стосовно  життя  студентства  у  Львові
в  1940-1944  роках,  та  п.  Миколі  Рябчуку  за  його  дбайливу  редак¬
торську  працю  над  виправленням  мови  й  узгідненням  правопису
і  водночас  за  його  намагання  зберегти  особливості  авторського
мовлення  та  стилю  описуваної  доби.
 Липень  2002

дитинство
 Я  народився  22  лютого  1922  року  в  Ланцуті,  повітовому
містечку  в  половині  дороги  між  Львовом  і  Краковом,  уже  на
польській  землі.  У  тому  часі  мій  батько  Пилип,  якого  влада  часто
перекидала  по  різних  місцях  у  тій  частині  Галичини,  працював
там  у  «земельному  уряді».
 Батько  народився  в  1890  році  у  бідній  міщанській  родині  в
Маріямполі  над  Дністром,  недалеко  від  Галича.  Його  батько,
Теодор,  був  тесля,  господарив  також  на  малому  клаптику  землі.
Щоб  допомогти  родині  (жінка,  троє  синів  і  дочка),  весною
1914-го  виїхав  на  заробітки  до  Америки.  Там  працював  у  штаті
Пенсильванія  при  будові  залізниць.  Почалася  війна,  і  він  зміг
повернутися  додому  щойно  в  1920  році.  В  мойому  родинному
альбомі  є  його  формальна  фотографія  з  того  часу,  роблена  в  фо¬
тоательє.  Він  стоїть  у  святковому  вбранні,  з  твердим  ковнірцем  і
краваткою,  права  рука  сперта  на  різьблений  дерев’яний  постумент.
В  Америці  працював  тяжко,  жив  дуже  ощадно  і,  вернувшися,
докупив  шматок  поля,  а  також  дзвін  до  місцевої  церкви.  Але  до
 11

Теодор  Волчук,  батько  Пилипа  Волчука.
Америка,  1918
 12

Марія  Мацевич,
мама  Осипи
Мацевич-Волчук
 Пилип  Волчук,
1912
 13

того  часу  його  дружині  Марії  з  Черняхівських  нелегко  доводилося
вести  самій  господарство  і  дбати  про  освіту  дітей.  Найстаршого
сина  звали  Йосиф,  другий  був  Мафтей,  молодшим  за  нього  був
мій  батько,  а  наймолодшою  -  дочка  Стефанія.
 Батько  вимандрував  з  родинного  дому  ще  малим  хлопцем.
Після  двох  кляс  народної  школи  в  Маріямполі  продовжував
навчатися  в  Кнігинині,  коло  Станиславова  (тепер  Івано-Фран¬
ківськ),  а  тоді,  до  1903  року,  у  «виділовій  школі»  ім.  Міцкевича
в  Станиславові,  де  рівночасно  працював  склеповим  хлопцем.
Пізніше  заробляв  на  прожиток  на  подібній  роботі  в  кооперативі
у  Ваневичах  Самбірського  повіту,  а  потім  у  Львові.  В  роках
1908-1913  вчився  в  учительських  семінаріях  у  Руднику  над  Сяном
і  у  Львові,  де  й  одержав  «свідоцтво  зрілости».  У  той  час  шкільна
адміністрація  в  Галичині  була  в  польських  руках,  отже,  в  усіх
тих  школах  навчання  було  польською  й  німецькою  мовами,  хоч
був  теж  предмет  «руська»  (тобто  українська)  мова.  Закінчивши
семінарію,  батько  відбував  приписану  вчительську  практику  в
народних  школах  у  Кнігинині  й  Жовкві,  після  чого,  1916  року,
дістав  патент  «учителя  народних  шкіл  з  польською  і  руською
викладовою  мовою».
 У  шкільних  роках  і  пізніше  батько  багато  читав  -  польською,
українською,  німецькою  мовами  і  робив  ретельні  виписки  з
прочитаного  у  своїх  нотатниках.  Читав  сучасну  польську  літе¬
ратуру  (Reymont,  Zbierzchowski,  Zeromski),  а  також,  у  польських
перекладах,  «Ткачів»  Гауптмана,  деякі  твори  Франса,  інших
французьких  і  німецьких  клясиків.  З  української  літератури  -
Нечуй-Левицький,  Тобілевич,  Грабовський,  Кониський,  поетичні
збірки  Франка.  Читав  також  біографії  та  книжки  для  «само¬
вдосконалювання».  У  його  паперах  залишився  нотатник  афоризмів,
виписаних  у  1912-1916  роках,  на  якому  вже  багато  пізніше  він
дописав:  «Для  Романа.  Тут  найдеш  багато  життєвих  вказівок.
Тримайся  їх!  Тусько».
 З  початком  війни  батько  зголосився  до  Українських  Січових
Стрільців,  але  захворів  на  тиф  і  мусів  залишити  військову  службу.
 14

Моя  мама,  Осипа  з  Мацевичів,  народилася  1897  року  в  Долині
коло  Стрия  у  середньо  заможній  міщанській  родині.  Бабуня  Марія,
з  Бойдуників,  мала  п’ять  дочок.  Найстарша,  Катерина,  померла
ще  перед  Першою  світовою  війною,  залишились  Анна  («Анда»),
Осипа  («Юзя»),  Антоніна  («Тонця»)  і  Ольга  («Оля»).  Другим
наймолодшим  у  родині  після  Олі  був  син  Володимир  (нар.  1902).
Усі  вони  (крім  тітки  Тонці)  одержали  середню  шкільну  освіту.
Вуйко  Влодко  був  вояком  УГА1,  після  війни  студіював  хемію  в
Празі,  де  одержав  докторат.  Родину  відвідував  рідко,  нелегально
переходячи  границю,  бо  на  нього  мала  око  польська  поліція.  Я
його  бачив  коротко  лише  раз.  Зате  моя  донька  Марта  провела  з
ним  цілий  день  під  час  студентської  прогульки  через  Прагу  на
Україну  в  1978  році.
 Родовід  Мацевичів  дослідила  за  Долинськими  метрикальними
книгами  моя  кузинка  Адріяна  («Аруся»),  дочка  тітки  Тонці.  Її
молодша  сестра  Меланія  («Меляся»)  загинула  в  1944  році  як
зв’язкова  УПА.  Після  останньої  війни  Аруся  відбула  10  років
заслання  на  Колимі,  потім  вернулася  назад  до  Долини.
 Дід  мого  діда  Івана,  Степан  Мацевич,  народився  1779  року,
його  син  Михайло  -  1835-го.  Дідо  бабуні  Марії,  Василь  Штень,
народився  1817  p.,  його  дочка  Катерина,  в  заміжжі  Бойдуник,
народилася  1842  р.  Її  дочка,  моя  бабуня  Марія,  народилася  1870-го,
померла  1948-го.  Дід  Іван  народився  1863-го,  помер  1920  р.  Всі
вони  прожили  свій  вік  у  Долині.
 Мій  батько  одружився  з  Осипою  Мацевич  3  серпня  1918
року  в  катедральному  соборі  св.  Юра  у  Львові.  Мама  одержала
учительський  диплом  1916  р.  у  Львові  і  вчителювала  у  школі  в
Долині.  Після  війни  батько  відбув  аграрні  курси  в  Яґелонському
університеті  в  Кракові,  після  чого  дістав  призначення  на  працю  в
різних  земельних  урядах  «західної  Малопольщі».  Але  в  1923  році
вдалося  йому  вернутися  до  Львова,  де  після  торговельних  курсів
 1  Українська  Галицька  Армія,  військо  Західно-Української  Народної
Республіки,  1918-1919.
 15

Пшип  і  Осипа  Волчук.  Серпень  1918
 16

Пилип  і  Осипа  Волчук,  1920
 почав  працювати  в  банку  (Bank  Cukrownictwa)  польського  цукро¬
вого  тресту.  Мама  раптово  померла  3  жовтня  1924  р.  в  Долині,  де
тоді  була  епідемія  червінки.
 У  львівському  щоденнику  «Діло»,  ч.  229  за  15  жовтня
1924  p.,  поміщений  некролог,  у  якому  написано:
 «...Як  учителька  народної  школи  в  Долині  Покійна  відда¬
ється  з  повною  посвятою  національному  вихованню  української
дітвори...  В  1920  р.  судьба  судила  Покійній  перенестися  до  Зах.
Галичини.  Гонена  долею  з  міста  до  міста,  немало  натерпілася
морально,  тим  більше  що  отвертим  і  гордим  національним  харак¬
тером  всюди  боронила  імени  українського  народу  перед  злобним
окруженням...  Яку  поміч  моральну  і  матеріяльну  несла  Покійна
українській  справі  -  могли  би  багато  сказати  заточенці  і  брати
Наддніпрянці.  В  кожнім  місті  побуту  вміла  віднайти  розбитки
українців,  їх  підкріпити  на  дусі,  згуртувати  і  зорганізувати  само¬
поміч,  не  забуваючи  про  всякі  місячні  збірки  на  всякі  народні
 2-11-970
 17

Гробівець  мами
на  цвинтарі  в  Долині
 ціли,  а  головно  на  Рідну  Школу  і  політичних  в’язнів...  Є  постійним
чинним  членом  Головного  Укр.  Педагогічного  Т-ва,  Кружка  УПТ
в  Ярославі,  Долині,  Т-ва  Просвіта  в  Лежайську,  Долині,  Краєвого
Союза  Госп.  Спілок,  Т-ва  “Дністер”,  Союзу  Українок,  Союзу
Українських  Інвалідів,  Укр.  Театральної  Кооперативи  й  інших
наших  Товариств,  до  яких  з  молодечим  запалом  приєднувала
наших  заточенців...  Стало  тужить  за  поворотом  в  рідні  сторони,
що  їй  остаточно  вдається...»
 На  цьому  ж  числі  «Діла»  написано  на  першій  сторінці:  «По
конфіскаті  -  другий  наклад».  Про  це  вимовно  свідчать  білі
цензорські  плями  у  статті  «Кресова  Панорама»  про  суд  у  Пинську
над  «білоруськими  бандами».  У  числі  є  також  повідомлення  про
смерть  Анатоля  Франса  13  жовтня  1924  року.
 Мами  я  зовсім  не  пам’ятаю.  Залишилося  багато  фотографій,
на  яких  вона  виглядає  дуже  гарно.  На  Долинському  цвинтарі
батько  побудував  великий  мурований  гробівець  із  алегоричною
скульптурою  засумованої  жінки,  яка  спирається  на  постумент.
На  гробівці  напис:  «...булась  мені  ясним  променем  сонця...».
 18

З  батьками.  Львів,  16  червня  1924
 2*
 19

Гробівець  перетривав  до  1980-х
років,  коли  його  звандалізували
місцеві  комсомольці,  порозкидав¬
ши  кості  по  дорозі.  Те,  що  зали¬
шилося,  кузинка  Аруся  позбирала  і
перенесла  на  новий  цвинтар,  разом
із  постументом  і  скульптурою.  Там
пізніше  були  поховані  поруч  і  мої
тети  Антоніна  та  Ольга.
 Наше  мешкання  у  Львові  було
на  малій  вуличці  Шопена,  недалеко
від  Єзуїтського  городу  (не  знаю,
як  ця  вуличка  називається  тепер,
бо,  мабуть,  нема  іншого  місця  в
Европі,  де  протягом  одного  сто¬
ліття  шість  разів  мінялася  б  дер-
У  Львові,  1926 	жавна 	приналежність 	якогось  міс¬
 та  разом  з  усіма  його  атрибута¬
ми)*.  Мешкання  було  у  двоповерховій  кам’яничці,  на  другому
поверсі,  мало  дві  кімнати  і  кухню,  де  була  також  ванна.  На  стіні
в  їдальні  висіла  репродукція  «В’їзду  Хмельницького  до  Києва»,
і  я  все  любив  дивитися  на  пишні  кольори  прапорів  -  і  тих,  що
на  списах,  і  потоптаних  на  землі  -  і  на  білого  коня,  на  якому
їхав  Хмельницький  із  пірнатою  шапкою  в  руці.  Але  образ  висів
зависоко  для  мене,  отже,  батько  саджав  мене  на  плечі  і  підносив
до  образа.  Це  все  була  велика  приємність.  Удень  мною  займалися
різні  служниці,  які  варили  і  були  моїми  нянями.  Від  одної  з
них  на  проході  по  Єзуїтському  городі,  де  можна  було  бавитися  в
піску  з  лопаткою,  я  якось  загубився,  і  мене,  заплаканого,  привела
додому  якась  пані,  якій  я  показав  дорогу.  (Подібне  сталося  сорок
років  пізніше  мойому  синові  в  Центральному  парку  в  Нью-Йорку:
ми  знайшли  його  під  опікою  кінного  поліціянта,  який  встиг  уже
 *  Тепер  це  теж  вул.  Шопена.  (Ред.)
 20

купити  йому  тубку  морозива.)  У  вільні  дні  я  ходив  до  парку
з  батьком,  і  тоді,  проходячи  попри  будинок  університету,  він
показував  мені  замащені  цементом  діри  в  мурах  від  куль.  В
«листопадові  дні»  будинок  університету  обороняли  українці  від
польських  повстанців,  які  наступали  від  гори  св.  Юра.  Річниця
Першого  Листопада  була  великим  патріотичним  святом,  зокрема
десятиліття  -  в  1928  році.  Тоді  батько  взяв  мене  з  собою  на
урочисту  вечірню  панахиду  за  полеглих  вояків  у  катедрі  св.  Юра.
Тисячі  народу  стояли  перед  собором.  Бурхливе  віче  розбила
поліція,  герцюючи  на  конях,  блискаючи  оголеними  шаблями.  Люди
кинулися  тікати,  батько  затягнув  мене  за  руку  під  якесь  дерево.  Ця
подія  добре  вбилася  мені  в  пам’ять.
 Моя  шкільна  наука  почалася  в  народній  школі  ім.  Шашкевича,
у  дуже  старому  будинку  на  Вірменській  вулиці.  Туди  було  яких
20  хвилин  ходу,  вдолину  через  площу  Смольки,  потім  упоперек
головного  бульвару,  який  тоді  називався  площею  Легіонів*.  Пізніше
школа  перенеслася  до  нового,  просторого  будинку  на  вул.  Замковій,
під  горою  св.  Юра.  Туди  вже  було  ближче.  Моїми  вчителями
були  п.  Петрів  і  пані  Калюгова.  Директором  школи  був  колишній
петлюрівець  В.  Бень  (його  вбили  більшовики,  тікаючи  зі  Львова  в
1941  p.).  У  школі  треба  було  скидати  черевики  і  ходити  в  сукняних
капцях.  На  перервах  між  годинами  казали  проходжатися  парами
по  широких  коридорах,  як  по  «корзі».  Для  вдержання  дисципліни
й  порядку  часто  вживалася  «тростинка»,  якою  вчителі  шмагали
винуватців  по  простягнутих  долонях.  Наука  велася  по-українськи,
але  багато  годин  було  польської  мови.  Шкільні  свідоцтва  були
двомовні  (польською  і  «руською»  мовами).  Навчання  було  шість
днів  у  тижні.
 В  неділі  ми  з  батьком  ходили  на  прогулянки  «за  місто»  -  на
Клепарівські  пагорби,  звідки  я  любив  дивитися,  як  їхав  «по¬
спішний»  поїзд  у  напрямі  на  Тернопіль,  який  тягнула  льокомотива
з  великими  червоними  колесами,  або  на  Високий  Замок,  де  росли
 *  Тепер  -  пл.  Генерала  Григоренка  та  пр.  Свободи.  (Ред.)
 21

тінисті  каштани.  Літні  ва¬
кації  я  проводив  у  тети  Ан¬
ди  у  Товстім,  коло  Заліщик,
часом  десь  у  горах  під  опі¬
кою  тети  Олі,  але  найчас¬
тіше  у  бабуні  Марії  в  Доли¬
ні.  Там  було  найприємніше.
 Родинною  садибою  в
Долині  була  старезна  хата-
«дворик»  з  чотирьома  вік¬
нами  обабіч  входового
ґанку  з  колонками  «напо-
леонського»  стилю,  оточе¬
на  крислатими  волоськими
горіхами,  листя  яких  гарно
пахло,  коли  його  розтерти.
У  цьому  будиночку  були  великі  кімнати  обабіч  коридорчика,  де
завше  було  темнаво  і  прохолодно.  Навколо  був  просторий  сад  із
яблунями,  грушами  й  вишнями  -  великими,  темно-червоними  й
сочистими.  Перед  ґанком  росли  фльокси.  Але  у  дворику  було  вогко,
і  бабуня  жила  у  новішій  прибудівці  до  стайні,  де  теж  була  кухня,
а  неподалік  -  колодязь  під  дашком.  Навпроти  стайні  була  також
чи  не  столітня  стодола  з  дуже  стрімким,  вкритим  ґонтою,  дахом.
Туди  звозили  сіно,  і  я  там  любив  спати.  Трохи  далі  від  стайні,
коло  невеликої  «копанки»,  де  кумкали  жаби,  була  вихідна  будка  з
похилим  дашком,  де  на  гострому  цвяшку  висіли  покраяні  вчетверо
старі  аркуші  «Діла».
 Сад  простягався  далеко  в  долину,  до  «нового  гостинця».  Там
дзюрчав  малий  потічок,  росли  високі  трави  і  теж  була  викопана
яма,  де  колись  вудили  м’ясо.  За  гостинцем  були  поля,  які  теж
належали  бабусі,  а  мала  вона  ще  й  поля  та  сіножаті  далі,  над
ставом,  на  «Берківці».  Для  жнив  і  сінокосів  вона  наймала
молодиць  і  парубків  із  села,  а  я  деколи  ходив  із  ними.  Добре
пам’ятаю,  як  одного  разу  я  їхав  на  високо  завантаженому  сіном
 22

Пластовий  табір.  Підлюте,  1931
 возі,  який  недалеко  від  хати  перекинувся  на  нерівній  дорозі.
Та  нічого  мені  не  сталося.  Бабуня  була  добра,  але  вимоглива,
допитувала,  чи  добре  вчуся  в  школі,  вчила  молитви  «Вірую»  (бо
«Отче  наш»  я  вже  знав).  До  церкви  вбиралася  по-міщанськи,  в
чорне.  Деколи  у  неділю  приїздив  однокінною  бричкою  вуйко
Олександер  Трач  із  тіткою  Олею  зі  Станиславова.  Це  вже  було
справжнє  панство  -  він,  колишній  старшина  УГА,  був  директором
«Маслосоюзу»  й  керував  місцевим  відділом  «Сокола-Батька»,  а
тітка  співала  в  хорі  «Боян»,  була  діяльна  в  усяких  товариствах,
модно  вбиралася.
 Вже  від  1931  року  я  був  кожного  літа  учасником-новаком
пластових  таборів  у  Ґорґанах  над  річкою  Лімницею  -  спочатку  в
Підлютому,  де  була  літня  резиденція  митрополита  Андрея  Шепти-
цького,  потім  у  недалекому  Остодорі,  а  вже  в  юнацькому  віці  -  на
Соколі,  кілька  кілометрів  униз  річкою.  Власне,  пластовими  ці
табори  вже  не  були,  бо  скавтську  організацію  «Пласт»,  засновану
Ще  1912  року,  польська  влада  розв’язала  в  1930-му.  Табори  ор-
 23

Учасники  новацького  табору  на  Остодорі.
 З  митрополитом  Андреєм  Шептицьким  в  Підлютому,  1934
 ганізувала  «Комісія  виховних  осель  і  мандрівок  молоді»,  яка,  од¬
нак,  неформально  продовжувала  пластові  традиції.  Як  і  «Пласт»,
вона  не  була  організаційно  чи  ідеологічно  пов’язана  з  підпільною
націоналістичною  організацією  ОУН,  хоч  багато  її  провідників
були  членами  або  симпатиками  цього  руху.  Ми  вже  не  мали
пластових  одностроїв,  хусток  і  капелюхів,  а  носили  сірі  чи  зеленяві
сорочки  і  чорні  беретки,  без  відзнак.
 Табори  тривали  чотири  тижні,  окремо  для  хлопців  і  для
дівчат.  Доїзд  до  Підлютого  був  можливий  тільки  вузькоторовою
залізничкою,  яка  возила  зрізані  у  митрополичих  лісах  ялиці  й
смереки  до  станції  Брошнів  поблизу  Долини,  де  були  тартаки,  що
розпилювали  стовбури  на  дошки  та  балки.  У  Брошневі  ми  сідали
на  відкриті  платформи  -  «льори»,  що  їх  тягнули  в  гори  череваті
льокомотиви  з  гротескно  широкими  грибоподібними  або  конічними
коминами.  Льокомотиви  мали  свої  імена:  «Зелена»,  «Петрос»,
«Ґрофа»  -  за  назвами  ґорганських  верхів.  Часто  посвистуючи
 24

і  зупиняючися  в  дорозі  набрати  води,  льокомотиви  пихкали
закрутастим  шляхом  понад  Лімницею  і  за  якісь  три  години  нас
довозили.  Далі  належало  нести  до  місця  розташування  табору
приписаний  особистий  виряд  (наплечник,  білизну,  черевики,
светри,  «сінник»,  який  треба  було  напхати  соломою,  алюмінієві
«їдунки»  та  інше),  а  також  велетенські  казани  та  інше  знадіб’я
для  кухні.
 Спали  ми  в  дерев’яних  будиночках,  споряджених  коштом
митрополита  Андрея;  на  Остодорі  це  вже  була  досить  велика
нова  двоповерхова  споруда  в  бойківському  стилі  з  кружганком.
Нас  ділили  на  гуртки  по  8-10  хлопців  під  проводом  старших
«впорядників»,  бувалих  пластунів.  Учасниками  були  майже
виключно  хлопці  з  інтелігентських  родин.  Сільські  хлопці  мали
обмежений  доступ  до  народних  шкіл,  а  влітку,  як  і,  зрештою,
цілий  рік,  мусили  допомагати  при  господарстві  вдома.  Проте  й  для
молоді  з  багатьох  не  вельми  заможних  міщанських  родин  оплата
за  табір  бувала  проблемою,  бо  прожити  в  1930-х  роках,  за  світової
кризи,  було  нелегко,  а  надто  галицьким  українцям,  котрі  не  мали
доступу  до  державних  посад  навіть  на  нижчому  рівні.
 Таборовий  день  починався  о  шостій  ранку  руханкою  та  бігом,
після  чого  ми  всі  вмивалися  (на  Соколі  треба  було  стрибати  у
крижану  воду  Лімниці),  зодягалися  у  приписаний  стрій  і  ши¬
кувались  у  лавах  квадратом  навколо  високого  машту  посеред
площі.  Спершу  був  звіт  і  молитва,  потім  хорунжий  з  двома  під¬
хорунжими  підносили  прапор,  а  ми  стояли  струнко  і  співали
(офіційно  заборонений)  пластовий  гимн  «Цвіт  України  і  краса...»
чи  (у  пізніші  роки)  більш  прийнятний  для  польської  адміністрації
гимн  закарпатських  пластунів:  «Гей  пластуни,  гей  юнаки...»,  де
України  не  згадувалося.  Український  пласт,  заборонений  у  Польщі,
офіційно  існував  тоді  «за  кордоном»  -  на  Закарпатті,  де  чеська
влада  була  досить  толерантна.  Прапор  мав  нагорі  жовту  смужку,
тобто  був  таки  «жовто-блакитним»,  хоч  розміри  мав  нестандартні  -
був  вузький  і  довгий,  як  стяги  на  верхівках  круглих  шпичастих
веж  середньовічних  замків  у  казкових  ілюстраціях.  Треба  було
таки  доброго  вітру,  щоб  цей  прапор  замаяв.
 25

Гурток  пластового  табору  в  Лаврові  коло  Старого  Самбора,  1938
 Щойно  після  цих  церемоній  ми  мали  сніданок:  добрий  шмат
хліба  і  чай  з  молоком,  часом  какао.  На  обід  звичайно  була  якась
каша  або  риж  з  яблуками,  подібне  давали  на  вечерю.  Але  найбільш
смакував  підвечірок,  після  таборових  занять,  десь  коло  четвертої
години:  гарячий  солодкий  чай  і  восьмина  великого  буханця  хліба.
Приємно  було  сидіти  на  гладкій  траві  Сиглісу  і  грітися  до  сонця,
що  вже  хилилося  вниз.
 Таборовими  заняттями  були  «теренові  гри»,  себто  шукання  за
знаками  десь  захованого  прапорця,  «піонірки»  -  зведення  усіляких
брам  та  санітарних  споруд,  а  також  «гутірки»  -  розмови  про
обов’язок  пластунів  бути  «вірними  Богові  й  Україні»,  про  ман¬
дрівництво  та  спорт.  Не  було  жодних  шкільних  лекцій  історії  чи
патріотичної  індоктринації.  Над  нами  був  наш  прапор  і  всі  ми  були
свідомі,  що  живемо  на  своїй  землі.  Про  політичну  ситуацію  на¬
гадували  пісні,  які  ми  радо  співали:  стрілецькі  («Ой  видно  село...»,
«їхав  стрілець  на  війноньку...»  чи  -  при  святкових  нагодах,  при
ватрі  -  «Червона  калина...»)  або  й  мінорні,  як  «Ми  по  таборах  і
тюрмах  карались  довгі  годи...»  -  на  нуту  російської  революційної
 26

пісні,  перелічуючи  всі  місця,  де  нам  діялася  кривда.  Ми  всі
щиро  ненавиділи  польську  владу  (і  не  знали  й  не  думали  про  те,
що  діялося  в  цей  час  у  східній  Україні).  У  деякі  погідні  вечори
була  «ватра»  -  з  урочистою  чи  веселою  програмою.  Ми  ставили
гумористичні  сценки,  «натягали»  таборову  команду,  співали
довжелезну  епопею  про  те,  «як  у  таборі  на  Соколі...  ковбаса
пропала».
 На  табір  я  все  привозив  подущинку  із  вишитим  тіткою
монограмом  «РВ»,  який  хлопці  з  мойого  гуртка  перекручували
на  польське  «Petronela  Babaczek»  (вона  мала  у  Львові  м’ясарню,
де  продавала  дешеве  кінське  м’ясо)  й  дражнили  мене,  співаючи
«Пееетронеля  Бабачек,  Бабачек,  Бабачек!»  на  нуту  німецького
«Ach,  du  lieber  Augustin...»  або  просто  кликали  мене  «Петроне-
ля!».  Я  цього  не  міг  стерпіти  і  раз  навіть  розбив  носа  й  окуляри
якомусь  Данилюкові  зі  Стрия.  За  кару  поставили  мене  «стояти  під
маштом».  Гонор  був  захищений,  проте  «Петронеля»  прилипла  до
мене  на  довгі  роки.
 Табір  на  Остодорі,  1935.  Прогулька  на  гору  Висока
 27

Батько.  1929
 28

Д-р  Софія  Парфанович  і  Пилип  Волчук.  Львів,  1933
 Найважливішою  подією  табору  були  прогульки  на  сусідні  верхи,
а  вихід  на  гору  Висока  (1817  метрів)  був  не  для  всіх,  вибирали
тільки  міцніших.  Напередодні  ввечері  розподіляли  між  учасниками
все,  що  потрібно  взяти  (ковбаси,  хліби,  казани,  щоб  варити  чай),  а
вранці  будили  ще  перед  п’ятою,  й  група  рушала  в  дорогу  -  містком
через  Лімницю,  а  тоді  вгору  стежками  через  ялинові  ліси.  Дорога
вела  через  полонини  й  густі  малинники,  вище  росли  терпкаві
ґоґодзи,  далі  кінчався  ліс  і  починалася  косодеревина  та  кам’яні
«цекоти».  Коло  полудня  ми  добивалися  до  вершка,  звідки  був  вид
на  Ґрофу,  Сивулю,  а  ще  далі  майоріла  Чорногора.  Під  верхом  ми
варили  чай,  розсмаковували  щедрі  приділи  ковбаси.  Було  захопливе
відчуття  краси  гір  та  вдоволення  з  осягу.
 Батько  був  у  той  час  керівником  відділу  продажу  цукру  в
«Банку  цукровніцтва».  То  був  приватний  картель,  завдяки  чому
українець  міг  обіймати  в  ньому  відповідальну  посаду.  Хоч  у
1930-ті  роки  протиукраїнські  акції  польської  адміністрації  посилю¬
валися.  Одна  газета  шовіністичного  напрямку  гостро  критикувала
 29

цей  банк,  у  якому  «русин»  має  таку  високу  посаду.  Отже,  його
позиція  була  нелегка,  тим  більше,  що  він  активно  працював  і  в
українському  протиалькогольному  товаристві  «Відродження».  У
Польщі  продукція  й  продаж  алькогольних  напоїв  були  державною
монополією,  приносячи  урядові  великий  зиск,  тож  у  протиаль-
когольній  діяльності  «Відродження»  можна  було  цілком  добачати
антидержавну  акцію.  Тим  більше,  що  саме  на  цьому  аспекті
відкрито  й  провокаційно  наголошували  наші  «войовничі  націо¬
налісти»,  усунувши  врешті  у  1938  році  від  проводу  товариства
його  засновників,  між  ними  голову  НТШ  проф.  І.  Раковського,
голову  «Відродження»  д-ра  Софію  Парфанович,  мого  батька  та
довголітнього  секретаря  Івана  Костюка,  й  перебрали  товариство
у  свої  руки.  (Подібне  опановування  цією  групою  наших  громад¬
ських  організацій  ми  спостерігали  й  пізніше  на  еміграції  в  Европі
та  Америці.)
 Із  Софією  Парфанович  батько  заприязнився  власне  у  «Від¬
родженні».  Вона  мала  свою  гінекологічну  практику,  а  також  пра¬
цювала  у  «Народній  лічниці»  під  Святоюрською  горою.  Там  я
з  нею  познайомився,  коли  мені  приписали  були  насвітлювання
«кварцовою  лямпою».  Під  час  цих  насвітлювань  вона  сідала
коло  мене  й  зачитувала  Кіплінґову  «Книгу  джунглів»  у  гарному
харківському  перекладі  20-х  років.  Мене  зачаровувало  життя
смаглявого  довговолосого  Мавґлі  у  вовчій  ватазі,  його  навчання
лісових  мудрощів  і  гідної  поведінки,  яке  подавали  йому  добрий
ведмідь  Балу,  хижа,  проте  ласкава  чорна  пантера  Багіра  та  мудрий
пітон  Каа,  пригоди  з  невговтанними  мавпами  Бандерлогами,  які
стрибали  по  вершках  дерев,  збиралися  в  розвалинах  старих  свя¬
тинь  і  там  теревенили  нісенітниці.  Книжка  великого  формату  була
чудово  ілюстрована,  я  виписував  з  неї  нові  українські  слова,  яких
доти  не  знав.  Мені  й  досі  здається,  що  то  була  найзахопливіша
моя  лектура  за  все  життя.  Варто  би  цю  книжку  віднайти  у  якихсь
сховищах  і  перевидати  з  оригінальними  ілюстраціями  та  незіпсо-
ваною  мовою,  на  втіху  і  користь  молоді.
 30

Восени  1930  року  батько  вибрався  на  прогульку  над  Адрійське
море  до  Югославії.  В  його  паперах  збереглася  частина  подорожніх
нотаток,  у  яких  він  скрупулянтно  записував  щоденні  враження  і
думки  про  побачене.  їдучи  поїздом  через  Чехословаччину,  він  ба¬
чив  охайність  і  очевидну  заможність  і  порівнював  її  з  нужденним
життям  галицьких  селян.  «Тут  діти  не  пасуть  корів,  а  йдуть  до
школи».  У  знайомому  йому  ще  з  передвоєнних  років  Відні  він
оглядав  пишні  цісарські  палати,  якими  тепер  походжали  нечис¬
ленні  туристи.  Відвідуючи  збудований  Марією  Терезою  «Schoen-
brunn»,  він  згадував,  як  його  викинули  із  7-ї  кляси  народної  школи
за  те,  що  в  підручнику  австрійської  історії  на  гравюрі  цісаревої  з
алегоричними  зображеннями  всіх  народів  імперії  він  домалював
батоги  в  обох  її  руках,  якими  вона  нібито  наводила  порядок.  Ди¬
вувався  також  спартанській  простоті  кімнат  Франца  Иосифа,  який
довгі  роки  був  нашим  «цісарем-татом»  (і  якого  ліберальний,  як  на
той  час,  режим  дав  змогу  галицьким  українцям  організувати  по¬
літичне  і  громадське  життя,  про  що  навіть  не  можна  було  думати
у  деспотичному  російському  царстві).  Ввечері  бачив  «чудову
постановку»  опери  «Турандот»  Пучині  і  детально  її  описав,
додаючи  також  свої  рефлексії  про  мітичне  китайське  царство  та
психологію  героїв.
 Далі  дорога  залізницею  вела  через  Альпи,  поміж  мальовничі
скелясті  вершини,  порослі  внизу  густими  лісами,  крізь  довже¬
лезний  тунель  через  Semmering,  звідкіля  шлях  уже  йшов  униз.
Описуючи  природу,  він  жалкував,  що  немає  з  ним  «дорогої  Соні,
яка  багато  краще  зуміла  б  відчути  красу  й  перенести  її  відтак  на
папір...».  На  югославському  кордоні  був  довгий  постій,  перевірка
паспортів  -  а  по  другий  бік  уже  починався  бруд,  недбальство,
нужденні  села.  «Зникла  моментально  культура».  (На  жаль,  цей
поділ  на  «Европу»  і  «Схід»  існує  й  досі.)  Перший  вид  на  море
в  Сушаку  (колишня  Abbazia),  звідтіля  -  на  полуднє  добре  вже
підтоптаним  кораблем  «Сальона».  їде  ще  групка  німецьких  ту¬
ристів.  Замість  сподіваного  сонця,  зривається  буря,  кораблем
гойдає,  всіх  нудить.  Батько  перериває  подорож  у  старовинному
 31

З  батьком.
Львів,  1933
 містечку  Спліт  на  скелястому  березі.  Його  заснували  ще  давні
греки,  ліси  винищили  римляни  і  залишили  свої  будівлі  та  святині.
Тут  батько  подає  коротку  історію  Далматинського  побережжя,  де
згодом  жили  всякі  готські  племена,  потім  рядили  хорвати,  після
них  Візантія,  Венеція,  коротко  французи,  Австрія,  а  від  1918  року
новостворена  Югославія  стала  тут  господарем  «на  вічні  віки»,  як
викарбувано  на  монументі  серед  ринку.  Проте  батько  зауважує,  що
люди  не  шанують  своєї  мови  і  все  комерційне  діловодство  ведеться
по-німецьки.
 Врешті  він  зупиняється  на  острові  Гвар,  гріється  на  сонці,
купається  в  морі  на  «диких»  пляжах  кам’янистого  побережжя,
зустрічає  чеського  туриста,  з  яким  грає  в  шахи.  Далі  йдуть  описи
рослин  і  камінців  та  інтроспективні  міркування  про  те,  що  «я,
властиво,  нічого  в  житті  не  доконав...».  На  тому  кінчається  зошит.
Не  знаю,  чи  продовжував  батько  свої  записки,  але  він  оповідав  мені
згодом,  що  одного  разу,  коли  він  заплив  досить  далеко  від  берега,
раптово  зірвалася  буря,  піднялися  високі  хвилі,  які  розбивались
об  скелі,  і  він,  знесилений,  мало  що  не  втопився.
 Шкільний  рік  1932/33  я  пробув  у  тети  Олі  у  Станиславові,  де
відвідував  школу,  яка  теж  називалась  імені  Шашкевича  («Рідна
школа»).  Там  уже  писали  в  свідоцтвах  «українська  мова»  (не
«руська»).  Я  виступав  на  сцені  і  щось  співав  у  діточій  виставі.
 32

В  Розлучі  з  Софією
Парфанович,  1936.
Собаки  Боська,
Щур  та  Мімі
 Влітку  1933  року  мій  батько,  який  тоді  одружився  з  Софією
Парфанович,  забрав  мене  назад  до  Львова,  вже  у  нове,  велике
помешкання  на  вул.  Зиблікевича,  недалеко  від  Стрийського  парку.
 Софія  вирішила,  що  я  маю  звертатися  до  неї  не  інакше  як
«Зонька»  і  що  мої  няні  і  тети  зробили  з  мене  «нюньку».  Отже,
відразу  взялася  до  мого  спортового  виховання:  записала  мене  до
«Сокола-Батька»,  куди  я  ходив  раз  на  тиждень  на  руханку  до  залі
при  вул.  Руській,  де  «учасники»,  як  я,  вправлялися  на  драбинках
і  кізлах,  а  старші  «побратими»  -  на  паралельних  поруччях  та
звисаючих  перстенях.  Вона  вчила  мене  також  грати  в  теніс,  а  зи¬
мовими  вечорами  ходила  зі  мною  на  совги.  Лід  був  на  вул.  Пел-
чинській  або  на  недалекій  від  нас  Цитаделі.  Там  грали  «ковзарські
вальси»  і  марші  і  всі,  парами  або  одинцем,  ритмічно  кружляли
 3-11-970
 33

довкола  площі.  Совги  прикручували  до  звичайних  черевиків,  але
дехто  мав  спеціяльні  черевики  з  прикріпленими  до  них  гострими
лезами,  які  тоді  називали  «панчени».  Тоді  теж,  на  пагорбиках
Стрийського  парку,  почалося  моє  лещатарство.  У  Львові  зимою
снігу  ніколи  не  бракувало.
 Мої  перші  лещата  зробив  з  ясеневого  дерева  столяр  у  селі
Розлуч  на  Бойківщині,  де  під  горою  Кичера  жив  Микола  Парфа¬
нович,  батько  Софії.  Туди  на  кожне  Різдво  й  Великдень  з’їздилася
ціла  родина  Парфановичів.  «Старий  Пан»,  як  його  називали  роз-
луцькі  бойки,  був  за  австрійських  часів  високим  залізничним
урядовцем  і  зберігав  у  своїй  шафі  парадну  цісарську  уніформу  із
золотим  ковніром,  шпагою  та  пірнатою  шапкою.  Домик  у  Розлучі
побудував  собі,  коли  прокладалася  залізнична  лінія  від  Самбора
до  Ужгорода,  яка  в  Розлучі  перетинала  долину  високим  багато-
прясловим  кам’яним  віядуктом.  Його  предки  були  з  дрібної  шлях¬
ти  гербу  Сас  і  вживали  «фон»  перед  прізвищем,  але  сам  він  був
соціял-демократ  і  ніколи  про  шляхетство  не  згадував.  Був  заступ¬
ником  міністра  залізниць  в  уряді  Західно-Української  Народної
Республіки.
 Після  програної  війни  нова  польська  адміністрація  звільнила
його  з  праці,  і  він  поселився  в  Розлучі,  де  розвів  сад  і  невелике
господарство.  Цікавився  літературою,  передплачував  українські
журнали,  а  теж  польські  «Wiadomosci  Literackie»,  де  тоді  друку¬
валися  Tuwim,  Boy-Zelenski  та  інші  добрі  поети  й  письменники  лі¬
вого  напряму.  Він  теж  живо  цікавився  подіями  в  радянській  Україні
і,  як  його  добрі  знайомі  Крушельницькі  та  багато  інших,  вірив,
що  там  дійсно  «будується  Україна».  В  його  бібліотеці  я  знайшов
видану  у  Львові  книжку  споминів  В.  Приходька  «Шляхами  на
Соловки»,  на  якій  він  написав:  «Пробрехався  до  рубця,  і  дитина
не  повірить!»  Трагедія  Крушельницьких,  які  виїхали  на  схід  і  там
їх  розстріляли,  була  для  нього  великим  ударом.
 Він  мав  трьох  дочок,  Ольгу,  Софію  і  Лукію,  та  двох  синів,
Костянтина  і  Теодора.  Всі  вони,  крім  «Люцьки»,  одержали  уні¬
верситетську  освіту,  обидва  сини  були  лікарі.  Софія  студіювала
 34

медицину  в  Празі  й  одержала  лікарський  диплом  у  Львівському
університеті  1926  року.  Родинні  з’їзди  на  Різдво  були  дуже  свят¬
кові.  Старший  Парфанович  не  був  релігійний,  але  респектував
«наші  предківські  традиції»,  його  господиня  приготовляла  борщ
з  «ушками»,  вареники,  голубці,  кутю,  яка  студилася  в  макітрі
на  снігу.  На  Святий  Вечір  приходили  із  села  колядники  із  звіз-
дою  й  вертепом,  співали  «Бог  Предвічний»,  і  він  їх  щедро  наго¬
роджував.  Однотижневі  шкільні  різдвяні  вакації  давали  мені  на¬
году  випробовувати  мою  лещатарську  техніку  на  схилах  Кичери.
(Про  Старого  Пана,  його  господарство,  звірят,  природу  і  бойків
написала  Софія  Парфанович  у  своїй  збірці  «Попід  Кичерами  та
над  потоком».)
 Літом  1934-го,  напередодні  мойого  першого  шкільного  року
в  гімназії,  я,  разом  з  батьком  і  Софією,  відбув  прогульку  на
знайоме  вже  батькові  Адрійське  побережжя.  Цим  разом  ми  їхали
туристичним  автобусом,  зупиняючися  по  дорозі  у  Відні  і  вже  над
Адрійським  морем  у  Постумії,  близько  Сушаку,  де  ми  оглядали
високі  підземні  печери  зі  сталяктитами  і  сталяґмітами.  Кораблем
ми  запливли  до  того  самого  Гвару,  де  поселилися  у  пансіоні
Рібаріча,  недалеко  від  берега.  Була  страшенна  спека,  у  соснах,
що  росли  між  камінням,  голосним  і  безперервним  хором  лящали
цикади,  але  морська  вода  була  прохолодна  й  прозора,  і  я  плавав
досхочу  між  скелястими  острівцями.  На  березі  було  повно  мушель,
малих  і  великих,  різної  форми  і  кольору.  Годували  нас  переважно
рибою  і  свіжими  сочистими  помідорами,  до  обіду  і  вечері
подавали  у  збанках  місцеве  червоне  вино,  яке  ми  пили,  мішаючи
навпіл  з  холодною  водою.  Мені  воно  дуже  смакувало.  Робили  ми
теж  прогулянки  до  недалекого  Спліту,  де  були  монументальні
скульптури  Мештровича.
 На  кінець  нашого  двотижневого  побуту  ми  попливли  далі  на
полуднє,  до  середньовічного  міста  Дубровника  (італійська  Ragu-
sa)  з  кам’яними  будинками  під  червоною  черепицею,  оточеного
грубезними  мурами.  Звідтіля  малий  автобусик  повіз  нас  крутими
серпантинами  над  Которською  затокою  до  Цетинії,  столиці  кня¬
 з*
 35

зівства  Чорногора.  Там  місцевий  провідник  у  червоній  фесці  і  з
кинджалом  за  поясом  показував  нам  кам’яні  башти  і  пояснював
(по-сербськи)  місцеву  історію:  «Ту  се  стреля  на  Турка...»  На  даль¬
шій  дорозі  в  напрямі  до  Сараєва  нас  зупинила  весільна  процесія:
молоді,  їх  родини  і  гості  в  мальовничих  строях,  вигравали
музиканти  на  цимбалах,  дудах  і  барабанах,  і  я  донині  пам’ятаю
жваву,  завивисту  мелодію,  яка  безперервно  повторювалася.  В
Сараєві  нам  показували  місце,  де  «Ґавріло  Прінчіп  помстив  кривди
сербського  народу»,  і  ми  проїздили  через  славетний  кам’яний
міст  на  Дрині,  про  який  набагато  пізніше  я  прочитав  у  повісті  Іво
Андрича.
 Верталися  ми  через  Будапешт,  де  мені  найбільше  сподобався
будинок  парляменту  над  Дунаєм  і  асфальтовані  вулиці  зі  світля¬
ними  семафорами.  Ні  таких  вулиць,  ні  семафорів  у  Львові  ще  не
було.

СЕРЕДНЬОШКІЛЬНІ  РОКИ
Навчання  і  професори
 У  вересні  1934-го  я  став  учнем  першої  кляси  (нової  системи)
«Державної  гімназії  з  Руською  Мовою  Навчання»  ч.  571.  Так  офі¬
ційно  називалася  давня  академічна  гімназія  у  Львові,  заснована
ще  в  1784  році  декретом  цісаревої  Марії  Терези.  За  старою  «авст¬
рійською»  системою  освіти,  гімназія  була  8-клясова,  і  до  неї  при¬
ймали  після  закінчення  чотирьох  кляс  народної  школи.  У  новій
системі,  введеній  реформою  шкільництва  у  Польщі  1933  ро¬
ку,  навчання  у  початковій  (загальній)  школі  тривало  6  років,
а  середня  освіта  була  у  двох  ступенях:  чотирирічна  гімназія  і
дворічний  ліцей,  із  підвідділами  гуманістичним  і  математично-
природничим.  Ще  одною  інновацією  у  нашій  гімназії  було  ко-
едукаційне  навчання.  Від  шкільного  року  1933/34  до  гімназії
приймали  також  дівчат.
 Впроваджено  також  шкільні  однострої.  Для  хлопців  це  бу¬
ла  біла  сорочка,  темно-ґранатова  краватка,  такого  ж  кольору
 37

убрання:  дворядові  жакети  зі  срібними  ґудзиками.  У  зовнішніх
бічних  швах  штанів  була  тонка  синя  смужка  для  учнів  гімназії,
червона  для  учнів  ліцею.  На  лівому  рукаві  жакета  був  сріблом
обведений  щитик,  синій  для  гімназії,  червоний  для  ліцею,  на  якому
було  число  школи,  для  нас  -  571.  До  цього  ще  була  кругла  шапка
із  чорним  дашком,  на  шапці  -  емблема  освіти:  запалена  олійна
лямпочка  на  тлі  відкритої  книжки  (ми  це  інтерпретували:  «бійся
книжки  як  вогню!»).  Дівчат  зобов’язували  носити  білі  блюзки,
гранатові  спіднички  і  жакети.  Але  ці  приписи  виконувалися  не
дуже  точно.  Краватки  ми  носили  тільки  при  святочних  нагодах,  а
звичайно,  зокрема  в  літі,  сорочки  (не  конче  білі)  були  «виложені»
на  ковнір  жакета,  з  незапнутим  горішнім  ґудзиком.
 Навчання  відбувалося  шість  днів  у  тижні,  від  восьмої  години
ранку  до  другої  пополудні.  Шкільний  рік  починався  1  вересня
і  кінчався  ЗО  червня,  з  двотижневими  різдвяними  вакаціями.
Шкільні  свідоцтва,  у  двох  мовах,  ми  одержували  після  кожного
півріччя.  Кожна  кляса  (30-40  учнів)  мала  свого  «опікуна»  -  одного
з  професорів.  Титул  «професор»  мали  всі,  хто  викладав  у  гімназії,
і  ми  до  них  зверталися  «пане  (пані)  професор».  Нам  вони  казали
«ти».  «Учителі»  були  тільки  в  народних  школах.
 Лише  початкова  (народна)  школа  була  обов’язкова  для  всіх.
Після  неї  учні  могли,  за  вибором  батьків,  продовжувати  навчання
в  гімназіях  або  у  фахових  ремісничих  школах.  Але  на  практиці
для  великої  більшости  молоді,  зокрема  у  селах,  наука  кінчалася
на  початковій  школі.  Хоч  навчання  в  державних  середніх  школах
було  безплатне,  їх  було  небагато,  а  вже  зовсім  мало  з  українською
мовою  навчання.  У  цілій  Галичині  українських  гімназій  було  не
більше  як  десять,  включаючи  приватні,  де  треба  було  платити  за
навчання.  Гімназії  були  тільки  у  більших  містах,  отже  для  сіль¬
ської  молоді  потрібні  були  ще  додаткові  кошти  для  проживання  в
гуртожитках-«бурсах»  чи  на  приватних  «станціях».  До  гімназій,
з  їх  невеликим  числом,  приймали  лише  за  вступними  іспитами
або  на  підставі  дуже  добрих  свідоцтв  із  початкової  школи.  Але
так  само  були  великі  вимоги  й  до  гімназійних  професорів,  які
 38

мусіли  мати  спеціялізовану  університетську  освіту,  отже,  їх  рівень
був  набагато  вищий,  як  учителів  радянських  «десятирічок»,  з
якими  ми  зустрінулися  пізніше  (чи  вчителів  американських  high
schools).  По  суті,  гімназія  була  елітарною  школою  для  «вибраних».
Її  випускники  одержували  цінне  «свідоцтво  зрілости»,  власник
якого  вважався  «інтелігентом»,  мав  право  на  державні  посади  і,
звичайно,  на  вільний  вступ  до  вищої  школи.
 У  Львові,  який  тоді  мав  коло  300  тисяч  населення,  були  тільки
дві  державні  українські  гімназії  («головна»  -  ч.  571  і  її  «філія»  -
ч.  572)  та  дві  приватні  жіночі.  Польських  гімназій  було  кілька¬
надцять,  була  також  одна  з  німецькою  мовою  навчання.
 Наша  «головна»  гімназія  була  розташована  поруч  з  імпозант¬
ним  будинком  Львівської  політехніки  при  вулиці,  що  тоді  нази¬
валася  Leona  Sapiegi.  Від  того  часу  вулиця  зміняла  назву  при
кожній  зміні  режиму,  тепер  її  назвали  вулицею  Степана  Бандери.
Наш  будинок  у  формі  літери  L  був  набагато  старіший  від  будинку
Політехніки,  мав  доволі  просторі  клясові  приміщення,  руханкову
залю,  де  відбувалися  також  усякі  шкільні  свята,  і  невелике  по¬
двір’я,  де  ми  проходжалися  під  час  перерв  між  «годинами».  Там
і  тепер  приміщується  львівська  «Академічна  гімназія  ч.  1»,  яка
намагається  відновляти  добрі  старі  традиції  заслуженої  школи,
що  мала  між  своїми  випускниками  чимало  визначних  українських
вчених  і  громадських  діячів.  Але  як  першоклясник  я  про  це  все
не  мав  ніякого  уявлення,  а  тільки  був  радий,  що  мене  прийняли,  і
старався,  як  міг,  давати  собі  раду  з  новими  обставинами  й  більши¬
ми  вимогами.
 Навчальними  мовами  були  українська  (офіційно  «руська»)  і
польська.  Українською  мовою  відбувалося  навчання  української
мови,  релігії,  математики,  фізики,  географії.  По-польськи  виклада¬
лась  історія  та,  звісно,  польська  мова.  Крім  цього,  були  ще  латина,
німецька  мова  та  французька.  Дві  останні  викладалися  за  вибором
учнів:  відділ  А  мав  німецьку,  відділ  Б  -  французьку.  Мене  записали
на  французьку,  бо  німецької  я  вчився  приватно,  у  вечірній  мовній
школі  Берліца,  коло  головної  пошти.
 39

Української  мови  й  літератури  навчав  нас  у  нижчих  клясах
д-р  Михайло  Тершаковець,  один  із  найзаслуженіших  старших
професорів  гімназії.  Він  усе  поводився  з  нами  дуже  формально,
так  само  й  подавав  свій  предмет:  прецизно,  поважно,  без  ніяких
жартів.  Ми  його  респектували,  але  й  боялися  його  суворости.  Він
часто  перепитував  нас  із  поданого  матеріялу  і  записував  оцінки
у  своєму  нотатнику,  давав  нам  також  багато  «домашніх  задач»,
а  деколи  й  «шкільні  задачі»,  які  треба  було  писати  в  клясі  під
його  спостережливим  оком.  Удома  він  їх  перечитував,  робив  свої
граматичні  та  стилістичні  виправлення  червоним  атраментом  і
ставив  оцінки  -  від  «дуже  добре»  та  «добре»  до  «достаточно»
і  «недостаточно».  На  домашні  задачі  відводилося  від  одного  до
кількох  тижнів,  для  цього  треба  було  добре  посидіти,  почитати
додаткові  лектури,  написати  спершу  «на  брудно»,  а  потім  лише  «на
чисто».  Він  викладав  нам  також  граматику  -  відмінки  іменників,
форми  дієслів,  правильну  будову  речень.  На  питання  з  цеї  ді¬
лянки  треба  було  відповідати  при  дошці,  з  крейдою  в  руці.  Його
спеціяльністю  була  староукраїнська  література,  зокрема  «Слово  о
полку»,  з  якого  він  подавав  нам  довгі  цитати  старослов’янською
мовою,  вказував  на  поетичну  красу  і  роз’яснював  «темні  місця».
(Прикро  було  би  йому  довідатися,  як  це  недавно  доведено,  що
«Слово»  -  це  романтична  підробка,  і  навіть  не  для  нас  зроблена  в
кінці  XVIII  століття,  слідом  за  «Піснями  Осіяна»,  щоби  піднести
патріотичні  почування  та  «зрівнятися»  з  подібними  епосами  інших
народів.)
 У  третій  і  четвертій  клясах,  а  потім  і  в  ліцеї,  нашим  україністом
був  Мирон  Федусевич.  Молодший  віком,  він  ставився  до  нас
безпосередніше.  Пригадую  його  лекції  про  релігійну  полеміку  і
літописи  XVII-XVIII  сторіч,  а  також  про  козацькі  думи.  Він,  як  і
Тершаковець,  дбайливо  прочитував  наші  «домашні»  й  «шкільні»
задачі,  звертаючи  увагу  не  лише  на  зміст,  а  й  на  стиль  та  охайність.
Проте  робив  це  менш  формально,  деколи  жартівливо.  На  одній  із
моїх  задач  він  зауважив:  «Пиши  пером,  не  патиком».
 40

Крім  лекційного  матеріялу,  ми  мали  прочитувати  «обов’яз¬
кові»,  а  також  «додаткові»  лектури,  які  можна  було  собі  вибирати
за  власною  вподобою.  Ми  звичайно  позичали  книжки  зі  шкільної
бібліотеки  або  користувалися  домашніми  книгозбірнями.  У  моїх
нотатках  із  того  часу  є  згадки  й  виписки  з  таких  лектур:  «Гайда¬
маки»  Шевченка,  «Сонце  в  Чигирині»,  «Чад»,  «Клубок  Аріядни»
Юрія  Косача,  «Дитячі  роки  Тараса  Шевченка»  Зайцева,  «Но-
татник»  (томи  I,  II,  III)  Юрія  Липи,  «Книга  джунглів»  Кіплінґа
в  українському  перекладі  Іваненка,  «Великий  Гетьман»  Федора
Дудка,  «Дитинство»  Смолича,  «Напоєні  дні»  Івченка.
 Новітня  українська  література  (від  Котляревського)  була  пред¬
метом  навчання  у  вищих  клясах.  Професор  Федусевич  подавав
початки  нового  письменства  в  контексті  світової  літератури.
Так,  однією  з  тем  «домашніх  задач»  у  першій  клясі  ліцею  (весна
1939)  було  порівняння  «Енеїди»  Котляревського  з  подібними
травестіями  в  інших  літературах  (німецька  травестія  Блюмавера
і  французька  Скарона).  У  нашому  відділі  Б  я  вивчав  французьку,
отже,  вибрав  Скарона  (1610  -  1660).  Для  цеї  теми  мені  довелося
прочитати  оригінальний  текст  у  бібліотеці  Ossolineum  (тепер
біблітека  ім.  Стефаника),  провівши  там  чимало  вечорів  за  ви¬
писками  з  «Le  Virgile  Travesti»  та  інших  джерел,  де  я  знаходив
коментарі  до  цього  твору  і  відомості  про  гірке  життя  його  автора.
Він,  як  пізніше  і  Котляревський,  каже  Верґілієвим  троянцям
думати,  говорити,  їсти  і  вбиратися  так  само,  як  це  робили  його
сучасники.  У  жартівливій  формі  Скарон  переповідає  пригоди
«троянської  банди»,  але  при  описі  пекла  він  гнівно  критикує  гі-
покритів,  девотів,  а  також  лихих  князів,  підкуплених  суддів  та
інших  негідників.  Я  зробив  висновок,  що  Котляревському,  який
добре  знав  французьку,  мусіла  бути  відома  Скаронова  травестія,
згадана  також  у  російській  травестії  Котельницького.  Отже,
Скаронів  твір  цілком  міг  дати  інспірацію  Котляревському,  хоча
дух  його  «Енеїди»  істотно  інший.  Це  захоплива  тема,  тому  в
«Додатку»  подаю  текст  тої  своєї  «задачі»,  який  у  мене  на  диво
зберігся.
 41

Лекція  польської  літератури.
 Проф.  Ю.  Слотвінський  слухає  відповідь  Джулинського.
1  кл.  Мат.-фізичного  ліцею,  весна  1939
 Обом  професорам  пощастило  пережити  без  репресій  радян¬
ську  і  німецьку  окупацію  Львова.  Проф.  Тершаковець  учив  іще  в
таборових  гімназіях  для  українських  утікачів,  а  згодом  емігрував
до  США  і  замешкав  у  Філядельфії.  Там  і  помер  у  1970-х  роках,
похований  на  українському  цвинтарі  у  Bound  Brook.  Так  само  на
еміграції,  в  Австралії,  помер  проф.  Федусевич.
 На  польську  мову  й  літературу  в  гімназії  відводилося  стільки
само  годин,  що  й  на  українську.  Наші  професори  цього  предмета
часто  мінялися.  Вони  були  молодші,  теж  високих  кваліфікацій,
деякі  мали  докторати.  Кожний  мав  інший  підхід  до  навчання.
 Dr.  Janina  Garbaczowska,  елегантна  пані  середнього  росту,  була
авторкою  студії  «Kultura  umyslowa  Polski  w  dobie  napoleonskiej».
Вона  вчила  про  ранню  польську  літературу.  Опісля  був  Jozef
Slotwinski  (Юзьо),  теж  віком  не  більше  40.  Він  не  любив  сидіти  «за
катедрою»  й  часто  походжав  по  клясі,  особливо  коли  нас  опитував.
Нарешті,  вчителем  польської  мови  був  Jozef  Balk,  жидівського
 42

роду2.  До  нас  був  дуже  привітний.  Пам’ятаю,  одного  разу,  зу¬
стрівши  мене  на  Академічній,  запросив  на  тістечко  до  цукорні.  (Він
отруївся,  коли  до  Львова  прийшли  німці.)  Всі  гімназійні  професори
викладали  свій  предмет  на  дуже  доброму  рівні.  Від  них  я  навчився
шанувати  польську  культуру  й  літературу,  якої  багатство,  порівняно
з  українською,  ставало  нам  очевидне.  Крім  цього,  польська  мова
давала  нам  доступ  до  класичної  і  сучасної  світової  літератури  в
добрих  польських  перекладах.  Польські  професори,  хоч  і  мусіли
добре  знати  про  наші  різкі  протипольські  настрої,  ставилися  до  нас
коректно.  Хоч  пам’ятаю  один  інцидент,  коли  «Юзьо»,  побачивши,
що  пишу  синьо-жовтим  олівцем,  які  продавала  «Рідна  Школа»,
насварив  мене:  «То  ty  jeszcze  b^dziesz  kalesony  nosii  w  tych  kolor-
ach!»,  але  це  було  напівжартом,  бо  він  був  назагал  «свій  хлоп»  і
ми  його  навіть  любили.
 Багато  подавали  нам  польської  поезії  -  від  Кохановського  через
барокову  літературу  до  романтиків,  Міцкевича  і  Словацького.  Дещо
ми  вчили  напам’ять.  Серед  численних  «обов’язкових  лектур»  були
повісті  Жеромського,  Пруса  та  інших,  з  власної  охоти  ми  читали
також  оповідання  з  класичної  мітології  («Eros  па  Olimpie»,  «Dafnis
і  Chloe»  Парандовського^,  переклади  Бальзака.  Прочитав  я  також
перші  томи  Прустового  «У  пошуках  втраченого  часу»  у  перекладі
Боя-Желєнського.  Популярні  були  й  дотепні  поезії  Тувіма.
 Французької  мови  нас  навчала  д-р  Марта  Рудницька,  дружина
літературного  критика  Михайла  Рудницького,  висока  й  елегантна
дама,  яка  звертала  увагу  не  тільки  на  нашу  мову,  а  й  на  нашу
поведінку.  Коли  вона  входила  до  кляси,  ми  всі  вставали  і  скан¬
дували  хором  «Bonjour,  Madame».  Вона  вживала  до  нас  виключно
французьку  мову,  ніколи  не  подаючи  пояснень  чи  «перекладів».
Гарно  ілюстровані  підручники  для  вищих  ступенів  наголошували
 2  В  Галичині  це  була  офіційна  назва  громадян  Мойсеевого  віровизнання,
яка  не  мала  ніякої  згірдливої  конотації  і  була  загальновживана,  зокрема  й
жидівськими  організаціями.  В  тому  сенсі  я  вживаю  визначення  «жид»  та
«жидівський»  у  моїх  споминах.  Слово  «єврей»  було  зовсім  невідоме.
 43

французьку  історію  й  літературу,  один  із  них  мав  заголовок  «А
travers  des  siecles».  У  вищих  клясах  ми  читали  французьких  кла¬
сиків  у  спеціяльно  анотованих  виданнях  для  середніх  шкіл,  між
ними  Мольєрів  «Tartuffe»  і  «Misantrophe».  А  що  я  був  у  найвищій
клясі,  яка  вивчала  французьку,  то  мені  випала  роля  вітати  цією
мовою  румунського  міністра  освіти,  котрий  серед  інших  львівських
гімназій  відвідав  і  нашу  в  1937  році,  -  та  про  це  далі.
 У  навчальній  програмі  чотирьох  кляс  гімназії  була  також  ла¬
тина.  Перед  освітньою  реформою  1933  року  її  вивчали  протягом
усіх  восьми  літ,  тож  порівняно  з  цим  наше  «пореформне»  зна¬
йомство  з  античним  світом  було  невелике,  до  того  ж  грецької
мови  ми  по  реформі  не  мали  вже  зовсім.  Нашими  вчителями
латини  були  в  різні  роки  професори  С.  Кулачковський,  М.  Тер¬
шаковець,  І.  Любомирович  (він  був  автором  підручника  латин¬
ської  граматики  для  середніх  шкіл)  та  И.  Назар.  Цього  останнього
згадую  з  великою  приємністю.  Він  мав  «класичний»  профіль  з
дбайливо  плеканою  борідкою,  все  був  погідний  і  ввічливий.  Зі
своїх  подорожей  до  Греції  склав  книжку  рефлексій  «Греція  -  усміх
життя».  Протягом  чотирьох  років  навчання  ми  від  першопочатків
(гарно  ілюстрований  підручник  називався  «Puerus  Romanus»)  до¬
ходили  до  промов  Цицерона,  поем  Верґілія  та  од  Горація.  Ми  ба¬
гато  вивчали  напам’ять  і  ритмічно  скандували.  Донині  пам’ятаю:
«Daedalus  inter  еа,  longum  Cretenque  perosus  exilium...  clausus  erat
pelago...»  Дехто  навіть  пробував  перекладати  оди  ямбічним  віршем
для  гімназійної  ґазетки,  і  давня  поезія  оживала  по-українськи.  Ла¬
тина  також  чимало  допомагала  вивченню  французької  мови.
 Важливим  предметом  була  також  релігія,  якої  навчав  о.  Тео-
філь  Горникевич  (пізніше  -  парох  церкви  св.  Варвари  у  Відні),
якого  ми  називали  «Лютер».  Він  завжди  був  поважний  і  суворий,
усі  його  респектували  й  боялися  не  менше  за  професора  мате¬
матики.  Предметом  навчання  були  не  так  християнські  моральні
чесноти,  як  формальний  катехизис,  догматика  та  історія  церкви.
Все  те  він  подавав  схолястично  і  сухо,  багато  треба  було  вивчати
 44

напам’ять.  Коли  о.  Горникевич  витягав  з  кишені  свого  записника
з  іменами  учнів,  оправленого  у  чорну  крокодилячу  шкіру,  тобто
коли  виходив  «крокодиль»,  у  клясі  наставала  напружена  тиша
і  кожний  намагався  вгадати,  чи  він  розпочне  опитування  «від
початку»,  а  чи  «від  кінця»  азбуки.  Відповіді  на  питання  треба  було
давати  «при  дошці»,  після  чого  він  виставляв  за  них  оцінки.  По
неділях  відправляв  богослуження  («екзорти»)  у  руханковій  залі.
Спочатку  ми  збиралися  у  наших  клясах,  де  зачитувалися  прізвища
й  відзначалася  присутність  кожного.  Я  співав  «першим  басом»  у
церковному  хорі.
 Історії  вчили  нас  польською  мовою.  Це  була  історія  Польщі
на  тлі  найважливіших  подій  європейської  історії,  починаючи  від
короля  Мнєшка  та  початків  християнства.  Далі  йшлося  про  війни
за  «червенські  городи»,  вирішальний  бій  з  монголами  під  Леґ-
ницею  та  прилучення  до  Польщі  галицького  королівства  в  1340
році.  Згодом,  від  Ягела,  під  польською  короною  були  вже  всі
литовсько-руські  землі  і  сама  Польща  простягалася  «від  моря  до
моря».  Ми  довідувалися,  «з  іншого  боку»,  й  про  освоєння  «диких
степів»,  козацтво  та  повстання  Хмельницького.  Про  нашу  історію
ми  знали  також  із  книжок  Крип’якевича  та  інших,  тож  мали  змогу
критично  порівнювати  різні  погляди  на  минуле.  У  польських
школах  рекомендувалося  також  читання  популярних  історичних
повістей  Сєнкевіча,  писаних  у  шовіністичному  дусі,  проте  від  нас
цеї  лектури  не  вимагали.
 Учив  історії  спершу  проф.  Копистянський  (українець,  казали,
що  «москвофільських»  поглядів),  і  ми  з  ним  не  мали  проблем.
Потім  прийшов  поляк  Оліпра,  який  не  приховував  свого  ворожого
ставлення  до  українців.  Але  й  він  не  надто  багато  говорив  про  на¬
ші  історичні  конфлікти,  щоб  не  погіршувати  й  без  того  напружену
атмосферу.  Все  ж,  як  ми  чули,  одною  з  його  функцій  було  стежити
(чи,  може,  й  доносити)  за  політичними  настроями  учнів.
 Математика  (в  нижчих  клясах  цей  предмет  називався  «ра¬
хунки»)  починалася  від  елементарної  аритметики,  але  ми  скоро
переходили  до  алгебри  й  тригонометрії,  а  далі,  в  ліцеї,  до  дифе-
 45

ренціяльного  рахунку  та  інтегралів.  Тобто  це  вже  була  програма,
яку  подають  на  перших  роках  американських  коледжів.  Учив  нас
професор  Володимир  («Дзюньо»)  Білинський,  який  був  вимог¬
ливий  і  задавав  багато  «домашніх  задач».  Питав  «при  дошці»,  де
треба  було  розв’язувати  рівняння  чи  креслити  геометричні  фігури.
Години  в  «Дзюня»  були  нелегкі,  й  доводилося  добряче  «вико¬
вувати»  матеріял,  щоб  одержати  бодай  «достаточно».  В  четвертій
клясі  математики  вчила  нас  молода  проф.  Вергановська  (старша
сестра  нашої  чорнявої  товаришки  Асі,  за  якою  не  один  з-поміж
нас  зідхав).  У  ліцеї  використовувався  підручник  для  середніх  шкіл
трьох  відомих  польських  математиків  -  Банаха,  Серпінського  та
Стожека  (двох  останніх,  професорів  Політехніки,  1941  року  роз¬
стріляли  німці).
 Одним  із  навчальних  предметів  була  географія  Польщі,  а  також
світова  географія  з  описами  континентів,  гір  та  річок  різних  час¬
тин  світу.  Спочатку  нас  навчав  географії  о.  Шпитковський.  За
контрастом  до  незмінно  поважного  о.  Горникевича,  він  весь  час
був  веселий,  часом  навіть  трохи  розсіяний  та  безпорадний.  Ми
його  називали  «отець  Льольо»  і  робили  йому  всякі  псоти,  які  він
добродушно  терпів.  Пізніше  нашим  професором  географії  був
геолог  д-р  Юрій  Полянський,  який  теж  був  погідної  вдачі,  але
вмів  утримувати  дисципліну.  Його  лекції,  ілюстровані  картами  й
прозірками,  були  завше  цікаві.  (За  німецьких  років  він  був  певний
час  посадником  міста  Львова,  до  якого  всі  мали  довір’я,  бо  по¬
водився  гідно  і  був  добрим  дипломатом.  Після  війни  емігрував  до
Аргентини,  де  став  професором  університету  в  Буенос-Айресі.)
 Фізики  й  хемії  нас  навчав  проф.  Іван  Сітницький.  Ми  мали
невелику  лябораторію,  де  робили  різні  експерименти  з  кислотами,
солями  та  електрикою.  Я  продовжував  ці  заняття  вдома,  нама-
гаючися,  наприклад,  розкласти  воду  електролізом  у  десятилі-
тровій  скляній  бутлі.  Одного  разу  мені  ця  мішанина  водню  з  кис¬
нем  вибухла,  проте,  на  щастя,  обійшлося  лише  розбитим  склом.
Біологію  викладав  д-р  О.  Тисовський  («Дрот»,  основник  «Пласту»
1912  року).  Для  цього  предмета  ми  збирали  «ряску»  у  підльвів-
ських  ставках  і  слідкували  за  жабами.
 46

Руханки  (яка  офіційно  називалася  «тілесні  вправи»)  ніхто  не
брав  поважно.  В  руханковій  залі,  оточеній  гімнастичними  дра¬
бинками,  була  також  напнута  сітка,  до  якої  проф.  Павло  Зимак
кидав  нам  м’яча  і  ми  грали  у  відбиванку.  Ми  вбирали  руханкові
штанята  і  сорочки,  тимчасом  як  проф.  Зимак  мав  на  собі  завжди
елеґантне  вбрання,  з  камізелькою  і  «камашами»  на  черевиках,  на¬
віть  коли  демонстрував  якісь  вправи  на  драбинках  чи  матрацах.
Раз,  пам’ятаю,  став  на  голову,  і  з  його  кишень  посипалися  пера,
гребінці  та  інші  предмети.  Руханка  теж  була  обов’язковим  пред¬
метом,  оцінки  з  якого  нотувалися  у  річних  свідоцтвах.  Усі,  чи
принаймні  більшість,  діставали  «дуже  добре».
 Були  в  нас  також  «ручні  роботи»  -  звичайно  одна  година  на
тиждень.  Ми  займалися  у  майстерні,  опановуючи  столярство,  мо¬
делювання  з  глини,  плетення  сіток,  гнуття  дротів  (щоб  зробити
з  них  стояк  на  вазонок,  вішак  для  одягу  чи  рамку  для  образка).
Учитель  із  ремісничої  школи  показував  нам,  як  різати  скло,
оправляти  книжки  в  тверді  палітурки,  робити  з  борошна  клей
для  паперу,  а  для  меблів  -  столярний  клей  з  вельми  неприємним
запахом.  Усі  ці  вміння  вважалися  необхідними,  бо  більшість
ужиткових  предметів  була  тоді  саморобною,  а  готові  вироби  у
крамницях  були  дорогі  і  не  всім  доступні  у  час  світової  еконо¬
мічної  кризи.
 На  стандартних  бланках  свідоцтв  для  середніх  шкіл  була  ще
рубрика  «військовий  вишкіл»  -  але  цього  в  нашій  гімназії  не  вчили
зі  зрозумілих  причин.
 Життя  в  гімназії
 Крім  обов’язкових  шкільних  занять,  були  в  гімназії  ще  різні
самодіяльні  гуртки,  які  мали  свої  сходини  після  навчальних  го¬
дин  або  вечорами.  Про  цю  діяльність  можна  багато  довідатися  з
гімназійних  газеток,  які  ми  видавали.
 Почалися  вони  від  «стінних  газеток»  у  початкових  клясах.
Там,  хто  хотів,  доліплював  якісь  вирізки  з  газет  чи  журналів  або
 47

малював  карикатури.  У  березні  1936-го  моя  кляса  ІІ-б  почала
видавати  друковану  на  гектографі  4-сторінкову  «Нашу  газетку».
Я  був  її  ініціятором  і  підписував  кожне  число  як  «начальний  ре¬
дактор».  Вийшло  сім  чисел,  останнє  з  датою  7  жовтня  1936  року.
Всі  вони  в  мене  збереглися.  У  редакційній  заяві  в  першому  числі
сказано,  що  НГ  «міститиме  різні  цікаві  матеріяли  з  географії,
історії,  спорту,  винаходів  та  інші.  Окрему  сторінку  в  нашому  ча¬
сописі  присвятимо  нашому  клясовому  гуморові  та  загадкам...».
У  перших  числах  були  короткі  нотатки  типу  «як  виробляють  па¬
пір»,  «двоголова  гадюка»,  «найзимніше  місце  на  землі»,  «історія
годинника»  і  подібні,  взяті  з  усяких  журналів.  В  пізніших  роках
почали  з’являтися  також  оригінальні  дописи,  вже  позначені  іні-
ціялами  авторів,  про  «спомини  з  вакацій»,  «з  нашої  минувшини»
(гетьман  Виговський,  битва  під  Полтавою)  тощо.  В  кожному  числі
була  сторінка  карикатур.
 Усі  матеріяли  я  переписував  на  домашній  друкарській  машинці.
Рисунки  треба  було  робити  на  спеціяльних  «матрицях»,  які  пере¬
носили  текст  на  гектографічні  маси,  що  служили  негативами.
На  ці  негативи  треба  було  накласти  папір  і  притиснути  валком,
відбитка  виходила  фіялкового  кольору.  З  одного  неґативу  можна
було  відбити  до  100  копій.  Наш  наклад  був  від  25  до  40  примір¬
ників,  ціна  кожного  складала  5  ґрошів,  як  було  написано  під
заголовком.
 Від  числа  6,  уже  в  новому  навчальному  році,  з’явився  також
«відповідальний  редактор»  Любомир  Рожанський.  Між  співро¬
бітниками  були  Юрій  Шухевич,  Володимир  Стрілецький,  Богдан
Ілечко.  Тоді  вже  НГ  видавалася  спільно  клясами  ИІ-б  і  ІИ-а.  В  реда¬
кційній  статті  ми  вказували  на  минулі  недоліки  («неориґінальний
матеріял»)  і  закликали  до  співпраці.  «Маємо  перед  собою  ясну
мету.  Знаємо,  що  ціллю  нас  всіх  є  стати  характерними  громадянами
та  добрими  українцями.  Тому  будемо  містити  такі  матеріяли,  щоб
допомогти  нам  ними  стати...»
 Ще  у  5-му  числі  була  подана  новинка  про  появу  першого  числа
«Світанку»,  газетки,  що  її  видавали  старші  учні  гімназії.  З  її
 48

Товариші  з  кл.  І  V-Б  гімназії  ч.  571  у  Львові,  193  7.
Автор  -  третій  зліва,  останній  ряд
 редакторами  ми  швидко  знайшли  спільну  мову  і  в  листі  від  редакції
НГ  до  редакції  «Світанку»  з  датою  23  жовтня  1936  сказано,  що
«годимось  на  спільне  видавання  “С”  і  “НГ”  під  умовою,  що  на
наші  матеріяли  “Світанок”  призначить  3-4  сторінки,  за  які  будуть
відповідальні  дотеперішні  редактори  “НГ”».
 У  мене  збереглися  числа  «Світанку»  від  1  до  6  за  1936  рік  і
останнє  число  9  з  датою  25  квітня  1937.  «Світанок»,  обсягом  від
8  до  20  сторінок,  друкувався  вже  циклостильною  технікою,  тобто
друк  був  уже  чорний.  У  першому  числі  зазначалося,  що  «началь¬
ним  редактором»  є  Юрій  Луцький,  «відповідальним  редактором»
Т.  Горникевич.  Редакційна  стаття  заявляла,  що  «у  нашій  гімназії
має  викристалізовуватися  з  молодця  інтелігентний  Українець»,  і
наголошувала  на  «праці  над  собою,  як  приготуванні  до  майбутньої
праці  для  загалу,  для  свого  народу».  В  цьому  числі  була  стаття
про  піднесення  українських  прапорів  чорноморською  фльотою
в  квітні  1918,  вірш  Рильського  «У  суботу  грає  море...»,  нотатки
 4-11-970
 49

Ю.  JI.  до  180-ліття  Моцарта,  а  також  про  «життя  молоді  у  Вінчес-
терському  коледжі»  та  про  Марію  Башкирцеву  («славні  українці»).
Ініціяли  Ю.  Л.  стоять  і  під  «кутиком  фотоаматорів».  Іван  Лисяк
написав  репортаж  про  драматичний  гурток  п.  з.  «Перед  виставою
“Заколоту”  (п’єса  Коцебуе)»,  він  був  також  автором  відділу  «Що
читати»  (рецензії  на  «Нотатник»  Ю.  Липи,  «Віднайдений  рай»
Самчука  та  літературний  журнал  «Ми»).  Було  в  числі  дещо  й  про
альпіністику,  летунські  мотори,  спорт,  шахи,  а  також  гумор  та
загадки.
 Подібно  виглядали  й  наступні  числа  «Світанку»,  де  були  також
літературні  спроби  (вірші,  нариси).  В  числі  3  друкувалася  публі¬
цистична  стаття  Івана  Лисяка  «Пайдократія»,  в  якій  він  аналізував
проблеми  молоді  і  тенденцію  до  «здитиніння»  суспільного  життя,
тобто  нахил  до  емоційности  й  поверховности,  що  веде  до  неком¬
петентносте.  Тут  І.  Лисяк  (пізніше  відомий  історик  Іван  Лисяк-
Рудницький),  мабуть,  уперше  проявив  здібність  мати  власну  думку,
не  конче  у  згоді  з  панівними  тенденціями  свого  середовища.  Це
були  також  прикмети  Юрія  Луцького,  опісля  визначного  літе¬
ратурознавця,  який,  мабуть,  уже  тоді  був  англофілом  (див.  його
дописи  про  життя  англійських  студентів).  Перед  розвалом  Польщі
він  опинився  в  Англії,  де  продовжував  студії  і  служив  під  час  війни
у  британських  збройних  силах.
 Починаючи  від  ч.  5  «Світанок»  видавався  за  новою  редакцією
Юрія  Бабина  і  Марії  Стародуб.  У  редакційній  статті  повідомлялося,
що  «С»  став  загальногімназійним  часописом,  бо  «в  круг  наших
співробітників  увійшла  редакційна  колегія  “Нашої  газетки”  з  обох
III  кл.».
 Про  ідеологічні  симпатії  великої  частини  учнів  гімназії  свід¬
чать  деякі  статті  у  «Світанку».  В  дописі  «Молодь  Італії»  (ч.  2,
автор  Б.  Єднорог)  говориться  про  «молодих  фашистів  як  символ
відродження  Італії».  В  ч.  З  в  рубриці  «Життя  молоді»  редакція
пише:  «Замість  статті  про  німецьку  молодь,  містимо  промову
Адольфа  Гітлера  “Молодь  мусить  учитися  карності”,  де,  між  ін¬
шим,  сказано:  “Нічого  не  можна  доконати  без  приказу  одної  волі,
 50

якій  усе  підпорядковане”».  А  в  останньому  ч.  9  є  стаття  про  вихо¬
вання  німецької  молоді  в  організації  «Hitler  Jugend»  із  висновком:
«З  цього  бачимо,  як  сучасна  Німеччина  виховує  свою  молодь,
щоб  зробити  з  неї  сильні  індивідуальності  і  виховати  на  корисних
членів  суспільства».
 Це  останнє  число  позначене  у  мене  як  «сконфісковане».  Не
знаю,  як  це  сталося.  Найімовірніше,  це  була  реакція  дирекції
гімназії  на  вияви  симпатії  до  ідеології  режиму  Гітлера  та  до  під¬
пільної  організації  ОУН  з  подібною  «волюнтаристичною»  ідео¬
логією.  Вже  тоді  було  зрозуміло,  що  агресивна  Німеччина  скоріш
чи  пізніше  висуне  територіяльні  претензії  до  Польщі,  зокрема
до  «коридору»,  який  перегороджував  дорогу  до  Східної  Прусії.
Пропаганда  ворожих  ідей  у  державній  гімназії  не  могла  бути  толе-
рована.  «Світанок»  припинив  існування.
 Осередком  нашого  товариського  життя  і  координатором  са¬
модіяльних  гуртків  була  «Світлиця».  У  «Світанку»  поданий  звіт
із  загальних  зборів  «Світлиці»  18  жовтня  1936  року  та  її  орга¬
нізаційна  схема.  До  «Старшини  Світлиці»  входили  по  двоє  пред¬
ставників  від  кожної  кляси  та  від  усіх  учнівських  організацій.
Куратором  «Світлиці»  був  проф.  Мирон  Федусевич.  Управу  було
обрано  в  такому  складі:  голова  -  Орест  Чорнєга  (VII  кл.),  заступ¬
ник  -  Остап  Коцюмбас,  секретар  -  Лідія  Головко,  господар  і  біб¬
ліотекар  -  О.  Козинський,  скарбник  -  Р.  Лисяк,  імпрезовий  рефе¬
рент  -  І.  Романишин,  референт  від  докладів  -  Іван  Лисяк.  Бюджет
базувався  на  добровільних  датках  учнів.
 «Світлиця»  мала  кімнату,  призначену  на  сходини,  яка  була
відкрита  після  шкільних  занять  три  дні  в  тижні.  Там  відбувалися
доповіді,  ігри,  гутірки,  читання.  «Загальні  сходини»  проводилися
в  руханковій  залі.  Перші  такі  сходини  зібралися  в  неділю  15  лис¬
топада  1936  року.  В  програмі  були  музичні  продукції  та  товариські
забави.  Відчитано  оригінальну  поезію  учня  Бабина  «Похід  Сагай¬
дачного  на  Кафу»,  а  також  гуморески  та  ліричні  вірші.  Була  теж
виставка  світлин  недавно  заснованого  фотографічного  гуртка,  про
який  розповів  його  ініціятор  Ю.  Луцький.
 4*
 51

На  сходинах  28  листопада  гість  Ю.  Дорош  висвітлив  два  філь¬
ми  своєї  роботи.  Перший  показував  працю  в  деяких  українських
промислових  підприємствах  (пам’ятаю  «фабрику  шевських  кілків
“Дендра”»),  другий  був  репортаж  із  Покуття  й  Гуцульщини.  Були
теж  деклямації,  дотепи,  фортепіянове  сольо,  виступ  гімназійної  ор-
хестри,  яка  під  керівництвом  В.  Дзєдзінського  відіграла  два  марші.
Наступні  сходини  були  на  тему  «доброї  поведінки».  На  цю  тему
мали  гутірку  товариші  Шпитковський  і  Байтала,  були  теж  виступи
орхестри  і  гімназійного  хору.
 Як  подає  «Світанок»,  1936  року  «Світлиця»  зорганізувала  11  до¬
повідей  («рефератів»)  із  прозірками,  між  ними  були  «Старинна
музика»  Бурачинського,  «Ренесансове  мистецтво»  Осташевського,
«Грецька  церква  на  Україні»  Раковського,  «Українська  писанка»
Залуцького.  Та  головним  завданням  «Світлиці»  було  організування
загальногімназійних  імпрез  і  концертів.  Того  самого  1936  року
влаштовано  «ялинку»,  «свячене»,  слухання  музики  Генделя  і  Баха
та  концерт  з  нагоди  75-ліття  смерти  Шевченка,  на  якому  була
присутня  визначна  культурна  діячка  Софія  Русова.
 28  травня  відзначено  20-ті  роковини  смерти  Івана  Франка.
Спершу  Юрій  Луцький  прочитав  реферат  про  його  письменницьку
діяльність,  потім  прозвучали  хорові  та  вокальні  твори,  деклямації
віршів  Франка  у  виконанні  товаришів  Савицького,  Зарицької,
Костюка,  Бабія,  Лубянецького,  Дудича  та  «Грицева  шкільна  наука»
у  виконанні  Левицької.  Накінець  Іван  Лисяк  прочитав  доповідь  на
тему  «Франко  як  громадський  діяч».  Рецензент  «Світанку»  Іван
Романишин  написав,  що  «реферат  був  написаний  мудро  і  просто,
тільки  само  виголошення  випало  не  надсподівано.  Назагал  свято
пройшло  вдачно.  Може,  було  трохи  задовге».  (Тут  із  рецензентом
треба  погодитися.)
 Щорічний  концерт  на  честь  Шевченка  в  березні  1937-го  мав  у
програмі  промову  т.  Дизя  та  виступи  хору  й  орхестри.  Т.  Серсін-
ський  відіграв  скрипкову  Моцартову  сонату  Е-моль,  а  на  закін¬
чення  хор  з  орхестрою  виконав  кантату  з  Шевченкового  «Неволь-
ника».
 52

Століття  «Русалки  Дністрової»  вшанувала  гімназія  святочним
богослуженням  і  академією.  Вступне  слово  мав  Ю.  Луцький,
світлини  пояснював  О.  Чорнєґа.  Твори  Шашкевича,  Головацького  і
Вагилевича  деклямували  товаришки  Головка,  Зарицька,  Пеленська
і  товариші  Савицький  і  Шутка.  Хор  відспівав  три  пісні,  орхестра
виконала  «коломийки»  Безкоровайного.  Як  повідомив  «Світанок»
ч.  9:  «Настрій  був  прекрасний,  з  правдивим  пієтизмом  до  маленької
тієї  книжечки  і  її  великих  творців».
 Активний  був  теж  «Драматичний  гурток».  Як  подає  Іван  Лисяк
у  «Світанку»  ч.  1,  весною  1936-го  драматичний  гурток  мав  191
члена,  в  тому  50  дівчат  і  141  хлопця.  Опікуном  гуртка  був  проф.
Володимир  Білинський.  Управа  гуртка,  вибрана  на  загальних
зборах  у  вересні  1936-го,  складалася  з  голови  І.  Романишина,
його  заступника  Чорнєґи,  секретарки  Попович,  скарбника  Трем-
біцького,  господаря  А.  Шутка,  режисера  Байтали,  суфлера  Лубя-
нецького,  диригента  Бурачинського,  інсципієнта  Гвоздецького.
Згодом,  до  1939  року,  головою  був  Любомир  Рожанський.  Ак¬
тивну  участь  брав  мій  одноклясник  Зенон  Чайківський,  який  і
пізніше  займався  драматичним  мистецтвом  (тепер  живе  у  Фі-
лядельфії).
 1936  року  поставлено  сценку  про  св.  Миколая,  «Одруження»
Гоголя  та  «Заколот»  Коцебуе.  Режисеркою  була  відома  львівська
акторка  Л.  Кривицька.  «Заколот»  поставлено  двічі,  5  і  6  червня,
при  переповненій  залі.  В  ч.  З  «Світанку»  І.  Лисяк  відзначив  гру
товаришок  Гризи,  Скрипій  і  Левицької,  а  в  мужеських  ролях  -
Козинського,  Шпитковського  та  Маланина  у  п’єсі  Гоголя.  Най¬
кращу  оцінку  він  дав  Романишинові  в  ролі  пана  Ходачковського.
Визнавши  успіх  вистави,  Лисяк  усе-таки  висловив  побажання,
«щоб  на  будуче  брати  до  репертуару  твори  актуальніші  і  з
більшою  мистецькою  вартістю.  Бо  це  велика  помилка  стільки
енергії  і  праці  вкладати  в  слабу  п’єсу».  Виглядає,  що  побажання
було  прийнято,  бо  наступною  виставою  стали  «Чумаки»  Івана
Тобілевича:  «багатий  широкий  зміст  у  простенькій  сценічній
формі»  («Світанок»  ч.  6).
 53

Услід  за  «Чумаками»  24  і  25  квітня  1937  відбулися  постановки
Мольєрового  «Скупаря»,  відзначені  у  «Світанку»  ч.  9  як  «може,
найкраща  зі  всіх  виставок  Драм.  Гуртка».  Виставу  попередило
вступне  слово  т.  Романишина  та  менует,  виконаний  двома  парами
в  стилевих  строях  під  звуки  орхестри  гуртка.  Ролю  Гарпагона
мав  Т.  Байтала.  Заходом  гуртка  відбулися  також  дві  доповіді:  про
Карпенка-Карого  та  про  грецький  театр.
 У  гімназії  діяла  також  релігійна  організація  «Марійська  Дру¬
жина»,  окремо  для  хлопців  і  для  дівчат.  Про  цю  організацію  є
згадка  в  ч.  5  «Світанку».  Її  завданням  була  «праця  над  духом  і
характером  молоді  на  засадах  Христа».  Зокрема,  відбувалися  схо¬
дини  членів  Дружини  з  рефератами  про  «суспільні,  релігійні  та
національні  питання».  1935  року  «Дружина»  набула  свій  прапор
(ціною  500  злотих)  і  з  нагоди  його  посвячення  влаштувала  «Ма¬
рійську  Академію»,  на  якій  виведено  інсценізацію  лірницьких
кантів  Демуцького  за  допомогою  проф.  Федусевича.  Членів
мужеської  Дружини  було  коло  30.  Духовним  провідником  був
о.  Т.  Горникевич.
 Діяв  теж  «Спортовий  гурток»  під  опікою  проф.  Зимака.  Загальні
збори  гуртка  21  квітня  1936  р.  вибрали  управу  в  складі:  голова
Ю.  Луцький,  заступник  Т.  Горникевич,  секретар  Мудрик,  члени
управи  Кордуба,  Чорнєґа,  Лисяк.  Гурток  організував  легкоатлетичні
та  відбиванкові  змагання.  У  весняному  бігові  навпростець  (1500  м
для  старших,  500  м  для  молодших)  брали  участь  15  змагунів.
Добрі  успіхи  мали  відбиванкові  дружини.  У  змаганнях  львівських
гімназій  хлоп’яча  дружина  перемогла  ІХ-ту  й  ХІ-ту  гімназії  та
закваліфікувалася  до  фіналу.  Жіноча  дружина  здобула  перше
місце  у  змаганнях  жіночих  гімназій,  перемігши  у  дев’яти  з  десяти
змагань  із  загальною  сумою  точок  311  :  129.
 Гімназійний  хор  провадив  проф.  Прокопович.  Щоб  співати
в  хорі,  треба  було  вміти  читати  ноти.  Проби  хору  відбувалися
вечорами.  Хорові  виступи  були  неодмінною  частиною  гімназійних
«академій».  Вивчали  ми  також  народні  пісні  та  колядки.  Я  співав
у  загальному  і  в  церковному  хорі.  Це  була  велика  приємність,
 54

бо  в  альтах  співала  чорнява  Ася  Вергановська.  Під  кінець  бого-
служення  ми  співали  Бортнянського  «Буди  ім’я  господнє»  (тричі),
і  баси  кольоратурно  розтягали  «до  ві-і-і-і-і  гі-і-і-і-і-і  гі-і-ку»,  грімко
заглушуючи  тоненькі  сопрано.  Ми  це  робили  з  великою  втіхою,
бо  то  вже  був  кінець  і  можна  відтак  було  йти  додому.
 До  гімназійних  занять  належало  також  відвідування  двічі-тричі
на  рік  львівського  «великого»  театру  («Teatr  Wielki»),  в  якому
деколи  давали  безкоштовні  вистави  спеціяльно  для  гімназійної
молоді.  Ми  їх  відвідували  під  опікою  вчителів  польської  мови.
Це  були  або  постановки  класичних  польських  п’єс  (пригадую
виставку  символістської  драми  Виспянського  «Wesele»),  комедії
Фредра,  або  драматичні  твори  світової  літератури  в  польських
перекладах,  напр.,  Мольєрів  «Тартюф».  Це  була  наша  експозиція  до
культурного  життя  міста  Львова,  в  якому  українського  населення
було  в  той  час  не  більш  як  30%.
 Із  помітніших  подій  у  моєму  гімназійному  житті  мушу  згадати
відвідини  гімназії  румунським  міністром  та  Шевченківське  свято.
При  обох  нагодах  мені  припала  головна  роля.
 Румунський  міністр  освіти  офіційно  відвідав  Львів  весною
1937  року  в  рамах  ширших  польсько-румунських  контактів.  Після
Першої  світової  війни  Польща  й  Румунія  стали  сусідами:  поляки
завоювали  Галичину,  а  румунам  дісталася  Буковина.  Обидві
держави  мали  проблеми  з  українською  та  іншими  меншинами.  Ру¬
мунський  міністр  відвідував  навчальні  заклади  в  Польщі,  зокрема
деякі  гімназії  у  Львові,  одною  з  яких  було  вибрано  нашу.  Мені
присудили  вітати  цього  достойника  французькою  мовою.
 Очевидно,  текст  мого  привітання  прийшов  «згори»,  тож  ані
директор  гімназії  Северин  Лещій,  ані  тим  більше  я  сам  не  мали
в  цій  справі  жодного  голосу.  Пам’ятаю,  ішлося  там  про  «вікову
приязнь  Польщі  й  Румунії»,  про  те,  які  теплі  почуття  до  румунів
мав  недавно  померлий  маршал  Пілсудський,  і  таке  подібне.  Я
дістав  цю  промову  на  аркуші  паперу  і  мав  її  вивчити  напам’ять.
У  канцелярії  директора  професори  робили  мені  проби  і  навчали,
як  я  маю  вийти  і  як  уклонитися.  До  асисти  призначено  мені
 55

Стефанію  (Уньку)  Шухевич,  яка  мала  подати  міністрові  китицю
білих  і  червоних  рож.
 У  святковий  день  учні  й  учениці,  вбрані  у  повні  приписані
однострої,  вишикувалися  рядами  на  гімназійних  коридорах.
Напереді  стояв  професорський  збір  з  директором,  теж  у  святкових
убраннях,  ну  і  я  з  Унькою  й  квітами.  Бачачи  мою  нервовість,
професори  вирішили,  що  таки  краще  буде,  як  я  відчитаю  промову
з  паперу,  щоб  не  було  скандалу  і  щоб  я,  бува,  не  сказав  чого
недоречного.
 На  щастя,  все  пішло  гладко,  міністр  вислухав  орацію,  прийняв
рожі  і  теж  сказав  своє  по-французьки,  гадаючи,  певно,  що  ми  всі
цю  мову  знаменито  розуміємо.  Так  закінчилася  церемонія,  а  ми
з  тої  нагоди  дістали  вільний  день  від  науки.  Тільки  я  почувався
трохи  ніяково,  відігравши  ролю  доброго  польського  громадянина,
що  не  зовсім  відповідало  моїм  переконанням.  Але  всі  розуміли,
що  «так  було  треба  -  і  нема  ради».
 На  цю  тему  Галактіон  Чіпка  (Роман  Купчинський)  написав
у  «Відгуках  дня»  у  львівському  «Ділі»  25  березня  1937  р.  свої
фантазії  про  те,  яку  промову  він  виголосив  би,  коли  б  йому  як
учневі  гімназії  пощастило  привітати  румунського  міністра.  Він
сказав  би:
 «Ваша  Ексцеленціє!..  у  своїй  дорозі  до  нас  через  Чернауци
на  Буковині  ви  могли  зблизька  приглянутися  до  зукраїнізованих
румунів,  для  яких  у  повній  мірі  застосовуються  всі  параграфи
Вашої  конституції  в  відношенні  до  національних  меншин.  Живе
їх  у  Вашій  державі  міліон  з  гаком,  а  всі  вони  вдоволені  і  щасливі
і  тішаться  повною  свободою...  Позвольте,  Ваша  Ексцеленціє,
перепросити  Вас  за  українських  максималістів,  які  часто-густо
висувають  перед  владою  свої  надмірні  домагання  -  до  вселюдної
школи  включно.  Але  рівночасно  просимо  трактувати  їх  вибачли¬
во...  та  не  позбавляти  їх  постійної,  дбайливої,  просто  материнської
опіки  сигуранци...  Прийміть,  Ваша  Ексцеленціє,  тих  кілька  добрих
слів  на  доказ  вдячности  за  добро,  яке  ми  своєчасно  постараємось
бодай  частинно  сплатити.  Слава!  Слава!  Слава!»
 56

Виконавці  гімназійного  концерту  в  честь  Т.  Шевченка  25  березня  1939.
 У  першому  ряду  зліва:  Рута  Темницька  (деклямація),  професори
Федусевич,  Прокопович,  Кулачковський,  Зимак,  Шпитовський,
учень  Л.  Рожанський
 Два  роки  пізніше,  у  березні  1939-го,  я  знову  був  головним  про¬
мовцем  -  на  святковому  гімназійному  святі  з  нагоди  125-ліття  на¬
родження  Тараса  Шевченка.  У  програмі  були  також  рецитації  поезій,
дума  з  «Невольника»  у  виконанні  Рути  Темницької  в  супроводі  бан¬
дуриста  Сінгалевича,  виступи  хору,  струнного  квартету  та  гімназійної
орхестри,  яка  виконала  «Еіпе  kleine  Nachtmusik»  Моцарта.
 У  мене  зберігся  текст  моєї  промови  у  двох  версіях.  Мій  пер¬
вісний  текст  мав  політичний,  «бойовий»  характер.  Там  я  говорив
про  «кривдників  і  гнобителів»,  про  Шевченків  протест  проти
«безправства  і  насильства  над  нами  ворогів  України»,  була  й
цитата  з  «Юродивого»  («коли  ми  діждемося  Вашингтона»),  було
й  «борітеся  -  поборете!»  за  «волю  України».  Все  те,  однак,  дба¬
йливо  викреслив  професор  Федусевич,  відповідальний  за  свято.
Промова  була  «відполітизована»,  наголос  перенесено  на  Шевчен¬
ків  протест  проти  кріпацтва  і  загальної  несправедливости.  Все
 57

було  гладше  й  поетично  стилізованіше,  і  в  такій  ото  редакції  я
її  й  відчитав.  Очевидно,  я  не  був  щасливий  від  тої  цензури,  але
ясно  було  також,  що  навесні  1939-го,  коли  трагічно  закінчилася
коротка  незалежність  Карпатської  України,  а  в  Галичині  ук¬
раїнське  суспільство  зазнавало  дедалі  дужчих  утисків  з  боку
польської  адміністрації,  виступати  інакше  в  державній  гімназії
було  не  можна.  І  професори,  і  дирекція  намагалися  втримати  нас
у  межах  розумного  патріотизму,  переступання  яких  могло  мати
катастрофічні  наслідки,  включно  з  розв’язанням  гімназії.  Ніхто  з
нас  навіть  не  припускав,  що  того  самого  року  грянуть  події,  які
докорінно  змінять  наше  життя,  поставивши  нас  перед  незрівнянно
важчими  іспитами.
 Позашкільне  життя
 Ми  всі  жваво  цікавилися  спортом,  багато  старших  товаришів
і  товаришок  були  членами  Українського  Спортового  Клюбу  і
брали  участь  у  легкоатлетичних  змаганнях  на  площі  «Сокола-
Батька».  Це  була  також  нагода  для  товариських  зустрічей  і  нових
знайомств.  У  футбольному  сезоні  ми  всі  були  ентузіястами  львів¬
ського  клюбу  «Україна».  Вони  грали  у  смугастих  червоно-чор¬
них  сорочках  і  чорних  штанятах,  а  головні  грачі,  як  Скоцень  чи
воротарі  Босий  і  Гуцул,  були  нашими  героями.  У  Львові  була
ще  добра  польська  футбольна  дружина  «Погонь»,  яка  грала  в
найкращій  загальнопольській  десятці  (до  якої  «Україна»  ніяк  не
могла  потрапити),  і  жидівська  дружина  «Гасмонея»  у  синьо-білих
уніформах,  що  теж  змагалася  за  вхід  до  вищої  державної  ліги,
їх  прихильники  вигукували  «Гея,  гея,  Гасмонея!»,  а  ми  кричали
«Україна,  за  Сян!»,  як  наші  грали  з  поляками.
 Влітку  ми  ходили  плавати  на  став  Світезь,  де  вступ  не  був
дорогий,  або  вибиралися  до  Медових  печер  на  Погулянці  чи  трохи
далі,  в  ліси  на  Чортовій  скелі.  Я  все  ще  ходив  на  «приладівку»
«Сокола-Батька»  і  брав  участь  у  масових  вправах  на  площі  під
звуки  ремісничої  орхестри  «Зоря».
 58

Взимку  я  їздив  на  лещатах  у  парку  чи  на  горбах  Вульки,  а  по
неділях  Карпатський  Лещатарський  Клюб  влаштовував  змагання
у  плоскому  бігові  на  Сагарі  коло  Брюхович  чи  прогулянки  у
поблизьких  лісах,  де  можна  було  з’їхати  вділ  вузькими  просіками.
 Вакаційні  мандрівки
 У  серпні  1937  року  батько,  Софія  і  я  знову  поїхали  на  море  -
тим  разом  до  Варни  у  Болгарії.  їхали  ми  поїздом  з  короткими
зупинками  у  Чернівцях  та  Букарешті,  де  були  широкі  головні
бульвари  і  занедбані  бічні  вулиці.  Чорноморське  побережжя  було
менше  цікаве,  як  Адрійське:  довгі  піскові  пляжі,  на  які  лавами
насувають  хвилі,  більші  як  у  Далматії,  вода  від  зеленуватої  барви
до  темно-синьої  (так  я  записав  у  подорожному  нотатнику),  доволі
холодна.  Ми  жили  в  місті  у  малому  готелику  недалеко  від  моря.
Тут  я  вперше  їв  йогурт.  Кожного  ранку  продавці  розносили  на  ву¬
лиці  свіже  печиво,  вигукуючи:  «Кіфлі,  кіфлі!»  -  це  були  солодкі
рогалики.  В  альтані  на  пляжі  вполудне  військова  орхестра  грала
вальси  Лєгара  і  Штравса  та  увертюри  Росині.
 У  місцевому  музеї  були  історичні  карти  Болгарії  і  портрети
давніх  володарів,  починаючи  від  легендарного  Аспаруха,  який
дав  початок  болгарському  царству  ще  в  7-му  столітті.  На  місці
теперішньої  Варни  було  колись  грецьке  місто,  засноване  ще  за
тисячу  років  перед  Христом.  Болгарська  держава  стала  куль¬
турним  осередком  слов’янського  світу,  але  внаслідок  міжусобиць
потрапила  під  владу  Візантії  1018  року.  Повстання  1186-го  по¬
вернуло  болгарам  незалежність  до  1393  року,  коли  їх  завоювали
турки.  Довгі  віки  доводилося  терпіти  також  церковну  залежність
від  греків.  Політичну  незалежність  вдалося  відновити  допіру
в  1878  році  за  сильною  допомогою  Росії.  Але  сусідські  непо¬
розуміння  зі  слов’янськими  братами-сербами  залишалися  (це  з
усмішкою  показує  у  своїй  п’єсі  «Arms  and  the  man»  Бернард  Шоу).
Я  потрохи  навчився  читати  відмінні  від  наших  літери  болгарської
азбуки  і  переконався,  що  найлегше  порозумітися  українською
 59

мовою.  Тільки  треба  додавати  родівники  перед  іменниками  «то»
або  «та»,  ставлячи  їх  після,  а  не  перед  словом.  (Я  купив  книжку
«Тайнити  на  морето»,  тобто  «Тайни  моря».)
 З’ясувалося,  що  у  Варні  й  околиці  живе  чимало  українців.  Ми
познайомилися  з  Терещенками.  Він  був  колись  адвокатом,  те¬
пер  -  сторож  на  кладовищі,  жінка  куховарить  у  англійського
консула,  старший  син  працює  кельнером  у  ресторані,  а  молодший
займається  боксом  і  мріє  стати  моряком.  Вони  втекли  з  Києва  піс¬
ля  революції  і  після  всяких  пригод  опинилися  тут.  Про  болгарів
відгукувалися  не  надто  прихильно:  «До  війни  були  на  утриманні
Москви,  потім  почалася  біда.  Життєвий  рівень  низький,  культура
теж».
 Терещенки  познайомили  нас  зі  Шпиленками,  які  мали  хутір
коло  Варни.  Там  виглядало  все  так,  як  описував  Гоголь:  хатина
під  соломою,  гарбузи  на  баштані,  соняшники,  тільки  був  ще  й
виноградник,  де  на  жердках  дозрівали  великі  зелені  грона.  Гос¬
подар  був  вусатий,  у  солом’яному  капелюсі  і  широких  полотняних
штанях.  Вони  теж  утекли  з  України.  До  1928  року  їм  жилося  до¬
бре  й  заможно  на  Херсонщині,  де  мали  чималі  сади  й  торгували
городиною.  Але  з  приходом  колективізації  їх  записали  в  «кулаки»,
запахло  Соловками.  За  рештку  грошей  вони  прилучилися  до
групи  втікачів,  які  моторовим  човном  перепливли  до  Болгарії.
«Смерть  заглядала  нам  в  очі,  але  вдалося».  Спочатку  Шпиленки
(він,  жінка  й  син)  бідували,  потім  він  знайшов  працю  садівника,
і  так  розжилися.  Син  закінчив  гімназію,  тепер  білетер  у  кіні.  Сад
у  них  прекрасний  -  «але  не  такий,  який  був  у  нас!».  Господар
навіть  копичку  сіна  поклав  коло  хати,  щоб  йому  «рідні  сторони
нагадувало».  Всі  вони  говорили  гарною  українською  мовою.
 На  кінець  наших  вакацій  ми  попливли  кораблем  «Цар  Фер-
динанд»  до  Істамбулу.  Допливли  ми  туди  над  ранок,  був  чудовий
вид  на  береги  Босфору,  великі  кораблі  й  менші  судна  прибережної
комунікації  перегукувалися  басовими  голосами  і  робили  багато
шуму.  Першого  дня  нас  повели  до  музеїв  з  пам’ятками  грецької,
перської  та  єгипетської  старовини,  де  мені  зокрема  сподобався
 60

майстерно  вирізьблений  у  марморі  саркофаг  Олександра  Маке¬
донського.  Потім  ми  оглядали  славнозвісну  «синю  мечеть»,
вистелену  всередині  килимами.  Стіни  були  викладені  кахлями
зеленкавого  кольору,  вгорі  прикрашені  геометричними  синіми
узорами.  На  чорних  таблицях  золотими  літерами  -  цитати  з  Корану.
Провідник  говорив  нам  (не  пам’ятаю,  якою  мовою)  про  основи
ісляму,  його  свята  й  ритуали,  і  пояснював  архітектурні  принципи
мечетей  (вхід  завжди  мусить  бути  звернений  до  Мекки).  Але  тоді
режим  Кемаля  Ататюрка  намагався  секуляризувати  населення  і
навіть  забороняв  туркам  носити  традиційні  фески  поза  мечетями.
Так  воно,  мабуть,  є  й  досі.
 Недалеко  був  гіподром,  центральне  місце  римського  Констан¬
тинополя.  Тут  стоять  два  високі  обеліски,  які  були  колись  покриті
багатою  бронзовою  пласкорізьбою.  Її  знищили  лицарі  хрестових
походів.  Але  добре  збереглися  великі  підземні  цистерни,  підперті
сотками  колон  із  часів  Юстиніяна.  І  нарешті  -  побудована  ним
Свята  Софія,  прикрашена  колись  розкішними  мозаїками.  Турки
зробили  з  церкви  мечеть,  добудували  мінарети,  мозаїки  позама¬
льовували.  Тепер  це  музей,  мозаїки  реставрують.
 На  цьому  закінчилося  моє  оглядання  Царгороду.  Я  захворів  на
горло,  мав  велику  гарячку.  Тоді  ще  не  було  антибіотиків,  місцевий
спеціяліст  не  міг  багато  допомогти,  отже,  мене  завинули  в  хустки
й  шалики,  і  ми  швидко  вирушили  назад  до  Львова.  В  поїзді  через
Румунію  я  лежав  у  купе  першої  кляси,  яке  роздобув  батько,
всунувши  доляровий  банкнот  у  долоню  румунському  кондукторові.
Виглядало,  що  це  звичайна  процедура  у  тій  частині  світу.
 Наступні  літні  вакації  1938  року  я  перебув  у  юнацькому  таборі
під  шатрами  у  Лаврові,  недалеко  Старого  Самбора.  На  Соколі
вже  було  заборонено  таборувати,  бо  польська  влада  старалася
утруднити  будь-яку  комунікацію  з  Закарпаттям,  де  українці  мали
автономію.  Роком  пізніше,  у  липні  1939-го,  я  був  учасником
подібного  табору  в  Космачі  на  Гуцульщині.  Наші  шатра  стояли  на
травистій  полонинці  над  потоком.  Досить  часто  цікавилася  нами
польська  поліція.
 61

У  серпні  я  придбав  собі  дерев’яний  каяк,  мої  товариші  Чай-
ківський  і  Ситник  мали  другий,  і  ми,  втрійку,  вибралися  на  водну
мандрівку  з  Городка  річкою  Верешицею,  а  далі  вдолину  Дністром,
аж  до  Заліщик.  У  тій  околиці,  в  селі  Глушка,  моя  тета  Анда  разом
з  вуйком  Антоном  закупили  були  на  спілку  з  моїм  батьком  велике
садове  господарство,  де  росли  черешні,  абрикоси  й  виноград  (ви¬
ноград  вимерз  під  час  гострої  зими  1928  року).  Обоє  були  вчителі,
мали  дочку  Тетяну  (Тусю)  мого  віку,  яка  ходила  до  гімназії  в  За-
ліщиках.
 По  дорозі  ми  спали  в  шатрі,  а  потім,  частіше  вже,  «на  сіні»  у
прибережних  селах.  Господарі  гостинно  приймали  «наших  хлоп¬
ців»,  деколи  запрошували  вечеряти.  В  одному  селі  на  Поділлі
господиня  застелила  нам  сіно  тканою  веретою  і  дала  під  голови
подушки,  вишиті  чудовими  червоно-чорними  бучацькими  взорами.
Удень  при  берегах  дівчата  плескали  праниками,  а  вечорами  співали
пісні  й  перегукувалися  з  парубками.  Плесо  ріки  ширшало,  а  далі
починалися  круті  зелені  Дністрові  яри,  над  якими  тут  і  там  видніли
розвалища  старовинних  кам’яних  веж.  Погода  була  соняшна,  під
час  полудневих  зупинок  ми  варили  кашу  і  плавали  в  чистій  воді.
У  Глушці  ми  гостювали  кілька  днів,  ходили  ярами,  відпочивали.
Це  були  останні  безжурні  вакації.
 Політичне  життя
 Як  молоді  середньошкільники,  ми  ще  не  брали  у  політичних
справах  активної  участи,  але  політичні  події  позначувалися  на
нашому  житті.  Про  політику  ми  чули  вдома,  читали  в  газетах,
слухали  у  новинах  польського  радіо,  яке  було  під  державним
контролем,  тож  мали  загалом  добре  уявлення  про  все,  що  діялося
в  Польщі  і  світі.  Ми  знали,  що  в  українському  громадянстві
існують  різні,  часом  протилежні  підходи  до  політичних  проблем.
Офіційно  дозволені  українські  політичні  партії,  репрезентанти
яких  засідали  у  сеймі  й  сенаті,  намагалися  вибороти  наші  права
на  автономію  в  ділянках  мови,  освіти  й  культури  легальними
 62

засобами.  Проте  після  перевороту  Пілсудського  конституційні
права  «національних  меншин»  цілковито  нехтувалися,  а  польський
режим  ставав  дедалі  авторитарнішим.  Брутальна  «пацифікація»
1930  року  викликала  активний  спротив  підпільної  націоналістичної
групи  ОУН  і  низку  терористичних  актів  супроти  влади  (убивство
міністра  Пєрацького,  посла  Голувка,  грабункові  напади  з  метою
роздобути  фонди  для  організації).
 Сповідуючи  «волюнтаристичну»  тоталітарну  ідеологію  Дмитра
Донцова,  взоровану  на  італійський  фашизм  та  німецький  націонал-
соціялізм,  націоналісти  з  ОУН  керувалися  засадою  «хто  не  з  нами,
той  проти  нас»  і  застосовували  терор  також  проти  українців,  які  з
їхніми  методами  не  погоджувалися.  Найганебнішим  їхнім  актом
було  вбивство  1934  року  директора  нашої  гімназії  Івана  Бабія  за
те,  що  виступив  проти  діяльносте  ОУН  серед  учнів.  Це  було  ще
до  того,  як  я  став  учнем  гімназії,  тож  про  той  атентат  і  його  тло  я
довідався  дещо  пізніше.  Бабія  вбив,  за  наказом  організації,  один  з
його  учнів.  «Декалог»  ОУН  зобов’язував  її  членів  «не  завагатися
зробити  найбільший  злочин  для  добра  нації...».
 Не  знаю,  чи  багато  було  активних  членів  ОУН  серед  учнів
гімназії,  але  польську  владу  ненавиділи  всі.  Коли  я  був  ще  в  одній
з  нижчих  кляс,  мене  одного  разу  викликали  на  допит  до  бюра
прокуратури  у  зв’язку  з  якоюсь  підпільною  акцією.  Слідчий  суддя,
попередивши  мене,  що  «мушу  говорити  правду,  бо  говорення
неправди  є  гріхом,  за  який  Бог  покарає  на  тому  світі»,  випитував
мене  про  співучасть  деяких  моїх  товаришів.  Я  нічого  про  те  не
знав,  і  на  тому  справа  закінчилася.
 У  Львові  була  ще  жива  традиція  не  такого  вже  й  давнього
збройного  перевороту  1  листопада  1918  року  та  польсько-україн-
ської  війни.  Про  це  ми  чули  вдома  і  читали  «Листопадові  дні»  та
інші  видання  товариства  комбатантів  «Червона  Калина».  Ми  в
гімназії  потайки  відзначали  цей  день.  А  також  брали  участь  (хоч
офіційно  учням  гімназії  це  було  суворо  заборонено)  у  щорічних
походах  вулицями  Львова  у  день  Зелених  свят  на  Янівський
цвинтар,  де  стояли  рядами  хрести  на  могилах  вояків  Української
 63

Галицької  Армії.  Ми  були  менше  свідомі,  що  у  Львові  серед
пролетаріяту  діяло  також  комуністичне  підпілля,  підтримуване
СРСР,  яке  часом  влаштовувало  робітничі  демонстрації.  їх  силу
ми  побачили,  коли  одного  разу  (мабуть,  у  1936  році)  при  сутичці
з  поліцією  загинуло  коло  16  демонстрантів.  Радикальні  ліві  групи
були  також  серед  малоземельного  селянства,  але  ми  про  ці  справи  і
про  те,  що  діялося  в  той  час  у  СРСР,  багато  не  знали,  крім  глухих
вісток  про  терор  і  голод.
 За  принципом  «ворог  нашого  ворога  є  нашим  приятелем»  ми
симпатизували  режимам  гітлерівської  Німеччини  та  фашистської
Італії,  знаючи  про  бундючні  антибільшовицькі  промови  Гітлера  та
принциповий  антикомунізм  Мусоліні  і  їхню  допомогу  генералові
Франко  в  Еспанії,  опонентів  якого  підтримував  Сталін.
 В  1936  році  Італія  закінчувала  свій  підбій  Абісинії,  і  тоді  мої
симпатії  були  по  боці  Мусоліні.  На  стіні  моєї  кімнати  висіла
велика  мапа  Абісинії,  і  на  ній  я  позначував  хоруговками  поступ
італійських  військ.  Але  випадково  потрапив  мені  до  рук  репортаж
у  поважному  польському  щоденнику  «Gazeta  Polska»,  де  ко¬
респондент  описував  варварства  італійців  і  співчував  стародав¬
ньому  незалежному  королівству,  що  стало  жертвою  агресії.  Не
пам’ятаю,  чи  моє  ставлення  до  Італії  тоді  дуже  змінилося,  але  я
зняв  мапу  зі  стіни  й  почав  більше  цікавитися  ситуацією  в  Еспанії.
 1938  року,  після  капітуляції  Чехословаччини,  наші  очі  зверну¬
лися  в  бік  Закарпаття,  де  проходили  несподівані  політичні  зміни.
В  домі  мого  товариша  Стрілецького,  який  мешкав  неподалік,  було
добре  німецьке  радіо  і  ми  слухали  передачі  зі  Словаччини  про
організацію  «Глінкової  Гвардії»  та  про  подібні  події  на  Закарпатті,
а  також  грімкі  промови  «вуйка  Гітлера»,  з  яким  ми  пов’язували
наші  надії.  Ми  знали  про  організацію  «Карпатської  Січі»  за
активною  допомогою  галичан.  У  зв’язку  з  цим  посилювалася
чуйність  польської  поліції.  Коли  під  час  різдвяних  вакацій  у  січні
1939-го  я  вибрався  на  лещатарську  прогульку  з  товаришами  в
Карпати,  нас  арештували  граничники  («Aha,  idziecie  Woloszynowi
pomagac!»),  обшукали,  чи  не  маємо  зброї,  потримали  трохи  на
 64

поліційній  станиці  -  але  відпустили  завдяки  втручанню  знайомого
лісничого.
 Була  коротка  евфорія  після  проголошення  незалежносте  Кар¬
патської  України  15  березня  і  гірке,  болюче  розчарування,  коли  з
німецькою  апробатою  на  Закарпаття  вступили  мадяри  та  в  нерівних
боях  перемогли  наших  січовиків.  Ми  голосно  демонстрували
перед  угорським  консулятом  у  Львові,  польська  поліція  проводила
арешти.  Ми  потішали  себе,  що  це  «тимчасова  ситуація»  і  що
скоро  Гітлер  розвалить  Польщу,  як  розвалив  Чехословаччину,  і  все
зміниться  на  нашу  користь.
 Досить  скоро  ми  побачили  власну  наївність.  У  серпні  грянула
вістка  про  пакт  Гітлера  зі  Сталіним,  і  сподіваний  «розвал  Польщі»
постав  раптом  перед  нами  в  цілком  іншому  світлі.  Ополудні  1  ве¬
ресня  впали  неподалік  від  нашого  помешкання  під  львівською
Цитаделлю  перші  німецькі  бомби.  А  вже  в  середині  вересня  серед
загального  хаосу  з’явилися  на  околиці  Львова  німецькі  мотоцикли,
проте  не  затримались  там,  а  натомість  17  вересня  ми  довідалися,
що  радянські  війська  перейшли  кордон.  Вони  «визволили»  Львів
кілька  днів  пізніше.
 5-11-970

ПІД  СОВЄТСЬКОЮ  ОКУПАЦІЄЮ
 «Визволителі»
 Перше  враження  від  наших  визволителів  було  мізерне.  Вояки
були  у  дрантивих  уніформах  кавового  коліру,  запнутих  під  шиєю
і  підперезаних  поясом,  з  кепками  на  голові,  у  чоботях,  що  мали
своєрідний  запах,  як  і  їхні  автомобілі  (їх,  зрештою,  було  небагато).
Рушниці  дехто  мав  на  ременях,  дехто  на  мотузках.  Старшини
виглядали  ненабагато  краще,  мали  на  ковнірах  невеликі  червоні
емалеві  квадратики,  прямокутники  і  ромби.  Всі  непевно  роз¬
зиралися,  було  багато  азійських  облич.  Усі  спершу  кинулися  до
крамниць,  де  ще  були  товари,  яких  вони  не  бачили:  добрий  одяг,
листовий  папір,  домашнє  знаряддя.  Оповідали  мені  пізніше  бойки
в  Розлучі,  що  якісь  калмики  розбили  двері  до  хати  «Старого  Пана»
і  порозтягали  все,  що  було,  дивувалися  зокрема  порцеляновим
горщикам  під  ліжками,  вбирали  їх  на  голови  й  танцювали.  У
Львові  популярні  були  анекдоти  про  совєтських  дам,  які  вбиралися
до  театру  у  шовкові  нічні  сорочки,  і  про  вояків,  які  розповідали,
що  «в  Союзі  є  все,  включно  з  бананним  заводом  коло  Києва».

Але  дійсність  була  не  дуже  весела.  Незабаром  нас  усіх  запрягли
до  політичної  роботи  -  допомагати  в  організації  референдуму
про  приєднання  Західної  України  до  «Української  Радянської
Соціалістичної  Республіки»,  який  мав  формально  затвердити  наш
новий  статус.  Учні  шкіл  мали  приготовляти  списки  виборців,  а
в  день  голосування  подбати,  щоб  усі  взяли  в  ньому  участь.  Мені
випало  завдання  відвідати  старших  і  немічних  мешканців  району
коло  Політехніки,  пояснити  їм,  що  треба  голосувати  «так»,  і
принести  їхні  голоси  у  виборчих  урнах.  Підрахунок  голосів  робили
урядові  особи  з  виборчих  комісій.  Вислід  був  дуже  задовільний:
голосувало  майже  98%  усіх  виборців  і  подібний  був  відсоток
голосів  «за».  Відбулися  урочисті  Народні  Збори  у  львівському
театрі  з  присутністю  самого  Хрущова,  і  ми  офіційно  стали  гро¬
мадянами  СРСР.
 Наші  почуття  були  неясні:  з  одного  боку  -  завалилася  нена¬
висна  Польща,  є  вже  «соборна  Україна»,  урядові  «Накази»  на
стінах  міста  українською  мовою.  А  з  другого  боку  -  серп  і  молот,
арешти  і  вивози  на  схід  чільних  політиків  (котрі  залишилися,  бо
завбачливіші  подалися  за  Сян  -  восени  1939  це  було  ще  не  важко).
 Державна  гімназія  і  ліцей  ч.  571  дістали  назву  «1-ша  Повна  Се¬
редня  Школа  у  м.  Львові,  Червоноармійського  району  Львівської
області»,  і  я  став  у  ній  учнем  10-ї  кляси.  Прибули  нові  вчителі
(вже  не  «професори»)  зі  східних  областей  України,  переважно
молоді  жінки.  Здавалося,  вони  почуваються  не  дуже  певно  -  може,
через  свій  зовнішній  вигляд  та  одяг:  курточки,  незугарне  взуття,
неодмінна  беретка  на  голові.  Директором  стала  «товаришка»  Боцва,
котра  викладала  також  українську  мову  у  нижчих  клясах.
 Новиною  була  «російська  мова  і  література».  Із  читанням  ми
не  мали  великих  проблем,  але  говорити  й  писати  було  нелегко.
Ми  читали  поезії  Пушкіна,  які  мені  подобалися,  а  вдома  я  про¬
читав  цілий  «Тихий  Дон»  Шолохова.  Був  також  новий  предмет
«Конституція  СРСР  і  УРСР»,  і  на  цих  годинах  нам  говорили  дещо
про  статті  конституції,  але  більше  про  принципи  «марксизму-лє-
нінізму».  Із  попередніх  наших  професорів  залишилися  Станіслав
 68

Кулачковський,  Іван  Сітницький  (їхні  підписи  є  в  моєму  «атестаті»)
та  ще  деякі.
 Замість  давніших  самодіяльних  гуртків,  почали  організовувати
групи  «піонерів»  і  «молодих  комсомольців»,  а  також  спортовий
клюб  «Спартак»,  у  якому  можна  було  діставати  точки  на  відзначку
ГТО  («Готов  к  труду  и  обороне»).  Також  нас  заохочували  писати
«до  любої  дівчини  або  хлопця»,  що  зовсім  не  означало  якоїсь  осо¬
бистої  симпатії  (як  я  спершу  був  думав),  а  просто  когось  зі  списку
учнів  різних  середніх  шкіл  східної  України,  які  нам  давали.  Мені
попала  Людмила  з  10-ї  кляси  школи  в  Прилуках,  якій  я  написав
щось  про  Львів  на  гарному  листовому  папері  (який  тоді  ще  був).
Вона  відписала  стандартним  фіялковим  атраментом  на  картці,
вирваній  зі  шкільного  зошита,  і  ще  додала  якийсь  альбомний
віршик.
 Перед  днем  1  травня  (та  при  інших  нагодах)  ми  розмальовували
«лозунги»  зі  списку  рекомендованих  текстів  («хай  живе...»)
золотими  літерами  на  червоних  полотнищах.  Були  також  готові
портрети  «вождів»  (Сталіна,  Молотова,  Ворошилова,  Калініна,
Берії,  Мікояна  та  інших),  які  належало  поприбивати  до  дрючків
і  маршувати  з  ними  у  довгих  колонах  перед  трибуною,  де  стояли
представники  «партії  та  уряду».  Ще  нас  учили  співати  різних
пісень  на  бадьорі  мелодії,  як  «Москва  моя»,  «Інтернаціонал»,  або
тужливі  й  сентиментальні,  як  «Розцвітали  яблуні  і  груші»,  «Три
танкісти»  й  подібні.  Я  далі  співав  у  хорі,  яким  продовжував  ке¬
рувати  проф.  Прокопович  і  в  якому  ми  вивчали  тепер  пісню  «Ой
 з-за  гір  та  з-за  високих  сизокрил  орел  летить»  із  рефреном  «Слово
Сталіна  між  нами,  воля  Сталіна  між  нас!».  Багато  таких  пісень
передавало  радіо,  співали  їх  також,  маршуючи  вулицями,  енкаве-
дисти  у  шапках  із  синіми  верхами.  В  усьому  були  зміни,  одною  з
них  був  «московський  час»,  на  дві  години  раніший  від  нашого,  і
треба  було  до  того  звикати.
 До  Львова  часто  приїздили  театри  зі  східної  України  на  «гаст¬
рольні»  виступи.  Житомирський  театр  у  «виставі,  присвяченій
XVIII  з’їздові  ВКП(б)»,  ставив  п’єсу  «Богдан  Хмельницький»
 69

О. 	Корнійчука,  в  якій  показано  «боротьбу  проти  заклятих  гно¬
бителів  -  польських  панів»  під  проводом  Хмельницького,  «який
зрозумів,  що  Україна  зможе  визволитись  лише  в  тісному  союзі  з
братнім  російським  народом».  Іншим  разом  гостював  київський
театр  ім.  Івана  Франка  з  іще  однією  п’єсою  Корнійчука  «Правда»,
в  якій  головну  ролю  В.  І.  Леніна  виконував  А.  М.  Бучма,  «заслу¬
жений  артист».  Це  були  великі  спектаклі,  по  п’ять  дій  і  багато  кар¬
тин,  з  великою  масою  дійових  осіб  та  статистів.  Приїздила  також
київська  опера,  давали  гарну  нову  річ  Йориша  «Тарас  Шевченко»
й  балети  «Лауренсія»  та  ще  передреволюційного  «Дон  Кіхота»
Мінкуса.
 У  школі  дехто  побачив,  що  відкриваються  нові  можливості,
з  яких  можна  користати.  Одним  із  них  був  наш  товариш  Остап
Парасюк,  родом  із  села,  деколи  навіть  носив  вишивану  сорочку,
високий,  енергійний,  з  широким  лицем  (пам’ятаю,  що  так  я  уявляв
собі  молодого  Івана  Франка).  Він  був  добрий  математик,  і  йому
порадили  написати  про  свої  зацікавлення  до  Києва.  Звідтіля  (з
Академії  Наук?)  він  одержав  підручники  з  вищої  математики
і  почав  їх  вивчати.  (Він  став  видатним  математиком  і  фізиком,
був  членом  президії  Академії  Наук.)  Його  заохотили  вступити
до  «комсомолу»,  як  і  другого  нашого  товариша,  Ілечка.  Той  був
«пролетарського  походження»  зі  Львова.  Перед  нами  виникла
проблема:  як  до  того  ставитися?  Вирішили  зробити  «товариський
бойкот»  -  не  розмовляти,  не  подавати  руки,  хоча  з  цим  було  не
просто:  ми  всі  відчували,  що  це  небезпечно.  Взагалі,  свобідне
товаришування  кожного  з  кожним,  як  було  раніше,  припинилося,
і  всі  почали  займатися  виключно  «своїми  справами»  -  наукою,
спортом,  дівчатами,  оминаючи  зайві  зустрічі  чи  дискусії.  Саме  в
той  час,  узимку  1939—40,  почалася  фінська  війна,  яка  не  принесла
сподіваного  швидкого  розгрому  «білофінів».  Між  рядками  газет
ми  вичитували  про  завзятий  опір  і  великі  втрати  Червоної  армії
серед  білих  снігів  та  замерзлих  озер  і  потиху  раділи.  (Про  цю
війну  й  успішні  змагання  фінів  за  незалежність  під  проводом
маршала  Манергайма  в  обох  великих  війнах  я  чимало  довідався
 70

згодом,  через  пів  століття,  відвідавши  військовий  музей  у  Гель-
сінкі.)
 У  вересні  1939-го,  в  початковому  періоді  радянсько-німецького
порозуміння,  була  ще  можливість  легального  виїзду  за  кордон  для
людей,  що  покликалися  на  своє  нібито  «німецьке  походження»
(Volksdeutsch).  З  цього  користали  ті,  котрі  відчували,  що  їм  за¬
лишатися  під  більшовицькою  владою  небезпечно  -  громадські
діячі,  політики.  Наступні  арешти  й  вивози  до  Казахстану  тих  із
них,  котрі  вирішили  «оставатися  з  народом»,  показали,  що  вибір
емігрувати  був  правильний.  У  той  час  німецька  адміністрація
окупованих  польських  земель  ставилася  до  цих  українців  загалом
добре,  дозволяючи  їм  організовувати  громадські  комітети  та  школи
в  «Генеральній  губернії».  Декому  з  моїх  старших  колеґ  вдавалося
студіювати  на  університетах  і  політехніках  у  Берліні  та  Відні,  і
вістки  про  них  деколи  просякали  до  нас.
 Тим  часом  у  Львові  то  тут,  то  там  хтось  «зникав»  із-поміж  моїх
шкільних  товаришів  і  товаришок.  Про  декого  ми  дізнавалися,  що
його  арештовано.  Про  інших  приходили  чутки,  що  він  чи  вона
вже  «за  Сяном»,  може,  й  у  Німеччині.  Те  саме  діялося  з  їхніми
батьками.  Панували  непевність  і  страх.
 Мого  батька,  до  війни  єдиного  українця  у  польському  цукро-
тресті,  нова  влада  спочатку  зробила  керівником  цієї  інституції,
але  невдовзі  його  замінив  одесит  Ройфе.  Казали,  що  приїхав  дуже
нужденно  вбраний,  не  мав  навіть  доброї  сорочки.  Раніше  батько
завжди  був  погідний,  розповідав  удома  забавні  історії  -  наприклад,
про  те,  як  часами  на  помилкову  адресу  йшли  мішки  цукру  і  що
в  тих  мішках  знаходжено.  Тепер  зробився  мовчазний,  роздрато¬
ваний,  почав  сторонитися  знайомих.  Лише  пізніше,  за  німців,
пояснив  нам  причину  своєї  депресії.  Щотижня  він  мусив  ходити
«на  розмову»  до  НКВД,  де  його  розпитували  про  все,  що  діється
в  бюрі  і  про  що  розмовляють  його  співробітники.  Казали  йому,
що  в  його  інституції  є  й  інші  працівники,  які  стежать  та  звітують,
отже,  затаювання  того,  що  він  бачив  чи  чув,  тільки  свідчитиме
про  його  нельояльність.  Казали  також,  що  їм  добре  відомо  про
 71

його  працю  в  «націоналістичній»  ор¬
ганізації  «Відродження»,  яку  йому
тимчасово  вибачають.  Доводилось,
отже,  остерігатися  можливих  прово¬
кацій,  нікому  не  довіряти,  якнайменше
спілкуватися  з  іншими  людьми,  навіть
удома.
 Софію  Парфанович  призначили
директором  «фельдшерсько-акушер¬
ської  школи»,  і  в  цій  справі  вона  мала
службово  поїхати  в  січні  1940  року
до  Наркомату  здоров’я  в  Києві.  Якраз
перед  війною  закінчився  друк  її  ве¬
ликої  книжки  «Гігієна  жінки»  заходом
і  коштом  мого  батька,  на  люксусовому
папері,  з  кольоровими  ілюстраціями,
виконаними  в  Голяндії,  і  у  нас  вдома  лежали  ще  незброшуровані
аркуші.  їдучи  до  Києва,  вона  сподівалась  обговорити  у  наркоматі
можливість  перевидання  цієї  книжки.  З  поїздки  вона  повернулася
розбита  й  пригнічена  тим,  що  побачила  й  пережила  за  два  тижні
у  столиці.  Всюди  була  нужда  і  побутовий  примітивізм,  страх,
забреханість,  повна  русифікація  медичних  шкіл,  як  і  всіх  інших
інституцій.  В  історичних  храмах  екскурсоводи  насміхалися  з
українських  релігійних  та  історичних  традицій.
 Як  письменниця,  вона  хотіла  поклонитися  корифеям  україн¬
ської  літератури,  зокрема  Павлові  Тичині.  Гостина  в  його  люксу¬
совому  помешканні  виявилася  гнітючою.  Вислухавши  її  приві¬
тання  та  схвильовані  враження  з  Києва,  він  вручив  їй  збірку  своїх
поезій  «Партія  веде»  й  запропонував  «зживатися  з  радянською
дійсністю».  Беручи  з  полиці  один  з  грубих  томів  Лєніна,  Павло
Григорович  сказав:  «От  що  Вам,  Софіє  Миколаївно,  треба  читати.
Це  чудові  речі,  це  сама  мудрість.  Щойно  вони  мене  зробили
людиною».  Про  свою  подорож  до  Києва  Софія  написала  десять
років  пізніше,  вже  на  еміграції,  у  виданій  під  чорною  обкладинкою
 72

Нагороджується  цією  грамотою  уч^
Л  Класу 	і 	'
 школи
 ЗА  ВІДМІННІ  УСПІХИ  В  НАВЧАННІ  /  ЗА  ЗРАЗКОВУ.  ПОВЕДІНКУ
 «Похвальна  грамота»  десятирічки,  червень  1940
 книжечці  «У  Києві  в  1940  році».  Її  книжку  про  гіґієну  наркомат
визнав  «буржуазною»  і  «непридатною  для  радянської  жінки».
 У  червні  1940  року  я  одержав  «Атестат»  про  закінчення  се¬
редньої  школи  від  «Народного  Комісаріату  Освіти  УРСР»  з  зо-
лото-червоним  гербом  УРСР  нагорі  та  великим  гербом  СРСР
на  тлі  цілого  документа  (зірка,  серп  і  молот,  колосистий  вінок  з
написами  одинадцятьма  мовами),  а  також  «похвальну  грамоту»  з
портретами  Леніна  і  Сталіна.  В  атестаті  сказано,  що  я  «при  від¬
мінній  поведінці»  виявив  «відмінні»  знання  з  таких-то  предметів
і  на  тій  підставі  користуюся  «правом  вступу  до  вищої  школи  без
вступних  іспитів».
 Для  мене  дорога  не  була  далека,  бо  я  збирався  студіювати  тех¬
нічні  науки,  а  через  вулицю,  за  залізною  огорожею,  був  будинок
Львівської  політехніки.
 73

Львівський  політехнічний  інститут
 У  жовтні  1940-го  я  став  студентом  І  курсу  факультету  дорож¬
нього  і  водного  будівництва  Львівського  політехнічного  інституту.
Вибір  технічної  спеціяльности  визначила  моя  тяга  до  пливучої
води.  Ще  в  діточі  роки  я  любив  дивитися,  як  на  стежках  Стрий-
ського  парку  спливала  вода,  коли  топився  сніг,  жолобила  струм¬
ки  в  піску  і  крутилася  у  вирах  калабань.  Пізніше  я  веслував  по
Верешиці  і  Дністрі,  поміж  мілизни  і  шипоти  завважував,  як  вода
підмивала  береги.  Отже,  вже  в  гімназії  я  знав,  що  хочу  бути
«водним  інженером»,  який  закріплює  береги  рік  і  ставить  на  них
греблі.  Щойно  пізніше,  на  вищих  роках  студій,  мене  почало  більше
цікавити  будівництво.
 Але  технічна  спеціялізація  починалася  допіру  на  вищих  кур¬
сах,  а  на  першому  подавалися  тільки  загальні  математичні  і
фізичні  предмети.  Навчальна  програма  була  приблизно  такою
самою,  як  і  за  польських  часів,  з  традиціями,  успадкованими  ще
від  цісарсько-королівської  вищої  технічної  школи,  заснованої  в
1870-х  роках.  Вже  тоді  Львівська  політехніка  мала  репутацію
одної  з  найкращих  в  Австро-Угорській  монархії;  там  викладали
такі  світила  європейської  технічної  науки,  як  М.  Туліє,  піонер  за¬
лізобетону,  М.  Т.  Губер,  один  з  основоположників  теорії  плит,  та
інші.  Школа  мала  факультети  будівництва,  архітектури,  машино¬
будування  та  електротехніки,  окремо  були  ще  відділи  лісової
інженерії  та  агрономії.  Навчальна  програма  була  розпланована  на
п’ять  років  (10  семестрів).
 1940  року  студентів  було,  мабуть,  не  більше  як  2000.  Але,  на
відміну  від  польських  часів,  коли  для  неполяків  вступ  до  вищих
шкіл  був  різко  обмежений  (через  що  чимало  українців  подавалося
на  технічні  студії  до  Австрії  або  Данциґу),  тепер  на  найнижчих
курсах  переважали  українці  і  жиди,  яких  раніше  до  студій  не
допускали.  Це  була  справді  велика  зміна.  Пригадую,  як  у  роки
навчання  в  гімназії,  що  сусідила  з  Політехнікою,  ми  не  раз  були
свідками  бешкетів  польських  студентів  із  «ендецького»  шові¬
 74

ністичного  табору,  котрі  в  круглих  шапочках  студентських  кор¬
порацій  ганяли  вулицями  з  палицями  в  руках,  вигукуючи  «бий
жида  і  русина!»,  а  тоді  ховалися  за  огорожею  Політехніки,  до  якої
поліція,  не  надто,  зрештою,  й  занепокоєна  порушенням  грома¬
дянських  прав  жидів  та  українців,  не  мала  легального  доступу,
бо  ж  вищі  школи  традиційно  користувалися  правом  автономії  й
екстратериторіяльности.
 Отже,  принаймні  у  цьому  аспекті,  все  виглядало  так,  ніби  ми,
раніше  гнані  і  биті,  стали  нарешті  повноправними  громадянами,
і  це,  звісно,  заохочувало  серйозно  ставитися  до  науки.  «Залікова
книжка»  формату,  визначеного  «Всесоюзним  комітетом  у  справах
вищої  школи»  (ВКВШ)  при  Раднаркомі  СРСР,  була  надрукована
українською  мовою,  і  такими  ж  мали  бути  записи  в  них  наших
професорів,  у  яких  ми  слухали  лекції  (тоді  ми  ще  називали  їх
«виклади»).  Все  це  трохи  злагіднювало,  хоч  і  не  зовсім  гасило
почуття  нереальної  тимчасовосте  і  непевносте,  що  тяжіло  над
нами  всіма.
 Професорський  склад  залишився,  назагал,  незмінний,  проте
директором  школи  (вже  не  «ректором»)  був  хтось  присланий  зі
сходу,  додано  було  також  викладачів  «основ  марксизму-ленінізму»
та,  крім  української,  ще  й  російської  мови.  Офіційно  мовою
навчання  мала  бути  українська,  але  професори  подавали  лекції,  як
і  раніше,  по-польськи.  Помітним  винятком  була  «загальна  хемія»,
яку  професор  Лєнґауер  намагався  подавати  українською  мовою.
Доводилося  йому  нелегко,  бо  мови  добре  не  знав,  проте  старався.
 Для  нас  польська  мова  не  становила  проблеми,  але  між
студентами  було  кілька  новоприбулих  зі  сходу,  яким  навіть
українська  мова  була  несприйнятлива.  Один  із  них  під  час
лекції  начеркової  геометрії  професора  Бартеля,  коли  зайшла
мова  про  «rzuty  cechowane»,  підніс  руку  і  запитав:  «Профессор,
как  зто  будет  на  русском  язьіке?»  Бартель  подивився  на  нього  і
після  драматичної  павзи  відповів:  «Prosz?  pana,  ро  niemiecku  to
b^dzie  “kotierte  Projektionen”,  po  francusku  “projections  cotees”,
po  angielsku  to  jest  “referenced  projections”,  a  jak  to  powiedziec
 75

Львівський  політехнічний  інститут
 76

po  rusku  -  musialbym  si?  do  Lenina  popatrzec».  Заля  розсміялася,  не
так,  може,  оцінюючи  гумор  Бартеля,  як  із  вдоволення,  що  дісталося
по  носі  «москалеві».
 Kazimierz  Bartel  мав  європейську  репутацію  в  ділянці  на-
черкової  й  аналітичної  геометрії,  і  ми  користувалися  його  під¬
ручником.  На  своїх  лекціях  він  послуговувався  проекційною  апара¬
турою,  спеціяльно  для  нього  зробленою  фірмою  Zeiss  у  Німеччині,
якою  орудували  його  асистенти.  Свій  матеріял  подавав  дуже  цікаво,
з  поетичною  фантазією  змальовуючи  таємниці  нескінченних
закривлених  гіперболічних  поверхонь  та  паралельних  ліній,  які
перетинаються  «там,  де  ангели  подають  собі  руки».  Не  дивно,
що  велика  заля,  де  він  викладав,  завжди  була  переповнена:  його
лекції  відвідували  навіть  ті  студенти,  які  не  мали  цього  предмета
у  своїй  програмі.  В  1930-х  роках  Бартель  відігравав  значну  ролю
в  політичному  житті  Речі  Посполитої,  будучи  навіть  певен  час
польським  прем’єр-міністром.  Зі  студентами  завше  поводився
ввічливо,  підкреслюючи  цим  власну  гідність.  Казали,  що  коли
він  зустрічав  на  вулиці  знайомого  студента,  то  перший  підносив
капелюха,  сповідуючи  засаду,  що  «першим  вклоняється  той,  хто
краще  вихований».  Одного  разу,  говорячи  про  чийсь  намір  його
зневажити,  він  запевнив,  що  не  звертає  на  подібні  речі  уваги:
«Бартеля  образити  неможливо!»
 Його  асистенти,  яким  треба  було  здавати  виконані  рисунки,
хотіли,  щоб  ми  їх  описували  по-польськи.  Нам  це  не  подобалося,
і  ми  вирядили  делегацію  до  Бартеля,  в  якій  саме  мені  випала  роля
висловити  побажання  студентів.  Він,  звісно,  добре  розумів  по-
українськи  і,  вислухавши  уважно,  чого  ми  хочемо,  заявив  із  чем¬
ною  усмішкою:  «Alez  oczywiscie,  mog^  panowie  opisywac  rysunki  po
ukrainsku!  Tylko  prosz?,  moze  w  k^ciku,  na  dole,  piszcie  nazwiska  po
polsku,  abym  si?  lepiej  orientowat»,  -  тоном,  яким  дорослі  потурають
дітям  у  їхніх  забаганках.  Але  ми  були  вдоволені  концесією,  хоч  і
зробленою  з  іронією,  і  мої  враження  від  професора  залишилися
прихильними.
 77

Математики  вчив  нас  професор  Стожек,  один  із  трійці  визнач¬
них  польських  математиків  (Банах,  Сєрпіньскі,  Стожек),  авторів
широко  вживаного  підручника.  Він  був  добряга  й  типовий  «роз¬
сіяний  професор»,  кругленький,  лисий,  звичайно  вбраний  у  спор-
товий  жакет  і  штани  «пумпи»,  запинані  під  колінами,  грубі  вовняні
панчохи  та  тенісівки.  Свої  математичні  докази  любив  пересипати
каламбурами  і  жартівливими  перекрученнями  слів  у  здрібнілій
формі.  Лекції  подавав  з  малих  карточок,  на  яких  мав  записані
найголовніші  формули.  Одного  разу,  даремно  обнишпоривши
кишені,  він  так  і  не  знайшов  потрібної  картки  із  сумою  нескінчен¬
них  алгебричних  прогресій.  Тоді  з  невдоволеним  буркотінням
обернувся  до  великої,  на  цілу  стіну,  дошки  і,  не  спиняючись  ні  на
мить,  почав  заповнювати  її  довгими  рядами  алгебричних  формул,
перетасовуючи  їх  і  спрощуючи,  аж  поки,  весь  сяючи,  не  показав
нам  виведену  від  основ  остаточну  формулу  -  із  жестом  циркового
маґіка,  який,  помахавши  хустиною,  дістає  з  капелюха  білого  крі-
лика.  За  таке  драматичне  дійство  ми  нагородили  його  спонтанними
оплесками.
 В  кінці  семестру  я  склав  усний  іспит  Стожкові  в  його  кабінеті,
безладно  заваленому  по  всіх  усюдах  книжками  й  журналами.
Питання  були  неважкі,  тож  урешті  професор  вписав  мені  в  залі¬
кову  книжку  свою  щедру  оцінку,  перед  тим  досить  довго  поко-
пирсавшись  у  накопичених  на  столі  паперах  і  зауваживши  скруш¬
но,  як  «важко  знайти  перо  в  цьому  балагані».
 Деколи  для  студентів  влаштовували  розвагові  вечори  в  головній
«авлі»  Політехніки,  розмальованій  алегоричними  постатями,  що
зображали  різні  аспекти  технічного  поступу.  Звичайно  виступав
якийсь  гуморист  українською  або  російською  мовою,  з  монологами
або  стандартними  дотепами  на  студентські  чи  побутові  теми.
Можна  було  кепкувати  з  поганої  якости  шоколядок,  продукованих
якимсь  держхарчпромом,  але,  зрозуміло,  не  допускалась  ніяка
сатира  на  політичні  теми.
 Були  також  спортові  заняття,  і  я,  як  член  «Спорткомбінату»,
мав  право  користуватися  критим  плавацьким  басейном  при  вулиці
 78

Яблоновських.  Там  я  вперше  бачив  справжніх  чемпіонів  швидкого
плавання,  які  тренувалися  до  змагань.  У  лютому  спортовий  клюб
при  ЛПІ  зорганізував  двотижневий  лещатарський  табір  у  Яремчі.
Був  з  нами  Михайло  Корчинський,  тоді  вже  асистент  при  катедрі
металюрґії,  пізніше  керівний  діяч  студентського  життя  за  часів
німецької  окупації.  На  таборі  була  більшість  жидівських  студентів,
з  якими  ми  мали  добрі  товариські  відносини.  Ми  влаштовували
змагання  в  плоскому  бігові,  укладали  про  себе  жартівливі  куплети.
Одну  морозну  ніч  наша  група  провела  на  близькому  гірському
хребті  з  видом  у  долину,  в  снігу  при  ватрі.  Ми  варили  чай,  забав¬
лялися  пригодами  минулих  днів  на  таборі  і  співали.
 У  той  час  я  мав  цікаве,  хоч  і  зовсім  неромантичне  знайомство
з  жидівською  студенткою  архітектурного  факультету,  не  пам’ятаю
її  ім’я.  Ми  часом  ходили  в  кіно,  розмовляли  на  різні  теми.
Одного  разу  це  був  «Щорс»,  дуже  добра  кінематографія.  Герой
картоплинами  показував  плановану  боєву  тактику,  рівним  рядом
наступали  білогвардійці  під  звуки  барабанів.  Якось  вона  сказала
мені  про  погані  чутки,  що  дійшли  до  її  родини  про  вбивства  жидів
німцями  на  окупованих  польських  територіях.  Чи  могла  вона
прочувати,  що  станеться  із  львівськими  жидами  вже  в  недалекому
майбутньому?
 Весною  1941-го  для  студентів  стала  обов’язковою  «військова
підготовка»,  проте  ні  ми,  ні  інструктори  не  ставилися  до  неї  дуже
серйозно.  На  вправах  нам  не  давали  ніякої  зброї,  а  тільки  вчили
кидати  макети  гранат  радянського  типу,  з  дерев’яною  ручкою.
Інструктором  нашої  групи  був  якийсь  лейтенант  Герасименко.  У
червні  він  почав  проявляти  нервовість  і  раз,  необачно,  дав  нам
зрозуміти,  що  треба  сподіватися  війни.

НІМЕЦЬКІ  РОКИ
Німці  у  Львові
 22  червня  1941-го  почався  німецький  наступ.  Над  Львовом
загули  літаки,  ми  почули  через  радіо  промову  Сталіна,  який
закликав  усіх  боронити  «родіну».  Наша  реакція  була  простою:
аби  тільки  якось  перечекати,  поки  прийдуть  німці!  Проте  вже
першого  дня  війни  мені  вручили  червону  картку  -  «призов»  до
Червоної  армії.  Я  мав  протягом  двох  днів  зголоситися  до  відділу
«воєнкомату»,  розташованого  у  шкільному  будинку  недалеко  від
Політехніки,  під  загрозою  кари  за  дезертирство,  згідно  з  законами
воєнного  стану.  Такий  само  виклик  дістав  мій  товариш  Стрілецький,
що  мешкав  неподалік.  Що  робити?  Ховатися?  Але  куди?  Повним
ходом  ішла  евакуація  працівників  радянської  адміністрації  та
їхніх  родин,  в  усіх  напрямах  сновигали  вулицями  вантажні  авта  з
вояками  в  шоломах  та  з  багнетами  на  рушницях.  Ми  вирішили  не
квапитися  до  воєнкомату,  проте  другого  дня  таки  вибралися  туди  -
 6-11-970
 81

з  червоними  «призовами»  в  руках  для  безпеки,  аби  було  видно,
що  йдемо  голоситися,  коли  би  якийсь  патруль  нас  перепинив.
Ми  підійшли  до  вказаного  будинку,  на  вулиці  нікого  не  було,  з
трепетом  серця  сіпнули  ручкою  входової  брами,  але  вона  була
зачинена!  Ми  переглянулися  і  швидко,  як  тільки  ноги  несли,
чкурнули  додому  бічними  вулицями!
 Але  моя  справжня  зустріч  із  «доблесною  армією»  була  ще
попереду.  Наступного  дня  військова  метушня  на  вулиці  не  вгавала,
і  якраз  у  ту  мить,  коли  мимо  проїздила  вантажівка  з  вояками  із
рушницями  напоготові,  коло  нашого  будинку  впали  постріли.  Авто
зупинилося,  з  нього  вибігли  нервові  червоноармійці,  увірвалися
в  наші  двері  на  першому  поверсі  і  з  криками  «кто  стрелял?»
потягнули  мене  і  батька  сходами  вниз  на  подвір’я.  Так  мало  не
закінчилися  мої  й  батькові  воєнні  пригоди.  Ситуацію  врятувала
кмітливість  нашої  служниці  Зоськи,  котра  зауважила  в  нашому
вікні  дірку  від  кулі,  а  відтак  і  другу  дірку  в  стелі  навскіс  від  вікна,
і  з  неабияким  рейвахом  вибігла  вниз  до  старшини,  показуючи  йому,
що  стріляти  з  будинку  ніхто  не  міг,  навпаки  -  хтось  мусив  стрілити
з  вантажівки,  необачно  натиснувши  язичок  рушниці.  Водій  тим
часом  почав  нетерпеливо  сигналити,  вояки  (виглядали  на  узбеків)
облишили  нас  і  поїхали  собі  далі.
 Кільку  наступних  днів  ще  більше  гули  літаки  і  зрідка  стріляли
зенітні  гармати.  Ми  часто  сиділи  в  пивниці.  Останньої  ночі  перед
нашим  будинком  спинився  величезний  танк.  Він  мусив  мати  якийсь
дефект,  бо  залога  його  покинула.  Такого  великого  танка  я  ні  раніше,
ні  згодом  ніколи  не  бачив.  Сусід  сказав,  що  це  був  танк  нового
типу  «Йосиф  Сталін».  Того  самого  дня  до  міста  вступило  німецьке
військо,  і  ми  зідхнули  з  полегшею.
 Хтось  дав  мені  знати,  що  українські  студенти  збираються  перед
Політехнікою,  і  я  швидко  пішов  туди.  З’явилися  там,  мабуть,  дві
сотні  колеґ,  один  старший  вишикував  нас  у  лаву,  заявив,  що  ми
маємо  допомагати  завести  в  місті  порядок  та  виконувати  різні
важливі  функції,  і  скомандував:  «Члени  ОУН  -  виступити!»
Вийшло  з  рядів,  може,  п’ятдесят  студентів,  і  моя  перша  думка
 82

була:  чому  така  наявна  деконспірація?  Проте  часу  на  роздуми  не
було,  нас  поділили  на  різні  групи,  моїй  наказали  зголоситися  на
вул.  Руську,  20,  де  раніше  містилася  гімнастична  організація  «Со-
кіл-Батько»,  до  якої  і  я  колись  належав.
 Тим  часом  рознеслася  жахлива  вістка,  що  у  в’язниці  на  вул.
Лонцького  знайшли  тисячі  трупів  в’язнів,  закатованих  енкаве-
дистами.  Багато  з  них  були  заарештовані  останнього  тижня,  зо¬
крема  й  кілька  моїх  гімназійних  товаришів.  Родини  заарештованих
поквапилися  шукати  своїх  між  понівеченими  тілами.
 Вулицею  промаршував  український  батальйон.  Вони  йшли  в
зелено-синявих  німецьких  уніформах,  співаючи  пісню,  яка  закін¬
чувалася  рефреном  «в  вогні  кується  наша  доля...»  (то  була  час¬
тина  леґіону  «Нахтігаль»,  сформованого  переважно  з  українських
студентів  у  Німеччині  групою  ОУН-б  у  співпраці  з  німецьким
командуванням).  Скрізь  у  місті  з’явилися  українські  прапори  (тоді
жовто-блакитні,  не  блакитно-жовті).
 На  вул.  Руській,  як  мені  сказали,  засідав  у  цей  день  Микола
Лебедь,  один  із  чільних  керівників  ОУН-б.  Чоловік  за  столом
питався:  «Чи  любиш  поляків?»  Очевидно,  належало  відповідати
«ні».  Тоді  нам  дали  завдання:  знайти  адреси  найзначніших  поль¬
ських  професорів  і  прийти  з  цією  інформацією  увечері.  Я  відчув,
що  коїться  щось  недобре.  Мої  почування  були  неясні,  але,  вийшов¬
ши  на  вулицю,  я  вирішив,  що  варто,  мабуть,  остерегти  знайомих
мені  професорів  перед  можливою  халепою.  Я  знав,  що  Бартель
мешкав  десь  на  вулиці  Кадетській,  і  вибрався  туди,  проте  так  і
не  зумів  його  відшукати.  Тим  часом  уже  вечоріло,  треба  було
вертатися  на  вул.  Руську.  Я  вирішив  заявити,  що  ніяких  адрес  не
знайшов,  та  й  по  всьому.  Але  там  уже  були  інші  люди,  які  ні  про
що  не  питали.  Натомість  звеліли  мені  сідати  в  авто  з  двома  нім¬
цями  в  уніформах  і  показати  їм  вулицю  Ґродзіцьких.  Було  темно,
коли  ми  туди  доїхали,  авто  з  водієм  стало  перед  якоюсь  брамою,
й  за  кілька  хвилин  німці  вивели  звідти  старшого  чоловіка.  Його
завезли  до  військової  казарми  при  Кадетській  вулиці,  а  мене
відпустили  додому.  Так  я  мимоволі  причинився  до  злочину.  Тої
 б*
 83

ночі  німці,  програмово  винищуючи  польську  інтелектуальну  еліту,
розстріляли  кількадесят  польських  професорів.  Між  ними  були  й
Бартель  та  Стожек.  Але  про  це  я  довідався  значно  пізніше.  Хоч,
власне,  подібне  німці  чинили  ще  з  осені  1939  року,  коли  до  польсь¬
ких  міст  услід  за  армією  входило  ґестапо.
 Можливо,  залишилися  й  інші  свідки  арешту  польських  про¬
фесорів  у  Львові,  які  могли  би  детальніше  висвітлити  ті  трагічні
події.  Варто  би  вшанувати  пам’ять  загиблих  меморіяльними  таб¬
лицями  у  Львівському  політехнічному  інституті  та  Університеті.
Відвідуючи  ЛПІ  1994  року,  у  125-річчя  школи,  я  побачив  на
історичній  виставці  з  того  приводу  документи  й  пам’ятки  з  часів
австро-угорських,  дещо  з  польських,  а  найбільше  -  про  повоєнний
розвиток  інституту  (портрети  заслужених  радянських  професорів,
їхні  «ордени  Леніна»  тощо).  Проте  не  було  там  ні  згадки  про
бурхливі  роки  1941-45,  знищених  професорів  та  школу  під  ні¬
мецькою  окупацією.
 ЗО  червня  відбулося  демонстративне  «проголошення  незалеж-
ности»  в  будинку  «Просвіти»  на  Ринку.  Я  цього  не  бачив,  пам’ятаю
лише  розклеєні  по  місті  проклямації,  що  закінчувалися  славо-
словієм  Степанові  Бандері  та  Адольфові  Гітлеру.  Того  дня  мені
наказали  зголоситися  до  будинку  на  площі  Смольки,  де  засідав
голова  уряду  Ярослав  Стецько.  Він  сам  вручив  мені  два  конверти,
в  яких  були  номінації  на  міністрів:  проф.  П.  Мечника  (викладав
філософію  у  нашій  гімназії)  на  міністра  освіти  та  д-ра  М.  Пан-
чишина  на  міністра  охорони  здоров’я.  З  цим  завданням  я  швидко
справився,  адреси  були  на  конвертах.  Увечері  з  приміщення  тим¬
часової  служби  безпеки  на  площі  св.  Юра  мене  послали  (з  жовто-
блакитною  опаскою  на  рукаві  для  підтвердження  мого  службового
статусу)  охороняти  магазин  з  печивом  десь  на  горішній  вулиці
Потоцького.  Там  я  провів  спокійну  ніч  серед  великих  міхів  із
сухарями  і  медівниками.  Над  ранок  я,  добряче  зголоднівши,  роз¬
поров  одного  мішка,  проте  медівники  виявилися  надто  тверді  й
недобрі.  Сонце  підбилося  високо,  а  обіцяна  зміна  все  не  приходила.
Я  покинув  свій  пост  і  пішов  доповісти,  що  «все  в  порядку»,  але
на  пл.  Юра  нікого  вже  не  було,  двері  були  зачинені.
 84

По  дорозі  додому  попри  Політехніку  я  побачив  мого  колегу,  що
з  крісом  через  плече  стояв  на  варті  при  головній  входовій  хвірт¬
ці.  Хідником  від  костела  Марії  Маґдалини  поволі  ступав  патруль
військової  поліції,  троє  дебелих  німців  у  шоломах  і  з  металевими
півмісяцями  на  шиях.  Проходячи  попри  мого  колегу,  крайній  із  них,
не  зупиняючи  ходу,  стягнув  рукою  його  кріс,  і  патруль  покрокував
собі  далі.
 Вдома  Софія  сказала  мені,  що  до  неї  щойно  телефонувала  її
товаришка,  жидівська  лікарка,  повідомляючи,  що  німці  забрали  її
чоловіка,  й  прохала  щось  зробити  в  цій  справі,  бо  чейже  він  був
порядний  і  ні  в  чому  не  винний.  Тож  мене,  з  урядовою  опаскою
на  рукаві,  відрядили  до  казарми  при  вулиці  Курковій,  де  тримали
заарештованих.  При  вході  на  подвір’я  стояв  німець  у  шоломі,  і  я
сказав  йому,  що  хочу  розмовляти  з  його  офіцером,  бо  «сталося
якесь  непорозуміння».  Вояк  спочатку  не  зрозумів,  чого  я  хочу,  а
тоді  голосно  вилаявся  і  звелів  мені  чимскоріш  забиратися  геть.
На  тому  й  закінчилося  моє  вживання  службової  опаски  при  новій
владі.
 Загальна  ситуація  ще  якийсь  тиждень  була  неясна.  Німецькі
війська  швидко  просувались  на  Київ,  долинали  вістки  про  боротьбу
між  «бандерівською»  та  «мельниківською»  фракціями  ОУН  і
про  вбивство  бандерівцями  Сеника  та  Сціборського1.  Нарешті
було  оголошено  рішення  німців  прилучити  Галичину  як  «П’ятий
дистрикт»  до  Генеральної  губернії,  що  складалася  з  територій
колишньої  Польщі.  (Про  період  німецької  окупації  добре  й
об’єктивно  написав  д-р  Кость  Паньківський  у  своїх  споминах  «Від
Держави  до  Комітету»,  1958,  та  «Роки  німецької  окупації»,  1965.)
 А  все  ж  «Дистрикт  Галичина»  мав  дещо  інший  статус,  ніж
польська  частина  Губернії.  Тут  вдалося  зорганізувати  Український
допомоговий  Комітет,  відновити  діяльність  громадських  орга¬
нізацій,  зокрема  й  розпущеного  польським  режимом  «Пласту»,
 1  Провідні  діячі  ОУН  «мельниківської»  фракції»,  вбиті  в  Житомирі.
 85

який  у  30-х  роках  діяв  напівлегально  як  «Комісія  виховних  осель
і  мандрівок  молоді».  Вже  в  серпні  1941  року  діяльність  «Комісії»
відновилася  й  відбувся  перший  юнацький  табір  у  Брюховицькому
лісі.  Командантом  був  Б.  Заклинський,  бунчужним  Р.  Кивелюк
(загинув  у  німецькій  тюрмі  в  лютому  1942),  інструкторами  були
 І. 	Костельник,  Я.  Цибрух,  Е.  Бурачинський,  Я.  Гаврих,  3.  Чайків-
ський  і  я.  На  мене  покладалися  функції  «інтенданта»,  тобто  від¬
повідального  за  купівлю  й  доставу  харчів  для  табору.
 У  вересні  почали  діяти  нижчі  і  кілька  середніх  українських
шкіл,  але  було  очевидно,  що  годі  сподіватися  на  відкриття  Полі¬
техніки.  Деякі  мої  товариші  з  гімназії  студіювали  в  Берліні,  і  я
написав  туди  прохання  прийняти  мене  до  Вищої  технічної  школи.
На  диво,  я  досить  швидко  дістав  позитивну  відповідь.  Мене
прийняли  під  умовою,  що  доведу  своє  «арійське  походження»  й
виявлю  достатнє  знання  німецької  мови.  Мій  завбачливий  батько,
однак,  рішуче  спротивився  моїм  студіям  у  Берліні  і  поставив
умову,  що  поїду  туди  тільки  на  те,  щоб  перевестися  до  Відня,  де
«буде  безпечніше».
 Рік  на  Віденській  політехніці
 До  Берліна  я  приїхав  у  листопаді  1941-го.  Місто,  яке  стало
звалищем  руїн  у  кінцеві  роки  війни,  тоді  ще  було  незаторкнене
летунськими  рейдами  і  зробило  на  мене  велике  враження  своєю
суворою  елегантністю.  Мене  зустрів  Іван  Костюк,  наш  домашній
приятель  ще  з  часів,  коли  він  був  секретарем  «Відродження».
Він  був  в  уніформі,  як  німецький  громадянин  працював  у  якійсь
військовій  інституції  в  Берліні.  Ми  обідали  в  добрих  ресторанах
і  запивали  солодкавим  «мальцбір»,  яке  мені  дуже  засмакувало.  За
кілька  днів  я  полагодив  справи  на  Політехніці  і  швидким  поїздом
поїхав  до  Відня  через  Прагу.
 Відень  я  бачив  уже  раніше,  в  дорозі  на  нашу  родинну  прогульку
на  Адрійське  побережжя  в  Югославії  влітку  1935-го.  Цим  разом
місто  видалося  мені  трохи  занедбаним  і  провінційним,  незважаючи
 86

на  його  репутацію  веселої  столиці  колишньої  Австро-Угорської
монархії.  Я  спільно  з  товаришем,  котрий  студіював  хемію,  знайшов
кімнатку  у  9-му  «бецірку»,  недалеко  довкільного  Рінґу,  і,  почи¬
наючи  все  від  початку,  записався  на  перший  семестер  будівельного
факультету.  Також  я  став  членом  студентського  товариства  «Січ»,
заснованого  ще  за  часів  монархії  і  багатого  своїми  традиціями.
Його  просторе  приміщення  було  розташоване  при  Банкґасе,
неподалік  від  української  греко-католицької  церкви  св.  Варвари.
 Вища  технічна  школа  на  Карлспляц  приміщувалася  в  старому
брунатно-сірому  будинку,  який  не  можна  було  порівнювати  з
атрактивним  помаранчевим  фасадом  Львівської  політехніки  з
класичними  колонами.  Я  вибрав  собі  подібні  предмети  до  тих,
які  брав  у  Львові,  крім  того  в  програмі  була  ще  наука  про  мате¬
ріяли  та  геодезія.  Австрійські  професори  виглядали  доволі  суворо,
багато  з  них  мали  чеські  прізвища  (Шрутка,  Стіни,  Докуліл,  Кру¬
па,  Козені).  Шрутка,  який  викладав  математику  (теж  із  маленьких
карточок,  що  їх  студенти  отримували  і  вклеювали  у  свої  зошити),
мав  чарівну  асистентку  д-р  Анну  Клінґст,  яка  проводила  практичні
заняття.  Лише  Докуліл,  який  викладав  геодезію,  був  йовіяльний  і
привітний,  часом  ходив  із  нами  на  геодезійні  вправи  за  місто,  де
ми  вимірювали  кути  теодолітами.  Приємними  були  також  «гео¬
логічні  мандрівки»  до  Вінервальду  та  Бадену,  що  їх  проводив
«приватний  доцент»  Травт.  Він  показував  нам  камінці  різних  порід
і  всім  вписував  добрі  оцінки.
 Тому  що  багато  студентів  було  покликано  до  військової  служби,
у  школі  навчалось  чимало  закордонних  студентів  («ауслендерів»)
із  «союзних  держав»  -  болгар,  словаків,  румунів  -  усі  вони  мали
свої  окремі  студентські  клюби.  Виглядало,  що  й  нас  зараховували
до  цієї  союзної  категорії.  Було  також  чимало  дівчат.  Деякі  студенти
приходили  на  лекції  у  військових  уніформах,  зокрема  коли  треба
було  складати  іспити.
 В  тому  часі  у  Відні  ще  нормально  працювали  всі  культурні
установи,  якими  славилося  місто,  -  театри,  опера,  дві  симфонічні
орхестри.  До  опери  продавали  знижкові  квитки  на  «стоячі  місця»
 87

у  найвищій  ґалерії  за  годину
перед  виставою.  За  ними  зви¬
чайно  шикувалася  довга  черга,
проте  завжди  можна  було  якось
дістатися.  Ставили  переважно
німецькі  опери,  деколи  італій¬
ські.  Очевидно,  не  було  фран¬
цузького  чи  російського  репер¬
туару,  але  часто  виконували
твори  сучасних  німецьких  ком¬
позиторів.  Я  мав  щастя  бути
на  прем’єрі  «Сагшіпа  Вигапа»
Орфа.  Часто  гостював  Рихард
Штравс  -  під  його  орудою  я
бачив  чудові  постановки  його  ж  опер  «Розенкавалір»,  «Сальоме»
та  «Електра»,  а  також  Моцартову  «Ідоменео».  Славетний  Фур-
твенґлер  диригував  «Фіделіо»,  а  молодий  ще  тоді  фон  Караян
деколи  приїздив  з  берлінською  орхестрою,  яка  давала  концерти  у
золотій  залі  Музикферайну.
 Багато  було  імпрез  і  в  нашій  «Січі»,  яка  тоді  нараховувала,
мабуть,  кількасот  членів  -  і  тих,  котрі  почали  студії  у  Відні  ра¬
ніше,  і  новоприбулих,  як  я.  Збереглися  у  мене  деякі  програмки.
Якраз  у  знаменний  день  7  грудня  1941  року,  коли  японські  літаки
збомбили  Перл  Гарбор  (про  це  повідомляли  всі  газети  великими
червоними  літерами  на  першій  сторінці),  «Націоналістична  Орга¬
нізація  Українських  Студентів  Великонімеччини  Січ»  (так  вона
офіційно  називалася)  давала  в  залі  Німецько-Закордонного  Сту¬
дентського  Клюбу  при  Колінґасе  «Святковий  Концерт»  з  нагоди
початку  академічного  року,  на  якому  були  присутні  студенти
багатьох  національностей.  У  програмі  була  промова  українською
і  німецькою  мовами  (І.  Калиневич),  виступи  мішаного  хору  під
керівництвом  Ю.  Мохнацького  («Вкраїно,  кат  твій  вже  сконав»
Стеценка),  «лярго»  Генделя  та  дві  пісні  українських  композиторів
у  виконанні  О.  Ройка,  фортепіянові  і  віолінчелеві  сольні  виступи.
 Студент  у  Відні.  1942
 88

Міжнародні  імпрези  наших  січовиків  не  завжди  мали  дипло¬
матичний  успіх.  Кажуть,  що  якось  вони  запросили  турецьких
студентів  і  заспівали  їм  «Ой  закувала  та  сива  зозуля...».
 При  кінці  першого  семестру  я  дістав  повідомлення,  що  мене
хоче  бачити  ректор.  Тоді  це  був  Юліюс  Гаас,  декан  архітектурного
факультету.  Я  пішов  до  його  канцелярії,  він  довго  дивився  на  мене,
а  потім  сказав,  що  мене  допустили  до  студій,  мабуть,  через  якусь
помилку,  бо,  як  йому  недавно  стало  відомо,  мешканці  окупованих
східних  територій  не  можуть  мати  таких  привілеїв.  Я  показав  йому
папери,  які  я  дістав  з  Берліна,  він  відповів,  що  все  те  знає,  й  по¬
чав  розпитувати  про  мої  успіхи  у  студіях,  моє  походження  і  про
теперішню  ситуацію  в  Галичині.  Я  показав  йому  свою  залікову
книжку,  де  були  подані  всі  приписані  предмети  з  підписами
професорів.  Щодо  походження,  то  я  сказав,  що  обоє  мої  батьки
були  до  першої  війни  громадянами  Австро-Угорської  монархії,  бо,
як  він,  напевно,  пам’ятає,  Галичина  була  тоді  її  коронним  краєм.
Гаас  трохи  пом’якшав,  подумав  і  запитав,  чи  я  можу  його  «чесно
запевнити,  що  не  є  комуністом»?  Така  підозра  мене  здивувала,  і  я
з  легкістю  відповів,  що  комуністів  ненавиджу,  бо  це  наші  вороги!
Тоді  Гаас  сказав,  що  як  виняток  дозволяє  мені  залишитися  в  школі
ще  на  один  семестер.
 Зима  у  Відні  1942  року  була  мокра  й  холодна.  Я  змінив  по¬
мешкання  й  мав  тепер  кімнату  близько  до  Політехніки.  Щоб  по¬
трапити  до  себе,  мусив  щоразу  переходити  через  оселю  господарів,
які  вечорами  влаштовували  зі  своїми  знайомими  якісь  окультні
сеанси  з  голосними  заклинаннями.  Зі  східного  фронту  надходили
повідомлення,  з  яких  було  видно,  що  німецькі  армії  застрягли
в  російських  снігах  і  їх  наступ  був  спинений.  З  дому  натякали
на  погані  події  в  Галичині  і  в  «Райхскомісаріяті»  на  сході.  Про
такі  справи  не  можна  було  писати  одверто,  цензура  вимагала,
щоб  усі  листи  писалися  по-німецьки.  Почалися  нічні  летунські
налети  аліянтів  (поки  що  не  на  Відень).  Все  те  пригнічувало  й
породжувало  непевність.
 89

Прийшов  час  складати  іспити.  Деякі,  складені  у  Львові,  мені
перезарахували,  інші  я  складав  знову,  назагал  не  зле.  Проблеми
я  мав  лише  з  теоретичною  механікою  у  професора  Ґіртлера.  Він
викладав  свій  предмет  на  дуже  високому  теоретичному  рівні  і
був  дуже  вимогливий.  Я  не  мав  великих  здібностей  до  векторної
математики,  дуже  потрібної  для  того  предмета,  тож  «виковував»,
що  міг,  готуючись  до  іспиту.  Термін  іспиту  наближався,  і  я  врешті
попросив  дозволу  відкласти  його  на  два  тижні.  Проте  й  через  два
тижні  мені  здалося,  що  я  недостатньо  підготований,  і  до  іспиту  я
не  пішов.  Це  мене  здепримувало.  Мій  другий  семестер  закінчу¬
вався  в  липні,  а  на  наступний,  як  мені  наперед  сказали,  я  не  міг
розраховувати.  Треба  було  думати,  що  робити  далі.  Мій  колега
Михайло  Головатий  (після  війни  опинився  в  Канаді)  студіював  у
Бресляв  (тепер  польське  місто  Вроцлав)  і  радив  спробувати  там.
Я  поїхав,  але  мої  старання  виявилися  безуспішними.  При  кінці
липня  я  повернувся  назад  до  Львова.
 Знову  у  Львові
 Після  Відня  Львів  видався  мені  дуже  маленьким.  Було  багато
змін.  Взимку  1942-го  німці  почали  переселяти  жидів  до  «ґе-
то»  -  окремої  дільниці  міста,  звідки  їх  вивозили  до  концен¬
траційних  таборів.  Доходили  чутки,  що  це  були  «табори  смерти».
(Варто  згадати,  що  митрополит  Андрей  Шептицький  був  єдиний
церковний  ієрарх  на  всіх  окупованих  німцями  територіях,  який
відважно  нап’ятнував  це  варварство  у  свойому  пастирському
листі  «Не  убий!»).  Молодих  вживали  до  примусової  праці  в  робіт¬
ничих  групах,  які  з  нашитими  на  одяг  жовтими  зірками  проходили
вулицями  під  суворою  охороною.
 З  приходом  німців  батько  вернувся  до  свого  «цукротресту»,
але  невдовзі  його  замінив  «тройгендер»,  присланий  з  Райху
керувати  продукцією  цукру.  У  вересні  1941-го,  після  невдалих
спроб  створити  у  Львові  органи  самоуправи,  виник  галицький
відділ  наявного  вже  у  Кракові  «Українського  Центрального
 90

Комітету».  Львівський  УЦК  очолив  д-р  Кость  Паньківський.  (У
своїх  споминах  «Роки  німецької  окупації»  він  детально  інформує
про  всі  аспекти  життя  українців  у  Галичині  в  1941—45  роках  та
про  мінливу  політику  німецької  адміністрації.)  У  жовтні  1941-го
батько  став  працювати  в  УЦК  як  один  із  двох  заступників  голови
Відділу  суспільної  опіки.  Про  це  згадує  д-р  Паньківський  у
своїх  споминах:  «В  особах  Волчука  і  Саноцького  дістав  Комітет
двох  керівних  співробітників  найкращої  якости,  кваліфікованих,
енергійних  і  відданих  справі»  (с.  100).
 Софія  Парфанович  стала  знову  директором  відновленої
акушерської  школи.
 Продовжувалася  також  праця  «Комісії  виховних  осель»:  у
серпні  1942-го  я  був  членом  булави  юнацького  водного  табору
у  Нижневі  над  Дністром,  де  ми  таборували  в  шатрах  і  їздили
каяками.  Командантом  і  цього  разу  був  проф.  Заклинський,
закарпатець.  Він  любив  співати,  зокрема  пісні  з  виховним  і  патрі¬
отичним  змістом.  В  одній  із  них  співалося  (на  досить  сумовиту
нуту):
 ...поборем  наших  во-орогів
татарів,  турків,  мо-оскалів!
 Але,  щоб  надати  словам  політичної  актуальности  і  для
повнішого  обліку  ворожих  сил,  він  це  змінив  на
...поборем  наших  во-орогів
мадяр,  поляків,  мо-оскалів!
 (Якийсь  мудрагель  зауважив,  що  бракує  ще  румунів,  окупантів
Буковини  -  але  це  вже  ніяк  не  вміщалось  у  стрічку.  Ну,  а  про  німців
наш  добрий  командант  не  згадував,  бо  це  було  б  не  до  речі,  та  й,
зрештою,  ще  не  було  ясно,  чи  їх  теж  зараховувати  до  цієї  категорії,
а  чи  вони  все  ж  наші  союзники  в  боротьбі  з  більшовизмом.)
 У  булаві  табору  було  кілька  моїх  товаришів  з  попередніх
таборів,  між  ними  височенний  Богдан  Ґілевич  (згинув  під  Бро¬
дами  1944  року),  Роман  Гавриляк,  який  1939  року  перейшов  «за
Сян»  і  студіював  на  Берлінській  політехніці  (згодом  теж  став
 91

старшиною  «Галицької  дивізії»,  тепер  живе  у  Нью-Йорку),  та  його
близький  приятель  Ярослав  Рубель.
 Становище  німців  на  східному  фронті  погіршувалося,  і  вони
почали  потрохи  міняти  свою  політику  щодо  галицьких  українців,
шукаючи  собі  союзників.  Це  діялося  з  ініціятиви  місцевого  німець¬
кого  віце-губернатора  Вехтера.  Так  навесні  1942  року  було  відкрито
у  Львові  медичний  і  ветеринарний  інститути,  а  згодом  і  «Технічні
фахові  курси»  («Technische  Fachkurse»).  Ці  школи,  хоч  не  мали
статусу  університетів,  подавали  навчання  на  університетському
рівні.  Але  про  відновлення  у  Львові,  крім  цих  «практичних»
шкіл,  ще  й  гуманітарних  студій  не  могло  бути  мови,  тож  такі  дис¬
ципліни,  як  філологія,  історія,  філософія,  суспільні  науки,  могли
студіювати  в  той  час  лише  ті  українські  студенти,  яким  вдалося
раніше  приміститися  на  університетах  у  Відні,  Берліні  чи  Празі,
хоч  і  там  наших  гуманітаріїв  було  небагато.
 «Технічні  фахові  курси»  мали  бути  продовженням  Львівського
політехнічного  інституту,  тож  восени  1942-го  я  став  студентом
 4-го  семестру  будівельного  факультету.  Адміністративним  керів¬
ником  школи  призначено  баварця  д-ра  Боденфельда,  а  навчання
проводили  польські  професори  (які  пережили  червень  1941-го).
Було  також  кілька  місцевих  українських  викладачів,  між  ними
професор  Перхорович  на  механічному  факультеті  і  математик
Зарицький.
 Навчання  мало  відбуватися  німецькою  мовою,  але  на  практиці
викладачі  не  дотримувалися  цього  припису,  та  й  не  всім  студентам
 це  було  легко.  Отже,  після
формальних  вступних  завваг
по-німецьки,  польські  викла¬
дачі  говорили  по-польськи,
українські  -  по-українськи.  Але
науковий  рівень  був  добрий,
згідно  з  традиціями  школи.
(Вже  після  війни  я  довідався,
Кіт  Бицьо.  Львів,  1943 	ЩО 	польські 	професори 	мали
 92

інструкції  від  екзильного  уряду  в  Лондоні  «виховувати  кадри  для
відбудови  Польщі».)
 Моїми  професорами  були:  Нікліборц  (математика),  Зариць-
кий  (прикладна  математика),  Бужиньський  (механіка),  Вільчкевіч
(геодезія),  Баляс  (гідромеханіка),  Бартошевіч  (будівельні  матерія-
ли),  Лукасєвіч  (будівельні  машини),  Васільковський  (статика  спо¬
руд,  сталеве  будівництво),  Бжозовський  (теорія  мостів),  Курилло
(бетонове  будівництво),  Братро  (дороги,  тунелі),  Врубель  (міське
будівництво),  Ціпсер  (залізниці),  Ронєвіч  (прикладна  гідравліка),
Верещиньський  (економіка,  будівельне  право).  Після  війни  всі  про-
фесори-поляки  перенеслися  до  Політехніки  у  Вроцлаві  (колишній
Бресляв  на  «відзисканих  землях»,  з  яких  було  виселено  німців).
У  нашій  групі  студентів  третього  року  були  лише  українці,  не  па¬
м’ятаю  жодного  поляка.  Не  було  вже  й  моїх  колеґ-жидів.
 Студентські  організації
 Під  егідою  Українського  Центрального  Комітету  створилося
«Об’єднання  Праці  Українських  Студентів»  (ОПУС),  яким  керу¬
вав  д-р  Богдан  Лончина.  До  складу  ОПУС  входили  студентські
громади  львівських  вищих  шкіл.  Громада  студентів  техніки  нази¬
валася,  за  традицією,  «Основа».  Студенти  медицини  мали  «Ме¬
дичну  Громаду»,  студенти  ветеринарії  гуртувались  у  «Ватрі»,
були  також  громади  фармацевтів,  лісовиків  та  студентів  агрономії
в  Дублянах.  Заступником  д-ра  Лончини  й  організаційним  рефе¬
рентом  ОПУС  був  інж.  Михайло  Корчинський,  тоді  асистент  при
катедрі  проф.  Перхоровича  на  механічному  факультеті  (пізніше
визначний  металюрг,  тепер  живе  в  США  у  Пітсбурзі).  З  ним  дове¬
лося  мені  тісно  співпрацювати.  Про  «Основу»  та  інші  українські
студентські  громади  у  Львові  і  в  Німеччині  у  мене  збереглися
публікації  й  документи,  які  є  джерелом  поданих  тут  інформацій
про  ці  організації  та  студентське  життя  у  тих  роках.
 Чисельний  стан  членів  ОПУС  поданий  у  звіті  з  «1-го  загального
з’їзду  ОПУС»  3—4  липня  1943  року.  На  той  час  усіх  членів  було
 93

Перший  Загальний  3  ’їзд  українських  студентів  у  Львові
3-4  липня  1943  року.  Перший  ряд  зліва:  н.н.,  І.  Коцур  (Бресляв),
 Р.  Галібей  (голова  «Основи»),  3.  Чорнєґа  (секція  студенток),  Лемеха,
д-р  Б.  Лончина  (голова  ОПУС),  проф.  А.  Ластовецький
(голова  Академічного  сеніорату,  вбитий  11  вересня  1943),
інж.  М.  Корчинський  (орг.  референт  ОПУС)
 1396,  у  тому  числі  Мед.  Громада  471,  Основа  404,  агрономи  212,
ветеринари  119,  фармацевти  104  та  лісовики  88.  Крім  громад,
існували  ще  при  ОПУС  «Український  Студентський  Спортовий
Клюб»,  студентський  хор  «Бандурист»  та  «Гурток  Студенток».
Поза  організаційними  рамками  було  ще  приблизно  600  студентів.
 В  тому  часі  приналежність  до  студентської  організації  давала  та¬
кож  важливі  матеріяльні  користі  (стипендії,  мешкання,  харчування),
отже  відсутність  у  громадах  30  відсотків  студентів  промовисто
свідчить  про  рівень  зацікавлення  студентства  громадським  життям.
Характерним  показником  є  й  число  голосуючих  у  виборах  делегатів
на  студентський  з’їзд  ОПУС:  усього  595  відданих  голосів,  тобто
тільки  43%  членства.
 Ці  проблеми  були  теж  дискутовані  на  з’їзді.  У  звіті  (виступ
референта  суспільної  праці  ОПУС  В.  Лемехи)  написано:
 94

«...Загал  студентства  не  виявляє  поважніших  зацікавлень  в
ніякій  ділянці  (наукова,  суспільна,  спортова  робота).  Примітивізм
світогляду,  велика  організаційна  інертність...  Брак  амбіції  вибитись
на  провідне  становище».
 Причиною  такого  стану  були  великою  мірою  політичні  й  еко¬
номічні  обставини.  Війна,  що  тривала  вже  п’ятий  рік,  принесла
чимало  розчарувань  і  невдач,  без  виглядів  на  краще.  Багато  що
радикально  змінилося,  прожиток  у  місті  був  украй  важким.  Студії
були  перервані,  десятки  безробітних  колишніх  студентів  займали¬
ся  торгівлею  на  «чорному  ринку»  (це  тоді  називалося  «паскарст-
во»)  при  всіх  пов’язаних  із  цим  небезпеках.  Відкриття  інсти¬
тутів  давало  для  більшосте  можливість  продовжувати  навчання;
статус  студента  був  також  добрим  способом  зберегти  себе  від
нововведеної  «Служби  Батьківщині»  («Baudienst»),  яку  німці  вжи¬
вали  для  направи  доріг  і  залізничних  споруд  або,  що  гірше,  вивозу
на  примусові  роботи  до  Німеччини  (куди  можна  було  потрапити,
не  маючи  «виказки  праці»,  при  вуличних  облавах).
 Переборення  громадської  апатії  й  заохота  до  посиленої  сту¬
дійної  праці  студентів  було  головним  завданням,  яке  поставив  собі
провід  ОПУС.  У  «Віснику  Проводу  ОПУС»  ч.  2,  жовтень  1943,
читаємо  в  передовій  статті  М.  Корчинського:
 «...Ми  відкрито  заявляємо,  що  нашим  основним  змаганням  є
абсолютно  зліквідувати  всі  прояви  апатії,  неробства  чи  бажання
наживи...  Ми  ясно  висуваємо  нашу  вимогу:  найвище  напруження
всіх  внутрішніх  сил,  максимум  праці  для  якнайповнішого  вико¬
ристання  всіх  існуючих  можливостей!
 ...Ми  не  тільки  не  хочемо  у  змагу,  що  ми  його  переживаємо,
бути  стертими  з  лиця  землі,  але  хочемо  остатись  у  живих,  а  навіть
дещо  здобути...  Для  кожного  з  нас,  хто  глядить  відкритим  зором
на  змагання  міліонових  армій,  є  ясне  і  переконливе,  що  боротьба,
змагання  -  це  не  стихійний  порив,  не  жертва,  але  довге,  висна¬
жуюче  зусилля  і  ще  раз  зусилля...  Наші  зусилля  не  марнуються,
не  пропадають  безслідно  серед  головокружних  подій.  Ми  їх  без-
переривно  капіталізуємо  у  найпевнішім  сховищі,  що  його  можна
 95

придумати  у  сьогоднішній  бурхливий  час...  Наші  вмілості  і  знання,
наша  воля  і  характер,  наш  інтелект  і  організаційний  хист  -  це
реальні  вартості,  що  ми  здобуваємо...  яких  брак  ми  вже  не  раз
дошкульно  відчували.
 ...Коли  ми  з’ясували,  чому  такі  максимальні  вимоги  ставимо
сьогодні  до  українського  студента,  вимоги,  що  йдуть  в  розріз  з
загальним  наставленням  не  тільки  студентів,  але  і  більшосте  гро¬
мадянства  -  тоді  зрозуміємо,  який  метод  у  цій  праці  може  себе  пов¬
ністю  виправдати.  Не  догматичне  вказування  “єдиноправильного”
шляху,  не  вишкіл  на  основі  якоїсь  “одобреної”  концепції  -  але
шлях  глибокого,  вдумчивого  і  критичного  самовиховання  -  ось
метод,  який  ми  хочемо  здійснювати  у  праці  наших  громад  і
клітин...
 Для  успішносте  самовиховання  потрібна  творча  атмосфера,
що  її  витворює  спільнота...  що  лучить  нас  всіх  у  одне  об’єднання
думки  і  праці...  Вкорінити  переконання  про  невмолиму  взаємоза¬
лежність  нашої  долі  від  долі  збірноти  і  мати  перед  очима  цю
остаточну  мету,  до  якої  прямують  і  Ти,  і  Твій  друг,  і  тисячі  Тобі
незнайомих,  а  однак  близьких,  -  це  джерело  не  тільки  віри  в
доцільну  необхідність  зусилля,  але  і  джерело  сили  і  ентузіязму  в
праці...»
 Проблеми  виключно  практичних  студій  і  співвідношення  між
студентами  і  старшим  поколінням  порушив  провідник  УЦК  д-р
Володимир  Кубійович  у  своєму  привітанні  з’їздові,  яке  відчитав
д-р  Лончина:
 «...Теперішня  вільна  і  поневільна  спрямованість  молоді  сту¬
діювати  стисло  фахові  науки  дасть  нам  змогу  опанувати  міста
і  надати  їм  український  характер.  Але  така  однобічність  криє  в
собі  небезпеку  зматеріялізування  фахівців  у  духово  викорінених
спеців.  Тож  наказом  для  українського  студентства  буде:  не  губити
зв’язків  з  духовістю  нації...  Тільки  узброєні  фаховим  знанням  та
заякорені  в  українській  духовій  культурі  станемо  повноцінними
членами  провідної  верстви.  Розважаючи  проблему  співвідношення
молодшого  і  старшого  покоління,  слід  прямувати  до  синтези  зрі¬
лого  реалізму,  що  капіталізує  можливості,  та  молодечого  ідеалізму,
 96

що  як  сумління  нації  не  дає  реалізмові  принизитися  до  приземного
шукання  вигід.  Шукати  цієї  синтези  -  обов’язок  і  молодих  людей».
 Першим  головою  відновленої  «Основи»  був  Роман  Галібей,
студент  електричного  факультету.  Від  липня  1943-го  новим  голо¬
вою  став  Борис  Захарків,  студент  механічної  інженерії.
 Діяльність  «Основи»  віддзеркалена  у  щотижневих  Бюлетенях,
які  появлялися  від  червня  1943  до  березня  1944-го.  Бюлетень
редагував  я  як  керівник  пресового  бюра  «Основи».  Появилося  25
чисел  розміром  від  2  до  4  сторінок.  У  мене  збереглися  числа  від
1  до  20.
 Думка  заснувати  пресове  бюро  виникла  після  проголошення
в  травні  1943  року  набору  до  «Дивізії  Галичина»  («SS  Division
Galizien»),  коли  проявилася  велика  розгубленість  і  неодноста-
йність  реакцій  львівського  студентства  -  від  ентузіязму  до  воро-
жости  щодо  цього  почину.  Пресове  бюро,  на  думку  його  ініція-
торів,  мало  допомогти  у  викристалізуванні  цих  розбіжностей.
Бюлетені  «Основи»  були  першою  спробою  зв’язку  проводу  ОПУС
із  членством  за  допомогою  друкованого  слова.  Пізніше  почав
появлятися  «Вісник»  ОПУС  та  бюлетені  інших  громад.
 У  першому  числі  з  датою  2  червня  1943  читаємо:
 «...Ми  ще  не  є  організацією,  тільки  збором  одиниць...  Є  оди¬
ниці,  що  мають  дуже  правильні  думки,  але,  не  маючи  можливости
їх  порівняти  з  думками  інших,  не  можуть  дати  їм  сили...  Велика
частина  нашої  збірноти  взагалі  не  реагує  на  зовнішні  події,  або
оцінює  їх  поверховно,  не  вникаючи  в  їх  зміст,  не  вміючи  знайти
їх  значення  і  вартости.  Цей  стан  туманної  неясносте  поглиблює
політичне  невироблення  загалу  студентства.  Відчувається  пекуча
потреба  цей  стан  зліквідувати.  Нам  треба:  1.  висунути  з-поміж  себе
активні,  творчі,  індивідуально  думаючі  одиниці;  2.  зорганізувати
платформу  їх  спільної  праці  і  виміни  думок  (пресове  бюро,  схо¬
дини  зв’язкових,  дискусійні  вечори,  праця  в  проводі  “Основи”  і  її
секціях...»
 У  тому  ж  числі  повідомлялося  про  працю  «Основи»  у  квітні
і  травні.  Відбулася  доповідь  про  культурно-освітню  секцію  з
 7-11-970
 97

дискусією,  біг  навпростець  на  1,5  км  (20  учасників  при  дощовій
погоді),  доповідь  друга  Довгаля  про  працю  в  Німеччині  та  звіт
про  збірку  книжок  для  українських  робітників  у  Німеччині,  «день
фахового  вишколу»  зі  звітами  гуртків:  авіяційного,  радіотех¬
нічного,  автомобільного,  загальностудентське  свячене,  сходини
автомобільного  гуртка  (приявних  74  студенти),  товариський
вечір  з  мистецькою  частиною.  25  травня  відбулося  в  приміщенні
Інституту  Народної  Творчости  «Свято  Героїв»  з  приявністю  понад
700  студентів.  У  програмі  була  промова,  рецитації  поезії,  виступ
хору  «Бандурист».  27  травня  відбувся  перший  дискусійний  вечір
«Основи»  з  доповіддю  Т.  Мандрика  на  тему  «Погляди  Донцова
на  об’єднання  і  організацію».  (Докладніше  про  цей  вечір  було
написано  у  стінній  газеті  «Основи»  «Досвітні  Вогні»,  яку  теж  ви¬
давало  пресове  бюро.)  27  травня  були  загальні  збори  УССК,  які
«виявили  організаційну  слабість  клюбу.  На  527  номінальних  чле¬
нів  тільки  177  вибрали  членські  виказки,  40  приявних  на  зборах».
(Про  це  теж  була  окрема  стаття  у  стінній  газеті.)
 Повідомлялося  також  про  заплановані  імпрези  в  часі  від  4  до  9
червня:  сходини  автомобільного  гуртка,  другий  дискусійний  вечір  з
доповіддю  Р.  Галібея  про  «Принцип  провідництва».  (Зміст  доповіді
був  опісля  поданий  у  стінній  газеті.)  В  неділю:  прогулька  за  місто.
У  вівторок  -  вечір  на  честь  Уляни  Кравченко  в  ІНТ,  зорганізований
секцією  студенток,  у  середу  -  сходини  зв’язкових  і  представників
факультетів.  Також  -  оголошення  «декляматорського  конкурсу»
Медичної  громади,  до  якого  вона  запрошує  й  членів  «Основи»,
та  пригадки  про  те,  що  домівка  «Основи»  відкрита  щоденно  від
год.  17  до  21  і  що  там  у  кожний  четвер  відбувається  «реферат  на
світоглядові  теми»  з  дискусією,  а  в  кожний  вівторок  є  в  залі  ІНТ
загальностудентські  сходини  з  «рефератами  на  різні  теми».  Є  й
пригадка  зв’язковим  про  роздачу  бюлетенів,  збірку  членських
вкладок  та  ношення  всіма  членами  відзначки  «Основи»  (це  був
чорно-зелений  трикутник  гострим  кінцем  униз).
 Це  типовий  зміст  щотижневого  бюлетеня,  який  виходив  нак¬
ладом  200-300  примірників,  крім  багатосторінкового  ч.  6  зі  звітом
 98

та  підсумками  з’їзду  ОПУС,  надрукованого  більшим  накладом  для
вжитку  інших  громад.  Були  обмеження  з  папером,  тож  студенти
мали,  прочитавши  бюлетень,  передавати  його  іншим.  Спочатку
працівниками  пресового  бюра  були  товариші  В.  Тютько,  3.  Салій,
Б.  Гонтар.  В  осінньому  семестрі  коло  співробітників  поширилося,
від  того  часу  активно  допомагали  товаришки  А.  Музика  (стінна
газета),  А.  Курило  (архів,  секретаріят)  та  товариші  Р.  Крип’якевич,
Р.  Горбаль  (звіти  з  імпрез),  В.  Сендега  (друк),  А.  Бекесевич  (пля-
кати),  Б.  Загайкевич  (фотографії).  Я  писав  вступні  редакційні
статті.  Всі  справи  обговорювалися  на  щотижневих  сходинах  пре¬
сового  бюра,  з  частою  участю  організаційного  референта  ОПУС
Михайла  Корчинського,  який  надавав  загальні  напрямні  нашої
праці  і  координував  її  з  іншими  громадами.
 Доповіді  й  дискусії  на  теми  світогляду  й  ідеології  на  сходинах
«Основи»  і  загальних  студентських  вечорах,  організованих
ОПУС-ом,  насвітлювали  широкий  спектр  української  політичної
думки  від  Драгоманова  і  Липинського  до  Донцова.  Найбільше
уваги  присвячувано  двом  останнім.  Одна  доповідь  мала  заголовок
«Донцов  а  Липинський»,  у  якій  (не  занотований  у  звіті)  автор
доволі  поверхово  подавав  основні  відмінності  їхнього  світогляду
й  політичної  програми.  Донцову  приписувалася  близькість  до
«германо-слов’янського»  світу  із  впливами  Ніцше,  Липинсько-
му  -  аналітичний  розум,  прикметний  «латино-романській»  куль¬
турі.  Донцов  репрезентує  «динаміку  українського  національного
генія»,  Липинський  є  «виразником  його  статичних  тенденцій».
Автор  доходить  до  висновку,  що,  «без  сумніву,  вказівки  Дон¬
цова  більш  відповідають  вимогам  нашої  доби,  як  теорії  Липин¬
ського».
 Подібними  були  й  висновки  згаданих  вище  доповідачів  на
дискусійних  вечорах  про  «Погляди  Донцова»  та  «Принцип  про-
відництва».  Перший  промовець,  Т.  Мандрик,  говорив  про  Донцова
як  ідеолога  українського  націоналізму,  котрий  призначає  провідну
ролю  не  масі,  а  невеликій  дібраній  групі,  що  творить  «орден»
для  нещадної  боротьби  «з  усіма  (чужими  і  своїми)  шкідниками».
 7*
 99

Згідно  з  Донцовим,  «об’єднання  нації  має  прийти  через  абсолютне
підпорядкування  всіх  цьому  орденові».  В  дискусії  виринуло
актуальне  питання:  чи  може  бути  корисний  для  національного  жит¬
тя  факт  існування  кількох  «орденів»,  з  яких  кожний  має  виключні
претенсії  до  проводу  і  по-своєму  «об’єднує»  націю,  винищуючи
своїх  противників.
 У  своїй  доповіді  про  «Провідництво»  Р.  Галібей  подав  харак¬
теристичні  прикмети  «маси»,  яка  завжди  думає  побіжно  і  реагує
емоційно.  Масі  треба  вольового  провідника,  який  є  її  мозком.
Система  такого  тоталітаризму  має  свої  недоліки,  але  «в  револю¬
ційному  періоді  боротьби  за  державу  необхідне  є  повне  підпоряд¬
кування  проводові.  В  бою  треба  виконувати  наказ  -  час  на  розду¬
мування  прийде  по  перемозі...  В  своїй  державі,  якої  устрій  буде
спиратися  на  проводі  духової  еліти,  одиниця  проявить  свою  ініція-
тиву  в  напрямі  розбудови  держави.  Все  ж  таки  парляментаризм
був  би  небажаний».
 Донцову  був  присвячений  також  інший  дискусійний  вечір  в
«Основі»,  про  який  маю  лише  рукописні  нотатки.  Доповідачем
був  Д.  Добрянський,  який  подав  політичну  біографію  Донцова,
відзначивши,  що  спочатку  той  був  соціял-демократом  і  гостро
виступав  проти  «націоналізму».  В  1917  році  він  славословив  Цент¬
ральну  Раду,  в  1918  був  гетьманцем,  а  в  книжці  «Підстави  нашої
політики»  (1920),  як  УНР-івець,  відпекується  від  Центральної  Ради
і  Скоропадського.  У  Львові  у  відновленому  «Літературно-Нау¬
ковому  Вісникові»  виступає  як  націоналіст  і  свої  погляди  подає  у
книжці  «Націоналізм».  На  думку  доповідача,  ці  метаморфози  були
не  «шуканням  правди»,  а  лише  пристосуванням  до  модних  у  від¬
повідний  час  течій,  що  мали  вигляд  на  успіх.  Донцов  був  повний
парадоксів  «раціоналіст  з  погордою  до  раціоналізму,  націоналіст,
який  з  презирством  дивився  на  свій  «плаксивий  нарід-бастард».
Він  був  «догматичний,  фанатичний,  безкомпромісовий»,  про¬
пагував  насильство  і  жорстокість.  Блискучий,  але  не  оригіналь¬
ний  публіцист,  для  якого  джерелами  натхнення  були  Розенберг
і  Ґебельс,  він  «знищив  моральність  у  суспільному  житті».  З
 100

такими  принципами  не  можна  повести  ніякої  позитивної  роботи,
«трагедією  українського  націоналізму  є  те,  що  Донцов  став  його
ідеологом».  Дискутанти  закидали  доповідачеві  «необ’єктивність»
і  підкреслювали  як  позитиви  Донцова  його  війну  з  «демо-лібе-
ралізмом»  і  більшовизмом.  «Заскоро  давати  йому  чорну  кри¬
тику».
 В  листопаді  1943-го  гостював  у  Львові  Іван  Лисяк-Рудни-
цький,  який  тоді  студіював  у  Берліні  і  був  членом  проводу  НОУС2.
Він  дав  дві  доповіді  про  Липинського  як  історика  і  політичного
діяча.  У  першій  із  них  він  говорив  про  діяльність  Липинського
перед  1914  p.,  про  зусилля  польського  шляхтича  приєднати
до  українства  сполячену  і  зрусифіковану  шляхту,  спонукати  її
до  служіння  українському  народові.  Такою,  власне,  була  роля
шляхти  за  часів  Хмельницького,  котрий  був  не  лише  «вождем
збунтованого  козацтва»,  а  й  державним  мужем  і  політиком  світової
міри.  Липинський  був  творцем  державницького  погляду  на  історію
України,  але  його,  як  противника  «націоналізму»  Донцова,  у  нас
замовчували.  В  нотатці  про  цю  доповідь  в  Бюлетені  «Основи»  ч.  13
написано:  «Велика  кількість  приявних  свідчила  про  зацікавлення
темою  реферату,  брак  дискусії  -  про  неознайомленість  слухачів  з
постаттю  Липинського».
 Друга  доповідь  -  про  погляди  Липинського  на  ролю  інтеліген¬
ції  -  мала  назву  «Виродження  і  відродження  інтелігенції».  За
дефініцією  Липинського,  інтелігент  -  це  людина,  яка  займається
зберіганням  духових  цінностей.  В  середньовіччі  цю  ролю  ви¬
конувало  духовенство,  пізніше  також  люди  вільних  професій,
філософи,  мистці.  Інтелігенція  не  брала  безпосередньої  участи  в
політичному  проводі,  але  відігравала  головну  ролю  в  розвиткові
політичної  думки.  В  XIX  ст.  Україна  опинилася  без  традиційної
провідної  верстви  -  аристократії,  лишився  тільки  «хлоп  і  поп»,  отже,
 2  «Націоналістична  Організація  Українських  Студентів».  Так,  згідно  з
вимогами  німецької  влади,  офіційно  називалася  студентська  організація,
що  об’єднувала  всі  студентські  громади  в  Німеччині.
 101

перед  інтелігенцією  постало  завдання  бути  політичним  проводом.
Але  якщо  в  XVII  столітті  нашому  проводові  вдалося  збудувати
українську  державу,  то  в  ХХ-му  самій  тільки  інтелігенції  це  ви¬
явилося  не  під  силу  і  її  політика  довела  до  провалу.
 Наслідком  цього  стало  винищення  комуністичною  революцією
не  лише  аристократії,  а  й  усієї  думаючої  інтелігенції.  Радянська
система  виховувала  вузьких  спеціялістів  -  «пролетарів  духу».  В
Галичині  теж  не  було  корисних  умов,  чисельний  зріст  людей  із
вищою  освітою  супроводжувався  їхнім  якісним  занепадом,  тво¬
рилася  кляса  «пів-інтеліґентів»,  які  легко  потрапляли  під  вплив
деструктивних  ідей.  В  кінці  Лисяк-Рудницький  висловив  думку,
що  після  часів  занепаду  приходять  часи  підйому.  Завданням  від¬
родженої  української  інтелігенції  повинна  бути  перевірка  своїх
ідейних  позицій  і  шукання  нових  корисних  доріг.  Це  вимагає  по¬
силеної  праці.
 Про  Липинського  і  його  «Україну  на  Переломі»  з’явилася  та¬
кож  стаття  мого  авторства  у  стінній  газеті  «Основи».  На  тему
«критичного  погляду  на  тридцяті  роки»  та  «упорядкування  укра¬
їнської  духовости»  зробив  доповіді  для  студентства  д-р  Микола
Шлемкевич.  Інші  доповіді,  занотовані  у  Бюлетенях  «Основи»,
називалися  «Роля  Галичини  в  історії  України»  (д-р  А.  Терлецький),
«Княжі  городища»  (д-р  Я.  Пастернак)  та  «Українська  етногра¬
фічна  територія»  (д-р  В.  Кубійович);  були  також  доповіді,  присвя¬
чені  Сковороді,  Хвильовому,  Драгоманову,  Туган-Барановському,
гайдамаччині.  Великою  популярністю  втішалися  доповіді  мого
колишнього  гімназійного  однокласника  Парасюка  на  теми  здо¬
бутків  сучасної  фізики,  багатовимірного  простору,  будови  атома.
Не  бракувало  й  авторських  літературних  вечорів.
 Передаючи  ОПУС-ові  свої  привітання  від  НОУС,  І.  Лисяк-Руд¬
ницький  підкреслював,  що  провід  центральної  студентської  орга¬
нізації  рішуче  відкидає  методу  «вишколу»  на  засаді  якоїсь  готової
доктрини,  натомість  прагне  спрямувати  студентство  до  пізнання
джерел  української  політичної  думки  і  її  розгляду  в  критичній
дискусії.  Але  виглядало,  що  тільки  невелика  частина  львівського
 102

студентства  була  готова  до  такого  підходу.  Більшість  -  із  селян¬
ських  або  ремісничих  родин  -  не  мала  ані  інтелектуальної  допи¬
тливосте,  стимульованої  сприятливим  домашнім  середовищем,  ані
задовільної  середньої  освіти,  яку  важко  було  одержати  у  воєнний
час  у  «десятирічці»,  що  привчала  до  конформізму.  Для  таких  -
емоції  й  «послух  провідництву»  були  значно  сприйнятливіші,  ніж
зусилля  самостійного  думання.
 Познакою  цього  стали  вибори  делегатів  на  з’їзд  ОПУС  у  липні
1943  року,  на  якому  «Основу»  мали  представити  20  уповноважених.
Список  кандидатів  складався  з  20  прізвищ,  пропонованих  управою
(між  ними  й  моє  -  як  редактора  Бюлетеня),  та  додаткових  10  пріз¬
вищ  інших  студентів.  Вибраними  вважалися  ті,  що  одержали  най¬
більше  голосів.  Моя  особа  була  немила  «організації»,  і  я  опинився
серед  викреслених.
 Та  це  була  тільки  перша  пересторога.  У  тому,  що  «організація»
не  толерує  незалежної  думки,  я  переконався,  коли  Бюлетень  «про¬
щав  друзів»,  які  відійшли  до  Галицької  Дивізії,  створеної  німцями
в  порозумінні  з  провідником  УЦК  д-ром  Кубійовичем.  Очевидно,
метою  дивізії  було  не  «коляборантство»  з  німцями,  котрі,  як  було
зрозуміло  кожному,  програвали  війну,  а  лиш  бажання  «дістати
зброю  в  руки»,  забезпечитися  якоюсь  зорганізованою  й  виш¬
коленою  військовою  одиницею  в  непевній  кінцевій  стадії  війни.
Роля  дивізії  уявлялася  подібною  до  тої,  яку  відіграли  свого  часу
у  Визвольних  Змаганнях  Українські  січові  стрільці,  зорганізовані
1914  року  теж  не  з  великої  любови  до  Австрії.  Націоналістичне
(бандерівське)  підпілля  спершу  не  мало  чіткого  становища  щодо
дивізії  і  лише  згодом  висловилося  «проти»  неї  -  «за»  втечу  молоді
до  УТІА,  котра  вже  тоді  була  досить  активною  на  Волині  та  в  Кар¬
патах.  Набір  до  дивізії,  отже,  сприймався  доволі  ентузіястично,  й
число  зголошених  набагато  перевищувало  плановану  кількість.
 У  Бюлетені  ч.  8  за  21  липня  1943  року  з’явилася  редакційна
стаття  «Прощаємо  друзів»,  у  якій  цитувався  виступ  на  прощаль¬
ному  вечорі  голови  Основи  Б.  Захаркова:
 «...Вони  вибирають  новий  шлях.  Вибрана  дорога  важка,  бо
незнана...  Між  друзями,  що  відходять,  і  нами,  що  залишаємося,
 103

немає  ніяких  суттєвих  різниць.
Можна  говорити  про  різні  шляхи  і
спільну  мету...»
 Стаття  закінчувалася:
 «...Наші  товариші  відходять  із
сильною  вірою  в  успіх...  Для  нас
залишається  фронтовим  відтин¬
ком  поки  що  сповнювання  наших
студентських  обов’язків  у  якнай¬
ширшому  розумінні.  І  на  цім  від¬
тинку  мусимо  зуміти  у  розмірах
вложених  зусиль  і  посвяти  дотри¬
мувати  кроку  тим  товаришам,  що
відходять.  Це  наше  зобов’язання
до  друзів,  що  їх  прощаємо!»
 Але  схвалення  «вільного  вибору»  не  подобалося  «проводові».
Коли  я  готував  сторінки  надрукованого  бюлетеня  до  роздачі  зв’яз¬
ковим,  у  домівці  «Основи»  появився  Зенон  Салій,  мій  співробітник
із  редакційної  колегії,  з  іще  одним  невідомим  мені  «другом»  з
револьвером  за  полою.  Вони  «сконфіскували»  увесь  наклад  і
пригрозили  «щоб  такого  більше  не  було!».  Цікаво,  однак,  що  той
мій  редакційний  співробітник  залишався  на  «фахкурсах»  і  далі,  аж
до  кінця  їхнього  існування.  Видно,  йому  були  доручені,  замість
підпільної  боротьби,  деякі  інші  завдання.  1944  року  він  прибув  до
Відня,  а  відтак  опинився  на  еміграції  в  США.  Жив  у  Флориді,  де
й  помер  у  1990-х  роках.
 У  тому  часі  доволі  жваво  розгорталося  культурне  життя  Льво¬
ва.  У  Великому  Театрі  тричі  на  тиждень  ішли  для  загальної  пуб¬
ліки  драматичні  вистави  українського  театру  під  керівництвом
Володимира  Блавацького  та  постановки  опер  у  виконанні  міс¬
цевих  артистів,  яких  щораз  більше  доповнювали  втікачі  зі  сходу
України.  В  інші  дні  вистави  були  «тільки  для  німців».  У  залі  фі¬
лармонії  й  Музичного  Інституту  ім.  Лисенка  відбувалися  симфо¬
нічні  концерти  і  виступи  солістів,  а  в  Інституті  Народної  Освіти  -
 Могти  українських  вояків
(війна  1918-19).  Личаківський
цвинтар  у  Львові,  зима  1943.
Могили  опісля  зруйновані  біль¬
шовицьким  режимом
 104

розважальні  вечори  кабаретного  типу.  В  літературно-мистецькому
клюбі  виступав  Є.  Маланюк  (дискусія  про  Гоголя),  недавно
прибулий  Аркадій  Любченко  та  інші  літератори.  Давав  концерти
хор  ім.  Леонтовича  під  проводом  Нестора  Городовенка.
 Помітною  культурною  подією  стала  прем’єра  «Гамлета»  у
новому  перекладі  Михайла  Рудницького.  Ролю  Гамлета  грав  сам
Блавацький,  Клавдія  -  Б.  Паздрій,  Полонія  -  І.  Гірняк,  Гораціо  -
І.  Лісненко,  Ґертруду  -  В.  Левицька,  Офелію  -  Л.  Шашаровська.
Мій  однокласник  з  гімназії  Зенон  Чайківський  був  одним  з  вар¬
тових  коло  замку,  а  також  одним  із  мандрівних  акторів.  З-поміж
усіх  постановок  «Гамлета»,  які  я  бачив,  ця  була,  на  мою  думку,
чи  не  найкраща.
 Я  був  членом  «Карпатського  Лещатарського  Клюбу»,  який  у
літні  місяці  займався  легкоатлетикою;  я  бігав  і  стрибав  (хоч  не
так  швидко  й  не  так  далеко,  як  деякі  мої  товариші),  парадував
на  спортових  святах  у  білій  клюбовій  уніформі,  деколи  виїздив
з  клюбом  на  змагання  в  інших  містах  з  місцевими  спортовими
товариствами.
 Під  час  літніх  ферій  наше  «пресове  бюро»  видало  8-сторінковий
«Довідник  для  вступників»  з  інформаціями  про  технічні  студії  у
Львові,  появилися  про  те  статті  й  у  «Львівських»  та  «Краківських
Вістях».  Влаштовано  також  виставку  праць  студентів-техніків,  яку
відвідало  багато  гімназійних  абсольвентів.
 Тим  часом  невблаганно  наближався  фронт,  на  Волині  йшла
безглузда  польсько-українська  різня  і  взаємний  терор  (що  було
вигідне  і  для  німців,  і  для  більшовиків),  а  на  Поділлі  з’явився
більшовицький  загін  Ковпака.  Спорадичні  терористичні  виступи
підпілля  проти  німців  викликали  відплатні  розстріли  німцями
закладників  на  площі  за  театром,  про  що  повідомляли  червоні
плякати  на  мурах  Львова.  11  вересня  1943  р.  польська  боївка  вбила
професора  Андрія  Ластовецького,  декана  Медичного  інституту,  і
ми  брали  масову  участь  у  його  похороні.  В  Бюлетені  «Основи»  ч.  9
за  26  вересня  подано  заклик  ОПУС  до  студентів:  «У  цій  важкій
хвилині  будьте  мужні,  карні,  здисципліновані  та  більш,  ніж  коли-
небудь,  з’єдинені!»
 105

Зі  Східної  України  надходили  до  Львова  транспорти  евакуйо¬
ваних.  У  Бюлетені  ч.  10  за  4  жовтня  є  заклик  до  студентів  «вмож¬
ливити  нашим  братам  вкорінитися  на  нашому  ґрунті»,  щоб  вони
почувалися  серед  нас  «не  як  біженці  на  чужині».  Потрібна  була
передовсім  негайна  матеріяльна  допомога  -  одягом,  харчами,  лі¬
ками.  Про  це  були  інструкції  для  членів  громад  для  праці  в  різних
допомогових  станицях.
 18  жовтня  відбулася  в  оперному  театрі  святочна  академія,
влаштована  ОПУС,  із  нагоди  початку  нового  навчального  року  з
промовами  і  мистецькою  програмою.  Співав  хор  «Бандурист».
 25-ту  річницю  Першого  Листопада  ОПУС  відзначив  «всесту-
дентським  гуртковим  маршем»,  який  відбувся  в  неділю  31  жовтня
і  був  «обов’язковий»  для  всіх  українських  студентів.  Це,  мабуть,
була  ідея  організаційного  референта  ОПУС  Михайла  Корчинського,
який  керував  його  підготовою;  мені  ж  випало  писати  заклики  і
пригадки  у  цій  справі  в  кількох  числах  Бюлетеня.
 Марш  був  гуртковий  (по  п’ять  студентів)  у  трьох  категоріях:
10  км  з  обтяженням  10  кг  для  чоловіків,  10  км  без  обтяження
для  чоловіків  і  5  км  без  обтяження  для  жінок.  Була  випрацювана
система  точкування  і  пам’яткових  нагород.  Участь,  хоча  й  не  за¬
гальна,  була  досить  значною.  Погода  випала  зимна,  крапав  дощ,
коли  ми  зібралися  о  9-й  ранку  на  замарстинівській  плавальні
(остання  зупинка  трамваю  ч.  10),  готові  п’ятки  Корчинський  ви¬
шикував  у  лави,  коротко  сказав  щось  д-р  Лончина,  і  ми  рушили  у
дорогу  в  доброму  гуморі.  Це  була  цікава  спроба  відзначити  річни¬
цю  збройного  перевороту  не  стандартним  святом  із  патріотичними
промовами,  а  спортовими  змаганнями,  які  символізували  збірне
зусилля.
 Недавно  (2002  року)  я  розпитував  Михайла  Корчинського  (він
живе  тепер  у  Пітсбурзі)  про  працю  «Основи»,  щоб  провірити  деякі
факти,  і  він  пригадав  мені,  що  в  категорії  «з  обтяженням»  перше
місце  здобула  п’ятка,  в  якій  був  він,  я  і  Роман  Крип’якевич  (не
пригадує  двох  інших).  На  його  думку,  до  успіху  маршу  немало
причинився  той  факт,  що  його  «апробувала»  підпільна  організація.
 106

«Краєві  змагання»  у  Львові,  4  вересня  1943.
Марширує  Карпатський  Лещатарський  Клюб
 Як  показують  Бюлетені  чч.  13-20  (від  1  листопада  до  13  грудня),
праця  «Основи»  в  осінньому  триместрі  велася  дуже  інтенсивно.
Крім  серії  доповідей  (5)  та  дискусійних  вечорів  (6),  працювали
хемічний,  автомобільний,  радіотехнічний  і  фотографічний  гуртки,
велися  самодопомогові  курси  з  математики  й  начеркової  геометрії
для  студентів  першого  триместру,  видавалися  технічні  скрипти,  які
були  дуже  потрібні,  бо  не  було  підручників,  відбувся  авторський
вечір  на  закінчення  конкурсу,  в  якому  брали  участь  22  учасники,
котрі  надіслали  109  творів,  вечорами  була  відкрита  домівка,  яка
ставала  осередком  товариського  життя,  появлялася  фотовітрина
і  стінні  газети.  Вів  свої  заняття  спортовий  клюб.  Ішла  посилена
організаційна  робота  для  охоплення  нових  студентів,  щотижнево
сходилися  «зв’язкові»  груп,  і  мені  доводилося  подавати  в  Бюлетені
щотижневі  інструкції  про  намічені  завдання.  Деякі  професори
нарікали  на  не  надто  добрі  успіхи  студентів  у  науці  (невіддані
проекти,  нескладені  іспити),  і  про  це  теж  доводилося  писати  в
Бюлетенях.
 107

Як  і  раніше,  «Основа»  наголошувала  не  тільки  основний  обо¬
в’язок  студентів:  вчитися,  але  й  конечність  пізнання  українських
духових  надбань,  які  треба  знати  й  критично  розцінювати.  В  ч.  15  я
виклав  коротко  основні  думки  знаменитої  статті  Василя  Рудка  (тоді
студента  філософії  в  Берліні,  одного  з  провідників  НОУС,  пізніше,
на  еміграції  в  СІЛА,  працівника  бібліотеки  Єльського  університету)
«Шляхи  широкії»,  опублікованої  в  Бюлетені  НОУС  у  липні  1943  p.,
а  згодом  і  в  ч.  4  журналу  «Студентський  Прапор».  Головна  її
думка  була,  що  «чужий»  широкий  світ  -  це  не  «ворожа  чужина»,
до  якої  треба  ставитися  негативно,  а  природний  терен  нашої  ду¬
хової  експансії  й  збагачення.  Деякі  з  цих  думок,  важливість  яких
підтвердило  ще  тоді  не  передбачене  наше  перебування  в  діяспорі,
варто  тут  запитувати:
 «...Робити  поступи  на  високих  школах  -  це  одна  конечна  річ.
Інша,  зовсім  відмінна  і  теж  конечна  річ,  -  це  вміти  користати  із
побуту  в  культурних  середовищах  Европи.  ...Ясно,  що  наше  за¬
кордонне  студентство  тільки  тоді  відповість  свому  завданню,  якщо
подолає  одночасно  одну  і  другу  штуку...  Наша  традиційна  нехіть
до  чужини  є,  по  своїй  суті,  ...втеча  в  рідний,  безпечніший  закуток,
що  має  нас  заховати  від  твердих  вимог  просторого  світу...  У
вузькості  загумінка,  навіть  якщо  назовемо  його  рідним,  не  розши¬
ряються  наші  груди  від  великого  вітру...  Конфронтація  рідного
й  чужого,  як  двостороннє  відношення,  є  одним  з  елементарних
вимірів  нашого  життя...  Тут  мало  говорити  про  потребу  про¬
ломлювати  вікна  в  широкі  простори  широкого  світу...  В  основу
мусить  лягти  афірмація  чужинного  світу...  тобто  органічна  пос¬
тава  на  його  пізнання,  зглиблення,  стягнення  його  у  сферу...
наших  життєвих  інтересів.  І  тільки  з  того  наставлення  прийде...
самозрозуміле  почуття  нашого  права  забирати  голос  і  в  справах
чужих,  не  тільки  рідних.  Тільки  з  такої  суверенної,  нескиглячої
постави  потрафимо  вчитися,  бачити  вартості  широкого  світу  і  з
місця  розпізнавати  те,  що  в  чужому  вічне,  велике,  а  що  мода  чи
заблукання.  Тоді  не  будемо  впадати  бездушно  в  сліди  чужинних
мод,  як  це  нам,  на  жаль,  трапляється...»
 108

Ці  думки  60-літньої  давнини  мають  особливу  вагомість  з
перспективи  нашого  довголітнього  перебування  «на  чужині»,
де  часто  перевага  «рідного  загумінку»  перешкоджала  багатьом
українцям  стати  повноцінними  громадянами  «широкого  світу».
 Під  час  перерви  між  триместрами,  в  січні  1944-го,  відбувся  під
патронатом  «Реферату  тіловиховання»  УЦК  й  ОПУС  лещатарський
табір  у  Криниці  на  Лемківщині.  Погода  була  чудова,  снігу  досить.
Були  змагання  у  з’їздах  і  перегонах,  я  здобув  третє  місце  в  бігу
на  12  км  (конкуренція  не  була  дуже  сильна).  Це  було  вже  останнє
моє  лещатарювання  в  Карпатах.
 Почався  весняний  триместер,  я  складав  деякі  іспити  й  далі
видавав  Бюлетень  (до  ч.  25  включно,  з  датою  13  березня  1944),
але  ставало  ясно,  що  все  те  довго  вже  не  потриває.  Німці  й  далі
всіх  запевняли,  що  воєнні  невдачі  лише  «тимчасові».  Навчання
на  «фахкурсах»  продовжувалося,  як  і  діяльність  ОПУС,  доповіді
й  дискусії  в  Л-М  клюбі.  На  жаль,  Бюлетені  з  того  часу  пропали,
але  збереглися  нотатки  про  деякі  доповіді  в  моєму  записнику.
 В  січні  був  вечір,  присвячений  роковинам  бою  під  Крутами.
Доповідач  (прізвища  я  не  записав)  не  схвалював  прийнятого  в
нас  емоційного  «святкування  геройства»  без  критичного  розгляду
історичних  подій  і  потрібних  висновків.  Традиційне  відзначування
цієї  події  в  тому  стилі  -  це  «свято  пайдократії».  «Ніякий  від¬
повідальний  українець  не  бажає  того,  щоб  наша  молодь  ішла  в
майбутньому  на  таку  загладу,  як  у  незабутньому  січні  перед  26
роками  -  невишколена  до  бою,  з  голими  руками,  без  належної
керми,  поза  великим  планом...  Треба  діяти  так,  щоб  “Крути”  не
повторювалися».  Тепер,  замість  «емоційної  мобілізації  до  зриву»,
потрібна  зріла  розважність.  Але  «старші,  замість  створювати  му-
жеську  концепцію  світу,  заходяться  вдавати  молодь».
 Третього  лютого  ред.  Матвій  Стахів  мав  доповідь  про  Драго-
манова,  в  якій  подав  глибоку  аналізу  його  світогляду  на  тлі  полі¬
тичної  й  економічної  ситуації  у  підросійській  Україні  й  Галичині  у
другій  половині  XIX  століття.  Це  було  безземелля,  панування  чужої
шляхти,  неписьменність  населення,  невелике  число  «інтелігенції».
 109

Лещатарський  табір  в  Криниці,  січень  1944  (Лемківщина)
 Кирило-методіївство  було  тільки  «гарною  мрією»,  але  не  пра¬
ктичним  політичним  рухом.  Драгоманов  був  соціялістом  ідеа¬
лістичного  напрямку  із  сильною  вірою  в  «поступ  людства  до
кращого»,  політичний  прагматист,  а  не  догматичний  фанатик.
Його  ідеалом  була  демократія  і  соціяльна  справедливість,  але  він
відкидав  «історичний  матеріялізм».  У  своїх  політичних  поглядах
Драгоманов  був  космополіт-федераліст,  але  підкреслював  ролю
окремих  націй,  які,  кожна  по-своєму,  дають  власний  вклад  для
добра  людства.  Він  твердив,  що  у  тому  сенсі  українці  повинні
бути  «європейцями».  (Тут  приходить  на  думку  співзвучність  цих
поглядів  Драгоманова  з  політичними  течіями  в  Европі  початку  XXI
сторіччя.  -  Р.  В.).  В  моїх  записках  про  дискусію  після  цеї  доповіді
є  виступ  (студента)  Чеховича,  який  приписував  Драгоманову  гого-
лівську  національну  роздвоєність  і  пропаганду  «общерусизму».  У
відповідь  ред.  М.  Добрянський  відкинув  ці  закиди  і  назвав  Дра¬
гоманова  визначним  провідником  українства,  «без  якого  не  було
би  Івана  Франка».
 У  цьому  ж  циклі  17  лютого  була  доповідь  про  світогляд  Ли¬
пинського  (я  не  записав,  хто  був  доповідач)  та  його  діяметрально
протилежні  ідеологічні  позиції:  консерватизм,  антидемократизм,
природність  розподілу  суспільства  на  кляси  з  особливими  зав¬
 110

даннями,  віра  в  покликання  монарха  й  аристократії  правити
державою.  Липинський  у  тому  дусі  розцінював  державотворчі  зу¬
силля  Хмельницького.  Дискутанти  вказували,  що  «антипоступові»
погляди  Липинського  несприємливі  тепер,  але  конечне  є  озна¬
йомлення  з  його  ідеологією  та  історіографічними  публікаціями,
бо  «без  Липинського  не  можна  зрозуміти  української  політичної
проблематики».
 Як  видно,  були  намагання  всебічно  висвітлити  й  переоцінити
нашу  ідейну  спадщину.  Але  для  більшосте  студентства  такі  проб¬
леми  були  нецікаві,  а  всякі  «думки  проти  течії»  несприємливі.
Тим  часом  наближався  фронт,  УЦК  потрохи  підготовляло  плани
евакуації  своїх  установ  на  захід,  так  само  й  проводові  ОПУС  слід
було  задуматися,  «що  далі».
 З  початком  березня  ОПУС  скликав  студентські  збори  у  цій
справі  в  приміщенні  Інституту  народної  творчости,  на  які  прибуло
кількасот  учасників.  Першим  виступив  д-р  Лончина,  потім  позицію
ОПУС  з’ясував  Михайло  Корчинський.  Студентам,  які  брали
явну  участь  у  політичному  житті  (легальному  чи  нелегальному),
як  і  активним  діячам  студентських  та  громадських  організацій,
радилося  подаватись  на  захід,  бо  тут  їх  чекала  певна  загибель.
Можливості  виїзду  пропонувалися  різні:  шукати  змоги  навчатися
за  кордоном,  зголошуватися  до  «служби  праці»  в  Німеччині  чи  до
подібних  організацій.  Інші  повинні  лишатися  й  діяти  на  власний
розсуд.  Ці  «тези  ОПУС»  були  надруковані  й  роздані  присутнім.
Після  закриття  зборів,  коли  всі  почали  вже  розходитися,  на  крісло  в
задньому  ряду  вискочив  Роман  Галібей,  голова  «Основи»  до  липня
1943-го,  і  палко  закликав  «не  слухати  тих,  хто  не  вірить  у  наші
власні  сили,  але  залишатися  на  місці,  розкладати  ворога  з  нутра,
масово  податися  в  лави  УПА!».  Такого  явного  призову  в  підпілля
ніхто  не  сподівався,  стало  трохи  моторошно,  бо  в  залі  напевно
були  й  агенти  гестапо.
 Наступного  дня  у  школах  розкинено  летючки  в  такому  ж  боє-
вому  дусі  під  заголовком  «Антитези»,  а  в  домівці  ОПУС  появилися
два  озброєні  пістолями  молодці,  які,  пострашивши  секретарку,
сконфіскували  «дефетистичні  тези»  Корчинського.
 111

Чимале  було  моє  здивування,  коли  за  півроку  я  побачив  Галібея
в  Відні  в  ресторані  WOEK  коло  Політехніки,  де  харчувалися  сту¬
денти.  Він  увійшов,  зайняв  місце  при  вільному  столику  й  повісив
дощовика  на  поруччя  крісла.  Від  необачного  руху  з  кишені  до¬
щовика  на  кафлеву  долівку  грімко  бебехнула  велика  пістоля.  Він
хутко  її  підняв,  засунув  знову  в  кишеню  і,  не  розглядаючись,  ви¬
йшов  на  вулицю.  Видно,  мав  у  Відні  якесь  бойове  завдання...  На
еміграції  в  США  він  трохи  змінив  свою  політичну  орієнтацію.
 Приготування  до  виїзду
 Я  думав  про  продовження  студій  у  Відні  і  переписувався  у  цій
справі  з  колегами,  що  там  вдержалися.  Один  із  них  був  Нестор
Гораєцький,  листи  якого  у  відповідь  на  мої  запитання  ілюструють
ситуацію.  (Гораєцький  насправді  багато  мені  допоміг,  і  ми  при¬
ятелювали  у  Відні.  Пізніше,  вже  по  війні,  він  закінчив  студії  й
працював  деякий  час  у  віденському  інженерному  підприємстві.
Потім  переїхав  до  США,  але,  на  жаль,  раптово  помер  у  1950-х
роках.)
 Відень,  13.11.1944
 Дорогий  Ромку!
 Розумію  Тебе  вповні  і  тому  відписую  Тобі  негайно.  Я  доперва
вчера  вернув  з  Галичини,  був  там  цілий  місяць  і  Твій  лист  лежав
досить  довго  в  мому  помешканні  у  Відні.
 З  їдженням  тепер  цілком  не  є  зле.  Це  не  значить,  щоби  було
дуже  добре,  трохи  бракує  товщів  і  м’яса,  але  за  це  дуже  багато
дають  хліба  (білого  і  чорного),  так  що  голоду  нема.  Всі  українці
дістають  самозрозуміло  ці  самі  картки,  що  німці.
 З  мешканнями  є  тепер  дуже  зле;  в  Tagblatt-i  нема  тепер  взагалі
жадних  оголошень,  бо  до  Відня  поїхала  ціла  хмара  «Ausgebomb-
ten»  зі  заходу  і  майже  всі  мешкання  вони  позаймали.  Хіба,  коли
маєш  тут  когось  знакомого,  міг  би  Ти  коло  него  на  якийсь  час
приміститися,  а  потім  чейже  конче  десь  щось  пошукаєш  собі.
 112

Пан  Seidler  з  Колінґасе  пішов  давно  до  війська.  Його  заступає
Frl.  Hofer.  Про  її  гумор  не  можу  нічого  злого  сказати,  дотепер
не  відомо  мені,  щоби  комусь  з  наших  відмовили  в  останніх  двох
семестрах  «розашайну».  Відносини  під  цим  оглядом  досить
устабілізувалися,  і  все  студіює  в  спокою.
 Заробкові  можливості  у  Відні  кольосальні.  Щоденно  читаю  в
ґазеті  цілу  купу  оголошень  в  цих  справах.  Можу  впевнити  Тебе,
що  з  цим  мав  би  Ти  щонайменше  клопоту.
 На  мою  думку,  можеш  числити  на  поновну  матрикуляцію
(Reichsnummer!,  позволення  міністерства!),  але  внеси  негайно
подання  на  техніку  і  повідоми  про  свої  заміри  «Січ».  З  українців
не  приймають  тепер  засадничо  нікого,  лишень  за  окремим  поз-
воленням  міністерства  (перед  вписом!!).  Ти  вже  таке  позволення
маєш.  Чи  Тобі  все  зачислять,  сумніваюся,  але  Vorpriifung  повинні
зачислити,  коли  вже  приймуть  Тебе.
 В  останньому  часі  знова  більше  українців  виїздить  з  Відня,  як
приїздить;  стан  «Січі»  щораз  меншає,  так  що  з  цеї  причини  не
повинно  бути  труднощів.
 На  мою  думку,  Ти  звернися  ще  за  анальоґічними  інформаціями
до  інших  міст  (Бресляв,  Мюнхен)  і  висондуй  найкращі  услів’я.  У
Відні  будеш  мати  найбільше  клопоту  з  мешканням.  Коли  б  Тебе
навіть  на  техніку  не  приняли,  можеш  десь  легко  найти  тут  працю
і  перечекати  завер’юху,  коли  лише  найдеш  мешкання.
 Але  я  все  вірю,  що  мої  інформації  будуть  зайві,  а  коли  б  навіть
було  інакше,  можеш  бути  певний,  що  радо  приймемо  Тебе  все
знова  в  нашому  гурті.
 Здоровлю  щиро,
 Нестор  Гораєцький
Відень,  25.11.1944
 Дорогий  Ромку!
 Дуже  тішить  мене  Твоя  децизія,  але  мушу  Тобі  звернути
увагу,  що  Ти  таки  завеликий  ентузіяст.  З  мешканнями  є  тепер
без  порівняння  гірше,  як  тому  півтора  року,  бо  наїхало  тут  дуже
 8-11-970
 113

багато  Bombenbeschadigte  з  Півночі  і  з  Заходу.  Чи  який  покій  ще
може  дістанеш,  не  знаю,  бо  вже  віддавна  тим  не  інтересувався.  В
Rektoratskanzlei  я  Твою  справу  трохи  поштуркав  вперід,  але  великої
надії  на  приняття  мені  не  зробили;  казав  Schwarz,  що  це  мусить
розглянути  ректор.  У  нас  в  останніх  семестрах  були  такі  програми:
з  Siedlungswasserwirtschaft:  Entwurf  der  Wasserversorgungsanlage
filer  eine  Ortschaft  (ca.  5000  Einw.),  з  Linienfuhrung:  Entwurf  der
Linienfuhrung  einer  Normalspuhrbahn;  з  Eisenbahnhochbau:  Bahn-
hofsanlage  f.  eine  Ortschaft  m.  ca.  5000  Einwohn  і  кілька  менших
програм  з  Baustatik,  Holzbau  і  Wasserwirtschaft,  якими  не  мусиш
собі  ломити  голови.  Це  все  є  за  четвертий-п’ятий  семестер  (дальше
ще  не  дійшли  мої  студії).
 Коли  будеш  вибиратися  до  Відня,  не  бери  зі  собою  багато  масла
(тільки  так,  щоби  Тобі  вистало  на  початок),  а  за  це  привези  багато
тютюну  (бодай  20  кг),  то  заробимо  оба  тисячі.  Гарний,  краяний  тут
на  250-300%  дорожчий,  як  у  Львові.  На  границі  не  бійся  контролі,
бо  «Handgepack»  (це,  що  маєш  зі  собою  в  вагоні)  не  підлягає  тепер
в  дорозі  до  Райху  контролі.  Коли  не  будеш  мати,  де  ліпше  заїхати,
заїдь  на  початок  до  мене.
 Здоровлю  щиро.
 Нестор  Гораєцький
 Вдома  ми  пакували  важніші  речі,  сподіваючися,  що  їх  можна
буде  якось  перевезти  транспортом  УЦК  до  Кракова,  де  жила  родина
брата  Софії.  Це,  пізніше,  моєму  батькові  таки  вдалося.  Один  із
наших  знайомих,  якому  німецьке  громадянство  допомагало  вести
прибуткову  (хоч  і  не  зовсім  безпечну)  торгівлю,  пообіцяв  вистарати
для  мене  перепустку  на  поїздку  до  Відня,  причому  я  мав  би  до¬
помогти  йому  перевезти  деякі  речі.  І  дійсно,  з  початком  березня
я  мав  уже  в  руках  документ  з  усякими  урядовими  печатками,  хоч
був  переконаний,  що  «ще  не  час»  їхати.
 Останні  числа  Бюлетеня  з  1944  року  в  мене  не  збереглися,  але
маю  «Звіт  з  праці  пресового  бюра  “Основи”»  з  датою  25  березня
1944,  в  якому  подано  основні  дані  про  його  діяльність  від  травня
 114

1943.  Там  сказано,  що  видано  25  чисел  Бюлетеня,  три  числа  стінної
газети,  «Довідник»  для  вступників,  три  фотовітрини,  16  плакатів,
два  окремі  розвагові  випуски  з  карикатурами  та  інше,  разом  коло
«8600  примірників  цикльостильних  видань».
 У  перших  днях  квітня  я  зі  своїм  знайомим  сів  до  німецького
поїзду.  Знайомий  їхав  іншим  вагоном,  але  дав  мені  під  опіку  дві
свої  валізки,  від  яких  я  мав  би  відпекуватися,  коли  б  у  поїзді
трапилася  якась  контроля.  Втім,  він  запевнював,  що  такого  не  буде.
І  справді,  поїздка  виявилася  без  пригод,  я  знову  опинився  у  Відні.

РІК  У  ВІДНІ
 Навчання  на  Політехніці
 Перші  дні  у  Відні  я  перебув  у  гостинного  Гораєцького.  Я  мав
щастя  -  невдовзі  мені  вдалося  знайти  приміщення  в  19-му  «бе-
цірку»  недалеко  від  Westbahnhof  (західна  залізнична  стація)  при
вуличці  Tumergasse  15.  Моя  господиня  п.  Weiss,  старшого  віку
вдовичка,  радо  згодилася  винайняти  кімнатку  у  своєму  помеш¬
канні  на  третьому  поверсі  студентові  з  колишньої  австрійської
Galizien,  документи  якого  виглядали  в  порядку  і  від  якого  можна
було  сподіватися  солонини  й  ковбас,  що  на  них  Відень  не  був  у
той  час  багатий.  Потім  виявилося,  що  вона  не  дуже  вірила  в  «пе¬
ремогу»  й  потайки  слухала  німецькі  радіопередачі  BBC  з  Лондону.
 Мої  справи  на  Політехніці  теж  пішли  гладко.  Мені  переза-
рахували  іспити,  складені  на  львівських  фахкурсах,  прийняли  на
5-й  семестер  і  відновили  чинність  моєї  залікової  книжки  з  1941
року.  Я  узяв  приписані  предмети  будівельного  факультету:  сталеві
конструкції  (Гартман),  будівельна  статика  (Мелян),  бетонове  бу¬
дівництво  (Пухер,  один  з  перших  пропонентів  пластичної  теорії
бетону),  міцність  матеріялів  (Ґіркман),  теоретична  механіка
 117

(Ґіртлер,  той  самий,  з  яким  мені  не  пощастило  1942  року).  Це
були  визнані  авторитети,  автори  стандартних  підручників  у  своїх
ділянках.  Викладалися  й  усілякі  спеціялізовані  дисципліни,
як  водне  будівництво  (Шафернак),  водопостачання,  гідравліка
(Коцені),  будова  доріг,  тунелі,  земельне  будівництво  (Рабцевіч),
залізниці  (Фіндайс),  будівельні  машини  (Зосер),  фунікулярні
структури  (Фіндайс),  земельна  механіка  (Фреліх),  дерев’яні
структури  (Мелян),  плити  й  оболончасті  структури  (Ґіркман).
Крім  теоретичних  викладів,  були  також  обов’язкові  практичні
вправи  й  проекти  з  усіх  цих  предметів,  які  треба  було  терміново
виконувати.
 Отже,  навчальна  програма,  хоч  трохи  й  стиснена  у  воєнному
часі,  була  все  ж  досить  інтенсивною,  й  доводилося  чимало  попра¬
цювати,  щоб  виконати  всі  її  вимоги.  На  щастя,  згідно  з  лібераль¬
ною  «австрійською  системою»,  студенти  на  Віденській  політехніці
мали  змогу  складати  іспити  з  поодиноких  предметів  у  довільний
час,  після  вислухання  відповідних  викладів  і  виконання  практич¬
них  вправ,  коли  були  до  цього  готові.  У  цій  системі  інженерний
диплом  давався  на  підставі  всіх  успішно  складених  іспитів  із  обо¬
в’язкових  предметів,  тимчасом  як  кінцевий  «дипломовий  іспит»
був  лише  формальністю.  Це  давало  студентам  змогу  зосереджу¬
ватися  на  окремих  предметах  і,  склавши  один  іспит,  готуватися
до  наступного.  Інакше  було  у  «німецькій  системі»  (на  територіях
«корінного  райху»),  де  студенти  мусили  складати  кількаденний
кінцевий  «дипломовий  іспит»  з  усіх  основних  предметів  після
закінчення  останнього  семестру  студій.  Це  вимагало  ґрунтовної
всебічної  підготовки  і  великого  сконцентрованого  зусилля.  Я  був
радий,  що  студіюю  у  Відні,  а  не  в  Берліні.
 Порівняно  з  1941  роком  серед  студентів  було  більше  «союзних
чужинців»  (болгари,  греки,  румуни)  та  дівчат,  бо  багато  місцевих
австрійців  покликано  до  військової  служби.  Студіювали  також  ті
українці,  яких  прийнято  ще  перед  війною  або  в  1940-41  роках,
коли  німецька  колоніяльна  політика  у  «східній  Европі»  не  була  ще
остаточно  з’ясована.  У  цій  категорії  був  і  я  -  новоприбулих  уже
не  приймали.
 118

Очевидно,  всі  чужинні  студенти  мусіли  бути  зареєстровані  в
офіційній  організації  для  «закордонних  студентів»  і  мати  фор¬
мальний  дозвіл  на  студії  у  Відні  (т.  зв.  «рожеву  довідку»  -  Ro-
saschein).  Тоді  вони  вважалися  легальними  мешканцями  і  одержу¬
вали  «харчові  картки»  нарівні  з  місцевими  віденцями.  Це  були  не
надто  щедрі,  а  все  ж  задовільні  приділи  хліба,  товщів  і  м’ясних
продуктів.  Ці  купони  можна  було  вживати  для  купівлі  харчів  у
крамницях,  або  в  ресторанах,  де  при  кожній  страві  була  подана
кількість  потрібних  купонів.  У  студентських  харчівнях  найбільш
популярні  були  дешеві  «markenfreie  Stammgerichte»  -  звичайно
всілякі  картопляні  чи  городинові  юшки,  деколи  зі  шматками  м’я¬
са,  -  для  яких  купони  не  були  потрібні.  У  кращих  ресторанах,  на¬
віть  у  той  час,  можна  було  мати  традиційні  делікатеси  віденської
кухні  -  Wienerschnitzel  (тонкі  телячі  котлети),  Palatchinken  (на¬
лисники  зі  сливовим  варенням),  солодкі  Kaiserschmarren  та  інші
присмаки  -  за  нормальними  (хоч  не  все  для  студентів  приступни¬
ми)  цінами,  за  потрібну  кількість  відповідних  харчових  купонів.
Німецька  система  прохарчування  населення  -  коштом  окупованих
територій  -  працювала  справно.  При  тому  не  видно  було  явних
надуживань  -  хоч  можна  було,  з  обережністю  й  за  дорогі  гроші,
купити  додаткові  харчові  купони.  Але,  назагап,  німецьке  населення
було  привчене  до  шанування  права  й  порядку,  зокрема  під  чуйним
оком  поліційного  режиму.
 Під  час  літніх  канікул  німецьких  студентів  зобов’язувана  «воєн¬
на  служба  праці»  («Studentischer  Kriegseinsatz  1944»).  Що  ж  до
нас,  «закордонних  колег»,  то  нам  міжнародний  студентський
клюб  пропонував  «добровільно  включитись»  у  цю  акцію  вось-
митижневою  працею  в  воєнній  індустрії,  відповідно  до  наших
технічних  спеціяльностей.  У  липні,  однак,  голова  «Січі»  розіслав
нам  пояснення,  що  слова  про  «добровільну  участь»  у  запрошенні
вжиті  «помилково»  і  що  насправді  «айнзац»  є  для  нас  обов’яз¬
ковою  передумовою  отримання  дозволу  на  продовження  студій.
Отже,  мене  приділили  до  невеличкої  робітні  металевих  конст¬
рукцій  Heinrich  Rotter,  A.G.  у  Відні,  де  я  працював  як  «студент-
 119

практикант»  і  вчився  різати  сталеві  прокатні  балки  ацетиленовим
пальником,  свердлити  отвори  на  болти  у  сталевих  плитах  і,  з  тем¬
ними  захисними  окулярами  на  очах,  зварювати  оброблені  металеві
частини,  призначення  яких  було  мені  невідоме,  нам  казали  тільки,
що  це  щось  для  військової  авіяції.  Зі  мною  працювали  старші
робітники,  було  кілька  жінок.  Верстати  були  добре  обладнані,
чисті,  керівництво  чемне,  мій  «форарбайтер»  повчав  мене  тер¬
пеливо,  обіди  в  робітничій  харчівні  були  непогані.  Не  знаю,
наскільки  важливі  для  «воєнного  зусилля»  були  замовлення,  які
виконувала  фабричка,  робота  йшла  помірно,  але  ніхто  занадто  не
поспішав.  Одного  дня  висвітлювали  для  нас  фільм,  присланий
із  відділу  пропаганди,  де  показували  берлінську  філармонічну
орхестру  під  батутою  славетного  Фуртвенґлера,  що  давала  кон¬
церт  у  якійсь  великій  фабриці  зброї.  Грали  увертюру  до  Meister-
singer  Ваґнера,  показували  заслуханих  робітників  зі  зворушеними
обличчями.  Я  мав  «книжку  практиканта»,  до  якої  вносили  мої
кожночасні  завдання.  Все  те  тривало  яких  три  тижні,  після  чого
я  одержав  офіційне  засвідчення  про  успішно  закінчений  «кріґс-
айнзац».
 Тепер  робітники,  які  у  воєнний  час  були  «примушені  пра¬
цювати  в  Німеччині»,  одержують  відшкодування  і  пенсії  від  ні¬
мецького  уряду,  але  я  не  думаю,  що  мої  зусилля  в  серпні  1944-го
кваліфікують  мене  до  такої  компенсати.
 Батьки  покидають  Львів
 Тим  часом  мій  батько  продовжував  працю  у  відділі  суспільної
опіки  УЦК  у  Львові  і  потрохи  перевозив  домашнє  добро  до  родини
Софії  Парфанович  у  Краків.  Завжди  господарний  і  передбачливий,
він  пересилав  мені  до  Відня  пачки  з  крупами  й  цукром  і  довгі
листи  з  батьківськими  порадами.
 Львів,  18.5.1944
 ..  .Ми  тут  сидимо  як  на  вулькані...  наше  місто  дуже  спустошене,
але  наша  хата  стоїть  ще  наразі.  З  міста  має  випровадитися  згідно
 120

з  приказом  коло  200  тисяч  людей  і  їхати  на  захід  -  куди?  Місто
майже  завмерло  і  жде  похорону  а  ля  Тернопіль...
 Краків,  30.5.1944
 ...трапилася  нагода  через  п.  Зиблікевича  передати  пакет  для
Тебе...  коло  20  кг  харчів:  там  є  кулеша  (небагато,  бо  це  останній
запас,  що  у  нас  найшовся),  пшоно  -  яке  вариться  теж  дуже  скоро,
цукор,  мука  пшенична  -  Тобі  може  придатися  самому,  або  Твоїй
господині  за  хату,  пару  пушок  консервів  -  їх  ощаджуй  на  можливо
погані  часи,  молоко  конденсоване  по  ложечці  до  чаю  або  кави,  два
слоїки  джему,  що  його  так  любиш,  кавалок  ковбаси  -  мабуть,  вже
припсутої  з  приводу  довгого  замкнення  в  куферку  -  якщо  не  дуже
добра,  викинь  (але  перед  тим  пробуй  кусник  варити  і  горячу  ню¬
хати),  1  1/2  кг  бочку  свині  -  не  вареного,  але  добре  завудженого  і
по  куснику  можеш  варити,  а  навіть  сирим  споживати...  далі  реш¬
та  білля,  словники,  трошки  медівника  і  тістечок  від  Зоньки  ще  зі
свят...
 ...щодо  грошей,  то  не  жалую  Тобі,  поки  маю...  Однак  раджу
Тобі  можливу  і  розумну  ощадність  у  видатках.  А  в  нас  тепер
видатків  було  дуже  багато,  і  вже  тепер  журюся,  що  буде,  як  видамо
решту  ощадностей.  Прийдеться  продавати  деякі  вартісні  речі...  хто
зна,  як  ще  довго  прийдеться  скитатися  по  чужині...  Але  не  дай
Боже  хвороби,  то  правдива  біда.  Отже  тям,  не  моритися  з  голоду
і  можливо  щадити...
 Тим  часом  бувай  здоров,
 Тусько
Краків,  5.6.1944
 ...Чи  посилати  Тобі  хліб?  Дістаю  на  картки  і  щотижня  можу
післати  один  бохонець  поштою.  Не  маю  з  ним  що  робити,  бо
чогось  взагалі  не  можу  їсти.  Схуд  я  не  до  пізнання.  Мабуть,  не¬
довго  вже  по  світі  буду  путатися...
 ...напиши  докладно,  які  тобі  предмети  зарахували  на  по¬
літехніці.  Чи  був  Ти  на  міжнароднім  студентськім  концерті  і  як
він  направду  випав  для  українців?..
 Будь  здоров, 	Тусько
 121

Краків,  28.6.1944
 Дорогий  Романе!
 Посилаю  Тобі  книжки:  «Люборадські»,  дуже  добра  повість,
«Звіролови»,  теж  незла  повість  про  далекий  Сибір...  Бажаних
віршів  Олеся  чи  Ореста  нема.  Дуже  часто  при  назвах  пишеш  не¬
виразно,  і  тоді  є  клопіт  у  відчитанні...
 ...Я  вже  раз  писав  Тобі,  що  добре  було  би  заприязнюватися  з
усіма  чужинцями-студентами.  Це  незвичайно  корисна  річ  мати
зв’язки  зо  світом.  Головно  у  Твойому  дальшому  житті  такі  зна¬
йомства  (треба  завжди  записувати  собі  їхні  домашні  адреси)  -  це
невичерпні  джерела  у  життєвій  боротьбі.  Не  можеш  знати,  куди
Тебе  кине  доля  по  скінченні  студій...  Отже,  не  минай  ніколи  нагоди
довідатися  про  чужі  народи,  їх  звичаї,  побут.  Добре  є  не  забувати
чужі  мови.  Пригадуй  собі  і  французьку,  і  інші...
 ...Моє  здоров’я  тепер  чимраз  гірше,  і  я  боюся,  чи  перетриваю
цю  заверюху.  Ослаб  я  зовсім.  Відчуваю  майже  завжди  змучення,
важко  ходити,  голова  мене  заєдно  поболює...  Одинока  Зонька  три¬
мається  незле  і  добре  виглядає...  Рад  би  я  знати,  як  Ти  почуваєшся?
Чи  здоров  і  яка  тепер  Твоя  вага?  Не  схуд?..
 Останню  картку  з  прогульки  і  пізніш  листа  отримав.
 А  тим  часом  бувай  здоров,
 Тусько
 Софія  в  своїй  поступневій  дорозі  на  захід  перебула  якийсь  час  у
Риманові  на  Лемківщині,  у  своєї  молодшої  сестри  Юлії,  заміжньої
за  лікарем,  д-ром  Цєплим,  уродженим  лемком,  який  мав  там  свою
медичну  практику.  В  серпні  1944-го  батько  і  Софія  приїхали  до
Відня,  привезли  чимало  скринь  із  хатнім  добром  і  харчовими
припасами  й  замешкали  тимчасово  в  моїй  кімнатці  на  Tumergasse,
з  дозволу  моєї  гостинної  господині,  для  якої  це  був  додатковий
заробіток.  Спати  доводилось  на  підлозі,  але  вже  незабаром  мої
батьки  вирушили  в  дальшу  дорогу  до  Тиролю,  де  в  Куфштайні
Софія  забезпечила  собі  працю  в  місцевій  лікарні.
 122

Віденська  «Січ»
 Я  відновив  своє  членство  у  студентському  товаристві  «Січ»,
де  в  той  час  головував  Євген  Пизюр,  тоді  студент  філософського
факультету  Віденського  університету.
 Членство  збільшувалося  недавно  прибулими  студентами  з  Га¬
личини,  які  зустрічалися  в  домівці  на  Банкгасе,  де  часто  відбува¬
лися  сходини  з  доповідями  й  дискусіями.  Збереглися  у  мене  пові¬
домлення  про  «дискусію  над  Бюлетенем  НОУС»  14.6.44,  доповідь
Івана  Лисяка-Рудницького  (який  приїхав  з  Праги)  8.8.44  на  тему
«Чи  національна  ідея  пережилася?»  та  про  святкування  75-ліття
«Січі»  6  серпня  1944-го  і  виставку  пам’яток  і  документів  з  цьо¬
го  приводу.  В  січні  1945-го  відбулася  «Ялинка»,  а  ще  28  лютого
1945-го  була  доповідь  Наукової  секції:  «Липинський  про  церкву  і
релігію».
 «Ялинку»  добре  пам’ятаю.  Домівка  «Січі»  була  вщерть  пе¬
реповнена,  ми  співали,  колядували.  Були  всякі  суперечливі  чутки
про  зміни  політики  німців,  формування  «національної  армії»  під
керуванням  ген.  Шандрука,  нову  ролю  армії  ген.  Власова,  ство¬
реної  з  совєтських  полонених,  якісь  нові  переговори  з  нашими
політичними  діячами  в  Берліні  -  коли  червоні  війська  були  вже  у
близькій  до  Відня  Угорщині.
 Перед  Різдвом  я  одержав  довгу  «Різдвяну  віршу»  від  мого
найактивнішого  співробітника  пресового  бюра  «Основи»  Романа
Крип’якевича,  котрий,  як  і  багато  інших  львівських  студентів,
опинився  у  Відні  восени  1944-го,  і  ми  часто  зустрічалися  в  «Січі».
 123

А  як  фахкурси  клапнули,
сказав  Роман:  «Я  нас...!»
 Спалив  свої  бюлетені
на  дим,  і  це-о-два-с,
манатки  спакував,  купив
до  Відня  райзепас5.
 Зате  Роман,  той  репортер,
казав,  як  бюлетені  дер:
 «Ще  час».
 Роман  (той  шеф)  приготовивсь
до  виїзду  як  слід:
ковбаси,  цукор,  яйця,  товщ
і  навіть  масломід6.
 (На  опаковання  узяв  бюлетенів  комплет).
Роман,  той  другий  (дурень!),  вчивсь,
до  виїзду  не  готовивсь.
 Ganz  bloed!7
 В  «останню  мить»  здобув  із  тру¬
дом  дурхлясшайн,  о  weh8!
 Коли  уже  закрили  вступ
на  мрію  -  THW9.
 Запізно  виказав  орі¬
єнтацію  швидку...
 -  як  Bunkerwanze10  у  цю  мить,
коли  у  радіо  закричить
 ку-ку11.
 5  Подорожній  паспорт  (нім.).
 6  Солоджений  товщ,  який  вживали  до  печива  у  воєнний  час.
 7  Зовсім  глупо  (нім.).
 8  Перепустку,  о  горе!  (нім.).
 9  Technische  Hochschule  Wien  -  Вища  технічна  школа  у  Відні.
 10  «Бункерна  блощиця»  -  так  називали  у  Відні  любителів  відсиджуватись
у  сховищах  протиповітряної  оборони.
 11  Попереджувальний  сигнал  перед  повітряними  нальотами.
 125

У  поспіху,  дурак,  уліз
в  велику  кабалу:
він  студіювати  по  війні
надію  мав  малу,
тому  закабалив  себе,
у  фабрику  попав.
 Спершу  півроку  практики,
а  далі  -  то  вже  так-таки!
 Пропав.
 В  той  час,  як  бідний  репортер
 в  заводі  гарував,
 для  перемоги  сталь-чавун
 формив  і  відливав,
 від  кріґсайнзацу12  його  шеф
 вспів  викрутитись!  Фуй!!!
 До  іспиту  шось  викує
і  на  обід  все  в  WOEK-y13  є!
 Буржуй.
 Прийшла  зима  і  Миколай,
зближається  Різдво...
 І  пригадав  зненацька  шеф
забуте  пресбюро.
 І  репортера  пригадав,
свого  раба  a.  D14.
 На  ювілей  пресбюрника?
 Ані  не  думай,  дурнику!
 Та  де!..
 12  Трудова  повинність.
 13  Wiener  Oeffentliches  Kuechenvertrieb  -  дешевий  віденський  ресторан,  де
переважно  харчувалися  студенти.
 14  Ausser  Dienst  -  поза  службою,  пенсіонер.
 126

Наново,  в  давню  кабалу
втягнути  у  рабство,
щоб  на  «Ялинці»  блазнював15
так,  як  колись  у  Льво¬
ві.  Негром  був  я  там  твоїм,
тепер  минув  час  твій!
 Хай  шеф  там  сам  дурачиться!
 Чи  вийде  що?  Побачиться!
 Агій!!!
 P.S.  За  картку  з  побажаннями
я  дякую,  і  сам
бажаю  Вам  із  святами
все  те,  що  і  Ви  нам.
 (Алегорична  картка  ця,
символіки  в  ній  дух:
черідку  тупоумную
із  сну  збудити  думає
 пастух...)
 Кр.
 Відень,  4.1.1945.
 Роман  Крип’якевич  разом  зі  своїм  старшим  братом  не  встиг
евакуюватися  з  Відня  перед  приходом  туди  совєтської  армії  весною
1945  року  і  повернувся  до  Львова,  де  його  батько,  історик  Іван
Крип’якевич,  знову  став  професором  університету.  Роман  закінчив
студії  на  Львівському  політехнічному  інституті.  Я  зустрівся  з  ним
у  Львові  1994  року,  він  уже  був  пенсіонером,  виконував  функції
почесного  консула  Австрійської  Республіки.  Ми  говорили  про
місцеві  політичні  події,  і  він  дуже  обурювався,  що  я  не  поділяю
його  захоплення  ані  парамілітарною  діяльністю  УНСО,  ані  ультра-
націоналістичними  поглядами  значної  частини  львів’ян  у  той  час.
Повернувшися  до  СІЛА,  я  переслав  йому  копію  його  «різдвяної
 15  Ідеться  про  різдвяну  зустріч  у  студентській  «Січі».
 127

вірші»  разом  зі  спогадами  про  нашу  давню  співпрацю  -  але  він
на  листа  не  відписав.  Він  помер  через  кілька  років  після  нашої
зустрічі.
 Домівка  «Січі»  при  Банкґасе  стала  осередковим  місцем  зу¬
стрічей  і  обміну  побутовою  інформацією  як  для  студентів,  котрих
прибувало  зі  Львова  дедалі  більше,  так  і  для  всіх  інших  утікачів  з
уже  загроженої  наступом  зі  сходу  «генеральної  губернії».  До  Від¬
ня  прибували  евакуаційні  ешелони,  втікачів  влада  приміщувала  в
переселенчих  таборах  на  околицях  міста,  багато  українців  пере¬
бувало  в  одному  з  таких  на  вул.  Ґенсбахер.  Люди  влаштовувалися
і  промишляли  як  уміли,  у  «Січі»  ставало  глітно.  Пригадую  один
товариський  музичний  вечір,  на  якому  популярний  львівський
актор  Шашаровський  виспівував  куплети  про  перипетії  наших
невільних  мандрівників  по  Европі.  Один  такий,  шукаючи  місця,
де  би  переночувати,  перепробував  те  і  се,
 ...потім  взявся  за  фортелі,
спав  у  «Січі»  на  фотелі...
 Працювали  всякі  громадські  допомогові  комітети,  люди,  як
звичайно,  нарікали,  що  їхні  провідники  «дбають  тільки  про
себе...»  Як  співав  Шашаровський  на  нуту  «Бодай  ся  когут  знудив»:
 ...бо  то  вже  нема  ради,
десь  всім  дають  посади,
а  мені  кажуть  аси
йти  на  Ґенсбахер  Ґасе...
 Прогульки  в  Альпи
 Кінчався  весняний  семестер,  погода  була  гарна.  Мій  товариш
ще  з  львівської  гімназії  Богдан  Яців,  який  студіював  на  маши¬
нобудівному  факультеті  (тепер  живе  в  Торонто,  Канада,  ми  його
звали  «Джек»),  досвідчений  мандрівник,  запропонував  прогульку
в  околиці  Gesause.  Пішов  з  нами  також  Петро  Грицак,  теж  студент
механічної  інженерії  (пізніше  професор  New  Jersey  Institute  of
 128

На  горі  Гохшваб, 	Спереду 	Коленський,
 вересень  1944 	за 	ним  Полсен
 Прогулька  Gesause,  червень  1944.
Попереду  Петро  Грицак,  за  ним  Богдан  Яців
 9-11-970
 129

Зліва:  Грицак,  Коленський,  Яців,  Полсен
 Technology,  США),  та  С.  Коленський.  Джек  придбав  линви,  че¬
ревики  з  металевими  крампонами,  цвяхи,  які  вбивається  у  скельні
щілини,  молотки,  топірці  та  інше  альпіністичне  приладдя,  яке  він
уживав  раніше  й  запевняв,  що  нас  теж  вишколить  у  тому  ділі.
 Наші  лекції  почалися  на  скельному  урвищі,  що  стрімко  спадало
в  густий  ліс  унизу.  Джек  прикріпив  линву  до  дерева,  один  її  кінець
звісив  у  прірву,  до  другого  кінця  прив’язав  себе  і  заходився  де¬
монструвати  нам  техніку  сходження  вниз  -  «rappelling».  Той,  хто
сходить,  тримається  руками  закріпленої  линви,  яка,  крім  того,  об¬
мотана  ще  й  чудернацьким  вузлом  через  пояс  та  попід  ноги  й  ви¬
творює  мовби  сідло,  і  відтак  обережно,  як  по  драбині,  спускається
вниз,  черевиками  упираючись  у  скалу.  Тим  часом  той,  котрий  на
горі,  «забезпечує»  вільний  кінець  линви  і  «подає»  її  поступнево
партнерові.  А  при  підйомі  угору  він,  навпаки,  потрохи  скорочує
линву,  немовби  «підтягуючи»  партнера.  Видно,  ми  мали  таке
саме  довір’я  до  Джека,  як  і  він  до  наших,  ще  не  випробуваних
 130

альпіністських  талантів,  бо  все  якось  пішло  гладко:  один  за  одним
ми  спустилися  на  довжину  линви  вниз  і  таким  самим  способом
піднялися  вгору,  переконавшися,  що  й  таке  можна  пережити.
 Ночували  ми  у  гірському  сховищі,  де  зустрінули  ще  двох  ту¬
ристів.  Обидва  були  данці,  один  з  них,  Полсен,  працював  про¬
давцем  у  віденському  універсальному  магазині,  другий  теж  у
якійсь  крамниці  з  одягом.  Другого  дня  ми  всі  разом  помандрували
добре  позначеними  стежками  в  напрямі  верха  Гохтор.  По  дорозі
доводилося  переходити  впоперек  стрімкі  схили,  покриті  снігом,  що
блищав  на  сонці,  -  там  Джек  показував,  як  уживати  линву  й  топірці
для  безпеки.  Треба  було  поводитися  обережно  й  іти  поодинці,  щоб
не  зрушити  лавину.  Все,  чого  тоді  я  навчився,  неабияк  придалось
мені  згодом  у  пізніших  гірських  мандрівках.
 Сонце  вже  заходило,  як  ми  спускалися  вниз  травистими  поло¬
нинами,  де  цвіли  темно-сині  ґенціяни  та  яскраво-жовті  альпійські
примули,  ми  жартували,  співали,  було  весело  й  безжурно.  На  за¬
лізничній  зупинці  в  долині  ріки  Енне  ми  довідалися,  що  аліянтські
війська  висадилися  в  Нормандії.
 Пізнім  літом  1944-го  я  знову  вибрався  на  гірську  прогульку
з  Дадою  Мосорою,  яка  теж  студіювала  будівельну  інженерію  у
Львові.  Ми  йшли  долиною,  де  густо  цвіли  гірські  циклямени,  і
далі,  на  верх  Гохшваб.  Там  було  холодно,  трохи  скропив  нас  дощ.
А  у  вересні  Ада  Байлов,  чорнява  студентка  хемії,  Дада,  Катерина
Кобилко  (після  війни  одружена  з  Олегом  Штулем,  діячем  «мель-
никівської»  групи  в  Парижі)  і  я  вибралися  в  околиці  Семерінґ,  на
південь  від  Відня.  Катерина  вже  мала  диплом  будівельного  інже¬
нера  і  працювала  у  парамілітарній  «Organisation  Todt»,  завданням
якої  було  направляти  мости  й  дороги  та  будувати  бункри  для
німецьких  військ  у  Югославії  й  оборонні  споруди  на  атлантичному
побережжі  (небагато  вони  німцям  допомогли).  Ми  виїхали  фуні¬
кулерним  вагончиком  наверх  і  побрели  полонинами.  Там  я  вперше
побачив  рідкісні  шляхетні  едельвайси  -  невеличкі  біло-сірі  во¬
лохаті  квітки,  які  ростуть  на  кам’янистому  ґрунті.  Близько  верха
лежав  подірявлений,  поржавілий  уже  каркас  військового  літака  з
англійськими  позначками  на  крилах.
 9*

ЛЬВІВСЬКІ  СТУДЕНТИ
МАНДРУЮТЬ  РІЗНИМИ  ДОРОГАМИ
 Про  «шляхи  широкії»,  якими  розбрелися  студенти  «Основи»
влітку  1944-го,  вимовно  говорять  поштові  картки  й  листи  до  мене
від  моїх  товаришів.
 Михайло  Корчинський16
 Криниця,  20.4.44
 Друже  Ромку!
 За  пам’ять  та  святочні  побажання  -  щиро  вдячний.  Я  поки  що
продовжую  свій  несподіваний  і  нещоденний,  а  однак  незвичайно
приємний  «урльоп»  серед  криницьких  гір.
 Потопаю  поки  що  в  безділлі  -  може,  це  буде  остання  передишка
до  кінця  війни...  ОПУС  поки  що  притих  -  трудно  відразу  нав’язати
контакт  з  дещо  розкиданими  товаришами.  Справа  мед.  інст.  в
Кракові  ще  не  вирішена  остаточно.  Тому  і  форми  праці  ОПУС-у,
 16  М.  Корчинський  був  організаційним  референтом  ОПУС  у  Львові  в
1943-44  pp.  По  війні  переїхав  до  США,  де  став  визначним  металюрґом.  Живе
в  Пітсбурзі.
 133

що  існує  надалі,  мусять  сильно  змінитися.  Де  мені  прийдеться
перебувати  -  тут  чи,  може,  в  Нім.  -  ще  не  знаю.  Поки  що  не  псую
собі  такими  думками  відпочинку.
 Буду  вдячний  за  листа  від  Вас  -  про  студ.  життя  у  Відні,  міряне
масштабами  ОПУС-у  та  Основи!  Ще  краще,  якби  це  був  короткий
репортаж  до  Студ.  Прапора.  Спробуйте.
 Привіт 	М.  Корчинський
 P.S.  Чи  є  хтось  з  б.  членів  ОПУС-у  у  Відні?
 Криниця,  23.5.44
 Друже  Романе!
 Не  маю  від  Вас  жодної  вістки,  не  знаю,  чи  одержали  мою  карт¬
ку.  Я  вже  більше  місяця  перебуваю  знов  у  Львові,  де,  м.  і.,  ОПУС
відновлює  свою  діяльність,  хоча  в  дещо  змінених  обставинах.
Студентів  у  Львові  небагато,  однак  життя  якось  пливе.
 Напишіть  мені,  як  наладналися  Ваші  особисті  справи,  як
виглядає  студ.  життя  в  Відні  -  міряне  масштабами  ОПУС-у  чи
львівської  «Основи».  За  докладніший  репортаж  хоч  би  до  Студ.
Прапора  -  буду  вдячний.
 Намагаємося  вдержати  студ.  осередок,  що  зачав  накльовуватися
при  ОПУС-і,  мимо  розпорошення  його  членів  по  світі.  Тому  радий
буду,  коли  дасте  скору  та  обширну  вістку  про  себе.  Пишіть  до  мене
листи  на  адресу  в  Криниці,  Krynica,  Popradstr.  505  «Jerychonka»,  а
поштівки  безпосередньо  у  Львів  на  адресу  РСУК  (Я  збомблений,
тому  домашня  адреса  не  цілком  актуальна!)
 Щирий  привіт 	М.  Корчинський
 Львів,  27.5.44
 Друже  Романе,
 Ваш  лист  з  13.5  прийшов  під  час  мого  «скоку»  до  Кракова  і
Крин.  -  тому  моя  остання  картка  не  зовсім  актуальна.  Вдячний  за
начерк  студ.  дійсносте  у  Відні  -  мізерія  не  ліпша,  як  і  у  нас,  на
львівськім  ґрунті.  На  жаль  -  це  зовсім  не  потішає.  Чи  зустрінулись
Ви  з  кимось  [із]  тих  мудріших:  зачуваю,  що  там  новий  голова
 134

Пизюр.  Може,  писав  до  Вас  з  Праги  Лисяк-Рудницький?  Я  подав
йому  Вашу  адресу.  Хотів  би,  щоб  Ви  ближче  зв’язалися  з  ві¬
денським  осередком  та  причинилися  до  тіснішої  співпраці  ОПУС-у
з  НОУС-ом  (коротко:  виконувати  обов’язки  закордонного  пред¬
ставника  ОПУС-у,  більше  і  докладніше  напишу  про  те  в  листі).
Дальше,  д.  побажаною  була  б  Ваша  співпраця  зі  Студ.  Прапором  -
ми  його  хочемо  вдержати  як  можна  довго.  Тому  прошу  прислати
хроніку-репортаж,  в  стилі  останнього  Вашого  листа.  Думаю,  що
дещо  часу  знайдеться.  У  Льв.  «розгортаємо»  роботу  з  тими,  що
остались  -  100-200  люда.  Тому  60  слухачів  на  сходинах  -  це  успіх!
Братія  дуже  різношерстна,  але  якось  працювати  можна  -  хоч  по
старому  бракує  тих  мудрих.
 Сам  Львів  не  знищений  так  дуже,  як  люди  оповідають;  місто
чейже  велике.  Але  усякі  вулиці,  м.  і.,  і  моя,  Миру,  потерпіли
поважно.  Я  від  місяця  дослівно  без  даху  над  головою,  тому  живу
по  добрих  людях,  як  далі  буде  -  покажеться.
 Здоровлю  щиро 	М. 	Корчинський
 Ukrainisch!
 1.12.44 	Bratislava
 Друже  Романе!
 Може,  знов  вдасться  нав’язати  перерваний  зв’язок  -  заки
нова  хуртовина  не  кине  нас  далі  -  чи,  може,  приведе  знов  в
одне  місце.  Непомітно  минуло  вже  більш  чим  1/4  року,  як  я
вже  в  слов.  Столиці.  Працюю  як  «Erziehungsingenieur»17,  то  зн.,
вчу  в  Lehrwerkstatt  (по-«нашому»,  фабр.-заводське  училище),
праця  в  дечому  подібна  до  мого  попереднього  заняття  у  Льв.
(Зрозуміло  -  коли  йде  про  чисто  педагогічно-виховну  працю).
Знайомих  осталося  вже  д.  мало  -  більшість  крутиться  десь  біля
Вас.  Зачуваю,  що  навіть  Ромця  Гал.  переконали  опусівські  тези18
(м.  і.,  це  таки  скандал!).  Брак  якогось  середовища  -  менш-більш
 17  Інженер-інструктор.
 18  Йдеться  про  Романа  Галібея,  див.  с.  103
 135

організованого  і  думаючого  -  досить  тяжкий.  Що  коло  Вас?  Що
робите  поза  проектами,  ну,  і  Альпами?  Чи  дипломовий  іспит
назріває?  Вісткою  буду  щиро  радий.  Щирий  привіт  усім  спільним
знайомим.  Дружнє  Гаразд!
 Мих.  Корчинський
 Ukrainisch!
 Братислава,  14.2.45
 Друже  Ромку!
 Вістки  від  Вас  доволі  скупі  -  сподіваєтеся,  мабуть,  що  неза¬
довго  зустрінемося  у  Відні.  Це  не  виключене,  але  поки  що  ми
вперто  держимося  на  «передових  позиціях».  Чи  довго  це  зуміємо  -
годі  сказати;  радше  ні.  Щиро  радий,  що  вдалося  Вам  продовжувати
студії.  Правдива  сатисфакція  використовувати  цей  безпросвітний
поки  що  період  на  щось  конкретно-корисне,  як  студії.  Недавно
одержав  дуже  радісного  листа  від  одного  з  основянських  «Flieger-
ів»19  -  Смеречинського  (мабуть,  пригадуєте).  Після  побуту  в  ОТ20
у  Фінляндії  студіює  тепер  літакобудування  в  Берліні.  Здається,
і  Хроновят  вивчає  те  саме  у  Відні.  Виходило  б,  що  наші  кадри
ростуть.  Чи  маєте  якісь  вістки  від  інших  товаришів,  особливо
від  тих,  що  при  війську  (Ромко  Гавриляк  і  його  «пачка»).  Яка  їх
адреса?  Що  коло  Вас?  Як  собі  радять  віденці  з  налетами  та  нашими
емігрантами.  Кажуть,  що  Відень  доволі  «зукраїнізований»!  Чи
дійсно?
 Дружнє  Гаразд! 	Михайло 	Корчинський
 Які  вісті  з  НОУС-у.  Чи  переписуєтеся  з  І.  Лисяком-Руцницьким?
 19  Летунів.
 20  Organisation  Todt,  парамілітарна  формація  для  будови  військових  об’єктів.
 136

Мирон  Войтович  і  Віра  Павликовська21
 24.IV.44
 Дякую  за  святочні  побажання.  На  святах  я  була  в  Криниці,
щойно  тепер  вернулася.  Там  є,  м.  і.,  інж.  Корчинський  -  Ваш  «пра¬
образ».  Про  Мирона  нічого  не  знаю.  На  днях  їду  до  Львова  до
школи,  то,  може,  щось  довідаюся.
 Здоровлю  щиро 	В. 	Павликовська
 Краків,  16.V.44
 До  Львова  «до  буди»  я  не  поїхала,  бо  загарячо.  їду  зате  на  гім¬
назійні  курси  до  Криниці.  Маю  вістки  від  Міська  (Drohobytsch,
Regimentstr.  72d)  й  Львова.  Про  Мирона  дотепер  нічого  невідомо.
Моя  адреса:  Frau  Cecylia  Gardecka  (fur  W.  Pawlykowska)  Krynica,
Haus  198  bei  Anton  Figel.  Напишіть  кілька  слів.  Здоровлю  щиро
 В.  Павликовська
 Чи  можете  прислати  мені  ту  Мирона  знимку  з  Вашої  про-
гульки?
 Львів,  26.V.44
 З  цілої  замішанини  я  опинилася  у  Львові  й  сиджу  тут  вже
тиждень.  Тут  мало  людей,  але  спокійно.  Напишіть  до  мене  до
Кракова,  Зелена  24/IV,  а  звідтам  мені  передадуть  лист  сюди.
 Здоровлю  щиро 	В. 	Павликовська
 28.VI.44
 Дорогий  Друже!
 Багато  води  в  Золотій  Липі  проплило  і  багато  куль  на  фронті
вистріляли  від  того  часу,  коли  були  наші  «швімкурси»  і  все  проче.
 Щодо  мене,  то  я  не  менше  перебув  всяких  пригод  і  вражінь.
Мої  погляди  на  багато  справ  різко  змінилися,  мушу  з  жалем  при¬
 21  Студент  мого  курсу  будівельної  інженерії  та  студентка  середньої  школи
у  Львові.
 137

знати  Тобі  рацію  в  тій  дискусії  під  час  того  снігу  у  Львові.  Щось
на  другий  день  я  виїхав  додому  зі  Львова.  До  Львова  вернутися
вже  не  міг,  бо  прийшли  до  нас  товариші.  Почався  досить  прикрий
час,  що  тягнувся  аж  два  тижні.
 Я  колись  хотів  Тебе  переконати,  що  є  можливість  залишитись
навіть  під  большевиками.  Тепер  вже  (по  2-тижневім  досвіді)  думаю
інакше.
 Виключаючи  ту  можливість,  я  спробував  ще  т.  зв.  другої
ОПУСівської  тези  і  пішов  туди,  «де  ходять  тіні  середньовічних
лицарів»  (Хвильовий).  Моє  розчарування  прийшло  скоріш,  як  я
цього  сподівався.  Вся  романтика  і  всякі  ілюзії  зникли  вже  по  тиж¬
неві,  а  за  два  тижні  я  був  вже  вдома  більш  як  пригноблений,  мало
що  не  зломаний.  Зі  Львова  від  жадних  «колеґ»  ані  «колежанок»  не
мав  жадної  вістки.  Вкінці  я  спробував  якось  нав’язати  контакт  зі
світом,  а  довідавшись,  що  дехто  є  у  Львові,  я  приїхав  сюди.  Тут
пригадались  мені  старі  добрі  часи.  Довідався  я  від  інж.  К.,  що  Ти
у  Відні  сильно  закуваєш.  Мушу  признатися,  що  трохи  заздрощу
Тобі,  бо  чомусь  маю  тепер  сам  по  тих  всіх  тарапатах  охоту  сісти
і  кути.  Щоб  не  мати  до  себе  пізніше  претенсій,  я  вніс  на  всякий
випадок  подання  на  студії  за  границею  через  ОПУС.  Був  час,  що
я  вже  був  рішився  йти  до  SS.  Тепер  наразі  практикую  четверту
тезу  ОПУС  -  втікаю  поки  можна.  Коли  вже  не  буде  куди  втікати,
зголошусь  до  дивізії.  Як  бачиш,  я  на  своїй  шкірі  спрактикував  вже
три  тези,  а  четверту  тримаю  в  резерві.  Мушу  знову  признати,  що
тези  ОПУСу  оправдались  в  життю.
 Тепер  дещо  про  Львів  і  колеґів.  ОПУС  провадить  дальше  свою
роботу.  Наш  славний  академсектор  Льонцьо,  як  зачуваю,  є  там,  де
я  трохи  був.  Де  обертається  Ярко  -  точно  не  знаю.  Мій  кращий
друг  Місько  зголосився  до  дивізії  і  вже,  мабуть,  виїхав.  Я  мав  охоту
з  ним  разом  поїхати,  але  спізнився.  Іта  показувала  мені  ту  картку
від  Тебе  з  Відня.  Тобі  це  вдалось.  Я  сміявся,  як  вже  довго  ні.  Твій
«Тихий  Дон»  є  в  Миросі  з  КЛК.  Якщо  б  Ти  мав  охоту  написати
до  мене,  пиши  на  адресу  Іти,  я  вже  якось  дістану  від  неї.
 Здоровлю  щиро
 Миром
 138

8.9.1944
 Роман!
 Не  знаю,  чи  моя  картка  застане  Тебе  у  Відні,  але  пишу  на  все
одно.  Я  тепер  в  Братиславі.  Як  сюди  заїхав,  треба  б  багато  писати.
Не  знаю  також,  чи  довго  тут  ще  позістану.  Працюю  в  будівельній
фірмі,  у  Бавдінсті.  Заробляю  на  хліб.  Зі  мною  щось  коло  ЗО  осіб
з  Галичини  -  професори,  адвокати,  теологи  і  т.  д.  Маю  до  Тебе
маленьку,  але  для  мене  важливу  просьбу.  Якщо  Ти  знаєш  або
можеш  довідатися,  де  тепер  перебуває  Іта,  дай  мені  якнайскорше
знати.  Я  тепер  сам  саміський.  Хочу  через  Тебе  якось  зв’язатися
зі  знакомими.  Якщо  переписуєшся  з  Ітою,  здорови  її  від  мене,  а
адресу  її  пришли  найскорше  до  мене.  Моя  адреса:  Bratislava,  Vistra
Kolonia,  Pittel  u.  Brausewetter  Podnizatelstvo  Stavieb.
 Здоровлю  щиро 	Мирон
 Liiben,  19.IX.44
 Пане  Роман!
 Я  вже  більше  як  місяць  у  Райху  (ще  від  9.VIII),  але  з  лінивства
нічого  нігде  не  писала.
 Ще  давно  мала  подякувати  Вам  за  листа  і  знимки  від  себе  і  від
Мирона.  (Знимки,  м.  і.,  прима!)
 Мирон  десь  тепер  пропав,  як  камінь  у  воду,  а  я  звідси  не  маю
як  щось  про  нього  розвідати.  Останньо  я  бачила  його  у  Львові
18/VII,  як  виїздила.  Тепер  маю  їхати  до  Нойгамеру  (звідси  дуже
близько),  може,  там  щось  розвідаю.
 Якщо  Ви  щось  знаєте  про  Мирона,  Міська  або  Ярка,  або  взагалі
про  когось  з  нашої  пачки,  дайте  мені  знати  конечно!  Як  я  щось
розвідаю  -  зараз  Вам  дам  знати.
 Здоровлю  щиро 	В.  Павликовська
 5.Х.  1944
 Роман!
 Сьогодні  дістав  я  від  Тебе  картку  і,  що  найважніше,  адресу
Іти.  За  це  я  Тобі  дуже  вдячний.  Маю,  однак,  великого  пеха.
 139

Прочитав  картку  і  десь  загирив.  Тепер  і  дальше  не  можу  написати
до  Іти.  Не  знаю,  чи  ще  довго  остануся  на  Словенску.  Остаточно
тут  не  було  зле.  Корчинського  стрічав.  З  Ярком  хочу  сконтактува-
тися.  Я  задумував  тут  остатися  студіювати,  але  не  маю  документів.
Відписи  післав  через  КОДУС22.  Не  маю  надії  їх  дістати.  Напиши
якнайскорше  мені  хоч  адресу  Іти.  Якщо  буду  в  Райху,  постараюсь
до  Тебе  написати.  Будь  однак  файним  хлопом  -  напиши  до  Іти  про
мого  пеха.  Маю  листів  для  неї  цілу  купу,  а  не  можу  післати.
 Миром
 Bratislava  Vistra  Kolonia  Pittel  u.  Brausewetter  Bauuntemehmung
 9.X.44
 Дорогий  Романе,
 Вибач,  що  не  даю  Тобі  спокою  своїми  справами,  які  Ти  мусиш
по  силі  виповняти.  Вдячний  я  Тобі  за  адресу  Іти,  але  напиши  мені
її  ще  раз,  бо  картку  я  згубив.  Ти  дістанеш  ще  зо  дві  картки  з  такою
просьбою,  але  я  пишу  на  всякий  випадок  багато.  Відпиши  якнай¬
скоріше,  бо  не  знаю,  скільки  ще  останусь  в  Братиславі.
 Маю  ще  другу  просьбу  до  Тебе.  В  Братиславі  можна  було  діс¬
татись  на  техніку,  тільки  я  не  мав  документів.  Корчинський  сказав,
що  мої  документи,  мабуть,  в  УЦК  при  поданні  на  заграничні  студії.
Чув  я,  що  у  Відні  є  Лончина.  Якщо  б  Ти  міг  десь  там  вивідати,  де
ті  документи  знаходяться  і  яким  чином  їх  стягнути  до  себе,  то  я  б
був  Тобі  ще  більш  як  вдячний.  Можливо,  що  з  Відня  ще  є  якийсь
контакт  з  Краковом,  бо  від  нас  не  можна  писати  туди.  Я  без  доку¬
ментів,  як  риба  без  води.  Зроби  що  можеш!
 Здоровлю
 Мирон
 P.S.  Документи  (якщо  б  таке  чудо  сталось  і  Ти  їх  дістав)  тримай
наразі  у  себе.
 22  Комісія  Допомоги  Українським  Студентам.
 140

Мирон  Войтович  восени  1944  опинився  у  Відні.  Якось  не  встиг
виїхати  на  захід,  як  планував,  тож  урешті  повернувся  до  Львова.
В  1960-х  роках  дістав  я  від  нього  листа  з  Закарпаття,  писав,  що
якийсь  час  був  «на  Сході»,  просив  переслати  йому  грамофонну
пластинку  з  колядами.  Я  це  зробив,  але  жодної  вістки  від  нього
більш  не  одержав.  Не  знаю  навіть,  чи  та  моя  пластинка  до  нього
дійшла.  Віра  Павликовська  емігрувала  з  батьками  до  Канади,  де
одружилася  з  інженером  Кундою  з  Праги.
 Найбільше  тривожила  нас  доля  тих  товаришів,  котрі  влітку
1943  року  зголосилися  до  дивізії  «Галичина»  і  проходили  у  той  час
військовий  вишкіл  у  різних  таборах.  Усі  вони  відчували  потребу
контакту  з  товаришами  й  переписувалися  з  нами.  їхні  листи,  краще
ніж  писані  згодом  спомини  та  історії,  описують  переживання  і
настрої  моїх  ровесників  у  різних  фазах  війни.
 Роман  Гавриляк  («Сват»)23
 Гайделяґер24,  29.VII.43
 Дорогий  Пицю!
 Твій  лист  та  знимки  одержав  я  вже  давно,  за  що  Тобі  щиро
дякую.  Не  відписував,  бо,  знаєш,  при  войску  нема  часу  навіть
поскробатися  або  спокійно  викурити  дзигара.  Часом  зачнеш  ку¬
рити,  а  тут  як  засвищут,  та  як  не  «стріщєт»,  аби  виходити  десь
на  збірку,  то  мус  гасити  дзиґар  та  йти,  нема  ради.  Ми  вже  великі
вояки,  вміємо  вже  стріляти  зі  звичайного  та  машинового  «ґвира»,
вміємо  на  «штіль  ґештанден»25  стояти  та  салітирувати  кожному
старшому.  Питаєшся,  чи  при  войску  дуже  зле.  А  я  Тобі  скажу,
що  як  кому.  Такому,  як  мені  або  Миронові  Шаркові,  то  ні,  бо  я  є
бурлака,  по  світі  сі  волочив,  не  з  їдної  печи  хліб  їв,  не  під  одним
 23  Уродженець  Надвірної  на  Покутті,  навчався  на  механічному  факультеті
Львівської  політехніки.
 24  Місцевість  за  70  км  на  захід  від  Перемишля,  де  проходили  вишкіл  диві-
зійники-добровольці.
 25  Струнко  (нш.).
 141

оборогом  спав.  Хлоп  забідований,  «украйнский  студент»  жив  з  лас¬
ки  народу,  з  того,  що  нарід  сі  зложив  йму  на  стипендію.  Обіди  по
ріжних  харчівньох  їв.  Тепер  то  такий,  як  я  або  Мирон,  то  сі  правит,
бо  того  войско  йму  служит.  їсти  на  чєс  дістане  й  убратисі  має  в  що,
а  нічого  йш  не  обходит,  дзигара  покурює  та  чекає  лише  на  урльоп26
або  пакунок  з  хати.  А  такий,  що  в  хаті  сало  їв  з  білов  булков  та
ніц  не  робив,  бо  за  нього  мама  робила,  такий  з  руки  подаваний,
то  такому  зле,  ой  зле.  Він  буде  найгірша  оферма.  Він  ані  стати
на  штіль  ґештанден  не  потрафит,  ані  закаблуками  траснути,  ані
голосно  замельдуватися27.  Бо  тут  як  хто  тихо  замельдується,  того
відсилают  на  50  м.  Та  кажут  звідтів  кричєти,  аби  вчули,  чого  він
хоче.  Кажу  Тобі,  що  при  войску  є  найголовніше:  вміти  станути  на
струнко,  порядно,  голосно  та  виразно  говорити  та  дивитися  в  очі.
Хто  се  знає,  з  того  буде  офіцер,  хто  сего  не  потрафит,  сей  «Гула»,
«оферма»,  «alte  Schlafmtitze»,  «Krummstiefel»,  «Arschloch»28.  Важне
є,  аби  вмів  коло  себе  чисто  ходити,  черевики  мати  виґлянцовані,
обголений,  порядок  в  шафі  «прима»,  от  такому  при  войску  добре,
ніхто  на  нього  не  «тріщит»,  а  маминим  синкам  то  зле,  дуже  зле.
Платєт  грубі  гроші,  аби  хто  за  него  лушко  застелив,  менашку
обмив,  скарпитки  виправ,  обід  приніс,  от  так  то  в  нас  при  войску.
А  Ти  скажи  Рублеви,  що  я  йому  лист  післав  на  техніку,  бо  не
знав  його  адреси,  цьотка,  може,  з  Жиґацкої  вулиці  випровадиласі,
хай  собі  відбере.  Присилай  знимки  та  пиши,  що  на  техніці  тепер
є.  Здорови  всіх  та  дай  сей  лист  прочитати  тим,  що  до  войска  сі
вибирают.  Най  знают,  як  там  є.
 Здоровлю 	Роман
 17.9.44
 Дорогий  Пицю!
 Передовсім  почуваюся  до  милого  обов’язку  подякувати  Тобі  за
дзигари,  які  куряться  дуже  добре  та  нагадують  мені  г.  ґ.,  Львів  та
 26  Urlaub  (нім.)  -  відпустка.
 27  Зголоситися,  доповісти.
 28  «Стара  спальна  шапка»,  «кривий  чобіт»,  «анус»  (нім.).
 142

львівських  паскарів.  Тоді,  як  мої  колеш  були  у  Відні,  я  поїхав  до
Мами  й  до  сестри,  звідтам  до  Нойгамер,  звідки  мене  відрядили  на
Словаччину.  А  тут  є  хуйово  (вибач  за  вислів).  Ніби  все  тут  файно,
гори,  ліси,  лічничі  купелі  і  т.  д.,  але  я  волів  би  деінде.  Я  є  в  штабі
полка  от  таким  попихачем.  Добре  мені  з  тим,  бо  не  маю  жадної
відповідальносте,  з  чого  я  задоволений.  Роботи  однак  маю  досить
багато.  Я  є  недалеко  Желіни.
 Оповідали  мені,  що  у  Відні  був  поручник  Рубляка  й  що  він
десь  там  далі  є.  Отже,  подай  йому  мій  фельдпостнумер,  нехай
вже  врешті  до  мене  напише,  а  Ти  при  тій  нагоді  також.  Запитайся
його,  чи  не  хоче  він  припадково  знова  зголоситися  добровольцем
до  SS,  скажи  йому,  що  тепер  до  ангегеріґів29  ґаліційської  дивізії
SS  не  ставлять  вже  таких  великих  вимог,  може  би  вже  його  навіть
прийняли,  а  я  постараюся,  щоби  він  до  мене  дістався  на  пуцера30,
бо  я  якраз  тепер  шукаю.
 До  Марти  я  не  писав,  бо  не  мав  як.  Чув  я,  що  там  вже  або  десь
недалеко  Большаки,  так  що  хто  знає,  чи  дійде.  Спробуй  писати
Ти.  А  зрештою,  може,  ще  напишу.  Тут  мене  трохи  відділили  від
колєгів  і  троха  мені  через  те  зле.
 Але  запитай  Рубля,  де  він  подів  мій  індекс31  з  львівських
Фахкурсів,  він  його  мав,  і  думаю,  що  має  дальше,  бо  як  ні,  то  я
йому  обітну  яй...,  кажи  йому,  нехай  зараз  мені  напише,  де  він  його
має.
 Тисну  Твою  правицю, 	Р.
 P.S.  Мій  фельдпостнумер  є  11088.  Чи  не  чув  Ти,  де  є  Люба
Чайківська?  Запитай  Рубляки,  може,  він  знає.
 27.9.44
 Пицю!
 Нині  дістав  я  Твого  листа,  за  якого  Тобі  дякую.  Твоєї  адреси
я  не  знав,  розпитував  я  за  Тобою  в  Чолгана  (він  переписується  з
 29  Приналежних  (нш.).
 30  Джура,  ординарець.
 31  Залікова  книжка.
 143

Шарком,  який  є  зі  мною),  але  він  відписав,  що  такого  навіть  не
знає.  Це  мене  розлютило,  й  я,  тому  що  незадовго  виїжджу  звідси,
дальше  за  Тобою  не  розпитував.  Писав  до  мене  Рубляка,  дістав
вже  його  2  картки  й  йому  відписав,  але  не  знаю,  чи  одержить,  бо
від  нас  почта  дуже  тяжко  доходить.  Тому  прошу  Тебе,  відпиши
йому,  що  Ти  не  напишеш  про  мене.
 Я,  найправдоподібніше,  виїжджу  звідси  7.10  до  Нойгамер.  Як
туди  вже  заїду,  подам  адресу  Тобі  й  йому.  Якщо  контакту  зі  мною
не  зловить,  нехай  пише  на  адресу  моєї  сестри:  Дарія  Тишовницька,
11а  Reichsdomaene  Ploschkowitz  Kreis  Leitmeritz,  Sudetenland,  вона
мені  перешле.
 До  Марти  я  не  писав  взагалі  довший  час,  бо  не  знав,  що  з  нею
діється.  Думав  я,  що  вона  вже  давно  з  Санча  виїхала.  Щойно  перед
кількома  днями  дістав  від  неї  листа,  в  якому  мені  все  написала,  як
їй  тепер  ведеться.  Я  вже  їй  написав,  що  зле  зробила,  що  не  поїхала
зі  своєю  сестрою,  і  т.  д.,  але  я  не  знав,  що  вона  мала  можливість  і
ще  має  поїхати  до  Відня.  Коли  вона  мені  про  те  згадувала,  думав
я,  що  це  давно  вже  неактуальне.  Тепер  напишу  до  неї  знова  та
постараюся  на  неї  вплинути,  щоби  поїхала  геть  із  Санча  до  Відня.
Я  взагалі  її  від  давна  не  розумію,  вже  їй  про  те  давно  писав,  що
її  властиво  в  Санчі  тримає  й  чому  вона  звідти  не  виїде.  Але  тому,
що  не  люблю  мішатися  в  чужі  особисті  справи,  облишив  подавати
їй  свої  мудрі  ради.
 Я  вже  дочекався  кінця  своєї  войскової  академії,  незадовго
мають  мене  «пустити  на  тих  бідних  рекрутів»  в  Нойгамері,  а  що
дальше  буде,  побачимо.
 Про  Ґіля32  чув  я  та  про  його  колєґів.  Жаль  їх,  як  поїду  до  Ной¬
гамер,  може,  довідаюся  більше.  Напиши  Яркови,  що  Олько  Дутка
теж  не  вернувся,  таке  мені  писали.
 Здоровлю  щиро 	Роман
 32  Йдеться  про  Богдана  Ґілевича,  нашого  товариша  з  «Пласту»,  та  інших
полеглих  під  Бродами  в  липні  1944-го.
 144

29.X.44
 Дорогий  ТІицю!
 Я  написав  вже  до  Тебе  давно,  але  не  знаю,  чи  почта  до  мене
йде  так  довго,  чи  від  мене  до  Тебе.  Не  сумніваюся,  що  Ти  мені  за¬
раз  відписав,  одержавши  мого  листа.  Чекаю  вже  на  листа  від  Тебе
та  від  Ярка  Рубля.  Як  будеш  до  мене  писати,  то  подай  мені  конче
його  адресу,  та  скажи  йому,  що  він  є  мудрий  чоловік.  Такі,  як  він,
то  скоро  не  пропадуть.  Нехай  він  напише,  чи  дуже  він  терпить,  як
укр.  емігрант,  за  долю  нашого  народу?  Я  тепер  дуже  радо  потерпів
би  з  ним,  але  що  зробиш,  коли  я  дурний.  Я  дотепер  багато  по  світі
бував  та  вчився,  але,  здається,  розуму  не  навчуся  ніколи.
 Я  тепер  гарую  від  рана  до  вечора,  й  нині,  здається,  перша
неділя,  відколи  я  тут,  що  пополудні  буду  мати  трохи  вільного,  а  то
й  пошкрабатися  нема  часу.  Але  це  добре,  бо  чоловік  за  роботою
не  потребує  нічого  непотрібного  думати,  живу  з  дня  на  день,  та
не  знаю,  що  на  світі  божім  діється.
 Тут  на  Словаччині  благодать,  тільки  грошей  нема.  Колись  тут
був  я  в  Желіні  на  службовій  поїздці  та  бачив,  як  то  словаки  живуть
так,  як  колись  у  нас  перед  війною.  По  вулицях  світла  (гасять  тіль¬
ки,  як  є  алярм).  Люди  ходять,  купують,  бавляться,  аж  чоловіка
заздрість  бере.  Бачив  я  тоді  Смулку  з  Політехніки,  б[увшого]  Се¬
кретаря  «Основи».  Він  також  є  оберюнкер,  так,  як  я.  Наші  хлопаки
розбрелися  кудись  по  селах,  так  що  з  ніким  не  бачуся.  Кілька  днів
тому  бачив  я  Костельника  Іринея,  він  є  недалеко  від  мене,  канонєр
при  артилерії.  Донедавна  був  тут  Чайківський,  той,  з  ВСУМу33,  але
його  перенесли  до  Желіни.  Була  тут  Галька  Карпинець,  але  її  також
перенесли  разом  з  Чайківським.  Вона  була  тут  в  нас  медсестрою.
З  наших  знакомих  тут  в  Раєцких  Тепліцах  нема  вже  нікого.
 Дотепер  не  одержав  я  ще  від  нікого  жадного  листа.  Правда,
що  багато  я  їх  не  написав  звідси.  Писав  я  до  Марти,  але  навіть  не
думаю,  щоби  вона  його  дістала.  Чи  Ти  дістав  що  від  неї?
 33  Виховні  Спільноти  Української  Молоді,  організація,  що  продовжувала
пластову  роботу  в  роках  1942-44.
 10-11-970
 145

Напиши  мені,  хто  є  тепер  у  Відні  та  що  робить.  Може,  подаш
мені  кілька  адрес.  Чи  знаєш  адресу  Нуни  Лозинської?  А  може,
знаєш,  що  сталося  з  Николином  Борисом,  чи  подався  він  на  емі¬
грацію,  чи  пішов  «у  дзелене  восько».  Може,  Тобі  є  відома  доля  або
адреса  Люби  Чайківської,  яка  останньо  була  в  Турці  н.  Стриєм?  Ти
обертаєшся  між  людьми  та  багато  повинен  знати.  Напиши  мені  про
все,  хто  де  є  та  що  робить.  Конче  зв’яжи  мене  з  пор.  Рублякою.
 Скинув  чако 	Роман
 4.ХІ.44
 Дорогий  Пицюї
 Дякую  за  листа.  Питаєшся  про  мою  раду.  Тяжко  мені  що-не-
будь  мудрого  порадити,  але  якщо  дістанеш  там  відповідну  для  себе
працю,  то  лишайся.  На  добрий  вишкіл  не  сподійся  тепер,  хіба  на
другий  рік,  але  це  прийде  не  так  скоро,  якщо  взагалі  прийде.  Сиди
тихо  й  не  рипайся.  Те  саме  скажи  Рубляці.
 Пишеш,  що  був  Ти  в  Марти.  Чи  одержала  вона  мої  листи?  Чи
доходить  тепер  до  неї  почта  від  нас?  Що  вона  робить  тепер?  Чи
лишається  там  дальше?  Напиши!  Бо  останній  лист  Ти  написав  так,
якби  мав  написати  20  листів  на  1  годину.  Я  з  відомих  причин  про
всі  Твої  шанси  писати  багато  не  можу,  але  свою  думку  виразно
сказав.
 Я  нині  дістав  листа  від  Купчинського.  Мій  F.  N.  подав  йому
Рубляка,  й  Куба  вже  написав,  а  той  хамлей  нічого  не  пише.
 Чи  можеш  мені  подати  адресу  Люби  Чайківської?  Коло  мене
без  змін.
 Здоровлю 	Роман
 (Військова  частина  Романа  Гавриляка  опісля  була  перенесена
до  Югославії,  для  боротьби  з  червоними  партизанами  Тіта.  Після
війни  Гавриляк  разом  з  іншими  вояками  Дивізії  був  у  таборі  по¬
лонених  у  Ріміні,  в  Італії,  опісля  закінчив  студії  механічної  ін¬
женерії  на  Політехніці  у  Мюнхені.)
 146

Антін  Тимкевич34
 10.Х.  1943
 Сину  науки!
 Твій  обширний  лист  якимсь  чудом  забрів  до  мене,  хоча  на  ко-
перті  було  вже  велике  «zurueck».  Річ  у  тому,  що  я  в  першій,  а  не
п’ятій  сотні.  Бачу,  що  не  тільки  в  мене  є  різні  маркеранти35,  але
цивілі  -  то  ще  більші  лайдаки.  В  нас  є  хоча  по  чім  відпочивати,
але  мати  по  2-3  години  денно  легкої  праці  і  ще  втікати  від  неї,  то
вже  вершок  нахабности  («безличність»,  здається,  не  вживається).
Здається,  було  це  5  місяців  тому,  тоді  деякі  паничики  (думаю,  що
догадаєшся,  про  кого  мова)  трохи  інакше  говорили.  Але  колись  і
їм  треба  буде  здати  рахунок.  Чи  й  тоді  будуть  вони  такі  моцні?
 За  бюлетень  дякую.  Згадуєш  про  ч.  8,  але  його  я  не  читав36.  Як
бачу  з  Твого  листа,  то  незадовго  запанують  і  на  Техніці  подібні
відносини,  як  і  на  Медицині.  Уявляю  собі  сходини  «Основи»,
на  яких,  певно,  трудно  кожному  дістати  голос  у  дискусії,  бо  там
десь  тепер  кожний  рветься,  щоб  висказати  свої  погляди.  Напевно,
повно  там  «суспільних  діячів».  Таких,  яким  «дівчина  і  флящина
в  голові»  (сказав  таке  один  визначний  науковець  і  непересічний
суспільний  діяч  XX  віку),  напевно,  десь  багато.  Але  досить  вже
цього.
 У  нас  нічого  надзвичайного.  Кінчимо  свій  вишкіл  вже  довший
час,  і  якось  трудно  скінчити.  Крутять  нами  на  всі  боки.  Різних  по¬
ділів  годі  дочислитись.  Але  я  якось  досі  перетривав  всі  «чистки»  і
залишився  як  Frontfuehrerbewerber37.  Цього  щастя  багато  з  наших
не  зазнало.  На  мені  якось  пізналися  і  відкрили  мої  боєві  здібності.
Коли  звідси  виїдемо,  то  трудно  сказати.  Дати  щодня  зміняються,
наша  «інформаційна  служба»  справляється  надзвичайно.
 34  Перед  зголошенням  до  Дивізії  був  студентом  будівельного  факультету
Львівської  політехніки.
 35  Ті,  що  ухиляються  від  роботи.
 36  Ідеться  про  число,  «сконфісковане»  бандерівцями.  Див.  с.  110.
 37  Кандидат  на  фронтового  провідника  (нш.).
 10*
 147

Якщо  б  «Основа»  мала  таку  агенцію,  то  «Досвітні  вогні»,  чи
як  там  Ваша  газетка  називається,  була  б  більш  інтересна.
 Уважаю,  що  «Основа»  не  повинна  забувати  про  бувших  своїх
«чільних»  членів.  Хіба  ж  це  є  її  обов’язком  дбати  про  «духовий»
зв’язок  з  «вибранцями  народу».  Тому  щонеділі  повинен  тут
хтось  приїхати  з  «душевною  розвагою»,  але  не  такі,  що  вміють
тільки  говорити  «ми  повинні,  нам  треба,  ми  мусимо...»  ітд.  Але
ті  суспільні  діячки,  яким  хлопчина  і  ...  в  голові.  На  місце  точок
видумай  щось  сам,  бо  Ти  якесь  «Пресбюро».  Кінчу,  бо  паперу
вже  не  стає.  Письмо  моє  погане,  але  це  знак,  що  руки  звикли  до
чогось  іншого.  Рекрутські  поздоровлення  для  всіх  «співробєбачів»
і  інших  паталахів,
 Доброволець  (вже  навіть  без  «СС»)
 Антін  Тимкевич
 Якщо  всього  не  прочитаєш,  то  склич  консиліюм.
 Радольфцель,  15.11.1944
 Вп.  Пресбюро!
 За  картку  дякую.  Хоча  сподівався  я,  що  Ти  спроможешся  на
обширний  лист,  але  що  ж  робити.  Бідному  і  пісок  у  очі  віє.
 Одне  мене  дуже  втішило.  А  саме  добра  воля  «Основи»  нав’я¬
зати  зв’язки  зі  своїми  бувшими  членами.  Бачу,  що  «Осн.»  набрала
трохи  розмаху  і  темпа  у  своїй  праці.  Бо  надумуватись  тільки  пів¬
року  і  в  кінці  таки  щось  видумати,  це  неабиякий  подвиг.  Бо  що  ж
це  півроку  супроти  вічности?  Якщо  дальше  так  піде,  то  напевно
вже  буде  по  війні,  як  і  теж  в  Радольфцелі  забудуть,  що  були  тут
колись  якісь  українці,  що  не  могли  півхвилини  вистояти  без  гово-
рення,  як  заблукає  іуди  якийсь  «Студ.  Прапор»  чи  подібний  «Бю¬
летень».  Але  люди  мають  інші  важніші  справи,  як  напр.,  «дівчина
і  флящина».  Чи,  може,  неправда?
 За  місяць,  здається,  виїжджаємо.
 Невмируща  слава  «Основі»  і  її  «Пресбюро»
 А.  Тимкевич
 148

Постій,  19.11.44
 Друзі  національні!
 Хоча  Ви,  цілковито  забувши  свого  кращого  друга,  знайшли  собі
безпечне  місце  у  такому  великому  місті,  все-таки  вдалось  мені  Вас,
драбуги,  відшукати.  А  то  лайдаки  думали,  що  зариються  де-небудь
і  ніхто  їх  там  не  знайде.  Бо  ж  Відень  -  це  не  якийсь  там  Носів  чи
навіть  Львів.  А  все  ж  Вас  відшукав.  Про  цього  третього,  нібито
найшвидшого  українця  (було  колись  в  Україні...)  також  уже  багато
знаю.  Отже,  бачите,  що  значить  добра  розвідка.
 Не  маю  найменшої  охоти  сьогодні  багато  розписуватись,  одно
Вам  хіба  напишу,  що  жию.  Чому  це  так,  то  колись  довідаєтесь.  В
кожному  разі,  щоб  жити  тепер  в  небі  (на  пекло  я  хіба  не  заслужив),
багато  не  бракувало.  За  цей  короткий  час  звидів  я  хіба  пів-Европи.
Був  навіть  у  Відні,  до  Вас  не  вступив  хіба  з  цієї  причини,  що  Вас
тоді  ще  там  не  було.
 На  тім  Schluss-aus  -  скінчилося.  А  Ви,  блудні  сини,  заверніть
з  неправильної  дороги,  поправтеся,  і  гріхи  Вам  простяться.  Отже,
чекаю  на  довжезний  ітд.  лист.  А  що  далі,  то  побачимо.
 Слава! 	Антін
 8.12.44
 Друзяки!
 Вибачайте,  що  пишу  на  картках  з  зошиту,  але  ліпшого  під
рукою  не  маю,  а  до  міста  не  хочесі  мені  йти.  На  початку  мушу
зазначити,  що  обставини  змусили  мене  зробитися  лінивим.  Нічим
не  перейматися,  робити  тільки  те,  що  до  вдержання  життя  конечно
потрібне,  ну  і  т.  д.  Але  зачну  з  кінцє.
 Десь  з  початком  травня  дістався  я  до  піонерів.  Мости  буду¬
вати  ще  не  вмів,  висаджувати  бункри  не  пхався,  бо  то  трохи  не¬
безпечно,  отже,  крутився,  ходив  поміж  дощ.  Аж  врешті  прийшов
кінець  червня.  І  давня  мрія  стала  дійсністю.  Виїжджаємо  на  фронт.
Забилося  живіше  серце.  Заграла  козацька  кров.  По  короткій  їзді
залізницею  (через  Львів  хіба  фю...  фю...)  опинились  в  районі
Бродів.  І  вже  відразу  почались  розчаровання.  Ми  думали,  що  як
приїдемо  в  Галичину,  то  нарід  з  одушевленням  прийме  нас.  Та
 149

ж  ми  борці  за  волю,  долю,  неньку.  А  тим  часом  люди,  здається,
трохи  інакше  думали.  Може,  було  б  дещо  на  краще  змінилося,  але
довелось  нам  не  довго  там  сидіти.  19  липня  стало  ясно,  що  ми
сидимо  в  «кітлі».  Нам  це  не  конче  усміхалось,  бо  й  без  «кітла»  було
гарячо.  Отже,  тепер  було  або:  сядьте  кумцю  і  плачте,  або,  сміючись
з  ворожих  «Максимів»,  гранатометів  і  грушок,  що  падали  з  неба,
іти  на  волі  шлях.  І  я  вибрав  це  останнє.  За  те  можу  тепер  робити
Дантові  конкуренцію  в  описуванні  місця  кари.  І  якось  пощастило
добитись  до  Ходорова,  а  звідси  колєйов  далі  (було  це  24.7).
 До  цього  часу  трохи  інакше  чоловік  уявляв  собі  війну.  Але  ка¬
жуть,  що  за  науку  треба  платити.  От  дали  ми  приклад,  як  виглядає
бліцкріґ.  А  каже  наша  пісонька:  «окопи,  окопи,  жаль  вас  покидати...
ми  вас  будували  через  цілу  зиму,  а  тепер  лишаєм  за  одну  годину».
Ми  так  і  зробили.
 Десь  за  тиждень  був  я  вже  в  Карпатській  Україні,  де  просидів
три  тижні.  Належний  відпочинок.  Звідтам  через  Будапешт,  Відень
знову  до  Нойгамеру.  Потім  на  Чехи,  коло  Праги,  а  недавно  приїхав
ще  до  одної  країни,  що  значно  відрізняється  від  всіх  інших,  а  саме
тим,  що,  з  огляду  на  ощадність  паперу,  не  продукують  карток,  а
просто  кажуть,  купуй,  чого  душа  забажає38.  Але  Мирон  хіба  знає,
бо  переїздив  через  неї,  а  в  столиці  навіть  возив  бетон  тачками.
Цікаво,  чи  дістав  посвідку  відбутої  будівельної  практики.
 Тепер  кажуть  мені,  що  я  є  дольмечер39  і  маю  в  разі  потреби
перекладати.  І  я  сумлінно  виконую  свою  роботу,  значить,  пере¬
кладаю  (як  з’явиться  моя  влада)  шпарґали  з  одного  стола  на  дру¬
гий.  Одним  словом,  працюю  для  ідеї.
 Генералом  я  ще  не  є  і  в  найближчій  будучності  не  маю  наміру
ним  стати.  Наразі  вистарчає  мені  і  ця  мізерненька  ранґа.  Але  jaka
placa,  taka  ргаса.
 А  ще  Вам  напишу,  як  я  Вас  віднайшов.  Мирон  написав  картку
до  брата  чи  кого  там,  Войтовича  Еміля.  Не  подав  докладної  адре¬
си,  а  в  нас  також  є  такий  пан  з  таким  прізвищем  і  ім’ям.  От  і  ця
картка  заблукала  до  нього.  Читає  бідачисько  і  нічого  не  розуміє.
 38  Ідеться  про  Словаччину.
 39  Перекладач.
 150

Показує  картку  мені,  дивлюсь,  а  на  ній  такі  назви,  як  Носів,  Ми¬
рон,  ще  й  Ромушку  туди  впхав,  ну  й  вже  Вас  маю.  От  бачите,  що
значить  неосторога.  Відразу  видко,  що  Вам  не  роблять  унтерріхту
про  ґегаймгальтунґ  ім  шріфтферкер40.  Що  цивілі,  то  цивілі.
 На  нині  буде  кінець.  А  Ви  не  баріться  і  зараз  знову  напишіть.
Був  би  забув,  листа  Вашого  дістав,  дуже  дякую.  Читав  його  й  за¬
був,  що  то  ніби  десь  є  война.  Одно  мене  тішить  (от  егоїст),  що  й
Ви  мусіли  закуштувати  благодатей  війни.
 Вибачайте,  що  пишу  сьогодні  так  не  до  ладу,  але  якийсь  в  мене
сьогодні  такий  настрій.
 Тримайтеся  міцно 	Антін
 28.12.44
 Ромушка!
 Мушу  признатись,  що  Твої,  згл.  Ваші  листи  (бо  той  носівець  раз
здобувся  й  написав  щось  аж  дві  картки)  багато  радости  приносять  в
моє  монотонне  життя.  Бо  нема  тепер  й  кому  до  мене  писати.  А  сам
хіба  знаєш,  що  значить  рідне  письмо,  рідне  слово  й  багато  іншого
рідного  тут,  на  чужій  чужині.  Читаючи  Ваші  листи,  пригадуються
старі  добрі  часи.  А  нашої  рідної  «Основоньки»  то  таки  не  можу
забути.  Шкода  тільки,  що  мого  приятеля  др.  Гал.  нема  між  нами.
Він  мав  би  тут  поважне  число  (не  помилюся  дуже,  як  скажу  90%)
однодумців.
 Ромушка!  Одне  прохання  до  Тебе:  пришли  мені  календарець
на  1945  рік  (очевидно,  якщо  дістанеш).  По  війні  почислимося.
 Наразі  сиджу  ще  на  старому  місці.  Але  колись  це  скінчиться  і
знову  треба  буде  наставляти  грудь  за  неньку,  ну,  і  тих,  що  прохо¬
джуються  понад  бистрим  Дунаєм.  А  наразі  урядую,  постарались
мені  навіть  українську  машину  до  писання.  Біда  тільки,  що  нема
на  ній  що  писати.  Пиши  й  промов  до  сумління  цих  двох  паничів,
може  б,  і  вони  не  полінувались  дещо  написати.
 Слава! 	Антін
 Значків  на  листи  не  потрібно!
 40  Дотримання  таємниці  в  письмовій  комунікації  (нім.).

НАБЛИЖАЄТЬСЯ  КІНЕЦЬ
НІМЕЦЬКОГО  РАЙХУ
Останні  місяці  у  Відні
 Тим  часом  бойові  фронти  посувалися  швидко.  На  заході  німці
відступали  у  Франції,  в  Італії  американці  підступали  до  Альп,  на
сході  половина  Галичини  була  вже  в  більшовицьких  руках.  Чимраз
важчі  були  повітряні  налети,  навіть  удень  над  Віднем  появлялися
високо  на  небі  великі  американські  літаки.  Тоді  гуділи  сирени  і
треба  було  тікати  до  пивниць  і  бункрів.  20  липня  Німеччину  по¬
трясла  вістка  про  атентат  на  Гітлера  і  швидко  придушений  вій¬
ськовий  переворот.  Новий  ректор  Політехніки  скликав  збори  сту¬
дентів  на  площі  перед  школою  і  виголосив  патріотичну  промову,
а  ми  всі  грімко  гукнули  «Sieg  Неіі!»  (слава  перемозі!).  В  радіо
і  в  пресі  щоденно  подавалися  новини  про  все  нових  викритих
 153

конспіраторів  і  наглі  суди  над
ними  зі  смертними  вироками.
 Німці  відступали  на  всіх
фронтах,  уже  була  зайнята
Угорщина,  але  життя  й  нав¬
чання  в  школі  взимку  1945-го
відбувалося  нібито  нормально,
я  працював  над  заданими
проектами,  складав  потрохи
іспити,  щоб  використати  остан¬
ні  можливості  перед  «кінцем»,
який  виглядав  неминучим  і
близьким.
 Відень,  1944.  Вид  з  мойого  вікна 	у 	Відні  появлялися  все
 на  Turnergasse 	H0Bj 	товарИШі  й  товаришки  зі
 Львова.  Вечорами  я  зустрічався  зі  знайомими  у  «Січі»  або  в
мешканні  Дади,  якій  таки  не  вдалося  вписатися  на  Віденську
політехніку.  Бувала  там  близька  приятелька  Дади,  чорнява  Ада
Байлов,  мій  товариш  із  КЛК  Ярко  Рубель  (теж  колишній  студент,
тоді  десь  працював),  Мирон  Войтович,  який  приїхав  з  Братислави,
Роман  Грабович  з  вищого  курсу  будівельного  факультету,  який
уже  кінчав  студії,  досі  нам  незнайомий  новоприбулий  втікач
десь  аж  із  Донбасу  з  прізвищем  Сократ  Торубара,  високий  і
худий  (Дадина  увага  до  якого  мене  дратувала),  та  інші  колеги.
Незважаючи  на  всю  непевність,  настрої  не  були  мінорні,  ми  роз¬
важалися,  гуртом  ходили  до  кінотеатрів,  де  показували  найновіші
німецькі  фільмові  продукції,  якими  міністерство  пропаганди
старалося  підносити  настрої  населення  та  війська  -  погідні
романтичні  історії  або  комедії  з  добре  відомими  акторами,  як  Тео
Лінген  чи  віденець  Ганс  Мозер.  Це  були  ще  чорно-білі  стрічки,
але  в  лютому  відбулася  прем’єра  першого  німецького  кольорового
музичного  фільму,  в  якому  виступав  популярний  Гайнц  Рюман.
Дія  точилася  серед  мальовничих  альпійських  верхів,  були  гарні
мелодії  пісень  (одна  з  них  до  сьогодні  відома  серед  молоді  -  «Я  є
 154

Віденська  опера.  Знищена  бомбардуванням  14  березня  1945
 веселий  мандрівник...»  ще  й  тепер  співається  в  українському
перекладі  на  новацьких  літніх  таборах).  У  соняшні  неділі  ми  хо¬
дили  до  недалекого  від  мого  мешкання  не  заторкненого  війною
парку  цісарської  літньої  резиденції  Schoenbrunn  з  алеями  стриже¬
них  лип.
 Оперний  театр  уже  не  діяв,  але  ще  (хоч  нечасто)  відбувалися
концерти  двох  віденських  симфонічних  орхестр.  Добре  пам’ятаю
останній,  мабуть,  концерт  Wiener  Symphoniker  у  золотій  залі  Ми-
sikverein,  з  якого  я  зберіг  програмку.  Концерт  починався  Фавст-
увертюрою  Ваґнера,  у  якій  він,  за  словами  його  листа  до  Ліста,
хотів  передати  фавстівські  «сумніви,  тугу,  розпач  і  безсилий  бунт  в
обличчі  грядучої  загибелі...».  Трагічний  мінорний  акорд  основного
мотиву,  який  так  добре  відображував  настрій  тих  днів,  назавжди
закарбувався  у  моїй  пам’яті.
 Недовго  опісля  грянула  на  Відень  хвиля  найважчих  до  того
часу  повітряних  налетів.  Ніч  14  березня  я  просидів  у  пивниці,
земля  здригалася  від  вибухів.  Тоді  була  зруйнована  опера,  місто
було  без  світла,  станула  вся  міська  комунікація,  горіли  напівроз-
 155

валені  будинки.  Ранком  вулиці  були  вкриті  склом  і  цеглою,  роз¬
гублені  люди  снували  між  румовищами  середмістя.  В  неділю  коло
нашої  церкви  св.  Варвари  ми  розпитували  про  колег  (на  щастя,  не
потерпів  ніхто  з  моїх  близьких  знайомих),  радилися,  що  робити,
чи  перечекати  у  Відні,  чи  тікати  далі  на  захід,  поки  ще  можливо.
Є.  Пизюр  думав  про  видачу  індивідуальних  засвідчень  від  «Січі»,
що  ми  є  «втікачі»;  такі  папери  могли  б  нам  придатися  в  дорозі  (і
справді,  такі  папери  з  печаткою  невдовзі  отримав  від  «Січі»  кожен
охочий.  Хоч,  як  з’ясувалося  згодом,  невелика  була  з  них  користь).
 Летунські  алярми  (вночі  і  вдень)  ставали  щораз  частіші.  Вдома
я  почав  сортувати  речі,  папери  й  книжки  вирішив  залишити  на  схов
господині,  а  з  собою  забрати  лише  документи  і  найнеобхідніше.
Поїзди  з  Westbahnhof  на  захід  ще  йшли,  хоч  і  не  регулярно,  і  навіть
ще  приймали  багаж,  але  треба  було  мати  на  це  окремі  дозволи.  Дада,
яка  довідалася,  що  її  тета  вже  в  Баварії,  вирішила  їхати  зі  мною,
Войтович  також  хотів  прилучитися,  Ада  ще  вагалася.  31  березня
я,  роздобувши  ручний  візок,  завіз  свою  валізу  і  Дадин  кошик  на
Вестбангоф,  де,  перестоявши  довгі  години  в  черзі,  здав  цей  багаж
на  Інсбрук.  То  була  звичайна  процедура:  подорожні  здавали  свої
важкі  речі  до  багажного  вагону  й  могли  відбирати  їх  на  станції
призначення,  приїхавши  пізніше.  Того  ж  вечора  я  розпрощався  з
панею  Weiss,  яка  просльозилася  й  пообіцяла,  що  нічого  з  залишеного
в  неї  не  пропаде  (крім,  зрозуміло,  решток  моїх  харчових  припасів,
які  вона  з  вдячністю  прийняла  разом  з  електричною  куховарською
плиткою).
 Втеча  на  захід
 Вранці  2  квітня  ми  зустрілися  коло  стації  з  Дадою  (Ада  змінила
думку  і  вирішила  ще  почекати  у  Відні)  і  почали  пробиватися
почерез  натовп  народу  до  поїзду,  який  мав  від’їздити  десь  коло
полудня  (але  планового  розкладу  руху  поїздів  уже  ніхто  не  брав
серйозно,  гучномовці  весь  час  повідомляли  про  зміни  або  що  деякі
лінії  взагалі  не  працюють,  зате  їхали  всякі  військові  ешелони  та
 156

спеціяльні  поїзди  для  втікачів).  Я  мав  із  собою  тільки  наплечник  і
розмонтований  ровер  (це  на  мудру  пораду  Джека,  бо  ми  знали,  що
залізничні  лінії  бомблять  і  тоді  треба  пробиватися  далі  власним
промислом).  Разом  з  нами  товпилися  якісь  військові  мадяри,  німці
з  клунками  й  малими  дітьми,  вояки  з  армії  Власова  у  різнорідних
уніформах.  Якимсь  чудом  ми  втиснулися  у  вагон,  поїзд  рушив
пополудні  й  покотився  в  напрямі  на  Linz.  Але  їзда  була  недовгою  -
на  горизонті  з’явилися  літаки  («Tiefflieger!»  -  закричали  вояки),
поїзд  станув,  і  пасажири  повискакували  через  двері  й  вікна  в  поле  і
далі,  до  лісу.  Літаки  не  зацікавилися  нашим  поїздом  і  скинули  свої
бомби  далі  -  ми  чули  вибухи  й  бачили  дим.  Тоді  з’являється  друга
зграя  літаків,  що  летять  у  бік  Відня,  за  ними  третя,  четверта.  Хтось
зарепетував:  «Лягайте  на  землю,  бо  вас  побачать  і  будуть  стріляти!»
Але  нічого  не  трапилося,  ми  сиділи  собі  під  деревами,  вигріваючися
на  сонці.  Якийсь  німець  почав  був  розмову  з  мадяром  -  але  ні  той,
ні  той  не  міг  другого  второпати.
 Після  якоїсь  години  алярм  відкликали,  льокомотива  дала  гудок,
ми  повернулися  до  вагонів  і  рушили  далі.  Та  за  кілька  кілометрів
довелось  висідати  знову  -  рейки  попереду  були  розбомблені.  На
краю  поля  видніла  дорога,  по  якій  вряди-годи  проїздили  вантажні
автомобілі.  Над  нашими  головами  раптово  з’явився  невеликий
літак,  зовсім  низько  майнув  над  льокомотивою,  давши  гостру
кулеметну  чергу.  Все  минуло  за  мить,  я  підніс  голову  і  побачив,
як  із  продірявленої  льокомотиви  з  шипінням  вириваються  клуби
пари.  Поїзд,  однак,  виглядав  незаторкненим.  Літак  більше  не  з’яв¬
лявся,  почало  сутеніти,  я  повернувся  назад  до  поїзду  за  речами  і
ровером.  Треба  пробувати  щастя  на  дорозі.  Коло  нас  зупиняється
відкрита  машина,  у  ній  дві  жінки  з  дітьми,  німецький  підофіцер,
ще  двоє,  клунки,  валізи.  Але  знаходиться  місце  й  для  нас  та  нашого
багажу,  їдемо,  навіть  не  знаючи  куди  -  аби  на  захід.  Двоє  наших
попутників,  виявляється,  українці  -  Колотинські.  На  дорозі  ро¬
биться  густо,  їдуть  кінні  підводи  з  мадярами,  військові  автомобілі,
сунуть  пішоходи,  тягнучи  за  собою  ручні  візки.  Наша  нова  зна¬
йома  дорікає  чоловікові,  що  він  необережно  сидить  і  ще  впаде  на
 157

дорогу.  Коло  півночі  наш  шофер  з’їздить  з  дороги  і  каже,  що  йде
переслатися  в  ліс,  ми  куняємо  навколо  вантажівки.  Знову  гудуть
літаки,  десь  високо,  скидають  над  нами  на  парашутах  світляні  ра¬
кети,  які  іскряться,  наче  бенгальські  вогні.  Стає  ясно,  як  у  місячному
світлі.  Нічого,  однак,  не  діється.
 Вранці  рушаємо  далі.  На  дорозі  німець  у  партійному  однострої
затримує  авта,  просить  потиснутися,  всаджує  людей  з  дітьми  і
клунками.  Доїздимо  до  Melk  над  Дунаєм,  переправляємося  на
другий  берег,  де  на  горбі  масив  монастиря.  Там  втискаємося  до
поїзду,  на  тому  відтинку  залізниця  ще  працює.  Поїзд  повний  воя¬
ків  -  п’ють,  співають  «Heimat,  deine  Sterne...»  («Батьківщино,  твої
зорі...»),  тужливу  пісню  з  фільму,  який  ми  недавно  бачили  у  Відні.
Переказують  останнє  повідомлення  в  радіо  (американці  наступають
на  Кассель  та  Ерфурт,  підготовляється  «оборонний  пояс»  довкола
Відня...).  По  дорозі  висідаємо  в  Saxen,  там  Дада  має  знайомих,
у  яких  миємося  і  ночуємо.  Вона  у  них  поки  що  залишається,
прощаємося,  я,  з  ровером  на  плечах,  чіпляюся  до  східців  поїзду
(моторошно  їхати  через  тунелі,  чи  не  зачепить?).  Ще  раз  періщить
нас  літак,  кількох  вояків  поранено.  За  годину  нова  льокомотива  тягне
нас  далі,  в  напрямі  на  збомблений  Linz.
 Там  уже  все  на  диво  нормальне,  у  поїзді  є  навіть  кондукторка,
військова  поліція  провіряє  документи,  які  в  кого  є.  їде  група  укра¬
їнських  дівчат  в  уніформах  німецької  «допомогової  військової
служби»  з  тризубами  на  рукавах,  балакають  по-російськи.  Дев’ять
молодих  хлопців  в  уніформах  «протиповітряної  оборони»,  вони
із  Зборова  і  Сокаля.  «Чи  ви  зголосилися  добровільно?»  -  «Аякже,
обступили  село  і  сказали,  що  спалять,  як  не  підемо.  И  так  уже
большевики  підступили...»  У  Wells  стоїть  напівпорожній  поїзд.
Питають:  «Sind  sie  auch  Fliichtlinge?»  («Чи  ви  теж  утікачі?»)  -
«Jawohl!»  Місцева  станиця  NSV  («суспільна  опіка»)  дає  харчові
пайки,  молоко  жінкам  і  дітям,  вони  з  околиць  Відня.  «Чи  між
вами  є  також  чужинці?»  Нас  теж  обділяють  хлібом  і  супом,
питають,  чи  хочемо  до  Тиролю,  чи  до  Баварії.  Кондукторка  з
чемною  усмішкою  заходиться  наводити  порядок:  «Bitte,  der  Herr
 158

macht  den  Platz  frei  ftir  noch  zwei  Personen,  danke  schon»  («Будь
ласка,  цей  пан  зробить  місце  ще  на  дві  особи,  дуже  дякую...»).
Сідаю,  доповнюю  мій  записник  подіями  останніх  двох  днів.
Уночі  електрична  льокомотива  тягне  нас  до  Зальцбурга,  який,
однак,  просипаю.  Над  ранок  ми  вже  в  Bischofshofen.  Гумор  усім
поправляється,  розпитують,  куди,  власне,  їде  поїзд,  оповідають
про  те,  що  діється.  «Ах,  то  ті  наші  панове  вгорі,  то  вони  завели  нас
у  цю  ситуацію!»  До  мене:  «Ця  війна,  вона  хіба  вже  кінчиться,  чи
Ви  теж  так  думаєте?»  Хтось  жартує  про  поїзд,  «у  якому  не  треба
журитися  про  квитки  і  в  якому  Raeder  mussen  rollen  fur  den  Sieg!»
(«Колеса  мусять  обертатися  для  перемоги!»  -  пропагандивне  гасло
на  вагонах  німецьких  залізниць,  до  якого  дотепники  додавали:
«...und  zuriick»).
 У  четвер  5  квітня,  проповзши  долиною  під  засніженими  вер¬
хами  гір,  наш  поїзд  добирається  до  Zell  am  See  на  висоті  1100  м.
Там  довший  постій.  Просвічує  сонце  крізь  хмари,  на  вікнах
поїзду  сушаться  пеленки.  Хтось  каже,  що  наш  транспорт  іде  до
швайцарської  границі.  Увечері  потрапляю  в  Інсбрук,  а  тоді,  ще
проїхавши  ЗО  км  на  захід  місцевим  поїздом,  добуваюся  до  села
Telfs,  де  врешті  знаходжу  своїх  батьків,  що  так  довго  не  мали  від
мене  вістки.
 Весна  в  Тиролі
 Батьки  примістились  у  хаті  трьох  бабусь-сестер,  котрі  їм  при¬
ділили  кімнатку  на  горищі  -  з  двома  ліжками,  пуховими  подуш¬
ками  та  грубезними  тирольськими  перинами.  Під  нами  була  кухня,
де  весь  час  горів  у  печі  вогонь,  тож  було  тепло.  Батько  знайшов
собі  працю  сторожа  в  магазині  будівельних  матеріялів  місцевого
підприємства,  яке  в  околиці  Тельфсу  споруджувало  тунелі  для
військових  потреб,  і  отримував  завдяки  цьому  робітничі  харчові
купони.  У  Тельфсі  зібралася  чимала  громадка  українських  уті¬
качів  -  близько  п’ятдесяти,  між  ними  й  пані  Лисяк,  чоловік  якої
був  «воєнним  звітодавцем»  при  дивізії  «Галичина».  Вона  втратила
з  ним  контакт  і  журилася.  В  Інсбруку  наших  людей  було  значно
 159

більше,  вони  зорганізували  тимчасовий  допомоговий  комітет  (одним
із  його  членів  був  адвокат  д-р  Фединський).
 Тельфс  лежав  у  долині  річки  Inn,  що  плила  на  схід  до  Інсбрука,
на  північ  від  нього  височіло  пасмо  скелястих  гір  із  вершком  Hohe
Munde,  близько  2700  м.  Село  було  зовсім  не  заторкнене  воєнними
подіями,  люди  займалися  своїми  господарствами  й  підприємс¬
твами,  нормально  працювала  пошта,  місцеві  автобуси,  готелі,  де
можна  було  добре  поїсти  навіть  без  харчових  купонів,  втікачі  були
додатковим  джерелом  прибутку,  бо  за  їхнє  приміщення  щось  до¬
плачувала  суспільї^а  служба.  В  перші  дні  я  відпочивав,  походжав
по  горах,  приводив  до  ладу  ровер  і  роз’їжджав  на  ньому  по  околиці
Тельфсу.  Кілька  разів  навідувався  до  Інсбруку.  Деякі  залізничні
споруди  були  збомблені.  Мого  багажу,  висланого  з  Відня,  не  було
(і  ніколи  я  вже  його  не  побачив.  Але,  як  з’ясувалося  згодом,  у
добросердої  пані  Вайс  збереглися  всі  мої  записники  з  гімназійних
років,  шкільні  газетки,  папери,  бюлетені  «Основи»,  листуван¬
ня  -  все  те,  на  чому  базуються  ці  мої  спомини).
 У  небі  часто  з’являлися  літаки  аліянтів,  обстрілюючи  вирубану
в  скелях  залізничну  лінію  між  Інсбруком  та  Мітенвальдом  у  Баварії,
часом  пробували  скинути  бомби  на  мости  через  Інн,  але  не  влучали.
Ніякої  протилетунської  оборони  не  було,  але  й  від  літаків  шкода  була
невеликою.
 Весна  видалась  теплою  й  соняшною,  на  верхах  танув  сніг,  шуміла
вода  в  потоках,  зеленіли  свіжою  травою  полонини,  пускали  свіжі
бруньки  модереви.  Мене  тягнуло  в  гори.  Необачно  дряпаючися  без
стежки  до  вершка  Гоге  Мунде,  я  застряг  у  стрімкій  скельній  щілині,
далі  йти  вгору  було  неможливо,  піді  мною  видніло  провалля.  Але
все-таки  якось  я  спустився  додолу,  обійшовшися  переляком  та
подертими  штаньми.
 Мандруючи  ровером,  я  навчався  долати  стрімкі  підйоми  і  ще
важчі  з’їзди  в  долину  крутими  серпантинами,  подеколи  із  17-від-
сотковим  ухилом,  на  яких  курилися  й  не  витримували  гальма.
17  квітня  я  вибрався  в  Мітенвальд  кружним  шляхом  через  перевал
Fempass.  Дорога  вела  через  казкові  полонини,  з  яких  відкривалися
 160

панорами  засніжених  верхів.  Я  перестрів  кінну  підводу,  якою
їхала  селянська  родина  з-під  Городенки,  прямуючи  до  Bregenz  над
Боденським  озером  на  кордоні  з  Швайцарією.  Туди  ж  хотів  доїхати
своїм  автомобілем  і  німецький  капітан  зі  своїм  водієм,  ми  разом  зу¬
пинилися  і  заночували  у  відкритому,  але  порожньому  туристичному
готелі  на  перевалі.  Ми  розбалакалися,  капітан  припустив,  що  для
мене  «найкраще  було  би  перечекати  тут,  заки  скінчиться  ця  глупа
війна».  В  готелі  працювала  Павлина  з  Ворошиловграду,  були  ще
якісь  робітники  «зі  сходу».
 З  перевалу  відкривався  вид  на  Zugspitze,  найвищу  гору  в  німе¬
цьких  Альпах.  Казали,  що  в  готелі  під  цим  верхом  часто  бували
високі  німецькі  достойники.  На  гору  можна  було  виїхати  тури¬
стичним  фунікулером,  якого  долішня  станція  була  по  баварському
боці,  в  долині  під  перевалом.  Туди  йшла  моя  дорога,  якою  я  й
пустився  вниз  наступного  ранку,  доволі  швидко  добравшися  до
густого  лісу.
 День  був  соняшний,  на  синьому  небі  ні  хмаринки.  Тільки  звід¬
кись  узявся  малий  літачок,  що  повільно  кружляв,  знижуючи  лет.  Я
подивився  вгору  й  побачив,  що  від  близького  вже  літачка  з  червоним
хвостом  і  синьо-біло-червоними  позначками  на  крилах  відділилися
дві  чорні  цятки  й  полинули  вниз.  Я  швидко  кинувся  в  придорожній
рів  і,  визираючи  одним  оком  з-під  наплечника,  яким  накрив  голову,
побачив,  як  раптом  беззвучно  полинули  догори  поламані  дерева  і
кам’яні  брили,  а  тоді  так  само  беззвучно  почали  опадати  вниз.  І
лише  після  цього  пролунав  вибух,  за  ним  ще  один,  супроводжуваний
грюкотом  каміння,  що  сипалося  довкруги.  Потім  настала  тиша  і
щойно  тоді  мене  огорнув  панічний  страх,  я  зірвався,  побіг  навмання
з  дороги  в  ліс  і  припав  лицем  до  мокрого  моху  між  скелями.  Так
пролежав  я  досить  довго.  Нічого  не  діялося,  я  вернувся  на  дорогу.
Мій  припертий  до  каменя  ровер  стояв  так,  як  я  його  залишив,  тільки
в  передньому  колесі  чотири  сталеві  шпиці  були  розсічені  уламком
від  бомби.  Але  ще  можна  було  ним  їхати.
 Пополудні  я  добрався  до  Garmisch,  німецького  центру  альпій¬
ського  лещатарства,  де  трохи  підлатав  ровер.  У  цьому  гірському
 11-11-970
 161

містечку  було  глітно  від  утікачів  з  Мюнхену.  Я  переночував  у
якійсь  фармерській  стодолі  при  дорозі  до  Мітенвальду  (де  пізніше
містилися  табори  для  українських  «переміщених  осіб»)  і  наступного
дня  повернувся  на  австрійську  територію  через  мальовничий  Seefeld
назад  до  Тельфсу.  За  ці  три  дні  я  проїхав  коло  150  км.
 В  кінцевих  днях  квітня  я  часто  навідувався  до  Інсбруку,  го¬
ловного  міста  Тиролю,  по  новини  з  українського  комітету  та  про
те,  що,  власне,  діється  у  світі.  З  хаотичних  офіційних  воєнних  по¬
відомлень  можна  було  мати  тільки  загальне  уявлення  про  розвал
Райху,  якісь  переговори  адмірала  Деніца  з  аліянтами,  невхильний
марш  американських  та  російських  армій.  Кілька  разів  на  день  гуділи
алярмові  сирени,  з  радіо  лунали  заклики  до  «віри  в  Німеччину»  та
запевнення  про  «нову  лінію  оборони  альпійської  твердині»  (хоч  у
місті  не  було  видно  ніякого  війська).  Ультральояльні  до  того  часу
австрійські  обивателі  вже  одверто  покпивали  собі  з  «прусаків»  та
подейкували  про  «вільну  Австрію».  Ходили  фантастичні  поголоски
про  планований  «новий  монархічний  уряд  у  Відні»,  говорили,  що
«треба  буде  гнати  в  шию  тих  проклятих  туполобих  прусаків»  і
таке  інше,  по  стінах  вимальовували  червоно-біло-червоні  смуги
австрійського  прапора.
 До  українського  комітету  зголошувалися  все  нові  люди,  я  зу-
стрінув  багато  знайомих  з  Відня.  Почав  також  діяти  російський
національний  комітет,  пішла  чутка  про  арешт  ген.  Власова.
 До  нашого  Тельфсу  прийшла  невелика  військова  частина,
розташувалися  коло  моста  через  річку  Інн,  сказали  людям  три¬
матися  одцалік,  «бо  міст  буде  підірваний,  як  тільки  наблизяться
ворожі  танки».  Але  міст  залишився  цілий,  уранці  3  травня  впало
декілька  пострілів,  і  на  головну  вулицю  села  ввійшла  американська
передова  стежа.  Мали  кругляві  шоломи,  пом’яті  уніформи  з  сук¬
няними  поясами  й  високі  шнуровані  черевики  на  м’яких  Гумових
підошвах,  зовсім  не  подібні  до  тяжкого,  підбитого  цвяхами  взуття
німецької  армії.  На  ґанках  з’являються  австрійські  прапори,  цікаві
тирольці  недовірливо  приглядаються  новоприбульцям,  але  виглядає,
 162

що  таке  військо  не  справляє  на  них  серйозного  враження.  Вийшов
і  я  зі  своїм  фотоапаратом  на  шиї.  Дорогою  крокувало  троє  вояків  з
рушницями,  один  із  них  побачив  мій  Rolleiflex,  зняв  його  з  мене  й
пішов  собі  далі.  Наступного  дня  на  Інсбрук  посунули  довгі  валки
великих  танків  і  вантажних  машин.  На  сусідньому  до  нас  городі
розташувалася  польова  кухня.  Кремезний  негр  відчиняв  пушки  з
бресквами  і  розливав  приділи  воякам,  які  стояли  в  черзі.  Побачивши
мене,  прикликав  кивком  пальця  і  добродушно  налив  повну  миску
солодкого  компоту.
 Цього  ж  пополудня  на  нашу  хату  наскочило  яких  десять  аме¬
риканських  вояків,  порозбивали  двері  і  замки  шаф,  з  нашого  гори¬
ща  забрали  фотографічні  фільми,  пару  туристичних  черевиків,
порозкидали  книжки,  в  кухні  посмажили  яйця  наших  господинь.
Подібно  потерпів  один  із  наших  сусідів,  якому  пропав  добрий
светер,  вуджене  м’ясо  і  годинник.  Наступного  дня  ми  добилися  зі
скаргою  до  американського  капітана,  який  сказав  нам,  що  цей  бата¬
льйон  уже  вийшов  із  Тельфсу  і  що  він  за  них  не  відповідає.  Більш
формальні  комерційні  трансакції  між  вояками  й  місцевими  жінками
нав’язувалися  за  допомогою  шоколяди,  якою  американська  армія,
як  виглядало,  була  дуже  добре  забезпечена.
 У  Великодню  Суботу  5  травня  були  розклеєні  офіційні  про-
клямації  для  населення.  Австрійці,  тому  що  брали  участь  у  війні
по  боці  Німеччини,  будуть  трактовані  як  переможений  нарід,  хоч
можливе  відновлення  самостійної  Австрії  в  майбутньому.  Обме¬
жується  користування  поїздами,  телефонами.  Окремі  приписи
стосуватимуться  чужинців,  які  зобов’язані  реєструватися.
 Ми  вибрали  делегацію  до  бургомістра  Тельфсу,  щоб  з’ясувати
наше  становище  як  утікачів.  Такі  ж  заходи  почав  робити  наш  ко¬
мітет  в  Інсбруці,  який  переорганізувався  на  зборах  в  міському
парку  після  Великоднього  богослужіння  в  неділю  6  травня.  Але
ні  цивільна,  ні  нова  військова  влада  ще  не  була  оформлена,  ніхто
не  був  готовий  до  рішень  про  наш  статус.  Були  всякі  суперечливі
поголоски:  що  нас  мають  переселити  до  табору,  який  організо¬
вують  у  місцевості  Landeck,  кілометрів  60  на  захід  від  Інсбрука,
 її*
 163

що  маємо  чекати  на  «репатріяційні  комісії»,  що  американську
адміністрацію  має  заступити  французька.  Між  американськими
старшинами  знайшовся  «руснак»  закарпатського  походження,  якому
цікаві  були  наші  справи,  але  він  нічого  не  міг  сказати  про  політику
й  заміри  військової  адміністрації.  Цього  ж  дня  на  головній  вулиці
Інсбрука  була  військова  парада.  Нам,  звиклим  до  «гусячого  кроку»
німців  з  грімким  притупуванням,  дивним  виглядав  досить  свобідний
хід  американців  під  звуки  джазового  ритму  оркестри.
 У  вівторок  8  травня  проголошено  капітуляцію  Німеччини.  Для
нас,  серед  непевности  й  неясних  сподівань,  починався  новий  період
життя.

Додаток
Павло  Скарон  і  його  травестована  «Енеща»
Верґілія  (Le  Virgile  Travesti)
 (домашнє  завдання  з  української  літератури,
 1  кл.  Ліцею,  травень  1939)
 У  першій  половині  XVI  ст.  появився  у  Франції  новий  літера¬
турний  жанр  -  бурлеска.  Оця  мода  писати  переважно  смішні  тво¬
ри,  невибагливо  реготатися  з  усього  та  з  усіх,  не  шануючи  ніяких
авторитетів,  прийшла  з  Італії  та  відразу  знайшла  у  Франції  догідні
умовини  для  свойого  розвитку.  Бурлеска  вмить  сталася  неначе  літе¬
ратурною  хворобою.  Звідкись  узялися  сотні  письмаків  і  віршунів,
маркізи  й  лакеї  хватали  за  перо  та  множили  без  ліку  кумедні  та
дивоглядні  вірші.  «Бурлеска  прийшла  у  Францію,  там  всадовилася
і  зробила  страшне  спустошення»,  -  пише  сучасник41.  «Цей  шал
бурлески...  зайшов  так  далеко,  що  книгарні  не  приймали  нічого,  що
не  мало  цеї  назви;  з  іґнорації,  а  може,  щоб  ліпше  продати  свій  товар,
вони  надавали  її  навіть  речам  найповажнішим  у  світі,  щоб  тільки
були  вони  написані  віршем».  1649  року  появилася  в  Парижі  доволі
слаба,  але  серйозна  п’єса,  що  їй  видавець  надав  ось  який  кумедний
заголовок:  «Терпіння  нашого  Спасителя  у  бурлескних  віршах»*2.
 41  Histoire  de  I’Academie  Frangaise,  1692;  Juleville:  Histoire  de  la  literature
frangaise,  p.  79.
 42  В  оригіналі  -  La  passion  de  Notre  Seigneur  en  vers  burlesques.
 165

Душею,  а  почасти  й  спричинником  цеї  незвичайної  ворохобні
в  літературі  був  Павло  Скарон  (1610-1660).  Був  він  в  міру  очи-
таний,  але  систематичного  знання  мав  мало,  зате  багато  було  в
нього  здорового  розуму  й  веселосте.  Мову  знав  він  непогано  та
вмів  нею  орудувати.  Крім  цього,  мав  добрий  сатиричний  талан.
Скарон  писав  багато,  віршем  і  прозою,  не  раз  поспіхом,  недбало
й  хаотично,  але  все  з  гумором.  Жало  своєї  сатири  звернув  Скарон
проти  французької  «сальонової  літератури»  -  довжезних  романів
із  великими  історичними  сюжетами,  великими  словами  та  пере¬
солодженими  почуваннями,  а  головно  проти  її  мови.  Письменниці
цього  жанру,  як  d’Angenne  та  M-lle  de  Scudery,  бережучись  від
усякої  вульгарносте  та  простацтва,  створили  дивоглядну  мову,
повну  парафраз,  алюзій  та  незрозумілих  для  звичайної  людини
зворотів.  І  так,  наприклад,  слово  «свічка»  було  для  них  надто
вульгарне,  тож  заступали  його  зворотом  «доповнення  сонця»,  а
замість  писати  просто  «випити  склянку  води»  вживали  дивогляд¬
ного  «взяти  внутрішну  купіль».
 Воюючи  з  цею  пересадністю  й  афектацією,  написав  Скарон
«Roman  comique»  -  веселу  пародію:  на  місце  принців  Мавританії
чи  князівен  Етіопії  увів  бідних  мандрівних  комедіянтів,  героїчні
історичні  події  заступив  реальними  пригодами,  а  афектації  та
штучності  протиставив  щирий,  тривіяльний,  а  то  й  цинічний  сміх.
Подібні  і  його  комедії,  у  яких  насміхався  зі  шляхетських  звичаїв  та
поетів  «високого  стилю».
 Ані  Roman  comique,  ані  доволі  слабі  комедії  не  здобули  Скаронові
розголосу.  Він  став  славний  перш  усього  як  автор  перелицьованої
Енеїди  п.  з.  «Le  Virgile  Travesti»,  написаної  в  роках  1648-53.  У
вступі  та  в  багатьох  місцях  тексту  Скарон  нібито  поважно  пере¬
прошує  читачів,  що  він  не  все  представляє  так,  як  «пан  Верґілій»,
що,  «як  усім  відомо  -  не  дурний»,  -  хоч,  властиво,  змінює  дуже
мало.  У  ядерних  8-складових  віршах  переповідає  докладно  і  з  усі¬
лій  Верґілієвими  подробицями  пригоди  Енея  та  його  «троянської
банди»,  а  розписується  так  широко,  що  не  раз  там,  де  у  Вергілія  два
рядки,  у  нього  їх  з  десять.  Сам  Скарон  каже,  що
 166

...pour  dire  que  le  matin  vint
j  ’ai  fait  de  vers  plus  que  vingt43.
 Але  подібність  між  оригіналом  і  травестією  тільки  в  акції.
Верґілій  оповідає  про  дивні  пригоди  своїх  героїв  з  повагою  та
пієтизмом;  Скарон  зовсім  не  переймається  важністю  дії  та  про  все
розказує  як  про  буденні  справи,  насмішливим  і  легковажним  тоном.
Напр.,  оповівши  про  смерть  Дідони,  ось  так  кінчить  IV  пісню:
 Je  пе  sais  si  la  chose  est  vrai
Didon  mourut,  Iris  s  ’enfuit
Adieu,  bonsoir  et  bonne  nuif4.
 Або  інший  приклад:  Еней  говорить  Дідоні  про  появу  свойого
батька.  У  Верґілія  це  виглядає  ось  як:
 ...  Тінь  батька  Анхіза,
 Як  лиш  у  темінь  вогкую  ніч  землю  огорне  і  зайдуть
Зорі  огнисті,  мене  зазиває  крізь  сон,  його  образ
Вічно  мене  непокоїть45.
 А  Скарон  пише  підсміхаючись:
 Touts  les  nuits  топ  pere  Anchise
Me  vient  tirer  par  та  chemise
Et  me  crie:  Homme  sans  vertu!
 A  quoi  diable  t’amuses  tu46  ?
 І  таке  всюди:  де  у  Верґілія  повага  й  патос,  там  у  Скарона
легковажність  і  гумор.  Не  пощадив  він  і  самих  героїв.  Скарон
 43  Щоб  сказати,  що  ранок  прийшов,  я  наробив  більш  як  двадцять  віршів.
(Пісня  V,  т.  II,  с.  100).
 44  Я  не  знаю,  чи  ця  річ  є  правдива.  Дідона  померла,  Ірис  втекла.  До
побачення,  добрий  вечір  і  добраніч.  (Пісня  IV,  т.  III,  с.  88).
 45  Пісня  IV,  том  II,  вірші  106-109  (переклад  Б.  Тена).
 46  Кожної  ночі  мій  батько  Анхіз  приходить  тягнути  мене  за  сорочку  і  мені
кричить:  чоловіче  без  чести!  На  якого  чорта  ти  забавляєшся?  (Пісня  IV,  т.  II,
с.  64).
 167

Qui  tient  bien  de  la  puanteur
Mais  ce  petit  defaut  s  ’excuse
En  une  nation  camuse48.
 Отак  осмішив  Скарон  Верґілієвих  героїв  та  з  могутніх  богів,
великих  вождів  і  надлюдей  зробив  крикливих,  нешкідливих
старичків,  боязливих  дурнів  та  гротескових  заводіяк.  Одначе
Скарон  умів  задержати  міру  (а  цього  саме  бракувало  більшості
інших  бурлескних  поетів).  В  осмішуванні  античних  постатей  він
ніколи  не  посунувся  задалеко,  тому-то  й  усі  герої  та  мешканці
Олімпу,  хоч  і  обдерті  з  традиційної  поваги  -  все  ж  таки  ще  є  нам
симпатичні.
 Травестуючи  латинського  автора,  дуже  часто  вживає  Скарон
анахронізмів,  у  яких  любувалися  бурлескні  поети.  Не  раз  каже
він  своїм  героям  говорити,  думати,  вбиратися  та  їсти  так  само,
як  це  робили  сучасні  йому  французи.  Еней  у  жупані  шкварить
припудрованій  Дідоні  цвітасту  промову  в  двірському  стилі  XVII  сто¬
ліття,  деколи  набожно  хреститься  та  говорить  «отченаші»,  а  німфа
Дейопея
 ...parle  fort  bien
En  Espagnol,  en  Italien
Le  «Cid»  du  poete  Corneille
Elle  recite  a  merveille49.
 Картагіна  -  це  зовсім  новітнє  місто,  що  його  Юпітер  на  просьбу
сварливої  Дідони  зробив  столичним  та  заложив  там  кілька  колегій.
 48  Не  хочу  заперечувати  мій  довг.  І  тут,  і  всюди  розтрублю,  що  ніде  не  можна
побачити  кращих  людей,  як  мешканці  Картаґіни,  якщо  не  брати  до  уваги,  що
вони  мають  трохи  засмалене  лице  -  не  ображуючи  вас.  І  сам  не  знаю,  який
запах,  що  досить  близький  до  смороду.  Але  цей  малий  дефект  можна  пробачити
носатій  нації.  (Пісня  IV,  т.  І,  с.  62).
 49  Говорить  дуже  добре  по-еспанськи  і  по-італійськи,  а  «Сіда»  поета  Корнеля
рецитує  чудово.  (Пісня  І,  т.  І,  с.  8).
 169

Тільки  в  одному  місці  Скарон  перестає  сміятися  і  -  на  диво  -  го¬
ворить  зовсім  поважно.  Це  при  описі  пекла,  куди  всаджає  гіпокри-
тів  та  девотів,  що  їх  опісля  висміяв  Мольєр  у  свойому  «Тартюфі».
Скарон  бачить,  як  мучаться
 ..  .des  devots
 с  ’est  a  dire  fausses  bigotes
Qui  tiennent,  que  le  grimacer
Peut  tous  les  peches  effacer
Et  sans  etre  humble,  charitable
Qu  ’a  Dieu  I  ’on  peut  etre  agreable50.
 А  дальше,  вже  наче  на  другому  плані,  бачить  він  злих  князів,
міністрів,  банкирів,  підкупних  суддів  та  інших  грішників.  Але  по¬
важний  стиль  чужий  Скаронові,  і  він  вже  кількадесят  рядків  дальше
втікає  на  Елізейські  поля  і  наводить  прекумедний  діялог  старого
Анхіза  з  його  розумним  синочком,  який  ніяк  не  може  розчовпати,
як  то  душі  переходять  із  одного  тіла  у  друге.
 «Le  Virgile  Travesti»  -  це  літературний  твір  середньої  вартости.
Недостає  йому  дбайливого  викінчення  й  суцільносте51,  а  чимало
обнижує  вартість  твору  те,  що  він  недокінчений.  Химерний  автор
урвав  «Енеїду»  в  половині  8-ї  пісні.  Все  ж  таки  письменницька
діяльність  Скарона  не  проминула  безслідно.  Своїм  сардонічним
сміхом  погасив  він  трохи  запал  і  порив  до  великих  історичних
сюжетів,  великих  почувань  і  великих  слів,  що  тоді  були  в  моді.
«Його  оригінальність,  -  пише  проф.  П.  де  Жульвіль52,  -  його
головна  заслуга  в  тому,  що  він  був  дуже  веселий,  хоч,  може,  ця
веселість  трохи  хвороблива.  Він  багато  та  всіми  засобами  за¬
бавляв,  а  також  неначе  всім  проголосив  право  сміятися  доволі
 50  Девоти,  це  значить  фальшиві  святоші,  що  думають,  що  викривлене  лице
може  стерти  їм  усі  гріхи  і  що  можна  подобатися  Богу,  не  бувши  покірним  і
милосердним.  (Пісня  VI,  т.  VI,  с.  20).
 51  Doumil,  р.  20.
 52  P.  de  Juleville  (Vol.  IV,  p.  401).
 170

довго  перед  Мольєром,  на  порозі  доби,  що  могла  стати  занадто
урочиста  й  поважна».
 Видається  неправдоподібне,  що  цей  Скарон,  такий  «дуже
веселий»  у  своїх  творах,  мав  дуже  невеселе  життя.  Доля  справді
гірко  закепкувала  собі  з  цього  весельчака,  прикувавши  його
спаралізованого  до  крісла.  Скарон  терпів  тихо,  з  затисненими  зубами
та  тільки  раз  згадав  про  свої  терпіння  -  у  своїй  епітафії,  що  справді
зворушлива:
 Celui,  qui  су  maintenant  dort
Fit  plus  de  pitie,  que  d’envie
Et  souffrit  mille  fois  la  mort
Avant  que  de  perdre  la  vie.
 Passant,  ne  fais  id  de  bruit
Garde  bien,  que  tu  ne  I  ’eveille
Car  void  la  premiere  nuit
Que  le  pauvre  Scarron  sommeille53.
 Скаронова  травестія  Верґілієвої  «Енеїди»  напевно  була  знана
Іванові  Котляревському54.  Він  знав  дуже  добре  французьку  мову  та
був  обзнайомлений  із  французькою  літературою,  а  про  Скаронову
травестію  міг  довідатися  хоч  би  навіть  зі  згадки  про  неї  в  травестії
Котельницького.  Одначе  «Перелицьована  Енеїда»  та  «Virgile
Travesti»  мають  тільки  одне  спільне  -  Верґіліїв  сюжет.  Підхід  до
теми,  тенденція,  мистецьке  опрацювання  та  дух  обох  творів  зовсім
різняться  між  собою.  Отже,  безсумнівне  знайомство  Котляревського
з  травестією  Скарона  ні  в  чому  не  відбилося  на  «Перелицьованій
Енеїді».  Котляревський  створив  оригінальний  твір.
 53  Той,  хто  тут  тепер  спить,  заслуговує  більше  співчуття,  як  заздрости,  і
тисячу  разів  стерпів  смерть,  заки  втратив  життя.  Прохожий,  не  роби  тут  галасу,
вважай,  щоб  його  не  збудити,  бо  це  перша  ніч,  коли  бідний  Скарон  дрімає.
(Larousse,  1929,  р.  1673).
 54  У.  Стешенко:  Енеїда  Котляревського  в  порівнянні  з  іншими  текстами,
с.  59.

Уявна  і  наявна  історія  одного  регіону
1
 Коли  у  1772  р.  дійшло  до  першого  поділу  Польщі,  Габсбурґи
мали  дуже  приблизне  уявлення  про  новоприєднані  східні  території.
Австрійській  армії  наказали  йти  на  схід  аж  до  кордону  з  новим
сусідом  -  Російською  імперією.  Крайньою  точкою  просування  була
визначена  ріка  Підгірці.  Але  така  річка  існувала  лише  на  карті  -  у
природі  її  просто  не  було  (правдоподібно,  малася  на  увазі  річка
Серет).  Після  тривалих  пошуків  вигаданої  ріки  змучені  і  вичерпані
австрійські  частини  зупинился  на  р.  Збруч  і  вирішили  не  йти  далі1.
 Великим  було  б  їхнє  здивування,  коли  б  хтось  їм  сказав,  що
цим  своїм  випадковим  рішенням  вони  встановили  один  із  най¬
важливіших  і  найбільш  дискутованих  культурних  кордонів  у
Центральній  і  Східній  Европі.  Семюел  Гантинґтон  у  голосній
книжці  «Сутичка  цивілізацій  і  творення  нового  світового  ладу»
(1996)  використав  Збруч  як  один  із  головних  маркерів  крайнього
просування  Західної  Цивілізації  на  Схід  -  кордон,  уздовж  якого,
на  його  думку,  розвиватимуться  великі  конфлікти  майбутнього2.
 1  Zbigniew  Fris,  Galicja  (Wroclaw,  2000),  s.  8.
 2  Samuel  P.  Huntington,  The  Clash  of  Civilizations  and  the  Remaking  of
World  Order  (New  York,  1996),  p.  159.
 173

Але  Гантинґтон  теж,  мабуть  би,  здивувався,  коли  би  йому  вказали
на  існування  схожого  культурно-політичного  кордону  за  кількасот
кілометрів  на  Захід  від  «православного»  Збруча,  біля  самого
витоку  «католицької»  Вісли,  якраз  там,  де  вона  робить  петлю
навколо  Кракова.  Багато  поляків  схильні  вважати  цей  кордон
«цивілізаційним».  Тривкість  цього  кордону  підтвердили  недавні  по¬
дії.  Коли  1995  року  в  посткомуністичній  Польщі  відбувалися  другі
президентські  вибори,  виборці  по  один  бік  кордону  голосували
за  антикомуністичного  кандидата  Лєха  Валенсу,  по  другий  -  за
колишнього  комуніста  Квасневського.  Після  поразки  прихильники
Валенси  поставили  біля  Вісли  саморобний  прикордонний  стовп
із  красномовним  написом:  «Цісарсько-Королівська  Галичина:
іноземцям  вхід  заборонений».
 Встановлення  цього  стовпа  було,  звісно,  жартом.  Але  серйозні
дослідження  показують,  що  багато  десятиліть  по  тому,  як  перестала
існувати  сама  імперія  Габсбурґів,  австрійська  спадщина  виявилася
таки  дуже  живучою  у  свідомості  і  поставах  мільйонів  громадян  як
України,  так  і  Польщі.  Варшавський  політолог  Томаш  Зарицький
проаналізував  виборчу  географію  п’яти  посткомуністичних  держав:
Чехії,  Польщі,  Словаччини,  Угорщини  й  України.  Його  аналіз
показав,  що  серед  численних  земель  цього  великого  регіону  стара
австрійська  Галичина  займає  виняткове  місце.  За  його  словами,
«це  одне  з  небагатьох  місць,  де  хочеться  вийти  за  межі  сучасних
політичних  кордонів  і  виявити  різниці  на  польсько-українському
політичному  просторі,  щоб  показати  живучість  кордонів  Галичини
з  XIX  століття»3.
 Історичним  парадоксом  є  те,  що  мало  хто  відчував  це  в  XIX  сто¬
літті.  Для  українських  і  польських  інтелектуалів  та  політиків
австрійська  Галичина  була  штучним  утворенням,  з  існуванням
якого  можна  було  згодитися  лише  тимчасово,  під  тиском  об¬
ставин,  поки  не  буде  відроджено  їхні  великі  історичні  батьківщи¬
 3  Tomasz  Zarycki,  The  New  Electoral  Geopraphy  of  Central  Europe.  Com¬
parative  study  of  regional  political  cleaveages  in  Czech  Republic,  Hungary,
Poland,  Slovakia,  and  Ukraine  (Lund-Warszawa,  1998),  p.  58.
 174

ни  -  Україну  «від  Сяну  до  Дону»  та  Польщу  «від  моря  до  моря».
Польський  письменник  Маврицій  Дзєдушицький  скаржився  у
середині  XIX  століття,  що  Габсбурґи  хочуть  «створити  якусь
неісторичну  Галичину»4.  Цю  думку  -  не  дослівно,  але  за  змістом  -
повторив  галицько-український  «будитель»,  член  Руської  трійці
Яків  Головацький.  Свій  історично-статистичний  опис  цього  краю
він  почав  із  підкреслення  «неорганічного  характеру»  королівства
Галіції  і  Лодомерії,  утвореного  після  поділу  Польщі  1772  року,
котрий,  «як  відомо,  був  проведений  поза  всякими  історичними
основами»5.
 Тепер,  коли  вже  існує  незалежна  Польща  і  самостійна  Україна,
більшість  українських  і  польських  інтелектуалів  з  Галичини  не
згодилися  б  з  Головацьким  і  Дзєдушицьким.  Окрім  галицького
печива  і  галицької  кави,  «галицька  природа»  виявляється  у  спе¬
цифічних  політичних  поставах  мешканців  української  і  поль¬
ської  Галичини.  Галичани  відзначаються  консервативними
поглядами,  сильно  позначеними  релігійним  -  католицьким  і
греко-католицьким  -  впливом.  Вони  виявилися  дуже  опірними  -
військово,  політично  й  ідейно  -  супроти  комуністичного  режиму.
На  відміну  від  мешканців  колишніх  російських  територій,
у  галичан  виявився  розвинутіший  і  чутливіший  «громадський
нерв»  -  тому  тут  громадянське  суспільство  є  особливо  розбудо¬
ваним.
 Живучість  Королівства  Галичини  і  Лодомерії  після  його
фізичної  смерти  показує,  що  у  процесі  творення  історичних  ре¬
гіонів  політика  сильніша  за  географію,  а  політика  й  географія
разом  поступаються  культурі.  Проте  й  сама  культура  є  надзви¬
чайно  динамічним  і  пульсуючим  чинником.  Це  засвідчують,  зо¬
крема,  докорінні  зміни  образу  самої  Галичини  протягом  життя
кількох  поколінь.  У  XIX  ст.  вона  була  всеевропейським  символом
 4  Zbigniew  Fris,  Op.  cit.,  s.  58.
 5  Яковь  Головацкій,  “Карпатская  Русь.  Географическо-статистическіе
и  историко-зтнографическіе  очерки  Галичиньї,  Северо-Восточной  Угрій  і
Буковини”,  Славянский  Сборник,  т.  2  (Спб.,  1878),  с.  55.
 175

бідности  і  відсталости.  Для  перших  австрійських  чиновників
Галичина  була  «напівазією»,  «австрійським  Сибіром»  -  таким
упослідженим  і  нецивілізованим  видавався  їм  цей  край.  Самі
галичани  кпили  собі  з  офіційної  назви  «Королівства  Галичини
і  Лодомерії»,  переінакшуючи  його  у  «Королівство  Голячини
і  Голодомерії».  «Галицькі  злидні»  і  «галицька  мораль»  були
всеевропейською  «торговою  маркою»  цього  краю,  а  у  самому
Відні  поняття  «галицький  граф»  вживали  на  означення  шахраїв-
самозванців.  Досить  прочитати  Івана  Франка,  Йозефа  Рота  чи
Ярослава  Гашека,  щоб  переконатися  у  справедливості  цих  образів.
 Не  так  є  після  падіння  комунізму.  Разом  з  посткомуністичною
трансформацією  видозмінилося  й  саме  значення  терміна  «Гали¬
чина».  З  поняття  географічно-політичного  він  перетворився  на
означення  альтернативної  моделі  культури,  політики  і  суспільного
життя6.  Габсбурзька  імперія  ніколи  не  могла  служити  символом
досконалого  політичного  устрою  чи  економічного  чуда.  Але  для
мільйонів  сучасних  мешканців  Східної  і  Центральної  Европи
вона,  за  влучною  характеристикою  британського  історика,  була
«найраціональнішим  з  того,  що  існувало  у  цьому  регіоні  до  чи
після  [неї]»7.  Громадяни  посткомуністичної  України  і  Польщі
воліють  не  згадувати  про  злидні  і  цивілізаційну  занедбаність
Галичини.  В  австрійському  періоді  своєї  національної  історії
вони  шукають  і  возвеличують  ті  суспільні  вартості,  котрих  їм  так
бракує  у  щоденному  житті.  Польські  і  -  тим  більше!  -  українські
бюрократи  не  витримують  жодного  порівняння  з  габсбурзькими
чиновниками.  Так  само  віденська  австрійська  влада  з  її  найвищим
уособленням  -  сивоголовою  постаттю  Франца  Йосифа  з  розкіш¬
ними  бакенбардами  -  виглядає  набагато  привабливішою  і  ста-
 6  Jadwiga  Kowalikowa,  «Slowo-Galicija  -  dawniej  і  dzis  czyli  Habent  sua
fata  verba»,  Halina  Kurek,  Francisz  Tereszkiewicz,  red.,  Inteligencja  Potud-
niowo-Wschodnich  Ziem  Polskich  (Krakow,  1998),  s.  219.
 7  Edward  Crankshaw,  The  Fall  of  the  House  of  Habsburg  (London,  1981),
p.  3.
 176

вільнішою  порівняно  з  короткотривалими  диктаторсько-попу¬
лістськими  режимами  у  Москві,  Берліні,  Варшаві  і  Києві.  Ав¬
стрійська  залізниця  ніколи  не  була  такою  змодернізованою,  як
сучасна  українська  чи  польська.  Але  вона  була  просто  надійною,
і  тодішні  поїзди  зі  Львова  чи  Кракова  добиралися  до  Відня
набагато  швидше,  аніж  сьогоднішні.  Покликання  на  стару  добру
«бабцю-Австрію»  як  на  втрачену  центральноєвропейську  Арка-
дію  служить  аргументом  на  користь  «повернення  до  Европи»  -  бо
раз  «і  ми  там  були»,  то  ми  маємо  історичне  право  бути  там  знову.
 2
 Між  справжньою  і  вигаданою  Галичиною  пролягає  ціла  прірва
фантазії.  Фантазії,  витвореної  жменькою  сучасних  галицьких  ін¬
телектуалів  і  політиків,  котрі  зачитуються  Бруно  Шульцом,  п’ють
каву  «по-віденськи»  і  святкують  дні  народження  Франца  Йосифа.
їх  важко,  ба  майже  неможливо  переконати,  що  більшість  галиць¬
кого  населення  тужить  не  за  уявною  і  мало  знаною  їм  «Цеканією»
(цісарсько-королівською  монархією  Габсбургів),  а  за  добре  відомою
їм  старою  «ЦКанією»  -  колишнім  Совєтським  Союзом  в  Україні
та  «Комуною»  в  Польщі,  де  була  дешева  ковбаса,  стовідсоткова
зайнятість  і  безплатні  літні  табори  відпочинку  для  дітей.
 Навряд  чи  варто  сміятися  з  цих  «мрій  відрубаної  голови».
Історики  знають:  нерідко  те,  що  думають  люди,  є  набагато  важли¬
вішим,  аніж  те,  що  є  насправді8.  Але  між  тими  двома  крайноща¬
ми  -  наявним  і  уявним  -  є  ще  одне  велике  і  малодосліджене  поле:
те,  що  могло  би  бути,  якби  не  воля  історичного  випадку.  Історичні
проходи  цим  полем  є  вкрай  потрібними  для  зрозуміння  феномену
Галичини.  Що  було  б,  якби  австрійські  війська  1772  року  зу¬
пинилися  не  на  Збручі?  Або  коли  б  Марія  Тереза  не  піддалася  на
вмовляння  пруського  імператора  Фридриха  II  і  згодилася  віддати
Галичину  Катерині  II?  -  адже  російський  гарнізон  уже  стояв  у
 8  A.  J.  P.  Taylor,  The  Struggle  for  Mastery  in  Europe,  1848-1918  (Oxford,
1991),  p.  17.
 12-11-970 	177

Львові,  готовий  перейняти  контроль  над  усією  територією.  Чи
не  нагадувала  б  тоді  сучасна  Україна  сучасну  Білорусію,  жодній
з  територій  якої  після  розділів  Польщі  у  1772-1795  pp.  так  і  не
вдалося  побувати  на  «Заході»?
 Близько  двадцяти  років  тому  на  археологічних  розкопках
княжого  Галича  -  історичної  столиці,  котра  дала  назву  всьому
краєві,  -  я  почув  історію,  яка  може  бути  добрим  прикладом  корис¬
носте  роздумів  на  тему  «що  було  б,  якби...».  Її  розповів  місцевий
житель  -  старезний  дід,  що  у  спекотний  літній  день  сидів  на
березі  розкопу  у  поношеному  костюмі  з  краваткою  і  курив  одну  за
одною  дешеві  цигарки  «Верховина».  Він  був  такий  старий,  що  ще
пам’ятав  австрійські  часи.  З  початком  Першої  світової  війни  його
прикликали  до  армії  і  відправили  до  Кракова  стерегти  у  тюрмі
політичних  в’язнів.  В  обов’язки  конвоїра  входило  супроводжувати
арештованих  до  туалету.  Слово  «туалет»  може  звучати  тут  як
історичний  анахронізм,  бо  передбачає  хоча  б  найпримітивніше
сантехнічне  устаткування.  Нічого  такого  не  було  в  австрійських
тюрмах.  Тодішні  туалети  були  невеликими  дерев’яними  спо¬
рудами,  встановленими  над  вигрібними  ямами.  Через  свою  хитку
і  просту  конструкцію  вони  були  місцем  втечі  для  багатьох  в’язнів,
тому  їх  треба  було  стерегти  особливо  пильно.  Нашому  оповідачеві
довелося  відпровадити  до  туалету  арештанта,  котрий  запам’ятався
йому  особливо:  низький,  лисий,  з  надзвичайно  жвавою  жести¬
куляцією.  Коли  за  який  час  з  дерев’яного  будиночка  перестали
долинати  будь-які  звуки,  конвоїр  наказав  арештантові  негайно
виходити.  Відповіді  не  було.  Тоді  він  повторив  свою  вимогу  ще
раз  -  але  з  таким  самим  результатом.  Занепокоєний  солдат  зняв
з  плеча  рушницю  і  націлив  її  на  двері  туалету,  погрожуючи,  що
стрілятиме.  Погроза  подіяла:  двері  туалету  відчинилися,  і  звідти
появилося  зніяковіле  лице  арештанта.  «Уявляєте,  -  питав  наш
оповідач  сімдесят  років  по  тому,  -  що  було  б,  якби  я  його  за¬
стрілив?»
 Суть  цієї  історії  полягала  в  тому,  що  арештантом  був  ніхто
інший,  як  Володимир  Ілліч  Ульянов,  більш  відомий  усьому  світові
 178

як  Владімір  Лєнін.  Уявім  собі,  що  сталося  б  не  лише  з  Галичиною,
а  й  з  усім  світом,  коли  б  невідомий  український  галицький  селянин
застрілив  у  серпні  1914  року  «вождя  світової  пролетарської  рево¬
люції»?  Чи  була  би  тоді  сама  ця  революція  трьома  роками  пізніше?
Чи  були  би  голодомор  і  репресії  в  Україні  1930-х  років,  совєтська
анексія  Галичини  у  1939-му,  совєтизація  Польщі  у  1940-1950-х  і
т.  д.?  Чи  існував  би  тоді  взагалі  Берлінський  мур?
 Для  симетрії  хтось  мусив  би  також  розправитися  з  Гітлером,
поки  він  ще  не  став  Гітлером,  а  був  собі  звичайним  німецьким
єфрейтором  Шікльгрубером  на  фронтах  Першої  світової  війни.
Як  єфрейтору,  йому  доводилося  мати  справу  з  галицькими  се¬
лянами,  вдягнутими  в  мундири  цісарсько-королівської  армії.  За
його  словами,  вони  були  смердючими  і  брудними  недолюдьми,
ходячим  свідченням  недорозвинутости  слов’янської  раси.  Цікаво,
як  ставилися  селяни  до  цього  німецького  єфрейтора?  Чи  від¬
повідали  вони  на  його  зверхність  затаєною  ненавистю  -  адже  то
лише  любов  може  бути  не  взаємною?  А  коли  так,  то  цілком  мож¬
ливо,  що  на  фронті,  де  кулі  прилітають  звідусіль,  Гітлер  міг  впасти
жертвою  селянської  помсти.  Адже  селяни  мають  гостре  почуття
власної  гідности.  І  коли  б  це  сталося,  чи  була  би  тоді  Друга  світова
війна,  газові  камери  й  Освєнцім?
 Як  виглядав  би  світ,  коли  б  галичани  не  пропустили  своїх  ви¬
няткових  нагод  у  1914-1918  pp.?  Чи  були  б  їхні  повоєнні  роки
сповнені  довгими  сидіннями  у  кав’ярнях,  регулярним  ходінням  до
церков,  костелів  і  синагог,  недільними  сімейними  прогульками  і
час  до  часу  карнавалами?  Є  сильна  спокуса  відповісти  на  це  пи¬
тання  ствердно.  Але  з  одним-єдиним  застереженням:  це  був  би
світ,  різко  поділений  за  національним  принципом.  Українці,  поляки
і  євреї  ходили  би  до  своїх  окремих  кав’ярень,  так  само  як  вони
ходили  до  своїх  церков,  костелів  і  синагог.  В  останні  роки  існу¬
вання  монархії  Габсбурґів  міжнаціональні  відносини  досягали  там
крайньої  напруженосте,  і  сильні  націоналістичні  рухи  залишали
мало  шансів  як  для  цісарської  влади  в  центрі,  так  і  для  мирного
співжиття  на  окраїнах.  Галичина  була  цьому  добрим  прикладом.
Замах  на  Івана  Франка  в  1897-му,  вбивство  польського  намісника
 12* 	179

Анджея  Потоцького  українським  студентом  Мирославом  Сочин¬
ським  у  1908-му,  вбивство  українського  студента  Адама  Коцка
польськими  студентами  були  передвоєнними  прелюдіями  до
українсько-польської  війни  1918-1919  pp.  з  її  взаємними  україн¬
сько-польськими  етнічними  чистками  та  антиєврейським  погро¬
мом,  учиненим  польським  військом  після  відвоювання  Львова  від
українців.
 Є  всі  підстави  припустити,  що  у  світі,  долю  якого  визначали  б
галичани,  не  існувало  би  Освєнцімів  і  Ґулаґів.  Але  там  неминуче
було  би  багато  малих  і  великих  Сараєвих.  Власне  у  цьому  полягає
суперечливий  характер  австрійського  спадку.  З  одного  боку,
легальне  законодавство  і  ліберальний  режим  допоміг  розвинути
тут  традиції  громадського  життя  до  міри,  яка  була  і  залишається
недостатньою  для  територій  на  північ  і  схід  від  Галичини.  З  другого
боку,  це  було  дуже  націоналізоване  громадське  життя.  Знову  ж
таки  -  до  міри,  не  звичної  для  земель  на  північ  і  схід  від  краю.
Громадське  життя  і  співпраця  дуже  рідко  переступали  релігійні,
етнічні  і  національні  кордони  всередині  галицького  суспільства.
Більшість  модерних  громадських  інституцій  організовувалися
і  відвідувалися  відповідно  до  національної  ідентичности  їхніх
членів.  У  результаті  в  Галичині  виникло  не  одне,  а  декілька  грома¬
дянських  суспільств,  котрі  розвивалися  й  конкурували  між  собою
за  національним  принципом9.
 Іронія  історії  полягає  в  тому,  що  галичанам  треба  було  Сталіна
і  Гітлера,  щоб  ліквідувати  загрозу  численних  Сараєвих  у  своїй
малій  історичній  батьківщині:  Гітлер  винищив  євреїв,  а  Сталін
випровадив  поляків  за  Сян.  Внаслідок  цього  виникли  етнічно
чисті  українська  і  польська  Галичини.  Але  взамін  галичани  дістали
Освєнцім  і  Ґулаґ  -  модель  суспільства,  організованого,  на  відміну
від  австрійського,  за  наднаціональним  принципом,  бо  сиділи  і
гинули  там  і  українці,  і  поляки,  і  євреї.
 9  Walentyna  Najdus,  «Ksztaltowanie  si§  nowoczesnych  wi^zow  spoteczno-
organizacyjnych  ludnosci  ukrainskiej  Galicji  Wschodniej  w  dobie  konstytucyj-
nej»,  Henryk  W.  Zalinski,  Kazimierz  Karolczak,  red.,  Lwow.  Miasto.  Spdeczens-
two.  Kultura  (Krakow,  1998),  s.  166-167.
 180

з
 Спогади  Романа  Волчука  тим  і  цікаві,  що  дають  багатови¬
мірний  і  суперечливий  образ  історичної  Галичини  -  образ,  най¬
ближчий,  якщо  так  можна  сказати,  до  історичної  правди.  Тут  читач
знайде  опис  вихідної  будки  з  похилим  дашком  -  австрійського
туалету,  -  де  на  гострому  цвяшку  висіла  покраяна  вчетверо  стара
галицька  газета;  нужденних  і  малоосвічених  -  порівняно  з  че¬
ськими  -  галицьких  селян;  неасфальтованих  і  погано  освітлених
вулиць  Львова,  котрі  не  йшли  в  жодне  порівняння  з  вулицями
столичного  Будапешта;  саморобних  ужиткових  речей  -  бо  готові
речі  в  крамницях  були  дорогі  й  недоступні.
 Але  перш  за  все  і  понад  усе  читач  знайде  тут  точний  і  деталь¬
ний  опис  світу,  поділеного  на  національні  ґето.  Серед  міжвоєнних
українців  -  як  дорослих,  так  і  дітей  -  панує  загальна  ненависть
до  Польської  держави.  Питання  керівника  бандерівської  ОУН  «Чи
любиш  поляків?»  у  червні  1941  р.  до  молодих  українців  звучить
риторично  -  бо  очевидно,  що  на  нього  належалося  відповідати
«ні».  Комендант  молодіжного  (пластового)  табору  проф.  За-
клинський  співає  пісню:
 ...поборем  наших  ворогів
мадяр,  поляків,  москалів!
 Наукова  студентська  дискусія  в  окупованому  німцями  Львові
завершується  висновком  про  те,  що  націоналістична  ідеологія  Дон-
цова  з  її  проповіддю  насильства  і  жорстокости  «більш  відповідає
вимогам  нашої  доби»,  аніж  теорії  Липинського  з  проповіддю
української  політичної  (між-  і  надетнічної)  нації.
 Звичайно,  ці  національні  ґето  не  є  ізольованими  повністю.
Зовнішні  контакти,  а  особливо  для  людей  молодих,  є  можливими
і  неминучими.  Вони  набирають  програмового  характеру  в  часи
першої  совєтської  окупації,  з  її  пропагандою  міжнародної  солідар¬
носте.  Українські  студенти  дружать  з  єврейськими  і  слухають
польських  професорів.  Але  мине  який  рік-два,  і  ці  ж  студенти  з
новою  зміною  влади  допомагатимуть  складати  списки  для  ареш¬
 181

ту  цих  професорів  і  спостерігатимуть  винищення  своїх  друзів-
євреїв.
 Опис  усіх  цих  епізодів  є  найкращим  тестом  на  щирість  і
правдивість  спогадів  Волчука.  Але  є  ще  один  важливий  момент,
котрий  робить  ці  спогади  дуже  важливими  і  до  певної  міри  навіть
винятковими.  Це  -  опис  тонкого  струменя  ліберальної  націо¬
нально-демократичної  тенденції  ще  «австрійського»  походження.
У  нових,  міжвоєнних  умовах  ця  течія  поступово  витісняється
на  марґінес  політичного  життя  її  двома  головними  противника¬
ми  -  західноукраїнськими  комуністами  і  західноукраїнськими
націоналістами.  Але  у  1930-ті  pp.  вона  дістає  нове  дихання  завдяки
теоріям  Липинського.  Ці  теорії  набули  популярности  передусім
серед  молодих  українських  інтелектуалів,  однаково  критично
настроєних  як  проти  лівого,  так  і  правого  тоталітаризму.  Спогади
Волчука  дають  живу  картину  дискусій,  котрі  ведуться  у  цьому
середовищі,  як  і  його  головних  героїв,  знаних  здебільшого  вже  з
їхньої  повоєнної  еміграційної  діяльносте,  -  Миколи  Шлемкевича,
Івана  Лисяка-Рудницького,  Василя  Рудка,  Михайла  Демковича-
Добрянського,  Євгена  Пизюра.
 Цьому  середовищу  так  ніколи  й  не  вдалося  домогтися  полі¬
тичної  перемоги.  Читаючи  спогади  Волчука,  розумієш,  здається,
причини  марґіналізації  цієї  течії:  для  своєї  перемоги  вона  потре¬
бувала  би  інших,  набагато  спокійніших  історичних  умов,  аніж
міжвоєнна  польська  «націоналізуюча  держава»,  нацистський  режим
і  совєтський  соціялізм.  Під  цим  оглядом  набагато  сприятливішим
був  досвід  еміграції  в  Західній  Европі  та  Північній  Америці:  тут
навіть  крайні  націоналістичні  середовища  пережили  певну  лібе¬
ральну  еволюцію,  особливо  помітну  серед  молодшого  покоління.
Але  важко,  майже  неможливо  було  залишатися  лібералом,  пере¬
буваючи  у  рідному  краю.
 Характерною  є  коротка  згадка  автора  про  зустріч  зі  своїм  сту¬
дентським  товаришем  Романом  Крип’якевичем  у  1994  p.,  після
50-річної  розлуки:  вони  обоє  обговорюють  місцеві  політичні  по¬
дії  і  не  можуть  дійти  згоди  ані  щодо  діяльносте  УНА-УНСО,  ані
 182

щодо  ультранаціоналістичних  поглядів  значної  частини  львів’ян.
Коріння  цієї  різниці  можна  добачати  у  різній  долі  обох  героїв  з
часу  їхнього  розставання  у  Відні  1945  року:  один  залишився  на
Заході,  другий  вернувся  в  Галичину.  Світ  по  два  боки  «залізної
завіси»  виглядав  так  само  по-різному,  як  колись  по  два  боки
австрійсько-російського  кордону.  Тому  для  більшосте  сучасних
львів’ян  так,  напевно,  й  залишиться  незрозумілим  авторське
засудження  вбивства  директора  української  Академічної  гімназії
Івана  Бабія  в  1934  p.,  -  як  і  неприйнятним  буде  для  них  обурення
іншого  передвоєнного  львів’янина  Юрія  Луцького  з  приводу  того,
що  одна  з  найбільших  сучасних  вулиць  Львова  носить  ім’я  Степана
Бандери  -  провідника  ОУН,  який  віддав  наказ  на  це  вбивство10.
 Але  історія,  на  щастя,  ніколи  не  кінчається.  І  вона  вагітна
різними  можливостями.  Після  падіння  комунізму  українська  лі¬
беральна  традиція  австрійсько-галицької  генеалогії  дістає  новий
шанс.  Її  внесок  в  ідеологічні  підвалини  сучасної  України  важко
недобачити  і  неможливо  недооцінити.  Її  перемога  в  Україні
майбутній  не  буде  автоматичною  і  легкою.  Але  саме  вона  -  а  не
ностальгія  жменьки  галицьких  митців  та  інтелектуалів  за  старою
доброю  Цеканією,  а  тим  більше  не  совєтські  практики  київсько-
дніпропетровсько-донецьких  еліт  -  може  запевнити  українське
«повернення  в  Европу».  У  тому  сенсі  книжка  спогадів  Волчука
дає  підстави  для  обережного  оптимізму  на  майбутнє.  Бо  раз  колись
і  в  нас  була  своя  ліберальна  Аркадія,  то  маємо,  певно,  історичні
підстави  здобути  її  знову.
 Львів,  18-20  серпня  2002  р.
 Ярослав  Грицак,
доктор  історичних  наук,
професор  Львівського  національного
університету  ім.  Івана  Франка
 10  Юрій  Луцький,  На  перехресті  (Луцьк,  1999),  с.  25.

ПОКАЖЧИК  ІМЕН
 Адріяна  («Аруся»),  кузина  15,  20
Александр  Македонський  61
Анда,  тета  див.  Штень,  Анна
Андрич,  Іво  36
 Антон,  вуйко  див.  Штень,  Антон
Аспарух,  хан  59
Ататюрк,  Кемаль  61
 Бабин,  Юрій  50
Бабій,  син  Івана  52
Бабій,  Іван  6,  7,63
Байлов,  Ада  131,  154,  156
Байтала,  Т.  52-54
Бальзак,  Оноре  де  43
Бальк,  Юзеф  42
Баляс,  Володимир  93
Банах,  Стефан  46,  78
Бандера,  Степан  7,  84
Бартель,  Казімєж  75,  77,  83,  84
Бартошевіч,  Казімєж  93
Бах,  Йоган  Себастьян  52
Башкірцева,  Марія  50
Безкоровайний,  Василь  53
Бекесевич,А.  99
Бень,  Василь  21
Берія,  Лаврєнтій  68
 Бжозовський,  Лєопольд  Станіслав
93
 Білинський,  Володимир  («Дзюньо»)
46,  53
 Блавацький,  Володимир  105
Блюмавер,  Альоїс  41
Боденфельд,  директор  90
Бойдуник,  Катерина  (з  Штенів)  15
Бойдуники,  рід  15
Бой-Желєнський,  Тадеуш  34,  43
Бортнянський,  Дмитро  55
Босий,  Володимир  58
Боцва,  директорка  68
Братро,  Еміль  93
Бужиньський,  Влодзімєж  93
Бурачинський,  Тит-Евген  52,  53,  86
Бучма,  Амвросій  69
 Вагилевич,  Іван  53
Ваґнер,  Рихард  120,  155
Вайс,  Берта  117,  160
Васільковський,  Пьотр  93
Вергановська,  Ася  46,  55
Вергановська,  Іванна  46
Верґілій,  Марон  Публій  41,  43,
165-167,  169,  171
 185

Верещиньський,  Антоній  93
Вехтер,  Отто  52,  53,  86,  92
Виговський,  Іван,  гетьман  48
Виспянський,  Станіслав  55
Вільчкевіч,  Едмунд  93
Власов,  Андрєй  генерал  123,  157,
162
 Войтович,  Еміль  150
Войтович,  Мирон  137-141,150,154
Волчук,  Йосиф  14
Волчук,  Марія  (з  Черняхівських)  14
Волчук,  Марта,  дочка  Романа  15
Волчук,  Мафтей  14
Волчук,  Осипа  (з  Мацевичів,
«Юзя»)  13,  15-17,  19
Волчук,  Пилип  («Тусько»)  11,  14,
16,  17,  19,  121,  122
Волчук,  Роман  («Пицьо»)  14,  91,
112,  113,  122,  124,  125,  133-136,
139-143,  145,  146,  151
Волчук,  Стефанія  14
Волчук,  Теодор,  батько  Пилипа  11
Ворошилов,  Клім  68
Врубель,  Михайло  93
 Гаас,  Юліюс  91
 Гавриляк,  Роман  («Сват»)  91,  136,
141-144,  146
Гаврих,  Ярослав  86
Галібей,  Роман  97,  98,  102,111,  135
Гартман,  Фридрих  117
Гауптман,  Ґергарт  14
Гвоздецький,  Яків  53
Гендель,  Ґеорґ  Фридрих  52,  92
Герасименко,  лейтенант  81
Гімлер,  Гайнрих  7
Гірняк,  Іван  105
 Гітлер,  Адольф  50,  64,  65,  84,  153
Гоголь,  Микола  53,  60,  105
Головацький,  Яків  53
Головко,  Лідія  51
Голувко,  Тадеуш  63
Гонтар,  Б.  99
 Гораєцький,  Нестор  112-114,  117
Горацій  (Квінт  Горацій  Фляк)  44
Горбаль,  Р.  99
 Горникевич,  Теодор  44-46,  49,  54
Городовенко,  Нестор  105
Грабович,  Григорій  8
Грабович,  Роман  154
Грабовський,  Павло  14
Гриза,  гімназистка  53
Грицак,  Петро  128
Грицак,  Ярослав  6,  173
Губер,  Максиміліян  Титус  74
Гуцул,  Роман  66
 Ґарбачовська,  Яніна  42
Ґебельс,  Йозеф  100
Ґілевич,  Богдан  («Рільо»)  91,  144
Ґіркман,  Карл  117,  118
Ґіртлер,  професор  90,  117
 Дада  див.  Мосора-Франкен,  Дада
Данилюк,  Іван  27
 Демкович-Добрянський,  Михайло
110,182
Дзєдзінський,  В.  52
Добрянський,  Д.  100,  116
Довгаль,  студент  98
Докуліл,  професор  87
Донцов,  Дмитро  7,  63,  98-101
Дорош,  Юліан-Юрій  52
Драгоманов,  Михайло  7,  99,  102,
111,  112
 186

Дудич,  гімназист  52
Дудко,  Федір  41
Дутка,  Олько  144
 Єднорог,  Богдан  50
 Жеромський,  Стефан  43
Жульвіль,  Пті  де  170
 Загайкевич,  Богдан  99
Зайцев,  Павло  41
Заклинський,  Богдан  86
Залуцький,  В.  52
Зарицька,  Катерина  52,  53,  93
Зарицький,  Мирон  92
Захарків,  Борис  96,  103
Зиблікевич,  Євген,  121
Зимак,  Павло  47,  54
Зосер,  професор  118
Зоська,  служниця  82
 Іваненко,  перекладач  41
Івченко,  Михайло  41
Ілечко,  Богдан  48,  70
Іта  див.  Павликовська,  Віра
 Йориш,  Володимир  69
 Калиневич,  І.  88
Калінін,  Міхаіл  69
Калюгова,  вчителька  21
Караян,  Герберт  фон  88
Карпенко-Карий,  Іван  54
Карпинець,  Галина  145
Квасьнєвський,  Алєксандер  8
Кивелюк,  Роман  86
Кіплінґ,  Джозеф  Редьярд  30,  41
Клінґст,  Анна  87
 Кобилко,  Катерина  131
Ковпак,  Сидір  105
Козинський,  О.  51,  53
Коленський,  С.  129,  130
Кониський,  Олександр  14
Копистянський,  Адріян  45
Кордуба,  Мирон  54
Корнель,  П’єр  169
Корнійчук,  Олександр  70
Корчинський,  Михайло  10,  81,  93,
95,  101,  106,  111,  133-137,  140
Косач  Юрій  41
Костельник,  Іриней  86,  145
Костюк,  гімназист  52
Костюк,  Іван  30,  86
Котельницький,  Олександр  171
Котляревський,  Іван  41,  171
Кохановський,  Ян  43
Коцені,  професор  118
Коцюмбас,  Остап  51
Кравченко,  Уляна  98
Кривицька,  Леся  53
Крип’якевич,  Іван  45,  127
Крип’якевич,  Роман  99,  106,  123,
127
 Крупа,  професор  87
Крушельницькі,  родина  34
Кубійович,  Володимир  6,  96,  102,
103
 Кулачковський,  Станіслав  44,57,69
Куліш,  Микола  124
Кунда,  інженер  141
Купчинський,  Роман  див.  Чіпка,
Г  алактіон
Купчинський,  Юрій  150
Курило,  А.,  студент  99
Курило,  Адам,  професор  93
 187

Ластовецький,  Андрій  105
Лебедь,  Микола  83
Левицька,  Марія  («Міка»)  52,  53
Левицька,  Віра  105
Лемеха,  Віра  94
Лещій,  Северин  55
Лєгар,  Ференц  59
Лєнґауер,  Донат  75
Ленін,  Владімір  70,  72,  73,  77
Липа,  Юрій  41,  50
Липинський,  Вячеслав  7,  99,  101,
110,  111,  123
Лисяк,  утікачка  159
Лисяк,  Р.  51
 Лисяк-Рудницький,  Іван  7,  50-54,
101,  102,  123,  135,  136
Лінґен,  Тео  154
Лісненко,  Іван  105
Ліст,  Ференц  155
Лозинська,  Нуна  146
Лончина,  Богдан  93,  96,  106,  111,
140
 Лубянецький,  гімназист  52,  53
Лукасєвіч,  Ян  93
Луцький,  Юрій  9,  49,  50,  52-54
Любомирович,  Іван.  44
Любченко,  Аркадій  105
Людмила,  школярка  69
 Маланин,  актор  53
Маланюк,  Євген  105
Мандрик,  Т.  98,  99
Манергайм,  Кал  Ґустав  Еміль  70
Марія,  бабуня  див.  Мацевич,  Марія
Марія  Тереза,  імператриця  31,  37,
177
 Марта  див.  Наконечна,  Марта
143-146
 Мацевич,  Анна  див.  Штень,  Анна
Мацевич,  Антоніна  (тетя  Тонця)
15,20
 Мацевич,  Володимир  (вуйко  Влод-
ко)  15
Мацевич,  Іван  15
Мацевич,  Катерина  15
Мацевич,  Марія  (з  Бойдуників;
 бабуня  Марія)  13,  15,  22
Мацевич,  Михайло  15
Мацевич,  Ольга  (тета  Оля)  15,  20,
22,  32
Мацевич,  Степан  15
Мацевич-Волчук,  Осипа  див.  Вол¬
чук,  Осипа
Мацевичи,  рід  15
Меланія  («Меляся»),  кузина  15
Мелян,  Юзеф  117,  118
Мечник,  Петро  84
Мештрович,  Іван  35
Мікоян,  Анастас  69
Мінкус,  Людвіґ  70
Міцкевич,  Адам  43
Мозер,  Ганс  154
Мокроусов,  Андрій  8
Молотов,  Вячеслав  69
Мольєр,  Жан  Батист  44,  52,  54,  55,
171
 Мосора-Франкен,  Дада  131,  154,
156,  158
Мохнацький,  Ю.  88
Моцарт,  Вольфґанґ  Амадей  50,
57,  86
Мудрик,  Андрій  62
Музика,  А.  105
Мусоліні,  Беніто  64
 188

Назар,  Йосип  44
Наконечна,  Марта  143-146
Нечуй-Левицький,  Іван  14
Николин,  Борис  146
Нікліборц,  Владислав  93
Ніцше,  Фридрих  99
 Олесь,  О.  122
Оліпра,  Францишек  45
Орвел,  Джордж  6
Орест,  Михайло  122
Орф,  Карл  86
Осташевський,  Йосиф  52
 Павликовська,  Віра(«Іта»)  137-141
Павлина,  працівниця  готелю  161
Паздрій,  Богдан  105
Панчишин,  Маріян  84
Паньківський,  Кость  6,  85,  91
Парандовський,  Ян  43
Парасюк,  Остап  70,  102
Парфанович,  Костянтин  34
Парфанович,  Лукія  («Люцька)  див.
 Цєпла,  Юлія
Парфанович,  Микола  («Старий
Пан»)  34,  35
Парфанович,  Ольга  34
Парфанович,  Софія  («Зонька»)  29,
30,  33-35,  59,  72,  85,  91,  114,
120-122
Парфанович,  Теодор  34
Парфановичі,  родина  34
Пастернак,  Ярослав  102
Пеленська,  гімназистка  53
Перхорович,  Евген  92,  93
Петрів,  Денис  21
Пєрацький,  Броніслав  5,  63
 Пизюр,  Євген  123,  135,  156
Пілсудський,  Юзеф  55,  63
Полянський,  Юрій  46
Попович,  членкиня  драматичного
гуртка  53
Приходько,  Віктор  34
Прінчіп  (Прінціп),  Ґавріло  36
Прокопович,  Роман  54,  57,  69
Прус,  Болеслав  43
Пруст,  Марсель  43
Пухер,  Адольф  117
Пучині,  Джакомо  31
Пушкін,  Алєксандр  68
 Рабцевіч,  Ладисляус  фон  118
Раковський  Іван  30,  52
Рильський,  Максим  49
Рожанський,  Любомир  48,  53
Розенберґ,  Альфред  100
Ройко,  О.  88
Романишин,  Іван  51-54
Ронєвіч,  професор  93
Росині,  Джоакіно  59
Рубель,  Ярослав  («Ярко»  «Рубляка»)
92,  138-140,  142-146,  153
Рудко,  Василь  7,  108
Рудницька,  Марта  43
Рудницький,  Михайло  43,  105
Рюман,  Гайнц  154
Рябчук,  Микола  10
 Савицький,  гімназист  53,  54
Салій,  Зенон  99,  104
Самчук,  Улас  50
Саноцький,  Петро  91
Сендега,  В.  99
Сеник,  Омелян  85
 189

Чорнєґа  (Чорнега),  3.  94
Чорнєґа  (Чорнега),  Орест  51,  53,  54
 Шандрук,  Павло  123
Шарко,  Мирон  141,  142,  144
Шафернак,  Фриц  118
Шашаровська-Чечіль,  Ліза  105
Шашаровський,  Володимир  128
Шашкевич,  Маркіян  53
 Шевченко,  Тарас  41,  52,  57
Шептицький,  Андрей,  митрополит
7,  23-25,  90
Шлемкевич,  Микола  7,  102
Шолохов,  Міхаіл  68
Шоу,  Бернард  59
Шпиленки,  родина  60
Шпитковський,  Іван-Юліан  («отець
Льольо»)  46
Шпитковський,  гімназист  52,  53
 Шрутка,  професор  87
Штень,  Анна  (тета  Анда)  22,  62
Штень,  Антон  (вуйко  Антон)  62
Штень,  Василь  15
Штень,  Мелітон  22
Штень,  Тетяна  («Туся»)  22,  62
Штравс,  Рихард  59,  88
Штуль,  Олег  131
Шутка,  А.  53
 Шухевич,  Стефанія  («Унька»)  56
Шухевич,  Юрій  48
 Юстиніян,  імператор  61
Ющенко,  Віктор  8
 Яґело  (Владислав  II  Яґайло),  король
45
 Ярко  див.  Рубель,  Ярослав
Яців,  Богдан  («Джек»)  128,  130,
131,  157

Літературно-художнє  видання
 Роман  Волчук
 спомини
 з  передвоєнного  Львова
та  воєнного  Відня
 Видання  третє,  переглянуте  і  виправлене
 Редактор  Микола  Рябчук
Коректор  Світлана  Гайдук
Художнє  оформлення  Володимира  Костирка
Технічна  редакція  Майї  Притикіної
Комп’ютерна  верстка  Тамари  Масленнікової
Відповідалний  за  випуск  Андрій  Мокроусов
 Підписано  до  друку  15.12.2011.  Формат  60x84  7)6.  Гарнітура  «тайме».
Папір  офсетний.  Друк  офсетний.  Умовн.  друк.  арк.  10,77.
Умови,  фарбовідб.  11,27.  Обл.-вид.  арк.  10,83.  Зам.  №  11-970
 Видавець:  СП  «Часопис  “Критика”».  ДК  №  2189  від  18.05.2005.
Свідоцтво  про  реєстрацію  КВ  2690  від  21.04.1997.
 01001,  Київ-1,  а/с  255.  www.kiytyka.kiev.ua
krytyka@krytyka.kiev.ua
Дистрибуція:  тел.  +38  044  270  54  00;
тел./факс  +38  044  270  54  00;  office@krytyka.kiev.ua
Представництво  у  Львові:
тел.  +38  0322  67  36  96;  natalyasereda@ukr.net
 Надруковано  у  ЗАТ  «ВІПОЛ».
 03151,  Київ-151,  вул.  Волинська,  60

з
 передвоєнного  Львова