М. ВАРВАРЦЕВ
РУПОРИ
«ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
ТОВАРИСТВО „УКРАЇНА
Київ—1973
На отруйній ниві антикомунізму діють різні організації. Серед них — антирадянські центри, що прикриваються «українськими» вивісками. Деякі друковані органи, що видаються у Мюнхені, Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, ллють бруд на Радянський Союз, Радянську Україну, фальсифікують сучасність та історичне минуле українського народу.
Кандидат історичних наук Микола Миколайович Варварцев у брошурі «Рупори «холодної війни» викриває антинародну, антигуманну діяльність цих органів, показує їх справжнє, брехливе обличчя.
Наш час — час боротьби двох ідеологій, комуністичної і буржуазної, час боротьби революційних сил соціалізму з капіталізмом.
Мільйони й мільйони людей на земній кулі пов’язують своє майбутнє з перемогою ідей марксизму-ленінізму, бо ці ідеї вказують вірний шлях до вільного, щасливого життя — без гноблення й визиску.
Імперіалізм не здатний вирішити корінних проблем, що хвилюють трудящі маси, не спроможний висунути позитивну ідеологічну програму. Тому його апологети змушені приховувати свої справжні цілі. В ідеологічній боротьбі проти комунізму вони вдаються до фальсифікації, вигадок і наклепів на міжнародний робітничий і національно-визвольний рух, соціалістичну співдружність, великий Радянський Союз.
У намаганнях загальмувати хід історії вони хапаються за свою стару, заіржавілу зброю — антикомунізм. Ан-тикомунізм став універсальним страховищем у руках тих, хто розтоптав елементарні людські права і свободи.
Особливе місце імперіалісти відводять пресі, радіо та іншим засобам масової інформації, перетворюючи їх на інструмент обману і духовного поневолення людей. Потоками інсинуацій і вигадок про комунізм вони намагаються залякати маси, очорнити марксистсько-ленінську науку про суспільний поступ і тим увічнити режим соціальної несправедливості.
ЇХНЯ ЗБРОЯ — НАКЛЕПИ
На отруйній ниві антикомунізму діють різні організації, і серед них — антирадянські центри, що прикриваються «українськими» вивісками. Запряжені в спільну колісницю реакції, їхні речники лицемірно подейкують про свою «ідеологічну боротьбу за уми». Втім, коли уважно придивитись до того, що ховається за цими гучними словами, а головне, розглянути практику такої «боротьби», то з’ясується, що автори подібних заяв жадають ворожнечі й конфліктів між народами. Облудно називаючи цю підступну діяльність «ідеологічною боротьбою», вони вважають її прелюдією до воєнних дій проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн. Журнал «Авангард», який видається в Брюсселі
з
під опікою одного з таких центрів — 34 ОУН, пише: «Тепер у світі йде війна ідей. Хто виграє ту війну ідей, той вже виграв війну гармат» І
Подібні тлумачення не випадкові. Адже, як підтвердив на мюнхенському «політикумі» у січні 1972 року представник «двійкарів» — третього відламку ОУН Богдан Кордюк, націоналістичні «блукачі» на чужині лише «декламують про власні сили, а поскільки власних сил немає, то насправді розраховують на війну, тобто інтервенцію якоїсь чужої сили» проти СРСР 1 2.
Ці та інші маячні наміри націоналістична «еліта» прагне будь-що нав’язати громадськості через свої газети і журнали. Щоб якось впливати на читача, вона змушена все частіше вдаватися до різноманітних маневрів, приміром, випуску часописів, які нібито стоять поза політикою і присвячені «молодіжним», «релігійним», «професійним» та іншим питанням. Що це маскарад, відзначив навіть такий антикомуністичний місячник, як мюнхенський «Український самостійник». Він писав: «Поділ видань на політичні і конфесійні або інші є дещо проблематичний, поскільки, наприклад, такі газети, як щоденник «Америка» або тижневики релігійного напрямку, великою мірою присвячені політичним питанням» 3.
Отже, незалежно від поділу, до якого вдаються націоналістичні верховоди, їхні газети і журнали є рупорами політичної пропаганди, при цьому відверто реакційного спрямування. Книга мельниківського функціонера Якова Шумелди, яку він адресував «провідній верстві», містить щодо цього певні визнання. Наприклад, закликаючи до антирадянської пропаганди, автор передусім констатує, що націоналістичні групи не є якимись «незалежними» утвореннями, як це афішується перед загалом. Він вказує на їх зв’язки та підпорядкування чужинцям. Причому ці зв’язки, зазначає автор, «з місцевими чинниками і місцевим елементом мали, звичайно, нахил до контактів з консервативно настроєними прошарками та групами місцевого населення. Це робило і робить часто всю українську справу (в такий алегорич
1 «Авангард», 1971, № 5, стор. 334. Підкреслення наше.
2 «Український самостійник», 1972, № 1—2, стор. 11.
3 «Український самостійник», 1965, № 6, стор. 25.
4
ний спосіб націоналістична верхівка називає свою ан-тирадянську діяльність.— М. В.) в очах чужинців рухом суспільних реакціонерів» *.
Саме цей рух, пройнятий реакційними цілями, репрезентує преса націоналістичної «еліти». Поставивши за мету змалювати характерний портрет цієї преси, західнонімецький журнал «Остойропа» констатував, що вона «за невеликими винятками має яскраво виражене антикомуністичне спрямування. Кожний орган намагається, що йому вдається більшою чи меншою мірою, хоч трохи сприяти незгодам з комунізмом» 1 2.
Таким чином, претензії націоналістичної преси на якесь власне, «українське» бачення проблем зовсім безпідставні. Вона повторює лише зади ідеологів ультраправих імперіалістів — оскаженіло виступає проти мирного співіснування країн з різними соціальними системами, веде розгнуздану антирадянську пропаганду. Най-відвертішими рупорами «холодної війни» виступають видання, які належать бандерівським, мельниківським та іншим групам.
Серед реліктів «холодної війни» є друковані органи 34 ОУН (так званих бандерівців). Ця преса — пряме породження «холодної війни» — піднялася на її дріжджах тоді, коли атомні маніяки спробували шантажувати Радянський Союз та інші миролюбні країни, закликали до застосування ядерної зброї. Саме на хвилі інси-нуацій проти СРСР у 1954 році на мюнхенському обрії показався тижневик «Шлях перемоги» і одразу почав лупити у військові барабани в унісон із судетськими та іншими реваншистами й неонацистами. Мілітаристська лексика запанувала на шпальтах цієї газети. Барабанщикам із «Шляху перемоги» та їхнім диригентам тільки й подавай воєнні конфлікти, збройні сутички. «Нас розсудять,— галасують вони в людожерському запалі,— залізо і кров!»
Історія крокує не під барабани «шляхопереможців», вона відкидає геть ідеї ненависті й війни між народами. Та мюнхенські шаленці керуються логікою типових авантюристів.
1 Яків Шумелда. Стратегія та тактика українського визвольного руху. Чікаго, 1966, стор. 86. Підкреслення наше.
2 «Озіеигора», 1965, № 4, 8. 272.
5
Звернімося до подій останнього часу. У Бонні йшла ратифікація договорів ФРН з СРСР і Польщею. Народи й уряди висловлювали задоволення, а «Шлях перемоги» був у паніці. «У нашому інтересі не наближування, але конфлікт з Москвою»,— волав у номері від 4 червня 1972 року криптонім Е. О., забувши, звичайно, додати, що є ще інтерес населення ФРН та інших країн, який, зрозуміло, не збігається з «інтересом» купки авантюристів.
У цій же статті газета накинулася з грубою лайкою на депутатів бундестагу, в тому числі на опозицію. Вона писала: «Це нісенітниця, що говорив речник опозиції Кізінгер, мовляв, опозиція стримується від голосування, щоб уможливити схвалення договорів, бо загальний «тренд» у світі — за «мир», за «співпрацю», за «кооперацію». І далі: «Ми проти всяких «конференцій безпеки»... Ми проти т. зв. відпруження, яке пропонують різні вожді офіційного світу...».
Дійшло до того, що «шляхопереможці» розгорнули безпрецедентну наклепницьку кампанію проти Ватікану й особисто папи Павла VI, а водночас і проти Світової ради церков. Й лише тому, що ті виступають за контакти з представниками віруючих у соціалістичних країнах. «Це не пастир терплячих! — кидає на адресу глави римсько-католицької церкви обвинувачення газета.— Хто зве себе намісником Христа, має іти Його слідами. Його слідами не йде цей папа» *.
Мимоволі виникає запитання: чим пояснити це шаленство? Дістати відповідь допомагають все ті ж мюнхенські барабанщики. «Ми не збираємося,— заявляють вони,— «ради миру», «безпеки», «святого покою», «відпруження» сидіти тихенько, чекаючи на смерть» 1 2. Отже, саме своє існування цей рупор людиноненависництва не уявляє в рамках мирного життя народів. Війна для нього — життя, мир — смерть. Коментарі, як кажуть, зайві.
Вороже ставляться до принципів мирного співіснування, поліпшення економічних, наукових та інших контактів між капіталістичними і соціалістичними країна
1 «Шлях перемоги», 21 травня 1972 р.
2 Там же, 4 червня 1972 р.
6
ми й органи інших реакційних груп. Так, мельників-ське «Українське слово», взявшись коментувати договір ФРН з СРСР, мимоволі скинуло з себе маску. Його ділків вивело з рівноваги те, що уряд ФРН «зобов’язується разом з СРСР «зміцнювати мир», підтримувати «ідеї детенди», тобто злагоди між СРСР і західним світом, «зміцнювати європейську безпеку». І газета почала страхати читача: ратифікація договору, мовляв, стане «політичною помилкою», «моральною поразкою» та ін. *.
У ті дні «прорвало» також західнонімецькі «Українські вісті», які намагаються виступати перед читачем у мундирі «революційних демократів». Цей орган недвозначно засвідчив, що у слова «революція», «демократія» він вкладає протилежний цим термінам зміст. Уер-депівський рупор досі схиляється перед спадщиною нацистських тоталітаристів — політикою нацьковування одних народів на інші, що підтверджує поява у цей час на його шпальтах «фейлетону», де у властивих для геб-бельсівської пропаганди виразах змальовано народ і уряд США.
Як пише сама газета, вперше цей пасквіль надруковано в окупаційному листку «Нова Україна» в 1943 році, коли фашистський агресор відкочувався до свого лігва під могутніми ударами Радянської Армії, а нацистські злочинці, щоб зберегти свій терористичний режим, вдалися до спроб розколоти антигітлерівську коаліцію. Свій внесок у чорну справу робили й пропагандистські рупори фашистів, намагаючись очорнити воєнне співробітництво СРСР та США. Ось тоді і з’явився цей «фейлетон», автор якого — нинішній постійний дописувач «Українських вістей» Мартин Задека. (Під цим псевдонімом ховається колабораціоніст Іван Антипенко). У рядках, дописаних до передрукованого пасквіля, Антипенко-Задека засвідчив, що його зброя — все ті ж фашистські наклепи, що цей речник УРДП, як і під час служби у нацистів, є ворогом співробітництва країн.
Незважаючи на різні вивіски, перед нами один хор, в якому відповідно розподілено ролі. На першість у ньому здавна претендують екстремісти із 34 ОУН. У лондонському «Визвольному шляху», як і в уже згадувано
1 «Українське слово» (Париж), 7 травня 1972 р.
7
му мюнхенському «Шляху перемоги», вони бучно вітають будь-яку групу чи особу, яким не до вподоби принципи мирного співіснування між соціалістичними й капіталістичними країнами. Зі сторінок «Визвольного шляху» линуть дифірамби на адресу тоталітарних режимів у Португалії, Іспанії, Греції, расистській Родезії. До речі, про це можна прочитати в писаннях одного з провідних авторів журналу — мракобіса Дмитра Донцова
До тотального походу проти демократичних сил з номера в номер закликає також торонтський тижневик «Гомін України», який видається під егідою претендентів у диктатори з «Ліги визволення України». Ця газета була заснована в розпал «холодної війни» (1948 рік) з метою роздмухування істерії і підозри, цькування інакомислячих. Характерно, що в її стінах пройшли вишкіл Р. Рахманний та інші, які нині підробляються під «демократів».
«Гомін» безустанно ллє бруд на ООН, ЮНЕСКО і ряд інших міжнародних організацій, намагаючись причепити їм личку «комуністичних». Більше того, його, бачте, не задовольняють навіть ті буржуазні кола, які прагнуть з реалістичних позицій оцінювати явища сучасного життя. Слухаючи всі ці «викривальні» вигуки, можна подумати, що маємо справу з галасливими, але незалежними органами. Та виявляється, «самобутність» ця бутафорна. Притаманна бандерівським виданням лінія зумовлена фактором, на який, зокрема, вказує нью-йоркський «Вісник», близнюк «Гомону»: «Доцільно спів-діяти з тими американськими політичними силами, які протиставляться коекзистенції»1 2, тобто мирному співіснуванню різних соціально-економічних систем.
Бандерівська преса виступає в одному хорі з іншомовною періодикою «Товариства Джона Берча», «Християнського антикомуністичного походу» та інших ультраправих організацій, що своїм ідолом також зробили антикомунізм і всіляко очорнюють боротьбу народів за розрядку міжнародної напруженості. У цьому альянсі є своя логіка. Адже, як свідчить обізнаний в цих питаннях «Український самостійник», «34 ОУН скерувалися в бік правого екстремізму». Журнал вказує на союз між
1 «Визвольний шлях», 1967, № 9, стор. 966.
2 «Вісник», 1969, № 3, стор. 4.
8
бандерівцями і «експонентами американських правоекстремістських груп». «Справжнім рушійним мотором, що порушує всю цю машинерію,— відзначає він,— являється капітал деяких американських промислових корпорацій. Ці корпорації ставлять вище справу своїх приземних фінансових інтересів понад добро цілості, тобто Америки» Отже, «Український самостійник» мимоволі розкрив факт служіння бандерівської верхівки антинародним інтересам купки монополій.
Називаючи конкретних осіб, «Український самостійник» зазначив, що експонентом американських правоекстремістських кіл «на терені УККА є його довголітній голова проф. Лев Добрянський» 2. Він — один з твердолобих пропагаторів «холодної війни», затятий противник нормальних відносин між США і СРСР. Свої статті і книжки Л. Добрянський пише з єдиною метою — нагнітати атмосферу недовір’я й ворожнечі до Радянської країни. Прикриваючи свої реакційні сентенції професорським титулом, він, однак, так і не спромігся здобути сподіваних лаврів. У його писаннях науковці США та інших західних країн не знаходять нічого, крім примітивізму. Рецензуючи книжку Добрянського, видану англійською мовою під назвою «США і радянський міф», Роберт Джонстон з факультету історії Макмастерсько-го університету (Канада) дійшов висновку, що мислення її автора відірване від реального життя. «Ця полеміка,— пише рецензент у впливовому американському журналі «Лайбрері джорнел»,— базується на кількох легко перетравлюваних твердженнях: Радянська Росія погана; Калвін Кулідж (президент США в 1923— 1929 роках, різко виступав проти дипломатичного визнання СРСР.— М. В.), який схвалював це, був добрий; його наступники введені в оману Радами; головне зло Москви — гноблення української свободи. Хоч кожне з цих тверджень можна дискутувати, тон автора такий нестримний, а його стиль такий туманний, що можливість дискусії виключається... Ця книга не має будь-якої літературної або інтелектуальної вартості» 3.
1	«Український самостійник», 1967, № 9, стор. 8, 10.
2	Там же, стор. 9.
3	“ЬіЬгагу .ІоигпаГ, Аргії 1, 1971, р. 1274.
2. Варварцев
9
ВИТІВКИ «ПРИМУСОВОЇ ПРЕСИ»
І ось такі особи, як Л. Добрянський, використовують УККА для диригування не тільки відверто ультраправою пресою, а й виданнями, які формально вважаються «безпартійними». Під політичним диктатом УККА перебувають, зокрема, газети допомогових союзів. Правоекстремістські елементи, які керують цією пресою, перетворили її на знаряддя неприхованої пропаганди «холодної війни», розсадник ідей розбрату і ненависті.
На своїх зібраннях верховоди ультраправих постійно обговорюють, яким чином посилити використання допомогових та інших організацій у своїх політичних цілях. Наприклад, у «резолюціях» ООЧСУ говориться^ що «українські суспільно-громадські організації, товариства й установи за кордоном» є базою, на якій «можна розбудовувати та здійснювати політичну діяльність» *.
Не дивно, що, підпорядковані ватажкам ультраправих, союзові газети й журнали по суті пропагують політику цих ультра, а «еліта» УККА прилюдно дякує редакціям за «гармонійну співпрацю» 1 2.
Ультраправі прагнуть скористатися, зокрема, тією обставиною, що видання допомогових товариств поширюються серед їх членів в обов’язковому порядку. Заповнюючи наклепами сторінки цієї преси, вони намагаються настроїти рядове членство вороже до демократичного руху в Америці, до Радянської України. Звідси в націоналістичному середовищі з’явився навіть термін — «примусова преса», який вживається саме щодо союзових газет.
Даючи таку характеристику цим газетам, торонт-ський двотижневик монархістів «Батьківщина» 3 мав на увазі і нью-йоркську «Свободу», що вважається органом «Українського народного союзу» (УНС), а фактично є знаряддям ультраправих. На це неодноразово вказували й інші видання. Торонтське націоналістичне «Вільне слово», подаючи звіт про чергову конвенцію УНС, писало, що «більшість чи майже всі організатори
1 «Вісник», 1969, № 3, стор. 3.
2 «Свобода», 13 березня 1969 року.
3 «Батьківщина», 22 травня 1971 року.
10
(УНС) є пробандерівської орієнтації, офіційний орган УНС «Свобода» також на тих дорогах»
«Свобода», яка виправдовує своєю назвою лише свободу брехні, намагається викликати серед читачів негативне ставлення до Радянського Союзу. Під її дахом звили собі кубло професійні наклепники. Характерно, що тут гармонійно співпрацюють і скажені ультра, і їхні «критики» — поборники «демократичного соціалізму». Хіба не парадоксально, що колишній агент гестапо, а нині головний редактор «Свободи» А. Драган за активну участь у цій газеті прилюдно дякує Панасу Фе-денкові, представникові так званої «Української соціалістичної партії», яка, якщо вірити її запевненням, стоїть в опозиції до ультраправих, зокрема до ОУН. А втім, нічого незвичайного тут немає: статті удаваного «соціаліста» цілком влаштовують найзапекліших реакціонерів, бо в його писаннях не менше зоологічної ненависті до всього прогресивного, ніж у погромницьких гаслах ультраправих.
Зрозуміло, що серед багатьох українців за кордоном ця газета здобула горезвісну репутацію. Навіть у націоналістичних колах її пропагандистська тріскотня викликає обурення. «На сторінках «Свободи»,— пише нью-йоркський бюлетень «Нотатник»,— ви не знайдете ніякої систематичної і вичерпної інформації про економічні справи, становище науки, літератури в Україні... Українська громада, мабуть, ніколи не мала такого поганого і нечесного «незалежного» часопису, яким є «Свобода». Неохайність і безграмотність «Свободи» вражаючі. . На кожному кроці трапляються різні помилки і брехливі твердження» 1 2.
Справді, на її шпальтах чільне місце відводиться наклепницьким виступам. Інсинуації, до яких вдається газета, розраховані на те, що читачі не знають взагалі або мало знають про життя українського народу. Неспроможна замовчати величні економічні успіхи Радянської України, «Свобода» з допомогою негідних прийомів намагається створити враження, нібито український народ не користується здобутками власної праці. Варто було довести рівень видобутку вугілля на Україні до 200 млн.
1 «Вільне слово», 18—25 липня 1970 р.
2 «Нотатник», 1968, № 2.
11
тонн, як газеті закортіло посіяти сумнів у читача. 14 січня 1969 року вона «багатозначно» натякнула, що, мовляв, радянська преса «не звертає уваги на те, куди йде те багатство».
Та коли залишити поза увагою вигадки «Свободи» і звернутися до фактів, виявиться така картина. Наприклад, у 1963 році з України в інші союзні республіки в порядку загальносоюзного обміну матеріальними цінностями було вивезено 14,5% загальнореспубліканського видобутку вугілля, а в наступні роки процент цей навіть дещо зменшився у зв’язку із змінами в паливному балансі країни !.
Заповнюючи сторінки брудними натяками, газета водночас замовчує, який нескінченний потік продукції надходить до УРСР по кооперації з братніх республік, серед яких найбільшим постачальником є РРФСР. Так, з Російської Федерації Україна постійно одержує багато лісу, лісоматеріалів, нафти, точних приладів, дизелів, автомобілів, екскаваторів, шерстяних, бавовняних тканин тощо. Білоруська РСР надсилає для потреб УРСР металорізальні верстати, електродвигуни, радіоприймачі, телевізори та ін. Одне з найбільших білоруських підприємств — Жодінський завод, який випускає надпотужні автосамоскиди та автопоїзди, близько третини своєї продукції відправляє в автопарки України. А скільки різноманітних виробів з марками заводів та фабрик радянських прибалтійських республік можна побачити в українських містах! То — модерні електропоїзди і першокласні транзистори, автоматичні телефонні станції і сільськогосподарські машини, продовольчі автомати і вироби з полімерів, риба і чимало іншого. Наприклад, майже всі міста Литви виконують замовлення для України 1 2.
Тисячі найменувань високоякісної продукції — це той неоціненний вклад, який вносять усі братні республіки у справу зростання економіки УРСР, піднесення добробуту й культури її населення. Ось чому український народ так пишається приналежністю до великої сім’ї народів Радянського Союзу, 50-річчя якого прогресивне
1 Див. про це докладно наукову монографію В. Ф. Панібудь-ласки «Дружба і співробітництво українського народу з братніми народами СРСР». Київ, 1967, стор. 46 та ін.
2 Див. В. Ф. Панібудьласка. Назв, праця, стор. 44—45.
12
людство по праву відзначає як тріумф ідей дружби і взаємодопомоги.
Як бачимо, прийоми, до яких вдаються екзильні рупори, нічого спільного не мають з інформацією. Це методи людців, котрі бояться правди, приховують її, бо саме вона заважає їм залякувати читача байками про «жахи» комунізму.
ІНКВІЗИТОРИ ДУМКИ
Подібно до 34 ОУН мельниківська «еліта» розглядає пресу як знаряддя ідеологічних диверсій проти сил миру й прогресу. У своїх «програмах» вона закликає «посилювати антирежимну діяльність як на Україні, так і в усьому СРСР» ’.
Зображуючи себе мало не міжнародними політиками, мельниківські верховоди, проте, не афішують, що їхня мета — передусім придушувати, зокрема шляхом пропагандистських наскоків, законні вимоги та бажання емігрантів. Якщо і йдеться про «внутрішню» діяльність, то вона, за визнанням одного з мельниківських функціонерів О. Зінкевича, полягає в тому, щоб «поборювати про-гресистський рух» всередині української спільноти за кордоном1 2. Та це далеко не вся правда. Подібні розмови — лише ширма, щоб приховати дії, спрямовані на захоплення контролю над думками українців за кордоном. З цією метою мельниківська ОУН намагається переслідувати кожного, хто наважиться мати власну, відмінну від «еліти» думку.
Таку інквізиторську роль щодо інакомислячих запекло виконують «Українське слово» (Париж) і «Новий шлях» (Вінніпег), прагнучи нав’язати людині стандарти чорносотенного мислення. Згадаймо, приміром, як реагувало «Українське слово» на діяльність відомого в Канаді бізнесмена М. Колянківського. Досить було йому заявити, виходячи з власних неодноразових спостережень, що українці за кордоном щиро ставляться до України, як паризьке «Слово» захлинулося від люті, вима
1 Матеріали VII великого збору українських націоналістів (ВЗУН). Париж — Балтімор, 1971, стор. 105.
2 «Початок великого процесу». Чікаго, 1968, стор. 95.
13
гаючи «якнайгостріше засудити» подібні виступи і враження
Прагнучи приховати правду про УРСР, мельників-ська преса поширює вигадки й брехливі чутки, сподіваючись внести замішання в українське закордонне середовище, обдурити легковірних. Слід зазначити, що поширення вигадок заздалегідь планується. Вони штампуються на пропагандистській кухні мельниківського центру і розсилаються у вигляді «вісток» від імені «інформаційної служби» «Смолоскип». Редактором її вважається Осип Зінкевич. «Українське слово» представляє його як співробітника американської хімічної компанії «Сілло» 1 2. Навчившись робити з білого чорне й навпаки, цей «редактор» і фабрикує в такий спосіб дезінформацію, яку про людське око називає «інформацією».
Ось один із прикладів «хімічних» вправ «Смолоскипа». У 1970 році він поширив сенсацію про «повстанців у Карпатах». Нагромадження дурниць викликало осуд навіть у деяких націоналістичних колах — надто грубо була шита вигадка. Газета «Українське життя», висловлюючи, зокрема, ставлення цих кіл, писала: «З якою метою «Смолоскип» поширює такі вістки, важко вгадати. Провокація чи безвідповідальне маячення? Який сенс видумувати такі нісенітниці?» 3.
Неблискучі, як бачимо, справи екзильної верхівки, якщо вона підмінює справжні факти вигадками і замість інформації читачеві підсовує пропагандистське вариво, замішане на антирадянській отруті. І характерно: чим більше провалів у мельниківських ворожок, тим гучніше й частіше вони галасують про те, що їхня мета — лише «інформація» про УРСР.
Рекламний характер цих заяв вимушений. Адже сьогодні український читач у Канаді чи США, Австралії чи ФРН виявляє зрослий інтерес до УРСР. Так, у відповідях на анкету «Нового шляху» майже всі її учасники вимагали якнайбільше друкувати матеріалів про Україну. Знаючи, в якому спотвореному вигляді редакція подає ці вісті, один з читачів зауважив: «Статті та інформації з життя в Україні потрібні дуже! Але якщо
1 «Українське слово», 5 липня 1970 р.
2 «Українське слово», 20 квітня 1969 р.
3 «Українське життя», 13 вересня 1970 р.
14
подаєте коментарі, то — без ультрапатріотичної підливки» Ч
То звідки ж запозичуються прийоми складання таких коментарів? Щоб відповісти на це, слід зробити екскурс у минуле, наприклад, газети «Новий шлях», редактори якої нині одягаються в тогу «демократів», щоб прикрити своє чорне, до краю вороже демократії, нутро. «Новий шлях» є органом мельниківської групи в Канаді — «Українського національного об’єднання» (УНО), котре діяло ще до другої світової війни. У 30-х роках УНО та його друкований орган розгортали широку пропаганду фашизму.
Книга Раймонда Девіса, яка вийшла в 1943 році в Торонто, відзначала, що УНО «з його органом «Новий шлях» прославляло нацистський режим, а сам Гітлер був гучно проголошений їхнім ідолом»1 2. Під машкарою «націоналістичної політики» ватажки УНО та подібних організацій «посилювали свої зв’язки з міжнародною фашистською змовою»3. Джерелами «інформації» «Нового шляху» були штаб-квартири фашистських злочинців у Берліні, Римі, Відні. Отже, ненависть до інакомислячих, до демократії й соціалізму, хоч як не маскують її сьогодні мельниківські пропагандистські органи, має своїм першоджерелом фашистську пропаганду.
ПІД ЧОРНИМ ПРАПОРОМ МАККАРТИЗМУ
Виконуючи завдання найбільш агресивних сил імперіалізму, які прагнуть робити бізнес на «холодній війні», в тій же ролі дезінформаторів виступають й інші конкуруючі з мельниківцями часописи. Нерідко на них навішуються «приватні» й «незалежні» вивіски, аби збити з пантелику читачів.
Наскільки фальшиві такі фасади, свідчить діяльність «Канадійського фармера» — газети фермерської лише за назвою і антифермерської й антинародної за своїм спрямуванням. Вона виходить у видавництві «Нейшнл паблішерс», що належить бізнесмену Доячеку, а її політичну лінію визначають крайньо праві представники
1 «Новий шлях», 24 жовтня 1970 р.
2 Каугпопсі А. Вауіез. ТЬіз із Оиг Ьапсі. Тогопіо, 1943, р. 26.
3 Там же, стор. 21.
15
імперіалістичної буржуазії. Вони і є справжніми редакторами газети з самого початку її заснування (1903 р.), освяченого грошима з каси ліберальної партії. Фінансуючи «Канадійський фармер», лідери цієї партії аж ніяк не плекали платонічної любові до українського друкованого слова, а керувалися інтересами великого капіталу, з яким тісно зв’язана партія. Вже тоді у своїй боротьбі проти конкурентів по визиску трудящих ліберальна верхівка під час передвиборчих кампаній прагнула заручитися голосами емігрантів з Галичини.
Протягом багатьох років газета живиться субсидіями, в тому числі таємними, яких надають їй банки, промислові й торговельні фірми, буржуазні партії, органи влади. З якою метою видаються ці гроші, видно, зокрема, з документів канадського уряду. В опублікованих у 1971 році таємних протоколах ідеться про те, що 3 квітня 1941 року на своєму засіданні уряд на пропозицію військового міністра асигнував видавцеві Доячеку одразу 6.000 доларів. Вони призначалися на підтримку двох газет Доячека, серед них «Канадійського фар-мера» Ч
Схвалюючи цю субсидію, міністр юстиції кваліфікував діяльність обох газет як «допоміжну протидію комуністичній діяльності» (цією формулою прикривалися факти придушення демократичного, антифашистського руху, який охопив тоді широкі верстви канадського населення). Показово, що, коли постало питання про те, яке відомство має переказати гроші на реакційну пропаганду, учасники засідання назвали поліцію, тобто той орган, що безпосередньо здійснював заборону діяльності прогресивних організацій, робітничо-фермерської преси. Зрозуміло, що підкуплений «Канадійський фармер» не залишився в боргу, і посилив цькування антифашистів у країні.
Поліцейщина стала характерною рисою «Фармера». Вже в наші дні газета докладає чимало зусиль, щоб воскресити в повному масштабі часи безпрецедентного в історії Америки придушення громадянських свобод. Взірцем «суспільного порядку» редакція вважає маккартизм. Наприклад, відзначаючи роковини смерті горезвісного американського сенатора Д. Маккарті, «Канадійський
1 «Життя і слово», 31 січня 1972 р.
16
фармер» вдався до заяложених штампів залякування читача. Він запевняв, що Маккарті «розкрив перед усім світом цілу низку прихованих комунофілів у державних органах» США. «Можливо, що покійний сенатор у деяких випадках переборщував,— писала газета,— але ці останні 12 літ після його смерті якраз засвідчили, що Маккарті таки не багато помилявся»
І ці твердження поширюються всупереч відомим на Заході фактам, з якими змушені рахуватися навіть впливові буржуазні кола. Так, висловлюючи думку останніх, один із стовпів американської журналістики У. Ліппман недвозначно констатував: «Те, що зробив маккартизм,., являє одну з великих національних трагедій післявоєнної епохи». Шкода, яку заподіяв він американському суспільству, була «дуже великою»1 2.
Не дивно, що на шпальтах маккартистської газети збирається писанина найзапекліших ворогів людства — Д. Донцова та його прихильників. У самій же редакції орудують члени чорносотенної антисемітської організації, що прикривається облудною назвою «Спілка визволення України» (СВУ) і перебуває на утриманні ультраправих представників бізнесу.
Тим, хто в чомусь не погоджується з СВУ і маккар-тистами взагалі, газета інкримінує «комуністичну інфільтрацію». Вона тероризує кожного, хто наважується відвідувати Україну. Дійшло до того, що одного з канадських громадян українського походження М. Підлісного, людину, далеку від симпатій до комунізму, редакція назвала «комуністичним агентом» лише за те, що той вирішив побачитись з рідною матір’ю на Україні.
Як потім писав торонтський журнал «Нові дні», «щоб оборонитися від тієї лихої напасті, Микола Підлісний на пораду свого адвоката подав позов на «Канадійський фармер», де севеушна мазанина друкувалася — анонімно, отже,— з благословення видавця та редакції. Але до суду не дійшло: видавець «Канадійського фармера» К. Е. Доячек попросився загасити ту справу полюбовно, бо бачив і розумів, що його редактор завів його під дурного хату і буде неминучий скандал і велика для
1 «Вільний світ» — американське видання «Канадійського фармера», 23 червня 1969 р.
2 ТИе Еззепііаі Ьірртапп. ¥огк, 1963, р. 68.
3. Варварцев
17
нього неслава, коли перенесеться судова справа на шпальти всієї канадської преси». Доячек змушений був задовольнити вимоги позову — заплатити 1.600 доларів
Звичайно, це винятковий епізод, коли наклепникам з «Канадійського фармера» загрожувало судове переслідування, але і він свідчить про те, якого морального терору зазнають українці за кордоном з боку погромницької преси.
Практика залякування існує і в ряді часописів, що іменують себе «релігійними» і стали здобиччю авантюристів, зокрема таких, які офіційно прикриваються священним саном. Пробравшись на редакторські посади або керівні пости в церковних громадах, вони удають із себе прихильників віри. Релігія для подібних осіб — звичайна оболонка для проведення політичних провокацій. І це не приховують самі політикани. Так, ватажок 34 ОУН Я. Отецько вимагає «підтримувати протиекзи-стенціалістичні позиції в усіх великих релігіях світу — Ватікану, Світової ради церков, буддизму і т. п.» 1 2.
Прикладом такої «підтримки» є використання ультраправими газети «Америка» у Філадельфії. У своїх звертаннях до читачів редакція запевняє, що вона, мовляв, відстоює інтереси осіб католицького віросповідання. Тимчасом головне місце на її шпальтах посідають не богословська тематика, а міфи про «радянську загрозу». Ось типові заголовки статей газети, розраховані на залякування читачів: «Чи Совєти вже тепер заатакують Захід?», «Совєти оточують Європу» тощо. Звиклі до лексикону агресорів, редактори «Америки» показують усе крізь призму вовчої моралі, прагнуть приписати цю мораль радянському народові.
Будучи у конфлікті з часом, газета вперто виступає за продовження «холодної війни». Вся ця далека від церковних потреб лінія зумовлена тим, що редакція «Америки» перебуває в руках бандерівців,— на це не раз вказували інші друковані органи. Сам же головний редактор Ігнат Білинський — один з ватажків бандерівської ООЧСУ. Засилля політиканів у газеті викликає
1 «Нові дні», 1972, січень, стор. 21.
2 «Визвольний шлях», 1968, № 11—12, стор. 1332.
18
невдоволення рядового членства «Союзу українців-като-ликів «Провидіння», органом якого вважається «Америка». Так, на одному із його засідань зазначалося, що газета «забагато місця присвячує політичним проблемам» Г Пересвідчившись в обмані, читачі відвертаються від реакційного видання, і про це свідчить той факт, що за останні роки тираж «Америки» знизився більш як удвоє і ледь становить 4.500 примірників.
Відповідники «Америки» існують і в ряді інших міст. У Мюнхені — це «Християнський голос», на шпальтах якого оспівуються терор і агресія, причому робляться спроби приховати криваву діяльність різних злочинців. «Християнському голосу», приміром, припала до вподоби військова диктатура в Греції, перетвореної на країну поліцейських утисків та концтаборів. 12 травня 1968 року газета висловила свою потаємну мрію — щоб і «Україна мала навіть такий, але власний режим».
Або звернімося до такої теми, як війна у В’єтнамі. Світова громадськість добре знає про звірства, вчинені американськими вояками на багатостраждальній в’єтнамській землі. Свідчення, що потрясають людське сумління, дають самі учасники війни. Та що для «Християнського голосу» документи, зізнання очевидців! У номері від 22 травня 1967 року він, наприклад, пише: «Коли дехто відважується прирівнювати поступовання американців у В’єтнамі із злочинами нацистів на Сході Європи, то це свідома злоба, клевета, навіть злочин».
Подібна, дивна на перший погляд, позиція захисту вбивць з боку органу, який називає себе «християнським», не випадкова. Адже лінію газети визначають такі особи, як Іван Гриньох — один з найактивніших прибічників гітлерівського режиму в роки минулої війни, капелан карального легіону «Нахтігаль», що відзначився звірячими розправами, зокрема, над інтелігенцією Львова у липні 1941 року.
У радянських та зарубіжних архівах збереглися численні документи, які свідчать,, що Гриньох був агентом поліції безпеки та СД, а також абверу. Ховаючись під кличкою Данилов, він, як розповів у своїх показаннях кадровий співробітник гестапо і абверу Зігфрід Мюл-лер, «сприяв командуванню абверкоманди-202 у вербов
1 «Америка», 28 березня 1969 р.
ці, навчанні й комплектуванні диверсійних груп» Після війни — і це також зафіксовано документально — Гри-ньох продовжував служити імперіалістичним розвідкам, але у нових хазяїв. Цю диявольську діяльність він поєднує з проведенням лицемірної пропаганди в «Християнському голосі».
Безпардонна спекуляція на релігійних почуттях провадиться і в ряді баптистських громад. Буржуазні націоналісти, які захопили керівництво в «Об’єднанні українських євангельсько-баптистських церков в США» (ОУЄБЦ), діючи за спиною віруючих, перетворили цю організацію на придаток ультраправих екстремістів. Зв’язані з реакційними колами в країні, верховоди ОУЄБЦ використовують в антикомуністичних цілях журнал «Післанець правди». Його хазяї, по суті, визнали, що це видання було засноване не для забезпечення релігійних потреб американських віруючих, а з політичних міркувань. «Нам потрібно мати журнал,— говорив один з ватажків П. Бартків,— щоб наших віруючих в США освідомлювати про дійсний стан речей в Європі» 1 2.
Те, що він назвав «освідомлюванням», насправді є заздалегідь продуманою дезінформацією про Радянську Україну. З допомогою часопису верховоди ОУЄБЦ намагаються втручатися у внутрішні справи віруючих різних країн, сіяти сумніви й тривоги шляхом поширення злісних вигадок і чуток. Все це робиться з метою виправдати агресивні устремління імперіалізму. Авантюристи, які виступають у журналі під машкарою проповідників, вихваляють мілітаризм, збройні акції щодо інших держав, агресію проти в’єтнамського народу.
Людиноненависницька пропаганда на шпальтах «Післанця» безпосередньо пов’язана з виходом на політичну арену США блоку ультраправих груп, які прибрали релігійні назви — «Християнський хрестовий похід», «Американська рада християнських церков», «Міжнародна рада християнських церков». Саме з верхівкою названих організацій підтримують контакти провідники ОУЄБЦ. Спільним для цього симбіозу є запеклий екстремізм, крайній ступінь реакційності.
Із штаб-квартир «Християнського хрестового похо
1 «Людської крові не змити. Книга фактів». Київ, 1970, стор. 97.
2 «Післанець правди», 1967, № 7—8, стор^ 15и
20
ду», «Американської ради християнських церков» та інших постійно лунають голоси проти будь-яких поступок для робітників, проти соціального законодавства, заклики до розправ над інакомислячими в країні. Це, як зазначають американські дослідники, поєднується з виконанням поліцейських функцій. Приміром, голова «Американської ради християнських церков» Карл Макінтайр особисто провадить серед духовенства пошуки «червоних», до яких зараховується кожний, хто не згодний з його мракобісними настановами. Він має спеціальну картотеку, що, за його ж свідченням, є найбільшою після архіву Федерального бюро розслідувань
Вже наявність самих зв’язків з цими реакціонерами свідчить про справжнє обличчя ватажків ОУЄБЦ. У 1968 році американські ультра випустили на трибуну конгресу «Міжнародної ради християнських церков» голову ОУЄБЦ О. Гарбузюка, який виголосив реферат, сповнений наклепів на Українську РСР. Виступаючи на подібних зборищах, цей авантюрист кидає заклики, запозичені з арсеналу нацистів,— «діяти в напрямку ек-стермінації комунізму» 1 2.
Отже, Гарбузюк і його поплічники обрали українську баптистську громаду в США та її журнал не для молитов, а для реакційних політичних акцій, спрямованих врешті-решт проти самих віруючих, іменем яких вони спекулюють і яких ці приятелі американських ультра силкуються втягти в небезпечні авантюри.
ОТРУЙНИКИ ЮНИХ ДУШ
У здійсненні зловісних планів реакція робить неабияку ставку на молодь. Спроби обплутати тенетами анти-комунізму підростаюче покоління, викликати у нього ненависть до інших народів мають ганебну історію. Ще у 20—30-х роках оунівські ватажки провадили на західноукраїнських землях спеціальну пропаганду, розраховану на юнаків і дівчат. Сторінки націоналістичної преси заповнювалися вигадками й препарованими фактами.
1 Див. А. Розіег апй В. К. Ерзіеіп. Вап^ег оп ІЬб ¥огк, 1964 та ін.
2 Цит. за журналом «Людина і світ», 1969, № 10, стор. 54.
21
Все це будувалося з таким розрахунком: оскільки молодь не має життєвого досвіду, ідейного загартування, то цим і треба скористатися, щоб нав’язати їй фальшиві гасла. Чорна справа ця до деякої міри вдалася: пізніше в рядах есесівської дивізії «Галичина» та інших військових формувань, що чинили злочини проти народу під час фашистської окупації України, траплялися обдурені ворожою пропагандою молодики.
Та не встигли вщухнути гармати другої світової війни, як націоналістичні верховоди, опинившись на вигнанні, заходилися повторювати експеримент з дезінформації молодого покоління. «Діяльність націоналістичного руху,— напучує «провідну верству» «Визвольний шлях»,— мусить відкликатися передусім до молоді» *.
Слід, однак, наголосити, що націоналістичних інструкторів охоплює панічний жах у зв’язку з тим, що зарубіжна, в тому числі українська молодь, яка виросла за кордоном, у своїй переважній більшості відмежовується від непроханих опікунів, щиро цікавиться життям на Радянській Україні. Цей природний потяг викликаний величезними успіхами соціалізму в економіці і культурі. Саме життя невблаганно ламає штучні бар’єри на шляху до правдивої інформації, руйнує мури брехні, що їх зводять реакціонери. Один з мельниківських зверхни-ків Ю. Пундик, наприклад, змушений був визнати, що «відхід» молодих українців за кордоном від антирадян-ських організацій «приймає поважні форми» 1 2.
Прагнучи загальмувати цей процес, антикомуністи намагаються розбудувати мережу видань, призначених для ідеологічної обробки молоді під виглядом утримання її в лоні українства. Нав’язуванням цієї преси підростаючому поколінню займається керівництво організацій, які охоплюють молодь різного віку,— від «рідних шкіл» до відверто чорносотенних груп, подібних до ТУСМ. У «молодіжних» журналах застосовуються різні приманки, зокрема лицемірні лестощі на адресу юнацтва. Молоду людину хочуть переконати, що вона — супермен, що сенс життя — у пануванні над іншими.
Відповідно до цього, наприклад, у пластових журна
1 «Визвольний шлях», 1969, № 6, стор. 651.
2 «Українське слово», 18 лютого 1968 р.
22
лах оспівуються «принади» воєнізованих таборів, опанування методами диверсійних та збройних дій. Ця пропагандистська метушня випливає з принципів «Пласту», котрий називає себе «елітарною організацією молоді, яка не могла і не може відповідати усім членам нашої спільноти» Як бачимо, ті, хто керує «Пластом», ставлять за мету поширювати ідеї винятковості окремих обранців, ідеї «еліти». Але ж саме в такий спосіб обробляли молодиків німецькі нацисти!
Нічим, по суті, від «пластової» не відрізняється су-мівська преса. Взяти хоча б брюссельський журнал «Крилаті». З його сторінок не сходять фотографії зодягнених в уніформу маршируючих молодиків, хвалебні статті на адресу збройних банд, що діяли на Україні під час минулої війни. Культ грубої сили і зброї став головним змістом цього часопису.
Інше сумівське видання — «Авангард» прагне ловити на гачок антикомуністичної пропаганди більш дорослих молодиків, зокрема студентів. Воно є «головним пресовим органом» центральної управи СУМ, яка не раз використовувала пресу для ідеологічної підготовки сумів-ців до служби в імперіалістичних розвідках.
Від свого заснування «Авангард» неодноразово зазнавав бойкоту молоді, внаслідок чого скорочувалась кількість передплатників, і видавці змушені були припиняти на деякий час його випуск. У 1969 році, змінивши зовнішнє оформлення, журнал знову виплив на поверхню. Редакційна стаття, вміщена тоді, недвозначно декларувала, що «Авангард» не змінив своєї політики, що «його роль, однак, залишається та сама, що в минулому» 1 2.
У цьому разі доречно нагадати, якою була та роль в минулому,— журнал рекламував писання Д. Донцова, пропагував воєнні дії проти Радянського Союзу. І нині видавці «Авангарду» лишилися вірними донцовщині. Облудно оголошуючи студентство «елітою», вони силкуються протиставити його іншим верствам та групам суспільства— робітникам, селянам. Журнал друкує «трактати», які нагадують марення параноїків. Яскравий приклад цього — стаття П. Штепи «Великого бажати!»,
1 ТепіЬ Соп£ге55 о! 1}кгаіпіап8 іп 17.8.А.	Уогк, р. 122.
2 «Авангард», 1969, № 1, стор. 1.
23
опублікована в №№ 4 і 5 за 1971 рік. Автор використав нагоду, щоб запозичений у Донцова суб’єктивістський сумбур видати за якусь подобу «теорії». Ненавидячи народ, Штепа ділить суспільство на «величезну більшість пасивного загалу (масу)» і «маленьку меншість — активну провідну верству, еліту суспільства». Загал, тобто народні маси, автор порівнює з «твариною», називає «двоногою худобою», брехливо запевняє, що маса «боїться духового життя й інстинктивно шукає пана», «нездібна і боїться думати». Трудівників, які створюють усі блага на землі, Штепа презирливо іменує «споживачами життя». Підлещуючись до молоді, цей апологет «еліти» прагне переконати юнаків з СУМу у праві поневолювати народні маси.
Щоб «обгрунтувати» зверхність до інших народів, Штепа вдається до псевдонаукових екскурсів у минуле. Він хоче примусити читача повірити йому на слово, що український народ існував 3000 років тому, що однією з перших «українських» держав була ... «Арійська держава», що «Україна є матір’ю не лише всіх слов’янських народів, але також і деяких неслов’янських, як кельти, прусси». Що ці нісенітниці не мають нічого спільного з наукою, очевидно для кожного, хто хоч трохи знайомий з історією. Адже на основі багатьох досліджень археологічних, історичних, лінгвістичних матеріалів українськими й іншими вченими неспростовно доведено, що формування української народності припадає десь на XII — початок XV століття, і, зрозуміло, ні про яку українську «Арійську» державу та подібну маячню не може бути й мови.
Та факт лишається фактом: на сторінки журналу запрошуються невігласи, що намагаються видати за науку словесний гіпноз, до якого свого часу вдавалися нацистські партаймани.
До подібних маніпуляцій «Авангард» звертається і в матеріалах, які претендують на висвітлення сучасного життя на Україні. У редакційному «кредо» журнал запевняв, що він буде «інформатором про дійсність на Україні». Але те, що публікується, свідчить: під «інформацією» видавці мають на увазі наклепи на УРСР. Щоб мати уяву про характер «інформування», варто, наприклад, звернутися до статті ватажка СУМу О. Коваля, який безапеляційно твердить, що радянська
24
преса нібито називає українське населення «бандерівськими горлорізами» ’. Звичайно, доказів цього Коваль не наводить, бо їх не існує в природі. Або: «Авангарду» нічого не варто проголосити, що Узбекистан «належить до РРФСР»1 2, тоді як кожному школяреві в СРСР відомо, що Узбекистан і РРФСР — це рівноправні союзні республіки, які входять до Союзу РСР.
Подібне — не наслідок якихось друкарських помилок, а наперед визначена лінія на перекручене зображення подій у СРСР. З наведених фактів видно, що, продукуючи «молодіжну» пресу, її боси мають на меті одне — зв’язати долю нового покоління українців за кордоном з діяльністю найреакційніших сил на Заході, тих, які й досі мріють про воєнний реванш, обстоюють гасла поневолення народів.
ПЕРЕКРОЮЮЧИ ВЛАСНІ ДОГМИ
Не знаходячи підтримки серед широких верств української спільноти за кордоном, екзильні політикани намагаються здобути ласку імперіалістичних кіл, набиваючись до них у порадники щодо боротьби з комунізмом. Та йдеться, як побачимо далі, всього-навсього про виконання звичайної лакейської ролі — постачання хазяїв «матеріалами», призначеними для залякування комунізмом різних груп населення капіталістичних країн. Прагнучи зробити бізнес на наклепницькій «інформації», націоналісти систематично включають до своїх «резолюцій» пункти про необхідність розгортання пропаганди англійською, французькою та іншими «чужинними» мовами. Так, верхівка 34 ОУН закликає членство «давати інтен-сивнішу підтримку англомовній видавничій діяльності центру, щоб довести її до відома ширшим, як досі, заінтересованим колам» 3.
Щоб обдурити громадськість, екзильні ділки пропонують надавати своїм іншомовним виданням «наукового» забарвлення. Ціну цієї «науки» можна з’ясувати, коли, скажімо, порівняти гасла та твердження, з якими
1 «Авангард», 1969, № 1, стор. 3.
2 «Авангард», 1969, № 4, стор. 308.
3 «Вісник», 1969, № 3, стор. 5.
25
націоналістичні «блукачі» звертаються до україномовних читачів та іншомовної аудиторії. Впадає в око таке: щоб зацікавити агресивні кола своїми маячними ідеями, вони ладні йти і йдуть на будь-яке перекроювання власних догм, у відданості яким лицемірно клянуться перед українською спільнотою. Звертаючись до читачів, екзильні часописи роблять «українське питання» мало не центральним у світовій історії (згадаймо статтю Штепи в «Авангарді»). Але дивовижна метаморфоза відбувається, коли вони намагаються розмовляти зі своїми хлібодавцями. Згаданий вище Я. Шумелда у своїй книжці — своєрідному катехізису пропагандистського обману — зазначає, що іноземні політики не звертають уваги на «українську проблему» як таку, вони цікавляться здебільшого «цілим комплексом Східної Європи, світової історії». Тому він пропонує «радикальний» метод — залишити осторонь звичайну пропаганду, а готувати для чужинців такі писання, де «Україна, її культура, цивілізація та історія займали б якесь місце на канві широких образів і процесів» Вищезгадана порада яскраво демонструє, як націоналістичні верховоди, аби догодити імперіалістичній реакції, торгують тим, що вони називають своїми переконаннями.
Слід підкреслити, що про такі маніпуляції знає або здогадується чимало людей. Це видно із ставлення загалу до націоналістичних іншомовних видань. Візьмімо для прикладу англомовні публікації УККА. На журнал «Юкрейніен куотерлі» попит з боку українців за кордоном дорівнює нулю, чого не зміг приховати у своєму звіті на X конгресі УККА редактор В. Душник. Він заявив, що «українські установи його (журнал.— М. В.) не передплачують і не читають» 1 2. Що ж до англомовного читача, то він теж відвертається від журналу. І якщо це видання дістається до бібліотек та інших установ, то часто тільки завдяки тому, що значна частина тиражу надсилається редакцією безплатно.
Звітуючи на тому ж конгресі УККА, И. Лисогір також бідкався, що загал, зокрема, лікарі, інженери, священики, бібліотекарі і т. д., незважаючи на неодноразо
1 Я. Шумелда. Стратегія та тактика українського визвольного руху. Чікаго, 1966, стор. 84. Підкреслення наше.
2 «Свобода», 28 жовтня 1969 р.
26
ві запрошення і надсилання окремих чисел даром, ігнорують журнал *.
Речники УККА не насмілилися назвати причину такого ставлення до антикомуністичного видання. Але те, з чого вони намагаються зробити таємницю, відверто висловив нью-йоркський бюлетень «Нові напрями». Він писав, що «Юкрейніен куотерлі» «став журналом... скра-йньо правих і політично збанкрутованих авторів» 1 2. І це закономірний процес, бо УККА, за свідченням газети «Українське життя», «дублює працю тоталітарного «визвольного фронту» 3.
Пропаганда, яку веде цей журнал, здавна була спрямована проти миру й народного блага. Наскільки ворожими планами та почуттями керуються його редактори, видно з такого факту. Вже під час заснування журналу його програма була складена з таким розрахунком, щоб •створити «потенціальну базу для переоцінки політичних поглядів американських урядових і наукових чинників... про Совєтську Росію» 4.
Щоб читачеві було ясно, що малося на увазі під «переоцінкою», нагадаймо про час заснування журналу — 1944-й рік. Це був період, коли США виступали як союзник Радянського Союзу по антигітлерівській коаліції, коли радянський народ проливав кров на фронтах війни, рятуючи людство від фашистських полчищ. Отже, видавці «Юкрейніен куотерлі» у цей нелегкий час вели диверсійну роботу насамперед проти американського народу, фактично виконуючи в США роль «п’ятої колони» гітлерівців.
Курс на підтримку будь-якої найжорстокішої реакції став головним у діяльності й інших англомовних видань УККА. Дійшло до того, що охочих мати ці публікації стає все менше навіть серед тих кіл, які не виявляють симпатій до комунізму і вороже ставляться до ідей соціального прогресу. Так сталося, зокрема, з «Юкрейніен буллетин», на шпальтах якого наклепники концентрували різний антирадянський бруд, запозичений з інших реакційних видань. Бюлетень практично не
1 ТепіЬ Соп£ге55 ої 1)кгаіпіап5 іп І).8.А., р. 48.
2 «Нові напрями», 1970, № 2—3.
3 «Українське життя», 9 січня 1972 р.
'Український історик», 1969, № 4, стор. 58.
27
мав передплатників і надсилався безкоштовно, за рахунок бюджету УККА, що, врешті-решт, переконало і найбільш твердолобих у необхідності припинити видання.
З ВИШКОЛУ ГЕББЕЛЬСА
Використовуючи пресу для ідеологічних диверсій, націоналістична «еліта» косяком сунула в журналістику. Скажімо, ватажок мельниківців О. Штуль-Жданович нині виступає як «редактор». Журналістським званням спекулює верховода 34 ОУН Я. Стецько. Цим та іншим екзильникам здається, що, зайнявши посаду редактора чи видавця, зручніше здійснювати в сучасних умовах стару, ворожу щодо України і зарубіжних українців,, діяльність.
Відповідно й агітацію молоді за здобуття журналістської професії політикани провадять з підступним наміром — примусити молодь служити в галузі дезінформації. Досить виразно ці намагання висловив у Торонто* на зборищі «Ліги визволення України» Ю. Даревич — один з новоявлених оракулів у професорській мантії. «Тепер замість гасла «Юначе, ставай підпільником!»,, треба сказати: ти, юначе, стань журналістом чи радіокоментатором, чи працівником у міністерстві закордонних справ Канади, Америки чи Бразілії, а не дантистом чи шофером, бо зуби нам вирвуть у потребі, і автобус поведуть французи чи італійці, але за нас вони не напишуть, не розкажуть світові» !.
Що правда, то правда: обізнане з маячнею сучасних «визволителів-хрестоносців» чесне людство, природно,, відмовляється рекламувати їх заклики. Отож доводиться антикомуністам самим братися за пера та ще й закликати до цього молодь. Нині апарат націоналістичних редакцій у своїй більшості складається з тих осіб, які кермують водночас у тих чи інших організаціях.
Це явище набуло такого поширення, що дискутувалося на так званому з’їзді націоналістичних редакторів у США. Учасник його Р. Хом’як навіть вніс резолюцію,, котра вимагала, щоб редактори, «які є членами екзекутивних органів центральних українських установ США й Канади», зреклися «тих своїх постів», оскільки «обо-
1 «Вільне слово», 7 березня 1970 р.
28
в’язки вільного українського журналіста не покриваються з обов’язками діячів на керівних громадських становищах і тому журналіст не в силі об’єктивно звітувати та коментувати» *.
Пропозиція викликала різкі заперечення і під час голосування була провалена, діставши лише два «за»1 2. І не випадково, бо переважна більшість учасників «з’їзду» поєднує керівництво антирадянськими організаціями з поширенням наклепів через пресу та радіо. Вони цупко тримають у руках важелі друкованої та радіо-пропаганди як засіб, що дає змогу афішувати свій зоологічний антикомунізм і тим сподіватися на прихильність імперіалістів.
Служіння іноземним хлібодавцям — давня традиція цієї профанаційної преси. Показово, що біографії багатьох «сіячів» антирадянської пропаганди позначені фактом тісного співробітництва з найреакційнішими силами імперіалізму, насамперед з німецькими нацистами. Редакції окремих видань — це осередки колишніх колабораціоністів та апологетів фашистської ідеології й політики.
У щоденнику «Свобода» та деяких інших виданнях час від часу з’являються статті за підписом Богдана Кравціва. їх автор — професійний геббельсівський виученик. На початку 1940 року він переїхав у столицю «третього рейху» — Берлін. «Чиновники з міністерства пропаганди відводять йому в районі Шарлотенбурга на вулиці Нідершейнгаузен конфіскований у німецького антифашиста Карла Феттера... двоповерховий особняк. Тут Кравців розміщує редакцію газети «Голос», створену на кошти гітлерівців»3. З її допомогою він розгорнув розгнуздану пропаганду, прагнучи задурити свідомість українців, які знаходились на території Німеччини і окупованих нею держав. Кравців всіляко звеличував Гітле-ра і його банду. Так, у статті під назвою «Про Гітлера-людину», опублікованій у травні 1941 року, він характеризував цього кривавого недолюдка як «титанічну постать надлюдини і творця, найближчого прихильника українського народу».
1 «Два з’їзди». Нью-Йорк, 1969, стор. 64.
2 Там же, стор. 65.
3 «Герострати і каїни». Ужгород, 1969, стор. 47.
29
Коли фашистські полчища віроломно напали на СРСР, Кравців почав редагувати газету «Українець», де також вихваляв нацистську тиранію, кривавий режим поневолення народів. Людиноненависницьким змістом відзначалась і газета «Вісті», яку він видавав під контролем гітлерівців, закликаючи українських «остарбай-терів», насильно вивезених на каторгу в «третій рейх», вступати до гітлерівської армії.
Вже давно немає Геббельса, але геббельсівщина продовжує існувати в нинішніх писаннях кравцівих. Для них ареною ворожої діяльності стали «Свобода», «Сучасність», «Америка» тощо. Зрозуміло, в сучасних витворах Кравціва та інших немає прямих дифірамбів на адресу Гітлера. Ця пропаганда провадиться шляхом вихваляння нацистських доктрин і гасел, без вказівки на їхнє фашистське походження. Колишні прислужники нацистів і досі тримають на своєму озброєнні один з основних інструментів геббельсівщини — наклепи на Радянський Союз.
Або гляньмо на шлях ще одного «редактора» — Василя Сафроніва-Левицького. Коли український народ вів смертельну боротьбу проти фашистської навали, цей «патріот» досить зручно влаштувався у Львові під по-кровительством гітлерівців. Як свідчить «Сучасність», «за німецької окупації (1942—1943) Левицький був літературним керівником театру малих форм «Веселий Львів», а пізніше «в Німеччині працював до закінчення другої світової війни в тижневику «Земля», що був призначений для примусових сільськогосподарських робітників з України»1. Кого звеселяв Левицький, коли лилися ріки народної крові, в ім’я якого страхітливого режиму закликав працювати поневолених українців в маєтках бауерів, журнал, звичайно, не нагадав. Утім, наведені ним факти навряд чи потребують якихось особливих коментарів. І ось цей апологет нацистського режиму претендує на роль керівника громадської думки, редагуючи в Канаді знову тижневик, але під іншою назвою — «Новий шлях», про ганебну діяльність якого йшлося вище.
Зарубіжна періодика раз у раз публікує факти, які
1 «Сучасність», 1972, № 1, стор. 52, 53.
ЗО
проливають світло на зловісний шлях пропагаторів ан-тирадянської істерії. Такі відомості, зокрема, подаються про тих, хто користується маскою «визвольного фронту». Проповідник цього «фронту» — мюнхенський «Шлях перемоги» під тиском фактів змушений був порушити мовчання й констатувати, що його конкуренти в екзилі називають «визвольнофронтівців» «антисемітами, гітлерівцями, нацистами». Визнавши це, газета взялася «бити» своїх критиків у властивий для неї спосіб — за допомогою шантажу. «Кожному хіба відомо,— писала вона 16 лютого 1969 року,— що наш рух має достовірні матеріали про багато справ і багато людей. Чи маємо ми піти шляхом декотрих наших противників і відкрити їх перед своїми і чужими?». З цієї багатозначної заяви випливає, що чимало ганебного в діяльності екзильних пропагандистів приховується від низового членства.
Чим же пояснити, що колишні співробітники нацистських органів займають нині ключові позиції в пресі цілого ряду організацій? Головною причиною цього є загальна орієнтація імперіалістичної реакції на методи фашистської пропаганди. Реакційні соціологи на Заході досліджують й популяризують постулати стовпів цієї отруйної пропаганди — Гітлера, Геббельса, Муссоліні, видали чимало томів, у яких підкреслюється «корисність» фашистських методів обману мас для розгортання сучасних ідеологічних диверсій. Відповідно імперіалістичні кола зробили ставку на кадри, які пройшли вишкіл у надрах геббельсівського відомства.
Отже, в біографіях колишніх апологетів фашизму не сталося суттєвих змін. Змінилися лише хазяї, яким усе з тією ж ненавистю до Радянської країни служать найманці від преси. Не випадково «холодна війна» стала рідною матір’ю для різних пройдисвітів, котрі звикли наживати бариші на моральному терорі, наклепах.
Це, зокрема, видно з тієї ворожнечі, що неугавно точиться між розбійниками пера, кожен з яких претендує на право монопольно висловлювати «правду» і в зв’язку з цим звинувачує своїх конкурентів по антикомунізму в брехні та інших гріхах. Атмосфера націоналістичної преси настільки насичена духом гангстеризму і продажності, що це вже стало прописною істиною для самих її учасників. Так, постійний дописувач «Шляху перемоги»
31
П. Кізко, згадуючи 3. Пеленського, який підвизається нині в «Християнському голосі» та інших наклепницьких органах, навів таке свідчення з їхньої спільної минулої діяльності: «Одного дня він міг написати те, проти чого виступити... наступного дня. Ота його «позиційна нестійкість» дала підставу нашому суспільству визначити його відповідним прізвиськом»
Ця характеристика стосується не тільки окремих осіб, а й цілих друкованих органів. Наприклад, звичаї продажного світу притаманні часописам, що афішуються «літературними». Ця преса, до якої належить мюнхенська «Сучасність», аж ніяк не керується інтересами літератури. Добре знайомий з її редакційною кухнею М. Кушнір, автор «Америки», досить влучно змалював колективний портрет «літературної» преси. «Взагалі,— пише він,— журнальна атмосфера в ділянці літератури нагадує біржу», де «існує попит на легкі пера... пера-фейєрверки і пера-ножики». «На шпальтах іміграційних журналів метушиться віддавна певна кількість ножиків, мачаних у чорнилі. Ані стилем, ані вагою змісту, ні даром переконування, ні полетом ці пера-ножики не відзначаються... Вони не служать літературі, література має їм служити». Як зазначає далі М. Кушнір, у цих журналах панує «піратська атмосфера» 1 2.
В цьому зв’язку з’ясовується досить парадоксальна картина. Націоналісти галасують, що їхні часописи виражають якісь «особливі», «національні» інтереси загалу, і створюють ілюзію про «незалежність» думок у своїй пресі. Тимчасом їхні писання нагадують дії звичайнісіньких маріонеток, які танцюють, скоряючись волі та бажанню їхнього хазяїна. Виступаючи у вузькому колі «еліти», довголітній співробітник цієї преси М. Соснов-ський відверто визнав: щоденна праця її редакторів — «це найчастіше збирання з більшим чи меншим успіхом матеріалів, давно пропущених через чужий редакційний стіл, і подавання їх нашим читачам та слухачам» 3.
Склад антикомуністичних редакцій представлено особами, значна частина яких уже протягом десятиліть
1 «Шлях перемоги», 13 квітня 1969 р.
2 «Америка», 4 червня 1969 р.
3 Перший СКВУ. Матеріали. Вінніпег — Нью-Йорк — Лондон, 1969, стор. 367. Підкреслення наше.
32
воює проти народу. Розпочавши свій шлях з наклепів на Радянську Україну, вони й досі жують стару антикомуністичну жуйку, вдаючи, що не помічають величезних змін у світі, краху міфів, якими вони силкуються годувати читача. Навіть такий професійний антикомуніст, як Тібор Самуелі, коментатор деяких англійських видань, ознайомившись з рядом націоналістичних україномовних газет, зокрема канадських, заявив в інтерв’ю західнонімецьким «Українським вістям»: «Всі вони вразили мене своєю нереальністю й, якщо можна так висловитися, реакційністю»
Не дивно, що пропагандистські крикуни пнуться з шкіри, щоб створити хоча б подобу «благопристойного» фасаду для своєї преси. Передусім ворогуючих між собою редакторів зібрано нині в «професійні» організації, які, однак, ніякого відношення до профспілок не мають. Це, зокрема, відзначалося в доповіді для націоналістичних редакторів у Канаді в 1966 році: «Звичайно, ми не можемо зректися права чи навіть обов’язку дбати за професійні інтереси членів організації, але це... в наших умовинах є справою теорії, а не реальних можливостей і практики» 1 2.
Такими профанаційними «профспілками» і є «Спілка українських журналістів Америки» (СУЖА), «Спілка українських журналістів Канади» (СУЖК) та ін. Симптоматично, що метушня навколо них припадає на другу половину 60-х років. Це було зумовлено не якимись добрими побажаннями тих або інших осіб, а необхідністю пристосуватися до нової імперіалістичної тактики анти-комунізму, відомої під назвою «наведення мостів», в якій особливий наголос робиться на ідеологічних підступах проти сил миру і прогресу.
У нових умовах, коли пропонувалося глибоко приховувати справжні цілі, націоналістичні часописи, щоб залишитися на поверхні, почали здобувати для себе нову репутацію. Роль фарбувальника їхнього фасаду і була відведена «журналістським спілкам». На них покладалося завдання проголосити «морально-етичні» засади преси, про які раніше навіть ніхто і не згадував. Скла
1 «Українські вісті», 14 червня 1970 р.
2 «Два з’їзди». Нью-Йорк, 1969, стор. 101.
33
дені за типовими зразками соціальної демагогії, ці «засади» є переспівом, майже текстуальним, американських «канонів журналізму», які були розроблені ще в 1923 році і відтоді, за свідченням самих американських журналістів, лишилися шматком паперу. Адже «високі» принципи, що їх проповідують діячі продажної преси, не мають у суспільстві, побудованому на визиску, матеріальних передумов і тому перебувають у кричущому протиріччі з практикою цієї преси — служниці імперіалістичних монополій.
ХТО ВОНИ, «МЕЦЕНАТИ»?
Залучаючи різних ділків до «промивання мозку читача», реакційні кола систематично підгодовують їх фінансовими подачками. В противному разі крикливцям з пропагандистських шпальт нічого б не лишалося, як перекваліфікуватися, скажімо, на мийників посуду.
Екзильні видання мають мізерні тиражі (в середньому 1—2 тисячі примірників), і навіть повний продаж такого тиражу не дозволяє покрити необхідних витрат. Досить поінформований у цих справах «Український самостійник» писав: «При досліді української преси на чужині важко вияснити два фактори: питання її фінансування і наклади. Вони з собою тісно пов’язані. Кожний орган старається витворити враження, що він утримується «власними коштами», а тим самим має достатню кількість читачів, хоч відомо, що всі або майже всі видання є дефіцитними» Дефіцит, який спостерігався в 1965 році, нині зріс ще більше. Адже рік у рік на Заході підвищуються тарифи на папір, друк, поштові послуги тощо, а тиражі націоналістичних видань дедалі скорочуються.
Характерно, що дані про дефіцитність преси «еліта» навмисно приховує від загалу. Та великі розміри дефіциту не викликають сумніву. Взяти, наприклад, баланс згадуваного вище квартальника «Юкрейніен куотерлі». За офіційними, явно пригладженими даними, протягом липня 1962 — червня 1966 років видання поглинуло 44.593 долари, а від продажу було одержано
1 «Український самостійник», 1965, № 6, стор. 24.
34
лише 5.781 долар ‘. Витрати перевищили прибуток в 7,7 раза!
Проте розмір дефіциту був значно більший, ніж визначено офіційно. Адже до балансу журналу верховоди УККА не включають оплати всіх витрат, зокрема, оплати за користування приміщенням, адміністративно-організаційну роботу, за відрядження і репрезентацію редактора тощо. Суми, які відпускаються на це, зараховуються як витрати на утримання бюрократичного апарату УККА, де є, наприклад, посада службовця, відповідального за «адміністрацію видань УККА» 1 2.
І це не виняток. Витрати на інше видання УККА — «Юкрейніен буллетин» в 1969 році, згідно з офіційним звітом, перевищили прибутки більш ніж у 123 рази!3
Щоб не дати змоги читачеві судити про матеріальний бік справи, такі видання навмисно перетворюють звіт про свої баланси на ребус. Так, у великому за обсягом звіті про діяльність УНС та його органів за 1962— 1965 роки при наявності безлічі цифр немає прямих даних про справжні витрати на газету «Свобода». її бюджет завуальовано в загальному балансі видавництва «Свобода», яке веде фінансові операції в зв’язку з випуском інших, крім газети, видань, виконанням сторонніх замовлень тощо. Таке маскування викликало нарікання навіть головного контролера УНС Івана Іванчука, який зазначив, що з поданого звіту не можна скласти «вірного образу фінансового стану «Свободи» 4.
Якщо окремі видання намагаються створити враження про звітність перед громадою, то низка інших взагалі не публікує даних про свій фінансовий стан. Це передусім «Сучасність», «Українське слово» (Париж), «Визвольний шлях» тощо. Що це? Намагання зберегти властиву для підприємства комерційну таємницю? Ні. Баланси цих часописів становлять насамперед політичну таємницю видавців, які вважають невигідним для себе знайомити громадськість з величезним дефіцитом своїх пропагандистських рупорів. Бо ж тоді, оскільки
1 Міпііі Соп£ГЄ55 ої Атегісапз ої ІЗкгаіпіап Оезсепі, ОсіоЬег 7, 8 апсі 9, 1966. Уогк, р. 114, 118.
2 Тепііі Соп^гезз ої Йкгаіпіапз іп 15.8.А., р. 46.
3 «Америка», 6 травня 1970 р.
4 «Протокол XXVI звичайної конвенції Українського народного союзу». Джерсі-Сіті, стор. 106.
35
дефіцитні видання продовжують виходити, закономірно постає питання: з яких джерел ці збитки покриваються?
Втім факти, що стають відомими загалові, показують, що основним джерелом функціонування цієї преси є імперіалістична буржуазія, яка, проте, намагається не входити в прямі фінансові зв’язки зі своїми найманцями, а діє через різні підставні організації та особи.
Характерними щодо цього є субсидії на антирадян-ську пропаганду від іноземних спецслужб. Як визнають самі емігранти, одним з основних опікунів антикомуністичної преси є ЦРУ. У Нью-Йорку на його кошти повністю утримується пропагандистський центр ОУНз та ЗП УГВР, що прикривається вивіскою видавництва «Пролог». Ще у 1964 році націоналістичний журнал «Вільна Україна» писав, що в «Пролозі» та інших установах ЗП УГВР (йдеться, зокрема, про мюнхенські журнали «Сучасність» і «Український самостійник») «працює багато добре платних людей. їхні домівки знаходяться в репрезентативних дільницях міст, за які треба платити великі суми грошей. Все коштує грубі тисячі доларів». Журнал зазначав, що «Закордонне представництво УГВР з його багатьма установами — це організація на еміграції, яка не звітує перед українським громадянством про джерела своїх прибутків, про евентуальні внески своїх членів чи прихильників, про їхні пожертви чи взагалі дари своїх добродіїв. Хто ж ці добродії? Чому вони закриті таємницею? Вони ж бо визначають політичну лінію цього «представництва» !.
Те, що було висловлено «Вільною Україною» у вигляді досить прозорого натяку, пізніше вже відкрито підтвердили представники інших організацій. Під час «дискусії», яка відбулася в Нью-Йорку в 1970 році і вилилась у взаємну гризню, один з бандерівських опікунів молоді Б. Футала розповів, що «Пролог» та «Сучасність» існують на гроші ЦРУ. Показово: представник «Прологу» М. Прокоп не зміг, по суті, заперечити цього факту. Відповідаючи, він лише відзначив, що грошима з іноземних таємних джерел користуються й інші групи, в тому числі бандерівці1 2.
Однією з прихованих форм матеріальної допомоги з
1 «Вільна Україна», 1964, № 41, стор. 57.
2 «Українське життя», 19 травня 1970 р.
36
боку реакційних сил є надання через офіційні органи екзильним газетам та журналам податкових та поштових пільг, надсилання платних оголошень від імені окремих урядових організацій.
Крім коштів з державного бюджету, ультраправі кола імперіалізму асигнують гроші на антирадянську пропаганду через свої політичні партії. Це робиться у формі друкування платних об’яв, зокрема під час передвиборних кампаній.
Матеріальне стимулювання наклепницької писанини часто здійснюється із «благодійних» фондів монополій. Так, англомовний журнал «Аннали» — орган УВАН, який злісно перекручує історію українського народу, своїм існуванням завдячний фонду Форда. Першу дотацію із цього фонду, як повідомляла «Свобода», в сумі 5.000 доларів було одержано в 1951 році Г
Особливо активно використовуються для потреб ворожої пропаганди капітали промислових і торговельних фірм, в яких націоналістичні ватажки посідають провідні посади. Окремі підприємства систематично відраховують від своїх прибутків дотації на пропаганду. Наприклад, фірма «Фьючер фьюел» в Канаді щороку асигнує понад 5.000 доларів на підтримку преси, радіо тощо. При цьому названі «видатки зростають разом із зростанням прибутків 1 2.
Антирадянська преса фінансується і в інший спосіб — шляхом оплати витрат на персональні потреби редакторів. Це ніщо інше, як підкуп, що, до речі, широко практикується в буржуазному суспільстві. Так, 1969 року група націоналістичних редакторів з дружинами зробила подорож з Канади у США. Серед них були представники «Нового шляху», «Гомону України», «Канадійського фармера», «Вільного слова» та інших. Вояж організувала і повністю оплатила фірма «Трайдент». Після поїздки «Новий шлях» досить виразно прокоментував ласку своїх добродіїв: «Ані уряд, ані ніяка бізнесова фірма чи суспільна установа не запрошує українських журналістів на таку прогулянку виключно з сантиментів до них. Це все треба потім «відробити» 3.
1 «Свобода», 1961, № 90.
2 «Нові дні», 1969, травень, стор. 32.
3 «Новий шлях», 7 червня 1969 р.
37
Одним з головних каналів, через які стимулюється діяльність екзильної преси, є комерційна реклама. За її публікацію редакції регулярно і в дедалі зростаючих розмірах одержують грошові суми, що йдуть на покриття дефіцитних балансів. Наприклад, «Свобода» в 1958— 1961 роках офержала у вигляді реклами 191.481 долар, а в 1962—1965 роках — 241.064 долари1. Це ж саме характерне для «Америки», яка дістала, за визнанням самої редакції, в 1968 році за публікацію реклами 30.504 долари — на 5.967 доларів більше, ніж попереднього' року 2.
Платна реклама — звичайне явище в капіталістичних часописах. Але в націоналістичній пресі вона має особливість. Справа в тому, що реакційні кола постачають рекламу націоналістичним виданням з міркувань, далеких від безпосередньої бізнесової вигоди. Адже тиражі цієї преси настільки мізерні, що не можуть, звичайно, забезпечити достатнє для фірми, яка рекламується, коло' клієнтури. Отже, комерційна реклама набуває характеру відвертої субсидії і надається виключно з політичних мотивів — за те, що рептильна преса вихваляє політику міжнародної реакції.
Політичний характер розподілу реклами виразно» з’ясовується на прикладі тієї преси, яка відстоює інтереси трудящих мас, бореться за мир і дружбу між народами. Великі фірми й корпорації, їхні «благодійні» фонди бойкотують демократичні газети та журнали. Так, до> торонтської газети «Життя і слово», яка захищає права трудящих канадських українців, за свідченням її редактора, вони не дають жодної платної об’яви 3.
На цілі пропаганди буржуазні націоналісти спрямовують також кошти з бюджету емігрантських організацій — релігійних, допомогових, освітніх тощо. Це робиться, як правило, безборонно, оскільки в багатьох цих організаціях керівні посади обіймають запеклі антико-муністи.
Подібні операції провадяться в той час, коли україн
1 «Протокол XXVI звичайної конвенції Українського народного' союзу», стор. 22
2 «Америка», 25 березня 1969 р.
3 «Звіт з 29-ої конвенції Робітничого запомогового товариства Канади» Вінніпег, стор. 8.
38
ці за кордоном мають багато реальних проблем, розв’язання яких гальмується браком коштів. Такою, скажімо, є проблема забезпечення людей пенсійного віку. «Не маємо статистики,— писала газета «Українське життя»,— але сміло можемо заризикувати цифрою 50 тис. наших людей, що осягнули пенсійний вік або стоять на порозі». Редакція пропонувала будувати для них колонії. Але, як відзначала вона, це лишається побажанням, хоча українська спільнота за кордоном щороку збирає чималі кошти. Та вони не використовуються для потреб громади ’.
Левова частка зібраних коштів йде або в кишені верховодів, або на підтримку антирадянської преси. Звичайно, «еліта» не від того, щоб примусити рядових громадян прямо фінансувати реакційні видання. Але таких осіб з кожним роком стає все менше. «Прес-фонди», про які так багато галасують екзильні ватажки, аж ніяк не є основним джерелом існування їхньої преси. Це видно навіть з офіційних, відповідно препарованих даних. Так, за твердженням головної ради «Українського робітничого союзу», в 1968 році «прес-фонд» тижневика «Народна воля» складався з 5.000 доларів, а загальна сума лише для покриття дефіциту дорівнювала 19.629 доларам1 2.
Не маючи підтримки в масах, антикомуністи оббивають пороги своїх грошодавців-«меценатів» з числа найбільш закоренілих ворогів миру і прогресу. Фінансуючи реакційну пропаганду, «меценати», як правило, уникають прилюдних заяв на цю тему. Це — відома тактика не наражати себе на обурення громадськості. Проте у вузькому колі хлібодавці стають відвертими й говіркими. Наприклад, на бенкеті, влаштованому групою торонт-ських товстосумів для представників української націоналістичної преси в листопаді 1966 року, один з її уболівальників Р. Вжесневський заявив: «Розуміючи вагу інформації, ми з приємністю зауважуємо, що лу-чить нас багато більше моментів, як сама тільки реклама в пресі». Закликаючи посилити енергію, він запевнив представників рептильної преси: «наше зорганізоване купецтво і професіоналісти до вашого меча (так імену
1 «Українське життя», 9 січня 1972 р.
2 «Народна воля», 18 вересня і 2 жовтня 1969 р.
39
ють антирадянську пресу її хазяї.— М. В.) прикладуть свою руку і не пожаліють труду ні жертви»
Як бачимо, часописи, що облудно афішуються як «друковане українське слово», утримуються коштом бізнесменів крайньо реакційної орієнтації. Тож зрозумілим стає, чому ці видання, не маючи мінімального попиту, виходять протягом багатьох років, навіть розбудовують свою поліграфічну базу, виплачують гонорари тощо. Відповідь на це міститься, зокрема, у свідченні Р. Хом’яка, котрий останнім часом пописує в субсидованій «Сучасності». Він відверто визнає, що націоналістична преса «сперта на ласку патрона, а не читача» 1 2.
Справді, імперіалістичні патрони дали змогу, приміром, «Українському слову» з його жалюгідним тиражем і надзвичайно дефіцитним балансом одразу придбати у власність будинок у Парижі. В 1968 році редакція одержала на цю операцію 82.000 франків 3. Подаючи звичайно прізвища і адреси тих, хто робить дрібні внески, вона в цьому разі лише згадала «жертвенних друзів», які дали гроші у вигляді позички без процентів і вирішили залишитися інкогніто. Грошороби з мельниківського рупора не насмілились назвати благодійників, щоб не розкрити своїх справжніх хазяїв, тих, хто платить і, отже, за влучним народним висловом, замовляє музику.
* * *
«Холодна війна», на цвинтарі якої нині опинилися націоналістичні політикани, завжди була тим кумиром, якому вони били поклони. «Енциклопедія», що її випустили націоналісти в 1963 році, відверто писала: «Збільшення напруженості у стосунках між західними державами і СРСР створило сприятливу атмосферу» для ан-тирадянської діяльності «діяспори» 4.
Різного роду авантюристи, любителі робити бізнес на поширенні забобонів, страху заходилися наперебій пропонувати свої послуги стратегам «холодної війни». Професійним заняттям ландскнехтів цієї «війни» стали нагнітання атмосфери підозри й недовір’я між народами, бру
1 «Два з’їзди», Нью-Йорк, 1969, стор. 129—131.
2 «Вільна Україна», 1964, № 41, стор. 33.
3 Див. «Українське слово», 20 жовтня 1968 р.
4 йкгаіпе: а Сопсізе Епсусіораесііа, уоі. І, Тогопіо, 1963, р. 915.
40
тальні пропагандистські наскоки на СРСР. Не дивно, що> місця в окопах «холодної війни» насамперед зайняли вчорашні прислужники гітлерівського рейху, погромники з німецько-фашистського окупаційного карального апарату, які втекли від народного гніву на Захід і люто-ненавидять країну Рад.
Тодішні претенденти на роль світового жандарма сподівалися з допомогою чорнильного воїнства та всіх репресивних служб імперіалізму завдати удару по зрослих симпатіях широких народних мас до Радянського Союзу, який врятував людство від загрози фашистського поневолення.
На боротьбу з народними рухами імперіалістична реакція кинула всю машину антикомунізму з її наклепницькими пропагандистськими рупорами. В цьому ще раз переконують події останніх років у ряді промислово розвинутих капіталістичних країн. Як відомо, в цих країнах, де національні проблеми, здавалося б, були врегульовані кілька десятиліть тому, знову відбувається їх різке загострення. Досить нагадати про рух за громадянські права негрів у США, боротьбу католицького населення Північної Ірландії, проблеми французького населення Канади, заворушення серед каталонців та басків в Іспанії, стосунки між фламандцями і валлонами в Бельгії і т. д.
Все це свідчить, що капіталізм не спроможний розв’язати національне питання, що загострення його є наслідком поглиблення кризи всієї відживаючої соціально-економічної системи, її експлуататорської природи. Саме життя доводить, що справжня національна рівність, дружнє співробітництво народів можливі тільки на шляху корінних перетворень суспільства, після ліквідації експлуатації людини людиною.
Загострення національних стосунків у капіталістичних країнах відчувають й тамтешні українські поселенці. Тоді, коли український народ у себе на батьківщині в результаті соціалістичного будівництва з братньою допомогою інших народів країни досяг небачених успіхів у всіх сферах політичного, економічного й культурного життя, переважна маса українських поселенців за океаном та в Західній Європі перебуває на найнижчих сходинках соціальної драбини, фактично зазнає утисків своїх прав.
Навіть представники буржуазно-націоналістичної верхівки змушені так чи інакше визнавати подібне станови
4Г
ще. У другому томі вже згадуваної «енциклопедії» вони, наприклад, констатують, що українці в США по суті усунені від діяльності в «американських політичних справах». Участь українців у державному апараті США у порівнянні з такими меншостями, як євреї, греки, італійці, поляки та деякі інші етнічні групи, «мінімальна», а у вищих урядових інстанціях взагалі дорівнює нулю. Що ж до ділової активності в економіці, то і тут позиції осіб українського походження порівняно слабкі, «їхня участь в індустрії і комерції обмежена»
Тож природно, що в пошуках виходу із соціальної та національної нерівності маси все частіше звертають свої погляди до Радянського Союзу, виявляючи особливий інтерес до його досягнень у соціальній галузі, досвіду національного будівництва.
Намагаючись завадити цьому потягу, імперіалістична реакція з допомогою преси і радіо прагне оббрехати чудові здобутки братерської сім’ї радянських народів, в тому числі українського народу, силкується роздмухати чергову кампанію в дусі людиноненависницької «холодної війни».
Всілякі субсидовані націоналістичні часописи намагаються будь-що заглушити правду. їх лють особливо викликають демократичні організації та преса трудящих, що є справжнім голосом української громади за океаном. «Українські вісті» у Нью-Йорку, «Життя і слово» в Торонто, інші газети й журнали, створені на трудові центи людей праці, мужньо захищають соціальні та національні права українських поселенців, несуть людям ідеї миру і дружби між народами, знайомлять читачів з багатобарвним життям Української РСР — квітучого краю в сузір’ї рівноправних республік СРСР.
Ця благородна діяльність ведеться у тяжких умовах. Адже імперіалістичні кола руками своїх найманців прагнуть позбавити трудящих трибуни, переслідують і цькують демократичну пресу.
Нині багато людей у світі переконалися, якої шкоди завдає народам атмосфера «холодної війни». Ми свідки грандіозної битви народних мас за розрядку міжнародної напруженості, за ліквідацію вогнищ війни,
1 ІІкгаіпе: а Сопсізе Епсусіораегііа, уоі. II, Тогопіо, 1971, р. 1134, 1135, 1139.
-42
які жевріють в окремих куточках земної кулі. Послідовним і щирим борцем за мир і дружбу між народами виступає Радянський Союз. В останні роки навіть у правлячих колах багатьох капіталістичних країн все більше усвідомлюють необхідність остаточно покінчити зі старою політикою, будувати відносини між країнами з різним соціальним ладом на принципах мирного співіснування.
Проте у світі ще діють чорні сили реакції, які, прикриваючись антикомуністичними гаслами, прагнуть гальванізувати «холодну війну». З допомогою продажної преси і радіо різних гатунків вони намагаються заглушити голос мільйонів, посіяти отруйні будяки ненависті і ворожнечі. Та ці потуги приречені на провал. Адже міцною й нездоланною є воля трудящих мас до миру, до прогресу, до кращого майбуття.
ЗМІСТ
їхня зброя — наклепи .	З
Витівки «примусової преси»	.	10
Інквізитори думки.............................. 13
Під чорним прапором маккартизму .	15
Отруйники юних душ	.	21
Перекроюючи власні догми	.	25
З вишколу Геббельса	28
Хто вони, «меценати»?	34
Микола Миколайович Варварцев, кан сидат історичних наук
РУПОРИ «ХОЛОДНОЇ війни»
Редактор Я. ГОЛЕЦЬ Художник В. БЕРЕЗОВИЙ Технічний редактор М. ДІБРОВА Коректор Л. БЄЛЬСЬКА
Зам. 1229.
Ціна 12 коп.
Друкарня «Радянська Україна», Київ.
ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!
У Товаристві «Україна»
з’явилися друком брошури:
Г. МАКАРОВА, Л. ПАЛАМАР, Н. ПРИСЯЖНЮК-
Розмовляйте по-українськи з нами.
Мова англійська. Книга друга, 80 сторінок.
У брошурі подано уроки фонетики української мови, граматики і розмовні діалоги.
Автори брошури говорять, що коли старанно вивчати уроки по кілька хвилин щодня, то можна дуже швидко оволодіти розмовною українською мовою.
Г. МАКАРОВА, Л. ПАЛАМАР, Н. ПРИСЯЖНЮК.
Розмовляйте по-українськи з нами.
Мова англійська. Книга третя, 80 сторінок.
Ця брошура знайомить тих, хто самостійно вивчає розмовну українську мову, із деякими вправами та новими словами.
46
□
В. ПАНІБУДЬЛАСКА.
У сім’ї єдиній.
Мова українська. 48 сторінок.
1972 рік для народів Радянського Союзу, всього прогресивного людства світу — святковий. 50 років тому (у грудні 1922 р.) Росія, Україна, Білорусія й Закавказька федерація об’єднались і створили Союз Радянських Соціалістичних Республік. Нині до складу СРСР входить 15 республік. За своє існування СРСР і кожна республіка зокрема під зорею Радянської влади досягли величезних успіхів у політичному, економічному й культурному житті.
Брошура Володимира Панібудьласки розповідає, як трудящі України під керівництвом Комуністичної партії встановили в себе Радянську владу, у дружбі з робітниками, селянами, всіма трудящими інших радянських республік здійснили індустріалізацію, колективізацію й культурну революцію, досягли великих здобутків у будівництві соціалізму та комунізму.
В. ПАВЛЕНКО.
Ліричний щоденник Миколи Глущенка.
Мова українська. 40 сторінок.
На барвистому килимі сучасного українського образотворчого мистецтва вирізняються твори Миколи Глущенка.
Виїхавши до революції за кордон, художник почав свої малярські студії у Німеччині, згодом у Франції, там познайомився з тодішніми течіями західноєвропейського мистецтва. По поверненні на Україну М. Глущенко створив сотні живописних творів, у яких оспівує красу рідної землі, велич народу.
Брошура розповідає про творчий шлях видатного майстра українського радянського живопису, народного художника УРСР Миколу Глущенка.
Ці брошури можна замовити через вашого місцевого розповсюджувача радянської літератури, через Міжнародну книгу або через Товариство «Україна».