МІЖНАРОДНИЙ
ІМПЕРІАЛІЗМ
1941
АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР
інститут історії
В. С. КОВАЛЬ
МІЖНАРОДНИЙ
ІМПЕРІ АЛІЗМ
І У Н Р А І Н А
1941 — 1945
ВИДАВНИЦТВО
„НАУКОВА ДУМКА11
К И ї В - 1 9 6 6
В монографії на
основі багатьох докумен-
тів вперше докладно по-
казано політику імпе-
ріалістичних держав
(Німеччини, США, Анг-
лії та ін.) щодо України
в роки війни, вихід
УРСР на міжнародну
арену.
Книгу розраховано
на істориків та широкі
кола читачів.
9(С2)27
К56
КИЇВСЬКА ФАБРИКА НАБОРУ
2—БЗ—14—66
ПЕРЕДМОВА
Україні у Великій Вітчизняній
війні присвячено багато історичних
досліджень. Однак ще й досі важливі
питання міжнародних відносин, пов’я-
зані з Україною, лишаються невисвіт-
леними. Якою була політика імперіа-
лістичних держав щодо України? Як
змінювалася вона протягом війни?
Чому в розпал війни всередині фа-
шистської верхівки виникла боротьба
з-за політики щодо України? Яке місце
посідали українські питання у полі-
тичних взаєминах між Радянським
Союзом та західними державами? Чи
була англійська позиція тут однако-
вою з американською? Як зустріли
імперіалісти вихід України на міжна-
родну арену? Як радянська диплома-
тія одержала перемогу у боротьбі за
визнання суверенних територіальних
і політичних прав українського на-
роду імперіалістичними державами?
Цим та іншим питанням і присвячено
КНИЖКУ.

НАПАД ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ
НА РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
МОБІЛІЗАЦІЯ РАДЯНСЬКОГО НАРОДУ НА
БОРОТЬБУ ПРОТИ ЗАГАРБНИКІВ
На світанку 22 червня 1941 р. фашистська Ні-
меччина без оголошення війни напала на
Радянський Союз. Німецька авіація піддала
бомбардуванню радянські аеродроми, залізничні вузли, війсь-
ково-морські бази і міста, в тому числі Київ, Одесу, Львів, Жито-
мир, Севастополь. Фашистські наземні війська вторглися на
територію СРСР. Почалася найбільша і найтяжча війна, яку
будь-коли переживав у своїй історії наш народ.
Фашистська Німеччина була сильним і небезпечним воро-
гом. Вона мала у своєму розпорядженні майже всі економічні
і людські ресурси капіталістичної Західної Європи. У 1941 р.
німецька промисловість виробляла озброєння у 4 рази більше,
ніж Сполучені Штати Америки. Маючи величезну, озброєну
найновішою військовою технікою армію, яка за короткий час
розбила армії найсильніших країн Європи, німецькі фашисти
сподівалися досягти швидкої перемоги над Радянським Союзом
як необхідної передумови встановлення свого світового пану-
вання.
Разом з Німеччиною у розбійницькому нападі на Радянську
країну брала участь ціла група фашистських держав. 22 червня,
вже після того як ворожі армії вторглися на радянську землю,
разом з Німеччиною оголосили війну СРСР фашистські уряди
Італії, Румунії та Словаччини. В ніч на 23 червня до них при-
єднався маріонетковий уряд Хорватії, 25 червня — фашистські
правителі Фінляндії і 27 червня — Угорщини.
Фашистські армії наступали на трьох головних напрям-
ках — через Прибалтику на Ленінград, через Мінськ, Смо-
ленськ на Москву і через Львів на Київ, Донбас. Цим напрям-
кам відповідали три головні угруповання ворожих військ: ар-
мійські групи «Північ», «Центр» і «Південь». На північну
і центральну Україну з району між Прип’яттю і Карпатами на-
ступала група армій «Цівдень», що складалася з 6-ї та 17-ї
польових армій і 1-ї танкової групи. Операції цих військ під-
5
тримував 4-й німецький повітряний флот. На південну Україну
і Крим з території Румунії вели наступ 11-а німецька та дві
румунські армії.
Для нападу на Радянський Союз фашистське командування
сконцентрувало 190 дивізій, в тому числі 153 німецькі. У пер-
ший день війни ворог кинув у бій 117 дивізій. На 1 липня
1941 р., з початком ворожого наступу з території Румунії,
Угорщини та Фінляндії, їх число зросло до 171, а на 10 липня —
до 182 дивізій.
Раптовість розбійницького нападу та підготовленість фа-
шистської Німеччини і її збройних сил до війни дали змогу
гітлерівському командуванню у перші тижні воєнних дій до-
могтися значних успіхів. Трагічні наслідки для нашої країни
мала глибоко неправильна оцінка міжнародної воєнно-полі-
тичної ситуації напередодні гітлерівського нападу Й. В. Ста-
ліним, який стояв на чолі керівництва радянською державою.
Внаслідок цього радянські війська не чекали нападу з боку
Німеччини і не були підготовлені до воєнних дій. Ворогові вда-
лося напасти на нашу країну зненацька, завдавши тяжких
поразок Радянській Армії у початковий період війни. Фашист-
ські війська швидко просувалися на головних напрямках, зай-
маючи дедалі більшу територію Радянського Союзу. Над нашою
країною нависла смертельна небезпека.
* ♦ *
У перший же день війни Комуністична партія
і Радянський уряд звернулися до народу з полум’яним закли-
ком до боротьби з ворогом. «Наша справа справедлива,—
говорилося у зверненні Радянського уряду до народу 22 червня
1941 р.— Ворога буде розбито. Перемога буде за нами».
29 червня ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР направили пар-
тійним та радянським органам директиву, що містила програму
боротьби проти фашистських загарбників. «Раднарком СРСР
та ЦК ВКП(б)' заявляють,— вказувалося у директиві,— що
у нав’язаній нам війні з фашистською Німеччиною вирішується
питання про життя або смерть Радянської держави, про те —
бути народам Радянського Союзу вільними чи впасти в поне-
волення».
О 7 годині ранку 3 липня 1941 р. від імені партії та уряду по
радіо виступив Генеральний секретар ЦК ВКП(б) та голова
Раднаркому СРСР Й. В. Сталін. Його промова містила розгор-
нутий виклад директиви від 29 червня. Партія закликала весь
радянський народ, всіх радянських людей піднятися на виз-
вольну вітчизняну війну проти німецько-фашистських загарб-
ників. Прямо говорячи про навислу небезпеку і труднощі війни
з сильним і підступним ворогом, партія висунула перед наро-
6
дом ясну програму переможної боротьби за волю і незалеж-
ність соціалістичної вітчизни.
Насамперед необхідно, вказувала партія, щоб радянські
люди зрозуміли всю глибину небезпеки, що загрожує країні,
і перебудували все своє життя на воєнний лад, підпорядкували
все потребам війни, інтересам фронту, завданню розгрому во-
рога. Партія вчила радянських людей стійкості й хоробрості
у боротьбі, вимагала готовності до самопожертви в ім’я поря-
тунку батьківщини і знищення кривавого гітлеризму. З гли-
бокою вірою в народ партія зверталася до тих, хто міг опини-
тися на зайнятій ворогом території, з закликом розгортати
нещадну боротьбу проти фашистських загарбників: «В зайня-
тих ворогом районах треба створювати партизанські загони для
розпалювання партизанської війни скрізь і всюди... створювати
нестерпні умови для ворога і всіх його пособників, пересліду-
вати і знищувати їх...»
6 липня київське радіо передало звернення Президії Вер-
ховної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У до україн-
ського народу. «Настав час,— говорилося в зверненні,— коли
кожен, не шкодуючи життя, повинен до кінця виконати священ-
ний обов’язок перед Батьківщиною, перед своїм народом».
Український народ, як і всі народи Радянського Союзу, під-
нявся на захист соціалістичної вітчизни. Сотні тисяч його синів
ставали до лав армії та йшли на фронт. Робітничий клас
України з подвоєною енергією розгортав виробництво озбро-
єння. Колгоспне селянство, не покладаючи рук, працювало,
щоб забезпечити армію продовольством, а промисловість сиро-
виною. Серед трудівників України виник рух під гаслом «То-
вариш пішов на фронт — виконай його роботу». У містах ство-
рювалися загони народного ополчення та винищувальні баталь-
йони для боротьби з ворожими диверсантами.
У зв’язку з просуванням ворога в глиб радянської території
партійні організації України розгорнули евакуацію промисло-
вих підприємств з загрожуваних районів. Устаткування сотень
українських заводів, що були гордістю всієї радянської країни,
перебазовувалося на Урал і Поволжя, у Західний Сибір та
Середню Азію. Це була неймовірно важка справа, але робіт-
ничий клас України з честю виконував свій патріотичний обо-
в’язок і на нових місцях продовжував кувати зброю для пере-
моги над фашистськими загарбниками.
Евакуювалися на схід машинно-тракторні станції; по шляхах
нескінченними гуртами йшли колгоспні та радгоспні отари, ви-
возилося зерно й інші продукти.
Міське й сільське населення України взяло широку участь
у будівництві земляних укріплень. Лише під Києвом до 8 липня
було викопано близько ЗО км протитанкових ровів, 15 км
ескарпів. Кияни збудували також понад 750 дзотів і встановили
7
глибокі мінні поля загальною протяжністю понад 15 км. Ці спо-
руди, створені руками патріотів української столиці, утворили
першу оборонну смугу навколо міста. Впираючись в дніпров-
ські береги за ЗО—35 км по обох боках Києва, смуга широ-
кою дугою охоплювала місто з заходу, звідки загрожував во-
рожий наступ. Після збудування першої оборонної смуги кияни
всередині неї почали будувати ще дві. Зі сходу, на лівому
березі Дніпра, також були створені укріплення. Ці величезні
за обсягом роботи, в яких одночасно брали участь 160 тис.
чол., тривали аж до середини вересня. Такі роботи провади-
лися в багатьох місцях України. Український народ став грудь-
ми на захист своєї батьківщини і робив усе, щоб спинити
ворога.
У важкий час війни, як і завжди, попереду йшли комуністи.
Вже на серпень місяць на фронт пішло понад 50% комуністів
України. Комуністи керували евакуаційною роботою, будів-
ництвом укріплень. Партія мобілізувала народ на боротьбу
з ворогом. Разом з тим партійні організації України готувалися
продовжувати боротьбу і на тій території, яка могла потрапити
до рук ворога.
Під керівництвом ЦК КП(б)У провадилася підготовка пар-
тійних органів до підпільної діяльності у тилу ворога, зазда-
легідь формувалися партизанські загони, розвідувальні та ди-
версійні групи, закладалися необхідні для них бази озброєння
та продовольства. До участі в цих загонах і групах залучалися
як комуністи, так і безпартійні радянські патріоти. Підготовка
провадилася на всій території УРСР, не зайнятій ворогом. У за-
хідні області України, захоплені німецько-фашистськими вій-
ськами до того, як там було створено партійне підпілля, через
лінію фронту було направлено 150 організаційних груп загаль-
ною чисельністю понад 2000 чол. Вони стали ядром багатьох
майбутніх партизанських загонів у Західній Україні.
Так партійна організація України готувала народ до продов-
ження боротьби в тилу ворога на випадок змушеного відступу
Червоної Армії. Це було тим більш необхідно, що становище
на фронті з кожним днем погіршувалося (1, 196, 202’, 2, 3, 356;
4,10; 5; 6, 98, 122, 123; 7, 319).
ОКУПАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРИТОРІЇ
ВОРОГОМ
В перші ж дні війни ворог домігся значних успіхів
у наступі на центральному і північному напрямках. Наступаючи
на Москву і Ленінград, німецько-фашистські війська на 10 лип-
ня просунулися на 500—600 км і зайняли Прибалтику та майже
всю Білорусію.
8
На Україні, внаслідок більш успішної оборони радянських
військ Південно-Західного напрямку, ворог за той же час про-
сунувся лише на 250—300 км, досягнувши лінії Кам’янець-
Подільський — Житомир — Сарни. Особлива загроза створи-
лася на київському напрямкові, де фашистським військам вда-
лося найбільше заглибитися на українську територію. Але перед
Києвом ворога було спинено надовго. До останньої декади
серпня фашистські війська, досягли Дніпра від Черкас до
Херсона, далеко обійшовши Київ з південного сходу.
Одночасно погіршало становище й на півночі. Протягом
другої половини липня — першої половини серпня ворожа
група армій «Центр» просунулася -на схід від Смоленська, ство-
ривши реальну загрозу для Москви. Проте гітлерівське коман-
дування не продовжило наступу на столицю Радянського Союзу.
Воно вирішило перенести центр бойових дій своїх військ на
Україну. «Найважливіше завдання, яке необхідно розв’язати
ще до початку зими,— підкреслювалося в директиві Гітлера від
21 серпня 1941 р.,— полягає не в тому, щоб взяти Москву,
а в тому, щоб оволодіти Кримом і Донецьким промисловим та
вугільним районом, потім перерізати комунікації, по яких ро-
сіяни перевозять нафту з Кавказу, а на півночі — блокувати
Ленінград та з’єднатися з фіннами». Ця директива не означала,
що фашистське командування відмовилося від своїх намірів
захопити Москву в 1941 р. Воно розраховувало, що ліквідація
радянських військ під Києвом та на Лівобережній Україні
усуне флангову загрозу для німецьких армій групи «Центр»,
які пізніше наступатимуть на Москву. Тим часом група армій
«Центр» одержала наказ перенацілити частину своїх з’єднань
на південь, щоб разом з 6-ю та 17-ю арміями групи «Південь»
здійснити Київську операцію.
Наступ фашистських армій проти радянських військ Пів-
денно-Західного фронту, які обороняли Київ та Правобережжя,
розпочався наприкінці серпня. Північне угруповання у складі
2-ї польової армії та 2-ї танкової групи Гудеріана, виділених
групою армій «Центр», наступало з району Гомель, Стародуб
на південний схід. Південне — війська 6-ї і 17-ї армій та 1-ї тан-
кової групи (основні сили групи армій «Південь») — з району
Кременчука на північний схід. Обидва ворожі угруповання
мали з’єднатися в районі Лубни, Ромни.
Ворог швидко просувався в тил радянських військ. 11 ве-
ресня головнокомандувач Південно-Західного напрямку
С. М. Будьонний звернувся до Ставки Верховного головно-
командування з проханням дати дозвіл Південно-Західно-
му фронту залишити Київ та вивести війська з-під загрози
оточення. Того ж дня Й. В. Сталін категорично заборонив
залишати Київ, наказавши утримувати місто якою завгодно
ціною.
9
14 вересня Ставка підтвердила свій наказ. В оцінці стано-
вища, даній штабом ворожої групи армії «Південь», який
керував всіма діями німецьких військ у цій операції, вказува-
лося: «...Побоювання, що командування червоних відмовиться
від впертої оборони на р. Дніпро та відведе свої сили на схід,
не виправдалися. Можна скоріше дійти до висновку, що ро-
сіяни вирішили ще раз зробити послугу німецькому команду-
ванню, прагнучи втримати фронт в умовах загрози двосторон-
нього охоплення та піддати війська, які тут обороняються, не-
безпеці знищення...»
15 вересня частини 1-ї та 2-ї танкових груп ворога зімкнули
кліщі в районі Лубни, Лохвиця, за 200 км на схід від Києва.
В оточення, потрапили 5, 21, 26 і 37-а армії Південно-Захід-
ного фронту. Ввечері 17 вересня Ставка дозволила залишити
Київ *. 18 і в ніч на 19 вересня частини Південно-Західного,
фронту за наказом командування залишили Київ і перейшли на
лівий берег Дніпра. 19 вересня 1941 р. німецько-фашистські
війська зайняли Київ.
Понад два місяці радянські війська героїчно стримували
гітлерівців перед Києвом, на вулиці якого, за винятком дальніх
околиць, не впав жодний ворожий снаряд чи бомба. Але фінал
їхньої боротьби був трагічний. Маючи великі наземні сили, але
мало авіації, командування напрямку і фронту не змогли орга-
нізувати ефективний опір ворогові у критичний момент боїв.
Відхід від Києва скоро перетворився на безладний відступ, під
час якого загинула маса радянських воїнів, серед них — коман-
дувач Південно-Західного фронту генерал-полковник М. П. Кир-
понос та член Військової ради фронту секретар ЦК КП(б)У
М. О. Бурмистенко. За даними фашистського командування,
після закінчення Київської операції в його руках опинилося
665 тис. військовополонених.
Катастрофа Південно-Західного фронту мала тяжкі наслід-
ки для всього становища на півдні. Співвідношення сил різко
змінилося на користь німецько-фашистських військ. Південний
фронт (другий фронт у складі військ Південно-Західного на-
прямку) не міг один спинити їхнього дальшого просування.
Захопивши столицю Радянської України та майже все Ліво-
бережжя, фашистське командування створило умови для на-
ступу на Крим і Донбас, головну промислову базу нашої країни.
Операції на Україні мали велике значення для ходу всієї
війни. Перекинувши танкові сили групи армії «Центр» на пів-
день, вороже командування змушене було спинити свій наступ
на столицю Радянського Союзу саме тоді, коли її оборона була
найслабшою. Гітлер втратив на Україні дорогоцінний час, про-
* Уряд УРСР та ЦК КП(б)У переїхали до Харкова, а згодом, у зв’язку
з дальшим розвитком ворожого наступу,— до Ворошиловграда (Луганська).
10
тяґом якого радянське командування встигло вирішальною мі-
рою зміцнити оборону Москви. Генерал Гудеріан у своїх спога-
дах пише: «Бої за Київ, безсумнівно, означали великий так-
тичний успіх. Однак питання про те, чи мав цей тактичний успіх
також і велике стратегічне значення, лишається під сумнівом».
Другий гітлерівський генерал, Тіппельскірх, у своїй книзі «Істо-
рія другої світової війни» йде навіть далі. «...Лише наслідок
всієї війни міг показати,— визнає він, пишучи про битву за
Київ у 1941 р.,— наскільки досягнута тактична перемога ви-
правдовувала втрату часу, необхідного для продовження опе-
рацій. Якщо мету війни не буде досягнуто, то росіяни хоч
і програли цю битву, але виграли війну».
«...Визнання наших ворогів говорять про те, що героїчна
боротьба військ Південно-Західного фронту в районі Києва
мала великий вплив на розвиток дальших подій під Москвою
та на зрив німецько-фашистських планів «блискавичної війни»
проти Радянського Союзу»,— вказують автори другого тому
«Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу».
Протягом наступних двох місяців фашистським військам
в складі 6, 11 та 17-ї німецьких армій, 3-ї та 4-ї румунських
армій, 1-ї німецької танкової групи та італійського корпусу
вдалося захопити Крим і Східну Україну, крім Ворошиловград-
ської (нині Луганської) області та кількох районів Харків-
ської і Сталінської (нині Донецької) областей. Ворог зайняв
більшу частину Донбасу і Харківський промисловий район.
16 жовтня, після 73 днів героїчної оборони, радянські війська
змушені були залишити Одесу.
Прагнучи продовжити наступ на півдні, ворог 21 листопада,
після триденних вуличних боїв, захопив Ростов. Фашистське
командування вважало, що ворота Кавказу в його руках. 29 ли-
стопада радянські війська відбили Ростбв і поклали край даль-
шому просуванню ворога на півдні в 1941 р.
Зазнали поразки й інші основні плани німецького команду-
вання. Фашистським військам вдалося оточити Ленінград, але
під Тихвіном їх просування на півночі було спинено. 2 жовтня
Гітлер видав наказ про «вирішальний наступ на Москву». На
підступах до Москви зав’язалася найбільша і найжорстокіша
битва в ході воєнних операцій 1941 р. Внаслідок героїчних
дій Червоної Армії ворожий наступ на Москву також було
спинено. 6 грудня радянські війська під Москвою перейшли
в контрнаступ, завдали поразки ворогові і примусили його
відступити на сотні кілометрів. Розгром німецько-фашистських
військ під Москвою розвіяв міф про їхню «непереможність»
і був першою великою поразкою гітлерівської армії у другій
світовій війні.
Своєю героїчною боротьбою радянські війська зламали
плани фашистського командування і під кінець 1941 р. спинили
її
наступ броньованих полчищ Гітлера, перед якими впали най-
сильніші армії Західної Європи.
За планом «Барбаросса», злочинним планом розбійницького
нападу на СРСР, фашистська армія мала досягти перемоги над
Червоною Армією в результаті блискавичної воєнної кампанії,
подібної до тих, які вона з успіхом здійснила в Західній Єв-
ропі. Німецько-фашистське командування розраховувало за
кілька тижнів розбити основні сили Червоної Армії у західних
районах СРСР, швидко зайняти територію до лінії Архан-
гельськ — Волга — Астрахань і ще до початку зими одержати
цілковиту перемогу.
Хід подій показав, що гітлерівці неправильно оцінили міць
радянської держави, силу її армії, могутність соціалістичної
економіки, високий патріотизм радянських людей, їх волю ;до
перемоги. Внаслідок дії цих факторів темп наступу німецько-
фашистської армії дедалі знижувався. Знищити основні сили
Червоної Армії ворогові не вдалося. Радянський Союз про-
довжував боротися, незважаючи на те, що ворожі війська гли-
боко просунулися на його територію і підійшли до Москви.
Але загальне становище нашої країни незмірно погіршало.
Ворогові вдалося зайняти величезну площу європейської ча-
стини СРСР — Прибалтику, Білорусію, ряд областей РРФСР,
Молдавію і майже всю Українську РСР. На Україну спала
чорна ніч фашистської окупації (6, 107, ПО, 111, 122: 8, 183,
194; 9, 121, 124, 125, 132; 10, 111; 11, 473).
II____________________________________________
ГІТЛЕРІВСЬКА ПОЛІТИКА
ЩОДО УКРАЇНИ
ЗЛОЧИННІ ЗАДУМИ
Докорінною відміною фашистських планів
щодо Радянського Союзу від планів для країн
Заходу було те, що радянські землі, насам-
перед прибалтійські, українські, білоруські, розглядалися гіт-
лерівцями як територія для майбутнього заселення німецькою
«расою панів». Стару імперіалістичну колоніальну політику
Гітдер мав намір замінити «східною територіальною політикою»,
тобто вигнанням і винищенням корінного населення на завойо-
ваних на Сході землях для поступової заміни його німецькими
переселенцями *.
Ні злочинні задуми загрожували мученицькою смертю де-
сяткам мільйонів радянських людей. В січні 1941 р., висту-
паючи з інструктивною промовою перед своїми підлеглими,
рейхсфюрер СС Гіммлер підкреслив, що знищення ЗО мільйо-
нів слов’ян є необхідною передумовою німецької політики на
Сході. її буде реалізовано^ внаслідок війни проти Радянського
Союзу. У меморандумі для Гітлера він писав, що населення
Радянського Союзу повинно стати «резервуаром робочої сили,
позбавленої власного керівництва і здатної щороку постачати
Німеччині необхідну кількість сезонних робітників». «Позбав-
лення власного керівництва» означало знищення насамперед
комуністів та інтелігенції. Схваливши меморандум, Гітлер
3.березня 1941 р. надав Гіммлеру необмежені права щодо на-
селення Радянського Союзу на майбутнє.
- 13 березня верховне командування німецьких збройних сил
(0КВ) видало директиву, в якій говорилося: «В зоні операцій
'' * Відповідні розділи рукопису цієї книги лягли в основу доповіді
про> німецько-фашистську окупаційну політику на території УРСР, прочита-
ло) на III Міжнародному конгресі з історії руху Опору в країнах Європи
‘(15' 17—25) і пізніше опублікованої у збірнику матеріалів конгресу
(ІБ.'Зб—49). З вйпи упорядників збірника прізвище автора випало з пере-
ліку. Зазначаємо це, бо текст доповіді місцями збігається з текстом даної
книги.
13
армії рейхсфюрер СС має спеціальні завдання..., які випливають
з [характеру] остаточного зіткнення між двома протилежними
політичними системами. В рамках цих завдань рейхсфюрер СС
діє незалежно». Характер завдань, доручених Гіммлеру як ке-
рівникові СС і СД (служби безпеки), стає ясним з попередніх
вказівок Гітлера: «СД створює айнзатцгрупи», які йдуть слідом
за армією і «безжалісно знищують ідеологічних і расових во-
рогів».
Таким чином, населення Радянського Союзу заздалегідь
прирікалося на знищення.
Особливе значення мала ще одна директива Гітлера — «Про-
особливу підсудність в районі «Барбаросса» та про спеціальні
заходи військ», видана 13 травня 1941 р. за підписом началь-
ника ОКВ Кейтеля. Директива категорично забороняла при-
тягати до відповідальності особовий склад фашистського вер-
махту за будь-які злочини щодо мирного радянського насе-
лення взагалі. Таким чином, солдати і офіцери німецько-фа-
шистської армії заздалегідь одержали від свого командування
дозвіл грабувати, гвалтувати і вбивати радянських людей, що
потрапляють їм до рук. По лінії військ СС аналогічна дирек-
тива була підписана Гіммлером. Своїм злочинним поводжен-
ням щодо мирного населення німецький генералітет нічим не
відрізнявся від цього головного фашистського ката.
* * *
Плануючи страхітливі заходи, спрямовані на зни-
щення мільйонів радянських людей, гітлерівці одночасно роз-
робляли детальні плани економічного пограбування нашої
країни.
Заздалегідь були складені найдокладніші характеристики
радянської промисловості, сільського господарства, транспорту,
списки підприємств і закладів, які підлягали вивезенню до
Німеччини або мали постачати фашистську воєнну машину
сировиною і продовольством. Цим займався цілий ряд установ:
міністерство економіки фашистської Німеччини, управління во-
єнної економіки ОКВ, міністерство сільського господарства,
організація так званого «чотирирічного плану» та «економічний
штаб Ост» (друга назва цього штабу, часто вживана в літера-
турі,— «Ольденбург»). Останній являв собою велику напіввій-
ськову установу, спеціально створену у лютому 1941 р. для ор-
ганізації пограбування і експлуатації економічних багатств
Радянського Союзу. Розроблені ним ще до початку війни «прин-
ципи економічної політики на Сході» пізніше лягли в основу
дій німецько-фашистських властей на тимчасово окупованій
території. Ось деякі з цих «принципів», затверджених 2 травня
1941 р.: «1. Війну можна вести лише при умові, якщо ...всі
14
німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок
Росії.
2.	Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки
мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду».
Особливу загрозу ці плани несли населенню Радянсь-
кої України, що розглядалася фашистами як головний поста-
чальник продовольства й сировини для Німеччини в майбут-
ньому.
За кілька днів до нападу фашистської Німеччини на Радян-
ський Союз «економічний штаб Ост» завершив розробку оста-
точних директив по керівництву економікою на території Радян-
ського Союзу після її завоювання. Відомі під загальною назвою
«Зелена папка» директиви містили найдокладніші інструкції
«для орієнтації військового командування та воєнно-господар-
ських інстанцій в галузі економічних завдань у східних областях,
що підлягають окупації».
У розділі «Головні економічні завдання» фашистські автори
«Зеленої папки» підкреслювали:
«1	. Згідно з наказами фюрера необхідно вжити всіх заходів
до негайного і цілковитого використання окупованих областей
в інтересах Німеччини....
2.	Використання районів, що підлягають окупації, повинно
провадитися насамперед в галузі продовольчого та нафтового
господарства. Одержати для Німеччини якнайбільше продоволь-
ства й нафти — головна економічна мета кампанії».
Далі в «Зеленій папці» говорилося: «Всі необхідні нам
сировинні товари, напівфабрикати та готову продукцію слід від-
бирати... шляхом... реквізицій та конфіскацій... Виявлені у при-
фронтовій смузі й тилових областях продукти харчування, а та-
кож предмети побутового та особистого вжитку і одягу посту-
пають насамперед у розпорядження військово-господарських
відділів».
Спеціальний розділ «Організація економіки» передбачав
створення розгалудженого апарату, завданням якого було про-
ведення систематичного пограбування державного майна і влас-
ності радянських громадян.
Наскільки всебічним передбачалося це пограбування, видно
вже з тематики дальших розділів «Зеленої папки»: «Господар-
ські перевезення», «Постачання військ з ресурсів країни», «Ви-
користання робочої сили, залучення місцевого населення»,
«Економічні завдання в галузі воєнної промисловості», «Сиро-
вина та використання товарних ресурсів», «Фінанси і кредитне
господарство» та ін. «Таким чином,— зазначав на Нюрнберзь-
кому процесі обвинувач від Радянського Союзу Л. Р. Шейнін,
перелічивши розділи «Зеленої папки»,— було передбачено по-
грабування абсолютно всіх галузей народного господарства
СРСР».
15
16 червня 1941 р. розпорядженням ОКВ всім військовим
штабам німецько-фашистської армії було наказано прийняти
директиви «Зеленої папки» до неухильного виконання. Гітле-
рівський вермахт приготувався не лише до ролі кривавого ката
радянського населення, а й до тотального його пограбування
(12, 146; 13, 29; 14, 54; 17, 341—344, 404—408; 18, 84).
* * *
Невід’ємною складовою частиною всіх цих зло-
чинних приготувань були плани територіального розчленування
Радянського Союзу. Розробляючи їх, гітлерівці ставили перед
собою подвійну мету. З одного боку, вони мали намір анексу-
вати ряд радянських земель і приєднати їх до Німеччини; з дру-
гого — прагнули розірвати всякі зв’язки, що історично склалися
між окремими націями нашої країни, насамперед між росій-
ським та іншими народами, щоб ізолювати їх один від одного
і таким чином назавжди підірвати силу їхнього опору загарб-
никам.
Ще 22 липня 1940 р., вперше конкретно обговорюючи з своїми
генералами майбутній напад на Радянський Союз, Гітлер під-
креслив необхідність його розчленування. Тоді фашистський
«фюрер» не висловлював своїх остаточних рішень в цьому пи-
танні, туманно згадавши «Українську державу», «Федерацію
балтійських держав» та Білорусію. Проте вже через тиждень,
31 липня, під час другої аналогічної наради він висловився
цілком ясно: «Остаточно Україна, Білорусія, Балтійські дер-
жави — нам».
Воєнні приготування гітлерівців до нападу на СРСР відсу-
нули на довгий час всі інші проблеми. Проте на початку 1941 р.
вони знову повернулися до територіальних питань. На нараді
фашистської верхівки 3 березня Гітлер заявив, що всі завойо-
вані на сході території повинні бути під повним контролем Ні-
меччини у формі її рейхскомісаріатів.
Для підготовки практичного здійснення цього задуму Гітлер
2 квітня 1941 р. доручив головному фашистському теоретикові
з національного питання Розенбергові організувати спеціальне
політичне бюро у справах Сходу. 20 квітня Розенберга було
призначено керівником цього бюро. Створений нйм апарат після
початку війни став міністерством у справах окупованих радян-
ських земель.
Виконуючи вказівки «фіррера», Розенберг ще до війни роз-
робив схему організації майбутньої німецько-фашистської влади
на території Радянського Союзу. Його «Пам’ятка № 1» з цього
питання, написана на початку квітня 1941 р., була пронизана
ідеєю ізоляції та максимального послаблення російського на-
роду. Виходець з остзейських баронів колишніх прибалтійських
іб
земель царської Росії, Розенберг патологічно ненавидів росій-
ський народ. Ця ненависть породжувалася постійним страхом
перед могутньою революційною силою російського народу, його
свободолюбством і незламною волею до боротьби проти інозем-
них загарбників. У своїй «Пам’ятці № 1» Розенберг пропонував
розчленувати Радянський Союз на 7 районів: «Московію»
(Росію), Україну з Кримом, Білорусію, Прибалтійські держави,
«Донську область» (від Ростова до Нижнього Поволжя), Кав-
каз і Туркестан. Послаблення Росії мало бути поглиблене відри-
вом від неї Смоленська, Курська, Воронежа (в проекті вони при-
єднувалися до інших основних районів) і «Донської області».
Вважаючи, що й цього замало, Розенберг пропонував здійснити
«цілковите знищення» державної адміністрації в Росії і досяг-
нути повного її знесилення «економічною експлуатацією».
Однак і після розробки цих заходів Розенберг вважав, що
їх буде замало для надійного придушення опору радянського
народу. Тому він висунув підступну ідею, сподіваючись внести
розбрат і ворожнечу між народами Радянського Союзу, особ-
ливо між неросійськими та російським. Треба, писав Розен-
берг, пообіцяти незалежність неросійським народам, навіть
створити на їхніх територіях зовні «самостійні» уряди, щоб ото-
чити Росію поясом ворожих до неї маріонеткових держав. Ро-
зенберг сподівався, що ці маріонеткові держави зможуть бути
використані проти російського народу.
Ці задуми ніколи не були планами практичних дій. Однак
їх слід згадати, тому що, саме посилаючись на них, реакційна
буржуазна історіографія намагається видати Розенберга, лю-
того ворога українського народу, за прихильника незалежності
України. Насправді Розенберг розглядав свою ідею лише як
засіб «політичної війни», тобто пропагандистський маневр, за
допомогою якого, спираючись на буржуазних націоналістів,
він сподівався розпалити братовбивчу боротьбу між радян-
ськими народами.
Тому, викладений в остаточному вигляді в «Пам’ятці № З»
від 25 квітня 1941 р., його план цілком відповідав вказівкам
Гітлера. Він передбачав створення на завойованій радянській
території рейхскомісаріатів «Остланд» (Білорусія і Прибал-
тика), «Україна», «Московія» (Росія) та «Кавказ», які мали
стати володіннями «великонімецького рейху», підпорядкованими
центральному керівництву в Берліні.
Таким чином, докладно розроблені німецькими імперіалі-
стами напередодні нападу на Радянський Союз плани передба-
чали повалення влади робітників і селян та ліквідацію соціа-
лістичного ладу в нашій країні, розчленування і загарбання її
квітучих земель, фізичне знищення мільйонів людей і перетво-
рення радянських народів на рабів фашистських завойовників
(19, 128, 145; 20, 55; 21, 547—554; 13, 55).
2 1743
17
РОЗЧЛЕНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРИТОРІЇ
До виконання своїх злочинних планів фашистські
верховоди приступили скоро після початку війни.
16 липня 1941 р. у ставці Гітлера відбулася спеціальна на-
рада, присвячена питанню про долю завойованих радянських
територій. Засліплене своїми успіхами на початковій стадії
війни, німецько-фашистське командування вже не мало сумніву
щодо остаточного її результату. «Мабуть не буде перебільшен-
ням сказати, що російська кампанія виграна протягом двох
тижнів»,— записав у службовому щоденнику начальник гітле-
рівського генерального штабу Гальдер ще 3 липня 1941 р.
Виступаючи-на нараді 16 липня, Гітлер підкреслив, що за-
войовані радянські території назавжди лишатимуться володін-
ням Німеччини, хоч у пропаганді про це не слід говорити:
«В основному,— цинічно говорив він,— справа зводиться до того,
щоб освоїти величезний пиріг з тим, щоб ми, по-перше, оволо-
діли ним, по-друге, управляли і, по-третє, експлуатували».
Під час наради було конкретизовано, які саме радянські
території мають бути віддані сателітам фашистської Німеччи-
ни — Румунії та Фінляндії — як винагорода за участь у роз-
бійницькому нападі на СРСР. За пропозицією Герінга керівни-
ком німецької влади на Україні вирішено було призначити
Е. Коха — гауляйтера Східної Пруссії.
У наступні дні Гітлер видав ряд підготовлених імперською
канцелярією та генеральним штабом декретів, якими встанов-
лювався окупаційний режим на загарбаних радянських тери-
торіях.
17 липня було підписано основний декрет про управління
на «Сході». Декрет передавав владу над окупованими радян-
ськими територіями новостворюваному «імперському міністер-
ству у справах окупованих Східних областей». Ці території
поділялися на рейхскомісаріати, генеральні округи та округи.
«Рейхсміністром у справах окупованих Східних областей» при-
значено було Розенберга.
Одночасно Гітлер видав декрет про повноваження СС і по-
ліції на окупованих територіях. Цим декретом до всіх верств
цивільної окупаційної адміністрації додавалися «керівники СС
і поліції», підлеглі Гіммлерові. їхнім завданням була «поліцей-
ська охорона» на окупованих територіях. Спеціальний пункт
декрету надавав СС і поліції повноваження діяти незалежно від
цивільної окупаційної адміністрації. Таким чином, фактичними
хазяями долі мільйонів радянських людей, які опинилися на
тимчасово загарбаній території, ставали есесівські вбивці та
гестапівські кати, завданням яких, як підкреслив сам Гітлер
на нараді 16 липня, було здійснювати «всі необхідні заходи —
розстріли, виселення і т. п.».
18
1 вересня 1941 р. розпочали діяльність два рейхскомісаріа-
ти — «Остланд» і «Україна». Влада першого поширювалася на
територію окупованих прибалтійських радянських республік та
Білорусії, до складу другого була включена переважна частина
українських земель.
Рейхскомісаріат «Україна» складався з шести генеральних
округ:
1.	«Волинь» (центр — м. Ровно)—Ровенська, Волинська
і Кам’янець-Подільська області, а також південні райони Брест-
ської та Мінської областей БРСР;
2.	«Житомир» (центр — м. Житомир) — Житомирська об-
ласть, північні райони Вінницької області з м. Вінницею та
південні райони Поліської області БРСР з м. Мозирем;
3.	«Київ» (центр — м. Київ) — Київська та Полтавська об-
ласті;
4.	«Миколаїв» (центр — м. Миколаїв)—Миколаївська (без
західних районів) та Кіровоградська області;
5.	«Таврія» (центр — м. Мелітополь)—лівобережні півден-
ні райони Херсонської та Запорізької областей;
6.	«Дніпропетровськ» (центр — м. Дніпропетровськ) — Дні-
пропетровська область та частина Запорізької.
Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська (нині — До-
нецька) та Ворошиловградська (нині — Луганська) області
УРСР, як і територія Криму, постійно перебували під управ-
лінням військових властей так званої воєнної зони. До рейхс-
комісаріату вони фактично не входили, хоч формально були
його частинами як генеральні округи «Чернігів» та «Харків»
(Крим мав входити до «Таврії»).
Територія рейхскомісаріату «Україна» становила 339,2 тис.
кв. км проти 533,3 тис. кв. км — площі УРСР напередодні війни.
Свавільно приєднавши до рейхскомісаріату ряд районів Біло-
русії, німецько-фашистські окупанти разом з тим здійснили
широкі заходи по розчленуванню власне української території.
Ще в липні 1941 р., після окупації німецько-румунськими
військами Чернівецької та Ізмаїльської областей УРСР, їх те-
риторія (понад 15 тис. кв. км) була включена до складу Ру-
мунії.
1 серпня чотири західні області УРСР — Львівська, Дрого-
бицька, Станіславська і Тернопільська (без північних районів)
загальною площею понад 48 тис. кв км під назвою «дистрикт
[округ] Галичина» були приєднані до «генерального губернатор-
ства», утвореного гітлерівцями на місці загарбаної ними поль-
ської території.
ЗО серпня у м. Тирасполі представники німецьких та румун-
ських властей підписали угоду про передачу Румунії україн-
ської території між Дністром і Бугом (вся Одеська, південні
райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей)
Гт:_	:—11»
2
загальною площею 40 тис. кв.- км. Під назвою «Трансністрії»
(Задніпрянщина) ця територія була включена до складу фа-
шистської Румунії.
Гітлер дивився на цю поступку фашистським правителям
Румунії як на винагороду за їхню участь у злочинному нападі
на СРСР та компенсацію за передачу Угорщині більшої частини
Трансільванії у 1940 р. Українська земля була перетворена
таким чином у розмінну монету при взаємних імперіалістичних
розрахунках фашистських держав.
Окремі частини розчленованої української території були
ізольовані одна від одної. Місцевому населенню під страхом
розстрілу заборонялося переходити штучні кордони, створені
на українській' землі окупантами. «Прикордонна охорона має
наказ безпощадно стріляти всіх, хто зробить спробу переходити
кордон»,— писалося в одному з оголошень окупаційних властей.
Робилося все для того, щоб витравити з свідомості поневолених
радянських людей навіть поняття їхньої суверенної держав-
ності. Саме слово «Україна» фігурувало у назві рейхскоміса-
ріату лише як чисто географічний термін. З тією ж метою —
принизити національну самосвідомість українців і підкреслити
зруйнування їхньої державності — стародавня столиця України
Київ був зведений до рівня рядового міста. Центром всієї оку-
паційної адміністрації було обрано м. Ровно.
* * *
Для управління загарбаними радянськими терито-
ріями, зокрема Україною, окупанти створили величезний адмі-
ністративний апарат.
Рейхскомісаріатові підпорядковувалися генеральні коміса-
ріати, що управляли генеральними округами, генеральним комі-
саріатам — окружні гебітскомісаріати та штадткомісаріати
великих міст. Невеликими містами управляли ортскомісаріати.
Персонал всіх цих органів становили німці. Для заміщення їх-
ніх штатів міністерства і відомства фашистської Німеччини
виділяли своїх чиновників. Немов ненажерлива сарана обсіли
українську землю тисячі й тисячі «комісарів» і «комендантів»,
«сільськогосподарських фюрерів» та «інспекторів», «господар-
ських спеціалістів» та «воєнних агрономів». Все, що було най-
гіршого у бюрократичній машині фашистської Німеччини, ри-
нуло на Схід. Утворився величезний за розмірами корпус
«фюрерів Сходу», головними цілями яких було знущання з ра-
дянських людей, максимальне пограбування економічних і куль-
турних багатств загарбаної території і особисте збагачення.
Українські землі «воєнної зони» були підпорядковані коман-
дуванню армійської групи «Південь». Управління ними здійс-
нювалося ортскомендатурами у містах та фельдкомендатурами
20
у сільських районах. На території, що перебувала під управ-
лінням цивільних властей, паралельно з «комісаріатами» усіх
ступенів діяли відповідні військові комендатури.
Ще однією паралельною і фактично ні від кого не залежною
владою на всіх без винятку загарбаних територіях були есесів-
ські органи. їм підпорядковувалися зондеркоманди, айнзатц-
команди та айнзатцгрупи СД, що здійснювали масові вбивства
сотень тисяч беззахисних радянських людей, а також весь ко-
лосальний поліцейський апарат, який складався з органів різ-
ного роду і призначення: гестапо (державна таємна поліція),
зіхергайтсполіцай (поліція безпеки), шутцполіцай (охоронна
поліція), орднунгсполіцай (поліція порядку) та жандармерії,
їхнім завданням було забезпечити цілковите втихомирення
окупованих територій і перетворення населення на безсловесних
рабів фашистських завойовників.
Між всіма трьома основними галузями німецько-фашистської
окупаційної влади — цивільною, військовою та поліцейською —
не було принципової різниці, крім чисто функціонального роз-
межування. Всі вони являли собою нерозривно зв’язані частини
єдиного терористичного апарату. Численні органи підпорядко-
ваної СС поліції разом з військовими властями служили опо-
рою всієї діяльності апарату цивільної влади рейхскомісаріату
«Україна» у справі організації всебічного пограбування окупо-
ваної території та її населення. З свого боку, цивільна адміні-
страція рейхскомісаріату активно підтримувала терор поліцей-
ських та військових властей проти мільйонів беззахисних
громадян Радянської України, які опинилися під ярмом фашист-
ських загарбників. «На Україні найкраще буде вбити всіх
чоловіків віком понад п’ятнадцять років»,— говорив Герінг,
рекомендуючи на посаду рейхскомісара України Коха саме
тому, що той вславився своєю садистською жорстокістю. І Кох
старанно виконував цю настанову, прагнучи фізично знищити
український народ. «Немає ніякої України. Ми повинні пам’я-
тати, що ми — народ панів»,— постійно підкреслював цей кри-
вавий кат своїм підлеглим (22, 196, 23, 38, 582; 24, 12, ІЗ, 15,
35—37, 49, 50; 13, 90, 123).
НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ «УРЯД* У ЛЬВОВІ
Готуючись до нападу на Радянський Союз, гітле-
рівці мобілізували й оунівців. Найвідчайдушніші головорізи з їх
числа утворили два спеціальні батальйони СС — «Нахтігаль»
(«Соловей») та «Роланд». Командували ними німці. Перший
з батальйонів був включений до складу військ північного крила
армійської групи «Південь», другий — до південного, яке мало
наступати на Україну з території Румунії. Крім цих батальйо-
21
нів німецько-фашистське командування сформувало і підготу-
вало до здійснення диверсійних завдань в тилу радянських
військ кілька бойових груп з числа націоналістів.
На допиті 25 грудня 1945 р. полковник Штольце — колишній
заступник начальника відділу «абвера» * — визнав: «...Я осо-
бисто дав вказівку керівникам українських націоналістів німе-
цьким агентам Мельнику (прізвисько «Консул І») і Бандері
організувати відразу ж після нападу Німеччини на Радянський
Союз провокаційні виступи на Україні з метою підриву ближ-
нього тилу радянських військ, а також щоб переконати світову
громадську думку в тому, що нібито відбувається розклад ра-
дянського тилу».'
Важливо відзначити, що українські націоналісти, насамперед
бандерівці, як найбільш активні, були заздалегідь повідомлені
про напад Німеччини на СРСР. Ні італійські, ні японські союз-
ники Гітлера до останнього моменту нічого конкретного не
знали про його плани щодо Радянського Союзу. З цього видно,
яким довір’ям користувалися у гітлерівців їхні підручні з та-
бору української буржуазно-націоналістичної контрреволюції.
Німецько-фашистське керівництво покладало на націоналіс-
тичних запроданців значні надії, сподіваючись, що вони сер-
йозно сприятимуть успіхам військових операцій вермахту.
З свого боку націоналісти плекали власні плани у зв’язку
з війною. Вони сподівалися, що Гітлер створить на Україні ма-
ріонетковий уряд, як він це зробив у Хорватії, Словакії, Данії,
Норвегії та в інших країнах, і розраховували потрапити в укра-
їнські квіслінги.
Коли ЗО червня 1941 р. гітлерівці захопили Львів, разом
з ними у місто вдерлися й бандерівці з батальйону «Нахтігаль».
На другий день вони вчинили тут криваву різанину, якою керу-
вав гітлерівець Оберлендер. Це не виходило за межі німецьких
інструкцій, але поряд з тим бандерівці прчали перевищувати
свої повноваження.
Ще на початку 1939 р., на випадок війни з Польщею, «абвер»
готував оунівців до виступів у Галичині. Серед інших заходів-,
передбачалося проголошення націоналістичного «уряду»
у Львові, в тилу польських військ. За нових умов німцям це
вже було непотрібно. Та бандерівці, мріючи про владу над на-
родом, вирішили зробити спробу, сподіваючись, що окупанти
під своєю егідою доручать їм управляти загарбаною україн-
ською територією.
З цією метою була проведена відповідна підготовка. Ще.
22 червня бандерівці утворили в Кракові «український націо-
нальний комітет». Увечері ЗО червня представник «комітету»
Я. Стецько зібрав купку спільників і проголосив «український
* Військова розвідка і контррозвідка у Німеччині.
22
уряд», а себе — його прем’єром. Поспішаючи поставити своїх
хазяїв перед доконаним фактом, «уряд» Стецька призначив
міського голову у Львові та заходився організовувати адміні-
страцію в інших окупованих німцями районах Західної України.
Ці дії націоналістів у Львові були для німців несподіваними.
Представники фашистського командування на Україні спершу
вважали, що Стецько діє з санкції Гітлера. Бандерівці ж щиро
запевняли, що вірно служитимуть «фюрерові». Про це в найулес-
ливіших виразах говорилося і в прокламації «уряду» Стецька
від ЗО червня. Та вже 2 липня почалися арешти. 5 липня націо-
налістичний «уряд» було розігнанр, а самого «прем’єра» незаба-
ром заарештовано. Бандеру з його спільниками німці перевезли
з Кракова до Берліна.
Незважаючи на розігнання «уряду» Стецька, бандерівці про-
довжували співпрацю з окупантами. Мельниківці, з свого боку,,
словом і ділом доводили власну відданість Гітлєрові. 10 липня
1941 р. вони адресували «фюрерові» спеціальне послання, при-
сягаючись у «найлояльнішому послухові». Між обома течіями
ОУН точилася шалена боротьба. Обидві сподівалися, що німці
кінець кінцем вирішать спертися на націоналістів і в очікуванні
цього намагалися усунути одна одну, не спиняючись перед
вбивствами суперників.
: Ганебної готовності до співпраці з окупантами не змогли
похитнути навіть страти «неслухняних» оунівців, проведені нім-
цями восени і взимку 1941 р. Відмова німців доручити націо-
налістам управління окупованою Україною та репресії і пере-
слідування поставили націоналістів проти їх волі в становище
опозиціонерів. Націоналістичні організації в рейхскомісаріаті
були заборонені. Та, ховаючи свої націоналістичні переконання,
оунівці служили в окупаційній адміністрації, в органах поліції
та гестапо, видавали відкриті німцями газети. Разом з гітлерів-
цями вони переслідували і мучили радянських людей, усіляко
намагалися запаморочити їхню свідомість своєю брехливою
пропагандою, підірвати зростаючий опір українського народу
німецько-фашистським загарбникам.
Незважаючи на всі зусилля націоналістів вислужитися пе-
ред, окупантами, гітлерівці не мали наміру створювати навіть
квіслінгівський уряд на Україні, готуючи для неї іншу долю,
ніж для загарбаних країн Заходу (23, 644; 25, 75; 26, 355, 356;
27, 12—14).
«ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПЛАН ОСТ» І УКРАЇНА
Прагнучи використати багатства загарбаної
України перш за все для задоволення поточних потреб своєї
воєнної машини, німецькі імперіалісти разом з тим не забували
і про свої більш широкі задуми.
23
Ще до нападу на Радянський Союз гітлерівці почали роз-
робляти загальний план онімечення його території. Після по-
чатку війни цю роботу було посилено. Провадилася вона пла-
новим відділом імперського комісаріату по посиленню герма-
нізму при Головному імперському управлінні з питань раси
і заселення, що були підпорядковані безпосередньо Гіммлерові.
Роботою керував професор Мейєр-Хетлінг. Зусиллями фашист-
ських планувальників перший варіант під назвою «генеральний
план Ост» був готовий у травні 1942 р. і переданий Гіммлерові
на розгляд.
План передбачав фізичне знищення десятків мільйонів ко-
рінного населення загарбаних радянських територій. Ті, що за-
лишилися б живими, поділялися на дві частини: перша —
більша — підлягала виселенню на схід, у Сибір; друга мала
лишатися на місці для виконання важких робіт та обслугову-
вання переселенців з Німеччини.
Перший етап здійснення плану був розрахований на 25—
ЗО післявоєнних років. Протягом цього періоду на просторах
Європейської частини Радянського Союзу мала бути утворена
мережа «марок» — територій з німецьким населенням. Поряд
з ними існують економічно-адміністративні та військові опорні
пункти, теж заселені німецькими поселенцями. В наступний
період кількість «марок» збільшується, їх мережа густішає
і вони зливаються, вкриваючи всю територію.
Місцеве населення підлягало усуненню як шляхом фізичної
ліквідації, так і внаслідок вигнання на схід, щоб вивільнити
територію для нових хазяїв. Про масштаби цих планованих
насильницьких заходів свідчить те, що з самої лише території
Західної України передбачалося вигнати 65%, з Білорусії —
75% населення і т. д. *. Особливо жорстоку долю гітлерівці го-
тували російському народові, прагнучи назавжди підірвати
його силу й волю до боротьби за незалежність.
Фашистські расисти зовсім не збиралися поширювати ні-
мецьку мову серед підкореного населення та застосовувати будь-
які «традиційні» форми асиміляції. Навпаки, вони планували
ліквідацію корінного населення завойованої території та заміну
його німецькими переселенцями. В цьому й полягала суть лю-
дожерської теорії «онімечення Сходу».
Одне з центральних місць у фашистських планах онімечення
радянських земель займала Україна. Про це особливо наочно
свідчать висловлювання самого Гітлера, що стенографувалися
і ставали директивами для всієї фашистської зграї.
* Тут використано лише фрагменти «генерального плану Ост», які фігу-
рували вже на Нюрнберзькому процесі. Вони не містять конкретних цифр,
що стосувалися, наприклад, всієї території УРСР або РРФСР. Повний текст
плану не знайдено.
24
Вище вже згадувалося про нараду фашистської верхівки
16 липня 1941 р., на якій розглядалося питання про долю оку-
пованої радянської території, зокрема України. Незабаром
Гітлер знову повернувся до цієї теми. «Ми візьмемо південну
частину України, перш за все Крим, і зробимо її виключно
німецькою колонією,— говорив фашистський «фюрер», під коло-
нією розуміючи територію з чисто німецьким населенням.—
Буде не важко вигнати геть населення, яке тут знаходиться
зараз». Та це мав бути лише початок колонізації України. «За
сотню років тут житимуть мільйони німецьких селян». «Сто
тридцять мільйонів населення в рейху, дев’яносто на Україні».
Багатства України доводили Гітлера до екстазу: «Де ще є
район, здатний давати залізо, що своєю якістю рівнялося б
з українським?... Україна має марганець, за яким до неї звер-
тається навіть Америка. А крім того, стільки інших можли-
востей!»
Протягом 20 років, твердив Гітлер своїм підлеглим, Україна
повинна бути заселена двадцятьма мільйонами німців. Місце-
вому населенню, яке б уціліло і лишилося на місці після фізич-
ної ліквідації або вигнання основної його маси, відводилася
доля рабів завойовників. Поступово воно мало бути зведене до
найнижчого культурного рівня. «Населенню,— говорив Гітлер,—
давати знання лише в обсязі, достатньому для розуміння до-
рожніх знаків».
Автори «генерального плану Ост» не належали до верхівки
фашистської ієрархії і, не знаючи точно задумів «фюрера»,
пропонували інші терміни здійснення свого плану і навіть чоти-
рирічну освіту для поневоленого населення. Тому, схваливши
основні принципи плану, Гіммлер наказав переробити його
в дусі гітлерівських настанов. Расистські планувальники про-
довжували свою злочинну роботу.
Однак до онімечення української землі гітлерівці присту-
пили, не чекаючи завершення розробки планів. Першою його
формою було утворення сільськогосподарських маєтків для
есесівців на Україні та інших окупованих радянських терито-
ріях. Про долю місцевого населення красномовно говорить те,
що головним управителем цих маєтків в липні 1942 р. було
призначено О. Роля — начальника всієї системи гітлерівських
концтаборів, яка являла собою одну з ланок організації СС.
Взагалі вся справа онімечення від початку до кінця мала пере-
бувати виключно у віданні есесівських органів, як найбільш
підготовлених до здійснення масових насильств та екзекуцій.
Власниками нових маєтків, загальна площа яких на тери-
торії від України до Прибалтики досягла 600 тис. га, невипад-
ково були есесівці. Займаючи привілейоване становище в дер-
жавній структурі і армії гітлерівської Німеччини, вони праг-
нули зняти всі вершки із здобичі, що потрапила до рук
25
фашистської вояччини, не рахуючись з апетитами своїх колег
з вермахту.
Розписування майбутнього збагачення німецьких солдатів
і офіцерів за рахунок загарбаних радянських земель було одним
з головних мотивів фашистської пропаганди. Всім учасникам
війни проти Радянського Союзу обіцялося, що вони стануть
власниками завойованої землі. «Німецький солдат,— розпинався
Кох,— завоював Україну..., щоб мати можливість поселитися
тут». Поки що він мав можливість знайти тут могилу. Тим ча-
сом есесівські офіцери здобували маєтки, прагнучи нахапати
якнайбільше. Дійшло до того, що 26 жовтня 1942 р. Гіммлер
змушений був видати циркуляр, в якому говорилося, що деякі
його підлеглі -втратили «чуття міри» у надбанні власності на
Сході» і що розміри маєтків не повинні перевищувати 160 га.
Цей ліміт міг бути збільшений тільки за спеціальним дозволом
рейхсфюрера СС. Створення великих маєтків не відповідало
політиці колонізації та онімечення загарбаної радянської тери-
торії. Гітлер зовсім не мав наміру створювати тут поміщицьке
землеволодіння, яке віддало б всю землю купці юнкерів і вима-
гало б постійного збереження місцевого населення як робочої
сили. Метою була передача мільйонам німецьких колоністів —.
насамперед солдатні — ділянок розміром у кілька десятків
гектарів, створення на завойованій землі численного куркуль-,
ства як невичерпного резервуара людських контингентів для
майбутніх воєн. Уже в 1942 р. були зроблені перші кроки
до початку здійснення основної ідеї «генерального плану
Ост».
Влітку 1942 р., у зв’язку з перенесенням центру ваги воєн-
них операцій на південне крило радянсько-німецького фронту,
ставка Гітлера була переведена з Растенбурга (Східна Прус-
сія) в околиці Вінниці. Побувавши тут, Гіммлер наказав при-
ступити до переселення в цей район України перших 10 тис.
німців, після того як буде зібрано врожай. У листопаді 1942 р.
мешканці семи українських сіл біля містечка Калинівки (пів-
нічна частина Вінницької області) були зігнані з своєї землі,
щоб дати місце для представників «раси панів».
15 жовтня 1942 р. розпорядженням рейхскомісаріату зона
виселення була поширена на південну частину суміжної Жито-
мирської області. Тут вона охоплювала до 60 населених пунк-
тів. Весь цей район одержав назву «Хегевальд». 12 грудня, після
того як переселення в основному було завершене, Кох видав
наказ про утворення «німецької переселенської округи Хеге-
вальд» розміром 500 кв. км з населенням близько 9 тис. чол.
Відповідно до «генерального плану Ост» округа була вилучена
з відання властей рейхскомісаріату «Україна» і передана під
управління есесівських органів. За прикладом «фюрера» Гім-.
млер розмістив тут свою польову штаб-квартиру.
26
Основні свої плани про майбутнє України гітлерівці три-
мали в найглибшій таємниці. За наказом Гіммлера «генераль-
ний: план Ост» було надруковано лише в кількох примірниках.
З ним було ознайомлено обмежене коло осіб, безпосередньо
зв’язаних з керівництвом політикою переселень. Навіть гауляй-
терам та рейхскомісарам не дозволялося мати текст плану.,
Вони повинні були спеціально приїздити до Берліна для озна-
йомлення з його змістом. План не можна було згадувати на-
віть в секретних документах.
Ці вимоги неухильно виконувалися. Даючи, наприклад, вка-
зівку житомирському генеральному комісару про заселення
«Хегевальда» німцями, Розенберг для маскування справжньої
мети цього заходу обгрунтував його необхідністю зосередити
німецькі сім’ї в одній окрузі, щоб ізолювати їх від загрози
з боку партизанів.
•Характерно, що першими поселенцями в «Хегевальді» були
німці-колоністи, переміщені з Волині. Незважаючи на постійний
лемент фашистської пропаганди про те, що Німеччині нібито
не вистачає власної землі, в «рейху» не виявилося достатньої
кількості охочих до переселення. Про це свідчать письмові
зауваження самого Гіммлера до першого варіанта «генерального
плану Ост». Тому, вживаючи заходів по посиленню еміграції
з Німеччини, фашистські верховоди вирішили залучити до цієї
справи німецькі меншості в Банаті, Бессарабії та «Трансніст-
рії», а також населення сусідніх з Німеччиною і близьких до
неї країн Західної Європи — Данії, Голландії і Норвегії. їхні
власні землі планувалося в майбутньому заселити вихідцями
з Німеччини, щоб збільшити її територію в Європі. Переселені
на схід датчани, голландці та норвежці пізніше самі мали бути
онімечені. Після перемоги, на яку гітлерівці в 1942 р. все ще
твердо розраховували, вони мали намір поширити ці плани
навіть на Англію. «Слід обміркувати питання,— писав Розен-
берг,— про переселення датчан, норвежців, голландців і — після
переможного завершення війни—англійців, щоб на протязі
життя одного чи двох поколінь можна було приєднати цю тери-
торію * як онімечену до корінної німецької території».
Наміри фашистських верховодів переселити на радянську
землю ряд народів через нестачу охочих до цього німців особ-
ливо наочно свідчать про те, що всі ці людиноненависницькі
плани були глибоко чужі справжнім інтересам німецького на-
роду. Вони ще раз доводять антинародну суть постійних загарб-
ницьких претензій агресивного німецького імперіалізму, що під
приводом здобуття так званого «життєвого простору» для нім-
ців двічі увергав людство у прірву кровопролитних світових
воєн.
* Мається на увазі територія України та інших західних республік Ра-
дянського Союзу.
27
Та особливу загрозу німецько-фашистські плани несли наро-
дам Радянського Союзу. Не знаючи про існування секретного
«генерального плану Ост», населення окупованих радянських
територій добре усвідомлювало каннібальську суть фашистсько?
політики. «Хоч фактичні переселенські експерименти були неве-
ликі за своїми масштабами і обмежені небагатьма селами
в районах Житомира і Калинівки, чутки про них проникли до
найвіддаленіших кутків України»,— писав пізніше один з про-
відників німецько-фашистської аграрної політики на Україні.
«В районі міста Житомира і... в інших районах німецькі фа-
шисти виселяють селян-українців, а на їхні садиби поселяють
німців, яким передається все господарство і майно виселених
селян.
Нещасних українських селян німці або запирають в кон-
центраційні табори, або вивозять в рабство до Німеччини, або
розстрілюють»,— писала газета «Партизанська правда» (28, 87,
99, 90, 94; 29, 13, 45, 57, 76, 507; ЗО, 34, 68. 423—425; 13, 283,
284, 286; 31, 105. 106; 21, 550).
III_______________________________________
«НОВИЙ ЛАД» ОКУПАНТІВ
НА УКРАЇНІ
ФАШИСТСЬКИЙ ТЕРОР
З приходом на Україну німецькі окупанти вста-
новили тут свій «новий лад». Головною його
рисою був кривавий терор.
На другий же день після вступу у Львів фашистські нелюди
вчинили в місті різанину. Серед інших жертв фашистського
терору в ті дні у Львові було 36 видатних діячів науки і куль-
тури, в тому числі вчені з світовими іменами.
Звірства мали місце всюди з приходом гітлерівців. Проте
це був лише початок, і скоро терор окупантів набув нечуваних
розмірів. 29 вересня 1941 р., через десять днів після окупації
Києва, гітлерівці зігнали в урочище Бабин Яр понад 52 тис. жи-
телів міста єврейської національності і розстріляли їх з куле-
метів. Тисячі людей були закопані у землю живими. Фашистські
нелюди кидали у яр живих немовлят і засипали їх землею
разом з розстріляними батьками і матерями. Протягом бага-
тьох годин, розповідали пізніше свідки цього нечуваного зло-
чину, що перевершив всі звірства кривавих завойовників мину-
лого, було помітно, що шар землі ворушиться від рухів ще жи-
вих людей. Масові розстріли в Києві тривали й далі, загальна
кількість вбитих перевищила 195 тис. чол.
Київ не був винятком. У м. Ровно і його околицях тільки
протягом 1941 і 1942 рр. було закатовано 99 тис. мирних жи-
телів. Сотні тисяч радянських громадян знайшли смерть від рук
фашистських убивців у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві,
Запоріжжі, Сталіне (нині Донецьк), Луцьку та інших містах
УРСР. Від гітлерівських катів намагалися не відставати їхні
фашистські союзники. У грудні 1941 р. румунські жандарми
влаштували масову страту жителів Одеси. Для знищення трупів,
розстріляних в яру, було розпалено величезне вогнище. Малень-
ких дітей кати кидали живими у полум’я. За неповними дани-
ми, в Одесі та області було розстріляно, закатовано й спалено
до 200 тис. чол.
-.Ці страхітливі насильства над беззахисним мирним насе-
ленням України були конкретним втіленням тих заздалегідь
29
розроблених планів, з якими німецький фашистський імперіа-
лізм приступив до війни проти Радянського Союзу, його офіцій-
ною політикою на тимчасово загарбаних радянських територіях.
У здійсненні цієї злочинної політики, що принесла люті муки
й смерть мільйонам радянських громадян, брали однаково ак-
тивну участь і гіммлерівські есесівці та поліцаї, і військові
частини фашистського вермахту.
Особливо жорстоким поводженням щодо радянського насе-
лення відзначалися війська 6-ї німецької армії, яка діяла на
території України. Щоб ще більше посилити їхні звірства»
командувач цієї армії генерал-фельдмаршал Рейхенау 10 жовт-
еня 1941 р. видав спеціальний наказ «Про поводження військ на
Сході». Головйим завданням німецько-фашистської армії у війні
проти Радянського Союзу наказ проголошував «цілковите зни-
щення більшовицької єресі, радянської держави та її збройних
сил». Ідею вбити неможливо, отже, мова йшла про фізичне зни-
щення радянських людей. Фашистський кат наказував своїм
військам застосовувати «рішучі й жорстокі заходи» до чолові-
чого населення окупованих районів, «щоб запобігти можливим
з їхнього [чоловіків] боку замахам». Не обмежуючись вимогою
на всякий випадок винищувати чоловіків, Рейхенау наказав
безжалісно вбивати також і жінок, які будь-яким чином вияв-
ляють свою ворожість до німецько-фашистської армії.
Наказ Рейхенау про звіряче поводження військ з радянським
населенням настільки сподобався Гітлеру, що той звелів розі-
слати копії з нього як зразок по всіх штабах і частинах німець-
ко-фашистської армії на території СРСР.
7 грудня 1941 р. Гітлер підписав декрет, відомий під назвою
«Ніч і туман». За цим декретом всякий, хто виступав «проти
імперії або окупаційних сил», повинен був після арешту без-
слідно зникнути. Навіть коли людину не страчували, її пере-
возили до концтаборів в інші країни. Не дозволялося подавати
жодних відомостей про долю заарештованих, щоб всіляко за-
лякати непокірне окупантам населення, паралізувати його волю
до боротьби.
16 грудня фашистське верховне командування видало нову
директиву про непідсудність німецьких солдатів і офіцерів за
будь-які злочини проти мирного населення на загарбаних ра-
дянських територіях. В цій директиві, яка повторювала основні
настанови наказу ОКВ від 13 травня 1941 р., підкреслювалося,
що ні один німець «не може бути притягнений до відповідаль-
ності ні в дисциплінарному, ні в судовому порядку» за які б
то не було злочини проти радянського мирного населення.
«Війська..., говорилося в ній,— мають право і зобов’язані за-
стосовувати... будь-які здсоби, без обмеження, також проти
жінок і дітей». Фашистські бандити у військових уніформах сум-
лінно виконували накази свого командування. Шлях німецької.
зо
армії по радянській землі позначився зруйнованими містами
і спаленими селами, місцями масових розстрілів і шибеницями,
нечуваними насильствами над беззахисним населенням. Про-
ливши кров мільйонів невинних жертв, збройні сили німецького
імперіалізму навічно наклали на себе незмивне тавро вбивців
і катів.
У післявоєнний час недобиті гітлерівські генерали та реак-
ційні буржуазні історики Західної Німеччини доклали багато
зусиль, щоб довести, ніби всі звірства німецько-фашистської
армії на радянській землі були лише відповіддю на дії радян-
ських партизанів. Спростувати цю вигадку допомагають доку-
менти гітлерівського командування. Ми вже бачили, що основні
директиви про запровадження кривавого терору на радянській
території німецькі війська одержали від свого командування до
початку війни, коли ще й мови не було про боротьбу з парти-
занами. Та, крім того, існують документи, які свідчать, що
й самий партизанський рух спочатку, коли він лише зароджу-
вався і ще не набув значних розмірів, вважався німецькими
керівниками лише зручним приводом для здійснення масових
убивств мирного населення, ніяк навіть не зв’язаного з парти-
занами.
«...Партизанська війна,— говорив Гітлер своїм підлеглим під
час згадуваної наради 16 липня 1941 р. з питань політики на
окупованих територіях,— має й свої переваги: вона дає нам
змогу знищувати все...» На Нюрнберзькому процесі керівник
всією боротьбою проти партизанського руху на окупованих
радянських територіях генерал СС Бах-Зелевський визнав, що
головною метою цієї боротьби було «знищення слов’янського ...
населення». На тому ж допиті він визнав, що основною силою
каральних загонів, які чинили нечувані звірства над мирним
радянським населенням, були частини німецько-фашистської
регулярної армії.
Терор був головним методом політики фашистських загарб-
ників на окупованій радянській території.
Масові розстріли населення, якими гітлерівці ознаменували
свій прихід до мирних радянських міст і сіл, мали відразу по-
казати, яка доля чекає тих, хто спробує чинити опір загарбни-
кам. З другого боку, вони були початком реалізації тих планів
фізичного винищення десятків мільйонів радянських людей,
з якими фашистська Німеччина приступила до війни проти на-
шої країни.
Люті розправи над мирним населенням набирали дедалі
страхітливіших форм. Винищували всіх, хто здавався підозрі-
лим окупантам. Весь окупаційний лад був організований таким
чином, щоб автоматично створювати приводи для кривавих реп-
ресій. Життя населення окупованої території регламентувалося
незчисленними заборонами, які не можна було не порушити
Зі
рано чи пізно, навіть несамохіть. Карою за їх порушення зав-
жди була смерть.
Фашистські власті застосовували на Україні заложництво.
Вони заздалегідь заарештовували перших-ліпших людей і стра-
чували їх за будь-який випадок саботажу, до якого ці люди не
мали жодного відношення. Однак системою ця практика не
стала, бо гітлерівці не бажали обмежувати себе певною кіль-
кістю жертв, намагаючись масовими репресіями придушити
непокору. Незважаючи на терор, виступи проти німців дедалі
частішали. Села у подібних випадках спалювалися, їхні жителі
розстрілювалися окупантами. Ось одне з оголошень німецьких
властей у Полтавській області, зроблене 28 листопада 1941 р.:
«...Виявилося', що партизани одержували допомогу з боку насе-
лення. Внаслідок цього нами вжито таких заходів:
1) Село Баранівку спалено.
2) Село Обухівку спалено, а населення розстріляно».
Така ж доля спіткала населення сіл Бульки і Губельці
Хмельницької області та інших. 2 листопада 1941 р. німецький
комендант Києва наказав розстріляти 300 мешканців міста за
«випадки підпалу та саботажу, що поширюються». Наприкінці
того ж місяця за пошкодження телефонних кабелів, прокладе-
них гітлерівцями, в Києві було розстріляно ще 400 чоловіків.
14 листопада комендант Харкова сповістив про розстріл 50 за-
ложників. У Дніпропетровську за замах на німецького офіцера
було розстріляно 100 чол. 18 грудня житомирський генерал-
комісар видав наказ про те, що за кожний окремий постріл
у німця буде страчуватися по 100 місцевих жителів. В Одесі
комендант оголосив, що за кожний напад на окупанта розстрі-
люватимуть 500 чол. Подібних фактів було безліч.
Та окупанти не завжди навіть шукали приводів для розправ.
Щоб заохотити солдатів та офіцерів до катувань і розстрілів
ні в чому не винних радянських людей, фашистське команду-
вання всіляко розпалювало серед них грабіжницькі інстинкти.
Ще 17 липня 1941 р., вперше за всю новітню історію, воно ви-
дало спеціальний наказ про «виховання у кожного офіцера та
солдата німецької армії почуття особистої матеріальної заінте-
ресованості у війні». Наказ заохочував німецькі війська брати
силою, тобто грабувати у мирного населення все, що їм зама-
неться. Будь-який опір, що його неминуче мали зустрічати фа-
шистські мародери, наказувалося нещадно придушувати силою
зброї. Цей наказ особливо сприяв розгортанню тієї нечуваної
оргії кривавих насильств і грабунків, що їх окупанти чинили
на загарбаній радянській території, насамперед і найбільше на
багатій Україні (13, 123; 16, 45; 17, 217, 242, 266, 267, 274, 275,
287, 346, 360, 410; 32, 49; 33, 85, 86; 34, 572—574; 23, 582; 24,
56, 59, 60, 66, 67, 71, 79, 80).
32
ПОГРАБУВАННЯ УКРАЇНИ
Оволодівши українською територією і створивши
апарат управління, німецький імперіалізм прагнув перетворити
Україну на головний резервуар сільськогосподарських продук-
тів і робочої сили для своєї воєнної машини. Гітлер постійно
нагадував підлеглим про те, що з усіх завойованих Німеччиною
на заході і сході земель Україна, «безперечно, є найціннішим
районом».
Ледве встигнувши загарбати ту чи іншу частину радянської
території, гітлерівці розпочинали організоване її пограбування.
Ще задовго до створення відповідних цивільних органів окупа-
ційної влади цю справу взяло до своїх рук командування ні-
мецько-фашистської армії.
Земля України і її надра, промисловість і сільське господар-
ство, всі багатства, створені невтомною працею українського
народу, після приходу фашистських військ негайно оголошува-
лися власністю «великонімецького рейху». Оскільки гітлерівців
насамперед цікавили продовольчі ресурси України, весь вро-
жай колгоспних і радгоспних ланів і всі запаси харчування,
що їх окупантам вдалося захопити у містах, негайно конфіско-
вувалися.
Фашисти холоднокровно позбавляли місцеве населення за-
собів до життя. В особливо важкому становищі опинилися жи-
телі великих українських міст. Окупанти навмисно не налаго-
джували їх постачання і забороняли селянам завозити до них
продовольчі товари на продаж, а городянам — виходити з міста
для купівлі або обміну продуктів у селах.
Продовольча політика фашистських властей передбачала таку
черговість у розподілі продуктів, награбованих на радянських
землях, в тому числі й на Україні: 1) діюча армія; 2) інші вій-
ська на окупованій території; 3) війська в Німеччині; 4) ци-
вільне населення в Німеччині. Населення загарбаних територій
випадало з цього розподілу. «Таким чином,— говорив амери-
канський обвинувач у Нюрнбергу,— навіть ті..., хто жив у ба-
гатющих районах України, не могли задовольнити свої потреби
у сільськогосподарських продуктах і... були приречені на го-
лодну смерть».
Фашистська армія виявилася здатною пожерти переважну
частину продовольства, що його окупантам вдавалося награ-
бувати на окупованих територіях. Щоб збільшити частку, яка
при розподілі награбованого припадала на долю населення
самого «рейху», фашистські верховоди заходилися виконувати
свої заздалегідь розроблені плани виморювання голодом насе-
лення Радянської України. В одному з документів гітлерів-
ського верховного командування, датованому 2 грудня 1941 р.,
цинічно підкреслювалося:
З 1743
33
«Вилучення з України сільськогосподарських лишків в інте-
ресах постачання рейху... мислиме при умові, якщо внутрішнє
споживання на Україні буде доведене до мінімуму. Це буде
досягнуто такими заходами: 1) знищення зайвих їдців (євреїв,
населення великих українських міст, що, як Київ, взагалі не
одержують ніякого продовольства); 2) шляхом граничного ско-
рочення продовольчої норми українців — жителів інших міст;
3) зменшенням продовольчого споживання селянського насе-
лення». Всі ці злочинні заходи неухильно здійснювалися оку-
пантами.
Радгоспи були перетворені на так звань«державні господар-
ства» і оголошені власністю «великонімецького рейху». Кол-
госпи були перетворені на «громадські господарства». Зібраний
ними врожай та продукція тваринництва підлягали обов’язко-
вій здачі окупантам. Селяни фактично були перетворені на
кріпаків, прикріплених до цих господарств. Під страхом смертної
кари вони були зобов’язані працювати на німецько-фашистських
поневолювачів. Особисте господарство селян розорювали чис-
ленні грошові податки та обов’язкові поставки продовольства
натурою. За відмову працювати або за несплату податків, що
було однією з головних форм боротьби українського селянства
проти німецько-фашистських загарбників, каральні загони оку-
пантів вішали селян, конфісковували їхнє майно, спалювали
садиби й цілі села.
Фашистські економісти розраховували одержувати з усіх
окупованих радянських територій 7 млн. т зерна щороку, не
рахуючи інших продуктів — жирів, м’яса, цукру та ін. Гітлер
підвищив цифру до 10—12 млн. т. Майже все це продовольство
повинно було постачати сільське господарство України.
Для організації методичного пограбування економіки за-
гарбаної радянської території окупанти створили спеціальний
апарат. Центральним його органом був згадуваний «економіч-
ний штаб Ост». Наказом ОКВ від 16 червня 1941 р. при управ-
ліннях тилу всіх груп армій, що здійснювали наступ на Радян-
ський Союз, були створені «господарські інспекції». Після
утворення цивільних рейхскомісаріатів в їх складі почали функ-
ціонувати аналогічні органи. Штаб кожної армії мав «господар-
ський відділ», тилові охоронні дивізії — від однієї до кількох
«господарських команд», що порядкували економікою однієї-
двох областей, польові комендатури мали «господарські групи».
Всі ці органи підпорядковувалися як своєму безпосередньому
командуванню, так і «економічному штабові Ост».
Головна увага приділялася експлуатації сільського госпо-
дарства окупованої території. Кожна «господарська інспекція»
та інші перелічені органи мали у своєму складі сільськогоспо-
дарські відділи. На місцях основною фігурою був «ландвірт-
шафтсфюрер» («сільськогосподарський керівник»), або скоро-
34
чено — «ла-фюрер», фашистський наглядач з необмеженою
владою над майном і життям місцевого населення. Про коло-
сальні розміри цього грабіжницького апарату говорить те, що
загальна кількість самих лише «ла-фюрерів» досягала 14 тис.
чол., тобто чисельності цілої дивізії німецько-фашистської армії.
На допомогу собі окупанти притягли колишніх куркулів та кар-
них злочинців, насаджуючи їх по селах як старост і управи-
телів.
Крім цього основного апарату організованого пограбування
сільського господарства окупованих радянських територій, на-
самперед України, існувала ще система грабіжницьких заготі-
вельних органів міністерства Розенберга. Головним з них було
«Центральне торговельне товариство Сходу». Його завданням
був облік, вилучення та переробка всіх сільськогосподарських
продуктів на окупованій території, що перебувала під владою
цивільної адміністрації, і поставки їх фашистським збройним
силам. Ця організація мала на Україні ЗО комерційних відді-
лів з 200 філіями на місцях. Крім того, їй підпорядковувалися
ще 11 паралельних «товариств» з 130 філіями.
З часом центральне «товариство» нараховувало у своїх шта-
тах сім тисяч самих лише військовослужбовців, не рахуючи
цивільного персоналу.
За вивіскою «Центральне торговельне товариство Сходу»
являло собою чисто державну монопольну організацію. Проте
насправді це був велетенський консорціум німецьких сільсько-
господарських монополій, в його операціях брало участь
250 фірм. Структура цього державно-капіталістичного органу
особливо наочно показувала, як німецький монополістичний ка-
пітал використовував державний і військовий апарати гітлерів-
ської Німеччини для свого збагачення. за рахунок нещадної
експлуатації та визиску десятків мільйонів селян на тимчасово
окупованій території Радянського Союзу.
Крім «Центрального торговельного товариства Сходу» на
Україні діяло ще кілька менших подібних організацій: «Това-
риство по веденню сільського господарства Остланду та Украї-
ни», «Заготівельне товариство Сходу» та «Ферми Сходу».
Всі вони конкурували між собою, намагаючись увірвати
якомога більшу частку багатств, награбованих у українського
народу.
Фінансовими органами пограбування української економіки
служили створені окупантами «Центральний емісійний банк
України», «Центральний економічний банк України» та «Союз
економічних банків на Україні». Випускаючи нічим не забезпе-
чені грошові знаки, німецько-фашистські власті за папірці на-
сильно скуповували продовольство і майно у населення, приму-
шуваного під страхом смертної кари приймати окупаційні «кар-
бованці».
З’	3$
Пограбування продовольчих ресурсів не вичерпувало еко-
номічного розбою німецьких імперіалістів на території тимча-
сово окупованої України. Слідом за фашистською армією на
Україну ринули орди агентів німецьких промислових монопо-
лій. Концерни Круппа, Клекнера, Стіннеса, Дінкельбаха, Ман-
несмана та інших промислово-фінансових магнатів фашистської
Німеччини наввипередки намагалися загарбати до своїх рук
українські заводи, шахти, електростанції та інші підприємства.
Особливо багато вдалося награбувати Герінгові. Користуючись
своїм становищем керівника всією економічною політикою фа-
шистської Німеччини на окупованих радянських територіях,
Герінг скоро .став «хазяїном» мало не половини всієї україн-
ської важкої промисловості. Проте всі ці нові надбання най-
сильніших хижаків німецького монополістичного капіталу
здебільшого мали чисто номінальний характер. Переважну
частину устаткування промислових підприємств і шахт було
евакуйовано у східні райони Радянського Союзу. Устаткування,
що лишилося, як і електростанції, було виведене з ладу. Тому
новим «власникам» доводилося тішитися надіями на майбутнє
(13, 124, 308, 317; 17, 416, 433, 508; ЗО, 128; 20, 140).
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ
До числа головних економічних ресурсів України,
що їх гітлерівці прагнули пограбувати і поставити на службу
своїй воєнній машині, крім продовольства, вони відносили також
людей. Багатомільйонне населення України розглядалося ними
виключно як величезний резервуар рабської робочої сили.
Вже 5 серпня 1941. р. Розенберг підписав наказ про запро-
вадження на окупованих радянських територіях трудової по-
винності. «Всі жителі Східних областей віком від 18 до 45 ро-
ків,— говорилося в наказі,— підлягають... трудовій повинності».
Далі зазначалося, що рейхскомісари можуть на свій розсуд
обмежити або розширити її застосування. Обмежень не було,
а розширення вікового цензу осіб, які підлягали повинності,
здійснилося дуже скоро. Нижча вікова межа була незабаром
доведена до 16 років, а верхня — до 60, а потім — до 14 і 65 ро-
ків. Окупаційні власті створили у містах біржі праці, що мали
провадити облік та направляти на роботу всіх працездатних.
За ухилення від реєстрації на біржах окупанти, як за саботаж,
погрожували смертною карою.
Незважаючи на репресії, радянські люди не бажали працю-
вати на ворога і всіляко ухилялися від явки на біржі праці
та від роботи. Але гітлерівцям вдалося примусити частину на-
селення працювати на себе. Немов рабам у стародавні часи,
фашисти відводили поневоленим найважчу роботу. «Треба ви-
36
користовувати росіян,— вказував таємний циркуляр німецького
командування, маючи на увазі всіх радянських людей,— голов-
ним чином для шляхового будівництва, будівництва залізниць
і польових робіт, розмінування і будування аеродромів...
Німецькі робітники... не повинні копати землю і розбивати ка-
міння, для цього існує росіянин».
Спеціальною постановою рейхскомісаріату було встановлено
загальні для всієї України ставки заробітної плати — від 75 коп.
до 1 крб, 70 коп. погодинно в залежності від віку і кваліфікації
робітника. За умов нечуваної дорожнечі ці мізерні гроші не
могли забезпечити й десятої частки прожиткового мінімуму.
Та на випадок протесту робітників окупанти завжди мали го-
тову відповідь. В разі проявів невдоволення і протесту проти
умов праці, говорилося в наведеному вище циркулярі, «треба
застосовувати лише такі різновидності покарань, без проміж-
них ступенів: позбавлення харчів і смертна кара».
* * *
Надзвичайно важливою для окупантів формою
експлуатації поневолених радянських людей було використання
їхньої праці в самій Німеччині.
Вже восени 1941 р. фашисти почали вивозити працездатне
населення з України. Вигнанню радянських людей до «рейху»
гітлерівці надавали особливого значення, бо воно дозволяло
вивільнити для фронту й кинути у пекло війни нові сотні тисяч
німецьких робітників і послабити опір поневоленого радян-
ського населення.
Спершу німецько-фашистські власті спробували організу-
вати добровільний виїзд. їхня пропаганда всіляко розписувала
ті мнимі «блага», що їх робітники-українці нібито знайдуть
у Німеччині. Спроба ця скоро провалилася. Тоді окупанти при-
ступили до примусового вивезення. «Добровільна вербовка гір-
ників до Німеччини пройшла незадовільно,— оголосила, напри-
клад, 6 грудня 1941 р. управа праці в Кривому Розі.— В зв’язку
з цим всі робітники, що працювали в місцевому гірництві,
віком від 17 до 50 р. повинні виїхати на роботу в гірництва
Німеччини».
Подібне мало місце на всій окупованій території. Проте
опір населення зривав заходи окупантів. Тоді гітлерівці вирі-
шили централізувати справу вивезення працездатного насе-
лення до Німеччини і поставити її в центр всієї «господарської
діяльності» своїх цивільних та військових властей на загарба-
них радянських землях. 21 березня 1942 р. декретом Гітлера
було створено спеціальне імперське бюро «по використанню ро-
бочої сили» під керівництвом Заукеля. Останній — як «гене-
ральний уповноважений по набору робочої сили» — дістав право
37
здійснювати які завгодно заходи для вилучення працездатного
населення з окупованої території. Військове командування
одержало вказівку про те, що «всі установи військового відом-
ства повинні всіляко сприяти представникам генерального упов-
новаженого по набору робочої сили для Німеччини». Фашист-
ська армія вже показала себе здатною на будь-які злочини
щодо мирного населення і була цілком готова до нових на-
сильств над беззахисними людьми.
На Україні настали часи, що перевершили всі жахи минулих
татаро-турецьких навал. Фашистські людолови полювали на
чоловіків, жінок та дітей у містах і селах, на вулицях і в будин-
ках. Нескінченними ешелонами вивозилося до Німеччини най-
дорожче багатство України — її люди, приречені на нестерпні
муки й загибель від надмірної праці, голоду, хвороб і катувань
(24, 227, 229—335, 254; 17, 728).
* * *
Такий був німецько-фашистський окупаційний ре-
жим на Україні. Голод і знущання завойовників стали долею
її багатомільйонного населення. Промисловість республіки ле-
жала в руїнах. її нещодавно багате сільське господарство ледве
животіло. Культурне життя було зруйноване вщент. Щокроку
на людину чигала небезпека фашистської розправи. Сотні й ти-
сячі синів і дочок волелюбного українського народу гинули
щодня на шибеницях та від куль окупантів, в гестапівських
катівнях; тисячі й тисячі вивозилися на фашистську каторгу
до Німеччини. Немов розп’ята живою на хресті, Україна стог-
нала під страшним гнітом загарбників.
Цим режимом кривавого терору і насильства окупанти праг-
нули домогтися цілковитої покори українського народу, пере-
творити його на слухняного раба. Та фашистські загарбники
жорстоко прорахувалися. Страждання лише гартували гордий
дух українського народу, його незламну волю до боротьби
за свободу.
РОЗГОРТАННЯ НАРОДНОЇ БОРОТЬБИ
ПРОТИ ЗАГАРБНИКІВ
З перших днів ворожої окупації на Україні запа-
лало полум’я партизанської війни.
Створені партією бойові групи і партизанські загони розпо-
чали боротьбу відразу після приходу окупантів. Організаторами
та керівниками цієї боротьби були підпільні обкоми, райкоми
та міськкоми партії. Одними з перших розгорнули активну під-
пільну роботу в тилу ворога Дніпропетровський обком КП(б)У
38
під керівництвом М. І. Сташкова, Кіровоградський на чолі
з П. К. Василиною та М. М. Скирдою, Чернігівський — на чолі
з М. М. Попудренком та О. Ф. Федоровим, Полтавський — під
керівництвом С. Ф. Кіндратенка; Київський, Криворізький,
Дніпродзержинський та інші міськкоми партії, багато сільських
райкомів. Командиром чернігівського обласного партизанського
загону став М. М. Попудренко, а з жовтня 1941 р.— О. Ф. Фе-
доров. Крюківським загоном (Чернігівська область) команду-
вав Ф. І. Коротков, двома путивльськими загонами — С. А. Ков-
пак та С'. В. Руднєв (скоро ці загони об’єдналися в один,
С. А. Ковпак став його командиром, а С. В. Руднєв — коміса-
ром). Кам’янським загоном (Кіровоградська область) команду-
вав А. С. Куценко, запорізьким — І. Й. Копьонкін.
Це були перші партизанські загони на Україні. Спершу не-
численні, вони дедалі множилися. Партизани нападали на штаби
фашистської армії та її транспорт, висаджували у повітря
мости і склади, завдаючи ворогові дошкульних втрат. «Уже
в перші місяці війни,— визнає гітлерівський генерал Рендуліч,
пишучи про дії радянських патріотів у фашистському тилу,—
діяльність партизанів почала набувати дедалі ширших розмірів.
Вони стали нападати на невеликі німецькі підрозділи, охорону
мостів, опорні пункти зв’язку і навіть на казарми та місця стоя-
нок військ».
Партизани нападали на окупаційну адміністрацію, винищу-
вали настановлених німцями старост і бургомістрів, вбивали
поліцаїв, зривали заготівельні заходи німецько-фашистських
господарських органів та трудову мобілізацію населення, свої-
ми діями розхитуючи весь окупаційний режим.
Головними джерелами сили партизанського руху були орга-
нізаторська діяльність Комуністичної партії та підтримка на-
роду. Населення допомагало партизанам продовольством, зби-
рало для них зброю, що лишилася на полях боїв, повідомляло
про кожний крок ворога, невпинно поповнювало особовий склад
партизанських загонів.
Незважаючи на терор окупантів і дальше погіршення ста-
новища на радянсько-німецькому фронті восени 1941 р., при-
плив нових людей до партизанських загонів посилювався, їх
кількість і чисельність зростали. Дії українських партизанів
з кожним днем набували ширшого розмаху. За перші шість
місяців війни вони провели сотні операцій проти фашистських
загарбників. На кінець 1941 р. вороже командування змушене
було кинути проти партизанів Радянської України 50 тис. своїх
солдатів і офіцерів, тобто понад три дивізії, не рахуючи полі-
цаїв. Це перевищувало кількість німецьких військ, з якими
в той час воювала англійська армія у Північній Африці.
Взимку 1941/42 р., прагнучи будь-що придушити партизан-
ський рух в тилу своєї армії, фашистське командування розгор-
39
нуло широкі наступальні дії проти народних месників. Каральні
загони гітлерівців палили села, розстрілювали їхніх жителів
за зв’язки з партизанами, намагалися оточити і знищити парти-
занські загони. Особливо жорстокі бої точилися у Брянських
лісах, де пліч-о-пліч з російськими партизанами героїчно билися
українські загони. Незважаючи на велику чисельну перевагу
ворога і тяжкі жертви в боях, партизани відбили наступ фа-
шистських військ, завдавши їм великих втрат.
Розгром німецьких військ під Москвою сприяв дальшому
піднесенню партизанського руху на окупованих територіях. На
весну 1942 р. чисельність лише тих українських партизанських
загонів і груп, що мали зв’язок з радянським тилом, досягла
36 тис. чол. *. Поряд із зростанням старих загонів виникали
нові, особливо в тих районах республіки, де партизанський рух
доти був менш поширений.
Зростання партизанських загонів позначалося на дальшому
розвиткові їхніх бойових дій. Протягом квітня — травня 1942 р.
лише зв’язані з радянським тилом українські партизанські за-
гони розгромили ЗО великих гарнізонів ворога — втроє більше,
ніж за весь попередній період своєї діяльності. В травні було
пущено під укіс втроє більше залізничних ешелонів, ніж у квіт-
ні. Досвід бойових дій проти ворога в північній частині України
показав, що найбільший успіх за найменших втрат досягався
при спільних діях багатьох партизанських загонів. Тому в бе-
резні 1942 р. кілька загонів українських партизанів злилися
в одне з’єднання під командуванням О. М. Сабурова. Друге
велике партизанське з’єднання виросло в 1942 р. з загону
С. А. Ковпака. Наприкінці липня виникло третє українське
партизанське з’єднання під командуванням О. Ф. Федорова.
Зростання партизанського руху на окупованих ворогом те-
риторіях викликало необхідність перебудови органів його цент-
рального керівництва. ЗО травня 1942 р. при Ставці Верховного
Головнокомандування було утворено Центральний штаб парти-
занського руху. Начальником штабу став секретар ЦК КП(б)
Білорусії П. К. Пономаренко. Одночасно створювалися парти-
занські штаби при Військових радах фронтів. Український штаб
було утворено при Військовій раді Південно-Західного напрямку.
29 червня, після розформування цього напрямку, Український
штаб партизанського руху (УШПР) було перетворено на рес-
публіканський. Начальником штабу весь час був Т. А. Строкач.
Централізація керівництва всім партизанським рухом доз-
волила координувати бойові зусилля партизанів різних районів
і завдавати ворогові дедалі сильніших і дошкульніших ударів.
Партизанський рух на Україні в 1941 —1942 рр. в основному
розвивався на Лівобережжі та на півночі республіки. Степовий
* Це число не включає загони, що діяли на півночі УРСР.
40
і малолісистий характер Правобережжя та південної частини
УРСР утруднював дії партизанів у цих районах, і активна
збройна боротьба ще не набула тут значного розмаху. А саме
тут проходили головні комунікації південного крила ворожої
армії, яка в червні 1942 р. перейшла в наступ і восени обложила
Сталінград та прорвалася на Кавказ. В ході цього наступу
фашистські війська зайняли останні, доти не окуповані ними
райони УРСР, у зв’язку з чим уряд республіки переїхав з Во-
рошиловграда до Москви. Розвиток воєнних подій особливо
вимагав посилення партизанських ударів по комунікаціях во-
рога на всій території України. Цього потребували також інте-
реси боротьби проти націоналістичних запроданців, які за під-
тримкою німців окопалися в західних областях УРСР і створили
там збройні банди, що тероризували населення.
31 серпня і 2 вересня 1942 р. в Кремлі відбулася нарада
керівників найбільших партизанських з’єднань. Від українських
партизанів у цій нараді брали участь С. А. Ковпак та О. М. Са-
буров. Під час наради Верховне Головнокомандування поста-
вило перед обома командирами українських партизанів зав-
дання перенести дії їхніх з’єднань на Правобережну та Пів-
денну Україну.
26 жовтня обидва партизанські з’єднання вирушили в рейди
з Брянських лісів. В середині листопада, пройшовши з боями
700 км, вони досягли Правобережжя. Героїчний приклад ковпа-
ківців і сабурівців піднімав на боротьбу з ворогом нових пат-
ріотів. По слідах рейдуючих з’єднань виникали підпільні групи
і партизанські загони. Полум’я партизанської боротьби охоп-
лювало нові райони.
Цьому особливо сприяло посилене перекидання у ворожий
тил організаторських та диверсійних груп. За квітень — вере-
сень 1942 р. УШПР надіслав за лінію фронту 309 командирів,
радистів та підривників. При відході радянських військ у райо-
нах Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей
було залишено 216 озброєних загонів і груп. За серпень — гру-
день 1942 р. у глибокий ворожий тил на Україні було переправ-
лено ще 394 чол. у складі організаторських груп, навколо яких
виникали й зростали нові й нові партизанські загони. У вересні
1942 р. ЦК КП(б)У, що безпосередньо керував роботою УШПР,
мав зв’язок вже з 241 партизанським загоном на території
окупованої України. Так партія організовувала партизанську
війну на тимчасово окупованій радянській землі і, спираючись
на народ, створювала один з важливих факторів перемоги над
ворогом (35, 2<%- 36, 146, 37; 38, 471; 28, 17; 6, 350, 478; 35,
82, 84).
41
Партизанський рух і саботаж в тилу ворога далеко
не вичерпували всіх форм боротьби українського народу проти
німецько-фашистських загарбників. Мільйони українців геро-
їчно билися на фронті, самовіддано працювали в радянському
тилу; разом з усіма народами нашої країни український народ
кував перемогу над ворогом. «Україна б’ється у лавах Черво-
ної Армії,— писала газета «Известия» 28 листопада 1941 р.—
Україна трощить німецькі тили, зібравшись у партизанські за-
гони. Україна працює на заводах Сходу, на своїх вивезених
верстатах, зі своїм українським хлібом, з отарами і гуртами.
Україна відда'є свої багатства, свою культуру, своїх людей,
кров свого серця великій справі визволення, спільній справі
перемоги над ненависним ворогом.
Ось вона..., вона б’ється разом з нами..., рідна, братня краї-
на, повна горя й гніву, повна зненависті до німецьких загарбни-
ків, з залізною волею до перемоги над ворогом».
У своїй смертельній боротьбі Україна була не одна. її доля
вирішувалася спільною боротьбою всіх братніх радянських на-
родів, піднятих партією на бій проти ворога. І в найтяжчі часи
фашистської окупації український народ непохитно вірив у своє
визволення, в перемогу.
IV_______________________________
ПОЧАТОК ДИПЛОМАТИЧНОЇ
БОРОТЬБИ ЗА ВИЗНАННЯ НОВИХ
ЗАХІДНИХ КОРДОНІВ УРСР
ВІДНОСИНИ МІЖ СРСР, АНГЛІЄЮ І США
Напад фашистської Німеччини на Радянський
Союз відкрив новий етап другої світової
війни. Суть його полягала в тому, що
у боротьбу проти агресивного фашистського блоку вступила
могутня соціалістична держава. Доти головним противником
Німеччини була Англія, ізольована на своїх островах після
поразки Франції. Воєнні дії між ними провадилися у значних
масштабах лише на морі і в повітрі. Наземна війна тривала
в Африці, але африканський фронт був другорядним театром
воєнних дій з обмеженими силами сторін і не міг мати значного
впливу на перебіг і результат війни в цілому. У червні 1941 р.
величезна сухопутна армія Німеччини майже вся, за винятком
резервів та окупаційних гарнізонів у країнах Європи, була
кинута проти СРСР. Радянський Союз виявився єдиною краї-
ною в світі, армія якої могла протистояти гітлерівській воєнній
машині. На радянсько-німецькому фронті діяли головні сили
двох ворожих коаліцій — антигітлерівської та фашистської. Саме
тому радянсько-німецький фронт відразу став основним фронтом
всієї війни. Тут вирішувалася доля війни, що скоро охопила
весь світ.
22 червня 1941 р. по лондонському радіо виступив англій-
ський прем’єр-міністр Черчілль. «За останні 25 років ніхто не
був більш послідовним противником комунізму, ніж я,— гово-
рив Черчілль.— Я не візьму назад жодного слова, яке сказав
про нього». Проте, заявив він далі, «вторгнення в Росію є ніщо
інше, як прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови...
Ми ніколи не станемо домовлятися з Гітлером або з ким-небудь
з його банди. Будь-яка людина або держава, що борються
проти націзму, одержать нашу допомогу... Ми подамо Росії
і російському народові всю допомогу, яку тільки зможемо, бо
небезпека, що загрожує Росії,— це небезпека, що загрожує нам
і Сполученим Штатам».
> Позиція англійського уряду була ясною. Перед загрозою
цоразки у війні з Німеччиною правлячі кола Англії були
43
безмежно раді новому союзникові, незважаючи на всю їхню не-
примиренну ненависть до соціалістичної держави, про що Чер-
чілль недвозначно говорив на початку свого виступу.
Іншою була позиція американського уряду. Сполучені Штати
ще не воювали, тому негайної потреби в союзниках, як у Англії,
у них не було. Проте американські правлячі кола ясно бачили
неминучість конфлікту з Німеччиною і не збиралися уникати
його. Поразка Німеччини була їм необхідна для встановлення
власної гегемонії над світом. В той же час підготовка Сполу-
чених Штатів до участі у війні була ще далекою від закінчення,
її завершення, згідно з розрахунками і розробленими планами,
могло настати не раніше 1943 р. Передбачаючи конфлікт з Ні-
меччиною, Сполучені Штати були кровно зацікавлені у макси-
мальному послабленні цього свого головного імперіалістичного
суперника у боротьбі за світове панування. Особливе значення
при розробці лінії американської політики щодо СРСР мало
те, що військові та політичні керівники США одностайно вва-
жали гітлерівську Німеччину значно сильнішою за Радянський
Союз і боялися, що його опір німецькій навалі буде надто ко-
ротким та слабим і не зможе послабити Німеччину, тоді як
перемога над СРСР посилить її незмірно. Тому, незважаючи
на свою вкрай ворожу щодо СРСР позицію напередодні радян-
сько-німецької війни, американський уряд, хоч і не зразу, вирі-
шив матеріально підтримати Радянський Союз, що боровся
проти ворога, з яким у недалекому майбутньому Америка сама
мала схрестити зброю. Цією підтримкою американські керів-
ники сподівалися затягнути боротьбу на радянсько-німецькому
фронті, послабити Німеччину і виграти час для власної воєн-
ної підготовки.
«...Одна зловісна думка,— пише відповідальний радник держ-
департаменту Г. Фейс, один з небагатьох людей, які розроб-
ляли лінію американської зовнішньої політики в роки війни,—
спрямовувала американське рішення: якщо Росія буде розгром-
лена швидко і остаточно, Великобританія, а скоро й Сполучені
Штати, опиняться перед сильнішими і ще більш впевненими
завойовниками. Перші офіційні дії, до яких ця думка призвела,
базувалися на очікуванні того, що російський опір, мабуть,
буде коротким, і обмежений відтинок часу, який він нам давав,
треба використати повністю, щоб бути готовими до боротьби,
що мала настати».
У своїй заяві від імені американського уряду заступник
державного секретаря США С. Уеллес говорив на прес-конфе-
ренції 23 червня: «На думку нашого уряду... будь-яка оборона
проти гітлеризму, будь-яке збирання сил, що протистоять гіт-
леризмові, з якого б джерела ці сили не походили, прискорять
остаточне падіння нинішніх німецьких лідерів і сприятимуть
нашій власній обороні і безпеці». Як і в промові Черчілля,
44
в заяві Уеллеса було відверто висловлено вороже ставлення
американського уряду до державного ладу Радянського Союзу.
Наступного дня, 24 червня, перед представниками преси ви-
ступив президент Рузвельт. Його заява була більш конкретною.
Сполучені Штати, сказав він, подадуть Радянському Союзові
«всю необхідну допомогу».
Дії урядів Англії і США свідчили насамперед про їхній на-
мір у власних інтересах сприяти боротьбі Радянського Союзу
проти Німеччини. З свого боку, Радянський Союз був кровно
зацікавлений в об’єднанні всіх сил, що протистояли гітлериз-
мові, у згуртуванні їх у могутню антифашистську коаліцію і до-
кладав зусиль до здійснення цієї мети.
12 липня 1941 р., за пропозицією Радянського уряду, в Моск-
ві було підписано англо-радянську угоду про спільні дії у війні
проти Німеччини. За умовами угоди, уряди СРСР і Англії зобо-
в’язувалися подавати один одному допомогу і підтримку всякого
роду у війні проти гітлерівської Німеччини, а також не прова-
дити переговорів з ворогом і не укладати сепаратних договорів
про перемир’я або мир.
Головним завданням радянсько-англійського воєнного сою-
зу, природно, була організація тісного бойового співробітництва
між обома державами проти спільного ворога. Саме тому
в першому ж своєму особистому посланні британському прем’єр-
міністрові від 18 липня 1941 р. голова Ради Народних Коміса-
рів Й. В. Сталін писав: «Воєнне становище Радянського Союзу,
так само як і Великобританії, було б значно поліпшене, якби
був створений фронт проти Гітлера на Заході (Північна Фран-
ція) та на Півночі (Арктика)».
Створення другого фронту сприяло б швидкому розгромові
Німеччини комбінованими ударами із Сходу та Заходу і доз-
волило б значно зменшити загальні жертви війни. Проте жод-
них активних дій проти Німеччини в 1941 р. англійський уряд
не планував, як визнав британський прем’єр у своїй відповіді
Сталіну. Радянський Союз був змушений і далі наодинці боро-
тися проти цілого блоку фашистських держав.
На початку війни Червона Армія зазнала величезних втрат
у бойовій техніці, особливо в літаках. Ці втрати зробили наші
наземні війська майже беззахисними проти німецької авіації.
Щоб урівноважити сили з ворогом у повітрі, Червоній Армії
необхідні були тисячі літаків. Проте англійський уряд 26 липня
зобов’язався передати Радянському Союзові лише 200 винищу-
вачів. Через місяць число їх було збільшене до 440. Цієї кіль-
кості було надто мало.
Розмір американських поставок Радянському Союзові був
мізерний порівняно до його матеріальних потреб у війні з фа-
шистською Німеччиною. Про це красномовно свідчать навіть
американські джерела. 2 серпня 1941 р. Рузвельт у записці до
45
одного з своїх підлеглих писав: «Минуло майже шість тижнів
з початку російської війни, а ми практично нічого не зробили,
щоб надати їм будь-які матеріали, що їх вони прохали».
2 серпня 1941 р. у Вашінгтоні відбувся радянсько-американ-
ський обмін нотами про продовження на один рік, до 6 серпня
1942 р., торговельної угоди між СРСР і США. При цьому
в листі на ім’я радянського посла К. А. Уманського заступник
державного секретаря США С. Уеллес повідомляв: «Уряд Спо-
лучених Штатів вирішив подати все здійсниме економічне спри-
яння з метою зміцнення Радянського Союзу в його боротьбі
проти збройної агресії».
Лист Уеллеса, надрукований у газетах, був другою публіч-
ною заявою уряду США про його намір подати максимальну
допомогу Радянському Союзові. Він мав лише пропагандист-
ське значення, бо не супроводжувався будь-якими негайними
практичними діями. Військово-політичні керівники США, вва-
жаючи неминучою швидку перемогу Гітлера, боялися, що аме-
риканське озброєння, надане Радянському Союзові, може після
його поразки потрапити до рук Німеччини. Тому вони протя-
гом тривалого часу дуже обережно ставилися до цієї справи.
«Вважалося,— писав Е. Стеттініус, керівник адміністрації
ленд-ліза,— що війна в Росії закінчиться до першого серпня.
Ті, хто дотримувався цієї думки, вважали очевидним, що будь-
яка зброя, яку ми пошлемо, потрапить до рук Гітлера. Єдність
радянського народу і сила Червоної Армії в ті дні недооціню-
валися не лише в Берліні, а й у Вашінгтоні».
Бажаючи, нарешті, пересвідчитися у доцільності поставок,
тобто в тому, що Радянський Союз не зазнає поразки ближ-
чим часом і американське озброєння дійсно буде використане
проти Німеччини, президент Рузвельт наприкінці липня наді-
слав до Москви свого найбільш довіреного радника Гаррі Гоп-
кінса. Рішучість Радянського уряду у боротьбі з ворогом, його
незламне прагнення до перемоги справили на Гопкінса глибоке
враження. Вже в першому своєму донесенні Рузвельту він пи-
сав з Москви: «Я дуже впевнений щодо цього фронту».
Місія Гопкінса мала своїм наслідком певний поворот полі-
тики США щодо Радянського Союзу. Після неї масштаби аме-
риканської допомоги почали зростати. Американський уряд
переконався у здатності Радянського Союзу продовжувати бо-
ротьбу, хоч він все ще вважав, що перемога Німеччини над
СРСР є лише питанням часу (39; 40, 537; 41, 9, 10, 13; 42; 11,
116, 124—126, 149; 44, 10, 11—13, 17; 40, 561; 45, 121).
* * *
В серпні 1941 р. на західному узбережжі Атлантич-
ного океану, у бухті Арджентія (о. Ньюфаундленд), відбулися
переговори Рузвельта з Черчіллем. 14 серпня голови урядів
46
США. і Англії підписали спільну декларацію, названу ними
«Атлантичною хартією».
Декларація складалася з восьми пунктів. В ній говорилося,
що обидві держави не прагнуть територіальних та інших при-
дбань; не погодяться на жодні територіальні зміни, що не бу-
дуть відповідати волі народів; поважають право народів самим
обирати форму правління; прагнуть відновити незалежність
народів, які втратили її внаслідок насильства; забезпечити всім
рівні можливості у торгівлі і вільний доступ до сировини; праг-
нуть еконбмічного співробітництва між усіма державами для
взаємного процвітання; виступають за вільне мореплавство;
за роззброєння агресорів і мирні стосунки між усіма дер-
жавами.
«Атлантична хартія» підкреслювала право народів на само-
визначення. Стосовно до подій, які відбулися у Східній Європі
протягом 1939—1940 рр., це вимагало від західних держав ви-
знання ними добровільного возз’єднання з Радянським Союзом
Західної України та інших територій.
Декларація містила рішуче засудження агресії і проголо-
шувала намір сприяти «остаточному знищенню папістської ти-
ранії». Тому Радянський Союз приєднався до «Атлантичної
хартії», яка сприяла об’єднанню демократичних країн для ак-
тивної боротьби проти гітлерівських агресорів.
* * *
Потреба в допомозі Радянському Союзові дедалі
зростала. Втрата життєво важливих районів України з мета-
лургійною та авіаційною промисловістю, писав Сталін Чер-
чіллю 3 вересня 1941 р., «поставила Радянський Союз перед
смертельною загрозою»' Існує лише один вихід, вказував го-
лова Радянського уряду,— створити «десь на Балканах або
у Франції» другий фронт, здатний відтягнути від Радянського
Союзу ЗО—40 німецьких дивізій, а також різко збільшити по-
ставки озброєння та воєнних матеріалів. «Без цих двох видів
допомоги,— попереджав Сталін,— Радянський Союз або зазнає
поразки, або буде послаблений до того, що надовго втратить
здатність подавати допомогу своїм союзникам активними діями
на фронті боротьби з гітлеризмом».
Англійці з цього й виходили. Вторгнення у Францію у ве-
ликих масштабах намічалося не раніше 1943 р. Другий фронт
на Балканах взагалі ніколи не фігурував в англійських планах
через непридатність району для дій мільйонних армій. Вва-
жаючи Радянський Союз приреченим і виходячи виключно
з власних можливостей, англійці планували на 1941 —1942 рр.
операції у Північній Африці, які нічим не могли допомогти
Радянському Союзові.
47
Не набагато краще стояла тоді й справа з постачанням.
29 вересня—1 жовтня 1941 р. у Москві відбулася скликана
з ініціативи Рузвельта і Черчілля конференція трьох держав,
присвячена питанням організації більш широкої матеріальної
допомоги Сполучених Штатів і Англії Радянському Союзові. На
конференції, за словами американського делегата А. Гаррі-
мана, уряди західних держав зобов’язалися надати СРСР
«практично все те, у відношенні чого були зроблені запити ра-
дянськими військовими й цивільними органами». Та між зобо-
в’язанням і його реалізацією лежала прірва, яку союзники так
і не подолали.
2 листопада уряд Сполучених Штатів повідомив Радянський
уряд, що на виконання рішень Московської конференції прези-
дент Рузвельт видав розпорядження про виділення 1 млрд.
доларів для фінансування радянських закупівель у США. Це
значило, що Радянський Союз одержуватиме американські вій-
ськові матеріали у борг. Лише 7 листопада 1941 р. Рузвельт
поширив на СРСР дію американського закону про ленд-ліз —
безвідплатну позику-оренду військової техніки та будь-яких
інших матеріалів, необхідних для ведення війни (англійський
уряд ухвалив подібне рішення ще на початку вересня). У 1941 р.
американські поставки Радянському Союзові за ленд-лізом
склали суму лише в 545 тис. дол.— менше 0,1% всіх ленд-лізів-
ських поставок, зроблених Сполученими Штатами за той рік.
Але політично поширення ленд-лізу на СРСР знаменувало
дальший великий крок у справі формування антигітлерівської
коаліції. Остаточно цей процес завершився тоді, коли Німеч-
чина 11 грудня 1941 р., після нападу Японії на США, оголосила
війну Америці, і Сполучені Штати повністю приєдналися до
табору її противників.
Так склалася могутня коаліція СРСР, Англії і США, якій
належить історична заслуга врятування людства від загрози
фашистського поневолення. В основі її лежали спільні інтереси
боротьби проти агресорів. Ці спільні інтереси об’єднали в од-
ному таборі держави двох протилежних систем — соціалістич-
ної й капіталістичної. Та вони не могли усунути суперечності
між ними. Головні розходження між СРСР і його капіталістич-
ними союзниками в роки війни торкалися трьох проблем:
1) створення другого фронту, 2) виконання поставок, 3) ви-
знання нових західних радянських кордонів.
Ставлення до СРСР з боку імперіалістичних кіл США і Анг-
лії особливо наочно виявилося у питанні про юридичне ви-
знання ними змін західних радянських кордонів, які відбулися
після початку світової війни, тобто визнання возз’єднання за-
хідноукраїнських і західнобілоруських земель, вступу прибал-
тійських республік до Союзу РСР тощо (11, 144—148, 175;
44, 19; 46, 12; 47, 284; 48, 3; 49, 615; 192, 174).
48
ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ
СТОСУНКІВ
Реакційні кола західних держав вороже зустріли
возз’єднання українських земель. Знайшовши притулок у Лон-
доні, польський уряд користувався повною підтримкою англій-
ського уряду. Американський уряд теж продовжував визнавати
його суверенітет над усією територією Польщі в межах на
31 серпня 1939 р. Спираючись на цю підтримку, польський емі-
грантський уряд продовжував претендувати на владу над зем-
лями Західної України, Західної Білорусії і Литви.
23 червня 1941 р. по лондонському радіо виступив з промо-
вою прем’єр польського емігрантського уряду генерал Сікор-
ський. «Сталося те, чого ми чекали»,— говорив він про початок
війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Заявивши, що
радянсько-німецький пакт про ненапад був спрямований проти
Польщі, Сікорський продовжував: «Зараз ми можемо вважати,
що за цих умов Росія скасує пакт 1939 року. Логічно, це по-
винно повернути нас назад до становища, підпорядкованого
договорові, який був укладений між Росією і Польщею в Ризі
18 березня 1921 року та визнаний 15 березня 1923 року конфе-
ренцією послів, а 5 квітня — Сполученими Штатами Північної
Америки». Іншими словами, на думку польського уряду, захід-
ноукраїнські та західнобілоруські землі мали бути повернені
Польщі.
Інтереси спільної боротьби проти гітлерівських загарбників
вимагали об’єднання сил радянського і польського народів.
Тому, незважаючи на недружній тон виступу Сікорського, Ра-
дянський уряд вважав за необхідне відновити дипломатичні
стосунки з польським урядом в еміграції.
4 липня міністр закордонних справ Англії Ідей повідомив
Сікорського про зміст своєї бесіди з радянським послом
І. М. Майським. Радянський уряд, сказав Ідей, висловив згоду
переглянути свої стосунки з польським емігрантським урядом.
Він згоден розглянути у сприятливому світлі питання про ство-
рення на території СРСР польських військових сил з числа по-
лонених. Радянський уряд візьме на себе постачання цих сил
озброєнням та всім необхідним. Радянський Союз стоїть за від-
новлення незалежної Польської держави. Форма її уряду —
внутрішня польська справа. У питанні про кордони, говорив
Ідей Сікорському, Радянський Союз стоїть на тому, що кордон
між СРСР і Польщею повинен відповідати етнографічному
принципові. Окремі райони і міста, зайняті Росією у 1939 р.,
можуть бути повернені Польщі, якщо їхнє населення складає-
ться з поляків.
У ноті їдену уряд Сікорського продовжував наполягати на
своїх територіальних претензіях. Не маючи інших аргументів,
4 1743
49
він обгрунтовував їх посиланням на те, що юридичною осно-
вою возз’єднання Західної України і Західної Білорусії з СРСР
нібито був радянсько-німецький договір про ненапад, укладе-
ний у серпні 1939 р. Війна між СРСР і Німеччиною, говорилося
в ноті, розірвала цей договір і ліквідувала юридичну основу для
«окупації східної Польщі» Радянським Союзом.
Трагедія війни нічого не навчила польських імперіалістів.
Опинившись у безпеці в Лондоні, вони все ще мріяли про рестав-
рацію «кресів», про відновлення свого панування над україн-
ськими, білоруськими і литовськими землями шляхом відторг-
нення їх від СРСР. Це прагнення визначало основну лінію по-
літики польського емігрантського уряду щодо Радянського
Союзу.
Радянський уряд не вважав кордон, утворений після краху
панської Польщі, остаточним у всіх деталях. Встановлений на
основі демаркаційної лінії між СРСР і Німеччиною, зафіксо-
ваної договором про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 р.,
цей рубіж, природно, потребував уточнення, подекуди на ко-
ристь Польщі, при дружньому і справедливому розмежуванні
з цією державою.
Проте мова могла йти тільки про уточнення лінії кордону,
часткове виправлення її в окремих місцях. В цілому ж вона
відповідала справедливому етнографічному принципові і не
могла бути предметом перегляду.
Англійський уряд схилив Сікорського частково погодитися
з радянськими пропозиціями. Англійці рекомендували емігрант-
ському урядові відкласти остаточне вирішення питання про
кордони «до післявоєнного часу», тобто розраховували на те,
що війна підірве сили Радянського Союзу і він буде змушений
вдовольнити польські територіальні претензії.
* * *
5 липня в Лондоні розпочалися радянсько-польські
переговори про відновлення дипломатичних відносин. З радян-
ського боку їх провадив посол І. М. Майський. Радянський уряд
запропонував польському урядові укласти договір про воєнну
взаємодопомогу проти гітдерівської Німеччини. З цього питання
домовитися було не важко, бо поляки самі висували таку про-
позицію. Значно складнішим було питання про кордони між
Польщею та Україною, Білорусією і Литвою. Радянський посол
заявив, що СРСР зобов’язується сприяти відродженню польської
держави в її національних межах. Сікорський та його міністр
закордонних справ Залеський вимагали беззастережного ви-
знання польськими усіх територій, що належали Польщі до
початку другої світової війни. Зрештою, після тривалих пере-
говорів і гострої полеміки було вирішено в угоді про ВІДНОВ-
НО
лення дипломатичних стосунків взагалі не торкатися питання
про радянсько-польські кордони.
ЗО липня у приміщенні англійського міністерства закордон-
них справ радянсько-польська угода була, нарешті, підписана.
У першому параграфі її говорилося, що уряд СРСР визнає ра-
дянсько-німецькі угоди 1939 р. про територіальні зміни в Польщі
за такі, що втратили силу. З свого боку польський уряд заяв-
ляв, що він не бере участі у будь-якій угоді, спрямованій проти
Радянського Союзу. Далі угода передбачала негайне віднов-
лення дипломатичних відносин між урядом Союзу РСР і поль-
ським урядом, взаємну допомогу у війні проти Німеччини
і створення на території СРСР польської армії для спільної бо-
ротьби проти гітлерівських загарбників.
Радянсько-польська угода 1941 р. була значним кроком впе-
ред у розвиткові відносин між обома країнами. Вона нормалі-
зувала стосунки між сусідніми народами і поклала початок їх
співробітництву у боротьбі проти спільного ворога. Передба-
чаючи створення польської армії на території СРСР, угода від-
кривала перед польським народом можливість взяти безпосе-
редню участь у визволенні своєї батьківщини.
Проте угода залишила нерозв’язаним питання про визнання
польським урядом нових західних кордонів України, Білорусії
та Литви. Причиною цього було приховане заохочення, яке від-
чували реакційні польські емігрантські кола з боку англій-
ського уряду та особливо відкрита підтримка їх загарбницьких
прагнень американською дипломатією.
ЗО липня 1941 р. Сікорський одержав від американського
уряду пропозицію зробити під час підписання угоди спеціальну
заяву з територіальних питань. Заява, говорилося в американ-
ській пропозиції, буде офіційно підтримана Сполученими Шта-
тами. У заяві, проект якої був надісланий Сікорському з Ва-
шінгтона, говорилося: «Польський уряд, погоджуючись на текст
першого параграфа польсько-радянської угоди, категорично не
визнає будь-яких змін своїх довоєнних кордонів і рішуче від-
мовляється обговорювати проблему кордонів, у майбутньому».
Пропозиція американського уряду спізнилася. Вона прийшла
до-Лондона вже після того, як Сікорський поставив свій підпис
під угодою. Та, спізнившись у Лондоні, державний департамент
намагався надолужити своє у Вашінгтоні. Наступного дня,
31 липня, він виступив з власною офіційною заявою з приводу
радянсько-польської угоди. Американський уряд розуміє цю
угоду як відповідну до його «політики невизнання територіаль-
них загарбань», заявляв державний департамент, не утримав-
шись, таким чином, від антирадянської вихватки.
. У день підписання угоди Сікорський одержав від їдена офі-
ційну ноту, в якій говорилося, що «уряд Його Величності не
визнає жодних територіальних змін, здійснених у Польщі після
4
51
серпня 1939 р.» Однак зміст нот, якими обмінялися англійський
уряд і уряд Сікорського з приводу укладення радянсько-поль-
ської угоди, тримався в таємниці. Відповідаючи на запит у
парламенті, Ідей, обмежився заявою, що цей обмін нотами
«не передбачає ніякої гарантії кордонів урядом Його Велич-
ності».
Позиція Англії у питанні про кордон між СРСР і Польщею
дещо відрізнялась від американської. Причиною цього було
важке становище Англії у війні, яке зумовлювало прагнення її
правлячих кіл до укладення воєнного союзу з СРСР і приму-
шувало їх уникати того, що могло погіршити стосунки з Ра-
дянським Союзом. З цього випливало бажання англійського
уряду сприяти нормалізації радянсько-польських відносин,
стан яких не міг не відбиватися на відносинах між СРСР
і самою Англією. Тому, якщо США беззастережно підтриму-
вали територіальні домагання польського емігрантського уряду,
то англійський уряд поводився більш обережно.
Певний вплив на позицію англійського уряду мала ще одна
обставина. Після возз’єднання західноукраїнських і західнобі-
лоруських земель кордон між СРСР і Польщею майже цілком
відповідав так званій лінії Керзона. Під цією назвою була відо-
ма лінія кордону між двома країнами, вироблена і рекомендо-
вана у 1919 р. спеціальною комісією Верховної ради Антанти на
основі етнографічного принципу. Природно, що за цих умов
Англії важко було відкрито підтримувати загарбницькі дома-
гання польського емігрантського уряду.
Я» Я» Я»
У грудні 1941 р. Сікорський відвідав Москву. На
цей час в Радянському Союзі вже існували перші польські вій-
ськові частини, створені відповідно до угоди від ЗО липня та
нового радянсько-польського договору про формування поль-
ської армії, підписаного 14 серпня 1941 р. Однак всупереч суво-
рій воєнній необхідності, яка вимагала максимальної концен-
трації сил на радянсько-німецькому фронті — єдиному фронті,
через який пролягав шлях до визволення Польщі,— Сікорський
під час переговорів з Й. В. Сталіним 3 грудня зажадав згоди
на виведення польських військ з території СРСР на Близький
Схід.
Вимога Сікорського не була несподіваною. Кількома днями
раніше Радянський уряд одержав спільну американо-англійську
ноту, в якій доводилася необхідність евакуації польської армії
з СРСР. Констатуючи цілковите небажання емігрантського
уряду взяти участь у бойових діях на радянсько-німецькому
фронті, Радянський уряд дав згоду на часткову евакуацію поль-
ської армії до Ірану. Польські представники запевняли, що
52
згодом, після завершення підготовки, їхні військові частини по-
вернуться до СРСР.
В ході переговорів радянська сторона поставила питання про
врегулювання проблеми кордонів між СРСР і Польщею. Це
усунуло б головну причину тертя між обома урядами. Сікор-
ський відкинув пропозицію. Поступка у питанні про кордон,
заявив він, зробить його посміховищем перед усім світом.
4 грудня 1941 р. було підписано радянсько-польську декла-
рацію про дружбу і взаємну допомогу.
«Здійснюючи договір, укладений ЗО липня 1941 року,— го-
ворилося в декларації,— обидва уряди подадуть один одному
під час війни повну воєнну допомогу, а війська Польської рес-
публіки, розташовані на території Радянського Союзу, будуть
вести війну з німецькими розбійниками пліч-о-пліч з радянськи-
ми військами».
З боку польського емігрантського уряду підпис під деклара-
цією був чистою формальністю. Проте значення декларації ви-
ходило за межі стосунків з емігрантським урядом. Незважаючи
на зрадницьку політику останнього, декларація правильно від-
бивала стан відносин між радянським і польським народом,
кращі сили якого піднімалися на боротьбу проти гітлерівських
загарбників, сприяла дальшому піднесенню цієї боротьби (11,
121—122; 167—169; 52, 108, 109, 116, 119—144, 231—250; 192,
155—157; 193).
АНГЛО-РАДЯНСЬКІ ПЕРЕГОВОРИ
Питання про західні кордони УРСР і інших радян-
ських республік продовжувало лишатися в центрі уваги аме-
риканської дипломатії, яка усіма засобами намагалася зірвати
його справедливе розв’язання.
4 грудня, у день підписання радянсько-польської декларації,
американський посол в Лондоні Уайнент надіслав телеграму
президенту Рузвельту і державному секретареві Хеллу, в якій
повідомляв, що 7 грудня Ідей має виїхати до Москви з метою
підготовки радянсько-англійського договору про союз. Складо-
вою частиною договору буде визнання Англією нових радян-
ських кордонів.
Телеграма Уайнента поставила на ноги все керівництво дер-
жавного департаменту. За вказівкою Хелла, Європейський від-
діл держдепартаменту підготував текст телеграми-відповіді
Уайненту, що містила формулювання американської політики
у питанні про визнання нових західних кордонів СРСР. Текст
телеграми був схвалений Рузвельтом.
В ній вказувалося, що мірою доброго ставлення США і Анг-
лії до Радянського Союзу є виконання поставок. Жоден
53
з урядів, які об’єдналися на основі принципів Атлантичної хар-
тії, не повинен укладати угод «щодо конкретних умов післявоєн-
ного врегулювання».
Ця абстрактна формула мала цілком певний зміст. Ще на
початку 1941 р., користуючись залежністю Англії від американ-
ської допомоги, уряд США домігся англійського зобов’язання
узгоджувати з ним умови майбутнього миру. Американці одер-
жали змогу контролювати англійську політику, щоб вона не
заважала їхнім планам післявоєнного устрою і світового пану-
вання. Угода передбачала, що Англія повинна не визнавати
змін європейських кордонів без консультації з США. Амери-
канська ж позиція полягала в тому, щоб відкласти всі такі про-
блеми до мирної конференції, на якій Сполучені Штати споді-
валися зайняти панівне становище.
Відповідно, в телеграмі державного департаменту від
5 грудня підкреслювалося, що американський уряд рішуче за-
перечує проти розв’язання територіальних питань, тобто в да-
ному випадку проти визнання нових західних кордонів СРСР,
до кінця війни. Телеграму терміново надіслали Уайненту з вка-
зівкою особисто прочитати її їдену перед від’їздом до Москви,
«щоб у нього,— писав пізніше у своїх мемуарах Хелл,— не було
неясності у цьому питанні».
16 грудня Ідей прибув до Москви і розпочав переговори
з Сталіним. Були піддані детальному розглядові територіальні
й політичні проблеми Європи. Радянська сторона, пише у своїх
спогадах учасник переговорів І. М. Майський, запропонувала
проекти двох договорів. Перший передбачав військову взаємо-
допомогу СРСР і Англії як в час війни, так і після неї (угода
від 12 липня була укладена лише на час війни). Другий проект
охоплював післявоєнні політичні питання. В ньому йшлося про
відновлення незалежності всіх анексованих та окупованих гіт-
лерівською Німеччиною країн, про відокремлення Рейнської об-
ласті від Пруссії, передачу Східної Пруссії Польщі тощо. Проект
другого договору передбачав також визнання Англією радян-
ських кордонів 1941 р. від Карелії до Бессарабії — з возз’єд-
наною Західною Україною та всіма іншими змінами, що сталися
після початку світової війни. Основою радянсько-польського
кордону, на думку Радянського уряду, мала стати лінія Керзона
з деякими виправленнями.
Визнанню передвоєнних західних кордонів СРСР Радянський
уряд надавав принципового значення. Тому на другому засі-
данні конференції Сталін запропонував їдену підписати окре-
мий протокол про визнання кордонів, як передумову укладення
договору про взаємодопомогу.
Ідей ухилився від цього «Я пояснив п. Сталіну,— телеграфу-
вав він воєнному кабінетові у Лондон 20 грудня,— що з огляду
на наші попередні зобов’язання перед урядом Сполучених Шта-
54
тів для уряду Його Величності зовсім неможливо на даній ста-
дії взяти на себе зобов’язання щодо будь-якого післявоєнного
кордону в Європі...»
Черчілль одержав повідомлення від їдена на шляху до Ва-
шінгтона, куди він їхав для переговорів у зв’язку з початком
війни на Тихому океані.
Того ж дня, 20 грудня, він надіслав до Лондона телеграму,
яка після схвалення її воєнним кабінетом мала бути переслана
їдену. «Вимоги Сталіна...,— твердив Черчілль,— суперечать пер-
шій, другій і третій статтям Атлантичної хартії. Не може бути
й мови про те, щоб ми уклали, таку угоду... без попередньої
домовленості з США».
Одночасно у телеграмі, адресованій безпосередньо їдену,
Черчілль писав: «Ми зв’язані по відношенню до Сполучених
Штатів зобов’язанням не укладати будь-яких таємних та особ-
ливих пактів. Звернутися до президента Рузвельта з подібною
пропозицією означало б зустріти категоричну відмову». Далі
Черчілль, визнаючи справедливість вимог Радянського уряду
про необхідність забезпечення безпеки Союзу РСР з боку його
західних кордонів, писав, що ця проблема буде «одним з пред-
метів обговорення» на майбутній мирній конференції.
Під час переговорів у Москві Ідей дотримувався тієї ж лі-
нії. Відмовляючись підписати протокол про визнання довоєнних
радянських кордонів, він особливо підкреслював опозицію США
до такої угоди. Як і Черчілль у своїй телеграмі, він навіть
згадав у цьому зв’язку Атлантичну хартію. Це викликало обу-
рення радянської сторони. Вважалося, що Атлантична хартія
спрямована проти тих, хто прагне до світового панування. Те-
пер хартія починала виглядати так, ніби вона була спрямована
проти Радянського Союзу. Відмова визнати кордони скидалася
на підготовку передумов для розчленування Радянського Союзу.
Ставлення уряду Черчілля до радянських кордонів виявилося
подібним до позиції уряду Чемберлена, відомого своєю воро-
жістю до Радянського Союзу.
Не можна було погоджуватися з тим, що Радянському Сою-
зові доведеться боротися за свої власні кордони на мирній
конференції після війни. «Все, чого ми просимо,— говорив Ста-
лін їдену,— це відновити нашу країну в її попередніх кордонах.
Ми повинні мати їх заради нашої безпеки...» У переговорах
з Іденом Радянський уряд не висував будь-яких нових терито-
ріальних претензій. Єдиною його вимогою було визнання со-
юзниками того принципу, що Радянський Союз після закінчення
війни повинен мати ті ж самі кордони, що й до її початку.
Це було аксіомою. Якщо англійці її не визнавали, дальші пере-
говори втрачали сенс.
Зіткнувшись з твердою позицією радянської сторони, Ідей
змушений був відступити. Відмова піти назустріч радянській
55
вимозі про негайне визнання кордонів, запевнив британський
міністр, не значить, що він вважає цю вимогу за таку, яка супе-
речить Атлантичній хартії. Він просто потребує часу, щоб дати
задовільну відповідь. «Я зможу добитися рішення з’ цього пи-
тання»,— заявив Ідей. Це вже було значною поступкою з боку
англійського міністра закордонних справ. Піти далі Ідей не міг,
зв’язаний інструкцією свого уряду, позиція якого, у свою чергу,
залежала від Сполучених Штатів. Переговори були відкладені.
Визнання довоєнних радянських кордонів було саме тим
питанням, яке особливо наочно свідчило про ставлення захід-
них держав до СРСР, про дійсну міру готовності Англії до по-
літичного співробітництва з Радянським Союзом. Тому Радян-
ський уряд мав усі підстави пов’язувати визнання кордонів
з укладенням союзного договору. Переговори з Іденом пока-
зали, що англійська сторона не була готова до укладення та-
кого широкого договору.
Радянсько-англійські переговори про союзний договір і ви-
знання західних кордонів УРСР та інших радянських республік
у грудні 1941 р. закінчилися безрезультатно. Єдиним їхнім
наслідком було взаємне роз’яснення позицій. Мета, до якої
прагнули обидві держави,— укласти союзний договір у війні
проти спільного ворога,— досягнута не була.
Проте московські переговори показали, що зближення анг-
лійської і радянської позицій є цілком реальна справа. Іден
не відкидав можливість визнання радянських кордонів 1941 р.
Переговори, безперечно, могли б мати успіх, якби англійська
дипломатія і уряд не були зв’язані зобов’язанням перед Спо-
лученими Штатами, яке суперечило інтересам обох європейських
держав. Закінчуючи переговори, Іден обіцяв провести додаткові
консультації з американським урядом, які дозволили б кон-
структивно розв’язати всю проблему в цілому. Ця обіцянка не
була порушенням тієї лінії на переговорах, яку диктувала їдену
інструкція його уряду, але вона відкривала шлях до дальшого
порозуміння. «Іден,— пише про московські переговори Фейс,—
дотримувався цієї лінії, лишаючи відкритим шлях до пізнішого
прийняття радянських умов» (19, 194; 22, 495—503; 50, 51, 62,
63, 87, 88, 90; 53; 54, 173—175, 211, 212; 55; 56, 1165, 1166; 41,
26, 27, 28; 57, 609—611; 192, 207—208, 241).
V__________________________________
ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАННЯ
РАДЯНСЬКИХ КОРДОНІВ І ПРОБЛЕМА
ДРУГОГО ФРОНТУ В 1942 р.
ДІЇ ПОЛЬСЬКОГО УРЯДУ
Результати переговорів їдена скоро стали ві-
домі урядові Сікорського. З січня польський
посол у Москві Кот мав розмову з послом
Англії Кріппсом. Той заявив, що англійці визнали обгрунтова-
ність радянських вимог про визнання кордонів *. Що стосується
Польщі, зазначив Кріппс, то Радянський Союз розраховує на
лінію Керзона. Коли поляки бажають мати Львів, вони «повинні
поспішити шукати підтримку Америки».
Незабаром саме Львів став предметом дипломатичного зіт-
кнення. 6 січня Народний комісаріат закордонних справ напра-
вив послам усіх країн, з якими СРСР мав дипломатичні сто-
сунки, ноту про звірства гітлерійців на загарбаних ними радян-
ських територіях. В ноті, між іншим, наводилися дані про
фашистські звірства у Львові. Це викликало негайний протест
з боку польського емігрантського уряду. «Включення Львова до
числа «українських міст» у вашій ноті від 6 січня 1942 р.,—
говорилося в ноті його посольства Радянському урядові,— ма-
буть є результат непорозуміння, бо з історичного погляду та
з погляду міжнародного права, і оскільки це стосується етніч-
ного складу його населення, Львів був і лишається польським
містом».
У відповідь на цю вихватку народний комісар закордонних
справ СРСР попередив польського посла, що надалі радянська
сторона навіть не розглядатиме подібні ноти.
Та емігрантський уряд не змінив позиції. 12 січня, повер-
нувшись до Лондона із Середнього Сходу, Сікорський допові-
дав своїй Раді міністрів про переговори з Радянським урядом.
США і Англія, підкреслив він, «подавали нам свою повну під-
тримку під час. наших переговорів з Москвою». На сході
емігрантський уряд визнає лише кордони, встановлені Ризьким
договором. Не можна навіть дозволяти будь-яку офіційну ди-
* Це не відповідало дійсності. Кріппс дезорієнтував польського посла.
57
скусію на цю тему. На заході Польща забере від Німеччини
старі слов’янські землі.
Польські реакціонери не обмежувалися тим, що категорично
не визнавали возз’єднання західних земель України та інших
територій, які раніше належали Польщі. Вони усіма засобами
боролися проти визнання Англією всіх без винятку територіаль-
них змін, що сталися на заході СРСР у 1939—1940 рр. Непри-
миренність ця породжувалася далекосяжними політичними роз-
рахунками імперіалістів з емігрантських кіл. Повернувши всю
свою територію на сході та здобувши нову на заході, Польща
зросте внаслідок війни, говорив Сікорський своїм колегам
12 січня 1942 р. «Така Польща, тісно зв’язана з Великобрита-
нією, посідатиме панівне становище в Східній Центральній
Європі *».
Діячі емігрантського уряду не робили з своїх планів таєм-
ниці для англійців. «Польща вважає Литву за країну всередині
своєї сфери інтересів»,— говорив 26 січня Сікорський англій-
ському послові в СРСР Кріппсу, що приїхав до Лондона. Того ж
дня міністр закордонних справ емігрантського уряду Рачин-
ський мав розмову з Іденом. Той повідомив, що Радянський
уряд не зняв своїх вимог про визнання Англією нових західних
кордонів СРСР у зв’язку з підготовкою союзного договору.
Англії слід зберігати єдиний фронт з Польщею у питанні
про радянські кордони, жодних територіальних поступок Ра-
дянському Союзові, переконував їдена Рачинський.
31 січня Черчілль запевнив польського прем’єра, що він не
має наміру обговорювати з радянськими представниками «ста-
лінські плани анексій», тобто питання про визнання передвоєн-
них змін кордонів СРСР. Доки не буде досягнуто перемоги,
проблема майбутніх державних кордонів в Європі навіть не
обговорюватиметься.
Поляки пильно слідкували за кожним кроком англійського
уряду у питанні про кордони, мобілізувавши для цього свою
агентуру. 10 лютого радник Кульський доносив: «Від особи,
звичайно добре поінформованої, я дізнався про таке: сер Стаф-
форд Кріппс у розмові з вищезгаданою особою висловив думку,
що англо-радянська угода включатиме визнання радянських
кордонів від червня 1941 р. із застереженням, що проблему
польсько-радянського кордону буде залишено для дальшого
прямого порозуміння між двома заінтересованими державами.
Сер Стаффорд Кріппс визнав, що остаточна доля англо-радян-
ської угоди залежить від рішення Вашінгтона».
Поляки й самі це розуміли, і Рачинський подався до Вашінг-
тона. 25 лютого він був прийнятий Рузвельтом. Президент США
* Цей термін у зарубіжній літературі застосовується замість вживаного
у нас терміну «Східна Європа».
58
підкреслив під час розмови, що англійський уряд в особі
прем’єр-міністра Черчілля повністю узгодив свої погляди з аме-
риканським урядом на основі того «основного принципу», що
вони не погодяться на жодні зміни європейських кордонів, зроб-
лені в ході війни.
..В Лондоні прем’єр емігрантського уряду умовляв Черчілля.
Поступка на користь Росії буде фатальною помилкою з боку
Англії, повторював Сікорський. Внаслідок війни, пророкував
він 11 березня, Німеччина і Росія взаємно виснажать одна одну.
Росія буде неспроможна відновити свої кордони власними си-
лами, але досягне цього, спираючись на територіальну угоду
з Англією. «Тоді ми самі вирішуватимемо долю миру, неза-
лежно від маленької угоди, підписаної нині»,— заспокоював
його Черчілль. Угода, підкреслив Ідей, не торкатиметься кор-
дону між Польщею і Радянським Союзом.
. Емігрантському урядові цього було замало, і Сікорський
полетів до Вашінгтона. 24 березня, домігшися прийому у Руз-
вельта, він заявив йому, що «британський уряд готовий зда-
тися» і погодитися з радянськими територіальними вимогами.
Поки що англійці вирішили визнати приєднання до Радянського
Союзу прибалтійських республік та Бессарабії з Буковиною.
Але це вирішить долю й польських територій, скаржився Сікор-
ський, маючи на увазі Західну Україну, Західну Білорусію та
Вільнюську округу Литви. Польський уряд проти того, щоб
позбавляти будь-яку націю її незалежності, тут же, не сором-
лячись, запевняв емігрантський прем’єр Рузвельта.
. «Між генералом [Сікорським] та президентом не було роз-
ходжень у принципах»,— зробив висновок Уеллес наступного
дня у розмові з поляками.
Окрилені американською підтримкою, польські емігрантські
лідери посилили тиск на англійський уряд. Вже 27 березня
польський уряд направив міністерству закордонних справ Анг-
лії довжелезний протест проти підготовки угоди про визнання
радянських кордонів. Протест було двічі повторено у квітні.
Особливо гостро виступав емігрантський уряд проти визнання
радянськими Північної Буковини та Литви. Він не обмежу-
вався протестами, адресованими безпосередньо англійському
урядові. Польські лідери зверталися до США, твердячи, що
Англія нібито провадить з Радянським Союзом переговори,
зміст яких тримається у таємниці навіть від Америки. Тим са-
мим вони розраховували ще більш активізувати антирадянський
вплив американського уряду на політику Англії у питанні про
кордони.
Важливе місце в політичних розрахунках емігрантського
уряду посідали стратегічні міркування. Навесні або влітку німці
наступатимуть на нижню Волгу і Кавказ, і слід зачекати із
укладенням англо-радянського договору, переконував Сікор-
59-
ський Черчілля з початку 1942 р. Він сподівався, що погіршення
становища на фронті змусить Радянський уряд стати поступли-
вим у територіальних питаннях.
Сікорський рішуче заперечував будь-яку можливість укла-
дення сепаратного миру Радянським Союзом, чого боялися
англійці, але наполягав на активізації воєнних дій на заході.
Повторення Дюнкерка не буде, писав він їдену 9 березня.
Майже всі німецькі сили кинуто проти Росії. На заході воро-
жих військ мало, і вони неповноцінні. Одна танкова дивізія,
висаджена в Європі у 1942 р., значитиме більше, ніж п’ять
дивізій у 1943 р., коли Радянський Союз ослабне, і німці змо-
жуть збільшити свої сили на заході.
Спершу Сікорський вважав, що Радянський Союз, хоч і за-
знає нових жорстоких втрат у 1942 р., але війни не програє.
Однак з часом це переконання ослабло. 13 квітня він передав
Черчіллю меморандум з питань стратегії. Наближається новий
німецький наступ проти Радянського Союзу, писав польський
прем’єр. Необхідно створити другий фронт в Західній Європі
у 1942 р., щоб «за всяку ціну» відвернути російську поразку,
бо вона «поставить під сумнів остаточний результат війни».
Разом з тим, на думку голови польського уряду, відкриття
другого фронту мало різко посилити позиції Англії у політич-
них стосунках з Радянським Союзом. Залежність від англій-
ської військової допомоги повинна була змусити Радянський
Союз відмовитися від своїх нових західних кордонів. Іншими
словами, Сікорський вважав за можливе і пропонував Чер-
чіллю замінити визнання радянських кордонів відкриттям дру-
гого фронту (11, 171—189; 55, 176; 52, 261, 264, 270, 275, 280,
295—299, 310—312, 317, 322, 326—328, 332—335, 593).
Але англійський уряд змушений був ухвалити протилежне
рішення.
ЗМІНА ПОЗИЦІЇ АНГЛІЙСЬКОГО УРЯДУ
Всередині англійського уряду не було єдності у пи-
танні про радянські кордони. Найбільш радикальну позицію
займав посол Кріппс. Критикуючи ухильну лінію їдена на пере-
говорах у Москві, він пропонував піти назустріч Радянському
Союзові і визнати передвоєнні радянські кордони з Фінляндією
і Румунією та приєднання прибалтійських республік до СРСР *.
* Під час перебування їдена в Москві було вирішено розв’язати про-
блему радянсько-польського кордону шляхом безпосередніх переговорів між
СРСР і Польщею. Стосовно України продовжувало стояти питання про юри-
дичне визнання Англією возз’єднання Північної Буковини та Ізмаїльської
області з УРСР, але питання про західноукраїнські землі було тимчасово
зняте.
М
Територіальних поступок від Росії можна і треба було домог-
тися в липні 1941 р., коли укладалася англо-радянська угода
про взаємодопомогу у війні з Німеччиною, вважав Кріппс. Тоді
становище Росії, говорив він Сікорському 26 січня, було на-
стільки важке, що їй можна було нав’язати свої умови. Після
перемоги над німцями під Москвою становище Росії зміцніло,
і вона вже не відступиться від своїх вимог.
Того ж дня відбулася розмова їдена з Рачинським. Радян-
ські вимоги про визнання територіальних приєднань 1939—
1940 рр. 'не слабнуть, розповідав Ідей. «Британський кабінет
ще не розглядав цього питання, але здається, що він муситиме
зробити це дуже скоро». Зовсім іншої думки був Черчілль.
У розмові з Сікорським, 31 січня, британський прем’єр катего-
рично відкинув саму ідею обговорення радянських кордонів
до кінця війни. Іден займав проміжну позицію між Кріппсом
і Черчіллем. Лінія політики уряду відповідала непримирен-
ним поглядам прем’єр-міністра. Таке було становище на почат-
ку 1942 р.
Під тиском подій позиція англійського уряду стала зміню-
ватися. Важкі поразки на Далекому Сході, нові невдачі в Аф-
риці, величезні труднощі війни на морі — все це змушувало
правлячі кола Англії дедалі більше дорожити Радянським
Союзом, що ніс основний тягар боротьби проти ворожого блоку.
Ще більше значення мало те, що, не розуміючи справжньої
сили й міцності Радянської держави, англійські керівники, як
і американські, боялися швидкої перемоги Німеччини над
СРСР. Уряд Англії вважав, що Радянський Союз, зазнавши
страхітливих втрат в 1941 р., може не встояти перед новим
наступом німецької армії, буде змушений капітулювати і укласти
сепаратний мир. Англійські керівники стали боятися й того,
що відмова' союзників визнати радянські кордони може штовх-
нути Радянський Союз на пошуки компромісу з Німеччиною.
В такому випадку становище Англії стало б майже безна-
дійним.
У 1942 р. страх перед таким розвитком подій був важливим
фактором у політиці правлячих кіл Англії. Вони сподівалися,
що урочистий офіційний договір про союз та взаємодопомогу
з Великобританією зміцнить бойовий дух Радянського Союзу
і продовжить його опір гітлерівській агресії. Звідси й випли-
вало наполегливе прагнення британського уряду укласти англо-
радянський союзний договір. Радянський Союз пов’язував з до-
говором питання про кордони, і англійський уряд зрештою
вирішив піти назустріч радянським вимогам.
7 березня 1942 р. Черчілль надіслав Рузвельту телеграму,
в якій писав: «Зростаюча трудність війни змусила мене прийти
до висновку, що принципи Атлантичної хартії не слід тлума-
чити таким чином, що вони позбавляють Росію кордонів, які
61
вона займала, коли на неї напала Німеччина. Це було осно-
вою, на якій Росія приєдналася до хартії... Тому я сподіваюся,
що ви зможете надати нам свободу дій для підписання до-
говору, укладення якого Сталін бажає якнайшвидше. Все віщує
відновлення навесні німецького вторгнення в Росію у величез-
них масштабах, і ми мало чого можемо зробити, щоб допо-
могти цій єдиній країні, яка веде важку боротьбу з німецькими
арміями».
9 березня Черчілль звернувся до голови Радянського уряду.
«Я відправив президентові Рузвельту послання, переконуючи
його схвалити підписання між нами угоди про кордони Ро-
сії»,— повідомив він. У посланні Сталіну не пояснювалися мо-
тиви рішення, але Сікорському Черчілль говорив про них від-
верто. Йдеться про саме існування або загибель союзних
держав, підкреслював британський прем’єр у розмові 11 бе-
резня. Взаємне довір’я і добрі стосунки з Росією мають життєве
значення для західних держав. Одна лише Росія успішно бо-
реться з гітлерівським рейхом і вивела з ладу мільйони німець-
ких солдатів. «Якщо Росія дійде згоди з рейхом, все буде
загублено».
«Ми повинні визнати той факт, що наші нинішні стосунки
з Росією є зовсім не задовільні і як такі становлять слабість
і навіть небезпеку для наших воєнних зусиль в цілому»,—
телеграфував Ідей англійському послові в США Галіфаксу
12 березня для передачі президентові.
«Ми боїмося, що президент, можливо, не повністю розуміє
справжню причину того, чому ми надаємо такого важливого
значення задовільній відповіді Сталіну,— писав Ідей.— Ми вва-
жаємо найвищою мірою важливим на даній стадії війни нічого
не оминути не зробленим з того, що може дати нам змогу всту-
пити в справжній контакт з Сталіним, вільно обмінюватися
з ним ідеями про всі предмети, пов’язані з веденням війни,
і таким чином забезпечити собі максимальний шанс на те, що
Радянський уряд зверне якусь увагу на наші погляди і погляди
уряду Сполучених Штатів».
8 березня Галіфакс офіційно передав президентові прохання
англійського уряду дати згоду на визнання Великобританією
нових кордонів СРСР. У відповідь Рузвельт категорично вис-
ловився проти цього. Однак він тут же визнав, що союзники
нічого не вдіють, коли Радянський Союз власними силами по-
новить владу над своїми новими західними територіями. Таке
ставлення президента викликало критику з боку їдена. У те-
леграмі від 12 березня він писав, що Радянський уряд вбача-
тиме в позиції американців підтвердження своїх підозрінь про
те, що союзники бажали б взаємного виснаження Росії та Ні-
меччини. «Сталін, безсумнівно, хоче бути певним, що ми під-
тримуємо його мінімальні цілі у війні»,— підкреслював Ідей.
62
Такі цілі насамперед полягали у відновленні територіальної
цілості СРСР, порушеної ворогом. Якщо союзники не підтри-
мували Радянський Союз в цьому, про довір’я до них не могло
бути й мови.
Британське міністерство закордонних справ охоплене три-
вогою, повідомляв наступного дня до Вашінгтона американ-
ський повірений в Лондоні Метьюз. Причина тривоги — небез-
пека погіршення стосунків з Радянським Союзом. Англійці, пи-
сав Метьюз «з гіркотою усвідомлюють», що їхня подібна тактика
в 1939 р. «була справжньою причиною угоди Сталіна з німцями»
і бояться повторення таких подій.
Визнання передвоєнних кордонів Радянського Союзу є пере-
думовою встановлення взаємного довір’я між Англією і Росією,
знову телеграфував Іден Галіфаксу ЗО березня для негайної
передачі президентові. «Ми не можемо наражатися на небез-
пеку викликати ворожість Сталіна, і внаслідок цього британ-
ський воєнний кабінет ухвалив погодитися вести з Сталіним
переговори про договір, що визнаватиме кордони Радянського
Союзу 1940 р. за винятком тієї частини, яка становить поль-
сько-радянський кордон».
Треба взяти до уваги громадську думку в Англії, говорилося
в телеграмі. Якби Радянський Союз почав провадити політику,
ворожу до Великобританії, і заявив, що це сталося внаслідок
впертої відмови нинішнього британського уряду визнати радян-
ські кордони 1940 р., становище в Англії стало б «катастро-
фічним».
Читаючи телеграму Уеллесові, посол пояснив, що під ката-
строфічним становищем Іден розуміє загрозу падіння уряду Чер-
чілля в разі загострення англо-радянських стосунків. «Якщо
Сталін зробиться ворожий до британського уряду, а потім ого-
лосить, що це сталося з-за впертої відмови британського уряду
визнати його кордон 1940 р...; якщо Сталін або розпочне пере-
говори про сепаратний мир з Гітлером, або продемонструє явну
ворожість до Великобританії, уряд п. Черчілля, мабуть, упаде,
і тоді його замінить сер Стаффорд Кріппс, і ймовірно, що при
такому уряді буде провадитися відкрито комуністична, про-
московська політика».
Це припущення було, мабуть, таким же *безпідставним, як
і страх перед радянсько-німецьким сепаратним миром. Однак
обидва факти, особливо другий, відігравали реальну і важливу
роль у політиці панівних кіл Англії.
Йдучи на угоду про визнання радянських територіальних
приєднань 1939—1940 рр., англійський уряд мусив миритися
з тим, що це створюватиме перешкоду для здійснення його
власних планів щодо Східної Європи. Серед них важливе місце
посідали проекти федерування малих східноєвропейських країн
у післявоєнний час. У бесіді з Рачинським Іден визнав «серйоз-
«3
ну загрозу планам федерування всього району між Балтійським
та Адріатичним морями», якщо Північна Буковина залишиться
в складі Радянської України.
Вкрай боючись погіршення стосунків з Радянським Союзом
і прагнучи будь-що укласти союзний договір, англійський уряд
посилив вимоги до США. З квітня помічник державного секре-
таря Берле писав уже про «майже несамовитий тиск англійців
на нас з метою домогтися нашої згоди».
Американці згоди не давали. Вони не вдовольнили і про-
хання англійського уряду про те, щоб уряд США не виступав
з публічним засудженням англо-радянської угоди про визнання
кордонів, коли її буде укладено. Про позицію Рузвельта крас-
номовно свідчив той факт, що 1 квітня президент відмовився
навіть прийняти посла Галіфакса, який за завданням свого
уряду мав викласти англійські аргументи на користь договору
про визнання радянських кордонів. Президент і держсекретар
Хелл весь час виступали проти договору. В умовах величезної
матеріальної залежності Англії від США це був тиск, якого
Лондон ще ніколи не зазнавав.
Та англійський уряд не відступався від свого наміру. «Не-
зважаючи на опозицію у Великобританії з боку Парламенту,
англіканського духовенства, не кажучи вже про католиків, кон-
сервативні кола і так далі, і незважаючи на заперечення, вису-
нуті урядом Сполучених Штатів,— заявив Черчілль Сікорському
26 квітня,— політичний договір з Росією буде укладено».
Причиною такої рішучості була відносна військова слабість
західних держав у той період. Завершення американської під-
готовки мало настати не раніше 1943 р. Свої наявні сили уряд
США в 1942 р. кидав у війну проти Японії, лишаючи мало за-
собів для боротьби проти Німеччини. Англія була повністю
зайнята обороною своїх колоніальних володінь (її військ в Ін-
дії, наприклад, було більше, ніж на самих Британських остро-
вах), боротьбою на Середньому Сході і ще важчою війною на
морі. Радянський Союз лишався єдиною країною, що боролася
з Німеччиною на суходолі. Загроза погіршення стосунків з Ра-
дянським Союзом і навіть сепаратного миру на Східному
фронті, яку англійські керівники часом вважали цілком реаль-
ною, виправдовувала, на їхню думку, політичні поступки Радян-
ському Союзові *. Визнання радянських кордонів мало стати
компенсацією за військову пасивність Англії у Західній Європі.
* Черчілль не збирався сумлінно виконувати договір. На кінець війни,
заспокоював він Сікорського, становище може докорінно змінитися. При
цьому Черчілль посилався на долю Італії у першій світовій війні. Тоді, нага-
дував він. союзники багато обіцяли Італії за її вступ у війну на їхньому
боці. Але на кінець війни Італія ослабла, стала залежати від союзників, і ті
змогли ухилитися від виконання своїх обіцянок.
Інакше ставився до договору Ідей, який вважав за необхідне тісне спів-
робітництво з Радянським Союзом не тільки під час, а й після війни.
64
«За нинішніх умов,— підкреслював Ідей ЗО березня в теле-
грамі Галіфаксу,— Великобританія не спроможна подати Ста-
ліну військову допомогу і підтримку в розумінні другого фронту
і навіть в розумінні якогось значного постачання матеріалами.
Якби Великобританія могла здійснити якийсь з цих двох за-
ходів, їй було б легше зайняти позицію, зайняту президентом,
але з огляду на її нездатність зробити це і з огляду на тиск
англійської громадської думки Великобританія змушена укласти
цей договір з Сталіним як політичну заміну матеріальної вій-
ськової допомоги».
Англія була зацікавлена в союзному договорі незрівнянно
більше, ніж СРСР. Як були переконані її керівники, договір
давав Англії величезний виграш — гарантію того, що Радян-
ський Союз продовжуватиме відтягати на себе головні сили
гітлерівської Німеччини. Англійський уряд приготувався ви-
знати передвоєнні радянські кордони, за винятком радянсько-
польського. Це не виключало дальшого його опору і торгування.
Для успіху у переговорах необхідне було лише розуміння
справжньої зацікавленості Англії в укладенні договору, оскіль-
ки при найменшій загрозі погіршення стосунків з Радянським
Союзом англійський уряд не міг не поступитися (46, 38; 22,
511—512, 520—526, 532, 533, 537, 539; 52, 269, 270, 275, 276,
298, 299, 336, 593, 596; 57, 329; 195, 326).
ЗРИВ СПОЛУЧЕНИМИ ШТАТАМИ
АНГЛІЙСЬКОГО ВИЗНАННЯ ЗАХІДНИХ
КОРДОНІВ СРСР
Після московських переговорів їдена американ-
ський уряд розгорнув нові зусилля, спрямовані на зрив будь-
якої угоди про визнання передвоєнних західних кордонів СРСР.
Коли Ідей повернувся з Москви до Лондона, він, за словами
Хелла, «позичив» усі свої папери і нотатки про переговори
послові Уайненту, хоч американці одержували інформацію під
час самих переговорів. Докладний виклад цих документів Уай-
нент переслав до Вашінгтона. Телеграми Уайнента, пише Хелл
у мемуарах, були піддані «інтенсивному вивченню», яке очоли-
ли «найздібніші керівники» держдепартаменту. Результатом був
спеціальний меморандум, вручений президентові 4 лютого.
У меморандумі вказувалося, що Радянський уряд під час
переговорів надавав виключно велике значення визнанню своїх
нових кордонів, і Ідей «здйшов так далеко», що пообіцяв до-
могтися сприятливого рішення англійського уряду. Тому слід
чекати, що Лондон незабаром звернеться до американського
уряду з проханням схвалити «певні зобов’язання» Радянському
Союзові, які вважатиме необхідним зробити британський уряд.
5 1743	65
«Ми,— пише Хелл у своїх мемуарах,— нагадали президен-
тові, що наш уряд не визнав радянськими територіями жоден
з районів, анексованих Радянським Союзом з моменту виник-
нення європейської війни». Відмовляючись і надалі визнати
возз’єднання західноукраїнських та інших земель, яке вони
облудно називали «анексією», автори меморандуму ясно ви-
клали позицію уряду США. «Кінець кінцем,— говорилося в ме-
морандумі,— США або Англія все одно повинні будуть сказати
«ні» у відповідь на радянські вимоги, тому краще це зробити
одразу, а не поступово, і відступаючи, послаблювати свою пози-
цію». Поступка у питанні про кордони «може виявитися корис-
ною» Радянському Союзові на мирній конференції, «якщо
війна закінчиться, а послаблений Радянський Союз не буде
займати території, які він вимагав».
Президент Рузвельт схвалив положення меморандуму.
«Уряд Сполучених Штатів,— пише Черчілль про ставлення
американців до наслідків грудневих переговорів їдена у Моск-
ві,— був повністю поінформований про те, що відбулося. Його
позиція по відношенню до російських пропозицій була гострою
і негативною».
Американський президент повністю підтримав Сікорського,
який категорично вимагав не визнавати жодного з територіаль-
них приєднань на західних кордонах СРСР, що сталися у 1939—
1940 рр. Уряд Сполучених Штатів, підкреслив він у розмові
з емігрантським прем’єром 24 березня, не відступиться від
того основного принципу, що жодне територіальне питання не
повинно розглядатися до кінця війни. Росія обгрунтовує свої
територіальні вимоги міркуваннями безпеки. Але після війни
Німеччину буде роззброєно, і вона перестане являти собою за-
грозу для Росії. Тоді російські міркування безпеки втратять
силу.
З цих висловлювань Рузвельта видно, що американські
вимоги відкласти розгляд територіальних питань до закінчення
воєнних дій породжувалися не просто турботою про мирну кон-
ференцію.
У меморандумі від 4 лютого державний департамент зазна-
чав, що загальним принципом уряду США є «не визнавати
жодну територіальну зміну, яка була зроблена з європейськими
кордонами з часу виникнення світової війни і не вступати
в жодне зобов’язання територіального характеру в Європі, яке
могло б завадити роботі післявоєнної мирної конференції».
Говорячи про цей принцип, американські дипломати в роки
війни та історики у повоєнний час посилалися на досвід Па-
ризької мирної конференції 1919 р. Тоді, справді, імперіалі-
стичні таємні угоди, укладені між союзниками під час війни
про майбутній розподіл здобичі, викликали великі ускладнення
66
на мирній конференції. Вони часто суперечили одна одній і на-
перед визначали рішення конференції у багатьох питаннях.
Угода, якої вимагав Радянський Союз, була зовсім іншого
характеру. Йшлося про юридичне визнання територіальних
змін, які вже сталися і були всім відомі. Така угода не могла
створити будь-якої перешкоди для нормальної роботи мирної
конференції. До тюго ж радянські кордони взагалі не підлягали
розглядові мирної конференції, оскільки вони існували до по-
чатку Вітчизняної війни, а не були її результатом.
З висловлювань Рузвельта видно, що насправді саме аме-
риканський уряд намагався наперед визначити долю тих радян-
ських територій, які були возз’єднані з СРСР на початку сві-
тової війни, і визначити цілком певним чином, всупереч вира-
женій волі їх населення.
Посилаючись на те, що вимоги про визнання нових кордонів
СРСР обгрунтовуються міркуваннями безпеки, Рузвельт твер-
див, що з поразкою і роззброєнням Німеччини такі міркування
втратять силу. З цього випливало, що, мирна конференція по-
винна не визнати право Радянського Союзу на його західні
території. Стосовно до України це означало, що вона втра-
тить значну частину своїх земель — Західну Україну разом
з Чернівецькою та Ізмаїльською областями, тобто Північ-
ною Буковиною та Південною Бессарабією, визволеними в
червні 1940 р.
Позиція американського уряду ховала в собі загрозу нового
розчленування радянської, в тому числі й української території.
Це було цілком ясно. У розмові з послом СРСР М. М. Литви-
новим Рузвельт досить незграбно намагався замаскувати анти-
радянське вістря американської політики у питанні про кор-
дони. Він заявив для передачі Радянському урядові, що згоден
обговорити питання про безпеку Радянського Союзу, але не
раніше закінчення війни і «в світлі ситуації, яка тоді існу-
ватиме».
ЗО березня Галіфакс прочитав в. о. державного секретаря
Уеллесу телеграму, одержану від їдена. Посол Майський, го-
ворилося в телеграмі, повідомив, що Радянський уряд не згоден
з пропозицією президента і лише «матиме її на увазі». Амери-
канське втручання зазнало поразки.
Розмір поразки американцям став ясний з дальшого тексту
телеграми. В ній, як ми вже знаємо, вказувалося, що британ-
ський кабінет ухвалив визнати радянські західні рубежі 1940 р.,
за винятком кордону між СРСР і Польщею, про який питання
лишалося ще відкритим.
«Пропонований договір,— писав Ідей,— має розмір одного
абзацу, який проголошує, що Великобританія і Радянський
Союз взаємно визнають цілісність своїх територій, якими вони
були до актів агресії, вчинених Гітлером...
5
67
Якщо президент не може схвалити договір, сподіваємося,
що він зрозуміє імперативні причини, які змушують Англію,
і утримається від засудження договору. Президента не
прохають підписуватися під договором, і він не буде таєм-
ним».
22 квітня англійський посол повідомив Уеллеса, що тиждень
тому Радянському урядові було передано англійський проект
договору з визнанням західних кордонів СРСР за винятком
радянсько-польського. Події розвивалися всупереч зусиллям
американського уряду завадити англійському визнанню радян-
ських кордонів». Американський уряд «умиває руки в цій
справі» і «передає гру» англійцям, заявив Сікорському пред-
ставник президента по здійсненню ленд-лізу в Англії Гарріман.
Та він помилявся.
Н» У
Груба відмова президента прийняти англійського
посла 1 квітня була не лише незвичайною подією у стосунках
між союзниками. Вона знаменувала початок цілком нового
етапу боротьби американського уряду проти визнання Англією
передвоєнних західних кордонів Союзу Радянських Соціалістич-
них республік. На цьому етапі поряд з посиленим тиском на
англійський уряд Сполучені Штати пустили в хід найголовніший
за тих умов козир у стосунках з Радянським Союзом — обіцян-
ку відкрити другий фронт у 1942 р. як альтернативу визнання
кордонів.
Рузвельт діяв енергійно. На початку квітня він відрядив до
Лондона свого особистого радника Гопкінса і начальника штабу
армії генерала Маршалла. їхнім завданням було схилити Анг-
лію приєднатися до американських пропозицій про спільні дії
збройних сил союзників у 1942—1943 рр.
Суть пропозицій містилася в директиві, розробленій коміте-
том начальників штабів США і схваленій президентом 1 квітня.
Не виключено, що саме під впливом обговорення військових
планів у Рузвельта зародилась ідея використати обіцянку дру-
гого фронту у боротьбі проти визнання радянських кордонів
Англією.
Затверджена президентом директива починалася вказівкою
на те, що поразка Німеччини — першочергове і головне завдання,
яке повинне бути здійснене вторгненням американських та
англійських військ в Європу через Північну Францію. В опера-
ції мала взяти участь півторамільйонна армія. Термін вторг-
нення — весна 1943 р. Метою був розгром Німеччини, послаб-
леної війною з СРСР. На випадок виникнення безпосередньої
загрози поразки Радянського Со>озу американські керівники
планували висадити восени 1942 р. обмежений десант у Фран-
68
ції силами 5—6 дивізій. Мета операції — «відвернути неминучий
крах російського опору» для затягування боротьби на радян-
сько-німецькому фронті.
Ці плани були ухвалені на конференції в Лондоні 8—
14 квітня. Операція масованого вторгнення союзних військ
у Францію навесні 1943 р. одержала кодову назву «Раунд-ап».
Невелика операція, умовно запланована на осінь 1942 р. на
випадок безпосередньої загрози поразки Радянського Союзу,
дістала назву «Следжхеммер».
Вона була задумана лише як диверсія. План полягав у тому,
щоб захопити на деякий час відтинок узбережжя в Північній
Франції і змусити німців перекинути в цей район частину авіа-
ції зі Східного фронту. Тоді в дію мала вступити союзна авіа-
ція, яка кількісно набагато переважала німецьку. Спровоку-
вавши повітряну битву, десантні війська повинні були евакую-
ватися. Завдання відтягнути в 1942 р. наземні гітлерівські сили
з радянсько-німецького фронту планом «Следжхеммер» не ста-
вилося.
Операція виглядала добре тільки на папері. Виконання її
американці покладали на англійців. Ті не бажали брати на себе
весь риск. Примара Дюнкерка не давала спокою британському
прем’єрові. Якщо Росія стоятиме, говорив він, операція «Сле-
джхеммер» не потрібна; якщо Росія зазнає поразки, вона їй
не допоможе. Критика за порушення союзницького обов’язку
щодо Радянського Союзу в 1942 р. ведеться в літературі по
лінії докорів за відмову від здійснення операції «Следжхеммер».
Це є наслідок незнання її справжньої мети і розміру. Вона
нічим не могла б полегшити боротьбу Червоної Армії. У нім-
ців на Заході було досить сил, щоб відбити невеликий десант.
Відтягнути від Радянського Союзу частину німецьких військ
він не міг. Зрада союзницького обов’язку полягала в тому, що
цей паперовий план взагалі було прийнято замість реальних
заходів до створення другого фронту в 1942 р. Історія мусить
оцінити й те, що план було розроблено у Вашінгтоні, а не
в Лондоні. Ще 9 березня 1942 р. Рузвельт писав Черчіллю:
«Я дедалі більше цікавлюсь створенням нового фронту влітку
цього року, але, звичайно, тільки для повітряних операцій та
окремих рейдів».
Такі були навесні 1942 р. плани західних держав щодо
спільних дій їхніх збройних сил в Європі у 1942—1943 рр.
Запропоновані американцями, вони не передбачали відкриття
другого фронту в 1942 р. На той рік лише умовно планувалася
диверсійна операція.
Формально єдиною метою приїзду Маршалла і Гопкінса
до Лондона було обговорення питань, пов’язаних з вторгнен-
ням в Європу. Проте, підкреслює Фейс, «Гопкінс, згідно з одер-
жаними інструкціями, перш за все дав ясно зрозуміти, що
69
американський уряд все ще рішуче проти офіційного визнання
радянських вимог про кордони».
9 квітня, після бесід з Черчіллем і Іденом, Гопкінс телегра-
фував Рузвельту: «Я повідомив їдена про позицію, яку прези-
дент займає у питанні про підписання договору з Росією, даючи
абсолютно ясно зрозуміти, що президент не схвалює цього
кроку. Я сказав їдену, що президент, звичайно, не може зава-
дити їм підписати договір, але англійці, кінець кінцем, повинні
самі прийти до такого рішення, і тому дальше обговорення
цього питання з росіянами не дасть ніякої користі. Я доклав
усіх зусиль, щоб передати їдену віру президента в те, що наша
головна пропозиція, яку ми тут зробили *, повинна зняти
з Англії тиск російських дипломатичних вимог [про визнання
кордонів]». і
«Тут ключ до похапливого, передчасного запрошення Моло-
това відвідати Вашінгтон,— пояснює Фейс, добре обізнаний
в справжніми мотивами американської політики в роки війни,
цитуючи наведене донесення Гопкінса.— Треба було відманути
Радянський уряд від одного блага до більш принадного, і при-
вабливістю швидкої воєнної допомоги відвернути його увагу
від кордонів».
Після одержання телеграми Гопкінса, Рузвельт 11 квітня
відправив Радянському урядові послання, в якому запрошував
до Вашінгтона народного комісара закордонних справ СРСР
В. М. Молотова для термінових переговорів. «Я маю на увазі,—
писав президент,— дуже важливу воєнну пропозицію, пов’язану
з використанням наших збройних сил таким чином, щоб полег-
шити критичне становище на Вашому західному фронті. Цій
меті я надаю величезного значення... Я надіслав Гопкінса до
Лондона у зв’язку з цією пропозицією».
Послання Рузвельта недвозначно говорило про другий фронт
у 1942 р. Президент, пише його помічник Шервуд про це по-
слання, «вважав за конче необхідне відвернути увагу Радян-
ського уряду від делікатних політичних проблем, підкреслюючи
рішучість англійців та американців створити другий фронт на
Заході». Прагненням «відвернути увагу» Радянського уряду
від проблеми визнання нових західних кордонів УРСР та інших
республік і пояснюється несподівана ініціатива американців,
які запропонували переговори про другий фронт.
23 квітня Черчілль одержав від Сталіна телеграму, в якій
вказувалося, що з огляду на неможливість шляхом листування
усунути всі розходження у формулюванні тексту англо-радян-
ського договору, Радянський уряд вирішив направити народ-
ного комісара закордонних справ СРСР Молотова до Лондона
* Тут Р. Шервуд, який опублікував архів Гопкінса, в дужках пояснює:
«другий фронт» Російський переклад книги Шервуда в цьому місці дуже
неточний (67, 130).
70
для переговорів про договір. «Це тим більш необхідно,— го-
ворилося в телеграмі,— що питання про створення другого
фронту в Європі, поставлене в останньому посланні Президента
США п. Рузвельта на моє ім’я з запрошенням В. М. Молотова
до Вашінгтона для обговорення цього питання, вимагає, попе-
реднього обміну думок між представниками наших урядів».
Близько 1 травня, пише у своїх спогадах І. М. Майський,
він передав англійському міністерству закордонних справ «ра-
дянські контрпропозиції по договору, з яких випливало, що
радянська '.сторона вважає питання про радянсько-польський
кордон за такий, що підлягає компетенції тільки СРСР і Поль-
щі». Отже, питання про визнання цого Англією ще не ставилося.
Становище змінилося з початком переговорів, коли Молотов
20 травня прибув до Лондона. «...Між сторонами,— пише Май-
ський,— виявилися великі розходження, особливо у питанні про
Польщу: ми наполягали на негайному визнанні радянсько-
польського кордону, яким він був до 22 червня 1941 р., а анг-
лійці неодмінно хотіли залишити це питання до мирної конфе-
ренції після закінчення війни».
Таким чином, з першого дня переговорів радянська сторона
рішуче поставила питання про визнання Англією возз’єднання
західноукраїнських і західнобілоруських земель. Іден нама-
гався довести неможливість цього, посилаючись на укладену
25 серпня 1939 р. англо-польську угоду про цілісність польської
території. Він особливо підкреслював різко негативну позицію
Сполучених Штатів у питанні про визнання нових кордонів ра-
дянських республік, вказуючи на те, що тісні стосунки між Анг-
лією і США ставлять британський уряд у залежність від пози-
ції Америки.
Наступного дня, 21 травня, Хелл одержав від Уайнента
докладне повідомлення про хід і зміст переговорів. Дізнавшись,
що англійці, незважаючи на свої проголошені перед тим наміри
підписати територіальну угоду з СРСР, чинять перешкоди,
Хелл, пригадує Фейс, «мало не крутився від збудження», нама-
гаючись придумати, як остаточно зірвати переговори про ви-
знання Англією нових західних кордонів УРСР та інших радян-
ських республік.
Того ж дня Хелл подав президентові новий меморандум. За
його власними словами, цей документ був «ще більш рішучий,
ніж навіть меморандум від 4 лютого». В ньому говорилося, що
в разі підписання англо-радянського договору у передбаченій
формі — з територіальними статтями — американський уряд
опублікує заяву, підкреслюючи, що він не підтримує «ні прин-
ципів, ні статей» договору, незважаючи на те, що подібна заява
означатиме «гострий розкол всередині Об’єднаних націй». Це,
вказувалося у меморандумі, є «остаточне формулювання аме-
риканської позиції, і телеграма послові Уайненту, який повинен
71
передати її англійцям, має бути складена відповідно до цих
принципів». Попередження про політичний розкол антигітле-
рівської коаліції було погрозою про відмову від другого фронту.
Меморандум було витримано у настільки різких виразах, що
Хелл. за його власним зізнанням, побоювався незадоволення
президента. Однак Рузвельт відразу схвалив його, і до Лондона
негайно полетіла погрозлива телеграма, що точно повторювала
зміст меморандуму.
Телеграма була одержана в Лондоні 22 травня, в розпалі
впертої дискусії про визнання передвоєнних кордонів України
і Білорусії. Англійці були в скрутному становищі. Нові радян-
ські пропозиції вимагали від Англії більших поступок, ніж її
уряд намітив було зробити. Однак англійські керівники в прин-
ципі не виключали можливості визнання нового радянсько-
польського кордону. У розмові з Сікорським перед перегово-
рами Черчілль обіцяв, що майбутня англо-радянська угода за-
безпечить Польщі існування «як сильної і незалежної держави»,
«якщо не повну територіальну цілісність». У переговорах анг-
лійці вперто опиралися справедливим радянським вимогам
визнати возз’єднання Західної України, Західної Білорусії та
Вільнюської округи, але зрештою вони неминуче змушені бу-
ли б поступитися, якби не втручання американського уряду,
Погроза з Вашінгтона різко змінила ситуацію і викликала
негайну кризу у переговорах. Зневажити її не могли обидві
сторони. Англійські керівники вбачали в політичному договорі
з Радянським Союзом, у визнанні радянських кордонів необ-
хідну компенсацію за відсутність другого фронту. Вони знали,
що другого фронту не буде саме тоді, коли Радянському Сою-
зові доведеться найважче. Це несло, на їхню думку, загрозу
докорінного погіршення відносин між Радянським Союзом і за-
хідними державами, навіть небезпеку його виходу з війни, чого
англійський уряд боявся майже панічно. Ситуація змушувала
англійців шукати компромісу з Радянським Союзом за всяку
ціну — крім загострення стосунків з США, які для уряду Вели-
кобританії були союзником № 1.
Для Радянського Союзу другий фронт тоді важив незмірно
більше, ніж визнання кордонів. Визнання мало ще лише прин-
ципове, а не практичне значення, оскільки всі спірні території
були в руках ворога. Доля другого фронту залежала передусім
від США, як головної сили між західними державами. Пере-
говори про другий фронт з Сполученими Штатами ще мали від-
бутися. Телеграма Хелла ясно говорила, що договір про ви-
знання кордонів ускладнить, якщо не унеможливить переговори
про другий фронт. За цих умов доводилося йти на поступки.
Вранці 23 травня, посилаючись на непримиренну американ-
ську позицію, сформульовану в телеграмі, англійський уряд
категорично відмовився піти назустріч радянським пропозиціям.
72
Переговори про визнання кордонів зайшли у безвихідь. Укла-
дення політичного договору здавалося неможливим, і радян-
ська делегація вказала, що це не виключає добрих стосунків
між СРСР і Англією. Англійцям того тільки й треба було.
Тоді Іден запропонував новий проект договору, що містив
англійські альтернативні пропозиції. Проект був підготовлений
за участю американського посла Уайнента. «Реакція радянської
сторони була різко негативною: альтернативні пропозиції зов-
сім обходили питання про кордони СРСР. Телеграму в цьому
дусі з додатком тексту пропозицій було надіслано до Москви.
І раптом з Москви прийшла несподівана відповідь: радян-
ській делегації давалася вказівка зняти всі свої попередні про-
позиції і вести дальші переговори на базі нового англійського
проекту.
Не знаю,— пише учасник переговорів І. М. Майський,— що
змусило Сталіна так круто змінити свою позицію, але як би
там не було, поворот було зроблено. На основі альтернативних
пропозицій вже не важко було домовитися про остаточну редак-
цію договору».
Рішення Радянського уряду було абсолютно правильне.
Сталін не міг наперед знати, що другого фронту в 1942 р. не
буде ні за яких умов, а при виборі між життєво необхідною
військовою допомогою і абстрактним у той момент визнанням
кордонів роздумувати міг тільки безнадійний доктринер.
Радянсько-англійський договір про союз було підписано
26 травня. Укладений на 20 років, він передбачав взаємодопо-
могу обох країн в роки війни та політичне й економічне спів-
робітництво між ними у післявоєнний час. Найважливіша ча-
стина договору, що охоплювала період війни, майже не відріз-
нялась від угоди 12 липня 1941 р., отже ніякої нової практичної
вигоди він не приніс. Договір продемонстрував єдність обох
країн у війні проти гітлерівської Німеччини та її європейських
союзників і в цьому полягало його позитивне значення. Пи-
тання про визнання Англією нових кордонів УРСР та інших
радянських республік було виключене з договору внаслідок
американського тиску.
«До останнього моменту текст договору включав англійське
визнання радянських територіальних вимог,— пише у спогадах
колишній посол польського емігрантського уряду у Вашінгтоні
Цехановський,— але перед підписанням територіальні питання
були виключені. Зіткнувшись з американською рішучістю, анг-
лійський уряд поступився». Хелл також підкреслює вирішаль-
ний вплив антирадянського демаршу США на зміну англійської
позиції у питанні про визнання західних кордонів УРСР і інших
радянських республік. Після телеграми з Вашінгтона від
22 травня «англійська позиція почала змінюватися відповідно
до наших поглядів», пише він у своїх мемуарах.
73
Таким чином, не спинившись перед погрозою політичного
розколу антигітлерівської коаліції у найважчий час боротьби
свободолюбних народів проти фашистських агресорів, амери-
канська дипломатія зірвала визнання англійським урядом до-
воєнних західних кордонів України та інших радянських рес-
публік. «Це була перемога американської дипломатії»,— пише
у захваті Розек, один з учених апологетів збанкрутілої поль-
ської реакційної емігрантщини.
Це була ілюзорна «перемога», нетривкий успіх дипломатич-
ного шантажу, за допомогою якого урядові США вдалося тимча-
сово відтягнути вирішення назрілого політичного питання, але
яким не можна було завадити розв’язанню його в майбутньому
(66, 213; 57, 316, 317, 337; 65, 147; 41, 61, 62; 46, 21; 67, 133;
68, 526; 56, 1171—1172; 57, 333; 51, ПО; 11, 235—238; 59, 106;
52, 328- 22, 536, 537, 544, 545- 192, 244, 246, 247).
САБОТАЖ ВОЄННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА З
РАДЯНСЬКИМ СОЮЗОМ
Ще більш підступною була лінія американського
уряду в переговорах про другий фронт у Західній Європі.
Вже в Лондоні радянська делегація рішуче поставила пи-
тання про створення його Англією і США в 1942 р. Це б зму-
сило Гітлера перекинути частину своїх військ зі сходу на захід,
врівноважило сили сторін на радянсько-німецькому фронті
і сприяло швидкому розгрому фашистської Німеччини.
Англійці дуже обережно підходили до зобов’язання відкрити
другий фронт у 1942 р. «Як прем’єр-міністр, так і Ідей старанно
уникали прийняття на себе будь-яких певних зобов’язань, що
їх домагалися росіяни відносно відкриття другого фронту
в 1942 р.»,— пише Шервуд.
Інакше поводилися американські керівники. Під час перего-
ворів у Вашінгтоні ЗО травня — 1 червня президент Рузвельт
тричі запевнив радянську делегацію: «Ми сподіваємося створити
другий фронт у 1942 р.» Генерал Маршалл заявив, що Сполу-
чені Штати вже мають досить сил для цієї операції. У спільно
підготовленому тексті радянсько-американського комюніке вка-
зувалося: «При переговорах була досягнута повна домовленість
про невідкладні завдання відкриття другого фронту в Європі
у 1942 році».
Коли радянська делегація поверталася до Москви, в Лон-
доні було погоджено аналогічне радянсько-англійське комюніке.
Народи всіх союзних країн одностайно оцінили ці документи,
опубліковані 12 червня, як зобов’язання урядів США і Англії
відкрити другий фронт у 1942 р. і з нетерпінням чекали їх ви-
конання.
74
Сподівання ці, як відомо, не здійснилися. З цього приводу
в літературі панує погляд, ніби західні .держави спочатку мали
намір відкрити другий фронт і тому дали зобов’язання зробити
це, а вже потім порушили його. Цей погляд є наслідком неро-
зуміння суті справи.
Під час переговорів у Вашінгтоні й Лондоні йшлося про
такий союзницький десант в Західній Європі, який відтягнув би
з радянсько-німецького фронту 40 ворожих дивізій. Для цього
США і Англії необхідно було висадити на європейське узбе-
режжя кілька десятків дивізій. Однак у секретних планах, ухва-
лених на квітневій американо-англійській конференції в Лондоні,
масоване вторгнення (операція «Раунд-ап»), яке одне тільки
й могло призвести до створення другого фронту, було намічене
на 1943 р. Умовно запланована на осінь 1942 р. диверсійна
операція «Следжхеммер» ніяк не могла стати навіть сурогатом
другого фронту. Американське ж керівництво, ведучи переговори
про другий фронт з радянськими представниками, насправді
мало на увазі тільки цю обмежену операцію.
Знаючи, що рано або пізно правда стане ясною, Черчілль
10 червня передав В. М. Молотову меморандум, в якому пра-
вильно викладалися стратегічні плани союзників. У документі
вказувалося, що велике вторгнення силами понад 1 млн. чол.
буде здійснене лише в 1943 р. Що ж до десанту восени 1942 р.,
зазначалося в меморандумі, то він готується, але «ми не можемо
дати жодної обіцянки в даному питанні». Це було дуже серйозне
і цілком недвозначне застереження.
Американці не робили жодних застережень. Навпаки, Руз-
вельт заявив радянській делегації, що він готовий навіть «пере-
жити Дюнкерк», але все ж висадити десант і створити другий
фронт у Франції в 1942 р. В розмовах з радянським послом
у США Литвиновим президент неодноразово звинувачував анг-
лійців у небажанні створити другий фронт у 1942 р. і видавав
себе за його прихильника.
Та одна справа—словесні заяви, а зовсім інше — реальні
дії американських керівників у плануванні й проведенні вій-
ськових операцій. Зараз цей внутрішній бік подій вже добре
відомий з документів, і вони не підтверджують заяв президента.
Створення другого фронту проти гітлерівської Німеччини
було можливе тільки при умові, що основну масу військ дадуть
Сполучені Штати. За планом «Раунд-ап» з 48 дивізій вторгнення
ЗО мали бути американськими. У 1942 р. США вже мали досить
військ як для дій проти Японії, так і для другого фронту. Проте
не досить було мати війська, їх треба було ще перевезти через
океан на театр воєнних дій. Американський морський транспорт
у той час міг достатньою мірою обслужити лише якийсь один
з двох театрів — Європейський або Тихоокеанський. У 1942 р.
основна маса діючих військ США надсилалась проти Японії.
>5
В Англію для дій проти Німеччини значні контингенти амери-
канських військ мали прибути лише під кінець року — для
вторгнення в Європу, запланованого на 1943 р.
Документи свідчать, що американське керівництво не мало
у 1942 р. жодних намірів змінювати свої плани у зв’язку
з зобов’язанням, даним Радянському Союзові. Тому, вже пропо-
нуючи Радянському Союзові переговори про другий фронт
1942 р., щоб «привабливістю швидкої воєнної допомоги відвер-
нути його увагу від кордонів», воно свідомо вводило в оману
союзника переговорами про те, чого в дійсності не могло бути.
Яку мету ставив перед собою уряд США, обіцяючи радян-
ській делегації відкрити другий фронт у 1942 р.? Про це ясно
говориться в офіційній історії американо-англійської стратегії
в роки війни: «Рузвельт повідомив... Черчілля, що заява, зроб-
лена ним в процесі переговорів, ...мала на меті лише подати
надію Радянському урядові» (66, 271). Іншими словами, йшлося
про те, щоб штовхнути Радянський Союз на безоглядне витра-
чання його військових сил і ресурсів у хибній надії на другий
фронт.
* * *
28 червня гітлерівці перейшли в наступ на півдні
радянсько-німецького фронту. «Мета полягає в тому,— говори-
лося в наказі Гітлера,— щоб остаточно знищити сили, які ще
лишилися в розпорядженні Рад». Головні операції було запла-
новано на півдні — на Сталінград і Кавказ. Фашистське коман-
дування вважало, що знищення радянських військ в ході на-
ступу, захоплення промислових центрів півдня та нафтових
ресурсів Кавказу принесе йому перемогу над Радянським
Союзом.
Від Воронежа до Азовського моря ринули гітлерівські армії
на схід і південь. Ворогові вже ввижався повний крах бойового
духу радянських військ, їхньої здатності чинити опір. Такого ж
погляду дотримувалося й американське військове керівництво.
«Нинішні воєнні дії в басейні Дону,— писав начальник штабу
армії США генерал Маршалл 13 липня,— вказують на мож-
ливу нездатність Росії стримати масовані сили Німеччини та
її союзників. Враховуючи розподіл населення..., розміщення
основних сільськогосподарських та промислових районів, заліз-
ничної та шосейної мереж в Росії, ясно, що російська участь
у війні стане мізерною за розміром, внаслідок чого все плану-
вання, пов’язане з «Раунд-ап»..., неминуче зробиться даремним».
То були справді критичні дні Вітчизняної війни. Смертельна
небезпека нависла над Радянською країною. Ворог наближався
до Волги й швидко просувався на Кавказькому напрямі.
28 липня, після падіння Ростова, Верховне Головнокоманду-
76
вання звернулося до армії з наказом № 227. Кажучи воїнам
сувору правду, наказ закликав напружити всі сили, щоб зупи-
нити ворога. «Ні кроку назад!...— вимагав наказ.— До останньої
крдплі крові захищати кожну позицію, кожний метр радянської
території, чіплятися за кожний клаптик радянської землі і від-
стоювати його до останньої можливості». Наказ № 227 сколих-
нув усю Червону Армію. В масі її воїнів народжувалася нова
залізна рішучість вмерти, але не відступити, та рішучість, що
на Волзі остаточно спинила, нарешті, фашистську навалу.
В серпні війна наблизилася до Сталінграда. Настали дні,
тижні, місяці, коли погляди всього світу були прикуті до міста
на Волзі, де зав’язалася велетенська битва.
Ця битва вирішувала долю людства. Над Європою вже
стояв дим і сморід фашистських крематоріїв. Перемігши Ра-
дянський Союз, гітлерівці перетворили б поневолені ними країни
у суцільні табори смерті. Народи США і Англії вимагали від
своїх урядів негайного створення другого фронту, щоб полег-
шити боротьбу Радянського Союзу і спільними зусиллями зни-
щити кривавий фашизм. «Гори мертвих націстів, що лежать під
кулеметами захисників Сталінграда,— писала американська
газета «Дейлі уоркер»,— це перепустки, які Червона Армія
і радянський народ дали нам для переходу через Ла-Манш».
Радянський Союз скував майже всі сили гітлерівського блоку.
Це створило ідеальні умови для вторгнення в Західну Європу.
Саботаж другого фронту викликав величезне обурення й гнів
прогресивного людства.
Безприкладний в історії героїзм радянських воїнів, новий
бойовий дух, дух Сталінграда перетворив мирне місто на Волзі
в неприступну фортецю. За серпень—листопад 1942 р. гітле-
рівці чотири рази кидали на загальні штурми до десятка диві-
зій з 400—500 танками, понад п’ятдесят разів наступали силами
двох-трьох дивізій з 200 танками, провели стільки ж атак
силами до дивізії з 60—70 танками і безліч атак полків, бата-
льйонів і рот, посилених танками. На Сталінград було скинуто
до 100 тис. тонн авіаційних бомб — більше, ніж на Англію за
всю війну! Гітлерівці зайняли майже все місто, але здолати
опір радянських воїнів не змогли. Історія не знала більш запек-
лої битви, і вона рішуче повернула хід війни на користь Радян-
ського Союзу.
Та поки це сталося, минули довгі місяці незмірно тяжкої
боротьби. Не чекаючи наслідку, американські керівники по-сво-
єму оцінили її перспективи. Вони не розуміли, що сили Радян-
ського Союзу далеко не вичерпані, а бойовий дух армії не зла-
мано. Разом з англійськими керівниками на новій конференції
в Лондоні, у липні, вони вирішили відмовитися від підготовки
масованого вторгнення в Європу навіть в 1943 р., замінивши
його окупацією Північно-Західної Африки восени 1942 р.
77
Рішення здійснити цю операцію знаменувало перехід США
і Англії до стратегічної оборони на Європейському театрі воєн-
них дій. Воно було прийняте під впливом переконання в тому,
що Радянський Союз у ближчі місяці зазнає поразки або буде
настільки знесилений, що вже не зможе сковувати значні сили
німецької армії, внаслідок чого Гітлер матиме змогу сконцен-
трувати в Європі переважні сили і кинути їх у наступ проти
Англії, на Гібралтар і в Північно-Західну Африку, щоб створити
загрозу для Америки. Такі плани німецьке командування вино-
шувало ще з осені 1941 р., і союзники знали про це з даних
своєї розвідки.
У липні 1942 р. штаб військ США на Європейському театрі
так оцінював окупацію Північно-Західної Африки: «Якщо її
буде здійснено нині, це має бути зроблено на основі припу-
щення, що російська армія обов’язково зазнає поразки; отже,
ми мусимо скористатися перевагою відносно вигідної ситуації,
наявної зараз, щоб поліпшити оборонне становище, в якому ми
опинимося в Європі та в Західній Азії в результаті російської
поразки».
Виходячи з цієї концепції, американські та англійські вій-
ська 8 листопада 1942 р. висадилися в Марокко й Алжірі.
Ще раніше, готуючись закрити шлях німецькій армії через Кав-
каз на Середній Схід, союзне командування зосередило в Ірані
та Іраку значні сили. Серед них певне місце мали зайняти
польські війська, які формувалися в СРСР (70; 67, 169—170,
187—191, 196—201; 11, 248; 44, 391; 71, 77; 66, 271; 72, 127—
129; 73, 28—30; 6, 430; 74; 75, 17).
* * *
Ще в 1941 р. Радянський уряд погодився з пропози-
цією емігрантського уряду збільшити чисельність польської ар-
мії до 96 тис. у складі шести дивізій. У лютому 1942 р. дивізії
були сформовані і вже нараховували 75,5 тис. чол. Однак всі
терміни минали, а польське командування виявляло явне неба-
жання воювати проти гітлерівців.
У березні 1942 р. 31,5 тис. польських військових за наказом
головнокомандувача генерала Андерса виїхали з СРСР до
Ірану. Формування польської армії проходило у південних райо-
нах СРСР. Пропонуючи ці райони як місце розгортання армії,
польське командування посилалося на бажання провадити
навчання військ в умовах більш м’якого клімату. Його на-
ступні дії показали, що воно з самого початку планувало ви-
вести всі свої війська з СРСР, і саме тому обрало для форму-
вання армії райони поблизу Ірана. У серпні 1942 р., у найтяж-
чий період Великої Вітчизняної війни, польське командування
вивело з СРСР до Ірану останні 44 тис. своїх військ.
78
Таким чином, незважаючи на умови радянсько-польської
угоди про спільні дії проти фашистських загарбників, команду-
вання польської армії зрадило спільні інтереси антигітлерів-
ської боротьби і в найвідповідальніший момент війни, коли під
Сталінградом вирішувалася доля не лише Радянського Союзу,
а й всіх свободолюбних народів, дезертирувало, не зробивши
жодного пострілу проти катів польського народу.
Цілком ясно, що ні реакціонери з лондонських емігрантських
кіл, ні сам Андерс не могли б і думати про виведення польської
армії з СРСР, якби їх не підтримували керівники західних дер-
жав.
5 серпня 1942 р. президент Рузвельт прийняв Цехановського.
Розмова точилася головним чином навколо питання про За-
хідну Україну і Західну Білорусію. Рузвельт запевнив посла
польського емігрантського уряду, що Сполучені Штати продов-
жуватимуть виступати проти визнання їх радянськими. «Напри-
кінці розмови,— пише Цехановський,— президент сказав, що
він задоволений тим, що генерал Сікорський зараз поділяє його
думку про те, що краще евакуювати весь польський контин-
гент з Росії...»
Таким чином, як у питанні про визнання нових західних
радянських кордонів, так і в питанні про військове співробіт-
ництво з СРСР правлячі кола США і Англії провадили ворожу
Радянському Союзові політику.
Це була насамперед американська політика. Займаючи па-
нівне становище в американо-англійському імперіалістичному
блоці, Сполучені Штати визначали напрям його загальної по-
літичної лінії щодо Радянського Союзу. Історичні факти свід-
чать, що головну відповідальність за зрив визнання нових кор-
донів УРСР та інших радянських республік Англією, за зрив
відкриття другого фронту в 1942 р. несуть правлячі кола США.
Разом з тим події 1942 р., небажання емігрантського поль-
ського уряду співпрацювати з Радянським Союзом навіть у бо-
ротьбі проти гітлерівських загарбників, ясно показували, що
поки цей уряд репрезентував Польщу на міжнародній арені,
не було жодних перспектив на справедливе розв’язання пи-
тання про кордони між Польщею і УРСР та іншими радян-
ськими республіками (11, 304—306; 59, 112}.
79
VI_______________________________
ПЕРЕЛОМ В ХОДІ ВІЙНИ
НАСТУП ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ
ВЗИМКУ 1942/43 р.
4 листопада 1942 р. радянські війська під Ста-
| лінградом перейшли в наступ. Було оточено
ударне угруповання ворога, яке прорвалося
до Волги. В кільці опинилася 6-а німецька армія, що в 1940 р.
бурею пронеслася по Франції, а в 1941 р. була головною си-
лою гітлерівського завоювання України.
Протягом наступних тижнів, стискуючи кільце оточення ча-
стиною своїх сил, радянські війська одночасно наступали на
захід. У грудні ворогові було завдано нової поразки на Дону
та Північному Дінці. Фронт радянських військ наблизився до
території УРСР.
В ході впертих боїв 10 січня — 2 лютого 1943 р. оточене
під Сталінградом вороже угруповання було ліквідоване. Це
була визначна перемога радянських збройних сил, що відкрила
шлях до дальших успіхів.)Протягом січня — початку лютого від
ворога було очищено весь Північний Кавказ. В лютому радян-
ські війська розгорнули новий етап наступу на всьому півден-
ному крилі радянсько-німецького фронту від Курська до пів-
денної течії Дону.
Головною метою наступу було визволення Лівобережної
України, насамперед Донбасу і Харкова.
Наступ на Донбас мали вести війська Південно-Західного
і Південного фронтів. Завдання визволити другу столицю Ра-
дянської України — Харків — було покладено на Воронезький
фронт. У директиві Ставки Верховного Головнокомандування
особливо підкреслювалася необхідність відігнати ворога яко-
мога далі на захід, щоб надати змогу урядові УРСР розгор-
нути в Харкові нормальну роботу.
Ці операції підтримувалися діями Брянського та Західного
фронтів проти ворожої групи армії «Центр».
2 лютого війська Воронезького фронту прорвали оборону
ворога на р. Оскол і повели наступ на південний захід, на
Харків. 8 лютого вони визволили Курськ, а 9 — Білгород. Після
жорстоких боїв 13—16 лютого Харків було звільнено від во-
80
рога. Продовжуючи наступ, війська фронту успішно просува-
лися далі на захід, на Полтаву, досягнувши Сум, Лебедина,
Опошні.
Відразу після визволення до Харкова переїхали Раднарком
УРСР та ЦК КП(б)У.
Війська Південно-Західного фронту, діючи на південь від
Воронезького, наступали у напрямку на Дніпропетровськ і За-
поріжжя. Маючи завдання досягти Дніпра та маневром свого
лівого флангу на півдні оточити ворожі війська в Донбасі, вони
17 лютого, вийшли майже до Дніпропетровська, найбільше за-
глибившись на територію УРСР.
Ці успіхи радянських військ змусили німецько-фашистське
командування відвести свої війська з нижньої течії Дону та
Північного Дінця на підготовлені позиції по р. Міус. 14 лютого
війська Південного фронту зайняли Ростов, але на р. Міус
їхній наступ було спинено — за кілька десятків кілометрів від
південно-східної межі Радянської України.
На кінець другої декади лютого від ворога було визволено
майже всю Харківську і Ворошиловградську області та східні
райони Дніпропетровської, Сумської і Полтавської областей
УРСР.
Наступ радянських військ відбувався у важких умовах. Про-
тягом багатьох тижнів їм доводилося вести безперервні манев-
рові бої, зазнаючи великих втрат. Тили не встигали за передо-
вими частинами, які не одержували ні поповнень, ні достатньої
кількості спорядження. Водночас німецько-фашистське коман-
дування, рятуючи південне крило свого фронту, терміново
перекидало з інших відтинків та із Західної Європи нові ди-
візії. На флангах радянських військ, що наступали, зосереджу-
валися сильні танкові угруповання ворога. Внаслідок цього
співвідношення сил на новому етапі боїв, що розгорілися на
території Східної України у другій половині лютого — першій
половині березня 1943 р., змінилося на користь німецько-фа-
шистських військ.
19 лютого танкові дивізії ворога перейшли в наступ проти
військ Південно-Західного фронту. Під тиском переважних сил
радянські війська відступили на схід. На 3 березня вони зай-
няли оборону р. Північний Донець.
4 березня ворог розгорнув наступ проти Воронезького
фронту, прагнучи оточити радянські війська в районі Харкова.
Ще ніколи доти фашистському командуванню не вдавалося
досягти такої концентрації танкових сил, як в боях під Хар-
ковом. Ведучи вперті бої, радянські війська все ж змушені були
відступити. 16 березня вони залишили Харків, 18 березня —
Білгород. На цьому фашистський наступ було спинено.
Бої під Білгородом закінчилися 23 березня, знаменуючи за-
вершення всієї зимової кампанії 1942/43 р. Фронт на півдні
6 1743
81
стабілізувався. В руках радянських військ лишилося чотири
п’ятих території Ворошиловградської області, третина Харків-
ської та невеличка частина Сумської областей УРСР.
Протягом зимової кампанії 1942/43 рр. Червона Армія до-
моглася визначних успіхів. У ході 4-місячних боїв ворог зазнав
тяжких поразок. Були цілком розтрощені 6-а польова та 4-а
танкова німецькі армії, 3-я та 4-а румунські армії, 8-а італій-
ська та 2-а угорська армії. Всього радянські війська розгро-
мили 113 дивізій, або 43% всіх ворожих сил на фронті. .
Центральне місце у зимовій кампанії 1942/43 рр. належить
Сталінградській битві. Ця битва підірвала сили німецько-фа-
шистської армії. Якщо доти всі її втрати в бойовій техніці
дорівнювали озброєнню 50 дивізій, то в ході самої лише
Сталінградської битви ворог втратив озброєння 45 дивізій,
320 тис. чол. убитими, понад 500 тисяч пораненими і 90 тисяч
полоненими.
Успіх під Сталінградом зробив можливим широкий наступ
радянських військ на всьому південному крилі фронту. В ході
наступу наші війська визволили більшу територію, ніж воро-
гові вдалося захопити протягом усього 1942 р. На півночі було
прорвано блокаду Ленінграда, на півдні — покладено початок
визволенню України.
* * *
Історія не знає іншої битви, що мала б таке коло-
сальне значення для долі людства, як Сталінградська.
Перший період Вітчизняної війни, період оборони й від-
ступу радянських військ, закінчився. Почався період масового
вигнання загарбників з радянської території, період перемож-
ного наступу Червоної Армії.
Хід війни показав, що внаслідок повного розгортання сил
Радянського Союзу він стає сильнішим за весь гітлерівський
блок. Увінчана Сталінградською перемогою оборонна кампанія
Червоної Армії поховала плани німецького імперіалізму, що
спочатку розглядав війну проти Радянського Союзу лише як
короткий етап своєї боротьби за світове панування. Тріумф
радянських військ під Сталінградом показав, що наступальна
сила гітлерівської воєнної машини рішуче підірвана, що, на-
впаки, ударна сила Червоної Армії зростає, що створено пере-
думови для дальшого переможного наступу радянських військ,
якого фашистський блок не зможе зупинити навіть при відсут-
ності другого фронту.
Розгром під Сталінградом викликав жорстоку воєнно-полі-
тичну кризу гітлерівської Німеччини, серйозно послабив фронт
і тил німецького фашизму і зміцнив демократичні антифашист-
ські сили німецького народу.
•2
Жорстокі поразки на радянсько-німецькому фронті взимку
1942/43 р. викликали гостру кризу в таборі гітлерівських ва-
салів. Внаслідок блискучих перемог Червоної Армії весь гіт-
лерівський блок, що тримався на тимчасових успіхах німецько-
фашистських військ у попередній період війни, опинився у стані,
близькому до розвалу.
Перемога Червоної Армії під Сталінградом поглибила зов-
нішньополітичну ізоляцію гітлерівської Німеччини. Посилилися
антинімецькі тенденції у політиці нейтральних країн. Гітлерів-
ські васали стали шукати шляхів для порятунку від катастрофи,
неминучої в разі продовження ними війни на боці Німеччини.
Важливе значення мав той факт, що після Сталінграда Туреч-
чина та Японія змушені були остаточно відмовитися від наміру
напасти на СРСР. Перемога під Сталінградом врятувала Ра-
дянський Союз від тяжкої необхідності воювати на кілька
фронтів.
Розгром гітлерівських військ під Сталінградом підірвав
європейський тил фашистської Німеччини, викликав могутнє
піднесення національно-визвольної боротьби у всіх окупованих
гітлерівцями країнах. Поневолені народи, натхнені героїчним
прикладом Радянського Союзу, розгортали вперту боротьбу
проти фашистських загарбників, прагнучи наблизити остаточну
перемогу над ворогом і відновити свою свободу.
Всесвітньо-історична перемога Радянського Союзу у Сталін-
градській битві ще більше зміцнила бойовий дух волелюбних
народів, запалила їх на дальшу боротьбу проти фашизму, під-
няла на недосяжну висоту міжнародний авторитет СРСР, зміц-
нила його провідне становище всередині антигітлерівської коа-
ліції. Демократичні сили світу ще тісніше згуртувалися
навколо Радянського Союзу — прапороносця боротьби проти
фашизму і агресії, за свободу й незалежність народів.
Радянсько-німецький фронт був основним фронтом другої
світової війни. У загальному балансі всесвітньої боротьби афри-
канський, бірманський і тихоокеанський фронти були друго-
рядними воєнними театрами. Наслідок війни залежав від ре-
зультату боротьби на радянсько-німецькому фронті, де зустрі-
лися основні сили двох ворожих коаліцій. Тому перелом у ході
Великої Вітчизняної війни означав перелом у ході всієї другої
світової війни на користь країн антифашистської коаліції.
ВИЗВОЛЕННЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Влітку 1943 р. на радянсько-німецькому фронті
знову розгорілися жорстокі бої. 5 липня фашистське команду-
вання розпочало наступ на Курській дузі, прагнучи повернути
хід подій на фронті на свою користь. Наступ цей повністю про-
6'
63
валився. У велетенській битві радянські війська вперше за два
роки війни самі розгорнули широкий літній наступ.
«За задумом Ставки Верховного Головнокомандування го-
ловний удар Червона Армія повинна була завдати на Україні.
В ході загального наступу радянські війська мали розгромити
головні сили групи армій «Південь», визволити найважливіший
промисловий район — Донбас та багатющі сільськогосподар-
ські райони України, з ходу форсувати Дніпро та захопити
плацдарми на його правому березі» (1, 470).
Вже 3 серпня війська Воронезького та Степового фронтів
перейшли в наступ на білгород-харківському напрямкові.
5 серпня вони • оволоділи Білгородом. 11 серпня розгорілися
вперті бої на підступах до Харкова. 23 серпня війська Степового
фронту після нічного бою остаточно визволили від ворога цей
найбільший промисловий центр України.
Успіхові Степового фронту значно сприяли бойові дії Во-
ронезького фронту, що завдав поразки сильному угрупованню
ворога в районі Охтирки. Розвиваючи свої операції, війська
Воронезького фронту 2 вересня оволоділи містом Суми, ведучи
наступ на Київ зі сходу.
Наприкінці серпня — на початку вересня визначних успіхів
домоглися також війська Центрального фронту, що наступали
північніше від Воронезького фронту. Вже 15 вересня вони ви-
зволили Ніжин, а через шість днів — Чернігів. Одночасно,
21 вересня, ліве крило фронту досягло Дніпра біля Лоєва.
Основні зусилля радянських військ на Україні у вересні
1943 р. були зосереджені на київському та кременчуцькому
напрямках. Цей наступ забезпечував визволення важливих
районів Лівобережної України та створював передумови для
дальших дій по визволенню Правобережжя.
22 вересня війська правого крила Воронезького фронту про-
рвалися до лівобережної околиці Києва — Дарниці, а на 28 ве-
ресня повністю очистили від ворога лівий берег Дніпра в ра-
йоні Києва. Одночасно війська центрального угруповання
фронту, ламаючи впертий опір ворога, вийшли до Дніпра в ра-
йоні Переяслава-Хмельницького.
Війська Степового фронту 28 вересня штурмом оволоділи
Полтавою. Одночасно ліве крило фронту досягло Дніпра на
15 км північніше Дніпропетровська.
Паралельно з наступом на київському і кременчуцькому на-
прямках радянські війська розгорнули наступальні дії на півдні
"України. 18 серпня з району на південний захід від Вороши-
ловграда перейшов у наступ на надзвичайно сильно укріплені
позиції ворога по р. Міус Південний фронт. За кілька днів
жорстоких боїв війська фронту зламали ворожу оборону, зав-
давши тяжкої поразки новоствореній 6-й німецькій армії.
ЗО серпня було визволено Таганрог. Радянські війська насту-
84
пали вздовж узбережжя Азовського моря, охоплюючи донбаське
угруповання ворога з півдня.
На початку вересня війська Південно-Західного фронту зла-
мали ворожу оборону на р. Північний Донець в районі Ізюма
і повели успішний наступ на південний захід, охоплюючи дон-
баське угруповання ворога з півночі. Фашистське командування,
поставлене перед загрозою оточення і знищення своїх військ
у Донбасі, змушене було дати наказ про залишення цього най-
важливішого промислового району України. Проте, навіть від-
ступаючи, ворог вперто оборонявся, і радянським військам
доводилося у важких боях виборювати кожний кілометр тери-
торії. 8 вересня війська Південного фронту визволили столицю
Донбаса — Сталіне (нині — Донецьк). На 22 вересня Південний
і Південно-Західний фронти вийшли на лінію від Мелітополя
до району Запоріжжя.
Таким чином, на останню декаду вересня вся Лівобережна
Україна, за винятком невеличкого району біля Запоріжжя та на
півдні між Дніпром і р. Молочною, була визволена від ворога.
Це була історична перемога Червоної Армії. Визволення Ліво-
бережжя мало величезне політичне і воєнно-економічне зна-
чення. Багато мільйонів радянських людей було звільнено від
фашистського рабства. Країні було повернуто багаті сільсько-
господарські і промислові райони, серед них перлину півдня —
Донбас.
Німецько-фашистське командування, зазнавши тяжкої по-
разки на Лівобережній Україні, прагнуло втримати у своїх
руках Правобережжя. На лінії р. Молочна (від Мелітополя) —
Дніпро (від Запоріжжя до району на північ від Києва) воно
створило потужну смугу польових укріплень, розраховуючи спи-
нити тут наступ радянських військ.
Розрахунки ворога знову виявилися марними. Радянські
війська, досягнувши Дніпра, з ходу розгортали форсування
річки. Вже на світанку 22 вересня частини 13-ї армії Централь-
ного фронту, незважаючи на шалений опір німецько-фашист-
ських військ, першими розпочали переправу на правий берег
Дніїпра, а потім і його притоки Прип’яті.
Одночасно з частинами Центрального фронту форсування
Дніпра розпочали й війська Воронезького фронту, що діяли на
київському напрямку. На світанку 22 вересня передові частини
3-ї гвардійської танкової армії із складу військ цього фронту
захопили плацдарми на правому березі Дніпра в районі села
В. Букрин, на південний схід від Києва.
27 вересня 38-а армія, що діяла на правому крилі Воро-
незького фронту, форсувала Дніпро в районі Лютежа, Ново-
Петрівець, Вишгорода, на північ від Києва. Саме цей плацдарм
пізніше, при визволенні столиці Радянської України, відіграв
вирішальну роль.
85
Всього війська Воронезького фронту відбили у ворога де-
в’ять плацдармів на високому правому березі Дніпра.
Війська Степового фронту, вийшовши до Дніпра від Кре-
менчука до Дніпропетровська, протягом 25—ЗО вересня захо-
пили кілька плацдармів на правому березі. Південно-Західний
фронт, форсувавши Дніпро на південь від Дніпропетровська,
готувався до штурму потужних укріплень ворога біля Запо-
ріжжя на лівому березі річки.
Таким чином, вже на початок жовтня війська чотирьох
фронтів досягли Дніпра на протязі від Лоєва до Запоріжжя,
створивши на важкоприступному правому березі понад два-
дцять плацдармів. Це був подвиг, рівного якому не знала істо-
рія воєн, бо радянські війська форсували могутню річку з ходу,
без будь-яких спеціальних технічних засобів, що далеко від-
стали, ламаючи впертий опір сильного ворога.
Радянська Батьківщина найвищою мірою оцінила подвиг
своїх воїнів на Дніпрі. Близько двох тисяч солдатів та офіцерів
Червоної Армії за виявлений при форсуванні Дніпра безмеж-
ний героїзм одержали звання Героя Радянського Союзу, десятки
тисяч були нагороджені орденами й медалями.
Видатну роль в досягненні перемоги на Дніпрі
відіграли українські партизани.
13 вересня Український штаб партизанського руху спеціаль-
ним наказом націлив партизанські загони на подання частинам
Червоної Армії максимальної допомоги при форсуванні ними
Дніпра та інших річок. Перед партизанами було поставлено
завдання захоплювати та втримувати райони переправ до під-
ходу військових частин. Українські партизани з самовідданістю
приступили до виконання цього завдання.
Партизани чернігівського з’єднання ім. М. М. Коцюбин-
ського захопили й підготували ще до підходу частин Червоної
Армії шість переправ через Дніпро в смузі наступу 13-ї армії
(Центральний фронт). Разом з армійськими частинами парти-
зани будували шляхи через ліси й болота, разом з ними билися
за плацдарм на правому березі Дніпра. 60-й армії подали ве-
лику допомогу партизани чернігівського з’єднання «За Бать-
ківщину», які ще 19 вересня захопили три переправи через
Дніпро і втримували їх до підходу військ. Активно сприяли
форсуванню Дніпра військами Центрального фронту також
партизанські загони ім. М. О. Щорса, «Перемога», ім. С. М. Бу-
дьонного та ін. Всього українські партизани захопили і втриму-
вали до переправи військових частин 24 передмостових укріп-
лення на правобережжі Дніпра, Десни і Прип’яті. Партизанам
і військам Червоної Армії найширшу допомогу подавало міс-
86
цеве населення. За героїзм у боях при форсуванні Дніпра ти-
сячі партизанів України були нагороджені бойовими орденами
і медалями. Шести командирам партизанських загонів і з’єд-
нань було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (1,487;
35, 202).
ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА
Подолавши в нестримному наступальному пориві
водний рубіж Дніпра, Червона Армія створила передумови для
визволення столиці України. «Київ стоїть перед очима відваж-
них бійців,— писала «Правда» 17 жовтня 1943 р.— Київ стоїть
перед очима всього нашого народу. Перша столиця України,
у вогні й диму чекає він тієї урочистої години, коли Червона
Армія, вигнавши німців, поверне йому святі права і всенародну
шану. З висот правого берега Дніпра відкривається простір
Правобережної України. Вся вона, і з нею рідна Західна
Україна, чекає свого часу. Недалекий вже той жаданий час.
Щоб наблизити його, Червона Армія могутнім ударом збила
німців з лівого берега Дніпра і б’ється за правий».
2 листопада, закінчивши перегрупування військ, команду-
вання 1-го Українського фронту* (командувач — генерал ар-
мії М. Ф. Ватутін) видало наказ про наступ на Київ. Вранці
З листопада ударне угруповання фронту, розташоване на лю-
тізькому плацдармі, перейшло в наступ. Втрата Києва загро-
жувала ворогові тяжкими наслідками, тому німецько-фашист-
ське командування зосередило тут великі сили, які чинили
впертий опір радянським військам. У ніч на 5 листопада 3-я
гвардійська танкова армія остаточно зламала ворожу оборону
і вийшла на західні околиці української столиці. Одночасно до
Києва прорвалися частини 38-ї армії. На 4-у годину ранку
6 листопада 1943 р. Київ було повністю очищено від ворога.
Таким чином, після 780 днів фашистської окупації столиця
Радянської України знову стала вільною.
У визволенні Києва брала участь 1-а Чехословацька брига-
да, створена в СРСР чехословацькими патріотами. Ще перед
початком наступу командир бригади полковник Л. Свобода
закликав її солдатів і офіцерів «битися за Київ так, як вони
билися б за Прагу і Братиславу».
У боях за Київ війська 1-го Українського фронту завдали
ворогові важкої поразки. Було розгромлено 15 німецько-фа-
шистських дивізій, з них дві танкові і одна моторизована. Про-
довжуючи наступ, війська фронту 12 листопада визволили
* 20 жовтня 1943 р. Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Захід-
ний фронти стали називатися 1-м, 2-м, 3-м та 4-м Українськими фронтами.
Центральний фронт—Білоруським (пізніше—1-м Білоруським).
гт
Житомир. На правому березі Дніпра було створено потужний
стратегічний плацдарм 230 км шириною і 150 км глибиною,
що ставив під загрозу всю ворожу групу армій «Південь», яка
діяла на Україні.
Вороже командування гарячково підкидало сили на південь,
намагаючись знову захопити Київ і ліквідувати київський плац-
дарм радянських військ. Наприкінці листопада ворогові вдалося
захопити Житомир. Розгорнувши нові наступальні дії 23 грудня,
радянські війська 31 грудня знову визволили Житомир. Ворога
було відкинуто до Вінниці.
Паралельно з боями за Київ радянське командування про-
водило великі операції на півдні України. В ході найжорсто-
кіших боїв 10—14 жовтня війська 3-го Українського фронту
оволоділи Запоріжжям, ліквідувавши тут сильний плацдарм
ворога на лівому березі Дніпра. 25 жовтня вони визволили
Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ — великі промислові
центри Південної України. Війська 2-го Українського фронту,
наступаючи з кременчуцького плацдарму, почали вигнання во-
рога з криворізького залізорудного басейну. Внаслідок успіш-
них дій цих фронтів було створено потужний кременчуцько-
дніпропетровський плацдарм на Правобережжі.
Війська 4-го Українського фронту протягом 26 вересня —
5 листопада, зламавши оборону ворога на р. Молочна, зайняли
всю Північну Таврію і відрізали кримське угруповання німе-
цько-фашистської армії.
Таким чином, в ході жорстоких боїв з ворогом протягом
другої половини 1943 р. вся Лівобережна Україна була пов-
ністю визволена. Почалося визволення Правобережної України.
У Мс У
Негайно після визволення Києва до столиці Ра-
дянської України прибули ЦК КП(б)У і уряд УРСР. Київ у ті
дні являв собою жахливу картину руїн і спустошення. Замість
900 тис. довоєнного населення в місті лишилося 180 тис. чол.
Велику частину міста окупанти зруйнували вщент. В подібному
стані була вся визволена територія республіки, на якій довго
хазяйнували фашистські загарбники і двічі прокотився вогне-
ний вал фронту.
Під керівництвом партійних організацій трудящі визволе-
них областей України взялися за відбудову зруйнованої еко-
номіки республіки. Союзний уряд, братні республіки, області
і міста не зачеплених війною районів подавали всебічну допо-
могу українському народові в його відбудовних зусиллях. Ще
в серпні 1943 р. РНК СРСР та ЦК ВКП(б) видали постанову
«Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах,
визволених від німецької окупації». Постанова передбачала
м
повернення до визволених на той час районів евакуйованих і ви-
везених на схід отар, сільськогосподарських машин та устатку-
вання МТС, а також надання цим районам широкої допомоги
у справі відбудови сільського господарства, транспорту і жит-
лового фонду. На Україну поверталося устаткування заводів
і фабрик, вивезене на схід, без якого неможливо було поста-
вити до ладу промисловість республіки.
Внаслідок героїчних зусиль робітничого класу України вже
в 1943 р. були досягнуті перші успіхи в справі відбудови. Так,
на кінець'року добовий видобуток вугілля на Донбасі досягнув
35 тис. т. Колгоспне селянство визволених районів республіки
самовіддано працювало над відродженням розорених колектив-
них господарств, постачало армії продовольство. На кінець
1943 р. всі війська, що діяли на території республіки, забезпе-
чувалися українським хлібом. Зберігши хліб від ворога, україн-
ське селянство робило свій вагомий внесок в справу перемоги.
Визволення України з фашистського рабства, виборюване
спільними зусиллями всіх радянських народів, їх допомога
сповнювали вдячністю український народ. В суворих випробу-
ваннях війни міцніла і гартувалася ленінська дружба радян-
ських народів. У листі до братніх радянських народів, прийня-
тому на загальноміському мітингу киян 27 листопада 1943 р.,
говорилося:
«На високих київських горах, увінчаних червоним стягом,
стоїмо і дивимося на схід... Звідти прийшла свобода...
Всенародно стверджуємо: воля і щастя України — в непо-
хитному союзі з російським народом і всіма радянськими на-
родами-братами. Всенародно клянемося кріпити цей священний
і добротворний союз. І клятву свою заповідаємо нашим дітям,
нашим нащадкам на віки вічні» (77, 980—1017; 189).
VII__________________________________
ПРОВАЛ НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКОЇ
ПОЛІТИКИ НА УКРАЇНІ
ПІДНЕСЕННЯ НАРОДНОЇ БОРОТЬБИ
ПРОТИ ОКУПАНТІВ
Перемоги Червоної Армії струснули всю бу-
дівлю гітлерівського панування в Європі та
породили глибоку кризу, а згодом і повний
розвал фашистського окупаційного режиму на тимчасово за-
гарбаних радянських територіях.
Початок кризи окупаційного ладу був покладений сталін-
градською катастрофою гітлерівської воєнної машини. Підне-
сення визвольної боротьби поневоленого населення, породжене
успіхами радянських військ, поглиблювало цю кризу і дедалі
більш підривало тили німецько-фашистської армії.
Протягом 1943 р. партизанська війна охопила всі області
УРСР. Найбільшого розмаху вона набула в північно-східних
районах республіки, насамперед Сумській і Чернігівській об-
ластях, природні умови яких більш сприяли діям партизанів,
ніж степи півдня. Особливістю партизанського руху на Україні
було те, що поряд із загонами, які постійно діяли у своїх райо-
нах, існували загони і з’єднання, що рейдували по ворожих
тилах. Ці рейди збільшували ефективність партизанських уда-
рів і відігравали велику роль в роздмухуванні вогню народної
війни проти фашистських загарбників.
26 квітня 1943 р. ЦК ВКП(б) затвердив розроблений Цент-
ральним Комітетом КП(б)У та Українським штабом партизан-
ського руху план дальшого розгортання партизанської війни
на Україні.
План передбачав максимальну оперативну взаємодію заго-
нів і з’єднань українських партизанів з військами Червоної
Армії. Головним завданням партизанів були удари по комуні-
каціях німецько-фашистської армії, виведення з ладу найваж-
ливіших залізничних вузлів і магістралей, по яких йшло поста-
чання ворожого фронту. З метою активізації партизанської
боротьби в західних і південно-західних областях УРСР перед-
бачалося передислокувати в ці місця ряд загонів і з’єднань
з Сумської і Чернігівської областей та посилити засилання до
цих районів організаторських і диверсійних груп.
90
Виконуючи вказівки партії, українські партизани посилю-
вали свої удари по комунікаціях німецько-фашистської армії
і тилових гарнізонах загарбників. Якщо за двадцять місяців
війни, до 1 квітня 1943 р„ партизани України пустили під укіс
411 залізничних ешелонів ворога, то лише за три наступні
місяці вони знищили 368 ешелонів. За той же час було вбито
і поранено 38 тис. солдатів і офіцерів гітлерівської армії проти
77 тис. за двадцять попередніх місяців.
Справді могутньої сили набули удари українських партиза-
нів у другій половині 1943 р. За цей час вони пустили під укіс
3203 залізничні ешелони ворога і вбили та поранили понад
220 тис. його солдатів і офіцерів, що дорівнювало штатній
чисельності 15 німецько-фашистських дивізій. Це набагато пе-
реважало всі втрати німецьких військ від дій американо-англій-
ських армій в Італії за той період (80, 331, 339).
Середньомісячний приріст чисельності українських партиза-
нів влітку 1943 р. становив 7 тис. чол. Боротьба проти фашист-
ських окупантів на Україні досягла таких розмірів, що стала
справді всенародною.
Страшну ціну платив народ за активізацію визвольної бо-
ротьби. За дії партизанів гітлерівці люто помщалися над мир-
ним населенням. Так, 11 —12 березня 1943 р. окупанти повністю
спалили велике село Козари на Чернігівщині, розстрілявши
4268 чол. його жителів. За час окупації в одній лише Чернігів-
ській області така доля спіткала 23 села (16, 290—291).
Зростанню народної боротьби проти гітлерівських загарбни-
ків значно сприяли численні рейди українських партизанських
загонів і з’єднань по ворожих тилах. Протягом 1943 р. великі
рейди здійснили з’єднання під командуванням М. І. Наумова,
Я. І. Мельника, О. Ф. Федорова, С. А. Ковпака.
З’єднання М. І. Наумова, вийшовши на початку лютого
1943 р. з Сумської області, за 65 днів пройшло з боями тери-
торію Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одесь-
кої, Вінницької, Київської та Житомирської областей. 22 бе-
резня 1943 р. один з загонів цього з’єднання вчинив героїчний
напад на польову ставку Гітлера під Вінницею і загинув у не-
рівному бою. Протягом серпня 1943 р.—січня 1944 р. з’єднання
М. І. Наумова, перетворене на кавалерійське, рейдувало по
Київській і Житомирській областях. Друге кавалерійське з’єд-
нання українських партизанів під командуванням Я. І. Мель-
ника двічі ходило в рейди на Вінниччину, знову викликавши
переполох у ставці Гітлера. Тривалий рейд на Правобережну
Україну навесні — влітку 1943 р. здійснило велике партизанське
з’єднання під командуванням О. Ф. Федорова, передислоко-
ване з Чернігівської області у Волинську.
Найвидатнішим серед цих походів був Карпатський рейд
з’єднання С. А. Ковпака. Вирушивши 12 червня 1943 р. з півдня
•1
Поліської області БРСР, ковпаківці з боями пройшли 2 тис', км
по території Ровенської, Львівської, Тернопільської, Станіслав-
ської, Кам’янець-Подільської та інших західних областей
України, де на той час партизанський рух ще не набув розвитку.
Партизани громили ворожі гарнізони, зруйнували битківські
та яблунівські нафтопромисли, висадили у повітря ряд важли-
вих залізничних мостів і пронесли прапор народної боротьби
до Карпатських гір. Цей рейд у найглибшому тилу ворога мав
велике значення. Він сприяв піднесенню народної боротьби
в західних областях УРСР проти німецько-фашистських загарб-
ників та їхньої української буржуазно-націоналістичної аген-
тури.
Українські 'партизани руйнували ворожі комунікації, гро-
мили німецькі гарнізони, винищували окупаційну адміністра-
цію, очищали від фашистських посіпак та їхніх слуг радянську
землю. В сотнях сіл партизанами були скарані на горло насад-
жені гітлерівцями старости. В районних центрах винищувалися
поліцаї. Партизани вбили сотні німецьких «ландвіртшафтсфю-
рерів», ще більше їх втекло, лише почувши про наближення
народних месників. Німецькі документи тих часів рясніють по-
відомленнями про загибель фашистських чиновників від куль
і гранат партизанів, від вибухів мін на шляхах, про система-
тичне невиконання сільськогосподарських заготівель.
Характеризуючи становище в своїй «генеральній окрузі»,
житомирський генеральний комісар Лейзер у доповідній записці
для Розенберга у червні 1943 р. змушений був визнати, що
лише в п’ятьох його «гебітах» німецькі сільськогосподарські
«фюрери» мали деяку змогу виконувати свої обов’язки. В ос-
танніх тринадцяти «гебітах» «генеральної округи» вони сиділи,
забарикадувавшись від партизанів у кам’яних будівлях колиш-
ніх МТС під охороною сильних гарнізонів німецьких військ.
Понад 60% урожаю «генеральної округи», писав Лейзер, по-
трапило до рук партизанів, які роздали його населенню. Всі
шляхи «генеральної округи» повністю контролювалися парти-
занами, за винятком однієї лише дороги від ставки «фюрера»
біля Вінниці до ставки «рейхсфюрера СС» у Хегевальді, яка
посилено охоронялася. Протягом одного лише року, говорилося
у доповідній записці, у боях з партизанами на території «гене-
ральної округи Житомир» загинуло близько 4500 військових
та цивільних німців і місцевих поліцаїв.
Від партизанських куль і гранат не знаходили порятунку
й найвищі чини окупаційної адміністрації. ЗО вересня 1943 р.
партизан М. І. Кузнєцов із з’єднання Д. М. Медведєва, яке
діяло в районі Ровно, на вулиці столиці «рейхскомісаріату
Україна» тяжко поранив заступника Коха П. Даргеля, що з-за
частої відсутності свого шефа фактично керував окупаційним
апаратом.
92
Партизани зривали міроприємства окупаційних властей —
заготівлю сільськогосподарських продуктів, мобілізацію насе-
лення на роботу до Німеччини, винищували окупаційний апарат
у багатьох районах. Навіть за німецькими даними, вже в пер-
шій половині 1943 р. вся полісська (північна) частина України
повністю перебувала під партизанським контролем, не рахуючи
дій партизанів в інших місцях республіки.
Не можна скидати з рахунку й опору фашистським загарб-
никам з 8оку населення, яке не входило до партизанських за7
гонів. Неперевершений подвиг вчинили підпільники україн-
ського міста Павлограда на Дніпропетровщині. Вони двічі —
при наближенні військ Червоної Армії на початку року і во-
сени — повставали і визволяли своє місто від ворога. Підпільна
боротьба в селах і містах, розвідка і диверсії, пасивний сабо-
таж — невиконання постанов і розпоряджень окупантів та їхніх
властей мільйонами радянських людей,— все це методично
і неухильно підточувало встановлений фашистами «лад» на
всій Україні.
Опір українського радянського населення, керованого Ко-
муністичною партією, зростав на окупованій території респуб-
ліки з кожним днем. Цей опір дедалі більше розхитував і під-
ривав німецько-фашистський окупаційний режим, послаблював
тил гітлерівської армії і був одним з серйозних факторів, що
призвели її до остаточної поразки (80, 332; 81, 254—256; 82,
44; 83, 319—323; 84, 213—214; 85, 281; 25, 137).
ПОЛІТИЧНИЙ КРАХ ОКУПАЦІЙНОГО ЛАДУ
Загрозлива ситуація, яка створилася для гітлерів-
ської армії на Східному фронті та в тилу, змусила фашистське
військово-політичне керівництво скликати спеціальну конферен-
цію для пошуків виходу з цього становища.
Конференція відбулася 18 грудня 1942 р. в Берліні. В її ро-
боті взяла участь верхівка міністерства в справах окупованих
Східних областей, представники генерального штабу та управ-
лінь тилу командування всіх армійських груп на Східному
фронті. Виступи військових учасників конференції, яким дово-
дилося безпосередньо мати справу з радянським населенням,
були пронизані панічним жахом перед бурею народного гніву,
що піднімалася в тилу німецько-фашистської армії. Всі вони
одностайно пророкували ще більші утруднення для окупантів
на радянських територіях, якщо окупаційна політика і пропа-
ганда не стануть гнучкішими та облудливішими і не спромо-
жуться загасити партизанський рух, проти якого військові за-
ходи виявилися безсилими.
Однак навіть це пекуче для гітлерівців питання не було
центральним на конференції. Найголовніший мотив усіх висту-
пів її учасників полягав у визнанні того факту, що наявними
людськими ресурсами Німеччина не зможе перемогти Радян-
ський Союз, якщо йімецька політика якими завгодно заходами
не зуміє підняти одні народи СРСР на війну проти інших.
«Росію можуть розбити тільки росіяни»,— говорив один з ви-
сокопоставлених військових учасників конференції, маючи на
увазі Радянський Союз та його народи в цілому.
Радянський Союз виявився незмірно сильніший, ніж споді-
валися гітлерівці. Одним з найголовніших джерел його сили
була вихована Комуністичною партією непохитна дружба на-
родів багатонаціональної радянської держави. Значення й міць
цієї дружби гітлерівці відчули на власній шкірі, коли до могут-
ніх ударів Червоної Армії по ворогові на фронті прилучилися
дедалі дошкульніші удари з тилу, з боку різнонаціонального
населення тимчасово окупованих територій Союзу РСР. Ра-
дянські народи одностайно піднялися на боротьбу проти фа-
шистських загарбників і не втрачали своєї єдності, навіть роз-
ділені лінією фронту.
Зіткнувшись з морально-політичною єдністю багатонаціо-
нального радянського суспільства і починаючи розуміти її
справжнє значення, фашистські політикани стали шукати спо-
собу посіяти братовбивчий розбрат між радянськими народами.
Особливо заманливим ввижався їм відрив від СРСР україн-
ського народу, що становив майже дві третини населення оку-
пованої радянської території. На цьому грунті й виникла без-
глузда ідея проголошення буржуазної «української держави».
На думку її авторів, це повинно було призвести до конфлікту
між українським народом і російським в інтересах фашистської
Німеччини.
Ця ідея була безглузда тому, що український народ не
мислив для себе іншої державності, крім радянської і в не-
розривному союзі з іншими народами СРСР, в тому числі з ро-
сійським. По суті вона була поверненням гітлерівців до їхніх
передвоєнних антирадянських планів створення так званої
«великої України», тобто відриву України від Радянського
Союзу і утворення з неї маріонеткової держави як знаряддя
німецької політики на сході. Після початку війни, впевнені
у своїй швидкій перемозі над Радянським Союзом, гітлерівці
відкинули ці плани як непотрібні. Та коли воєнна фортуна у ли-
стопаді 1942 р. відвернулася від Німеччини, до них знову вда-
лася частина фашистських верховодів.
До їх числа належали Розенберг з більшістю керівного
складу його міністерства та ряд вищих офіцерів з командування
на Східному фронті. Прийшовши до висновку, що перемога над
Радянським Союзом стає недосяжною внаслідок недостатності
94
власних сил Німеччини та її союзників, вони вважали необхід-
ним дати обіцянку створити, а за певних умов навіть проголо-
сити якусь видимість націоналістичної буржуазної державності
на Україні. Вони розраховували, що, створивши за допомогою
націоналістичних зрадників маріонетковий уряд на території
України, їм вдасться розірвати віковічні зв’язки українсько-
го народу з російським і навіть мобілізувати українців до
армії.
21 грудця Розенберг надіслав Гітлеру меморандум, складе-
ний за матеріалами конференції, в якому виражав жах з при-
воду почутого на ній. Він просив у «фюрера» дозволу доповісти
йому особисто про стан справ на окупованій радянській тери-
торії та обгрунтувати політичні заходи, на його думку, необхідні
для підриву партизанського руху та привернення місцевого на-
селення на бік Німеччини.
Пропозиція Розенберга зазнала цілковитого фіаско. Гітлер
не лише відмовився прийняти свого рейхсміністра, пославшись
на зайнятість у зв’язку з ходом воєнних дій на півдні радян-
сько-німецького фронту, а й висловив йому догану за втручання
у військові справи. В свою чергу, військове командування, пред-
ставники якого брали участь у конференції, одержало догану
за втручання в політику.
Посилаючись на цей та інші подібні факти, всі без винятку
реакційні буржуазні історики другої світової війни одностайно
твердять, ніби головними причинами виникнення масового пар-
тизанського руху на окупованих радянських територіях, зокрема
на Україні, що набув особливого розмаху в 1943 р., була, з од-
ного боку, терористична політика гітлерівців, а з другого —
невміння розколоти радянські народи та нацькувати їх один
проти одного, насамперед неросійські проти російського. Особ-
ливо великою помилкою, пишуть вони, було те, що гітлерівці
відмовилися проголосити або навіть пообіцяти створення «укра-
їнської держави». Звідси робиться висновок: не було б цих
помилок — не було б і партизанського руху і Опору взагалі.
Ці твердження не є випадкові. Прагнення найбільш агре-
сивних імперіалістичних кіл у капіталістичному світі до війни
проти Радянського Союзу змушує їх однодумців в історичній
науці відшукувати «докази», які хоча б зовні вірогідно поясню-
вали поразку фашистського блоку, що була закономірним і не-
минучим наслідком переваги соціалістичного ладу, «помилка-
ми» німецько-фашистської політики, яких можна було б уник-
нути в новій війні, і, отже, домогтися успіху там, де Гітлер
зазнав поразки.
Теза буржуазних істориків про те, що гітлерівці нібито
могли запобігти виникненню масового партизанського руху на
окупованих радянських територіях, зокрема на Україні, не від-
повідає історичній дійсності.
9$
Партизанська боротьба на загарбаній ворогом радянській
землі спалахнула з перших днів окупації, тобто до того як гіт-
лерівці встигли по-справжньому розгорнути здійснення своєї
терористичної політики. Більш того, з наведених у попередніх
розділах матеріалів видно, що в багатьох випадках радянські
люди приготувалися до цієї боротьби ще до приходу ворога.
Отже, пояснювати виникнення партизанського руху тільки полі-
тикою гітлерівців, значить свідомо перекручувати, фальсифіку-
вати історичні факти.
Цілком ясно, що фашистський терор ще більше посилював
ненависть радянського населення до завойовників і тим самим
посилював його боротьбу проти окупантів. Разом з тим першо-
рядне значення мали великі перемоги Червоної Армії на фронті,
кожна з яких, особливо Сталінградська викликала нову хвилю
піднесення партизанського руху і посилення загального опору
населення окупантам. Головну ж роль відіграли палкий пат-
ріотизм радянських людей і невтомна політична та організа-
ційна діяльність Комуністичної партії, що запалювала й орга-
нізовувала народ на боротьбу у ворожому тилу.
Звичайно, гітлерівці були єдиними справжніми винуватцями
виникнення партизанського руху, тому що вони напали на нашу
країну і змусили радянський народ піднятися на священну,
вітчизняну війну за волю і незалежність своєї батьківщини, на
захист соціалістичного ладу. Не було б війни, не було б і пар-
тизанського руху; радянському народові не довелося б громити
й знищувати ворога. Така ж доля спіткала б будь-якого напас-
ника, німецького чи іншого, якою б не була його політика.
Що ж до політики окупантів, то вона не могла бути іншою,
ніж була. Гітлерівці прийшли на радянську землю як загарб-
ники з заздалегідь розробленими планами знищення соціалі-
стичного ладу і перетворення нашої країни на свій резервуар
сировини і рабської робочої сили, з планами поступового оні-
мечення її шляхом методичного винищення місцевого населення.
Ці плани можна було здійснювати лише засобами найлютішого
терору, що вони й робили свідомо і неухильно, бо інакше війна
втрачала для них будь-який сенс. Тільки повне нерозуміння
цього буржуазними істориками могло породити їхні безглузді
докори на адресу Гітлера за те, що він не проводив іншої, більш
гнучкої окупаційної політики на тимчасово зайнятих радян-
ських територіях, зокрема на Україні.
Треба сказати, що ця проблема не давала спокою самому
Гітлеру задовго до його буржуазних «критиків». І якраз від-
мова Гітлера від спроб змінити окупаційну політику на Україні,
про причини якої — ми побачимо це далі — він говорив своїм
наближеним цілком одверто, ще раз показує безнадійність
мрій імперіалістів розколоти багатонаціональне радянське су-
спільство.
96
19 травня 1943 р. в ставці «фюрера» біля Вінниці відбулася
спеціальна нарада, присвячена проблемі німецької політики
щодо України. В нараді брали участь Гітлер, Борман, Розен-
берг і Кох.
Між Розенбергом і Кохом, цими двома високопоставленими
фашистськими катами, що лишили по собі кривавий слід на
Україні, безперервно точилася міжусобна боротьба. Україна
була найбільшою та найбагатшою частиною тимчасової здо-
бичі гітлерівців на сході. Розенберг і Кох боролися за владу
над цієй) здобиччю і за різні методи її використання. Хоч фор-
мально Розенберг був начальником Коха, перевага весь час
лишалася на боці останнього,’ бо його підтримували Герінг,
Гіммлер, Борман і сам Гітлер, і фактично Кох не залежав від
свого шефа.
Кох уособлював собою найбільш брутальну форму фашист-
ської диктатури. Своїм підлеглим він постійно підкреслював,
що доля українців — бути рабами німців, і тому всі ті, хто
становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупан-
тів на Україні, повинні знищуватися фізично. Головне місце
серед ворожих окупантам сил, на думку Гітлера й Коха, за-
ймала інтелігенція, отже вона перша підлягала винищенню.
Гітлерівський сатрап не робив секрету з своїх поглядів, та їх
і не можна було приховати, бо вони втілювалися в конкретні
дії окупаційної влади. Публічні висловлювання Коха про те,
що немає більше ніякої України, а є лише німецька колонія,
що батіг є найнеобхіднішим атрибутом її управління, про укра-
їнців як «недолюдей», швидко ставали відомі населенню поне-
воленої України. Кох рішуче відкидав ідею створення будь-
якого політичного органу навіть з найвідданніших окупантам
українських націоналістичних зрадників, бо це означало б ви-
знання їх хоч і не рівноправними, а все ж партнерами у по-
літиці.
Документи свідчать, що ставлення Розенберга до України
не відрізнялося від поглядів Коха по суті. «Якщо Розенберг
і заперечував іноді проти дій Коха,— говорив на Нюрнберзькому
процесі головний обвинувач від СРСР Р. О. Руденко,— то лише
тому, що боявся передчасного розголошення, боявся, що без-
прикладне знущання Коха над українським народом викличе
посилення руху Опору». Тому Розенберг вважав за необхідне
провадити окупаційну політику на Україні більш замаскова-
ними методами, не розкривати її справжніх цілей, щоб цим
полегшити їх досягнення. Поразки фашистської армії на фронті
змусили його також повернутися до старої своєї ідеї про вико-
ристання в тих же інтересах українських націоналістів.
Катастрофічне погіршення становища окупаційної влади на
Україні внаслідок розвитку партизанського руху спонукало
Розенберга протягом квітня 1943 р. двічі ставити перед Гітле-
7 1743
97
ром питання про увільнення Коха від обов’язків рейхскомісара.
«Фюрер» залишив ці прохання без відповіді, а під час зустрічі
з обома суперниками в усьому підтримав Коха.
Продовольство і робочу силу з України можна одержати
лише застосовуючи нещадне насильство і розстріли, підкреслив
він, схвалюючи терористичні дії Коха. Розкритикувавши полі-
тичні побудови Розенберга, Гітлер відкинув як абсолютно не-
реальні найголовніші його розрахунки на використання україн-
ського народу проти російського. «Українці і великороси,—
втовкмачував «фюрер» своєму головному спеціалістові з націо-
нального питання,— не протистоять один одному; якраз нав-
паки — Україна є колискою Росії, а українці завжди були най-
більшими прихильниками великоруської імперії». Якщо не зва-
жати на термінологію, то не можна не визнати, що в даному
випадку Гітлер правильно оцінив ситуацію.
До того ж він був переконаний, що українські націоналісти
не мають підтримки серед народу. Це переконання, що скла-
лося у «фюрера» вже у довоєнний час, ще більше посилилося
під враженням від найширшого розмаху народного партизан-
ського руху на Україні, спрямованого не лише проти німецько-
фашистських загарбників, а й проти націоналістів.
Лише «слабкі генерали», саркастично говорив Гітлер
19 травня, можуть сподіватися, що зміна політики поверне ста-
новище на Україні на користь німців. Проте до цієї теми йому
незабаром довелося повернутися знову, і саме тому, що посіяні
Розенбергом сподівання дали пишні сходи серед фашистського
генералітету.
1 липня в гітлерівській ставці відбулася нарада командува-
чів груп армій, найвищої ланки фашистського генералітету.
Обговорювався наступ на Курській дузі. Гітлерівські генерали
й фельдмаршали вже втратили ілюзії про близькість перемоги
над Радянським Союзом. Можливість перемоги навіть не обго-
ворювалася на нараді. Все це являло собою разючий контраст
з рішучими наступальними планами фашистського команду-
вання в попередні роки і було мовчазним визнанням того факту,
що виграти війну Німеччина не має сил. Перспектива можливої
поразки змушувала фашистських генералів щоразу повертатися
до думки про необхідність якимись політичними заходами зміц-
нити становище своєї послабленої армії і чіплятися навіть за
фантастичну ідею Розенберга використати Україну проти Росії.
Тим то Гітлер у своїй промові докладно спинився на про-
позиціях змінити політику щодо України, щоб показати цілко-
виту безпідставність надій на будь-який виграш для німців від
її зміни. «Не слід,— говорив він,— допускати виникнення та-
кого напрямку думок: «Може статися, що наші справи підуть
погано; тоді все, що нам треба буде зробити,— це створити
українську державу; тоді все буде гаразд; тоді ми одержимо
98
мільйон солдатів». Ми не одержимо абсолютно нічого, жодної
людини».
В цьому й полягала головна причина відмови фашистського
керівництва від спроби зміною політики на Україні зміцнити
своє загальне воєнно-політичне становище.
Це була вимушена відмова. З наведеного визнання Гітлера
видно, що на відміну від Коха він не відкидав як таку пропо-
зицію спертися на націоналістів на Україні. Використання міс-
цевих квіслінгів було азбукою гітлерівської політики в усіх
окупованих країнах капіталістичного заходу. Там воно прино-
сило реальні політичні вигоди окупантам. На Україні становище
було іншим. Буржуазний націоналізм не мав соціальної бази на
тій українській території, що входила до рейхскомісаріату та
перебувала під управлінням військових властей. Виняток стано-
вили лише незначні райони на заході, де соціалістичні перетво-
рення протягом 1939—1941 рр. не були завершені (і якраз у За-
хідній Україні, як ми побачимо далі, гітлерівці зробили спробу
спертися на націоналістів), та це не змінювало загального
становища на Україні. Тому опора на націоналістичних зрадни-
ків, які залюбки погоджувалися служити окупантам, не могла
принести останнім політичного виграшу, тобто привернути бага-
томільйонне населення України на бік фашистської Німеч-
чини.
Окупаційний режим на Україні тримався на брутальному
воєнному насильстві засобами необмеженого терору. Прого-
лошення будь-якого маріонеткового уряду неминуче призвело б
до послаблення такого режиму. Це сприяло б ще більшому
піднесенню народного опору окупантам, посиленню партизан-
ської боротьби проти загарбників. Це був би політичний і во-
єнний програш для окупантів. Політичний баланс цих розра-
хунків був негативний для Німеччини. Саме ці міркування й зму-
сили фашистське керівництво врешті остаточно відмовитися від
пропозиції Розенберга та його військових однодумців.
Хитання всередині фашистської правлячої верхівки відносно
політики щодо України були симптомом гострої політичної кризи
окупаційного режиму. Вони не призвели до будь-яких змін самої
політики. Однак це не було результатом недостатньої гнуч-
кості гітлерівського керівництва, а наслідком всенародної
боротьби проти фашистських загарбників на Україні та непоруш-
ності братніх зв’язків радянських народів, наслідком об’єктив-
нйх умов, що панували на Україні проти волі окупантів і при-
рекали на провал будь-який, навіть найоблудніший їхній полі-
тичний маневр.
Окупувавши Україну, фашистська Німеччина не могла ви-
користати її до кінця в своїх інтересах. Партизанська війна,
активний і пасивний опір населення загарбникам стали голов-
ним фактором, що визначав загальне політичне становище на
7*
99
Україні. Окупантам не вдалося перетворити український народ
на слухняного раба, зробити його знаряддям своєї політики.
Це був політичний крах окупаційного режиму.
Провал окупаційної політики на Україні мав далекосяжні
наслідки для фашистської Німеччини. Головним його результа-
том було дальше послаблення німецької воєнної машини. Він
серйозно сприяв загостренню загальної воєнно-політичної кризи,
що охопила гітлерівську Німеччину після поразок її йрмії на
Східному фронті взимку 1942/43 рр.
Показником цього, зокрема, був той факт, що, втративши
надію уникнути катастрофи, численні німецькі офіцери, які
в грудні 1942 р, вимагали зміни окупаційної політики на тери-
торії СРСР, увійшли в змову проти Гітлера. Серед них був
і полковник фон Штауффенберг, який 20 липня 1944 р. вчинив
замах на Гітлера (86, 86—87; 84, 323; 13, 153, 161; 87, 229;
8, 313; 88, 311).
КІНЕЦЬ «ГЕНЕРАЛЬНОГО ПЛАНУ ОСТ»
Перелом в ході Вітчизняної війни поховав усі ті
довготривалі плани, з якими німецько-фашистські загарбники
прийшли на Україну.
В основі цих планів, як ми бачили, лежав намір перетворити
Україну на постійний сировинний додаток «рейху» і «життєвий
простір» для «раси панів» шляхом повного її онімечення протя-
гом кількох десятиліть. Рішучий перелом в ході війни на ко-
ристь Радянського Союзу відразу показав ілюзорність і абсурд-
ність цих розрахунків.
Першою жертвою несподіваного для гітлерівців повороту
подій виявився «генеральний план Ост». У січні 1943 р. оста-
точний його варіант був готовий. 12 січня Гіммлер у листі до
Мейєр-Хетлінга писав, що має намір подати його на затвер-
дження «фюрерові». Проте наступного дня, не побачивши ре-
зультату зусиль гіммлерівських планувальників, Гітлер загаль-
ною директивою заборонив усі роботи над будь-якими планами,
що не мали стосунку до безпосередніх інтересів війни. Фаши-
стам було вже не до жиру. Про «генеральний план Ост» вони
більше не згадували.
ПРОВАЛ ЕКОНОМІЧНИХ ПЛАНІВ
ОКУПАНТІВ
Подібна доля спіткала й фашистські розрахунки
на перетворення України в невичерпне джерело продовольства
і промислової сировини.
100
Нагадаємо, що гітлерівці розраховували щороку одержу-
вати з України 7—10, навіть 12 мільйонів тонн зерна, крім ін-
ших продуктів. Всього ж, з усієї окупованої радянської тери-
торії до 1 квітня 1944 р. їм вдалося одержати, за німецькими
даними, 9 152 тис. тонн зерна (з них — 4 136 тис. тонн фураж-
ного). Близько 80% загальної кількості було награбовано на
Україні. Хоч ці дані є далеко не повними, бо не охоплюють
нецентралізованого грабування, вони все ж показують, що
фактична здобич окупантів була набагато менша, ніж ті розра-
ховували *.'
Головну роль в цьому відіграло зменшення посівних площ
і врожайності ** внаслідок недостатку тягла і повсюдного са-
ботування, що його окупанти не змогли перебороти навіть лю-
тим терором. Особливо сприяло зривові гітлерівських заготі-
вель піднесення партизанського руху на Україні. Фашистські
«ла-фюрери» не наважувалися й сунутися в райони дій парти-
занських загонів. Сільськогосподарська площа, підвладна оку-
пантам, дедалі зменшувалася. Дійшло до того, що влітку 1943 р.,
ще до початку наступу радянських військ, берлінська преса
стала писати про «внутрішню кризу» сільського господарства
на Україні. Наступ Червоної Армії, що незабаром розгорнувся,
остаточно перекреслив ворожі плани тривалої експлуатації
сільськогосподарських багатств України, яку гітлерівці споді-
валися зробити своїм головним постачальником продоволь-
ства.
Цілковитого краху зазнали й сподівання німецьких фашистів
забезпечити свою воєнну машину мінеральними, насамперед,
нафтовими ресурсами Радянського Союзу. Захопивши на ко-
роткий час родовища Північного Кавказу, гітлерівці так швид-
ко втратили ці райони, що взагалі не встигли скористатися ними.
Західноукраїнські ж нафтові родовища були зовсім недостатні
для задоволення потреб фашистської Німеччини, та й вони
частково були виведені з ладу партизанами.
Не набагато більшими були й «успіхи» окупантів у промис-
ловості. Спершу, впевнені в достатності власних промислових
ресурсів Німеччини для переможного завершення війни, вони
не мали наміру відновлювати промисловість України, розрахо-
вуючи перетворити її на чисто сировинний додаток «рейху». Про-
мислові підприємства на окупованій території використовува-
лися переважно для ремонту бойової техніки, засобів транспор-
* Крім зазначеної кількості зерна, за тими ж даними, гітлерівці награ-
бували 564 тис. тонн м’яса, 401 тис. тонн цукру, 972 тис. тонн олії, 207 тис.
тонн масла, 1078 тис. яєць, 3282 тис. тонн картоплі. Переважна частина цього
продовольства була награбована на Україні.
**' У 1942 р., наприклад, середній урожай зернових на Україні, за ні-
мецькими даними, становив лише 6,8 ц з гектара. З них 5,2 ц забирали
окупанти.
101
ту і т. п. Проте вже в другій половині 1942 р. становище
змінилося. 27 серпня 1942 р. Гітлер підкреслив важливість
використання індустріального Донбасу для виробництва воєн-
ної продукції, щоб «полегшити навантаження на вітчизняне
[німецьке] виробництво». Після того окупанти розвинули гаряч-
кові зусилля, щоб ввести до ладу найважливіші металургійні
підприємства Донбасу та Придніпров’я. За наказом Гітлера, їх
загальна продукція в 1943 р. мала становити 1 млн. тонн
і в 1944 р.— 2 млн. тонн. Однак і ці розрахунки лишилися на
папері. Максимальне місячне виробництво сталі, що його гіт-
лерівцям вдалося налагодити на Україні, не перевищувало 3—
6 тис. тонн. Це відповідало річному рівневі в 35—70 тис. тонн.
Щоб оцінити мізерність цієї цифри, досить нагадати, що напе-
редодні війни Україна виробляла понад 9 млн. тонн сталі на
рік. Головну роль у зриві гітлерівських планів використати
українську сталь відіграла, звичайно, не недостатня кваліфі-
кованість німецьких інженерів, а героїчний опір робітни-
ків, радянських людей, які всіма засобами гальмували відбу-
дову підприємств, псували і виводили з ладу устаткування,
їцо його окупанти часто змушені були привозити з самої Ні-
меччини.
Протягом усього періоду окупації гітлерівці намагалися
хоча б задовольнити свої паливні потреби на сході донецьким
вугіллям. За допомогою найлютішого терору їм вдалося при-
мусити працювати на шахтах деяку кількість кадрових шахта-
рів, що не встигли евакуюватися, та десятки тисяч військовопо-
лонених. І все ж на початку 1943 р. місячний видобуток вугілля
в Донбасі становив лише 250 тис. тонн. Найвищого рівня, перед
тим як їх було вигнано з Донбасу, окупантам вдалося досягти
в червні 1943 р., коли було видобуто 400 тис. тонн. Це відпо-
відало річному рівневі в 3—4,8 млн. тонн проти 95 млн. тонн
напередодні війни. Для забезпечення свого залізничного транс-
порту та інших потреб на Україні гітлерівці весь час довозили
вугілля з Верхньої Сілезії.
Загарбавши значну радянську територію, фашисти не лише
розраховували перетворити її на невичерпне джерело ресурсів
для німецької воєнної економіки, а й перекласти на поневолене
населення переважну частину своїх військових витрат. Найго-
ловніше місце в цих розрахунках посідала Україна з її вели-
чезними ресурсами мінеральної сировини та продовольства.
Якщо війна коштуватиме мільярди, говорив Гітлер своїм на-
ближеним, то одні лише мінеральні багатства Сходу покриють
значну частину цих витрат, і самі окуповані на Сході території
фінансуватимуть німецьку воєнну економіку.
Плани ці виявилися розрахунками без хазяїна. Загальна
вартість всього довезеного Німеччиною зі Сходу, за підрахун-
ками фашистських економістів у жовтні 1944 р., була в сім
102
разів меншою, ніж вона одержала від переможеної Франції *.
Доля України була ще меншою. Щоб оцінити цю різницю,
треба пам’ятати, що перед війною Франція, головний європей-
ський продуцент залізної руди, добувала її і витоплювала ча-
вуну вдвоє менше, ніж Україна, не кажучи вже про продоволь-
ство, вугілля та інші ресурси. Секрет цього приголомшливого
для гітлерівців співвідношення полягав у тому, що якщо фран-
цузьку економіку вони змогли примусити працювати на себе
з повним напруженням, то на радянській землі ці їхні зусилля
провалилися.
Таким чином, захопивши на Україні величезні природні ба-
гатства, окупанти не могли використати їх відповідно до своїх
планів і потреб внаслідок опору місцевого населення. Незва-
жаючи на нечуваний терор загарбників, український народ не
дозволив ворогові скористатися його багатствами такою мірою,
яка хоч би наближено відповідала гітлерівським розрахункам.
Це означало економічний крах німецько-фашистського окупа-
ційного режиму на Україні.
! * * *
Те, що гітлерівці не встигли або не змогли погра-
бувати на Україні раніше, вони прагнули вивезти або зруйну-
вати і знищити при відступі, і саме ці злочинні дії німецько-
фашистських вандалів завдали найбільшої шкоди українській
економіці.
З вересня 1943 р., коли радянські війська розгорнули опера-
ції по визволенню Донбаса, Гіммлер повідомив начальника СС
в Києві Пруцмана: «Генерал піхоти Штапф ** одержав спе-
ціальні накази щодо Донецького басейну. Ви повинні співпра-
цювати всіма засобами... Жодна людина, голова худоби або
центнер зерна, ні один залізничний вагон не повинні лишитися.
Жодного неповаленого будинку, жодної незруйнованої шахти,
до якої можна було б приступитися протягом наступних років,
жодного неотруєного джерела... Ворог мусить знайти країну
Повністю спаленою і зруйнованою».
7 вересня Герінг від імені Гітлера підписав секретний декрет
про те, що території, які можуть потрапити до рук радянських
військ, повинні бути перетворені на суцільну зону пустелі. Все,
Що не могло бути вивезене, мало знищуватися. «Населення...,—
говорилося в декреті,— повинно бути вигнане на захід».
* Ці дані не охоплюють того, що поглинули самі фашистські армії як
у Франції, так і на радянській території, проте вони ясно показують прірву,
Що виникла між гітлерівськими сподіваннями у зв’язку з війною проти СРСР
і реальною дійсністю.
- ** Начальник «Економічного штабу Ост».
103
Спеціальні команди фашистських убивців і паліїв виганяли
мирних радянських людей на шляхи, що вели на захід, спа-
лювали села і міста, руйнували мости, залізничні станції, фаб-
рики, заводи, шахти, електростанції, отруювали криниці, за-
кладали міни, грабували і вивозили все, що могли. Змушена
відступати, фашистська армія до останнього моменту люто мор-
дувала Україну, лишаючи по собі гекатомби трупів її мирних
людей, руїни і попелища. Навіть шалена вакханалія грабувань
1941 р. була ніщо проти того, що чинили німецько-фашистські
мародери при відступі. Коли вже нічого було забирати у насе-
лення, вони розбивали власні склади награбованого. «Поведін-
ка німецьких військ була жахливою,— скаржився один фашист-
ський чиновник' у своєму донесенні житомирському «генераль-
ному комісарові» в грудні 1943 р.—... Вони порозбивали склади,
коли фронт був ще дуже далеко... Просто неможливо перелі-
чити все, що було забрано».
Від гітлерівців намагалися не відставати їхні союзники.
Лише протягом листопада — грудня 1943 р. румунські оку-
панти вивезли з «Трансністрії» 1212 вагонів награбованого зер-
на, 1086 вагонів худоби і птиці, 136 вагонів олійного насіння
та 6038 вагонів іншого майна. Масштаби німецьких грабувань
на Україні взагалі не вкладаються в будь-які рамки (83, 324,
329, 356, 357; 13, 359, 360, 378, 379; ЗО, 625, 665; 89, 227; 21,
306, 308; 24, 222).
ПОЧАТОК ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ПЕРЕОРІЄНТАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО
НАЦІОНАЛІЗМУ
Ще одним симптомом загальної кризи німецької
політики щодо України та окупаційного режиму був початок
зовнішньополітичної переорієнтації українського буржуазного
націоналізму.
Показником її були рішення бандерівського так званого
«надзвичайного великого збору партизанських сил ОУН», що
відбувся 21—25 серпня 1943 р.
Головним завданням ОУН «збір» проголосив боротьбу проти
«московського імперіалізму», тобто проти Радянської влади на
Україні. Для буржуазного націоналізму це було цілком при-
родно, і якби рішення «збору» цим обмежувалися, про них мож-
на було б і не згадувати. Та поряд з тим в них аналізувалася
зовнішньополітична ситуація, і ця частина рішень бандерівського
«збору» становить значний інтерес.
Вихідним пунктом аналізу була констатація неминучості по-
разки фашистської Німеччини і суперечності інтересів голов-
них держав у таборі переможців, а також розрахунок на зне-
104
силення Радянського Союзу у війні. Поразка, що наближалася,
усувала можливість тривалого німецького контролю над Украї-
ною і в недалекому майбутньому повинна була звести нанівець
політичний вплив Німеччини у Східній Європі. Сполучені Штати
і Англія, вказувалося в рішеннях «збору», хочуть затягнути
війну між Німеччиною та Радянським Союзом, щоб домогтися
їх максимального взаємного послаблення і стати панівною си-
лою на європейському континенті.
«....Не в інтересах аліянтів буде,— говорилося в рішеннях
«збору»,— щоб більшовики оволоділи Європою, тому вони праг-
нуть в сучасній війні до послаблення і в подальшому до роз-
грому росіян». Оунівські лідери були переконані, що такі роз-
рахунки виправдаються. У своїй антирадянській політиці реак-
ційні кола США і Англії шукатимуть союзників у Східній Єв-
ропі і тому підтримуватимуть українських націоналістів. Це
дозволить останнім, нарешті, запанувати над Україною. Необ-
хідна передумова реалізації такої можливості — розбудова
власних великих військових сил ОУН, що нададуть їй відповід-
ної політичної ваги.
Були серед націоналістів і маячні сподівання на віднов-
лення ЗУНР. Вони народилися в США. Ще в січні 1943 р.
газета американо-українських однодумців Бандери «Свобода»
надрукувала дві статті «професора» М. Чубатого, в яких ви-
кладався проект створення «незалежної західноукраїнської
держави». Керівникам українських націоналістів у Сполучених
Штатах було відоме прагнення американського уряду домог-
тися відторгнення західноукраїнських земель від УРСР. Не
знаючи справжніх намірів США щодо цих територій, вони вже
виношували плани про встановлення над ними своєї влади під
егідою американо-англійського імперіалізму.
Як і вся міжнародна реакція, складова її частина — укра-
їнські буржуазні націоналісти не розуміли джерел могутності
Радянського Союзу і нездатні були правильно її оцінити. Вони
не бачили, що Радянський Союз не слабнув, а посилювався
в ході війни і був спроможний сам остаточно розгромити фа-
шистську Німеччину і визволити від гітлерівського понево-
лення всю Європу — Східну і Західну. Поклавши в основу
своїх політичних побудов хибний розрахунок, націоналістичні
«теоретики» неминуче прийшли до висновку, що не мав нічого
спільного з дійсністю і реальною історичною перспективою. На
цих фантастичних планах політичних авантюристів не варто
було б навіть спинятися, якби саме вони не являли собою
важливу віху в розвитку українського буржуазного націона-
лізму — поворот від служби Німеччині до США і Англії, насам-
перед до американського імперіалізму.
Головною політичною рисою українського буржуазного на-
ціоналізму завжди була опора на чужоземні імперіалістичні
105
сили. Українські буржуазні націоналісти постійно шукали під-
тримки за кордоном, в правлячих колах тих капіталістичних
держав, що прагнули загарбати багатства України. Колись це
була Австро-Угорщина; потім її місце зайняла Німеччина,
спершу кайзерівська, згодом — гітлерівська. Незважаючи на
жорстоке розчарування, яке спіткало їх після початку радян-
сько-німецької війни, коли виявилося, що німці не збираються
виконувати свої обіцянки і ділити з ними владу над Україною;
незважаючи на ці гострі суперечності, націоналісти готові були
служити німцям, сподіваючись, що, зрештою, не зумівши зламати
опір українського народу, ті змушені будуть звернутися до них
за допомогою. Іншого шляху до своєї участі у владі, яка б
вона не була обмежена, навіть ілюзорна, українські націона-
лісти не бачили, чекаючи швидкої перемоги Німеччини у війні.
Корінний перелом в ході воєнних дій на користь Радян-
ського Союзу різко змінив ситуацію. Відповідно впала питома
вага Німеччини у політичних розрахунках націоналістів на
майбутнє. Вважаючи німецько-фашистську карту битою, керів-
ництво українського антинародного націоналізму почало шу-
кати собі інших хазяїв, хоч і не припиняло колабораціонізму
з Німеччиною. Тепер воно звертало свої погляди до правлячих
кіл США і Англії, які внаслідок вже очевидної приреченості
гітлеризму ставали провідною силою світової імперіалістичної
реакції.
Центральне місце у розрахунках оунівців посідали надії на
просування американо-англійських військ через Балкани у Схід-
ну Європу. В листопаді 1943 р. вони відправили делегацію до
Будапешта. Відбулися переговори з начальником угорського
генерального штабу генералом Шомбателі. Представники бан-
дерівської так званої української повстанської армії (УПА)
переконували угорське командування в необхідності оборони
лінії Карпат незалежно від операцій німців, щоб втримати до-
лину Дунаю до приходу військ західних держав, який вважався
безсумнівним. Аналогічні переговори провадилися з румунами
і представниками польського емігрантського уряду та його під-
пільних загонів у Польщі. «Всі ці акції,— писав після війни
один з націоналістичних авторів,— велися в 1943 році на те,
щоб створити незалежний від Німеччини фронт проти росій-
ського більшовизму; в основі цього фронту лежала концепція
оборони дунайського басейну на лінії Карпат».
З польським реакційним підпіллям було укладено «угоду
про ненапад». Угорське і румунське командування дали згоду
постачати оунівців зброєю і надати їм свободу дій на контро-
льованих Угорщиною та Румунією українських територіях. Так
східноєвропейська реакція прагнула включитися в загальне
русло антирадянської політики західного імперіалізму, що сил-
кувався зірвати визвольний похід Червоної Армії.
106
* *
Незважаючи на зародження нової зовнішньополі-
тичної орієнтації, націоналістичні зрадники українського на-
роду продовжували служити фашистській Німеччині. Найбільш
одверто їхній колабораціонізм виявився у створенні дивізії СС
^Галичина».
Галичина (західноукраїнські землі) була основною і по суті
єдиною б'азою націоналістів на Україні. Між становищем націо-
налістів у Галичині та на інших українських землях під ні-
мецькою окупацією існувала велика різниця. Залишків експлуа-
таторських класів — природних носіїв буржуазно-націоналістич-
ної ідеології — в Галичині було найбільше. Відмінною була
« офіційна політика фашистських властей «дистрикту Галичи-
на» щодо українського націоналізму від політики рейхскоміса-
рїату «Україна».
В царстві Коха націоналістів офіційно взагалі не визнавали
і як таких переслідували. Співробітництво націоналістичних
банд з окупантами проти партизанів та інших радянських пат-
ріотів у західних районах рейхскомісаріату «Україна» здійсню-
валося через гестапо та органи військового командування. Вони
аід Коха не залежали і в даному випадку діяли всупереч офі-
ційній лінії, виходячи виключно з інтересів боротьби проти
партизанського руху і мало турбуючись про відповідність своїх
дій високій політиці. Кох, який категорично відмовлявся визна-
вати націоналістів політичними партнерами, зрозуміло, знав
про це співробітництво, але змушений був терпіти його з тих же
причин. Жодної легальної організації на території рейхскомі-
саріату «Україна» націоналісти не мали.
Іншим було становище в «дистрикті Галичина», включеному
до складу «генерал-губернаторства». Переважну частину насе-
лення «генерал-губернаторства», утвореного гітлерівцями
з Польщі, складали поляки. За цих умов, вірні своєму прин-
ципові нацьковування одних поневолених націй на інші, гітле-
рівці надавали великого значення використанню українського
буржуазного націоналізму для розпалювання ворожнечі між
польським та українським народами.
Цим і пояснюється привілейоване становище українських на-
ціоналістів у Західній Україні в той час, коли в інших її части-
нах фашистські власті тримали їх на положенні політичних
паріїв, незважаючи на всі їхні зусилля вислужитися перед оку-
пантами. Якщо на Волині, що належала до «рейхскомісаріату»,
оунівці змушені були гратися в опозицію до німців (до речі,
саме це дозволило їм оманою затягнути в свої сіті немало чес-
них, але політично недосвідчених людей, які хотіли боротися
проти окупантів), то в «дистрикті» вони діяли цілком відкрито
і легально.
107
За дозволом генерал-губернатора Г. Франка оунівці, як вка-
зувалося вище, організували «Український центральний комі-
тет» у Кракові. Після утворення «дистрикту Галичина» у Льво-
ві було відкрито легальний осередок цієї націоналістичної
організації. Створені комітетом банди одержали від німців
зброю і тероризували польське населення, намагаючись приду-
шити його опір фашистським поневолювачам. Як визнав у Нюрн-
бергу Франк, він діяв у постійному особистому контакті з Ку-
бійовичем — головою краківського комітету.
Кубійович, давній і довірений агент гітлерівців, мав також
найтісніші стосунки з фашистським губернатором «дистрикту
Галичина» бригаденфюрером СС О. Вехтером. Наслідком цієї
дружби ката і зрадника була пропозиція Кубійовича про ство-
рення націоналістичного військового формування в складі військ
СС. Пропозиція була передана на розгляд Гіммлерові.
Серед військ СС, що особливо відзначалися своїм звірячим
поводженням щодо мирного населення, вже було кілька «на-
ціональних» з’єднань, сформованих з фашистів і кримінальних
елементів західноєвропейських країн. Беручи на службу до СС
цих продажних ландскнехтів, гітлерівці тим самим намагалися
хоч трохи послабити гостру кризу своїх людських ресурсів
у війні з Радянським Союзом. Тому в березні 1943 р. пропози-
ція Кубійовича — Вехтера була схвалена Гіммлером.
Відразу після того військова секція комітету Кубійовича, яка
доти займалася формуванням націоналістичних антипартизан-,
ських банд в Галичині і для Волині (ядро націоналістичних банд
в «рейхскомісаріаті» складали оунівці з «дистрикту»), розгор-
нула агітацію за вступ українців до гітлерівського війська. Агі-
тація не мала успіху. Тоді націоналісти разом з німцями вда-
лися до іншого методу, пропонуючи йти до дивізії тим, кому
загрожував концтабір за ухилення від праці в Німеччині. В ін-
струкції для вербувальних комісій, виданій 28 квітня 1943 р.,
говорилося: «Ті, котрі ухилялися від роботи, можуть бути при-
йнятими. Пан губернатор зарядив, що наложена їм кара буде
поминеною, якщо вони зголосяться на протязі трьох днів до СС
стрілецької дивізії».
Так оунівським запроданцям вдалося нашкребти необхідний
контингент із заляканих і отруєних націоналістичною пропаган-
дою молодих західноукраїнських селян і городян. Сформована
з них військова частина стала 14-ю піхотною дивізією СС
«Галичина». Оунівці хотіли дати їй назву «Україна», але німці
не дозволили цього, уникаючи навіть символічних авансів на
націоналістичну автономію.
Командував дивізією німецький генерал. Частину її офіцер-
ського складу утворили оунівці з «Нахтігаля» й «Роланда»,
спеціально для цього привезені з Заксенхаузена. Переважну їх
більшість становили бандерівці. Взагалі, створення дивізії СС
108
«Галичина» було насамперед справою бандерівців, як і комі-
тет Кубійовича насправді був їхньою організацією. Ці обста-
вини старанно маскувалися бандерівцями, які ще й досі сил-
куються видати весь свій провід за «чистих патріотів» і ховаю-
ться за спиною нібито позапартійного Кубійовича та подібних
до нього. «За спинами Кубійовичів,— писав у 1960 р. один
з колишніх бандерівців про самого Бандеру, про Стецька, Ле-
бедя та інших діячів проводу,— вони ^ули справжніми органі-
заторами'дивізії СС «Галичина», пославши туди своїх підгай-
них і есбістів, щоб кров’ю одурених і стероризованих україн-
ських хлопців рятувати бандита Гітлера, коли проти нього ста-
ли вже бунтуватися його власні генерали».
Створюючи для служби гітлерівцям дивізію СС «Галичина»,
націоналістичні верховоди ставили перед собою подвійну мету.
По-перше, вони розраховували, що це зміцнить їхню позицію
в стосунках з самими гітлерівцями. По-друге,— і цей другий
розрахунок відігравав дедалі більшу роль,— вони сподівалися,
що, маючи дивізію регулярного війська, зможуть серйозно по-
силити банди УПА навченими і підготовленими кадрами, зміц-
нити їхнє становище в радянському тилу на території Західної
України, а завдяки цьому — легше дійти до згоди з західними
державами і домогтися їхньої активної підтримки в наступний
період (25, 157, 170, 171, 177; 90, 198; 91, 41; 92, 62; 93; 94,
108: 13, 597. 598; 95, 96}.
VIII________________________________
ПОСИЛЕННЯ АНТИРАДЯНСЬКИХ
ТЕНДЕНЦІЙ У ПОЛІТИЦІ ЗАХІДНИХ
ДЕРЖАВ
АНТИРАДЯНСЬКИЙ ПОВОРОТ У ПОЛІТИЦІ
США І АНГЛІЇ
Фашистська Німеччина виступала ударним за-
гоном світового імперіалізму в його боротьбі
проти соціалістичної держави, і поразка ні-
мецько-фашистських військ під Сталінградом була нищівним
ударом по всьому світовому імперіалізму, в тому числі й по
реакційних імперіалістичних силах всередині антигітлерівської
коаліції, по експансіоністських планах американо-англійського
блоку в другій світовій війні.
Тому корінний перелом у Вітчизняній війні на користь Ра-
дянського Союзу негайно викликав крутий поворот у політиці
щодо СРСР з боку американо-англійського блоку, провідна роль
в якому належала імперіалізмові США.
До перелому в ході Вітчизняної війни американські керів-
ники були переконані в тому, що Німеччина значно сильніша
за Радянський Союз, і вбачали в ній головну перешкоду на
шляху США до світового панування. Тоді вони вважали, що
СРСР не витримає однобою з гітлерівською Німеччиною та її
союзниками і зазнає поразки. Розмір цієї поразки уявлявся по-
різному. В документах американських вищих штабів фігуру-
вали як передбачення «повного розвалу» Радянського Союзу,
так і припущення, що він може зберегтися як держава на своїй
східній території, оскільки план «Барбаросса» не передбачав
наступу вглиб за лінію Волги. Одне не викликало у них сум-
ніву: Німеччина захопить головну частину європейської тери-
торії Радянського Союзу, і він втратить своє значення як воєнна
сила.
Виходячи з цієї оцінки сил сторін в радянсько-німецькій
війні, американські керівники будували свою політику щодо
СРСР і всю свою зовнішньополітичну стратегію, спрямовану на
завоювання світової гегемонії.
Життєво зацікавлені у послабленні Німеччини, з якою вони
мали самі схрестити зброю, американські керівники після по-
чатку Вітчизняної війни вирішили підтримати Радянський Союз,
щоб цим сприяти підриву могутності вермахту. Спершу вони
110
готували масоване вторгнення в Європу в 1943 р. в умовах очі-
куваного ними різкого виснаження сил обох противників на ра-
дянсько-німецькому фронті. Вторгнення мало набути значення
«першого» фронту, вирішального удару по Німеччині, який за-
вершив би війну в Європі на користь США і приніс би їм геге-
монію в Європі як передумову світової гегемонії. Розгром ні-
мецького імперіалізму був необхідною умовою успіху всього-
задуму. Будь-який мир з непереможеною Німеччиною вважався
неприйнятним і цілком виключався.
Значний успіх гітлерівського наступу на Східному фронті
влітку і восени 1942 р. змусив американських керівників чекати
не послаблення, а посилення Німеччини. Вважаючи неминучою
поразку Радянського Союзу в 1943 р. і вивільнення німецької
воєнної машини для боротьби на заході, американські керів-
ники восени 1942 р. взяли курс на стратегічну оборону в Європі,
готуючись до тривалої війни з Німеччиною. Незважаючи на
вкрай невигідне становище, в якому мали опинитися західні
держави після гітлерівського тріумфу на сході, американські
керівники не втрачали надій на перемогу, покладаючись на ве-
личезну промислову перевагу США.
Перелом у Великій Вітчизняній війні на користь Радян-
ського Союзу був цілковитою несподіванкою для американ-
ських імперіалістів. Він зламав усі їхні попередні розрахунки.
Можна сказати без перебільшення, що для планів встановлення
світового панування США в результаті війни це була ката-
строфа, рівнозначна катастрофі німецько-фашистських військ
під Сталінградом.
«Війна,— писала «Нью-Йорк геральд-трібюн» в той час, коли
під Сталінградом Червона Армія знищувала цвіт гітлерівського
вермахту і вела наступ на широкому фронті,— вступила в аб-
солютно нову фазу, наслідки якої занадто важливі, щоб не
оцінити їх уже тепер... Центральним моментом у новій фазі
війни є виступ Росії в ролі могутньої воєнної сили».
Радянський Союз виступив як могутня воєнна сила з самого
початку Вітчизняної війни. Він довів це своїм опором гітлерів-
ській агресії, під ударами якої не змогла встояти жодна капіта-
лістична держава Європи. Але засліплені ненавистю до соціа-
лістичної держави та не розуміючи джерел її могутності, амери-
канські імперіалісти не розгледіли цієї сили, і тому закономір-
ний перелом в ході радянсько-німецької війни перекинув всі
їхні розрахунки і плани.
Перехід ініціативи на радянсько-німецькому фронті до Чер-
воної Армії виявив корінну ваду воєнно-політичної стратегії
американського імперіалізму в першому періоді Вітчизняної
війни — колосальну недооцінку сил Радянського Союзу.
Впевнившись у неминучості перемоги Радянського Союзу над
гітлерівською Німеччиною, американські імперіалісти стали
111
вважати СРСР, а не Німеччину, головною перешкодою на шляху
до світового панування. Тому, прагнучи захопити контроль над
післявоєнною Європою, вони після перелому в ході Вітчизняної
війни поставили перед собою завдання будь-що обмежити, зір-
вати остаточну перемогу Радянського Союзу над фашистською
Німеччиною. Вони прагнули не допустити повного розгрому
німецького імперіалізму у війні з Радянським Союзом, щоб ви-
користати його проти СРСР у майбутньому, а також не допу-
стити виходу Червоної Армії в Європу і цим зберегти в ній
капіталістичний лад.
Шлях до здійснення цих планів американські і англійські
реакціонери бачили у сепаратному мирі з Німеччиною, укладе-
ному в момент, коли виникне безпосередня загроза її розгрому.
Цей антирадянський сепаратний мир мав бути скоординований
з вторгненням американо-англійських військ в Європу — для
окупації Європи до того як в неї вступлять радянські війська
і для виведення німецького імперіалізму з-під могутніх ударів
збройних сил соціалістичної держави. Таким чином, якщо до
Сталінграда вторгнення фігурувало в американських і англій-
ських планах як засіб розгрому німецького імперіалізму, то
після Сталінградської битви воно стало засобом врятування
його від загибелі, засобом обмеження наслідків перемоги Ра-
дянського Союзу.
Воєнна сторона цих планів була обговорена і схвалена на
американо-англійських конференціях в Касабланці (січень
1943 р.), Вашінгтоні (травень 1943) та в Квебеку (серпень
1943 р.).
Конференція в Касабланці, за американською пропозицією,
ухвалила перенести масоване вторгнення в Західну Європу на
1944 р. Найважливішим рішенням конференції, викладеним
у спільній американо-англійській директиві «Ведення війни
в 1943 р.», була постанова про «концентрацію найбільших сил
у постійній готовності знову вступити на континент».
Суть цієї постанови полягала в тому, щоб сконцентрувати на
Британських островах максимальні сили, які можна було б не-
гайно кинути в Європу, коли виникне безпосередня загроза
поразки Німеччини під ударами Радянського Союзу. Америка-
но-англійська армія вторгнення мала очікувати настання цього
моменту, утримуючись від висадки в Західній Європі, яка б
могла відтягнути з радянсько-німецького фронту хоча б частину
гітлерівських військ. Було розроблено три варіанти плану тер-
мінового вторгнення. Головний з них — план «Ренкін С» — пе-
редбачав негайне вторгнення американо-англійських військ в
Європу через Францію в разі несподіваного краху Німеччини
під ударами Радянської Армії.
Це були імперіалістичні плани захоплення і окупації євро-
пейських країн, насамперед Франції та Німеччини, з метою не
112
допустити їх визволення Червоною Армією та придушити рево-
люційно-демократичний рух європейських народів.
Перемога Червоної Армії в Курській битві та на Україні,
«форсування Дніпра і падіння Києва», говорилося в одному
документі американо-англійського штабу підготовки вторгнення
за жовтень 1943 р.% настільки підірвали бойовий дух німецької
армії, що становище в Німеччині стало подібне до «останніх
місяців 1918 р.». Чекаючи несподіваного краху Німеччини
внаслідок безперервних поразок її армії на Східному фронті,
військове керівництво США і Англії вважало найбільш імовір-
ним виникнення ситуації, передбаченої планом «Ренкін С». Як
свідчить американський генерал О. Бредлі, саме цей варіант
термінового вторгнення і окупації Європи військами західних
держав стояв на першому місці серед всіх інших їхніх планів
вже з початку 1943 р. «Щоб запобігти хаосу на континенті,—
пише Бредлі,— ми повинні були кинути всі наявні сили в Єв-
ропу, негайно форсувати Ла-Манш, вторгнутися в Німеччину,
роззброїти її війська і захопити контроль над країною у свої
руки».
. Найважливішою складовою частиною всіх цих задумів були
плани укладення антирадянського сепаратного миру між захід-
ними державами та фашистською Німеччиною і її сателітами.
Опубліковані за кордоном матеріали свідчать про те, що вже
в травні 1943 р. Сполучені Штати і Англія підписали таємні
попередні угоди про мир з Болгарією та Румунією, а згодом —
з Угорщиною. Ці сепаратні угоди передбачали своєчасне виве-
дення з війни гітлерівських васалів, щоб не допустити на їхню
територію радянські війська і таким чином зберегти всередині
цих країн антинародні буржуазні режими.
Угоди укладалися через розвідувальні органи західних дер-
жав, насамперед Сполучених Штатів. Найбільші ж свої зусилля
після перелому в ході Вітчизняної війни американська розвідка
спрямувала на організацію антирадянського сепаратного миру
з фашистською Німеччиною.
У Берні (Швейцарія) розгорнув гарячкову діяльність євро-
пейський центр американської розвідки, на чолі якого стояв
А. Даллес. За допомогою своєї агентури американська роз-
відка активно сприяла утворенню серед правлячих кіл фашист-
ської Німеччини широкої змови, що мала на меті укладення
Німеччиною сепаратного миру з західними державами. Цент-
ральним елементом всього задуму було усунення Гітлера як
надто одіозної фігури, що унеможливлювало для західних дер-
жав: реалізацію сепаратного договору. Державний переворот
в Німеччині мав бути здійснений незабаром після вторгнення
союзних військ у Францію. Утворений змовниками внаслідок
перевороту новий уряд Німеччини повинен був негайно від-
крити фронт на заході і укласти мир з Америкою і Англією.
8 1743
113
«Суть плану,— писав пізніше про змовників А. Даллес,—
полягала в тому, що антинацістські генерали відкриють для
американських та англійських військ шлях до окупації Німеч-
чини, тоді як росіяни будуть стримуватися ними на Східному
фронті».
Змовники деякий час навіть розраховували спинити наступ
радянських військ на Україні. Навесні 1943 р. генерали Бек,
Ольбріхт і Клюге прийшли до висновку, що неможливо утри-
мати всі загарбані радянські території. Тому вони вирішили
після усунення Гітлера відвести німецькі війська на скорочену
лінію фронту і «напруженням всіх сил втриматися на лінії
Дніпра».
Червона Армія відігнала фашистські війська далеко за
Дніпро задовго до того, як змовники наважилися виступити
проти свого «фюрера».
* * *
У квітні 1943 р. німецький посол в Туреччині Папен
через посередника звернувся до особистого представника прези-
дента Рузвельта Дж. Ерла. Займаючи посаду морського аташе
в Стамбулі, Ерл насправді здійснював зв’язок між американ-
ським урядом та урядами тих східноєвропейських країн, з якими
США офіційно перебували у стані війни. Папен повідомив Ерла
про наміри верхівкової опозиції в Німеччині усунути Гітлера при
умові, якщо західні держави погодяться на «справедливі умови
миру» з новим німецьким урядом.
Відповіді не було кілька місяців. Але на початку жовтня,
розповідає в своїх мемуарах Папен, прибув «американський
громадянин з португальським пашпортом, який хотів терміново
переговорити зі мною за дорученням президента Рузвельта».
Візитер не з’явився з порожніми руками. Він привіз мікрофільм,
який містив умови миру між західними державами і Німеччи-
ною.
Єдиною передумовою укладення миру, вказувалося в по-
сланні, є усунення Гітлера. Умови миру, пише Папен, пропо-
нувалися такі: «На заході мають бути відновлені попередні
кордони, а Польщі повинно бути гарантоване незалежне існу-
вання на сході... Союзники визнають, що Німеччина не може
сама себе забезпечити і тому пропонують зробити Україну неза-
лежною державою, так або інакше зв’язаною з Німеччиною».
Складачі документа знали, що для німецьких імперіалістів
кращої принади, ніж Україна, не існує. Однак уроки війни не
минулися даремно, і Папен правильно оцінив безглуздість про-
позиції. «Я сказав емісарові,— розповідає він,— що ці умови
здаються такими, що забезпечують солідну базу для мирних
переговорів. Проте я порадив йому поінформувати тих, хто його
114
послав, що Німеччина вчинить набагато краще, відмовившись
від будь-якого зв’язку з Україною». Гітлерівці вже добре обпек-
лися на Україні.
Мікрофільм не мав підпису. Папен зажадав власноручного
автографу американського президента. В цьому йому, звичай-
но, відмовили, але запропонували зустрітися з самим Рузвель-
том в Каїрі. На це Папен не зважився.
Колишній німецький посол не ставить під сумнів автентич-
ність документа. Якби епізод був організований якоюсь третьою
стороною, пише він, то виключно з метою скомпрометувати його.
Нічого подібного не сталося. Додамо, що на початку жовтня
лише кілька осіб з найближчого оточення Рузвельта знали,
що наступного місяца президент буде в Каїрі *.
* * *
24 січня 1943 р. в Касабланці президент Рузвельт
проголосив лозунг боротьби з державами «осі» до їхньої без-
застережної капітуляції. Факти показують, що насправді прав-
лячі кола США і Англії після перелому в ході Вітчизняної
війни на користь СРСР прагнули до миру на основі переговорів
з ворогом за рахунок Радянського Союзу.
АнтирадянСький поворот зовнішньої політики західних дер-
жав після перелому в ході Вітчизняної війни не був випадко-
вим. Він випливав з класового прагнення американських та
англійських імперіалістів врятувати від загибелі німецький
імперіалізм і не дати посилитися соціалістичній Країні Рад.
Він випливав також з основної політичної мети американського
імперіалізму в другій світовій війні — завоювання світової геге-
монії. Ця мета робила неминучим перенацілювання зовнішньої
політики США і Англії на боротьбу проти Радянського Союзу,
коли виявилося, що він сильніший за Німеччину і становить
головну перешкоду на шляху до світового панування американо-
англійського блоку.
Такий був зміст політики правлячих кіл США і Англії після
перелому в ході Великої Вітчизняної війни на користь Радян-
ського Союзу. Це був курс на розкол антигітлерівської коалі;
ції, на зрив антифашистської боротьби волелюбних народів.
Цей новий курс, що в майбутньому повинен був неминуче
призвести до відкритої боротьби американо-англійського імпе-
ріалізму проти Радянського Союзу, тримався в найглибшій
* Рузвельт, напевно, прагнув розпалити антигітлерівську змову, щоб ви-
кликати заколот в Німеччині і розвалити її зсередини. Проте впливові аме-
риканські кола плекали плани укладання антирадянського сепаратного миру
на основі переговорів. Президент, можливо, був непричетний до цих планів,
хоч і не міг не знати, що відповідні переговори з ворогом провадяться аген-
тами американської розвідки від його імені.
8*	115
таємниці. Американські та англійські реакціонери не могли від-
разу розкрити карти своєї підступної антирадянської гри. До
реалізації розроблених на папері планів було ще далеко. Ув’я-
завшись в авантюру з німецькими «антинацістськими» змовни-
ками, керівники США і Англії поставили свою політику на
хиткий фундамент залежності від непевного успіху верхівкового
державного перевороту в Німеччині, і його невдача неминуче
означала б цілковитий провал цієї політики.
Далі, хід світової війни незаперечно свідчив про вирішальне
значення Радянського Союзу у глобальній боротьбі антигітле-
рівської коаліції проти всього фашистського блоку, в тому числі
й проти Японії', хоч з останньою СРСР ще не воював. Незва-
жаючи на швидке збільшення збройних сил США і Англії, їхнє
воєнне становище продовжувало визначатися результатами бо-
ротьби Радянського Союзу проти Німеччини, яка ще лишалася
реальним і непереможним ворогом для західних держав. Воєн-
на залежність Сполучених Штатів і Англії від Радянського
Союзу, найкраще зрозуміла військовим керівникам західних
держав, особливо вимагала обережності їхніх політичних дій
щодо могутнього східного союзника.
Нарешті, цього вимагало внутрішнє політичне становище
Англії і особливо Сполучених Штатів. Ненависть народних мас
США і Англії до фашизму, їхнє непохитне прагнення до зміц-
нення бойового союзу з СРСР створювали серйозну внутрішню
перешкоду для зовнішньополітичних авантюр панівних кіл за-
хідних держав.
Скутість внутрішнього становища, непевність щодо майбут-
нього і триваюча залежність від воєнних зусиль Радянського
Союзу — все це зумовлювало двоїстість американо-англійської
політики щодо СРСР після перелому в ході Вітчизняної війни —
її особливу ворожість і водночас обережність. Ці дві її риси
виявилися вже з самого початку нового періоду війни, зокрема
у відношенні до радянсько-польського конфлікту (97, 50; 64,
620; 73, 51, 79—82, 120; 98, 64, 65, 89, 112—118; 99, 222; 100, 162—
166, 224; 101, 298—299; 102, 373; 103, 139; 196, 499—505).
РОЗРИВ ВІДНОСИН МІЖ СРСР ТА
ЕМІГРАНТСЬКИМ ПОЛЬСЬКИМ УРЯДОМ
Посилення антирадянських тенденцій у політиці
західних держав відразу відбилося на стані радянсько-поль-
ських відносин.
З вини реакційної емігрантської кліки ці відносини невпинно
погіршувалися. Відчуваючи, що разом з рішучим переломом
у війні на користь Радянського Союзу гинуть їхні надії на його
поразку або послаблення, що поставило б СРСР у залежність
116
від західних держав, керівні кола реакційної польської емі-
грації всіляко намагалися форсувати події і добитися виз-
нання своїх претензій на західноукраїнські та західнобілору-
ські землі.
6 грудня 1942 р. польська Національна рада у Лондоні опу-
блікувала заяву про кордони, беззастережно вимагаючи від-
новлення польського панування над територіями Західної Украї-
ни та Білорусії, відторгнутими від Радянської країни грабіж-
ницькими умовами Ризького договору 1921 р. Виступаючи через
два тижні з промовою, Сікорський не лише схвалив дії Націо-
нальної ради, а й заявив: «Я домігся визнання східних кордонів
Польщі у 1923 р. і я сподіваюся, що після перемоги Польща
вийде з цієї війни сильнішою і ще більшою за розміром». Ці
виступи послужили сигналом для дальшої активізації антира-
дянських зусиль реакційних емігрантських кіл.
Численні польські реакційні газети в Англії і Америці
зчинили несамовитий галас про «священні права Польщі на ЇГ
східні кордони», тобто на українські і білоруські землі. Втра-
тивши всяку міру і чуття реальності, вони доходили до того»
що писали про свої «права на Дніпро і Чорне море».
Зваживши на обурення громадськості союзних країн цими
вихватками, уряд Сікорського опублікував 25 лютого 1943 р.
заяву про польсько-радянські відносини, в якій відмежовувався
від претензій авторів статей про «права на Дніпро і Чорне
море». «Проте ні для кого не було секретом у той час, що члени
цього уряду самі беруть участь у підготовці статей»,— писали
англійські історики Коутси. Більш того, у самій заяві уряду
Сікорського знов повторювалася вимога зберегти за Польщею
Західну Україну і Західну Білорусію.
З березня ТАРС у своїй заяві дав відсіч цим імперіалістич-
ним претензіям польських реакціонерів. Польський уряд, говори-
лося у заяві ТАРС, не хоче визнати історичних прав україн-
ського та білоруського народів бути об’єднаними у своїх
національних державах. Продовжуючи, очевидно, вважати за-
конною загарбницьку політику імперіалістичних держав, що
ділили між собою споконвічні українські та білоруські землі,
та ігноруючи відомий всім факт возз’єднання українців та біло-
русів у рамках своїх національних держав, що вже відбулося,
польський уряд, таким чином, виступав за розділ українських
та білоруських земель, за продовження політики роздрібнення
українського та білоруського народів.
«Навіть відомий британський міністр лорд Керзон,— під-
креслювалося у заяві ТАРС, незважаючи на його недружнє
ставлення до СРСР, розумів, що Польща не може претенду-
вати1 на українські та білоруські землі, а польські правлячі
кола ще й досі не бажають показати розуміння в цьому пи-
танні».
117
Наступного дня, 4 березня 1943 р., уряд Сікорського опублі-
кував нову заяву про свої нібито «безперечні права на ці тери-
торії, на яких польська нація продовжувала жити у гармонії
з своїми українськими та білоруськими співвітчизниками, згідно
з принципами, проголошеними польським урядом».
Українці і білоруси, які майже двадцять років страждали
під ярмом польських панів, на собі випробували, що значили
«принципи, проголошені польським урядом». Нове загарбання
західних українських та білоруських земель, нові нестерпні
лиха, страждання та приниження — ось що обіцяли вони радян-
ським людям.
Посилання на «польську націю» було чистісінькою демаго-
гією. Польському народові, що сам тяжко поневірявся під пан-
ським ярмом, не потрібні були землі його братів українців та
білорусів, разом з 'якими він боровся за визволення від німе-
цько-фашистського поневолення, за саме збереження свого на-
ціонального існування. «Заява польського уряду свідчить про
те, що нинішні польські правлячі кола у даному питанні не
виражають справжньої думки польського народу, інтереси
якого у боротьбі за визволення своєї батьківщини і відро-
дження міцної і сильної Польщі нерозривно зв’язані з справою
всемірного зміцнення взаємного довір’я та дружби з братніми
народами України і Білорусії, так само як і з російським на-
родом та іншими народами СРСР»,— підкреслювалося у заяві
ТАРС від 3 березня.
Дещо несподіваною в заяві емігрантського уряду від 4 бе-
резня 1943 р. була згадка про українських та білоруських
«співвітчизників». До того часу у всіх своїх заявах про «східні
польські території» емігрантський уряд постійно підкреслював,
що вони є саме «польськими», бо крім поляків там нібито ніхто
не живе. Українці та білоруси у цих заявах взагалі не згаду-
валися. Робилося це на підставі офіційних даних грубо сфаль-
сифікованого перепису 1931 р., за якими на території Західної
України і Білорусії корінне населення нібито складало лише
незначну частину.
«Це,— писали прогресивні англійські дослідники Коутси,
маючи на увазі несподівану згадку українців і білорусів у заяві
емігрантського уряду від 4 березня,— було дуже схоже на
визнання того, що більшість населення на схід від лінії Кер-
зона становили українці та білоруси. Що ж до «гармонії» з його
«українськими та білоруськими співвітчизниками», то досить
вказати, що польське правління на цих територіях завжди
характеризувалося не гармонією, а постійним конфліктом».
Факти свідчили, що емігрантський уряд зайняв неприми-
ренну позицію, не бажаючи визнати суверенну волю україн-
ського та білоруського народів, брати яких у 1939 р. прого-
лосували за возз’єднання з УРСР і БРСР. Польські реакціонери
118
у Лондоні не думали ні про що, крім відновлення свого пану-
вання над Західною Україною і Білорусією, не спиняючись
перед кроками, відкрито ворожими Радянському Союзові. Хід
подій показував, що цей уряд, відірваний від народу і опано-
ваний реакціонерами, став загрозою для єдності антифашист-
ської коаліції.
Демонстративно антирадянська політика польського емі-
грантського уряду не влаштовувала в той час керівників
західних держав. Виношуючи таємні плани майбутнього роз-
риву з Радянським Союзом, але все ще продовжуючи відчувати
свою залежність від успіхів його боротьби проти гітлерівської
Німеччини, вони після перелому в ході Вітчизняної війни на
користь СРСР намагалися уникати конфліктів з Радянським
Союзом з-за другорядних причин, передчасно загострювати
відносини з ним.
Реакційні польські емігрантські кола відразу відчули це
з американської реакції на радянсько-польську полеміку. Одер-
жавши у Вашінгтоні повідомлення про заяву ТАРС від 3 бе-
резня, посол Цехановський кинувся до президента Рузвельта.
Він запропонував, щоб США і Англія виступили із спільною
декларацією про польські кордони, в якій би рішуче підтримали
емігрантський уряд. Рузвельт схвально поставився до самої ідеї,
але почав скаржитися, що момент дуже несприятливий для
такої декларації. Розмова тривала. Протягом її, записав піз-
ніше Цехановський, «президент знову підкреслив, що момент
незручний для будь-якого дипломатичного демаршу у Москві.
Він заявив мені дуже відверто, що Радянський Союз перебу-
ває у фазі значних воєнних успіхів, і це саме тоді, коли амери-
канські збройні сили переживають труднощі в африканській
кампанії».
У своїх мемуарах колишній посол емігрантського уряду не
може приховати розчарування, яке охопило його під час роз-
мови з Рузвельтом. І справді, нерішучість американського
керівництва, до якого за звичкою звернулися по допомогу поль-
ські реакціонери, становила разючий контраст з його визивно
антирадянською лінією у питанні про кордони між Польщею
і СРСР за рік до того. Тоді американські збройні сили теж
зазнавали невдач на фронті, і значно більш серйозних. Проте,
незважаючи на це, керівники США у той час були впевнені, що
Сполучені Штати є панівною силою в антигітлерівській коалі-
ції, а всіх останніх союзників вважали повністю залежними від
американської допомоги. Менш ніж за рік становище зміни-
лося докорінно. Сталінградська перемога і могутній наступ
радянських військ взимку 1942/43 р. свідчили про те, що Ра-
дянський Союз завоює перемогу, незалежно від допомоги США.
Це було цілком ясно. Саме восени 1942 р. США і Англія через
зайнятість свого морського транспорту постачанням військ
119
у Північній Африці припинили матеріальну допомогу Радян-
ському Союзові. Проте навіть це не справило впливу на хід
радянського наступу. Американські керівники, починаючи розу-
міти реальне співвідношення сил всередині антигітлерівської
коаліції, вже не могли дозволити собі, як навесні і влітку
1942 р., визивний демарш проти Радянського Союзу.
Саме тому Рузвельт, обіцяючи у бесіді з Цехановським ціл-
ковиту підтримку польському емігрантському урядові у його -за-
гарбницьких територіальних претензіях до Радянського Союзу,
одночасно категорично зажадав від посла тримати цю обіцянку
в абсолютній таємниці.
Обережний курс у питанні про західні кордони УРСР і ін-
ших радянських республік уряд США взяв відразу після пере-
лому в ході Вітчизняної війни.
Ще в грудні 1942 р. прем’єр емігрантського уряду Сікор-
ський знову відвідав Вашінгтон. Під час розмови з Сікорським
Рузвельт дуже багато говорив про загальну воєнну обстановку,,
розвивав ідею створення Східноєвропейської федерації, яка
була замаскованим планом відновлення антирадянського «са-
нітарного кордону», але зовсім обминув питання про кордони
між Польщею і Радянським Союзом. Це було першим сигналом,
який показав польським реакційним емігрантам зміну методів,
якщо не лінії, американської політики.
У січні 1943 р. Цехановський мав розмому з заступником
державного секретаря США Уеллесом. Говорили про польсько-
радянські стосунки. Уеллес підкреслював, що він цілком спів-
чуває емігрантському урядові. Проте дальший хід розмови був
несподіваний для Цехановського. Говорячи про кордони між
Польщею та Україною і Білорусією, Уеллес висловив подив
з приводу того, що емігрантський польський уряд не хоче по-
ступитися навіть «дюймом території». Уеллес підкреслив, що
розмова з його боку має суто приватний характер. Але Цеха-
новський добре розумів, що значать слова людини, яка з числа
співробітників держдепартаменту була найбільш близькою до
президента. Прозорий натяк Уеллеса був ще однією ознакою
того, що в умовах нової воєнно-політичної ситуації американці
стали поводити себе більш обережно і, принаймні у той час, не
бажали йти на загострення стосунків з Радянським Союзом із-за
емігрантського польського уряду.
Остаточно емігрантський уряд переконався в цьому під час
візиту їдена до Вашінгтона у березні 1943 р.
Після перелому в ході радянсько-німецької війни на користь
СРСР, який докорінно змінив усю світову воєнно-політичну
ситуацію і розбив усі їхні попередні розрахунки, правлячі кола
США і Англії відчули невідкладну необхідність розробити лінію
спільних дій у найважливіших питаннях, відповідну до нової
ситуації. Розв’язанню цього завдання була присвячена низка
120
американо-англійських конференцій протягом першої половини
1943 р. Першою з них була конференція в Касабланці, під
час якої було вироблено нову лінію союзної воєнної стра-
тегії. Дальшим етапом стали тривалі переговори амери-
канського уряду з англійським міністром закордонних справ
Іденом у Вашінгтоні, присвячені проблемам зовнішньої по-
літики.
Значну увагу на переговорах було приділено питанню про
радянсько-польські кордони.
У записі Гопкінса про бесіду американських керівників
з Іденом 15 березня говориться: «Польща. Ідей сказав, що, на
його думку, Росія зажадає від Польщі незначну територію,
можливо, до лінії Керзона. Це не відіб’ється на Польщі неспри-
ятливо з погляду економіки... Польща зажадає, щоб були від-
новлені її попередні, довоєнні кордони. Президент сказав, що
кінець кінцем питання про те, що саме має одержати Польща,
будуть вирішувати великі держави...»
Західна Україна і Західна Білорусія споконвіку були тери-
торіями українського і білоруського народів. У 1919—1920 рр.
польським панам вдалося знову загарбати ці території і вста-
новити над ними режим насильства і санаційного терору. Воз-
з’єднання, здійснене у 1939 р., лише ліквідувало історичну
несправедливість, тому вимога про визнання радянськими воз-
з’єднаних у 1939 р. західних територій УРСР і БРСР не була
вимогою до Польщі поступитися частиною її землі. Це була
законна вимога визнати радянські землі радянськими. Керів-
ники зовнішньої політики США і Англії трактували цю про-
блему на свій, імперіалістичний лад. Проте, в даному випадку,
важливим було те, що й вони, розглядаючи перспективи роз-
витку подій після перелому в ході радянсько-німецької війни,
нарешті змушені були погодитися з тим, що визнання може
стати неминучим.
Матеріали березневих американо-англійських переговорів
1943 р. показують, що поряд з питанням про визнання західних
кордонів УРСР і БРС^ були розглянуті й інші аналогічні пи-
тання: про .Бессарабію, повернуту Радянському Союзові
у 1940 р., про Литву, Латвію та Естонію, що увійшли до складу
СРСР в тому ж році.
Загальне ставлення західних держав до проблеми визнання
цих територій радянськими сформулював президент Рузвельт,
який заявив їдену: «...Нам доведеться погодитися на це; проте
якщо ми й погодимося, ми повинні використати нашу згоду як
козир для того, щоб витягти з Росії інші поступки».
Характер і зміст переговорів, які провадилися між Іденом
та американськими керівниками, не були таємницею для поль-
ських емігрантських кіл. Цехановський одержав з Лондона ін-
струкцію виступити перед учасниками конференції з викладом
121
позиції свого уряду. Проте Ідей відмовився прийняти посла.
Не був він допущений і на конференцію.
Разом з Іденом до Вашінгтона прибув керівник східноєв-
ропейського відділу англійського міністерства закордонних
справ У. Стренг. Хоч сам Іден вважав за краще уникнути зуст-
річі з польським послом, Цехановський мав докладну розмову
з Стренгом і з помічником державного секретаря США Л. Ген-
дерсоном. У розмові з Цехановським Стренг підкреслив, що
сильні прорадянські настрої англійської громадськості створили
умови, за яких британському урядові майже неможливо взяти
«більш рішучий курс у відносинах з Радянським Союзом». Ана-
логічне становище створилось і в США. Обидва уряди, пише
Цехановський про наслідки своїх переговорів з Стренгом і Ген-
дерсоном, незважаючи на те, що їхні симпатії були цілком на
боці емігрантського польського уряду, боялися у той момент
загострювати стосунки з Радянським Союзом.
Більш обережний курс урядів США і Англії у питанні про
західні кордони СРСР після перелому в ході Вітчизняної війни
не змусив реакційну польську емігрантську кліку скласти зброю
і відмовитися від своїх загарбницьких домагань. її керівники
знали, що впливові сили в США і Англії підтримують ці дома-
гання. Стренг, наприклад, запевнив Цехановського, що Чер-
чілль та Іден кінець кінцем виступлять на боці польського емі-
грантського уряду. Можна було не сумніватися щодо позиції
американського уряду на цей випадок. Події попереднього року
говорили про це цілком ясно.
Емігрантський уряд вирішив діяти. Він став чекати приводу
для дискредитації Радянського Союзу і дальшого загострення
стосунків з ним, сподіваючись, що це змусить громадськість
США і Англії відвернутися від СРСР і дозволить реакційним
колам західних держав відкрито стати на бік польських імпе-
ріалістів.
Довго чекати не довелося. У квітні 1943 р. гітлерівці «зна-
йшли» у Катинському лісі під Смоленськом могили вбитих ни-
ми ж восени 1941 р. тисяч польських .офіцерів, що з 1939 р.
перебували в радянському полоні, а на початку війни були
захоплені німцями при відступі Червоної Армії. Фашистська
пропаганда розгорнула несамовиту кампанію, намагаючись ви-
дати власний злочин за справу рук радянських органів. Метою
катинської провокації гітлерівців було послабити враження
в усьсму світі від тріумфу Червоної Армії під Сталінградом та
активізувати антирадянські зусилля реакції у капіталістичних
країнах антифашистської коаліції.
16 квітня Радінформбюро опублікувало спеціальну заяву,
в якій повністю спростувало провокаційний наклеп. Незважаючи
на це, міністерство національної оборони польського уряду
того ж дня оголосило, що воно звертається до міжнародного
122
Червоного хреста з проханням провести розслідування катин-
ської справи. Польська преса в Англії розгорнула шалену
антирадянську кампанію, змагаючись з пропагандистською ма-
шиною Геббельса. 18 квітня у новій заяві емігрантський уряд
підтримав звернення свого міністра національної оборони до
Червоного хреста, за яке вже ухопилася фашистська пропаган-
да, що підготувала інсценізацію «розслідування».
Створилося небувале становище. Уряд, що вважався союз-
ником СРСР, відкрито об’єднався з гітлерівцями у мерзенній
антирадянЬькій кампанії. Подібне становище неможливо було
терпіти. 19 квітня у передовій статті «Польські співробітники
Гітлера» «Правда» писала: «...Звернення польського міністерст-
ва національної оборони до міжнародного Червоного хреста не
може бути розцінене інакше, як пряма і явна допомога гітлерів-
ським провокаторам у справі фабрикації подібних фальши-
вок» *. Польські емігрантські кола не припиняли своєї прово-
каційної антирадянської кампанії. Дії емігрантського уряду
свідчили про те, що він фактично припинив союзні відносини
з СРСР і зайняв позицію, відкрито ворожу до Радянського
Союзу. Внаслідок цього Радянський уряд 25 квітня змушений
був повідомити посла польського уряду в СРСР про припи-
нення дипломатичних відносин між обома урядами.
У радянській ноті, переданій послові, підкреслювалося вели-
чезне зло підривних дій емігрантського уряду для антигітлерів-
ської коаліції. У той самий час, говорилося в ноті, коли народи
Радянського Союзу, обливаючись кров’ю у важкій боротьбі
з гітлерівською Німеччиною, напружують усі свої сили для
розгрому спільного ворога радянського і польського народів
і всіх волелюбних демократичних країн, польський уряд на до-
году тиранії Гітлера завдає підступного удару Радянському
Союзові.
Нота Радянського уряду неспростовно викрила справжню
мету ворожої Радянському Союзові кампанії емігрантського
уряду та його преси.
«Радянському урядові відомо,— говорилося у ноті,— що ця
ворожа кампанія проти Радянського Союзу розгорнута поль-
ським урядом для того, щоб шляхом використання гітлерівської
наклепницької фальшивки здійснити тиск на Радянський уряд
з метою вирвати від нього територіальні поступки за рахунок
інтересів Радянської України, Радянської Білорусії та Радян-
ської Литви».
* Переконливим свідченням вини гітлерівців у катинському злочині є за-
пис в щоденнику Геббельса, зроблений 8 травня 1943 р. Торкаючись роботи
організованої ним міжнародної комісії по «розслідуванню», фашистський
міністр пропаганди зазначив: «На лихо, у катинських могилах було знайдено
німецькі боєприпаси... Якщо це стане відомо ворогові, всю катинську справу
буде провалено» (108, 276).
123
«Польський уряд,— пишуть англійські історики Коутси про*
катинську провокацію,— не вірив цьому страхітливому обвину-
ваченню. Він ухопився за нього як за засіб шантажувати Радян-
ський уряд: «Пообіцяйте нам наші довоєнні (1939 р.) кор-
дони — і ми заявимо про свою переконаність в тому, що наці-
стські обвинуваченя є брехливі».
Не спромігшися похитнути авторитет Радянського Союзу та
домогтися його ізоляції, польський емігрантський уряд перед
усім світом викрив свою реакційну і розкольницьку суть і сам
опинився в ізоляції.
«Ми вважаємо, що польський уряд повинен нести відпові-
дальність за розрив з двох причин. По-перше, він не мав права
навіть подумати; що німецьке обвинувачення може містити
правду. По-друге, він не мав права закликати до розслідування
на території, окупованій ворогом»,— писала лондонська газета
«Івнінг стандард» (104, 105; 58, 149, 150, 152, 153; 11, 302, 303,
390, 391, 392; 59, 135, 140, 143, 155—157; 67, 376—378; 106; 107).
ПІДТРИМКА РАДЯНСЬКОГО УРЯДУ
ПОЛЬСЬКОЮ ПРОГРЕСИВНОЮ
ГРОМАДСЬКІСТЮ
Політика емігрантського уряду була суворо засу-
джена Польською прогресивною громадськістю.
Висвітлюючи позицію прогресивних кіл польської еміграції
в США та основної маси американців польського походження,
робітнича газета «Глос людови» (США) у квітні 1943 р. писала,
що емігрантський польський уряд у Лондоні і реакційні групи
у США не представляють польського народу, що «сором і гань-
ба за їхню діяльність не падають на польський народ. Радян-
ський уряд розірвав відносини не з польським народом, .чия
боротьба і опір зростають з кожним днем, стаючи серйозною
загрозою для тилу гітлерівських армій».
«Першим уроком,— вказувала далі газета,— є те, що • всі
антирадянські махінації повинні рано чи пізно привести,;,до
співробітництва з Гітлером. Такий є залізний закон політики
сьогодні... Другий урок полягає в тому, що справжні інтереси
польського народу... залежать від співробітництва з Радян-
ським Союзом і слов’янськими націями, від розриву з політи-
кою, згідно якої поляки повинні визначати долю території, .на-
селеної українцями та білорусами».
Хід подій показав, що польський уряд в еміграції як був,
так і лишився клікою реакційних, відірваних від народу полі-
тиканів, глибоко ворожих не лише Радянському Союзові, а й
польському народові, свобода і незалежність якого могла бути
виборена ним тільки у тісному співробітництві з СРСР.
124
Згода Радянського уряду встановити дипломатичні стосунки
з '• емігрантським урядом, продиктована почуттям глибокої
дружби до польського народу, давала змогу емігрантському
урядові взяти активну участе в антигітлерівській боротьбі. Не-
зважаючи на надзвичайно важке власне становище, Радянський
Союз подавав йому з цією метою широку допомогу. Емігрант-
ський уряд не захотів скористатися цією допомогою так, як
того вимагали інтереси польського народу, що спливав кров’ю
під п’ятою гітлерівських загарбників. Вивівши армію з Радян-
ського Союзу, емігрантський уряд показав, що йому чужі інте-
реси польського народу. Активна участь в організованій гітле-
рівською пропагандою мерзенній антирадянській кампанії свід-
чила про цілковиту моральну деградацію і повне політичне
банкрутство реакційної емігрантської кліки в Лондоні, що іме-
нувала себе польським урядом.
«Польський уряд в еміграції, який так послідовно зневажає
справи, довірені йому нацією, повинен піти у відставку, а На-
ціональна рада, що складається з призначених людей, які нікого
не представляють, повинна бути розпущена. Замість цього по-
винен бути створений новий уряд, уряд з людей, які розуміють
реальність війни і будуть натхненні почуттям відповідальності
перед своїм народом та перед загальною справою Об’єднаних
націй»,— писав 29 квітня 1943 р. у газеті «Нью-Йорк геральд-
трибюн» відомий польський громадський діяч професор Оскар
Ланге. «В інтересах перемоги і миру,— підкреслювала газета
«Елос людови»,— істотно важливо, щоб було створено такий
уряд, який дійсно представлятиме інтереси польського народу,
Що бореться, а не вузькі класові інтереси опереткових польських
імперіалістів...»
Антирадянські дії емігрантського уряду постійно викликали
гнівний протест численних прогресивних польських кіл за кор-
доном. В листопаді 1943 р. у Детройті відбулася конференція
представників організацій поляків та американців польського
походження. 7 листопада 300 делегатів конференції звернулися
з заявою до всіх поляків за кордоном. «Нинішній польський
уряд перебуває в руках реакції,— говорилося у заяві.— Реакція
панує в його державному, дипломатичному та військовому
апараті... Польський уряд не виражає справжніх інтересів
польського народу».
Конференції поляків, що ухвалили і опублікували анало-
гічні рішення, відбулися на Середньому Сході, у Бразілії, та
інших країнах.
' Глибока*ітривога за долю свого народу змусила прогресив-
них польських емігрантів в СРСР у березні 1943 р. об’єднатися
у Союз польських патріотів. Бойовою програмою цієї антифа-
шистської організації, створеної з ініціативи комуністів на чолі
з В. Василевською, А. Лямпе, А. Завадським та іншими, була
125
мобілізація патріотичних сил польської еміграції в СРСР для
збройної боротьби за визволення польського народу з-під кри-
вавого гніту гітлерівських загарбників і створення вільної, не-
залежної та демократичної польської держави.
За згодою Радянського уряду, який не змінив свого брат-
нього ставлення до польського народу і після розриву з реак-
ційною лондонською емігрантською клікою, Союз польських
патріотів у травні 1943 р. сформував 1-у польську добровольчу
дивізію ім. Т. Костюшко. Контингент дивізії, що пізніше стала
ядром Польської Армії в СРСР, складали солдати і офіцери,
які відмовилися виконати зрадницький наказ Андерса про ева-
куацію з Радянського Союзу, а також тисячі інших поляків-
патріотів, що жили в СРСР.
Спонукуваний благородним почуттям пролетарського інтер-
націоналізму, радянський народ оточив братньою любов’ю ди-
візію ім. Т. Костюшко. Споряджена і озброєна радянською
бойовою технікою, дивізія вкрила себе славою у перших боях
під містом Леніно (Смоленська область РРФСР) у жовтні 1943 р.
і разом з військами Червоної Армії у кривавих битвах з воро-
гом прокладала шлях до рідної Польщі.
Одночасно під керівництвом комуністів розгорталася на-
родна боротьба і в самій Польщі. В січні 1942 р. у Варшаві
в умовах глибокого підпілля була відновлена партія польських
комуністів — Польська робітнича партія (ППР). Партія наці-
лила робітничий клас і всі інші патріотичні сили країни на
визвольну революційну боротьбу за незалежність Польщі і владу
трудящих. У травні 1942 р. розпочали збройну боротьбу проти
німецько-фашистських окупантів створені Польською робітни-
чою партією загони Гвардії людової. Навколо ППР, як най-
більш патріотичної політичної організації країни, поступово
почав складатися єдиний національний фронт усіх антифашист-
ських демократичних сил польського народу. І якщо створене
агентами емігрантського уряду реакційне підпілля і його збройні
загони (Армія крайова) у питанні боротьби проти гітлерів-
ських загарбників займали позицію вичікування, то керовані
комуністами передові сили польського народу завдавали без-
перервних і дедалі сильніших ударів окупантам. Терплячи жах-
ливі страждання, польський народ не схилив голову перед,
ворогом і стояв у перших лавах борців всесвітньої антифашист-
ської війни.
Радянський народ бачив у польському народові свого брата
і союзника. Борючись за власну свободу та незалмкність, ра-
дянський народ тим самим боровся за свободу та ^залежність
польського народу, щоб жити з ним у мирі й дружбі після
розгрому спільного ворога. 4 травня 1943 р. на запитання коре-
спондента американської газети «Нью-Йорк тайме» та лондон-
ської «Тайме» Р. Паркера, чи бажає уряд СРСР бачити сильну
126
і незалежну Польщу після поразки гітлерівської Німеччини,
голова Радянського уряду Й. В. Сталін відповів: «Безумовно,
бажає». У відповіді на запитання про те, на якій основі по-
винні базуватися відносини між Польщею і СРСР після війни,
голова Радянського уряду підкреслив: на основі міцних добро-
сусідських стосунків і взаємної поваги, або — якщо цього
бажатиме польський народ,— на основі союзу для взаємної
допомоги цроти агресорів.
Ці відповіді відбивали думки і прагнення всього радянського
народу (109; ПО; 51, 143; 111).
АМЕРИКАНСЬКІ ПЛАНИ
РОЗЧЛЕНУВАННЯ УРСР
Загострення боротьби з-за радянсько-польського
кордону змусило керівників американської політики остаточно
визначити позицію США в даному питанні.
Питання про західні радянські кордони стояло в центрі
уваги американського уряду протягом усієї війни. В 1941 —
1942 рр. підхід до нього з боку керівників США визначався
близькою, як вони вважали, поразкою СРСР. Уряд Сполучених
Штатів був переконаний, що в результаті воєнних дій Радян-
ський Союз, якщо й існуватиме, то буде відкинутий далеко на
схід і не зможе власними силами відновити владу над всією
своєю територією. Тому американський уряд і вимагав від-
класти врегулювання територіальних питань до кінця війни,
виступаючи, зокрема, проти англійського визнання нових захід-
них кордонів СРСР. З погляду американських керівників, юри-
дичне визнання кордонів допомогло б Радянському Союзові
в тому, чого вони мали намір не допустити.
Перелом в ході Вітчизняної війни на користь Радянського
Союзу різко змінив становище в цьому питанні, як і в усіх
інших світових політичних проблемах. Після Сталінграда аме-
риканським керівникам стало ясно, що Радянський Союз зможе
власними силами визволити від ворога всю свою територію.
За цих умов уряд США зрозумів, що поступки у питанні про
кордони є неминучі. Вже під час переговорів з Іденом у березні
1943 р. президент США, як ми бачили, заявив, що їм зрештою
доведеться визнати зміни радянських кордонів, які відбулися
в 1939—1940 рр., але за цю згоду вони домагатимуться поступок
від Радянського Союзу.
Поступки мали полягати у відмові Радянського Союзу від
частини возз’єднаних територій. Питання про те, які це будуть
території, ретельно зважувалося.
Це завдання було покладене, на Консультативну раду з пи-
тань післявоєнної зовнішньої політики при державному депар-
127
таменті. Так називався спеціальний орган, створений за розпо-
рядженням президента Рузвельта для розробки рекомендацій
щодо напрямку дій уряду США у найважливіших питаннях
зовнішньої політики. Консультативна рада, яка за своїм скла-
дом і повноваженнями являла собою справжній штаб зовніш-
ньополітичної стратегії США, протягом тривалого часу розгля-
дала проблему радянсько-польського кордону. Наслідком її
роботи був документ, в якому містилися конкретні рекоменда-
ції урядові Сполучених Штатів.
В документі послідовно розглядалося шість варіантів лінії
радянсько-польського кордону і формулювалося ставлення до
кожного з них. Щодо відновлення довоєнного кордону, вказу-
валося, що таке рішення відповідало б американському прин-
ципові невизнання територіальних змін, здійснених в ході війни.
Територіальний підкомітет Консультативної ради рекомендував,
щоб «лінія Риги * вважалася східним кордоном Польщі і ви-
хідним пунктом для переговорів». Однак політичний підкомітет
ради при розгляді цього варіанту змушений був визнати, що
Радянський уряд навряд чи погодиться вести переговори на
такій основі.
При розгляді лінії кордону, рекомендованої Верховною ра-
дою Антанти в грудні 1919 р. і пізніше відомої під назвою
лінії Керзона, автори документа визнавали, що вона відділяє
етнічну польську територію від земель, заселених переважно
українцями та білорусами. Обговорення в політичному підко-
мітеті привело його членів до висновку про неминучість прий-
няття лінії Керзона, «якщо виявиться неможливим забезпечити
для Польщі більш вигідний кордон». Територіальний підкомі-
тет вважав лінію Керзона «максимальною поступкою», яка може
бути зроблена Радянському Союзові після переговорів. Про-
те, погоджуючись з лінією Керзона на більшому її протязі, оби-
два підкомітети Консультативної ради держдепартаменту
робили виняток щодо Західної України, яку вимагали віддати
Польщі. Отже, насправді цей варіант не відповідав лінії
Керзона.
Тому, розуміючи, що відновлення довоєнного радянсько-поль-
ського кордону є неможливим, але не бажаючи разом з тим
погодитися з усією лінією Керзона, Консультативна рада реко-
мендувала американському урядові спинитися на такому ва-
ріанті, який був би «логічним компромісом» між цими двома
крайніми позиціями.
Цей варіант передбачав розмежування між СРСР і Польщею
по лінії Керзона до північного рубежу Західної України, потім
по р. Буг та західній межі Тернопільщини до Буковини. Такий
кордон, вказувалося в рекомендації Консультативної ради,
* Тобто радянсько-польський кордон за Ризькою угодою 1921 р.
128
віддасть Польщі назад галицькі нафтові родовища разом
з «-Львівською та Станіславською провінціями». «Відновлення
польського суверенітету в Східній Галичині * є найбільш бажа-
ним рішенням, і... можливі поступки Радянському Союзові
в цьому районі повинні бути обмежені провінцією Тернопіль...
Якщо відновлення довоєнного кордону виявиться неможлйвим,
це рішення являтиме собою максимальну поступку радянським
вимогам, яка може бути зроблена».
Таким чином, навіть погоджуючись з неминучістю визнання
нового радянсько-польського кордону, керівники американської
політики мали намір рішуче домагатися відторгнення від УРСР
переважної частини західноукраїнських земель.
Плани нового розчленування УРСР породжувалися не лише
прагненням американських керівників зміцнити становище емі-
грантського польського уряду. Незмірно більш важливим було
те,: що від їх здійснення залежала доля всієї дальшої політики
американського уряду у Східній Європі. Плани відторгнення
західноукраїнських земель тісно пов’язувалися з американ-
ськими задумами про створення в Східній Європі федерації
з дрібних буржуазних держав, яка б замінила колишній анти-
радянський «санітарний кордон» і стала знаряддям боротьби
американського імперіалізму проти Радянського Союзу у після-
воєнний час.
Саме тому в рекомендаціях Консультативної ради вказува-
лося: «Слід вжити зусилля, щоб утримати більшу частину Схід-
ної Галичини, включаючи лінію Карпат, всередині Польщі на
тій підставі, що поширення радянської території до Карпат ста-
новитиме непереборну перешкоду для створення Східноєвропей-
ської федерації».
Послідовно розробляючи проекти заходів, які б усунули
перешкоди на шляху до здійснення цих імперіалістичних заду-
мів, планувальники американської зовнішньої політики звер-
тали увагу уряду США на всі західні українські землі, що були
форпостом нашої держави в Європі. В рекомендаціях Консуль-
тативної ради висловлювалася надія, що Північна Буковина
буде повернута Румунії, щоб забезпечити територіальний зв’я-
зок між Польщею та Румунією, яким у післявоєнних американ-
ських планах відводилося однакове місце у фарватері антира-
дянської політики США в Східній Європі, та відрізати Радян-
ський Союз від Карпат. Рекомендації вимагали «перешкодити
встановленню спільного радянсько-чехословацького кордону та
запобігти поширенню радянського контролю на стратегічно важ-
ливий Карпатський район».
Отже, потенційно ці плани загрожували також справі май-
бутнього возз’єднання Закарпатської України з УРСР.
* Тобто на Західній Україні.
9 1743
129
Відголосом дискусій всередині держдепартаменту була стат-
тя міжнародного оглядача «Нью-Йорк тайме» Енн Маккормік,
яка входила до складу секретної Консультативної ради. Стаття,
надрукована 24 березня, була присвячена проблемі радянських
кордонів. Визнаючи крах передвоєнної політики «санітарного
кордону», Маккормік писала, що для «поставлених у безвихідь»
американців це — «питання, на які немає відповідей, та проб-
леми, які не можна розв’язати».
«Це питання, на які ми маємо відповіді, та проблеми, які ми
можемо розв’язати,— писала наступного дня «Дейлі уоркер».—
Навіть «поставлені у безвихідь» американці будуть щасливі,
якщо вони відмовляться від ілюзії, ніби стара антирадянська
політика може бути успішною. Часи змінилися. Або ми будемо
жити в новому світі, або загинемо у спробі увічнити старий».
Американська реакція не хотіла чути цих суворих попере-
джень. Затверджені 19 травня 1943 р., рекомендації Консуль-
тативної ради лягли в основу політики уряду США у питанні
про західні кордони СРСР (112, 510—512).
130
IX___________________________________
ТЕГЕРАНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ
І УКРАЇНА
ІМПЕРІАЛІСТИЧНІ ЗАДУМИ ЩОДО УРСР
Найбільшою подією у міжнародних відносинах
1943 р. були переговори голів урядів СРСР,
США і Англії в Тегерані.
Підготовчим етапом до переговорів на найвищому рівні
була Московська конференція міністрів закордонних справ трьох
держав у жовтні 1943 р. Напередодні конференції Хелл до-
кладно обговорив з Рузвельтом питання її порядку денного.
5 жовтня відбулася нарада у президента, в якій взяла участь
вся верхівка державного департаменту. Одне з головних місць
на нараді зайняло обговорення «польського питання», тобто
проблеми кордонів між СРСР і Польщею.
Даючи інструкції американським дипломатам про політику
уряду США у питанні про кордони між Україною та Білору-
сією, з одного боку, та Польщею — з другого, Рузвельт заявив,
що, на його думку, цей кордон має пролягати «на схід від так
званої лінії Керзона». Львів повинен відійти до Польщі. Його
вказівки відповідали рекомендаціям держдепартаменту від
19 травня 1943 р.
У «східній Польщі», тобто насамперед на Західній Україні,
після закінчення війни повинен бути проведений «другий плебі-
сцит», говорив президент. Ці вказівки Рузвельта свідчать про
те, що президент США мав на думці рубіж, мало відповідний
справедливій лінії розмежування між СРСР і Польщею, і вино-
шував плани заходів, які були б втручанням у внутрішні справц
Радянського Союзу.
6 жовтня, напередодні свого виліту до Москви, Хелл мав
тривалу розмову з Цехановським. Посол вручив йому довгий
меморандум польського уряду. Рішуче відмовляючись визнати
возз’єднання українських і білоруських земель та вимагаючи
відновлення Польщі у кордонах 1939 р., емігрантський уряд
пропонував, щоб США і Англія виступили з спільною гарантією
«незалежності, цілісності і безпеки» польської держави у її
довоєнних межах. Якщо у ході бойових дій радянські війська
9*
131
вступлять на територію довоєнної Польщі, говорилося у мемо-
рандумі, влада над нею, тобто насамперед над Західною Украї-
ною та Білорусією, повинна бути негайно передана до рук
властей польського уряду в еміграції. Із вступом Червоної
Армії у Польщу, пропонувалося у меморандумі, США і Англія
розміщують свої війська на всій довоєнній польській території
в міру її визволення — «для гарантії від її комунізації».
Війська західних держав мають лишатися в Польщі, у її до-
воєнних межах, доки там перебуватимуть радянські
війська.
Хелл розумів, що реальних шансів на здійснення ця про-
позиція не мала. Тому американська дипломатія силкувалася
знайти інші шляхи, які б дозволили зміцнити позиції реакцій-
ного польського емігрантського уряду.
Польський уряд в еміграції своєю визивно антирадянською
політикою, що призвела до розриву дипломатичних відносин
між ним і СРСР, значно ускладнив становище західних держав
у питаннях підтримки його самого і його територіальних пре-
тензій до Радянського Союзу. Першочерговим за цих умов Хелл
вважав уже не вирішення територіальних проблем. З цим, на
його думку, можна було зачекати, поки самі території перебу-
вали під владою Німеччини. Головним було зміцнити становище
емігрантського уряду, безнадійно підірване розривом диплома-
тичних стосунків з Радянським Союзом. Саме тому, пише Хелл,
покидаючи Вашінгтон, він насамперед був заклопотаний не
планами, викладеними у польському меморандумі з Лондона,
а тим, як схилити Радянський уряд до відновлення цих стосун-
ків. Лише після того можна було б робити дальші кроки, перед-
бачені меморандумом.
* * *
Перед від’їздом з Лондона до Москви 5 жовтня
Ідей мав розмову з прем’єр-міністром польського емігрантського
уряду. На той час цю посаду вже займав С. Миколайчик, віце-
прем’єр в уряді Сікорського,'який загинув 14 липня 1943 р. при
авіаційній катастрофі. Після смерті Сікорського емігрантський
уряд був повністю і остаточно опанований крайніми реакціо-
нерами, засліпленими шаленою ненавистю до Радянського
Союзу, які не припускали навіть думки про можливість друж-
нього врегулювання територіальних питань з миролюбним схід-
ним сусідом Польщі. Це відбилося і на розмові прем’єра емі-
грантського уряду з Іденом, який поводив себе більш прямолі-
нійно, ніж Хелл. Він одразу заявив Миколайчику, що коли
польський уряд в еміграції відмовиться піти на поступки у пи-
танні про східні кордони Польщі, то не існуватиме жодної надії
відновити дипломатичні стосунки між ним і Радянським Сою-
132
зом. Без відновлення цих стосунків, попередив Ідей, урядові
Миколайчика буде важко знайти шлях до Польщі. Миколайчик
висловив свою цілковиту незгоду з поглядами їдена і вручив
йому меморандум, аналогічний тому, який був переданий Хеллу
через Цехановського. У ході дальшої розмови Миколайчик
недвозначно дав зрозуміти їдену, що, з погляду емігрантського
уряду, питання про те, кому повинні належати східні райони
Польщі, тобто західні українські та білоруські землі, взага-
лі не може бути предметом дискусії і тому емігрантський
уряд виступає проти постановки його на конференції міністрів
закордонних справ трьох держав. Ідей не став заперечу-
вати.
Позиція Англії у питанні про визнання західних кордонів
УРСР і БРСР, як і раніше, була дещо відмінною від позиції
США. Якщо американська дипломатія, як ми бачили, висту-
пала за передачу Львівщини та інших українських земель
Польщі, тобто за серйозне порушення територіальної цілісності
Радянського Союзу, то в інструкції, складеній Черчіллем для
їдена у зв’язку з конференцією, говорилося: «Ми підтверджуємо
принципи Атлантичної хартії, пам’ятаючи, що приєднання Ро-
сії до неї грунтується на кордонах 22 червня 1941 р. Ми також
беремо до уваги історичні кордони Росії перед двома агресив-
ними війнами, що їх Німеччина розпочала у 1914 і 1939 рр.»
Далі Черчілль писав: «Ми б вітали будь-яку угоду між Поль-
щею та Росією, яка, забезпечуючи створення сильної і неза-
лежної Польщі, принесла б Росії необхідну безпеку її західного
кордону».
Це був реалістичний підхід до проблеми, і він вигідно різ-
нився від позиції, що її продовжував триматися американський
уряд.
Англійський уряд вже добре зрозумів марність територіаль-
них домагань польських реакціонерів і по-справжньому турбу-
вався лише про реставрацію їхньої влади над Польщею, бою-
чись, як би емігрантський уряд своїми власними діями не закрив
собі шлях до Варшави.
На Московській конференції «польське питання» не було
предметом докладного обговорення. Відбувся лише обмін дум-
ками між делегаціями. Представники США і Англії намагали-
ся довести необхідність відновлення дипломатичних відносин
між СРСР і польським емігрантським урядом. Навіть амери-
канські джерела визнають, що СРСР бажав створення сильної
і незалежної польської держави. Що ж до дипломатичних від-
носин, то Радянський уряд, природно, міг мати їх лише з таким
польським урядом, який би не ставився до СРСР як ворог. Пи-
тання про кордони між Радянським Союзом і Польщею на кон-
ференції не обговорювалося (65, 1266, 1271, 1272; 113; 381; 59;
214; 114, 45).
133
УХВАЛИ МОСКОВСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
Московська конференція була першою зустріччю
міністрів закордонних справ трьох головних держав антигітле-
рівської коаліції. За дванадцять днів своєї роботи (19—ЗО жовт-
ня 1943 р.) конференція розглянула багато важливих політичних
питань.
Головне місце серед них належало проблемі післявоєнної
безпеки. В декларації, запропонованій американцями і опублі-
кованій в останній день конференції, міністри від імені урядів
своїх країн проголосили спільною метою союзників створення
таких умов у післявоєнному світі, які б гарантували мир і без-
пеку всіх народів. Союзні уряди, говорилося в декларації, «ви-
знають необхідність утворення в найкоротший можливий час
загальної Міжнародної Організації для підтримки міжнарод-
ного миру і безпеки, заснованої на принципі суверенної рівно-
сті всіх миролюбних держав, членами якої можуть бути всі та-
кі держави — великі й малі».
Це положення декларації свідчило про згоду головних со-
юзних держав створити замість збанкрутілої Ліги націй нову
міжнародну організацію загальної безпеки, як ефективне зна-
ряддя приборкання агресії.
Разом з тим, воно означало політичну поразку імперіалі-
стичних сил всередині антигітлерівської коаліції.
Проблемами післявоєнного світового устрою американський
уряд почав займатися ще в грудні 1939 р. Створений тоді за
вказівкою Рузвельта в державному департаменті США спеці-
альний Консультативний комітет з питань післявоєнних проб-
лем до кінця 1942 р. розробляв проекти післявоєнного світово-
го устрою, виходячи з переконання, що на кінець війни панів-
ною силою в світі будуть Сполучені Штати Америки. Тому
головною ідеєю, покладеною в основу проектів, було те, що
протягом тривалого післявоєнного періоду Сполучені Штати
разом з Англією здійснюватимуть «поліцейський нагляд» над
світом. На практиці це означало б, що Сполучені Штати сва-
вільно порядкуватимуть у післявоєнному світі, силою зброї
встановлюючи власну гегемонію. Структура всесвітньої між-
народної організації, передбачена першими американськими
проектами, мала зафіксувати це становище, увічнивши світове
панування американського імперіалізму.
Складовою частиною всіх цих задумів був принцип нерівно-
правності держав, а також групування країн в регіональні
об’єднання. Принцип нерівноправності неминуче випливав з ос-
новного задуму — забезпечити над всіма іншими державами
панування американського імперіалізму, що спирався б на блок
з Англією. Проекти об’єднання груп країн в регіональні союзи
мали на меті спростити і полегшити для Сполучених Штатів
134
панування над окремими державами — членами цих регіональ-
них угруповань, оскільки США повинні були входити до складу
їх керівних органів.
Такими були американські плани післявоєнного світового
устрою, розроблені до кінця 1942 р. Корінний перелом у Віт-
чизняній війні на користь Радянського Союзу, безпрецедент-
не зростання військової могутності нашої країни в ході важкої
боротьби з фашистською Німеччиною перекреслили всі ці про-
екти і покладені в їх основу розрахунки. Керівники амери-
канської зовнішньої політики змушені були відмовитися від своїх
сподівань, пов’язаних з міжнародною організацією як знаряд-
дям світової гегемонії США.
Провалилися й американські проекти федерування східно-
європейських держав. Це мало бути об’єднання, яке відновлю-
вало б горезвісний антирадянський «санітарний кордон». Ра-
дянський Союз рішуче виступив проти цієї ідеї.
Декларація зобов’язувала її учасників діяти спільно у всіх
питаннях, що стосуються капітуляції і роззброєння ворожих
країн, тобто забороняла будь-які сепаратні дії у стосунках з про-
тивниками. Це зобов’язання ставило перешкоду на шляху
зрадницьких прагнень імперіалістичних сил всередині антигіт-
лерівської коаліції до антирадянського сепаратного миру.
Опубліковані конференцією декларації про Італію та Авст-
рію проголошували право італійського народу на вільний де-
мократичний розвиток в умовах цілковитої ліквідації фашиз-
му та його наслідків, а також право австрійського народу від-
новити свою суверенну державність, розтоптану гітлерівським
«аншлюсом».
Особливе значення мала четверта декларація конференції—
про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства. В ній під-
креслювалося, що всі гітлерівці, відповідальні за звірства над
населенням окупованих країн, після закінчення воєнних дій
будуть передані урядам цих країн для справедливого суду і по-
карання за їхні злочини. В декларації окремо підкреслювало-
ся, що головні фашистські злочинці будуть покарані за спіль-
ною згодою урядів-союзників. У зв’язку з важливістю цієї де-
кларації вона була опублікована за підписами голів урядів
СРСР, США і Англії.
Такі були політичні рішення Московської конференції. Вони
свідчили про змушений поворот західних держав до більш тіс-
ного співробітництва з СРСР у політичних питаннях, про по-
разку тих впливових кіл всередині США і Англії, які плекали
плани розриву з Радянським Союзом.
В той же час обговорення воєнних питань на конференції не
дало жодних позитивних наслідків. Західні держави ухилилися
від відповіді на прямий запит радянської делегації відносно
точної дати створення другого фронту. Таким чином, незважаю-
135
чи на безперечні успіхи конференції, вона свідчила також про
відсутність остаточної домовленості у найголовнішому — в пи-
танні ефективного бойового співробітництва США і Англії
з Радянським Союзом у війні проти гітлерівської Німеччини.
Це питання лишилося відкритим до наради голів урядів.
* * *
Позитивні результати Московської конференції бу-
ли з роздратуванням зустрінуті реакційними польськими емі-
грантськими колами. Вбачаючи у погіршенні відносин між
СРСР та США і Англією єдину надію на успіх своїх загарб-
ницьких територіальних домагань, вони всіма засобами нама-
галися викликати загострення стосунків між союзниками.
Польський уряд в еміграції через свій дипломатичний апа-
рат і численну пресу ні на день не припиняв антирадянської
кампанії. Його преса не спинялась перед злобними нападами
на керівників США і Англії, зокрема на їдена і Хелла, які не
діяли кожного разу так, як того вимагали інтереси лондонсько-
го польського уряду.
Знаючи про наближення зустрічі керівників урядів СРСР,
США і Англії, емігрантський уряд активізував свою діяльність.
16 листопада Черчілль одержав від Миколайчика ноту з пи-
тань радянсько-польських відносин. Ідентичну ноту було пере-
дано Цехановським Рузвельту через Хелла. Емігрантський
уряд наполягав, щоб США і Англія схилили Радянський Союз
відновити з ним дипломатичні стосунки і створити умови для йо-
го «повернення до Польщі, коли радянські війська перейдуть
колишні кордони», що існували між СРСР і Польщею до 17
вересня 1939 р. Якщо уряд СРСР не зробить цього, погрожу-
валося у нотах, «вступ радянських військ на польську терито-
рію...* змусить польський уряд застосувати політичну акцію
проти порушення польського суверенітету... На цей випадок
польський уряд передбачає вжиття заходів самооборони...»
Провокаційно називаючи визвольний похід Червоної Армії
«вторгненням», якщо вона вступить на територію Західної Ук-
раїни і Білорусії без його згоди, емігрантський уряд одверто
попереджав західні держави, що його «армія в Польщі продов-
жуватиме діяти у підпіллі», тобто уже проти радянських військ.
Створивши досить численну підпільну військову організа-
цію в Польщі, так звану «Армію крайову», емігрантський уряд
готувався використати зброю проти радянських військ. Таким
чином, почавши антирадянською кампанією у пропаганді, він
* Тобто на землі Західної України і Білорусії, оскільки саме ними по-
чиналася на сході, звідки наступали війська Червоної Армії, територія Польщі
до війни.
136
закінчив злочинним наміром підняти зброю проти Червоної
Армії, що несла волю братньому польському народові. Ось той
ганебний шлях, що ним йшла польська реакція, прагнучи будь-
що поновити своє панування над «східними територіями», над
землями українців та білорусів.
В обох нотах підкреслювалося, що емігрантський уряд кате-
горично відмовляється розглядати питання про перехід його
східних територій до Радянського Союзу, навіть якщо він і
одержить як компенсацію Східну Прусію, Данціг, Оппельн і Сі-
лезію (11,360—364; 115; 41, 255; 113, 382, 383).
ТЕГЕРАНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ
28 листопада— 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбу-
лися переговори голів урядів СРСР, США і Англії. Це була
перша зустріч керівників союзних держав, що відігравали вирі-
шальну роль у боротьбі проти фашистських агресорів.
На конференції розглядалися три основні проблеми: дії
збройних сил союзних держав, організація післявоєнного світу
і кордони Польщі. Центральною серед них була проблема дру-
гого фронту, і зусиллями радянської делегації їй було присвя-
чено основну увагу на конференції.
Відкриваючи пленарне засідання 28 листопада, президент
Рузвельт докладно висвітлив зусилля США на Тихому океані.
У боротьбі проти Японії брали участь переважна частина аме-
риканського флоту і понад мільйон військ США. Підкресливши
труднощі війни на Тихому океані, Рузвельт перейшов до Євро-
пейського театру. В Квебеку було ухвалено здійснити вторгнен-
ня через Ла-Манш 1 травня 1944 р., повідомив він, не зазна-
чивши, чи лишилася ця дата в силі *.
Й. В. Сталін відповів, що Радянський Союз радіє успіхам
союзників у війні проти японців. Після розгрому Німеччини
СРСР приєднається до союзників на Далекому Сході, і тоді во-
ни спільними силами зможуть розбити Японію. Ця заява радян-
ської делегації, яку Черчілль схарактеризував як найважливі-
шу протягом всієї конференції, справила величезні враження на
делегації західних держав. За визнанням офіційної англійської
історії другої світової війни, вона «відкривала нові перспекти-
ви у війні проти Японії» (117, 195).
Керівник радянської делегації підкреслив, що розгром Ні-
меччини є першочергове завдання всіх союзників. Найбільший
внесок в цю справу США і Англія можуть зробити тільки масо-
ваним вторгненням у Західну Європу через Францію. Черчілль
запевнив радянську делегацію, що американо-англійські штаби
* Виступи делегацій наводяться відповідно до Туніх власних записів.
137
планують здійснити протягом літа 1944 р. масоване вторгнення
в Європу через Північну Францію (операція «Оверлорд»).
В операції братимуть участь до мільйона військ у складі 35 ди-
візій, з яких 19 будуть американськими. Далі сили вторгнення
збільшуватимуться за рахунок поповнень з Сполучених Штатів.
Й. В. Сталін заявив, що вторгнення у Північну Францію по-
винно розглядатися як головна операція союзників у 1944 р.
Для більшого успіху вторгнення доцільно провести також до-
поміжну операцію на півдні Франції. Вона відтягнула б части-
ну ворожих сил і полегшила успіх головної операції.
Черчілль і Рузвельт повідомили радянську делегацію про
плани союзницького наступу в Італії та про намір силами двох-
трьох англійських дивізій захопити окуповані німцями Додека-
незькі острови на Егейському морі. За їхніми словами, це мало
сприяти вступові Туреччини у війну проти німців і відкрити
шлях до радянських портів на Чорному морі. Як свідчить ра-
дянський запис переговорів, Й. В. Сталін схвалив ці плани, але
попередив, що вони не повинні затягнути створення другого
фронту у Північній Франції. Разом з тим радянська делегація
висловила тверде переконання в тому, що Туреччина не всту-
пить у війну. Як показали дальші події, цей погляд був пра-
вильний. Незважаючи на всі їхні зусилля, союзникам не вда-
лося схилити турецький уряд оголосити війну Німеччині в той
час.
Питання про союзницькі плани щодо Балкан дуже заплута-
не в історіографії другої світової війни. Внаслідок вигадок аме-
риканських авторів у літературі поширився погляд, ніби англій-
ський уряд мав намір відкрити на Балканах другий фронт. Та-
кою операцією могло стати тільки вторгнення силами багатьох
десятків дивізій. Насправді, як про це свідчать документи, по-
дібних планів не існувало. Англійські керівники добре розуміли
непридатність Балкан для вторгнення у великих масштабах і ні-
коли не пропонували його на заміну операції у Північній
Франції.
Натомість англійські керівники мали намір втягнути у вій-
ну Туреччину, яка могла б вести операції з своєї європейської
території. Турецьким військам мусила допомагати союзницька
авіація. Що ж до висадки союзницьких військ, то її планувало-
ся здійснити незначними, виключно англійськими силами. У цих
задумах слід розрізняти дві сторони. З одного боку, вступ Ту-
реччини у війну відтягнув би частину німецьких військ і цим
сприяв би операціям Червоної Армії. Тому радянська делегація
в Тегерані дала свою згоду на відповідну пропозицію союзників.
З другого боку, реакційні кола західних держав плекали надії,
що турецькі війська разом з англійськими частинами вийдуть
напереріз наступові Червоної Армії і завадять їй визволити
країни Південно-Східної Європи. Ці плани, що трималися в гли-
138
бокій таємниці, зазнали поразки разом з провалом усього за-
думу.
ЗО листопада радянська делегація в Тегерані рішуче зажа-
дала від західних союзників вказати точний час початку опера-
ції «Оверлорд». Лише після того делегації США і Англії дали
тверде зобов’язання створити другий фронт у Західній Європі
протягом травня 1944 р. їх було повідомлено, що на той час
Червона Армія розгорне наступ проти німців і цим сприятиме
успіхові вторгнення у Північну Францію (116, 180—183-, 118,
143—149/152—156; 113, 488—497, 535—539, 576—581; 586—590;
117,195; 67, 470—472; 119).
ПЕРЕГОВОРИ З ПІСЛЯВОЄННИХ ПРОБЛЕМ
’	29 листопада під час бесіди голови радянської де-
легації з президентом США було розглянуто питання про ство-
рення післявоєнної світової організації. Поставив його Руз-
вельт, запропонувавши обговорити «питання про майбутній за-
гальний мир».
На думку американського президента, всесвітня організація
безпеки мала складатися з трьох головних органів. Перший
з них — Асамблея, до складу якої входили б спершу всі дер-
жави— члени Об’єднаних націй *. Збираючись на сесії «в різних
місцях і в певний час», Асамблея обговорюватиме важливі сві-
тові проблеми і даватиме рекомендації для їх розв’язання. Дру-
гий орган — Виконавчий комітет у складі представників СРСР,
США, Англії, Китаю, двох представників від європейських країн,
і по одному від Південної Америки, країн Середнього Сходу,
Далекого Сходу та британських домініонів. Його функції —
обговорення всіх невоєнних питань (економічних, культури, охо-
рони здоров’я і т. п.). Третій орган Рузвельт називав «чотири
поліцаї». Він мав складатися з представників СРСР, США,
Англії і Китаю. Його завдання — вживати заходи проти загро-
зи мирові підкріплюючи їх, в разі необхідності, збройною
силою.
Це був перший начерк післявоєнної міжнародної орга-
нізації безпеки, запропонований американським урядом як ос-
нова для обговорення на конференції з радянськими представ-
никами. Проблема вимагала спеціального вивчення і тривалого
обговорення. Для цього в Тегерані не було умов, тому радянсь-
ка делегація лише прийняла до уваги американський проект.
З проблемою світової безпеки було тісно пов’язано питання
про долю післявоєнної Німеччини.
* Термін «Об’єднані нації» набув широкого вжитку після підписання
1 січня 1942 р. декларації 26 держав про приєднання до Атлантичної хартії.
В роки війни так називалися країни антигітлерівської коаліції.
139
Мета народів антигітлерівської коаліції у війні проти фа-
шистської Німеччини не обмежувалася її розгромом. Історичний
досвід говорив, що самого лише воєнного розгрому Німеччини
не досить для того, щоб гарантувати прийдешні покоління від
нової агресії з її боку. Незважаючи на поразку в 1918 р., німець-
кий імперіалізм виявився здатним за якихось два десятиліття
повністю відновити свою воєнну машину і знову штовхнути люд-
ство у кривавий вир війни. Щоб унеможливити повторення
агресії з боку Німеччини, необхідно було назавжди викорінити
німецький мілітаризм і фашизм, знищивши їхню соціальну ба-
зу— монополістичний капітал та юнкерство, і рішуче спряму-
вати цю країну на шлях мирного демократичного розвитку.
У заявах Радянського уряду в німецькому питанні постійно
підкреслювалися справедливі демократичні вимоги знищити
агресивний німецький імперіалізм і побудувати після війни ми-
ролюбну і демократичну Німеччину. Демократичній радянській
програмі Сполучені Штати і Англія протиставляли свою імпе-
ріалістичну програму. Вона передбачала збереження в недотор-
каності всієї соціально-політичної структури Німеччини, а отже
й збереження тієї основи, що неминуче породжувала мілітаризм
і фашизм. Поряд з тим керівники західних держав розробляли
детальні проекти розчленування Німеччини і перетворення най-
більш індустріально розвиненої європейської держави, в якій
4/б населення жило у містах, на повністю аграризовану країну.
Радянська делегація, пише Шервуд, «без особливого ентузі-
азму» поставилася до таких пропозицій і «обговорення цього
питання закінчилося безрезультатно» (116, 188—190; 133, 530—
533; 67, 480—482, 485).
ОБГОВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ КОРДОНІВ
Значне місце на Тегеранській конференції зайняла
боротьба радянської делегації за цілісність території УРСР.
28 листопада на обіді, що Рузвельт дав на честь інших деле-
гацій, було зачеплено питання про західні кордони Польщі.
В ході розмови Й. В. Сталін заявив, що вони можуть сягати до
Одера, як це пропонували делегації США і Англії. Про східні
польські кордони під час цієї зустрічі не говорилося.
Проте того ж дня вони стали предметом спеціального обго-
ворення. Ініціатором виступив англійський прем’єр-міністр. Пі-
сля обіду, розмовляючи удвох із Й. В. Сталіним, Черчілль пору-
шив «польське питання», як називали керівники західних
держав проблему визнання кордонів СРСР, що утворилися
після возз’єднання українських і білоруських земель у 1939 р.
Патетично визнавши важливість безпеки західного кордону
СРСР, Черчілль запропонував «обговорити це питання і досяг-
140
ти деякої угоди». Особисто він, Черчілль, вважає, що Польща
може пересунутися на захід за рахунок Німеччини. Сталін під-
креслив необхідність забезпечити існування польської держави.
«Чи не спробувати нам,— запитав Черчілль,— намітити лінію
кордонів?».
Черчілль підкреслив, що ні він сам, ні президент Рузвельт не
мають відповідних повноважень від своїх парламентів, але все
ж вони втрьох з Сталіним можуть дійти згоди у питанні про
кордони і виробити рекомендації для поляків, з якими ті повинні
будуть погодитися. Сталін поставив запитання: чи слід робити
це без участі самих поляків? Черчілль відповів: «Так», зазна-
чивши, що коли все буде погоджено між ними, можна буде звер-
нутися до поляків. Сталін підкреслив, що Радянський Союз не
бажає нічого, що належить іншому народові. Те, що Польща
втратить на сході, сказав Ідей, приєднавшись до розмови,— вона
може одержати на заході.
Слід відзначити два моменти у переговорах про кордони
28 листопада. Питання не зводилося до необхідності гаранту-
вати безпеку західних рубежів нашої країни. Існував ще один —
не менш важливий — бік справи, якого вперто не бажали визна-
вати реакційні кола західних держав, але про який не можна
забувати. «Східними територіями» польська держава, що розва-
лилася під ударами гітлерівської воєнної машини у 1939 р., во-
лоділа незаконно. Польські пани загарбали їх, не рахуючись
з правами і бажаннями українського і білоруського народів,
яким вони належали. Возз’єднання цих територій з Радянським
Союзом у 1939 р. було актом, який лише ліквідував кричущу
історичну несправедливість щодо цих народів. Не Радянський
Союз вимагав для себе якихось польських територій, а, навпа-
ки,- польські імперіалістичні сили, чиї інтереси виражав емі-
грантський уряд, домагалися нового загарбання чужих земель,
як це їм вдалося зробити у 1921 р.
З цим питанням тісно пов’язане друге. Черчілль, а за ним
Ідей у своїх переговорах з поляками і в Тегерані зображали
справу таким чином, що замість територій, втрачених на сході,
польський уряд одержить компенсацію на заході, за рахунок
Німеччини. З погляду англійських імперіалістів, що менш за
все турбувалися про права народів і прагнули лише мати під
своєю рукою реакційну Польщу, досить сильну для того, щоб
у м?айбутній політичній грі вони могли протиставити її Радян-
ському Союзові, так воно й було. Для радянського народу спра-
ва ^стояла інакше. Ніякої компенсації за чужий рахунок Радян-
ський Союз, звичайно, не планував, коли було здійснено
возз’єднання західноукраїнських та інших територій. Проте Ра-
дянський Союз не заперечував проти того, щоб Польща одержа-
ла ^території до Одера, бо це були давні польські землі, колись
загарбані Німеччиною. Повернення їх польському народові лік-
141
відувало б ще одну історичну несправедливість. Але було б гру-
бою помилкою, маючи на увазі радянський народ, шукати при-
чинний зв’язок між возз’єднанням українських та білоруських
земель і поверненням Польщі її старовинних територій на за-
ході. Це були дві різні історичні проблеми, розв’язання яких не
залежало одне від одного.
Про дружнє ставлення Радянського Союзу до Польщі свід-
чить той факт, що саме радянська делегація у Тегерані поста-
вила питання про запрошення польських представників на об-
говорення проблеми кордонів між СРСР і Польщею. Англій-
ські представники відмовилися від цього.
Рузвельт не брав участі у розмові Й. В. Сталіна і Черчілля
про кордони між СРСР і Польщею 28 листопада. Проте амери-
канці не мали наміру лишатися осторонь цієї справи. 1 грудня,
після загального сніданку, американський президент запропо-
нував Й. В. Сталіну перед черговим засіданням конференції пе-
реговорити удвох.
Коли вони зустрілися, Рузвельт почав розмову, кажучи, що>
треба одверто поговорити про Польщу, бо польське питання має
вплив на американську внутрішню політику. Наступного року,-
пояснив він, у США відбудуться чергові вибори президента
і депутатів конгресу. Якщо війна триватиме, він знову виставить
свою кандидатуру. У Сполучених Штатах нараховується' від,
шести до семи мільйонів американців польського походження,
чиї голоси на виборах він не хоче втрачати.
Він, заявив Рузвельт, згоден з думкою радянської делегації
про необхідність відновлення польської держави і хотів би, щоб
її східний кордон було пересунено далі на захід. «В цілому
я,— сказав Рузвельт,— за лінію Керзона». Західний кордон
Польщі має бути пересунутий до ріки Одер. Однак він споді-
вається, що радянські представники зрозуміють, що з-за внут-
рішньополітичних причин, викладених вище, він, президент;
не може взяти участь у будь-якому рішенні цієї справи у Теге-
рані або навіть наступної зими.
Слова Рузвельта про те, що настрої широкої американської
громадськості робили неможливим відкрите схвалення з його-
боку такого рішення проблеми кордонів, яке б задовольняло-
справедливі радянські вимоги, не відповідали дійсності.
Становище було не таким, як його схарактеризував амери-
канський президент. Про це свідчать документи самого поль-
ського емігрантського уряду. Громадське обурення в Америці
загарбницькими прагненнями і всіма діями реакційних поль-
ських політиканів було настільки сильним, що в грудні 1943 р.
військовий аташе емігрантського уряду у Вашінгтоні полковник
Тіткевич надіслав до Лондона спеціальне секретне розвідуваль-
не зведення. В ньому він вказував на загальну гостру антипатію-
в США до польського уряду в зв’язку з його позицією у питанні
142
про кордони з Радянським Союзом. Становище з цього погляду*
за його даними, було настільки загрозливим, що Тіткевич, на-
віть добре знаючи позицію емігрантських лідерів, особливо
свого безпосереднього шефа — воєнного міністра генерала Сосн-
ковського,— не міг, проте, не порекомендувати настійно емі-
грантському урядові: «1. Проголосити ясно і твердо, що україн-
ці одержать автономію», хоч це, звичайно, не було б розв’язан-
ням проблеми.
Звідси видно, що абсолютно невірним було твердження Руз-
вельта, ніби американська громадськість беззастережно вима-
гала відновлення Польщі у її довоєнних межах на сході. Якраз
навпаки, широкі маси американців, у тому числі й польського
походження, як було показано вище, виступали проти нової
анексії Польщею українських, білоруських та литовських
земель.
Справжні причини небажання Рузвельта взяти участь у роз-
в’язанні питання про кордони були іншими. Радянські війська
вели успішний наступ, завдаючи могутніх ударів по гітлерів-
ській армії і змушуючи її відступати. Союзні ж війська були
ще далекі від вторгнення. Керівникам США нічого було проти-
ставити воєнним успіхам Радянського Союзу. З їхнього погля-
ду, загальна воєнно-політична ситуація була несприятливою
для тиску на Радянський Союз, відповідно до американських
планів розчленування українських земель, відторгнення від
УРСР Львівщини і Станіславщини. Тому представники США в
Тегерані навмисно уникали участі в дискусіях з територіальних
питань. «Президент...,— пише Фейс про позицію Рузвельта в Те-
герані щодо проблеми радянсько-польського кордону,— тимча-
сово лишив проблему росіянам та англійцям. Це давало йому
свободу для боротьби у майбутньому».
* * *
Прагнучи забезпечити собі свободу дій для даль-
ших етапів дипломатичної боротьби у питанні кордонів, Руз-
вельт у той момент вважав першочерговим гарантувати повер-
нення реакційного емігрантського уряду до Польщі.
Саме тому, коли почалося пленарне засідання конференції,
Рузвельт, всупереч своїм власним словам про небажання брати
участь в обговоренні польського питання, щойно сказаним у
розмові з головою радянської делегації, несподівано відкрив
дискусію заявою про те, що, як він сподівається, «скоро по-
чнуться переговори про відновлення стосунків між радянським
і польським урядами».
Радянська делегація у відповідь заявила: «Ми відрізняємо
Польщу від емігрантського уряду в Лондоні. Ми розірвали сто-
сунки з цим урядом не з-за якихось наших примх, а тому, що
143
польський уряд приєднався до Гітлера в його наклепах на Ра-
дянський Союз». Ми хотіли б мати гарантію, вказав Й. В. Ста-
лін, що агенти польського уряду не вбиватимуть партизанів, що
цей уряд справді закликатиме до боротьби проти німецьких за-
гарбників, а не займатиметься махінаціями. «Якщо він соліда-
ризується з партизанами і якщо ми матимемо гарантію, що йо-
го агенти не будуть мати зв’язків з німцями у Польщі, тоді ми
будемо готові розпочати з ним переговори». Радянський Союз
як сусід Польщі, підкреслив голова радянської делегації, біль-
ше, ніж інші держави, зацікавлений в добрих стосунках з Поль-
щею, в її відновленні і посиленні.
У цей момент Черчілль зазначив, що було б добре, якби ра-
дянська сторона'виклала свої думки щодо кордонів Польщі.
«Тоді,— заявив він,— я поставив би це питання перед поляками
і сказав би їм прямо, чи вважаю я ці умови справедливими».
Радянська делегація відповіла, що українські землі повинні
відійти до України, а білоруські — до Білорусії, тобто між
СРСР і Польщею має бути кордон 1939 р. Радянський уряд
вважає цей кордон правильним.
Про гостроту дискусії свідчить дальший обмін репліками між
англійською та радянською делегаціями:
Англійська делегація. Чи означає це лінію Ріббен-
тропа — Молотова? *
Радянська делегація. Називайте її, як хочете, ми
вважаємо її справедливою і правильною.
Цю лінію, звичайно, називають лінією Керзона.
Англійська делегація. Між ними є відмінності.
Радянська делегація. Ніяких істотних відмінностей
між ними немає.
Англійська делегація. Лінія Керзона мала проходи-
ти на схід від Львова.
Радянська делегація. Невірно; Львів мав лиши-
тися на радянській стороні, лінія повинна була проходити далі
на захід у напрямку Перемишля.
Посилаючись на свою карту з невірно позначеною лінією
Керзона, англійці намагалися довести, ніби вона лишала Львів
на боці Польщі. Радянська делегація легко спростувала це
твердження, пред’явивши через кілька хвилин точний текст ноти
лорда Керзона радянському урядові від 12 липня 1920 р., в якій
послідовно перераховувалися назви всіх географічних пунктів
на лінії.
Радянський уряд ще до Тегеранської конференції заявив, що
він не вважає лінію кордону 1939 р. незмінною. Якби на схід
від неї виявилися райони з переважно польським населенням,
* йдеться про лінію, встановлену договором про дружбу і кордон між
СРСР і Німеччиною, укладеним у Москві 28 вересня 1939 р. (193).
144
він не заперечував би проти передачі їх Польщі. Це була гли-
боко принципова позиція. Радянський Союз вимагав лише ви-
знання безперечних прав України на українські землі і Біло-
русії— на білоруські, не бажаючи ані клаптика справді поль-
ської території, бо він хотів мати сусідом дружню Польщу. Про
це було ясно сказано під час дискусії 1 грудня, і це справило
своє враження на представників західних держав. Поразка у су-
перечці про положення Львова щодо лінії Керзона остаточно
вибила їм зброю з рук. Англійській делегації, яка сама настою-
вала на прийнятті лінії Керзона, що позбавляла Радянський
Союз частини території *, нічим було заперечувати. Тому Іден,
який найбільш гостро виступав проти радянських пропозицій,
врешті змушений був заявити, що коли радянська делегація
«прийме за основу лінію Керзона та лінію Одера», це зможе по-
служити початком врегулювання всієї справи.
«Коли це закінчилося,— пише у своїх мемуарах Черчілль,—
я сказав, що мені все це подобається, і я скажу полякам, що
коли вони не погодяться, то вчинять дурницю, і я нагадаю їм,
що якби не Червона Армія, вони були б повністю знищені...
З боку поляків буде розумно прийняти нашу пораду. Я не маю
наміру здіймати галас з-за Львова».
З метою зафіксувати досягнуту угоду, англійський прем’єр-
міністр запропонував записати таку формулу: «Вважається у
принципі, що територія польської держави і нації повинна зна-
ходитися між так званою лінією Керзона і лінією Одера... Фак-
тичне проведення кордону вимагає старанного вивчення і, мож-
ливо, переміщення частини населення у деяких пунктах».
Ця формула означала визнання у принципі возз’єднання за-
хідних українських та білоруських земель, і вона була прийня-
та радянською делегацією. «Радянська позиція в цьому питанні
була настільки справедливою,— підкреслює американський іс-
торик К. Марзані у своїй книзі «Ми можемо бути друзями»,—
що на конференції в Тегерані Черчілль сам запропонував як
кордони Польщі лінію Керзона на сході та лінію ріки Одера на
заході».
Таким чином, піднявши 1 грудня дискусію з польського пи-
тання з зовсім іншою метою, американська делегація мимоволі
спричинилася до ухвали позитивного англо-радянського рішен-
ня з територіальної проблеми.
Прийняття тегеранської формули, в якій фіксувалися кордо-
ни УРСР і БРСР по лінії Керзона, було першорядним диплома-
тичним успіхом радянської делегації. Від імені свого уряду
представники Англії змушені були офіційно визнати справедли-
вість і правильність утворених у 1939 р. західних кордонів
* Білостоцька область, що увійшла до складу СРСР в 1939 р., була пере-
важно населена поляками. Вона лежала на захід від лінії Керзона.
10 П43	145
СРСР, що повернули Україні та Білорусії їхні території, за-
гарбані білополяками в роки інтервенції. Більш того, визнавши
де-факто українські кордони 1939 р., Черчілль на засіданні
1 грудня зобов’язався докласти зусиль, щоб примусити поль-
ський емігрантський уряд у Лондоні також визнати їх.
Американські керівники не приєдналися до англо-радянської
принципової угоди про кордони. Вони продовжували плекати
плани розчленування українських земель, відторгнення від
УРСР значної частини Західної України. Звичайно, ці плани
були абсолютно нереальними і приреченими на провал всім хо-
дом визвольної Вітчизняної війни радянського народу. Однак
саме існування антигітлерівської коаліції та міжнародно-право-
вий характер проблеми кордонів потребували розв’язання її
шляхом укладення відповідної угоди між державами. Зафіксо-
вана в Тегерані англо-радянська формула зв’язувала уряд Англії
офіційним зобов’язанням і зміцнювала позицію Радянського
уряду. Вона відкривала перспективу неминучої перемоги радян-'
ської дипломатії у боротьбі за повне юридичне визнання всім
капіталістичним світом возз’єднання Західної України з УРСР.
Тому прийняття цієї формули було визначною перемогою зов-
нішньої політики Радянської держави, що захищала суверенні
права українського народу на його землі (118, 156—158; 67, 475;
119 358, 359, 387, 388, 394; 41, 284, 287, 120, 667; 113, 594, 597,
598; 51, 178, 179; Ї2\,191).
X____________________________________
ВИГНАННЯ ВОРОГА
З УКРАЇНСЬКО! ЗЕМЛІ
ВИЗВОЛЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
На початку 1944 р. на території України було
41% піхотних і 76% танкових сил ворога з чи-
1	сла тих, що діяли на радянсько-німецькому
фронті, і 84% стрілецьких та 41% танкових з’єднань діючих
військ Червоної Армії. Проти чотирьох Українських фронтів во-
роже командування зосередило дві групи своїх армій — «Пів-
день» та «А».
Концентрація сил свідчила про значення, якого надавали
обидві сторони Україні. Незважаючи на те, що німецькі війська
були відкинуті за Дніпро майже на всьому його протязі, фаши-
стське командування ще сподівалося стабілізувати свій фронт
на Правобережній Україні і втримати її багаті сировиною та
сільськогосподарськими ресурсами райони.
Дії радянських військ і на цей раз перекреслили плани во-
рога.
Протягом останнього тижня 1943 р.— першої половини січ-
ня 1944 р. війська 1-го Українського фронту, відбивши контр-
наступ фашистських військ, повністю визволили Київську та
Житомирську області. 8 січня війська 2-го Українського фронту,
завдавши удар з кременчуцького плацдарму, зайняли Кірово-
град. Внаслідок цих дій ворожі війська, що трималися за Дні-
про в районі Корсуня-Шевченківського, були глибоко охоплені
з півночі і півдня. Становище ворожих військ на Україні знач-
но погіршилося.
«Особливо сильна загроза,— говорилося в аналізі станови-
ща, складеному гітлерівським генштабом в середині січня,—
намічається для німецьких сил, що знаходяться між Чорним
морем та районом р. Прип’ять. Як і раніше, тут головний на-
прям операцій радянських військ. Вирішальний успіх проти гру-
пи армій «Південь» повністю звільнив би противнику шлях на
Балкани та в Польщу і зробив би неможливою дальшу оборону
німцями існуючої лінії фронту. Тому хід нинішніх операцій на
відтинку групи армій «Південь»... в першу чергу вирішуватиме
долю всього німецького Східного фронту в цілому».
10*
147
24 січня праве крило 2-го Українського фронту перейшло
в наступ проти корсунь-шевченківського угруповання ворога
з півдня, з району Кіровограда. 26 січня з району Білої Церкви
розпочався удар військ 1-го Українського фронту по північному
флангу ворожого угруповання. 28 січня радянські війська з’єд-
налися в тилу противника біля Звенигородки. Вперті бої проти
оточених німецько-фашистських військ тривали до 17 лютого.
Операція закінчилася повною перемогою Червоної Армії. Це був
видатний успіх наших військ — в корсунь-шевченківському бо-
йовищі було знищено дев’ять піхотних та одну танкову дивізію,
одну мотиризовану бригаду та інші частини німецько-фашист-
ської армії.
27 січня праве крило 1-го Українського фронту з району Сарн
розгорнуло наступ в обхід Ровно і Луцька з північного заходу
і 2 лютого визволило ці обласні центри України. Новий успіх ра-
дянських військ ставив під загрозу охоплення з півночі все пів-
денне крило ворожого фронту.
Одночасно фашистські війська зазнали поразки на півдні Ук-
раїни, де діяла ворожа група армій «А». На початок 1944 р. вона
тримала сильний плацдарм на лівому березі Дніпра в районі Ні-
кополя. 31 січня війська 3-го і 4-го Українських фронтів пере-
йшли в наступ на нікопольський виступ ворожого фронту. 8 лю-
того вони оволоділи цим важливим промисловим районом. 22 лю-
того ворога було вигнано з Кривого Рогу. В результаті цих боїв
фашисти втратили важливий плацдарм і промисловий район на
півдні України. З району Нікополя Німеччина вивозила значну
кількість марганцевої руди, і втрата її завдала дошкульного уда-
ру гітлерівській воєнній економіці.
В березні розгорнулися комбіновані операції 1, 2 та 3-го Укра-
їнських фронтів по визволенню всієї території Правобережної
України, яка ще лишалася в руках ворога. Ці операції розгорну-
лися одночасно на величезному 1100—кілометровому фронті від
Луцька до гирла Дніпра.
Наступ почався 4 березня ударом військ 1-го Українського
фронту з району Шепетівки на південний захід — на Проскурів
і Тернопіль і далі — на Кам’янець-Подільський, Коломию, Чер-
нівці. 5 березня перейшли в наступ з району Звенигородки на
Умань, а далі — на Могилів-Подільський і Кишинів — війська
2-го Українського фронту.
26 березня війська 1-го Українського фронту визволили Ка-
м’янець-Подільський, 29 березня — Чернівці, 14 квітня — Терно-
піль. Війська 2-го Українського фронту, форсувавши Південний
Буг і Дністер, 26 березня вийшли на державний кордон СРСР з
Румунією по р. Прут на протязі 85 кілометрів.
- війська 3-го Українського фронту завдавали ударів з району
йа; Захід від Кривого Рогу на Тирасполь та Одесу. 28 березня во-
ни оволоділи Миколаєвом? 9' квітня радянські війська зав’язали
148
бої на околицях Одеси. Наступного дня цей найбільший порт на
Чорному морі було визволено від ворога. 12 квітня праве крило
фронту зайняло Тирасполь і почало форсувати Дністер. За два
наступні дні весь лівий берег ріки було повністю очищено від
ворожих військ.
У ході наступу на Правобережній Україні радянські війська
протягом 24 січня— 17 квітня 1944 р. розгромили великі сили во-
рога. З 94 дивізій, що їх нараховували у своєму складі фашист-
ські групи армій «Південь» і «А», 59 дивізій було розгромлено.
Ворога було викинуто з усієї Правобережної України. Почалося
визволення Західної України. На протязі понад 400 км радянські
війська вийшли на державний кордон СРСР і перенесли бойові
дії на територію Румунії. Рудні родовища Криворіжжя та Ніко-
поля, родючі землі між Дніпром і Прутом були повернені Бать-
ківщині. Від фашистського рабства були визволені нові мільйони
радянських людей.
Те, що зробили радянські воїни під час наступу на Правобе-
режній Україні, «ламало уявлення, що склалися про фізичні і мо-
ральні можливості людини» (1, 563). Вперше за всю війну було
здійснено гігантський наступ в умовах повного бездоріжжя.
Незважаючи на шалений опір сильного ворога і неймовірно важ-
кі умови просування, коли вся техніка застрявала на шляхах,
Червона Армія розтрощила фашистські війська на Україні і, до-
сягнувши Карпат, розсікла весь гітлерівський фронт надвоє
(1,55/—554, 563).
* * *
.	Велике значення для успіхів Червоної Армії на Пра-
вобережній Україні мали бойові дії українських партизанів. Во-
ни продовжували руйнувати тили гітлерівської армії, сприяючи
вигнанню ворога з української землі. Протягом 1944 р., незважа-
ючи на різке звуження зони їхніх дій внаслідок відступу фашист-
ської армії, партизани України, за даними їхніх звітів, вбили
і поранили 120 тис. ворожих солдатів і офіцерів.
Поряд з операціями в безпосередньому тилу ворожого фрон-
ту тривали героїчні рейди українських партизанів у глибині оку-
пованої гітлерівцями території. В січні — березні 1944 р. великий
похід по ворожих тилах здійснила 1-а Українська партизанська
дивізія ім. С. А. Ковпака під командуванням П. П. Вершигори
(колишнє з’єднання С. А. Ковпака). Партизани з боями пройшли
Ровенську, Волинську, Львівську, Брестську та Пінську області
УРСР і БРСР, а також Люблінське воєводство Польщі та части-
ну території Східної Пруссії. Ще ніколи раніше радянські парти-
зани не заходили так далеко на захід.
Українські партизани подали братню допомогу чехословаць-
кому народові, який піднімався на збройну боротьбу проти фа-
шистських поневолювачів.
149
Починаючи з травня 1944 р., в спеціальній школі УШПР роз-
горнулася підготовка чехословацьких організаторів партизан-
ського руху. В Словакію, умови якої більше сприяли розгортан-
ню активної збройної боротьби проти окупантів, було закинуто
220 чехословаків, навчених у цій школі. Крім того, туди було на-
діслано ще 1650 радянських партизанів. Внаслідок цього виз-
вольна боротьба словацького народу піднялася на вищий ща-
бель. У серпні 1944 р. в Словакії вибухло народне повстання
проти гітлерівських окупантів та уряду місцевого квіслінга Тісо.
Повстання тривало два з половиною місяці. Видатну роль в цій
боротьбі, яка ще більше зміцнила дружбу радянського і чехосло-
вацького народів, відіграли українські партизани (80, 331, 339,
356- 122; 123, 267, 268).
* * *
Найважливіші операції радянських збройних сил
влітку 1944 р. розгорнулися на центральному відтинку фронту.
Головний удар на цей раз було спрямовано проти ворожої гру-
пи армій «Центр» на території Білорусії. Наступ, в якому брали
участь війська чотирьох радянських фронтів, розпочався 23 черв-
ня. Ці операції радянських військ, як і їхні попередні дії, не лише
скували всі фашистські війська на східному фронті, а й змусили
гітлерівське командування перекидати на схід резерви з Норвегії,
Угорщини та інших країн Європи, а також з самої Німеччини.
Тбму масоване вторгнення американо-англійських військ у Пів-
нічну Францію, що розпочалося 6 червня, відбувалося в най-
сприятливіших умовах постійної стратегічної підтримки з боку
Червоної Армії і розвивалося цілком успішно. Із запізненням на
два роки другий фронт в Західній Європі, нарешті, було ство-
рено.
Ще більші успіхи були досягнуті радянськими військами. За
кілька тижнів свого наступу вони розтрощили основні сили групи
армій «Центр», найсильнішого армійського угруповання ворога
на радянсько-німецькому фронті.
Вже 3 липня було визволено Мінськ — столицю Радянської
Білорусії. Оточену на схід від Мінська 4-у німецьку армію було
знищено. Така ж доля спіткала великі угруповання ворога в райо-
нах Вітебська та Бобруйська. «В результаті цього удару,— ви-
знає гітлерівський генерал Гудеріан,— група армій «Центр» була
знищена. Ми зазнали величезних втрат— близько двадцяти п’яти
дивізій» (1, 590). Ворожий фронт в Білорусії розвалився, відкри-
ваючи радянським військам шлях в Прибалтику, Польщу і Схід-
ну Німеччину.
13 липня було визволено столицю Литовської РСР Вільнюс.
1 серпня радянські війська досягли Ризької затоки, відрізавши
ворожу групу армій «Північ», що діяла в Прибалтиці. Форсував-
150
ши Німан, вон^ швидко просувалися до кордонів Східної Пруссії.
В ході наступу ліве крило 1-го Білоруського фронту перейшло
радянсько-польський кордон і 24 липня на варшавському напрям-
ку визволило велике польське місто Люблін.
Разом із з’єднаннями 1-го Білоруського фронту в боях за ви-
зволення Польші брали участь війська 1-ї Польської армії.
З початку операції наші війська просунулися на захід на
500—600 км. З виходом радянських військ на Віслу їхні насту-
пальні можливості вичерпалися.
На ВісЛі фашистське командування стабілізувало свій фронт.
Наблизившись впритул до столиці братньої Польщі — Варшави,
розташованої на західному березі- Вісли, радянські війська зму-
шені були спинитися, не маючи на той час сил для форсування
широкої річки.
29 серпня наступальні дії Червоної Армії на центральному
відтинку фронту припинилися. За час, що минув пТсля їх почат-
ку, радянські війська досягли величезних успіхів. Розгромивши
ворожу групу армій «Центр», вони визволили всю територію
БРСР, значну частину Радянської Литви та східні райони Поль-
щі. Катастрофа в Білорусії похитнула весь ворожий фронт, різ-
ко підірвала сили гітлерівської армії та загострила воєнно-полі-
тичну кризу фашистської Німеччини.
ВИЗВОЛЕННЯ РЕШТИ ТЕРИТОРІЇ УРСР
Паралельно з велетенською битвою в Білорусії роз-
горнулися наступальні дії радянських військ по визволенню За-
хідної України.
На території Західної України, яка ще лишалася в руках
ворога, фашистське командування зосередило групу армій «Пів-
нічна Україна», що нараховувала 38 дивізій в складі двох ні-
мецьких та однієї угорської армій. Ворожі війська створили по-
трійну смугу оборонних споруд.
Операцію по визволенню західноукраїнських земель здійсню-
вали війська 1-го Українського фронту під командуванням мар-
шала Радянського Союзу І. С. Конєва. Наступ правого крила
фронту розпочався 13 липня. За кілька днів важких боїв радян-
ські війська прорвали потужну смугу ворожих укріплень на
львівському і рава-руському напрямках. В районі м. Броди бу-
ло оточено і знищено шість фашистських дивізій. Перемога під
Бродами мала вирішальне значення у визволенні Західної Ук-
раїни. 27 липня головне місто Західної України — стародавній
Львів — знову став радянським. Успіх правого крила фронту
створив сприятливі умови для дій військ лівого крила, що насту-
пали на Станіслав.
151
' 29 липня радянські війська, розвиваючи досягнутий під Льво-
вом успіх, вийшли до р. Вісли і того ж дня форсували її в райо-
ні Сандомира, в глибині польської території. На півдні вони ово-
лоділи Дрогобичем та Бориславом і наступали на перевали
через Карпати. З 4 серпня цей наступ продовжували війська но-
воствореного тут 4-го Українського фронту.	1
Таким чином, на кінець серпня, коли львівсько-сандомирська
операція була завершена, радянськими військами були досягну-
ті нові визначні успіхи. Вони розбили ворожу групу армій «Пів-
нічна Україна», визволили всю Західну Україну та південно-
східні райони Польщі.
Захопивши великий плацдарм на лівому березі Вісли в ра-
йоні Сандомира, радянські війська створили сприятливі умови
для дальшого наступу в Південній Польщі, Чехословаччині і
Закарпатській Україні (1,595,600).
* * *
Наприкінці серпня 1944 р. на території Молдавії
війська 2-го і 3-го українських фронтів розгромили фашистську
групу армій «Південна Україна». 25—29 серпня під Кишиневом
було оточено і знищено понад 22 німецькі дивізії. Разом з виз-
воленням Молдавської РСР радянські війська принесли свободу
й останнім південно-західним районам УРСР від Білгорода-Дні-
стровського до Ізмаїла, які доти перебували в руках ворога. Та-
ким чином, вся довоєнна територія Української РСР була ви-
зволена від фашистських загарбників.
У жовтні 1944 р. війська 4-го Українського фронту, подолав-
ши Головний Карпатський хребет і впертий опір ворога, прине-
сли визволення населенню Закарпатської України.
14 жовтня 1944 р. український народ радісно і урочисто від-
значив визволення від ворога всієї території своєї республіки.
В столиці УРСР Києві відбулася масова демонстрація трудя-
щих, які палко дякували партії й урядові, героїчній Червоній
Армії за визволення від фашистських загарбників, присягалися
й надалі зміцнювати животворну дружбу радянських народів,
джерело їх сили і непереможності.
ВТРАТИ УКРАЇНИ
Радість визволення потьмарювалася лише свідо-
містю величезних жертв українського народу внаслідок фаши-
стської агресії.
Гітлерівська навала заподіяла Україні нечувані лиха і стра-
ждання. Фашисти спалили на території республіки 28 тис. сіл
152
і зруйнували 714 міст, позбавивши притулку 10 мільйонів лю-
дей. Вони спалили і висадили в повітря 16 тис. промислових під-
приємств, дві тисячі залізничних станцій, 18 тис. медичних за-
кладів, 83 тис. шкіл, технікумів і вузів, 20 тис. бібліотек, знищи-
ли будівлі і майно 872 радгоспів, 1300 МТС та десятків тисяч
колгоспів. Було забрано 7,6 млн. голів великої рогатої худоби,
3,3 млн. коней, 9,3 млн. свиней, 7,3 млн. овець і кіз та величезну
кількість іншого майна. Загальна сума прямих втрат, завданих
ворогом народному господарству республіки, досягла 285 міль
ярдів карбованців у передвоєнних цінах.
Україна зазнала нечуваних економічних злигоднів і розорен-
ня внаслідок гітлерівської навали.. Однак навіть це величезне
лихо не було найстрашнішим з тих, що його фашистські загарб-
ники заподіяли українському народові.
Найтяжчими були безприкладні страждання поневоленого
населення під фашистським ярмом та людські втрати України.
Кількість людей на Україні, замучених у фашистських катівнях,
розстріляних, повішених і задушених у душогубках, навіть за-
раз не можна точно встановити.
Під час судового процесу над Кохом у Варшаві у 1958—
1959 рр. вказувалося, що на ньому «лежить відповідальність за
знищення в Польщі * сімдесяти двох тисяч чоловік. А на Украї-
ні... гітлерівці винищили близько чотирьох мільйонів людей».
За останніми даними, гітлерівці вбили на Україні до 4,5 млн. ра-
дянських громадян.
Та навіть це страхітливе число жертв німецько-фашистсько-
го терору на Україні є неповним, бо не охоплює вивезених до Ні-
меччини і закатованих там.
Всього з окупованих радянських територій на фашистську
каторгу було вивезено, за німецькими даними, 2,8 млн. чол.
На жовтень 1944 р., коли гітлерівці вже втратили можливість-
депортувати радянських людей, загальна їх кількість в Німеччи-
ні становила 2175 тис. чол. Останні 625 тис. чол., за винятком
Незначної кількості втікачів та скалічених і хворих, яким було
дозволено повернутися на батьківщину, загинули від голоду,
хвороб і нелюдських умов примусової праці. Скільки їх загину-
ло до кінця війни, не дочекавшись визволення,— взагалі не-
можливо обчислити, і наведені цифри дають лише приблизну та
применшену картину (вже на‘першу декаду грудня 1944 р. чис-
ло цивільних радянських громадян в Німеччині скоротилося до
2112 тис. чол.).
Із вказаних 2,8 млн. чол. 2,2 млн. були привезені гітлерівськи-
ми людоловами з України. Це становило майже 80% загальної
* Кохові була підпорядкована Білостоцька і Цеханувська округи Польщі,
приєднані до Східної Пруссії. В Польщі його судили за злочини, вчинені саме
на цих територіях.
155-
кількості, і вихідці з України складали відповідну частину за-
гиблих на фашистській каторзі. Фактично ж їх було ще більше,
бо наведені дані не охоплюють вивезених до Німеччини з За-
хідної України та «Трансністрії», а також тих мирних радян-
ських людей, які були схоплені гітлерівцями перед відступом
і перетворені на «військовополонених».
Цю категорію жертв фашистського «нового порядку» не мо-
жна випускати з поля зору. Ще 10 липня 1943 р. Гіммлер по-
відомив своїх підлеглих: «Фюрер вирішив, що Північна Україна
і Росія — Центр, які кишать партизанами, повинні бути пов-
ністю очищені від населення. Все здорове чоловіче населення
буде передане імперському комісару праці... як військовополоне-
ні. Жіноче населення буде передане генеральному уповноваже-
ному по мобілізації робочої сили для праці в рейху». Очистити
від партизанів Північну Україну та Білорусію («Росія-Центр»)
гітлерівцям не вдалося, але число радянських полонених
в фашистських руках внаслідок таких «операцій» значно
зросло.
Доля їх була жахлива. Не буде перебільшенням сказати, що
вона стала найбільшою трагедією другої світової війни. Пла-
нуючи фізичне винищення народів нашої країни, фашистські
расисти свідомо прагнули вбити якомога більшу кількість лю-
дей, що потрапили до них у полон або були схоплені в тилу ні-
мецької армії на Україні та в інших районах і прираховані до
числа військовополонених. Вже на 1 травня 1944 р., як свідчать
секретні службові документи гітлерівського командування, було
знищено понад три мільйони радянських військовополонених.
Скільки їх було вбито до кінця воєнних дій, не знає навіть фа-
шистська статистика смерті.
Подібна доля чекала й український народ, який потрапив
у фашистський полон на загарбаній ворогом території. І якщо
гітлерівці не змогли перетворити Україну на суцільну безлюдну
руїну і згарище, то це сталося лише внаслідок швидкого пере-
можного наступу Червоної Армії, що не дала ворогові довершити
його чорну справу.
Про величезні жертви України у війні не могла мовчати на-
віть найреакційніша буржуазна преса. «Вся ця титанічна бо-
ротьба..,— писав, наприклад, американський журнал «Сатердей
івнінг пост» про війну в Європі,— перш за все є українською
війною. І однією з найбільших жертв цієї республіки, яких на-
віть не можна виразити у звичних поняттях, є її втрати в лю-
дях... Жодній іншій європейській країні не було заподіяно глиб-
ших ран в її містах, в її промисловості, в її сільському господар-
стві, і в її населенні» (16, 183, 184; 124, 66, 107; 13, 427, 451, 452;
14, 503; 125).
154
ЗЛОЧИНИ НАЦІОНАЛІСТІВ
Успішне визволення території УРСР радянськими
військами викликало шалену лють в таборі українського бур-
жуазного націоналізму.
29 лютого 1944 р. під час об’їзду військ командувач 1-го Ук-
раїнського фронту генерал армії М. Ф. Ватутін був смертельно
поранений з засідки бандерівцями. Цей підлий злочин ясно
говорив про позицію, що її зайняли націоналістичні зрадники
під час визвольної боротьби українського народу.
Оунівці до кінця служили фашистським катам України. З на-
ближенням фронту провід ОУН наказував своїм озброєним за-
гонам не видавати себе в присутності радянських військ, а ви-
ступити в їхньому тилу, коли фронт пересунеться на захід. Один
з таких наказів було захоплено радянськими партизанами на Ро-
венщині. В ньому формулювалося нове головне завдання націо-
налістичних банд: пропустивши війська Червоної Армії, напада-
ти на її тили, вбивати офіцерів і солдатів, партійних і радянських
працівників, місцевих активістів, псувати зв’язок, влаштовувати
диверсії на транспорті і т. п. Дії націоналістів відповідали цим
вказівкам.
Конкретні деталі воєнного співробітництва націоналістів
з гітлерівцями обговорювалися на спеціальних нарадах. Така на-
рада відбулася, наприклад, в місті Сарни напередодні визволен-
ня його Червоною Армією. В ній брали участь представники бан-
дерівських загонів та німецьких властей. На нараді було погод-
жено питання про спільні дії проти партизанів та Червоної Армії.
Те ж саме відбулося в містах Володимир-Волинський, Домбро-
виця, Камінь-Каширський (Ровенська та Волинська області).
Оунівці зобов’язувалися посилити боротьбу проти місцевих пар-
тизанів в тилу гітлерівських військ, а після їх відступу—роз-
горнути диверсійно-терористичну діяльність в тилу Червоної
Армії. Для виконання цих завдань націоналістичні банди одержу-
вали від німців зброю, боєприпаси та інше військове споря-
дження.
Залишившись в тилу Червоної Армії, озброєні націоналі-
стичні банди продовжували діяти під контролем і керівництвом
гітлерівського командування. Спочатку керівництво здійснюва-
лося шляхом закидання німецьких офіцерів в райони розташу-
вання озброєних оунівських загонів. Згодом цей метод був роз-
цінений як недостатній і командування СС наприкінці 1944 р.
створило спеціальний центр зв’язку з націоналістичними бан-
дами.
Для цього Бандера, Мельник і Бульба були восени 1944 р.
випущені з Заксенхаузена. Тих, кого вони мали підстави вважа-
ти своїми справжніми противниками, гітлерівці не випускали
155
з концтаборів. З націоналістичними верховодами справа стояла
інакше.
Центр зв’язку з диверсійно-терористичними бандами націо-
налістів було створено під назвою «Українського національнаго
комітету». Назва ця, покликана надати видимість політичного
характеру організації, була виключно маскувальним заходом.
Давнє, а в умовах кінця 1944 — початку 1945 рр. вже чисто па-
тологічне прагнення мати Україну в своєму необмеженому воло-
дінні змушувало гітлерівців навіть тоді категорично відкидати
принижені прохання оунівців про проголошення Німеччиною
однією з своїх цілей у війні українську «самостійність», що під-
вищило б політичні акції націоналістів. Маскуванням було і при-
значення головою «Українського національного комітету» гене-
рала Шандрука, колишнього петлюрівського начальника штабу.
Політична вага Шандрука навіть у берлінських колах україн-
ських націоналістів дорівнювала нулеві. Саме тому він і був
обраний для ролі номінального голови комітету, за офіційною
вивіскою якого ховалися Бандера й Мельник. Останні прихову-
вали свою причетність до комітету, оскільки саме поза опозиціо-
нерів до гітлерівської політики щодо України й давала їм змо-
гу одурити й заманити в свої сіті деяку частину населення в За-
хідній Україні.
Ще більш необхідним було це маскування з зовнішньополі-
тичного погляду. Попередня орієнтація фашистської ОУН ви-
ключно на гітлерівську Німеччину зумовила її ізоляцію від США
і Англії. Намагаючись вчасно покинути гітлерівський корабель,
що потопав, націоналістичні верховоди шукали зв’язків з захід-
ними державами. «В 1944 році була зроблена перша спроба
вирватися з ізоляції і нав’язати безпосередній контакт з захід-
ними альянтами, конкретно з США»,— визнав пізніше організа-
тор цих спроб, шеф референтури зовнішніх зв’язків ОУН Ле-
бедь.
Однак ОУН була надто скомпрометована своєю службою
гітлерівцям, і з нею західні держави тоді не могли мати спра-
ви. Тому в липні 1944 р. націоналістичні верховоди оголосили
про створення нового, нібито надпартійного органу, давши йому
гучну назву «Української головної визвольної ради» (УГВР).
її генеральний секретаріат закордонних справ продовжив зу-
силля «вирватися з замкненого горіючого кола, яким у той Час
були терени, окуповані Німеччиною». Висилалися місії до Швей-
царії, Фінляндії — туди, де перебували дипломатичні представ-
ники США і Англії. Розповідаючи про відчайдушні спроби на-
ціоналістів «продістатися на захід», Лебедь стає дуже стрима-
ним, коли треба говорити про конкретні переговори, і згадує
тільки, що «були деякі успіхи».
Про характер цих «успіхів» здогадатися не важко. Обидві
сторони знайшли те, чого шукали. Українським буржуазним
156
націоналістам потрібні були нові хазяї, американо-англійським
імперіалістам — агентура для дальшої боротьби проти країни
соціалізму. Вивіска УГВР, нібито зовсім непричетної до бер-
лінського «Українського національного комітету», зручно маску-
вала суть справи. Вона ж полягала в тому, що сторони домови-
лися про перехід оунівської дивізії на бік західних держав.
Дивізія «Галичина» не виправдала покладених на неї розра-
хунків. Введена гітлерівським командуванням у бій в липні
1944 р. у районі м. Броди, вона була вщент розгромлена радян-
ськими військами разом з кількома німецькими дивізіями. Лише
незначній частині її особового складу вдалося уникнути зни-
щення і просочитися до бандерівських банд, що переховувалися
в лісах у тилу радянських військ. «Після останніх подій на фрон-
ті,— вказувалося в донесенні командування групи армій «Пів-
нічна Україна» за 20 серпня 1944 р.,— керівництво УПА визна-
ло, що воно само не може провадити боротьбу проти більшови-
ків: і неодноразово зверталося до вермахта по допомогу
зброєю».
П.Крім подання допомоги бандерівським бандам зброєю, гітле-
рівці відродили й оунівську дивізію, включивши до неї поліцаїв
та; інших зрадників, які втекли з території центральних та схід-
них районів України. Це з’єднання (воно стало називатися
«1-а Українська дивізія») не брало участі у боях. Після угоди
агентів УГВР з американо-англійським командуванням офіцери
оунівської дивізії дістали «відповідні вказівки, як їм відірватися
від німецького командування і перейти на бік західних
алрянтів» (131).
: Дивізія капітулювала перед англійцями в Австрії 9—10 трав-
ня 1945 р. Союзницьке командування взяло весь її особовий
склад під свій захист. Націоналістичні зрадники та кримінальні
злочинці були незаконно оголошені нерадянськими громадяна-
ми^ як вихідці з Західної України. Переведені до табору у Пів-
нічній Італії, вони незабаром були зараховані до так званих
.«.переміщених осіб». В історії антинародного українського бур-
жуазного націоналізму розпочався новий етап — період відкри-
тої служби американо-англійському імперіалізмові (126; 127,
289; 128. 21; 129, 148; 13, 622; 130; 131; 84, 392—394).
«Ж-:;.
РОЗВАЛ ГІТЛЕРІВСЬКОГО БЛОКУ
Могутні удари радянських Збройних Сил розхита-
шют.ітлерівський блок і призвели його до цілковитого розвалу.
іЩе у вересні 1943 р., внаслідок важких поразок фашистсь-
військ; на радянсько-німецькому фронті і в районі Серед-
земного моря, вийшла з війни Італія. Протягом 1944 р. Німеч-
чина позбулася всіх своїх союзників в Європі. .
«7
Розгром румунських армій радянськими військами і перене-
сення воєнних дій на територію Румунії призвели до краху фа-
шистського режиму в цій країні. 23 серпня 1944 р. було створе-
но демократичний румунський уряд. 24 серпня новий уряд за-
явив про вихід Румунії з війни на боці Німеччини, а наступного
дня оголосив їй війну. 31 серпня війська 2-го Українського фрон-
ту вступили в Бухарест.
5 вересня радянські війська вийшли на румуно-болгарський
кордон. Того ж дня, зважаючи на фактичну участь Болгарії
у війні проти СРСР, Радянський уряд проголосив стан війни
з нею. 9 вересня в Болгарії почалося всенародне повстання під
керівництвом Комуністичної партії. Реакційний уряд було ски-
нуто і утворено уряд Вітчизняного фронту, який оголосив війну
Німеччині. 15 вересня війска 3-го Українського фронту вступи-
ли в Софію. Населення болгарської столиці гаряче вітало своїх
визволителів.
20 жовтня війська 3-го Українського фронту разом з частина-
ми Народно-визвольної армії Югославії визволили Белград.
23 грудня під час жорстоких боїв в районі Будапешта, в Де-
брецені було створено Тимчасовий національний уряд Угорщи-
ни. 28 грудня новий угорський уряд оголосив війну Німеччині.
Фінляндія підписала перемир’я з СРСР і Англією* ще 19 ве-
ресня.
Таким чином, внаслідок переможного наступу радянських
військ гітлерівські сателіти були вибиті з фашистського блоку,
і Німеччина мусила продовжувати війну в повній ізоляції.
Радянські війська вступили на територію країн-гітлерів-
ських сателітів не як завойовники, а як визволителі, несучи на
своїх прапорах гасла свободи від фашистського рабства. Особ-
ливу вагу для України, однієї з західних республік СРСР, мали
стосунки з близькими до неї Румунією, Угорщиною та Болга-
рією, що, як і Польща, здавна відігравали роль антирадянських
плацдармів світового імперіалізму. Величезне значення для до-
корінного поліпшення цих стосунків, як і для самих Румунії,
Угорщини та Болгарії, мало те, що їхні народи повернули на
шлях нового, демократичного життя.
Такий розвиток подій свідчив про цілковитий провал анти-
радянських планів США і Англії щодо країн Східної Європи,
про крах прагнень американських та англійських реакціонерів
перешкодити Радянській Армії вступити на територію країн —
гітлерівських сателітів і цим врятувати від загибелі їхні антина-
родні буржуазні режими. Переможний наступ Радянської
Армії зруйнував ці задуми, перетворивши у ніщо підготовлені
заздалегідь таємні угоди про мир між США і Англією та гіт-
лерівськими сателітами, за допомогою яких західні реакціоне-
* США відмовилися оголосити війну Фінляндії, як це зробила Англія
158
ри сподівалися спинити просування радянських військ перед кор-
донами країн Східної Європи.
Подібна доля спіткала й плани американо-англійських реак-
ціонерів врятувати німецький імперіалізм від розгрому його Ра-
дянським Союзом шляхом укладення мирного договору з «анти-
гітлерівським» урядом Німеччини після усунення «фюрера».
В липні 1944 р., як тільки американо-англійські сили вторг-
нення закріпилися на узбережжі Західної Європи, сигнал
А. Даллеса привів у дію давно підготовлений механізм змови
проти Гітлера. 20 липня змовники зробили спробу ліквідувати
«фюрера» за допомогою пластичної вибухівки, винайденої під
час війни в секретних лабораторіях англійської розвідки. Гітлер
чудом вцілів, і змова провалилася. Вирішальна спроба америка-
но-англійської та німецької реакції вбивством одного Гітлера
врятувати гітлерівців і вивести німецький імперіалізм з війни
зазнала краху.
Не слід, однак, думати, ніби успіх замаху означав би тріумф
задуму. Цей авантюрний задум, як і подібні до нього таємні
угоди про антирадянський сепаратний мир США і Англії з гіт-
лерівськими сателітами, був приречений з самого початку спів-
відношенням сил, що боролися на світовій арені, могутністю Ра-
дянського Союзу і очолених ним світових демократичних сил,
які піднялися на священну війну проти кривавого німецького
фашизму. Немає сумніву, що якби 20 липня 1944 р. замах на
Гітлера і вдався, це не врятувало б фашистську Німеччину від
розгрому.
Війна проти породженої імперіалізмом фашистської чуми
йшла до кінця.
XI_________________________________;
ВІДНОВЛЕННЯ
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ
ПОВНОВАЖЕНЬ УРСР
ДЕСЯТА СЕСІЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР
Історичні перемоги Червоної Армії над фашист-
ськими агресорами забезпечили остаточне тор-
жество антифашистської коаліції і визначили
напрям розвитку всього світового міжнародного становища.
Політичний вплив Радянського Союзу у міжнародних спра-
вах надзвичайно зріс. Залежність західних держав від воєнних
зусиль Радянського Союзу змушувала їх йти на більш тісне
співробітництво з ним. В результаті було прийнято важливі за-
гальносоюзницькі рішення як на період війни, так і на після-
воєнний час. Представники США і Англії дали і виконали твер-
де зобов’язання відкрити другий фронт у 1944 р. У принципі
було розв’язано питання про створення у післявоєнний період
нової міжнародної організації для охорони миру і безпеки.
Величезне посилення впливу багатонаціональної Радянської
держави на міжнародній арені, зміцнення політичного співро-
бітництва між державами антифашистської коаліції та перспек-
тива створення нової організації міжнародної безпеки поставили
на порядок денний питання про відновлення зовнішньополітич-
них прерогатив радянських союзних республік.
27 січня 1944 р. у Москві відбувся перший за роки війни пле-
нум ЦК ВКП(б). Пленум розглянув пропозиції Раднаркому
СРСР про розширення прав союзних республік в галузі оборони
та зовнішніх зносин. Суть пропозицій полягала в тому, щоб на-
дати союзним республікам право створювати військові форму-
вання та вступати у безпосередні зносини з іноземними держа-
вами. Пленум ЦК схвалив ці пропозиції для внесення їх на сесію
Верховної Ради СРСР.
Сесія відкрилася наступного дня. її порядок денний включав
поставлені Радою Народних Комісарів СРСР питання про пе-
ретворення наркоматів оборони і закордонних справ із загально-
союзних у союзно-республіканські.
«Йдеться не про звичайне перетворення двох наркоматів, під-
креслювалося в урядовій доповіді на сесії.— Йдеться, насампе-
ред, про постановку нових найвідповідальніших завдань перед
160
союзними республіками. Поставлено питання про нові завдання
і права союзних республік, по-перше, в справі оборони нашої
країни, і, по-друге, в галузі зовнішніх зносин з іноземними дер-
жавами і, у зв’язку з цим, про важливі перетворення в нашій
союзній державі».
Після створення СРСР у 1922 р. всі зовнішньополітичні
функції радянської держави були зосереджені в загальносоюз-
ному народному комісаріаті закордонних справ. Окремі респуб-
ліки передали свої повноваження по зовнішнім зносинам цьому
комісаріатові. Тепер, говорилося в доповіді, союзний уряд «про-
понує надати... республікам повноваження вступати в безпосе-
редні стосунки з іноземними державами і укладати з ними
угоди». Відновлення зовнішньополітичних повноважень союзних
республік викликало необхідність створення в них відповідних
народних комісаріатів та перетворення загальносоюзного нар-
комзаксправ у союзно-республіканський.
Об’єднання зовнішньополітичної діяльності всіх радянських
республік в руках одного загальносоюзного органу, здійснене
після утворення СРСР, відіграло велику позитивну роль. Воно
зміцнило Радянську соціалістичну державу і піднесло її вплив
та авторитет на міжнародній арені. Про доцільність цього кроку
свідчило, насамперед, те, що саме спільними зусиллями радян-
ські республіки швидко прорвали фронт імперіалістичної ізоля-
ції, змусивши капіталістичний світ піти на дипломатичне ви-
знання соціалістичної держави. І на дальших етапах існування
Радянської країни єдність її зовнішньополітичної дії мала вели-
чезне значення, як свідчення монолітної єдності її народів. Гли-
бока політична доцільність об’єднання та централізації зовніш-
ньополітичних повноважень і функцій була таким чином дове-
дена всім історичним досвідом існування союзної Радянської
держави.
Про це свідчили й події другої світової війни. Головні капі-
талістичні країни в таборі противників гітлерівської Німеччи-
ни, не маючи змоги власними силами побороти свого ворога,
змушені були піти на воєнний союз з СРСР. Англія підписала
з ним союзний договір, Сполучені Штати — Декларацію Об’єд-
наних націй, що являла собою фактично союзний договір усіх
противників держав «осі» *. Найголовнішою рисою цих угод був
їх рівноправний характер. Імперіалісти США і Англії мусили
зробити це з-за могутності Радянського Союзу. Іншою була б
їхня поведінка, якби радянські республіки виступали роз’єдна-
но і підписували угоди кожна окремо. Тоді імперіалісти, маючи
справу з незрівнянно слабшими, ніж весь Радянський Союз, рес-
публіками, змогли б нав’язати їм угоди зовсім іншого характе-
ру.. Зокрема, Україні ніколи не вдалося б відстояти свої права
* За традицією, США не укладають формальних угод про союз
11 1743	ХМ
на західноукраїнські землі. З цього видно, що централізація
зовнішньополітичних функцій Радянської держави і непорушна
єдність всіх республік у зовнішніх стосунках спільного харак-
теру продовжували лишатися необхідними.
Разом з тим наявні форми і засоби зовнішніх стосунків уже
не задовольняли зростаючі запити союзних республік. Вони ма-
ли специфічні господарські та культурні потреби, що не могли
бути повною мірою охоплені загальносоюзним представництвом
за кордоном, а також угодами Союзу з іншими державами. Ці
потреби могли бути краще задоволені шляхом безпосередніх сто-
сунків республік з відповідними країнами. Для України, зокре-
ма, велике значення мало встановлення прямих зв’язків з її
сусідами на заході — Польщею і Чехословаччиною. Вихід ра-
дянських республік на зовнішньополітичну арену набував особ-
ливого значення у зв’язку з наближенням кінця війни, що пови-
нен був ознаменуватися створенням нової міжнародної органі-
зації безпеки. їх участь в цій організації мала ще більше
сприяти зміцненню зовнішніх зв’язків Радянської держави в ін-
тересах миру і співробітництва між народами у післявоєнний
час. «...Питання про вихід на зовнішню арену діяльності набуло
вже для ряду республік життєве значення,— вказувалося в уря-
довій доповіді на сесії Верховної Ради Союзу РСР.— Слід, на-
решті, визнати, що це не лише в інтересах тих чи інших окре-
мих союзних республік, айв інтересах всієї справи розширення
міжнародних зв’язків і зміцнення співробітництва СРСР з інши-
ми державами, що так важливо під час війни і що дасть свої
плоди також у післявоєнний період».
Наявність двох родів потреб у зовнішніх зв’язках — спільних
для всіх республік та специфічних для кожної з них зокрема —
вимагала відповідної реорганізації зовнішньополітичних орга-
нів, створення поряд з загальносоюзним наркоматом республі-
канських народних комісаріатів закордонних справ. Таким чи-
ном, якщо в перший період розвитку організаційної структури
зовнішньополітичних органів Радянської держави існували тіль-
ки республіканські, а в другий — лише загальносоюзний нар-
комат, то в третьому він перетворювався на більш складну
і розгалужену організацію — в союзно-республіканський народ-
ний комісаріат закордонних справ. Гнучкість організацій-
них форм Радянської держави дозволяла на кожному етапі
найкраще задовольняти потреби її суспільно-політичного роз-
витку.
Пропозиція Ради Народних Комісарів СРСР про реорганіза-
цію наркоматів оборони і закордонних справ дістала одностайне
схвалення Верховної Ради. 1 лютого на спільному засіданні обох
палат було прийнято закон про надання союзним республікам
повноважень в галузі зовнішніх зносин. В законі говорилося:
«З метою розширення міжнародних зв’язків і зміцнення співро-
1*2
бітництва Союзу Радянських Соціалістичних Республік Верхов-
на Рада постановляє:
1) Встановити, що союзні республіки можуть вступати у без-
посередні зносини з іноземними державами та укладати з ними
угоди».
Стаття 2-а закону вносила відповідні зміни в текст Конститу-
ції СРСР, стаття 3-я передбачала перетворення народного комі-
саріату закордонних справ із загальносоюзного у союзно-респуб-
ліканський.
Того ж дня Верховна Рада прийняла закон про створення
військових формувань союзних республік та про реорганізацію
у зв’язку з цим народного комісаріату оборони із загальносоюз-
ного у союзно-республіканський.
Нові закони зустріли загальну підтримку всіх радянських
людей. «Десята сесія Верховної Ради СРСР прийняла два но-
вих закони, які є найзнаменнішими віхами на шляху дальшого
зміцнення великої Радянської держави,— писала газета «Ра-
дянська Україна».— Український народ одностайно схвалює дер-
жавні перетворення, бачачи в них новий крок вперед в розв’я-
занні національного питання, новий ступінь в розвитку і зміц-
ненні своєї державності» (132, 270, 276, 326, 327; 133).
ШОСТА СЕСІЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР
Постанова Верховної Ради Союзу РСР про розши-
рення прав союзних республік дістала гаряче схвалення на шо-
стій сесії Верховної Ради УРСР, що відбулася в Києві 1—4 бе-
резня 1944 р.
Депутати українського парламенту у своїх виступах підкрес-
лювали історичне значення нових законодавчих актів, прийня-
тих Верховною Радою Союзу РСР, своєчасність надання союз-
ним республікам, в тому числі й Україні, широких повноважень
в галузі зовнішніх зносин. «Всім відомо,— говорив депутат
М. П. Нікольський,— що Українська республіка щодо кількості
населення не набагато поступається перед Францією. І цілком
природно, що вона потребує виходу на міжнародну арену
так само, як і інші союзні республіки. Народ Радянської Ук-
раїни завоював це право у великій сутичці з смертельним во-
рогом».
Вихід Радянської України на міжнародну арену мав особ-
ливо велике значення у зв’язку з намаганнями імперіалістів Ва-
шінгтона і Лондона знехтувати законні права українського
народу і домогтися вдоволення загарбницьких претензій емігрант-
ського польського уряду на західноукраїнські землі. Він допо-
магав радянській дипломатії в її боротьбі за юридичне визнання
11
1*3
західними державами суверенності українського народу на всіх
заселених ним землях.
Питання про визнання возз’єднання західноукраїнських
земель капіталістичним заходом і, зокрема, про стосунки з Поль-
щею привернуло до себе велику увагу на сесії Верховної Ра-
ди УРСР.
Депутати гнівно викривали загарбницькі домагання реак-
ційного емігрантського польського уряду на українські території.
Виступаючи з доповіддю про утворення наркомзаксправ Україн-
ської РСР, голова Президії Верховної Ради УРСР М. С. Гре-
чуха говорив: «...Реакційно-імперіалістична зграя, яка претен-
дує на владу в Польщі, зовсім не зацікавлена тим, щоб у спіль-
ній боротьбі... якнайшвидше перемогти гітлерівську Німеччину
і визволити польський народ з-під ярма фашистських загарбни-
ків, бо всю свою увагу вона спрямовує до того, щоб скориста-
тися війною і загарбати споконвічні українські землі, уярмити
населення західних областей Радянської України, знищити там
українську національну культуру і визискувати населення захід-
ноукраїнських земель».
В той же час на сесії підкреслювалося глибоке прагнення
українського народу до дружби з польським народом, проводи-
лася чітка різниця між польським народом та ворожою до ньо-
го реакційною емігрантською клікою. До польського народу,
вказував М. С. Гречуха, «у нас нема і не може бути ніяких до-
магань, крім щиросердного бажання побудувати наші добро-
сусідські відносини на основі повної взаємної поваги і взаємної
дружби... Наш народ бажає бачити Польщу зовсім не як васала
будь-якої агресивної держави, а як вільну, міцну і незалежну
державу, що під її прапором польський народ знайшов би собі
щастя, спокій і мирну творчу працю». «Тільки зоологічна нена-
висть польських реакціонерів, що сидять у Лондоні, до Радян-
ського Союзу штовхає їх на те, щоб посварити народ Радян-
ської України з народом Польщі, що, звичайно, на руку не поль-
ському народові, який страждає у фашистській неволі і жадає
свого визволення, а на руку найлютішому ворогові всіх воле,
любних народів світу — німецьким загарбникам».
Надання нових прав союзним республікам в галузі зовнішніх
зносин, підкреслювалося на сесії Верховної Ради УРСР, ство-
рить умови для налагодження кращих стосунків між Радянсь-
кою Україною та її західними сусідами, зокрема Польщею.
4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР одноголосно прийня-
ла закон про утворення народного комісаріату закордонних
справ УРСР та про внесення відповідних змін в Конституцію
Української РСР. Закон проголошував, що УРСР, відповідно
до постанови Верховної Ради СРСР «має право вступати в без-
посередні зносини з закордонними державами, складати з ними
угоди і обмінюватись дипломатичними і консульськими пред-
1М
ставниками». До компетенції Президії Верховної Ради та Ради
Народних Комісарів Української РСР були додані нові повно-
важення— встановлювати представництво УРСР в міжнарод-
них зносинах; призначати і відкликати її повноважних представ-
ників в інших державах: приймати вірчі та відкличні грамоти
дипломатичних представників зарубіжних держав; здійснювати
керівництво в галузі зовнішніх зносин УРСР, виходячи з загаль-
новстановленого Союзом РСР порядку у взаємовідносинах со-
юзних республік з зарубіжними державами.
Народним комісаром закордонних справ УРСР було затверд-
жено О. Є. Корнійчука, відомого українського письменника-дра-
матурга (128, 221, 222, 233, 253, 254).
* * *
Постанови десятої сесії Верховної Ради СРСР та
шостої сесії Верховної Ради УРСР були важливою віхою роз-
витку Української Радянської держави. Разом з тим вони зна-
менували досягнення нового ступеня в розвитку всієї багатона-
ціональної сім’ї радянських народів, вихованої Комуністичною
партією.
Після об’єднання радянських республік Конституція забез-
печувала їм право вільного виходу з СРСР. Це право було ви-
разом збереження їхньої суверенності у складі створеної за
ідеєю Леніна федерації. Суворі випробування війни сприяли
дальшому її зміцненню. Надання республікам в складі СРСР —
вперше в історії федеративних держав — права на самостійні
зовнішні зносини було проявом взаємного довір’я радянських
народів і свідченням нерозривності їхнього братнього союзу.
Разом з тим розширення прав союзних республік мало не
тільки внутрішнє, а й велике міжнародне значення. «Визнання
з боку Союзу факту зрослих потреб республік в їх державному
будівництві, включаючи і зовнішню діяльність, та законодавче
забезпечення цих потреб..,— підкреслювала «Радянська Украї-
на»,— тільки зміцнює братні відносини народів нашої країни і
ще повніше розкриває історичний сенс існування Радянського
Союзу в очах народів Сходу і Заходу» (133).
XII______________________________
ПРОБЛЕМА ВИЗНАННЯ ЗАХІДНИХ КОРДОНІВ
УРСР НА ПОЧАТКУ 1944 р.
РАДЯНСЬКА ЗАЯВА ПРО КОРДОН
ВІД 11 СІЧНЯ 1944 р.
Після Тегеранської конференції голів урядів
трьох держав проблема визнання нових за-
хідних кордонів УРСР та інших радянських
республік вступила у нову фазу.
Події бурхливо розвивалися. Після деякої затримки у листо-
паді— грудні 1943 р. радянські війська розгорнули на Україні
нові наступальні дії. У перші дні січня 1944 р. вони перейшли
лінію старого кордону і продовжували наступ. На черзі стояло
повне визволення всієї української та білоруської землі, слідом
за чим мало настати вигнання німецько-фашистських військ з
території Польщі.
Обставини, що створювалися, з особливою гостротою вима-
гали термінового врегулювання проблеми радянсько-польських
кордонів. Події, проте, показували, що емігрантський польський
уряд не розуміє реального становища і не бажає дружніх відно-
син між Польщею і Радянським Союзом. «Він,— пише Фейс про
позицію емігрантського уряду на початку 1944 р.,— все ще мав
намір одержати назад більшу частину, якщо не всю територію,
яку він займав між війнами, і ще дещо від Німеччини на
заході».
Ці слова правильно характеризують позицію емігрантського
уряду. Ще під час візиту їдена до Вашінгтона у березні 1943 р.
британський міністр у переговорах з Рузвельтом зазначав, що
польський уряд у Лондоні плекає великі честолюбні мрії на
майбутнє. Його діячі говорять, що «Росія після війни буде на-
стільки слаба, а Німеччина розгромлена, що Польща стане най-
могутнішою державою» у Східній Європі. Ідей вказував, що, на
його думку, це абсолютно нереально. Проте «політики» з емі-
грантського уряду і в 1944 р. не відмовилися від своїх ілюзій.
Переважна частина його членів на чолі з воєнним міністром ге-
нералом Соснковським все ще продовжувала вірити, що Росія
буде знесилена під кінець війни і відстоювала непримиренну лі-
нію у стосунках з Радянським Союзом.
Наслідки цього виявилися дуже швидко. 5 січня, на другий
день після того, як, за його даними, радянські війська пере-
їм
йшли довоєнний польський кордон і вступили на територію За-
хідної України, емігрантський уряд виступив з спеціальною за-
явою, адресованою до Об’єднаних націй. У заяві підкреслюва-
лося, що емігрантський уряд, як і раніше, вважає Західну
Україну та Західну Білорусію польською територією. Вся влада
над цією територією, говорилося у заяві, в міру її звільнення
від німців повинна негайно передаватися радянським команду-
ванням до рук емігрантського уряду та його органів. За цих
умов емігрантський уряд згоден відновити дипломатичні стосун-
ки з Радянським Союзом.
Розкольницькі дії емігрантського уряду, його відверте праг-
нення загарбати назад українські та білоруські землі давно вже
викликали обурення і гострий протест прогресивної громадсь-
кості союзних країн. Цей протест особливо посилився у зв’язку
з антирадянською активізацією польських емігрантських кіл
наприкінці 1943 р., викликаною успішним наступом Червоної
Армії, що віщував близьке визволення всієї території СРСР,
у тому числі і тієї, на яку вони претендували.
Виступи проти емігрантського уряду частішали й серед
англійської громадськості. Так, наприклад, наприкінці року
польський прогресивний клуб у Лондоні опублікував заяву,
в якій викривав реакційність емігрантського уряду, його імперіа-
лістичний, профашистський характер та цілковиту відірваність
від народу.
Заявою від 5 січня емігрантський уряд ще більше посилив
свою ізольованість. Навіть ті кола, які загалом підтримували
його, на цей раз не могли зробити цього перед лицем одностай-
ного обурення широких верств прогресивної громадськості.
8 січня впливова англійська газета «Тайме», що й раніше кри-
тикувала емігрантський уряд за його позицію у питанні про кор-
дони, писала у редакційній статті: «Англійська громадська думка
ніколи не була спокійною щодо справедливості цієї лінії [ра-
дянсько-польського кордону 1921 —1939 рр.], яка дуже широко
відхилялася від уважно обміркованих рекомендацій, висунутих
компетентною комісією Мирної конференції 1919 р.»
Наступного дня лондонська газета «Обсервер», яку ніхто не
міг запідозрити у прорадянських симпатіях, писала: «Польський
Огап£ на Україну провалився, бо його провідниками були лише
напівфеодальні поміщики, чиновники та осадники. Між 1918 та
1939 рр. брутальна і короткозора політика меншості створила
там прірву між змішаними національностями, прірву, непоправ-
но розширену подіями цієї війни».
Відповідаючи на запевнення емігрантського польського уря-
ду про те, що він забезпечить процвітання і внутрішній спокій
Польщі, якщо їй буде повернуто її «східні провінції», тобто
землі Західної України та Західної Білорусії, «Обсервер» про-
довжувала: «Для поляків більшість східних земель є мертвим
167
капіталом, який треба списати. Ніякі мрії над географічними
картами або посилання на довоєнний статус не можуть змінити
цього факту. Цілком безвідносно до російських вимог, нове
включення цих провінцій до складу Польщі майже напевне по-
тягне за собою роки громадянської війни і дальше кровопролит-
тя. Виснажена і зруйнована власними тяжкими випробуваннями,
Польща не зможе покласти на себе такий великий тягар без
шкоди для своїх інтересів».
Емігрантський уряд часто виступав з заявами, які не заслу-
говували уваги. Проте останній його виступ, справедливо сха-
рактеризований у передачі радіо «Костюшко» (радіостанція Со-
юзу польських патріотів), як провокаційний, був такого роду
і викликав настільки широку реакцію у всьому світі, що його
не можна було лишати без відповіді. 11 січня опівночі народний
комісар закордонних справ СРСР викликав американського по-
сла Гаррімана та англійського повіреного у справах Бальфура
і вручив їм текст заяви уряду Союзу РСР з приводу радянсько-
польських відносин. Ця заява, опублікована наступного дня
всією радянською центральною пресою, заслуговує особливої
уваги, як найбільш докладний виклад радянської позиції у пи-
танні про кордони з Польщею.
Радянська Конституція, говорилося у заяві, встановила за-
хідний кордон СРСР у відповідності з волею населення Захід-
ної України та Західної Білорусії. Ця воля знайшла свій вираз
в результатах плебісциту, проведеного серед місцевого населен-
ня на широких демократичних засадах у 1939 р. Внаслідок пле-
бісциту населені переважно українцями території Західної
України увійшли до складу УРСР, а населені переважно біло-
русами території Західної Білорусії — до складу БРСР. Ви-
правлення несправедливості, допущеної Ризьким договором,
і входження західних українських і білоруських земель до ра-
дянських республік, підкреслювалося у заяві, «не лише не пору-
шило інтересів Польщі, а навпаки — створило надійну основу для
міцної та постійної дружби між польським народом і сусідніми
з ним українським, білоруським та російським народами».
Радянський уряд знов заявляв, що він стоїть за відновлення
сильної і незалежної польської держави, за міцну дружбу між
СРСР і Польщею на основі добросусідських відносин і взаєм-
ної поваги, а також — якщо цього бажатиме польський народ-
на основі союзу з метою взаємодопомоги проти агресорів.
Тепер, говорилося у заяві Радянського уряду, відкривається
можливість відродження Польщі як сильної і незалежної дер-
жави. Але Польща повинна відродитися не шляхом загарбання
українських та білоруських земель, а шляхом повернення до її
складу забраних від неї німцями споконвічних польських зе-
мель. Тільки таким чином можна було б встановити довір’я та
дружбу між польським та українським, білоруським і росш-
168
ським народами. Східні кордони Польщі можуть бути встанов-
лені за угодою з Радянським Союзом. Радянський уряд не
вважає незмінними кордони 1939 р. У ці кордони можуть бути
внесені зміни на користь Польщі з тим, щоб райони, в яких пе-
реважає польське населення, були передані Польщі. У цьому
випадку радянсько-польський кордон міг би пройти приблизно
по лінії Керзона, яка передбачає входження Західної України
і Західної Білорусії до Радянського Союзу. Західні кордони
Польщі повинні бути розширені внаслідок возз’єднання з нею її
споконвічний земель, загарбаних Німеччиною. «Справедливе
прагнення польського народу до свого повного об’єднання
в сильній і незалежній державі повинно одержати своє визнан-
ня і підтримку»,— підкреслювалося у заяві.
13 січня центральна радянська преса опублікувала довідку
ТАРС «Лінія Керзона». Довідка містила історію виникнення
і докладну характеристику лінії. Вона була опублікована з гео-
графічною картою західних областей УРСР та БРСР і прилег-
лих районів Польщі. На карті було позначено державний кордон
СРСР 1939 р. і лінію Керзона. Карта ясно показувала райони,
що лежали на захід від лінії Керзона і які Радянський Союз
погоджувався передати Польщі при справедливому розмежу-
ванні з нею. Заява Радянського уряду, в якій говорилося про зго-
ду передати Польщі частину території, переважно населеної по-
ляками, а також опублікування цієї карти були безпрецедентною
подією в міжнародних відносинах. Вперше в історії велика і мо-
гутня держава, добровільно погоджувалася передати слабому
сусідові частину своєї території. Дії Радянського уряду перекон-
ливо свідчили про глибоке і щире прагнення радянського наро-
ду забезпечити дружні і добросусідські відносини з польським
народом.
Встановлення справедливого кордону між Радянським Сою-
зом і Польщею вирішальною мірою залежало від того, наскіль-
ки політика уряду Польщі відповідала національним інтересам
польського народу, кровно зацікавленого у дружніх стосунках з
народами Радянського Союзу. Саме тому заява Радянського
уряду від 11 січня загострювала увагу на- діях емігрантського
польського уряду, який не тільки не сприяв зближенню народів
обох країн, їх об’єднанню у боротьбі проти спільного ворога,
але, навпаки, всіма засобами намагався посіяти недовір’я та
ворожнечу між ними і робив неможливим врегулювання питан-
ня про кордони.
Емігрантський польський уряд, відірваний від свого народу,
виявився нездатним встановити дружні відносини з Радянським
Союзом, констатувалося у заяві. Він виявився також нездатним
організувати активну боротьбу проти німецьких загарбників
у самій Польщі. Більш того, своєю неправильною політикою він
нерідко діяв на користь німецьким окупантам. Між тим, говори-
169
лося на закінчення заяви, інтереси Польщі та Радянського
Союзу полягають в тому, щоб між ними встановилися міцні
дружні відносини, і щоб народи Польщі та Радянського Союзу
об’єдналися у боротьбі проти спільного зовнішнього ворога, як
того вимагає спільна справа всіх союзників.
Заява Радянського уряду була схвально зустрінута громад-
ськістю союзних країн.
Імперіалістична політика емігрантського уряду викликала
гостру критику з боку прогресивної польської еміграції в Сполу-
чених Штатах і Англії.
13 січня президія Польського прогресивного клубу в Лондоні
виступила з новою заявою з приводу радянсько-польських від-
носин. «Заява Радянського уряду від 11 січня,— говорилося
в ній,— цілком ясно виклала позицію щодо Польщі, яка повинна
стати вільною і незалежною державою, що займає всі етногра-
фічні та історичні польські території... Польські демократичні
кола в Англії заявляють, що негідна політика емігрантського
уряду позбавила польський народ усіх переваг, які могло б
принести польсько-радянське співробітництво, та послабила по-
зицію Польщі у вільному світі пропагандою умовної війни з ні-
мецькими окупаційними військами. Польський народ продовжу-
ватиме нещадну і беззастережну боротьбу з націзмом і вітає
вступ Червоної Армії, як армії визволення».
Остання обставина мала особливе значення, оскільки емі-
грантський уряд докладав усіх зусиль, щоб викликати в поль-
ському народі вороже ставлення до Червоної Армії. 15 січня га-
зета «Нове Чехословенско», що виходила в Лондоні, у редак-
ційній статті писала: «Уряд Миколайчика — Соснковського...
не радіє перемогам Червоної Армії над німцями. 5 січня поль-
ський уряд опублікував заяву, наступного дня по радіо висту-
пив Миколайчик. Як випливає з цих заяв, польський уряд хотів
би, щоб союзники все кинули і зайнялися, насамперед, територі-
альними претензіями польських панів». Підкресливши, що ра-
дянська заява повинна бути основою для розв’язання питання
про польсько-радянські кордони, газета писала далі: «Вимагати
від польського народу, щоб з метою вдоволення претензій помі-
щцків та пілсудчиків на їхні західноукраїнські латифундії він
відмовив у допомозі армії, єдино здатній вигнати німців з Поль-
щі та відновити її свободу,— абсурд» (41, 292, 67, 378; 51, 173,
174, 183, 184, 186; 134; 135; 136; 137; 138).
ПИТАННЯ ПРО РЕОРГАНІЗАЦІЮ
ПОЛЬСЬКОГО УРЯДУ
Дії емігрантського уряду дедалі більше перекону-
вали передові кола польської громадськості за кордоном у необ-
хідності термінової зміни складу або усунення цього уряду.
179
В січні 1944 р. група прогресивних польських діячів у США, до
якої входили професор О. Ланге, голова Американського сло-
в’янського конгресу Л. Кржицький, видатний польський поет
Ю. Тувім та інші, випустила політичну брошуру. В ній вказува-
лося, що лондонський польський уряд є незаконним, бо він був
створений на основі конституції 1935 р., якої не ратифікували
ні сейм, ні сенат. Цей уряд не представляє польського народу.
Прогресивні польські політичні та громадські організації
в США і Англії повинні разом з Союзом польських патріотів
в СРСР створити Польський Комітет національного визволення
як тимчасовий польський уряд. Комітет має негайно встановити
дружні стосунки з Радянським Союзом, очистити польську армію
від генералів Соснковського, Кукеля, Андерса та інших профа-
шистських елементів і повернути її до СРСР для спільної з
Червоною Армією боротьби за визволення Польщі.
Вкрай стривожені падінням політичного престижу уряду
Миколайчика, Черчілль та Ідей звернулися до нього з настійною
порадою вжити негайних заходів до пом’якшення несприятливо-
го враження, що його справила заява від 5 січня. Тому 14 січня
емігрантський уряд виступив з новою заявою з приводу радян-
сько-польського конфлікту. Тон цієї заяви був більш обережний.
У заяві не було нічого конкретного про радянсько-польські сто-
сунки. Питання про лінію Керзона навмисно обминалося. За-
мість того емігрантський уряд закликав уряди США і Англії
виступити в ролі посередників і учасників у переговорах між
ним і Радянським урядом, сподіваючись одержати відкриту під-
тримку з боку західних держав.
17 січня ТАРС опублікувало повідомлення з приводу цієї
заяви. В ньому вказувалося, що, з радянського погляду, заяву
польського емігрантського уряду від 14 січня, в якій головне пи-
тання про визнання лінії Керзона як радянсько-польського кор-
дону повністю обминається та ігнорується, не можна розуміти
інакше, як відхилення цієї лінії.
Що ж стосується пропозиції емігрантського уряду про офі-
ційні переговори між ним та Радянським урядом, говорилося
у заяві, то вороже ставлення польського уряду до Союзу РСР
і відсутність з-за цього Дипломатичних відносин між ними уне-
можливлюють такі переговори.
Не справдилися й розрахунки емігрантського уряду на ефек-
тивну підтримку його домагань на українські та білоруські землі
з боку Англії і США.
20 січня Черчілль знову прийняв голову емігрантського уря-
ду. «Я хочу,— заявив він Миколайчику,— щоб поляки прийняли
лінію Керзона без Львова, як базу для переговорів з росіяна-
ми». На заході Польща має одержати територію до Одера. При-
чини, які робили необхідними поступки Радянському Союзові,
Черчілль пояснив досить одверто: «Війну не можна виграти без
171
Росії. Самі наші бомбардувальники її не виграють». В разі, як-
що Польща погодиться на лінію Керзона, Великобританія, СРСР
та Сполучені Штати гарантують її нові кордони, підкреслив
англійський прем’єр. «Вихідним пунктом повинна бути лінія
Керзона»,— повторив він, але у відповідь почув: «Вихідним
пунктом для переговорів ми вважаємо лінію Риги».
Причина цієї несподіваної твердості емігрантського пре-
м’єра, що звичайно слухняно виконував категоричні поради
англійського уряду, мала подвійний характер. З одного боку,
польський уряд на той час складався вже з настільки твердо-
лобих реакціонерів, що вони, втративши будь-яке чуття реаль-
ності, не бажали жодного компромісу з Радянським Союзом.
З другого, впертість Миколайчика підігрівалася відчутною під-
тримкою і заохоченнями, які польські реакціонери продов-
жували одержувати від Сполучених Штатів у своїх загарбни-
цьких претензіях на українські та білоруські землі.
Про це свідчило багато фактів. Остання заява емігрантського
уряду, що містила прохання про посередництво і участь Англії
та США у пропонованих ним переговорах з Радянським Союзом,
була опублікована вранці 15 січня. Як повів себе за цих умов
Черчілль, ми бачили. Треба віддати належне англійському пре-
м’єрові. Хоч він ніколи не відчував симпатій до Радянського
Союзу, але цього разу діяв загалом у дусі тегеранської домов-
леності з Й. В. Сталіним, прямо заявивши Миколайчику, що ба-
зою для переговорів з СРСР повинно бути визнання Польщею
лінії Керзона.
Інакше повели себе американські керівники. «Президент
і я,— пише Хелл,— швидко погодилися з польським проханням».
Цьому не важко повірити, бо того ж дня, 15 січня, не встигнув-
ши навіть переговорити з самими поляками про суть справи,
Хелл надіслав американському послові у Москві Гарріману те-
леграму з інструкцією домагатися згоди Радянського уряду на
переговори «на базі відновлення офіційних відносин між уряда-
ми Польщі і Радянського Союзу».
Нагадаємо, що, як вказувалося у радянській ноті від 25 квітня
1943 р. про розрив офіційних відносин з польським емігрантським
урядом, справжньою причиною його дій, які призвели до розри-
ву, були наміри вирвати у Радянського Союзу територіальні по-
ступки за рахунок України, Білорусії та Литви. За час, що ми-
нув, позиція емігрантського польського уряду у цьому основно-
му питанні не змінилася ні на йоту. За цих умов американська
пропозиція Радянському урядові розпочати переговори про від-
новлення офіційних дипломатичних відносин між ним та емі-
грантським урядом означала пропозицію погодитися з загарбни-
цькими територіальними домаганнями польських імперіалістів.
«Впливові елементи в нашій країні, додав я,— пише у мемуа-
рах Хелл, викладаючи зміст своєї телеграми Гарріману,'—
172
розглядають ставлення і дії Радянського уряду щодо питання
про польські кордони як випробування справжності [його]
дружнього міжнародного співробітництва і поваги до прав на-
родів». Тут все поставлено з ніг на голову. Саме ставлення Ра-
дянського уряду до польського уряду в еміграції, коли між ними
існували офіційні відносини, було зразком справді дружнього
співробітництва. Досить згадати щедру радянську матеріальну
допомогу польському урядові, дозвіл і допомогу у створенні
польської армії тощо. Що ж до поваги до прав народів, то якраз
нею і пояснювалася тверда позиція союзного уряду у справі за-
хисту найзаконніших прав українського, білоруського та литов-
ського народів на збереження територіальної цілісності і недо-
торканості їхніх національних держав.
18 січня, виконуючи інструкцію Хелла, Гарріман мав розмо-
ву з народним комісаром закордонних справ Союзу РСР з при-
воду польської пропозиції про переговори з Радянським уря-
дом, підтримуваної урядом США. Народний комісар підкреслив,
що, з радянського погляду, мати будь-яку справу з емігрант-
ським польським урядом у його нинішньому складі неможливо.
Радянський представник підтримав пропозиції численних про-
гресивних польських кіл в еміграції про копчу необхідність реор-
ганізації емігрантського уряду шляхом виключення з нього профа-
шистських імперіалістичних елементів і включення демократич-
них польських діячів, які перебували у США, Англії та СРСР.
Радянський уряд був далекий від того, щоб втручатися у
внутрішні польські справи. Проте він мав повне право погоджу-
ватися мати справу лише з таким польським урядом, якому
можна було б довіряти і на який можна було б розраховувати,
що він встановить дійсно дружні відносини з Радянським
Союзом.
22 січня Радянський уряд одержав ноту уряду США від
19 січня, передану Хеллом через посла Громико. В ноті ще раз
повторювалася американська пропозиція розпочати переговори
про відновлення радянсько-польських дипломатичних відносин.
Наступного дня Радянський уряд надіслав американському уря-
дові ноту-відповідь. Радянський уряд, говорилося в ній, пішов
на поступки, оголосивши кордон 1939 року таким, що підлягає
зміні, і запропонував лінію Керзона як радянсько-польський кор-
дон. А польський уряд в Лондоні у відповідь на це обминув пи-
тання про лінію Керзона і разом з тим через свої офіційні до-
кументи поширює ідею, що кордон, встановлений Ризьким
договором, є незмінний. Уряд Миколайчика не тільки не від-
межувався від ворожої Радянському Союзові політики уряду
Сікорського, що взяв участь у наклепницькій кампанії гітлерів-
ців з приводу «убивств у Катині», а навпаки — проголосив, що
він буде продовжувати цю політику. «З цих фактів видно.—
підкреслювалося в радянській ноті,— що польський уряд в Лон-
<173
доні звертається за посередництвом до урядів США та Велико-
британії не для того, щоб досягнути угоди з Радянським урядом,
а для того, щоб поглибити конфлікт і втягнути В НЬОГО СОЮЗНИ-
КІВ, бо ясно, що відсутність спільної бази для угоди прирікає
переговори, як і посередництво, на провал».
Незважаючи на цю ясну відповідь, американський уряд про-
довжував підтримувати домагання реакціонерів з емігрантсько-
го польського уряду.
26 січня Хелл прийняв Цехановського. Посол передав йому
ноту, адресовану Миколайчиком президентові США. В ноті ви-
кладався зміст британських пропозицій, зроблених Черчіллем
під час розмови з польським прем’єром 20 січня. У своїй ноті
Миколайчик ставив перед Рузвельтом три запитання з приводу
радянсько-польського конфлікту: чи вважає президент доціль-
ним у даний момент остаточно вирішувати європейські терито-
ріальні проблеми? чи згодні Сполучені Штати взяти участь
у розробці такого рішення і гарантуванні його? чи підтримує
президент США пропозицію британського прем’єр-міністра про
вжиття заходів до відновлення радянсько-польських відносин?
У відповіді Рузвельта Миколайчику, текст якої було підго-
товлено у державному департаменті за матеріалами наради
президента з Хеллом 31 січня, з приводу першого запитання
польського прем’єра повторювалася вже звична американська
теза про небажаність вирішення будь-яких європейських тери-
торіальних проблем протягом війни. Це, однак, зазначалося да-
лі, не виключає можливості досягнення відповідної угоди між
тими державами, яких дана проблема торкається безпосередньо.
Слід підкреслити, що на нараді Рузвельта з Хеллом, на якій
вони обговорювали польську ноту, було вирішено «не підтри-
мувати жодної конкретної рекомендації про кордони».
На друге запитання Миколайчика була дана така відповідь:
американський уряд «готовий подати свої добрі послуги», щоб
допомогти польському урядові у розв’язанні територіальних
проблем. Однак тут же зазначалося, що Сполучені Штати «не
можуть гарантувати жодного територіального рішення» (на зга-
даній нараді з цього приводу було вирішено, що США не повин:
ні давати жодної гарантії «новій Польщі, яка може бути утво-
рена у відповідності з пропозиціями прем’єр-міністра Чер-
чілля»).
На останнє запитання прем’єра емігрантського уряду була
дана ствердна відповідь. Сполучені Штати, говорилося в ній,
готові підтримати зусилля прем’єр-міністра Черчілля у справі
відновлення радянсько-польських відносин.
Відповіді Рузвельта свідчили про те, що американська пози-
ція у питанні про радянсько-польські стосунки лишалася без
змін. Вона полягала в тому, щоб сприяти передусім відновленню
відносин між польським та Радянським урядами для зміцнення
174
положення прогнило! емігрантської кліки і допомогти встанов-
ленню її влади над Польщею (останнє, підкреслювалося в аме-
риканській ноті, необхідно здійснити «без зволікань»), а вирі-
шення головної, пекучої проблеми кордонів між СРСР і Поль-
щею відтягнути до мирної конференції, до того часу, коли си-
туація, можливо, стала б більш сприятливою для емігрантського
уряду (138 139; 51, 195; 56, 1436—1439; 46, 119, 286, 287).
РАДЯНСЬКО-АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКИЙ
< НОТНИЯ ОБМІН ПРО КОРДОН
Радянсько-польський конфлікт став предметом ін-
тенсивного дипломатичного обміну між трьома великими дер-
жавами.
1 лютого 1944 р. Й. В. Сталін одержав довге послання від
Черчілля, в якому останній викладав зміст своїх переговорів
з Миколайчиком 20 січня. Порівняння тексту послання з тим,
що було дійсно сказано під час цих переговорів свідчить про те,
що англійський прем’єр, очевидно, не без впливу з боку амери-
канців, почав вже відходити від тегеранської угоди і повів по-
двійну гру.
Перш за все, треба зазначити, що у посланні британського пре-
м’єр-міністра жодним словом не згадувалася категорична ви-
мога емігрантського уряду про те, що вихідним пунктом для
переговорів про польсько-радянський кордон має бути прийнят-
тя за основу «лінії Риги». Черчілль писав, що, вислухавши його
пропозиції про кордони Польщі на сході і заході, «польські мі-
ністри були дуже далекі від того, щоб відхилити... перспективи,
які відкрилися...» Таким чином створювалося враження, ніби
уряд Миколайчика нарешті почав погоджуватися на визнання
лінії Керзона, чого в дійсності не було. Прагнення створити
таке враження могло мати на меті лише одне: заманути Радян-
ський Союз на переговори (на яких були б також США і Англія)
на основі польських пропозицій і в разі зриву їх — звинуватити
його у небажанні співпрацювати з союзниками.
Особливо підозріло виглядала процедура, запропонована
Черчіллем для остаточного врегулювання радянсько-польського
територіального конфлікту. За його схемою, радянсько-польський
договір про кордон, коли б його вдалося укласти, мав бути лише
робочою угодою, що встановлювала б кордон тільки тимчасово.
Остаточне ж його затвердження мало відбутися після закінчення
війни, на мирній конференції. «Я завжди сподівався,— писав
Черчілль Сталіну,— відкласти обговорення питань про кордони
до закінчення війни, коли переможці опиняться разом за круг-
лим столом». Ця пропозиція була нічим іншим, як повторенням
постійних американських вимог відкласти остаточне врегулю-
вання всіх європейських територіальних проблем до післявоєн-
175
ного часу, коли на мирній конференції, на якій більшість стано-
вили б капіталістичні держави, їм, як сподівалися автори цього
задуму, вдалося б примусити Радянський Союз піти на поступ-
ки перед загарбницькими домаганнями польських імперіа-
лістів.
Черчілль наполягав на відновленні дипломатичних відносин
між СРСР і польським емігрантським урядом, підкреслюючи
водночас, що не можна чекати зміни у його складі, бо це озна-
чало б втручання у його внутрішній суверенітет.
2 лютого 1944 р. голова Радянського уряду мав розмови з
послами США і Англії з питань польсько-радянських відносин.
Створювалося враження, що західні держави нічим більше не
заклопотані, як Справами лондонської емігрантської кліки. Обид-
ва посли наполягали на негайному відновленні польсько-радян-
ських відносин. Проте навіть Фейс розповідає про розгубленість
Гаррімана, коли в ході розмови Й. В. Сталін показав йому но-
мер газети реакційного польського підпілля, яким керував емі-
грантський уряд. Газета мала заголовок на всю сторінку: «Гіт-
лер і Сталін — два аспекти одного й того ж лиха». З людьми,
які докотилися до подібного, взагалі не ^іожна було мати спра-
ву. Радянський народ проливав кров, борючись за свободу своєї
країни і несучи визволення Польщі. В результаті цієї героїчної
боротьби над Польщею вже зайнялася зоря свободи. І в той са-
мий час емігрантський уряд давав вказівки своїм підпільним
загонам, які не вели майже ніякої боротьби проти гітлерівських
загарбників, підняти зброю проти Червоної Армії. Про це писа-
лося у світовій пресі. Було відомо також, що серед польських
панів не важко знайти й таких, що стояли за співробітництво
з німцями проти Радянського Союзу. Не обмежуючись цим,
реакційні польські емігранти мріяли про відкритий конфлікт між
СРСР і західними державами та всіма силами намагалися спро-
вокувати його. Радянське недовір’я до емігрантського уряду,
визнає Фейс, було виправдане. «Вони,— пише Фейс про його
міністрів,— говорили, що єдиною справжньою надією... є війна
між Заходом і Радянським Союзом».
Все це не було секретом для Радянського уряду, і про це
прямо говорилося у посланні Сталіна британському прем’єрові
від 4 лютого 1944 р.
Відповідаючи на послання Черчілля, голова Радянського
уряду з самого початку підкреслив, що першим питанням, у яко-
му повинна бути цілковита ясність, є питання про радянсько-
польський кордон. «Що стосується Радянського уряду,— писав
Сталін,— то він уже відкрито і ясно висловився у питанні про
кордон. Ми заявили, що не вважаємо кордон 1939 року незмін-
ним. і погодилися на лінію Керзона, пішовши тим самим на ду-
же великі поступки. А між тим польський уряд ухилився від від-
повіді на нашу пропозицію про лінію Керзона і продовжує
176
у своїх офіційних виступах висловлюватися за те, що кордон,
нав’язаний нам за Ризьким договором, є незмінний. З Вашого
листа можна зробити висновок, що польський уряд готовий ви-
знати лінію Керзона, але, як відомо, поляки про це ніде не
заявили.
Я вважаю, що польський уряд повинен заявити офіційно у
своїй декларації, що лінія кордону, встановлена Ризьким до-
говором, підлягає зміні і що лінія Керзона є лінією нового кор-
дону між СРСР і Польщею. Він повинен про це заявити так са-
мо офіційно, як це зробив Радянський уряд, який заявив, що
лінія кордону 1939 року підлягає зміні і що радянсько-поль-
ським кордоном повинна бути лінія Керзона».
Спинившись на питанні про склад емігрантського уряду,
Сталін писав, що з нинішнім польським урядом Радянський
Союз не може відновити стосунків, бо не існує жодної певності
в тому, що на другий день їх не доведеться знову розірвати з-за
якоїсь чергової антирадянської провокації польських реакціо-
нерів на зразок підтримки «Катинської справи». Голова Радян-
ського уряду нагадував про безперервні антирадянські виступи
міністрів емігрантського уряду та його послів за кордоном, во-
рожість до СРСР нелегальної польської преси, що переступала
всякі межі, убивства партизанів агентами емігрантського уряду
в Польщі та інші подібні дії. У зміні складу польського уряду
насамперед зацікавлений сам польський народ, бо в нинішньому
вигляді він не здатний створити умови «для встановлення доб-
рих радянсько-польских відносин, розв’язання питання про
радянсько-польський кордон і взагалі для відродження Поль-
щі як сильної, вільної і незалежної держави»,— підкреслював
Сталін.
Відчуваючи підтримку реакційних кіл західних держав, особ-
ливо Сполучених Штатів, польські реакціонери ставали дедалі
нахабнішими.
Одержавши настійну пораду з боку урядів США і Англії
про вжиття заходів до якнайшвидшого відновлення стосунків з
Радянським Союзом, а також почувши пропозицію Черчілля про
визнання лінії Керзона як бази для угоди з Радянським урядом,
Миколайчик звернувся за консультацією до лідерів реакційного
підпілля у Польщі. Незабаром було одержано їхню відповідь,
схожу на анекдот: територію на заході брати, на сході — не від-
давати. Для розмежування з Радянським Союзом встановити
демаркаційну лінію, яка б проходила на схід від Львова і Віль-
нюса, лишаючи на польському боці Радянську Західну Україну
і Західну Білорусію та значну частину Литовської РСР. Жодної
частини Східної Пруссії Радянському Союзові не давати.
Навіть Черчілль відчув роздратування, ознайомившись
з цією божевільною програмою. Британський уряд ніколи не га-
рантував польських кордонів, заявив він, виступаючи 22 лютого
12 1743
177
у парламенті. «Ми не схвалювали польської окупації Вільнюса
у 1920 р. У 1919 р. британський погляд було виражено у так
званій лінії Керзона, покликаній, нехай хоч частково, розв’яза-
ти проблему».
«Визволення Польщі,— визнав Черчілль далі,— в даний мо-
мент може бути здійснене лише російськими арміями, після
того як ці армії зазнали мільйонів жертв, ламаючи німецьку
воєнну машину. Я не можу вважати, що вимога Росії про під-
твердження її західних кордонів лежить за межами того, що є
обгрунтованим і справедливим».
Двома днями раніше, 22 лютого британський прем’єр відпра-
вив Сталіну ще одне довге послання, яке містило виклад пози-
ції польського • емігрантського уряду. Польський уряд, писав
Черчілль, готовий заявити, що Ризька лінія уже не відповідає
дійсному станові речей. Проте він не може виступити з публіч-
ною декларацією про відмову від якоїсь своєї довоєнної тери-
торії, поки він не повернеться до Польщі. З наступом радян-
ських військ колишня територія польської держави, включаючи
Львів і Вільнюс, повинна передаватися під управління органів
емігрантського уряду. На тій частині її, яка буде під контролем
радянських властей, участь в управлінні повинні брати пред-
ставники Об’єднаних націй.
Одержавши це послання, Сталін 3 березня відповів, що воно
зайвий раз свідчить про те, що діячі емігрантського уряду не
здатні налагодити нормальні стосунки з СРСР. Сама постанов-
ка питання про іноземний контроль над управлінням будь-яки-
ми радянськими територіями, підкреслив Сталін, є образою для
Радянського Союзу. Факти свідчили, що розв’язання питання
про радянсько-польські відносини ще не визріло.
У своєму наступному посланні Сталіну від 7 березня Чер-
чілль перепрошувався за передачу тих польських претензій, які
були образливими для радянської сторони, але поряд з тим ви-
сував обвинувачення в тому, що Радянський Союз провадить
політику сили щодо емігрантського польського уряду.
Ця несподівана теза була остаточно сформульована у по-
сланні британського прем’єра від 21 березня, в якому він по-
грожував, що виступить у Палаті громад (парламенті) з заявою
про те, що «всі питання про територіальні зміни повинні бути
відкладені до перемир’я або до мирної конференції держав-
переможців і що тим часом ми не можемо визнавати жодних
передач території, здійснених силою».
Ще раніше, 19 березня, англійський посол у Москві Керр,
за дорученням Черчілля, зажадав від Радянського уряду, щоб
він досягнув угоди з емігрантським урядом про відкладення
остаточного розв’язання питання про радянсько-польський кор-
дон до скликання мирної конференції. Відмова Радянського
уряду прийняти пропозицію британського прем’єр-міністра, по-
178
грожував Керр, може створити утруднення в англо-радянських
відносинах, «кинути тінь» на здійснення воєнних операцій,
погоджених у Тегерані, та ускладнити ведення війни Об’єдна-
ними націями в цілому.
Таким чином, почавши з відстоювання принципів, погодже-
жених у Тегерані, Черчілль скоро дійшов до повної відмови від
них і не спинився навіть перед прозорими погрозами на адресу
Радянського Союзу. Проте всі ці наскоки викликали реакцію,
протилежну тій, на яку розраховував британський прем’єр, на-
магаючись врятувати профашистську емігрантську кліку, праг-
нення якої загарбати українські, білоруські та литовські землі
привело її до прірви.
Визивні заяви британського уряду викликали гостру відпо-
відь Сталіна. «За останній час,— написав він Черчіллю 23 бе-
резня 1944 р.,— я одержав від Вас два послання з польського
питання і ознайомився з заявою п. Керра.., зробленою за Ва-
шим дорученням...
Кидається у вічі, що як Ваші послання, так і особливо заява
Керра, пересипані погрозами щодо Радянського Союзу. Я б хо-
тів звернути Вашу увагу на цю обставину, бо метод погроз є
не лише неправильний у взаємовідносинах союзників, але й
шкідливий, тому що він може призвести до протилежних на-
слідків».
З приводу пропозиції Черчілля відкласти питання про ра-
дянсько-польський кордон до конференції по перемир’ю Сталін
вказав, що подібна пропозиція може бути лише наслідком не-
порозуміння. Радянський Союз не воює і не має наміру воюва-
ти з Польщею. Радянський Союз не має жодного конфлікту
з польским народом. Він вважає себе союзником Польщі і
польського народу. Тому дивно говорити про перемир’я між
СРСР та Польщею. Але у Радянського уряду є конфлікт з емі-
грантським польським урядом. Цей уряд не виражає інтересів
і сподівань польського народу. Було б ще більш дивно ототож-
нювати з Польщею відірваний від неї емігрантський уряд
у Лондоні. Радянський Союз стоїть за встановлення дружніх
стосунків з Польщею, а це не є питання, що підлягає розглядо-
ві на мирній конференції.
Сталін заявив Черчіллю прямо: «...Якби Ви продовжували
твердо стояти, як раніше, на Вашій тегеранській позиції, кон-
флікт з польським емігрантським урядом було б уже розв’я-
зано. Що ж стосується мене і Радянського уряду, то ми про-
довжуємо стояти на тегеранській позиції і не думаємо від неї
відходити, бо вважаємо, що реалізація лінії Керзона є не проя-
вом політики сили, а проявом політики відновлення законних
прав Радянського Союзу на ті землі, що їх навіть Керзон і Вер-
ховна Рада Союзних Держав ще в 1919 році визнали неполь-
ськими»
12
«Звичайно, Ви вільні зробити який завгодно виступ у Па-
латі громад — це Ваша справа,— писав Сталін про погрозу
Черчілля виступити у парламенті з заявою про те, що англій-
ський уряд не визнає возз’єднання українських, білоруських та
литовських земель.— Але якщо Ви зробите такий виступ, я вва-
жатиму, що Ви вчинили акт несправедливості і недружелюбства
щодо Радянського Союзу».
Ця тверда відповідь справила витверезливе враження на
англійських друзів реакційної емігрантської кліки. Заяв, подіб-
них до наведених, англійці більше собі не дозволяли (44, 194—
198, 202. 203. 208, 209, 213—215. 397: 41, 296. 297).
180
XIII______________________________
НОВИЙ ЕТАП ДИПЛОМАТИЧНОЇ БОРОТЬБИ
У ПИТАННІ ПРО КОРДОНИ
УТВОРЕННЯ ПОЛЬСЬКОГО КОМІТЕТУ
НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ
Головними проблемами, що стояли перед Поль-
щею, були, з одного боку, організація актив-
ної боротьби за визволення від гітлерівського
поневолення, а з другого — налагодження тісного співробітни-
цтва з Радянським Союзом, без чого неможлива була успішна
боротьба проти окупантів. Польський уряд в еміграції ви-
явився нездатним розв’язати ці проблеми. Він не зумів
організувати активної і успішної боротьби проти загарбни-
ків, що поневолили польський народ. У відносинах з Радян-
ським Союзом він зумів лише викликати гострий конфлікт. Ан-
тинародні дії цього уряду стали трагедією для Польщі, вони
посилювали страждання, які довелося терпіти польському на-
родові.
За цих умов особливого значення набула діяльність Союзу
польських патріотів в СРСР. На початок 1944 р. створені ним
польські військові частини виросли вже до розміру армійського
корпусу, що пліч-о-пліч з Червоною Армією бився на фронті.
Діяльність Союзу польських патріотів наочно демонструвала
благотворність радянсько-польського співробітництва. Вона
ясно показувала, яким шляхом повинні розвиватися стосунки
між Польщею і СРСР в інтересах народів обох країн.
В ніч на 1 січня 1944 р. у Варшаві на окупованій ворогом
польській території, в глибокому підпіллі активними силами
Опору, серед яких головну роль відігравала Польська робітнича
партія, за ініціативою ППР було утворено Крайову Раду На-
родову (Національну Раду Польщі). КРН стала центром, ор-
ганізації масової боротьби проти гітлерівських загарбників.
Широка народна підтримка її свідчила про те, що передові сили
польського народу розглядають Крайову Раду Народову як ор-
ган своєї влади, здатний вивести країну з тієї прірви, в яку ки-
нула Польщу політика санації.
У своїй декларації від 1 січня 1944 р. Крайова Рада Наро-
дова проголосила програму боротьби за створення незалежної
і демократичної польської держави, зобов’язалася вести полі-
181
тику, спрямовану на встановлення міцної дружби і співробіт-
ництва з Радянським Союзом, на справедливе розв’язання проб-
леми польсько-радянських кордонів відповідно до права наро-
дів на самовизначення, щоб покінчити з панською політикою
національного гноблення і загарбання українських, білоруських
та литовських земель. КРН оголосила, що у відповідний час нею
буде створено Тимчасовий польський уряд, покликаний здійснити
цю політику. Крайова Рада Народова, спираючись на волю пе-
редових сил польського народу, позбавила емігрантську кліку
права виступати від його імені.
Наприкінці травня 1944 р. Крайова Рада Народова надісла-
ла своїх делегатів до Москви для встановлення стосунків з Со-
юзом польських патріотів, урядом Союзу РСР і іншими союз-
ними державами. Тим часом війська Червоної Армії успішно
розгортали свій літній наступ 1944 р. У червні—липні вони роз-
громили ворожу групу армій «Центр», успішно визволяючи
західні українські та білоруські землі.
Переслідуючи фашистські армії, радянські війська разом
з діючими на радянсько-німецькому фронті польськими війська-
ми з боями форсували Західний Буг, перейшли радянсько-поль-
ський кордон і вступили на польську землю. Це був початок
визволення братнього польського народу від гітлерівських за-
гарбників.
22 липня 1944 р. війська 1-го Білоруського фронту під коман-
дуванням маршала Радянського Союзу К. К. Рокосовського
у жорстокому бою визволили від ворога Хелм — перше значне
місто на польській території. Оголошуючи цю радісну звістку,
московське радіо передало національний польський гімн. На-
ступного дня у Хелмі вийшла газета «Жечпосполита», перша
легальна польська газета на території Польщі. «Жечпосполита»
опублікувала ряд декретів КРН, ухвалених у Варшаві 21 липня
1944 р. Цими декретами проголошувалося створення Польсько-
го комітету національного визволення (ПНКВ) як органу ви-
конавчої влади на польській території. КРН підпорядковува-
ла собі керівництво Польською армією в СРСР. Підпільна Ар-
мія людова і Польська армія в СРСР об’єднувалися в єди-
не Військо Польське, національні збройні сили польського
народу.
У тому ж номері газети було опубліковано Маніфест Поль-
ського комітету національного визволення, що викладав про-
граму революційно-визвольної боротьби польського народу.
Маніфест проголошував готовність польського народу до спра-
ведливого врегулювання питання про радянсько-польський кор-
дон за принципом: польські землі — Польщі, українські, біло-
руські та литовські землі — Радянській Україні, Радянській
Білорусії та Радянській Литві.
26 липня народний комісаріат закордонних справ Союзу
182
РСР за дорученням Радянського уряду виступив з заявою про
відношення СРСР до Польщі. У заяві вказувалося, що радян-
ські війська вступили у межі Польщі з єдиною метою — роз-
громити гітлерівські армії та допомогти братньому польському
народові у справі його визволення від ярма німецьких загарб-
ників, у справі відновлення незалежної, сильної та демократич-
ної Польщі.
У відповідності з цими принципами того ж дня було укла-
дено угоду між урядом Союзу РСР та Польським комітетом
національного визволення про передачу йому всієї цивільної
влади на звільнюваній від ворога польській території.
Це не були односторонні дії Радянського уряду, проведені
без відому союзників. Ще 23 липня Сталін відправив спеціаль-
не послання Черчіллю, цілком присвячене Польщі. Повідом-
ляючи про успішне просування радянських військ вглиб Поль-
щі, Сталін вказував, що перед Радянським урядом у зв’язку
з цим постало практичне питання про адміністрацію на поль-
ській території. «Ми не хочемо і не будемо створювати своєї
адміністрації на території Польщі, бо ми не хочемо втручатися
у внутрішні справи Польщі. Це повинні зробити самі поляки»,—
писав Сталін. Тому Радянський уряд встановив контакт з Поль-
ським комітетом національного визволення, створеним силами
польського руху Опору, який має намір організувати адміністра-
цію на території Польщі. «У Польщі ми не знайшли будь-яких
інших сил, які могли б створити польську адміністрацію. Так
звані підпільні організації, керовані польським урядом в Лон-
доні, виявилися ефемерними, позбавленими впливу. Польський
Комітет я не можу вважати урядом Польщі, але можливо, що
в наступному він послужить ядром для утворення тимчасового
польського уряду з демократичних сил»,— вказував Сталін.
Дії Радянського уряду свідчили про його повагу до на-
ціонального суверенітету польського народу, про бажання всі-
ляко сприяти відродженню незалежної, демократичної та силь-
ної польської держави. Хід подій показував, що внаслідок
принципової політики Радянського уряду і діяльності демокра-
тичних сил польського народу справа остаточного справедливо-
го розв’язання питання про кордон між Польщею та Україн-
ською, Білоруською і Литовською радянськими республіками
стоїть на надійному фундаменті.
Проте це ще далеко не означало, що на цьому шляху біль-
ше немає перешкод. Хоч проблема кордонів між СРСР і Поль-
щею торкалася тільки цих двох країн, інтереси коаліційної вій-
ни вимагали згоди союзників у всіх головних політичних пи-
таннях. Тому, незважаючи на ясні перспективи дружнього
і справедливого розмежування між Польщею, з одного боку,
та УРСР, БРСР і Литовською РСР — з другого, перед радян-
ською дипломатією стояло ще завдання домогтися повного і
183
остаточного визнання нового радянсько-польського кордону з бо*
ку західних держав. А попередній досвід свідчив, що це нелегч
ке завдання (142, 155, 157—159; 44, 244, 245).
ВІДХІД США ВІД ТЕГЕРАНСЬКОЇ УГОДИ
ПРО КОРДОН УРСР
Відчувши, що земля горить у нього під ногами, емі-
грантський уряд виступив з новою заявою. 23 липня, в один
день з опублікуванням декретів Крайової Ради Народової, лон-
донська газета «Санді діспетч» надрукувала інтерв’ю Миколай-
чика. «Я б вітав можливість самому переговорити з п. Сталі-
ним про всі головні питання... без будь-яких попередніх умов»,—
заявив Миколайчик. Цій заяві, яка свідчила, що емігрантська
кліка все ще пе втратила надії на відновлення своєї влади
у Польщі за допомогою західних держав, передувала своя істо-
рія.
У червні 1944 р. Миколайчик знову побував у Вашінгтоні,
де з 7 до 14 червня мав, за словами Хелла, «довгі наради
з президентом». Рузвельт заянив Миколайчику, що йому все ще
не подобається «ідея про обмеження Польщі на сході лінією
Керзона». Він приголомшив емігрантського прем’єра, розповів-
ши, що в Тегерані не Сталін, а Черчілль запропонував цю лі-
нію як основу для радянсько-польського кордону, і Сталін по-
годився з англійською пропозицією. Критикуючи Черчілля за
цей його крок, Рузвельт водночас наполягав перед Миколайчи-
ком, що його уряд повинен вжити всіх зусиль, щоб відновити
стосунки з Радянським Союзом для свого повернення до Поль-
щі, і запропонував написати Сталіну листа з проханням при-
йняти емігрантського прем’єра.
«Ви повинні уникати будь-якого остаточного або певного
визнання кордонів у даний момент»,— попереджав Рузвельт
Миколайчика. Зазнаючи, що в цілому поступки Радянському
Союзові є неминучими, він тут же пообіцяв, що Польща все!ж
може зберегти Львів, район Тернополя і нафтові родовища
Дрогобича. За словами Цехановського, американський прези-
дент включив у цей перелік українських міст, які він сподівався
повернути польським панам, не Тернопіль, а Станіслав. «Вклю-
чити будь-яке з цих міст до Польщі означало б мати більшу
частину Східної Галичини»,— зауважує з цього приводу Фейс.
На заході, обіцяв Рузвельт Миколайчику, Польща одержить Сі-
лезію, всю Східну Прусію, можливо з Кенігсбергом.
Обіцянки, дані Рузвельтом Миколайчику, що їх цілком під-
тверджує Фейс, який при написанні своєї книги «Черчілль —
Рузвельт — Сталін» мав доступ до всіх американських дипло-
матичних архівів, свідчили про намір президента піддати повній
184
ревізії тегеранські рішення з польського питання, що означало
неминуче загострення стосунків між США і СРСР.
Ще більш красномовно про це свідчила розмова, яку Мико-
лайчик мав із заступником державного секретаря Стеттініусом
12 червня. «У даний момент... президент не має змоги подати
польському урядові справді ефективну підтримку,— заявив
йому Стеттініус.— Але я переконаний, що в близькому майбут-
ньому, може, через місяць або два, а можливо, й через шість
місяців, загальна ситуація, безсумнівно, зміниться; і коли вона
зміниться, все' відношення Сполучених Штатів до Росії зміни-
ться повністю».
Наводячи ці слова Стеттініуса, польський професор з числа
емігрантів Розек, автор книги про дипломатичну боротьбу
з «польського питання» в роки другої світової війни, пише, що
натяк заступника держсекретаря, очевидно, стосувався другого
фронту, який мав змінити ситуацію в Європі на користь захід-
них держав. Можливо, насправді Стеттініус мав на думці дер-
жавний переворот в Німеччині, що готувався.
Не дивно, що після всіх цих розмов Миколайчик виїздив
з Сполучених Штатів з таким почуттям, ніби у нього крила ви-
росли. «Я покидаю Сполучені Штати,— заявив він на аеродро-
мі,— повністю переконаний, що Польща може розраховувати
на підтримку і справжню допомогу Сполучених Штатів». Зви-
чайно, ця підтримка стосувалася тільки прогнилої емігрант-
ської кліки, що ж до Польщі, то вона вже йшла власним шля-
хом, незалежним від «допомоги» американських реакціонерів.
19 червня Сталін одержав від Рузвельта послання, в якому
той повідомляв про візит Миколайчика. Цей візит, писав Руз-
вельт, не був зв’язаний з будь-якими спробами з його сторони
втручатися у суть розходжень, що існували між Радянським
та польським урядами. «Я можу запевнити Вас,— говорилося
у посланні,— що жодного конкретного плану або пропозиції,
що будь-яким чином зачіпали б польсько-радянські відносини,
підготовлено не було». Факти, наведені вище, свідчать, що ці
слова не зовсім точно відбивали те, що в дійсності мало місце
під час переговорів Миколайчика з американським президентом.
Рузвельт в обережних виразах радив Сталіну погодитися на
приїзд Миколайчика до Москви, запевняючи, ніби «першочер-
говою турботою» емігрантського прем’єра є налагодження спів-
робітництва між радянськими військами та підпільними заго-
нами лондонського уряду.
Слід зазначити, що саме на створення реакційних підпіль-
них сил у Польщі Сполучені Штати з березня 1942 р. щороку
давали емігрантському урядові 12,5 млн. доларів. Емігрантські
діячі, які не спромоглися та й не бажали організувати справж-
ню збройну боротьбу проти гітлерівців у Польщі, широко рек-
ламували свою воєнну організацію, її силу та вигадані успіхи.
18$
Багато говорив про неї Миколайчик під час свого візиту до
США. Рузвельт поставився з великою увагою до його розпо-
відей, обіцяючи емігрантському урядові дальшу підтримку у цій
справі, зокрема — організувати постачання зброї за допомогою
літаків.
У відповіді Сталіна на послання Рузвельта підкреслювалося,
що воєнне співробітництво між Червоною Армією та силами
підпільного руху в Польщі, що боролися проти окупантів, є ак-
туальною справою. Проте, вказував голова Радянського уряду,
важливе значення для цього має правильне розв’язання питан-
ня про радянсько-польські відносини. Нагадуючи про зацікав-
леність Радянського Союзу у тому, щоб Польща була сильною,
незалежною і демократичною, а радянсько-польські відноси-
ни— добросусідськими та дружніми, Сталін писав: «Радян-
ський уряд вбачає найважливіші передумови цього в реоргані-
зації емігрантського польського уряду, яка забезпечила б
участь в ньому як польських діячів в Англії, так і польських
діячів у США і СРСР, та особливо польських демократичних
діячів, що перебувають у самій Польщі, а також у визнанні
польським урядом лінії Керзона як лінії нового кордону між
СРСР та Польщею».
Заява Миколайчика у Вашінгтоні не свідчила про те, що
він у цьому питанні зробив якийсь крок вперед, писав Сталін,
тому в даний момент важко сказати щось певне з приводу його
приїзду до Москви.
20 червня прохання прийняти Миколайчика надіслав Ста-
ліну Черчілль. Зважаючи на ці прохання, а також бажаючи
сприяти розширенню політичної бази Польського комітету на-
ціонального визволення, Радянський уряд дав згоду провести
переговори з Миколайчиком (56, 1270, 1444; 41, 374; 51, 211,
223, 227; 114, 60; 59, 297, 305; 46, 146, 147; 44, 243—245).
РАДЯНСЬКО-АНГЛО-ПОЛЬСЬКІ ПЕРЕГОВОРИ
1 серпня Миколайчик прибув до Москви. Його су-
проводжували міністр закордонних справ емігрантського уряду
Ромер і голова так званої Національної Ради Грабський
(прем’єр польського уряду під час нападу Польщі на Радян-
ську Україну у 1920 р.). Того ж дня лондонська газета «Дейлі
експрес» виступила з статтею, в якій писалося, що емігрант-
ський уряд погоджується на лінію Керзона як на тимчасову
демаркаційну лінію між радянською та польською адміністра-
ціями на довоєнній польській території. Це був маневр емі-
грантської кліки, спрямований на дезорієнтацію міжнародної
громадськості,— не поступаючись ні на крок у своїх територі-
альних домаганнях, створити видимість доброї волі і готовності
йти на поступки.
186
Протягом свого перебування у Москві Миколайчик мав дві
бесіди з Сталіним — 3 і 9 серпня. Радянська позиція була доб-
ре відомою — визнання кордону по лінії Керзона з деякими її
змінами на користь Польщі. Радянський Союз міг погодитися
мати справу лише з таким польським урядом, який визнавав би
справедливість цієї позиції і не домагався б українських та ін-
ших радянських земель. Проте проблема формування уряду бу-
ла внутрішньою польською справою. Тому Сталін запропонував
Миколайчику і та його колегам зустрітися з представниками
Польського комітету національного визволення і самим обгово-
рити питання про якнайшвидше об’єднання всіх демократичних
сил на визволеній від ворога території Польщі.
У той час представники Польського комітету національного
визволення — голова КРН Б. Берут і голова ПКНВ Е. Осубка-
Моравський — прибули з Польщі. 6 серпня почалися переговори
між ними і представниками емігрантського уряду. Делегація
Польського комітету національного визволення пропонува-
ла покласти в основу діяльності уряду польську консти-
туцію 1921 р. В разі прийняття цієї умови вона давала згоду
навіть на те, щоб група Миколайчика одержала в новому
уряді чотири портфелі, в тому числі посаду прем’єра для ньо-
го .самого. Однак емігрантська група не погодилася на ці
умови.
Таким чином Радянський уряд виявив максимум доброї во-
лі у відносинах з емігрантськими діячами. Він сприяв Встанов-
ленню їх контактів з Польським комітетом національного виз-
волення, якому належала реальна влада на визволеній терито-
рії Польщі. Деякі верстви польського населення все ще вірили
у «демократизм» групи Миколайчика, і безсторонність Радян-
ського уряду у польських справах допомагала подолати ці
ілюзії.
Цьому дедалі більше сприяла й діяльність самого емігрант-
ського уряду. Особливо сильного удару по її престижу було за-
вдано відомою варшавською авантюрою (44, 253, 254}.
* * *
7 липня 1944 р. реакційне підпілля в Польщі одер-
жало від свого керівництва з Лондона наказ виступити і захо-
пити хоч би клаптик території західних районів СРСР для про-
голошення над ними влади емігрантського уряду. «Якщо при
сприятливому ході подій, слідом за відступом німців і до того,
як Червона Армія займе все,— говорилося в наказі,— ви буде-
те спроможні хоч на короткий час захопити контроль над та-
кими містами, як Львів або,Вільно, або навіть над частинами
сільської місцевості, якими б вони не були малими, ви повинні
обов’язково це зробити...»
187
Емісари лондонського емігрантського уряду, не маючи під-
тримки з боку радянського населення, не спромоглися виконати
цей наказ. Тоді, в середині липня, емігрантський уряд зажадав
від своєї агентури в самій Польщі «підготувати захоплення сто-
лиці якраз перед тим, як до неї увійдуть росіяни» (143, 202,
203).
1 серпня, в день прибуття Миколайчика до Москви, агенти
емігрантського уряду спровокували повстання населення окупо-
ваної Варшави.
Повстання вибухнуло в умовах, коли радянські війська в хо-
ді тривалого наступу далеко відірвалися від своїх тилів. До-
сягнувши берега Вісли перед Варшавою, вони не мали змоги
продовжити наступ, поки не будуть здійснені великі перегрупу-
вання і підтягнуті тили. У воєнних діях на варшавському на-
прямку настала тривала оперативна пауза.
Саме в той момент, не повідомивши радянське командуван-
ня, керівники емігрантського уряду дали наказ своїм агентам
у Варшаві підняти повстання. Вони прагнули за всяку ціну
захопити контроль над столицею Польщі, маючи намір прого-
лосити свою владу над нею та над усією країною і цим зміц-
нити позицію Миколайчика у переговорах в Москві. Запевняю-
чи населення, ніби повстання погоджене з радянським коман-
дуванням і радянські війська ось-ось прийдуть на допомогу,
агенти емігрантського уряду розпочали повстання, яке вилилося
у криваву трагедію для сотень тисяч населення багатостраж-
дальної польської столиці. Варшав’яни героїчно піднялися на
боротьбу проти окупантів. їм вдалося захопити значну частину
міста. Для придушення повстання гітлерівське командування
перекинуло до Варшави кілька дивізій своїх військ, зокрема
чотири танкові. Після 63-денного опору героїчних варшав’ян
повстання було жорстоко придушене. Німецько-фашистські вій-
ська дощенту зруйнували Варшаву, вціліле населення було
вигнане з міста. Авантюра реакційної емігрантської кліки кош-
тувала польському народові незчисленних жертв. Прекрасна
столиця Польщі, в якій так хотіли панувати реакційні політи-
кани з емігрантського уряду, лежала в руїнах.
* * *
1 вересня 1944 р. емігрантський уряд передав уря-
дам Сполучених Штатів і Англії новий варіант свого плану
розв’язання «польського питання». В ньому пропонувалося ство-
рити новий польський уряд, в якому чотири п’ятих усіх МІСЦЬ
належали б «довоєнним польським партіям», тобто реакційній
емігрантській кліці. Цей уряд укладе з Радянським Союзом те-
риторіальну угоду на таких умовах: 1) нова польська територія
повинна бути не меншою, ніж довоєнна; 2) основні центри
188
польського культурного життя і найцінніші сировинні райони
повинні лишатися у межах польської території; 3) остаточно
питання про кордони Польщі має встановити уряд, який прийде
до влади внаслідок виборів.
Таким чином, емігрантський уряд продовжував претендувати
на повну владу над Польщею і на радянські землі, бо в усіх
своїх заявах він твердив, ніби такі міста, як Львів та Вільнюс,
є польськими за своїм характером, а згадка про найцінніші си-
ровинні райони ясно говорила про Дрогобич і Борислав. Ха-
рактерно, що ці претензії загалом повторювали американські
рекомендації Миколайчику під час.його візиту до Вашінгтона
у червні 1944 р. Це зайвий раз свідчить про те, що емігрант-
ський уряд міг продовжувати наполягати на своїх загарбни-
цьких претензіях лише завдяки підтримці їх з боку Сполучених
Штатів.
Особливо наочно це було продемонстровано під час нових
переговорів Черчілля з Сталіним у Москві 9—18 жовтня
1944 р. Переговори охоплювали широке коло політичних і воєн-
них питань. Одне з головних місць серед них займало питання
про радянсько-польський кордон.
На конференцію були запрошені представники Польського
комітету національного визволення та емігрантського уряду
з Лондона. 13 жовтня, на першому засіданні з участю емігрант-
ських польських представників, Миколайчик повторив пропо-
зиції свого уряду від 1 вересня. Пропозиції свідчили про ціл-
ковитий відрив від реальності. В них повністю ігнорувався той
факт, що вся влада на визволеній польській території належа-
ла Крайовій Раді Народовій та її Комітету національного ви-
зволення. Ці демократичні органи здійснювали величезну роботу
в Польщі, їх підтримувала переважна частина населення. За
цих умов пропозиція емігрантських делегатів віддати їм
4/б місць в уряді виглядала особливо безглуздо.
Аналогічний характер мала і їхня позиція у питанні про
кордон, який вже був визнаний фактичним урядом Польщі. Ми-
колайчик навідріз відмовився від радянської пропозиції, підтри-
маної англійською делегацією, визнати лінію Керзона. Він твер-
див, що це нібито означає втрату 40% польської території
з польським населенням. «Я не знав,— з викликом заявив він,—
що я прибув до Москви для розділу Польщі». Виходило, що
він їірибув для розділу України та Білорусії.
Несподівано визивний тон представника емігрантського уря-
ду перед лицем спільної позиції радянської та англійської де-
легацій пояснюється просто. Пропозиції емігрантського уряду
з територіальних питань, як вже говорилося, точно відбивали
погляди американського уряду. Серед присутніх на конферен-
ції був і американський посол Гарріман. Миколайчик вирішив
піти ва-банк, начисто відкидаючи основну радянську пропози-
189
цію з розрахунком, що присутній представник США підтримає
його і конференція потрапить у безвихідне становище, оскільки
сформулювати якесь нове рішення від імені американського
уряду сам Гарріман, природно, не міг.
В цей момент радянський народний комісар закордонних
справ промовив, що він хотів би нагадати присутнім те, що
було сказано з цього питання в Тегерані, зокрема президентом
Рузвельтом. Він звернувся до присутніх з проханням виправити
його, якщо слова президента будуть передані неточно. Рузвельт,
почав він читати запис, сказав, що він вважає лінію Керзона
правильною, але не вважає доцільним виступати з публічною
заявою про це. Ніхто з присутніх не заперечував.
Тоді Черчілль запропонував Миколайчику придумати на-
решті формулу визнання лінії Керзона як робочої домовленості
з наступним затвердженням її на мирній конференції. Емігрант-
ський прем’єр відповів, що він не має на це повноважень від
свого уряду, але тут же заявив, що, як він чув, Польський ко-
мітет національного визволення претендує на Львів (це твер-
дження було чистою вигадкою.— В. К.). Такий порт, як Данціг,
почав Черчілль, вартий Львова, але тут Сталін перебив цей не-
гідний торг, заявивши, що Радянський уряд не торгує україн-
ською землею.
У ході дальшої дискусії Сталін підкреслив, що Радянський
уряд не може погодитися з пропозицією британського прем’єр-
міністра про прийняття лінії Керзона як тимчасової робочої
домовленості. Радянський Союз не може мати сьогодні один
кордон, а завтра — другий.
Ввечері того ж дня, 13 жовтня, Сталін та Черчілль зустрі-
лися з представниками Польського комітету національного виз-
волення — головою КРН Б. Берутом і головою ПКНВ Е. Осуб-
кою-Моравським. їх заява перед конференцією переконливо по-
казала, що Польський комітет національного визволення є
справжнім виразником інтересів польського народу. Виступаю-
чи від імені своєї делегації, Б. Берут заявив, що кордони між
Польщею і Радянським Союзом повинні сприяти дружнім взає-
мовідносинам їх народів. Спинившись на питанні про Львів,
делегат ПКНВ вказав, що це українське місто повинно лиши-'
тися у складі Радянського Союзу.
Комітет національного визволення, сказав Б. Берут, прагне
забезпечити волю і незалежність полякам, але він також го-
товий застосувати цей принцип до українців та білорусів. Тому
Комітет має намір розв’язати проблему кордонів визнанням лі-
нії Керзона, як основи для визначення східного кордону Поль-
щі, та звертається до союзників з проханням допомогти поль-
ському народові одержати його історичні землі на заході, за-
гарбані Німеччиною.
Делегація ПКНВ заявила, що вона готова домовитися
190
з представниками лондонського емігрантського уряду на основі
принципів, запропонованих нею ще в серпні. Делегація підкрес-
лила, що вона вважає своїм основним завданням здійснити
об’єднання польського народу і ладна сприяти будь-яким щи-
рим зусиллям, спрямованим на здійснення цієї ідеї.
Виступ делегації Польського комітету національного визво-
лення викликав гостру тривогу Черчілля. Відомості, які надхо-
дили з Польщі, говорили про широку підтримку ПКНВ з боку
польського народу. Навіть члени підпільних загонів Армії
крайової, найнадійніші, з погляду емігрантського уряду, люди,
масами переходили на бік Комітету і вступали до Війська
Польського. Зусилля Комітету національного визволення нала-
годити нормальне життя в країні, підняти з руїн Варшаву та
інші зруйновані міста знаходили щирий відгук серед трудящих
мас. Це змушена була визнати англійська преса. Польський
народ з величезною радістю зустрів Червону Армію, що при-
несла йому визволення; ешелони з продовольством для розо-
рених братів-поляків, що йшли з Радянського Союзу, зокрема
з України, сповнювали його серця почуттям глибокої вдячності
та щирої дружби до Країни Рад. Народна підтримка ПКНВ,
який зумів встановити дружні стосунки з СРСР, з кожним днем
зростала і міцніла. Авторитет емігрантського уряду був низь-
кий, як ніколи раніше, і продовжував падати. Виступ делегації
ПКНВ остаточно переконав Черчілля у необхідності рятувати
політичне становище лондонських емігрантів, поки не стало
надто пізно.
Тому наступного дня, 14 жовтня, прагнучи будь-якою ціною
забезпечити емігрантським політиканам позиції в Польщі, анг-
лійський прем’єр всі свої сили спрямував на те, щоб приму-
сити Миколайчика погодитися з лінією Керзона для того, щоб
мати змогу увійти до складу польського Тимчасового уряду.
«Я благаю вас розв’язати нарешті питання про кордони...
Подумайте тільки, що ви за це матимете. Прибудуть посли.
З вами буде англійський посол. Американці, найбільша воєнна
держава в світі, пришлють свого посла. Ви повинні це зробити.
Якщо ви не використаєте цей шанс, все буде загублено!» — пе-
реконував Черчілль Миколайчика.
Неважко зрозуміти, що мав на думці англійський прем’єр.
Погодившись на кордон по лінії Керзона, Миколайчик тим са-
мим відкрив би собі шлях до Польщі. Ставши прем’єром її
уряду, він бере до своїх рук реальну владу. Ця влада спирає-
ться на підтримку Америки і Англії, які разом з поверненням
Миколайчика одержали б змогу втручатися у внутрішні справи
Польщі в інтересах реакції. І всього цього Миколайчик не хо-
тів розуміти.
Черчілль був у відчаї: «У своїй впертості ви навіть не ро-
зумієте всього того, доля чого зараз вирішується... Якщо ви не
191
погодитеся з кордоном, ви назавжди вибуваєте з гри». Він бив
по столу кулаком, вибігав з кімнати, грюкаючи дверима, по-
вертався, умовляв, погрожував,— все було марно. Поляки за-
тялися. Миколайчик твердив, що без згоди свого уряду в Лон-
доні він не може взяти на себе таку відповідальність.
Умовляння тривали цілий день. Увечері, стомлений марною
боротьбою, Черчілль з роздратуванням говорив Миколайчику
та його колегам: «Ви не уряд, якщо ви неспроможні прийняти
рішення... Ви абсолютно нездатні мати справу з фактами. Ні-
коли в своєму житті я не бачив подібних людей». Дорікаючи
емігрантським лідерам за повну відірваність від реальної дійс-
ності, Черчілль нагадав їм слова Андерса, що відбивали по-
гляди деяких його колег: «Після поразки німців ми розіб’ємо ро-
сіян». Це вже був зразок справжньої розумової аберації.
Щоправда й сам Черчілль показав слабке розуміння реаль-
ності, коли розраховував присилкою Миколайчика до Польщі
повернути розвиток цієї країни на шлях, вигідний реакційним
імперіалістичним силам, всупереч волі польського народу. Як
показали дальші події, коли пізніше Миколайчик на деякий
час увійшов до складу польського уряду, ці розрахунки ворогів
Польщі повністю провалилися.
15 жовтня переговори Черчілля з поляками продовжувалися.
Представники емігрантського уряду нарешті зробили «поступ-
ку»: вони погоджувалися визнати лінію Керзона, якщо їм від-
дадуть частину України із Львовом та нафтовими родовищами
Дрогобича. Це було повторенням відомої американської фор-
мули. Жодного шансу на успіх вона не мала, і про це добре
знав англійський прем’єр.
Черчілль знову дійшов до стану крайнього роздратування,
відчуваючи, що гине все, на що він розраховував. Переговори
закінчилися тим, що співрозмовники розійшлися, відмовившись
навіть потиснути руки один одному. Місія Черчілля, на яку він
покладав стільки надій, закінчилася безрезультатно.
* * *
На початку листопада в Лондоні відбулися нові
переговори англійського прем’єра з Миколайчиком. Черчілль
продовжував переконувати емігрантський уряд погодитися з лі-
нією Керзона, щоб не загубити останню надію повернутися до
влади у Польщі. Емігрантський уряд не бажав відмовитися від
своїх загарбницьких територіальних претензій, сподіваючись ві-
дібрати від Радянського Союзу хоча б частину Західної Украї-
ни. Шукаючи допомоги, Миколайчик звернувся з листом до
Рузвельта, нагадуючи його червневу обіцянку допомогти емі-
грантському урядові одержати значну територію України на
схід від лінії Керзона. 22 листопада Гарріман, що їхав з Ва-
192
шінгтона до Москви через Лондон, передав йому відповідь аме-
риканського президента. Лист Рузвельта, текст якого підго-
тував держдепартамент, був «обережний в обіцянках», зазна-
чає Фейс. Конкретні територіальні проблеми в ньому взагалі
не згадувалися, щоб не давати в руки лондонським полякам
документа, яким вони могли б розмахувати перед усім світом.
Віддаючи листа, Гарріман, однак, заявив Миколайчику, що він
має усно передати від імені президента таке: якщо польський
прем’єр бажає, президент звернеться до Сталіна з настійним за-
кликом віддати район Львова.
Але тут трапилося несподіване: Миколайчик відмовився від
цієї пропозиції. Твердолобі емігрантські міністри та Національ-
на рада, яка їх призначала, взагалі не хотіла нічого чути про
лінію Керзона, і за цих умов пропозиція Рузвельта втрачала
будь-який сенс. До того ж сам Миколайчик вирішив вийти
з складу емігрантського уряду, щоб не потонути разом з ним.
Незважаючи на це, Гарріман в одній з бесід у Лондоні заявив,
що буде відстоювати для Польщі Львів та нафтові райони Дро-
гобича, хоч і не бачить «будь-яких шансів на успіх».
24 листопада Миколайчик вийшов із складу емігрантсько-
го уряду. ЗО листопада соціаліст Арцішевський сформував но-
вий кабінет без представників селянської партії Миколайчика.
Всі міністри уряду Арцішевського, писала американська газета
«ПМ», палають шаленою ненавистю до Радянського Союзу. Не-
забаром було опубліковано програму нового емігрантського
уряду. В ній говорилося про бажання відновити стосунки
з СРСР, але жодним словом не згадувалася лінія Керзона.
Склад нового емігрантського уряду і його програма ясно свід-
чили, що немає ніякої надії на те. що цей уряд зможе зайняти
позицію, дружню до СРСР (41, 389, 390, 455, 519; 51, 277, 279,
280, 283, 285, 311, 313; 142, 273; 56, 1447, 1448; 146).
ВИЗНАННЯ РАДЯНСЬКИМ союзом
ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ ПОЛЬЩІ
Радянські війська перебували на польській терито-
рії, а між СРСР і Польщею не існувало нормальних відносин.
Уряди Сполучених Штатів і Англії продовжували підтримувати
дипломатичні зв’язки з емігрантським польським урядом. Тому,
поки існувала будь-яка надія, що лондонський уряд зрештою
відмовиться від своїх загарбницьких зазіхань на українську,
білоруську та литовську території і почне співробітництво
з Польським комітетом національного визволення, Радянський
уряд утримувався від встановлення дипломатичних відносин
ч цим справжнім урядом Польщі. З тих же причин ПКНВ, хоч
13 П43
193
він і був фактично тимчасовим польським урядом, не брав на
себе цього статуту офіційно.
З утворенням «уряду» Арцішевського становище змінилося.
Причини, що раніше примушували відкладати розв’язання вка-
заних важливих проблем, перестали існувати. Тому 31 грудня
1944 р. Крайова Рада Народова перетворила ПКНВ у Тимчасо-
вий уряд Польської республіки. Його головою і міністром
закордонних справ було призначено Е. Осубку-Моравського.
Генеральний секретар ППР В. Гомулка став першим заступни-
ком прем’єра. Це був уряд, створений на широкій демократич-
ній основі. До його складу входили п’ять представників ППС,
чотири — від ППР, двоє від демократичної партії та один без-
партійний. Програмою уряду лишався липневий маніфест
ПКНВ. Широкі маси польських трудящих, що давно вже вима-
гали створення Тимчасового уряду, вітали ці дії Крайової Ра-
ди Народової.
6 січня 1945 р. було опубліковано повідомлення ТАРС про
визнання Радянським Союзом Тимчасового уряду Польщі і
встановлення між ними дипломатичних відносин. Західним дер-
жавам стало ясно, що коли вони й надалі затягуватимуть ви-
знання возз’єднання західних земель України та інших радян-
ських республік, то справа обійдеться й без них, і Радянський
Союз врегулює всі територіальні питання з Польщею на дво-
сторонній основі. Все це примусило уряди США і Англії кі-
нець кінцем піти назустріч справедливим вимогам Радянського
уряду.
XIV_____________________________
КРИМСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ І УКРАЇНА
ВОЄННІ ПОСТАНОВИ
и л січня 1945 р. радянські війська розгорнули
І новий могутній наступ на фронті від Карпат
до Балтійського моря. 17 січня вони визволи-
ли Варшаву, 13 лютого — Будапешт. Після форсування Одера
перед ними відкрився шлях на Берлін.
На заході американсько-англійські війська також вступили
на німецьку територію. Стиснута в лещатах двох фронтів, фа-
шистська Німеччина стояла перед катастрофою. Воєнні успіхи
антигітлерівської коаліції, в основі яких лежали перемоги Чер-
воної Армії, впритул наблизили кінець війни в Європі. Це ста-
вило на порядок денний багато важливих питань, що вимагали
для свого розв’язання нової зустрічі «великої трійки». Зустріч
відбулася в Ялті 4—11 лютого 1945 р. В ній брали участь го-
лови урядів СРСР, США і Англії, міністри закордонних справ,
начальники штабів та численні радники, і за своїм складом це
була найбільш репрезентативна конференція в роки війни.
На той час всі задуми реакційних кіл західних держав про
обмеження перемог Радянського Союзу і недопущення визво-
лення ним країн Східної Європи вже повністю провалилися.
Радянські війська стояли за 60—70 км від Берліна, а союзні
були ще за Рейном. Ще більш невигідним було становище со-
юзників на Далекому Сході. Військова перевага Радянського
Союзу визначила характер рішень Кримської конференції.
Початок роботи конференції було присвячено головним чи-
ном розглядові проблеми завершення війни проти фашистської
Німеччини. Виступаючи на пленарному засіданні 4 лютого, за-
ступник начальника Генерального штабу Червоної Армії ге-
нерал армії А. І. Антонов докладно схарактеризував становище
на Східному фронті. На той момент радянські війська наблизи-
лися на відстань шістдесяти кілометрів від Берліна. Вони за-
хопили промислові райони Сілезії, відрізали східно-пруське уг-
руповання ворога, розгромивши за 18 днів наступу 45 німець-
ко-фашистських дивізій. Ворожі сили були ще досить значні
і для остаточного розгрому фашистської Німеччини стратегічна
13'
195
взаємодія союзних армій на сході і заході ще мала значен-
ня. Генерал армії Антонов закінчив свій виступ побажанням,
щоб Англія і США прискорили просування своїх військ на
Західному фронті. Він також рекомендував застосувати союзну
авіацію, щоб завадити німцям перекидати війська з Італії, Нор-
вегії та Західного фронту на Східний фронт.
Американсько-англійські війська на Західному фронті теж
значно переважали ворога. Незважаючи на це, союзне коман-
дування не мало цілковитої певності в своєму успіхові і тому
шукало підтримки з боку радянських військ. «У попередні пе-
ріоди війни Радянський Союз постійно вимагав більш дійового
співробітництва від західних союзників. Тепер настала черга
американських та- англійських військових керівників, що праг-
нули мати гарантію успіху для запланованого на наступну вес-
ну наступу на заході, хапатися за запевнення про те, що їхній
радянський союзник натисне і своїми атаками підтримає їх»,—
визнає Фейс.
В ході обговорення стратегічних питань на конференції на-
чальник штабу американської армії генерал Маршалл та на-
чальник англійського імперського штабу фельдмаршал Брук
відкрито визнали пряму залежність дальших успіхів своїх
військ в Західній Європі від наступальних дій Червоної Армії.
Разом з тим вони не змогли гарантувати, що німці й надалі не
перекидатимуть військ на схід, визнавши свою неспроможність
повністю скувати ворожі сили, що протистояли американо-анг-
лійським арміям, особливо в Італії. Наступ на Німеччину з за-
ходу мав розгорнутися не раніше другої половини березня.
Обговорення стратегічних проблем війни в Європі яскраво
показало вирішальне значення і перевагу Червоної Армії над
об'єднаними американо-англійськими силами в боротьбі проти
гітлерівської Німеччини. Червона Армія спрямовувала хід по-
дій у війні. Подаючи неоціненну допомогу союзникам своїми
могутніми ударами, вона розгорнула грандіозний зимовий на-
ступ і саме на неї лягав основний тягар розгрому спільного
ворога на завершувальному етапі війни.
Голови урядів доручили начальникам штабів розробити пла-
ни взаємодії двох фронтів. Вперше за весь час війни представ-
ники американо-англійського і радянського командування виро-
били конкретні спільні стратегічні заходи, що мали призвести
до остаточного розгрому гітлерівської Німеччини.
В комюніке про Кримську конференцію голови урядів СРСР,
США і Англії вказували: «Ми розглянули й визначили воєнні
плани трьох союзних держав з метою остаточного розгрому
спільного ворога. Військові штаби трьох союзних націй протя-
гом всієї конференції щоденно зустрічалися на нарадах. Ці на-
ради з усіх поглядів були вищою мірою задовільні та призвели
до більш тісної координації воєнних зусиль трьох союзників,
196
ніж це було будь-коли раніше... Були повністю погоджені й
детально сплановані терміни, розміри та координація нових і
ще могутніших ударів, яких буде завдано в серце Німеччини
нашими арміями...» (147, 143, 144; 41, 479; 120, 577—587; 148).
НІМЕЦЬКА ПРОБЛЕМА
Розгром фашистської Німеччини, що наближався,
з усією гостротою ставив питання про політику союзних держав
щодо цієї країни після закінчення війни. Інтереси народів, які
проливали свою кров у боротьбі проти гітлеризму, інтереси де-
мократичних сил всього світу, що його агресивний німецький
імперіалізм двічі ввергав у прірву війни, вимагали вжиття
таких заходів, які назавжди спрямували б Німеччину на
шлях демократичного розвитку і зробили б її миролюбною
країною.
У прийнятій на Кримській конференції постанові «Про оку-
пацію Німеччини і контроль над нею» керівники урядів трьох
союзних держав урочисто заявляли: «Нашою непохитною ме-
тою є знищення німецького мілітаризму й націзму і створення
гарантії в тому, що Німеччина ніколи більше не буде спромож-
на поруПіити мир усього світу». Для досягнення цієї мети союз-
ні держави зобов’язувалися «роззброїти і розпустити всі ні-
мецькі збройні сили, раз і назавжди знищити німецький гене-
ральний штаб, ...вилучити або знищити все німецьке військове
устаткування, ...змести з лиця землі націстську партію, папіст-
ські закони, організації та установи; усунути всякий папістський
і мілітаристський вплив з громадських установ, з культурного
й економічного життя німецького народу і вжити спільно таких
заходів щодо Німеччини, які можуть виявитися необхідними
для майбутнього миру і безпеки всього світу». Разом з тим
в постанові підкреслювалося: «В наші цілі не входить знищен-
ня німецького народу. Тільки тоді, коли націзм і мілітаризм
будуть викорінені, буде надія на гідне існування для німецько-
го народу і місце для нього у товаристві націй».
Це були високі і благородні цілі, які втілювали надії, спо-
дівання і прагнення народів антигітлерівської коаліції, що під-
нялися на боротьбу за знищення фашистської чуми.
В ході конференції були розроблені конкретні заходи до їх
реалізації. Головним з них мала стати військова окупація Ні-
меччини союзними арміями для контролю ! забезпечення її роз-
витку в напрямку, передбаченому Кримською угодою. Було
ухвалено розділити Німеччину на окремі зони окупації з однако-
вою кількістю населення та створити механізм для координа-
ції дій окупаційних властей у всіх зонах — Центральну конт-
рольну комісію у складі трьох головнокомандувачів. Було
197
також вирішено запросити Францію взяти на себе зону окупації
та стати четвертим членом Контрольної комісії *.
Місцем перебування Контрольної комісії було обрано Берлін,
який мав входити до радянської окупаційної зони. Окремий
протокол, затверджений на конференції головами урядів трьох
держав, встановлював кордони окупаційних зон та порядок уп-
равління «Великим Берліном», який мав бути поділений на сек-
тори під контролем кожної з окупуючих держав.
Важливе значення мало також прийняте Кримською конфе-
ренцією рішення «піддати всіх злочинців війни справедливому
та швидкому покаранню». Після першої світової війни суд над
воєнними злочинцями було перетворено на фарс. Справжні ви-
нуватці війни не лише не зазнали покарання, а й взагалі уник-
ли суду. В ході другої світової війни реакційні керівники захід-
них держав також сподівалися не допустити будь-якого судово-
го процесу над воєнними злочинцями. Вони мали намір, як
висловився Хелл, «уникнути тривалих судових процесів над Гіт-
лером та його головними спільниками після війни.., ми зможемо
знайти спосіб захопити в свої руки тих, хто повинен бути роз-
стріляний, і зробити це без галасу... Відкритий судовий процес
не підходить...» Прийняте Кримською конференцією рішення
свідчило про провал цих намірів.
Питання про покарання воєнних злочинців мало тісний зв’я-
зок з проблемою репарацій. Німецько-фашистські загарбники
завдали величезної шкоди народному господарству Радянсько-
го Союзу. Значні руйнування були заподіяні ними й іншим краї-
нам. Справедливість вимагала, щоб ці втрати були максималь-
ною мірою відшкодовані країною-агресором. Це мало не лише
економічне, а й велике морально-політичне значення. В той же
час не можна було забувати про досвід німецьких репарацій
після першої світової війни. Тоді вони були встановлені у ви-
гляді чисто грошових виплат і всім тягарем лягли на плечі ні-
мецьких трудящих. На Кримській конференції радянська деле-
гація запропонувала інший принцип стягнення репарацій —
шляхом вилучення німецьких закордонних інвестицій та устат-
кування підприємств, використовуваних гітлерівцями для вироб-
ництва озброєння, а також за рахунок поставок з поточної про-
дукції німецької промисловості. Тим самим основний тягар
репарацій покладався б на німецьких капіталістів, головних ви-
нуватців війни. Запропонований радянською делегацією загаль-
ний обсяг репарацій, дорівняно з шкодою, заподіяною жертвам
гітлерівської агресії, був дуже скромний — 20 млрд. американ-
ських доларів. 50% Цієї суми мав одержати Радянський Союз
і 50% — інші країни, що зазнали матеріальної шкоди від ні-
мецько-фашистської навали. Незважаючи на опір делегацій
• Згодом цей орган одержав назву Контрольної ради.
198
США і Англії, радянська пропозиція була прийнята як основа
для розв’язання проблеми репарацій після капітуляції Німеч-
чини (147, 150, 151; 150, 13; 149, 102, 103; 151, 55—59; 148, 37,
346; 67, 385; 153, 159, 160).
УХВАЛА ПРО УЧАСТЬ УРСР І БРСР
В МІЖНАРОДНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ
У серпні—вересні 1944 р. відбулася конференція
СРСР, США'і Англії в Думбартон-Оксі (США), яка розроби-
ла основні пропозиції до проекту Статуту міжнародної органі-
зації для підтримання миру і безпеки. Нерозв’язаними лишилися
тільки питання про порядок голосування при прийнятті рішень
в Раді безпеки — головному органі майбутньої міжнародної ор-
ганізації та про членство в ній окремих радянських республік.
Питання про порядок голосування в Раді безпеки було пред-
метом тривалої дипломатичної боротьби. В ході її представ-
ники Сполучених Штатів намагалися провести в життя правило,
за яким держава — учасник конфлікту не повинна брати участь
у голосуванні ні при постановці на розгляд, ні при розгляді
конфлікту Радою безпеки. Спираючись на таке правило, капі-
талістичні країни могли б нав’язувати розгляд будь-якого пи-
тання та вигідне їм рішення в будь-якому спровокованому ни-
ми конфлікті з Радянським Союзом.
Радянська позиція полягала в тому, що рішення Ради без-
пеки про розгляд та по суті будь-яких питань, які тягнуть за
собою санкції, повинні прийматися лише при умові одностай-
ності всіх великих держав, незалежно від того, беруть вони
участь в конфлікті чи ні. Це означало, що коли б лише одна
з великих держав — постійних членів Ради — голосувала проти
того чи іншого політичного рішення, воно не могло б бути при-
йняте. Такий порядок робив би неможливим ізоляцію будь-
якої великої держави в Раді безпеки і нав’язування їй диктату
більшості членів Ради. Врешті, після тривалої полеміки, п?
Кримській конференції було ухвалено приймати рішення про
постановку будь-яких питань на розгляд Радою безпеки про-
стою більшістю голосів членів Ради, зберігаючи принцип одно-
голосності великих держав при розв’язанні питань по суті. Та-
ким чином, не маючи змоги перешкодити самій постановці того
чи іншого питання, кожна велика держава зберігала змогу бло-
кувати його, тобто не дати нав’язати собі рішення, з яким вона
не згодна. Делегації погодилися також, що рішення з питань
процедури, які не мають політичного характеру, повинні будуть
прийматися простою більшістю голосів членів майбутньої Ради.
Радянський Союз ще в Думбартон-Оксі поставив питання
про включення до числа країн-засновників і, отже, членів
199
міжнародної організації всіх радянських республік як суверен-
них держав, що внесли серйозний вклад у спільну боротьбу во-
лелюбних народів проти фашистських агресорів. Цьому питанню'
союзний уряд надавав виключно великого значення. «Після ві-
домих конституційних перетворень на початку цього року,—
говорилося в посланні Сталіна президенту Рузвельту, надісла-
ному 7 вересня 1944 р.— Уряди Союзних Республік дуже на-
сторожено відносяться до того, як поставляться дружні держа-
ви до прийнятого Радянською Конституцією розширення їхніх
прав в галузі міжнародних зносин. Вам, звичайно, відомо, що,
наприклад, Україна і Білорусія, які входять до Радянського Со-
юзу, за кількістю населення та за їхнім політичним значенням
переважають деякі держави, щодо яких всі ми згодні, що вони
повинні бути віднесені до числа ініціаторів створення Міжна-
родної організації».
Пропозиція про включення в майбутню організацію всіх
радянських республік зустріла різко негативне ставлення захід-
них держав, насамперед США. Попереднє обговорення показа-
ло, що умови для її реалізації ще не настали. Тому в ході Крим-
ської конференції радянська делегація висунула нову пропо-
зицію — про включення до міжнародної організації УРСР і
БРСР поряд з членством самого Союзу РСР.
Ця пропозиція, підкреслив міністр закордонних справ СРСР
на пленарному засіданні конференції 7 лютого, грунтується на
конституційних змінах, за якими радянські союзні республіки
одержали широкі права в галузі зовнішньої політики. Україна
і Білорусія належать до числа найбільших союзних республік.
Вони зазнали найтяжчих втрат у війні, особливо Україна. їхній
вклад у війну незрівнянно більший за вклад багатьох інших
країн — членів антигітлерівської коаліції. Тому радянська деле-
гація наполягала, щоб питання про включення УРСР і БРСР
в міжнародну організацію далі не відкладалося, і було прийня-
то рішення запросити їх на конференцію по створенню цієї
організації.
«У відповідь на цю пропозицію,— пише Шервуд у своїй кни-
зі «Рузвельт і Гопкінс»,— Рузвельт виголосив довгу промову,
в якій вдався до звичайних своїх прийомів, намагаючись ухи-
литися від прямо поставленого питання і втекти в сферу за-
гальних міркувань». Пояснюючи поведінку американського пре-
зидента, той же автор підкреслює далі: «Не може бути жод-
ного сумніву в тому, що Рузвельт приїхав до Ялти з твердим
наміром заперечувати проти вимоги росіян про надання їм двох
додаткових голосів. Наскільки мені відомо, він ще до того ска-
зав лідерам кабінету і Конгресу в Вашінгтоні, що коли росія-
ни настоюватимуть на своєму, він зажадає сорок вісім голосів.,
для Сполучених Штатів».
200
Радянська вимога про включення УРСР і БРСР до міжна-
родної організації зовсім не була вимогою надати Радянському
Союзові додаткові голоси. Суть її полягала в іншому. Саме по
собі збільшення числа радянських делегацій в організації з од-
нієї до трьох не могло мати будь-якого впливу на розгляд в ній
тих чи інших спірних питань. Всі інші делегації — а їх число
мало становити кілька десятків — були б представниками капі-
талістичних країн. Тому справа захисту радянських інтересів
забезпечувалася не співвідношенням голосів членів організації,
а правилом обов’язкової одностайності великих держав при
розв’язанні всіх політичних питань в Раді безпеки. Суть вимоги
полягала в тому, щоб домогтися визнання капіталістичним сві-
том зрослого значення радянських республік у міжнародному
житті, їх видатної ролі у війні проти фашистських агресорів.
Йшлося перш за все про міжнародний престиж радянських рес-
публік, про відповідну зміну їхнього зовнішньополітичного ста-
тусу після внутрішніх конституційних змін в Радянському Сою-
зі. Звідси особливо наочно видно всю безглуздість співстав-
лений з радянськими союзними республіками сорока вось-
ми американських штатів, які є провінції однієї буржуазної
республіки.
Делегації західних держав в Ялті всіляко намагалися від-
тягнути і зірвати вирішення назрілого питання. Незважаючи
на переконливі аргументи радянської делегації, президент США
заявив, що прийняття її пропозиції означатиме надання вели-
ким країнам додаткових голосів у майбутній міжнародній ор-
ганізації, і запропонував передати питання на розгляд міністрів
закордонних справ. Англійський прем’єр-міністр загалом висло-
вився на користь радянської пропозиції, посилаючись на те, що
британські домініони, які були складовими частинами імперії,
мали входити до організації як самостійні одиниці. Проте оста-
точної згоди на включення УРСР і БРСР до числа членів між-
народної організації Черчілль на пленарному засіданні 7 люто-
го не дав, заявивши, що йому необхідна консультація з Іде-
ном і, можливо, з англійським кабінетом.
Передача важливого політичного питання на розгляд міні-
стрів була спробою завести його у безвихідь, бо міністри не
мали змоги розв’язати його самі. На своїх щоденних засіданнях,
що відбувалися в першій половині дня, міністри готували реко-
мендації головам урядів, які одні тільки могли виносити оста-
точні рішення з тих чи інших важливих проблем.
Тому ввечері того ж дня в окремій розмові з Рузвельтом
Сталін знову підняв питання про членство України та Білорусії
в міжнародній організації. Голова радянської делегації звер-
нув особливу увагу президента на те, що жертви та важке ста-
новище, в яке Україна потрапила внаслідок війни, вимагають
свого визнання з боку союзних держав.
201
Американський держсекретар не брав участі в цій розмові,
і Рузвельт пізніше виклав її зміст Стеттініусу. Доти, пише Стет-
тініус у своїй книзі про Кримську конференцію, президент був
проти прийняття УРСР і БРСР в члени міжнародної організа-
ції. «Однак тепер він сказав мені, що з погляду географії та
населення в російській пропозиції про два додаткові голоси
для України та Білорусії, на його думку, немає нічого недо-
речного».
Проте, як побачимо далі, це ще не означало безумовної
згоди американців з радянською пропозицією. 8 лютого, на за-
сіданні міністрів закордонних справ, Стеттініус запропонував
обрати Сан-Франціско місцем для конференції Об’єднаних на-
цій по створенню 'міжнародної організації, запросивши ті краї-
ни, які оголосили війну державам «осі» і підписали «Деклара-
цію Об’єднаних націй». Далі він несподівано почав твердити,
що радянська пропозиція не відповідає рішенням Думбартон-
Оксу про надання кожній суверенній державі лише одного го-
лосу в організації. Закінчуючи свій виступ, Стеттініус заявив,
що йому необхідно ще раз переглянути з президентом всю
справу, хоч і визнав, що, на думку останнього, питання заслу-
говує позитивного розгляду. Тоді радянський представник рі-
шуче зажадав від англійського делегата викласти позицію сво-
го уряду.
Іден заявив, що він цілком приєднується до радянської про-
позиції включити дві чи три * з радянських республік до між-
народної організації і буде готовий повторити це в перший-
ліпший момент. Однак відразу після того Іден запропонував
такий шлях до включення України та Білорусії в міжнародну
організацію: представники Об’єднаних націй зберуться на кон-
ференцію, складуть порядок денний її роботи і внесуть до ньо-
го питання про прийом радянських республік. Така пропозиція
відкривала широкі можливості для дальшої обструкції і тому
цілком влаштовувала американців. Стеттініус відразу підтри-
мав їдена, водночас ухилившись від остаточної відповіді на
радянську вимогу, посилаючись на необхідність проконсультува-
тися з президентом.
Тут же було вирішено створити підкомітет в складі радян-
ського представника А. А. Громико, американського радника де-
легації Хісса та англійського радника Джебба — для складан-
ня доповіді головам делегацій про місце скликання конферен-
ції Об’єднаних націй, порядок запрошення країн та результа-
ти обговорення питання про участь в конференції України і
Білорусії.
* Спочатку радянська пропозиція включала Україну, Білорусію і Литву.
202
Пропозиція їдена про порядок включення УРСР і БРСР
в міжнародну організацію не могла цілком задовольнити ра-
дянську делегацію. Вона давала можливість для дальшого ма-
неврування американським противникам радянської вимоги
в цьому питанні. Проте прийняття її водночас покладало пев-
не формальне зобов’язання на тих же американців. Тепер го-
ловним було змусити делегацію США відмовитися від маневру-
вання надалі та дати тверде зобов’язання підтримувати радян-
ську пропозицію на самій конференції в Сан-Франціско; і це
сталося значно швидше, ніж американці могли чекати.
Перед початком пленарного засідання вдень 8 лютого мала
відбутися зустріч Сталіна з Рузвельтом для обговорення воєн-
них проблем. Чекаючи прибуття голови Радянського уряду, Руз-
вельт слухав доповідь Стеттініуса про наслідки роботи наради
міністрів закордонних справ. Стеттініус похвалився тим, що
зарезервував остаточну американську відповідь у питанні про
членство України та Білорусії в міжнародній організації. Ді-
знавшись, що Ідей запевнив радянських представників про анг-
лійську підтримку їхньої вимоги, Рузвельт зауважив, що «те-
пер нам доведеться якось прийняти пропозицію».
«В цей момент,— пише Стеттініус,— двері до президентсько-
го кабінету відчинилися і Болен увів Сталіна та Павлова *
у кімнату. Після того як президент привітав маршала, я ска-
зав,— щоб довести до кінця свою розмову з президентом пе-
ред тим, як піти з цієї зустрічі,— що міністри закордонних
справ мали успішну зустріч і досягли згоди у питанні про...
Однак не встиг я закінчити фразу, як президент перебив мене
й сказав маршалові: «Міністри закордонних справ зустрілися
і досягли згоди про сьогоднішній порядок денний». Маршал по-
ставив запитання, чи договорилися вони про додаткові голоси
для Радянського Союзу, і президент відповів: «Так». Зманевру-
вати американцям не вдалося.
Під час пленарного засідання американці одержали надру-
кований на машинці англійською делегацією текст спільної до-
повіді підкомітету про його роботу. Представник США в підко-
мітеті Хісс із здивуванням прочитав, що американська сторона
також підтримує пропозицію про включення України та Білору-
сії до числа членів майбутньої міжнародної організації. Хісс
запротестував: адже у проекті доповіді говорилося зовсім інше.
Але тут він почув від їдена: «Ви ще не знаєте про те, що ста-
лося».
Доповідаючи про роботу міністрів закордонних справ, Ідей
вказав, що вони домовилися скликати конференцію Об’єднаних
націй 25 квітня 1945 р. і запросити на неї лише ті країни, які
підписали або до того часу підпишуть Декларацію Об’єднаних
* Перекладач радянської делегації.
203
націй і тим самим будуть в стані війни з державами «осі»
на день закінчення Кримської зустрічі *. Англія і США підтри-
мають там пропозицію Радянського Союзу про включення Ук-
раїни та Білорусії в роботу конференції на правах початкових
Членів, тобто засновників міжнародної організації.
Радянська делегація запропонувала, щоб УРСР і БРСР
підписали вказану Декларацію і таким чином уникнули непо-
трібної процедури «затвердження». Американський президент
не погодився з цією пропозицією. «Через небажання англійців
підтримати його заперечення проти надання Росії двох додат-
кових голосів,— пише Шервуд,— Рузвельт погодився підтрима-
ти російську пропозицію в Сан-Франціско, але заявив, що вона
не повинна бути -подана як вже прийнята в Ялті, а повинна бу-
ти піддана всебічному обговоренню та поставлена на вільне
голосування на конференції...»
В ході дальшої дискусії президент Рузвельт змушений був
від імені американського уряду дати тверде зобов’язання, що
на конференції в Сан-Франціско, Сполучені Штати підтримува-
тимуть радянську вимогу про включення України та Білорусії
до числа країн — засновників міжнародної організації. На цьо-
му обговорення питання про членство УРСР і БРСР в світовій
організації закінчилося (46, 157—159, 171, 172, 177; 148, 173,
175, 187, 191, 193, 196, 197, 200; 152, 153; 67, 573—575; 153, 154}.
* * *
Радянській делегації на Кримській конференції до-
велося переборювати впертий опір противників участі України
та Білорусії в майбутній Організації Об’єднаних Націй. Го-
ловну роль у спробах повністю зірвати здійснення законного
права радянських союзних республік, як ми бачили, відігра-
вала делегація Сполучених Штатів. Однак це не означало, що
англійські представники на конференції справді щиро підтриму-
вали вимогу радянської делегації. Як свідчать документи, англо-
американці діяли в Ялті згідно з заздалегідь розробленим сце-
нарієм.
Ще на шляху до Криму члени американської та англійської
делегацій розробили спільну тактику на конференції. Зокрема,
питання про допуск радянських союзних республік докладно
обговорювалося Гопкінсом та Іденом. «Англійці,— пише Стет-
тініус,— повідомили нас, що вони цілком згодні з нами в тому,
що радянська вимога є абсурдною». Водночас, проте, Англія
прагнула, щоб у майбутній організації брали участь всі її до-
мініони. Радянський уряд проти цього не заперечував. Тому
* За проханням Рузвельта цей термін було перенесено на 1 березня
1945 р., щоб дати змогу вступити у війну латино-американським країнам, які
доти не оголошували війни країнам «осі» за порадою уряду США.
204
англійський уряд не міг відкрито виступити проти радянської
вимоги. Все це, пише далі той же автор, «змусило англійців
вирішити, що з міркувань тактики основний тягар протидії по-
винні взяти на себе Сполучені Штати». На тому союзники й по-
годилися (148, 55).
В Ялті західні делегації суворо дотримувалися домовленого
розподілу функцій. Наступ на інтереси радянських союзних
республік взяли на себе американці. Проте англійська делега-
ція теж докладала зусилля до зриву справедливих радянських
вимог. З наведених фактів видно, що справжнім автором про-
позиції перенести остаточне вирішення питання про участь Ук-
раїни та Білорусії в міжнародній- організації, був Іден, а не
Рузвельт, як твердить Шервуд, і що американський президент
використав тут англійську ідею.
Результат тривалої дипломатичної боротьби в Ялті був ін-
шим, ніж розраховували противники визнання суверенних прав
радянських республік. Радянській делегації вдалося змусити
політичних керівників США і Англії дати урочисте зобов’язан-
ня підтримати радянську пропозицію на конференції в Сан-
Франціско, тобто гарантувати включення УРСР і БРСР до чис-
ла членів-засновників Організації Об’єднаних націй. Це був
максимум можливого за тих умов. Позитивне розв’язання пи-
тання про участь Радянської України в майбутній міжнародній
організації мало для неї важливе значення, оскільки саме в
рамках цієї організації мала розвинутися зовнішньополітична
діяльність республіки у післявоєнний період.
ВИЗНАННЯ АНГЛІЄЮ І США
ЗАХІДНИХ КОРДОНІВ УРСР
На Кримській конференції розгорнулася остання
стадія боротьби радянської дипломатії за визнання Сполуче-
ними Штатами і Англією нових західних кордонів України.
І в цьому питанні головну протидію справедливим радянським
вимогам чинили представники США.
Готуючись до конференції, державний департамент розробив
рекомендації, які мали визначити лінію американської делега-
ції під час обговорення проблеми кордонів. Пропонувалося від-
стоювати таку конфігурацію нових кордонів СРСР з Польщею:
на півночі та в центрі — по лінії Керзона, а на півдні — «зага-
лом по східній межі Львівської провінції», щоб «залишити поль-
ське місто Львів та нафтові поля Польщі». З карти, опубліко-
ваної в Сполучених Штатах після війни, можна судити, яку саме
українську територію мала на увазі американська делегація
в Ялті, говорячи про «Львівську провінцію». На карті зазначено
територію, що її делегація США сподівалася відірвати від Украї-
ни. Вона включала б Львівську, Дрогобицьку і Станіславську
205
(нині — Івано-Франківську) області повністю, а також західну
половину Тернопільської області.
Що ж до західних кордонів самої Польщі, то держдепарта-
мент заперечував проти перенесення їх до лінії Одера — Нейсе,
пропонуючи передати Польщі тільки Верхню Сілезію, частину
Східної Прусії та клаптик Померанії.
Таким чином, держдепартамент виступав рішучим противни-
ком вдоволення законних інтересів не тільки Радянського Союзу,
а й Польщі. Про «об’єктивність» його позиції свідчить вже той
факт, що стародавнє українське місто Львів безпідставно про-
голошувалося польським. Водночас слід зазначити, що проти
нового західного кордону БРСР автори рекомендацій не запе-
речували. Як і раніше, спірним лишалося питання про західні
кордони України.
З лютого 1945 р., вже прибувши до Криму, американська де-
легація під головуванням Рузвельта востаннє розглянула ці
рекомендації перед початком конференції. Вони були схвалені
без змін, хоч президент і висловив сумнів у тому, що їх вдасться
реалізувати.
Вперше питання про кордони було докладно обговорено на
третій день конференції, 6 лютого. Поставивши його на обгово-
рення, як голова конференції, Рузвельт нагадав ще раз про те,
що в Сполучених Штатах живе кілька мільйонів поляків. «Як я
вже сказав у Тегерані,— продовжував він,— в цілому я за лінію
Керзона... Моє становище вдома полегшилося б, якби Радянський
уряд міг дати щось Польщі. У Тегерані я ставив питання про
передачу їм Львова. Зараз пропонується, щоб їм також були
віддані нафтоносні землі на південний захід від Львова... Я спо-
діваюсь, що маршал Сталін може зробити жест у цьому на-
прямку». Такий жест, додав президент, справив би на амери-
канську громадську думку «корисний ефект» для нього.
Черчілль виголосив з цього приводу патетичну промову.
Зміст її зводився до того, що британський уряд виступає за
лінію Керзона, бо радянська вимога «грунтується не на силі,
а на праві». Проте він тут же додав, що англійська делегація ві-
татиме будь-яку поступку з радянського боку у напрямку, вказа-
ному американським президентом, що це був би «величний акт».
/ Справжній сенс цих пропозицій полягав, звичайно, не в пік-
луванні про добробут польського народу. їх метою було вряту-
вати збанкрутілу емігрантську лондонську кліку, яка весь час
виступала з подібними загарбницькими домаганнями. Коли б
ці пропозиції мали успіх, це виглядало б як наслідок зусиль
емігрантського уряду і зміцнило його політичний престиж, а ра-
зом з тим підвищило б його шанси на повернення до Польщі.
Звичайно, ці справжні мотиви американських пропозицій,
підтриманих англійською делегацією, на світло не виставлялися.
Однак характерно, що представники західних держав не могли
206
навіть знайти будь-яких аргументів на користь своїх пропози-
цій. Черчілль, як було показано вище, взагалі ухилився від цієї
справи, обмежившись заявою, що він вітав би радянську по-
ступку. Американський президент, висуваючи свою давню про-
позицію про відмову Радянського Союзу від частини української
землі, послався на внутрішні справи у Сполучених Штатах. Сама
така постановка питання була образою, бо вона перетворювала
радянську територію на якусь розмінну монету в американській
внутрішньрполітпчній боротьбі, і жодних шансів на успіх вона
не мала. '
Радянська позиція була відомою і ясною. Львів і землі на-
вколо нього були частиною території, споконвіку заселеної
українцями, і вони повинні входити до складу держави, ство-
реної українським народом,— Української Радянської Соціалі-
стичної Республіки. Будь-яке інше розв’язання цього питання
було б кричущою несправедливістю, насильством над україн-
ським народом.
Про законність цієї позиції зайвий раз свідчило те, що на-
віть лінія Керзона, вироблена і схвалена у 1919 р. людьми, що
вороже ставилися до радянських республік, лишала Львів далеко,
в глибині української території. Радянська делегація нагадала
про це представникам західних держав, давши недвозначно зро-
зуміти, що чекати її відмови від своєї позиції — марна справа.
Ось уривок із заяви Сталіна на засіданні 6 лютого:
«Перш за все, про лінію Керзона. Він, Сталін, мусить заува-
жити, що лінію Керзона придумали не росіяни. Авторами лінії
Керзона є Керзон, Клемансо та американці, що брали участь
у Паризькій конференції 1919 року. Росіян не було на цій кон-
ференції. Лінію Керзона було ухвалено на основі етнографічних
даних всупереч волі росіян. Ленін не був згодний з цією лінією.
Він не хотів віддавати Польщі Білосток і Білостоцьку область,,
які згідно з лінією Керзона мали відійти до Польщі.
Радянський уряд уже відступився від позиції Леніна. Що ж,
ви хочете, щоб ми були менше росіянами, ніж Керзон і Кле-
мансо? Так ви доведете нас до ганьби. Що скажуть українці,
якщо ми приймемо вашу пропозицію? Вони, мабуть, скажуть,
що Сталін і Молотов виявилися менш надійними захисниками
росіян і українців, ніж Керзон і Клемансо. З яким обличчям
він, Сталін, повернувся б тоді до Москви? Ні, краще вже нехай
війна з німцями триватиме ще трохи довше, але ми повинні
мати змогу компенсувати Польщу за рахунок Німеччини на
заході».
Наступного дня радянська делегація запропонувала проект
рішення конференції про польські кордони:
«1) Вважати, що кордоном Польщі на сході повинна бути
лінія Керзона з відхиленням від неї в деяких районах на 5—
6 кілометрів на користь Польщі.
207
2) Вважати, що західний кордон Польщі повинен йти від
м. Штеттін (для поляків), далі на південь по р. Одер, а далі
по р. Нейсе (західній)».
З цього видно, що Радянський уряд, захищаючи законні інте-
реси українського і білоруського народів, разом з тим дбав і про
інтереси Польщі. Задовго до Кримської конференції він вислов-
лював згоду передати Польщі ті окремі місцевості вздовж лінії
Керзона, де вона не точно відповідала етнографічному принци-
пові розмежування і в яких більшість становило польське на-
селення.
Принципова лінія радянської делегації врешті змусила пред-
ставників західних держав у Криму дати згоду на її пропозицію.
В ухваленій конференцією постанові «Про Польщу» радянська
пропозиція про кордон між СРСР і Польщею повторювалася як
одностайне спільне рішення голів урядів трьох держав. Єдиною
незначною зміною було збільшення відхилень від лінії Керзона
до 5—8 км на користь Польщі.
Прийняття цієї постанови було остаточним завершенням дов-
гої і важкої дипломатичної боротьби за визнання Сполученими
Штатами і Англією справедливих західних кордонів УРСР, юри-
дичним визнанням головними державами капіталістичного світу
возз’єднання західноукраїнських земель. Воно знаменувало со-
бою видатну перемогу радянської зовнішньої політики, політики
миру і дружби між народами (147, 157—159; 148, 41, 87; 154,
121; 120, 667; 152, 155; 149, 107).
* * *
В інший спосіб було розв’язано питання про захід-
ний кордон Польщі. Конкретна пропозиція радянської делегації
зустріла заперечення представників західних держав. Компро-
місне рішення, прийняте в постанові «Про Польщу», формулю-
валося так: «Голови трьох урядів визнають, що Польща повин-
на дістати істотне прирощення території на півночі і на заході.
Вони вважають, що в питанні про розмір цих прирощень в
належний час спитають думку нового Польського уряду... і що,
слідом за тим остаточне визначення західного кордону Польщі
буде відкладено до мирної конференції».
Отже, питання про розмір прирощення польської території
на заході, про нову лінію кордону між Польщею та Німеччиною
було залишено на розгляд самого польського уряду. Його рі-
шення мало бути підтримане урядами СРСР, США і Англії на
майбутній мирній конференції. Це означало, що коли польський
уряд висловиться за кордон по лінії Одер — Західна Нейсе, за-
хідні держави зобов’язані будуть визнати його і остаточно зафік-
сувати в мирному договорі з Німеччиною після її капітуляції.
Тому, незважаючи на деяку неконкретність ялтинської поста-
208
пови про польський західний кордон, вона відповідала законним
інтересам Польщі, нападом на яку гітлерівська Німеччина роз-
в’язала другу світову війну.
* * *
Значне місце на Кримській конференції зайняло
обговорення політичних проблем Польщі. В ході його радянська
делегація послідовно захищала суверенні права польського на-
роду від імперіалістичних прагнень урядів США і Англії нав’я-
зати Польщі владу реакційної емігрантської кліки. Радянська
делегація домоглася того, що західні держави зобов’язалися
після деякого розширення складу Тимчасового уряду Польщі за
рахунок включення кількох емігрантських діячів встановити
з ним дипломатичні відносини. Це рішення конференції мало
величезне значення для Польщі. Воно зміцнювало її міжнарод-
не становище і забезпечувало можливість вільного демократич-
ного розвитку.
ІНШІ ПОСТАНОВИ КРИМСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
Питання про майбутній розвиток визволеної від
фашистських загарбників Європи стало предметом спеціального
обговорення на Кримській конференції. В результаті голови уря-
дів трьох держав підписали «Декларацію про визволену Єв-
ропу», в якій вони зобов’язувалися погоджувати протягом періоду
тимчасової несталості в Європі політику своїх урядів у справі
допомоги народам, визволеним від панування націстської Німеч-
чини, і народам держав її колишніх сателітів при розв’язацні
ними життєвих політичних та економічних проблем.
«Встановлення порядку в Європі і перебудова національно-
економічного життя,— говорилося в «Декларації»,— повинні бути
досягнені таким шляхом, який дозволить визволеним народам
знищити останні сліди націзму та фашизму і створити демокра-
тичні установи за їхнім власним вибором».
«Декларація про визволену Європу» була урочистим зобо-
в’язанням трьох держав-переможців не допустити виникнення
нового вогнища агресії та війни в Європі і допомогти визволе-
ним народам континенту вільно обирати шлях свого дальшого
соціального розвитку.
Справі забезпечення миру у всьому післявоєнному світові
було присвячено постанову «Конференція Об’єднаних націй».
25. квітня 1945 р., говорилося в постанові, три уряди скличуть
конференцію в Сан-Франціско для того, щоб разом з усіма
своїми союзниками створити міжнародну організацію для під-
тримки миру і безпеки «як для того, щоб запобігти агресії, так
14 1741
209
і для того, щоб усунути політичні, економічні й соціальні при-
чини війни шляхом тісного і постійного співробітництва всіх:
миролюбних народів». Це була постанова про створення Орга^
нізації Об’єднаних Націй, якій належало відіграти велику роль
у політичному житті післявоєнного світу (149, 104, 105).
* * *
В останній день Кримської конференції, 11 лютого,
було підписано угоду про участь Радянського Союзу у війні
проти Японії. Після розгрому американського флоту у Пірл-
Харборі в грудні 1941 р. Японія запанувала в західній частині
Тихого океану та в Південно-Східній Азії. Вона захопила Ма-
лайю, Індо-Китай, Бірму, Індонезію, Філіппіни та майже всю
Океанію. Лише крайнім напруженням сил союзникам вдалося
спинити японців на підступах до Індії та Австралії. Героїчна бо-
ротьба Радянського Союзу проти головної сили фашистського
блоку — гітлерівської Німеччини — дала змогу Сполученим
Штатам зосередити протягом 1942—1943 рр. майже всі свої сили
проти Японії і поступово домогтися повороту у війні на Тихому
океані на свою користь.
Протягом 1943—1944 рр. американці знищили основні сили
японського флоту і авіації і, методично займаючи тихоокеанські
острови, просувалися в напрямку до Японії. Японія була прире-
чена. її власних сил не могло вистачити для успішного опору
Сполученим Штатам *, промислова потужність яких вдесятеро
переважала японську. Однак боротьба, що чекала збройні сили
США на останньому етапі війни проти Японії, за оцінкою амери-
канського командування, мала своїми труднощами перевершити
всі попередні етапи.
Японська армія значною мірою зберегла силу. Розташована
на Японських островах та на материку, вона повинна була вчи-
нити найзапекліший опір. Особливе занепокоєння американського
командування викликала японська Квантунська армія. Розмі-
щена в Манчжурії і Кореї, Квантунська армія мала власну про-
мислову базу. Американці вважали, що вона продовжуватиме
боротьбу навіть після падіння самої Японії.
Плануючи майбутні операції проти японської армії, амери-
канське командування побоювалося мільйонних втрат своїх
військ і затягнення війни до 1947 або навіть до 1948 р. Один
з найбільш оптимістичних прогнозів, зроблений об’єднаним
• Війну на Тихому океані Сполучені Штати провадили самі. За спеціаль-
ною угодою про розмежування театрів війни англійці не мали права діяти на
схід від Бірми. Навіть оборона англійського домініону Австралії була пов-
ністю передана американському командуванню. Невеликі з’єднання англій-
ського флоту, які зрідка діяли на Тихому океані, були підпорядковані амери-
канському командуванню і використовувалися ним на другорядних напрямках.
210
англо-американським комітетом начальників штабів у доповіді
Рузвельту і Черчіллю 9 лютого 1945 р., пропонував орієнтува-
тися на те, що війна з Японією триватиме щонайменше 18 міся-
ців після поразки Німеччини. Тому не дивно, що в меморандумі
американських начальників штабів президентові Рузвельту під-
креслювалося: «Для максимальної підтримки наших тихоокеан-
ських операцій необхідний є найбільш ранній вступ Росії у вій-
ну, поєднаний з її здатністю вести наступальні операції». Ця
теза була постійним лейтмотивом в американських аналізах
стратегічної Ситуації на Далекому Сході і однією з головних
турбот уряду Сполучених Штатів під час підготовки до Крим-
ської конференції.
Радянський уряд неодноразово висловлював свою згоду по-
дати безпосередню допомогу союзникам на Далекому Сході
після розгрому фашистської Німеччини. Проте раніше про це
можна було говорити лише в загальному плані, бо перемога над
Німеччиною була першочерговим завданням держав антифа-
шистської коаліції, і це завдання можна було здійснити тільки
при повній концентрації сил Радянського Союзу проти головного
противника Об’єднаних націй.
На час Кримської конференції становище змінилося. Пере-
мога над Німеччиною стала справою вже недалекого майбут-
нього. Тому в Ялті обговорювалися конкретні воєнно-стратегічні
та політичні питання, пов’язані із вступом Радянського Союзу
у війну проти Японії. Було встановлено, що Радянський Союз
зосередить свої основні зусилля на розгромі Кваитунської армії,
а Сполучені Штати — на діях проти власне Японії. Радянська
делегація повідомила, що вступу СРСР у війну на Далекому
Сході слід чекати приблизно через три місяці після капітуляції
Німеччини. Інтервал був необхідний для перекидання військ та
підготовки наступу. Американські представники вказали, що
це відповідатиме їхньому власному оперативному графікові;
саме через три місяці після закінчення воєнних дій в Європі
вони планували розгорнути операції, які пізніше мали пере-
рости у висадку в Японії. Переговори з воєнних питань закінчи-
лися цілковитою згодою обох сторін.
Переговори з політичних питань також були успішними.
У зв’язку із вступом у війну проти Японії Радянський Союз
зажадав від західних держав підтвердження суверенітету Мон-
гольської Народної Республіки, якого вони раніше не визнавали;
відновлення всіх прав нашої країни на Далекому Сході, пору-
шених внаслідок російсько-японської війни 1904—1905 рр.,
а саме: а) повернення Радянському Союзові Південного Саха-
ліна; б) відновлення інтернаціонального статусу Дайрена та
аренди на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР; в) від-
новлення спільної з Китаєм експлуатації Китайсько-Східної та
Південно-Манчжурської залізниць: г) передачі Радянському
211
Союзові всіх Курільських островів. Всі ці справедливі вимоги
Радянського Союзу були вдоволені.
Ялтинська угода з далекосхідних питань наближувала кі-
нець другої світової війни, гарантувала зміцнення позицій Ра-
дянського Союзу на Далекому Сході проти японського агресора
і була торжеством справи миру в цьому районі.
*	* *
Війна наочно показала життєву важливість для
народів всього світу тісного співробітництва трьох великих дер-
жав, які спільними зусиллями привели фашистську Німеччину
та її союзників до розгрому. В світлі цього досвіду ставала ще
більш очевидною важливість їхнього співробітництва у після-
воєнний час, щоб запобігти виникнення нової війни. В прийнятій
при закінченні Кримської конференції постанові «Єдність в ор-
ганізації миру, як і у веденні війни» голови трьох урядів уро-
чисто заявляли: «Наша нарада в Криму знову підтвердила на-
шу спільну рішучість зберегти і посилити в наступний мирний
період ту єдність цілей і дій, яка зробила в сучасній війні пере-
могу можливою і безсумнівною для Об’єднаних націй. Ми віри-
мо, що це є священний обов’язок наших урядів перед своїми на-
родами, а також перед народами світу.
Тільки при триваючому і зростаючому співробітництві та
взаєморозумінні між нашими трьома країнами і між усіма ми-
ролюбивими народами може бути здійснене найвище прагнення
людства — міцний і тривалий мир...» (41, 503, 504; 120, 396;
149, 109, 111).
*	* *
Рішення Кримської конференції мали історичне
значення. Спрямовані на швидке закінчення всієї світової війни
та проголошуючи принципи демократичного розвитку післявоєн-
ного світу, вони відповідали найглибшим прагненням волелюб-
них народів.
Конференція трьох держав у Криму проходила під знаком
колосально зрослого авторитету Радянської країни у міжнарод-
них справах, завойованого нашим народом в незмірно важкій
війні. її рішення, прийняті, незважаючи на гострі суперечності
в окремих питаннях, були зенітом співробітництва двох систем
в рамках антифашистської коаліції. Дальша доля цих рішень,
їх послідовна реалізація цілком залежали від намірів і готов-
ності капіталістичних держав заходу продовжити співробітни-
цтво воєнного часу у післявоєнний період.
Рішення Кримської конференції дістали гаряче схвалення
світової демократичної громадськості. Вони були з глибоким
212
задоволенням зустрінуті й українською радянською громад-
ськістю. «Український народ,— писав зовнішньополітичний жур-
нал «Сучасне і майбутнє» в редакційній статті «Історичні рі-
шення Кримської конференції»,— ...особливо зацікавлений
в справедливому і послідовному розв’язанні питань майбутнього
миру». Нагадуючи, шо тільки за тоидцять минулих років тери-
торія України була ареною трьох кровопролитних воєн, викли-
каних нападом іноземних агресорів, журнал від імені україн-
ської радянської громадськості підкреслював кончу важливість
виконання ялтинських рішень про забезпечення європейським
народам права на демократичний розвиток.
«Для нас аж ніяк не байдужі,— підкреслював журнал,—
проблеми майбутніх кордонів з нашими західними сусідами. Для
українського народу не байдуже, яких сусідів він матиме в май-
бутньому, які політичні режими будуть встановлені в сусідніх
з УРСР державах... Тепер нема сумніву, що згубна політика
«санітарного кордону» провалилася назавжди. УРСР кровно за-
цікавлена як у своїй особистій безпеці, так і в безпеці всіх
народів. Українська радянська держава зацікавлена в тому, щоб
уряди, які будуть встановлені в Румунії, Угорщині й ряді інших
сусідніх з нами країн, провадили як щодо УРСР, так і інших
радянських республік дружню, миролюбну політику, що забез-
печувала б найшвидше відбудування руйнувань, заподіяних
гітлерівською Німеччиною, і встановлення в майбутньому нор-
мальних дипломатичних і торговельних відносин».
Рішення Кримської конференції викликали шалену лють
у ворогів Радянського Союзу, зокрема в колах емігрантського
польського уряду в Лондоні. Виступаючи на прес-конференції
з приводу ялтинських рішень, «прем’єр» Арцішевський не вига-
дав нічого ліпшого, як бундючно заявити,' що емігрантський
уряд «ніколи не погодиться з рішенням Кримської конференції».
«Нас зовсім не турбує,— зазначав з цього приводу журнал
«Сучасне і майбутнє»,— що думає пан Арцішевський. Вільно-
му— воля, а скаженому—поле... Угода про встановлення силь-
ної, вільної, незалежної, демократичної Польщі і визначення
східних кордонів її... вздовж лінії Керзона з відхиленням від
неї в деяких районах від 5 до 8 кілометрів на користь Польщі,—
може бути визнана розумною базою для розв’язання радянсько-
польських і, зокрема, українсько-польських дружніх відносин».
З особливою турботою писав журнал української радянської
громадськості про необхідність точного і неухильного виконання
рішень Кримської конференції з німецького питання: «Ми стоїмо
перед останнім актом великої світової війни, може найбільш на-
пруженим і складним, але з ясно визначеним кінцем. Націстська
Німеччина, посіявши вітер, пожинає вогнену бурю...
Але якої перемоги чекають волелюбні народи? Адже і в
1918 році союзники поставили німецький імперіалізм на коліна.
213
змусили Німеччину прийняти умови перемир’я. Вона підписала
Версальський договір. За цим договором Німеччина заплатила
меншу суму репарацій, ніж одержала кредитів на розвиток свого
госпбдарства, ефективно використавши ці кредити на міліта-
ризацію. Цілими лишилися її генеральний штаб і офіцерський
корпус. Не встигло ще висохнути чорнило на підписах Версаль-
ського договору, як німецький генеральний штаб почав гаряч-
ково розробляти план реваншу і світового панування.
Небезпека німецького імперіалізму була недооцінена тими,
хто у Версалі вирішував долю Німеччини. Вийшовши з війни
переможеною, Німеччина, скориставшись двозначностями Вер-
сальського договору, суперечностями, що існували серед пере-
можців, порівняно, скоро оправилася від воєнної катастрофи
і з приходом Гітлера до влади скинула з себе маску миролюб-
ства і покори...
Волелюбні народи, які прагнуть довготривалого миру, ви-
магають, щоб помилки Версаля не були повторені: Німеччина
повинна бути так роззброєна у воєнному, економічному і полі-
тичному відношенні, щоб вона ніколи більше не могла загрожу-
вати війною народам, а в першу чергу — своїм сусідам» (155, 2,
4.6, 7).
XV______________________________
УКРАЇНА І КОНФЕРЕНЦІЯ
ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ
ПОРАЗКА ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ
Навесні 1945 р. Велика Вітчизняна війна радян-
ського народу проти німецько-фашистських за-
гарбників вступила у свою останню фазу.
Після велетенського зимового наступу до Одера радянські
війська в лютому — березні здійснили ряд нових операцій, які
остаточно зірвали надії фашистських верховодів на затягування
боротьби. Було розгромлено сильне східно-пруське угруповання
ворога, яке нараховувало понад 20 дивізій. 9 квітня війська
3-го Білоруського фронту оволоділи містом і фортецею Кенінг-
сбергом, знищивши гніздо пруського мілітаризму на сході. Од-
ночасно війська 1-го та 2-го Білоруських фронтів розгромили
східно-померанське угруповання німецько-фашистської армії між
Віслою і Одером, яке нараховувало до 40 дивізій. Війська 1-го
Українського фронту очистили від ворога всю Сілезію, повністю
завершивши визволення території Польщі. Війська 4-го Укра-
їнського фронту, подолавши Західні Карпати, створили переду-
мови для наступу на празькому напрямку.
Особливо напружені бої розгорілися на території Угорщини.
Сконцентрувавши тут потужне угруповання в складі 11 тан-
кових дивізій, фашистське командування намагалося спинити
радянські війська в районі Будапешта і тим самим прикрити
свою військово.-економічну базу в Австрії та Південній Німеч-
чині. Ніколи доти гітлерівцям не вдавалося досягти такої кон-
центрації танків. У тяжких оборонних боях біля оз. Балатон
війська 3-го та 2-го Українських фронтів розгромили ці останні
значні танкові сили ворога і 16 березня самі перейшли в наступ
на віденському напрямкові. 4 квітня з’єднання 2-го Українського
фронту визволили головне місто Словакії — Братіславу. 13 квіт-
ня війська 3-го та 2-го Українських фронтів оволоділи столицею
Австрії Віднем.
. В результаті цих операцій Радянська Армія повністю зай-
няла всю Східну Прусію, Східну Померанію та Сілезію, завер-
шила визволення від німецько-фашистських військ Угорщини,
21$
вступила в Австрію та визволила значну частину Чехословач-
чини.
Наступальні дії радянських військ змушували фашистське
командування й далі кидати максимум сил на Східний фронт.
На початок Кримської конференції проти Червоної Армії діяло
175 німецьких дивізій та 22 бригади. Проти союзників на Захід-
ному фронті Гітлер тримав тоді лише 68 дивізій та одну бригаду.
Розгром нових десятків ворожих дивізій Червоною Армією при-
звів до дальшого перекидання німецьких військ із заходу на
схід. На Західному фронті створилися справді ідеальні умови
для наступу союзників. 24 березня американо-англійські армії,
майже не зустрічаючи опору, форсували Рейн і на початку
квітня здійснили широке оточення Рурського промислового ра-
йону, головного арсеналу Німеччини.
Переможний наступ радянських військ катастрофічно погір-
шив становище ворога і створив сприятливі передумови для ос-
таточного удару по фашистському лігву. Розраховуючи домо-
витися з реакційними правлячими колами США і Англії та роз-
колоти антифашистську коаліцію, гітлерівське командування
вирішило відстоювати Берлін до останнього. Ворожий фронт
вздовж західних берегів Одера і Нейсе складався з трьох по-
тужних укріплених смуг, насичених оборонними спорудами
і вогневими засобами. Навколо Берліна і в місті гітлерівці .спо-
рудили три обводи і безліч міцних барикад. Величезне місто
було перетворене на суцільну фортецю з укріпленнями і вогне-
вими точками на кожному кроці. В районі Берліна і в самому
місті фашистське командування зосередило основні свої сили —
дві групи армій, чисельністю до мільйона військ. Для порів-
няння вкажемо, що загальна кількість всіх німецьких військ,
що протистояли американо-англійським арміям на заході во-
сени 1944 р., в період найбільшої їх концентрації, не перевищу-
вала 700 тис. Ворог приготувався до тривалого опору в Берліні.
16 квітня війська 1-го Білоруського та 1-го Українського
фронтів перейшли в наступ на німецьку оборону по Одеру
іі Нейсе. В ході жорстоких боїв ворожий фронт було розтрощено,
і 25 квітня все берлінське угруповання німецько-фашистських
військ опинилося в оточенні. Радянські війська просунулися
далеко на північний і південний захід від Берліна, зімкнувши
кільце оточення в районі Потсдама. Того ж дня частини 1-го
Українського фронту, що наступали на південь від Берліна,
вийшли на широкому фронті до р. Ельби і в районі м. Торгау
з’єдналися з американськими військами, що просувалися з за-
ходу.
21 квітня розпочався штурм столиці фашистської Німеччини.
Ламаючи скажений опір ворога, радянські воїни займали один
квартал міста за другим. Вранці ЗО квітня, охоплений жахом
перед судом народів, Гітлер застрелився. Того ж дня о 14 год.
216
25 хв. над будинком рейхстагу замайорів червоний прапор Пере-
моги. Ліквідація фашистських військ в Берліні тривала ще дві
доби. 2 травня вцілілі рештки ворожих військ в Берліні капіту-
лювали.
Берлінська битва була апофеозом Великої Вітчизняної вій-
ни. В цій битві знайшла свій найяскравіший вираз непереборна
могутність Радянської країни та її армії. В усій берлінській
операції радянське командування використало 41,6 тис. гармат
і мінометів, понад 6,3 тис. танків та самохідних гармат і 8,4 тис.
літаків. Радянські воїни, прагнучи добити фашистського звіра
в його власному лігві, показали в берлінській битві неперевер-
шену мужність і відвагу.
Після розгрому берлінського угруповання ворога дальша бо-
ротьба фашистських військ, які ще існували як організовані
з’єднання, зокрема на півдні, втратила будь-який сенс. Проте
вони продовжували опір, розраховуючи досягти порозуміння
з західними державами. В останні місяці війни, чинячи шалений
опір на сході, фашистське командування фактично відкрило
фронт на заході, припинивши там будь-які активні дії. Наступ-
ник Гітлера адмірал Деніц в одному з перших своїх наказів
підкреслив, що головним завданням є здати західним державам
якомога більшу частину німецької території та армії.
Міжсоюзні зобов’язання забороняли західним державам при-
йняти повну капітуляцію фашистської Німеччини, обминаючи
Радянський Союз. Тому командування американо-англійських
військ, щоб обійти цю перешкоду, організувало прийняття капі-
туляції на рівні німецьких дивізій, корпусів і навіть армій, які
видавалися за такі, що нібито просто здалися у полон. Офіційну
угоду про це між американо-англійським та гітлерівським коман-
дуванням було укладено в Люнебурзі 4 травня, проте фактично
вона реалізувалася ще раніше.
Навіть розповідаючи про ці факти, офіційна американо-
англійська історіографія всіляко намагається замаскувати їх
зрадницьку суть. «Що ж до верховного командування експеди-
ційних сил союзників,— твердить, наприклад, Ф. С. Пог’ю, автор
одного з томів офіційної історії «Армія США в другій світовій
війні»,— то воно керувалося настановою керівників англійського
та американського урядів... про те, що будь-яка... капітуляція
повинна здійснюватися одночасно на обох фронтах», тобто на
заході і на сході. Проте далі в тій же книзі визнається:
«Командуванню нижчих інстанцій було надано свободу
дій відносно прийому капітуляції з’єднань і частин против-
ника...»
Уцілілі з’єднання гітлерівського вермахту, женучи з собою
місцеве населення, намагалися відірватися від військ Черво-
ної Армії та здатися американцям або англійцям. При цьому
найбільш навіжені фашистські головорізи все ще сподівалися,
217
що в останній момент союзні армії повернуть зброю і разом
з ними виступлять проти Радянського Союзу. Ці сподівання
були не безпідставними. Як стало відомо пізніше, команду-
вання союзних військ дійсно одержало інструкцію зберігати
захоплену німецьку зброю, щоб мати змогу швидко озброїти по-
лонених гітлерівців в разі початку відкритої боротьби Сполуче-
них Штатів і Англії проти Радянського Союзу. Отже, можливість
подібного розвитку подій аж ніяк не виключалася з політичних
розрахунків англо-американських реакціонерів.
Разом з тим правлячі кола США і Англії прагнули привлас-
нити собі головну заслугу в справі розгрому збройних сил фа-
шистської Німеччини. З цією метою союзне командування вночі
7 травня в м. Реймсі інсценувало підписання капітуляції всіх
німецьких збройних сил, які ще чинили опір. Насправді ж гіт-
лерівські війська продовжували боротьбу на Східному фронті.
Тому за настійною вимогою радянського командування реймська
церемонія стала вважатися попередньою; офіційний акт капі-
туляції було підписано 8 травня о 23 год. ЗО хв. в Берліні, зай-
нятому радянськими військами. Наступного дня німецькі вій-
ська масами почали здаватися в полон радянському команду-
ванню.
В ніч на 9 травня московське радіо повідомило про капітуля-
цію фашистської Німеччини. Ввечері в день Перемоги столиця
нашої Батьківщини Москва салютувала своїй доблесній армії,
всьому радянському народові-переможцеві тридцятьма залпами
з тисячі гармат.
Проте мільйонне угруповання німецько-фашистських військ,
що розміщувалося в Чехословаччині та Австрії, намагалося ухи-
литися від капітуляції перед радянськими військами та відійти
на захід. Протягом 9—11 травня це угруповання було розгром-
лене і взяте в полон. У ході операції радянські війська 9 травня
визволили і врятували від знищення столицю Чехословаччини
Прагу, населення якої повстало 5 травня і вже знемагало в не-
рівній боротьбі.
На цьому Велика Вітчизняна війна закінчилася. Борючись
за справедливу справу, радянський народ здобув повну пере-
могу. Німецький фашизм було розгромлено. В Європі запану-
вав мир.
Незмірно тяжким був шлях радянського народу до пере-
моги. Від Бреста до Волги, від Волги до Берліна пролягав він.
Багато радянських воїнів зустріло той радісний день в Берліні,
ще більше полягло на шляху до нього. Перемога була виборена
нелюдськими зусиллями народу, який не зігнувся в тяжку го-
дину страшних втрат і поразок, встояв під приголомшливим
ударом озброєного до зубів ворога, викинув його з своєї землі,
повернув волю іншим народам і врятував майбутнє всього люд-
ства (1, 700, 721; 156, 442, 443, 447—453, 489—494; 154, 25).
118
ВНЕСОК УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
В СПРАВУ ПЕРЕМОГИ
У тій всесвітньо-історичній перемозі над німецьким
фашизмом, яку навесні 1945 р. торжествували всі світові демо-
кратичні сили, видатну роль відіграв український народ.
Разом з іншими західними радянськими республіками Укра-
їнська РСР першою прийняла на себе удар танкових полчищ
Гітлера. Назавжди увійшли в історію оборонні бої на Україні
в 1941 р., які вела Червона Армія, захищаючи Країну Рад.
Важко переоцінити значення цих боїв на широких просторах
України для зриву гітлерівського «бліцкрігу» і, отже, для долі
всієї війни.
Разом з усіма народами Радянського Союзу український на-
род одностайно піднявся на захист своєї соціалістичної Батьків-
щини.
Як вказувалося в заяві уряду Української РСР наприкінці
війни, щонайменше п’яту частину героїчної Червоної Армії, що
врятувала людство від загрози фашистського поневолення і роз-
громила наймогутнішу воєнну машину капіталістичного світу,
становили українці. Це значить, що кожний п’ятий фашистський
бандит, кожний п’ятий фашистський танк або літак, знищені
в жорстоких боях, були знищені воїнами-українцями. За подвиги
на фронтах Вітчизняної війни 1700 тисяч українців було наго-
роджено бойовими орденами і медалями. 1983 найвідважніші
сини і дочки Радянської України удостоєні високого звання
Героя Радянського Союзу (80, 442).
Український народ ні на день не припиняв боротьби проти
німецько-фашистських загарбників і тоді, коли територія України
тимчасово опинилася в руках ворога. Мільйони українців зі
зброєю в руках билися на фронті. Мільйони їхніх братів і сестер
самовіддано працювали в промисловості і сільському господар-
стві Радянської країни, куючи зброю та створюючи інші мате-
ріальні засоби війни. Перебазоване на схід устаткування потуж-
ної промисловості України дало Червоній Армії десятки тисяч
танків, гармат і літаків. Хлібом України вже в 1944 р. були
забезпечені всі діючі війська Червоної Армії. Це був гідний вне-
сок в справу економічної перемоги над ворогом.
Партизанська війна і опір всього населення на території оку-
пованої України підривали силу фашистської воєнної машини.
В роки війни на Україні діяло 2145 великих і малих партизан-
ських з’єднань, загонів і груп, що налічували у своєму складі
набагато більше 200 тис. чол. Бойові звіти партизанів Радян-
ської України нараховують понад 460 тис. виведених з ладу
солдатів і офіцерів ворога, 1500 танків і бронемашин (80, 356),
що дорівнює мінімум ЗО піхотним та семи танковим дивізіям
фашистської армії. На час вигнання ворога за межі України
21»
і закінчення партизанської війни таким рахунком не могла по-
хвалитися жодна з капіталістичних країн антигітлерівської коа-
ліції. Коли ж до цього додати ворожі втрати від ударів воїнів-
українців у складі Червоної Армії, то стане ясно, що загальний
вклад України в справу розгрому фашистської Німеччини не
поступиться внескові Сполучених Штатів Америки або Англії.
«Разом з усією сім’єю радянських народів український на-
род прийшов на свято перемоги в ореолі слави, свідомий своїх
заслуг перед волелюбним людством,— писав журнал «Сучасне
і майбутнє» в травні 1945 р.— Вклад України в справу перемоги
над фашизмом незрівнянно перевищив вклад будь-якої іншої
європейської держави. Український народ дав Червоній Армії
не менше ’/б частини всіх її збройних сил. Безмірні жертви, при-
несені українським народом на вівтар Вітчизни, і незліченні
ратні та трудові подвиги його синів і дочок. Великі заслуги його
перед людством дістали міжнародне визнання, піднесли на ве-
лику височінь міжнародний авторитет Української Радянської
Соціалістичної Республіки...» (158; 80,442; 159, 13; 160; 161,2,3)..
СПРОБИ ПЕРЕШКОДИТИ
УЧАСТІ УРСР В ООН
Розгром гітлерівської Німеччини поставив нові зав-
дання перед народами антифашистської коаліції. Країнам, що
об’єдналися у боротьбі проти гітлеризму, належало вжити за-
ходів, які б унеможливили виникнення нової агресії та війни.
Здійснення цих заходів пов’язувалося тоді насамперед із ство-
ренням міжнародної організації безпеки, яка перетворила б
воєнний союз Об’єднаних націй в надійний союз на захист
миру. Серед народів, що єдналися з цією благородною метою
на період миру, як були вони об’єднані в роки війни, мав зайняти
своє законне місце і український народ. Але й тут американська
реакція намагалася чинити перешкоди здійсненню суверенних
прав України.
Запрошення направити представників на конференцію по
створенню міжнародної організації безпеки було розіслано аме-
риканським урядом від імені США, СРСР, Англії та Китаю ще
5 березня 1945 р. Одержали запрошення 40 країн. Україна та
Білорусія до їх числа не входили, оскільки за досягнутою в Кри-
му домовленістю вони мали бути запрошені самою конферен-
цією. Саме з цього й намагалася скористатися американська
реакція, щоб зірвати участь двох радянських республік в подій
організації.
28 березня реакційна американська газета «Нью-Йорк гет
ральд-трібюн» опублікувала статтю, в якій твердила, ніби Рйг
дянський Союз домігся для одного себе трьох голосів в майбутг
220
ній організації. Газета свідомо перекручувала справжній стан
речей, замовчуючи, що йшлося не про додаткові голоси для
СРСР, а про надання місць в організації двом радянським рес-
публікам.
Провокаційний виступ «Нью-Йорк геральд-трібюн» послужив
сигналом для несамовитої антирадянської кампанії всієї амери-
канської буржуазної преси. її виступи проти допуску України
та Білорусії в майбутню всесвітню організацію безпеки концен-
трувалися навколо двох основних тез. Перша з них полягала
в твердженні, ніби надання радянським республікам місць в ор-
ганізації насправді лише збільшить в ній кількість голосів для
однієї великої держави, Радянського Союзу, і цим порушить прин-
цип рівноправності всіх країн, великих і малих. Повага до за-
слуг українського народу, писала, наприклад, «Нью-Йорк тайме»,
не повинна вести до скасування принципу рівного представни-
цтва всіх держав в Асамблеї (161, 5).
Друга теза була тісно пов’язана з першою. її проповідники
твердили, ніби радянські союзні республіки не є суверенні дер-
жави, а тому не можуть являтися суб’єктами міжнародного права
і бути допущеними в організацію. На цьому особливо наполягав
колишній заступник державного секретаря Уеллес, який заявив,
що Україна і Білорусія не є «незалежно настроєні демократії»,
і надання їм місць в організації «піддасть рискові міжнародну
демократію».
Виступи подібних «лицарів демократії» негайно розмножу-
валися в мільйонах примірників реакційних газет для переко-
нання громадської думки Америки і союзних країн в тому, ніби
Україна та Білорусія не мають права бути членами міжнарод-
ної організації. В цю кампанію активно включилися емігрант-
ські буржуазно-націоналістичні організації, зокрема об’єднані
в профашистському КУКу — «Комітеті українців Канади».
Реакційна американська пропаганда всіляко перекручувала
суть питання про членство двох радянських республік в майбут-
ній організації. Тому 3 квітня радянська преса опублікувала
повідомлення ТАРС «Про участь Української РСР і Білоруської
РСР у міжнародній організації для підтримання миру і безпеки».
Під час Кримської конференції, говорилося в повідомленні, було
досягнуто угоди про участь України та Білорусії в майбутній
організації. Обидві радянські республіки кількістю населення
та своїм внеском у спільну справу розгрому гітлерівської Німеч-
чини переважають багато країн, що будуть засновниками орга-
нізації. Тому голови трьох урядів домовилися, що «на наступній
конференції в Сан-Франціско делегації Великобританії та Спо-
лучених Штатів підтримають пропозицію про запрошення Укра-
їнської РСР та Білоруської РСР взяти участь в... міжнародній
організації в ролі початкових членів-засновників». Після того,
вказувалося далі в повідомленні ТАРС, делегація США на
221
Кримській конференції поставила питання про надання Сполу-
ченим Штатам додаткових голосів в Асамблеї майбутньої
організації. Радянські представники висловили згоду з тим, щоб
довести кількість голосів США в Асамблеї до трьох.
Ясно вказавши, що йдеться не про надання Радянському
Союзу додаткових голосів у міжнародній організації, а про
включення до її складу як самостійних членів двох радянських
республік, заява ТАРС викрила брехливу кампанію американ-
ської реакції, що намагалася зобразити справу так, ніби СРСР
прагне посісти виняткове становище в організації.
Що ж стосується Сполучених Штатів, то тут справа стояла
інакше. В передостанній день Кримської конференції, 10 лютого,
президент Рузвельт надіслав голові радянської делегації листа
про членство в майбутній міжнародній організації. «Ми домо-
вилися — причому я, звичайно, виконаю цю угоду — про те, щоб
підтримати на наступній конференції Об’єднаних Націй прий-
няття Української та Білоруської Республік в члени... Міжна-
родної організації»,— писав Рузвельт, піднімаючи далі питання
про надання Сполученим Штатам додаткових голосів в органі-
зації. Свою пропозицію президент мотивував тим, що включення
УРСР і БРСР до складу організації, яке він зобов’язався під-
тримати, може викликати критику з боку його політичних про-
тивників в американському Конгресі і тим самим ускладнити
вступ до організації для самих Сполучених Штатів. Для подо-
лання цієї перешкоди, писав Рузвельт, йому необхідна підтрим-
ка Радянського уряду в разі, якщо США зажадають для себе
«додаткових голосів в Асамблеї з метою зрівняти становище»^
У відповідь радянська делегація дала згоду підтримати про-
позицію Сполучених Штатів про надання їм двох додаткових
голосів в організації.
Така була історія питання, викладеного в повідомленні ТАРС
про участь УРСР і БРСР в міжнародній організації для під-
тримання миру та безпеки. Тут слід відзначити такі моменти.
Насамперед — докорінну відмінність державної структури Ра-
дянського Союзу і Сполучених Штатів. СРСР — союзна дер-
жава, що складається з окремих республік. Кожна з них сама
по собі є держава з власною конституцією, парламентом (Вер-
ховною Радою) і урядом, з відновленими правами в галузі зов-
нішніх зносин. Тому надання Україні та Білорусії місць в орга-
нізації відповідало нормам міжнародного права.
Інакше стояла справа з Сполученими Штатами. Хоч фор-
мально США є федеральна, тобто теж союзна держава, що
складається з окремих штатів, внутрішній та зовнішній статус
останніх не має нічого спільного з статусом союзних радянських
республік в СРСР. Американські штати — це провінції однієї
держави, що не мають власної конституції, парламенту та уряду,
а лише органи місцевого самоврядування. В галузі зовнішніх
222
зносин вони, природно, теж не користуються жодними правами.
З цього видно, що Сполучені Штати не могли претендувати на
додаткові місця в майбутній організації — з погляду міжнарод-
ного права їх нікому було б зайняти. Саме тому американський
президент поставив в Ялті питання про надання Сполученим
Штатам додаткових «голосів» в організації, якими мала б кори-
стуватися їхня одна делегація.
Мотиви, висунуті Рузвельтом на обгрунтування цієї пропо-
зиції, могли бути визнані слушними, хоч і не без застережень.
На кінець першої світової війни Сполучені Штати теж виступили
ініціатором створення міжнародної організації — Ліги Націй,
але не змогли самі вступити до неї через протидію Конгресу.
Саме цей випадок Рузвельт мав на увазі, коли посилався на
можливу необхідність збільшити число голосів для США в новій
міжнародній організації, яка мала заступити місце Ліги Націй.
Такий захід допоміг би нейтралізувати протидію в Конгресі
вступові США в організацію.
Слід проте зазначити, що реальної небезпеки відхилення
Конгресом участі США в міжнародній організації в 1945 р. не
було. Обставини вступу Сполучених Штатів в організацію різко
відрізнялися від умов 1919 р. На цей раз американський Конгрес
заздалегідь ухвалив постанову про необхідність створення такої
організації та про участь в ній Сполучених Штатів. Постанову
було прийнято ще у вересні 1943 р. Вона не була остаточною,
для цього необхідна була ратифікація статуту міжнародної ор-
ганізації сенатом США, однак справді серйозних перешкод для
її одержання чекати не доводилося. Тому пропозицію Рузвель-
та, підказану дипломатичними радниками президента, слід роз-
глядати як перестраховку. Самі ж керівники державного депар-
таменту, як побачимо далі, пов’язували з нею зовсім інші роз-
рахунки.
Радянський уряд з готовністю пішов назустріч пропозиції
американського президента. Цей крок свідчив про його праг-
нення до тісного співробітництва з Сполученими Штатами на ко-
ристь миру у всьому світі. Проте, як показали дальші події,
американська дипломатія й не думала відмовлятися від свого
прагнення зірвати участь УРСР і БРСР в міжнародній органі-
зації і не спинилася перед спробою скористатися лояльністю
Радянського Союзу йому ж на шкоду.
З квітня державний секретар США Стеттініус виступив на
прес-конференції з заявою про те, що Сполучені Штати не ви-
магатимуть для себе трьох голосів у міжнародній організації.
«Радянські представники в Ялті,— сказав він далі,— запропону-
вали, щоб Білоруська та Українська республіки були первин-
ними членами пропонованої міжнародної організації.... Амери-
канські представники в Ялті, сповнені найглибшої пошани до
героїчної ролі, яку відіграло населення цих республік в його
223
непохитному опорі спільному ворогові, і до стійкості, з якою
воно винесло величезні страждання під час війни, погодилися,
щоб уряд Сполучених Штатів підтримав такого роду радянську
пропозицію в Сан-Франціско, якщо її буде зроблено. Проте
в Ялті не було укладено ніякої угоди про участь цих республік
у конференції в Сан-Франціско».
Це була перша публічна заява американського уряду в пи-
танні про членство України та Білорусії в майбутній міжнарод-
ній організації. Тому її двозначність особливо кидалася у вічі.
З одного боку, в ній говорилося, що Сполучені Штати згодні
з участю УРСР і БРСР в організації, з другого — підкреслюва-
лося, що обидві республіки взагалі можуть бути не запрошені
на конференцію по її створенню. Підтверджуючи зобов’язання
американських представників в Ялті підтримати радянську про-
позицію, державний секретар водночас зазначав: «якщо її буде
зроблено»,— тим самим зображаючи всю справу проблематич-
ною і непевною. Найголовнішим же був той акцент, з яким
у заяві підкреслювалася відмова самих Сполучених Штатів від
вимоги про надання їм додаткових голосів в організації. Цю
відмову Стеттініус повторив двічі. Проголошенням відмови Спо-
лучених Штатів від додаткових голосів він розпочав і закінчив
прес-конференцію.
Матеріали, опубліковані в Сполучених Штатах після війни,
розкрили справжні розрахунки керівників американської зов-
нішньої політики, пов’язані з заявою Стеттініуса. Зокрема, про
ці розрахунки розповідається в мемуарах сенатора Ванденберга,
члена комісії закордонних справ сенату США.
Цей відомий реакціонер був у США одним з найголовніших
і найвпливовіших противників включення України та Білорусії
в міжнародну організацію. Записи в його щоденнику за бере-
зень 1945 р. рясніють нападами на Радянський Союз у зв’язку
з проектом надання УРСР і БРСР місць в організації. 23 берез-
ня, під час зустрічі американських делегатів на конференції
в Сан-Франціско з Рузвельтом, Ванденберг вимагав не підтри-
мувати радянської пропозиції. Реакційний сенатор тут же зая-
вив, що як член делегації він у Сан-Франціско голосуватиме
проти допуску України та Білорусії. Ванденберг був одним з лі-
дерів сенату, що мав санкціонувати вступ США в міжнародну
організацію, тому відповідь Рузвельта була дуже обережною.
Американські делегати в Сан-Франціско, сказав президент,
вільні голосувати проти пропозиції СРСР, але якби він, Руз-
вельт, сам був членом делегації, він голосував би за допуск
України та Білорусії.
Задоволений цією формулою, що явно розходилася з Крим-
ською угодою, Ванденберг в інтерв’ю представникам преси за-
явив, що він проти надання «додаткових голосів» великим дер-
жавам. З другого боку, на прес-конференції, що відбулася
224
того ж дня, 29 березня, торкнувшись наступної конференції
в Сан-Франціско, Рузвельт нічого не сказав про право амери-
канських делегатів голосувати за своїм вибором у питанні про
членство радянських республік в міжнародній організації.
2 квітня віце-президент США Г. Трумен, спеціально відві-
давши сенатора за дорученням Рузвельта, приватно передав
йому повторне запевнення президента про те, що кожен делегат
США в Сан-Франціско у питанні про допуск УРСР і БРСР
в міжнародну організацію зможе голосувати за власним вибором.
Все це свідчило про те, що політичні керівники США продовжу-
вали шукати’способів перешкодити реалізації справедливої ра-
дянської вимоги, яку вони зобов’язалися підтримувати. Супереч-
ливі відомості про позицію американської делегації, що подава-
лися для преси, мали створити у громадськості враження про
цілковиту непевність і сумнівність всієї справи і підготувати
остаточний її зрив. Лише з врахуванням викладених обставин
можна правильно зрозуміти приховану мету заяви Стеттініуса
З квітня.
Підготувавши, як їм здавалося, громадську думку союзних
країн до перегляду ялтинського рішення про участь України
та Білорусії в міжнародній організації, керівники американ-
ської зовнішньої політики своєю заявою про відмову США від
додаткових голосів ніби запрошували Радянський Союз наслі-
дувати їхній приклад і цим сподівалися змусити його зняти свою
вимогу. Про те, що саме таким був розрахунок, свідчить запис
в щоденнику Ванденберга, який добре знав закулісний бік манев-
рів американської дипломатії, спрямованих на зрив участі
України та Білорусії в організації. Стеттініус, записав Ванден-
берг у своєму щоденнику 2 квітня, підготував заяву для преси:
Сполучені Штати за три «голоси» для СРСР, але самі від них
відмовляються і цим послаблять радянську позицію.
Заяву, як ми бачили, було зроблено наступного дня. її во-
роже до радянських республік спрямування не могли приховати
лицемірні слова про пошану до очевидних заслуг українського
та білоруського народів у боротьбі проти спільного ворога Об’єд-
наних націй. Стеттініус спеціально підкреслив, що остаточне
рішення у питанні про участь УРСР і БРСР у всесвітній органі-
зацій буде прийнято на конференції в Сан-Франціско більшістю
пвЖіц^присутніх на ній делегацій. І якщо один з членів деле-
гації США вже відкрито виступив проти участі радянських рес-
публік в організації, то від представників, наприклад, латино-
американських країн, що з них деякі лише напередодні конфе-
ренції встановили дипломатичні стосунки з Радянським Союзом
і ніколи не приховували ворожості до соціалістичної держави,
можна було чекати саме такого голосування, якого бажали про-
тивники визнання суверенних прав України і Білорусії (162; 161,
5; 163, 35; 164, 46, 189, 190; 166, 159, 162; 167; 165).
15 ”43	2 25
ЗАПРОШЕННЯ УКРАЇНИ НА КОНФЕРЕНЦІЮ
Конференція Об’єднаних націй відкрилася у при-
значений день, 25 квітня. На першому ж її засіданні радянська
делегація рішуче поставила питання про запрошення представ-
ників Української та Білоруської радянських республік. Пленум
конференції доручив Керівному комітету, що складався з голів
делегацій, розглянути це питання і розробити рекомендацію щодо
остаточного його розв’язання.
26 квітня всі делегації одержали адресовані конференції
звернення урядів УРСР і БРСР, в яких висловлювалося бажання
цих республік взяти участь в конференції і стати членами між-
народної організації.
В заяві уряду Української республіки говорилося: «Україн-
ська Радянська Соціалістична Республіка на підставі своєї кон-
ституції, ухваленої ЗО січня 1937 року, а також змін і поправок
до конституції, ухвалених Верховною Радою Української Радян-
ської Соціалістичної Республіка 4 березня 1944 року, відновила
право, яке раніше належало республіці і яке вона добровільно
уступила СРСР в 1922 році, на встановлення безпосередніх від-
носин з іноземними державами, укладання угод з ними, неза-
лежне представництво на міжнародних конференціях та в орга-
нах, створених останніми».
Обгрунтувавши таким чином юридичне право України зай-
няти належне їй місце на конференції та в міжнародній органі-
зації, уряд УРСР у своїй заяві вказував, що Українська респуб-
ліка є однією з найбільших європейських держав. її заслуги
й жертви у війні, її вклад у справу розгрому спільного ворога —
загальновідомі. Український народ, який віддав усі свої сили
і матеріальні ресурси на боротьбу проти агресорів, як і інші
волелюбні народи, життєво зацікавлений в тому, щоб після за-
кінчення війни було встановлено міцний і тривалий мир. Уряд
УРСР, підкреслювалося в заяві, впевнений, що Україна, яка
відігравала велику роль в розгромі агресора і яка має великі-
людські сили і матеріальні ресурси, буде спроможна зробити гід-
ний внесок у справу зміцнення миру та підтримання загальної
безпеки.
«На основі вищевказаних міркувань,— говорилося в кінці
заяви,— уряд Української Радянської Соціалістичної Респуб-
ліки, спонукуваний прагненням сприяти встановленню гарантії
миру та безпеки після війни, як для власного народу, так і для
інших народів, вирішив звернутися до конференції Об’єднаних
націй.., повідомляючи про своє бажання приєднатися до Загаль-
ної Організації Безпеки як одна з держав-засновників, а також
взяти участь у конференції Об’єднаних націй в Сан-Франціско».
27 квітня на засіданні Керівного комітету голова радянської
делегації В. М. Молотов підтримав заяви урядів УРСР і БРСР.
226
За це висловилися також представники уряду інших країн. Комі-
тет одноголосно ухвалив рекомендацію включити Україну до
числа держав-засновників міжнародної організації. Разом з ін-
шими за рекомендацію голосував і голова американської деле-
гації Стеттініус.
Керівний комітет доповів про свою рекомендацію пленумові
конференції, до складу якого входили всі повноважні члени де-
легацій. Конференція схвалила рекомендацію голосуванням. Та-
ким чином Україна, як і БРСР, була остаточно включена до
числа держав-з'асновників міжнародної організації безпеки. «Цей
факт,— писала газета «Радянська Україна» про ухвалу конфе-
ренції,— свідчить про те, що волелюбні народи високо оцінюють
вклад українського народу в справу боротьби проти гітлерів-
ської Німеччини — спільного ворога Об’єднаних націй, що Об’єд-
нані нації високо оцінюють р"оль української держави і україн-
ського народу в справі зміцнення миру і міжнародної безпеки».
Питання про запрошення УРСР на конференцію було пере-
дано на розгляд Виконавчого комітету. ЗО квітня комітет одно-
стайно ухвалив рекомендацію запросити Україну взяти участь
у роботі конференції. Того ж дня цю рекомендацію було схва-
лено Керівним комітетом та пленумом конференції і надіслано
запрошення урядові УРСР направити свою повноважну делега-
цію до Сан-Франціско.
Разом з Україною на конференцію було запрошено і Біло-
руську РСР.
Таким чином, всі маневри американської реакції, спрямовані
на те, щоб не допустити участі обох радянських республік в між-
народній організації, зазнали цілковитої поразки. Навіть такий
злобний противник визнання суверенних прав України та Біло-
русії, як Ванденберг, що мав навіть більше впливу, ніж Стетті-
ніус, змушений був обмежитися голосуванням проти допуску
УРСР і БРСР в організацію лише при розгляді цього питання
всередині американської делегації. Відкрито виступити на кон-
ференції він не наважився.
Провал всіх зусиль американської реакції не допустити учас-
ті УРСР і БРСР в організації було зумовлено, насамперед,
колосально зрослим впливом Радянського Союзу на міжнарод-
ній арені в ході другої світової війни. Вирішальна роль, яку
Радянський Союз відіграв у справі розгрому гітлерівської Ні-
меччини, головної сили фашистського блоку, незмірно підняла
політичну вагу нашої країни всередині антифашистської коалі-
ції і в усьому світі, оскільки ця коаліція вийшла переможцем
у всесвітній боротьбі.
За цих умов участь Радянського Союзу вирішувала долю
міжнародної організації. Без Радянського Союзу вона створена
бути не могла. Керівники американської політики, прагнучи
будь-що домогтися заснування організації, яку вони проекту-
15*
227
вали з самого початку війни і з якою пов’язували свої найголов-
ніші політичні розрахунки на післявоєнний час, змушені були
в критичний момент відступитися від свого наміру зірвати участь
в ній України та Білорусії.
Напередодні відкриття конференції президент США Трумен,
що зайняв посаду померлого 12 квітня Рузвельта, вручив Стетті-
ніусу писану директиву про лінію делегації США у питанні про
членство УРСР і БРСР в міжнародній організації. Директива
містила вказівку голосувати за включення обох радянських рес-
публік до числа членів-засновників органзації. Документ було
підписано 21 квітня, а ще за тиждень до того, як свідчать ме-
муари самого Трумена, новий президент США разом з Стетті-
ніусом та іншими керівниками держдепартаменту були рішуче
проти допуску України та Білорусії на конференцію в Сан-
Франціско. Це значить, що керівники американської зовнішньої
політики до останнього часу сподівалися зірвати участь радян-
ських республік в організації.
Тверда позиція Радянського уряду перекреслила ці споді-
вання. Американським противникам визнання суверенних прав
України та Білорусії довелося рахуватися з тим, що їхні дії мо-
жуть призвести до зриву конференції Об’єднаних націй. Роз’яс-
нюючи Ванденбергові, чим викликана директива Трумена, Гар-
ріман підкреслив, що порушенням зобов’язання Рузвельта мож-
на «розвалити конференцію», а тому доводиться голосувати за
включення УРСР і БРСР до числа членів-засновників міжнарод-
ної організації. Відповідний сигнал було дано й делегаціям
двадцятьох латиноамериканських республік.
«Незважаючи на безпринципні намагання представників
деяких делегацій перешкодити запрошенню представників Украї-
ни і Білорусії в Сан-Франціско,— писав у своїх спогадах секре-
тар української делегації О. Д. Война,— більшість делегатів
зважила на величезний вклад українського і білоруського на-
родів у справу перемоги над гітлеризмом. І напередодні 1 травня
український уряд одержав офіційне запрошення послати своїх
представників у Сан-Франціско для участі в роботі конференції
Об’єднаних націй» (168; 169; 166, 177; 170, 28, 73; 163, 3).	.
22ь
XVI______________________________
УЧАСТЬ УРСР У СТВОРЕННІ ООН
УКРАЇНСЬКА ДЕЛЕГАЦІЯ НА КОНФЕРЕНЦІЇ
1 травня 1945 р. делегація Української РСР ви-
летіла з Києва для участі в роботі конференції
Об’єднаних націй. До складу делегації входи-
ли: заступник голови Ради народних комісарів УРСР І. С. Се-
нін, віце-президент АН УРСР академік О. В. Палладій, вчений
секретар АН УРСР професор П. С. Погребняк, ректор Київського
університету професор В. Г. Бондарчук та директор інституту
історії АН УРСР професор М. Н. Петровський. Очолював деле-
гацію ветеран міжнародного робітничого руху, видатний україн-
ський радянський дипломат, народний комісар закордонних
справ УРСР Д. 3. Мануїльський.
Перетнувши всю Радянську країну із заходу на схід, переле-
тівши через Аляску і Канаду, делегація УРСР 6 травня прибула
до далекого Сан-Франціско. Для зустрічі повноважних пред-
ставників українського народу на аеродром Гамільтон-Філд при-
була делегація СРСР у повному складі, радянський генераль-
ний консул в Сан-Франціско та заступник державного секретаря
США. Наступного дня всі великі американські газети вмістили
докладні матеріали про членів української делегації. Прогре-
сивні організації українців у Сполучених Штатах, Канаді й Ла-
тинській Америці надіслали на адресу делегації численні при-
вітання.
Відразу після прибуття до Сан-Франціско українська делега-
ція активно включилася в роботу конференції. В той час розроб-
лявся проект Статуту міжнародної організації. Ця відповідальна
і складна робота вимагала великого напруження від її учасни-
ків, особливо від радянських делегатів, які боролися за те, щоб
майбутня організація якнайкраще задовольняла інтереси наро-
дів усього світу.
Розробка Статуту відбувалася по комітетах, до яких входили
представники різних делегацій і які працювали над окремими
його розділами. Голова української делегації Д. 3. Мануїль-
ський очолив 1-й комітет, що мав завдання підготувати остаточ-
ний текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту —
229
«Цілі і принципи» міжнародної організації. І. С. Сенін увійшов
до комітету, який розробляв положення про повноваження
головного органу майбутньої організації — Ради Безпеки.
О. В. Палладій взяв участь у роботі комітету, що розглядав пи-
тання про членство держав в організації. В. Г. Бондарчук
і М. Н. Петровський стали членами комітетів, які визначали
повноваження Генеральної Асамблеї та Економічної і Соціаль-
ної Ради. П. С. Погребняк увійшов до комітету, що розробляв
положення про Міжнародний Суд.
Найбільша за обсягом і відповідальністю робота припала на
долю Мануїльського. Його стиль керівництва комітетом викли-
кав загальне схвалення. Робота численних комітетів, з яких
складалася конференція, загрожувала затягнутися на невизна-
чений час. Керуючи діяльністю комітету, Мануїльський запро-
вадив чіткий регламент його діяльності, який незабаром пов-
ністю був поширений на всі органи конференції. Саме цей комі-
тет 11 червня перший успішно закінчив свою роботу.	\
В прийнятій комітетом і схваленій пізніше пленарним засі-
данням конференції преамбулі Статуту міжнародної організа-
ції урочисто говорилося:
«Ми, народи Об’єднаних Націй,
сповнені рішучості
врятувати прийдешні покоління від лих війни, яка двічі в на-
шому житті принесла людству невимовне горе, і знов укріпити
віру в основні права людини, в гідність і цінність людської
особи, в рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав вели-
ких і малих націй, і
створити умови, при яких можуть додержуватися справедли-
вість і повага до зобов’язань, що випливають з договорів та ін-
ших джерел міжнародного права, і
сприяти соціальному прогресові та поліпшенню умов життя
при більшій свободі,
І з цією метою
виявляти терпимість і жити разом, в мирі один з одним, як
добрі сусіди, і
об’єднати наші сили для підтримання міжнародного миру та
безпеки і забезпечити прийняттям принципів і встановленням
методів, щоб збройні сили застосовувались не інакше, як в спіль-
них інтересах, і використовувати міжнародний апарат для спри-
яння економічному і соціальному прогресові всіх народів,
вирішити об’єднати наші зусилля
для досягнення цих цілей».
Згідно з цим, вказувалося наприкінці преамбули, створюєть-
ся міжнародна організація під назвою «Об’єднані Нації» *.
* Згодом замість цієї офіційної назви набув загального поширення дру-
гий її варіант — «Організація Об’єднаних Націй», який також міститься
в Статуті.
230
, .Організація Об’єднаних Націй, говорилося в першій статті
Статуту, ставить перед собою такі цілі: підтримувати міжнарод-
ний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колектив-
них заходів для запобігання і усунення загрози мирові й приду-
шення актів агресії або інших порушень миру; провадити
мирними засобами у згоді з принципами справедливості і між-
народного права уладнання й розв’язання міжнародних супере-
чок або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
«Розвивати дружні відносини між націями на основі пова-
жання принципу рівноправності й самовизначення народів».
«Здійснювати міжнародне, співробітництво в розв’язуванні між-
народних проблем економічного, соціального, культурного і гу-
манітарного характеру і в заохочуванні та розвитку поваги до
прав людини і основних свобод для всіх, без різниці раси, статі,
мови...» Організація Об’єднаних Націй, вказувалося далі в статті
першій, має бути міжнародним центром для погодження дій
різних країн у досягненні цих спільних цілей.
Стаття друга проголошувала принципи, що покладалися в ос-
нову дій новоствореної організації та її членів для досягнення
вказаних вище цілей: організація засновується на принципі суве-
ренної рівності всіх її членів; всі члени організації сумлінно
виконують взяті на себе зобов’язання, вони розв’язують всі свої
суперечки мирними засобами і таким чином, щоб не ставити
під загрозу міжнародний мир, безпеку і справедливість; утри-
муються у своїх відносинах з іншими державами від погрози
силою та від застосування сили проти територіальної недотор-
каності або політичної незалежності будь-якої держави; Органі-
зація Об’єднаних Націй не має права втручатися у внутрішні
справи будь-якої держави.
Такий є зміст преамбули та першого розділу Статуту ООН,
розроблених під керівництвом Д. 3. Мануїльського на конфе-
ренції Об’єднаних націй в Сан-Франціско. Чітке й ясне форму-
лювання тих високих і благородних прагнень, цілей та принци-
пів, що покладалися в основу новостворюваної організації, мало
величезне міжнародне політичне значення. Воно правильно від-
бивало найглибші інтереси всього демократичного людства і уне-
можливлювало скільки-небудь обгрунтоване посилання на Ста-
тут ООН для виправдання імперіалістичних задумів і дій з боку
капіталістичних держав-членів організації.
Проголошуючи рівність, мир, невтручання у внутрішні справи
інших держав, взаємне поважання незалежності, суверенності
і територіальної недоторканості основними принципами міжна-
родних відносин, вступна частина Статуту тим самим суворо за-
суджувала імперіалістичні методи політики як антинародні
і злочинні. Найважливішою рисою новостворюваної міжнародної
організації була участь в ній держав двох різних систем — капі-
талістичної та соціалістичної. Не роблячи винятку для будь-якої
331
з них і вимагаючи від всіх країн однаково слідувати за прого-
лошеними в ньому загальними правилами мирного міжнародного
співробітництва, Статут ООН тим самим від імені народів світу
визнавав єдино законним принцип мирного співжиття між
всіма державами, незалежно від їхнього суспільного ладу, тобто
принцип мирного співіснування, хоч самий цей вираз в ньому
не фігурував. В цьому — всесвітньо-історична цінність і зна-
чення принципової частини Статуту.
Українська делегація взяла найактивнішу участь в тій гост-
рій боротьбі, яка розгорілася на конференції в Сан-Франціско
між двома політичними курсами — курсом на зміцнення міжна-
родного співробітництва у післявоєнному світі в інтересах миру
та безпеки і протилежним йому курсом на зрив міжнародного
співробітництва.
На захист першого курсу виступала делегація Радянського
Союзу, делегації УРСР і БРСР, а також представники Югосла-
вії та Чехословаччини. Ці делегації рішуче боролися за ство-
рення справді ефективної міжнародної організації, яка була б
здатна енергійно та швидко приборкати будь-якого нового агре-
сора і твердо гарантувати народам тривалий мир у всьому світі.
Необхідною передумовою створення ефективної міжнародної
організації для захисту миру було запровадження і послідовне
дотримування в ній принципу єдності великих держав при роз-
в’язанні найважливіших питань, насамперед пов’язаних із засто-
суванням санкцій, тобто всякого роду заходів примусу проти
тих або інших країн, що їхні дії створювали б загрозу мирові.
Конкретно йшлося про те, щоб всі важливі рішення голов-
ного органу міжнародної організації, Ради Безпеки, прийма-
лися лише при умові одностайного голосування всіх великих
держав, які мали бути постійними членами Ради. Саме тому
представники Радянського Союзу на конференції і ті делегації,
які їх підтримували, наполегливо відстоювали принцип одно-
стайності великих держав, їх одноголосності в Раді Безпеки.
Ця позиція, що випливала з ялтинських рішень, відповідала
життєвим інтересам народів.
Вороги ялтинських рішень дотримувалися протилежного
курсу. Демагогічно твердячи, ніби схвалений в Ялті принцип
одностайності великих держав порушує рівноправність всіх
країн-членів міжнародної організації, вони домагалися пере-
гляду і ліквідації цього принципу.
Одвертими противниками реалізації ялтинського принципу
виступали численні делегації малих капіталістичних країн, на-
самперед латиноамериканських. Справжніми натхненниками
їхніх дій були ті реакційні правлячі кола Сполучених Штатів,
що прагнули створити міжнародну організацію, яка б стала за-
собом досягнення світової гегемонії США через панування в са-
мій організації. Цього Сполученим Штатам було б не важко
232
досягнути, якби внаслідок відмови від ялтинського принципу
роль Ради Безпеки була рішуче підірвана і головне місце в ор-
ганізації зайняла Генеральна Асамблея, в якій американці ма-
ли б у своєму розпорядженні слухняну їм більшість залежних
від США малих капіталістичних країн. Саме це й мали на меті
реакційні правлячі кола Сполучених Штатів, що мріяли про
світову гегемонію. їхні імперіалістичні домагання загрожували
життєвим прагненням народів. Якби вони мали успіх, нова між-
народна організація неминуче перетворилася б у подобу Ліги
Націй, що була іграшкою в руках головних капіталістичних
країн, використовувалася ними в імперіалістичних інтересах
і була безсила боротися проти агресії.
Українська радянська громадськість уважно слідкувала за
ходом боротьби навколо ялтинського принципу. Викриваючи
маневри його ворогів і їхні пропозиції відмовитися від одностай-
ності великих держав у Раді Безпеки, газета «Радянська Украї-
на» писала: «Основний сенс більшості цих пропозицій полягає
в тому, щоб максимальною мірою зменшити роль Ради Без-
пеки... Справа йде про те, чи буде утворювана організація між,-
народної безпеки досить сильною і дійовою, щоб виконати свої
завдання, чи вона успадкує вади та хиби такого, скажімо, ор-
гану, яким була сумної пам’яті Ліга Націй».
Українська делегація в Сан-Франціско енергійно виступила
проти намагань міжнародної реакції зірвати створення дійової
організації на захист миру через ліквідацію принципу одностай-
ності великих держав у Раді Безпеки. В комітеті «Функції та
повноваження Генеральної Асамблеї» вона твердо боролася
проти обхідного маневру противників ялтинського принципу, що,
зазнавши поразки в лобовій його атаці, спробували протягти
ухвалу про право Асамблеї переглядати рішення Ради Безпеки.
Одержавши перемогу в цих питаннях, радянські делегації вирі-
шальною мірою забезпечили успіх всієї роботи по створенню
міжнародної організації.
Принципово важливе значення для напрямку майбутньої
діяльності організації мало питання про те, які саме держави
мають право бути її членами. Тому українська делегація на
конференції розгорнула рішучу боротьбу проти зусиль реак-
ційних представників ряду капіталістичних країн втягнути в ор-
ганізацію франкістську Іспанію. У своєму виступі в комітеті, що
розглядав питання про членство в організації, делегат УРСР
О. В. Палладій говорив: «Членом нашої міжнародної організації
може бути тільки та держава, яка цілком поділяє... принципи
й цілі, які об’єднали миролюбні і волелюбні нації під час війни
і дали їм можливість здобути перемогу і врятувати світ від
страхіть і варварства гітлерівського фашистського «нового по-
рядку»... Членом Об’єднаних націй не може бути держава, яка
зневажає принципи Об’єднаних націй.
233
Делегація УРСР є делегацією держави, яка більше від інших
зазнала всіх страхіть агресії. Наші міста і села зруйновані
агресором. Мільйони невинних мирних жителів нашої краї-
ни були убиті або вивезені в рабство фашистськими варва-
рами...
Делегація Української РСР вважає, що двері Об’єднаних
націй повинні бути наглухо зачинені для держав, що підтриму-
вали агресора, і в першу чергу для франкістської Іспанії».
Заключні слова українського делегата були зустрінуті бурх-
ливими оплесками всього залу. Фашистський уряд Франко не
був допущений до міжнародної організації.
При обговоренні прав людини в країнах-членах організації
у комітеті «Економічна та Соціальна рада» делегація України
внесла важливе доповнення до проекту Статуту, запропону-
вавши включити в нього вимогу про гарантію права на працю.
Відомо, яким лихом для трудящих капіталістичних країн є без-
робіття, і українська пропозиція мала надзвичайно важливе
значення. Незважаючи на опір делегатів буржуазних держав,
вона була прийнята у зміненій редакції, що проголошувала не-
обхідність «повної зайнятості» працездатного населення. (171;
172; 4, 129, 130; 173, 107, 108, 139, 151; 174).
ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКО! ДЕЛЕГАЦІЇ В США
Одночасно з напруженою роботою на конференції
українська делегація розгорнула широку політичну і громадську
діяльність поза її межами. Головним напрямком цієї діяльності
був розвиток всебічних зв’язків і співробітництва Радянської
країни з зарубіжними державами в інтересах зміцнення загаль-
ного миру і дружби між народами.
Особливе значення для післявоєнного світу мали відносини
між Радянським Союзом і Сполученими Штатами. Ці дві країни
вийшли з війни наймогутнішими світовими державами. Обидві
вони найповніше уособлювали і вели за собою дві різні соціаль-
но-економічні системи, які існували в світі,— капіталістичну і со-
ціалістичну. Відносини між ними мали вирішальне значення
для всього людства. Мир і дружба між Сполученими Штатами
і Радянським Союзом гарантували мир у всьому світі, конфлікт
між ними неминуче перетворився б у світовий.
Інтереси загального миру вимагали закріплення і продов-
ження тих дружніх відносин, які склалися між американським
та радянським народами в ході війни проти спільного ворога.
Об’єктивні умови для цього були сприятливі. Народи обох країн
були зацікавлені в продовженні співробітництва в інтересах по-
будови тривалого і міцного миру. З погляду економічного обидві
країни також потребували тісного співробітництва: Радянський
134
Союз — в інтересах якнайшвидшої відбудови своїх зруйнованих
війною районів, Сполучені Штати — в інтересах своєї промисло-
вості, що вивільнювалася від виробництва воєнної продукції
уі зв’язку з близьким завершенням війни і яку можна було заван-
тажити радянськими замовленнями. Тісні економічні зв’язки,
взаємовигідна торгівля — найкраща основа для тісних політич-
них зв’язків. Тому наявність передумов для перших відкривала
сприятливу можливість для нормального розвитку других.
. ...Для реалізації цієї можливості необхідне було обопільне
прагнення /До тісного співробітництва, політика співробітництва.
Проте якщо Радянський Союз демонстрував це прагнення на
кожному кроці, то політика американського уряду носила проти-
лежний характер.
З кожним днем, що наближував переможне завершення бо-
ротьби волелюбних народів проти фашистських держав, ставав
дедалі більш очевидним цілковитий провал розрахунків на вста-
новлення світової гегемонії США внаслідок війни.
Деякі керівники американської політики навіть після пере-
лому в ході Великої Вітчизняної війни продовжували сподіва-
тися такого послаблення Радянського Союзу, яке змусило б його
коритися диктатові США і погодитися з американськими пла-
нами «загального миру», тобто такої реорганізації післявоєн-
ного світу, яка була б формою світового панування Сполучених
Штатів. «Оскільки росіяни,— писав пізніше у своїх мемуарах
президент Трумен,— зазнали величезних втрат в людях і мате-
ріальних цінностях..., мільйони убитих на полі бою і багато
мільйонів безглуздо загублених Гітлером під час його вторг-
нення на Україну,— ми сподівалися, що Росія повністю приєд-
нається до нашого плану загального миру».
Як і всі інші розрахунки імперіалістів, пов’язані з надіями
на поразку або послаблення Радянського Союзу у війні, ці плани
виявилися нереальними. Соціалістична держава виходила з вій-
ни могутнішою у воєнному відношенні, ніж будь-коли. Радян-
ський Союз стояв головною перешкодою на шляху до здійснення
експансіоністських прагнень монополістичного капіталу США
і тепер розглядався ним як головний противник у новій розста-
новці сил на світовий арені, що складалася в ході розгрому фа-
шистського блоку.
Це відношення до Радянського Союзу, що народилося після
перелому у Великій Вітчизняній війні на користь СРСР, посту-
пово стало визначати весь зміст американської політики. І якщо
раніше воно трималося в найглибшій таємниці, то з наближен-
ням кінця війни антирадянське спрямування зовнішньої полі-
тики США виявлялося дедалі більш одверто.
З особливою наочністю про це свідчила антирадянська кам-
панія американських реакційних кіл. У дні конференції в Сан-
Франціско вона набула справді несамовитого характеру.
235
«Коли читаєш деякі американські газети,— писав з Сан-
Франціско спеціальний кореспондент української преси на кон-
ференції Об’єднаних націй Л. М. Новиченко,— мимоволі задаєш
собі питання: чи дійсно ці газети видаються в союзній і дружній
до нас країні?... Після розгрому Німеччини різко посилилася
антирадянська агітація... у США. Складається враження, що
перемогу в Європі ці кола сприйняли як власну поразку і тепер
все своє незадоволення звернули проти країни, яка разом з свої-
ми доблесними союзниками врятувала європейську цивіліза-
цію,— проти Радянського Союзу».
Американська реакція шаленіла від люті, спостерігаючи зрос-
тання міжнародного впливу СРСР і процес демократичних
перетворень, що відбувався в країнах Східної Європи після
визволення їх Червоною Армією. Заклики до збереження воєн-
ного потенціалу Німеччини, до нової війни, на цей раз проти
Радянського Союзу, стали звичайним явищем на сторінках реак-
ційних американських газет.
Українська радянська громадськість з пильною увагою слід-
кувала за новими маневрами реакційних кіл США, викриваючи
їх справжній сенс і небезпеку для справи миру. «Істеричні за-
клики цих запеклих ворогів демократії і міжнародної безпеки
до «хрестового походу» проти СРСР,— писала в міжнародному
огляді «Радянська Україна»,— сполучаються з вимогами зали-
шити недоторканим гітлерівське охвістя. Вони вимагають не
допустити роззброєння воєнної машини німецького імперіалізму,
зокрема його воєнної промисловості. Мета цієї кампанії полягає
в тому, щоб залишити в центрі Європи вогнище нових воєн, збе-
регти ядро німецького імперіалізму для майбутніх збройних
провокацій проти СРСР».
Громадськість Радянської України наполегливо виступала
за зміцнення дружніх відносин між американським і радянським
народами, союзниками у великій війні проти фашизму. Важливо
було довести її голос до американського народу. Реакційна бур-
жуазна пропаганда брехливо переконувала його в тому, ніби
народи Радянського Союзу вороже настроєні до США. Тому
велике значення мали численні виступи українських делегатів
в Сан-Франціско, звернені до прогресивної громадськості США,
до всього американського народу.
«Кров, пролита нашими народами і вашим народом за спра-
ведливу справу, зміцнює нашу спільну дружбу з вами,— говорив
Д. 3. Мануїльський під час зустрічі з представниками амери-
канської громадськості 28 травня 1945 р.— Єдність наших наро-
дів повинна зберегтися й після війни. На світі немає ні одного
пункту, де б інтереси народів Радянського Союзу суперечили
інтересам американського народу. Українській Радянській Со-
ціалістичній Республіці потрібно багато машин для відбуду-
вання її господарства. Америка не хоче мати безробітних після
236
війни, і це створює здорові основи для нашого економічного
співробітництва».
Відзначивши, що різниця в ідеології не заважала в минулому
і не повинна заважати в майбутньому Сполученим Штатам і Ра-
дянському Союзові торгувати з взаємною вигодою, народний
комісар закордонних справ України закликав американців: «Да-
вайте ж разом працювати на користь людської культури, на
користь загального прогресу, що не знає меж. Будемо труди-
тися, щоб могутня техніка, створена людським генієм, служила
не цілям щйни і руйнування, а справі миру, справі найшвидшого
відбудування і ліквідації слідів війни, справі щастя і поліпшення
матеріального стану народів».
Це була ясна і чітка програма розвитку радянсько-амери-
канського співробітництва, продиктована глибокою стурбова-
ністю за дальшу долю стосунків між Радянським Союзом і Спо-
лученими Штатами, за мир у всьому світі.
Перебуваючи в Америці, українська делегація активно боро-
лася проти антирадянської пропаганди реакційних кіл США.
Численні американські газети та реакційні політикани продов-
жували виступати проти участі України в міжнародній органі-
зації. «Нашій українській делегації доводиться терпляче роз’яс-
нювати азбучні істини щодо Конституції Радянського Союзу
і суверенності та абсолютної рівноправності національних
радянських республік»,— відзначав журнал «Сучасне і май-
бутнє».
На великій прес-конференції української делегації 22 травня
1945 р. Д. 3. Мануїльський з гострою іронією спростував живучі
уявлення закордоном, ніби УРСР і інші радянські союзні рес-
публіки є лише автономні одиниці на зразок американських шта-
тів. Він знов розповів, що кожна союзна республіка має свій
парламент, свій уряд, свій окремий народний комісаріат закор-
донних справ. Якщо вся сім’я радянських національних респуб-
лік становить одне нерозривне ціле, вказував Мануїльський, то
це лише за добровільним бажанням кожної з них, а не внаслі-
док конституційних обмежень. Тільки війна, підкреслив він,
перешкодила Україні виявити активність у зовнішній політиці,
але з закінченням війни вона зуміє розгорнути цю активність.
Відповідаючи на запитання кореспондентів, Мануїльський
висвітлив позицію уряду УРСР щодо важливих міжнародних
проблем. Найбільш гостро на той момент стояли проблема голо-
сування в майбутній Раді Безпеки та польська проблема. Від
імені українського уряду Мануїльський рішуче виступив на за-
хист ялтинського принципу одноголосності великих держав. «На
Раду Безпеки покладається багато відповідальних обов’язків,—
підкреслив він,— тому не можна відмовити їй у праві ухвалю-
вати одноголосно п’ятьма державами — постійними членами —
рішення по підтриманню миру і безпеки».
237
Суть польської проблеми полягала в тому, що імперіалісти
США і Англії ніяк не могли примиритися з тим, що Польща
пішла власним шляхом демократичного розвитку і силкувалися
втручанням у внутрішні справи польського народу збити її з цьо-
го шляху. В основі цих намагань лежало прагнення знову зро-
бити Польщу плацдармом для імперіалістичних провокацій та
агресії проти Радянського Союзу. Для України, як найближчого
сусіда Польщі, ці маневри імперіалістів створювали особливу
загрозу, і український народ стежив за ними з виправданою на-
сторогою. Виступаючи на прес-конференції, Мануїльський викрив
антидемократичну політику західних держав щодо Польщі,
підкресливши глибоку зацікавленість українського народу в то-
му, щоб Польща була ні від кого не залежним і миролюбним
його сусідом. Україна не хоче, рішуче заявив народний комісар
закордонних справ УРСР, щоб Краків був пістолетом, спрямо-
ваним у груди Львова. «Для нас, українців,— підкреслив Ману-
їльський,— питання про встановлення гарантій миру і безпеки
невіддільне від питання про те, якого роду політику будуть про-
водити щодо Української РСР ті держави, які межують з нами».
Незважаючи на відновлення конституційних прерогатив.
УРСР в галузі зовнішньої політики, реакційна буржуазна про-
паганда твердила, ніби насправді Україна не зможе вступати
в безпосередні стосунки з зарубіжними державами. Мануїль-
ський переконливо спростував ці вигадки. Уряд УРСР, заявив
він, готовий в першу-ліпшу хвилину обмінятися дипломатичними
і консульськими представниками з будь-якою країною. «Наша
адреса відома, і будь-яку пропозицію ми розглянемо прихиль-
но»,— вказав народний комісар УРСР.
Прес-конференція української делегації, повідомляла
26 травня газета «Радянська Україна», «привернула до себе
величезну увагу представників світової преси, що перебувають
в Сан-Франціско».
* * *
Велике значення для розвитку міжнародного спів-
робітництва мають інтенсивні культурні і наукові зв’язки між
країнами. Сприяючи взаєморозумінню між народами і загаль-
нолюдському прогресові, вони завжди є ознакою добрих міжна-
родних стосунків. Тому, прагнучи до зміцнення дружніх відно-
син між американським і радянським народами, українська
делегація на конференції Об’єднаних Націй розгорнула активні
зусилля в напрямку поглиблення і поширення культурного спів-
робітництва між США і СРСР.
28 травня 1945 р. Американо-російський інститут у Сан-Фран-
ціско влаштував на честь радянських делегацій великий прийом.
Виступаючи з промовою перед 500 присутніми — видатними дія-
238
чами американської науки і культури та кореспондентами голов-
них газет США, Д. 3. Мануїльський говорив: «Ми маємо на
Україні Товариство культурного зв’язку з закордоном. Ми бу-
ли б дуже раді, якби ви встановили з нами контакт, якби ваші
представники приїжджали до нас і представники нашого Това-
риства мали можливість відвідати вашу цікаву країну. Ми хоті-
ли б, щоб між нами відбувався регулярний обмін досягненнями
в галузі науки, літератури, мистецтва з метою поглиблення і по-
ширення нашого взаємного розуміння і зміцнення нашої
дружби».
Більшість української делегації становили видатні вчені,
і вони використали своє перебування в Сполучених Штатах для
встановлення безпосередніх зв’язків з діячами американської
науки.
На запрошення керівництва дослідного інституту міністерст-
ва землеробства США відомий біохімік віце-президент АН УРСР
академік О. В. Палладій відвідав цей науковий заклад. Україн-
ський вчений ознайомився з досягненнями американської науки
в галузі збереження і переробки харчової сировини, оглянув
лабораторію секретаря Американського біохімічного товарист-
ва, розповів про досягнення української науки в цій галузі.
У Стенфордському університеті О. В. Палладій зробив велику
доповідь про свої дослідження в біохімії м’язевої діяльності,
в Каліфорнійському — повідомлення про працю над вітаміном
«К», здійснювану під його керівництвом у Києві.
Делегати УРСР — геолог професор В. Г. Бондарчук, лісовод
професор П. С. Погребняк та історик М. Н. Петровський — та-
кож відвідали Каліфорнійський університет. Радянські та аме-
риканські вчені виявили великий взаємний інтерес до поста-
новки учбової та наукової праці в університетах обох країн.
Ректор Київського університету професор В. Г. Бондарчук де-
тально ознайомився з навчальними планами і програмами Калі-
форнійського університету, зокрема геологічного факультету.
Вчені домовилися про систематичний обмін науковими видан-
нями між українськими та американськими університетами.
13 червня в Сан-Франціско відбулося об’єднане засідання
правління Американо-російського інституту і членів української
делегації, які представляли Українське товариство культурного
зв’язку з закордоном за його спеціальним дорученням. Були роз-
глянуті питання про налагодження більш тісних українсько-аме-
риканських культурних зв’язків. Засідання ухвалило з метою
максимального сприяння культурному зближенню обох країн
створити у Києві при Українському товаристві відділ американ-
ських країн, а при Американо-російському 'інституті — україн-
ську секцію. Завданням її було ознайомлення широкої американ-
ської громадськості з українською радянською культурою та її
досягненнями.
23»
Значно більш широкий характер мала одночасно розроблена
представниками Американо-російського інституту та Україн-
ського товариства культурного зв’язку з закордоном * програма
спільної роботи обох організацій. Програма передбачала всі-
ляке сприяння якнайширшому вивченню російської мови у Спо-
лучених Штатах і англійської мови — в СРСР, зокрема на
Україні; взаємну організацію наукових відряджень; сприяння
глибокому і об’єктивному вивченню в наукових закладах, шко-
лах і вузах історії, культури та побуту обох країн; обмін нови-
нами науки, техніки, літератури, кінематографії, зокрема науко-
вої; взаємне відвідування обох країн делегаціями вчених, пись-
менників, діячів мистецтва, переклад та видання наукових
і художніх книг.
Це була чудойа програма, виконання якої обіцяло небачений
раніше розвиток радянсько-американських культурних зв’язків.
Прийняття її показало наявність щирого прагнення до збли-
ження з культурним життям Радянського Союзу з боку широких
кіл американської наукової громадськості та діячів культури.
Саме маючи на увазі це прагнення, «Радянська Україна» пи-
сала: «Радянсько-американські культурні і наукові зв’язки мають
великі перспективи свого дальшого розвитку, і перебування
української делегації в Сан-Франціско, немає сумніву, зробить
величезний вплив на їхній зріст і зміцнення».
* * *
Робота делегації УРСР на конференції Об’єднаних
націй постійно перебувала в центрі уваги українських організа-
цій США, Канади, Австралії та інших заокеанських країн. Ні
на день не припинявся потік вітальних телеграм і листів, в яких
прогресивні українці за кордоном висловлювали гаряче схва-
лення діяльності представників Радянської України в Сан-Фран-
ціско, свою гордість за далеку батьківщину.
В листі «Запомогового союзу американських українців», на-
дісланому на адресу делегації від імені ІТвфВД його членів, зок-
рема, говорилося: «Американські українці томі за народ, з яко-
го вони походять, бо безсмертна слава, , якою він вкрив себе
у Вітчизняній війні проти німецьких загарбників, кидає свр.
відблиск і на нас в Америці... М’и зробимо все можливе, щоб
ознайомити американський народ з великими досягненнями
України в галузі культури, мистецтва і соціального прогресу, що
їх зробила можливими велика дружба українського і братнього
російського та всіх інших народів Радянського Союзу. Завдяки
цій дружбі і підтримці братніх народів Радянського Союзу
* Українське товариство культурного зв’язку з закордоном під час
переговорів з правліннням Американо-російського інституту репрезентували
О. В. Палладій, М. Н. Петровський та Л. М. Новиченко.
240
Україна і її народ змогли розгромити німців і добитися своєї
свободи... Минуть недовгі роки,, і Україна, загоїть свої рани
і достане знову у всій своїй красі і славі, ще більш пишна і кві-
туча, ніж була перед війною, живучи в. мирі й дружбі з сусід-
німи народами».	...
У посланнях прогресивних українців за кордоном одностайно
відзначалися пошана і визнання, що їх завоювала у всьому
світі героїчна боротьба українського народу проти гітлерівських
загарбників. Заокеанські українці писали у своїх зверненнях
до делегації, що народи тих країн, де вони живуть, бажають
жити в непорушному мирі й дружбі з великим Радянським Сою-
зом. В численних листах американських громадян українського
походження підкреслювалося, що антирадянська кампанія реак-
ційних кіл США не відбиває справжнього ставлення всього на-
роду цієї країни до Радянського Союзу.
Були, проте, й інші відгуки на діяльність делегації УРСР.
Зазнавши цілковитого краху в своїх спробах збити український
народ на націоналістичні манівці, вцілілі лідери українського
буржуазного націоналізму, що вже відкрито перейшли на службу
американському імперіалізмові, всю свою безсилу лють спряму-
вали проти Радянської України та її повноважних представни-
ків на конференції Об’єднаних націй. Організації та преса
українських буржуазних націоналістів у Сполучених Штатах,
Канаді та інших країнах активно включилися в антирадянську
кампанію міжнародної реакції, намагаючись підірвати дружнє
ставлення народів до Країни Рад, зірвати міжнародне співро-
бітництво і спровокувати новий імперіалістичний напад на Ра-
дянський Союз.
У червні 1945 р., тобто в той час, коли війна в Європі щойно
закінчилася, а на Далекому Сході ще тривала, українські бур-
жуазні націоналісти у Сполучених Штатах виступили з відкри-
тими закликами до війни проти СРСР. В одній з українських
буржуазно-націоналістичних газет, що виходила під гучною наз-
вою «Америка», було, наприклад, надруковано статтю, яка за-
кликала США і Англію до негайної війни проти Радянського
Союзу. Українські націоналістичні «кола», говорилося в статті,
зобов’язуються підтримувати «великі західні держави» у такій
війні.
Ця підла вихватка націоналістичних зрадників викликала
гостре обурення і протест української радянської громадськості.
«Нас цікавить, що сказали б американці, коли б ,у Києві знай-
шовся божевільний, який зважився б опублікувати таку заяву
про Сполучені Штати»,— гнівно писала «Радянська Україна»,
викриваючи підривні дії націоналістичних запроданців та їхніх
реакційних прихильників у США. ..	..
Не обмежуючись участю в антирадяцській пропагандистській
кампанії, буржуазно-націоналістичні «кода» за кордоном зро*
16 >743
241
били спробу зірвати роботу української делегації на конферен-
ції Об’єднаних націй. З цією метою верховоди націоналістів
у Канаді надіслали свою «делегацію» до Сан-Франціско. Спроба
повністю провалилася. Під тиском американської демократичної
громадськості, яка високо цінувала вклад українського народу
в спільну перемогу Об’єднаних націй над гітлеризмом, «делега-
цію» націоналістів було виставлено з Сан-Франціско.
Ще більш дошкульним, ніж ця поразка, був для націоналі-
стичних лідерів процес розкладу, що його переживали в той
період їхні власні сили.
Всесвітньоісторнчна перемога СРСР у війні проти гітлерівсь-
кої Німеччини, швидке підняття України з руїн і попелищ зу-
силлями всіх радянських народів, возз’єднання всіх українських
земель, вихід України на міжнародну арену, з одного боку, і ціл-
ковита дискредитація націоналістичного «проводу» ганебною
службою Гітлеру та ясно виражені презирство і ненависть укра-
їнського народу до націоналістичних зрадників, з другого,— все
це викликало гостру кризу в таборі антинародного українського
буржуазного націоналізму. Навіть в провідних націоналістич-
них колах поширилося замішання. Раніше одурені демагогією
своїх лідерів, рядові члени і навіть деякі керівники націоналі-
стичних організацій тепер виходили з їх складу і виступали
з закликами до дружби з СРСР.
Характерним прикладом цього була поведінка одного з най-
активніших у минулому націоналістичних ватажків у Канаді —
адвоката В. Свистуна. На бенкеті у м. Вінніпегу, скликаному на
честь делегатів УРСР, що поверталися з Сан-Франціско на
Україну через Канаду, Свистун виступив з сенсаційною заявою.
Останніми роками, говорив Свистун, звертаючись і до своїх
нещодавніх однодумців, сталися знаменні події. Здійснилася од-
вічна мрія українського народу: всі його землі об’єдналися
в єдиній Українській радянській республіці. Радянська Україна
зайняла гідне місце серед Об’єднаних націй. її культура знахо-
диться в розквіті. Все це замовчують націоналістичні ватажки,
говорив Свистун. Проте багатьом з націоналістів, які раніше
ставилися до Радянської влади з непримиренною ворожістю,
тепер відкрилися очі. Свистун закликав до дружби з СРСР, до
подання всілякої допомоги Радянській Україні у її відбудов-
чій роботі.
Одночасно з розкладом націоналістичних організацій у Спо-
лучених Штатах, Канаді та інших країнах міцніли організації
та об’єднання прогресивних українців. В роки війни вони брали
активну участь у боротьбі проти гітлеризму — збирали кошти на
допомогу Радянському Союзові, служили у союзних військах.
Після перемоги над фашистською Німеччиною вони розгорнули
широку діяльність по зміцненню дружніх стосунків країн, що
стали їм батьківщиною, з Радянською Україною, з усіма наро-

дами Радянського Союзу. Це був великий загін борців за
дружбу між народами, і його зусилля мали серйозне значення
для зміцнення справи миру у всьому світі.
* * *
25 червня відбулося останнє пленарне засідання
конференції Об’єднаних націй, на якому було затверджено весь
текст Статуту нової міжнародної організації. Наступного дня
відбулася урочиста церемонія його підписання. Великий зал
Будинку ветеранів у Сан-Франціско, де відбувалася церемонія,
було прикрашено прапорами всіх Об’єднаних націй. Від імені
УРСР Статут ООН в той день підписали Д. 3. Мануїльський,
І. С. Сенін, О. В. Палладій, М. Н. Петровський. Делегати
В. Г. Бондарчук і Т. С. Погребняк, які виїхали у наукову подо-
рож до Нью-Йорка, поставили свої підписи під Статутом ООН
пізніше, коли його було перевезено до Вашінгтона.
Одночасно було підписано і Статут Міжнародного Суду.
В останні дні конференції на відзначення успішного закін-
чення її роботи керівник делегації УРСР Д. 3. Мануїльський
влаштував великий прийом. Були запрошені учасники конфе-
ренції, представники американської громадськості і світової
преси. Прийом пройшов з великим успіхом. Його відвідали члени
всіх делегацій. Це було переконливим визнанням тієї конструк-
тивної ролі, яку відіграла делегація Радянської України в роботі
конференції. «Як відзначають журналісти,— повідомляв з Сан-
Франціско кореспондент української преси,— делегація Укра-
їнської РСР своєю участю в роботі конференції завоювала собі
високий авторитет».
22 серпня Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала
Статут ООН. Із здачею 24 жовтня 1945 р. ратифікаційних гра-
мот СРСР, УРСР і БРСР урядові США, що зберігає підписаний
текст, Статут того ж дня вступив у силу (170, 350; 176; 161, 5;
177; 178,23, 33; 179; 180).
СТАТУТ ООН
Розроблений на конференції в Сан-Франціско Ста-
тут ООН визначав структуру, повноваження і порядок діяль-
ності нової міжнародної організації для підтримання миру і без-
пеки у всьому світі. Основні його положення, крім викладених
вище цілей і принципів, такі.
Первинними членами ООН є держави, що брали участь
у конференції по її створенню або раніше підписали Деклара-
цію Об’єднаних націй від 1 січня 1942 р. і підписали Статут
ООН. Нові члени організації можуть бути прийняті постановою
Генеральної Асамблеї тільки за рекомендацією Ради Безпеки.
16*	243
Головні органи ООН— Генеральна Асамблея, Рада Безпеки,
Економічна і Соціальна Рада, Рада Опіки, Міжнародний Суд
і Секретаріат. Крім того, можуть бути створені допоміжні ор-
гани. Стаття 8-а Статуту передбачає, що «Організація Об’єдна-
них Націй не встановлює ніяких обмежень щодо права чолові-
ків і жінок брати участь в її головних і допоміжних органах
на всякій роботі і на рівних умовах». Прийнята за пропозицією
делегації Української РСР, ця стаття вперше в історії дипло-
матії встановила рівноправність жінок з чоловіками в міжна-
родній організації.
Генеральна Асамблея складається з усіх членів організації.
Вона має повноваження розглядати всі питання або справи
в межах Статуту, але не порушуючи повноважень Ради Безпекй.
Коли остання виконує свої функції відносно будь-якої суперечки
або ситуації, Генеральна Асамблея не може за власною ініціа-
тивою робити їй рекомендації з даного приводу без побажання
самої Ради Безпеки. Генеральна Асамблея одержує і розглядає
доповіді Ради Безпеки та інших органів ООН про їхню діяльність.
Рішення Генеральної Асамблеї у важливих питаннях ухва-
люються більшістю в дві третини голосів. До таких питань на-
лежать рекомендації щодо підтримання миру й безпеки, обрання
непостійних членів Ради Безпеки, членів Економічної та Соці-
альної Ради і Ради Опіки, прийняття нових держав до складу
Організації Об’єднаних Націй, виключення держав з членів ор-
ганізації, функціонування системи опіки, бюджетні справи.
Рішення з інших питань ухвалюються простою більшістю
голосів..
Генеральна Асамблея збирається на сесії один раз на рік.
За вимогою Ради Безпеки або більшості членів організації мо-
жуть скликатися спеціальні сесії.
Рада Безпеки складається з одинадцяти членів. СРСР, США,
Англія, Франція і Китай є постійними її членами. Шість інших —
непостійних — членів Ради Безпеки обираються Генеральною
Асамблеєю на два роки з врахуванням принципу справедливого
географічного розподілу.
На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за
підтримання міжнародного миру і безпеки. Виконуючи свої обо-
в’язки, вона діє від імені всіх членів ООН. «При виконанні цих
обов’язків,— говориться в статті 24-й Статуту,— Рада Безпеки
діє у відповідності з Цілями і Принципами Об’єднаних Націй».
Рішення Ради Безпеки з процедурних питань ухвалюються
голосами семи будь-яких її членів. З усіх інших питань рішення
Ради вважаються прийнятими лише при умові, що за них по-
дано голоси всіх постійних її членів та щонайменше двох непо-
стійних.
Рада Безпеки функціонує безперервно.
244
Кожна країна, яка є стороною в будь-якій суперечці, що може
загрожувати міжнародній безпеці, повинна шукати її розв’я-
зання мирним шляхом. Суперечки юридичного характеру по-
винні, як загальне правило, передаватися на розгляд Міжна-
родного Суду. Якщо сторони в конфлікті, що загрожує мирові,
не можуть самі його полагодити, вони повинні передавати його
на розгляд Ради Безпеки.
Рада Безпеки визначає наявність будь-якої загрози мирові,
будь-якого порушення миру або акту агресії і вирішує, які за-
ходи мають бути застосовані для підтримання або відновлення
міжнародного- миру та безпеки. Такі заходи можуть включати
припинення економічних зносин та дії засобів сполучення і зв’яз-
ку, розрив дипломатичних стосунків- і, нарешті, застосування
збройних сил. Ці сили надаються у розпорядження Ради Безпеки
членами ООН за її вимогою у найкоротший час. Для цього
члени організації тримають певні контингенти своїх військово-
повітряних сил у стані негайної бойової готовності. Члени орга-
нізації повинні об’єднуватися для подання взаємної допомо-
ги у проведенні заходів, про які прийнято рішення Радою Без-
пеки.
Статут жодною мірою не обмежує невід’ємного права на
індивідуальну або колективну самооборону, якщо станеться
збройний напад на державу-члена організації, поки Рада Без-
пеки не вживе заходів до відновлення миру і безпеки, пору-
шених актом агресії.
Статут не перешкоджає існуванню регіональних угод * або
органів для розв’язання питань, які стосуються підтримання
міжнародного миру та безпеки при умові, що ці угоди або орга-
ни і їх діяльність сумісні з цілями та принципами організації.
При загрозі агресії з боку держав, що були ворогами Об’єд-
наних націй у другій світовій війні, регіональні угоди або ор-
гани можуть бути використані проти цих держав без поперед-
ніх уповноважень Радою Безпеки.
Члени організації повинні співпрацювати між собою з метою
досягнення і підтримання стабільності мирних відносин між на-
родами, підвищення життєвого рівня, сприяння соціальному,
економічному і культурному прогресові.
Створюються спеціалізовані органи, завданням яких є спри-
яння розвиткові міжнародного співробітництва в різних галу-
зях. Діяльність цих органів спрямовується Економічною і Со-
ціальною Радою. Генеральна Асамблея обирає 18 членів Ради
ца три роки.
, Держави, які мають колонії, зобов’язані у своїх діях вихо-
дити насамперед з інтересів корінного населення, сприяти його
* Тобто угод, укладених групою держав, що знаходяться в одному
географічному районі.
245
політичному, економічному, культурному і соціальному прогре-
сові, розвивати самоврядування.
Несамоврядні території, відібрані від ворожих держав вна-
слідок війни та деякі інші, перебувають у віданні Ради Опіки,
що доручає управляти ними одній або кільком державам-
членам ООН. Рада Опіки складається з держав-опікунів, по-
стійних членів Ради Безпеки та кількох інших членів організації,
що обираються до Ради Опіки на три роки. Завданням опіки
є сприяння прогресові місцевого населення підопічних терито-
рій в напрямку досягнення ними самоврядування.
Секретаріат є адміністративним органом ООН. Він складає-
ться з Генерального секретаря та персоналу. Генеральний секре-
тар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією
Ради Безпеки. Персонал Секретаріату добирається з урахуван-
ням справедливого географічного розподілу.
Всі міжнародні угоди членів ООН реєструються і публі-
куються організацією. В разі їх розходження з цілями і прин-
ципами організації останні мають переважну силу.
Поправки до Статуту приймаються двома третинами членів,
організації при умові, що за них голосують всі постійні члени
Ради Безпеки.
Такий є зміст Статуту ООН. Розробка і схвалення його кон-
ференцією Об’єднаних націй в Сан-Франціско мали велике зна-
чення. Замість збанкрутілої Ліги Націй, що була іграшкою в ру-
ках імперіалістичних держав, насамперед Англії і Франції, і не
мала сил і засобів боротися проти агресії, було закладено фун-
дамент нової міжнародної організації, здатної служити ефек-
тивним знаряддям збереження миру і безпеки у всьому світі.
Необхідною передумовою здійснення цієї можливості було
продовження у післявоєнний час того співробітництва між вели-
кими державами, яке склалося в ході боротьби проти фашист-
ських агресорів.
Зміст Статуту нової міжнародної організації свідчив про
серйозну поразку імперіалістичних сил. Нагадаємо, що розроб-
кою проектів післявоєнної міжнародної організації першими
зайнялися керівники Сполучених Штатів Америки. Розрахо-
вуючи, що їхня країна одна лише вийде з війни могутньою
державою в умовах різкого послаблення всіх інших країн, вони
задумали створити таку нову міжнародну організацію, в якій
США займали б панівну позицію і, спираючись на всю органі-
зацію, міцно зайняли становище світового гегемона. Цим роз-
рахункам не судилося здійснитися. Соціалістична система не
вийшла з війни послабленою. Навпаки, сила її і відповідно
вплив на міжнародній арені незмірно зросли. Внаслідок цього
вона зайняла рівноправну позицію на конференції Об’єднаних
націй.
Рівноправна участь держав двох систем у конференції по
246
створенню міжнародної організації визначила наслідки її ро-
боти. Результатом впливу соціалістичної системи було те, що
в основу розробленого конференцією Статуту нової міжнарод-
ної організації ліг принцип рівноправності, співіснування і спів-
робітництва двох систем. Це виключало будь-яку легальну
можливість використання організації як знаряддя світового
панування американського імперіалізму. Суворе дотримання
основних положень Статуту забезпечувало організації роль
ефективного знаряддя миру у всьому світі.
Поряд д тим вплив імперіалістичних сил на конференції
зумовив ряд негативних рис Статуту ООН. Особливо наочно
про це свідчать положення Статуту про несамоврядні території,
тобто колоніальні володіння імперіалістичних держав. Статут
не лише не засуджував колоніалізм, а й лишав колоніальну
систему недоторканою. Найбільше, чого домоглися радянські
делегації на конференції, це включення в Статут положення про
необхідність сприяти досягненню самоврядування в колоніях.
Імперіалістичні держави категорично відмовилися включити
в Статут тезу про надання колоніям повної незалежності.
Наявність двох систем всередині міжнародної організації,
яку ще належало збудувати у відповідності з розробленим на
конференції Об’єднаних націй Статутом, робила неминучим
продовження боротьби двох протилежних ліній політики
в ООН — соціалістичної політики миру і свободи та імперіалі-
стичної політики агресії і поневолення. Результат цієї майбут-
ньої боротьби залежав від дальшого розвитку світових політич-
них сил у післявоєнний період.
XVII_____________________________
ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ
ЗЕМЕЛЬ В УРСР
ОСТАТОЧНЕ РОЗВ'ЯЗАННЯ ПИТАННЯ
ПРО РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ кордон
Поворот Польщі на шлях демократичного роз-
витку в ході війни створив умови для докорін-
ної зміни в радянсько-польських відносинах.
Протягом тривалого історичного періоду взаємини між Поль-
щею і нашою країною характеризувалися ворожістю й частими
конфліктами. Радянський уряд докладав максимум зусиль до
встайовлення дружніх відносин з сусідньою Польщею в інтере-
сах загального миру й для добра обох народів.
Відкидаючи простягнену Радянським Союзом руку дружби
і взаємодопомоги проти гітлерівської агресії, реакційні правлячі
кола Польщі натомість плекали власні агресивні задуми щодо
Радянського Союзу, мріючи насамперед про дальші загарбання
української території. Антинародна політика реакційних поль-
ських кіл мала трагічні наслідки як для самої Польщі, так
і для Радянського Союзу. Польща була окупована фашистською
Німеччиною і стала плацдармом гітлерівського нападу на Ра-
дянський Союз.
Розгромивши фашистську Німеччину, Радянський Союз ви-
зволив від гітлерівського поневолення Польщу. З свого боку
польський народ не шкодував зусиль для перемоги над фашист-
ськими загарбниками. Спільно пролита у визвольній боротьбі
проти німецького фашизму кров кращих синів радянського і поль-
ського народів скріпила навіки дружбу і союз обох країн. При-
хід до влади в Польщі уряду демократичних сил остаточно по-
клав край довоєнній антирадянській політиці польських реак-
ціонерів і дав змогу закріпити нові стосунки між обома країнами
договором про дружбу, взаємодопомогу та післявоєнне співро-
бітництво.
Договір було підписано в Москві 21 квітня 1945 р. Укладе-
ний на двадцять років, він передбачав продовження бойового
союзу обох країн до остаточної поразки фашистської Німеччини
і всебічну взаємодопомогу на випадок поновлення німецької
агресії в майбутньому. Обидві держави зобов’язувалися не брати
участі у коаліціях, спрямованих проти другої сторони. Особливу
248
увагу в договорі було приділено післявоєнному радянсько-поль-
ському співробітництву. Обидві держави, говорилося в договорі,
«впевнені в тому, що інтереси безпеки і процвітання радянського
та польського народів вимагають збереження й посилення в пе-
ріод і після закінчення війни міцної і постійної дружби, зміц-
нюватимуть дружнє співробітництво між обома країнами від-
повідно до принципів взаємної поваги до їх незалежності і су-
веренітету, а також невтручання у внутрішні справи іншої
держави». Договір передбачав також розвиток радянсько-поль-
ського економічного та культурного співробітництва у післяво-
єнний період’ і взаємну допомогу у відбудові народного госпо-
дарства обох країн.
Особливо велике значення радянсько-польський договір мав
для України. Безпосередньо межуючи з Польщею та іншими
іноземними країнами, Україна була життєво зацікавлена в тому,
щоб стосунки з ними служили насамперед справі миру. Тому
українська громадськість гаряче вітала укладення радянсько-
польського договору про дружбу і взаємну допомогу, що разом
з укладеним ще 12 грудня 1943 р. аналогічним радянсько-чехо-
словацьким договором створив реальну основу системи безпеки
в Східній Європі.
«Ці договори,— писав журнал «Сучасне і майбутнє»,— мають
велике значення тому, що вони укріплюють і розвивають дружні
відносини СРСР з слов’янськими народами і народами всіх де-
мократичних країн світу. Особливо велике значення мають вони
для Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Радянська Україна... глибоко зацікавлена в тому, щоб її
сусідами були дружні держави, що неухильно проводять полі-
тику добросусідського співробітництва, взаємної допомоги у від-
будуванні господарства заради безпеки і процвітання дружніх
країн» (149, 198, 199; 159, 11).
* * *
Встановлення нових, глибоко дружніх відносин між
Радянським Союзом і Польщею дозволило, нарешті, остаточно
розв’язати питання про справедливий кордон між ними, який від-
повідав би інтересам народів обох країн.
Ялтинське рішення про радянсько-польський кордон не озна-
чало і не могло означати розв’язання цього питання по суті. По-
станова Кримської конференції «Про Польщу» лише фіксувала
юридичне визнання західними державами справедливості про-
ведення кордону між Радянським Союзом і Польщею по лінії
Керзона. Воно було необхідне з погляду розв’язання головних
політичних проблем в дусі цілковитої одностайності трьох про-
відних членів антигітлерівської коаліції. Цю мету ялтинське
рішення реалізувало повністю і саме в цьому полягало його ве-
лике політичне значення.
249
Розв’язання ж питання про кордон між СРСР і Польщею
по суті залежало виключно від взаємної домовленості урядів
самих цих країн. Як було показано вище, демократичні сили, що
прийшли до влади в Польщі, вже висловили свою підтримку
справедливої радянської позиції в питанні про кордон. Підтри-
мували її й широкі демократичні кола польської громадськості
та еміграції. У посланні Радянському урядові Польський комі-
тет національного визволення у Франції від імені 500 000 поля-
ків, що проживали в цій країні, писав: «Всі поляки усвідом-
люють той факт, що без вирішальної участі Червоної Армії..,
а також без величезних жертв народів Радянського Союзу,
Польща не дістала б свободу і незалежність.
Правильне розв’язання питання про білоруські і українські
землі, які возз’єдналися з Білоруською і Українською РСР, за-
безпечить дружні відносини Польщі та її великого сусіда
СРСР» (184).
Перехід Польщі на демократичний шлях і укладення ялтин-
ської угоди усунули внутрішні і зовнішні перешкоди для пра-
вильного і остаточного розв’язання питання про радянсько-
польський кордон. 16 серпня 1945 р. радянсько-польський договір
про дружбу було доповнено новим — про державний кордон між
обома країнами.
За цим договором, кордон між УРСР і БРСР з одного боку
і Польщею — з другого — встановлювався вздовж лінії Керзона
з відступами від неї у деяких районах відіп’яти до восьми кіло-
метрів на користь Польщі, відповідно до заяви Радянського
Союзу на Кримській конференції. Крім того, Радянський Союз
добровільно передав Польщі додаткову територію до р. Захід-
ний Буг і р. Солокія на південь від м. Крилова з відхиленням
від лінії Керзона на 30 км — від Української РСР, а також ча-
стину Біловезької Пущі в районі Немирів — Ялівка з відхилен-
ням від лінії Керзона на 17 км — від БРСР. У відповідних райо-
нах було проведено обмін населенням *.
Договором від 16 серпня 1945 р. питання про справедливий
кордон між СРСР і Польщею було розв’язано назавжди (149,
386—387).
ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ЗАКАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ З УРСР
Закарпаття лишалося останньою значною україн-
ською територією, відокремленою від Радянської України. Про-
тягом довгих віків, знемагаючи під ярмом поневолювачів —
* Обмін здійснювався у відповідності з угодою про взаємну добро-
вільну репатріацію населення, укладеною між урядом УРСР і Польським
комітетом національного визволення у вересні 1944 р. За два роки з Польщі
на Україну переїхало жити 482 880 українців, а з УРСР до Польщі 810415
поляків (194, 11)
250
угорських феодалів, населення Закарпаття мріяло про возз’єд-
нання з Україною. Після розвалу Австро-Угорщини творці Вер-
сальської системи, грубо знехтувавши ці прагнення, передали
Закарпатську Україну Чехословаччині. Становище українців на
Закарпатті поліпшилося, але вони лишалися відірваними від
свого народу, від України, і продовжували боротися за возз’єд-
нання.
Особливо лихі часи настали на Закарпатті після того, як
у 1938 р. його захопила хортистська Угорщина. В роки Великої
Вітчизняної війни на Закарпатті виник партизанський рух. Бо-
рючись проти окупантів, закарпатські українці непохитно вірили
у перемогу, яка принесе їм волю і дасть змогу об’єднатися з ма-
тір’ю-Україною. Кращі сини Закарпаття віддали за це своє
життя.
Відразу після визволення Закарпаття Червоною Армією на
всій його території розгорнулися стихійні вибори Народних ко-
мітетів — сільських, міських і районних, які всюди одержували
від виборців один і той же наказ — добитися Возз’єднання За-
карпатської України з УРСР. У листопаді 1944 р. у м. Мукачеві
відбувся І з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України,
який одноголосно ухвалив рішення про вихід Закарпаття із
складу Чехословаччини і возз’єднання його з Радянською Украї-
ною. В Маніфесті з’їзду, прийнятому 26 листопада, говорилося:
«Настав радісний історичний день для Закарпатської Украї-
ни. За допомогою героїчної Червоної Армії скинуто німецько-
мадьярське іго. Покладено кінець багатовіковому пануванню...
чужеземців на споконвічних українських землях Закарпатської
України.
З’їзд Народних Комітетів Закарпатської України приносить
від імені всього населення Закарпатської України сердечну по-
дяку Доблесній Червоній Армії, яка вигнала німецько-мадьяр-
ських окупантів і принесла на своїх бойових прапорах радість
і щастя нашому народові».
Століттями перебуваючи у відриві від своєї матері-вітчизни
України, підкреслювалося в Маніфесті, закарпатсько-україн-
ський народ був приречений на злидні і вимирання. Іноземні
гнобителі переслідували і руйнували його національну мову
і культуру. В найновіші часи Закарпатська Україна була пере-
творена імперіалістами в розмінну Монету на міжнародній арені.
«Вся історія Закарпатської України говорить, що наш народ.
Позбавлений національної незалежності, перебуваючи віками
в рабстві, загине, коли залишиться в межах чужої Держави. Або
возз’єднання з Радянською Україною і національне відродження,
або гніт, безправ’я і поступове вимирання народу Закарпатської
України.
...Було б величезною несправедливістю, коли б наш народ
і надалі залишився животіти, відірваний від своєї рідної ма-
мі
гері — Радянської України. Тільки возз’єднавшись з Радянською
Україною в сім’ї братерських народів Радянського Союзу, ми
забезпечимо свободу національного розвитку, внутрішній госпо-
дарський розквіт і зовнішню безпеку...
Спираючись на непохитну волю всього народу, висловлену
в петиціях і постановах робітників, селян, інтелігенції...всіх
міст і сіл Закарпатської України^.. Перший з’їзд Народних Ко-
мітетів Закарпатської України постановляє:
1) Возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю великою ма-
тір’ю Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини.
2) Просити Верховну Раду Української Радянської Соціа-
лістичної Республіки і Верховну Раду Союзу Радянських Соціа-
лістичних Республік включити Закарпатську Україну до складу
Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Всенародний характер прагнення закарпатських українців
до возз’єднання з Радянською Україною був настільки ясним
і очевидним, що його не могли заперечувати навіть представники
буржуазного чехословацького уряду, який перебував у Лондоні.
«Рух на Підкарпатській Україні за відрив від республіки та
приєднання до Радянського Союзу... треба вважати рухом на-
родним і стихійним,— підкреслював у своїй телеграмі президен-
тові Е. Бенешу уповноважений чехословацького уряду на визво-
леній території Чехословацької республіки Ф. Немец.— Радян-
ський Союз вважає його виразом національного прагнення і
поважає його так, як він поважає взагалі прояв національних
прагнень...
Виключено, щоб чехословацькі адміністративні органи могли
діяти на Карпатській Україні проти волі місцевого населення.
...Вважаю абсолютно необхідним, щоб, враховуючи престиж
держави і дальший зовнішній та внутрішній розвиток респуб-
ліки, уряд вирішив офіційно повідомити Радянський Союз, що,
беручи до уваги постанову зборів місцевих комітетів Карпат-
ської України від 26 листопада 1944 р., уряд готовий вдоволь-
нити цю вимогу і просити Радянський Союз про переговори
з цього питання. Відкладання переговорів про цю проблему...
є абсолютно неможливе».
Як і в стосунках з Польщею, Радянський Союз при розв’я-
занні територіальних проблем з Чехословаччиною виходив з ін-
тересів народу і прагнув до врегулювання цих проблем в дусі
цілковитої згоди і справедливості. Незважаючи на те, що За-
карпаття знаходилося в тилу радянських військ, військові власті
дотримувалися невтручання у внутрішні справи місцевого на-
селення. Це змушений був визнати представник чехословацького
уряду в наведеному вище документі.
Могутність народного руху за возз’єднання з Радянською
Україною на; Закарпатті виключала будь-яку можливість для
буржуазного чехословацького .уряду уникнутц позитивного роз-
в’язання назрілої проблеми. Виходячи з становища, яке створиг
лося, уряд Бенеша змушений був сам запропонувати Радян-
ському Союзові переговори про передачу Закарпаття Україні.
. Цереговори, що провадилися у Москві, завершилися 29 черв-
ня ,1945 р. підписанням радянсько-чехословацького договору
про: Закарпатську Україну. В договорі говорилося:
...«Закарпатська Україна (що носить, згідно з Чехословацькою
Конституцією, назву Підкарпатська Русь), яка на основі До-
говору від 10-го вересня 1919 року, укладеного в Сен-Жермен
ан Ле, увійшла як автономна одиниця в рамки Чехословацької
Республіки, возз’єднується, згідно з бажанням, проявленим на-
селенням Закарпатської України, і на основі дружньої угоди
обох Високих Договірних Сторін, із своєю споконвічною батьків-
щиною— Україною та включається до складу Української Ра-
дянської Соціалістичної Республіки.
... Кордони між Словакією та Закарпатською Україною, які
існували на день 29-го вересня 1938 року * *, стають... кордонами
мі}К; Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехосло-
вацькою республікою...»
Договір було укладено російською, українською та словаць-
кою мовами.
До договору було додано протокол, який передбачав поря-
док демаркації нового радянсько-чехословацького кордону та
взаємний обмін населенням у прикордонних районах **.
Звістка про підписання договору і возз’єднання Закарпаття
з Україною з величезною радістю була зустрінута українським
народом. По всій республіці відбувалися мітинги на відзначення
ді$ї. знаменної події. «Збулося довгожданне! — писала ЗО червня
газета «Радянська Україна».— Збулись сподівання і мрії, ви-
пдекані в віках! Закарпатська Україна повертається в лоно своєї
матері — України, в сім’ю радянських народів. Закарпатська
Україна, наша дорога, багатостраждальна сестра, приєднана,
нарешті, до своєї батьківщини. Не відрізаною від єдиного укра-
їнського дерева гілкою, вона житиме єдиним життям, щасливим
і сонячним, з усіма українськими землями в межах нашої пре-
красної і вільної Української Радянської Соціалістичної Рес-
публіки, невід’ємної складової частини великого СРСР».
. .3 особливим хвилюванням зустріли цю звістку на Закар-
патті. На урочистому засіданні Народної Ради Закарпатської
України, що відбулося в день підписання договору, голова Ради
1...Е Туряниця, виражаючи думки і почуття всього населення цієї
частини української землі, говорив: «Тисячоліття стійко й муж-
ньо билися народи Закарпатської України за возз’єднання з на-
і " Тобто до відриву Закарпаття від Чехословаччини Угорщиною.
• - ** Після включення до її складу території Закарпаття (12,9 тис, кв, км)
загальна площа УРСР досягла 577 тис. кв. км.
17 1743	цз
шими українськими землями, за свою культуру, народність;
мову. Нарешті настав довгожданий великий час».
«Це, товариші, дійсно великий час,— вказувалося в урядо-
вій доповіді на VII сесії Верховної Ради УРСР, що відбувалася
в ті дні.— Віднині і навіки український народ є господарем !йй
всіх українських землях. Віднині всі землі України зібрані вбФ-
дино, під радянський прапор, під прапор Української Радян-
ської Республіки».	'*
«Настав довгожданний день — завершилося повне возз’єд-
нання українського народу в єдиній українській радянській 66і-
ційлістичній державі,— говорилося у зверненні Верховної РйДй
республіки «До великого українського народу», —...VII сйісій
Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Респуб1-
ліки гаряче вітає український народ з цією знаменною історйЧ-
ною подією.
Від імені великого українського народу ми шлемо населенню
Закарпатської України палкий сердечний привіт і поздоров-
лення з великою історичною подією в житті Закарпатської Украї-
ни— із входженням її до великої сім’ї радянських народів». '
В той знаменний час думки українського народу з особливою
любов’ю і вдячністю зверталися до ленінської Комуністичної
партії і Радянського уряду, чиїм піклуванням українські землі
нарешті були зібрані воєдино, до всіх радянських народів, чий
братня допомога дозволила здійснити віковічні прагнення укра-
їнців.
В посланні «Великому російському народові», прийнятому
Верховною Радою УРСР, народні обранці України з словай'й
щирої і глибокої подяки зверталися до російського та іншй'к
народів Радянської Країни. В незабутні дні переможного тор-
жества над фашистськими загарбниками, говорилося в посланйї,
радянський народ прийняв у рідні обійми братів і сестер
закарпатських українців. «Слава і дяка тобі, могутній і мудрйй
російський народе, і всім вам, радянські народи-брати, від на-
роду Радянської України» (185; 123, 215—216; 149, 309, 310';
186; 187).
* * * • 1
Возз’єднання Закарпатської України завершило іс-
торичний процес збирання всіх українських земель в рамках
однієї держави. Воно стало можливим насамперед внасліддк
могутності соціалістичного ладу і непереборної сили Радян-
ського Союзу, що в небувало жорстокій війні розгромив німе-
цький імперіалізм і цим створив умови для вільного життя і роз-
витку всіх країн Східної Європи, для розв’язання ними спільних
проблем на власний розсуд, в інтересах справедливості й миру.
Радянсько-чехословацький договір про Закарпатську Украї-
ну, на зміст якого не змогли вплинути будь-які сторонні, імпе-
154
ріалістичні сили, був зразком демократичного розв’язання важ-
ливої міжнародної проблеми. Велике значення для сприятливого
її розв’язання мало дружнє ставлення Чехословаччини до сусід1
ньої України, проявлене чехословацьким народом розуміння «о*
рінних інтересів українського народу. Воно паралізувало опір
реакційних сил всередині Чехословаччини, які тоді ще не були
цілком усунуті з арени політичного життя. Внаслідок цього до-
говір відповідав найглибшим інтересам народів обох країн;
найбільше зацікавлених в добросусідському співжитті і мирному
співробітництві.
Возз’єднання Західної України, Північної Буковини, Ізмаїль-
щини та Закарпаття з УРСР мало не лише велике внутрішнє;,
а й серйозне міжнародне значення. Воно докорінно змінило
умови дальшого розвитку відносин між Радянською Україною
та її західними сусідами. Взаємні територіальні претензії сусід>-
ніх країн найчастіше в історії служили причиною міжнародних
конфліктів. Завершення історичного процесу збирання і возз’єдт
йання українських земель ліквідувало це джерело загострення
у стосунках. Воно назавжди усунуло можливість будь-яких
суперечок і конфліктів між Україною та її західними сусідами
і тим самим зробило її зовнішні рубежі кордонами миру і друж-
би між народами.
Разом з тим воно створило найсприятливіші умови для даль-
шого розвитку міжнародних зв’язків України, її всебічного спів*
робітництва з сусідніми державами. «Історичне возз’єднання
українських земель відкриває нову сторінку в історії Радян-
ської України і зокрема в її взаєминах з західними сусідами,—
писав журнал «Сучасне і майбутнє».— Розширення західних
кордонів УРСР, включення в склад нашої держави нових тери-
торій, які досі входили в економічний комплекс сусідніх З нам1!!
держав, усе це обумовлює ще тісніші політичні, економічні
й культурні зв’язки нашої держави з її сусідами на заході»
(183, 3).
КІНЕЦЬ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
17 липня — 2 серпня 1945 р. в берлінському приго-
роді Потсдамі відбулася нова конференція голів урядів СРСР,
США і Англії.
Центральним на конференції було німецьке питання. Голови
урядів трьох держав знову ухвалили, що в період окупації, нез-
важаючи на зональний поділ, Німеччина має розглядатися як
єдине економічне і політичне ціле. У всіх окупаційних зонах по-
винна провадитися одна політика щодо німецького населення,
її метою було проголошено цілковите роззброєння та деміліта-
ризацію Німеччини, допомогу німецькому народові у створенні
17*	255
нової демократичної і миролюбної держави. Для ліквідації
впливу мілітаристських фінансово-промислових монополій на
господарське і політичне життя Німеччини її економіка мала
бути децентралізована. З політичного життя Німеччини мали
бути усунуті всі націстські лідери, реакційні організації та пар-
тії, щоб дати змогу німецькому народові піти шляхом мирного
демократичного розвитку. Це були рішення, що відповідали інте?
ресам народів. Проте реалізація їх залежала від готовності
правлячих кіл західних держав здійснити свої зобов’язання.
Дальші події показали, що цього не сталося.
Конференція ухвалила, що одним із засобів економічного
роззброєння та демілітаризації Німеччини будуть репарації на
користь жертв гітлерівської агресії — шляхом вилучення устат-
кування німецької промисловості, яка працювала на війну, та
поставками поточної продукції.
Протягом конференції радянській делегації довелося напої
легливо боротися за прийняття таких рішень, які б найповніше
відповідали інтересам миру і безпеки народів. Особливо гостра
боротьба точилася у питанні про політику щодо країн Східної
Європи, які стали на шлях соціалістичного розвитку. Західні
держави намагалися відновити в них владу реакційних класів
і знову перетворити їх на знаряддя антирадянської політики
імперіалізму. Послідовно захищаючи суверенні права народів
східноєвропейських країн, радянська делегація зірвала ці на-
магання представників США і Англії.
♦ ♦ ♦
9 серпня 1945 р., виконуючи своє зобов’язання пе-
ред союзниками, Радянський Союз розпочав воєнні дії проти
Японії. За короткий час радянські війська розгромили Квантун-
ську армію в Північно-Східному Китаї та Північній Кореї, а та-
кож японські гарнізони на Південному Сахаліні та Курильських
островах. Удари союзників і ці дії Радянських Збройних Сил
змусили японських мілітаристів визнати себе переможеними.
2 вересня Японія капітулювала. Так закінчилася друга світова
війна.
висновки
Події війни наочно показали ворожість міжна-
родного імперіалізму до України. Німецький імперіалізм ставив
завдання поневолити і фізично знищити український народ. Аме-
риканські імперіалісти прагнули розчленувати Україну. Лише
братня допомога всіх радянських народів українському зумо-
вила провал імперіалістичних задумів. З цього випливає найго-
ловніший історичний урок з досвіду війни для України: збере-
ження національного існування українського народу і цілісності
його території стало можливе тільки внаслідок нерозривної
єдності його дій з усіма радянськими народами.
Війна повністю і остаточно викрила український буржуаз-
ний націоналізм як антинародну силу на службі міжнародного
імперіалізму. Звідси другий історичний урок з досвіду війни:
зрадницька теорія і практика буржуазного націоналізму несу-
місні з життєвими інтересами українського народу.
Події війни показали вагу України на міжнародній арені,
її внесок у боротьбу проти німецько-фашистських загарбників
був одним з головних чинників, що зумовили перемогу над во-
рогом. Питання, пов’язані з Україною, виявилися тісно зв’яза-
ними з такими центральними проблемами міжсоюзницьких сто-
сунків, як другий фронт і створення ООН. Саме загарбницькі
зазіхання на українські землі штовхнули польську імперіалі-
стичну реакцію на шлях, який зрештою призвів її до катастрофи.
З усього цього випливає третій історичний урок з досвіду війни:
Україна є важливий фактор міжнародних відносин, навіть коли
вона не виступає безпосередньо.
В роки війни український народ разом з усіма радянськими
народами відстояв у жорстоких битвах з імперіалізмом соціа-
лістичний лад, волю і незалежність своєї Батьківщини.
ЛІТЕРАТУРА
1.	Вторая мировая война 1939—1945 гг. Военно-исторический очерк.
М., 1958.
• ; '2. «Комуніст» від 23 червня 1941 р.
;,3. КПСС о Вооруженньїх Силах Советского Союза. Сборник документов,
1917—1958. М„ 1958.
' 4. Зміцнення антигітлерівської коаліції, розвал фашистського блоку. Збір-
ник документів. К., 1944.
"!‘:'5. «Комуніст» від 7 липня 1941 р.
-.6. История Великой Отечественной войньї Советского Союза, 1941—1945.
Тцм. II, М„ 1961.
• 7. О. К. Касименко. Історія Української РСР. К-, 1960.
* 8. X. Типпельскирх. История второй мировой войньї. М., 1956.
1 : 9; А. Филиппи. Припятская проблема. М., 1959.
10.	Г. Гудериан. Воспоминания солдата. М., 1954.
11.	Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войньї.
Документи и материальї. Том І, М., 1944.
12.	/?. Ь. КоеН.1. ККРВУ: Сегшап гезеШешепі апд рориіаііоп роіісу,
1939—1945. А Ьізіогу ої ІЬе КеісЬ Соттіззіоп їог ІЬе ігеп£ІЬепіп£ оГ
Сегтапсіот. СатЬгід^е, 1957.
13.	А. Оаіііп. Сегшап гиіе іп Киззіа, 1941—1945. А зійду ої оссираікад
роїісіез. Ьопдоп, 1957.
14.	Тгіаі ої ІЬе та]ог \уаг сгітіпаїз Ьеїоге ІЬе Іпіегпаііопаї Мііііагу
ТгіЬйпаї. МигетЬег&, 1947 (далі — ІМТ), уоі. XXXII.
..	15. Политика немецко-фашистских оккупантов на захваченной террито-
рии СССР в 1941—1944 гг. (III Международньїй конгресе по истории евро-
пейского Сопротивления. 2—4 сентября 1963 г. Карловн Вари; ротапринт),.
16.	Немецко-фашистский оккупационннй режим	(1941—1944	гт.).
М.,' 1965.
17.	Нюрнбергский процесе. Том III, 1958.
18.	ІМТ. Уоі. XXXI.
19.	Рогеі^п геїаііопз ої ІЬе ІЗпііед Зіаіез. Віріошаііс рарегз. 1942. Уоі. І.
ХУазЬіпдіоп, 1958.
:	20. ІМТ. Уоі. XXXVI.
21. ІМТ. Уоі. XXVI.
.{	22. Рогеі£п гріаііопз ої ІЬе ІІпііед Зіаіез. Оіріошаііс рарегз. 1942. Уоі. МІ.
ХУаз^іп^іоп, 1961,	,
‘ '23. Нюрнбергский процесе. Том II, М., 1958.
24.	Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні, 1941—1944
(Збірник документів і матеріалів). К-, 1951.
25.	/. А. Агт$ігоп§. Скгаіпіап паііопаїізш, 1939—1945. Мєуу ¥огк, 1955.
26.	Л. Де Йонг. Немецкая пятая колонна во второй мировой войнв.
М., 1958.
27.	В. Коваль. В роки фашистської навали (Україна в міжнародних від-
носинах у період Великої Вітчизняної війни). К-, 1953.
258
..,.,28. «Военно-исторический журнал», 1960, № 1.
29. Ніііег’з зесгеі сопуегзаііопз, 1941—1944. Мечу ¥огк, 1953.	.
..,;,30. Ніііег’з іаЬІе іаїкз. Ьошіоп, 1953.
31. Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистським#
загарбниками, 1941—1944 рр. Збірник документів. Житомир, 1948.
’32. Нюрнбергский процесе. Том IV, М., 1959.
33.	ІМТ. Уоі. XXXV.
34.	ІМТ. УоЬ XXXVII.
35.	В. Клоков, І. Кулик, І. Слінько. Народна боротьба на Україні в роки
В,оддоої Вітчизняної війни. К., 1957.
36.	Итоги второй мировой войньї. М., 1957.
37.	«Правда Украиньї» від 8 травня 1945 р.
., 38. Нариси історії Комуністичної партії України, К-, 1961.
:39. “ТЬе Тіпіез” від 24 червня 1941 р.
, 40. 117. £. Ьап£ег апб 5. Е. Оіеазоп. ТЬе ипбесіагеб чуаг. 1940—1941.
Мету ¥огк, 1953.
41.	Н. Ееіз. СЬигсЬіІІ—Коозеуеіі—Зіаііп". ТЬе чуаг ІЬеу ^а^есі апб іЬе
реа££ ІЬеу зои^ЬІ,. Ргіпсеіоп, 1957.
42.	“ТЬе Мечу ¥огк Тішез” від 23 червня 1941 р.	. ,
43.	“ТЬе Мечу ¥огк Тішез” від 25 червня 1941 р.
:44. Переписна Председателя Совета Министров СССР с Президентом США
и Премьер-министрами Великобритании во время Великой Отечественно#
войньї 1941 —1945 гг. Том І, М., 1957.
. .45. Е. 8іеіііг}іиз. Ьепсі-Ьеазе: чуеароп Іог уісіогу. Мечу ¥огк, 1944.
46.	Переписна Председателя Совета Министров СССР с Президентом США
и Премьер-министрами Великобритании во время Великой Отечественной
войцьі 1941—1945 гг. Том II, М., 1957.
47.	К. Н. Ііахазоп. ТЬе бесізіоп (о аіб Киззіа, 1941. СЬареї Нііі, 1959;
48.	V. 8. Верагішепі ої Сошшегсе. ипііесі Зіаіез ігабе чуііЬ Киззіа
(П.8.8.К) бигіпв (Не чуаг уеагз. АУазЬіп^іоп, 1945.
49.	У. 3. Фостер. Очерк политичєской истории Америки. М., 1955.
50.	“ТЬе Тішез” від 24 червня 1941 р.
51.	Е. 1. Кохек. АПіеб чуагііте біріотасу: а раііегп іп Роїапб Мечу ¥огк,
1958.
52.	Воситепіз оп РоїізЬ—Зоуіеі геїаііопз, 1939—1945. Уоі. І, 1939—1943,
1.опбоп, 1961.
.53. “ТЬе Мечу ¥огк Тішез” від 1 серпня 1941 р.
54.	Ежи Климковский. Я бьіл адьютантом генерала Андерса. М., 1964.
55.	8. Коі. Сопуегзаііопз чуііЬ ІЬе Кгешііп апб бізраісЬез Ігош Киззіа.
Ьопбоп, 1963.
56.	ТЬе шешоігз о! Согбеїі Ниіі. Уоіз. І—II. Мечу ¥огк, 1948.
57.	У. С. Черчилль. Вторая мировая война. Том IV. М., 1957.
58.	117. Р. Соаіез апб Хеійа Соаіез. 8іх сепіигіез о! Киззо-РоІізЬ геїаііопз.
Ьорбоп, 1948.
59.	7. СіесНапоіизкі. Веіеаі іп уісіогу. Сагбеп Сііу, 1947.
60.	117. Н. МсКеіІ. Ашегіса, Вгііаіп апб Киззіа. ТЬеіг со-орегаііоп апб
сопїіісі, 1941—1946. Цопбоп, 1953.
61.	К. М. ЕеідНіоп апб К. 117. Соакіеу. СІоЬаІ Іо^ізіісз апб зігаіеву
1940—1943. ІУазЬіпеіоп, 1955.
62.	М. 8. УРаізоп. СЬіеї оГзіаИ: ргечуаг ріапз апб ргерагаііопз. ІУазЬіп^-
іоп, 1950.
63.	Ь. Уіїоосіцзагсі. ВгііізЬ Іогеі^п роїісу іп ІЬе Зесопб АУогІб АУаг. Ьоп-
боп, 1962.
64.	117. 8. СкигскШ. ТЬе Зесопб АУогІб АУаг. Уоі. IV. Ьопбоп, 1951.
65.	А. С. УРейепіеуег. АУебешеуег герогіз! Мечу ¥огк, 1958.
66.	М. Мзтлофф и 3. Снзлл. Стратегическое планирование в коалицион-
нойг 'войне, 1941—1942 гг. М., 1955.
•' 67. Р. Шервуд. Рузвельт и Гопкинс. Том II. М., 1958.
68.	К. Е. 8кегхі)оо(і. Коозеуеіі апб Норкігіз. Мечу ¥огк, 1950.
17’
119
69.	И. М. Майский. Борьба за втор'ой фронт. Из записок посла. «Нрвьій
мир», 1965, N96.	'
70.	И. М. Майский. Борьба за второй фронт. Из записок посла. «ГЇрвмй
мир», 1965, № 7.	•	,
71.	И. Земсков. Дипломатическая история второго фроята. «МеШУиа-'
родная жизнь», 1961, N8 8.
72.	Г. Дерр. Поход на Сталинград. М., 1957.
73.	О. А. Наггі&оп. Сгозз-СЬаппеї аііаск. АУаакіпдіоп, 1951.
!	74. “Паііу июгкеґ” (Ие\у ¥огк) від 16 вересня 1942 р.
75.	Н. М. Замятин, М. В. Савин, Ф. Д. Воробьев, И. В. Паротькин. Вйї'ва
под Сталинградом. Краткий очерк. М., 1944.
76.	«Правда» від 9 листопада 1943 р.
77.	Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях. и р.еше-
ниях сьездов, конференций и пленумов ЦК. Часть II, 1925—1953.. М,,. 195&.
78.	Н. Вознесенский. Воєнная зкономика СССР в период Отечественной
войньї. М., 1948.
79.	Визволення Київщини. Збірник матеріалів. К-, 1944.
80.	Н. И. Супруненко. Украйна в Великой Отечественной войне Сойет-
ского Союза. К., 1956.
81.	М. Наумов. Степной рейд. К-, 1961-
82.	Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарб-
ників. Довідник. К-. 1947.
83.	ІМТ. Уоі. XXV.
84.	О. КеіНіп§ег. ТЬе Ьоизе Ьиііі оп запд. ТЬе сопПісіз оі Сегтап роїісу
іп Киззіа, 1939—1945. Меиг ¥огк, 1960.
85.	Д. М. Медведєв. Сильні духом. Львів, 1958.	!
86.	/. ТНогшаїсі. АУепп зіе уегдегЬеп хуоіієп. ВегісЬІ ден ^гоззеп Уеггаіз.
ЗіиНЬагі, 1952.
87.	Нюрнбергскнй процесе. Том VII. М., 1961.	\
88.	„УіегІеЦаЬгзЬеНе ійг 2еііеезсЬісЬІе“, 1954, N8 2.,
89.	Йагі сопзрігасу апд аккгеззіоп. Уоі. VIII, ХУазЬіпяІоп, 1947.
90.	К. Дубина. В годьі тяжелмх испмтаний. К-, 1962.
91.	1. Т. ЗНоішеІІ. Роїапд апб Низзіа, 1919—1945. Мету ¥огк, 1945.
92.	«Сучасність» (Мюнхен), 1962, № 5.
93.	«Сучасна Україна» (Мюнхен) від 12 липня 1959 р.
94.	ІМТ. Уоі. XII.
95.	КісЬИіпіеп їйг діє ХУегЬекоттіззіопеп дег 88 — ЗсЬйігеп-Піуізіоп
Оаііхіеп.
96.	«Українське життя» (Торонто) від 17 лютого 1960 р.
97.	«Коммуннстическнй Интернацнонал», 1943, N8 2—3.
98.	Р. Мог§ап. Оуегіиге іо Оуегіогд. Ьопдоп, 1950.
99.	О. Брздли. Записки солдата. М., 1957.
100.	/. Соїаіп. Мазіег ару. Ме\у ¥огк, 1951.
101.	Венгрия и вторая мировая война. Секретине дипломатические доку-
менти из истории кануна и периода войньї. М., 1962.
102.	М. Даііау. Нип^агіап ргетіег. Ие\у ¥огк, 1954.
103.	А. ЇГ. Пиііез. Сегтапу’з ипдегегоипд. Ме\у ¥огк, 1947.
104.	“Меига СЬгопісІе” від 7 грудня 1942 р.
105.	“Ме\У5 СЬгопісІе” від 24 грудня 1942 р.
106.	“ТЬе Тітез” від 5 березня 1943 р.
107.	«Правда» від 16 квітня 1943 р.
108.	ТЬе СоеЬЬеІз діагіез. Ьопдоп, 1948.
109.	“Паііу АУогкег” від 4 травня 1943 р.
110.	“Ме\у ¥огк Негаїд ТгіЬипе” від 29 квітня 1943 р.
111.	«Правда» від 5 травня 1943 р.
112.	РоаЬуаг РогеІ£П роїісу ргерагаііоп, 1939—1945. АУазЬіп^іоп, 1949.
113.	Рогеі£п геїаііопз о! ІЬе Опііед Зіаіез. Віріотаііс рарегз. ТЬе; соп-
їегепсез аі Саіго апд ТеЬгап, 1943, АУазЬіп^іоп, 1961.
ІМ
;!;1114. 5. МікоІа}сгук. ТЬе гаре ої Роїапб. Раііегп ої Зоуієі ар^геззіоп.
Меч/ Уогк, 1948.
; ' 115. «Известия» від 18 листопада 1943 р.
116.	Тегеранская конференция руководителей трех великих держав.-
<Международиая жизнь», 1961, № 7.
117.	Дж. Зрман. Большая стратегия, август 1943 — сентябрь 1944.
М., 1958.
118.	Тегеранская конференция руководителей трех великих держав.
<Международная жизнь», 1961, № 8.
119.	У. С. Черчилль. Вторая мировая война. Том V. М., 1957.
120.	РогеІ£п геїаііопз ої ІЬе ипііесі Зіаіез. Оіріошаііс рарегз. ТЬе сопїе-
гепсез аі Маїіа апд Уаііа. АУазЬіп^іоп, 1955.
121.	С. Маггапі. АУе сап Ье їгіепгіз. Мету Уогк, 1952.
122.	П. П. Вершигора. Рейд на Сан и Вислу. М., 1960.
123.	Советско-чехословацкие отношения во время Великой Отечествен-
ной войньї 1941—1945 гг. Документи и материальї. М., 1960.
124.	С. Островский, Р. Острович. Зрих Кох перед польским судом.
М„ 1961.
125.	“Заіипіау Еуєпіпе Розі” від 27 січня 1945 р.
126.	В. Бегма. Заклятьіе враги украинского народа. «Правда Украйни»
від 15 листопада 1944 р.
127.	Н. К- Попель. Танки повернули на запад. М., 1960.
128.	Шоста сесія Верховної Ради УРСР (1—4 березня 1944 р.). Стено-
графічний звіт. К, 1944.
129.	Е. Кет. Пег Сгоззе КаизсЬ. Киззіапсіїеісіги^, 1941—45. 2йгісЬ, 1948.
130.	«Сучасна Україна» від 2 вересня 1960 р.
131.	«Сучасна Україна» від 13 грудня 1959 р.
132.	Десятая сессня Верховного Совета СССР. Стенографический отчет.
М., 1944.
133.	«Радянська Україна» від 15 лютого 1944 р.
134.	“ОЬзегуег” від 9 січня 1944 р.
135.	«Правда» від 12 січня 1944 р.
136.	“ТЬе Тітез” від 12 січня 1944 р.
137.	«Правда» від 13 січня 1944 р.
138.	«Правда» від 16 січня 1944 р.
139.	«Правда» від 17 січня 1944 р.
140.	«Правда» від 16 лютого 1944 р.
141.	“ТЬе Тітез” від 23 лютого 1944 р.
142.	Внешняя политика Советского Союза в пернод Отечественной войни.
Том II. М„ 1946.
143.	Т. Вог-Котогоиззкі. ТЬе зесгеі агту. Ьопгіоп, 1951.
144.	“Мєууз СЬгопісІе” від 31 серпня 1944 р.
145.	“ТЬе Тітез” від 1 вересня 1944 р.
146.	<Р. М.» (Нью-Йорк) від 4 грудня 1944 р.
147.	Крьімская и Потсдамская конференции руководителей трех великих
держав. «Международная жизнь», 1965, № 6.
148.	Е. Д. Біеіііпіия. КоозеуеН ап<1 Киззіапз. ТЬе Уаііа сопїегепсе. Саг
гіеп’Сііу, 1949.
149.	Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войнн
Том III, М., 1947.
150.	Правда о политике западньїх держав в Германском вопросе (Истори-
ческая справка). М., 1959.
151.	Сборннк действующих договоров, соглашеиий и конвенций, заклю-
ченньїх СССР с иностранньїмн государствами. Випуск XI. Действующие до-
говори, соглашения и конвенции, вступившие в силу между 22 июня 1941 года
и 2 сентября 1945 года. М., 1955.
152.	Крнмская и Потсдамская конференции руководителей трех великих
держав. «Международная жизнь», 1965, № 7.
2М
і( 153.; Крьімская и Потсдамская конф'еренции руководителей трех великих
держав. «Международная жизнь», 1965, № 8.
154.	У. Ь. Бпеїі, ЕІі., Р. С. Ро%ие, С. Р. Оеігеїі, 6. А. Еепзеп. ТЬе теапіп^
сі Уаііа. Ві& ТЬгее діріотасу апсі ЇЬе пєху Ьаіапсе ої рохуег. Ваіоп Кои^е,
1956.
!	155. «Сучасне і майбутнє», 1945, № 1.
156.	Ф. С. Погью. Верховное командование. М., 1959.
157.	«Правда» від 25 листопада 1954 р.
158.	«Радянська Україна» від 27 квітня 1945 р.
159.	«Сучасне і майбутнє», 1945, № 2.
160,	«Правда» від 9 травня 1965 р.
161.	«Сучасне і майбутнє», 1945, № 3.
162.	«Радянська Україна» від 6 березня 1945 р.
163.	«Сучасне і майбутнє», 1945, № 5.
164.	«Радянська Україна» від 3 квітня 1945 р.
165.	“ТЬе Мєху Уогк Тітез” від 4 квітня 1945 р.
166.	ТЬе ргіуаіе рарегз ої Зепаіог УапдепЬег^. Возіоп, 1952.
167.	“ТЬе Мєху Уогк Тітез” від ЗО березня 1945 р.
168.	«Радянська Україна» від 29 квітня 1945 р.
169.	«Радянська Україна» від ЗО квітня 1945 р.
170.	Метоігз Ьу Наггу 8. Тгитап. Уоі. І. Оагсіеп Сііу, 1955.
171.	«Радянська Україна» від 16 травня 1945 р.
172.	«Радянська Україна» від 25 травня 1945 р.
173.	С. Б. Крьілов. История создания Организации Обьединенньїх Наций.
М.. 1960.
174.	«Радянська Україна» від 9 червня 1945 р.
175.	«Радянська Україна» від 17 червня 1945 р.
176.	«Радянська Україна» від 29 травня 1945 р.
177.	«Радянська Україна» від 26 травня 1945 р.
178.	«Сучасне і майбутнє», 1945, № 7.
179.	«Радянська Україна» від 3 червня 1945 р.
180.	«Радянська Україна» від 15 червня 1945 р.
181.	«Радянська Україна» від 10 червня 1945 р.
182.	«Радянська Україна» від 27 червня 1945 р.
183.	«Радянська Україна» від 23 червня 1945 р.
184.	«Радянська Україна» від 21 березня 1945 р.
185.	«Закарпатська Україна» від 27 листопада 1944 р.
186.	«Радянська Україна» від ЗО червня 1945 р.
187.	«Радянська Україна» від 1 липня 1945 р.
188ц. «Сучасне і майбутнє», 1945, № 9.
189.	«Радянська Україна» від 28 листопада 1943 р.
190.	Т. Строкач. Наш позивний — свобода. К-, 1964.
191.	И. Ф. Евсеев. Сотрудничество Украинской ССР с Польской Народной
Республикой. К-, 1962.
192.	И. М. Майский. Воспоминания Советского посла. Война 1939—1943.
М„ 1965.
193.	«Известия» від 29 вересня 1939 р.
194.	В. Юрчук. Боротьба КП України за відбудову і розвиток народного
господарства (1945—1952 рр.). К., 1965.
195.	В. Г. Трухановский. Внешняя политика Англии в период второй ми-
ровой войньї (1939—1945). М., 1965.
196.	Ргапг уоп Рареп. Метоігз. Еопсіоп, 1952.
262
;і! І
Н І
 V І
м	ЗМІСТ
К І
і:. І
Н і
': і
Передмова ..........................................................  З
^Іапад фашистської Німеччини на Радянський Союз.................... 5
; ।	Мобілізація радянського народу	на боротьбу проти загарбників	5
!. ।	Окупація української території	ворогом....................... 8
1,	1, ‘ Гітлерівська політика щодо України .	............... 13
'ґ.і	Злочинні задуми............................................... 13
,।	Розчленування української території........................... 18
Націоналістичний «уряд» у Львові............................. 21
і«Генеральний план Ост» і Україна................................... 23
111.	«Новий лад» окупантів па Україні............................... 29
, Фашистський терор............................................... 29
' Пограбування України ............................................. 33
Запровадження примусової праці............................... 36
Розгортання народної боротьби проти загарбників ............. 38
IV:	Початок дипломатичної боротьби за визнання нових західних кор-
I донів УРСР ..................................................... 43
[ Відносини між СРСР, Англією і США............................... 43
Відновлення радянсько-польських	стосунків.................. 49
Англо-радянські переговори .................................. 53
V.	Питання про визнання радянських кордонів і проблема другого
"Афронту в 1942 р........................ ........................ 57
і	Дії польського уряду.......................................... 57
 *	Зміна позиції англійського	уряду............................. 60
Зрив Сполученими Штатами англійського визнання західних
кордонів СРСР............................................... 65
Саботаж воєнного співробітництва з Радянським Союзом . .	74
VI. Перелом в ході війни.....................................    .	80
Наступ Червоної Армії взимку 1942/43 р....................... 80
Визволення Лівобережної України.............................. 83
, . Визволення Києва..............................................   87
УД1. Провал німецько-фашистської політики на Україні................ 90
Піднесення народної боротьби проти окупантів................. 90
; ’ Політичний крах окупаційного ладу............................... 93
МЗ
Кінець «генерального плану Ост»............................. 100
Провал економічних планів окупантів......................... 100
Початок зовнішньополітичної переорієнтації українського
буржуазного націоналізму .......................... 104
VIII.	Посилення антирадянських тенденцій у політиці західних держав ПО
Антирадянський поворот у політиці США і Англії............... ПО
Розрив відносин між СРСР та емігрантським польським урядом НО
Підтримка Радянського уряду польською прогресивною гро-
мадськістю ............................................... 124
Американські плани розчленування УРСР . ‘ .	..........127
IX.	Тегеранська конференція і Україна...........................  .	131
Імперіалістичні задуми щодо УРСР.............................. 131
Ухвали Московської конференції................................ 134
Тегеранська конференція....................................... 137
Переговори з післявоєнних проблем..............................139
Обговорення українських кордонів...............................149
X.	Вигнання ворога з української землі..................... ...	.	-147
Визволення Правобережжя...................................... 147
Визволення решти території УРСР	  151
. Втрати України.............................................  152
Злочини націоналістів........................................ 155
Розвал гітлерівського блоку.................................. 157
XI.	Відновлення зовнішньополітичних	повноважень УРСР................ 160
Десята сесія Верховної Ради СРСР............................. 160
Шоста сесія Верховної Ради УРСР.............................. 163
XII.	Проблема визнання західних кордонів УРСР на початку 1944 р. 166
Радянська заява про кордон від 11 січня 1944 р............... 166
Питання про реорганізацію польського уряду................... 170
’ Радянсько-англо-американський нотний обмін про кордон . .	175
XIII.	Новий етап дипломатичної боротьби у питанні про кордони . . .. 181
Утворення Польського комітету національного визволення . . •*« 181
Відхід США від тегеранської угоди про кордон УРСР ....	184
Радянсько-англо-польські переговори.......................... 186
Визнання Радянським Союзом Тимчасового уряду Польщі . .	193
XIV.	Кримська конференція і Україна .	. .	195
, Воєнні постанови ................................................   195
Німецька проблема............................................ 197
Ухвала про участь УРСР і БРСР в міжнародній організації 199
і Визнання Англією і США західних кордонів УРСР.......................205
Інші постанови Кримської конференції .........................209
XV.	Україна і конференція Об’єднаних націй......................... 215
( Поразка фашистської Німеччини ....................................  215
Внесок українського народу в справу перемоги...............' 219
Спроби перешкодити участі УРСР в ООН..........................220
Запрошення України на конференцію............................ 226
XVI.	Участь УРСР у створенні ООН.................................... 229
Українська делегація на конференції	229
Діяльність української делегації в США . :....................234
< Статут ООН. ..................................;:„ . ;	243
264
ЛУП. Возз’єднання всіх українських земель в УРСР......................248
Остаточне розв’язання питання про радянсько-польський кордон 248
Возз’єднання Закарпатської України з УРСР.....................250
Кінець другої світової війни..................................255
Висновки *............................................................257
Література............................................................258
ГІГ
СО ДЕРЖАНИЕ
Предисловие ..................................................... З
І.	Нападение фашистской Германии на Советский Союз.................. 5
Мобилизация советского народа на борьбу против захватчиков	5
Оккупация украинской территории врагом ..................... 8
II.	Гитлеровская политика по отношению Украинн................... 13
Преступнне замисли......................................... 13
Расчленение украинской территории ......................... 18
Националистическое «правительство» во Львове............... 21
«Генеральний план Ост» и Украйна........................... 23
III.	«Новий порядок» оккупантов на Украине......................... 29
Фашистский террор.......................................... 29
Разграбление Украйни ...................................... 33
Введение принудительного труда............................. 36
Развертнвание народной борьбн против захватчиков ....	38
IV.	Начало дипломатической борьбн за признание нових западннх
границ УССР.....................................................:	43
Отношения между СССР, Англией и США........................ 43
Возобновление советско-польских отношений.................. 49
Англо-советские переговори ................................ 53
V-	Вопрос о признании советских границ и проблема второго фронта
в	1942 г....................................................... 57
Действия польского	правительства ......................... 57
Изменение позиции	английского правительства ............. 60
Срнв Соединенннми Штатами английского признання запад-
ннх границ СССР........................................... 65-
Саботаж воєнного сотрудничества с Советским Союзом ...	74
VI.	Перелом в ходе войнн.......................................... 80
Наступление Красной Армии зимой 1942/43 г.................. 80
Освобождение Левобережной Украинн.......................... 83
Освобождение Києва......................................... 87
VII.	Провал немецко-фашистской политики на Украине................ 90
Под-ьем народной борьбн против оккупантов.................. 90
Политический крах оккупационного режима.................... 93
2М
Конец «генерального плана Ост»............................. 100
Провал зкономических планов оккупантов .................... 100
Начало внешнеполитической переориентации украинского
буржуазного национализма.................................104
VIII.	Усиление антисоветских тенденций в политике западньїх держав ПО
Антисоветский поворот в политике США и Англии.............. 110
Разрнв отношений между СССР и змигрантским польским
правительством............................................ 116
Поддержка Советского правительства польской прогрессивной
обшественностью........................................  .	124
Амеруканские плани расчленения УССР........................ 127
IX.	Тегеранская конференция и Украйна............................. 131
Империалистические замисли в отношении УССР.................131
Решения Московской конференций............................. 134
Тегеранская конференция ................................... 137
Переговори по послевоенньїм проблемам...................... 130
Обсуждение украинских границ............................... 140
X.	Изгнание врага с украинской земли.............................. 147
Освобождение Правобережья.................................. 147
Освобождение остальной территории УССР..................... 151
Потери Украйни............................................. 152
Преступления националистов................................. 155
Развал гитлеровского блока ................................ 157
XI.	Возобновление внешнеполитических полномочий УССР.............. 160
Десятая сессия Верховного Совета СССР...................... 160
Шестая сессия Верховного Совета УССР....................... 163
XII.	Проблема признання западннх границ УССР в начале 1944 г. . .	166
Советское заявление о границе от 11 января	1944 г.......... 166
Вопрос о реорганизации польского правительства............. 170
Советско-англо-американский нотний обмен о границах ...	175
XIII.	Новий зтап дипломатической борьбн по вопросу о границе . .	181
Образование Польского комитета национального освобождения 181
Оіход США от тегеранского соглашения о границе УССР . .	184
Советско-англо-польские	переговори......................... 186
Признание Советским Союзом Временного правительства
Польши................................................ 193
XIV.	Кримская конференция и	Украйна............................. 195
Военнне решения ........................................... 195
Германская проблема .....................................   197
Решение об участии УССР и БССР в международной орга-
низации................................................. 199
Признание Англией и США западннх границ УССР............... 105
Другие решения Крьімской конференции........................209
XV.	Украйна и конференция Обт»единенннх наций......................215
Поражение фашистской Германии.............................. 215
, Вклад украинского народа в дело победн........................... 219
Попнтки воспрепятствовать участию УССР в ООН ....	220
Приглашение Украинн на конференцию..........................226
XVI.	Участие УССР в создании ООН...................................226
Украинская делегация на конференции........................ 229
267
Деятельность украинской делегации в США.......................234
Устав ООН...................................................  243
XVII.	Воссоединение всех украинских земель в УССР .......	248
Окончательное решение вопроса о советско-польской границе 248
Воссоединение Закарпатской Украиньї с УССР . . . ...	250
Конец второй мировой войньї...................................255
Вьіводьі........................................................  .	257
Литература ,........................................................  258
ВИКТОР САВВИЧ КОВАЛЬ
Международнмй империалнзм и Украйна, 1941—1045
(На украииском язьіке)
Друкується за постановою вченої ради Інституту історії АН УРСР
Редактор Т. М. Мельник. Художній редактор С. П. Квітка. Оформлення художника
С. М. Габовича. Технічний редактор Б. М. Кричевська. Коректор Т. О. Семенова.
БФ 02124. Зам. № 1743. Вид. № 263. Тираж 1000. Папір № 1, 60х90'/і«. Друк. фіз. арку-
шів 16,75. Умови, друк, аркушів 16.75. Обліково-видавн. аркушів 17,88. Підписано до
друку 26/Х-1966 р. Ціна 1 крб. ЗО коп.
Видавництво <Наукова думка», Київ, Репіна, 3.
Київська фабрика набору Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, вул. Дов-
женка, 5.